Дух, душа і тіло

Передмова

Кілька десятиліть нашого століття Руська Церква жила під пресом найжорстокіших гонінь. Одним із багатьох аспектів цих гонінь був терор морально-інтелектуальний. Монополізувавши всі гілки культури, атеїстична влада проголосила ім’ям науки, що Бога немає. Скількох маловірних ці нав’язливі декларації зробили ще більш маловірними! Але й тверді у вірі, але малознаючі (а великі знання завжди були й завжди будуть долею меншини) не знали, що заперечити, коли остаточний вирок релігії їм приносили з безбожного світу їхні власні діти чи онуки. Тут, безсумнівно, одна з головних причин припинення спадкоємності віри в більшості руських сімей.

Особливу увагу гонителі приділяли тому, щоб змусити Церкву мовчати перед обличчям найзапекліших і найбезсоромніших на неї нападів. Знаменита сталінська Конституція під “свободою совісті” розуміла “свободу відправлення релігійного культу і антирелігійної пропаганди”, очевидним чином (про що багаторазово заявляли різні “офіційні особи”) відмовляючи Церкві в праві “релігійної пропаганди”. Умовою “тихого і безтурботного життя” для священика і для всякого християнина була відмова від проповіді. У багатьох церквах проповідь узагалі перестала звучати, в інших – обмежувалася “євангельськими темами”, часто в акцентовано археологічному висвітленні. Апологетика (захист віри від безбожництва) опинилася під цілковитою забороною, і навіть у духовних семінаріях та академіях, коли вони відродилися після чвертьстолітньої перерви, курс із такою назвою був відсутній.

Книжка, яка перед вами, є праця з апологетики. Її автор Архієпископ Лука (Войно-Ясенецький), був чудовим лікарем, і міг би до кінця життя з абсолютно чистою совістю нести це служіння стражденному людству. Але він відчув покликання до ще більш високого служіння, і в найстрашніші для Церкви роки він приймає священство, а незабаром і єпископський сан. Після недовгого перебування на кафедрах, що змінювалися з чужої волі, – довгі роки ув’язнення. Потім настали роки крихкого і двозначного “сталінського конкордату”, коли під впливом воєнних подій відбулося, в досить вузьких рамках, відродження церковного життя. У переважної більшості священиків, які повернулися з в’язниць і таборів, було одне почуття: “ну ось, тепер ми можемо служити”, владика Лука хотів не тільки служити, а й боротися за душі тих, хто був далекий від Церкви. Так виникла ця книга, один із чудових творів церковного “самвидаву”, який, до речі, сказати, існував і в найнебезпечніші роки, коли і близько не було інтелігентського літературного самвидаву, не кажучи вже про політичний.

У своїй книзі архієпископ Лука розглядає теорію вищої нервової діяльності академіка І. Павлова, яку в СРСР оголосили вищим досягненням матеріалізму, і показує, що єдине філософське вчення, яке дає змогу включити до себе павловську теорію, – це найбільш антиматеріалістичне з усього, що дала філософія в нашому столітті, вчення А. Бергсона. Коли з такою апологетичною теорією виступає лауреат Сталінської премії з медицини, вона набагато вагоміша, ніж якби її став розвивати хоча б і великий богослов, але менш досвідчений у природничих науках.

Оцінюючи книгу приснопам’ятного Владики Луки, ми повинні завжди пам’ятати про цілі, які ставив собі автор. Книжка ця не є трактатом із догматичного богослов’я чи антропології. Скажімо, розрізнення духу і душі тут зовсім не є метафізичним твердженням. І самі ці поняття у викладі високопреосвященного автора великою мірою динамічні: визнаючи вплив тілесного боку людини на духовний, автор бачить і зворотний вплив духу на тіло, і “духом” називає сферу, де переважає і володарює духовний бік, а “душею” – ту сферу, де духовне пов’язане з тілесним найтіснішим чином і залежить від нього.

Чудова книга людини, яка все життя служила Богу і захищала віру і Церкву справою, словом і писанням, буде і надалі допомагати багатьом і багатьом у здобутті віри, радості в Господі і в подоланні “антирелігійних забобонів”.

Протоієрей Валентин Асмус

Про життя архієпископа Луки.

АРХІЄПИСКОП ЛУКА, в миру Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, народився в Керчі 27 квітня 1877 року в сім’ї аптекаря. Батько його був католиком, мати – православною. За законами Російської Імперії діти в подібних сім’ях повинні були виховуватися в православній вірі. Він був третім із п’ятьох дітей.

У Києві, куди сім’я переїхала згодом, Валентин закінчив гімназію і художню школу. Збирався вступати до Петербурзької Академії мистецтв, але після роздумів про вибір життєвого шляху вирішив, що зобов’язаний займатися тільки тим, що “корисно для страждаючих людей”, і обрав замість живопису медицину. Однак на медичному факультеті Київського Університету св. Володимира всі вакансії були зайняті, і Валентин вступає на юридичний факультет. На якийсь час потяг до живопису знову бере гору, він їде до Мюнхена і вступає до приватної школи професора Кнірра, але за три тижні, засумувавши за домівкою, повертається до Києва, де продовжує заняття малюванням і живописом. Нарешті Валентин здійснює своє палке бажання “бути корисним для селян, так погано забезпечених медичною допомогою”, і вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира. Він навчається блискуче. “На третьому курсі, – пише він у “Мемуарах”, – сталася цікава еволюція моїх здібностей: уміння вельми тонко малювати і любов до форми перейшли в любов до анатомії…”

1903 року Валентин Феліксович закінчив університет. Незважаючи на вмовляння друзів зайнятися наукою, він оголосив про своє бажання все життя бути “мужицьким”, земським лікарем, допомагати бідним людям. Почалася російсько-японська війна. Валентину Феліксовичу запропонували службу в загоні Червоного Хреста на Далекому Сході. Там він завідував відділенням хірургії в госпіталі Київського Червоного Хреста Чити, де він познайомився з сестрою милосердя Ганною Ланською і повінчався з нею. У Читі молоде подружжя прожило недовго.

З 1905 року по 1917-й В. Ф. Войно-Ясенецький працює в міських і сільських лікарнях Симбірської, Курської та Саратовської губерній, а також на Україні та в Переславлі-Залеському. У 1908 році він приїжджає до Москви і стає екстерном хірургічної клініки професора П. І. Дьяконова.

У 1916 році В. Ф. Войно-Ясенецький захистив докторську дисертацію “Регіональна анестезія”, про яку його опонент, відомий хірург Мартинов сказав:

“Ми звикли до того, що докторські дисертації зазвичай пишуть на задану тему, з метою отримання вищих призначень на службі, і наукова цінність їх невелика. Але коли я читав Вашу книгу, то отримав враження співу птаха, який не може не співати, і високо оцінив її”. Варшавський університет нагородив Валентина Феліксовича премією імені Хойнацького за найкращий твір, що прокладає нові шляхи в медицині.

З 1917 року до 1923-го він працює хірургом у Ново-Міській лікарні Ташкента, викладає в медичній школі, перетвореній потім на медичний факультет.

1919 року від туберкульозу помирає дружина Валентина Феліксовича, залишивши чотирьох дітей: Михайла, Олену, Олексія і Валентина.

Восени 1920 року В. Ф. Войно-Ясенецького запрошують очолити кафедру оперативної хірургії і топографічної анатомії Державного Туркестанського університету, що відкрився в Ташкенті. У цей час він бере активну участь і в церковному житті, відвідує засідання ташкентського церковного братства. У 1920 році на одному з церковних з’їздів йому було доручено зробити доповідь про сучасне становище в Ташкентській єпархії. Доповідь отримала високу оцінку єпископа Ташкентського Інокентія. “Докторе, вам треба бути священиком”, – сказав він Войно-Ясенецькому. “У мене не було й думок про священство, – згадував Владика Лука, – але слова Преосвященного Інокентія я сприйняв як Божий заклик архієрейськими вустами, і хвилини не роздумуючи: “Добре, Владико! Буду священиком, якщо це завгодно Богу!” У 1921 році Валентин Феліксович був висвячений у диякони, а за тиждень, у день Стрітення Господнього, Преосвященний Інокентій здійснив його висвячення на ієрея. Отець Валентин був призначений у ташкентський собор, з покладанням на нього обов’язку проповідувати. У священному сані Войно-Ясенецький не перестає оперувати і читати лекції. У жовтні 1922 року він бере активну участь у першому науковому з’їзді лікарів Туркестану.

Хвиля обновленства 1923 року доходить і до Ташкента. Єпископ Інокентій покинув місто, не передавши нікому кафедру. Тоді отець Валентин разом із протоієреєм Михайлом Андрєєвим прийняли управління єпархією, об’єднали всіх вірних священиків, які залишилися вірними, і церковних старост і влаштували з дозволу ГПУ з’їзд.

У 1923 році отець Валентин приймає чернечий постриг. Преосвященний Андрій, єпископ Ухтомський, мав намір дати отцю Валентину під час постригу ім’я цілителя Пантелеймона, але, побувавши на літургії, яку звершував пострижуваний, і послухавши його проповідь, зупинився на імені апостола, Євангеліста, лікаря і художника св. Луки. 30 травня того ж року ієромонаха Луку таємно хіротонізували на єпископа в церкві св. Миколи Мир Лікійських міста Пенджикента єпископом Волховським Данилом та єпископом Суздальським Василем. На хіротонії був присутній засланий священик Валентин Свєнціцький. Преосвященний Лука був призначений єпископом Туркестанським.

10 червня 1923 року єпископа Луку заарештували як прихильника Патріарха Тихона. Йому висунули безглузде обвинувачення: зносини з оренбурзькими контрреволюційними козаками і зв’язок з англійцями. У в’язниці ташкентського ГПУ Владика Лука закінчив свою працю “Нариси гнійної хірургії”, що згодом стала знаменитою. У серпні його відправили в московське ГПУ.

У Москві Владика отримав дозвіл жити на приватній квартирі. Служив із Патріархом Тихоном літургію в церкві Воскресіння Христового в Кадашах. Святійший підтвердив право єпископа Туркестанського Луки продовжувати займатися хірургією. У Москві Владику знову заарештували і помістили в Бутирську, а потім у Таганську в’язницю, де Владика переніс важкий грип. До грудня було сформовано східно-сибірський етап, і єпископа Луку разом із протоієреєм Михайлом Андрєєвим відправили на заслання на Єнісей. Шлях лежав через Тюмень, Омськ, Новомиколаївськ (нинішній Новосибірськ), Красноярськ. Арештантів везли в столипінських вагонах, а останню частину шляху до Єнісейська – 400 кілометрів – у люту січневу холоднечу їм довелося подолати на санях. У Єнісейську всі церкви, що залишилися відкритими, належали “живоцерковникам”, і єпископ служив на квартирі. Йому дозволили оперувати. На початку 1924 року, за свідченням мешканки Єнісейська, Владика Лука пересадив нирки теляти вмираючому чоловікові, після чого хворому стало легше. Але офіційно першою подібною операцією вважається проведена доктором І. І. Вороним у 1934 році пересадка нирки свині жінці, хворій на уремію.

У березні 1924 року єпископа Луку заарештували і відправили під конвоєм до Єнісейської області, в село Хая на річці Чуні. У червні він знову повертається в Єнісейськ, але незабаром слідує висилка в Туруханськ, де Владика служить, проповідує і оперує. У січні 1925 року його висилають у Плахіно – глухе місце на Єнісеї за Полярним Колом, у квітні переводять знову в Туруханськ.

Після закінчення заслання Владика повертається в Ташкент, оселяється в будиночку на Учительській вулиці і служить у церкві Преподобного Сергія Радонезького.

6 травня 1930 року Владику заарештовують у справі про смерть професора медичного факультету на кафедрі фізіології Івана Петровича Михайловського, який застрелився в неосудному стані. 15 травня 1931 року, після року тюремного ув’язнення, було винесено вирок (без суду): заслання на три роки в Архангельськ.

У 1931-1933 роках Владика Лука живе в Архангельську, веде амбулаторний прийом хворих. Віра Михайлівна Вальнева, у якої він жив, лікувала хворих саморобними мазями з ґрунту – катаплазмами. Владику зацікавив новий метод лікування, і він застосував його в умовах лікарні, куди влаштував на роботу Віру Михайлівну. І в наступні роки проводив численні дослідження в цій галузі.

У листопаді 1933 року митрополит Сергій запропонував Преосвященному Луці зайняти вільну єпископську кафедру. Однак пропозицію Владика не прийняв.

Пробувши недовго в Криму, Владика повернувся в Архангельськ, де приймав хворих, але не оперував.

Навесні 1934 року Владика Лука відвідує Ташкент, потім переїжджає в Андижан, оперує, читає лекції. Тут він хворіє на лихоманку паппатачі, яка загрожує втратою зору, після невдалої операції він сліпне на одне око. Цього ж року, нарешті, вдається видати “Нариси гнійної хірургії”. Він звершує церковні служби і керує відділенням ташкентського Інституту невідкладної допомоги.

13 грудня 1937 року – новий арешт. У в’язниці Владику допитують конвеєром (13 діб без сну), з вимогою підписати протоколи. Він оголошує голодування (18 діб), протоколів не підписує. Настає нова висилка до Сибіру. З 1937 року по 1941-й Владика жив у селі Велика Мурта Красноярської області.

Почалася Велика Вітчизняна війна. У вересні 1941 року Владику доправили до Красноярська для роботи в місцевому евакопункті – закладі охорони здоров’я з десятків госпіталів, призначених для лікування поранених.

У 1943-му Преосвященний Лука стає архієпископом Красноярським. Через рік його переводять до Тамбова архієпископом Тамбовським і Мічурінським. Там він продовжує медичну роботу: під його опікою 150 госпіталів.

У 1945 році було відзначено пастирську і лікарську діяльність Владики: він удостоюється права носіння діамантового хреста на клобуку і нагороджується медаллю “За відважну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”.

У лютому 1946 року архієпископ Тамбовський і Мічурінський Лука став лауреатом Сталінської премії 1 ступеня за наукову розробку нових хірургічних методів лікування гнійних захворювань і поранень, викладених у наукових працях “Нариси гнійної хірургії” і “Пізні резекції при інфікованих вогнепальних пораненнях суглобів”.

У 1945-1947 роках ним закінчено роботу над есе “Дух, душа і тіло”, розпочату на початку 20-х років.

26 травня 1946 року Преосвященного Луку, незважаючи на протести тамбовської пастви, перевели до Сімферополя і призначили архієпископом Кримським і Сімферопольським.

1946-1961 роки були цілком присвячені архіпастирському служінню. Хвороба очей прогресувала, і 1958 року настала повна сліпота.

Однак, як згадує протоієрей Євген Воршевський, навіть така недуга не заважала Владиці звершувати Божественні служби. Архієпископ Лука входив без сторонньої допомоги до храму, прикладався до ікон, читав напам’ять богослужбові молитви та Євангеліє, помазував єлеєм, виголошував проникливі проповіді. Осліплий архіпастир також продовжував керувати Сімферопольською єпархією протягом трьох років і іноді приймати хворих, вражаючи місцевих лікарів безпомилковими діагнозами.

Помер Преосвященний Лука 11 червня 1961 року в День Всіх Святих, що в землі Руській просіяли. Похований Владика на міському кладовищі Сімферополя.

У 1996 році Святійший Синод Української Православної Церкви Московського Патріархату ухвалив рішення про зарахування Високопреосвященного архієпископа Луки до лику місцевошанованих святих, як Святителя і сповідника віри. 18 березня 1996 року відбулося обрітення святих останків архієпископа Луки, які 20 березня були перенесені у Свято-Троїцький кафедральний собор Сімферополя. Тут 25 травня відбувся урочистий акт причислення Високопреосвященного Луки до лику місцевошанованих святих. Відтепер щоранку, о 7 годині, в кафедральному Свято-Троїцькому соборі Сімферополя звершується акафіст Святителю біля його раки.

Високопреосвященний Владика Лазар освятив місце в селищі Кяцивелі для будівництва храму на честь Святителя Луки. Пізніше було освячено закладний камінь храму.

Дух, душа і тіло – архієпископ Лука (Войно-Ясенецький)

Бо слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні. (Євр. 4:12)

І ваш дух і душа і тіло у всій цілості хай збережеться непорочно на пришестя Господа нашого Іісуса Христа. (1Сол. 5:23)

Глава перша. Які висновки ми можемо зробити із сучасного стану природознавства

Наші міркування про співвідношення між тілом, душею і духом почнемо здалеку. До кінця XIX століття система точних наук вражала ясністю і точністю всього, про що вони трактують. Донедавна панувала безумовна віра в основні догмати науки, і лише деякі обрані уми бачили тріщини у величній будівлі класичного природознавства. І ось великі наукові відкриття наприкінці минулого і на початку нинішнього століття несподівано розхитали самі підвалини цієї будівлі і змусили переглянути основні ідеї фізики і механіки. Принципи, які здавалися такими, що мають найвірогіднішу математичну базу, заперечуються тепер ученими. Книги, подібні до глибокого твору Анрі Пуанкаре “Наука і гіпотеза”, дають докази цьому на кожній сторінці. Цей знаменитий математик показав, що навіть математика живе безліччю гіпотез і умовностей. Один із найвидатніших його колег з інституту математики Еміль Пікер в одній зі своїх робіт показує, наскільки незв’язними є принципи класичної механіки – цієї основної науки, що претендує формулювати загальні закони Всесвіту.

Ернст Мах у своїй “Історії механіки” висловлює аналогічну думку: “Основи механіки, мабуть, найпростіші, насправді надзвичайно складні; вони базуються на дослідах, нездійсненних, і в жодному разі не можуть бути розглянуті як математичні істини”. Фізик Люсьєн Пуанкаре пише: “Не залишилося більше великих теорій, усіма визнаних, щодо яких існувала б ще одностайна згода дослідників; відома анархія панує в галузі природничих наук, жоден закон не видається справді необхідним. Ми присутні при ламанні старих понять, а не при завершенні наукової праці. Ідеї, що здавалися попередникам найбільш солідно обґрунтованими, піддаються перегляду. Тепер відмовляються від думки, що всі явища можуть бути пояснені механічно. Самі основи механіки заперечуються; нові факти розхитують віру в абсолютне значення законів, які вважалися основними”.

Але якщо 30-40 років тому можна було говорити, що фізика (і механіка) занурилися в стан анархії, то зараз це вже не відповідає дійсності. Революційна ломка основних фізичних принципів і уявлень призвела до створення нових концепцій, більш глибоких і більш точних, ніж колишні. Причому, ці концепції не просто відкидають стару класичну механіку, але розглядають її як наближену теорію, що має свої цілком певні межі застосовності. Так, наприклад, виявилося, що у світі найдрібніших відомих нам об’єктів – молекул, атомів, електронів і т. д. – класична механіка перестає бути справедливою і має поступитися місцем точнішій, хоча водночас складнішій і більш абстрактній теорії – квантовій механіці. При цьому квантова механіка не є чимось таким, що абсолютно суперечить класичній механіці: вона містить у собі останню як деяке наближення, придатне під час розгляду об’єктів із досить великою масою. З іншого боку, для процесів, що характеризуються великими швидкостями руху, що наближаються до швидкості світла, класична механіка теж перестає бути справедливою і має бути замінена більш суворою теорією – релятивістською механікою, що базується на теорії відносності Ейнштейна.

Закони незмінності елементів більше не існують, бо непорушно доведено перетворення одних елементів на інші.

Встановлено, що існують елементи з однаковими атомними вагами, але неоднаковими хімічними властивостями. Подібне явище трохи років тому викликало б серед хіміків глузування (Т. Сведберг).

Є надії на докази складної природи атомів; тому не доводиться більше сумніватися в тому, що важкі атоми побудовані з більш легких. Ймовірно навіть, що всі елементи в кінцевому рахунку побудовані з водню. Атом гелію за цією гіпотезою складається з чотирьох дуже близько розташованих атомів водню. У свою чергу, атом водню складається з двох частинок – електрона і протона.

Атом перестав бути первинною одиницею матерії, бо встановлено, що його будова дуже складна. Найдрібнішими відомими в даний час частинками матерії є електрони і позитрони. І ті, й інші мають абсолютно однакову масу, але розрізняються електричними зарядами: електрон заряджений негативно, а позитрон – позитивно.

Крім цих частинок, існують важчі частинки – протони і нейтрони, що входять до складу ядер. Їхня маса також приблизно однакова (у 1840 разів більша за масу електрона), але в той час, як протон заряджений позитивною електрикою, нейтрон не несе в собі жодного заряду.

Останнім часом у складі космічних променів, що потрапляють у нашу атмосферу з міжзоряного простору, було виявлено цілу серію нових частинок, маса яких змінюється в дуже великих межах (від 100 до 30000 електронних мас). Ці частинки носять різні найменування: мезони (або мезатрони), варитрони тощо. Встановлено також, що всі ці частинки не є абсолютно незмінними. Протони можуть переходити в нейтрони, і навпаки; електрони, з’єднуючись із позитронами, можуть припиняти своє існування у вигляді частинок, перетворюючись на електромагнітне випромінювання. З іншого боку, за відомих умов електромагнітне поле може “породити” пару електрон-позитрон. Виявлені в космічних променях частинки в процесі взаємодії з атомами атмосфери можуть сильно змінювати свою масу.

У сучасній фізичній літературі перетворення пари електрон-позитрон у випромінювання часто називають “анігіляцією” (знищенням) матерії; зворотний процес називають “матеріалізацією”.

Послідовні матеріалісти вважають таку термінологію лише умовно допустимою, але такою, що ідеалістично спотворює дійсний стан речей. Вони кажуть, що немає ніякого перетворення енергії на масу і навпаки, оскільки маса й енергія належать деякій реальності – матерії, і частинки, що з’являються, мають енергію, а енергія – масу.

Це останнє твердження для нас, вихованих на колишніх фізичних поняттях, абсолютно нове. Однак, ми дуже далекі від того, щоб тріумфувати перемогу над матеріалізмом.

Ми не маємо ні права, ні спонукання заперечувати проти вельми важливих досягнень сучасної фізики. З того, що частинки можуть змінювати свою масу, як це встановлено останнім часом щодо нових для науки частинок, виявлених у космічних променях, або просто припиняти своє існування у вигляді частинок, перетворюючись на електромагнітне випромінювання (“анігіляція” електронів і протонів), не можна робити висновки про зникнення матерії; іншою формою матерії треба вважати електромагнітне поле.

Обидві ці форми можуть переходити одна в іншу подібно до того, як рідке тіло може переходити в тверде або газоподібне. Такі перетворення можуть, однак, відбуватися лише за умови дотримання законів збереження енергії. Енергія не може зникати або створюватися з нічого. Вона тільки може змінювати свою матеріальну оболонку, кількісно залишаючись тією ж самою.

Нині фізики відмовилися від гіпотези про існування якоїсь невагомої і, водночас, абсолютно пружної речовини – ефіру, замінивши її поняттям електромагнітного поля. Електромагнітне поле не є речовиною у звичайному механічному розумінні цього слова. Воно не володіє вагою, твердістю, пружністю, воно не складається з частинок тощо. Але воно має енергію і в цьому сенсі його слід розглядати як одну з форм існування матерії. Воно породжується рухом і взаємодією елементарних частинок – електронів та інших. З іншого боку, воно саме впливає на ці частинки і за відомих умов може навіть породжувати їх.

Замість ваги, твердості та пружності і т. д. електромагнітне поле має інші характеристики, що визначають його властивості. Цими характеристиками є величина і напрям електричних і магнітних сил у різних точках простору. Законами, що керують електромагнітним полем і його взаємодією з електричними зарядами, опікується особлива галузь фізики – електродинаміка; закони ж руху і взаємодії матеріальних частинок становлять галузь механіки.

В електромагнітне поле “йдуть”, зрештою, всі продукти дисоціації матерії. Незалежно від тіл, що дисоціюють, і від способу дисоціації, продукти цієї дисоціації завжди однакові. Чи йде справа про розпад ядер радіоактивних речовин, про виділення з будь-якого металу під впливом світла, про виділення, спричинене хімічними реакціями або горінням і т. ін., продукти цих виділень завжди однакові, хоча їхня якість, кількість і швидкість можуть бути різними. Матеріал розпадається на елементарні частинки – нейтрони, протони, мезони, електрони, позитрони та інші. Рухом і взаємодією цих частинок породжується електромагнітне поле, магнітні та електричні коливання різної частоти радіохвилі, інфрачервоні промені, видимі промені, ультрафіолетові та гамма-промені. Електричні явища лежать в основі всіх хімічних реакцій, і до них намагаються зводити всі інші сили.

Встановлено, що світло – також одна з форм електромагнітної енергії, а електрика має корпускулярну або, як дехто неправильно каже, атомну будову (звісно, не можна називати атомами ті корпускули – електрони, з яких складається електрика). Обережно і цілком прийнятно визначає електрику Міллікен. Ось його слова: “Я не намагався відповісти на запитання “Що таке електрика?” і задовольнився встановленням положення, що, чим би вона по суті не була, вона завжди є перед нами точною кратною деякої певної електричної одиниці”. Електрика є чимось фундаментальнішим, ніж матеріальні атоми, оскільки вона є істотною складовою частиною з цих ста різних атомів. Точно так само вона є чимось, подібним до матерії, побудованим з окремих особин, але відрізняється від матерії тим, що всі одиниці, які її складають, наскільки це поки що піддається визначенню, абсолютно однакові.

Це велике досягнення теоретичної фізики – корпускулярна теорія електрики. Але не можна, звичайно, говорити, що внаслідок своєї корпускулярної будови вона перестала бути енергією і стала чимось матеріальним. Цього не говорять і фізики, а тільки стверджують, що енергія має масу, а маса належить деякій реальності – матерії. Це, звичайно, не ототожнення енергії з матерією, і електрика, якою б не була вона близькою за своєю сутністю до матерії, залишається для нас енергією і при цьому найважливішою, основною частиною атомної енергії.

А тим часом ця основа фізичного життя світу стала нам відомою тільки років 300 тому, з часу Вольта. Тисячі років електрика залишалася невідомою людям.

Тільки 50 років тому наука збагатилася пізнанням нових, надзвичайно важливих форм енергії – радіохвиль, інфрачервоних променів, катодних променів, радіоактивності та внутрішньоатомної енергії. Ця остання енергія, неймовірно грандіозна і могутня, що лежить в основі всієї світової динаміки, що народжує невичерпну немеркнучу теплову енергію сонця, стала відома ще на 300 років пізніше, ніж електрика.

Але чи дає це нам право припускати і навіть стверджувати, що у світі існують інші, невідомі нам форми енергії, можливо, ще набагато важливіші для світу, ніж внутрішньоатомна енергія?

Невидима оком частина сонячного спектра становить 34%. І тільки вельми незначна частина з цих 34% – ультрачервоні, ультрафіолетові, інфрачервоні промені – досліджена, і зрозумілі ті форми, які лежать в їхній основі. Але що можна заперечити проти припущення, навіть упевненості в тому, що за численними фраунгоферовими лініями ховається багато таємниць, невідомих нам форм енергії, можливо, ще більш тонких, ніж електрична енергія?

З матеріального погляду, і ці, поки що невідомі, форми енергії мають бути особливими формами існування матерії.

Нехай так, ми нічого не можемо заперечити проти цього, бо віримо в могутність науки. Але якщо і електрика не може бути названа матерією, а безсумнівно має вважатися енергією, в яку можуть переходити і нею (електричним полем) породжуватися частинки матерії, що мають певну масу і фізичні властивості, то чи маємо ми право припустити, що згодом буде відкрито такі форми буття матерії (вірніше, енергії), які за своїми властивостями ще з набагато більшою підставою, ніж електрика, мають бути названі напівматеріальними?

А саме поняття “напівматеріального” містить у собі визнання існування і “нематеріального”.

Де ж підстава до того, щоб заперечувати законність нашої віри і впевненості в існування суто духовної енергії, яку ми вважаємо первинною і первісткою всіх фізичних форм енергії, а через них і самої матерії?

Як же ми уявляємо собі цю духовну енергію?

Для нас вона є всемогутня любов Божественна. Любов не може полягати в собі самій, бо основна властивість її – потреба виливатися на кого-небудь і на що-небудь, і ця потреба призвела до створення Богом світу.

“Словом Господнім учинене небо, а подихом уст Його все його військо” (Пс. 32:6).

Енергією любові, що вилилася за всеблагою волею Божою, Словом Божим, дано початок усім іншим формам енергії, які, своєю чергою, породили спершу частинки матерії, а потім через них і весь матеріальний світ.

В іншому напрямку Божа любов, що вилилася, створила і весь духовний світ, світ розумних ангельських істот, розум людський і весь світ духовних психічних явлень (Пс. 103:4,32:6).

Якщо ми не знаємо багатьох, безсумнівно чинних форм енергії, то це залежить від явної недостатності для пізнання світового життя наших бідних п’яти почуттів і від того, що не знайдені ще наукові методи й реактиви для виявлення того, що недоступне нашим почуттям.

Але чи правда те, що у нас тільки п’ять органів чуття і немає ніяких інших органів і способів безпосереднього сприйняття?

Чи не можливе тимчасове загострення здатності цих органів до сприйняття адекватних їм форм енергії?

Гострота зору орла, нюх собаки величезною мірою перевершують силу цих почуттів у людини. Голуби мають невідоме нам почуття напряму, що керує безпомилковістю їхнього польоту. Загальновідоме загострення слуху й дотику сліпих.

Я вважаю, що безсумнівні факти психічного порядку, про які далі йтиметься, зобов’язують нас не тільки припустити можливість загострення наших п’яти почуттів, а й додати до них серце як спеціальний орган почуттів, осередок емоцій і орган нашого пізнання.

Розділ другий. Серце як орган вищого пізнання

Уже за часів стародавніх греків слова “фрін”, “кардіа” означали не тільки серце в прямому значенні, а й душу, настрій, погляд, думку, навіть розсудливість, розум, переконання тощо.

“Народне чуття” вже здавна вірно оцінило важливу роль серця в житті людини. Серце перестає битися – життю прийшов кінець, тому дехто називає серце “мотором життя”. Ми добре тепер знаємо, наскільки фізичне й духовне благополуччя залежить від правильної функції серця.

Нам доводиться в повсякденному житті чути про те, що серце “страждає”, “болить” тощо. У художній літературі, в белетристиці можна знайти вирази: “Серце тужить”, “радіє”, “відчуває” тощо. Таким чином, серце стало ніби органом почуттів, і до того ж надзвичайно тонким і універсальним.

Зупинитися на цьому необхідно тому, що “всі зазначені явища у своїй основі мають глибокий фізіологічний сенс, – каже І. П. Павлов. – У віддалену епоху, коли наші предки перебували на зоологічній стадії розвитку, на всі подразнення, одержувані ними, вони реагували майже винятково м’язовою діяльністю, що переважала над усіма іншими рефлекторними актами. А м’язова діяльність найтіснішим чином пов’язана з діяльністю серця і судин. У сучасної цивілізованої людини м’язові рефлекси майже вже зведені до мінімуму, пов’язані ж з останніми зміни серцевої діяльності збереглися добре…

Сучасна цивілізована людина шляхом роботи над собою привчається приховувати свої м’язові рефлекси, і тільки зміни серцевої діяльності все ще можуть вказати нам на її переживання. Таким чином, серце і залишилося для нас органом почуттів, що тонко вказує наш суб’єктивний стан і завжди його викриває. Для лікаря треба зазначити, що наскільки добре відбувається регуляція серцевої роботи, зумовленої м’язовою діяльністю, звісно, не надмірною, настільки ж погано відбувається регуляція серцевої роботи під час різних хвилювань, які не ведуть до м’язової роботи. Тому так легко уражається серце в осіб вільних професій, які несуть легку фізичну працю, але зате надмірно схильні до життєвих хвилювань”.

Так судить про серце патологоанатом (“Про смерть людини”) і великий фізіолог академік І. П. Павлов (“Курс фізіології” за редакцією проф. Савича, 1924).

Додамо до цього ще деякі зауваження. Іннервація серця разюче багата і складна. Воно все обплетено мережею волокон симпатичної нервової системи і через неї найтіснішим чином пов’язане з головним і спинним мозком. Цілу систему церебральних волокон отримує воно від блукаючого нерва, якими передаються йому багатоскладові впливи центральної нервової системи і, досить імовірно, надсилаються в мозок доцентрові чуттєві імпульси серця. Мало ще вивчені і сповнені невідомості функції симпатичної і вегетативної нервової системи, але вже тепер цілком зрозуміло, що вони глибоко важливі і багатосторонні. І що особливо важливо для нас, цим нервовим вузлам і волокнам безсумнівно належить дуже важлива роль у фізіології чутливості.

Таким чином, наші анатомо-фізіологічні знання про серце не тільки не заважають, а скоріше навіть спонукають нас вважати серце найважливішим органом почуттів, а не тільки центральним мотором кровообігу.

Але Святе Письмо говорить нам про серце набагато більше. Про серце йдеться ледь не на кожній сторінці Біблії, і той, хто вперше читає її, не може не помітити, що серцю надають значення не тільки центрального органа почуттів, а й найважливішого органа пізнання, органа думки і сприйняття духовних впливів. І більше того: серце за Святим Письмом є органом спілкування людини з Богом, а отже, воно є органом вищого пізнання.

Воістину всеосяжна, за Священним Писанням, роль серця в області почуття. Воно веселиться (Єр. 15:16; Ест. 1:10; Пс. 103:15; Притч. 15:13,15,17:22; Суд. 16:25), радіє (Плч. 5:15; Притч. 27:9; Притч. 15:30; Іс. 66:14; Пс. 12:6,15:9; Притч. 23:15; Еккл. 2:10), сумує (Пс. 12:3; Єр. 4:19; Пс. 24:17), мучиться до того, що псалмоспівець кричить (Єр. 4:19; 2Царів. 6:11; Пс. 72:21), рветься від злості (Діян. 7:54) і горить трепетним передчуттям у Клеопи (Лк. 24:32). Воно обурюється на Господа (Притч. 19:3), у ньому гніздиться гнів (Еккл. 9:3), перелюбна пристрасть (Мф. 5:28), заздрість (Як. 3:14), пихатість (Притч. 16:5), сміливість і страх (Пс. 26:3; Лев. 26:36), нечистота пожадливостей (Рим. 1:24), його нищать ганьби (Пс. 68:21). Але воно сприймає і втіхи (Флм. 1:1,7), здатне до великого почуття надії на Бога (Пс. 27:7; Притч. 3:5) і скорботи про гріхи свої (Пс. 33:19), може бути вмістилищем лагідності та смиренності (Мф. 11:29).

Крім цієї повноти почуттів, серце має вищу здатність відчувати Бога, про яку говорить ап. Павло в Афінському Ареопазі: “щоб вони шукали Бога, чи не відчують Його і чи не знайдуть” ( Діян. 17:27).

Про відчуття Бога або, вірніше, благодатних впливів Духа Божого на серце говорять багато подвижників благочестя, багато преподобних. Всі вони більш-менш яскраво відчували те саме, що і св. пророк Єремія: “І стало це в серці моїм, як огонь той палючий” (Єр. 20:9).

Звідки цей вогонь? Нам відповідає св. Єфрем Сирін, великий таїнник Божої благодаті: “Недоступний для всякого розуму входить у серце і мешкає в ньому. Сокровенний від вогнепрозорих знаходиться в серці. Земля ж підносить стопи Його, а чисте серце носить Його в собі і, додамо ми, споглядає Його без очей за словом Христовим: блаженні чисті серцем, яко ті Бога побачать. Подібне ж читаємо і в Іоанна Ліствичника: “Вогонь духовний, що прийшов у серце, воскрешає молитву: по воскресінні ж і піднесенні її на небо буває зішестя вогню небесного в світлицю душі”.

А ось слова Макарія Великого: “Серце править усіма органами, і коли благодать займе всі відділення серця, панує над усіма помислами і членами, бо там розум і всі помисли душевні… Бо там треба дивитися, чи написана благодать закону духа”.

Де там? У головному органі, де престол благодаті і де розум і всі помисли душевні, тобто в серці.

Не будемо множити подібних же висловлювань тих, хто жив найглибшим духовним життям. Їх чимало можна знайти в “Добротолюбії”. Всі вони з власного досвіду говорять про те, що за доброго і благодатного устрою душі відчувається в серці тиха радість, глибокий спокій і теплота, які завжди зростають за умови неухильної і полум’яної молитви і після добрих справ. Навпаки, вплив на серце духу сатани і слуг його народжує в ньому неясну тривогу, якесь печіння і холод і несвідоме занепокоєння.

Саме за цими відчуттями серця радять подвижники оцінювати свій духовний стан і розрізняти Духа світла від духа темряви.

Але не тільки такими, більш-менш неясними відчуттями обмежується здатність серця до спілкування з Богом. Хоч як це сумнівно для невіруючих, ми стверджуємо, що серцем можна сприймати цілком певні навіювання прямо як слова Божі. Але це доля не тільки святих. І я, подібно до багатьох, не раз відчував це з величезною силою і глибоким душевним хвилюванням. Читаючи або слухаючи слова Святого Письма, я раптом отримував приголомшливе відчуття, що це слова Божі, звернені безпосередньо до мене. Вони звучали для мене як грім, точно блискавка пронизувала мій мозок і серце. Окремі фрази абсолютно несподівано точно виривалися для мене з контексту Писання, опромінювалися яскравим сліпучим світлом і незабутньо закарбовувалися в моїй свідомості. І завжди ці блискавичні фрази, Божі слова, були найважливішими, найнеобхіднішими для мене на той момент навіюваннями, настановами або навіть пророцтвами, що незмінно збувалися згодом. Їхня сила була іноді колосальною, приголомшливою, непорівнянною із силою яких би то не було звичайних психічних впливів.

Після того, як я, почасти через незалежні від мене обставини, залишив на кілька років своє архієрейське служіння, одного разу під час всеношної, коли мало розпочатися читання Євангелія, я несподівано відчув хвилювання від неясного передчуття, що зараз станеться щось страшне. Пролунали слова, які я сам часто спокійно читав: “Симоне Іонин! чи любиш ти Мене більше, ніж вони?.. паси ягнят Моїх” (Ін. 21:15). Цей Божий докір, заклик до відновлення залишеного служіння раптово вразив мене так могутньо, що я до кінця всенічної тремтів усім тілом, потім цілу ніч не зімкнув очей, і приблизно 1,5 місяця після того за кожним спогадом про цю надзвичайну подію мене трясли ридання і сльози.

Нехай не думають скептики, що я налаштував себе до цього переживання тужливими спогадами про залишене священне служіння і докорами совісті. Зовсім навпаки, я був тоді зосереджений на своїй хворобі і майбутній операції, був у найнормальнішому душевному стані, дуже далекому від усякої екзальтації.

Для святих пророків можливим було і безпосереднє чуття слів Божих і сприйняття їх серцем. “І сказав Він до мене: Сину людський, усі Мої слова, які говорю Я до тебе, візьми в своє серце та слухай вухами своїми” (Єз. 3:10).

“За Тебе промовило серце моє: Шукайте Мого лиця! тому, Господи, буду шукати обличчя Твого” (Пс. 26:8).

Пророк Єремія оповідає про своє покликання, як про пряму розмову з ним Бога.

Пророк Єзекіїль, описавши своє незвичайне бачення слави Божої, продовжує: “І сказав Він до мене: Сину людський, зведися на ноги свої, і Я буду говорити з тобою! І ввійшов в мене дух, коли Він говорив до мене, і звів мене на мої ноги, і я чув Того, Хто говорив до мене” (Єз. 2:1-2).

Усі пророки говорять іменем Божим: “І сказав мені Господь”, “Так говорить Господь”, “І було слово Господнє до мене”.

Вони отримували одкровення від Бога наяву і уві сні через видіння (Єзекіїля 40-48; сон Даниїла 7, його видіння 8-10; видіння Амоса 8-9; видіння Захарії 1-6).

Ось що говорять святі отці про ці різні способи отримання одкровень від Бога.

“Якщо хто припускає, що пророчі бачення, образи і одкровення були справою фантазії і відбувалися природним порядком, нехай знає такий, що носиться далеко від правильної мети та істини. Бо пророки, і за теперішніх часів священнотаїнники, які бувають у нас, не за природним таким порядком і чином бачили й уявили, що бачили божественно не як, і більше за природу, було те в розумі їхньому, вражаючи й уявляючи невимовною силою та благодаттю Святого Духа, як говорить Василь Великий: “Ненареченою якоюсь силою пророки отримували уяву в розумі, маючи її нерозважальною та чистою, і слово Боже чули так, що воно нібито промовляло в них”. І ще пророки бачили видіння дією Духа, Який запечатував образи у володарюваному їхньому розумі. І Григорій Богослов: “Цей (тобто Дух Святий) діяв перше в ангельських і небесних силах, потім в отцях і пророках, з яких одні бачили Бога і пізнавали, інші майбутнє передбачали, коли володарюючий їхній розум від Духа приймав такі образи, через які вони були присутні майбутнім, як теперішнім” (ченці Калліст і Ігнатій).

У цьому уривку з писання Калліста та Ігнатія не йдеться про сприйняття пророками Божих одкровень серцем, а про сприйняття розумом, але надалі ми вкажемо, що Святе Письмо приписує серцю ті функції, які в психологічній науці вважають такими, що належать розуму, і саме серце називають органом вищого пізнання.

Не тільки про здатність серця сприймати впливи Духа Божого говорить Святе Письмо, а й представляє його органом, що його вдосконалює та виправляє Бог, як центр нашого духовного життя та Богопізнання.

Ось низка текстів, які свідчать про це з більшою ясністю.

“І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце із м’яса” (Єз. 11:19).

“Ти для того вселив страх Твій у серце наше, щоб ми призивали ім’я Твоє; і ми будемо прославляти Тебе у переселенні нашому, бо ми відкинули від серця нашого всяку неправду батьків наших, які згрішили перед Тобою” (Вар. 3:7).

“справа закону в них написана в серцях” (Рим. 2:15).

“Поскидайте з себе всі ваші гріхи, якими ви грішили, і створіть собі нове серце та нового духа!” (Єз. 18:31).

“Дав вам Духа премудрості і одкровення для пізнання Його, і просвітив очі серця вашого, щоб ви зрозуміли, в чому полягає надія покликання Його і яке багатство славної спадщини Його для святих” (Еф. 1:17-18).

“Учини затужавілим серце народу цього, і тяжкими зроби його уші, а очі йому позаклеюй, щоб не бачив очима своїми, й ушима своїми не чув, і щоб не зрозумів своїм серцем, і не навернувся, і не був уздоровлений він!” (Іс. 6:10).

“Бог послав у серця ваші Духа” (Гал. 4:6).

“Вселитися Христу в серця ваші” (Еф. 3, 17).

“Мир Божий… збереже серця ваші” (Флп. 4:7).

“Страх Мій вкладу в серця їхні” (Єр. 32:40).

“Вкладу закони Мої в серця їхні” (Євр. 10:16).

“Любов Божа вилилася в серця наші” (Рим. 5:5).

“Бог… осяяв наші серця” (2Кор. 4:6).

У притчі про сіяча Сам Господь говорить, що насіння Слова Божого сіється в серці людському і зберігається ним, якщо воно чисте, або викрадається з нього дияволом, якщо воно не вміє і не гідне зберігати його.

Серцем здійснюються вищі функції духу людського – віра в Бога і любов до Нього. “серцем вірують до праведності, а устами сповідують до спасіння” (Рим. 10:10).

“Якщо… будеш… серцем твоїм вірувати” (Рим. 10:9).

“Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм” (Мф. 22:37).

“чи ви любите Господа, Бога вашого, усім своїм серцем” (Повт. 13:3).

“Ллюби Господа, Бога твого, усім серцем своїм” (Повт. 6:5).

“Господа Бога святіть у серцях ваших” (1Пет. 3:15).

Серцем ми молимося, і одна з великих форм молитви є безмовний крик до Бога. Так молилася Анна – мати пророка Самуїла – про дарування їй цього великого сина. На горі Синаї Бог сказав Мойсеєві: Що ти крик підіймаєш до Мене? – а він молився без слів, не ворушачи губами.

“Їхнє серце до Господа крик підіймає”, – каже пророк Єремія (Плч. 2:18).

Добре це висловив Ландріє у своїй книзі “Молитва”: Одного разу ангел сказав одній із полум’яних душ: “Що справді ти робиш? Ти коливаєш палац небесний, і там нічого не чути, крім твоїх криків”. Однак ця душа не вимовила ні слова: тільки її серце хвилювалося, і цього невидимого руху було достатньо, щоб похитнути висоту небесну”.

Серце є сховищем добра і зла, – як сказав нам Господь Іісус Христос: “Породження єхиднині! як ви можете говорити добре, будучи злими? Бо від повноти серця говорять уста.
Добра людина з доброго скарбу виносить добре, а зла людина зі злого скарбу виносить зле” (Мф. 12:34-35).

І ще: “те, що з уст виходить, від серця виходить,– це і сквернить людину, бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хула” (Мф. 15:18-19).

У серці – сидіння совісті нашої, цього ангела-охоронця. “Якщо серце наше засуджує нас…” (1Ін. 3:20).

Про дивовижну здатність серця сказав пророк Єлисей своєму слузі Гієзію: “Чи моє серце не ходило з тобою, коли обернувся той муж зо свого воза назустріч тобі?” (2Сам. 5:26). Так і серце люблячих матерів супроводжує в усьому їхніх дітей, але, звісно, не з таким пророчим ясновидінням, як серце Єлисея супроводжувало Гієзія.

Серце призначене не тільки для відчуття і для спілкування з Богом. Святе Письмо свідчить, що воно є і органом бажання, джерелом волі, добрих і злих намірів.

“Прийде Господь… і виявить серцеві наміри” (1Кор. 4:5).

“Вилилося з серця мого слово благе” (Пс. 44:2).

“Бажання мого серця… про Ізраїль” (Рим. 10:1).

“Він діяв від усього серця свого” (2 Хронік 31:21).

“Він… пішов шляхом свого серця” (Іс. 57:17).

“Живе за завзятістю серця свого” (Єр. 13:10).

“Доки не виконає намірів серця Свого” (Єр. 23:20).

“Він виконає бажання серця твого” (Пс. 36:4).

“Серце, що кує злі задуми” (Притч. 6:18).

“Серце ж нечестивих жорстоке” (Притч. 12:10).

“У народу цього серце буйне” (Єр. 5:23).

“…чого бажало серце його” (Пс. 20:3).

“Народ, що помиляється серцем” (Пс. 94:10).

“У серці в них зло” (Пс. 27:3).

“Багато задумів у серці людини” (Притч. 19:21).

З цілковитою ясністю видно з цих текстів, що саме бажаннями і прагненнями серця визначається вся поведінка людини, вибір життєвого шляху. А як ми побачимо нижче, почуттями і бажаннями визначається і напрямок шляху мислення. Але серце не тільки визначає наше мислення; як це не дивно здасться всім, хто вважає непорушним вчення психології про розум як орган мислення і пізнання, – саме серце, за Священним Писанням, мислить, розмірковує, пізнає. Нехай не поспішає читач закрити книгу, дійшовши до цього неприйнятного для багатьох твердження. І філософ Бергсон, якого справедливо слід вважати одним із найвидатніших мислителів, відводить серцю дуже чільне місце в справі пізнання. Але почнемо знову з тексту Біблії:

“Але… не дав вам Господь [Бог] серця, щоб розуміти” (Повт. 29:4).

“нахил думки серця її тільки зло” (Бут. 6:5).

“розсіяв гордовитих в помислах сердець їхніх” (Лк. 1:51).

“Побачивши помисли серця їхнього” (Лк. 9:47).

“Щоб ти дізнався думки серця твого” (Дан. 2:30).

“казатимуть… думка ж серця мого розумність” (Пс. 48:4).

“Людині (належать) припущення серця” (Притч. 16:1).

“Слово Боже… судить думки і наміри сердечні” (Євр. 4:12).

“Розміркуйте в серцях ваших” (Пс. 4:5).

“Для чого ви думаєте погане в серцях ваших?” (Мф. 9:4).

“Що ви думаєте в серцях ваших?” (Лк. 5:22).

“Думали в серцях своїх” (Мк. 2:6; Лк. 3:15).

“Даруй же рабу Твоєму серце розумне” (1Царів. 3:9).

“Мудрість увійде в серце твоє” (Притч. 2:10).

“Не зрозуміли цього серцем” (Іс. 42:25).

“Ви знаєте всім серцем вашим” (Ісус. 23:14).

“Бродять помисли в серці” (Пс. 72:7).

“Мудрість спочиває в серці розумного” (Притч. 14:33).

“Безумство в серці їхньому” (Еккл. 9:3).

“Серце легковажних буде вміти міркувати” (Іс. 32:4).

“Серце нерозумного подібне до розбитої посудини, і не втримає в собі жодного знання… Мовлень розумного шукатимуть у зібранні, і над словами його роздумуватимуть у серці” (Сир. 21:17-20).

“Він дав їм (людям) сенс, язик і очі, і вуха, і серце для міркування” (Сир. 17:5).

“Нехай відкриються думки багатьох сердець” (Лк. 2:35).

“для чого такі думки входять до сердець ваших?” (Лк. 24:38).

Зупинимося на останньому тексті. Як ці думки входять у серця ваші? Звідки входять? Якщо входять у серце, то, значить, не народжуються в ньому. Звісно, Писання не суперечить безсумнівним фізіологічним фактам і не заперечує ролі мозку в мисленні, і не тільки мисленні, а й у всіх психічних процесах. У наведених вище словах ченців Калліста та Ігнатія, святителів Василія Великого і Григорія Богослова пророцтва і видіння пояснюються благодатним впливом Духа Святого на розум пророків, а розумові процеси відбуваються в мозку. Так, звичайно, але тільки мислення не обмежується діяльністю кори головного мозку і в ній не закінчується.

Нам відомі в мозку рухові й сенсорні центри, вазомоторні й дихальні, теплові та інші центри, але немає в ньому центрів почуттів. Нікому не відомі центри радості й печалі, гніву й страху, естетичного й релігійного почуття. Хоча від усіх органів чуття і всіх узагалі органів тіла прямують у мозок і закінчуються в клітинах його сенсорних центрів усі чутливі волокна, але вони несуть тільки відчуття зорові та слухові, нюхові та смакові, тактильні та термічні, локомоторні та багато інших. Але це тільки відчуття. А не робити відмінностей між відчуттями і почуттями – значить впадати в найглибшу психологічну помилку.

Якби ми могли, що, звісно, немислимо, зупинити стрімку і надскладну динаміку психічних процесів і розглянути окремі елементи в статичному стані, то відчуття постали б перед нами тільки як імпульси до виникнення думок, почуттів, бажань і вольових рухів. А думки, вихоплені з мозку, виявилися б тільки незакінченим, сирим матеріалом, який підлягає глибокому й остаточному обробленню в серці – горнилі почуттів і волі.

Яким чином думки, що виникли в мозку, передаються в серце, ми не знаємо, але думка як акт суто психологічний, на відміну від відчуттів, як актів фізіологічних, не потребує анатомічних шляхів проведення. Не потребують цих шляхів і почуття, що виникають у серці залежно від тих чи інших думок і значною мірою формують їх.

Але не тільки з мозку серце отримує ці оброблені думки, сенсорні сприйняття, а й саме має дивовижну, найважливішу здатність отримувати зі світу духовного екзогенні, анітрохи не адекватні органам почуттів, відчуття найвищого порядку.

І ці відчуття з серця передаються розуму, в мозок і величезною мірою визначають, спрямовують і змінюють усі психічні процеси, які відбуваються в розумі й дусі. Звернемося до інших текстів із наведених вище.

“Нехай відкриються думки багатьох сердець.”

“Мудрість спочиває в серці розумного.”

“Безумство в серці їхньому.”

Якщо можна говорити про роздуми серця, про те, що серце слугує осередком і оселею мудрості, то, значить, у ньому не тільки отримують чуттєве і вольове поповнення думки, що народжуються в мозку, і не тільки сприймаються ним екзогенні духовні впливи, що передаються в мозок, але в серці ці сприйняття так само породжують думки, роздуми, як сенсорні сприйняття слугують імпульсами і матеріалом для розумової діяльності мозку. Серце, отже, – другий орган сприйняття, пізнання і думки. У ньому народжується з цієї діяльності пізнання і спочиває в ньому мудрість. Або, якщо серце позбавлене Божої благодаті і не сприймає зі світу трансцендентного навіювання Духа істини і добра, а схильне до сприйняття духа зла, брехні, гордості, то безумство народжується і мешкає в ньому.

Інтелектуалісти вважають непорушною істиною, що ми пізнаємо дійсність розумом, анатомо-фізіологічним органом якого вони, природно, вважають головний мозок. Але вже у XVII столітті, у розпалі картезіанського догматизму, коли інтелектуалізм був всесильним, геніальний математик і мислитель Блез Паскаль зумів віднайти межу й безсилля розуму та запропонував замінити його пізнавальною здатністю, що вирізнялася б безпосередністю та придатністю для дослідження істини.

Те, що згодом Бергсон остаточно назвав інтуїцією, Паскаль назвав відчуттям тонкощів, чуттям судження, почуттям, натхненням, серцем, інстинктом. Усі ці слова однаково позначають у його “Думках” безпосереднє пізнання дійсності, свідомість живої реальності, що протилежне до розумового знання і раціональних викладок. У найперших своїх творіннях Паскаль встановив цю нову різницю між “геометричним розумом” і чуттям тонкощів. Геометричний розум – це саме те, що ми називаємо раціоналістичним або логічним способом мислення; чуття тонкощів – мислення інтуїтивне.

“Розум, – каже Паскаль, – діє повільно, беручи до уваги стільки принципів, що завжди мають бути в наявності, що він щохвилини втомлюється і розбігається, не маючи змоги одночасно втримати їх. Почуття діє інакше: воно діє в одну секунду і завжди готове діяти”.

Його висновок такий: “Треба, отже, покласти нашу надію на “почуття”, інакше надія наша постійно буде хитатися”.

Потім йде знаменитий вислів: “Серце має свої причини, невідомі розуму”, і Паскаль додає: “Серце, а не розум відчуває Бога”.

Уявлення про пізнання й усю велику багатослівність нашого духовного життя, яке дається нам Священним Писанням, абсолютно не сумісне з інтелектуалізмом, філософською доктриною, яка стверджує, що будь-яка дійсність пізнавана і що доступна вона лише пізнавальній здатності розуму.

Інтелектуалізм бачить у вільному, спекулятивному пізнанні досконалу діяльність людини і навіть єдину діяльність, гідну її. Але, що ще набагато важливіше, він визнає за предметами реальність лише настільки, наскільки їх може прийняти розум.

Із чим можна порівняти претензійність цієї гордої доктрини, яка відмовляє в реальності всьому, що не вміщається в наш бідний і дуже обмежений розум? Усе те, що так яскраво й безсумнівно сприймається серцем зі світу трансцендентального, усе те, що пізнається паскалівським “почуттям тонкощів”, інтелектуалісти ігнорують. А ще стародавній філософ Епікур сказав, що всі об’єкти сприйняття є істинними і реальними, бо одне й те саме сказати, що річ істинна і що вона існує. Чому ж не істинні вищі сприйняття серця?

Лише головний мозок вважається органом розуму і волі, а спинний – лише системою провідних шляхів і органом рефлекторної та трофічної діяльності. Однак, якщо обезголовленій жабі заподіювати подразнення шкіри, то вона проявляє доцільні дії, спрямовані на усунення роздратування, а в разі продовження їх вдається до втечі й ховається точно так само, як не обезголовлена. У війнах мурашок, які не мають головного мозку, явно виявляється навмисність, а отже і розумність, яка нічим не відрізняється від людської. Цілком очевидно, що не тільки головний мозок, а й ганглії комах, спинний мозок і симпатична нервова система хребетних служать органом волі.

У невеликому богословському трактаті неможливо скільки-небудь зрозуміло викласти хоча б тільки основні ідеї дивовижної і глибоко життєвої філософії Анрі Бергсона. Скажу тільки, що він проклав абсолютно новий шлях до пізнання життя і з величезною глибиною думки розкрив повну нездатність до цього філософії інтелектуалізму.

Не один Паскаль був великим попередником Бергсона на цьому революційному шляху філософії. До бергсоніанського методу пізнання близький метод інтроспекції Мен де Бірана – вивчення дійсності у свідомості людини. Він думає, що не можна вловити реальність інакше, як тільки в живому собі. Ані тонкі спостереження, ані раціональні роздуми не в змозі цього домогтися.

Шопенгауер перший довів, що концепції, винайдені розумом, який працює даремно і в порожнечі, не можуть бути нічим іншим, як порожніми химерами, придатними лише для задоволення професорів філософії; що розум має лише форми, що він порожня здатність. Він протиставляє розуму інтуїцію.

Дивовижні й абсолютно нові судження про мозок – кумира інтелектуалістів – висловив Бергсон. Він вважає, що різниця між спинним мозком, який рефлекторно реагує на одержувані імпульси, і головним мозком – тільки в складності, а не в характері функцій. У головному мозку тільки реєструється сприйняття, що прийшло ззовні, і вибирається відповідний спосіб відповідної реакції.

“Мозок, – каже Бергсон, – не що інше, як щось на зразок центральної телефонної станції: його роль зводиться до видачі повідомлення або до з’ясування його. Він нічого не додає до того, що отримує. Всі органи сприйняття посилають до нього нервові волокна; у ньому міститься моторна система, і він являє собою центр, у якому периферичне подразнення вступає в зносини з тим чи іншим моторним механізмом”.

Уже самою своєю будовою мозок доводить, що його функція є перетворення чужого подразнення на добре обрану реакцію. Афферентні нервові волокна, що приносять чуттєві подразнення, закінчуються в клітинах сенсорної зони кори головного мозку, а вони іншими волокнами з’єднуються з клітинами моторної зони, яким передається подразнення. За незліченної безлічі таких з’єднань мозок має можливість нескінченно видозмінювати реакції, що відповідають на зовнішнє подразнення, і діє як свого роду комутатор.

Нервова система, і особливо мозок, – не апарат чистого уявлення і пізнання, а лише інструменти, призначені до дії.

“Мозок не орган думки, почуттів, свідомості, але він те, що приковує свідомість, почуття, думки до дійсного життя, змушує їх прислухатися до дійсних потреб і робить їх здатними до корисної дії. Мозок, власне, орган уваги до життя, пристосування до дійсності” (Душа і тіло. Ти і життя. 1921 р., 20 груд.).

Хоч як це вражає, але ці приголомшливі думки великого метафізика майже повністю збігаються з новим вченням про вищу нервову діяльність, створеним нашим геніальним фізіологом Іваном Петровичем Павловим. Навіть більше: ми маємо право сказати, що незадовго до Павлова Анрі Бергсон чистим філософським мисленням передбачив сутність фізіологічного вчення Павлова, побудованого експериментальним шляхом за методом вивчення умовних рефлексів головного мозку.

Для обґрунтування цього положення я маю навести кілька витягів із книги Павлова “Двадцятирічний досвід об’єктивного вивчення вищої нервової діяльності тварин”, але спершу необхідно пояснити, що таке умовні рефлекси і що називає Павлов аналізаторами.

У кожної тварини є безліч вроджених постійних рефлексів, які Павлов називає безумовними. Так, наприклад, тварина негайно кидається на їжу, яку побачить, відсмикує ногу в разі подразнення її, равлик втягується у свою мушлю, якщо доторкнеться до неї, новонароджене дитя робить смоктальний рух, якщо доторкнеться до грудей матері. Але поряд із цими безумовними рефлексами у вищих тварин, саме у собак, на яких експериментував Павлов, також можна штучно виробити нові рефлекси, які він називає умовними (можна також назвати їх тимчасовими або набутими). Так, наприклад, якщо за короткий час до давання їжі собака протягом низки експериментів отримуватиме одне й те саме умовне подразнення у вигляді звуку певної висоти, світлового сигналу або чухання шкіри, то скоро це умовне подразнення почне діяти так само, як вигляд і запах м’яса (безумовний подразник): за умовного сигналу в собаки негайно починається виділення слини та звичне, коли він побачить їжу, рухове збудження. Умовний сигнал призвів до утворення нового, тимчасового, умовного рефлексу.

Як же утворюються ці рефлекси? Під час подразнення умовним сигналом клітин ретини (зорова оболонка ока), що сприймали світло, клітин Кортієва органа, які сприймають звук, фаттерових тілець і кінцевих апаратів чутливих нервів шкіри, що сприймають дотикові й больові відчуття, усі ці відчуття передаються по волокнах чутливих нервів у ті ділянки кори головного мозку, нервові клітини яких призначені для сприйняття лише цих подразнень (ядра зорового нерва розташовані в потиличній частці півкуль, звукових – у скроневій і т. д.). Нервові клітини кори, сприйнявши подразнення, аналізують його і, відповідно до результатів аналізу, передають імпульс до нижчерозташованих центрів головного і спинного мозку для відповідної виконавчої дії (ефектів): рухової, секреторної, судинно-рухової тощо. Ці нижчі виконавчі центри називаються ефекторними.

Аналізатором Павлов називає всю систему, що складається зі специфічних, сприймальних клітин органа почуттів, нервових волокон чутливого нерва, що починаються від них, їхніх продовжень – волокон білої речовини мозку та їхніх закінчень – нервових клітин сенсорної ділянки кори півкуль. Таких аналізаторів у мозку незліченна безліч. Серед них, окрім тих, що мають початок у наших п’яти органах чуття, є дуже багато інших, які несуть подразнення від усіх органів нашого тіла й сигналізують корі півкуль про все, що відбувається всередині тіла. На мозок, таким чином, покладається грандіозне завдання аналізувати всі ці подразнення і відповідати на них реакціями ефекторних центрів.

Тепер будуть зрозумілі такі виписки з книги Павлова:

“З погляду умовних рефлексів великі півкулі представляються як комплекс аналізаторів, що мають завдання розкладати складність зовнішнього і внутрішнього світу на окремі елементи, і моменти і потім пов’язувати все це з різноманітною діяльністю організму.

Залишаючись на ґрунті точних фактів, ми можемо сказати, що великі півкулі є сукупністю аналізаторів, які розкладають складність зовнішнього і внутрішнього світу на окремі елементи і моменти і потім пов’язують у такий спосіб проаналізовані явища з тією чи іншою діяльністю організму.

Великі півкулі – орган тваринного організму, який спеціалізований на тому, щоб постійно здійснювати дедалі досконалішу врівноваженість організму із зовнішнім середовищем, – орган для відповідного й безпосереднього реагування на найрізноманітніші комбінації та коливання явищ зовнішнього світу, і певною мірою спеціальний орган для безперервного подальшого розвитку тваринного організму.

Моторна область півкуль є рецепторною областю, або головною сферою, тощо, і руховий ефект під час подразнення кори є, по суті, рефлекторної натури. Цим встановлюється єдність усієї кори півкуль. Кора, таким чином, є тільки рецепторним апаратом, який багатоманітно аналізує і синтезує подразнення, що надходять, і тільки за допомогою сполучних волокон, що прямують донизу, досягають ефекторних апаратів.

У передніх частках немає жодних механізмів, які були б верховними стосовно всіх півкуль. Про якісь загальні механізми, що знаходяться в передніх частках, не може бути й мови. Ніяких особливо важливих приладів, які встановлювали б вищу досконалість нервової діяльності, там, очевидно, немає”.

И. Павлов, як і Бергсон, вважає, що різниця між головним і спинним мозком тільки в складності, а не в характері функцій. Він і його школа вважають можливим ту розшифровку вищої нервової діяльності собаки, яку дали експерименти з умовними рефлексами, віднести і до фізіології мозку людини.

Якщо у собаки можна отримати тільки вторинні умовні рефлекси з первинних, то у мавпи кількість їх уже вища, а в людини, безсумнівно, можливе дуже велике нашарування одних набутих рефлексів на інші, які їм передували, і цим безперестанку триваючим та ускладненим протягом життя людини утворенням нових мозкових зв’язків, яке триває і ускладнюється протягом життя людини, надається можливість удосконалення розумової діяльності та розширення обсягу свідомості. Але все-таки ця складна мозкова діяльність залишається тільки рефлексами головного мозку, і ця нова фізіологія мозку, як нам здається, має посісти місце психологічного вчення про асоціації.

Але хіба це не те саме, що говорив Бергсон: “Мозок – ніщо інше, як щось на зразок центральної телефонної станції: його роль зводиться до видачі повідомлення або до з’ясування його. Він нічого не додасть до того, що отримав”.

Величезне значення мають дослідження Павлова і його співробітників фізіологічного значення лобових часток півкуль мозку. Ці частки досі всі вважали найважливішою частиною головного мозку, центрами вищої психічної діяльності, органом мислення переважно, навіть сидінням душі. Але Павлов не знайшов у них ніяких особливо важливих приладів, які встановлювали б вищу досконалість нервової діяльності, і кора цих передових часток великих півкуль, як і вся інша кора, являють собою сенсорну область. Уся кора півкуль, ця найдосконаліша частина мозку, складається тільки з незліченної безлічі аналізаторів, аналізаторів і аналізаторів. І якщо в корі не знайшлося місця для якогось центру почуттів, то тим паче його не можна шукати в сірих вузлах мозкового стовбура, які, як це частково відомо, мають суто фізіологічні функції. Мозкова кора аналізує не почуття, а відчуття.

А якщо мозок не можна вважати органом почуттів, то це величезною мірою підтверджує вчення Святого Письма про серце як орган почуттів взагалі, і особливо вищих почуттів.

Ці дослідження Павлова відповідають спостереженням хірургів над безліччю поранених з абсцесами лобових часток мозку. Вони, як правило, не супроводжуються скільки-небудь помітними змінами психіки або розладом вищих розумових функцій. Зі своєї власної практики наведу тільки два яскравих спостереження.

У молодого пораненого я розкрив величезний абсцес (близько 50 см³ гною), який, безсумнівно, зруйнував усю ліву лобову частку, і рішуче жодних дефектів психіки після цієї операції я не спостерігав.

Те ж саме я можу сказати про іншого хворого, оперованого з приводу величезної кісти мозкових оболонок. Під час широкого розтину черепа я з подивом побачив, що майже вся права половина його порожня, а вся права півкуля здавлена майже до неможливості її розрізнити.

Якщо, таким чином, мозок не можна вважати органом почуттів і винятковим органом вищого пізнання, то це великою мірою підтверджує вчення Священного Писання про серце як орган почуттів узагалі й особливо вищих почуттів.

Розділ третій. Мозок і дух. Дух у природі

І ВСЕ-ТАКИ ми продовжуємо бути переконаними, що розум – приналежність мозку, і відповідність розуму мозку видається нам до того очевидною, що ми не можемо мислити два терміни один без одного. І звідси, через незаконне узагальнення, ми доходимо висновку, що тіло і дух взаємно підпорядковані одне одному. Це тому, що ми звикли змішувати поняття розум і дух. Розум, звичайно, не дух, але лише вираз, прояв духу. Розум відноситься до духу як частина до цілого. Дух набагато ширший за розум, але через нашу незмінну інтелектуалістичну концепцію ми бачимо в розумі весь дух (Франк Гранман).

Дух виступає за межі мозку з усіх боків. Діяльність мозку обмежується переведенням у рух невеликої частини того, що відбувається у свідомості (Бергсон, “Творча еволюція”).

Що ж ми знаємо про дух? Досить багато зі Святого Письма і чимало з явищ духу в природі та людині.

1. Преподобний Сергій трапезував із братією монастиря. Раптом він піднявся з-за столу, зробив уклін на захід і сказав: “Радуйся і ти, пастир Христової пастви, і благословення Господнє нехай буде з тобою”. Братія з подивом запитали: “Кому говориш ти, отче святий?” Преподобний відповів: “Зараз проти нашого монастиря за вісім верст зупинився єпископ Пермський Стефан, що їде в Москву. Він поклонився Святій Трійці і сказав: “Мир тобі, духовний брате”. Ось я і відповів йому”. Деякі з ченців поспішили до того місця і наздогнали святителя Стефана. Він підтвердив сказане преподобним Сергієм.

2. Інженер К. Перл, переконаний матеріаліст, розлучився зі своїм другом К., який виїхав до Москви, і жив у Ташкенті з іншим інженером. Одного разу о третій годині ночі він прокинувся від гучного поклику: “Карл Іванович!” Карл Іванович запалив свічку, розбудив свого співмешканця, разом із ним оглянув усю квартиру, але нікого не знайшов. У крайньому подиві він занотував дату цієї дивної події і за тиждень отримав повідомлення про самогубство свого друга К. тієї ночі та години, коли він почув таємничий поклик. Повний туги і любові передсмертний поклик самогубця миттєво подолав відстань 3300 км і був сприйнятий мозком сплячого К. І. Перла.

3. Місіс Грін, сидячи на веранді після обіду в одному з міст Англії, цілком наяву раптом побачила таку картину: до берега великого озера наближається кабріолет, у якому їдуть дві молоді дівчини. На стрімкому березі озера раптово ламається колесо кабріолета, і він падає в озеро разом із кіньми та сідоками. Вони тонуть, у цей момент пані Грін чує сповнений відчаю заклик, своє ім’я. За місяць вона отримує листа від свого брата, який описує загибель своєї доньки та її подруги точно так, як вона бачила.

Цей останній приклад я запозичую з надзвичайно цікавої книги академіка Шарля Ріше (Charles Richet, “Traite de metapsychique”), видатного фізіолога і фізика, одного з найвизначніших діячів у сфері метапсихології, нової науки, що виникла наприкінці минулого століття і розробляється тепер відомими вченими різних країн.

Метапсихологія ставить собі за мету вивчення всіма способами наукового дослідження сфери незрозумілих і таємничих психічних явищ, які відкидаються офіційною психологією як забобони і казки.

Але упереджено можуть відкидати їх тільки ті, хто не знайомий з ними і не вивчав їх з такою глибокою науковою об’єктивністю, як Ш. Ріше, Олівер Лодок та ін. великі вчені, які створили вже велику літературу з метапсихології.

У книзі Ріше дуже багато аналогічних фактів, один за іншого дивовижніший. З великою науковою строгістю він обговорює їх і приходить до такого висновку:

“У всесвіті існують Вібрації (сили), які збуджують нашу чутливість і зумовлюють достовірне пізнання дійсності, якого наші нормальні почуття не можуть дати. Ці сили нові й дивні, мають створити революцію в психології, переробити її дощенту”.

Доктор наук Котик, який написав вельми важливу книжку про безсумнівно встановлені ним факти передавання думки (“Еманація психофізичної енергії”, Вісбаден, 1908), пояснює їх таким чином: “Думка є енергія, що випромінюється назовні. Вона має властивості фізичні та психічні, і її можна назвати психофізичною енергією. Ця енергія, що народилася в мозку, поширюється до кінцівок тіла. Вона насилу передається повітрям, поширюється металевими провідниками. Мабуть, вона не спеціально притаманна людській думці; можливо, що всі речі випускають якусь вібруючу енергію, бо сенситивні суб’єкти не тільки сприймають те, що думає експериментатор, а й дізнаються про ті речі, які не мислять.

Що дає д-ру Котик підставу вважати невидиме випромінювання енергії мислячим мозком не тільки психічним, а й психофізичним? Тільки той факт, що при з’єднанні експериментатора з сенситивним суб’єктом за допомогою металевого дроту думки читаються дещо вдаліше. Але величезна низка інших фактів, наведених Ріше, свідчить про те, що і без жодного контакту відбувається передача невідомої енергії, яку тільки за нашою невикоріненою звичкою пояснювати незрозуміле і невідоме зрозумілим і відомим, вважають якимись матеріальними вібраціями, що мають початок у якихось молекулярних (але теж невідомих) коливаннях мозкової речовини. Ті, хто задовольняються примітивними поясненнями, цілком заспокоюються, якщо їм сказати, що з мозку виходять якісь електричні коливання. Чому ж, однак, не визнати разом із Ріше, що в основі явищ телепатії (передавання думок і почуттів на відстані) і ясновидіння лежать абсолютно невідомі нам за сучасного стану науки, абсолютно незрозумілі, навіть дивні, як він каже, сили? А страх, безсумнівно, опановує кожним, хто прочитає його велику книгу.

Я вважаю, що поки що ми маємо право зробити тільки один, але надзвичайно важливий висновок: окрім звичайних подразнень, адекватних нашим органам почуттів, наш мозок і серце можуть сприймати набагато важливіші подразнення, які надходять від мозку та серця інших людей, тварин і всієї навколишньої природи, а також, що важливіше за все, від невідомого нам трансцендентального світу.

Чим, як не силами трансцендентального порядку, можна пояснити такі факти, повідомлені Ріше?

1. М. Хіалон засвідчив безсумнівність дивної історії, що трапилася з М. М. Гріді, директором Дейлі Телеграф. Коли одного разу в неділю він стояв у церкві Св. Іоанна, він раптом відчув навіювання величезної сили… Це було схоже на голос, який промовляв до нього: “Повернися у свою редакцію”. Наказ був таким владним, що М. М. Гриді, як божевільний, кинувся бігти через усю церкву, вулицями, вбіг до редакції, на подив своїх співробітників, і рвонув двері свого кабінету. Гасова лампа палала великим полум’ям на столі, і вся кімната була наповнена клубами диму.

2. Мадам Томелі в Сан-Мартіні одного вечора, намагаючись заснути, раптом побачила свого сина, збитого каретою, який помирав. Вночі, в бурю вона біжить 5 км дорогою Коста де Борге і знаходить свого сина в вибоїні біля краю дороги.

3. Знаменитий Вільям Джеймс цитує такий випадок. Молода дівчина Берта зникла 31 жовтня 1898 року на Енфільді. Понад 100 осіб було послано обшукати ліс і береги озера. Було відомо, що вона попрямувала до мосту, але більше її не бачили. Водолаз шукав її в озері, але не знайшов. У ніч із 2 на 3 січня жінка, яка перебувала за 8 км від Енфільда, бачить уві сні тіло Берти в визначеному місці. Вранці вона йде на міст і вказує водолазові точне місце, де він має знайти тіло Берти, що лежить головою вниз і так приховане, що він побачить тільки калошу на одній нозі. Водолаз за цими вказівками знайшов труп на глибині 6 метрів у корчах.

“Я був приголомшений, – сказав водолаз, – я не боюся трупів у воді, але на мене напав страх перед жінкою, яка стояла на мосту. Як вона прийшла за 8 км, щоб вказати, де тіло? Воно лежало в глибокій дірі, головою вниз. У воді було так темно, що я нічого не бачив”.

Останні два приклади належать до галузі ясновидіння, яке Ріше називає новим терміном – криптостезія. Ця назва добре підходить до нижченаведених незвичайних фактів.

1. У в’язниці Блуз повісився на своїй краватці ув’язнений. Др. Дуфалі відрізав шматок цієї краватки, загорнув його в багато шарів паперу і дав сомнамбулі (не професійній) Марії. Вона сказала, що в папері загорнуто щось, що вбило людину, мотузка… ні, краватка; це повісився ув’язнений, який убив людину. Вона сказала, що людину вбили сокирою, і вказала місце, де кинуто сокирку. І справді, у вказаному Марією місці знайшли сокирку.

2 Шарль Ріше зустрів свою знайому, молоду дівчину на ім’я Стелла, 2 грудня і сказав їй: “Я йду читати лекцію про зміїну отруту”. Стелла, яка і раніше виявляла дивовижне ясновидіння, негайно сказала: “Я бачила сьогодні вночі змій, або, скоріше, вугрів”. Тоді я, звісно, не кажучи чому, попросив розповісти мені сон. І ось точнісінько її слова: “Це були скоріше два вугри, ніж змії, бо я бачила, що в них біле блискуче черево і клейка шкіра. І я сказала собі: я дуже не люблю цих тварин, але мені неприємно, що їх мучать”.

Цей сон разюче точно відповідав тому, що я робив напередодні, 1 грудня. Цього дня я експериментував з вуграми. Бажаючи взяти в них кров, я поклав двох вугрів на стіл. Мені запам’яталося їхнє біле блискуче черево і клейка шкіра. Вони були фіксовані на столі, щоб взяти в них серце. Я, безумовно, не говорив про це Стеллі, яку давно не бачив, і вона не мала жодного спілкування з людьми, які відвідують мою лабораторію.

Обговорюючи безліч фактів, подібних до цих, Ріше доходить висновку, що у всіх людей, навіть, мабуть, найменш сенситивних, є інші здібності пізнання, крім звичайних. Але у нечутливих ці здібності пізнання вкрай слабкі, майже непомітні.

Таємничим чином думка однієї людини повідомляється думкам інших людей. Ми не ізольовані, ми в невідомому зв’язку з усіма людьми. І безсумнівно, є істина в тому, що називають “духом натовпу”. Потужний потік симпатії чи гніву, обурення чи ентузіазму викликає в зборах, об’єднаних у театрі, на форумі чи в парламенті, майже одностайну єдність. Це потік, що зносить усі греблі. Хіба не можна порівнювати цю емоцію натовпу з передачею думки в експерименті? (Ріше).

Беззавітний порив одного сміливця може захопити все військо. Цей потужний потік духу хоробрості й відваги, що вилився з одного полум’яного серця, запалює сотні інших сердець, які сприйняли його, як антена сприймає радіохвилі. Чим, якщо не могутньою духовною енергією, назвати цю всепереможну силу, що породжувала в середні віки цілі психічні епідемії, нерозважливо і нестримно захоплювала сотні тисяч людей у хрестові походи!

Хіба не зрозуміло, що потік злої енергії, злого духу виливається в наше серце і мозок, коли бачимо ми спотворене ненавистю обличчя ворога нашого, очі його, що мечуть іскри, і стискається в страху серце наше?

Тихим солодким потоком виливається любов матері на дитину, що пригорнулася до її грудей, пристрасне почуття чоловіка – на гаряче любиму дружину. Тихим і радісним світлом осявається душа людини, яка завжди творить справи любові і милосердя, коли торкнеться її благодать Божа. Що ж це, як не духовна енергія любові?

“Виллю від Духа Мого на всяку плоть” (Йоїл. 2:28).

Бог є Дух. Бог є любов, і вилив Духа Його є вилив любові на все живе. Любов творить. Всетворчим і всепоглинаючим, нескінченним потоком духовної енергії Божественної любові створено всесвіт. Його створено з нічого, у тому сенсі з нічого, що не було первинної… (може бути “матерії” пропуск в оригіналі – прим. Ред.).

Вічної матерії немає, як взагалі немає матерії, а тільки енергія в її різних формах, конденсація якої і є у формі матерії.

Матерія являє собою стійку форму внутрішньоатомної енергії, а теплота, світло, електрика нестійкі форми тієї ж енергії. Процес розпаду атомів, тобто розкладання матерії, зводиться до переведення внутрішньоатомної енергії зі стану стійкої рівноваги в нестійкий, званий електрикою, світлом, теплотою тощо. Матерія, таким чином, поступово перетворюється на енергію.

У першому розділі ми говорили про те, що під час атомного розпаду звільняються форми енергії дедалі тонші, що наближаються до чогось нематеріального.

Що ж заважає нам зробити останній крок і визнати існування цілком нематеріальної, духовної енергії і вважати її первинною формою, родоначальницею і джерелом усіх форм фізичної енергії?

Тільки апріорне заперечення Духа і світу духовного, заперечення наполегливе і незрозуміле, бо величезна кількість фактів імперативно примушує нас зважати на них і визнати поряд з матеріальною природою безмежний, набагато важливіший світ духовний.

“Нетлінний Твій Дух перебуває у всьому” (Прем. 12:1).

“Чи не наповнюю Я небо і землю? – говорить Господь” (Єр. 23:24).

“Коли б Він до Себе забрав Своє серце, Свій дух (землі, всієї вселенної), і Свій подих до Себе забрав, всяке тіло погинуло б вмить, а людина повернулася б на порох!…” (Йов. 34:14-15).

“Забираєш їм духа вмирають вони, та й вертаються до свого пороху. Посилаєш Ти духа Свого вони творяться, і Ти відновляєш обличчя землі” (Пс. 103:29-30).

“Дух животворить” (Ін. 6:63).

“У Його руці душа всього живого” (Йов. 12:10).

“І зорі засяяли на сторожах своїх і звеселилися. Він покликав їх, і вони сказали: “ось ми”, і засяяли радістю перед Творцем своїм” (Вар. 3:34-35).

“Радістю підперезались узгір’я! Луги зодягнулись отарами, а долини покрилися збіжжям, гукають вони та співають!” (Пс. 64:13-14).

І багато псалмів і пісень Ананії, Азарії та Мисаїла сповнені духу гілозоїзму.

У всіх цих текстах Святого Письма цілком зрозуміла думка про загальне здійснення й оживлення Духом Божим. Не можна говорити про “мертву природу”. Немає чітких меж між неорганічною та органічною природою. Така точка зору і сучасної науки.

Яскраво про це свідчить і філософія Фіхте та Лотце, велике глибокодумство Лейбніца. Ось слова останнього, що збігаються з текстами Святого Письма:

Був би пробіл у творінні, якби матеріальна природа була протилежна духу. Хто заперечує у тварин душу, а в інших тіл уявлення і життя взагалі, той не визнає Божественної могутності, тому що він вводить щось непослідовне з Богом і з природою, саме абсолютну відсутність сил, так би мовити, метафізичну порожнечу, яка настільки безглузда, як порожній простір або фізична порожнеча.

Одвічно мчать у світовому просторі незліченні зірки і планети, ніколи не сповільнюючи свого руху. Тільки силою цього руху, силою інерції тримаються у світовому просторі неймовірно важкі тіла, як тримається в повітрі важкий 40-дюймовий снаряд.

Несуться міріади зірок, планет, астероїдів, метеорів і комет. Рухом вітрів, потоками води, тертям льодовиків, що сповзають, коливаннями температури, прибоєм хвиль змінюється обличчя землі. Потужним рухом підземних вулканічних сил створюються нові хребти гір і прірви земні.

У вихорах багатовікових рухів руйнуються і знову виникають незліченні зоряні світи і відбувається великий процес еволюції, вищий рух у всесвіті. Майже зі швидкістю світла нескінченно рухаються атоми і електрони, Х-промені, іони і всі продукти дисоціації матерії, що завжди відбувається. Постійним рухом молекул у клітинах органів підтримується життя організмів. Молекулярним рухом у нервових клітинах супроводжується думка людини. Спокою немає і в смерті, яка не що інше, як зміна певних миттєвих станів рівноваги, також короткочасної тривалості.

Якщо так очевидно, що рух становить сутність і основний закон матеріальної природи, то навряд чи можливо, щоб цей загальний світовий закон не панував також і в житті духу.

Основний для всієї природи закон руху стирає межу між живим і мертвим. Рух становить сутність матерії. І якщо необхідно припустити, що в живих організмах рух, що лежить в основі їхніх психічних явищ, продукується і визначається духом життя, енергією духу, то і рух у неорганічній природі треба визнати похідним того ж духу.

Духовна енергія, що витікає від Духа Божого, енергія любові рухає всією природою і все живить. Вона є джерелом життя, і немає нічого мертвого. Рух у неорганічній природі, як і в живій, є проявом життя, хоча б у мінімальній, мало відомій нам формі. Генетичний зв’язок між неорганічною та органічною природою підтверджує це. Бо із землі отримує початок життя рослин, а від них живлення – весь тваринний світ.

З тих самих хімічних елементів і за тими самими фізичними законами побудована неорганічна й органічна природа. Один великий загальний закон розвитку керує всією світобудовою, і не може бути зупинки в розвитку, не може бути різкої межі між нею і неорганічною природою. Духовною енергією пройнята вся неорганічна природа, вся світобудова. Але тільки у вищих формах розвитку (творіння) ця енергія досягає значення вільного, самосвідомого духу.

Усьому живому властива чутливість. Але методи тонкого дослідження показують, що матерія не тільки вкрай рухлива (ртуть у термометрі піднімається від дотику руки), але що вона володіє несвідомою чутливістю, що перевершує свідому чутливість живих істот.

Болометр, що складається в суттєвій своїй частині з платинового дроту, такий чутливий, що реагує на дію дуже слабкого променю світла, здатного підвищити температуру тільки на стомільйонну частку градуса. Стелле показав, що досить торкнутися пальцем залізного дроту, щоб у ньому з’явився електричний струм. Відомо, що хвилі Герца на відстані сотень кілометрів глибоко впливають на метали, викликаючи в них електричні коливання. На цьому явищі заснований бездротовий телеграф. Дотепними дослідами Стелле показав, що металам притаманна “втома”, що після “відпочинку” ця втома минає, що на них діють дратівливо, гнітюче, пригнічувально отруйні речовини.

Живі істоти відрізняються від “мертвої” природи тим, що харчуються і розмножуються. У науці ще не відомо точно, щоб ці функції були притаманні й мінералам… Однак є підстави очікувати, що наука майбутнього знайде в природі вказівки й на них. Уже тепер виявлено в деяких мінералах фермент, який за своєю дією аналогічний статевим гормонам, що прискорюють ріст і статеве дозрівання новонароджених тварин. А нам відомо, що в живих організмах ферменти служать головним чином цілям харчування. Що ж дивного в припущенні, що і мінеральні ферменти необхідні для живлення мінералів, звичайно, не такого, як в організмі, а такого, що відбувається в невідомій поки що формі?

Хіба хімічний обмін, що завжди відбувається в неорганічній природі, не може мати значення живлення? Хіба ґрунт не жадає, не потребує води, як усе живе?

Мінеральна речовина характеризується своєю кристалічною формою, як жива істота своєю анатомічною будовою. Перш ніж досягти своєї певної форми, кристал, як жива істота і рослина, проходить послідовну еволюцію: він розпочинається у вигляді зернистого стану, який переходить у волокнистий і, зрештою, в гомогенний. Подібно до тварин і рослин, понівечений кристал виправляє свою потворність. Кристал це організована істота. Кристалам притаманні дві форми розмноження. За певних умов, наприклад, за певного тиску, концентрованості розчину тощо, рідини можуть кристалізуватися тільки тоді, коли в них покладено кристалічний зародок. Утворені потім кристали можна вважати нащадками цього кристала так само, як бактерії, що розвиваються в розчині, є нащадками бактерій, яких ми ввели в цей розчин. Однак існують такі умови в середовищі, в яких кристалізація відбувається без попереднього введення зародків.

Треба замислитися над глибиною слів багатостраждального Іова: “Від духа Його – велич неба”.

Велике і глибоко важливе співвідношення між духом і формою. У матеріальних формах яскраво відбивається дух, властивий матерії. І більше того, дух творить форми.

Це яскраво виражено у формах тіл людських. Вони, щоправда, не завжди відповідають духовній сутності людини. Не тільки очі – дзеркало душі, але всі форми тіла і його рухи відповідають душі, духу його, як в образі людини лукавої у Соломона (Притч. 6:12-14). У всій зовнішності людини яскраво відбивається духовна сутність її. Дух грубий і жорстокий уже в процесі ембріогенезу спрямовує розвиток соматичних елементів і створює грубі й відразливі форми, що відображають його. Дух чистий і лагідний творить собі повне краси і ніжності житло. Згадайте Мадонн Рафаеля, Джоконду Леонардо да Вінчі.

Чим, як не формувальним впливом духу, можна пояснити дивовижну найтоншу різницю між двома дуже схожими фізіономіями, особливо жіночими: одні й ті ж самі надзвичайно схожі обриси очей, носа, рота, майже рівні розміри й співвідношення частин обличчя та голови, але одне обличчя вульгарне, а інше – тонке й красиве.

Уважний аналіз показує, що ця різниця духовного вигляду за майже однакових соматичних форм залежить від дуже малих і тонких відмінностей: ледь інший абрис брів, невловимо тонка складка губ, величина і форма очної щілини – і зовсім інша духовна подоба. Вражаючий образ Мони Лізи створений тими найтоншими рисами, які Леонардо да Вінчі протягом кількох років надавав цьому жіночому обличчю.

Подібно до генія Леонардо да Вінчі, діє в ембріональному розвитку духовна енергія, притаманна хромосомам статевих клітин, і створює живі образи краси й неподобства, ніжності, чистоти, любові та брутальності, відразливої тваринності та злоби. Ці вроджені зовнішні форми стають дедалі яскравіше вираженими в постембріональному житті в міру розвитку духу в тому чи іншому напрямку.

Багатостороннє значення краси в природі, і, звісно, вона не вичерпується тільки цілями статевого добору. Не тільки для приваблення самок одягнені яскравим і красивим оперенням і прекрасно співають самці птахів. Не тільки для приваблення комах, що несуть на собі запліднювальний пилок, сяють красою і пахощами квіти. Великі краси природи мають, звісно, не одні утилітарні цілі.

Ансамблі та елементи краси й неподобства в природі, сприйняті духом людським, трансформуються в ньому у витвори мистецтва і науки, ці великі двигуни духовного розвитку людства. Від найпростіших форм краси, від округлості та плавності ліній, що пестить наш погляд, пропорційності та симетрії форм, принадності та сили світлотіні, гармонійних сполучень барв та звуків, природа сходить до грандіозних ансамблів краси, сповнених духовної сили та величі.

Духом грандіозної сили і могутності пройняті оповиті похмурими хмарами масиви гір і скель, гнані ураганом велетенські громади хвиль океану, що штурмують прибережні скелі. Дух вічності й безмежності виливається в душі наші від міріад зірок нічного неба. Таку радість і спокій навіюють ніжні фарби зорі й осяяні місячним світлом поля та озера. Вищу цінність моральної краси і гидоту неподобства являє природа в лагідних і чистих очах добрих людей, у відразливому вигляді лиходіїв і безчесних.

І якщо так очевидно, що в цих формах моральної краси і неподобства ми реально сприймаємо випромінювання духу краси і духу злоби, що хвилюють серця наші, то чи не маємо ми права сказати, що в основі тих глибоких духовних сприйняттів, які ми отримуємо від краси і неподобства форм неорганічної природи, лежать такі самі впливи на нас духовної енергії, притаманної всій природі?

Неважливо, що матерія аморфна (“безформна”, – “форма” грец.) зовсім не справляє на нас такого враження духовного порядку, важливим є те, що ДУХ пов’язаний із формою.

Ми говоримо, що Дух спрямовує розвиток тіл людських у відповідних собі формах. Тепер скажемо, що не без творчого впливу духу творяться і форми неорганічної природи, всі форми світобудови. У тому глибокому духовному, навіть моральному впливі, який справляють на нас овіяні духовною енергією краси природи, треба бачити мету і значення краси. Якби світобудова була тією, якою її уявляють матеріалісти, то не було б у ній краси форм, яку творить дух.

Мені принесли букет квітів. О, скільки тонкої, чарівної краси в цих чудових маленьких творіннях Божих! І водночас, як вони чарівні своєю малістю, повною лагідності, простотою. Найтонше мереживо ніжних білих суцвіть, блакитні й рожеві, фіолетові й сині крихти дивляться на нас чистими оченятами своїх пелюсток і віночків, виливають на нас свій дивовижний аромат.

Ну хіба не очевидно, що це німа проповідь душевної чистоти?

Треба мати дуже грубе серце, щоб не чути цього голосу Божого, що так ясно звучить у красі матеріальних форм природи. Природно, що жінки особливо люблять квіти, і це робить честь їхнім серцям.

Розділ четвертий. Дух рослин і тварин

Одухотвореність тварин абсолютно ясно засвідчується Священним Писанням. Ось тексти, що підтверджують це:

“Хто знає: чи дух синів людських піднімається нагору, і чи дух тварин сходить донизу, в землю?” (Еккл. 3:21).

“Боже, Боже духів і всякої плоті!” (Чис. 16:22).

“І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому.” (Бут. 2:19).

“Душа тіла (тварин) у крові… тому Я сказав синам Ізраїлевим: Не їжте крові ні з якого тіла” (Лев. 17:11-14). Кров жертовних тварин свята й освячує, тому що в ній душа тварини, дихання Духа Святого. Тому заборонено вживати її в їжу.

“Дух животворить” (Ін. 6:63).

“Увійшов у них дух життя від Бога” (Одкр. 11:11).

У молитві Духу Святому ми називаємо Його подателем життя. І якщо навіть у неорганічній природі так зрозуміла присутність Духа, то, звісно, і рослини, і тварини треба вважати одухотвореними. Найзагальніший, найпоширеніший у природі з усіх дарів Святого Духа є дух життя, і він, звісно, властивий не тільки тваринам, а й рослинам. Індуси та інші народи Азії зовсім не так дивляться на рослини, як європейці. Вони глибоко визнають одухотвореність рослин.

Рослини всім єством своїм жадібно сприймають світло, повітря, вологу, від яких залежить все їхнє життя. Вони явно радіють світлу, вітру, росі, дощу. Чому ж не припустити, що вони яскраво сприймають і відчувають ці джерела свого життя і радості: можливо, зовсім інакше, ніж людина або тварини, які далеко не настільки безумовно потребують світла, як рослини. Рослина, можливо, набагато глибше, ніж тварина, відчуває всі найтонші властивості ґрунту, в якому з таким багатством розгалужуються її корені, від якого, як від світла і повітря, залежить все її життя. Знаємо ми, як тонко вибирають із ґрунту різні рослини поживні речовини, необхідні саме їм, а не іншим рослинам. Хіба не безумовно, що для цього рослини повинні володіти абсолютно особливою чутливістю, якої немає у тварин і людей (Фехнер).

Нерви не можна вважати необхідним субстратом душевного життя. Струни – нерви скрипки і рояля. Але і без струн духові інструменти видають чудові мелодії. У рослинах немає вегетативної нервової системи, без якої у людини і вищих тварин неможливі процеси харчування, дихання, обміну речовин, і тим не менше всі ці процеси відбуваються в рослинах (Фехнер).

Якщо повернути виноградний листок нижньою поверхнею до світла, то він наполегливо згинається і повертається, щоб звернути до світла свою верхню поверхню.

Дивовижні інстинктивні рухи витких рослин. Рослина спершу витягується у висоту, потім нагинає своє стебло горизонтально й описує коло, відшукує собі опору. Чим довше виростає стебло, тим більшим стає коло, тобто рослина, не знаходячи собі опори, шукає її далі. Нарешті стебло не витримує своєї власної ваги, падає на землю і повзе по ній, шукаючи нової опори, але і в цьому випадку, вона керується вибором: повитиця не в’ється біля неорганічних або мертвих органічних опор, а тільки біля живих рослин, до яких вона жадібно приліплюється, бо її коріння, що знаходяться в землі, швидко помирає, і вона позбавляється їжі, яку потім висмоктує за допомогою сосочків з оповитої рослини.

Відомі явища сну в рослин, коли листя або нагинаються, або складаються, квітки нахиляють свої голівки і закриваються.

Напрочуд доцільні рухи маточок деяких рослин для запліднення приймочки пилком.

Увечері на квітучому лузі вся безліч квітів повертається до сонця, точно посилаючи йому вечірню молитву, а після його заходу тихо засинають, щоб вранці, повернувшись на схід, знову зустріти його ранковою радісною молитвою.

Пахощі квітів – це фіміам Богу. Квіти кадильниці. Ненюфари широко розкриваються під блакитним небом, насолоджуються світлом і повітрям, складають свої пелюстки й опускаються у воду, коли темніє.

Між світом рослинним і світом тваринним не можна знайти певної межі, бо в царині найпростіших одноклітинних багато майже абсолютно схожих форм, з яких одні слугують початком рослинного світу, інші – тваринного, і розрізнити їх майже неможливо. Такі найпростіші форми тварин, як річкова гідра, вольвокс, абсолютно схожі на рослини і за своїми життєвими функціями майже не відрізняються від них. Від класу найпростіших починаються два грандіозні світи живих істот – рослин і тварин. Поступовий розвиток рослинного світу дійшов до таких чудових, грандіозних форм, як дивовижно пахучі розкішні квіти, стрункі пальми і кипариси, величні ліванські кедри, могутні дуби і гігантські секвої, що живуть по три тисячі років. Абсолютно нікчемні порівняно з ними такі примітивні форми тваринного світу, як поліпи, голатуріі, морські зірки і черв’яки, і дивно було б визнавати одухотвореність цих нижчих тваринних форм і, водночас, не визнавати одухотвореність високодосконалих і навіть грандіозних рослинних форм.

Абсолютно безсумнівно, що весь рослинний і тваринний світ має принаймні нижчий із дарів Святого Духа – дух життя.

Для величезної кількості натуралістів одіозне, безглузде вчення віталістів і неовіталістів про життєву силу. Але вдумайтеся в такі факти.

За спостереженнями Спаланцані, у болотній воді та піску водостічних жолобів живуть коловратії, яких можна висушити разом з піском і зберігати в скляних посудах. Якщо через 3-4 роки змочити водою пісок, то драглисті у звичайному стані коловратії, висохлі до такої міри, що якщо притиснути їх кінцем голки, то вони розламуються подібно до крупинки солі, знову оживають. Вони можуть витримувати висушування за 54°С, тоді як у живому стані вони вмирають, якщо вода досягає 25°С тепла.

Джон Франклін у своїй першій подорожі на північноамериканський берег Льодовитого океану бачив, що риби, які замерзли безпосередньо після того, як їх витягали з води, перетворювалися на таку крижану масу, що їх можна було розрубувати на шматки сокирою, а їхні замерзлі нутрощі представляли тверді крижані шматки. Проте, коли відтавали цих риб біля вогню, попередньо не пошкоджуючи їх, то деякі з них оживали. Ці приклади вказують на те, що, хоча в організмі й зник будь-який слід життя, але все-таки здатність починати за сприятливих умов нову життєву діяльність у ньому може залишатися, якщо тільки в ньому не відбулося таких змін, анатомічних або фізіологічних, які унеможливлювали б відновлення життєвих функцій.

Відомо, що пшениця, ячмінь і гірчиця, знайдені в єгипетських муміях, які пролежали 3000 років, якщо вони не зазнавали шкідливих впливів, у яких можливі ферментативні процеси, що їх пошкоджують, дають чудові паростки, коли їх помістять у сприятливі умови вологості й тепла.

Наступний дослід проведено Ж. Беккерелем у Парижі в 1909 р. Насіння пшениці, люцерни і білої гірчиці було висушене в безповітряному просторі протягом 6 місяців за 40°С і потім запаяне у відкачані скляні трубки. Ці трубки було надіслано до Лондона, і там їх тримали протягом трьох тижнів у рідкому повітрі приблизно за температури -190°, а потім ще 77 годин у рідкому водні за температури -250°. У Парижі трубки знову відкрили, і насіння помістили у вологу ванну за 28°. Виявилося, що проростання відбулося абсолютно нормально. Жодної відмінності не було помічено порівняно з пробами насіння, що зберігається звичайним способом. За такої низької температури, як -250°, будь-який натяк на життєдіяльність виключений. Навіть найенергійніші хімічні реакції за такої низької температури не відбуваються.

Із цих дослідів ми бачимо, що тимчасова смерть можлива, якщо дія, що затримує життєдіяльність, не доходить до руйнування організму (Сведберг, “Виродження енергій”).

Якщо так очевидно, що тимчасова смерть насіння і тварин не заважає тому, щоб знову виникло в них життя, то чи не маємо ми права стверджувати, що це можливо без прояву в них якоїсь невідомої нам сили, життєвої енергії, яка абсолютно не піддається впливу шкідливих агентів, що знищують життя насіння і рослин? А така енергія, звичайно, може бути тільки духовною енергією, життєдайною силою Святого Духа.

Вищенаведені дивовижні факти життєдіяльності та натхненності рослин дають право погодитися з Едуардом Гартманом, коли він стверджує, що рослини володіють несвідомим уявленням і несвідомою волею. Неясне уявлення і прагнення приписує монадам і Лейбніц. А рослина є монада.

Наше переконання в одухотворенності рослин, звичайно, абсолютно не суперечить думці св. Антонія Великого про неприпустимість визнавати в рослинах душу. Ось його слова: “Проти тих, котрі наважуються казати, що рослини і трави мають душу, написав я цей розділ до відома для найпростіших. Рослини мають життя фізичне, але душі не мають. Людина називається розумною твариною, тому що має розум і здатна здобувати пізнання. Інші ж тварини земні й повітряні, у яких є голос, мають дихання і душу. Усе, що росте і зменшується, можна назвати живим тому, що живе і росте, але не можна сказати, щоб усе таке мало душу. Живих істот чотири різних види: одні з них безсмертні й натхненні, якими є ангели; інші мають розум, душу і дихання, якими є люди; інші мають дихання і душу, якими є тварини; а інші мають тільки життя, якими є рослини. Життя в рослинах тримається і без душі, і без дихання, і без розуму, і безсмертя; але й інше все без життя бути не може. Всяка людська душа є приснорухома” (Добротолюбіє, т. 1, стор. 93).

Протиріччя, звичайно, немає. Ми не приписуємо рослинам душу в тому сенсі, як її розуміють у людини і тварин, а тільки несвідоме уявлення і несвідому волю.

Антоній Великий, кажучи про душу тварин, звичайно, мав на увазі вищих тварин, а не таких, як кишковопорожнинні, молюски, губки, навіть інфузорії, про існування яких або про приналежність їх до тваринного світу він і уявлення не міг мати.

Звісно, ці нижчі тваринні форми, стосовно їхньої духовності, стоять не вище за рослини, а навіть нижче, і їм належить тільки дух життя, як і всякій тварині.

Вникнемо тому в те, що доступно пізнанню нашому про дух вищих тварин і людини.

Розділ п’ятий. Душа тварин і людини

За уявленням фізіологів, діяльність свідомості, тобто психічна діяльність, має представлятися як колосально складна система безумовних і умовних рефлексів, що раніше виникли і постійно знову утворюються, як величезний ланцюг сприйняттів, які приносять рецептори в мозок і які піддаються в ньому аналізу для вироблення відповідної рухової реакції.

Наш геніальний дослідник вищої нервової діяльності І. П. Павлов так визначає свідомість: Свідомість видається мені нервовою діяльністю певної ділянки великих півкуль, яка на цей момент за даних умов має відому оптимальну (ймовірно, це буде середня) збудливість. У цей же момент уся інша маса великих півкуль перебуває в стані більш-менш зниженої збудливості.

У ділянці великих півкуль з оптимальною збудливістю легко утворюються нові умовні рефлекси й успішно виробляються диференціювання. Це є в даний момент, так би мовити, творчий відділ великих півкуль. Інші ж відділи їх, зі зниженою збудливістю, на це не здатні, і їхні функції при цьому – найбільше – становлять раніше вироблені рефлекси, які стереотипно виникають за наявності відповідних подразників.

Діяльність цих відділів є те, що ми суб’єктивно називаємо несвідомою, автоматичною діяльністю. Ділянка з оптимальною діяльністю не є, звісно, закріпленою ділянкою, навпаки, вона постійно переміщується по всьому простору великих півкуль, залежно від зв’язків, які існують між центрами, і під впливом подразнень – відповідно, звісно, змінюється і територія зі зниженою збудливістю.

Якби можна було бачити через черепну коробку і якби місце великих півкуль з підвищеною збудливістю світилося, то ми побачили б на свідомо мислячій людині, як її великими півкулями пересувається світла пляма, яка постійно змінюється за формою і величиною, химерно неправильних обрисів, оточена на всій решті протяжності півкуль більш-менш значною тінню.

Ми повністю приймаємо це глибоко наукове уявлення про діяльність свідомості, але тільки не вважаємо його вичерпним. Ми також готові підписатися під основною тезою матеріалізму: Буття визначає свідомість, але тільки за умови не вузько матеріалістичного розуміння буття.

Щоб уявити наше розуміння свідомості, ми мусимо розділити її на акти, стани та обсяг свідомості.

Думка тече як струмок. Думка спалахує яскравим світлом. Думка риє надра буття.

Спокійні й обдумані вольові акції. Раптові вольові вибухи – удар ножем у серце кривдника. Постійне напруження волі в потоці життя, спрямоване на досягнення основних планів і цілей.

Тихе, позбавлене пристрасті кохання. Глибока, спокійна естетична насолода. Бурхливі пристрасті, лють, страх. Глибока постійна відданість Богові, яка все життя спрямовує.

Це акти свідомості.

Вони викликаються: 1) сприйняттями органів чуття, 2) органічними відчуттями нашого тіла, 3) сприйняттями від нашої трансцендентальної істоти, 4) сприйняттями з вищого духовного світу, 5) впливами нашого духу.

Акти свідомості не бувають ізольованими, думка завжди супроводжується відчуттям, відчуття і воля – думкою, а відчуття – вольовими рухами; акти волі завжди пов’язані з відчуттям і думками; комплекс цих актів свідомості, які протікають одночасно, визначає стан свідомості. Ці стани свідомості невпинно змінюються, бо акти свідомості перебувають у безперервному русі.

Багатством, різноманітністю і глибиною актів і станів свідомості визначається обсяг свідомості, який також постійно змінюється, зазвичай у бік збільшення. В актах і станах свідомості завжди бере участь дух наш, визначаючи і спрямовуючи їх. Своєю чергою, дух зростає і змінюється від діяльності свідомості, від її окремих актів і станів.

Таке наше уявлення про повноту психічної діяльності людини. Але не тільки люди, а й тварини мають душу. Душа тварини в крові її. І тварина, як і людина, складається з духу, душі й тіла.

Що ж таке душа? У найпростішому її вигляді, у тварин – це комплекс органічних і чуттєвих сприйняттів, думок і почуттів, слідів спогадів, що об’єднується самосвідомістю (розумом у вищих тварин), або тільки (у нижчих) комплекс органічних відчуттів. Примітивний дух тварин – це тільки дихання життя (у нижчих). У міру підвищення по драбині істот зростає їхня духовність, і до дихання життя приєднуються зачатки розуму, волі та почуття.

У людини душа набагато вища за своєю сутністю, бо дух, що бере участь у її діяльності, непорівнянний з духом тварин. Вона може володіти вищими дарами Святого Духа, які св. пророк Ісая (Іс. 2:1-3) називає духом страху Божого, духом пізнання, духом сили і міцності, духом світла, духом розуму, духом мудрості, Духом Господнім або даром благочестя і натхнення у вищому ступені.

Дух і душа людини нероздільно з’єднані при житті в єдину сутність; але можна і в людях бачити різні ступені духовності. Є люди духовні за апостолом Павлом (1Кор. 2:14). Є, як ми говорили, люди – скоти, люди – трава, є і люди – ангели. Перші мало чим відрізняються від скотів, бо духовність їхня дуже низька, а останні наближаються до безтілесних духів, які не мають ні тіла, ні душі.

Отже, душу можна розуміти як сукупність органічних і чуттєвих сприйняттів, слідів спогадів, думок, почуттів і вольових актів, але без обов’язкової участі в цьому комплексі вищих проявів духу, не притаманних тваринам і деяким людям. Про них говорить апостол Іуда: “Це люди… душевні, які не мають духа” (Іуд. 1:1,19).

У самосвідомості при житті життя духу тісно переплітається з тими психічними актами, які спільні людині і тваринам, тобто з органічними відчуттями і чуттєвими сприйняттями: ці останні, у свою чергу, нерозривно пов’язані з життям тіла, особливо мозку, і зникають зі смертю тіла. Тому примітивна душа тварин смертна, як смертні й ті елементи самосвідомості людини, які виходять з померлого тіла (органічні та чуттєві сприйняття).

Але безсмертні ті елементи самосвідомості, які пов’язані з життям духу. Безсмертний дух, який, як покажемо нижче, може існувати без зв’язку з тілом і душею. Матеріалісти заперечують безсмертя душі саме тому, що нічого не хочуть знати про дух. А про безсмертя самосвідомості, що розуміється суто фізіологічно, ми й не говоримо.

Подивимося тепер, чи дає Святе Письмо нам право розуміти дух і душу так, як ми щойно виклали. Думаємо, що наше розуміння душі й духа цілком узгоджується з Одкровенням.

У різних сенсах вживається в Писанні слово “душа”. Те, як у просторіччі, воно позначає просто всю людину: “Жодна душа”, ” ніяка душа”. “Жодна душа з вас не загине”, – каже св. апостол Павло своїм корабельним супутникам ( Діян. 27:22).

“У восьми душах зберіг родину Ноя” (2Пет. 2:5).

“Душа, що грішить, вона помре” (Єз. 18:20).

Тобто душа є синонімом життя.

“Душа його буде йому замість здобичі” (Єр. 21:9).

“Померли ті, що шукали душі Немовляти” (Мф. 2:20).

“Хліб їхній – для душі їхньої” (Ос. 9:4).

“Не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити” (Мф. 6:25).

А ось низка текстів, у яких явно йдеться про те, що можна було б назвати “тваринною душею”.

“Їхня душа омлівала… наситив Він спрагнену душу, а душу голодну наповнив добром… Душа їхня від усякої їжі відверталася… у небезпеці душа їхня хвилюється” (Пс. 106:5-26).

“Буде він пастися… і душа його насититься на горі Єфремовій” (Єр. 50:19).

“Насититься ними (здобиччю) душа моя” (Вих. 15:9).

“Бачить голодний у сні, ніби їсть… і порожня душа його… бачить у сні, ніби п’є… а душа його спрагнена!” (Іс. 29:8).

“Благодійна душа буде насичена” (Притч. 11:25).

“Душа ледачого бажає, але марно; а душа старанних насититься” (Притч. 13:4).

“Недбайлива, душа буде терпіти голод” (Притч. 19:15).

“Сита душа топче й мед” (Притч. 27:7). “нехай розкошує у наситі ваша душа!” (Іс. 55:2).

“Душа їхня буде як напоєний водою сад” (Єр. 31:12).

(Тут ідеться про блага земні).

“Приліпилася душа його до Діни” (Бут. 34:3).

“Чекає її (плати) душа його” (Повт. 24:15).

“Відвертається… душа його від улюбленої їжі” (Йов. 33:20).

“Чуєш, душе моя, звук труби” (Єр. 4:19).

“І душу священиків ситістю Я напою” (Єр. 31:14).

“Чого бажає душа твоя” (1Сам. 20:4).

Звиклих до думки про безсмертя душі нехай не бентежать наші слова про безсмертя духу. Це не нововведення, бо в більшості місць Святого Письма, де йдеться про смерть, ідеться саме про залишення тіла духом, а не душею.

“Як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва” (Як. 2:26).

“Хто знає: чи дух синів людських піднімається вгору, і чи дух тварин сходить униз, у землю?” (Еккл. 3:21).

“Духам (а не душам!), що перебували у темниці, зійшовши, проповідав” (1Пет. 3:19).

“До духів (не душ) праведників, які досягли досконалості” (Євр. 12:23).

“І повернувся дух її” (дочки Яіра) (Лк. 8:55).

“У руку Твою доручаю я духа свого” (Пс. 30:6; Лк. 23:46).

“Господи Іісусе! прийми дух мій” ( Діян. 7:59).

“вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!” (Пс. 145:4).

“І повернеться прах у землю, чим він і був; а дух повернеться до Бога, Який дав його” (Еккл. 12:7).

Ці два останні тексти особливо важливі для обґрунтування нашої думки, що смертні ті елементи душевної діяльності, які пов’язані з життям тіла: почуття і розумові процеси, нерозривно пов’язані з діяльністю мозку.

“Того дня загинуть усі думки його”, тобто припиниться діяльність свідомості, для якої необхідні всі сприйняття живого мозку.

Вийде не душа, а дух, і повернеться в землю свою, тобто у вічність.

“Повернеться прах у землю, чим він і був, а дух повернеться до Бога, Який дав його”.

І дух тваринний, звісно, має бути безсмертним, бо він теж має початок у Дусі Божому, Дусі безсмертному.

Думка про безсмертя духу тварин явно міститься у відомих словах Павлових про надію всієї тварини (Рим. 8:20-21): “…у надії, що й саме творіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих”.

У небагатьох місцях Священного Писання смерть визначається як вихід душі (а не духу) з тіла (Бут. 35:18; Діян. 20:10; Пс. 15:10). Це легко пояснюється тим, що і взагалі в Біблії, особливо ж у псалмах, слово душа часто вживається в загальноприйнятому розумінні, тобто як сукупність усієї діяльності душевної і духовної. Але ми й говоримо, що за життя дух і душа людини з’єднані в єдину сутність, яку можна назвати просто душею.

У цьому сенсі треба розуміти й ті тексти, в яких ідеться про душу Господа Іісуса Христа.

“Коли ж душа Його принесе жертву умилостивлення…” (Іс. 53:10).

“не залишиться душа Його в пеклі” ( Діян. 2:31).

“Душа Моя сумує смертельно” (Мф. 26:38).

“Нині душа Моя стривожилась” (Ін. 12:27).

“На подвиг душі Своєї Він буде дивитися” (Іс. 53:11).

Господь страждав і помер за людською Своєю природою, і тому зрозумілі ці тексти.

Але й про душу Самого Бога йдеться в наступних текстах:

“І відвернеться душа Моя від них, як і їхня душа відвертається від Мене” (Зах. 11:8).

“Не потерпіла душа Його страждання Ізраїлевого” (Суд. 10:16).

“Хто любить насилля, ненавидить душа Його” (Пс. 10:5).

Але, звичайно, це не тільки метафора. Не можна говорити про душу Духа абсолютного, як про душу людини, духа обмеженого і втіленого. Тут мова може йти тільки про аналогію з духом людським, за якою ми приписуємо Богові розум, мислення, волю і почуття. Так розуміємо ми й образ Божий у людині.

Вище ми говорили про самосвідомість. Як розуміти її? Свідомість своєї особистості складається в людини з органічних відчуттів, які вона отримує від свого тіла, зі сприйняттів, які отримують її органи чуття, з усієї сукупності спогадів, з розуміння свого духу, характеру, настроїв.

Де ж складається з цих елементів самосвідомість, хто суб’єкт її? Не розум, як зазвичай розуміють, а дух. Бо розум – тільки частина духу, а не весь дух. Але частина не може осягнути цілого. Це важливий висновок, на який ми зішлемося пізніше, коли говоритимемо про безсмертя. І він не довільний, а ґрунтується на словах апостола Павла: “Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого” (1Кор. 2:11-12).

Найглибшу сутність істоти нашої пізнаємо ми не розумом, а духом. Самосвідомість є функція духу, а не розуму. Даровану нам від Бога дію благодаті Божої пізнаємо ми не духом світу цього, а духом нашим, дарованим нам від Бога.

Така ж думка і в словах премудрого Соломона: “Дух людини світильник Господній, що все нутро обшукує” (Притч. 20:27).

Про дух, як вищу силу нашої духовної діяльності, багато чого можна знайти у Святому Письмі. Ось приклади: “Хто сіє в плоть свою, від плоті пожне тління, а хто сіє в дух, від духа пожне життя вічне” (Гал. 6:8).

“Але не духовне перше, а душевне, потім духовне” (1Кор. 15:46).

Це означає, що духовність є найвищим досягненням людської душі.

“Плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, лагідність, стриманість” (Гал. 5:22-23).

“Духом палайте” (Рим. 12:11). “Він таємне говорить духом” (1Кор. 14:2).

“Дух у людині і дихання Вседержителя дає їй розуміння” (Йов. 32:8).

“Дух бадьорий, плоть же немічна” (Мф. 26:41).

“І слово моє і проповідь моя не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні духа і сили” (1Кор. 2:4).

“Відкиньте від себе всі гріхи ваші, якими грішили ви, і створіть собі нове серце і новий дух” (Єз. 18:31).

Тут думка про тісний зв’язок між серцем і духом, що підтверджує те, що ми говорили про першочергову роль серця у свідомості.

“І зрадів дух Мій у Бозі, Спасові Моєму” (Лк. 1:47).

Про Бога радіє. Богу поклоняється, до Бога прагне і наближається дух людський. І це, звичайно, найвища здатність душі нашої.

Зрозуміло, такий досконалий прояв духовності душі людської може бути тільки даром Духа Святого. Про це цілком ясно свідчить Одкровення:

“Вкладу всередину вас дух Мій” (Єз. 36:27).

“А як ви – сини, то послав Бог у серця ваші Духа Сина Свого, що волає: “Авва, Отче!” (Гал. 4:6).

“Дав нам Бог духа не страху, а сили, і любові, і здорового розуму” (2Тим. 1:7).

“Нам же Бог відкрив це Духом Своїм” (1Кор. 2:10).

“Одному дається Духом слово мудрості; іншому – віра, тим же Духом” (1Кор. 12:8-9).

“Ви будуєтесь Духом в оселю Божу” (Еф. 2, 22).

“І дам вам серце нове, і дух новий дам вам; і візьму з плоті вашої серце кам’яне, і дам вам серце сукняне. Вкладу всередину вас дух Мій і зроблю те, що ви будете ходити в заповідях Моїх” (Єз. 36:26-27).

“Господь… утворив дух людини всередині неї” (Зах. 12:1).

“Народжене від Духа є дух” (Ін. 3:6).

“Не мірою дає Бог духа” (Ін. 3:34). “Він дав нам від Духа Свого” (1Ін. 4:13). “Хто Духа Христового не має…” (Рим. 8:9).

“Ми ж прийняли не духа світу цього, а Духа від Бога” (1Кор. 2:12).

Зішестя Святого Духа на апостолів реально підтвердило ту істину, яка стверджується всіма цими текстами – дух людський має початок у Дусі Божому.

Усі, хто знайомий зі Священним Писанням, знають, якими численними є і в Старому, і в Новому Завіті тексти про диявола й духів нечистих і про злий вплив їх на дух людський. А св. апостол Іоанн Богослов у своєму першому посланні (1Ін. 4:2-8) прямо говорить про дух антихриста. Вплив цього духу, ворожого духу Божому, на серця людські величезний. Визначаючи вище, чим викликаються акти свідомості, ми говорили про сприйняття з вищого духовного світу. При цьому ми маємо на увазі впливи на дух людський Духа Божого і духа сатани.

Звідки ж народився дух сатани?

Гордість – антитеза смирення, злість і ненависть – антитеза любові, богохульство – антитеза любові до Бога, самолюбство і користолюбство – антитеза любові до людей. Негативне виникає при втраті позитивного і неухильно розвивається. Темрява виникає при втраті світла, холод – при втраті тепла, нерухомість і застій при втраті руху. Дух сатани народився при втраті любові до Бога.

Дух Божий і дух сатани діють всюди і на все живе. Живе здатне до сприйняття спорідненого йому. З повітря тварини сприймають кисень, а рослини – вуглекислоту. Є живі істоти, які не потребують світла й уникають його. Деякі бактерії (так звані анаероби) можуть жити тільки за відсутності кисню, а на повітрі гинуть. Люди, споріднені за духом з сатаною, сприймають дух його, неухильно розвиваються в ньому. Про це образно говорить св. апостол Павло: “Для одних запах смертоносний на смерть, а для інших запах животворний на життя. І хто здатний до цього?” (2Кор. 2:16).

Люди, за духом споріднені з Богом Любові, сприймають Духа Святого і неухильно вдосконалюються в добрі та любові.

Про безсумнівність духовного впливу ззовні на дух людський свідчить Сам Іісус Христос і пророк Єзекіїль:

“Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде” (Ін. 3:8).

“Дух животворить; плоть аніскільки не допомагає” (Ін. 6:63).

“Слова, які Я говорю вам, є дух і життя” (Ін. 6:63).

“Коли Він говорив мені, увійшов у мене дух, і поставив мене на ноги мої, і я чув Того, Хто говорив мені” (Єз. 2:2).

У людину, яка мала душу, і дух увійшов ззовні. Те саме говорять і апостоли:

“Павел, за велінням Духа, свідчив іудеям” ( Діян. 18:5).

“Нині я, за велінням Духа, йду до Ієрусалима” ( Діян. 20:22).

Дією Божою можлива навіть передача духу однієї людини іншій.

“Спочив дух Іллі на Єлисеї” (2Сам. 2:15).

“Візьму від Духа, що на тобі, і покладу на них” (Чис. 11:17).

Що скажемо про дух тварин?

Вони, як і люди, бувають від природи носіями певного духу. Тварини однієї породи бувають сміливі й боягузливі, злі й похмурі, ласкаві й веселі. Їм не притаманні вищі властивості духовності: релігійність, моральне почуття, філософське і наукове мислення, тонка художня і музична сприйнятливість. Але любов і зачатки альтруїзму, а також естетичного почуття властиві і тваринам.

Не вища форма любові, не любов Божественна, а тільки любов родинна; але в цій любові лебеді й голуби, мабуть, навіть перевершують людей. Відомі факти самогубства лебедя, який втратив свою подругу; він високо злітає, складає крила і падає каменем на землю.

Ступінь духовності у тварин тим нижчий, чим на більш низькій ступені зоологічних сходів досконалості форм стоять вони. Виняток із цього правила – любов у птахів. У паралель із цим можна певною мірою поставити той факт, що вищі форми любові та релігійності часто виявляються людьми простими, неосвіченими.

Вищі тварини, носії хоча б обмеженої духовності, повинні мати самосвідомість у примітивній формі.

Хіба собака не міг би сказати: мені холодно, я хворий, зі мною погано поводиться господар. Ступінь самосвідомості тварин визначається розвитком їхнього розуму і доступним їм ступенем духовності.

Розділ шостий. Дух не безумовно пов’язаний із душею і тілом

Яке ж співвідношення між духом, душею і тілом?

Матеріалісти, які не визнають духу як особливої сутності, зводять усі прояви психіки до процесів, що відбуваються в головному мозку, і, насамперед, у кортикальній речовині його півкуль; усі психічні акти вважають функцією мозку. Значною мірою це правильно. Фізіологи цілком з’ясували залежність психічних актів і станів від нормальних або патологічних функцій нервової системи загалом, і передусім головного мозку, а отже, і від функцій організму внутрішньої секреції, всієї надскладної гормональної системи, яка чинить наймогутніший вплив на мозок і нерви. Усе, що відбувається в організмі, і сама анатомічна будова його, кладе глибокий відбиток на психіку. Різним конструкціям тіла відповідають ті чи інші форми характеру, а характер – один із найважливіших проявів душі й духу.

Але чи можна стверджувати, що цими безсумнівними фізіологічними даними цілком виправдається суто матеріалістична концепція всієї психіки? Ніяк ні!

Адже та ж фізіологія й особливо великі відкриття І. П. Павлова та його школи з’ясували, що центральна нервова система панує над усіма соматичними процесами, визначає й спрямовує роботу всіх органів, їхнє зростання і трофічний стан, могутньо впливає на перебіг фізіологічних процесів.

Але нервова система є органом психіки, і за уявленнями вульгарного матеріалізму навіть думка і почуття трактувалися як виділення мозку. Це грубе уявлення давно залишено; але сучасні матеріалісти приписують головному мозку психічні функції.

А якщо так, то поряд із нижчими функціями сюди необхідно включити і вищі, що панують над усіма іншими і так само невіддільні від них, як функція скорочення невіддільна від м’язової тканини. Тому ми маємо право вважати всі впливи центральної нервової системи на органи і тканини психічними впливами. І якщо безсумнівно, що соматичні процеси значною мірою визначають перебіг психічних процесів, то настільки ж безсумнівно, що необхідно визнати і психічний вплив на всі соматичні процеси в організмі.

Загальновідомий могутній вплив психіки хворого на перебіг хвороби. Стан духу хворого, його довіра або недовіра лікарю, глибина його віри і надії на зцілення або, навпаки, психічна депресія, викликана необережними розмовами лікарів у присутності хворого про серйозність його хвороби, глибоко визначають результат хвороби. Психотерапія, що полягає в словесному, точніше, духовному впливі лікаря на хворого, – загальновизнаний метод лікування багатьох хвороб, який часто дає прекрасні результати.

Могутнім впливом мозку (ми б сказали духу) Шарль Ріше пояснює безсумнівні чудеса в Лурді. Із трьох чудес, які він наводить як приклад, найдивовижнішим є зцілення робітника Деррюдера, який 1875 року отримав ускладнений інфекцією відкритий перелом кісток гомілки. Довго тривало важке нагноєння, кістки не зрослися, і нижня частина гомілки зі стопою бовталася на всі боки. Через 8 років він вирушив на поклоніння у святий град і там раптово відчув себе зціленим. Він може стояти і ходити, наступаючи однаково вільно на обидві ноги. А 8 років він ходив на милицях.

Не менш дивовижний і інший випадок. 1897 року Гаргам під час залізничної катастрофи отримав перелом хребта, наслідком якого був параліч ніг з атрофією м’язів і гангреною, яка починалася. Приїхавши в Лурд, Гаргам майже раптово зцілився: увійшовши до гроту, він зміг зробити кілька невірних кроків. Наступного дня загоїлися гнійні виразки стопи. Він міг ходити без палиці, незважаючи на атрофію м’язів. Через три тижні він набрав у вазі 10 кг і міг почати свою колишню роботу.

Ми могли б навести багато подібних зцілень під час відкриття мощей преподобного Серафима Саровського, з житій святителя Питирима Тамбовського і багатьох інших святих.

Пояснити ці дивовижні факти разом із Ш. Ріше тільки фізіологічним впливом мозку, хоча б і могутнього, неможливо вже тому, що всі мозкові процеси і всі впливи мозку протікають у часі, а ці чудесні зцілення відбувалися майже поза часом. Така швидкість дій можлива тільки для духу.

Крім того, у Гаргам було важке ушкодження спинного мозку, про що свідчить не тільки параліч ніг, а й атрофія м’язів і навіть гангрена, яка починається. Усе це – незворотні зміни за нашими медичними знаннями, і ніякий наймогутніший, але тільки фізіологічний вплив мозку не міг би їх виправити.

Цими міркуваннями ми підкріплюємо й обґрунтовуємо висловлене в третьому розділі положення, що дух творить форми. Вузьким і необґрунтованим є твердження, що тільки матеріальним визначається духовне, бо необхідно визнати, що є і зворотний вплив – духовний вплив на матерію тіла через нервову систему – орган психіки.

Дух не тільки творить форми матеріальних тіл, спрямовуючи і визначаючи процес зростання, але може сам приймати ці форми – матеріалізовуватися.

Як би не ставитися до спіритизму, не можна не визнати безсумнівності цього факту. Тільки той, хто судить про спіритичні явища з чуток, може легковажно й огульно заперечувати їх. Кожен же, хто прочитав великий розділ про цей предмет у книзі Ш. Ріше “Трактат метафізики”, переконається в реальності фактів матеріалізації духу в якихось невідомих особливих формах матерії.

Не можу, втім, утриматися, щоб не навести небагато фактів матеріалізації з-поміж безлічі їхніх, спостерігаючи які і найзатятіші скептики, вчені з великим ім’ям, каялися у своєму невір’ї.

Сер Вільям Крукс, який експериментував зі знаменитим медіумом Хоум, бачив, як піднялася при денному світлі зі столу витончена рука і подала йому квітку. “Вона з’явилася і зникла тричі, даючи мені змогу переконатися, що вона так само реальна, як моя власна рука, а в цей час я міцно утримував руки і ноги медіума. Рука і пальці не завжди здавалися мені щільними і точно живими. Іноді вони здавалися концентрацією хмарної пари; світла хмара, як здавалося, формувалася і перетворювалася на досконалу руку. Вона здавалася такою ж людською плоттю, як і руки присутніх. Біля зап’ястя і плеча вона ставала подібною до пари і губилася у світлій хмарі. Я утримав цю руку у своїй, твердо вирішивши не випускати її, але вона без найменшого зусилля звільнилася і перетворилася на пару”.

Ріше отримував муляжі з таких флюїдичних рук. Привид занурював руки в розплавлений при 43°С парафін. Коли рука виходила, залишалася парафінова форма її, а рука зникала. У форму вливали гіпс і знімали парафін. На фотознімках цих гіпсових муляжів видно всі дрібні деталі живої шкіри, малюнок вен. Щоб уникнути будь-яких підозр у підміні зліпка медіумом, без його відома до парафіну додали холестерин, що забарвлюється у фіолетовий колір від сірчаної кислоти, і відламаний шматочок форми дійсно забарвлювався в цей колір. Руки і ноги медіума міцно утримували весь час експерименту.

Для всіх тих, хто вважає істиною Святе Письмо, не може бути сумніву в можливості матеріалізації духу, бо їм відомо, що аендорська чарівниця викликала на прохання царя Саула дух пророка Самуїла. “І сказав їй цар; Не бійся! Але що ти бачиш? А та жінка відказала Саулові: Я бачу ніби богів, що виходять із землі! І він їй сказав: Який його вид? А та відказала: Виходить старий чоловік, зодягнений у довгу одежу. І Саул пізнав, що то Самуїл, і схилив своє обличчя до землі, та й уклонився. І сказав Самуїл до Саула: Нащо ти непокоїш мене, мене викликаючи?” (1Сам. 28:13-15). Якби не були загальновідомі в глибоку давнину факти викликання мертвих, тобто матеріалізація духу, то навіщо б забороняв Мойсей звертатися до тих, хто викликає мертвих: “Не звертайтесь до духів померлих та до ворожбитів, і не доводьте себе до опоганення ними” (Лев. 19:31,20:6). “Нехай не знайдеться між тобою такий… хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих” (Повт. 18:10-11).

Хіба можливі порожні слова в устах великого пророка Ісаї? А він сказав: “…будуть питати бовванів своїх, і заклиначів духів та духів померлих і своїх ворожбитів” (Іс. 19:3).

Чим, якщо не матеріалізацією духу, можна пояснити явлення Господу Іісусу Христу Іллі та Мойсея під час Його Преображення на горі Фаворі? А явлення ангелів у людському вигляді? Ангел, який з’явився Гедеону і його дружині, зник у димі палаючого м’яса і юшки абсолютно так само, як зникають матеріалізовані духи, що викликаються спіритами (Суд. 6:19-21,13:20).

Під час першої імперіалістичної війни професор фізики Н., матеріаліст, жив влітку в українському селі. Увечері, коли він вийшов на ґанок, господиня хати підійшла до воріт, щоб впустити корову. Раптом вона точно остовпіла, сплеснула руками, вигукнула: “Петро!” і втратила свідомість. Пізніше вона розповіла професору, що побачила свого сина, який був на війні, усміхненого і радісного. Цього дня його було вбито.

Явище привидів у момент смерті – загальновідомий і безсумнівний факт. Ріше у своїй книзі наводить безліч прикладів цього роду. Згадаю тільки деякі з них:

1. Полковник Н. спав у своїй кімнаті в Лондоні. На світанку він раптово прокинувся і побачив Пооля, свого товариша по армії, у костюмі хакі, касці, з густою чорною бородою, якої він не носив, коли його знав Н.

Н. знав, що Пооль був у Трансваалі, на фронті. Видіння було таким виразним, що Н. майже прийняв його за реальність, він бачив обличчя, живі очі, костюм хакі, каску. Н. сів на ліжку, дивився на Пооля і говорив із ним. Пооль сказав: “Я вбитий наскрізним пораненням у груди” і, кажучи це, повільно підняв руку до грудей. “Генерал наказав мені йти”.

Н. розповідав про це явище деяким товаришам і наступного дня дізнався, що Пооля було вбито в битві. Він носив форму кольору хакі і бороду, був убитий наскрізним пораненням у груди.

2. Панччі, який жив у Пізі, вночі побачив свого батька блідим і вмираючим зі словами: “Поцілуй мене востаннє, бо я йду назавжди”, і відчув холодний дотик його губ до своїх губ.

Хоча не було жодної підстави думати про нещастя, він вирушив до Флоренції і там дізнався, що його батько помер минулої ночі, тієї ночі, коли з’явився йому привид.

Додам до цього подібний випадок з анналів моєї родини. Моя сестра померла у флігелі будинку, в якому жив старший брат. Він задрімав, сидячи на дивані, і о першій годині ночі прокинувся, явно відчувши якийсь подих біля свого обличчя і поцілунок на щоці. У цей момент померла сестра.

3. Д-р Марі де Тіле, яка жила в Лозанні, о 6 годині ранку почула стукіт у двері. Увійшов хтось у чорній сукні, оповитий, немов вуаллю, білою прозорою тканиною. Кішка, що була в кімнаті, вигнула спину, її шерсть піднялася, вона страшенно бурчала і тремтіла. Через деякий час мадам де Тіле дізналася, що одна з її найкращих подруг, про яку вона, однак, не думала в момент появи примари, померла від гострого перитоніту в Індії.

Ось ще приклад такого роду. Міс К. пестила кішечку, що лежала в неї на колінах. Раптом кішечка піднялася в жаху, вигнула спину і, піднявши дибки шерсть, стала судорожно дихати. Тоді міс К. побачила, що в кріслі біля неї сидить стара мегера з блідим обличчям і пильно дивиться на неї. Кішка, немов збожеволіла, кинулася галасливим стрибком у двері. Міс К. у страху закричала про допомогу. Увійшла її мати, і привид зник. Міс К. бачила його хвилин п’ять. Як їй говорили, у цій кімнаті повісилася стара жінка.

Ріше наводить багато яскравих прикладів колективного бачення привидів. Ось тільки один з них.

Мадам Телешова 1896 року перебувала у своїй вітальні в Петербурзі зі своїми п’ятьма дітьми і собакою Мусташ. Раптом собака голосно загавкав, і всі присутні побачили маленького хлопчика років шести, у сорочці, в якому вони впізнали Андрія, сина свого молочника, про якого вони знали, що він був хворий. Привид з’явився з печі, пройшов над головами присутніх і зник через відчинене вікно. Це тривало секунд п’ять. Мусташ не переставав гавкати і бігати за примарою, що рухалася. У цей момент маленький Андрій помер.

Ось як висловлюється Ріше про явища привидів: не можна думати, що ці образи, ці шуми, ці примари, яких бачать кілька людей, не являють собою об’єктивну реальність (механічно об’єктивну). І тим не менш, ми не можемо довести це абсолютно і безперечно.

Як і щодо всіх знань, заснованих на спостереженнях. Якби не можна було пояснити явища матеріалізованих фактів інакше, як тільки колективними галюцинаціями, то внаслідок дивацтва цих феноменів слід було б говорити про їхню нереальність. Але досвідчені дані матеріалізації вельми переконливі. Привидів можна спостерігати. Це спостереження не може бути точно таким, як в експериментальних методах, тому що в розпорядженні тих, хто спостерігає, не може бути ні фотографічних платівок, ні мікрофона, ні ваг, ні гальванометра. Єдиним доказом дійсної матеріалізації, що має механічну і світлову реальність, може бути одночасне сприйняття такого феномена кількома особами, до того ж абсолютно однакове. Якщо двоє нормальних, розумних людей точно описують одне й те саме видіння, одночасно вигукують, повідомляють свої враження ще в присутності фантома, то було б абсурдно думати про абсолютно ідентичну галюцинацію в обох.

Дещо відрізняються від явищ привидів, але дуже близькі до них заклики живих померлими, які з’являються у вигляді привидів тільки тим, кого вони закликають до себе, але ніким іншим не видимими. Такого роду заклики сприймаються в інших випадках як голоси, без явищ привидів. Факти такого роду надзвичайно численні й безсумнівно достовірні.

Ось кілька яскравих прикладів.

1. Випадок, повідомлений Боццано, стосується дитини 2 років і 7 місяців на ім’я Рей. Щойно помер її восьмимісячний брат. Він неодноразово з’являється маленькому Рею, який бачить, як він сидить на стільці і кличе його. “Мамо, – каже він, – маленький братик кличе Рея. Він хоче, щоб Рей був із ним”. Іншим разом він сказав: “Не плач, мамо, маленький братик посміхається. Рей піде до нього”. Рей, не за віком розумна дитина, помер через два місяці і 7 днів після свого брата. Цей випадок тим більше дивовижний, що в такому ранньому віці діти не розуміють, що таке смерть.

2. Луїза С. 45 років померла від чревосічення. Під час хвороби вона постійно просила, щоб після її одужання до неї в село привезли її трирічну племінницю Лілі, яку вона дуже любила. Маленька Лілі, дуже розумна, цілком здорова, через місяць після смерті своєї тітки нерідко раптово переривала свої ігри, підходила до вікна і пильно дивилася кудись. Мати запитувала, на що вона дивиться. “Тітка Луїза простягає до мене руки і кличе мене”. Перелякана мати намагалася розважити її, але дитина, не звертаючи на неї уваги, притягла до вікна стілець і кілька хвилин не відривала очей від тітки, яка кликала її. Свою сестричку вона запитувала: “Як ти не бачиш Тата?” (“Тата” було скороченим ім’ям їхньої тітки). Але та нічого не бачила. Через кілька місяців це припинилося.

20 травня маленька Лілі захворіла і, лежачи в ліжечку, дивилася на стелю і говорила, що бачить свою тітку, оточену маленькими ангелами. “Як це прекрасно, мамо”, – говорила вона. З кожним днем їй ставало все гірше і гірше, але вона постійно повторювала: “Ось моя тітка. Вона прийшла за мною і простягає мені руки”. А своїй матері, яка плакала, вона сказала:

“Не плач, мамо, це прекрасно, ангели навколо мене”. Вона померла 3 липня 1896 року, через чотири місяці після Луїзи.

3. За три місяці до смерті митрополита московського Філарета йому явився уві сні покійний батько і сказав: “Пам’ятай дев’ятнадцяте число”. Митрополит помер 19 листопада.

4. Місіс Моррісон в Індії, лежачи в ліжку, раптом почула голос: “Коли настане темрява, прийде смерть”. Моррісон у страху сіла на ліжку. Той самий голос повільно повторив ті самі слова. Через два дні її донька тяжко захворіла. Протягом тижня не було ні хмаринки на небі, але на восьмий день раптово вибухнула жахлива буря. За кілька хвилин до одинадцятої години в будинку стало зовсім темно. Маленька донька померла о тринадцятій годині.

До привидів померлих людей близько стоять явища так званої екстеріоризації живих людей. Їх багато можна знайти в житіях святих. У католицькій агіології відомий випадок Альфонса Літуорі, який 17 вересня 1774 року став нерухомим і німим у своїй келії. Він не приймав ніякої їжі і ні з ким не говорив. Потім 22 вересня вранці він прийшов до тями і розповів, що він був при папі, який щойно помер. Цієї самої ночі з 21 на 22 вересня папа Климент XIV помер, і при ньому перебував Альфонс Літуорі.

Ми можемо навести випадок екстеріоризації Оптинського старця Амвросія, нашого сучасника (помер 1891 року). Селянка Авдотья, хвора на ноги, пішла пішки до Оптинської Пустині, чекаючи зцілення від старця Амвросія. Не дійшовши 7 верст до монастиря, вона збилася з дороги, заблукала і в сльозах упала на повалене дерево. Незабаром до неї підійшов дідок у підряснику і скуфії, запитав, про що вона плаче, і вказав клюкою їй дорогу в монастир. Прийшовши в скит, у якому жив Амвросій, вона сіла в натовпі жінок, які очікували прийому у старця. Через кілька хвилин на ґанок вийшов келейник Амвросія і голосно сказав: “Де тут Авдотья з Воронежа?”. Авдотья була так вражена, що відгукнулася тільки на другий поклик келейника. Хвилин за 15 вона вийшла в сльозах від старця, в якому відразу впізнала дідуся, який вказав їй дорогу в лісі.

Амвросій через свою хворобливість виходив із келій тільки влітку і часто засинав, постійно лежачи на диванчику. Ні в скиту, ні в монастирі не було нікого, схожого на нього. А зовнішність його була дуже примітна, і Авдотья не могла помилитися.

Екстеріоризація людського духу нерідко спостерігається в гіпнотичному сні.

Д-р П’єр Жане, перебуваючи в Гаврі, приспав Леоні Б. і навіяв їй вирушити (у гіпнотичному сні) до Парижа, у його квартиру. Заснувши, Леоні раптом захвилювалася і вигукнула: “Горить, горить!” П’єр Жане став її заспокоювати. Вона прокинулася, потім заснула знову і прокинулася зі словами: “Жане, я запевняю вас, що там горить”. І справді, того дня, коли це відбувалося, пожежа знищила в Парижі лабораторію д-ра Жане.

Згадаймо, що Василь Блаженний на бенкеті в Івана Грозного тричі виливав на підлогу кубок вина, який йому наливали, і на окрик розсердженого царя відповів: “Це я гашу пожежу в Новгороді”. У цей час дійсно страшна пожежа вирувала в Новгороді!

Що ж неймовірного в тому, що просвітлений дух святих повною мірою і завжди володіє тими трансцендентальними здібностями, які у звичайних людей проявляються тільки в стані сомнамбулізму. Надзвичайно важливі висновки можемо ми зробити з цих таємничих і абсолютно незрозумілих фактів. Вони не тільки незрозумілі за нинішнього стану науки, але навряд чи коли-небудь будуть пояснені психофізіологічними методами. Бо, звісно, ці явища абсолютно особливого порядку, що докорінно відрізняються від тих, які доступні науковому вивченню. Це не явища психо-фізіологічного порядку, а дії духу, який тимчасово або остаточно відокремився від тіла. Екстеріоризація духу живих за нормального їхнього стану (старець Амвросій) або гіпнозу (Леоні Б.), звісно, відрізняються від явищ померлих у вигляді матеріалізованих привидів або таємничих голосів, що передвіщають смерть або нещастя. Але за всієї їхньої відмінності ці незрозумілі явища свідчать про те, що зв’язок духу з тілом не є безумовним і що дух може мати існування окремо від тіла.

Явища померлих слугують, водночас, дуже важливим, далі незаперечним доказом існування духу.

Що дух може мати існування окремо від душі й тіла, доводиться також передачею у спадок духовних властивостей батьків дітям. Я кажу про спадковість саме духовних властивостей, а не душевних, як зазвичай кажуть, бо успадковуються лише основні риси характеру, їхній моральний напрямок, схильність до добра чи зла, вищі здібності розуму, почуття і волі, але ніколи не успадковуються спогади про життя батьків, їхні чуттєві чи органічні сприйняття, їхні окремі думки і почуття. Це свідчить про відокремлення духу від душі й тіла.

Факти спадковості духу відомі й безсумнівні. У двадцятих роках минулого століття в Америці жила молода жінка, надзвичайно розбещена. Засуджена вже в ранній молодості до повішення, вона уникла покарання – вийшла заміж і мала багато дітей. Через 60 років кількість її нащадків по прямій лінії досягла вісімдесяти. З них 20 зазнали кари закону за злочини, а решта 60 складалися з п’яниць, божевільних, ідіотів, жебраків.

У французькому, відомому в історії сімействі Лемуаньє вже наприкінці XVII століття помітили спадкову передачу найблагородніших властивостей. Це одне з тих родин, у яких народжуються, здається, тільки для справедливості й милосердя, у яких чеснота передається з кров’ю, підтримується порадами й збуджується великими прикладами (Флешьє).

Історія стародавніх римських імператорських родів, іспанських і французьких королівських родів представляє багато загальновідомих яскравих прикладів морального і розумового виродження.

Розділ сьомий. Трансцендентальні, духовні здібності

ГОСПОДЬ Іісус Христос ішов у дім Іаїра, – щоб воскресити його померлу доньку. Його тіснив натовп народу, що супроводжував Його. Жінка, яка страждала невиліковною кровотечею, потайки доторкнулася до Нього з твердою надією, що отримає зцілення. Кров негайно зупинилася. Зупинився і Господь Іісус Христос і запитав: “Хто доторкнувся до Мене?” Учні здивовані цим питанням: “Наставник! народ оточує тебе і тіснить”… Відповідь Іісуса була дивовижною: “Хтось доторкнувся до Мене, бо Я відчував силу, що вийшла з Мене”.

Зіставимо з цим інший факт. У лейпцизькій клініці доктор Ганзен, у присутності багатьох професорів, зробив такий дослід. Він попросив доктора Германа стати спиною до нього, а обличчям до стіни, щоб той не міг бачити, що він буде робити. Після виконання цього Германом, Ганзен поклав свою праву руку на його голову, а в ліву взяв вмочене в чорнило сталеве перо і провів ним собі по язику. Тієї ж миті доктор Герман відчув у роті смак чорнила, який залишався в нього протягом години і якого не можна було прогнати ніякою їжею.

Покладанням рук святі апостоли передавали благодать священства обранцям, яких посвячували на це служіння. Покладанням рук вони зцілювали хворих. Покладанням рук архієрейських і нині звершується таїнство священства.

Що ж відбувалося і відбувається у всіх цих випадках?

Ми дуже далекі від уміння пояснити вражаючі факти, це справа майбутнього, якщо вона взагалі можлива. Але факти абсолютно безперечні. Спостереженнями над медіумами безсумнівно встановлено, що від медіума, який перебуває в трансі (так називається стан, подібний до найглибшого сну), але іноді навіть у нормальному стані, виходить, екстеріоризується (тобто відділяється від нього) частина його рухової сили. Цією екстеріоризацією пояснюються дивовижні спіритичні явища руху, навіть польоту різних предметів, стуки, автоматичне написання саморухомої ручки або олівця. Навіювання в гіпнозі або наяву може бути пояснене тільки екстеріоризацією думки гіпнотизера і сприйняттям її гіпнотизованим.

Коли закінчується спіритичний сеанс, під час якого відбувалися переміщення важких предметів, медіум відчуває велику втому, бо з нього виходила м’язова сила.

Господь Іісус Христос відчував, що з Нього вийшла сила, яка зцілила кровоточиву жінку. Це факти одного і того ж порядку, але такі, що виходять за рамки фізіологічних явищ, факти трансцендентального порядку.

Є безліч вражаючих фактів, у яких, мабуть, діючими агентами треба визнати одночасну екстеріоризацію думки і рухової сили та телепатичне перенесення їх. Такими є два наступні факти, якими й обмежуся.

1. Мадам Севері о 7 годині ранку схоплюється з ліжка, раптово прокинувшись від сильного удару по обличчю. Вона відчуває, що в неї розсічена верхня губа, і прикладає до неї хустку, щоб зупинити кров. Але, на її подив, на хустці немає крові. У цю саму хвилину її чоловік, який вирушив рано вранці на прогулянку озером, був захоплений сильним поривом вітру. Рукоятка керма вирвалася з його рук і розсікла йому верхню губу. Він втратив багато крові.

2. Місіс Річардсон в Індії бачить уві сні, що її чоловік – генерал, який воював за 150 миль від неї в кампанії 1848 року, – упав важко поранений, і чує його голос: “Зніміть цей перстень з мого пальця і відішліть його моїй дружині”. Приблизно о цій годині (об 11 годині вечора) генерал, дуже важко поранений, передав команду майору Ллойду і сказав: “Зніміть цей перстень із мого пальця і відішліть його моїй дружині”. Генерал переніс своє поранення і одужав.

Із житій багатьох святих нам відомо, що вони знали імена людей, яких бачили вперше. Василій Великий просвітницьким духом своїм дізнався, що в церкву увійшов преподобний Єфрем Сирін, і послав диякона покликати його на ім’я. Ніколи раніше він не бачив Єфрема. Духом він дізнався, що в потаємній кімнаті святого пресвітера перебуває огидний хворий, за яким самовіддано доглядав пресвітер. Він назвав на ім’я хворого.

Це можна вважати легендою. Але що сказати про випадок, який вразив Ш. Ріше?

Під час своєї роботи в готелі “Дьє” він гіпнотизував одну дівчину, яка одужувала. Одного разу з ним прийшов у Готель Дьє його знайомий, американський студент, який ніколи раніше не бував у цьому госпіталі. Ріше запитав приспану дівчину: “Чи знаєте ви ім’я мого друга?” Вона почала сміятися. “Чи не скажете, яка перша буква його імені?” Вона відповіла: “Н, потім Е, третьої я не знаю, четверта К”. Ім’я студента було Неак. Чи це не трансцендентальна здатність духу людського! Хто пояснить її фізіологічними причинами?

Гіпнотизуючи Леоні Б., д-р П. Жане одного разу запитав її: “Що з моїм другом Н.?” Швидко, не зовсім ввічливо вона відповіла: “Він обпік свою лапу. Чому він такий неуважний, коли перекидає?” – “Коли перекидає? Що перекидає?” “Червону рідину в невеликому флаконі. Його шкіра негайно здулася”. Як я після дізнався, – пише Жане, – це було цілком точно: за дві години перед цим шеф лабораторії Ж. Н. Лангуа готував червону рідину. Н. Лангуа, готуючи лужний розчин брому, перекинув посудину з цим розчином червоного кольору. Він обпік ним руку, на якій швидко утворився міхур.

Із Пензи прийшла до Сарова дружина диякона, щоб бачити преподобного Серафима. Вона стояла позаду натовпу, чекаючи своєї черги. Раптом преподобний, залишивши інших, покликав її: “Євдокія, йди скоріше сюди”. Здивована тим, що св. Серафим, який ніколи її не бачив, назвав її на ім’я, Євдокія підійшла.

“Іди скоріше додому, а то не застанеш сина”. Євдокія поспішно повернулася в Пензу і ледь застала свого сина, який відмінно закінчив курс семінарії та був призначений до Київської Академії, до якої він боявся запізнитися. Чим це відрізняється від ясновидіння Леоні Б. про нещастя з Ж. Н. Лангуа?

Що неймовірного в тому, що просвітлений дух святих повною мірою і завжди володіє тими трансцендентальними здібностями, які у деяких звичайних людей з’являються тільки в стані сомнамбулізму?

Ми володіємо не тільки п’ятьма почуттями. Є в нас здібності сприйняття вищого порядку, невідомі фізіологам. Карл Дю-Прель у своїй книзі “Філософія містики” наводить такий незвичайний факт.

Знаменитий хімік Я. Берцеліус, фізик Г. Рейхенбах і лікар при мінеральних водах Гохбергер провели 1845 року надзвичайно цікавий дослід.

Перед однією з так званих сенситивних дівчат фон Саккендорф вони розклали безліч загорнутих у папір хімічних препаратів. Запрошена провести по них внутрішньою поверхнею своєї правої руки, вона, зробивши це, отримала від них різні враження: деякі з них не справили на неї жодного впливу, але кожен з інших викликав у її руці своєрідне тремтіння. Тоді попросили розсортувати їх так, щоб в одній групі перебували речовини, які не справили на неї жодного впливу, а в іншій – усі інші.

Чимале здивування, – каже Рейхенбах, – висловив засновник електрохімічної системи Берцеліус, коли в одній групі опинилися тіла винятково електропозитивні, а в іншій – тіла з різким електронегативним характером; жодного електропозитивного тіла не виявилося серед електронегативних і навпаки… Отже, електрохімічну класифікацію тіл, на яку протягом століття було витрачено стільки праці і дотепності, протягом 10 хвилин зробила проста дівчина – сенситивно обдарована, шляхом простого дотику до неї, і вона не могла не доторкнутися до тіла, а лише до нього.

Дуже ймовірно, що фізика і фізіологія майбутнього знайдуть пояснення цієї особливої чутливості. Але для нас важливо, що така здатність розрізняти електричні властивості тіл належить не всім людям, а тільки дуже небагатьом, яких називають сенситивними. Ця назва, звісно, нічого не пояснює, а тільки відзначає незвичайну чутливість у відомому напрямку. Про це ми ще будемо говорити.

Ще більш рідко, тільки у найсильніших медіумів виявляється абсолютно незбагненна здатність дізнаватися дуже багато чого про людей шляхом дотику до предметів, які їм належать. У розділі третьому вже було наведено приклад такого ясновидіння. Дотиком до загорнутої в папір краватки сомнамбула дізналася, що на ній повісився у в’язниці вбивця.

Таку саму здатність виявляла не раз мадам Піпер, один із найсильніших медіумів.

Мадам X. дала їй три пасма волосся, позначені літерами А, В і С. Їй самій було відомо тільки походження пасма С. Щодо пасма А мадам Піпер сказала: “Це Фрод Смогінс. Хто ця Смоґінс?” Дійсно, це пасмо М. відрізав у мадам Смогінс і передав його X. Про пасмо В мадам Піпер сказала: “Це дуже хвора особа”. Жінка, якій належало це пасмо, померла того ж року. Про пасмо С вона сказала: “Вона дуже дорожила своїм волоссям”. А мадам X. потайки відрізала це волосся у своєї матері. “Це ваша мати. У неї четверо дітей – двоє хлопчиків і дві дівчинки”. Усе це було вірно.

Широко відомі факти творчості уві сні. Про них свідчить Кондорсе, Франклін, Мішле, Кандільяк, Араго. Вольтер уві сні створив цілу пісню своєї “Генріади”, а Лафонтен – байку “Два голуби”. Меньян уві сні знайшов дві важливі теореми.

Часто в мене уві сні народжувалися настільки важливі наукові ідеї, – каже Бурдак, – що я раптово прокидався. У багатьох випадках вони стосувалися об’єктів, якими я в той час був зайнятий, і за своїм змістом вони були цілком нові.

Кольрідж заснув, читаючи, а прокинувшись, відчув, що в нього склалися двісті чи триста віршів, які залишилося тільки записати. П’ятдесят чотири вірші він записав абсолютно вільно і так швидко, як тільки встигало перо. Але до нього увійшов хтось і близько години залишався по одній справі. І Кольрідж, на превеликий жаль, відчув, що в нього залишився лише неясний спогад про його бачення, і в пам’яті залишилися лише 8-10 окремих віршів, а всі інші безповоротно зникли.

Де Россі мав звичай класти біля свого ліжка папір і олівець і іноді, раптово прокинувшись, записував важливі думки, що прийшли йому уві сні.

Вельми важлива підсвідома діяльність може мати місце і наяву, і в стані, проміжному між сном і неспанням. Те, що називається натхненням, вельми часто приходить у стані більш-менш повного затьмарення свідомості дійсності.

Теофіль Готьє говорить про Бальзака: “Він був схожий на несамовитого, на сомнамбулу, що спить із відкритими очима. Занурений у свої глибокі роздуми, він не чув, що йому говорили”. Гегель спокійно закінчував свою “Феноменологію духу” в Ієні, 4 жовтня 1806 року, не помічаючи, що навколо нього вирувала битва. Бетховен, цілком захоплений натхненням, вийшов одного разу на вулицю Нейштадта напівроздягненим. Його привели до в’язниці, як бродягу, і, незважаючи на його крики, ніхто не хотів вірити, що він Бетховен. Шопенгауер говорив про себе: “Мої філософські постулати з’являлися самі по собі, без мого втручання, у моменти, коли моя воля була начебто заснулою, і мій розум не був спрямований у заздалегідь визначений бік… Моя особистість була начебто чужа моїй роботі…”

Іноді підсвідомий рух буває настільки ясним, що він здається навіюванням ззовні. Це виражено у віршах Мюссе: Не працюєш, слухаєш, чекаєш”. Немов хтось невідомий говорить на вухо.

Подібні приклади у Сократа (його демон), Паскаля, Моцарта стали класичними.

До надприродних, науково незрозумілих здібностей духу належать і віщі сни. Ось два приклади.

1. 1885 року в Петербурзі Лукаєвський, один із вищих чиновників морського міністерства (що, втім, не означає, що він часто плавав морем), бачив уві сні, що він на борту великого корабля, який зіткнувся з іншим; він падає у воду разом з іншими пасажирами і тоне.

Після цього сну він був переконаний, що помре під час корабельної аварії, і, чекаючи близької смерті, упорядкував свої справи. За кілька місяців спогад про цей сон уже потьмянів, як раптом він отримує наказ вирушити в один із портів Чорного моря. Він згадав свій сон і, їдучи, говорив своїй дружині: “Ти мене більше не побачиш. Коли я помру, одягни траур, але тільки не цю чорну вуаль, яку я ненавиджу”. Через два тижні корабель “Володимир”, на якому плив Лукаєвський, зіткнувся з іншим кораблем, і Лукаєвський потонув. Один із врятованих пасажирів “Володимира” Геніке розповідав, що він кілька миттєвостей тримався з Лукаєвським за рятувальне коло.

2. Інтелігентний узбек К., видатний член колишнього ташкентського міського самоврядування, розповідав мені про незвичайну подію у своєму житті.

Через рік після смерті батька йому наснилося, що він скаче на коні пустельним і горбистим степом. На одному з горбів він побачив свою сестру, давно померлу. Вона гнівно запитала його, чому він не молиться за батька, підвела його до глибокої чорної ями, зіштовхнула його в неї і сказала, що в ямі він пробуде сорок днів. Незабаром після цього сну К. був заарештований і відведений до в’язниці. На допиті жандармський офіцер показав йому два листи з його підписом, у яких був звернений до бухарського еміра заклик до повстання проти влади росіян і викладено план його. К. визнав, що підпис, як це стверджували експерти, його, але лист і підпис написані не його рукою. Однак довести це він нічим не міг, і було ясно, що його повісять. У розпачі він палко молився Богу про порятунок і, згадавши свій сон, став молитися про упокій душі батька. Так минуло близько місяця. І ось одного разу під час молитви він заснув і уві сні почув голос: “Зроби три свої підписи на окремих аркушах паперу, склади їх і подивися на світло”. Прокинувшись, К. виконав це і побачив, що підписи не збігаються один з одним, і повторивши це багато разів, переконався, що повного збігу підписів не буває. Він зажадав нової експертизи, і виявилося, що підписи на обох інкримінованих йому листах збігаються повністю. На цій підставі експерти визнали підписи підробленими, і надалі було з’ясовано, що листи написали вороги К., щоб погубити його. Він був виправданий і звільнений на сороковий день після арешту. Це був термін, призначений йому в першому сновидінні сестрою, коли вона штовхнула його в чорну яму.

Науково незрозумілі факти відомі й у пам’яті. За деяких умов у ній може оживати давно забуте. Давно відомо, що перед смертю з вражаючою ясністю і неймовірною швидкістю може промайнути у свідомості вмираючого все його життя. Фехнер розповідає про одну даму, яка впала у воду і мало не потонула. З моменту припинення будь-яких рухів її тіла і до вилучення її з води минуло дві хвилини, в які вона, за її словами, пережила ще раз все своє минуле життя, що розгорнулося перед її духовним поглядом з усіма найдрібнішими подробицями.

Інший приклад такого перебігу уявлень, за якого через свідомість людини проходять у короткий час спогади багатьох років, наводить зі свого життя адмірал Бофр. Він упав у воду і втратив свідомість. “У цьому стані, – каже він, – одна думка гнала іншу з такою швидкістю, що не тільки не описується, а й не мислима для будь-кого, хто не зазнав подібного стану”. Спершу йому уявилися безпосередні для його сім’ї наслідки його смерті, але потім його духовний погляд звернувся до минулого: знову він пережив своє плавання, раннє, яке супроводжувалося корабельною аварією, подорож свою, перебування у школі, успіх у навчанні та час, даремно витрачений, навіть свої дитячі роки, поїздки та прокази.

“Так-то, у міру заглиблення в минуле, – розповідав він, – у пам’яті моїй проходили всі випадки мого життя в порядку, зворотному порядку природного проходження їх, і не в неясних обрисах, а як цілком певна картина з усіма дрібними подробицями й аксесуарами. Коротше: все життя моє пройшло перед моєю душею як у панорамі, до того ж кожен крок його з’являвся переді мною, супроводжуваний свідомістю правильності або неправильності його, з точним розумінням його причини і наслідків. Багато незначних пригод мого життя, насправді вже забутих, постали перед моїм духовним поглядом із такою самою ясністю, наче їх я нещодавно пережив”.

У цьому випадку від падіння Бофра у воду до вилучення його з води минуло щонайбільше дві хвилини.

Якщо в цих випадках надприродну швидкість перебігу свідомості Т. Рібо намагається пояснити станом асфіксії (задухи), то це пояснення абсолютно не може бути застосоване до наступного випадку, повідомленого ним самим.

Один чоловік, який вирізнявся чудово світлим розумом, переходив через рейки в ту хвилину, коли раптом з’явився потяг, що наближався на всіх парах. Йому не залишалося нічого іншого, як лягти між рейками. І ось у той час, коли вагони пролітали над цією обмерлою людиною, почуття небезпеки привело їй на пам’ять усі події її життя, тож немов сторінка з книги доль розгорнулася перед її очима.

Абсолютно так само, коли людина помирає, все життя може раптово промайнути в її свідомості.

Секкендорф бачив уві сні такі події його минулого життя, про які він ледве пам’ятав, і з такою ясністю й жвавістю, нібито вони вперше відбулися в дійсному його житті. З надзвичайною ясністю він побачив себе трирічною дитиною, причому в пам’яті його воскресли всі найдрібніші подробиці виховання його. Кожна оцінка з його шкільного життя, кожна неприємна випадковість пройшли в його свідомості, як живі. Споглядаючи життя своє в порядку дійсного перебігу його, він побачив, нарешті, своє перебування в Італії, де він покинув одну пані, з якою одружився б, якби доля не змусила його швидко виїхати з цієї країни. Жвавість випробуваного ним уві сні почуття розлуки з улюбленою послужила причиною його пробудження.

Якщо такий раптовий перегляд усього життя можливий у вмираючого і навіть уві сні, то стає зрозумілим, як на Страшному Суді розкриється в нашій свідомості “Книга гріхів”.

…у своїй книзі “Дослідження тваринного магнетизму” повідомляє про якогось Іоанна Евердтфегера, який після тривалої хвороби впав у стан уявної смерті, що тривав кілька годин. Коли він розплющив очі, то сказав своєму духівникові, що споглядав все своє життя, всі скоєні ним гріхи, навіть такі, що давно стерлися з його пам’яті. Усе бачене ним було так живо, ніби він переживав його вперше.

Здатність такого фантасмагоричного уявлення всього пережитого у вмираючих, що супроводжується стисненням цілих років їхнього життя в кілька секунд і спогляданням окремих фаз їхнього життя у вигляді ступенів розвитку їхнього духовного єства, була відома вже в найдавніші часи і вважалася відмітною здатністю людської душі. Філософ Плотин в “Енеадах” говорить: Але з часом, до кінця життя, з’являються інші спогади з більш ранніх періодів існування… бо, звільняючись від тіла, вона (душа наша) пригадує те, чого тут не пам’ятала.

У цих дивовижних фактах відтворення за дві-три хвилини подій цілого життя, що тривало десятки років, нас вражає, по-перше, надприродна швидкість перебігу спогадів, і, по-друге, дивовижна повнота і ясність їх.

Зупинимося на першому. З трансцендентальною швидкістю проносяться у свідомості образи спогадів і під впливом паління опіуму або гашишу. Т. Рібо у своїй книзі “Хвороби пам’яті” наводить сповідь пристрасного курця опіуму Кепсей. Він каже, що під час сп’яніння в нього бувають сновидіння, які тривали десять, двадцять, тридцять, шістдесят років; навіть такі, що перевершують, мабуть, усякі межі людського життя. Перед ним часто поставали найнікчемніші події його молодості, забуті сцени перших років його життя. Він не міг сказати, що згадував їх, тому що якби йому розповідали в стані неспання, то він не міг би впізнати в них обставин його минулого життя. Але коли вони піднімалися перед ним подібно до сонної мрії, оточені давно забутою обстановкою і почуттями, що колись їх супроводжували, тоді він негайно впізнавав їх.

Що можемо ми сказати для пояснення цієї надприродної швидкості зміни уявлень? З фізіології відомо, що всі процеси в нервовій системі вимагають відомого часу, хоча й дуже незначного, вимірюваного частками секунди. Час потрібен для проходження подразнення від рецептора по його чутливому нерву, і до того ж, тим більший, чим довший цей нерв. Час потрібен для утворення відповідної реакції в нервових клітинах, які сприйняли це подразнення; час потрібен і для передачі цієї реакції по руховому нерву. У часі протікають і всі розумові та чуттєві процеси, що відбуваються в головному мозку. І якби можна було скласти й обчислити час усіх психічних процесів, що мають місце в усьому нашому житті, то вийшла б солідна і дуже солідна сума часу. А отже, неможливо, щоб у мозку в потоці миттєвого спогаду всього життя ці процеси були відтворені поза часом.

А якщо, тим не менш, вони все-таки протікають із трансцендентальною швидкістю, то ми маємо право зробити висновок, що це зовсім не в мозку. Де ж у такому разі?

Як ми вже говорили, життя духу нероздільно і найтіснішим чином пов’язане з усією нервово-психічною діяльністю. У ньому (дусі) друкуються всі наші думки, почуття, вольові акти – все те, що відбувається в нашій феноменальній свідомості. Це щось інше, ніж ті сліди і відбитки в нервових клітинах, якими фізіологи і психологи пояснюють пам’ять.

Ми, звісно, далекі від думки заперечувати існування і необхідність таких слідів у нервових клітинах і законність пояснення ними багатьох, мабуть навіть, усіх звичайних проявів пам’яті. Поступове згасання і навіть зникнення пам’яті під час старечого недоумства, звісно, залежить від атрофії та зникнення нервових клітин кори головного мозку, кількість яких може скоротитися до половини і навіть однієї третини від нормальної. Ми знаємо також, що пам’ять може зникати внаслідок пошкоджень і руйнувань мозкової речовини травмою або інфекційним процесом.

І тим не менше, пояснення пам’яті в її найскладніших формах теорією молекулярних слідів у мозкових клітинах і асоціативних волокнах нас абсолютно не задовольняє. Хоча нервові клітини не розмножуються і не замінюються новими подібно клітинам всіх інших органів і тканин, але тільки відмирають, проте в них відбувається безперервний обмін, і дуже ймовірно, зміна молекул. Як же уявити при цьому можливість фіксації та збереження в них назавжди слідів усіх психічних актів? І чи маємо ми право говорити про збереження назавжди цих слідів, якщо ми знаємо, яка неміцна пам’ять, як багато чого зникає з неї безповоротно.

Ще важливіший інший бік справи. Неможливо розуміти анатомічний субстрат пам’яті як сліди або відбитки в одній тільки клітині, бо в пам’яті повинні запам’ятовуватися сліди психічних актів, які завжди складні і припускають участь безлічі клітин і асоціативних волокон. У мозку повинні зберігатися сліди не окремих змін у поодиноких клітинах, а цілі динамічні асоціації, як каже Т. Рібо. Протягом цілого життя в мозку відбувається абсолютно незліченна кількість таких динамічних асоціацій, що безперестанку змінюються. Число їх також безмірне, як число метрів від Землі до Сіріуса. А число мозкових клітин, хоча і дуже велике (6 мільярдів за Майнертом), але все ж таки абсолютно мізерне порівняно з числом психічних процесів, які, як передбачається, закарбовуються в них. Саме тому в пам’яті зберігається тільки дещо, найяскравіше, і абсолютно неможливо допустити, щоб мозок міг зберегти назавжди всі найдрібніші події нашого життя з усіма їхніми деталями, їхнім чуттєвим забарвленням і моральною оцінкою.

Тому необхідно визнати, що, крім мозку, має бути й інший, набагато важливіший і могутніший субстрат пам’яті. І ми вважаємо таким субстратом дух людський, у якому навіки закарбовуються всі наші психофізичні акти. Для прояву духу немає ніяких норм часу, не потрібна ніяка послідовність і причинний зв’язок відтворення в пам’яті пережитого, необхідний для функцій мозку.

Дух одразу обіймає все й миттєво відтворює все в його цілісності.

На додаток до цієї нашої думки доречно навести цінні слова Ріше:

Дух може працювати без відома свідомості про його роботу; дуже складні інтелектуальні операції проходять повз нашу свідомість. Цілий світ невідомих для нас ідей тріпоче в нас.

Ймовірно, жоден спогад про минуле не згладжується. Свідомість багато чого забуває, пам’ять нічого не забуває. Вся безліч старих образів зберігається майже без змін, хоча вони зникли зі свідомості. Бо несвідоме не спить.

Якщо прийняти, що в дусі зберігається в повній недоторканності все багатство пам’яті, то стають зрозумілими дивовижні явища гіпермнезії, про які повідомляють багато авторів. Згадаємо лише деякі з них.

Багато авторів повідомляють про дивовижні факти спогадів давно забутих мов.

Людина, яка в дитинстві виїхала зі своєї батьківщини Уельсу – і зовсім забула свою вельську мову, через 70 років, у гарячковому маренні, вільно говорила вельською, а по одужанні знову не могла сказати ні слова цією мовою.

Кошиківник, за яким спостерігав Фарігаген, почув проповідь про покаяння, що глибоко вразила його. Наступної ночі, перебуваючи уві сні, він підвівся з ліжка і, походжаючи, виголосив цю проповідь з буквальною точністю. Прокинувшись, він не міг повторити того, що говорив уві сні. Часто він пересипав свою промову уривками з вищезгаданої проповіді, яку чув понад сорок років тому.

Один ростовський селянин у гарячковому маренні почав раптом вимовляти грецькою мовою випадково почуті ним 60 років тому початкові слова Євангелія від Іоанна, а Сенека згадує про одну селянку, яка в гарячковому маренні вимовляла сирійські, халдейські та єврейські слова, випадково почуті нею від одного вченого, у якого вона жила маленькою дівчинкою.

Навіть у ідіотів спостерігали не тільки гіпермнезію, а й дивовижні прояви прихованого свідомого життя.

Маудслі у своєму творі “Фізіологія і патологія душі” говорить: Незвичайна пам’ять деяких ідіотів, незважаючи на обмеженість їхнього розуму, які повторюють з найбільшою точністю найдовші оповідання, дає ще один доказ на користь такої несвідомої діяльності душі. А властивість і спосіб виявлення багатьма ідіотами, які перебувають у стані збудження, наприклад, спричиненого сильним горем або іншими причинами (наприклад, останнім спалахом життя, що згасає), здібностей до такого душевного життя, до якого вони стали, мабуть, назавжди нездатними, вказує на те, що багато чого такого, чого вони не можуть висловити, вони сприймають і залишають у їхній душі слід.

Не можна знайти слів для вираження всієї справедливості істини, що наша свідомість не обіймає нашої душі. Свідомість не може дати нам звіту в тому, як утворюються ці сліди і як вони можуть перебувати в душі нашій у прихованому стані.

Т. Рібо намагається пояснити гіпермнезію посиленням мозкового кровообігу під час лихоманки. Але це пояснення явно неспроможне, оскільки гіпермнезію спостерігали і уві сні, коли діяльність кори мозку різко пригнічена. Якщо ж два протилежні стани мозку, сон і гарячкове маревне збудження, однаково спричиняють гіпермнезію, їх не можна вважати її причиною, а тільки приводом для виявлення її. Про це ми будемо говорити докладно в наступному розділі.

Свідченням Священного Писання стверджується правильність нашого пояснення пам’яті. Розмова царя Саула з привидом пророка Самуїла, якого викликала для нього аендорська чаклунка (1Сам. 28:13-15), свідчить про те, що в дусі Самуїла після його смерті збереглися всі спогади про його військове життя, всі здібності розуму, волі й почуття. Це ж безсумнівно щодо Мойсея та Іллі, які з’явилися при Преображенні Господньому на Фаворі.

Як могли б з’являтися померлі своїм близьким і говорити з ними, якби в їхньому дусі не збереглися всі спогади про земне життя? Маленький брат бачив і чув свого померлого брата, який кликав його до себе. Маленька дівчинка бачила і чула свою померлу тітку Луїзу, яка багато разів з’являлася їй і кликала її в загробний світ. Батько митрополита Філарета передбачив йому смерть 19-го числа. Цей перелік неважко продовжити.

Розділ восьмий. Про внутрішню людину

З усіх названих фактів, нових і старих, ми зробимо висновок ще зайвий раз: у природі існують невідомі “вібрації”, які приводять у рух людський інтелект і які відкривають йому факти, повідомити про які не в змозі його почуття.

Якщо визнати, що існує телепатія, то потрібно змінити лише одне слово в цьому припущенні. Досить буде сказати: “вібрації” людської думки, замість того, щоб говорити про невідомі вібрації. Але обмежувати криптостезію вібрацією людської думки – це значить надзвичайно звужувати криптостезію і, отже, її перекручувати.

Не раз доводилося говорити на цю тему з людьми “далекими від забобонів”, які вірять тільки в науку, і завжди вони знаходили просте пояснення всьому цьому “новому і страшному”: це тільки хвилі людської думки, коливання молекул людського мозку, що поширюються подібно до хвиль радіотелеграфу.

Блаженні люди, для яких все так просто і ясно. Їм нема чого стомлювати своє поверхневе мислення глибокою роботою вивчення і пояснення нового і невідомого. Вони завжди пояснюють нове і незвичайне тільки старим і звичайним. Для них безумовно авторитетна тільки наука, хоча її аксіоми і гіпотези часто руйнуються, як карткові будиночки, під натиском нового і невідомого. А все, що не вміщається в старі наукові рамки, вони просто відкидають як забобони і бабині казки. Нове приймається тільки тоді, коли до нього звикнуть. І коні перестали шарахатися від автомобілів, коли звикли до них.

Якщо хвилеподібний рух визнається у фізиці основою матеріальних явищ, то чому він має бути обов’язково застосований до явищ вищого порядку, що відбуваються у світі нематеріальному? Чому не допустити, що в цьому світі діють зовсім інші, невідомі нам закони, а духовна енергія, енергія любові, симпатії/антипатії може діяти поза часом і простором, без жодного хвилеподібного руху?

Ми поставимо “чужим забобонам” просте запитання: якщо всі метапсихічні явища, всі форми криптостезії пояснюються рухом мозкових частинок, який хвилеподібно передається в просторі, то як докласти таке пояснення до безсумнівних фактів спілкування з давно померлими, мозок яких уже не існує?

Глибокий учений Ш. Ріше ставить набагато важчі питання. З усіх цих фактів, чи то важливих, чи то дрібних, треба зробити висновок, якого ті, хто критикує по дрібницях, не можуть зробити. Це висновок, що передчуття, передбачення – доведений факт, дивний, парадоксальний, абсурдний за зовнішністю факт, але факт, який ми змушені визнати. Отже, за певних, ще мало визначених умов деякі індивідууми, найчастіше (хоча й не винятково) люди, яких легко гіпнотизувати, або медіуми, можуть провіщати події, що мають статися, і повідомляти про факти, яких ще не існує і які не можна передбачити, такі точні подробиці, що жодна проникливість, жоден збіг, жоден випадок не могли б пояснити цих пророцтв.

Потрібно з усією необхідністю припустити, що здатність особливого, містичного знання, невідома за її природою та особливостями, яку ми назвемо криптостезією, виявляється не тільки стосовно минулого і теперішнього, а й стосовно майбутнього. Крім того, метапсихічне знання теперішнього настільки незвичайне, що наше знання майбутнього трохи перевищує його. А. знає, що В. в цей час потонув за тисячу кілометрів від нього. Як може А. це знати? Нам це абсолютно невідомо. А. пояснює, що В. потоне завтра. Це дещо таємничіше, але й тільки. У царині метапсихічного ясновидіння дивацтво таке велике, а темрява така інтенсивна, що трохи більше темряви і дивацтва не повинні нас бентежити.

Я не стану вдаватися в порожні спекуляції. Я залишуся в тісній області фактів. Отже, існують факти перевірені, незаперечні – факти передбачення. Пояснення з’явиться (або не з’явиться) пізніше. Проте, факти на обличчя – достовірні, незаперечні. Передчуття і передбачення існує. Чи зобов’язані ми цим одній силі людського інтелекту, чи інші інтелектуальні сили діють на наш інтелект? Нині неможливо це вирішити. Задовольняємося поки що тим, щоб точно викладати факти. Було б непростимою зухвалістю стверджувати, що передбачення існує, як ми це сміливо стверджуємо, якби не було надано численні докази цьому (Ріше).

Що означає слово Соломонове в Пісні Пісень: “Я сплю, а серце моє не спить” (Пісн. 5:2)? Це дуже глибоке слово. Серце є орган вищого пізнання, орган спілкування з Богом і з усім трансцендентним світом. І воно ніколи не спить. Найважливіша і найглибша психічна діяльність відбувається за порогом нашої свідомості і ніколи не припиняється. Ясне вираження цієї думки можна знайти у Лейбніца.

Наш власний досвід показує, що немає такого стану життя, в якому б представляюча сила робила паузу і дух переставав би утворювати уявлення. Чи не вкажуть на сон? Але й сонне життя має свої уявлення, справді, воно марить і ми маримо постійно. Те, що називають сном без мрій, є не що інше, як глибокий сон, мрій якого ми вже не пам’ятаємо, або уявлень якого ми вже після пробудження не уявляємо. Але під час пробудження ми щоразу маємо відчуття, що протягом сну минув певний час, і це відчуття було б неможливим, якби ми не марили, тобто не мали під час сну уявлень, бо час ми завжди вимірюємо уявленнями, які в ньому відбуваються, тож той самий час видається нам довгим чи коротким, дивлячись на те, більше або менше уявлень мали ми протягом нього. Якби ми зовсім не марили, то час сну мав би для нас знищитися, а оскільки сон, що минув, постійно видається нам відомим часом, що минув, то цей досвід достатньо доводить нам, що ми постійно маримо. Крім того, ми не прокидалися б з уявленнями, якби спали без усяких уявлень. Утім, і так званий сон без мрій супроводжується слабким відчуттям зовнішнього світу, і ми тим легше прокидаємося, чим сильніше це відчуття. Тому сталість уявлень у нашій душі має ґрунтуватися не на самих лише мареннях, оскільки уві сні має місце також і уявлення зовнішнього світу.

Майже всі люди, навіть найменш сенситивні, мають здатність пізнання іншу, ніж пізнання п’ятьма чуттями. Чим вища духовність людини, тим яскравіше виражена ця здатність вищого пізнання. За деяких особливих умов і в людей найвищою мірою сенситивних вона проявляється з незвичайною силою в ясновидінні, передчутті та пророчому передбаченні в невідомому й таємничому шостому чутті, яким вони дізнаються багато чого про людей за речами, що належать їм. Ми навели багато фактів такого надпізнання. Але в більшості цих фактів було те спільне, що вони виявлялися в ненормальних станах організму і, насамперед, мозку. Це стан гіпнозу, сомнамбулізму, гарячкового марення, медіумізму. Однак, не завжди.

У більш рідкісних випадках такі ж надприродні здібності становлять приналежність людей, які перебувають у нормальному стані. Ми не раз, наводячи факти трансцендентальних здібностей у сомнамбул і тих, хто перебуває у стані гіпнозу, зіставляли з ними аналогічні факти з життя святих або навіть просто звичайних людей.

Що ж це означає? Це означає, що для прояву трансцендентальних здібностей нашого духу, для виявлення надсвідомості необхідно, щоб згасла або, принаймні, значно ослабла нормальна, феноменальна свідомість.

Дю-Прель наводить для вираження цієї думки вдале порівняння: зірки ллють своє світло безперестанку, але при сонячному світлі ми не бачимо світла зірок. Треба, щоб зайшло сонце і настала нічна темрява, і тоді зірки засяють для нас.

Поки наше життя протікає в калейдоскопі й шумі зовнішніх сприйняттів, поки на повну силу працює наша феноменальна свідомість, – прихована діяльність надсвідомості, що ніколи не припиняється. Але коли в стані сну нормального, сомнамбулічного або гіпнотичного, під час отруєння мозку опіумом або гашишем, токсинами гарячкових хвороб згасає нормальна діяльність мозку і світло феноменальної свідомості, тоді спалахує світло свідомості трансцендентальної. Відомо також, що сліпота поглиблює роботу думки та морального почуття, значно відсуває поріг свідомості. Філософ Фехнер створив найглибші свої твори після того, як втратив зір. Князь Василь Темний сказав Шем’яке, який осліпив його: “Ти дав мені засіб до покаяння”. З житій багатьох святих відомо, що довгі, виснажливі хвороби були великим благодіянням для них, бо упокорювали пристрасті, позбавляли вражень мирського життя з його галасом і штовханиною, що відволікає від заглиблення в тайники духу. Це добре розуміли і глибоко цінували християнські та буддійські анахорети, які прагнули заглушити всі зовнішні враження життям у пустелі, постійним самозаглибленням і молитвою, підкорити духу плоть постом і бдінням, навіть стоянням на стовпі.

У мартирології є багато прикладів того, що найсильніші ушкодження тіла, найжорстокіші муки можуть спричинити згасання феноменальної свідомості та пробудження внутрішньої трансцендентальної свідомості, що виявляється внутрішнім блаженством.

Трансцендентальне життя духу було добре відоме стародавнім індійським мудрецям і грецьким філософам, особливо філософам олександрійської школи. Про нього писав Плотин, Порфирій та інші. Ось слова Плотіна:Нарешті, якщо я наважуся, на противагу думці всіх інших людей, висловити вільно і чітко своє власне переконання, то, по-моєму, в чуттєвому тілі перебуває постійно не вся наша душа, а тільки деяка її частина, яка, занурюючись у цей світ і тому ущільнюючись або, краще сказати, засмічуючись і затьмарюючись, перешкоджає нам сприймати те, що сприймає вища частина нашої душі. В іншому місці він каже: Душі подібні до амфібій: вони живуть то по цей бік, то в потойбічному світі, дивлячись за потребою.

У середні віки про те ж писали Парацельс, ван Гельмонт, Кампанелла і багато інших.

У відкритій Лютером і високо цінуваній Шопенгауером “Німецькій Теології” говориться: У створеної душі людини два ока: одне може споглядати вічне, інше – тільки тимчасове і створене. Але ці два ока нашої душі можуть робити свою справу не обидва разом, а тільки так, що коли наша душа спрямовує своє праве око у вічність, ліве її око повинне відмовитися цілком від своєї діяльності та перебувати в бездіяльності, немов би вмирати. Коли ж діє ліве око душі, тобто коли їй доводиться мати справу з тимчасовим і створеним, тоді від діяльності своєї, тобто від споглядання, має відмовитися праве око. Тому хто хоче дивитися одним оком тільки, повинен звільнитися від іншого, бо ніхто не може служити двом панам.

У недосяжного за глибиною думки Й. Канта наш трансцендентальний суб’єкт безумовно визнаний. Його сучасники мало цікавилися магічними силами людської душі й погано вірили в них. Але Кант, могутній логік, ні до чого не підходив з упередженою думкою і вважав неможливим тільки те, що містить у собі логічне протиріччя. Він стверджував, що ми нічого не можемо приписувати досвіду і повинні брати від нього все, що він нам дає, хоч би яке воно було для нас дивне і несподіване. Тому, коли він дізнався про виявлення магічних сил у Сведенборга, його сучасника, він не тільки зібрав точні відомості про цього містика, а й придбав його твори. Прочитавши їх, він був вражений схожістю теорії Сведенборга з його власною, почерпнутою з чистого розуму теорією про трансцендентальну природу людини.

У ” Снах духовидця” Кант пише: Зізнаюся, що я дуже схильний до твердження про існування у світі нематеріальних істот і до зарахування до цих істот власної моєї душі. І далі він додає: Тому людську душу слід було б вважати одночасно пов’язаною вже і в теперішньому житті людини з двома світами, з яких вона, поки утворює зі своїм тілом одне особисте, ціле, сприймає ясно тільки світ матеріальний.

У “Розенкранді” думку про це Кант висловлює ще ясніше:

Тому можна вважати майже доведеним або легко можна було б довести, якщо захотіти поширитися більше, або, краще сказати, буде доведено, хоча не знаю де і коли, що людська душа в цьому її житті перебуває в нерозривному зв’язку з усіма нематеріальними істотами духовного світу, що вона поперемінно діє то в одному, то в іншому світі та сприймає від цих істот враження, яких вона, як земна людина, не усвідомлює, допоки все йде благополучно (тобто поки вона насолоджується світом матеріальним).

Кант завжди тримався свого вчення про “речі в собі”, які він зараховував до умоосяжного світу. Умоосяжна людина Канта – це те, що він називав “річ у собі”, Шарль Дю-Прель – “Трансцендентальним Я”, а апостол Павло – “внутрішньою людиною”.

Для нас, звісно, найважливіші слова апостола Павла. Він каже: “Якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній з дня на день оновлюється.” (2Кор. 4:16).

“Відкинути колишній спосіб життя старої людини, яка зотліває в спокусливих похотях, а обновитися духом розуму вашого і одягнутися в нову людину, створену за Богом, в праведності і святості істини” (Еф. 4, 22-24).

Нова людина в цих словах Павлових, звичайно, те саме, що “внутрішня”.

Ця глибока психологічна зміна відбувається в нас під дією благодаті Божої: “Щоб дав вам, по багатству слави Своєї, міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині” (Еф. 3, 16).

Тоді відбувається розп’яття з Христом нашої старої зовнішньої людини, щоб “знищене було тіло гріховне, щоб нам не бути вже рабами гріха” (Рим. 6:6), “а потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу” (1Пет. 3:4).

Тоді ми стаємо навіть причасниками Божественного єства за словом апостола Петра (2Пет. 1:4), тоді “вірою вселитися Христові в серця ваші, щоб ви, вкорінені і утверджені в любові, могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою” (Еф. 3, 17-19).

І ще додамо слова Павлові:” …скинувши вітху людину з ділами її та вдягнувшись у нову, яка оновлюється в пізнанні за образом Творця її” (Кол. 3:9-10).

Наша внутрішня, трансцендентальна людина, звільнена від уз плоті, може досягти вищого пізнання всього сущого в усій його широті, у глибині й довготі, бо вона оновиться й посилиться в пізнанні навіть за образом Творця свого: зрозуміє любов Христову, яка перевершує всяке земне розуміння. Бо вірою вселиться Христос у неї. Те, що незбагненно “геометричним розумом”, стане зрозумілим осяяній Христовим світлом трансцендентальній свідомості внутрішньої людини.

Розділ дев’ятий. Безсмертя

ДУХ людський є подих Духа Божого, і вже тому він безсмертний, як усі безтілесні, ангельські духи. А їхня тьма тим, як свідчить Святе Письмо, і нескінченні ступені їхнього розвитку, їхньої досконалості.

Серед земних істот людина – перша і єдина духовна істота, і були люди, які виявляли дуже високі ступені духовності, майже досягли за життя звільнення духу від тіла. Ці люди-ангели піднімалися в повітря під час молитви, виявляли найбільшу владу духу над тілом (стовпники, пісники), вони були перехідною сходинкою від духу, пов’язаного з душею і тілом (людина), до духу безтілесного (ангел).

Увесь світ живих істот, навіть уся природа виявляє великий закон поступового й нескінченного вдосконалення форм, і неможливо допустити, щоб вища досконалість, досягнута в земній природі, духовність людини, не мала подальшого розвитку поза межами земного світу. Неможливо припустити, що всі незліченні зоряні світи були тільки грандіозними масами мертвої матерії, щоб світ живих істот обривався на людині, цьому першому щаблі духовного розвитку. Що заважає припустити, що небесні тіла служать місцем проживання незліченних живих розумних істот, вищих форм інтелектуальності?

Проти цього зазвичай заперечують, що ніяке органічне життя неможливе за тих фізичних умов, які існують на зірках і планетах (за винятком, можливо, тільки Марса). Але хіба безтілесні духи потребують певних фізичних умов життя, подібно до істот органічних? І, нарешті, хіба не можуть існувати форми тілесності зовсім інші, ніж земні, пристосовані до фізичних умов, що відрізняються від земних?

І палаючі розпечені маси величезних зірок можуть бути населені полум’яними серафимами і херувимами (“Він чинить вітри за Своїх посланців, палючий огонь за Своїх слуг” – Пс. 103:4).

Якщо такий зрозумілий закон розвитку і вдосконалення в земній природі, то немає жодної підстави припустити, що він переривається за межами нашої планети, що дух, який уперше виявлено в людині, але який проявляється і в найпростіших істотах у початковій формі, не має подальшого розвитку у всесвіті.

Світ має свій початок у любові Божій, і якщо людям дано закон: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний”, то, звісно, має бути дана і можливість здійснення цієї заповіді, можливість нескінченного вдосконалення духу. А для цього необхідне вічне безсмертне існування духу і нескінченність низки форм його досконалості. Не може бути, щоб закон нескінченного вдосконалення духу в наближенні до досконалості Бога було дано тільки людям, а не всій світобудові, не всьому світові духовних істот, бо і вони створені в різних ступенях досконалості, які далеко перевершують малу досконалість духу людського.

Якщо досконала (незнищенна) матерія й енергія в її фізичних формах, то, звісно, має підкорятися цьому закону і духовна енергія, або, інакше кажучи, дух людини і всього живого. Таким чином, безсмертя є необхідним постулатом розуму нашого.

Господь Іісус Христос прямо засвідчив про безсмертя людське:

“І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11:26).

“Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя” (Ін. 5:24).

А про те, що людина є тільки перша ступінь духовності, виразно говорить апостол Яків: “Захотівши, Він родив нас словом істини, щоб нам бути деяким початком Його творінь” (Як. 1:18). Так само і Павел: “ми самі, маючи початок Духа…” (Рим. 8:23). Для нас, християн, не треба ніяких інших доказів безсмертя. А для невіруючих корисно нагадати слова найглибокодумнішого з людей – Іммануїла Канта, наведені в попередньому розділі. Він вірив в існування у світі нематеріальних, а отже, і безсмертних істот, до яких він зараховував і свою власну душу. Ш. Ріше наприкінці своєї великої книжки, в якій зібрана величезна кількість безсумнівних метапсихічних фактів, обговорює можливі пояснення та доходить висновку, що найімовірнішим з них треба вважати існування інших, ніж людина, розумних істот, що оточують нас та можуть втручатися в наше життя, в наш розвиток, хоча вони чужі механічним, фізичним, анатомічним та хімічним умовам існування.

Чому б не визнати існування розумних, могутніх істот, які не належать до доступного нашим почуттям світу? За яким правом ми, з нашими обмеженими почуттями, нашим недосконалим розумом, нашим науковим розвитком, що ледве обчислюється трьома століттями, сміємо стверджувати, що в невимірному космосі людина – єдина розумна істота, а що будь-яка мисляча реальність завжди потребує нервових клітин, зрошуваних кров’ю?

Існування розумних істот, відмінних від людей, що мають зовсім інший тип організації, ніж людський, – це не тільки можливо, а й найвищою мірою ймовірно. Можна навіть стверджувати, що це достовірно. Абсурдно думати, що людський розум єдиний у природі і що всяка розумна сила неодмінно повинна бути організована за типом людини і тварин і мати мозок як орган думки.

Якщо припустити, що у всесвіті, у часі й просторі, яким підпорядкована наша рудиментарна психологія, існують обдаровані розумом сили, які втручаються інколи і в наше життя, то ми отримаємо гіпотезу для повного пояснення фактів, викладених у цій книжці.

Отже, визнати існування містичних істот, ангелів чи демонів, духів, що не мають матеріальної форми, іноді втручаються в наші вчинки, можуть абсолютно невідомими нам шляхами зі своєї волі змінювати нашу матерію, спрямовувати деякі наші думки, брати участь у нашій долі, визнати існування істот, що можуть набувати матеріальної та психологічної форми померлих людей, щоб увійти у спілкування з нами, бо інакше ми не знали б про них, – це найпростіший спосіб зрозуміти й роз’яснити більшу частину метапсихічних явищ.

Ось висновок ученого, який звик до позитивного мислення, отриманий після об’єктивного вивчення безлічі метапсихічних фактів, які він старанно збирав протягом свого життя.

Такого самого висновку дійшли й інші великі вчені метапсихологи Мауер і Олівер Лодж.

Сутність цього висновку можна звести до того, що дух людський має спілкування зі світом трансцендентним, вічним, живе в ньому і сам належить вічності.

Головною перешкодою до визнання безсмертя душі для невіруючих слугує дуалістичний погляд на душу і тіло, розуміння душі як особливої сутності, пов’язаної з тілом тільки за його життя. Цей погляд ми і вважаємо невір’ям і не знаходимо у Святому Письмі жодних перешкод для того, щоб розуміти відносини між душею і тілом з погляду монізму. Ми говорили вже про необхідний зв’язок між духом і формою, про те, що дух уже в ембріональному стані тіла формує його. Усім клітинам тіла притаманна духовна енергія, бо вони живі, а життя від Духа.

Між усіма функціями тіла і психічною діяльністю, яку розуміють так, як її тлумачать фізіологи, існує, звичайно, двосторонній причинний зв’язок.

Але це стосується тільки тієї частини нашої тричастинної істоти, яку можна було б назвати нижчою тваринною душею; це та частина нашої духовної сутності, яка обіймається нашою свідомістю, якщо можна так висловитися, феноменальна душа.

Але Дух виступає за межі мозку з усіх боків (Бергсон), дух є сумою нашої душі і частини її, що перебуває поза межами, нашої свідомості.

Між тілом і духом існує постійний зв’язок і взаємодія. Усе те, що відбувається в душі людини протягом її життя, має значення і необхідне тільки тому, що всяке життя нашого тіла і душі, всі думки, почуття, вольові акти, що мають початок у сенсорних сприйняттях, найтіснішим чином пов’язані з життям духу. У дусі відбиваються, його формують, у ньому зберігаються всі акти душі й тіла. Під їхнім формувальним впливом розвивається життя духу і його спрямованість у бік добра чи зла. Життя мозку й серця та необхідне для них сукупне, дивно скоординоване життя всіх органів тіла потрібне тільки для формування духу і припиняється, коли його формування закінчено або цілком визначився його напрямок. Життя тіла і душі можна порівняти з сповненим краси і принади життям виноградного грона. Припиняється живлення його соками лози, росою небесною, що окроплює ніжний пушок соковитих ягід, і залишаються лише вичавки, приречені на гниття; але життя виноградних грон триває в отриманому з них вині. У нього переходить все те цінне, прекрасне і запашне, що було вироблено в живих ягодах під благотворною дією світла і сонячного тепла. І подібно до того, як вино не псується, а продовжує жити своїм власним життям після смерті винограду, стаючи тим кращим і дорогоціннішим, чим довше воно живе, і в безсмертному дусі людському продовжується вічне життя й нескінченний розвиток у напрямі добра або зла після смерті тіла, мозку й серця та припинення діяльності душі.

Вічне блаженство праведників і вічну муку грішників треба розуміти так, що безсмертний дух перших, просвітлений і могутньо посилений після звільнення від тіла, отримує можливість безмежного розвитку в напрямі добра й Божественної любові, в постійному спілкуванні з Богом і всіма безтілесними силами. А похмурий дух лиходіїв і богоборців у постійному спілкуванні з дияволом та ангелами його вічно мучитиметься своїм відчуженням від Бога, святість Якого пізнає, врешті-решт, і тією нестерпною отрутою, що її приховують у собі зло та ненависть, що безмежно зростають у безперервному спілкуванні з центром і джерелом зла, сатаною.

У вічній муці тяжких грішників не можна, звісно, звинувачувати Бога і уявляти Його нескінченно мстивим, який карає вічною мукою за гріхи короткочасного життя. Кожна людина отримує і має дихання Духа Святого. Ніхто не народжується від духа сатани. Але як чорні хмари затьмарюють і поглинають світло сонця, так злі акти розуму, волі й почуття за постійного їхнього повторення та переважання постійно затьмарюють світло Христове в душі злої людини, і її свідомість дедалі більше й більше визначається впливом духу диявола.

Хто полюбив зло, а не добро, той сам приготував собі вічні муки в житті вічному.

Але тут ми стикаємося з давньою суперечкою про свободу волі та детермінізм.

Тільки великий Кант дав глибоке вирішення цієї суперечки. Свобода не може бути приписана людині, як явищу чуттєвого світу, бо в цьому світі вона підпорядкована закону причинності. Подібно до кожної речі в природі, вона має свій емпіричний характер, яким визначається реакція її на зовнішні впливи. Але духом своїм людина належить до світу умоосяжного, трансцендентального, і тому її емпіричний характер визначається не тільки впливами зовнішніми, а й духом її. Таким чином, – каже Кант, – свобода і необхідність, кожна в повному своєму значенні, можуть існувати спільно і не суперечачи один одному в одному і тому самому діянні, так само як усяке наше діяння є продуктом причини умоосяжної і чуттєвої.

Простіше кажучи, дух людини вільний, “дух дихає, де хоче”, а її нижча чуттєва душа підпорядковується законам причинності.

Досі ми говорили тільки про безсмертя духу. Але, за ясним свідченням Одкровення, і тіла наші воскреснуть у життя вічне і будуть причетні до блаженства праведних або нескінченних мук грішників.

У цьому теж камінь спотикання для невіруючих і глибока таємниця для віруючих.

Вважають неможливим відновлення і Воскресіння тіл, абсолютно знищених тлінням, або тих, що згоріли, перетворилися на прах і гази, розклалися на атоми.

Але якщо за життя тіла дух був найтіснішим чином пов’язаний з ним, з усіма органами і тканинами, проникаючи в усі молекули й атоми тіла, був його організуючим початком, то чому має назавжди зникнути цей зв’язок після смерті тіла? Чому немислимо, що цей зв’язок після смерті зберігся назавжди, і в момент загального Воскресіння за звуком труби архангелової відновиться зв’язок безсмертного духу з усіма фізичними й хімічними елементами зотлілого тіла і знову проявиться організувальна й творецько-формотворча влада духу? Ніщо не зникає, а тільки видозмінюється.

Інше важке питання, таємниця для віруючих, полягає в осягненні мети Воскресіння померлих у їхній земній цілісності. Для нас більш зрозуміле безсмертя духу, який звільнився від уз тіла. Чому ж необхідна участь у вічному житті не тільки духу, а й цілковитої людини, з її душею і тілом?

Звичайно, ми не в силах ясно зрозуміти таємницю домобудівництва Божого, але все-таки Святе Письмо дає нам можливість підняти завісу над нею.

У святих апостолів Петра та Іоанна Богослова знаходимо ми до деякої міри роз’яснення таємниці Воскресіння тіл людських. Вони ясно говорять про кінець світу, про велику і страшну катастрофу, яка відбудеться у всьому Всесвіті під час другого пришестя Господа Іісуса Христа.

“Прийде ж день Господній, як тать уночі, і тоді НЕБЕСА з шумом перейдуть, а СТИХІЇ, розпалившись, зруйнуються, ЗЕМЛЯ І ВСІ ДІЛА НА НІЙ ЗГОРЯТЬ” (2Пет. 3:10).

І святий апостол Іоанн у своєму Одкровенні яскраво зображує цю всесвітню катастрофу в окремих її фазах.

Що ж далі? Яка мета цього катаклізму?

“А втім, за Його обітницею, ми чекаємо нового неба і нової землі, на яких живе правда” (2Пет. 3:13).

“І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося! І сказав Той, Хто сидить на престолі: Ось нове все творю!” (Одкр. 21:1-5).

“Ось нове все творю!” Настане час нової світобудови, нової землі і нового неба. Усе буде зовсім іншим, і нове життя наше протікатиме в абсолютно нових умовах. І в цьому житті ми повинні володіти повнотою єства нашого. Маємо сприймати цілком нові відчуття оновленими й просвітленими почуттями. А отже, буде необхідна діяльність тієї частини духу нашого, яку ми тепер називаємо нижчою, фізіологічною душею.

Працюватиме напружено думка наша в пізнанні нового світу, в умовах якого будуватиметься і наближатиметься до Бога звільнений від влади земної, від гріховної плоті дух наш. Розум є частина духу нашого, і тому має бути безсмертним і мозок наш. Безсмертне серце буде осередком нових, чистих і глибоких почуттів.

Вічне життя не буде тільки життям духу, звільненого від тіла і душі, а життям у новому Єрусалимі, який так яскраво описав святий Іоанн Богослов у своєму “Одкровенні”. Безсмертя тіла, а не тільки духу, можливо, має й іншу мету, сповнену справедливості та правди – мету вшанувати тіла святих, як великі знаряддя духу, які багато працювали й страждали під час формування та вдосконалення духу в земному житті. А тіла тяжких грішників, що були головними знаряддями гріха, звісно, заслуговують на покарання. Могутні й страшні картини Дантового “Пекла”, ймовірно, не плід поетичної фантазії.

Святий апостол Павел значною мірою розкриває нам тайну Воскресіння тіл у 15 главі першого послання до Коринфян (1Кор. 15:35-44): “Та хто-небудь скаже: як саме воскреснуть мертві? і в якому тілі прийдуть? Безрозсудний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре. І коли ти сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке трапиться, пшеничне, чи якесь інше; але Бог дає йому тіло, як хоче, і кожній зернині своє тіло… Так і при воскресінні мертвих: сіється у тління, встає в нетлінні; сіється в приниженні, встає у славі; сіється в немочі, встає у силі; сіється тіло душевне, встає тіло духовне. Є тіло душевне, є тіло духовне”.

У землю посіяне, закопане зерно ніби зотліває, воно перестає існувати як насіння, але з нього виростає набагато більша за нього, незрівнянно досконаліша і за складністю, і за формою нова рослина. Бог дає їй форму і красу та сповнене користі й чарівності життя.

У землю заривається тіло людське, і воно перестає існувати як тіло. Але з елементів, на які воно розкладеться, як із клітини зерна пшениці, силою Божою воскресне нове тіло, не знищений, немічний і безсилий труп, а нове духовне тіло, сповнене сил, нетління і слави.

“Перший чоловік – із землі, земний; другий чоловік – Господь з неба. Який земний, такі й земні; і який небесний, такі й небесні. І як ми носили образ земного, так будемо носити і образ небесного.” (1Кор. 15:47-49).

За життя наше тіло – перстне, душевне, як тіло Адама. Після воскресіння воно стане іншим, духовним, подібним до тіла небесного другого Адама Іісуса Христа, яке Він мав після славного Воскресіння Свого.

Ми не знаємо всіх властивостей тіла воскреслого Господа Іісуса Христа. Знаємо тільки, що воно проходило крізь замкнені двері, могло раптово зникати з поля зору (Лк. 24:36; Ін. 20:19).

Його не відразу впізнавали апостоли і мироносиці. У цьому славному тілі Господь вознісся на небо. Але воно було справжнім тілом, яке могли відчувати апостоли, для якого можливі були і звичайні функції людського тіла (Лк. 24:43). Подібними до цього тіла Христового будуть і наші тіла після воскресіння в життя вічне.

Але чи тільки людина успадковує безсмертя? Велике слово: “Ось нове все творю” відноситься, звичайно, не до однієї людини, а до всього творіння, до всього творіння. Ми говорили вже, що дух тварин, – хоча б і найменший зачаток його, дух життя, не може бути смертним, бо і він від Духа Святого. І у тварин дух пов’язаний з тілом, як у людини, і тому є повна підстава очікувати, що і їхні тіла будуть існувати в новій природі, новій світобудові після загибелі нинішнього світу. Про це говорить і апостол Павел у 8 главі послання до Римлян (Рим. 8:19-22): “Бо творіння з надією чекає одкровення синів Божих, тому що творіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі Того, Хто його підкорив, у надії, що й саме творіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все творіння сукупно стогне і мучиться донині”.

Усе створіння жило б у світлі й радості, якби гріхопадіння Адамове не змінило всіх доль світу, і в сумних долях життя, які настали, воно, з гріховної волі Адама, якому Бог підпорядкував його, підпало метушні, негараздам і стражданням. І для неї є надія, що в день прославлення всіх праведних, викуплених Христом від рабства тлінню, її й саму буде звільнено від страждань і тління, тобто вона стане нетлінною.

У новому Єрусалимі, новій світобудові і тваринам буде місце; там не буде нічого нечистого, і нове створіння отримає стародавнє виправдання й освячення Словом Божим: “І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!” (Бут. 1:31).

Звичайно, безсмертя не матиме для тварини того значення, як для людини. Її примітивний дух не може нескінченно розвиватися і морально вдосконалюватися. Життя вічне для низького створіння буде лише тихою радістю в насолоді новою світлосяйною природою і в спілкуванні з людиною, яка вже не мучитиме і не винищуватиме її. Їй буде цілісно і гармонійно в майбутній новій світобудові, і кожному створінню знайдеться місце в ній. АМІНЬ І АМІНЬ!

 

Джерело: Дух, душа і тіло / Лука (Войно-Ясенецький).

Предисловие

Несколько десятилетий нашего века Русская Церковь жила под прессом жесточайших гонений. Одним из многих аспектов этих гонений был террор морально-интеллектуальный. Монополизировав все ветви культуры, атеистическая власть провозгласила именем науки, что Бога нет. Скольких маловерных эти навязчивые декларации сделали еще более маловерными! Но и твердые в вере, но малознающие (а большие знания всегда были и всегда будут уделом меньшинства) не знали, что возразить, когда окончательный приговор религии им приносили из безбожного мира их собственные дети или внуки. Здесь, несомненно, одна из главных причин пресечения преемственности веры в большинстве русских семей.

Особое внимание гонители уделяли тому, чтобы заставить Церковь безмолвствовать перед лицом самых яростных и бесстыдных на нее нападений. Знаменитая сталинская Конституция под «свободой совести» понимала «свободу отправления религиозного культа и антирелигиозной пропаганды», очевидным образом (о чем многократно заявляли различные «официальные лица») отказывая Церкви в праве «религиозной пропаганды». Условием «тихого и безмятежного жития» для священника и для всякого христианина был отказ от проповеди. Во многих церквах проповедь вообще перестала звучать, в других – ограничивалась «евангельскими темами», часто в акцентированно археологическом освещении. Апологетика (защита веры от безбожия) оказалась под полным запретом, и даже в духовных семинариях и академиях, когда они возродились после четвертьвекового перерыва, курс с таким названием отсутствовал.

Книга, которая перед вами, есть труд по апологетике. Ее автор Архиепископ Лука (Войно-Ясенецкий), был замечательным врачом, и мог бы до конца жизни с совершенно чистой совестью нести это служение страждущему человечеству. Но он почувствовал призвание к еще более высокому служению, и в самые страшные для Церкви годы он принимает священство, а вскоре и епископский сан. После недолгого пребывания на менявшихся по чужой воле кафедрах – долгие годы заточения. Потом наступили годы хрупкого и двусмысленного «сталинского конкордата», когда под влиянием военных событий произошло, в довольно узких рамках, возрождение церковной жизни. У подавляющего большинства священников, вернувшихся из тюрем и лагерей, было одно чувство: «ну вот, теперь мы можем служить», владыка Лука хотел не только служить, но и бороться за души тех, кто был далек от Церкви. Так возникла эта книга, одно из замечательных произведений церковного «самиздата», который кстати, сказать, существовал и в самые опасные годы, когда в помине не было интеллигентского литературного самиздата, не говоря уж о политическом.

В своей книге архиепископ Лука рассматривает теорию высшей нервной деятельности академика И. Павлова, которую в СССР объявили высшим достижением материализма, и показывает, что единственное философское учение, которое позволяет включить в себя павловскую теорию, это самое антиматериалистическое из всего, что дала философия в нашем веке, учение А. Бергсона. Когда с такого рода апологетической теорией выступает лауреат Сталинской премии по медицине, она гораздо более весома, чем если бы ее стал развивать хотя бы и большой богослов, но менее искушенный в естественных науках.

При оценке книги приснопамятного Владыки Луки мы должны всегда помнить о целях, которые ставил себе автор. Книга эта не есть трактат по догматическому богословию или антропологии. Скажем, различение духа и души здесь вовсе не есть метафизическое утверждение. И сами эти понятия в изложении высокопреосвященного автора в большой степени динамичны: признавая влияние телесной стороны человека на духовную, автор видит и обратное влияние духа на тело, и «духом» называет сферу, где преобладает и владычествует духовная сторона, а «душою» – ту сферу, где духовное сопряжено с телесным теснейшим образом и зависит от него.

Замечательная книга человека, который всю жизнь служил Богу и защищал веру и Церковь делом, словом и писанием, будет и впредь помогать многим и многим в обретении веры, радости о Господе и в преодолении «антирелигиозных предрассудков».

Протоиерей Валентин Асмус

О жизни архиепископа Луки.

АРХИЕПИСКОП ЛУКА, в миру Валентин Феликсович Войно-Ясенецкий, родился в Керчи 27 апреля 1877 года в семье аптекаря. Отец его был католиком, мать – православной. По законам Российской Империи дети в подобных семьях должны были воспитываться в православной вере. Он был третьим из пятерых детей.

В Киеве, куда семья переехала впоследствии, Валентин окончил гимназию и рисовальную школу. Собирался поступать в Петербургскую Академию Художеств, но по размышлении о выборе жизненного пути решил, что обязан заниматься только тем, что «полезно для страдающих людей», и избрал вместо живописи медицину. Однако на медицинском факультете Киевского Университета св. Владимира все вакансии были заняты, и Валентин поступает на юридический факультет. На какое-то время влечение к живописи снова берет верх, он едет в Мюнхен и поступает в частную школу профессора Книрра, но через три недели, затосковав по дому, возвращается в Киев, где продолжает занятия рисованием и живописью. Наконец Валентин осуществляет свое горячее желание «быть полезным для крестьян, так плохо обеспеченных медицинской помощью», и поступает на медицинский факультет Киевского университета св. Владимира. Он учится блестяще. «На третьем курсе, – пишет он в «Мемуарах», – произошла интересная эволюция моих способностей: умение весьма тонко рисовать и любовь к форме перешли в любовь к анатомии…»

В 1903 году Валентин Феликсович закончил университет. Невзирая на уговоры друзей заняться наукой, он объявил о своем желании всю жизнь быть «мужицким», земским врачом, помогать бедным людям. Началась русско-японская война. Валентину Феликсовичу предложили службу в отряде Красного Kpecта на Дальнем Востоке. Там он заведовал отделением хирургии в госпитале Киевского Красного Креста Читы, где он познакомился с сестрой милосердия Анной Ланской и обвенчался с ней. В Чите молодые супруги прожили недолго.

С 1905 года по 1917-й В. Ф. Войно-Ясенецкий работает в городских и сельских больницах Симбирской, Курской и Саратовской губерний, а также на Украине и в Переславле-Залесском. В 1908 году он приезжает в Москву и становится экстерном хирургической клиники профессора П. И. Дьяконова.

В 1916 году В. Ф. Войно-Ясенецкий защитил докторскую диссертацию «Регионарная анестезия», о которой его оппонент, известный хирург Мартынов сказал:

«Мы привыкли к тому, что докторские диссертации обычно пишутся на заданную тему, с целью получения высших назначений по службе, и научная ценность их невелика. Но когда я читал Вашу книгу, то получил впечатление пения птицы, которая не может не петь, и высоко оценил ее». Варшавский университет наградил Валентина Феликсовича премией имени Хойнацкого за лучшее сочинение, пролагающее новые пути в медицине.

С 1917 года по 1923-й он работает хирургом в Ново-Городской больнице Ташкента, преподает в медицинской школе, преобразованной затем в медицинский факультет.

В 1919 году от туберкулеза умирает жена Валентина Феликсовича, оставив четверых детей: Михаила, Елену, Алексея и Валентина.

Осенью 1920 года В. Ф. Войно-Ясенецкого приглашают возглавить кафедру оперативной хирургии и топографической анатомии открывшегося в Ташкенте Государственного Туркестанского университета. В это время он активно участвует и в церковной жизни, посещает заседания ташкентского церковного братства. В 1920 году на одном из церковных съездов ему было поручено сделать доклад о современном положении в Ташкентской епархии. Доклад получил высокую оценку епископа Ташкентского Иннокентия. «Доктор, вам надо быть священником», – сказал он Войно-Ясенецкому. «У меня не было и мыслей о священстве, – вспоминал Владыка Лука, – но слова Преосвященного Иннокентия я принял как Божий призыв архиерейскими устами, и минуты не размышляя: «Хорошо, Владыко! Буду священником, если это угодно Богу!» В 1921 году Валентин Феликсович был рукоположен в диаконы, а через неделю, в день Сретения Господня, Преосвященный Иннокентий совершил его рукоположение во иереи. Отец Валентин был определен в ташкентский собор, с возложением на него обязанности проповедовать. В священном сане Войно-Ясенецкий не перестает оперировать и читать лекции. В октябре 1922 года он активно участвует в первом научном съезде врачей Туркестана.

Волна обновленчества 1923 года доходит и до Ташкента. Епископ Иннокентий покинул город, не передав никому кафедру. Тогда отец Валентин вместе с протоиереем Михаилом Андреевым приняли управление епархией, объединили всех оставшихся верными священников и церковных старост и устроили с разрешения ГПУ съезд.

В 1923 году отец Валентин принимает монашеский постриг. Преосвященный Андрей, епископ Ухтомский, намеревался дать отцу Валентину при постриге имя целителя Пантелеймона, но, побывав на литургии, совершенной постригаемым, и послушав его проповедь, остановился на имени апостола, Евангелиста, врача и художника св. Луки. 30 мая того же года иеромонах Лука был тайно хиротонисан во епископа в церкви св. Николая Мир Ликийских города Пенджикента епископом Волховским Даниилом и епископом Суздальским Василием. На хиротонии присутствовал ссыльный священник Валентин Свенцицкий. Преосвященный Лука был назначен епископом Туркестанским.

10 июня 1923 года епископ Лука был арестован как сторонник Патриарха Тихона. Ему предъявили нелепое обвинение: сношения с оренбургскими контрреволюционными казаками и связь с англичанами. В тюрьме ташкентского ГПУ Владыка Лука закончил свой, впоследствии ставший знаменитым, труд «Очерки гнойной хирургии». В августе его отправили в московское ГПУ.

В Москве Владыка получил разрешение жить на частной квартире. Служил с Патриархом Тихоном литургию в церкви Воскресения Христова в Кадашах. Святейший подтвердил право епископа Туркестанского Луки продолжать заниматься хирургией. В Москве Владыку снова арестовали и поместили в Бутырскую, а затем в Таганскую тюрьму, где Владыка перенес тяжелый грипп. К декабрю был сформирован восточно-сибирский этап, и епископ Лука вместе с протоиереем Михаилом Андреевым были отправлены в ссылку на Енисей. Путь лежал через Тюмень, Омск, Новониколаевск (нынешний Новосибирск), Красноярск. Арестантов везли в столыпинских вагонах, а последнюю часть пути до Енисейска – 400 километров – в лютую январскую стужу им пришлось преодолеть на санях. В Енисейске все оставшиеся открытыми церкви принадлежали «живоцерковникам», и епископ служил на квартире. Ему разрешили оперировать. В начале 1924 года, по свидетельству жительницы Енисейска, Владыка Лука пересадил почки теленка умирающему мужчине, после чего больному стало легче. Но официально первой подобной операцией считается проведённая доктором И. И. Вороным в 1934 году пересадка почки свиньи женщине, больной уремией.

В марте 1924 года епископа Луку арестовали и отправили под конвоем в Енисейскую область, в деревню Хая на реке Чуне. В июне он снова возвращается в Енисейск, но вскоре следует высылка в Туруханск, где Владыка служит, проповедует и оперирует. В январе 1925 года его высылают в Плахино – глухое место на Енисее за Полярным Кругом, в апреле переводят снова в Туруханск.

По окончании ссылки Владыка возвращается в Ташкент, поселяется в домике на Учительской улице и служит в церкви Преподобного Сергия Радонежского.

6 мая 1930 года Владыку арестовывают по делу о смерти профессора медицинского факультета по кафедре физиологии Ивана Петровича Михайловского, застрелившегося в невменяемом состоянии. 15 мая 1931 года, после года тюремного заключения, был вынесен приговор (без суда): ссылка на три года в Архангельск.

В 1931–1933 годах Владыка Лука живет в Архангельске, ведет амбулаторный прием больных. Вера Михайловна Вальнева, у которой он жил, лечила больных самодельными мазями из почвы – катаплазмами. Владыку заинтересовал новый метод лечения, и он применил его в условиях больницы, куда устроил на работу Веру Михайловну. И в последующие годы проводил многочисленные исследования в этой области.

В ноябре 1933 года митрополит Сергий предложил Преосвященному Луке занять свободную епископскую кафедру. Однако предложение Владыка не принял.

Пробыв недолго в Крыму, Владыка возвратился в Архангельск, где принимал больных, но не оперировал.

Весной 1934 года Владыка Лука посещает Ташкент, затем переезжает в Андижан, оперирует, читает лекции. Здесь он заболевает лихорадкой паппатачи, которая грозит потерей зрения, после неудачной операции он слепнет на один глаз. В этом же году, наконец, удается издать «Очерки гнойной хирургии». Он совершает церковные службы и руководит отделением ташкентского Института неотложной помощи.

13 декабря 1937 года – новый арест. В тюрьме Владыку допрашивают конвейером (13 суток без сна), с требованием подписать протоколы. Он объявляет голодовку (18 суток), протоколов не подписывает. Следует новая высылка в Сибирь. С 1937 года по 1941-й Владыка жил в селе Большая Мурта Красноярской области.

Началась Великая Отечественная война. В сентябре 1941 года Владыка был доставлен в Красноярск для работы в местном эвакопункте – здравоохранительном учреждении из десятков госпиталей, предназначенных для лечения раненых.

В 1943-м Преосвященный Лука становится архиепископом Красноярским. Через год его переводят в Тамбов архиепископом Тамбовским и Мичуринским. Там он продолжает медицинскую работу: на его попечении 150 госпиталей.

В 1945 году была отмечена пастырская и врачебная деятельность Владыки: он удостаивается права ношения бриллиантового креста на клобуке и награждается медалью «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.».

В феврале 1946 года архиепископ Тамбовский и Мичуринский Лука стал лауреатом Сталинской премии 1 степени за научную разработку новых хирургических методов лечения гнойных заболеваний и ранений, изложенных в научных трудах «Очерки гнойной хирургии» и «Поздние резекции при инфицированных огнестрельных ранениях суставов».

В 1945–1947 годах им закончена работа над эссе «Дух, душа и тело», начатая в начале 20-х годов.

26 мая 1946 года Преосвященный Лука, несмотря на протесты тамбовской паствы, переведен в Симферополь и назначен архиепископом Крымским и Симферопольским.

1946–1961 годы были всецело посвящены архипастырскому служению. Болезнь глаз прогрессировала, и в 1958 году наступила полная слепота.

Однако, как вспоминает протоиерей Евгений Воршевский, даже такой недуг не мешал Владыке совершать Божественные службы. Архиепископ Лука входил без посторонней помощи в храм, прикладывался к иконам, читал наизусть богослужебные молитвы и Евангелие, помазывал елеем, произносил проникновенные проповеди. Ослепший архипастырь также продолжал управлять Симферопольской епархией в течение трех лет и иногда принимать больных, поражая местных врачей безошибочными диагнозами.

Скончался Преосвященный Лука 11 июня 1961 года в День Всех Святых, в земле Российской просиявших. Похоронен Владыка на городском кладбище Симферополя.

В 1996 году Святейшим Синодом Украинской Православной Церкви Московского Патриархата было принято решение о причислении Высокопреосвященного архиепископа Луки к лику местночтимых святых, как Святителя и исповедника веры. 18 марта 1996 года состоялось обретение святых останков архиепископа Луки, которые 20 марта были перенесены в Свято-Троицкий кафедральный собор Симферополя. Здесь 25 мая состоялся торжественный акт причисления Высокопреосвященного Луки к лику местночтимых святых. Отныне каждое утро, в 7 часов, в кафедральном Свято-Троицком соборе Симферополя совершается акафист Святителю у его раки.

Высокопреосвященный Владыка Лазарь освятил место в поселке Кяцивели для строительства храма в честь Святителя Луки. Позже был освящен закладной камень храма.

Дух, душа и тело – архиепископ Лука (Войно-Ясенецкий)

Ибо слово Божие живо и действенно и острее всякого меча обоюдоострого: оно проникает до разделения души и духа, составов и мозгов, и судит помышления и намерения сердечные. (Євр. 4:12)

И ваш дух и душа и тело во всей целости да сохранится без порока в пришествие Господа нашего Иисуса Христа. (1Сол. 5:23)

Глава первая. Какие выводы мы можем сделать из современного состояния естествознания

Наши рассуждения о соотношениях между телом, душой и духом начнем издалека. До конца XIX века система точных наук поражала ясностью и точностью всего, о чем они трактуют. До недавнего времени царила безусловная вера в основные догматы науки, и только немногие избранные умы видели трещины в величественном здании классического естествознания. И вот великие научные открытия в самом конце прошлого и в начале нынешнего столетия неожиданно расшатали самые устои этого здания и заставили пересмотреть основные идеи физики и механики. Принципы, которые казались имеющими самую достоверную математическую базу, оспариваются теперь учеными. Книги, подобные глубокому сочинению Анри Пуанкаре «Наука и гипотеза», дают доказательства этому на каждой странице. Этот знаменитый математик показал, что даже математика живет множеством гипотез и условностей. Один из наиболее выдающихся его коллег по институту математики Эмиль Пикер в одной из своих работ показывает, насколько бессвязны принципы классической механики – этой основной науки, претендующей формулировать общие законы Вселенной.

Эрнст Мах в своей «Истории механики» высказывает аналогичное мнение: «Основы механики, по-видимому, наиболее простые, на самом деле чрезвычайно сложны; они базируются на опытах неосуществимых, и ни в коем случае не могут быть рассматриваемы как математические истины». Физик Люсьен Пуанкаре пишет: «Не осталось больше великих теорий, всеми признанных, относительно которых существовало бы еще единодушное согласие исследователей; известная анархия царит в области естественных наук, ни один закон не представляется подлинно необходимым. Мы присутствуем при ломке старых понятий, а не при завершении научного труда. Идеи, казавшиеся предшественникам наиболее солидно обоснованными, подвергаются пересмотру. Теперь отказываются от мысли, что все явления могут быть объяснены механически. Самые основы механики оспариваются; новые факты расшатывают веру в абсолютное значение законов, которые считались основными».

Но если 30–40 лет тому назад можно было говорить, что физика (и механика) поверглись в состояние анархии, то сейчас это уже не соответствует действительности. Революционная ломка основных физических принципов и представлений привела к созданию новых концепций, более глубоких и более точных, чем прежние. Причем, эти концепции не просто отвергают старую классическую механику, но рассматривают ее как приближенную теорию, имеющую свои вполне определенные границы применимости. Так, например, оказалось, что в мире мельчайших известных нам объектов – молекул, атомов, электронов и т. д. – классическая механика перестает быть справедливой и должна уступить место более точной, хотя в то же время более сложной и более отвлеченной теории – квантовой механике. При этом квантовая механика не есть нечто совершенно противоречащее классической механике: она включает в себя последнюю как некоторое приближение, пригодное при рассмотрении объектов с достаточно большой массой. С другой стороны, для процессов, характеризующихся большими скоростями движения, приближающихся к скорости света, классическая механика тоже перестает быть справедливой и должна быть заменена более строгой теорией – релятивистской механикой, базирующейся на теории относительности Эйнштейна.

Законы неизменяемости элементов более не существуют, ибо непреложно доказано превращение одних элементов в другие.

Установлено, что существуют элементы с одинаковыми атомными весами, но неодинаковыми химическими свойствами. Подобное явление немного лет тому назад вызвало бы среди химиков насмешки (Т. Сведберг).

Имеются надежды доказательства сложной природы атомов; поэтому не приходится более сомневаться в том, что тяжелые атомы построены из более легких. Вероятно даже, что все элементы в конечном счете построены из водорода. Атом гелия по этой гипотезе состоит из четырех очень близко расположенных атомов водорода. В свою очередь, атом водорода состоит из двух частиц – электрона и протона.

Атом перестал быть первичной единицей материи, ибо установлено, что его строение весьма сложно. Мельчайшими известными в настоящее время частицами материи являются электроны и позитроны. И те, и другие имеют совершенно одинаковую массу, но различаются электрическими зарядами: электрон заряжен отрицательно, а позитрон – положительно.

Кроме этих частиц, существуют более тяжелые частицы – протоны и нейтроны, входящие в состав ядер. Их масса также примерно одинакова (в 1840 раз больше массы электрона), но в то время, как протон заряжен положительным электричеством, нейтрон не несет в себе никакого заряда.

В последнее время в составе космических лучей, попадающих в нашу атмосферу из межзвездного пространства, была обнаружена целая серия новых частиц, масса которых меняется в очень больших пределах (от 100 до 30000 электронных масс). Эти частицы носят различные наименования: мезоны (или мезатроны), варитроны и т. д. Установлено также, что все эти частицы не являются абсолютно неизменными. Протоны могут переходить в нейтроны, и обратно; электроны, соединяясь с позитронами, могут прекращать свое существование в виде частиц, превращаясь в электромагнитное излучение. С другой стороны, при известных условиях электромагнитное поле может «породить» пару электрон-позитрон. Обнаруженные в космических лучах частицы в процессе взаимодействия с атомами атмосферы могут сильно изменять свою массу.

В современной физической литературе превращение пары электрон-позитрон в излучение часто называют «аннигиляцией» (уничтожением) материи; обратный процесс называют «материализацией».

Последовательные материалисты считают такую терминологию лишь условно допустимой, но идеалистически искажающей действительное положение вещей. Они говорят, что нет никакого превращения энергии в массу и обратно, так как масса и энергия принадлежат некоторой реальности – материи, и появляющиеся частицы обладают энергией, а энергия – массой.

Это последнее утверждение для нас, воспитанных на прежних физических понятиях, совершенно ново. Однако, мы очень далеки от того, чтобы торжествовать победу над материализмом.

Мы не имеем ни права, ни побуждения возражать против весьма важных достижений современной физики. Из того, что частицы могут менять свою массу, как это установлено в последнее время относительно новых для науки частиц, обнаруженных в космических лучах, или просто прекращать свое существование в виде частиц, превращаясь в электромагнитное излучение («аннигиляция» электронов и протонов), нельзя делать выводы об исчезновении материи; другой формой материи надо считать электромагнитное поле.

Обе эти формы могут переходить одна в другую подобно тому, как жидкое тело может переходить в твердое или газообразное. Такие превращения могут, однако, происходить лишь при условии соблюдения законов сохранения энергии. Энергия не может исчезать или создаваться из ничего. Она только может менять свою материальную оболочку, количественно оставаясь той же самой.

В настоящее время физики отказались от гипотезы о существовании некоего невесомого и, в то же время, абсолютно упругого вещества – эфира, заменив его понятием электромагнитного поля. Электромагнитное поле не есть вещество в обычном механическом понимании этого слова. Оно не обладает весом, твердостью, упругостью, оно не состоит из частиц и т. д. Но оно обладает энергией и в этом смысле его следует рассматривать как одну из форм существования материи. Оно порождается движением и взаимодействием элементарных частиц – электронов и других. С другой стороны, оно само воздействует на эти частицы и при известных условиях может даже порождать их.

Вместо веса, твердости и упругости и т. д. электромагнитное поле обладает другими характеристиками, определяющими его свойства. Этими характеристиками являются величина и направление электрических и магнитных сил в разных точках пространства. Законами, управляющими электромагнитным полем и его взаимодействием с электрическими зарядами, занимается особая область физики – электродинамика; законы же движения и взаимодействия материальных частиц составляют область механики.

В электромагнитное поле «уходят», в конце концов, все продукты диссоциации материи. Независимо от диссоциирующих тел и от способа диссоциации, продукты этой диссоциации всегда одинаковы. Идет ли дело о распаде ядер радиоактивных веществ, о выделении из любого металла под влиянием света, о выделении, произведенном химическими реакциями или горением и т.д., продукты этих выделений всегда одинаковы, хотя их качество, количество и скорость могут быть различными. Материал распадается на элементарные частицы – нейтроны, протоны, мезоны, электроны, позитроны и другие. Движением и взаимодействием этих частиц порождается электромагнитное поле, магнитные и электрические колебания разной частоты радиоволны, инфракрасные лучи, видимые лучи, ультрафиолетовые и гамма-лучи. Электрические явления лежат в основе всех химических реакций, и к ним пытаются сводить все остальные силы.

Установлено, что свет – также одна из форм электромагнитной энергии, а электричество имеет корпускулярное или, как некоторые неправильно говорят, атомное строение (конечно, нельзя называть атомами те корпускулы – электроны, из которых состоит электричество). Осторожно и вполне приемлемо определяет электричество Милликен. Вот его слова: «Я не пытался ответить на вопрос «Что такое электричество?» и удовольствовался установлением положения, что, чем бы оно по существу ни было, оно всегда является перед нами точным кратным некоторой определенной электрической единицы». Электричество есть нечто более фундаментальное, чем материальные атомы, так как оно является существенной составной частью из этих ста различных атомов. Точно так же оно представляет собой нечто, подобно материи, построенное из отдельных особей, но отличается от материи тем, что все его слагающие единицы, насколько это пока поддается определению, совершенно одинаковы.

Это большое достижение теоретической физики – корпускулярная теория электричества. Но нельзя, конечно, говорить, что вследствие своего корпускулярного строения оно перестало быть энергией и стало чем-то материальным. Этого не говорят и физики, а только утверждают, что энергия обладает массой, а масса принадлежит некоторой реальности – материи. Это, конечно, не отождествление энергии с материей, и электричество, как бы ни было оно близко по своей сущности к материи, остается для нас энергией и при этом важнейшей, основной частью атомной энергии.

А между тем эта основа физической жизни мира стала нам известной только лет 300 тому назад, со времени Вольта. Тысячи лет электричество оставалось неизвестным людям.

Только 50 лет назад наука обогатилась познанием новых, чрезвычайно важных форм энергии – радиоволн, инфракрасных лучей, катодных лучей, радиоактивности и внутриатомной энергии. Эта последняя энергия, непредставляемо грандиозная и могущественная, лежащая в основе всей мировой динамики, рождающая неисчерпаемую немеркнущую тепловую энергию солнца, стала известна еще на 300 лет позже, чем электричество.

Но дает ли это нам право предполагать и даже утверждать, что в мире существуют другие, неведомые нам формы энергии, может быть еще гораздо более важные для мира, чем внутриатомная энергия?

Невидимая глазом часть солнечного спектра составляет 34%. И только весьма незначительная часть из этих 34% – ультракрасные, ультрафиолетовые, инфракрасные лучи – исследована, и поняты те формы, которые лежат в их основе. Но что можно возразить против предположения, даже уверенности в том, что за многочисленными фраунгоферовыми линиями скрывается много тайн, неведомых нам форм энергии, может быть, еще более тонких, чем электрическая энергия?

С материальной точки зрения, и эти, пока еще неведомые, формы энергии должны быть особыми формами существования материи.

Пусть так, мы ничего не можем возразить против этого, ибо верим в могущество науки. Но если и электричество не может быть названо материей, а несомненно должно считаться энергией, в которую могут переходить и ею (электрическим полем) порождаться частицы материи, имеющие определенную массу и физические свойства, то имеем ли мы право предположить, что со временем будут открыты такие формы бытия материи (вернее, энергии), которые по своим свойствам еще с гораздо большим основанием, чем электричество, должны быть названы полуматериальными?

А самое понятие «полуматериального» содержит в себе признание существования и «нематериального».

Где же основание к тому, чтобы отрицать законность нашей веры и уверенности в существование чисто духовной энергии, которую мы считаем первичной и первородительницей всех физических форм энергии, а через них и самой материи?

Как же мы представляем себе эту духовную энергию?

Для нас она есть всемогущественная любовь Божественная. Любовь не может заключаться в себе самой, ибо основное свойство ее – потребность изливаться на кого-нибудь и на что-нибудь, и эта потребность привела к созданию Богом мира.

«Словом Господним небеса утвердишася, и духом уст Его вся сила их» (Пс. 32:6).

Энергией любви, излившейся по всеблагой воле Божией, Словом Божиим, дано начало всем другим формам энергии, которые, в свою очередь, породили сперва частицы материи, а потом через них и весь материальный мир.

В другом направлении излившаяся любовь Божия создала и весь духовный мир, мир разумных ангельских существ, разум человеческий и весь мир духовных психических явлений (Пс. 103:4,32:6).

Если мы не знаем многих, несомненно действующих форм энергии, то это зависит от явной недостаточности для познания мировой жизни наших бедных пяти чувств и от того, что не найдены еще научные методы и реактивы для обнаружения того, что недоступно нашим чувствам.

Но верно ли то, что у нас только пять органов чувств и нет никаких других органов и способов непосредственного восприятия?

Не возможно ли временное обострение способности этих органов к восприятию адекватных им форм энергии?

Острота зрения орла, обоняние собаки в огромной мере превосходят силу этих чувств у человека. Голуби имеют неведомое нам чувство направления, руководящее безошибочностью их полета. Общеизвестно обострение слуха и осязания слепых.

Я полагаю, что несомненные факты психического порядка, о которых дальше будет идти речь, обязывают нас не только допустить возможность обострения наших пяти чувств, но и прибавить к ним сердце как специальный орган чувств, средоточие эмоций и орган нашего познания.

Глава вторая. Сердце как орган высшего познания

Уже во времена древних греков слова «фрин», «кардиа» означали не только сердце в прямом значении, но также душу, настроение, взгляд, мысль, даже благоразумие, ум, убеждение и т. д.

«Народное чутье» уже издавна верно оценило важную роль сердца в жизни человека. Сердце перестает биться – жизни пришел конец, поэтому некоторые называют сердце «мотором жизни». Мы хорошо теперь знаем, насколько физическое и духовное благополучие зависит от правильной функции сердца.

Нам приходится в повседневной жизни слышать о том, что сердце «страдает», «болит» и т. д. В художественной литературе, в беллетристике можно найти выражения: «Сердце тоскует», «радуется», «чувствует» и т. д. Таким образом, сердце сделалось как бы органом чувств, и притом чрезвычайно тонким и универсальным.

Остановиться на этом необходимо потому, что «все указанные явления в своей основе имеют глубокий физиологический смысл, – говорит И. П. Павлов. – В отдаленную эпоху, когда наши предки находились в зоологической стадии развития, на все раздражения, получаемые ими, они реагировали почти исключительно мускульной деятельностью, преобладающей над всеми остальными рефлекторными актами. А мышечная деятельность теснейшим образом связана с деятельностью сердца и сосудов. У современного цивилизованного человека мускульные рефлексы почти уже сведены до минимума, связанные же с последними изменения сердечной деятельности сохранились хорошо…

Современный цивилизованный человек путем работы над собой приучается скрывать свои мышечные рефлексы, и только изменения сердечной деятельности все еще могут указать нам на его переживания. Таким образом, сердце и осталось для нас органом чувств, тонко указывающим наше субъективное состояние и всегда его изобличающим. Для врача надо отметить, что насколько хорошо происходит регуляция сердечной работы, обусловленной мышечной деятельностью, конечно, не чрезмерной, настолько же плохо происходит регуляция сердечной работы при различных волнениях, кои не ведут к мышечной работе. Оттого так легко поражается сердце у лиц свободных профессий, несущих легкий физический труд, но зато чрезмерно подверженных жизненным треволнениям».

Так судит о сердце патологоанатом («О смерти человека») и великий физиолог академик И. П. Павлов («Курс физиологии» под редакцией проф. Савича, 1924).

Прибавим к этому еще некоторые замечания. Иннервация сердца поразительно богата и сложна. Оно все оплетено сетью волокон симпатической нервной системы и через нее теснейшим образом связано с головным и спинным мозгом. Целую систему церебральных волокон получает оно от блуждающего нерва, по которым передаются ему многосложные воздействия центральной нервной системы и, весьма вероятно, посылаются в мозг центростремительные чувственные импульсы сердца. Мало еще изучены и полны неизвестности функции симпатической и вегетативной нервной системы, но уже теперь вполне ясно, что они глубоко важны и многосторонни. И что особенно важно для нас, этим нервным узлам и волокнам несомненно принадлежит очень важная роль в физиологии чувствительности.

Таким образом, наши анатомо-физиологические знания о сердце не только не мешают, а скорее даже побуждают нас считать сердце важнейшим органом чувств, а не только центральным мотором кровообращения.

Но Священное Писание говорит нам о сердце гораздо больше. О сердце речь идет чуть ли не на каждой странице Библии, и впервые читающий ее не может не заметить, что сердцу придается значение не только центрального органа чувств, но и важнейшего органа познания, органа мысли и восприятия духовных воздействий. И больше того: сердце по Священному Писанию есть орган общения человека с Богом, а следовательно, оно есть орган высшего познания.

Поистине всеобъемлюща, по Священному Писанию, роль сердца в области чувства. Оно веселится (Єр. 15:16; Ест. 1:10; Пс. 103:15; Притч. 15:13,15,17:22; Суд. 16:25), радуется (Плч. 5:15; Притч. 27:9; Притч. 15:30; Іс. 66:14; Пс. 12:6,15:9; Притч. 23:15; Еккл. 2:10), скорбит (Пс. 12:3; Єр. 4:19; Пс. 24:17), терзается до того, что псалмопевец кричит (Єр. 4:19; 2Царів. 6:11; Пс. 72:21), рвется от злобы (Деян. 7, 54) и горит трепетным предчувствием у Клеопы (Лк. 24:32). Оно негодует на Господа (Притч. 19:3), в нем гнездится гнев (Еккл. 9:3), прелюбодейная страсть (Мф. 5:28), зависть (Як. 3:14), надменность (Притч. 16:5), смелость и страх (Пс. 26:3; Лев. 26:36), нечистота похотей (Рим. 1:24), его сокрушают поношения (Пс. 68:21). Но оно воспринимает и утешения (Флм. 1:1,7), способно к великому чувству упования на Бога (Пс. 27:7; Притч. 3:5) и сокрушению о грехах своих (Пс. 33:19), может быть вместилищем кротости и смирения (Мф. 11:29).

Помимо этой полноты чувствований, сердце обладает высшей способностью ощущать Бога, о которой говорит ап. Павел в Афинском Ареопаге: «дабы они искали Бога, не ощутят ли Его и не найдут ли» (Деян. 17, 27).

Об ощущении Бога или, вернее, благодатных воздействий Духа Божия на сердце говорят многие подвижники благочестия, многие преподобные. Все они более или менее ярко ощущали то же, что и св. пророк Иеремия: «было в сердце моем, как бы горящий огонь» (Єр. 20:9).

Откуда этот огонь? Нам отвечает св. Ефрем Сирин, великий таинник Божией благодати: «Недоступный для всякого ума входит в сердце и обитает в нем. Сокровенный от огнезрачных обретается в сердце. Земля же возносит стопы Его, а чистое сердце носит Его в себе и, прибавим мы, созерцает Его без очей по слову Христову: блаженни чистии сердцем, яко тии Бога узрят. Подобное же читаем и у Иоанна Лествичника: «Огонь духовный, пришедший в сердце, воскрешает молитву: по воскресении же и вознесении ее на небо бывает сошествие огня небесного в горницу души».

А вот слова Макария Великого: «Сердце правит всеми органами, и когда благодать займет все отделения сердца, господствует над всеми помыслами и членами, ибо там ум и все помыслы душевные… Ибо там должно смотреть, написана ли благодать закона духа».

Где там? В главном органе, где престол благодати и где ум и все помыслы душевные, т. е. в сердце.

Не будем умножать подобных же высказываний живших глубочайшей духовной жизнью. Их немало можно найти в «Добротолюбии». Все они по собственному опыту говорят о том, что при добром и благодатном устроении души ощущается в сердце тихая радость, глубокий покой и теплота, всегда возрастающие при неуклонной и пламенной молитве и после добрых дел. Напротив, воздействие на сердце духа сатаны и слуг его рождает в нем смутную тревогу, какое-то жжение и холод и безотчетное беспокойство.

Именно по этим ощущениям сердца советуют подвижники оценивать свое духовное состояние и различать Духа света от духа тьмы.

Но не только такими, более или менее смутными ощущениями ограничивается способность сердца к общению с Богом. Как это ни сомнительно для неверующих, мы утверждаем, что сердцем можно воспринимать вполне определенные внушения прямо как глаголы Божии. Но это удел не только святых. И я, подобно многим, не раз испытывал это с огромной силой и глубоким душевным волнением. Читая или слушая слова Священного Писания, я вдруг получал потрясающее ощущение, что это слова Божии, обращенные непосредственно ко мне. Они звучали для меня как гром, точно молния пронизывала мой мозг и сердце. Отдельные фразы совершенно неожиданно точно вырывались для меня из контекста Писания, озарялись ярким ослепительным светом и неизгладимо отпечатывались в моем сознании. И всегда эти молниеносные фразы, Божии глаголы, были важнейшими, необходимейшими для меня в тот момент внушениями, наставлениями или даже пророчествами, неизменно сбывавшимися впоследствии. Их сила была иногда колоссальна, потрясающа, несравнима с силой каких бы то ни было обычных психических воздействий.

После того, как я, отчасти по независящим от меня обстоятельствам, оставил на несколько лет свое архиерейское служение, однажды во время всенощной, когда было должно начаться чтение Евангелия, я неожиданно почувствовал волнение от смутного предчувствия, что сейчас произойдет нечто страшное. Раздались слова, которые я сам часто спокойно читал: «Симоне Ионин, любиши ли Мя паче сих?.. Паси агнцы Моя» (Ін. 21:15). Этот Божий укор, призыв к возобновлению оставленного служения внезапно потряс меня так могуче, что я до конца всенощной дрожал всем телом, потом всю ночь не сомкнул глаз, и около 1,5 месяцев после того при каждом воспоминании об этом необычайном событии меня потрясали рыдания и слезы.

Пусть не думают скептики, что я настроил себя к этому переживанию тоскливыми воспоминаниями об оставленном священном служении и укорами совести. Совсем напротив, я был тогда сосредоточен на своей болезни и предстоящей мне операции, был в самом нормальном душевном состоянии, очень далеком от всякой экзальтации.

Для святых пророков возможно было и непосредственное слышание слов Божиих и восприятие их сердцем. «И сказал мне: сын человеческий! все слова Мои, которые буду говорить тебе, прими сердцем твоим и выслушай ушами твоими» (Єз. 3:10).

«Сердце мое говорит от Тебя: «ищите лица Моего»; и я буду искать лица Твоего, Господи» (Пс. 26:8).

Пророк Иеремия повествует о своем призвании, как о прямом разговоре с ним Бога.

Пророк Иезекииль, описав свое необыкновенное видение славы Божией, продолжает: «Увидев это, я пал на лице свое и слышал глас Глаголющего, и Он сказал мне: сын человеческий! стань на ноги твои, и Я буду говорить с тобою. И когда Он говорил мне, вошел в меня дух и поставил меня на ноги мои, и я слышал Говорящего мне» (Єз. 2:1-2).

Все пророки говорят именем Божиим: «И сказал мне Господь», «Так говорит Господь», «И было слово Господне ко мне».

Они получали откровение от Бога наяву и во сне через видения (Иезекииля 40–48; сон Даниила 7, его видения 8–10; видения Амоса 8–9; видения Захарии 1–6).

Вот что говорят святые отцы об этих различных способах получения откровений от Бога.

«Если кто предполагает, что пророческие видения, образы и откровения были делом фантазии и происходили естественным порядком, да ведает таковой, что носится далеко от правой цели и истины. Ибо пророки, и в нынешнее время бывающие у нас священнотаинники, не по естественному таковому порядку и чину видели и вообразили, что видели божественно не како и паче естества было то в уме их впечатляемо и представляемо неизреченною силою и благодатию Святого Духа, как говорит Василий Великий: «Ненареченною некоею силою пророки принимали воображение в уме, имея его неразвлеченным и чистым, и слово Божие слышали как бы возглашающимся в них». И еще пророки видали видения действием Духа, Который печатлел образы во владычественном их уме. И Григорий Богослов: «Сый (т. е. Дух Святый) действовал первое в ангельских и небесных силах, потом в отцах и пророках, из которых одни видели Бога и познавали, другие будущее предузнавали, когда владычественный их ум от Духа принимал такие образы, по коим они соприсутствовали будущему, как настоящему» (иноки Каллист и Игнатий).

В этой выдержке из писания Каллиста и Игнатия нет речи о восприятии пророками Божиих откровений сердцем, а о восприятии умом, но в дальнейшем мы укажем, что Священное Писание приписывает сердцу те функции, которые в психологической науке считают принадлежащими уму, и именно сердце называют органом высшего познания.

Не только о способности сердца воспринимать воздействия Духа Божьего говорит Писание, но представляет его органом, который совершенствует и исправляет Бог, как центр нашей духовной жизни и Богопознания.

Вот ряд текстов, свидетельствующих об этом с большей ясностью.

«И дам им сердце единое, и дух новый вложу в них, и возьму из плоти их сердце каменное, и дам им сердце плотяное» (Єз. 11:19).

«Ты для того вселил страх Твой в сердце наше, чтобы мы призывали имя Твое; и мы будем прославлять Тебя в переселении нашем: ибо мы отринули от сердца нашего всякую неправду отцов наших, согрешивших перед Тобою» (Вар. 3:7).

«Дело закона у них написано в сердцах» (Рим. 2:15).

«Отвергните от себя все грехи ваши, которыми согрешали вы, и сотворите себе новое Сердце и новый дух» (Єз. 18:31).

«Дал вам духа премудрости и откровения к познанию Его и просветил очи сердца вашего, дабы вы познали, в чем состоит надежда призвания Его» (Еф. 1:17-18).

«Огрубело сердце народа сего, и ушами с трудом слышат, и очи свои сомкнули, да не узрят очами, и не услышат ушами, и не уразумеют сердцем, и не обратятся, чтобы Я исцелил их» (Іс. 6:10).

«Бог послал в сердца ваши Духа» (Гал. 4:6).

«Вселиться Христу в сердца ваши» (Еф. 3, 17).

«Мир Божий… соблюдет сердца ваши » (Флп. 4:7).

«Страх Мой вложу в сердца их» (Єр. 32:40).

«Вложу законы Мои в сердца их» (Євр. 10:16).

«Любовь Божия излилась в сердца наши» (Рим. 5:5).

«Бог… озарил наши сердца» (2Кор. 4:6).

В притче о сеятеле Сам Господь говорит, что семя Слова Божия сеется в сердце человеческое и хранится им, если оно чисто, или похищается из него дьяволом, если оно не умеет и не достойно хранить его.

Сердцем осуществляются высшие функции духа человеческого – вера в Бога и любовь к Нему. «Сердцем веруют к праведности, а устами исповедуют ко спасению» (Рим. 10:10).

«Если… будешь… сердцем твоим веровать» (Рим. 10:9).

«Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим» (Мф. 22:37).

«Любите ли вы Господа, Бога вашего, от всего сердца вашего» (Повт. 13:3).

«Люби Господа, Бога твоего, всем сердцем твоим» (Повт. 6:5).

«Господа Бога святите в сердцах ваших» (1Пет. 3:15).

Сердцем мы молимся, и одна из великих форм молитвы есть безмолвный вопль к Богу. Так молилась Анна – мать пророка Самуила – о даровании ей этого великого сына. На горе Синае Бог сказал Моисею: Что ты вопиешь ко Мне? – а он молился без слов, не шевеля губами.

«Сердце их вопиет к Богу», – говорит пророк Иеремия (Плч. 2:18).

Хорошо это выразил Ландрие в своей книге «Молитва»: Однажды ангел сказал одной из пламенных душ: «Что в самом деле ты делаешь? Ты колеблешь дворец небесный, и там ничего не слышно, кроме твоих криков». Однако эта душа не произнесла ни слова: только ее сердце волновалось, и этого невидимого движения было достаточно, чтобы поколебать высоту небесную».

Сердце есть хранилище добра и зла, – как сказал нам Господь Иисус Христос: «Порождения ехиднины! как вы можете говорить доброе, будучи злы? Ибо от избытка сердца говорят уста. Добрый человек из доброго сокровища выносит доброе, а злой человек из злого сокровища выносит злое» (Мф. 12:34-35).

И еще: «Исходящее из уст – из сердца исходит, cие оскверняет человека, ибо из сердца исходят злые помыслы, убийства, прелюбодеяния, любодеяния, кражи, лжесвидетельства, хуления» (Мф. 15:18-19).

В сердце – седалище совести нашей, этого ангела-хранителя. «Если сердце наше осуждает нас…» (1Ін. 3:20).

Об удивительной способности сердца сказал пророк Елисей своему слуге Гиезию: «Разве сердце мое не сопутствовало тебе, когда обратился навстречу тебе человек тот с колесницей своей» (2Царів. 5:26). Так и сердце любящих матерей сопутствует во всем детям их, но, конечно, не с таким пророческим ясновидением, как сердце Елисея сопутствовало Гиезию.

Сердце предназначено не только для чувствования и для общения с Богом. Священное Писание свидетельствует, что оно есть и орган желания, источник воли, добрых и злых намерений.

«Придет Господь… и обнаружит сердечные намерения» (1Кор. 4:5).

«Излилось из сердца моего слово благое» (Пс. 44:2).

«Желание моего сердца… об Израиле» (Рим. 10:1).

«Он действовал от всего сердца своего» (2Хрон. 31:21).

«Он… пошел по пути своего сердца» (Іс. 57:17).

«Живет по упорству сердца своего» (Єр. 13:10).

«Доколе не выполнит намерений сердца Своего» (Єр. 23:20).

«Он исполнит желания сердца твоего» (Пс. 36:4).

«Сердце, кующее злые замыслы» (Притч. 6:18).

«Сердце же нечестивых жестоко» (Притч. 12:10).

«У народа сего сердце буйное» (Єр. 5:23).

«…чего желало сердце его» (Пс. 20:3).

«Народ, заблуждающийся сердцем» (Пс. 94:10).

«В сердце у них зло» (Пс. 27:3).

«Много замыслов в сердце человека» (Притч. 19:21).

С полной ясностью видно из этих текстов, что именно желаниями и стремлениями сердца определяется все поведение человека, выбор жизненного пути. А как мы увидим ниже, чувствами и желаниями определяется и направление пути мышления. Но сердце не только определяет наше мышление; как это ни странно покажется всем, считающим непреложным учение психологии об уме как органе мышления и познания, – именно сердце, по Священному Писанию, мыслит, размышляет, познает. Да не спешит читатель закрыть книгу, дойдя до этого неприемлемого для многих утверждения. И философ Бергсон, которого по справедливости следует считать одним из величайших мыслителей, отводит сердцу очень видное место в деле познания. Но начнем опять с текста Библии:

«Но… не дал вам Господь [Бог] сердца, чтобы разуметь» (Повт. 29:4).

«Помышления сердца их были зло» (Бут. 6:5).

«Рассеял надменных помышлениями сердца их» (Лк. 1:51).

«Видя помышления сердца их» (Лк. 9:47).

«Чтобы ты узнал помышления сердца твоего» (Дан. 2:30).

«Изрекут… размышления сердца моего знание» (Пс. 48:4).

«Человеку (принадлежат) предположения сердца» (Притч. 16:1).

«Слово Божие… судит помышления и намерения сердечные» (Євр. 4:12).

«Размыслите в сердцах ваших» (Пс. 4:5).

«Для чего вы мыслите худое в сердцах ваших?» (Мф. 9:4).

«Что вы помышляете в сердцах ваших?» (Лк. 5:22).

«Помышляли в сердцах своих» (Мк. 2:6; Лк. 3:15).

«Даруй же рабу Твоему сердце разумное» (1Царів. 3:9).

«Мудрость войдет в сердце твое» (Притч. 2:10).

«Не уразумели этого сердцем» (Іс. 42:25).

«Вы знаете всем сердцем вашим» (Ісус. 23:14).

«Бродят помыслы в сердце» (Пс. 72:7).

«Мудрость почиет в сердце разумного» (Притч. 14:33).

«Безумие в сердце их» (Еккл. 9:3).

«Сердце легкомысленных будет уметь рассуждать» (Іс. 32:4).

«Сердце глупого подобно разбитому сосуду и не удержит в себе никакого знания… Речей разумного будут искать в собрании и о словах его будут размышлять в сердце» (Сир. 21:17-20).

“Он дал им (людям) смысл, язык и глаза, и уши и сердце для рассуждения» (Сир. 17:5).

«Да откроются помышления многих сердец» (Лк. 2:35).

«Для чего такие мысли входят в сердца ваши?» (Лк. 24:38).

Остановимся на последнем тексте. Как эти мысли входят в сердца ваши? Откуда входят? Если входят в сердце, то, значит, не рождаются в нем. Конечно, Писание не противоречит несомненным физиологическим фактам и не отрицает роли мозга в мышлении, и не только мышлении, но и во всех психических процессах. В приведенных выше словах иноков Каллиста и Игнатия, святителей Василия Великого и Григория Богослова пророчества и видения объясняются благодатным воздействием Духа Святого на ум пророков, а умственные процессы происходят в мозгу. Да, конечно, но только мышление не ограничивается деятельностью коры головного мозга и в ней не заканчивается.

Нам известны в мозгу двигательные и сенсорные центры, вазомоторные и дыхательные, тепловые и другие центры, но нет в нем центров чувств. Никому не известны центры радости и печали, гнева и страха, эстетического и религиозного чувства. Хотя от всех органов чувств и всех вообще органов тела направляются в мозг и оканчиваются в клетках его сенсорных центров все чувствительные волокна, но они несут только ощущения зрительные и слуховые, обонятельные и вкусовые, тактильные и термические, локомоторные и многие другие. Но это только ощущения. А не делать различий между ощущениями и чувствами – значит впадать в самую глубокую психологическую ошибку.

Если бы мы могли, что, конечно, немыслимо, остановить стремительную и сложнейшую динамику психических процессов и рассмотреть отдельные элементы в статическом состоянии, то ощущения представились бы нам только как импульсы к возникновению мыслей, чувств, желаний и волевых движений. А мысли, выхваченные из мозга, оказались бы только незаконченным, сырым материалом, подлежащим глубокой и окончательной обработке в сердце – горниле чувств и воли.

Каким образом возникшие в мозгу мысли передаются в сердце, мы не знаем, но мысль как акт чисто психологический, в отличие от ощущений, как актов физиологических, не нуждается в анатомических путях проведения. Не нуждаются в этих путях и чувства, возникающие в сердце в зависимости от тех или других мыслей и в значительной мере формирующие их.

Но не только из мозга сердце получает эти обработанные мысли, сенсорные восприятия, но и само обладает удивительной, важнейшей способностью получать из мира духовного экзогенные, нисколько не адекватные органам чувств, ощущения самого высшего порядка.

И эти ощущения из сердца передаются уму, в мозг и в огромной степени определяют, направляют и изменяют все психические процессы, в уме и духе происходящие. Обратимся к другим текстам из приведенных выше.

«Да откроются помышления многих сердец.»

«Мудрость почиет в сердце разумного.»

«Безумие в сердце их.»

Если можно говорить о помышлениях сердца, о том, что сердце служит средоточием и обиталищем мудрости, то, значит, в нем не только получают чувственное и волевое восполнение рождающиеся в мозгу мысли, и не только воспринимаются им экзогенные духовные воздействия, передающиеся в мозг, но в сердце эти восприятия так же рождают мысли, размышления, как сенсорные восприятия служат импульсами и материалом для мыслительной деятельности мозга. Сердце, следовательно, – второй орган восприятия, познания и мысли. В нем рождается из этой деятельности познание и почивает в нем мудрость. Или, если сердце лишено Божией благодати и не воспринимает из мира трансцендентного внушения Духа истины и добра, а расположено к восприятию духа зла, лжи, гордости, то безумие рождается и обитает в нем.

Интеллектуалисты считают непреложной истиной, что мы познаем действительность умом, анатомо-физиологическим органом которого они, естественно, считают головной мозг. Но уже в XVII веке, в разгаре картезианского догматизма, когда интеллектуализм был всесилен, гениальный математик и мыслитель Блез Паскаль сумел найти предел и бессилие разума и предложил заменить его познавательной способностью, которая отличалась бы непосредственностью и пригодностью для исследования истины.

То, что впоследствии Бергсон окончательно назвал интуицией, Паскаль назвал чувством тонкостей, чутьем суждения, чувством, вдохновением, сердцем, инстинктом. Все эти слова одинаково обозначают в его «Мыслях» непосредственное познание действительности, сознание живой реальности, которое противоположно рассудочному знанию и рациональным выкладкам. В самых первых своих творениях Паскаль установил эту новую разницу между «геометрическим умом» и чутьем тонкостей. Геометрический ум – это именно то, что мы называем рационалистическим или логическим способом мышления; чутье тонкостей – мышление интуитивное.

«Разум, – говорит Паскаль, – действует медленно, принимая во внимание столько принципов, которые всегда должны быть налицо, что он поминутно устает и разбегается, не имея возможности одновременно удержать их. Чувство действует иначе: оно действует в одну секунду и всегда готово действовать».

Его вывод таков: «Надо, следовательно, возложить наше упование на «чувство», иначе упование наше постоянно будет шататься».

Затем следует знаменитое изречение: «Сердце имеет свои причины, неизвестные уму», и Паскаль добавляет: «Сердце, а не разум чувствует Бога».

Представление о познании и всей великой многословности нашей духовной жизни, которое дается нам Священным Писанием, совершенно не совместимо с интеллектуализмом, философской доктриной, утверждающей, что всякая действительность познаваема и что доступна она лишь познавательной способности разума.

Интеллектуализм видит в свободном, спекулятивном познании совершенную деятельность человека и даже единственную деятельность, достойную его. Но, что еще гораздо важнее, он признает за предметами реальность лишь постольку, поскольку они могут быть приняты разумом.

С чем можно сравнить претенциозность этой гордой доктрины, отказывающей в реальности всему, что не вмещается в наш бедный и очень ограниченный разум? Все то, что так ярко и несомненно воспринимается сердцем из мира трансцендентального, все то, что познается паскалевским «чувством тонкостей», интеллектуалисты игнорируют. А еще древний философ Эпикур сказал, что все объекты восприятия являются истинными и реальными, ибо одно и то же сказать, что вещь истинна и что она существует. Почему же не истинны высшие восприятия сердца?

Только головной мозг считается органом разума и воли, а спинной – лишь системой проводящих путей и органом рефлекторной и трофической деятельности. Однако, если обезглавленной лягушке причинять раздражение кожи, то она проявляет целесообразные действия, направленные к устранению раздражения, а при продолжении их обращается в бегство и прячется точно так же, как не обезглавленная. В войнах муравьев, не имеющих головного мозга, явно обнаруживается преднамеренность, а следовательно и разумность, ничем не отличающаяся от человеческой. Совершенно очевидно, что не только головной мозг, но и ганглии насекомых, спинной мозг и симпатическая нервная система позвоночных служат органом воли.

В небольшом богословском трактате невозможно сколько-нибудь понятно изложить хотя бы только основные идеи удивительной и глубоко жизненной философии Анри Бергсона. Скажу только, что он проложил совершенно новый путь к познанию жизни и с огромной глубиной мысли раскрыл полную неспособность к этому философии интеллектуализма.

Не один Паскаль был великим предшественником Бергсона на этом революционном пути философии. К бергсонианскому методу познания близок метод интроспекции Мен де Бирана – изучения действительности в сознании человека. Он думает, что нельзя уловить реальность иначе, как только в живом себе. Ни тонкие наблюдения, ни рациональные размышления не в состоянии этого добиться.

Шопенгауер первый доказал, что концепции, изобретенные разумом, работающим попусту и в пустоте, не могут быть ничем иным, как пустыми химерами, годными лишь для удовлетворения профессоров философии; что разум обладает лишь формами, что он пустая способность. Он противополагает разуму интуицию.

Удивительные и совершенно новые суждения о мозге – кумире интеллектуалистов – высказал Бергсон. Он полагает, что разница между спинным мозгом, рефлекторно реагирующим на получаемые импульсы, и головным мозгом – только в сложности, а не в характере функций. В головном мозгу только регистрируется восприятие, пришедшее извне, и выбирается подходящий способ ответной реакции.

«Мозг, – говорит Бергсон, – не что иное, как нечто вроде центральной телефонной станции: его роль сводится к выдаче сообщения или к выяснению его. Он ничего не прибавляет к тому, что получает. Все органы восприятия посылают к нему нервные волокна; в нем помещается моторная система, и он представляет собою центр, в котором периферическое раздражение вступает в сношение с тем или иным моторным механизмом».

Уже самым своим строением мозг доказывает, что его функция есть превращение чужого раздражения в хорошо выбранную реакцию. Афферентные нервные волокна, приносящие чувственные раздражения, оканчиваются в клетках сенсорной зоны коры головного мозга, а они другими волокнами соединяются с клетками моторной зоны, которым передается раздражение. При бесчисленном множестве таких соединений мозг имеет возможность бесконечно видоизменять реакции, отвечающие на внешнее раздражение, и действует как своего рода коммутатор.

Нервная система, и в особенности мозг, – не аппарат чистого представления и познания, а лишь инструменты, предназначенные к действию.

«Мозг не орган мысли, чувств, сознания, но он то, что приковывает сознание, чувства, мысли к действительной жизни, заставляет их прислушиваться к действительным нуждам и делает их способными к полезному действию. Мозг, собственно, орган внимания к жизни, приноровления к действительности» (Душа и тело. Ты и жизнь. 1921 г. 20 дек.).

Как это ни поразительно, но эти ошеломляющие мысли великого метафизика почти полностью совпадают с новым учением о высшей нервной деятельности, созданным нашим гениальным физиологом Иваном Петровичем Павловым. Даже больше: мы вправе сказать, что незадолго до Павлова Анри Бергсон чистым философским мышлением предвосхитил сущность физиологического учения Павлова, построенного экспериментальным путем по методу изучения условных рефлексов головного мозга.

Для обоснования этого положения я должен привести несколько выдержек из книги Павлова «Двадцатилетний опыт объективного изучения высшей нервной деятельности животных», но прежде необходимо объяснить, что такое условные рефлексы и что называет Павлов анализаторами.

У каждого животного есть множество врожденных постоянных рефлексов, которые Павлов называет безусловными. Так, например, животное немедленно бросается на пищу, которую увидит, отдергивает ногу при раздражении ее, улитка втягивается в свою раковину при прикосновении к ней, новорожденное дитя делает сосательное движение при прикосновении к груди матери. Но наряду с этими безусловными рефлексами у высших животных, именно у собак, на которых экспериментировал Павлов, также можно искусственно выработать новые рефлексы, которые он называет условными (можно также назвать их временными или приобретенными). Так, например, если за короткое время до дачи пищи собака будет в течение ряда экспериментов получать одно и то же условное раздражение в виде звука определенной высоты, светового сигнала или почесывания кожи, то скоро это условное раздражение станет действовать так же, как вид и запах мяса (безусловный раздражитель): при условном сигнале у собаки немедленно начинается выделение слюны и обычное при виде пищи двигательное возбуждение. Условный сигнал привел к образованию нового, временного, условного рефлекса.

Как же образуются эти рефлексы? При раздражении условным сигналом воспринимавших свет клеток ретины (зрительная оболочка глаза), клеток Кортиева органа, воспринимающих звук, фаттеровых телец и концевых аппаратов чувствительных нервов кожи, воспринимающих осязательные и болевые ощущения, все эти ощущения передаются по волокнам чувствительных нервов в те области коры головного мозга, нервные клетки которых предназначены для восприятия только этих раздражений (ядра зрительного нерва расположены в затылочной доле полушарий, звуковых – в височной и т. д.). Нервные клетки коры, восприняв раздражение, анализируют его и, соответственно результатам анализа, передают импульс на нижележащие центры головного и спинного мозга для соответственного исполнительного действия (эффектов): двигательного, секреторного, сосудодвигательного и т. д. Эти нижележащие исполнительные центры называются эффекторными.

Анализатором Павлов называет всю систему, состоящую из специфических, воспринимающих клеток органа чувств, начинающихся от них нервных волокон чувствительного нерва, их продолжений – волокон белого вещества мозга и их окончаний – нервных клеток сенсорной области коры полушарий. Таких анализаторов в мозгу бесчисленное множество. Среди них, кроме тех, которые имеют начало в наших пяти органах чувств, есть очень много иных, несущих раздражение от всех органов нашего тела и сигнализирующих коре полушарий обо всем, что происходит внутри тела. На мозг, таким образом, возлагается грандиозная задача анализировать все эти раздражения и отвечать на них реакциями эффекторных центров.

Теперь будут понятны следующие выписки из книги Павлова:

«С точки зрения условных рефлексов большие полушария представляются как комплекс анализаторов, имеющих задачу разлагать сложность внешнего и внутреннего мира на отдельные элементы, и моменты и потом связывать все это с многообразной деятельностью организма.

Оставаясь на почве точных фактов, мы можем сказать, что большие полушария есть совокупность анализаторов, которые разлагают сложность внешнего и внутреннего мира на отдельные элементы и моменты и затем связывают таким образом анализированные явления с той или иной деятельностью организма.

Большие полушария – орган животного организма, который специализирован на том, чтобы постоянно осуществлять все более совершенное уравновешение организма с внешней средой – орган для соответственного и непосредственного реагирования на различнейшие комбинации и колебания явлений внешнего мира, и в известной степени специальный орган для беспрерывного дальнейшего развития животного организма.

Моторная область полушарий есть рецепторная область, или главная сфера и т.д., и двигательный эффект при раздражении коры в сущности рефлекторной натуры. Этим устанавливается единство всей коры полушарий. Кора, таким образом, является только рецепторным аппаратом, многообразно анализирующим и синтезирующим приходящие раздражения, которые только посредством направляющихся вниз соединительных волокон достигают эффекторных аппаратов.

В передних долях нет никаких механизмов, которые являлись бы верховными по отношению ко всем полушариям. О каких-то общих механизмах, находящихся в передних долях, не может быть и речи. Никаких особенно важных приборов, которые устанавливали бы высшее совершенство нервной деятельности, там, очевидно, нет».

И. Павлов, как и Бергсон, полагает, что разница между головным и спинным мозгом только в сложности, а не в характере функций. Он и его школа считают возможным ту расшифровку высшей нервной деятельности собаки, какую дали эксперименты с условными рефлексами, отнести и к физиологии мозга человека.

Если у собаки можно получить только вторичные условные рефлексы с первичных, то у обезьяны число их уже выше, а у человека, несомненно, возможно очень большое наслоение одних приобретенных рефлексов на другие, предшествовавшие им, и этим беспрестанно продолжающимся и усложняющимся в течение жизни человека образованием новых мозговых связей дается возможность совершенствования умственной деятельности и расширения объема сознания. Но все-таки эта сложнейшая мозговая деятельность остается только рефлексами головного мозга, и эта новая физиология мозга, как нам кажется, должна занять место психологического учения об ассоциациях.

Но разве это не то же самое, что говорил Бергсон: «Мозг не что иное как нечто вроде центральной телефонной станции: его роль сводится к выдаче сообщения или к выяснению его. Он ничего не прибавит к тому, что получил».

Громадное значение имеют исследования Павлова и его сотрудников физиологического значения лобных долей полушарий мозга. Эти доли доселе всеми считались важнейшей частью головного мозга, центрами высшей психической деятельности, органом мышления по преимуществу, даже седалищем души. Но Павлов не нашел в них никаких особенно важных приборов, которые устанавливали бы высшее совершенство нервной деятельности, и кора этих передовых долей больших полушарий, как и вся остальная кора, представляют собой сенсорную область. Вся кора полушарий, эта совершеннейшая часть мозга, состоит только из бесчисленного множества анализаторов, анализаторов и анализаторов. И если в коре не нашлось места для какого-нибудь центра чувств, то тем более его нельзя искать в серых узлах мозгового ствола, которые, как это отчасти известно, имеют чисто физиологические функции. Мозговая кора анализирует не чувства, а ощущения.

А если мозг нельзя считать органом чувства, то это в огромной мере подтверждает учение Священного Писания о сердце как органе чувств вообще, и в особенности высших чувств.

Эти исследования Павлова соответствуют наблюдениям хирургов над множеством раненых с абсцессами лобных долей мозга. Они, как правило, не сопровождаются сколько-нибудь заметными изменениями психики или расстройством высших мыслительных функций. Из своей собственной практики приведу только два ярких наблюдения.

У молодого раненого я вскрыл огромный абсцесс (около 50 см³ гноя), который несомненно разрушил всю левую лобную долю, и решительно никаких дефектов психики после этой операции я не наблюдал.

То же самое я могу сказать о другом больном, оперированном по поводу огромной кисты мозговых оболочек. При широком вскрытии черепа я с удивлением увидел, что почти вся правая половина его пуста, а все правое полушарие сдавлено почти до невозможности его различить.

Если, таким образом, мозг нельзя считать органом чувств и исключительным органом высшего познания, то это в огромной мере подтверждает учение Священного Писания о сердце как органе чувств вообще и особенно высших чувств.

Глава третья Мозг и дух. Дух в природе

И ВСЕ-ТАКИ мы продолжаем быть убежденными, что ум – принадлежность мозга, и соответствие ума мозгу кажется нам до того очевидным, что мы не можем мыслить два термина один без другого. И отсюда, в силу незаконного обобщения, мы приходим к заключению, что тело и дух взаимно подчинены друг другу. Это потому, что мы привыкли смешивать понятия ум и дух. Ум, конечно, не дух, но лишь выражение, проявление духа. Ум относится к духу как часть к целому. Дух гораздо обширнее ума, но в силу нашей неизменной интеллектуалистической концепции мы видим в уме весь дух (Франк Гранман).

Дух выступает за пределы мозга со всех сторон. Деятельность мозга ограничивается переводом в движение небольшой части того, что происходит в сознании (Бергсон, «Творческая эволюция»).

Что же мы знаем о духе? Довольно многое из Священного Писания и немало из явлений духа в природе и человеке.

1. Преподобный Сергий трапезовал с братией монастыря. Вдруг он поднялся из-за стола, сделал поклон на запад и сказал: «Радуйся и ты, пастырь Христова стада, и благословение Господне да будет с тобой».

Братия с удивлением спросили: «Кому говоришь ты, отче святый?» Преподобный ответил: «Сейчас против нашего монастыря в восьми верстах остановился епископ Пермский Стефан, едущий в Москву. Он сотворил поклон Святой Троице и сказал: «Мир тебе, духовный брат». Вот я и ответил ему». Некоторые из монахов поспешили к тому месту и догнали святителя Стефана. Он подтвердил сказанное преподобным Сергием.

2. Инженер К. Перл, убежденный материалист, расстался со своим другом К., уехавшим в Москву, и жил в Ташкенте с другим инженером. Однажды в три часа ночи он проснулся от громкого зова: «Карл Иванович!» Карл Иванович зажег свечу, разбудил своего сожителя вместе с ним осмотрел всю квартиру, но никого не нашел. В крайнем изумлении он записал дату этого странного события и через неделю получил сообщение о самоубийстве своего друга К. в ту ночь и час, когда он услышал таинственный зов. Полный тоски и любви предсмертный зов самоубийцы мгновенно преодолел расстояние 3300 км и был воспринят мозгом спящего К. И. Перла.

3. Миссис Грин, сидя на веранде после обеда в одном из городов Англии, вполне наяву вдруг увидела такую картину: к берегу большого озера приближается кабриолет, в котором едут две молодые девушки. На обрывистом берегу озера внезапно ломается колесо кабриолета, и он падает в озеро вместе с лошадьми и седоками. Они тонут, в этот момент госпожа Грин слышит полный отчаяния призыв, свое имя. Через месяц она получает письмо от своего брата, который описывает гибель своей дочери и ее подруги точно так, как она видела.

Этот последний пример я заимствую из чрезвычайно интересной книги академика Шарля Рише (Charles Richet, «Traite de metapsychique»), крупного физиолога и физика, одного из виднейших деятелей в области метапсихологии, новой науки, возникшей в конце прошлого столетия и разрабатываемой теперь известными учеными разных стран.

Метапсихология ставит своей целью изучение всеми способами научного исследования области непонятных и таинственных психических явлений, отвергаемой официальной психологией как суеверие и сказки.

Но предвзято могут отвергать их только те, кто не знаком с ними и не изучал их с такой глубокой научной объективностью, как Ш. Рише, Оливер Лодок и др. крупные ученые, создавшие уже большую литературу по метапсихологии.

В книге Рише очень много аналогичных фактов, один другого удивительнее. С большой научной строгостью он обсуждает их и приходит к такому заключению:

«Во вселенной существуют Вибрации (силы), которые возбуждают нашу чувствительность и обуславливают достоверное познание действительности, которого наши нормальные чувства не могут дать. Эти силы новые и странные, должны создать революцию в психологии, переделать ее до основания».

Доктор наук Котик, написавший весьма важную книгу о несомненно установленных им фактах передачи мысли («Эманация психофизической энергии», Висбаден, 1908), объясняет их таким образом: «Мысль есть энергия, излучающаяся наружу. Она имеет свойства физические и психические, и ее можно назвать психофизической энергией. Эта энергия, родившаяся в мозгу, распространяется до конечностей тела. Она с трудом передается по воздуху, распространяется по металлическим проводникам. По-видимому, она не специально присуща человеческой мысли; возможно, что все вещи испускают какую-то вибрирующую энергию, ибо сенситивные субъекты не только воспринимают то, что думает экспериментатор, но и узнают те вещи, которые не мыслят.

Что дает д-ру Котик основание считать невидимое излучение энергии мыслящим мозгом не только психическим, но и психофизическим? Только тот факт, что при соединении экспериментатора с сенситивным субъектом при помощи металлической проволоки мысли читаются несколько удачнее. Но огромный ряд других фактов, приводимых Рише, свидетельствует о том, что и без всякого контакта происходит передача неведомой энергии, которую только по нашей неискоренимой привычке объяснять непонятное и неизвестное понятным и известным, считают какими-то материальными вибрациями, имеющими начало в каких-то молекулярных (но тоже неизвестных) колебаниях мозгового вещества. Удовлетворяющиеся примитивными объяснениями вполне успокаиваются, если им сказать, что из мозга исходят какие-то электрические колебания. Почему же, однако, не признать вместе с Рише, что в основе явлений телепатии (передачи мыслей и чувств на расстоянии) и ясновидения лежат совершенно неведомые нам при современном состоянии науки, совершенно необъяснимые, даже странные, как он говорит, силы? А страх, несомненно, овладевает каждым, кто прочтет его большую книгу.

Я полагаю, что пока мы имеем право сделать только одно, но чрезвычайно важное заключение: кроме обычных раздражений, адекватных нашим органам чувств, наш мозг и сердце могут воспринимать гораздо более важные раздражения, исходящие из мозга и сердца других людей, животных и всей окружающей нас природы и, что важнее всего, из неведомого нам трансцендентального мира.

Чем, как не силами трансцендентального порядка, можно объяснить такие факты, сообщаемые Рише?

1. М. Хиалон удостоверил несомненность странной истории, приключившейся с М. М. Гриди, директором Дейли Телеграф. Когда однажды в воскресенье он стоял в церкви Св. Иоанна, он вдруг почувствовал внушение огромной силы… Это было точно голос, говорящий ему: «Вернись в свою редакцию». Приказ был так повелителен, что М. М. Гриди, как сумасшедший, бросился бежать через всю церковь, по улицам, вбежал в редакцию к изумлению своих сотрудников, и рванул дверь своего кабинета. Керосиновая лампа пылала большим пламенем на столе, и вся комната была наполнена клубами дыма.

2. Мадам Томели в Сан-Мартин однажды вечером стараясь уснуть, вдруг увидела своего сына, сшибленного каретой и умирающего. Ночью, в бурю она бежит 5 км по дороге Коста де Борге и находит своего сына в рытвине у края дороги.

3. Знаменитый Вильям Джеймс цитирует такой случай. Молодая девушка Берта исчезла 31 октября 1898 года на Энфильде. Более 100 человек было послано обыскать лес и берега озера. Было известно, что она направилась к мосту, но больше ее не видели. Водолаз искал ее в озере, но не нашел. В ночь с 2 на 3 января женщина, которая находилась в 8 км от Энфильда, видит во сне тело Берты в определенном месте. Утром она идет на мост и указывает водолазу точно место, где он должен найти тело Берты, лежащее головой вниз и так скрытое, что он увидит только галошу на одной ноге. Водолаз по этим указаниям нашел труп на глубине 6 метров в корягах.

«Я был потрясен, – сказал водолаз, – я не боюсь трупов в воде, но на меня напал страх перед женщиной, которая стояла на мосту. Как она пришла за 8 км, чтобы указать, где тело? Оно лежало в глубокой дыре, головой вниз. В воде было так темно, что я ничего не видел».

Последние два примера относятся к области ясновидения, которое Рише называет новым термином – криптостезия. Это название хорошо подходит к нижеследующим необыкновенным фактам.

1. В тюрьме Блуз повесился на своем галстуке заключенный. Др. Дуфали отрезал кусок этого галстука, завернул его во много слоев бумаги и дал сомнамбуле (не профессиональной) Марии. Она сказала, что в бумаге завернуто что-то, убившее человека, веревка… нет, галстук; это повесился заключенный, убивший человека. Она сказала, что человек был убит топором, и указала место, где брошен топорик. И действительно, в указанном Марией месте нашли топорик.

2. Шарль Рише встретил свою знакомую, молодую девушку по имени Стелла, 2 декабря и сказал ей: «Я иду читать лекцию о змеином яде». Стелла, и раньше проявлявшая удивительное ясновидение, тотчас сказала: «Я видела сегодня ночью змей, или, скорее, угрей». Тогда я, конечно, не говоря почему, попросил рассказать мне сон. И вот в точности ее слова: «Это были скорее два угря, чем змеи, ибо я видела, что у них белое блестящее брюхо и клейкая кожа. И я сказала себе: я очень не люблю этих животных, но мне неприятно, что их мучают».

Этот сон поразительно точно соответствовал тому, что я делал накануне, 1 декабря. В этот день я экспериментировал с угрями. Желая взять у них кровь, я положил двух угрей на стол. Мне запомнилось их белое блестящее брюхо и клейкая кожа. Они были фиксированы на столе, чтобы взять у них сердце. Я, безусловно, не говорил об этом Стелле, которую давно не видел, и она не имела никакого общения с людьми, посещающими мою лабораторию.

Обсуждая множество фактов, подобных этим, Рише приходит к заключению, что у всех людей, даже, по-видимому, наименее сенситивных, есть иные способности познания, помимо обычных. Но у нечувствительных эти способности познания крайне слабы, почти незаметны.

Таинственным образом мысль одного человека сообщается мыслям других людей. Мы не изолированы, мы в неведомой связи со всеми людьми. И несомненно, есть истина в том, что называют «духом толпы». Мощный поток симпатии или гнева, негодования или энтузиазма вызывает в собрании, объединенном в театре, на форуме или в парламенте, почти единодушное единство. Это поток, сносящий все плотины. Разве нельзя сравнивать эту эмоцию толпы с передачей мысли в эксперименте? (Рише).

Беззаветный порыв одного храбреца может увлечь все войско. Этот мощный поток духа храбрости и отваги, излившийся из одного пламенного сердца, воспламеняет сотни других сердец, воспринявших его, как антенна воспринимает радиоволны. Чем, если не могучей духовной энергией, назвать эту всепобеждающую силу, порождавшую в средние века целые психические эпидемии, безрассудно и неудержимо увлекавшие сотни тысяч людей в крестовые походы!

Разве не ясно, что поток злой энергии, злого духа изливается в наше сердце и мозг, когда видим мы искаженное ненавистью лицо врага нашего, мечущие искры глаза его и сжимается в страхе сердце наше?

Тихим сладостным потоком изливается любовь матери на прильнувшего к ее груди ребенка, страстное чувство супруга – на горячо любимую жену. Тихим и радостным светом озаряется душа человека, всегда творящего дела любви и милосердия, когда коснется ее благодать Божия. Что же это, как не духовная энергия любви?

«Излию от Духа Моего на всякую плоть» (Йоїл. 2:28).

Бог есть Дух. Бог есть любовь, и излияние Духа Его есть излияние любви на все живущее. Любовь творит. Всесозидающим и всепоглощающим, бесконечным потоком духовной энергии Божественной любви создана вселенная. Она создана из ничего, в том смысле из ничего, что не было первичной… (может быть «материи» пропуск в оригинале – прим. Ред.).

Вечной материи нет, как вообще нет материи, а только энергия в ее различных формах, конденсация которой и является в форме материи.

Материя представляет собой устойчивую форму внутриатомной энергии, а теплота, свет, электричество неустойчивые формы той же энергии. Процесс распада атомов, т. е. разложения материи, сводится к переводу внутриатомной энергии из состояния устойчивого равновесия в неустойчивое, называемое электричеством, светом, теплотой и т. п. Материя, таким образом, постепенно превращается в энергию.

В первой главе мы говорили о том, что при атомном распаде освобождаются формы энергии все более тонкие, приближающиеся к чему-то нематериальному.

Что же мешает нам сделать последний шаг и признать существование вполне нематериальной, духовной энергии и считать ее первичной формой, родоначальницей и источником всех форм физической энергии?

Только априорное отрицание Духа и мира духовного, отрицание упорное и непонятное, ибо огромное количество фактов императивно принуждает нас считаться с ними и признать наряду с материальной природой безграничный, гораздо более важный мир духовный.

«Нетленный Твой Дух пребывает во всем» (Прем. 12:1).

«Не наполняю ли Я небо и землю? – говорит Господь» (Єр. 23:24).

«Если бы Он обратил сердце Свое к Себе и взял к Себе дух ее (земли, всей вселенной) и дыхание ее, – вдруг погибла бы всякая плоть, и человек возвратился бы в прах» (Йов. 34:14-15).

«Отнимешь дух их – умирают и в персть свою возвращаются; пошлешь дух Твой созидаются, и Ты обновляешь лице земли» (Пс. 103:29-30).

«Дух животворит» (Ін. 6:63).

«В Его руке душа всего живущего» (Йов. 12:10).

«И звезды воссияли на стражах своих и возвеселились. Он призвал их и они сказали: «вот мы», и воссияли радостью пред Творцом своим» (Вар. 3:34-35).

«Холмы препоясываются радостью; луга одеваются стадами, и долины покрываются хлебом, восклицают и поют» (Пс. 64:13-14).

И многие псалмы и песнь Анании, Азарии и Мисаила полны духа гилозоизма.

Во всех этих текстах Священного Писания вполне ясна мысль о всеобщем осуществлении и оживотворении Духом Божиим. Нельзя говорить о «мертвой природе». Нет четких границ между неорганической и органической природой. Такова точка зрения и современной науки.

Ярко об этом свидетельствует и философия Фихте и Лотце, великое глубокомыслие Лейбница. Вот слова последнего, совпадающие с текстами Священного Писания:

Был бы пробел в творении, если бы вещественная природа была противоположна духу. Кто отрицает у животных душу, а у других тел представление и жизнь вообще, тот не признает Божественного могущества, так как он вводит нечто несообразное с Богом и с природою, именно абсолютное отсутствие сил, так сказать, метафизическую пустоту, которая столь нелепа, как пустое пространство или физическая пустота.

Извечно несутся в мировом пространстве бесчисленные звезды и планеты, никогда не замедляя своего движения. Только силой этого движения, силой инерции держатся в мировом пространстве невообразимо тяжелые тела, как держится в воздухе тяжелый 40-дюймовый снаряд.

Несутся мириады звезд, планет, астероидов, метеоров и комет. Движением ветров, потоками воды, трением сползающих ледников, колебаниями температуры, прибоем волн изменяется лицо земли. Мощным движением подземных вулканических сил создаются новые хребты гор и пропасти земные.

В вихрях многовековых движений разрушаются и вновь возникают бесчисленные звездные миры и совершается великий процесс эволюции, высшее движение во вселенной. Почти с быстротой света бесконечно движутся атомы и электроны, Х-лучи, ионы и все продукты диссоциации материи, всегда происходящей. Постоянным движением молекул в клетках органов поддерживается жизнь организмов. Молекулярным движением в нервных клетках сопровождается мысль человека. Покоя нет и в смерти, которая не что иное, как смена определенных мгновенных состояний равновесия, также кратковременной продолжительности.

Если так очевидно, что движение составляет сущность и основной закон материальной природы, то вряд ли возможно, чтобы этот всеобщий мировой закон не царил также и в жизни духа.

Основной для всей природы закон движения стирает границу между живым и мертвым. Движение составляет сущность материи. И если необходимо допустить, что в живых организмах движение, лежащее в основе их психических явлений, производится и определяется духом жизни, энергией духа, то и движение в неорганической природе надо признать производным того же духа.

Духовная энергия, истекающая от Духа Божия, энергия любви движет всей природой и все животворит. Она есть источник жизни, и нет ничего мертвого. Движение в неорганической природе, как и в живой, есть проявление жизни, хотя бы в минимальной, мало известной нам форме. Генетическая связь между неорганической и органической природой подтверждает это. Ибо из земли получает начало жизнь растений, а от них питание – весь животный мир.

Из тех же химических элементов и по тем же физическим законам построена неорганическая и органическая природа. Один великий всеобщий закон развития управляет всем мирозданием, и не может быть остановки в развитии, не может быть резкой границы между нею и неорганической природой. Духовной энергией проникнута вся неорганическая природа, все мироздание. Но только в высших формах развития (творения) эта энергия достигает значения свободного, самосознающего духа.

Всему живому свойственна чувствительность. Но методы тонкого исследования показывают, что материя не только крайне подвижна (ртуть в термометре поднимается от прикосновения руки), но что она обладает бессознательной чувствительностью, превосходящей сознательную чувствительность живых существ.

Болометр, состоящий в существенной своей части из платиновой проволоки, так чувствителен, что реагирует на действие очень слабого луча света, способного повысить температуру только на стомиллионную долю градуса. Стелле показал, что достаточно коснуться пальцем железной проволоки, чтобы в ней появился электрический ток. Известно, что волны Герца на расстоянии сотен километров глубоко влияют на металлы, вызывая в них электрические колебания. На этом явлении основан беспроволочный телеграф. Остроумными опытами Стелле показал, что металлам присуща «усталость», что после «отдыха» эта усталость проходит, что на них действуют раздражающе, угнетающе ядовитые вещества.

Живые существа отличаются от «мертвой» природы тем, что питаются и размножаются. В науке еще не известно точно, чтобы эти функции были свойственны и минералам… Однако, есть основание ожидать, что наука будущего найдет в природе указания и на них. Уже теперь обнаружен в некоторых минералах фермент, который по своему действию аналогичен половым гормонам, ускоряющим рост и половое созревание новорожденных животных. А нам известно, что в живых организмах ферменты служат главным образом целям питания. Что же странного в предположении, что и минеральные ферменты необходимы для питания минералов, конечно, не такого, как в организме, а совершающегося в неведомой пока форме?

Разве всегда происходящий в неорганической природе химический обмен не может иметь значения питания? Разве почва не жаждет, не нуждается в воде, как все живое?

Минеральное вещество характеризуется своей кристаллической формой, как живое существо своим анатомическим строением. Прежде чем достигнуть своей определенной формы, кристалл, как живое существо и растение, проходит последовательную эволюцию: он начинается в виде зернистого состояния, которое переходит в волокнистое и, наконец, в гомогенное. Подобно животным и растениям, изуродованный кристалл исправляет свое уродство. Кристалл это организованное существо. Кристаллам присущи две формы размножения. В определенных условиях, например, при некотором давлении, концентрированности раствора и т. д., жидкости могут кристаллизоваться только тогда, когда в них положен кристаллический зародыш. Образующиеся потом кристаллы можно считать потомками этого кристалла так же, как бактерии, развивающиеся в растворе, являются потомками бактерий, которых мы ввели в этот раствор. Однако существуют такие условия в среде, в которых кристаллизация совершается без предварительного введения зародышей.

Надо призадуматься над глубиной слов многострадального Иова: «От духа Его – великолепие неба».

Велико и глубоко важно соотношение между духом и формой. В материальных формах ярко отражается дух, присущий материи. И больше того, дух творит формы.

Это ярко выражено в формах тел человеческих. Они, правда, не всегда соответствуют духовной сущности человека. Не только глаза – зеркало души, но все формы тела и его движения соответствуют душе, духу его, как в образе человека лукавого у Соломона (Притч. 6:12-14). Во всей внешности человека ярко отражается духовная сущность его. Дух грубый и жестокий уже в процессе эмбриогенеза направляет развитие соматических элементов и создает отражающие его грубые и отталкивающие формы. Дух чистый и кроткий творит себе полное красоты и нежности жилище. Вспомните Мадонн Рафаэля, Джоконду Леонардо да Винчи.

Чем, как не формирующим влиянием духа, можно объяснить удивительную тончайшую разницу между двумя очень похожими физиономиями, особенно женскими: одни и те же чрезвычайно похожие очертания глаз, носа, рта, почти равные размеры и соотношения частей лица и головы, но одно лицо вульгарно, а другое тонко и красиво.

Внимательный анализ показывает, что эта разница духовного облика при почти одинаковых соматических формах зависит от очень малых и тонких различий: чуть иной абрис бровей, неуловимо тонкая складка губ, величина и форма глазной щели – и совсем другой духовный облик. Поразительный образ Моны Лизы создан теми тончайшими чертами, которые Леонардо да Винчи в течение нескольких лет придавал этому женскому лицу.

Подобно гению Леонардо да Винчи, действует в эмбриональном развитии духовная энергия, присущая хромосомам половых клеток, и создает живые образы красоты и безобразия, нежности, чистоты, любви и грубости, отталкивающей животности и злобы. Эти врожденные внешние формы становятся все более ярко выраженными в постэмбриональной жизни по мере развития духа в том или ином направлении.

Многосторонне значение красоты в природе, и, конечно, она не исчерпывается только целями полового подбора. Не только для привлечения самок одеты ярким и красивым оперением и прекрасно поют самцы птиц. Не только для привлечения насекомых, несущих на себе оплодотворяющую пыльцу, сияют красотой и благоуханием цветы. Великие красоты природы имеют, конечно, не одни утилитарные цели.

Ансамбли и элементы красоты и безобразия в природе, воспринятые духом человеческим, трансформируются в нем в произведения искусства и науки, эти великие двигатели духовного развития человечества. От простейших форм красоты, от ласкающей наш взор округлости и плавности линий, соразмерности и симметрии форм, прелести и силы светотени, гармонических сочетаний красок и звуков, природа восходит до грандиозных ансамблей красоты, полных духовной силы и величия.

Духом грандиозной силы и мощи проникнуты окутанные мрачными тучами массивы гор и скал, гонимые ураганом громады волн океана, штурмующие прибрежные скалы. Дух вечности и беспредельности изливается в души наши от мириад звезд ночного неба. Такую радость и покой навевают нежные краски зари и озаренные лунным светом поля и озера. Высшую ценность нравственной красоты и мерзость безобразия являет природа в кротких и чистых глазах добрых людей, в отталкивающем виде злодеев и бесчестных.

И если так очевидно, что в этих формах нравственной красоты и безобразия мы реально воспринимаем излучение духа красоты и духа злобы, волнующие сердца наши, то не вправе ли мы сказать, что в основе тех глубоких духовных восприятий, которые получаем мы от красоты и безобразия форм неорганической природы, лежат подобные же воздействия на нас духовной энергии, присущей всей природе?

Неважно, что материя аморфная («бесформенная», – «форма» греч.) совсем не производит на нас такого впечатления духовного порядка, важно то, что ДУХ связан с формой.

Мы говорим, что Дух направляет развитие тел человеческих в соответствующих себе формах. Теперь скажем, что не без творческого воздействия духа созидаются и формы неорганической природы, все формы мироздания. В том глубоком духовном, даже моральном воздействии, которое производят на нас овеянные духовной энергией красоты природы, надо видеть цель и значение красоты. Если бы мироздание было тем, чем оно представляется материалистам, то не было бы в нем красоты форм, созидаемой духом.

Мне принесли букет цветов. О, сколько тонкой, чарующей красоты в этих дивных маленьких творениях Божиих! И вместе с тем, как они прелестны своей малостью, полной кротости, простотой. Тончайшее кружево нежных белых соцветий, голубенькие и розовые, фиолетовые и синие крошки глядят на нас чистыми глазками своих лепестков и венчиков, изливают на нас свой чудный аромат.

Ну разве не очевидно, что это немая проповедь душевной чистоты?

Надо иметь очень грубое сердце, чтобы не слышать этого голоса Божия, так ясно звучащего в красоте материальных форм природы. Естественно, что женщины особенно любят цветы, и это делает честь их сердцам.

Глава четвертая. Дух растений и животных

ОДУХОТВОРЕННОСТЬ животных совершенно яcно свидетельствуется Священным Писанием. Вот тексты, подтверждающие это:

«Кто знает: дух сынов человеческих восходит ли вверх, и дух животных сходит ли вниз, в землю?» (Еккл. 3:21).

«Боже, Боже духов и всякой плоти!» (Чис. 16:22).

«Господь Бог образовал из земли всех животных полевых и всех птиц небесных, и привел [их] к человеку, чтобы видеть, как он назовет их, и чтобы, как наречет человек всякую душу живую, так и было имя ей» (Бут. 2:19).

“Душа тела (животных) в крови… потому Я сказал сынам Израилевым: Не ешьте крови ни из какого тела» (Лев. 17:11-14). Кровь жертвенных животных свята и освящает, потому что в ней душа животного, дыхание Духа Святого. Поэтому запрещено употреблять ее в пищу.

«Дух животворит» (Ін. 6:63).

«Вошел в них дух жизни от Бога» (Об. 11:11).

В молитве Духу Святому именуем Его подателем жизни. И если даже в неорганической природе так ясно присутствие Духа, то, конечно, и растения и животных надо считать одухотворенными. Самый общий, самый распространенный в природе из всех даров Святого Духа есть дух жизни, и он, конечно, свойственен не только животным, но и растениям. Индусы и другие народы Азии совсем не так смотрят на растения, как европейцы. Они глубоко признают одухотворенность растений.

Растения всем существом своим жадно воспринимают свет, воздух, влагу, от которых зависит вся их жизнь. Они явно радуются свету, ветру, росе, дождю. Почему же не допустить, что они ярко воспринимают и чувствуют эти источники своей жизни и радости: может быть, совсем иначе, чем человек или животные, которые далеко не столь безусловно нуждаются в свете, как растения. Растение, может быть, гораздо глубже, чем животное, чувствует все тончайшие свойства почвы, в которой с таким богатством разветвляются его корни, от которой, как от света и воздуха, зависит вся его жизнь. Знаем мы, как тонко выбирают из почвы разные растения питательные вещества, необходимые именно им, а не другим растениям. Разве не безусловно, что для этого растения должны обладать совершенно особой чувствительностью, которой нет у животных и людей (Фехнер).

Нервы нельзя считать необходимым субстратом душевной жизни. Струны – нервы скрипки и рояля. Но и без струн духовые инструменты издают дивные мелодии. В растениях нет вегетативной нервной системы, без которой у человека и высших животных невозможны процессы питания, дыхания, обмена веществ, и тем не менее все эти процессы совершаются в растениях (Фехнер).

Если повернуть виноградный лист нижней поверхностью к свету, то он упорно изгибается и поворачивается, чтобы обратить к свету свою верхнюю поверхность.

Удивительны инстинктивные движения вьющихся растений. Растение сперва вытягивается в высоту, потом нагибает свой стебель горизонтально и описывает круг, отыскивает себе опору. Чем длиннее вырастает стебель, тем больше становится круг, то есть растение, не находя себе опоры, ищет ее дальше. Наконец стебель не выдерживает своей собственной тяжести, падает на землю и ползет по ней, ища новой опоры, но и в этом случае, оно руководствуется выбором: повилика не вьется около неорганических или мертвых органических опор, но только около живых растений, к которым она жадно прилепляется, ибо ее корни, находящиеся в земле, быстро умирают, и она лишается пищи, которую потом высасывает посредством сосочков из обвитого растения.

Известны явления сна у растений, когда листья или нагибаются, или складываются, цветки наклоняют свои головки и закрываются.

Удивительно целесообразны движения пестиков некоторых растений для оплодотворения рыльца пыльцой.

Вечером на цветущем лугу все множество цветов поворачивается к солнцу, точно воссылая ему вечернюю молитву, а после его заката тихо засыпают, чтобы утром, повернувшись на восток, опять встретить его утренней радостной молитвой.

Благоухание цветов – это фимиам Богу. Цветы кадильницы. Ненюфары широко раскрываются под голубым небом, наслаждаются светом и воздухом, складывают свои лепестки и опускаются в воду, когда темнеет.

Между миром растительным и миром животным нельзя найти определенной границы, ибо в области простейших одноклеточных много почти совершенно похожих форм, из которых одни служат началом растительного мира, другие – животного, и различить их почти невозможно. Такие простейшие формы животных, как речная гидра, вольвокс, совершенно похожи на растения и по своим жизненным функциям почти не отличаются от них. От класса простейших начинаются два грандиозных мира живых существ – растений и животных. Постепенное развитие растительного мира дошло до таких великолепных, грандиозных форм, как чудно благоухающие роскошные цветы, стройные пальмы и кипарисы, величественные ливанские кедры, могучие дубы и гигантские секвойи, живущие по три тысячи лет. Совершенно ничтожны по сравнению с ними такие примитивные формы животного мира, как полипы, голатурии, морские звезды и черви, и странно было бы признавать одухотворенность этих низших животных форм и, вместе с тем, не признавать одухотворенность высокосовершенных и даже грандиозных растительных форм.

Совершенно несомненно, что весь растительный и животный мир обладает, по крайней мере, низшим из даров Святого Духа – духом жизни.

Для огромного числа натуралистов одиозно, нелепо учение виталистов и неовиталистов о жизненной силе. Но вдумайтесь в следующие факты.

По наблюдениям Спаланцани, в болотной воде и песке водосточных желобов живут коловратии, которых можно высушить вместе с песком и сохранять в стеклянных посудах. Если через 3–4 года смочить водой песок, то студнеобразные в обычном состоянии коловратии, высохшие до такой степени, что если прижать их концом иглы, то они разламываются подобно крупинке соли, опять оживают. Они могут выдерживать высушивание при 54°С, тогда как в живом состоянии они умирают, если вода достигает 25°С тепла.

Джон Франклин в своем первом путешествии на североамериканский берег Ледовитого океана видел, что рыбы, замерзшие непосредственно после того, как их вытаскивали из воды, превращались в такую ледяную массу, что их можно было разрубать на куски топором и что замерзшие их внутренности представляли твердые ледяные куски. Тем не менее, когда оттаивали этих рыб у огня, предварительно не повреждая их, то некоторые из них оживали. Эти примеры указывают на то, что, хотя в организме и исчез всякий след жизни, но все-таки способность начинать при благоприятных условиях новую жизненную деятельность в нем может оставаться, если только в нем не произошло таких перемен, анатомических или физиологических, которые делали бы невозможным восстановление жизненных функций.

Известно, что пшеница, ячмень и горчица, найденные в египетских мумиях и пролежавшие 3000 лет, если они не подвергались вредным воздействиям, в которых возможны повреждающие их ферментативные процессы, дают отличные всходы, когда их поместят в благоприятные условия влажности и тепла.

Следующий опыт произведен Ж. Беккерелем в Париже в 1909 г. Семена пшеницы, люцерны и белой горчицы были высушены в безвоздушном пространстве в течение 6 месяцев при 40°С и затем запаяны в откаченные стеклянные трубки. Эти трубки были посланы в Лондон и там содержались в продолжение трех недель в жидком воздухе приблизительно при –190° и затем еще 77 часов в жидком водороде при –250°. В Париже трубки снова были открыты, и семена поместили во влажную ванну при 28°. Оказалось, что прорастание произошло совершенно нормально. Никакого различия не было замечено по сравнению с пробами семян, сохраняющихся обычным способом. При столь низкой температуре, как –250°, всякий намек на жизнедеятельность исключен. Даже самые энергичные химические реакции при столь низкой температуре не происходят.

Из этих опытов мы видим, что временная смерть возможна, если действие, задерживающее жизнедеятельность, не доходит до разрушения организма (Сведберг, «Вырождение энергий»).

Если так очевидно, что временная смерть семян и животных не мешает тому, чтобы снова возникла в них жизнь, то не имеем ли мы права утверждать, что это возможно без проявления в них какой-то неведомой нам силы, жизненной энергии, совершенно не поддающейся воздействию вредных агентов, уничтожающих жизнь семян и растений? А такая энергия, конечно, может быть только духовной энергией, животворящей силой Святого Духа.

Вышеприведенные удивительные факты жизнедеятельности и одухотворенности растений дают право согласиться с Эдуардом Гартманом, когда он утверждает, что растения обладают бессознательным представлением и бессознательной волей. Смутное представление и стремление приписывает монадам и Лейбниц. А растение есть монада.

Наше убеждение в одухотворенности растений, конечно, совершенно не противоречит мнению св. Антония Великого о недопустимости признавать в растениях душу. Вот его слова: «Против тех, кои дерзают говорить, что растения и травы имеют душу, написал я сию главу к сведению для простейших. Растения имеют жизнь физическую, но души не имеют. Человек называется разумным животным, потому что имеет ум и способен приобретать познания. Прочие же животные земные и воздушные, у которых есть голос, имеют дыхание и душу. Все растущее и умаляющееся можно назвать живым потому, что живет и растет, но нельзя сказать, чтобы все такое имело душу. Живых существ четыре различных вида: одни из них бессмертны и воодушевлены каковы ангелы; другие имеют ум, душу и дыхание, каковы люди; иные имеют дыхание и душу каковы животные; а иные имеют только жизнь каковы растения. Жизнь в растениях держится и без души, и без дыхания, и без ума и бессмертия; но и прочее все без жизни быть не может. Всякая человеческая душа есть приснодвижна» (Добротолюбие, т. 1, стр. 93).

Противоречия, конечно, нет. Мы не приписываем растениям душу в том смысле, как она понимается у человека и животных, а только бессознательное представление и бессознательную волю.

Антоний Великий, говоря о душе животных, конечно, имел в виду высших животных, а не таких, как кишечнополостные, моллюски, губки, даже инфузории, о существовании которых или о принадлежности их к животному миру он и представления не мог иметь.

Конечно, эти низшие животные формы, в отношении к их духовности, стоят не выше растений, а даже ниже, и им принадлежит только дух жизни, как и всякому животному.

Вникнем поэтому в то, что доступно познанию нашему о духе высших животных и человека.

Глава пятая. Душа животных и человека

По представлению физиологов, деятельность сознания, т. е. психическая деятельность, должна быть представляема как колоссально сложная система безусловных и условных рефлексов, прежде возникших и постоянно вновь образующихся, как огромная цепь восприятий, приносимых рецепторами в мозг, подвергающихся в нем анализу для выработки ответной двигательной реакции.

Наш гениальный исследователь высшей нервной деятельности И. П. Павлов так определяет сознание: Сознание представляется мне нервной деятельностью определенного участка больших полушарий, в данный момент при данных условиях обладающего известной оптимальной (вероятно, это будет средняя) возбудимостью. В этот же момент вся остальная масса больших полушарий находится в состоянии более или менее пониженной возбудимости.

В участке больших полушарий с оптимальной возбудимостью легко образуются новые условные рефлексы и успешно вырабатываются дифференцировки. Это есть в данный момент, так сказать, творческий отдел больших полушарий. Другие же отделы их, с пониженной возбудимостью, на это не способны, и их функции при этом – самое большое – составляют ранее выработанные рефлексы, стереотипно возникающие при наличии соответствующих раздражителей.

Деятельность этих отделов есть то, что мы субъективно называем бессознательной, автоматической деятельностью. Участок с оптимальной деятельностью не есть, конечно, закрепленный участок, наоборот, он постоянно перемещается по всему пространству больших полушарий, в зависимости от связей, существующих между центрами, и под влиянием раздражений – соответственно, конечно, изменяется и территория с пониженной возбудимостью.

Если бы можно было видеть через черепную коробку и если бы место больших полушарий с повышенной возбудимостью светилось, то мы увидели бы на сознательно думающим человеке, как по его большим полушариям передвигается постоянно изменяющееся по форме и величине, причудливо неправильных очертаний светлое пятно, окруженное на всем остальном протяжении полушарий более или менее значительной тенью.

Мы полностью принимаем это глубоко научное представление о деятельности сознания, но только не считаем его исчерпывающим. Мы также готовы подписаться под основным тезисом материализма: Бытие определяет сознание, но только при условии не узко материалистического понимания бытия.

Чтобы представить наше понимание сознания, мы должны разделить его на акты, состояния и объем сознания.

Мысль течет как ручей. Мысль вспыхивает ярким светом. Мысль роет недра бытия.

Спокойные и обдуманные волевые акции. Внезапные волевые взрывы – удар ножом в сердце оскорбителя. Постоянное напряжение воли в потоке жизни, направленное к достижению основных планов и целей.

Тихая, лишенная страсти любовь. Глубокое, спокойное эстетическое наслаждение. Бурные страсти, ярость, страх. Глубокая постоянная преданность Богу, всю жизнь направляющая.

Это акты сознания.

Они вызываются: 1) восприятиями органов чувств, 2) органическими ощущениями нашего тела, 3) восприятиями от нашего трансцендентального существа, 4) восприятиями из высшего духовного мира, 5) воздействиями нашего духа.

Акты сознания не бывают изолированными, мысль всегда сопровождается чувством, чувство и воля мыслью, а чувство – волевыми движениями; акты воли всегда связаны с чувством и мыслями; комплекс этих одновременно протекающих актов сознания определяет состояние сознания. Эти состояния сознания беспрестанно изменяются, ибо акты сознания находятся в беспрерывном движении.

Богатством, разнообразием и глубиной актов и состояний сознания определяется объем сознания, также постоянно изменяющийся, обычно в сторону увеличения. В актах и состояниях сознания всегда участвует дух наш, определяя и направляя их. В свою очередь, дух растет и изменяется от деятельности сознания, от его отдельных актов и состояний.

Таково наше представление о полноте психической деятельности человека. Но не только люди, а и животные имеют душу. Душа животного в крови его. И животное, как и человек, состоит из духа, души и тела.

Что же такое душа? В простейшем ее виде, у животных – это объединяемый самосознанием (умом у высших животных) комплекс органических и чувственных восприятий, мыслей и чувств, следов воспоминаний или только (у низших) комплекс органических ощущений. Примитивный дух животных – это только дыхание жизни (у низших). По мере повышения по лествице существ растет их духовность, и к дыханию жизни присоединяются зачатки ума, воли и чувства.

У человека душа гораздо выше по своей сущности, ибо участвующий в ее деятельности дух несравним с духом животных. Он может обладать высшими дарами Святого Духа, которые св. пророк Исаия (Іс. 2:1-3) называет духом страха Божия, духом познания, духом силы и крепости, духом света, духом разумения, духом мудрости, Духом Господним или даром благочестия и вдохновения в высшей степени.

Дух и душа человека нераздельно соединены при жизни в единую сущность; но можно и в людях видеть различные степени духовности. Есть люди духовные по апостолу Павлу (1Кор. 2:14). Есть, как мы говорили, люди – скоты, люди – трава, есть и люди – ангелы. Первые мало чем отличаются от скотов, ибо духовность их очень низка, а последние приближаются к бесплотным духам, у которых нет ни тела, ни души.

Итак, душу можно понимать как совокупность органических и чувственных восприятий, следов воспоминаний, мыслей, чувств и волевых актов, но без обязательного участия в этом комплексе высших проявлений духа, не свойственных животным и некоторым людям. О них говорит апостол Иуда: «Эти люди… душевные, не имеющие духа» (Іуд. 1:1,19).

В самосознании при жизни жизнь духа тесно переплетается с теми психическими актами, которые общи человеку и животным, т. е. с органическими ощущениями и чувственными восприятиями: эти последние, в свою очередь, неразрывно связаны с жизнью тела, особенно мозга, и исчезают со смертью тела. Поэтому примитивная душа животных смертна, как смертны и те элементы самосознания человека, которые исходят из умершего тела (органические и чувственные восприятия).

Но бессмертны те элементы самосознания, которые связаны с жизнью духа. Бессмертен дух, который, как покажем ниже, может существовать без связи с телом и душой. Материалисты отрицают бессмертие души именно потому, что ничего не хотят знать о духе. А о бессмертии самосознания, понимаемого чисто физиологически, мы и не говорим.

Посмотрим теперь, дает ли Священное Писание нам право понимать дух и душу так, как мы только что изложили. Думаем, что наше понимание души и духа совершенно согласно с Откровением.

В различных смыслах употребляется в Писании слово «душа». То, как в просторечии, она обозначает просто всего человека: «Ни одна душа», «никакая душа». «Ни одна душа из вас не погибнет», – говорит св. апостол Павел своим корабельным спутникам (Деян.27:22).

«В восьми душах сохранил семейство Ноя» (2Пет. 2:5).

«Душа согрешающая, она умрет» (Єз. 18:20).

То душа является синонимом жизни.

«Душа его будет ему вместо добычи» (Єр. 21:9).

«Умерли искавшие души Младенца» (Мф. 2:20).

«Хлеб их – для души их» (Ос. 9:4).

«Не заботьтесь для души вашей, что вам – есть и что пить» (Мф. 6:25).

А вот ряд текстов, в которых явно идет речь о том, что можно было бы назвать «животной душой».

«Душа их истлевала в них… Он насытил душу жаждущую и душу алчущую исполнил благами… От всякой пищи отвращалась душа их… Душа их истлевает в бедствии» (Пс. 106:5-26).

«Будет он пастись… и душа его насытится на горе Ефремовой» (Єр. 50:19).

«Насытится ими (добычей) душа моя» (Вих. 15:9).

«Голодному снится, будто он ест… и душа его тоща… снится, будто он пьет… и душа его жаждет» (Іс. 29:8).

«Благотворительная душа будет насыщена» (Притч. 11:25).

«Душа ленивого желает, но тщетно; а душа прилежных насытится» (Притч. 13:4).

«Нерадивая, душа будет терпеть голод» (Притч. 19:15).

«Сытая душа попирает и сот» (Притч. 27:7). «Душа ваша да насладится туком» (Іс. 55:2).

«Душа их будет как напоенный водою сад» (Єр. 31:12).

(Здесь речь идет о благах земных).

«Прилепилась душа его к Дине» (Бут. 34:3).

«Ждет ее (платы) душа его» (Повт. 24:15).

«Отвращается… душа его от любимой пищи» (Йов. 33:20).

«Слышишь, душа моя, звук трубы» (Єр. 4:19).

«Напитаю душу священников туком» (Єр. 31:14).

«Чего желает душа твоя» (1Сам. 20:4).

Привыкших к мысли о бессмертии души пусть не смущают наши слова о бессмертии духа. Это не новшество, ибо в большинстве мест Священного Писания, где речь идет о смерти, говорится именно об оставлении тела духом, а не душой.

«Как тело без духа мертво, так и вера без дел мертва» (Як. 2:26).

«Кто знает: дух сынов человеческих восходит ли вверх и дух животных сходит ли вниз, в землю?» (Еккл. 3:21).

«Находящимся в темнице духам (а не душам!)… проповедал» (1Пет. 3:19).

“К духам (не душам) праведников, достигших совершенства» (Євр. 12:23).

«И возвратился дух ее» (дочери Иаира) (Лк. 8:55).

«В Твою руку предаю дух мой» (Пс. 30:6; Лк. 23:46).

«Господе Иисусе! приими дух мой » (Деян. 7, 59).

«Изыдет дух его, и (он) возвратится в землю свою: в той день погибнут вся помышления его» (Пс. 145:4).

«И возвратится прах в землю, чем он и был; а дух возвратится к Богу, Который дал его» (Еккл. 12:7).

Эти два последних текста особенно важны для обоснования нашего мнения, что смертны те элементы душевной деятельности, которые связаны с жизнью тела: чувства и мыслительные процессы, неразрывно связанные с деятельностью мозга.

«В тот день погибнут все помышления его», т. е. прекратится деятельность сознания, для которой необходимы все восприятия живого мозга.

Изыдет не душа, а дух, и возвратится в землю свою, т. е. в вечность.

«Возвратится прах в землю, чем он и был, а дух возвратится к Богу, Который дал его».

И дух животный, конечно, должен быть бессмертным, ибо он тоже имеет начало в Духе Божьем, Духе бессмертном.

Мысль о бессмертии духа животных явно содержится в известных словах Павловых о надежде всей твари (Рим. 8:20-21): «…в надежде, что и сама тварь освобождена будет от рабства тлению в свободу славы детей Божиих.»

В немногих местах Священного Писания смерть определяется как исхождение души (а не духа) из тела (Бут. 35:18; Деян. 20, 10; Пс. 15:10). Это легко объясняется тем, что и вообще в Библии, особенно же в псалмах, слово душа часто употребляется в общепринятом смысле, т. е. как совокупность всей деятельности душевной и духовной. Но мы и говорим, что при жизни дух и душа человека соединены в единую сущность, которую можно назвать просто душой.

В этом смысле надо понимать и те тексты, в которых речь идет о душе Господа Иисуса Христа.

«Когда же душа Его принесет жертву умилостивления…» (Іс. 53:10).

«Не оставлена душа Его в аде» (Деян. 2, 31).

«Душа Моя скорбит смертельно» (Мф. 26:38).

«Душа Моя теперь возмутилась» (Ін. 12:27).

«На подвиг души Своей Он будет смотреть» (Іс. 53:11).

Господь страдал и умер по человеческой Своей природе, и потому понятны эти тексты.

Но и о душе Самого Бога говорится в следующих текстах:

«И отвратится душа Моя от них, как и их душа отвращается от Меня» (Зах. 11:8).

«Не потерпела душа Его страдания Израилева» (Суд. 10:16).

«Любящего насилие ненавидит душа Его» (Пс. 10:5).

Но, конечно, это не только метафора. Нельзя говорить о душе Духа абсолютного, как о душе человека, духа ограниченного и воплощенного. Здесь речь может идти только об аналогии с духом человеческим, по которой мы приписываем Богу ум, мышление, волю и чувства. Так понимаем мы и образ Божий в человеке.

Выше мы говорили о самосознании. Как понимать его? Сознание своей личности складывается у человека из органических ощущений, получаемых от своего тела, из восприятий, получаемых его органами чувств, из всей совокупности воспоминаний, из понимания своего духа, характера, настроений.

Где же складывается из этих элементов самосознание, кто субъект его? Не ум, как обычно понимают, а дух. Ибо ум – только часть духа, а не весь дух. Но часть не может объять целого. Это важное заключение, на которое мы сошлемся позже, когда будем говорить о бессмертии. И оно не произвольно, а основано на словах апостола Павла: «Ибо кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем? Так и Божьего никто не знает, кроме Духа Божия» (1Кор. 2:11-12).

Глубочайшую сущность существа нашего познаем мы не умом, а духом. Самосознание есть функция духа, а не ума. Дарованное нам от Бога действие благодати Божией познаем мы не духом мира сего, а духом нашим, дарованным нам от Бога.

Такая же мысль и в словах премудрого Соломона: «Светильник Господень – дух человека, испытывающий все глубины сердца» (Притч. 20:27).

О духе, как высшей силе нашей духовной деятельности, многое можно найти в Священном Писании. Вот примеры: «Сеющий в плоть свою от плоти пожнет тление, а сеющий в дух от духа пожнет жизнь вечную» (Гал. 6:8).

«Но не духовное прежде, а душевное, потом духовное » (1Кор. 15:46).

Это значит, что духовность есть высшее достижение человеческой души.

«Плод же духа: любовь, радость, мир, долготерпение, благость, милосердие, вера, кротость, воздержание» (Гал. 5:22-23).

«Духом пламенейте» (Рим. 12:11). «Он тайны говорит духом» (1Кор. 14:2).

«Дух в человеке и дыхание Вседержителя дает ему разумение» (Йов. 32:8).

«Дух бодр, плоть же немощна» (Мф. 26:41).

«И слово мое, и проповедь моя не в убедительных словах человеческой мудрости, но в явлении духа и силы» (1Кор. 2:4).

«Отвергните от себя все грехи ваши, которыми согрешали вы, и сотворите себе новое сердце и новый дух» (Єз. 18:31).

Здесь мысль о тесной связи между сердцем и духом, подтверждающая то, что мы говорили о первенствующей роли сердца в сознании.

«И возрадовася дух Мой о Бозе Спасе Моем» (Лк. 1:47).

О Боге радуется. Богу поклоняется, к Богу стремится и приближается дух человеческий. И это, конечно, самая высшая способность души нашей.

Разумеется, такое совершеннейшее проявление духовности души человеческой может быть только даром Духа Святого. Об этом вполне ясно свидетельствует Откровение:

«Вложу внутрь вас дух Мой» (Єз. 36:27).

«А как вы – сыны, то Бог послал в сердца ваши Духа Сына Своего, вопиющего: «Авва, Отче!» (Гал. 4:6).

«Дал нам Бог духа не боязни, но силы и любви» (2Тим. 1:7).

«Нам Бог открыл (это) Духом Своим» (1Кор. 2:10).

«Одному дается Духом слово мудрости… иному вера, тем же Духом» (1Кор. 12:8-9).

«Устрояетесь в жилище Божие Духом» (Еф. 2, 22).

«И дам вам сердце новое, и дух новый дам вам; и возьму из плоти вашей сердце каменное, и дам вам сердце платяное. Вложу внутрь вас дух Мой и сделаю то, что вы будете ходить в заповедях Моих» (Єз. 36:26-27).

«Господь… образовавший дух человека внутри него» (Зах. 12:1).

«Рожденное от Духа есть дух» (Ін. 3:6).

«Не мерою дает Бог духа» (Ін. 3:34). «Он дал нам от Духа Своего» (1Ін. 4:13). «Кто Духа Христова не имеет…» (Рим. 8:9).

«Но мы приняли не духа мира сего, а Духа от Бога» (1Кор. 2:12).

Сошествие Святого Духа на апостолов реально подтвердило ту истину, которая утверждается всеми этими текстами – дух человеческий имеет начало в Духе Божием.

Все знакомые со Священным Писанием знают, как многочисленны и в Ветхом, и в Новом Завете тексты о диаволе и духах нечистых и о злом влиянии их на дух человеческий. А св. апостол Иоанн Богослов в своем первом послании (1Ін. 4:2-8) прямо говорит о духе антихриста. Влияние этого духа, враждебного духу Божию, на сердца человеческие огромно. Определяя выше, чем вызываются акты сознания, мы говорили о восприятиях из высшего духовного мира. При этом мы имеем в виду воздействия на дух человеческий Духа Божия и духа сатаны.

Откуда же родился дух сатаны?

Гордость – антитеза смирения, злоба и ненависть антитеза любви, богохульство – антитеза любви к Богу, самолюбие и корыстолюбие – антитеза любви к людям. Отрицательное возникает при потере положительного и неуклонно развивается. Тьма возникает при потере света, холод – при потере тепла, неподвижность и застой при потере движения. Дух сатаны родился при потере любви к Богу.

Дух Божий и дух сатаны действуют повсюду и на все живое. Живое способно к восприятию сродного ему. Из воздуха животные воспринимают кислород, а растения – углекислоту. Есть живые существа, не нуждающиеся в свете и избегающие его. Некоторые бактерии (так называемые анаэробы) могут жить только при отсутствии кислорода, а на воздухе погибают. Люди, сродные по духу сатане, воспринимают дух его, неуклонно развиваются в нем. Об этом образно говорит св. апостол Павел: «Для одних запах смертоносный на смерть, а для других запах живительный на жизнь. И кто способен к сему?» (2Кор. 2:16).

Люди, по духу сродные Богу Любви, воспринимают Духа Святого и неуклонно совершенствуются в добре и любви.

О несомненности духовного воздействия извне на дух человеческий свидетельствует Сам Иисус Христос и пророк Иезекииль:

«Дух дышит, где хочет, и голос его слышишь, а не знаешь, откуда приходит и куда уходит» (Ін. 3:8).

«Дух животворит; плоть не пользует нимало» (Ін. 6:63).

«Слова, которые говорю Я вам, суть дух и жизнь» (Ін. 6:63).

«Когда Он говорил мне, вошел в меня дух и поставил меня на ноги мои, и я слышал Говорящего мне» (Єз. 2:2).

В человека, имевшего душу, и дух вошел извне. То же говорят и апостолы:

«Павел понуждаем был духом свидетельствовать Иудеям» (Деян. 18, 5).

«Ныне я, по влечению Духа, иду в Иерусалим» (Деян.20, 22).

Действием Божиим возможна даже передача духа одного человека другому.

«Опочил дух Илии на Елисее» (2Царів. 2:15).

«Возьму от Духа, Который на тебе, и возложу на них» (Чис. 11:17).

Что скажем о духе животных?

Они, как и люди, бывают от природы носителями определенного духа. Животные одной породы бывают смелые и трусливые, злые и угрюмые, ласковые и веселые. Им не свойственны высшие свойства духовности: религиозность, нравственное чувство, философское и научное мышление, тонкая художественная и музыкальная восприимчивость. Но любовь и зачатки альтруизма, а также эстетического чувства свойственны и животным.

Не высшая форма любви, не любовь Божественная, а только любовь семейная; но в этой любви лебеди и голуби, пожалуй, даже превосходят людей. Известны факты самоубийства лебедя, потерявшего свою подругу; он высоко взлетает, складывает крылья и падает камнем на землю.

Степень духовности у животных тем ниже, чем на более низкой ступени зоологической лестницы совершенства форм стоят они. Исключение из этого правила – любовь у птиц. В параллель с этим можно до некоторой степени поставить тот факт, что высшие формы любви и религиозности часто обнаруживаются людьми простыми, необразованными.

Высшие животные, носители хотя бы ограниченной духовности, должны обладать самосознанием в примитивной форме.

Разве собака не могла бы сказать: мне холодно, я больна, со мной дурно обращается хозяин. Степень самосознания животных определяется развитием их ума и доступной им степенью духовности.

Глава шестая. Дух не безусловно связан с душой и телом

KAKOBO же соотношение между духом, душой и телом?

Материалисты, не признающие духа как особой сущности, сводят все проявления психики к процессам, происходящим в головном мозге, и, прежде всего, в кортикальном веществе его полушарий; все психические акты считают функцией мозга. В значительной мере это верно. Физиологи вполне выяснили зависимость психических актов и состояний от нормальных или патологических функций нервной системы вообще, и прежде всего головного мозга, а следовательно, и от функций организма внутренней секреции, всей сложнейшей гормональной системы, оказывающей могущественнейшее влияние на мозг и нервы. Все, что происходит в организме, и самое анатомическое строение его, кладет глубокий отпечаток на психику. Различным конструкциям тела соответствуют те или иные формы характера, а характер – одно из важнейших проявлений души и духа.

Но можно ли утверждать, что этими несомненными физиологическими данными вполне оправдается чисто материалистическая концепция всей психики? Никак нет!

Ведь та же физиология и особенно великие открытия И. П. Павлова и его школы выяснили, что центральная нервная система главенствует над всеми соматическими процессами, определяет и направляет работу всех органов, их рост и трофическое состояние, могущественно воздействует на течение физиологических процессов.

Но нервная система есть орган психики, и по представлениям вульгарного материализма даже мысль и чувство трактовались как выделения мозга. Это грубое представление давно оставлено; но современные материалисты приписывают головному мозгу психические функции.

А если так, то наряду с низшими функциями сюда необходимо включить и высшие, господствующие над всеми прочими и так же неотделимые от них, как функция сокращения неотделима от мышечной ткани. Поэтому мы вправе считать все воздействия центральной нервной системы на органы и ткани психическими воздействиями. И если несомненно, что соматические процессы в значительной степени определяют течение психических процессов, то столь же несомненно, что необходимо признать и психическое воздействие на все соматические процессы в организме.

Общеизвестно могущественное влияние психики больного на течение болезни. Состояние духа больного, его доверие или недоверие врачу, глубина его веры и надежды на исцеление или, наоборот, психическая депрессия, вызванная неосторожными разговорами врачей в присутствии больного о серьезности его болезни, глубоко определяют исход болезни. Психотерапия, состоящая в словесном, вернее, духовном воздействии врача на больного – общепризнанный, часто дающий прекрасные результаты метод лечения многих болезней.

Могучим воздействием мозга (мы бы сказали духа) Шарль Рише объясняет несомненные чудеса в Лурде. Из трех чудес, которые он приводит в пример, всего удивительнее исцеление рабочего Деррюдер, который в 1875 году получил осложненный инфекцией открытый перелом костей голени. Долго длилось тяжелое нагноение, кости не срослись, и нижняя часть голени со стопой болталась во все стороны. Через 8 лет он отправился на поклонение в святой град и там внезапно почувствовал себя исцеленным. Он может стоять и ходить, наступая одинаково свободно на обе ноги. А 8 лет он ходил на костылях.

Не менее удивителен и другой случай. В 1897 году Гаргам во время железнодорожной катастрофы получил перелом позвоночника, последствием которого был паралич ног с атрофией мышц и начинающейся гангреной. Приехав в Лурд, Гаргам почти внезапно исцелился: войдя в грот, он смог сделать несколько неверных шагов. На другой день зажили гноящиеся язвы стопы. Он мог ходить без палки, несмотря на атрофию мышц. Через три недели он прибавил в весе 10 кг и мог начать свою прежнюю работу.

Мы могли бы привести много подобных исцелений при открытии мощей преподобного Серафима Саровского, из житий святителя Питирима Тамбовского и многих других святых.

Объяснить эти удивительные факты вместе с Ш. Рише только физиологическим воздействием мозга, хотя бы и могучего, невозможно уже потому, что все мозговые процессы и все воздействия мозга протекают во времени, а эти чудесные исцеления происходили почти вне времени. Такая быстрота действий возможна только для духа.

Кроме того, у Гаргам было тяжелое повреждение спинного мозга, о чем свидетельствует не только паралич ног, но и атрофия мышц и даже начинающаяся гангрена. Все это – необратимые изменения по нашим медицинским знаниям, и никакое самое могучее, но только физиологическое воздействие мозга не могло бы их исправить.

Этими рассуждениями мы подкрепляем и обосновываем высказанное в третьей главе положение, что дух творит формы. Узко и необоснованно утверждение, что только материальным определяется духовное, ибо необходимо признать, что есть и обратное влияние – духовное воздействие на материю тела через нервную систему – орган психики.

Дух не только творит формы материальных тел, направляя и определяя процесс роста, но может сам принимать эти формы – материализовываться.

Как бы ни относиться к спиритизму, нельзя не признать несомненности этого факта. Только тот, кто судит о спиритических явлениях понаслышке, может легкомысленно и огульно отрицать их. Всякий же, прочитавший обширную главу об этом предмете в книге Ш. Рише «Трактат метафизики», убедится в реальности фактов материализации духа в каких-то неведомых особенных формах материи.

Не могу, впрочем, удержаться, чтобы не привести немногие факты материализации из числа множества их, наблюдая которые и самые упорные скептики, ученые с крупным именем, раскаивались в своем неверии.

Сэр Вильям Крукс, экспериментировавший со знаменитым медиумом Хоум, видел, как поднялась при дневном свете со стола изящная рука и подала ему цветок. «Она появилась и исчезла три раза, давая мне возможность убедиться, что она так же реальна, как моя собственная рука, а в это время я крепко удерживал руки и ноги медиума. Рука и пальцы не всегда казались мне плотными и точно живыми. Иногда они казались концентрацией облачного пара; светлое облако, как казалось, формировалось и превращалось в совершенную руку. Она казалась такой же человеческой плотью, как и руки присутствующих. У запястья и плеча она становилась подобна пару и терялась в светлом облаке. Я удержал эту руку в своей, твердо решив не выпускать ее, но она без малейшего усилия освободилась и превратилась в пар».

Рише получал муляжи с таких флюидических рук. Призрак погружал руки в расплавленный при 43°С парафин. Когда рука выходила, оставалась парафиновая форма ее, а рука исчезала. В форму вливали гипс и снимали парафин. На фотоснимках этих гипсовых муляжей видны все мелкие детали живой кожи, рисунок вен. Во избежание всяких подозрений в подмене слепка медиумом, без его ведома к парафину был прибавлен холестерин, окрашивающийся в фиолетовый цвет от серной кислоты, и отломленный кусочек формы действительно окрашивался в этот цвет. Руки и ноги медиума крепко удерживались во все время эксперимента.

Для всех тех, которые считают истиной Священное Писание, не может быть сомнения в возможности материализации духа, ибо им известно, что аэндорская волшебница вызывала по просьбе царя Саула дух пророка Самуила. «И сказал ей царь: не бойся, [скажи], что ты видишь? И отвечала женщина: вижу как бы бога, выходящего из земли. Какой он видом? – спросил у нее Саул. Она сказала: выходит из земли муж престарелый, одетый в длинную одежду. Тогда узнал Саул, что это Самуил, и пал лицом на землю и поклонился. И сказал Самуил Саулу: для чего ты тревожишь меня, чтобы я вышел?» (1Сам. 28:13-15). Если бы не были общеизвестны в глубокой древности факты вызывания мертвых, т. е. материализация духа, то зачем бы запрещал Моисей обращаться к вызывающим мертвых: «Не обращайтесь к вызывающим мертвых, и к волшебникам не ходите, и не доводите себя до осквернения от них» (Лев. 19:31,20:6). «He должен находиться у тебя… обаятель, вызывающий духов, волшебник и вопрошающий мертвых» (Повт. 18:10-11).

Разве возможны пустые слова в устах великого пророка Исаии? А он сказал: «…и прибегнут они к идолам и к чародеям, и к вызывающим мертвых и к гадателям» (Іс. 19:3).

Чем, если не материализацией духа, можно объяснить явление Господу Иисусу Христу Илии и Моисея при Его Преображении на горе Фаворе? А явление ангелов в человеческом виде? Ангел, явившийся Гедеону и его жене, исчез в дыме горящего мяса и похлебки совершенно так же, как исчезают материализованные духи, вызываемые спиритами (Суд. 6:19-21,13:20).

Во время первой империалистической войны профессор физики Н., материалист, жил летом в украинской деревне. Вечером, когда он вышел на крыльцо, хозяйка хаты подошла к воротам, чтобы впустить корову. Вдруг она точно остолбенела, всплеснула руками, воскликнула: «Петро!» и упала в обморок. Позже она рассказала профессору, что увидела своего сына, бывшего на войне, улыбающегося и радостного. В этот день он был убит.

Явление призраков в момент смерти – общеизвестный и несомненный факт. Рише в своей книге приводит множество примеров этого рода. Упомяну только немногие из них:

1. Полковник Н. спал в своей комнате в Лондоне. На рассвете он внезапно проснулся и увидел Пооля, своего товарища по армии, в костюме хаки, каске, с густой черной бородой, которую он не носил, когда его знал Н.

Н. знал, что Пооль был в Трансваале, на фронте. Видение было так отчетливо, что Н. почти принял его за реальность, он видел лицо, живые глаза, костюм хаки, каску. Н. сел на кровати, смотрел на Пооля и говорил с ним. Пооль сказал: «Я убит сквозным ранением в грудь» и, говоря это, медленно поднял руку к груди. «Генерал приказал мне идти».

Н. рассказывал об этом явлении некоторым товарищам и на другой день узнал, что Пооль был убит в сражении. Он носил форму цвета хаки и бороду, был убит сквозным ранением в грудь.

2. Панччи, живший в Пизе, ночью увидел своего отца бледным и умирающим со словами: «Поцелуй меня в последний раз, ибо я ухожу навсегда», и почувствовал холодное прикосновение его губ к своим губам.

Хотя не было никакого основания думать о несчастье, он отправился во Флоренцию и там узнал, что его отец умер в прошедшую ночь, в тот час, когда явился ему призрак.

Прибавлю к этому подобный случай из анналов моей семьи. Моя сестра умерла во флигеле дома, в котором жил старший брат. Он вздремнул, сидя на диване, и в час ночи проснулся, явно почувствовав какое-то дуновение возле своего лица и поцелуй на щеке. В этот момент умерла сестра.

3. Д-р Мари де Тиле, жившая в Лозанне, в 6 часов утра услышала стук в дверь. Вошел кто-то в черном платье, окутанный, точно вуалью, белой прозрачной тканью. Кошка, бывшая в комнате, выгнула спину, ее шерсть поднялась, она страшно ворчала и дрожала. Через некоторое время мадам де Тиле узнала, что одна из ее лучших подруг, о которой она, однако, не думала в момент появления призрака, умерла от острого перитонита в Индии.

Вот еще пример такого рода. Мисс К. ласкала кошечку, лежавшую у нее на коленях. Вдруг кошечка поднялась в ужасе, выгнула спину и, подняв дыбом шерсть, стала судорожно дышать. Тогда мисс К. увидела, что в кресле близ нее сидит старая мегера с бледным лицом и пристально смотрит на нее. Кошка, точно обезумевшая, бросилась шумным прыжком в дверь. Мисс К. в страхе закричала о помощи. Вошла ее мать, и призрак исчез. Мисс К. видела его минут пять. Как ей говорили, в этой комнате повесилась старая женщина.

Рише приводит много ярких примеров коллективного видения призраков. Вот только один из них.

Мадам Телешова в 1896 году находилась в своей гостиной в Петербурге со своими пятью детьми и собакой Мусташ. Вдруг собака громко залаяла, и все присутствующие увидели маленького мальчика лет шести, в рубашке, в котором они узнали Андрея, сына своего молочника, о котором они знали, что он был болен. Призрак появился из печи, прошел над головами присутствовавших и исчез через открытое окно. Это длилось секунд пять. Мусташ не переставал лаять и бегать за движущимся призраком. В этот момент маленький Андрей умер.

Вот как высказывается Рише о явлениях призраков: нельзя думать, что эти образы, эти шумы, эти призраки, которых видят несколько человек, не представляют собой объективную реальность (механически объективную). И тем не менее, мы не можем доказать это абсолютно и бесспорно.

Как и в отношении всех знаний, основанных на наблюдениях. Если бы нельзя было объяснить явления материализованных фактов иначе, как только коллективными галлюцинациями, то вследствие странности этих феноменов следовало бы говорить об их нереальности. Но опытные данные материализации весьма убедительны. Призраков можно наблюдать. Это наблюдение не может быть точно таким, как в экспериментальных методах, ибо в распоряжении наблюдающих не может быть ни фотографических пластинок, ни микрофона, ни весов, ни гальванометра. Единственным доказательством действительной материализации, имеющей механическую и световую реальность, может быть одновременное восприятие такого феномена несколькими лицами и притом совершенно одинаковое. Если двое нормальных, разумных людей точно описывают одно и то же видение, одновременно восклицают, сообщают свои впечатления еще в присутствии фантома, то было бы абсурдно думать о совершенно идентичной галлюцинации у обоих.

Несколько отличаются от явлений призраков, но очень близки к ним призывы живых умершими, являющимися в виде призраков только тем, кого они призывают к себе, но никем другим не видимыми. Такого рода призывы воспринимаются в иных случаях как голоса, без явлений призраков. Факты такого рода чрезвычайно многочисленны и несомненно достоверны.

Вот несколько ярких примеров.

1. Случай, сообщенный Боццано, относится к ребенку 2 лет и 7 месяцев по имени Рей. Только что умер его восьмимесячный брат. Он неоднократно является маленькому Рею, который видит его сидящим на стуле и зовущим его. «Мама, – говорит он, – маленький братец зовет Рея. Он хочет, чтобы Рей был с ним». В другой раз он сказал: «Не плачь, мама, маленький братец улыбается. Рей пойдет к нему». Рей, не по возрасту умный ребенок, умер через два месяца и 7 дней после своего брата. Этот случай тем более удивителен, что в таком раннем возрасте дети не понимают, что такое смерть.

2. Луиза С. 45 лет умерла от чревосечения. Во время болезни она постоянно просила, чтобы после ее выздоровления к ней в деревню привезли ее трехлетнюю племянницу Лили, которую она очень любила. Маленькая Лили, очень умная, вполне здоровая, через месяц после смерти своей тети нередко внезапно прерывала свои игры, подходила к окну и пристально смотрела куда-то. Мать спрашивала, на что она смотрит. «Тетя Луиза протягивает ко мне руки и зовет меня». Испуганная мать старалась развлечь ее, но ребенок, не обращая на нее внимания, притащил к окну стул и несколько минут не отрывал глаз от тети, зовущей ее. Свою сестренку она спрашивала: «Как ты не видишь Тата?» («Тата» было уменьшительным именем их тети). Но та ничего не видела. Через несколько месяцев это прекратилось.

20 мая маленькая Лили заболела и, лежа в кроватке, смотрела на потолок и говорила, что видит свою тетю, окруженную маленькими ангелами. «Как это прекрасно, мама», – говорила она. День ото дня ей становилось все хуже и хуже, но она постоянно повторяла: «Вот моя тетя. Она пришла за мной и протягивает мне руки». А своей плачущей матери она сказала:

«Не плачь, мама, это прекрасно, ангелы вокруг меня». Она умерла 3 июля 1896 года, через четыре месяца после Луизы.

3. За три месяца до смерти митрополита московского Филарета ему явился во сне покойный отец и сказал: «Помни девятнадцатое число». Митрополит умер 19 ноября.

4. Миссис Моррисон в Индии, лежа в постели, вдруг услышала голос: «Когда настанет тьма, придет смерть». Моррисон в страхе села на постели. Тот же голос медленно повторил те же слова. Через два дня ее дочурка тяжело заболела. В течение недели не было ни облачка на небе, но на восьмой день внезапно разразилась ужасная буря. За несколько минут до одиннадцати часов в доме стало совсем темно. Маленькая дочка умерла в тринадцать часов.

К призракам умерших людей близко стоят явления так называемой экстериоризации живых людей. Их много можно найти в житиях святых. В католической агиологии известен случай Альфонса Литуори, который 17 сентября 1774 года стал неподвижным и немым в своей келье. Он не принимал никакой пищи и ни с кем не говорил. Потом 22 сентября утром он очнулся и рассказал, что он был при папе, который только что умер. В эту самую ночь с 21 на 22 сентября папа Климент XIV умер, и при нем находился Альфонс Литуори.

Мы можем привести случай экстериоризации Оптинского старца Амвросия, нашего современника (умер в 1891 году). Крестьянка Авдотья, больная ногами, пошла пешком в Оптину Пустынь, ожидая исцеления от старца Амвросия. Не дойдя 7 верст до монастыря, она сбилась с дороги, заблудилась и в слезах упала на сваленное дерево. Вскоре к ней подошел старичок в подряснике и скуфье, спросил, о чем она плачет, и указал клюкой ей дорогу в монастырь. Прийдя в скит, в котором жил Амвросий, она села в толпе женщин, ожидающих приема у старца. Через несколько минут на крыльцо вышел келейник Амвросия и громко сказал: «Где тут Авдотья из Воронежа?». Авдотья была так поражена, что откликнулась только на второй зов келейника. Минут через 15 она вышла в слезах от старца, в котором сразу узнала старичка, указавшего ей дорогу в лесу.

Амвросий по своей болезненности выходил из келий только летом и часто засыпал, постоянно лежа на диванчике. Ни в скиту, ни в монастыре не было никого, похожего на него. А наружность его была очень примечательна, и Авдотья не могла ошибиться.

Экстериоризация человеческого духа нередко наблюдается в гипнотическом сне.

Д-р Пьер Жане, находясь в Гавре, усыпил Леони Б. и внушил ей отправиться (в гипнотическом сне) в Париж, в его квартиру. Заснув, Леони вдруг заволновалась и воскликнула: «Горит, горит!» Пьер Жане стал ее успокаивать. Она проснулась, потом заснула опять и проснулась со словами: «Жане, я уверяю вас, что там горит». И действительно, в тот день, когда это происходило, пожар уничтожил в Париже лабораторию д-ра Жане.

Вспомним, что Василий Блаженный на пиру у Ивана Грозного трижды выливал на пол наливаемый ему кубок вина и на окрик рассерженного царя ответил: «Это я тушу пожар в Новгороде». В это время действительно страшный пожар бушевал в Новгороде!

Что же невероятного в том, что просветленный дух святых в полной мере и всегда обладает теми трансцендентальными способностями, которые у обыкновенных людей проявляются только в состоянии сомнамбулизма. Чрезвычайно важные выводы можем мы сделать из этих таинственных и совершенно необъяснимых фактов. Они не только необъяснимы при нынешнем состоянии науки, но вряд ли когда-нибудь будут объяснены психофизиологическими методами. Ибо, конечно, эти явления совершенно особенного порядка, коренным образом отличающиеся от тех, которые доступны научному изучению. Это не явления психо-физиологического порядка, а действия духа, временно или окончательно отделившегося от тела. Экстериоризация духа живых при нормальном их состоянии (старец Амвросий) или гипнозе (Леони Б.), конечно, отличаются от явлений умерших в виде материализованных призраков или таинственных голосов, предвещающих смерть или несчастье. Но при всем их различии эти необъяснимые явления свидетельствуют о том, что связь духа с телом не безусловна и дух может иметь существование отдельно от тела.

Явления умерших служат, вместе с тем, очень важным, далее неоспоримым доказательством существования духа.

Что дух может иметь существование отдельно от души и тела, доказывается также передачей по наследству духовных свойств родителей детям. Я говорю о наследственности именно духовных свойств, а не душевных, как обыкновенно говорят, потому что наследуются только основные черты характера, их нравственное направление, склонность к добру или злу, высшие способности ума, чувства и воли, но никогда не наследуются воспоминания о жизни родителей, их чувственные или органические восприятия, их частные мысли и чувства. Это свидетельствует о разделении духа от души и тела.

Факты наследственности духа известны и несомненны. В двадцатых годах прошлого столетия в Америке жила молодая женщина, чрезвычайно развращенная. Приговоренная уже в ранней молодости к повешению, она избегла наказания – вышла замуж и имела много детей. Через 60 лет число ее потомков по прямой линии достигло восьмидесяти. Из них 20 подверглись карам закона за преступления, а остальные 60 состояли из пьяниц, помешанных, идиотов, нищих.

Во французском, известном в истории семействе Лемуанье уже в конце XVII века заметили наследственную передачу самых благородных свойств. Это одно из тех семейств, в которых рождаются, кажется, только для справедливости и милосердия, в которых добродетель передается с кровью, поддерживается советами и возбуждается великими примерами (Флешье).

История древних римских императорских родов, испанских и французских королевских родов представляет много общеизвестных ярких примеров нравственного и умственного вырождения.

Глава седьмая. Трансцендентальные, духовные способности

ГОСПОДЬ Иисус Христос шел в дом Иаира, – чтобы воскресить его умершую дочь. Его теснила сопровождающая Его толпа народа. Женщина, страдавшая неизлечимым кровотечением, тайком прикоснулась к Нему с твердой надеждой, что получит исцеление. Кровь тотчас остановилась. Остановился и Господь Иисус Христос и спросил: «Кто прикоснулся ко Мне?» Ученики удивлены этим вопросом: «Наставник! народ окружает тебя и теснит».Ответ Иисуса был удивительным: «Прикоснулся ко Мне некто, ибо Я чувствовал силу, исшедшую из Меня».

Сопоставим с этим другой факт. В лейпцигской клинике доктор Ганзен, в присутствии многих профессоров, произвел следующий опыт. Он попросил доктора Германа стать спиной к нему, а лицом к стене, чтобы тот не мог видеть, что он будет делать. По исполнении этого Германом, Ганзен положил свою правую руку на его голову, а в левую взял обмакнутое в чернила стальное перо и провел им себе по языку. В тот же миг доктор Герман почувствовал во рту вкус чернил, который оставался у него в течение часа и которого нельзя было прогнать никакой пищей.

Возложением рук святые апостолы передавали благодать священства посвящаемым на это служение избранникам. Возложением рук они исцеляли больных. Возложением рук архиерейских и ныне совершается таинство священства.

Что же происходило и происходит во всех этих случаях?

Мы очень далеки от умения объяснить поразительные факты, это дело будущего, если оно вообще возможно. Но факты совершенно бесспорны. Наблюдениями над медиумами несомненно установлено, что от медиума, находящегося в трансе (так называется состояние, подобное самому глубокому сну), но иногда даже в нормальном состоянии, исходит, экстериоризуется (т. е. отделяется от него) часть его двигательной силы. Этой экстериоризацией объясняются удивительные спиритические явления движения, даже полета различных предметов, стуки, автоматическое письмо самодвижущейся ручки или карандаша. Внушение в гипнозе или наяву может быть объяснено только экстериоризацией мысли гипнотизера и восприятием ее гипнотизируемым.

Когда заканчивается спиритический сеанс, при котором происходили перемещения тяжелых предметов, медиум чувствует большое утомление, ибо из него исходила мышечная сила.

Господь Иисус Христос чувствовал, что из Него изошла сила, исцелившая кровоточивую женщину. Это факты одного и того же порядка, но выходящие из рамок физиологических явлений, факты трансцендентального порядка.

Есть множество поразительных фактов, в которых, по-видимому, действующими агентами надо признать одновременную экстериоризацию мысли и двигательной силы и телепатический перенос их. Таковы два следующих факта, которыми и ограничусь.

1. Мадам Севери в 7 часов утра вскакивает с постели, внезапно проснувшись от сильного удара по лицу. Она чувствует, что у нее рассечена верхняя губа, и прикладывает к ней платок, чтобы остановить кровь. Но, к ее удивлению, на платке нет крови. В эту самую минуту ее муж, отправившийся рано утром на прогулку по озеру, был захвачен сильным порывом ветра. Рукоятка руля вырвалась из его рук и рассекла ему верхнюю губу. Он потерял много крови.

2. Миссис Ричардсон в Индии видит во сне, что ее муж – генерал, сражавшийся за 150 миль от нее в кампании 1848 года, – упал тяжело раненый, и слышит его голос: «Снимите этот перстень с моего пальца и отошлите его моей жене». Приблизительно в этот час (11 часов вечера) генерал, очень тяжело раненый, передал команду майору Ллойду и сказал: «Снимите этот перстень с моего пальца и отошлите его моей жене». Генерал перенес cвоё ранение и выздоровел.

Из житий многих святых нам известно, что они знали имена людей, которых видели в первый раз. Василий Великий просветительным духом своим узнал, что в церковь вошел преподобный Ефрем Сирин, и послал диакона позвать его по имени. Никогда раньше он не видел Ефрема. Духом он узнал, что в потайной комнате святого пресвитера находится отвратительный больной, за которым самоотверженно ухаживал пресвитер. Он назвал по имени больного.

Это можно считать легендой. Но что сказать о случае, поразившем Ш. Рише?

Во время своей работы в Отель Дье он гипнотизировал одну выздоравливавшую девушку. Однажды с ним пришел в Отель Дье его знакомый, американский студент, никогда прежде не бывавший в этом госпитале. Рише спросил усыпленную девушку: «Знаете ли вы имя моего друга?» Она стала смеяться. «Не скажете ли, какая первая буква его имени?» Она ответила: «Н, потом Е, третьей я не знаю, четвертая К». Имя студента было Неак. Это ли не трансцендентальная способность духа человеческого! Кто объяснит ее физиологическими причинами?

Гипнотизируя Леони Б., д-р П. Жане однажды спросил ее: «Что с моим другом Н.?» Быстро, не совсем вежливо она ответила: «Он обжег свою лапу. Почему он так невнимателен, когда опрокидывает?» – «Когда опрокидывает? Что опрокидывает?» «Красную жидкость в небольшом флаконе. Его кожа тотчас вздулась». Как я после узнал, – пишет Жане, – это было вполне точно: за два часа перед этим шеф лаборатории Ж. Н. Лангуа, приготовляя щелочной раствор брома, опрокинул сосуд с этим раствором красного цвета. Он обжег им руку, на которой быстро образовался пузырь.

Из Пензы пришла в Саров жена диакона, чтобы видеть преподобного Серафима. Она стояла позади толпы, ожидая своей очереди. Вдруг преподобный, оставив других, позвал ее: «Евдокия, иди скорей сюда». Изумленная тем, что св. Серафим, никогда ее не видавший, назвал ее по имени, Евдокия подошла.

«Иди скорей домой, а то не застанешь сына». Евдокия поспешно вернулась в Пензу и едва застала своего сына, отлично закончившего курс семинарии и назначенного в Киевскую Академию, в которую он боялся опоздать. Чем это отличается от ясновидения Леони Б. о несчастье с Ж. Н. Лангуа?

Что невероятного в том, что просветленный дух святых в полной мере и всегда обладает теми трансцендентальными способностями, которые у некоторых обыкновенных людей появляются только в состоянии сомнамбулизма?

Мы обладаем не только пятью чувствами. Есть у нас способности восприятия высшего порядка, неизвестные физиологам. Карл Дю-Прель в своей книге «Философия мистики» приводит такой необыкновенный факт.

Знаменитый химик Я. Берцелиус, физик Г. Рейхенбах и врач при минеральных водах Гохбергер произвели в 1845 году в высшей степени интересный опыт.

Перед одной из так называемых сенситивных девиц фон Саккендорф они разложили множество завернутых в бумагу химических препаратов. Приглашенная провести по ним внутренней поверхностью своей правой руки, она, сделав это, получила от них различные впечатления: некоторые из них не оказали на нее никакого влияния, но каждый из остальных произвел в ее руке своеобразное подрагивание. Тогда попросили рассортировать их так, чтобы в одной группе находились вещества, не оказавшие на нее никакого влияния, а в другой – все остальные.

Немалое изумление, – говорит Рейхенбах, – высказал основатель электрохимической системы Берцелиус, когда в одной группе оказались тела исключительно электроположительные, а в другой – тела с резким электроотрицательным характером; ни одного электроположительного тела не оказалось среди электроотрицательных и наоборот… Таким образом, электрохимическая классификация тел, на которую в течение столетия было употреблено столько труда и остроумия, была в течение 10 минут произведена простой девушкой – сенситивно одаренной, путем простого прикосновения к ним ничем невооруженной рукой.

Очень вероятно, что физика и физиология будущего найдут объяснение этой особенной чувствительности. Но для нас важно, что такая способность различать электрические свойства тел принадлежит не всем людям, а только весьма немногим, которых называют сенситивными. Это название, конечно, ничего не объясняет, а только отмечает необыкновенную чувствительность в известном направлении. Об этом мы еще будем говорить.

Еще более редко, только у самых сильных медиумов обнаруживается совершенно непостижимая способность узнавать очень многое о людях путем прикосновения к принадлежащим им предметам. В главе третьей уже был приведен пример такого ясновидения. Прикосновением к завернутому в бумагу галстуку сомнамбула узнала, что на нем повесился в тюрьме убийца.

Такую же способность обнаруживала не раз мадам Пипер, один из сильнейших медиумов.

Мадам X. дала ей три пряди волос, обозначенные буквами А, В и С. Ей самой было известно только происхождение пряди С. Относительно пряди А мадам Пипер сказала: «Это Фрод Смогинс. Кто эта Смогинс?» Действительно, эту прядь М. отрезал у мадам Смогинс и передал ее X. О пряди В мадам Пипер сказала: «Это очень больная особа». Женщина, которой принадлежала эта прядь, умерла в тот же год. О пряди С она сказала: «Она очень дорожила своими волосами». А мадам X. тайком отрезала эти волосы у своей матери. «Это ваша мать. У нее четверо детей – двое мальчиков и две девочки». Все это было верно.

Широко известны факты творчества во сне. О них свидетельствует Кондорсе, Франклин, Мишле, Кандильяк, Араго. Вольтер во сне создал целую песнь своей «Генриады», а Лафонтен – басню «Два голубя». Меньян во сне нашел две важные теоремы.

Часто у меня во сне рождались столь важные научные идеи, – говорит Бурдак, – что я внезапно просыпался. Во многих случаях они касались объектов, которыми я в то время был занят, и по своему содержанию они были вполне новы.

Кольридж заснул, читая, а проснувшись, почувствовал, что у него сложились двести или триста стихов, которые осталось только записать. Пятьдесят четыре стиха он записал совершенно свободно и так быстро, как только поспевало перо. Но к нему вошел некто и около часа оставался по одному делу. И Кольридж, к своему великому огорчению, почувствовал, что у него осталось лишь смутное воспоминание о его видении, и в памяти остались лишь 8–10 отдельных стихов, а все остальные безвозвратно исчезли.

Де Росси имел обыкновение класть у своей кровати бумагу и карандаш и иногда, внезапно проснувшись, записывал важные мысли, пришедшие ему во сне.

Весьма важная подсознательная деятельность может иметь место и наяву, и в состоянии, промежуточном между сном и бодрствованием. То, что называется вдохновением, весьма часто приходит в состоянии более или менее полного затмения сознания действительности.

Теофиль Готье говорит о Бальзаке: «Он был похож на исступленного, на сомнамбулу, спящего с открытыми глазами. Погруженный в свои глубокие размышления, он не слышал, что ему говорили». Гегель спокойно кончал свою «Феноменологию духа» в Иене, 4 октября 1806 года, не замечая, что вокруг него бушевало сражение. Бетховен, всецело захваченный вдохновением, вышел однажды на улицу Нейштадта полураздетым. Его привели в тюрьму, как бродягу, и, несмотря на его крики, никто не хотел верить, что он Бетховен. Шопенгауэр говорил о себе: «Мои философские постулаты являлись сами по себе, без моего вмешательства, в моменты, когда моя воля была как бы уснувшей и мой ум не был направлен в заранее определенную сторону… Моя личность была как бы чужда моей работе…»

Иногда подсознательное движение бывает столь ясным, что оно кажется внушением извне. Это выражено в стихах Мюссе: Не работаешь, слушаешь, ждешь». Словно кто-то неведомый говорит на ухо.

Подобные примеры у Сократа (его демон), Паскаля, Моцарта стали классическими.

К сверхъестественным, научно необъяснимым способностям духа относятся и вещие сны. Вот два примера.

1. В 1885 году в Петербурге Лукаевский, один из высших чиновников морского министерства (что, впрочем, не значит, что он часто плавал по морю) видел во сне, что он на борту большого корабля, который столкнулся с другим; он падает в воду вместе с другими пассажирами и тонет.

После этого сна он был убежден, что умрет во время кораблекрушения и, в ожидании близкой смерти, привел в порядок свои дела. Через несколько месяцев воспоминание об этом сне уже потускнело, как вдруг он получает приказ отправиться в один из портов Черного моря. Он вспомнил свой сон и, уезжая, говорил своей жене: «Ты меня больше не увидишь. Когда я умру, надень траур, но только не эту черную вуаль, которую я ненавижу». Через две недели корабль «Владимир», на котором плыл Лукаевский, столкнулся с другим кораблем, и Лукаевский утонул. Один из спасшихся пассажиров «Владимира» Генике рассказывал, что он несколько мгновений держался с Лукаевским за спасательный круг.

2. Интеллигентный узбек К., видный член бывшего ташкентского городского самоуправления, рассказывал мне о необыкновенном происшествии в своей жизни.

Через год после смерти отца ему приснилось, что он скачет на коне по пустынной и бугристой степи. На одном из бугров он увидел свою сестру, давно умершую. Она гневно спросила его, почему он не молится об отце, подвела его к глубокой черной яме, столкнула его в нее и сказала, что в яме он пробудет сорок дней. Вскоре после этого сна К. был арестован и отведен в тюрьму. На допросе жандармский офицер показал ему два письма с его подписью, в которых был обращенный к бухарскому эмиру призыв к восстанию против власти русских и излагается план его. К. признал, что подпись, как это утверждали эксперты, его, но письмо и подпись написаны не его рукой. Однако, доказать это он ничем не мог, и было ясно, что его повесят. В отчаянии он горячо молился Богу о спасении и, вспомнив свой сон, стал молиться об упокоении души отца. Так прошло около месяца. И вот однажды во время молитвы он уснул и во сне услышал голос: «Сделай три свои подписи на отдельных листках бумаги, сложи их и посмотри на свет». Проснувшись, К. исполнил это и увидел, что подписи не совпадают одна с другой, и повторив это много раз, убедился, что полного совпадения подписей не бывает. Он потребовал новой экспертизы, и оказалось, что подписи на обоих инкриминируемых ему письмах совпадают полностью. На этом основании эксперты признали, подписи поддельными, и в дальнейшем было выяснено, что письма были написаны врагами К. с целью погубить его. Он был оправдан и освобожден на сороковой день после ареста. Это был срок, назначенный ему в первом сновидении сестрой, когда она толкнула его в черную яму.

Научно не объяснимые факты известны и в памяти. При некоторых условиях в ней может оживать давно забытое. Давно известно, что перед смертью с поразительной ясностью и невероятной быстротой может пронестись в сознании умирающего вся его жизнь. Фехнер рассказывает об одной даме, упавшей в воду и чуть не утонувшей. С момента прекращения всяких движений ее тела и до извлечения ее из воды прошло две минуты, в которые она, по ее словам, пережила еще раз всю свою прошлую жизнь, развернувшуюся перед ее духовным взором со всеми мельчайшими подробностями.

Другой пример такого течения представлений, при котором через сознание человека проходят в короткое время воспоминания многих лет, приводит из своей жизни адмирал Бофр. Он упал в воду и потерял сознание. «В этом состоянии, – говорит он, – одна мысль гнала другую с такой быстротой, которая не только не описуема, но и не мыслима для всякого, не испытавшего подобного состояния». Сперва ему представились непосредственные для его семьи последствия его смерти, но затем его духовный взор обратился к прошлому: снова он пережил свое плавание, более раннее, сопровождавшееся кораблекрушением, путешествие свое, пребывание в школе, преуспевание в учении и время, даром потраченное, даже свои детские годы, поездки и проказы.

«Так-то, по мере углубления в прошлое, – рассказывал он, – в памяти моей проходили все случаи моей жизни в порядке, обратном порядку естественного следования их, и не в смутных очертаниях, но в виде вполне определенной картины со всеми мельчайшими подробностями и аксессуарами. Короче: вся жизнь моя прошла перед моей душой как в панораме, причем каждый шаг ее являлся передо мной, сопровождаясь сознанием правильности или неправильности его, с точным пониманием его причины и следствий. Многие незначительные приключения моей жизни на самом деле уже забытые, предстали перед моим духовным взором с такой же ясностью, как будто они были мной недавно пережиты».

В этом случае от падения Бофра в воду до извлечения его из воды прошло самое большое две минуты.

Если в этих случаях сверхъестественную быстроту течения сознания Т. Рибо пытается объяснить состоянием асфиксии (удушья), то это объяснение совершенно неприложимо к следующему случаю, сообщенному им самим.

Один человек, отличавшийся замечательно светлым умом, переходил через рельсы в ту минуту, когда вдруг показался поезд, приближавшийся на всех парах. Ему не оставалось ничего другого, как лечь между рельсами. И вот в то время, когда вагоны пролетали над этим обмершим человеком, чувство опасности привело ему на память все события его жизни, так что словно страничка из книги судеб развернулась перед его глазами.

Совершенно так же, когда человек умирает, вся жизнь может внезапно пронестись в его сознании.

Секкендорф видел во сне такие события его прошлой жизни, о которых он едва помнил, и с такой ясностью и живостью, как если бы они в первый раз имели место в действительной его жизни. С чрезвычайной ясностью он увидел себя трехлетним ребенком, причем в памяти его воскресли все мельчайшие подробности воспитания его. Каждая оценка из его школьной жизни, каждая неприятная случайность прошли в его сознании, как живые. Созерцая жизнь свою в порядке действительного течения ее, он увидел, наконец, свое пребывание в Италии, где он покинул одну даму, на которой женился бы, если бы судьба не заставила его быстро уехать из этой страны. Живость испытанного им во сне чувства разлуки с возлюбленной послужила причиной его пробуждения.

Если такой внезапный пересмотр всей жизни возможен у умирающего и даже во сне, то становится понятным, как на Страшном Суде раскроется в нашем сознании «Книга грехов».

…в своей книге «Исследования животного магнетизма» сообщает о некоем Иоанне Эвердтфегере, который после продолжительной болезни впал в длившееся несколько часов состояние мнимой смерти. Когда он открыл глаза, то сказал своему духовнику, что созерцал всю свою жизнь, все содеянные им грехи, даже такие, которые давно изгладились из его памяти. Все виденное им было так живо, как будто он переживал его в первый раз.

Способность такого фантасмагорического представления всего пережитого у умирающих, сопровождающегося сжатием целых годов их жизни в несколько секунд и созерцанием отдельных фаз их жизни в виде степеней развития их духовного существа, была известна уже в древнейшие времена и считалась отличительной способностью человеческой души. Философ Плотин в «Энеадах» говорит: Но со временем, к концу жизни, являются другие воспоминания из более ранних периодов существования… ибо, освобождаясь от тела, она (душа наша) вспоминает то, чего здесь не помнила.

В этих удивительных фактах воспроизведения в две-три минуты событий целой жизни, длившейся десятки лет, нас поражает, во-первых, сверхъестественная быстрота течения воспоминания, и, во-вторых, удивительная полнота и ясность их.

Остановимся на первом. С трансцендентальной быстротой проносятся в сознании образы воспоминаний и под влиянием курения опиума или гашиша. Т. Рибо в своей книге «Болезни памяти» приводит исповедь страстного курильщика опиума Кепсей. Он говорит, что во время опьянения у него бывают сновидения, длившиеся десять, двадцать, тридцать, шестьдесят лет; даже такие, которые превосходят, по-видимому, всякие границы человеческой жизни. Перед ним часто вставали самые ничтожные события его молодости, забытые сцены первых лет его жизни. Он не мог сказать, что вспоминал их, потому что если бы ему рассказывали в состоянии бодрствования, то он не мог бы узнать в них обстоятельств его прошлой жизни. Но когда они поднимались перед ним подобно сонной грезе, окруженные давно забытой обстановкой и чувствами, когда-то их сопровождавшими, тогда он немедленно узнавал их.

Что можем мы сказать для объяснения этой сверхъестественной быстроты смены представлений? Из физиологии известно, что все процессы в нервной системе требуют известного времени, хотя и очень незначительного, измеряемого долями секунды. Время требуется для прохождения раздражения от рецептора по его чувствительному нерву, и притом, тем большее, чем длиннее этот нерв. Время требуется для образования ответной реакции в нервных клетках, воспринявших это раздражение; время требуется и для передачи этой реакции по двигательному нерву. Во времени протекают и все мыслительные и чувственные процессы, совершающиеся в головном мозгу. И если бы можно было сложить и вычислить время всех психических процессов, имеющих место во всей нашей жизни, то получилась бы солидная и очень солидная сумма времени. А следовательно, невозможно, чтобы в мозгу в потоке мгновенного воспоминания всей жизни эти процессы были воспроизведены вне времени.

А если, тем не менее, они все-таки протекают с трансцендентальной быстротой, то мы вправе заключить, что это совершенно не в мозгу. Где же в таком случае?

Как мы уже говорили, жизнь духа нераздельно и теснейшим образом связана со всей нервно-психической деятельностью. В нем (духе) отпечатываются все наши мысли, чувства, волевые акты – все то, что происходит в нашем феноменальном сознании. Это нечто иное, чем те следы и отпечатки в нервных клетках, которыми физиологи и психологи объясняют память.

Мы, конечно, далеки от мысли отрицать существование и необходимость таких следов в нервных клетках и законность объяснения ими многих, пожалуй даже, всех обычных проявлений памяти. Постепенное угасание и даже исчезновение памяти при старческом слабоумии, конечно, зависит от атрофии и исчезновения нервных клеток коры головного мозга, число которых может сократиться до половины и даже одной трети нормального. Мы знаем также, что память может исчезать вследствие повреждений и разрушений мозгового вещества травмой или инфекционным процессом.

И тем не менее, объяснение памяти в ее сложнейших формах теорией молекулярных следов в мозговых клетках и ассоциативных волокнах нас совершенно не удовлетворяет. Хотя нервные клетки не размножаются и не заменяются новыми подобно клеткам всех других органов и тканей, но только отмирают, тем не менее в них происходит беспрерывный обмен, и очень вероятно, смена молекул. Как же представить при этом возможность фиксации и сохранения в них навсегда следов всех психических актов? И имеем ли мы право говорить о сохранении навсегда этих следов, если мы знаем, как непрочна память, как многое исчезает из нее безвозвратно.

Еще важнее другая сторона дела. Невозможно понимать анатомический субстрат памяти как следы или отпечатки в одной только клетке, ибо в памяти должны запечатлеваться следы психических актов, которые всегда сложны и предполагают участие множества клеток и ассоциативных волокон. В мозгу должны сохраняться следы не отдельных изменений в единичных клетках, а целые динамические ассоциации, как говорит Т. Рибо. В течение целой жизни в мозгу происходит совершенно неисчислимое количество таких динамических ассоциаций, беспрестанно сменяющихся. Число их также безмерно, как число метров от Земли до Сириуса. А число мозговых клеток, хотя и очень велико (6 миллиардов по Майнерту), но все-таки совершенно ничтожно по сравнению с числом психических процессов, которые, как предполагается, запечатлеваются в них. Именно поэтому в памяти сохраняется только кое-что, наиболее яркое, и совершенно невозможно допустить, чтобы мозг мог сохранить навсегда все мельчайшие события нашей жизни со всеми их деталями, их чувственной окраской и нравственной оценкой.

Поэтому необходимо признать, что, кроме мозга должен быть и другой, гораздо более важный и могучий субстрат памяти. И мы считаем таким субстратом дух человеческий, в котором навеки отпечатлеваются все наши психофизические акты. Для проявления духа нет никаких норм времени, не нужна никакая последовательность и причинная связь воспроизведения в памяти пережитого, необходимая для функций мозга.

Дух сразу обнимает все и мгновенно воспроизводит все в его целостности.

В дополнение к этому нашему мнению уместно привести ценные слова Рише:

Дух может работать без ведома сознания о его работе; очень сложные интеллектуальные операции проходят мимо нашего сознания. Целый мир неведомых для нас идей трепещет в нас.

Вероятно, ни одно воспоминание о прошедшем не изглаживается. Сознание многое забывает, память ничего не забывает. Все множество старых образов сохраняется почти без изменений, хотя они исчезли из сознания. Ибо бессознательное бодрствует.

Если принять, что в духе хранится в полной неприкосновенности все богатство памяти, то становятся понятными удивительные явления гипермнезии, сообщаемые многими авторами. Упомянем лишь немногие из них.

Многие авторы сообщают об удивительных фактах воспоминания давно забытых языков.

Человек, в детстве выехавший из своей родины Уэльса – и совершенно забывший свой уэльский язык, через 70 лет, в горячечном бреду, свободно говорил по-уэльски, а по выздоровлении опять не мог сказать ни слова на этом языке.

Наблюдавшийся Фаригагеном корзинщик услышал глубоко потрясшую его проповедь о покаянии. В следующую ночь, находясь во сне, он встал с постели и, расхаживая, произнес эту проповедь с буквальной точностью. Проснувшись, он не мог повторить того, что говорил во сне. Часто он пересыпал свою речь отрывками из вышеупомянутой, слышанной им более сорока лет назад, проповеди.

Один ростовский крестьянин в лихорадочном бреду начал вдруг произносить на греческом языке случайно слышанные им 60 лет назад начальные слова Евангелия от Иоанна, а Сенека упоминает об одной крестьянке, в лихорадочном бреду произносившей сирийские, халдейские и еврейские слова, случайно услышанные ею от одного ученого, у которого она жила маленькой девочкой.

Даже у идиотов наблюдали не только гипермнезию, но и удивительные проявления скрытой сознательной жизни.

Маудсли в своем сочинении «Физиология и патология души» говорит: Необыкновенная память некоторых идиотов, несмотря на ограниченность их ума, повторяющих с величайшей точностью длиннейшие повествования, дает еще одно доказательство в пользу такой бессознательной деятельности души. А свойство и способ обнаружения многими идиотами, находящимися в состояния возбуждения, например, вызываемого сильным горем или другими причинами (например, последней вспышкой угасающей жизни), способностей к такой душевной жизни, к которой они сделались, по-видимому, навсегда неспособными, указывает на то, что многое такое, что они не могут высказать, воспринимается ими и оставляет в их душе след.

Нельзя найти слов для выражения всей справедливости истины, что наше сознание не обнимает нашей души. Сознание не может дать нам отчета в том, как образуются эти следы и как они могут пребывать в душе нашей в скрытом состоянии.

Т. Рибо пытается объяснить гипермнезию усилением мозгового кровообращения при лихорадке. Но это объяснение явно несостоятельно, так как гипермнезия наблюдалась и во сне, когда деятельность коры мозга резко угнетена. Если же два противоположных состояния мозга, сон и лихорадочное бредовое возбуждение, одинаково вызывают гипермнезию, их нельзя считать ее причиной, а только поводом к обнаружению ее. Об этом мы будем говорить подробно в следующей главе.

Свидетельством Священного Писания утверждается правильность нашего объяснения памяти. Разговор царя Саула с призраком пророка Самуила, которого вызывала для него аэндорская волшебница (1Сам. 28:13-15), свидетельствует о том, что в духе Самуила после его смерти сохранились все воспоминания о его военной жизни, все способности ума, воли и чувства. Это же несомненно относительно Моисея и Илии, явившихся при Преображении Господнем на Фаворе.

Как могли бы являться умершие своим близким и говорить с ними, если бы в их духе не сохранились все воспоминания о земной жизни? Маленький брат видел и слышал своего умершего брата, который звал его к себе. Маленькая девочка видела и слышала свою умершую тетю Луизу, много раз являвшуюся ей и звавшую ее в загробный мир. Отец митрополита Филарета предсказал ему смерть 19-го числа. Этот перечень нетрудно продолжить.

Глава восьмая. О внутреннем человеке

Из всех названных фактов, новых и старых, мы заключим еще лишний раз: в природе существуют неизвестные «вибрации», которые приводят в движение человеческий интеллект и которые открывают ему факты, сообщить о которых бессильны его чувства.

Если признать, что существует телепатия, то нужно изменить только одно слово в этом предположении. Достаточно будет сказать: «вибрации» человеческой мысли, вместо того, чтобы говорить о неизвестных вибрациях. Но ограничивать криптостезию вибрацией человеческой мысли – это значит чрезвычайно суживать криптостезию и, следовательно, ее извращать.

Не раз приходилось говорить на эту тему с людьми «чуждыми суеверий», верящими только в науку, и всегда они находили простое объяснение всему этому «новому и страшному»: это только волны человеческой мысли, колебания молекул человеческого мозга, распространяющиеся подобно волнам радиотелеграфа.

Блаженны люди, для которых все так просто и ясно. Им незачем утомлять свое поверхностное мышление глубокой работой изучения и объяснения нового и неведомого. Они всегда объясняют новое и необыкновенное только старым и обыкновенным. Для них безусловно авторитетна только наука, хотя ее аксиомы и гипотезы часто рушатся, как карточные домики, под напором нового и неведомого. А все невмещающееся в старые научные рамки они просто отвергают как суеверия и бабьи сказки. Новое принимается только тогда, когда к нему привыкнут. И лошади перестали шарахаться от автомобилей, когда привыкли к ним.

Если волнообразное движение признается в физике основой материальных явлений, то почему оно должно быть обязательно приложимо к явлениям высшего порядка, происходящим в мире нематериальном? Почему не допустить, что в этом мире действуют совсем другие, неизвестные нам законы, а духовная энергия, энергия любви, симпатии/антипатии может действовать вне времени и пространства, без всякого волнообразного движения?

Мы зададим «чуждым суеверия» простой вопрос: если все метапсихические явления, все формы криптостезии объясняются движением мозговых частиц, волнообразно передающимся в пространстве, то как приложить такое объяснение к несомненным фактам общения с давно умершими, мозг которых уже не существует?

Глубокий ученый Ш. Рише ставит гораздо более трудные вопросы. Из всех этих фактов, то важных, то мелких, надо сделать вывод, которого критикующие по мелочам не могут сделать. Это вывод, что предчувствия, предсказания – доказанный факт, странный, парадоксальный, абсурдный по внешности факт, но факт, который мы вынуждены признать. Итак, в некоторых, еще мало определенных условиях некоторые индивидуумы, чаще всего (хотя и не исключительно) люди, легко гипнотизируемые, или медиумы, могут предвозвещать события, которые должны произойти, и сообщать о фактах, которые еще не существуют и которые нельзя предвидеть, такие точные подробности, что никакая проницательность, никакое совпадение, никакой случай не могли бы объяснить этих предсказаний.

Нужно со всей необходимостью предположить, что способность особого, мистического знания, неизвестная по ее природе и особенностям, которую мы назовем криптостезией, обнаруживается не только по отношению к прошедшему и настоящему, но и по отношению к будущему. Кроме того, метапсихическое знание настоящего настолько необыкновенно, что наше знание будущего немногим превышает его. А. знает, что В. в этот час утонул за тысячу километров от него. Как может А. это знать? Нам это совершенно неизвестно. А. объясняет, что В. утонет завтра. Это несколько более таинственно, но и только. В области метапсихического ясновидения странность так велика, а тьма так интенсивна, что немного больше тьмы и странности не должны нас смущать.

Я не стану вдаваться в пустые спекуляции. Я останусь в тесной области фактов. Итак, существуют факты проверенные, неоспоримые – факты предвидения. Объяснение явится (или не явится) позднее. Тем не менее, факты на лицо – достоверные, неопровержимые. Предчувствие и предвидение существует. Обязаны ли мы этим одной силе человеческого интеллекта, или другие интеллектуальные силы действуют на наш интеллект? В настоящее время невозможно это решить. Удовольствуемся пока тем, чтобы точно излагать факты. Было бы непростительной дерзостью утверждать, что предвидение существует, как мы это смело утверждаем, если бы не были даны многочисленные доказательства этому (Рише).

Что значит слово Соломоново в Песне Песней: «Я сплю, а сердце мое бодрствует» (Пісн. 5:2)? Это очень глубокое слово. Сердце есть орган высшего познания, орган общения с Богом и со всем трансцендентным миром. И оно никогда не спит. Самая важная и глубокая психическая деятельность происходит за порогом нашего сознания и никогда не прекращается. Ясное выражение этой мысли можно найти у Лейбница.

Наш собственный опыт показывает, что нет такого состояния жизни, в котором, бы представляющая сила делала паузу и дух переставал бы образовывать представления. Не укажут ли на сон? Но и сонная жизнь имеет свои представления, в самом деле, она грезит и мы грезим постоянно. То, что называют сном без грез, есть не что иное, как глубокий сон, грез которого мы уже не помним, или представлений которого мы уже по пробуждении не представляем. Но при пробуждении мы каждый раз имеем ощущение, что в продолжении сна прошло некоторое время, и это чувство было бы невозможно, если бы мы не грезили, т. е. не имели во время сна представлений, потому что время мы всегда измеряем представлениями, которые в нем происходят, так что одно и то же время кажется нам долгим или коротким смотря по тому, больше или меньше представлений имели мы в течение его. Если бы мы вовсе не грезили, то время сна должно бы для нас уничтожиться, а так как протекший сон постоянно кажется нам известным протекшим временем, то этот опыт достаточно доказывает нам, что мы постоянно грезим. Кроме того, мы не пробуждались бы с представлениями, если бы спали без всяких представлений. Впрочем, и так называемый сон без грез сопровождается слабым ощущением внешнего мира, и мы тем легче пробуждаемся, чем сильнее это ощущение. Поэтому постоянство представлений в нашей душе должно основываться не на одних грезах, так как во сне имеет место также и представление внешнего мира.

Почти у всех людей, даже наименее сенситивных есть способность познания иная, чем познание пятью чувствами. Чем выше духовность человека, тем ярче выражена эта способность высшего познания. При некоторых особых условиях и у людей в высшей степени сенситивных она проявляется с необыкновенной силой в ясновидении, предчувствии и пророческом предвидении в неведомом и таинственном шестом чувстве, которым они узнают многое о людях по вещам, принадлежащим им. Мы привели много фактов такого сверхпознания. Но в большинстве этих фактов было то общее, что они обнаруживались в ненормальных состояниях организма и, прежде всего, мозга. Это состояние гипноза, сомнамбулизма, лихорадочного бреда, медиумизма. Однако, не всегда.

В более редких случаях такие же сверхъестественные способности составляют принадлежность людей, находящихся в нормальном состоянии. Мы не раз, приводя факты трансцендентальных способностей у сомнамбул и находящихся в состоянии гипноза, сопоставляли с ними аналогичные факты из жизни святых или даже просто обычных людей.

Что же это значит? Это значит, что для проявления трансцендентальных способностей нашего духа, для обнаружения сверхсознания необходимо, чтобы угасло или, по крайней мере, значительно ослабело нормальное, феноменальное сознание.

Дю-Прель приводит для выражения этой мысли удачное сравнение: звезды льют свой свет беспрестанно, но при солнечном свете мы не видим света звезд. Надо, чтобы зашло солнце и наступила ночная тьма, и тогда звезды засияют для нас.

Пока наша жизнь протекает в калейдоскопе и шуме внешних восприятий, пока в полной силе работает наше феноменальное сознание, – скрыта никогда не прекращающаяся деятельность сверхсознания. Но когда в состоянии сна нормального, сомнамбулического или гипнотического, при отравлении мозга опиумом или гашишем, токсинами лихорадочных болезней угасает нормальная деятельность мозга и свет феноменального сознания, тогда вспыхивает свет сознания трансцендентального. Известно также, что слепота углубляет работу мысли и нравственного чувства, значительно отодвигает порог сознания. Философ Фехнер создал наиболее глубокие свои произведения после того, как потерял зрение. Князь Василий Темный сказал ослепившему его Шемяке: «Ты дал мне средство к покаянию». Из житий многих святых известно, что долгие, изнуряющие болезни были большим благодеянием для них, ибо смиряли страсти, лишали впечатлений мирской жизни с ее шумом и сутолокой, отвлекающей от углубления в тайники духа. Это хорошо понимали и глубоко ценили христианские и буддийские анахореты, стремившиеся заглушить все внешние впечатления жизнью в пустыне, постоянным самоуглублением и молитвой, покорить духу плоть постом и бдением, даже стоянием на столпе.

В мартирологии есть много примеров того, что сильнейшие повреждения тела, жесточайшие мучения могут вызвать угасание феноменального сознания и пробуждение внутреннего трансцендентального сознания, проявляющегося внутренним блаженством.

Трансцендентальная жизнь духа была хорошо известна древним индийским мудрецам и греческим философам, особенно философам александрийской школы. О ней писал Плотин, Порфирий и другие. Вот слова Плотина:Наконец, если я осмелюсь, в противоположность мнению всех прочих людей, высказать свободно и определенно свое собственное убеждение, то, по-моему, в чувственном теле пребывает постоянно не вся наша душа, а только некоторая ее часть, которая, будучи погружена в этот мир и потому уплотняясь или, лучше сказать, засоряясь и омрачаясь, препятствует нам воспринимать то, что воспринимает высшая часть нашей души. В другом месте он говорит:Души подобны амфибиям: они живут то по сю сторону, то в потустороннем мире, смотря по надобности.

В средние века о том же писали Парацельс, ван Гельмонт, Кампанелла и многие другие.

В открытой Лютером и высоко ценимой Шопенгауэром «Немецкой Теологии» говорится: У созданной души человека два глаза: один может созерцать вечное, другой только временное и сотворенное. Но эти два глаза нашей души могут делать свое дело не оба разом, а только так, что когда наша душа вперяет свой правый глаз в вечность, левый ее глаз должен отказаться вполне от своей деятельности и пребывать в бездействии, как бы умирать. Когда же действует левый глаз души, т. в.. когда ей приходится иметь дело с временным и сотворенным, тогда от деятельности своей, т. е. от созерцания, должен отказаться правый глаз. Поэтому кто хочет смотреть одним глазом только, должен освободиться от другого, ибо никто не может служить двум господам.

У недосягаемого по глубине мысли И. Канта наш трансцендентальный субъект безусловно признан. Его современники мало интересовались магическими силами человеческой души и плохо верили в них. Но Кант, могучий логик, ни к чему не подходил с предвзятой мыслью и считал невозможным только то, что содержит в себе логическое противоречие. Он утверждал, что мы ничего не можем предписывать опыту и должны брать от него все, что он нам дает, как бы оно ни было для нас странно и неожиданно. Поэтому, когда он узнал об обнаружении магических сил у Сведенборга, его современника, он не только собрал точные сведения об этом мистике, но и приобрел его сочинения. Прочитав их, он был поражен сходством теории Сведенборга с его собственной, почерпнутой из чистого разума теорией о трансцендентальной природе человека.

В «Грезах духовидца» Кант пишет: Признаюсь, что я очень склонен к утверждению о существовании в мире нематериальных существ и к причислению к этим существам собственной моей души. И дальше он прибавляет: Поэтому человеческую душу следовало бы считать одновременно связанной уже и в настоящей жизни человека с двумя мирами, из которых она, пока образует со своим телом одно личное, целое, воспринимает ясно только мир материальный.

В «Розенкранде» мысль об этом Кант высказывает еще яснее:

Поэтому можно считать почти доказанным или легко можно было бы доказать, если захотеть распространиться более, или, лучше сказать, будет доказано, хотя не знаю где и когда, что человеческая душа в этой ее жизни находится в неразрывной связи со всеми нематериальными существами духовного мира, что она попеременно действует то в одном, то в другом мире и воспринимает от этих существ впечатления, которые она, как земной человек, не сознает до тех пор, пока все обстоит благополучно (т. е. пока она наслаждается миром материальным).

Кант всегда держался своего учения о «вещах в себе», причислявшихся им к умопостигаемому миру. Умопостигаемый человек Канта – это то, что он называл «вещь в себе», Шарль Дю-Прель – «Трансцендентальным Я», а апостол Павел – «внутренним человеком».

Для нас, конечно, важнее всего слова апостола Павла. Он говорит: «Если внешний наш человек и тлеет, то внутренний со дня на день обновляется» (2Кор. 4:16).

«Когда ослабевают и угасают страсти и похоти плоти, когда силы ее слабеют и меркнет для нас блеск и шум мира сего, тогда отложим прежний образ жизни ветхого человека, истлевающего в обольстительных похотях, а обновимся духом ума вашего и облечемся в нового человека, созданного по Богу, в праведности и святости истины» (Еф. 4, 22–24).

Новый человек в этих словах Павловых, конечно, то же, что «внутренний».

Эта глубокая психологическая перемена происходит в нас под действием благодати Божией: «Да даст вам, по богатству славы Своей, крепко утвердиться Духом Его во внутреннем человеке» (Еф. 3, 16).

Тогда происходит распятие со Христом нашего ветхого внешнего человека, чтобы «упразднено было тело греховное, дабы нам не быть уже рабами греху» (Рим. 6:6), «и восстает сокровенный сердца человек в нетленной красоте кроткого и молчаливого духа» (1Пет. 3:4).

Тогда мы становимся даже причастниками Божественного естества по слову апостола Петра (2Пет. 1:4), тогда «верою вселиться Христу в сердца наши, чтобы мы, укорененные и утвержденные в любви, могли постигнуть со всеми святыми, что широта и долгота, и глубина и высота, и уразуметь превосходящую разумение любовь Христову, дабы нам исполниться всею полнотою Божиею» (Еф. 3, 17–19).

И еще прибавим слова Павловы:« …совлекшись ветхого человека с делами его и облекшись в нового, который обновляется в познании по образу Создавшего его» (Кол. 3:9-10).

Haш внутренний, трансцендентальный человек, освобожденный от уз плоти, может достигнуть высшего познания всего сущего во всей его широте, в глубине и долготе, ибо он обновится и усилится в познании даже по образу Создателя своего: уразумеет превосходящую всякое земное разумение любовь Христову. Ибо верою вселится Христос в него. То, что непостижимо «геометрическим умом», станет понятно озаренному Христовым светом трансцендентальному сознанию внутреннего человека.

Глава девятая. Бессмертие

ДУХ человеческий есть дыхание Духа Божиего, и уже поэтому он бессмертен, как все бестелесные, ангельские духи. А их тьмы тем, как свидетельствует Священное Писание, и бесконечны степени их развития, их совершенства.

В ряду земных существ человек первое и единственное духовное существо, и были люди, являвшие очень высокие степени духовности, почти достигшие при жизни освобождения духа от тела. Эти люди-ангелы поднимались в воздух во время молитвы, являли величайшую власть духа над телом (столпники, постники), они были переходной ступенью от духа, связанного с душой и телом (человек), к духу бесплотному (ангел).

Весь мир живых существ, даже вся природа являет великий закон постепенного и бесконечного совершенствования форм, и невозможно допустить, чтобы высшее совершенство, достигнутое в земной природе, духовность человека, не имело дальнейшего развития за пределами земного мира. Невозможно допустить, что все бесчисленные звездные миры были только грандиозными массами мертвой материи, чтобы мир живых существ обрывался на человеке, этой первой ступени духовного развития. Что мешает допустить, что небесные тела служат местом обитания бесчисленных живых разумных существ, высших форм интеллектуальности?

Против этого обычно возражают, что никакая органическая жизнь невозможна при тех физических условиях, какие существуют на звездах и планетах (за исключением, может быть, только Марса). Но разве бесплотные духи нуждаются в определенных физических условиях жизни, подобно существам органическим? И, наконец, разве не могут существовать формы телесности совершенно иные, чем земные, приспособленные к физическим условиям, отличающимся от земных?

И пылающие раскаленные массы огромных звезд могут быть населены пламенными серафимами и херувимами («Творяй ангелы Своя духи, и слуги Своя пламень огненный» – Пс. 103:4).

Если так ясен закон развития и совершенствования в земной природе, то нет никакого основания допустить, что он прерывается за пределами нашей планеты, что дух, впервые явленный в человеке, но проявляющийся и в простейших существах в начальной форме, не имеет дальнейшего развития во вселенной.

Мир имеет свое начало в любви Божией, и если людям дан закон: «Будьте совершенны, как совершен Отец ваш небесный», то, конечно, должна быть дана и возможность осуществления этой заповеди, возможность бесконечного совершенствования духа. А для этого необходимо вечное бессмертное существование духа и бесконечность ряда форм его совершенства. Не может быть, чтобы закон бесконечного совершенствования духа в приближении к совершенству Бога был дан только людям, а не всему мирозданию, не всему миру духовных существ, ибо и они сотворены в различных степенях совершенства, далеко превосходящих малое совершенство духа человеческого.

Если совершенна (неуничтожима) материя и энергия в ее физических формах, то, конечно, должна подлежать этому закону и духовная энергия, или, иначе говоря, дух человека и всего живого. Таким образом, бессмертие есть необходимый постулат ума нашего.

Господь Иисус Христос прямо засвидетельствовал о бессмертии человеческом:

«Всякий, живущий и верующий в Меня, не умрет вовек» (Ін. 11:26).

«Слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную» (Ін. 5:24).

А о том, что человек есть только первая ступень духовности, определенно говорит апостол Иаков: «Восхотев, родил Он нас словом истины, чтобы нам быть некоторым начатком Его созданий» (Як. 1:18). Так же и Павел: «Мы сами, имея начаток Духа…» (Рим. 8:23). Для нас, христиан, не надо никаких других доказательств бессмертия. А для неверующих полезно напомнить слова глубокомысленнейшего из людей – Иммануила Канта, приведенные в предыдущей главе. Он верил в существование в мире нематериальных, а следовательно, и бессмертных существ, к которым он причислял и свою собственную душу. Ш. Рише в конце своей большой книги, в которой собрано огромное количество несомненных метапсихических фактов, обсуждает возможные объяснения и приходит к заключению, что самым вероятным из них надо считать существование иных, чем человек, разумных существ, которые окружают нас и могут вмешиваться в нашу жизнь, в наше развитие, хотя они чужды механическим, физическим, анатомическим и химическим условиям существования.

Почему бы не признать существование разумных, могущественных существ, не принадлежащих к доступному нашим чувствам миру? По какому праву мы, с нашими ограниченными чувствами, нашим несовершенным разумом, нашим научным развитием, едва исчисляющимся тремя веками, смеем утверждать, что в неизмеримом космосе человек – единственное разумное существо, а что всякая мыслящая реальность всегда нуждается в нервных клетках, орошаемых кровью?

Существование разумных существ, отличных от людей, имеющих совсем иной тип организации, чем человеческий, – это не только возможно, но и в высшей степени вероятно. Можно даже утверждать, что это достоверно. Абсурдно думать, что человеческий разум единственный в природе и что всякая разумная сила непременно должна быть организована по типу человека и животных и иметь мозг как орган мысли.

Если допустить, что во вселенной, во времени и пространстве, которым подчинена наша рудиментарная психология, существуют одаренные разумом силы, вмешивающиеся иногда и в нашу жизнь, то мы получим гипотезу для полного объяснения фактов, изложенных в этой книге.

Итак, признать существование не имеющих материальной формы мистических существ, ангелов или демонов, духов, иногда вмешивающихся в наши поступки, могущих абсолютно неизвестными нам путями по своей воле изменять нашу материю, направлять некоторые наши мысли, принимать участие в нашей судьбе, признать существование существ, которые могут принимать материальную и психологическую форму умерших людей, чтобы войти в общение с нами, ибо иначе мы не знали бы о них – это наиболее простой способ понять и разъяснить большую часть метапсихических явлений.

Вот заключение ученого, привыкшего к позитивному мышлению, полученное после объективного изучения множества метапсихических фактов, которые он усердно собирал в течение своей жизни.

К такому же заключению пришли и другие крупные ученые метапсихологи Мауер и Оливер Лодж.

Сущность этого заключения можно свести к тому, что дух человеческий имеет общение с миром трансцендентным, вечным, живет в нем и сам принадлежит вечности.

Главным препятствием к признанию бессмертия души для неверующих служит дуалистическое воззрение на душу и тело, понимание души как особой сущности, связанной с телом только при его жизни. Это воззрение мы и считаем неверием и не находим в Священном Писании никаких препятствий к тому, чтобы понимать отношения между душой и телом с точки зрения монизма. Мы говорили уже о необходимой связи между духом и формой, о том, что дух уже в эмбриональном состоянии тела формирует его. Всем клеткам тела присуща духовная энергия, ибо они живы, а жизнь от Духа.

Между всеми функциями тела и психической деятельностью, понимаемой так, как ее толкуют физиологи, существует, конечно, двусторонняя причинная связь.

Но это касается только той части нашего трехчастного существа, которую можно было бы назвать низшей животной душой; это та часть нашей духовной сущности, которая обнимается нашим сознанием, если можно так выразиться, феноменальная душа.

Но Дух выступает за пределы мозга со всех сторон (Бергсон), дух есть сумма нашей души и части ее, находящейся вне границ, нашего сознания.

Между телом и духом существует постоянная связь и взаимодействие. Все то, что происходит в душе человека в течение его жизни, имеет значение и необходимо только потому, что всякая жизнь нашего тела и души, все мысли, чувства, волевые акты, имеющие начало в сенсорных восприятиях, теснейшим образом связаны с жизнью духа. В духе отпечатлеваются, его формируют, в нем сохраняются все акты души и тела. Под их формирующим влиянием развивается жизнь духа и его направленность в сторону добра или зла. Жизнь мозга и сердца и необходимая для них совокупная, чудно скоординированная жизнь всех органов тела нужны только для формирования духа и прекращаются, когда его формирование закончено, или вполне определилось его направление. Жизнь тела и души можно сравнить с полной красоты и прелести жизнью виноградной грозди. Прекращается питание ее соками лозы, росой небесной, окропляющей нежный пушок сочных ягод, и остаются лишь выжимки, обреченные на гниение; но жизнь виноградных гроздьев продолжается в полученном из них вине. В него переходит все то ценное, прекрасное и благоуханное, что было выработано в живых ягодах под благотворным действием света и солнечного тепла. И подобно тому, как вино не портится, а продолжает жить своей собственной жизнью после смерти винограда, становясь тем лучше и драгоценнее, чем дольше оно живет, и в бессмертном духе человеческом продолжается вечная жизнь и бесконечное развитие в направлении добра или зла после смерти тела, мозга и сердца и прекращения деятельности души.

Вечное блаженство праведников и вечную муку грешников надо понимать так, что бессмертный дух первых, просветленный и могущественно усиленный после освобождения от тела, получает возможность беспредельного развития в направлении добра и Божественной любви, в постоянном общении с Богом и всеми бесплотными силами. А мрачный дух злодеев и богоборцев в постоянном общении с диаволом и ангелами его будет вечно мучиться своим отчуждением от Бога, святость Которого познает, наконец, и той невыносимой отравой, которую таит в себе зло и ненависть, беспредельно возрастающие в непрестанном общении с центром и источником зла, сатаной.

В вечном мучении тяжких грешников нельзя, конечно, винить Бога и представлять Его бесконечно мстительным, карающим вечной мукой за грехи кратковременной жизни. Всякий человек получает и имеет дыхание Духа Святого. Никто не рождается от духа сатаны. Но как черные тучи затемняют и поглощают свет солнца, так злые акты ума, воли и чувства при постоянном их повторении и преобладании постоянно затемняют свет Христов в душе злого человека, и его сознание все более и более определяется воздействием духа диавола.

Кто возлюбил зло, а не добро, тот сам уготовал себе вечные мучения в жизни вечной.

Но здесь мы сталкиваемся с древним спором о свободе воли и детерминизме.

Только великий Кант дал глубокое решение этого спора. Свобода не может быть приписана человеку, как явлению чувственного мира, ибо в этом мире он подчинен закону причинности. Подобно каждой вещи в природе, он имеет свой эмпирический характер, которым определяется реакция его на внешние воздействия. Но духом своим человек принадлежит к миру умопостигаемому, трансцендентальному, и потому его эмпирический характер определяется не только воздействиями внешними, но и духом его. Таким образом, – говорит Кант, – свобода и необходимость, каждая в полном своём значении, могут существовать совместно и не противореча друг другу в одном и том же деянии, так же всякое наше деяние есть продукт причины умопостигаемой и чувственной.

Проще говоря, дух человека свободен, «дух дышит, где хочет», а его низшая чувственная душа подчиняется законам причинности.

До сих пор мы говорили только о бессмертии духа. Но, по ясному свидетельству Откровения, и тела наши воскреснут в жизнь вечную и будут причастны блаженству праведных или нескончаемым мучениям грешников.

В этом тоже камень преткновения для неверующих и глубокая тайна для верующих.

Считают невозможным восстановление и Воскресение тел, совершенно уничтоженных тлением, или сгоревших, превратившихся в прах и газы, разложившихся на атомы.

Но если при жизни тела дух был теснейшим образом связан с ним, со всеми органами и тканями, проникая все молекулы и атомы тела, был его организующим началом, то почему должна навсегда исчезнуть эта связь после смерти тела? Почему немыслимо, что эта связь после смерти сохранилась навсегда, и в момент всеобщего Воскресения по гласу трубы архангеловой восстановится связь бессмертного духа со всеми физическими и химическими элементами истлевшего тела и снова проявится организующая и творящая форму власть духа? Ничто не исчезает, а только видоизменяется.

Другой трудный вопрос, тайна для верующих, состоит в постижении цели Воскресения умерших в их земной всецелости. Для нас более понятно бессмертие духа, освободившегося от уз тела. Почему же необходимо участие в вечной жизни не только духа, но и всецелого человека, с его душой и телом?

Конечно, мы не в силах ясно уразуметь тайну домостроительства Божьего, но все-таки Священное Писание дает нам возможность приподнять завесу над нею.

У святых апостолов Петра и Иоанна Богослова находим мы до некоторой степени разъяснение тайны Воскресения тел человеческих. Они ясно говорят о кончине мира, о великой и страшной катастрофе, которая произойдет во всей Вселенной во время второго пришествия Господа Иисуса Христа.

«Придет же день Господень, как тать ночью, и тогда НЕБЕСА С ШУМОМ ПРЕЙДУТ, СТИХИИ ЖЕ, РАЗГОРЕВШИСЬ, РАЗРУШАТСЯ, ЗЕМЛЯ И ВСЕ ДЕЛА НА НЕЙ СГОРЯТ» (2Пет. 3:10).

И святой апостол Иоанн в своем Откровении ярко изображает эту всемирную катастрофу в отдельных ее фазах.

Что же дальше? Какова цель этого катаклизма?

«Впрочем мы, по обетованию Его, ожидаем нового неба и новой земли, на которых обитает правда» (2Пет. 3:13).

«И увидел я новое небо и новую землю, ибо прежнее небо и прежняя земля миновали, и моря уже нет. И я, Иоанн, увидел святый город Иерусалим, новый, сходящий от Бога с неба, приготовленный как невеста, украшенная для мужа своего. И услышал я громкий голос с неба, говорящий: се, скиния Бога с человеками, и Он будет обитать с ними; они будут Его народом, и Сам Бог с ними будет Богом их. И отрет Бог всякую слезу с очей их, и смерти не будет уже; ни плача, ни вопля, ни болезни уже не будет, ибо прежнее прошло. И сказал Сидящий на престоле: се, творю все новое» (Об. 21:1-5).

«Се, творю все новое.» Настанет время нового мироздания, новой земли и нового неба. Все будет совершенно иным, и новая жизнь наша будет протекать в совершенно новых условиях. И в этой жизни мы должны обладать полнотой естества нашего. Должны воспринимать вполне новые ощущения обновленными и просветленными чувствами. А следовательно, будет необходима деятельность той части духа нашего, которую мы теперь называем низшей, физиологической душой.

Будет работать напряженно мысль наша в познании нового мира, в условиях которого будет строиться и приближаться к Богу освобожденный от власти земной, от греховной плоти дух наш. Ум есть часть духа нашего, и потому должен быть бессмертным и мозг наш. Бессмертное сердце будет средоточием новых, чистых и глубоких чувств.

Вечная жизнь не будет только жизнью духа, освобожденного от тела и души, а жизнью в новом Иерусалиме, который так ярко описал святой Иоанн Богослов в своем «Откровении». Бессмертие тела, а не только духа, может быть, имеет и иную цель, полную справедливости и правды цель почтить тела святых, как великие орудия духа, много трудившиеся и страдавшие во время формирования и совершенствования духа в земной жизни. А тела тяжких грешников, бывшие главными орудиями греха, конечно, заслуживают наказания. Могучие и страшные картины Дантова «Ада», вероятно, не плод поэтической фантазии.

Святой апостол Павел в значительной мере раскрывает нам тайну Воскресения тел в 15 главе первого послания к Коринфянам (1Кор. 15:35-44): «Но скажет кто нибудь: как воскреснут мертвые? и в каком теле придут? Безрассудный! то, что ты сеешь, не оживет, если не умрет. И когда ты сеешь, то сеешь не тело будущее, а голое зерно, какое случится, пшеничное или другое какое; но Бог дает ему тело, как хочет, и каждому семени свое тело… Так и при воскресении мертвых: сеется в тлении, восстает в нетлении; сеется в уничижении, восстает в славе; сеется в немощи, восстает в силе; сеется тело душевное, восстает тело духовное».

В землю посеянное, зарытое зерно как бы истлевает, оно перестает существовать как семя, но из него вырастает гораздо большее, чем оно, несравненно более совершенное и по сложности, и по форме новое растение. Бог дает ему форму и красоту и полную пользы и прелести жизнь.

В землю зарывается тело человеческое, и оно перестает существовать как тело. Но из элементов, на которые оно разложится, как из клетки зерна пшеницы, силой Божией воскреснет новое тело, не уничтоженный, немощный и бессильный труп, а новое духовное тело, полное сил, нетления и славы.

«Первый человек – из земли, перстный; второй человек – Господь с неба. Каков перстный, таковы и перстные; и каков небесный, таковы и небесные. И как мы носили образ перстного, будем носить и образ небесного» (1Кор. 15:47-49).

При жизни наше тело – перстное, душевное, как тело Адама. По воскресении оно станет иным, духовным, подобным телу небесного второго Адама Иисуса Христа, какое Он имел после славного Воскресения Своего.

Мы не знаем всех свойств тела воскресшего Господа Иисуса Христа. Знаем только, что оно проходило сквозь запертые двери, могло внезапно исчезать из виду (Лк. 24:36; Ін. 20:19).

Его не сразу узнавали апостолы и мироносицы. В этом славном теле Господь вознесся на небо. Но оно было истинным телом, которое могли осязать апостолы, для которого возможны были и обычные функции человеческого тела (Лк. 24:43). Подобными этому телу Христову будут и наши тела по воскресении в жизнь вечную.

Но только ли человек наследует бессмертие? Великое слово: «Се, творю все новое» относится, конечно, не к одному человеку, а ко всему творению, ко всей твари. Мы говорили уже, что дух животных, – хотя бы и самый малый начаток его, дух жизни, не может быть смертным, ибо и он от Духа Святого. И у животных дух связан с телом, как у человека, и поэтому есть полное основание ожидать, что и их тела будут существовать в новой природе, новом мироздании после гибели нынешнего мира. Об этом говорит и апостол Павел в 8 главе послания к Римлянам (Рим. 8:19-22): «Тварь с надеждою ожидает откровения сынов Божиих, потому что тварь покорилась суете не добровольно, но по воле покорившего ее, в надежде, что и сама тварь освобождена будет от рабства тлению в свободу славы детей Божиих. Ибо знаем, что вся тварь совокупно стенает и мучится доныне».

Вся тварь жила бы в свете и радости, если бы грехопадение Адамово не изменило всех судеб мира, и в наставших печальных судьбах жизни она, по греховной воле Адама, которому Бог подчинил ее, подпала суете, нестроениям и страданиям. И для нее есть надежда, что в день прославления всех праведных, искупленных Христом от рабства тлению, она и сама будет освобождена от страданий и тления, то есть станет нетленной.

В новом Иерусалиме, новом мироздании и животным будет место; там не будет ничего нечистого, и новая тварь получит древнее оправдание и освящение Словом Божиим: «И увидел Бог все, что Он создал, и вот, хорошо весьма» (Бут. 1:31).

Конечно, бессмертие не будет иметь для твари того значения, как для человека. Ее примитивный дух не может бесконечно развиваться и нравственно совершенствоваться. Жизнь вечная для низкой твари будет лишь тихой радостью в наслаждении новой светозарной природой и в общении с человеком, который уже не будет мучить и истреблять ее. Ему будет цельно и гармонично в будущем новом мироздании, и всякой твари найдется место в нем. БУДИ! БУДИ!

 

Источник: Дух, душа и тело / Лука (Войно-Ясенецкий) – М.: ОБРАЗ, 2011. – 128 с.