Частина 1. Про гріхи

Стаття 1. Що потрібно знати

Глава 1. Про Слово Боже

“Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них отримати життя вічне”, – каже Христос (Ін. 5:39).

– 1 Слово Боже міститься в пророчих і апостольських книгах, які грецькою мовою називаються: “Біблія”, тобто книги. Ці книги інакше називаються “Писання”, як каже Христос: “Досліджуйте Писання”, та інше. І апостол Павло написав Тимофію: “Ти з дитинства знаєш священні писання”, та інше (2Тим. 3:15). Називаються ж вони і книгами Закону Божого, бо в них закон Божий міститься.

– 2 Слово Боже тому називається і є Боже, що від Бога через пророків і апостолів, як посланців, нам оголошене й передане, як святий апостол Петро написав: “Ніколи пророцтво не вимовлялося з волі людської, а виголошували його святі Божі люди, будучи керовані Духом Святим” (2Пет. 1:21). І апостол Павло каже: “Прийнявши від нас почуте слово Боже, ви прийняли не як слово людське, а як слово Боже, – яке воно є по істині” (1Сол. 2:13). І Тимофію каже: “Усе Писання богонатхненне” (2Тим. 3:16). Святе Письмо – це послання Небесного Царя до підданих Своїх рабів, нас, негідних, яке через вірних і Духом Святим навчених Своїх рабів благоволив послати і волю Свою святу і милостиве Своє благовоління відкрити. Тому має в собі якусь чудову й божественну силу та дію, так що за короткий час, як бачимо в апостольській проповіді, не через багатьох, а через дванадцятьох людей, не мудрих, а простих і некнижних, по всьому всесвіті пронеслося, як пишеться: “На всю землю вийшло віщання їхнє, і в кінці всесвіту слова їхні “* (Пс. 18:5; Рим. 10:18). І не тільки пронеслося, а й такий плід принесло, що народи, які в спокусі ідолопоклонницькій загрузли й закостеніли, кинувши марновірство ідолобісся, до Христа розп’ятого, що помер такою безчесною смертю, пристали і Його Спасителем і Богом своїм серцем визнали. І хоча диявольська хитрість і підступи діяли так, що мудреці й сильні віку цього проповіді їхній сильно опиралися, але нічого не встигли. І як сонячним променям вітер, так апостолам, як променям від Христа, Сонця правди, в піднебесну посланим, бурхливий диявольський вітер нічим не міг перешкодити. І, що найдивовижніше, багато хто з тих, хто цих проповідників буєсловами і шаленими вважав, у них учнями бути захотів, і вчення, з якого, як із божевілля, глузували, найістиннішою премудрістю визнав. Тому слово Боже можна назвати “плідним” (Кол. 1:6), бо воно, в серцях людських посіяне, “приносить плід: одне в сто разів, а інше – в шістдесят, а інше – в тридцять” (Мф. 13:23,8). Вірне й істинне слово Боже, сказане через пророка: “Як дощ і сніг сходить із неба і туди не повертається, але напоює землю, і робить її здатною народжувати й проростати, щоб вона давала насіння тому, хто сіє, і хліб тому, хто їсть, – так і слово Моє, що виходить із вуст Моїх, – воно не повертається до Мене марним, а робить те, що Мені завгодно, і робить те, для чого Я послав його” (Іс. 55:10-11).

Звідси випливає, християнине: 1) Слово Боже, як великий і небесний дар, ми повинні шанувати і любити, як робив це святий Давид (Пс. 118). 2) За цей великий дар Отцю Небесному від серця дякувати. 3) Повчатися в ньому день і ніч. 4) За правилом Його життя своє і звичаї виправляти. 5) Невдячні й нерозумні ті, які перестають його читати або слухати; у яких немає часу читати Боже слово, а є час читати забавні книжки; які намагаються дізнатися, що діється в Італії, у Римі, в Азії, в Африці та інших місцях, а не хочуть зі слова Божого пізнавати, що в душах їхніх робиться й до якого вони кінця йдуть, до вічного життя або до вічного страждання, що, безсумнівно, є ознакою заблукалої душі.

– 3 Священна Біблія, або книги, у яких міститься Боже слово, поділяються на книги Старого і Нового Завіту. Книги Старого Завіту – всі ті, які були написані до пришестя Христового, як-то: книги Мойсеєві, Пророчі та інші. Книги Нового Завіту – ті, які написані апостолами після пришестя Христового, у них міститься вчення і свята проповідь про спасительне Христове пришестя, як-то: чотири Євангелія, Апостольські Послання та інші.

– 4. Слово Боже, що міститься у священних книгах Старого і Нового Завіту, поділяється на дві найголовніші частини: Закон і Євангеліє. Під Законом Божим розуміють заповіді Божі, в яких Богили велить, або забороняє нам що-небудь робити, як-то: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Під Євангелієм розуміються всі милостиві й радісні Його обіцянки нам, або ті, що вже виконалися, як-то: про пришестя Христа Сина Божого, Який уже прийшов і здійснив велике діло спасіння нашого, або ті, що ще мають виповнитися, як-то: спільне воскресіння та вічне життя тим, хто вірує у Христа. Уся сила Євангелія міститься в стислому Христовому вислові: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16).

– 5. Закон Божий, даний прабатькам нашим Адаму і Єві в раю, був написаний на їхніх серцях, але потім, на двох скрижалях від Бога написаний, був переданий святому Мойсею на горі Синайській, і через нього всім людям був оголошений, як про це написано у книзі Виходу (Вих. 32 і 34). Євангеліє ж Христос Син Божий від надр Отця Свого Небесного на землю приніс і проповідував: “І, прийшовши, благовістив мир нам, далеким і близьким” (Еф.2 :17), як Сам про Себе говорить: “Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене благовістити вбогим, і послав Мене зцілювати розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити закатованих на волю, проповідувати благодатне літо Господнє” (Лк. 4:18-19). Про Закон і Євангеліє святий Іоанн Євангеліст стисло написав: “Закон дано через Мойсея; а благодать і істина походять через Іісуса Христа” (Ін. 1:17).

– 6. Що Слово Боже відкриває нам, тому так безсумнівно маємо вірити, як якби очима нашими бачили це, або навіть більше, оскільки почуття наше зручніше нас може обдурити, аніж Слово Боже, від непорочного Бога сказане. Йому ми повинні вірити більше, ніж тому, хто воскрес із мертвих і розповідає. Бо написано: “Якщо Мойсея та пророків не слухають, то якби хто й із мертвих воскрес, то не повірять” (Лк. 16:31). Боже свідчення, яке у Святому Письмі оголошене і знаменнями та чудесами затверджене, достовірніше за голос усього світу. Бо ” свідчення Господнє вірне” (Пс. 18:8). Будь-яка людина збрехати може, але Бог, будучи Сам вічною істиною, збрехати не може. “Вірний Господь у всіх словах Своїх” (Пс. 144:13). “Небо і земля минуть, але слова Мої не минуть” (Мф. 24:35; Лк. 21:33). І тому те, що відкрив нам Бог, неодмінно так і є, і те, що передбачив, неодмінно свого часу буде. Буде неодмінно воскресіння мертвих, буде друге пришестя Христове, як і перше було, буде суд Його праведний, буде праведним і грішним відплата та інше.

– 7. Слово Боже від Бога нам передане і богонатхненними людьми написане для того, щоб ми, тримаючись його, спасіння вічне отримали. “Це ж написано…, – каже святий Іоанн, – щоб ви увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його” (Ін. 20:31). І святий Павло: “А все, що писано було колись, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4). Тому Христос і відсилає іудеїв до дослідження Писань: “Досліджуйте Писання, бо ви думаєте них отримати життя вічне” (Ін. 5:39). І хоча праотці та святі патріархи врятувалися без Святого Письма; але вони були живим Божим голосом навчені, наставлені й утішені, як читаємо в книзі Буття. Нам же такого голосу і настанови Божої не слід очікувати, але від написаного святого Його слова ми повинні шукати поради і настанови, за словом Христовим: “Досліджуйте Писання”. Слово Боже – безсумнівне, істинне, тверде і непохитне, від Бога дане правило святої віри і богоугодного християнського життя. Бо воно світильник ногам нашим, як сповідує пророк: “Світильник ногам моїм закон Твій, Господи, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). А св. апостол Петро вчить: “ми маємо найвірніше пророче слово, і ви добре робите, що звертаєтеся до нього, як до світильника, що світить у темному місці, аж поки не почне розквітати день, і не зійде ранкова зірка в серцях ваших” (2Пет. 1:19). “Закон Господній — непорочный, оновлює душі; сЗавіт Господній — вірний, напоумлює простих; Повеління Господні праведні, веселять серце; заповідь Господня світла: просвічує очі” серцеві (Пс. 18:8-9). “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для викриття, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17). Тому благовістя Христове називається і “є силою Божою на спасіння кожному, хто вірить” (Рим. 1:16), тому що “віра від чути, а чути – від слова Божого” (Рим. 10:17), за допомогою якого “віруємо” в Христа (Ін. 17:20); таким чином, “Богу було угодно, щоб безумством проповіді спасти віруючих” (1Кор. 1:21). Тому всім християнам, які хочуть мати істинну і живу віру, і її до кінця зберігати, і так спастися, необхідно старанне читання або слухання Слова Божого. Як тим, хто йде дорогою або щось робить, потрібне світло чуттєве, так тим, хто йде до вічного життя і перебуває в подвизі віри і благочестя, потрібен світильник слова Божого, щоб не ухилитися на шлях нечестивих. І як тіло щодня зміцнюється їжею, щоб не ослабнути і, ослабнувши, не зникнути, так годиться щодня зміцнювати душу духовною їжею слова Божого, щоб їй, з голоду зів’янувши, не ослабнути і не загинути. Сліпа людина сама по собі, і тому потребує просвіти; слабка, і тому потрібно їй підкріплення; ледача і сумовита, і тому потрібне їй заохочення і розрада. А все це зі слова Божого виходить. Слово Боже застерігає нас від багатьох підступів диявольських і чарів світу, які всі намагаються спокусити душу зі шляху благочестя. Отже, помиляються ті християни, які від цього Божественного правила віддаляються і, подібно до сліпих або тих, хто в темряві, ходять, доки, нарешті, не впадуть у рів погибелі.

– 8. Слово Боже, будучи найістиннішим і найдосконалішим правилом благочестя, як сказано, усім християнам потрібне, але пастирям, тобто єпископам і ієреям, особливо: бо вони взяли “ключ розуму” (Лк. 11:52), який і є словом Божим, і цим повинні як собі, так і іншим відчиняти двері до Христа, Живого Бога, джерела життя та вічного блаженства, що його смертю відчинені. Святий апостол написав Тимофію, а в особі його і всякому пастирю: “Заглиблюйся в себе і у вчення; займайся цим постійно, бо, так чинячи, і себе врятуєш, і тих, хто слухає тебе”. І трохи вище: “Займайся читанням, повчанням, вченням” (1Тим. 4:16,13). Отже, несправними у своєму званні бувають ті пастирі, які не прислухаються, за умовлянням апостольським, до читання Святого Письма. Як же такий пастир інших навчить, якщо сам неук? Як інших просвітить, якщо сам у темряві та сліпоті? Як інших наставить, якщо сам помиляється? Таких пастирів Христос уподібнює сліпим вождям: “Вони – сліпі вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму” (Мф. 15:14).

– 9. Слово Боже, як усім загалом, так і кожному особливо, мені, і тобі, і іншому, однаково передано і написано. Бо Бог не дивиться на обличчя, але “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Тому й слово Своє святе заради всіх і всякого повелів написати, щоб кожен, читаючи або слухаючи його, міг спасіння вічне отримати. Як мені говорить Бог у слові Своєму: “Я Господь Бог твій; люби ближнього твого, як самого себе”, та інше, так те саме й тобі говорить (Лев. 19:18). І Христос усім досліджувати Писання велить: “Досліджуйте Писання”. І Апостольські Послання до всіх християн звернені, як з тих Послань кожен може бачити. І святий апостол Іоанн у своєму посланні написав: “Пишу вам, отці,… пишу вам, юнаки,… пишу вам, отроки”, та інше (1Ін. 2:13). Написав до отців, юнаків і отроків, отже: 1) усім і кожному, і всякого звання і чину людям, тобто освяченим і неосвяченим, шляхетним і простим, чоловікам і жінкам читати й слухати його можна й потрібно; 2) усіх і всякого звання і чину людей зобов’язує до послуху, тобто до ухиляння від зла та творіння добра; 3) грішать ті, хто вважає й учить, що Святе Письмо не повинні читати люди прості, а лише ієреї та інші освячені особи. І точно, думка ця є вигадка і підступ диявола, який відводить від цього душевно-корисного читання людей, щоб, не читали Святе Письмо, істинної і живої віри не мали і так би не спаслися.

– 10. Оскільки не ті, хто чують тільки слово Боже, тішаться, а ті, хто чують і дотримуються його, як каже Христос: “Блаженні ті, хто чують слово Боже, і ті, хто його дотримуються” (Лк. 11:28), то ми маємо старатися і чути, і дотримуватися його з Божою поміччю. Тому апостол застерігає християн: “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами тільки, що обманюють самих себе. Бо хто слухає слово і не виконує, той подібний до людини, що розглядає природні риси обличчя свого в дзеркалі: він подивився на себе, відійшов і одразу ж забув, який він” (Як. 1:22-24). Бо не для того Бог слово Своє оголосив, щоб воно тільки зовні, на хартії, як якесь мертве накреслення, лежало, але щоб усередині, у серцях наших, плід свій мало. Бо Слово Боже є насіння живе, божественне, яке повинно на землі сердець наших духовними плодами проростати. Яка користь від насіння, на землі посіяного, якщо воно плоду не приносить? Так і слово Боже, проповідуване й почуте, не буде нам на користь, якщо плоду в серцях наших не приносить, тобто якщо за його правилом не намагаємося наше життя виправляти. Монарший указ для того публікується, щоб піддані його волю знали і виконували. Так і слово Боже для того опубліковано, щоб ми за його правилом наше життя виправляли. Немає жодної користі в тому, щоб чути слово Боже, але за правилом його не жити, більше, в суворий осуд буде чуте і недотримане слово Боже, як буде сказано нижче.

– 11. Бог у Своєму святому слові говорить до душі людської: “Я Господь Бог твій”, та інше; до душі говорить: “Ухиляйся від зла і роби добро; віруй, смиряйся, люби, терпи”, та інше. Душа повинна слухати голос Божий, коритися, каятися, вірувати, любити, терпіти тощо. І коли помисли злі виникають, не приймати їх, а коли добра порада всередині відчувається, слідувати їй. Отже: 1) Немає жодної користі зовні здаватися справним, а всередині бути несправним; тілом упокорюватися, а душею пишатися; на язиці віру і любов мати, а на серці невір’я і плоди його. Усе це є лицемірство. 2) Усякий гріх спочатку в душі з’являється, а потім зовні й тілесно проявляється і через тіло відбувається. Наприклад, убивство, розкрадання, розпуста та інше – в душі бувають. Бо не буде рука вбивати, викрадати; не буде язик лихословити, обмовляти; не буде око дивитися, вухо чути непристойного, черево об’їдатися, ноги до зла ходити, якщо душа не захоче. Так само всяка чеснота має бути в душі й за нагоди зовні виявлятися і дію свою проявляти. Наприклад, віра повинна бути в душі і при нагоді показувати себе сповіданням; любов повинна бути в душі і при нагоді проявляти себе через справи милості, та інше. Хто справжню любов має до ближнього, той не відмовить тому, хто просить. І Бог, коли говорить людині: “не вбивай, не кради”, – не рукам говорить, а душі, від якої вбивство і крадіжка походять і через руки здійснюються; також не язику говорить: “не бреши”, а душі, що язик використовує до лжесвідчення, та інше. Тому апостол називає тілесні члени “знаряддями праведності” або “знаряддями неправди” (Рим. 6:13). “Знаряддями праведності” вони бувають, коли ними душа чинить правду; “знаряддями неправди” – коли душа вживає їх до творення неправди. 3) Не тільки той убивця, або хижак, або перелюбник та інше, хто справою грішить: чинить зло, а й той, хто хоче чинити зло. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі”, – каже Христос (Мф. 7:18). Тому в Божому слові вбивство приписується не тільки тому, хто справою вбиває людину, а й тому, хто ненавидить людину. “Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”, – говорить святий Іоанн (1Ін. 3:15). Також жадання блудного називається Христом любодіянням. “Усякий, хто дивиться на жінку з пожадливістю, вже перелюбив з нею в серці своєму” (Мф. 5:28). І хоча цивільний суд не стратить злих пожадливостей, але суд Божий страчуватиме, бо скоєні вони проти святого і вічного Його закону: “не забажай”. Бог не тільки зовнішні гріхи судить, а й внутрішні, хоча б зовні, перед людьми вони й не проявлялися.

– 12. Бог, наказуючи ухилятися від зла, так само велить і робити добро: “Ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15); забороняючи красти, викрадати, так само велить давати: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Отже: 1) Як до уникнення зла, так і до творення добра ми однаково зобов’язуємося. 2) Звідси випливає, що як заборонене робити, так і наказаного не робити – противно святому Божому закону, і тому є гріх. Бо все, що проти закону Божого робиться, гріх. “Гріх є беззаконня”, – за свідченням апостола (1Ін. 3:4). Не тільки за злі справи, а й за недбалість до добрих справ відсилає Христос у вогонь вічний. “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його, – скаже тим, хто буде по лівий бік, у день суду Свого. А чому? Бо прагнув Я, і ви не дали Мені їсти”, та інше (Мф. 25:41-42). Цьому вчить і святий Василій Великий у слові про суд Божий, і святий Златоуст у бесіді 13-ій на 3-й розділ Послання до римлян. Звідси випливає, що грішать ті багатії, які від маєтку свого не дають бідним, які просять у них; так само й інші грішать, які обдарування Божі приховують у собі і не приносять користі, хоча й могли б, своїм ближнім. Але ж ці обдарування і є ті самі “таланти”, за які слід нам відповідь дати Господу нашому в день праведного Його суду (Мф. 25:14-30).

– 13. Той, хто бажає читати або слухати слово Боже з духовною користю, повинен зауважувати таке: 1) Оскільки воно є найдорогоціннішим даром Божим, то треба читати або слухати його з благоговінням, охотою і ретельністю. Якщо земного царя або високого якогось чоловіка, який звертається до нас і розмовляє з нами, слухаємо з увагою, ретельністю та благоговінням, то тим паче так повинні слухати Бога, Котрий є Цар царів і Господар правителів, Котрий у Своєму слові звертається до нас і розмовляє з нами. Коли “в дусі й істині” (Ін. 4:23) ми молимося Йому, то таким чином до Нього звертаємося і з Ним розмовляємо, так само, коли належно читаємо слово Його або слухаємо служителя Його, що читає, то Його, хто з нами розмовляє, чуємо. 2) Потрібно слухати або читати слово Боже не для того, щоб бути дотепним або красномовним, а щоб Бога і Христа Сина Божого та волю Його святу пізнати і так вічне спасіння отримати. Це і є належна мета читання або слухання слова Божого. Бо оскільки дано воно нам для спасіння душі, то для цього і читати чи слухати його треба. 3) Приховати його в серці, як дорогий духовний скарб, подібно до пророка Давида: “У серці моєму сховав я слова Твої, Господи, щоб не грішити перед Тобою” (Пс. 118:11); зберігати і ” навчатися вдень та вночі” (Пс. 1:2), і так ним душу насичувати, як хлібом насичується тіло, і навіть більше. Бо як тіло без їжі слабшає і зникає, так віра без їжі слова Божого слабшає, а далі й зникає. Або як світильник без єлею згасає, так віра і все благочестя без слова Божого збідніє і згасає. “Віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Тому як у світильник приливаємо єлей, щоб не згасав, так личить розпалювати й нагрівати віру від слова Божого, щоб не згасла, і так не втратили б ми всього духовного блаженства, що у вірі полягає. 4) Думати й анітрохи не сумніватися кожному, що як усім людям, так і мені й тобі, підлому, жебраку, убогому, окаянному й грішному, Бог великий, всемогутній, святий і страшний каже в слові Своєму: “Я – Господь, Бог Твій”: покайся, віруй, упокорюйся, люби, терпи, будь лагідним, і таке інше. І це говорить Бог, Якого, як праведного, не слухати страшно; як благого і благоутробного Отця, ображати жалісно; як благодійника, не шанувати безсоромно; як всюдиприсутнього і всезнаючого, обдурити неможливо. Навпаки, Він звертає погляд на того, хто “тремтить перед словом Його”, і виявляє особливу “милість Свою на тих, хто боїться Його” (Іс. 66:2; Пс. 102:11). 5) Не дивитися на інших, що роблять, хто б вони не були, але триматися одного слова Божого і повчатися в тому, чого воно вчить. Бо з кожним днем віра і з вірою любов зменшуються в людях, і примножуються спокуси, які хитають серце наше і віру, яка зачалася, хочуть загасити. 6) Оскільки наш розум без просвітлення Божого сліпий, воля без благодаті Божої зла, і бажання та старання без допомоги Божої несильні, тому ми повинні старанно молитися Богові, щоб Сам Він розум наш просвітив, волю виправив, бажанню та старанню нашому допоміг. Наслідуючи богомудрого Псаломника, який у 118 псалмі старанно молився, щоб Бог його напоумив і наставив на шлях Своїх заповідей, допомагав і вів шляхом істини. До Слова Божого треба з молитвою приступати, з молитвою його читати або слухати, і читання з молитвою і подякою закінчувати. Тому і в церковному зібранні перед початком читання слова Божого, тобто Апостола і Євангелія, молимося і після закінчення читання дякуємо Богу за цей великий Його дар. Тому, хто приступає до читання або слухання слова Божого, можна так молитися з Псаломщиком: “відкрий очі мої, і я побачу чудеса Твої у законі Твоїм., Господи. Блукач я на землі, не приховуй від мене повелінь Твоїх” (Пс. 118:18-19). Або так: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, відкрий розум мій, щоб розуміти святе Твоє слово, як і апостолам Твоїм відкрив ти” (див. Лк. 24:45). Або молися, як кому благодать Божа подасть. Той, хто читає і слухає слово Боже, повинен також молитися і молитву міркуванням про те, що читається, збуджувати. Наприклад, той, хто читає або слухає слово про блаженства (Мф. 5:3-12), повинен молитися до Христа, Винуватця істинного блаженства, щоб корінь блаженств, істинну і живу віру, насадив і укріпив у серці його, бо від віри солодкі походять плоди, тобто вбогість духовна, розчулення, лагідність, спрага до правди, любов із плодами, щиросерддя й простосерддя, та інше.Той, хто читає або слухає Христове слово: “Не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф. 7:21), – треба також пам’ятати, що як істинно й належно призивати Бога, так і волю Божу творити без Бога ми не можемо: “Без Мене ви не можете робити нічого”, – каже Сам Бог (Ін. 15:5). Розмірковуючи про це, можна таку молитву до читання цього слова приєднати: “Господи, сподоби мене, грішного, призивати Тебе “духом і істиною” (Ін. 4:23); “навчи мене творити волю Твою, бо Ти мій Бог” (Пс. 142:10), щоб, так призиваючи Тебе й волю Твою святу, слідуючи за святою волею, я спасся по непорушною Твоєю обітницею: ” Кожен, …, хто…. покличе ім’я Господнє, спасеться” (Рим. 10:13). Тому, хто читає або слухає слово про те, як Христос відкрив очі сліпим (Мф. 20:34), можна таку прикласти молитву: “”Сину Божий, просвіти сліпих словом, як Бог, просвіти і мої душевні очі, нехай побачу Тебе, Світла вічного, і піду за Тобою вірою і любов’ю”. Тому, хто читає або слухає апостольське слово: “Христос за всіх помер, щоб ті, хто живуть, уже не для себе жили, а для Того, Хто помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15), можна так молитися: “‘Ісусе, Сину Божий, за всіх разом і за мене, грішного, помір, умерти плоті моєї міркування, допоможи мені вмерти гріхові та світові, щоб я жив з Тобою, Спокутувачем мого, що помер за мене і воскрес”. Так і в іншому можна чинити, і молитву міркуванням, міркування молитвою збуджувати і підкріплювати. Закінчивши читання або слухання слова Божого, треба дякувати милосердному Богу за те, що благоволив для нас, що перебувають у темряві, світильник Слова Свого запалити на просвітлення розуму нашого, і молитися також, щоб він, як сонечко, засяяв у серцях наших благодаттю Святого Духа, що через пророків і апостолів промовляв.

– 14 Християни, які безстрашно живуть і закон Божий порушують, збирають собі гнів Божий, за словами апостола: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:3-5). Збирають, кажу, більше, ніж язичники, які не знають істинного Бога і Його святого закону. Бо язичників тільки природний, а несправних і запеклих християн і природний, і написаний закон викриє і засудить у день суду Христового. “Той, хто відкидає Мене і не приймає слів Моїх, той має суддю собі: слово, що Я говорив, воно судитиме його останнього дня”, – каже Христос (Ін. 12:48). Слова Святого Письма, як вчить св. Василій Великий, на суді Христовому постануть. Бо Він сказав: “Я викрию тебе, і поставлю перед лицем твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). Тоді перед запеклим християнином постануть заповіді, які він чув і порушив, що викривають його. З’являться погрози й обіцянки Божі, що насправді здійснилися, у святому Писанні написані, яким він не вірив, і викриють його. Тоді повстане в ньому совість, яка буде йому нагадувати Божі благодіяння і благодатні обставини, які він знехтував, як-от: Христове пришестя заради грішників у світ, страждання, смерть та інше; слово Боже, стільки разів ним чуте й знехтуване, стільки проповідницьких застережень, які були для його порятунку і були ним покинуті. І цим спогадом або, скоріше, докором сумління буде він вельми мучитися, особливо тому, що вже не матиме жодної надії повернути те, що недбальством втратив. Унаслідок цього вона почне сама себе засуджувати, докоряти, але марно, сама себе ненавидіти й проклинати, сама собою гребуватиме й забажає на ніщо перетворитися, але не зможе. До цієї страшної муки і туги додасться найтяжче відчуття гніву Божого і полум’я, що палить, але не спалює, та інше. Цієї муки не уникнути тим, хто зневажає закон Божий, марно себе втішаючи і пом’якшуючи свою злу совість. Бо “раба…, що знав волю пана свого, і не був готовий, і не робив за волею його, побитий буде багато”, – каже Христос (Лк. 12:47). Тому й сповіщає Христос “горе” тим, хто чує слово Боже і не кається. Жителям Тиру, Сидону і Содому відрадніше буде в день судний, ніж християнам, які беззаконня чинять, якщо не покаються (Мф. 11:21-24). “Бог посоромлений не буває. Що посіє людина, те й пожне” (Гал. 6:7). Тому неодмінно ті християни, які беззаконним життям від Бога відступили, якщо не хочуть більше, ніж язичники, на собі суд Божий випробувати, мають усім серцем до Нього звернутися й молити Його милість зі сльозами, щоб знову у найвищу Його милість бути прийнятими й творити гідні плоди покаяння. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10).

– 15. Знамення гніву Божого – якщо в якомусь місці слово Боже не проповідується, як каже Бог через пророка: “Ось настають дні, каже Господь Бог, коли Я пошлю на землю голод, – не голод хліба, не спрагу води, а спрагу чути слова Господні. І будуть ходити від моря до моря, і блукатимуть від півночі до сходу, шукаючи слова Господнього, і не знайдуть його” (Ам. 8:11-12). Бо що тілу нашому хліб, то душі слово Боже. Як тіло живиться і зміцнюється їжею, так душа живиться і зміцнюється у вірі словом Божим. Отже, як тілу голод буває, коли хмари не кроплять, а висохла земля не дає плоду, так голод душам буває, коли слухання слова Божого позбавляються. Бо тоді віра, яка словом Божим живиться і зміцнюється, убожіє і зникає, а замість неї з’являються невір’я і марновірство. Тому буває, що люди за гріх вважають те, у чому гріха немає; і, навпаки, не вважають за гріх те, у чому великий гріх є: чесноту називають пороком, порок чеснотою. Тому багато хто вважає гріхом торкатися деяких харчів, чого Бог не заборонив; але поїдають вдома вдовиць, сиріт та інших беззахисних людей, що Бог під загрозою тимчасової і вічної страти заборонив. Звідси й інші беззаконні плоди бувають, які безбожне життя демонструє, як-от: клятвопорушення, лихоїмство, розкрадання, лестощі, обман, лукавство, непримиренна злість, усяка нечистота і всяке беззаконня. Людина сама по собі сліпа і тому потребує просвіти; забудькувата – і тому потребує частого нагадування; ледача – і тому потребує заохочення; старезна і сумна – і тому потребує розради; схильна до падіння – і тому потребує підкріплення; схильна до сумнівів – і тому потребує настанови. І все це зі Святого Письма черпається. “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, приготована до всякого доброго діла” (2Тим. 3:16-17). Внаслідок же позбавлення всього цього буває не що інше, як тяжкий і плачевний стан душі. Страшний голод тілесний, але страшніший голод душевний. Голод тілесний буває причиною смерті тілесної, але голод душевний заподіює смерть душі, яка набагато страшніша за смерть тілесну. Як душа чесніша за тіло, так лихо душі страшніше за тілесне. Смерті тілесної нікому, ні праведнику, ні грішнику, не минути, але душевної з Божою допомогою уникнемо, якщо слова Його святого триматися будемо. І тіло, хоча помре, однак, якщо душа жива буде вірою, знову в загальне воскресіння оживе, з’єднавшись із душею. А якщо душа помре, то і тіло, і душа навіки загинуть. Горе душам бідним, які від цього смертоносного голоду стогнуть! Але сугубе горе тим, посада яких – живити душі їжею слова Божого, але які не живлять їх, що тануть! Бо так вони самі не входять у царство Боже і тих, хто хоче увійти, не допускають. Але ще більше горе, коли шлях до всякого беззаконня відчиняють своїми спокусами. Оскільки на них, як на ватажків своїх, дивлячись, прості люди їхні звичаї та їхнє життя наслідують. Ось, мовляв, такі-то й такі, те й те роблять: чому б і нам не робити? Так божевільно і сліпо міркують, і так з кожним днем зменшується віра, а з вірою любов згасає, убожіє благочестя, і множиться нечестя. Треба в такому разі, за словом Христовим, “Отож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє” (Мф. 9:38). Про цю вельми важливу справу, в якій спасіння вічне полягає: 1) повинні зітхати і молитися ті, у яких у серцях іскра благочестя не згасла; 2) повинні турботу і старання докласти ті, яким годування церков доручено.

– 16. Також поганий знак, якщо слово Боже проповідують, але люди неохоче й ліниво слухають і не зберігають його в серці своєму, або, що гірше за те, віддаляються від нього. У притчі про насіння написано: “Інше впало при дорозі, і налетіли птахи, і поклювали те. Інше впало на кам’янисте місце, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока, а коли зійшло сонце, зів’яло і, не маючи кореня, засохло. Інше впало в тернину, і тернина виросла, і заглушила насіння, і воно не дало плоду. А інше впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс, і принесло інше тридцять, інше шістдесят, а інше сто” (Мк. 4:4-8). Насіння – це слово Боже. Під землею доброю, що дала плід від посіяного насіння, розуміють людей добрих, які творять плоди покаяння, а під землею, що не дала плоду, розуміють три роди людей недбайливих, у яких слово євангельського вчення ніякого плоду не приносить. Люди першого роду уподібнюються дорозі, це ті, які, чуючи, не чують слова Божого: тобто чують вухами плотськими тільки слово, що проповідується, але всередину, в серце не допускають його; не розмірковують про почуте, але в інших марнославних думках бавляться, і тому голос слова Божого тільки вдаряє в їхні вуха, але до сердець їхніх не доходить. І так диявол викрадає в них слово Боже, “щоб вони не увірували і не спаслися” (Лк. 8:12). Люди другого роду чують слово вчення і “з радістю приймають його, як вчить Христос; але оскільки не мають кореня в собі, то під час печалі або гоніння гублять його і безплідні бувають. Третя частина людей – це ті, котрі також чують слово Боже, але, як тернисте насіння, так турбота віку цього й зваба багатства чуте слово в них заглушає…, і воно без плоду буває”, як там само Сам Христос пояснює (Мф. 13:19-22). З цього видно: 1) що і чути слово Боже, але з недбальством, марно. 2) Почуте слово Боже і з радістю прийняте, але в серці не заглиблене, сумом віку цього й напастями, або суєтою мирською, славолюбістю, грошолюбством і сластолюбством, як тернистою, пригнічується, і так само безплідно буває. 3) Якщо і ті, хто чують слово Боже, але з недбальством, і в серці не приховують його, жодного плоду не приносять, то який уже плід принесуть ті, хто віддаляються від слова Божого і не хочуть його ні чути, ні читати? 4) З цього видно, наскільки мале число тих, хто спасається. Як видно з притчі, тільки четверта частина від тих, хто чує слово Боже, спасається. Виключи тих, хто віддаляється від слова Божого, виключи ідолопоклонників, іудеїв, магометан, єретиків та інших забобонних людей, і залишиться тільки мала черідка Христових овець, як Сам Христос каже: “Не бійся, мале стадо” (Лк. 12:32), бо мало хто хоче йти вузькою стежкою, що сама по собі веде до життя (Мф. 7:14). 5) Християни, розглянемо себе і постараємося бути не тільки слухачами, а й творцями закону. Створимо плоди, гідні покаяння, щоб нас, як безплідних, сокира суду Божого не посікла і не кинула у вогонь. Бо написано: “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь” (Мф. 3:10).

Розділ 2. Про духовну мудрість.

“Якщо ж у кого з вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому” ( Іак.1:5).

– 17 Початок духовної премудрості є страх Господній, як каже святий Давид: “Початок премудрості – страх Господній” (Пс. 110:10). Про це святий Василій так вчить: “Страх Господній є очищення душі, так само і пророк молиться: “Тремтить від страху Твого плоть моя, ” (Пс. 118:120). Де страх Божий, там усяка чистота душі; звідти всяке зло і неподобна дія тікає. Бо члени тілесні, які страхом ніби прикуті, не можуть рушити до неподобних справ. Як той, чиє тіло прибите до хреста цвяхами, не може діяти, так людина, утверджена в страсі Божому, не може ні очей звернути на непотрібне, ні рук посунути на злі справи, і не може нічого, ні малого, ні великого, усупереч своєму званню зробити, охоплена страхом заборон, як хворобою якоюсь” (У Слові на початок притч). Так страх Господній є початком премудрості: бо очищає душу від бруду гріховного і готує місце духовній мудрості. Як початок тілесного здоров’я – коли тіло очищається від шкідливих соків, так початок здоров’я душевного – коли душа страхом Божим звільняється від злих пожадливостей і тяжкого гніту гріховного, які її, як шкідливі соки, в неміч і безсилля приводять.

– 18. Страхом Божим, як жорстоким лікуванням, душа, що очистилася і утвердилася, буває вмістилищем істинної любомудрості, тобто християнської любові. Бо для духовної мудрості потрібно не тільки ухилятися від зла, а й творити добро. Бо сказано: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Але як від зла ухиляємося страхом Божим, як вище сказано, так любов’ю Божою залучаємося до добра. І так, як страхом Божим започатковуємо духовну премудрість, так любов’ю до досконалості зводимось, наскільки в цьому віці можливо.

– 19. Засоби, через які до духовної мудрості приходимо: 1) Святе Боже слово, за допомогою Святого Духа. Бо “”Святе Письмо”, за словами апостола, “може примудрити до спасіння вірою в Христа Іісуса” (2Тим. 3:15). 2) Щира молитва. Так говорить апостол: “А якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому. Але нехай просить з вірою, нітрохи не сумніваючись” (Як. 1:5-6 та інше). Тому Соломон каже: “Пізнавши ж, що інакше не можу оволодіти нею (премудрістю), як якщо дарує Бог, – і що вже було справою розуму, щоб пізнати, чий цей дар, – я звернувся до Господа, і молився до Нього, і говорив від щирого серця мого” (Прем. 8:21). Догматів духовної мудрості вчимося не в книжках мудреців віку цього, а в книжках пророчих і апостольських, і набуваємо навичок у ній у школі Святого Духа, Котрий за допомогою слова Свого святого мудрості умудряє серця вірних Своїх. Тому, якщо хочемо, християни, духовну мудрість відшукати, мусимо старанно повчатися день і ніч у слові Божому і старанно молитися Подателю премудрості – Богу.

– 20. Місце і сидіння своє духовна мудрість має в серці, а не на язиці; усередині, а не зовні; у силі, а не в слові. Не всякий мудрий, хто зовні, перед людьми є таким, але той мудрий, хто такий по суті; і не всякий, хто може гарну промову говорити, але хто і серце таке має. Часто буває, що життя несхоже з красномовством; і часто під виглядом красномовства криється злорадство, яке з духовною мудрістю разом бути не може. Звідси буває, що грубий селянин, який абетки не знає, але в страсі Божому живе, набагато вправніший і мудріший у справі християнській, ніж словесник і мудрець століття цього без страху Божого.

– 21. Ознаки духовної любомудрості: 1) ретельне навчання в слові Божому; 2) пошук поради у благочестивих і розумних людей; 3) любов до настанов, покарання, корисної поради, докору; 4) міркування про чудовий Промисел Божий, про правду і милосердя Його; 5) частий спогад про смерть і її наступне, тобто про Страшний Суд Христовий, про блаженну і неблагополучну вічність; 6) презирство до світу; 7) найбільше – молитва, без якої духовна мудрість здобутися не може, як вище сказано й нижче достатньо буде сказано.

– 22. Плоди духовної мудрості – християнські чесноти, тобто: смиренність, терпіння, лагідність, правда, цнотливість, милість та інші. Так вчить Соломон: “Плоди її є чесноти; вона вчить цнотливості та розсудливості, справедливості та мужності, корисніше за які немає нічого кориснішого для людей у житті” (Прем. 8:7). І апостол Іаков каже: “Але мудрість, що сходить згори, по-перше, чиста, потім мирна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” (Іак.3:17). Вона боїться Бога і любить Його; від метушні світу відвертається і до одного Бога приліплюється; все дозволене, як-от: їжу, питво, одяг та інше – зі страхом вживає, заради потреби, а не для розкоші; біди і напасті, що трапляються, великодушно переносить. Слухняною себе Богу і людям заради Бога показує. Їй не обтяжливо робити все те, що Богу завгодно, і ухилятися від усього, що Йому противно. Гордості, заздрості, злобі, ворожнечі, нечистоті, сріблолюбству та іншим душевним виразкам немає в ній місця. Вона любить усіх без розбору, з усіма щиросердно і простосердечно обходиться. Що словом проголошує, те й всередині себе має; що обіцяє словом, те виконує ділом, якщо немає якоїсь перешкоди. Їй записи не потрібні в договорах; слово, нею сказане і від іншого почуте, – то для неї твердий запис. Бачить брата, що страждає, і сама йому серцем співчуває; тому, хто потребує допомоги, допомагає; про всяке лихоліття ближнього співчуває і благополуччю радіє; з тими, хто плаче, плаче, і з тими, хто радіє; друзів обіймами своїми обіймає, а від ворогів любові своєї не віднімає. Тому мирна, тиха, спокійна, радісна, весела, хоча й завдають їй занепокоєння злий дух і його злі служителі.

– 23. Наслідки духовної мудрості, що випливають від неї, – ганьба, презирство, вигнання і всякі біди. Оскільки вона не від світу цього, але “згори сходить”, як вчить апостол Іаков (Іак. 1:17), то божевільний світ, що лежить у злі, вважає її божевіллям, лає, ненавидить і жене її. “Та й усі, хто бажає жити побожно у Христі Іісусі, в чому й полягає духовна мудрість, будуть гнані”, – каже богомудрий Павло (2Тим. 3:12). І хоча вона всередині чесна, чудова і перед Богом сприятлива, але зовні зневажена і принижена перебуває.

– 24. Мета, до якої ця мудрість людину веде, – Бог і вічне блаженство. Бо як вона сама від Бога походить, так до Бога і звертається і тих, хто любить її, приводить.

– 25. Духовна мудрість у всьому відрізняється від плотської, або мирської. Плотська мудрість горда – духовна смиренна. Плотська мудрість самолюбна – духовна боголюбива. Плотська мудрість нетерпляча, злісна – духовна терпляча, лагідна. Плотська мудрість непримиренна – духовна мирна. Плотська мудрість немилостива – духовна милостива і сповнена благих справ. Плотська мудрість ненавидить, заздрить – духовна любить. Плотська мудрість лукава, оманлива, хитра – духовна простосерда, істинна, щиросерда. Плотська мудрість неправдива – духовна правдива. Для тілесної мудрості смиренність, ганьба, страждання і хрест Христовий є безумство – для духовної є велика премудрість. Так і в іншому духовна мудрість плотській противиться.

– 26. Духовна мудрість, як можна бачити з вищеописаного, полягає не в чомусь іншому, як в істинному пізнанні та шануванні Бога і Христа Сина Божого. Від цього пізнання народжується страх Божий, який є початком духовної мудрості, і любов Божа, яка людину до духовної досконалості приводить, наскільки в цьому столітті досягти можливо. У цих же двох, страху Божому і любові Божій, істинне Богошанування і полягає. Усьому ж цьому початок і корінь – віра свята, як побачиш нижче в наступних параграфах.

– 27. У цьому параграфі показано, як шукачеві духовної мудрості можна переходити від конкретного випадку до загального духовного міркування, в основі якого буде слово Боже.

Випадок і духовне міркування про нього.

1. Дивишся на небо, таке дивовижне, високе й велике, прикрашене різними зірками; на сонце й місяць, що сяють і всю піднебесну висвітлюють; на хмари, які в повітрі туди й сюди переходять, і, наче міхи, дощ виливають, і напоюють ниви наші. Представляє тобі почуття і розум землю з усім, що наповнює її, з деревами, травами, худобою, звірами, морями, озерами, річками, джерелами та іншими прикрасами. Від видимих перейди розумом до невидимих, від створення світу до Творця. Нехай буде тобі випадок цей приводом для того, щоб дивуватися: 1) всемогутності Бога нашого, Який все це з нічого словом одним створив (Бут. 1); 2) премудрості Його, Який так премудро все створив; 3) доброті Його, Який все це заради нас створив. Той, хто розмірковує так і пізнає від створення силу, премудрість і благість Творця, духом радісно захопиться і заспіває з Псалмоспівцем: “Наскільки численні діла Твої, Господи! Усе створив Ти премудро” (Пс. 103:24).

2. Бачиш, що всяке створіння всім однаково служить. Сонце, місяць, зірки всіх однаково висвітлюють; повітря всім однаково життя зберігає; земля всіх однаково утримує й живить; вода всіх однаково напоює – всіх, кажу, однаково, тобто багатого й убогого, славного й неславного, пана й раба. Від цього вчимося, що і все добро наше, дане нам від Бога, має бути спільним для нас і ближніх наших. Хліб наш, одяг наш, розум наш, домівки наші мають бути спільними, служити як нам, так і ближнім нашим.

III. Бачиш ще, що одне створіння іншому, вищі стихії нижчим допомагають. Сонце – повітря і землю просвіщає і зігріває; хмари – повітря і землю зрошують; повітря для дихання тваринам служить; земля подає їжу нам і худобі нашій. Усе це вчить нас, що тим паче ми, як розумна тварина, маємо одне одному допомагати: багатий жебраку, розумний нерозумному, здоровий немічному, вільний у в’язниці ув’язненому, сильний скривдженому, повноважний беззахисному, та інше. Тому слова: “Яке мені діло до нього?” – мають бути вигнані з середовища християн.

1. Бачиш раба, що стоїть перед паном своїм і з усякою слухняністю виконує його повеління. Цей випадок дає тобі змогу міркувати, з якою незрівнянно більшою пошаною і благоговінням повинні ми стояти перед Богом і ходити перед Ним, Господом нашим (бо Бог на кожному місці є, і де б не перебували, і що б не робили, перед Богом, що дивиться на нас, робимо), і Його веління з ревною слухняністю виконувати. Оскільки пан, хоч би яким високим не був, людина є, і людина така сама, якою є і раб його, – але таке йому благоговіння раб його чинить, – а Бог є Господь господарів і рабів та Цар царів і підданих, і для Нього як господарі, так і раби їхні, царі та піддані їхні рабами є. І Господь великий і страшний, Йому ж і Сили небесні зі страхом предстоять, і благоговійно бояться перед Ним, і веління Його виконують. Поміркуй же і про те, як безсоромно чинимо і як тяжко грішимо ми, коли не виявляємо Йому і такої поваги та благоговіння, яку раби пану своєму, подібній до них людині, виявляють, але бешкетуємо перед Ним; і такого послуху не маємо, який мають раби до людини-хазяїна, але сміливо й безстрашно наважуємося заповіді Його порушувати. У цьому нас Сам Господь через пророка викриває: “Син славить батька, а раб пана свого побоїться. І якщо Я Отець, то де слава моя? І якщо Я Господь, то де страх переді Мною?” – говорить Господь Вседержитель” (Мал. 1:6). Звідси вчися, наскільки великою є наша сліпота і нечутливість, і водночас дивуйся доброті й довготерпінню Бога нашого, Який так лагідно й терпляче з нами, негідними рабами, чинить. Це вчить тебе не тільки ніде не робити і не говорити, а й не думати лихого і непристойного. Адже перед Богом, що все проникає, рівне як слово і діло, так і думка. Бо Він і думка наша так само ясно бачить, як і саму справу; і Його наша думка лиха ображає так само, як і справа лиха. І не тільки той бешкетує перед Ним, хто погано робить, а й той, хто погано думає.

2. Бачиш чи то в жінці – матері – до своїх дітей, чи то в пташці до своїх пташенят, чи то в худобі та звірі до своїх дитинчат гарячу любов. Від цього випадку зведи розум свій до любові Божої, яку Він до розумного Свого створіння – людини, за образом Своїм створеної, має. Якщо в створіннях Своїх, наприклад, матерях до своїх дітей, таку Він насадив любов, наскільки незрівнянно більшу Сам Він має любов до людини, яку за образом Своїм і подобою створив. З цього джерела випливає, що стільки Він благодіянь людині показує, яких не тільки порахувати, а й розумом зрозуміти неможливо. Любов Його невимовна в тому проявляється, що Він так прагне спасіння нашого, так багато терпить нас, грішних, з таким бажанням чекає нашого покаяння, з такою прихильністю та радістю тих, хто кається, приймає, з такою недоброзичливістю тих, хто не кається, карає. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Тому Сам Він через пророка каже: “Хіба забуде дружина чадо своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Якщо ж і вона забуде, але Я не забуду тебе, – говорить Господь” (Іс. 49:15). Ця Батьківська любов Отця Небесного праведника тішить, грішника втішає і переконує не впадати у відчай у милості Його, а більше заохочує вдаватися до Нього з покаянням і безсумнівно на милість Його очікувати.

3. Бачиш сонце, що приємно сяє, і все піднебесне освітлює, і нас звеселяє. Від цього сонця чуттєвого піднеси розум свій до уявного, вічного Сонця правди, Христа, Сина Божого, Який вірних дивовижно просвіщає і повік буде просвіщати й звеселяти так, що й самі вони “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього”, за непорушною Його обітницею (Мф. 13:43). І від видимого цього світу, який висвітлюється сяйвом сонячних променів, перейди розумом до міста, в Одкровенні описаного, до вишнього Єрусалима, який “не потребує ні сонця, ні місяця, щоб висвітлити його, тому що слава Божа висвітлила його, і світильник його – Агнець” (Одкр.21 :23), – де “ночі не буде…, і не матимуть потреби ні у світильнику, ні у світлі сонячному, бо Господь Бог висвітлює їх, і царюватимуть на віки вічні”( Одкр.22:5).

VII. Бачиш, що під час весни все, що взимку, як мертве, було, немов би знову оживає і відроджується: земля виробляє з надр своїх плоди, дерева листям одягаються, трави зеленіють і квітами прикрашаються; води, скуті кригою, розплавляються й течуть, і все піднебесне створіння набуває нового вигляду й немов би наново створюється. Від цієї чуттєвої весни нехай підведе віра розум твій до прекрасної й бажаної весни, яку обіцяв Преблагий Бог у Писанні Своєму Святому, коли тіла від початку світу спочилих вірних із землі, як насіння, силою Божою посіяне, повстануть і зодягнуться у новий, чудовий вигляд, у ризи безсмертя вберуться, візьмуть вінець доброти з рук Господніх, процвітуть, “Праведник же розцвіте, немов пальма; розростеться, мов кедр у Ливані посаджені в домі Господнім, розквітнуть вони у дворах Бога нашого” (Пс. 91:13-14), “як наречена, прикрасяться красою, і як земля, що розпускає свій цвіт, і як сад, який росте посіяне в ньому”, процвітуть, і вічні веселощі над їхньою головою, і радістю втішаться за Господа (Іс. 61:10-11). Тоді “тлінне це зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово написане: поглинена смерть перемогою. Смерть! Де твоє жало? пекло! Де твоя перемога”? (1Кор. 15:54-55). Так спрямовуючись духом до бажаної тієї весни з вірою і надією, з Божою поміччю, насіння благих трудів – і нехай пожнеш тоді з радістю.

VIII. Бачиш, що наповнена посудина або просочена губка нічого іншого в себе не вміщають; і навпаки, порожня посудина все вміщує. Зрозумій від цього, що і душа, наповнена любов’ю світу цього, тобто славолюбістю, честолюбством, сріблолюбством і сластолюбством, нічого духовного й небесного вмістити не може: Бога любити й небесних благ, як годиться, бажати, і радості духовної в собі мати не може. Від цього вчися, християнине, мирську любов виганяти, щоб Божа увійшла в серце твоє. Подібне з подібним поміщається, наприклад, вода з водою, а противне з противним не поміщається, наприклад, вогонь з водою. Немає Божої любові в тому серці, в якому є любов до срібла, слави, честі та солодощів, як і в благолюбивому серці немає любові мирської. Бо Божа і мирська любов – речі протилежні, і тому разом бути не можуть, але одна іншу виганяє. “Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старанно служити, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні”, – каже Христос (Мф. 6:24).

1. Бачиш вранці сонце, що ясно сходить і всіх звеселяє. Поміркуй, наскільки великі веселощі відчувають душі, в яких Христос, Син Божий, вічне правдиве Сонце, засяє. Нехай навчить тебе цей випадок старанно молитися Йому, щоб і в твоєму серці блиснуло благодаті Його сприятливе світло.

2. Бачиш, що вдень усе ясно видно, і кожен розрізняє шкоду і користь, рів і шлях, біле від чорного розділяє і одну річ від іншої. Зрозумій, що так і просвічений світлом благодаті Христової бачить душевними очима все ясно, розпізнає добро від зла, чесноту від вади: бачить шкоду душевну – і ухиляється від неї; пізнає вади на душі – і очищає їх покаянням та слізьми за допомогою Божою.

3. Бачиш, що темрява й морок у піднебесній, коли сонце зайде, і нічого не видно, біле від чорного розпізнати, і де рів, де рівне, де небезпечно, де безпечно – дізнатися неможливо. Поміркуй, яка темрява буває в душі, і який морок оточує її, коли благодаті Христової в собі не має. Така душа зла від добра, шкоди від користі своєї не розпізнає, ходить і доторкається, як сліпа. Цей випадок вчить тебе молитися Христу, істинному Світлу, щоб і в твоїй душі засяяло світло благодаті Його.

XII. Бачиш суд, що відбувається, на якому винний, будучи викритий, стоїть і тремтить від страху і весь соромом покривається; чує догану за злочин закону, позбавляється честі та маєтку, виключається з числа добрих і чесних людей, іменується злою і непристойною людиною; потім із соромом відводиться до в’язниці й за законами приймає страту. Від цього суду нехай зверне віра дух твій до того страшного і вселенського суду, на якому Суддя Сам Бог, що серця наші випробовує. Уяви собі в голові, що на суді тому стоять грішники, відлучені від числа праведних; стоять із соромом, страхом і трепетом невимовним; викриваються за злочин закону Божого, викриваються перед усім світом, перед ангелами і людьми; бачать свої гріхи, які словом, справою і думками потайки робили, щоб пізнати всьому світу, що їх показує світ; бачать приготовану собі за ділами своїми кару. Бачать тих, яких тут паплюжили, лаяли, висміювали, гнали, озлоблювали і, як сміття, зневажали, – у славі й радості великій. Бачать неправедні праведного Судді гнів, чують страшну догану й ухвалу: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу та ангелам його, бо Я хотів їсти, а ви не дали Мені їсти”, та інше ( Мф. 25:41-42). Нарешті, з превеликим соромом, страхом, сумом, плачем, риданням, криком і відчаєм неправедні відкидаються від лиця Божого; їх ваблять злі ангели і ув’язнюють у в’язниці, “де черв’як їхній не помирає, і вогонь не вгасає” (Мк. 9:48). Нехай навчить тебе цей випадок і міркування про нього каятися, плакати про гріхи і милості нині шукати в Судді, щоб тобі на вселенській тій ганьбі не осоромитися, не почути страшної тієї догани й рішення.

XIII. Бачиш, що вогонь завжди догори йде, і скільки йому не перешкоджають, проте ніяк не змінює дії своєї, але завжди у висоту прагне: бо таке його єство. Цей випадок показує тобі, що справжня любов до Бога діє так само. Серце, що нею запалилося, завжди до свого центру, прелюбливої Істоти, прагне, і що б йому не перешкоджало в цьому, утриматися не може. Ні краса, ні солодкість, ні слава, ні страх, ні меч, ні смерть, не в силах тому перешкоджати. Пізнав на собі її силу обрана посудина Христова, Павло, який, з усією впевненістю, сказав: “Ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інша якесь створіння не може відлучити нас від любові Божої у Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38-39). Для такої любові, насолода світу цього – гіркота, краса – сморід, слава – нікчемність, царство – неволя і полон. Така людина на землі ногами, а на небі серцем; на землі тілом, а на небі духом перебуває; з людьми живе, але духом перед Богом милостивим стоїть і вклоняється Йому; вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, бачить Його; тілом їсть і п’є, але духом небесної поживи невпинно прагне, кажучи з Давидом: “Як лань охоче прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже” (Пс. 41:2). Це міркування вчить тебе намагатися скуштувати і бачити, наскільки благий Господь, і молити Його, щоб Він сам запалив іскру любові Своєї в серці твоєму. Бо справжня любов як від Бога походить, так до Бога і звертається.

XIV. Бачиш ще, що камінь, залізо, олово та інша важка річ, скільки б не піднімалася і не кидалася вгору, проте ж до землі, свого центру, з великим прагненням звертається і падає. Від цього випадку вчишся, що таким є стан тих, хто пристрастився до світу, які вмовляннями й залякуваннями нібито піднімаються, щоб, звільнившись від метушні, до неба прагнути, але скільки б не порушували таких проповіддю слова Божого, проте від звичаю і пристрасті відстати не можуть. І хоча іноді намагаються і примушують себе від цього зла відірватися, благодаттю Божою спонукувані догори, тобто до любові небесних благ, піднятися, проте знову вниз, тобто до пристрасті, з чималим прагненням звертаються. Бо пристрасть того, хто пристрастився, як магніт залізо, до себе привертає і приваблює. Це міркування вмовляє тебе від усякої пристрасті, як від вогню або отрути смертоносної, берегтися і всілякими силами примушувати себе до бажання і пошуку небесних благ, смертю Христовою придбаних. А тому, хто старається, Бог допомагає.

1. Бачиш людину мандрівну, яка не має дому свого, але в чужому домі тимчасово прихистилася. Нехай нагадає тобі цей випадок, що ми мандрівники й прибульці у світі цьому: “бо не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього”, за словами апостола (Євр. 13:14). Це показує, що слід нам скоро чи не скоро мандрівку цю закінчити і прийти на батьківщину. Тому й мусимо ми перебувати у світі цьому, як мандрівники й прибульці, і пам’ятати апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, і, вочевидь, нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8).

XVI. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, завжди думка твоя до батьківщини і до дому твого хилиться і тягне тебе. Від цього випадку навчися, що так само й ми, мандрівні у світі цьому, як у чужій країні, повинні думку свою звертати до небесної вітчизни, де Батько наш, Якому молимося: “Отче наш, що є на небесах”; де дім наш, де безпечний спокій наш, “куди Предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20), де спадок наш, від преблагого і милостивого нашого Заступника Христа нам приготований; де велика вечеря і шлюб Агнця приготований; де незліченна безліч безтілесних Сил стоїть перед престолом Величності; де лики святих, які від початку світу пожили й після мандрівки своєї на землі, праць, подвигів і скорбот упокоїлися у Царстві Небесному; там вони вінчаються й чекають на нас із бажанням, коли і ми увійдемо в спокій той.

XVII. Бачиш, що купець товар свій везе або пересилає з чужого боку на батьківщину свою і в дім свій. Цей випадок вчить тебе “не збирати собі скарбів на землі, на світі цьому, де мандруєш, де моль і іржа винищують, і де злодії підкопують і крадуть, а пересилати скарб свій на вітчизну небесну, де ні моль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:19-20). Отже, “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Куди будеш скарб свій пересилати, туди і дух твій, думка твоя, бажання твоє, старання і піклування твоє завжди хилитися і прагнути буде. Скарб же християнський, який у вітчизну небесну пересилається, – чесноти християнські: віра, любов, терпіння, лагідність, цнотливість, милосердя та інше.

XVIII. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, побоюєшся всяких напастей від злих людей. Цей випадок подає таке міркування, що так само або набагато більше повинні ми, ті, хто йде дорогою світу цього, побоюватися підступів диявольських, які, як розбійники, на мандрівників, а тим паче обтяжених духовними товарами, нападають, оточують і оголюють. До цієї обережності й старання вмовляє нас Петро, святий апостол Христовий: “Тверезіть, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, наче лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути. Протистоять йому твердою вірою” (1Пет. 5:8-9).

XIX. Бачиш птаха, що сидить, і на всі боки озирається, і боїться, як би його хто не спіймав або не підстрелив. Цей приклад вчить тебе теж подібним чином оглядатися у світі цьому, побоюючись сіток диявольських і стріл його. Стріли ж цього ворога нашого: гордість, заздрість, грошолюбство, лихоїмство, злоба, нечистота та інше. Ці стріли метає він у нас і вражає необережних.

1. Бачиш корабель, що на морі хвилюється і бідує. Від цього розумій, що так і життя наше в морі світу цього бідує і різноманітними напастями, як хвилями, обурюється. А цим навчишся часто і старанно молитися і зітхати до премудрого Управителя Христа, щоб не дав твоєму кораблику в хвилях лиха потонути, а наставив би, як досягти тихого і безпечного пристанища вічного життя.

XXI. Бачиш, що свічка горить і потім згорає. Цей приклад тобі показує, що життя наше, поки живемо, як свічка горить, а потім і гасне. І треба пам’ятати про кончину його, яка невідома, в який день і годину буде, а тому завжди очікувати її треба.

XXII. Бачиш, що дехто зі славного стає безчесним, дехто з багатого – жебраком, дехто із здорового – немічним, дехто з вільного – невільником, дехто з пана – рабом. Ці зміни ясно показують нам, що наше життя на землі мінливе, марнотратне, бідне і жалюгідне, і це ознака того, що ми Творцем нашим створені не для цього, а для іншого, кращого і блаженнішого життя. А тим самим вчимося і ніби переконуємося шукати того постійного і блаженного життя. І в цьому випадку не тільки не повинні нарікати, як хоче сліпа наша плоть, а й вельми дякувати Богу, хоча й противно нам здається, що так переконує нас благодать Його увійти в життя вічне.

XXIII. Бачиш людину, яку мучить гарячка; або, увійшовши в лазню, відчуваєш жар великий; або бачиш піч, що вогнем розпечена. Від цього вогню перейди розумом до вогню геєнського, в якому грішники, що не каються, без кінця страждатимуть. Це міркування вчить тебе покаянням і сльозами умилостивляти милість Божу, щоб від тієї біди позбутися.

XXIV. Бачиш людину, у в’язниці ув’язнену, кайданами оковану, всю бліду, всохлу. Від цієї темниці також перейди розумом до вічної тієї темниці пекельної, в якій засуджені за беззаконня ув’язняться і світла навіки не побачать. Тому кайся про гріхи свої, щоб і тобі не прийти на те місце муки.

XXV. Бачиш або чуєш, що батько від сина неслухняного і несправного відрікається і спадщини позбавляє. Від цього випадку навчися, що Христос від християн неслухняних і нерозкаяних відречеться і спадщини вічної позбавить. Скаже їм, хоч ім’ям Його і називалися: “Не знаю вас, звідки ви, відійдіть від Мене, всі, хто творить неправду” (Лк. 13:25,27). Це вмовляє тебе, щоб ти не тільки ім’я християнське мав, а й намагався жити згідно з ім’ям і сповіданням.

XXVI. Бачиш чертоги царські прикрашені й славу їхню. Нехай піднесе тут віра серце твоє до вічних чертогів небесних, уготованих праведним, і до осель дому Отця Небесного та слави Христа, небесного й вічного Царя, якою вірні безситно насичуватимуться в безкінечні віки. Водночас і очі свої душевні піднеси до Сина Божого, щоб не позбавив тебе частки в уділі обраних Своїх.

XXVII. Чуєш співзвучну й солодку музику або спів. Нехай піднесе віра дух твій у небесні оселі, в дім Бога Іакова. І там душевними вухами слухай, як ангельський собор і лики святих возвеличують згідний спів Триіпостасному Богу. Цей випадок служить тобі причиною старанно молитися Йому, щоб сподобив тебе тут і в майбутньому віці славити Його з усіма обраними Його.

XXVIII. Бачиш або чуєш, що монарх земний раба свого за вірну послугу нагороджує рясно. При цьому подумай, як Христос, Цар Небесний і вічний, вірних Своїх рабів нагородить і прославить у Царстві Своєму, за непорушною обітницею: “Не бачило око того, і не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9), – і ще: “тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді вони справді побачать і зрозуміють, “що теперішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в них” (Рим. 8:18). Тоді вони побачать те, чого тут око не могло бачити, і почують те, чого тут вухо не могло чути, і відчують те, що тут на серце не могло зійти. Тоді “зрадіє серце їхнє, і радості їхньої ніхто не забере в них” (Ін. 16:22). Тоді втішаться ті, хто тепер плачуть; тоді наситяться ті, хто тепер голодний і спраглий правди; тоді збагатяться ті, хто тепер позбавлений; тоді сприймуть царство ті, кого тепер вигнали заради правди; тоді сприймуть від Господньої руки все, на що тепер вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, дивилися й чого прагнули, окрилені надією, прагнувши до чого. Тоді зрадіє всякий про Господа, і в радості духу вигукне: “вдягнув… мене в ризу спасіння, і одягом веселощів одягни мене, як на нареченого, поклади на мене вінець, і, як наречену, прикрась мене красою” (Іс. 61:10). Це міркування вчить тебе славу світу цього зневажати і до тієї слави завжди прагнути; Царю Небесному, Христу, вірно служити, щоб сподобитися з обранцями Його ту славу благодаттю Його успадкувати.

XXIX. Бачиш дерево, що листям зеленіє і плодами сповнене, вигляд якого всякого радує. Від цього випадку зверни розум свій до внутрішнього стану доброзичливої людини, душа якої так само або ще більше прикрашена і плодами Святого Духа сповнена. Така, “як фінік, …цвіте, і, як кедр, що в Лівані, множиться” (Пс. 91:13). Цей випадок вчить старанно прикрашатися внутрішньо, а не зовні.

XXX. Бачиш дерево висохле і ні до чого, окрім як тільки до спалення, не придатне. Зрозумій, що такою є грішна душа, яка живої віри і плодів її не має, кончина якої – відвідання і вічного вогню пекло. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок слугує тобі причиною звернути очі свої на душу свою, чи не перебуває і вона в такому бідному стані, і молитися Христу Богу, Котрий і мертвих оживляє, щоб оживив її та росою благодаті Своєї напоїв до зростання плодів духовних.

XXXI. Бачиш гілку, відсічену від дерева і всохлу, яка ні на що, крім як на спалення, не потрібна. Зрозумій від цього, що так всякий, хто від Христа, Який “є істинна… лоза”, недбальством і злим життям відсічеться, не тільки ніякого плоду не принесе, а й, як гілка, відсічена, засохне; “а такі гілки збирають, і кидають у вогонь, і вони згорають”, як Сам Він про це вчить (Ін. 15:1-6). Це вмовляє тебе міцно триматися Його вірою і любов’ю, віддалятися від усякого гріха, і до одного тільки Христа приліплятися, смиренням і терпінням Його наслідувати.

XXXII. Бачиш, що без дощу земля, висохнувши, не дає плоду. Зрозумій, що так і душа, яка не напоюється росою слова Божого і благодаті, ніби висихає і безплідна буває. Тіло наше знемагає від голоду і спраги, а потім, якщо не підкріпиться їжею, вмирає. Так і душа, якщо не харчується і не напоюється словом Божим, знемагає, а потім і вмирає. Це вмовляє тебе так само, як для тіла ти щодня шукаєш їжі й пиття, і для душі від слова Божого безперестанку шукати їжі, пиття й утіхи, щоб, знемагаючи від голоду й спраги, не вмерла вона навіки.

XXXIII. Бачиш або чуєш, що ближній твій грішить або згрішив. Цей випадок слугує тобі не для осуду брата твого, – як у декого є злий звичай, – але для пізнання немочі твоєї; не для висміювання ближнього, а для жалю за ним і твого виправлення. Від нього зверни свої очі на себе, чи не був і ти сам у такому ж або подібному гріху, і зараз – чи не перебуваєш? А якщо й ні, то хіба не можеш ще гірше згрішити? Бо загальна неміч і окаянство наше всередині нас: вороги наші – пристрасті наші; плоть наша поневолює нас; і сатана, ворог наш, невпинно шукає, як би поглинути нас. Всі ми всякому лиху і падінню підлягаємо і падаємо; падіння наше близько, якщо благодать Божа не підтримає нас. І так від цього випадку сам себе розглянь і, бачачи падіння брата, старайся за допомогою Божою обережніше чинити.

XXXIV. Бачиш, що насіння, яке впало на землю, помирає і, пустившись у ріст, виходить із землі. Цей приклад ясно показує тобі, що так і тіла наші, хоча помирають і ховаються, проте Божою силою свого часу знову оживуть і одягнуться в одяг безсмертя. Про що апостол так проповідує: “Сіється в тлінні, повстає в нетлінні; сіється в приниженні, повстає в славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне” (1Кор. 15:42-44). І так стій, утверджуйся у вірі, сподіваючись на воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.

XXXV. Бачиш хлібороба, що сіє насіння; але не всяке приносить плід. Бо інше, як вчить притча, падає при дорозі, і птахи небесні його поїдають, інше – на каміння, інше – в тернину. Так і спасительне насіння, Боже слово, однаково сіється на нивах сердець людських, але тільки в добрих серцях плід проростає (Мф. 13:4-23). Цей приклад вчить тебе старанно молитися Богу, щоб дав тобі серце добре, дух новий і серце нове: і тоді насіння слова Божого, посіяне на землі серця твого, не буде безплідним.

XXXVI. Бачиш ще хлібороба, що віє насіння своє, і насіння в житницю збирає, а половинки геть вимітає. Так буде, як пишеться, і наприкінці віку цього. Тоді вірні й побожні люди, як пшениця в житницю, у небесне царство увійдуть, а злі, як полова, викинуться, “і кинуться в піч вогненну, і там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 13:40-42). Цей приклад заохочує тебе особливо дбати про спасіння своє і бути не половою непотрібною, а пшеницею.

XXXVII. Бачиш ще хлібороба, що з радістю збирає плоди трудів своїх. Подумай, з якою радістю будуть насолоджуватися плодами трудів своїх ті, які тепер у подвизі віри й терпіння трудяться. “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). На це дивлячись, не слабшай у подвизі благочестя.

XXXVIII. Бачиш прекрасну, ангелоподібну людину. Від цього піднеси розум свій до внутрішньої людини, тобто душі, і подумай, наскільки прекрасніша душа – образ і подоба Божа, яку Бог у такій чудовій оселі поселив. Від цього навчися пізнавати і шанувати шляхетність, красу і пишність душі, і її, безсмертну, добрими справами, вірою, любов’ю, терпінням, цнотливістю прикрашати, а не тіло, прах і попіл.

XXXIX. Бачиш людину в лахмітті одягнену, напівголу, всього брудом замазану. Від неї зверни розум свій до душі грішної, яка від благодаті Божої, як від прекрасного одягу, оголилася і натомість уся вадами гріховними, як брудом, вкрилася. Мерзенна забруднена людина перед очима людськими; але душа, гріховними сквернами забруднена, ще мерзенніша перед очима Божими. Цей випадок вмовляє тебе ухилятися від усякого гріха, яким душа паплюжиться і стає негідною погляду Божого.

ХL. Бачиш ще людину, що в ранах, у гної смердить. Зверни очі свої до душі грішної, яка набагато більший сморід видає, ніж смердюче тіло. Що на тілі гній і рани, то на душі гріхи і беззаконня. Слухай, що пророк каже: “беззаконня мої перевищили голову мою, подібно до тяжкого тягаря обтяжили на мені; від божевілля мого рани мої відмертвіли й згнили” (Пс. 37:5-6). Смерд тілесний нестерпний нам – сморід душевний нестерпний Богу. Від смороду тілесного відвертаємося ми і тікаємо – від смороду душевного відвертається і відходить Дух Божий. Це знову-таки вмовляє тебе уникати гріха. Якщо ж відчуваєш, що душа гріховною проказою заражена, хоча б і “зупинившись удалині”, піднеси голос свій, як колись прокажені зробили, до Іісуса, Сина Божого, Прогонителя всіляких хвороб душевних і тілесних, і піднеси серцем, а не лише устами, і молись: ” Іісусе Наставнику, помилуй мене!” (Лк. 17:12-13). Так Той, Хто очистив тих прокажених, очистить і твою душевну проказу. Бо милосердний і слухає голоси нас, бідних. Для того й у світ прийшов, щоб позбавити нас від гріхів наших. Не може бути такої великої прокази гріховної, від якої б Лікар наш премудрий і всесильний не захотів або не зміг би милостиво очистити.

XLI. Бачиш сліпу людину, яка не бачить шляху, не знає, куди йде, не бачить нічого перед собою, не бачить рову, в який готова впасти. Від цього випадку зверни своє міркування до сліпоти душевної, уражений якою грішник так само не бачить добра й зла, не знає, куди йде, не бачить своєї погибелі, якої готовий зазнати. Бідолашна тілесна сліпота, але душевна ще бідніша! Краще не мати тілесного зору, ніж не мати душевного. Цей випадок і міркування переконує нас молитися Христу, який дає сліпим прозріння: “Подивися, почуй мене, Господи Боже мій, просвітли очі мої, нехай не коли засну в смерть” (Пс. 12:4).

XLII. Бачиш глуху людину, яка не прислухається до того, що кажуть або забороняють, і не робить так, бо не чує промов і не розуміє наказу або заборони. Зрозумій, що такий і грішник, якому сатана заткнув вуха душевні, щоб не чув голосу слів Божих. Такий має вуха, щоб слухати, але не має вух, щоб “чути”. Чує тільки тілесними вухами, але глухий вухами душевними. Голос Слова вдаряє в слух тілесний, але душевного не торкається, і тому він буває, як глухий; тому й слово недієве буває. Що говорить Йому Боже слово, того не слухає; що наказує або забороняє, того не слухає, як глухий. Такому слово, умовляння, порада, як глухому музика, не приносить жодної користі. Тому й Христос у Євангелії каже: “Хто має вуха чути, нехай чує!” (Мф. 11:15). Усі вуха мають, але не всі “мають вуха чути”. Звідси буває, що хоча і всі присутні в храмі слухають слово Боже, але не всі отримують користь: оскільки не всі “мають вуха чути”. Плачевна тілесна глухота, але більшого плачу гідна душевна. Оскільки душа, яка не чує і не слухає Божого гласу, підлягає всякій омані та вічній погибелі. Це вмовляє тебе молитися Христу, щоб відчинив тобі слух душевний, як колись глухому і недорікуватому відчинив слух і язик, і щоб подав тобі “вуха чути” (Мк. 7:32-37).

XLIII. Чуєш, що така-то людина, потрапивши в полон до злого ворога, яких тільки страждань не зазнає. Заковується в залізо, примушується жити з волі того, хто полонив, робити, що мучителю завгодно; терпить глузування, наругу, рани; словом, проводить життя гірке і не краще за саму смерть. Від цього чуттєвого полону зверни розум свій до полону невидимого. У якому гіркому полоні страждає грішна душа, яку полонив князь світу цього, диявол! Зв’язавши її узами пристрастей світу цього, він здійснює над нею злу волю свою, насміхається, знущається з неї, на рани нові рани накладає їй, від біди до біди, від беззаконня до беззаконня тягне її. Гірке полонення тілесне, але ще гірше душевне! Бо полонений хоча й працює тілом на мучителя, але духом вільний – дух ніхто полонити й зв’язати не може; до того ж смертю полонений від того лиха звільниться. Душею ж полонений, хоча тілом і вільний може бути, бідніший від усякого невільника: бо навіки зв’язаний буде, якщо благодаттю Христовою не позбудеться. І тим згубніше це полонення, що грішник не бачить його; думає про себе, що він вільний, що нікому не служить, але насправді нещасніший за того, чиє тіло в кайданах. Щоб переконатися в істинності цих слів, послухай, що Господь іудеям каже. Іудеї говорили йому: “Ми насіння Авраамове і не були рабами нікому ніколи; як же Ти кажеш: станете вільними? Відповідав їм Іісус: Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:33-34). Це міркування дає тобі, улюблений, привід озирнутися: чи не служиш ти мерзенному цьому тирану в похотях його, тобто в грошолюбстві, лихолюбстві, сластолюбстві, нечистоті, гордості, злобі тощо. Якщо побачиш, чим полонилося серце твоє, поплач до Христа, Сина Божого, Який один від цього полону позбавляє і свободу дарує; молись до Нього разом із Псалмоспівцем: “ППоверни ж і тепер, Господи, полонених наших” (Пс. 125:4). “Якщо Син звільнить вас, то істинно вільні будете” (Ін. 8:36).

XLIV. Бачиш мертвого, якого ховають, або сам ховаєш батька, або матір, або брата, або друга. Цей випадок вказує тобі причину плакати не про те, про що багато хто марно плаче; але розплачся, розмірковуючи про причину смерті, тобто про гріх, який у такий бідний стан привів людину, за образом Божим безсмертним створену. Це праведна причина плачу – що ми гріхом прогнівили Бога і тому до смерті схильні. А бачачи ближнього мертвим, згадай, що і сам ти “земля…, і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Але потім віддай Богу подяку, що Він у Сині Своєму, Господі нашому Іісусі Христі, дав нам благу надію воскресіння і життя майбутнього віку.

XLV. Бачиш, що дерево взимку листя своє скидає, а навесні, коли сонце зігріває, знову своє листя розпускає. Так багато людей роблять. Коли зима й холод лиха й неблагополуччя вражає їх, тоді забаганки свої відкидають і начебто намагаються каятися й Богу догоджати; але коли теплота благополуччя знов зігріє їх, тоді забаганки свої, як дерево листям, як і раніше, розпускають, знов зеленіють, прикрашаються та мирськими солодощами втішаються. Такими є ті, які, якщо вразить їх холод хвороби, каються, грішити перестають і обіцяють благочестиво жити й Богу служити; але коли здоровими стануть, знову до колишніх примх і справ звертаються. Знай, що такі люди не справжні християни, а лицеміри. Оскільки справжні християни в благополуччі і неблагополуччі, в хворобі і здоров’ї, в убогості і багатстві, в презирстві і честі, в славі і приниженні, в неволі і на свободі постійні; завжди і скрізь перебувають у покаянні, плоди покаяння творять, Бога люблять і Богу служать. Це міркування переконує тебе не наслідувати вищезгаданих людей, але бути постійним завжди, у щасті й нещасті, від забаганок своїх відмовлятися і Богу догоджати. А якщо сам такий самий, то вмовляє виправитися, щоб із лицемірами не почути від Христа: “Не знаю вас, звідки ви” (Лк. 13:25).

XLVI. Бачиш мертвого, який на плач родичів не відгукується, і від похвали не втішається, і від ганьби не ображається. Цей випадок вчить нас того, що хто хоче бути істинним християнином, той не повинен ні похвалою світу цього звеличуватися, ні безчестям і наругою дратуватися, ні слухати спокус плоті своєї, як би щирих своїх родичів, але повинен бути, як мертвий. Тобто “померти для світу” (Кол. 2:20), “померти для себе” (2Кор. 5:15), “і зректися себе” (Мк. 8:34). Саме цього вимагає від нас Господь наш, якщо хочемо бути Його рабами й учнями та за Ним слідувати: “Хто хоче йти за Мною, відречіться від себе та візьміть свій хрест, і йдіть за Мною” (Мф. 16:24; Лк. 9:23). Цим вчишся не дивитися на тих християн, які хочуть і Христу служити, і світові, і своїм забаганкам догоджати, і честі, і слави, і багатства у світі цьому шукати; від зганьбленого, збезчещеного та применшеного Христа віддаляються, соромляться Його, але з воскреслим і прославленим хочуть бути, – що неможливо, як Він сам каже: “Хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому, перелюбному й грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами” (Мк. 8:38). Треба більше слухати святого Божого слова, яке вчить нас у Христа вчитися смиренності, любові, терпінню, лагідності та іншому добру, але перш за все від свого злорадства зректися і так благих Христових вдач слідувати.

XLVII. Бачиш, що ті, хто загубив належний шлях і заблукав, шукають вождя, який би наставив їх на шлях і довів до наміреного і бажаного ними місця. Цей випадок, що так часто повторюється з тими, хто живе у світі цьому, вчить тебе, що так і всі ми заблукали, коли за порадою лукавого духа знехтували Богом, і блукаємо пустелею світу цього, віддалившись від вітчизни нашої – неба, для якого створені Богом нашим, як і пророк каже: “Усі, як вівці, заблукали, і заблукала людина від шляху свого” (Іс. 53:6). І святий Давид молиться: “Я заблукав, як вівця загибла, шукай раба Твого” (Пс. 118:176). А оскільки самі, будучи заблукалими, до вітчизни небесної ніяк не можемо дійти, то мусимо ми шукати вправного вождя в такій важливій і потрібній справі, яка “єдине… є на потребу” (Лк. 10:42). Такий вправний і премудрий вождь вказується нам у Євангелії – Іісус Син Божий, про Котрого Отець з небес говорить нам: “Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моя прихильність, Його слухайте” (Мф. 17:5). Тобто: Я вам послав Його – Учителя, Наставника і Вождя. Якщо хочете до Мене прийти і втрачене вами небесне царство отримати: “Його слухайте”, чого Він навчає: Його слухайте. Але й Сам про Себе говорить Господь: “Я є шлях, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Якщо не хочемо, люб’язний християнине, остаточно заблукати і бути вічними бранцями диявола, але більше хочемо до Бога прийти і вічне життя здобути, до чого покликані ми і банею хрещення відроджені, то неодмінно маємо себе довірити Йому, вірою й любов’ю триматися Його, слухати святе й істинне вчення Його, йти за Його стопами, наслідувати чистий приклад непорочного житія Його. Смирення Його нехай скидає нашу гордість; терпіння Його нехай приборкує гнів наш; лагідність Його нехай виганяє злість нашу та бажання помсти; злидні Його нехай відвертають нас від сріблолюбства, лихоїмства та розкрадання; любов Його нехай винищить заздрість і ненависть нашу; святиня Його нехай навчить нас любити чистоту душі й тіла. Усе святе й божественне Його життя нехай буде нам на образ і виправлення злих наших звичаїв, з якими ми від старого Адама народилися. Так і для нас у Ньому відкриється шлях, істина і життя вічне! Так за Ним ідучи, не зіб’ємося зі шляху правого, але прийдемо до омріяної вітчизни й дому Небесного Отця, в якому “осель багато” (Ін. 14:2). Смиренним і низьким є цей шлях, улюблений християнине, але до високого неба тих, хто йде ним, веде. Цим шляхом іди, якщо небесної вітчизни досягти хочеш, – і не заблукаєш у прірву пекельну.

XLVIII. Трапляється тобі бачити монарха, що входить у якесь місто. Зауваж, з якою пошаною і радістю зустрічають і приймають його громадяни; очищають шлях і вулицю, по якій буде хода, і себе по-різному прикрашають, і перед тим, хто прямує, схиляють голову і коліна, та інше. Від цього видимого видовища зверни розум свій вірою до невидимого і від тілесного – до духовного. Христос Син Божий, Цар Небесний, на землі з’явився, коли від Пресвятої Діви народився заради нас, і в світ цей до нас, як до якогось міста, прийшов. Ми міста цього великого і нерукотворного громадяни; до нас Він, підлим рабам, прийшов і “відвідав нас Схід згори, просвітити тих, хто сидить у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на дорогу миру”, як співає святий пророк Захарія (Лк. 1:78-79). І прийшов у смиренні й лагідності, в образі раба: “прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей” (Флп. 2:7). Як повинні ми Його зустрічати і приймати? З якою пошаною і радістю? Соромно нам з пишністю і гордістю виходити назустріч Царю нашому, коли Він зі смиренням прийшов до нас! Не подобається Йому така зустріч. Ревекка, коли їхала на верблюді до нареченого свого Ісаака і побачила його перед собою, зіскочила з верблюда, як про це говорить Писання (Бут. 24:64). Так і ми повинні з гордості, як високого верблюда, зіскочити, і пішими йти, і зустрічати Нареченого нашого з великим смиренням, і коліна з серцями схиляти. До цього закликає нас пророк: ” Прийдіть, поклонімося і припадемо до Нього!” (Пс. 94:6).

XLIX. Бачиш або чуєш, що дружина чесна і вірна чоловікові своєму нікого не любить, крім чоловіка свого, і нікому не намагається догодити, тільки чоловікові своєму. Від цього шлюбу плотського зверни розум свій до шлюбу духовного, в якому християни вірою поєдналися з небесним Нареченим, Христом. Про що святий Павло так говорить вірним коринфянам: “тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою” (2Кор. 11:2). Обміркуй , як повинні християни зберігати любов до Небесного свого Нареченого! Як повинні віддалятися від нечистої любові світу цього, до одного Христа наближатися, подобатися, догоджати, люб’язними бути і волю Його святу виконувати, і нікого, крім Нього і заради Нього, не любити, якщо вірність Йому хочуть зберегти! Честолюбство, славолюбість, пристрасть до солодощів, сріблолюбство та інша похіть світу цього подібна до перелюбниці, до якої душею наближається християнин, якщо честь, славу, срібло, золото, насолоду та іншу похіть любить і так залишає Христа, безсмертного Нареченого, і любові світу, як нечистій блудниці, душу свою віддає. О! Наскільки тяжко грішать християни проти Христа, Який полюбив їх і віддав Себе за них, які не зберігають тієї вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, обіцяли до кінця зберігати. А так і всіх благ духовних, яких у хрещенні сподобилися було, самовільно, до крайнього свого лиха, позбавляються. Не дарма святі апостоли від любові світу цього відводять нас. “Не любіть світу, ні того, що в світі”, – каже святий Іоанн (1Ін. 2:15). “Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4). Така шкідлива любов світу цього, що той, хто любить його, ворогом Божим є, – що страшно й подумати, хоча сліпа людина того й не розуміє!

1. Бачиш або чуєш, що чоловік відрікається від дружини, якщо вона не зберігає вірності йому, але, залишивши його, з іншими беззаконно чинить перелюб. Знай точно, що так і Христос, небесний і пречистий Наречений, відрікається від такої душі, що наближається до світу цього, похоті тілесної, похоті очей і гордості життєвої, бо не зберігає вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, пообіцяла до кінця життя свого зберігати. Таким Він скаже: “Не знаю вас, звідки ви”, “коли прийде у славі Своїй (Лк. 13:25). Міркування це спонукає тебе, християнине, озирнутися, чи не залишив і ти Христа, приліпившись серцем до світу, тобто до багатства, честі, слави і солодощів світу цього. Якщо помітиш це, не зволікаючи звернися до Христа з покаянням і сльозами, доки час ще не минув: бо Він приймає тих, хто звертається. Нехай не будеш і ти в числі тих, яким скаже: “Не знаю вас”, хоча з ними і говориш Йому: “Господи, Господи!”. Не всякий, хто каже Мені: “Господи, Господи!”, увійде в царство небесне, але той, хто виконує волю Моєго Отця Небесного” (Мф. 7:21).

2. Бачиш, що всьому свій час визначено, як каже Екклесіаст: “Усьому свій час, і час усякої речі під небом” (Еккл. 3:1). Птахи у свій час будують гнізда і висиджують пташенят; тварини у свій час сходяться і народжують потомство; риби також у свій час; дерева і трави у свій час зеленіють, цвітуть і дають плоди; хлібороби у свій час орють, сіють і збирають плоди; словом, усякій речі свій час визначив Творець Бог наш. Цим вчимося, що і нам Бог час свій визначив для пошуку вічного спасіння. Час цей є час теперішній, “доки можна казати: “нині” (Євр. 3:13), доки у світі цьому перебуваємо, доки живемо і мандрівниками є. Цей час визначено нам для пошуку спасіння, яке Христос Син Божий Кров’ю Своєю заслужив. Звідси цей час уподібнюється в Писанні часу посіву: “Що посіє людина, те й пожне: той, хто посіє в плоть свою, від плоті своєї пожне трухлявість, а той, хто посіє в дух, від духу пожне життя вічне” (Гал. 6:7-8). “Ті, хто сіють зі сльозами, пожнуть із радістю. Ті, що йдуть, йшли і плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). Буде час, коли ніхто не отримає цього, хоча й зі сльозами та зітханням шукатиме. Як і хлібороби недосвідчені, пропустивши слушний час, хоч і сіють, але гублять насіння, бо не тоді, коли треба, сіють; так і недосвідчені грішники будуть колись шукати спасіння, але не отримають його, бо тоді буде час суду, а не покаяння. Тепер час сіяти, шукати, просити, стукати у двері Божого милосердя, коли Бог обіцяв почути і допомогти, і слухає, і допомагає. Бо сказано: “У час сприятливий послухав тебе, і в день спасіння допоміг тобі. Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння” (2Кор. 6:2). Тепер “кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють”, – каже Христос (Мф. 7:8). Тоді цього не буде. Інший заперечує: я, мовляв, при смерті можу покаятися. Можеш із таким покаянням і в пекло піти. О людино, чи тоді хочеш каятися, коли закінчується час каяття і настає час суду і катування? Чи тоді хочеш до Бога звертатися, коли Бог тебе до відповіді кличе? Чи тоді хочеш шукати, коли час уже минає? Безперечно, що треба і при смерті каятися, ще важливіше молитися і Бога старанно закликати, бо особливо тоді великий подвиг душі чекає. Але до смерті відкладати покаяння – це обман розуму, недбальство про спасіння і підступ диявола, який таку думку в серце людині вкладає і вчить закон Божий безстрашністю плюндрувати, Бога гнівити і покаяння з дня на день відкладати, щоб такою хитрістю людину погубити. Тому, якщо хочеш блаженно померти, зараз будь таким, яким при смерті хочеш бути. Міркуй про мирські речі, честь, славу, багатство і розкіш тепер так, як міркують ті, хто помирає і все тоді залишає. Бережися гріха і про скоєне шкодуй так сьогодні, як тоді бережуться і шкодують. Хочеш тоді відпущення гріхів від Бога в ім’я Христове отримати? Тепер про те старайся. Хочеш милість у Бога тоді отримати? Зараз її шукай. Але хто милість у милостивого Бога хоче отримати, той перестає Його гнівити і про колишню безстрашність шкодує. І тільки той перестає Його прогнівити, хто перестає грішити і плоди покаяння творить. Міркуй про це, грішна душа, і слухай те, що Предтеча сказав: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Бачиш, куди грішники, які не творять плодів покаяння, визначаються: зрубуються, як дерева безплідні, сокирою суду Божого і у вогонь вічний, як дрова, кидаються.

LII. Коли набираються воїни світу цього, тоді взяті у воїнство залишають домівки свої, дружин, родичів своїх і маєтки свої. Бачиш, християнине, що роблять люди, які записуються на службу земному царю. Знай справді, що так повинні робити і християни, які записалися на службу небесному Царю. І їм велено зробити те, що колись Авраамові, батькові всіх вірних, наказав Бог: “Вийди з землі твоєї, з роду твого, і з дому батька твого” (Бут. 12:1). Старий Адам, від якого ми народилися і якого всередині носимо, – батько наш; самолюбство – сприятливий дім плоті нашої; родичі та маєтки наші – пристрасті наші, похіть тілесна, похіть очей і гордість життєва. Усе це залишити повинні християни, які під час святого хрещення записалися у воїнство до Христа, небесного Царя: “відкласти колишній спосіб життя старої людини” назавжди і ” позбутися” старого Адама (Еф.4:22; Кол. 3:9); “розіп’яти плоть із пристрастями й пристрастями” (Гал. 5:24); самолюбство, честолюбство, славолюбість, пристрасть та грошолюбство, якими плоть утішається, як родичів своїх, залишити й так служити Христу Цареві. Усі християни тому християнами називаються, що в Христа вірують, до Христа на роботу і на службу записалися і так воїнами Христовими іменуються. Чи пристойно воїнам свою волю виконувати, а не царя свого? Соромно християнам у розкоші й веселощах світу цього дні свої проводити, коли Христос, Цар їхній, хрест носив і хрестом проти ворогів бився. Соромно воїнам лежати, а тим більше назад повертатися, коли сам цар до пролиття крові бореться. Соромно християнам сумувати, коли бачать, що Цар їхній Христос так сильно воював, що й Крові Своєї за них не пощадив; а тим паче назад до себе додому вертатися й полишати брань! Лихо воїнам, які записалися на службу Царю своєму, залишати його і до іншого, противника його, йти, і це не що інше, як явна зрада Царю. Нещасна і явна погибель для християн, які є воїнами Христа Царя Небесного, залишати Його і служити світу; іменуватися християнами, але не бажати слухатися Христа; рабами Його називатися, але не служити Йому! Про це-то і написав святий Петро: “Бо якщо, уникнувши скверн світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа, знову заплутуються в них і перемагаються ними, то останнє буває для них гірше за перше. Краще б їм не пізнати шляху правди, ніж, пізнавши, повернутися назад від відданої їм святої заповіді. Але з ними трапляється за вірним прислів’ям: пес повертається на свою блювотину, і: вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:20-22). Подібно до цього чинять і християни, які, очистившись у хрещенні від скверн гріховних і пообіцявши служити вірою і правдою Христу, ухиляються у розбещення і служать похоті тілесній і похоті очей, гордості життєвій, і так хочуть і Христовими бути, і світу цього чадами, і Христу догоджати, і світу служити, і християнами бути, і зі світом веселитися, що неможливо, як дивитися одразу й уперед, і назад. Як ціло і непорушно воїни світу цього, вірні Правителю своєму, зберігають присягу йому дану, як за честь його і цілісність вітчизни б’ються! Йдуть у далекі країни, наражаються на смертельну небезпеку, не бояться смертоносної зброї ворожої, отримують поранення і падають уражені. Цього від них обов’язок присяги вимагає. І таких одна тимчасова надія і присяга, людині принесена, так сильно заохочує. Християни, Царю Небесному і Богу давши присягу, не хочуть так битися за честь Царя Небесного, Котрий за них до вилиття Своєї Крові і прийняття смерті, смерті ж хресної, бився і обіцяв їм дати за подвиг не тимчасову, а вічну славу на небесах, але, кинувши зброю, поступаються місцем ворогу своєму або тікають назад. Тому воїни світу цього будуть християнам суддями в день суду. Подвиг же християнський, який буває не проти плоті й крові, а проти духів злоби, полягає в смиренні, у зневазі до слави марнославства, терпінні та лагідності, відмові від себе самого, розпинанні плоті з пристрастями й похотями та мужньому терпінні спокус. Коли так чинять християни, тоді не поступаються місцем на брані ворогу своєму, дияволу. Так билися всі святі й отримали вінець правди від Подвигоположника Іісуса Христа. Їм і ми наслідувати повинні, улюблений християнине, якщо з ними хочемо участь мати в царстві Христовому. Інакше вони не впізнають нас, що ми християни; не визнає і Христос нас за Своїх, бо не маємо знамення Його, тобто терпіння хресного, під яким вірні Його раби б’ються. О! Не допусти, Боже, почути нам той страшний вирок: “Не знаю вас” (Лк. 13:27), який почують ті, хто промовляє до Нього: “Господи, Господи!”, але не робить того, що Він говорить (Мф. 7:21; Лк. 6:46).

LIII. Бачиш або чуєш, що раб, якого пан в іншого купив собі або іншим якимось чином привласнив, уже не знає колишнього пана; але того одного, який його купив, знає, тому одному служить і того волю виконує. Зауваж, що між синами віку цього буває, і що людина людині чинить, через загальні у всіх народів права. Сатана лукавий нами лукаво і несправедливо заволодів було, і полонив у свою темну владу; але Христос, Син Божий, викупив нас від влади його й привласнив Собі; і викупив не сріблом чи золотом, а чесною Своєю Кров’ю, як каже апостол: “Не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця” (1Пет. 1:18-19); та й інший апостол каже: “Ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 7:23). Тому, християни, мусимо ми неодмінно служити Христу Сину Божому, Який нас безцінною ціною Крові Своєї купив, як каже апостол: “Ви куплені дорогою ціною”; мусимо волю Його святу виконувати, коритися Йому й усяку послушність Йому від серця чинити, як вірні раби господарям своїм чинять. Словом, повинні для Нього жити, а не для себе, як навчає апостол: “Христос за всіх помер, щоб ті, що живуть, жили не для себе, а для Того, що помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15). Сам по собі обов’язок правди того вимагає, щоб тому панові служив раб, чий він є. Отже, як тяжко грішать проти Господа Іісуса Христа ті християни, котрі називаються рабами Христовими, але Христові не служать, велінь Його не слухають, але за своєю волею живуть. Що таким християнам буде? Те, що Христос про негідного раба каже: “Негідного раба викиньте в темряву : там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Бо і пан – людина – раба свого непокірного і неслухняного правильно карає. Але якщо раб оговтається і покається, визнає свою провину, і змириться перед паном своїм, і чинитиме так, як раб повинен, тобто вірно служити панові своєму, – милості його удостоюється. Так і Христос, людинолюбний Господь, у милість Свою приймає християнина, якщо він, щиросердно гріхи свої визнавши, покається і покаже плоди покаяння, без яких істинного покаяння бути не може.

LIV. Бачиш, що позикодавець боржника катує, садить у темницю, щоб борг віддав. Так Бог грішників за борги гріховні, які вони покаянням не викреслили, піддасть покаранню. І чим хто більше грішить і гріхи до гріхів докладає, тим більше гріховним боргом обтяжується: тому більшому катуванню і суду Божому підлягає. “За наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5). Позикодавець ув’язнює боржника, щоб віддав борг. Так Бог ув’язнить у вічну темницю боржників Своїх, де за правду Його вічно платитимуть муками, але ніколи не розплатяться. Як же від цих тяжких боргів, які боржників у пекло занурюють, звільнитися грішникам? Відповідає Господь: “Коли ж Син звільнить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). Милосердний Бог заради Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа, Який за всі наші борги гріховні Кров’ю і смертю Своєю заплатив, прощає тим, хто старанно кається і вірить у Нього, і так вони, звільнившись від боргів, звільняються і від страти наступної. Тому кожен, хто хоче звільнитися від боргів гріховних, які у вічну в’язницю ув’язнюють боржників, повинен покаятися і до Заступника милостивого до Бога Ісуса Христа прибігти. А той, хто кається, неодмінно повинен від гріхів відстати. Повинен спершу сам залишити їх, щоб і Бог залишив їх. Як же може той просити про прощення боргів, хто не перестає їх множити і себе ними обтяжувати? Не може, улюблений християнине, там бути істинного покаяння, де гріхи не полишають; але таке покаяння є удаваним і хибним. О! Наскільки багато, особливо в нинішньому столітті, людей, які й хочуть каятися і не хочуть від гріхів відстати, але вони обманюються. Такі й від боргів своїх гріховних звільнитися не можуть, поки щиросердно гріхів не залишать. До того ж мусимо ми й самі пробачити борги боржникам нашим, якщо хочемо прощення боргів наших отримати від Бога; інакше й нам не пробачаться вони, як каже Господь: “Коли ж ви пробачатимете людям їхні провини, то пробачить вам Отець ваш Небесний, а коли ж не пробачатимете людям їхніх провин, то й Отець ваш не пробачить вам провин ваших” ( Мф. 6:14-15).

1. Бачиш, що вода з високих гір на низькі місця стікає. Від цього навчися, що Бог Вишній з висоти Своєї на смиренних дивиться і річки обдарувань Своїх на серця їхні виливає, як читаємо: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5). Тому ми повинні смирятися, щоб милості Його сподобитися. “Як, – каже святий Іоанн Златоуст, – хто-небудь знайде благодать перед Богом? Як же інакше, якщо не смиренномудрістю? Бо Бог “гордим противиться, а смиренним дає благодать”; і “жертва Богу – дух скрушенний, і смиренне серце Бог не знехтує” (Пс. 50:19) (Бесіда 1 на перше Послання до коринфян). А в чому смиренність полягає, там же, трохи нижче, вчить отець: “Якщо досадиш смиренному, якщо принизиш або щось скажеш, він замовкне і лагідно перетерпить. І такий має мир з усіма, якого й вимовити неможливо”.

LVI. Коли бачиш підданого, що перед своїм царем стоїть і просить у нього милості, примічай, що він тоді робить? Стоїть із благоговінням, голову схиляє і на коліна падає; розум і серце його все тут присутні; не думає ні про що інше, а в одному тому проханні розум його заглиблений. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися, як до Царя Небесного приступати з проханням; думати, хто ми і до кого приступаємо. “Я прах і попіл”, – говорив Авраам до Бога в молитві (Бут. 18:27). Наскільки більше так про себе повинні думати ми, які далеко відстоїмо від Авраама, з яким смиренням, благоговінням, приниженням себе самих, перед величчю Його падати, голову і серце схиляти і весь склад душі й тіла перед Ним валити: бо тільки на смиренних дивиться Бог. “Зглянувся Він на молитву смиренних, і не відкинув благання їхнього”, – каже Псалмоспівець (Пс. 101:18). Але як про велич Його, так і про велику Його до нас милість тоді думати треба: “Яка велич Його, така й милість Його”, – говорить Писання (Сир. 2:18). До того ж, коли до Праведного і Святого Царя нашого і Бога приступаємо, повинні відступити від неправди, за вченням святого апостола: “Нехай відступить від неправди кожен, хто називає ім’я Господнє” (2Тим. 2:19). Бо “не оселиться в Тебе лукавий, і не перебуватимуть беззаконники перед очима Твоїми, Ти зненавидів усіх, хто чинить беззаконня” (Пс. 5:5-6). І коли прощення гріхів просимо, повинні й самі пробачити ближнім нашим, за вченням Христовим: “Прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37). З цього видно: 1) Молитви, що читаються, і спів зі швидкістю, як язик може управлятися, або, що гірше того, у два голоси, що їх відправляють недосвідчені попи, клірики та інші, – це ніщо інше, як тільки галас у церквах, стряскання повітря й голоси гортаней, а не молитви, а звідси випливає, що й у житті немає жодного виправлення у таких, а тільки одне розбещення та спокуса, і що, хоч і кожен день, здавалося б, моляться Богу, але насправді ніколи не моляться: без чого християнину виправити життя своє ніяк неможливо, бо немічний і від диявола невпинно піддається нападам. 2) Грішник, який до Бога в молитві приступає і життя не хоче виправити, ні в чому не досягне успіху, але, якщо хоче милість від Бога отримати, повинен себе виправити. 3) Тим, хто гнівається на ближніх своїх і мститься їм і задумує помсту, так само закритий до Бога доступ. На яку милість сподіватися тому в Бога, який сам над подібною до себе людиною не хоче створити милості, і грішник грішника грішника не хоче пробачити? “Якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших”, – каже Господь (Мф. 6:15). 4) Без смирення так само марно намагатися наблизитися до Бога і приступати до молитви. Якщо перед людиною упокорюємося, бажаючи від неї щось отримати, то наскільки більше перед Богом, Який “гордим противиться” (Як. 4:6), треба упокорюватися, падати і старанність показувати.

LVII. Бачиш, що посудина глиняна такий запах видає, яким від початку просочилася; і як не миється і не чиститься, не втрачає того запаху. Зрозумій від цього, що так буває і з людиною, яка подібна до посудини глиняної. Чого змолоду навчиться, того й далі в житті триматися буде. Якщо в добрі й у страсі Господньому вихований буде, так і жити буде. Якщо злу навчиться, злих вдач злий запах і в житті буде видавати. Але оскільки людина до зла схильна, то зручно всякому злу змолоду навчаєтися, якщо уздою страху і покарання від того не утримується і люту плоть не приборкує. Цей приклад вчить тебе дітей своїх добре виховувати і в страсі та настанові Господній утримувати, як апостол навчає: “Батьки, не дратуйте дітей ваших, але виховуйте їх у вченні та настанові Господній” (Еф.6:4).

LVIII. Коли свічка в домі світить або світло денне висвітлює, тоді все бачиш ясно і одне від одного розпізнаєш, що шкідливо і що нешкідливо. Подібно буває і з тим, кому світильник закону Божого завжди світить і розумні його очі просвічує, як каже Псалмоспівець: “Світильник ногам моїм закон Твій, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). Якщо ця божественна свічка завжди сяє перед нами і просвічує нас вдень і вночі, то завжди, як вдень, ходити будемо, і добро від зла, користь від шкоди, чесноту від вади розпізнавати, і так, за Божою поміччю, не зашкодимось. Це вмовляє тебе, християнине, “день і ніч навчатися в законі… Господньому” (Пс. 1:2) і в “серці своєму приховувати слова Божі, щоб не згрішити” перед Ним (Пс. 118:11). До цього застерігає Бог: “Нехай не відходить ця книга закону від уст твоїх, але вчися в ній день і ніч, щоб точно виконувати все, що в ній написано: тоді ти будеш успішний на шляхах твоїх, і будеш чинити розсудливо” (Ісус. 1:8).

LIX. Бачиш, що посудина, чим просочилася, такий і запах від себе видає. Так і серце людське. Якщо любов до Бога й ближнього має, такі показує й ознаки, такі в нього задуми, починання, слова, діла й думки. І як яблуко добре від смаку, так серце людини від справ, слів і обходження пізнається. І як вогнем зігріта піч теплоту видає, і від теплоти пізнається, так вогнем любові Божої і ближнього зігріте серце теплоту милості, милосердя, терпіння і лагідності видає, і від них пізнається. Навпаки, хто має любов’ю світу цього напоєне серце, подібні до того й ознаки показує, про те розмірковує, того вчиться, про те розмовляє, те й робить. Хто багатство, або честь, або славу, або сласть і розкіш любить, про те й думає, того й шукає. Про це і Господь каже: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). І хоча багато хто намагається приховати починання і справи свої, однак те, що всередині криється, сховатися не може, але назовні виходить і з’являється, не інакше, як бульбашка з води, що показує повітря, що ховається під водою, або як відрижка зі шлунка. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево погане приносити плоди добрі”, – говорить Господь (Мф. 7:18).

1. Бачиш, що дзеркало такий образ у собі відображає, до чого звертається. Чи до неба звернеться, неба образ у ньому відображається; чи до землі звернеться, земний образ у собі відобразить. Так і душа людська: до чого любов’ю звертається і наближається, те в ній і видніється. Якщо до Бога звертається, Божий образ силою Святого Духа в ній і зображується; якщо до земних і мирських речей схиляється, земний образ і накреслюється. А який образ у собі носить, таке й мислення має. Якщо Божий образ має – Бога любить і людину, за образом Божим створену, – про небесне, високе думає, а не про земне. Якщо земний і тваринний образ носить – про земне і думає, робить те і слідує тому, що почуттям її приємно, що властиво тваринам нерозумним. Це міркування вчить тебе покаянням і вірою в Христа Іісуса “скидати з себе стару людину” (Кол. 3:9) і скотинячий образ, а також шукати й одягнутися в образ Божий, який є неабиякою та найвидатнішою прикрасою душі. А що тепер у душі твоїй зображується, те з’явиться і в день судний; і так тебе тоді, бачачи в тобі образ Свій, за Свого визнає Господь. А від інших, які благоліпності тієї не мають, але скотинячий образ і гріховне неподобство, як жахливе страховисько, носять у собі, зречеться і скаже їм: “Не знаю вас”, хоча й кажуть Йому: “Господи, Господи!” (Лк. 13:25-27).

LXI. Бачиш, що дерево і господареві своєму, який, обскубуючи, очищає його, і чужим дає плід свій; або колодязь і тих, хто очищає його, і тих, хто засинає, і тих, хто плює в нього, напоює; або сонце і тим, хто дивується йому, і тим, хто не славлять його, світить. Такі й справжні християни, які, як “дерево добре, добрі плоди приносять” (Мф. 7:17); або “як світила сяють у світі” (Флп. 2:15), усім роблять добро, добрим і злим, друзям і ворогам, наслідуючи свого Небесного Отця, Який “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими” (Мф. 5:45). Це вчить тебе, християнине, уподібнюватися істинним християнам і з ними Небесному Отцю, а не синам віку цього, які нікого не люблять, тільки себе і заради себе.

LXII. Бачиш, що немічна людина, яка хоче зцілитися, визнає і показує лікареві неміч свою, і старанно просить його про лікування. Цей випадок вчить тебе, що і ми, якщо хочемо від душевної нашої немочі вилікуватися, повинні її визнати від серця і оголосити Христу, Сину Божому, Лікарю душ і тіл, і просити Його зі смиренням, щоб допоміг. Бо всі ми від природи немічні, бідні й окаянні. Читаємо у святому Євангелії, що до Христа приходили сліпі, глухі, німі, прокажені, і оголошували Йому свої немочі, і з покорою та вірою просили милості – і зцілювалися. Сліпі ми від народження, сліпі в божественному, духовному і до спасіння душевного належному, і тому зі сліпцями повинні Його молити: “Господи, нехай відкриються очі наші” (Мф. 20:33). Глухі ми від природи до чуття слова Божого і заповідей Його святих; і тому повинні просити в Нього вух, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Недорікуваті й німі ми від природи до призивання, славослів’я, хвали і співу імені Його святого; і тому повинні до Нього зітхати, щоб відчинив язик і уста наші, і молитися Йому: “Господи, навчи нас молитися” (Лк. 11:1). Прокажені ми від єства невиліковною проказою гріха; і тому повинні з прокаженими підносити з глибини серця голос і говорити до Нього: ” Іісусе Наставниче, помилуй нас!” (Лк. 17:13). Розслаблені ми, і не можемо встати й прийти до Нього; і тому повинні благати Його, щоб простягнув до нас всемогутню руку Свою й підняв із гріховного ліжка. Плоть наша зла біснується, і тому мусимо вигукувати з дружиною хананейською: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів!” і повторювати прохання своє: “Господи, допоможи мені!” і думати про себе не як про достойних царства чад, а як про псів, що “їдять крихти, що падають зі столу панів своїх” (Мф. 15:22-27). Отримали тоді бідні, як свідчить Євангеліє, від Лікаря Христа милість і зцілення. Отримаємо і ми, якщо з визнанням немочей наших і вірою будемо в Нього просити. Бо для цього Він і у світ прийшов, щоб немочі наші зцілити, і окаянство від нас відняти, і подати нам блаженство. Якщо тіла тлінні й смертні зцілив тим, хто просить, тим більше душі безсмертні зцілить.

LXIII. Бачиш, що дзеркало запорошене або закопчене нічого не показує, хоча в нього і дивишся; але, якщо хочеш у ньому угледіти обличчя своє і на обличчі пороки, повинен витерти його. Так і совість людська: якщо багатьма пороками гріховними і беззаконним життям замазана буде, людина в ній не вбачає вад, що до душі своєї прилипли, і так вся замазана, як ефіоп, ходить, і від гріха в гріх без побоювання падає. Бідний і плачевний такий стан! Такий не бачить скверни й гидоти своєї, але побачить тоді, коли книги відкриються на ганьбу всьому світу, Ангелам і людям, і предстануть перед обличчям його гріхи його, як каже Бог: “Я викрию тебе, і я предстану перед обличчям твоїм твої гріхи” (Пс. 49:21). Тоді він побачить себе, як ефіопа чорного і як жахливе страховисько. Бо гидота душевна, яка тепер усередині криється, тоді зовні з’явиться; а також і праведних душ краса з’явиться, і “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді бідний грішник почне сам собою ганьбитися, самого себе ненавидіти, від самого себе тікати, і в ніщо звернутися забажає, але не зможе, бо назавжди без кінця буде на ньому гидота ця на докір йому, що в такій гидоті життя своє на землі проводив. О, якби цю гидоту, тепер розглянувши, побачив – безперестанку б плакав і шукав би її благодаттю Христовою позбутися; але, на лихо своє, засліплений, не бачить її. Але якщо дзеркало буде чистим, тоді все ясно показує, що перед ним не перебуває; і вади на обличчі, не тільки великі, а й малі вбачаємо в ньому. Так і чиста совість: і “найменші” пороки вбачає, і покаянням, сльозами і вірою омиває їх людина. Це міркування вчить тебе відчути себе, вникнути в закон Божий, який гріхи наші показує і викриває, і покаятися, й очистити совість свою старанним розглядом, покаянням і вірою, і так почати нове життя, щоб не з’явилися на Страшному Суді всьому світові на пізнання гріхи твої, яких тепер сам наодинці не хочеш розглянути й пізнати, і так очистити.

LXIV. Ходячи садом, пізнаєш, що дерева не інакше впізнаються, як від смаку їхніх плодів, – так розумій і про людей. Багато хто називається християнами. Але справжній християнин пізнається не інакше, як від істинної віри і любові. Прикмети справжнього християнина такі: він сповнений любові, смиренний, терплячий, милостивий і прихильний. І як у саду багато дерев показують плоди на вигляд приємні, але, щойно скуштуєш від них, одразу дізнаєшся, що вони непридатні, – так багато людей тільки видаються добрими: гладенько, лагідно й тихо розмовляють, багато постять і багато моляться, але щойно торкнешся їх, то від плодів своїх дізнаєшся, що вони гіркі, бо ненависть, злість, заздрість і немилосердя сповнені ненависті, злості та немилосердя, а тому по суті уподібнюються до дерев гірких, що приносять злі плоди. Про це й говорить Господь: “Немає доброго дерева, яке б приносило злий плід, і немає злого дерева, яке б приносило добрий плід, тому що всяке дерево пізнається за плодом своїм” (Лк. 6:43-44). Не засуджується тут піст, молитва, але без любові християнської вони ніщо; не паплюжиться саме по собі і гладеньке, лагідне і тихе слово, але без плоду любові – це одне лицемірство і лукавство. Не самі лише слова, а й справи, зі словами гладкими, ласкавими й тихими поєднані, показують доброго християнина. Тому всередині себе повинні ми мати і намагатися мати християнство. І таким чином, якщо всередині буде добро, то і зовні буде проявлятися добро. Так, за словом Христовим, “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре” (Лк. 6:45).

LXV. Бачиш, що дерево дає плід усякому, але мовчить; колодязь напоює, але мовчить; так і інші створіння Божі користь нам приносять, але мовчать. Бо так вони Творцем влаштовані і, мовчки, проповідують славу і хвалу Божу, подаючи нам випадок славити і хвалити Божу благодать, – нам, що вживають їх для користі нашої. Цим вчимося і ми, розумні створіння, один одному добро робити, але мовчати, не сурмити перед собою, не шукати слави своєї, але шукати слави Творця нашого, від Якого і ми самі, і всяке добро походить. Так вчить нас Христос Спаситель наш: “Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16).

LXVI. Бачиш, що в єдиному тілі всі члени між собою люблячі, мирні, один одному допомагають: рука руці та іншим членам тіла допомагає; нога нозі та іншим, око для ока та іншим, вухо для вуха та іншим допомагають. Так і справжні християни, якими Христос, Син Божий, Глава їхній, керує. Вони між собою любовні, мирні, лагідні, один одному допомагають, і один одному приносять користь у всякому разі, тобто духовно і тілесно. Якщо один бідує, інший намагається йому допомогти. Якщо один злидарює, інший злидні його заповнює. Якщо один хворіє, інший йому служить. Якщо один страждає, інший йому співчуває і співчуває. Якщо один вагається і бідує у вірі, інший його підкріплює. Коли один малодушний і знемагає, інший його втішає і руку допомоги подає, та інше. Бо і вони один для одного як члени одного тіла, що мають одну преблагословенну Главу – Христа, за словами апостола: “Ми, багато хто, становимо одне тіло у Христі, а кожен окремо – члени для іншого” (Рим. 12:5). Це вчить тебе любити всіх, за вмовлянням апостола: “Любов’ю служіть один одному” (Гал. 5:13), – і мати мир з усіма: “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14), – якщо хочеш бути християнином. Немає християнства в тих людях, отже, і виключаються з числа християн істинних ті, в яких любові до ближніх немає і з ними мирно не хочуть жити.

LXVII. Чуєш, що один в іншого запитує, хто такий-то дім або таке-то місто створив; і бачиш, що ніщо саме собою не робиться, а від іншого початок і буття своє має. Від цього випадку зверни міркування своє до світу і всього, що в світі є, і запитай, від кого він з усім своїм виконанням і прикрасою має початок. І мовчки, світ відповість тобі: “Він мене створив”. Небеса відповідають тобі: “Ми “проповідуємо славу Божу” (Пс. 18:2). Сонце, місяць і зірки відповідають тобі: “Він нас створив і дав нам світло для просвіти вашої, бо Він “одягається світлом, як ризою” (Пс. 103:2). Хмари відповідають тобі: “Він нас створив і повелів проливати дощ на вас і на ниви ваші”. 3земля відповідає тобі: “Він мене створив і наказав плоди творити вам”. Вода відповідає тобі: “Він мене створив і повелів поїти вас і худобу вашу”. Риби відповідають тобі: “Він нас створив і подав вам у їжу”. Дерева, трави і все, що росте, відповідають тобі: “Він нас створив і наказав служити потребам вашим”. Худоба і звірі відповідають: “Він нас створив і наказав працювати для вас”. Вогонь відповідає тобі: “Він мене створив і наказав зігрівати вас, світити вам і варити їжу вашу”. Люди Його відповідають тобі: “Він створив нас, а не ми, ми ж народ Його, і вівці пастви Його” (Пс. 99:3), – Він створив нас і наказав нам “один одному любов’ю служити” (Гал. 5:13), і “хвалити ім’я Його. Бо благий Господь, на віки милість Його, і з роду в рід і рід правда Його” (Пс. 99:5). І Святий Дух через пророка вчить тебе: “Він промовив – і з’явилося, Він повелів – і створилося. Поставив їх на віки вічні. Повеління дав – і не мине воно” (Пс. 148:5-6). Від цього навчайся, християнине: 1) що є Бог Творець, Якого творіння являють, як майстри майстерність. 2) що все від Нього початок і буття своє має. 3) що все повелінням Божим людині служить. 4) що людина, користуючись Божим творінням, неодмінно зобов’язана Богові дякувати, ім’я Його хвалити і старанно служити Йому. 5) що помиляються ті, як сліпі, які цього обов’язку не виконують, і своєю совістю викриваються як невдячні. 6) що це буде їм на докір на суді Христовому, бо вони добром Божим користувалися, живучи у світі, але Богу, джерелу добра, не хотіли дякувати і Йому служити. 7) Від цього можеш і себе розглянути, чи намагаєшся ти цей обов’язок виконувати, щоб не з’явитися невдячним Творцеві своєму і не засудитися з невдячними рабами в день суду Христового.

LXVIII. Бачиш, що ні сонце не затьмарюється, ні солодка вода на гірку не перетворюється, ні дерево добре злим не робиться, якщо їх хулять; а також ні сонце світліше, ні солодка вода солодша, ні дерево добре краще не робиться від похвали людської. Так і люди добрі: ні від хули людської гіршими не бувають, ні від похвали кращими; ні похвала людська не надає їм доброти, ні хула не забирає, але які в серці є, такими завжди перебувають. Цим вчишся ні хулінням не засмучуватися, ні похвалою не підноситися, тим більше не шукати її: оскільки хуління не відніме, а похвала не додасть тобі внутрішньої доброти. Бо не той добрий, кого хвалять люди, і не той злий, кого хулять люди, але доброта чи злість у кожного всередині є, а не від людей походить; важливо, кого Бог похвалить або засудить. Що тобі та тієї похвали, яка тільки у вухах дзвенить, коли всередині совість тебе засуджує? І що тобі та хула зробить, яка даремно на тебе нападає, якщо всередині совість тебе виправдовує? Оскільки всередині в людини або добро, або зло, блаженство або окаянство, то всередині й має бути розрада або прикрість, веселощі або печаль. Як у доброї людини зовнішня хула не забирає внутрішнього блаженства і тому не засмучує її, так і злій людині не надає внутрішнього блаженства зовнішня похвала. Бо злу людину всередині зла совість турбує і засмучує, хоча вона зовні і ублажається, а добру людину всередині добра совість хвалить і веселить, хоча зовні вона і засуджується. Совість кожній людині як вірний свідок, який або виправдовує її, або засуджує; виправдовує за неповинність, засуджує за провину: що в ній написано буде, те вона і показує вірно. Цей свідок збрехати не може, як його не пом’якшуй.

LXIX. Бачиш, що виноград приносить плід тому, хто його насадив, як апостол каже: “Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його?” (1Кор. 9:7). Усякий християнин подібний до насадженої лози у винограді Церкви Святої, оплотом закону Божого огородженому, – і словом Божим напоюється, і Таємницями Святими втамовується, бо повинен приносити Богу, Насаджувачу своєму та Живителю, плід добрих справ, тобто плід любові, терпіння, лагідності, “плід вуст, що прославляють ім’я Його” (Євр. 13:15). Якщо хто не приносить плоду доброго, треба тому остерігатися посічення, про яке говорить Предтеча: “Уже й сокира при корені дерев лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування про нього вмовляє тебе до істинного покаяння і плодів покаяння, без яких і покаяння істинного бути не може.

LXX. Бачиш яблуко зовні гарне, а всередині гниле і смердюче. Так і багато людей: зовні красуються і хваляться шляхетністю, а всередині, в душах своїх, гнилі та смердючі; зовні над іншими панують, наказують іншими, а всередині, душею своєю служать пристрастям і забаганкам своїм і, по суті, є рабами, до того ж нижчими за їхніх же рабів. Бо краще людині служити, ніж забаганкам своїм і гріху: бо людина є створіння Боже, а гріх – справа диявольська. Такі ті, які панами називаються, але допускають над собою панувати гніву, злобі, мамоні, сріблолюбству, гордості, неправді, заздрості, пристрасті до солодкого, нечистоті, обжерливості та іншим мерзенним мучителям. Тому святий Іоанн Златоуст і каже: “Нехай буде хто і багатий, і шляхетний, але він, по суті, підліший за підлих, якщо гріхом полонений” (Бесіда 9 на Послання до коринфян). Також подібні до яблука, зовні красивого, а всередині гнилого, всі ті християни, які зовні є добрими, а всередині ненавистю та злістю й іншою гнилістю та сморідом сповнені, що є лицемірством і лукавством.

LXXI. Бачиш, що від теплоти деякі речі пом’якшуються і розтоплюються, як-от: віск, сало, олія тощо; інші ж озлоблюються або висихають, як-от: глина, дерево, трава та інші. Таким чином, різна дія, що відбувається від теплоти, залежить від речей, що теплоту приймають, а не власне від самої теплоти, бо теплота все – і те й інше – однаково зігріває. Так і люди: деякі теплотою доброти і довготерпіння Божого пом’якшуються, теплішають, зменшуються і розчулюються в покаяння і “сум заради Бога” (2Кор. 7:10); інші ж озлоблюються і все більше й більше відстають у злі, до таких апостол каже: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). І така різна дія в серцях буває також не від милості Божої, а від серця людського, яке зловживає милістю Божою і не хоче каятися: милість же Божа всіх однаково на покаяння веде. Так озлобився фараон, який стільки бачив чудес Божих, і не виправився, і загинув. Так і тепер багато хто озлоблюється, – ті, хто день від дня відкладає покаяння, але смерть спіткає їх несподівано для них і на той вік без надії спасіння відсилає. Цим вчишся, християнине, не відкладати покаяння, але негайно, повставши від падіння, виправитися і каятися, за закликом Святого Духа: ” Тепер, коли почуєте голос Його, не озлобтеся сердець ваших” (Пс. 94:7-8).

LXXII. Бачиш, що скло забруднене або закопчене не вміщує світла природного. Так і людська душа, забруднена й очорнена гріхами, доти не вміщує світла Божої благодаті, доки в гріхах перебуває. Гріхи як імла темна або навіть як перешкода, що світла Божого не допускає до душі й розділяє Бога й душу, як каже пророк: “Гріхи ваші зробили розділення між вами й Богом вашим, і гріхи ваші відвертають обличчя Його від вас” (Іс. 59:2). Скло, як почне очищатися, почне і світло в себе впускати, і чим більше очищається, тим більше світла вміщує. Так і душа людська, як, навернувшись від гріхів до Бога, почне каятися і покаянням і вірою в Христа очищати гріхи свої, – буде і благодаттю Божою просвіщатися; і що старанніше кається, то більше просвіщається. Це вмовляє нас звернутися до Бога і каятися, якщо хочемо милість Його отримати.

LXXIII. Бачиш, що земля, хоч і сіється на ній насіння, не виростить нічого, якщо не буде вологи. Так і серце людське: хоча й чує слово Боже, але не може виростити плоду, гідного слова Божого, якщо вологи Божої благодаті не матиме. Тому нам наказано так старанно про це молитися: “Просіть… шукайте… стукайте”, – говорить Господь (Мф. 7:7). Це переконує нас старанно молитися Богу і просити благодаті у Нього, щоб подав нам “вуха… чути слово Його і серце зрозуміти” волю Його (Іс. 6:10). Без цього нічого не зможемо, бо глибоко розтлінне серце маємо, тож, і почувши слово Боже, не можемо зрозуміти й у серці заглибити, а зрозумівши, не можемо творити, тож на щохвилинну мить потребуємо благодаті Божої, яка б допомагала нам у ділі благочестя.

LXXIV. Бачиш, що скло не тільки саме приймає світло, а й у дім пускає; піч не тільки заради себе, а й заради твого спокою зігрівається. Те саме помічається в тілесному складі: очі не тільки заради себе бачать, а й заради всього тіла; вуха не тільки заради себе чують, а й заради всього тіла; ніздрі не тільки заради себе нюхають, а й заради всього тіла; шлунок не тільки заради себе їжу приймає, а й заради всього тіла; руки не тільки заради себе роблять, а й заради всього тіла; ноги не тільки заради себе ходять, а й заради інших членів. Також і в іншому єстві зауважуємо: сонце на небі світить, але для іншої тварини; хмари не тримають у собі води, але на землю виливають; земля не утримує в собі плодів, але для всіх їх виробляє. Те саме і про інше розумій. Цим вчимося ми, що від обдарувань, Богом нам даних, ми повинні приділяти щось для користі ближніх наших, бо Божі обдарування є немовби загальними для всіх. Розумний не тільки для самого себе, а й для ближнього розум свій використовувати повинен; багатство не тільки найбагатшому, а й іншим служити повинне; так і в іншому: все це таланти Господа нашого, за які ми відповідь Йому дамо в день пришестя Його ( Мф. 25:14-30). Бо все, що маємо, Боже є, а не наше добро, і нам дано від Бога не тільки заради нас самих, а й заради ближніх наших. Якщо ж хто від добра Божого, даного йому, не приділяє іншим, той грішить проти Бога, який дарував йому блага Свої, за що катований буде в день суду Христового.

LXXV. Бачиш, що шлунок немічний приймає в себе їжу, але не перетравлює, як годиться, і тому не приділяє соку живильного іншим членам тіла, а від того і все тіло, і себе в більшу неміч приводить, – в той час, як здоровий шлунок добре їжу перетравлює та іншим членам сік живильний повідомляє; тим самим як усе тіло, так і себе міцнішим робить. Так буває з багатим, коли він багатство, яке від Бога приймає, – або приховує, або на непотрібні витрати виснажує, і як нікому, так і собі не робить користі, але скоріше собі ж згубство влаштовує, не подаючи ближнім того, що подавати повинен, за велінням Божим: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Так, позбавляючи ближнього добра тілесного, позбавляє себе плоду духовного, заповіді Божої не виконує, самолюбством і немилосердям недугує, і таким чином, не роблячи милосердя ближньому, закриває і для себе двері милості Божої. Навпаки, щедрий багатій, як міцний шлунок, і сам задовольняється багатством на славу Божу, дякуючи Богу, та й інших задовольняє на славу Того ж Бога, і так собі духовну користь приносить, іншим приносячи тілесну. Це розумій і щодо інших обдарувань, від Бога нам даних: якщо ми приділяємо від них ближнім нашим, то вони і нам користь приносять, а якщо не приділяємо, то і нам шкодять, – не самі по собі, а через нас, бо ми їх не так, як має бути, і не на те, що має бути, вживаємо. Подібно до того, як спалення речей ближнього є зловживанням вогнем, який дано нам для приготування їжі, зігрівання покоїв, тощо, ми зловживаємо мечем для вбивства брата нашого, хоча меч влаштований для захисту вітчизни; зловживаємо язиком для наклепів, лихослів’я, лихослів’я, хоча язик дано нам для донесення порад сердечних та на хвалити Бога; зловживаємо руками для крадіжок, побиття, хоча вони дано нам для роблення й надання допомоги собі та ближнім нашим, та інше. Таким чином, і дарування Божі може людина на зло вживати, і тому і собі, і ближньому на шкоду.

LXXVI. Бачиш, що криве дерево ні до якої справи не годиться. Так і зла людина, у якої серце неправе. Вона, за подобою дерева кривого, нікуди не годиться. Чи рабом буде? Не вірно, але удавано, ліниво і лукаво працює. Якщо ж його карають, нарікає і обурюється. Якщо ж йому милість надають, ні в що її не ставить. У щастя свавільничає і лютує; у нещастя обурюється і хулить. Словом, ні милістю не схиляється, ні покаранням не виправляється, як дерево криве, яке ні теплом, ні морозом не виправляється. Причина ж тому – неправе серце, від якого все залежить. Так само і вільна людина, якщо зла, те саме показує: тільки те замишляє, що для себе бачить бажаним, хоча б Богу гидко те було, їй же самій та іншим шкідливо. Чи в почесті, чи в сані якому буде? Своєї тільки, а не підлеглих, користі шукає. Від почесті лютує; втративши ж почесть, обурюється, нарікає і хулить; нічим пом’якшитися не може, оскільки криве, розбещене серце має. Навпаки, як пряме дерево до всякої справи годиться, так і добра людина, у якої праве серце. Праве ж серце – те, яке Богу, Творцеві своєму, і святій волі Його слідує. Бог усе робить на користь нашу – так і праве серце намагається все робити на славу Божу і на користь братії своєї. Чого хоче Бог, того хоче і воно. Бог хоче і робить усім тільки добро, без усякої Своєї користі – так і воно хоче і намагається всякому робити добро без своєї користі. Бо “любов не шукає свого”, – каже апостол (1Кор. 13:5). Де любов справжня, там і праве серце. Таке серце, в якому званні і чині не буде, завжди і скрізь право чинить і до всякої справи і звання годиться. Цим вчимося, люб’язний християнине, шукати і просити в Бога серця чистого і духа правого. “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12)! А коли серце праве буде, то й діла наші, слова та думки правими будуть. З цього видно: 1) що від серця вся зовнішня справа залежить. Яке серце хто має, таке й зовнішнє діло його. 2) І сама зовнішня добра справа, мабуть добра, порочиться, якщо від неправого серця походить. Наприклад, милостиня ближньому, що подається заради своєї користі або марнославства, правда, яку суддя творить не заради Бога, але заради уникнення цивільного суду, – все це, на перший погляд, добрі справи, але порочать, бо не від правого серця походять. Бо добра справа тоді тільки істинно добра, коли робиться так, як велено. “Погане дерево… не може… приносити добрі плоди” (Мф. 7:18).

LXXVII. Бачиш, що або син перед батьком, або раб перед паном своїм бешкетує і не робить гідної честі. Непристойною тобі здається таких бешкетників справа. Розумій, що так християни бешкетують перед Богом, що все назирає і на всяку справу і думку нашу дивиться, – коли таємно чи явно грішать. Засмучується батько безчинством сина свого, і пан – безчинством раба свого. Набагато більше Бог, Отець і Господь усіх, засмучується безчинством християн несправних. Цей випадок і міркування вчить тебе: 1) У словах, справах і думках обережно поводитися і зберігатися від богопротивних справ, слів і думок, якими Дух Його Святий ображається. 2) Дивуватися милості Його і довготерпінню Божому, Який стільки терпить нас, що бешкетують перед Ним словами, ділами і помислами. 3) Прощати ближньому своєму всяку кривду, їм нанесену, заради такої благості Божої, яку кожен день і годину на собі пізнаєш. 4) Про колишні гріхи і безчинства сердечно шкодувати і смиренно перед Ним припадати, соромитися і просити вибачення. 5) Старанно дякувати Йому, що в таких бешкетуваннях і худих вчинках праведним судом не вразив тебе.

LXXVIII. Бачиш, що квітка або від спеки, або від морозу скоро в’яне, або дим і бульбашка на воді скоро зникає. Так і багатство, честь і слава світу цього: не встигнуть з’явитися і здатися, як під час лиха, бурі лиха або смерті все зникає, як і не бувало. Подивися на могили і побачиш, що після смерті багаті і славні нічим від жебраків і простих не відрізняються. Усі, як прах земний, у землю повернулися й обернулися. Залишили вони світ – залишила їх і слава, і багатство відступило; і стали багаті, як жебраки, і славні, як прості, і зрівнялися пани з рабами своїми, багаті з убогими так, що не можна впізнати, де пан, і де раб його, де багатий, і де жебрак лежить. Цей випадок і міркування вчить нас шукати істинного душевного багатства і слави, які від нас не відступлять, якщо їх знайдемо; а за розрадами світу цього не ганятися, бо вони, як дим і бульбашка, зникають і замість удаваного веселощів, справжню скорботу нам залишають.

LXXIX. Бачиш, що залізо або камінь, хоча й гарячі, доти не видають голосу, доки не проллється на них вода або інше щось подібне; коли ж проллється, тоді показують свою гарячість видаванням шуму. Так і багато людей: доти здаються собі смиренними й лагідними, доки їх не скривдять; а як відчують кривду, що їх скривдили, то гніваються, і розлючуються, і галасують, як залізо гаряче, облите водою. Бо завдана образа показує, що в серці криється – гнів чи лагідність. І це-то і є, крім інших, причина, заради чого Бог попускає на нас напасті і злоречиві уста: так Він показує нам самим, що у нас в серці криється – гнів або лагідність, щоб, так пізнавши неміч нашу, постаралися благодаттю Його її лікувати. Цей випадок і міркування вчить тебе пізнавати серце своє, яке “лукаве… і вкрай зіпсоване” (Єр. 17:9).

LXXX. Бачиш, що тепла піч усякого зігріває, хто не приступає до неї. Так і любляча людина, серце якої любов’ю до Бога і ближнього зігріте: вона всякого теплотою любові своєї зігріває, хто до неї не торкається. І як піч приділяє теплоту свою тим, хто потребує, так і він від обдарувань Божих приділяє братії, яка потребує: когось наготу прикриває, когось у дім вводить і дарує притулок, когось у хворобі, когось у в’язниці служить, когось у печалі втішає; словом, усякому в усьому, в чому може, руку допомоги простягає. Все ж це виникає в ньому від теплоти християнської любові. Навпаки, холодна піч ніякої нікому не приносить користі, і хоча хто й торкається її, обманувшись, відходить не зігрітим. Так і нелюблячі люди, серця яких не зігріті християнською любов’ю. Багато хто вважає себе чимось, багато і часто читають молитви, часто постять, будують храми Божі та прикрашають (що саме по собі похвально і вигляд благочестя показує); але коли їх торкнеться хтось із бідних, які потребують допомоги, обманюється, як і той, хто до холодної печі доторкається, бажаючи від неї зігрітися, і так відходить із тим самим сумом і лихом, з яким приходив. Цей випадок і міркування вчить тебе навчатися любові християнської, без якої всяка справа мертва буває, хоча б чимось і здавалася перед очима людськими. Справжня любов – джерело і душа всіх добрих справ і християнських чеснот. Як тварина без природної теплоти не може жити, так усяка добра справа без істинної любові не може бути живою, а тільки якийсь хибний вигляд показує. Про тих, хто помилково любить, говорить святий апостол: “Коли брат чи сестра голі й не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: “ідіть з миром, грійтесь і харчуйтесь”, але не дасть їм потрібного для тіла, – яка від цього користь?” (Як. 2:15-16). Такого роду “любов” у нинішніх християн часто трапляється, такі ласкаво вітають, а на ділі виявляються зовсім іншими. А багато хто й не соромиться, бачачи нужду брата, такі слова вимовляти: “Яке мені діло до його потреби?” А інші тих, хто вимагає, до Бога відсилають: “Бог дасть”. І якби цим словом бажали, щоб Бог подав тому, хто просить, бо самі не мають що подати!.. Але відсилають від себе до Бога, бо самі не хочуть подати від обдарувань Божих тому, хто просить. Так-то, люб’язний читачу, що більше світ наближається до кінця, то більше збідніє справжня любов, а з любов’ю й істинне благочестя применшується, натомість лицемірство й неправда множиться.

LXXXI. Бачиш яблуко або квітку зовні красиву, а всередині отруйним черв’яком ушкоджену, яка не тільки людині не корисна, а й шкідлива. Так і людська справа: хоча зовні й доброю здається, але якщо від серця, самолюбства, марнославства й гордості напоєного, походить, то не тільки їй не на користь, а й шкодить. Бо такий не віддає слави Богу, від Якого все добро походить; і що Богу одному належить, то він собі привласнює; Божі дарування не на Божу славу, а на свою на зло вживає і так на тому місці, на якому Бога ставити повинен, себе, як ідола одухотвореного, ставить, – і так від Бога відпадає та відступає серцем і впадає у богомерзенний порок ідолопоклонства духовного. Такими є ті, які дають рясні милостині, будують Божі храми, богодільні, але звідти слави і похвали людської шукають; які людей навчають і наставляють для того, щоб мудрецями і розумними уславитися, та інше. І це є диявольський підступ і нерозумного і сліпого серця самолюбство. Що Бог дає людині на славу Свою і для користі ближнього, то вона, самолюбством засліплена, на власну свою славу звертає. Але що людина має свого власного, крім гріха? Воістину нічого. Маєток, багатство, розум, мудрість наша та інше – Божі дарування. Як же ганебно Боже добро звертати до своєї, а не до Божої слави? О, скільки грішимо перед Богом і в уявних наших “добрих справах”! Де думаємо бути добру, там істинне зло криється, так що “гріхопадіння хто зрозуміє” (Пс. 18:13)? Цей випадок і міркування вчить тебе не шукати в добрих справах слави й похвали своєї, але “Боже Богу” (Мф. 22:21) віддавати, а не собі привласнювати. Якщо ж шукаєш слави для себе, то знай, що, як квітка зовні красива, а всередині смердюча, ні до чого не придатна, так і справи твої зовні чимось і здаються, а всередині ні на що не придатні, але більш того, мерзенні перед Богом, Який на серце твоє й намір дивиться, а не на справи.

LXXXII. Бачиш, що людина, яка має чуже багатство, у себе покладене, не пишається тим, не називає себе багатою, не хвалиться тим. Так повинні і ми чинити, якщо маємо обдарування Божі: вважати їх не своїми, але ніби чужими; не звеличуватися ними, але вживати на славу Божу – бо вони від Бога походять – і на користь нашу та ближнього, для чого й доручені нам. Нехай буде багатство, розум, мудрість та інше нам на користь нашу й ближнього, не на похвалу нашу, а на славу й похвалу Того єдиного, від Кого походили, бо як Він за милістю Своєю подав їх нам, так через невдячність нашу може й забрати їх у нас, як Своє. Тоді справді дізнаємося, як ми бідні, убогі, злиденні, голі, і нічого свого власного не маємо, крім гріха.

LXXXIII. Бачиш на дереві суху гілку, яка суха тому, що не має соку, що оживляє її. Зрозумій, що таким буває і християнин, як гілка висохла, який не має живої віри, що любов’ю та іншими плодами життя своє показує. Такий жодної участі не має з Христом, Який є “лоза правдива” (Ін. 15:1), – ні з істинними християнами, бо вони духовні “члени тіла Його” (Еф.5:30); чужий надії вічного життя, доки таким лишається. Такому судом Своїм загрожує Бог. “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, оглядатися, чи маєш ти віру, яка плодами своїми, тобто добрими справами, себе показує.

LXXXIV. Бачиш, що коли син до батька свого в дім повернеться з чужої країни, батько за сина і син за батька радіють рясно, бо один з одним бачаться і взаємно втішаються. Від цього випадку вірою зведи розум свій до дому Отця Небесного, куди справжні християни, чада Божі, повертаються з країни світу цього, де через гріхи наші ми перебуваємо, як вигнанці. О, як зрадіє вірна душа, яка тепер любов’ю до Бога, свого Отця Небесного, палає і з пророком промовляє: “Коли ж я прийду, і я явлюся до обличчя Божого?” (Пс. 41:3) Коли ж після тяжкої мандрівки у світі цьому, як у країні чужій, повернеться в дім Небесного Отця і з’явиться обличчю Божому, то побачить Його “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачить Його, як Він є” (1Ін. 3:2), і вклониться престолу слави Його! Побачить і Отець Небесний сина Свого, що повернувся з плачевної ями, і подивиться на нього милосердними Своїми очима, і зрадіє за нього з усією Своєю небесною сім’єю, порадує його сприятливим для Його лиця зором, утихомирить його після праць і подвигів, утішить після плачу і сліз. Цей випадок вчить нас “про гірське думати, а не про земне” (Кол. 3:2) і вірою підносити серце наше до Бога, щоб і ми істинної тієї радості сподобилися благодаттю Спокутувача нашого Іісуса Христа.

LXXXV. Бачиш два яблука, зовні вони однаково гарні і приємні, але всередині неоднакові: одне всередині гниле і смердюче, інше і всередині таке ж, як і зовні. Зрозумій, що так і справи людські. У багатьох справи зовні однаково похвальними здаються, але всередині відрізняються, бо не від рівного серця і наміру походять. Наприклад, один суддя не сприймає винагороди і правду робить, і інший також від хабарництва віддаляється і праведно чинить. І так зовнішні їхні справи однаково похвальні, але всередині можуть бути нерівними, якщо один робить те, боячись гніву Божого, який через неправду настане, а інший, побоюючись цивільного суду і страху людського або соромлячись людей чесних, від зла віддаляється: такий суддя – політик і лицемір, а той, хто боїться Бога, – істинний християнин. Один дає милостиню заради любові Божої і ближнього, інший – заради самолюбства і марнославства: останній марнославний і самозакоханий, а той, хто любить Бога і ближнього, істинно милостивий. Один у ображеного просить вибачення, шкодуючи, що ближнього засмутив; і інший також просить вибачення в скривдженого, але для того просить, щоб не притягав його до суду і в такий спосіб лиха б йому якогось не вчинив: такий самолюбством недугує, а той, хто жалкує про смуток ближнього, має істинну любов. Один ласкаво й чемно з ближнім своїм обходиться, не бажаючи його образити, й інший також, але в серці обдурити його думає: перший любить істинно й щиросердно; останній же лукавий і однієї вдачі з дияволом, який всіляко намагається людину обдурити. Один плаче, що або багатство, або честь втратив, або не може помститися ворогу своєму; інший плаче, що Бога, Творця і Благодійника свого, прогнівив: такий смуток – християнський і спасительний; а інший смуток – мирський і згубний (2Кор. 7:10). Так і в іншому можуть бути рівні зовні справи людські, але всередині, в серці, не рівні. Ми їх, на нашу думку, рівними судимо, тому що на зовнішнє тільки дивимося; але Бог, Який глибину серця бачить і випробовує, інакше судить, як говорить Господь Самуїлу, коли він прийшов до Вифлеєму помазати одного з синів Єсеєвих на царство, і хотів було помазати Єліава: “Не дивись на вигляд його й на висоту зросту його, Я відкинув його, Я не дивлюсь на нього, не так, як дивиться людина, тому що людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце” (1Сам. 16:7). Цей випадок і міркування вчить тебе того, щоб справи твої, які зовні похвальними здаються, і всередині, в серці добрими були, і всяка б справа зовнішня добра від серця доброго походила, якщо хочеш Богу догоджати.

LXXXVI. Бачиш, що немічний, який хоче зцілитися, віддається на волю лікареві й написані його правила зберігає, щоб не було перешкоди дії ліків. Ми всі від природи немічні духовно, більше того, смертельно уражені від розбійника диявола, і на дорозі світу цього лежимо уражені, і самі собі допомогти ніяк не можемо, як це показується в притчі про доброго самарянина, що допоміг пораненому розбійниками (Лк. 10:30-35). Якщо хочемо зцілитися від виразок гріховних, мусимо віддати себе на волю милостивому тому Самарянинові, що прийшов не від Самарії, а від Марії Діви Богородиці, Іісусу Христу, хай чинить із нами, як хоче; мусимо й правила Його, у святому Євангелії написані, берегти, хоч плоті нашій і прикрим це здається. Немічні все за благо приймають і терплять, що лікарями приписано не буде, якщо хочуть зцілитися. Так повинні і ми за благо приймати і терпіти все, що хоче і велить нам Лікар наш Христос. Інакше спасительне Його лікування нічим нам не допоможе, як і немічному нічим не допоможе лікування лікарське, якщо написаних правил не дотримується; тільки ще гірше буде ставати неміч його. Гірко плоті нашій самолюбство своє залишити і волі Христовій послідувати, але цього неодмінно вимагає справа зцілення і спасіння нашого. Робимо висновок із цього, що немає істинного навернення і покаяння в тих, які не хочуть самолюбства, честолюбства, славолюбства та іншої корисливості залишити, і так залишаються й перебувають духовно немічними, невиліковними, хоча й пропонується всім спасительне Христове зцілення.

LXXXVII. Бачиш, що дві речі завжди поперемінно перед очима перебувають: темрява вночі, світло вдень; і від природи всі уникаємо темряви (бо ніхто не хоче в темряві сидіти) і шукаємо світла. Так і дві речі перед душевними нашими очима перебувати повинні: гріх, темрява душевна; і Бог, Світло вічне. І як від темряви чуттєвої ухиляємося до світла чуттєвого, так від темряви гріховної повинні відвертатися і звертатися до Світла, шукати Його і просвічуватися. Як ті, хто віддаляються від природного світла, у темряві перебувають, і спотикаються, і нічого не розпізнають, і всього остерігаються, так і ті, хто віддаляються від Світла Присносущного, Бога, темрявою душевною охоплені, спотикаються, і впадають від гріха до гріха, і так гинуть, якщо не відчують себе, за Писанням: “Бо от, ті, хто віддаляє себе від Тебе, загинуть” (Пс. 72:27). Бо від темряви цієї душевної у вічну і “непроглядну темряву, де буде плач і скрегіт зубів”, як непридатні раби, “кинуться ввергнуться” (Мф. 25:30); а ті, хто шукають Бога і тримаються Його як сини світла і дня, успадкують вічне світло, і Світло, що його нині вірою бачать, тоді побачать “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “і засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Це міркування вчить тебе ухилятися від гріха, як ухиляєшся від темряви, і шукати Бога, істинного і духовного Світла, усім серцем, доки є можливість шукати й знаходити, як застерігає нас пророк: “Шукайте Господа, та укріпляйтесь, шукайте лиця Його завжди” (Пс. 104:4).

LXXXVIII. Бачиш, що годинник заведений невпинно йде, і хоча ми спимо чи не спимо, робимо чи не робимо, він невпинно плине, доки механізм не зупиниться. Так і життя наше: від народження до смерті невпинно тече і зменшується. Відпочиваємо чи трудимося, не спимо чи спимо, розмовляємо з кимось чи мовчимо, життя наше невпинно перебіг свій чинить і до кінця свого наближається; і вже ближче до кінця сьогодні, ніж було вчора й позавчора; цієї години, ніж було годину тому. Так, непомітно для нас життя наше скорочується! Так минають години й хвилини! А коли зупиниться механізм і перестане бити маятник, не знаємо того. Промисел Божий приховав від нас те, щоб завжди були готові до виходу, коли не покличе нас до себе Владика наш Бог. “Блаженні раби ті, яких пан, прийшовши, знайде бадьорими” (Лк. 12:37). Окаянні ж ті, кого знайде в гріховному сні зануреним! Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине: 1) що час життя нашого невпинно минає. 2) що минулого часу повернути неможливо. 3) що минуле і майбутнє не наше, але тільки те наше, яке тепер маємо. 4) що кончина наша нам невідома. 5) Отже, завжди, в будь-яку годину, повинні ми бути готовими до виходу, якщо хочемо блаженно померти. 6) Звідси робимо висновок, що християнин повинен перебувати в безперервному покаянні, подвигу віри і благочестя. 7) Яким хоче бути під час відходу, таким повинен намагатися бути в будь-який час життя свого, бо не знає вранці, чи дочекається він вечора, і ввечері, чи дочекається ранку. Бо бачимо, що ті, які з ранку були здорові, ті до вечора на одрі смертному бездиханні лежать; і ті, які з вечора засинають, вранці не встають і спати будуть до труби архангельської. А що з іншими трапляється, то з тобою і зі мною трапитися може, бо всі ми всяким випадкам підлягаємо.

LXXXIX. Бачиш сплячу людину. Цей випадок два образи представляє тобі: 1) Подобу смерті. Як мертвий не бачить, не чує, не розмовляє і нічого не робить, так і сплячий – окрім того, що у сплячого життя диханням себе показує. І скільки разів засинаємо, стільки разів подібними до мерця робимося. 2) У сплячому бачиш образ майбутнього життя. Бо як сплячий звільняється від усіх справ, праць, турбот; забуває тоді біди, напасті, скорботи, хвороби і нічого від них не відчуває, так, начебто їх і не мав, так і ті, хто сподобляються здобути вічне життя, позбавляються всіх праць, лих, напастей і скорбот. Тому вічне життя у Святому Писанні спокоєм називається (Євр. 4 та ін.); і в Апокаліпсисі говориться: “Блаженні мертві, що помирають у Господі, їй, каже Дух, вони заспокояться від праць своїх, і діла їхні йдуть слідом за ними” (Одкр. 14:13). Цей випадок вчить тебе: 1) Скільки разів відходиш до сну, стільки раз згадати про смерть, якій подібний до сну, і вірою розум свій піднести до вічного життя, солодкого того й нескінченного спокою, у якому Божі обранці спочивають, і з вірою випустити розбійницький вигук до Христа: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє” (Лк. 23:42). 2) Вставши від сну, Богові дякувати. 3) У цьому віці трудитися в подвизі віри, щоб після смерті заспокоїтися.

ХС. Бачиш, що посудина наповнена нічого іншого не вміщує. Так і серце людське, яке подібне до посудини. Якщо воно наповнене буде любов’ю світу цього і піклуванням про мирські речі, не вміщає слова Божого в себе і так безплідним буває. Звідси “турбота цього віку і спокуса багатства” уподібнюється тернію, яким пригнічується насіння Божого слова, “і воно буває безплідним” (Мф. 13:22). Звідси читаємо, що покликані на велику вечерю небесного царства “почали всі, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав тому, хто кликав: я купив землю, і мені потрібно піти подивитися її; прошу тебе, вибач мене. Інший сказав: я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мене. Третій сказав: я одружився і тому не можу прийти” (Лк. 14:18-20). Це означає не що інше, як пристрасть до тимчасових і мирських речей, якими наповнене серце, і не приймає, і не вміщує в себе слова Божого. І так людина, сповнена мирською метушнею, хоч і чує Боже слово, яке проповідують і кличуть її, але не слухає його, не слухається його, не слухається його, і так негідною себе робить великою тієї вечері, тобто Царства Небесного, хоча раби Божі, пророки й апостоли та проповідники кличуть її туди. Цей випадок і міркування вчить тебе берегтися від любові світу цього, якою полониться серце людське, і молити про це Бога з Давидом: “Відверни очі мої, щоб не бачити метушні” (Пс. 118:37). А якщо заплутався в метушні тієї, намагатися всіляко її позбутися благодаттю Божою – хай не опинишся і ти з тими, хто зрікся, негідним тієї вечері, яка є дуже солодкою. “Багато покликаних, але мало обраних”, – підсумовує Господь цю притчу (Лк. 14:24).

ХСI. Бачиш, що і порожня посудина нічого не може прийняти в себе, поки не відкриється. Так і серце людське, хоч і звільнене буде від метушні світу цього, але зв’язане жорстокістю, недбалістю, зневірою, не може прийняти слова Божого. Тому говорить Христос, Іпостасне Боже Слово: “Ось стою я біля дверей і стукаю, і, коли хто почує голос Мій, і відчинить двері, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі Мною” (Об’явл.3:20). Завжди Його божественний і пресолодкий голос вдаряє в серця наші через слово святе, але не кожен чує його; не чує ж тому, що вух сердечних не має відкритих, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Той, хто хоче слово Боже в серці своєму прийняти і від того плід створити, повинен відкрити серце своє і, як висохла земля жадає дощу, щоб створити плід, так серце наше повинно відкрити уста свої і прагнути Божого слова, тобто ненаситно хотіти й бажати слово Боже чути, не з іншої якоїсь причини, а для того, щоб душа духовного набувала творення. І як повсякденно бажає шлунок наш їжі та пиття, так личить серцю нашому, як духовному шлунку, завжди бажати Божого слова, яке є душевною їжею. Про це святий Давид каже: “Уста мої я відкрив, і притягнув у себе Дух, бо заповідей Твоїх я забажав” (Пс. 118:131). І про це треба Самого Бога молити, щоб відкрив уста серця нашого і подав нам цю спасительну спрагу.

ХСII. Бачиш, що хто чого старанно бажає, той того з старанністю і шукає. Наприклад, хто бажає честь або багатство світу цього здобути, той про те й старається, те в серці має й думає про те. Так, хто бажає благочестивого християнського життя, про те й піклування має, повчається день і ніч у слові Божому і молиться Богу про те. Бо благочестивого життя дзеркало є святе Боже слово, в якому представляється справжнє благочестя і нечестя, шлях нечестивих і благочестивих. Цим вчишся випробовувати себе, чи бажаєш ти старанно “у Христі Іісусі благочестиво жити” (2Тим. 3:12) або немає в тобі цього спасительного бажання. Якщо ні і не стараєшся про те, то неодмінно ніякого благочестя в серці своєму не маєш і перебуваєш поза числом вірних, не маєш ніякої участі з Христом, і ім’я християнське тобі нічим не допоможе.

ХСIII. Бачиш, що ті, хто бажає дійти до якогось міста або іншого якогось місця, не стоять, але йдуть і йдуть тим шляхом, який веде до того місця. Так і ті, хто бажає дійти до граду небесного, горнього Єрусалиму, не стоять, а йдуть і йдуть тим шляхом, що до того граду веде, тобто шляхом благочестивим, на якому Вождь є Христос, за Котрим слідують вірою і любов’ю вірні Його раби. Чому ж і ти, грішник несправний, якщо хочеш врятуватися і до вітчизни тієї небесної дійти, стоїш і не йдеш за Ним? Або, що гірше того, з благочестивого шляху зійшовши і ставши на шлях нечестивих, йдеш ним, що веде до пекла вічної погибелі? – Запитуєш, який, мовляв, шлях благочестивих і нечестивих? – Господь наш вказує тобі його в Євангелії Своєму, велить від останнього ухилитися, а першим іти. “Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка стежка, що ведуть до погибелі, і багато хто йде нею, бо тісна брама і вузька стежка, що ведуть до життя, і мало хто знаходить її” (Мф. 7:13-14). Вузький шлях – це шлях смирення, послуху, терпіння, лагідності, і відкидання самого себе, тобто волі своєї. Широкий шлях є шлях гордості, непослуху, нетерпіння і самолюбства. Цей до пекла, той до неба веде. Обирай, яким хочеш іти шляхом: або вузьким і низьким до неба, або широким і високим до пекла, – а третього у Святому Письмі не бачимо. Бо і в майбутньому віці, куди всі йдемо, тільки два місця бачимо, відкриті Богом: вічне життя, яке буде на небі, і вічна мука, яка буде в пеклі. Це для того, люб’язний читачу, пропонується, що багато хто, навіть усі хочуть врятуватися, але мало хто робить те, чого справа спасіння від нас вимагає. Навіть душогубці, викрадачі, розбійники, розпусники, блудники, грабіжники, лукаві, брехливі, п’яниці, наклепники, хульники, проклиначі та інші хочуть спастися. Ніхто з них не зречеться порятунку: але, оскільки йдуть не тим шляхом, що до вічного порятунку веде, а йдуть шляхом згубним, що до пекла приводить, то й дійсного бажання до порятунку в них немає. Неабияк і твердо філософи вчать: хто хоче мети досягти, той і засіб, для тієї мети пристойний, хоче і шукає. Наприклад, хочеш, як вище сказано, дійти до якогось міста, шукаєш той шлях, який до того міста веде; хочеш у немочі здоров’я здобути, кличеш лікаря та інше. Бо хто чого справді і старанно бажає, і як вище також сказано, той старанно і справді того і шукає. Так, хто хоче старанно і справді спастися, той і засоби до спасіння шукає. Засіб до спасіння вічного один представляється нам у святому слові – віра свята, євангельська. Але віра та повинна бути жива, а не мертва. Живість віри пізнається від справ добрих. Оскільки віра ця є велике добро і скарб у людині, то, як добро, добрі й плоди породжує, як дерево добре плоди добрі творить. Звідси робимо висновок, що де немає добрих справ, а натомість злі, там немає і віри істинної, а віра чарівна і хибна. Таку неправдиву віру ті, хто має, подібно обманюються, як і ті, що в ночі йдуть і думають, що вони тим шляхом ідуть, що до навмисного місця веде, але, коли засяє зоря, дізнаються про свою оману і шкодують. Так і неправдиву віру, мертву і безплідну, ті, хто мають, думають, що вони християни, шляхом благочестивим і спасительним ідуть, але потім пізнають свою оману і розкаються. І блаженні ті, яким ще на шляху зоря благодаті засяє в серцях; блаженні ті, які перед кінцем своїм вбачають свою оману і каються. Таке пізнання є початком порятунку: бо так можуть вони зійти зі шляху згубного і зійти вірою на шлях порятунку, який у вічне життя веде.

XCIV. Бачиш, що ті, хто бажають дивитися на сонце, обертаються обличчям до сонця, що і про всяку річ зрозуміло. Наприклад, людину або яку іншу річ хочемо бачити, до того обличчям своїм звертаємося. Так і ті, хто бажає бачити Сонце вічне і духовне – Бога, бачити тепер вірою, в тому віці віч-на-віч, повинні неодмінно звернутися до Нього обличчям серця свого. Бог на всякому місці є, і тому, де не ходимо, перед лицем Його ходимо. Але люди, якщо не слухають Божих велінь і чинять беззаконня, відвертаються від Нього і немовби, замість обличчя, спину до Нього обертають, як говорить Бог про беззаконників: “Вони звернулися до Мене спиною, а не обличчям” (Єр. 32:33); і в Псалмах читаємо: “і не представили Бога перед собою” (Пс. 53:5); і ще: “і не представили, Тебе”, Боже, “перед собою” (Пс. 85:14), що означає ніщо інше, як серце, яке від Бога відвернулося, не слухає, не шанує, не поважає, зневажає Бога. Як, бажаючи когось вшанувати, звертаємося до нього обличчям, а відверненням обличчя неповагу та зневагу до нього показуємо, так, відвертаючись від послуху Богу, велику до Нього неповагу та зневагу показуємо, хоча того й не помічаємо, засліплені. Так, замість обличчя, спину до Нього звертаємо. Але коли людина, пізнавши свою беззаконну цю брутальність, яку Богу і Творцю своєму чинила, відчує себе, і, переставши грішити, покається, і сердечно жалкуватиме, що так безчинно й беззаконно проти Творця свого та Господа чинила, тоді звернеться до Бога. І коли в тому стоїть, і послуху плоди намагається Йому показувати, тоді ніби обличчям перед Ним стоїть і, що Він у слові святому велить, слухає і намагається виконувати. Так той, хто навернувся і тут “вірою”, і в майбутньому віці “віч-на-віч” сподобиться бачити Бога. З цього видно: 1) як беззаконно і безчинно чинимо, коли від волі грішимо. Бо так, замість обличчя, спину до Бога повертаємо, що знак є презирства до великого і страшного Бога. 2) Яка страшна і богомерзенна омана – нерозкаяне і безбожне життя! Бо так люди, ніби повернувши спину до Бога, а не обличчя, ходять і чинять беззаконня, що страшно і писати, і думати. Але воістину так є, як Бог сам через пророка каже: “Вони повернулися до Мене спиною, а не обличчям”. 3) Якою великою є Божа милість до грішників, яка таку зневагу й неповагу грішників терпить і чекає на їхнє покаяння! 4) Покаяння справжнє – це зміна серця і звичаїв злих на добрі звичаї. 5) Справжнє покаяння неодмінно сором і жаль у серці того, хто кається, робить про те, що він так безсоромно і безчинно з Богом чинив. 6) Істинного покаяння не може бути, якщо людина від гріхів відстати і Богу послух чинити не хоче, але таке покаяння – спокусливе і хибне, і тому, хто кається, від нього ніякої користі не буде. Бо каятися і грішити від волі – речі протилежні і разом бути не можуть.

ХСV. Бачиш сходження сонця і день, що починається. Тут маєш багатий матеріал для роздумів про благодать Божу і здивування нею. 1) Коли зайде сонце під землю і настане ніч, то здається, що наче його вже й немає; коли ж сходить знову, наче знов Творцем створене, то приводить тобі на пам’ять велике Світило і те, що як воно, так і ти буття своє отримали від Творця. 2) Приводить тобі на пам’ять Сонце праведне, Христа Сина Божого, померлого і воскреслого з мертвих. Як сонце чуттєве ходить і встає, так Христос, з’явившись на землі та здійснивши велику справу спасіння нашого, зайшов до гробу і знову повстав. І як сонце, повставши, всю піднебесну просвічує, всіх радує і зігріває, так і Христос, повставши з мертвих, весь всесвіт просвітив і світло Своє через апостолів, як промені духовні, поширив, серця всіх зігрів і звеселив. 3) Показує тобі майбутнє воскресіння мертвих. Як сонце, зайшовши під землю, знову встає, так і тіла померлих, у землі поховані, повстануть, і “праведники засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). 4) Сходить сонце, і оновлюється ранок. Оновлюються і щедроти Божі і виливаються на нас; благодать і милість Божа те, що ми не загинули. Сходить сонце, і просвічує, і зігріває все. З’являється і милість Божа, праведника радує, звеселяє, просвічує, тягне й зігріває; грішника променями любові Своєї б’є і “веде до покаяння” (Рим. 2:4); і “просвічує кожну людину, що приходить на світ” (Ін. 1:9), ” відкриває руку Свою і насичує все, що живе за благоволінням” (Пс. 144:16). Від цього випадку вчимося, люб’язний християнине, Богу дякувати від серця за три великі Його до нас благодіяння – за творення, спокуту і чудовий Його про нас Промисел, і говорити Йому радісним духом: “Слава Тобі, Боже, що створив нас! Слава Тобі, що викупив нас! Слава Тобі, що промишляєш про нас, недостойних! Благословенний ти навіки, амінь!”

XCVI. На сході сонця виходять люди на справу свою, як співає Псалмоспівець: “Виходить людина на справу свою, і на роботу свою до вечора” (Пс. 103:23). Цим навчаються і християни виходити на справи свої, Богу угодні, “відкидати діла темряви, і зодягатися у зброю світла”, творити добро (Рим. 13:12), “бо ми – Його творіння, створені у Христі Іісусі на добрі діла, які Бог призначив нам виконувати” (Еф.2:10).

XCVII. Бачиш, що робиться, коли сонце від нас відійде: настає темрява і вкриває всю піднебесну; людина нічого не може робити, торкається, як сліпий, блукає, спотикається, і падає, і всього побоюється. Так робиться з душею людською, яку Христос, Сонце праведне, залишає; тоді вона вже ніяких богоугодних справ не може чинити, як Він Сам каже: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Оскільки вкриває її темрява духовна, то помиляється, відчуває, як сліпа, спотикається і впадає з гріха в гріх, аж доки в рів вічної погибелі не потрапить, якщо покаянням не виправиться. Залишає ж Христос ту душу, яка сама спершу залишить Його – інакше Христос нікого не залишає, але ” просвічує всяку людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9). Цей випадок вчить нас триматися Христа і слідувати за Ним вірою і любов’ю – нехай не огорне і нас духовна темрява і лихо це.

XCVIII. Бачиш, що людина якась, що отримала благодіяння від когось, хоча і показує чемність перед ним і так перед очима благодійника свого дякує йому, але в серці істинної подяки і любові до нього не має. Ця чемність його не що інше, як лицемірство, що всякий визнати може. Так і брехливі християни: думають, що дякують Богу, коли до церкви ходять, співають і хвалять Його, але, оскільки страху Його не мають і не люблять Його (що видно зі злих діл їхніх та злочину святих Його заповідей, що зі страхом Божим та любов’ю суміститися не може), то ходіння до церкви, пісні та славослов’я їхні нічим не відрізняються, а є лицемірство, яке Бог, що “серця й утроби випробовує” (Пс. 7:10), ясно бачить, і тому пісень, славослів’я і молитов їхніх не приймає і відвертається від них, поки не виправлять серця свого. Такі християни подібні до тих ізраїльтян, про яких написав Псалмопевец: “Вони висловлювали любов до Нього устами своїми, а язиком своїм обманювали Його. Серце ж їхнє не було право перед Ним, і не були вони вірні завіту Його” (Пс. 77:36-37); – і Бог через пророка каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і устами своїми вшановують Мене, а серце їхнє далеко стоїть від Мене” (Іс. 29:13). А так чинячи, жодної Богу подяки і шанування не показують. Це вчить тебе шукати благочестя всередині, в серці, а не в зовнішності, і шанувати Бога не тільки устами і церемоніями, а й серцем, – що буває вірою, страхом Божим, любов’ю до Бога і ближнього, без чого істинного богошанування бути не може.

XCIX. Чи знаєш, християнине, що роблять мореплавці під час великої бурі? Тоді вони, не маючи надії на порятунок, кидають якір у глибину морську і закріплюють його в землі, щоб таким чином корабель і себе з кораблем врятувати; чим і рятуються від потоплення. Так личить робити і християнам, які в морі світу цього в кораблі Церкви Святої плавають, і в цьому наслідувати корабельників. Коли сатана споруджує на них бурю спокус, лиха й напастей, повинні всю людську надію залишати й вдаватися до Бога, серця свої хиткі й тяжкі утверджувати в любові Божій. Чи від любові Божої хоче їх ворог відторгнути і потопити в глибині гріхів і законопорушень? У любові Божій утверджувати кораблик серця свого повинні. Чи у відчай хоче кинути? У тій же любові якір надії своєї і спасіння укріплювати повинні, пам’ятаючи написане: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний” ( Ін. 3:16-17), – і дотримуючись милостивих Божих обітниць, утверджених клятвою Його для укріплення пристрасного серця нашого: “Живий Я, каже Господь Бог, не хочу смерті грішника, а щоб нечестивець відвернувся від шляху свого, і живим був” (Іез.33 :11); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто слухає слово Моє, хто вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне, і на суд не прийде, а перейде від смерті до життя” (Ін. 5:24); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто вірує в Мене, той має життя вічне” (Ін. 6:47); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться слова Мого, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51). У цих “непорушних речах, у яких неможливо Богу збрехати, тверду потіху маємо… ті, хто впорався взятися за належну надію, що для душі є ніби якір безпечний і міцний, і входить у внутрішнє за завісу” (Євр. 6:18-19). Якщо на тебе, улюблений християнине, повстає буря бісівської спокуси, наслідуй тоді мореплавців і під час напасті хитке серце, що коливається, затверджуй у любові Божій, якою полюбив нас Бог в улюбленому Сині Своєму. Нехай утримує нас ця любов при любові Божій, коли нас бентежить сатана любов’ю світу цього і задумує відторгнути від любові Божої, привернути до любові похіть тілесних, похіть очей і гордості життєвої. Нехай утримує нас ця любов і утверджує в надії, коли той самий ворог почне коливати серце наше бурею розпачу і через злі помисли казати нам: “Нема тобі порятунку в Бозі твоєму” (Пс. 3:3).

С. Бачиш вівцю, яка відлучилася від отари своєї, яка доти бігає, кричить і шукає отару, поки знову не знайде її. Так личить і тому християнину чинити, який через недбальство й непослух відлучився від отари овець Христових: доти шукати, просити, стукати й плакати, аж доки знову не долучиться до неї; просити й благати Бога з Давидом: “Заблукав, як вівця загублена, знайди раба Твого!” (Пс. 118:176). Відлучається ж від стада Христового всякий законозлочинець, блудник, перелюбник, хижак, злодій, лихоїмець, лихвар, докучливий, лукавий, наклепник, п’яниця, розпусник, ласун, лиходій, злісний, тощо; кожен із таких є заблукала вівця, що відлучилася від стада Христового. Бо вівці Христові голосу Христового слухають, як Сам Він каже: “Вівці Мої слухають голос Мій” (Ін. 10:3). І хоча такі думають, що і вони в отарі Христовій, проте по суті чужі від неї, чужі від Христа Самого, чужі від життя вічного, доки правдиво не навернуться і не приєднаються до Христової отари. Цей випадок і міркування переконує тебе озирнутися, чи не відлучився і ти від Христової черідки своєю недбалістю. І якщо помітиш у совісті своїй це лихо, не зволікай навернутися покаянням, плачем і зітханням, доки ще час не минув і відчинено двері до благословенного подвір’я овець Христових, до якого справжнім покаянням і вірою входимо.

1. Бачиш, що юнак і діва в шлюб або людина з людиною в дружбу вступаючи, ухвалюють між собою заповіт і обіцяють один одному вірність зберігати до смерті. У цьому випадку згадай про заповіт той, який ухвалений між Богом і тобою у святому хрещенні. Тоді Бог милостивий прийняв тебе в найвищу Свою милість вірою в Христа; і ти Йому обіцяв вірою і правдою служити до кінця життя свого. Від цього випадку можеш: 1) Подумати й здивуватися невимовній благості Божій, що людину відкинуту, законозлочинця й ворога Свого, у таку високу милість приймає, що у Христі, Господі нашому, сином Своїм робить і вічного царства спадкоємцем її визначає у тому самому Христі, якщо віри до кінця дотримаєшся, як говорить апостол: “Усі ви сини Божі по вірі у Христа Іісуса, і ви, що в Христа охрестилися, всі ви в Христа зодягнулися” (Гал. 3:26-27). 2) Озирнутися, чи вірно ти служиш Господу своєму, який прийняв тебе в милість Свою? Він вірний є і завжди перебуває: “Вірний Господь у всіх словах Своїх і святий у всіх ділах Своїх” (Пс. 144:13). Обіцяв вірних Своїх у любові й милості утримувати – і утримує; обіцяв царство небесне їм подати – і подає. Чи ти зберіг і зберігаєш Йому вірність свою? Чи не залишив ти Його, хоча ім’я Його сповідуєш? Чи не відвернув ти серця свого від Нього і чи не приліпився до любові світу цього? Чи не любиш багатства, золота, срібла, честі, слави, солодощів світу цього замість Господа твого? Чи чиниш Йому послух, якого Він від тебе вимагає? “Виправдався ти у святому хрещенні ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11): чи показуєш ти плоди того виправдання? Чи робиш правду? Освятився тим же великим ім’ям і Духом: чи бережеш себе від усякої скверни плоті й духу? Якщо помітиш у собі невірність Богу, звернися всім серцем до Нього з покаянням, жалем і вірою, доки час не минув, бо тих, хто навертається, приймає Бог, – нехай не відлучишся від Нього назавжди, до крайнього лиха свого. Якщо ж звернешся до Нього з істинним жалем і вірою, звернеться і Він до тебе з милістю Своєю, як каже через пророка: “Зверніться до Мене, каже Господь Сил, і Я повернуся до вас” (Зах. 1:3). Бо сама животворна Кров Христова, за грішників пролита, взиває до Бога за такого грішника, який усім серцем від гріхів відвертається та навертається до Бога; а нерозкаяним жодного виправдання не принесе, а на ще більший їм осуд буде, бо таку високу й велику благодать знехтували.

СII. Бачиш, що всяке насіння такий плід народжує, який саме є: від жита жито, від пшениці пшениця , від ячменю ячмінь народиться. Так само й у тварин: від людини – людина, від вовка – вовк, від ведмедя – ведмідь, від вівці – вівця, від гуски – гусак народжується. І неодмінно в плоді, з насіння народженому, подібність бачиться. Наприклад: вовк народжує подібного до себе вовка в розкраданні, лисиця подібного до себе лиса в лукавстві, свиня подібну до себе свиню в ненажерливості й нечистоті. Так і духовне народження, яким християни народжуються згори. Народжуються від Бога, і в них неодмінно має з’явитися плід подібний до Бога, від Якого духовно народилися. Повинні вдачею своєю уподібнюватися до Отця свого Небесного, від Якого водою і Духом народилися: “наслідувати Бога, як чада улюблені” (Еф. 5:1); святими бути, бо Він Святий, як говорить Він Сам: “Будьте святі, бо Я Святий” (1Пет. 1:16); бути милосердними, люблячими, терплячими, покірливими, праведними, і таке інше. Бо від святого, праведного, милосердного, терплячого, лагідного Бога такі й чада народжуються. Бо звичаї батьківські в дітей переходять. Так у плотському народженні народжуємося від грішника Адама грішні чада; від гріхолюбного, гордого, немилостивого, нечистого, несправедливого, злісного, гнівливого такі й діти народжуємося; будучи дітьми, батька по плоті вдачею зображуємо. Але хто знову народився від Бога, той Бога, як Отця чадо, вдачею доброю зображає: “бо сім’я Його (тобто благодать) перебуває в ньому” (1Ін. 3:9), – творить нового народження плоди, плоди правди, святості, любові, милосердя, терпіння, лагідності, та інше. “Отже, хто у Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17). З цього видно, що християни, які беззаконно живуть, у старому народженні перебувають; і хоча охрещені, але святого хрещення дар втратили, і так перебувають віддаленими від Христа, хоча ім’я Його і сповідують, але “ділами зрікаються” від Нього (Тит. 1:16), – перебувають без надії вічного життя, доки в такому стані перебувають. Бо нове народження два найбільших плоди приносить: перший – відпущення гріхів, як каже апостол: “Омилися… освятилися…, виправдалися ім’ям Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); другий – оновлення серця і духа до послуху, до творіння добрих справ: бо відроджений охоче і ретельно намагається чинити послух Богу, бореться проти гріха, не допускає його царювати над собою, плоть розпинає із пристрастями й пожадливостями, наслідуючи Христа. Як від злого зміїного насіння, яке ворог вилив у серця прабатьків наших (і в тілесному народженні всі ми з тією самою отрутою), злі плоди відбуваються – сріблолюбство, славолюбість, самолюбство, сластолюбство і, якщо людина знову не відродиться згори, їм подальше лихо, прокляття та вічний осуд, – так послідують духовні плоди, тобто плоди благовоління, від Божого духовного насіння, що зачинається і діє Божим словом через Святого Духа і в духовному новому народженні відроджує людину, тобто зі злого робить доброзичливою, а із сина гніву – сином благословення Божого. Бо від подібного подібне народжується, і зле насіння може народити тільки злий плід, а добре насіння народжує тільки добрий плід. Яке насіння, з якого дерево зачалося і виросло, такий з нього і плід народжується, як каже Христос: “Не може дерево добре приносити плоди злісні, а дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:18). З цього робимо правильний висновок, що немає в тому християнині християнства, віри, покаяння, благочестя, в якому немає плодів християнства, плодів віри, покаяння і благочестя. Але християнство його, віра, покаяння, благочестя – хибне, чарівне і мрійливе. Його стан по суті язичницький або, скоріше, скотинячий і звіриний. Бо які звичаї в кому є, такий і стан усередині серця його. Яке в тому християнство, котрий розкраданням уподібнюється до вовка, хитрістю – до лисиці, гордістю – до павича, ненажерливістю – до свині, хтивістю – до коня. Отруйний, як єхидна. Лютий, як лев. Немає добрих почуттів – значить, немає і кореня добрих почуттів. Немає плодів добрих – значить, немає і насіння доброго. Немає християнських справ – отже, немає і християнства. Немає плодів гідних покаяння – отже, немає і покаяння. Цим випадком і міркуванням вчишся, християнине, випробовувати себе, чи перебуваєш ти у вірі та в числі вірних? З цього можеш пізнати, що багато хто, особливо в теперішньому столітті, під ім’ям християн язичниками є, як під овечими шкурами вовки.

СIII. Бачиш підсудного і засудженого на смерть або хворого при смерті. Міркуй і дивись, що він тоді робить? Немає турботи про багатство, честь, славу; не шукає ні на кого суду, усім прощає, чим не скривджений; не думає про розкіш і ні про що, що до світу цього належить. Одна смерть перед душевними його очима перебуває, і страх її серце його коливає. Цей випадок, люб’язний християнине, нас вмовляє пам’ятати про нашу смерть. Що на братії нашій бачимо, то й собі з години на годину очікуємо і не знаємо, чи вони, яких при вратах смерті бачимо, раніше відійдуть, чи ми, які сподіваємося ще жити на світі. Часто буває, що ті, хто сподівається продовжити своє життя, негайно падають бездиханними і раніше за тих, хто перебуває на одрі смертному, покладаються в труну. Бо всі ми до смерті засуджені; кожному Бог у слові Своєму святому говорить, що праотцеві нашому сказав: “Земля ти і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Чому ж не маємо того вироку в пам’яті? Чому не готуємося до виходу? Чому обіцяємо собі довго днів – що не в нашій владі, але в Божій тільки полягає? Чому стільки багатства збираємо, стільки будинків зводимо, стільки утіх заводимо, наче вічно у світі цьому жити сподіваємося? Чому за честю і славою світу цього ганяємося, яка сьогодні або завтра від нас відійде і зробить нас жалюгідними, гіршими за пса живого? Чому уїдливими і мстивими чолобитними один на одного наповнюємо судові місця? Чому один на одного злимося і проклинаємо? Чому один в одного викрадаємо добро, один на одного нарікаємо, обманюємо? Чому чужого ложа беззаконно торкаємося і душу й тіло наше оскверняємо? Сьогодні чи завтра покличе нас звідси голос Божий, який завжди гримить усякому: “Земля ти і в землю повернешся”. О, горе нам, якщо з цим тяжким тягарем відійдемо звідси! Неодмінно занурить воно обтяжених на дно пекельне: “там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Цей випадок і міркування вмовляє тебе завжди пам’ять про смерть мати. Вона навчить тебе в повсякчасному покаянні; вона не допустить тебе збирати багатства, шукати честі й слави і пристрастю втішатися; загасить полум’я нечистої похіть; приборкає гнів, який у серці твоєму палахкотить; вмовляє тебе пробачити ближньому всякі борги гріхів; відвернути руки свої від крадіжки і язик від лихослів’я, злослів’я, наклепу і осуду, і устам твоїм покладе спокій; спонукає до старанної молитви, зітхання і теплих сліз. Бо страх майбутнього суду і острах муки серце пов’язує, і не допускає хотіти того, що Богу противно і до вічного суду приводить, і коливну і падаючу душу утримує і виставляє, бо в чому застане нас Бог під час смерті, у тому й судить (Єз. 18:20-24,33:20). Блаженний і мудрий, хто завжди пам’ятає смерть!

CIV. Бачиш на суд викликаних людей: помічай, що вони роблять? Готуються, думають, стараються, запитують і радяться у вправних у судових справах; не шкодують часто і грошей, щоб на суді не посоромитися і не бути засудженими. Бачиш, люб’язний християнине, що сини віку цього роблять; що сором і страх тимчасового осуду в них робить, як серця їхні торкається, до якого піклування, старання і праці їх спонукає! Нехай спонукає тебе цей випадок згадати про майбутній Христовий суд. Усіх нас покличе Христос на суд Свій: “Він призначив день, у який праведно судитиме всесвіт” ( Діян. 17:31); “приготував Він для Суду престол Свій” (Пс. 9:8). “Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). А коли цей Суд буде – приховав Бог від нас, щоб завжди були готові і в будь-який день очікували. “Уже “час близький,… день Господній близький” ( Одкр.1:3, 22:10, Іс. 13:6, Іоіл.1:15, Як. 5:8-9). “Прийде ж день Господній, мов тать уночі” (2Пет. 3:10). “Коли говоритимуть: “Мир і безпека”, тоді раптово спіткає їх пагуба” (1Сол. 5:3). “Як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського, бо, як за днів перед потопом їли, пили, одружувалися і виходили заміж, до того дня, як увійшов Ной у ковчег, і не думали, аж доки потоп не прийшов, і не винищив усіх, так буде і пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37-39). Якщо до людського суду, як бачиш, люди так готуються, як повинні готуватися ми, які з години на годину можемо з’явитися перед судом Божим, і не знаємо дня і години, коли Суддя прийде і покличе нас на суд. Якщо сором перед небагатьма так бентежить людину, наскільки більшим буде сором і збентеження перед усім світом, перед усіма Ангелами і людьми! Якщо страх тимчасової страти так коливає серця людей, наскільки більше страх вічної муки повинен коливати! Бо всяка тимчасова страта, якою б великою і тривалою вона не була, минає; вічна ж не має кінця, одного разу розпочавшись, ніколи не закінчується. Бачиш, як хитро люди готують себе до суду людського, але до суду Божого не так треба готуватися. Суддя-людина не знає справ людських і, що бачить і чує, за тим і судить; часто і, дивлячись на обличчя, робить суд, і дари у багатьох суддів багато можуть. Бог Суддя не такий. Він не тільки зовнішні наші справи і слова, а й сердечні помисли знає. Тому не вимагає свідків і викривачів гріхів людських, але Сам грішника викриє: “Я викрию тебе, і представлю перед обличчям твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). На обличчя не дивиться, не дивиться ні на багатого, ні на жебрака; ні на пана, ні на раба; за ділами, а не за обличчями судить усіх. Тому приготування до суду Його має бути не таке, яке до людського суду буває. Але яке? Має заздалегідь, доки ще Він не кличе, упокорити себе, гріхи й провину свою перед Ним визнати, самого себе перед Ним викрити й визнати від серця себе достойним будь-якої страти, обіцяти надалі Йому вірою й правдою служити, й у тім нерухомо стояти, й так на милість Його без сумніву очікувати. Для цього й оголосив премилостивий Бог праведний Свій суд, щоб ми покаялися і, покаявшись, уникли осуду. Праведний Суддя засудить тих, хто згрішив, не за те, що згрішили, а за те, що згрішили і не покаялися. Цей випадок і міркування вмовляє тебе, християнине, від гріхів відстати, почати нове, богоугодне життя і в ньому постійним за допомогою Божою бути. Тож нехай будеш готовий з обраними Його вівцями по праву Його сторону стати в пришесті Його славному. А на теперішній світ, який у безстрашності божевільній і згубній без побоювання живе, не дивитися. Та не загинеш із ним.

1. Бачиш, що коли йдемо у напрямку до сонця, тінь за нами йде; і чим поспішніше до сонця від тіні тікаємо, тим швидше тінь за нами біжить і більшою стає. Так і люди благочестиві. Наближаються вони до Бога, піде за ними і слава; і чим більше до Бога наближаються, тим більше і слава за ними слідує. І хоча вони від слави тікають, але слава за ними біжить, і від неї втекти не можуть. Навпаки, коли йдемо в протилежному сонцю напрямку, тінь немов би від нас тікає; і чим далі від сонця відходимо, тим більше тінь від нас відступає. І хоча біжимо за тінню, але досягти її не можемо: завжди від тих, хто наздоганяє її, вона тікає, хоч би як за нею гналися. Так і люди миролюбні: що вони більше від Бога віддаляються, то більше від них віддаляється слава; і що більше ганяються за славою, то більше тікає від них слава. Це вчить тебе шукати і наближатися до Бога смиренням, молитвою, навчанням християнських чеснот і вчить зневажати славу світу цього. І тоді матимеш славу, хоча її й не бажаєш. Бо не той славний, кого світ славить; але той, кого Бог прославить. А Бог прославляє того, хто Його прославляє, як каже Господь: “Я прославлю тих, хто прославляє Мене, а ті, хто не прославляє Мене, будуть посоромлені” (1Сам. 2:30).

CVI. Бачиш ще, що тінь не має нічого в собі: ні життя, ні тіла, ні руху, але тільки подобу тіла; і негайно зникає, коли ховається сонце. Так і людина; і вона ніщо є без Бога. Допоки Бог її утримує, спрямовує і просвічує, вважає себе чимось і видається такою; але коли Бог світло Своє сховає і життєву силу відніме, одразу зникає. Про це говорить пророк: “Подібно до примари ходить людина” (Пс. 38:7), “і дні її, як тінь, минають” (Пс. 143:4). Цей випадок вчить тебе пізнавати свою нікчемність і смирятися, що є початком християнської премудрості.

CVII. Бачиш ще, що чим більше наближається сонце, тим більше зменшується тінь. Так і благочестиве серце: що ближче приходить до нього Бог зі Своїм світлом і обдаруваннями, то більше воно пізнає свою нікчемність і смиряється перед Богом і людьми, себе найменшим вважає. Навпаки, що далі відходить сонце, то більшою буває тінь; як заходить сонце, велика тінь робиться; зайде сонце, зникне і тінь велика. Так і людина: наскільки віддаляється від неї Бог, настільки в серці своєму звеличується і величається; наскільки ж людина звеличується, настільки від Бога віддаляється, і Бог від неї; і як тінь зникає, коли сонце ховається, так зникають і ті, що вважають себе великими, коли Бог від них сховається. Від цього випадку вчимося, християни: 1) Істинне смирення від істинного благочестя невіддільне і завжди з ним пов’язане. 2) Чим благочестивіше серце, тим воно смиренніше. Бо що більше просвічується людина благодаттю Божою, то більше бачить свою негідність, подібно до того, як що більше просвічуємось природним світлом, то більше вбачаємо пороки на обличчі, руках і сміття в домі. Звідси, бачачи свою негідність, людина смиряється. 3) Якщо в серці немає смирення, але навіть гордість є, то в ньому немає і благочестя. Бо така людина не пізнає своєї негідності, тому й благочестя в ній не вміщається. Бо справжнє благочестя без Бога бути не може: “гордим Бог противиться”, за Писанням (1Пет. 5:5). 4) Таке серце, яке не намагається пізнавати свою негідність і в гордості своїй перебуває, врешті-решт зникає і гине, як тінь після заходу сонця зникає. 5) Цим вчимося істинного благочестя шукати від пізнання нашої негідності, тобто, якщо хочемо істинне благочестя в серці мати, мусимо всіляко пізнавати свою негідність і нікчемність і так упокорюватися, щоб і на нас зглянувся Господь, “на смиренних споглядає”, і подав благодать Свою. 6) Оскільки глибоко розтлінне серце маємо і від природи маємо сліпоту душевних очей, і тому не можемо бачити бідності нашої та окаянства, то повинні зітхати до Бога, щоб Він Сам нас просвітив і показав нам наше окаянство. Тоді пізнаємо, що ми самі по собі подібні до тіні, що рухається за тілом, яка тоді рухається, коли тіло рухається; тоді стоїть, коли тіло стоїть; відступає тіло, відступає і вона.

CVIII. Бачиш, що син, який вчинив із батьком своїм грубо і його образив, гірко плаче і лає себе, шкодуючи, що батька свого, від якого народжений і вихований, прогнівив і образив. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися істинного покаяння: “печаль заради Бога” мати, яка “виробляє незмінне покаяння на спасіння” (2Кор. 7:10). Якщо шкодуємо і плачемо, що батька по плоті образили, від якого тільки народилися і виховані ми, і праведно те робимо, – наскільки більше жаліти, засмучуватися і невтішно плакати ми маємо, що прогнічуємо Бога, Небесного Батька, від Якого наші батьки і ми створені, образом Його вшановані, після падіння відновлені та незліченними благами обдаровані й обдаровуємось. Воістину велика сліпота і злоба ображати Того, Хто весь є Любов! Це сатанинський підступ, що злістю на Творця й образ Його дихає, який, будучи не в силах нічого Богу зробити, на образ Його спрямовується і тим хоче образити Його! Людина сліпа, як риба на вудку, за принаду ворожу хапається і їй дозволяє; і так, слухаючи поради ворожої, Бога, Творця свого, не слухає і ображає. Чого Бог не зробив для нас? Якого добра не показав? Створив нас, образом Своїм вшанував нас, світ цей прекрасний створив для нас; велить сонцю Своєму сяяти для нас і дощі посилає, живить, одягає, зберігає нас. Але ми ображаємо Його, не слухаємо Його, не любимо такого великого Благодійника. Чи не велика це бісівська злоба й обман розуму нашого? Загинули ми бісівською підступністю і позбулися Його милості; але Він і тоді не залишив нас, не потерпів бачити нас у погибелі лежачими, не відкинув нас навіки від Себе, як негідних, але змилостивився над нами, послав нам спасіння загиблих і порятунок полоненим і відновлення занепалим. Як? Не через Ангела, не через людину, але через кого? Через “Сина Свого Єдинородного. Того подав нам на спасіння наше й визволення; Того заради нас не пожалів, але за нас віддав Його”, – вигукує всьому всесвіту святий апостол (Рим. 8:32). “Духа” Свого “Святого” хоче дати нам і “подає” вірянам і тим, хто “просить у Нього” (Лк. 11:13). Що ще може Бог створити нам понад це? Яке добро і благодіяння подати нам? Але ми все одно не любимо Його, не любимо того, хто так полюбив нас; не шануємо того, хто так високо вшанував нас. Воістину не може бути більшої злоби і засліплення! Всі Ангели святі зі страхом поклоняються Йому, шанують Його і співають Його (Іс. 6:2-3), – людина ж засліплена, “прах і попіл” (Бут. 18:27), стільки благодіянь і милостей Божих пізнала на собі, але не робить того, але дратує Його безсоромно!.. Так бісівська хитрість засліпила розум наш! Якби хто тебе, християнине, годував, одягав, зігрівав, беріг, зберігав і, як дитя своє, любив, і ти б його не шанував, зневажав і всіляку брутальність показував йому: чи не велике б було божевілля й безсоромність твоя? Воістину б усі, хто бачить, дивувалися безумству твоєму. Знай точно, що таку безсоромність показуємо ми Богу нашому, коли Його не слухаємо, грішимо і дратуємо Його. О, воістину, краще світла позбутися, у гноїщі й ранах лежати, у в’язниці ув’язненим бути, скутим бути, сто разів померти, ніж Бога, вічну Любов, Благодать, Благість, Святість, Правду, Праведність, Милосердя, Початок і Джерело всіх благ, бодай би мало прогнівити!..

CIX. Знаєш, християнине, що коли хочемо чуже добро спожити, наприклад, або їжі скуштувати, або питва напитися, або чогось іншого за потребою взяти, – у хазяїна запитуємо й просимо дозволу, і, взявши добро його, дякуємо йому: так звичайно скрізь люди чесні чинять, і так має бути. Так личить християнам чинити, коли хочуть їжі, пиття та інших благ світу цього. Усе Боже є: їжа, пиття, одяг та інше. Бог є володар і господар світу і всього, що є у світі. Отже, з благословення Його повинні ми все, що хочемо вжити, приймати і молитвою просити, якщо не хочемо проти Нього згрішити. Бо чуже вживати без хазяйського дозволу грішно, як це всякий може визнати. Безперечно те, що Бог нікому не відмовляє в благах світу цього і найнечестивішим подає. Але християни повинні Подателя знати, і в Нього благословення просити на їхнє вживання, і за те Йому, як Благодійнику, від серця дякувати. Звідси випливає: 1) Що погано ті християни роблять, які без молитви і благословення Божого починають їсти, пити та інші блага вживати. Знати такі не знають, звідки всяке добро походить, і, Того, Хто дає, не знаючи, не дякують Йому. Так вони уподібнюються до язичників, які не знають істинного Бога і Творця всіх благ, або навіть до безсловесної худоби, яка без жодного міркування їсть і п’є, що перед собою бачить. 2) Ті, які задовольняються благами Божими і не дякують Благодійнику, показують свою невдячність до Благодійника Богу, що є великий гріх. 3) Худо просити благословення на об’їдання і пияцтво, також на одяг для пихатості й величання, бо Бог дозволяє їжу і питво вживати нам, але забороняє об’їдання і пияцтво. Також подає одяг нам для потреби нашої, а не для хвастощів. Для прикриття оголення і зігрівання вбогого тіла нашого, а не для самохвальства і величання. Словом, дозволяє догоджати плоті, дозволяє голодну годувати, голую одягати, зігрівати, заспокоювати обтяжену, але не в похітливості її, як апостол вчить: “Турботи про плоть не перетворюйте на похіть” (Рим. 13:14). 4) Беззаконно і безсоромно і на те просити благословення у Бога, що від неправди і розкрадання зібрано. Бог не велить нам неправди робити і розкрадання забороняє. Немає там і благословення Божого, де неправда і розкрадання є, але замість того прокляття: бо закон Божий розоряється і Законодавець зневажається.

СХ. Бачиш, що ті, хто бажає навчитися мистецтву, наукам і мирській мудрості, вступають до училищ і навчаються у вчителів майстерних, слухають їхні настанови і слухають правила, чинячи за ними: інакше не можуть навчитися, якщо за повчаннями та правилами вчителів не будуть чинити. Так личить християнам – учням Христовим – вчитися у Христа, Який є Іпостасна Божа Премудрість, “Котрий став для нас премудрістю від Бога” (1Кор. 1:30), якщо хочуть духовної і небесної мудрості навчитися, як Сам Він каже: “Навчіться від Мене” (Мф. 11:29),- повинні дослухатися до найсвятіших і найістинніших догматів Його, повчань і правил Його, які подаються нам у святому Євангелії Його, божественному і небесному училищі. Святі догмати і правила Його вчать нас істинного покаяння, віри, смирення, любові, терпіння, лагідності, тощо. У цьому і полягає християнська духовна мудрість, яка перед світом знехтувана і применшена, але перед Богом чесна і звеличена. Вправні вчителі, викладаючи правила наук, показують і образ, як за правилами тим чинити; бо правило саме без наочного образу і діла небагато користі приносить, і майже ніякої. Бажаючи навчити учнів своїх, вчителі їхні і показують на ділі, чого правила вчать, щоб, дивлячись на правила і справу, краще навчилися за правилами чинити. Так, християнине, і Христос, небесний і премудрий наш Учитель, створив. Не тільки догмати небесної Своєї премудрості запропонував нам, а й образ подав, як каже: “Я дав вам приклад, щоб і ви чинили те ж саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:15). Навчав смиренню, терпінню, любові, лагідності та інших чеснот – і благоволив Сам це ділом показати, коли заради нас упокорився навіть до обмивання ніг учням (Ін. 13:5); терпів і був “слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8); полюбив ворогів і за них молився: “Отче, прости їм! Прости їх!” (Лк. 23:34); і так показав нам досконалий і живий образ богоугодного житія, у чому істинна є мудрість. Цієї премудрості личить нам вчитися у Вчителя нашого Христа, якщо хочемо бути учнями Його, тобто християнами. Бо християнин є не що інше, як учень Христовий. Тому на початку християнства християни називалися “учнями”, як читаємо в Діяннях Апостольських ( Діян. 6:1-2,9:1,11:26,29 та ін.). Якщо учнями Христовими називаємося, то неодмінно повинні ми в Нього вчитися – чого ж? Того, чого Він і словом, і ділом навчає: інакше марно й учнями називаємося, якщо не вчимося. Бо учень у вчителя свого вчиться того, чого він навчає. Дивись, християнине, чи вчишся у Христа християнської мудрості, без якої всяка мудрість безумство є? Вчишся правильно і красиво говорити: але чи вчишся у Христа правильно і красиво жити? Вчишся природу речей пізнавати, землю міряти, зірки рахувати: але чи вчишся неміч твою і бідність єства свого пізнавати, стислість днів своїх міряти і гріхом розтлінне серце своє очищати? Вчишся по-французьки, по-німецьки, по-італійськи говорити: але чи вчишся по-християнськи жити? Коли ні того, то знай, що все твоє старання марне і мудрість твоя безумство є, і ніякої користі тобі не принесе, і не зробить тебе блаженним, хоча нею і втішаєшся. Але, можливо, чиниш опір Христу або вченню Його святому, хоча й учнем Його називаєшся? Яка користь від імені без самої речі? Зовсім ніякої. Що ім’я християнське без навчання християнського? Бо образ без самої речі не інше що, як принада і обман. Христос упокорився заради тебе – дивись, чи не пишаєшся ти? Христос збіднів заради тебе – дивись, чи не шукаєш ненаситно багатства світу цього, чи не хочеш прославитися на землі? Христос Себе заради тебе не пожалів – дивись, чи не шкодуєш ти подати шматка хліба або одягу ближньому своєму? Христос за ворогів Своїх молився – дивись, чи не гніваєшся на тих, хто образив тебе, і чи любиш тих, які тебе нічим не образили? Христос завушений і обпльований був заради тебе – дивись, чи не чини помсту комусь за противне і докірливе слово? Христос скорботу і хворобу мав – дивись, чи не живеш у пристрасті? Христос терновий вінець носив – дивись, чи не хочеш ти вінчатися славою світу цього? Христос про наші гріхи плакав – дивись, чи ти про свої плачеш? О, як далеко відстоїш від суспільства християнського і Самого Христа, якщо не тільки не вчишся у Христа, чого Він і словом, і прикладом Своїм вчить, а й противишся Йому! Не тільки той противиться Христу, хто проти слова Його святого вчить, а й той, хто проти вчення Його, життя Його живе. Не вчиш проти слова Його – добре; але дивись, чи не чиниш у житті своєму проти Христа? Бо Він не тільки небесних догматів навчає нас, а й небесного і святого життя, і в образ Себе в тому подає нам. Отже, хоча й не вчимо противно Йому, але не хочемо за правилами Його й образом святого Його життя чинити – противимося Йому. Озирнися, улюблений християнине, поки час не минув, і зітхай до Нього, щоб Сам Він виправив серце твоє і наставив на шлях Свій. Не дивись, що теперішнє світло робить, але дивись, чого Христос навчає і словом, і ділом, якщо не хочеш навіки заблукати і загинути. Повір, що з кожним днем зменшуються сини царства Божого і множаться сини неприязні; гріх час від часу посилюється, і спокуса все більше і більше множиться. Пам’ятай, що Христос у Євангелії всім каже: “Я – Світло світові, а хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). Звідси, без сумніву, робимо висновок, що неодмінно в темряві ходять, хоч би й мудрими здавалися, ті, які не йдуть слідом за Христом, тобто не наслідують Його смиренності, любові, терпіння та лагідності. Бо слово Христове не хибне, а істинне і, як сказано, так і є, тому що Він Сам “є… істина” (Ін. 14:6).

CXI. Бачиш, що той, хто впав у похибку перед монархом і підлягає за законами засудженню смертному, не маючи жодної надії, вдається до люб’язного друга монарха, клопотанню якого себе довіряє, сподівається і від монарха милість отримати; а як сподівається, так і отримує милість від нього через заступника свого. Звідси в тому, хто отримав милість, випливає: 1) розрада і радість у серці; подяка і любов до благодійника свого; 2) надія на благодійника, такого сильного і милостивого; 3) страх, як би не образити і не прогнівити його, і так би милості його не позбутися. Зауваж, улюблений християнине, що сини віку цього роблять, коли хочуть від тимчасового лиха позбутися і тимчасову милість у подібних собі людей отримати. Від цього випадку вчимося ми, християни, що є євангельська свята віра, яку мають справжні християни в Господа нашого Іісуса Христа. Ми всі, тобто весь рід людський, згрішили перед Царем нашим Богом, за Писанням: “всі згрішили, і позбавлені слави Божої”, і так “загороджуються всілякі уста, і весь світ стає винним перед Богом” (Рим. 3:23,19). Так за законом правди Божої незмінної підлягали всі вічному осуду і вічній страті за свою провину. Але милість Божа, яка все премудро влаштовує, винайшла нам шлях порятунку дивовижним чином. Син Божий, благоволінням Небесного Свого Отця, людиною заради людей став, і смертю правді Божій замість нас задовольнив, і так між Богом праведним і нами, грішними, Заступником став. Якщо хто цьому всесильному й милостивому Заступнику себе ввіряє, своє серце Йому віддає, й ім’я своє має написаним на небесах (Лк. 10:20), той від Бога милість одержує, звільняється від гріхів і кари, яка слідує за гріхами, означається праведним так, наче б він жодного гріха не сотворив: бо виправданням Христовим, яке Він для віруючих в ім’я Його невинною смертю і стражданням заслужив, як царською багряницею, одягається і так чистим, праведним і святим перед чистісінькими Божими очима буває, як про це богомудрий Павло в особі всіх вірних говорить: “Котрий (Христос) зробився нам премудрістю від Бога, праведністю, освяченням та відкупою” (1Кор. 1:30). Отримує ж християнин велику цю і незбагненну милість від Бога як дар, вірою самою, без усяких заслуг своїх, але заради одних заслуг Христових. Бо що той, хто згрішив і праведно засуджений, заслужити може, крім гніву і прокляття? Звідси в тому, хто так у Христа сердечно вірить і таку милість Божу в серці своєму відчуває, підуть неодмінно: 1) Розрада і радість, бо віра без того не буває. Бо як не втішатися і не радіти тому, хто вічному гніву Божому і засудженню підлягав, але таку милість, як дар, отримав від Нього? 2) Вдячність і любов сердечна. Бо як не дякувати такому Благодійнику і не любити Його за таку велику милість? 3) Смирення. Бо такої милості від Бога удостоюється не по своїй гідності, а по одній благості Його і заслугах милостивого Заступника. 4) Страх Божий, щоб Бога знову не прогнівити і так би милості Його не позбутися. 5) Молитва, щоб Бог у благодаті Своїй утримував його і благодаттю Своєю зберігав від гріха, диявола та іншого. 6) Висока пошана до спасенного Христового споглядання, втілення, страждання і смерті: бо цим одним від великого лиха позбувся і великої милості Божої удостоївся. 7) Безсумнівна надія вічного життя: “Той, Хто Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? Так з апостолом міркує і робить висновок вірна душа: раптом, мовляв, якщо згрішу, таку милість отримавши від Бога і без усяких заслуг виправдавшись, знову втрачу те виправдання? Відповідає такому апостол святий Іоанн: “А коли б хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника, що є спокута за гріхи наші, та не тільки за наші, а й за гріхи всього світу” (1Ін. 2:1-2). Тобто: той, хто згрішив, не повинен впадати у відчай, а негайно звернутися і вдатися до милостивого Заступника Іісуса Христа, визнати гріх свій із покорою і просити в Нього прощення і милості, щоб знову прийняв у товариство вірних Своїх. Бо не виснажилися щедроти Його, і тим, хто кається і стукає, у двері милосердя Його відчиняються. Однак треба вкрай берегтися від гріха: хоча й незбагненно велика для грішників Божа милість, – не станемо згрішати проти милості Божої, щоб замість милості не впізнати на собі правосуддя Його. Без сумніву, милостивий Бог, але й праведний: і хто, сподіваючись на милість Божу, не перестає грішити, тому побоюватися треба, щоб не випробувати на собі праведного суду Його. Бо “Бог не буває посоромлений” (Гал. 6:7). Звідси робимо висновок, що в кому немає плодів віри, тобто добрих справ, тим паче в кому є злі справи, безстрашне і протилежне закону Божому життя, в тому немає істинної сердечної віри, а є тільки усна, неправдива й оманлива, хоч би проповідував і вчив віри. Такою вірою, особливо в нинішньому столітті, сповнені уста багатьох християн, які устами сповідують і проповідують Бога, але в серці безбожництво мають і “ділами відрікаються” від Нього (Тит. 1:16).

СХП. Бачиш образ розп’ятого на дереві хресному Христа. Скільки тут для тебе, християнине, повчання, скільки повчання у справі християнського благочестя. Для цього і представляє нам Свята Церква страшне і спасительне це видовище, щоб на нього, дивлячись, вірою дивилися на Христа, заради нас розп’ятого, згадували, чим ми були і чим силою розп’ятого Христа стали. Представляє воно нам: 1) Незмінну Божу правду. Бачимо тут, що правда Божа порушитися не може, але вимагає неодмінно, щоб вічний і святий закон Божий зберігався цілим і не порушувався, або щоб законопорушник гідно покараний був. 2) Тяжкість гріха і гнів Божий за гріхи наші. Легко людина може згрішити, але через усю вічність у геєнському вогні очищати гріх свій буде, якщо тут покаянням і вірою в Христа не очиститься від нього. Важкий гріх, бо ніхто його забрати від нас не міг, окрім неповинного Христа, Сина Божого. Невблаганний гнів Божий за гріхи, бо для умилостивлення Його потрібно було померти за нас Христу Сину Божому, і так за нас правду Божу втихомирити, яку ми гріхами нашими роздратували, – чого ніхто, крім Нього, зробити не міг. Звідси, християнине, вчися пізнавати гнів Божий за гріхи і так уникати гріха, бо бачиш в образі розп’яття Христового та інших Його спасенних пристрастей і чуєш з історії євангельської, як Христос, Син Божий, безневинний, страшенно мучився за гріхи наші. Якщо ж у якому гріху перебуваєш, постарайся відстати від нього, щоб не підпасти під вічний суд і гнів Божий, і за всі свої гріхи в геєннському вогні без жодного послаблення не страждати. Від жахливого страждання Христового пізнавай, наскільки великий гнів Божий запалає на нерозкаяних грішників, які таку Божу благодать знехтували й не хотіли каятися, перестати грішити й до Бога навернутися, – а особливо на тих, що Бога сповідують, закон Його чують і волю Його відають, але ділами своїми зрікаються від Нього. Не тільки слово зобразити, а й розум зрозуміти не може лиха того, улюблений християнине! Невимовна і незбагненна милість Божа з’явилася до нас у тому, що Сина Свого Єдинородного заради спасіння нашого не пожалів. Але милість ця на жахливий гнів обернеться для тих, які не хотіли милості тієї прийняти й ужити на спасіння: “Бог не буває осоромлений”, – вчить апостол. Христос Син Божий і Бог у плоті Своїй так зганьблений, висміяний, зневажений, уражений і страждав за гріхи наші, що й подумати про те жахливо. Як же ті, хто знехтував цією великою справою Його погляду, за свої гріхи, якими правду Божу роздратували, мучитимуться в геєннському вогні! Милостивий Бог, і скрізь у Святому Письмі милість Його проповідується, але для тих, хто кається і звертається від гріхів до Нього. А ті, хто не каються, правду Його і праведний Його гнів на собі неодмінно пізнають. І що більше хто грішить, то більше на собі пізнає гнів Божий, за непорушним вченням апостола: “За наполегливістю твоєю та нерозкаяним серцем ти сам собі збираєш гнів на день гніву й одкровення праведного суду від Бога, що відплатить кожному за його діла його” (Рим. 2:5-6). 3) Представляє нам це видовище безмірну милість Божу і безприкладне Його до нас милосердя: бо заради спасіння нашого Сина Свого Єдинородного не пожалкував, але на смерть віддав Його. Оскільки самі ми, згрішивши, не могли врятуватися, не могли роздратовану гріхами нашими правду Божу жодною жертвою винагородити, гріхів наших очистити й виправдатися, тому для звершення цього великого діла Сина Свого послав у світ, щоб ми благодаттю Його від гріхів наших очистилися, віруючи в Нього, і так би спасіння здобули, яке в Адамі втратили. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Дивлячись на образ розп’яття Христового, християнине, подумай про незбагненну милість і людинолюбство Небесного Отця і від чистого серця дякуй Йому за це велике Його за нас піклування. Дивись вірою і на розіп’ятого Христа, який воскрес і сидить праворуч від Отця, і проси від Нього зцілення гріховних виразок, як колись ізраїльтяни дивилися на піднесену змію в пустелі та зцілювалися від укусів зміїних. “І як Мойсей підніс змію в пустелі, так повинно бути піднесено і Синові Людському, щоб усякий, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:14,15). Звідси черпай розраду сумному серцю твоєму, яке совістю і страхом розтрощене через безліч гріхів. Якщо Бог Сина Свого не пожалів заради нашого спасіння, невже нас, тих, хто згрішив, і тих, хто кається, і тих, хто просить прощення, заради Нього не пожаліє і не помилує? Цим утверджуй віру свою і без сумніву на милість Божу сподівайся, якщо істинно, навернувшись від гріхів, каєшся. 4) У розп’ятому Христі бачимо, християни, безмірну Божу премудрість: бо там шлях до спасіння нашого винайшла, де, здавалося, ніякого не було спасіння. Бо неодмінно належало людині, яка згрішила проти Бога вічного, навічно страченою бути, за силою правди Божої. Але Божа премудрість винайшла такий засіб, яким і правда Божа свою вимогу задовольнила, і милосердя Його над людиною, що згрішила, здійснилося. Христос, Син Божий безгрішний і Бог у плоті, за грішників постраждав і помер, і так роздратовану правду Божу за них винагородив, а так і грішникам до милосердя Божого двері відчинилися. Правда Божа цією найсвятішою жертвою задовольнилася, і милосердя Його місце знайшло для спасіння людського. Відтепер людина, що згрішила, – благодаттю Божою і милосердям Його спасається; і правда Божа незмінна перебуває. Так премудрістю Божою і правда Божа, і милосердя Його в стражданні і розп’ятті Христовому здійснилися. Деревом забороненим клятва вселилася в нас (Бут. 3), і древом Хресним ми викуплені від клятви й отримали благословення (Гал. 3:13-14): “ранами Христовими ми всі зцілилися” (1Пет. 2:24) і смертю Його ожили; скорботою Його ми втішилися і Його безчестям славу здобули; стражданням Його наше страждання забрали, і смертю Його наша смерть вмерла; Кров’ю Його наші борги загладилися, і Його досконалою правдою ми виправдалися. Так все можливо Всемогутньому, премудрому і благому Богу нашому. Благословенний Господи, в усі віки, слава Тобі! 5) У цьому спасительному зображенні бачимо, улюблений християнине, вільний Сина Божого заради нас послух, смиренність найглибшу, велике терпіння і лагідність. Волею заради нас благоволив бути “слухняним навіть до смерті,… смерті ж хресної” (Флп. 2:8); волею заради нас упокорився Господь слави так, що більшого упокорення бути не може; волею заради нас перетерпів таке ганебне і страждання, більшого за яке не може бути; і не лише перетерпів, а й молився за ворогів своїх: “Отче, прости їм! Пробач їм” (Лк. 23:34). Усе ж це Він створив із любові до Небесного Свого Отця і до нас, підлих рабів Своїх, щоб Його, гріхами нашими роздратованого та засмученого, вільним своїм стражданням умилостивити і нас, що роздратували й засмутили, в милість Його привести, правду Його за нас задовольнити і нам милість заслужити, прокляття з нас зняти і благословення нам подати. Так став Він Заступником між Богом розгніваним і нами, що прогнівали. Від Його послуху, смирення, терпіння і лагідності повинні і ми вчитися старанного послуху, смирення, терпіння і лагідності, якщо хочемо не марно християнське ім’я носити і Христовими бути (Гал. 5:22-26).

СХШ. Бачиш, що людина, загубивши золото, срібло, дорогоцінний камінь або честь, – скарб свій, яким втішалася, шукає його з усяким старанням і бажанням, щоб знову знайти втрачене. Зауваж, що сини віку цього роблять, коли хочуть скарби свої відшукати, які з великими труднощами шукають, з великою турботою зберігають, але не довго утримують і невдовзі з невимовною журбою залишають, полишаючи світ цей. Звертай увагу, кажу, улюблений християнине, як люди тимчасовий, тлінний і, по правді сказати, оманливий скарб шукають, в якому серце їхнє перебуває. Від цього випадку і прикладу синів віку цього вчитися ми, християни, повинні шукати скарбу християнського, який є Бог з усіма благами Своїми. А де Його шукати нам? У місті, чи на полі, чи в пустелі? Ні! Бог ніяким місцем не укладається, і ні від якого місця не відлучається, але скрізь є. Де ж Його шукати? Христос каже: “Ось, царство Боже всередині вас” (Лк. 17:21). А де царство Боже, там і Бог зі Своїми благами. Як цей неоціненний скарб шукати? Багато хто винаходить багато засобів до того. Ми нехай слухаємо такі: 1) Відректися від самолюбства, бо воно від Бога віддаляє всякого. Через самолюбство і прабатьки наші від Бога відпали, коли заповіді Божої не послухалися, волі своїй наслідували, і захотіли честі, що Богу одному личить, і так втратили ту честь, якою від Бога високо піднесені були. 2) Повинно волю свою волі Божій підкорити і Його святому і премудрому Промислу віддати себе, нехай робить із нами, як зволить, і, яким хоче, нас шляхом веде – гладким чи нерівним, веселим чи сумним, – як чинить вправний лікар із немічним, котрий на волю його віддається і так зцілюється. 3) Якщо хочемо Бога шукати, то не повинні шукати у світі цьому честі, багатства і слави. Оскільки Бога шукати і честі, чи слави, чи багатства мирського шукати разом неможливо. Бо серце людське роздвоєним бути не може, але або до творіння, або до Творця тільки приліплюється; і коли до творіння приліплюється, то відпадає від Творця; а коли до Творця пристає, то відлучається від творіння. Як, хоча два ока маємо, не можемо дивитися разом і на небо, і на землю, і назад, і вперед, – тим паче, одне серце маючи, не можемо і до Бога прилипати, і до творіння. Треба неодмінно або Бога залишити і шукати створіння, або створіння залишити і Бога шукати; або до Бога на небо дивитися, або до створіння на землю; або Бога перед собою мати і дивитися на Нього вірою, або відвернутися від Нього і дивитися на створіння – одне з двох треба обрати і шукати того. Вірне слово Христове й істинне є: “Де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6:21). Хто честь світу цього, чи славу,чи багатство, чи щось інше від світу цього скарбом своїм вважає, до того й серце своє докладає, те задумує, про те дбає, старається, думає, бажає і шукає старанно. Хто Бога скарбом своїм єдиним має, той усе, що поза Богом є, позаду залишивши, до Нього одного серцем, думкою, старанням, піклуванням і бажанням прагне, і хоча багато перешкод від світу, плоті й диявола йому буває, однак, за подобою вогню, догори завжди прагне й до бажаного свого скарбу щосили спонукає себе підноситися та підніматися. Бо Духа утримати, зупинити й відвернути ніхто й ніщо не може. 4) Немає зручнішого шляху до стягнення і набуття великого і найвищого Бога, як істинне і сердечне смирення. Бог, будучи благим і милосердним, нічим так не схиляється і ніщо так не милує, як смиренне і скрушене серце. “Жертва Богові дух скрушений: серце скрушене і смиренне Бог не знехтує” (Пс. 50:19). Про це в багатьох місцях Святого Письма свідчить, що Бог смиренне серце привертає до себе Своєю благодаттю. Від смирення ж сердечного невідлучна буває духовна убогість, тобто пізнання і визнання своєї негідності, нікчемності, підлості й окаянства у всяких речах, тілесних і духовних: бо жебрак духом усього себе негідним визнає за свою нікчемність. Так само невідлучно терпіння істинне і лагідність: бо всякого нещастя гідним себе визнає і тим, хто злісно чинить, не мститься, вважаючи себе того гідним. До такого смиренного серця Бог приходить і сповнює його Своєю благодаттю. 5) До цього засобу належить молитва старанна, яка не в одних словах і читанні молитов, а в “дусі й істині” полягає (Ін. 4:23). Пошукаймо, люб’язний християнине, цього вічного й неоціненного скарбу з усякою нашою ретельністю й старанням, щоб тут, у цьому віці, його відшукавши, і в майбутньому його мати без кінця. Якщо тимчасовий, швидкоплинний, оманливий і бездушний скарб люди так старанно шукають; наскільки більше Бога, Який є Життям вічним, радістю і веселістю вічною, старанно і всіляко шукати повинні. Якщо ж шукатимемо Його, то знайдемо; якщо ж полишимо Його, то й Він полишить нас назавжди, як цар Давид Соломону, синові своєму, каже: “Коли будеш шукати Його, то знайдеш Його, а коли полишиш Його, то Він полишить тебе назавжди” (1Хрон. 28:9). Тільки тут Він шукається і знаходиться тими, хто шукає Його, а після смерті вже немає ніякого способу до того. Хто тут не знайде, той навіки залишиться без Бога, без Якого, як Життя і Джерела життя, ніщо інше буде такому, як вічна погибель і смерть.

CXIV. Бачиш, що хто в дружбу з царем земним увійти удостоїться, все має, окрім корони, скіпетра й порфіри його; бо все в нього одержує, що з волі його просить. Ніхто його, як друга царського, ні образити, ні озлобити, ні збезчестити не може, але, більше того, всякий шанує його і шукає в нього і через нього в царя милості, як багато таких прикладів бачимо в історії. Зрозумій, що так, або навіть незрівнянно блаженніше, буває людина, яка вірою знайде Царя Небесного і в найсвятішу Його дружбу увійти удостоїться. Такому буде Бог Богом його, міцністю його, утвердженням його, притулком його, рятівником його, помічником його, захисником його і заступником його. І з Богом усе його буде. Залишає честь, славу, багатство, розраду світу цього; але в Бозі незрівнянно кращу честь, славу, багатство і розраду вірою знаходить. Тікає від честі, слави, багатства і розкоші; але за ним все чудово слідує так, як за тим, хто йде до сонця, тінь слідує. Причина ж усього цього в тому, що Бог є початок і джерело, від Якого всі блага, видимі й невидимі, випливають, і яке у створіннях не міститься добро – від Бога походить і в Бозі чудовим чином є. Бо ніхто не може подати того, чого сам не має, як філософи істинно вчать. Бог подає всім буття, красу, сенс, розум та інші блага – Сам же чудовим чином має їх. Бог подає сонцю, місяцю, зіркам і вогню світло – Сам же в Собі найкраще є Світло. Подає всім тваринам життя – і Сам є найпрекраснішим Життям. Насаджує в серцях людських любов – і Сам по перевазі в Собі має любов. Так у Бозі все потаємно є, що в створіннях по найменшій частині розсіяно; і потаємне в Ньому перевершує і незрівнянно краще і більше. Так, оскільки від сонця просвічується повітря, то в сонці самому – більший і чудовий є світло. Оскільки вогонь дає нам тепло – він у собі набагато більше тепло має. Так і про інші природні речі думай. Так у Бозі всі блага є, які є в створіннях. І так, хто Бога знаходить, той всі блага з Богом і в Бозі знаходить найпрекраснішим чином. Блаженне і прелюб’язне серце, в якому всіх благ Скарб перебуває! Весь світ йому з усім своїм скарбом, розвагою, радістю, втіхою, славою і честю ніщо: одним тим, що має всередині, задовольняється. Що в багатстві, честі, славі, втісі мирській тому, хто всіх благ Джерело має всередині себе! На що йому шукати втіхи зовні, коли всередині себе має Джерело всякої втіхи? Подібно це до того, як той, хто, від джерела живої води напившись, залишає струмочки, що від нього випливають. Хто, від сонця маючи освячення, не вимагає від свічки світла. Хто, всяких речей достаток і достаток у себе маючи, не має потреби просити милостині. Хто, порфірою царською одягаючись, не вимагає іншого простого вбрання. Хто, царську славу маючи, не шукає нижчого чину слави. Хто, будучи здоровим, не вимагає допомоги від ліків. Так, хто Бога, всіх благ Джерела, має, яка йому потреба в інших благах світу цього? І оскільки Бога має, у Якого в руці весь світ, то й тому, хто має Бога, все підкоряється. Такий воістину “нічого не має, але всім володіє” (2Кор. 6:10). Не має багатства; але весь світ служить йому, як читаємо у священній і церковній історії про таких, які були домом і житлом Божим. І хоча “багато скорботи праведним” (Пс. 33:20), але “все… люблячим Бога… сприяє на благо” (Рим. 8:28), бо скорботи їхні примножують їм блаженство, а не забирають. Позбавляються зовнішнього майна; але внутрішнього скарбу їх позбавити ніхто не може. Затьмарюють славу їхню; але вона, як світло в темному місці, ще більше сяє. Ображають тіло, але вони душею радіють; б’ють тіло їхнє, але вони більшим вогнем любові й ревнощів за Богом запалюються, за подобою кременю, що, що більше розсікається, то більші випускає із себе іскри. О, блаженний стан такого серця! Воно ще на землі відчуває частку небесної радості. Це багатство і розраду личить нам, християнам, шукати, чого від нас жодна смерть не відніме, – а не шукати світу цього скарбу, який, щойно прийде, так скоро й відійде від нас.

CXV. Бачиш, що, коли вогонь торкнеться ладану чи іншого якогось запашного порошку, негайно паління диму буває і приємні пахощі сходять. Так точно буває, коли серця людського торкнеться благодать Святого Духа: тоді пробуджується в такому серці зітхання і молитва істинна, як пахощі, що від вогню збуджуються, і піднімається у висоту до Небесного Отця, і знаходить у Нього благодать і милість. Цей випадок нас вчить просити в Бога Духа Святого, щоб Він збуджував у серцях наших істинну молитву, – “Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15).

CXVI. Бачиш, що всяка створена річ добра і приділяє свою доброту охочим нею користуватися. Сонце, місяць, зірки, вогонь мають світло і нам світло своє передають; вода прохолодна і тамує нашу спрагу; земля родюча і подає нам хліб і насичує плоть нашу; звірі, худоба, птахи і риби різну нам приносять користь. І немає такої речі в усьому єстві, яка б доброти в собі не мала і не подавала користі. Звідси робимо висновок, християнине, що якщо створіння добрі і “добрі вельми”, за свідченням святого Писання (Бут. 1:31), – наскільки більше Сам Творець. Бо всі створіння тільки сліди доброти Божої, яка в них є; і свідки тієї доброти, яку безголосно нам свідчать і проповідують, нехай скуштуємо і побачимо, “наскільки добрий Господь” (Пс. 33:9), Який створив блага ці. Бо “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2), не голосом, а представленням і свідченням про славного Творця свого, Який такі чудові й славні справи створив із нічого. Так усе створіння проповідує і доводить благість Божу, благого Творця свого, Який такі блага створив. Якщо діло благе – наскільки більший Сам Той, Хто робить. Якщо повітря від сонця світле буває – наскільки більше саме сонце світле; якщо мед речі солодкими робить – наскільки більше сам мед солодкий для тих, хто його куштує. Безперечна ця істина для здорового розуму. Якщо створені речі добрі, і “добрі вельми” – наскільки більше Сам Творець їх. Звідси випливає, любий християнине: 1) Творіння нам, розумному створінню, як пальцем, вказують на Творця і, немовби взявши за руку, ведуть до пізнання благодаті Божої, так само, як струмки до самого джерела живої води; і дають нам випадок скуштувати й бачити, “яким добрим є Господь”. Ніби кажуть нам: дивіться на нас, ми всі добрими Творцем створені, ми всі вам користь приносимо і подаємо, – “скуштуйте і побачите, наскільки благий Сам Господь”, що створив нас! 2) Тим самим навчають нас Його – Джерела благ – любити, Його одного шукати, як істотного і вічного Блага, від Якого все благе походить. 3) Тим самим, що благість Божу проповідують, відводять нас від себе, тобто від любові своєї, і приводять до любові Божої; відвертають серце наше від себе і привертають до любові найвищого Блага, від Якого самі початок і буття своє сприйняли. Подібно до того, як струмки, що спливають, вказують на саме джерело водне, щоб із нього самого пили воду, а не з струмків. 4) Вчать нас дякувати Богу за те, що Ним створеними благами користуємося, задовольняємося і тими життя наше зберігаємо: бо без створеного і єдиної хвилини жити не можемо. 5) звідси пізнаємо, що ми самі по собі мізерні, злиденні, бідні й убогі: бо все, що не маємо, Боже є добро, а не наше, як і самі не свої, а Божі. 6) Звідси вчимося пізнавати нашу нікчемність, бідність і окаянство, і так смирятися. 7) Коли все чуже добро маємо, тобто Боже, а не наше, то мусимо ми з благословенням Божим і молитвою всього торкатися і все вживати, щоб не грішити проти Творця, творіння Його вживаючи без Його благословення. 8) Вживати не для ненажерливості й розкоші, а за потребою: їжу заради зміцнення немічної плоті, пиття заради втамування спраги, одягу заради зігрівання й прикриття наготи, та інше. 9) Оскільки не своє добро маємо, а Боже, то, що не маємо, з волі й веління Його повинні приділяти братії нашій, яка цього вимагає, на славу Його – нехай буде слава одному Тому, від Якого всяке добро походить. 10) Оскільки ми й самі не свої, а Божі, тому й жити не так повинні, як ми хочемо, але як Бог велить, і з іншими створіннями, Йому, як раби Його, служити неослабно: адже всі створіння Його служать Йому невідступно, так, як Він повелів і заснував. 11) Звідси випливає, що безвідповідальні ті, які цих обов’язків не виконують: сама совість їхня і закон природний засудить їх у тому.

CXVII. Бачиш, що вода навесні з великим прагненням і шумом тече, але незабаром і спадає; або дим і вогонь високо здіймається, але негайно зникає. Точно такий стан гордих і нечестивих людей: лютують і галасують вони в гордості своїй, але знищуються, як вода швидкоплинна; підносяться, як полум’я й дим, високо, але зникають так само, як полум’я й дим, так, що й сліду їхнього не буває видно. Про це свідчить пророк Божий, очевидний і вірний свідок істини: “Побачив я нечестивця, що підноситься, як кедри Ливанські, і пройшов я повз нього, і ось його нема, і шукав я його, і не знайшлося місце його” (Пс. 36:35-36). Навпаки, про того, хто богобоязливий, говориться: “Добрий чоловік навіки не похитнеться. У пам’ять вічну буде праведник: лихого поголосу не побоїться. Готове серце його сподіватися на Господа; непохитне серце його, не побоїться, дивлячись на ворогів своїх” (Пс. 111:5-8), – про що і в псалмі 36-му свідчить. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, не слідувати прикладу безстрашних і тих, хто пишається багатством, славою і честю світу цього – нехай не загинеш із ними, а “упокоритися під міцну руку Божу, і боятися імені Його, нехай вознесе” тебе із смиренними й тими, хто богобоязливий (1Пет. 5:6), “бо всякий, хто підносить сам себе, буде принижений, а той, хто принижує себе, піднесеться”, за вченням вічної Істини – Христа (Лк. 18:14).

CXVIII. Бачиш сліди або людські, або звірині, і за ними пізнаєш ходіння їхнє і самих їхніх, чиї сліди бачиш; наприклад, від сліду людського людське ходіння пізнаєш. У цьому випадку згадай, що пророк Божий співає: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Справи Бога нашого – як сліди Його, з яких пізнаємо божественну Його ходу і Самого Бога. Коли дивимося на небо і красу його, на сонце, місяць, зірки і світло їхнє, на землю і виконання її, пізнаємо в них ходу Бога нашого і пізнаємо Самого Бога, що ходу в них показав. І так переконуємося прославляти всемогутню силу Його: бо все це з нічого словом одним створив; премудрість Його: бо так дивовижно влаштував і в порядку Своєму все упорядкував; благість Його: бо все це заради нас створив. Бо Сам Він нічого цього заради Себе не вимагає: але як раніше віків, так і тепер Сам у Собі задоволений і блаженний. Творіння – як сліди Бога нашого, з яких переконуємося пізнавати Самого Бога, бо вони, будучи чудовими, показують славу Божу: “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2). Неможливо не здивуватися всемогутності, премудрості й благості Божій, якщо з увагою розсудити. Як сонце заради користі піднебесної сходить і заходить, і знову сходить, і всю безмірну небесну широту в двадцять чотири години охоплює. І коли наближається до нас, приводить весну і літо, а коли відходить від нас – залишає нам осінь і зиму. Як у повітрі – найтоншій стихії – хмари, як міхи, наповнені водою, тримаються і не падають, з місця на місце переходять, воду розносять і на землю спускають. Як земля, велика і найтяжча стихія, посеред повітря затверджена і не відступає зі свого місця. Як різні й незліченні плоди з надр, як скарби свої, видає. Як один і той самий вогонь одні речі пом’якшує, а інші озлобляє й усе ніби поїдає. Як риба у воді живе, але не задихається, не вмирає, чого інші тварини витерпіти не можуть. Як у складі людському душа одна, але різні дії показує – розуміє, бажає, пам’ятає, дивується, жахається тощо; бачить, чує, нюхає тощо. Як почуття єдиному тілу притаманні, але одне робить те, чого не може робити інше. Наприклад, око бачить, але вухо не бачить, а тільки чує. Як у малому насінні настільки великий і багатий плід сокровенний буває, та інше. І воістину це не що інше, як сліди всемогутньої Божої премудрості, яка все винаходить, робить і в порядку своєму влаштовує. Про ці премудрі й чудові Божі діла чудово нам говорить псалом 103-й, у якому пророк Божий дивується силі й премудрості Божій, вклоняється, співає і прославляє Творця в захопленні духу, повторюючи: “благослови, душе моя, Господа!” Але коли в священну історію Писання подивимося, побачимо преславну Бога нашого ходу і сліди. Дивовижні Його діла, там написані, для нас як сліди і свідки Його, бо бачимо, що Той самий Бог, Який створив дивовижно світ із нічого, творить і в створеному світі діла, Йому одному властиві. Страти страшні, явлені нечестивим, – сліди і свідки правди Його, яка дію свою виявляє на беззаконних і ворогах Його. Милості і благодіяння Його вилиті – сліди і свідки благості Його, яка подає себе до споживання гідним і шукаючим її рабам Його. Під час всесвітнього потопу правда Божа з’явилася нам, бо бачимо, як нечестиві у водах загинули; Ной же праведний збережений з домом його посеред таких жахливих вод, і в цьому з’явилася нам благість Божа (див. Бут. 7). Содом і Гоморра, спалені з навколишніми містами, що, якщо не правду Божу, свідчать? Але Лот праведний, від того збережений, благість і милість Його нам проповідує (див. Бут. 19). У виході Ізраїлю з Єгипту також бачимо сліди правди, премудрості й милості Божої. Гордий і запеклий фараон із військом своїм справу правди Божої на собі впізнав, бо не захотів милості Його, стільки разів виявленої, розуміти (див. Вих. 14).Вірний Божий Ізраїль, визволившись від рабства фараона, милість Божу співає й проповідує нам: всемогутня Божа мудрість там шлях йому до порятунку винайшла, де, здавалося, не було шляху; і де людина зневірилася врятуватися, там вказала їй спосіб порятунку, тож Ізраїль, який, за людською думкою, мав би загинути, чудово врятувався, а того, від кого очікував своєї загибелі, побачив загиблим у морі. Таку саму Божу “ходу” і сліди Його бачимо і в наступних часах і місцях. Бачимо в пустелі, як співає Псаломник: “Боже, коли Ти виходив перед народом Своїм, коли Ти проходив пустелею, земля потряслася” (Пс. 67:8). І ще: “Від лиця Господнього посунулася земля, від лиця Бога Якова, що перетворив камінь на озеро водяне, а кремній – на джерела водні” (Пс. 113:7-8). Бачимо страшні сліди праведного Його гніву, коли “відкрилася земля, і поглинула Дафана, і вкрила скупчення Авірона, і запалав вогонь у скупченні їхньому, полум’я спалило грішників” (Пс. 105:17-18). Бачимо сліди милостивого Його про людей Промислу, коли люди, в пустелі ужалені зміями, дивилися на змію, за Його велінням піднесену, і тим зцілювалися: не змія їх зцілювала, а Його божественна промислительна сила. Бачимо при входженні людей Його в землю обітовану, коли річку Іордан, як суходіл, перейшли; коли шлях їм відкрився, де шляху не було; коли єрихонські стіни від сурмового гласу впали перед ними, та інше. У Новому Завіті, коли Бог у плоті з’явився, таку саму, навіть іще більш чудесну Божу ходу бачимо. Вся Церква, по всесвіту розсіяна, але єдиним Духом і вірою з’єднана, знає і визнає Христа зневаженого, висміяного, враженого, закатованого, розп’ятого і померлого між лиходіями. Але Його ж, воскреслого і прославленого Царя свого, з радістю сповідує, наважується про Нього, хвалиться про Нього, на похвалу собі ставить, що вірить у Нього. Надію, розраду, радість, веселість і життя вічне покладає в Ньому. Нарешті, Його Богом своїм сповідує, шанує, прославляє і поклоняється Йому. Що це, як не слід всемогутньої Божої сили? Що, як не Божественна сила на хресті розіп’ятого Христа? “Сила Божа на спасіння кожному віруючому” (Рим. 1:16). Хто може очікувати від замученого і на хресті повішеного порятунку і визволення свого? Але сила Божа, яка є на спасіння кожному віруючому, робить те, що у Христі розп’ятому ми, ті, хто вірить в ім’я Його, своє спасіння і життя вічне кладемо, а іншого Спасителя і Спасителя не знаємо і не визнаємо, крім Нього одного, і хоча вмираємо, і лежимо в гробах, і розтліваємо, і як прах земний у землю повертаємося й обертаємося, однак твердо й без усякого сумніву сподіваємося силою Його, померлого й воскреслого, воскреснути, ожити, нове, краще й вічне життя одержати. І, що примножує диво, не через мудреців і вчителів красномовства, не через славних і знатних віку цього всесвіт серцем скорився Розп’ятому, а через простих, некнижних, худорідних, ремісників, рибалок, митарів. Скільки їх було, які таку велику, нечувану і розумом незбагненну зробили справу? Дванадцять. Такому малому числу треба було пройти всю піднебесну, за сказаним: “Ідіть, навчіть усі народи” (Мф. 28:19); і ще: “Ідіть по всьому світу, і проповідуйте Євангеліє всьому створінню” (Мк. 16:15). Цим небагатьом, за людським розумінням, невігласам, треба було стати проти премногих мудреців віку цього і затулити вуста їхні; цим небагатьом простим, худорлявим і беззбройним потрібно було озброїтися проти незліченних славних, знатних вельмож, князів і царів усієї землі і перемогти їх. І зробили вони це: “пішли й проповідували скрізь” (Мк. 16:20); “та по всій землі пролинула звістка їх і до країв світу — слова їхні” (Пс. 18:5); стали некнижні проти премудрих книжників віку цього, і озброєних без зброї здолали. Треба було їм занурений і загнутий в ідолобіссі світ із глибини погибелі вивергнути і насадити істинне богошанування; спокусу диявольську викрити і навчити істини; занепалий від злості народ оновити і привести до істинного покаяння; статути, закони, звичаї застарілі спростувати і нові постановити й затвердити; невір’я від людських сердець, глибоко вкорінене, забрати і насадити віру; обман багатобожжя знищити і Бога єдиного, але в трьох Особах, що поклоняється, до пізнання привести. Усе це розум людський і силу перевершує. Вони ж це на діло і досконалість зробили. Треба було їм проповідувати Іісуса Христа розп’ятого, і довести, і запевнити невірні серця, що саме Іісус, Якого вони проповідують, і є той самий Христос, Месія, Якого пророки проповідували і Богом обіцяний, що Він Викупитель, Визволитель і Спаситель світу; запевнити, що розп’ятий Іісус не за Свої гріхи, а за наші розп’ятий, постраждав і помер, зі Своєї волі і з благовоління Божого; запевнити, що в розп’ятому Христі життя наше, і блаженство, і слава вічна – потаємна; що Він як постраждав, розіп’явся і помер Своєю волею, так з мертвих повстав Своєю силою; що Він є Єдинородний Божий син і є істинним Богом, плоттю від Діви непорочної народжений, і що без Нього та окрім Нього немає жодного засобу для здобуття вічного життя і блаженства; запевнити, що тіла померлих, які згнили і перетворилися на землю, повстануть, з душами з’єднавшись, і в нетління, безсмертя і прекрасний вигляд вічної слави померлі в Господа одягатимуться. Усе це як розум людський не вміщує, так і зробити понад сили людські. Але дванадцять некнижних і простих зробили це і довели, що “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися, окрім Іісуса Христа Назорея” ( Діян. 4:10-12). Треба було їм, зрештою, відвернути серця людей від світу цього, до якого приліпилися й пристрастилися, і навернути до Христа приниженого, зневаженого, ураженого, прибитого до хреста, прикутого до хреста, повішеного поміж лиходіями, повішеного й померлого нечесною смертю, щоб тим не соромилися, що в розп’ятого вірують, шанують Його, Царем і Богом своїм сповідують, але навіть тим хвалилися, раділи, і перед ворогами істини сповідували, і свідчили безбоязно. Треба було їм перестерігати всіх, щоб заради Нього не боялися не тільки злиднів, безчестя, ганьби, вигнання, ран, пут, в’язниць, а й самої смерті; відвернути від любові до тимчасових і земних благ, які вони бачать і відчувають, і звернути до бажання й пошуку вічних, яких “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести, що “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести і запевнити, що до цього немає шляху іншого, а тільки шлях хресний, скорботний і тісний, і на той шлях наставити їх, утвердити і до течії підбадьорити. Усе це було вище можливості й сили людської. Але дванадцять апостолів Христових зробили те, що сила людська вжити і зробити не могла і не може. Чого не робили іудеї, вороги Христові? Яких старань не доклали з самого початку, щоб славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити? Воїнам, що стережуть, руки наповнили винагородою, щоб брехнею покрили воскресіння Його. Апостолам яких заборон, погроз, озлоблень не робили, щоб не вчили в ім’я розп’ятого Христа, як читаємо в Діяннях? Та проте нічого вони не досягли. Пронеслося ім’я Іісуса в усі кінці землі, і як світло сонця, що сходить, слава воскреслого Христа всю піднебесну наповнила. Тим, хто розсіявся по всесвіту, цим некнижним і простим, як не пручалися книжники й мудреці віку цього, яких перекірливих умов не вигадували проти них, та врешті-решт визнали за істину слово їхнє й, що божевіллям вважали, то за істинну мудрість прийняли: відкинули свою уявну і хитросплетену мудрість і пристали до найпростішої мудрості простих і некнижкових, яка не у словах, а у силі складається; і захотіли в тих, з яких, як з невігласів, глузували, вчитися істинної премудрості. Як бентежилися й галасували вельможі та князі з людьми своїми! Чого не робили? Яких не винаходили знарядь проти цих беззбройних? Виганяли, озлоблювали, били, уражали, катували, в темниці й кайдани ув’язнювали, і всілякий вид муки їм винаходили; але нічого не досягли. Переможені безсилими сильні, беззбройними озброєні, безславними славні, простими шляхетні, переможені тими, яких самі ж у в’язниці тримали, озлоблювали, били, в’язили й мучили, але невдовзі їм же і дивувалися, і підкорялися з усіма людьми своїми, віддавали себе й серця свої їм, точніше, через них – Христу розп’ятому. Яка сила людська це зробити могла? Воістину “це зміна правиці Вишнього” (Пс. 76:11). Який вогонь любові запалав до Розп’ятого в серцях будь-якої статі й чину, чоловіків і дружин, старих і молодих, юнаків і дів, панів і рабів, – у серцях, кажу, які холодом ідолопоклонства та невір’я замерзли, – так що “ніщо не могло їх відвернути від любові Божої у Христі Іісусі” (Рим. 8:38-39). Яких знарядь не винаходили запеклі князі й царі світу цього, та інші слуги диявольські, щоб вогонь цей божественний загасити й від сповіді та любові розп’ятого Іісуса відвернути! Мечами вражали і вбивали, в темниці і кайдани ув’язнювали, вогнем палили і спалювали, в казани мідні розпечені кидали, на пательнях і решітках залізних розпечених, як м’ясо на харчі, пекли; до коліс прив’язували й обертали, тризубами та іншими знаряддями плоть терзали, шкіру здирали, до кісток оголювали, у чоботи, цвяхами набиті, взували і, як худобу, ганяли; звірам лютим кидали, у воді топили, до хрестів прибивали, та інші жахливі муки вигадували, але нічого не змогли. Не могли перемогти віри, яка “є перемога, що перемогла світ” (1Ін. 5:4); не могли загасити полум’я любові “води багато” (Пс. 31:6). Що могла зробити злоба людська там, де сила Божа діяла? І, що найдивовижніше, найніжніший вік, отроки й отроковиці, залишаючи ідолів, залишали й батьків своїх, ідолопоклонників, і краще вважали за краще все перетерпіти й життя залишити, ніж від Христа зректися. Як усі премудро і зухвало проти князів і царів, яких вигляд один залякати їх міг, розповідали – не можна не здивуватися! Якщо монарх, а тим паче мучитель, гнівом і люттю палає, хто може проти нього щось наважуватися, а тим паче простий, який ніколи його не бачив? Але святі мученики – інакші некнижні, інакші безславні, у селах народжені й виховані, інакші в ніжному й підлітковому віці, що перебували, – так зухвало виступали проти страшенних мучителів, висока царська влада, гнів, лють і звіроподібний вигляд яких могли налякати й безголосими зробити; і викривали та докоряли їх, яких увесь світ боявся. Воістину тут Божа справа! Воістину сила Божа зміцнювала їх! Воістину Дух Божий як діяв, так і говорив у них, згідно з Писанням: “Не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити у вас” (Мф. 10:20). Так, улюблений християнине, дванадцять препростих і некнижних “буйством проповіді” (1Кор. 1:21) досягли того, що весь світ схилили під солодке ярмо Христа розп’ятого, праведного Царя слави. Рибалки, митарі та ремісники зробили те, чого жодним чином зробити не могли мудреці віку цього. Бо перевершує підприємство і справу цю силу людську. Звідси робимо висновок, що всемогутня сила Божа діяла в них, бо пишеться: “Вони пішли і проповідували скрізь, за Господнього сприяння і підкріплення слова наступними знаменнями” (Мк. 16:20). І так виповнилося Христове слово, яке перед пристрастю Своєю сказав: “І коли Я піднесуся від землі, всіх залучу до Себе” (Ін. 12:32). Воістину привернув до Себе зі сходу й заходу, і півночі й півдня розсіяних овець Своїх і привів на подвір’я Церкви Своєї, як і казав: “Маю в Мене й інших овець, що не з цього подвір’я, і їх треба Мені привести, і вони голос Мій почують, і буде одне стадо, і буде один пастир” ( Ін. 10:16). А так бачимо ” ходу Божу” сліди і від них пізнаємо Самого Бога, Який виступив на порятунок людей Своїх, як співає Йому пророк: “Ти виступаєш для порятунку народу Свого, для порятунку помазаного Твого” (Авв. 3:13). І Псалмоспівець: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Скільки єретиків і хульників повставало і намагалося славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити і церкву Його здолати. Але не могли сили і старання людські розорити того, що всемогутня Божа сила і премудрість створила. Утверджена стоїть Церква і до кінця стоятиме на камені, бо “і сили пекельні не здолають її” (Мф. 16:18). Камінь є Христос, Син Бога живого, від Отця Небесного на основу Сіону покладений, згідно з Писанням: “Ось, Я кладу в Сіоні камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний, і той, хто вірує в Нього, не посоромиться” (1Пет. 2:6). А звідси бачимо, що як світ створити, так і відновити, одного Бога справа є; і Той, Хто створив світ, Той занепалий і застарілий світ відновив і відродив. І як з видимого творіння пізнаємо Бога і Його всемогутність, премудрість і благість, так з навернення до Христа темрявою омани затьмарених народів і віри їхньої у Христа пізнаємо Його ж всемогутню силу; і як у створенні, так і у спокуті світу бачимо сліди Бога нашого і Самого Бога бачимо. Випадок цей і міркування вчить тебе, улюблений християнине: 1) Загороджувати уста безбожних людей, які або присносущне буття Боже заперечують, або Промисел Його святий і премудрий від творінь хульно віднімають і божественний промисел якійсь сліпій натурі приписують; віру свою захищати від нечестивих і хульних уст, яких тим більше множиться, чим більше світ до кінця наближається, – і зухвало їм відповідати, що є Бог, Котрий як світ з нічого створив, так і занепалий відновив, виправив і оновив чудово, оновив силою страждання і Хреста Сина Свого Іісуса Христа, Господа нашого; привернув до Себе народи, що відпали, не через багатьох хитрунів і мудреців віку цього, а через дванадцять простих і не книжкових, силою Його озброєних і Святим Його Духом навчених; бо Богу, як зручно було світ створити, так зручно утримувати, зберігати і промишляти над ним, затьмарених невір’я темрявою просвіщати, зі зла добро робити і рятувати загиблих, але тих, що слухаються благодаті Його. 2) Зберігати й утверджувати віру свою, яка підлягає різноманітним спокусам. 3) Дивуватися благості Божій, яка ніякою злістю переможена бути не могла і не може. Людина стала ворогом Божим, але милість Його не відкинула її навіки від себе, а такий чудовий спосіб до порятунку її премудро винайшла і в саму дію зробила, що раніше віків у божественній Його раді було поставлено і визначено. 4) Дивуватися силі, всемогутності і премудрості Божій, що Йому як мале, так і велике і нам незрозуміле діло зробити і здійснити вельми зручно. Йому зручніше світ створити з нічого, утримувати і зберігати, ніж нам що-небудь мале з чого-небудь зробити. Йому зручно там показати нам шлях і спосіб до спасіння, де нам і не бачиться спасіння; там подати допомогу, де жодної допомоги не чекали; там подати порятунок, де, на нашу думку, не може й бути порятунку, – чим ми надію нашу зміцнювати повинні. 5) Бачимо звідси, що волі й пораді Божій ніщо противитися не може. Яких опорів диявол і слуги його не чинили євангельській проповіді та від тієї спасінню людському, але все ж нічого не змогли; але зло їхнє до кращого обернулося Божою силою й премудрістю, тож чим більше примножувалися гоніння та інші біди на вірян, тим більше примножувалися віряни, як читаємо про мучеників, яких тим більша кількість примножувалася, чим більше їх умертвляли. Вірне й тверде слово Псалмоспівця: “Господь зводить нанівець задуми народів, руйнує підступність племен і намірам царів їхніх не дає успіху.А Господні задуми тверді повік, наміри серця Його — з роду в рід” (Пс. 32:10-11). 6) Бачимо звідси, що людська справа – говорити, докоряти, перестерігати; але Божа – в серцях діяти: адже слово Боже, яке проповідують, – як знаряддя, через яке Святий Дух у серцях тих, хто його слухає, діє. 7) Звідси випливає, що справжнє навернення і покаяння – дія Божа. Впасти самі можемо, але повстати самі не можемо; занапастити себе можемо, але врятувати себе не можемо; заблукати можемо, але навернутися на шлях істини не можемо без Бога: треба Пастирю шукати вівцю загиблу. Людині ж приписується навернення і покаяння тому, що вона благодаті, яка кличе і шукає, не опирається, а ті, які опираються і не слухають її, самі зі своєї вини гинуть.

CXIX. Бачиш, що мала дитина завжди в усяких потребах до матері своєї вдається; чи їсти, чи пити, чи чогось іншого хоче – у матері просить; чи біду якусь бачить – до матері прибігає. І хоча від матері покарання якесь приймає, проте не відлучається від неї, але при ній тримається і приліплюється до неї, любить її і все у неї просить. Така і віра християнська, яка Бога Отцем визнає і має. Вона все, що поза Богом, залишає позаду і до Нього одного в усяких потребах вдається, кажучи з пророком: “Ти – надія моя, частка моя на землі живих” (Пс. 141:6); і ще: “Душа моя припала до Тебе, і правиця Твоя прийняла мене” (Пс. 62:9). Така вірна душа всього в Бога, Отця свого, зі смиренням і страхом просить і чекає: “усякий дар добрий, усякий дар досконалий сходить згори, від Отця світів” (Як. 1:17). Чи отримує прохане – дякує, чи не отримує – однак не впадає у відчай, але з терпінням чекає, з пророком вигукуючи: “Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах! Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас” (Пс. 122:1-2). І як дитина, бачачи напасть і лихо, до матері біжить, і в неї допомоги й захисту шукає, і, в хворобі й немочі перебуваючи, до матері зітхає й простягає руки, і неміч свою матері оголошує, так і вірне серце в усякій спокусі й лихві до Бога біжить і в Нього допомоги й захисту просить, з іншими вірними плачучи до Нього: “Господи, Ти був нам прихистком віл віку й до віку” (Пс. 89:2); і ще: “Ти мій притулок від скорботи, що оголосила мене. Радість моя! Визволи мене від тих, що оточили мене” (Пс. 31:7). І хоча від Отця Небесного покарання приймає, проте не відступає від Нього; як благо приймає все, що від доброго Бога посилається, пам’ятаючи втішне слово, яке Він синам Своїм каже: “Сину мій, не нехтуй покаранням Господнім, і не сумуй, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:5-6). І як дитина від незнайомих і чужих людей віддаляється й тікає, побоюючись їх, хоча й небезпеки немає жодної, так і вірна душа, оскільки не від світу цього, від нього й від усього, що в ньому є, як чужого, віддаляється й остерігається, щоб через це від Бога не віддалитися й не позбутися Його. Честь, слава, багатство і слава світу цього підозрілі для неї; бережеться від тих, хто і ділом, і словом про земне і тлінне думає; бережеться, як чужих, не обходиться з ними по-дружньому, побоюючись, щоб через їхню дружбу від Бога свого не віддалитися і через їхню любов Божої любові не позбутися. І як дитина, хоча й ваблять її чужі й привертають до себе яблуком або чимось іншим, подібним до того, від матері своєї не відстає і не йде до чужих; хоча й трапляється, що приходить до них і приймає від них те, що від них подають, але зі страхом і негайно, прийнявши, повертається і біжить до матері своєї, – так і вірна душа, хоча спокушає її світ цей честю, славою, багатством, розрадою своєю, не дозволяє йому, не відстає від Бога свого; не тримається світу, побоюючись спокуси його, “бо все, що є у світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, – не є від Отця, але від світу цього” (1Ін. 2:16). І хоча трапляється, що честь, яку подають, приймає, але приймає зі страхом, боячись, щоб через честь, яка здебільшого вдачу добру на погану змінює, від Бога не відпасти, і ту честь вважає слухняністю, а не втіхою своєю, і зі страхом її проходить на славу Бога свого і користь ближнього. Також, хоча багатство подається, не докладає серця до нього, але до одного Бога приліплюється; їжу, питво, одяг, спокій і покрив за потребою, – бо без того неможливо прожити, – а не для пристрасті й розкоші вживає; вживає ж зі страхом Божим, щоб надмірністю Бога не прогнівити, і так Його милості не позбутися, і від Нього не відпасти. І як дитина, хоча її чужі люди від матері забирають і відтягують геть, міцно тримається при матері своїй, обіймає її, плаче і кричить, щоб не розлучитися з нею, – так і вірне серце: хоча намагається диявол і злий світ наведенням лиха, скорбот і напастей відірвати її від Бога, проте міцно тримається Бога свого, старанно молиться до Нього й просить Його, щоб не залишив у біді й допоміг проти ворогів Своїх. Словом: як дитина все благополуччя своє ставить у тому, щоб бути при матері, а неблагополуччям вважає віддалення від неї, – так і вірна душа ставить все своє блаженство й розраду в тому, щоб одному тільки Богу наближатись, і бідою вважає до творіння пристати й так від Творця відпасти. Від цього випадку вчися, християнине, що є християнська і жива віра, яка без страху Божого і любові не може бути. Читай святі псалми, пророчі й апостольські писання та житія святих, які вірою догодили Богу, і зрозумієш істину, а тією вірою, що тільки на устах носиться, а не в серці, не спокушайся, – якою вірою багато хто наповнений.

СХХ. Бачиш, що люди за загальним звичаєм у святкові дні одягаються у світлий одяг і веселяться. Від цього тимчасового і земного святкування піднеси розум свій вірою до свята обранців Божих, які вічно святкуватимуть і веселитимуться. Нинішній час для християн – час трудів, подвигу, плачу, нарікання, печалі та хрестоношення. У тому віці, коли час виповниться і настане вічність, відкриється істинним християнам пресвітле свято. Тоді вони упокояться від трудів і святкуватимуть суботу безперестанку і вічно, не один день на тиждень, а всю вічність. Тоді позбудуться полотняного і жалюгідного вбрання і вдягнуться у святкову і шлюбну ризу, “коли тлінне це стане нетлінним, а смертне – безсмертним” (1Кор. 15:54). Тоді одягнуться в ризу порятунку і одягом веселощів одягнуться (Іс. 61:10); “одягнуться в білі одежі” ( Одкр.3:5); “одягнуться у віссон чистий і світлий” (Одкр.19:8). У ті дні не побачать нічого сумного, скорботного; не буде там страху від ворогів, злиднів, хвороб; не буде крику, біди, нарікань, голоду, спраги, холоду, спеки, жодного неблагополуччя, жодного лиха, але все тихо, мирно, безпечно, весело, світло, радісно, сприятливо. У цьому житті майже все сумно й плачевно: страх від смерті, страх від диявола й гріха, страх від ворогів і псевдобратії; усього треба остерігатися й озиратися на подобу птаха від ловців і стрільців. Тут щодня вмираємо сподіванням і очікуванням смерті; і що більше живемо, то більше сподіваємося померти, бо що більше живемо, то більше зменшується життя наше і ближче настає смерть. І це гірке і смертне життя сповнене багатьма лихами; і чим більше триває воно, тим більше множиться лих. Але в тому віці нічого такого не буде, але одне тільки життя, блаженство, радість, торжество, вигук і вічні веселощі. Зараз люди звикли під час свят один до одного приходити в дім, і один одного відвідувати, і так разом веселитися. Тоді обранці Божі зберуться в дім Небесного Отця, в якому “багато осель” (Ін. 14:2), і матимуть приємні приятельські стосунки зі святими Ангелами та всіма небесними Силами, і будуть разом веселитися й радіти один за одного перед обличчям Небесного свого Отця. Тоді “визволені Господом прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою; вони знайдуть радість і втіху, а смуток і зітхання відійдуть” (Іс. 35:10). Тепер мають звичай люди у свята разом їсти, пити й радіти. Тоді справжні раби Божі ” лежать з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному” (Мф. 8:11), і “їстимуть та питимуть за трапезою Господньою” (Лк. 22:30), “наситяться від достатку дому Господнього, і потоком сладощів Його напоєні будуть” (Пс. 35:9), як про це через пророка Свого Бог нам на втіху сповістив: “Ось, раби Мої будуть їсти…, раби Мої будуть пити…, раби Мої будуть веселитися…, раби Мої будуть співати від сердечної радості” (Іс. 65:13-14). Ще звичай люди мають у святкові дні співати радісні пісні. Тоді обранці Божі побачать “Бога віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачать Його” у славі Його, “який Він є” (1Ін. 3:2), і будуть единодушно хвалити, славити й оспівувати Його без кінця, без ситості й праці. О, наскільки світлим, веселим і радісним буде те свято, любий християнине! Наскільки омріяний день той, у який побачимо Бога віч-на-віч, Якого зараз бачимо, наче дзеркалом у ворожіннях! “Блаженні ті, що живуть у домі Твоєму: навіки віків вони хвалитимуть Тебе” (Пс. 83:4-5), Царю мій і Боже мій. Цим прикладом, християнине, і подібними до нього вчимося підносити розум наш і серце до блаженної вічності та зі щирою вірою й старанністю шукати цього блаженства.

CXXI. Бачиш, що садівник очищає дерево, наприклад, яблуню, або якесь інше, – відрізає непридатні сучки й відростки, які дерево в безсилля приводять і перешкоджають проростанню плодів, можуть же й висушити його, якщо спочатку їх не обрізати. Всяка людина є як дерево, у якого зсередини, з серця виходять, як відростки і сучки, помисли злі, похіть нечиста, гнів, злоба, грошолюбство, розкрадання, брехня, лукавство, зловживання, нарікання, хула та інше, як говорить Христос: “З серця виходять злі помисли, убивства, перелюби, розпуста, крадіжки, неправдиві свідчення, хули” (Мф. 15:19). Як садівник обрізає дерево і сучки, що виходять з нього, непридатні і відростки обрізає, щоб вони, коли виростуть, самого дерева не зашкодили, – так личить усякому християнину обрізати серце своє й обрізати помисли злі, щойно почнуть з серця виходити і показуватися, щоб, виростаючи, не зашкодили внутрішній духовній людині. Як непридатні сучки й відростки, що виросли на дереві, у дерева забирають сік і так безплідним його роблять, а далі й висушують, – так і злі помисли, якщо спочатку не припиняють, а дозволяють їм рости, внутрішньої духовної людини до знемоги приводять, безплідною роблять і роблять душу людську подібною до гілки засохлої, – а гілка, яка засохла, геть з винограду Христового вивергається (Ін. 15:6). Такої душі кінець є спалення, за Писанням: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Відсікаються серця злі помисли: 1) “Словом Божим, яке, – за вченням премудрого Павла, – є меч духовний” (Еф.6:17). Як тільки повстане помисел похоті нечистої, або помисел крадіжки, розкрадання, лихоїмства й усякої неправди, або помисел ненависті, заздрощів, гніву, злості, помсти, або помисел гордості, засудження й обмовляння, або помисел нарікання й хули, або інше зло виходить із серця твого, християнине, – негайно, взявши духовний меч слова Божого, яким знищуються помисли й “усяка гординя, що повстала проти пізнання Божого” (2Кор. 10:5), відсікай, щоб, зростаючи, душу твою не пошкодив і не погубив. 2) Молитвою, якою Божа допомога на цю важку справу випрошується. Бо, дізнавшись від Божого слова, що помисел, який повстає, – плід духа злісного, негайно звертай серце твоє до помічника Бога і проси від Нього допомоги в брані – нехай переможе ворога Він Сам через тебе, немічного. Неабияк святий Андрій Критський у цій справі наставляє нас, кажучи: “Повстань і побори, Господи, як Іісус Амалика, тілесні пристрасті, і Гаваоніти – утішні помисли, повсякчас перемагаючи” (Пісн. 6-та великого канону Тріоди пісної в четвер 5 седмиці). (Прим. – Гаваон – біблійне місто в Палестині, жителі якого, за визначенням Божим, були приречені на винищення, але вони хитрістю домоглися від Іісуса Навина союзу з ними і клятви не винищувати їх. Коли обман розкрився, Іісус Навин прокляв їх і зробив рабами Ізраїлю, але не винищив, а навіть захищав від ворогів (див. Ісус. 9-10 і Ісус. 11-19)). Так вчить нас перемагати своїм прикладом святий Давид, який скрізь у псалмах своїх до Бога вдавався і просив допомоги. Так усі святі відсікали помисли від сердець своїх і так плоди приносили Христу, як дерева плодовиті. Так личить і нам, християни, чинити, якщо хочемо Христовими бути. І це саме і означає “плоть розпинати з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24), не дозволяти гріху “царювати в смертному тілі, щоб не коритися йому в похотях його” (Рим. 6:12), “не за тілом жити…, а духом діла тілесні вгамовувати” (Рим. 8:12-13), “турботу про плоть не перетворювати на похіть” (Рим. 13:14), “чинити по духу і… не… виконувати бажання плоті” (Гал. 5:16), “віддалятися від тілесних похотей, що повстають на душу” (1Пет. 2:11). Цю працю, брань і подвиг усім християнам – самотнім і сімейним, дружинам і чоловікам, молодим і старим, юнакам і дівам, панам і рабам – належить, і належить безперестанку, аж до кінця життя цього. Скільки кожного дня і години таких диявольських непотрібних і згубних плодів виникає і хочуть душу вмертвити – порахувати неможливо! Обов’язок християнської душі – всіх їх відсікати і не слабшати в подвигу цьому.

СХХII. Бачиш, що до багатої і щедрої людини прибігають бідні й убогі і отримують все на свою вимогу потрібне. Від цього випадку зведи розум твій до Бога, багатого в милості й щедротах. Якщо людина, від природи зла, так милує і щедро милує тих, хто просить, і допомагає їм у потребах їхніх, – тим паче Бог, при природі Добрий, бо “ніхто не благий, як тільки один Бог”, – за словами Господа ( Мф. 19:17 ), – подасть тим, хто просить, з вірою, що просять із волі Його, і допоможе в потребі кожному, хто з вірою до Нього приходить. Якщо в людині, створінні Своєму, милосердя насадив, – тим паче Сам має милосердя до нужденних і тих, хто зітхає до Нього. Якщо заблукалих і тих, хто не знав Його, пізнав і помилував, – тим більше тих, хто пізнав Його, і тих, хто знає, і тих, хто сповідує ім’я Його, і тих, хто кличе Його, – почує і помилує. І якщо тих, хто не шукає Його, шукає, – тим більше тих, хто шукає Його, прийме і проявить милість Свою. Одне від нас вимагається – щоб ми пізнавали і визнавали перед Ним убогість свою, бідність і окаянство; а багатство благодаті і щедрот Його для всіх готове і відкрите. Цим випадком і міркуванням вчимося ми, люб’язний християнине, не відкладати надії нашої, а до престолу благодаті з вірою приступати і стукати у двері милосердя Божого і, хоча зволікає, неодмінно очікувати помилування від Нього. Якщо людина щедра і милує, – тим паче Бог, що всякої милостивої людини незрівнянно милостивіший; якщо людина на голос бідних схиляється і милосердствує, – тим паче Бог, Отець щедрот. Читай Святе Письмо – і побачиш цю істину.

СХXIII. Якби ти побачив, християнине, що якийсь шляхетний, високопоставлений і багатий князь хоче й шукає дружбу мати з якоюсь простою, вбогою і злиденною людиною, неодмінно здивувався б такій нечуваній справі; але ще більше ти здивувався б, якби побачив, що той самий простак бідний не хоче тієї дружби, тоді неодмінно назвав би ти цього простака недоумкуватою людиною. Так найвищою мірою нерозумний, божевільний і сліпий усякий грішник нерозкаяний. Христос, Син Божий, Цар Небесний, хоче з ним мати приязнь, любити його, і бажає привернути його до Себе, і бути ним коханим; хоче прийти до нього і вечеряти з ним, як каже: “Ось стою я біля дверей, і стукаю, і, коли почує голос Мій, і відчиниться від дверей, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі мною” (Одкр.3:20). Дружба не що інше, як старанна і взаємна любов – любити і бути коханим. Від цієї святої і високої дружби грішник сліпий і безглуздий шалено відвертається і несамовито звертається до нечистої і мерзенної любові світу цього. О, якого здивування, страху, плачу і сліз варте безумство і шаленство це! Не бачить цього бідний грішник, але по суті так є. Так-то привабливість світу метушливого і хитрість ворога, диявола, засліплює бідним нам очі! О, якби в грішника відкрилися очі сердечні й побачив він, чого позбавляється й де перебуває: невпинно б зітхав і невтішно плакав; безперестанно б голос від серця підносив до Бога й промовляв: “Загубився, як вівця , знайди раба Твого” (Пс. 118:176).

CXXIV. Якби ще ти побачив, що син царський, відкинувши дорогу багряницю, в яку був одягнений, одягався в худе і смердюче лахміття, неодмінно здивувався б тій непристойній справі. Так і християнин, який, полишивши Бога і Христа Сина Божого, гріху себе віддає. Бо кожен, хто охрещується вірою в Христа Іісуса, стає сином Божим, згідно з написаним: “Всі ви сини Божі по вірі в Христа Іісуса” (Гал. 3:26), – і вдягається душа його в чудову ризу виправдання Христового, як у царське багряне панцирне, як говориться християнам: “Омились…, освятилися…, виправдались ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); І ще: “Усі ви, що в Христа хрестилися, в Христа зодягнулися” (Гал. 3:27). Всі ми від грішного Адама грішними і скверними народжуємося в плотському народженні, але в хрещенні святому, духовному народженні, вірою в Христа Сина Божого від скверни гріховної омиваємося, народжуємося духовно від Бога і стаємо чадами Божими, згідно Писання: “А тим, котрі Його прийняли, тим, хто вірує в Його ім’я, дав владу бути дітьми Божими” ( Ін. 1:12); і ще: “Дивіться”, – каже, дивуючись, святий апостол Іоанн, – “яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими” (1Ін. 3:1). Цю велику благодать заслужив нам Іісус Христос, Син Божий, – вільним Своїм послухом, стражданням і смертю, заслужив віруючим в ім’я Його, – подає Небесний Отець Своєю милістю і людинолюбством; звершує Святий Дух. Але християнин, коли ухиляється до гріха й чинить неправду, губить цю велику благодать, так дорого, тобто стражданням і смертю Сина Божого Господа слави здобуту і як дар йому за однією милістю Богом дану, позбувається прекрасної царської одежі, в яку в хрещенні благодаттю Христовою зодягнувся було, і одягається знову в смердюче й скверне гріховне лахміття, якого в тому ж хрещенні зодягнувся було, і так чинить ганьбу плачевну Ангелам і всім святим, бо як “буває радість в Ангелів Божих і за одного грішника, який кається”, – говорить Господь (Лк. 15:10), так і печаль буває про праведника, який помиляється і відпадає від вічного життя. Не бачить цього смороду й сорому бідний грішник, але побачить його тоді, коли відкриються сини Божі й подібні будуть до Єдинородного Сина Божого, що з’явився у славі Своїй божественній, як каже апостол: “‘Возлюблені! Ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього” (1Ін. 3:2). А від їхнього числа відлучаться грішники, і з’явиться їхня внутрішня мерзенність на ганьбу всьому світу. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробувати себе і розглянути совість свою, чи не перебуваєш і ти в такому бідному і жалюгідному стані. І якщо помітиш, не зволікай повернутися до Небесного Отця, за подобою блудного сина, і молися до Нього зі смиренням: “Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм; прийми мене в число найманців твоїх” (Лк. 15:18-19). Він, будучи милосердним, готовий прийняти тебе і обійняти найсвятішими обіймами любові Своєї. І так “радість буде… на небесах і про тебе, якщо покаєшся”. (Лк. 15:7)

CXXV. Бачиш, що батько, бажаючи навернути сина свого непостійного до чесного і постійного життя, вмовляє його і каже йому: “Чи тобі маєток мій, потім і працями моїми зібраний, марнувати з п’яницями та блудницями?”. І таких випадків чимало буває на світі. Від цього випадку поміркуй про душевний маєток, даний усякому християнину в хрещенні, тобто про благодать, правду, освячення, усиновлення, спадщину вічного життя. І від тілесного батька зверни розум свій до Христа, Який є “Отець вічний” вірним Своїм (Іс. 9:6), і згадай, що Він говорить у Євангелії Своєму: “Хто не збирає зі Мною, той марнує” (Мф. 12:30). Христос захотів Своїм на землі життям, терпінням, стражданням і смертю заслужити нам, грішним і знедоленим, у Небесного Свого Отця милість, відпущення гріхів, виправдання, освячення й порятунок, як апостол навчає: “Христос Іісус… став для нас премудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням” (1Кор. 1:30). І цей неоціненний скарб подається вірою кожному, хто хреститься: тоді людина удостоюється цих небесних обдарувань за милістю Божою, без усяких своїх заслуг. Як чесна і багата людина, бажаючи мати спадкоємця маєтків своїх, приймає з боку бідного в сини собі і робить його зі своєї милості спадкоємцем своїм, так Бог, “будучи багатим у милості і щедротах”, людину, яка хитрістю диявольською і своєю волею відірвалася від Нього, і бідною, убогою і окаянною стала, благодаттю Єдинородного Свого Сина Іісуса Христа приймає до Себе і Духом Своїм Святим “омиває від скверни гріховної, освячує та оправдовує її” (1Кор. 6:11), робить “сином Своїм і спадкоємцем Своїм, співспадкоємцем Христу” (Рим. 8:16-17). Але коли людина, забувши велику цю благодать, звертається до гріха, як “пес вертається на своє блювотиння, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22), і марнує неоцінену ту небесну скарбницю, як блудний син (Лк. 15:13-14), то цим безмірно засмучує Христа і себе губить. Чує від Нього в совісті своїй і Святому Письмі подібний до цього голос: О людино! Чи тобі марнувати багатство Моє, дане тобі, яке Я такою працею, потом, хворобою, терпінням, стражданням і смертю зібрав? Пом’яни, хто Я, і який, Який заради тебе так трудився, і яким чином здобув тобі скарб цей! Бог і Творець усіх, перед Котрим “схиляється всяке коліно небесних, земних і підземних”. Але заради тебе подібною до тебе людиною став, “принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей і з вигляду ставши, як людина, упокорив Себе, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної” (Флп. 2:7-8,2:10), і так тобі відпущення гріхів, благодать, благословення, правду, усиновлення та спадщину вічного життя придбав. Згадай, чим ти був? Беззаконником, відступником, відкинутим від лиця Божого, сином прокляття і гніву Божого, бранцем і невільником диявола, вогню невгасимого і вічного, дитиною погибелі. Але від усього цього Я позбавив тебе, не сріблом чи золотом, а “дорогоцінною Моєю Кров’ю” (1Пет. 1:19); омив тебе від бруду гріховного, і одягнув тебе чистим одягом правди Мого, і спадщину вічного життя обіцяв тобі. “Вступив у союз із тобою, – каже Господь Бог, – і ти стала Моєю. Омив Я тебе водою і змив з тебе кров твою, і помазав тебе єлеєм. І вдягнув на тебе візерункову сукню, і взув тебе в сандалі з сап’яну, і оперезав тебе віссоном” (Єз. 16:8-10, та ін.). Ти ж такою Моєю любов’ю і милістю до тебе виявленою знехтував. Що Я трудами, хворобами, терпінням, стражданням, послухом до смерті, смерті ж хресної, зібрав, – все те розтринькав і розтринькуєш, слідуючи волі твоїй і пристрасним прагненням, і не хочеш полишити цю злу й пристрасну вдачу, оговтатись і покаятись, щоб знову здобути в Мене милість. “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благодаті, лагідності й довготерпіння Мого, не розуміючи, що благодать Моя веде тебе до покаяння”? (Рим. 2:4). “Згадай, звідки ти зісковзнув” (“Одкр. 2:5”), з якої гідності й висоти в яку підлість і окаянство? Де тепер перебуваєш, і до чого воля твоя і пристрастолюбне твоє життя веде тебе? Згадай і покайся! Якщо ж ні, то будеш навіки про це зітхати, тужити, сумувати і плакати, але марно, “коли побачиш Авраама, Ісаака і Якова та інших праведників у Моєму Царстві, а себе, якого виганяють геть у пітьму безмежну, там буде плач і скрегіт зубів” (Лк. 13:28). Так милість Христа Бога нашого зверненого на гріх і несправного християнина викриває всередині і зовні. Всередині – у совісті і зовні – у Святому Письмі. Християнину ж не повинно не дбати про таку благодать Божу, що кличе його на покаяння, щоб не назбирати собі більшого гніву Божого, як написано: “Через наполегливість твою й нерозкаяне серце, ти сам собі збираєш гнів на день гніву та одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5).

CXXVI. Бачиш у природі, що рівне рівному і подібне подібному пристає і до того прагне. Наприклад, вогонь не поміщається з водою, але з вогнем; повітря не тримається у воді, але до повітря вгору сходить. Також у тварин буває: вівця до овець пристає і ходить із ними, горобець із горобцями є і літає. У людей: підлий з підлим, чесний і постійний з постійним, багатий з багатим, шляхетний з шляхетним і розбещений з розбещеним водяться. Так і в духовній християнській справі. Свята віра, оскільки є небесним даром і від Бога походить, ніякого сполучення з тлінними і мирськими речами не може мати, відвертається від них; честь, багатство, славу і пристрасть світу цього за ніщо вважати вірне серце вчить, від усього цього відвертатися перестерігає і підносить до небес, звідки походить, і безперестанку спонукає старанно бажати й шукати Бога, від Якого початок має; вічних і небесних благ багатство і славу представляє і до них підносить серце людське, в якому місце своє має. Бо споріднене до спорідненого прагне і від неспорідненого віддаляється, і подібного собі шукає, і від неподібного відвертається, як вище сказано. Так віра подібного собі духовного єства і Початку, від Якого походить, шукає і поспішає до Нього. І як вогонь, через усі перешкоди, догори піднімається – властивість його така, – так і віра, хоча від спокус, метушні, омани та від духів злих перешкоду терпіти примушена, однак, як духовний та небесний дар, до небесного прагне, “про гірське думає, а не про земне” (Кол. 3:2). І оскільки вірне серце помічає свою неміч і нестачу сил до опору ворогам своїм – вдається до всесильної Божої допомоги і старанно молиться Богу, щоб Сам Він проти ворогів її в подвигу допоміг і зміцнив. Так віра, як небесний дар, від земного відвертається і небесного шукає. Звідси випливає, що ті християни, які любов’ю серця свого приклалися до світу, тобто до багатства, честі, слави й пристрасті, не мають у серцях своїх віри, тому що віра, як дух, спорідненого собі добра шукає й любить; а вони, полишивши духовне добро, шукають те, що плоть і кров любить, шукають те, від чого віра відвертає вірне серце, і не шукають те, до чого віра веде й збуджує. Як дух духовними і невидимими благами тішиться і шукає їх, так плоть, що духу не має, тілесними і видимими втішається благами, ними задовольняється і шукає їх. Бо споріднене до спорідненого прагне, як вище сказано, а від нерідного ухиляється. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробовувати, чи маєш віру, яка серце людське очищає і веде до Бога. Бо не всі, які називаються християнами, вірні, а ті, які віру сповідують і на серці її мають. Віра – дар Божий духовний, який неодмінно людину відвертає від суєтного і рухає до любові та пошуку небесного. Вона – як вогонь, що очищає серце від гніту і скверн гріховних, і у вірі вся сутність християнського духовного блаженства полягає.

CXXVII. Бачиш, що батько від сина несправного і непокірного, після багатьох умовлянь і батьківських покарань, відрікається, і відкидає від себе, і спадщини позбавляє. Так робить із християнами Бог. Несправних перестерігає і всередині – в совісті, і зовні – через пророчі й апостольські писання, і проповіді вчителів і пастирів церковних, і через обіцянку майбутніх благ і загрозу страт, тимчасових і вічних, і через покарання, які посилаються, і всім цим переконує до справжнього навернення і покаяння. Але хто не перестає грішити і цією милістю Його, лагідністю і довготерпінням нехтує, від такого відкидається, і відкидає його, і спадщини вічного життя позбавляє. Так відкинув від Себе непокірних і жорстокосердих іудеїв, які ні писаннями пророчими, ні покараннями Божими, ні застереженнями, ні чудесами й милістю Сина Божого, який у плоті з’явився, не виправилися, а більше того, злістю на Нього, Який прийшов їх у спасінні, повстали, замучили і вмертвили. Тому й сповнилося на них Христове слово: “Заберуть від вас Царство Боже, і дасться народу, що приносить плоди його” (Мф. 21:43). Так ті, які ні милістю, ні покаранням Божим не виправилися, відкинуті від Бога. Так робиться з невиправним християнином, якого ні совість, що гризе, ні милість Божа і блаженство вічне обіцяне, ні страх пекла, ні ніщо інше до покаяння спонукати не може. Такому апостольське слово говориться: “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). Тож побоїмося, улюблений християнине, цієї кари Божої, яку Він через апостола Свого сповіщає несправедливим, нехай не назбираємо собі й ми гніву Божого, нехай не здійсниться й на нас те, що здійснилося над непідкореними іудеями, і нехай не будемо відкинуті від лиця Божого навіки. Давайте послухаємо Бога, який закликає, вмовляє і веде нас Своїм довготерпінням на покаяння. Нехай не лякає нас складність і незручність справи цієї: почнемо тільки – і Він з нами почне справу нашу; піднімемося тільки від падіння і лежання – і Він нам підсобить; станемо кращими – і Він нас укріпить, і буде допомагати, і робитиме справу спасіння нашого. Кличе, збуджує, стукає і рухає тих, хто лежить; але тим, хто починає вставати, і тим, хто встає, і тим, хто робить, допомагає. Вельми милостивий і людинолюбний, і невимовно всіх нас хоче спасти. Про це все Святе Його Писання свідчить. Згадаймо й поміркуймо, як Він, живучи у світі, нікому в милості Своїй не відмовив: сліпим подав зір, прокаженим – очищення, немічним – здоров’я, глухим – слух, біснуватим – свободу, а мертвим – воскресіння. Тих, хто приходить до Нього і просить про тілесне здоров’я, – почув, помилував і зцілив: тим паче про душевне зцілення тих, хто просить, почує і зцілить. Бо Він як тіло, так і душу сотворив; і Той самий Він і тепер на небесах, як і на землі був, – та сама Його благість, милість, людинолюбство, лагідність і милосердя до тих, хто страждає і зітхає до Нього: чує й тепер тих, хто бідує, і тих, хто плаче, і допомагає, і зціляє, як і, на землі живлячись, чув, допомагав, і зцілював. Не далеко Він від нас, хоча й не бачимо, як Він ходить, і не чуємо, як говорить. Від зору нашого і слуху тільки відстоїть, але до тих, хто кличе Його, близький: “близький Господь до всіх, хто кличе Його” (Пс. 144:18). І якщо до тіла стражденного, що помирає й зотліває, таке милосердя виявив і всякому прохання його охоче виконав, – то тим паче душі безсмертній, що набагато краща за тіло, допоможе й зцілить її, хворобливу, біснувальну, прокажену, розслаблену, глуху й сліпу, якщо приступить до Нього й допомоги та милості в Нього проситиме, за непорушною обіцянкою Його: “Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мф. 7:7). Для цього й у світ цей до нас, відлучених і віддалених від Нього, прийшов, щоб сліпі душі наші просвітити, заблукані повернути, прокажені гріхами очистити й мертві оживити, і на шлях покаяння та істини наставити, і так подати правдиве й вічне блаженство, яке ми у прабатьках наших загубили. І якщо Цар слави і Господь наш і Творець таку милість показав нам, що заради нас, тих, хто бідує і гине, у світ прийшов, і плоть нашу прийняв, і нею заради нас постраждав і помер, – тим паче, постраждавши за нас, помилує тих, хто до нас звертається, і почує, і допоможе. І якщо пом’янув нас, які забули Його і не знають – тим більше пом’яне тих, хто поминає і закликає. Тих, хто відвернувся від Нього, нас помилував – тим більше тих, хто звертається до Нього, помилує. Ну ж бо, встанемо і станемо на шлях Його, – і Він, взявши нас, поведе слідом за Собою і приведе до Отця Свого. Так Бог буде Бог наш і Отець, і ми будемо людьми Його і синами Його, що є невимовна слава і похвала наша. Що може бути славнішим, що можна уявити славнішого, ніж називатися і бути синами Бога живого, всемогутнього, великого, вічного, і преблагого, і Його за Отця мати? Це незрівнянно перевершує всю славу, честь, гідність, розраду і радість світу цього. Якщо ж тепер Бог буде нам Богом і Отцем, то неодмінно і спадщина вічного життя нашим буде, і блаженство, і слава вічна.

CXXVIII. Бачиш, що той, хто перебуває в гарячці, всяку їжу відкидає, хоч би солодка і приємна була, і гидує нею, бо всередині вогнем палиться і з’їдається. Так і боголюбива душа: бажанням святим небесних благ охоплена, і любов’ю Божою уражена, і Божественним і небесним “вогнем, який Христос прийшов… звести на землю” (Лк. 12:49), розпалюється, – “все, що у світі”, – чесне, дороге, славне, приємне і веселе, – відкидає, нехтує ним. І чого інші з працею і ретельністю шукають, від того вона відвертається і тікає; честь, славу, багатство і розкіш – гнилою мертвечиною вважає і відвертається від них. Одне всередині бажання має, щоб відшукати і не втратити вічне благо, яке є Сам Бог з усіма Своїми вічними благами. Про це в неї піклування, старання, думка, труди, зітхання, молитва і бесіда. Бо хто чого бажає і шукає старанно, про те завжди думає і старається (прп. Макарій Єгипетський, бесіда 9 гл. 9). Вічне слово Христове: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей випадок і міркування, взяте з книги святого Макарія Єгипетського, сповненої мудрістю духовною, вчить тебе випробовувати серце своє, чим воно охоплене, яким бажанням і якою любов’ю – чи то Божою, чи то світу цього? Багато хто думає про себе, що любов Божу має. Запитай кожного: чи любиш Бога? Неодмінно відповідає: як Бога не любити? І совість до того переконує. Але, замість Бога, себе і світ люблять. Любов істинна пізнається від справ, а не від слів, як і всяка чеснота. Серце в людини одне і роздвоєним бути не може: і так неодмінно або до Бога, або до світу схиляється, бажає, шукає і наближається; і якщо до одного пристає, від іншого відстає. Тому говорить Господь: “Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24). Тому й апостол вмовляє: “Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської” (1Ін. 2:15). Якщо хочемо Бога любити, то виженемо з серця нашого любов до світу і самолюбство, бо хто самолюбний, той ворог сам собі, а “дружба зі світом є ворожнеча проти Бога,… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).

CXXIX. Бачиш, що коли батько бідний і убогий, то й діти його убогі. І коли господар або глава будинку в біді й озлобленні перебуває, то й домашні його з ним бідують і озлоблення терплять. Так і в Церкві Святій, яка є домом Бога живого. Дому цього святого Отець і глава є Христос. Якщо Він, на землі живучи, терпів усяке лихо, і озлоблення, і страждання, і так увійшов до слави Своєї, як каже Сам: “Чи не так належало постраждати Христу, щоб увійти до слави Своєї?” (Лк. 24:26), – то і домашні Його, істинні християни, у цьому за Ним слідувати мають, і всяке лихо, яке трапляється, й озлоблення терпіти великодушно, дивлячись на Начальника і Владику свого. Бо Господь, на землі живучи, образ нам показав, як нам жити, і Богу догоджати, і вічного життя досягати. Цьому образу слідували всі святі, ближні Богу і домашні Його, і увійшли в славу, Його стражданням і хворобами знайдену. Так і ми повинні тим шляхом іти, яким Сам Господь наш і святі Його йшли, якщо хочемо з Ним і святими Його прославитися. Треба нареченій з нареченим і тілу з головою страждати, щоб і прославитися разом з головою. Немає іншого шляху до вічного життя і граду святих, окрім шляху вузького, сумного і хресного (Мф. 7:14). Треба неодмінно терпіти з Христом, який терпів, упокоритися з тим, хто упокорився, і хрест нести з тим, хто поніс хрест, щоб і прославитися разом із Прославленим. “Якщо слави від людей шукаєш, – каже великий Макарій вищезгаданий, – і бажаєш поклоніння і шанування, і шукаєш сластолюбного життя: зійшов зі шляху того” (Бесіда 12, гл. 5). Цей випадок і міркування вчить тебе випробовувати себе, якщо хочеш у майбутньому віці мати участь із Ним: чи є ти одним із домашніх Христових і ближніх до Бога, тобто чи є ти сином Церкви, і чи маєш із Ним участь тут. А тому, хто захотів мати з Ним частку в майбутньому віці, треба нині триматися Його вірою і любов’ю і слідувати за Ним терпінням, лагідністю і смиренністю тепер, щоб і в тому віці участь у царстві Його здобути.

СХХХ. Бачиш, що гола людина сама себе соромиться, і інші її соромляться і відвертаються. Так і душа, яка не має благодаті Божої, що покриває її. Сатана, ворог наш, як розбійник, оголив нас, сплюндрував з нас одяг благодаті Божої і спасіння. Тому прабатьки наші, які лукавством його оголилися, пізнали наготу свою, яку до падіння свого не бачили, і почали самі себе соромитися, що було доказом і свідченням внутрішнього їхнього оголення. Христос, Син Божий, бачачи нашу наготу, від якої Бог і Ангели Його святі відверталися, зглянувся над нами, прийшов на землю до нас, голих, бідних, убогих і жебраків, прийняв на себе плоть нашу й уподібнився до нас у всьому, крім гріха, щоб нас, голих, забруднених і осквернених, омити Кров’ю Своєю, і одягнути чистим одягом правди Своєї, і так представити чистішим очам Отця Свого Небесного. Цей святий одяг дається вірою кожному в хрещенні. Якщо хто зберігає його, – борючись проти ворогів своїх, які невидимо ополчаються проти нас і хочуть нас знову оголити, сором і ганебність нам перед Богом і Ангелами Його вчинити, – той блаженний, як каже Господь: “Блаженний той, хто не спить, хто береже свій одяг, щоб не ходити йому голим, щоб не побачили ганьби його” (“Одкр.16:15”). Бо, бачачи його вбраним в одежу Єдинородного Сина Свого, пізнає його Отець Небесний, і визнає за Свого, і подасть йому спадщину зі святими обранцями Своїми, і введе в палац слави Своєї. Якщо ж хто недбальством і лінощами загубив ту священну багряницю і тому постане голим перед Богом і Його обраними, то не інше що йому станеться, як сором і ганьба нестерпна, сам себе соромитиметься, бо голий, і Бог з обраними Своїми соромитиметься наготи його, і відверне святі очі Свої від нього, і зречеться його, як не свого. Не бачить цієї наготи грішник засліплений, тому що не має душевних очей відкритими, і тому не соромиться: як сплячий або сліпий не бачить тілесної своєї наготи, чому й сорому не відчуває. Але Боже всевидяче око бачить; бачить і відвертається від такої душі. Побачить і грішник бідний тоді, коли відкриються книжки совісні, і таємні помисли сердець людських у явлення всьому світові приведуться, – побачить, але на крайній свій сором, ганьбу, безчестя і лихо. Якщо соромно нам перед очима небагатьох людей стояти голими, і, не терплячи того, або тікаємо, або прикриваємося, – наскільки нестерпнішим соромом і ганьбою буде для душі перед усім світом, перед ангелами й людьми, обраними Божими, і самим суддею праведним стояти голими, до того ж замурзаними та оскверненими. Неодмінно побажає така душа сховатися в печері, і темряві, і самому пеклі, не терплячи всесвітнього сорому, і ганьби, і гніву праведного Судді, але не зможе. О, наскільки блаженний той, хто цю найтяжчу свою наготу пізнає! Так буде себе соромитися і шукати вірою одягу собі від Христа, Який усякого, хто вірує в Нього і просить у Нього, надає одяг спасіння. Цей випадок вчить нас випробовувати нашу душу, чи не гола вона, і так шукати й просити вірою вбрання їй у Христа, Сина Божого, щоб не з’явитися в день той голими перед Богом і святими Його та не покритися соромом.

CXXXI. Бачиш, що срібло, або золото, або мідь, якщо царського образу на собі не має, не годиться до загального вживання і купівлі, і в царську скарбницю не приймається, а відкидається; але тільки ознаменована царським образом монета ходить і всіма приймається. Так і душа: якщо не матиме на собі печатки Небесного Царя, Христа, Сина Божого, що вірою і Святим Духом зображується, негідна буває для суспільства святих і для небесного скарбу не годиться, але викидається геть. Цей випадок вчить тебе з вірою і старанням шукати небесного божественного образу, який є прекрасною прикрасою душ наших і витонченістю, щоб не постраждати тобі, не маючи його, як той покликаний на шлюб, що прийшов без шлюбного вбрання, бо, побачивши його, сказав йому Цар: “Друже! Як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі? Він же мовчав. Тоді сказав цар слугам: зв’язавши йому руки й ноги, візьміть його й киньте в темряву безпросвітну” (Мф. 22:12-13).

СХХХП. Бачиш, що мертвий між живими не перебуває і не повинен бути між живими, але виноситься з дому і міста і в землю закопується. Так і душа, що померла від гріха: виноситься або навіть вивергається зі спільноти святих, з дому та міста живого Бога, тобто Церкви Святої, “що є домівкою Бога Живого” (1Тим. 3:15). Бо і їй непристойно бути разом із живими, які вірою і любов’ю живуть і служать Богу. Як для тіла життя – душа, так для душі життя – благодать Божа. І як життя тіла пізнається від дій тілесних, наприклад, руху, мови та іншого, так і душевне життя помічається від дій духовних, тобто істинного покаяння, молитви, любові та страху Божого. Випробуй, християнине, від цього випадку душу свою, чи не мертва вона. “Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва”, – каже апостол (Як. 2:20-26).

СХХХХШ. Бачиш, що коли живописець хоче написати образ князя, то один перед одним прямо повинен стояти, і віч-на-віч один на одного має дивитись, і тоді живописець напише образ князя, який дивиться на нього; а коли князь відвертається віч-на-віч від живописця, то живописець не може добре зобразити обличчя його та образ, подібний до нього, написати. Такий стан внутрішньої людини, коли образ Божий зображується в ній. Христос, Син Божий, – небесний і премудрий живописець. Він хоче зобразити в душах наших образ Божий, який ми втратили, і жвавість душам надати нашим, і закарбувати прекрасний портрет Небесного Царя. Але хто відвертається від Нього душею і серцем, у тому не може Він справи Своєї звершити. Якщо ж хто звернеться до Нього, і очима віри на Нього дивитиметься, і проситиме того в Нього, то на душі його накреслює й зображає ту божественну благоліпність, живу, нетлінну, і таку, що сяє на віки вічні. Треба нам, улюблений християнине, уперти душевні наші очі на Нього і вірою вдивлятися, щоб і в нас божественна ця краса Ним зобразилася. А якщо хочемо це зробити і бажане здобути, то повинні образ світу цього позаду себе залишити, і так до Нього одного звернутися, дивитися на Нього, любити і наближатися до Нього. Цього з хворобою сердечною бажав божественний апостол галатам, коли вони відпали від Христа, і говорив їм: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, аж поки не зобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Цього бажає і Христос, щоб образ Його святий накреслився й зобразився в душах наших, щоб, бачачи нас, божественним Його образом відбитих, Отець Небесний визнав таких, що подібні до Нього та Єдинородного Сина Свого, і синами Своїми зробив, і так спадок вічного життя подав нам. Для цього настільки різноманітно закликає Він нас, щоб усім серцем звернулися ми до Нього, щоб спромігся Духом Своїм Святим на душах наших зображати образ Свій святий, і так діло спасіння нашого звершувати. Від цього випадку вчимося, християни, що неодмінно мусимо ми від гріха і світу цього відвернути серця і душі наші і звернути до Христа, істинного, небесного і премудрого живописця, Який не мертвий якийсь і земний, а живий, небесний і безсмертний; не на дошках кам’яних, дерев’яних і полотняних, а на скрижалях душевних; не перстом і пензлем, а дією Святого і Животворчого Свого Духа образ зображає; і на Нього з вірою, надією та ревністю дивитися, “доки не зобразиться в нас Христос”, заради нас розіп’ятий. І хоча святого цього образу краса і благоліпність не видима тепер, бо духовна, але з’явиться у воскресінні, за Писанням: ” Спаситель, Господь наш Іісус Христос,… принижене тіло наше перетворить так, що воно буде згідно зі славним тілом Його” (Флп. 3:20-21). Пошукаймо вірою і старанною молитвою, християни, божественної цієї краси, щоб, і дотепер на душах наших зобразившись, з’явилася і на смиренних наших тілах, коли піднімуться вони силою Божою з гробів. Звернімося всім серцем і душею до Христа, і невідступно оком віри дивитимемося, нехай напише і на наших душах образ Свій Духом Святим, живим і животворним. Для цього й у світ прийшов і в наш одягнувся образ, щоб оновити й оживити в нас Свій образ, який сатана лукавством своїм збезчестив, розбестив і погубив.

CXXXIV. Бачиш, що коли ворог у місто входить, або розбійник у дім, і хоче розграбувати й спустошити місто або дім, кожен опирається йому, як і чим може. Злі помисли – це вороги наші й розбійники, які входять у домівки душ наших, і хочуть пограбувати скарб, що в них потаємний, і нас самих умертвити й погубити. І хто цим ворогам не чинить опір і їх не умертвляє, той неодмінно сам буде ними умертвлений і згублений. Треба неодмінно одному з супротивних і тих, хто воює, бути переможеним і впасти, а іншому бути переможцем, бо боротьба без того не буває. Повинні й ми, дорогий християнине, на початку самому, щойно відчуємо прихід цих наших ворогів, опиратися їм, міцно замикати й зберігати клітку серця нашого, і закликати на допомогу собі силу всемогутнього Іісуса Христа, Царя нашого, і таким нашим суперникам і кривдникам суду й помсти в Нього просити. “Засуди, Господи, неправедних супротивників моїх, стань до бою з тими, хто бореться зі мною;візьми зброю і щит і стань на допомогу мені” (Пс. 34:1-2 та ін.). Якщо на початку не чинитимемо опір і не відіб’ємо їх, то, увійшовши в дім серця нашого, розорять і спустошать його і нас самих згублять. Ворог, увійшовши в місто, спустошує його і приносить громадянам невтішний плач, або, що гірше того, смерть. Те саме роблять нам злі помисли, якщо їм мужньо не противимося. Тому каже премудрість Божа: “Найбільше, що зберігається, бережи серце твоє” (Притч. 4:23). А щоб зручніше було нам зберегти серце своє, – велить нам зберігати уста, очі й ноги, як далі каже: “Відкинь від себе непокірність уст, і образливі слова віддали від себе. Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай не будуть лукаво підморгувати. Твердо ходи ногами твоїми, і шляхи твої виправляй. Не ухиляйся ні праворуч, ні ліворуч; відверни ногу твою від шляху злого” (Притч. 4:24-27). Наскільки шкідливо і згубно відчиняти серце злим помислам, ворогам душевним, настільки душевно-рятівливо відкривати його і давати вхід до нього слову Божому, ще більше, – бажати того треба і намагатися. Бо слово Боже, увійшовши в серце, зробить його місцем премудрості духовної, яка “чиста,… мирна, лагідна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” ( Іак.3:17).

CXXXV. Бачиш, що залізо вогнем пом’якшується, і чим більше палиться, тим м’якше буває. Так і людина: від природи всяка людина, як залізо, жорстка; злість гріха серце озлобила і, як залізо, твердою зробила. Тому серце, не оновлене благодаттю Святого Духа, у Святому Письмі називається кам’яним. “Вирву кам’яне серце з плоті їхньої, і дам їм серце тілесне”, – говорить Господь (Єз. 11:19). Тому від природи всяка людина вельми неслухняною і непокірною Богу буває; нічого не можуть слова, погрози і вмовляння, якщо Божа благодать не спонукає: як залізо холодне, яке молотом б’ють, непохитне і незмінно є. Але коли вогонь благодаті Божої торкнеться серця і зігріє, почне пом’якшуватися; і що більше цим небесним вогнем печеться, то більше пом’якшується, червоніє і чистішим робиться. Тоді такий від світу і всього, що в ньому красивого, приємного, веселого і солодкого, відвертається і за ніщо має те, що колись великим і дорогим вважав, і до одного небесного і вічного всім серцем прагне, і на все, що Бог благоволить, найохочіший послух показує. О, як потрібна спокуса для того, щоб досягти такого блаженного стану серця! Бо спокуса: 1) показує нам бідний і жалюгідний стан серця нашого; показує, що в ньому, яка велика злість і жорстокість криється і до чого воно схиляється; і так переконує нас пізнавати свою бідність, окаянство і нікчемність духовну. 2) Переконує шукати спосіб, яким би того позбутися. І не інший який представляється спосіб, як Божа благодать, яка вірою і старанною молитвою отримується. Чим же від природи своєї злої позбутися можемо, як тільки Божою силою, яка як усе може, так може і зле єство змінити і, як вогонь залізо, пом’якшити? 3) Переконує світ залишити й одного Бога шукати, у Якого одного є справжнє й непохитне блаженство. І тому-то на християн стільки бід і напастей у світі цьому знаходить! Бо цим вони, як залізо у вогні, пом’якшуються, і, як золото і срібло в горнилі, спокушаються і сприятливими Богу робляться. Не уникай, улюблений християнине, спокуси і хреста, що від Бога посилається. Якщо покірно і великодушно потерпиш і понесеш його, принесе тобі велику Божу милість. Плоті нашій сумно терпіти, але так внутрішня людина зцілюється і здоров’я отримує. Треба неодмінно “позбуватися старої людини, тобто природного лукавства, якщо хочемо зодягнутися в нову людину” (Кол. 3:9-10), що необхідно для спасіння.

CXXXVI. Бачиш, що чоловік, коли з дружиною шлюбом з’єднається, залишає батька, матір, братів, сестер і всіх друзів і до однієї дружини щирою любов’ю долучається. “І сказав: тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю “, – говорить Боже слово (Мф. 19:5). Чи бачиш, християнине, як природна і плотська любов діє? Усе інше переконує того, хто любить, залишити і приліплюється до одного коханого. Від цього вчися пізнавати, що є любов Божа. Так само той, хто любить Бога, чинить, все позаду себе залишає: честь, славу, багатство і втіху світу цього, які сміттям і гноєм, заради любові Божої, вважає, бо все це для нього мерзенне і смердючою мертвечиною здається. Самого життя свого, якого нічого дорожчого немає для людини, не шкодує. До одного улюбленого свого Скарбу прагне, як полум’я вогняне у висоту; туди зітхання, бажання, думки і серце своє невпинно зводить. Там серцем і розумом перебуває, зволікає і живе, де його улюблений і неоціненний Скарб: “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей приклад вчить нас, християни, що є Божа любов. Багато хто вважає, що любить Бога, але натомість світ цей люблять і так обманюються. Божа любов і любов світу цього разом в одному серці бути не можуть, але одна іншу виганяє. Запитай будь-кого: чи любиш Бога? Ніхто не зречеться, а скаже: як не любити Бога? Кого ж і любити, як не Бога? Але, насправді, себе і світ любить, а не Бога. Правдиве й істинне слово апостольське: “Хто любить світ, той не має в собі любові Отчої” (1Ін. 2:15). Неодмінно, хто що любить, там і серце його. Повинні ми випробовувати себе, чи маємо любов Божу, щоб не спокуситися марнославною і хибною думкою, і благати Бога старанно, щоб Сам Духом Своїм запалив любов цю в серцях наших, щоб не бути ворогами Бога, а не люблячими Бога, як каже апостол: “Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).

CXXXVII. Бачиш, що людина сіє пшеницю або щось інше решетом і то до того, то до іншого краю кидає зерно. Зрозумій, що так само і сатана серця людей, благодаттю Божою згори не відроджених, збурює, і думками життєвих клопотів рухає, і то до тієї, то до іншої, то до третьої метушні кидає їх і прив’язує, щоб, тими клопотами обплутавшись, не могли істинним серцем Бога шукати. Тому буває, що задумують у серцях своїх то про здобуття багатства, то про здобуття честі й слави, то про пристрасть і догоду плоті, то про помсту ворогам, то про будівництво багатих будинків, приготування слуг, карет, коней, про прикрасу вбрання та про все інше, що на землі та у світі цьому дороге, приємне та угодне плоті пристрасній. Усе це сатана вкладає їм у серця, і рухає їх, і пов’язує такими задумами, щоб не могли озирнутися і Бога з вічними благами шукати. Це найвідоміша ознака людини, яка не має віри й любові Божої. І ті християни, які так роблять, тільки зовні вигляд християнства показують, а всередині християнства не мають; і подібні до трун, зовні прикрашених, але всередині сповнених мертвих кісток і смороду. Ці їхні задуми, клопоти й старання суєтні, які тепер у серці мають, з’являться назовні; з’являться в загальне воскресіння, коли прийде Господь, “Який і висвітлить сховане в темряві, і виявить серцеві наміри” (1Кор. 4:5). І ці самі старання будуть викривати їх перед усім світом, що вони в світі цьому світ і плоть свою любили, а не Бога, тимчасового шукали, а не вічного; а святих краса душевна на тілах їхніх з’явиться і прославить їх. І хоча тих, хто перебуває в благодаті Божій, і освічених, спокуса, від ворога буває, і торкається, – то зсередини через злі помисли, то ззовні через злих людей серця їхні торкається, обурює, і за подобою вітру, хвилює, і корабель їхній намагається потопити, але всесильною допомогою Духа Божого укріплюються і твердо стоять надією, як корабель якорем у глибині землі, у людинолюбстві Божому затверджені. Цей випадок і міркування показує тобі, чим відрізняються сини віку цього, тобто ті, що не мають живої віри, від синів світла, або синів Царства Божого; і вчить тебе випробовувати себе, чи маєш ти живу віру.

CXXXVIII. Бачиш, що пан, який у себе має дітей і рабів, іншу їжу та одяг дітям, іншу рабам своїм подає. Так робить Господь усіх Бог: іншу їжу та вбрання подає чадам Своїм, іншу – невірним і тим, хто не шанує Його. Що стосується тілесної немочі, зовнішнього стану, і видимого, і того, що підлягає чуттям, – їжа, вбрання і питво вірним і праведним людям те саме подається, що й невірним і грішним; такою самою їжею та питвом укріплюються й таким самим одягом вкриваються і чада світу цього, як і чада Божі. Бо Бог, будучи щедрим і милостивим, усім – праведним і грішним – блага світу цього дарує, “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45). Сонце, місяць, зірки, вогонь, повітря, вода з рибами, земля з худобою і злаками і всім, чим сповнена вона, однаково дані праведним і грішним, тим, що знають Бога і не знають, тим, що шанують і не шанують, з тією лише відмінністю, що праведні отримують блага від Бога, що дає, і знають Подавача, і дякують Благодійникові; грішні ж і беззаконні насичуються благами Божими, але Подателя не знають, не шанують і не дякують Благодійникові. Що ж стосується внутрішнього стану, праведні люди іншу їжу, інше пиття, інший одяг мають, яких грішні, світу цього поневолені, не мають. Благодать Божа, яку всередині себе мають, – їжа святим, якою укріплюються; питво, яким утішаються і тішаться; одяг, яким вірою у Христа одягнені ходять. Христос Син Божий, Іпостасна Божа Премудрість, що вірою в них живе, – їжа, питво й одяг для них. Він їх усередині зміцнює, утішає, тішить, радує й одягає одягом правди Своєї, як написано: “Ті, що їдять мене, ще жадатимуть, і ті, що п’ють мене, ще питимуть” (Сир. 24:23); і ще: “Вода, що дам їй, стане в ній джерелом води, що тече у вічне життя” (Ін. 4:14); і ще: “Усі ви, що охрестилися Христовим хрещенням, Христом зодягнулися” (Гал. 3:27). Помолимося ж, улюблений християнине, Христу Сину Божому. Нехай подасть і нам, грішним, їжу цю, пиття й одяг. Тут скуштувавши від частки їжі цієї, нехай будемо навіки нею рясно насолоджуватися, і, тут одягнувшись душі тим одягом, у приході Його нехай не будемо голими, і перед усім світом не посоромимося.

CXXXIX. Бачиш, що в домі земного царя слуги перед ним предстоять і служать, вдягнені не в рубище й худий одяг, а в дорогі й кольорові шати. Так і в Церкві, яка є домом Небесного Царя. Тільки ті в цьому домі Царя Небесного є, і Царю своєму Небесному служать і працюють, які, вірою очистившись і скинувшись з рубищ гріховних, прикрашають себе добрими ділами, “вбираються… в милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12). Інші, хоча й називаються християнами, але грішити не перестають і плодів покаяння творити не хочуть, до цього святого дому не належать і Богу не служать. Якщо земному цареві лахміття мерзенне і царській палаті неподобство тілесне непристойне, наскільки більше очам Небесного Царя гріховна скверна мерзенна і огидна, і святому дому Його неподобство душевне непристойне. І якщо від лиця царського і служби відлучаються і віддаляються підлі й у лахмітті одягнені, і в домі його такі місця не мають, то тим паче від лиця Небесного Царя і служби відлучаються грішники, брудно гріховно заплямовані, і зі святого дому Його проганяються, і жодного місця й частки в ньому не мають. “Не оселиться в Тебе лукавий, і не перебуватимуть беззаконники перед очима Твоїми, Ти зненавидів усіх, хто чинить беззаконня, Господи”, – говорить пророк (Пс. 5:5-6). Це вчить нас, християнине, випробовувати себе самих, чи є ми справжніми членами Церкви Христової, і чи служимо Йому вірно; чи не служимо світові й забаганкам своїм, і так від благословенного Його дому відлучилися, хоча й іменуємося християнами.

CXL. Бачиш, що кінь лютий і ненавчений, щоб придатний був до справи і вживання, хазяїном навчається і по-різному приборкується та упокорюється, і так природну свою лютість мало-помалу відкладає та покірним робиться, і придатний буває до всякої справи хазяйської. Кожна людина від природи своєї, як кінь лютий, жорстока й неприборкана, і до служби Господу своєму Богу вельми непридатна; собі, своїй волі та світові хоче й шукає догоджати, а не Богу, Господу своєму, бо вельми розбещена за падінням Адамовим. О, як багато вимагає навчання, приборкання, утихомирення, щоб природну відклав лютість, жорстокість і скаженість і так став придатним до служби Господу Богу своєму! До цього спасенного навчання запропоновано нам, християни: 1) Святе Боже слово, яким лютість розбещеного нашого єства показується, приборкується і упокорюється. “Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викриття, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована”, – каже апостол (2Тим. 3:16-17). 2) Старання, праця і потрібне себе самого до всякої доброї справи примушування, хоча б того й не хотіло розбещене серце. Ледача людина від природи на діло благе і похітлива на зло, і тому повинна себе саму переконувати і примушувати на добру справу, себе перемагати і відвертати від усякого злого діла. Наприклад, не хоче серце твоє ближнього любити, милувати, пробачити, змиритися, цнотливим бути та інше – переконуй себе до того. Хоче серце твоє ближнього ненавидіти, гніватися, злобитися, мстити, лихословити та інше – силою відвертай себе від того й перемагай себе в тому. Це є славна перемога і набагато краща, ніж людей перемагати! Себе ж самого перемогти – немає славнішої перемоги. 3) Потрібна молитва. Самі ж себе без допомоги Божої перемогти не можемо і без благодаті Божої богоугодної справи творити не можемо. “Без Мене не можете робити нічого”, – каже Христос Бог (Ін. 15:5). Тому заповідано нам часто і старанно молитися і допомоги та благодаті просити. Як через злобу диявольську людина зіпсувалася, так личить їй благодаттю і допомогою Божою виправитися. Як через дію ворога того зробилася схильною і прихильною до всякої злої справи, а до всякої справи доброї – не прихильною, бо всередині серця її зле бажання і огида до добра криється, так личить їй силою Святого Духа, вірою в Христа, стати охоче готовою до всякої справи доброї, а також ретельно й старанно відвертатися від усякого злого діла, щоб замість злості диявольської, що діяла в серці її, тепер би в серці її діяла благодать Святого Духа. І так, якщо серце зі злого на добре зміниться і виправиться, виправитися може вся людина; для чого неодмінно потрібна молитва і зітхання. Але до молитви треба себе примушувати і навчати, щоб не в словах одних була молитва. Треба думки, що розсіюються, збирати і прив’язувати до молитви, і що говориться словами, про те міркувати розумом, і так серце зі зітханням до Бога зводити. 4) Неабияке училище для християн – хрест або страждання, терпіння лих і всяких спокус. “Від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість”, – каже святий Павло (Рим. 5:3-4). Лихом і спокусою показується людині, що в неї в серці криється – любов Божа чи любов світу і самолюбство. Багато хто думає, що Бога люблять, але лихо, що знайшло, показує їм, що вони себе і світ люблять, а не Бога. Багато хто думає, що терплячий, лагідний, смиренний; але досада й образа, яка настала, показує їм, що в серці в них немає таких чеснот, і так пізнають себе убогими й злиденними ті, хто колись думав про себе щось. Бо всяка спокуса буває нам до спокуси серця нашого і пізнання, що в ньому криється – терпіння чи гнів, смиренність чи гордість, слухняність чи неслухняність – і є наче дзеркало, через яке дивимося на серце наше і роздивляємося, що в ньому є; інакше пізнати його не можемо, бо воно глибоке. “Глибоке серце людське, найглибше і вкрай зіпсоване; хто впізнає його?” – говорить пророк (Єр. 17:9). І так пізнавши серце наше, упокорюємося і падаємо перед Богом, визнаємо себе винними, і милості в Нього шукаємо, і просимо, і молимося з пророком: “Серце чисте створи в мені, Боже, і дух правий віднови в утробі моїй” (Пс. 50:12). І для цього-то, крім інших причин, напасті на нас посилаються від Бога, тобто щоб пізнали самих себе, бідність, вбогість і окаянство наше душевне, і так змирилися. Лихо, що знайшло, подібне до ліків, званих рвотними. Як, прийнявши рвотні ліки, людина вивергає геть із себе соки шкідливі, і так бачить і пізнає, на що вона хворіє, так у разі лиха, яке знайшло, виходять помисли злі, як соки шкідливі, що криються в серці й ушкоджують душу, і так пізнає людина, на що вона духовно хворіє. А так переконується вдаватися зі смиренням і проханням до Христа, душ людських, Лікаря. З усіх вищевказаних пунктів видно: 1) наскільки потрібне повчання у святому Божому слові; 2) наскільки потрібна молитва; 3) наскільки корисний хрест або терпіння лиха, хоча плоті нашій те й неприємно; 4) наскільки треба дітей у страху Божому та іншій християнській посаді навчати, щоб вони помалу звикали до праці християнської і так, коли вони досконало досягатимуть віку, могли самі себе утримувати на християнській посаді.

CXLI. Бачиш, що дім, який не має пана, який живе в собі, нечистий буває, сповнений сміття, пилу і павутиння; земля без будівничого запустіє, безплідна буває і породжує непотрібні трави; сад і виноград без будівничого зникає; корабель без хорошого керманича бурею і хвилями морськими тоне, та інше. Так і душа людська без Христа, – як дім спустошений, сповнений смороду, нечистоти і павутиння, дияволом і демонами розпростертих, тобто злих похотей, задумів і починань; як земля неосвоєна, яка лише терни і колючки продукує і підлягає прокляттю (Євр. 6:8); як сад і виноград, що без будівничого занепав, плодів не приносить, і ні до чого не придатний, і посіченню та спаленню підлягає; як корабель, що без керманича плаває, від бурі й хвиль хвилюється, і близько до потоплення перебуває. Бо що для хати господар, для землі й винограду будівничий, для корабля керманич, то для душі нашої Христос. Після падіння відступив Христос від душі людської, і стала вона як дім без господаря, земля і виноград без майстра, корабель без керманича. Немає і в тій душі Христа, яка, хоча водою і Духом у хрещенні відроджена була, але, першого Адама наслідуючи, заповідь Божу відкинула, і за лукавим ворогом дияволом, стародавнім тим змієм, волею своєю пішла. І якщо в тому тяжкому стані до кінця перебуватиме, навіки буде без Христа; і оскільки Христос – життя для душі, то без Христа, Який є Життя, перебуваючи, навіки буде в смерті. Покаймося ж, християни, “очистимо себе від усякої скверни плоті й духу” (2Кор. 7:1), щоб удостоїтися прийняти Христа в домівки душ наших. Для цього прийшов Він у цей світ, щоб ми вдячно зустріли Його і, очистивши домівки душ наших, прийняли Його. Стоїть Він і б’є у двері сердець наших, щоб відчинили Йому, щоб спочив у душах наших, щоб і ми могли помазати миром і омити сльозами своїми святі ноги Його (Лк. 7:37-38), і щоб Він “оселю в нас створив” (Ін. 14:23). “Ось, стою біля дверей, – каже Він Сам, – і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього” ( Одкр.3:20). Горе нам, якщо не послухаємо Його, і Його, Котрий заради нас прийшов у світ, і мандрувати в ньому благоволив, не приймемо в домівки свої! Слухай, що скаже в другому пришесті Своєму тим, хто стоїть ліворуч від Нього: “Я голодував, і ви не дали Мені їсти; спраглий був, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і не прийняли Мене” (Мф. 25:42-43). Соромно і страшно буде догану цю терпіти від Нього. Страшніше того навіки від Нього відлучитися і з дияволом у вогонь вічний відійти. “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його” (Мф. 25:41).

CXLII. Бачиш, що сонце, хоча всю піднебесну освітлює й усім обличчя своє являє однаково, однак усякому здається, що ніби на нього одного дивиться; і що б не робимо, на кожного з нас, як на одного лише, дивиться; і куди б не йшли, з нами йде, хоча завжди однаково перебіг свій від сходу до заходу здійснює. Так і вічне і духовне сонце – Бог. Хоч і на всіх однаково дивиться, і всякого діло й думку, намір, починання, задум, умисел бачить і слово чує – і з усяким на всякому місці є; і чи працює хто, чи спочиває, чи стоїть, чи йде, чи добро, чи лихо робить, – з ним є, і на діло добре й лихе дивиться, і в книжці своїй записує, – нехай відплатить усякому за ділами його. Однак так за кожним із нас наглядає і все помічає, що нібито, всі створені речі полишивши, на одного тільки мене або тебе дивиться; і що я або ти хочемо робити, говорити, мислити, починати й робити, добре або лихе, досконало знає й бачить так, начебто воно вже насправді було й робилося. І набагато краще і досконаліше все знає і бачить, ніж ми самі знаємо і бачимо; і все те бачить і дивиться так, що нібито, все інше забувши, тільки на нас, наше діло, починання і намір дивився. Так про Нього Святе Письмо свідчить: “Всі шляхи мої перед Тобою, Господи”, – говорить святий Давид (Пс. 118:168). І ще: “Господи, Ти випробував мене і впізнав мене; Ти впізнав, коли я сідаю і встаю. Ти здалеку зрозумів думки мої. Стежку мою і долю мою Ти дослідив, і всі шляхи мої Ти передбачив” (Пс. 138:1-3). Від цього вчимося, християни: 1) Боятися Бога і берегтися від усякого гріха в слові, ділі, думці, починанні та намірі. Бо Він як слово наше чує, так діло, думку і намір явно бачить, і кожному за справами відплачує, і того, хто грішить, справді може праведним судом вразити; і немає такого потаємного місця, в якому сховатися могли б ми від цього всевидющого ока, бо воно не лише зовнішнє діло бачить, а й потаємний помір, і в глибині серця потаємне проникло б. Чи робиш що проти совісті в потаємному місці, чи думаєш у серці своєму, чи маєш намір щось робити: вже те Богові явно. Стережися ж гріха, як смертної отрути, – не пізнай на собі праведний суд Божий. 2) Вчимося сподіватися на милість Божу, бо Він скрізь із нами є. І як сонце ясно сяюче скрізь із людиною є, освітлює й зігріває її, хоч би де вона була, і в добробуті, і в нещасті. Коли нас вороги наші женуть, ганьблять і лихословлять – мовчати, і не відповідати, і віддавати все Йому, бо Він усе чує і знає; гідно чи не гідно від них ганьби і ганьби страждаємо, Йому явно є. І як діти перед батьком не говорять проти хулителів своїх, але на батька свого дивляться і від нього чекають захисту, так повинні ми перед Богом, Отцем нашим Небесним, з ворогами нашими чинити, бо Він завжди з нами, і ми перед Ним завжди перебуваємо, – не відповідати їм, але мовчки очі душевні підносити до Нього й казати з Псалмоспівцем: “Ти почуєш, Господи, Боже мій” (Пс. 37:16)! 3) Звідси вчимося молитися Йому не тільки явно, словами, а й у глибині серця нашого. Бо Він не тільки слова наші чує, а й зітхання, бажання і настрій серця нашого розуміє, як каже пророк: “Бажання бідних Ти, Господи, чуєш, до прохання серця їхнього уважне вухо Твоє” (Пс. 9:38). “І буде, перш ніж вони покличуть, Я відповім; вони ще будуть говорити, і Я вже почую”, – говорить Господь (Іс. 65:24). 4) Вчимося, нарешті, що коли згрішимо перед Богом, від гніву Його нікуди втекти не можемо, бо куди б не звернулися і куди б не побігли, скрізь Він нас випереджає і зустрічає. “Куди піду від Духа Твого і від Обличчя Твого куди втечу? Чи зійду на небо, – Ти там; чи зійду в пекло, – Ти там перебуваєш; і якби я мав крила, і полетів за далекі моря, – і там рука Твоя скерує мене, і втримає мене Правиця Твоя”, – говорить Псалмоспівець (Пс. 138:7-10). Один притулок нам грішним – милосердя Його, до якого, від гніву Його праведного тікаючи, і вдаватися повинні ми, і перед Ним припадати, і зі співчуттям серця просити прощення.

CXLIII. Бачиш, що навесні із землі виростають трави і випускають листя, квіти і плоди свої; також дерева випускають листя, квіти і плоди, хоча взимку не видно було життя в них, і вони наче безплідними були, і одне дерево від іншого майже не відрізнялося. Весна – образ воскресіння мертвих. 1) Віримо, що так повстануть і вийдуть тіла наші мертві з трун, у яких потаємні були, як бачимо, як тепер трави з землі виходять, що ховалися в ній узимку. 2) Як взимку не розпізнаємо, який колір і плід у якій траві й дереві є, але весна все це показує, так нині не можемо пізнати, що в кого всередині, в серці й душі криється – добро або зло, благочестя або нечестя – і часто доброго злим, а злого добрим вважаємо; але воскресінні все ясно відкриється. 3) Як під час весни листя і квіти трав і дерев зсередини їхнього виходять і з’являються на світ, і тими листям і квітами немов би вбираються трави і дерева, і так прекрасний образ і вигляд представляють тим, хто дивиться, – так у воскресінні краса святих на тілах їхніх з’явиться, що тепер у душах їхніх схована, і тією красою, як ризою прекрасною, вдягнуться тіла їхні, які оживуть. Будуть подібні прославленому тілу Спасителя нашого, за словами апостола: “Який принижене тіло наше перетворить так, що воно буде подібне до славного тіла Його” (Флп. 3:21). “Тому, – каже святий Златоуст, ніби дивуючись, – Який сидить праворуч від Отця, згідно з цим тілом буває; Тому, Котрому ангели поклоняються; Тому, Якому стоять безтілесні сили; Тому, Котрий вищий за всякий початок, і владу, і силу” (Бесіда 13-та на вищевказане місце Апостола). 4) Як навесні висохлі трави й дерева такого ж вигляду бувають, якого були взимку, тобто неприємні й мерзенні, і ні до чого іншого, як до спалення, не підлягають, так і тіла грішних людей будуть голі й потворні, як і тепер є, навіть значно більші на них з’являться потворності; бо гріх і темрява, яка нині в серцях і душах їхніх криється, тоді зовні на них з’явиться на свідоцтво, що вони не у Христі проводили життя на землі, а у своїх похотях. 5) А від цього послідовно вчимося, що у кожної людини краса або неподобство, благочестя або нечестя всередині є; і чого немає всередині, у серці й душі, того й насправді немає. Віра, любов, терпіння, смиренність та інше всередині повинні бути; і якщо немає їх усередині, у серці, то вони є що інше , як лицемірство, яке зовні виглядає, наче щось наявне, але по суті є ніщо. 6) Нікого не повинно засуджувати й судити, так само й хвалити безглуздо; бо не знаємо, що в кого в серці криється, і часто божевільно називаємо того злим, хто всередині й насправді добрий, і того добрим, хто всередині злий, і так суддями несправедливими буваємо. Від цього відвертає апостол: “Не судіть ніяк завчасно, доки не прийде Господь, Який і висвітлить приховане в темряві, і виявить серцеві наміри, і тоді кожному буде похвала від Бога” (1Кор. 4:5). 7) Шукати вірою доброти і прикраси душі, і просити того у Христа, Який один може очистити її від скверн і прикрасити; а не ганятися за красою світу цього: бо краса душевна вічна, як і сама душа, а краса тілесна тимчасова.

CXLIV. Бачиш, що слина та інше, що від їжі та пиття є, поки всередині міститься, не гидується тим людина, а коли викинеться геть, тоді всякий гидує тим, що в себе всередині мав. Так і гріх: поки всередині людини є і чинить його, не гидує ним людина, але коли благодаттю Божою позбудеться його і, як блювотину, викине з серця свого, тоді для неї огидним робиться. Звідки буває, що всяким гріхом, в інших видимим, гидується людина, хоча й сама той самий гріх у собі має. Мерзенний і блуднику блуд, хижакові розкрадання, злодієві крадіжка, лукавому лукавство, заздріснику заздрість, злісному злість, наклепникові наклеп, лихослову лихослів’я, в ближньому своєму видиме. Але в собі, хоч і має це ж зло, проте не цурається його, не цурається ж, бо смертоносної отрути тієї не пізнає. О, якби чудовисько це й страховисько жахливе побачив бідний грішник у собі й гидоту його нюхав би! Більше б цурався того, ніж цурається калу, зсередини утроби своєї виверженим! Але така наша загальна сліпота, бідність і окаянство, що тієї гидоти не пізнаємо і не намагаємося пізнавати. Так-то, улюблений християнине, заразив отрутою своєю серце наше сатана і затьмарив душевне наше око! Цей випадок і міркування вчить нас: 1) Що серце наше глибоко розтлінене і без благодаті Божої ніщо інше, як тільки зло задумує. Бо зміїне насіння, в ньому посіяне, відповідні й плоди народжує. 2) Вчить випробовувати його, і гидоту, що в ньому криється, пізнавати, і нею ганьбитися. Це найбільше буває, коли усамітнюємося вдень або вночі, і в глибину серця нашого проникаємо, і розглядаємо, які від нього задуми, починання і наміри народжуються і до чого схиляються. Також від ближнього нашого себе пізнаємо, тобто, що бачимо в ближньому, те й у нас є: коли бачимо, як ближній гнівається або якусь іншу душевну неміч показує, то мусимо звернути й на себе очі, що й ми тією самою недугою немічні. Насіння всякого гріха в серці нашому є. І так, що помічаємо в ближньому нашому ділом, що робиться, то можемо і ми при нагоді робити, і злого насіння злі плоди показувати. Бо природне нам зло це, оскільки з ним усі народжуємося. 3) Очищати його неліниво намагатися, на кшталт городника або садівника, який сучки шкідливі зрізає з дерев, щоб їм не шкодили. Так і ми повинні серце наше очищати від помислів, які шкодять очищенню душі нашої і не попускають приносити плодів, віри християнської гідних. Наприклад, чи повстає помисел гніву, злоби, чи помсти, чи ненависті, чи блуду, чи заздрості, чи гордості, чи наклепу, тощо? Негайно його відсікати або придушувати, щоб не зріс, і так не зашкодив би душі. І в цьому допомоги просити у Христа Господа нашого. 4) З вірою просити того ж Визволителя, щоб Він силою Своєю від цього мерзенного мучителя нас визволив, щоб, звільнившись від нього, старанно й бездоганно служили Визволителю, за словом Його: “Коли ж Син визволить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). Тоді будемо нехтувати і ми гидотою гріха, як гноєм виверженим і сморідним. Це-то і є справжня християнська свобода, до якої прагнути невсипуще повинні ми і віддавати перевагу їй понад усі скарби світу цього. Ця свобода набагато перевершує свободу князів, вельмож і панів століття цього, які людьми керують, але самі своїм пристрастям підкоряються; над людьми панують, але над ними панує гріх. Християнська свобода не така: вона Богу одному і заради Бога людям кориться і служить, але гріховного ярма не носить. Пошукаймо, улюблений християнине, цього найдорогоціннішого бісеру синів Божих, який вони в “глиняних посудинах носять” (2Кор. 4:7).

CXLV. Бачиш, що ті, хто бажають запах сморідний із спокою вигнати, запалюють запашні порошки або інше, до того придатне, і так сморід запахом пахощів виганяється. Душа людська – як хатина, яка до занепаду праотцівського була сповнена пишністю й лагідністю, як пахощів, і була житлом Святого Духа; але після занепаду увійшла до неї злість, як смердючий запах, і наповнила її. Відчуваємо й нюхаємо лихий запах цей усе всередині себе, коли зсередини, “з серця виходять злі помисли” (Мф. 15:19), як смердючі запахи; відчуваємо, дорогий християнине, і зітхаємо про це, бажаючи скинути зі своєї душі стару людину та зодягнутися в нову. О, нехай удостоїть нас цього людинолюбний Господь, Який заради людини став людиною! Як же можемо сморід із душі нашої вигнати, якщо не протилежними тому пахощами? Бо противне противним проганяється. Так темрява світлом, холод спекою проганяється. Від падіння Адама увійшла злоба і злорадство в душі наші. Господь прийшов на землю і показав нам образ святої Своєї доброчесності й благості, показав образ смирення, терпіння, лагідності, любові та інших святих звичаїв, які в божественному Його серці були; і як орел пташенят своїх навчає літати, так Він вірних навчив у світі цьому жити й Богу догоджати, як говорить: “Навчіться від Мене” (Мф. 11:29); і ще: “Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:15); і апостол каже: “Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли слідами Його” (1Пет. 2:21). Його добротою, смиренням, терпінням, лагідністю і любов’ю нехай виженемо з сердець наших злобу, гордість, гнів, ненависть, заздрість і всяку нечистоту. І так, вводячи в душі наші милосердя Христове, від свого злорадства постараємося позбутися і пахощами непорочних чеснот Христових будемо виганяти сморід, що прибув нам від ворога. І що більше те робитимемо, то більше очиститься душевний дім наш, як що більше пахне запашним порошком у спокої, то більше очищається від смороду спокій і більші пахощі в собі має. Тяжко це плоті нашій, християни, щоб від свого злорадства зректися; але цього посада віри християнської вимагає від нас. Для цього очищення треба робити таке: 1) Завжди мати перед собою образ непорочного життя Христового і на нього душевними очима дивитися – для чого потрібно читання або слухання Святого Євангелія, в якому написане Христове житіє. Цим не виключається образ житія святих Божих, які також дивилися на цей живий божественний образ і наслідували його. 2) Усіляким старанням і силою примушувати себе до того, щоб чинити опір пристрастям, що повстають у серці, та присікати їх на початку, щойно почнуть із серця показуватися, і протилежне їм сприймати в серці, наприклад, проти гордості – смиренність; проти гніву, злості, помсти, ненависті, заздрості, нечистоти – терпіння, лагідність, любов, доброзичливість, чистоту від Христового життя сприймати, й тим пристрасті, що повстають, втихомирювати та приборкувати. Легко про це говорити, але не легко це робити, християнине! Бо природно нам зло, і проти пристрастей боротися і їх перемагати не що інше, як проти себе самого боротися і себе самого перемагати – важка боротьба і перемога, але славна! 3) Оскільки старання наше не сильне без допомоги Божої, бо вельми розтлінне серце маємо, то мусимо Христа на допомогу кликати, щоб Сам нам допоміг і замість злорадства нашого Своє милосердя насадив Духом Своїм Святим у серцях наших. Для цього Він і у світ прийшов, щоб злість, як сморід, що в душах наших вселився, вигнати і пахощі Своїх божественних вдач у них насадити. Нехай буде наше старання, віра і молитва старанними, бачачи це, Він схилиться на милість і подасть нам благодать Духа Свого Святого, яка буде допомагати нам у всьому, що стосується справи спасіння нашого.

CXLVI. Бачиш, що хлібороб спершу покладає в серці своєму надію на зібрання плодів і потім, таку поклавши надію, береться до справи, за допомогою якої здійснення надії досягається: робить землю, орає і сіє. Так і у всякій речі надія, сприйнята в серці, заохочує того, хто сподівається, до праці та засобу, через який можна надію здійснити. Купця надія багатства переконує купецтво, воїна надія перемоги і слави – битися, учня надія розуму і мудрості – вчитися в школах та інше, і в справі розпочатій не слабшати переконує. Так і християни у справі спасіння свого чинити повинні. Надія християнська – вічне життя в майбутньому віці, як у святому Символі віри говориться: ” Сподіваюся на воскресіння мертвих і на життя майбутнього віку”. Цю надію втратили ми в Адамі; але у Христі знаходимо її, якщо в Нього щиросердно віруємо і віру нашу показуємо любов’ю і терпінням. Повинен кожен, хто вірує в Христа, цю надію в серці своєму покласти й утвердити, як хлібороби роблять, і так у подвигу віри та іншій християнській праці трудитися, не слабшати, дивлячись на жаданий і неоціненний плід вічного життя. Хлібороби очищають ниви свої, викидають буряни, щоб не перешкоджали рости пшениці. Так повинні і ми відсікати забаганки і пристрасті від сердець наших, щоб не перешкоджали рости насінню Божого слова, і так би безплідним його не створили. Хлібороби очікують раннього і пізнього дощу на ниви свої, без якого ниви безплідні бувають, скільки не трудяться на них. Так і наша праця марна буває, якщо не зійде на ниви сердець наших дощ благодаті Божої. Повинні і ми трудитися, і чекати дощу милості Божої, і молитися Богу, щоб послав нам згори росу благодаті Своєї і напоїв нею ниви сердець наших. Маємо підносити руки й очі до Того, Хто живе на небесах, як Псалмоспівець робив і нам образ подав. “Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах!Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас” (Пс. 122:1-2). Хлібороби все літо трудяться, потіють і спеку сонячну терплять, щоб жаданий плід отримати. Так і християни повинні все своє життя трудитися, боротися і терпіти напасті, що трапляються, щоб не втратити плоду вічного життя, яке Христос, Син Божий, трудами Своїми і Кров’ю нам придбав. Хлібороби достиглі плоди з радістю збирають. Так і християни, які “зі страхом і трепетом творять своє спасіння” (Флп. 2:12), з радістю сприймуть його з рук Господніх, що обіцяв Він віруючим і тим, хто любить Його. “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). “І повернуться визволені Господом, прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою; вони знайдуть радість і розвагу, а смуток і зітхання підуть геть” (Іс. 35:10). Хлібороби ледачі й ті, що в неробстві живуть, побачивши братів своїх, які плоди праць своїх збирають і радіють, а самі нічого не мають, бо не працювали, – сумують, тужать, засмучуються та сварять себе, що влітку не трудилися і тому плодів не мають. Так і християни, які недбало живуть, побачивши інших, які за подвиг віри і труди, у благочесті підняті, ублажаються і прославляються Господом, – заплачуть і заридають невтішно і будуть себе сварити, що не хотіли трудитися в тимчасовому житті. Лазар, згаданий у Євангелії, спочиває на лоні Авраамовому після трудів і хвороб своїх тимчасових; а багатій безглуздий, який “одягався в порфіру і віссон, і щодня бенкетував пишно”, після веселощів і розкоші малихчасових, перебуває в муках і бачить удалині Авраама та Лазаря на лоні його, і, закричавши, каже: “Отче Аврааме! змилосердися наді мною і пошли Лазаря, щоб намочив кінець пальця свого у воді і прохолодив язик мій, бо я мучуся в полум’ї цьому” (Лк. 16:19-24), – і навіки виголошувати буде, але нічого не отримає. З вищесказаного бачиш, християнине: 1) що теперішній час для християн – час праць, подвигу, скорбот і хреста, а майбутній вік – час спокою, відплати, радості й розваг, тому що “багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже”, за апостольським словом ( Діян. 14:22). 2) Бачиш, як засліплена духовно бідна людина! Чого не роблять люди заради тимчасового прибутку, що скоро гине? Яких труднощів і бід не приймають? Але ніщо їм не обтяжливо і не незручно, щоб бажане отримати. Так сильно спонукає, заохочує і схвалює їхня безсумнівна бажаного добра надія, хоча часто й обманюються. Бо не все отримує людина, чого хоче й сподівається отримати, оскільки в Божій владі перебуває наше тимчасове благополуччя, а не в людській, – і кому хоче, той подає його. Однак люди, і не маючи досконалої надії, все ж шукають, і ретельно, те добро, яке бачать тілесними очима. Але вічного блаженства, перед яким уся слава, багатство, честь і царство земне, як ніщо, або недбало шукають, або зовсім перестали шукати. О, якби внутрішнє око людини відкрилося, і побачив би в одну мить ока майбутню славу, уготовану обранцям Божим, – прагнув би до неї так, як спрагою пекучий до джерела водного, і ніщо б його від того не могло відвернути. Повір, християнине, що честь, багатство, слава, милість, слава і втіхи світу цього, як смердюча мертвечина, огинуть йому, і навіть страждання та муки не зможуть зупинити й утримати прагнення його. Спасительне Христове втілення і страждання вчить нас усьому. Позбулися ми в Адамі майбутнього того блаженства і потрапили у вічне лихо, але Христос, Син Божий, будучи таким великим і високим, що немає нікого більшого і вищого за Нього, бо Бог є, – заради того на світ прийшов і постраждав, щоб вічне лихо позбавити і до вічного блаженства повернути людину, яка відпала. З одного цього можемо, християни, пізнати, що велике і невимовне лихо те, від якого Христос, бажаючи нас визволити, кров Свою вилив; і велике й незбагненне блаженство майбутнє, яке смертю Своєю відкрив для нас, тих, хто втратив його. Слава незбагненній любові Його до нас і милосердю! Незбагненне як зло вічної муки, так і добро вічного блаженства, заради якого Син Божий і Бог істинний Себе Самого не пощадив, щоб від першого нас позбавити, а друге нам повернути. Але така наша загальна сліпота й окаянство, що або мало віримо, або зовсім не віримо тому, хоча по-різному й відкрив Бог у святому Своєму слові те блаженство для користі й утіхи нашої. 3) Безглуздо роблять ті християни, котрі не хочуть битися, трудитися у справі покликання християнського, але бажають вічне життя здобути; хочуть у сладощах, розкоші, честі, славі та багатстві світу цього веселитися – і з Христом у майбутньому віці царювати хочуть; хрест із Христом носити відмовляються, соромляться й жахаються його, і уникають його, – але прославитись із Ним хочуть. Вони подібні до тих людей, які хочуть плід зібрати, але землю орати, сіяти й трудитися не хочуть; які славу перемоги мати й тріумфувати хочуть, але воювати не хочуть; від царя милість одержати хочуть, але вірно йому служити не хочуть; які до міста якогось дійти бажають, але шляхом, який веде до цього міста, йти не хочуть, але іншим шляхом ідуть. Тісний шлях до вічного життя, християнине; а розлогий – у вічну погибель веде, за неложним словом Христа Господа нашого (Мф. 7:13-14). Віра, яка вказує на вічне життя і веде до нього, багаторазово підлягає спокусі. Диявол, світ із метушнею і “плоть із пристрастями і похотями” (Гал. 5:24) намагаються цілісність її порушити і винищити. Проти всіх цих супостатів треба битися і віру більше життя свого зберігати. Що звідси випливає, як не невпинне озлоблення, скорбота і тіснота душі тієї, хто бореться? То той, то інший, то третій ворог нападає і хоче в душі забрати неоціненний скарб – вічне спасіння. Бракуватиме часу думати тому про честь, славу, багатство і розкіш світу цього, про помсту за кривду, заподіяну людиною, та про інше, що належить світу, хто хоче з тими ворогами вступити в битву. Одне буде в нього старання – щоб не бути ними переможеним. Так від усякого випадку й від усякого видимого створіння до невидимого можна міркування звертати, наприклад, від видимого світу до невидимого, від видимого світла до невидимого й вічного, тобто до Бога, від видимої темряви до невидимої, тобто до диявола та гріха, від видимого зору до невидимого, від тілесної сліпоти до душевної, від тілесного здоров’я до душевного, від тілесної немочі до душевної та інше, – і цим духовну користь собі приносити. Бо що бачимо у видимих речах, те є і в невидимих, і що відчуваємо в тілі, те помічається і в душі, хоча нерівномірно, як про це читаємо у Святому Письмі, в якому описано стан душі нашої, добрий або недобрий, описується. Має тіло наше життя, смерть, здоров’я, неміч, злидні, багатство, благопристойність, неподобство, скорботу, розраду, полон, волю, темряву, світло, голод, спрагу, їжу, питво, одяг, працю, спокій та інше. Те саме помічається і в душі нашій. Тіло пожвавлюється душею, помирає, коли душа від нього йде, – душа живе благодаттю Божою, помирає, коли її благодать залишає. Тілу нашому світить сонце, місяць і світильник, але світло, яким душа наша освічується, є Христос, “Який освічує кожну людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9), і світильник її – закон Божий, згідно з писаним: “Світильник для ніг моїх – Закон Твій” (Пс. 118:105). Сліпе тіло наше, якщо не має очей відкритих, глухе, якщо не має вух, – сліпа душа, якщо не має просвітлення Святого Духа, і глуха, якщо не має належного чуття гласу Божого, який у Святому Письмі простягається. Тіло наше має багатство: золото, срібло та інші речі, на думку світу цього, дорогі; злиденне і убоге, якщо не має. Має і душа багатство своє – дарування Божі духовні: віру, виправдання, освячення,мудрість тощо; злиденна, убога і нага, якщо їх не має. Тіло наше потворним роблять струпи, рани, гній, зморшки та інше – душу потворною роблять гріх і пристрасті безчинні. Тіло наше жадає і жадає без їжі і пиття і наготу терпить без вбрання – душа жадає і жадає без слухання Божого слова і голодує без благодаті Його. Тіло втішається і зміцнюється їжею і покривається одягом – душа втішається словом Божим і благодаттю Його, що живе в ній, і покривається нагота її Христовою правдою. Полониться тіло наше, коли потрапляє в полон до ворога, або утримується в темниці, або узами зв’язується; свободу отримує, коли цих лих позбавляється. Має і душа свій гіркий полон, коли людина потрапляє під владу диявольську, служить гріхові й пристрастям безчинним, блудить, п’янствує, викрадає, краде, злиться та інші пристрасті чинить; визволяється ж Христом, коли навертається від гріхів до Бога та вірує у Христа, Визволителя всіх. Так і в іншому помічається схожість невидимого з видимим і душі з тілом, про що Святе Письмо навчить тебе, християнине, якщо з старанністю і бажанням спасіння свого будеш його читати або слухати. А як нам від лих духовних звільнитися і блаженство духовне здобути, подається в тому самому Святому Письмі образ, тобто віра в Христа, Який віруючих у Нього позбавляє і блаженними робить, як Він Сам каже: “Коли Син вас визволить, то істинно вільні будете” (Ін. 8:36). І ще: “Христос Іісус… став для нас премудрістю від Бога, праведністю і освяченням та відкупленням”, – написав апостол (1Кор. 1:30).Зауваж тут, християнине: 1) Ці пункти слугують для роз’яснення наступних моїх пропозицій і міркувань. 2) Ці уподібнення, взяті від різних речей, що почуттям підлягають, і прикладені до невидимих, більше покладаються заради простого народу, який не може зрозуміти вчення про духовні речі. Нічим так не роз’яснюється, і зрозумілим не робиться, і в пам’яті не поглиблюється вчення, як подобою тих речей, що чуттєвостям нашим підлягають і перед очима нашими перебувають. Тому бачимо, що і в священних книгах безліч таких подібностей є, якими спасительне вчення роз’яснюється, і небесні й духовні речі земними й видимими доводяться, як-то: слово Боже уподібнюється насінню, грішники – хворим, неосвічені благодаттю Божою – сліпим, невідомий день другого Христового пришестя – злодієві, який вночі приходить, та інше. 3) Річ одна до одної подібна буває не в усьому, а тільки в деяких властивостях: тому і про подібності, як тут, у цьому параграфі, так і в інших наведених місцях, розуміти треба те ж саме, що і вони тільки в деяких властивостях схожі з тими речами, які роз’яснюють. 4) Щоб від видимих речей до невидимих міркування звертати і так духовну користь отримувати, потрібне міркування вірою, яка основою своєю має Боже слово, кероване і затверджуване, без якої зручно погрішити можна.

Стаття 2: Про серце і язик людський

Глава 1: Про людське серце

“Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле, тому що від надлишку серця говорять уста її”, – говорить Господь (Лк. 6:45).

“Сину мій, віддай серце твоє мені” (Притч. 23:26)

– 28. Серце тут мається на увазі не в прямому розумінні, оскільки воно є початком життя людського, як філософи міркують, а повчально, тобто як внутрішній людський стан, прихильність і нахил. Це видно з наступного апостольського слова: “серцем вірують до праведності” (Рим. 10:10), – та іншого, пророчого: “Сказав божевільний у серці своєму: “Немає Бога” (Пс. 13:1), та з інших місць Святого Письма. Звідки серце уподібнюється в Письмі скарбу, в якому або благе, або зле ховається, як каже Господь: “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле”. Тобто, який людина внутрішній стан має, такі в неї слова й діла зовнішні є, і про що всередині повчається, замислює, старається, те й зовні проявляється. Слово і діло зовнішнє – вісник і свідок внутрішнього людського стану. Серце, у прямому сенсі, оскільки є початком життя людського, у всіх однакове, тобто у добрих і злих, як і інші природні органи; але в повчальному сенсі зрозуміле, – не однакове, але в когось добре, а в когось зле, та інше.

– 29 Серце людське саме по собі, без благодаті Божої, зле, бо ніщо інше, як тільки суєтне і зле помишляє, як написано: ” Думка серця людського – зло від юності його” (Бут. 8:21). Звідки серце це, як нижче побачиш, називається в Письмі “кам’яне”: бо ні умовляннями, ні погрозами, ні милістю, ні суворістю не схиляється і не пом’якшується. Тому Бог обіцяється вірним Своїм дати “серце інше”. “І дам їм серце одне, і дух новий вкладу в них, і візьму з плоті їхньої серце кам’яне, і дам їм серце тілесне” (Єз. 11:19). Тому про людину, благодаттю Божою не відроджену, говориться: “Сказав божевільний у серці своєму: “Немає Бога”. І Господь каже: “Із серця виходять злі помисли, убивства, перелюбу, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хули” (Мф. 15:19). І хоча благодаттю Божою освічена буде людина, проте зло це, що виходить із серця, відчуває, і повинна багато праці на все життя докладати і проти природного того лиха духовно боротися, бо безперестанна їй належить проти того брань. Звідки читаємо, що і водою, і Духом відроджені, і святі впадають у тяжкі гріхи, які з цього розтлінного джерела випливають. Тому наказано всім вірним молитися і просити в Небесного Отця благодаті Святого Духа, щоб змогли противитися тому злу, яке від серця походить, і умертвляти його. Розтлінню серця нашого сприяє на шкоду нам диявол зі злими своїми ангелами і спокусами світу цього. Звідси випливає, що серце добре і богобоязливе не може бути, як тільки від Бога. Бо Сама людина серця свого злого на добре змінити не може; звідки Псаломщик молиться: “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12). Тож кожному, хто прагне мати серце добре, треба з Псаломщиком молитися Богу про те, щоб за милостивою Своєю обітницею, подав серце інше і дух новий, і взяв від нас серце кам’яне, і подав серце тілесне, щоб на ньому, як на нових скрижалях, зміг бути написаний закон Євангелія Христового, “не чорнилом, а Духом Бога Живого, не на скрижалях кам’яних, а на скрижалях тілесних серця” (2Кор. 3:3), як написано: “А ось угода, яку Я укладу з домом Ізраїлевим по тих днях, – каже Господь, – вкладу закон Мій у їхнє нутро, і на серцях їхніх напишу його, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом” (Єр. 31:33).

– 30. Серце одне і душу одну мати – значить мати велику злагоду у вченні та волі, як пишеться про вірних, які були за апостольських днів: “А в багатьох, хто увірував, було одне серце і одна душа” ( Діян. 4:32).

– 31. Двоєдушність або двоєсердя буває в тій людині, яка язиком одне говорить, а мислить інше. Такого звичайно називають усі двоєдушним, або по-іншому назвати можна підлесником, ошуканцем і лукавим; протилежна ж цьому пороку чеснота – простосердечність.

– 32. Серце чисте і праве, згідно зі Святим Письмом: 1) намагається волі Божій слідувати; 2) шукає у всіх своїх справах, словах і починаннях слави Божої; 3) дбає про користь ближнього свого, тобто всякої людини. Про це ясніше і докладніше побачиш, читачу, нижче.

– 33. Серце це – початок і корінь усіх діянь наших. Бо, що не робимо, подумки чи ділом, – серцем робимо, або добро, або зло. Серцем віруємо чи не віруємо; серцем любимо чи ненавидимо; серцем упокорюємося чи пишаємося; серцем терпимо чи нарікаємо; серцем пробачаємо чи сердимося; серцем примирюємося чи ворогуємо; серцем навертаємося до Бога чи відвертаємося; серцем наближаємося, приходимо до Бога чи відходимо й віддаляємося; серцем благословляємо чи проклинаємо. На серці радість чи смуток, надія чи відчай, покаяння чи нерозкаяне життя, страх чи відвага. У серці простота або лукавство. Серце зітхає, молиться, сподівається або навпаки робить, та інше. Отже, чого на серці немає, того й насправді немає. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, а є лицемірство. Смирення не є смирення, а є облуда, коли не в серці; дружба не є дружба, а гірша за ворожнечу, коли ззовні тільки проявляється, а в серці не має місця. Тому Бог вимагає від нас серця нашого: “Сину мій, віддай серце твоє Мені” (Притч. 23:26).

– 34. Що в серці зачинається, добре чи зле, то зовні, через члени тілесні являється. І серце людське зовнішні члени тіла, як-то: язик, руки, ноги та інші, як знаряддя вживає для втілення задумів своїх у саму справу. Так язиком благословляє або кляне, руками викрадає або подає, вбиває або зберігає; вухами слухає добре або зле; ногами ходить до навмисного місця; іншими членами інший намір свій здійснює. Хто добре і святою вірою Христовою очищене серце має, той нелицемірно добрі й плоди зовні показує; а хто зле серце має, злі й плоди показує, як каже Господь: “Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле” (Лк. 6:45).

– 35. Усяка справа людська не за зовнішнім, а за внутрішнім станом серця і наміром судиться. Бо часто зовнішня справа в того й іншого однаково буває. Але внутрішня прихильність і намір по-різному може бути. Наприклад, один суддя не приймає винагороди, і інший не приймає. Перший тому не приймає, що укази монарші стратою загрожують, а брав би, якби того не було. Інший не бере, щоб Бога не прогнівити злочином заповіді Його святої. Цей – істинний безсрібник, добре і богобоязне серце має. А той, хоча руками не приймає винагороди, але серцем приймає і тому як хабарник засуджується. Бо страх людський має, а не Божий, людини боїться, а не Бога. І тому зле і невірне серце має. Один не краде тому, що не хоче. Інший не краде тому, що не може, а крав би, якби випала нагода. Перший справді чесний, а другий завжди в серці краде. Один дає милостиню заради імені Христового, бажаючи допомогти тому, хто просить, через бідність, а інший – щоб славу добру нажити. Перший істинно милостивий, а другий – марнославний. Один входить до церкви разом із вірними молитися і славословити ім’я Боже, а інший – подивитися церемонії. Одному корисний, а іншому некорисний вхід до церкви. Бо і язичники дивляться на церемонію християнську. Один сприймає ранг для того, щоб багатство зібрати і велику честь отримати, а інший – для того, щоб суспільству і братії своїй послужити. У нього добрий намір, а в іншого – злий і згубний. Один проповідник проповідує проповідь для того, щоб показати себе, славу і похвалу від слухачів отримати і високий ступінь здобути. Інший проповідує, щоб людям користь принести. У нього добрий намір, а в іншого – злий. Не вбиваєш, не перелюбляєш, не крадеш, не лихословиш ближнього тому, що боїшся суду цивільного – політик ти, а не християнин. Людини боїшся, а не Бога. І тому між невірними вважаєшся, хоча й Христове ім’я носиш. Не робиш злого тому, що Бог заборонив і боїшся Бога прогнівити – віри християнської справа є. Ідеш на битву, щоб користь отримати від ворога, збагатитися – не багато і майже нічим не відрізняєшся від розбійника, який для того на людей нападає, щоб збагатитися. Ідеш проти ворога, щоб Церкву і Вітчизну свою захистити – похвальний намір цей. Дивишся на дружину просто, без жодного жадання, як на створіння Боже – немає гріха. Дивишся з нечистою пристрасною – “чиниш перелюб… у серці своєму”, як вчить Господь (Мф. 5:28). Одягаєшся в сукню, пристойну рангу твоєму – безгрішно робиш. Прикрашаєш себе вбранням, щоб пишність показати і пошану від незнайомих отримати – миролюбець ти і горде серце маєш. Просиш у ближнього свого вибачення за образу й образи, боячись суду цивільного – мудрість людська це. Смиряєшся перед братом своїм із жалем, що образив його – любові знамення це. Не впиваєшся, оскільки не маєш, чого пити – п’янствуєш у серці твоєму. Не впиваєшся, оскільки грішно – стриманості справа ця, істинний стриманець ти. Плаче хтось, що втратив багатство або позбувся честі – смуток століття цього і тому некорисний. Плаче інший, що ближньому не може помститися – злоби дія це і печаль згубна. Плаче третій, що людинолюбця Бога прогнівив – така “печаль заради Бога” (2Кор. 7:10) і душеспасительна. Плачеш над мертвим батьком, або братом, або другом, що з коханим розлучився – печаль марна. Плачеш над мертвим, думаючи, що гріх нас у такий бідний стан привів – це плач християнський. Карає командир підлеглого, що не вшанований або збезчещений ним – це гніву і злоби виконання, а не покарання. Карає як законопорушника, і щоб надалі справніше поводився – це покарання правильне є і намір християнський. Даєш тому, хто просить, милостиню, щоб користь від нього якусь отримати – це купівля і торг, а не милостиня. Шануєш царя або від нього посланих, боячись покарання за нешанування – це людська хитрість. Шануєш тому, що Бог велів шанувати – це християнська справа. Терпиш образу, оскільки не можеш помститися – мимовільне терпіння. Терпиш образу добровільно, підкоряючись заповіді Христовій – це справа істинного терпіння і спасительна. Так і в іншому за станом сердечним судиться всяка справа – зла вона чи добра. Про це кожен у своїй совісті сповіщається, як бачимо це і в Святому Письмі. Каїн і Авель приносили жертву Богу, але “Господь зглянувся на Авеля і на дар його, а на Каїна і на дар його не зглянувся” (Бут. 4:4-5). Митар і фарисей молилися в церкві Богу; але митар виправданий, а фарисей відкинутий (Лк. 18:14). Радів Закхей, побачивши Господа нашого Іісуса Христа (див. Лк. 19:2-9), радів і Ірод (див. Лк. 23:8), але Іродові на погибель, а Закхею на порятунок звернулася радість. Так за внутрішнім станом сердечним судиться перед Богом усяка справа. І хоча буває, що справа зовні видається доброю, але якщо походить від наміру недоброго і непотрібного, – перед Богом засуджується як непотрібна. Намір – як основа, на якій справа твориться. І яким є намір, такою є і справа: якщо добрий намір – добра справа, якщо злий намір – зла і справа, що робиться. Звідси випливає, що нікого ні хвалити, ні сварити безрозсудно не повинні ми. Оскільки внутрішнього людського стану і наміру ніхто, крім одного Бога, знати не може. “Хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що живе в ній” (1Кор. 2:11)? Бо часто буває, що шалено хвалимо того, хто перед Богом окаянний і тому насправді мерзенний; засуджуємо того, кого Бог виправдовує, і виправдовуємо безглуздо того, кого Бог засуджує, і тому грішимо. –

36. Оскільки всяка справа людська, як внутрішня, так і зовнішня, від серця залежить, і яке серце, таке й діло – добре чи зле. І від природи маємо серце розтлінне. Тому мусимо старанно і невпинно молитися і просити у Серцезнавця Бога, Який з нічого все і з лихого добре робить, просити серця нового і духа правого, щоб помисли і діла, які від серця походять, правильними були і до однієї Божої слави мали намір. Повинні, за прикладом Псаломщика, завжди зітхати: “Серце чисте збудуй у мені, боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12). А якщо серце праве буде, то і справи правими будуть.

Глава 2: Про язик людський

“Якщо хто з вас думає, що він благочестивий, і не приборкує свого язика, але зваблює своє серце, то в того пусте благочестя” ( Іак.1:26).

– 37. Нічим так не грішить людина, як язиком, коли ним не керує належним чином. Язик кляне людей, створених за подобою Божою. Язик злословить батька і матір. Язик навчає вбивства. Язик радить і змовляється про перелюбство, нечистоту, злодійство, розкрадання, неправду всяку. Язик бреше, лестить, обманює. Язик пустословить, буєсловить, блюзнірствує, лихословить. Язик винуватих у суді виправдовує і правих звинувачує. Язик у купівлі худу річ за добру продає. Язик стосується монархів, які ніякому земному суду не підлягають. Язик терзає і святих мужів, які незлобивістю своєю нікому не шкодять. Від язика не позбувся Сам Господь наш, Спаситель світу, Який “не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22). Язик вивергає хули на велике, святе і страшне ім’я Боже. Словом, нічого язик не залишає, але на все вивергає отруту, яка криється в серці людському.

– 38. Язик незліченне зло на світі робить. 1) Язик одному монархові на іншого обмовляє: від чого ворожнечі, сварки, битви, кровопролиття відбуваються; стільки тисяч неповинних людей гине; стільки вдів і сиріт, що плачуть, залишається; стільки держав, міст, сіл запустіють; стільки сум грошових і всякого утримання даремно пропадає. 2) Мова розсіює єресі, розколи, спокуси, і від того робиться багато Церкві Святій шкоди, людям пагуби, церковним правителям занепокоєння і праці, як справа сама показує. 3) Язик наклепом наповнює вуха царів, князів та інших можновладців, від чого багато невинних гине. 4) Язик також обтяжує судові місця підступними і безсовісними наклепами, від чого присутнім і служителям канцелярським непотрібні занепокоєння і труднощі. 5) Язик, торкаючись лихослів’ям влади, приводить її до підозри, від чого їй буває зневага, неслухняність від підвладних, а в них самих безстрашність, свавілля; у суспільстві сум’яття та всілякі негаразди. 6) Мова немічних і малодушних призводить до нестерпної печалі, зневіри і відчаю. 7) Язик в одному місті й селі між сусідами, в одному домі між дружиною й чоловіком, між братами, сестрами, рабами, між друзями люб’язними сварки й бійки робить. 8) Язик відкриває секрети, які за присяжною посадою твердо зберігати повинно, від чого також багато труднощів і біди відбуваються. 9) Язик часто і самого того, хто обмовляє, призводить до великого каяття і печалі, що слово випустив, якого повернути неможливо. Коротенько сказати: скільки на світі лиха є або було, все язик або вчинив, або примножив. О, язик неприборканий! “Невеликий член, але багато робить,… це – нестримне зло,… сповнене смертоносної отрути” (Як. 3:5-8). Блаженний і мудрий той, хто приборкує язик! Блаженний, хто “для слів своїх зробив вагу і міру, а для уст своїх – двері і запор! Той, хто приборкує язик, житиме мирно, і той, хто ненавидить балакучість, зменшить зло”, – каже Сирах (Сир. 28:29,19:6). Істинно Соломон написав: “Хто береже уста свої, той береже душу свою” (Притч. 13:3); і ще: “Хто береже уста свої і язик свій, той береже від лиха душу свою” (Притч. 21:23). Окаянний і божевільний, хто не береже свого язика, не знає часу мовчати і часу говорити: “Людина зломовна не виправиться на землі” (Пс. 139:12). “Смерть і життя – у владі язика” (Притч. 18:22); бо “спотикання від землі краще, ніж від язика” (Сир. 20:18). “Багато хто впав від гострого меча, але не стільки, скільки тих, що впали від язика; щасливий той, хто сховався від нього, хто не зазнав люті його, хто не тягнув ярма його і не зв’язаний був путами його, бо ярмо його – ярмо залізне, а пута його – пута його мідні, смерть люта – смерть його, а пекло найкраще за нього” (Сир. 28:21-24).

– 39. Якщо язик, розумом не керований, буває виною стількох гріхів і лих, – повинні ми намагатися його приборкувати. Але старання без допомоги Божої мало що може, “бо нестримне зло”, як каже апостол. І хоча дві огорожі, тобто зуби й губи має, проте проривається. Бо серце людське, як посудина переповнена, все, що не вміщається, геть викидає, і таким чином “від надлишку серця промовляють уста його”, за словами Господа (Лк. 6:45). Тому мусимо ми смиренно молитися з Псаломщиком до всемогутнього Бога: “Постав, Господи, охорону до вуст моїх і зачини двері губ моїх” (Пс. 140:3), щоб і серце виправив, і язик – знаряддя серця – скерував та навчив добросовісно, і як треба говорити, а чого не треба говорити, про те б і в серці не подумувати.

Стаття 3: Про гріх і взагалі про його наслідки

Глава 1: Яке велике зло – гріх

“Горе беззаконному! Бо буде йому відплата за діла рук його” (Іс. 3:11)

– 40. Гріх – усе те, що не робиться проти святого і вічного Божого закону, як вчить апостол: “Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня, а гріх – це беззаконня” (1Ін. 3:4). Гріх – злочин і руйнування вічного і незмінного Божого закону, непослух і противлення святій Божій волі.
– 41. Гріх буває ділом, словом, помислом, бажанням і наміром. Справою, як-то: вбивство, розкрадання та інше; словом, як-то: хула, лихослів’я, наклеп, лихослів’я тощо; думкою, як-то: лихослів’я, насолода в думках, яка буває від похоті блудної, таємна ненависть, злість та інше; бажанням і наміром, як-то: похіть нечистоти, бажання чужого добра, помсти і все, що не хоче людина зробити проти закону Божого, який гріх є проти десятої Божої заповіді: “не забажай” (Вих. 20:17).

– 42. Гріх є як те, що законом Божим заборонене робиться, так і те, що законом Божим поведене залишається. Грішно вбивати, але грішно і тому, хто бідує, наприклад, хто потопає у воді, руку допомоги не подавати. Бо Бог у законі Своєму наказав як ухилятися від зла, так і творити благе: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15); і як сказав: “не вкради” (Вих. 20:15), так повелів: “тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Тому страта від Бога визначена не тільки за злі справи, а й за залишення добрих справ, як написано: “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь” (Лк. 3:9); і у вогонь вічний відсилає Господь тих, хто не створив діл милосердя, як читаємо у святого Матфея у главі 25-й, де образ суду Христового представляється. Тому як зло робити, так і добра не робити гріх є. Як творення зла, так і залишення добра буває проти закону Божого, що забороняє зло і велить добро.

– 43. Справа, на вигляд добра, на порок і гріх обертається, якщо не для доброї, але для злої мети робиться. Так милостиня порочиться, якщо заради марнославства подається; грішить проповідник, коли слово Боже заради похвали своєї проповідує, та інше. Причина цього в тому, що така людина відступає від Бога серцем своїм і на тому місці, на якому має Бога мати й шанувати, ставить себе, як ідола; бо собі випереджає славу Його, яка Йому одному, як всякого добра Винуватцю, личить. Така людина самолюбство в серці має і замість Бога себе любить і шанує. І справа її подібна до яблука, що зовні червоне, а всередині гниле і смердюче, і сама вона – як труна пофарбована, що ззовні гарна, а всередині смердюча; або як дерево зле, що доброго плоду творити не може, а як воно зле, то й злий плід приносить (див. Мф. 7:17-18). Бо, щоб діло істинно добрим було, має бути і зовні, і всередині добрим; тоді ж добрим буває, коли добре робиться, тобто коли від доброго серця походить і з доброю метою, тобто до слави Божої та користі ближнього буває.

– 44. Гріх – це велике зло, що такі причини показують. 1) Будь-яким гріхом величність Божа ображається. Людину просту образити – чимале зло, сановиту – більше, і наскільки велике – царя. А яке тяжке зло – образити нескінченного і неописаного Бога! Образа й образа зростає від особи, яку ображають; і що більшою й вищою є особа, яку ображають, то більшою є образа й більший гріх. Але образа всякої людини, не тільки простої, а й сановитої, і самого царя, як ніщо, порівняно з образою Бога: бо всяка людина, і сам цар, є як ніщо перед величчю Божою, перед Якою весь світ і всі “народи – як крапля з відра… рахуються” (Іс. 40:15). Тому всякий гріх є вельми тяжке зло, бо ним нескінченна Божа величність ображається; і таке зло всю вічність вогнем геєнським очищуватися буде, якщо тут розтрощенням серця, покаянням і Кров’ю Сина Божого не очиститься. 2) Гріхом закон Божий, вічний і незмінний, розоряється. Бо Бог дав закон Свій нам для того, щоб нами в цілості дотримуваний був. А коли грішить людина і закон Божий порушує, то вона порушує те Боже встановлення й узаконення, яке вічно непорушним і цілим має перебувати. І так людина плюндрує те, що Бог встановив; і грішник окаянний змінює і руйнує те, що саме в собі незмінно і непорушно має бути. У законі Божому зображено те, що так, а не інакше, як зображено, має бути; наприклад, Бога шанувати і любити понад усе і ближнього любити, як себе. Цього вічна і незмінна правда від людини вимагає. Але грішник засліплений, незважаючи на те, насмілюється плюндрувати те, що не плюндрують, і порушувати те, що не порушують, на ганьбу вічного Бога і свою погибель. 3) Людина, коли грішить, більше шанує себе, ніж Бога, більше слухає похіть свою, ніж Бога, віддає перевагу волі своїй над волею Божою і законом Його святим, і робиться немов би самовладною і непідконтрольною владі Божій, і так із дияволом наполегливо стоїть проти Бога. Не може це інакше бути, коли людина від волі, забобони і проти совісті грішить. Бо диявольська справа є противитися Богові й не коритися Йому. Тому про таких грішників пишеться: “Хто робить гріх, той від диявола” (1Ін. 3:8), і такі “дітьми диявола” називаються (1Ін. 3:10; Ін. 8:44). Наскільки ж це тяжко і страшно – з дияволом чинити опір Богові і Творцеві своєму, кожному видно. 4) Гріх таке велике і жахливе зло, що його ніхто не міг зруйнувати, крім Єдинородного Сина Божого. Треба було прийти всемогутньому Сину Божому і Своїм стражданням і смертю забрати його. “Для того й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8). Божий закон є незмінний, як вище сказано, тому повинна була людина або весь його виконати, або той, хто переступив і згрішив, вічну кару терпіти; бо цього правда Божа від людини вимагає. Але оскільки всі словом Божим означилися бути законопорушниками, то всі за те й підлягали вічному осуду; і ніхто від того своїми силами ніяк звільнитися не міг. Для цього Син Божий і прийшов, і гріх спокутував стражданням і смертю Своєю, і Своєю жертвою на хресному дереві очистив його, а відтак і страту як наслідок гріха забрала у тих, хто вірує в Нього. Бо гріха без страти не буває; а коли гріх відніметься, то й страта не настане, оскільки страта буває тільки за гріх. Тому коли вірні моляться і просять відпущення гріхів, то просять того в ім’я Христове, Який один відпускає і забирає гріх. Без Нього відпущення і відібрання гріха не буває. Бо Він – “Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29). Не подумай же, людино, що нібито чимось малим був гріх. Якщо Агнець Божий не візьме гріха від тебе, то всю нескінченну вічність будеш за нього платити в геєні правді Божій; візьме ж тільки від тих, хто перестає грішити, кається й вірує в Нього. А якщо за мале що вважаєш гріх, то й не врятуєшся від прикрощів його; бо це ознака того, що не маєш покаяння істинного. Бо той, хто істинно кається, пізнає тяжкість і гіркоту його і тому остерігається його, як смертоносної отрути. 5) Страшно язичникам, які не знають Бога і святого Його закону, грішити, але страшніше християнам, які Бога сповідують і світлом слова Його просвічуються. Бо язичники однією совістю, християни ж совістю і законом Божим написаним викриваються за гріх. Язичники як Бога не знають, так і волі Його, в законі оголошеної, не бачать. Християни щодня чують проповідувану волю Божу і страту, що настає для злочинців закону Божого, і так, знаючи волю Божу, не виконують її. Язичники як не знають Бога, так і обіцянок Йому ніяких не дають. Християни ж, вступаючи в християнство, обіцяють Богу служити, волю Його творити, заперечуються від сатани і справ його; але коли до гріхів звертаються, все те забувають і зневажають, і Богу зраджують, і робляться брехливими. І так трапляється з ними за вірним прислів’ям: “Пес вертається на своє блювотиння, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22). Гріх для християн не що інше, як боговідступництво, зрада, якою не людину, а Бога зраджують. Міркуй, християнине, що є гріх, яким тішишся. Хоч сповідуєш ім’я Боже, але ділом відрікаєшся від Нього, коли заповідь Його переступаєш. Скільки разів грішиш, наприклад, вбиваєш, чиниш блуд, крадеш, викрадаєш, лихословиш, хулиш, наклепничаєш, та інше, стільки раз поради диявольської слухаєшся і Божу заповідь, і повеління Його відмітаєш; скільки разів ворога диявола слухаєшся і не слухаєшся Бога, стільки раз від Нього відступаєш і приступаєш до диявола. Істинно це і так є, хоча того й не помічаєш. 6) Гріх розлучає людину з Богом, як каже пророк: “Гріхи ваші спричинили розділення між вами і Богом” (Іс. 59:2). І що більше грішить людина, то більше віддаляється від Бога; що більше віддаляється, то більше затьмарюється. “Бог є світло” (1Ін. 1:5). Тому хто чим далі відходить від Нього, тим у більшу темряву вдається і більше розумом сліпне. Звідки буває, що такий часто гріхом те не вважає, у чому великий гріх, і про те радіє, про що плакати повинен. Наприклад, помститися ближньому, зло за зло відплатити, образити, обдурити, звабити і словом, як стрілою, вразити людину, багато хто втіхою для себе вважає, що є велике божевілля і крайнє затьмарення розуму. Тому такий у всіх своїх вчинках, справах і починаннях ходить, як сліпий або як у темряві, і рові погибелі, в який може впасти, не бачить. Про таких сказано: “Не пізнали, не зрозуміли, у темряві ходять “** (Пс. 81:5); – і ще: “Дотикаємось, як сліпі до стіни, і, як без очей, ходимо навпомацки, і спіткнемося опівдні, як у сутінках” (Іс. 59:10). До цього лиха гріх призводить. 7) Каже Господь: “Усякий, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:34). Той, хто чинить блуд, – раб блудної похоті; той, хто впивається і об’їдається, – раб утроби, “його бог – утробі” (Флп. 3:19). Той, хто любить срібло і золото, – раб мамони, “мамоні… служить” (Мф. 6:24). Те саме думай і про інші пристрасті. “Бо хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19). Наскільки ж це тяжка і мерзенна робота! Більш тяжка і підла, ніж служити людині, бо краще людині всякій, і самому мучителю, як створінню Божому, служити, ніж гріху і гріхом дияволу. О, якби цю роботу бідний грішник побачив! Визнав би себе біднішим за бранців, каторжників, ув’язнених у в’язниці, окованих та інших бідних людей, які тілесно страждають. Але тим більше бідний, що цієї бідності своєї не розуміє. Бо пристрасть засліплює розумне око. 8) Апостол каже: “Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив”; і нижче грішників “дітьми диявола” називає (1Ін. 3:8,10). І Господь злісним іудеям сказав: “Ваш батько диявол, і ви хочете виконувати похоті батька вашого” (Ін. 8:44). Вельми бідно і страшно бути сином диявола. Але гріх, зле і диявольське насіння, до такого страшного лиха приводить людину. Бо грішник, який чинить гріх і не хоче каятися, того князя темряви, як син батька свого, вдачами в собі зображає, і самою справою показує, що він від того кепського батька є, бо злого його насіння злі плоди творить, тобто гріхи. Від плоду насіння пізнається, і яке насіння, такий і плід його. Диявол опирається і не підкоряється Богу – і грішник, що не розкаявся, у такій самій непокірності перебуває. Слухай це кожен і міркуй, чий ти син, хоча й ім’я Христове на собі носиш. Правдиве і вірне апостольське слово: “Хто робить гріх, той від диявола… Усяке дерево пізнається за плодом своїм”, – говорить Господь (Лк. 6:44). 9) Гріх, оскільки, як сказано, розлучає з Богом, у Якого одного життя є, або навіть більше, Він Сам є Джерелом життя, – душу, що відлучилася, позбавляє життя і так умертвляє її. Така людина і жива, і мертва: жива тілом, а мертва душею. Так прабатьки наші в раю того дня, в який скуштували від забороненого древа і згрішили, померли, за словом Господнім: “У день, у який скуштуєте від нього, смертю помрете” (Бут. 2:17). Так про блудного сина, який відлучився було від батька свого, але знову покаянням навернувся, сказано: “Син мій був мертвий, і ожив, пропадав, і знайшовся” (Лк. 15:24,32). Не про тілесну смерть тут ідеться, бо він і в відлученні від батька свого тілом живий був, як обставини притчі показують, а про душевну, від якої ожив, коли з омани до батька через покаяння повернувся. Бо притчею цією зображується грішник, який відлучився від Бога, Отця свого, але через справжнє покаяння знову до Нього звертається, який доти мертвий душею, поки відлучається від Бога. Тому що неодмінно мертвим повинен бути той, хто відлучився від життя. Як той, хто відлучився від світла, повинен у темряві перебувати, так і той, хто відлучився від життя, повинен у затінку смертної бути. Бо де немає світла, там неодмінно темрява; і де немає життя, там неодмінно смерть. Бог є світло живе і життєдайне; отже, у темряві і смерті перебуває той, хто від Нього відлучився. Такому мерцю говорить слово Боже: “Воскресни з мертвих, і Христос освітить тебе” (Еф.5:14). 10) Гріхом роздратована совість мучить людину, і ця мука така важка, що часто й у відчай приводить, як це трапилося з Каїном – братовбивцею (Бут. 4) та Іудою, зрадником Господа (Мф. 27:5). Поки гріх чиниться, не пізнається його зло; але коли після гріхопадіння прокинеться совість, тоді дізнається грішник, наскільки гіркий гріх. Як п’яний, доки п’є і п’яний буває, не відчуває шкоди своєї, а коли проспиться, тоді відчує, наскільки шкідливе пияцтво, так і грішник, доки в гріховному пияцтві перебуває, не відчуває гріховної шкоди, а коли з того пияцтва прокинеться, тоді довідається, наскільки велике, тяжке і болісне зло – гріх. Тоді прокинеться совість і більше за всякого мучителя терзає його і, як черв’як дерево, душу його усередині гризе й з’їдає; тоді сум, страх і жах гніву Божого й суду, геєни й вічної муки повстає в ньому; тоді помисли, мов хвилі, убогу душу б’ють: “Нема спасіння тобі в Бозі твоєму” (Пс. 3:3). Де б не був грішник, скрізь мучитель цей невідлучно з ним, скрізь мучить і їсть його; вдень турбує, вночі турбує і забирає сон; ледве засне, і тоді лякає його; прокинеться зі сну, прокинеться і зла совість його. З цією бідою день починає і проводить, ніч починає і проводить, і так ніколи від того лиха не може звільнитися, бо всередині себе завжди має це зло. О, зло, болісне зло – совість зла! О, тяжке зло – гріх, який так турбує совість нашу! Краще уражене тіло мати, ніж гріхами уражене сумління. Краще биття тіла терпіти, ніж биття совісті; краще всякі зовнішні біди приймати, ніж цю одну біду всередині мати. Якщо в цьому віці, де не всякий гріх у совісті вбачаємо, – бо “гріхопадіння хто зрозуміє” (Пс. 18:13), – так важко мучить совість за гріх; наскільки тяжкою й нестерпною буде ця мука в майбутньому, коли всі гріхи відкриються й постануть перед очима, і бідна душа весь гнів Божий на собі відчує, і в нескінченному розпачі, без Божої ласки назавжди безкінечні перебуватиме! Але хто після вчинення гріха не відчуває докору і муки совісті, той останньої надії спасіння позбувся, і це знак того, що ніякого гріха гріхом не вважає: тільки здається, що цьому бути неможливо. Бо свідок цей вірний: як його не втішай і не пом’якшуй, не перестає доносити, докоряти і кричати; завжди шукає суду на грішника. Як закон Божий написаний, так і природний цей закон, хоча в грішнику і потемнілий, завжди викриває гріх і суд Божий грішнику означає. Закон Божий і совість воєдино сходяться, і що закон Божий на хартії говорить, те й совість усередині. Закон Божий каже: “не вкради,” – те саме і совість твоя тобі говорить. Звідки буває, що і найбільші беззаконники шукають потаємного місця для творення беззаконних справ. Бо ніхто не хоче явно грішити і вчинений гріх всіляко приховує. Це ж не від чого іншого, як від совісті походить, котра викриває грішника, що він погано робить, і сором у ньому робить. 11) За гріх геєна, пекло і вічна мука уготовані. Наскільки ж велике і жахливе лихо, по-перше, втратити навічно Божу милість і Його найсолодше личко, яким усі святі Ангели і святі люди навіки без ситості насичуватися будуть; відчуженим і відкинутим бути від блаженного цього собору й потрапити в наймучительніше вічне становище, з дияволом і злими його ангелами без кінця гніву Божого чашу пити, страждати в полум’ї, яке в тому пересихає, але не зменшує смертності (Мф. 13:42,25:41; Мк. 9:43-45 та ін.), де одна крапля води забажається, але ніколи не вийде, і почується відповідь: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму” (Лк. 16:25). Наскільки, кажу, тяжко в такому лисі зітхати, стогнати, плакати, ридати, знемагати, зубами скреготати нескінченно, безперестанку і марно! До такого жахливого зла призводить гріх (“Об. 21:8”). 12) Гріх і тимчасові страти наводить, як-то: криваві війни, морові виразки, хвороби, скорботи, голод, землетруси, пожежі та інше. Якби гріха не було, нічого б того не було. Гріх – причина всіх зол і лих. 13) Гріх – причина того, що і саме невинне єство страждає. Людина грішить, але інша істота страждає: земля не дає плоду, худоба і звірі від голоду пропадають, повітря і вода розбещується, та інше. Всьому тому гріх людський причиною є. Бачиш, людино, яке зло є гріх. О, гріх – невимовне зло, бо ним нескінченного і преблагого Бога ображають і прогнівляють! Безсоромна зрада – гріх, якою Богу безсмертному і праведному зраджуємо! Виразка невиліковна – гріх, що совість нашу вражає, мучить і снідає! Проказа душевна – гріх, який ніхто, крім Єдинородного Сина Божого, зцілити не може! Тимчасових і вічних лих джерело, корінь осуду і смерті, перетворення єства, затьмарення розуму, розтління душевної доброти і всіх лих найлютіше зло – гріх! Праведно святий Іоанн Златоуст написав: “Немає нічого важчого, ніж гріх” (На Псалом 121-й); “Немає нічого більш поганого і нечистого, ніж гріх” (Бесіда 25 на євангеліста Іоанна). Воістину гріх зліший за демона, як той самий отець навчає (Бесіда 41 на Діяння апостольські). Бо й демона, який Творцем створений був ангелом світлим, гріх зробив демоном. Воістину, краще нагому ходити, ніж обтяженому гріхами, як той самий отець каже (Бесіда 5 на євангеліста Іоанна). О гріхолюбна душа! Дивись і міркуй, яке велике, жахливе і невиліковне зло любиш ти! Яким мерзенним чудовиськом тішишся! Відчуй і озирнися, до якого кінця кепська любов ця веде тебе, і, відвернувшись від страховиська цього, звернися до початку і джерела всіх благ – Бога. “Коли ж, повернувшись, зітхнеш, тоді спасешся, і зрозумієш, де ти була” (Іс. 30:15).

– 45. Допомога в подвигу проти гріха: 1) Намагатися мати добре в молодих літах виховання, яке буває “у вченні та повчанні Господньому” (Еф.6:4). Бо від виховання все інше життя залежить, як свіжа глиняна посудина: чим спершу просочиться, такий запах і все життя, що залишилося, видаватиме. Усякий народжується злим; бо всякий у беззаконнях зачинається і в гріхах народжується (Пс. 50:7). Тому, щоб стати добрим, потрібне виправлення, навчання: як кінь лютий і ненавчений навчається, щоб бути придатним до їзди. Пристрасті, хоч і є в молодому серці, проте ще не посилилися, і тому, якщо спершу покаранням і страхом приборкаються, то приборкаються й приборкані: треба очікувати доброї надії в юнака, так вихованого. Молоде деревце, до якого боку прихилиться, так і до кінця стоятиме: так і юне серце, чого навчене буде, того й до смерті триматиметься. 2) Від злих і розбещених людей віддалятися. Бо, хоча б і в добрі вихована була людина, і благочестиво жила, але якщо зі злими спілкуватиметься, може розбеститися, як той, хто торкається сажі, очорнюється: “Погані спільноти розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33). Тому, як Лот із Содому, так добрий від співжиття зі злими повинен тікати, щоб не загинути, беззаконним їхнім життям розвернувшись. 3) У святому Божому слові повчатися та інші корисні для душі книги читати або слухати. Бо Боже слово та інші книги, з ним згодні, викривають гріх і вчать чесноти, і так відводять нас від гріха, показуючи гидоту його та подальшу загибель, – чим людина може відвернутися від гріха й творити покаяння і плоди його, тобто добрі справи. 4) Не цуратися, але навіть любити докір і повчання добрих і розумних людей, які самі пізнають гріх і гребують ним і іншим добру пораду можуть подати. 5) Часто згадувати те, що під час хрещення відрікалися від сатани і всіх справ його, тобто гріхів, і обіцяли служити Богові преподобієм і правдою, як у формі хрещення написано. Чи пристойно християнину до сатани і злих його справ звертатися, від яких відрікся і на які плюнув, і відвертатися від Творця і Відкупителя свого та зраджувати Йому, Якому, як Цареві своєму й Правителю, обіцяв вірою і правдою служити? Воістину такому личить прислів’я: “Пес вертається на свою блювотину, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22). Бо християнин омивається при хрещенні від усіх гріховних нечистот, за сказаним: “Омилися,… освятилися,… виправдалися ім’ям Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11). Але коли християнин до гріхів звертається і творить їх, як пес повертається на свою блювотину і вимита свиня в бруд. Бо всякий гріх – як мерзенна блювотина і як смердючий бруд, якими людина, благодаттю Христовою в хрещенні обмита, освячена й виправдана, знову опоганюється, коли чинить гріх і зраджує Богу й Творцю своєму, і так робиться невірною Того, Котрому обіцяв вірно служити. О, наскільки тяжка і бідолашна ця зрада! Тяжка, бо Богу, а не людині зраджує грішник. Важко Правителю своєму, цареві земному зрадити, наскільки більше Богу – Царю Небесному? Бідна, бо грішник знову віддається у владу диявольську, від якої благодаттю Божою позбувся колись, і так знову робиться чадом гніву Божого, темряви та вічного осуду той, що зробився колись сином світла, благословення Божого і спадкоємцем вічного життя. Наскільки багатьма сльозами і плачем потрібно грішникові цю зраду оплакати й омити осквернену свою душу! Пам’ятай, християнине, купальню хрещення, в якій омився від скверни гріховної, і не повертайся до неї; і заперечень та обіцянок не забувай, і бережися порушувати їх – щоб не зрадив Творця твого. Якщо ж зрадив, звернися знову зі сльозами і плачем до Отця свого, як блудний син, і помилує тебе; і надалі не відступай від Нього – нехай не позбудешся милості Його на віки вічні. 6) Пам’ятати останні чотири: смерть, суд Христовий, пекло і Царство Небесне. Завждишня пам’ять і вірний роздум про це відвертає від гріха. Смерть ненавмисно приходить і підносить усякого, праведника і грішника, і посилає на той вік. Після смерті суд Христовий слідує праведний, на якому слів, справ і помислів беззаконних випробування буде, де слід або прославитися, або посоромитися. Після суду того дві дороги відкриються: одна в пекло, якою попрямують грішники нерозкаяні; інша – в царство небесне, і підуть нею праведники і святі. “Визволені Господом прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою” (Іс. 35:10). “І підуть ці на вічну муку, а праведники – в життя вічне” (Мф. 25:46). Роздуми про це – істинна християнська філософія, яка вчить не природу речей випробовувати, а метушню світу, стислість часу та довгість вічності пізнавати та серце звертати від видимого до невидимого і від тимчасового до вічного. “У всіх справах твоїх пам’ятай про кінець твій, і навіки не згрішиш” (Сир. 7:39). 7) Міркувати, що коротка насолода гріха, але вічна скорбота піде потім. Гріх, як відбувається, дещо тішить, але створений гіркоту вводить, совість вражає, душу опоганює і до вічної муки веде. 8) Нехай підлість і гидота гріха відверне християнина від гріха, бо він є насінням і плодом диявольським, “бо спочатку диявол згрішив” (1Ін. 3:8). 9) Міркувати про християнське благородство, яке велике, високе, піднесене і незбагненне. Бути “сином Божим”, мати “спілкування з Отцем і Сином Його, Іісусом Христом” (1Ін. 1:3,3:1), бути “храмом… Духа Святого і удом Христовим” (1Кор. 6:15,19) – наскільки велике! Яка честь, слава і шляхетність більша за це може бути для людини! Вся слава і честь царів і князів поступається тому, як темрява світлу. Але позбавляється того християнин через гріх. “Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви. Якщо ми говоримо, що маємо спілкування з Ним, а ходимо в темряві, то ми брешемо і не чинимо по істині” (1Ін. 1:5-6). 10) Смерть Христова і жахливе Його за гріхи наші страждання сильно відвернуть християнина від гріха. Через гордість нашу так глибоко упокорився Він; через наші лихослів’я, злослів’я, хуління, наклепи найсвятіші Його вуха зазнали хули та ганьби; за розкрадання наші руки Його до Хреста прибили; за пияцтво й пристрасть нашу оцтом, замішаним жовчю, напоєний був; за брухт та нечистоту нашу так жахливо страждав Він, і всі наші гріхи й беззаконня на дереві хресному Своїми стражданнями очищав. “Він страждав за гріхи наші і мучився за беззаконня наші” (Іс. 53:5). Чи тобі, християнине, робити те, за що Син Божий, Спаситель твій, таке безчестя і муки зазнав? Що Христу смуток і муку зробило, чи тим тобі тішитися? Нехай не буде цього! 11) Приклади Божих святих, які боролися проти гріха, прочитувати і в тому їх наслідувати. 12) Злі помисли, що повстають і до гріха тягнуть, негайно відсікати – не інакше, як іскру вогняну від руки обтрушуємо, – щоб, підсилившись, як розбійники, увійшовши в дім, не спустошили дім наш душевний і не занапастили нас. Бо в тому подвиг християнський і полягає. Якщо помисли відсікати будемо, відсічемо і гріх. Бо від помислів і гріх буває, як від кореня дерево або як від насіння плід. Відріж корінь – і дерева не буде; придуши насіння – і плід не зросте. Важкий цей подвиг, але потрібен християнам. Треба розпинати плоть із пристрастями і похотями кожному, хто хоче Христовим бути. Бо тільки ті Христові, які “розпинають плоть” (Гал. 5:24). 13) Намагатися завжди мати перед собою Бога, як каже пророк: “Завжди я бачив Господа перед собою” (Пс. 15:8), і на Нього душевними очима дивитись, як на всюдисущого і всезнаючого, перед Котрим ніщо не сховане; як на праведного, що усім відплачує за діла; як на доброго і блаженного Батька, що гріхом ображається; як на великого і святого, перед Котрим соромно і страшно грішити, бешкетувати і благоговіння не мати. Святе Письмо свідчить, що Бог наш скрізь є, і немає такого місця, де б Його не було, і всяке діло наше і помисли Він бачить, і всяке слово чує. Усе, що не робиться, перед очима Його робиться. “Очі Його на убогого дивляться, зіниці Його випробовують синів людських. Господь випробовує праведного і нечестивого” (Пс. 10:4-5). “З небес подивився Господь, побачив усіх синів людських; з приготованої оселі Своєї подивився на всіх, хто живе на землі, Той, Хто особливо серця їхні сотворив, і вникає в усі справи їхні” (Пс. 32:13-15): “Господи, Ти випробував мене і впізнав мене; Ти впізнав, коли я сідаю і встаю. Ти здалеку зрозумів думки мої. Стежку мою і долю мою Ти дослідив, і всі шляхи мої Ти передбачив. Куди піду від Духа Твого і від Обличчя Твого куди втечу? Чи зійду на небо, – Ти там; чи зійду в пекло, – Ти там перебуваєш. Темрява не буде темною від Тебе, і ніч буде світлою, як день: якою є темрява її, таким є і світло її. Зародження моє бачили очі Твої, і в книзі Твоїй усі напишуться” (Пс. 138:1-3,7,8,12,16). І пророк Єремія каже: “Очі Твої відчинені на всі шляхи синів людських, щоб віддавати кожному по стежках його, і по плодах справ його” (Єр. 32:19). Бачиш, християнине, як Бог на всіх нас дивиться, і діла наші, і думки випробовує, і ніщо перед Ним не приховує, що не робиться в дні і в ночі, бо перед Ним як день, так і ніч рівні. Але знає і те, що будемо робити, думати і говорити, і всяке діло, слово і думку нашу в книзі Своїй записує, відплатить. Якщо хто гріх який творить явно чи таємно, якщо краде, вбиває, блудодійствує та інше беззаконня робить – бачать очі Його. Якщо хто лихословить, хулить, лає, зводить наклеп, лихословить та інші беззаконні слова вимовляє – чують найсвятіші вуха Його. Якщо хто в серці своєму замишляє щось лихе і зле – вже знає Він те. Якщо хто ненавидить, зневажає ближнього свого, якщо злиться на нього і помститися йому хоче якось – уже то явно перед Ним, і за те воздасться йому. Міркуй про це, християнине, і стережися перед всевидячим оком Божим грішити і чинити беззаконня. Беззаконно і безсоромно перед царем земним – людиною, перед володарем, перед батьком тілесним і перед усякою чесною людиною безчинство показувати, бо таким безчинством присутній особі прикрість і безчестя робиться. Наскільки більше перед величністю Божою робити те беззаконно, безсоромно і страшно. Не бачиш ти Його, але Він бачить тебе, бо близько від тебе є. Бережися ж досаду й безчестя величності Його робити – щоб не впізнав на собі Його суд праведний. 14) Гріхи здебільшого бувають від випадків і спокус. Так цар Давид вийшов пройтися на дах царського дому, і побачив дружину Урії, і вчинив перелюб з нею (див. 2Сам. 11:2-4). Так і нині багато хто виходить із домів своїх і буває на зібраннях, на бенкетах та інших справах людських, і так багато грішить то словом, то ділом, то спокушає, то спокушається, від чого врятований був би, якби в середині дому свого перебував і в працях за своїм покликом перебував. Тому той, хто бажає гріха уникнути, повинен віддалятися і від випадків, які до гріха призводять, як-то: від розмов, від безчинних зібрань і бенкетів, бо “погані товариства розбещують добрі вдачі” (1Кор. 15:33). У таких зібраннях майже стільки буває спокус, скільки осіб; і стільки гріхів і беззаконь, скільки слів і справ. Біжи, християнине, від таких зібрань, як Лот від Содому. 15) Оскільки час від часу примножуються спокуси, і збідніє благочестя, і нечестя посилюється, то душа, що любить благочестя, не повинна дивитися, що люди роблять, хоч би які вони були, а повинна слухати, чого слово Боже вчить. Не дивись, християнине, на тих християн, які тільки те й знають, що або їздять у гості, або зустрічають і приймають гостей; які тільки й вчаться, як збагатитися й прославитися на землі; які за гріх не вважають за гріх привласнити чуже, ближнього осудити, обмовити, збезчестити, обдурити та звабити, на ближнього злитися, помститися йому, та інше, – немає в таких і сліду християнства. “Не заздри лукавим і не заздри тим, хто чинить беззаконня” (Пс. 36:1), але більш уважно слухай, що слово Боже говорить: “Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської. Бо все, що в світі: похоть плоті, похоть очей і гордість життєва, – не є від Отця, а від світу цього. І світ минає, і похоть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває навіки” (1Ін. 2:15-17). 16) Оскільки через очі та вуха наші, як вікна, до храму серця нашого всяка спокуса входить, і, хочемо того чи не хочемо, зачіпає нас і збуджує похоть, то не повинно їм давати волю, щоб спокуса, ввійшовши через них, не похитнула й не спокусила дім наш душевний. Так Давид побачив дружину – і впав з нею, як вище сказано. Так і сьогодні багато хто необережно бачить – і падає, хоча не тілом, але душею. Безпечніше ворога в дім не пускати, ніж, пустивши, з ним боротися. Так знову ж таки багато хто чує наклеп і пересуди ближніх своїх – і язиком з ними падають. Тому як очі від метушні, так вуха від наклепу відвертати повинен той, хто бажає гріха уникнути. 17) Старання і подвиг людський без допомоги Божої нічого не може, бо розтлінне і до всякого зла схильне єство маємо, і сатана завжди намагається запнути ноги наші, приховує тенета нам і на шляху нашому кладе спокуси нам, і так намагається всіляко нас у гріх кинути. Тому неодмінно потрібна повсякчасна молитва тому, хто бажає проти гріха боротися. На всяку годину вимагаємо допомоги Божої, бо на всяку годину бореться з нами ворог наш, тому завжди і допомоги у Бога проти нього просити треба.

Глава 2: Про пристрасть або звичку до гріха

“Чи може Єфіоплянин змінити шкіру свою, а барс – плями свої? Так і ви чи можете робити добре, звикнувши робити зле?” (Єр. 13:23)

– 46. Поки людина якимось чином не спокуситься гріхом, то не без страху до нього приступає, і після гріха совість сильно мучить її. Так деякі самі вважають за краще вбитими бути, ніж тих, хто на них нападає, вбити. Так до злодійства, розкрадання, блудодійства та інших беззаконь не без сорому і страху спершу приступають. Бо совість і розум, благодаттю Божою просвітлений, перед гріхом, як свічка, в людині сяє і показує їй гріха гидоту і гріху наступний гнів Божий, чому людина і боїться на гріх наважитися. Але як згрішить і кілька разів на те саме наважиться, уже зручно до беззаконної тієї справи приступає; і що більше грішить, то зручніше на те наважується. “Гріх, – каже святий Іоанн Златоуст, – поки починається, має якийсь сором; коли ж здійсниться, тоді найбезсоромніше творить тих, хто його робить” (Бесіда 10 на Діяння апостольські). Бо розум, гріхом, як темрявою, затьмарений, і совість, частим повторенням гріха забруднена, у викривальній своїй дії слабшає, хоча ніколи й не перестає навіть найбезсоромніших викривати; і як вогонь, засміченим сміттям, дим, так і вона, хоча гріхами засмічена, проте дим гніву Божого, який на них грядде, показувати й сповіщати не перестає.

– 47. Від уповільнення у гріху якому-небудь або від багаторазового повторення гріха робиться пристрасть або звичка до гріха. Так робиться пристрасть до пияцтва, злодійства, розпусти, блуду, обмовляння, осуду та інших беззаконь.

– 48. Пристрасть ця або звичка така сильна буває, що як друга природа людини до того, до чого пристраститься, тягне. “Велике, – каже святий Златоуст, – велике мучительство звичаю, і таке, що на потребу єства влаштовується” (Бесіда 7 на друге Послання до коринфян), оскільки пристрасть глибоко в серці вкорінюється. І що більше людина гріх який-небудь творить і зволікає в ньому, то сильніше в серці її пристрасть поглиблюється. Як дерево чим більше росте, тим більше в землю корінь свій пускає, так чим більше гріховний звичай росте, тим глибше в серці людському корінь свій утверджує. Але як дерево що більшим буде, то з більшими труднощами із землі виривається, так що більше посилиться й утвердиться звичай гріховний, то з більшими труднощами від нього звільняється людина, і то не без допомоги Божої. “Жорстока брань – перемогти звичай”, – говорить на псалом 30-й Августин. І хоча часто буває, що людина деякий час і утримується від пристрасті, але звичаєм, як мотузкою якоюсь, до тієї ж блювотині притягується; і, як вітром вогонь, так звичаєм застарілим похіть у ній зла роздмухується, розпалюється і силу свою сприймає. Бачимо явно істину цю на тих, які до пияцтва звикли. Як гірко багато хто з цих бідних людей, виснажившись, плачуть, лають себе, бачачи свою біду і душі погибель, але за нагоди, захоплені звичаєм, знову до пристрасті звертаючись, у цьому тяжкому, воістину плачу гідному стані й життя своє закінчують. Що про пристрасть пияцтва, то і про інші пристрасті розуміти треба. Бачимо, що злодіїв і лихоїмців ні сором, ні страх людський, ні страх Божий, ні страх суду і страти тимчасової, ні страх суду Божого і страти вічної, від лиходійства відвернути не може; краще вони вважатимуть за краще все терпіти й гинути, ніж ласощі свої залишити. Про таких говориться: “Вони не заснуть, якщо не зроблять зла; пропадає сон у них” (Притч. 4:16).

– 49. Страстолюбство – це внутрішнє і душевне ідолослужіння; тому що ті, хто служить пристрастям, шанують їх, як ідолів, внутрішнім підкоренням серця. Так для тих, хто догоджає і служить утробі, “бог – утробі” (Флп. 3:19); лихоїмцю “любостяжання… є ідолослужіння”, за вченням апостола (Кол. 3:5); ті, хто служить мамоні, мамону за Господа шанують (Мф. 6:24), і ” кожен, хто чинить гріх, є рабом гріха” (Ін. 8:34); і “хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19). Гріхолюбній людині гріх, якому вона служить, є як ідол. Серце її гріхолюбне – як капище мерзенне, в якому мерзенному цьому ідолу жертву приносить, бо гріх у серці її є. Замість тельців, баранів та інших тварин, волю свою і найохочіший послух у жертву приносить. І так скільки разів грішник дає згоду на гріх, до якого пристрастився, стільки серцем зрікається Христа; і скільки разів ділом гріх виконує, стільки ідолу тому жертву приносить. “Ніхто не може служити двом панам”, – каже Господь (Мф. 6:24). Про це і святий Іоанн Златоуст так навчає: “Не кажи мені, що не поклоняєшся золотому ідолу, але покажи мені, що не робиш того, що велить тобі золото. Бо різні образи ідолослужіння: інший мамону шанує за пана, інший – черево за бога, інший – іншу похіть вселютішу. Не пожираєш їм волів, як елліни, але набагато гірше, свою заколюєш душу; не схиляєш колін, не вклоняєшся, але з великою слухняністю твориш все, що велить тобі черево, золото і похіть, мучительство. Тому й елліни мерзенні, що пристрасті наші обоготворили” (Бесіда 6 на Послання до римлян). Якою ж мерзенною і тяжкою є пристрасть гріховна! Мерзенна – бо пристрасть замість бога, як ідол, шанується. Бідно – бо той, хто шанує її, від Христа і Бога, в Якому спасіння наше, зрікається; і з великими труднощами від мерзенної цієї роботи звільняється людина. А що найгірше, в тому загрузнувши, багато хто і на той вік без покаяння і надії порятунку відходить і вічними бранцями пекла і смерті робиться.

– 50. Щоб від мерзенної й тяжкої цієї роботи людині позбутися, корисно помічати й робити: 1) Повинна кожна людина озирнутися, в якому вона стані перебуває, і чи не володіє нею якась пристрасть і гріховний звичай; чи не зачарувалося серце її грошолюбством і лихоїмством, чи блудною пристрастю, чи любов’ю до марнославної слави й честі; чи не володіє гнів і злопам’ятність, чи п’янство; чи не має звички до осуду, наклепів, хуліганства, лайки, лихослів’я ближнього та інше. Бо пристрасть і звичай засліплюють душевне око так, що людина лиха і погибелі своєї не бачить. Тому потрібне старанне читання або слухання Святого Письма та інших християнських книг, бо з них гріх пізнається; спілкування з добрими і благочестивими людьми, від доброго життя яких свої розбещені звичаї може пізнати людина. До того ж треба закликати і молити Іісуса Христа, просвітителя сліпих, щоб Сам Він просвітив душевні очі. Без Нього як просвіти, так і пізнання тяжкого гріховного стану не буває; доки Він не торкнеться сліпих наших очей, завжди будемо сліпі, і будемо блукати, як сліпі. Це випробування і пізнання неодмінно потрібне кожному, хто бажає вічне спасіння отримати; бо від нього є початок спасіння. Як будеш шукати зцілення, не пізнавши хвороби? Треба неодмінно пізнати спершу хворобу. Хворі потребують лікаря, як каже Господь: “Не здорові потребують лікаря, а хворі” (Мф. 9:12). Хто ж хворі? Неодмінно ті, які пізнають і визнають свою хворобу.  Як випробовуємо тілесну хворобу, щоб вилікуватися, так повинні випробовувати душевну хворобу, щоб, пізнавши її, зцілення шукати. Як початок здоров’я тілесного – пізнати хворобу, так початок спасіння – пізнати тяжкий стан душі своєї. Бо таке пізнання спонукає людину шукати засобу, яким би могла позбутися лиха свого. Випробовуй себе і пізнавай, християнине, в якому стані перебуваєш. Чи маєш багатство, чи не маєш, здоров’я чи хворобу тілесну, славу чи безслав’я: що тобі? Усе це в світі залишиться. Одне те випробовуй, яку хворобу має душа і чи маєш надію спасіння, яке одне потрібне. 2) Той, хто пізнав тяжкий стан душі своєї, не повинен зволікати, а скоріше від злого звичаю відстати, бо що більше будеш зволікати в пристрасному звичаї, то більше він посилиться і важче від нього відстати, так само, як що більше триває хвороба тілесна, то складніше її буває вилікувати. І хоча пристрасть сильно боротиметься і на колишній стан приваблюватиме, твердо проти неї, як домашнього ворога, стояти, не піддаватися похітливості її, закликати всемогутню допомогу Сина Божого. Бо пристрасть подібна до пса. Як пес біжить за нами і жене нас, коли від нього тікаємо, а коли проти нього стоїмо і женемо його, біжить від нас, так і пристрасть жене того, хто їй піддається і слухає її; поступається ж тому, хто противиться їй. Вироблення, старання і праця за допомогою Божою все може; і хоча багато мучительства від неї зазнає подвижник, однак, нарешті поступиться йому, укріпленому силою Божою, яка допомагає тим, хто трудиться і молиться. Багато таких прикладів представляє нам церковна історія, в якій читаємо, що багато розбійників, блудників, блудниць та інших грішників, які навернулися від гріхів до Бога, хоч і багато зазнали від злого звичаю, однак, нарешті за допомогою Божої перемогли його і “плоть розп’яли із пристрастями й похотями, і так стали рабами Христовими” (Гал. 5:24) ті, що були “рабами гріха” (Ін. 8:34). Такі приклади для того й написані, щоб грішники, які заблукали, не впадали у відчай навертатися і проти злого звичаю боролися, бо за допомогою Божою все можливо людині. Той самий ” Іісус Христос вчора і сьогодні, Той самий і навіки” Помічник і Спаситель тих, хто навертається, хто трудиться, бореться, хто призиває Його (Євр. 13:8). 3) Цьому подвигу допомагає і зміцнює в ньому часті роздуми про смерть, яка всякого і всяким чином підносить і у вічності ув’язнює; роздуми про праведний Христовий суд, про царство небесне і муку нескінченну. 4) Той, хто залишив злий звичай, не повинен повертатися до нього, як “пес… на свою блювотину і вимита свиня… у багнюку” (2Пет. 2:22); але твердо проти нього стояти, перемагати благодаттю Божою, “забуваючи заднє і простягаючись уперед” (Флп. 3:13), і, за закликом Господнім, “згадувати дружину Лотову” (Лк. 17:32), яка, повернувшись назад, тобто до Содома, з якого вийшла, “стала соляним стовпом” (Бут. 19:26). Світ із похотями своїми є Содом беззаконний, ті, хто тікає з якого, не повинні звертатися до нього, щоб, знову заплутавшись у тенетах його, не бути з ним засудженими, і повинні пам’ятати апостольське слово: “Не любіть світу, ані того, що у світі, хто любить світ, той не має в собі любові Отця!” (1Ін. 2:15), і ще: “Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).

Глава 3: Про сліпоту людську

“Відчуваємо, як сліпі стіну, і, як без очей, ходимо навпомацки; спотикаємося опівдні, як у сутінках” (Іс. 59:10).

– 51. Що світло чуттєве очам нашим, то для душі нашої Божа благість. Коли світло сяє, людина все добре бачить: бачить шлях, рів, шкідливе, – і бережеться від того, розрізняє біле від чорного і одну річ від іншої. Так, коли Божа благодать просвітлює душу, душа все добре пізнає і бачить; бачить дивовижні Божі діла, Промисел і долі Його, розпізнає добро від зла, чесноту від пороку, і користь душевну бачить і шукає її, бачить шкоду і ухиляється від неї.

– 52. Що темрява очам тілесним, то гріх для душі людської. Темрява засліплює очі так, що людина, хоч і очі має, нічого не бачить, і той, хто ходить у темряві, в усьому подібний до сліпого: шляху, яким іде, не бачить і шкоди перед собою не пізнає; однієї речі від іншої не розрізняє, наприклад, золота від срібла, міді від заліза, білого від чорного, червоного від зеленого, тощо; зі шляху збивається й оминає, не знає, куди йде, у рів падає та інші шкідливі пригоди зазнає. Усе це зла темрява і сліпота речова з людиною робить. Так само гріх – темрява духовна, око душевне затьмарює й засліплює так, що грішник подібного або ще гіршого душевного зла зазнає й ходить, як сліпий: не знає, куди шлях веде його; не бачить перед собою рову вічної погибелі, в який може впасти; пороку від чеснот, зла від добра, істини від неправди, істинного добробуту від істинного нещастя не розпізнає, і так, бачачи, не бачить і відчуває на дотик, як сліпий. Чи в благополуччі живе? Лютує, як кінь ненавчений і неприборканий, і не бачить, що тим благополуччям Бог його, як батько дитя мале яблуком, до Себе привертає. Чи в противне потрапив? Нарікає, обурюється і хулить, наче неправда з ним робиться; підносить жалібні й навіть хульні крики: “У чому моя неправда? У чому я згрішив? Невже я більше за інших грішний? Чи того я гідний? Чи то праці мої заслужили?” Виправдовує себе, всякою неправдою сповнений; очищає себе, весь забруднений; негідним себе тимчасового покарання вважає, вічного гідний; заслуги свої вихваляє, які нічого не варті. Лікаря в хворобі закликає, щоб від хвороби зцілитися, і всякі ліки, і найжорстокіші, приймає, і все терпить, що йому не пропонує він, і винагороду цілителю дає. Бог Милосердний, “Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4), хоче душу його, яка хворіє, лихом, як жорстокими ліками, зцілити і зробити здоровою. Бо люта хвороба душевна є грошолюбство, самолюбство, славолюбість, гордість, гнів, заздрість, ненависть, нечистота та інші пристрасті; ними вона хворіє, тане й вмертвляється; але грішник сліпий не пізнає цього Божого благодіяння і милостивому Благодійникові не лише не дякує, а й нарікає на Нього: “Яка моя неправда?”. Будь-яке лихо теперішнього часі, що на грішника від Бога посилається, є жезл батьківського Його покарання, яким Він грішника б’є і від сну гріховного збуджує; або є ліки жорстокі, як вище сказано, які йому посилає, щоб душа його розслаблена зцілилася. Але грішник того не відчуває. Здоров’я чи багатство має? Це працям і старанню, то мудрості й розуму своєму приписує, а не Богу, від Якого “життя і смерть, убогість і багатство” (Сир. 11:14). Здобув перемогу над ворогом? Хоробрості, хитрості, мистецтву своєму, силі й безлічі воїнів, а не Богу перемогу присвоює. “Не врятує царя велике військо, не вбереже велетня велика сила його;Ненадійний кінь для порятунку: при всій силі своїй не допоможе втекти.” (Пс. 32:16-17); ябо “Не сила коня приємна Йому і не до швидкості ніг мужа благоволить Він, але до тих, хто боїться Його, благоволить Господь, до тих, хто уповає на милість Його” (Пс. 146:10-11). Чи насичується їжею, одягається одягом, зігрівається вогнем, просвічується світлом та іншими благами Божими забезпечується грішник? Але Бога, благ Подателя, і в благодіяннях не відчуває, і Благодійнику не дякує, бо не любить Його, бо без любові не може бути подяки. Кожне створіння, небо, сонце, місяць, зорі, земля і наповнення її, як устами, “проповідують славу Божу” (Пс. 18:2); але грішник засліплений величчю слави Його не відчуває і не тремтить. Місто і палата архітектора свого, мистецтво майстра свого, дім господаря свого показує і в пізнання всякому приводить. Всякий від мистецтва художника і від будови будівельника пізнає. Світ цей видимий, як місто прекрасне, не руками, але словом Божим створене, і як мистецтво премудре, і дім пребагатий, у якому всі живемо, немов би перстом вказує на Бога, як на архітектора, будівничого, опікуна й хазяїна свого, і як створіння дивовижне, премудре, благе – доводить існування дивовижного, благого, премудрого і всесильного Творця. Але грішник сліпий не пізнає. Знає син батька свого, яким народжений і вихований, а раб – пана свого, яким куплений. Але грішник Бога, Господа і Отця свого, Яким зберігається, харчується, одягається, не пізнає. Знає пес пана свого, а віл того, хто його купив. Але грішник, розумом обдарований, Творця, Стяжателя і Охоронця свого не пізнає, як каже Бог через пророка: “Віл знає свого володаря, а віслюк – ясла пана свого, а Ізраїль Мене не знає, народ Мій не розуміє” (Іс. 1:3); ще й каже, як “божевільний, у серці своєму: “Нема Бога” (Пс. 13:1). Так вражає гріх серце людське тяжкою сліпотою, від якої буває безстрашність, а від безстрашності – всяке беззаконня!

– 53. Якщо хто-небудь запитає: “Як Бога не знати, Який завжди словом Його святим проповідується?” Відповідь. Це-то і дивно, і співчуття гідне, що Бог, як через творіння, так і через слово Своє в пізнання всім Себе подає. Але грішник, як глухий, не чує слова Його і Господа свого не пізнає; ім’я Боже чує, але Бога не пізнає; голос про Господа чує вухами плотськими, але душевними не чує; і так, чуючи, не чує і, бачачи, не бачить. Коли Бог проповідується словом Його святим, то проповідується і свята воля Його. Але грішник не знає і не творить її. Проповідується всемогутність і величність Його, перед якою грішник не змиряється. Проповідується правда Його, якої грішник не боїться і не шанує. Проповідується істина Його, якій грішник не вірить. Проповідується всюдиприсутність Його, перед яким грішник не благоговіє, бо не пізнає Його. Проповідується премудрий Промисел Його, якого грішник не розуміє. Проповідується найвища святість Його, якої грішник не шанує. Проповідується верховна влада Його, якій грішник не підкоряється. Проповідується страшна слава Його, якої грішник не шанує. Проповідується нескінченна благість Його, бути учасником якої грішник не намагається і не хоче. Проповідуються страшні суди Його, перед якими грішник не тремтить, та інше. Так грішник, як “чоловік божевільний, не пізнає, і нерозумний не розуміє” Бога і справ Божих! (Пс. 91:7) Істинне пізнання Боже не може бути пустим і безплідним, але вносить істинне богошанування. Син батька свого знає і шанує, любить і слухає його; раб пана свого знає і боїться його, кориться і служить йому. Так хто Бога знає, не може не шанувати Його, не слухати, не коритися і не служити Йому, волі і повелінь Його не виконувати. Про це Бог через пророка говорить: “Син шанує батька, а раб – пана свого; якщо Я Отець, то де пошана до Мене? І якщо Я Господь, то де побоязнь переді Мною” (Мал. 1:6)? Славить же син батька тому, що батьком своїм шанує, і раб пана свого боїться тому, що паном своїм має його. Якщо батькові – людині – від сина честь, і панові – людині – від раба страх віддається, бо той батька визнає батьком своїм, а той пана паном своїм визнає, то наскільки більшою мірою Бог, що над усіма Господь є, гідний честі та страху, коли Його Господом і Отцем нашим визнаємо та шануємо. Бачиш, що від пізнання Божого випливає богошанування. Скажи, будь ласка, котрий пізнанням Божим хвалишся і не по істині шануєш Його, як може бути, що ти захотів грішити, відаючи, що Бог скрізь є, і всяке діло бачить, і є справедливим, котрий за гріх і тимчасово, і вічно страчує, і в самій гріховній справі може тебе вразити? Перед царем земним, владою, паном і батьком своїм не смієш чинити свавілля – чи перед Богом, великим і страшним, наважуєшся лихе і противне Йому робити? Не може цього бути! Як не будеш Йому від серця дякувати і любити Його, знаючи, що Він є Творець, Викупитель, Отець, Годувальник, Охоронець і Найвищий Благодійник, більшим за Якого не може бути? Людину-благодійника, яка не своїм, але Божим добром постачає тебе, любиш і дякуєш їй, – чи Богові, від Якого буття своє маєш, і щогодини й щохвилини отримуєш милостині, без яких і жити не можеш, не будеш дякувати? Як від серця не повіриш слову Його, коли пізнаєш, що Він істинний, і збрехати не може, і слово Його – істина є? Людині чесній віриш, яка збрехати може, бо “кожна людина неправдива” (Пс. 115:2): Чи Богу, Який збрехати не може і не хоче, не повіриш? Від цього все істинне благочестя походить: від віри все істинне богошанування і благочестя залежить.Як не будеш тремтіти перед судом Його, коли пізнаєш правду Його, яка кожному відплачує за справи Його? Володаря праведного боїшся і не наважуєшся закону його порушувати, який не все знає, що підвладні його роблять. Чи Бога праведного не боїшся, Який усе – слово, діло і думку твою – знає, і в книзі Своїй записує, і за все те тобі воздасть? Як не скоришся і не послухаєшся велінь Його, коли точно пізнаєш, що Він твій найсамоверховніший Господь, Цар і Володар, Який небом і землею володіє? Людині – цареві, який тільки над тілом твоїм владу має, – підкоряєшся, підкоряєшся й усякий послух показуєш. Чи Богові, Який і тіла, і душі твоєї, і життя, і смерть у руці Своїй утримує, не скоришся і не покажеш від серця послуху? Як не полюбиш Його від серця твого, і не будеш шукати Його, і прилягатимеш до Нього, і спілкування з Ним матимеш, коли пізнаєш, що Він один є верховним, суттєвим, незмінним і безмежним добром, з яким бути – істинне й досконале блаженство, і від якого відлучитися – істинне й досконале лихоліття? Любиш людину добру, що милосердям та іншими чеснотами прикрашена, і яку доброту маєш, від Бога маєш, – чи Бога не будеш любити, Який Сам у Собі добрий так, що “ніхто не добрий, як тільки один Бог”, за словом Господнім (Мф. 19:17)? Наскільки багато хто при царях земних добрих, які й самі, як люди, всякому лиху підлягають, бути бажають і з великою ретельністю шукають того, бо при них бути блаженством для себе вважають. Чи з Богом бути, Царем царствуючих і Господом пануючих, благим і милостивим, чи не забажаєш, коли пізнаєш благість Його, і “Скуштуйте і побачите, який добрий Господь” (Пс. 33:9)? Як не покажеш милосердя ближньому твоєму – кожній людині, коли пізнаєш, що кожен день і годину від Бога отримуєш невимовне і незбагненне милосердя?Його милосердям живеш на землі, негідний життя; Його милосердям харчуєшся, одягаєшся і цілий перебуваєш. Як не подаси ближньому своєму від благ своїх, коли пізнаєш, що все, що не маєш, окрім гріхів і немочей своїх, Боже є, а не твоє власне? Бо все від Бога приймаємо: душу і тіло наше, життя і дихання, – і буттям нашим Йому ми зобов’язані. Як не пробачиш ближньому гріхів малих, коли пізнаєш, що “Бог у Христі пробачив” незліченні тобі гріхи (Еф.4:32); і що твої гріхи, борги твоїх гріхів, знову повернуться до тебе й втримаються, якщо ближньому своєму не пробачиш, і за них на віки віків будеш страждати у в’язниці пекельній, як у притчі тій зображається? (Мф. 18:23-34) Звідки Господь підсумовує притчу ту: “Так і Отець Мій Небесний вчинить із вами, коли не пробачить кожний із вас від серця свого братові своєму гріхів його” (Мф. 18:35).Як не знехтуєш метушнею світу цього, і не забажаєш блаженства того майбутнього, і з усілякою ретельністю не будеш шукати того, коли точно повіриш слову Божому, що по-різному змальовує ті блага, і несказанне, і незбагненне розумом, і вічне, і нескінченне, як і Бог сам проповідує й обіцяє тим, хто вірує у Христа, хто вірно служить Богу та любить Його (див. 1Кор. 2:9). Тимчасового блаженства, яке ніщо перед тим, старанно шукаєш, бо бачиш його. Як того нескінченного не будеш шукати, коли вірою побачиш його? Заради тимчасової честі й слави вірно служиш земному цареві й усякі труди, лиха й напасті приймаєш, і на криваві війни й битви виходиш, бо сподіваєшся честь і славу від нього отримати. Як не будеш вірно служити Царю Небесному, Богові, Який не тимчасову, а вічну й невимовну славу й честь обіцяє вірним рабам Своїм? Повір слову цьому, що якби людина якусь частку майбутньої тієї слави в мить ока побачила, так би до неї розпалилася бажанням і любов’ю, що всю б славу, честь, розраду і багатство світу цього гноєм би вважала, і цю б одну із усіляким старанням шукала, і не лише б примхами світу цього, а й жодним би лихом і злостражданням від неї відвернутися не могла. Як пишеться про Мойсея: “відмовився називатися сином дочки фараонової, і краще захотів страждати з народом Божим, ніж мати тимчасові гріховні насолоди, і ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби, тому що він дивився на відплату” (Євр. 11:24-26), що і про святих мучеників та інших угодників Божих треба розуміти. Бачиш, християнине, що від пізнання Божого випливає, а саме: відраза від гріха, миру, ретельне творення заповідей Його і істинне богослужіння. У пізнанні Божому полягає пізнання не тільки імені Його, а й божественних Його властивостей, тобто всюдиприсутності, правди, доброти, милосердя, істини, всемогутності та іншого. А від пізнання властивостей Божих неодмінно піде, як сказано, і нелицемірне Боже богошанування. Правда Його навчить тебе від гріха берегтися; всемогутність Його і величність – боятися, тремтіти і смирятися перед Ним; істина Його – вірити Йому в усьому; доброта – любити Його, і всім серцем шукати Його, і наближатися до Нього; милосердя і щедроти Його – не впадати у відчай через гріхи, а каятися і ближньому своєму виявляти милість; всюдиприсутнє всезнання Його також навчить тебе відвертатися від усякого зла, гріха і безчинства, але благоговіти перед Ним, та інше. Звідси бачиш, що беззаконне й безстрашне життя, наприклад, злодіїв, хижаків, хабарників, лихоїмців, розпусників, хульників, лайок, лиходійок, злісних, ненависників, п’яничок тощо, – є доказом їхнього безбожного серця, сліпоти та пітьми Божого незнання, що затьмарюють їхні серця.І хоча такі й сповідують Бога, але в серцях своїх кажуть: “немає Бога”, як псалом 13-й показує та інші місця в Писанні. Про таких сповідників апостол написав: “Вони кажуть, що знають Бога, а ділами зрікаються, будучи мерзенні й непокірні, і не здатні до жодного доброго діла” (Тит. 1:16). І Господь каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і вшановують Мене язиком, а серце їхнє далеко відстоїть від Мене” (Мф. 15:8). Як дерево не від листя, а від плодів пізнається, так Божим пізнанням просвічена людина і богочтець не від усного сповідання, а від справ, що узгоджуються з сповіданням, пізнається. Серце, Божим пізнанням просвічене, пізнає Бога так, як Він і називається; пізнає і вірує, і так найбільше боїться, і вважає вищим за все створіння на небі й на землі, – любить, служить і все належне, що Йому одному притаманне, старанно намагається віддавати. Отже, чи не явна сліпота і безбожництво боятися людини, а Бога не боятися; людині вірно служити і догоджати, а Богу не догоджати; людину-царя, пана і батька по плоті слухати, але Бога, Який всіма царями і панами володіє, не слухати; людині, яка Боже добро подає, а не своє, дякувати, а Богу, від Якого всяке добро походить і виливається на нас, не дякувати; на людину, подібну до себе, сподіватися і допомоги від неї в скорботах шукати, а на Бога не сподіватися і від Нього допомоги не шукати, Котрий один усе може і один допомагає, захищає, позбавляє і рятує тих, хто сподівається на Нього (Пс. 36:39-40); людського суду, який тіла одного стосується, боятися, але Божого суду, який “може і душу, і тіло занапастити в геєні” (Мф. 10:28), не боятися, та інше? Воістину, і найменшої іскри немає пізнання Божого в такому серці, хоча б і вчив і проповідував про Бога! Бачимо це в багатьох християнах теперішнього століття. Бачимо, що багато хто боїться прогнівити панів і владу свою, а Бога прогнівити не боїться, а тому творить беззаконня. Багато хто людям догоджає, бо не хоче образити їх, а Богу не догоджає і ображає Його злочином закону Його святого. Багато владу і панів своїх слухають, веління їхні виконують, а Бога не слухають і велінь Його не виконують. Багато хто дякує благодійникам своїм, а Богові, найвищому своєму Благодійнику, не дякує, бо не любить Його, а без любові подяки бути не може. Багато хто під час напасті до людини вдається заради допомоги і захисту, бо сподівається на неї, але до Бога не вдається, тільки тому, що надії на Нього не має. Як цивільного суду багато хто боїться, усім відомо, а Божого суду не боїться, бо не перестає грішити, бо суд Божий неодмінно буде. Бачиш, що ці й того Богу не віддають, що людині віддають, і так, як людину, не шанують Бога, Якого шанувати найбільше істинне Його пізнання вчить. Тому такі й подібні до них не знають Бога, хоча устами Його і сповідують. Без богошанування і пізнання Божого бути не може.Як істинне богошанування, що полягає в страсі, любові, покірності, послуху, смиренності, надії й терпінні, – свідоцтвом є пізнання Божого, так і неістинне, а лише усне й лицемірне богошанування – знаменням є незнання Божого, як апостол учить: “Хто говорить: “Я пізнав Його”, але заповідей Його не виконує, той неправдомовець, і нема в ньому істини” (1Ін. 2:4). Сам розсуди, заради чого царя, володаря, батька і пана шануєш і слухаєш? Не для того , що вони люди поважні, – інакше б усіх людей шанувати і слухати треба було: а заради того, що царя визнаєш твоїм царем, володаря – володарем, батька – батьком, пана – паном визнаєш. Чого заради благодійнику любиш і дякуєш? Оскільки його своїм благодійником називаєш. Заради чого милостиву й добру людину любиш? Оскільки її такою вважаєш. Чому до багатого і щедрого заради милостині приходиш? Оскільки сподіваєшся від нього отримати. Заради чого в захисника твого під час потреби допомоги й захисту шукаєш? Оскільки сподіваєшся на силу його. Чого праведного володаря боїшся прогнівити? Оскільки його таким визнаєш. Заради чого перед начальником, паном і батьком своїм нічого непристойного не робиш? Оскільки бачиш їх перед собою і не смієш того робити, щоб не образити і не прогнівити їх. Заради чого ж Богу всього цього не віддаєш, якщо визнаєш Його за Бога твого, Царя твого, Господа твого, Отця твого, Благодійника твого, Захисника і Помічника твого? Або знову ж таки, чому трохи більше Богові те віддаєш, ніж людям? Бог, як незрівнянно вищий за всіх є, так незрівнянно більшого шанування гідний, ніж усі і всякого звання люди. Сповідуєш Бога – але чому не шануєш Його як Бога? Сповідуєш Його Царем і Господом своїм – але чому не коришся Йому, як Царю і Господу своєму? Сповідуєш Його Отцем своїм – але чому не любиш Його, як батька свого, і не виявляєш Йому синівського послуху? Сповідуєш Його Благодійником своїм – але чому не дякуєш, як благодійнику? Сповідуєш Його Захисником, Помічником і Рятівником своїм – але чому не від Нього, а від людини шукаєш допомоги, захисту і порятунку в потребі і скорботі своїй? Сповідуєш, що Бог скрізь і на всякому місці є, і всі справи людські бачить, і від слова Його чуєш те, що є, – чому ж не віддаєш Йому честі й не благоговієш перед Ним, як перед батьком своїм, паном і владою своєю робиш? Сповідуєш Його праведним Суддею – чому ж не боїшся суду Його праведного і не перестаєш грішити? та інше. Бачиш, що устам незгодне серце і думку про Бога маєш, і сповідуванню не відповідають справи і життя твоє. Як можеш сказати, що знаєш Бога, а не віддаєш Богові того, чого честь Його від тебе вимагає? Знаєш Бога, як кажеш, але не шануєш Його, як Бога, – не істинне і знання твоє без шанування, і так у сліпоті, темряві й незнанні перебуваєш.

– 54. Не тільки на посаді до Бога, а й на посаді до ближнього, тобто до кожної людини, сліпа тілесна і неосвічена людина. Бачимо, що людина робить ближньому зло, якого собі не хоче, і не робить добра, якого собі хоче. Бачимо, як обурюється і гнівається на того, хто її ображає, лихословить, кляне, хулить, паплюжить, торкається ложа її, краде, викрадає, забирає щось у неї та інші образи робить їй; але сама те саме зло чинити або злом за зло відплачувати не соромиться і не відчуває. Навпаки того, хоче, щоб самого його ближній помилував, у потребі не залишив, наприклад: голодного нагодував, спраглого напоїв, голого одягнув, дивного в дім ввів і приютив, хворого й того, хто сидить у в’язниці, відвідав, та інші справи милості зробив йому – хоче того, безперечна ця істина, – але сам того ближнім своїм не хоче робити. Бачимо це зло – самолюбство, неправду і сліпоту в християнах, які або мовчки проходять повз ближніх своїх, які бідують, і ніби їх не бачать, або не соромляться відповідати: яке мені діло до нього? Примітно, що багато хто рясними трапезами насичується, а про ближніх спраглих не піклується; інші різним і дорогим одягом прикрашаються, а про ближніх нагих не піклуються; інші багаті, великі та високі будинки й інші будови створюють та прикрашають, а про ближніх, що не мають, де голову схилити й упокоїтися, не піклуються; в інших срібло, золото та інше багатство, як душа або життя, в цілості охороняють і зберігають, а про ближнього, або боргами обтяженого і катованого, або в темниці, який сидить і мучиться, або в темниці за недоїмки або борги сидить і мучиться, немає піклування. Це самолюбство і неправду в християнах бачимо: не тільки зло робити, а й добра не робити ближнім – неправда є. І, що гірше за те, бачимо, що багато християн красти, викрадати й лукавити, лестити, брехати, обманювати, лихословити, наклепувати, судити, сварити, перелюбствувати та інші кривди ближньому робити, чого собі вкрай не хочуть, не соромляться і не бояться, як вище сказано. Усе це від сліпоти походить.

– 55. У цій посаді, тобто до ближнього, сліпотіє людина тому, що до посади до Бога не прислухається, і в тій сліпотіє та помиляється. Бог повелів як зла не робити, так добро робити ближньому. Тому людина, коли або зло робить, або добра не робить ближньому, не слухає повеління Божого, і Бога, що наказує, не шанує, не боїться, не любить; і так, не виконуючи посади до ближнього, і до Бога посаду залишає. І з цього видно, що посада до ближнього від посади до Бога невідлучна буває, і одна без іншої виконатися не може. Не шанує той Бога, хто посаду до ближнього залишає; не боїться Бога, хто ближньому не боїться зла робити; і не любить Бога, хто ближнього не любить. Про це апостол повчає нас: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той брехун” (1Ін. 4:20). Бо Бог наказав ближнього любити: “Полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39); – і ще: “Це заповідаю вам, щоб любили один одного” (Ін. 15:17). Тому хто ближнього свого не любить, той не слухає Бога, Який наказує ближнього любити, і так не шанує Його. Корінь і джерело всього благочестя – істинне богопізнання. І як благочестиве життя є свідченням знання Божого, так гріховне і беззаконне життя є доказом невідання Божого і безбожного серця, хоч би такий Бога і Христа сповідував, у церкву ходив, молився, Тайн причащався та інші знаки християнства показував.

– 56. Оскільки Бог, як Дух, що не підлягає жодним почуттям, не тілесними, а душевними очима бачиться, тому й грішник не пізнає Його, і, не знаючи, не шанує, бо темрява гріховна засліпила душевні очі його. Звідки буває, що те робить, про те старається, того тільки шукає, що почуттям його зовнішнім підлягає. Оскільки бачить батька свого, бачить пана свого, то й шанує їх, слухає їх, послужити й догодити їм намагається, образити й прогнівити їх остерігається; бачить суд і покарання тимчасове та боїться їх; бачить честь, славу й багатство світу цього, тож і прагне їх і шукає. Бога ж і вічної слави, і честі, і багатства не бачить, тому як Богу догоджати, так і вічного того скарбу шукати не намагається. Хто чого не бачить або не знає, той того не бажає і не шукає. Меду або плодів земних і деревних не бажає, поки не пізнає смаком насолоди їхньої: треба спершу їх скуштувати, якими вони є, солодкими чи гіркими, корисними чи шкідливими для нас, і так їх бажати чи відкидати. Купець в ту країну не йде, де не сподівається знайти прибутків для себе; отрок нерозумний не бачить користі в науці, тому й не дбає про навчання. Так і в духовних речах буває: хто просвітництва духовного в собі про них не має, той про них і не старається, їх не бажає і не шукає їх. Не скуштував грішник, “наскільки благий Господь”, – і не шукає Його. Не відчуває в серці своєму благодіянь Божих – і не дякує Богу. Не знає всемогутності та величності Божої – і не тремтить перед Ним. Не знає істини Його – і не вірить Йому. Не знає правди – і не боїться прогнівити Його. Не знає, наскільки велика насолода, і спокій, і мир знаходиться в любові християнській і в усьому благочесті, – і не старається про те. Не бачить вічного блаженства – і не шукає того належним чином, чого не бачить. Треба спершу пізнати – і тоді шукати, що пізнаєш. Треба пізнати Бога у властивостях Його – і тоді шанувати Його. Пізнати, що Він як усіх, так і твій є Творець, Відкупитель, Промислитель, Господь і Цар твій, і так, як Творця, Відкупителя, Промислителя, Господа і Царя свого шанувати, слухати, і волю та повеління Його виконувати, як батька твого, що народив тебе, пана й царя твого шанувати й слухати. Треба пізнати, що Він як усіх, так і твій є Бог, Помічник, Захисник і Заступник, і немає іншого, крім Нього. І так на Нього надію покласти, і в день скорботи й напасті до Нього вдаватися й закликати, і допомоги й захисту від Нього просити, та інше. Треба без сумніву тримати, що тим, хто шанує Бога, в майбутньому віці буде блаженство вічне і розумом незбагненне, і так запалиться бажання і ретельність до отримання того. Так хлібороби дивляться передусім на плоди землі, і так, сподіваючись плоди зібрати, трудяться в хліборобстві. Так рудокопачі пізнають спершу, де руда в землі, чи то мідна, чи залізна, чи срібна, є, і тоді копають її. Так оком віри треба спершу побачити майбутнє життя, і так вірою шукати його, і очікувати, і сподіватися отримати його, як пишеться про Мойсея: “Відмовився називатися сином дочки фараонової, і краще захотів страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду, і ганьбу Христову вважав більшим багатством для себе, аніж єгипетські скарби, бо дивився він на відплату” (Євр. 11:24-26). А заради чого всю єгипетську славу і багатство знехтував він? Бо оком віри бачив майбутню славу і життя, і так земну, як ніщо, знехтував, і тієї шукав, “бо він дивився на відплату”. Так і тепер, хто майбутнє життя і славу обранців Божих оком віри побачить, той неодмінно славу, честь, багатство й усю суєту світу цього знехтує, і до тієї самої прагнути буде, як до своєї мети й безцінного скарбу. Бачиш, що всяка річ передусім пізнається, і так жадаєш і шукаєш, бо чого не знаємо, того й не жадаємо і не шукаємо. А з цього видно, що кожен грішник тому й не шанує Бога, не боїться і не любить Його, що не знає Його; і майбутнього життя і слави належним чином не бажає і не шукає, оскільки не бачить її. Не знає ж Бога і слави тієї не бачить тому, що не має душевних очей, вірою і благодаттю Його просвітлених, якими тільки одними Бог і слава та проглядається. У таких християн на душевних очах імла і темрява, як покривало, лежить і не допускає їхнього Бога і славу Його бачити. І доти лежатиме, доки не навернуться всім серцем до Господа, як написав про іудеїв апостол: “Донині, коли вони читають Мойсея, покривало лежить на серці їхньому, але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається.” (2Кор. 3:15-16). Цим покривалом очі душевні покриті маючи, хоча й читають і слухають Святе Письмо, але не розуміють, як говорить про іудеїв апостол там само: “Та розум їхній засліпився” (2Кор. 3:14), – і так сліпотствують і в пізнанні Божому, і в шануванні Його. Ця сліпота і темрява лежить на серці кожного грішника, який від світу і гріха до Бога не навернувся.

– 57. Образ страшної сліпоти представляє нам Письмо на старому Ізраїлі. Різні чудеса створив Господь перед ними в землі Єгипетській, як читаємо в книзі Виходу і в Псалмах: “Послав темряву і навів морок, бо вони стали проти слів Його; перетворив води їхні на кров, і заморив рибу в них; закипіла земля їхня жабами, навіть у скарбницях царів їхніх; Він звелів, і з’явилися мухи собачі та комахи по всіх краях їхніх; замість дощу послав їм град і вогонь, що обпалював землю їхню; і вразив виноградники їхні, і смокви їхні, і розтрощив кожне дерево в межах їхніх; звелів, і з’явилася сарана і гусениці без числа, і поїли всю траву в землі їхній, і поїли всі плоди в землі їхній; і вразив кожного первістка в землі їхній, усі початки сили мужів їхніх.” (Пс. 104:28-36). Але святий пророк сповідається Господу: “Отців наших у Єгипті не напоумили чудеса Твої” (Пс. 105:7), коли ті страшні страти одних єгиптян, ворогів Ізраїлю, вражали, а ізраїльтян не торкалися, як читаємо в книзі Виходу. Це саме наче перстом показувало їм особливий про них Промисел Божий і милосердя; але вони “не зрозуміли чудес Божих, і не згадали милості Божої”. Тим, хто вийшов з Єгипту і втік від ворогів своїх, Господь відкрив і там шлях, де не було шляху, “розділив море, і провів їх” (Пс. 77:13), “і втримав Чорне море, і воно обсохло, і провів їх по безодні, як по пустелі” (Пс. 105:9). Побачили і ворогів своїх водою, як однією труною, покритих: “води покрили гнобителів їхніх, жодного з них не лишилося.”; заспівали хвалу Божу (Пс. 105:11-12). “Але незабаром забули” такі великі й страшні Божі справи: “прискорили, забули справи Його”. Зробили золотого тельця; замість Бога Творця, Отця і Спасителя свого, вшанували бездушного ідола і вклонилися ділу рук своїх: “і зробили тельця в Хориві, і вклонилися бовдурові, і проміняли славу Його на подобу тельця, що поїдає траву. І забули Бога, що спасає їх, що сотворив велике в Єгипті, чудеса в землі Хамової, страшне в морі Чорному” (Пс. 105:13,19-22). Приписали таке чудесне благодіяння Боже бездушній речі й творінню рук своїх: “ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе із землі Єгипетської” (Вих. 32:4). Страшна хула і сліпота! Бездушна річ, сама собою нерухома, яку допомогу може подати, тим більше таку чудову справу зробити!.. Але засліплений Ізраїль простягає руки й кричить: “ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе із землі єгипетської!” Подібна сліпота і тепер в християнах багатьох спостерігається, які кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються, як вище сказано. Покликані до вічного життя і небесного царства, як до землі обітованої, що кипить медом і молоком; але хочуть і намагаються у світі цьому багатіти, прославитися, царювати, і, якби можливо було, на віки вічні перебувати, – що видно з їхнього ненаситного бажання багатства, честі, слави та надлишкових будівель. Поміркуй будь-хто, чи не велике безумство було б тієї людини, котра, перебуваючи в чужій країні та незабаром маючи повернутися до домівки своєї, почала б там створювати багаті будинки, котрі б незабаром змушена була б полишити, і так би марною тільки була праця її; чи тієї, котра, точно сповістившись, що незабаром, за два дні або за два тижні помре, однак збирає багатства, шукає честі та слави? Воістину кожен би того й іншого нерозумним назвав! Так нерозумно роблять ті люди, які у світі цьому зводять багаті й зайві споруди, збирають великі скарби, шукають честі та слави, відаючи, що все це незабаром у країні цій треба залишити і йти на місце своє без всього того. Ніхто нічого зі світу цього з собою не забирає, “бо ми нічого не принесли у світ, і, очевидно, що нічого не можемо й винести з нього” (1Тим. 6:7). І хоча кожному з таких, які збирають, а не в Бога багатіють, Божий голос гримить: “Божевільний! цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?” (Лк. 12:20); І хоча всі щодня бачать, що багаті й жебраки, славні й безславні, поважні й прості однаково захоплюються і в той вік переходять, і захоплюються по-різному, часто й несподівано, так що ті, котрі сподіваються довго пожити, раптово жити перестають, і що бачать, як збувається у інших, те і собі би мали очікувати, однак так багатіти і прославитися в цій чужій країні стараються, начебто багато тисяч років або без кінця жити тут мали. У таких людей темрява й тьма лежить на душевному оці й засліплює його. Хоч вони й багаті – не бачать злиднів своїх. Хоч вони і славні – не бачать підлості й бідності своєї. Хоча й мудрі – не бачать нерозумності та сліпоти своєї. Хоча вони й блаженними себе вважають – але не вбачають свого окаянства.

– 58. Поки людина в такій сліпоті перебуває, то думає про себе, що вона все правильно й розумно робить; але насправді всі її вчинки, справи, задуми й починання – одна омана. Бо серце, від якого все походить, суєтою сповнене і мирською любов’ю напоєне, не що інше, як тільки суєтне задумує і в дійство виробляє? І такий в усьому подібний до сліпого або до того, хто в темряві перебуває, який, хоч і весь забруднений, проте думає, що він чистий; хоч і збився зі шляху і блукає, проте думає, що він належною дорогою йде. І тим бідніша ця сліпота, що людина її не вбачає, пізнання ж її є початком духовного блаженства. І ця сліпота не тільки в простих і безграмотних людях помічається, а й у мудрих і розумних віку цього, які щось високе про себе мріють і відокремлюють себе від простих, некнижних і невігласів. Бо де непомірне самолюбство і любов світу цього є, там і сліпота ця місце має. Самолюбства і мирської любові без темряви тієї не буває.

– 59. Якщо людина від тяжкої тієї сліпоти не позбудеться і світлом благодаті Божої не просвітиться, то вона її приведе до тяжкого стану і пізнього, але марного каяття, описаного в книзі Премудрості Соломонової, де нечестиві, пізно пізнавши свою оману, у тісноті духа зітхають, каються і кажуть: “Ми заблукали від шляху істини, і світло правди не світило нам, і сонце не осяяло нас. Ми сповнилися справами беззаконня і погибелі, і ходили по непрохідних пустелях, а шляху Господнього не пізнали” (Прем. 5:6-7).

– 60. Щоб нам, християни, від цієї сліпоти позбутися і не прийти до того неблагополучного, пізнього і марного каяття, потрібно робити таке: 1) Уважно слухати світильник Божого слова, який світить усім і просвітлює тих, хто любить його, і тих, хто дивиться на нього, і тих, хто слухає його. Слухати, кажу, “як світильник, що світить у темному місці, аж поки не почне світати день, і не зійде ранкова зірка в серцях ваших” (2Пет. 1:19). Бо слово Боже, як духовне світило, проганяє темряву й осяює душевні очі, відкриває метушню та привабливість світу, викриває самолюбство й гріхи наші, – як дзеркало показує нечистоту й пороки обличчя, що дивиться в нього. 2) Робити не те, що похотливе серце хоче, а чого Боже слово вчить, хоча це сліпому розуму огидно і серцю сумно. І наслідувати в такій важливій справі немічних, які, бажаючи зцілитися, ліки неприємні й гіркі приймають, щоб тільки від хвороби звільнитися. Так той, хто бажає звільнитися від сліпоти, повинен примушувати і переконувати себе до того, що слово Боже наказує, і відвертатися від того, що воно забороняє. Бо розбещеному й засліпленому єству нашому слово Боже противним видається так, як немічним очам світло, і тим, хто перебуває в гарячці, – їжа, а нетямущим отрокам – наука. “Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це божевіллям” (1Кор. 2:14). Але воно є істинним і нерухомим правилом і не може спокусити нас, бо є плід істинного Бога. Тому кожен повинен ввірити себе йому, і що не пропонує, то за істину мати, і триматися того, як твердого й непохитного правила, і підкоряти йому серце своє, хоч і таке, що не хоче й відвертається. 3) Оскільки всі люди від шляху істинного заблукали, за свідченням Святого Письма: “Всі ми блукали, як вівці, збилися кожний на свою дорогу” (Іс. 53:6; Пс. 13:1-3 та в інших місцях), тож Син Божий, “шлях, і істина, і життя” (Ін. 14:6), з’явився на землі, і “вз ласкавого милосердя Бога нашого, яким відвідав нас Схід з неба, просвітити тих, що сидять у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на шлях миру.” (Лк. 1:78-79), і святе й непорочне життя як правило й образ нам подав. Тому повинні ми на Нього дивитися і за Ним слідувати, щоб від природної темряви і сліпоти звільнитися, як каже Він Сам: “Я – Світло світові, і хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). За Христом ходити не що інше є, як слідувати Його життю. Якщо той, хто слідує за Христом, не ходитиме в темряві, як каже Він, то неодмінно в темряві й омані буде той, хто за Ним не піде. Як сонце видиме створив Господь на небі, щоб просвітлювало всю піднебесну, так уявне сонце, Христа, Сина Свого, послав у світ, щоб Ним просвітлювалися і зігрівалися душі наші. “Було Світло істинне, що просвітлює кожну людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9). Як темрява буває в піднебесній, коли сонце відходить від нас, і людина тоді сліпне і відчуває, як сліпий, так і темрява настане в душі людській, і душа тяжко сліпне, і заблукає, і спотикається, і падає, і не знає, куди йде, бо темрява засліпила очі її, – коли Христос, Сонце Праведне, з вченням і житієм Своїм, що є світло духовне, від неї відлучається, тобто коли душа вчення і образу житія Христового не слухає. І як темрява відступати почне від піднебесної, то всякий просвітлюється, і “а людина виходить до діла свого, на працю свою до вечора.” (Пс. 103:23), коли сонце наближається до піднебесної, – так темрява від душі починає відходити, і душа просвічуватиметься, і на діло своє та на працю свою виходитиме, тобто себе пізнаватиме, свою бідність, окаянство, метушню й спокусу світу цього і справжнє блаженство, і творитиме християнські чесноти, – коли до неї Христос із вченням та житієм Своїм наближатиметься та в неї вселятиметься. Тому як вікна відчиняємо, щоб сонце промені свої впустило в храм і ту б просвітило, так і мусимо ми храм серця нашого відчинити та допустити світлу вчення й життя Христового увійти й просвітлювати його, якщо хочемо від пітьми та сліпоти сердечної позбутися. Від природи всі ми сліпі й затьмарені темрявою, тому світлом Христовим просвітлюватися повинні. Протилежним протилежне проженеться, як-то: холод теплотою, гіркота солодкістю, темрява світлом, та інше. Якщо і ми хочемо сліпоту від сердець наших відігнати, повинні уважно слухати вчення і приклад житія Христового, яке є світлом, що проганяє темряву нашу. І що більше будемо слухати і слідувати тому, то більше просвітимося, бо хто чим більше наближається до світильника, тим більше просвітлюється. Христос зі святим вченням і життям Своїм є “шлях” – треба ж триматися Його, щоб не заблукати; є “істина” – треба нам себе ввірити Йому, щоб не спокуситися; є “життя” – треба ж до Нього приліпитися, Його триматися і Йому слідувати, щоб не померти назавжди, а з Ним, і в Ньому, і через Нього ожити й жити на віки вічні. Кожен помиляється, хто від шляху цього віддаляється; і спокушається, хто істині цій не вірить; і мертвий той, хто життя цього не тримається. 4) Щоб вченню і прикладу життя Христового слухати і так просвітитися, треба полишити гріхи і звернутися до Бога, бо гріхи – це темрява, що затьмарює очі душевні, ними душа затьмарюється і сліпне. Як темрява і світло разом бути не можуть, так і Христове просвітлення не може бути в тому серці, яке темрява гріховна обійняла. “Що спільного у світла з темрявою” (2Кор. 6:14)? “Тому сказано, – каже апостол, – встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і Христос просвітить тебе” (Еф.5:14). Бачиш, що спершу треба встати від сну гріховного і воскреснути з мертвих (бо кожен нерозкаяний грішник є живий мрець), і тоді просвітить його Христос. Треба сплячому встати і померлому воскреснути, і тоді просвітиться від Христа – інакше просвіти не буває. Не сплячий і померлий, а той, хто встав і живе, світла вимагає і просвіщається. О Христос, Божа сила і Божа премудрість! Розбуди сплячих, заради яких на Хресті прибитий був Ти, і воскреси померлих, за яких смерть вкусив Ти, життя і воскресіння наше, і тоді шукатимемо світла Твого, і просвітимося. “Господи Боже Сил! Воскреси нас, і просвіти лице Твоє, і спасемося” (Пс. 79:20). Той, хто бажає бачити сонце, має звернутися до сонця. Так тому, хто бажає пізнати і бачити Бога, треба звернутися серцем до Бога. Беззаконники і нерозкаяні грішники, оскільки серцями до гріха і світу приклалися і приліпилися, від Бога відвернулися і звернулися до гріха і світу: як же можуть бачити Його, відвернувшись від Нього? Неодмінно повинні звернутися до Господа, якщо хочемо просвітитися. Тому апостол говорить про іудеїв: “Але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається” (2Кор. 3:16). Покривало це не що інше є, як темрява і сліпота, що затьмарює очі душевні людини, котра не навернулася і не просвічена, як вище сказано. Людина необернена і неосвічена не знає сама, що робить, і блукає, як сліпа, – що ні від чого іншого, як від покривала того і природної гріховної темряви походить. Читаємо, що Мойсей від бесіди з Богом на горі Синайській так просвітлився обличчям, що сини Ізраїлю не могли на нього дивитися; і коли з людьми розмовляв, обличчя своє покривав покривалом, а коли до Бога звертався, забирав покривало те (див. Вих. 34:33-35). Так людина кожна, поки світові служить, має на серці своєму покривало, що лежить. А коли навернеться від світу до Бога, тоді благодаттю Христовою забирається воно, і сам просвітлюється, і Бога пізнає, і Христа, Сина Його, і таємницю Його погляду, і силу закону та Євангелія Його почне розуміти; тоді почне їй світло душевне, як зоря після ночі, сяяти, і її в ділі спасіння просвітлювати й напоумляти. “Тому сказано: “Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і Христос просвітить тебе”. 5) Той, хто бажає отримати від Христа просвітлення, неодмінно повинен визнати свою сліпоту від серця, інакше як був, так і буде завжди сліпий, хоча і все святе Письмо напам’ять знатиме, тобто письмо знатиме, а сили не зрозуміє. Бо Бог від тих, які вважають себе мудрими й розумними, таємниці Свої приховує і відкриває немовлятам, тобто простосердим, які визнають свою неосвіченість, за свідченням Господнім: “Ти, Отче,… сховав це від мудрих і розумних, і відкрив це немовлятам” (Мф. 11:25). Таких просвітлює, напоумляє, умудряє і їм таємниці Свої відкриває; інших же, які мудрістю, розумом і мистецтвом своїм хваляться, залишає. Тому й каже Господь: “На суд прийшов Я у цей світ, щоб ті, хто не бачать, бачили, а ті, хто бачать, стали сліпими” (Ін. 9:39), тобто ті, хто визнають свою сліпоту Христовим світлом, просвітляться й побачать; а ті, хто не визнають і мудрими себе вважають, у колишній своїй сліпоті залишаться, навіть більше потьмяніють від невдячності й гордості, якими були за часів життя Христового на землі книжники й фарисеї, котрі казали Христові: “Невже й ми сліпі” (Ін. 9:40)? Бо гордість і високодумство – це диявольська справа, і як його самого затьмарило і з ангела світлоносного темрявою зробило, так і людей, що йдуть за ним, подібними до нього робить. Христос як виправдовує тільки тих, котрі визнають і сповідують себе грішниками, і зцілює тих, котрі визнають свою хворобу, так і просвітлює тільки сліпих, як Євангеліє свідчить: “Не здорові потребують лікаря, а хворі” (Мф. 9:12). Якщо хочемо просвітитися, визнаємо нашу сліпоту – і просвітить нас Христос. Якщо хочемо виправдатися і так спастися, визнаємо себе грішниками і загиблими – і виправдає і спасе нас Христос. Якщо хочемо зцілитися, визнаємо нашу неміч – і зцілить нас Христос. 6) Як без навернення від гріха до Господа не буде й істинного покаяння, як вище сказано, так і без ревної молитви просвітлення істинного не буває. Просвітлення це від Бога походить. Тому , хто навернувся і кається, потрібно молитися і зітхати з Псаломщиком: “Зглянься і дай мені відповідь, Господи Боже мій; дай світло очам моїм, щоб мені не заснути смертним сном” (Пс. 12:4). І ще: “Ти запалиш, світильник мій, Господи, Боже мій, освітиш темряву мою” (Пс. 17:29). І ще: “Пошли світло Твоє і істину Твою, Боже; вони наставлять мене, і введуть на гору святу Твою і в оселі Твої” (Пс. 42:3). І ще: “Відкрий очі мої, Господи, і зрозумію чудеса від закону Твого” (Пс. 118:18); і з євангельськими сліпими: “Господи, нехай відкриються очі мої” душевні (Мф. 20:33). Таких молитов і в церковних книгах багато є. Тоді Господь, Який є світло світу, і просвітив тілесні очі сліпим, бачачи наше звернення до Нього, і старання, і ревність, просвітить душевні очі для спасіння, для чого й у світ цей прийшов. 7) Цьому за допомогою Божою сприяє міркування про час і вічність, про суєту світу цього, бо все, що не є у світі цьому дорогого, ніщо є проти вічного добра, – і що все скороминуще у світі цьому, і від того, хто любить його, відступає: від багатого – багатство, від чесного – честь, від славетного – слава, а від ласуна – ласощі – сластолюбство відходить. Кончина всіх рівними робить. Одна тільки чеснота від людини невідлучна, і її, на той світ, що відходить, супроводжує, і до лиця Божого приводить її, і милість клопоче. Про що нижче скажеться, особливо в §67.

– 61. Просвітництву істинному слідує: 1) Коли цей спасительний промінь блисне й почне сяяти в храмі серця, тоді той, хто просвітлюється, побачить, наскільки великою темрявою охоплений був, наскільки сліпим і божевільним був, хоча й мудрим собі здавався; наскільки далеко від шляху істинного відійшов, хоча й думав, що правильно ходить. На такому слово Господнє здійсниться: “Коли, повернувшись, зітхнеш, тоді спасешся, і зрозумієш, де… був” (Іс. 30:15). Тобто той, хто навернувся і просвітлюється, пізнає, в якому бідному, жалюгідному і згубному стані був, поки промінь благодаті Божої не торкнувся серця його. Тоді він відчуває себе, як людина, яка вночі йшла не тією дорогою, якою мала йти, хоча й думала, що вона належним шляхом іде; а коли зоря засяяла й просвітила все, пізнав, що він з належного шляху збожеволів та блукає; і так, бачачи свою оману, й час марно згаяний, й свою марну працю, вельми жалкує та свариться на себе. Так грішник, поки природним розумом і уявною своєю мудрістю задовольняється, думає, що він добре робить і шляхом правим іде; але коли зоря Божої благодаті засяє йому, – дізнається про свій обман і оману, жалкує, кається і журиться, що час марно змарнував, уся праця його марною була, і плачеться з пророком: “Зникли, як дим, дні мої, …. дні мої, як тінь, ухилилися” (Пс. 101:4,12). Воістину гідна плачу вина! Воістину гине час, який на метушню використовується! Воістину марна праця, яка заради здобуття честі, слави і багатства світу цього робиться! Справді зникають ті дні, які в сластолюбстві, в розкоші, в м’ясоїдстві та в розвагах світу цього проводяться! “Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за душу свою?” (Мф. 16:26) “Ми нічого не принесли у світ; явно, що нічого не можемо і винести з нього” (1Тим. 6:7). Голими виходимо з утроби матері своєї, голими й відходимо від світу цього ( Йов. 1:21). “Не бійся, коли розбагатіє людина, або коли примножиться слава дому її, бо при смерті вона нічого не візьме, і не піде з нею слава її” (Пс. 48:17-18). Де тепер славні й багаті, що колись були, які ненаситно скарбів у світі цьому бажали й шукали? Є на своїх місцях і очікують загального суду і по справах відплати. Туди ж ідуть і теперішні славолюбці, й інші миролюбці. Варто плакати, коли хтось у метушні проводив дні свої: треба плакати тому, “хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє” (Лк. 12:21). Тим паче має плакати й нарікати той, хто в гріхах і беззаконнях дні свої проводив, бо час скорочується, дні минають, життя закінчується, смерть невидимо наближається й вивергає, суд праведний настає, де за слова, діла й помисли люди судимі будуть. Поплачемо, грішнику, поплачемо тут, щоб там марно не плакати, та й інший час у покаянні та благочесті поживемо. Тому той, хто просвічується, пізнаючи, що все, що є у світі цьому, є як дим, що зникає, який з днями і часом минає, і, згадуючи колишнє своє життя, в суєті, омані й гріхах прожите, шкодує, кається, зітхає й плаче, як вище сказано, і бажає те повернути; але вже те, що сталося й минуло, інакше бути не може. Час минулий не повертається, і справа зроблена і слово сказане інакше не буває, як було. 2) Просвітлений світлом Божим повинен старанно Богу дякувати за милість Його, надану йому, що зазнав окаянства його, що в такій омані не вивергнув його, і що подав йому просвітлення і розум спасіння. 3) Той, хто веде окаянство і слабкість свою, що він, як людина, сам по собі легко схильний до падіння, омани й усякого зла, такий молиться старанно Богу, щоб подав йому допомогу Свою і не залишив його одного без Своєї благодаті; і сам обережно чинить і бережеться, щоб не впасти в попередню оману. 4) Від усякого гріха бережеться і бореться проти всякого гріха. І як раніше легко було йому грішити, так уже в цьому стані тяжко йому і в малому згрішити, і дратувати Бога, і стурбувати совість. Бо знає, що кожним гріхом Бог гнівається і той, хто грішить, втрачає милість Його. 5) Така людина образити нікого не хоче ні ділом, ні словом. Але більше того, всякого нелицемірно любити намагається, і як собі, так і кожному всякого добра бажає і хоче, щоб усі, як і він, спаслися, про що й молиться. 6) З кожною людиною не улесливо, не лукаво, але просто обходиться. Що словом повідомляє, те й на серці має, і тому збрехати й обдурити нікого не хоче. 7) Світу цього честь, славу, багатство, ласощі та все, що у світі цьому красивим, дорогим і приємним сини віку цього вважають, зневажає, відаючи, що все це, як приходить, так скоро й відходить від нас, як мрія сонна. 8) Одне вічне блаженство за істинне блаженство вважає, яке, знайдене одного разу, ніколи не загубиться, і одного разу загублене, ніколи не відшукається. Тому про те думає і намагається, як би того не позбутися; туди думки і зітхання свої зводить, про те й Богу молиться, щоб благодаттю Своєю сподобив його те отримати. 9) Оскільки той, кого просвічують, нічого дорогого у світі цьому не визнає, то всі речі, які у світі цьому є, рівними вважає. Для нього срібло, золото та інші, на думку людську, дорогі метали – такі самі метали, як і мідь, залізо, олово, свинець та інше.

Він каміння дороге, яке люди в скринях і скарбницях своїх зберігають, вважає таким самим камінням, як і те, що по дорогах валяється і ногами зневажається. Його однаково живить як багата, так і убога їжа, тільки б була здорова. Він однаково як шовковим, так і сукняним, як кольоровим, так і темним одягом вкривається, як лисячим, так і овчинним шкурою зігрівається. Йому байдуже, де жити, як у кам’яному, так і в дерев’яному спокої, як у багатих палатах, так і в убогій хатині, та інше. Оскільки він усе, що є у світі цьому, заради потреби тільки вживає, і ні до чого серця свого не докладає, але до одного тільки Творця свого. 10) Життя це має як шлях, яким до омріяної йде вічності, і як мандрівку, яку треба скоро завершити, кажучи: “Я мандрівник у Тебе, Боже, і приїжджий, як і всі батьки мої” (Пс. 38:13). Тому, як мандрівник і мандрівник, мирськими речами не обтяжує себе, але задовольняється тим, що має, пам’ятаючи апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, і, вочевидь, нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8). 11) Що більше просвітлюється, то більше виправляє свої вчинки, виправляє свої справи, слова й думки, вбачає пороки й малі, і бережеться. І як чим більше просвітлюється людина природним і чуттєвим світлом, тим ясніше вбачає все: дорогу, рів, речі, що лежать на дорозі й біля неї, тощо, бо ясніше бачимо під час сонця, що засяяло, ніж під час того, що тільки-но починає сходити, і вдень ясніше, ніж на світанку, – так ясніше бачити все починає, і найдрібніші вади вбачає, і ухиляється від них той, хто вищеприродним світлом благодаті Божої все більше і більше просвітлюється. І вже пустопорожнє слово сказати не нешкідливо для того, кому раніше хулити, лаяти, лихословити, сквернословити, брехати, лестити, обманювати, красти, викрадати та інші тяжкі гріхи творити легко було. 12) Якщо в чомусь оступиться, і від немочі згрішить, і в совісті своїй вбачає гріх свій, то вельми непокоїться і свариться, жахається і хворіє серцем. Тому смиряється, і поважає себе перед величністю Божою, і зі смиренням просить прощення, визнаючи свою провину, і в надії милосердя Божого утверджується. 13) Знаючи сліпоту розуму людського, якою часто спокушається людина і думає, що вона на добрій дорозі перебуває, але обманюється в думці своїй, – такий старанно й часто молиться про те, щоб більше й більше просвітитися; і, не вірячи пестощам плоті своєї, Богу себе віддає, щоб скеровував його й керував ним, і просить: “Спокуси мене, Боже, і пізнай серце моє; випробуй мене, і пізнай шляхи мої, і побачиш, чи є шлях беззаконня в мені, і настав мене на шлях вічний” (Пс. 138:23-24).

Глава 4: Про метушливу і чарівну прикрасу

“І зробив Господь Бог Адаму і дружині його одяг шкіряний, і одягнув їх” (Бут. 3:21).

“Нехай буде прикрасою вашою – тобто дружин – не зовнішнє плетіння волосся, не золоті убори або ошатність в одязі, а потаємна серцева людина в нетлінній красі лагідного й мовчазного духу, що є дорогоцінним перед Богом” (1Пет. 3:3-4; 1Тим. 2:9-10).

Про цю прикрасу тут покладається міркування тому, що вона від засліпленого розуму походить і що нею засліплена людина шукає собі слави і честі суєтної від одягу, який повинен її гордість нищити і до смирення приводити, як нижче здасться; а особливо особисте жіноче оздоблення без усякого вибачення є осліплення розуму і розбещення тілесного і нехристиянського серця.

– 62. Одяг стали носити люди після порушення заповіді Божої, від того й початок він свій сприйняв. Бо поки не згрішили прабатьки наші, не мали одягу, як пишеться в розділі 2-му Буття; і не вимагали його, бо не бачили наготи своєї. А коли згрішили, побачили наготу свою і почали соромитися; тому й шукати змушені були, чим би сором свій прикрити. “І відкрилися очі в них обох, і дізналися вони, що голі, і пошили смоковне листя, і зробили собі оперізки” (Бут. 3:7). Бог же, проявляючи милосердя до них, “зробив Адамуї дружині його одяг шкіряний, і вдягнув їх” (Бут. 3:21). Бачиш, що початок одягу – гріх. Гріх відкрив їм наготу їхню і зробив срамоту і сором, який вимагає прикриття. Тому святий Андрій Критський нарікає про це: “”Шкіряні ризи” зшив мені гріх, знявши з мене колишній Богом витканий одяг.” (Пісн. 2-га великого канону). Звідси бачиш, як погано роблять люди, які шукають прикраси в одязі і роблять одяг не заради прикриття наготи і зігрівання тіла, а заради прикраси і хизування. Те ставлять собі на честь і прикрасу, що показує безчестя і неподобство. Від того шукають похвали, що гріх викриває. Тим утішаються, що представляє печаль, тобто ознаку законопорушення. Тим пишаються, що має їх упокорювати. Усі тварини як створені від Бога, так і є дотепер, не потребують прикриття, природним вбранням задовольняються. Одна людина позбулася того через гріх, і від них запозичує і прикривається. Але то дивно, або скоріше сумно, що чужою шкірою прикривається, і тим підноситься, і те на честь собі ставить, що повинно було б їй, бідній, убогій, оголеній і позбавленій, привід подавати до смирення. Але не досить було пристрасній і похітливій плоті вигадати для себе прикраси і тим милуватися і втішатися. Що ж вона вигадує і замишляє? Треба коней, карети та інший до того припас прикрашати, щоб звідти якусь собі похвалу і честь від тих, хто не знає, і тих, хто такій метушні дивується, знайти. О, розумне, але убоге й бідне створіння! Чи не помічаєш, як світ спокушає тебе, як Єву яблуко заборонене, і метушня його полонить нерозумне серце твоє? Якщо видима краса подобається тобі, зверни очі свої на червоне сонце, місяць і зорі, на поля, дерева, трави і квіти, на птахів, риб та інших тварин та інших Божих створінь, і дивуйся їм, і від них пізнавай Творця їхнього і свого і красу Його. Якщо Він такі красиві створіння створив, як незрівнянно прекрасний Він Сам, Який створив це! Цієї краси шукай, яка всіх красот джерело, ті, що насолоджуються якою, ситості не знають, але чим більше бачать її, тим більше бажають її. Але немає до того полювання, не подобається те, що саме по собі прекрасне, бо метушливої похвали і честі не приносить!.. Треба те робити і прагнути про те, що світ хвалить, шанує, прославляє і чому дивується, і від того самому хвалитися, шануватися і прославлятися, і від того самому бути похваленим, шанованим і прославленим!.. До цього засліплення пристрасна і сліпа плоть і спокуса світу приводить бідну людину.

– 63. Прикраса ця, як є марнотратна, так і знамення є недбальства про душу. Оскільки: 1) Хто дбає про тілесну прикрасу, тому ніколи піклуватися про душевну. Бо чим зайнята в когось думка, про те старається, того й шукає, у тому й час проводить. “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). 2) Сама ж ця прикраса щегольська показує серце, яке прагне метушливої честі й слави, що і закону Божому противно: “Не любіть світу, ні того, що в світі” (1Ін. 2:15), і вірі християнській не личить, що на вічну честь і славу дивиться, і тієї шукає й очікує; і званню християн непристойно, що до вічного й небесного покликані; і посаді їхній огидно, що душу, а не тіло прикрашати повинні й “про гірське думати, а не про земне” (Кол. 3:2). 3) Прикраса ця без образи ближнього, і тому без образи Божої не набувається. Бо не може її бути без коштів, які для цієї мети від подібних людей збираються або, більше того, здираються. 4) Хоч і праведний маєток буде, але оскільки є голі, тремтячі від холоду й морозу менші брати Христові, ув’язнені в темниці за борги й оброки, ті, хто втратили домівки через пожежі, й інші бідолашні, то на таких треба надмірні кошти й надлишок вживати. Але все те суєтною прикрасою і ненаситною розкішшю присікається. Чи до жебраків тому, у кого суєта ця в серці місце своє має? Треба прикрашати себе, дружину, дітей, слуг, коней, карети, вбрання їх, дім свій, галереї, ставки та інші розваги створювати!

– 64. Велика ще метушня і ганьба християнству є, що жінки білилами, фарбами і мазями обличчя свої намащують. Бо заради чого вони роблять цю дрібницю? Причини іншої знайти неможливо, як тільки щоб людям здатися, або, що гірше того, “сподобатися” і в любов увійти. У спальнях вони про цю дрібничку не дбають. Фарби здоров’я не надають, хіба тільки шкодять. Одна причина цього – щоб люди очі свої на них звертали. Щоправда, звертають очі свої люди, але багато хто з очима й серця звертає і від того око душевне вельми затьмарює. Чимала юним і незатвердженим серцям брань від принади цієї належить. Але якщо вони, жінки, кажу, які Бога і Христа Сина Божого сповідують, озирнуться, то побачать, що: 1) Виставляють на торг те, що непродаване, що зберігати треба так, як зіницю ока. Ах, бідна та християнка, яка обличчя своє рум’янить, але душу свою затьмарює; обличчя прикрашає, але душі своєї благопристойність втрачає, і, наче чудовисько, душею перед Богом та Ангелами Його святими постає! 2) Такою прикрасою обличчя свого, крім того, що цнотливість втратили, переправляють Божу справу, яка досконало і не потребує виправлення, і тому проти Творця свого, Який вік тіла і красу обличчя кожному свою дарує, вельми грішать і образи Йому наносять. Подібно до того невігласа, який образ, добре живописцем написаний, переправив би і тим живописця немало б образив, так і жінки, переправляючи обличчя свої, чималої кривди та прикрості завдають Творцеві своєму. Пристойніше християнкам умивати обличчя свої сльозами, ніж розфарбовувати білилами і фарбами. Християнин у повсякчасному покаянні перебувати повинен, бо завжди перед Богом грішить, що тяжко і сумно христолюбивій душі. 3) Недобре вони роблять, що так на обіди, вечері та в інші місця ходять; але гірше того, що з тією самою дрібницею і в храми святі наважуються входити, і себе виставляти і показувати. Так вони храми святі роблять ганьбою, або безчеснішою за ганьбу, чого зображати слух не терпить. Кожен це зручно може збагнути, коли в міркування все візьме. Таким безсоромним жінкам личить Боже слово: “Дім Мій домом молитви назветься, а ви зробили його розбійницьким гніздом” (Мф. 21:13). Храм Божий є храм молитви, і для того до храму Божого входимо, щоб молитися, не один на одного дивитися, а на одного Бога серцеві очі зводити; не себе іншим показувати, а совість свою, гріхами обтяжену, перед Богом оголювати; не радіти, а за гріхи Бога просити; словом, молитися Богу приходимо в храми святі. Молитві ж не таке, яке вони на собі мають, начиння личить: а яке? Смирення, співчуття серцеве, розчулення, сльози, плач. Цим молитва прикрашається, і до престолу Божого сходить, і очам Божим сприятлива буває, і прохання своє отримує. Так молилися святі жінки: Анна, мати пророка Самуїла (див. 1Сам. 1), Юдиф (Юдиф. 9), Естер (Ест. 4:17) – і були почуті Богом. Їм повинні слідувати жінки, які ім’я Христове сповідують, якщо хочуть з користю для душі своєї входити в церкву молитися. Таке ж начиння, яке складається із золота, білил, фарб, мазей та іншого, не що інше означає, як марнославство, пишність, гордість світу цього, пихатість, гордовитість, око лукаве, спокусу та інші пристрасні примхи плоті. Чи з цим перед Богом з’являтися? До Бога приходимо і перед Богом стояти хочемо, коли приходимо на молитву. Чи так Бога умилостивляти треба? Чи так смирятися перед Ним? Це є спокуса, а не молитва; гордість і пишність, а не смиренність; примноження гріхів, а не применшення; більша образа і прогнівіння, а не умилостивлення милосердного Бога, “бо що високо в людей, те мерзота перед Богом” (Лк. 16:15). Якби в серця таких проникнути, що, як не гордість життєва, як високий ідол, там криється? “Що говориш? – викриває їх Златоуст. – Чи приходячи молитися Богу, одягаєшся золотом і плетіннями? Хіба радіти прийшла ти, хіба шлюбу долучитися? Хіба на виставу прийшла ти? Там золото, там плетіння, там одяг багатоцінний має місце: а тут нічого з цього не потрібно. Прийшла ти просити, молитися за гріхи, молитву створити за те, в чому згрішила, просити Владику, милостивим Того створити: навіщо ж прикрашаєш себе? Не такий вигляд того, хто молиться. Як зможеш зітхнути, як зможеш розплакатися, як з ретельністю помолитися, таким чином вбравшись? І якщо сльози проллєш, сміху будуть сльози твої гідні. Не в золото одягатися личить тій, що плаче. Оскільки тінь це і лицемірство. Як же не тінь, якщо від того ж серця, від якого таке марнотратство і честолюбство походить, раптом сльози проливаються?” та ін. (Бесіда 8-а на 1 Послання до Тимофія).

– 65. Щоб прикрасу суєтну, яка християнам украй не личить, і душогубну розкіш, яка, як видно, час від часу в християнах посилюється та примножується, зручніше залишити та помірковано життя проводити, корисно помічати та міркувати про наступне: 1) Будь-яка надмірність тілесна без образи Божої і образи ближнього не буває, як вище сказано. 2) Будь-яке добро, яке не маємо, Боже є, а не наше: голими вийшли з утроби матері й тому вбогі й бідні самі по собі; а що не маємо, Богом дане маємо. Багатство наше – Боже добро, а не наше власне, тому мусимо витрачати його з волі того, хто що дав Бог, а не за примхами нашими. Запитуєш ти з прикажчика свого, куди й на що він гроші, дані йому тобою, витратив, чи ні – запитає і з тебе Господь про дане тобі Ним багатство. Готуй же відповідь Йому. Чи не запитає Він у тебе: чи мав ти багату й гарну сукню, багаті будинки, коней, карети та інше, чи часто приймав гостей та інше? Ні, нічого такого не видно у Святому Письмі. Але що ж Він у тебе запитає? Спитає: чи живив ти Його добром, тобі даним, голодних? Чи одягав голих? Чи влаштовував домівки для тих, хто не має, де голови прихилити? Чи приймав у домі мандрівників? Чи викуповував тих, хто сидить у в’язницях за борги та інші вимоги, та іншим бідним і незаможним приділяв від даного тобі добра? (Мф. 25:35-36). Дається нам багатство не заради нас одних, а й заради ближніх наших, які того вимагають. Бачиш, як неправедно роблять люди, коли те добро, що дане на загальну користь, на свої забаганки марнують і так волі Божій противляться. Такі багатії – марнотрати багатства, а не будівничі; а ті, що зберігають у скринях багатство своє, – вартові його і раби, а не Божі слуги і раби. Тому треба всякому багатієві розглянути, куди і на що багатство, йому Богом дане, витрачає. Треба завжди пам’ятати той страшний голос Судді праведного: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що уготований дияволу та ангелам його, бо Я хотів їсти, і ви не дали Мені ” (Мф. 25:41-43); – і Авраамова відповідь багатієві, який, одягаючись у порфіру та віссон, кожного дня бенкетував пишно і багато: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму, а Лазар – зле; тепер же він тут утішається, а ти страждаєш” (Лк. 16:25). Жадає Христос, що подає всім багатство, жадає в братах Своїх – жебраках-християнах; але багатіями сластолюбними і скупими безсоромно зневажається! Лежать і тепер багато Лазарів біля воріт багатих, але згубна розкіш засліплює їм очі, щоб не бачити їх, і утримує руку від творіння милості їм. О, розкіш і скупість, противні сестри, але обидві смертоносно заражають людські серця. Одна вчить марнувати багатство, інша – берегти і стерегти, але обидві на погибель людську: одна розслабляє, інша зв’язує людину, але й та й інша вмертвляє душу її. 3) Велике безумство – тіло, яке незабаром на прах і землю перетвориться, прикрашати, а про душу безсмертну не дбати, як кожному це видно. Неможливо дбати про душу тому, хто тіло своє на показ і марнославство прикрашає. Така прикраса – це знак миролюбця, марнославного і гордого серця, і сама по собі душу затьмарює. Прикрасою ж душі може бути тільки чеснота. Нею вона, як начинням собі пристойним, прикрашається; а тією, як марнославною і гордою, затьмарюється. 4) Таким жінкам слід відповідь дати праведному Судді за спокусу. “Горе тій людині, через яку спокуса приходить” (Мф. 18:7). Не мала боротьба юному серцю буває від обличчя жіночого, тим паче від такого обличчя, яке на спокусу мазями і фарбами прикрашається. Бо для диявола немає кращого і зручнішого знаряддя для спокушання юних сердець і вилову в тенета нечистоти, ніж обличчя жіноче, а особливо майстерно прикрашене і парфумами та мазями намащене. Таке обличчя – сильна стріла, якою він вдаряє в юні серця і вражає багатьох. Тому жінки, які сподіваються на суд Христу постати і про все відповідь віддати Йому, повинні слухати Христове страшне слово: “Горе тій людині, через яку спокуса приходить!” Одну людину спокусити страшно, бо кожна людина Кров’ю Христовою викуплена, тим паче багатьох, за яких Кров Христова пролита. А скільки таких, які цією удаваною красою спокушаються і гинуть? Один серцезнавець Бог знає, Який і тих, хто спокусився, і тих, хто спокушає, судитиме, і на обличчя не подивиться. Слухай того, жінко, яка ім’я Христове сповідуєш і сподіваєшся на суд Христовий постати; а якщо й не сподіваєшся, проте неодмінно постанеш. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). 5) О, якби жінки, що іменем християнським називаються, часто дивилися розумними очима на просте обличчя Христове, яке заради гріхів і беззаконь наших обпльоване й бите, і не мало вигляду й краси! Ніколи б не захотіли мастити і фарбувати обличчя своїх на спокусу душ людських, яких Він смертю Своєю спокутував! Але видно, що забули вони те велике й страшне діло, а тільки про єдину метушню думають і, що в серці мають, те й геть виставляють. 6) Також, якщо пам’ятатимуть, що по оздобленому обличчю колись черв’яки повзатимуть, і те, що тепер пахне від мазі, сморід нестерпний видаватиме, а потім на прах і землю перетвориться з усім тілом, – можливо, що тоді від цього душогубного шаленства втримаються. 7) Як ця прикраса жіноча Богу ненависна, може кожен прочитати й побачити в третьому розділі пророка Ісайї. 8) Одна істинна і християнська прикраса є прикраса душевна, до якої і Боже слово закликає нас, про яку в наступному параграфі поговоримо.

– 66. Християни, які у святому хрещенні відреклися від світу й мирської метушні та очистилися від скверн гріховних тією святою банею, і обіцяли “благочестиво жити у Христі Іісусі, і сподіваються на воскресіння мертвих і на життя майбутнього віку”, як і в Символі віри зазначається, повинні, через свої обітниці, тоді дані, плоди хрещення показувати, а відтак – душу свою, а не тіло прикрашати. Оскільки: 1) душа безсмертна, також і краса її – тіло ж тлінне, і краса його, як це всім відомо. 2) Якщо тіло прикрашається, а душа нехтується, то і тіло, і душа загинуть. Оскільки в загальному воскресінні, коли тіло з душею з’єднається, що душа, яка нехтуючи пожила, постраждає, те саме й тіло зазнаватиме, і разом смертю безсмертною помирати будуть. 3) Якщо душа прикрашається, то й тіло, з душею возз’єднавшись свого часу, красу сприйме, “коли тлінне оце, – за свідченням апостола, – зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя” (1Кор. 15:54). 4) Чим більше душа прикрашається тепер, тим більшої краси сподобиться і тіло після воскресіння. Тоді буде “слава” іншим, “як сонцю”, іншим, “як місяцю”, іншим, “як зіркам” (1Кор. 15:41). Чим же більше прикрашається тіло тепер, а душа нехтується, тим більше тоді і на душі, і на тілі з’явиться неподобство. Мерзенність недбалої душі і на тілі тоді покажеться, на викриття її і на показ усім, що вона у світі не заради Бога жила, а слідом за своїми забаганками ходила, і не Христу, а світу служила. Тоді миролюбний грішник, наче чудовисько якесь страшне, перед усім світом, Ангелами й обранцями Божими постане, і сам себе соромитиметься, жахатиметься, ненавидітиме і захоче на ніщо перетворитися, але не зможе; сам себе сваритиме, докорятиме й оплакуватиме, але запізно. Душа людська подібна до дзеркала, яке такий вигляд у собі сприймає, до чого звернеться. Так душа, до чого звернеться, такий і образ у собі приймає. Чи до Бога звернеться і Бога шукатиме, любитиме і до Бога прилягатиме – образ Божий у ній зображується і пишеться Святим Духом. Чи до світу навернеться і суєту його любитиме – такий і образ у ній є. І що тепер у ній є, то тоді зовні з’явиться. Як боголюбивій душі краса, так миролюбній мерзенність і неподобство тоді зовні здасться. 5) Тіло як не прикрашається, краси не додасться йому: рябий, чорний, зморшкуватий, конопатий, косоокий – як не прикрашається, такий же незмінно і перебуває. Душа ж чим більше віддаляється від світу і мирських пристрастей і чим більше “скидає з себе стару людину з справами її, і вдягається в нову людину” (Кол. 3:9-10), тим прекраснішою робиться. Бо тоді образ Божий, який є божественною і невимовною її прикрасою, показується в ній, як в очищуваному дзеркалі того, хто вдивляється в нього, образ видно. Тепер красу душі не видно на тілі, коли праведні й грішні один зовнішній вигляд мають, хоча і святої душі благопристойність, і грішної неподобство зі справ і слів часто помічається, як від смаку яблуко. Але тоді, коли відкриються сини Божі і сини світу цього, покажеться благоліпність душі, образ Божий у собі має. Тоді вона, як сонце, сяйво краси своєї видасть і на тілі, з яким тут служила Богу, красу свою явить: “тоді праведники засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). “Улюблені! ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього” (1Ін. 3:2). О, якою буде слава чад Божих, які тепер, не дбаючи про тіло своє, про красу душі своєї дбають, а лукавим світом, як сміття, знехтуваними й зневаженими вважаються: Богу подібні будуть! “Бо Бог одягається світлом, як ризою” (Пс. 103:2), так і чада Його просвітляться. Цієї краси бажай і шукай, християнине, поки знаходиться. А що тобі в тілесній красі, яка тепер цвіте, а вранці в’яне і в ніщо перетворюється? Тому як ті, хто бажають увійти в чертог земного царя, і перед обличчям його з’явитися, і до трапези його долучитися, очищають себе й одягаються в найкраще й найпристойніше вбрання, щоби не зігнутими перед очима царськими здатися, то й тим паче ті, хто бажають увійти в чертог Небесного Царя, і перед найсвітлішим Його обличчям з’явитися, і до великої тієї вечері долучитися, мусять очистити себе від скверни та пороку, бо “не ввійде в нього ніщо нечисте” (“Об. 21”). :27), – і гідним того чертога одягом одягнутися, щоб не почути від Царя страшного голосу: “Друже! Як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі?” (Мф. 22:12), – і з ганьбою не бути виверженим і вверженим у темряву непроглядну, “де буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 22:13).

– 67. Душу свою прикрашає той, хто, за апостольським словом, “відкладає… стару людину, що зотліває в спокусливих пристрастях, оновлюється ж духом божевільного, і зодягається в нову людину, створену за Богом, у праведності й святості істини” (Еф.4 :22-24); тобто, хто опирається тілесним прагненням, і відсікає їх, і прилягає до чеснот, відкладає нечистоту, похіть блудну, гордість, заздрість, гнів, злість, лють, грошолюбство, нездержанність та інше лихоліття, і вбирається у цнотливість, святість, смиренномудрість, братовласність, терпеливість, лагідність та інше чеснолюбство. Ось гарне душевне начиння! Та душа добра і прекрасна, яка узгоджується з Небесним Отцем святістю, істиною, милосердям, правдою, терпінням, лагідністю та іншими властивостями. Християнин, Богом відроджений, повинен Йому, як син батькові, вдачами відповідати. Кожен син батькові своєму властивостями і вдачами співвідноситься, як бачимо це в плотському народженні, в якому не що інше народиться, як плоть від плоті, за свідченням Христовим: “народжене від плоті є плоть” (Ін. 3:6). Тому й Боже слово християнам велить не плотським, але духовним начинням прикрашатися. Яке це начиння, у чому полягає, слухай апостола, який начиння це пропонує нам: “Зодягніться, як обрані Божі, святі й улюблені, в милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12).Цим начинням прикрасимося, християни, а не золотом, сріблом, камінням і дорогим одягом. Зодягнемося в щедрість і милосердя, як і Господь наш велить нам: “Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36), “Який Сина свого не пожалів, а віддав його за всіх нас” (Рим. 8:32), щоб нас від вічних нещасть позбавив і привів у вічне блаженство. Одягнемося в благість і постараємося благодіяти всім – добрим і злим, друзям і ворогам, наслідуючи Небесного Отця: “бо Він добрий і до невдячних, і до злих” (Лк. 6:35); “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45). Зодягнемося в смиренномудрість, наслідуючи Єдинородного Сина Божого, Який не засоромився “умити ноги апостолам, Господь і Учитель їхній” (Ін. 13:14). “Бо у вас мають бути ті самі почуття, які й у Христі Іісусі: Він, будучи образом Божим, не вважав за розкрадання бути рівним Богу, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей, а зовні ставши, як людина, упокорив Себе, ставши слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:5-8). Зодягнемося в лагідність і довготерпіння, навчаючись того в лагідного й смиренного Іісуса, як велить нам: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29); і залишимо борги боржникам нашим, як і Бог залишає нам. Будемо святі, бо написано: “Будьте святі, бо Я святий” (1Пет. 1:16). Це вбрання, це начиння, ця прикраса пристойна християнам; і догоджають тим не світу й очам людським, а очам Небесного Отця. Цим начинням постараємося прикрасити себе, християни, щоб догодити не світу, а Богу, Який на всіх нас дивиться з небес Своїх, як співає пророк: “З небес дивиться Господь, бачить усіх синів людських, з престолу, на якому сидить, Він дивиться на всіх, що живуть на землі” (Пс. 32:13-14).

– 68. Відомо, що багато хто вбрання ошатне вживає не заради здобуття марнославної слави й честі, а за загальним звичаєм і відповідно до звання й сану свого. Таких вищевикладене моє міркування не стосується, а мова тут тільки про тих, які від сукні шукають собі якоїсь слави і шанування, які зазвичай називаються всіма щеголями, як видно з вищеописаного міркування. Бо в таких людей, хоч і християнами називаються, серце метушнею і любов’ю світу цього сповнене, від чого апостол християнські душі відвертає: “Не любіть світу, і не любіть світського, бо хто любить світ, той не має в собі любові Отцівської” (1Ін. 2:15). І тому тут засуджується щегольство, пишність, гордість життєва, суєта і сліпота розбещеного серця, а не пристойність. Засуджується розкіш і самолюбство, яке про користь ближнього не дбає і здебільшого з образою ближнього буває, а не помірність, яка в громадянському суспільстві майже потрібна. Також засуджується зайве піклування про смертне і тлінне тіло і нехтування безсмертною душею. Бо немає піклування про душу і вічне її спасіння в тому серці, яким опанувала суєта світу цього. Вірне слово Спасителя нашого: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Вбрання, яким би воно не було, саме по собі ні чесноти, ні гріха не причетне, як і всяка річ. А тільки вживання його, мета і намір може бути, як і буває, поганим, і тому в гріх тому, хто його вживає, звертається: бо не для того вживається, для чого Богом подано. Суєта в серці і в того є, хто для того носить чорне, чернече і рубищне вбрання, щоб його люди нехтуючи світом, святим шанували; як і в того, хто для того вдягається в кольорове й дороге вбрання, щоб у зборах перше місце мати, щоб від тих, хто зустрічає, поклони одержувати, і тим вбранням своїм, як павича пір’ям, милуватися. У кожного вбрання має бути одне призначення, тобто прикриття наготи і захист немічного тіла від холоднечі й негоди, на що воно й дане нам Творцем нашим, як вище сказано. Однак кожен християнин повинен пам’ятати й уважно слухати, що кожна надмірність, як у їжі, в будові та іншому, що належить до цього життя, так і в одязі, без гріха не буває. Дається Богом нам маєток і багатство не тільки заради нас самих, а й заради злиденних, щоби ним і самі помірно задовольнялися, і незаможних забезпечували. А якщо людина того не робить, а на надмірність і розкіш багатство марнує – чинить проти волі Божої і тому грішить, бо все те гріх, що проти волі Божої робиться: за що і покараний буде, як несправедливий розпорядник і марнотрат Божого добра. Що ж стосується особистої жіночої прикраси, вона жодного вибачення не може мати, а є одна тільки омана, підступ, хитрість і вигадка злого духа, на спокусу й розбещення цнотливості, вчинена. І хоча багато хто з дружин не заради лихої мети, а слідуючи за відсталим звичаєм, прикрашають обличчя свої, проте не буває ця прикраса без спокуси юним і їм самим без гріха.

Стаття 4: Про деякі гріхи особливо

Вступ

На початку цієї статті мені потрібно дещо оголосити читачеві.

1) Тут я не поклав міркування свого про гріхи, усім відомі, якими всі, і найбрутальніші люди та народи, гидують, як-от: розбій, явне насильство й пограбування, убивство, блуд, перелюбство та інше. Бо кожен природним законом і совістю переконується від таких гріхів берегтися, і після скоєння якогось із таких гріхів того, хто згрішив, не перестає мучити совість, хоча й усяким гріхом вона уражається, особливо, коли людина намагається зберігати її неушкодженою. Совість і природний закон узгоджені з Божим писаним законом, і тому, як цей законозлочинця викриває, так і той грішника не залишає в спокої, а невпинно мучить його. Це ж розуміється про тих особливо, які за правилом її і законом Божим намагаються життя своє проводити. Бо в совісті, гріхами забрудненій, і великі гріхи ледь вбачаються, так, як у закопченому дзеркалі і обличчя, і вад своїх не бачить той, хто дивиться в нього.

2) Тут покладається міркування найбільше про такі вади, які й інших вад причиною бувають і які, тим не менш, теперішнє століття, як побачиш, і вадами не вважає.

3) Ще оголошую читачеві, що тут я намагався показати гидоту і тяжкість гріховну в міркуванні про гріхи для того, щоб ті, хто зберігає посаду християнську, береглися від гріха, а ті, хто грішить, відстали від нього. І міркуванням моїм не особи хуляться, але засуджуються і викриваються пороки, які тими особами володіють. Всякий гріх – у людині, тому треба згадати і про людину, в якій він живе і якою володіє, хоча все слово до гріха, а не до людини самої повинно відноситися. Як сіль черв’яків із речовини жене або до гнилості не допускає, хоча сама і розчиняється в речовині; або як ліки приймають із наміром вигнати хворобу з людини, хоча і всередину людини приймають, так і викриття, хоча на людину нападає й совість її вражає, але має намір відігнати гріх, який є в людині, щоб, дізнавшись про гріх і тягар його згубний, намагався благодаттю Божою від нього звільнитися. Треба неодмінно пізнати гріх і гидоту його тому, хто хоче істинно покаятися і так спастися. Без пізнання гріха істинного покаяння не буває, як без пізнання хвороби не буває зцілення. Як же може пізнатися гріх, якщо гидота і тяжкість його грішникові перед очима не представиться? Тому ніхто не повинен гніватися на викривальне слово, тим паче на таке, що про всяку людину узагальнено говориться, бо воно гріхи викриває, а не саму людину, як і ліки проти хвороби, а не проти людини. Без хвороби не потрібні й ліки, і де гріха немає, там не потрібне й викриття. Залиш гріх, тоді й викриття торкатися тебе не буде, бо не буде того, в чому воно викриває. Викриття подібне до дзеркала, яке показує вади на обличчі; а якщо вад на обличчі не буде, то й не покаже їх. Не гніваєшся на дзеркало за показ вад твоїх – не гнівайся ж і на викривальне слово, яким вади душі твоєї показуються. До того ж, коли гніваєшся на викриття, яке взагалі буває, то тим показуєш, що і совість твоя тебе викриває в тому, про що слово. Слово викривальне схоже на совість. Звідки буває, що, коли в зібранні говориться про якісь гріхи, ті, хто їх має, зворушуються совістю і якісь на собі показують знаки. Що поза словом, то всередині совість викриває; і що поза словом, то всередині совість хвалить. Два цих свідки як схожі й згодні між собою, так і вірні, і збрехати не можуть, але завжди істину свідчать, і що один, те й інший показує. Один хвалить чесноту й інший. Один викриває гріх і інший. І як тут, у віці цьому, так і в останній день на Страшному Суді будуть достовірними свідками і викривачами гріхів людських. Тому, щоб і слово, і совість твоя тут і на тому суді тебе не викривали, облиш гріхи і покайся істинно. Тоді як внутрішнього викривача не матимеш, так і словесне викриття торкатися тебе не буде. Тоді будеш спокійний і мирний, хоча всі тебе хулитимуть і проклинатимуть. Чиста совість – достовірніша за свідоцтва всіх людей, і одна тільки є істинний спокій внутрішній, без якого людина спокійною бути не може, хоча б і ззовні ніяк не була занепокоєна.

4) Краще тобі тут, у світі цьому, і таємно всередині себе і перед собою одним докору зазнати, і залишити гріх, і покаятися, і так спастися, ніж на всесвітньому суді викрити себе і соромитися, що посоромився, відіслатися в темряву непроглядну, “де буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 8:12). Бо що тут у совісті загладжено буде, те й там не з’явиться. “Примирись тут із суперником твоїм, поки ти ще на шляху з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав тебе слузі, і не кинули тебе до в’язниці” (Мф. 5:25), що має на меті кожне викривальне слово, тобто, щоб на тій всенародній ганьбі грішник не був викритий праведним Суддею. А хто не очистить совісті й не загладить у ній гріхів, той неодмінно викриється там і побачить усі свої гріхи перед собою представлені, за непорушним Божим словом: “Викрию тебе, і покажу перед обличчям твоїм твої гріхи ” (Пс. 49:21). Тоді кожен грішник нерозкаяний почує: “Ось людина і справи її”! Ось людина, яка християнином називалася, але християнських справ не робила; “говорила, що знає Бога, а справами зреклася від Нього” (Тит. 1:16); “мала вигляд благочестя, а сили його зреклася!” (2Тим. 3:5) Почує ж перед усім світом, Ангелами і людьми і так покриється соромом. Треба залишити те, за що всередині совість і зовні слово Боже викриває, і скрушеним серцем покаятися, щоб не викритися там, де покаяння місця не має.

5) Викриття, коли одному якомусь обличчі буває, повинно не пом’якшувати слова, а роз’яснювати важливість гріха, щоб, у гріху утвердившись, не загинув; тим паче те робити повинно, коли буває викриття взагалі, без згадки осіб, щоб не на пестощі, а на викриття було простягнуте слово. Тому й нема чого гніватися на викриття, навіть і на те, яке прямо в обличчя буває, а тим паче на те, яке взагалі говориться. На лікаря не гнівається ніхто, що жорстокі ліки подає для лікування тіла. Навіщо ж нам гніватися на того, хто хоче душу нашу зцілити і жорстоким словом, як жорстокими ліками, гріх із нас вигнати? Кому не тяжко було грішити, тому нехай не буде тяжко і викриття в грісі чути, і так покаятися. Коли залишиш гріх, у якому викриваєшся, тоді пізнаєш, наскільки корисним було тобі викриття; тоді не тільки не будеш гніватися на того, хто викрив, а й дякувати йому будеш, як хворий, звільнившись від хвороби, дякує лікареві. Чого я і тобі старанно бажаю.

6) Інший гріх від немочі, інший від сваволі, упередження і проти совісті буває. Від немочі гріх, якому і благочестиві люди підлягають, легко і ласкаво викривати треба. Але гріхи, які проти совісті й від сваволі творяться, а особливо застарілі й такі, що увійшли до звичаю, потребують жорстокого й суворого викриття, як застаріла хвороба – гірких і жорстоких ліків. Такі гріхи явно до погибелі ведуть грішників і не можуть інакше, як жорстоким покаранням за допомогою Божою відігнатися. Суворо треба таких викривати, щоб цим гласом, як громом, прокинулися від сну гріховного і зробили справжнє покаяння. Треба скрізь істину говорити і не мовчати про те, що треба говорити. Гріх, належним чином нерозкритий і не викритий, або за гріх не вважають, або за легкий ставлять, хоча гріх у собі такий тягар має, що й малий може занурити грішника на дно пекельне, бо кожен гріх проти величності Божої буває. А коли за гріх не вшановується або легким бути судиться, то й незцілений перебуває, що вельми небезпечно.

7) Від цієї статті, в якій якісь гріхи перераховуються і роз’яснюються, дещо можеш пізнати, читачу, яке велике розбещення і зло носить усередині себе людина, що за образом Божим і за подобою створена, і була святою, чистою, непорочною, праведною, і була оселею Святого Духа, але порадою злого й лукавого духа, і отрутою зміїною, влитою так розбестилася, що “порівнялася зі скотиною” (Пс. 48:13), – чого досить оплакати не можемо. Що в людині, благодаттю не оновленій, бачиться, крім скотинячого? У худобі бачиться нечистота – та сама, що й у людині, навіть ще більша й мерзенніша. У худобі ненажерливість – та сама і в людині. У худобі розкрадання помічається – те саме і в людині. У худобі лютість, гнів, злість і лють – те саме і в людині. У худобі заздрість – та ж є і в людині. У худобі лукавство і хитрість бачимо – те саме і в людині, та інше. Ось яка людина сама по собі! І, що жалюгідніше і плачевніше, які пристрасті безчинні у всіх безсловесних розсіяні, ті в одній людині є. Так спотворилася бідна людина, якій захотілося мати Божу честь! Страшно описує Святе Письмо невідроджену людину і перед очима нашими представляє, щоб звідси пізнали бідність, окаянство та отруту смертну, що криється в серці нашому: що бачиш в іншому, те й у тобі є, хоч і не є зовні. Там, тобто в Письмі, бачимо, що людина невідроджена то “породженням єхидни”, то “лисицею”, то “свинею” називається; то “леву”, то іншим тваринам уподібнюється через злобу свою, якою подібна та співзвучна з тими безсловесними. Звідси повинен кожен заградити уста і мовчати, яким би ім’ям не був названий. Кожного безчесного прізвиська гідна людина, бо, хоча будь-якого зла не чинить зовні, але всередині всяке зло носить, яке за нагоди і зовні, і назовні з’являється.8) З цього мерзенного джерела випливає, що й самі відроджені, благочестиві та святі відчувають боротьбу в членах своїх, і хоча трудяться проти того зла, проте часто “доброго, якого хочуть, не роблять” (Рим. 7:19); і моляться за залишення гріхів Небесному Отцеві: “Залиш нам борги наші”; і з усією святою Церквою кричать до Бога: “Господи, помилуй”! – і від суду Його праведного до милосердя Його вдаються: “Не ввійди в суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою ніхто з живих” (Пс. 142:2); і оплакують окаянство це з апостолом: “Бідна я людина, хто визволить мене з цього тіла смерті?” (Рим. 7:24). 9) Звідси полягає, що виправдання наше перед Богом і вічне спасіння полягає в одному милосерді Отця Небесного, заслугах Христових і вірі, яка Його, як Спокутувача й Спасителя свого, з радістю визнає і святі Його заслуги з любовним і вдячним, смиренним і до послуху готовим серцем, як цілюще й спасительне лікування, до смертельної своєї немочі докладає.

Глава 1: Про гордість

“Що високо в людей, те гидота перед Богом” (Лк. 16:15)

” Кожен, хто підносить сам себе, буде принижений, а той, хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14)

“Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (Як. 4:6)

– 69. Початком гордості є диявол, який відступив від Творця свого і зробився зі світлого ангела князем темряви. Цією смертоносною отрутою як сам заражений, так і наші серця так сильно заразив, що все життя окаянства того нашого досить оплакати не можемо.

– 70. Немає нічого небезпечнішого, потаємнішого і важчого за гордість. Небезпечна гордість, бо для гордих укладається небо і замість неба пекло визначається. “Бог гордим противиться”, – говорить Письмо. Потаємна гордість, оскільки так глибоко в серці нашому криється, що й угледіти її не можемо без допомоги лагідного серцем Іісуса Христа, Сина Божого; і краще її впізнаємо на ближніх наших, ніж на собі. Бачимо інші вади, як-то: пияцтво, блуд, злодійство, розкрадання та інше. Бо часто через них себе жаліємо і соромимося. Але гордості не бачимо. Хто коли себе визнав від серця гордим? Ще не траплялося того бачити. Багато хто себе називає грішниками, але іншими так називатися не терпить, і хоча багато хто з них язиком не відгукується, проте не без обурення і засмучення сердечного приймають те. І так цим показується, що язиком тільки називають себе грішниками, а не серцем; на устах смирення показують, а на серці не мають. Бо істинно смиренний засмутитися і гніватися на докори не може, бо вважає себе всякого приниження гідним. Немає нічого важчого за гордість, бо з великою незручністю і також не без допомоги Божої перемагаємо її. Всередині себе носимо зло це. Чи в благополуччі перебуваємо? Вона з величанням і пишністю, презирством і приниженням ближніх наших присяде нам. Чи в нещастя потрапляємо? Через обурення, нарікання і хуління показує себе. Чи терпінню, лагідності та інших чеснот намагаємося навчатися? Хизуванням фарисейським повстає на нас. І так ніде і ніяк її позбутися не можемо: завжди з нами ходить, завжди хоче панувати і володіти нами.

– 71. Як “Бог гордим противиться” (Як. 4:6), показують страшні долі Божі, які нам святе Боже слово представляє, щоб ми, дивлячись на них, усіма силами береглися від мерзенної й душогубної цієї вади.

Піднеслися прабатьки наші в раю і забажали божественної честі – але позбулися і тієї честі, яку мали, і “худобі нерозумній… уподібнилися” (Пс. 48:13), і всякому лиху підпали. Піднеслися нащадки Ноя і створенням стовпа хотіли створити собі ім’я славне – і “змішав Господь мову їхню, так що один не розумів мови іншого” (Бут. 11:3-9). Піднісся фараон, цар єгипетський, проти Бога і людей Його, хотів озлобити і згубити – і загинув сам з усім військом у Чорному морі, і загруз, як олово, у воді глибокій (Вих. 14:15-28,10). Піднеслися Корей, Дафан і Авірон, і Мойсею, пророку Божому й вождю своєму, чинили опір – “і розкрила земля уста свої, і поглинула їх, і хати їхні, і всіх людей Кореєвих, і все майно їхнє, і зійшли вони з усім, що їм належало, живими до пекла, і вкрила їхня земля, і загинули вони з-поміж народу” (Чис. 16:32-33). Здійняв голос хульний на Бога вишнього і на святе місто Його Сеннахірім, цар ассірійський, – “і вийшов Ангел Господній, і вразив у таборі ассірійському сто вісімдесят п’ять тисяч чоловік”; сам же вражений був мечем синами своїми (Іс. 37:36-38). Піднявся Олоферн, вождь війська ассірійського, – і рука жіноча відтяла горду голову його (Юдиф.13:8). Піднісся Аман, перший радник перського царя Артаксеркса, – і “повішений на дереві”, яке невинному ізраїльтянинові Мардохею приготував було (Ест. 7). Піднісся Навуходоносор, цар вавилонський, – і почув голос із небес: “Тобі кажуть, царе Навуходоносоре: царство відійшло від тебе! І відлучать тебе від людей, і буде житло твоє з польовими звірами; травою годуватимуть тебе, як вола”, та інше (Дан. 4). Піднеслося до небес місто Капернаум – і чує від Христа: “І ти, Капернауме, що піднісся до неба, до пекла скинешся” (Мф. 11:23). Піднісся фарисей – і пішов засудженим у дім свій (Лк. 18:14). Так гордим противиться Бог! Так піднесених упокорює Господь! Немає нічого більш ненависного Богу в людях, ніж гордість. “Що високо в людей, те гидота перед Богом” (Лк. 16:15).

– 72. Ознаки гордості такі: 1) вищим не підкоряється; 2) рівним і нижчим не поступається; 3) гордість велемовна, вельми красномовна та багатомовна; 4) слави, честі та похвали всіляким чином шукає; 5) високо звеличує себе та справи свої; 6) інших зневажає та зневажливо ставить у вищий ранг; 7) шукає, як би себе показати; 8) безсоромно себе хвалить; 9) яке добро не має, собі приписує, а не Богу; 10) хвалиться й тим добром, якого не має; 11) вельми намагається приховувати недоліки й вади свої; 12) не терпить бути в зневазі й приниженні; 13) не приймає вмовляння, докору, поради; 14) самовільно втручається в чужі справи; 15) залишившись без сану чи честі, та в іншому нещасті нарікає, обурюється, а часто й лається; 16) отже, гордість гнівлива, 17) гордість заздрісна: не хоче, щоб хто дорівнював їй і вищий за неї був, рівну або більшу честь мав, а щоб вона всіх у всьому перевершувала. 18) гордість не схильна до любові, ненавислива. Самолюбство ж – корінь усіх лих. І так гордість – початок і корінь будь-якого гріха.

– 73. Гордість не тільки сама по собі є тяжкий і мерзенний гріх, але й інших гріхів причиною буває. Бо Бог, Який гордим опирається, праведним судом від гордого благодать Свою забирає; сатана ж, як дух гордий і людиновбивця, до такого дому, як до виметеного й прибраного, зручно приступає (Мф. 12:44). Тому людина, що без благодаті Божої залишилася, як немічна і до всякого зла схильна, у всякий гріх зручно впадає. Про що багато як Святого Письма, так і церковні історії свідчать.

– 74. Кінець, до якого гордість призводить, сам Христос означає: ” Кожен, хто підносить сам себе, буде принижений” (Лк. 14:11). Вона високо підноситься, але дуже низько падає. Дивись § 71.

– 75. Багато причин, які нищать нашу гордість, деякі з яких тут наводяться. 1) Люди найбільше пишаються або честю і славою, або багатством, або розумом, або силою, або шляхетністю. Але оскільки все це зміні підлягає і як приходить до нас, так і відходить від нас, бо не наше, то вихвалятися тим, що не наше, вельми безглуздо. Усе, що не маємо, не наше, а Боже; ми лише посудини Божих обдарувань. Богу, що дарує, личить усяка похвала, і честь, і подяка, а людині – упокорюватися, щоб те, що має, не забрали через гордість. 2) Принижує гордість нашу народження і виховання наше. Яка тварина з більшими труднощами і болем народжується, ніж людина? Знають про це матері й ті, хто при таких випадках буває. Яка тварина у вихованні більшого потребує догляду, піклування, харчування, оберігання, ніж людина? Багато тварин одразу після народження самі собі дістають їжу; а людина скільки чужими руками носиться, одягається, чужою працею харчується, зігрівається, зберігається! 3) Принижує гордість нашу оголеність наша. Інші тварини не потребують одягу, а людина така бідна й убога, що й одягу свого не має, а від тварин та іншого створіння приймає його. Вівця, лисиця, вовк, заєць, рись та інші одягають і гріють нас. 4) Скидають гордість нашу і лиха наші. Хто більшим пристрастям, тлінню, хворобам, немощам підлягає, ніж людина? Хто більшому страху, печалі, скорботі піддається, ніж людина? Звідусіль оточена лихами: ззаду – гріхи, спереду – смерть, зверху – суд Божий, знизу – пекло, з боків – спокуси світу й підступи бісівські, усередині – плоть із пристрастями та похіттю. Чи в такому тяжкому стані пишатися? 5) Скидає гордість нашу кінець життя нашого, бо прах земний всі ми, і в землю підемо (Бут. 3:19). Подумки оглянь гробниці й відрізни там царя від воїна, славного від безчесного, багатого від жебрака, міцного від немічного, шляхетного від худорлявого, мудрого від нерозумного. Тут думкою перебуваючи, хвалися своєю шляхетністю, тут звеличуйся розумом, тут величайся багатством, тут звеличуйся честю, тут рахуй ранги, тут обчислюй титули. О бідне створіння, бідне по початку, бідне по середині, бідне і по кінцю! Як застаріла і гнила посудина, як прах земний – така людина, і в землю піде. 6) Що більше Христа пізнаватимемо й згадуватимемо, то більше свою підлість і окаянство впізнаватимемо, і так упокорюватимемося. Христос, Син Божий, Господь твій, заради тебе упокорився – чи тобі, рабу, пишатися? Господь твій заради тебе рабський образ прийняв – чи тобі, рабу, шукати панування? Господь твій заради тебе безчестя прийняв – чи тобі, рабу, честю підноситися? Господь твій не мав, де голови прихилити, – чи тобі, рабу, розширювати чудові будівлі? Господь твій ноги вмив Своїм учням – чи тобі соромно послужити братії своїй? Господь твій лихослів’я, ганьби, наруги, глузування, запльовування зазнав – чи тобі, рабу, прикрого слова не потерпіти? Він неповинно і заради тебе терпів – чи тобі, винуватому, і для себе не терпіти? Чи не заслужили гріхи твої того? Господь твій за розпинателів Своїх молився: “Отче, пробач їм! Пробач їм” (Лк. 23:34), – чи тобі, рабу, на тих, хто образив тебе, гніватися, злитися, шукати помсти? Але хто ти такий, що не терплять вуха твої образи? Тварюка убога, немічна, гола, пристрасна, заблукала, на всякі нещастя наражається, всякими лихами оточена, трава, сіно, пара, яка мало з’являється і зникає. Але дивись і бережися, щоб і тебе Христос Господь твій не посоромився, якщо ти смирення і лагідності Його соромишся. Каже: “Бо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами” (Мк. 8:38). Соромиться ж Христа і слів Його той, хто не слідує Його смиренню, лагідності, терпінню, а з миром хоче в гордості царювати. 7) “Бійся, – каже Василій Великий тому, хто пишається, – падіння, подібного до диявола, який проти людини піднісшись, нижче за людину впав, і якого зневажав, тому на нехтування відданий” (У слові про смирення).

– 76. Недобре й бридко перед Богом пишатися кожному з вищевказаних причин; але гірше тому, якого і стан нещастя має приводити до смирення. Недобре пишатися сановитому, шляхетному пану, багатому; але гірше того – простому, бідношляхетному, рабу, жебракові. Так і про інших розумій, як кожен це може визнати.

– 77. Оскільки, як сказано вище, так глибоко в серці нашому смертоносна отрута гордості вкоренилася, то треба часто дивитися на найглибшу смиренність Сина Божого і того вчитися в Нього, як Він Сам каже: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29). Треба до того ж і просити Його старанно, щоб, згубну ту отруту лікуванням благодаті Своєї вигнавши, подав дух смирення, за яким підуть і інші Його дарування. Бо “смиренним Бог… дає благодать” (Як. 4:6).

Глава 2: Про заздрість

“Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не брешіть на істину. Це не є мудрість, що сходить згори, але земна, душевна, бісівська, бо де заздрість і сварливість, там безладдя і все лихе” (Як. 3:14-16).

– 78. “Заздрість є печаль за благополуччям ближнього”, – говорить Василій Великий у Слові про заздрість. Засмутився Каїн, і поникло обличчя його. А чому? Бо бачив, що брата його Авеля від Господа всіх за приношення дарів похвалено, а його через його лінощі знехтувано. Старший брат блудного сина, як, ідучи з поля, почув тріумф і спів у домі батька свого і дізнався, що веселощі ті були через брата його, якого милостивий батько здоровим знов віднайшов, “розгнівався, не захотів увійти” в дім батька свого і бути учасником тих веселощів (Лк. 15:25-30). Праведна причина веселощів: брат його “був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся”. Але він на те не дивиться, то йому не любо, що заради брата його телятко вгодоване закололи, і заради добробуту батько його з усім домом радіє. Так заздрість сумує за добро ближнього і благополуччя брата своїм неблагополуччям вважає! Цю печаль марну приписує заздрості й святий Златоуст, кажучи: “Заздрість благополуччя ближнього свого вважає своїм неблагополуччям” (Бесіда 52 на Книгу Буття).

– 79. Заздрості корінь і початок є гордість. Гордий, оскільки хоче вище за інших піднестися, не може терпіти, щоб хто-небудь йому дорівнював, а тим паче вищий за нього в добробуті був, тому й обурюється з приводу піднесення його. Смиренний же заздрити не може, бо бачить і визнає свою не гідність, а інших же гіднішими за себе вважає; тому й на обдарування їхні обурення не має. Пристрасть ця є тільки в тих, які думають про себе, що вони щось у світі, і так про себе високо мріючи, інших ні в що не ставлять. Так обурюється гордий Саул на лагідного і смиренного Давида, що йому більше похвали приписали тріумфуючі жінки, як сам визнав і сказав Саул: “Давиду дали десятки тисяч, а мені тисячі” (1Сам. 18:8). Чому й почав гнати неповинного.

– 80. Мета заздрості – щоб того, кому заздрить, бачити в неблагополуччі. Вона тоді народжується, коли в іншого починається благополуччя; тоді перестає, коли перестає його благополуччя і починається неблагополуччя. Так заздрістю праотці наші з високого блаженства в тяжкий стан скинуті. Заздрість Каїна навчила повстати на брата свого Авеля і вбити. Заздрості справа, що Йосип проданий до Єгипту. Заздрості приписати треба, що іудеї Христа, Господа і Благодійника свого, на Хрест піднесли. Так від гордості починається заздрість, від заздрості – ненависть, від ненависті – злість; злість до неблагополучного призводить кінця. Чому і святий Златоуст каже: “Корінь убивства – заздрість” (На Буття, бесіда 54-та).

– 81. Заздрість – болісна пристрасть і сміху , радше, плачу гідна, бо такою отрутою диявольською заражене людське серце. Інші пристрасті якусь, хоча уявну, насолоду мають, а заздрісний грішить, а разом з тим і мучиться. Неприйнятна Аману, ворогу іудейському, як сам визнає, ні слава, якою звеличив його цар, ні багатство, яким ряснів, ні та честь, що до цариці з царем на бенкет покликаний був; цього, каже: “Усього недостатньо для мене”. Що тому причиною? Чи не образив тебе хтось, Амане? Чи не викрав хтось твоїх пожитків? Чи не обмовив хто тебе перед царем? Чи здоровий ти сам, чи домашні твої? Чи не бентежить тебе страх ворожий? Ні! Немає нічого того. Що тоді? Що бентежить серце твоє? Про що сумуєш посеред такої слави і багатства? Що схиляєш голову свою? Що старезний і сумовитий ходиш? Що темніє обличчя твоє? Чого тобі, першому раднику царському, бракує? Одного тільки скіпетра і держави царської не маєш. “Ні, – каже Аман, – усього цього не досить для мене, бо бачу Мардохея в благополуччі. Усього цього не досить для мене, коли бачу Мардохея Іудеянина у дворі царському. Ніщо мене – ні слава, ні честь, ні багатство – не тішить, бо бачу Мардохея у царя в милості” (Ест. 5). Так заздрісний грішить і водночас страту приймає, чинить беззаконня і мучиться! І від цього бачити можна, який мерзенний порок заздрості й посміховиська гідний! Сумувати про те, що ближній веселиться; нарікати і знемагати, що брат у благополуччі цвіте – чи не сміху гідна справа? Будь-хто це може визнати, тільки дияволу притаманна така справа: дияволу сумно і нестерпно, що християни спасаються і вічну отримують славу, від якої його скинуть у вічну погибель і безчестя.

– 82. З вищесказаного кожному видно, наскільки згубна ця пристрасть. Оскільки: 1) Власний гріх є диявола, який цією виразкою прабатьків наших, а з ними і нас умертвив. Бо диявольська справа є радіти за погибель людську і сумувати за спасіння, що заздрості властиво. 2) Демон не заздрить подібному до демона, а людині; а людина людині, брат братові, споріднений спорідненому, подібний до подібного заздрить, що має “радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче”, як вчить апостол (Рим. 12:15); чому не можна не здивуватися, або, понад те, чого оплакати гідно неможливо. Так-то сатана отрутою своєю заразив серце наше! 3) Заздрість, як сказано в § 78, призводить до всякого неблагополучного кінця тих, на яких озброюється. 4) Заздрість і тим заздрить, від яких благодіяння отримує; їй і доброзичливець немилий, вона і благодійника жене. Хто більший іудеям благодійник був, ніж Христос, Спаситель світу? Мерців їхніх воскресив, сліпих просвітив, прокажених очистив та інші чудесні благодіяння створив. Але заздрість на те не дивиться. Вона радить: “Що нам робити? Ця Людина багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього” (Ін. 11:47-48). Вона не міркує, не шанує високого добра, а вчиться вбити благодійника. Годуй, одягай, бережи, захищай, збагачуй, втішай заздрісного, як хочеш, – йому то неприємно. Оскільки ти благополучний, тебе всі люблять, хвалять, шанують. Це вражає його серце, якого любов і благодіяння твоє зцілити не може. І доти уражатиме, доки не побачить тебе в біді. 3) Заздрість і тих, якими володіє, до тяжкого призводить кінця. Бо, крім того, що вічному стражданню винними їх робить, і тимчасового лиха піддає. Так Каїн стогне і трясеться; Аман, піднесений на дерево, яке Мардохею ізраїльтянину готував, гине. Тому святий Златоуст каже: “Заздрісний, бажаючи погубити іншого, і самого себе губить” (Бесіда 55 на євангеліста Іоанна). Але, хоч би не було якогось іншого зовнішнього лиха заздріснику, досить йому внутрішнього, досить того, що всередині з’їдається, мучиться і терзається власним мучителем.

– 83. Засіб проти цієї злої і згубної недуги такий примітний: 1) Гордість, від якої заздрість, як сказано, народжується, треба за допомогою Божою відкласти, і так, без злого коріння, і злого плоду не буде. “Заздрість, – каже Августин, – є дочка гордості: умертви матір, і дочка її загине”. 2) Повчатися в любові ближнього – так заздрість падатиме. Бо “любов… не заздрить”, – каже апостол (1Кор. 13:4). І хоча в серці й битиме згубна ця стріла, але воно духом любові дії її противитиметься і спонукатиме себе, і того, хто не бажає, до подяки Богу, що ближній у благополуччі перебуває. Так всяке внутрішнє зло зцілюється і, як кажуть, клин клином вибивається. Повинні ми примушувати себе до всякого добра і робити не те, що зле серце хоче, а чого віра і совість християнська вимагає: “ті, хто докладає зусиль, підносять… царство небесне” (Мф. 11:12). Так противимося злобі й помсті, нарікання й хуліганству та іншим пристрастям і примушуємо себе до терпіння та іншого благочестя. Що спочатку не без труднощів, але потім за допомогою Божою зручно буде. 3) Думати і без сумніву вірити, що у світі цьому немає нічого великого і подиву гідного, і немає істинного блаженства, крім вічного і небесного. А коли в цій думці перебувати будемо, то й заздрість ослабне і недійсна буде. Бо заздрість народжується від благополуччя ближнього; але коли благополуччя тимчасове, тобто честь, багатство та інше, благополуччям істинним вважати не будемо, то й заздрити тому не будемо. Якщо, знехтувавши земним, будеш шукати небесного, то ні честі, ні славі, ні похвалі, ні багатству, ні шляхетності не будеш заздрити, бо незрівнянно кращого бажаєш. Князь і вельможа не заздрить похвалі шевця, кравця, столяра та інших майстрів, бо набагато кращу має. Так і тимчасовому, жалюгідному і, так би мовити, уявному не заздрить той, хто постійного й істинного вічного блаженства шукає. Чи хочеш від болісної цієї виразки не з’їдатися і не пошкодитися? Ставте тимчасове все як ніщо, і так не буде вона в тобі мати місця.

Глава 3: Про гнів і злобу

” Кожен, хто гнівається на брата свого марно, підлягає суду, а хто скаже братові своєму: “рака”, підлягає синедріону, а хто скаже: “божевільний”, підлягає геєні вогненній” (Мф. 5:22).

“А тепер ви відкладіть усе: гнів, лють, злобу, злоріччя, лихослів’я уст ваших” (Кол. 3:8).

– 84. Гнів є відчуття серцевої хвороби, народженої від образи, яка або ділом, або словом виражається.

– 85. Гнів є болісна і люта пристрасть і прихована бути не може. Інші пристрасті ховаються зручно, а гнів сховатися не може. Серце, гнівом сповнене, за подобою котла, що кипить, вивергає різні знаки гніву, які з’являються в різних членах тіла. Від гніву червоніють і виблискують, як іскри, очі; від гніву роздуваються жили, піднімаються брови і волосся; від гніву скрегочемо зубами, піну виділяємо вустами, головою киваємо, головою крутимо і крутимо. Від гніву обличчя затьмарюється. Гніву дія є, що руки стискаємо й ляскаємо ними, ногами об землю б’ємо; у гніві б’ємо в груди, волосся й одяг терзаємо; гнівом сповнений кричить, верещить, сльози ллє, бідкається, хулить і часто щось вивергає, про що потім шкодує. Словом сказати, вся людина в гніві змінюється, весь вигляд біснуватому подібний є. Якщо такі мерзенні зовнішні показуються знаки, якщо таким потворним тіло від гніву є, що вже всередині, в серці є, яке такий смердючий викидає запах? Якою мерзенною й потворною є душа того, хто гнівається, якою мерзенною є душа перед очима Божими, коли тільки вигляд того, хто гнівається, нам же самим, котрі й самі те саме зло всередині носимо, нестерпним видається! Словом зобразити неможливо мерзенного того стану бідної душі. І це не тільки в дорослій людині, а й у малій дитині та немовляті помітити можна: як він кричить, лютує, всього відвертається, поки гнів не вгамується! Від цього видно, якою великою отрутою від диявола серце людське напоєне, яке велике зло всередині нас криється, – чого досить оплакати не можемо. А це вчить нас невпинно зітхати й молитися Богу, щоб серце наше, так люто зіпсоване, виправив і оновив. “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12). Коли ж воно виправиться і добрим буде, то і плоди його добрими будуть, тобто справи, слова і думки.

– 86. Гнів перетворюється на злобу і злопам’ятність, якщо довго утримується і живиться в серці. Тому наказано нам скоро його присікати, щоб у ненависть і в злобу не зріс, і так до зла більше зло не додалося. “Нехай сонце не зайде в гніві вашому, і не давайте місця дияволу”, – каже апостол (Еф.4:26-27). Як пожежа, якщо незабаром не загаситься, багато хто поїдає домівки, так і гнів, якщо незабаром не припиниться, багато зла завдає і багатьох бід причиною буває. Тому, за застереженням апостола, треба незабаром гнів із серця виганяти, коли почнеться, щоб, посилившись, і нас самих, тих, хто гнівається, і тих, на кого гніваємося, більше не зашкодив і не занапастив.

– 87. Як гнів, так і злість народжується від безмірного самолюбства. Бо самолюбець у всьому шукає своєї користі, слави й честі; а коли бачить у чомусь перешкоду своєму наміру й бажанню, то бентежиться, журиться та гнівається на того, хто перешкоджає, бо й намагається гнів свій на діло зробити, тобто помститися, що властиво злобі.

– 88. Злоба різним чином відбувається: 1) Забиранням життя в того, на кого зло буває. Так Каїн, підбурюваний заздрістю і злістю, повстав на неповинного Авеля і вмертвив єдиноутробного брата свого. 2) Побиттям, отрутою, позбавленням здоров’я, маєтків, пошкодженням худоби та іншого. 3) Ненавистю і гонінням друзів того, на кого злоба живиться в серці. Бо злісний, якщо не може зашкодити тому, на кого гнівається, намагається гнати й озлобити приятелів і тих, хто любить його. Так сатана, злюблячись на Христа і ненавидячи Його, жене й озлоблює християн, рабів Його, тих, хто любить Його і Ним любимих. Цьому злому і злобному духу слідують люди і за подобою його злобу здійснюють. 4) Лихослів’ям і наклепом. Звідси-то і буває, що так багато хто невинно тяжкі наруги і наклеп терплять, прикладами такого зла як церковні, так і світські історії сповнені. Та й у теперішньому столітті багато хто на собі тієї ж злоби дію і богомерзенні її плоди пізнає. 5) Багато хто такою злобою напоєний має серце, що, виконавши її, і хвалиться. Велике безумство хвалитися тим, про що слід шкодувати! Ближньому своєму шкоду зробили; закон Божий, святий і вічний, порушили; Бога Вседержителя, великого і страшного, прогнівили; себе сатані записали і вічній муці піддали – і справою цією беззаконною хваляться!.. Так злоба затьмарює око душевне, що бідна людина явної своєї погибелі не бачить. Двічі грішить. Грішить і гріхом хвалиться: ось, мовляв, я йому дав, нехай він мене знає. Щоправда, знає він тебе, знає і твою злобу, знає, що ти зашкодив йому. Але чи знаєш ти себе? Де ти і в якому перебуваєш стані? Чи знаєш, що ти більше себе, ніж його, пошкодив? Ти тіло його, а свою душу погубив. Від твого наклепу його цураються і засуджують люди, а тебе засуджує Бог. Ти його безслав’ю і ганьбі тимчасовій, а себе вічному піддав. Слухай, що Псаломщик співає тобі: “Що хвалишся злобою, сильний?” І примічай, що далі додає: “За те Бог винищить тебе до кінця; вирве тебе, і переселить тебе від поселення твого, і корінь твій від землі живих” (Пс. 51:3,7).Тому святий Златоуст каже: “Ми коли на інших лукавимо та хитрим, тоді проти самих себе витончуємо меч, і набагато більшими себе, ніж їхніх, вражаємо ранами” (Бесіда 51-ша на євангеліста Іоанна). 6) Багато хто від злості в таке безумство і засліплення приходить, що самі себе погубити віддадуть перевагу, ніж помсту залишити. Я, мовляв, сам загину, а йому помщуся!.. Що мовчиш і лютуєш, засліплене і бідне створіння? Сам себе хочеш погубити, щоб брат твій загинув, за якого Христос, Син Божий, помер? Озирнися, який і чий дух у тобі діє? Чи не того, який сам загинув і прабатьків наших, а з ними і нас погубив? Він завжди злобою дихає на погибель нашу. Христос хоче і тебе, і його врятувати – а ти хочеш і себе, і його погубити. Але дивись, на кого ти повстаєш і озброюєшся; каже Він: “Хто не зі Мною, той проти Мене” (Мф. 12:30). Ти своєю погибеллю ближнього погибелі шукаєш, і тому ти не з Христом, а проти Христа, Який і тебе, і ближнього твого врятувати хоче так, що й Кров Свою за те пролив.А ти тим самим показуєш, що розмірковуєш однаково з тим злісним духом, який тебе і ближнього твого та всіх людей усіляким чином хоче потягти в погибель. І, як здається, гірше робиш, ніж демон. Бо демон на демона не повстає, але всі вони на одну людину озброюються і шукають, як би погубити. А ти на подібну до себе людину повстаєш і брата твого згубити хочеш, який того самого Творця й Господа визнає, як і ти; того самого батька по плоті Адама має, як і ти; того самого єства, як і ти; тим самим Спокутувачем Христом спокутуваний від диявола й пекла, як і ти; тією самою лазнею хрещення омитий, як і ти; до того самого вічного життя покликаний, як і ти. Однак у вогні гніву свого кричиш: я сам загину, а йому помщуся!.. Щоправда, сам ти себе згубиш, якщо того бажаєш, але не ближнього твого, якщо він у благодаті й допомозі Вишнього живе. Та хіба ти не знаєш, що є погибель, якої як собі, так і ближньому своєму бажаєш? Приклади руку свою до вогню і дізнаєшся частково, що є погибель. Якщо цього малого вогню не стерпиш, як стерпиш вічний вогонь, який палить, а не світить; палить, а не вражає; мучить, а не умертвляє? Цим вогнем злісні, якщо не покаються, як залізо, розпечені будуть, і ззовні, і всередині, і з’їдатимуться, і мучитимуться без кінця. Але злобою засліплений не бачить того і в люті своїй кричить: я, мовляв, сам загину, а його не залишу!..

О, злоба, диявольська дочка, – злоба, як ти бідну людину засліплюєш! Сам себе хоче погубити злісний, щоб ближній його загинув. Не може бути більшого безумства, як своєю погибеллю ближнього погибелі шукати. Багато хто зі злісних утримується від риби, молока, яєць, м’яса, чого Бог не заборонив, але навіть із вдячністю та молитвою вживати дозволив; а живих людей Божих хочуть зарізати, як жертву! Багато хто в середу і в п’ятницю нічого не їсть; але від злості і на одну хвилину попоститися не хоче – що Бог під загрозою вічної муки забороняє. Таке велике і страшне зло – злоба! Так тяжко полонить серце і засліплює розум злоба! І точно порок є, дияволу власний, який і сам загинув, і інших намагається притягнути до тієї самої погибелі.

– 89. Оскільки у злісних людей отрута злоби прихована в серці, і різні хитрощі таємним чином плетуть вони на того, на кого злістяться; і то тим, то іншим, то третім чином злобу свою вчинити планують, – тому й уберегтися від них неможливо. Благочестивій душі один залишається притулок – молитва свята, терпіння, непохитна надія на Промислителя Бога, перед Котрим ніщо не сховане, Котрий усім відплачує по справах.

– 90. Злісні люди, якщо вірять, що Бог є й усім відплачує за справи, повинні відкласти злість і ближнього пробачити, за словом Христовим: “прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37), – і слухати, що Сирах каже: ” Помститель отримає відплату від Господа, Який не забуде гріхів його. Прости ближньому твоєму образу, і тоді за молитвою твоєю відпустяться гріхи твої. Людина має гнів до людини, а в Господа просить прощення; до подібної собі людини не має милосердя, і молиться за гріхи свої; сама, будучи плоттю, має злобу: хто очистить гріхи її? Пам’ятай останнє і перестань ворогувати; пам’ятай зотління і смерть, і виконуй заповіді; пам’ятай заповіді і не зловживай на ближнього” (Сир. 28:1-7). Ніщо не губить людину так, як злоба. Які б не мав чесноти, проте все губить злоба. Та й то буває, що в рів, який ближньому виривають злісні, самі ненавмисно падають і завчасно самі собі погибель знаходять. І так збувається на таких псаломницьке слово: “Він вирив рів і поглибив його, але впаде в яму, яку зробив. Звернеться злість його на главу його, і на тім’я його неправда його зійде” (Пс. 7:16-17).

Глава 4: Про наклеп і засудження

“Не судіть, щоб не судимі були, бо яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти. І що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди в твоєму оці не відчуваєш? Або як скажеш братові твоєму: дай, я вийму сучок з ока твого, – а ось, у твоєму оці колода? Лицемір, вийми спершу колоду з твого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого” (Мф. 7:1-5).

– 91. Засудження, наклеп, лихослів’я – це споріднені пороки, це плоди неприборканого язика і серця, страхом Божим не захищеного. Засудження ж не тільки язиком, а й думкою, жестом, киванням головою, зітханням, сміхом та іншим чином буває.

Різні причини, через які ці пороки відбуваються: 1) Бувають від гордості: гордий, підносячись і не терплячи, щоб інший йому дорівнював, пересуджує і принижує його, або, бажаючи свої гріхи приховати, на інших лихословить і зводить наклепи, щоб ті, хто чують, думали, що він таких гріхів не має, в яких ближнього засуджує. 2) Іноді бувають від заздрості: оскільки заздрісний не хоче ближнього свого бачити в пошані та славі, то й намагається чесне ім’я його затьмарити, і для того безчесним ім’ям його паплюжить. 3) Іноді бувають від злоби: злісний, не маючи чим помститися тому, на кого гнівається, лихослів’ям і наклепом славу його затьмарити намагається. 4) Бувають ще від злої звички, ревнощів, нетерпіння та іншого.

– 92. Тут покладаються деякі причини, що відвертають від цих вад: 1) Бог вельми заборонив нам судити й засуджувати ближніх наших: “Не судіть, – говорить Господь, – і не судимі будете… А ти що засуджуєш брата твого? Або і ти, що принижуєш брата твого? Усі ми постанемо на суд Христовий”, – каже апостол (Рим. 14:10). Отже, ті, хто засуджує ближнього, заповіді цієї Божої не слухають, і волі Божій противляться, і тому тяжко грішать. 2) Один Суддя – Христос, Син Божий: “Тому весь суд віддав… Отець Небесний” (Ін. 5:22); Той усіх судитиме без лицемірства. Його праведного суду і ті, хто судить, і ті, кого судять, не уникнуть, і візьмуть усі по справах своїх. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи зле”, – каже святий апостол (2Кор. 5:10). Отже, хто божевільно судить ближнього, той сан Христовий викрадає, – що також тяжко і страшно. “Не те повелено тобі, о людино, – каже святий Златоуст, – щоб ти інших судив, але щоб самого себе розмірковував: для чого ж ти викрадаєш посаду Господа твого? Йому належить судити, а не тобі” (Бесіда 11-та на 1 Послання до коринфян). І ще: “Має всякий грішник свого суддю: не повинен ти викрадати честі Єдинородного Сина Божого, Йому одному престол суду визначений” (Бесіда 42 на євангеліста Матфея). 3) Неприємно людині пану, коли раб його перед ним, але без волі його кимось іншим судиться і злословиться. Кожна людина є Божий раб – як прикро Богу, коли раба Його перед очима Його судимо і злословимо! Перед очима Його, кажу, судимо, бо Бог скрізь є і все бачить. 4) Ближній наш є раб Божий, перед своїм Господом стоїть або падає, і тому Божого раба людині судити і злословити також тяжко; та й потреби нам до нього в цьому немає. “Хто ти, що засуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає. І буде відновлений, бо сильний Бог, щоб відновити його”, – говорить апостол (Рим. 14:4). 5) Усі ми грішники перед Богом. Якщо в якомусь гріху не перебуваєш, то, можливо, вже був; якщо не був, то можеш бути; можеш важче згрішити, ніж ближній твій, якого судиш за гріх. Бо спільне у всіх окаянство. Усередині нас зло криється. Вороги наші в домівках наших – пристрасті наші. Усе тим же випадкам підлягаємо. Ближній твій сьогодні, а ти завтра те саме зробиш, хоча не ділом, так чи словом, чи думкою. Без Божої благодаті нічого не можемо творити, крім одного зла. Випадок і справа це показує. 6) Часто буває, що багато хто постає перед нами грішними, але всередині праведні; для світу божевільні, але для Христа мудрі. Як, і навпаки, багато хто праведними є, але всередині грішні, і тому лицеміри. Для світу мудрі, але для Христа божевільні. 7) Часто поганий слух від злісних, заздрісних, гордих марно проноситься, і так засуджуваний часто марно терпить ганьбу. 8) Хто засуджує, сам буде засуджений, за словом Христовим: “Не судіть, і не будете засуджені” (Лк. 6:37).9) Ближньому велика образа через те, не інакше, як би від когось битий був жезлом, та ще й більше. Бо рани тілесні швидше загояться, ніж виразки душевні. Тіло жезлом, а душа поносним словом вражається. Від цього ураження – печаль, а від печалі – неміч, від немочі – смерть. І що більша ганьба, то більші ураження душі і печаль підуть. Людина, будучи честолюбною, краще бажає втратити багатство, ніж добре ім’я: багатства втративши, може його знову відшукати, а ім’я добре вельми важко повернути. 10) Чим чесніша і вища особа, яку зневажають, тим більша їй виразка, а тому, хто зневажає, більший гріх. 11) Коли якогось начальника засуджують і лихословлять, зменшується йому пошана від підлеглих; а від нешани піде в них презирство, від презирства – неслухняність, від неслухняності – усяке божевілля, безбожництво та безладдя, як усякому це зручно можна розуміти. І тому хоча кожного гріх засуджувати, і гріх тяжкий, але начальника лихословити – набагато більший гріх. 12) Часто трапляється, що хоча справді хто-небудь згрішив, але вже покаявся, а тому, хто покаявся, Бог прощає, і для того страшно людині засуджувати того, кого Бог прощає і виправдовує. 13) На підтвердження того, який важкий і мерзенний порок осуду й обмовляння, наводиться тут вчення святого Златоуста.

“Хоч би ми жодного іншого не робили беззаконня, це одне могло б нас кинути в геєннську безодню, що ми, тяжких колод в очах наших не відчуваючи, суворий суд завжди здійснюємо над похибками чужими, і ціле життя наше проводимо в цікавому перегляді й обговоренні чужих справ, не роздумуючи над тим, що загрожує Христос: “Яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти” (Мф. 7:2. – У книзі 1-й про розчулення до ченця Димитрія).

“Не засуджуй іншого, але намагайся самого себе виправити, щоб ти сам не був гідний осуду. Бо ще більшу страту приймеш, якщо будеш інших звинувачувати в тому, чого і сам не робиш, і засуджувати за той гріх, до якого і сам ти схильний. Якщо і праведним людям не дозволяється засуджувати інших, то тим більше грішні повинні утримати себе від засудження”.

“Хоч би ти, засуджуючи ближнього, і праведне що на нього говорив, і хоч би відому його справу паплюжив, але й за те не уникнеш покарання, бо не за ділами його, а за словами твоїми судитиме тебе Бог. Каже Він: “Від слів своїх засудишся” (Мф. 12:37). Фарисей праведне й усім відоме говорив, однак і за те прийняв покарання. Якщо ж відомих справ на докір інших не повинно говорити, то тим більше сумнівних” (Бесіда 42 на євангеліста Матфея).

“Яка користь від того, що ми утримуємося від птаха й риби, коли один одного гриземо й з’їдаємо? Угризає ж і з’їдає ближнього плоть кожен наклепник і недоброзичливець” (Бесіда 3-тя на відхід єпископа Флавіана).

“Хоч би ми попіл їли, то й таке суворе життя ніякої користі нам не принесе, якби не утримаємося від паплюження, бо “не те, що входить у вуста, паплюжить людину, а те, що виходить із вуст” (Бесіда 3-тя на відшестя єпископа Флавіана).

“Який є злий рід, який би не походив від ганьби? Звідси народжуються ненависті, звідси бувають ворожнечі та незгоди, звідси походять погані підозри, які незліченному злу подають причину” (Бесіда на Пс. 100).

“Хто любить наклеп, той служить дияволу”.

“Як проповідник істини словом своїм багатьох людей рятує, так, навпаки, наклепник тим самим словом багатьох губить, вимовляючи слова згубні та кидаючи промови, на занурення людське. До того ж не тільки наклепник тіла, а й самі душі вбиває, коли улесливим своїм язиком неправдиві й беззаконні думки вкладає в них” (Бесіда на Пс. 61).

“Не тільки паплюжити ближнього, а й інших, хто паплюжить його, слухати не повинно” (Бесіда 3 на відхід єпископа Флавіана).

Такі висловлювання св. Златоуста.

Обміркуйте це, лихослівні, які гріхом не вважаєте лихослів’ям і наклепом ближнього вражати.

– 93. Щоб цих вад уникнути, корисно зауважити таке: 1) Кожному на себе дивитися, і свої вади та гріхи перед очима покласти, і їх очищати намагатися: бо за них буде катований перед судом Божим, якщо не покається. Такий розгляд власних гріхів не допустить чужих пороків вишукувати. Як немічний, бачачи свою неміч, дбає про себе, а не про інших, так, хто свою душевну неміч бачить, намагається від неї звільнитися, і спершу намагається виправити себе, аніж інших, спершу колоду зі свого ока вийняти, аніж сучок з ока брата свого. 2) Пам’ятати, що за засудження таке сам буде судимий. 3) Берегтися від розмов непотрібних, у яких люди тільки пересуджуються і то одного, то іншого ім’я і честь терзається. 4) Віддалятися від тих, котрі звичку цю злу мають, як від прокажених, котрі шкідливим своїм запахом і іншим шкодять. 5) Братові занепалому або тому, хто занепадає духом любові, співчувати, і від його падіння самому обережно чинити, і за нього молитися милосердному Богу, щоб занепалого визволив, а тобі в той самий гріх впасти не попустив. 6) Тим, хто має злу звичку молитися з Псаломщиком: “Постав, Господи, охорону до вуст моїх і зачини двері губ моїх” (Пс. 140:3), – і вищеописані причини пам’ятати.

– 94. Ті, які терплять наклеп і ганьбу, для втіхи помічати повинні таке: 1) Паплюження й обмовляння буває або праведне, або помилкове. Праведне, коли ми справді в тому винні, у чому нас ганьблять, і тому гідно страждаємо, чому повинні виправлятися, щоб ганьба скасувалася і неправдивою стала. Помилкове є паплюження, коли ми не винні в тому, в чому нас паплюжать: і це паплюження з радістю терпіти повинно і втішатися надією на вічну Божу милість. До того ж, хоча в тому й не винні, у чому нас ганьблять, але в іншому згрішили і тому терпіти повинні. 2) Можливо, що самі когось оббрехали й засудили, і тому, якою мірою міряли ми, нам міряється, за словами Господніми (Мф. 7:2), і “чим хто грішить, цим мучиться” (Прем. 11:17). Язик лихослівний лихослів’ям і карається. 3) Коли вичерпалася любов, ненависть і злість збільшилася, один одного озлоблюють, обманюють, ганьблять, наклепницьки: чого ще й тобі очікувати, окрім озлоблення, в такий лютий час? 4) Лихослів’ям і наклепом смиряємося; самовпевненість, пихатість фарисейська і гордість, як високий ідол, у серці нашому скидається. Так дається нам лихослівний язик, як “ангел сатани,… капості плоті нашій робить, щоб не звеличувалася”, але підкорялася духу смирення (2Кор. 12:7). 5) Вдавайся до Святого Письма, джерела розради, яке скрізь терпіння догоджає і підкріплює. 6) Лихослів’я і безчестя буває тобі на спокусу серця твого, яким показується, що в серці твоєму криється: лагідність чи гнів, – такою буває людина, що прийняла досаду, яка в серці є. Цей випадок тобі показує, що в серці твоєму криється: лагідність чи гнів. Якщо лагідність у серці є, легко стерпиш ганьбу. Якщо в серці є злість, від ганьби піде вогонь люті й бажання помсти, а від лихослів’я – лихослів’я. І так паплюження і наклеп вчить тебе стан серця свого пізнавати і виправляти. 7) Христос, Син Божий, безгрішний, без вини терпів усілякі приниження і нам “залишив приклад, щоб ми йшли… слідами Його” (1Пет. 2:21). Цьому образу слідували всі святі. На Христа і наслідувачів Його святих дивись і підкріплення терпінню приймай. Про це також дивись нижче.

Глава 5: Про брехню, лестощі та лукавство

“Не наслідуй лукавим і не заздри тим, хто чинить беззаконня. Бо вони, як трава, скоро засохнуть, і як зелений злак, скоро відпадуть… Не наслідуй в лукавстві, бо лукаві винищаться” (Пс. 36:1-2,8).

– 95. Лестощі, брехня, лукавство – пороки споріднені, і також дияволу власні, бо диявол є “батьком брехні” і лукавства (Ін. 8:44). Цього навчає і служителів своїх, людей, які волю його злу і звичаї в собі зображують. Ці пороки тими людьми володіють, які одне язиком говорять і інше на серці мають. Таких людей називають звичайно двоєдушними, бо нібито дві душі мають, тобто внутрішню і зовнішню: зовнішньою душею з людьми обходяться і людей обманюють, а внутрішньою себе бережуть. Такого роду люди обходяться з ближніми ласкаво, гладко, тихо, але улесливо й підступно, щоб у серця їхні, за подобою злодія, вкрастися могли. Вони знають, як смиренними себе показувати, але всередині все інше; вони часом плачуть, зітхають, але на серці інше. А божитися і клястися – перші, хоча клятва їхня тільки язиком; і тим більше людей обманюють. Вони в тому наслідують батька свого, батька неправди, диявола, який інколи перетворюється на ангела світлого, щоб так міг зручніше людину обдурити й погубити. Цих людей слова – як мед, а справа сама – як отрута. Ті, хто бажає когось отруїти, отруту намазують медом, щоб лиходійство не пізнане було. Так ці душі, щоб зручніше вловити простосердого, отруту злоби своєї словами м’якими й ласкавими, як медом, прикривають. Так зробив Каїн, який викликав брата свого Авеля в поле, ніби заради якоїсь доброї причини, але в серці задумував убивчою на нього рукою озброїтися і пролити кров невинну (Бут. 4:8). Так вчинив Іуда зрадник, який Христа устами вітав і цілував: “Радуйся, Равви!” І поцілував Його” (Мф. 26:49); але тим самим у руки беззаконних Господа і Вчителя свого зраджував. Так і тепер багато хто вітає нас: “Здрастуй, здрастуй!” – а серцем бажають погибелі нашої і так “пом’якшують слова м’якше за єлей, але мечуть стріли”, за словами Псаломщика (Пс. 54:22). Неабияк описав їх Сирах: ” Устами своїми ворог потішить тебе, але в серці своєму задумує кинути тебе в яму: очима своїми ворог буде плакати, а коли знайде випадок, не насититься кров’ю. Якщо зустрінеться з тобою нещастя, ти знайдеш його там перед собою, і він, начебто бажаючи допомогти, підставить тобі ногу: киватиме головою і плескатиме руками, багато чого буде шепотіти, і змінить обличчя своє” (Сир. 12:15-18). І, як здається, звичаї таких людей вкрай розбещені, і не що інше, як звичаї диявольські, бо той бреше й обманює, лестить і лукавить, і все з тією тільки метою робить, щоб погубити людину. Так і вони в тому й повчаються, щоб звабити ближнього і посміятися над ним.

– 96. Суспільству немає більшої виразки, ніж підлесники і лукавці. Оскільки: 1) вірності, без якої союз суспільства не вартий, бути там не може, але замість того невір’я вступить. Тому буде, що один одному ні в чому не віритимуть, один одного побоюватимуться, боятимуться, ховатимуться, один одного ворогом вважатимуть: від чого все зло в суспільстві. 2) Не може там бути миру, але натомість взаємна ненависть, ворожнеча, сварки та інше. Бо підлабузникам і лукавцям притаманне й те, що вони промови одного до іншого переносять і переповідають не так, як чули, і не в такій силі тлумачать, як сказано, а інакше. І так одному на іншого підозри влагають: від чого дружби руйнування, і від того взаємна ворожнеча буває. Так вони намагаються всім здатися приятелями, але всередині є істинними ворогами всіх. 3) Лестощі й лукавство, як здається, запровадило й примножило богопротивні клятви й марні призивання страшного Божого імені в найпідліших речах, як-от: їй Богу! на те Бог! бачить Бог! і свідок Бог! та інше. Оскільки багато хто, будучи брехливими й улесливими обдуреним, не вірить і тим, які правду кажуть, тож люди примушені вірність своїх слів закликанням імені Божого стверджувати, що вже й у найпідліших речах роблять. А діти від батьків, малі від старих, нижчі від вищих того самого вчаться, що й у звичай беззаконний і згубний увійшло і гріхом не вважається. Так брехня і лукавство бадилля своє непотрібне вселяє і не попускає рости пшениці благих справ!

– 97. Дводушні лиходії, скільки не хитрують, проте лукавство своє й неохоче показують, особливо тоді, коли або вином розпалившись, або гнівом сильним розпалившись, вивергають те, що в серці сховане було: тоді “з надлишку серця уста говорять” (Мф. 12:34); тоді вони показують себе, хто ж вони такі. Пияцтво і сильна холера або гнів перемагають усяку хитрість і, як істинний і вірний свідок, сповіщають таємницю серця. У такому випадку часом і сама людина не знає, що робить і говорить. Бо тоді не розум, а серце, вином чи гнівом спалахнувши, діє.

– 98. Нехай слухає проста душа, що лестощів і лукавства не знає, застереження Псаломщика: “Не наслідуй лукавих, і не заздри тим, хто чинить беззаконня. Бо вони, як трава, скоро засохнуть, і як зелений злак, скоро відпадуть” (Пс. 36:1). І нехай молиться з Давидом: “Звільни мене, Господи, від людини лукавої, від чоловіка несправедливого визволи мене. Подумали вони неправду в серці, увесь день готувалися до боротьби, гострим язиком своїм, як у змії: отрута аспідів у устах їхніх”, та ін. (Пс. 139:1-3). Нехай чують і лукаві те саме слово: “як трава, скоро засохнуть, і як зелений злак, скоро відпадуть”, і щоб чули, що той самий пророк написав: “Згубиш усіх, хто говорить неправду, кровожерливого й улесливого цурається Господь” (Пс. 5:7). І якщо вірять, що є Бог, який “серця і утроби випробовує і віддає кожному за справами його” (Пс. 7:10,61:13), – нехай поводяться щиросердно з ближніми; і нехай навчаться, що язиком кажуть, і на серці мати, і, що словом проголошують, самою справою показувати.

Глава 6: Про бездіяльність

“У поті лиця твого будеш їсти хліб” (Бут. 3:19).

“Вийде людина на діло своє, і на працю свою до вечора” (Пс. 103:23).

“Бо коли ми були у вас, то заповіли вам ось що: хто не хоче трудитися, той і не їж”, – каже апостол (2Сол. 3:10).

– 99. Неробство, або віддалення від праць, або лінощі, є саме по собі гріх, тому що суперечить заповіді Божій, яка велить нам у поті лиця нашого їсти хліб наш. Ще праотцеві нашому Адаму сказано Богом: “У поті лиця твого будеш їсти хліб, аж поки не повернешся до землі, з якої ти взятий” (Бут. 3:19), а це повеління і нас, синів його, стосується. А святий апостол і їсти тому забороняє, хто не хоче трудитися. Отже, ті, хто в неробстві живуть і чужими працями харчуються, невпинно грішать; і доти грішити не перестануть, поки в благословенні труди не віддадуть себе. З цього виключаються немічні та старі, які хоча б і хотіли трудитися, але не можуть.

– 100. Не тільки в неробстві бути і життя без добрих трудів проводити грішно, як сказано, але це і багатьох лих причиною буває. Бо серце людське бездіяльним бути не може, але якимись думками зайняте буває. А оскільки воно схильне до всякого зла, то до пустотливого серця, яке ніякими корисними працями не зайняте, не інакше як до будинку пустотливого, виметеного й прикрашеного, зручно приступає душевний ворог диявол і думками злими, як шкідливими пажитницями, наповнює його і в саму дію злі похоті виробляти повчає: звідти буває, що пустота багато беззаконь породжує і до всякого добра безплідна буває. Звідси пияцтво, багатьох лих і спокус причина; звідси всякі розпусні справи; звідси злі бесіди, пересуди, осуд, глузування, лихослів’я, хуління. Звідси часті бенкети і це подальше зло, як-от: розкрадання, пограбування, клятвозлочини та інше. Звідси карткові ігри і з ними сукупні обмани, безчинства, сварки, бійки та інші беззаконня. Неробство вигадує зайву розкіш, яка без образи ближнього і розорення суспільства не може бути. Марнославство вигадує непотрібні будови та інші подібні винаходи, які без кривавих сліз бідних бути не можуть. Неробство вчить розбивати, красти, викрадати, насильства чинити, брехати, лестити, обманювати. Бо бездіяльний, не маючи чим харчуватися, спрямовується на викрадення чужих праць, або явно, або таємно, або улесливо. Так “неробство навчило багато чого лихого”, за словами премудрого Сираха (Сир. 33:28). Тому й Соломон каже: “У похотях перебуває всякий бездіяльний” (Притч. 13:4).

– 101. Неробство не тільки душу губить, а й тілу шкоди завдає. 1) У неробстві ті, що живуть, усіляким недугам і немочам підлягають. Як розтлівається вода, яка течії не має, так тіло людське без руху і праці псується і слабшає. Бо кров, від якої вся цілісність тілесна залежить, у тому, хто не має руху від праць, густіє і так мало-помалу згниває. 2) Той, хто не трудиться, не може в солодкість і їжі приймати. Праці ніби спонукають до сприйняття і варіння їжі в шлунку, без чого шлунок відвертається від їжі. 3) Як після праці сон солодкий, так без праці неспокійний буває. 4) Гуляки і ті, хто без діла вештається, підлягають глузуванню і осуду людей. 5) Примушуються в бідності та злиднях жити. Бо “приходить, як перехожий, бідність до них, і злидні… як розбійник”, – каже Соломон (Притч. 6:11).

– 102. Щоб неробства і подальших лих уникнути, треба твердо знати: 1) Що час дорожчий за всякий скарб. 2) Як слова сказаного повернути, так і часу втраченого знайти неможливо. 3) Ті, хто змарнував даремно час, жалітимуть і найменшого часу для покаяння пошукають, не інакше, як спраглі холодної води, але не знайдуть, коли час буде суду, а не покаяння; суворості, а не помилування. 4) Слід неодмінно дати відповідь і за сам час, даром втрачений. Бо теперішній час є торг, на якому таланти, Господом нашим нам дані, треба працями за допомогою Божою примножувати, щоб з ледачим рабом не почути страшного того визначення Господнього: “Негідного раба викиньте в темряву зовнішню” (Мф. 25:30). Тому повинен кожен послухати умовляння премудрого Соломона: “Піди до мурахи, ледарю, подивися на дії її, і будь мудрим. Немає в неї ні начальника, ні приставника, ні повелителя; але вона заготовляє влітку хліб свій, збирає під час жнив їжу свою. Або піди до бджоли і пізнай, яка вона працьовита, яку поважну роботу вона виробляє; її праці вживають для здоров’я і царі, і простолюдини; улюблена ж вона всіма і славна; хоча силою вона слабка, але мудрістю вшанована. Доки ти, лінивець, будеш спати? коли ти встанеш від сну твого? Трохи поспиш, трохи подрімаєш, трохи, склавши руки, полежиш: і прийде, як перехожий, бідність твоя, і нужда твоя, як розбійник” (Притч. 6:6-11).

– 103. Як не кожна праця корисна, так не кожне неробство порочне. Злі ті беззаконні труди, які заради беззаконних справ піднімаються. Зла і згубна праця злісного, який для ближнього підступи і хитрощі сплітає, сіті простягає, і рів погибелі копає; згубні старання хижаків, які по шляхах і дорогах поневіряються, бажаючи оголити подорожніх; беззаконний подвиг лукавця, який намагається спокусити і обдурити брата свого; тяжка і мерзенна робота мамоні; марна і душепагубна хвороба і праця заздрісних, які через добро ближнього з’їдаються і мучаться. Як ці та інші подібні праці не похвальні, а порочні, так і скасування від них є похвальним. Наскільки блаженний спокій, коли розум від злих і душевшкідливих думок, серце від похотей лукавих заспокоюється; очі не бачать нічого, вуха не слухають нічого, язик і уста не говорять нічого, руки не роблять нічого, що святому Божому Закону противно! Блаженне це неробство і благословенний спокій. Цього Творець наш і Господь від нас вимагає. Цю суботу не тільки щотижня, а й щодня, щогодини і щохвилини святкувати ми повинні. До цього спасенного і найтихішого спочинку, в якому не тільки зовнішні члени тілесні, а й внутрішні душевні сили від шкідливих справ заспокоюються і совість солодко спочиває, Сам Христос закликає: “Прийдіть до Мене всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28).

Глава 7: Про п’янство

“Горе тим, котрі з раннього ранку шукають сикери, і до пізнього вечора розпалюють себе вином, і цитра, і гуслі, і тимпан, і сопілка, і вино на бенкетах їхніх, а на Господнє діло не дивляться вони, і про діяння рук Його не думають. За те народ мій піде в полон непередбачено, бо не пізнав Господа” (Іс. 5:11-13)

“У кого виття? У кого стогін? У кого сварки? У кого горе? У кого рани без причини? У кого багряні очі? Утіх, які довго сидять за вином, які приходять відшукувати вина приправленого” (Притч. 23:29-30)

“Не впивайтеся вином, від якого буває розпуста” (Еф.5:18)

– 104. Вино, як і всяка річ створена, є добро, бо на користь нашу Творцем нашим влаштовано нам. “Кожне творіння Боже добре, – каже апостол, – і ніщо не є несправедливим, коли його приймають із вдячністю” (1Тим. 4:4). І в книзі Буття пишеться: “І побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре вельми” (Бут. 1:31). “Вино, в міру прийняте, корисне… людині… радість серця і веселість душі, що вживається вчасно доречно”, – каже Сирах (Сир. 31:31,33); бо те, що так вживається, сумного звеселяє, немічного підкріплює. Тому й святому Тимофію написав апостол: “Відтепер п’єш не лише воду, а й трохи вина, заради шлунка твого і частих твоїх недуг” (1Тим. 5:23). Звідси і святий Павло не пити вина, а впиватися вином забороняє, кажучи: “Не впивайтеся вином” (Еф.5:18). Пити вино це одне, а впиватися вином – інше. Отже, грішать: 1) ті, котрі гидують вином і не вживають його, не заради стриманості, а заради того, що начебто грішно його вживати. Так, лаючи створіння, Богом людині на користь людинолюбно влаштоване, і Творця хулою торкаються, не інакше, як хто, принижуючи мистецтво, наприклад, образ написаний, і самого художника, тобто живописця, принижує. 2) Ті, хто вином нехтує, і братію свою, що вживають його, зневажають, а про себе високо щось мріють: я, мовляв, від роду не п’ю вина!.. Ніби в тому тільки й благочестя полягає, щоб не пити вина? Сатана не п’є вина і хліба не їсть, бо безтілесний; але душі людські, як лев, пожирає, і своєї вічної загибелі учасниками робить, і є всіх найлютіший і всякої злоби початок. Так і ті, хто не п’ють вина, можуть бути наслідувачами його. Не п’єш вина – добре. Але не хули вина і братію, що п’є, не зневажай. Бо якщо не п’єш вина, а високо про себе мрієш, завжди ти духом гордовитості напоєний, що перед Богом мерзенне. Не вино, а пияцтво, не вживання вина, а зле вживання порочне і шкідливе. На зло його вживає людина, коли невчасно і понад міру вживає. Так не тільки вино, а й хліб, воду, вогонь та інше створіння Боже на зло вживає людина. Так на зло вживає і свої члени тілесні, як-от: язик – до лихослів’я, осуду й обмовляння; руки – до розкрадання, пограбування й несправедливого побиття; черево – до об’їдання й пияцтва. І так ними, ніби якимись знаряддями, душу свою вбиває.

– 105. Не вино причиною пияцтва буває, бо якби вино того причиною було, то всі б люди, які його вживають, п’яницями були. Але протилежне саме життя показує: багато хто вживає вино, але тверезий. Причиною пияцтва буває: 1) Зле і нестримане серце, як і інших гріхів. “Не вино спричиняє пияцтво, – каже святий Златоуст, – а нестриманість” (Бесіда 1-а до народу антіохійського). 2) Святковість, як вище сказано. 3) Часті бенкети, компанії, посилені частування. 4) Зі злими і нестриманими поводження. Від частих же повторень робиться пристрасть і злий звичай.

– 106. Пияцтво, як саме по собі є гріх, бо “п’яниці… царства Божого не успадкують”, за вченням апостола (1Кор. 6:10); і Христос каже: “Дивіться ж за собою, щоб серця ваші не обтяжувалися об’їдком і пияцтвом” (Лк. 21:34), – так багатьох і тяжких гріхів причиною буває. Воно сварки, бійки, і від того подальші кровопролиття і вбивства спричиняє. Воно буєслів’я, блюзнірства, хуління, воно ближньому прикрості й образи робить. Воно вчить брехати, лестити, чуже грабувати й викрадати, щоб було чим пристрасть задовольнити. Воно розпалює гнів і лють. Воно змушує людей у нечистоті, як свині в болоті, валятися. Словом сказати, людину худобою, словесного безсловесним робить, так що не тільки внутрішній стан, а й зовнішній вигляд людський часто змінює. Тому святий Златоуст каже: “Диявол нічого так не любить, як розкоші та пияцтва, оскільки ніхто так злої його волі не виконує, як п’яниця” (Бесіда 58 на євангеліста Матфея).

– 107. Пияцтво не тільки душевних, а й тілесних тимчасових лих причиною буває. 1) Тіло розслабляє і в неміч приводить. Тому пишеться: “Проти вина не показуй себе хоробрим, бо багатьох згубило вино” (Сир. 31:29). 2) До злиднів і убогості призводить. “Працівник, схильний до пияцтва, не збагатиться”, – каже Сирах (Сир. 19:1). 3) Славу й ім’я добре забирає; навпаки, в безслав’я, презирство й огиду приводить: ніким так люди не цураються, як п’яницею. 4) Домашнім, родичам, друзям скорботу й печаль, ворогам посміховисько робить. 5) Ні до якого звання нездатним піклувальника свого робить. І хоча в якомусь званні буде п’яниця, більше лиха і напастей будує, ніж користі суспільству. Святий Златоуст, зображуючи лиха й пагуби пияцтва, каже: “Пияцтво – це мимовільне біснування, одкровення думок, сміховинне лихо, хвороба, сміху варта, демон добровільний, та інше” (Слово про воскресіння).

– 108. Щоб від пияцтва остерегтися, корисно зауважувати таке: 1) Юним не дозволяти п’янкого питва пити, оскільки юні легко звикають, і чого в юності вчаться, того і все життя триматися будуть. 2) Не дозволяти їм з п’яницями і розбещеними водитися. 3) Дорослим без потреби не пити вина. 4) Від злих компаній і бенкетів віддалятися. 5) Пам’ятати, що від цієї пристрасті дуже важко відстати. І багато хто від тієї і в тій самій пристрасті гине душею і тілом. 6) Тим, хто звик до цієї пристрасті, міцно проти мучительства її озброїтися, стояти, не піддаватися, благати і закликати всесильну Божу допомогу. 7) Згадувати біди, що трапляються в пияцтві, і порівнювати стан тверезого життя зі станом п’яного. 8) Міркувати, що багато хто п’яними уві сні вмирає, і з цього світу на той переходять без жодного почуття і тому без покаяння, та інше.

Глава 8: Про сріблолюбство та лихоманію

“Дивіться, стережіться марнотратства, бо життя людини не залежить від достатку її майна”, – говорить Христос (Лк. 12:15).

“Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старанно служити, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24).

“Ті, хто бажає збагачуватися, впадають у спокусу й у тенета та в багато нерозважливих і шкідливих пожадливостей, які занурюють людину в лихо та згубство; бо коренем усіх лих є грошолюбство, якому, віддавшись, дехто ухилився від віри та сам себе наражає на багато скорбот. Ти ж, людина Божа, уникай цього” (1Тим. 6:9-11).

– 109. Під сріблолюбством тут мається на увазі не тільки любов до срібла, а й ненаситне бажання всякого земного майна, здобуття і багатства.

– 110. Сріблолюбство, як і всяка пристрасть, у серці в людини має своє місце і серцем володіє. Отже: 1) сріблолюбець не тільки той, хто найсправжнісінькою справою всіляко багатство збирає і зберігає в себе, не приділяючи тим, хто потребує; а й той, хто хоча й не збирає і не має, але ненаситно бажає його. 2) Не тільки той лихоїмець і хижак, хто самою справою чуже викрадає; а й той, хто чужого бажає несправедливо; це є гріх проти десятої заповіді: “не забажай” (Вих. 20:17). Бо в тому, що стосується його волі, він позичає і викрадає чуже; а те, що самою справою не виконує цього, залежить не від нього, але від зовнішньої перешкоди, яка його до викрадення чужого добра не допускає. 3) Не всякий багатий сріблолюб, але той, хто любить срібло, хто серцем до срібла приклався, хто “до багатства… докладає серце” (Пс. 61:11). 4) Жебрак, який хоча б і нічого в себе не мав, але має до багатства любов, є істинний сріблолюбець. І тому не той, хто багато має, але хто багато бажає, і не той, хто багатий, але хто до багатства серцем приліплюється, порочиться. Багато було, як і тепер є, багатих і славних, але вони Богу догодили, і тому сріблолюбцями не були. Сріблолюбець догодити Богу не може, бо не Богу, а своїй пристрасті догоджає. “Не погана річ багатство, – каже святий Златоуст, – але погана річ сріблолюбство, погана річ лихоїмство. Одне – лихоїмець, а інше – багатий: лихоїмець не багатий, лихоїмцю багато чого бракує; а кому багато чого бракує, той ніколи не може бути багатим. Лихоїмець є страж грошей, а не пан, раб, а не володар. Швидше він може приділити іншому свою плоть, ніж приховане срібло” (Бесіда друга до народу антіохійського).

– 111. Сріблолюбство і лихоїмство є пристрасть ненаситна. Бо що більше збирає сріблолюбець багатства, то більше бажання і похіть до багатства в ньому множиться. “Сріблолюбство, – каже святий Іоанн Златоуст, – є ненаситне пияцтво. Як п’яні чим більше вина п’ють, тим більшу відчувають спрагу, так сріблолюбці надмірного свого бажання вгамувати ніяк не можуть, але, скільки маєток свій бачать, як його примножують, стільки бажанням горять, і від злого свого бажання перш за все не відстануть, ніж тоді, коли вже в найбіднішу прірву потраплять” (Бесіда 22 на книгу Буття). В іншому місці каже: “Лихоїмці та хижаки гірші за звірів. Бо звірі, – каже, – наситившись, перестають викрадати; а ці ніколи насититися не можуть” (Бесіда 9 на Перше послання до коринфян). І ще: “Якщо бажаєш збагатитися, ніколи не перестанеш цим бажанням вражатися; бо бажання це нескінченне” (Бесіда 12 на Послання до римлян).

– 112. Сріблолюбець і лихоїмець, хоча багато багатства має, найокаянніший за всіх, бо спокою й безпеки мати ніколи не може: бо всередині себе завжди носить мучителя, якому бідно служить, і від цього безперестанку й скрізь мучиться. Правильно повчає святий Іоанн Златоуст: “Лихоїмці й хижаки ніде спокою й безпеки не мають, оскільки всередині себе завжди мають брань і ворогів” (Бесіда на Псалом 4). “Як море, – каже той самий отець, – ніколи без хвиль бути не може, так серце грошолюбної людини не може бути без печалі, піклування, страху і заколоту” (Бесіда 39 на євангеліста Матфея). “І тому лихоїмці скрізь приймають свої покарання – у житті, у смерті і по смерті”, – той же святий учитель міркує (На Псалом 42). І так, на думку святого отця, лихоїмець мучиться все життя, мучиться при смерті, мучиться і після смерті. Мучиться все життя, тому що в печалі і страсі завжди перебуває. У печалі – тому, що ще не має в себе, а бажає, бо сріблолюбцю і лихоїмцю багато чого бракує. У боязні – як би не позбутися того, що має. Мучиться при смерті: оскільки 1) не бажаючи, позбавляється улюбленого свого скарбу, в якому серце і розвагу свою мав; 2) воно іншим у руки дістається; 3) дістанеться, можливо, тим, кому не хоче; 4) треба перед судом Божим мучитись бути мученим і за будь-яку несправедливу копійку відповідь дати. Мучиться лихоїмець і після смерті: бо “хижаки Царства Божого не успадкують” (1Кор. 6:10), але як боржники Божі та ближніх своїх, як злочинці Божого закону і братії своєї кривдники, кинуться у в’язницю, яка вогнем та сіркою палахкотить, де всю вічність безповоротно платитимуть борг свій. Звідси правильно зробити висновок можна, що бідне життя має лихоїмець. “Він, – на думку святого Іоанна Златоуста, – проводить життя бідніше, ніж Каїн, завжди перебуваючи в смутку і боязні: в страсі за те, що має, а в печалі за те, чого ще не має” (Бесіда 31 на Перше послання до коринфян).

113. Сріблолюбець і лихоїмець хоча Істинного Бога сповідує, але самою справою відступив від Нього, бо устами тільки Його шанує, а серцем іншому пану, тобто мамоні, трудиться, служить, покірно підкоряється. “Ніхто не може служити двом панам… Неможливо служити Богу і мамоні”, – каже Христос (Мф. 6:24). Бог і мамона – це два пани, але вельми протилежні, і протилежне наказують. Бог велить: “Тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42); мамона: “Що має, візьми”. Бог велить: “Того, хто голодний, нагодуй”; мамона: “Залиш його”. Бог каже: ” Голого одягни”; мамона – всупереч: “І останнє сховай”. Бог каже: “Продай маєток і дай милостиню” (див. Мф. 19:21); мамона каже: “Збирай і бережи заради себе”. Бог каже: “Не вкради” (Вих. 20:15); мамона каже: “Діставай, як можеш”. Бог каже: “Помилуй бідного”; мамона: “Що тобі до його потреби?” Лихоїмець, полишаючи Бога, мамону слухає: і так тим самим як заповіді Божі, так і Бога, що заповів, відкидає. Тому й апостол називає лихоїмство “ідолослужінням” (Кол. 3:5), і лихоїмця – “ідолослужителем” (Еф.5:5). Наскільки ж бідно і безсоромно, заради пристрасті відкидати Живого і Безсмертного Бога, від Якого життя і все блаженство наше залежить!

– 114. Сребролюбство не тільки саме по собі тяжкий гріх, а й корінь усіх лих, за словом апостола: “корінь усіх лих – сріблолюбство” (1Тим. 6:10). Від цього походить всяка неправда, різноманітне розкрадання і злодійство. І в якому званні та чині виразка ця не буде, різноманітне зло завдає. 1) Якщо проста людина буде сріблолюбцем і лихоїмцем, вчить її обкрадати крамниці, будинки, житниці, церкви, викрадати коней, робити засідки по дорогах, займатися розбоєм, ґвалтувати, вбивати та інше. 2) У купівлі вчить брехати, обманювати, робити всіляку неправду, погану річ за добру, дешеву за дорогу продавати, плату найманця утримувати, беззаконну лихву або надмірний відсоток брати, домішувати воду до вина, і так закон Божий порушувати, і ближнього обманювати та інше. 3) Якщо поміщик, що має селян, буде сріблолюбцем, селян надмірними оброками обтяжує, від чого випливає, що одні крайню убогість у їжі терплять, інші змушені напівголими, без вбрання поневірятися, – чому сльози й жалюгідні скарги на нього підносяться. А інші, не маючи, чим оброки ці платити і себе та домашніх прогодувати, змушені йти на розбій, розкрадання, крадіжки, як сама справа показує; інші – залишати церковні збори у святкові дні, відлучатися від спільної молитви й слухання Божого слова і діставати в заборонені ті дні роботою собі й домашнім потрібне. У всьому тому нелюдська пана смакота винна. 4) Якщо виразка ця заразить тих, які в судових засідають місцях, піде жахливе і гідне плачу нехтування правди, порушення присяги, яку перед страшним і Всезнаючим Богом і святим Його Євангелієм приносили, і обіцяли свято і непорушно зберігати правду, побоюючись відплатного гніву Божого в іншому випадку. А від цього все зло піде і суспільству – нестерпні рани. Оскільки злі люди і ґвалтівники, бачачи нехтування правди, в більшу безстрашність приходять і на більші злодіяння прямують, сподіваючись на те, що вони, хоча й викриваються в лиходійстві, можуть від законної кари платою звільнитися, що й буває. А від цього ще більше множаться розбої, розкрадання, злодійство, пограбування, лиходійства, нахабства, розорення, убивства та інше тяжке і нестерпне для суспільства зло і беззаконня. Від цих свавілля і нахабства добрим і бідним людям, сиротам і вдовам та іншим безпомічним більші утиски і бідність настануть. Від чого більше примножує плач, сльози, скарги, на небо що сходять, і всенародну страту, як-от: голод, пожежі, землетруси, навали іноплемінників, війни, страшні кровопролиття тощо, – що наводять.Немає більшої суспільству виразки, ніж судді, корисливістю і лихоїмством розтлені. Як черв’яки всередині дерево гризуть, так вони суспільство з’їдають і до загибелі призводять, як з вищесказаного кожен може бачити. І тим більше вони шкідливі, що вигляд добрих і вірнопідданих на собі носять, але насправді – інші. Хоча вони про себе і мріють, що викорінюють лиходійство, але неправдою своєю і лихоїмством шлях до всякого лиходійства відкривають. І хоча загордилися, що служать суспільству, насправді його плюндрують із лиходіями і розбійниками, яких думають викорінити. Добре святий Іоанн Златоусто про них говорить: “Лиходійці – розбійники, що влаштовують засідки на дорогах, і речі тих, хто проїжджає, викрадають, і в домівках своїх, як у земних печерах, маєтки інших приховують” (Слово 1 про Лазаря). Більше самих явних лиходіїв тяжко грішать, як можеш бачити з наступного. Перше. Як злодії викрадають чуже, так і вони: лиходії явно чи таємно, а вони лестощами, у чому не відрізняються від лиходіїв. Бо розкрадання – все одно розкрадання. Яке не є – явне, чи таємне, чи вчинене лестощами. Друге. Лиходії не давали присяги бути суддями інших, а вони присягали не тільки правду зберігати, а й насаджувати й утверджувати, у чому перевершують лиходіїв, як ті, що присягою зобов’язалися. Третє. Лиходії – люди грубі, невігласи. А вони думають, що Божий і монарший знають. І це їхнє зло примножує: бо важчий гріх від знання, ніж від невідання. Четверте. Лиходії – люди прості, а вони – чиновні, і тому повинні образ добрих справ і іншим показувати. Але вони образ злих справ показують, у чому як лиходіям, так і іншим привід до лиходійства подають, як начальники і уявні світила. П’яте. Лиходії часто убогістю змушуються на злу справу. А вони – від одних ласощів ненаситних. І в цьому перевершують лиходіїв: бо менше зло – від убогості, ніж від достатку викрадати. Поміркуй кожен, чи не сміху варта була б справа, якби багатія на крадіжці спіймали ? Воістину всі б тому здивувалися, бо від достатку на таку безчесну і беззаконну справу наважується. Так і вони здивування і сміху гідне діло творять, коли, будучи в достатку, на таку безчесну і безбожну справу безсоромно спрямовуються. Шосте. Лиходії, якими є, такими їх і люди вважають, а вони за добрих і вірних слуг Вітчизни шануються. Дивись і тут, чи не більше зло: бути злим – і за доброго вважатися, бути лиходієм – і добрим уславитися, неправду робити – і праведним вважатися, Вітчизну плюндрувати – і захисником і хранителем її прославлятися? Воістину невимовне зло – і беззаконня, і похвалу приймати. Явні лиходії якесь покарання і тут, у столітті цьому, приймають, тому що їх лиходіями і люди вважають і ними нехтують. А цих за добрих, чесних і вірнопідданих шанують. І так вони грішать – і людьми славляться; зло творять – і благодійниками вважаються. Так вони подібні до яблук, які зовні гарні, але всередині гнилі, смердючі та шкідливі; подібні до отрути, медом намазаної, яка зовнішнім виглядом тішить того, хто їсть, але смертоносно заражає. Бо обличчя не применшує, тим паче не знищує гріха, а навпаки – чим вища особа, тим більший її гріх. Беззаконна справа – коли проста людина викрадає, але більш беззаконна – коли викрадає посадовець; більший гріх – неправду робити секретареві, і ще більший – тому, хто судить, аніж канцеляристу й писарю. Так само й образ розкрадання не знищує і не применшує розкрадання; але чи явне, чи таємне, чи лестощами скоєне розкрадання буде, однаково це розкрадання; однаково заповідь Божа – “не вкради” – розорюється; однаково Законодавець зневажається й відкидається, і чиниться непослух. 5) Коли під митрою єпископською зло це криється, то також буває причиною всіх тих лих, про які вище (у 4-й статті) згадано; понад те, ще до зла зло додається. Бо вчить Божу благодать, що не продається, продавати і негідних удостоювати, від чого спокуси більші, ніж творення Церкви святої, підуть, як усім ця істина очевидна. Словом: кормчити, а не отару Христову пасти пристрасть ця вчить його, і з Іудою Христа продавати, а не проповідувати. 6) Якщо серцем воєначальника мамона володіє, то приводить його до того, що, так само знехтувавши клятвеною обіцянкою, зраджує Господарю своєму. Не соромиться, не жахається продавати Вітчизни своєї, в якій народився, виховувався, живе і, як у лоні матері, з усією своєю родиною заспокоюється. Стільки крові людської проливати, стільки тисяч неповинних людей губити не сумнівається. Так у всякому чині і званні сріблолюбство і лихоїмство незліченне зло чинить! І, як здається, та й кожен може бачити, що ніхто так не шкодить суспільству, як лихоїмці. Від них воно більше стогне, зітхає і знемагає, ніж від іноплемінних ворогів. Бо від іноплемінних, як явних, бережеться, і захищає себе зброєю; а від цих уберегтися не може, бо вони всередині. Добре святий Іоанн Златоуст каже, що грошолюбство всі біди на світі виробляє: воно обагряє кров’ю море, і часто несправедливо окровувлює суддівські мечі; воно озброює розбійників, воно робить убивць батьків і матерів (Бесіда 23 на Перше послання до коринфян).

– 115. Сріблолюбство і лихоїмство не тільки іншим зло робить, а й своїх любителів у тяжкі випадки кидає. Так Гієзій, слуга пророка Божого Єлисея, що з Неемана Сиріянина, який Божою благодаттю зцілився і в дім повертався, срібло й одяг таємно взяв, тією проказою, якою той уражений був, праведним судом Божим уражається (2Царів. 5:20-27). Так Іуда-зрадник, який безцінного Христа, Сина Божого, за тридцять срібників продати не побоявся, гідну грошолюбства страту приймає, від апостольського лику і з числа вірних позбавляється, і сам себе задушенням умертвляє (Мф. 26:15-16,47-49). Так і тепер той самий праведний Божий суд спіткає злодіїв, хижаків, розбійників, клятвопорушників, які продають за срібло правду Божу і Бога відкидають, зрадників, губителів, згубників Вітчизни та інших лихоїмців. А якщо хтось і уникне тимчасової страти – бо не всі беззаконники тут караються за невідомими Божими долями, – але не уникне вічної, яка неодмінно як іншим беззаконникам, так і лихоїмцям настає. Тоді вони і за останній кодрант у геєнському вогні платитимуть, але ніколи заплатити не зможуть. З вищесказаного можеш бачити, читачу: 1) Лихоїмство – це пристрасть вкрай розбещених людей, у яких безбожництво криється в серці, хоча вустами і сповідують Бога; і є ознака людини, яка перетворилася на хижого звіра, який без розбору на будь-яку тварину нападає, щоб насититися плоті та крові її; або навіть гірша за самих звірів, як вчить святий Іоанн Златоуст. Бо звірі, наситившись, більше не спрямовуються на тварин, а вони ніколи насититися не можуть, але завжди жадають і жадають чужого добра; і чим більше збирають, тим більше бажають і викрадають. І так бачиш, що таке лихоїмець? Він ворог Божий, ворог людський, ворог і самому собі. Ворог Божий, бо безстрашно закон Божий порушує і Законодавця зневажає. Бо “хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу”, – вчить апостол (Як. 4:4). Ворог людський, бо людей оголює і розоряє. Ворог самому собі, бо душу свою на вічний вогонь і муки віддає. 2) Лихоїдство небезпечніше за інші беззаконня. Блуднику, злісному, п’яниці та іншим потрібно тільки відстати від гріхів і покаятися, щоби врятуватися, а лихоїмцю не тільки відстати повинно від лихоїмства, а й викрадене повернути тому, в кого викрав, або, якщо того зробити неможливо, марнотратство, яке в лихоїмстві зібрав, і так каятися. Бо інакше йому каятися неможливо. Слухай, що через пророка Бог каже: “Коли ж скажу нечестивому: “Смертю помреш”, – і відвернеться від гріха свого, і зробить суд і правду, і заставу віддасть, і викрадене поверне, нечестивий у заповідях життя ходити буде, щоб не зробити неправди, і життям живим буде, і не вмре” (Єз. 33:14-15). Дивись, що викрадене має повернути. А якщо викрадач впаде в таку убогість, що зовсім не матиме, чим повернути викрадене, але, прийшовши до тями, захоче каятися, і все, хоч би що було, забажає віддати, – у такому разі милосердним Богом бажання замість істинного повернення приймається. Інакше це не справжнє покаяння, а удаване і помилкове, і не інше що, як спокуса і пом’якшення совісті, що гризе. 3) Чим більше хто шахраює і викрадає, тим більше беззаконня і погибелі собі збирає. “За жорстокістю… твоїм і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога, Котрий воздасть кожному за справами його”, – каже апостол (Рим. 2:5-6). 4) У всякому званні, тобто в духовному і світському, шкідливе лихоїмство, бо багато бід і спокус заподіює, але особливо – в духовному. Бо духовні словом Божим повинні й інших від беззаконної тієї справи та інших відвертати; але вони самі роблять, безстрашно наважуються й іншим до того привід подають. 5) Що вищою особою буде лихоїмець, то більші й чисельніші у Вітчизні біди та спокуси виробляє. Бо від нього і нижчі, і підлеглі його тієї ж беззаконної справи вчаться. Чому ж нам не брати (так вони беззаконно вчаться і кажуть), якщо вищі нас і начальники беруть? Невже будуть нас судити за те, що самі роблять; за те страчувати, у чому самі винні? Як-де їхня совість не буде викривати і засуджувати, якщо нас у тому, що самі роблять, судитимуть і каратимуть? Правильний це, на твою думку, висновок, лихоїмець, але не християнський, а беззаконний і безбожний. Не будуть вони тебе судити, але буде Бог судити і їх, і тебе, беззаконного послідовника їхнього. Уникнеш людської страти, але не уникнеш Божої, тимчасового, але не вічного покарання. Не вкажеш тоді на них, ось-де і вони робили те; але як вони, так і ти за справами своїми сприймеш. Не заступиться за тебе людина, і ніщо не допоможе тобі, коли Бог судитиме тебе, і “предстануть перед обличчям твоїм гріхи твої Той, Чиї слова… ти… відкинув, і бачачи злодія, слідував за ним” (Пс. 49:21,17-18).

– 116. Але щоб згубній пристрасті грошолюбства й лихоїмства не поневолитися, мусить кожен пам’ятати апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, очевидно, що нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу й одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8), та інше, і Христове страшне висловлювання: “Яка користь людині, коли вона здобуде весь світ, а душі своїй зашкодить” (Мф. 16:26)? А ті, хто потрапив у полон лихоїмства і бажає каятися, нехай прислухаються до того, що митар Закхей, каючись, сказав Христові, який прийшов у дім його: “Закхей же, ставши, сказав Господу: “Господи! Половину маєтку мого я віддам жебракам, і, якщо кого чимось скривдив, відплачу вчетверо”. Тому й чує від Христа: ” Тепер прийшло спасіння дому цьому” (Лк. 19:8-9).

Глава 9: Про лихву і відсоток

“У борг давайте, не чекаючи нічого”, – каже Христос (Лк. 6:35).

“Від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся” (Мф. 5:42).

– 117. Лихва або відсоток є, коли позикодавець з боржника свого понад даний йому в борг що-небудь бере. Добре простий народ лихву називає зростанням; оскільки дана у позику кількість грошей у лихві зростає. Наприклад, дають у борг сто карбованців, а відбирають сто шість, або сто десять, або більше карбованців; і що більше тримає боржник у борг дане срібло, то більше зростає і сума даного срібла.

– 118. Хоч багато хто лихви або відсотка гріхом не вважає, однак це є або вигадка сріблолюбних сердець, які совість свою, що гризе, в такий спосіб намагаються утішити і пристрасть сріблолюбства полишити не хочуть; або ознака того, що не слухають святого Божого Слова, і знати про це не хочуть; або того, що лихва ввійшла у звичаї, який так засліплює душевні очі, що людина гріха свого і від того пагуби своєї не бачить. Але хто як хоче, так нехай і міркує, однак багато й безсумнівні докази показують, що лихва або відсоток є справою беззаконною та гріхом тяжким, як у наступних словах буде показано.

– 119. Докази, які показують, що лихва є гріх: 1) Святе Боже слово забороняє лихву брати. “У борг давайте, не чекаючи нічого”, – говорить Христос (Мф. 16:26; див. ще Вих. 22:25; Повт. 23:19). А все те гріх, що суперечить Божому слову. Отже, лихоманка є гріх. 2) Лихву між великими гріхами те ж Боже Слово вважає, як у псалмі 14 говориться, в якому серед перелічених беззаконь є й лихоманка: “Срібла свого не дав на лихву, і дарів проти безневинних не брав” (Пс. 14:5). І у пророка Єзекіїля в розділі 18-му, вірші 13-му, лихва між великими гріхами покладається. Отже, лихва – великий гріх. 3) Бог за лихву стратою погрожує, як читаємо в того ж пророка Єзекіїля в розділі 22-му, ст. 12,13,14 та інше. Отже, лихва – великий гріх, за який слідує страта. 4) Лихоманка суперечить не тільки десятій Божій заповіді, що вчить “чужого не бажати”, а й восьмій, що забороняє самою справою чужого торкатися, оскільки той, хто бере лихву, не лише бажає, а й самою справою чуже викрадає. “Як рибалка, – каже свт. Василій Великий, – черв’ячка до гачка причіплює, щоб рибу міг так обдурити і зловити, так і лихоїмця ближнього грішми своїми привертає, і той необережно з черв’яком і гачок поглинає, і так, як риба, умертвляється” (Бесіда на Псалом 14). 5) Від чужого збитку прибутку собі шукати є гріх великий, як кожен це за істину визнає. Ті, хто бере лихву від чужого збитку прибутку собі шукають: бо що з боржників беруть понад даний їм у борг, у тому їм збиток, а собі прибуток роблять. Їх у більшу убогість приводять, а собі більше багатство збирають, від їхньої убогості багатіють. Отже, лихву брати є гріх великий. 6) Шукати собі користі від чужої праці, без праці й без волі трудящих, є гріх. Лихву беруть без усякої своєї праці, від чужих праць хочуть користуватися і багатіти – і так грішать. 7) Хабар протирічить природному закону, який вчить не творити ближньому того, чого собі не хочеш. Ніхто не хоче лихви або відсотка давати, а отже, і сам з іншого не повинен брати. Природний же, не протилежний Божому закону, але більш Божий закон є, закон природний, зображений на скрижалях. Бо і Христос каже: “У всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними. І додає: У цьому закон і пророки” (Мф. 7:12).Отже, лихва, як природному і Божому, написаному пророками, апостолами і Самим Христом витлумаченому, закону противна, є справа беззаконна. 8) Лихва противиться любові християнській, яка вимагає, щоб ми не тільки чужого не бажали, а й від своїх благ тим, хто їх вимагає, віддавали без повернення, за словом Христовим: “Тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Отже, лихва є гріх. 9) Лихва є знамення самолюбства, яке хоче, щоб ми все тільки самі в себе мали, і себе самих тільки забезпечували, а не інших. Самолюбство ж є гріх і корінь усякого гріха. Отже, лихва, як злий плід злого кореня самолюбства, є зло. 10) Лихва є політичне або улесливе розкрадання. Бо що злодії таємно, хижаки нахабно, то лихва ті, що приймають лестощами, викрадають. Ті руками, а ці грошима чуже добро беруть; замість рук гроші свої вживають, якими, як руками, чуже добро собі прибирають. Чого самі робити соромляться або бояться закону цивільного, то за допомогою грошей нечутливих роблять. Скажи, поскаржся, до тебе кажу, який злиднями ближнього багатієш і збитком брата твого згубно користуєшся, – скажи, за що брати, якщо ти не трудився? Адже плата за працю дається, а ти ніякої праці не підняв заради ближнього свого: за що ж береш понад те, що йому в борг дав? Грошам твоїм байдуже, що в скринях лежати, що по руках ходити; і тобі, як при собі їх тримати, так і людям у борг позичати – збитку немає, але, більше того, і людям, і тобі користь. Людям користь у тому, що їхній потребі й вимозі послужиш; тобі користь душевна, у тому, що до ближнього любов покажеш, і заповідь Христову виконаєш: “Від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся” (Мф. 5:42).

– 120. Не терпить лихоїмець і каже: “Я-де не насильно беру, а з волі боржника; він мені сам дає, і я його не примушую”. Не насильно береш, але чиниш так само, як той, хто потопаючого у воді доти не витягує, поки від нього обіцянки нагороди не чує. І ти доти не даєш у борг грошей у потребі й біді потопаючому, поки лихвою себе не зробить зобов’язаним тобі, і тим самим насильно, примусово від нього віднімаєш. І він, якщо без лихви не даєш, примушений давати тобі лихву, бажаючи ласощі твої задовольнити і немилосердя пом’якшити, щоб ти, якщо милосердям не схиляєшся, схилився користю. Інший відгукується: “Суд-де цивільний не карає за лихву: отже, можна вільно брати”. Не карає суд цивільний, але карає суд Христовий, який не тільки за хабар, а й за непоказане ближньому милосердя відсилає у вогонь вічний: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що уготований дияволу та його ангелам, бо я голодував, і ви не дали Мені їсти” (Мф. 25:41-42), та інше. Отже, і брати вільно лихву, вільно для ідолослужителя, а не для християнина, для того, хто срібло, а не Христа любить, мамоні служить, а не Христу; вільно для того, хто не має вічної надії, а не для того, хто сподівається на воскресіння мертвих і на життя майбутнього віку. Таким і все вільно робити: вільно викрадати, гвалтувати, сльози проливати, вбивати, вдову і сироту вбивати вільно, доки благодать Божа їх терпить. Інший скаржиться: “Чим-де мені жити, якщо лихви не брати?” Неправда: не жити тобі нічим, а нічим сріблолюбству і розкоші догоджати. Багато хто багатства не має і лихви не беруть, але живуть і харчуються. А інші й багатством рясніють, але лихви не залишають. Бо грошолюбство і розкіш і багатьом не задовольняються, а поміркованість і потреба і малим задовольняється. Бачиш, що не потреба, а пристрасть лихву брати вчить. Інший на інших вказує: “Ті-де й ті беруть, а мені чому не брати?”. Поганий наслідок: ті-то лихву беруть – так і тобі можна? Вони грішать – так і тобі вільно? Багато розбійників, убивць, грабіжників, ґвалтівників, блудників та інших беззаконь чинять – так і тобі вільно? Чи це слід робити, коли на інших вказуєш у беззаконній справі? Можливо і вільно тобі, але дивись, що від цього випливає? Вони гніву Божому і страті підлягають за гріх. Так і ти: неодмінно і тобі це слідує. Отже, не в усьому наслідувати інших слід, але в тому тільки, що похвально і з законом Божим згідно роблять. Втім, хоч би всі чинили беззаконня, а ти бережися цього, і слухай те, чого закон Божий вчить. Як ти за них, так і вони за тебе не відповідатимуть перед Судом Божим; а кожен за себе відповідь дасть. Інший відгукується: “Я-де з багатих беру”. Правда: не однаково з убогих і багатих лихву брати, як нерівний гріх – багатого і бідного ображати. Грішно багатого оголювати, але нелюдяно – жебрака, який і без оголення голий. Так і про лихву розумій. Гріх – з багатого лихву брати, але більший гріх і нелюдяність – зі злиденного, якому й задарма допомагати треба. “Може, краще й не давати в борг?” – так дехто думає. Погана така думка: бо як срібло давати в лихву, так і в борг без лихви не давати грішно, якщо маєш, що дати. Бо Христос навчає: “Тому, хто просить у тебе, дай, і від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся” (Мф. 5:42). Давати в борг тому, хто просить, треба, але без лихви, як ще Христос навчає: “У борг позичайте, нічого не чекаючи” (Лк. 6:35).

Святий Василій Великий лихоїмцям каже: “Повинно було тобі людську потребу применшити, ти ж її примножуєш, прибуток від убогого беручи, чиниш подібно до лікаря, який, прийшовши до немічного, замість зцілення і останню силу в нього забирає. Убогих потреби приводом до свого збагачення постачаєш, і, як хлібороби бажають дощів, щоб насіння їхнє зростало і примножувалося, так і ти потреби і убогості людської хочеш, щоб у тебе примножувалися гроші. Чи не знаєш, що більше робиш примноження гріха, ніж примноження грошей, яке буває від лихви?” І нижче: “Що від убогого береш – це всяке людиноненависництво перевершує. Від бід багатієш, від сліз срібло збираєш, голого оголюєш, голодного б’єш. Немає ніякого милосердя, немає ніякого розуміння про спорідненість стражденним. І прибуток від цього називаєш людинолюбством! Горе тим, хто іменує гірке солодким, і людиноненависництво людинолюбством називає!”. І ще наприкінці: “Без землі саджаєш, без насіння жнеш, і невідомо, кому збираєш. Що той, з кого лихву береш, плаче, – відомо, а хто плодом, від лихви зібраним, буде харчуватися, – невідомо. Бо невідомо, кому втіху про багатство залишиш; зло ж від неправди собі збираєш. “Від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся… і срібла свого не давай… в лихву”, (Мф. 5:42, Повт. 23:19), так, і від Нового, і від Старого Завіту корисного навчившись, з благою надією до Господа відійдеш, щоб там лихву за добрі справи сприйняти” (Бесіда на Псалом 14). Про те ж і святий Іоанн Златоуст у багатьох своїх бесідах вчить.

Глава 10: Про образу убогих

“Ані вдові, ані сироті не робіть зла; якщо ж зробите їм зло, і, застогнавши, закричать на Мене, то я почую голос їхній, і розгніваюся люттю, і вб’ю вас мечем, і будуть дружини ваші вдовами, і сиротами діти ваші” (Вих. 22:22-24).

“Проклятий той, хто хибно судить прибульця, сироту і вдову, і всі люди скажуть: “Хай буде” (Повт. 27:19).

“Так говорить Господь: Створіть суд і правду, і визволите… пригнобленого від рук того, хто кривдить, і прибульця, і сироту, і вдову не ображайте, не гнобіть беззаконно, і крові невинної не проливайте на місці цьому. Якщо ж не послухаєте слів цих, Сам Собою присягаюся, каже Господь, що пустелею буде дім цей” (Єр. 22:3,5).

– 121. Як благодіяння і милість, що являється людині, двояка: душевна і тілесна, так і образа двояка буває – одна тілу, інша душі заподіює зло. Тілу образа робиться, коли його б’ють, ранять, вражають, позбавляють їжі, одягу та інше. Душа кривду терпить, коли її засмучують, ганьблять, лихословлять, безчестять, обмовляють та інше, хоча, внаслідок досконалого союзу між тілом і душею, як тіло душевну, так і душа тілесну кривду відчуває. Звідси буває, що коли страждає тіло, і душа співчуває; а коли страждає й хворіє душа, співчуває й співчуває тіло, тому й недугує, слабшає, в’яне, блідне, висихає, що трапляється з тими, хто засмучується й сумує.

– 122. Як тяжко ображати ближнього, такими доводами показується. 1) Як благодіяння, що виявляється ближньому, Христос Бог приписує Собі: “Як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, так і Мені зробили” (Мф. 25:40), – так і образа, що заподіюється ближньому, Самого Христа стосується: “Савле, Савле! Що ти гониш Мене?” – говорить Христос (Діян. 9:4). Савл Церкві Христовій і вірним Його чинив зло, але Христос Собі приписує це зло: “Савле, Савле! Що ти гониш Мене”? “Бо образа самого батька стосується, якщо сина ображають, і пан образою собі вважає, якщо рабу його заподіюють зло. Бог же є Отець і Господь усіх: отже, образа, яку заподіюють людям, як рабам Його, і Самого Його, як Господа і Отця, стосується. Наскільки ж це страшно, будь-хто може бачити. 2) Бог, Преблагий Промислитель і Отець, всяке добро робить, їжу й одяг усім подає. Отже, хто людині кривду робить, той опирається Богу, що благодіє, бо що Бог подає, те він забирає; що Бог творить, то той, хто кривдить, розоряє. Бог благодіянням творить, а він злодіянням розоряє. “Хто не збирає зі Мною, той марнує”, – говорить Христос (Мф. 12:30). 3) Сатана, як дух злоби і неприязні, всіляко шукає, як усім заподіяти зло, і заподіює. Отже, хто озлоблення й утиск ближньому робить, той одного з сатаною духу, однаково з ним мислить, єдину згоду має з ним. Бо образа навмисна не може бути інакше, як від злісного духа, отрутою стародавнього того змія напоєна. Наскільки ж безсоромна і згубна справа – з дияволом на розумне створіння Боже, на людину, створену за подобою Божою, і на своє споріднене єство образою повставати! Диявол і ангели його злі всі на людину ополчаються, і зло створити хочуть, а не один на одного озброюються, бо сатана на сатану не повстає. Але людина засліплена подібну собі людину жене. Так-то заразив серце наше і засліпив розум наш людиновбивця той древній, чого досить оплакати не можемо. 4) Божий закон, який велить ближнього любити, а не ненавидіти, благодіяння, а не лиходіяння йому чинити, образою ближнього розоряється, і Законодавець безчеститься і зневажається. 5) За образу ближнього і тимчасовою, і вічною карою Бог погрожує, як про те в книгах святих пророків і в Новому Завіті читаємо.

– 123. Беззаконна справа – кожну людину ображати заради вищевказаних причин, але бідну – ще беззаконніша. Недобре в багатого що забирати, але в убогого – ще гірше. Недобре кожному заподіювати зло, але тому, хто терпить зло, – гірше. Недобре кожного засмучувати, але сумного – ще гірше. Недобре кожного уражати, але ураженого – і того гірше. Бо убогий помилування, сумний розради, уражений лікування вимагає. А хто їх озлоблює, той і останнє, що мають, у них забирає, і так в останнє лихо призводить, життя скорочує і винищує. Бо той, хто ображає бідного, чинить подібно до того, як той, хто потопає у воді, ще більше занурює у воду, і так лихо до лиха, смуток до смутку, виразки до виразок додає, а це не лише беззаконна, а й нелюдяна справа і ознака людини, яка вдачею в лютого звіра перетворилася на люту звірину.

– 124. Таке нелюдське беззаконня чинять насамперед: 1) Судді неправедні, які або за плату, або за дружбою, або через лицемірство суди роблять і не тільки не витирають сліз у тих, хто зазнав насильства, та скривджених, а й звинувачують, а тих, хто гвалтував, виправдовують, і так подвійне зло чинять: кривдників до більшого свавілля, а скривджених до останнього нестатку приводять. 2) Сильні й високі люди, які, не боячись ні цивільного суду, ні Божого, насильно або підступно забирають у вдів, сиріт, убогих та інших людей, які не мають заступників, землю, гаї, селян та інше якесь добро, від чого вони собі їжу отримують, і так їхнього останнього прожитку позбавляють. 3) Багатії та інші, які або недоплачують, або зовсім не дають належної плати найманцям. Бо убогі й бідні всі ті, які наймаються працювати і денною працею денну їжу дістають. 4) Лихоїмці, або процентники, які убогим дають гроші в борг і від них з лихвою отримують. І чим більшу лихву, або відсоток, з убогих боржників своїх беруть, тим більшу нелюдяність роблять. 5) Воєначальники та інша влада, які підлеглим своїм певної платні не дають, або дають, але не сповна, бо так їх позбавляють потрібного для прожитку і з бідних найбіднішими роблять. 6) Поміщики, які на селян зайві оброки накладають, і так останнє з них деруть, і залишають їх без потрібної їжі, або нестерпними роботами їх обтяжують і цим не допускають їх шукати собі потрібного для життя. 7) До кривди убогих зарахувати треба викрадення з пожежі, а особливо, коли щось викрадають у таких, які й до пожежі убогі були. І ця нелюдяність люта й нестерпна, бо так біда до біди і хвороба до хвороби додається. З цих пунктів та про інше, подібне до цього, зрозуміти можна, що таке образа убогих.

– 125. Ті, хто виявляє таку нелюдяність ближнім своїм, хоча устами й сповідують Бога, але серцем не визнають Його або в Промисел Його не вірять, і покарання за беззаконня свої не сподіваються, як про них Святий Дух, що випробовує глибину серця їхнього, через Псаломщика оголошує: “Вдову й сироту вбили, і прибульця вбили, і сказали: “Не побачить Господь, і не впізнає Бог Яковлев”. Але викриває безумство, там же, через того ж Псаломника: ” одумайтеся ж, божевільні в народі, і нерозумні, нарешті, зрозумійте! Той, хто посадив вухо, чи не чує? Або Той, Хто створив око, чи не бачить? Той, Хто наставляє народи, чи не викриє, Той, Хто навчає людину розумінню” (Пс. 93:6-10)?

– 126. Образа убогих є гріх вельми тяжкий і такий, що кричить на небо, як можна зі Святого Письма бачити, і сам розум це показує. “Ні вдові, ні сироті не робіть зла; якщо ж зробите їм зло, і, розплакавшись, закричать на Мене, то я почую голос їхній, і розгніваюся люттю, і вб’ю вас мечем, і будуть дружини ваші вдовами, і діти ваші сиротами” (Вих. 22:22-24). І знову прокляттям вражає таких: “Проклятий той, хто хибно судить прибульця, сироту й удову; і всі люди скажуть: “Хай буде” (Повт. 27:19). І знову з прокляттям погрожує стратою тим, хто показує таку нелюдяність: створіть суд і правду, і визволите… пригнобленого від рук того, хто кривдить, і прибульця, і сироту, і вдовицю не ображайте, не гнобіть беззаконно, і крові невинної не проливайте на місці цьому. Якщо ж не послухаєте слів цих, Сам Собою присягаюся, каже Господь, що пустелею буде дім цей” (Єр. 22:3,5). І знову через пророка Амоса: “За те, що ви б’єте вбогих і берете від них дарунки…, ви побудуєте прикрашені будинки…, але не вселитеся в них; насадите прекрасні виноградники,… не будете пити вина з них. Бо Я впізнав багато нечестя вашого і… тяжкі гріхи ваші: ви зневажаєте праведного, приймаючи дари, і перекручуєте в суді справи бідних” (Ам. 5:11-12). І Псаломник, Духом Святим спонукуваний, нарікає на Бога й кричить на таку нелюдяність беззаконників: “Встань, Суддя землі, віддай відплату гордим! Доки грішники, Господи, доки грішники будуть хвалитися? Вимовлятимуть і говоритимуть неправду, говоритимуть усі, хто чинить беззаконня? Народ Твій, Господи, вони принизили, і спадщину Твою образили; вдову й сироту вбили, і прибульця вбили, і сказали: “Не побачить Господь, і не впізнає Бог Якова”. І додає наприкінці: “І відплатить їм Господь за беззаконня їхнє, і за лукавством їхнім погубить їх Господь Бог” (Пс. 93:2-7,23). А святий апостол сповіщає їм плач і плач через люті скорботи, що прийдуть на них, кажучи: “Послухайте, багаті, плачте й плачте про лиха ваші, що на вас находять. Багатство ваше згнило, і одяг ваш з’їдений міллю. Золото ваше та срібло поіржавіло, і іржа їхня буде свідченням проти вас і з’їсть плоть вашу, як вогонь: ви зібрали собі скарб на останні дні. Ось плата, утримана вами в робітників, що пожали поля ваші, кричить, і крики женців дійшли до слуху Господа Саваофа” (Як. 5:1-4). Звідси бачимо страшні Божі страти, які трапляються за образу вдів, сиріт і убогих. Бачимо будинки і міста, які то мечем і вогнем поїдаються, то землею пожираються. Бачимо, що ті, хто харчуються сльозами убогих і сиріт, винищуються від землі живих, і сходять у пекло, щоб сприйняти по справах рук своїх. Бо “Бог поруганий не буває” (Гал. 6:7): наскільки Він Милостивий, настільки і Праведний, і є Месником лайливим запеклим лайкам; і чим загрожує грішникам, то самою справою пізнає на собі нерозкаяний беззаконник; і якщо в цьому віці не пізнає, то в майбутньому не уникне страшного Божого Суду. Бо Бог, хоч і всіх Отець, проте найбільше називається “Отцем убогих і Суддею вдовиць” (Пс. 67:6). “І сироту, і вдову приймає” (Пс. 145:9). Багатий багатому, сильний сильному, славний славному, вельможа вельможі допомагає, а злиденний, сирий, вдова – всіма полишається, ніде допомоги знайти від людини не може. Тому один Бог їм Помічник і готовий Покровитель. “Тобі, Господи, “наданий… вбогий, сироті Ти будь Помічником”, – взиває про них Псаломщик до Бога (Пс. 9:35). Цей Безсторонній Суддя розсудить тяганину їхню (див. Пс. 34:23). Він, як Отець Милосердний і Співчутливий, заступиться за них. Він почує зітхання убогих. Він відтре гіркі сльози їхні. Він створить суд жебракам і помсту убогим. Тож зрозумійте це, ті, що харчуються сльозами вбогих, що ображають вдів і сиріт, що несправедливо судять приїжджого, і сироту, і вдову, що створюють і розширюють домівки з майна жебраків. Зрозумійте, що сльози їхні не марно падають, але, як кров Авеля, вигукують від землі на небо, і крики їхні у вуха Господа Саваофа входять. Зрозумійте, що Бог усім однаково блага Свої подає, як Щедрий Отець. Все створіння велінням Божим однаково всім служить: багатому й убогому, сильному й немічному, славному й безрідному, вельможі й простому, шляхетному й худорлявому, рабу й господареві його. Сонце, місяць і зірки всім однаково служать світлом своїм. Хмари всіх однаково зрошують. Повітря всіх однаково життя зберігає. Земля всім однаково плоди подає. Вода всіх однаково напуває. Вогонь усіх однаково зігріває. Худоба, воли, вівці, коні всім однаково служать. Бо Бог так влаштував, щоб усі люди, маючи служіння від тварини, Божою милістю насичувалися, і Богу-Благодійнику дякували. Але ви, оголюючи убогих, ту благодать Божу від них забираєте; що Бог дає для всіх, то ви собі одним намагаєтеся привласнити. Бог, будучи багатий у благості, збагачує, а ви оголюєте. Бог втішає, а ви засмучуєте. Бог оживляє, а ви умертвляєте. Отже, розумійте це! А якщо зараз не розумієте, то буде час, коли золото, срібло, маєтки, села, виноградники, коні, карети, багаті трапези, дорогі вина, раби й рабині, шовкові й вісонні шати, й усю свою славу й пишність, від маєтку бідних зібрану, й неохоче залишите, і зненацька побачите сльози, пролиті та впавши перед Страшним і Праведним Суддею, й, побачивши, стривожитеся та злякаєтесь. Тоді зрозумієте, що є Бог і Промисел Його, і суд Його, що “Бог помсти Господь” (Пс. 93:1). Коли сльози бідних, через вас пролиті, Він вам покаже і за останню їхню краплину відповіді у вас вимагатиме, тоді побачите, що ті, яких ви тепер кривдите, гвалтуєте, оголяєте і гіршими за самих псів ваших, люб’язного вашого полювання, вважаєте, – з’являться в синах Божих; і від тих, яких ви вважали негідними крихт, що падають від трапези вашої, – від тих з великим зітханням побажаєте краплини води прохолодити язик свій, спалюваний геєнським полум’ям, але не отримаєте того.

– 127. Ті, котрі сльозами омивають обличчя свої, котрі зітхають обтяжені, котрі шукають допомоги й не знаходять, трудяться й не насичуються плодами праць своїх, нехай прислухаються до потіхи апостола Якова: “Будьте довготерплячі, браття мої, аж до пришестя Господнього. Ось, хлібороб чекає дорогоцінного плоду від землі і для нього терпить довго, поки отримає дощ ранній і пізній. Довготерпіть і ви, укріпіть серця ваші, бо пришестя Господнє наближається. Не нарікайте, браття, один на одного, щоб не бути засудженими: ось, Суддя стоїть біля дверей. За приклад злостраждання і довготерпіння візьміть, браття мої, пророків, які говорили іменем Господнім. Ось, ми ублажаємо тих, які терпіли. Ви чули про терпіння Іова і бачили кінець його від Господа, бо Господь Багатомилостивий і Щедрий” (Як. 5:7-11). “Праведно перед Богом, – каже апостол Павло, – тим, хто ображає вас, відплатити скорботою, а вам, хто ображається, відрадою разом із нами, в явленні Господа Іісуса з неба, з Ангелами сили Його, що в полум’яніючому вогні чинить відплату тим, хто не пізнав Бога і не підкоряється благовістю Господа нашого Іісуса Христа, які зазнають покарання, вічної погибелі, від лиця Господа і від слави могутності Його, коли Він прийде прославитися у святих Своїх, і з’явитися чудовим в день отой в усіх тих, хто вірив”(2Сол. 1:6-10).

Глава 11: Про славолюбство і честолюбство

– 128. Славолюбство і честолюбство походить від гордості, якій властиво любити пошану, похвалу, поклоніння і прославлення. Корінь же і початок його є та улеслива й отруйна порада стародавнього змія, який прабатькам нашим так говорив: “будете як боги” (Бут. 3:5). Той самий підступний ворог і тепер пристрасній нашій плоті, як Єві, у вуха шепоче, щоби шукала панування, володарювання, пошанування і слави марної.

– 129. Славолюбство є знамення серця, що невірою недуже, як Христос цього явно вчить: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте?” Оскільки: 1) Хто слави своєї в цьому світі шукає, той не віддає Богу слави, але себе, як ідола, замість Бога ставить, і те, що одному Богу треба відплачувати, собі привертає. Бо одному Богу “личить усяка слава, честь і поклоніння”. 2) Хто слави мирської шукає, той про майбутню вічну славу не дбає, бо неможливо одночасно шукати тимчасову і вічну славу. Не дбає з тієї тільки причини, що оком віри, якою її можна бачити, величі й чудової витонченості її не бачить; бо якби бачив її, неодмінно б шукав її всіма силами. Воїн, вбачаючи славу, що має походити від перемоги, хоробро б’ється проти ворога Вітчизни. Так і той, хто вірою передбачає майбутню славу, яку вірні Христові воїни в майбутньому віці отримають, б’ється проти ворогів, світу і гріха, і про марнославство це не дбає, і за сміття вважає його, бо воно перешкодою буває до отримання тієї істинної слави.

– 130. Як пристрасть сріблолюбства і лихоїмства, як вище сказано, так і пристрасть славолюбства ненаситна. Бо як сріблолюб чим більше зростає в нього срібло, тим більше жадає його, так і славолюбець: чим вище піднімається на честь, тим вище ще піднятися бажає. Істина ця відома і явна і не потребує доказу: повсякденні того приклади перед очима є. Тому в історіях бачимо, що багато язичників, не задовольняючись високим титулом царським, бажали й веліли себе називати богами. А інші, не задовольняючись межами свого володіння, інших собі підкорювали, і так свою славу розширювати намагалися. О, якби виразка ця в християнських межах не мала місця!

– 131. Славолюбство причиною багатьох лих буває. 1) Воно вчить підлещуватися, узгоджуватися з вищими, і вдачам їхнім слідувати, хоч би вони й розбещеними були, вади чеснотами, а чесноти чеснотами вадами безсоромно називати, підлещуватися, брехати, лукавити, щоб так у любов і милість до них вкрастися і в такий спосіб честь бажану здобути. 2) Воно вчить обмовляти ближнього, добрих злими, а злих добрими називати, щоб так догодити тому, в кого шукають удаваної милості. Словом, з людини псом ласкавим робить, і що б не захотів уявний її благодійник, на якого сподівається, все робити готовим собі виявляє. 3) Воно вчить лихоїмства. Бо, щоб честь отримати, треба щедро наповнити руки заступників, багатьох обдаровувати, пригощати. Але, щоб на все це достаток був, змушується славолюбець спрямовуватися на неправду і розкрадання. 4) Славолюбство вчить проливати невинну людську кров. Так задумав Авессалом на лагідного й неповинного Давида, Царя Ізраїлю, оголити меч, і син беззаконний – праведного батька свого вбити, щоб царством Ізраїлевим заволодіти. Ні висока монарша честь, ні незручність розпочатої справи, ні страх небезпеки, ні той обов’язок, яким піддані своїм Правителям зобов’язані, ні рідна батьківська кров, від якої народився, ні та любов, якою від батька свого понад інших братів шанували, ні лагідність і непокора святого і благочестивого Царя від беззаконного і згубного наміру відвернути його не могли. Але одне славолюбство все це пересилило і переконало беззаконного сина ганятися за благочестивим батьком і Правителем своїм (див. 2Сам. 15 та ін.). Так вчинив славолюбивий і беззаконний Ірод: усіх дітей, від двох років і нижче, у Вифлеємі й у всіх межах його побив, як святе Євангеліє свідчить (див. Мф. 2:16). Убити немовлят задумав, щоб так із немовлятами й народжене Дитя Христове Дитя, Царя Іудейського, хитрий лис зміг би вбити й так не втратив би царської честі. Те саме славолюбство і тепер багато невинної крові проливає; і самих помазаників Божих торкатися не цурається; і їх то отрутою розчиненою вмертвляє або скорочує життя їхнє, то мечем окровувлює порфіру та престол їхній, і так Вітчизна без головного правителя лишається, через що всіляка негаразд і сум’яття відбуваються в суспільстві. 5) Славолюбство і після отримання честі не заспокоюється. І тоді багато бід виробляє. Бо за честю (так воно любителів своїх вчить) треба мати пристойний убір. Треба розширювати і прикрашати покої. Треба збирати багаті столи. Треба чимале число мати слуг в оздобленні. Треба для проїзду мати багатих коней і карети, для розваги – собаче полювання. Треба самому і сім’ї своїй золотом і сріблом прикрашені мати одяг. Треба для забави пограти в карти. Треба й інші втіхи або навіть забаганки виробляти. Але на все це потрібна чимала сума, яку слід зібрати не звідки-небудь, як від підлеглих; слід порушити присягу, що склав перед Серцезнайцем Богом і святим Його Євангелієм; слід зневажати правду, яку з присягою обіцяв берегти; слід чинити насильство вбогим, накладати на селян, якщо є, зайві збори або роботами зайвими обтяжувати. Отже, наскільки люте славолюбство, хоча люди, особливо теперішнього століття, злом його не вважають! Зло – лихоїмство, як сказано; але більше зло – славолюбство, бо де славолюбство, там гніздиться і лихоїмство; бо славолюбсьво і лихоїмство вчить, як видно з вищесказаного.

– 132. Самолюбство і честолюбство і самих тих, якими володіє, в тяжкі випадки призводить. Прабатьки наші, забажавши божественної честі, позбулися і того, що мали, і “зрівнялися з нерозумною худобою, і уподібнилися до неї” (Пс. 48:13). Захотів Авесалом царської честі так, що й хотів убити батька і Правителя свого, але замість честі погибель собі знайшов, і той, який хотів сидіти на царському престолі, “заплутався волоссям… у гілках дерева, повис між небом і землею” (2Сам. 18:9). Той самий суд і тепер спіткає славолюбців і викрадачів честі, які хоч і отримують бажане – то клопотанням своїх заступників, то за допомогою винагороди, то поданням спадкової шляхетності, – проте не на користь собі здобувають це, а на погибель, не тимчасову, а неодмінно вічну. Оскільки ці вірні слуги Вітчизни скоро у вірності своїй показують себе, коли в честі перебуваючи, не Божої честі та слави, чому честь служити повинна, а своєї шукають користі; не ближнім, а своїм пристрастям служать; не творять, а більше розоряють братію свою. Істина ця всім очевидна і не потребує слова для доказу. Бо сама справа доводить те, коли на беззаконне хабарництво і лихоїдство скрізь скарги чуються, скрізь сльози бідних, які не мають заступників і не можуть ніде знайти задоволення, проливаються. Бо що встигне жебрак, вступаючи в суд із багатим, що – простий із шляхетним, якщо в суді вірні ці Вітчизни сини і слуги засідають? Зовсім нічого! Відійдуть, як приходять, із тими самими сльозами, навіть із гіршими. Тому змушені бувають усіляку кривду й насильство терпіти, ніж марно й на більшу свою біду шукати захисту, і вже не до людини, а до Бога Судді вдаватися й кричати. Ці ж сльози й крики клопочуть не що інше, як Божий гнів і вічну погибель тим, які за посадою своєю не отирають їх.

– 133. Сан або честь для християнина має бути нічим іншим, як ярмом, Богом накладеним, яке він повинен носити на славу Божу і для користі братії своєї. Він, у честі перебуваючи, повинен, як присягою зобов’язався, суспільству служити, неправду викорінювати, скривджених захищати, нахабних і свавільних від свавілля стримувати, образом добрих справ для підлеглих бути, та інше. Якщо хто покликаний і з цієї причини в честь сходить, той пороку славолюбства не підлягає; але такий і шукати не буде честі, а його сама честь шукати буде. Він уникає честі, але за ним честь ганяється. Такий-то і гідний честі, як усі мудрі люди вважають і стверджують. Навпаки, недостойний честі той, хто шукає честі. Бо для чого хто честі домагається, те й робити буде, отримавши честь. Але навряд чи хто бажає честі для підняття праці на загальну користь, а не для своєї тимчасової користі? Скоро такі шукачі, отримавши бажане, показують себе не інакше, як полови, що між пшеницею посіяні, як сказано.

– 134. Але, щоб цієї вади позбутися, треба пам’ятати: 1) що однаково славні й безрідні, добродії й раби, поважні й прості вмирають і віддаються землі. Ніхто із собою слави цієї не забирає, але все мирське світу залишається. 2) Що “суворий суд над начальниками. Бо менший заслуговує на помилування, а сильні ж сильно катовані будуть”, – говорить Соломон (Прем. 6:5-6). 3) Що немає більшої честі і слави, як бути справжнім християнином, а цієї гідності славолюбство позбавляє, за словом Христовим: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від одного Бога, не шукаєте” (Ін. 5:44)?

Заключення цієї статті

1. Про віддалення від злих

“Заповідаємо ж вам, браття, ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, віддалятися від усякого брата, що чинить безчинно, а не за переданням, яке прийняли від нас” (2Сол. 3:6).

“Погані спільноти розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33).

– 135. Ніщо так не шкодить людині, особливо юній, як зла компанія. Бо, як спілкування з добрими – це така школа, в якій без книжок навчається людина філософії християнської, тобто чесного життя, так поводження зі злими буває причиною крайнього розбещення. Хоч би й природи доброї був хто й добре вихований, але якщо з розбещеними перебувати буде, важко й майже неможливо тому не розбеститися. Бо злоба так, як смола, прилиплива і непомітно в добрі звичаї входить і заражає їх. Кажуть, що здорові очі, коли дивляться на хворі, самі шкоду приймають, а їм ніякої не приносять користі. Так і добрий, живучи зі злими, сам псується, а їх не виправляє. “Як хворі очі, – каже святий Іоанн Златоуст, – завдають шкоди здоровим, і як проказа у того, хто має проказу, заражає чистого, так поводження зі злими псує і розбещує добрих людей. І таких не тільки уникати, а й відсікати наказує Христос, кажучи: “А якщо праве око твоє спокушає тебе, то вирви його і відкинь від себе” (Мф. 5:29)” (Бесіда на псалом 4). Отже, міркуй, християнине, з ким хочеш мати спілкування; і, доки не пізнаєш досконало, ні до кого не прилягай, щоб не впасти в прірву погибелі. Краще зі звірами жити, ніж зі злими людьми. “Злі люди, – каже той самий свт. Іоанн Златоуст, – більше шкодять, ніж отруйні змії: бо ці відверто отруту свою наносять, а ті щодня таємно і нечутливо заражають” (У тій же бесіді).

– 136. Горе юним дітям, які мають розбещених батьків! Куди їм від таких батьків піти, коли змушені з ними в одних покоях жити, за однією трапезою сидіти, за словами, справами і всіма вчинками їхніми спостерігати? Бо юність, сама по собі до всякого зла схильна, вимагає старанного спостереження, доброго виховання і настанови, а замість того зустрічає її велике зло – отруйна спокуса батьківських звичаїв. Бо звичаї батьківські для юних дітей, як правила, дивлячись на які, вони слідують за ними; і що в них помічають, до того й самі звикають. Звідси буває, що діти злих батьків злішими за них бувають, а онуки і ще зліші за них, і так зростає зло, доки судом Божим не присічеться. Бо спокуса не інакше, як пожежа, що посилилася, далі й далі простягається і поїдає одухотворені храмини. Горе юним дітям від цієї спокуси. Але сугубе горе батькам, які, замість корисного вчення, злим прикладом, як отрутою, юні серця заражають! “Горе тій людині, через яку спокуса приходить – каже Христос. – Тому краще було б, якби повісили йому млинове жорно на шию і потопили його в глибині морській” (Мф. 18:6-7). “Батьки, – каже святий Іоанн Златоуст, – які нехтують християнським вихованням дітей, беззаконніші за дітовбивць. Бо дітовбивці тіло з душею розлучають, а вони і душу, і тіло в геєну вогненну ввергають. Тієї смерті, за природним законом, ніяк уникнути неможливо; а цієї можливо б було, якби батьківська недбалість не була її причиною. До того ж смерть тілесну воскресіння негайно скасує; душевної ж погибелі ніхто не може відшкодувати” (Бесіда проти хулителів життя чернечого, гл. 3.) Якщо, як святий отець вчить, ті батьки, які дітей по-християнському не наставляють, гірші за дітовбивць, то що ж про тих батьків сказати, які не тільки не наставляють, а й розбещують вдачами своїми! А що про батьків тут говориться, то треба розуміти і про тих, хто батьківське звання на собі має, як-то: вчителі, пастирі, начальники та інші.

2. Про гнів Божий проти гріха

“О людино! Чи нехтуєш багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога, Який відплатить кожному за справами його” (Рим. 2:4-6).

– 137. Гнів Божий проти гріха через кари, які на грішників Бог посилає, показується. Бо якщо Бог і Добрий так, що “ніхто не благий, як тільки один Бог”, за свідченням Христовим (Мф. 19:17), однак, наскільки Добрий, настільки і Праведний. І правда Його вимагає того, щоб грішник, як злочинець святого і незмінного Його закону, страчений був. А те, що грішник не одразу після вчинення гріха або не під час самої дії гріха страчується, треба приписати доброті Божій, яка терпить грішника, і так на покаяння його чекає, як каже апостол грішнику: “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння?”

– 138. Читаємо у Святому Письмі, що різні кари Бог на грішників посилає. Ангелів, що згрішили, з небес скинув. Про це говорить Христос: “Я бачив сатану, що зійшов з неба, як блискавка” (Лк. 10:18); і апостол Петро каже: “Ангелів грішних не пощадив, а, зв’язавши узами пекельної темряви, віддав на суд для покарання” (2Пет. 2:4). Прабатьки наші Адам і Єва з раю за непослух вигнані, і на всяке лихо піддані, а з ними і ми. За гріхи перший світ, за винятком Ноя, “правди проповідника”, жахливим потопом згублений (Бут. 7; 2Пет. 2:5). Содом і Гоморра з навколишніми містами за мерзенну нечистоту вогнем спалені (Бут. 19; 2Пет. 2:6). Гордий і запеклий фараон з усім воїнством своїм у Чорному морі потоплений (див. Вих. 14). Дафана й Авірона, що повстали на Мойсея й Аарона, з однодумцями їхніми в пустелі живими земля поглинула (див. Чис. 16). “Відкрилася земля, і поглинула Дафана, і вкрила скупчення Авірона” (Пс. 105:17). Інші люди Ізраїлю там же за різні беззаконня по-різному вражені гнівом Божим: одні вогнем, інші отруйними зміями, інші мечем іноплемінницьким, інші іншим чином, як читаємо про це в книгах Мойсеєвих, пророчих і в 10-му розділі Першого послання до коринфян. Коли прийшли в землю обітовану, скільки разів у рабство чужинцям віддані, скільки – в полон відведені й інакше страчені були – книги Старого Завіту свідчать. Всьому тому гріхи їхні й беззаконня причиною були, як свідчать про те ж святі ті книги. Після пришестя Христового у світ також бачимо страти Божі, на грішників послані. Читаємо, що Ананія із Сапфірою, дружиною своєю, за неправду, за те, що збрехали Святому Духу, несподівано вражені смертю (Діян. 5:1-10). Ірода раптово “вразив Ангел Господній… за те, що він не віддав слави Богу, і він, будучи поїдений хробаками, помер” ( Діян. 12:23). Місто Єрусалим, яке побило пророків, і камінням побило посланих до нього, і Кров’ю Христа, Сина Божого, обагрене, зовсім розорене, і чада його, тобто мешканці, вістрям меча побиті, як про це Сам Христос зі сльозами пророкував: “Настануть дні на тебе, Єрусалиме, дні, коли вороги твої осадять тебе окопами, і оточать тебе, і стиснуть тебе звідусіль, і спустошать тебе, і поб’ють синів твоїх у тобі” (Лк. 19:43-44). Але що в книжках читаємо, те й у наші часи бачимо. Ті самі страшні Божі суди й тепер помічаємо; той самий праведний Його гнів і тепер на грішниках нерозкаяних являється. Бачимо і чуємо страшні битви і жахливі і плачу гідні кровопролиття; стільки тисяч падаючих на битві, стільки вдів, сиріт, батьків і матерів, які плачуть, стільки міст, що розоряються від іноплемінної зброї, від морової виразки, від голоду, землетрусу і вогню, скільки раптово забирається беззаконників і йде від цього світла. Усе це сліди праведного Божого суду і гніву, який беззаконників нерозкаяних, як вогонь, поїдає. Що з тими сталося за праведним Божим судом, того треба очікувати й іншим нерозкаяним грішникам. Читаємо в благовісті святого євангеліста Луки, що коли дехто прийшов до Христа і повідав Йому про галілеян, “чию кров Пілат змішав із жертвами їхніми”, відповів Христос і сказав: Чи думаєте ви, що ці галілеяни були грішніші за всіх галілеян, що так постраждали? Ні, кажу вам, але, якщо не покаєтесь, так само загинете” (Лк. 13:1-3). Із цих слів Христових можна зробити висновок, що й іншим грішникам, нерозкаяним, треба очікувати такої самої погибелі, яку на інших бачать. “Уже й сокира при корені дерев лежить: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). За тими карами, які були і бувають, робимо висновок і про майбутні, і за тимчасовими – про вічні примічаємо. Буде грішникам запеклим вічна страта, буде геєна вогненна, буде пекло, темрява непроглядна, скрегіт зубів; будуть відкинуті від лиця Божого і царства Його беззаконники. “Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні розпусники, ні злодії, ні п’яниці, ні злорічники, ні хижаки Царства Божого не успадкують”, – написав святий апостол (1Кор. 6:9-10). Христос сповістить у день праведного Свого Суду грішникам: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його” (Мф. 25:41). “А боязких, і невірних, і нечистих, і вбивць, і любодіїв, і чарівників, і ідолослужителів, і всіх брехунів доля в озері, що горить вогнем і сіркою. Це смерть друга”, – знову говорить Христос (“Одкр.21:8”). Те саме читаємо і в інших місцях Святого Письма.

– 139. Божі слова і погрози, християнине, не марнотратні і не порожні, але істинні і достовірні: що сказав, то неодмінно так і є, як сказано, і що передбачив, то неодмінно і буде. Передбачив прабатькам нашим смерть, яка повинна статися від забороненого дерева, – і настала смерть тим, хто переступив заповідь Його. Передбачив праведному Ною всесвітній потоп на беззаконників – і був потоп. Напророчив запеклому фараону погибель – і загинув фараон. Передбачив ізраїльтянам полон – і були полонені. Передбачив розорення і спустошення Єрусалима – і збулося те. Оголосив у Письмі Своєму, що буде вічна мука беззаконникам – неодмінно буде вона, пізнають на собі вічний гнів праведного суду Божого, питимуть цю чашу прикрості, але ніколи не вип’ють. Отже, нехай побоїмося, християнине, суду Божого і праведного Його гніву, і покаємося – хай не впадемо в руки Бога живого. Бо “страшно впасти в руки Бога живого” (Євр. 10:31). Хто не вірить словам Божим, той на собі справу праведного Божого суду дізнається. “Бог посоромлений не буває. Що посіє людина, те й пожне”, – каже апостол (Гал. 6:7). “День Господній так прийде, як злодій вночі. Бо коли казатимуть: “Мир і безпека”, – тоді раптово спіткає їхнє лихо, так само, як мука родами спіткає ту, що має в утробі, і не уникнуть” (1Сол. 5:2-3).

* * *

Джерело: Святитель Тихон Задонський, ” Повне зібрання творінь. Том 3″. Видавництво сестринства в ім’я Святителя Ігнатія Ставропільського, 2009 р. Про істинне християнство, Книга 1, 5-856 с.

 

Переклад  українською : Осіпов. А

Часть 1. О грехах

Статья 1. Что нужно знать

Глава 1. О Слове Божием

«Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную», – говорит Христос (Ін. 5:39).

• 1. Слово Божие содержится в пророческих и апостольских книгах, которые на греческом языке называются: «Библия», то есть книги. Эти книги иначе называются «Писания», как говорит Христос: «Исследуйте Писания», и прочее. И апостол Павел написал Тимофею: «Ты из детства знаешь священные писания», и прочее (2Тим. 3:15). Называются же они и книгами Закона Божия, так как в них закон Божий содержится.
• 2. Слово Божие потому называется и есть Божие, что от Бога через пророков и апостолов, как посланников, нам объявлено и передано, как святой апостол Петр написал: «Никогда пророчество не было произносимо по воле человеческой, но изрекали его святые Божии человеки, будучи движимы Духом Святым»(2Пет. 1:21). И апостол Павел говорит: «Приняв от нас слышанное слово Божие, вы приняли не как слово человеческое, но как слово Божие, – каково оно есть по истине»(1Сол. 2:13). И Тимофею говорит: «Все Писание богодухновенно» (2Тим. 3:16). Святое Писание – это послание Небесного Царя к подданным Своим рабам, нам, недостойным, которое через верных и Духом Святым умудренных Своих рабов благоволил послать и волю Свою святую и милостивое Свое благоволение открыть. Поэтому имеет в себе некую дивную и божественную силу и действие, так что за короткое время, как видим в апостольской проповеди, не через многих, но через двенадцать человек, не мудрых, но простых и некнижных, по всей вселенной пронеслось, как пишется: «Во всю землю вышло вещание их, и в концы вселенной слова их»* (Пс. 18:5; Рим. 10:18). И не только пронеслось, но и такой плод принесло, что народы, в прелести идолопоклоннической увязшие и закосневшие, бросив суеверие идолобесия, ко Христу распятому, такой бесчестной смертью умершему, пристали и Его Спасителем и Богом своим сердцем признали. И хотя дьявольская хитрость и козни действовали так, что мудрецы и сильные века сего проповеди их сильно противились, но ничего не успели. И как солнечным лучам ветер, так апостолам, как лучам от Христа, Солнца правды, в поднебесную посланным, бурный дьявольский ветер ничем не мог воспрепятствовать. И, что удивительнее, многие из тех, которые этих проповедников буесловами и неистовыми считали, у них учениками быть захотели, и учение, над которым, как над безумием, смеялись, самой истинной премудростью признали. Поэтому слово Божие можно назвать «плодоносным» (Кол. 1:6), ибо оно, в сердцах человеческих посеянное, «приносит плод: одно во сто крат, а другое в шестьдесят, иное же в тридцать» (Мф. 13:23,8). Верно и истинно слово Божие, сказанное через пророка: «Как дождь и снег нисходит с неба и туда не возвращается, но напояет землю и делает ее способною рождать и произращать, чтобы она давала семя тому, кто сеет, и хлеб тому, кто ест, – так и слово Мое, которое исходит из уст Моих, – оно не возвращается ко Мне тщетным, но исполняет то, что Мне угодно, и совершает то, для чего Я послал его» (Іс. 55:10-11).

Отсюда следует, христианин: 1) Слово Божие, как великий и небесный дар, мы должны почитать и любить, как делал это святой Давид (Пс. 118). 2) За этот великий дар Отца Небесного от сердца благодарить. 3) Поучаться в нем день и ночь. 4) По правилу Его жизнь свою и нравы исправлять. 5) Неблагодарны и несмысленны те, которые перестают его читать или слушать; у которых нет времени читать Божие слово, а есть время читать забавные книжки; которые стараются узнать, что делается в Италии, в Риме, в Азии, в Африке и прочих местах, а не хотят из слова Божия познавать, что в душах их делается и к какому они концу идут, к вечной жизни или вечному мучению, что без сомнения есть признак заблудшей души.

• 3. Священная Библия, или книги, в которых содержится Божие слово, разделяются на книги Ветхого и Нового Завета. Книги Ветхого Завета – все те, которые были написаны до пришествия Христова, как-то: книги Моисеевы, Пророческие и прочие. Книги Нового Завета – те, которые написаны апостолами после пришествия Христова, в них содержится учение и святая проповедьо спасительном Христовом пришествии, как-то: четыре Евангелия, Апостольские Послания и прочие.
• 4. Слово Божие, содержащееся в священных книгах Ветхого и Нового Завета, разделяется на две главнейшие части: Закон и Евангелие. Под Законом Божиим понимаются заповеди Божии, в которых Богили повелевает, или запрещает нам что-либо делать, как-то: «уклоняйся от зла, и делай добро»(Пс. 33:15). Под Евангелием понимаются все милостивые и радостные Его обещания нам, или уже исполнившиеся, как-то: о пришествии Христа Сына Божия, Который уже пришел и совершил великое дело спасения нашего, или те, которым еще предстоит исполниться, как-то: общее воскресение и вечная жизнь верующим во Христа. Вся сила Евангелия содержится в кратком Христовом изречении: «Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16).
• 5. Закон Божий, данный прародителям нашим Адамуи Еве в раю, был написан на их сердцах, но потом, на двух скрижалях от Бога написанный, был передан святому Моисею на горе Синайской и через него всем людям был объявлен, как о том пишется в книге Исхода (Исх. 32и 34). Евангелие же Христос Сын Божий от недр Отца Своего Небесного на землю принес и проповедал: «И, придя, благовествовал мир нам, дальним и близким» (Еф.2:17), как Сам о Себе говорит: «Дух Господень на Мне; ибо Он помазал Меня благовествовать нищим, и послал Меня исцелять сокрушенных сердцем, проповедовать пленным освобождение, слепым прозрение, отпустить измученных на свободу, проповедовать лето Господне благоприятное» (Лк. 4:18-19). О Законе и Евангелии святой Иоанн Евангелист вкратце написал: «Закон дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа» (Ін. 1:17).
• 6. Что Слово Божие открывает нам, тому так несомненно должно верить, как если бы глазами нашими видели это, или даже более, поскольку чувство наше удобнее нас может обмануть, нежели Слово Божие, от неложного Бога сказанное. Ему мы должны верить более, чем из мертвых воскресшему и поведающему. Ибо написано: «Если Моисея и пророков не слушают, то если бы кто и из мертвых воскрес, не поверят»(Лк. 16:31). Божие свидетельство, которое в Святом Писании объявлено и знамениями и чудесами утверждено, достовернее гласа всего света. Ибо «свидетельство Господне верно»(Пс. 18:8). Всякий человек солгать может, но Бог, будучи Сам вечной истиной, солгать не может. «Верен Господь во всех словах Своих» (Пс. 144:13). «Небо и земля прейдут, но слова Мои не прейдут» (Мф. 24:35; Лк. 21:33). И поэтому то, что открыл нам Бог, неотменно так и есть, и то, что предсказал, непременно в свое время будет. Будет непременно воскресение мертвых, будет второе пришествие Христово, как и первое было, будет суд Его праведный, будет праведным и грешным воздаяние, и прочее.
• 7. Слово Божие от Бога нам передано и богодухновенными мужами написано для того, чтобы мы, держась его, спасение вечное получили. «Сие же написано…, – говорит святой Иоанн, – дабы вы уверовали, что Иисус есть Христос, Сын Божий, и, веруя, имели жизнь во имя Его»(Ін. 20:31). И святой Павел: «А все, что писано было прежде, написано нам в наставление, чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду»(Рим. 15:4). Поэтому Христос и отсылает иудеев к исследованию Писаний: «Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную» (Ін. 5:39). И хотя праотцы и святые патриархи спаслись без Святого Писания; но они были живым Божиим гласом учимы, наставляемы и утешаемы, как читаем в книге Бытия. Нам же такого гласа и наставления Божия не следует ожидать, но от написанного святого Его слова мы должны искать совета и наставления, по слову Христову: «Исследуйте Писания». Слово Божие – несомненное, истинное, твердое и непоколебимое, от Бога данное правило святой веры и богоугодной христианской жизни. Ибо оно светильник ногам нашим, как исповедует пророк: «Светильник ногам моим закон Твой, Господи, и свет путям моим» (Пс. 118:105). А св. апостол Петр учит: «мы имеем вернейшее пророческое слово; и вы хорошо делаете, что обращаетесь к нему, как к светильнику, сияющему в темном месте, доколе не начнет рассветать день и не взойдет утренняя звезда в сердцах ваших» (2Пет. 1:19). «Закон Господень непорочен: обращает души; свидетельство Господне верно: умудряет младенцев; оправдания Господни правы: веселят сердце; заповедь Господня светла: просвещает очи» сердечные (Пс. 18:8-9). «Все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (2Тим. 3:16-17). Поэтому благовествование Христово называется и «есть сила Божия ко спасению всякому верующему» (Рим. 1:16), так как «вера от слышания, а слышание от слова Божия» (Рим. 10:17), посредством которого “веруем” во Христа (Ін. 17:20); таким образом, «благоугодно было Богу юродством проповеди спасти верующих» (1Кор. 1:21). Поэтому всем христианам, которые хотят иметь истинную и живую веру, и ее до конца хранить, и так спастись, необходимо прилежное чтение или слушание Слова Божия. Как идущим по пути или делающим что-либо нужен свет чувственный, так идущим к вечной жизни и пребывающим в подвиге веры и благочестия нужен светильник слова Божия, чтобы не уклониться на путь нечестивых. И как тело каждый день укрепляется пищей, чтобы не ослабеть и, ослабев, не исчезнуть, так подобает каждый день укреплять душу духовной пищей слова Божия, чтобы ей, от голода истаяв, не ослабеть и не погибнуть. Слеп человек сам по себе, и потому требует просвещения; слаб, и потому нужно ему подкрепление; ленив и уныл, и потому потребно ему поощрение и утешение. А все это из слова Божия получается. Слово Божие предостерегает нас от многих козней дьявольских и прелестей мира, которые все стараются совратить душу с пути благочестия. Следовательно, заблуждаются те христиане, которые от этого Божественного правила удаляются и, подобно слепым или во тьме находящимся, ходят, пока, наконец, не впадут в ров погибели.
• 8. Слово Божие, будучи самым истинным и совершенным правилом благочестия, как сказано, всем христианам нужно, но пастырям, то есть епископам и иереям, особенно: ибо они взяли «ключ разумения»(Лк. 11:52), который и есть слово Божие, и тем должны как себе, так и другим отворять дверь ко Христу Живому Богу и источнику жизни, и вечному блаженству, смертьюЕго отверстому. Святой апостол написал Тимофею, а в лице его и всякому пастырю: «Вникай в себя и в учение; занимайся сим постоянно: ибо, так поступая, и себя спасешь и слушающих тебя». И немного выше: «Занимайся чтением, наставлением, учением» (1Тим. 4:16,13). Следовательно, неисправными в своем звании бывают те пастыри, которые не внимают, по увещеванию апостольскому, чтению Святого Писания. Как же такой пастырь других научит, если сам невежда? Как других просветит, если сам во тьме и слепоте? Как других наставит, если сам заблуждается? Таких пастырей Христос уподобляет слепым вождям: «Они – слепые вожди слепых; а если слепой ведет слепого, то оба упадут в яму» (Мф. 15:14).
• 9. Слово Божие, как всем вообще, так и каждому в особенности, мне, и тебе, и другому, равно передано и написано. Ибо Богне взирает на лица, но «хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины»(1Тим. 2:4). Потому и слово Свое святое ради всех и всякого повелел написать, дабы всякий, читая или слушая его, мог спасение вечное получить. Как мне говорит Бог в слове Своем: «Я Господь Бог твой; люби ближнего твоего, как самого себя», и прочее, так то же и тебе говорит (Лев. 19:18). И Христос всем исследовать Писания повелевает: «Исследуйте Писания». И Апостольские Послания ко всем христианам обращены, как из тех посланий всякий может видеть. И святой апостол Иоанн в своем послании написал: «Пишу вам, отцы,… пишу вам, юноши,… пишу вам, отроки», и прочее (1Ін. 2:13). Написал к отцам, юношам и отрокам, следовательно: 1) всем и каждому, и всякого звания и чина людям, то есть освященным и неосвященным, благородным и простым, мужам и женам читать и слушать его можно и должно; 2) всех и всякого звания и чина людей обязывает к послушанию, то есть к уклонению от зла и творению добра; 3) погрешают те, которые считают и учат, что Священное Писание не должны читать люди простые, а только иереи и прочие освященные лица. И точно, мнение это есть вымысел и кознь дьявола, который отводит от этого душеполезного чтения людей, чтобы, не читая Святое Писание, истинной и живой веры не имели и так бы не спаслись.
• 10. Поскольку не слышащие только слово Божие ублажаются, но слышащие и соблюдающие его, как говорит Христос: «Блаженны слышащие слово Божие и соблюдающие его»(Лк. 11:28), то мы должны стараться и слышать, и слышанное соблюдать с Божией помощью. Поэтому апостол увещевает христиан: «Будьте же исполнители слова, а не слышатели только, обманывающие самих себя. Ибо, кто слушает слово и не исполняет, тот подобен человеку, рассматривающему природные черты лица своего в зеркале: он посмотрел на себя, отошел и тотчас забыл, каков он»(Як. 1:22-24). Ибо не для того Бог слово Свое объявил, чтобы оно только вне, на хартии, как некое мертвое начертание, лежало, но чтобы внутри, в сердцах наших плод свой имело. Ибо Слово Божие есть семя живое, божественное, которое должно на земле сердец наших духовными плодами прорастать. Какая польза от семени, на земле посеянном, если оно плода не приносит? Так и слово Божие, проповеданное и слышанное, не будет нам на пользу, если плода в сердцах наших не приносит, то есть если по его правилу не стараемся нашу жизнь исправлять. Монарший указ для того публикуется, чтобы подданные его волю знали и исполняли. Так и слово Божие для того опубликовано, чтобы мы по его правилу нашу жизнь исправляли. Нет никакой пользы в том, чтобы слышать слово Божие, но по правилу его не жить, более того, в сугубое осуждение будет слышанное и несоблюденное слово Божие, как будет сказано ниже.
• 11. Бог в Своем святом слове говорит душе человеческой: «Я Господь Бог твой», и прочее; душе говорит: «Уклоняйся от зла и делай добро; веруй, смиряйся, люби, терпи», и прочее. Душа должна слушать глас Божий, повиноваться, каяться, веровать, любить, терпеть и прочее. И когда помыслы злые возникают, не принимать их, а когда добрый совет внутри чувствуется, следовать ему. Следовательно: 1) Нет никакой пользы внешне казаться исправным, а внутри быть неисправным; телом смиряться, а душою гордиться; на языке веру и любовь иметь, а на сердце неверие и плоды его. Все это есть лицемерие. 2) Всякий грехсначала в душе появляется, а потом внешне и телесно проявляется и через тело совершается. Например, убийство, хищение, блуд и прочее – в душе бывают. Ибо не будет рука убивать, похищать; не будет язык злословить, клеветать; не будет око смотреть, ухо слышать непристойного, чрево объедаться, ноги ко злу ходить, если душа не захочет. Так же всякая добродетель должна быть в душе и при случае внешне оказываться и действие свое проявлять. Например, вера должна быть в душе и при случае показывать себя исповеданием; любовь должна быть в душе и при случае проявлять себя через дела милости, и прочее. Кто истинную любовь имеет к ближнему, тот не откажет просящему. И Бог, когда говорит человеку: «не убивай, не кради», – не рукам говорит, а душе, от которой убийство и воровство происходит и через руки совершается; также не языку говорит: «не лжесвидетельствуй», а душе, которая язык употребляет к лжесвидетельству, и прочее. Поэтому апостол называет телесные члены «орудиями праведности»или «орудиями неправды» (Рим. 6:13). «Орудиями праведности» они бывают, когда ими душа делает правду; «орудиями неправды» – когда душа употребляет их к творению неправды. 3) Не только тот убийца, или хищник, или прелюбодей и прочее, кто делом согрешает: делает зло, но и тот, кто хочет делать зло. «Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые», – говорит Христос (Мф. 7:18). Поэтому в Божием слове убийство приписывается не только тому, кто делом убивает человека, но и тому, кто ненавидит человека. «Всякий, ненавидящий брата своего, есть человекоубийца», – говорит святой Иоанн (1Ін. 3:15). Также вожделение блудное называется Христом любодеянием. «Всякий, кто смотрит на женщину с вожделением, уже прелюбодействовал с нею в сердце своем» (Мф. 5:28). И хотя гражданский суд не казнит злых вожделений, но суд Божий будет казнить, так как содеяны они против святого и вечного Его закона: «не пожелай». Бог не только внешние грехи судит, но и внутренние, хотя бы внешне, перед людьми они и не проявлялись.
• 12. Бог, повелевая уклоняться от зла, так же велит и делать добро: «Уклоняйся от зла и делай добро»(Пс. 33:15); запрещая красть, похищать, так же повелевает давать: «Просящему у тебя дай»(Мф. 5:42). Следовательно: 1) Как к избежанию зла, так и к творению добра мы равно обязываемся. 2) Отсюда следует, что как запрещенное делать, так и повеленного не делать – противно святому Божию закону, и потому есть грех. Ибо все, что против закона Божия делается, грех. «Грех есть беззаконие», – по свидетельству апостола (1Ін. 3:4). Не только за злые дела, но и за небрежение к добрым делам отсылает Христос в огонь вечный. «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его, – скажет тем, кто будет по левую сторону, в день суда Своего. А почему? Ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее (Мф. 25:41-42). Этому учит и святой Василий Великий в слове о суде Божием, и святой Златоуст в беседе 13-й на 3-ю главу Послания к римлянам. Отсюда следует, что грешат те богачи, которые от имения своего не уделяют бедным, просящим у них; так же и прочие грешат, которые дарования Божии скрывают в себе и не доставляют пользы, хотя и могли бы, своим ближним. А ведь эти дарования и есть те самые “таланты”, за которые следует нам ответ дать Господу нашему в день праведного Его суда (Мф. 25:14-30).
• 13. Желающий читать или слушать слово Божие с духовной пользой должен примечать следующее: 1) Поскольку оно есть драгоценнейший дар Божий, то должно читать или слушать его с благоговением, охотой и усердием. Если земного царя или высокого какого мужа, обращающегося к нам и беседующего с нами, слушаем с вниманием, усердием и благоговением, тем более так должны слушать Бога, Который есть Царь царей и Государь государей, Который в слове Своем обращается к нам и беседует с нами. Когда «в духе и истине»(Ін. 4:23) мы молимся Ему, то таким образом к Нему обращаемся и с Ним беседуем, подобным же образом, когда надлежаще читаем слово Его или слушаем служителя Его читающего, то Его с нами беседующего слышим. 2) Должно слушать или читать слово Божие не для того, чтобы быть остроумным или красноречивым, но чтобы Бога и Христа Сына Божиего и волю Его святую познать и так вечное спасение получить. Это и есть надлежащая цель чтения или слушания слова Божия. Ибо поскольку дано оно нам для спасения души, то для этого и читать или слушать его должно. 3) Скрыть его в сердце, как дорогое духовное сокровище, подобно пророку Давиду: «В сердце моем я скрыл слова Твои, Господи, чтобы не согрешать пред Тобою»(Пс. 118:11); хранить и «поучаться день и ночь» (Пс. 1:2), и так им душу питать, как хлебом питается тело, и даже более. Ибо как тело без пищи ослабевает и исчезает, так вера без пищи слова Божия ослабевает, а далее и исчезает. Или как светильник без елея угасает, так вера и все благочестие без слова Божия оскудевает и угасает. «Вера от слышания, а слышание от слова Божия» (Рим. 10:17). Поэтому как в светильник приливаем елей, чтобы не угасал, так подобает возжигать и взгревать веру от слова Божия, чтобы не угасла, и так не лишились бы мы всего духовного блаженства, которое в вере состоит. 4) Думать и нисколько не сомневаться каждому, что как всем людям, так мне и тебе, подлому, нищему, убогому, окаянному и грешному, Бог великий, всемогущий, святой и страшный говорит в слове Своем: «Я – Господь Бог Твой»: покайся, веруй, смиряйся, люби, терпи, будь кроток, и прочее. И это говорит Бог, Которого, как праведного, не слушать страшно; как благого и благоутробного Отца, оскорблять жалостно; как благодетеля, не почитать бесстыдно; как вездесущего и всеведущего, обмануть невозможно. Напротив, Он обращает взор на «трепещущего пред словом Его» и являет особую «милость Свою на боящихся Его» (Іс. 66:2; Пс. 102:11). 5) Не смотреть на других, что делают, кто бы они ни были, но держаться одного слова Божия и поучаться в том, чему оно учит. Ибо день ото дня вера и с верой любовь уменьшаются в людях, и умножаются соблазны, которые колеблют сердце наше и зачавшуюся веру хотят угасить. 6) Поскольку наш разум без просвещения Божия слеп, воля без благодати Божией зла, и желание и старание без помощи Божией несильно, поэтому мы должны усердно молиться Богу, чтобы Сам Он разум наш просветил, волю исправил, желанию и старанию нашему помог. Подражая богомудрому Псаломнику, который в 118 псалме усердно молился, чтобы Бог его вразумил и наставил на путь Своих заповедей, помогал и вел по пути истины. К Слову Божию должно с молитвой приступать, с молитвой его читать или слушать, и чтение с молитвой и благодарением оканчивать. Поэтому и в церковном собрании перед началом чтения слова Божия, то есть Апостола и Евангелия, молимся и по окончании чтения благодарим Бога за этот великий Его дар. Приступающему к чтению или слушанию слова Божия можно так молиться со Псаломником: «Открой очи мои душевные, и уразумею чудеса от закона Твоего, Господи. Пришлец я на земле, не скрой от меня заповедей Твоих» (Пс. 118:18-19). Или так: «Господи Иисусе Христе Сыне Божий, отверзи ум мой разумети святое Твое слово, якоже апостолом Твоим отверзл еси» (см. Лк. 24:45). Или молись, как кому благодать Божия подаст. Читающий и слушающий слово Божие должен также молиться и молитву рассуждением о том, что читается, возбуждать. Например, читающему или слушающему слово о блаженствах (Мф. 5:3-12) должно молиться Христу, Виновнику истинного блаженства, чтобы корень блаженств, истинную и живую веру, насадил и укрепил в сердце его, ибо от веры сладкие проистекают плоды, то есть нищета духовная, умиление, кротость, жажда правды, любовь с плодами, чистосердечие и простосердечие, и прочее. Читающему или слушающему Христово слово: «Не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!», войдет в царство небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного» (Мф. 7:21), – нужно также помнить, что как истинно и надлежаще призывать Бога, так и волю Божию творить без Бога мы не можем: «Без Меня не можете делать ничего», – говорит Сам Бог (Ін. 15:5). Рассуждая об этом, можно такую молитву к чтению этого слова присоединить: «Господи, сподоби мене, грешнаго, призывати Тя «духом и истиною» (Ін. 4:23); «научи мя творити волю Твою, яко Ты еси Бог мой» (Пс. 142:10), да, тако призывая Тя и воле Твоей святой последуя, спасуся по неложному Твоему обещанию: «Всяк…, иже… призовет имя Господне, спасется» (Рим. 10:13). Читающему или слушающему слово о том, как Христос открыл очи слепым (Мф. 20:34), можно такую приложить молитву: «Сыне Божий, просветивый слепыя словом, яко Бог, просвети и мои душевныя очи, да увижду Тя, Света вечнаго, и последую Тебе верою и любовию». Читающему или слушающему апостольское слово: «Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для умершего за них и воскресшего» (2Кор. 5:15), можно так молиться: «Иисусе Сыне Божий, за всех купно и за мене, грешнаго, умерый, умертви плоти моея мудрование, помози ми умрети греху и миру, да поживу Тебе, Искупителю моему, умершему за мене и воскресшему». Так и в прочем можно поступать, и молитву рассуждением, рассуждение молитвой возбуждать и подкреплять. Окончив чтение или  слушание слова Божия, должно благодарить милосердного Бога за то, что благоволил для нас, сущих во тьме, светильник Слова Своего зажечь к просвещению разума нашего, и молиться также, чтобы он, как денница, воссиял в сердцах наших благодатью Святого Духа, через пророков и апостолов говорившего.
• 14. Христиане, бесстрашно живущие и закон Божий нарушающие, собирают себе гнев Божий, по словам апостола: «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога»(Рим. 2:3-5). Собирают, говорю, более, нежели язычники, не знающие истинного Бога и Его святого закона. Ибо язычников только естественный, а неисправных и ожесточенных христиан и естественный, и написанный закон обличит и осудит в день суда Христова. «Отвергающий Меня и не принимающий слов Моих имеет судью себе: слово, которое Я говорил, оно будет судить его в последний день», – говорит Христос (Ін. 12:48). Слова Священного Писания, как учит св. Василий Великий, на суде Христовом предстанут. Ибо Он сказал: «Я обличу тебя, и представлю пред лицом твоим грехи твои» (Пс. 49:21). Тогда перед ожесточенным христианином предстанут заповеди, им слышанные и нарушенные, обличающие его. Предстанут угрозы и обещания Божии, на самом деле исполнившиеся, в святом Писании написанные, которым он не верил, и обличат его. Тогда восстанет в нем совесть, которая будет ему напоминать Божии благодеяния и благодатные обстоятельства, им презренные, как-то: Христово пришествие ради грешников в мир, страдание, смертьи прочее; слово Божие, столько раз им слышанное и презренное, столько проповеднических увещаний, бывших для его спасения и им оставленных. И этим воспоминанием или, скорее, угрызением совести будет он весьма мучиться, особенно потому, что уже не будет иметь никакой надежды возвратить то, что нерадением потерял. Вследствие этого он начнет сам себя осуждать, укорять, но бесполезно, сам себя ненавидеть и проклинать, сам собою гнушаться и пожелает в ничто обратиться, но не сможет. К этому страшному мучению и тоске присовокупится тягчайшее чувствование гнева Божия и пламень палящий, но не сжигающий, и прочее. Этого мучения не избегнут презирающие закон Божий, напрасно себя утешая и умягчая свою злую совесть. Ибо «раб…, который знал волю господина своего, и не был готов, и не делал по воле его, бит будет много», – говорит Христос (Лк. 12:47). Потому и возвещает Христос “горе” слышащим слово Божие и не кающимся. Жителям Тира, Сидона и Содома отраднее будет в день судный, нежели беззаконничающим христианам, если не покаются (Мф. 11:21-24). «Бог поругаем не бывает. Что посеет человек, то и пожнет» (Гал. 6:7). Поэтому непременно те христиане, которые беззаконной жизнью от Бога отступили, если не хотят более язычников на себе суд Божий испытать, должны всем сердцем к Нему обратиться и молить Его благость со слезами, чтобы опять в высочайшую Его милость быть принятыми и творить достойные плоды покаяния. «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10).
• 15. Знамение гнева Божия – если в каком-то месте слово Божие не проповедуется, как говорит Бог через пророка: «Вот наступают дни, говорит Господь Бог, когда Я пошлю на землю голод, – не голод хлеба, не жажду воды, но жажду слышания слов Господних. И будут ходить от моря до моря и скитаться от севера к востоку, ища слова Господня, и не найдут его»(Ам. 8:11-12). Ибо что телу нашему хлеб, то душе слово Божие. Как тело питается и укрепляется пищей, так душа питается и укрепляется в вере словом Божиим. Следовательно, как телу голод бывает, когда облака не кропят, а иссохшая земля не дает плода, так голод душам бывает, когда слышания слова Божия лишаются. Поскольку тогда вера, которая словом Божиим питается и укрепляется, оскудевает и исчезает, а вместо нее неверие и суеверие появляются. Оттого бывает, что люди за грехпочитают то, в чем греха нет; и, напротив, не считают за грех то, в чем великий грех есть: добродетель называют пороком, порок добродетелью. Поэтому многие считают грехом касаться некоторых снедей, чего Бог не запретил; но поедают дома вдов, сирот и прочих беззащитных людей, что Бог под угрозой временной и вечной казни запретил. Отсюда и прочие беззаконные плоды бывают, которые безбожная жизнь показывает, как-то: клятвопреступление, лихоимство, хищение, лесть, обман, лукавство, не примирительная злоба, всякая нечистота и всякое беззаконие. Человек сам по себе слеп и потому требует просвещения; забывчив – и потому требует частого напоминания; ленив – и потому нужно ему поощрение; дряхл и уныл – и потому потребно ему утешение; склонен к падению – и потому требует подкрепления; склонен к сомнению – и потому требует наставления. И все это из Святого Писания черпается. «Все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (2Тим. 3:16-17). Вследствие же лишения всего этого бывает не что иное, как бедственное и плачевное состояние души. Страшен голод телесный, но страшнее голод душевный. Голод телесный бывает причиной смерти телесной, но голод душевный причиняет смерть душе, которая намного страшнее смерти телесной. Как душа честнее тела, так бедствие души страшнее телесного. Смерти телесной никому, ни праведнику, ни грешнику, не миновать, но душевной с Божией помощью избежим, если слова Его святого держаться будем. И тело, хотя умрет, однако, если душа жива будет верою, опять в общее воскресение оживет, соединившись с душою. А если душа умрет, то и тело и душа навеки погибнут. Горе душам бедным, которые от этого смертоносного голода истаивают! Но сугубое горе тем, должность которых – питать души пищей слова Божия, но не питают их, истаивающих! Ибо так они сами не входят в царствие Божие и хотящих войти не допускают. Но еще большее горе, когда путь ко всякому беззаконию отворяют своими соблазнами. Поскольку на них, как на предводителей своих, взирая, простые люди их нравам и их жизни подражают. Вот, мол, такие-то и такие, то и то делают: почему бы и нам не делать? Так безумно и слепо рассуждают, и так день ото дня уменьшается вера, а с верою любовь угасает, оскудевает благочестие, и умножается нечестие. Надо в таком случае, по слову Христову, «молиться Господину жатвы, чтобы выслал делателей на жатву Свою» (Мф. 9:38). Об этом великоважном деле, в котором спасение вечное состоит: 1) должны воздыхать и молиться те, у которых в сердцах искра благочестия не угасла; 2) должны попечение и старание приложить те, которым кормило церквей поручено.
• 16. Также худой знак, если слово Божие проповедуется, но люди неохотно и лениво слушают и не хранят его в сердце своем, или, что хуже того, удаляются от него. В притче о семени написано: «Иное упало при дороге, и налетели птицы и поклевали то. Иное упало на каменистое место, где немного было земли, и скоро взошло, потому что земля была неглубока; когда же взошло солнце, увяло и, как не имело корня, засохло. Иное упало в терние, и терние выросло, и заглушило семя, и оно не дало плода. И иное упало на добрую землю и дало плод, который взошел и вырос, и принесло иное тридцать, иное шестьдесят, и иное сто»(Мк. 4:4-8). Семя – это слово Божие. Под землей доброй, давшей плод от посеянного семени, понимаются люди добрые, творящие плоды покаяния, а под землей, не давшей плода, понимаются три рода людей нерадивых, в которых слово евангельского учения никакого плода не приносит. Люди первого рода уподобляются дороге, это те, которые, слыша, не слышат слова Божия: то есть слышат ушами плотскими только проповедуемое слово, но внутрь, в сердце не допускают его; не помышляют о слышанном, но в иных суетных мыслях забавляются, и потому глас слова Божия только ударяет в их уши, но до сердец их не доходит. И так дьяволпохищает у них слово Божие, «чтобы они не уверовали и не спаслись» (Лк. 8:12). Люди второго рода слышат слово учения и «с радостью принимают его, как учит Христос; но поскольку не имеют корня в себе, то во время печали или гонения губят его и бесплодны бывают. Третья часть людей – это те, которые также слышат слово Божие, но, как терние семя, так забота века сего и обольщение богатства слышанное слово в них заглушает…, и оно без плода бывает», как там же Сам Христос объясняет (Мф. 13:19-22). Из этого видно: 1) что и слышать слово Божие, но с нерадением, бесполезно. 2) Слышанное слово Божие и с радостью принятое, но в сердце не углубленное, печалью века сего и напастями, или суетой мирской, славолюбием, сребролюбием и сластолюбием, как тернием, подавляется, и также бесплодно бывает. 3) Если и слышащие слово Божие, но с нерадением, и в сердце не скрывающие его, никакого плода не приносят, то какой уж плод принесут те, которые удаляются от слова Божия и не хотят его ни слышать, ни читать? 4) Из этого видно, сколь малое число спасающихся. Как видно из притчи, только четвертая часть от слышащих слово Божие спасается. Исключи удаляющихся от слова Божия, исключи идолопоклонников, иудеев, магометан, еретиков и прочих суеверов, и останется только малое стадо Христовых овец, как Сам Христос говорит: «Не бойся, малое стадо» (Лк. 12:32), потому что мало кто хочет идти узким путем, который один ведет в жизнь (Мф. 7:14). 5) Христиане, рассмотрим себя и постараемся быть не только слушателями, но и творцами закона. Сотворим плоды, достойные покаяния, чтобы нас, как бесплодных, секира суда Божия не посекла и не бросила в огонь. Ибо написано: «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10).

Глава 2. О духовной мудрости

«Если же у кого из вас недостает мудрости, да просит у Бога, дающего всем просто и без упреков, – и дастся ему» (Як. 1:5).

• 17. Начало духовной премудрости есть страх Господень, как говорит святой Давид: «Начало премудрости страх Господень»(Пс. 110:10). Об этом святой Василий так учит: «Страх Господень есть очищение души, также и пророк молится: «пригвозди страху Твоему плоть мою»(Пс. 118:120). Где страх Божий, там всякая чистота души; оттуда всякое зло и неподобное действие убегает. Ибо члены телесные, страхом как бы пригвождаемые, не могут двинуться к неподобным делам. Как тот, чье тело пригвождено ко кресту гвоздями, не может действовать, так человек, утвержденный в страхе Божием, не может ни глаз обратить к непотребному, ни рук двинуть к злым делам и не может ничего, ни малого, ни великого, вопреки званию своему сделать, объятый страхом прещений, как болезнью некоей» (В Слове на начало притчей). Так страх Господень есть начало премудрости: ибо очищает душу от скверны греховной и приготавливает место духовной мудрости. Как начало телесного здоровья – когда тело очищается от вредных соков, так начало здоровья душевного – когда душа страхом Божиим освобождается от злых похотей и тяжкого гнета греховного, которые ее, как вредные соки, в немощь и бессилие приводят.
• 18. Страхом Божиим, как жестоким врачеванием, очистившаяся и утвердившаяся душа бывает вместилищем истинного любомудрия, то есть христианской любви. Ибо для духовной мудрости требуется не только уклоняться от зла, но и творить добро. Ибо сказано: «уклоняйся от зла, и делай добро»(Пс. 33:15). Но как от зла уклоняемся страхом Божиим, как выше сказано, так любовью Божией привлекаемся к добру. И так, как страхом Божиим полагаем начало духовной премудрости, так любовью к совершенству возводимся, насколько в этом веке возможно.
• 19. Средства, через которые к духовной мудрости приходим: 1) Святое Божие слово, с помощью Святого Духа. Ибо «Священные Писания», по словам апостола, «могут умудрить во спасение верою во Христа Иисуса»(2Тим. 3:15). 2) Искренняя молитва. Так говорит апостол: «Если же у кого из вас недостает мудрости, да просит у Бога, дающего всем просто и без упреков, – и дастся ему. Но да просит с верою, нимало не сомневаясь»(Як. 1:5-6 и прочее). Потому Соломон говорит: «Познав же, что иначе не могу овладеть ею (премудростью), как если дарует Бог, – и что уже было делом разума, чтобы познать, чей этот дар, – я обратился к Господу и молился Ему, и говорил от всего сердца моего» (Прем. 8:21). Догматам духовной мудрости учимся не в книгах мудрецов века сего, но в книгах пророческих и апостольских, и получаем навык в ней в школе Святого Духа, Который посредством слова Своего святого умудряет сердца верных Своих. Поэтому, если хотим, христиане, духовную мудрость сыскать, должны прилежно поучаться день и ночь в слове Божием и усердно молиться Подателю премудрости – Богу.
• 20. Место и седалище свое духовная мудрость имеет в сердце, а не на языке; внутри, а не вне; в силе, а не в слове. Не всякий мудр, кто внешне, перед людьми является таковым, но тот мудр, кто таков по сути; и не всякий, кто может красивую речь говорить, но кто и сердце таковое имеет. Часто бывает, что жизнь несходна с красноречием; и часто под видом красноречия кроется злонравие, которое с духовной мудростью вместе быть не может. Отсюда бывает, что грубый поселянин, азбуки не знающий, но в страхе Божием живущий, намного искуснее и мудрее в деле христианском, нежели словесник и мудрец века сего без страха Божия.
• 21. Признаки духовного любомудрия: 1) тщательное поучение в слове Божием; 2) искание совета у благочестивых и разумных людей; 3) любовь к наставлению, наказанию, полезному совету, обличению; 4) рассуждение о дивном Промысле Божием, о правде и милосердии Его; 5) частое воспоминание о смерти и ей последующем, то есть о Страшном Суде Христовом, о блаженной и неблагополучной вечности; 6) презрение мира; 7) более всего молитва, без которой духовная мудрость обрестись не может, как выше сказано и ниже довольно будет сказано.
• 22. Плоды духовной мудрости – христианские добродетели, то есть: смирение, терпение, кротость, правда, целомудрие, милость и прочие. Так учит Соломон: «Плоды ее суть добродетели; она научает целомудрию и рассудительности, справедливости и мужеству, полезнее которых ничего нет для людей в жизни»(Прем. 8:7). И апостол Иаков говорит: «Но мудрость, сходящая свыше, во-первых, чиста, потом мирна, скромна, послушлива, полна милосердия и добрых плодов, беспристрастна и нелицемерна»(Як. 3:17). Она боится Бога и любит Его; от суеты мира отвращается и к одному Богу прилепляется; все позволенное, как-то: пищу, питье, одежду и прочее – со страхом употребляет, ради нужды, а не для роскоши; приключающиеся беды и напасти великодушно претерпевает. Послушной себя Богу и людям ради Бога показывает. Ей не тягостно делать все то, что Богу угодно, и уклоняться от всего, что Ему противно. Гордости, зависти, злобе, вражде, нечистоте, сребролюбию и прочим душевным язвам нет в ней места. Она любит всех без разбора, со всеми чистосердечно и простосердечно обходится. Что словом объявляет, то и внутри себя имеет; что обещает словом, то исполняет делом, если нет какого-то препятствия. Ей записи не нужны в договорах; слово, ею сказанное и от другого слышанное, – то для нее твердая запись. Видит страдающего брата, и сама ему сердцем сострадает; требующему помощи помогает; о всяком злополучии ближнего соболезнует и благополучию радуется; с плачущими плачет и с радующимися радуется; друзей объятиями своими объемлет и от врагов любви своей не отнимает. Потому мирна, тиха, спокойна, радостна, весела, хотя и причиняют ей беспокойства злой дух и его злые служители.
• 23. Последствия духовной мудрости, проистекающие от нее, – поношение, презрение, изгнание и всякие беды. Поскольку она не от мира сего, но «свыше нисходит», как учит апостол Иаков (Як. 1:17), то безумный и во зле лежащий мир считает ее безумием, ругает, ненавидит и гонит ее. «Да и все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, в чем и состоит духовная мудрость, будут гонимы», – говорит богомудрый Павел (2Тим. 3:12). И хотя она внутри честна, великолепна и пред Богом благоприятна, но вне презренна и умалена пребывает.
• 24. Цель, к которой эта мудрость человека ведет, – Бог и вечное блаженство. Ибо как она сама от Бога происходит, так к Богу и обращается и любящих ее приводит.
• 25. Духовная мудрость во всем отличается от плотской, или мирской. Плотская мудрость горда – духовная смиренна. Плотская мудрость самолюбива – духовная боголюбива. Плотская мудрость нетерпелива, злобна – духовная терпелива, кротка. Плотская мудрость непримирима – духовная мирна. Плотская мудрость немилостива – духовная милостива и исполнена благих дел. Плотская мудрость ненавидит, завидует – духовная любит. Плотская мудрость лукава, обманчива, хитра – духовная простосердечна, истинна, чистосердечна. Плотская мудрость неправдива – духовная правдива. Для плотской мудрости смирение, поношение, страдание и крест Христов есть безумие – для духовной есть великая премудрость. Так и в прочем духовная мудрость плотской противопоставляется.
• 26. Духовная мудрость, как можно видеть из вышеописанного, состоит не в чем ином, как в истинном познании и почитании Бога и Христа Сына Божия. От этого познания рождается страх Божий, который есть начало духовной мудрости, и любовь Божия, которая человека к духовному совершенству приводит, насколько в этом веке достигнуть возможно. В этих же двух, страхе Божием и любви Божией, истинное Богопочитание и заключается. Всему же этому начало и корень – вера святая, как увидишь ниже в следующих параграфах.
• 27. В этом параграфе показано, как ищущему духовной мудрости можно переходить от конкретного случая к общему духовному рассуждению, в основании которого будет слово Божие.

Случай и духовное рассуждение о нем

1. Смотришь на небо, такое чудное, высокое и обширное, различными звездами украшенное; на солнце и луну, сияющие и всю поднебесную освещающие; на облака, в воздухе туда и сюда переходящие, и, как мехи, дождь источающие и напаивающие нивы наши. Представляет тебе чувство и разум землю со всем, что наполняет ее, с деревьями, травами, скотами, зверями, морями, озерами, реками, источниками и прочим украшением. От видимых перейди умом к невидимым, от создания мира к Создателю. Да будет тебе случай этот поводом для того, чтобы удивляться: 1) всемогуществу Бога нашего, Который все это из ничего словом одним сотворил (Бут. 1); 2) премудрости Его, Который так премудро все сотворил; 3) благости Его, Который все это ради нас сотворил. Размышляющий так и познающий от создания силу, премудрость и благость Создателя духом радостно восхитится и воспоет с Псаломником: «Как величественны дела Твои, Господи: все премудро Ты сотворил» (Пс. 103:24).
2. Видишь, что всякое создание всем равно служит. Солнце, луна, звезды всех равно освещают; воздух всем равно жизнь сохраняет; земля всех равно содержит и питает; вода всех равно напаивает – всех, говорю, равно, то есть богатого и нищего, славного и неславного, господина и раба. От этого учимся, что и все добро наше, данное нам от Бога, должно быть общим для нас и ближних наших. Хлеб наш, одежда наша, разум наш, дома наши должны быть общими, служить как нам, так и ближним нашим.

III. Видишь еще, что одно создание другому, высшие стихии низшим помогают. Солнце – воздух и землю просвещает и согревает; облака – воздух и землю орошают; воздух для дыхания животным служит; земля подает пищу нам и скоту нашему. Все это учит нас, что тем более мы, как разумная тварь, должны друг другу помогать: богатый нищему, разумный неразумному, здоровый немощному, свободный в темнице заключенному, сильный обиженному, полномочный беззащитному, и прочее. Поэтому слова: «Какое мне дело до него?» – должны быть изгнаны из среды христиан.

1. Видишь раба, предстоящего пред господином своим и со всяким послушанием повеление его исполняющего. Этот случай дает тебе возможность рассудить, с каким несравненно большим почтением и благоговением должны мы предстоять пред Богом и ходить пред Ним, Господом нашим (ибо Бог на всяком месте есть, и где ни находимся, и что ни делаем, пред Богом, на нас взирающим, делаем), и Его повеления с усерднейшим послушанием исполнять. Поскольку господин, как бы высок ни был, человек есть, и человек такой же, каков и раб его, – но такое ему благоговение раб его оказывает, – а Бог есть Господь господ и рабов и Царь царей и подданных, и для Него как господа, так и рабы их, цари и подданные их рабами являются. И Господь велик и страшен, Ему же и Силы небесные со страхом предстоят, и благоговеют пред Ним, и повеления Его исполняют. Рассуди же и то, как бесстыдно поступаем и как тяжко грешим мы, когда не оказываем Ему и такого почтения и благоговения, какое рабы господину своему, подобному им человеку, оказывают, но бесчинствуем перед Ним; и такого послушания не имеем, какое имеют рабы к человеку-господину, но смело и бесстрашно дерзаем заповеди Его нарушать. В этом нас Сам Господь через пророка обличает: «Сын славит отца, и раб господина своего убоится. Иесли Я Отец, то где слава моя? Иесли Я Господь, то где страх предо Мной?» – говорит Господь Вседержитель» (Мал. 1:6). Отсюда учись, сколь велика наша слепота и бесчувствие, и вместе с тем удивляйся благости и долготерпению Бога нашего, Который так кротко и терпеливо с нами, непотребными рабами, поступает. Это учит тебя не только нигде не делать и не говорить, но и не мыслить худого и непристойного. Ведь перед Богом, все проницающим, равно как слово и дело, так и помышление. Ибо Он и помышление наше также ясно видит, как и само дело; и Его наше помышление худое оскорбляет так же, как и дело худое. И не только тот бесчинствует перед Ним, кто худо делает, но и тот, кто худо помышляет.
2. Видишь или в женщине – матери – к своим детям, или в птице к своим птенцам, или в скоте и звере к своим детенышам горячую любовь. От этого случая возведи ум свой к любви Божией, которую Он к разумному Своему созданию – человеку, по образу Своему созданному, имеет. Если в созданиях Своих, например, матерях к своим детям, такую Он насадил любовь, сколь несравненно большую Сам Он имеет любовь к человеку, которого по образу Своему и подобию сотворил. От этого источника проистекает, что столько Он благодеяний человеку показывает, которых не только исчислить, но и умом понять невозможно. ЛюбовьЕго несказанная в том проявляется, что Он так жаждет спасения нашего, так много терпит нас, согрешающих, с таким желанием ожидает нашего покаяния, с таким благоприятием и радостью кающихся принимает, с таким неблаговолением некающихся наказывает. «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную»(Ін. 3:16). Поэтому Сам Он через пророка говорит: «Разве забудет жена чадо свое, чтобы не помиловать сына чрева своего? Если же и она забудет, но Я не забуду тебя, – говорит Господь» (Іс. 49:15). Эта Отеческая любовь Отца Небесного праведника увеселяет, грешника утешает и увещевает не отчаиваться в милости Его, но более поощряет прибегать к Нему с покаянием и несомненно милости Его ожидать.
3. Видишь солнце, приятно сияющее, и всю поднебесную освещающее, и нас увеселяющее. От этого солнца чувственного возведи ум свой к мысленному, вечному Солнцу правды, Христу, Сыну Божию, Который верных чудесно просвещает и вовеки будет просвещать и увеселять так, что и сами они «воссияют, как солнце, в царстве Отца их», по неложному Его обещанию (Мф. 13:43). И от видимого этого мира, который освещается блистанием солнечных лучей, перейди умом ко граду, в Откровении описанному, вышнему Иерусалиму, который «не имеет нужды ни в солнце, ни в луне для освещения своего, ибо слава Божия осветила его, и светильник его – Агнец»(Об. 21:23), – где «ночи не будет…, и не будут иметь нужды ни в светильнике, ни в свете солнечном, ибо Господь Бог освещает их; и будут царствовать во веки веков»(Об. 22:5).

VII. Видишь, что во время весны все, что зимой, как мертвое, было, как бы вновь оживает и возрождается: земля производит из недр своих плоды, деревья листвой одеваются, травы зеленеют и цветами украшаются; воды, льдом скованные, растаивают и текут, и вся поднебесная тварь в новый вид облекается и как бы заново созидается. От этой чувственной весны пусть возведет вера ум твой к прекрасной и желаемой весне, которую обещал преблагой Бог в Писании Своем Святом, когда тела от начала мира усопших верных из земли, как семена, силою Божией прозябнув, восстанут и облекутся в новый, прекрасный вид, в ризу бессмертия оденутся, примут венец доброты из рук Господних, процветут, «как финик, и как кедр на Ливане, размножатся. Насажденные в доме Господнем они процветут во дворах Бога нашего» (Пс. 91:13-14), «как невеста, украсятся красотою, и как земля, растящая цвет свой, и как сад, произращающий посеянное в нем», процветут; и веселье вечное над головою их, и радостью возрадуются о Господе (Іс. 61:10-11). Тогда «тленное сие облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие, тогда сбудется слово написанное: поглощена смерть победою. Смерть! Где твое жало? ад! Где твоя победа»? (1Кор. 15:54-55). Так устремляясь духом к желаемой той весне, сей ныне с верой и надеждой, с Божией помощью, семена благих трудов – и да пожнешь тогда с радостью.

VIII. Видишь, что наполненный сосуд или пропитанная губка ничего другого в себя не вмещают; и напротив, пустой сосуд все вмещает. Разумей от этого, что и душа, наполненная любовью мира сего, то есть славолюбием, честолюбием, сребролюбием и сластолюбием, ничего духовного и небесного вместить не может: Бога любить и небесных благ, как надлежит, желать и радости духовной в себе иметь не может. От этого учись, христианин, мирскую любовь изгонять, чтобы Божия вошла в сердце твое. Подобное с подобным помещается, например, вода с водой, а противное с противным не помещается, например, огонь с водой. Нет Божией любви в том сердце, в котором имеется любовь к сребру, славе, чести и сласти, как и в благолюбивом сердце нет любви мирской. Ибо Божия и мирская любовь – вещи противоположные, и потому вместе быть не могут, но одна другую изгоняет. «Никто не может служить двум господам: ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить; или одному станет усердствовать, а о другом нерадеть. Не можете служить Богу и мамоне», – говорит Христос (Мф. 6:24).

1. Видишь поутру ясно восходящее солнце и всех увеселяющее. Помысли, сколь великое веселье ощущают души, в которых Христос, Сын Божий, вечное правды Солнце, воссияет. Да научит тебя этот случай усердно молиться Ему, чтобы и в твоем сердце блеснул благодати Его благоприятный свет.
2. Видишь, что днем все ясно видно, и каждый различает вред и пользу, ров и путь, белое от черного разделяет и одну вещь от другой. Разумей, что так и просвещенный светом благодати Христовой видит душевными очами все ясно, распознает добро от зла, добродетель от порока: видит вред душевный – и уклоняется от него; познает пороки на душе – и очищает их покаянием и слезами с помощью Божией.
3. Видишь, что тьма и мрак в поднебесной, когда солнце зайдет, и ничего не видно, белое от черного распознать, и где ров, где ровно, где опасно, где безопасно – узнать невозможно. Рассуди, какая тьма бывает в душе, и какой мрак окружает ее, когда благодати Христовой в себе не имеет. Такая душа зла от добра, вреда от пользы своей не распознает, ходит и осязает, как слепой. Этот случай учит тебя молиться Христу, истинному Свету, чтобы и в твоей душе воссиял свет благодати Его.

XII. Видишь суд производимый, на котором виноватый, будучи обличаем, стоит и трепещет от страха и весь стыдом покрывается; слышит выговор за преступление закона, лишается чести и имения, исключается из числа добрых и честных людей, именуется злым и непотребным человеком; потом со стыдом отводится в темницу и по законам принимает казнь. От этого суда пусть обратит вера дух твой к тому страшному и вселенскому суду, на котором Судия Сам Бог, сердца наши испытывающий. Представь себе в уме, что на суде том стоят грешники, отлученные от числа праведных; стоят со стыдом, страхом и трепетом несказанным; обличаются за преступление закона Божия, обличаются перед всем светом, перед Ангелами и людьми; видят свои грехи, которые словом, делом и помышлением втайне делали, в познание всему свету являемые; видят уготованную себе по делам своим казнь. Видят тех, которых здесь поносили, ругали, осмеивали, гнали, озлобляли и, как сор, попирали, – во славе и радости великой. Видят неправедные праведного Судии гнев, слышат страшный выговор и определение: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее (Мф. 25:41-42). Наконец, с превеликим стыдом, страхом, печалью, плачем, рыданием, воплем и отчаянием неправедные отвергаются от лица Божия; влекутся злыми ангелами и заключаются в темнице, «где червь их не умирает и огонь не угасает» (Мк. 9:48). Да научит тебя этот случай и рассуждение о нем каяться, плакать о грехах и милости ныне искать у Судии, чтобы тебе на вселенском том позорище не посрамиться, не услышать страшного того выговора и определения.

XIII. Видишь, что огонь всегда кверху идет, и сколько ему ни препятствуют, однако никак не изменяет действия своего, но всегда в высоту стремится: ибо таково его естество. Этот случай показывает тебе, что истинная любовь к Богу действует так же. Ею возгоревшееся сердце всегда к своему центру, прелюбезному Существу, стремится, и что бы ему ни препятствовало в этом, удержаться не может. Ни красота, ни сласть, ни слава, ни страх, ни меч, ни смерть, не в силах тому препятствовать. Познал на себе ее силу избранный сосуд Христов, Павел, который, со всей уверенностью, сказал: «Ни смерть, ни жизнь, ни Ангелы, ни Начала, ни Силы, ни настоящее, ни будущее, ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем» (Рим. 8:38-39). Для такой любви, сладость мира сего – горесть, красота – смрад, слава – ничтожность, царство – неволя и пленение. Такой человек на земле ногами, а на небе сердцем; на земле телом, а на небе духом находится; с людьми живет, но духом перед Богом любезным предстоит и поклоняется Ему; верою, как «зеркалом в гадании», видит Его; телом ест и пьет, но духом небесной пищи непрестанно желает, говоря с Давидом: «Как лань охотно стремится к источникам вод, так душа моя стремится к Тебе, Боже» (Пс. 41:2). Это рассуждение учит тебя стараться вкусить и видеть, сколь благ Господь, и молить Его, чтобы Он сам возжег искру любви Своей в сердце твоем. Ибо истинная любовь как от Бога происходит, так к Богу и обращается.

XIV. Видишь еще, что камень, железо, олово и прочая тяжелая вещь, сколько ни поднимается и ни бросается вверх, однако же к земле, своему центру, с великим стремлением обращается и падает. От этого случая учишься, что таково состояние пристрастившихся к миру, которые увещаниями и устрашениями как бы поднимаются, чтобы, освободившись от суеты, к небу стремиться, но сколько ни возбуждаются таковые проповедью слова Божия, однако от обычая и пристрастия отстать не могут. И хотя иногда стараются и принуждают себя от этого зла отторгнуться, благодатью Божией побуждаемые кверху, то есть к любви небесных благ, подняться, однако опять вниз, т.е. к страсти, с немалым стремлением обращаются. Ибо страсть пристрастившегося, как магнит железо, к себе обращает и привлекает. Это рассуждение увещевает тебя от всякого пристрастия, как от огня или яда смертоносного, беречься и всякими силами принуждать себя к желанию и исканию небесных благ, смертью Христовой приобретенных. А старающемуся Бог помогает.

1. Видишь человека странствующего, не имеющего дома своего, но в чужом доме временно приютившегося. Да напомнит тебе этот случай, что мы странники и пришельцы в мире этом: «ибо не имеем здесь постоянного града, но ищем будущего», по словам апостола (Євр. 13:14). Это показывает, что следует нам скоро или не скоро странствование это окончить и прийти в отечество. Потому и должны мы находиться в мире этом, как странники и пришельцы, и помнить апостольское слово: «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем»(1Тим. 6:7-8).

XVI. Когда находишься в чужой стране или в дороге, всегда мысль твоя к отечеству и к дому твоему клонится и влечет тебя. От этого случая научись, что также и мы, странствующие в мире этом, как в чужой стране, должны мысль свою обращать к небесному отечеству, где Отец наш, Которому молимся: «Отче наш, иже еси на небесех»; где дом наш, где безопасный покой наш, «куда предтечею за нас вошел Иисус» (Євр. 6:20), где наследство наше, от преблагого и милостивого нашего Ходатая Христа нам приготовленное; где великая вечеря и брак Агнца приготовлен; где бесчисленное множество бесплотных Сил предстоит престолу Величества; где лица святых, от начала мира поживших и после странствования своего на земле, трудов, подвигов и скорбей в царстве небесном упокоившихся, там они венчаются и ждут нас с желанием, когда и мы войдем в покой тот.

XVII. Видишь, что купец товар свой везет или пересылает с чужой стороны в отечество свое и дом свой. Этот случай учит тебя «не собирать себе сокровищ на земле, в мире этом, где странствуешь, где моль и ржа истребляют и где воры подкапывают и крадут, но пересылать сокровище свое в отечество небесное, где ни моль, ни ржа не истребляют и где воры не подкапывают и не крадут» (Мф. 6:19-20). Итак, «где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Куда будешь сокровище свое пересылать, туда и дух твой, мысль твоя, желание твое, старание и попечение твое всегда клониться и стремиться будет. Сокровище же христианское, которое в отечество небесное пересылается, – добродетели христианские: вера, любовь, терпение, кротость, целомудрие, милосердие и прочее.

XVIII. Когда находишься в чужой стране или в дороге, опасаешься всяких напастей от злых людей. Этот случай подает такое рассуждение, что также или намного больше должны мы, идущие по пути мира сего, опасаться козней дьявольских, которые, как разбойники на путешествующих, а тем более обремененных духовными товарами, нападают, окружают и обнажают. К этой осторожности и старанию увещевает нас Петр, святой апостол Христов: «Трезвитесь, бодрствуйте, потому что противник ваш диавол ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить. Противостойте ему твердою верою» (1Пет. 5:8-9).

XIX. Видишь птицу сидящую, и по сторонам осматривающуюся, и опасающуюся, как бы ее кто не поймал или не подстрелил. Этот пример учит тебя тоже подобным образом осматриваться в мире сем, опасаясь сетей дьявольских и стрел его. Стрелы же этого врага нашего: гордость, зависть, сребролюбие, лихоимство, злоба, нечистота и прочее. Эти стрелы мечет он в нас и уязвляет неосторожных.

1. Видишь корабль, на море волнующийся и бедствующий. От этого разумей, что так и жизнь наша в море мира сего бедствует и многоразличными напастями, как волнами, обуревается. А этим научишься часто и усердно молиться и воздыхать к премудрому Управителю Христу, чтобы не дал твоему кораблику в волнах бедствий утонуть, но наставил бы, как достичь тихого и безопасного пристанища вечной жизни.

XXI. Видишь, что свеча горит и затем сгорает. Этот пример тебе показывает, что жизнь наша, пока живем, как свеча горит, а потом и гаснет. И надо помнить о кончине ее, которая неизвестна, в какой день и час будет, а потому всегда ожидать ее должно.

XXII. Видишь, что иной из славного делается бесчестным, иной из богатого нищим, иной из здорового немощным, иной из свободного невольником, иной из господина рабом. Эти перемены ясно показывают нам, что наша жизнь на земле непостоянна, суетна, бедна и плачевна, и это признак того, что мы Создателем нашим созданы не для этой, но для иной, лучшей и блаженнейшей жизни. А тем самым учимся и как бы убеждаемся искать той постоянной и блаженной жизни. И в этом случае не только не должны роптать, как хочет слепая наша плоть, но и весьма благодарить Бога, хотя и противно нам кажется, что так убеждает нас благодать Его войти в жизнь вечную.

XXIII. Видишь человека, горячкой мучимого; или, войдя в баню, чувствуешь жар великий; или видишь печь, огнем распаленную. От этого огня перейди умом к огню геенскому, в котором некающиеся грешники без конца будут страдать. Это рассуждение учит тебя покаянием и слезами умилостивлять благость Божию, чтобы от той беды избавиться.

XXIV. Видишь человека, в темнице заключенного, узами окованного, всего бледного, иссохшего. От этой темницы также перейди умом к вечной той темнице адской, в которой осужденные за беззакония заключатся и света вовеки не увидят. Поэтому кайся о грехах своих, чтобы и тебе не прийти на то место мучения.

XXV. Видишь или слышишь, что отец от сына непослушного и неисправного отрекается и наследства лишает. От этого случая научись, что Христос от христиан неисправных и нераскаянных отречется и наследства вечного лишит. Скажет им, хотя именем Его и назывались: «Не знаю вас, откуда вы; отойдите от Меня, все делатели неправды» (Лк. 13:25,27). Это увещевает тебя, чтобы ты не только имя христианское имел, но и старался жить согласно имени и исповеданию.

XXVI. Видишь чертоги царские украшенные и славу их. Да восхитит тут вера сердце твое к вечным чертогам небесным, уготованным праведным, и к обителям дома Отца Небесного и славе Христа, небесного и вечного Царя, которой верные будут без сытости насыщаться в бесконечные веки. Вместе с тем и очи свои душевные возведи к Сыну Божиему, чтобы не лишил тебя части в уделе избранных Своих.

XXVII. Слышишь согласную и сладкую музыку или пение. Да восхитит вера дух твой в небесные селения, в дом Бога Иакова. И там душевными ушами слушай, как ангельский собор и лики святых воссылают согласное пение Триипостасному Богу. Этот случай служит тебе причиной усердно молиться Ему, чтобы сподобил тебя здесь и в будущем веке славить Его со всеми избранными Его.

XXVIII. Видишь или слышишь, что монарх земной раба своего за верную услугу награждает изобильно. При этом размысли, как Христос, Царь Небесный и вечный, верных Своих рабов наградит и прославит в царствии Своем, по неложному обещанию: «Не видел того глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его» (1Кор. 2:9), – и еще: «тогда праведники воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). Тогда они подлинно увидят и поймут, «что нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в них» (Рим. 8:18). Тогда они увидят то, чего здесь глаз не мог видеть, и услышат то, чего здесь ухо не могло слышать, и почувствуют то, что здесь на сердце не могло взойти. Тогда «возрадуется сердце их, и радости их никто не отнимет у них» (Ін. 16:22). Тогда утешатся ныне плачущие; тогда насытятся ныне алчущие и жаждущие правды; тогда обогатятся ныне лишенные; тогда воспримут царствие ныне изгнанные ради правды; тогда воспримут от руки Господней все, на что ныне верою, как «зеркалом в гадании», взирали и к чему, окрыляемые надеждой, стремились. Тогда возрадуется всякий о Господе, и в радости духа воскликнет: «облече… мя в ризу спасения, и одеждою веселия одея мя, яко на жениха, возложи на мя венец, и яко невесту, украси мя красотою» (Іс. 61:10). Это рассуждение учит тебя славу мира сего презирать и к той славе всегда стремиться; Царю Небесному, Христу, верно служить, чтобы сподобиться с избранниками Его ту славу благодатью Его наследовать.

XXIX. Видишь дерево, листвой зеленеющее и плодами исполненное, вид которого всякого радует. От этого случая обрати ум свой к внутреннему состоянию благолюбивого человека, душа которого так или еще больше украшена и плодами Святого Духа исполнена. Такой, «яко финик, …цветет, и, яко кедр, иже в Ливане, умножается» (Пс. 91:13). Этот случай учит прилежно украшаться внутренне, а не внешне.

XXX. Видишь дерево иссохшее и ни к чему, кроме как только к сожжению, не годное. Разумей, что такова грешного душа, которая живой веры и плодов ее не имеет, кончина которой – посечение и вечного огня ад. «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Этот случай служит тебе причиной обратить очи свои на душу свою, не находится ли и она в таком бедном состоянии, и молиться Христу Богу, Который и мертвых оживляет, чтобы оживотворил ее и росою благодати Своей напоил к произрастанию плодов духовных.

XXXI. Видишь ветвь, отсеченную от дерева и иссохшую, которая ни на что, кроме как на сожжение, не потребна. Разумей от этого, что так всякий, кто от Христа, Который «есть истинная… лоза», нерадением и злой жизнью отсечется, не только никакого плода не принесет, но, как ветвь отсеченная, засохнет; «а такие ветви собирают и бросают в огонь, и они сгорают», как Сам Он о том учит (Ін. 15:1-6). Это увещевает тебя крепко держаться Его верой и любовью, удаляться от всякого греха, и к одному только Христу прилепляться, смирением и терпением Ему подражать.

XXXII. Видишь, что без дождя земля, иссохнув, не дает плода. Разумей, что так и душа, не напаиваемая росой слова Божия и благодати, как бы иссыхает и бесплодна бывает. Тело наше изнемогает от голода и жажды, а затем, если не подкрепится пищей, умирает. Так и душа, если не питается и не напаивается словом Божиим, изнемогает, а потом и умирает. Это увещевает тебя также, как для тела ты каждый день ищешь пищи и питья, и для души от слова Божия непрестанно искать пищи, питья и утешения, чтобы, изнемогая от голода и жажды, не умерла она навеки.

XXXIII. Видишь или слышишь, что ближний твой согрешает или согрешил. Этот случай служит тебе не для осуждения брата твоего, – как у некоторых есть злой обычай, – но для познания немощи твоей; не для осмеяния ближнего, но для сожаления о нем и твоего исправления. От него обрати свои очи на себя, не был ли и ты сам в таком же или подобном грехе, и ныне – не находишься ли? А если и нет, то разве не можешь еще хуже согрешить? Ибо общая немощь и окаянство наше внутри нас: враги наши – страсти наши; плоть наша порабощает нас; и сатана, враг наш, непрестанно ищет, как бы поглотить нас. Все мы всякому бедствию и падению подлежим и падаем; падение наше близко, если благодать Божия не поддержит нас. И так от этого случая сам себя рассмотри и, видя падение брата, старайся с помощью Божией осторожнее поступать.

XXXIV. Видишь, что семя, павшее на землю, умирает и, прозябнув, выходит из земли. Этот пример ясно показывает тебе, что так тела наши, хотя умирают и погребаются, однако Божией силой в свое время опять оживут и облекутся в одежду бессмертия. О чем апостол так проповедует: «Сеется в тлении, восстает в нетлении; сеется в уничижении, восстает в славе; сеется в немощи, восстает в силе; сеется тело душевное, восстает тело духовное» (1Кор. 15:42-44). И так стой, утверждайся в вере, чая воскресения мертвых и жизни будущего века.

XXXV. Видишь земледельца, сеющего семена; но не всякое приносит плод. Ибо иное, как учит притча, падает при дороге, и птицы небесные его поедают, иное – на камни, иное – в терние. Так и спасительное семя, Божие слово, равно сеется на нивах сердец человеческих, но только в добрых сердцах плод прорастает (Мф. 13:4-23). Этот пример учит тебя усердно молиться Богу, чтобы дал тебе сердце доброе, дух новый и сердце новое: и тогда семя слова Божия, посеянное на земле сердца твоего, не будет бесплодно.

XXXVI. Видишь еще земледельца, веющего семена свои, и семена в житницу собирающего, а плевелы вон выметающего. Так будет, как пишется, и в конце века сего. Тогда верные и благочестивые люди, как пшеница в житницу, в небесное царство войдут, а злые, как плевелы, извергнутся «и ввергнутся в печь огненную; там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 13:40-42). Этот пример поощряет тебя очень заботиться о спасении своем и быть не плевелом непотребным, а пшеницей.

XXXVII. Видишь еще земледельца, с радостью собирающего плоды трудов своих. Подумай, с какою радостью будут наслаждаться плодами трудов своих те, которые ныне в подвиге веры и терпения трудятся. «Сеющие со слезами пожнут с радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои, а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). На это взирая, не ослабевай в подвиге благочестия.

XXXVIII. Видишь прекрасного, ангелоподобного человека. От этого возведи ум свой к внутреннему человеку, то есть душе, и подумай, насколько прекраснее душа – образ и подобие Божие, которую Бог в таком прекрасном обиталище поселил. От этого научись познавать и почитать благородство, красоту и великолепие души, и ее, бессмертную, добрыми делами, верой, любовью, терпением, целомудрием украшать, а не тело, прах и пепел.

XXXIX. Видишь человека в рубище одетого, полунагого, всего грязью замаранного. От него обрати ум свой к душе грешной, которая благодати Божией, как прекрасной одежды, обнажилась и вместо того вся пороками греховными, как грязью, покрылась. Гнусен замаранный человек пред очами человеческими; но душа, греховными сквернами замаранная, еще гнуснее пред очами Божиими. Этот случай увещевает тебя уклоняться от всякого греха, которым душа порочится и становится недостойной взора Божия.

ХL. Видишь еще человека, в ранах, в гное смердящего. Обрати очи свои к душе грешной, которая гораздо больший смрад издает, нежели смердящее тело. Что на теле гной и раны, то на душе грехи и беззакония. Слушай, что пророк говорит: «беззакония моя превысили голову мою, подобно тяжкому бремени отяготели на мне; возсмердели и согнили раны мои от безумия моего» (Пс. 37:5-6). Смрад телесный несносен нам – смрад душевный несносен Богу. От смрада телесного отвращаемся мы и убегаем – от смрада душевного отвращается и отходит Дух Божий. Это опять-таки увещевает тебя избегать греха. Если же чувствуешь, что душа греховной проказой заражена, хотя бы и «остановившись вдали», вознеси глас свой, как некогда прокаженные сделали, ко Иисусу, Сыну Божию, всяких болезней душевных и телесных Прогонителю, и вознеси сердцем, а не только устами, и молись: «Иисусе Наставниче, помилуй мя!» (Лк. 17:12-13). Так Очистивший тех прокаженных, очистит и твою душевную проказу. Ибо милосерден и слушает гласы нас, бедных. Для того и в мир пришел, чтобы избавить нас от грехов наших. Не может быть такой великой проказы греховной, от которой бы Врач наш премудрый и всесильный не захотел или не смог бы милостиво очистить.

XLI. Видишь слепого человека, который не видит пути, не знает, куда идет, не видит ничего перед собой, не видит рва, в который готов упасть. От этого случая обрати свое рассуждение к слепоте душевной, пораженный которой грешник так же не видит добра и зла, не знает, куда идет, не видит своей погибели, которой готов подвергнуться. Бедственна телесная слепота, но душевная еще бедственнее! Лучше не иметь телесного зрения, чем не иметь душевного. Этот случай и рассуждение увещевает нас молиться Христу, дающему слепым прозрение: «Призри, услыши мя, Господи Боже мой! Просвети очи мои, да не когда усну в смерть» (Пс. 12:4).

XLII. Видишь глухого человека, который не внимает тому, что говорится или запрещается, и не делает так, потому что не слышит речей и не понимает приказания или запрещения. Разумей, что таков и грешник, которому сатана заткнул уши душевные, чтобы не слышал гласа слов Божиих. Такой имеет уши, чтобы слушать, но не имеет ушей, чтобы «слышать». Слышит только телесными ушами, но глух ушами душевными. Глас Слова ударяет в слух телесный, но душевного не касается, и поэтому он бывает, как глухой; потому и слово недейственно бывает. Что говорит Ему Божие слово, тому не внимает; что приказывает или запрещает, того не слушает, как глухой. Такому слово, увещание, совет, как глухому музыка, не приносит никакой пользы. Потому и Христос в Евангелии говорит: «Кто имеет уши слышать, да слышит!» (Мф. 11:15). Все уши имеют, но не все «имеют уши слышать». Отсюда бывает, что хотя и все собравшиеся в храме слушают слово Божие, но не все получают пользу: поскольку не все «имеют уши слышать». Плачевна телесная глухота, но большего плача достойна душевная. Поскольку душа, не слышащая и не слушающая Божия гласа, подлежит всякому заблуждению и вечной пагубе. Это увещевает тебя молиться Христу, чтобы отверз тебе слух душевный, как некогда глухому и косноязычному отверз слух и язык, и чтобы подал тебе «уши слышать» (Мк. 7:32-37).

XLIII. Слышишь, что такой-то человек, попав в плен к злому неприятелю, какие только страдания ни испытывает. Заковывается в железо, принуждается жить по воле пленившего, делать, что мучителю угодно; терпит насмешки, поругание, раны; словом, проводит жизнь горькую и не лучше самой смерти. От этого чувственного пленения обрати ум свой к пленению невидимому. В каком горьком пленении страдает грешная душа, которую пленил князь мира сего, дьявол! Связав ее узами похотей мира сего, он совершает над ней злую волю свою, насмехается, издевается над ней, на раны новые раны накладывает ей, от беды в беду, от беззакония в беззаконие влечет ее. Горько пленение телесное, но еще хуже душевное! Ибо плененный хотя и работает телом на мучителя, но духом свободен – дух никто пленить и связать не может; к тому же смертью пленник от того бедствия освободится. Душою же плененный, хотя телом и свободен может быть, беднее всякого невольника: ибо вовеки связан будет, если благодатью Христовой не избавится. И тем пагубнее это пленение, что грешник не видит его; думает про себя, что он свободен, что никому не служит, но на самом деле несчастнее того, чье тело в оковах. Чтобы убедиться в истинности этих слов, послушай, что Господь иудеям говорит. Иудеи говорили ему: «Мы семя Авраамово и не были рабами никому никогда; как же Ты говоришь: сделаетесь свободными? Отвечал им Иисус: Истинно, истинно говорю вам: всякий, делающий грех, есть раб греха» (Ін. 8:33-34). Это рассуждение дает тебе, возлюбленный, повод осмотреться: не служишь ли ты мерзкому этому тирану в похотях его, то есть в сребролюбии, лихоимстве, сластолюбии, нечистоте, гордости, злобе и тому подобном. Если увидишь, чем пленилось сердце свое, воздыхай ко Христу Сыну Божию, Который один от этого плена избавляет и свободу дарует; молись Ему со Псаломником: «Возврати, Господи, пленение мое» (Пс. 125:4). «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36).

XLIV. Видишь мертвого, погребаемого, или сам погребаешь отца, или мать, или брата, или друга. Этот случай указывает тебе причину плакать не о том, о чем многие бесполезно плачут; но прослезись, рассуждая о причине смерти, то есть о грехе, который в такое бедное состояние привел человека, по образу Божию бессмертным созданного. Это праведная причина плача – что мы грехом прогневали Бога и потому смерти подвержены. А видя ближнего мертвым, вспомни, что и сам ты «земля…, и в землю возвратишься» (Бут. 3:19). Но потом воздай Богу благодарение, что Он в Сыне Своем, Господе нашем Иисусе Христе, подал нам благую надежду воскресения и жизни будущего века.

XLV. Видишь, что дерево зимой листву свою сбрасывает, а весной, когда солнце согревает, опять свою листву распускает. Так многие люди делают. Когда зима и холод бед и неблагополучия поражает их, тогда прихоти свои отбрасывают и вроде бы стараются каяться и Богу угождать; но когда теплота благополучия вновь согреет их, тогда прихоти свои, как дерево листву, по-прежнему распускают, снова зеленеют, украшаются и мирскими сластями утешаются. Таковы те, которые, если поразит их холод болезни, каются, грешить перестают и обещают благочестиво жить и Богу служить; но когда здоровыми станут, опять к прежним прихотям и делам обращаются. Знай, что такие люди не истинные христиане, а лицемеры. Поскольку истинные христиане в благополучии и злополучии, в болезни и здравии, в нищете и богатстве, в презрении и чести, в славе и унижении, в неволе и на свободе постоянны; всегда и везде находятся в покаянии, плоды покаяния творят, Бога любят и Богу служат. Это рассуждение увещевает тебя не подражать вышеупомянутым людям, но быть постоянным всегда, в счастье и несчастье, от прихотей своих отказываться и Богу угождать. А если сам такой же, то увещевает исправиться, чтобы с лицемерами не услышать от Христа: «Не знаю вас, откуда вы» (Лк. 13:25).

XLVI. Видишь мертвого, который на плач родственников не отзывается, и от похвалы не утешается, и от поношения не оскорбляется. Этот случай учит нас тому, что кто хочет быть истинным христианином, тот не должен ни похвалой мира сего превозноситься, ни бесчестием и поруганием раздражаться, ни слушать похотей плоти своей, как бы искренних своих родственников, но должен быть, как мертвый. То есть “умереть для мира” (Кол. 2:20), «умереть для себя» (2Кор. 5:15) «и отречься от себя» (Мк. 8:34). Именно этого требует от нас Господь наш, если хотим быть Его рабами и учениками и за Ним следовать: «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною» (Мф. 16:24; Лк. 9:23). Этим учишься не смотреть на тех христиан, которые хотят и Христу служить, и миру и своим прихотям угождать, и чести, и славы, и богатства в мире этом искать; от поруганного, обесчещенного и умаленного Христа удаляются, стыдятся Его, но с воскресшим и прославленным хотят быть, – что невозможно, как Он Сам говорит: «Кто постыдится Меня и Моих слов в роде сем прелюбодейном и грешном, того постыдится и Сын Человеческий, когда приидет в славе Отца Своего со святыми Ангелами» (Мк. 8:38). Надо более внимать святому Божию слову, которое учит нас у Христа учиться смирению, любви, терпению, кротости и прочему добру; но прежде от своего злонравия отречься и так благим Христовым нравам следовать.

XLVII. Видишь, что потерявшие надлежащий путь и заблудившиеся ищут вождя, который бы наставил их на путь и довел до намеренного и желаемого ими места. Этот случай, так часто повторяющийся с живущими в мире этом, учит тебя, что так и все мы заблудились, когда по совету лукавого духа ослушались Бога, и блуждаем по пустыне мира сего, удалившись от отечества нашего – неба, для которого созданы Богом нашим, как и пророк говорит: «все, как овцы, заблудились; человек от пути своего заблудился» (Іс. 53:6). И святой Давид молится: «Я заблудился, как овца погибшая, взыщи раба Твоего» (Пс. 118:176). А поскольку сами, будучи заблудшими, к отечеству небесному никак не можем дойти, то должны мы искать искусного вождя в таком важном и нужном деле, которое «едино… есть на потребу» (Лк. 10:42). Такой искусный и премудрый вождь указывается нам в Евангелии – Иисус Сын Божий, о Котором Отец с небес говорит нам: «Сей есть Сын Мой Возлюбленный, в Котором Мое благоволение; Его слушайте» (Мф. 17:5). То есть: Я вам послал Его – Учителя, Наставника и Вождя. Если хотите ко Мне прийти и потерянное вами небесное царство получить: «Его слушайте», чему Он учит: Ему внимайте. Но и Сам о Себе говорит Господь: «Я есмь путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня» (Ін. 14:6). Если не хотим, любезный христианин, вконец заблудиться и быть вечными пленниками дьявола, но более хотим к Богу прийти и вечную жизнь получить, к чему призваны мы и банею крещения возрождены, то непременно должны мы себя вверить Ему, верой и любовью держаться Его, слушать святое и истинное учение Его, следовать стопам Его, подражать чистому примеру непорочного жития Его. Смирение Его пусть низлагает нашу гордость; терпение Его пусть укрощает гнев наш; кротость Его пусть изгоняет злобу нашу и желание мщения; нищета Его пусть отвращает нас от сребролюбия, лихоимства и хищения; любовь Его пусть истребит зависть и ненависть нашу; святыня Его пусть научит нас любить чистоту души и тела. Все святое и божественное Его житие пусть будет нам во образ и исправление злых наших нравов, с которыми мы от ветхого Адама родились. Так и для нас в Нем откроется путь, истина и жизнь вечная! Так за Ним следуя, не собьемся с пути правого, но придем к желаемому отечеству и дому Небесного Отца, в котором «обителей много» (Ін. 14:2). Смиренным и низким является этот путь, возлюбленный христианин, но к высокому небу идущих по нему ведет. Этим путем иди, если небесного отечества достигнуть хочешь, – и не заблудишься в пропасть адову.

XLVIII. Случается тебе видеть монарха, входящего в град некий. Примечай, с каким почтением и радостью встречают и принимают его граждане; очищают путь и улицу, по которой будет шествие, и себя различно украшают, и перед шествующим преклоняют главу и колена, и прочее. От этого видимого зрелища обрати ум свой верой к невидимому и от телесного – к духовному. Христос Сын Божий, Царь Небесный, на земле явился, когда от Пресвятой Девы родился ради нас, и в мир этот к нам, как в некий град, пришел. Мы града этого обширного и нерукотворного граждане; к нам Он, подлым рабам, пришел и «посетил нас Восток свыше, просветить сидящих во тьме и тени смертной, направить ноги наши на путь мира», как поет святой пророк Захария (Лк. 1:78-79). И пришел в смирении и кротости, в образе раба: «приняв образ раба, сделавшись подобным человекам» (Флп. 2:7). Как должны мы Его встречать и принимать? С каким почтением и радостью? Стыдно нам с пышностью и гордостью выходить навстречу Царю нашему, когда Он со смирением пришел к нам! Не нравится Ему такая встреча. Ревекка, когда ехала на верблюде к жениху своему Исааку и увидела его перед собою, соскочила с верблюда, как об этом говорит Писание (Бут. 24:64). Так и мы должны с гордости, как высокого верблюда, соскочить, и пешими идти, и встречать Жениха нашего с великим смирением, и колена с сердцами преклонять. К этому призывает нас пророк: «Приидите, поклонимся и припадем Ему!» (Пс. 94:6).

XLIX. Видишь или слышишь, что жена честная и верная мужу своему никого не любит, кроме мужа своего, и никому не старается угодить, только мужу своему. От этого супружества плотского обрати ум свой к супружеству духовному, в котором христиане верой сочетались с небесным Женихом, Христом. О чем святой Павел так говорит верным коринфянам: «Я обручил вас единому мужу, чтобы представить Христу чистою девою» (2Кор. 11:2). Рассуди же, как должны христиане хранить любовь к Небесному своему Жениху! Как должны удаляться от нечистой любви мира сего, к одному Христу прилепляться, нравиться, угождать, любезными быть и волю Его святую исполнять, и никого, кроме Него и ради Него, не любить, если верность Ему хотят сохранить! Честолюбие, славолюбие, сладострастие, сребролюбие и прочая мира сего похоть подобна прелюбодейке, к которой душой прилепляется христианин, если честь, славу, серебро, золото, сласть и прочую похоть любит и так оставляет Христа, бессмертного Жениха, и любви мира, как нечистой блуднице, душу свою отдает. О! Сколь тяжко согрешают христиане против Христа, возлюбившего их и предавшего Себя за них, которые не сохраняют той верности Ему, которую, вступая в христианство, обещали до конца хранить. А так и всех благ духовных, которых в крещении сподобились было, самовольно, к крайнему своему бедствию, лишаются. Не напрасно святые апостолы от любви мира сего отводят нас. «Не любите мира, ни того, что в мире», – говорит святой Иоанн (1Ін. 2:15). «Дружба с миром есть вражда против Бога… кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4). Так вредна любовь мира сего, что любящий его врагом Божиим бывает, – что страшно и помыслить, хотя слепой человек того и не понимает!

1. Видишь или слышишь, что муж отрекается от жены, если она не хранит верности ему, но, оставив его, с другими беззаконно прелюбодействует. Знай точно, что так и Христос, небесный и пречистый Жених, отрекается от такой души, которая прилепляется к миру сему, похоти плотской, похоти очей и гордости житейской, потому что не хранит верности Ему, которую при вступлении в христианствообещала до конца жизни своей хранить. Таким Он скажет: «Не знаю вас, откуда вы»,»когда придет во славе Своей (Лк. 13:25). Рассуждение это увещевает тебя, христианин, осмотреться, не оставил ли и ты Христа, прилепившись сердцем к миру, то есть к богатству, чести, славе и сласти мира сего. Если приметишь это, не медля обратись ко Христу с покаянием и слезами, пока время еще не ушло: ибо приемлет Он обращающихся. Да не будешь и ты в числе тех, которым скажет: «Не знаю вас», хотя с ними и говоришь Ему: «Господи, Господи!». Не всякий, говорящий Мне: «Господи, Господи!», войдет в царство небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного» (Мф. 7:21).
2. Видишь, что всему свое время определено, как говорит Екклесиаст: «Всему свое время, и время всякой вещи под небом»(Еккл. 3:1). Птицы в свое время строят гнезда и высиживают птенцов; животные в свое время сходятся и порождают потомство; рыбы также в свое время; деревья и травы в свое время зеленеют, цветут и дают плоды; земледельцы в свое время пашут, сеют и собирают плоды; словом, всякой вещи свое время определил Создатель Бог наш. Этим учимся, что и нам Бог время свое определил для искания вечного спасения. Время это есть время настоящее, «доколе можно говорить: «ныне»(Євр. 3:13), пока в мире этом находимся, пока живем и путниками являемся. Это время определено нам для искания спасения, которое Христос Сын Божий Кровью Своей заслужил. Отсюда это время уподобляется в Писании времени сеяния: «Что посеет человек, то и пожнет: сеющий в плоть свою от плоти пожнет тление, а сеющий в дух от духа пожнет жизнь вечную» (Гал. 6:7-8). «Сеющие со слезами пожнут с радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои, а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). Будет время, когда никто не получит этого, хотя и со слезами и воздыханием будет искать. Как и земледельцы несмышленые, пропустив удобное время, хотя и сеют, но губят семя, ибо не тогда, когда должно, сеют; так и несмышленые грешники будут некогда искать спасения, но не получат его, ибо тогда будет время суда, а не покаяния. Ныне время сеять, искать, просить, стучать в двери Божия милосердия, когда Бог обещал услышать и помочь, и слушает и помогает. Ибо сказано: “Во время благоприятно послушах тебе, и в день спасения помогох ти. Се ныне время благоприятно, се ныне день спасения» (2Кор. 6:2). Ныне «всякий просящий получает, и ищущий находит, и стучащему отворят», – говорит Христос (Мф. 7:8). Тогда этого не будет. Иной возражает: я, мол, при смерти могу покаяться. Можешь с таким покаянием и в ад пойти. О человек, тогда ли хочешь каяться, когда заканчивается время покаяния и наступает время суда и истязания? Тогда ли хочешь к Богу обращаться, когда Бог тебя к ответу зовет? Тогда ли хочешь искать, когда время уже уходит? Бесспорно, что должно и при смерти каяться, еще важнее молиться и Бога усердно призывать, ибо особенно тогда великий подвиг душе предстоит. Но до смерти отлагать покаяние – это обман ума, нерадение о спасении и кознь дьявола, который такую мысль в сердце человеку вкладывает и учит закон Божий бесстрашием разорять, Бога прогневлять и покаяние день ото дня откладывать, чтобы такой хитростью человека погубить. Поэтому, если хочешь блаженно умереть, ныне будь таким, каким при смерти хочешь быть. Рассуждай о мирских вещах, чести, славе, богатстве и роскоши ныне так, как рассуждают умирающие, которые все тогда оставляют. Берегись греха и о содеянном жалей так ныне, как тогда берегутся и жалеют. Хочешь тогда отпущение грехов от Бога во имя Христово получить? Ныне о том старайся. Хочешь милость у Бога тогда получить? Ныне ее ищи. Но кто милость у милостивого Бога хочет получить, тот перестает Его прогневлять и о прежнем бесстрашии жалеет. И только тот перестает Его прогневлять, кто перестает грешить и плоды покаяния творит. Рассуждай об этом, грешная душа, и внимай тому, что Предтеча сказал: «Уже и секира при корне деревьев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Видишь, куда грешники, не творящие плодов покаяния, определяются: срубаются, как деревья бесплодные, секирою суда Божия и в огонь вечный, как дрова, бросаются.

LII. Когда набираются воины мира этого, тогда взятые в воинство оставляют дома свои, жен, родственников своих и имения свои. Видишь, христианин, что делают люди, которые записываются на службу земному царю. Знай подлинно, что так должны делать и христиане, которые записались на службу небесному Царю. И им повелевается сделать то, что некогда Аврааму, отцу всех верных, повелел Бог: «Выйди от земли твоей, от рода твоего, и от дома отца твоего» (Бут. 12:1). Ветхий Адам, от которого мы родились и которого внутри носим, – отец наш; самолюбие – благоприятный дом плоти нашей; родственники и имения наши – страсти наши, похоть плотская, похоть очей и гордость житейская. Все это оставить должны христиане, которые при святом крещении записались в воинство ко Христу, небесному Царю: «отложить прежний образ жизни ветхого человека» навсегда и «совлекаться» ветхого Адама (Еф.4:22; Кол. 3:9); «распинать плоть со страстями и похотями» (Гал. 5:24); самолюбие, честолюбие, славолюбие, любострастие и сребролюбие, которыми плоть утешается, как родственников своих, оставить и так служить Христу Царю. Все христиане потому христианами называются, что во Христа веруют, ко Христу на работу и на службу записались и так воинами Христовыми именуются. Прилично ли воинам свою волю исполнять, а не царя своего? Стыдно христианам в роскоши и веселье мира сего дни свои проводить, когда Христос, Царь их, крест носил и крестом против врагов сражался. Стыдно воинам лежать, а тем более назад возвращаться, когда сам царь до пролития крови сражается. Стыдно христианам унывать, когда видят, что Царь их Христос так сильно сражался, что и Крови Своей за них не пощадил; а тем более назад к себе домой возвращаться и оставлять брань! Бедственно воинам, записавшимся на службу Государю своему, оставлять его и к другому, противнику его, уходить, и это не что иное, как явная измена Государю. Бедственно и явная погибель для христиан, являющихся воинами Христа Царя небесного, оставлять Его и служить миру; именоваться христианами, но не желать слушаться Христа; рабами Его называться, но не служить Ему! Об этом-то и написал святой Петр: «Ибо если, избегнув скверн мира чрез познание Господа и Спасителя нашего Иисуса Христа, опять запутываются в них и побеждаются ими, то последнее бывает для таковых хуже первого. Лучше бы им не познать пути правды, нежели, познав, возвратиться назад от преданной им святой заповеди. Но с ними случается по верной пословице: пес возвращается на свою блевотину, и: вымытая свинья идет валяться в грязи» (2Пет. 2:20-22). Подобно этому поступают и христиане, которые, очистившись в крещении от скверн греховных и обещав служить верой и правдой Христу, уклоняются в развращение и служат похоти плотской и похоти очей, гордости житейской, и так хотят и Христовыми быть и мира сего чадами, и Христу угождать и миру служить, и христианами быть и с миром веселиться, – что невозможно так же, как смотреть сразу и вперед и назад. Как цело и нерушимо воины мира этого, верные Государю своему, хранят присягу ему данную, как за честь его и целостность отечества сражаются! Идут в далекие страны, подвергаются смертельной опасности, не боятся смертоносного оружия вражьего, получают ранения и падают уязвленные. Этого от них долг присяги требует. И таковых одна временная надежда и присяга, человеку принесенная, так сильно поощряет. Христиане, Царю Небесному и Богу принеся присягу, не хотят так сражаться за честь Царя небесного, Который за них до излияния Своей Крови и принятия смерти, смерти же крестной, сражался и обещал им дать за подвиг не временную, а вечную славу на небесах, но, бросив оружие, уступают место врагу своему или бегут назад. Поэтому воины мира этого будут христианам судьями в день суда. Подвиг же христианский, который бывает не против плоти и крови, а против духов злобы, состоит в смирении, в презрении славы суетной, терпении и кротости, отрицании от себя самого, распинании плоти со страстями и похотями и мужественном терпении искушений. Когда так поступают христиане, тогда не уступают места на брани врагу своему, дьяволу. Так сражались все святые и получили венец правды от Подвигоположника Иисуса Христа. Им и мы подражать должны, возлюбленный христианин, если с ними хотим участие иметь во царствии Христовом. Иначе они не узнают нас, что мы христиане; не признает и Христос нас за Своих, ибо не имеем знамения Его, то есть терпения крестного, под которым верные Его рабы сражаются. О! Не допусти, Боже, услышать нам тот страшный приговор: «Не знаю вас» (Лк. 13:27), который услышат говорящие Ему: «Господи, Господи!», но не делающие того, что Он говорит (Мф. 7:21; Лк. 6:46).

LIII. Видишь или слышишь что раб, которого господин у другого купил себе или иным каким-либо образом присвоил, уже не знает прежнего господина; но того одного, который его купил, знает, тому одному служит и того волю исполняет. Примечай, что между сынами века этого бывает, и что человек человеку оказывает, в силу общих у всех народов прав. Сатана лукавый нами лукаво и неправедно завладел было, и пленил в свою темную власть; но Христос Сын Божий искупил нас от власти его и присвоил Себе; и искупил не серебром или золотом, но честною Своею Кровью, как говорит апостол: «Не тленным серебром или золотом искуплены вы от суетной жизни, преданной вам от отцов, но драгоценною Кровию Христа, как непорочного и чистого Агнца» (1Пет. 1:18-19); и другой апостол говорит: «Вы куплены дорогою ценою» (1Кор. 7:23). Поэтому, христиане, должны мы непременно служить Христу Сыну Божию, Который нас бесценною ценою Крови Своей купил, как говорит апостол: «Вы куплены дорогою ценою»; должны волю Его святую исполнять, повиноваться Ему и всякое послушание Ему от сердца оказывать, как верные рабы господам своим оказывают. Словом, должны для Него жить, а не для себя, как учит апостол: «Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для умершего за них и воскресшего» (2Кор. 5:15). Сам по себе долг правды того требует, чтобы тому господину служил раб, чей он есть. Следовательно, как тяжко согрешают против Господа Иисуса Христа те христиане, которые называются рабами Христовыми, но Христу не служат, повелений Его не слушают, но по своей воле живут. Что таким христианам будет? То, что Христос о негодном рабе говорит: «Негодного раба выбросьте во тьму внешнюю: там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 25:30). Ибо и господин – человек – раба своего непокорного и непослушного правильно наказывает. Но если раб очувствуется и покается, признает свою виновность, и смирится перед господином своим, и будет поступать так, как раб должен, то есть верно служить господину своему, – милости его удостаивается. Так и Христос, человеколюбивый Господь, в милость Свою принимает христианина, если он, чистосердечно грехи свои признав, покается и покажет плоды покаяния, без которых истинного покаяния быть не может.

LIV. Видишь, что заимодавец должника истязает, сажает в темницу, чтобы долг отдал. Так Бог грешников за долги греховные, которые они покаянием не изгладили, подвергнет наказанию. И чем кто более грешит и грехи ко грехам прилагает, тем более греховным долгом обременяется: потому большему истязанию и суду Божию подлежит. «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:5). Заимодавец заключает в темницу должника, чтобы отдал долг. Так Бог заключит в вечную темницу должников Своих, где правде Его вечно будут платить мучением, но никогда не расплатятся. Как же от этих тяжких долгов, которые должников в ад погружают, освободиться грешникам? Отвечает Господь: «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36). Милосердный Бог ради Сына Своего, Господа нашего Иисуса Христа, Который за все наши долги греховные Кровью и смертью Своею заплатил, прощает усердно кающимся и верующим в Него: и так они, освободившись от долгов, освобождаются и от казни последующей. Поэтому всякий, кто хочет освободиться от долгов греховных, которые в вечную темницу заключают должников, должен покаяться и к Ходатаю милостивому Иисусу Христу прибегнуть. А кающийся непременно должен от грехов отстать. Должен прежде сам оставить их, чтобы и Бог оставил их. Как же может тот просить о прощении долгов, кто не перестает их умножать и себя ими обременять? Не может, возлюбленный христианин, там быть истинного покаяния, где грехи не оставляются; но такое покаяние притворно и ложно. О! Сколь много, особенно в нынешнем веке, людей, которые и хотят каяться и не хотят от грехов отстать, но они обманываются. Такие и от долгов своих греховных освободиться не могут, пока чистосердечно грехов не оставят. Притом должны мы и сами простить долги должникам нашим, если хотим прощение долгам нашим получить от Бога; иначе и нам не простятся они, как говорит Господь: «Если вы будете прощать людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный, а если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших» (Мф. 6:14-15).

1. Видишь, что вода с высоких гор на низкие места стекает. От этого научись, что Бог Вышний с высоты Своей на смиренных призирает и реки дарований Своих на сердца их изливает, как читаем: «Бог гордым противится, а смиренным дает благодать»(1Пет. 5:5). Поэтому мы должны смиряться, чтобы милости Его сподобиться. «Как, – говорит святой Иоанн Златоуст, – кто-либо обретет благодать пред Богом? Как же иначе, если не смиренномудрием? Ибо Бог «гордым противится, смиренным же дает благодать»; и «жертва Богу дух сокрушен, и смиренное сердце Бог не уничижит»(Пс. 50:19) (Беседа 1 на первое Послание к коринфянам). А в чем смирение состоит, там же, немного ниже, учит отец: «Если досадишь смиренному, если унизишь или что-либо скажешь, он умолкнет и кротко претерпит. И такой имеет мир со всеми, какого и изречь невозможно».

LVI. Когда видишь подданного, перед своим царем предстоящего и просящего у него милости, примечай, что он тогда делает? Стоит с благоговением, голову преклоняет и на колена падает; ум и сердце его все тут присутствует; не помышляет ни о чем другом, а в одном том прошении ум его углублен. От этого случая должны мы, христиане, учиться, как к Царю Небесному приступать с прошением; помышлять, кто мы и к кому приступаем. «Я прах и пепел», – говорил Авраам к Богу в молитве (Бут. 18:27). Насколько больше так о себе должны думать мы, которые далеко отстоим от Авраама, с каким смирением, благоговением, уничижением себя самих, пред величеством Его падать, голову и сердце преклонять и весь состав души и тела пред Ним повергать: ибо только на смиренных призирает Бог. «Призрел Он на молитву смиренных и не отверг моления их», – говорит Псаломник (Пс. 101:18). Но как о величестве Его, так и о великой Его к нам милости тогда помышлять должно: «Каково величие Его, такова и милость Его», – говорит Писание (Сир. 2:18). Притом, когда к Праведному и Святому Царю нашему и Богу приступаем, должны отступить от неправды, по учению святого апостола: «Да отступит от неправды всякий именующий имя Господне» (2Тим. 2:19). Ибо «не водворится у Тебя лукавый, и не пребудут беззаконники пред очами Твоими, Ты возненавидел всех, совершающих беззаконие» (Пс. 5:5-6). И когда прощения грехов просим, должны и сами простить ближним нашим, по учению Христову: «Прощайте, и прощены будете» (Лк. 6:37). Из этого видно: 1) Читаемые молитвы и пение со скоростью, как язык может управляться, или, что хуже того, в два голоса отправляемые от несмысленных попов и клириков и прочих, не что иное, как только шум в церквях и воздуха сотрясание и гласы гортаней, а не молитвы; а отсюда следует, что и в жизни нет никакого исправления у таких, но одно развращение и соблазн; что хотя и каждый день, казалось бы, молятся Богу, но на самом деле никогда не молятся: без чего христианину исправить жизнь свою никак невозможно, ибо немощен и от дьявола непрестанно подвергается нападениям. 2) Грешник, к Богу в молитве приступающий и жизни не хотящий исправить, ни в чем не преуспеет; но, если хочет милость от Бога получить, должен себя исправить. 3) Злобствующим на ближних своих и отмщение им замышляющим так же закрыт к Богу доступ. На какую милость надеяться тому у Бога, который сам над подобным себе человеком не хочет сотворить милости, и грешник грешника не хочет простить? «Если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших», – говорит Господь (Мф. 6:15). 4) Без смирения так же тщетно пытаться приблизиться к Богу и приступать к молитве. Если пред человеком смиряемся, желая от него что-либо получить, насколько больше пред Богом, Который «гордым противится» (Як. 4:6), должно смиряться, падать и усердие показывать.

LVII. Видишь, что сосуд глиняный такой запах издает, каким изначала пропитался; и как ни моется и ни чистится, не теряет того запаха. Разумей от этого, что так бывает и с человеком, который подобен сосуду глиняному. Чему смолоду научится, того и дальше в жизни держаться будет. Если в добре и в страхе Господнем воспитан будет, так и жить будет. Если злу научится, злых нравов злой запах и в жизни будет издавать. Но так как человек ко злу склонен, то удобно всякому злу смолоду учится, если уздою страха и наказания от того не удерживается и свирепеющую плоть не укрощает. Этот пример учит тебя детей своих хорошо воспитывать и в страхе и наставлении Господнем содержать, как апостол учит: «Отцы, не раздражайте детей ваших, но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем» (Еф.6:4).

LVIII. Когда свеча в доме светит или свет дневной освещает, тогда все видишь ясно и одно от другого распознаешь, что вредно и что невредно. Подобно бывает и с тем, кому светильник закона Божия всегда сияет и умные его просвещает очи, как говорит Псаломник: «Светильник ногам моим закон Твой и свет путям моим» (Пс. 118:105). Если эта божественная свеча всегда сияет пред нами и просвещает нас день и ночь: то всегда, как днем, ходить будем, и добро от зла, пользу от вреда, добродетель от порока распознавать, и таким образом, с помощью Божией, не повредимся. Это увещевает тебя, христианин, «день и ночь поучаться в законе… Господнем» (Пс. 1:2) и в “сердце своем скрывать слова Божии, чтобы не согрешить» пред Ним (Пс. 118:11). К этому увещевает Бог: «Да не отходит сия книга закона от уст твоих; но поучайся в ней день и ночь, дабы в точности исполнять все, что в ней написано: тогда ты будешь успешен в путях твоих и будешь поступать благоразумно» (Ісус. 1:8).

LIX. Видишь, что сосуд, чем пропитался, такой и запах от себя издает. Так и сердце человеческое. Если любовь к Богу и ближнему имеет, такие показывает и признаки, такие у него замыслы, начинания, слова, дела и помышления. И как яблоко доброе от вкуса, так сердце человека от дел, слов и обхождения познается. И как огнем согретая печь теплоту издает, и от теплоты познается, так огнем любви Божией и ближнего согретое сердце теплоту милости, милосердия, терпения и кротости издает, и от них познается. Напротив, кто имеет любовью мира сего напоенное сердце, подобные тому и признаки показывает, о том помышляет, тому учится, о том беседует, то и делает. Кто богатство, или честь, или славу, или сласть и роскошь любит, о том и думает, того и ищет. Об этом и Господь говорит: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). И хотя многие стараются скрыть начинания и дела свои, однако, что внутри кроется, утаиться не может, но наружу выходит и является, не иначе, как пузырь из воды, который показывает кроющийся под водою воздух, или как отрыжка из желудка. «Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые», – говорит Господь (Мф. 7:18).

1. Видишь, что зеркало такой образ в себе отражает, к чему обращается. К небу ли обратится, неба образ в нем изображается; к земле обратится, земной образ в себе отразит. Так и душа человеческая: к чему любовью обращается и прилепляется, то в ней и видится. Если к Богу обращается, Божий образ силой Святого Духа в ней и изображается; если к земным и мирским вещам склоняется, земной образ и начертывается. А какой образ в себе носит, такое и мудрование имеет. Если Божий образ имеет – Бога любит и человека, по образу Божию созданного, – о небесном, горнем помышляет, а не о земном. Если земной и скотский образ носит – о земном и помышляет, делает то и следует тому, что чувствам ее приятно, что свойственно скотам несмысленным. Это рассуждение учит тебя покаянием и верой во Христа Иисуса «совлекаться ветхого человека»(Кол. 3:9) и скотского его образа и искать и облекаться в образ Божий, который есть преизряднейшее и превосходнейшее украшение души. А что ныне в душе твоей изображается, то явится и в день судный; и так тебя тогда, видя в тебе образ Свой, за Своего признает Господь. От прочих же, которые благолепия того не имеют, но скотский образ и греховное безобразие, как ужасное страшилище, носят в себе, отречется и скажет им: «Не знаю вас», хотя и говорят Ему: «Господи, Госпoди!»(Лк. 13:25-27).

LXI. Видишь, что дерево и хозяину своему, который, ощипывая, очищает его, и чужим дает плод свой; или колодец и очищающих его, и засыпающих и плюющих в него напаивает; или солнце и удивляющимся ему, и бесславящим его светит. Таковы и истинные христиане, которые, как «дерево доброе, добрые плоды приносят» (Мф. 7:17); или «как светила сияют в мире» (Флп. 2:15), всем благотворят, добрым и злым, друзьям и врагам, подражая Отцу своему Небесному, Который «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми» (Мф. 5:45). Это учит тебя, христианин, уподобляться истинным христианам и с ними Небесному Отцу, а не сынам века сего, которые никого не любят, только себя и ради себя.

LXII. Видишь, что немощный человек, который хочет исцелиться, признает и показывает лекарю немощь свою, и усердно просит его об излечении. Этот случай учит тебя, что и мы, если хотим от душевной нашей немощи излечиться, должны ее признать от сердца и объявить Христу, Сыну Божию, Врачу душ и телес, и просить Его со смирением, чтобы помог. Ибо все мы от природы немощны, бедны и окаянны. Читаем в святом Евангелии, что ко Христу приходили слепые, глухие, немые, прокаженные, и объявляли Ему свои немощи, и со смирением и верой просили милости – и исцелялись. Слепы мы от рождения, слепы в божественном, духовном и к спасению душевному надлежащем, и потому со слепцами должны Его молить: «Господи, да отверзутся очи наши» (Мф. 20:33). Глухи мы от природы к слышанию слова Божия и заповедей Его святых; и поэтому должны просить у Него ушей, о которых Он говорит: «Кто имеет уши слышать, да слышит!» (Мф. 13:9). Косноязычны и немы мы от природы к призыванию, славословию, хвалению и пению имени Его святого; и поэтому должны к Нему воздыхать, чтобы отверз язык и уста наши, и молиться Ему: «Господи! научи нас молиться» (Лк. 11:1). Прокажены мы от естества неизлечимой проказой греха; и потому должны с прокаженными возносить из глубины сердца глас и говорить Ему: «Иисусе Наставниче, помилуй нас!» (Лк. 17:13). Расслаблены мы, и не можем встать и прийти к Нему; и поэтому должны молить Его, чтобы простер к нам всемогущую руку Свою и поднял с греховного одра. Плоть наша злая беснуется, и поэтому должно вопить с женой хананейской: «Помилуй меня, Господи, Сыне Давидов!» и повторять прошение свое: «Господи, помоги мне!» и думать о себе не как о достойных царства чадах, но как о псах, которые «едят крохи, падающие со стола господ своих» (Мф. 15:22-27). Получили тогда бедные, как свидетельствует Евангелие, от Врача Христа милость и исцеление. Получим и мы, если с признанием немощей наших и верой будем у Него просить. Ибо для этого Он и в мир пришел, чтобы немощи наши исцелить, и окаянство от нас отнять, и подать нам блаженство. Если тела тленные и смертные исцелил просящим, тем более души бессмертные исцелит.

LXIII. Видишь, что зеркало запыленное или закопченное ничего не показывает, хотя в него и смотришь; но, если хочешь в нем усмотреть лицо свое и на лице пороки, должен вытереть его. Так и совесть человеческая: если многими пороками греховными и беззаконной жизнью замарана будет, человек в ней не усматривает пороков, к душе своей прилипших, и так весь замаранным, как эфиоп, ходит, и от греха в грех без опасения падает. Бедственно и плачевно такое состояние! Такой не видит скверны и мерзости своей, но увидит тогда, когда книги откроются на позор всему миру, Ангелам и людям, и представятся перед лицом его грехи его, как говорит Бог: «Я обличу тебя и представлю пред лицом твоим грехи твои» (Пс. 49:21). Тогда он увидит себя, как эфиопа черного и как ужасное страшилище. Ибо мерзость душевная, которая ныне внутри кроется, тогда снаружи явится; а также и праведных душ красота явится, и «воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). Тогда бедный грешник начнет сам собою гнушаться, самого себя ненавидеть, от самого себя убегать, и в ничто обратиться пожелает, но не сможет, ибо вовеки без конца будет на нем гнусность эта в обличение его, что в такой мерзости жизнь свою на земле проводил. О, если бы эту мерзость, ныне рассмотрев, увидел – непрестанно бы плакал и искал бы от нее благодатью Христовою избавиться; но к бедствию своему ослеплен, не видит ее. Но если зеркало будет чистым, тогда все ясно показывает, что перед ним ни находится; и пороки на лице, не только великие, но и малые усматриваем в нем. Так и чистая совесть: и самые «малые» пороки усматривает, и покаянием, слезами и верой омывает их человек. Это рассуждение учит тебя очувствоваться, вникнуть в закон Божий, который грехи наши показывает и обличает, и покаяться и очистить совесть свою прилежным рассмотрением, покаянием и верой, и так начать новую жизнь, чтобы не явились на Страшном Суде всему миру в познание грехи твои, которых ныне сам наедине не хочешь рассмотреть и познать и так очистить.

LXIV. Ходя по саду, познаешь, что деревья не иначе узнаются, как от вкуса их плодов, – так разумей и о людях. Многие называются христианами. Но истинный христианин познается не иначе, как от истинной веры и любви. Приметы истинного христианина таковы: он полон любви, смирен, терпелив, милостив и благосклонен. И как в саду многие деревья являют плоды на вид приятные, но, как только вкусишь от них, сразу познаешь, что они негодны, – так многие люди только кажутся добрыми: гладко, ласково и тихо говорят, много постятся и много молятся; но как коснешься их, тогда от плодов своих познаются горькими, так как ненавистью, злобой, завистью и немилосердием наполнены, и поэтому, по сути, уподобляются деревьям худым, приносящим злые плоды. Об этом-то и говорит Господь: «Нет доброго дерева, которое приносило бы худой плод; и нет худого дерева, которое приносило бы плод добрый, ибо всякое дерево познается по плоду своему» (Лк. 6:43-44). Не осуждается здесь пост, молитва, но без любви христианской они ничто; не порочится само по себе и гладкое, ласковое и тихое слово, но без плода любви – это одно лицемерие и лукавство. Не одни слова, но дела, со словами гладкими, ласковыми и тихими соединенные, показывают доброго христианина. Поэтому внутри себя должны мы иметь и стараться иметь христианство. И таким образом, если внутри будет добро, то и внешне будет являться добро. Так, по слову Христову, «добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе» (Лк. 6:45).

LXV. Видишь, что дерево дает плод всякому, но молчит; колодец напаивает, но молчит; так и прочие создания Божии пользу нам приносят, но молчат. Ибо так они Создателем устроены и, молча, проповедуют славу и хвалу Божию, подавая нам случай славить и хвалить благость Божию, – нам, употребляющим их для пользы нашей. Этим учимся и мы, разумные создания, друг другу добро делать, но молчать, не трубить перед собой, не искать славы своей, но искать славы Создателя нашего, от Которого и мы сами, и всякое добро происходит. Так учит нас Христос Спаситель наш: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного» (Мф. 5:16).

LXVI. Видишь, что в едином теле все члены между собой любовны, мирны, друг другу помогают: рука руке и прочим членам тела помогает; нога ноге и прочим, глаз глазу и прочим, ухо уху и прочим помогают. Так и истинные христиане, которыми Христос, Сын Божий, Глава их, управляет. Они между собой любовны, мирны, кротки, друг другу помогают, и друг другу приносят пользу по-всякому, то есть духовно и телесно. Если один бедствует, другой старается ему помочь. Если один нищенствует, другой нищету его восполняет. Если один болеет, другой ему служит. Если один страдает, другой ему сострадает и соболезнует. Если один колеблется и бедствует в вере, другой его подкрепляет. Когда один малодушествует и изнемогает, другой его утешает и руку помощи подает, и прочее. Ибо и они друг для друга как члены одного тела, имеющие одну преблагословенную Главу – Христа, по словам апостола: «Мы, многие, составляем одно тело во Христе, а порознь один для другого члены» (Рим. 12:5). Это учит тебя любить всех, по увещанию апостола: «Любовью служите друг другу» (Гал. 5:13), – и иметь мир со всеми: «Старайтесь иметь мир со всеми и святость, без которой никто не увидит Господа» (Євр. 12:14), – если хочешь быть христианином. Нет христианства в тех людях, следовательно, и исключаются из числа христиан истинных те, в которых любви к ближним нет и с ними мирно не хотят жить.

LXVII. Слышишь, что один у другого спрашивает, кто такой-то дом или такой-то град создал; и видишь, что ничто само собою не делается, а от иного начало и бытие свое имеет. От этого случая обрати рассуждение свое к миру и всему, что в мире имеется, и вопроси, от кого он со всем своим исполнением и украшением имеет начало. И молча, мир ответит тебе: «Он меня создал». Небеса отвечают тебе: «Мы «проповедуем славу Божию» (Пс. 18:2). Солнце, луна и звезды отвечают тебе: «Он нас создал и дал нам свет к просвещению вашему, ибо Он «одевается светом, как ризою» (Пс. 103:2). Облака отвечают тебе: «Он нас создал и повелел проливать дождь на вас и на нивы ваши». 3емля отвечает тебе: «Он меня создал и повелел плоды творить вам». Вода отвечает тебе: «Он меня создал и повелел поить вас и скот ваш». Рыбы отвечают тебе: «Он нас создал и подал вам в пищу». Деревья, травы и все произрастающее отвечают тебе: «Он нас создал и повелел служить нуждам вашим». Скоты и звери отвечают: «Он нас создал и повелел работать для вас». Огонь отвечает тебе: «Он меня создал и повелел согревать вас, светить вам и варить пищу вашу». Люди Его отвечают тебе: «Он сотворил нас, а не мы, мы же народ Его и овцы паствы Его» (Пс. 99:3), – Он сотворил нас и повелел нам «друг другу любовью служить» (Гал. 5:13), и «хвалить имя Его. Ибо благ Господь, во век милость Его, и в род и род истина Его» (Пс. 99:5). И Святой Дух через пророка учит тебя: «Он рек – и они явились, Он повелел – и создались. Поставил их вовек, и в век века. Повеление дал – и не пройдет оно» (Пс. 148:5-6). От этого учишься, христианин: 1) что есть Бог Создатель, Которого создания являют, как мастера мастерство. 2) что все от Него начало и бытие свое имеет. 3) что все повелением Божиим человеку служит. 4) что человек, пользуясь Божиим созданием, непременно обязан Бога благодарить, имя Его хвалить и усердно служить Ему. 5) что заблуждаются те, как слепые, которые этой обязанности не исполняют, и своей совестью обличаются как неблагодарные. 6) что это будет им во обличение на суде Христовом, потому что они добром Божиим пользовались, живя в мире, но Бога, добра Подателя, не хотели благодарить и Ему служить. 7) От этого можешь и себя рассмотреть, стараешься ли ты эту обязанность исполнять, да не явишься неблагодарным Создателю своему и не осудишься с неблагодарными рабами в день суда Христова.

LXVIII. Видишь, что ни солнце не помрачается, ни сладкая вода в горькую не превращается, ни дерево доброе злым не делается, если их хулят; а также ни солнце светлее, ни сладкая вода слаще, ни дерево доброе лучше не делается от похвалы человеческой. Так и люди добрые: ни от хулы человеческой худшими не бывают, ни от похвалы лучшими; ни похвала человеческая не придает им доброты, ни хула не отнимает, но каковы в сердце имеются, таковыми всегда пребывают. Этим учишься ни хулением не огорчаться, ни похвалою не возноситься, тем более не искать ее: поскольку хуление не отнимет, а похвала не придаст тебе внутренней доброты. Ибо не тот добр, кого хвалят люди, и не тот зол, кого хулят люди, но доброта или злость у всякого внутри есть, а не от людей происходит; важно, кого Бог похвалит или осудит. Что тебе да той похвалы, которая только в ушах звенит, когда внутри совесть тебя осуждает? И что тебе та хула сделает, которая напрасно на тебя нападает, если внутри совесть тебя оправдывает? Поскольку внутри у человека или добро или зло, блаженство или окаянство, то внутри и должно быть утешение или огорчение, веселье или печаль. Как у доброго человека внешняя хула не отнимает внутреннего блаженства и потому не огорчает его, так и злому не придает внутреннего блаженства внешняя похвала. Ибо злого человека внутри злая совесть беспокоит и печалит, хотя он внешне и ублажается, а доброго человека внутри добрая совесть хвалит и веселит, хотя внешне он и осуждается. Совесть всякому человеку как верный свидетель, который или оправдывает его, или осуждает; оправдывает за неповинность, осуждает за вину: что в ней написано будет, то она и показывает верно. Этот свидетель солгать не может, как его ни умягчай.

LXIX. Видишь, что виноград приносит плод тому, кто его насадил, как апостол говорит: «Кто, насадив виноград, не ест плодов его?» (1Кор. 9:7). Всякий христианин подобен насажденной лозе в винограде Церкви Святой, оплотом закона Божия огражденном, – и словом Божиим напаивается и Тайнами Святыми утучняется, ибо должен приносить Богу, Насадителю своему и Питателю, плод добрых дел, то есть плод любви, терпения, кротости, «плод уст, прославляющих имя Его» (Євр. 13:15). Если кто не приносит плода доброго, надо тому опасаться посечения, о котором говорит Предтеча: «Уже и секира при корне дерев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Этот случай и рассуждение о нем увещевает тебя к истинному покаянию и плодам покаяния, без которых и покаяния истинного быть не может.

LXX. Видишь яблоко внешне красивое, а внутри гнилое и смрадное. Так и многие люди: внешне красуются и хвалятся благородием, а внутри, в душах своих гнилы и смрадны; внешне над другими господствуют, повелевают иными, а внутри, душою своей служат страстям и прихотям своим и, по сути, являются рабами, причем более низкими, чем их же рабы. Ибо лучше человеку служить, нежели прихотям своим и греху: поскольку человек есть создание Божие, а грех есть дело дьявольское. Таковы те, которые господами называются, но допускают над собой господствовать гневу, злобе, маммоне, сребролюбию, гордости, неправде, зависти, сладострастию, нечистоте, чревоугодию и прочим мерзким мучителям. Поэтому святой Иоанн Златоуст и говорит: «Пусть будет кто и богат, и благороден, но он, по сути, подлее подлых, если грехом пленен» (Беседа 9 на Послание к коринфянам). Также подобны яблоку, внешне красивому, а внутри гнилому, все те христиане, которые внешне являются добрыми, а внутри ненавистью и злобой и прочей гнилостью и смрадом исполнены, что есть лицемерие и лукавство.

LXXI. Видишь, что от теплоты некоторые вещи умягчаются и растопляются, как-то: воск, сало, масло и прочие; другие же ожесточаются или высыхают, как-то: глина, дерево, трава и прочие. Таким образом, различное действие, происходящее от теплоты, зависит от вещей, теплоту принимающих, а не собственно от самой теплоты, ибо теплота все – и то и другое – равно согревает. Так и люди: иные теплотой благости и долготерпения Божия умягчаются, теплеют, умаляются и умиляются в покаяние и «печаль ради Бога» (2Кор. 7:10); другие же ожесточаются и все более и более коснеют во зле, к таким апостол говорит: «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:4-5). И такое различное действие в сердцах бывает также не от благости Божией, но от сердца человеческого, которое злоупотребляет благостью Божией и не хочет каяться: благость же Божия всех равно на покаяние ведет. Так ожесточился фараон, который столько видел чудес Божиих, и не исправился, и погиб. Так и ныне многие ожесточаются, – те, кто день от дня откладывает покаяние, но смерть постигает их неожиданно для них и на тот век без надежды спасения отсылает. Этим учишься, христианин, не откладывать покаяния, но тотчас, восстав от падения, исправиться и каяться, по увещанию Святого Духа: «Ныне, если голос Его услышите, не ожесточайте сердец ваших» (Пс. 94:7-8).

LXXII. Видишь, что стекло замаранное или закопченное не вмещает света естественного. Так и человеческая душа, замаранная и очерненная грехами, до тех пор не вмещает света Божией благодати, пока в грехах пребывает. Грехи как мгла темная или даже как препона, которая света Божия не допускает до души и разделяет Бога и душу, как говорит пророк: “Грехи ваши произвели разделение между вами и Богом вашим, и грехи ваши отвращают лице Его от вас» (Іс. 59:2). Стекло, как начнет очищаться, начнет и свет в себя впускать, и чем более очищается, тем более света вмещает. Так и душа человеческая, как, обратившись от грехов к Богу, начнет каяться и покаянием и верою во Христа очищать грехи свои, – будет и благодатью Божией просвещаться; и чем усерднее кается, тем более просвещается. Это увещевает нас обратиться к Богу и каяться, если хотим милость Его получить.

LXXIII. Видишь, что земля, хотя и сеется на ней семя, не произрастит ничего, если не будет влаги. Так и сердце человеческое: хотя и слышит слово Божие, но не может произрастить плода, достойного слова Божия, если влаги Божией благодати не будет иметь. Поэтому нам повелено так усердно об этом молиться: «Просите… ищите… стучите», – говорит Господь (Мф. 7:7). Это убеждает нас усердно молиться Богу и просить благодати у Него, чтобы подал нам «уши… слышать слово Его и сердце уразуметь» волю Его (Іс. 6:10). Без этого ничего не сможем, так как глубоко растленное сердце имеем, так что, и услышав слово Божие, не можем уразуметь и в сердце углубить, а уразумев, не можем творить, поэтому на всякую минуту требуем благодати Божией, помогающей нам в деле благочестия.

LXXIV. Видишь, что стекло не только само принимает свет, но и в дом пускает; печь не только ради себя, но и ради твоего покоя согревается. То же примечается в составе телесном: очи не только ради себя видят, но и ради всего тела; уши не только ради себя слышат, но и ради всего тела; ноздри не только ради себя обоняют, но и ради всего тела; желудок не только ради себя пищу принимает, но и ради всего тела; руки не только ради себя делают, но и ради всего тела; ноги не только ради себя ходят, но и ради прочих членов. Также и в прочем естестве примечаем: солнце на небе светит, но для прочей твари; облака не держат в себе воды, но на землю изливают; земля не удерживает в себе плодов, но для всех их производит. То же и о прочем разумей. Этим учимся мы, что от дарований, Богом нам данных, мы должны уделять что-то для пользы ближних наших, ибо Божии дарования являются как бы общими для всех. Разумный не только для самого себя, но и для ближнего разум свой использовать должен; богатство не только самому богатому, но и прочим служить должно; так и в прочем: все это таланты Господа нашего, за которые мы ответ Ему дадим в день пришествия Его (Мф. 25:14-30). Ибо все, что ни имеем, Божие есть, а не наше добро, и нам дано от Бога не только ради нас самих, но и ради ближних наших. Если же кто от добра Божия, данного ему, не уделяет другим, тот грешит против Бога, даровавшего ему блага Свои, за что истязан будет в день суда Христова.

LXXV. Видишь, что желудок немощный принимает в себя пищу, но не переваривает, как надлежит, и поэтому не уделяет сока питательного прочим членам тела, а от того и все тело и себя в большее бессилие приводит, – в то время как здоровый желудок хорошо пищу переваривает и прочим членам сок питательный сообщает; тем самым как все тело, так и себя более крепким делает. Так бывает с богатым, когда он богатство, которое от Бога принимает, – или скрывает, или на непотребные расходы истощает, и как никому, так и себе не делает пользы, но скорее себе же пагубу устраивает, не подавая ближним того, что подавать должен, по велению Божию: «Просящему у тебя дай» (Мф. 5:42). Так, лишая ближнего добра телесного, лишает себя плода духовного, заповеди Божией не исполняет, самолюбием и немилосердием недугует, и таким образом, не делая милосердия ближнему, закрывает и для себя двери милости Божией. Напротив, щедрый богач, как крепкий желудок, и сам довольствуется богатством во славу Божию, благодаря Бога, и прочих довольствует во славу Того же Бога, и так себе духовную пользу приносит, другим принося телесную. Это разумей и о прочих дарованиях, от Бога нам данных: если мы уделяем от них ближним нашим, то они и нам пользу приносят, а если не уделяем, то и нам вредят, – не сами по себе, но из-за нас же, потому что мы их не так, как должно, и не на то, что должно, употребляем. Подобно тому, как сожжение вещей ближнего является злоупотреблением огнем, который дан нам для варения пищи, согревания покоев, и прочее, мы злоупотребляем мечом для убийства брата нашего, хотя меч устроен для защиты отечества; злоупотребляем языком для клеветы, злословия, сквернословия, хотя язык дан нам для сообщения советов сердечных и на хваление Божие; злоупотребляем руками для хищения, биения, хотя они даны нам для делания и оказания помощи себе и ближним нашим, и прочее. Таким образом, и дарования Божии может человек во зло употреблять, и потому и себе и ближнему во вред.

LXXVI. Видишь, что кривое дерево ни к какому делу не годится. Так и злой человек, у которого сердце неправое. Он, по подобию дерева кривого, никуда не годится. Рабом ли будет? Не верно, но притворно, лениво и лукаво работает. Если же его наказывают, ропщет и негодует. Если же ему милость оказывают, ни во что ее ставит. В счастье своевольничает и свирепеет; в несчастье негодует и хулит. Словом, ни милостью не преклоняется, ни наказанием не исправляется, как дерево кривое, которое ни теплом, ни морозом не исправляется. Причина же тому – неправое сердце, от которого все зависит. Также и свободный человек, если злой, то же показывает: только то замышляет, что для себя видит угодным, хотя бы Богу противно то было, ему же самому и прочим вредно. В почести ли или сане каком будет? Своей только, а не подчиненных, корысти ищет. От почести свирепеет; лишившись же почести, негодует, ропщет и хулит; ничем смягчиться не может, поскольку кривое, развращенное сердце имеет. Напротив, как прямое дерево ко всякому делу годится, так и добрый человек, у которого правое сердце. Правое же сердце – то, которое Богу, Творцу своему, и святой воле Его следует. Бог все делает на пользу нашу – так и правое сердце старается все делать во славу Божию и на пользу братии своей. Чего хочет Бог, того хочет и оно. Бог хочет и делает всем только добро, без всякой Своей корысти – так и оно хочет и старается всякому делать добро без своей пользы. Ибо «любовь не ищет своего», – говорит апостол (1Кор. 13:5). Где любовь истинная, там и правое сердце. Такое сердце, в каком звании и чине ни будет, всегда и везде право поступает и ко всякому делу и званию годится. Этим учимся, любезный христианин, искать и просить у Бога сердца чистого и духа правого. «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови утробе моей» (Пс. 50:12)! А когда сердце право будет, то и дела наши, слова и помышления правыми будут. Из этого видно: 1) что от сердца все внешнее дело зависит. Какое сердце кто имеет, такое и внешнее дело его. 2) И самое внешнее доброе дело, по-видимому доброе, порочится, если от неправого сердца происходит. Например, милостыня ближнему, подаваемая ради своей корысти или тщеславия, правда, судьей творимая не ради Бога, но ради избежания гражданского суда, – все это по видимости добрые дела, но порочатся, так как не от правого сердца происходят. Ибо доброе дело тогда только истинно доброе, когда делается так, как повелено. «Худое дерево… не может… приносить добрые плоды» (Мф. 7:18).

LXXVII. Видишь, что или сын перед отцом, или раб пред господином своим бесчинствует и не оказывает достойной чести. Непристойным тебе кажется таких бесчинников дело. Разумей, что так христиане бесчинствуют пред Богом, все назирающим и на всякое дело и помышление наше смотрящим, – когда тайно или явно грешат. Опечаливается отец бесчинством сына своего, и господин – бесчинством раба своего. Намного более Бог, Отец и Господь всех, опечаливается бесчинством христиан неисправных. Этот случай и рассуждение учит тебя: 1) В словах, делах и помышлениях осторожно поступать и храниться от богопротивных дел, слов и помышлений, которыми Дух Его Святой оскорбляется. 2) Удивляться благости Его и долготерпению Божию, Который столько терпит нас, бесчинствующих перед Ним словами, делами и помышлениями. 3) Прощать ближнему своему всякую обиду, им нанесенную, ради такой благости Божией, которую каждый день и час на себе познаешь. 4) О прежних грехах и бесчинствах сердечно жалеть и смиренно перед Ним припадать, стыдиться и просить прощения. 5) Усердно благодарить Его, что в таких бесчинствах и худых поступках праведным судом не поразил тебя.

LXXVIII. Видишь, что цветок или от зноя, или от мороза скоро увядает, или дым и пузырь на воде скоро исчезает. Так и богатство, честь и слава мира сего: не успеют явиться и показаться, как при нашедшей или буре бед, или кончине, все исчезает, как и ни бывало. Посмотри на могилы и увидишь, что по смерти богатые и славные ничем от нищих и простых не отличаются. Все, как прах земной, в землю возвратились и обратились. Оставили они мир – оставила их и слава, и богатство отступило; и сделались богатые как нищие, и славные как простые, и сравнились господа с рабами своими, богатые с убогими так, что нельзя узнать, где господин и где раб его, где богатый и где нищий лежит. Этот случай и рассуждение учит нас искать истинного душевного богатства и славы, которые от нас не отступят, если их обретем; а за утехами мира сего не гоняться, ибо они, как дым и пузырь, исчезают и, вместо мнимого веселья, истинную скорбь нам оставляют.

LXXIX. Видишь, что железо или камень, хотя и горячие, до тех пор не издают голоса, пока не прольется на них вода или иное что подобное; когда же прольется, тогда показывают свою горячесть изданием шума. Так и многие люди: до тех пор кажутся себе смиренными и кроткими, пока их не обидят; а как почувствуют обиду нанесенную, тогда гневаются, и ярятся, и шумят, как железо горячее, облитое водой. Ибо нанесенная обида показывает, что в сердце кроется – гнев или кротость. И это-то и есть, помимо прочих, причина, ради чего Бог попускает на нас напасти и злоречивые уста: так Он показывает нам самим, что у нас в сердце кроется – гнев или кротость, чтобы, так познав немощь нашу, постарались благодатью Его ее врачевать. Этот случай и рассуждение учит тебя познавать сердце свое, которое «лукаво… и крайне испорчено» (Єр. 17:9).

LXXX. Видишь, что теплая печь всякого согревает, кто ни приступает к ней. Так и любящий человек, сердце которого любовью к Богу и ближнему согрето: он всякого теплотой любви своей согревает, кто к нему ни прикасается. И как печь уделяет теплоту свою требующим, так и он от дарований Божиих уделяет требующей братии: иного наготу прикрывает, иного в дом вводит и приют ему дает, иному в болезни, иному в темнице служит, иного в печали утешает; словом, всякому во всем, в чем может, руку помощи протягивает. Все же это проистекает в нем от теплоты христианской любви. Напротив, холодная печь никакой никому не делает пользы, и хотя кто и прикасается к ней, обманувшись, отходит не согретым. Так и нелюбящие люди, сердца которых не согреты христианской любовью. Многие считают себя чем-то, много и часто читают молитвы, часто постятся, созидают храмы Божии и украшают (что само по себе похвально и вид благочестия показывает); но когда их коснется кто-то из бедных, требующих помощи, обманывается, как и тот, кто к холодной печи прикасается, желая от нее согреться, и так отходит с той же печалью и бедой, с которою приходил. Этот случай и рассуждение учит тебя обучаться любви христианской, без которой всякое дело мертво бывает, хотя бы чем-то и казалось пред очами человеческими. Истинная любовь – источник и душа всех добрых дел и христианских добродетелей. Как животное без естественной теплоты не может жить, так всякое доброе дело без истинной любви не может быть живым, а только некий ложный вид показывает. О ложно любящих говорит святой апостол: «Если брат или сестра наги и не имеют дневного пропитания, а кто-нибудь из вас скажет им: «идите с миром, грейтесь и питайтесь», но не даст им потребного для тела: что пользы?» (Як. 2:15-16). Такого рода «любовь» в нынешних христианах часто встречается, такие ласково приветствуют, а на деле оказываются совсем другими. А многие и не стыдятся, видя нужду брата, такие слова произносить: «Что мне за дело до его нужды?» А иные требующих к Богу отсылают: «Бог даст». И если бы этим словом желали, чтобы Бог подал требующему, так как сами не имеют что подать!.. Но отсылают от себя к Богу, так как сами не хотят подать от дарований Божиих просящему. Так-то, любезный читатель, чем более мир приближается к концу, тем больше оскудевает истинная любовь, а с любовью и истинное благочестие умаляется, вместо того лицемерие и ложь умножается.

LXXXI. Видишь яблоко или цветок снаружи красивый, а внутри ядовитым червем поврежденный, который не только человеку не полезен, но и вреден. Так и человеческое дело: хотя снаружи и добрым кажется, но если от сердца, самолюбием, тщеславием и гордостью напоенного, происходит, не только ему не на пользу, но и вредит. Ибо таковой не воздает славы Богу, от Которого все добро происходит; и что Богу одному принадлежит, то он себе присваивает; Божии дарования не к Божией славе, а к своей во зло употребляет и так на том месте, на котором Бога ставить должен, себя, как идола одушевленного, ставит, – и так от Бога отпадает и отступает сердцем и впадает в богомерзкий порок идолопоклонства духовного. Таковы те, которые дают обильные милостыни, созидают Божии храмы, богадельни, но оттуда славы и похвалы человеческой ищут; которые людей учат и наставляют для того, чтобы мудрецами и разумными прослыть, и прочее. И это есть дьявольская кознь и несмысленного и слепого сердца самолюбие. Что Бог дает человеку к славе Своей и для пользы ближнего, то он, самолюбием ослепленный, в собственную свою славу обращает. Но что человек имеет своего собственного, кроме греха? Воистину ничего. Имение, богатство, разум, мудрость наша и прочее – Божии дарования. Как же постыдно Божие добро обращать к своей, а не к Божией славе? О, сколько согрешаем перед Богом и в мнимых наших «добрых делах»! Где думаем быть добру, там истинное зло кроется, так что «грехопадения кто уразумеет» (Пс. 18:13)? Этот случай и рассуждение учит тебя не искать в добрых делах славы и похвалы своей, но «Божие Богу» (Мф. 22:21) воздавать, а не себе присваивать. Если же ищешь славы для себя, то знай, что, как цветок снаружи красивый, а внутри смрадный ни к чему не годен, так и дела твои внешне чем-то и кажутся, а внутри ни на что не годны, но более того, мерзки пред Богом, Который на сердце твое и намерение смотрит, а не на дела.

LXXXII. Видишь, что человек, имеющий чужое богатство, у себя положенное, не гордится тем, не называет себя богатым, не хвалится тем. Так должны и мы поступать, если имеем дарования Божии: считать их не своими, но как бы чужими; не превозноситься ими, но употреблять во славу Божию – ибо они от Бога происходят – и в пользу нашу и ближнего, для чего и поручены нам. Да будет богатство, разум, мудрость и прочее нам на пользу нашу и ближнего, не в похвалу нашу, но во славу и похвалу Тому единому, от Кого произошли, ибо как Он по милости Своей подал их нам, так из-за неблагодарности нашей может и отнять их у нас, как Свое. Тогда подлинно узнаем, как мы бедны, нищи, убоги, наги и ничего своего собственного не имеем, кроме греха.

LXXXIII. Видишь на дереве сухую ветвь, которая сухая потому, что не имеет сока, оживляющего ее. Разумей, что таким бывает и христианин, как ветвь иссохшая, который не имеет живой веры, любовью и прочими плодами жизнь свою показывающей. Такой никакого участия не имеет с Христом, Который есть «лоза истинная» (Ін. 15:1), – ни с истинными христианами, ибо они духовные «члены тела Его» (Еф.5:30); чужд надежды вечной жизни, пока таким остается. Такому судом Своим грозит Бог. «Уже и секира при корне деревьев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, осматриваться, имеешь ли ты веру, которая плодами своими, то есть добрыми делами, себя показывает.

LXXXIV. Видишь, что когда сын ко отцу своему в дом возвратится из чужой страны, отец о сыне и сын об отце радуются преизобильно, ибо друг с другом видятся и взаимно утешаются. От этого случая верою возведи ум свой к дому Отца Небесного, куда истинные христиане, чада Божии, возвращаются из страны мира сего, где из-за грехов наших мы пребываем, как изгнанники. О, как возрадуется верная душа, которая ныне любовью к Богу, своему Отцу Небесному, горит и с пророком говорит: «Когда прииду и явлюся лицу Божиему?» (Пс. 41:3) Когда же после бедственного странствования в мире сем, как стране чужой, возвратится в дом Небесного Отца и явится лицу Божию, то увидит Его «лицем к лицу» (1Кор. 13:12), «увидит Его, как Он есть» (1Ін. 3:2), и поклонится престолу славы Его! Узрит и Отец Небесный возвратившегося из юдоли сей плачевной сына Своего, и воззрит на него милосердными Своими очами, и возрадуется о нем со всею Своею небесною семьею, увеселит его благоприятным лица Своего зрением, упокоит его после трудов и подвигов, утешит после плача и слез. Этот случай учит нас «о горнем помышлять, а не о земном» (Кол. 3:2) и верой возносить сердце наше к Богу, чтобы и мы истинной той радости сподобились благодатью Искупителя нашего Иисуса Христа.

LXXXV. Видишь два яблока, снаружи они равно красивы и приятны, но внутри неодинаковы: одно внутри гнило и смрадно, другое и внутри такое же, как и снаружи. Разумей, что так и дела человеческие. У многих дела внешне одинаково похвальными кажутся, но внутри отличаются, так как не от равного сердца и намерения происходят. Например, один судья не приемлет мзды и правду делает, и другой также от мздоимства удаляется и праведно поступает. И так внешние их дела одинаково похвальны, но внутри могут быть неравными, если один делает то, боясь гнева Божия, который из-за неправды последует, другой же, опасаясь гражданского суда и страха человеческого или стыдясь людей честных, от зла удаляется: такой судья – политик и лицемер, а боящийся Бога – истинный христианин. Один дает милостыню ради любви Божией и ближнего, другой – ради самолюбия и тщеславия: последний тщеславен и самолюбив, а любящий Бога и ближнего истинно милостив. Один у оскорбленного просит прощения, жалея, что ближнего опечалил; и другой также просит прощения у обиженного, но для того просит, чтобы не привлекал его к суду и таким образом беды бы ему какой не учинил: такой самолюбием недугует, а сожалеющий о печали ближнего имеет истинную любовь. Один ласково и учтиво с ближним своим обходится, не желая его оскорбить, и другой также, но в сердце обмануть его думает: первый любит истинно и чистосердечно; последний же лукав и одного нрава с дьяволом, который всячески старается человека обмануть. Один плачет, что или богатство или честь потерял, или не может отомстить врагу своему; другой плачет, что Бога, Творца и Благодетеля своего, прогневал: такая печаль – христианская и спасительная; другого же печаль – мирская и пагубная (2Кор. 7:10). Так и в прочем могут быть равны внешне дела человеческие, но внутри, в сердце, не равны. Мы их, по мнению нашему, равными судим, так как на внешнее только смотрим; но Бог, Который глубину сердца зрит и испытывает, иначе судит, как говорит Господь Самуилу, когда он пришел в Вифлеем помазать одного от сынов Иессеевых на царство, и хотел было помазать Елиава: «Не смотри на вид его и на высоту роста его; Я отринул его; Я смотрю не так, как смотрит человек; ибо человек смотрит на лицо, а Господь смотрит на сердце» (1Сам. 16:7). Этот случай и рассуждение учит тебя тому, чтобы дела твои, которые внешне похвальными кажутся, и внутри, в сердце добрыми были, и всякое бы дело внешнее доброе от сердца доброго происходило, если хочешь Богу угождать.

LXXXVI. Видишь, что немощный, который хочет исцелиться, отдается в волю лекарю и написанные его правила хранит, чтобы не было препятствия действию лекарств. Мы все от природы немощны духовно, более того, смертельно уязвлены от разбойника дьявола, и на пути мира сего лежим уязвленные, и сами себе помочь никак не можем, как это показывается в притче о добром самарянине, который помог израненному разбойниками (Лк. 10:30-35). Если хотим исцелиться от язв греховных, должны предать себя в волю милостивому тому Самарянину, не от Самарии, но от Марии Девы Богородицы пришедшему, Иисусу Христу, да поступает с нами, как хочет; должны и правила Его, в святом Евангелии написанные, хранить, хотя плоти нашей и горестным это кажется. Немощные все за благо принимают и терпят, что лекарями предписано ни будет, если хотят исцелиться. Так должны и мы за благо принимать и терпеть все, что хочет и повелевает нам Врач наш Христос. Иначе спасительное Его врачевание ничем нам не поможет, как и немощному ничем не поможет врачевание лекарское, если написанных правил не соблюдает; только еще хуже будет становиться немощь его. Горестно плоти нашей самолюбие свое оставить и воле Христовой последовать, но этого непременно требует дело исцеления и спасения нашего. Заключаем из этого, что нет истинного обращения и покаяния в тех, которые не хотят самолюбия, честолюбия, славолюбия и прочего плотоугодия оставить, и так остаются и пребывают духовно немощными, неизлечимыми, хотя и предлагается всем спасительное Христово врачевание.

LXXXVII. Видишь, что две вещи всегда попеременно перед глазами находятся: тьма ночью, свет днем; и от природы все избегаем тьмы (ибо никто не хочет во тьме сидеть) и ищем света. Так и две вещи перед душевными нашими глазами находиться должны: грех, тьма душевная; и Бог, Свет вечный. И как от тьмы чувственной уклоняемся к свету чувственному, так от тьмы греховной должны отвращаться и обращаться к Свету, искать Его и просвещаться. Как удаляющиеся от естественного света во тьме находятся, и претыкаются, и ничего не распознают, и всего опасаются, так удаляющиеся от Света Присносущного, Бога, тьмой душевной объяты, претыкаются, и впадают от греха в грех, и так погибают, если не очувствуются, по Писанию: «Ибо вот, удаляющие себя от Тебя погибнут» (Пс. 72:27). Ибо от тьмы этой душевной в вечную и «кромешную тьму, где будет плач и скрежет зубов», как негодные рабы «ввергнутся» (Мф. 25:30); а ищущие Бога и держащиеся Его как сыновья света и дня наследуют вечный свет; и Свет, который ныне верою зрят, тогда узрят «лицем к лицу» (1Кор. 13:12), «и воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). Это рассуждение учит тебя уклоняться от греха, как уклоняешься от тьмы, и искать Бога, истинного и духовного Света, всем сердцем, пока есть возможность искать и находить, как увещевает нас пророк: «Взыщите Господа и укрепитесь, ищите лица Его всегда» (Пс. 104:4).

LXXXVIII. Видишь, что часы заведенные непрестанно идут, и хотя мы спим или бодрствуем, делаем или не делаем, они непрестанное течение имеют, пока механизм не остановится. Так и жизнь наша: от рождения до смерти непрестанно течет и убавляется. Отдыхаем или трудимся, бодрствуем или спим, беседуем с кем или молчим, жизнь наша непрестанно течение свое совершает и к концу своему приближается; и уже ближе к концу сегодня, чем была вчера и позавчера; в этот час, чем была час назад. Так, незаметно для нас жизнь наша сокращается! Так проходят часы и минуты! А когда остановится механизм и перестанет ударять маятник, не знаем того. Промысел Божий скрыл от нас то, чтобы всегда были готовы к исходу, когда ни позовет нас к себе Владыка наш Бог. «Блаженны рабы те, которых господин, придя, найдет бодрствующими» (Лк. 12:37). Окаянны же те, кого найдет в греховном сне погруженным! Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин: 1) что время жизни нашей беспрестанно уходит. 2) что прошедшего времени возвратить невозможно. 3) что прошедшее и будущее не наше, но только то наше, которое теперь имеем. 4) что кончина наша нам неизвестна. 5) Следовательно, всегда, в любой час, должны мы быть готовыми к исходу, если хотим блаженно умереть. 6) Отсюда заключаем, что христианин должен находиться в непрестанном покаянии, подвиге веры и благочестия. 7) Каким хочет быть при исходе, таким должен стараться быть в любое время жизни своей: так как не знает утром, дождется ли вечера, и вечером, дождется ли утра. Ибо видим, что те, которые с утра были здоровы, те к вечеру на одре смертном бездыханны лежат; и те, которые с вечера засыпают, поутру не встают и спать будут до трубы архангельской. А что с другими случается, то с тобой и со мной случиться может, ибо все мы всяким случаям подлежим.

LXXXIX. Видишь спящего человека. Этот случай два образа представляет тебе: 1) Подобие смерти. Как мертвый не видит, не слышит, не беседует и ничего не делает, так и спящий – кроме того, что у спящего жизнь дыханием себя показывает. И сколько раз засыпаем, столько раз подобными мертвецу делаемся. 2) В спящем видишь образ будущей жизни. Ибо как спящий освобождается от всех дел, трудов, попечений; забывает тогда беды, напасти, скорби, болезни и ничего от них не чувствует, так, как бы их и не имел, так сподобляющиеся получить вечную жизнь от всех трудов, бед, напастей и скорбей избавляются. Поэтому вечная жизнь в Святом Писании покоем называется (Евр.4и проч.); и в Апокалипсисе говорится: «Блаженны мертвые, умирающие в Господе; ей, говорит Дух, они успокоятся от трудов своих, и дела их идут вслед за ними» (Об. 14:13). Этот случай учит тебя: 1) Сколько раз отходишь ко сну, столько раз вспомнить о смерти, которой подобен сон, и верой ум свой возвести к вечной жизни, сладкому тому и нескончаемому покою, в котором избранники Божии упокаиваются; и с верой испустить разбойничий возглас ко Христу: «Помяни меня, Господи, когда приидешь в царствие Твое» (Лк. 23:42). 2) Встав от сна, Бога благодарить. 3) В этом веке трудиться в подвиге веры, чтобы по смерти успокоиться.

ХС. Видишь, что сосуд наполненный ничего другого не вмещает. Так и сердце человеческое, которое подобно сосуду. Если оно наполнено будет любовью мира сего и попечением о мирских вещах, не вмещает слова Божия в себя и так бесплодным бывает. Отсюда «забота века сего и обольщение богатства» уподобляется тернию, которым подавляется семя Божия слова, «и оно бывает бесплодно» (Мф. 13:22). Отсюда читаем, что званые на великую вечерю небесного царства «начали все, как бы сговорившись, извиняться. Первый сказал Звавшему: я купил землю и мне нужно пойти посмотреть ее; прошу тебя, извини меня. Другой сказал: я купил пять пар волов и иду испытать их; прошу тебя, извини меня. Третий сказал: я женился и потому не могу прийти» (Лк. 14:18-20). Это значит не что иное, как пристрастие к временным и мирским вещам, которым наполнено сердце, и не принимает, и не вмещает в себя слова Божия. И так человек, исполненный мирской суетой, хотя и слышит проповедуемое и зовущее его Божие слово, но не слушает его, не повинуется ему, и так недостойным себя делает великой той вечери, то есть царства небесного, хотя рабы Божии, пророки и апостолы и проповедники зовут его туда. Этот случай и рассуждение учит тебя беречься от любви мира сего, которою пленяется сердце человеческое, и молить об этом Бога с Давидом: «Отврати очи мои еже не видети суеты» (Пс. 118:37) А если запутался в суете той, стараться всяческим образом от нее избавиться благодатью Божией – да не явишься и ты с отрекшимися недостойным вечери той пресладкой. «Много званых, но мало избранных», – заключает Господь эту притчу (Лк. 14:24).

ХСI. Видишь, что и пустой сосуд ничего не может принять в себя, пока не откроется. Так и сердце человеческое, хотя и освобождено будет от суеты мира сего, но связанное жестокостью, небрежением, унынием, не может принять слова Божия. Поэтому говорит Христос, Ипостасное Божие Слово: «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Всегда Его божественный и пресладкий глас ударяет в сердца наши через слово святое, но не всякий слышит его; не слышит же потому, что ушей сердечных не имеет открытых, о которых Он говорит: «Кто имеет уши слышать, да слышит!» (Мф. 13:9). Должен хотящий слово Божие в сердце свое принять и от того плод сотворить, открыть сердце свое и, как иссохшая земля жаждет дождя, чтобы сотворить плод, так сердце наше должно отворить уста свои и жаждать Божия слова, то есть ненасытно хотеть и желать слово Божие слышать, не по иной какой причине, а для того, чтобы душа духовное приобретала созидание. И как повседневно желает желудок наш пищи и питья, так подобает сердцу нашему, как духовному желудку, всегда желать Божия слова, которое есть душевная пища. Об этом святой Давид говорит: «Уста мои я открыл и привлек в себя Дух, ибо заповедей Твоих я возжелал» (Пс. 118:131). И об этом должно Самого Бога молить, чтобы открыл уста сердца нашего и подал нам эту спасительную жажду.

ХСII. Видишь, что кто чего усердно желает, тот того с прилежанием и ищет. Например, кто желает честь или богатство мира сего получить, тот о том и старается, то в сердце имеет и думает о том. Так, кто желает благочестивой христианской жизни, о том и попечение имеет, поучается день и ночь в слове Божием и молится Богу о том. Ибо благочестивой жизни зеркало есть святое Божие слово, в котором представляется истинное благочестие и нечестие, путь нечестивых и благочестивых. Этим учишься испытывать себя, желаешь ли ты усердно «во Христе Иисусе благочестиво жить» (2Тим. 3:12) или нет в тебе этого спасительного желания. Если нет и не стараешься о том, то непременно никакого благочестия в сердце своем не имеешь и находишься вне числа верных, не имеешь никакого участия со Христом, и имя христианское тебе ничем не поможет.

ХСIII. Видишь, что желающие дойти до некоего града или другого какого места, не стоят, но идут и идут тем путем, который ведет до того места. Так и желающие дойти до града небесного, горнего Иерусалима, не стоят, но идут и идут тем путем, который до того града ведет, то есть путем благочестивым, на котором Вождь есть Христос, за Которым следуют верой и любовью верные Его рабы. Почему же и ты, грешник неисправный, если хочешь спастись и до отечества того небесного дойти, стоишь и не следуешь за Ним? Или, что хуже того, с благочестивого пути сойдя и став на путь нечестивых, идешь по нему, ведущему до ада вечной погибели? – Спрашиваешь, какой, мол, путь благочестивых и нечестивых? – Господь наш указывает тебе его во Евангелии Своем, велит от последнего уклониться, а первым идти. «Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их» (Мф. 7:13-14). Узкий путь есть путь смирения, послушания, терпения, кротости, и отвержения самого себя, то есть воли своей. Широкий путь есть путь гордости, непослушания, нетерпения и самолюбия. Этот к аду, тот к небу ведет. Избирай, каким хочешь идти путем: или узким и низким к небу, или широким и высоким к аду, – а третьего в Святом Писании не видим. Поскольку и в будущем веке, куда все идем, только два места видим, открытые Богом: вечная жизнь, которая будет на небе, и вечная мука, которая будет в аду. Это для того, любезный читатель, предлагается, что многие, даже все хотят спастись, но немногие делают то, чего дело спасения от нас требует. Даже душегубцы, похитители, разбойники, блудники, грабители, лукавые, лживые, пьяницы, клеветники, хульники, злоречивые и прочие хотят спастись. Никто из них не отречется от спасения: но, поскольку идут не тем путем, который к вечному спасению ведет, а идут путем погибельным, который до ада приводит, то и действительного желания ко спасению в них нет. Изрядно и твердо философы учат: кто хочет цели достигнуть, тот и средство, для той цели приличное, хочет и ищет. Например, хочешь, как выше сказано, дойти до какого-то града, ищешь тот путь, который к тому граду ведет; хочешь в немощи здравие получить, призываешь лекаря и прочее. Ибо кто чего действительно и усердно желает, и как выше также сказано, тот усердно и действительно того и ищет. Так, кто хочет усердно и действительно спастись, тот и средства к спасению ищет. Средство к спасению вечному одно представляется нам в святом слове – вера святая, евангельская. Но вера та должна быть живая, а не мертвая. Живость же веры познается от дел добрых. Так как вера эта есть великое добро и сокровище в человеке, то, как добро, добрые и плоды порождает, как дерево доброе плоды добрые творит. Отсюда заключаем, что где нет добрых дел, а вместо того злые, там нет и веры истинной, но вера прелестная и ложная. Такую ложную веру имеющие подобно обманываются, как и те, которые в ночи идут и думают, что они тем путем идут, который к намеренному месту ведет, но, как воссияет заря, узнают свое заблуждение и жалеют. Так и ложную веру, мертвую и бесплодную, имеющие думают, что они христиане, путем благочестивым и спасительным идут, но после познают свое заблуждение и раскаются. И блаженны те, которым еще на пути заря благодати воссияет в сердцах; блаженны те, которые прежде конца своего усматривают свое заблуждение и каются. Такое познание есть начало спасения: ибо так могут они сойти с пути погибельного и взойти верой на путь спасения, который в вечную жизнь ведет.

XCIV. Видишь, что желающие смотреть на солнце обращаются лицом к солнцу, что и о всякой вещи разумеется. Например, человека или какую другую вещь хотим видеть, к тому лицом своим обращаемся. Так желающие видеть Солнце вечное и духовное – Бога, видеть ныне верой, в том веке лицом к лицу, должны непременно обратиться к Нему лицом сердца своего. Бог на всяком месте есть, и потому, где ни ходим, перед лицом Его ходим. Но люди, если не слушают Божиих повелений и беззаконничают, отвращаются от Него и как бы, вместо лица, спину к Нему обращают, как говорит Бог о беззаконниках: «Они обратились ко Мне спиною, а не лицом» (Єр. 32:33); и в Псалмах читаем: «и не представили Бога пред собою» (Пс. 53:5); и еще: «и не представили, Тебя», Боже, «пред собою» (Пс. 85:14), что означает не что иное, как сердце от Бога отвратившееся, Бога не слушающее, не почитающее и презирающее. Как, желая кого почтить, обращаемся к нему лицом, а отвращением лица непочтение и презрение ему показываем, так, отвращаясь от послушания Богу, великое Ему непочтение и презрение являем, хотя того и не примечаем, ослепленные. Так, вместо лица, спину к Нему обращаем. Но когда человек, познав свою беззаконную эту грубость, которую Богу и Создателю своему оказывал, очувствуется и, перестав грешить, покается, и сердечно будет жалеть, что так бесчинно и беззаконно против Создателя своего и Господа поступал, тогда обратится к Богу. И когда в том стоит, и послушания плоды старается Ему показывать, тогда как бы лицом перед Ним стоит и, что Он в слове святом повелевает, слушает и старается исполнять. Так обратившийся и здесь “верою”, и в будущем веке «лицом к лицу» сподобится видеть Бога. Из этого видно: 1) как беззаконно и бесчинно поступаем, когда от произволения грешим. Ибо так, вместо лица, спину к Богу обращаем, что знак есть презрения к великому и страшному Богу. 2) Какое страшное и богомерзкое заблуждение – нераскаянная и безбожная жизнь! Ибо так люди, как бы обратив спину к Богу, а не лицо, ходят и беззаконничают, что страшно и писать, и думать. Но воистину так есть, как Бог сам через пророка говорит: «Они обратились ко Мне спиною, а не лицом». 3) Как велика Божия благость к грешникам, которая такое презрение и непочтение грешников терпит и ожидает их покаяния! 4) Покаяние истинное – это перемена сердца и нравов злых на добрые нравы. 5) Истинное покаяние непременно стыд и сожаление в сердце кающегося соделывает о том, что он так бесстыдно и бесчинно с Богом поступал. 6) Истинного покаяния не может быть, если человек от грехов отстать и Богу послушание оказывать не хочет, но такое покаяние – прелестное и ложное, и потому так кающемуся от него никакой пользы не будет. Ибо каяться и грешить от произволения – вещи противоположные и вместе быть не могут.

ХCV. Видишь восхождение солнца и начинающийся день. Здесь имеешь богатый материал для помышлений о благости Божией и изумления о ней. 1) Когда зайдет солнце под землю и наступит ночь, то кажется, что как бы его уже и нет; когда же восходит опять, как бы вновь Создателем созданное, то приводит тебе на память великое Светило и то, что как оно, так и ты бытие свое получили от Создателя. 2) Приводит тебе на память Солнце праведное, Христа Сына Божия, умершего и воскресшего из мертвых. Как солнце чувственное ходит и встает, так Христос, явившись на земле и совершив великое дело спасения нашего, зашел во гроб и опять восстал. И как солнце, восстав, всю поднебесную просвещает, всех радует и согревает, так и Христос, восстав из мертвых, всю вселенную просветил и свет Свой через апостолов, как лучи духовные, распространил, сердца всех согрел и возвеселил. 3) Показывает тебе будущее воскресение мертвых. Как солнце, зайдя под землю, опять встает, так и тела умерших, в земле погребенные, восстанут, и «праведники воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). 4) Восходит солнце, и обновляется утро. Обновляются и щедроты Божии и изливаются на нас; благость и милость Божия то, что мы не погибли. Восходит солнце, и просвещает, и согревает все. Является и благость Божия, праведника радует, веселит, просвещает, влечет и согревает; грешника лучами любви Своей ударяет и «ведет к покаянию» (Рим. 2:4); и «просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9), “отверзает руку Свою, и насыщает все живущее по благоволению» (Пс. 144:16). От этого случая учимся, любезный христианин, Бога благодарить от сердца за три великие Его к нам благодеяния – за создание, искупление и дивный Его о нас Промысел, и говорить Ему радостным духом: «Слава Тебе, Боже, создавшему нас! Слава Тебе, искупившему нас! Слава Тебе, промышляющему о нас, недостойных! Благословен еси вовеки, аминь!»

XCVI. При восходе солнца выходят люди на дело свое, как поет Псаломник: «Выходит человек на дело свое и на работу свою до вечера» (Пс. 103:23). Этим научаются и христиане выходить на дела свои, Богу угодные, «отвергать дела тьмы, и облекаться в оружия света», творить добро (Рим. 13:12), «ибо мы – Его творение, созданы во Христе Иисусе на добрые дела, которые Бог предназначил нам исполнять» (Еф.2:10).

XCVII. Видишь, что делается, когда солнце от нас отойдет: наступает тьма и покрывает всю поднебесную; человек ничего не может делать, осязает, как слепой, блуждает, спотыкается, и падает, и всего опасается. Так делается с душой человеческой, которую Христос, Солнце праведное, оставляет; тогда она уже никаких богоугодных дел не может творить, как Он Сам говорит: «Без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5). Поскольку покрывает ее тьма духовная, то заблуждается, осязает, как слепая, спотыкается и впадает из греха в грех, пока в ров вечной погибели не попадет, если покаянием не исправится. Оставляет же Христос ту душу, которая сама прежде оставит Его – иначе Христос никого не оставляет, но «просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9). Этот случай учит нас держаться Христа и следовать за Ним верой и любовью – да не обоймет и нас духовная тьма и бедствие это.

XCVIII. Видишь, что человек некий, получивший благодеяние от кого-то, хотя и показывает учтивость перед ним и так перед глазами благодетеля своего благодарит его, но в сердце истинной благодарности и любви к нему не имеет. Эта учтивость его не что иное, как лицемерие, что всякий признать может. Так и лживые христиане: мнятся Бога благодарить, когда в церковь ходят, поют и хвалят Его; но, поскольку страха Его не имеют и не любят Его (что видно от злых дел их и преступления святых Его заповедей, что со страхом Божиим и любовью совместиться не может), то хождение в церковь, песни и славословия их не что иное, как лицемерие, которое Бог, «сердца и утробы испытывающий» (Пс. 7:10), ясно видит, и потому песен, славословия и молитв их не принимает и отвращается от них, пока не исправят сердца своего. Такие христиане подобны тем израильтянам, о которых написал Псаломник: «Они выражали любовь к Нему устами своими и языком своим лгали Ему. Сердце же их не было право пред Ним, и не были они верны завету Его» (Пс. 77:36-37); – и Бог через пророка говорит: «Приближаются ко Мне люди эти устами своими, и устами своими чтут Меня; сердце же их далеко отстоит от Меня» (Іс. 29:13). А так поступая, никакой Богу благодарности и почитания не показывают. Это учит тебя искать благочестия внутри, в сердце, а не в наружности, и почитать Бога не только устами и церемониями, но и сердцем, – что бывает верой, страхом Божиим, любовью к Богу и ближнему, без чего истинного богопочитания быть не может.

XCIX. Знаешь ли, христианин, что делают мореплаватели во время великой бури? Тогда они, не имея надежды к спасению, бросают якорь в глубину морскую и закрепляют его в земле, чтобы таким образом корабль и себя с кораблем спасти; чем и спасаются от потопления. Так подобает делать и христианам, которые в море мира сего в корабле Церкви Святой плавают, и в этом подражать корабельщикам. Когда сатана воздвигает на них бурю искушений, бед и напастей, должны всю человеческую надежду оставлять и прибегать к Богу, сердца свои колеблющиеся и бедствующие утверждать в любви Божией. От любви ли Божией хочет их враг отторгнуть и потопить в глубине грехов и законопреступлений? В любви Божией утверждать кораблик сердца своего должны. В отчаяние ли хочет ввергнуть? В той же любви якорь упования своего и спасения укреплять должны, помня написанное: «Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную. Ибо не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него» (Ін. 3:16-17), – и держась милостивых Божиих обещаний, утвержденных клятвою Его в укрепление колеблющегося сердца нашего: «Живу Я, говорит Господь Бог: не хочу смерти грешника, но чтобы обратился нечестивый от пути своего и жив был» (Єз. 33:11); и еще: «Истинно, истинно говорю вам: слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную, и на суд не приидет, но прейдет от смерти в жизнь» (Ін. 5:24); и еще: «Истинно, истинно говорю вам: верующий в Меня имеет жизнь вечную» (Ін. 6:47); и еще: «Истинно, истинно говорю вам: кто соблюдет слово Мое, тот не увидит смерти вовек» (Ін. 8:51). В этих «непреложных вещах, в которых невозможно Богу солгать, твердое утешение имеем …, прибегшие взяться за предлежащую надежду, которая для души есть как бы якорь безопасный и крепкий, и входит во внутреннейшее за завесу» (Євр. 6:18-19). Если на тебя, возлюбленный христианин, восстает буря бесовского искушения, подражай тогда мореходам и во время напасти колеблющееся сердце утверждай в любви Божией, которою возлюбил нас Бог в возлюбленном Сыне Своем. Да содержит нас эта любовь при любви Божией, когда нас смущает сатана любовью мира сего и замышляет отторгнуть от любви Божией, привлечь же к любви похоти плотской, похоти очей и гордости житейской. Да содержит нас эта любовь и утверждает в надежде, когда тот же враг начнет колебать сердце наше бурей отчаяния и через злые помыслы говорить нам: «Нет спасения тебе в Боге твоем» (Пс. 3:3).

С. Видишь овцу, отлучившуюся от стада своего, которая до тех пор бегает, кричит и ищет стадо, пока опять не найдет его. Так подобает и тому христианину делать, который нерадением и непослушанием отлучился от стада овец Христовых: до тех пор искать, просить, стучать и плакать, пока опять не присоединится к тому; просить и молить Бога с Давидом: «Я заблудился, как овца погибшая, взыщи раба Твоего!» (Пс. 118:176). Отлучается же от стада Христова всякий законопреступник, блудник, прелюбодей, хищник, вор, лихоимец, ростовщик, досадитель, лукавый, клеветник, пьяница, сластолюбец, злоречивый, злобный, и прочие; каждый из таковых есть заблудшая овца, отлучившаяся от стада Христова. Ибо овцы Христовы гласа Христова слушают, как Сам Он говорит: “Овцы Мои слушаются голоса Моего» (Ін. 10:3). И хотя таковые думают, что и они в стаде Христовом, однако по сути чужды его, чужды Христа Самого, чужды жизни вечной, пока истинно не обратятся и не присоединяться к Христову стаду. Этот случай и рассуждение увещевает тебя осмотреться, не отлучился ли и ты от Христова стада своим небрежением. И если приметишь в совести своей это бедствие, не медли обратиться покаянием, плачем и воздыханием, пока еще время не ушло и открыты двери в благословенный двор овец Христовых, в который истинным покаянием и верою входим.

1. Видишь, что юноша и дева в супружество или человек с человеком в дружество вступая, постановляют между собою завет и обещаются друг другу верность хранить до смерти. При этом случае вспомни о завете том, который постановлен между Богом и тобою в святом крещении. Тогда Бог милостивый принял тебя в высочайшую Свою милость верою о Христе; и ты Ему обещался верой и правдой служить до конца жизни своей. От этого случая можешь: 1) Помыслить и удивиться неизреченной благости Божией, что человека отверженного, законопреступника и врага Своего, в такую высокую милость принимает, что во Христе, Господе нашем, сыном Своим делает и вечного царства наследником его определяет в том же Христе, если веру до конца соблюдет, как говорит апостол: «Все вы сыны Божии по вере во Христа Иисуса; все вы, во Христа крестившиеся, во Христа облеклись»(Гал. 3:26-27). 2) Осмотреться, верно ли ты служишь Господу своему, принявшему тебя в милость Свою? Он верен есть и всегда пребывает: «Верен Господь во всех словах Своих и свят во всех делах Своих»(Пс. 144:13). Обещал верных Своих в любви и милости содержать – и содержит; обещал царство небесное им подать – и подает. Ты сохранил ли и хранишь ли Ему верность свою? Не оставил ли ты Его, хотя имя Его исповедуешь? Не отвратил ли сердца своего от Него и не прилепился ли к любви мира сего? Не любишь ли богатства, золота, серебра, чести, славы, сладости мира сего вместо Господа твоего? Оказываешь ли Ему послушание, которого Он от тебя требует? «Оправдался ты в святом крещении именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11): показываешь ли того оправдания плоды? Делаешь ли правду? Освятился тем же великим именем и Духом: хранишь ли себя от всякой скверны плоти и духа? Если приметишь в себе неверность Богу, обратись всем сердцем к Нему с покаянием, сожалением и верой, пока время не ушло, ибо обращающихся принимает Бог – да не отлучишься от Него вовеки к крайнему бедствию своему. Если же обратишься к Нему с истинным сожалением и верой, обратится и Он к тебе с милостью Своей, как говорит через пророка: «Обратитесь ко Мне, говорит Господь Сил, и Я обращусь к вам» (Зах. 1:3). Ибо сама животворящая Кровь Христова, за грешников пролитая, вопиет к Богу за такого грешника, который всем сердцем от грехов отвращается и обращается к Богу; а нераскаянным никакого оправдания не принесет, но в еще большее им осуждение будет, ибо такую высокую и великую благодать презрели.

СII. Видишь, что всякое семя такой плод рождает, каково само есть: ото ржи рожь, от пшеницы пшеница, от ячменя ячмень родится. Так же и у животных: от человека человек, от волка волк, от медведя медведь, от овцы овца, от гуся гусь рождается. И непременно в плоде, из семени рожденном, подобие видится. Например: волк рождает подобного себе волка в хищении, лисица подобного себе лиса в лукавстве, свинья подобную себе свинью в обжорстве и нечистоте. Так и духовное рождение, которым христиане рождаются свыше. Рождаются от Бога, и в них непременно должен плод явиться подобный Богу, от Которого духовно родились. Должны нравами своими уподобляться Отцу своему Небесному, от Которого водою и Духом родились: «подражать Богу, как чада возлюбленные» (Еф.5:1); святыми быть, ибо Он свят, как говорит Он Сам: «Будьте святы, потому что Я Свят» (1Пет. 1:16); быть милосердными, любящими, терпеливыми, кроткими, праведными, и прочее. Ибо от святого, праведного, милосердного, терпеливого, кроткого Бога такие и чада рождаются. Ибо нравы отцовские в детей переходят. Так в плотском рождении рождаемся от грешника Адама грешные чада; от грехолюбивого, гордого, немилостивого, нечистого, неправедного, злобного, гневливого таковые и дети рождаемся; будучи детьми, отца по плоти нравами изображаем. Но кто вновь родился от Бога, тот Бога, как Отца чадо, нравами добрыми изображает: «потому что семя Его (то есть благодать) пребывает в нем» (1Ін. 3:9), – творит нового рождения плоды, плоды правды, святости, любви, милосердия, терпения, кротости, и прочее. «Итак, кто во Христе, тот новая тварь» (2Кор. 5:17). Из этого видно, что христиане, беззаконно живущие, в ветхом рождении пребывают; и хотя крещены, но святого крещения дар потеряли, и так пребывают удаленными от Христа, хотя имя Его и исповедуют, но «делами отрекаются» от Него (Тит. 1:16), – пребывают без надежды вечной жизни, пока в таком состоянии находятся. Ибо новое рождение два величайших плода приносит: первый – отпущение грехов, как говорит апостол: «Омылись… освятились…, оправдались именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11); второй – обновление сердца и духа к послушанию, к творению добрых дел: ибо возрожденный охотно и усердно старается оказывать послушание Богу, сражается против греха, не допускает ему царствовать над собою, плоть распинает со страстями и похотями, подражая Христу. Как от злого змеиного семени, которое враг излиял в сердца прародителей наших (и в плотском рождении все мы с тем же рождаемся ядом), злые плоды происходят – сребролюбие, славолюбие, самолюбие, сластолюбие и, если человек вновь не возродится свыше, им последующее бедствие, проклятие и вечное осуждение, – так последуют духовные плоды, то есть плоды добронравия, от Божия духовного семени, которое зачинается и действует Божиим словом через Святого Духа и в духовном новом рождении возрождает человека, то есть из злого делает доброхотным, и из сына гнева сыном благословения Божия. Ибо от подобного подобное рождается, и злое семя может родить только злой плод, а доброе семя рождает только добрый плод. Каково семя, из которого дерево зачалось и выросло, таковой из него и плод рождается, как говорит Христос: «Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые» (Мф. 7:18). Из этого заключаем правильно, что нет в том христианине христианства, веры, покаяния, благочестия, в котором нет плодов христианства, плодов веры, покаяния и благочестия. Но христианство его, вера, покаяние, благочестие – ложное, прелестное и мечтательное. Его состояние по сути языческое или, скорее, скотское и звериное. Ибо какие нравы в ком являются, таково и состояние внутри сердца его. Какое в том христианство, который хищением уподобляется волку, хитростью – лису, гордостью – павлину, обжорством – свинье, похотливостью – коню. Ядовит, как ехидна. Лют, как лев. Нет добронравия – значит, нет и корня добронравия. Нет плодов добрых – значит, нет и семени доброго. Нет христианских дел – значит, нет и христианства. Нет плодов достойных покаяния – значит, нет и покаяния. Этим случаем и рассуждением учишься, христианин, испытывать себя, находишься ли ты в вере и в числе верных? Из этого можешь познать, что многие, особенно в нынешнем веке, под именем христиан язычниками имеются, как под овечьими шкурами волки.

СIII. Видишь приговоренного и осужденного на смерть или больного при смерти. Рассуждай и смотри, что он тогда делает? Нет попечения о богатстве, чести, славе; не ищет ни на кого суда, всем прощает, чем ни обижен; не помышляет о роскоши и ни о чем, к миру сему принадлежащем. Одна смерть перед душевными его глазами находится, и страх ее сердце его колеблет. Этот случай, любезный христианин, нас увещевает помнить о нашей смерти. Что на братии нашей видим, то и себе с часа на час ожидаем и не знаем, они ли, которых при вратах смерти видим, прежде отойдут, или мы, которые надеемся еще жить на свете. Часто бывает, что надеющиеся продолжить свою жизнь тотчас падают бездыханными и прежде находящихся на одре смертном полагаются во гроб. Ибо все мы к смерти приговорены; всякому Бог в слове Своем святом говорит, что праотцу нашему сказал: “Земля ты и в землю возвратишься» (Бут. 3:19). Почему же не имеем того приговора в памяти? Почему не готовимся к исходу? Почему обещаем себе долго дней – что не в нашей власти, но в Божией только состоит? Почему столько богатства собираем, столько домов строим, столько утех заводим, как будто вечно в мире этом жить надеемся? Почему за честью и славой мира сего гоняемся, которая сегодня или завтра от нас отойдет и сделает нас жалкими, хуже пса живого? Почему язвительными и мстительными челобитными друг на друга наполняем судебные места? Почему друг на друга злимся и проклинаем? Почему друг у друга похищаем добро, друг на друга клевещем, обманываем? Почему чужого ложа беззаконно касаемся и душу и тело наше скверним? Сегодня или завтра позовет нас отсюда глас Божий, который всегда гремит всякому: “Земля ты и в землю возвратишься». О, горе нам, если с этим тяжким бременем отойдем отсюда! Непременно погрузит оно обремененных на дно адово: «там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 25:30). Этот случай и рассуждение увещевает тебя всегдашнюю память о смерти иметь. Она научит тебя во всегдашнем быть покаянии; она не допустит тебя собирать богатства, искать чести и славы и сладострастием утешаться; угасит пламень нечистой похоти; укротит гнев, в сердце твоем дымящийся; увещевает тебя простить ближнему всякие долги согрешений; отвратить руки свои от хищения и язык от сквернословия, злословия, клеветы и осуждения, и устам твоим положит хранение; подвигнет к усердной молитве, воздыханию и теплым слезам. Ибо страх будущего суда и боязнь мучения сердце связывает, и не допускает хотеть того, что Богу противно и к вечному суду приводит, и колеблющуюся и падающую душу удерживает и восставляет, ибо в чем застанет нас Бог при кончине, в том и судит (Єз. 18:20-24,33:20). Блажен и мудр, кто всегда помнит смерть!

CIV. Видишь на суд вызываемых людей: примечай, что они делают? Готовятся, думают, стараются, спрашивают и советуются у искусных в судебных делах; не щадят часто и денег, чтобы на суде не постыдиться и не быть осужденными. Видишь, любезный христианин, что сыновья века сего делают; что стыд и страх временного осуждения в них делает, как сердца их трогает, к какому попечению, старанию и труду их побуждает! Да подвигнет тебя этот случай вспомнить о будущем Христовом суде. Всех нас позовет Христос на суд Свой: «Он назначил день, в который будет праведно судить вселенную» (Деян.17:31); «приготовил Он для Суда престол Свой» (Пс. 9:8). «Всем нам должно явиться пред Судилищем Христовым, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое» (2Кор. 5:10). А когда этот Суд будет – скрыл Бог от нас, чтобы всегда были готовы и в любой день ожидали. «Уже «время близко,… день Господень близок» (Об. 1:3,22:10, Іс. 13:6, Йоїл. 1:15, Як. 5:8-9). «Придет же день Господень, как тать ночью» (2Пет. 3:10). «Когда будут говорить: «Мир и безопасность», тогда внезапно постигнет их пагуба» (1Сол. 5:3). «Как было во дни Ноя, так будет и в пришествие Сына Человеческого: ибо, как во дни перед потопом ели, пили, женились и выходили замуж, до того дня, как вошел Ной в ковчег, и не думали, пока не пришел потоп и не истребил всех, – так будет и пришествие Сына Человеческого» (Мф. 24:37-39). Если к человеческому суду, как видишь, люди так приготовляются, как должны приготовляться мы, которые с часа на час можем явиться пред судом Божиим, и не знаем дня и часа, в который Судия придет и позовет нас на суд. Если стыд перед немногими так смущает человека, насколько большим будет стыд и смущение перед всем светом, перед всем Ангелами и людьми! Если страх временной казни так колеблет сердца людей, насколько более страх вечной муки должен колебать! Ибо всякая временная казнь, как ни велика и ни продолжительна, проходит; вечная же не имеет конца, однажды начавшись, никогда не кончается. Видишь, как хитро люди приготовляют себя к суду человеческому, но к суду Божию не так должно готовиться. Судья-человек не знает дел человеческих и, что видит и слышит, по тому и судит; часто и, взирая на лицо, производит суд, и дары у многих судей много могут. Бог Судья не такой. Он не только внешние наши дела и слова, но и сердечные помыслы знает. Потому не требует свидетелей и обличителей грехам человеческим, но Сам грешника обличит: «Я обличу тебя и представлю пред лицем твоим грехи твои» (Пс. 49:21). На лица не взирает, не смотрит ни на богатого, ни на нищего; ни на господина, ни на раба; по делам, а не по лицам судит всех. Поэтому приготовление к суду Его должно быть не такое, какое к человеческому суду бывает. Но какое? Должно заранее, пока еще Он не зовет, смирить себя, грехи и виновность свою перед Ним признать, самого себя перед Ним обличить и признать от сердца себя достойным любой казни, обещать впредь Ему верой и правдой служить, и в том неподвижно стоять, и так милости Его без сомнения ожидать. Для этого и объявил премилостивый Бог праведный Свой суд, чтобы мы покаялись и, покаявшись, избежали осуждения. Праведный Судия осудит согрешивших не за то, что согрешали, но за то, что согрешали и не покаялись. Этот случай и рассуждение увещевает тебя, христианин, от грехов отстать, начать новую, богоугодную жизнь и в ней постоянным с помощью Божией быть. Да сподобишься с избранными Его овцами по правую Его сторону стать в пришествии Его славном. А на нынешний свет, который в бесстрашии безумном и пагубном без опасения живет, не смотреть. Да не погибнешь с ним.

1. Видишь, что когда идем по направлению к солнцу, тень за нами идет; и чем поспешнее к солнцу от тени убегаем, тем быстрее тень за нами бежит и большей становится. Так и люди благочестивые. Приближаются они к Богу, последует за ними и слава; и чем более к Богу приближаются, тем более и слава за ними следует. И хотя они от славы убегают, но слава за ними бежит, и от нее уйти не могут. Напротив, когда идем в противоположном солнцу направлении, тень как бы от нас убегает; и чем далее от солнца отходим, тем более тень от нас отступает. И хотя бежим за тенью, но достигнуть ее не можем: всегда от догоняющих ее она убегает, как бы за нею ни гнались. Так и люди миролюбивые: чем они более от Бога удаляются, тем более от них удаляется слава; и чем более гоняются за славой, тем более бежит от них слава. Это учит тебя искать и приближаться к Богу смирением, молитвой, обучением христианским добродетелям и учит презирать мира сего славу. И тогда будешь иметь славу, хотя ее и не желаешь. Ибо не тот славен, кого мир славит; но тот, кого Бог прославит. Прославляет же Бог того, кто Его прославляет, как говорит Господь: «Я прославлю прославляющих Меня, а бесславящие Меня будут посрамлены»(1Сам. 2:30).

CVI. Видишь еще, что тень не имеет ничего в себе: ни жизни, ни тела, ни движения, но только подобие тела; и тотчас исчезает, когда скрывается солнце. Так и человек; и он ничто есть без Бога. Пока Бог его содержит, направляет и просвещает, считает себя за нечто и кажется таковым; но когда Бог свет Свой скроет и жизненную силу отнимет, тотчас исчезает. Об этот говорит пророк: «Подобно призраку ходит человек» (Пс. 38:7), «и дни его, как тень проходят» (Пс. 143:4). Этот случай учит тебя познавать свое ничтожество и смиряться, что есть начало христианской премудрости.

CVII. Видишь еще, что чем более приближается солнце, тем более уменьшается тень. Так и благочестивое сердце: чем ближе приходит к нему Бог со Своим светом и дарованиями, тем более он познает свое ничтожество и смиряется перед Богом и людьми, себя малейшим считает. Напротив, чем далее отходит солнце, тем большая бывает тень; как заходит солнце, великая тень делается; зайдет солнце, исчезнет и тень великая. Так и человек: насколько удаляется от него Бог, настолько в сердце своем возносится и величается; насколько же человек возносится, настолько от Бога удаляется, и Бог от него; и как тень исчезает, когда солнце скрывается, так исчезают и те, которые считают себя великими, когда Бог от них скроется. От этого случая учимся, христиане: 1) Истинное смирение от истинного благочестия неотлучно и всегда с ним сопряжено. 2) Чем благочестивее сердце, тем оно смиреннее. Ибо чем более просвещается человек благодатью Божией, тем более видит свое недостоинство, подобно тому, как чем более просвещаемся естественным светом, тем более усматриваем пороки на лице, руках и сор в доме. Отсюда, видя свое недостоинство, человек смиряется. 3) Если в сердце нет смирения, но даже гордость имеется, то в нем нет и благочестия. Ибо такой человек не познает своего недостоинства, поэтому и благочестие в нем не вмещается. Ибо истинное благочестие без Бога быть не может: «гордым Бог противится», по Писанию (1Пет. 5:5). 4) Такое сердце, которое не старается познавать свое недостоинство и в гордости своей пребывает, в конце концов исчезает и погибает, как тень после захода солнца исчезает. 5) Этим учимся истинного благочестия искать от познания нашего недостоинства, то есть, если хотим истинное благочестие в сердце иметь, должны всячески познавать свое недостоинство и ничтожество и так смиряться, чтобы и на нас призрел Господь, «на смиренных призирающий», и подал благодать Свою. 6) Поскольку глубоко растленное сердце имеем и от природы имеем слепоту душевных очей, и потому не можем видеть бедности нашей и окаянства, то должны воздыхать к Богу, чтобы Он Сам нас просветил и показал нам наше окаянство. Тогда познаем, что мы сами по себе подобны тени, движущейся за телом, которая тогда движется, когда тело движется; тогда стоит, когда тело стоит; отступает тело, отступает и она.

CVIII. Видишь, что сын, поступивший с отцом своим грубо и его оскорбивший, горько плачет и ругает себя, жалея, что отца своего, от которого рожден и воспитан, прогневал и оскорбил. От этого случая должны мы, христиане, учиться истинному покаянию: «печаль ради Бога» иметь, которая «производит неизменное покаяние ко спасению» (2Кор. 7:10). Если жалеем и плачем, что отца по плоти оскорбили, от которого только родились и воспитаны мы, и праведно то делаем, – насколько больше жалеть, печалиться и неутешно плакать мы должны, что прогневляем Бога, Небесного Отца, от Которого отцы наши и мы созданы, образом Его почтены, по падении восставлены и бесчисленными благами одарены и одаряемы. Воистину великая слепота и злоба оскорблять Того, Который весь есть Любовь! Это сатанинская кознь, злобою на Создателя и образ Его дышащая, который, будучи не в силах ничего Богу сделать, на образ Его устремляется и тем хочет оскорбить Его! Человек слепой, как рыба на удочку, за прелесть вражью хватается и ему соизволяет; и так, слушая совета вражьего, Бога, Создателя своего, не слушает и оскорбляет. Чего Бог не сделал для нас? Какого добра не показал? Создал нас, образом Своим почтил нас, мир этот прекрасный создал для нас; велит солнцу Своему сиять для нас и дожди посылает, питает, одевает, сохраняет нас. Но мы оскорбляем Его, не слушаем Его, не любим такого великого Благодетеля. Не великая ли это бесовская злоба и обман ума нашего? Погибли мы бесовским коварством и лишились Его милости; но Он и тогда не оставил нас, не потерпел видеть нас в погибели лежащих, не отринул нас навеки от Себя, как непотребных; но умилосердился над нами, послал нам спасение, погибшим, и избавление плененным, и восстановление падшим. Как? Не через Ангела, не через человека, но через кого? Через «Сына Своего Единородного. Того подал нам на спасение наше и избавление; Того ради нас не пощадил, но за нас предал Его», – вопиет всей вселенной святой апостол (Рим. 8:32). “Духа” Своего “Святого” хочет дать нам и “подает” верующим и «просящим у Него» (Лк. 11:13). Что еще может Бог сотворить нам более этого? Какое добро и благодеяние подать нам? Но мы все равно не любим Его, не любим так возлюбившего нас; не почитаем Его, так высоко почтившего нас. Воистину не может быть большей злобы и ослепления! Все Ангелы святые со страхом поклоняются Ему, почитают Его и поют Его (Іс. 6:2-3), – человек же ослепленный, «прах и пепел» (Бут. 18:27), столько благодеяний и милостей Божиих познавший на себе, не делает того, но раздражает Его бесстыдно!.. Так бесовская хитрость ослепила ум наш! Если бы кто тебя, христианин, питал, одевал, согревал, берег, сохранял и, как дитя свое, любил; и ты бы его не почитал, презирал и всякую грубость показывал ему: не великое ли бы было безумие и бесстыдство твое? Воистину бы все видящие удивлялись безумию твоему. Знай точно, что такое бесстыдство показываем мы Богу нашему, когда Его не слушаем, грешим и раздражаем Его. О, воистину лучше света лишиться, во гноище и ранах лежать, в темнице заключенным быть, окованным быть, сто раз умереть, нежели Бога, вечную Любовь, Благодать, Благость, Святость, Истину, Правду, Милосердие, Начало и Источник всех благ, хотя бы мало прогневать!..

CIX. Знаешь, христианин, что когда хотим чужое добро употребить, например, или пищи вкусить, или питья напиться, или иного чего по необходимости взять, – у хозяина спрашиваем и просим дозволения, и приняв добро его, благодарим его: так обыкновенно везде люди честные поступают, и так быть должно. Так подобает христианам поступать, когда хотят пищи, питья и других благ мира этого. Все Божие есть: пища, питье, одежда и прочее. Бог есть властелин и хозяин мира и всего, что ни имеется в мире. Следовательно, с благословения Его должны мы все, что хотим употребить, принимать и молитвою испрашивать, если не хотим против Него согрешить. Ибо чужое употреблять без хозяйского дозволения грешно, как это всякий может признать. Бесспорно то, что Бог никому не отказывает во благах мира этого и самым нечестивым подает. Но христиане должны Подателя знать, и у Него благословения просить на их употребление, и за то Его, как Благодетеля, от сердца благодарить. Отсюда следует: 1) Что худо те христиане делают, которые без молитвы и благословения Божия начинают есть, пить и прочие блага употреблять. Знать такие не знают, откуда всякое добро происходит, и, Дающего не зная, не благодарят Его. Так они уподобляются язычникам, не знающим истинного Бога и Творца всех благ, или даже бессловесным скотам, которые без всякого рассуждения едят и пьют, что перед собой видят. 2) Те, которые довольствуются благами Божиими и не благодарят Благодетеля, показывают свою к Благодетелю Богу неблагодарность, что есть великий грех. 3) Худо просить благословения на объедение и пьянство, также на одежду для щегольства и величания, ибо Бог позволяет пищу и питье употреблять нам, но запрещает объедение и пьянство. Также подает одежду нам для потребности нашей, а не для славолюбия. Для прикрытия наготы и согревания убогого тела нашего, а не для самохвальства и величания. Словом, позволяет угождать плоти, позволяет голодную питать, нагую одевать, согревать, упокаивать утружденную, но не в похоти ее, как апостол учит: «Попечения о плоти не превращайте в похоти» (Рим. 13:14). 4) Беззаконно и бесстыдно и на то просить благословения у Бога, что от неправды и хищения собрано. Бог не велит нам неправды делать и хищение запрещает. Нет там и благословения Божия, где неправда и хищение есть, но вместо того проклятие: ибо закон Божий разоряется и Законодавец презирается.

СХ. Видишь, что желающие научиться искусству, наукам и мирской мудрости, поступают в училища и обучаются у учителей искусных, слушают их наставления и внимают правилам, поступая по ним: иначе не могут научиться, если по наставлениям и правилам учителей не будут поступать. Так подобает христианам – ученикам Христовым – учиться у Христа, Который есть Ипостасная Божия Премудрость, «Который сделался для нас премудростью от Бога» (1Кор. 1:30), если хотят духовной и небесной мудрости научиться, как Сам Он говорит: «Научитесь от Меня» (Мф. 11:29),– должны внимать святейшим и истиннейшим догматам Его, наставлениям и правилам Его, которые подаются нам во святом Евангелии Его, божественном и небесном училище. Святые догматы и правила Его учат нас истинному покаянию, вере, смирению, любви, терпению, кротости, и прочему. В этом и состоит христианская духовная мудрость, которая пред миром презренна и умалена, но пред Богом честна и возвеличена. Искусные учителя, преподавая правила наук, показывают и образ, как по правилам тем поступать; ибо правило само без наглядного образа и дела немного пользы приносит, и почти никакой. Желая научить учеников своих, учителя их и показывают на деле, чему правила учат, чтобы, взирая на правила и дело, лучше научились по правилам поступать. Так, христианин, и Христос, небесный и премудрый наш Учитель, сотворил. Не только догматы небесной Своей премудрости предложил нам, но и образ подал, как говорит: «Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:15). Учил смирению, терпению, любви, кротости и прочим добродетелям – и благоволил Сам это делом показать, когда нас ради смирился даже до омовения ног ученикам (Ін. 13:5); терпел и был «послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:8); возлюбил врагов и за них молился: «Отче! Прости им» (Лк. 23:34); и так показал нам совершенный и живой образ богоугодного жития, в чем истинная есть мудрость. Этой премудрости подобает нам учиться у Учителя нашего Христа, если хотим быть учениками Его, то есть христианами. Ибо христианин есть не что иное, как ученик Христов. Поэтому в начале христианства христиане назывались «учениками», как читаем в Деяниях Апостольских (Деян.6:1–2, 9:1, 11:26, 29 и проч.). Если учениками Христовыми называемся, то непременно должны мы у Него учиться – чему же? Тому, чему Он и словом и делом учит: иначе напрасно и учениками называемся, если не учимся. Ибо ученик у учителя своего учится тому, чему он учит. Смотри, христианин, учишься ли у Христа христианской мудрости, без которой всякая мудрость безумие есть? Учишься правильно и красиво говорить: но учишься ли у Христа правильно и красиво жить? Учишься природу вещей познавать, землю размерять, звезды считать: но учишься ли немощь твою и бедность естества своего познавать, краткость дней своих мерить и грехом растленное сердце свое очищать? Учишься по-французски, по-немецки, по-итальянски говорить: но учишься ли по-христиански жить? Когда нет того, то знай, что все твое старание суетно и мудрость твоя безумие есть, и никакой пользы тебе не принесет, и не сотворит тебя блаженным, хотя ею и утешаешься. Но может быть противишься Христу или учению Его святому, хотя и учеником Его называешься? Какая польза от имени без самой вещи? Совсем никакой. Что имя христианское без обучения христианского? Ибо образ без самой вещи не иное что, как прелесть и обман. Христос смирился ради тебя – смотри, не гордишься ли ты? Христос обнищал ради тебя – смотри, не ищешь ли ненасытно богатства мира сего, не хочешь ли прославиться на земле? Христос Себя ради тебя не пощадил – смотри, не жалеешь ли ты подать куска хлеба или одеяния ближнему своему? Христос за врагов Своих молился – смотри, не злишься ли на оскорбивших тебя и любишь ли тех, которые тебя ничем не обидели? Христос заушен и оплеван был ради тебя – смотри, не мстишь ли ты кому за противное и укорительное слово? Христос скорбь и болезнь имел – смотри, не живешь ли в сладострастии? Христос терновый венец носил – смотри, не хочешь ли ты венчаться славой мира сего? Христос о наших грехах плакал – смотри, ты о своих плачешь ли? О, сколь далеко отстоишь от общества христианского и Самого Христа, если не только не учишься у Христа, чему Он и словом и примером Своим учит, но и противишься Ему! Не только тот противится Христу, кто противно слову Его святому учит, но и тот, кто противно учению Его, житию Его живет. Не учишь против слова Его – хорошо; но смотри, не поступаешь ли в жизни своей против Христа? Ибо Он не только небесным догматам учит нас, но и небесному и святому житию и во образ Себя в том подает нам. Итак, хотя и не учим противно Ему, но не хотим по правилам Его и образу святого Его жития поступать – противимся Ему. Осмотрись, возлюбленный христианин, пока время не ушло, и воздыхай к Нему, чтобы Сам Он исправил сердце твое и наставил на путь Свой. Не смотри, что нынешний свет делает, но смотри, чему Христос учит и словом и делом, если не хочешь навечно заблудиться и погибнуть. Поверь, что день ото дня умаляются сыновья царствия Божия и умножаются сыновья неприязненные; грех час от часу усиливается, и соблазн более и более умножается. Помни, что Христос в Евангелии всем говорит: «Я Свет миру; кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме, но будет иметь свет жизни» (Ін. 8:12). Отсюда, без сомнения, заключаем, что непременно во тьме ходят, хотя бы и мудрыми казались, те, которые не идут во след Христа, то есть не подражают Его смирению, любви, терпению и кротости. Ибо слово Христово не ложно, а истинно и, как сказано, так и есть, потому что Он Сам «есть… истина» (Ін. 14:6).

CXI. Видишь, что впавший в погрешность перед монархом и подлежащий по законам осуждению смертному, не имея никакой надежды, прибегает к любезному другу монаршему, ходатайству которого себя вверяя, надеется и от монарха милость получить; а как надеется, так и получает милость от него через ходатая своего. Отсюда в получившем милость следует: 1) утешение и радость в сердце; благодарение и любовь к благодетелю своему; 2) надежда на благодетеля, такого сильного и милостивого; 3) страх, как бы не оскорбить и не прогневать его, и так бы милости его не лишиться. Примечай, возлюбленный христианин, что сыны века сего делают, когда хотят от временной беды избавиться и временную милость у подобных себе людей получить. От этого случая учимся мы, христиане, что есть евангельская святая вера, которую имеют истинные христиане в Господа нашего Иисуса Христа. Мы все, то есть весь род человеческий, согрешили перед Царем нашим Богом, по Писанию: «все согрешили и лишены славы Божией», и так «заграждаются всякие уста, и весь мир становится виновен пред Богом» (Рим. 3:23,19). Так по закону правды Божией неизменной подлежали все вечному осуждению и вечной казни за свою вину. Но благость Божия, все премудро устраивающая, изобрела нам путь спасения чудным образом. Сын Божий, благоволением Небесного Своего Отца, человеком ради людей стал, и смертью правде Божией вместо нас удовлетворил, и так между Богом праведным и нами, согрешившими, Ходатаем сделался. Если кто этому всесильному и милостивому Ходатаю себя вверяет, свое сердце Ему отдает и имя свое имеет написанным на небесах (Лк. 10:20), тот от Бога милость получает, освобождается от грехов и казни, последующей грехам, означается праведным так, как бы он никакого греха не сотворил: ибо оправданием Христовым, которое Он для верующих во имя Его неповинною смертью и страданием заслужил, как царскою багряницею, одевается и так чистым, праведным и святым пред чистейшими Божиими очами бывает, как об этом богомудрый Павел в лице всех верных говорит: “Который (Христос) сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением» (1Кор. 1:30). Получает же христианин великую сию и непостижимую милость от Бога как дар, верой одной, без всяких заслуг своих, но ради одних заслуг Христовых. Ибо что согрешивший и праведно осужденный заслужить может, кроме гнева и проклятия? Отсюда в том, который так во Христа сердечно верует и такую милость Божию в сердце своем чувствует, последуют непременно: 1) Утешение и радость, ибо вера без того не бывает. Ибо как не утешаться и не радоваться тому, кто вечному гневу Божию и осуждению подлежал, но такую милость, как дар, получил от Него? 2) Благодарность и любовь сердечная. Ибо как не благодарить такого Благодетеля и не любить Его за такую великую благость? 3) Смирение. Так как такой милости от Бога удостаивается не по своему достоинству, а по одной благости Его и заслугам милостивого Ходатая. 4) Страх Божий, чтобы Бога опять не прогневать и так бы милости Его не лишиться. 5) Молитва, чтобы Бог в благодати Своей содержал его и благодатью Своею сохранял от греха, дьявола и прочего. 6) Высокое почтение к спасительному Христову смотрению, воплощению, страданию и смерти: ибо этим одним от великого бедствия избавился и великой милости Божией удостоился. 7) Несомненная надежда вечной жизни: «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего» (Рим. 8:32)? Так с апостолом рассуждает и заключает верная душа: вдруг, мол, если согрешу, такую милость получив от Бога и без всяких заслуг оправдавшись, опять потеряю то оправдание? Отвечает такому апостол святой Иоанн: «А если бы кто согрешил, то мы имеем ходатая пред Отцем, Иисуса Христа, Праведника; Он есть умилостивление за грехи наши, и не только за наши, но и за грехи всего мира» (1Ін. 2:1-2). То есть: согрешивший не должен отчаиваться, а тотчас обратиться и прибегнуть к милостивому Ходатаю Иисусу Христу, признать грех свой со смирением и просить у Него прощения и милости, чтобы опять принял в общество верных Своих. Ибо не истощились щедроты Его и кающимся и стучащим в двери милосердия Его открываются. Однако должно крайне беречься от греха: хотя и непостижимо велика для грешников Божия милость, – не станем согрешать против милости Божией, чтобы, вместо милости, правосудие Его на себе не узнать. Без сомнения милостив Бог, но и праведен: и кто, уповая на милость Божию, не перестает грешить, тому опасаться надо, чтобы не испытать на себе праведного суда Его. Ибо «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7). Отсюда заключаем, что в ком нет плодов веры, то есть добрых дел, тем более в ком есть злые дела, бесстрашная и закону Божию противная жизнь, в том нет истинной сердечной веры, а есть только устная, ложная и обманная, хотя бы проповедовал и учил вере. Такой верой, особенно в нынешнем веке, исполнены уста премногих христиан, которые устами исповедуют и проповедуют Бога, но в сердце безбожие имеют и «делами отрекаются» от Него (Тит. 1:16).

СХП. Видишь образ распятого на древе крестном Христа. Сколько здесь для тебя, христианин, назидания, сколько поучения в деле христианского благочестия. Для этого и представляет нам Святая Церковь страшное и спасительное это зрелище, чтобы на него взирая, верою взирали на Христа, нас ради распятого, вспоминали, чем мы были и чем силою распятого Христа сделались. Представляет оно нам: 1) Неизменную Божию правду. Видим здесь, что правда Божия нарушиться не может, но требует непременно, чтобы вечный и святой закон Божий сохранялся в целости и не был нарушаем, или чтобы законопреступник достойно наказан был. 2) Тяжесть греха и гнев Божий за грехи наши. Легко человек может согрешить, но через всю вечность в геенском огне очищать грех свой будет, если здесь покаянием и верой во Христа не очистится от него. Тяжек грех, ибо никто его отнять от нас не мог, кроме неповинного Христа, Сына Божия. Неумолим гнев Божий за грехи, ибо для умилостивления Его потребно было умереть за нас Христу Сыну Божию, и так за нас правду Божию умиротворить, которую мы грехами нашими раздражили, – чего никто, кроме Него, сделать не мог. Отсюда, христианин, учись познавать гнев Божий за грехи и так избегать греха, ибо видишь в образе распятия Христова и прочих Его спасительных страстей и слышишь из истории евангельской, как Христос, Сын Божий, неповинный, ужасно мучим был за грехи наши. Если же в каком грехе находишься, постарайся отстать от него, чтобы не подпасть вечному суду и гневу Божию и за все свои грехи в гееннском огне без всякого послабления не страдать. От ужасного страдания Христова познавай, сколь великий гнев Божий возгорится на нераскаянных грешников, которые такую Божию благодать презрели и не хотели каяться, перестать грешить и к Богу обратиться, – а особенно на тех, которые Бога исповедуют, закон Его слышат и волю ведают, но делами своими отрекаются от Него. Не только слово изобразить, но и ум понять не может бедствия того, возлюбленный христианин! Неизреченная и непостижимая милость Божия явилась к нам в том, что Сына Своего Единородного ради спасения нашего не пощадил. Но милость эта в ужасный гнев обратится для тех, которые не хотели милости той принять и употребить во спасение: «Бог поругаем не бывает», – учит апостол. Христос Сын Божий и Бог во плоти Своей так поруган, осмеян, обесчещен, уязвлен и мучим был за грехи наши, что и помыслить о том ужасно. Как же презревшие это великое дело смотрения Его, за свои грехи, которыми правду Божию раздражили, мучимы будут в гееннском огне! Милостив Бог, и везде в святом Писании милость Его проповедуется, но для кающихся и обращающихся от грехов к Нему. А некающиеся правду Его и праведный Его гнев на себе непременно познают. И чем кто более грешит, тем более на себе узнает гнев Божий, по неложному учению апостола: «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:5-6). 3) Представляет нам это зрелище безмерную благость Божию и беспримерное Его к нам милосердие: так как ради спасения нашего Сына Своего Единородного не пощадил, но на смерть предал Его. Поскольку сами мы, согрешив, не могли спастись, не могли раздраженную грехами нашими правду Божию никакой жертвой вознаградить, грехов наших очистить и оправдаться, потому для совершения этого великого дела Сына Своего послал в мир, дабы мы благодатью Его от грехов наших очистились, веруя в Него, и так бы спасение получили, которое в Адаме потеряли. «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16). Взирая на образ распятия Христова, христианин, помысли о непостижимой благости и человеколюбии Небесного Отца и от чистого сердца благодари Его за это великое Его о нас смотрение. Взирай верою и на распятого Христа, воскресшего и сидящего справа от Отца, и проси от Него исцеления греховных язв, как некогда взирали израильтяне на вознесенную змею в пустыни и исцелялись от укусов змеиных. «И как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому, дабы всякий, верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:14,15). Отсюда черпай утешение печальному сердцу твоему, которое совестью и страхом сокрушено из-за множества грехов. Если Бог Сына Своего не пощадил ради нашего спасения, неужели нас, согрешивших и кающихся, и просящих прощения, ради Него не пощадит и не помилует? Этим утверждай веру свою и без сомнения на милость Божию надейся, если истинно, обратившись от грехов, каешься. 4) В распятом Христе видим, христиане, безмерную Божию премудрость: ибо там путь к спасению нашему изобрела, где, казалось, никакого не было спасения. Ибо непременно следовало человеку, согрешившему против Бога вечного, навечно казненным быть, по силе правды Божией. Но Божия премудрость изобрела такое средство, которым и правда Божия свое требование удовлетворила, и милосердие Его над согрешившим человеком исполнилось. Христос, Сын Божий безгрешный и Бог во плоти, за грешников пострадал и умер, и так раздраженную правду Божию за них вознаградил, а так и грешникам к милосердию Божию дверь отворилась. Правда Божия этой святейшей жертвой удовольствовалась, и милосердие Его место возымело для спасения человеческого. Отныне человек согрешивший – благодатью Божией и милосердием Его спасается; и правда Божия неизменна пребывает. Так премудростью Божией и правда Божия, и милосердие Его в страдании и распятии Христовом исполнились. Древом запрещенным клятва вселилась в нас (Бут. 3), и древом Крестным мы искуплены от клятвы и получили благословение (Гал. 3:13-14): “ранами Христовыми мы все исцелились» (1Пет. 2:24) и смертью Его ожили; скорбью Его мы утешились и Его бесчестием славу получили; страданием Его наше страдание отнялось, и смертью Его наша смерть умертвилась; Кровью Его наши долги загладились, и Его совершенной правдой мы оправдались. Так все возможно Всемогущему, премудрому и благому Богу нашему. Благословенный Господи, во все века, слава Тебе! 5) В этом спасительном изображении видим, возлюбленный христианин, вольное Сына Божия ради нас послушание, смирение глубочайшее, превеликое терпение и кротость. Волею ради нас благоволил быть «послушным даже до смерти,… смерти же крестной” (Флп. 2:8); волею ради нас смирился Господь славы так, что большего смирения быть не может; волею ради нас претерпел такое бесчестие и страдание, больше которого не может быть; и не только претерпел, но и молился за врагов своих: «Отче! Прости им» (Лк. 23:34). Все же это Он сотворил из любви к Небесному Своему Отцу и к нам, подлым рабам Своим, чтобы Его, грехами нашими раздраженного и огорченного, вольным своим страданием умилостивить и нас, раздраживших и огорчивших, в милость Его привести, правде Его за нас удовлетворить и нам милость заслужить, проклятие с нас снять и благословение нам подать. Так сделался Он Ходатаем между Богом разгневанным и нами, прогневавшими. От Его послушания, смирения, терпения и кротости должны и мы учиться усердному послушанию, смирению, терпению и кротости, если хотим не напрасно христианское имя носить и Христовыми быть (Гал. 5:22-26).

СХШ. Видишь, что человек, потеряв золото, серебро, камень драгоценный или честь, – сокровище свое, которым утешался, ищет его со всяким старанием и желанием, чтобы опять найти потерянное. Примечай, что сыны века сего делают, когда хотят сокровища свои отыскать, которые с великим трудом ищут, с великим попечением хранят, но не долго содержат и вскоре с неизреченной печалью оставляют, оставляя свет этот. Примечай, говорю, возлюбленный христианин, как люди временное, тленное и, по правде сказать, обманчивое сокровище ищут, в котором сердце их пребывает. От этого случая и примера сынов века сего учиться мы, христиане, должны искать сокровища христианского, которое есть Бог со всеми благами Своими. А где Его искать нам? В городе, или на поле, или в пустыне? Нет! Бог никаким местом не заключается, и ни от какого места не отлучается, но везде есть. Где же Его искать? Христос говорит: «Вот, царствие Божие внутри вас» (Лк. 17:21). А где царствие Божие, там и Бог со Своими благами. Как это неоцененное сокровище искать? Многие изобретают многие средства к тому. Мы да внимаем следующим: 1) Отречься от самолюбия, так как оно от Бога удаляет всякого. Через самолюбие и прародители наши от Бога отпали, когда заповеди Божией ослушались, воле своей последовали, и захотели чести, Богу одному подобающей, и так потеряли ту честь, которою от Бога высоко превознесены были. 2) Должно волю свою воле Божией покорить и Его святому и премудрому Промыслу отдать себя, да делает с нами, как изволит, и, каким хочет, нас путем ведет – гладким или неровным, веселым или печальным, – как поступает искусный лекарь с немощным, который на волю его отдается и так исцеляется. 3) Если хотим Бога искать, то не должны искать в мире сем чести, богатства и славы. Поскольку Бога искать и чести, или славы, или богатства мирского искать вместе невозможно. Ибо сердце человеческое раздвоенным быть не может, но или к созданию, или к Создателю только прилепляется; и когда к созданию прилепляется, то отпадает от Создателя; а когда к Создателю пристает, то отлучается от создания. Как, хотя два глаза имеем, не можем смотреть вместе и на небо и на землю, и взад и вперед, – тем более, одно сердце имея, не можем и к Богу прилепляться и к созданию. Надо непременно или Бога оставить и искать создания или создание оставить и Бога искать; или к Богу на небо смотреть или к созданию на землю; или Бога пред собою иметь и смотреть на Него верою или отвратиться от Него и смотреть к созданию – одно из двух надо избрать и искать того. Верно слово Христово и истинно есть: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Кто честь мира сего, или славу, или богатство, или что иное от мира сего сокровищем своим считает, к тому и сердце свое прилагает, то замышляет, о том печется, старается, думает, желает и ищет старательно. Кто Бога сокровищем своим единым имеет, тот все, что помимо Бога есть, позади оставив, к Нему одному сердцем, мыслью, старанием, попечением и желанием стремится, и хотя много препятствий от мира, плоти и дьявола ему бывает, однако, по подобию огня, кверху всегда стремится и к желаемому своему сокровищу изо всех сил понуждает себя восходить и восходит. Ибо Духа удержать, остановить и отвратить никто и ничто не может. 4) Нет удобнейшего пути ко взысканию и обретению великого и высочайшего Бога, как истинное и сердечное смирение. Бог, будучи благ и милосерден, ничем так не преклоняется и ничто так не милует, как смиренное и сокрушенное сердце. «Жертва Богу дух сокрушенный: сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит» (Пс. 50:19). Об этом во многих местах Святого Писания свидетельствуется, что Бог смиренное сердце привлекает к себе Своею благодатью. От смирения же сердечного неотлучна бывает духовная нищета, то есть познание и признание своего недостоинства, ничтожества, подлости и окаянства во всяких вещах, телесных и духовных: ибо нищий духом всего себя недостойным признает за свое ничтожество. Так же неотлучно терпение истинное и кротость: ибо всякого злополучия достойным себя признает и злотворящим не мстит, считая себя того достойным. К таковому смиренному сердцу Бог приходит и исполняет его Своею благодатью. 5) К этому средству принадлежит молитва усердная, которая не в одних словах и чтении молитв, но в «духе и истине» состоит (Ін. 4:23). Поищем, любезный христианин, этого вечного и неоцененного сокровища со всяким нашим усердием и старанием, чтобы здесь, в этом веке его отыскав, и в будущем его иметь без конца. Если временное, скорогибнущее, обманчивое и бездушное сокровище люди так усердно ищут; насколько более Бога, Который есть Жизнь вечная, радость и веселье вечное, прилежно и всяким образом искать должно. Если же будем искать Его, то найдем; если же оставим Его, то и Он оставит нас навсегда, как царь Давид Соломону, сыну своему, говорит: «Если будешь искать Его, то найдешь Его, а если оставишь Его, Он оставит тебя навсегда» (1Хрон. 28:9). Только здесь Он ищется и находится ищущими Его, а по смерти уже нет никакого способа к тому. Кто здесь не найдет, тот вовеки останется без Бога, без Которого, как Жизни и Источника жизни, не что иное будет такому, как вечная пагуба и смерть.

CXIV. Видишь, что кто в дружбу с царем земным войти удостоится, все имеет, кроме короны, скипетра и порфиры его; ибо все у него получает, что по воле его просит. Никто его, как друга царева, ни обидеть, ни озлобить и ни обесчестить не может, но, более того, всякий почитает его и ищет у него и через него у царя милости, как много таких примеров видим в истории. Разумей, что так, или даже несравненно блаженнее, бывает человек, который верой обретет Царя Небесного и в святейшее Его дружество войти удостоится. Такому будет Бог Богом его, крепостью его, утверждением его, прибежищем его, избавителем его, помощником его, защитником его и заступником его. И с Богом все его будет. Оставляет честь, славу, богатство, утешение мира сего; но в Боге несравненно лучшую честь, славу, богатство и утешение верой обретает. Убегает от чести, славы, богатства и роскоши; но за ним все превосходным образом следует так, как за идущим к солнцу тень следует. Причина же всего этого в том, что Бог есть начало и источник, от Которого все блага, видимые и невидимые, проистекают, и какое в созданиях ни содержится добро – от Бога произошло и в Боге превосходным образом имеется. Ибо никто не может подать того, чего сам не имеет, как философы истинно учат. Бог подает всем бытие, красоту, смысл, разум и прочие блага – Сам же превосходным образом имеет их. Бог подает солнцу, луне, звездам и огню свет – Сам же в Себе превосходнейший есть Свет. Подает всем животным жизнь – и Сам есть превосходнейшая Жизнь. Насаждает в сердцах человеческих любовь – и Сам по превосходству в Себе имеет любовь. Так в Боге все сокровенно есть, что в созданиях по малейшей части рассеяно; и сокровенное в Нем превосходно и несравненно лучше и более. Так, поскольку от солнца просвещается воздух, то в солнце самом – больший и превосходнейший есть свет. Поскольку огонь дает нам тепло – он в себе гораздо большее тепло имеет. Так и о прочих естественных вещах разумей. Так в Боге все блага имеются, которые есть в созданиях. И так, кто Бога обретает, тот все блага с Богом и в Боге обретает превосходнейшим образом. Блаженно и прелюбезно сердце, в котором всех благ Сокровище пребывает! Весь свет ему со всем своим сокровищем, увеселением, радостью, утехой, славой и честью ничто: одним тем, что имеет внутри, довольствуется. Что в богатстве, чести, славе, утехе мирской тому, который всех благ Источник имеет внутри себя! На что ему искать утешения вне, когда внутри себя имеет Источник всякой утехи? Подобно это тому, как тот, кто, от источника живой воды напившись, оставляет ручейки от него проистекающие. Кто, от солнца имея освящение, не требует от свечи света. Кто, всяких вещей довольствие и изобилие у себя имея, не имеет нужды просить подаяния. Кто, порфирой царской одеваясь, не требует другого простого одеяния. Кто, царскую славу имея, не ищет низшего чина славы. Кто, будучи здоров, не требует помощи от лекарства. Так, кто Бога, всех благ Источника, имеет, какая ему нужда в прочих мира сего благах? И поскольку Бога имеет, у Которого в руке весь свет, то и имеющему Бога все покоряется. Такой поистине «ничего не имеет, но всем обладает» (2Кор. 6:10). Не имеет богатства; но весь мир служит ему, как читаем в священной и церковной истории о таковых, которые были домом и жилищем Божиим. И хотя «многие скорби праведным» (Пс. 33:20), но «все… любящим Бога… содействует ко благу» (Рим. 8:28), ибо скорби их умножают им блаженство, а не отнимают. Лишаются внешнего имения; но внутреннего сокровища их лишить никто не может. Помрачают славу их; но она, как свет в темном месте, еще больше сияет. Оскорбляют тело, но они душою радуются; бьют тело их, но они большим огнем любви и ревности по Богу воспламеняются, по подобию кремня, который, чем более сечется, тем большие испускает из себя искры. О, блаженное состояние такового сердца! Оно еще на земле чувствует небесной радости частицу. Это богатство и утешение подобает нам, христианам, искать, чего от нас ни самая смерть не отнимет, – а не искать мира сего сокровища, которое, как только придет, так скоро и отойдет от нас.

CXV. Видишь, что, когда огонь коснется ладана или иного какого благоуханного порошка, тотчас курение дыма бывает и приятное благоухание восходит. Так точно бывает, когда сердца человеческого коснется благодать Святого Духа: тогда пробуждается в таковом сердце воздыхание и молитва истинная, как благоухание, от огня возбужденное, и восходит в высоту к Небесному Отцу, и обретает у Него благодать и милость. Этот случай нас учит просить у Бога Духа Святого, чтобы Он возбуждал в сердцах наших истинную молитву, – «Духа усыновления, Которым взываем: «Авва, Отче!» (Рим. 8:15).

CXVI. Видишь, что всякая созданная вещь добра и уделяет свою доброту желающим ею пользоваться. Солнце, луна, звезды, огонь имеют свет и нам свет свой сообщают; вода прохладительна и утоляет нашу жажду; земля плодородна и подает нам хлеб и насыщает плоть нашу; звери, скоты, птицы и рыбы различную нам приносят пользу. И нет такой вещи во всем естестве, которая бы доброты в себе не имела и не подавала пользы. Отсюда заключаем, христианин, что если создания добры и “добры весьма”, по свидетельству святого Писания (Бут. 1:31), – насколько более Сам Создатель. Ибо все создания только следы благости Божией, которая в них является; и свидетели той благости, которую безгласно нам свидетельствуют и проповедуют, да вкусим и видим, «сколь благ Господь» (Пс. 33:9), Который сотворил блага эти. Ибо «небеса проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2), не гласом, но представлением и свидетельством о славном Творце своем, Который такие дивные и славные дела сотворил из ничего. Так вся тварь проповедует и доказывает благость Божию, благого Создателя своего, Который такие блага создал. Если дело благое – насколько больше Сам Делающий. Если воздух от солнца светел бывает – насколько больше само солнце светло; если мед вещи сладкими делает – насколько больше сам мед сладок для вкушающих его. Бесспорна эта истина для здравого разума. Если созданные вещи хороши, и «хороши весьма» – насколько больше Сам Создатель их. Отсюда следует, любезный христианин: 1) Создания нам, разумной твари, как перстом, указывают на Создателя и, как бы взяв за руку, ведут к познанию благости Божией, так точно, как ручьи к самому источнику живой воды; и подают нам случай вкусить и видеть, «как благ Господь». Как бы говорят нам: смотрите на нас, мы все добрыми Создателем сотворены, мы все вам пользу приносим и подаем, – «вкусите и видите, коль благ Сам Господь», сотворивший нас! 2) Тем самым научают нас Его – Источника благ – любить, Его одного искать, как существенного и вечного Блага, от Которого все благое происходит. 3) Тем самым, что благость Божию проповедуют, отводят нас от себя, то есть от любви своей, и приводят к любви Божией; отвращают сердце наше от себя и привлекают к любви высочайшего Блага, от Которого сами начало и бытие свое восприняли. Подобно тому, как истекающие ручьи указывают на сам источник водный, чтобы из него самого пили воду, а не из ручьев. 4) Учат нас благодарить Бога за то, что Им созданными благами пользуемся, довольствуемся и теми жизнь нашу сохраняем: ибо без созданного и единой минуты жить не можем. 5) отсюда познаем, что мы сами по себе скудны, нищи, бедны и убоги: ибо все, что ни имеем, Божие есть добро, а не наше, как и сами не свои, а Божии. 6) Отсюда учимся познавать наше ничтожество, бедность и окаянство, и так смиряться. 7) Когда все чужое добро имеем, то есть Божие, а не наше, то должны мы с благословением Божиим и молитвою всего касаться и все употреблять, чтобы не грешить против Создателя, создания Его употребляя без Его благословения. 8) Употреблять не для плотоугодия и роскоши, но по необходимости: пищу ради укрепления немощной плоти, питье ради утоления жажды, одежды ради согревания и прикрытия наготы, и прочее. 9) Поскольку не свое добро имеем, а Божие, то, что ни имеем, по воле и велению Его должны уделять требующей братии нашей во славу Его – да будет слава одному Тому, от Которого всякое добро происходит. 10) Поскольку мы и сами не свои, а Божии, потому и жить не так должны, как мы хотим, но как Бог велит, и с прочими созданиями, Ему, как рабы Его, служить неослабно: ибо все создания Его служат Ему неотступно, так, как Он повелел и учредил. 11) Отсюда следует, что безответны те, которые этих обязанностей не исполняют: сама совесть их и закон естественный осудит их в том.

CXVII. Видишь, что вода весной с великим стремлением и шумом течет, но вскоре и спадает; или дым и огонь высоко поднимается, но тотчас исчезает. Точно такое состояние гордых и нечестивых людей: свирепеют и шумят они в гордости своей, но уничтожаются, как вода мимотекущая; возносятся, как пламя и дым, высоко, но исчезают так же, как пламя и дым, так, что и следа их не бывает видно. Об этом свидетельствует пророк Божий, очевидный и верный свидетель истины: «Видел я нечестивца, превозносящегося и высящегося, как кедры Ливанские, и прошел я мимо, и вот его нет: и искал его, и не нашлось место его» (Пс. 36:35-36). Напротив, о богобоящемся говорится: «Добрый муж во век не поколеблется. В память вечную будет праведник: худой молвы не убоится. Готово сердце его уповать на Господа; непоколебимо сердце его, не убоится, взирая на врагов своих» (Пс. 111:5-8), – о чем и в псалме 36-м свидетельствуется. Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, не следовать примеру бесстрашных и гордящихся богатством, славой и честью мира сего – да не погибнешь с ними; но «смириться под крепкую руку Божию и бояться имени Его – да вознесет» тебя со смиренными и богобоящимися (1Пет. 5:6), «ибо всякий, возвышающий сам себя, унижен будет, а унижающий себя возвысится», по учению вечной Истины – Христа (Лк. 18:14).

CXVIII. Видишь следы или человеческие или звериные и по ним познаешь хождение их и самих их, чьи следы видишь; например, от следа человеческого человеческое хождение познаешь. В этом случае вспомни, что пророк Божий поет: «Видно было шествие Твое, Боже, шествие Бога моего Царя» (Пс. 67:25). Дела Бога нашего – как следы Его, из которых познаем божественное Его шествие и Самого Бога. Когда взираем на небо и красоту его, на солнце, луну, звезды и свет их, на землю и исполнение ее, познаем в них шествие Бога нашего и познаем Самого Бога, шествие в них показавшего. И так убеждаемся прославлять всемогущую силу Его: ибо все это из ничего словом одним сотворил; премудрость Его: ибо так дивно устроил и в порядке Своем все постановил; благость Его: ибо все это ради нас сотворил. Ибо Сам Он ничего этого ради Себя не требует: но как прежде веков, так и ныне Сам в Себе доволен и блажен. Создания – как следы Бога нашего, из которых убеждаемся познавать Самого Бога, ибо они, будучи дивными, показывают славу Божию: «небеса проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2). Невозможно не удивиться всемогуществу, премудрости и благости Божией, если со вниманием рассудить. Как солнце ради пользы поднебесной восходит и заходит, и опять восходит и всю безмерную небесную широту в двадцать четыре часа обтекает. И когда приближается к нам, приводит весну и лето, а когда отходит от нас – оставляет нам осень и зиму. Как в воздухе – тончайшей стихии – облака, как мехи, наполненные водой, держатся и не падают, с места на место переходят, воду разносят и на землю ниспускают. Как земля, великая и тягчайшая стихия, посреди воздуха утверждена и не отступает со своего места. Как различные и бесчисленные плоды из недр, как сокровища свои, издает. Как один и тот же огонь одни вещи умягчает, а другие ожесточает и все как бы поедает. Как рыба в воде живет, но не задыхается, не умирает, чего прочие животные вытерпеть не могут. Как в составе человеческом душа одна, но различные действия показывает – разумеет, желает, помнит, удивляется, ужасается, и прочее; видит, слышит, обоняет, и прочее. Как чувства единому телу присущи, но одно делает то, чего не может делать другое. Например, око видит, но ухо не видит, а только слышит. Как в малом семени столь великий и многий плод сокровен бывает, и прочее. И воистину это не что иное, как следы всемогущей Божией премудрости, которая все изобретает, совершает и в порядке своем устраивает. Об этих премудрых и дивных Божиих делах замечательно нам говорит псалом 103-й, в котором пророк Божий удивляется силе и премудрости Божией, поклоняется, поет и прославляет Создателя в восхищении духа, повторяя: «благослови, душе моя, Господа!» Но когда в священную историю Писания посмотрим, увидим преславное Бога нашего шествие и следы. Чудесные Его дела, там написанные, для нас как следы и свидетели Его, ибо видим, что Тот же Бог, Который сотворил чудесно мир из ничего, творит и в сотворенном мире дела, Ему одному свойственные. Казни страшные, явленные нечестивым, – следы и свидетели правды Его, которая действие свое являет на беззаконных и врагах Его. Милости и благодеяния Его излиянные – следы и свидетели благости Его, которая подает себя ко вкушению достойным и ищущим ее рабам Его. При всемирном потопе правда Божия явилась нам, ибо видим, как нечестивые в водах погибли; Ной же праведный сохранен с домом его посреди таких ужасных вод, и в этом явилась нам благость Божия (см. Бут. 7). Содом и Гоморра, сожженные с окрестными градами, что, если не правду Божию, свидетельствуют? Но Лот праведный, от того сохраненный, благость и милость Его нам проповедует (см. Бут. 19). В исходе Израиля из Египта также видим следы правды, премудрости и милости Божией. Гордый и ожесточенный фараон с воинством своим дело правды Божией на себе узнал, ибо не восхотел милости Его, столько раз явленной, разуметь (см. Вих. 14). Верный Божий Израиль, освободившись от рабства фараону, милость Божию поет и проповедует нам: всемогущая Божия мудрость там путь ему ко спасению изобрела, где, казалось, не было пути; и где человек отчаялся спастись, там указала ему способ спасения, так что Израиль, которому, по мнению человеческому, следовало погибнуть, чудесно спасся и того, от которого ожидал своей погибели, увидел погибшим в море. Такое же Божие “шествие” и следы Его видим и в следующих временах и местах. Видим в пустыни, как поет Псаломник: «Боже, когда Ты выходил пред народом Твоим, когда Ты проходил чрез пустыню, земля потряслась» (Пс. 67:8). И еще: «От лица Господня подвинулась земля, от лица Бога Иаковля, обратившего камень во озеро водное и несекомый – в источники вод» (Пс. 113:7-8). Видим страшные следы праведного Его гнева, когда «разверзлась земля, и поглотила Дафана, и покрыла скопище Авирона; и возгорелся огонь в скопище их, пламень попалил грешников» (Пс. 105:17-18). Видим следы милостивого Его о людях Промысла, когда люди, в пустыне укушенные змеями, смотрели на змею, по Его повелению вознесенную, и тем исцелялись: не змея их исцеляла, а Его божественная промыслительная сила. Видим при вхождении людей Его в землю обетованную, когда реку Иордан, как сушу, перешли; когда путь им открылся, где пути не было; когда иерихонские стены от трубного гласа пали перед ними, и прочее. В Новом Завете, когда Бог во плоти явился, такое же, даже еще более чудесное Божие шествие видим. Вся Церковь, по вселенной рассеянная, но единым Духом и верой соединенная, знает и признает Христа обесчещенного, осмеянного, уязвленного, замученного, распятого и умершего между злодеями. Но Его же, воскресшего и прославленного Царя своего, с радостью исповедует, дерзает о Нем, хвалится о Нем, в похвалу себе поставляет, что верует в Него. Надежду, утешение, радость, веселье и жизнь вечную полагает в Нем. Наконец, Его Богом своим исповедует, почитает, прославляет и поклоняется Ему. Что это, как не след всемогущей Божией силы? Что, как не Божественная сила на кресте распятого Христа? «Сила Божия ко спасению всякому верующему» (Рим. 1:16). Кто может ожидать от замученного и на кресте повешенного спасения и избавления своего? Но сила Божия, которая есть ко спасению всякому верующему, соделывает то, что во Христе распятом мы, верующие во имя Его, свое спасение и жизнь вечную полагаем и иного Избавителя и Спасителя не знаем и не признаем, кроме Него одного, и хотя умираем, и полагаемся во гробах, и растлеваем, и как прах земной в землю возвращаемся и обращаемся, однако твердо и без всякого сомнения надеемся силою Его, умершего и воскресшего, восстать, ожить, новую, лучшую и вечную жизнь получить. И, что умножает чудо, не через мудрецов и учителей красноречия, не через славных и знатных века сего вселенная сердцем покорилась Распятому, но через простых, некнижных, худородных, ремесленников, рыбаков, мытарей. Сколько их было, которые такое великое, неслыханное и умом непостижимое совершили дело? Двенадцать. Такому малому числу надо было пройти всю поднебесную, по сказанному: «Идите, научите все народы» (Мф. 28:19); и еще: «Идите по всему миру и проповедуйте Евангелие всей твари» (Мк. 16:15). Этим немногим, по человеческому разумению, невеждам, надо было стать против премногих мудрецов века сего и заградить уста их; этим немногим простым, худородным и безоружным следовало вооружиться против бесчисленных славных, знатных вельмож, князей и царей всей земли и победить их. И сделали они это: «пошли и проповедовали везде» (Мк. 16:20); «во всю землю вышло вещание их» (Пс. 18:5); стали некнижные против премудрых книжников и совопросников века сего, и вооруженных без оружия одолели. Надо было им погруженный и закосневший в идолобесии мир из глубины погибели исторгнуть и насадить истинное богопочитание; прелесть дьявольскую обличить и научить истине; злобой обветшавший народ обновить и привести к истинному покаянию; уставы, законы, обычаи застарелые опровергнуть и новые постановить и утвердить; неверие от человеческих сердец, глубоко вкоренившееся, отнять и насадить веру; обман многобожия уничтожить и Бога единого, но в трех Лицах Поклоняемого, в познание привести. Все это ум человеческий и силу превосходит. Они же это в дело и совершенство произвели. Надо было им проповедовать Иисуса Христа распятого, и доказать, и уверить неверные сердца, что именно Иисус, Которого они проповедуют, и есть тот самый Христос, Мессия, Который пророками был проповедан и Богом обещан, что Он Искупитель, Избавитель и Спаситель мира; уверить, что распятый Иисус не за Свои грехи, а за наши распят, пострадал и умер, по Своей воле и по благоволению Божию; уверить, что в распятом Христе жизнь наша и блаженство и слава вечная сокровенна; что Он как пострадал, распялся и умер Своею волею, так из мертвых восстал Своею силою; что Он есть Единородный Божий сын и есть истинный Бог, плотью от Девы неискусобрачной рожденный, и без Него и кроме Него нет никакого средства к получению вечной жизни и блаженства; уверить, что тела умерших, сгнившие и в землю обратившиеся, восстанут, с душами соединившись, и в нетление, бессмертие и прекрасный вид вечной славы умершие о Господе облекутся. Все это как ум человеческий не вмещает, так и сделать превыше сил человеческих. Но двенадцать некнижных и препростых совершили это и доказали, что «нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись, кроме Иисуса Христа Назорея» (Деян.4:10–12). Надобно было им, наконец, отвратить сердца людей от мира сего, к которому прилепились и пристрастились, и обратить ко Христу умаленному, обесчещенному, уязвленному, ко кресту пригвожденному, между злодеями повешенному и бесчестной смертью умершему, чтобы тем не стыдились, что в распятого веруют, почитают Его, Царем и Богом своим исповедуют, но даже тем хвалились, радовались, и перед врагами истины исповедовали, и свидетельствовали безбоязненно. Надобно было им увещать всех, чтобы ради Него не боялись не только нищеты, бесчестия, поношения, изгнания, ран, уз, темниц, но и самой смерти; отвратить от любви временных и земных благ, которые они видят и чувствуют, и обратить к желанию и исканию вечных, которых «глаз не видел, ухо не слышало и на сердце человеку не приходило» (1Кор. 2:9); доказать и уверить, что к этому нет пути иного, а только путь крестный, прискорбный и тесный, и на тот путь наставить их, утвердить и к течению ободрить. Все это было выше возможности и силы человеческой. Но двенадцать апостолов Христовых сделали то, что сила человеческая предпринять и сделать не могла и не может. Чего ни делали иудеи, враги Христовы? Какого старания не приложили изначала, чтобы славу распятого и воскресшего Христа помрачить? Воинам стерегущим руки наполнили мздой, чтобы ложью покрыли воскресение Его. Апостолам каких запрещений, угроз, озлоблений не делали, чтобы не учили во имя распятого Христа, как читаем в Деяниях? Но однако ничего они не достигли. Пронеслось имя Иисуса во все концы земли, и как свет восходящего солнца, слава воскресшего Христа всю поднебесную наполнила. Рассеявшимся по вселенной, этим некнижным и простым как ни сопротивлялись книжники, совопросники и мудрецы века сего, каких прекословий ни измышляли против них; но наконец признали за истину слово их и, что безумием считали, то за истинную мудрость приняли: отвергли свою мнимую и хитросплетенную мудрость и пристали к простейшей, не в словах, а в силе состоящей мудрости простых и некнижных; и захотели у тех, над которыми, как невеждами, смеялись, учиться истинной премудрости. Как смущались и шумели вельможи и князи с людьми своими! Чего ни делали? Каких ни изобретали орудий против этих безоружных? Изгоняли, озлобляли, били, уязвляли, мучили, в темницы и оковы заключали, и всякий вид мучения им изобретали; но ничего не достигли. Побеждены бессильными сильные, безоружными вооруженные, бесславными славные, простыми знатные, побеждены теми, которых сами же в темнице держали, озлобляли, били, уязвляли и мучили, но вскоре им же и удивлялись, и покорялись со всеми людьми своими, отдавали себя и сердца свои им, точнее, через них – Христу распятому. Какая сила человеческая это сделать могла? Воистину «это изменение десницы Вышнего» (Пс. 76:11). Какой огонь любви возгорелся к Распятому в сердцах всякого пола и чина, мужей и жен, старых и молодых, юношей и дев, господ и рабов, – в сердцах, говорю, холодом идолобесия и неверия оледеневших, – так что «ничто не могло их отвратить от любви Божией во Христе Иисусе» (Рим. 8:38-39). Каких орудий не изобретали ожесточенные князи и цари мира сего, и прочие слуги дьявольские, чтобы огонь этот божественный угасить и от исповедания и любви распятого Иисуса отвратить! Мечами уязвляли и умерщвляли, в темницы и оковы заключали, огнем жгли и сжигали, в котлы медные разожженные повергали, на сковородах и решетках железных раскаленных, как мясо в снедь, пекли; к колесам привязывали и обращали, трезубцами и прочими орудиями плоть терзали, кожу сдирали, до костей обнажали, в сапоги, гвоздями набитые, обували и, как скот, гоняли; зверям лютым бросали, в воде топили, к крестам пригвождали, и прочие ужасные мучения вымышляли, но ничего не смогли. Не могли победить веры, которая «есть победа, победившая мир» (1Ін. 5:4); не могли погасить пламя любви «воды многие» (Пс. 31:6). Что могла сделать злоба человеческая там, где сила Божия действовала? И, что удивительнее, самый нежный возраст, отроки и отроковицы, оставляя идолов, оставляли и родителей своих, идолопоклонников, и лучше предпочитали все претерпеть и жизнь оставить, чем от Христа отречься. Как все премудро и дерзновенно против князей и царей, которых вид один устрашить их мог, витийствовали – нельзя не надивиться! Если монарх, а тем более мучитель, гневом и яростью пылает, кто может против него что дерзать, а тем более простой и никогда его не видевший? Но святые мученики – иные некнижные, иные бесславные, в селах и деревнях рожденные и воспитанные, иные в нежном и отроческом возрасте находившиеся – так дерзали против мучителей страшных, высокая царская власть, гнев, ярость и зверообразный вид которых мог устрашить и безгласными сделать; и обличали и укоряли их, которых весь свет боялся. Воистину здесь Божие дело! Воистину сила Божия укрепляла их! Воистину Дух Божий как действовал, так и говорил в них, по Писанию: «Не вы будете говорить, но Дух Отца вашего будет говорить в вас» (Мф. 10:20). Так, возлюбленный христианин, двенадцать препростых и некнижных «буйством проповеди» (1Кор. 1:21) достигли того, что весь свет преклонили под сладкое иго Христа распятого, праведного Царя славы. Рыбаки, мытари и ремесленники сделали то, чего никаким образом сделать не могли мудрецы века сего. Ибо превосходит предприятие и дело это силу человеческую. Отсюда заключаем, что всемогущая сила Божия действовала в них, ибо пишется: «Они пошли и проповедовали везде, при Господнем содействии и подкреплении слова последующими знамениями» (Мк. 16:20). И так исполнилось Христово слово, которое прежде страсти Своей сказал: «И когда Я вознесен буду от земли, всех привлеку к Себе» (Ін. 12:32). Воистину привлек к Себе от востока и запада, и севера и юга рассеянных овец Своих и привел во двор Церкви Своей, как и говорил: «Есть у Меня и другие овцы, которые не сего двора, и тех надлежит Мне привести: и они услышат голос Мой, и будет одно стадо и один Пастырь» (Ін. 10:16). А так видим «шествия Божия» следы и от них познаем Самого Бога, Который выступил на спасение людей Своих, как поет Ему пророк: «Ты выступаешь для спасения народа Твоего, для спасения помазанного Твоего» (Авв. 3:13). И Псаломник: «Видно было шествие Твое, Боже, шествие Бога моего Царя» (Пс. 67:25). Сколько еретиков и хульников восставало и старалось славу распятого и воскресшего Христа помрачать и церковь Его одолеть. Но не могли силы и старания человеческие разорить того, что всемогущая Божия сила и премудрость создала. Утверждена стоит Церковь и до конца будет стоять на камне, ибо «и врата ада не одолеют ее» (Мф. 16:18). Камень же есть Христос, Сын Бога живого, от Отца Небесного во основание Сиону положенный, по Писанию: «Вот, Я полагаю в Сионе камень краеугольный, избранный, драгоценный; и верующий в Него не постыдится» (1Пет. 2:6). А отсюда видим, что как мир создать, так и возобновить, одного Бога дело есть; и Тот, Кто создал мир, Тот падший и обветшавший мир восстановил и возобновил. И как из видимого создания познаем Бога и Его всемогущество, премудрость и благость, так из обращения ко Христу тьмою заблуждения помраченных народов и веры их во Христа познаем Его же всемогущую силу; и как в создании, так и в искуплении мира видим следы Бога нашего и Самого Бога видим. Случай этот и рассуждение учит тебя, возлюбленный христианин: 1) Заграждать уста безбожных людей, которые или присносущное бытие Божие отрицают, или Промысел Его святой и премудрый от созданий хульно отнимают и божественное промышление некоей слепой натуре приписывают; веру свою защищать от нечестивых и хульных уст, которых тем более умножается, чем более мир к концу приближается, – и дерзновенно им отвечать, что есть Бог, Который как мир из ничего создал, так и падший восстановил, исправил и обновил чудесно, обновил силой страдания и Креста Сына Своего Иисуса Христа, Господа нашего; привлек к Себе отпадшие народы не через многих хитрецов и мудрецов века сего, но через двенадцать простых и не книжных, силою Его вооруженных и Святым Его Духом умудренных; ибо Богу, как удобно было мир создать, так удобно содержать, хранить и промышлять о нем, помраченных неверия тьмою просвещать, из зла добро делать и спасать погибших, но повинующихся благости Его. 2) Хранить и утверждать веру свою, которая многоразличному искушению подлежит. 3) Удивляться благости Божией, которая никакой злобой побеждена быть не могла и не может. Человек врагом Божиим сделался, но благость Его не отринула его навеки от себя, а такой чудесный способ к спасению его премудро изобрела и в само действие произвела, что прежде веков в божественном Его совете было поставлено и определено. 4) Удивляться силе, всемогуществу и премудрости Божией, что Ему как малое, так и великое и нам непонятное дело сделать и совершить весьма удобно. Ему удобнее мир создать из ничего, содержать и хранить, нежели нам что-нибудь малое из чего-либо сделать. Ему удобно там показать нам путь и способ к спасению, где нам и не видится спасение; там подать помощь, где никакой помощи не ожидали; там подать избавление, где, по нашему мнению, не может и быть избавления, – чем мы надежду нашу укреплять должны. 5) Видим отсюда, что воле и совету Божию ничто противиться не может. Каких сопротивлений дьявол и слуги его ни делали евангельской проповеди и от той спасению человеческому, но все же ничего не смогли; но зло их к лучшему обратилось Божией силой и премудростью, так что чем более умножалось гонений и прочих бед на верующих, тем более умножалось верующих, как читаем о мучениках, которых тем большее число умножалось, чем более их умерщвляли. Верно и твердо слово Псаломника: «Господь разрушает советы народов, отменяет замыслы людей и отвергает советы князей; совет же Господень вовек пребывает, помышления сердца Его в род и род» (Пс. 32:10-11). 6) Видим отсюда, что человеческое дело – говорить, обличать, увещевать; но Божие – в сердцах действовать: ибо проповедуемое слово Божие – как орудие, через которое Святой Дух в сердцах слушающих его действует. 7) Отсюда следует, что истинное обращение и покаяние – действие Божие. Пасть сами можем, но восстать сами не можем; погубить себя можем, но спасти себя не можем; заблудиться можем, но обратиться на путь истины не можем без Бога: надо Пастырю искать овцу погибшую. Человеку же приписывается обращение и покаяние потому, что он зовущей и взыскующей благодати не противится; а те, которые противятся и не слушают ее, сами по своей вине погибают.

CXIX. Видишь, что малый ребенок всегда во всяких нуждах к матери своей прибегает; есть ли, пить или чего другого хочет – у матери просит; беду ли какую видит – к матери прибегает. И хотя от матери наказание какое-либо принимает, однако не отлучается от нее, но при ней держится и прилепляется к ней, любит ее и все у нее просит. Такова и вера христианская, которая Бога Отцом признает и имеет. Она все, что помимо Бога, оставляет позади и к Нему одному во всяких нуждах прибегает, говоря с пророком: «Ты упование мое, часть моя на земле живых» (Пс. 141:6); и еще: «Прильнула душа моя к Тебе, а десница Твоя восприяла меня» (Пс. 62:9). Такая верная душа всего у Бога, Отца своего, со смирением и страхом просит и ожидает: «всякое даяние доброе и всякий дар совершенный нисходит свыше, от Отца светов» (Як. 1:17). Получает ли просимое – благодарит, не получает – однако не отчаивается, но с терпением ожидает, с пророком вопия: «К Тебе возвел я очи мои, живущему на небесах. Вот, как очи рабов на руке господ своих, как очи рабыни на руке госпожи своей: так очи наши» устремлены «ко Господу Богу нашему, пока Он не помилует нас» (Пс. 122:1-2). И как ребенок, видя напасть и беду, к матери бежит, и у нее помощи и защиты ищет, и, в болезни и немощи находясь, к матери воздыхает и простирает руки, и немощь свою матери объявляет, так и верное сердце во всяком искушении и бедствии к Богу бежит и у Него помощи и защиты просит, с прочими верными вопия к Нему: «Господи, Ты был нам прибежищем в род и род» (Пс. 89:2); и еще: «Ты мое прибежище от скорби, объявшей меня. Радость моя! Избавь меня от окруживших меня» (Пс. 31:7). И хотя от Отца Небесного наказание принимает, однако не отступает от Него; как благо принимает все, что от благого Бога посылается, помня утешительное слово, которое Он сынам Своим говорит: «Сын мой! не пренебрегай наказанием Господним, и не унывай, когда Он обличает тебя. Ибо Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает» (Євр. 12:5-6). И как ребенок от незнакомых и чужих людей удаляется и бежит, опасаясь их, хотя и опасности нет никакой, так и верная душа, поскольку не от мира сего, от него и от всего, что в нем имеется, как чужого, удаляется и опасается, чтобы через то от Бога не удалиться и не лишиться Его. Честь, слава, богатство и сласть мира сего подозрительны для нее; бережется от тех, которые и делом и словом о земном и тленном помышляют; бережется, как чужих, не обходится с ними по-дружески, опасаясь, чтобы через их дружбу от Бога своего не удалиться и через их любовь Божией любви не лишиться. И как ребенок, хотя и манят его чужие и привлекают к себе яблоком или чем другим, подобным тому, от матери своей не отстает и не идет к чужим; хотя и случается, что приходит к ним и принимает от них подаваемое, но со страхом и тотчас, приняв, возвращается и бежит к матери своей, – так и верная душа, хотя прельщает ее мир этот честью, славой, богатством, утехой своей, не соизволяет ему, не отстает от Бога своего; не держится мира, опасаясь прелести его, «ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, – не есть от Отца, но от мира сего» (1Ін. 2:16). И хотя случается, что подаваемую честь принимает, но принимает со страхом, боясь, чтобы через честь, которая по большей части нравы добрые в худые переменяет, от Бога не отпасть, и ту честь считает послушанием, а не утешением своим, и со страхом ее проходит во славу Бога своего и пользу ближнего. Также, хотя богатство подается, не прилагает сердца к нему, но к одному Богу прилепляется; пищу, питье, одежду, покой и покров по необходимости, – ибо без того невозможно прожить, – а не для сладострастия и роскоши употребляет; употребляет же со страхом Божиим, чтобы излишеством Бога не прогневать, и так Его милости не лишиться, и от Него не отпасть. И как ребенок, хотя его чужие люди от матери отнимают и оттаскивают прочь, крепко держится при матери своей, обнимает ее, плачет и кричит, чтобы не разлучиться с ней, – так и верное сердце: хотя старается дьявол и злой мир наведением бед, скорбей и напастей отторгнуть его от Бога, однако крепко держится Бога своего, усердно молится Ему и просит Его, чтобы не оставил в напасти и помог против врагов Своих. Словом: как ребенок все благополучие свое поставляет в том, чтобы быть при матери, а неблагополучием считает удаление от нее, – так и верная душа полагает все свое блаженство и утешение в том, чтобы одному только Богу прилепляться, и бедой считает к созданию пристать и так от Создателя отпасть. От этого случая учись, христианин, что есть христианская и живая вера, которая без страха Божия и любви не может быть. Читай святые псалмы, пророческие и апостольские писания и жития святых, верой угодивших Богу, и уразумеешь истину, а той верой, которая только на устах носится, а не в сердце, не прельщайся, – каковой верой многие наполнены.

СХХ. Видишь, что люди по общему обычаю в праздничные дни одеваются в светлые одежды и веселятся. От этого временного и земного празднования возведи ум свой верой к празднику избранников Божиих, которые вечно будут праздновать и веселиться. Нынешнее время для христиан – время трудов, подвига, плача, сетования, печали и крестоношения. В том веке, когда время исполнится и настанет вечность, откроется истинным христианам пресветлый праздник. Тогда они упокоятся от трудов и будут праздновать субботу беспрестанно и вечно, не один день в неделю, а всю вечность. Тогда совлекутся рубищного и плачевного одеяния и облекутся в праздничную и брачную ризу, «когда тленное сие облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие» (1Кор. 15:54). Тогда облекутся в ризу спасения и одеждою веселия оденутся (Іс. 61:10); «облекутся в белые одежды» (Об. 3:5); «облекутся в виссон чистый и светлый» (Об. 19:8). В те дни не увидят ничего печального, скорбного; не будет там страха от врагов, нищеты, болезни; не будет вопля, жалобы, сетования, голода, жажды, холода, жара, никакого неблагополучия, никакого бедствия, но все тихо, мирно, безопасно, весело, светло, радостно, благоприятно. В этой жизни почти все печально и плачевно: страх от смерти, страх от дьявола и греха, страх от неприятелей и лжебратии; всего надо опасаться и осматриваться по подобию птицы от ловцов и стрельцов. Здесь ежедневно умираем чаянием и ожиданием смерти; и чем более живем, тем более чаем умереть: ибо чем более живем, тем более уменьшается жизнь наша и ближе наступает смерть. И это горькая и смертная жизнь преисполнена многими бедами; и чем более продолжается она, тем более умножается бед. Но в том веке ничего такого не будет, но одна только жизнь, блаженство, радость, торжество, восклицание и вечное веселье. Ныне люди привыкли во время праздников друг к другу приходить в дом, и друг друга посещать, и так вместе веселиться. Тогда избранники Божии соберутся в дом Небесного Отца, в котором «много обителей» (Ін. 14:2), и возымеют любезное дружество со святыми Ангелами и всеми небесными Силами, и будут вместе веселиться и радоваться друг о друге пред лицом Небесного своего Отца. Тогда «избавленные Господом придут на Сион с радостным восклицанием; и радость вечная будет над головою их; они найдут радость и веселье, а печаль и воздыхание удалятся» (Іс. 35:10). Ныне имеют обычай люди в праздники вместе есть, пить и ликовать. Тогда истинные рабы Божии «возлягут с Авраамом, Исааком и Иаковом в царстве небесном» (Мф. 8:11) и «будут есть и пить за трапезою Господней» (Лк. 22:30); «насытятся от изобилия дома Господня, и потоком сладости Его будут напоены» (Пс. 35:9), как об этом через пророка Своего Бог нам в утешение предвозвестил: «Вот, рабы Мои будут есть…, рабы Мои будут пить…, рабы Мои будут веселиться…, рабы Мои будут петь от сердечной радости» (Іс. 65:13-14). Еще обычай люди имеют в праздничные дни петь радостные песни. Тогда избранники Божии увидят «Бога лицом к лицу» (1Кор. 13:12), «увидят Его» во славе Его, «как Он есть» (1Ін. 3:2) и будут единодушно хвалить, славить и воспевать Его без конца, сытости и труда. О, сколь светел, весел и радостен будет тот праздник, любезный христианин! Сколь вожделен день тот, в который увидим Бога лицом к лицу, Которого ныне видим, как зеркалом в гадании! «Блаженны живущие в доме Твоем: во веки веков они будут хвалить Тебя” (Пс. 83:4-5), Царю мой и Боже мой. Этим случаем, христианин, и подобными ему учимся возводить ум наш и сердце к блаженной вечности и с искренней верой и усердием искать этого блаженства.

CXXI. Видишь, что садовник очищает дерево, например, яблоню, или какое иное, – отрезает негодные сучки и отростки, которые дерево в бессилие приводят и препятствуют проращению плодов, могут же и иссушить его, если сначала их не обрезать. Всякий человек есть как дерево, у которого изнутри, из сердца исходят, как отрасли и сучки, помышления злые, похоть нечистая, гнев, злоба, сребролюбие, хищение, ложь, лукавство, лихоимство, роптание, хула и прочее, как говорит Христос: «Из сердца исходят злые помыслы, убийства, прелюбодеяния, любодеяния, кражи, лжесвидетельства, хуления» (Мф. 15:19). Как садовник обрезает дерево и исходящие из него сучки негодные и отростки обрезает, чтобы они, когда вырастут, самого дерева не повредили, – так подобает всякому христианину обрезывать сердце свое и обрезывать помышления злые, как только начнут из сердца исходить и показываться, чтобы, возрастая, не повредили внутреннего духовного человека. Как выросшие на дереве негодные сучки и отростки у дерева отнимают сок и так бесплодным его делают, а далее и иссушают, – так и злые помыслы, если вначале не пресекаются, а попускается им возрастать, внутреннего духовного человека в изнеможение приводят, бесплодным делают и делают душу человеческую подобной ветви засохшей, – ветвь же засохшая вон из винограда Христова извергается (Ін. 15:6). Таковой души конец есть сожжение, по Писанию: «Уже и секира при корне дерев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Отсекаются сердца злые помыслы: 1) «Словом Божиим, которое, – по учению премудрого Павла, – есть меч духовный» (Еф.6:17). Как только восстанет помысел похоти нечистой, или помысел воровства, хищения, лихоимства и всякой неправды, или помысел ненависти, зависти, гнева, злобы, мщения, или помысел гордости, кичения, возношения, сомнения, презрения, унижения ближнего, осуждения и оклеветания, или помысел роптания и хулы, или прочее зло исходит из сердца твоего, христианин, – тотчас, взяв духовный меч слова Божия, которым низлагаются помышления и «всякое превозношение, восстающее против познания Божия» (2Кор. 10:5), отсекай, чтобы, возрастая, душу твою не повредил и не погубил. 2) Молитвою, которой Божия помощь на это трудное дело испрашивается. Ибо, узнав от Божия слова, что восстающий помысел – плод духа злобного, тотчас обращай сердце твое к помощнику Богу и проси от Него помощи в брани – да победит врага Он Сам через тебя, немощного. Изрядно святой Андрей Критский в этом деле наставляет нас, говоря: «Восстани и побори, Господи, яко Иисус Амалика, плотския страсти, и Гаваониты – лестные помыслы, присно побеждающи» (Песнь 6-я великого канона Триоди постной в четверг 5 седмицы). (Примеч. – Гаваон – библейский город в Палестине, жители которого, по определению Божию, были обречены на истребление, но они хитростью добились от Иисуса Навина союза с ними и клятвы не истреблять их. Когда обман раскрылся Иисус Навин проклял их и сделал рабами Израиля, но не истребил, а даже защищал от врагов (см. Ісус. 9-10 и Ісус. 11-19)) Так учит нас побеждать своим примером святой Давид, который везде в псалмах своих к Богу прибегал и просил помощи. Так все святые отсекали помыслы от сердец своих и так плоды приносили Христу, как деревья плодовитые. Так подобает и нам, христиане, поступать, если хотим Христовыми быть. И это именно и значит «плоть распинать со страстями и похотями» (Гал. 5:24), не попускать греху «царствовать в смертном теле, чтобы не повиноваться ему в похотях его» (Рим. 6:12), «не по плоти жить…, а духом дела плотские умерщвлять» (Рим. 8:12-13), «попечение о плоти не превращать в похоти» (Рим. 13:14), «поступать по духу и… не… исполнять вожделений плоти» (Гал. 5:16), «удаляться от плотских похотей, восстающих на душу» (1Пет. 2:11). Этот труд, брань и подвиг всем христианам – одиноким и семейным, женам и мужам, молодым и старым, юношам и девам, господам и рабам – надлежит, и надлежит непрестанно, до кончины жизни этой. Сколько каждый день и час таких дьявольских непотребных и пагубных плодов возникает и хотят душу умертвить – исчислить невозможно! Долг христианской души – всех их отсекать и не ослабевать в подвиге этом.

СХХII. Видишь, что к богатому и щедрому человеку прибегают бедные и убогие и получают все по своему требованию потребное. От этого случая возведи ум твой к Богу, богатому в милости и щедротах. Если человек, от природы злой, так милует и щедрит просящих и помогает им в нуждах их, – тем более Бог, естеством Благой – ибо «никто не благ, как только один Бог», – по словам Господа (Мф. 19:17), – подаст просящим с верою, что просят по воле Его, и поможет в нужде всякому, с верой к Нему приходящему. Если в человеке, создании Своем, милосердие насадил, – тем более Сам имеет милосердие к бедствующим и воздыхающим к Нему. Если заблудших и не знавших Его познал и помиловал, – тем более познавших Его, и знающих, и исповедующих имя Его, и призывающих Его – услышит и помилует. И если не ищущих Его взыскал, – тем более ищущих Его примет и явит милость Свою. Одно от нас требуется – чтобы мы познавали и признавали пред Ним нищету свою, бедность и окаянство; а богатство благости и щедрот Его для всех готово и открыто. Этим случаем и рассуждением учимся мы, любезный христианин, не откладывать надежды нашей, а к престолу благодати с верой приступать и стучать в двери милосердия Божия и, хотя медлит, непременно ожидать помилования от Него. Если человек щедрит и милует, – тем более Бог, всякого милостивого человека несравненно милостивее; если человек на глас бедных преклоняется и милосердствует, – тем более Бог, Отец щедрот. Читай Святое Писание – и увидишь эту истину.

СХXIII. Если бы ты увидел, христианин, что некий благородный, высокопоставленный и богатый князь хочет и ищет дружество иметь с неким простым, убогим и нищим человеком, непременно удивился бы такому неслыханному делу; но еще больше бы ты удивился, если бы увидел, что тот самый простец бедный не хочет того дружества, тогда непременно назвал бы ты этого простеца несмышленым. Так в высшей степени несмышлен, безумен и слеп всякий грешник нераскаянный. Христос, Сын Божий, Царь Небесный, хочет с ним иметь дружество, любить его, и желает привлечь его к Себе, и быть им любим; хочет прийти к нему и вечерять с ним, как говорит: «Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Дружество не что иное, как усердная и взаимная любовь – любить и быть любимым. От этого святого и высокого дружества грешник слепой и несмысленный безумно отвращается и неистово обращается к нечистой и мерзкой любви мира сего. О, какого удивления, страха, плача и слез достойно безумие и неистовство это! Не видит этого бедный грешник, но по сути так есть. Так-то прелесть мира суетного и хитрость врага, дьявола, ослепляет бедным нам глаза! О, если бы у грешника открылись очи сердечные и увидел он, чего лишается и где находится: непрестанно бы воздыхал и неутешно плакал; непрестанно бы глас от сердца возносил к Богу и говорил: «Я заблудился, как овца погибшая, взыщи раба Твоего» (Пс. 118:176).

CXXIV. Если бы еще ты увидел, что сын царский, отвергнув дорогую багряницу, в которую был одет, оделся в худое и смрадное рубище, непременно удивился бы тому непристойному делу. Так и христианин, который, оставив Бога и Христа Сына Божия, греху себя отдает. Ибо всякий крестящийся верою во Христа Иисуса соделывается сыном Божиим, по написанному: «Все вы сыны Божии по вере во Христа Иисуса» (Гал. 3:26), – и одевается душа его прекрасной ризой оправдания Христова, как царской багряницей, как говорится христианам: «Омылись…, освятились…, оправдались именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11); И еще: «Все вы, во Христа крестившиеся, во Христа облеклись» (Гал. 3:27). Все мы от грешного Адама грешными и скверными рождаемся в плотском рождении, но в крещении святом, духовном рождении, верой во Христа Сына Божия от скверн греховных омываемся, рождаемся духовно от Бога и соделываемся чадами Божиими, по Писанию: «А тем, которые приняли Его, верующим во имя Его, дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12); и еще: “Смотрите”, – говорит, удивляясь, святой апостол Иоанн, – «какую любовь дал нам Отец, чтобы нам называться и быть детьми Божиими» (1Ін. 3:1). Эту великую благодать заслужил нам Иисус Христос Сын Божий – вольным Своим послушанием, страданием и смертью, заслужил верующим во имя Его, – подает Небесный Отец Своею благостью и человеколюбием; совершает Святой Дух. Но христианин, когда уклоняется ко греху и делает неправду, губит эту великую благодать, так дорого, то есть страданием и смертью Сына Божия Господа славы снисканную и как дар ему по одной милости Богом данную, совлекается прекрасной царской одежды, в которую в крещении благодатью Христовою облекся было, и одевается опять в смрадное и скверное греховное рубище, которого в том же крещении совлекся было, и так делается позор плачевный Ангелам и всем святым, ибо как «бывает радость у Ангелов Божиих и об одном грешнике кающемся», – говорит Господь (Лк. 15:10), так и печаль бывает о праведнике, который заблуждается и отпадает от вечной жизни. Не видит этого смрада и стыда бедный грешник, но увидит его тогда, когда откроются сыновья Божии и подобны будут Единородному Сыну Божию, явившемуся во славе Своей божественной, как говорит апостол: «Возлюбленные! Мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему» (1Ін. 3:2). А от их числа отлучатся грешники, и явится их внутренняя гнусность в позор всему миру. Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, испытать себя и рассмотреть совесть свою, не находишься ли и ты в таком бедном и плачевном состоянии. И если приметишь, не медли возвратиться к Небесному Отцу, по подобию блудного сына, и молись к Нему со смирением: «Отче! Я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим; прими меня в число наемников твоих» (Лк. 15:18-19). Он, будучи милосерден, готов принять тебя и обнять святейшими объятьями любви Своей. И так «радость будет… на небесах и о тебе, кающемся”. (Лк. 15:7)

CXXV. Видишь, что отец, желая обратить сына своего непостоянного к честной и постоянной жизни, увещевает его и говорит ему: «Тебе ли имение мое, потом и трудами моими собранное, расточать с пьяницами и блудницами?». И таких случаев немало бывает на свете. От этого случая рассуди о душевном имении, данном всякому христианину в крещении, то есть о благодати, правде, освящении, усыновлении, наследии вечной жизни. И от плотского отца обрати ум свой ко Христу, Который есть «Отец вечный» верным Своим (Іс. 9:6), и вспомни, что Он говорит в Евангелии Своем: «Кто не собирает со Мною, тот расточает» (Мф. 12:30). Христос изволил Своим на земле житием, терпением, страданием и смертью заслужить нам, грешным и отверженным, у Небесного Своего Отца милость, отпущение грехов, оправдание, освящение и избавление, как апостол учит: «Христос Иисус… сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением» (1Кор. 1:30). И это неоцененное сокровище подается верой всякому крещающемуся: тогда человек удостаивается этих небесных дарований по милости Божией, без всяких своих заслуг. Как честный и богатый человек, желая иметь наследника имений своих, принимает со стороны бедного в сыновья себе и делает его по своей милости наследником своим, так Бог, «будучи богат в милости и щедротах», человека, который хитростью дьявольской и своею волей отторгнулся от Него, и бедным, нищим, убогим и окаянным сделался, благодатью Единородного Своего Сына Иисуса Христа принимает к Себе и Духом Своим Святым “омывает от скверн греховных, освящает и оправдывает его» (1Кор. 6:11), делает «сыном Своим и наследником Своим, сонаследником же Христу» (Рим. 8:16-17). Но когда человек, забыв великую эту благодать, обращается ко греху, как «пес возвращается на свою блевотину, и вымытая свинья идет валяться в грязи» (2Пет. 2:22), и расточает неоцененное то небесное сокровище, как блудный сын (Лк. 15:13-14), то этим безмерно огорчает Христа и себя губит. Слышит от Него в совести своей и Святом Писании подобный этому глас: О человек! Тебе ли расточать богатство Мое, данное тебе, которое Я таким трудом, потом, болезнью, терпением, страданием и смертью собрал? Помяни, кто Я, и каков, Который ради тебя так трудился, и каким образом снискал тебе сокровище это! Бог и Создатель всех, перед Которым «преклоняется всякое колено небесных, земных и преисподних». Но тебя ради подобным тебе человеком сделался, «уничижил Себя Самого, приняв образ раба, сделавшись подобным человекам и по виду став как человек; смирил Себя, быв послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:7-8,2:10), и так тебе отпущение грехов, благодать, благословение, правду, усыновление и наследие вечной жизни приобрел. Вспомни, чем ты был? Беззаконник, отступник, отверженный от лица Божия, сын проклятия и гнева Божия, пленник и невольник дьявола, огня негасимого и вечного, погибели чадо. Но от всего этого Я избавил тебя, не серебром или золотом, а «драгоценною Моею Кровию” (1Пет. 1:19); омыл тебя от скверн греховных, и одел тебя чистой одеждой правды Моей, и наследие вечной жизни обещал тебе. «Вступил в союз с тобою, – говорит Господь Бог, – и ты стала Моею. Омыл Я тебя водою и смыл с тебя кровь твою и помазал тебя елеем. И надел на тебя узорчатое платье, и обул тебя в сафьяные сандалии, и опоясал тебя виссоном» (Єз. 16:8-10, и проч.). Ты же такой Моею любовью и милостью к тебе явленной пренебрег. Что Я трудами, болезнями, терпением, страданием, послушанием до смерти, смерти же крестной, собрал, – все то расточил и расточаешь, последуя воле твоей и страстным вожделениям, и не хочешь оставить этого злого и страстного нрава, очувствоваться и покаяться, чтобы опять получить у Меня милость. «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Моего, не разумея, что благость Моя ведет тебя к покаянию»? (Рим. 2:4). «Вспомни, откуда ты ниспал» (Об. 2:5), с какого достоинства и высоты в какую подлость и окаянство? Где ныне находишься, и к чему воля твоя и страстолюбивая твоя жизнь ведет тебя? Вспомни и покайся! Если же нет, то будешь вовеки об этом воздыхать, тужить, скорбеть и плакать, но бесполезно, «когда увидишь Авраама, Исаака и Иакова и прочих праведников в царствии Моем, а себя изгоняемым вон во тьму кромешную, там будет плач и скрежет зубов» (Лк. 13:28). Так благость Христа Бога нашего обратившегося на грех и неисправного христианина обличает внутри и вне. Внутри – в совести и вне – в Святом Писании. Христианину же не должно нерадеть о такой благости Божией, на покаяние его зовущей, да не соберет себе больший гнев Божий, по написанному: «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:5).

CXXVI. Видишь в естестве, что равное равному и подобное подобному пристает и к тому стремится. Например, огонь не помещается с водой, но с огнем; воздух не держится в воде, но к воздуху вверх восходит. Также у животных бывает: овца к овцам пристает и ходит с ними, воробей с воробьями имеется и летает. У людей: подлый с подлым, честный и постоянный с постоянным, богатый с богатым, благородный с благородным и развращенный с развращенным водятся. Так и в духовном христианском деле. Святая вера, поскольку есть небесный дар и от Бога происходит, никакого сообщения с тленными и мирскими вещами не может иметь, отвращается от них; честь, богатство, славу и сладострастие мира сего за ничто считать верное сердце учит, от всего этого отвращаться увещевает и восхищает к небесам, откуда произошла, и непрестанно побуждает усердно желать и искать Бога, от Которого начало имеет; вечных и небесных благ богатство и славу представляет и к ним восхищает сердце человеческое, в котором место свое имеет. Ибо сродное к сродному стремится и от несродного удаляется, и подобного себе ищет, и от неподобного отвращается, как выше сказано. Так вера подобного себе духовного естества и Начала, от Которого произошла, ищет и спешит к Нему. И как огонь, через все препятствия, кверху восходит – свойство его таково, – так и вера, хотя от соблазнов, суеты, прелести и от духов злых препятствие терпеть понуждается, однако, как духовное и небесное дарование, к горнему стремится, «о горнем помышляет, а не о земном» (Кол. 3:2). И поскольку верное сердце примечает свою немощь и недостаток сил к сопротивлению врагам своим – прибегает к всесильной Божией помощи и усердно молится Богу, чтобы Сам Он против врагов ее в подвиге помог и укрепил. Так вера, как небесный дар, от земного отвращается и небесного ищет. Отсюда следует, что те христиане, которые любовью сердца своего приложились к миру, то есть богатству, чести, славе и сладострастью, не имеют в сердцах своих веры, так как вера, как дух, сродного себе добра ищет и любит; а они, оставив духовное добро, ищут того, что плоть и кровь любит, ищут того, от чего вера отвращает верное сердце, и не ищут того, к чему вера ведет и возбуждает. Как дух духовными и невидимыми благами услаждается и ищет их, так плоть, духа не имеющая, плотскими и видимыми утешается благами, ими довольствуется и ищет их. Ибо сродное к сродному стремится, как выше сказано, а от несродного уклоняется. Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, испытывать, имеешь ли веру, которая сердце человеческое очищает и ведет к Богу. Ибо не все, которые называются христианами, верные, а те, которые веру исповедуют и на сердце ее имеют. Вера – дар Божий духовный, который непременно человека отвращает от суетного и движет к любви и исканию небесного. Она – как огонь, очищающий сердце от гнета и скверн греховных, и в вере все существо христианского духовного блаженства состоит.

CXXVII. Видишь, что отец от сына неисправного и непокорного, после многих увещаний и отеческих наказаний, отрицается, и отвергает от себя, и наследия лишает. Так делает с христианами Бог. Неисправных увещевает и внутри – в совести, и вне – через пророческие и апостольские писания, и проповеди учителей и пастырей церковных, и через обещание будущих благ и угрозу казней, временных и вечных, и через посылаемые наказания; и всем тем убеждает к истинному обращению и покаянию. Но кто не перестает грешить и этой благостью Его, кротостью и долготерпением пренебрегает, от такого отрицается, и отвергает его, и наследия вечной жизни лишает. Так отверг от Себя непокорных и жестоковыйных иудеев, которые ни писаниями пророческими, ни наказаниями Божиими, ни увещаниями, ни чудесами и милостью Сына Божия, во плоти явившегося, не исправились, но, более того, злобою на Него, пришедшего их спасти, восстали, умучили и умертвили. Потому и исполнилось на них Христово слово: «Отнимется от вас царство Божие и дано будет народу, приносящему плоды его» (Мф. 21:43). Так те, которые ни милостью, ни наказанием Божиим не исправились, отвержены от Бога. Так делается с неисправным христианином, которого ни совесть угрызающая, ни милость Божия и блаженство вечное обещанное, ни геенны страх и ничто иное к покаянию подвигнуть не может. Такому апостольское слово говорится: «О человек! Или пренебрегаешь богатство благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:4-5). Да убоимся, возлюбленный христианин, этого прещения Божия, которое Он через апостола Своего возвещает неисправным, да не соберем себе и мы гнев Божий, да не исполнится и на нас то, что свершилось над иудеями непокорными, и да не будем отвержены от лица Божия навеки. Да послушаем Бога призывающего, увещевающего и ведущего нас Своим долготерпением на покаяние. Да не устрашает нас трудность и неудобство дела этого: начнем только – и Он с нами начнет дело наше; поднимемся только от падения и лежания – и Он нам подсобит; станем лучше – и Он нас укрепит, и будет помогать, и делать дело спасения нашего. Зовет, возбуждает, стучит и движет лежащих; но начинающим вставать и встающим и делающим помогает. Весьма милостив и человеколюбив, и несказанно всех нас хочет спасти. Об этом все Святое Его Писание свидетельствует. Вспомним и рассудим, как Он, живя в мире, никому в милости Своей не отказал: слепым подал зрение, прокаженным очищение, немощным здоровье, глухим слух, бесноватым свободу и мертвым воскресение. Приходящих к Нему и вопиющих о телесном здравии – услышал, помиловал и исцелил: тем более о душевном исцелении просящих услышит и исцелит. Ибо Он как тело, так и душу создал; и Тот же Он и ныне на небесах, как и на земле был, – та же Его благость, милость, человеколюбие, кротость и милосердие к страждущим нам и воздыхающим к Нему: слышит и ныне бедствующих и вопиющих к Нему, и помогает и исцеляет, как и, на земле живя, слышал, помогал и исцелял. Не далеко Он от нас, хотя и не видим Его ходящего и не слышим говорящего. От зрения нашего и слуха только отстоит, но к призывающим Его близок: «близок Господь ко всем призывающим Его» (Пс. 144:18). И если к телу страждущему, которое умирает и истлевает, такое милосердие показал и всякому прошение его охотно исполнил, – тем более душе бессмертной, которая намного лучше тела, поможет и исцелит ее, болезнующую, беснующуюся, прокаженную, расслабленную, глухую и слепую, если приступит к Нему и помощи и милости у Него будет просить, по неложному обещанию Его: «Просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам» (Мф. 7:7). Для этого и в мир этот к нам, отлученным и удаленным от Него, пришел, чтобы слепые души наши просветить, заблудшие возвратить, прокаженные грехами очистить и мертвые оживить, и на путь покаяния и истины наставить, и так подать истинное и вечное блаженство, которое мы в прародителях наших потеряли. И если Царь славы и Господь наш и Создатель такую милость показал нам, что ради нас, бедствующих и погибающих, в мир пришел, и в плоть подобострастную нам облекся, и ею ради нас пострадал и умер, – тем более, пострадав за нас, помилует нас обращающихся, и услышит, и поможет. И если помянул нас, забывших Его и не знающих – тем более помянет поминающих и призывающих. Отвратившихся от Него нас помиловал – тем более обращающихся к Нему помилует. Ну же, восстанем и станем на путь Его, – и Он, взяв нас, поведет вслед за Собой и приведет к Отцу Своему. Так Бог будет Бог наш и Отец, и мы будем людьми Его и сыновьями Его, что есть несказанная слава и похвала наша. Что может быть славнее, что можно помыслить более славного, чем называться и быть сыновьями Бога живого, всемогущего, великого, вечного, и преблагого и Его Отцом иметь? Это несравненно превосходит всю славу, честь, достоинство, утеху и радость мира сего. Если же ныне Бог будет нам Богом и Отцом, то непременно и наследие вечной жизни нашим будет, и блаженство и слава вечная.

CXXVIII. Видишь, что находящийся в горячке всякую пищу отвергает, хотя бы сладкая и приятная была, и гнушается ею, ибо внутри огнем палится и снедается. Так и боголюбивая душа: желанием святым небесных благ объята, и любовью Божией уязвлена, и Божественным и небесным “огнем, который Христос пришел… низвести на землю» (Лк. 12:49), распаляема, – «все, что в мире», – честное, дорогое, славное, приятное и веселое, – отвергает, гнушается им. И чего прочие с трудом и усердием ищут, от того она отвращается и убегает; честь славу, богатство и роскошь – гнилой мертвечиной считает и отвращается от них. Одно внутри желание имеет, чтобы отыскать и не потерять вечное благо, которое есть Сам Бог со всеми Своими вечными благами. Об этом у нее попечение, старание, мысль, труды, воздыхание, молитва и беседа. Ибо кто чего желает и ищет прилежно, о том всегда думает и старается (прп. Макарий Египетский, беседа 9 гл. 9). Вечно слово Христово: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Этот случай и рассуждение, которое взято из книги святого Макария Египетского, исполненной мудростью духовной, учит тебя испытывать сердце свое, чем оно объято, каким желанием и какой любовью – Божией ли, или мира сего? Многие думают о себе, что любовь Божию имеют. Спроси всякого: любишь ли Бога? Непременно отвечает: как Бога не любить? И совесть к тому убеждает. Но, вместо Бога, себя и мир любят. Любовь истинная познается от дел, а не от слов, как и всякая добродетель. Сердце у человека одно и раздвоенным быть не может: и так непременно или к Богу, или к миру преклоняется, желает, ищет и прилепляется; и если к одному пристает, от другого отстает. Поэтому говорит Господь: «Не можете служить Богу и мамоне» (Мф. 6:24). Потому и апостол увещевает: «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей» (1Ін. 2:15). Если хотим Бога любить, то изгоним из сердца нашего любовь к миру и самолюбие, ибо кто самолюбив, тот враг сам себе, а «дружба с миром есть вражда против Бога,… кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4).

CXXIX. Видишь, что когда отец нищ и убог, то и дети его убоги. И когда хозяин или глава дома в бедствии и озлоблении находится, то и домашние его с ним бедствуют и озлобление терпят. Так и в Церкви Святой, которая есть дом Бога живого. Дома этого святого Отец и глава есть Христос. Если Он, на земле живя, терпел всякое бедствие, и озлобление, и страдание и так вошел в славу Свою, как говорит Сам: «Не так ли надлежало пострадать Христу и войти в славу Свою?» (Лк. 24:26), – то и домашние Его, истинные христиане, в том за Ним следовать должны и всякое приключающееся бедствие и озлобление терпеть великодушно, взирая на Начальника и Владыку своего. Ибо Господь, на земле живя, образ нам показал, как нам жить, и Богу угождать, и вечной жизни достигать. Этому образу следовали все святые, ближние Богу и домашние Его, и вошли в славу, Его страданием и болезнями обретенную. Так и мы должны тем путем идти, которым Сам Господь наш и святые Его шли, если хотим с Ним и святыми Его прославиться. Надо невесте с женихом и телу с главой страдать, чтобы и прославиться вместе с главой. Нет иного пути к вечной жизни и граду святых, кроме пути узкого, прискорбного и крестного (Мф. 7:14). Надо непременно терпеть со Христом терпевшим, смириться со Смирившимся и крест нести с Понесшим Крест, чтобы и прославиться вместе с Прославленным. «Если славы от людей ищешь, – говорит великий Макарий вышеупомянутый, – и желаешь поклонения и почитания, и ищешь сластолюбивой жизни: сошел с пути того» (Беседа 12, гл. 5). Этот случай и рассуждение учит тебя испытывать себя, если хочешь в будущем веке иметь участие с Ним: являешься ли ты одним из домашних Христовых и ближних Богу, то есть сын ли ты Церкви и имеешь ли с Ним участие здесь. А восхотевшему иметь с Ним часть в будущем веке, надо ныне держаться Его верой и любовью и следовать за Ним терпением, кротостью и смирением ныне, чтобы и в том веке участие в царствии Его возыметь.

СХХХ. Видишь, что нагой человек сам себя стыдится, и другие его стыдятся и отвращаются. Так и душа, которая не имеет благодати Божией, покрывающей ее. Сатана, враг наш, как разбойник, обнажил нас, совлек с нас одежду благодати Божией и спасения. Потому прародители наши, лукавством его обнажившиеся, познали наготу свою, которую прежде падения своего не видели и начали сами себя стыдиться, что было доказательством и свидетельством внутреннего их обнажения. Христос, Сын Божий, видя нашу наготу, от которой Бог и Ангелы Его святые отвращались, умилосердился над нами, пришел на землю к нам, нагим, бедным, убогим и нищим, облекся в плоть нашу и уподобился нам во всем, кроме греха, чтобы нас, нагих, замаранных и оскверненных омыть Кровью Своею, и одеть чистой одеждой правды Своей, и так представить чистейшим очам Отца Своего Небесного. Эта святая одежда дается верой всякому в крещении. Если кто хранит ее, – сражаясь против врагов своих, которые невидимо ополчаются против нас и хотят нас опять обнажить, срам и стыд нам пред Богом и Ангелами Его учинить, – тот блажен, как говорит Господь: «Блажен бодрствующий и хранящий одежду свою, чтобы не ходить ему нагим и чтобы не увидели срамоты его» (Об. 16:15). Ибо, видя его облеченным одеждой Единородного Сына Своего, познает такового Отец Небесный, и признает за Своего, и подаст ему наследие со святыми избранниками Своими, и введет в чертог славы Своей. Если же кто нерадением и леностью потерял ту священную багряницу и потому явится нагим перед Богом и Его избранными, то не иное что ему воспоследует, как стыд и срам нестерпимый, сам себя будет стыдиться, ибо наг; и Бог с избранными Своими постыдится наготы его, и отвратит святейшие очи Свои от него, и отречется от него, как от не Своего. Не видит этой наготы грешник ослепленный, так как не имеет душевных очей открытыми, и поэтому не стыдится: как спящий или слепой не видит телесной своей наготы, почему и срама не чувствует. Но Божие всевидящее око видит; видит и отвращается от такой души. Увидит и грешник бедный тогда, когда откроются книги совестные, и тайные помышления сердец человеческих в явление всему миру приведутся, – увидит, но к крайнему своему стыду, сраму, бесчестию и бедствию. Если стыдно нам перед очами немногих людей стоять в нагом виде, и, не терпя того, или убегаем, или прикрываемся, – насколько более нестерпимым стыдом и срамом будет для души перед всем светом, перед Ангелами и людьми, избранными Божиими, и самим Судией праведным стоять нагой, к тому же замаранной и оскверненной. Непременно пожелает такая душа укрыться в пещере, и тьме, и самом аде, не терпя всемирного стыда, и срама, и гнева праведного Судии, но не сможет. О, сколь блажен тот, кто ныне эту бедственнейшую свою познает наготу! Так будет себя стыдиться и искать верою одежды себе от Христа, Который всякого, верующего в Него и просящего у Него, одеждой спасения одевает. Этот случай учит нас испытывать нашу душу, не нага ли она, и так искать и просить верой одеяния ей у Христа, Сына Божия, чтобы не явиться в день тот нагими пред Богом и святыми Его и не покрыться стыдом.

CXXXI. Видишь, что серебро, или золото, или медь, если царского образа на себе не имеет, не годится к общему употреблению и купле и в государеву казну не принимается, а отвергается; но только ознаменованная царским образом монета ходит и всеми принимается. Так и душа: если не будет иметь на себе печати Небесного Царя, Христа, Сына Божия, которая верою и Святым Духом изображается, непотребна бывает для общества святых и для небесного сокровища не годится, но извергается вон. Этот случай учит тебя с верой и старанием искать небесного божественного образа, который есть прекрасное украшение душ наших и изящество, чтобы не пострадать тебе, не имея его, как тот званный на брак, который пришел без одеяния брачного, ибо, увидев его, сказал ему Царь: «Друг! Как ты вошел сюда не в брачной одежде ? Он же молчал. Тогда сказал царь слугам: связав ему руки и ноги, возьмите его и бросьте во тьму внешнюю» (Мф. 22:12-13).

СХХХП. Видишь, что мертвый между живыми не имеется и не должен быть между живыми, но выносится из дома и города и в землю закапывается. Так и душа, умершая от греха: выносится или даже извергается из сообщества святых, из дома и града живого Бога, то есть Церкви Святой, «которая есть дом Бога Живого» (1Тим. 3:15). Ибо и ей неприлично быть вместе с живыми, которые верой и любовью живут и служат Богу. Как для тела жизнь – душа, так для души жизнь – благодать Божия. И как жизнь тела познается от действий телесных, например, движения, речи и прочего, так и душевная жизнь примечается от действий духовных, то есть истинного покаяния, молитвы, любви и страха Божия. Испытай, христианин, от этого случая душу свою, не мертва ли она. «Как тело без духа мертво, так и вера без дел мертва», – говорит апостол (Як. 2:20-26).

СХХХШ. Видишь, что когда живописец хочет написать образ князя, один перед другим прямо должен стоять, и лицом к лицу друг на друга должно им смотреть, и тогда живописец напишет образ смотрящего на него князя; а когда князь отвращается лицом от живописца, тогда живописец не может хорошо изобразить лица его и образ, ему подобный, написать. Таково состояние внутреннего человека, когда образ Божий изображается в нем. Христос, Сын Божий, – небесный и премудрый живописец. Он хочет изобразить в душах наших образ Божий, который мы потеряли, и живость душам придать нашим, и запечатлеть прекрасный портрет Небесного Царя. Но кто отвращается от Него душой и сердцем, в том не может Он дела Своего совершить. Если же кто обратится к Нему, и очами веры на Него будет взирать, и просить того у Него, то на душе его начертывает и изображает то божественное благолепие живое, нетленное и вовеки сияющее. Подобает нам, возлюбленный христианин, вперить душевные наши очи на Него и верой взирать, чтобы и в нас божественная эта красота Им изобразилась. А если хотим это сделать и желаемое получить, то должны образ мира сего позади себя оставить, и так к Нему одному обратиться, смотреть на Него, любить и прилепляться к Нему. Этого с болезнью сердечной желал божественный апостол галатам, когда они отпали от Христа, и говорил им: «Дети мои, для которых я снова в муках рождения, доколе не изобразится в вас Христос!» (Гал. 4:19). Этого желает и Христос, чтобы образ Его святой начертался и изобразился в душах наших, чтобы, видя нас, божественным Его образом запечатленных, Отец Небесный признал сообразных Ему и Единородному Сыну Своему, и сынами Своими сделал, и так наследие вечной жизни подал нам. Для этого столь многоразлично призывает Он нас, чтобы всем сердцем обратились мы к Нему, дабы возмог Духом Своим Святым на душах наших изображать образ Свой святой, и так дело спасения нашего совершать. От этого случая учимся, христиане, что непременно должны мы от греха и мира сего отвратить сердца и души наши и обратить ко Христу, истинному, небесному и премудрому живописцу, Который не мертвый какой и земной, а живой, небесный и бессмертный; не на досках каменных, деревянных и полотняных, а на скрижалях душевных; не перстом и кистью, а действием Святого и Животворящего Своего Духа образ изображает; и на Него с верой, надеждой и усердием взирать, «доколе не изобразится в нас Христос», ради нас распятый. И хотя святого этого образа красота и благолепие не видится ныне, ибо духовное, но явится в воскресении, по Писанию: «Спаситель, Господь наш Иисус Христос,… уничиженное тело наше преобразит так, что оно будет сообразно славному телу Его» (Флп. 3:20-21). Поищем верой и усердной молитвой, христиане, божественной этой красоты, чтобы, и ныне на душах наших изобразившись, явилась и на смиренных наших телах, когда воздвигнутся они силою Божией из гробов. Обратимся всем сердцем и душой ко Христу, и неотступно оком веры будем взирать, да напишет и на наших душах образ Свой Духом Святым, живым и животворящим. Для этого и в мир пришел и в наш облекся образ, чтобы обновить и оживить в нас Свой образ, который сатана лукавством своим обесчестил, растлил и погубил.

CXXXIV. Видишь, что когда неприятель в город входит, или разбойник в дом, и хочет разграбить и опустошить город или дом, всякий противится ему, как и чем может. Злые помыслы – это неприятели наши и разбойники, которые входят в дома душ наших, и хотят разграбить сокровище, в них сокровенное, и нас самих умертвить и погубить. И кто этим врагам не противится и их не умерщвляет, тот непременно сам будет ими умерщвлен и погублен. Надо непременно одному из противных и сражающихся быть побежденным и пасть, а другому быть победителем, ибо брань без того не бывает. Должны и мы, любезный христианин, в начале самом, как только почувствуем приход этих наших врагов, противиться им, крепко затворять и хранить клеть сердца нашего, и призывать на помощь себе силу всемогущего Иисуса Христа, Царя нашего, и таковым нашим соперникам и обидчикам суда и отмщения у Него просить. «Суди, Господи, обидящия мя, побори борющих мя. Приими оружие и щит, и восстани в помощь мою» (Пс. 34:1-2 и проч.). Если в начале не воспротивимся и не отразим их, то, войдя в дом сердца нашего, разорят и опустошат его и нас самих погубят. Неприятель, войдя в город, опустошает его и приносит гражданам неутешный плач, или, что хуже того, смерть. То же делают нам злые помыслы, если им мужественно не противимся. Поэтому говорит премудрость Божия: «Больше всего хранимого храни сердце твое» (Притч. 4:23). А чтобы удобнее было нам сохранить сердце свое, – велит нам хранить уста, очи и ноги, как далее говорит: «Отвергни от себя строптивость уст, и обидные слова удали от себя. Глаза твои пусть прямо смотрят, и ресницы твои да не будут лукаво подмигивать. Твердо ходи ногами твоими, и пути твои исправляй. Не уклоняйся ни направо, ни налево; удали ногу твою от пути злого» (Притч. 4:24-27). Насколько вредно и пагубно отворять сердце злым помыслам, врагам душевным, настолько душеспасительно открывать его и давать вход в него слову Божию, еще более, – желать того должно и стараться. Ибо слово Божие, войдя в сердце, сделает его седалищем премудрости духовной, которая «чиста,… мирна, кротка, скромна, послушлива, полна милосердия и добрых плодов, беспристрастна и нелицемерна» (Як. 3:17).

CXXXV. Видишь, что железо огнем умягчается, и чем более жжется, тем мягче бывает. Так и человек: от природы всякий человек, как железо, жесток; злость греха сердце ожесточила и, как железо, твердым сделала. Поэтому сердце, не обновленное благодатью Святого Духа, в святом Писании называется каменным. «Исторгну каменное сердце от плоти их, и дам им сердце плотяно», – говорит Господь (Єз. 11:19). Поэтому от природы всякий человек весьма непослушным и непокорным Богу бывает; ничего не могут слова, угрозы и увещания, если Божия благодать не подвигнет: как железо холодное, молотом ударяемое, непреклонно и неизменно бывает. Но когда огонь благодати Божией коснется сердца и согреет, начнет умягчаться; и чем более этим небесным огнем жжется, тем более умягчается, краснеет и чистейшим делается. Тогда такой от мира и всего, что в нем красивого, приятного, веселого и сладкого, отвращается и за ничто имеет то, что прежде великим и дорогим почитал, и к одному небесному и вечному всем сердцем стремится, и на все, что Бог благоволит, охотнейшее послушание показывает. О, как нужно искушение для того, чтобы достичь такого блаженного состояния сердца! Ибо искушение: 1) показывает нам бедное и плачевное состояние сердца нашего; показывает, что в нем, какая великая злость и жестокость кроется и к чему оно склоняется; и так убеждает нас познавать свою бедность, окаянство и ничтожество духовное. 2) Убеждает искать способ, которым бы от того избавиться. И не иной какой представляется способ, как Божия благодать, которая верою и усердной молитвою получается. Чем же от природы своей злой избавиться можем, как только Божией силою, которая как все может, так может и злое естество переменить и, как огонь железо, умягчить? 3) Убеждает мир оставить и одного Бога искать, у Которого одного есть истинное и непоколебимое блаженство. И поэтому-то на христиан столько бед и напастей в мире этом находит! Ибо этим они, как железо в огне, умягчаются, и, как золото и серебро в горниле, искушаются и благоприятными Богу делаются. Не избегай, возлюбленный христианин, искушения и креста, от Бога посылаемого. Если безропотно и великодушно потерпишь и понесешь его, принесет тебе великую Божию милость. Плоти нашей горестно терпеть, но так внутренний человек исцеляется и здоровье получает. Надо непременно «совлекаться ветхого человека, то есть природного злонравия, если хотим облечься в нового человека» (Кол. 3:9-10), что необходимо для спасения.

CXXXVI. Видишь, что человек, когда с женою браком соединится, оставляет отца, мать, братьев, сестер и всех друзей и к одной жене искреннею любовью прилепляется. «Посему оставит человек отца и мать и прилепится к жене своей, и будут два одною плотью», – говорит Божие слово (Мф. 19:5). Видишь ли, христианин, как естественная и плотская любовь действует? Все прочее убеждает любящего оставить и прилепляется к одному любимому. От этого учись познавать, что есть любовь Божия. Точно так любящий Бога поступает, все позади себя оставляет: честь, славу, богатство и утеху мира сего, которые мусором и гноем, ради любви Божией, считает, ибо все это для него мерзко и смердящей мертвечиной кажется. Самой жизни своей, которой ничего дороже нет для человека, не щадит. К одному любимому своему Сокровищу стремится, как пламя огненное в высоту; туда воздыхания, желания, помышления и сердце свое непрестанно возводит. Там сердцем и умом находится, медлит и живет, где его любимое и неоцененное Сокровище: «где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Этот пример учит нас, христиане, что есть Божия любовь. Многие считают, что любят Бога, но вместо этого мир этот любят и так обманываются. Божия любовь и любовь мира сего вместе в одном сердце быть не могут, но одна другую изгоняет. Спроси любого: любишь ли Бога? Никто не отречется, а скажет: как не любить Бога? Кого же и любить, как не Бога? Но, на самом деле, себя и мир любит, а не Бога. Верно и истинно слово апостольское: «Кто любит мир, в том нет любви Отчей» (1Ін. 2:15). Непременно, кто что любит, там и сердце его. Должны мы испытывать себя, имеем ли любовь Божию – да не прельстимся суетным и ложным мнением; и молить Бога усердно, чтобы Сам Духом Своим возжег любовь эту в сердцах наших – да не будем вместо любящих Бога врагами Его, как говорит апостол: «Кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4).

CXXXVII. Видишь, что человек сеет пшеницу или что иное решетом и то к тому, то к другому краю бросает зерно. Разумей, что точно так и сатана сердца людей, благодатью Божией свыше не возрожденных, возмущает, и помышлениями житейских попечений движет, и то к той, то другой, то к третьей суете бросает их и привязывает, чтобы, теми попечениями опутавшись, не могли истинным сердцем Бога искать. Поэтому бывает, что замышляют в сердцах своих то о снискании богатства, то о получении чести и славы, то о сладострастии и угождении плоти, то об отмщении врагам, то о строительстве богатых домов, приготовлении слуг, карет, коней, об украшении одеяний и о прочем, что на земле и в мире этом дорого, приятно и угодно плоти страстной. Все это сатана вкладывает им в сердца, и движет их, и связывает такими замыслами, чтобы не могли осмотреться и Бога с вечными благами искать. Это известнейший признак человека, не имеющего веры и любви Божией. И те христиане, которые так делают, только внешне вид христианства показывают, а внутри христианства не имеют; и подобны гробам, внешне украшенным, но внутри исполненным мертвых костей и смрада. Эти их замыслы, попечения и старания суетные, которые ныне в сердце имеют, явятся внешне; явятся в общее воскресение, когда придет Господь, «Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения» (1Кор. 4:5). И эти самые старания будут обличать их перед всем светом, что они в мире этом мир и плоть свою любили, а не Бога, временного искали, а не вечного; а святых красота душевная на телах их явится и прославит их. И хотя в благодати Божией находящихся и просвещенных искушение, от врага бываемое, и касается, – то изнутри через злые помыслы, то извне через злых людей сердца их трогает, возмущает, обуревает, и, по подобию ветра, волнует, и корабль их старается потопить, но всесильной помощью Духа Божия укрепляются и твердо стоят надеждой, как корабль якорем в глубине земли, в человеколюбии Божием утвержденные. Этот случай и рассуждение показывает тебе, чем отличаются сыновья века сего, то есть не имеющие живой веры, от сыновей света или сыновей царствия Божия; и учит тебя испытывать себя, имеешь ли ты живую веру.

CXXXVIII. Видишь, что господин, который у себя имеет детей и рабов, иную пищу и одеяние детям, иную рабам своим подает. Так делает Господь всех Бог: иную пищу и одеяние подает чадам Своим, иную – неверным и не почитающим Его. Что касается плотской немощи, внешнего состояния, и видимого и чувствам подлежащего, – пища, одеяние и питье верным и праведным людям то же подается, что и неверным и грешным; такой же пищей и питьем укрепляются и такой же одеждой покрываются и чада мира сего, как и чада Божии. Ибо Бог, будучи щедрым и милостивым, всем – праведным и грешным – блага мира этого подает, «ибо Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45). Солнце, луна, звезды, огонь, воздух, вода с рыбами, земля со скотами и злаками и всем, чем исполнена она, одинаково даны праведным и грешным, знающим Бога и не знающим, почитающим и не почитающим, с тем только отличием, что праведные принимают блага от Бога дающего, и знают Подателя, и благодарят Благодетеля; грешные же и беззаконные насыщаются благами Божиими, но Подателя не знают, не почитают и не благодарят Благодетеля. Что же касается внутреннего состояния, праведные люди иную пищу, иное питье, иную одежду имеют, каковых грешные, миру сему рабствующие, не имеют. Благодать Божия, которую внутри себя имеют, – пища святым, которой укрепляются; питье, которым утешаются и услаждаются; одежда, которою верою во Христа одетые ходят. Христос Сын Божий, Ипостасная Божия Премудрость, верою в них живущий, – пища, питье и одежда для них. Он их внутри укрепляет, утешает, услаждает, радует и одевает одеждою правды Своей, как написано: «Ядущие меня еще будут алкать, и пьющие меня еще будут жаждать» (Сир. 24:23); и еще: «Вода, которую Я дам ему, сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную» (Ін. 4:14); и еще: «Все вы, во Христа крестившиеся, во Христа облеклись» (Гал. 3:27). Помолимся же, возлюбленный христианин, Христу Сыну Божию. Да подаст и нам, грешным, пищу эту, питье и одежду. Здесь вкусив от части пищи этой, да будем вовеки ею преизобильно наслаждаться, и, здесь одевшись души тою одеждою, в пришествии Его да не окажемся нагими, и перед всем светом не посрамимся.

CXXXIX. Видишь, что в доме земного царя слуги перед ним предстоят и служат, одетые не в рубище и худые одежды, а в дорогие и цветные одеяния. Так и в Церкви, которая есть дом Небесного Царя. Только те в этом доме Царя Небесного имеются, и Царю своему Небесному служат и работают, которые, верою очистившись и рубищ греховных совлекшись, украшают себя добрыми делами, «облекаются… в милосердие, благость, смиренномудрие, кротость, долготерпение» (Кол. 3:12). Прочие, хотя и называются христианами, но грешить не перестают и плодов покаяния творить не хотят, к этому святому дому не принадлежат и Богу не служат. Если земному царю рубище гнусно и царской палате безобразие телесное неприлично, насколько более очам Небесного Царя греховная скверна мерзка и гнусна, и святому дому Его безобразие душевное непристойно. И если от лица царского и службы отлучаются и удаляются подлые и рубищами одетые, и в доме его такие места не имеют, тем более от лица Небесного Царя и службы отлучаются грешники, скверной греховной замаранные, и из святого дома Его изгоняются, и никакого места и части в нем не имеют. «Не водворится у Тебя лукавый, и не пребудут беззаконники пред очами Твоими: Ты возненавидел всех совершающих беззаконие, Господи», – говорит пророк (Пс. 5:5-6). Это учит нас, христианин, испытывать себя самих, являемся ли мы истинными членами Церкви Христовой, и служим ли Ему верно; не служим ли миру и прихотям своим, и так от благословенного Его дома отлучились, хотя и именуемся христианами.

CXL. Видишь, что конь свирепый и неученый, чтобы пригоден был к делу и употреблению, хозяином обучается и различно укрощается и смиряется, и так природную свою свирепость мало-помалу отлагает и кротким делается, и пригоден бывает ко всякому делу хозяйскому. Всякий человек от природы своей, как конь свирепый, жестокий и неукротимый, и к службе Господу своему Богу весьма непригоден; себе, своей воле и миру хочет и ищет угождать, а не Богу, Господу своему, ибо весьма растлился по падении Адамовом. О, сколь многого требует обучения, укрощения, усмирения, чтобы природную отложил свирепость, жестокость и бешенство и так сделался пригодным к службе Господу Богу своему! К этому спасительному обучению предложено нам, христиане: 1) Святое Божие слово, которым свирепость растленного нашего естества показывается, обуздывается и укрощается. «Все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен», – говорит апостол (2Тим. 3:16-17). 2) Старание, труд и нужное себя самого ко всякому благому делу принуждение, хотя бы того и не хотело растленное сердце. Ленив человек от природы на дело благое и похотлив на зло, и потому должен себя самого убеждать и принуждать на доброе дело, себя побеждать и отвращать от всякого злого дела. Например, не хочет сердце твое ближнего любить, миловать, простить, смириться, целомудрствовать, и прочее – убеждай себя к тому. Хочет сердце твое ближнего ненавидеть, гневаться, злобиться, мстить, злословить и прочее – силой отвращай себя от того и побеждай себя в том. Это есть славная победа и намного лучшая, нежели людей побеждать! Себя же самого победить – нет славнейшей победы. 3) Нужна молитва. Сами же себя без помощи Божией победить не можем и без благодати Божией богоугодного дела творить не можем. «Без Меня не можете делать ничего», – говорит Христос Бог (Ін. 15:5). Поэтому повелено нам часто и усердно молиться и помощи и благодати просить. Как через злобу дьявольскую человек испортился, так подобает ему благодатью и помощью Божией исправиться. Как через действие врага того сделался склонным и расположенным ко всякому злому делу, а ко всякому делу доброму нерасположенным, ибо внутри сердца его злое похотение и отвращение от добра кроется, – так подобает ему силой Святого Духа, верой во Христа, сделаться охотно готовым ко всякому делу благому и тщательно и прилежно отвращающимся от всякого злого дела, чтобы вместо злобы дьявольской, действовавшей в сердце его, теперь бы в сердце его действовала благодать Святого Духа. И так, если сердце из злого в доброе переменится и исправится, исправиться может весь человек; для чего непременно нужна молитва и воздыхание. Но к молитве должно себя принуждать и обучать, чтобы не в словах одних была молитва. Должно рассеивающиеся помышления собирать и привязывать к молитве, и что говорится словами, о том рассуждать умом, и так сердце с воздыханием к Богу возводить. 4) Изрядное училище для христиан – крест или страдание, терпение бедствий и всяких искушений. «От скорби происходит терпение, от терпения опытность», – говорит святой Павел (Рим. 5:3-4). Бедствием и искушением показывается человеку, что у него в сердце кроется – любовь Божия или любовь мира и самолюбие. Многие думают, что Бога любят, но нашедшая беда показывает им, что они себя и мир любят, а не Бога. Многие думают, что терпеливы, кротки, смиренны; но приспевшая досада и обида показывает им, что в сердце у них нет таких добродетелей, и так познают себя убогими и нищими те, которые прежде думали о себе нечто. Ибо всякое искушение бывает нам к искушению сердца нашего и познанию, что в нем кроется – терпение или гнев, смирение или гордость, послушание или непослушание, – и есть как зеркало, через которое смотрим в сердце наше и рассматриваем, что в нем имеется; иначе познать его не можем, ибо глубоко. “Глубоко сердце человеческое, более всего и крайне испорчено; кто узнает его?» – говорит пророк (Єр. 17:9). И так познав сердце наше, смиряемся и падаем перед Богом, признаем себя виновными, и милости у Него ищем, и просим, и молимся с пророком: «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей!» (Пс. 50:12). И для этого-то, кроме прочих причин, напасти на нас посылаются от Бога, то есть чтобы познали самих себя, бедность, убожество и окаянство наше душевное, и так смирились. Нашедшее бедствие подобно лекарству, называемому рвотному. Как, рвотное приняв, человек изрыгает вон из себя соки вредные, и так видит и познает, чем он болеет, так при нашедшем бедствии исходят помыслы злые, как соки вредные, кроющиеся в сердце и повреждающие душу, и так узнает человек, чем он духовно болеет. А так убеждается прибегать со смирением и прошением ко Христу, душ человеческих Врачу. Из всех вышеуказанных пунктов видно: 1) сколь нужно поучение в святом Божием слове; 2) сколь нужна молитва; 3) сколь полезен крест или терпение бедствий, хотя плоти нашей то и неприятно; 4) сколь нужно детей в страхе Божием и прочей христианской должности обучать, чтобы они мало-помалу привыкали к работе христианской, и так бы, возраста совершенного достигнув, могли сами себя содержать в христианской должности.

CXLI. Видишь, что дом, который не имеет господина, живущего в себе, нечист бывает, преисполнен сора, пыли и паутины; земля без делателя запустевает, бесплодна бывает и рождает непотребные травы; сад и виноград без делателя пропадает; корабль без хорошего кормчего бурей и волнами морскими потопляется, и прочее. Так и душа человеческая без Христа, – как дом запустелый, преисполненный смрада, нечистоты и паутин, дьяволом и демонами распростертых, то есть злых похотений, замыслов и начинаний; как земля невозделанная, только терние и колючки производящая и проклятию подлежащая (Євр. 6:8); как сад и виноград, без делателя запустевший, плода не приносящий, и ни к чему не годный и посечению и сожжению подлежащий; как корабль без кормчего плавающий, от бури и волн волнующийся и близ потопления находящийся. Ибо что для дома хозяин, для земли и винограда делатель, для корабля кормчий, то для души нашей Христос. По падении отступил Христос от души человеческой, и сделалась она как дом без хозяина, земля и виноград без делателя, корабль без кормчего. Нет и в той душе Христа, которая, хотя водою и Духом в крещении возрождена была, но, первому Адаму следуя, заповедь Божию отвергла, и за лукавым врагом дьяволом, древним тем змием, волей своей последовала. И если в том бедственном состоянии до конца пребудет, вовеки будет без Христа; и поскольку Христос – жизнь для души, то без Христа, Который есть Жизнь, пребывая, вовеки будет в смерти. Покаемся же, христиане, «очистим себя от всякой скверны плоти и духа» (2Кор. 7:1), чтобы удостоиться принять Христа в дома душ наших. Для этого пришел Он в мир сей, чтобы мы благодарно встретили Его и, очистив дома душ наших, приняли Его. Стоит Он и ударяет в двери сердец наших, чтобы открыли Ему, чтобы почил в душах наших, чтобы и мы могли помазать миром и омыть слезами своими святые ноги Его (Лк. 7:37-38), и чтобы Он “обитель у нас сотворил” (Ін. 14:23). «Се, стою у двери, – говорит Он Сам, – и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему» (Об. 3:20). Горе нам, если ныне не послушаем Его, и Его, нас ради пришедшего в мир, и странствовать в нем благоволившего, не примем в дома свои! Слушай, что скажет во втором пришествии Своем стоящим слева от Него: «Алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня» (Мф. 25:42-43). Стыдно и страшно будет выговор этот терпеть от Него. Страшнее того навеки от Него отлучиться и с дьяволом в огонь вечный отойти. «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его» (Мф. 25:41).

CXLII. Видишь, что солнце, хотя всю поднебесную освещает и всем лицо свое являет равно, однако всякому кажется, что как бы на него одного смотрит; и что ни делаем, на всякого из нас, как на одного только, смотрит; и куда ни идем, с нами идет, хотя всегда равно течение свое от восхода к западу совершает. Так и вечное и духовное солнце – Бог. Хотя и на всех равно смотрит и всякого дело и помышление, намерение, начинание, умышление видит и слово слышит – и со всяким на всяком месте есть; и работает ли кто или почивает, стоит или идет, добро или худо делает – с ним есть, и на дело доброе и худое смотрит, и в книге своей записывает – да воздаст всякому по делам его. Однако так за всяким из нас надзирает и все примечает, что как бы, все созданные вещи оставив, на одного только меня или тебя смотрел; и что я или ты хотим делать, говорить, мыслить, начинать и намереваться, доброе или худое, совершенно знает и видит так, как бы оно уже на самом деле было и делалось. И намного лучше и совершеннее все знает и видит, нежели мы сами знаем и видим; и все то видит и смотрит так, что как бы, все прочее забыв, только на нас, наше дело, начинание и намерение смотрел. Так о Нем Святое Писание свидетельствует: «Все пути мои пред Тобою, Господи», – глаголет святой Давид (Пс. 118:168). И еще: «Господи, Ты испытал меня и узнал меня; Ты узнал, когда я сажусь и встаю. Ты издали уразумел помышления мои. Стезю мою и участь мою Ты исследовал, и все пути мои Ты предвидел» (Пс. 138:1-3). От этого учимся, христиане: 1) Бояться Бога и беречься от всякого греха в слове, деле, помышлении, начинании и намерении. Потому что Он как слово наше слышит, так дело, помышление и намерение явно видит, и всякому по делам воздает, и согрешающего в самом деле может праведным судом поразить; и нет такого сокровенного места, в котором скрыться могли бы мы от этого всевидящего ока, ибо оно не только внешнее дело видит, но и тайное помышление, и в глубине сердца сокровенное проницает. Делаешь ли что против совести в сокровенном месте, или помышляешь в сердце своем, или намереваешься что делать: уже то Богу явно. Берегись же греха, как смертного яда, – да не познаешь на себе праведный суд Божий. 2) Учимся уповать на благость Божию, ибо Он везде с нами есть. И как солнце ясно сияющее везде с человеком есть, освещает и согревает его, где бы он ни был, и в благоденствии или злополучии, так и благость и человеколюбие Божие везде с нами и никогда не отступает от нас, но всегда согревает и сохраняет нас, и в доме нашем и на пути, в своей стороне или чужой, в благополучии или злополучии, в здравии или болезни, в печали или радости находимся. Когда нас враги наши гонят, поносят и злословят – молчать, и не отвечать, и предавать все Ему, ибо Он все слышит и знает; достойно ли или недостойно от них гонения и поношения страждем, Ему явно есть. И как дети перед отцом не говорят против хулителей своих, но на отца своего взирают и от него ждут защиты, так должны мы пред Богом, Отцом нашим Небесным, со врагами нашими поступать, ибо Он всегда с нами и мы пред Ним всегда находимся, – не отвечать им, но с молчанием очи душевные возводить к Нему и говорить со Псаломником: «Ты услышишь, Господи Боже мой» (Пс. 37:16)! 3) Отсюда учимся молиться Ему не только явно, словами, но и в тайне сердца нашего. Ибо Он не только слова наши слышит, но и воздыхания, желания и расположение сердца нашего разумеет, как говорит пророк: «Желание убогих Ты услышал, Господи, преданным Тебе сердцам внимало ухо Твое» (Пс. 9:38). «И будет, прежде нежели они воззовут, Я отвечу; они еще будут говорить, и Я уже услышу», – говорит Господь (Іс. 65:24). 4) Учимся, наконец, что когда согрешим перед Богом, от гнева Его никуда убежать не можем, ибо, куда ни обратимся и ни побежим, везде Он нас предваряет и встречает. «Куда пойду от Духа Твоего и от Лица Твоего куда убегу? Взойду ли на небо, – Ты там; сойду ли во ад, – Ты там пребываешь; и если бы я имел крылья, и полетел за дальние моря, – и там рука Твоя направит меня, и удержит меня десница Твоя», – говорит Псаломник (Пс. 138:7-10). Одно убежище нам грешным – милосердие Его, к которому, от гнева Его праведного убегая, и прибегать должны мы, и перед Ним припадать, и с сокрушением сердца просить прощения.

CXLIII. Видишь, что весной из земли произрастают травы и испускают листья, цветы и плоды свои; также деревья испускают листья, цветы и плоды, хотя зимой не видно было жизни в них, и они как бы бесплодными были, и одно дерево от другого почти не отличалось. Весна – образ воскресения мертвых. 1) Веруем, что так восстанут и изыдут тела наши мертвые из гробов, в которых сокровенны были, как видим ныне исходящие травы из земли, скрывавшиеся в ней зимой. 2) Как зимой не распознаем, какой цвет и плод в какой траве и дереве имеется, но весна все то показывает, так ныне не можем познать, что у кого внутри, в сердце и душе кроется – добро или зло, благочестие или нечестие – и часто доброго злым, и злого добрым считаем; но в воскресение все ясно откроется. 3) Как во время весны листья и цветы трав и деревьев изнутри их исходят и являются на свет и теми листьями и цветами как бы одеваются травы и деревья, и так прекрасный образ и вид представляют смотрящим, – так в воскресении красота святых на телах их явится, которая ныне в душах их сокрыта, и той красотой, как ризой прекрасной, оденутся тела их оживотворившиеся. Будут сообразны прославленному телу Спасителя нашего, по словам апостола: «Который уничиженное тело наше преобразит так, что оно будет сообразно славному телу Его» (Флп. 3:21). «Тому, – говорит святой Златоуст, как бы удивляясь, – Который сидит по правую сторону от Отца, сообразно это тело бывает; Тому, Которому ангелы поклоняются; Тому, Которому предстоят бесплотные силы; Тому, Который превыше всякого начала, и власти, и силы» (Беседа 13-я на вышеуказанное место Апостола). 4) Как весной иссохшие травы и деревья такого же вида бывают, какого были зимой, то есть неприятны и гнусны, и ни к чему иному, как сожжению, не подлежат, так и тела грешных людей будут наги и безобразны, как и ныне имеются, даже гораздо большее на них явится безобразие; ибо грех и тьма, которая ныне в сердцах и душах их кроется, тогда внешне на них явится во свидетельство, что они не во Христе проводили жизнь на земле, а в своих похотях. 5) А от этого последовательно учимся, что у всякого человека красота или безобразие, благочестие или нечестие внутри имеется; и чего нет внутри, в сердце и душе, того и на самом деле нет. Вера, любовь, терпение, смирение и прочее внутри должны быть; и если нет их внутри, в сердце, то они есть не иное что, как лицемерие, которое внешне является, как будто нечто имеющееся, но по сути есть ничто. 6) Никого не должно осуждать и судить, так же и хвалить бессмысленно; ибо не знаем, что у кого в сердце кроется, и часто безумно называем того злым, кто внутри и на самом деле добр, и того добрым, кто внутри зол, и так судьями неправедными бываем. От этого отвращает апостол: «Не судите никак прежде времени, пока не придет Господь, Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения, и тогда каждому будет похвала от Бога» (1Кор. 4:5). 7) Искать верой доброты и украшения души, и просить того у Христа, Который один может очистить ее от скверн и украсить; а не гоняться за красотой мира сего: ибо красота душевная вечна, как и сама душа, красота же телесная временна.

CXLIV. Видишь, что слюна и прочее, что от пищи и питья имеется, доколе внутри содержится, не гнушается тем человек; а когда извергнется вон, тогда всякий гнушается тем, что у себя внутри имел. Так и грех: пока внутри человека есть и совершает его, не гнушается им человек, но когда благодатью Божией избавится от него и, как блевотину, извергает из сердца своего, тогда для него мерзким делается. Откуда бывает, что всяким грехом, в других видимым, гнушается человек, хотя и сам тот же грех в себе имеет. Гнусен и блуднику блуд, хищнику хищение, вору воровство, лукавому лукавство, завистливому зависть, злобному злоба, клеветнику клевета, сквернослову сквернословие, в ближнем своем видимое. Но в себе, хотя и имеет это же зло, однако не гнушается им; не гнушается же, поскольку смертоносного яда того не познает. О, если бы чудовище это и страшилище ужасное увидел бедный грешник в себе и мерзость его обонял бы! Более бы гнушался тем, нежели гнушается калом, изнутри чрева своего изверженным! Но такова наша общая слепота, бедность и окаянство, что той мерзости не познаем и не стараемся познавать. Так-то, возлюбленный христианин, заразил ядом своим сердце наше сатана и помрачил душевное наше око! Этот случай и рассуждение учит нас: 1) Что сердце наше глубоко растленно и без благодати Божией не что иное, как только зло замышляет. Ибо змеиное семя, в нем посеянное, соответствующие и плоды рождает. 2) Учит испытывать его, и мерзость, в нем кроющуюся, познавать, и ею гнушаться. Это наипаче бывает, когда уединяемся днем или ночью, и в глубину сердца нашего проникаем, и рассматриваем, какие от него замыслы, начинания и намерения рождаются и к чему склоняются. Также от ближнего нашего себя познаем, то есть, что видим в ближнем, то и в нас есть: когда видим ближнего гневающимся или какую другую душевную немощь показывающим, тут должны обратить и на себя очи, что и мы тем же недугом немощны. Семя всякого греха в сердце нашем имеется. И так, что примечаем в ближнем нашем делом совершаемое, то можем и мы при случае делать, и злого семени злые плоды показывать. Ибо природно нам зло это, поскольку с ним все рождаемся. 3) Очищать его неленостно стараться, по подобию огородника или садовника, который сучки вредные срезает с деревьев, чтобы им не вредили. Так и мы должны сердце наше очищать от помыслов, которые вредят очищению души нашей и не попускают приносить плодов, веры христианской достойных. Например, восстает ли помысел гнева, злобы, или мщения, или ненависти, или блуда, или зависти, или гордости, или клеветы, и прочее? Тотчас его отсекать или подавлять, чтобы не возрос, и так не повредил бы души. И в этом помощи просить у Христа Господа нашего. 4) С верою просить того же Избавителя, чтобы Он силою Своею от этого мерзкого мучителя нас освободил, чтобы, от него освободившись, усердно и беспорочно служили Освободителю, по слову Его: «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36). Тогда будем гнушаться и мы мерзостью греха, как гноем изверженным и смрадным. Это-то и есть истинная христианская свобода, к которой стремиться неусыпно должны мы и предпочитать ее более всех сокровищ мира этого. Эта свобода намного превосходит свободу князей, вельмож и господ века сего, которые людьми повелевают, но сами своим страстям повинуются; над людьми господствуют, но над ними господствует грех. Христианская свобода не такова: она Богу одному и ради Бога людям повинуется и служит, но греховного ига не носит. Поищем, возлюбленный христианин, этого драгоценнейшего бисера сынов Божиих, который они в «глиняных сосудах носят» (2Кор. 4:7).

CXLV. Видишь, что желающие запах смрадный из покоя выгнать, зажигают благовонные порошки или иное что, к тому пригодное, и так зловоние благовонием изгоняется. Душа человеческая – как храмина, которая до падения праотеческого была исполнена благолепием и добронравием, как благовонными ароматами, и была жилищем Святого Духа; но по падении вошла в нее злоба, как злосмрадный запах, и наполнила ее. Чувствуем и обоняем злосмрадный запах этот все внутри себя, когда изнутри, «из сердца исходят злые помыслы» (Мф. 15:19), как смрадные запахи; чувствуем, любезный христианин, и воздыхаем об этом, желая совлечься ветхого человека и облечься в нового. О, да удостоит нас этого человеколюбивый Господь, Который ради человека сделался человеком! Как же можем зловоние из души нашей выгнать, если не противным тому благоуханием? Ибо противное противным прогоняется. Так тьма светом, холод зноем прогоняется. От падения Адамова вошла злоба и злонравие в души наши. Господь пришел на землю и показал нам образ святого Своего добронравия и благости, показал образ смирения, терпения, кротости, любви и прочих святейших нравов, в божественном Его сердце бывших; и как орел птенцов своих учит летать, так Он верных научил в мире этом жить и Богу угождать, как говорит: «Научитесь от Меня» (Мф. 11:29); и еще: «Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:15); и апостол говорит: «Христос пострадал за нас, оставив нам пример, дабы мы шли по следам Его» (1Пет. 2:21). Его благостью, смирением, терпением, кротостью и любовью да изгоним из сердец наших злобу, гордость, гнев, ненависть, зависть и всякую нечистоту. И так, вводя в души наши благонравие Христово, от своего злонравия постараемся избавиться и благовонием непорочных нравов Христовых будем изгонять зловоние, прибывшее нам от врага. И чем более то будем делать, тем более очистится душевный дом наш, как чем более курится благовонный порошок в покое, тем более очищается от зловония покой и большее благоухание в себе имеет. Тяжко это плоти нашей, христиане, чтобы от своего злонравия отречься; но этого должность веры христианской требует от нас. Для этого очищения должно делать следующее: 1) Всегда иметь перед собой образ непорочного жития Христова и на него душевными очами взирать – для чего нужно чтение или слушание святого Евангелия, в котором написано Христово житие. Этим не исключается образ жития святых Божиих, которые также взирали на этот живой божественный образ и подражали ему. 2) Всяким старанием и силой принуждать себя к тому, чтобы противиться восстающим в сердце страстям и пресекать их в начале, как только начнут из сердца показываться, и противное им воспринимать в сердце, например, против гордости – смирение; против гнева, злобы, мщения, ненависти, зависти, нечистоты – терпение, кротость, любовь, доброжелательство, чистоту от Христова жития воспринимать, и тем восстающие страсти усмирять и укрощать. Легко об этом говорить, но не легко это делать, христианин! Ибо природно нам зло, и против страстей бороться и их побеждать не что иное, как против себя самого бороться и себя самого побеждать – трудная брань и победа, но славная! 3) Поскольку старание наше не сильно без помощи Божией, ибо весьма растленное сердце имеем, поэтому должны Христа на помощь призывать, чтобы Сам нам помог и вместо злонравия нашего Свое благонравие насадил Духом Своим Святым в сердцах наших. Для этого Он и в мир пришел, чтобы злобу, как зловоние, в душах наших вселившееся, выгнать и благоухание Своих божественных нравов в них насадить. Да будет наше старание, вера и молитва прилежными, видя это, Он преклонится на милость и подаст нам благодать Духа Своего Святого, которая будет помогать нам во всем, что касается дела спасения нашего.

CXLVI. Видишь, что земледелец сперва полагает в сердце своем надежду о собрании плодов и потом, такую положив надежду, принимается за дело, посредством которого исполнение надежды достигается: делает землю, пашет и сеет. Так и во всякой вещи надежда, воспринятая в сердце, поощряет надеющегося к труду и средству, через которое можно надежду осуществить. Купца надежда богатства убеждает купечествовать, воина надежда победы и славы – сражаться, ученика надежда разума и мудрости – учиться в школах и прочее, и в деле начатом не ослабевать увещевает. Так и христиане в деле спасения своего поступать должны. Надежда христианская – вечная жизнь в будущем веке, как в святом Символе веры говорится: «Чаю воскресения мертвых и жизни будущаго века». Эту надежду потеряли мы в Адаме; но во Христе обретаем ее, если в Него чистосердечно веруем и веру нашу показываем любовью и терпением. Должен всякий верующий во Христа эту надежду в сердце своем положить и утвердить, как земледельцы делают, и так в подвиге веры и прочей христианской должности трудиться, не ослабевать, взирая на вожделенный и неоцененный плод вечной жизни. Земледельцы очищают нивы свои, исторгают плевелы, чтобы не препятствовали расти пшенице. Так должны и мы отсекать прихоти и страсти от сердец наших, чтобы не препятствовали расти семени Божия слова, и так бы бесплодным его не сотворили. Земледельцы ожидают раннего и позднего дождя на нивы свои, без которого нивы бесплодны бывают, сколько ни трудятся на них. Так и наш труд тщетен бывает, если не сойдет на нивы сердец наших дождь благодати Божией. Должны и мы трудиться, и ожидать дождя милости Божией, и молиться Богу, чтобы послал нам свыше росу благости Своей и напоил ею нивы сердец наших. Должны воздевать руки и очи к Живущему на небесах, как Псаломник делал и нам образ подал. «К Тебе, живущему на небесах, возвел я очи мои. Вот, как очи рабов на руке господ своих, как очи рабыни на руке госпожи своей: так очи наши» устремлены «ко Господу Богу нашему, пока Он не помилует нас» (Пс. 122:1-2). Земледельцы все лето трудятся, потеют и зной солнечный претерпевают, чтобы вожделенный плод получить. Так и христиане должны всю свою жизнь трудиться, сражаться и приключающиеся напасти терпеть, чтобы не лишиться плода вечной жизни, которую Христос, Сын Божий, трудами Своими и кровью нам приобрел. Земледельцы поспевшие плоды с радостью собирают. Так и христиане, «со страхом и трепетом совершающие свое спасение» (Флп. 2:12), с радостью воспримут его из рук Господних, что обещал Он верующим и любящим Его. «Сеющие со слезами пожнут с радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои, а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). «И возвратятся избавленные Господом, придут на Сион с радостным восклицанием; и радость вечная будет над головою их; они найдут радость и веселье, а печаль и воздыхание удалятся» (Іс. 35:10). Земледельцы ленивые и в праздности живущие, увидев братьев своих, плоды трудов своих собирающих и радующихся, себя же ничего не имеющих, ибо не трудились, – скорбят, тужат, печалятся и ругают себя, что летом не трудились и потому плодов не имеют. Так и христиане, небрежно живущие, увидев прочих за подвиг веры и труды, в благочестии подъятые, ублажаемых и прославляемых Господом, – заплачут, и зарыдают безутешно, и будут себя ругать, что не хотели трудиться во временной жизни. Лазарь, упоминаемый в Евангелии, упокаивается на лоне Авраамовом после трудов и болезней своих временных; а богач несмысленный, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно», после веселья и роскоши маловременных, находится в муках, и видит вдали Авраама и Лазаря на лоне его, и, возопив, говорит: «Отче Аврааме! умилосердись надо мною и пошли Лазаря, чтобы омочил конец перста своего в воде и прохладил язык мой, ибо я мучаюсь в пламени сем» (Лк. 16:19-24), – и вовеки возглашать будет, но ничего не получит. Из вышесказанного видишь, христианин: 1) что настоящее время для христиан – время трудов, подвига, скорбей и креста; а будущий век – время покоя, воздаяния, радости и увеселения, ибо «многими скорбями надлежит нам войти в царствие Божие», по апостольскому слову (Деян.14:22). 2) Видишь, как ослеплен духовно бедный человек! Чего не делают люди ради временного и скоро погибающего прибытка? Каких трудов и бед ни принимают? Но ничто им не тягостно и не неудобно, чтобы желаемое получить. Так сильно подвигает, поощряет и одобряет их несомненная желаемого добра надежда, хотя часто и обманываются. Ибо не все получает человек, чего хочет и надеется получить, поскольку в Божией власти состоит наше временное благополучие, а не в человеческой, – и кому хочет, подает его. Однако люди, и не имея совершенной надежды, все же ищут, и тщательно, то добро, которое видят телесными очами. Но вечного блаженства, перед которым вся слава, богатство, честь и царство земное, как ничто, или нерадиво ищут, или совсем перестали искать. О, если бы внутреннее око человека открылось, и увидел бы в одно мгновение ока будущую славу, избранникам Божиим уготованную, – стремился бы к ней так, как жаждой палимый к источнику водному, и ничто бы его от того не могло отвратить. Поверь, христианин, что честь, богатство, слава, сласть и утехи мира сего, как смрадная мертвечина, омерзеют ему, и даже злострадание и мучение не сможет остановить и удержать стремления его. Спасительное Христово воплощение и страдание учит нас всему. Лишились мы в Адаме будущего того блаженства и попали в вечное бедствие, но Христос, Сын Божий, будучи таким великим и высоким, что нет никого больше и выше Его, ибо Бог есть, – ради того в мир пришел и пострадал, чтобы от вечного бедствия избавить и к вечному блаженству возвратить человека отпадшего. Из одного этого можем, христиане, познать, что велико и неизреченно бедствие то, от которого Христос, желая нас избавить, Кровь Свою излил; и велико и непостижимо блаженство будущее, которое смертью Своею исходатайствовал нам, потерявшим его. Слава непостижимой любви Его к нам и милосердию! Непостижимо как зло вечного мучения, так и добро вечного блаженства, ради которого Сын Божий и Бог истинный Себя Самого не пощадил, чтобы от первого нас избавить, а второе нам возвратить. Но такова наша общая слепота и окаянство, что или мало веруем, или совсем не веруем тому, хотя различно и открыл Бог в святом Своем слове то блаженство для пользы и утешения нашего. 3) Несмысленно делают те христиане, которые не хотят сражаться, трудиться в деле звания христианского, но желают вечную жизнь получить; хотят в сластях, роскоши, чести, славе и богатстве мира сего веселиться – и со Христом в будущем веке царствовать хотят; крест со Христом носить отказываются, стыдятся и ужасаются его и избегают его – но прославиться с Ним хотят. Они подобны тем людям, которые хотят плод собрать, но землю пахать, сеять и трудиться не хотят; которые славу победы иметь и торжествовать хотят, но сражаться не хотят; от царя милость получить желают, но верно ему служить не хотят; которые до города некоего дойти желают, но путем, к тому городу ведущим, идти не хотят, но другим путем идут. Тесен путь к вечной жизни, христианин; а пространный в вечную погибель ведет, по неложному слову Христа Господа нашего (Мф. 7:13-14). Вера, которая указывает вечную жизнь и ведет к ней, многоразличному подлежит искушению. Дьявол, мир с суетой и «плоть со страстями и похотями» (Гал. 5:24) стараются целость ее нарушить и истребить. Против всех этих супостатов надо сражаться и веру больше жизни своей хранить. Что отсюда следует, как не непрестанное озлобление, скорбь и теснота душе сражающейся? То тот, то другой, то третий враг нападает и хочет у души отнять неоцененное сокровище – вечное спасение. Недосуг будет думать тому о чести, славе, богатстве и роскоши мира сего, об отмщении обиды, человеком нанесенной, и о прочем, миру принадлежащем, кто хочет с теми врагами вступить в битву. Одно будет у него старание – чтобы не быть ими побежденным. Так от всякого случая и от всякого видимого создания к невидимому можно рассуждение обращать, например, от видимого мира к невидимому, от видимого света к невидимому и вечному, то есть Богу, от видимой тьмы к невидимой, то есть дьяволу и греху, от видимого зрения к невидимому, от телесной слепоты к душевной, от телесного здоровья к душевному, от телесной немощи к душевной и прочее, – и этим духовную пользу себе приносить. Ибо, что видим в видимых вещах, то имеется и в невидимых, и что чувствуем в теле, то примечается и в душе, хотя неравным образом, как об этом читаем в Святом Писании, в котором состояние души нашей, доброе или недоброе, описывается. Имеет тело наше жизнь, смерть, здоровье, немощь, нищету, богатство, благообразие, безобразие, скорбь, утешение, плен, свободу, тьму, свет, голод, жажду, пищу, питье, одежду, труд, покой и прочее. То же примечается и в душе нашей. Тело оживляется душою, умирает, когда душа от него уходит, – душа живет благодатью Божией, умирает, когда ее благодать оставляет. Телу нашему светит солнце, луна и светильник, но свет, которым душа наша просвещается, есть Христос, «Который просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9), и светильник ее – закон Божий, по писанному: «Светильник ногам моим закон Твой» (Пс. 118:105). Слепо тело наше, если не имеет очей открытых, глухо, если не имеет ушей, – слепа душа, если не имеет просвещения Святого Духа, и глуха, если не имеет надлежащего слышания гласа Божия, в Святом Писании простираемого. Тело наше имеет богатство: золото, серебро и прочие вещи, по мнению мира сего, дорогие; нище и убого, если не имеет. Имеет и душа богатство свое – дарования Божии духовные: веру, оправдание, освящение, мудрость и прочее; нища, убога и нага, если их не имеет. Тело наше безобразным делают струпы, раны, гной, морщины и прочее – душу безобразной делают грех и страсти бесчинные. Тело наше алчет и жаждет без пищи и питья и наготу терпит без одеяния – душа алчет и жаждет без слышания Божия слова и наготствует без благодати Его. Тело утешается и укрепляется пищей и покрывается одеждой – душа утешается словом Божиим и благодатью Его, живущею в ней, и покрывается нагота ее Христовою правдою. Пленяется тело наше, когда попадается в плен к неприятелю, или заключается в темнице, или узами связывается; свободу получает, когда от этих бедствий избавляется. Имеет и душа свое горькое пленение, когда человек попадает под власть дьявольскую, служит греху и страстям бесчинным, блудодействует, пьянствует, похищает, крадет, злится и прочие страсти совершает; освобождается же Христом, когда обратится от грехов к Богу и верует во Христа, Избавителя всех. Так и в прочем примечается сходство невидимого с видимым и души с телом, о чем Святое Писание научит тебя, христианин, если с прилежанием и желанием спасения своего будешь его читать или слушать. А как нам от бедствий духовных освободиться и блаженство духовное получить, представляется в том же Писании образ, то есть вера во Христа, Который верующих в Него избавляет и блаженными делает, как Он Сам говорит: «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36). И еще: «Христос Иисус… сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением», – написал апостол (1Кор. 1:30).

Примечай здесь, христианин: 1) Эти пункты служат для разъяснения следующих моих предложений и рассуждений. 2) Эти подобия, взятые от различных вещей, чувствам подлежащих, и приложенные к невидимым, более полагаются ради простого народа, который не может понять учения о духовных вещах. Ничем же так не разъясняется, и понятным не делается, и в памяти не углубляется учение, как подобиями тех вещей, которые чувствам нашим подлежат и перед глазами нашими находятся. Поэтому видим, что и в священных книгах премного таких подобий имеется, которыми спасительное учение разъясняется, и небесные и духовные вещи земными и видимыми доказываются, как-то: слово Божие уподобляется семени, грешники – болящим, непросвещенные благодатью Божией – слепым, неизвестный день второго Христова пришествия – вору, в ночи приходящему, и прочее. 3) Вещь одна другой подобна бывает не во всем, а только в некоторых свойствах: поэтому и о подобиях, как здесь, в этом параграфе, так и в прочих приведенных местах, разуметь должно то же, что и они только в неких свойствах сходны с теми вещами, которые разъясняют. 4) Чтобы от видимых вещей к невидимым рассуждение обращать и так духовную пользу получать, требуется размышление верою, которая основанием своим имеет Божие слово, управляемое и утверждаемое, без которой удобно погрешить можно.

Статья 2: О сердце и языке человеческом

Глава 1: О сердце человеческом

«Добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое, ибо от избытка сердца говорят уста его», – говорит Господь (Лк. 6:45).

«Сын мой, отдай сердце твое мне» (Притч. 23:26)

• 28. Сердце здесь подразумевается не в прямом смысле, поскольку оно есть начало жизни человеческой, как философы рассуждают, но нравоучительно, то есть как внутреннее человеческое состояние, расположение и наклонение. Это видно из следующего апостольского слова: «сердцем веруют к праведности»(Рим. 10:10), – и другого, пророческого: «сказал безумный в сердце своем: «Нет Бога»(Пс. 13:1), и из прочих мест Святого Писания. Откуда сердце уподобляется в Писании сокровищу, в котором или благое, или злое скрывается, как говорит Господь: «добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое». То есть, какое человек внутреннее состояние имеет, такие у него слова и дела внешние являются, и о чем внутри поучается, замышляет, старается, то и внешне проявляется. Слово и дело внешнее – вестник и свидетель внутреннего человеческого состояния. Сердце, в прямом смысле, поскольку есть начало жизни человеческой, у всех одинаковое, то есть у добрых и злых, как и прочие естественные органы; но в нравоучительном смысле разумеемое, – не одинаково, но у иного доброе, у иного злое, и прочее.
• 29. Сердце человеческое само по себе, без благодати Божией, злое, ибо не что иное, как только суетное и злое помышляет, как написано: «Помышление сердца человеческого – зло от юности его»(Бут. 8:21). Откуда сердце это, как ниже увидишь, называется в Писании “каменное”: ибо ни увещаниями, ни угрозами, ни милостью, ни строгостью не преклоняется и не умягчается. Потому Бог обещается верным Своим дать «сердце иное». «И дам им сердце единое, и дух новый вложу в них, и возьму из плоти их сердце каменное, и дам им сердце плотяное»(Єз. 11:19). Поэтому о человеке, благодатью Божией не возрожденном, говорится: «Сказал безумный в сердце своем: «Нет Бога». И Господь говорит: «Из сердца исходят злые помыслы, убийства, прелюбодеяния, любодеяния, кражи, лжесвидетельства, хуления» (Мф. 15:19). И хотя благодатью Божией просвещен будет человек, однако зло это, из сердца исходящее, чувствует, и должен много труда во всю жизнь прилагать и против природного того бедствия духовно сражаться, ибо непрестанная ему предлежит против того брань. Откуда читаем, что и водой и Духом возрожденные, и святые впадают в тяжкие грехи, которые из этого растленного источника проистекают. Поэтому повелено всем верным молиться и просить у Небесного Отца благодати Святого Духа, чтобы смогли противиться тому злу, от сердца происходящему, и умерщвлять его. Растлению сердца нашего способствует во вред нам дьявол со злыми своими ангелами и соблазнами мира сего. Отсюда последует, что сердце доброе и богобоящееся не может быть, как только от Бога. Ибо Сам человек сердца своего злого на доброе переменить не может; откуда Псаломник молится: «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей» (Пс. 50:12). Поэтому всякому, желающему иметь сердце доброе, надо с Псаломником молиться Богу о том, чтобы, по милостивому Своему обещанию, подал сердце иное и дух новый, и взял от нас сердце каменное, и подал сердце плотяное, чтобы на нем, как на новых скрижалях, смог быть написан закон Евангелия Христова, «не чернилами, но Духом Бога живаго, не на скрижалях каменных, но на плотяных скрижалях сердца» (2Кор. 3:3), как написано: «Но вот завет, который Я заключу с домом Израилевым после тех дней, – говорит Господь, – вложу закон Мой во внутренность их и на сердцах их напишу его, и буду им Богом, а они будут Моим народом» (Єр. 31:33).
• 30. Сердце одно и душу одну иметь – значит иметь великое согласие в учении и воле, как пишется о верных, бывших во дни апостольские: «У множества же уверовавших было одно сердце и одна душа»(Деян.4:32).
• 31. Двоедушие или двоесердечие бывает в том человеке, который языком одно говорит, а мыслит другое. Такого обыкновенно называют все двоедушным, или по-другому назвать можно льстецом, обманщиком и лукавым; противоположная же этому пороку добродетель – простосердечие.
• 32. Сердце чистое и правое, согласно Святому Писанию: 1) старается воле Божией следовать; 2) ищет во всех своих делах, словах и начинаниях славы Божией; 3) печется о пользе ближнего своего, то есть всякого человека. Об этом яснее и пространнее увидишь, читатель, ниже.
• 33. Сердце это – начало и корень всех деяний наших. Ибо, что ни делаем, мысленно или делом, – сердцем делаем, или добро, или зло. Сердцем веруем или не веруем; сердцем любим или ненавидим; сердцем смиряемся или гордимся; сердцем терпим или ропщем; сердцем прощаем или злимся; сердцем примиряемся или враждуем; сердцем обращаемся к Богу или отвращаемся; сердцем приближаемся, приходим к Богу или отходим и удаляемся; сердцем благословляем или клянем. На сердце радость или печаль, надежда или отчаяние, покаяние или нераскаянная жизнь, страх или дерзновение. В сердце простота или лукавство. Сердце воздыхает, молится, уповает или напротив делает, и прочее. Следовательно, чего на сердце нет, того и на самом деле нет. Вера не есть вера, любовь не есть любовь, когда на сердце не имеется, а есть лицемерие. Смирение не есть смирение, а притворство, если не в сердце; дружба не дружба, а хуже вражды, если внешне только проявляется, а в сердце не имеет места. Поэтому Бог требует от нас сердца нашего: «Сын мой, отдай сердце твое Мне»(Притч. 23:26).
• 34. Что в сердце зачинается, доброе или злое, то вне, через члены телесные является. И сердце человеческое внешние члены тела, как-то: язык, руки, ноги и прочие, как орудия употребляет к претворению замыслов своих в само дело. Так языком благословляет или клянет, руками похищает или подает, убивает или сохраняет; ушами слушает доброе или злое; ногами ходит к намеренному месту; другими членами другое намерение свое совершает. Кто доброе и святою верою Христовою очищенное сердце имеет, тот нелицемерно добрые и плоды вне показывает; а кто злое сердце имеет, злые и плоды являет, как говорит Господь: «Добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое»(Лк. 6:45).
• 35. Всякое дело человеческое не по внешнему, а по внутреннему состоянию сердца и намерению судится. Ибо часто внешнее дело у того и другого одинаково бывает. Но внутреннее расположение и намерение различно может быть. Например, один судья не принимает мзды, и другой не принимает. Первый потому не принимает, что указы монаршие казнью грозят, а брал бы, если бы того не было. Другой не берет, чтобы Бога не прогневать преступлением заповеди Его святой. Этот – истинный бессребреник, доброе и богобоящееся сердце имеет. А тот, хотя руками не принимает мзды, но сердцем принимает и потому как мздоимец осуждается. Ибо страх человеческий имеет, а не Божий, человека боится, а не Бога. И потому злое и неверное сердце имеет. Один не крадет потому, что не хочет. Другой не крадет потому, что не может, а крал бы, если бы представился случай. Первый подлинно честен, а второй всегда в сердце крадет. Один дает милостыню ради имени Христова, желая помочь просящему из бедности, а другой – чтобы славу добрую нажить. Первый истинно милостив, а второй – тщеславен. Один входит в церковьвместе с верными молиться и славословить имя Божие, а другой – посмотреть церемонии. Одному полезен, а другому неполезен вход в церковь. Ибо и язычники смотрят на церемонию христианскую. Один воспринимает ранг для того, чтобы богатство собрать и большую честь получить, а другой – для того, чтобы обществу и братии своей послужить. У него доброе намерение, а у другого – злое и пагубное. Один проповедник говорит проповедьдля того, чтобы показать себя, славу и похвалу от слушателей получить и высокую степень обрести. Другой проповедует, чтобы людям пользу принести. У него доброе намерение, а у другого – злое. Не убиваешь, не прелюбодействуешь, не крадешь, не злословишь ближнего потому, что боишься суда гражданского – политик ты, а не христианин. Человека боишься, а не Бога. И потому между неверными считаешься, хотя и Христово имя носишь. Не делаешь злого потому, что Бог запретил и боишься Бога прогневать – веры христианской дело есть. Идешь на битву, чтобы корысть получить от неприятеля, обогатиться – не много и почти ничем не отличаешься от разбойника, который для того на людей нападает, чтобы обогатиться. Идешь против неприятеля, чтобы Церковь и Отечество свое защитить – похвально намерение это. Смотришь на жену просто, без всякого вожделения, как на создание Божие – нет греха. Смотришь с нечистой похотью – «прелюбодействуешь… в сердце своем», как учит Господь (Мф. 5:28). Одеваешься в платье, пристойное рангу твоему – безгрешно делаешь. Украшаешь себя одеянием, чтобы пышность показать и почтение от незнающих получить – миролюбец ты и гордое сердце имеешь. Просишь у ближнего своего прощения за оскорбление и обиду, боясь суда гражданского – мудрость человеческая это. Смиряешься перед братом своим с сожалением, что оскорбил его – любви знамение это. Не упиваешься, поскольку не имеешь, чего пить – пьянствуешь в сердце твоем. Не упиваешься, поскольку грешно – воздержания дело это, истинный воздержник ты. Плачет кто, что потерял богатство или лишился чести – печаль века сего и потому неполезна. Плачет другой, что ближнему не может отомстить – злобы действие это и печаль пагубная. Плачет третий, что человеколюбца Бога прогневал – такая «печаль ради Бога» (2Кор. 7:10) и душеспасительна. Плачешь над мертвым отцом, или братом, или другом, что с любимым разлучился – печаль бесполезная. Плачешь над мертвым, помышляя, что грех нас в такое бедное состояние привел – это плач христианский. Наказывает командир подчиненного, что не почтен или обесчещен им – это гнева и злобы исполнение, а не наказание. Наказывает как законопреступника, и чтобы впредь исправнее себя вел – это наказание правильное есть и намерение христианское. Даешь просящему милостыню, чтобы пользу от него какую получить – это купля и торг, а не милостыня. Почитаешь царя или от него посланных, боясь наказания за непочтение – это человеческая хитрость. Почитаешь потому, что Бог велел почитать – это христианское дело. Терпишь обиду, поскольку не можешь отомстить – невольное терпение. Терпишь обиду добровольно, повинуясь заповеди Христовой – это дело истинного терпения и спасительное. Так и в прочем по состоянию сердечному судится всякое дело – злое оно или доброе. Об этом каждый в своей совести извещается, как видим это и в Святом Писании. Каин и Авель приносили жертву Богу: но «призрел Господь на Авеля и на дар его, а на Каина и на дар его не призрел» (Бут. 4:4-5). Мытарь и фарисей молились в церкви Богу; но мытарь оправдан, а фарисей отвержен (Лк. 18:14). Радовался Закхей, увидев Господа нашего Иисуса Христа (см. Лк. 19:2-9), радовался и Ирод (см. Лк. 23:8), но Ироду в погибель, а Закхею во спасение обратилась радость. Так по внутреннему состоянию сердечному судится перед Богом всякое дело. И хотя бывает, что дело внешне кажется добрым, но если происходит от намерения недоброго и непотребного, – перед Богом осуждается как непотребное. Намерение – как основание, на котором дело созидается. И каково намерение, таково и дело: если доброе намерение – доброе дело, если злое намерение – злое и дело совершаемое. Отсюда следует, что никого ни хвалить, ни ругать безрассудно не должны мы. Поскольку внутреннего человеческого состояния и намерения никто, кроме одного Бога, знать не может. «Кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем» (1Кор. 2:11)? Ибо часто бывает, что безумно хвалим того, кто перед Богом окаянен и потому на самом деле мерзок; осуждаем того, которого Бог оправдывает, и оправдываем несмысленно того, кого Бог осуждает, и потому грешим.
• 36. Поскольку всякое дело человеческое, как внутреннее, так и внешнее, от сердца зависит, и каково сердце, таково и дело – доброе или злое. И от природы имеем сердце растленное. Потому должны усердно и непрестанно молиться и просить у Сердцеведца Бога, Который из ничего все и из худого доброе делает, просить сердца нового и духа правого, чтобы помышления и дела, от сердца происходящие, правыми были и к одной Божией славе намеревались. Должны, по примеру Псаломника, всегда воздыхать: «Сердце чисто созижди во мне, боже, и дух прав обнови во утробе моей»(Пс. 50:12). А если сердце правое будет, то и дела правыми будут.

Глава 2: О языке человеческом

«Если кто из вас думает, что он благочестив, и не обуздывает своего языка, но обольщает свое сердце, у того пустое благочестие» (Як. 1:26)

• 37. Ничем так не грешит человек, как языком, когда им не управляет по надлежащему. Язык клянет людей, созданных по подобию Божию. Язык злословит отца и мать. Язык учит убийству. Язык советует и сговаривается о прелюбодеянии, нечистоте, воровстве, хищении, неправде всякой. Язык лжет, льстит, обманывает. Язык празднословит, буесловит, кощунствует, сквернословит. Язык виноватых в суде оправдывает и правых обвиняет. Язык в купечестве худую вещь за добрую продает. Язык касается монархов, которые никакому земному суду не подлежат. Язык терзает и святых мужей, которые незлобием своим никому не вредят. От языка не избыл Сам Господь наш, Спаситель мира, Который «не сделал никакого греха, и не было лести в устах Его»(1Пет. 2:22). Язык изрыгает хулы на великое, святое и страшное имя Божие. Словом, ничего язык не оставляет, но на все изрыгает яд, который кроется в сердце человеческом.
• 38. Язык бесчисленное зло на свете делает. 1) Язык одному монарху на другого клевещет: от чего вражды, ссоры, битвы, кровопролития происходят; столько тысяч неповинных людей падает; столько вдов и сирот плачущих остается; столько государств, городов, сел запустевают; столько сумм денежных и всякого иждивения напрасно пропадает. 2) Язык рассеивает ереси, расколы, соблазны, и от того делается много Церкви Святой вреда, людям пагубы, церковным правителям беспокойства и труда, как дело само показывает. 3) Язык клеветой наполняет уши царей, князей и прочих власть имущих, от чего много неповинных погибает. 4) Язык также отягчает судебные места коварными и бессовестными клеветами, от чего присутствующим и служителям канцелярским бесполезные беспокойства и затруднения. 5) Язык, касаясь злословием властей, приводит их в подозрение, от чего им бывает презрение, непослушание от подвластных, а в них самих бесстрашие, своевольство; в обществе замешательство и всякое нестроение. 6) Язык немощных и малодушных приводит в несносную печаль, уныние и в отчаяние. 7) Язык в одном городе и селе между соседями, в одном доме между женой и мужем, между братьями, сестрами, рабами, между друзьями любезными ссоры и драки делает. 8) Язык открывает секреты, которые по присяжной должности твердо хранить должно, от чего также многие затруднения и беды происходят. 9) Язык часто и самого клевещущего приводит в великое раскаяние и печаль, что слово выпустил, которого возвратить невозможно. Вкратце сказать: сколько на свете бед есть или было, все язык или учинил, или умножил. О, язык необузданный! «Небольшой член, но много делает,… это – неудержимое зло,… исполненное смертоносного яда»(Як. 3:5-8). Блажен и мудр обуздывающий язык! Блажен, кто «для слов своихсделал вес и меру, и для уст своих – дверь и запор! Обуздывающий язык будет жить мирно, и ненавидящий болтливость уменьшит зло», – говорит Сирах (Сир. 28:29,19:6). Истинно Соломон написал: «Кто хранит уста свои, тот бережет душу свою» (Притч. 13:3); и еще: «Кто хранит уста свои и язык свой, тот хранит от бед душу свою» (Притч. 21:23). Окаянен и безумен, кто не хранит своего языка, не знает времени молчать и времени говорить: «Человек злоязычный не исправится на земле» (Пс. 139:12). «Смерть и жизнь – во власти языка» (Притч. 18:22); ибо «преткновение от земли лучше, нежели от языка» (Сир. 20:18). «Многие пали от острия меча, но не столько, сколько павших от языка; счастлив, кто укрылся от него, кто не испытал ярости его, кто не влачил ярма его и не связан был узами его; ибо ярмо его – ярмо железное, и узы его – узы медные, смерть лютая – смерть его, и самый ад лучше его» (Сир. 28:21-24).
• 39. Если язык, разумом не управляемый, бывает виною стольких грехов и бед, – должны мы стараться его обуздывать. Но старание без помощи Божией мало что может, «ибо неудержимо зло», как говорит апостол. И хотя две ограды, то есть зубы и губы имеет, однако прорывается. Ибо сердце человеческое, как сосуд переполненный, все, что не вмещается, вон извергает, и таким образом «от избытка сердца говорят уста его», по словам Господа (Лк. 6:45). Поэтому должны мы смиренно молиться с Псаломником всемогущему Богу: «Положи, Господи, хранение устом моим и дверь ограждения о устнах моих»(Пс. 140:3), чтобы и сердце исправил, и язык – орудие сердца – направил и научил благовременно и как должно говорить, а чего не должно говорить, о том бы и в сердце не помышлять.

Статья 3: О грехе вообще и следствиях греха

Глава 1: Какое великое зло – грех

«Горе беззаконному! Ибо будет ему возмездие за дела рук его» (Іс. 3:11)

• 40. Грех – все то, что ни делается против святого и вечного Божия закона, как учит апостол: «Всякий, делающий грех, делает и беззаконие; и грех есть беззаконие»(1Ін. 3:4). Грех – преступление и разрушение вечного и неизменного Божия закона, ослушание и противление святой Божией воле.
• 41. Грех бывает делом, словом, помышлением, желанием и намерением. Делом, как-то: убийство, хищение и прочее; словом, как-то: хула, злословие, клевета, сквернословие и прочее; помышлением, как-то: сквернословие, услаждение в помысле, бываемое от похоти блудной, тайная ненависть, злоба и прочее; желанием и намерением, как-то: похоть нечистоты, желание чужого добра, мщения и все, что ни хочет человек сделать против закона Божия, каковой грех есть против десятой Божией заповеди: «не пожелай»(Вих. 20:17).
• 42. Грех есть как то, что законом Божиим запрещенное делается, так и то, что законом Божиим поведенное оставляется. Грешно убивать, но грешно и бедствующему, например, утопающему в воде, руку помощи не подавать. Ибо Бог в законе Своем повелел как уклоняться от зла, так и творить благое: «уклоняйся от зла и делай добро»(Пс. 33:15); и как сказал: “не укради”(Вих. 20:15), так повелел: «просящему у тебя дай» (Мф. 5:42). Поэтому казнь от Бога определена не только за злые дела, но и за оставление добрых дел, как написано: «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Лк. 3:9); и в огонь вечный отсылает Господь не сотворивших дел милости, как читаем у святого Матфея в главе 25-й, где образ суда Христова представляется. Поэтому как зло делать, так и добра не делать грех есть. Как творение зла, так и оставление добра бывает против закона Божия, запрещающего зло и повелевающего добро.
• 43. Дело, по виду доброе, в порок и грех обращается, если не для доброй, но для злой цели делается. Так милостыня порочится, если ради тщеславия подается; грешит проповедник, когда слово Божие ради похвалы своей проповедует, и прочее. Причина этому в том, что таковой отступает от Бога сердцем своим и на том месте, на котором должен Бога иметь и почитать, поставляет себя, как идола; ибо себе предвосхищает славу Его, которая Ему одному, как всякого добра Виновнику, подобает. Такой человек самолюбие в сердце имеет и вместо Бога себя любит и почитает. И дело его подобно яблоку, снаружи красному, а внутри гнилому и смрадному, и сам он – как гроб окрашенный, который снаружи красив, а внутри смраден; или как дерево злое, которое доброго плода творить не может; но как оно злое, так и злой плод приносит (см. Мф. 7:17-18). Ибо, чтобы дело истинно добрым было, должно быть и снаружи и внутри добрым; тогда же добрым бывает, когда добре делается, то есть когда от доброго сердца происходит и с доброй целью, то есть к славе Божией и пользе ближнего бывает.
• 44. Грех – это великое зло, что следующие причины показывают. 1) Всяким грехом величество Божие оскорбляется. Человека простого оскорбить – немалое зло, сановитого – более, и сколь великое – царя. А какое тяжкое зло – оскорбить бесконечного и неописанного Бога! Обида и оскорбление растет от лица оскорбляемого; и чем большее и высшее есть оскорбляемое лицо, тем большее оскорбление и больший грех. Но оскорбление всякого человека, не только простого, но и сановитого и самого царя, как ничто, в сравнении с оскорблением Бога: ибо всякий человек, и сам царь, есть как ничто перед величеством Божиим, перед Которым весь свет и все «народы – как капля из ведра… считаются»(Іс. 40:15). Поэтому всякий грех есть весьма тяжкое зло, ибо им бесконечное Божие величество оскорбляется; и такое зло всю вечность огнем геенским очищаться будет, если здесь сокрушением сердца, покаянием и Кровью Сына Божия не очистится. 2) Грехом закон Божий, вечный и неизменный, разоряется. Ибо Бог дал закон Свой нам для того, чтобы нами в целости соблюдаем был. А когда грешит человек и закон Божий преступает, то он нарушает то Божие установление и узаконение, которое вечно нерушимым и целым должно пребывать. И так человек разоряет то, что Бог установил; и грешник окаянный изменяет и разрушает то, что само в себе неизменно и нерушимо должно быть. В законе Божием изображено то, что так, а не иначе, как изображено, должно быть; например, Бога почитать и любить более всего и ближнего любить, как себя. Этого вечная и неизменная правда от человека требует. Но грешник ослепленный, несмотря на то, дерзает разорять неразоряемое и нарушать ненарушаемое, к бесчестию вечного Бога и своей погибели. 3) Человек, когда грешит, более почитает себя, нежели Бога, более слушает похоть свою, нежели Бога, предпочитает волю свою воле Божией и закону Его святому, и делается как бы самовластным и неподчиненным власти Божией, и так с дьяволом упорно стоит против Бога. Не может это иначе быть, когда человек от произволения, предрассуждения и против совести грешит. Ибо дьявольское дело есть противиться Богу и не покоряться Ему. Поэтому о таких грешниках пишется: «Кто делает грех, тот от диавола»(1Ін. 3:8), и таковые «детьми диавола» называются (1Ін. 3:10; Ін. 8:44). Сколь же это тяжко и страшно – с дьяволом противиться Богу и Создателю своему, всякому видно. 4) Грех такое великое и ужасное зло, что его никто не мог разрушить, кроме Единородного Сына Божия. Надо было прийти всемогущему Сыну Божию и Своим страданием и смертью отнять его. «Для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола» (1Ін. 3:8). Божий закон есть неизменный, как выше сказано, поэтому должен был человек или весь его исполнить, или преступивший и согрешивший вечную казнь претерпевать; ибо этого правда Божия от человека требует. Но так как все словом Божиим означились быть законопреступниками, то все за то и подлежали вечному осуждению; и никто от того своими силами никак освободиться не мог. Для этого Сын Божий и пришел, и грех искупил страданием и смертью Своей, и Своей жертвой на древе крестном очистил его; следовательно, и казнь, как последствие греха, отнял от верующих в Него. Ибо греха без казни не бывает; а когда грех отнимется, то и казнь не последует, поскольку казнь бывает только за грех. Поэтому когда верные молятся и просят отпущения грехов, то просят того во имя Христово, Который один отпускает и отнимает грех. Без Него отпущения и отнятия греха не бывает. Ибо Он – «Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ін. 1:29). Не подумай же, человек, что как бы чем-то малым был грех. Если Агнец Божий не возьмет греха от тебя, то всю бесконечную вечность будешь за него платить в геенне правде Божией; возьмет же только от тех, которые перестают грешить, каются и веруют в Него. А если за малое что почитаешь грех, то и не избежишь горести его; ибо это признак того, что не имеешь покаяния истинного. Ибо истинно кающийся познает тяжесть и горесть его и поэтому бережется от него, как смертоносного яда. 5) Страшно язычникам, не знающим Бога и святого Его закона, грешить, но страшнее христианам, Бога исповедующим и светом слова Его просвещаемым. Ибо язычники одной совестью, христиане же совестью и законом Божиим написанным обличаются за грех. Язычники как Бога не знают, так и воли Его, в законе объявленной, не видят. Христиане каждый день слышат проповедуемую волю Божию и казнь, следующую преступникам закона Божия, и так, зная волю Божию, не исполняют ее. Язычники как не знают Бога, так и обещаний Ему никаких не дают. Христиане же, вступая в христианство, обещаются Богу служить, волю Его творить, отрицаются от сатаны и дел его; но когда к грехам обращаются, все то забывают и попирают, и Богу изменяют, и делаются лживыми. И так случается с ними по верной пословице: «Пес возвращается на свою блевотину, и вымытая свинья идет валяться в грязи» (2Пет. 2:22). Грех для христиан не что иное, как богоотступничество, измена, которой не человеку, а Богу изменяют. Рассуждай, христианин, что есть грех, которым услаждаешься. Хотя исповедуешь имя Божие, но делом отрекаешься от Него, когда заповедь Его преступаешь. Сколько раз согрешаешь, например, убиваешь, блудодействуешь, крадешь, похищаешь, злословишь, хулишь, клевещешь, и прочее, столько раз совета дьявольского слушаешься и заповедь Божию, и повеление Его отметаешь; сколько раз врага дьявола слушаешься и не слушаешься Бога, столько раз от Него отступаешь и приступаешь к дьяволу. Истинно это и так есть, хотя того и не замечаешь. 6) Грех разлучает человека с Богом, как говорит пророк: “Грехи ваши произвели разделение между вами и Богом» (Іс. 59:2). И чем более грешит человек, тем более удаляется от Бога; чем же более удаляется, тем более помрачается. «Бог есть свет» (1Ін. 1:5). Поэтому кто чем дальше отходит от Него, тем в большую тьму вдается и более умом слепнет. Откуда бывает, что такой часто грехом то не считает, в чем великий грех, и о том радуется, о чем плакать должен. Например, отомстить ближнему, зло за зло воздать, оскорбить, обмануть, прельстить и словом, как стрелой, уязвить человека, многие утешением для себя считают, что есть превеликое безумие и крайнее ума помрачение. Поэтому такой во всех своих поступках, делах и начинаниях ходит, как слепой или как во тьме, и рва погибели, в который может упасть, не видит. О таких говорится: «Не познали, не уразумели, во тьме ходят»** (Пс. 81:5); – и еще: «Осязаем, как слепые стену, и, как без глаз, ходим ощупью; спотыкаемся в полдень, как в сумерки» (Іс. 59:10). К этому бедствию грех приводит. 7) Говорит Господь: «Всякий, делающий грех, есть раб греха» (Ін. 8:34). Творящий блуд – раб блудной похоти; упивающийся и объедающийся – раб чрева, «его бог – чрево» (Флп. 3:19). Любящий серебро и золото – раб мамоны, «мамоне… служит» (Мф. 6:24). То же думай и о прочих страстях. «Ибо, кто кем побежден, тот тому и раб» (2Пет. 2:19). Сколь же это тяжкая и мерзкая работа! Более тяжкая и подлая, чем служить человеку, ибо лучше человеку всякому, и самому мучителю, как созданию Божию, служить, чем греху и грехом дьяволу. О, если бы эту работу бедный грешник увидел! Признал бы себя беднее пленников, каторжных, заключенных в темнице, окованных и прочих бедных и телесно страдающих людей. Но тем более беден, что этой бедности своей не понимает. Ибо страсть ослепляет разумное око. 8) Апостол говорит: «Кто делает грех, тот от диавола, потому что сначала диавол согрешил»; и ниже грешников «детьми диавола» называет (1Ін. 3:8,10). И Господь злобным иудеям сказал: «Ваш отец диавол; и вы хотите исполнять похоти отца вашего» (Ін. 8:44). Весьма бедственно и страшно быть сыном дьявола. Но грех, злое и дьявольское семя, к такому страшному бедствию приводит человека. Ибо грешник, творящий грех и не хотящий каяться, того князя тьмы, как сын отца своего, нравами в себе изображает, и самим делом показывает, что он от того скверного отца есть, ибо злого его семени злые плоды творит, то есть грехи. От плода семя познается, и каково семя, таков и плод его. Дьявол противится и не покоряется Богу – и грешник нераскаянный в такой же непокорности пребывает. Внимай этому всякий и рассуждай, чей ты сын, хотя и имя Христово на себе носишь. Истинно и верно апостольское слово: «Кто делает грех, тот от диавола… Всякое дерево познается по плоду своему», – говорит Господь (Лк. 6:44). 9) Грех, поскольку, как сказано, разлучает с Богом, у Которого одного жизнь есть, или более того, Он Сам есть Источник жизни, – отлучившуюся душу лишает жизни и так умерщвляет ее. Такой человек и жив, и мертв: жив телом, а мертв душой. Так прародители наши в раю в тот день, в который вкусили от запрещенного древа и согрешили, умерли, по слову Господнему: «В день, в который вкусите от него, смертью умрете” (Бут. 2:17). Так о блудном сыне, который отлучился было от отца своего, но опять покаянием обратился, сказано: «Сын мой был мертв и ожил, пропадал и нашелся» (Лк. 15:24,32). Не о телесной смерти здесь говорится, потому что он и в отлучении от отца своего телом жив был, как обстоятельства притчи показывают, но о душевной, от которой ожил, когда от заблуждения к отцу через покаяние возвратился. Ибо притчей этой изображается грешник, отлучившийся от Бога, Отца своего, но через истинное покаяние опять к Нему обращающийся, который до тех пор мертв душой, пока отлучается от Бога. Потому что непременно мертвым должен быть отлучившийся от жизни. Как удалившийся от света должен во тьме находиться, так удалившийся от жизни должен в сени смертной быть. Ибо где нет света, там непременно тьма; и где нет жизни, там непременно смерть. Бог есть свет живой и животворящий; следовательно, во тьме и смерти пребывает тот, кто от Него отлучился. Такому мертвецу говорит слово Божие: «Воскресни из мертвых, и осветит тебя Христос» (Еф.5:14). 10) Грехом раздраженная совесть мучает человека, и это мучение так тяжело, что часто и в отчаяние приводит, как это случилось с Каином – братоубийцей (Бут. 4) и Иудой, предателем Господа (Мф. 27:5). Пока грех делается, не познается его зло; но когда после грехопадения пробудится совесть, тогда узнает грешник, сколь горек грех. Как пьяный, пока пьет и пьян бывает, не чувствует вреда своего; а когда проспится, тогда почувствует, сколь вредно пьянство, так и грешник, пока в греховном пьянстве пребывает, не чувствует греховного вреда; но когда от того пьянства пробудится, тогда узнает, сколь великое, тяжкое и мучительное зло – грех. Тогда пробудится совесть и больше всякого мучителя терзает его и, как червь дерево, душу его внутри грызет и снедает; тогда печаль, страх и ужас гнева Божия и суда, геенны и вечного мучения восстает в нем; тогда помыслы, как волны, убогую душу ударяют: «Нет спасения тебе в Боге твоем» (Пс. 3:3). Где бы ни был грешник, везде мучитель этот неотлучно с ним, везде мучит и снедает его; днем беспокоит, ночью беспокоит и отнимает сон; чуть заснет, и тогда устрашает его; пробудится ото сна, пробудится и злая совесть его. С этой бедой день начинает и проводит, ночь начинает и проводит, и так никогда от того бедствия не может освободиться, поскольку внутри себя всегда имеет это зло. О, зло, мучительное зло – совесть злая! О, тяжкое зло – грех, который так беспокоит совесть нашу! Лучше уязвленное тело иметь, нежели грехами уязвленную совесть. Лучше биение тела терпеть, нежели биение совести; лучше всякие внешние беды принимать, нежели эту одну беду внутри иметь. Если в этом веке, где не всякий грех в совести усматриваем, – ибо «грехопадения кто уразумеет» (Пс. 18:13), – так тяжко мучает совесть за грех; сколь тяжко и несносно это мучение будет в будущем, где все грехи откроются и представятся, и бедная душа весь гнев Божий на себе почувствует, и в бесконечном отчаянии, без милости Божией вовеки бесконечные пребудет! Но кто по свершении греха не чувствует обличения и мучения совести, тот последней надежды спасения лишился, и это знак того, что никакого греха грехом не считает: только кажется, что этому быть невозможно. Ибо свидетель этот верен: как его ни утешай и ни умягчай, не перестает доносить, обличать и вопить; всегда ищет суда на грешника. Как закон Божий написанный, так и естественный этот закон, хотя в грешнике и потемневший, всегда обличает грех и суд Божий грешнику означает. Закон Божий и совесть воедино сходятся, и что закон Божий на хартии говорит, то и совесть внутри. Закон Божий говорит: «не укради,» – то же и совесть твоя тебе говорит. Откуда бывает, что и самые великие беззаконники ищут сокровенного места для творения беззаконных дел. Ибо никто не хочет явно грешить и содеянный грех всячески утаивает. Это же не от чего другого, как от совести происходит, которая обличает грешника, что он худо делает, и стыд в нем соделывает. 11) За грех геенна, ад и вечное мучение уготованы. Сколь же великая и ужасная беда, во-первых, лишиться навечно Божией милости и Его сладчайшего лицезрения, которым все святые Ангелы и святые люди вовеки без сытости насыщаться будут; отчужденным и отринутым быть от блаженного этого собора и попасть в мучительнейшее вечное состояние, с дьяволом и злыми его ангелами без конца гнева Божия чашу пить, страдать в пламени том снедающем, но неумерщвляющем (Мф. 13:42,25:41; Мк. 9:43-45 и проч.), где одна капля воды пожелается, но никогда не получится, и услышится ответ: «Чадо! Вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей» (Лк. 16:25). Сколь, говорю, тяжко в таком бедствии воздыхать, стенать, плакать, рыдать, снедаться, зубами скрежетать бесконечно, беспрестанно и бесполезно! В такое ужасное зло приводит грех (Об. 21:8). 12) Грех и временные казни наводит, как-то: кровавые войны, моровые язвы, болезни, скорби, голод, землетрясения, пожары и прочее. Если бы греха не было, ничего бы того не было. Грех – причина всех зол и бедствий. 13) Грех – причина того, что и самое неповинное естество страдает. Человек грешит, но прочая тварь страдает: земля не дает плода, скоты и звери от голода пропадают, воздух и вода растлевается, и прочее. Всему тому грех человеческий причиной является. Видишь, человек, какое зло есть грех. О, грех – неизреченное зло, ибо им бесконечный и преблагой Бог оскорбляется и прогневляется! Бесстыдная измена – грех, которой Богу бессмертному и праведному изменяем! Язва неизлечимая – грех, которая совесть нашу уязвляет, мучит и снедает! Проказа душевная – грех, которую никто, кроме Единородного Сына Божия, исцелить не может! Временных и вечных бедствий источник, корень осуждения и смерти, превращение естества, помрачение разума, растление душевной доброты и всех зол злейшее зло – грех! Праведно святой Иоанн Златоуст написал: «Нет ничего тяжелее, чем грех» (На Псалом 121-й); «Нет ничего более скверного и нечистого, чем грех» (Беседа 25 на евангелиста Иоанна). Воистину грех злее демона, как тот же отец учит (Беседа 41 на Деяния апостольские). Ибо и демона, который Создателем создан был ангелом светлым, грех сделал демоном. Воистину лучше нагому ходить, нежели обремененному грехами, как тот же отец говорит (Беседа 5 на евангелиста Иоанна). О грехолюбивая душа! Смотри и рассуждай, какое великое, ужасное и неизлечимое зло любишь ты! Каким мерзким чудовищем услаждаешься! Очувствуйся и осмотрись, к какому концу скверная любовь эта ведет тебя, и, отвратившись от страшилища этого, обратись к началу и источнику всех благ – Богу. «Когда, возвратившись, воздохнешь, тогда спасешься, и уразумеешь, где ты была» (Іс. 30:15).
• 45. Помощь в подвиге против греха: 1) Стараться иметь доброе в младых летах воспитание, которое бывает «в учении и наставлении Господнем»(Еф.6:4). Ибо от воспитания вся прочая жизнь зависит, как свежий глиняный сосуд: чем сначала пропитается, такой запах и всю оставшуюся свою жизнь издавать будет. Всякий рождается злым; ибо всякий в беззакониях зачинается и во грехах рождается (Пс. 50:7). Поэтому, чтобы сделаться добрым, требуется исправление, обучение: как конь свирепый и необученный обучается, чтобы быть пригодным к езде. Страсти, хотя и имеются в молодом сердце, однако еще не усилились, и потому, если сначала наказанием и страхом обуздаются, то усмирятся и укротятся: надо ожидать доброй надежды в юноше, так воспитанном. Молодое деревцо, к какой стороне приклонится, так и до конца будет стоять: так и юное сердце, чему обучено будет, того и до смерти будет держаться. 2) От злых и развращенных людей удаляться. Ибо, хотя бы и в добре воспитан был человек, и благочестиво жил, но если со злыми общаться будет, может развратиться, как прикасающийся к саже очерняется: «Худые сообщества развращают добрые нравы»(1Кор. 15:33). Поэтому, как Лот из Содома, так добрый от сожития со злыми должен убегать, чтобы не погибнуть, беззаконной их жизнью развратившись. 3) В святом Божием слове поучаться и прочие душеполезные книги читать или слушать. Ибо Божие слово и прочие книги, с ним согласные, обличают грех и учат добродетели, и так отводят нас от греха, показывая мерзость его и от него последующую погибель, – чем человек может отвратиться от греха и творить покаяние и плоды его, то есть добрые дела. 4) Не гнушаться, но даже любить обличение и наставление добрых и разумных людей, которые сами познают грех и гнушаются им и другим добрый совет могут подать. 5)Часто вспоминать то, что при крещении отрекались от сатаны и всех дел его, то есть грехов, и обещали служить Богу преподобием и правдой, как в форме крещения написано. Прилично ли христианину к сатане и злым его делам обращаться, от которых отрекся и на которые поплевал, и отвращаться от Создателя и Искупителя своего и изменять Ему, Которому, как Царю своему и Государю, обещал верой и правдой служить? Воистину такому приличествует пословица: «Пес возвращается на свою блевотину, и вымытая свинья идет валяться в грязи» (2Пет. 2:22). Ибо христианин омывается при крещении от всех греховных скверн, по сказанному: «Омылись,… освятились,… оправдались именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11). Но когда христианин к грехам обращается и творит их, как пес возвращается на свою блевотину и вымытая свинья в грязь. Ибо всякий грех – как мерзкая блевотина и как смрадная грязь, которыми человек, благодатью Христовой в крещении омовенный, освященный и оправданный, опять оскверняется, когда творит грех и изменяет Богу и Создателю своему, и так делается неверным Тому, Которому обещал верно служить. О, сколь тяжкая и бедственная эта измена! Тяжкая, ибо Богу, а не человеку изменяет грешник. Тяжко Государю своему, царю земному изменить, насколько больше Богу – Царю Небесному? Бедственная, ибо грешник опять предается во власть дьявольскую, от которой благодатью Божией избавился было, и так опять делается чадом гнева Божия, тьмы и вечного осуждения тот, который сделался было сыном света, благословения Божия и наследником вечной жизни. Сколь многими слезами и плачем нужно грешнику эту измену оплакать и омыть оскверненную свою душу! Помни, христианин, баню крещения, в которой омылся от скверн греховных, и не возвращайся в них; и отрицания и обещания не забывай, и берегись нарушать их – да не изменишь Создателю твоему. Если же изменил, обратись опять со слезами и плачем к Отцу своему, как блудный сын, и помилует тебя; и впредь не отступай от Него – да не лишишься милости Его вовеки. 6) Помнить последние четыре: смерть, суд Христов, ад и царство небесное. Всегдашняя память и верное размышление об этом отвращает от греха. Смерть нечаянно приходит и восхищает всякого, праведника и грешника, и посылает на тот век. По смерти суд Христов следует праведный, на котором слов, дел и помышлений беззаконных испытание будет, где следует или прославиться, или постыдиться. После суда того две дороги откроются: одна в ад, которой повлекутся грешники нераскаянные; другая в царство небесное, и пойдут ею праведники и святые. «Избавленные Господом придут на Сион с радостным восклицанием; и радость вечная будет над головою их» (Іс. 35:10). «И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную» (Мф. 25:46). Размышление об этом – истинная христианская философия, которая учит не природу вещей испытывать, но суету мира, краткость времени и долготу вечности познавать и сердце обращать от видимого к невидимому и от временного к вечному. «Во всех делах твоих помни о конце твоем, и вовек не согрешишь» (Сир. 7:39). 7) Рассуждать, что кратка сладость греха, но вечная горесть последует. Грех, как совершается, несколько услаждает, но сотворенный горесть вводит, совесть уязвляет, душу оскверняет и к вечной муке ведет. 8) Пусть подлость и мерзость греха отвратит христианина от греха, ибо он есть семя и плод дьявольский, «потому что сначала диавол согрешил» (1Ін. 3:8). 9) Рассуждать о христианском благородстве, которое велико, высоко, превознесено и непостижимо. Быть «сыном Божиим”, иметь «общение с Отцем и Сыном Его, Иисусом Христом» (1Ін. 1:3,3:1), быть «храмом… Духа Святого и удом Христовым» (1Кор. 6:15,19) – сколь велико! Какая честь, слава и благородство больше этого может быть для человека! Вся слава и честь царей и князей уступает тому, как тьма свету. Но лишается того христианин через грех. «Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы. Если мы говорим, что имеем общение с Ним, а ходим во тьме, то мы лжем и не поступаем по истине» (1Ін. 1:5-6). 10) Смерть Христова и ужасное Его за грехи наши страдание сильно отвратить христианина от греха. Из-за гордости нашей так глубоко смирился Он; из-за наших сквернословий, злословий, хулений, клевет святейшие Его уши претерпели хулу и поношение; за хищения наши руки Его ко Кресту пригвождены были; за пьянство и сладострастие наше уксусом, желчью смешанным, напоен был; за скверны и нечистоты наши так ужасно мучен был, и все наши грехи и беззакония на древе крестном страданием Своим очищал. «Он изъязвлен был за грехи наши и мучим за беззакония наши» (Іс. 53:5). Тебе ли, христианин, делать то, за что Сын Божий, Избавитель твой, такое бесчестие и мучение претерпел? Что Христу горесть и мучение сделало, тем ли тебе услаждаться? Да не будет этого! 11) Примеры Божиих святых, сражавшихся против греха, прочитывать и в том им подражать. 12) Злые помыслы восстающие и ко греху влекущие, тотчас отсекать – не иначе, как искру огненную от руки отрясаем, – чтобы, усилившись, как разбойники, войдя в дом, не опустошили дом наш душевный и не погубили нас. Ибо в том подвиг христианский и состоит. Если помыслы отсекать будем, отсечем и грех. Ибо от помыслов и грех бывает, как от корня дерево или как от семени плод. Отсеки корень – и древа не будет; подави семя – и плод не возрастет. Труден этот подвиг, но нужен христианам. Надо распинать плоть со страстями и похотями всякому, кто хочет Христовым быть. Ибо только те Христовы, которые «распинают плоть» (Гал. 5:24). 13) Стараться всегда иметь перед собою Бога, как говорит пророк: «Всегда я видел Господа пред собою» (Пс. 15:8), и на Него душевными очами смотреть, как на вездесущего и всеведущего, перед Которым ничто не утаено; как на праведного, Который всем воздает по делам; как на благого и благоутробного Отца, Который грехом оскорбляется; как на великого и святого, перед Которым стыдно и страшно грешить, бесчинствовать и благоговения не иметь. Святое Писание свидетельствует, что Бог наш везде есть, и нет такого места, где бы Его не было, и всякое дело наше и помышление Он видит, и всякое слово слышит. Все, что ни делается, перед очами Его делается. «Очи Его на нищего взирают, зеницы Его испытывают сынов человеческих. Господь испытывает праведного и нечестивого» (Пс. 10:4-5). «С небес посмотрел Господь, увидел всех сынов человеческих; из уготованного жилища Своего посмотрел на всех живущих на земле Тот, Кто создал особо сердца их и вникает во все дела их» (Пс. 32:13-15): «Господи, Ты испытал меня и узнал меня; Ты узнал, когда я сажусь и встаю. Ты издали уразумел помышления мои. Стезю мою и участь мою Ты исследовал, и все пути мои Ты предвидел. Куда пойду от Духа Твоего и от Лица Твоего куда убегу? Взойду ли на небо, – Ты там; сойду ли во ад, – Ты там пребываешь. Тьма не будет темна от Тебя, и ночь будет светла, как день: какова тьма ее, таков и свет ее. Зарождение мое видели очи Твои, и в книге Твоей все напишутся» (Пс. 138:1-3,7,8,12,16). И пророк Иеремия говорит: “Очи Твои отверсты на все пути сынов человеческих, чтобы воздавать каждому по путям его и по плодам дел его» (Єр. 32:19). Видишь, христианин, как Бог на всех нас смотрит и дела наши и помышления испытывает; и ничто перед Ним не утаено, что ни делается во дни и в ночи, ибо перед Ним как день, так и ночь равны. Но знает и то, что будем делать, помышлять и говорить, и всякое дело, слово и помышление наше в книге Своей записывает, воздаст. Если кто грех какой творит явно или тайно, если крадет, убивает, блудодействует и прочее беззаконие делает – видят очи Его. Если кто злословит, хулит, ругает, клевещет, сквернословит и прочие беззаконные слова произносит – слышат святейшие уши Его. Если кто в сердце своем замышляет что худое и злое – уже знает Он то. Если кто ненавидит, презирает ближнего своего, если злится на него и отомстить ему хочет как-нибудь – уже то явно перед Ним, и за то воздастся ему. Размышляй об этом, христианин, и берегись перед всевидящим оком Божиим грешить и беззаконничать. Беззаконно и бесстыдно перед царем земным – человеком, перед властелином, перед отцом плотским и перед всяким честным человеком бесчиние показывать, ибо таким бесчинием присутствующему лицу досада и бесчестие делается. Насколько более перед величеством Божиим делать то беззаконно, бесстыдно и страшно. Не видишь ты Его, но Он видит тебя, ибо близко от тебя есть. Берегись же досаждение и бесчестие величеству Его делать – да не узнаешь на себе Его суд праведный. 14) Грехи по большей части бывают от случаев и соблазнов. Так царь Давид вышел пройтись на крышу дома царского, и увидел жену Урии, и прелюбодействовал с нею (см. 2Сам. 11:2-4). Так и ныне многие выходят из домов своих и бывают на собраниях, на пиршествах и прочих делах человеческих, и так много согрешают то словом, то делом, то соблазняют, то соблазняются, отчего сохранены были бы, если бы внутри дома своего пребывали и в трудах по своему званию находились. Поэтому желающий греха избежать должен удаляться и от случаев, которые ко греху приводят, как-то: от разговоров, от бесчинных собраний и пиршеств, ибо «худые сообщества развращают добрые нравы» (1Кор. 15:33). В таких собраниях почти столько бывает соблазнов, сколько лиц; и столько грехов и беззаконий, сколько слов и дел. Беги, христианин, от таких собраний, как Лот от Содома. 15) Поскольку час от часу умножаются соблазны, и оскудевает благочестие, и нечестие усиливается, то душа, любящая благочестие, не должна смотреть, что люди делают, какие бы они ни были, а должна внимать, чему слово Божие учит. Не смотри, христианин, на тех христиан, которые то и знают, что или ездят в гости, или встречают и принимают гостей; которые тому только и учатся, как обогатиться и прославиться на земле; которые за грех не считают чужое присвоить, ближнего осудить, оклеветать, обесчестить, обмануть и прельстить, на ближнего злиться, отомстить ему, и прочее, – нет в таких и следа христианства. «Не ревнуй лукавым и не завидуй делающим беззаконие» (Пс. 36:1), но более внимай, что слово Божие говорит: «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей. Ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего. И мир проходит, и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек» (1Ін. 2:15-17). 16) Поскольку через глаза и уши наши, как окна, в храмину сердца нашего всякий соблазн входит, и, хотим того или не хотим, трогает нас и восставляет похоть, то не должно им давать свободу, чтобы соблазн, войдя через них, не поколебал и не совратил дом наш душевный. Так Давид увидел жену – и пал с нею, как выше сказано. Так и ныне многие неосторожно видят – и падают, хотя не телом, но душой. Безопаснее врага в дом не пускать, нежели, пустив, с ним бороться. Так опять же многие слышат клевету и пересуды ближних своих – и языком с ними падают. Поэтому как очи от суеты, так уши от клеветы отвращать должен желающий греха избежать. 17) Старание и подвиг человеческий без помощи Божией ничего не может, ибо растленное и ко всякому злу склонное естество имеем, и сатана всегда старается запнуть ноги наши, скрывает сети нам и на пути нашем полагает соблазны нам, и так старается всяким образом нас в грех ввергнуть. Поэтому непременно нужна всегдашняя молитва желающему против греха сражаться. На всякий час требуем помощи Божией, ибо на всякий час борет нас враг наш, потому всегда и помощи у Бога против него просить должно.

Глава 2: О пристрастии или привычке ко греху

«Может ли Ефиоплянин переменить кожу свою и барс – пятна свои? Так и вы можете ли делать доброе, привыкнув делать злое?» (Єр. 13:23)

• 46. Пока человек каким-нибудь не искусится грехом, то не без страха к нему приступает, и по согрешении совесть сильно мучает его. Так некоторые сами предпочитают лучше убитыми быть, нежели нападающих на них убить. Так к воровству, хищению, блудодеянию и прочим беззакониям не без стыда и страха сперва приступают. Ибо совесть и разум, благодатью Божией просвещенный, прежде согрешения, как свеча, в человеке сияет и показывает ему греха мерзость и греху последующий гнев Божий, почему человек и боится на грех дерзнуть. Но как согрешит и несколько раз на то же дерзнет, уже удобно к беззаконному тому делу приступает; и чем более согрешает, тем удобнее на то дерзает. «Грех, – говорит святой Иоанн Златоуст, – пока начинается, имеет некое стыдение; когда же совершится, тогда бесстыднейшими творит делающих его» (Беседа 10 на Деяния апостольские). Ибо разум, грехом, как тьмой, помраченный, и совесть, частым повторением греха замаранная, в обличительном своем действии ослабевает, хотя никогда и не перестает даже самых бесстыдных обличать; и как огонь, мусором засыпанный, дым, так она, хотя грехами засорена, однако же дым гнева Божиего, на них грядущий, показывать и возвещать не перестает.
• 47. От замедления в грехе каком-нибудь или от многократного повторения греха делается пристрастие или привычка ко греху. Так делается пристрастие к пьянству, воровству, лихоимству, блуду, оклеветанию, осуждению и прочим беззакониям.
• 48. Пристрастие это или привычка так сильна бывает, что как вторая природа человека к тому, к чему пристрастится, влечет. «Велико, – говорит святой Златоуст, – велико мучительство обычая, и таково, что в нужду естества устрояется» (Беседа 7 на второе Послание к коринфянам), поскольку пристрастие глубоко в сердце вкореняется. И чем более человек грех какой-нибудь творит и медлит в нем, тем сильнее в сердце его пристрастие углубляется. Как дерево чем более растет, тем более в землю корень свой пускает, так чем более греховный обычай растет, тем глубже в сердце человеческом корень свой утверждает. Но как дерево чем большее будет, тем с большей трудностью из земли исторгается, так чем более усилится и утвердится обычай греховный, тем с большей трудностью от него освобождается человек, и то не без помощи Божией. «Жестокая брань – победить обычай», – говорит на псалом 30-й Августин. И хотя часто бывает, что человек некоторое время и воздерживается от страсти; но обычаем, как веревкой некоей, к той же блевотине привлекается; и, как ветром огонь, так обычаем застарелым похоть в нем злая раздувается, возжигается и силу свою воспринимает. Видим явно истину эту на тех, которые к пьянству привыкли. Как горько многие из этих бедных людей, истрезвившись, плачут, рыдают, ругают себя, видя свою беду и души погибель, но при случае, увлекаемые обычаем, опять к страсти обращаясь, в этом бедственном, воистину плача достойном состоянии и жизнь свою оканчивают. Что о страсти пьянства, то и о других страстях разуметь должно. Видим, что воров и лихоимцев ни стыд, ни страх человеческий, ни страх Божий, ни страх суда и казни временной, ни страх суда Божия и казни вечной, от злодейства отвратить не может; лучше они предпочтут все терпеть и погибать, нежели лакомство свое оставить. О таких говорится: «Они не заснут, если не сделают зла; пропадает сон у них»(Притч. 4:16).
• 49. Страстолюбие – это внутреннее и душевное идолослужение; потому что служащие страстям почитают их, как идолов, внутренним покорением сердца. Так для угождающих и служащих чреву «бог – чрево»(Флп. 3:19); лихоимцу «любостяжание… есть идолослужение», по учению апостола (Кол. 3:5); служащие мамоне мамону за Господа почитают (Мф. 6:24), и «всякий, делающий грех, есть раб греха»(Ін. 8:34); и «кто кем побежден, тот тому и раб» (2Пет. 2:19). Грехолюбивому человеку грех, которому он служит, есть как идол. Сердце его грехолюбивое – как капище мерзкое, в котором мерзкому этому истукану жертву приносит, ибо грех в сердце его имеется. Вместо тельцов, баранов и прочих животных, волю свою и охотнейшее послушание в жертву приносит. И так сколько раз грешник соизволяет на грех, к которому пристрастился, столько сердцем отрекается от Христа; и сколько раз делом грех исполняет, столько идолу тому жертву приносит. «Никто не может служить двум господам», – говорит Господь (Мф. 6:24). Об этом и святой Иоанн Златоуст так учит: «Не говори мне, что не поклоняешься золотому идолу, но покажи мне, что не делаешь того, что повелевает тебе золото. Ибо различны образы идолослужения: иной мамону почитает за господа, иной – чрево за бога, иной – другую похоть вселютейшую. Не пожираешь им волов, как эллины, но намного хуже, свою закалываешь душу; не преклоняешь колен, не поклоняешься, но с большим послушанием творишь все, что повелевает тебе чрево, золото и похоти мучительство. Потому и эллины мерзки, что страсти наши обоготворили» (Беседа 6 на Послание к римлянам). Как же мерзко и бедственно пристрастие греховное! Мерзко – ибо страсть вместо бога, как идол, почитается. Бедственно – ибо почитающий ее от Христа и Бога, в Котором спасение наше, отрекается; и с превеликой трудностью от мерзкой этой работы освобождается человек. А что бедственнее, в том закоснев, многие и на тот век без покаяния и надежды спасения отходят и вечными пленниками ада и смерти делаются.
• 50. Чтобы от мерзкой и тяжкой этой работы человеку избавиться, полезно примечать и делать: 1) Должен всякий человек осмотреться, в каком он состоянии находится, и не обладает ли им какая страсть и греховный обычай; не пленилось ли сердце его сребролюбием и лихоимством, или блудной похотью, или любовью суетной славы и чести; не обладает ли им гнев и злопамятность, или пьянство; не имеет ли привычки к осуждению, оклеветанию, хулению, ругани, злословию ближнего и прочее. Ибо страсть и обычай ослепляют душевное око так, что человек бедствия и погибели своей не видит. Потому нужно прилежное чтение или слушание Святого Писания и прочих христианских книг, ибо из них грех познается; обращение с добрыми и благочестивыми людьми, от доброй жизни которых свои развращенные нравы может познать человек. К тому же должно призывать и молить Иисуса Христа, просветителя слепых, чтобы Сам Он просветил душевные очи. Без Него как просвещения, так и познания бедственного греховного состояния не бывает; пока Он не коснется слепых наших очей, всегда будем слепы, и будем блуждать, как слепые. Это испытание и познание непременно нужно всякому желающему вечное спасение получить; ибо от него есть начало спасения. Как будешь искать исцеления, не познав болезни? Надо непременно познать прежде болезнь. Больные требуют врача, как говорит Господь: «Не здоровые имеют нужду во враче, но больные»(Мф. 9:12). Кто же больные? Непременно те, которые познают и признают свою болезнь. Как испытываем телесную болезнь, чтобы излечиться, так должны испытывать душевную болезнь, чтобы, познав ее, исцеления искать. Как начало здоровья телесного – познать болезнь, так начало спасения – познать бедственное состояние души своей. Ибо такое познание подвигнет человека искать средства, которым бы мог избавиться от бедствия своего. Испытывай себя и познавай, христианин, в каком состоянии находишься. Имеешь ли богатство, или не имеешь, здоровье или болезнь телесную, славу или бесславие: что тебе? Все это в мире останется. Одно то испытывай, какую болезнь имеет душа и имеешь ли надежду спасения, которое одно нужно. 2) Познавший бедственное состояние души своей не должен медлить, а скорее от злого обычая отстать, ибо чем более будешь медлить в страстном обычае, тем более он усилится, и труднее от него отстать; также как чем более продолжается болезнь телесная, тем сложнее ее бывает вылечить. И хотя страсть сильно будет бороть и на прежнее состояние привлекать, твердо против нее, как домашнего врага, стоять, не поддаваться похоти ее, призывать всемогущую помощь Сына Божия. Ибо страсть подобна псу. Как пес бежит за нами и гонит нас, когда от него убегаем, а когда против него стоим и гоним его, бежит от нас, так и страсть гонит того, кто ей поддается и слушает ее; уступает же тому, кто противится ей. Произволение, старание и труд с помощью Божией все может; и хотя много мучительства от нее претерпит подвижник, однако, наконец уступит ему, укрепленному силой Божией, которая помогает труждающимся и молящимся. Много таких примеров представляет нам церковная история, в которой читаем, что многие разбойники, блудники, блудницы и прочие грешники, обратившиеся от грехов к Богу, хотя и много претерпели от злого обычая, однако, наконец с помощью Божией победили его, и “плотьраспяли cо страстями и похотями, и так сделались Христовыми» рабами (Гал. 5:24) те, которые были «рабами греха» (Ін. 8:34). Такие примеры для того и написаны, чтобы заблудшие грешники не отчаивались обращаться и против злого обычая сражались, ибо с помощью Божией все возможно человеку. Тот же «Иисус Христос вчера и сегодня, Тот же и вовеки» Помощник и Спаситель обращающихся, труждающихся, сражающихся и призывающих Его (Євр. 13:8). 3) Этому подвигу помогает и укрепляет в нем частое размышление о смерти, которая всякого и всяким образом восхищает и в вечности заключает; размышление о праведном Христовом суде, о царствии небесном и муке бесконечной. 4) Оставивший злой обычай не должен возвращаться к нему, как «пес… на свою блевотину и вымытая свинья… в грязь» (2Пет. 2:22); но твердо против него стоять, побеждать благодатью Божией, «забывая заднее и простираясь вперед» (Флп. 3:13), и, по увещанию Господнему, «вспоминать жену Лотову» (Лк. 17:32), которая, обернувшись назад, то есть к Содому, из которого вышла, «стала соляным столпом» (Бут. 19:26). Мир с похотями своими есть Содом беззаконный, убегающие из которого не должны обращаться к нему, чтобы, опять запутавшись в сетях его, не быть с ним осужденными, и должны помнить апостольское слово: «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей!» (1Ін. 2:15), и еще: «Кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4).

Глава 3: О слепоте человеческой

«Осязаем, как слепые стену, и, как без глаз, ходим ощупью; спотыкаемся в полдень, как в сумерки» (Іс. 59:10).

• 51. Что свет чувственный глазам нашим, то для души нашей Божия благость. Когда свет сияет, человек все хорошо видит: видит путь, ров, вредное, – и бережется от того, различает белое от черного и одну вещь от другой. Так, когда Божия благодать просвещает душу, душа все хорошо познает и видит; видит чудные Божии дела, Промысел и судьбы Его, распознает добро от зла, добродетель от порока, и пользу душевную видит и ищет ее, видит вред и уклоняется от него.
• 52. Что тьма глазам телесным, то грех для души человеческой. Тьма ослепляет глаза так, что человек, хотя и глаза имеет, ничего не видит, и во тьме ходящий во всем подобен слепому: пути, по которому идет, не видит и вреда перед собой не познает; одной вещи от другой не различает, например, золота от серебра, меди от железа, белого от черного, и красного от зеленого, и прочее; с пути сбивается и заблуждается, не знает, куда идет, в ров падает и прочие вредные приключения претерпевает. Все это злая тьма и слепота вещественная с человеком делает. Подобным образом грех – тьма духовная, око душевное помрачает и ослепляет так, что грешник подобное или еще худшее душевное зло претерпевает и ходит, как слепой: не знает, куда путь ведет его; не видит перед собой рва вечной погибели, в который может упасть; порока от добродетели, зла от добра, истины ото лжи, истинного благополучия от истинного злополучия не распознает, и так, видя, не видит и осязает, как слепой. В благополучии ли живет? Свирепеет, как конь необученный и необузданный, и не видит, что тем благополучием Бог его, как отец дитя малое яблоком, к Себе привлекает. В противное ли попал? Ропщет, негодует и хулит, как будто неправда с ним делается; возносит жалобные и даже хульные вопли: «В чем моя неправда? В чем я согрешил? Неужели я больше других грешен? Того ли я достоин? То ли труды мои заслужили?» Оправдывает себя, всякой неправдой исполненный; очищает себя, весь замаранный; недостойным себя временного наказания считает, вечного достойный; заслуги свои выхваляет, которые ничего не стоят. Лекаря в болезни призывает, чтобы от болезни исцелиться, и всякое лекарство, и самое жестокое, принимает, и все терпит, что ему ни предлагает он, и мзду целителю дает. Бог Милосердный, «Который хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины»(1Тим. 2:4), хочет душу его болеющую, бедою, как жестоким лекарством, исцелить и сделать здоровой. Ибо лютая болезнь душевная есть сребролюбие, самолюбие, славолюбие, гордость, гнев, зависть, ненависть, нечистота и прочие страсти; ими она недугует, истаивает и умерщвляется; но грешник слепой не познает этого Божиего благодеяния, и милостивого Благодетеля не только не благодарит, но ропщет на Него: какая моя неправда? Всякое бедствие настоящего времени, на грешника от Бога посылаемое, есть жезл отеческого Его наказания, которым Он грешника бьет и от сна греховного возбуждает; или есть лекарство жестокое, как выше сказано, которое ему посылает, чтобы душа его расслабленная исцелилась. Но грешник того не чувствует. Здоровье или богатство имеет? Это трудам и старанию, то мудрости и разуму своему приписывает, а не Богу, от Которого «живот и смерть, нищета и богатство»(Сир. 11:14). Одержал победу над неприятелем? Храбрости, хитрости, искусству своему, силе и множеству воинов, а не Богу победу присваивает. «Не спасается царь многою силою, и исполин не спасется множеством крепости своей. Ненадежен конь для спасения, великою силою своей не спасет” (Пс. 32:16-17); яко «не силу коня Он любит и не благоволит к силе ног: благоволит Господь к боящимся Его и уповающим на милость Его» (Пс. 146:10-11). Насыщается ли пищей, одевается одеждой, согревается огнем, просвещается светом и прочими благами Божиими снабжается грешник? Но Бога, благ Подателя, и в благодеяниях не чувствует, и Благодетеля не благодарит, ибо не любит Его, ибо без любви не может быть благодарности. Вся тварь, небо, солнце, луна, звезды, земля и исполнение ее, как устами, «проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2); но грешник ослепленный величества славы Его не чувствует и не трепещет. Город и палата архитектора своего, художество мастера своего, дом хозяина своего показывает и в познание всякому приводит. Всякий от художества художника и от строения строителя познает. Мир этот видимый, как город прекрасный, не руками, но словом Божиим сотворенный, и как художество премудрое и дом пребогатый, в котором все живем, как бы перстом указывает на Бога, как на архитектора, строителя, попечителя и хозяина своего, и как создание чудное, премудрое, благое – доказывает существование чудного, благого, премудрого и всесильного Создателя. Но грешник слепой не познает. Знает сын отца своего, которым рожден и воспитан, а раб – господина своего, которым куплен. Но грешник Бога, Господа и Отца своего, Которым сохраняется, питается, одевается, не познает. Знает пес господина своего, а вол купившего его. Но грешник, разумом одаренный, Создателя, Стяжателя и Хранителя своего не познает, как говорит Бог через пророка: «Вол знает владетеля своего, и осел – ясли господина своего; а Израиль не знает Меня, народ Мой не разумеет» (Іс. 1:3); еще же и говорит, как «безумный, в сердце своем: «Нет Бога» (Пс. 13:1). Так поражает грех сердце человеческое бедственной слепотой, от которой бывает бесстрашие, а от бесстрашия – всякое беззаконие!
• 53. Если кто-нибудь спросит: «Как Бога не знать, Который всегда словом Его святым проповедуется?» Ответ. Это-то и дивно и сожаления достойно, что Бог, как через создание, так и через слово Свое в познание всем Себе подает. Но грешник, как глухой, не слышит слова Его и Господа своего не познает; имя Божие слышит, но Бога не познает; глас о Господе слышит ушами плотскими, но душевными не слышит; и так, слыша, не слышит и, видя, не видит. Когда Бог проповедуется словом Его святым, то проповедуется и святая воля Его. Но грешник не знает и не творит ее. Проповедуется всемогущество и величество Его, перед которым грешник не смиряется. Проповедуется правда Его, которой грешник не боится и не почитает. Проповедуется истина Его, которой грешник не верит. Проповедуется вездесущие Его, перед которым грешник не благоговеет, ибо не познает Его. Проповедуется премудрый Промысел Его, которого грешник не понимает. Проповедуется высочайшая святость Его, которой грешник не почитает. Проповедуется верховная власть Его, которой грешник не покоряется. Проповедуется страшная слава Его, которой грешник не почитает. Проповедуется бесконечная благость Его, быть участником которой грешник не старается и не хочет. Проповедуются страшные суды Его, перед которыми грешник не трепещет, и прочее. Так грешник, как «муж безумный, не познает, и неразумный не разумеет» Бога и дел Божиих! (Пс. 91:7) Истинное познание Божие не может быть праздным и бесплодным, но вносит истинное богопочитание. Сын отца своего знает и почитает, любит и слушает его; раб господина своего знает и боится его, повинуется и служит ему. Так кто Бога знает, не может не почитать Его, не слушать, не повиноваться и не служить Ему, воли и повелений Его не исполнять. Об этом Бог через пророка говорит: «Сын чтит отца и раб – господина своего; если Я Отец, то где почтение ко Мне? И если Я Господь, то где благоговение предо Мною»(Мал. 1:6)? Славит же сын отца потому, что отцом своим почитает, и раб господина своего боится потому, что господином своим имеет его. Если отцу – человеку – от сына честь, и господину – человеку – от раба страх воздается, потому что тот отца признает отцом своим, а этот господина господином своим признает, насколько больше Бог, Который над всеми Господь есть, достоин чести и страха, когда Его Господом и Отцом нашим признаем и почитаем. Видишь, что от познания Божия следует богопочитание. Скажи, пожалуйста, который познанием Божиим хвалишься и не по истине почитаешь Его, как может быть, что ты захотел грешить, ведая, что Бог везде есть и всякое дело видит и правосуден есть; Который за грех и временно и вечно казнит, и в самом деле греховном может тебя поразить? Перед царем земным, властью, господином и отцом своим не смеешь бесчинствовать – пред Богом ли, великим и страшным, дерзаешь худое и противное Ему делать? Не может этого быть! Как не будешь Его от сердца благодарить и любить Его, зная, что Он есть Создатель, Искупитель, Отец, Питатель, Хранитель и Благодетель высочайший, больше Которого не может быть? Человека-благодетеля, который не своим, но Божиим добром снабжает тебя, любишь и благодаришь его, – Бога ли, от Которого бытие свое имеешь, и каждый час и минуту получаешь благодеяния, без которых и жить не можешь, не будешь благодарить? Как от сердца не поверишь слову Его, когда познаешь, что Он истинен, и солгать не может, и слово Его истина есть? Человеку честному веришь, который солгать может, ибо «всяк человек ложь»(Пс. 115:2): Богу ли, Который солгать не может и не хочет, не поверишь? От этого все истинное благочестие происходит: от веры все истинное богопочитание и благочестие зависит. Как не будешь трепетать перед судом Его, когда познаешь правду Его, которая всякому воздает по делам Его? Властелина праведного боишься и не дерзаешь закона его нарушать, который не все знает, что подвластные его делают. Бога ли праведного не убоишься, Который все – слово, дело и помышление твое – знает, и в книге Своей записывает, и по всему тому тебе воздаст? Как не покоришься и не послушаешь повелений Его, когда точно познаешь, что Он твой самоверховнейший Господь, Царь и Властелин, Который небом и землей владеет? Человеку – царю, который только над телом твоим власть имеет, – покоряешься, повинуешься и всякое послушание показываешь. Богу ли, Который и тела и души твоей жизнь и смерть в руке Своей содержит, не покоришься и не покажешь от сердца послушания? Как не возлюбишь Его от сердца твоего, и не будешь искать Его и прилепляться к Нему, и общение с Ним иметь, когда познаешь, что Он один есть верховное, существенное, неизменное и бесконечное добро, с которым быть – истинное и совершенное блаженство, и от которого отлучиться – истинное и совершенное злополучие? Любишь человека доброго, который милосердием и другими добродетелями украшен, и какую доброту имеет, от Бога имеет, – Бога ли не будешь любить, Который Сам в Себе благ так, что «никто не благ, как только один Бог» по слову Господнему (Мф. 19:17)? Сколь многие при царях земных добрых, которые и сами, как люди, всякому бедствию подлежат, быть желают и с великим усердием ищут того, ибо при них быть блаженством для себя считают. С Богом ли быть, Царем царствующих и Господом господствующих, благим и милостивым, не пожелаешь, когда познаешь благость Его и «вкусишь и увидишь, как благ Господь» (Пс. 33:9)? Как не покажешь милосердия ближнему твоему – всякому человеку, когда познаешь, что каждый день и час от Бога получаешь неизреченное и непостижимое милосердие? Его милосердием живешь на земле, недостойный жизни; Его милосердием питаешься, одеваешься и цел пребываешь. Как не подашь ближнему своему от благ своих, когда познаешь, что все, что ни имеешь, кроме грехов и немощей своих, Божие есть, а не твое собственное? Ибо все от Бога принимаем: душу и тело наше, жизнь и дыхание, – и бытием нашим Ему мы обязаны. Как не простишь ближнему согрешений малых, когда познаешь, что «Бог во Христе простил» бесчисленные тебе согрешения (Еф.4:32); и что твоих согрешений долги опять возвратятся к тебе и удержатся, если ближнему своему не простишь, и за них вовеки будешь страдать в темнице адской, как в притче той изображается? (Мф. 18:23-34) Откуда Господь заключает притчу ту: «Так и Отец Мой Небесный поступит с вами, если не простит каждый из вас от сердца своего брату своему согрешений его» (Мф. 18:35). Как не презришь суету мира сего, и не пожелаешь блаженства того будущего, и со всяким усердием не будешь искать того, когда точно уверуешь слову Божию, которое различно изображает те блага, и несказанные, и умом непостижимые, и вечные, и бесконечные, как и Бог Сам проповедует и обещает верующим во Христа и верно служащим Богу и любящим Его (см. 1Кор. 2:9). Временного блаженства, которое ничто перед тем, усердно ищешь, ибо видишь его. Как того бесконечного не будешь искать, когда верою увидишь его? Ради временной чести и славы верно служишь земному царю и всякие труды, беды и напасти принимаешь, и на кровавые войны и сражения исходишь, ибо надеешься честь и славу от него получить. Как не будешь верно служить Царю Небесному, Богу, Который не временную, но вечную и несказанную славу и честь обещает верным рабам Своим? Поверь слову этому, что если бы человек некую частицу будущей той славы во мгновении ока увидел, так бы к ней распалился желанием и любовью, что всю бы славу, честь, утеху и богатство мира этого гноем бы считал, и ту бы одну со всяким старанием искал, и не только бы похотями мира сего, но и никакой бы бедой и злостраданием от нее отвратиться не мог. Как пишется о Моисее: «отказался называться сыном дочери фараоновой, и лучше захотел страдать с народом Божиим, нежели иметь временное греховное наслаждение, и поношение Христово почел большим для себя богатством, нежели Египетские сокровища; ибо он взирал на воздаяние» (Євр. 11:24-26), что о мучениках святых и прочих угодниках Божиих разуметь должно. Видишь, христианин, что от познания Божия следует, а именно: отвращение от греха, мира, тщательное творение заповедей Его и истинное богослужение. В познании Божием заключается познание не только имени Его, но и божественных Его свойств, то есть вездесущия, правды, благости, милосердия, истины, всемогущества и прочего. А от познания свойств Божиих непременно последует, как сказано, и нелицемерное Божие богопочитание. Правда Его научит тебя от греха беречься; всемогущество Его и величество – бояться, трепетать и смиряться перед Ним; истина Его – верить Ему во всем; благость – любить Его, и всем сердцем искать Его, и прилепляться к Нему; милосердие и щедроты Его – не отчаиваться из-за грехов, а каяться и ближнему своему являть милость; вездесущее всеведение Его также научит тебя отвращаться от всякого зла, греха и бесчиния, но благоговеть перед Ним, и прочее. Отсюда видишь, что беззаконная и бесстрашная жизнь, например, воров, хищников, мздоимцев, лихоимцев, блудников, хульников, ругателей, злобных, ненавистников, пьяниц и прочих – является доказательством безбожного их сердца, слепотой и тьмой неведения Божия помраченного. И хотя такие и исповедуют Бога, но в сердцах своих говорят: “нет Бога”, как псалом 13-й показывает и прочие места в Писании. О таких исповедниках апостол написал: «Они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются, будучи гнусны и непокорны и не способны ни к какому доброму делу» (Тит. 1:16). И Господь говорит: «Приближаются ко Мне люди сии устами своими, и чтут Меня языком, сердце же их далеко отстоит от Меня» (Мф. 15:8). Как дерево не от листьев, а от плодов познается, так Божиим познанием просвещенный человек и богочтец не от устного исповедания, а от дел, согласных исповеданию, познается. Сердце, Божиим познанием просвещенное, познает Бога так, как Он и именуется; познает и верует, и так более всего боится, и почитает выше всего создания на небе и на земле, – любит, служит и все должное, что Ему одному приличествует, усердно старается отдавать. Следовательно, не явная ли слепота и безбожие бояться человека, а Бога не бояться; человеку верно служить и угождать, а Богу не угождать; человека-царя, властелина, господина и отца по плоти слушать, но Бога, Который всеми царями и господами владеет, не слушать; человека, который Божие добро подает, а не свое, благодарить, а Бога, от Которого всякое добро происходит и изливается на нас, не благодарить; на человека, подобного себе, надеяться и помощи от него в скорби искать, а на Бога не надеяться и от Него помощи не искать, Который один все может и один помогает, защищает, избавляет и спасает уповающих на Него (Пс. 36:39-40); человеческого суда, который тела одного касается, бояться, но Божия суда, который «может и душу, и тело погубить в геенне» (Мф. 10:28), не бояться, и прочее? Воистину и малейшей искры нет познания Божия в таковом сердце, хотя бы и учил и проповедовал о Боге! Видим это во многих христианах нынешнего века. Видим, что многие боятся прогневать господ и властей своих, а Бога прогневать не боятся и потому беззаконничают. Многие людям угождают, ибо не хотят оскорбить их, а Богу не угождают и оскорбляют Его преступлением закона Его святого. Многие властей и господ своих слушают, повеления их исполняют, а Бога не слушают и повелений Его не исполняют. Многие благодарят благодетелей своих, а Бога, высочайшего своего Благодетеля, не благодарят, ибо не любят Его, а без любви благодарности быть не может. Многие во время напасти к человеку прибегают ради помощи и защиты, ибо надеются на него, но к Богу не прибегают, только потому, что надежды на Него не имеют. Как гражданского суда многие боятся, всем известно, а Божия суда не боятся, ибо не перестают грешить: чему суд Божий непременно последует. Видишь, что эти и того Богу не воздают, что человеку воздают, и так, как человека, не почитают Бога, Которого почитать больше всего истинное Его познание учит. Поэтому таковые и подобные им не знают Бога, хотя устами Его и исповедуют. Без богопочитания и познания Божия быть не может. Как истинное богопочитание, которое состоит в страхе, любви, покорности, послушании, смирении, надежде и терпении, – свидетельством является познания Божия, так неистинное, но одно устное и лицемерное богопочитание знамение есть незнания Божия, как апостол учит: «Кто говорит: «Я познал Его», но заповедей Его не соблюдает, тот лжец, и нет в нем истины» (1Ін. 2:4). Сам рассуди, ради чего царя, властелина, отца и господина почитаешь и слушаешь? Не того ради, что они люди почтенные, – иначе бы всех людей почитать и слушать должно было: а того ради, что царя признаешь твоим царем, властелина – властелином, отца – отцом, господина – господином признаешь. Чего ради благодетеля любишь и благодаришь? Поскольку его своим благодетелем имеешь. Чего ради милостивого и доброго человека любишь? Поскольку его таковым считаешь. Отчего к богатому и щедрому ради милостыни приходишь? Поскольку надеешься от него получить. Чего ради у защитника твоего во время нужды помощи и защиты ищешь? Поскольку уповаешь на силу его. Чего ради праведного властелина боишься прогневать? Поскольку его таковым признаешь. Чего ради пред начальником, господином и отцом своим ничего непристойного не делаешь? Поскольку видишь их перед собой и не смеешь того делать, чтобы не оскорбить и не прогневать их. Ради чего же Богу всего этого не воздаешь, если признаешь Его за Бога твоего, Царя твоего, Господа твоего, Отца твоего, Благодетеля твоего, Защитника и Помощника твоего? Или опять же почему немного более Богу то воздаешь, чем людям? Бог, как несравненно высший всех есть, так несравненно большего почитания достоин, нежели все и всякого звания люди. Исповедуешь Бога – но почему не почитаешь Его как Бога? Исповедуешь Его Царем и Господом своим – но почему не повинуешься Ему, как Царю и Господу своему? Исповедуешь Его Отцом своим – но почему не любишь Его, как отца своего, и не показываешь Ему сыновнего послушания? Исповедуешь Его Благодетелем своим – но почему не благодаришь, как благодетеля? Исповедуешь Его Защитником, Помощником и Избавителем своим – но почему не от Него, а от человека ищешь помощи, защиты и избавления в нужде и скорби своей? Исповедуешь, что Бог везде и на всяком месте есть, и все дела человеческие видит, и от слова Его слышишь то – почему же не отдаешь Ему чести и не благоговеешь перед Ним, как перед отцом своим, господином и властью своею делаешь? Исповедуешь Его праведным Судией – почему не боишься суда Его праведного и не перестаешь грешить? и прочее. Видишь, что устам несогласное сердце и мысль о Боге имеешь, и исповеданию не соответствуют дела и жизнь твоя. Как можешь сказать, что знаешь Бога, а не воздаешь Богу того, чего честь Его от тебя требует? Знаешь Бога, как говоришь, но не почитаешь Его, как Бога, – не истинно и знание твое без почитания, и так в слепоте, тьме и незнании находишься.
• 54. Не только в должности к Богу, но и в должности к ближнему, то есть ко всякому человеку, слеп плотской и непросвещенный человек. Видим, что человек делает ближнему зло, которого себе не хочет, и не делает добра, которого себе хочет. Видим, как негодует и гневается на того, кто его обижает, злословит, клянет, хулит, порочит, касается ложа его, крадет, похищает, отнимает что у него и прочие обиды делает ему; но сам то же зло делать или злом за зло воздавать не стыдится и не чувствует. Напротив того, хочет, чтобы самого его ближний помиловал, в нужде не оставил, например: алчущего напитал, жаждущего напоил, нагого одел, странного в дом ввел и упокоил, больного и сидящего в темнице посетил и прочие дела милости сделал ему – хочет того, бесспорна эта истина, – но сам того ближним своим не хочет делать. Видим это зло – самолюбие, неправду и слепоту в христианах, которые или, молча, проходят мимо ближних своих бедствующих и как будто их не видят, или не стыдятся отвечать: какое мне дело до него? Примечательно, что многие преизобильными трапезами насыщаются, а о ближних алчущих нерадят; иные различными и дорогими одеждами украшаются, а о ближних нагих нерадят; другие богатые, обширные и высокие дома и прочие строения создают и украшают, а о ближних, не имеющих, где голову приклонить и упокоиться, нерадят; у прочих серебро, золото и прочее богатство, как душа или жизнь, в целости блюдется и хранится, но о ближнем, или долгами обремененном и истязуемом, или в темнице за недоимки или долги сидящем и мучимом, нет радения. Это самолюбие и неправду в христианах видим: не только зло делать, но и добра не делать ближним – неправда есть. И, что хуже того, видим, что многие христиане красть, похищать и лукавить, льстить, лгать, обманывать, злословить, клеветать, судить, ругать, прелюбодействовать и прочие обиды ближнему делать, чего себе крайне не хотят, не стыдятся и не боятся, как выше сказано. Все это от слепоты происходит.
• 55. В этой должности, то есть к ближнему, слепотствует человек потому, что должности к Богу не внимает, и в той слепотствует и заблуждается. Бог повелел как зла не делать, так добро делать ближнему. Поэтому человек, когда или зло делает, или добра не делает ближнему, не слушает повеления Божия, и Бога повелевающего не почитает, не боится, не любит; и так, не исполняя должности к ближнему, и к Богу должность оставляет. И из этого видно, что должность к ближнему от должности к Богу неотлучна бывает, и одна без другой исполниться не может. Не почитает тот Бога, кто должность к ближнему оставляет; не боится Бога, кто ближнему не боится зла делать; и не любит Бога, кто ближнего не любит. Об этом апостол поучает нас: «Кто говорит: «я люблю Бога», а брата своего ненавидит, тот лжец»(1Ін. 4:20). Ибо Бог повелел ближнего любить: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя»(Мф. 22:39); – и еще: «Сие заповедаю вам, да любите друг друга» (Ін. 15:17). Поэтому кто ближнего своего не любит, тот не слушает Бога, Который повелевает ближнего любить, и так не почитает Его. Корень и источник всего благочестия – истинное богопознание. И как благочестивая жизнь есть свидетельство знания Божия, так греховная и беззаконная жизнь есть доказательство неведения Божия и безбожного сердца, хотя бы такой Бога и Христа исповедовал, в церковь ходил, молился, Тайн причащался и прочие знаки христианства показывал.
• 56. Поскольку Бог, как Дух, не подлежащий никаким чувствам, не телесными, но душевными очами видится, поэтому и грешник не познает Его, и, не зная, не почитает, ибо тьма греховная ослепила душевные очи его. Откуда бывает, что то делает, о том старается, того только ищет, что чувствам его внешним подлежит. Поскольку видит отца своего, видит господина своего, видит властелина своего, то и почитает их, слушает их, услужить и угодить им старается, оскорбить и прогневать их бережется; видит суд и казнь временную и боится их; видит честь, славу и богатство мира сего, поэтому и желает их и ищет. Бога же и вечной славы, и чести, и богатства не видит, поэтому как Богу угождать, так и вечного того сокровища искать не старается. Кто чего не видит или не знает, тот того не желает и не ищет. Меда или плодов земных и древесных не желает, пока не познает вкусом сладости их: надо прежде их вкусить, каковы они, сладки или горьки, полезны или вредны нам, и так их желать или отвергать. Купец в ту страну не идет, где не надеется сыскать прибытка себе; отрок неразумный не видит пользы в науке, поэтому и нерадит об учении. Так и в духовных вещах бывает: кто просвещения духовного в себе о них не имеет, тот о них и не старается, их не желает и не ищет их. Не вкусил грешник, «сколь благ Господь», – и не ищет Его. Не чувствует в сердце своем благодеяний Божиих – и не благодарит Бога. Не знает всемогущества и величества Божия – и не трепещет перед Ним. Не знает истины Его – и не верит Ему. Не знает правды – и не боится прогневлять Его. Не знает, сколь великая сладость, и покой, и мир обретается в любви христианской и во всем благочестии, – и не старается о том. Не видит вечного блаженства – и не ищет того надлежащим образом, чего не видит. Надо прежде познать – и тогда искать, что познаешь. Надо познать Бога в свойствах Его – и тогда почитать Его. Познать, что Он как всех, так и твой есть Создатель, Искупитель, Промыслитель, Господь и Царь твой, и так, как Создателя, Искупителя, Промыслителя, Господа и Царя своего почитать, слушать и волю и повеления Его исполнять, как отца твоего, родившего тебя, господина и царя твоего почитаешь и слушаешь. Надо познать, что Он как всех, так и твой есть Бог, Помощник, Защитник и Заступник, и нет иного, кроме Него. И так на Него надежду возложить, и в день скорби и напасти к Нему прибегать и призывать, и помощи и защиты от Него просить, и прочее. Надо без сомнения держать, что почитающим Бога в будущем веке будет блаженство вечное и умом непостижимое, и так возожжется желание и тщание к получению того. Так земледельцы взирают прежде на плоды земли, и так, надеясь плоды собрать, трудятся в земледелии. Так рудокопатели познают прежде, где руда в земле, или медная, или железная, или серебряная, имеется, и тогда копают ее. Так оком веры должно прежде увидеть будущую жизнь, и так верою искать ее, и ожидать и надеяться получить ее, как пишется о Моисее: «Отказался называться сыном дочери фараоновой, и лучше захотел страдать с народом Божиим, нежели иметь временное греховное наслаждение, и поношение Христово почел большим для себя богатством, нежели Египетские сокровища; ибо он взирал на воздаяние»(Євр. 11:24-26). А ради чего всю египетскую славу и богатство презрел он? Поскольку оком веры видел будущую славу и жизнь, и так земную, как ничто, презрел, и той искал, «ибо он взирал на воздаяние». Так и ныне кто будущую жизнь и славу избранников Божиих оком веры увидит, тот непременно славу, честь, богатство и всю суету мира сего презрит, и к той одной стремиться будет, как своей цели и бесценному сокровищу. Видишь, что всякая вещь прежде познается, и так желается и взыскивается, ибо чего не знаем, того и не желаем и не ищем. А из этого видно, что всякий грешник потому и не почитает Бога, не боится и не любит Его, что не знает Его; и будущей жизни и славы по надлежащему не желает и не ищет, поскольку не видит ее. Не знает же Бога и славы той не видит потому, что не имеет душевных очей, верой и благодатью Его просвещенных, которыми только одними Бог и слава та видится. У таких христиан на душевных очах мгла и тьма, как покрывало, лежит и не допускает их Бога и славу Его видеть. И до тех пор будет лежать, пока не обратятся всем сердцем к Господу, как написал об иудеях апостол: «Доныне, когда они читают Моисея, покрывало лежит на сердце их; но когда обращаются к Господу, тогда это покрывало снимается»(2Кор. 3:15-16). Этим покрывалом очи душевные покрытыми имея, хотя и читают и слушают Святое Писание, но не разумеют, как говорит об иудеях апостол там же: «Но умы их ослеплены» (2Кор. 3:14), – и так слепотствуют как в познании Божием, так и в почитании Его. Эта слепота и тьма лежит на сердце всякого грешника, который от мира и греха к Богу не обратился.
• 57. Образ страшной слепоты представляет нам Писание на ветхом Израиле. Всякие чудеса сотворил Господь перед ними в земле Египетской, как читаем в книге Исхода и в Псалмах: «Послал тьму и навел мрак, ибо они воспротивились словам Его; превратил воды их в кровь и уморил рыбу в них; вскипела земля их жабами, даже в сокровищницах царей их; Он повелел, и явились песьи мухи и мошки во все пределы их; вместо дождя послал им град и огонь, опаляющий землю их; и поразил виноградники их и смоквы их, и сокрушил всякое древо в пределах их; повелел, и явилась саранча и гусеницы без числа, и поели всю траву в земле их, и поели все плоды в земле их; и поразил всякого первенца в земле их, начаток всякого труда их» (Пс. 104:28-36). Но святой пророк исповедуется Господу: «Отцы наши во Египте не уразумели чудес Твоих»(Пс. 105:7), когда те страшные казни одних египтян, врагов Израиля, поражали, а израильтян не касались, как читаем в книге Исхода. Это самое как бы перстом показывало им особый о них Промысел Божий и милосердие; но они «не уразумели чудес Божиих, ни помянули милости Божией». Исшедшим из Египта и бежавшим от врагов своих, открыл Господь и там путь, где не было пути, «разделил море и провел их»(Пс. 77:13), «и удержал Чермное море, и оно обсохло, и провел их по бездне, как по пустыне» (Пс. 105:9). Увидели и врагов своих водой, как одним гробом, покрытых: «покрыла вода притеснителей их, ни один из них не остался»; воспели и хвалу Божию (Пс. 105:11-12). «Но вскоре забыли» такие великие и страшные Божии дела: «ускориша, забыша дела Его». Сделали золотого тельца; вместо Бога Творца, Отца и Избавителя своего, почтили бездушного идола и поклонились делу рук своих: «и сделали тельца в Хориве и поклонились истукану: и променяли славу Его на подобие тельца, поедающего траву. И забыли Бога, спасающего их, сотворившего великое во Египте, чудеса в земле Хамовой, страшное в море Чермном» (Пс. 105:13,19-22). Приписали такое чудесное благодеяние Божие бездушной вещи и творению рук своих: «вот бог твой, Израиль, который вывел тебя из земли Египетской» (Вих. 32:4). Страшная хула и слепота! Бездушная вещь, сама собою недвижимая, какую помощь может подать, тем более такое чудесное дело сделать!.. Но ослепленный Израиль простирает руки и вопиет: «вот бог твой, Израиль, который вывел тебя из земли египетской!» Подобная слепота и ныне в христианах многих видится, которые говорят, что знают Бога, а делами отрекаются, как выше сказано. Позваны к вечной жизни и небесному царствию, как земле обетованной, кипящей медом и молоком; но хотят и стараются в мире этом богатеть, прославиться, царствовать, и, если бы возможно было, вовеки пребывать, – что видно из их ненасытного желания богатства, чести, славы и излишних строений. Рассуди всякий, не великое ли безумие было бы того человека, который, находясь в чужой стране и скоро имея возвратиться в дом свой, начал бы там создавать богатые дома, которые бы вскоре вынужден был оставить, и так бы бесполезным только был труд его; или того, который, точно известившись, что вскоре, через два дня или две недели умрет, однако собирает богатство, ищет чести и славы? Воистину всякий бы того и другого несмысленным назвал! Так несмысленно делают те люди, которые в мире этом заводят богатые и излишние строения, собирают великие сокровища, ищут чести и славы, ведая, что все то вскоре в стране этой следует оставить и идти в место свое без всего того. Никто ничего из мира сего с собой не уносит, «ибо мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него» (1Тим. 6:7). И хотя всякому из таких, которые собирают, а не в Бога богатеют, Божий глас гремит: «Безумный! в сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил?» (Лк. 12:20); И хотя все каждый день видят, что богатые и нищие, славные и бесславные, почтенные и простые равно восхищаются и в тот век переходят, и восхищаются различно, часто и неожиданно, так что те, которые надеются долго пожить, внезапно жить перестают, и что видят на других сбывающимся, того и себе бы должны ожидать, однако так богатеть и прославиться в этой чужой стране стараются, как будто многие тысячи лет или без конца жить здесь имели. У таковых людей мгла и тьма лежит на душевном оке и ослепляет его. Хотя они и богаты – не видят нищеты своей. Хотя они и славны – не видят подлости и бедности своей. Хотя и мудры – не видят неразумия и слепоты своей. Хотя они и блаженными себя считают – но не усматривают своего окаянства.
• 58. Пока человек в такой слепоте находится, то думает о себе, что он все правильно и разумно делает; но на самом деле все его поступки, дела, замыслы и начинания – одно заблуждение. Ибо сердце, от которого все происходит, суетой исполненное и мирской любовью напоенное, не что иное, как только суетное замышляет и в действо производит? И такой во всем подобен слепому или во тьме находящемуся, который, хотя и весь замаран, однако думает, что он чист; хотя и сбился с пути и блуждает, однако думает, что он надлежащей дорогой идет. И тем бедственнее эта слепота, что человек ее не усматривает, познание же ее есть начало духовного блаженства. И эта слепота не только в простых и безграмотных людях примечается, но и в мудрых и разумных века сего, которые нечто высокое о себе мечтают и отделяют себя от простых, некнижных и невежд. Ибо где неумеренное самолюбие и любовь мира сего имеется, там и слепота эта место свое имеет. Самолюбия и мирской любви без тьмы той не бывает.
• 59. Если человек от бедственной той слепоты не избавится и светом благодати Божией не просветится; то она его приведет к бедственному состоянию и позднему, но бесполезному раскаянию, в книге Премудрости Соломоновой описанному, где нечестивые, поздно познав свое заблуждение, в тесноте духа воздыхают, каются и говорят: «Мы заблудились от пути истины, и свет правды не светил нам, и солнце не озаряло нас. Мы преисполнились делами беззакония и погибели и ходили по непроходимым пустыням, а пути Господня не познали»(Прем. 5:6-7).
• 60. Чтобы нам, христиане, от этой слепоты избавиться и не прийти к тому неблагополучному, позднему и бесполезному раскаянию, нужно делать следующее: 1) Внимать с прилежанием светильнику Божия слова, который светит всем и просвещает любящих его, и взирающих на него, и внимающих ему. Внимать, говорю, «как светильнику, сияющему в темном месте, доколе не начнет рассветать день и не взойдет утренняя звезда в сердцах ваших»(2Пет. 1:19). Ибо слово Божие, как духовное светило, прогоняет тьму и озаряет душевные очи, открывает суету и прелесть мира, обличает самолюбие и грехи наши, – как зеркало показывает нечистоту и пороки лица, смотрящего в него. 2) Делать не то, что похотливое сердце хочет, а чему Божие слово учит, хотя это слепому разуму противно и сердцу горестно. И подражать в таком важном деле немощным, которые, желая исцелиться, лекарство неприятное и горькое принимают, чтобы только от болезни освободиться. Так желающий освободиться от слепоты должен понуждать и убеждать себя к тому, что слово Божие предписывает, и отвращаться от того, что оно запрещает. Ибо растленному и ослепленному естеству нашему слово Божие противным кажется так, как немощным глазам свет, и в лихорадке находящимся пища, и несмысленным отрокам наука. «Душевный человек не принимает того, что от Духа Божия, потому что он почитает это безумием»(1Кор. 2:14). Но оно есть истинное и недвижимое правило и не может прельстить нас, ибо есть плод истинного Бога. Поэтому всякий должен вверить себя ему, и что ни предлагает, то за истину иметь, и держаться того, как твердого и непоколебимого правила, и покорять ему сердце свое, хотя не хотящее и отвращающееся. 3) Поскольку все люди от пути истинного заблудились, по свидетельству Святого Писания: «Все мы блуждали, как овцы, совратились каждый на свою дорогу» (Іс. 53:6; Пс. 13:1-3 и в прочих местах), поэтому Сын Божий, «путь и истина и жизнь» (Ін. 14:6), явился на земле, и «посетил нас Восток свыше, просветить сидящих во тьме и тени смертной, направить ноги наши на путь мира» (Лк. 1:78-79), и святое и непорочное житие в правило и образ нам подал. Потому должны мы на Него смотреть и за Ним следовать, чтобы от природной тьмы и слепоты освободиться, как говорит Он Сам: «Я Свет миру; кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме, но будет иметь свет жизни» (Ін. 8:12). За Христом ходить не что иное есть, как житию Его следовать. Если последующий Христу не будет ходить во тьме, как говорит Он, то непременно во тьме и заблуждении будет тот, кто Ему не последует. Как солнце видимое сотворил Господь на небе, чтобы просвещало всю поднебесную, так мысленное солнце, Христа, Сына Своего, послал в мир, чтобы Им просвещались и согревались души наши. «Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9). Как тьма бывает в поднебесной, когда солнце отходит от нас, и человек тогда слепотствует и осязает, как слепой, так тьма последует в душе человеческой, и душа бедственно слепотствует, и заблуждается, и претыкается, и падает, и не знает, куда идет, ибо тьма ослепила очи ее, – когда Христос, Солнце Праведное, с учением и житием Своим, которое есть свет духовный, от нее отлучается, то есть когда душа учению и образу жития Христова не внимает. И как тьма отступать начнет от поднебесной, то всякий просвещается, и «исходит человек на дело свое и на делание свое до вечера» (Пс. 103:23), когда солнце приближается к поднебесной, – так тьма от души начинает отходить, и душа просвещаться, и на дело свое и на делание свое исходить, то есть себя познавать, свою бедность, окаянство, суету и прелесть мира сего и истинное блаженство, и творить христианские добродетели, – когда к ней Христос с учением и житием Своим будет приближаться и в нее вселяться. Поэтому как окна отворяем, дабы солнце лучи свои впустило в храмину и ту бы просветило, так должны мы храмину сердца нашего отворить и допустить свету учения и жития Христова войти и просвещать его, если хотим от тьмы и слепоты сердечной избавиться. От природы все мы слепы и помрачены тьмою, поэтому светом Христовым просвещаться должны. Противным противное прогонится, как-то: холод теплотой, горечь сладостью, тьма светом, и прочее. Если и мы хотим слепоту от сердец наших отогнать, должны внимать учению и примеру жития Христова, которое есть свет, прогоняющий тьму нашу. И чем более будем внимать и следовать тому, тем более просветимся, ибо кто чем более приближается к светильнику, тем более просвещается. Христос со святым учением и житием Своим есть “путь” – должно же держаться Его, чтобы не заблудиться; есть “истина” – должно нам себя вверить Ему, чтобы не прельститься; есть “жизнь” – должно же к Нему прилепиться, Его держаться и Ему последовать, чтобы не умереть вовеки, но с Ним, и в Нем, и через Него ожить и жить вовеки. Всякий заблуждается, кто от пути этого удаляется; и прельщается, кто истине этой не верит; и мертв тот, кто жизни этой не держится. 4) Чтобы учению и примеру жития Христова внимать и так просветиться, должно оставить грехи и обратиться к Богу, ибо грехи суть тьма, помрачающая очи душевные: ими душа помрачается и слепотствует. Как тьма и свет вместе быть не могут, так и Христово просвещение не может быть в том сердце, которое тьма греховная объяла. «Что общего у света с тьмою» (2Кор. 6:14)? «Посему сказано, – говорит апостол, – встань, спящий, и воскресни из мертвых, и осветит тебя Христос» (Еф.5:14). Видишь, что сперва должно встать ото сна греховного и воскреснуть из мертвых (ибо всякий нераскаянный грешник есть живой мертвец), и тогда просветит его Христос. Надо спящему встать и умершему воскреснуть, и тогда просветится от Христа – иначе просвещения не бывает. Не спящий и умерший, а вставший и живущий света требует и просвещается. О Христос, Божия сила и Божия премудрость! Разбуди спящих, ради которых на Кресте уснул Ты, и воскреси умерших, за которых смерть вкусил Ты, жизнь и воскресение наше, и тогда поищем света Твоего, и просветимся. «Господи Боже Сил! Восстави нас, и просвети лице Твое, и спасемся» (Пс. 79:20). Желающему видеть солнце надо обратиться к солнцу. Так желающему познать и видеть Бога надо обратиться сердцем к Богу. Беззаконничающие и нераскаянные грешники, поскольку сердцами ко греху и миру приложились и прилепились, от Бога отвратились и обратились к греху и миру: как же могут видеть Его, отвратившись от Него? Непременно должны обратиться ко Господу, если хотим просветиться. Поэтому апостол говорит об иудеях: «Но когда обращаются к Господу, тогда это покрывало снимается» (2Кор. 3:16). Покрывало это не что иное есть, как тьма и слепота, помрачающая очи душевные человека необратившегося и непросвещенного, как выше сказано. Человек необращенный и непросвещенный не знает сам, что делает, и блуждает, как слепой, – что ни от чего другого, как от покрывала того и природной греховной тьмы происходит. Читаем, что Моисей от беседы с Богом на горе Синайской так просветился лицом, что сыны Израиля не могли на него смотреть; и когда с людьми беседовал, лицо свое покрывал покрывалом, а когда к Богу обращался, отнимал покрывало то (см. Вих. 34:33-35). Так человек всякий, пока миру служит, имеет на сердце своем лежащее покрывало. А когда обратится от мира к Богу, тогда благодатью Христовой отнимается оно, и сам просвещается, и Бога познает, и Христа Сына Его, и тайну смотрения Его, и силу закона и Евангелия Его начнет понимать; тогда начнет ему свет душевный, как заря после ночи, сиять, и его в деле спасения просвещать и вразумлять. «Посему сказано: «Встань, спящий, и воскресни из мертвых, и осветит тебя Христос». 5) Желающий получить от Христа просвещение, непременно должен признать свою слепоту от сердца, иначе как был, так и будет всегда слеп, хотя и все святое Писание наизусть будет знать, то есть письмена будет знать, а силы не уразумеет. Ибо Бог от тех, которые считают себя мудрыми и разумными, тайны Свои утаивает и открывает младенцам, то есть простосердечным и признающим свое невежество, по свидетельству Господнему: «Ты, Отче,… утаил сие от мудрых и разумных и открыл то младенцам» (Мф. 11:25). Таковых просвещает, вразумляет, умудряет и им тайны Свои открывает; прочих же, которые мудростью, разумом и искусством своим хвалятся, оставляет. Потому и говорит Господь: «На суд пришел Я в мир сей, чтобы невидящие видели, а видящие стали слепы» (Ін. 9:39), то есть признающие свою слепоту Христовым светом просветятся и увидят; а не признающие и мудрыми себя считающие в прежней своей слепоте останутся, даже более помрачатся за неблагодарность и гордость, каковы были во время жития Христова на земле книжники и фарисеи, которые говорили Христу: «Неужели и мы слепы» (Ін. 9:40)? Ибо гордость и высокоумие – это дьявольское дело, и как его самого помрачило и из ангела светоносного тьмою сделало, так и людей, последующих ему, подобными ему делает. Христос как оправдывает только тех, которые признают и исповедуют себя грешниками, и исцеляет тех, которые признают свою болезнь, так и просвещает только слепых, как Евангелие свидетельствует: «Не здоровые имеют нужду во враче, но больные» (Мф. 9:12). Если хотим просветиться, признаем нашу слепоту – и просветит нас Христос. Если хотим оправдаться и так спастись, признаем себя грешниками и погибшими – и оправдает и спасет нас Христос. Если хотим исцелиться, признаем нашу немощь – и исцелит нас Христос. 6) Как без обращения от греха к Господу не будет и истинного покаяния, как выше сказано, так и без усердной молитвы просвещения истинного не бывает. Просвещение это от Бога происходит. Поэтому обратившемуся и кающемуся нужно молиться и воздыхать со Псаломником: «Призри, услышь меня, Господи Боже мой, просвети очи мои, да не усну в смерть» (Пс. 12:4). И еще: «Ты возожжешь, светильник мой, Господи, Боже мой, осветишь тьму мою» (Пс. 17:29). И еще: «Пошли свет Твой и истину твою, Боже; они наставят меня и введут на гору святую Твою и в селения Твои» (Пс. 42:3). И еще: «Открый очи мои, Господи, и уразумею чудеса от закона Твоего» (Пс. 118:18); и с евангельскими слепыми: «Господи, да откроются очи мои» душевные (Мф. 20:33). Таких молитв и в церковных книгах много имеется. Тогда Господь, Который есть свет миру, и просветил телесные очи слепым, видя наше обращение к Нему, и старание, и усердие, просветит душевные очи ко спасению, для чего и в мир этот пришел. 7) Этому с помощью Божией способствует размышление о времени и вечности, о суете мира сего, ибо все, что ни имеется в мире этом дорогого, ничто есть против вечного добра, – и что все преходяще в мире этом, и от любящего его отступает: от богатого богатство, от честного честь, от славного слава, и от сластолюбца сластолюбие отходит. Кончина всех равными делает. Одна только добродетель от человека неотлучна, и ему, на тот свет отходящему, сопутствует, и к лицу Божию приводит его, и милость ходатайствует. О чем ниже скажется, особенно в §67.
• 61. Просвещению истинному последует: 1) Когда этот спасительный луч блеснет и начнет сиять в храмине сердца, тогда просвещаемый увидит, сколь великой тьмой объят был, сколь слеп и безумен был, хотя и мудрым себе казался; сколь далеко от пути истинного отошел, хотя и думал, что правильно ходит. На таком слово Господне исполнится: «Когда, возвратившись, воздохнешь, тогда спасешься, и уразумеешь, где… был»(Іс. 30:15). То есть обратившийся и просвещаемый познает, в каком бедном, плачевном и погибельном состоянии был, пока луч благодати Божией не коснулся сердца его. Тогда он чувствует себя, как человек, который ночью шел не по той дороге, по которой должен был идти, хотя и думал, что он надлежащим путем идет; а когда заря воссияла и просветила все, познал, что он с надлежащего пути совратился и блуждает; и так, видя свое заблуждение, и время напрасно потерянное, и свой бесполезный труд, весьма сожалеет и ругает себя. Так грешник, пока естественным разумом и мнимой своей мудростью довольствуется, думает, что он хорошо делает и путем правым идет; но когда заря Божией благодати воссияет ему, – узнает свой обман и заблуждение, сожалеет, кается и сокрушается, что время напрасно потерял, весь труд его бесполезен был, и плачется с пророком: «Исчезли, как дым, дни мои;… дни мои, как тень, уклонились» (Пс. 101:4,12). Воистину достойна плача вина! Воистину погибает время, которое на суету проживается! Воистину бесполезен труд, который ради снискания чести, славы и богатства мира сего предпринимается! Подлинно исчезают те дни, которые в сластолюбии, в роскоши, в плотоугодии и в увеселениях мира сего проводятся! «Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? или какой выкуп даст человек за душу свою?»(Мф. 16:26) «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него» (1Тим. 6:7). Нагими исходим из чрева матери своей, нагими и отходим от мира сего (Йов. 1:21). «Не бойся, когда разбогатеет человек, или когда умножится слава дома его; ибо при смерти он ничего не возьмет, и не пойдет с ним слава его» (Пс. 48:17-18). Где ныне славные и богатые, прежде бывшие, которые ненасытно сокровищ в мире этом желали и искали? Имеются на своих местах и ожидают общего суда и по делам воздаяния. Туда же идут и нынешние славолюбцы, и прочие миролюбцы. Достойно плача, когда кто в суете проводил дни свои: надо плакать тому, «кто собирает сокровища для себя, а не в Бога богатеет» (Лк. 12:21). Тем более должен плакать и сетовать тот, кто в грехах и беззакониях дни свои проводил, ибо время сокращается, дни проходят, жизнь кончается, смерть невидимо приближается и восхищает, суд праведный наступает, где за слова, дела и помышления люди судимы будут. Поплачем, грешник, поплачем здесь, чтобы там бесполезно не плакать, и прочее время в покаянии и благочестии поживем. Поэтому просвещаемый, познавая, что все, что ни есть в мире этом, есть как дым исчезающий, который с днями и временем проходит, и, вспоминая прежнюю свою жизнь, в суете, заблуждении и грехах прожитую, жалеет, кается, воздыхает и плачет, как выше сказано, и желает то возвратить; но уже, что сделалось и прошло, иначе быть не может. Время прошедшее не возвращается, и дело сделанное и слово сказанное иначе не бывает, как было. 2) Просвещенный светом Божиим должен усердно Бога благодарить за милость Его, оказанную ему, что потерпел окаянство его, что в таком заблуждении не восхитил его, и что подал ему просвещение и разум спасения. 3) Ведущий окаянство и слабость свою, что он, как человек, сам по себе легко склонен к падению, заблуждению и всякому злу, таковой молится усердно Богу, чтобы подал ему помощь Свою и не оставил его одного без Своей благодати; и сам осторожно поступает и бережется, чтобы не впасть в прежнее заблуждение. 4) От всякого греха бережется и сражается против всякого греха. И как прежде легко было ему грешить, так уже в этом состоянии тяжко ему и в малом согрешить, и раздражать Бога, и обеспокоить совесть. Ибо ведает, что всяким грехом Бог прогневляется и согрешающий лишается милости Его. 5) Такой человек обидеть никого не хочет ни делом, ни словом. Но более того, всякого нелицемерно любить старается, и как себе, так и всякому всякого добра желает и хочет, чтобы все, как и он, спаслись, о чем и молится. 6) Со всяким человеком не лестно, не лукаво, но просто обходится. Что словом объявляет, то и на сердце имеет, и потому солгать и обмануть никого не хочет. 7) Мира сего честь, славу, богатство, сластопитание и все, что в мире этом красивым, дорогим и приятным сынами века сего считается, презирает, ведая, что все это как приходит, так скоро и отходит от нас, как мечтание сонное. 8) Одно вечное блаженство за истинное блаженство почитает, которое, найденное однажды, никогда не потеряется, и однажды потерянное, никогда не отыщется. Поэтому о том думает и старается, как бы того не лишиться; туда мысли и воздыхания свои возводит, о том и Богу молится, чтобы благодатью Своей сподобил его то получить. 9) Поскольку просвещаемый ничего дорогого в мире этом не признает, то все вещи, в мире этом находящиеся, равными почитает. Для него серебро, золото и прочие, по мнению человеческому, дорогие металлы – такие же металлы, как и медь, железо, олово, свинец, и прочее. Он каменья дорогие, которые люди в сундуках и сокровищницах своих хранят, считает такими же камнями, как и те, которое по дорогам валяются и ногами попираются. Его равно питает как богатая, так и убогая пища, только бы была здоровая. Он равно как шелковой, так и суконной, как цветной, так и темной одеждой покрывается, как лисьей, так и овчинной шкурой согревается. Ему все равно, где жить, как в каменном, так и в деревянном покое, как в богатых палатах, так и в убогой хижине, и прочее. Поскольку он все, что ни имеется в мире этом, ради нужды только употребляет, и ни к чему сердца своего не прилагает, но к одному только Создателю своему. 10) Жизнь эту имеет как путь, которым к желанной идет вечности, и как странствование, которое надо скоро окончить, говоря: «Я странник у Тебя, Боже, и пришлец, как и все отцы мои» (Пс. 38:13). Поэтому, как путник и странник, мирскими вещами не обременяет себя, но довольствуется тем, что имеет, помня апостольское слово: «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем» (1Тим. 6:7-8). 11) Чем более просвещается, тем более исправляет свои поступки, исправляет свои дела, слова и помышления, усматривает пороки и малые, и бережется. И как чем более просвещается человек естественным и чувственным светом, тем яснее усматривает все: дорогу, ров, лежащие на дороге и около вещи, и прочее ибо яснее видим при солнце воссиявшем, чем при начинающем только восходить, и днем яснее, чем на заре, – так яснее видеть все начинает, и самые малые пороки усматривает, и уклоняется от них тот, кто вышеестественным светом благодати Божией более и более просвещается. И уже праздное слово сказать не безобидно для того, которому прежде хулить, ругать, злословить, сквернословить, лгать, льстить, обманывать, красть, похищать и прочие тяжкие грехи творить легко было. 12) Если в чем оступится, и от немощи согрешит, и в совести своей усмотрит грех свой, то весьма беспокоится и ругает себя, ужасается и болезнует сердцем. Поэтому смиряется, и повергает себя перед величеством Божиим, и со смирением просит прощения, признавая свою виновность, и в надежде милосердия Божия утверждается. 13) Ведая слепоту ума человеческого, которой часто прельщается человек и думает, что он на добром пути находится, но обманывается в мнении своем, – таковой усердно и часто молится о том, чтобы более и более просветиться; и, не веря ласкательству плоти своей, Богу себя предает, чтобы направлял его и руководил им, и просит: «Искуси меня, Боже, и узнай сердце мое; испытай меня и узнай пути мои, и увидишь, есть ли путь беззакония во мне; и наставь меня на путь вечный» (Пс. 138:23-24).

Глава 4: О суетном и прелестном украшении

«И сделал Господь Бог Адаму и жене его одежды кожаные и одел их» (Бут. 3:21).

«Да будет украшением вашим – то есть жен – не внешнее плетение волос, не золотые уборы или нарядность в одежде, но сокровенный сердца человек в нетленной красоте кроткого и молчаливого духа, что драгоценно пред Богом» (1Пет. 3:3-4; 1Тим. 2:9-10)

Об этом украшении здесь полагается рассуждение потому, что оно от ослепленного ума происходит и что им ослепленный человек ищет себе славы и чести суетной от одежды, которая должна его гордость низлагать и к смирению приводить, как ниже покажется; а особенно личное жен украшение без всякого извинения есть ослепление ума и развращение плотского и нехристианского сердца.

• 62. Одежду стали носить люди по преступлении заповеди Божией, от того и начало она свое восприняла. Ибо пока не согрешили прародители наши, не имели одежды, как пишется в главе 2-й Бытия; и не требовали ее, ибо не видели наготы своей. А когда согрешили, увидели наготу свою и начали стыдиться; потому и искать принуждены были, чем бы срамоту свою прикрыть. «И открылись глаза у них обоих, и узнали они, что наги, и сшили смоковные листья, и сделали себе опоясания»(Бут. 3:7). Бог же, милосердствуя о них, «сделал Адамуи жене его одежды кожаные и одел их» (Бут. 3:21). Видишь, что начало одежды – грех. Грех открыл им наготу их и сделал срамоту и стыдение, которое требует прикрытия. Поэтому святой Андрей Критский сетует об этом: «сшиваше кожаны ризы грех мне, обнаживый мя первыя боготканныя одежды» (Песнь 2-я великого канона). Отсюда видишь, как худо делают люди, которые ищут украшения в одеждах и делают одежду не ради прикрытия наготы и согревания тела, а ради украшения и щегольства. То поставляют себе в честь и украшение, что показывает бесчестие и безобразие. От того ищут похвалы, что грех обличает. Тем утешаются, что представляет печаль, то есть признак законопреступления. Тем гордятся, что должно их смирять. Все животные как созданы от Бога, так и имеются доныне, не требуют прикрытия, естественным одеянием довольствуются. Один человек лишился того из-за греха, и от них заимствует и прикрывается. Но то чудно, или скорее прискорбно, что чужой кожей прикрывается, и тем возносится, и то в честь себе поставляет, что должно было ему, бедному, скудному, нагому и лишенному, повод подавать к смирению. Но не довольно было страстной и похотливой плоти выдумать для себя украшения и тем любоваться и утешаться. Что же она вымышляет и замышляет? Надо коней, кареты и прочий к тому припас украшать, чтобы оттуда некую себе похвалу и честь от незнающих и такой суете удивляющихся сыскать. О, разумная, но убогая и бедная тварь! Не примечаешь ли, как мир прельщает тебя, как Еву яблоко запрещенное, и суета его пленяет несмысленное сердце твое? Если видимая красота нравится тебе, обрати очи свои на красное солнце, луну и звезды, на поля, деревья, травы и цветы, на птицы, рыбы и прочие животные и прочие Божии создания, и удивляйся им, и от тех познавай Создателя их и своего и красоту Его. Если Он такие красивые создания сотворил, как несравненно прекрасен Он Сам, Который создал это! Этой красоты ищи, которая всех красот источник, наслаждающиеся которой сытости не знают, но чем более видят ее, тем более желают ее. Но нет к тому охоты, не нравится то, что само по себе прекрасно, ибо суетной похвалы и чести не приносит!.. Надо то делать и о том стараться, что мир хвалит, почитает, прославляет и чему удивляется, и от того самому похваляемым, почитаемым и прославляемым быть!.. К этому ослеплению страстная и слепая плоть и прелесть мира приводит бедного человека.
• 63. Украшение это, как есть суетное, так и знамение есть нерадения о душе. Поскольку: 1) Кто заботится о телесном украшении, тому недосуг заботиться о душевном. Ибо чем занята у кого мысль, о том старается, того и ищет, в том и время проводит. «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше»(Мф. 6:21). 2) Само же это украшение щегольское показывает сердце, желающее суетной чести и славы, что и закону Божию противно: «Не любите мира, ни того, что в мире»(1Ін. 2:15), и вере христианской не подобает, которая на вечную честь и славу взирает, и той ищет и ожидает; и званию христиан неприлично, которые к вечному и небесному позваны; и должности их противно, которые душу, а не тело украшать должны и «о горнем помышлять, а не о земном» (Кол. 3:2). 3) Украшение это без обиды ближнего, и потому без оскорбления Божия не приобретается. Ибо не может его быть без средств, которые для этой цели от подобных людей собираются или, более того, сдираются. 4) Хотя и праведное имение будет, но поскольку есть нагие, трясущиеся от холода и мороза меньшие братья Христовы, заключенные в темнице за долги и оброки, лишившиеся домов от пожаров и прочие бедствующие, то на таковых должно излишние средства и избыток употреблять. Но все то суетным украшением и ненасытной роскошью пресекается. До нищих ли тому, у кого суета эта в сердце место свое имеет? Надо украшать себя, жену, детей, слуг, коней, кареты, убор их, дом свой, галереи, пруды и прочие увеселения создавать!
• 64. Большая еще суета и срам христианству есть, что жены белилами, красками и мазями лица свои намазывают. Ибо ради чего они делают эту безделицу? Причины другой найти невозможно, как только чтобы людям показаться, или, что хуже того, «понравиться» и в любовь войти. В спальнях они об этой безделице не заботятся. Краски здоровья не придают, разве только вредят. Одна причина этого – чтобы люди глаза свои на них обращали. Правда, обращают глаза свои люди, но многие с глазами и сердца обращают и от того око душевное весьма помрачают. Немалая юным и неутвержденным сердцам брань от прелести этой надлежит. Но если они, жены, говорю, которые Бога и Христа Сына Божия исповедуют, осмотрятся, то увидят, что: 1) Выставляют на торг то, что непродаваемо, что хранить должно так, как зеницу ока. Ах, бедная та христианка, которая лицо свое румянит, но душу свою помрачает; лицо украшает, но души своей благообразие теряет, и, как чудовище, душою перед Богом и Ангелами Его святыми является! 2) Таким украшением лица своего, кроме того, что целомудрие потеряли, переправляют Божие дело, которое совершенно и не требует исправления, и потому против Создателя своего, Который возраст тела и красоту лица каждому свою дарует, весьма грешат и обиду Ему наносят. Подобно тому невежде, который образ, хорошо живописцем написанный, переправил бы и тем живописца немало бы обидел, так и жены, переправляя лица свои, немалую обиду и досаждение наносят Создателю своему. Приличнее христианкам умывать лица свои слезами, нежели раскрашивать белилами и красками. Христианин во всегдашнем покаянии находиться должен, ибо всегда перед Богом согрешает, что тяжко и прискорбно христолюбивой душе. 3) Худо они делают, что так на обеды, ужины и в прочие места ходят; но хуже того, что с той же безделицей и в храмы святые дерзают входить, и себя выставлять и показывать. Так они храмы святые делают позорищем, или бесчестнее позорища, чего изображать слух не терпит. Всякий это удобно может уразуметь, когда в рассуждение все возьмет. Таким бесстыдным женам приличествует Божие слово: «Дом Мой домом молитвы наречется; а вы сделали его вертепом разбойников»(Мф. 21:13). Храм Божий есть храм молитвы, и для того в храм Божий входим, чтобы молиться, не друг на друга смотреть, но к одному Богу сердечные очи возводить; не себя другим показывать, но совесть свою, грехами обремененную, пред Богом обнажать; не ликовать, но о грехах Бога умилостивлять; словом, молиться Богу приходим в храмы святые. Молитве же не такая, какую они на себе имеют, утварь приличествует: а какая? Смирение, сокрушение сердечное, умиление, слезы, плач. Этим молитва украшается, и к престолу Божию восходит, и очам Божиим благоприятна бывает, и прошение свое получает. Так молились святые жены: Анна, мать пророка Самуила (см. 1Сам. 1), Иудифь (Юдит. 9), Есфирь (Ест. 4:17) – и были услышаны Богом. Им должны следовать жены, которые имя Христово исповедуют, если хотят с пользой для души своей входить в церковьи молиться. Такая же утварь, которая состоит из золота, белил, красок, мазей и прочего, не что иное значит, как тщеславие, пышность, гордость мира сего, надменность, око лукавое, соблазн, искушение и прочие страстные прихоти плоти. С этим ли пред Богом являться? К Богу приходим и пред Богом стоять хотим, когда приходим на молитву. Так ли Бога умилостивлять должно? Так ли смиряться пред Ним? Это есть прелесть, а не молитва; гордость и пышность, а не смирение; умножение грехов, а не умаление; большее оскорбление и прогневление, а не умилостивление милосердного Бога, «ибо что высоко у людей, то мерзость пред Богом» (Лк. 16:15). Если бы в сердца таковых проникнуть, что, как не гордость житейская, как высокий идол, там кроется? «Что говоришь? – обличает их Златоуст. – Приходя ли молиться Богу, облачаешься золотом и плетеньями? Разве ликовать пришла ты, разве браку приобщиться? Разве на представление пришла ты? Там золото, там плетенье, там одежды многоценные имеют место: а здесь ничего из этого не потребно. Пришла ты просить, молиться о грехах, молитву сотворить о том, в чем согрешила, просить Владыку, милостивым Того сотворить: зачем же украшаешь себя? Не таков облик молящегося. Как сможешь воздохнуть, как сможешь прослезиться, как с прилежанием помолиться, таким образом облачившись? И если слезы прольешь, смеха будут слезы твои достойны. Не в золото одеваться подобает плачущей. Поскольку тень это и лицемерие. Как же не тень, если от того же сердца, от которого такое расточительство и честолюбие происходит, вдруг слезы проливаются?» и проч. (Беседа 8-я на 1 Послание к Тимофею).
• 65. Чтобы украшение суетное, которое христианам крайне не приличествует, и душепагубную роскошь, которая, как видно, час от часу в христианах усиливается и умножается, удобнее оставить и умеренно жизнь проводить, полезно примечать и рассуждать следующее: 1) Всякое излишество телесное без оскорбления Божия и обиды ближнего не бывает, как выше сказано. 2) Всякое добро, какое ни имеем, Божие есть, а не наше: нагими вышли из чрева матери и потому нищи и бедны сами по себе; а что ни имеем, Богом данное имеем. Богатство наше – Божие добро, а не наше собственное, поэтому должны расходовать его по воле давшего Бога, а не по прихотям нашим. Спрашиваешь ли ты с приказчика своего, куда и на что он деньги, данные ему тобой, издержал – спросит и с тебя Господь о данном тебе Им богатстве. Готовь же ответ Ему. Не спросит Он у тебя: имел ли ты богатое и красивое платье, богатые дома, коней, кареты и прочее, часто ли принимал гостей и прочее? Нет, ничего такого не видно в Святом Писании. Но что же Он у тебя спросит? Спросит: питал ли ты Его добром, тебе данным, голодных? Одевал ли нагих? Устраивал ли дома для не имеющих, где головы приклонить? Принимал ли в доме странствующих? Выкупал ли сидящих в темницах за долги и прочие требования, и прочим бедным и неимущим уделял ли от данного тебе добра? (Мф. 25:35-36). Дается нам богатство не ради нас одних, но и ради ближних наших, которые того требуют. Видишь, как неправедно делают люди, когда то добро, которое дано на общую пользу, на свои прихоти расточают и так воле Божией противятся. Такие богачи – расточители богатства, а не строители; а те, которые хранят в сундуках богатство свое, – стражи его и рабы, а не Божии слуги и рабы. Поэтому надо всякому богачу рассмотреть, куда и на что богатство, ему Богом данное, издерживает. Надо всегда помнить тот страшный глас Судии праведного: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть»(Мф. 25:41-43); – и Авраамов ответ богачу, который, облачаясь в порфиру и виссон, каждый день пиршествовал блистательно: «Чадо! Вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей, а Лазарь – злое; ныне же он здесь утешается, а ты страдаешь»(Лк. 16:25). Алчет Христос, подающий всем богатство, алчет в братьях Своих – нищих христианах; но богачами сластолюбивыми и скупыми бесстыдно презирается! Лежат и ныне многие Лазари у ворот богатых, но пагубная роскошь ослепляет им глаза, чтобы не видеть их, и удерживает руку от творения милости им. О, роскошь и скупость, противные сестры, но обе смертоносно заражают человеческие сердца. Одна учит расточать богатство, другая – хранить и стеречь, но обе на погибель человеческую: одна расслабляет, другая связывает человека, но и та и другая умерщвляет душу его. 3) Великое безумие – тело, которое вскоре в прах и землю обратится, украшать, а о душе бессмертной не заботиться, как всякому это видно. Невозможно заботиться о душе тому, кто тело свое на показ и тщеславие украшает. Таковое украшение – это знак миролюбца, тщеславного и гордого сердца, и само по себе душу помрачает. Украшением же души может быть только добродетель. Ею она, как утварью себе приличной, украшается; а той, как тщеславной и гордой, помрачается. 4) Таким женам следует ответ дать праведному Судии за соблазн. «Горе тому человеку, через которого соблазн приходит» (Мф. 18:7). Не малая брань юному сердцу бывает от лица женского, тем более от такого лица, которое на прельщение мазями и красками украшается. Ибо для дьявола нет лучшего и удобнейшего орудия к прельщению юных сердец и уловлению в сеть нечистоты, как лицо женское, а особенно искусно украшенное и духами и мазями умащенное. Такое лицо – сильная стрела, которой он ударяет в юные сердца и уязвляет многих. Поэтому жены, которые чают на суд Христу предстать и обо всем ответ отдать Ему, должны внимать Христову страшному слову: «Горе тому человеку, через которого соблазн приходит!» Одного человека соблазнить страшно, ибо всякий человек Кровью Христовою искуплен, тем более многих, за которых Кровь Христова пролита. А сколько таких, которые этой притворной красотой прельщаются и погибают? Один сердцевед Бог знает, Который как прельстившихся, так и прельстивших будет судить и на лица не посмотрит. Внимай тому, жена, которая имя Христово исповедуешь и чаешь на суд Христов предстать; а если и не чаешь, однако непременно предстанешь. «Всем нам должно явиться пред судилище Христово, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое» (2Кор. 5:10). 5) О, если бы жены, именем христианским называющиеся, часто смотрели умными глазами на простое лицо Христово, которое ради грехов и беззаконий наших оплевано и ударяемо было, и не имело вида и красоты! Никогда бы не захотели мазать и красить лиц своих на прельщение душ человеческих, которых Он смертью Своею искупил! Но видно, что забыли они то великое и страшное дело, а только о единой суете помышляют и, что в сердце имеют, то и вон выставляют. 6) Также, если помнить будут, что по украшенному лицу некогда черви будут ползать, и то, что ныне благоухает от мази, смрад несносный будет издавать, а потом в прах и землю обратится со всем телом, – возможно, что тогда от сего душепагубного неистовства воздержатся. 7) Как это украшение женское Богу ненавистно, может всякий прочитать и увидеть в третьей главе пророка Исаии. 8) Одно истинное и христианское украшение есть украшение душевное, к которому и Божие слово увещевает нас, о котором в следующем параграфе побеседуем.
• 66. Христиане, которые во святом крещении отреклись от мира и суеты мира, и очистились от скверн греховных той святой баней, и обещали «благочестно жить во Христе Иисусе, и чают воскресения мертвых и жизни будущего века», как и в Символе верызначится, должны, в силу своих обетов, тогда данных, плоды крещения показывать и потому душу свою, а не тело украшать. Поскольку: 1) душа бессмертна, также и красота ее – тело же тленно, и красота его, как это всем известно. 2) Если тело украшается, а душа пренебрегается, то и тело и душа погибнут. Поскольку в общем воскресении, когда тело с душою соединится, что душа, в небрежении пожившая, пострадает, то же и тело претерпевать будет, и вместе смертью бессмертной умирать будут. 3) Если душа украшается, то и тело, с душой воссоединившись в свое время, красоту воспримет, «когда тленное сие, – по свидетельству апостола, – облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие»(1Кор. 15:54). 4) Чем более душа украшается ныне, тем большей красоты сподобится и тело по воскресении. Тогда будет “слава” иным, “как солнцу”, иным, «как луне”, иным, «как звездам” (1Кор. 15:41). Чем же более украшается тело ныне, а душа пренебрегается, тем большее тогда и на душе и на теле явится безобразие. Гнусность небрежной души и на теле тогда покажется, во обличение ее и в показание всем, что она в мире не ради Бога жила, но вслед своих прихотей ходила, и не Христу, но миру служила. Тогда миролюбивый грешник, как чудовище какое-то страшное, перед всем миром, Ангелами и избранниками Божиими явится, и сам себя будет стыдиться, ужасаться, ненавидеть, и захочет в ничто обратиться, но не сможет; сам себя будет ругать, укорять и оплакивать, но поздно. Душа человеческая подобна зеркалу, которое такой вид в себе воспринимает, к чему обратится. Так душа, к чему обратится, такой и образ в себе принимает. К Богу ли обратится и Бога будет искать, любить и к Богу прилепляться – образ Божий в ней изображается и пишется Святым Духом. К миру ли обратится и суету его любить будет – такой и образ в ней является. И что ныне в ней есть, то тогда внешне явится. Как боголюбивой души красота, так миролюбивой гнусность и безобразие тогда внешне покажется. 5) Тело как ни украшается, красоты не прибавится ему: рябой, черный, морщинистый, конопатый, косоглазый – как ни украшается, таков же неизменно и пребывает. Душа же чем более удаляется от мира и мирских похотей и чем более «совлекается ветхого человека с делами его и облекается в нового человека» (Кол. 3:9-10), тем прекраснее делается. Ибо тогда образ Божий, который есть божественное и неизреченное ее украшение, показывается в ней, как в очищаемом зеркале смотрящего в него образ виден. Ныне красота души не видна на теле, когда праведные и грешные один внешний вид имеют, хотя и святой души благообразие и грешной безобразие из дел и слов часто примечается, как от вкуса яблоко. Но тогда, когда откроются сыны Божии и сыны мира сего, покажется благолепие души, образ Божий в себе имеющей. Тогда она, как солнце, блистание красоты своей издаст и на теле, с которым здесь служила Богу, красоту свою явит: «тогда праведники воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). «Возлюбленные! мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему» (1Ін. 3:2). О, какова будет слава чад Божиих, которые ныне, не заботясь о теле своем, о красоте души своей пекутся, а лукавым миром, как мусор, презренными и попранными считаются: Богу подобны будут! «Ибо Бог одевается светом, как ризою» (Пс. 103:2), так и чада Его просветятся. Этой красоты желай и ищи, христианин, пока обретается. А что тебе в телесной красоте, которая ныне цветет, а наутро увядает и в ничто обращается? Поэтому как желающие войти в чертог земного царя, и перед лицом его явиться, и к трапезе его приобщиться, очищают себя и одеваются в лучшее и пристойнейшее платье, чтобы негнусными пред очами царскими показаться, так тем более желающий войти в чертог Небесного Царя, и перед светлейшим Его лицом предстать, и к великой той вечери приобщиться, должен очистить себя от скверны и порока, ибо «не войдет в него ничто нечистое» (Об. 21:27), – и достойной того чертога одеждой одеться, дабы не услышать от Царя страшного гласа: «Друг! Как ты вошел сюда не в брачной одежде?» (Мф. 22:12), – и с посрамлением не быть изверженным и вверженным во тьму кромешную, «где будет плач и скрежет зубов» (Мф. 22:13).
• 67. Душу свою украшает тот, кто, по апостольскому слову, «отлагает… ветхого человека, истлевающего в обольстительных похотях,обновляется же духом умасвоего и облекается в нового человека, созданного по Богу, в праведности и святости истины» (Еф.4:22–24); то есть, кто противится плотским вожделениям, и отсекает их, и прилежит добродетелям, отлагает нечистоту, похоть блудную, гордость, зависть, гнев, злобу, ярость, сребролюбие, невоздержание и прочее злонравие, и облекается в целомудрие, святость, смиренномудрие, братолюбие, терпение, кротость и прочее добронравие. Вот красивая душевная утварь! Та душа добра и прекрасна, которая сообразуется Небесному Отцу святостью, истиной, милосердием, правдой, терпением, кротостью и прочими свойствами. Христианин, Богом возрожденный, должен Ему, как сын отцу, нравами сообразоваться. Всякий сын отцу своему свойствами и нравами сообразуется, как видим это в плотском рождении, в котором не что иное родится, как плоть от плоти, по свидетельству Христову: «рожденное от плоти есть плоть» (Ін. 3:6). Поэтому и Божие слово христианам повелевает не плотской, но духовной утварью украшаться. Какая это утварь, в чем состоит, слушай апостола, который утварь эту предлагает нам: «Облекитесь, как избранные Божий, святые и возлюбленные, в милосердие, благость, смиренномудрие, кротость, долготерпение» (Кол. 3:12). Этой утварью украсимся, христиане, а не золотом, серебром, каменьями и дорогими одеждами. Облечемся в щедрость и милосердие, как и Господь наш повелевает нам: «Будьте милосерды, как и Отец ваш милосерд» (Лк. 6:36), «Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас» (Рим. 8:32), чтобы нас от вечных бедствий избавил и привел в вечное блаженство. Облечемся в благость и постараемся благотворить всем – добрым и злым, друзьям и врагам, подражая Небесному Отцу: «ибо Он благ и к неблагодарным и злым» (Лк. 6:35); «ибо Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45). Облечемся в смиренномудрие, следуя Единородному Сыну Божиему, Который не устыдился «умыть ноги апостолам, Господь и Учитель их» (Ін. 13:14). «Ибо в вас должны быть те же чувствования, какие и во Христе Иисусе: Он, будучи образом Божиим, не почитал хищением быть равным Богу; но уничижил Себя Самого, приняв образ раба, сделавшись подобным человекам и по виду став как человек; смирил Себя, быв послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:5-8). Облечемся в кротость и долготерпение, учась тому у кроткого и смиренного Иисуса, как велит нам: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем» (Мф. 11:29); и оставим долги должникам нашим, как и Бог оставляет нам. Будем святы, ибо написано: «Будьте святы, потому что Я свят» (1Пет. 1:16). Этот убор, эта утварь, это украшение прилично христианам; и угождают тем не миру и очам человеческим, а очам Небесного Отца. Этой утварью постараемся украсить себя, христиане, чтобы угодить не миру, а Богу, Который на всех нас призирает с небес Своих, как поет пророк: «С небес призирает Господь, видит всех сынов человеческих; с престола, на котором восседает, Он призирает на всех, живущих на земле» (Пс. 32:13-14).
• 68. Известно, что многие одеяние нарядное употребляют не ради снискания суетной славы и чести, но следуя общему обычаю и применяясь к званию и сану своему. Таких вышеизложенное мое рассуждение не касается, а речь здесь только о тех, которые от платья ищут себе некоей славы и почитания, какие обыкновенно называются всеми щеголями, как видно из вышеописанного рассуждения. Ибо у таких людей, хотя и христианами называются, сердце суетой и любовью мира сего преисполнено, от чего апостол христианские души отвращает: «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей»(1Ін. 2:15). И потому здесь осуждается щегольство, пышность, гордость житейская, суета и слепота развращенного сердца, а не пристойность. Осуждается роскошь и самолюбие, которое о пользе ближнего не заботится и по большей части с обидой ближнего бывает, а не умеренность, которая в гражданском обществе почти нужна. Также осуждается излишнее попечение о смертном и тленном теле и небрежение о бессмертной душе. Ибо нет попечения о душе и вечном ее спасении в том сердце, которым овладела суета мира сего. Верно слово Спасителя нашего: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше»(Мф. 6:21). Одеяние, какое ни есть, само по себе ни добродетели, ни греха не причастно, как и всякая вещь. А только употребление его, цель и намерение может быть, как и бывает, худым, и потому в грех употребляющему обращается: ибо не для того употребляется, для чего Богом подано. Суета в сердце и у того имеется, который для того носит черное, монашеское и рубищное платье, чтобы его люди презирателем мира и святым почитали; как и у того, который для того одевается в цветную и дорогую одежду, чтобы в собрании первое место иметь и от встречающих поклоны получать, и тем одеянием своим, как павлину перьями, любоваться. У всякого одеяния должно быть одно назначение, то есть прикрытие наготы и защита немощного тела от стужи и непогоды, на что оно и дано нам Создателем нашим, как выше сказано. Однако всякий христианин должен помнить и внимать, что всякое излишество, как в пище, в строении и прочем, к этой жизни надлежащем, так и в одеянии, без греха не бывает. Дается Богом нам имение и богатство не только ради нас самих, но и ради нищих, дабы им и сами умеренно довольствовались, и неимущих снабжали. А если человек того не делает, а на излишество и роскошь богатство расточает – поступает против воли Божией и потому грешит, ибо все то грех, что против воли Божией делается: за что и наказан будет, как неправедный распорядитель и расточитель Божиего добра. Что же касается личного женского украшения, оно никакого извинения не может иметь, а есть одна только прелесть, кознь, хитрость и вымысел злого духа, на прельщение и развращение целомудрия учиненный. И хотя многие из жен не ради худой цели, а следуя косному обычаю, украшают лица свои, однако не бывает это украшение без соблазна юным и им самим без греха.

Статья 4: О некоторых грехах особенно

Вступление

В начале этой статьи мне нужно нечто объявить читателю.

1) Здесь я не положил рассуждения своего о грехах всем известных, которыми все, и самые грубые люди и народы, гнушаются, как-то: разбой, явное насилие и ограбление, убийство, блуд, прелюбодеяние и прочее. Ибо всякий естественным законом и совестью убеждается от таких грехов беречься, и по совершении какого-нибудь из таких грехов согрешившего не перестает мучить совесть, хотя и всяким грехом она уязвляется, особенно, когда человек старается хранить ее неповрежденной. Совесть и естественный закон согласны Божиему писанному закону, и потому, как этот законопреступника обличает, так и тот согрешившего не оставляет в покое, а непрестанно мучит его. Это же разумеется о тех особенно, которые по правилу ее и закону Божию стараются жизнь свою проводить. Ибо в совести, грехами замаранной, и великие грехи едва усматриваются, так, как в закопченном зеркале и лица, и пороков своих не видит смотрящий в него.

2) Здесь полагается рассуждение наиболее о таких пороках, которые и других пороков причиной бывают и которые, тем не менее, нынешний век, как увидишь, и пороками не считает.

3) Еще объявляю читателю, что здесь я старался показать мерзость и тяжесть греховную в рассуждении о грехах для того, чтобы хранящие должность христианскую береглись от греха, а согрешающие отстали от него. И рассуждением моим не лица хулятся, но осуждаются и обличаются пороки, которые теми лицами обладают. Всякий грех – в человеке, поэтому надо упомянуть и о человеке, в котором он живет и которым обладает, хотя все слово ко греху, а не к человеку самому должно относиться. Как соль червей из вещества гонит или до гнилости не допускает, хотя сама и растворяется в веществе; или как лекарство принимается с намерением выгнать болезнь из человека, хотя и внутрь человека принимается, так и обличение, хотя на человека нападает и совесть его уязвляет, но намеревается отогнать грех, которым обладаем бывает человек, дабы, узнав грех и тяжесть его пагубную, постарался благодатью Божией от него освободиться. Надо непременно познать грех и мерзость его тому, кто хочет истинно покаяться и так спастись. Без познания греха истинного покаяния не бывает, как без познания болезни не бывает исцеления. Как же может познаться грех, если мерзость и тяжесть его грешнику перед глазами не представится? Поэтому никто не должен гневаться на обличительное слово, тем более на такое, которое о всяком человеке обобщенно говорится, ибо оно грехи обличает, а не самого человека, как и лекарство против болезни, а не против человека. Без болезни не нужно и лекарство, и где греха нет, там не потребно и обличение. Оставь грех, тогда и обличение касаться тебя не будет, ибо не будет того, в чем оно обличает. Обличение подобно зеркалу, которое показывает пороки на лице; а если пороков на лице не будет, то и не покажет их. Не гневаешься на зеркало за показание пороков твоих – не гневайся же и на обличительное слово, которым пороки души твоей показываются. К тому же, когда гневаешься на обличение, вообще бываемое, то тем показываешь, что и совесть твоя тебя обличает в том, о чем слово. Слово обличительное сходно с совестью. Откуда бывает, что, когда в собрании говорится о каких-то грехах, имеющие их трогаются совестью и какие-нибудь на себе показывают знаки. Что вне слово, то внутри совесть обличает; и что вне слово, то внутри совесть хвалит. Два этих свидетеля как сходны и согласны между собой, так и верны, и солгать не могут, но всегда истину свидетельствуют, и что один, то и другой показывает. Один хвалит добродетель и другой. Один обличает грех и другой. И как здесь, в веке этом, так и в последний день на Страшном Суде будут достоверными свидетелями и обличителями грехов человеческих. Поэтому, дабы и слово и совесть твоя здесь и на том суде тебя не обличали, оставь грехи и покайся истинно. Тогда как внутреннего обличителя не будешь иметь, так и словесное обличение касаться тебя не будет. Тогда будешь покоен и мирен, хотя все тебя будут хулить и проклинать. Чистая совесть – достовернее свидетельств всех людей и одна только есть истинный покой внутренний, без которого человек спокоен быть не может, хотя бы и извне никак не был беспокоим.

4) Лучше тебе здесь, в мире этом, и тайно внутри себя и перед собой одним обличение претерпеть, и оставить грех и покаяться, и так спастись, нежели на всемирном том суде обличиться и постыженным отослаться во тьму кромешную, «где будет плач и скрежет зубов» (Мф. 8:12). Ибо что здесь в совести заглажено будет, то и там не явится. “Мирись здесь с соперником твоим, пока ты еще на пути с ним, чтобы соперник не отдал тебя судье, а судья не отдал бы тебя слуге, и не ввергли бы тебя в темницу» (Мф. 5:25), к чему всякое обличительное слово намеревается, то есть, чтобы на том всенародном позорище грешник не обличался праведным Судией. А кто не очистит совести и не загладит в ней грехов, тот непременно обличится там и увидит все свои грехи перед собой представленные, по неложному Божиему слову: «Обличу тебя и представлю пред лицем твоим грехи твои»*** (Пс. 49:21). Тогда всякий грешник нераскаянный услышит: «Вот человек и дела его»! Вот человек, который христианином назывался, но христианских дел не творил; «говорил, что знает Бога, а делами отрекался от Него» (Тит. 1:16); «имел вид благочестия, силы же его отрекался!» (2Тим. 3:5) Услышит же перед всем миром, Ангелами и людьми и так покроется стыдом. Надо оставить то, за что внутри совесть и вне слово Божие обличает, и сокрушенным сердцем покаяться, чтобы не обличиться там, где покаяние места не имеет.

5) Обличение, когда одному какому-то лицу бывает, должно не смягчать слова, а разъяснять важность греха, чтобы, в грехе утвердившись, не погиб; тем более то делать должно, когда бывает обличение вообще, без поминания лиц, чтобы не на ласкательство, а на обличение было простираемо слово. Потому и незачем гневаться на обличение, даже и на то, которое прямо в лицо бывает, а тем более на то, которое вообще говорится. На лекаря не гневается никто, что жестокое лекарство подает для излечения тела. Зачем же нам гневаться на того, кто хочет душу нашу исцелить и жестоким словом, как жестоким лекарством, грех из нас выгнать? Кому не тяжко было грешить, тому пускай не будет тяжко и обличение в грехе слышать, и так покаяться. Когда оставишь грех, в котором обличаешься, тогда познаешь, сколь полезно было тебе обличение; тогда не только не будешь гневаться на обличившего, но и благодарить его будешь, как больной, освободившись от болезни, благодарит лекаря. Чего я и тебе усердно желаю.

6) Иной грех от немощи, иной от произволения, предрассуждения и против совести бывает. От немощи грех, которому и благочестивые люди подлежат, легко и ласково обличать должно. Но грехи, против совести и от произволения творимые, а особенно застарелые и в обычай вошедшие, требуют жестокого и строгого обличения, как застарелая болезнь – горького и жестокого лекарства. Такие грехи явно к погибели ведут грешников и не могут иначе, как жестоким наказанием с помощью Божией отогнаться. Строго должно таковых обличать, дабы этим гласом, как громом, пробудились ото сна греховного и сотворили истинное покаяние. Надо везде истину говорить и не молчать о том, что должно говорить. Грех, по надлежащему неоткровенный и необличенный, или за грех не почитается, или за легкий вменяется, хотя грех в себе такую тяжесть имеет, что и малый может погрузить грешника на дно адово, ибо всякий грех против величества Божия бывает. А когда за грех не почитается или легким быть судится, то и неисцелен пребывает, что весьма опасно.

7) От этой статьи, в которой некие грехи перечисляются и разъясняются, несколько можешь познать, читатель, какое великое растление и зло носит внутри себя человек, который по образу Божиему и по подобию сотворен, и был свят, чист, непорочен, праведен и был жилищем Святого Духа; но советом злого и лукавого духа и ядом змеиным влитым так растлился, что «сравнялся со скотом» (Пс. 48:13), – чего довольно оплакать не можем. Что в человеке, благодатью не обновленном, видится, кроме скотского? В скоте видится нечистота – та же и в человеке, даже еще и большая и мерзостнейшая. В скоте обжорство – то же и в человеке. В скоте хищение примечается – то же и в человеке. В скоте лютость, свирепство, гнев, злоба и ярость – то же и в человеке. В скоте зависть – та же имеется и в человеке. В скоте лукавство и хитрость видим – то же и в человеке, и прочее. Вот каков человек сам по себе! И, что жалостнее и плачевнее, какие страсти бесчинные во всех бессловесных рассеяны, те в одном человеке имеются. Так обезобразился бедный человек, которому захотелось иметь Божию честь! Страшно описывает Святое Писание невозрожденного человека и перед глазами нашими представляет, чтобы отсюда познали бедность, окаянство и яд смертный, кроющийся в сердце нашем: что видишь в другом, то и в тебе имеется, хотя и не является вне. Там, то есть в Писании, видим, что человек невозрожденный то «порождением ехидны», то «лисом», то «свиньею» называется; то «льву», то прочим животным уподобляется из-за злонравия своего, которым сходен и сообразен тем бессловесным. Отсюда должен всякий заградить уста и молчать, каким бы именем ни был назван. Всякого бесчестного нарицания достоин человек, ибо, хотя всякого зла не делает снаружи, но внутри всякое зло носит, которое при случае и снаружи или вовне является. 8) От этого гнусного источника проистекает, что и сами возрожденные, благочестивые и святые чувствуют брань в членах своих, и хотя подвизаются против того зла, однако часто «доброго, которого хотят, не делают» (Рим. 7:19); и молятся об оставлении грехов Небесному Отцу: «Остави нам долги наша»; и со всей святой Церковью вопиют к Богу: «Господи, помилуй»! – и от суда Его праведного к милосердию Его прибегают: «Не войди в суд с рабом Твоим, ибо не оправдается пред Тобою никто из живущих» (Пс. 142:2); и оплакивают окаянство это с апостолом: «Бедный я человек! кто избавит меня от сего тела смерти?» (Рим. 7:24). 9) Отсюда заключается, что оправдание наше пред Богом и вечное спасение состоит в одном милосердии Отца Небесного, заслугах Христовых и вере, которая Его, как Искупителя и Спасителя своего, с радостью признает и святейшие Его заслуги с любовным и благодарным, смиренным и к послушанию готовым сердцем, как целительное и спасительное лечение, к смертельной своей немощи прилагает.

Глава 1: О гордости

«Что высоко у людей, то мерзость пред Богом» (Лк. 16:15)

«Всякий, возвышающий сам себя, унижен будет, а унижающий себя возвысится» (Лк. 18:14)

«Бог гордым противится, а смиренным дает благодать» (Як. 4:6)

• 69. Гордости начало есть дьявол, отступивший от Создателя своего и сделавшийся из светлого ангела князем тьмы. Этим смертоносным ядом как сам заражен, так и наши сердца так сильно заразил, что всю жизнь окаянства того нашего довольно оплакать не можем.
• 70. Нет ничего опаснее, сокровеннее и труднее гордости. Опасна гордость, ибо для гордых заключается небо и вместо неба ад определяется. «Бог гордым противится», – говорит Писание. Сокровенна гордость, поскольку так глубоко в сердце нашем кроется, что и усмотреть ее не можем без помощи кроткого сердцем Иисуса Христа, Сына Божия; и лучше ее узнаем на ближних наших, нежели на себе. Видим прочие пороки, как-то: пьянство, блуд, воровство, хищение и прочее. Ибо часто из-за них себя жалеем и стыдимся. Но гордости не видим. Кто когда себя признал от сердца гордым? Еще не случалось того видеть. Многие себя называют грешниками, но другими так называться не терпят, и хотя многие из них языком не отзываются, однако не без негодования и огорчения сердечного принимают то. И так этим показывается, что языком только называют себя грешниками, а не сердцем; на устах смирение показывают, а на сердце не имеют. Ибо истинно смиренный огорчиться и гневаться на укоры не может, поскольку считает себя всякого унижения достойным. Нет ничего труднее гордости, ибо с великой неудобностью и также не без помощи Божией побеждаем ее. Внутри себя носим зло это. В благополучии ли находимся? Она с величанием и пышностью, презрением и унижением ближних наших приседит нам. В злополучие ли попадаем? Через негодование, роптание и хуление показывает себя. Терпению ли, кротости и прочим добродетелям стараемся обучаться? Кичением фарисейским восстает на нас. И так нигде и никак от нее избавиться не можем: всегда с нами ходит, всегда хочет господствовать и владеть нами.
• 71. Как «Бог гордым противится»(Як. 4:6), показывают страшные судьбы Божии, которые нам святое Божие слово представляет, дабы мы, взирая на них, всеми силами береглись от мерзкого и душепагубного этого порока.

Вознеслись прародители наши в раю и возжелали божеской чести – но лишились и той чести, которую имели, и «скотам несмысленным… уподобились» (Пс. 48:13), и всякому бедствию подпали. Вознеслись потомки Ноя и сотворением столпа хотели сотворить себе имя славное – и “смешал Господь язык их, так чтобы один не понимал речи другого» (Бут. 11:3-9). Вознесся фараон, царь египетский, против Бога и людей Его хотел озлобить и погубить – и погиб сам со всем воинством в море Чермном, и погряз, как олово, в воде глубокой (Вих. 14:15-28,10). Вознеслись Корей, Дафан и Авирон, и Моисею, пророку Божиему и вождю своему, воспротивились – «и разверзла земля уста свои, и поглотила их и домы их, и всех людей Кореевых и все имущество; и сошли они со всем, что принадлежало им, живые в преисподнюю, и покрыла их земля, и погибли они из среды общества» (Чис. 16:32-33). Возвысил глас хульный на Бога вышнего и на святой град Его Сеннахирим, царь ассирийский, – «и вышел Ангел Господень и поразил в стане Ассирийском сто восемьдесят пять тысяч человек»; сам же поражен был мечом сыновьями своими (Іс. 37:36-38). Возвысился Олоферн, вождь войска ассирийского, – и рука женская отсекла гордую главу его (Юдит. 13:8). Возвысился Аман, первый советник персидского царя Артаксеркса, – и «повешен на древе», которое неповинному израильтянину Мардохею уготовил было (Ест. 7). Возвысился Навуходоносор, царь вавилонский, – и услышал глас с небес: «Тебе говорят, царь Навуходоносор: царство отошло от тебя! И отлучат тебя от людей, и будет обитание твое с полевыми зверями; травою будут кормить тебя, как вола», и прочее (Дан. 4). Вознесся до небес град Капернаум – и слышит от Христа: «И ты, Капернаум, до неба вознесшийся, до ада низвергнешься» (Мф. 11:23). Вознесся фарисей – и пошел осужденным в дом свой (Лк. 18:14). Так гордым противится Бог! Так вознесенных смиряет Господь! Нет ничего более ненавистного Богу в людях, чем гордость. «Что высоко у людей, то мерзость пред Богом» (Лк. 16:15).

• 72. Признаки гордости таковы: 1) высшим не покоряется; 2) равным и низшим не уступает; 3) гордость велеречива, высокоречива и многоречива; 4) славы, чести и похвалы всяким образом ищет; 5) высоко превозносит себя и дела свои; 6) других презирает и уничижает; 7) ищет, как бы себя показать; 8) бесстыдно себя хвалит; 9) какое добро ни имеет, себе приписывает, а не Богу; 10) хвалится и тем добром, которого не имеет; 11) весьма старается скрывать недостатки и пороки свои; 12) не терпит быть в презрении и унижении; 13) не принимает увещания, обличения, совета; 14) самовольно вмешивается в чужие дела; 15) лишившись сана или чести, и в прочем несчастье ропщет, негодует, а часто и ругается; 16) следовательно, гордость гневлива, 17) гордость завистлива: не хочет, чтобы кто равен ей и выше ее был, равную или большую честь имел, а чтобы она всех во всем превышала. 18) гордость не склонна к любви, ненавистлива. Самолюбие же – корень всех зол. И так гордость – начало и корень всякого греха.
• 73. Гордость не только сама по себе есть тяжкий и мерзкий грех, но и других грехов причиною бывает. Ибо Бог, Который гордым противится, праведным судом от гордого благодать Свою отнимает; сатана же, как дух гордый и человекоубийца, к такому дому, как выметенному и убранному, удобно приступает (Мф. 12:44). Потому человек, без благодати Божией оставшийся, как немощный и ко всякому злу удобопреклонный, во всякий грех удобно впадает. О чем многие как Священного Писания, так и церковные истории свидетельствуют.
• 74. Конец, к которому гордость приводит, сам Христос означает: «Всякий, возвышающий сам себя, унижен будет»(Лк. 14:11). Она высоко возносится, но весьма низко падает. Смотри § 71.
• 75. Много причин, которые низлагают нашу гордость, некоторые из которых здесь приводятся. 1) Люди больше всего гордятся или честью и славой, или богатством, или разумом, или силой, или благородством. Но поскольку все это перемене подлежит и как приходит к нам, так и отходит от нас, ибо не наше, то возноситься тем, что не наше, весьма несмысленно. Все, что ни имеем, не наше, а Божие; мы лишь сосуды Божиих дарований. Богу дарующему подобает всякая хвала, и честь, и благодарение, а человеку – смиряться, дабы, что имеет, не отнято было из-за гордости. 2) Низлагает гордость нашу рождение и воспитание наше. Какое животное с большим трудом и болью рождается, чем человек? Знают об этом матери и при таких случаях бывающие. Какое животное в воспитании большего требует смотрения, попечения, питания, оберегания, чем человек? Многие животные тотчас по рождении сами себе достают пищу; а человек сколько чужими руками носится, одевается, чужими трудами питается, согревается, сохраняется! 3) Низлагает гордость нашу нагота наша. Прочие животные не требуют одежды, а человек так беден и убог, что и одежды своей не имеет, а от животных и прочего создания принимает ее. Овца, лисица, волк, заяц, рысь и прочие одевают и греют нас. 4) Низлагают гордость нашу и бедствия наши. Кто большим страстям, тлению, болезням, немощам подлежит, чем человек? Кто большему страху, печали, скорби подвержен, чем человек? Отовсюду окружен бедами: сзади – грехи, спереди – смерть, сверху – суд Божий, снизу – ад, со сторон – соблазны мира и козни бесовские, внутри – плоть со страстями и похотями. В таком ли бедственном состоянии гордиться? 5) Низлагает гордость нашу конец жизни нашей, ибо прах земной все мы, и в землю пойдем (Бут. 3:19). Мысленно осмотри гробы и отличи там царя от воина, славного от бесчестного, богатого от нищего, крепкого от немощного, благородного от худородного, мудрого от неразумного. Тут мыслью пребывая, хвались своим благородством, тут превозносись разумом, тут величайся богатством, тут возносись честью, тут считай ранги, тут исчисляй титулы. О бедное создание, бедное по началу, бедное по середине, бедное и по концу! Как обветшалый и гнилой сосуд, как прах земной – таков человек, и в землю пойдет. 6) Чем более Христа будем познавать и вспоминать, тем более свою подлость и окаянство узнавать, и так смиряться. Христос, Сын Божий, Господь твой, ради тебя смирился – тебе ли, рабу, гордиться? Господь твой ради тебя рабский образ принял – тебе ли, рабу, искать господства? Господь твой ради тебя бесчестие принял – тебе ли, рабу, честью возноситься? Господь твой не имел, где головы приклонить, – тебе ли, рабу, расширять великолепные здания? Господь твой ноги умыл Своим ученикам – тебе ли стыдно послужить братии своей? Господь твой злословия, поношения, поругания, посмеяния, заплевания претерпел – тебе ли, рабу, досадного слова не потерпеть? Он неповинно и ради тебя терпел – тебе ли, виноватому, и для себя не терпеть? Не заслужили ли грехи твои того? Господь твой за распинателей Своих молился: «Отче! Прости им»(Лк. 23:34), – тебе ли, рабу, на оскорбивших тебя гневаться, злиться, искать мщения? Но кто ты такой, что не терпят уши твои оскорбления? Тварь убогая, немощная, нагая, страстная, заблудшая, всяким злополучиям подверженная, всякими бедами окруженная, трава, сено, пар, вмале являющийся и исчезающий. Но смотри и берегись, чтобы и тебя Христос Господь твой не постыдился, если ты смирения и кротости Его стыдишься. Говорит: «Ибо кто постыдится Меня и Моих слов в роде сем прелюбодейном и грешном, того постыдится и Сын Человеческий, когда приидет в славе Отца Своего со святыми Ангелами»(Мк. 8:38). Стыдится же Христа и слов Его тот, кто не следует Его смирению, кротости, терпению, а с миром хочет в гордости царствовать. 7) «Бойся, – говорит Василий Великий гордящемуся, – падения, подобного дьяволу, который против человека вознесшись, ниже человека пал, и которого попирал, тому в попрание отдан» (В слове о смирении).
• 76. Худо и мерзко пред Богом гордиться всякому по вышеуказанным причинам; но хуже тому, которого и состояние несчастья должно приводить в смирение. Худо гордиться сановитому, благородному господину, богатому; но хуже того – простому, худородному, рабу, нищему. Так и о прочих разумей, как всякий это может признать.
• 77. Поскольку, как сказано выше, так глубоко в сердце нашем смертоносный гордости яд укоренился, то должно часто взирать на глубочайшее смирение Сына Божия и тому учиться у Него, как Он Сам говорит: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем»(Мф. 11:29). Должно притом и просить Его усердно, чтобы, пагубный тот яд лечением благодати Своей выгнав, подал дух смирения, за которым воспоследуют и прочие Его дарования. Ибо «смиренным Бог… дает благодать»(Як. 4:6).

Глава 2: О зависти

«Но если в вашем сердце вы имеете горькую зависть и сварливость, то не хвалитесь и не лгите на истину. Это не есть мудрость, нисходящая свыше, но земная, душевная, бесовская, ибо где зависть и сварливость, там неустройство и все худое» (Як. 3:14-16).

• 78. «Зависть есть печаль о благополучии ближнего», – говорит Василий Великийв Слове о зависти. Опечалился Каин, и поникло лицо его. А отчего? Поскольку видел, что брат его Авель от Господа всех за приношение даров похвален, а он из-за своей лености отринут. Старший брат блудного сына, как, идя с поля, услышал ликование и пение в доме отца своего и узнал, что веселье то было из-за брата его, которого благоутробный отец здоровым вновь обрел, «осердился и не хотел войти»в дом отца своего, и быть участником веселья того (Лк. 15:25-30). Праведна причина веселья: брат его «был мертв и ожил, пропадал и нашелся». Но он на то не смотрит, то ему не любо, что ради брата его телец упитанный заколот и ради благополучия его отец его со всем домом ликует. Так зависть печалится о добре ближнего и благополучие брата своим неблагополучием считает! Эту печаль бесполезную приписывает зависти и святой Златоуст, говоря: «Зависть благополучие ближнего своего считает своим неблагополучием» (Беседа 52 на Книгу Бытия).
• 79. Зависти корень и начало есть гордость. Гордый, поскольку хочет выше прочих вознестись, не может терпеть, чтобы кто-нибудь ему равен, а тем более выше в благополучии был, потому и негодует о возвышении его. Смиренный же завидовать не может, ибо видит и признает свое не достоинство, прочих же достойнее себя считает; потому и о дарованиях их негодования не имеет. Страсть эта есть только у тех, которые мнят о себе, что они нечто в мире, и так о себе высоко мечтая, прочих ни во что вменяют. Так негодует гордый Саул на кроткого и смиренного Давида, что ему более похвалы приписали ликующие жены, как сам признал и сказал Саул: «Давиду дали десятки тысяч, а мне тысячи»(1Сам. 18:8). Почему и начал гнать неповинного.
• 80. Цель зависти – чтобы того, кому завидует, видеть в неблагополучии. Она тогда рождается, когда другого начинается благополучие; тогда перестает, когда перестает его благополучие и начинается злополучие. Так завистью праотцы наши с высокого блаженства в бедственное состояние низринуты. Зависть Каина научила восстать на брата своего Авеля и убить. Зависти дело, что Иосиф продан во Египет. Зависти приписать должно, что иудеи Христа, Господа и Благодетеля своего на Крест вознесли. Так от гордости начинается зависть, от зависти – ненависть, от ненависти – злоба; злоба к неблагополучнейшему приводит концу. Почему и святой Златоуст говорит: «Корень убийства зависть» (На Бытие беседа 54-я).
• 81. Зависть – мучительная страсть и смеха или, скорее, плача достойна, ибо таким ядом дьявольским человеческое заражено сердце. Прочие страсти некое, хотя мнимое, услаждение имеют, а завистливый грешит, а вместе с тем и мучается. Неугодна Аману, врагу иудейскому, как сам признает, ни слава, которой возвеличил его царь, ни богатство, которым изобиловал, ни та честь, что к царице с царем на пир позван был; этого, говорит: «Всего не довольно для меня». Что тому причиною? Не обидел ли тебя кто, Аман? Не похитил ли кто твоих пожитков? Или не оклеветал ли кто тебя перед царем? Здоров ли сам, или домашние твои? Или не смущает ли тебя страх неприятельский? Нет! Нет ничего того. Что тогда? Что смущается сердце твое? О чем скорбишь посреди такой славы и богатства? Что склоняешь голову свою? Что дряхл и уныл ходишь? Что темнеет лицо твое? Чего тебе, первому советнику царскому, недостает? Одного только скипетра и державы царской не имеешь. «Нет, – говорит Аман, – всего этого не довольно для меня, ибо вижу Мардохея в благополучии. Всего этого не довольно для меня, когда вижу Мардохея Иудеянина во дворе царском. Ничто меня – ни слава, ни честь, ни богатство – не веселит, поскольку вижу Мардохея у царя в милости» (Ест. 5). Так завистливый грешит и вместе с тем казнь принимает, беззаконничает и мучается! И от этого видеть можно, как гнусен порок зависти и посмеяния достоин! Печалиться о том, что ближний веселится; сетовать и снедаться, что брат в благополучии цветет – не смеха ли достойное дело? Всякий это может признать, только дьяволу свойственно такое дело: дьяволу печально и несносно, что христиане спасаются и вечную получают славу, от которой он низринут в вечную погибель и бесчестие.
• 82. Из вышесказанного всякому видно, сколь и пагубна эта страсть. Поскольку: 1) Собственный грех есть дьявола, который этой язвой прародителей наших, а с ними и нас умертвил. Ибо дьявольское дело есть радоваться о погибели человеческой и печалиться о спасении, что зависти свойственно. 2) Демон не завидует подобному демону, но человеку; а человек человеку, брат брату, сродный сродному, подобный подобному завидует, который должен «радоваться с радующимися и плакать с плачущими», как учит апостол (Рим. 12:15); чему нельзя не удивиться или, более того, чего оплакать достойно невозможно. Так-то сатана ядом своим заразил сердце наше! 3) Зависть, как сказано в § 78, приводит ко всякому неблагополучнейшему концу тех, на которых вооружается. 4) Зависть и тем завидует, от которых благодеяние получает; ей и доброхот немил, она и благодетеля гонит. Кто больший иудеям благодетель был, чем Христос, Спаситель мира? Мертвецов их воскресил, слепых просветил, прокаженных очистил и прочие чудесные благодеяния сотворил. Но зависть на то не смотрит. Она советует: «Что нам делать? Этот Человек много чудес творит. Если оставим Его так, то все уверуют в Него»(Ін. 11:47-48). Она не рассуждает, не почитает высокого добра, а поучается убить благодетеля. Питай, одевай, береги, защищай, обогащай, утешай завистливого, как хочешь, – ему то неприятно. Поскольку ты благополучен, тебя все любят, хвалят, почитают. Это уязвляет его сердце, которого любовь и благодеяние твое исцелить не может. И до тех пор уязвлять будет, пока не увидит тебя в бедствии. 3) Зависть и тех, которыми обладает, к бедственному приводит концу. Ибо, кроме того, что вечному мучению повинными их делает, и временному бедствию подвергает. Так Каин стенает и трясется; Аман, вознесенный на дерево, которое Мардохею израильтянину готовил, погибает. Поэтому святой Златоуст говорит: «Завистливый, желая погубить иного, и самого себя губит» (Беседа 55 на евангелиста Иоанна). Но, хотя бы не было какого-то другого внешнего бедствия завистливому, довольно ему внутреннего, довольно того, что внутри снедается, мучается и терзается собственным мучителем.
• 83. Средство против этого злого и пагубного недуга такое примечается: 1) Гордость, от которой зависть, как сказано, рождается, должно с помощью Божией отложить, и так, без злого корня, и злого плода не будет. «Зависть, – говорит Августин, – есть дочь гордости: умертви мать, и дочь ее погибнет». 2) Поучаться в любви ближнего – так зависть упадать будет. Ибо «любовь… не завидует», – говорит апостол (1Кор. 13:4). И хотя в сердце и будет ударять пагубная эта стрела, но оно духом любви действию ее станет противиться и побуждать себя, и нехотящего, к благодарению Бога, что ближний в благополучии находится. Так всякое внутреннее зло исцеляется и, как говорят, клин клином вышибается. Должны мы принуждать себя ко всякому добру и делать не то, что злое сердце хочет, а чего вера и совесть христианская требует: «употребляющие усилие восхищают… царствие небесное»(Мф. 11:12). Так противимся злобе и мщению, роптанию и хулению и прочим страстям и принуждаем себя к терпению и прочему благочестию. Что сначала не без трудности, но после с помощью Божией удобно будет. 3) Думать и без сомнения верить, что в мире этом нет ничего великого и удивления достойного, и нет истинного блаженства, кроме вечного и небесного. А когда в этом мнении находиться будем, то и зависть ослабеет и недействительна будет. Ибо зависть рождается от благополучия ближнего; но когда благополучие временное, то есть честь, богатство и прочее, благополучием истинным считать не будем, то и завидовать тому не будем. Если, земное презрев, будешь искать небесного, то ни чести, ни славе, ни похвале, ни богатству, ни благородству не будешь завидовать, ибо несравненно лучшего желаешь. Князь и вельможа не завидует похвале сапожника, портного, столяра и прочих мастеров, поскольку намного лучшую имеет. Так и временному, жалкому и, так сказать, мнимому не завидует тот, кто постоянного и истинного вечного блаженства ищет. Хочешь ли от мучительной этой язвы не снедаться и не повредиться? Вменяй временное все как ничто, и так не будет она в тебе иметь места.

Глава 3: О гневе и злобе

«Всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду; кто же скажет брату своему: «рака», подлежит синедриону; а кто скажет:”безумный», подлежит геенне огненной» (Мф. 5:22).

«А теперь вы отложите все: гнев, ярость, злобу, злоречие, сквернословие уст ваших» (Кол. 3:8).

• 84. Гнев есть чувствование сердечной болезни, родившейся от обиды, которая или делом, или словом выражается.
• 85. Гнев есть мучительная и лютая страсть и скрыта быть не может. Прочие страсти скрываются удобно, а гнев утаиться не может. Сердце, гневом исполненное, по подобию котла кипящего, извергает различные знаки гнева, которые являются в различных членах тела. От гнева краснеют и сверкают, как искры, очи; от гнева вздуваются жилы, поднимаются брови и волосы; от гнева скрежещем зубами, пену источаем устами, головой киваем, головой крутим и вертим. От гнева лицо помрачается. Гнева действие есть, что руки сжимаем и хлопаем ими, ногами о землю ударяем; во гневе ударяем в грудь, волосы и одежду терзаем; гневом исполненный кричит, вопит, слезы льет, жалится, хулит и часто то изрыгает, о чем после жалеет. Словом сказать, весь человек в гневе изменяется, весь вид бесноватому подобен является. Если такие гнусные внешние показываются знаки, если таким безобразным тело от гнева является, что уже внутри, в сердце есть, которое такой смрадный извергает запах? Как мерзка и безобразна душа гневающегося, как гнусна перед очами Божиими, когда только вид гневающегося нам же самим, которые и сами то же зло внутри носим, несносным кажется! Словом изобразить невозможно гнусного того состояния бедной души. И это не только во взрослом человеке, но и в малом ребенке и младенце приметить можно: как он кричит, ярится, всего отвращается, пока гнев не утолится! От этого видно, каким великим ядом от дьявола сердце человеческое напоено, какое великое зло внутри нас кроется, – чего довольно оплакать не можем. А это учит нас непрестанно воздыхать и молиться Богу, чтобы сердце наше, так люто испорченное, исправил и обновил. «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей»(Пс. 50:12). Когда же оно исправится и добрым будет, то и плоды его добрыми будут, то есть дела, слова и помышления.
• 86. Гнев обращается в злобу и злопамятность, если долго удерживается и питается в сердце. Поэтому повелено нам скоро его пресекать, чтобы в ненависть и в злобу не возрос, и так ко злу большее зло не приложилось. «Солнце да не зайдет во гневе вашем; и не давайте места диаволу», – говорит апостол (Еф.4:26–27). Как пожар, если вскоре не потушится, многие поедает дома, так и гнев, если вскоре не пресечется, много зла причиняет и многих бед причиной бывает. Поэтому, по увещанию апостола, должно вскоре гнев из сердца изгонять, когда начнется, чтобы, усилившись, и нас самих, гневающихся, и тех, на кого гневаемся, более не повредил и не погубил.
• 87. Как гнев, так и злоба рождается от безмерного самолюбия. Ибо самолюбец во всем ищет своей корысти, славы и чести; а когда видит в чем препятствие своему намерению и желанию, о том смущается, печалится и гневается на того, кто препятствует, потому и старается гнев свой в дело произвести, то есть отомстить, что свойственно злобе.
• 88. Злоба различным образом совершается: 1) Отнятием жизни у того, на кого зло бывает. Так Каин, завистью и злобой подстрекаемый, восстал на неповинного Авеля и умертвил единоутробного брата своего. 2) Биением, отравой, отнятием здоровья, имений, повреждением скота и прочего. 3) Ненавистью и гонением друзей того, на кого злоба питается в сердце. Ибо злобный, если не может повредить тому, на кого злится, старается гнать и озлобить приятелей и любящих его. Так сатана, злобясь на Христа и ненавидя Его, гонит и озлобляет христиан, рабов Его, любящих Его и Им любимых. Этому злому и злобному духу следуют люди и по подобию его злобу совершают. 4) Злословием и клеветой. Отсюда-то и бывает, что так многие неповинно тяжкие поношения и клевету терпят, примерами такого зла как церковные, так и светские истории преисполнены. Да и в нынешнем веке многие на себе той же злобы действие и богомерзкие ее плоды познают. 5) Многие такой злобой напоенное имеют сердце, что, исполнив ее, и хвалятся. Великое безумие хвалиться тем, о чем должно жалеть! Ближнему своему вред сделали; закон Божий, святой и вечный, нарушили; Бога Вседержителя, великого и страшного, прогневали; себя сатане записали и вечному мучению подвергли – и делом этим беззаконным хвалятся!.. Так злоба помрачает око душевное, что бедный человек явной своей погибели не видит. Дважды грешит. Грешит и грехом хвалится: вот, мол, я ему дал, пусть он меня знает. Правда, знает он тебя, знает и твою злобу, знает, что ты повредил его. Но знаешь ли ты себя? Где ты и в каком находишься состоянии? Знаешь ли, что ты более себя, нежели его, повредил? Ты тело его, а свою душу погубил. От твоей клеветы его гнушаются и осуждают люди, а тебя осуждает Бог. Ты его бесславию и поношению временному, а себя вечному подверг. Слушай, что Псаломник поет тебе: «Что хвалишься злобою, сильный?» И примечай, что далее прибавляет: «За то Бог истребит тебя до конца; исторгнет тебя, и переселит тебя от селения твоего, и корень твой от земли живых» (Пс. 51:3,7). Поэтому святой Златоуст говорит: «Мы когда на других злобствуем и коварствуем, тогда против самих себя изощряем меч, и гораздо большими себя, нежели их, уязвляем ранами» (Беседа 51-я на евангелиста Иоанна). 6) Многие от злобы в такое безумие и ослепление приходят, что сами себя погубить предпочтут, нежели мщение оставить. Я, мол, сам погибну, а ему отомщу!.. Что молвишь и яришься, ослепленная и бедная тварь? Сам себя хочешь погубить, чтобы брат твой погиб, за которого Христос, Сын Божий, умер? Осмотрись, какой и чей дух в тебе действует? Не того ли, который сам погиб и прародителей наших, а с ними и нас погубил? Он всегда злобой дышит на погибель нашу. Христос хочет и тебя и его спасти – а ты хочешь и себя и его погубить. Но смотри, на кого ты восстаешь и вооружаешься; говорит Он: «Кто не со Мною, тот против Меня»(Мф. 12:30). Ты своей погибелью ближнего погибели ищешь, и потому ты не со Христом, а против Христа, Который и тебя и ближнего твоего спасти хочет так, что и Кровь Свою за то пролил. А ты тем самым показываешь, что мудрствуешь одинаково с тем злобным духом, который тебя и ближнего твоего и всех людей всяким образом хочет повлечь в погибель. И, как кажется, хуже делаешь, чем демон. Ибо демон на демона не восстает, но все они на одного человека вооружаются и ищут, как бы погубить. А ты на подобного себе человека восстаешь и брата твоего погубить хочешь, который того же Творца и Господа признает, как и ты; того же отца по плоти Адама имеет, как и ты; того же естества, как и ты; тем же Искупителем Христом искуплен от дьявола и ада, как и ты; той же банею крещения омыт, как и ты; к той же вечной жизни позван, как и ты. Однако же в огне гнева своего кричишь: я сам погибну, а ему отомщу!.. Правда, сам ты себя погубишь, если того желаешь, но не ближнего твоего, если он в благодати и помощи Вышнего живет. Да разве ты не знаешь, что есть погибель, которой как себе, так и ближнему своему желаешь? Приложи руку свою к огню и узнаешь отчасти, что есть погибель. Если этого малого огня не стерпишь, как стерпишь вечный огонь, который жжет, а не светит; палит, а не снедает; мучает, а не умерщвляет? Этим огнем злобные, если не покаются, как железо, раскалены будут, и извне и внутри снедаться и мучиться без конца. Но злобою ослепленный не видит того и в ярости своей кричит: я, мол, сам погибну, а его не оставлю!..

О, злоба, дьявольская дщерь, – злоба, как ты бедного человека ослепляешь! Сам себя хочет погубить злобный, чтобы ближний его погиб. Не может быть большего безумия, как своей погибелью ближнего погибели искать. Многие из злобных воздерживаются от рыбы, молока, яиц, мяса, чего Бог не запретил, но даже с благодарением и молитвой употреблять позволил; а живых людей Божиих хотят заклать, как жертву! Многие в среду и в пятницу ничего не едят; но от злобы и на одну минуту попоститься не хотят – что Бог под угрозой вечной муки запрещает. Такое великое и страшное зло – злоба! Так бедственно пленяет сердце и ослепляет ум злоба! И точно порок есть, дьяволу собственный, который и сам погиб, и других старается привлечь в ту же погибель.

• 89. Поскольку у злобных людей яд злобы скрыт в сердце; и различные хитрости тайным образом плетут они на того, на кого злобятся; и то тем, то другим, то третьим образом злобу свою совершить замышляют, – потому и уберечься от них невозможно. Благочестивой душе одно остается убежище – молитва святая, терпение, непоколебимое упование на Промыслителя Бога, перед Которым ничто не скрыто, Который всем воздает по делам.
• 90. Злобные люди, если верят, что Бог есть и всем воздает по делам, должны отложить злобу и ближнего простить, по слову Христову: «прощайте, и прощены будете»(Лк. 6:37), – и внимать, что Сирах говорит: «Мстительный получит отмщение от Господа, Который не забудет грехов его. Прости ближнему твоему обиду, и тогда по молитве твоей отпустятся грехи твои. Человек питает гнев к человеку, а у Господа просит прощения; к подобному себе человеку не имеет милосердия, и молится о грехах своих; сам, будучи плотию, питает злобу: кто очистит грехи его? Помни последнее и перестань враждовать; помни истление и смерть и соблюдай заповеди; помни заповеди и не злобствуй на ближнего»(Сир. 28:1-7). Ничто не губит человека так, как злоба. Какие бы ни имел добродетели, однако все губит злоба. Да и то бывает, что в ров, который ближнему изрывают злобные, сами нечаянно падают и прежде времени сами себе погибель находят. И так сбывается на таких псаломническое слово: «Он вырыл ров и углубил его, но упадет в яму, которую сделал. Обратится злоба его на главу его, и на темя его неправда его снидет» (Пс. 7:16-17).

Глава 4: О клевете и осуждении

«Не судите, да не судимы будете, ибо каким судом судите, таким будете судимы; и какою мерою мерите, такою и вам будут мерить. И что ты смотришь на сучок в глазе брата твоего, а бревна в твоем глазе не чувствуешь? Или как скажешь брату твоему: дай, я выну сучок из глаза твоего, – а вот, в твоем глазе бревно? Лицемер! вынь прежде бревно из твоего глаза и тогда увидишь, как вынуть сучок из глаза брата твоего» (Мф. 7:1-5).

• 91. Осуждение, оклеветание, злословие суть сродные пороки и суть плоды необузданного языка и сердца, страхом Божиим не огражденного. Осуждение же не только языком, но и мыслью, жестом, киванием головой, вздохом, смехом и прочим образом бывает.

Различны причины, по которым эти пороки происходят: 1) Бывают от гордости: гордый, возносясь и не терпя, чтобы другой ему равен был, пересуживает и уничижает его, или, желая свои грехи скрыть, на других злословит и клевещет, что бы слышащие думали, что он таких грехов не имеет, в каких ближнего осуждает. 2) Иногда бывают от зависти: поскольку завистливый не хочет ближнего своего видеть в почтении и славе, то и старается честное имя его помрачить, и для того бесчестным именем его порочит. 3) Иногда бывают от злобы: злобный, не имея чем отомстить тому, на кого злится, злословием и оклеветанием славу его помрачить старается. 4) Бывают еще от злой привычки, ревности, нетерпения и прочего.

• 92. Здесь полагаются некоторые причины, отводящие от этих пороков: 1) Бог весьма запретил нам судить и осуждать ближних наших: “Не судите, – говорит Гocподь, – да не судимы будете… А ты что осуждаешь брата твоего? Или и ты, что унижаешь брата твоего? Все мы предстанем на суд Христов», – говорит апостол (Рим. 14:10). Следовательно, осуждающие ближнего заповеди этой Божией не слушают, и воле Божией противятся, и потому тяжко грешат. 2) Один Судья – Христос, Сын Божий: «Тому весь суд отдал… ОтецНебесный» (Ін. 5:22); Тот всех будет судить без лицеприятия. Его праведного суда и судящие, и судимые не избегнут, и примут все по делам своим. «Всем нам должно явиться пред судилище Христово, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое», – говорит святой апостол (2Кор. 5:10). Следовательно, кто безумно судит ближнего, тот сан Христов похищает, – что также тяжко и страшно. «Не то повелено тебе, о человек, – говорит святой Златоуст, – чтобы ты других судил, но чтобы самого себя рассуждал: для чего же ты похищаешь должность Господа твоего? Ему принадлежит судить, а не тебе» (Беседа 11-я на 1 Послание к коринфянам). И еще: «Имеет всякий грешник своего судью: не должен ты похищать чести Единородного Сына Божия; Ему одному престол суда определен» (Беседа 42 на евангелиста Матфея). 3) Несносно человеку господину, когда раб его перед ним, но без воли его кем-то иным судится и злословится. Всякий человек есть Божий раб – как досадно Богу, когда раба Его перед очами Его судим и злословим! Перед очами Его, говорю, судим, ибо Бог везде есть и все видит. 4) Ближний наш есть раб Божий, перед своим Господом стоит или падает, и потому Божиего раба человеку судить и злословить также тяжко; да и нужды нам до него в этом нет. «Кто ты, осуждающий чужого раба? Перед своим Господом стоит он, или падает. И будет восставлен, ибо силен Бог восставить его», – говорит апостол (Рим. 14:4). 5) Все мы грешники перед Богом. Если в каком-то грехе не находишься, то, может быть, уже был; если не был, то можешь быть; можешь тяжелее согрешить, нежели ближний твой, которого судишь за грех. Ибо общее у всех окаянство. Внутри нас зло кроется. Враги наши в домах наших – страсти наши. Все тем же случаям подлежим. Ближний твой сегодня, а ты завтра то же сделаешь, хотя не делом, так или словом, или мыслью. Без Божией благодати ничего не можем творить, кроме одного зла. Случай и дело это показывает. 6) Часто бывает, что многие являются перед нами грешными, но внутри праведны; для мира безумны, но для Христа мудры. Как, и напротив, многие праведными являются, но внутри грешные, и потому лицемеры. Для мира мудры, но для Христа безумны. 7) Часто худой слух от злобных, завистливых, гордых напрасно проносится, и так осуждаемый часто напрасно терпит поношение. 8) Кто осуждает, сам будет осужден, по слову Христову: «Не осуждайте, и не будете осуждены»(Лк. 6:37). 9) Ближнему великая обида через то, не иначе, как бы от кого бит был жезлом, да еще и более. Ибо раны телесные скорее заживут, нежели язвы душевные. Тело жезлом, а душа поносным словом уязвляется. От этого уязвления – печаль, а от печали – немощь, от немощи – смерть. И чем большее поношение, тем большее души уязвление и печаль последует. Человек, будучи честолюбив, лучше желает лишиться богатства, нежели доброго имени: богатства лишившись, может его опять сыскать, а имя доброе весьма трудно возвратить. 10) Чем честнее и выше поносимое лицо, тем большая ему язва, а поношающему больший грех. 11) Когда какой-то начальник осуждается и злословится, уменьшается ему почтение от подчиненных; а от непочтения последует в них презрение, от презрения – непослушание, от непослушания – всякое бесстрашие, бесчиние и нестроение, как всякому это удобно можно разуметь. И поэтому хотя всякого грех осуждать, и грех тяжкий, но начальника злословить – намного больший грех. 12) Часто случается, что хотя действительно кто-нибудь согрешил, но уже покаялся, а кающемуся Бог прощает, и для того страшно человеку осуждать того, кого Бог прощает и оправдывает. 13) В подтверждение того, как тяжек и мерзок порок осуждения и оклеветания, приводится здесь учение святого Златоуста.

«Хотя бы мы никакого другого не делали беззакония, это одно могло бы нас ввергнуть в гееннскую бездну, что мы, тяжких бревен в очах наших не чувствуя, строгий суд всегда производим над погрешностями чужими, и целую жизнь нашу проводим в любопытном пересматривании и пересуживании чужих дел, не рассуждая того, что грозит Христос: «Каким судом судите, таким будете судимы; и какою мерою мерите, такою и вам будут мерить» (Мф. 7:2. – В книге 1 -й об умилении к монаху Димитрию).

«Не осуждай другого, но старайся самого себя исправить, дабы ты сам не был достоин осуждения. Ибо еще большую примешь казнь, если будешь других обвинять в том, чего и сам не делаешь, и осуждать за тот грех, которому и сам ты подвержен. Если и праведным людям не дозволяется осуждать других, то тем более грешные должны воздержать себя от осуждения».

«Хотя бы ты, осуждая ближнего, и праведное что на него говорил, и хотя бы известное его дело порочил, однако и за то не избежишь наказания; ибо не по делам его, а по словам твоим будет судить тебя Бог. Говорит Он: «От слов своих осудишься» (Мф. 12:37). Фарисей праведное и всем известное говорил, однако и за то принял наказание. Если же известных дел на обличение других не должно говорить, то тем более сомнительных» (Беседа 42 на евангелиста Матфея).

«Какая польза от того, что мы воздерживаемся от птицы и рыбы, когда друг друга угрызаем и снедаем? Угрызает же и снедает ближнего плоть всякий клеветник и поноситель» (Беседа 3-я на отшествие епископа Флавиана).

«Хотя бы мы пепел ели, то и такое строгое житие никакой пользы нам не принесет, если же не воздержимся от поношения, ибо «не входящее во уста сквернит человека, но исходящее из уст» (Беседа 3-я на отшествие епископа Флавиана).

«Какой есть зла род, который бы не происходил от поношения? Отсюда рождаются ненависти, отсюда бывают вражды и несогласия, отсюда происходят худые подозрения, которые бесчисленному злу подают причину» (Беседа на Пс. 100).

«Кто любит клевету, тот служит дьяволу».

«Как проповедник истины словом своим многих людей спасает, так, напротив, клеветник тем же словом премногих губит, произнося слова погибельные и метая речи, на погружение человеческое. Притом же не только клеветник тела, но и сами души убивает, когда льстивым своим языком ложные и беззаконные мнения вкладывает в них» (Беседа на Пс. 61).

«Не только поносить ближнего, но и других поносящих его слушать не должно» (Беседа 3 на отшествие епископа Флавиана).

Таковы высказывания св. Златоуста.

Обдумайте это, злоречивые, которые грехом не считаете злословием и клеветой ближнего уязвлять.

• 93. Чтобы этих пороков избежать, полезно примечать следующее: 1) Всякому на себя смотреть, и свои пороки и грехи перед глазами положить, и их очищать стараться: ибо за них будет истязан перед судом Божиим, если не покается. Такое рассмотрение собственных грехов не допустит чужих пороков изыскивать. Как немощный, видя свою немощь, заботится о себе, а не о других, так, кто свою душевную видит немощь, старается от нее освободиться, и сперва старается исправить себя, нежели других, сперва бревно из своего глаза вынуть, нежели сучок из глаза брата своего. 2) Помнить, что за осуждение такое сам будет судим. 3) Беречься от разговоров непотребных, в которых люди только пересуживаются и то одного, то другого имя и честь терзается. 4) Удаляться от тех, которые привычку эту злую имеют, как от прокаженных, которые злосмрадным своим запахом и другим вредят. 5) Брату падшему или падающему духом любви соболезновать, и от его падения самому осторожно поступать, и за него молиться милосердному Богу, чтобы падшего восставил, а тебе в тот же грех впасть не попустил. 6) Имеющим злую привычку молиться с Псаломником: «Положи, Господи, хранение устом моим»(Пс. 140:3), – и вышеописанные причины помнить.
• 94. Те, которые терпят клевету и поношение, для утешения примечать должны следующее: 1) Поношение и оклеветание бывает или праведное, или ложное. Праведное, когда мы подлинно в том виноваты, в чем поносят нас, и потому достойное страждем, почему должны исправляться, чтобы поношение упразднилось и ложным стало. Ложное есть поношение, когда мы не виноваты в том, в чем нас поносят: и это поношение с радостью терпеть должно и утешаться надеждой вечной Божией милости. К тому же, хотя в том и не виноваты, в чем поносят нас, но в другом согрешили и потому терпеть должны. 2) Может быть, что сами кого оклеветали и осудили, и потому, какой мерою мерили мы, нам мерится, по словам Господним (Мф. 7:2), и «чем кто согрешает, этим имучится”(Прем. 11:17). Язык злоречивый злоречием и наказывается. 3) Когда иссякла любовь, ненависть и злоба умножилась, друг друга озлобляют, обманывают, поносят, клевещут: чего более и тебе ожидать, кроме озлобления, в такое лютое время? 4) Злоречием и клеветой смиряемся; самомнение, высокоумие фарисейское и гордость, как высокий идол, в сердце нашем низлагается. Так дается нам злоречивый язык, как «ангел сатаны,… пакости плоти нашей делающий, чтобы не превозносилась», но покорялась духу смирения (2Кор. 12:7). 5) Прибегай к Святому Писанию, источнику утешения, которое везде терпение ублажает и подкрепляет. 6) Злословие и бесчестие бывает тебе к искушению сердца твоего, которым показывается, что в сердце твоем кроется: кротость или гнев, – таков бывает человек, принявший досаду, каков в сердце имеется. Этот случай тебе представляет, что в сердце твоем кроется: кротость или гнев. Если кротость в сердце имеется, легко стерпишь поношение. Если в сердце имеется злость, от поношения последует огонь ярости и желание мщения, а от злословия – злословие. И так поношение и клевета учит тебя состояние сердца своего познавать и исправлять. 7) Христос, Сын Божий, безгрешный, неповинно терпел всякие поношения и нам «оставил пример, чтобы мы последовали… следам Его» (1Пет. 2:21). Этому образу следовали все святые. На Христа и подражателей Его святых взирай и подкрепление терпению принимай. Об этом также смотри ниже.

Глава 5: О лжи, лести и лукавстве

«Не ревнуй лукавым и не завидуй делающим беззаконие. Ибо они, как трава, скоро засохнут, и как зеленый злак, скоро отпадут… Не ревнуй в лукавстве, ибо лукавые истребятся» (Пс. 36:1-2,8).

• 95. Лесть, ложь, лукавство – пороки сродные, и также дьяволу собственны, ибо дьявол есть “отец лжи”и лукавства (Ін. 8:44). Этому обучает и служителей своих, людей, которые волю его злую и нравы в себе изображают. Эти пороки теми людьми обладают, которые одно языком говорят и другое на сердце имеют. Таких людей называют обыкновенно двоедушными, потому что как бы две души имеют, то есть внутреннюю и внешнюю: внешнею душою с людьми обходятся и людей обманывают, а внутреннею себя берегут. Этого рода люди обходятся с ближними ласково, гладко, тихо, но лестно и коварно, чтобы в сердца их, по подобию вора, вкрасться могли. Они знают, как смиренными себя показывать, но внутри все иное; они по временам плачут, воздыхают, но на сердце иное. А божиться и клясться – первые, хотя клятва их только на языке; и тем более людей обманывают. Они в том подражают отцу своему, отцу лжи, дьяволу, который иногда преобразуется в ангела светлого, чтобы так мог удобнее человека обмануть и погубить. Этих людей слова – как мед, а дело само – как яд. Желающие кого-нибудь отравить яд намазывают медом, чтобы злодейство не познано было. Так эти души, чтобы удобнее уловить простосердечного, яд злобы своей словами мягкими и ласковыми, как медом, прикрывают. Так сделал Каин, который вызвал брата своего Авеля в поле, как бы ради некоей доброй причины, но в сердце замышлял убийственной на него рукой вооружиться и пролить кровь неповинную (Бут. 4:8). Так поступил Иуда предатель, который Христа устами приветствовал и целовал: «Радуйся, Равви!» И поцеловал Его»(Мф. 26:49); но тем самым в руки беззаконных Господа и Учителя своего предавал. Так и ныне многие приветствуют нас: «Здравствуй, здравствуй!» – а сердцем желают погибели нашей и так «умягчают слова мягче елея, но мечут стрелы», по словам Псаломника (Пс. 54:22). Изрядно описал их Сирах: «Устами своими враг усладит тебя, но в сердце своем замышляет ввергнуть тебя в яму: глазами своими враг будет плакать, а когда найдет случай, не насытится кровью. Если встретится с тобою несчастье, ты найдешь его там прежде себя, и он, как будто желая помочь, подставит тебе ногу: будет кивать головою и хлопать руками, многое будет шептать, и изменит лицо свое» (Сир. 12:15-18). И, как кажется, таких людей нравы крайне развращенны, и не что иное, как нравы дьявольские, ибо тот лжет и обманывает, льстит и лукавит, и все с той только целью делает, чтобы погубить человека. Так и они в том и поучаются, чтобы прельстить ближнего и посмеяться над ним.
• 96. Обществу нет большей язвы, чем льстецы и лукавцы. Поскольку: 1) верности, без которой союз общества не стоит, быть там не может, но вместо того неверие вступит. Оттого последует, что друг другу ни в чем не будут верить, друг друга опасаться, бояться, скрываться, друг друга врагом считать: от чего все зло в обществе. 2) Не может там быть мира, но вместо того взаимная ненависть, вражда, ссоры и прочее. Ибо льстецам и лукавцам свойственно и то, что они речи одного к другому переносят и пересказывают не так, как слышали, и не в такой силе толкуют, как говорены, а иначе. И так одному на другого подозрения влагают: от чего дружбы разрушение, и от того взаимная вражда бывает. Так они стараются всем показаться приятелями, но внутри суть истинные всех враги. 3) Лесть и лукавство, как кажется, ввело и умножило богопротивные клятвы и напрасные призывания страшного Божия имени в самых подлых вещах, как-то: ей Богу! на то Бог! видит Бог! и свидетель Бог! и прочее. Поскольку многие, будучи лживыми и лестными обмануты, не верят и тем, которые правду говорят, поэтому люди принуждены верность своих слов призыванием имени Божия утверждать, что уже и в самых подлых вещах делают. А дети от родителей, малые от старых, низшие от высших тому же учатся, что и в обычай беззаконный и пагубный вошло и грехом не считается. Так ложь и лукавство плевелы свои непотребные всевает и не попускает расти пшенице благих дел!
• 97. Двоедушные лукавцы, сколько ни хитрят, однако лукавство свое и нехотя показывают, особенно тогда, когда или вином разгорячившись, или гневом сильным распалившись, извергают то, что в сердце скрыто было: тогда «от избытка сердцаих устаих говорят” (Мф. 12:34); тогда они показывают себя, что они такое. Пьянство и сильная холера или гнев превозмогают всякую хитрость и, как истинный и верный свидетель, возвещают тайну сердца. В таком случае временем и сам человек не знает, что делает и говорит. Ибо тогда не ум, а сердце, вином или гневом распалившись, действует.
• 98. Да внимает простая душа, лести и лукавства не знающая, увещанию Псаломника: «Не ревнуй лукавым и не завидуй делающим беззаконие. Ибо они, как трава, скоро засохнут, и как зеленый злак, скоро отпадут» (Пс. 36:1). И да молится с Давидом: «Удали меня, Господи, от человека лукавого, от мужа неправедного избавь меня. Помыслили они неправду в сердце, весь день готовились к брани, изострили язык свой, как у змеи: яд аспидов в устах их», и проч. (Пс. 139:1-3). Да слышат и лукавцы то же слово: «как трава, скоро засохнут, и как зеленый злак, скоро отпадут», и да внимают, что тот же пророк написал: «Погубишь всех говорящих ложь; кровожадного и льстивого гнушается Господь» (Пс. 5:7). И если веруют, что есть Бог, «сердца и утробы испытывающийи воздающий каждому по делам его»(Пс. 7:10,61:13), – да обходятся чистосердечно с ближними; и да научатся, что языком говорят, и на сердце иметь и, что словом объявляют, самим делом показывать.

Глава 6: О праздности

«В поте лица твоего будешь есть хлеб» (Бут. 3:19).

«Выйдет человек на дело свое, и на делание свое до вечера» (Пс. 103:23).

«Ибо когда мы были у вас, то завещевали вам сие: если кто не хочет трудиться, тот и не ешь», – говорит апостол (2Сол. 3:10).

• 99. Праздность, или удаление от трудов, или леность, есть сама по себе грех, ибо противна заповеди Божией, которая велит нам в поте лица нашего есть хлеб наш. Еще праотцу нашему Адаму сказано Богом: «В поте лица твоего будешь есть хлеб, доколе не возвратишься в землю, из которой ты взят»(Бут. 3:19), а это повеление и нас, сынов его, касается. А святой апостол и есть тому запрещает, кто не хочет трудиться. Следовательно, в праздности живущие и чужими трудами питающиеся непрестанно грешат; и до тех пор грешить не перестанут, пока в благословенные труды не отдадут себя. Из этого исключаются немощные и престарелые, которые хотя бы и хотели трудиться, но не могут.
• 100. Не только в праздности быть и жизнь без добрых трудов проводить грешно, как сказано, но это и многих зол причиной бывает. Ибо сердце человеческое праздно быть не может, но какими-нибудь мыслями занято бывает. А поскольку оно склонно ко всякому злу, то к праздному сердцу, которое никакими полезными трудами не занято, не иначе как к дому праздному, выметенному и украшенному, удобно приступает душевный враг дьявол, и мыслями злыми, как вредными плевелами, наполняет его, и в самое действие злые похоти производить поучает: оттуда бывает, что праздность много беззаконий рождает и ко всякому добру бесплодна бывает. Отсюда пьянство, многих зол и соблазнов причина; отсюда всякие блудные дела; отсюда злые беседы, пересуды, осуждения, насмешки, злословия, хуления. Отсюда частые пиршества и этому последующее зло, как-то: хищения, ограбления, клятвопреступления, и прочее. Отсюда картежные игры и с ними совокупленные обманы, бесчиния, ссоры, драки и прочие беззакония. Праздность вымышляет излишнюю роскошь, которая без обиды ближнего и разорения общества не может быть. Праздность замышляет ненужные строения и прочие тому подобные изобретения, которые без кровавых слез бедных быть не могут. Праздность учит разбивать, воровать, похищать, насилия чинить, лгать, льстить, обманывать. Ибо праздный, не имея чем питаться, устремляется на похищение чужих трудов, или явно, или тайно, или лестно. Так «праздность научила многому худому», по словам премудрого Сираха (Сир. 33:28). Поэтому и Соломон говорит: “В похотяхпребывает всякий праздный»(Притч. 13:4).
• 101. Праздность не только душу губит, но и телу вред наносит. 1) В праздности живущие всяким недугам и немощам подлежат. Как растлевается вода, которая течения не имеет, так тело человеческое без движения и трудов портится и ослабевает. Ибо кровь, от которой вся целость телесная зависит, в не имеющем движения от трудов, густеет и так мало-помалу сгнивает. 2) Не трудящийся не может в сладость и пищи принимать. Труды как бы понуждают к восприятию и варению пищи в желудке, без чего желудок отвращается от пищи. 3) Как после трудов сон сладок, так без трудов беспокоен бывает. 4) Гуляки и те, кто без дела шатается, подлежат посмеянию и порицанию людей. 5) Понуждаются в бедности и нищете жить. Ибо «приходит, как прохожий, бедностьк ним, и нужда… как разбойник», – говорит Соломон (Притч. 6:11).
• 102. Чтобы праздности и ей последующих зол избежать, должно твердо знать: 1) Что время дороже всякого сокровища. 2) Как слова сказанного возвратить, так и времени потерянного сыскать невозможно. 3) Потерявшие напрасно время будут жалеть и малейшего времени для покаяния поищут, не иначе, как жаждущие студеной воды; но не найдут, когда время будет суда, а не покаяния; строгости, а не помилования. 4) Следует непременно дать ответ и за само время, даром потерянное. Ибо настоящее время есть торг, на котором таланты, Господом нашим нам данные, должно трудами с помощью Божией умножать, чтобы с ленивым рабом не услышать страшного того определения Господнего: «Негодного раба выбросьте во тьму внешнюю»(Мф. 25:30). Поэтому должен каждый послушать увещания премудрого Соломона: «Пойди к муравью, ленивец, посмотри на действия его, и будь мудрым. Нет у него ни начальника, ни приставника, ни повелителя; но он заготовляет летом хлеб свой, собирает во время жатвы пищу свою. Или пойди к пчеле и познай, как она трудолюбива, какую почтенную работу она производит; ее труды употребляют во здравие и цари и простолюдины; любима же она всеми и славна; хотя силою она слаба, но мудростью почтена. Доколе ты, ленивец, будешь спать? когда ты встанешь от сна твоего? Немного поспишь, немного подремлешь, немного, сложив руки, полежишь: и придет, как прохожий, бедность твоя, и нужда твоя, как разбойник»(Притч. 6:6-11).
• 103. Как не всякий труд полезен, так не всякая праздность порочна. Злы те беззаконные труды, которые ради беззаконных дел поднимаются. Зол и пагубен труд злобного, который для ближнего козни и хитрости сплетает, сети простирает, и ров погибели копает; пагубны старания хищников, которые по путям и дорогам скитаются, желая обнажить путников; беззаконен подвиг лукавца, который старается прельстить и обмануть брата своего; тяжка и мерзка работа мамоне; бесполезна и душепагубна болезнь и труд завистливых, которые из-за добра ближнего снедаются и мучаются. Как эти и прочие тому подобные труды не похвальны, а порочны, так и упразднение от них достохвально. Сколь блажен покой, когда ум от злых и душевредных мыслей, сердце от похотей лукавых успокаивается; очи не видят ничего, уши не слушают ничего, язык и уста не говорят ничего, руки не делают ничего, что святому Божию Закону противно! Блаженна эта праздность и благословенный покой. Этого Творец наш и Господь от нас требует. Эту субботу не только каждую неделю, но и каждый день, час и минуту праздновать мы должны. К этому спасительному и тишайшему упокоению, в котором не только внешние члены телесные, но и внутренние душевные силы от вредных дел успокаиваются и совесть сладко почивает, Сам Христос призывает: «Придите ко Мне все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас»(Мф. 11:28).

Глава 7: О пьянстве

«Горе тем, которые с раннего утра ищут сикеры и до позднего вечера разгорячают себя вином; и цитра и гусли, тимпан и свирель и вино на пиршествах их; а на дела Господа они не взирают и о деяниях рук Его не помышляют. За то народ мой пойдет в плен непредвиденно, потому что не познал Господа» (Іс. 5:11-13)

«У кого вой? У кого стон? У кого ссоры? У кого горе? У кого раны без причины? У кого багровые глаза? Утех, которые долго сидят за вином, которые приходят отыскивать вина приправленного» (Притч. 23:29-30)

«Не упивайтесь вином, от которого бывает распутство» (Еф.5:18)

• 104. Вино, как и всякая вещь созданная, есть добро, ибо на пользу нашу Создателем нашим устроено нам. «Всякое творение Божие хорошо, – говорит апостол, – и ничто не предосудительно, если принимается с благодарением»(1Тим. 4:4). И в книге Бытия пишется: «И увидел Бог все, что Он создал, и вот, хорошо весьма»(Бут. 1:31). “Вино, в меру принимаемое, полезно… человеку… радование сердца и веселие души, употребляемое во время прилично”, – говорит Сирах (Сир. 31:31,33); ибо так употребляемое, печального увеселяет, немощного подкрепляет. Поэтому и святому Тимофею написал апостол: «Впредь пей не одну воду, но употребляй немного вина, ради желудка твоего и частых твоих недугов» (1Тим. 5:23). Отсюда и святой Павел не пить вина, а упиваться вином запрещает, говоря: «Не упивайтесь вином» (Еф.5:18). Пить вино это одно, а упиваться вином – другое. Следовательно, грешат: 1) те, которые гнушаются вином и не употребляют его, не ради воздержания, но ради того, что как бы грешно его употреблять. Так, ругая создание, Богом человеку в пользу человеколюбно устроенное, и Создателя хулою касаются, не иначе, как кто, уничижая художество, например, образ написанный, и самого художника, то есть живописца, уничижает. 2) Те, кто вином гнушается, и братию свою, которые употребляют его, презирают, а о себе высоко нечто мечтают: я, мол, с роду не пью вина!.. Будто в том только и благочестие состоит, чтобы не пить вина? Сатана не пьет вина и хлеба не ест, ибо бесплотен; но души человеческие, как лев, пожирает, и своей вечной погибели участниками делает, и есть всех злейший и всякой злобы начало. Так и не пьющие вина могут быть подражателями его. Не пьешь вина -хорошо. Но не хули вина и братию пьющую не презирай. Ибо если не пьешь вина, а высоко о себе мечтаешь, всегда ты духом высокоумия напоен, что перед Богом мерзко. Не вино, а пьянство, не употребление вина, а злое употребление порочно и вредно. Во зло его употребляет человек, когда не вовремя и выше меры употребляет. Так не только вино, но и хлеб, воду, огонь и прочее создание Божие во зло употребляет человек. Так во зло употребляет и свои члены телесные, как-то: язык – к злословию, осуждению и оклеветанию; руки – к хищению, ограблению и неправедному биению; чрево – к объеданию и пьянству. И так ими, как бы какими орудиями, душу свою убивает.
• 105. Не вино причиной пьянства бывает, ибо если бы вино того причиной было, то все бы его употребляющие пьяницами были. Но противное сама жизнь показывает: многие употребляют вино, но трезвы. Причиной пьянства бывает: 1) Злое и невоздержанное сердце, как и прочих грехов. «Не вино производит пьянство, – говорит святой Златоуст, – а невоздержание» (Беседа 1-я к народу антиохийскому). 2) Праздность, как выше сказано. 3) Частые пиршества, компании, усиленные потчевания. 4) Со злыми и невоздержанными обращение. От частых же повторений делается страсть и злой обычай.
• 106. Пьянство, как само по себе есть грех, ибо «пьяницы… царствия Божия не наследуют», по учению апостола (1Кор. 6:10); и Христос говорит: «Смотрите же за собою, чтобы сердца ваши не отягчались объедением и пьянством»(Лк. 21:34), – так многих и тяжких грехов причиной бывает. Оно ссоры, драки, и от того последующие кровопролития и убийства производит. Оно буесловия, кощунства, хуления, оно ближнему досады и обиды делает. Оно учит лгать, льстить, чужое грабить и похищать, чтобы было чем страсть удовлетворить. Оно разжигает гнев и ярость. Оно заставляет людей в нечистоте, как свиньи в болоте, валяться. Словом сказать, человека скотом, словесного бессловесным делает, так что не только внутреннее состояние, но и внешний вид человеческий часто переменяет. Поэтому святой Златоуст говорит: «Дьявол ничего так не любит, как роскоши и пьянства, поскольку никто так злой его воли не исполняет, как пьяница» (Беседа 58 на евангелиста Матфея).
• 107. Пьянство не только душевных, но и телесных временных зол причиной бывает. 1) Тело расслабляет и в немощь приводит. Поэтому пишется: «Против вина не показывай себя храбрым, ибо многих погубило вино»(Сир. 31:29). 2) В убожество и нищету приводит. «Работник, склонный к пьянству, не обогатится», – говорит Сирах (Сир. 19:1). 3) Славу и имя доброе отнимает; напротив, в бесславие, презрение и омерзение приводит: никем так люди не гнушаются, как пьяницей. 4) Домашним, родственникам, друзьям скорбь и печаль, врагам посмеяние делает. 5) Ни к какому званию неспособным рачителя своего делает. И хотя в каком-нибудь звании будет пьяница, более бед и напастей строит, нежели пользы обществу. Святой Златоуст, изображая бедствия и пагубы пьянства, говорит: «Пьянство – это самоизвольное беснование, откровение помышлений, посмеятельная беда, болезнь, смеха достойная, демон добровольный, и прочее» (Слово о воскресении).
• 108. Чтобы от пьянства остеречься, полезно примечать следующее: 1) Юным не дозволять опьяняющего питья пить, поскольку юные легко привыкают, и чему в юности учатся, того и всю жизнь держаться будут. 2) Не дозволять им с пьяницами и развращенными водиться. 3) Взрослым без нужды не пить вина. 4) От злых компаний и пиршеств удаляться. 5) Помнить, что от этой страсти весьма трудно отстать. И многие от той и в той самой страсти погибают душой и телом. 6) Привыкшим к этой страсти крепко против мучительства ее вооружиться, стоять, не поддаваться, молить и призывать всесильную Божию помощь. 7) Вспоминать случающиеся в пьянстве беды и сравнивать трезвого жития состояние с состоянием пьяного. 8) Помышлять, что многие пьяными во сне умирают, и с этого света на тот переходят без всякого чувства и потому без покаяния, и прочее.

Глава 8: О сребролюбии и лихоимании

«Смотрите, берегитесь любостяжания, ибо жизнь человека не зависит от изобилия его имения», – говорит Христос (Лк. 12:15).

«Никто не может служить двум господам: ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить; или одному станет усердствовать, а о другом нерадеть. Не можете служить Богу и мамоне» (Мф. 6:24).

«Желающие обогащаться впадают в искушение и в сеть и во многие безрассудные и вредные похоти, которые погружают человека в бедствие и пагубу; ибо корень всех зол есть сребролюбие, которому предавшись, некоторые уклонились от веры и сами себя подвергли многим скорбям. Ты же, человек Божий, убегай сего» (1Тим. 6:9-11).

• 109. Под сребролюбием здесь подразумевается не только любовь к серебру, но и ненасытное желание всякого земного имения, стяжания и богатства.
• 110. Сребролюбие, как и всякая страсть, в сердце у человека имеет свое место и сердцем обладает. Следовательно: 1) сребролюбец не только тот, который самым делом всячески богатство собирает и хранит у себя, не уделяя требующим; но и тот, кто хотя и не собирает и не имеет, но ненасытно желает его. 2) Не только тот лихоимец и хищник, кто самым делом чужое похищает; но и тот, кто чужого желает неправедно; это есть грех против десятой заповеди: «не пожелай»(Вих. 20:17). Ибо в том, что касается его воли, он лихоимствует и похищает чуждое; а то, что самым делом не исполняет этого, зависит не от него, но от внешнего препятствия, которое его к похищению чужого добра не допускает. 3) Не всякий богатый сребролюбец, но тот, кто любит серебро, кто сердцем к серебру приложился, кто «к богатству… прилагает сердце»(Пс. 61:11). 4) Нищий, который хотя бы и ничего у себя не имел, но имеет к богатству любовь, есть истинный сребролюбец. И потому не тот, кто много имеет, но кто много желает, и не тот, кто богат, но кто к богатству сердцем прилепляется, порочится. Много было, как и ныне есть, богатых и славных, но они Богу угодили, и потому сребролюбцами не были. Сребролюбец угодить Богу не может, ибо не Богу, а своей страсти угождает. «Не плохая вещь богатство, – говорит святой Златоуст, – но плохая вещь сребролюбие, плохая вещь лихоимство. Одно – лихоимец, а иное – богатый: лихоимец не богат, лихоимцу многого недостает; а кому многого недостает, тот никогда не может быть богатым. Лихоимец есть страж денег, а не господин, раб, а не владетель. Скорее он может уделить другому свою плоть, нежели скрываемое серебро» (Беседа вторая к народу антиохийскому).
• 111. Сребролюбие и лихоимство есть страсть ненасытная. Ибо чем более собирает сребролюбец богатства, тем более желание и похоть к богатству в нем умножается. «Сребролюбие, – говорит святой Иоанн Златоуст, – есть ненасытное пьянство. Как пьяные чем более вина пьют, тем большую чувствуют жажду, так сребролюбцы чрезмерного своего желания утолить никак не могут; но, сколько имение свое умножаемым видят, столько желанием горят, и от злого своего желания прежде не отстанут, как тогда, когда уже в самую бедственную попадут пропасть» (Беседа 22 на книгу Бытия). В другом месте говорит: «Лихоимцы и хищники хуже зверей. Ибо звери, – говорит, – насытившись, перестают похищать; а эти никогда насытиться не могут» (Беседа 9 на Первое послание к коринфянам). И еще: «Если желаешь обогатиться, никогда не перестанешь этим желанием уязвляться; ибо желание это бесконечно» (Беседа 12 на Послание к римлянам).
• 112. Сребролюбец и лихоимец, хотя много богатства имеет, окаяннее всех, ибо покоя и безопасности иметь никогда не может: ибо внутри себя всегда носит мучителя, которому бедно служит, и от этого непрестанно и везде мучается. Правильно поучает святой Иоанн Златоуст: «Лихоимцы и хищники нигде покоя и безопасности не имеют, поскольку внутри себя всегда имеют брань и врагов» (Беседа на Псалом 4). «Как море, – говорит тот же отец, – никогда без волн быть не может, так сердце сребролюбивого человека не может быть без печали, попечения, страха и мятежа» (Беседа 39 на евангелиста Матфея). «И потому лихоимцы везде принимают свои наказания – в жизни, в смерти и по смерти», – тот же святой учитель рассуждает (На Псалом 42). И так, по мнению святого отца, лихоимец мучается всю жизнь, мучается при смерти, мучается и после смерти. Мучается всю жизнь, потому что в печали и страхе всегда находится. В печали – потому, что еще не имеет у себя, а желает, ибо сребролюбцу и лихоимцу многого недостает. В страхе – как бы не лишиться того, что имеет. Мучается при смерти: поскольку 1) не желая, лишается любимого своего сокровища, в котором сердце и увеселение свое имел; 2) оно иным в руки достается; 3) достанется, может быть, тем, кому не хочет; 4) следует перед судом Божиим истязанным быть и за всякую неправедную копейку ответ дать. Мучается лихоимец и по смерти: ибо «хищники царствия Божия не наследуют»(1Кор. 6:10), но как должники Божии и ближних своих, как преступники Божиего закона и братии своей обидчики, ввергнутся в темницу, огнем и серой дымящуюся, где всю вечность безвозвратно будут платить долг свой. Отсюда правильно заключить можно, что бедную жизнь имеет лихоимец. «Он, – по мнению святого Иоанна Златоуста, – проводит жизнь беднее, нежели Каин, всегда пребывая в печали и страхе: в страхе о том, что имеет, а в печали о том, чего еще не имеет» (Беседа 31 на Первое послание к коринфянам).
• 113. Сребролюбец и лихоимец хотя Истинного Бога исповедует, но самым делом отступил от Него: ибо устами только Его почитает, но сердцем другому господину, то есть мамоне работает, служит, покоряется. «Никто не может служить двум господам… Невозможно служить Богу и мамоне», – говорит Христос (Мф. 6:24). Бог и мамона – это два господина, но весьма противоположные, и противоположное повелевающие. Бог повелевает: «Просящему у тебя дай»(Мф. 5:42); мамона: «Что имеет, возьми». Бог повелевает: «Алчущего напитай»; мамона: «Оставь его». Бог говорит: «Нагого одень»; мамона – вопреки: «И последнее совлеки». Бог говорит: «Продай имение и дай милостыню» (см. Мф. 19:21); мамона говорит: «Собирай и береги ради себя». Бог говорит: “Не укради”(Вих. 20:15); мамона говорит: «Доставай, как можешь». Бог говорит: «Помилуй бедного»; мамона: «Что тебе до его нужды?» Лихоимец, оставляя Бога, мамону слушает: и так тем самым как заповеди Божии, так и Бога заповедавшего отвергается. Потому и апостол называет лихоимство «идолослужением» (Кол. 3:5), и лихоимца «идолослужителем» (Еф.5:5). Сколь же бедственно и бесстыдно, ради страсти отвергаться Живого и Бессмертного Бога, от Которого жизнь и все блаженство наше зависит!
• 114. Сребролюбие не только само по себе тяжкий грех, но и корень всех зол, по слову апостола: «корень всех зол есть сребролюбие»(1Тим. 6:10). От этого происходит всякая неправда, многоразличное хищение и воровство. И в каком звании и чине язва эта ни будет, многоразличное зло наносит. 1) Если простой человек будет сребролюбцем и лихоимцем, учит его обкрадывать лавки, дома, житницы, церкви, уводить коней, засады делать по дорогам, разбойничать, насиловать, убивать и прочее. 2) В купечестве учит лгать, обманывать, делать всякую неправду, плохую вещь за хорошую, дешевую за дорогую продавать, плату наемника удерживать, беззаконную лихву или чрезмерный процент брать, примешивать воду в вино и так закон Божий нарушать и ближнего обманывать, и прочее. 3) Если помещик, имеющий крестьян, будет сребролюбцем, крестьян излишними оброками обременяет, отчего следует, что одни крайнюю скудость в пище претерпевают, другие вынуждены полунагими, без одеяния скитаться, – почему слезы и плачевные жалобы на него возносятся. А иные, не имея, чем оброки эти платить и себя и домашних пропитать, принуждены идти на разбой, хищения, воровство, как самое дело показывает; иные – оставлять церковное собрание в праздничные дни, отлучаться от общей молитвы и слушания Божия слова и доставать в запрещенные те дни работой себе и домашним потребное. Во всем том бесчеловечное господина лакомство виновно. 4) Если язва эта заразит тех, которые в судебных заседают местах, последует ужасное и достойное плача попрание правды, нарушение присяги, которую перед страшным и Всеведущим Богом и святым Его Евангелием приносили, и обещали свято и нерушимо хранить правду, опасаясь мстительного гнева Божия в противном случае. А от этого все зло последует и обществу – нестерпимые раны. Поскольку злые люди и насильники, видя попрание правды, в большее бесстрашие приходят, и на большие злодеяния устремляются, обнадеживая себя тем, что они, хотя и обличаются в злодействе, могут от законной казни платой освободиться, что и бывает. А от этого более умножаются разбои, хищения, воровство, ограбления, злодейства, наглости, разорения, убийства и прочее тяжкое и несносное для общества зло и беззаконие. От этих своеволий и наглостей добрым и бедным людям, сиротам, и вдовам и прочим беспомощным большее утеснение и бедность последует. От чего более умножает плач, слезы, жалобы, на небо восходящие и всенародную казнь, как-то: голод, пожары, землетрясения, нашествия иноплеменников, войны, страшные кровопролития и прочее – наводящие. Нет большей обществу язвы, чем судьи, мздоимством и лихоимством растленные. Как черви внутри дерево грызут, так они общество снедают и в погибель приводят, как из вышесказанного всякий может видеть. И тем более они вредны, что вид добрых и верноподданных на себе носят, но на самом деле – иные. Хотя они о себе и мечтают, что искореняют злодейство, но неправдою своею и лихоимством путь ко всякому злодейству открывают. И хотя возомнили, что служат обществу, на самом деле его разоряют со злодеями и разбойниками, которых думают искоренить. Хорошо святой Иоанн Златоусто них говорит: «Лихоимцы – разбойники, устраивающие засады при дорогах и вещи проходящих похищающие, и в домах своих, как в земных пещерах, имения других скрывающие» (Слово 1 о Лазаре). Более самих явных злодеев тяжело грешат, как можешь видеть из следующего. Первое. Как злодеи похищают чужое, так и они: злодеи явно или тайно, а они лестью, в чем не отличаются от злодеев. Ибо хищение – все равно хищение. Какое ни есть – явное, или тайное, или совершенное лестью. Второе. Злодеи не давали присяги быть судьями других, а они присягали не только правду хранить, но насаждать и утверждать, в чем превосходят злодеев, как присягой обязавшиеся. Третье. Злодеи – люди грубые, невежды. А они думают, что Божий и монарший ведают. И это их зло умножает: ибо тяжелее грех от ведения, нежели от неведения. Четвертое. Злодеи – люди простые, а они – чиновные, и поэтому должны образ добрых дел и прочим показывать. Но они образ злых дел показывают, в чем как злодеям, так и прочим повод к злодеянию подают, как начальники и мнимые светила. Пятое. Злодеи часто скудостью вынуждаются на злое дело. А они – от одного лакомства ненасытного. И в этом превосходят злодеев: ибо меньшее зло – от скудости, нежели от довольствия похищать. Рассуди всякий, не смеха ли достойно было бы дело, если бы богач на воровстве пойман был? Воистину все бы тому удивились, ибо от довольствия на такое бесчестное и беззаконное дело дерзает. Так и они удивления и смеха достойное дело творят, когда, будучи в довольстве, на такое бесчестное и безбожное дело бесстыдно устремляются. Шестое. Злодеи, каковыми являются, таковыми их и люди считают, а они за добрых и верных слуг Отечества почитаются. Смотри и здесь, не большее ли зло: быть злым – и за доброго почитаться, быть злодеем – и добрым слыть, неправду делать – и праведным считаться, Отечество разорять – и защитником и хранителем его прославляться? Воистину несказанное зло – и беззаконничать, и похвалу принимать. Явные злодеи некое наказание и здесь, в веке сем принимают, потому что их злодеями и люди считают и ими гнушаются. А этих за добрых, честных и верноподданных почитают. И так они грешат – и людьми славятся; зло творят – и благодетелями почитаются. Так они подобны яблокам, которые снаружи красивы, но внутри гнилы, смрадны и вредны; подобны яду, медом намазанному, который внешним видом услаждает вкушающего, но смертоносно заражает. Ибо лицо не умаляет, тем более не уничтожает согрешения, но наоборот – чем более высокое лицо, тем больший его грех. Беззаконное дело – когда простой человек похищает, но более беззаконное – когда похищает чиновный; больший грех – неправду делать секретарю, и того больший – судящему, нежели канцеляристу и писцу. Также и образ хищения не уничтожает и не умаляет хищения; но явное ли, или тайное, или лестью совершенное хищение будет, все равно это хищение; все равно заповедь Божия – «не укради» – разоряется; все равно Законодатель презирается и отвергается и творится ослушание. 5) Когда под митрой епископской зло это кроется, то также бывает причиной всех тех зол, о которых выше (в 4-й статье) упомянуто; сверх того, еще ко злу зло прилагается. Ибо учит непродаваемую Божию благодать продавать и недостойных удостаивать, от чего соблазны большие, нежели созидание Церкви святой, последуют, как всем эта истина явна. Словом: корчемствовать, а не стадо Христово пасти страсть эта учит его, и с Иудой Христа продавать, а не проповедовать. 6) Если сердцем военачальника мамона обладает, то приводит его к тому, что, также клятвенное свое обещание презрев, изменяет Государю своему. Не стыдится, не ужасается продавать Отчества своего, в котором родился, воспитывался, живет и, как в лоне матери, со всей своей семьей успокаивается. Столько крови человеческой проливать, столько тысяч неповинных людей губить не сомневается. Так во всяком чине и звании сребролюбие и лихоимство бесчисленное зло совершает! И, как кажется, да и всякий может видеть, что никто так не вредит обществу, как лихоимцы. От них оно более стонет, воздыхает и изнемогает, нежели от иноплеменных врагов. Ибо от иноплеменных, как явных, бережется, и защищает себя оружием; а от этих уберечься не может, ибо они внутри. Хорошо святой Иоанн Златоуст говорит, что сребролюбие все беды на свете производит: оно обагряет кровью море, и часто неправедно окровавливает судейские мечи; оно вооружает разбойников, оно делает убийц отцов и матерей (Беседа 23 на Первое послание к коринфянам).
• 115. Сребролюбие и лихоимство не только другим зло делает, но и своих любителей в бедственные случаи ввергает. Так Гиезий, слуга пророка Божия Елиссея, с Неемана Сириянина, Божией благодатью исцелившегося и в дом возвращающегося, серебро и одежды тайно взявший, той проказой, которой тот поражен был, праведным судом Божиим поражается (2Царів. 5:20-27). Так Иуда-предатель, который бесценного Христа, Сына Божия, за тридцать сребренников продать не побоялся, достойную сребролюбия казнь принимает, от апостольского лика и из числа верных извергается, и сам себя удавлением умерщвляет (Мф. 26:15-16,47-49). Так и ныне тот же праведный Божий суд постигает воров, хищников, разбойников, клятвопреступников, продающих за серебро правду Божию и Бога отвергающихся, изменников, предателей и губителей Отечества и прочих лихоимцев. А если кто и избежит временной казни – ибо не все беззаконники здесь наказываются по неведомым Божиим судьбам, – но не избежит вечной, которая непременно как прочим беззаконникам, так и лихоимцам следует. Тогда они и за последний кодрант в гееннском огне будут платить, но никогда заплатить не смогут. Из вышесказанного можешь видеть, читатель: 1) Лихоимство – это страсть крайне развращенных людей, у которых безбожие кроется в сердце, хотя устами и исповедуют Бога; и есть признак человека, преобразившегося в хищного зверя, который без разбора на всякое животное нападает, чтобы насытиться плоти и крови его; или даже хуже самих зверей, как учит святой Иоанн Златоуст. Ибо звери, насытившись, более не устремляются на животных, а они никогда насытиться не могут, но всегда алчут и жаждут чужого добра; и чем более собирают, тем более желают и похищают. И так видишь, что такое лихоимец? Он враг Божий, враг человеческий, враг и самому себе. Враг Божий, ибо бесстрашно закон Божий нарушает и Законодателя презирает. Ибо «кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу», – учит апостол (Як. 4:4). Враг человеческий, ибо людей обнажает и разоряет. Враг самому себе, ибо душу свою вечному огню и мучению предает. 2) Лихоимство опаснее прочих беззаконий. Блуднику, злобному, пьянице и прочим нужно только отстать от грехов и покаяться, чтобы спастись, а лихоимцу не только отстать должно от лихоимства, но и похищенное возвратить тому, у кого похитил, или, если того сделать невозможно, расточить то, что во зле собрал, и так каяться. Ибо иначе ему каяться невозможно. Слушай, что через пророка Бог говорит: “икогда скажунечестивому: «Смертью умрешь», – и обратится от греха своего, и сотворит суд и правду, и залог отдаст, и похищенное возвратит, беззаконик в заповедях жизни ходить будет, так, чтобы не сотворить неправды, жизнью жив будет, и не умрет» (Єз. 33:14-15). Смотри, что похищенное должен возвратить. А если похититель впадет в такую скудость, что совсем не будет иметь, чем возвратить похищенного, но, придя в чувство, захочет каяться, и все, что бы ни было, пожелает отдать, – в таком случае милосердным Богом желание вместо истинного возвращения принимается. Иначе это не истинное покаяние, а притворное и ложное, и не иное что, как прельщение и умягчение грызущей совести. 3) Чем более кто лихоимствует и похищает, тем более беззакония и погибели себе собирает. «По жестокости… твоей и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его», – говорит апостол (Рим. 2:5-6). 4) Во всяком звании, то есть в духовном и светском, вредно лихоимство, ибо многие беды и соблазны причиняет, но особенно – в духовном. Ибо духовные словом Божиим должны и других от беззаконного того дела и прочих отвращать; но они сами делают, бесстрашно дерзают и другим к тому повод подают. 5) Чем более высокое лицо будет лихоимец, тем большие и многочисленные в Отечестве беды и соблазны производит. Ибо от него и низшие и подчиненные его тому же беззаконному делу учатся. Почему-де нам не брать (так они беззаконно учатся и говорят), если высшие нас и начальники берут? Неужели будут нас судить за то, что сами делают; за то казнить, в чем сами виноваты? Как-де их совесть не будет обличать и осуждать, если нас в том, что сами делают, будут судить и наказывать? Правильное это, по мнению твоему, заключение, лихоимец, но не христианское, а беззаконное и безбожное. Не будут они тебя судить, но будет Бог судить и их, и тебя, беззаконного последователя их. Избежишь человеческой казни, но не избежишь Божией, временного, но не вечного наказания. Не укажешь тогда на них, вот-де и они делали то; но как они, так и ты по делам своим воспримешь. Не заступится за тебя человек, и ничто не поможет тебе, когда Бог будет судить тебя, и «представит пред лицом твоим грехи твои Тот, Чьи слова… ты… отверг, и видя вора, следовал за ним” (Пс. 49:21,17-18).
• 116. Но чтобы пагубной страсти сребролюбия и лихоимства не поработиться, должен каждый помнить апостольское слово: «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем»(1Тим. 6:7-8), и прочее, и Христово страшное изречение: «Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит»(Мф. 16:26)? А пленившиеся лихоимством и желающие каяться пусть внимают тому, что мытарь Закхей, каясь, сказал Христу, в дом его пришедшему: «Закхей же, став, сказал Господу: «Господи! Половину имения моего я отдам нищим, и, если кого чем обидел, воздам вчетверо». Потому и слышит от Христа: «Ныне пришло спасение дому сему» (Лк. 19:8-9).

Глава 9: О лихве и проценте

«Взаймы давайте, не ожидая ничего», – говорит Христос (Лк. 6:35).

«От хотящего занять у тебя не отвращайся» (Мф. 5:42).

• 117. Лихва или процент есть, когда заимодавец с должника своего сверх данного ему взаймы что-нибудь берет. Хорошо простой народ лихву называет ростом; поскольку данное заимообразно количество денег в лихве растет. Например, дается взаймы сто рублей, а отбирается сто шесть, или сто десять, или более рублей; и чем более держит должник взаймы данное серебро, тем более растет и сумма данного серебра.
• 118. Хотя многие лихвы или процента грехом не считают, однако это есть или вымысел сребролюбивых сердец, которые совесть свою грызущую таким образом стараются утешить и страсть сребролюбия оставить не хотят; или признак того, что не внимают святому Божиему Слову, и знать о том не хотят; или того, что лихва вошла в обычай, который так ослепляет душевные очи, что человек греха своего и от того пагубы своей не видит. Но кто как хочет, так пусть и рассуждает, однако многие и несомненные доводы показывают, что лихва или процент есть дело беззаконное и грех тяжкий, как в следующих словах будет показано.
• 119. Доводы, показывающие, что лихва есть грех: 1) Святое Божие слово запрещает лихву брать. «Взаймы давайте, не ожидая ничего», – говорит Христос (Мф. 16:26; см. еще Вих. 22:25; Повт. 23:19). А все то грех, что противно Божиему слову. Итак, лихва есть грех. 2) Лихву между великими грехами то же Божие Слово полагает, как в псалме 14 говорится, в котором среди перечисляемых беззаконий есть и лихва: «сребра своего и не дал в лихву, и даров против невинных не принимал»(Пс. 14:5). И у пророка Иезекииля в главе 18-й, стихе 13-м, лихва между великими грехами полагается. Итак, лихва – великий грех. 3) Бог за лихву казнью грозит, как читаем у того же пророка Иезекииля в главе 22-й, ст. 12,13,14 и прочее. Итак, лихва – великий грех, за который казнь следует. 4) Лихва противится не только десятой Божией заповеди, которая учит «чужого не желать», но и восьмой, которая запрещает самым делом чужого касаться, поскольку принимающий лихву не только желает, но и самым делом чужое похищает. «Как рыболов, – говорит свт. Василий Великий, – червячка к крючку прицепляет, чтобы рыбу мог так обмануть и поймать, так и лихоимец ближнего деньгами своими привлекает, и тот неосторожно с червяком и крючок поглощает, и так, как рыба, умерщвляется» (Беседа на Псалом 14). 5) От чужого убытка прибыли себе искать есть грех великий, как каждый это за истину признает. Принимающие лихву от чужого убытка прибыли себе ищут: ибо что с должников берут сверх данного им взаймы, в том им убыток, а себе прибыль делают. Их в большую нищету приводят, а себе большее богатство собирают, от их нищеты богатеют. Итак, лихву брать есть грех великий. 6) Искать себе пользы от чужих трудов, без труда и без воли трудящихся, есть грех. Лихву принимающие без всякого своего труда от чужих трудов хотят пользоваться и богатеть – и так грешат. 7) Лихва противна естественному закону, который учит не творить ближнему того, чего себе не хочешь. Никто не хочет лихвы или процента давать, а следовательно, и сам с другого не должен брать. Естественный же, не противный Божиему закону, но более Божий закон есть, закон естественный, изображенный на скрижалях. Ибо и Христос говорит: «Во всем, как хотите, чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними. И добавляет: В этом закон и пророки»(Мф. 7:12). Итак, лихва, как естественному и Божиему, написанному пророками, апостолами и Самим Христом истолкованному, закону противная, есть дело беззаконное. 8) Лихва противится любви христианской, которая требует, чтобы мы не только чужого не желали, но и от своих благ требующим уделяли без возврата, по слову Христову: «Просящему у тебя дай» (Мф. 5:42). Итак, лихва есть грех. 9) Лихва есть знамение самолюбия, которое хочет, чтобы мы все только сами у себя имели, и себя самих только снабжали, а не других. Самолюбие же есть грех и корень всякого греха. Итак, лихва, как злой плод злого корня самолюбия, есть зло. 10) Лихва есть политичное или лестное хищение. Ибо что воры тайно, хищники нагло, то лихву принимающие лестью похищают. Те руками, а эти деньгами чужое добро берут; вместо рук деньги свои употребляют, которыми, как руками, чужое добро себе прибирают. Чего сами делать стыдятся или боятся закона гражданского, то посредством денег бесчувственных совершают. Скажи, пожалуйся, к тебе говорю, который нищетой ближнего богатеешь и убытком брата твоего пагубно пользуешься, – скажи, за что брать, если ты не трудился? Ведь плата за труд дается, а ты никакого труда не поднял ради ближнего своего: за что же берешь сверх того, что ему взаймы дал? Деньгам твоим все равно, что в сундуках лежать, что по рукам ходить; и тебе, как при себе их держать, так и людям взаймы давать – убытка нет, но, более того, и людям, и тебе польза. Людям польза в том, что их нужде и требованию послужишь; тебе польза душевная, в том, что к ближнему любовь покажешь, и заповедь Христову исполнишь: «От хотящего занять у тебя не отвращайся» (Мф. 5:42).
• 120. Не терпит лихоимец и говорит: «Я-де не насильно беру, а по воли должника; он мне сам дает, и я его не принуждаю». Не насильно берешь, но поступаешь подобно тому, который утопающего в воде до тех пор не извлекает, пока от него обещания награды не слышит. И ты до тех пор не даешь взаймы денег в нужде и беде утопающему, пока лихвой себя не сделает обязанным тебе, и тем самым насильно, принужденно от него отнимаешь. И он, если без лихвы не даешь, принужден давать тебе лихву, желая лакомство твое удовлетворить и немилосердие умягчить, чтобы ты, если милосердием не преклоняешься, склонился корыстью. Иной отзывается: «Суд-де гражданский не казнит за лихву: итак, можно свободно брать». Не казнит суд гражданский, но казнит суд Христов, который не только за лихву, но и за непоказанное ближнему милосердие отсылает в огонь вечный: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть»(Мф. 25:41-42), и прочее. Итак, и брать свободно лихву, свободно для идолослужителя, а не для христианина, для того, который серебро, а не Христа любит, мамоне служит, а не Христу; свободно для не имеющего упования вечного, а не для чающего воскресения мертвых и жизни будущего века. Таким и все свободно делать: свободно похищать, насиловать, слезы проливать, убивать, вдову и сироту умерщвлять свободно, пока благость Божия их терпит. Иной жалуется: «Чем-де мне жить, если лихвы не брать?» Неправда: не жить тебе нечем, а нечем сребролюбию и роскоши угождать. Многие богатства не имеют и лихвы не принимают, но живут и питаются. А иные и богатством изобилуют, но лихвы не оставляют. Ибо сребролюбие и роскошь и многим не довольствуются, а умеренность и нужда и малым довольствуется. Видишь, что не нужда, а страсть лихву брать учит. Иной на других указывает: «Те-де и те берут, а мне почему не брать?». Худое следствие: те-то лихву берут – так и тебе можно? Они грешат – так и тебе вольно? Многие разбойничают, убивают, грабят, насилуют, блудодействуют и прочие беззакония делают – так и тебе вольно? Это следует ли делать, когда на других указываешь в беззаконном деле? Возможно и вольно тебе, но смотри, что от этого следует? Они гневу Божиему и казни подлежат за грех. Так и ты: непременно и тебе это следует. Итак, не во всем подражать другим должно, но в том только, что похвально и с законом Божиим согласно делают. Впрочем, хотя бы все беззаконничали, а ты берегись этого, и внимай тому, чему закон Божий учит. Как ты за них, так и они за тебя не будут отвечать перед Судом Божиим; а каждый за себя ответ даст. Иной отзывается: «Я-де с богатых беру». Правда: не равно с убогих и богатых лихву брать, как неравный грех – богатого и бедного обижать. Грешно богатого обнажать, но бесчеловечно – нищего, который и без обнажения гол. Так и о лихве разумей. Грех – с богатого лихву брать, но больший грех и бесчеловечие – с нищего, которому и даром помогать должно. «Может, лучше и не давать взаймы?» – так иной думает. Худое такое мнение: ибо как серебро давать в лихву, так и взаймы без лихвы не давать грешно, если имеешь, что дать. Ибо Христос учит: «Просящему у тебя дай, и от хотящего занять у тебя не отвращайся»(Мф. 5:42). Давать взаймы просящему должно, но без лихвы, как еще Христос учит: «Взаймы давайте, ничего не ожидая» (Лк. 6:35).

Святой Василий Великий лихоимцам говорит: «Должно было тебе человеческую нужду умалить, ты же ее умножаешь, прибыток от убогого принимая, поступая подобно лекарю, который, придя к немощному, вместо исцеления и последнюю силу у него отнимает. Убогих нужды поводом к своему обогащению поставляешь, и, как земледельцы желают дождей, чтобы семена их росли и умножались, так и ты нужды и убожества человеческого хочешь, чтобы у тебя умножались деньги. Или не знаешь, что больше производишь приращение греха, нежели умножение денег, которое бывает от лихвы?» И ниже: «Что от убогого берешь – это всякое человеконенавистничество превосходит. От бед богатеешь, от слез серебро собираешь, нагого обнажаешь, голодного бьешь. Нет никакого милосердия, нет никакого разумения о сродстве страждущим. И прибыток от этого называешь человеколюбием! Горе именующим горькое сладким, и человеконенавистничество человеколюбием называющим!». И еще в конце: «Без земли сажаешь, без семени жнешь, и неизвестно, кому собираешь. Что тот, с кого лихву берешь, плачет, – известно, а кто плодом, от лихвы собранным, будет питаться, – неизвестно. Ибо неизвестно, кому утеху о богатстве оставишь; зло же от неправды себе собираешь. «От хотящего занять у тебя не отвращайся… и серебра своего не давай… в лихву», (Мф. 5:42, Повт. 23:19) да, и от Нового, и от Ветхого Завета полезному научившись, с благой надеждой ко Господу отойдешь, чтобы там лихву за благие дела воспринять» (Беседа на Псалом 14). О том же и святой Иоанн Златоуст во многих своих беседах учит.

Глава 10: Об обиде убогих

«Ни вдове, ни сироте не делайте зла; если же сделаете им зло, и, восстенав, возопиют ко Мне, слухом услышу голос их, и разгневаюсь яростью, и убью вас мечом, и будут жены ваши вдовами, и дети ваши сиротами» (Вих. 22:22-24).

«Проклят, кто превратно судит пришельца, сироту и вдову; и все люди скажут: «Да будет” (Повт. 27:19).

«Так говорит Господь: сотворите суд и правду, и избавьте… угнетенного от рук обижающего и пришельца и сироту, и вдовицу не оскорбляйте, не угнетайте беззаконно, и крови неповинной не проливайте на месте сем. Если же не послушаете слов этих, Сам Собою клянусь, говорит Господь, что пустыней будет дом сей» (Єр. 22:3,5).

• 121. Как благодеяние и милость, являемая человеку, двояка: душевная и телесная, так и обида двоякая бывает – одна телу, другая душе причиняет зло. Телу обида делается, когда его бьют, ранят, уязвляют, лишают пищи, одежды, и прочее. Душа обиду терпит, когда ее опечаливают, поносят, злословят, бесчестят, оклеветывают, и прочее, хотя, вследствие совершенного союза между телом и душой, как тело душевную, так и душа телесную обиду чувствует. Отсюда бывает, что когда страдает тело, и душа сострадает; а когда страдает и болеет душа, сострадает и соболезнует тело, поэтому и недугует, ослабевает, увядает, бледнеет, иссыхает, что случается с печалящимися и сетующими.
• 122. Как тяжко обижать ближнего, следующими доводами показывается. 1) Как благодеяние, являемое ближнему, Христос Бог вменяет Себе: «Как вы сделали это одному из сих братьев Моих меньших, то сделали Мне»(Мф. 25:40), – так и обида, причиняемая ближнему, Самого Христа касается: «Савл, Савл! Что ты гонишь Меня?»-говорит Христос (Деян.9:4). Савл Церкви Христовой и верным Его делал зло, но Христос Себе приписывает это зло: «Савл, Савл! Что ты гонишь Меня»?»Ибо обида самого отца касается, если сына обижают, и господин обидой себе считает, если рабу его причиняют зло. Бог же есть Отец и Господь всех: следовательно, обида причиняемая людям, как рабам Его, и Самого Его, как Господа и Отца, касается. Сколь же это страшно, любой может видеть. 2) Бог, Преблагой Промыслитель и Отец, всякое добро делает, пищу и одежду всем подает. Следовательно, кто человеку обиду делает, тот противится Богу благодетельствующему: ибо что Бог подает, то он отнимает; что Бог создает, то обижающий разоряет. Бог благодеянием созидает, а он злодеянием разоряет. «Кто не собирает со Мною, тот расточает», – говорит Христос (Мф. 12:30). 3) Сатана, как дух злобы и неприязни, всячески ищет, как всем причинить зло, и причиняет. Итак, кто озлобление и утеснение ближнему делает, тот одного с сатаной духа, одинаково с ним мыслит, единое согласие имеет с ним. Ибо обида умышленная не может быть иначе, как от злобного духа, ядом древнего того змия напоенная. Сколь же бесстыдное и пагубное дело – с дьяволом на разумное создание Божие, на человека, созданного по подобию Божиему, и на свое сродное естество обидой восставать! Диавол и ангелы его злые все на человека ополчаются, и зло сотворить хотят, а не друг на друга вооружаются, ибо сатана на сатану не восстает. Но человек ослепленный подобного себе человека гонит. Так-то заразил сердце наше и ослепил ум наш человекоубийца тот древний, чего довольно оплакать не можем. 4) Божий закон, который велит ближнего любить, а не ненавидеть, благодеяние, а не злодеяние ему оказывать, обидой ближнего разоряется, и Законодатель бесчестится и презирается. 5) За обиду ближнего и временной, и вечной казнью Бог грозит, как о том в книгах святых пророков и в Новом Завете читаем.
• 123. Беззаконное дело – всякого человека обижать ради вышеуказанных причин, но бедного – еще беззаконнее. Худо у богатого что отнимать, но у убогого – еще хуже. Худо всякому причинять зло, но терпящему зло – хуже. Худо всякого опечаливать, но печального – еще хуже. Худо всякого уязвлять, но уязвленного – и того хуже. Ибо убогий помилования, печальный утешения, уязвленный врачевания требует. А кто их озлобляет, тот и последнее, что имеют, у них отнимает, и так в последнюю беду приводит, жизнь сокращает и истребляет. Ибо обижающий бедного делает подобно тому, который утопающего в воде более в воду погружает, и так беду к беде, печаль к печали, язвы к язвам прибавляет, а это не только беззаконное, но и бесчеловечное дело, и признак человека, нравом в свирепого зверя преобразившегося.
• 124. Такое бесчеловечное беззаконие делают прежде всего: 1) Судьи неправедные, которые или за плату, или по дружбе, или по лицеприятию суды производят и не только не отирают слез у претерпевших насилие и обиженных, но их и обвиняют, а насиловавших оправдывают, и так двоякое зло совершают: обидчиков к большему своеволию, а обиженных в последнюю бедность приводят. 2) Сильные и высокие люди, которые не страшась ни гражданского суда, ни Божия, насильно или коварно отнимают у вдов, сирот, убогих и прочих, не имеющих заступников, людей, землю, рощи, крестьян и прочее какое-нибудь добро, от чего они себе пищу получают, и так их последнего пропитания лишают. 3) Богачи и прочие, которые или недоплачивают, или совсем не дают должной платы наемникам. Ибо убоги и бедны все те, которые нанимаются работать и дневными трудами дневную пищу достают. 4) Лихоимцы, или процентщики, которые убогим дают деньги взаймы и от них с лихвою получают. И чем большую лихву, или процент, с убогих должников своих берут, тем большее бесчеловечие делают. 5) Военачальники и прочие власти, которые подчиненным своим определенного жалованья не дают, или дают, но не сполна, ибо так их лишают нужного к пропитанию и из бедных беднейшими делают. 6) Помещики, которые на крестьян излишние оброки налагают, и так последнее с них дерут, и оставляют их без нужного пропитания, или несносными работами их обременяют и этим не допускают их искать себе потребного для жизни. 7) К обиде убогих причислиться должно похищение с пожара, а особенно, когда что похищается у таких, которые и прежде пожара убоги были. И это бесчеловечие люто и несносно, ибо так беда к беде и болезнь к болезни прибавляется. Из этих пунктов и о прочем, подобном сему, понять можно, что такое обида убогих.
• 125. Являющие такое бесчеловечие ближним своим, хотя устами и исповедуют Бога, но сердцем не признают Его или в Промысел Его не веруют и наказания за беззакония свои не чают, как о них Святой Дух, глубину сердца их испытующий, через Псаломника объявляет: «Вдову и сироту умертвили, и пришельца убили, и сказали: «Не увидит Господь и не узнает Бог Иаковлев». Но обличает безумие, там же, через того же Псаломника: «образумьтесь же, безумные в народе, и глупые, наконец, поймите! Насадивший ухо не слышит ли? Или Создавший око, не видит ли? Наставляющий народы не обличит ли, Тот, Кто научает человека разумению» (Пс. 93:6-10)?
• 126. Обида убогих есть грех весьма тяжкий и на небо вопиющий, как можно из Святого Писания видеть и сам разум то показывает. «Ни вдове, ни сиротене делайте зла; если жесделаете им зло, и, восстенав, возопиют ко Мне, слухом услышу голос их, и разгневаюсь яростью, и убью вас мечом, и будут жены ваши вдовами, и дети ваши сиротами» (Вих. 22:22-24). И опять проклятьем поражает таких: «Проклят, кто превратно судит пришельца, сироту и вдову; и все люди скажут: «Да будет” (Повт. 27:19). И опять с проклятьем грозит казнью показывающим такое бесчеловечие: сотворите суд и правду, и избавьте… угнетенного от рук обижающего и пришельца и сироту, и вдовицу не оскорбляйте, не угнетайте беззаконно, и крови неповинной не проливайте на месте сем. Если же не послушаете слов этих, Сам Собою клянусь, говорит Господь, что пустыней будет дом сей» (Єр. 22:3,5). И опять через пророка Амоса: «За то, что вы бьете убогих и берете от них подарки…, вы построите украшенные дома…, но не вселитесь в них; насадите прекрасные виноградники,… не будете пить вина из них. Ибо Я узнал многое нечестие ваше и… тяжкие грехи ваши: вы попираете праведного, принимая дары, и извращаете в суде дела бедных» (Ам. 5:11-12). И Псаломник, Духом Святым движимый, жалуется к Богу и вопиет на такое бесчеловечие беззаконников: «Восстань, Судия земли, воздай воздаяние гордым! Доколе грешники, Господи, доколе грешники будут хвалиться? Будут произносить и говорить неправду, будут говорить все, совершающие беззаконие? Народ Твой, Господи, они унизили и наследие Твое обидели; вдову и сироту умертвили и пришельца убили, и сказали: «Не увидит Господь, и не узнает Бог Иаковлев». И прибавляет в конце: «И воздаст им Господь за беззаконие их и по лукавству их погубит их Господь Бог» (Пс. 93:2-7,23). А святой апостол возвещает им плач и рыдание из-за лютых скорбей, грядущих на них, говоря: «Послушайте вы, богатые: плачьте и рыдайте о бедствиях ваших, находящих на вас. Богатство ваше сгнило, и одежды ваши изъедены молью. Золото ваше и серебро изоржавело, и ржавчина их будет свидетельством против вас и съест плоть вашу, как огонь: вы собрали себе сокровище на последние дни. Вот плата, удержанная вами у работников, пожавших поля ваши, вопиет, и вопли жнецов дошли до слуха Господа Саваофа» (Як. 5:1-4). Отсюда видим страшные Божии казни, бываемые за обиду вдов, сирот и убогих. Видим дома и города, то мечом и огнем поедаемые, то землею пожираемые. Видим, что питающиеся слезами убогих и сирот истребляются от земли живых, и нисходят в ад воспринять по делам рук своих. Ибо «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7): насколько Он Милостив, настолько и Праведен и является Мстителем ругателям ожесточенным; и чем грозит грешникам, то самим делом познает на себе нераскаянный беззаконник; и если в этом веке не познает, то в будущем не избежит страшного Божия Суда. Ибо Бог, хотя и всех Отец, однако более всего называется «Отцом сирых и Судией вдовиц» (Пс. 67:6). «И сироту, и вдову принимает» (Пс. 145:9). Богатый богатому, сильный сильному, славный славному, вельможа вельможе помогает, а нищий, сирый, вдова – всеми оставляется, нигде помощи найти от человека не может. Поэтому один Бог им Помощник и готовый Покровитель. “Тебе, Господи, «предоставлен… нищий, сироте Ты будь Помощник», – вопиет о них Псаломник к Богу (Пс. 9:35). Этот Нелицеприятный Судия рассудит тяжбу их (см. Пс. 34:23). Он, как Отец Милосердный и Сострадательный, вступится за них. Он услышит воздыхания убогих. Он отрет горькие слезы их. Он сотворит суд нищим и месть убогим. Поэтому разумейте это, питающиеся слезами убогих, обижающие вдов и сирот, превратно судящие пришельца, и сироту, и вдову, создающие и расширяющие дома от имения нищих. Разумейте, что слезы их не напрасно падают, но, как кровь Авеля, вопиют от земли на небо, и вопли их в уши Господа Саваофа входят. Разумейте, что Бог всем равно блага Свои подает, как Щедрый Отец. Вся тварь повелением Божиим одинаково всем служит: богатому и нищему, сильному и немощному, славному и безродному, вельможе и простому, благородному и худородному, рабу и господину его. Солнце, луна и звезды всем одинаково служат светом своим. Облака всех одинаково орошают. Воздух всех одинаково жизнь сохраняет. Земля всем одинаково плоды подает. Вода всех одинаково поит. Огонь всех одинаково согревает. Скоты, волы, овцы, кони всем одинаково служат. Ибо Бог так устроил, дабы все люди, имея услужение от твари, Божией благостью насыщались, и Бога-Благотворителя благодарили. Но вы, обнажая убогих, ту благодать Божию от них отнимаете; что Бог дает для всех, то вы себе одним стараетесь присвоить. Бог, будучи богат в благости, обогащает, а вы обнажаете. Бог утешает, а вы опечаливаете. Бог оживляет, а вы умерщвляете. Итак, разумейте это! А если ныне не разумеете, то будет время, когда золото, серебро, вотчины, села, виноградники, кони, кареты, богатые трапезы, дорогие вина, рабы и рабыни, шелковые и виссонные одежды и всю свою славу и великолепие, от имения бедных собранное, и нехотя оставите, и неожиданно увидите слезы, пролитые и павшие перед Страшным и Праведным Судией, и, увидев, затревожитесь и ужаснетесь. Тогда уразумеете, что есть Бог и Промысел Его, и суд Его, что «Бог отмщений Господь» (Пс. 93:1). Когда слезы бедных, из-за вас пролитые, Он вам покажет и за последнюю их каплю ответа у вас потребует, тогда увидите, что те, которых вы ныне обижаете, насилуете, обнажаете и хуже самих псов ваших, любезной вашей охоты, считаете, – явятся в сынах Божиих; и от тех, которых вы считали недостойными крупиц, падающих от трапезы вашей, – от тех с великим воздыханием пожелаете капли воды прохладить язык свой, сожигаемый геенским пламенем, но не получите того.
• 127. Те, которые слезами омывают лица свои, которые воздыхают отягчаемые, которые ищут помощи и не находят, трудятся и не насыщаются плодами трудов своих, да внимают утешению апостола Иакова: «Будьте долготерпеливы, братия мои, до пришествия Господня. Вот, земледелец ждет драгоценного плода от земли и для него терпит долго, пока получит дождь ранний и поздний. Долготерпите и вы, укрепите сердца ваши, потому что пришествие Господне приближается. Не сетуйте, братия, друг на друга, чтобы не быть осужденными: вот, Судия стоит у дверей. В пример злострадания и долготерпения возьмите, братия мои, пророков, которые говорили именем Господним. Вот, мы ублажаем тех, которые терпели. Вы слышали о терпении Иова и видели конец оного от Господа, ибо Господь Многомилостив и Щедр»(Як. 5:7-11). «Праведно пред Богом, – говорит апостол Павел, – оскорбляющим вас воздать скорбью, а вам, оскорбляемым, отрадою вместе с нами, в явление Господа Иисуса с неба, с Ангелами силы Его, в пламенеющем огне совершающего отмщение не познавшим Бога и не покоряющимся благовествованию Господа нашего Иисуса Христа, которые подвергнутся наказанию, вечной погибели, от лица Господа и от славы могущества Его, когда Он приидет прославиться во святых Своих и явиться дивным в день оный во всех веровавших»(2Сол. 1:6-10).

Глава 11: О славолюбии и честолюбии

«Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от единого Бога, не ищете?»– говорит Христос (Ін. 5:44).

• 128. Славолюбие и честолюбие происходит от гордости, которой свойственно любить почтение, похвалу, поклонение и прославление. Корень же и начало его есть тот лестный и ядовитый совет древнего змия, который прародителям нашим так говорил: «будете как боги»(Бут. 3:5). Тот же коварный враг и ныне страстной нашей плоти, как Еве, в уши шепчет, дабы искала владычества, господства, почитания и славы суетной.
• 129. Славолюбие есть знамение сердца, неверием недугующего, как Христос этому явно учит: «Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу?»Поскольку: 1) Кто славы своей в этом мире ищет, тот не отдает Богу славы, но себя, как идола, вместо Бога поставляет, и то, что одному Богу должно воздавать, себе привлекает. Ибо одному Богу «подобает всякая слава, честь и поклонение». 2) Кто славы суетной ищет, тот о будущей вечной славе не заботится, ибо невозможно одновременно искать временную и вечную славу. Не заботится по той только причине, что оком веры, которой ее можно видеть, величия и превосходного изящества ее не видит; ибо, если бы видел ее, непременно бы искал ее всеми силами. Воин, усматривая славу, которая должна произойти от победы, храбро сражается против врага Отечества. Так и тот, кто верой предусматривает будущую славу, которую верные Христовы воины в будущем веке получат, сражается против врагов, мира и греха, и о суетной этой славе не заботится, и за мусор считает ее: ибо она препятствием бывает к получению той истинной славы.
• 130. Как страсть сребролюбия и лихоимства, как выше сказано, так и страсть славолюбия ненасытна. Ибо как сребролюбец чем более растет у него серебро, тем более жаждет его, так и славолюбец: чем выше восходит в честь, тем выше еще подняться желает. Истинаэта известна и явна и не требует доказательства: повседневные того примеры перед глазами являются. Посему в историях видим, что многие язычники, не удовлетворяясь высоким титулом царским, желали и повелевали себя называть богами. А иные, не довольствуясь пределами своего владения, других себе покоряли, и так свою славу расширять старались. О, если бы язва эта в христианских пределах не имела места!
• 131. Славолюбие причиной многих зол бывает. 1) Оно учит льстить, сообразовываться высшим, и нравам их следовать, хотя бы они и развращенными были, пороки добродетелями и добродетели пороками бесстыдно называть, льстить, лгать, лукавить, чтобы так в любовь и милость к ним вкрасться и таким образом честь желаемую получить. 2) Оно учит клеветать на ближнего, добрых злыми, а злых добрыми называть, чтобы так угодить тому, у кого ищут мнимой милости. Словом, из человека псом ласкательным делает, и что бы ни захотел мнимый его благодетель, на которого надеется, все делать готовым себе выказывает. 3) Оно учит лихоимству. Ибо, чтобы честь получить, надо щедро наполнить руки ходатаев, многих  одаривать, угощать. Но, чтобы на все это достаток был, понуждается славолюбец устремляться на неправду и хищение. 4) Славолюбие учит проливать неповинную человеческую кровь. Так замыслил Авессалом на кроткого и неповинного Давида, Царя Израиля, обнажить меч и сын беззаконный – праведного отца своего умертвить, чтобы царством Израилевым завладеть. Ни высокая монаршая честь, ни неудобность начинаемого дела, ни страх опасности, ни тот долг, которым подданные своим Государям обязаны, ни родная отеческая кровь, от которой родился, ни та любовь, которой от отца своего более прочих братьев почтен был, ни кротость и неповинность святого и благочестивого Царя от беззаконного и пагубного намерения отвратить его не могли. Но одно славолюбие все это превозмогло и убедило беззаконного сына гоняться за благочестивым отцом и Государем своим (см. 2Цар.15и пр.). Так учинил славолюбивый и беззаконный Ирод: всех детей, от двух лет и ниже, в Вифлееме и во всех пределах его избил, как святое Евангелие свидетельствует (см. Мф. 2:16). Убить младенцев замыслил, чтобы так с младенцами и родившегося Младенца Христа, Царя Иудейского, хитрый лис смог бы убить и так не потерял бы царской чести. То же славолюбие и ныне много неповинной крови проливает; и самих помазанников Божиих касаться не устрашается; и их то ядом растворенным умерщвляет или сокращает жизнь их, то мечом окровавливает порфиру и престол их, и так Отечество без главного правителя остается, отчего всякое нестроение и замешательство происходит в обществе. 5) Славолюбие и по получении чести не успокаивается. И тогда многие беды производит. Ибо по чести (так оно любителей своих учит) надо иметь приличный убор. Надо расширять и украшать покои. Надо собирать богатые столы. Надо немалое число иметь слуг в убранстве. Надо для проезда иметь богатых коней и кареты, для увеселения – собачью охоту. Надо самому и семье своей золотом и серебром украшенные иметь одежды. Надо для забавы поиграть в карты. Надо и прочие утехи или даже прихоти производить. Но на все это требуется немалая сумма, которую следует собрать не откуда-нибудь, как от подчиненных; следует нарушить присягу, которую принес перед Сердцеведцем Богом и святым Его Евангелием; следует попирать правду, которую с клятвою обещался хранить; следует причинять насилие убогим, налагать на крестьян, если имеются, излишние сборы или работами излишними отягощать. Итак, сколь люто славолюбие, хотя люди, особенно нынешнего века, злом его не считают! Зло – лихоимство, как сказано; но большее зло – славолюбие, ибо где славолюбие, там гнездится и лихоимство; ибо славолюбие и лихоимству учит, как видно из вышесказанного.
• 132. Славолюбие и честолюбие и самих тех, которыми обладает, в бедственные случаи приводит. Прародители наши, возжелав божеской чести, лишились и того, что имели и «сравнялись с несмысленными скотами и уподобились им» (Пс. 48:13). Захотел Авессалом царской чести так, что и хотел убить отца и Государя своего, но вместо чести погибель себе нашел, и тот, который хотел сидеть на царском престоле, «запутался волосами… в ветвяхдерева, повис между небом и землею»(2Сам. 18:9). Тот же суд и ныне постигает славолюбцев и похитителей чести, которые хотя и получают желаемое – то ходатайством своих заступников, то посредством мзды, то представлением наследного благородства, – однако не на пользу себе достают это, но на погибель, не временную, а непременно вечную. Поскольку эти верные слуги Отечества скоро в верности своей показывают себя, когда в чести находясь, не Божией чести и славы, чему честь служить должна, а своей ищут корысти; не ближним, но своим страстям служат; не созидают, а более разоряют братию свою. Истина эта всем явна и не требует слова к доказательству. Ибо самое дело доказывает то, когда на беззаконное мздоимство и лихоимство везде жалобы слышатся, везде слезы бедных, не имеющих заступников и не могущих нигде найти удовлетворения, проливаются. Ибо что успеет нищий, вступая в суд с богатым, что – простой с благородным, если в суде верные эти Отечества сыны и слуги заседают? Совсем ничего! Отойдут, как приходят, с теми же слезами, даже с более горькими. Поэтому принуждены бывают всякую обиду и насилие терпеть, нежели напрасно и на большую свою беду искать защиты, и уже не к человеку, но к Богу Судии прибегать и вопить. Эти же слезы и вопли ходатайствуют не что иное, как Божий гнев и вечную погибель тем, которые по должности своей не отирают их.
• 133. Сан или честь для христианина должна быть не что иное, как иго, Богом наложенное, которое должен носить во славу Божию и для пользы братии своей. Он, в чести находясь, должен, как присягою обязался, обществу служить, неправду искоренять, обиженных защищать, нахальных и своевольных дерзость удерживать, образом добрых дел для подчиненных быть, и прочее. Если кто позван и по этой причине в честь восходит, тот пороку славолюбия не подлежит; но такой и искать не будет чести, а его сама честь искать будет. Он избегает чести, но за ним честь гоняется. Такой-то и достоин чести, как все мудрые люди считают и утверждают. Напротив, недостоин чести тот, кто ищет чести. Ибо для чего кто чести добивается, то и делать будет, получив честь. Но едва ли кто желает чести для поднятия трудов на общую пользу, а не для своей временной корысти? Скоро такие искатели, получив желаемое, показывают себя не иначе, как плевелы, между пшеницей посеянные, как сказано.
• 134. Но, чтобы от этого порока избавиться, должно помнить: 1) что одинаково славные и безродные, господа и рабы, почтенные и простые умирают и предаются земле. Никто с собой славы этой не уносит, но все мирское миру остается. 2) Что «строг суд над начальствующими. Ибо меньший заслуживает помилования, сильные же сильно истязаны будут», – говорит Соломон (Прем. 6:5-6). 3) Что нет большей чести и славы, как быть истинным христианином, а этого достоинства славолюбие лишает, по слову Христову: «Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от единого Бога, не ищете»(Ін. 5:44)?

Заключение этой статьи

1. Об удалении от злых

«Завещеваем же вам, братия, именем Господа нашего Иисуса Христа, удаляться от всякого брата, поступающего бесчинно, а не по преданию, которое приняли от нас» (2Сол. 3:6).

«Худые сообщества развращают добрые нравы» (1Кор. 15:33).

• 135. Ничто так не вредит человеку, особенно юному, как злая компания. Ибо, как обхождение с добрыми – это такая школа, в которой без книг обучается человек философии христианской, то есть честной жизни, так обращение со злыми бывает причиной крайнего развращения. Хотя бы и природы доброй был кто и хорошо воспитан, но если с развращенными находиться будет, трудно и почти невозможно тому не развратиться. Ибо злоба так, как смола, прилипчива и незаметно в добрые нравы входит и заражает их. Сказывают, что здоровые глаза, когда смотрят на больные, сами вред принимают, а им никакой не приносят пользы. Так и добрый, живя со злыми, сам портится, а их не исправляет. «Как больные глаза, – говорит святой Иоанн Златоуст, – наносят вред здоровым, и как проказу имеющий заражает чистого, так обращение со злыми портит и развращает добрых людей. И таковых не только избегать, но и отсекать повелевает Христос, говоря: «Если же правый глаз твой соблазняет тебя, вырви его и брось от себя»(Мф. 5:29)» (Беседа на псалом 4). Итак, рассуждай, христианин, с кем хочешь иметь общение; и, пока не познаешь совершенно, ни к кому не прилепляйся, чтобы не впасть в пропасть погибели. Лучше со зверями жить, нежели со злыми людьми. «Злые люди, – говорит тот же свт. Иоанн Златоуст, – более вредят, нежели ядовитые змеи: ибо эти откровенно яд свой наносят, а те каждый день тайно и нечувствительно заражают» (В той же беседе).
• 136. Горе юным детям, которые имеют развращенных родителей! Куда им от таких родителей удалиться, когда вынуждены с ними в одних покоях жить, за одной трапезой сидеть, слова, дела и все поступки их наблюдать? Ибо юность, так как сама по себе ко всякому злу склонна, требует прилежного наблюдения, доброго воспитания и наставления, а вместо того встречает ее великое зло – ядовитый соблазн родительских нравов. Ибо нравы родительские для юных детей, как правила, взирая на которые, они следуют им; и что в них примечают, к тому и сами привыкают. Отсюда бывает, что дети злых родителей злее их бывают, а внучата и еще более злыми, и так растет зло, пока судом Божиим не пресечется. Ибо соблазн не иначе, как пожар усилившийся, далее и далее простирается и поедает одушевленные храмины. Горе юным детям от этого соблазна. Но сугубое горе родителям, которые, вместо полезного учения, злым примером, как ядом, юные сердца заражают! «Горе тому человеку, через которого соблазн приходит– говорит Христос. – Тому лучше было бы, если бы повесили ему мельничный жернов на шею и потопили его во глубине морской»(Мф. 18:6-7). «Родители, – говорит святой Иоанн Златоуст, – которые пренебрегают христианским воспитанием детей, беззаконнее детоубийц. Ибо детоубийцы тело с душой разлучают, а они и душу, и тело в геенну огненную ввергают. Той смерти, по естественному закону, никак избежать невозможно; а этой возможно бы было, если бы родителей нерадение не было ее причиной. К тому же смерть телесную воскресение тотчас упразднит; душевной же погибели никто не может возместить» (Беседа против хулителей жития монашеского, гл. 3.) Если, как святой отец учит, те родители, которые детей по-христиански не наставляют, хуже детоубийц, то что же о тех родителях сказать, которые не только не наставляют, но и развращают нравами своими! А что о родителях здесь говорится, то должно разуметь и о тех, кто отеческое звание на себе имеют, как-то: учители, пастыри, начальники и прочие.

2. О гневе Божием против греха

«О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:4-6).

• 137. Гнев Божий против греха через казни, на грешников Богом посылаемые, показывается. Ибо если Бог и Благ так, что «никто не благ, как только один Бог», по свидетельству Христову (Мф. 19:17), однако, насколько Благ, настолько и Праведен. И правда Его требует того, чтобы грешник, как преступник святого и неизменного Его закона, казнен был. А то, что грешник не тотчас после совершения греха или не во время самого действия греха казнится, должно приписать благости Божией, которая терпит грешника, и так на покаяние его ожидает, как говорит апостол грешнику: «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию?»
• 138. Читаем в Святом Писании, что различные казни Бог на грешников посылает. Ангелов согрешивших с небес сверг. Об этом говорит Христос: «Я видел сатану, спадшего с неба, как молнию»(Лк. 10:18); и апостол Петр говорит: «Ангелов согрешивших не пощадил, но, связав узами адского мрака, предал блюсти на суд для наказания»(2Пет. 2:4). Прародители наши Адам и Ева из рая за ослушание изгнаны, и всякому бедствию подвержены, а с ними и мы. За грехи первый мир, за исключением Ноя, «правды проповедника», ужасным потопом погублен (Бут. 7; 2Пет. 2:5). Содом и Гоморра с окрестными городами за мерзкую нечистоту огнем пожжены (Бут. 19; 2Пет. 2:6). Гордый и ожесточенный фараон со всем воинством своим в Чермном море потоплен (см. Вих. 14). Дафана и Авирона, восставших на Моисея и Аарона, с единомышленниками их в пустыне живыми земля поглотила (см. Чис. 16). «Разверзлась земля, и поглотила Дафана, и покрыла скопище Авирона» (Пс. 105:17). Прочие люди Израиля там же за различные беззакония различным образом поражены гневом Божиим: иные огнем, иные ядовитыми змеями, иные мечом иноплеменническим, иные другим образом, как читаем о том в книгах Моисеевых, пророческих и в 10-й главе Первого послания к коринфянам. Когда пришли в землю обетованную, сколько раз в рабство иноплеменникам преданы, сколько – в плен отведены и иначе казнены были – книги Ветхого Завета свидетельствуют. Всему тому грехи их и беззакония причиной были, как свидетельствуют о том же святые те книги. По пришествии Христовом в мир также видим казни Божии, на грешников посланные. Читаем, что Анания с Сапфирою, женой своей, за ложь, за то, что солгали Святому Духу, неожиданно поражены смертью (Деян.5:1–10). Ирода внезапно «поразил Ангел Господень… за то, что он не воздал славы Богу; и он, быв изъеден червями, умер» (Деян.12:23). Город Иерусалим, избивший пророков, и камнями побивший посланных к нему, и Кровью Христа, Сына Божия, обагренный, совсем разорен, и чада его, то есть жители, острием меча разбиты, как о том  Сам Христос с плачем пророчествовал: «Придут на тебя, Иерусалим, дни, когда враги твои обложат тебя окопами и окружат тебя, и стеснят тебя отовсюду, и разорят тебя, и побьют детей твоих в тебе» (Лк. 19:43-44). Но что в книгах читаем, то и в наши времена видим. Те же страшные Божии суды и ныне примечаем; тот же праведный Его гнев и ныне на грешниках нераскаянных является. Видим и слышим страшные брани и ужасные и плача достойные кровопролития; столько тысяч падающих на брани, столько остающихся вдов, сирот, плачущих отцов и матерей, столько городов, разоряемых от иноплеменнического оружия, от моровой язвы, от голода, землетрясения и огня, сколько внезапно забирается беззаконников и уводится от этого света. Все это следы праведного Божия суда и гнева, который беззаконников нераскаянных, как огонь, поедает. Что с теми случилось по праведному Божию суду, того надо ожидать и прочим нераскаянным грешникам. Читаем в благовестии святого евангелиста Луки, что когда некоторые пришли ко Христу и поведали Ему о галилеянах, «которых кровь Пилат смешал с жертвами их, отвечал Христос и сказал: Думаете ли вы, что эти галилеяне были грешнее всех галилеян, что так пострадали? Нет, говорю вам, но, если не покаетесь, все так же погибнете» (Лк. 13:1-3). Из этих слов Христовых можно заключить, что и прочим грешникам нераскаянным надо ожидать такой же погибели, какую на других видят. «Уже и секира при корне деревьев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). По тем казням, которые были и бывают, заключаем и о будущих, и по временным – о вечных примечаем. Будет грешникам ожесточенным вечная казнь, будет геенна огненная, будет ад, тьма кромешная, скрежет зубов; будут отринуты от лица Божия и царствия Его беззаконники. «Не обманывайтесь: ни блудники, ни идолослужители, ни прелюбодеи, ни малакии, ни мужеложники, ни воры, ни лихоимцы, ни пьяницы, ни злоречивые, ни хищники царства Божия не наследуют», – написал святой апостол (1Кор. 6:9-10). Христос возвестит в день праведного Своего Суда грешникам: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его» (Мф. 25:41). «Боязливых же, и неверных, и скверных, и убийц, и любодеев и чародеев, и идолослужителей и всех лжецов участь в озере, горящем огнем и серою. Это смерть вторая», – опять говорит Христос (Об. 21:8). То же читаем и в прочих местах Святого Писания.
• 139. Божие слова и угрозы, христианин, не суетны и не пусты, но истинны и достоверны: что сказал, то непременно так и есть, как сказано, и что предсказал, то непременно и будет. Предсказал прародителям нашим смерть, которая должна произойти от запрещенного древа, – и последовала смерть преступившим заповедь Его. Предсказал праведному Ною всемирный потоп на беззаконников – и был потоп. Предсказал ожесточенному фараону погибель – и погиб фараон. Предсказал израильтянам пленение – и были пленены. Предсказал разорение и опустошение Иерусалима – и сбылось то. Объявил в Писании Своем, что будет вечная мука беззаконникам – непременно будет она, познают на себе вечный гнев праведного суда Божия, будут пить эту чашу горести, но никогда не выпьют. Итак, да убоимся, христианин, суда Божия и праведного Его гнева, и покаемся – да не впадем в руки Бога живого. Ибо «страшно впасть в руки Бога живого»(Євр. 10:31). Кто не верит словам Божиим, тот на себе дело праведного Божия суда узнает. «Бог поругаем не бывает. Что посеет человек, то и пожнет», – говорит апостол (Гал. 6:7). «День Господень так придет, как тать ночью. Ибо, когда будут говорить: «Мир и безопасность», – тогда внезапно постигнет их пагуба, подобно как мука родами постигает имеющую во чреве, и не избегнут»(1Сол. 5:2-3).

 

* * *

Источник: Святитель Тихон Задонский, “Полное собрание творений. Том 3”. Издательство сестричества во имя Святителя Игнатия Ставропольского, 2009 г. Об истинном христианстве, Книга 1, 5-856 с.