Частина перша. Про пізнання волі Божої

Глава I. Про Боже попущення

1

Початок усього вчення, відданого нам Божественною найвищою Премудрістю, Господом нашим Іісусом Христом, полягає в тому, щоб ми, ті, хто вірить у Нього, у всіх справах і словах своїх узгоджувалися з волею Божественною. Спаситель навчав нас цьому протягом усього Свого земного життя словами і ділами, простими промовами і притчами, нарешті, в Собі Самому залишив нам образ християнського життя, нехай за силою своєю наслідуємо Його.

Для пояснення цього Господнього вчення разом із богословами приймаємо дві підстави:

1. Весь успіх наш у житті християнському залежить від того, як власну нашу волю ми будемо підкоряти волі Божій. Чим щиріша наша покірність Божественній волі, тим процвітання християнського життя стане щедрішим і багатопліднішим. Відомо, що досконалість послідовника Христового заснована на любові його до Бога і ближнього. Усі книги Святого Письма сповнені свідченнями про це: возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душою твоєю, і всією думкою твоєю; це перша і найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе; на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки (Мф. 22:37-40). А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов із них більша (1Кор. 13:13). Найбільше ж одягніться в любов, яка є сукупність досконалості (Кол. 3:14). – Словом, виконання всього закону полягає в діях, що випливають із любові нашої до Бога і до кожної людини, як до нашого ближнього: так і ми повинні завжди чинити у всіх наших стосунках до Бога і до всіх людей. У цьому-то і полягає “узгодження волі людської з волею Божественною”: чого хоче Бог, того і я хочу; чого Він не хоче, того і я не хочу. Нічого немає сильнішого за таку любов! Це думка блаженного Ієроніма та інших мудрих мужів.

2. Нічого, крім одних гріхів, у світі не відбувається без волі Божої. Випадок (фортуна), сприятливий або сумний, не є чимось істотним, а сонною мрією язичників, що вигадали, через нерозумність свою, якусь богиню Фортуну, яка має начебто владу і силу розпоряджатися чергуванням щастя або нещастя в житті людей і цілих народів. Блаженний Августин⁶, дивуючись нерозумності язичників, запитував їх: “Що за причина, що богиня ваша Фортуна іноді буває добра, а іноді зла? Можливо, коли вона злиться, то перестає вже бути богинею і перетворюється на злісного демона? “⁷ Мудрість християнська відкидає таке божество абсолютно: добро і зло, життя і смерть, злидні і багатство залежать від Господа. Це випливає до очевидності (подібно аксіомі) зі Святого Письма.

2

Усе у світі, навіть на вигляд зле, крім гріха, відбувається з волі Божої. Богослови пояснюють це в такий спосіб. Початок зла (у власному значенні) є гріх. У кожному гріху міститься: 1) причина, що його породжує, і 2) її неминучі наслідки, виправлення погрозою, покаранням і, нарешті, стратою. Причина гріха – брехливість, або свавілля гордовитого грішника; покарання ж узагалі (як виправні, так і страти), будучи гіркими наслідками своєї причини, відбуваються з волі Божої, як причини не гріха, але виправлення або знищення його. Отже: якщо ми з поняття гріха відкинемо його причину (брехливість, свавілля), то не буде жодного з гірких або злих його наслідків, який би не відбувався з волі Божої чи було б Богові не угодним. Як прикрощі гріховні ( окремої людини), так і загальносвітські лиха, зазвичай звані природними: голод, посуха, епідемії тощо, які часто не мають безпосереднього відношення до гріха окремої особи, відбуваються з волі Божої. А тому всі ці лиха трапляються заради досягнення праведних цілей Промислу Божого; один тільки гріх противний Богові (подібно до того, як зло противне добру або брехня противна істині), але попускається Богом заради непорушення особистої людської волі або її свободи. Ця воля Божа, що попускає (гріх), називається ще домобудівництвом, або Промислом Божим. Усе ж те, що ми називаємо у звичайному значенні злом (крім гріха – зла в точному значенні), відбувається з волі Божої за змістом богослов’я. Таким є основне положення, яке треба твердо тримати в умі; бо вельми розсудливо, доброчинно і благочестиво міркувати, що всяке зло або нещастя є для нас спасенним покаранням, що його посилає Бог; але не Бог є причиною нашої провини, тобто гріха нашого, що неминуче тягне за собою покарання по правді Божій. Звідси випливає наступний висновок: оскільки все у світі відбувається за Божим натхненням і велінням, то наш обов’язок все приймати без нарікання від Божої правиці і абсолютно підкорятися Йому, або Його всесвятійшій волі. І тим самим узгоджувати нашу волю з Його Божественною волею, не покладаючись ні в чому на випадок, подібно до стародавніх язичників. Затьмарені темрявою багатобожжя, вони приписували людський добробут або особливим божествам, або сліпому випадку, або, врешті-решт, недбалості і злому людському наміру як первинній причині свого щастя або нещастя. Подібні жахливі уявлення стародавніх християн вельми непристойні і повинні бути нами відкинуті. “Це або те сталося зі мною тому, що той чи інший зненавидів мене або ж нашкодив мені обмовками, наклепом; все було б інакше, якби такий-то був до мене прихильний до мене, потурбувався б про цю справу, не шкодуючи зусиль”. Марні такі скарги, нерозумні й марні такі жалі! Навпаки, розумніше, істинніше і благочестивіше думати і говорити про все, що сталося: “Господь так влаштував”; бо все добре і недобре, як зазначено нами вище, відбувається з волі Божої.

3

Багато хто обманюється, через своє крайнє невігластво думаючи, що тільки зло, яке виникає від природних причин (повені, землетруси, неврожаї, повальні хвороби і раптова смерть), відбувається з волі Божої; бо здебільшого такі нещастя не мають прямого відношення до гріхів. Але злісні діяння, що походять від протизаконного наміру людського (брехня, образи, глузування, обмани і фальсифікації, грабежі, розбої, смертовбивства і т. ін.), трапляються, на думку таких людей, без допущення волі Божої та Його Промислу, але єдино через людську злість і розбещену людську волю, яка сама заподіює і завдає ближнім своїм усяке зло.

А тому не тільки в минулий, давно минулий час, а й у теперішні часи нерідко можна почути скарги: “Голод і руйнування трапилися не від Бога, а від лихоїмців”; такими є твердження людей, які не знають Бога і не бояться його: вони не варті християнина і їх треба посилати в пітьму непроглядну, де немає світла.

Предмет, про який зараз ми говорили, пояснимо прикладом. Хтось, хто намірився позбавити ближнього всього майна і бажаючи виконати свій злий намір таємно, прокрадається в будинок його, ніким не помічений, підпалює будову і так само непомітно виходить з дому. Незабаром починається пожежа; полум’я збільшується, перекидається вітром на інші будівлі; люди звідусіль збігаються гасити вогонь і захищати від пожежі сусідні будинки; палій біжить разом з усіма нібито для гасіння пожежі, але він має інший намір: користуючись метушнею, забирає з палаючого приміщення речі, нібито рятуючи від вогню; насправді ж викрадає і ховає їх.

Усі дії палія, хоча вони слугують безпосередньою причиною розорення, якого зазнав господар будинку, але якщо їх розглядати винятково в собі самих, безвідносно їх до злого наміру палія, нічим не відрізнятимуться від так званих фізичних лих. Вони від Бога, подібно до того, як, наприклад, грім вбиває людину, блискавка запалює будинок або зростаюче дерево, ураган розносить скошене сіно, – словом, як усі лихі зміни, що спричиняються силою Божою, яка міститься в незмінних законах матеріальної, нерозумної природи. Так і палій: він не може ні увійти в будинок, ні вийти з нього, ні вогонь розпалити без дозволу Божого; та й самі ці дії ні злі, ні добрі, бо можуть послужити як до зла, так само і до добра. Але зла воля, лукавий намір, якими керувався палій, і причина – не Бог, а вільна воля того, хто вчинив підпал. Це його гріх, хоча Бог і попустив йому виконати на ділі свій злий намір, бо Бог міг би і заборонити вчинити його, якби то було Йому завгодно. Не заборонив же Господь вчинення злого наміру, але попустив виконати його за праведним судом Своїм. Про причини такого попущення сказано буде згодом.

4

У погрішностях іншого роду (ненавмисних фізичних ушкодженнях) причина, що їх спричиняє, є та сама, що й у зовнішньому скоєнні навмисних злочинів, тобто Боже попущення, як побачимо з прикладу. Хтось, пошкодивши ногу ненавмисно сам собі, або з чиєїсь вини, не може йти правильно; він, хоча і намагається твердо ступати, але насилу, і все-таки не так прямо ходить, як здоровий. Причина його руху полягає в природному спонуканні ходити; причина ж кульгавості – в самому пошкодженні, але не в бажанні заподіяти пошкодження, бо воно було несподіваним. Але порівняння ненавмисних проступків з навмисними злочинами далі цього не простягається: істотна відмінність між тими та іншими в тому, що ненавмисний проступок походить тільки від Божого потурання, а навмисний злочин – уже справа не Божественної волі (бо він є породженням спотвореного свавілля занепалої розумної істоти, допущене тільки Богом). Бог не забороняє тільки зовнішнього гріховного діяння, але Він не посприяє помилкам нашої волі, ні віддаленню її від правого шляху, від закону.

Якщо ж не Бог – початок нашого морального падіння (яке одне і є істинним злом) і бути ним не може: Твої очі занадто пречисті, щоб міг Ти дивитись на зло, і на насильство дивитись не можеш (Авв. 1:13); і: Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів (Пс. 44:8), то цілком істинно, що всякі лиха, що виникають від вторинних причин, розумних або тих, що розуму не мають, хоч би в який спосіб вони відбулися, відбуваються всі з волі Божої, посилаються Його міцною правицею за Його поглядом і Промислом. Улюблений! Бог спрямував руку того, хто тебе б’є, Бог посунув язик того, хто кривдить, на наругу або наклеп на тебе: Бог дав нечестивому силу на твоє повалення. Сам Бог вустами пророка Ісаї підтверджує це, кажучи: Я Господь, і нема вже нікого, нема іншого Бога, крім Мене. Я тебе підперізую, хоч ти не знаєш Мене… Я, що світло формую та темність творю, чиню мир і недолю творю, Я Господь, Який робить це все! (Іс. 45:5,7). Ясніше підтверджує це пророк Амос: Чи станеться в місті нещастя, що його не Господь допустив?(Ам. 3:6), ніби кажучи: немає жодного лиха, яке трапилося б не з волі Божої, яка злий намір попускає, а до приведення його у виконання вказує спосіб і подає силу.

Так Бог, маючи намір покарати царя Давида за гріх перелюбу з жінкою Урії та за вбивство самого Урії гріхом кровозмішення, каже Давиду через пророка Нафана: Ось Я наведу на тебе зло з твого дому, і заберу жінок твоїх на очах твоїх, і дам ближньому твоєму (Авесалому), а він покладеться з жінками твоїми при світлі цього сонця. Хоч ти вчинив потаємно (тобто перелюб і вбивство), а Я зроблю цю річ (кровозмішання Авесалома) перед усім Ізраїлем та перед сонце (2Сам. 12:11-12). Вельми добре висловив цю думку блаженний Августин: “таким чином Бог виправляє добрих людей через злих “⁸. Також нерідко Боже правосуддя вживає нечестивих царів і князів у значенні своїх знарядь для навчання праведних терпінню і для покарання негідників за їхні злочини та проступки. Багато бачимо прикладів тому в давнину. Бог виявляє Свою благу волю в зловмисних прагненнях і діяннях нечестивих людей, саме для того, щоб через їхню неправду здійснити праведний Свій суд над винними перед Ним, і як чадолюбний батько карає дітей лозою за їхні проступки, але потім, бачачи їхнє виправлення, пестить їх і кидає лозу у вогонь, так чинить і Бог із людьми, котрі порочними вчинками розтлівають свою моральність.

Ось приклади.

Бог через пророка Ісаю погрожує розбещеному народу ізраїльському згубити його і спустошити Палестину через ассірійців: “Біда асирійцеві, жезлові гніву Мого, а кий у руках його це пересердя Моє (на ізраїльтян)! На люд нечестивий пошлю Я його, про народ Мого гніву йому накажу, щоб набрати здобичі й вчинити грабунок, і щоб потоптати його, як болото на вулицях. Та не так він собі розуміє, а серце його не так мислить, бо в серці його щоб немало народів понищити та погубити! (див.: Іс. 10:5-7). Тут Бог ясно показує, що не воля царя Ассирійського, але Його свята воля виконується ассіріянами. Він називає їх знаряддям гніву і бичем гніву Свого обурення на беззаконня ізраїльтян, а отже, Себе Самому приписує їхнє покарання: “Я послав їх, – каже Він, – узяти в них видобуток, і приборкати тих, хто неслухняний Мені, і тих, що дуже пишаються у своєму розумі, і які відкинули віру в Єдиного Бога, і пошанували язичницьких ідолів божевільними й жорстокими обрядами та жертвами. Сам же цар Ассирійський, приводячи у виконання волю Божу, буде думати інакше, а саме, що він робить це з власної своєї волі, і не схаменеться, але спрямується на вбивство і остаточне винищення народів, проте ж послужить він Моїй волі; коли ж війною ассіріїв покараю Я людей Моїх, виправлю їх, о! тоді горе палиці тій, горе ассіріянам, всіх їх, як непотрібне знаряддя, кину у вогонь на спалення”. Так само треба дивитися і на інші праведні покарання, які попускаються на нас від Бога за наші неправди.

Римський імператор Тит, під час облоги Єрусалима обходячи його стіни і бачачи рови, наповнені трупами людей, кров, що ллється, понівечені й роздерті тіла, тяжко зітхнув і, звівши очі й руки до неба, сказав: “Боже милостивий! Не моя це справа!”^9.

5

Запитає хтось: якщо вірно, що всі лиха спіткають нас з волі Божої, то, можливо, не варто нам опиратися Його святій волі? Чи не марно вживати ліки в хворобах? Навіщо вести збройні полки проти ворога, що нападає? Чому добровільно не підносимо йому ключів від фортець наших, не пускаємо його охоче в наші землі для нашої ж погибелі? Навіщо не наслідуємо блаженнійшого архієрея Луппу…¹⁰, який вітав Аттілу такими словами: “Вітаю тебе, Аттіло, бич Божий!”? Тим, хто запитує мене про це, відповідаю словами апостола Павла: …не думайте про себе (про такі предмети) більше, ніж треба думати; але думайте скромно (тобто не за поняттями світу цього, але за смиренним розумінням і розглядом вищого порядку Промислу) (Рим. 12:3). У дусі цієї цнотливості постараємося розв’язувати наші непорозуміння і уявні протиріччя. Те, що руйнівні війни та інші біди відбуваються не без волі Божої, справа ясна (як помітили ми вище); але звідси не випливає, що не повинно ні озброюватися проти ворогів, ні вдаватися до лікування наших хвороб, вважаючи це протидією волі Божій.

Богослови-схоластики розрізняли дві сторони волі Божої: 1) воля знамення, 2) воля благовоління. Про першу (волю) не стану поширюватися: достатньо нам і того, що сказано про неї у вищевикладеному. Зовсім інакше треба думати про волю благовоління Божого: поки триває сам факт її, ми не можемо знати справжнього наміру Божого про нас, а дізнаємося про це згодом. Пояснимо це на прикладі хвороби: з якої б причини вона не почалася, немає жодного сумніву, що на те була воля Божа. Однак же хворому невідомий намір Божий щодо часу продовження його хвороби, а тому йому не забороняється вдаватися до різних засобів зцілення; і коли вже він після вживання їх не отримає одужання, то може бути впевненим, що на те є воля Божа, щоб терпіти йому тривалу і найтяжчу хворобу. Так смиренно міркуй кожен хворобливий брат, що Богу завгодно протримати тебе в хворобі; але оскільки ти не знаєш, чи має Бог намір, щоб ти страждав до смерті, то можеш безгрішно вдаватися до засобів лікування для одужання. Безгрішність лікування доводиться і тим ще, що якщо Богу не хочеться зцілити тебе, то Він може позбавити всякий засіб лікарської сили. Так само треба міркувати про ворогів і війни. Бог багаторазово попускав ворогам підкорювати ізраїльський народ, для того щоб народ цей не бешкетував, не забував би про Бога свого; і ізраїльтяни, доки не усвідомлювали на те волі Божої, чинили опір своїм ворогам; але вони вчинили інакше, коли пророк Єремія сповістив їм волю Божу – підкоритися цареві Навуходоносору. Так і пожежа, що почалася, якщо її, попри всі старання народу й пожежної команди, не можна було загасити, то ясно, що суд Божий вирішив, щоб будинок не тільки підпалили, а й він згорів цілком, щоб випробувати терпіння друзів Божих і покарати ворогів. Так само слід міркувати про волю благовоління Божого і в усіх інших наших нещастях.

З іншого боку, безгрішність самозбереження доводиться і прикладами мирської досвідченості. Батько, бажаючи дізнатися про успіхи свого сина у вивченні фехтування, дає йому дерев’яну рапіру і велить битися із собою: тут не син повстає проти батька, а ратник протистоїть своєму супротивникові. Так само той, хто намагається загасити пожежу, перемогти свого ворога, вилікувати хворобу, чинить опір не Божественній волі, яка карає нас за неправди наші, а протиставляє себе тій причині (провині), що переслідує його й яку ненавидить Сам Бог: дім підпалено через злість, ненависть або користолюбство. Усі ці спонукання до підпалу винні й грішні: чинити опір їм усякому безперешкодно. Хто лікує хворобу, той не волі Божій чинить опір, а людському стражданню, бо навряд чи трапляється якась хвороба, яка б не була наслідком ненажерливості, нестриманості, неохайності тощо; отже, чинить опір причинам хвороботворним. Так само і той, хто зброєю чинить опір ворогові, опирається не Богові, а тому, хто несправедливо починає війну. У всіх подібних пригодах захищати себе безперешкодно і навіть обов’язково, якщо не виявиться, що з особливих причин така поведінка є неприйнятною для Бога.

6

Що дивного, коли Божественний Промисел і Його праведний суд вживає злих людей як знаряддя для звершення Його святої волі, коли і самі дияволи виконують цю справу. Як каже святитель Григорій, “звершується це за дивовижним устроєм милості Божої, за яким той самий засіб, який ворог використовує для спокуси нашого серця, щоб занапастити нас, милосердний Творець використовує для виправлення нашого, щоб оживотворити нас “¹¹.

У Першій книзі Царств говориться про царя Саула: ІІ сталося другого дня, і напав злий дух від Бога на Саула (1Сам. 18:10). В іншому місці про той самий дух сказано: напав його дух злий, посланий від Господ (1Сам. 16:14). Як же узгодити обидва ці вирази: “злий дух від Бога”, ” злий дух від Господа”? Якщо злий або лукавий дух, то він не Божий дух, а якщо Божий, то він не злий дух. Слова ці самі себе пояснюють: дух цей називається злим або лукавим тому, що він був бажанням розбещеного серця Саулова, він мучив його і душив; духом же Божим або від Бога названий він тому, що був посланий Богом на покарання Саулу за гріхи його. Для зрозумілішого розуміння текстів Святого Письма, подібних до вище зазначених, наводимо пояснення блаженного Августина на біблійний вираз: “праві серцем”. Що означає “праві серцем”, або “праве серце?” На це запитання Августин відповідає: “Праві серцем суть ті, хто не чинить опір Богові. Вникніть, улюблені, і зрозумійте сенс, що полягає у виразі “праве серце”; але для цього необхідно знати: яка різниця між правим і лукавим серцем? Усяка людина, що мимоволі страждає, терпляче переносить усе: образи, печалі, труди, докори, вірячи, що так завгодно Богові, і, подібно до Іова, не дає божевілля Богові, тобто не вимовляє нічого нерозумного про Бога, нібито Бог не знає, що діється й твориться у світі; одного карає, іншому прощає провину та чинить милість; така людина – праве серцем. Навпаки: норовливі, розбещені й нерозумні серцем ті, які про все, що трапилося їм зазнати неприємного або злісного, кажуть: “Ми страждаємо несправедливо”, закидаючи це Богові, з волі Якого вони страждають, або, якщо не наважуються явно приписувати несправедливості Богові, то не вірять у промисел Божий про світ і, таким чином, забирають у Бога світоуправління. “Не може Він робити неправди, – кажуть вони, – проте несправедливо те, що я страждаю, а інший не знає жодного лиха; я знаю, що я грішний, але, правду кажучи, є ж і більші грішники, але вони веселяться, а я страждаю; несправедливо те, що найгірші живуть в усій великій радості й насолоді, а я, хоч і без вад, чи мало в чомусь грішний, живу в великому лихолітті та у повсякденних нападах та кривдах, а це є явною несправедливістю. І то мені добре відомо, що Бог не творить неправди, а неправда існує у світі, тому роблю висновок, що Бог не керує справами людськими і не має про нас Свого промислу”.

Неправі серцем, тобто ті, що розпустилися в серці своєму, тримаються трьох хибних думок: 1) або що немає Бога; 2) або що Бог несправедливий, коли Йому все те (про що зазвичай кажуть розбещені) є благовидним, любим, і Він це допускає; 3) або що Бог не керує справами людей і не має жодної турботи або піклування про них. Ці три думки хибні і становлять найбільше нечестя проти Бога. Продовжимо, браття улюблені, нашу мову про правих серцем. Той правий серцем, або в серці своєму, хто в щасті й у нещасті дякує Богові, кажучи словами праведного Іова: Господь дав, Господь і взяв, (як Господь забажав, так і сталося,) нехай буде ім’я Господнє благословенне! (Йов. 1:21). Зауважте, люб’язні брати, щоб ви ніколи не казали: “Це мені диявол зробив”, але все, що трапляється з тобою, і добре, і зле, приписуй Богові своєму, знаючи, що диявол не може нічого, якщо Вищий Бог, що має владу над життям і смертю, не дозволив йому чогось вчинити для твоєї страти або виправлення: страти Бог попускає для нечестивих (безбожників, що свідомо вчиняють проти своєї совісті, явно відкидають істину тощо), виправлення ж – для нечестивих (нечестивих, тих, що свідомо поступають проти своєї совісті, які явно відкидають правду), а нечестивих (нечестивих, які явно відкидають правду, і т. п.), і т. п. п.), виправлення ж попускає для синів, які в чомусь згрішили: б’є ж усякого сина, якого приймає (Євр. 12:6). І ти не сподівайся залишитися без покарання, якщо тільки не думаєш бути відчуженим від Небесної спадщини: б’є ж усякого сина, якого приймає (визнає спадкоємцем). Чи так? Чи всякого? Де ти хотів сховатися від покарання? Усякого б’є неодмінно; ніхто не уникне покарання: хай буде тобі відомо, що Сам Єдинородний Син Божий, який не вчинив жодного гріха, не був виключений з покарання “¹². Чудове це вчення, дійсно гідне воно блаженного Августина.

А оскільки, за міркуванням Августина, ні диявол, ні ніхто з людей нікому іншому не може завдати жодного зла без попущення Божого, у наступній главі розглянемо: що допускає Бог, як допускає, і для чого, і з якої причини відбувається попущення Боже?

Глава II. Що, як і чому Божественна воля те чи інше попускає

У цьому відношенні безліч людей сильно помиляються, змішуючи попущення Боже з попущенням людським. Перше незмірно відрізняється від останнього за причинами свого походження: людське попущення походить від бездіяльності попустителя, яка і слугує безпосередньою причиною появи безлічі зол фізичних і моральних за небажання попередити або присікти їх на самому початку; іноді, втім, походить це попущення через те, що попуститель не мав змоги запобігти якомусь злу. За такого погляду і на попущення Боже у випадках, коли ми, вважаючи свого супротивника лиходієм і винуватцем наших нещасть, мучимо його не тільки словами, а й дією, народжується в душі нашій думка, ніби всезнайний Бог не дивиться на нас і, маючи можливість заборонити, дозволяє наносити нам тяжкі кривди.

Для виправлення цієї злочинної думки необхідно розглянути попущення волі Божої в трьох відношеннях: а) з боку бажання Божого попустити що-небудь; б) з боку причини Божого попущення; і в) з боку сприяння волі Божої в скоєнні справи, яку попускають. Для кращого розуміння зазначених сторін попущення Божого необхідно розрізняти два роди зол, що попускаються.

Перший рід зол, що охоплює різні прикрощі, тяготи, хвороби, нанесення образ або безчестя, як, наприклад, збідніння, ув’язнення у в’язниці, вигнання (заслання), – усе це не можна навіть назвати у прямому розумінні злом, а лише гіркими ліками, які посилає нам Бог для душевного зцілення. Другий рід зол, званий у власному сенсі злом: це наші гріхи (злочини проти Божих заповідей). Першого роду зло попускає Бог за бажанням Своїм або як страту для нечестивих безбожників, або як міру виправлення для синів (і дочок). Про зло другого роду, тобто про гріхи, не можна сказати, що вчинення їх бажає Бог, але тільки попускає. Усе, що дійсно існує у світі, перебуває в ньому за бажанням і Словом Божим, з волі Якого все існує і сталося, і без Нього ніщо не отримало буття, або дійсного існування (див.: Ін. 1:3). Але гріх не є чимось життєвим (реальним), а тільки примарною протилежністю дійсності, її привидом, тінню, нічим: гріх існує по одному іменуванню недосконалості брехні та лукавства неслухняних Богові, створених Ним істот, розумно вільних; тому гріх і стався спочатку, і нині відбувається проти бажання Божого, не від Бога, за Його, однак, попущенням. Причина попущення гріха ховається до часу в таємниці досконалості й непогрішності Божого світоправління, або Його Промислу. Богу досконало відомо все майбутнє, і Він може не допустити ненависного Йому гріха, але допускає його, бажаючи зі зла зробити добре, з неправого – праве для напоумлення і виправлення людей, щоб вони бачили, які наслідки тягне гріх і щодо того, хто згрішив, і щодо його ближніх, і щодо суспільства. У цьому полягає відмінність попущення Божого від попущення людського, через яке зло або не могло бути попереджене і припинене на початку заходами людськими, або принаймні було небажане вчинення допущеного. Навпаки, в Бозі бачимо і могутність Його не допустити, присікти виконання злого наміру, і водночас волю, яка дозволяє здійснитися тому чи іншому із зол. При цьому народжується питання: навіщо благоволить Бог попускати вчинення гріха, або яка спонукальна причина у Бога до попущення людей на гріх?

2

Нескінченна благість Божа ніколи б не попустила творитися на землі таким злим беззаконням, якби вона не робила звідси найбільших благ і зроблене через злість не обертала б на спасіння. Бог попустив примножитися братерській заздрості проти неповинного Йосифа, але для якого благодіяння попустив, чи не для порятунку від голодної смерті не тільки його батьків, братів і родичів, а й усього Єгипту? Попустив Бог нечестивому Саулу всіляко озлоблювати лагідного, незлобивого Давида, але чи не для користі самого Давида і всього царства Єврейського (так, для найбільшої користі не тільки їхньої, а й усього роду людського через нащадка Давидова Христа Спасителя нашого)? Попустив Бог кинути в рів до розлючених левів безвинно обмовленого пророка Даниїла; але для чого? – Для піднесення його самого і друзів його на вищий ступінь величі і слави. Але навіщо мені розповідати про численні факти старозавітної історії, коли через попущення Боже первосвященики, фарисеї і старійшини єврейські через заздрість віддали на розп’яття Єдинородного Сина Божого, Іісуса Христа, і це попущення обернулося на спасіння всього роду людського. Таким чином, від кожного попущення відбуваються і відкриваються нам найбільші багатства слави Божої і Його благодіянь кожній людині і всьому роду людському. Звідси – милість Божа і милосердя Його, щедроти, всемогутність і величність, передвідання і Промисел Його; звідси найвища мудрість і правда Його невідомими нам шляхами опромінюють нас і тим самим збуджують багатьох уважних людей до відродження доброчесності, до примноження великотрудних, але праведних подвигів, які нагороджуються у теперішньому житті та майбутньому щедрими нагородами, а також разом із тим ореолом слави.

О, як дивно і велично проявляє себе думка Божественна в повсякденних своїх попущеннях!

Нескладно від добра породити добро, але напрочуд зле перетворити на добре; є загальна приказка: “На спокійному морі всяк може бути керманичем”. Невелика мудрість, коли вітер попутний, корабель міцний, море спокійне і матроси корабля знають свою справу, пристань видно, – направити до неї корабель. Але інша річ, коли на морі вирує буря, корабель пошкоджений, хвилі з шумом вливаються на палубу і всередину корабля або коли ніч темна, нічого не видно, пірати оточили судно, екіпаж нечисленний і погано озброєний, і водночас капітан так майстерно розпорядився, що безбідно уник небезпеки; ось це дивовижно: капітан корабля справою довів свою мудрість і свою досвідченість в управлінні кораблем.

Подібне помічаємо ми і в світоправлінні Божому: попущення волі Божої, що здається нам таким, що не веде до добра, Бог приводить до найкращого кінця за Своєю невимовною Премудрістю і правдою. Через попущення протизаконних діянь і сумних пригод Бог іноді беззаконників перетворює на найчесніших друзів Своїх; за Божим Промислом, який скеровує все до найкращого завершення, злісні задуми на шкоду того, кого спокушають вони, часто обертаються йому на користь і честь; напади й образи нерідко примножують його сили; найбільші беззаконня нечестивих утверджують багатьох у благочесті й чеснотах і оберігають від погибелі; звідти ж походить, що багато людей, мабуть, уже зовсім занурені в безодню погибелі, але на ділі виявляється, що вони через це саме врятовані. Йосифу кайдани і темниця слугують до почестей і до його найбільшої слави, братерська заздрість принесла йому більше користі, ніж прихильність усього світу; Саулова злість принесла Давиду царський вінець; лев’ячий рів ввів Данила в більшу честь і славу, яких не досягали й царі земні; Христос із хреста ввійшов до раю разом з розбійником, який покаявся, а з гори Оливкової вознісся на небеса і сів по правий бік Бога Отця.

Якби Бог не допускав гріхопадінь, і допущених не виправляв, і не справляв би злих діянь на добрі наслідки, то навряд чи могли б ми пізнати притаманну Богові правду, яка карає злих і нагороджує праведних. Але через таке попущення злих діянь ми навчаємося пізнавати користь від дослідження самих попущень і переконуємося, якими дивовижними шляхами Бог з найбільших зол виробляє незліченну безліч добра. Про це вельми розумно висловився знаменитий вчений Боецій¹³: “Відомий порядок Божественного управління завжди досягає своїх цілей; бо якщо іноді що-небудь і ухилиться від Божественного встановлення вбік, то хоча іншим шляхом, воно все ж прямує до передбаченої мети, щоб ніщо не виявилося нерозумним в управлінні Промислу. Хоча й незручно людині осягати обмеженим розумом і висловлюватися слабким словом про найбільші та незліченні діяння необмеженого і всемогутнього Божества, але для нас достатньо упевнитися, що Бог є Творець і Промислитель усього сущого, і Він сам усе спрямовує якнайкраще до досягнення найбільшого добра. А тому, якщо розсудливо вдивимося в різноманітні явища природи й устрій людських суспільств, то нічого не знайдемо злого (у власному сенсі) і нерозумного в порядку вищого управління світом “¹⁴. Отже, існують численні причини попущень Божих, приклади яких ми навели на початку цього розділу.

2

Вище було передбачено розглянути попущення Боже з трьох боків: а) волю, що попущає, б) причини попущення і в) волю, що сприяє здійсненню попущеного. До розгляду цієї третьої сторони попущення Божого тепер і приступимо.

Предвічний Бог ще перед усіма віками передбачив усе те, що Він згодом часів мав намір привести у виконання. Тоді ж Він знав і передбачав не тільки найсправедливіші причини попущень зла у світі, а й мав на те всевільну волю як попустити, так і сприяти здійсненню дозволеної дії. У богословів зазначена істина ясно і точно виражається словами: “Бог є помічником усьому істинно (не мрійливо) буваючому й існуючому”. Нічого у світі не буває і не здійснюється без допомоги першої і найвищої причини (волі Триєдиного Божества).

Отже, якщо все, що попускає Бог, встановлене Ним від віків до попущення за найсправедливішими причинами, і Сам Бог благоволить бути невидимим помічником вчинення (зовнішньої сторони) попущеного діяння, то навіщо ми виливаємо на Бога і людей сумні й порожні скарги, навіщо часто обмовляємо й заперечуємо Промисел Божий і найсправедливіші причини Божого попущення? Чому не краще і справедливіше все неприємне і болісне, що трапилося з нами, приписувати з покірністю волі Божій і Його попущенню для нашого виправлення? Знаючи, по-перше, що попущення Божі бувають не без причин справедливих, по-друге, що вся сила і все найкраще міститься в тому Божому про нас намірі, з яким зроблено попущення і якому чинити опір не варто, – ми зобов’язані тим більше озирнутися й виправити себе каяттям перед Богом у своїх похибках. У попущеннях Божих чи добра воля, чи зла вона, але працює Богові, і з яким би не було наміром вона працювала, врешті-решт все відбувається для досягнення найкращих цілей.

Справді, святі, які догодили Богові, все те, що траплялося з ними в житті, приємне чи неприємне, приписували волі, дії Божій, бо вони не звертали уваги на чужі гріхи, але всі вчинки людські розглядали як Божий дар або Боже попущення за свої гріхи. Святі міркували так: всеблагий Бог ніколи б не попустив нічого злого, якби не знав, що звідси Він зробить численні великі благодіяння. Подібну думку висловив і блаженний Августин: “Бог визнав за краще зле перетворювати на добре, ніж зовсім не попускати зла. Тому що Бог, будучи всеблагим, жодним чином не допустив би зла в справах Своїх, якби Він не був настільки всемогутнім і благим, щоб не міг від зла зробити благе, добре “¹⁵. Справедливо говорив учитель Феофіл¹⁶: “Бог незбагненно втручається в наші омани і в наші гріхи не для похвали їх або співучасті в них, але зневажаючи їх, ненавидячи і виправляючи їх; Бог виробляє зі зла багато доброго, подібно до того, як би Він вогонь перетворив на воду”. Тут треба згадати і про іншу його настанову: “Усі, хто ображає нас у будь-який спосіб, – кожний із них поєднує в собі нібито дві особи, одна діє свідомо, інша – несвідомо: по-перше, він бажає через злу прихильність діяти проти нас вороже: з наміром образити нашу особу, позбавити майна і т. д.., хоча в цьому намірі своєму і не завжди встигає; при успіху ж своєму, через попущення Боже, робиться вона несвідомо другою особою, яка діє як знаряддя в руках Божих, карає або виправляє нашу поведінку, і тим самим несвідомо служить Богові”. Такими несвідомими служителями Божими були відомі в історії: Навуходоносор¹⁷, Аттіла¹⁸, Тотіла¹⁹, Тамерлан²⁰ та інші бичі Божі; такими ж є Веспасіан і син його Тит, які заради слави й поширення Римської імперії намагалися знищити євреїв, але обманулися. Дійсно, вони були мучителями і сильними воїнами – знаряддям гніву Божого на народ неправедний. Євреї не могли досягти спокою і щастя на землі не інакше, як за допомоги терм Неронових. Але щоб ясніше викласти читачам зазначене тут пояснення попущення Божого, нехай буде нам дозволено торкнутися деяких досліджень і суджень.

3

Дозволь запитати тебе, улюблений брате християнине, який вельми часто оголошує небо і землю своїми скорботними скаргами. Скажи мені, що тебе ображає: чи воля (намір) кривдника, чи тільки його влада (можливість здійснити намір), чи і те, і те? Ти відповідаєш: мене ображає і те й інше. У відповідь на це скажу тобі, що ні воля зловмисна, ні приведення її до виконання (влада) не можуть завдати тобі образи: злий намір (воля) без влади мізерний і ніякої шкоди тобі не завдає, а приведення наміру до виконання залежить від попущення, тобто від волі Божої, яка справедлива і свята. Тобі відомо, що всяка влада від Бога, навіщо ж ти журишся і скаржишся на кривдника за те, що він зробив тобі не що інше, як тільки попущене йому Богом, інакше б він не міг образити тебе без Божого попущення. Скажеш: противник завдав мені найбільшої образи. Скажи, яку, бо за гріхи твої тебе карає Бог, або вчить терпіння, або примножує твою нагороду за безневинну образу, – і ти вважаєш себе скривдженим? Цю лукаву людину, скажеш, і її злісну волю я ненавиджу. Але ти завжди звертаєш свою увагу на діяння інших людей, а я раджу тобі краще звернути погляд свій до Бога і до своєї совісті, безпристрасного внутрішнього ока. Воля людська, хоча вона і зла, і нечестива, що ж вона могла тобі зробити, у чому її успіх? Ти не стільки шкодуєш про те, що твій супротивник хотів тобі нашкодити, скільки про те, що він пошкодив і що міг пошкодити? Від кого ж це сталося і чому він міг тобі шкодити, чи не за владою і волею Божою; а якщо за владою і волею Божою, – то завжди за судьбами праведними, гідними і святими. Отже, ти або замовкни, або зверни свої скарги до Божественного попущення, і це останнє твердо запам’ятай у душі своїй, що ніколи Бог не попустить, щоб чужа зла воля могла заподіяти тобі хоч би яке зло, що не послужило б тобі на користь, якщо тільки ти сам собі самому не зашкодиш. І хто може зробити нам зло, якщо ми будемо ревнителями всього доброго? Прекрасно сказав блаженний Августин: “Не бійся ворога, він настільки сильний зашкодити, наскільки отримав для того влади від Бога. Того ж бійся, Який сильний стільки зробити, скільки захоче, і Який нічого несправедливого не робить, але що Він робить, то все – справедливо; а якщо що-небудь, на нашу думку, здавалося б несправедливим, то, якщо безсумнівно, що воно сталося з волі Божої, вір, воно – справедливо і істинно. Спитаєш: якщо хто вбив невинну людину, справедливо він вчинив чи несправедливо? Немає сумніву, що це несправедливо і гідно страти. Чому ж Бог, запитаєш знову, попустив таку несправедливість? Ти хочеш вести суперечку з Богом перш, ніж став гідним запитувати Бога: з якої причини, Боже, Ти попустив це? Наміри Божі про те або причини Його попущення не можу тобі, люб’язний мій, прямо пояснити через неосяжність Премудрості Божої розумом людським; але тільки стверджую, що той, хто вбив невинну людину, діяв несправедливо, і що цього вбивства не було б, якби Бог не попустив його з невідомої нам праведної причини. Говорячи іншими словами: вбивця вчинив справу несправедливу, що вимагає страти; але попущення Боже – праведне і премудре з причини праведної, але від нас прихованої до часу “²¹.

Подібним чином розглядає блаженний Августин справу про вбивство Христа, нашого Спасителя. “Іуда, беззаконний зрадник Христовий, і гонителі Христові – всі беззаконники, всі нечестивці, всі несправедливці, всі загиблі; проте ж Отець Сина Свого не пощадив, але віддав Його (попустив вбити Його) за спасіння всіх нас. Ось таємнича причина попущення Божого на вбивство Єдинородного Свого Сина законозлочинцями, – причина на той час незрозуміла. Поміркуй сам, люб’язний мій, якщо можеш, усяку подібну справу, відокрем обидві її сторони (законозлочинця, який чинить злу справу, від Бога, який дає згоду на попущення), з’ясуй потім; виконай перед Господом твої обіцянки, які ти висловив перед Ним (див.: Пс. 75:12). Розглянь, що зробив тобі нечестивий, що – праведний? Той захотів навмисне зробити зло, усвідомлюючи свою неправду; цей попустив здійснитися зловмисництву, і попустив справедливо для того, щоб воля нечестивого загинула, а праведне попущення прославилося. Не дивуйся ж, що Бог попускає чинитися злу: Він попускає це за праведним Своїм судом, попускає мірою, числом і вагою. У Нього немає неправди, ти сам тільки цілком віддайся Йому, довірся Йому “²².

Для заспокоєння себе відомий один тільки вірний засіб: коли тебе хтось образив або скривдив, не звертай уваги на злість кривдника, а звернися до правосудного Бога, що дозволив скривдити тебе твоєму супротивникові, і не відплачуй йому злом за скоєне зло, адже його попустив Бог для досягнення цілей добрих і справедливих, хоча й невідомих тобі до часу. Цього звичаю дотримувалися всі святі угодники Божі: вони не дошукувалися, хто і за що їх образив, але завжди звертали серця свої до Бога, смиренно визнаючи справедливість Божого попущення. І тому вони вважали нанесені їм образи за благодіяння для себе, а своїх супротивників – за благодійників, кажучи: ось наші справжні благодійники, вони не лестять нам; ті ж, які хвалять і величають нас в очі, лестять нам – шкодять нашому внутрішньому вдосконаленню. Тому святі свій уявний погляд завжди звертали до Бога, у всякій справі покладалися на Промисел Божий і всього доброго очікували від Бога.

З іншого боку, звідси ж видно, що гріх, вчинений проти ближнього з Божого попущення, не заслуговує на жодне пом’якшення провини грішника тому тільки, що його протизаконне діяння дало Богові привід створити від зла більше добро; бо для добра, яке сталося, подано тільки привід тому, хто згрішив, і не від себе, а через багатство Божественної доброти; намір же у того, хто згрішив, був злий і залишився злим. Так, наприклад, якби хтось із лиходіїв, підклавши вогонь під хатину бідняка через злість на нього, спалив її, а добра і заможна людина, зі свого співчуття до бідняка, побудувала йому на місці згорілої хатини кращий дім, то і в такому разі не применшували б провину палія ні малоцінність підпаленої хатини, ні добро, зроблене бідняку у зв’язку з підпалом і втратою ним хатини.

Для кращого розуміння сокровенних і незбагненних доль Божих і Його Промислу поговоримо про це в наступній главі.

Глава III. Про те, як із незбагненних судів Божих ми можемо дізнаватися Його святу волю

Протягом усього життя ми повинні часто повторювати вислів царственого пророка. Твоя справедливість немов гори Божі, Твої суди безодня велика (див.: Пс. 35:7), безодня вельми велика; безмежно велика! На цю безодню колись наче перстом вказували два біблійних почесних служителя єгипетського царя Фараона: виночерпій і хлібодар. Обидва одного царя служителі, обидва впали в немилість царя, обох віддано під арешт і посаджено до в’язниці за тяжку провину, на обох розгнівався цар; і про них обох згадав він під час придворного бенкету, обох міг би він і помилувати, якби це було до вподоби Божій правді, або ж засудити на страту за рівної їхньої вини; однак одного засудив на безчесну страту, а другого помилував і відправив на колишнє місце служіння: хлібодара велів повісити і віддати на поживу хижим воронам, а виночерпій знову стояв перед царським столом (див. Бут. 40). Такі долі Божі: одних Він за праведним Своїм судом видаляє від Свого обличчя, інших удостоює Свого споглядання за великою Своєю милістю. І хто може дослідити великі справи Його? Хто може виміряти силу величі Його? і хто може також виректи милості Його? – каже син Сирахів (Сир. 18:3-4).

1

Наскільки потаємні й незбагненні долі Божі про Навуходоносора, царя Вавилонського, і про фараона, який не знав Йосифа (див.: Вих. 1:18), і про яких справедливо сказав блаженний Августин: “Одного (Навуходоносора) за незліченні його нечестя Бог покарав, а відтак він привів його до спасенного й вельми корисного покаяння (виправлення себе). Натомість фараон озлобився, незважаючи на кари Божі, знехтував ними і загинув у Червоному морі з усім своїм військом; обидва вони були – люди; обидва царі язичницькі, обидва були покарані. Чому ж неоднаковий кінець отримали? Один зрозумів караючу руку Божу, зітхнув перед Богом і виправив свою поведінку; інший не послухався сповіщеної йому волі Божої, залишився у своїй гріховній завзятості – і загинув”.

Ось інший приклад незбагненності суду Божого. Один із найкращих царів іудейських був Аса, який чинив добро перед Богом і зміцнив своє царство, скинув ідолів по всій землі Іудейській, винищив ідолопоклонство, цю гидоту перших царів у коліні Іудовому та Веніаміновому, поклав край поклонінню висотам і дібровам. Однак цей славний цар, який довгий час похвально царював, був тридцять років прикладом благочестивих царів, наприкінці свого царювання втратив колишню славу свою. Він ув’язнив пророка Ананію, який викривав його в поганих вчинках, стратив багатьох невинних громадян і, нарешті, захворівши, не звернувся до Бога з покаянням у своїх гріхах і з молитвою про своє зцілення, але вдався до лікарів і знахарів. О, як змінився він на гірше, як не схожі останні його діяння на перші! Спочатку будучи царем правди, став самовпевненим неслухняним до волі Божої, оголошеної йому через пророка (див.: 2 Хронік 15-16). Навпаки, найбеззаконніший і найнечестивіший Манассія довів народ іудейський до тієї міри нечестя, що він став гіршим за ті народи, які Бог винищив з лиця синів Ізраїлевих, пізнав у своєму нещасті тяжіння руки Божої, що тяжіла над ним, навернувся до Бога, покаявся в своєму нечесті та здобув прощення й милість Божу (див.: 2 Хронік. 33:9). О Боже, суди Твої – безодня велика, безодня без міри глибока!

2

Саул і Давид – перші царі народу ізраїльського, як вони дивовижні за відмінністю над ними суду Божого! Обидва вони були спочатку гідні похвали, обидва тяжко грішили зі спокусою для всього царства, обидва зазнали тяжких покарань, але як по-різному подіяли на них ці покарання! Саул відкинув у своєму нечесті й тяжко помер; Давид перетворив покарання на ліки для себе й виявився улюбленим обранцем Божим. Тут недоречні питання: чому це і для чого? Такі запитання виникають через спокусу духа злоби і багатьох згубили: що, чи справді сказав Бог: не їжте плодів ні з якого дерева в райському саду? – запитав колись найхитріший з усіх звірів жінку (Єву) (див.: Бут. 3:1). На це запитання Єві слід було б відповідати лукавому звірові: ми знаємо, що Бог заповідав нам не їсти плодів з одного тільки дерева пізнання добра і зла, але чому і для чого Він заповідав це, того ми не повинні питати в Бога: Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він повинен був віддати? Бо все із Нього, Ним і до Нього (Рим. 11:34-36). Думаю, знайдуться ті, хто стверджує, що не забороняється іноді запитати про причину тієї чи іншої заповіді. У кого запитати, як не у Бога, Якому одному відомо, що добре або що тільки дозволено? Якщо слуга у свого пана або підлеглий у свого начальника вимагає пояснити йому причину свого наказу або якогось розпорядження, то перший вважатиме це за образу собі, а другий – за бунт і непокору. Ти ж насмілюєшся на велику зухвалість проти Бога. Крім Його святої волі немає іншої причини у Промислу Божого, подібно до того як би і зовсім її не існувало.

Настільки незрозуміло, дивно і це: самаритяни охоче повірили словам Господа й благали Його залишитися в них (див.: Ін. 4:39-41); маловірні гергесіяни, навпаки, просили Господа скоріше піти від них (див.: Мф. 8:34). Невірні іудеї ні словами, ні ділами, ні знаменнями і чудесами Господа не схаменулися і не увірували в істину Його Божественного посланництва: суди Твої, Господи, – безодня велика!

Іуліан Александрійський²³, святий мученик, через хворобу ніг не міг ходити, і його принесли двоє його служителів на судилище гонителів християнства. Один зі слуг був християнином, але відрікся на судилищі як від Христа, так і від свого пана і загинув у мерзенному ідолопоклонстві; інший із них, на ім’я Евн, не зрадив ні Бога, ні свого пана і залишився у вірі Христовій непохитним. Обох сповідників Христових спочатку посадили на верблюдів і водили містом Александрії з безчестям і наругою, потім піддали немилосердному побиттю, а наостанок кинули живими на запалене вогнище, де в доброму сповіді віддали душі свої Богові. Дивлячись на їхні муки, один із присутніх при цьому воїнів на ім’я Веса, співчуваючи невинним мученикам, почав вмовляти народ і вгамовувати його від буйства. Його привели на суд, застерегли, що він теж сповідує віру Христову, і за ухвалою судді засудили до смертної кари: кат відрубав йому голову; у такий спосіб він здобув мученицький вінець замість служителя-християнина, який відкинув Христа.

Святий Афанасій, архієпископ Александрійський, описує в “Діяннях Антонія Великого “²⁴ таку подію: двоє ченців здійснили подорож відвідати святого Антонія в його пустелі. Але, йдучи безводною спекотною пустелею, вони зовсім знесилилися від спраги, і один із них помер, а інший перебував при смерті. Святий Антоній, перебуваючи від них далеко, за кілька миль, сидячи у своєму монастирі на камені, поспішно кличе двох своїх ченців і каже їм: “Якнайскоріше біжіть туди-то в пустелю, захопивши із собою посудину води; бо один із двох братів, які йдуть до нас, уже помер від спраги, а інший ще дихає, але вельми страждає й ослаб; якщо забаритеся, то й іншого не застанете в живих: це відкрив мені Бог, коли я стояв на молитві”. Отримавши наказ, послані негайно вирушили в дорогу: знайшовши мандрівників, тіло померлого поховали, іншого, освіживши водою і підкріпивши їжею, привели з собою до святого Антонія. При цьому описі Афанасій розсудливо зауважує, що хто-небудь може запитати при цьому: а навіщо святий Антоній не послав своїх ченців раніше для спасіння мандрівників, ще до смерті одного з них? Таке питання воістину непристойне для християнина, тому що це не було справою святого Антонія, але це був суд Божий: Сам Бог виголосив Свій праведний вирок над вмираючим і над спраглим – живим; Він же відкрив Свою волю святому Антонію про спасіння мандрівника.

Антоній Великий, розмірковуючи і дивуючись потаємним і недовідомим таємницям Божим, воззвав смиренно до Бога: “О Господи, Боже мій! Тобі буває благоугодно іноді дарувати довголітнє життя людям, мабуть, марним і зануреним у безодню беззаконь, а іноді передчасно позбавляєш життя людей, вельми корисних для блага суспільства: одні, мало згрішивші, страчені Тобою тяжко; інші, навпаки, живуть собі без жодних скорбот, щасливо, і через це отримують нахабство скоювати злочини: вилазять їм очі від жиру (Пс. 72:7)”. Під час цих роздумів Антоній чує голос: “Будь уважний до самого себе: те, про що ти розмірковуєш, є суд Божий, і ти його не досліджуй і не випробовуй”.

Які то величні діла Твої, Господи, дуже глибокі думки Твої, нерозумна людина не знає, а недоумок не зрозуміє того! (див.: Пс. 91:6-7). Воістину Ти Бог сокровенний (не осяжний розумом Твого творіння). 1117 року, коли в усій Італії був землетрус, оповідає Рогерій²⁵, дехто з мешканців міста Медіолана зібрався в одному домі у справі про виправлення громадських потреб; раптом чути з подвір’я голос, який кличе на ім’я одного з тих, хто був у цьому домі, щоб він вийшов. Той дивувався, хто кличе і навіщо, а тому зволікав виходити. Несподівано хтось невідомий наблизився до дверей, просив, щоб покликаний скоріше вийшов. Тільки-но викликаний відступив на кілька кроків від будинку, будинок падає і під його руїнами гинуть усі, хто був усередині. Питається, чому один тільки з тих, хто перебував у будинку, врятований, а всі інші загинули?

Суди Господні – велика безодня! Хто не бачить ясно в цій події стародавніх чудес, що відбулися? Так вивів Ангел Господній Лота з його дітьми з Содому, а всіх інших жителів залишив на жертву вогню. Таким же чудесним чином збережено неушкодженими і багато інших людей, які перебували разом із безліччю тих, хто загинув від будь-якої причини, що спричинила загальне лихо, загальну згубу.

У 1597 році в Сицилії жив на місці, що носило назву “Царська Гора”, наполегливий, неслухняний чоловік і вів життя розпусне; знайомий йому благочестивий чернець багато разів перестерігав його виправитися й відстати від мерзенного богопротилежного життя, але він перебував у своїй жорстокості, вільнодумстві та безвір’ї і залишався невиправним. Минуло небагато днів після умовляння його востаннє, загинув він в обіймах непотрібної жінки на її ліжку, будучи проколотий ненавмисно багнетом. Там же інший беззаконник, подібно до першого, багато років проживши в непотрібстві з безчесною жінкою, почувши про загибель свого друга, залишив беззаконне співжиття, ставши цнотливим через покарання й загибель першого грішника, і решту шістдесят років свого життя перебував у сердечному каятті за свої гріхи. Що сказати про все це, окрім справедливого вислову: суди Твої, Господи, – безодня велика і невимірна!

3

Для божественного апостола Павла було дивним і вельми дивовижним визначення Боже про двох близнюків Ревеки – Ісава та Якова, бо коли вони ще не народилися і не зробили нічого доброго чи злого, чому можна було б віддати перевагу одному з них перед іншим, Бог уже сказав заздалегідь:Якова Я полюбив, а Ісава зненавидів. Що ж скажемо? Невже не правда у Бога? Зовсім ні. А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом? Чи скаже витвір своєму творцеві: навіщо ти мене так зробив? Хіба не має влади гончар над глиною, щоб з тієї самої суміші зробити один сосуд для почесного, а другий для непочесного вжитку? (Рим. 9:11-14,20-21).

Невже між гончарем і глиною менше відмінності, ніж між Богом і людиною, нікчемним хробаком? Хто ж наважиться сказати Богові: навіщо Ти, Господи, так робиш?

Святий Дорофей²⁶ розповідає: “Одного разу прибув до міської пристані корабель із полоненими, яких мали продати. На пристані зібралося багато покупців. У тому місті жила одна багата, вельми доброчесна і благочестива дівчина; вона дуже зраділа довгоочікуваній нею можливості купити собі служницю – покоївку, яку вона щиро хотіла навчити доброї моралі і пристойних жіночій статі занять. Вона підходить до продавця невільниць, у якого були дві юні дівчинки, одну бере до себе, сплативши за неї гроші за договором із продавцем. Не встигла вона відійти, як до продавця підходить безчесна, розпусна жінка, утримувачка “будинку терпимості”, і за невелику ціну купує в того самого торговця іншу з тих двох, які були в нього, дівчаток і веде її до себе в співмешканці для відомої експлуатації “²⁷. Ось яка нерівна доля цих двох молоденьких дівчаток. Хто в цій події досліджує глибину й таємничість доль Божих? Обидві з дитинства невинні дівчатка, обидві продані, обидві не знали ні свого майбутнього життя, ні своєї долі, обидві отримали добре виховання – зберегли б його благодатні плоди все своє життя: але одна віддана до наставниці доброї моралі, християнського життя і скористалася її настановами – сама стала доброю християнкою, наслідувачкою Ангелів; інша, навпаки, потрапила до школи мерзоти й розпусти до вчительки брехні, спокуси та всієї мерзоти, і сама залюбки послідувала за прикладом своєї пані та зробилася користю диявола, хоча могла б інакше влаштувати своє життя, якби потрапила до кращої наставниці. Але долі Твої, Боже, – безодня велика!

Подібне, – мало відмінне від попереднього, – знайшов і дізнався Григорій Великий у колі своїх родичів. У цього найсвятішого чоловіка було три тітки: Еміліана, Тарсілла і Гордіана, які присвятили своє життя Христу, вступивши в жіночий монастир; дві з них непорушно зберігали свої обітниці, до кінця життя з честю перебуваючи в дівоцтві²⁸. Третя, Гордіана, не слухаючи жодних повчань і не підкоряючись чернечій владі, розірвала своє спілкування зі святими сестрами і віддалилася від них у світське життя, зваблена марною своєю сладострастю: суди Твої, Боже, – безодня велика! Бог високий могутністю Своєю, все утримує міццю Своєю, – і хто знайдеться такий, як Він, сильний? Хто дорогу Його Йому вказувати буде? І хто скаже: Ти кривду зробив? (див.: Йов. 36:22-23)? Розсудливо і вельми обережно в цьому відношенні висловився царствений пророк, говорячи про себе Богові: я немов бидло й не знаю, я перед Тобою худобою став!… (Пс. 72:22), іншими словами: “Твоїх доль не випробовую я, о Боже, я нікчемний перед Тобою, як і інші тварини, моя справа – слухати Твій голос і коритися своєму Господеві, але не досліджувати Твої діла я призначений”. Це ще не диво, що Давид, який з дитинства пас худобу і не займався вищими науками, розумів себе і судив про себе так скромно за добротою свого серця і за навіюванням Божим. Але самі Серафими, вищі духи – служителі Божі, так само чинять перед Богом; бо коли Слово Господнє оголосило небеса і землю про відкидання Богом іудеїв, тоді шестикрилі Серафими двома крилами кожен закривав обличчя своє, і двома закривав ноги, і за допомогою двох літав, виявляючи, що вони своїм розумом не можуть здійнятися до тієї висоти, на якій здійснюються дивовижні й незбагненні справи Божі. Жоден розум створіння не осягає Божественних доль Всемогутнього Творця свого: для них достатньо знати й бути переконаними, що Трисвятий Бог святий, і сповідувати один перед одним невимовні Його Божественні досконалості, взиваючи до нього: Святий, Святий, Святий Господь Саваоф, сповнені небеса та земля безмежною славою Його (видіння пророка Ісаї) (порівн.: Іс. 6:2-3). Потрійно Святий Бог: Святий у Собі Самому, Святий у судах Своїх, Святий у справах Своїх! Якщо небесні розумні духи так упокорюються і сповідують незбагненність Божественної Таємниці, то тим паче нам, слабкій перстині земній, хоча й тим, що отримали за даром Божим “подих життя і слово розуму”, пристойно сповідуватися перед Богом, взиваючи: “Господь справедливий на кожній дорозі Своїй, і милостивий у всіх Своїх учинках (Пс. 144:17). Блаженний Августин залишив нам велику втіху своїм висловом: “Бог може декого спасти і без їхніх добрих справ, бо Він Сам добрий; не може Він нікого згубити, тому що Сам праведний “²⁹.

4

Часто ми бачимо у всесвіті дивовижні зміни і несподівані події; у нас є достатньо предметів, про кожен з яких можемо сказати: побачимо, чим це скінчиться. Іноді і з нами самими трапляється що-небудь дивовижне, і ми марно нарікаємо і говоримо: не думав і не гадав я, щоб це так сталося. Бідні ми невігласи в передбаченні майбутніх подій; і про події, що відбуваються нині, ми насилу розуміємо їхню причину, окрім однієї з них, і до того ж причини істинної і безсумнівної: трапилося те або інше, бо так було завгодно Богові влаштувати або допустити за Його премудрим, невідомим для нас, але завжди праведним і благим Промислом: Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги, говорить Господь. Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки. (Іс. 55:8-9).

Святий Григорій сказав: “Досліджувати потаємні причини доль Божих є не що інше, як тільки протиставлення нашої гріховної гордості порадам або визначенням Його”. Наш обов’язок, наша справа – за всякої незвичайної події повторювати слова святого Павла: О, глибина багатства і премудрості і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недосліджені путі Його! (Рим. 11:33). У земному нашому житті ми багато чого ніколи не осягнемо розумом. Досить для нас знати, переконатися і безсумнівно вірити, що Бог справедливий, і в останній Судний день не знайдеться жодного з підсудних, який би сказав щось інше Господу, окрім слів: “Ти праведний, Господи, і прямі Твої присуди” (Пс. 118:137). Колись цар Давид, бачачи нечестивих щасливців світу, які своїм прикладом тягнуть за собою декого з народу Божого, захотів зрозуміти Божу долю; довго він міркував про це, але, не домігшись у тому успіху, смиренно зізнався: та трудне воно в очах моїх, аж прийшов я в Божу святиню, і кінець їхній побачив (Пс. 72:16-17). Повинно до майбутнього кращого життя відкласти нам більш повне розуміння незбагненних у нинішньому житті доль і останнього їхнього кінця найвищої Премудрості Божої!

Отже, припинимо і ми міркувати про предмети, нам невідомі. Хвилі безмежного океану Найвищого Розуму, що безперестанку обертаються і повертаються, висхідні й низхідні, перевершують швидкодумство всякої мудрості, не тільки людської, а й ангельської, і як же могли б ми збагнути кінцеві причини найглибших Божественних доль? Хто може осягнути Боже напередвизначення: навіщо цей народився в язичництві, інший – у християнстві, чому євангельська проповідь у багатьох країнах стала відома доволі пізно, а тому багато тисяч людей загинули, втрачаючи можливість спастися через Христове вчення, тоді як в інших країнах воно стало відомим доволі скоро? Чому одна держава наповнена єретиками, інша вільна від усіх вад неправовір’я і в ній сильно вкоренилося благочестя, чому покарання Боже одних минає до часу, а інших – спіткає, навіщо іноді безневинні в злочині віддаються під суд, звинувачуються й гинуть, а гріхи деяких людей відлунюють на їхніх дітях і їхніх нащадках? Чому хрестові походи, в яких брали участь багато государів, принців і князів, докладаючи всіх своїх старань для визволення Палестини і Гробу Господнього з рук невірних, залишилися марними, не досягли бажаної мети?

Не станемо повторювати запитань: чому Бог надав можливість покаяння Адаму, а не Люциферу (Світлоносцю); навіщо Іісус Христос змилостивився над занепалим апостолом Петром і подивився на нього, а не на Іуду? Навіщо один помирає в дитинстві, інший доживає до глибокої старості? Навіщо один, мало згрішивши в чому-небудь, гине без покаяння; інший же, тривалий час перебуваючи загрузлим у тяжких беззаконнях, нарешті виправляється і отримує кончину, гідну християнина?

Навіщо один потопає в багатстві й розкоші, інший не має ні шматка хліба, ні копійки грошей? Неспокійний і надмірно цікавий розум! Навіщо тобі дошукуватися до цього? Торкаючись вогню Божественних доль, ти розтанеш; піднімаючись на неприступну гору Божественного Провидіння і Промислу, ти впадеш і будеш кружляти так само, як нічні метелики й комарі кружляють уночі біля свічки, доки не згорять; так і розум людський прагне зухвало проникнути в таємниці незбагненного полум’я Божественного. Нам, смертним людям, не можна прямо дивитися на справи Пресвітлого Сонця, маючи очі летючої миші: сокровенні таємниці Божі для нас – незбагненні в теперішньому житті. Жоден зі смертних не знайшовся взяти в Того, Хто сидить на престолі, книгу, написану всередині й ззовні, розкрити її та прочитати, окрім лева з коліна Іудина, коріння Давида – переможця смерті. Книга ця – книга доль Божественних, всередині – Його передбачення, ззовні – Його Промисел про всесвіт. (Одкр. 5:1; див.: 5,5) Предвічний, Всепремудрий Бог усе розташував мірою, числом і вагою; силі й волі Його хто противитися може? (Прем. 11:21; пор.: Ездр. 4). Чому ж ми, нікчемні, хизуємося своєю гордістю і зухвало намагаємося зважити вагу вогню, виміряти швидкість руху вітру або повернути минулий день? Досить для нас вірити, що причина всіх причин – воля Божа, і хто шукає більшої сили і влади, той не знає сутності Божої. Усяку причину впізнають за залежністю її від іншої, так складається низка причин, підпорядкованих одна іншій, і та причина, яка, за буттям своїм, не була наслідком попередньої, є першою причиною, причиною всіх причин. Але перед Богом і Його найсвятішою волею нічого не існувало, не передувало Богові, а тому причиною всіх причин є один тільки Предвічний, найміцніший і безсмертний Бог, що у Святій Трійці прославляється. Чого ж ти більше дошукуєшся? Бог попустив, Бог захотів, Бог створив усе. За справедливим і богомудрим висловом Сальвіана³⁰: “Для нас найдосконалішою правдою має бути воля Божа, найвищою мудрістю – доброзичливе й спокійне дотримання вказівок Божественної волі й Божого Промислу”.

Глава IV. Про те, як ми можемо впізнати в усіх ділах і явленнях волю Господню

Різною є влада в різних установах: у школі – присутніми учнями; у домі, що складається з сім’ї та служителів; у монастирі – з братії; у військовому таборі, зібраному з окремих полків, батальйонів та інших окремих частин. Але в кожній із названих установ і подібних до них є один і той самий початок до досягнення благоустрою та добробуту: це – покірність підлеглих своїм старійшинам, наставникам і начальникам, покірність, що приводить різні окремі волі підлеглих до єдності, до гармонії, що виражається у владі, що організовує окремі волі до узгодженої їхньої дії. Худо стане керувати воєначальник, якщо він не вміє керувати і розсудливо утримувати своїх підлеглих у беззаперечній покорі закону і у виконанні ними наказів або розпоряджень. Навпаки, там усе йде успішно і досягає наміченої мети, де, наприклад, у домі – домоправитель, у монастирях – наставник братії, в училищах – учитель, у полках – воєначальник веде всіх доручених йому осіб своїм розсудливим повчанням, прикладом, словом або навіть одним помахом руки до досягнення доброго кінця на свій розсуд.

Як воїн зобов’язаний бути в усьому слухняним своєму командирові, слідувати його прикладу і бути готовим виконати кожен наказ, так кожен істинний християнин повинен усім життям своїм перебувати ніби під рукою і під словом Божим. Усе те, що завгодно Богові зробити з нами, до чого Він нас призначить, що накаже, – в усьому тому повинні ми беззаперечно коритися Його святійшій волі. Нехай буде у всіх нас, християн, єдина відповідь на заклик, звернений до нас Богом у Святому Письмі: “Ось я прийшов із звоєм книжки, про мене написаної” (йдеться про Христа Спасителя): “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій у мене в серці.” (Пс. 39:8-9), у пам’яті, у розумі, у волі моїй (нехай скаже кожен із нас за прикладом нашого Спасителя): воля Твоя, о Боже, для мене краща за всі накази, виконання її – найбільше для мене благо.

У Савла, після того як, вражений незвичайним світлом небесним, упав, він на землю і почув голос: Савле, Савле, що ти гнаєш Мене? – першим було запитання: Господи, що повелиш мені робити? (Діян. 9:4-6). Це запитання нехай буде щодня повторюватися при всякому нашому непорозумінні, як вчинити в тій чи іншій події: “Господи! Що повелиш мені робити? Яка про це воля Твоя, всеблагий Іісусе? Відкрий її мені яким Тобі завгодно знаком, щоб я зрозумів Її, чи то добрим словом, чи то порадою, чи то іншим якимось одкровенням. Охоче дослухаюся я до Твого благого зволення, молитовно навіяного мені Тобою”.

На запитання про те, яким способом можемо ми пізнавати волю Божу у всяких справах, відповімо вказівкою на деякі встановлення, або положення, через які ясно відкривається воля Божа; назвемо їх для стислості заповідями.

Заповідь перша, або Положення, що сприяє пізнанню волі Божої

Усе те, що відволікає нас від Бога, суперечить волі Божій; усе ж, що приводить нас до Бога, відповідає волі Божій: Бо воля Божа є святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду (1Сол. 4:3), не тільки від блуду тілесного, а й від усякої омани, тим паче – протизаконної. Хто відчує в собі таку оману, повинен сказати самому собі: ця справа, яку я починаю, ця дружба, це придбання, такий спосіб життя не зробить мене морально кращим, бо відволікає від Бога; принаймні, це не Божественне про мене бажання.

Заповідь друга

Воля Божа зрозуміло і виразно пояснюється для нас законом Божим і церковними постановами. А тому ми повинні за будь-якого сумніву допитуватися: чого вимагають від нас заповіді Божі та церковні Передання, і не тільки те, чого вони вимагають, а й те, що обміркувати, що згідно з ними (хоча точно не визначено) і схоже з їхнім духом. Колись Христос вказав на заповіді Божі багатому юнакові, коли той запитав Його: Учителю благий! що мені робити, щоб наслідувати життя вічне? – Ти знаєш заповіді (Мк. 10:17; Мк. 10:25), – і вказав на ті з них, у яких прописані наші обов’язки до ближніх. Воістину, немає нічого кращого за страх Господній, і немає нічого солодшого, ніж слухати заповіді Господні (Сир. 23:36). Авраам багатому чоловікові, який веселився в усі дні, а потім потрапив у пекло, представляє як свідка волю Божественну, відкриту через Мойсея та інших пророків, кажучи про братів багатія, які перебували ще в живих: “у них є Мойсей і пророки; хай слухають їх (Лк. 16:29); і божественний апостол Павел каже: ні не уподібнюйтеся світові цьому, а змінюйтесь оновленням розуму вашого, щоб вам пізнавати, що є воля Божа, блага, угодна і досконал (Рим. 12:2). Блага (праведна) воля Божа полягає в десяти заповідях Божих; богоугодна – в євангельських порадах; досконала – така, що вимагає, щоб усе заповідане Богом приводилося у виконання нами на землі так само, як воно виконується Ангелами на небесах.

Заповідь третя

Ця заповідь приписана апостолом Павлом у Першому посланні до Солунян (1Сол. 5:18): За все дякуйте: бо така про вас воля Божа у Христі Іісусі. По-перше, тут варте зауваження те, що наша подяка Богові за все, що б не сталося з нами, вельми корисна для нас у тривогах і скорботах; тим більше тоді, коли ми отримуємо що-небудь добре. Чудово висловився про це святитель Іоанн Златоуст31: “Чи зазнав ти чогось злого: якщо не бажаєш, щоб воно було злом для тебе, дякуй Богові, і ось уже це зло перетворилося на добро, у цьому – висока мудрість”. Стародавні люди навчали своїх дітей доброго звичаю, який полягав у тому, що якщо дитя обпалить собі палець, то щоб воно негайно зверталося до Бога зі словами: “Подяка Богу!” – коротка, але дуже доброчинна заповідь. За все, що б не вистраждав, християнин, обтяжений бідами, скорботами, вигукуй: “Подяка Богу!” Виголошуй це стократно, тисячократно, безперестанку: “Подяка Богу!” До цього приєднується святий Павел: Духа не вгашайте, знайдіть у собі місце Духові Святому; часто Бог волю Свою виявляє через сокровенні, таємничі знаки, якими треба керуватися і вірити їм тоді тільки тоді, коли з діяння, на яке вони вказують, випливає, як його наслідок, слава Єдиного Бога. Далі каже святий Павел: Пророцтва не зневажайте, тобто: роз’яснення Божественного Писання і повчань, пропонованих у церквах, а також пророчих постанов розумних і благочестивих людей не можна ніколи зневажати тому, хто бажає узгодити свою волю з волею Божественною. А хто не бажає слухати всього зазначеного вище, той явно не хоче зрозуміти волі Божої. Знову святий Павел вчить: Все досліджуйте, доброго держіться. Утримуйтесь від усякого роду зла (1Сол. 5:21). Як грошові знаки, кожну монету досліджують за різними відомими ознаками, за звуком металу, який видає метал, за написами і розрізняють у такий спосіб істинну монету від підробленої, фальшивої: першу приймають, а другу відкидають; так і ми маємо чинити, коли пізнаємо в кожній своїй справі Божу волю: усього істинно узгодженого з нею маємо дотримуватися, а всього того, що має в собі найменший відтінок неправди й гріха, мусимо зненавидіти та відкинути від себе як протилежне до волі Божої.

Заповідь четверта

Для розуміння волі Божої в будь-якому сумнівному випадку є й інші джерела; понад згадані вище заповіді Божі та церковні встановлення сюди відносяться законно обрані тлумачі волі Божої, які істинно по-християнському живуть, у наших непорозуміннях (наприклад, духівники, пастирі) щодо неї; це – духовні та світські судді нашої совісті; зі світського люду до них відносяться батьки, шкільні наставники, вихователі та всі законно поставлені, справжні правителі людських суспільств. Наводимо історичні випадки для прикладу:

Коли Савл, віддавши себе волі Божій цілком, запитав: Господи, що повелиш мені робити? – не утруднив його Господь безпосередніми Своїми наказами у всіх подробицях і не послав йому негайно Духа премудрості, але як учня послав його до Ананії, сказавши: …встань і йди до міста; і сказано буде тобі, що тобі треба робити (Діян. 9:6). Ананія був найдостовірнішим пояснювачем волі Божої Павлу, подібно до того, як Святий Петро – Корнилію сотнику (див.: Діян. 10). Звідси відкривається Боже благовоління відкрити Свою волю людині через іншу людину. А тому нам не слід нехтувати добрими настановами інших: У всякого розсудливого просіть поради, і не нехтуйте порадою корисною (Тов. 4:18); дослухавшись до цього, не розкаєшся. Душа людини правдивої іноді більше скаже (пояснить), ніж сім спостерігачів, що сидять на високому місці для спостереження. Але при всьому цьому молися Всевишньому, щоб Він направив шлях твій в істині (Сир. 37:18-19). Залишайся в дружбі з чоловіком правдивим, що має в собі страх Божий: він своєю душею буде до душі тобі і, в разі падіння твого, поскорбить разом із тобою. При всьому цьому тримайся поради серця твого; бо немає нікого для тебе вірнішого за нього (там же 16-17). Для розв’язання своїх сумнівів, як вчинити згідно з волею Божою в тій чи іншій справі, проси поради і напоумлення у своїх духовних отців і начальників, яким ми доручили свою совість і всю моральну діяльність свого життя. Загалом, звертайся за розв’язанням своїх здивувань до всіх представників влади, воля яких, за винятком волі на справи гріховні, є воля Божа. Усе, що вони радять, окрім гріха, ми повинні приймати як передане через них Самим Богом і повинні виконати. Прикладом для нас у цьому слугує святий апостол Павел. Описуючи галатам свої діяння після навернення свого до християнства, він говорить між іншим: через чотирнадцять років, я знов пішов (за одкровенням Божим) до Ієрусалима з Варнавою (Гал. 2:1). Яка ж була причина Павлу відкладати на такий тривалий термін свою подорож до Ієрусалима? Причина, – відповідає святий Павел, – що я запропонував там, і особливо знатнішим (верховним апостолам), благовіствування, яке я проповідую язичникам, чи не даремно я подвизаюсь або подвизався. (Гал. 2:2). Ось всесвітній проповідник, який благовістив Євангеліє язичникам протягом чотирнадцяти років як ніби менший з апостолів, пропонує вчення своє найпершим апостолам, запрошуючи їх бути суддями або цензорами його проповіді, для того, щоб у цьому його вченні все те, що найстарші апостоли схвалять, спільною порадою приймуть і, узгодивши зі своїм благовістям, додадуть до нього що-небудь або виключать що-небудь із нього, – усьому тому й сам він віритиме, так навчатиме язичників. Найдивніше, що Павел говорить про себе “Пішов же за одкровенням”. Якщо він через одкровення пішов до Єрусалима, то через одкровення ж могло бути повідомлено йому і все те, що ухвалено Собором Апостольським; але останнього одкровення і не було для того, щоб показати, що Бог бажає напоумляти нас не тільки через одкровення, а й нехай напоумляється людина, окрім того, і через людину. Та й саме представлення Павлом свого вчення на суд апостольський було зроблено не тому, щоб Павел сумнівався в православності свого вчення; але соборне затвердження його було потрібне більше для інших, як для тих, хто вірить, так і, тим більше, для тих, хто сумнівається. У такий спосіб вирішували здивування всі, хто бажав і прагнув непогрішно слідувати волі Божій; вони запитували старійшин, приймали їхні добрі й корисні поради: На дорогах спиніться, тобто зверніть усю вашу увагу на діла свої, – каже Господь через пророка Єремію, – та гляньте, і спитайте про давні стежки, де то добра дорога, то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі (Єр. 6:16).

Заповідь п’ята

Якщо ж час або місце не дозволяють запитати поради, людина сама повинна розсудити про свій сумнів щодо розуміння волі Божественної: як вчинити їй згідно з нею в майбутній їй справі, і Бог не залишить молитовного її бажання в усьому виконувати волю Божу і несподівано вирішить її сумнів. Той, хто сумнівається, повинен при цьому вникнути в майбутню справу уважно й обговорити обидва або всі її боки, що викликають сумнів, і у виборі одного з них взяти до уваги, який з них сприятливіший за волю Божу, а який ближчий до нашого плотського прагнення або пристрасті. Обговоривши все це безпристрасно, кожен зобов’язаний робити те, що більше до вподоби Богові, хоча б воно нашій волі було й небажане, а тілесним потягам і зовсім не до вподоби, бо не приносить їм жодного задоволення й втіхи, а лише – працю й стомлення. Незважаючи на це, ми повинні слідувати волі Божій, робити угодне Богові, а не те, що завгодно нашому самолюбству і плотській улесливості; егоїзм, гордість і плотські побажання завжди ганебні та близькі до нашого падіння; протистояти їм в усякому разі безпечно: Якщо ти втримаєш ногу твою, говорить пророк Ісая, від здійснення забаганок твоїх заради дня спокою Господнього, то матимеш радість в Господі, і Я піднесу тебе на висоту землі, говорить Господь (Іс. 58:13-14). Наведемо ще для пояснення практичні поради. Для хворого, що страждає на шлунок, буде найкращою порадою – не їсти того, чого тобі дуже хочеться: воно не принесе тобі користі, а більше зашкодить, як-от свіжі кавуни, дині, огірки, гриби, міцні нерозведені напої, холодна вода, молоді овочі й садові недостиглі плоди – вони спонукають до надмірного споживання їжі й тим самим обтяжують травлення та заподіюють шкоду не лише хворій, а й інколи й здоровій людині, хоча ласувати ними буває приємно.

Те саме або подібне до того буває і в моральних наших вчинках: найчастіше трапляється, що ми захоплюємося тим, що приємно тішить наші зовнішні почуття, чим можемо похизуватися, чим можемо пишатися перед людьми, – словом, усе мирське, тимчасове нам бажане по плоті, але шкідливе для нашої внутрішньої людини. Що надмірно захоплює нашу волю до матеріального, короткочасного, те саме відволікає дух наш від Божественного, вічного, а тому воно протилежне Богові, віддаляє нас від Нього і валить у безодню зла. Отже, умертвіть земні члени ваші (утримуйте потяги їх до богопротивних справ і пристрасних побажань): блуд, нечистоту, пристрасть, злу похоть і користолюбство, що є ідолослужіння, за які гнів Божий йде на синів противленн (Кол. 3:5-6). Тому не ходи слідом за похотями твоїми й утримуйся від побажань твоїх, – радить син Сирахів (Сир. 18:30). У здивуваннях твоїх звертайся до Бога з молитвою, нехай напоумить Він тебе про святу волю Свою в справах твоїх.

Якщо зустрінеться тобі, люб’язний читачу, що-небудь нейтральне, наприклад ти йдеш і зустрічаєш двох прохачів милостині: обидва вони однаковою мірою незаможні, і ти не можеш чомусь дати милостиню їм обом порівну, – дай і не порівну: кому більше, кому менше – за бажанням своїм, ти не згрішиш проти волі Божої в цій своїй нерівності милостині. Якщо ж справа багатоскладна і вимагає особливого вивчення і розгляду, то запитай поради у обізнаних людей і випроси молитовно у Бога Його благословення на добру справу. Якщо йдеться про вибір однієї з таких справ і зовсім невідомо, як Богові завгодно, щоб та чи інша з них була виконана, у такому разі почекай, не виконуючи жодної з них, доки не довідаєшся якимось чином, хоча приблизно, що твоя дія і твій вибір не противні волі Божій. У всіх сумнівних судженнях вельми корисними бувають два порадники: розум і совість. Якщо обидва вони старанно займуться вивченням сумнівної справи, то безперешкодно знайдуть істинну відповідь на запитання, як краще вчинити і як здійснити розпочату справу згідно з волею Божою.

Трапляється, однак, і людям із чистою совістю помилятися в лабіринті різноманітних зіткнень духу з плоттю, причому дух перебуває іноді в такому збентеженні, що не знає сам, що він повинен обрати і зробити, щоб не вчинити проти волі Божої. Це нерідко буває і з церковними проповідниками. Нехай послужить їм на втіху і на користь такий повчальний приклад.

Проповідник викладає і пояснює слово Боже своїм слухачам і помічає, що більшість із них задрімали, а тільки меншість слухає уважно; це бентежить проповідника, але ж він думає: “Усе ж таки краще, що задрімали вони, ніж якщо б просторікували. Якщо ж двоє або троє не дрімають, і цього достатньо для підбадьорення в моєму подвигу: один вартий тисячі!” Подібно до цього проповідника нехай міркує кожен, хто не розуміє, в якійсь своїй справі: достатньо для мене, якщо не сплять у мені два ока: розум і совість; якщо тільки вони будуть зберігати волю Божу, то вони спрямують і мою волю до Божої волі, про решту ж не буду ніяковіти, і якщо в чомусь по слабкості моїй не задовольню Божому благоволінню, постараюся, проте, вподобати Йому!

Заповідь шоста

До пізнання волі Божественної багато сприяє молитовне звернення святого Павла до Бога:Господи! що повелиш мені робити? (Діян. 9:6). І ми, за прикладом святого Павла, часто маємо потребу повторювати його молитовне прохання: Господи, що повелиш мені робити? Воно увійшло у звичай у святих угодників Божих. Вони завжди вдавалися у справах сумнівних і надзвичайних до молитви про допомогу Божу, щоб Він відкрив їм Свою святу волю: Господи, що повелиш мені робити? Так Мойсей і Аарон свого часу приступали до ковчега заповіту (кіоту Господнього) з молитовним запитанням Господа, так і в нас люди похилого віку наші робили й роблять, якщо небо миттєво вкривається хмарами, що згустилися, громи б’ють подібно до гарматних пострілів з безперервним блиском блискавки, тоді наказують дзвонити в дзвони для розрідження грозових хмар і водночас для заклику всіх до старанної молитви до Бога за помилування нас грішних та Його допомоги для спасіння. Подібно до цього повинні чинити і ми, коли помічаємо, що праведне сонце волі Божої віддаляється від нас і ми зовсім не знаємо, що нам робити. Нам необхідно і вельми корисно підвести очі наші до неба і старанними молитвами стукати в нього, кажучи: Господи, що повелиш мені робити? Так вчинив апостол Павел, коли на полі раптово засяяло його нестерпне для очей світло, і він упав на землю, і почув голос: Савле, Савле, що ти гониш Мене? Він з трепетом і жахом сказав: Господи, що повелиш мені робити? (Діян. 9:3-6). Цю молитву корисно повторювати часто; але найвдаліший для частого її посилення час, коли ми зі страхом і трепетом приступаємо до прийняття Божественних і Пречистих Таїн Тіла і Крові Христових; усвідомлюючи цілком свою не гідність для сприйняття їх, ми маємо всією душею й серцем благати нашого Відкупителя: Господи, що повелиш мені робити? Боговдохновенні мужі радять безперестанку утримувати в думці та висловлювати словами: “Господи, я негідний, але я усвідомлюю у своєму серці: те, що Тобі приємно, те саме нехай буде і мені приємно; що я пообіцяв, буду триматися своїх обіцянок і виконувати їх”.

Повсякденне віддавання себе волі Божій – найдосконаліше і найкорисніше приготування себе до невідомого нам, але неминучого часу нашого переходу з тутешнього життя в майбутнє, потойбічне життя, де отримаємо те, що заслужимо тут добрими або поганими своїми вчинками.

Примітка: Якщо хто, довго молячи Бога про виконання будь-якого його прохання, не отримує проханого, то нехай знає, що Милосердний Отець Небесний не поспішає виконати його прохання або тому, що прохання не на користь послужить прохачеві, або ж відкладає виконання прохання для того, щоб змусити прохача частіше молитися і привчити його до терпіння для більшої нагороди.

Немає ні найменшого сумніву в тому, що часто найкращий батько не поспішає дати своєму синові або дочці те, чого вони просять, щоб випробувати їхню прив’язаність до себе й навчити їх корисної терплячості, що заслуговує на більшу винагороду, ніж нетерпіння й образа після першої ж відмови. Тим більше властиво так чинити з нами Всезнайомому Отцю Небесному. Ми б перестали зовсім молитися Богові або молилися б вельми рідко, і то через нужду, і навряд чи знайшлося б у нас скільки-небудь терпіння, якби Бог негайно нам дарував усе, чого б ми не побажали від Нього.

Нам набагато корисніше і невеликі дари Божі набувати тривалими і частими молитвами, ніж швидке після молитви виконання її; бо безперестанна молитва сама по собі – вже найбільший дар Божий, а крім того вона удостоює того, хто молиться, більшої милості – втіхи і миру душевного. Таке багаторазово повторене, але не почуте Богом прохання багатьом праведникам приносило найбільшу тишу і спокій у серці.

Цар Іудейський Давид, коли пророк Нафан викрив його в гріху й оголосив волю Божу про смерть зачатої в гріху дитини від нього, молився довго й постив, проливав сльози, падаючи на землю перед Богом, благаючи Його про порятунок від смерті народженого сина; але коли почув він, що син його помер, негайно ж заспокоївся: перевдягся з скорботної одежі в святкову, пішов до дому Божого й вклонився Богові (див. 2Сам. 12:14-23). Христос, Боголюдина, після звершення втретє молитви в саду Гефсиманському про відхилення від Нього смертної чаші, повністю віддавши Себе на волю Отця Небесного, спокійно сказав учням Своїм, обтяженим сном: встаньте, підемо: ось, наблизився той, хто зраджує Мене (Мф. 26:46). Отже, часто буває, що непочута молитва приносить заспокоєння розуму і серця, звідки і можемо пізнати волю Божу, що не у виконанні того, що ми просимо, а у цілковитому відданні себе у волю Божу щодо прошуваного предмета відкривається благовоління Боже.

Ілій, священик іудейський, коли йому Самуїл сказав про те, яку страту Бог визначив дому Ілііну і його дітям, смиренно сказав: Він – Господь, і що Йому завгодно, нехай сотворить (1Сам. 3:18); немов би висловився так: “Неприємне для мене твоє оголошення суду Божого, о Самуїле, але так як мені відомо, що це – воля Божа, то охоче приймаю твої слова і пізнаю в них волю Божу: я і мої сини отримуємо покарання за справами нашими, за вироком суду Божого, якому ніхто опиратися не має права; нехай зробить Господь усе те, що найсвятішій Його волі завгодно: ми – раби, Він – Господь; ми злочинні багато в чому; Його діло – виправляти наші гріхопадіння праведним покаранням”. Коли апостол Павел ішов до Єрусалима через Кесарію і кесарійські християни, знаючи з пророцтв, що в нього в Єрусалимі буде багато неприємностей і скорботи від іудеїв, забажали відхилити його від наміру продовжувати свій шлях туди, то на слізне їхнє прохання Павел відповів: “що ви робите? що плачете і засмучуєте серце моє? я не тільки хочу бути в’язнем, а готовий померти в Ієрусалимі за ім’я Господа Іісуса. Коли ж ми не змогли умовити його, то заспокоїлись, сказавши: хай буде воля Господня! (Діян. 21:13-14). Це єдине, вірне заспокоєння душі, якщо не буде почута наша молитва, наші прохання, молитися про одне: ” Хай буде воля Господня”.

Заповідь сьома

Ніхто з тих, хто перебуває в живих, не може точніше дізнатися волю Божу щодо вчинків, які він робить, як тільки той, хто щиро, сердечно бажає в усьому чинити згідно з волею Божою. Таке бажання його буде істинно служити йому керівною ниткою в лабіринті для усунення незручностей і помилок, які трапляються йому на шляху, в розумінні волі Божої в майбутній справі. Охоплений таким старанним бажанням діяти з волі Божої або обирати угодну Богові з двох якихось справ, хто сумнівається, яке починання узгоджене з волею Божою, нехай молитовно звертається до Бога, кажучи від усієї душі, від усього серця: “Господи! Якби я точно знав, що Тобі угодне, нехай зроблю те саме неодмінно, і зробив би я, і тому вірю, що Ти невидимо вкладеш у серце моє думку, угодну Тобі”.

Виливши перед Всевидячим своє серце, він може чинити так, як йому видається кращим, обирати те чи інше, відклавши всякий сумнів: він не прогнівить Бога, бо найлюбовнолюбніший Отець не залишає такого люблячого сина впасти в оману. Якщо не знайдеться людини, здатної до повчання, Бог посилає доброго Ангела, як послав Він Ангела уві сні до Йосифа, коли останній міркував і не міг зрозуміти, що робити з зарученою йому Дівою у вельми важливій справі. Так само був посланий Ангел до трьох східних царів, які йшли на поклоніння Немовляті, що лежало у вифлеємських яслах, щоб напоумити їх не виконувати утішних повчань царя Ірода та іншим шляхом повернутися у свій бік. Аврааму, рабині Агарі та багатьом іншим людям посилали Ангелів на допомогу для відхилення їх від різних оман, або замість Ангелів посилали вірних людей для настанови.

У 324 році імператор Костянтин Великий, покинувши Рим, почав було будувати нову столицю в Гелії; за Промислом Божим неугодним було його починання, і щоб змінити його і вказати місце для побудови нової столиці, Бог чудово влаштував так, що знаряддя будівельні та матеріали для спорудження міста в одну ніч невидимою силою було перенесено з Азіатського берега протоки на Європейський – до Фракії, як оповідають про це Бєда³² і Гліка³³. Зонара³⁴ додає ще, що орел, схопивши в дзьоб приготований архітектором план міста, перелетів із ним через протоку й опустив його біля Візантії.

Таким чином, Бог ніколи не відмовляє відкривати в той чи інший спосіб волю Свою тим, хто щиро прагне знати й виконувати її; бо людинолюбний Святий Дух Премудрості, Він віддаляється від лукавства як істинний споглядач нашого серця і, як всеосяжний, знає кожне наше слово, чи воно істинне, і всім тим, хто кличе Його, щедро подається (пор.: Прем. 1:5-7). Господь близький до всіх, хто справді шукає Його, і відкриває їм волю Свою чудовим і найсолодшим повчанням: Волю тих, хто боїться Його, Він сповняє, і благання їх чує та їм помагає (Пс. 144:19), тобто від усяких оман чи помилок і небезпек.

Глава V. Про те, як проявлялася воля Божа в Господі нашому Іісусі Христі та в яких переважно вчинках ми повинні узгоджуватися з нею

Святий Кипріан³⁵, красномовний і богоугодний Карфагенський архієрей і безстрашний мученик, залишив нам короткий нарис християнських чеснот, або всього того, чого вимагає Божественна воля від Своїх рабів і вимагає з них. Під час складання цього нарису святий архіпастир бажав зобразити в храмах, а найбільше в серцях християнських, образ, або дзерцало поведінки і досконалості життя християнського. Недаремно і бажано все те, що завгодно волі Божій, чого Христос навчав і що Сам Він виконував на ділі, розташувати в коротких виразах кожну чесноту в такому порядку:

Смирення в житті (в думках і вчинках).

Непохитна мужність у вірі.

Скромність і розбірливість у вживанні слів та інших виразів наших думок і почуттів.

У справах має бути правда та істина.

У стосунках до інших – милосердя.

Щодо нравів – виправлення.

Ніяких образ не творити.

Зроблену нам образу благодушно і терпляче переносити.

З усіма жити мирно.

Бога любити всім серцем.

Любити Бога, бо Він – Отець.

Боятися Його, бо Він – Бог.

Іісуса Христа не порівнювати ні з ким із розумно вільних істот, як земних, так і небесних.

Сердечною любов’ю єднатися з Ним.

До Чесного Хреста Його, взагалі до Христових страждань за нас і хресної Його смерті бути істинно уважними і вклонятися Йому зі страхом за гріховність свою та надією на хресні заслуги Христові для нашого відкуплення.

У бесідах, розмовах і в судженнях про пресвяте ім’я і гідність Христа Спасителя нашого бути твердими і постійними в усьому тому, що стосується нашого віросповідання; у відповідях нашим співзапитувачам відповідати сміливо, без усяких вагань, у що ми віримо і що сповідуємо, як безсумнівну істину. У годину смерті, тим більше смерті за сповідання Христа, мати непохитну мужність, якою заслужимо вінець сповідників Христових до самої і в самій смерті нашій: це значить, що ми повинні в земному житті поводитися як сини й доньки Божі, як співспадкоємці Христові, тобто зберігати заповідь Божу – виконувати в усьому волю Отця Небесного³⁶.

1

З усіх зазначених вище Кипріанових речень треба завжди міцно тримати в думці й у пам’яті переважно сьоме, восьме, дев’яте й десяте речення: тобто не заподіювати нікому жодної образи; заподіяну нам образу благодушно терпіти; з ближніми жити в мирі; Бога любити всім серцем. У цьому вельми часто і багаторазово тяжко грішимо ми, слабкі й нерозумні. Волю Божу, коли вона посилає нам різноманітні дарування – душевні та матеріальні, ми охоче приймаємо і сердечно віддаємося Їй. Коли ж, з волі Божої, без якої ніщо, окрім гріха, не робиться у світі, спіткають нас різні покарання, образи, позбавлення, тоді ми нарікаємо, тобто не визнаємо волі Божої в лихах або неприємностях, які нас спіткали, і, як від немилосердя Божого, відвертаємося від них, приписуючи їх людській злобі, неприхильності до нас, заздрості і тому подібним гріховним спонуканням з боку інших, не розуміючи, що самий чужий гріх, що заподіяв нам зло, допускається Богом як покарання нам для нашого ж виправлення. У цьому полягає найбільше засліплення і нерозуміння наше істинного значення лих, що їх посилає нам Промисел.

Нехай буде ж нам відомо, що на всій широті земній і висоті небесній ніщо не робиться і не відбувається, щоб воно не походило від первісної причини – волі Божої. Один гріх становить виняток зі сказаного вище; він дістав свій початок і походження від лукавого духа брехні, що противиться Богу, Істині. Про це свідчить саме слово Боже, вимовлене вустами Христа, Сина Божого, святих пророків і апостолів: пророк Єремія зі сльозами взиває: Хто то скаже і станеться це, як Господь того не наказав? Хіба не виходить усе з уст Всевишнього, зле та добре? Чого ж нарікає людина жива? Нехай скаржиться кожен на гріх свій. (див.: Плч. 3:37-39). Коли іудеї, які злісно переслідували Іісуса Христа, стверджували, що їхній батько – Бог, Спаситель відповідав: якби Бог був Отець ваш, то ви любили б Мене, тому що Я вийшов і прийшов від Бога… Він послав Мене. Ваш отець диявол; і ви хочете виконувати похоті отця вашого. Він був людиновбивця споконвіку і не встояв в істині, бо нема в ньому істини. Коли говорить він неправду, говорить своє, бо він лжець і батько неправди (Ін. 8:42,44). Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол согрішив. Для цього-то і явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола (1Ін. 3:8).

О, яка нерозумна і безсоромна та людина, яка стверджує, що все у світі добре і зле буває без сприяння або попущення волі Божої. Святий Кассіан³⁷ ясно висловився: “Вірити нам повинно, що нічого у світі не робиться без волі Божої, яка або приводить добру справу до звершення різноманітними, часто незбагненними шляхами, або ж тільки допускає здійснитися злу, для того, щоб воно обернулося на добро для потерпілого “³⁸.

Стародавні язичники вигадали велетнів, які, з’єднавшись разом, почали війну проти богів, щоб вигнати їх з Олімпу³⁹. Але християнам міфологічні байки непристойні, залишимо їх. Я звертаюся до вас, до тих, які скаржаться, сумують і скорблять про образи й нещастя, – ви подібні до згаданих велетнів; ті хотіли скинути своїх богів з Олімпу, ви ж робите не інакше що, як і вони: ви, у гордості й зухвалості своїй, хотіли б у Всевишнього забрати скіпетр світоуправління й позбавити всесвіт Промислу Божого. Уся створена природа беззаперечно служить, повинується і підпорядковується законам Верховного Законодавця, а найпрекрасніше з творінь – людина – одна зчиняє бунт проти Творця свого і хоче чинити опір Всемогутньому. Навіщо ми марно обурюємося? Усі неприємні для нас покарання і чутливі напоумлення хворобами, втратами та іншими лихами посилаються Богом для нашого виправлення і збереження в суспільстві зовнішнього порядку і внутрішнього богоугодного життя. Внаслідок непорядності та гріховності цілої громади – в одному місці земля поглинає цілі міста, що відбувається за благоволінням Божим; в іншому місці – багато тисяч людей згубила морова виразка, трапилося це за Божим провидінням. Скільки буває розбоїв, воєн, тиранів, – все це відбувається з Божого попущення.

Але залишимо перерахування суспільних лих і звернемося до приватних: твій ворог, о брате мій люб’язний, викрав у тебе майно; інший образив твою честь; третій іншими різними кривдами засмутив тебе; все це було тобі не лише через Боже заступництво, а й через послання згори: будь певен у цьому цілковито, бо все надсилається від Бога. Тому Божественна воля не тільки вимагає від нас, щоб ми нікого не кривдили і були справедливі не тому тільки, нібито ми не в змозі помститися своїм супротивникам, але Бог бажає, щоб ми добросердно й терпляче переносили завдані образи і з усіма зберігали мир, навіть і в тому випадку, коли вони не живуть і не хочуть жити з нами мирно. Щоб ясніше пізнати нам таємниці волі Божої, пригадаємо коротко вже викладене нами вище вчення про неї.

2

Богослови розрізняють у Божественній волі двоякий напрямок: один із них вони називають voluntas significata (воля, виражена в певних знаках), інший – voluntas benevolentiae (воля безумовної доброти Божої).

Перший напрямок обіймає все те, що Бог велить, забороняє, попускає, радить і робить що-небудь, виражаючи все це в певних видимих знаках, наприклад, у завіті обрізання, у скрижалях заповіту, даних Мойсею, у встановленні Нового Заповіту через Іісуса Христа. До другого напрямку волі Божої відноситься безперервна таємнича дія Промислу Божого про збереження, підтримання й удосконалення порядку світового життя, що виявляється в ньому безумовно або під виконанням з боку розумно-вільних істот, створених Богом, відомої умови. Наприклад, Богові завгодно було дарувати Ангелам і людям вічне блаженство, але під умовою, щоб ті й інші у справах своїх не переступали меж даної їм заповіді Божої і не протиставляли б їй своє самотворення і свої поради; щодо нерозумних же створінь Промисел Божий безумовний.

Так угодно було Богові створити небо і землю з усім, що міститься в них: Він дарував їм вічні незмінні закони перебігу світового життя, світового кругообігу з усіма його видами, явищами і змінами; і все за Його святою волею твердо перебуває, не порушуючи колись даних усій природі незмінних законів. Господь благоволив, надав виключно Собі вищий Промисел у загальних справах і подіях світу морально-розумного, і дії вищого Його премудрого управління виявилися і виявляються у всесвітній історії. Такій Божественній волі ніхто не може чинити опір; зовнішнім законам і велінням вона не підлягає; перебуває сама в собі незмінна, премудра і свята. Сам Бог підтверджує це вустами пророка Ісаї: “Пам’ятайте про давнє, відвічне, бо Я Бог, і немає більш Бога, й нікого, як Я, що звіщаю кінець від початку, і наперед що не сталося ще, і що говорю: Мій замір відбудеться, і всяке жадання Своє Я вчиню (Іс. 46:9-10).

Ми ж, зодягнені в найбідніші рубища, хочемо чи не хочемо, мусимо все, що Бог пошле нам згори, приймати з вдячністю і зносити терпляче. Ми всі підлягаємо бідам і печалям: для одних із нас призначена доля простора і розкішна; для інших – тісна і терниста.І що ж? Бог захистив усіх Своїм піклуванням і однаково всіх зберігає: зв’язані бувають іноді і ті, хто зв’язав інших; все життя наше – праця в поті чола, і ще більше – скорбота і муки.Ми повинні привчати себе задовольнятися тим, що Бог нам посилає, і перебувати в тому званні, до якого хто покликаний, не питаючи: чому? Навіщо я, а не хто інший?…Найбільше для нас заспокоєння – віддавати себе Богові в усьому, що б не сталося з нами; нехай будуть повсякденною свідомістю нашою вирази: “Так благоволить Бог, так Богові завгодно”; і “Немає нікого настільки сильного, хто б міг опиратися Його святій волі”.Це усвідомлював і сповідував перед Богом Мардохей у своїй палкій молитві про порятунок ізраїльтян від наклепів Аманових, кажучи: Господи, Господи, Царю, Вседержителю! Все у Твоїй владі, і немає того, хто противився б Тобі, коли Ти захочеш спасти Ізраїля (Ест. 4:17).Прекрасно висловив те саме блаженний Августин: “Великі й чудові діла Господні, передбачливі й настільки премудро влаштовані, що коли ангельські особи згрішили, тобто вчинили не за заповіддю Господньою і волею Його, а за своїм бажанням, і через це згинули, віддалилися від спілкування з Богом, то саме їхнє падіння послугувало для Бога засобом для досягнення та виконання ними першооб’явленої їм волі Божої; бо Бог обернув їхній гріх або зло, тобто віддалив їх від спілкування Божого на вище для них же добро “⁴⁰, на непогрішність добрих Ангелів і відродження занепалого роду людського заслугами Боголюдини Іісуса Христа.

Хоча нечестиві – ті, що не визнають Бога і, через невір’я в буття Його, не віддають гідної Йому честі, – чинять опір Божим приреченим і найсвятішій Його волі, але ж Бог їхнє всезлісне свавілля премудрим Своїм Промислом обертає на добро для благополуччя інших і, можливо, навіть їхніх самих.

Звідси відкривається, як Бог усім бажає спастися і до пізнання істини прийти (див.: 1Тим. 2:4), чого, однак, не всі досягають, бо встановленим законам не підкоряються і заповідям Божим чинять опір. Таким загрожує пророцтво Спасителя нашого про жахливу й жорстоку їхню долю: Не кожен, хто говорить Мені: «Господи! Господи!», увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Багато хто скаже Мені в той день (день останнього суду Божого, а також і день для кожного неочікуваної смерті його): Господи! Господи! чи не Твоїм ім’ям ми пророкували… чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас; відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня (Мф. 7:21-23). Той, хто істинно зрозумів це, цілком перетвориться весь на щирого виконавця волі Божої. Хай буде.

3

Вищенаведені слова Христові – істинні, отже, і висновок, що випливає з них, – правильний, а тому ми нічого не можемо зробити для себе кращого, і безпечнішого, і спасеннішого для душі, ніж цілковито скоритися волі Божій, цілковито віддати свою волю волі Божій, повторюючи слова священика Іллі: : Він Господь, нехай зробить те, що добре в очах Його! (1Сам. 3:18), і слова Іоава, воєначальника Давида: Сьогодні раб твій пізнав, що знайшов ласку в очах твоїх, пане мій царю, бо цар виконав прохання свого раба (2Сам. 14:22), і слова самого царя Давида: “Якщо я знайду милість у Господніх очах, і Він поверне мене, то я побачу Його та мешкання Його.А якщо Він скаже так: Не бажаю тебе, то (смиренно виголошу): ось я: нехай зробить мені, як добре в очах Його (2Сам. 15:25-26), і слова Іуди Маккавея: А яка буде воля на небі, так нехай сотворить! (1Мак. 3:60). Нарешті, помолися, віддаючи себе цілком волі Божій разом із Христом Спасителем: Отче Мій (Небесний)! якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя (Мф. 26:42). Якщо Син Божий настільки слухняний був і досконало виконав волю Отця Свого Небесного, кажучи про Себе: “бо Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, а волю Отця, Котрий послав Мене” (Ін. 6:38). Якщо це вимагалося від Сина Божого (як людини), то слугам тим паче треба коритися своєму Господу і Владиці життя і смерті, цілковито наслідувати Його волю, ні в чому не чинячи опору Його пануванню. Свята правда вимагає від нас того, щоб угодно було кожній людині те, що від вічності було угодно Богові. Воїн у полках, почувши сурмовий голос або барабанний бій, що закликає до походу, збирає свої речі; отримавши ж наказ вступити в бій із супротивником, залишає все зайве, що може зашкодити в бою, покладає на себе своє озброєння і готовий серцем, очима й вухами слухати промову полководця і все, що в ній викладено, виконати досконало. Так і нам належить чинити, перебуваючи в усьому потоці тимчасового нашого життя, у боротьбі зі спокусами, плотськими пристрастями, звабами світу і спокусами гордовитого духа темряви. Ми повинні бути в усьому слухняні своєму Вождю, Учителю і Наставнику – Спасителю нашому Іісусу Христу, Господу нашому; повинні наслідувати в міру сил наших Його прикладу і ділам, зображеним у євангельському Його вченні. Підемо ж, браття християни, за своїм Вождем і Господом охоче й неухильно, віддавшись цілком Його святій волі, і що б не трапилося з нами на цьому шляху скорботного, незручного або обтяжливого, – все переносимо терпляче, без нарікань, благодушно, знаючи наперед, що на життєвому шляху трапляються не самі лише квіти, а й терни: добрий воїн не ховається від куль і багнетів, навпаки, із задоволенням обчислює свої рани і говорить про них, не докоряючи своєму полководцю, а ще більше прив’язуючись до нього і сердечно люблячи його.

Запам’ятаймо раз назавжди заклик нашого Спасителя: іди за Мною,і залиши мертвим (тим, що погрузли в марних мирських турботах) ховати своїх мерців (Мф. 8:22). Хтось скаржиться, плаче і зітхає про труднощі виконання того, що з волі Божої трапляється з нами в житті, і підпорядковується цьому тільки з необхідності, бо не може чинити опір. Яка в ньому нерозумність – віддавати перевагу примусу до виконання обов’язку перед добровільним його виконанням? – або ж нарікати і проклинати своє життя, якщо щось трапляється в ньому неприємного, скорботного і взагалі чогось обтяжливого? – або ж жахатися і переносити з гіркими скаргами на свою долю. Усе, на що наражаються як добрі, так само й злі люди, – кажу про хворобу, смерть, усе те небажане, що кожному трапляється в житті, що від усіх однаково вимагають або закони суспільного життя, або непорушні закони природи, хоч би воно нам здавалося огидним або неприємним, – ми маємо переносити великодушно: на це ми покликані й не можемо уникнути того, що перебуває не в нашій владі.

* * *

^{6 *Блаженний Августин, єпископ Іпонійський (354-430) учитель Церкви, знаменитий богослов і мислитель. Пам’ять його за православним місяцесловом звершується 15 червня старого стилю. Про ставлення блаженного Августина до теми взаємодії волі Божої і волі людини, а також про його значення для цього твору можна прочитати в передмові до цієї книги.}

⁷ Блж. Августин. Про град Божий, IV. 18.

⁸ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 73, (8).

⁹ *Тіт Флавій Веспасіан (81) – полководець, до 79 року римський імператор. У 66 році супроводжував свого батька Веспасіана, якого імператор Нерон відправив до Палестини на придушення іудейського повстання. Коли 69 року Веспасіан став римським імператором, Тит сам очолив бойові дії. У 70 році взяв штурмом Єрусалим. Наведені слова Тита передає історик Євсевій (Історія церкви, III. 6.15).

¹⁰ *Святий Лупп (479) був єпископом міста Труа (північ Франції). Подібну історію розповідають і про свт. Лева Великого, папу Римського (461).

¹¹ Свт. Григорій Великий. Моралії на Книгу Іова, II. 43.

¹² Блж. Августин. Тлумачення на псалом 31, (І. 25-26).

¹³ *Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (480-524) – християнський філософ і державний діяч. За неправдивим звинуваченням у зраді він був поміщений у в’язницю і страчений. В очікуванні страти написав свій відомий твір “Втіха філософією” (“De consolatione philosophiae”), присвячений питанню поєднання свободи волі з Промислом Божим.

¹⁴ Боецій. Втіха філософією, IV. 6.

¹⁵ Блж. Августин. Енхірідіон, 27 і 11.

¹⁶ *Мається на увазі Феофіл Бернардин (Theophilus Bernardinus) – письменник, монах-єзуїт.

¹⁷ *Навуходоносор II серед інших завоювань підкорив Іудею. У 597 році до Р.Х. зайняв Єрусалим, після чого 10000 іудеїв були переселені до Вавилона.

¹⁸ *Аттіла (406-453) – вождь племені гунів, які 441 року вторглися в Римську імперію. Отримав прізвисько “Бич Божий”.

¹⁹ *Тотила (†552) – король остготів із 541 року. Військо Тотіли завдало низку поразок Візантійській імперії.

²⁰ *Тамерлан (Тимур; 1336-1405) – один із найбільших світових завойовників. Створив державу зі столицею в Самарканді. Розгромив Золоту Орду. Здійснював завойовницькі походи в Іран, Закавказзя, Індію, Малу Азію тощо.

²¹ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 61, (21-22).

²² Блж. Августин. Тлумачення на псалом 61, (22).

²³ *Мученик Іуліан Олександрійський, його слуга Євн і воїн Веса (Беза) постраждали під час гонінь Деція 250 року. Пам’ять їх 27 лютого старого стилю.

²⁴ *Преподобний Антоній Великий (†356) – єгипетський подвижник і пустельник, засновник пустельного чернецтва. Пам’ять прп. Антонія звершується 17 січня старого стилю. Перше житіє прп. Антонія склав його шанувальник і молодший сучасник святитель Афанасій Александрійський (†373).

²⁵ *Рогерій (†1266) – архієпископ Сплітський, західний хроніст.

²⁶ *Преподобний авва Дорофей (VI ст.) подвизався в Палестині. Пам’ять 5 червня старого стилю. Настанови авви Дорофея зібрані в знамениту збірку “Душекорисних повчань”

²⁷ Авва Дорофей. Душекорисні повчання, VI.

²⁸ *Еміліана і Тарсілла, тітки святителя Григорія Великого, зараховані Римською Церквою до лику святих.

²⁹ Блж. Августин. Проти Юліана-пелагіанина, III. 18.

³⁰ *Сальвіан – відомий латинський християнський письменник, монах і проповідник V ст. Автор багатьох творів, зокрема трактату “Про управління Боже, або Провидіння” (у восьми книгах).

³¹ *Святитель Іоанн Златоуст (†407) – архієпископ Константинопольський, великий християнський учитель і проповідник. Недоброзичливцями був обмовлений, позбавлений влади і відправлений на заслання, де і помер. Останніми його словами були: “Слава Богу за все!” Пам’ять свт. Іоанна святкується 27 січня (перенесення мощей) і 14 вересня (день кончини) старого стилю.

³² *Беда Високоповажний (†735) – церковний історик, відомий в основному як автор “Церковної історії народу англів”. Склав також хронологічні трактати “De temporibus liber” і “De temporum ratione”, які коротко викладають історичні події від створення світу до початку VIII ст.

³³ *Михаїл Гліка (XII ст.) – візантійський письменник, історик. Головна його літературна праця – “Хронографія”.

³⁴ *Іоанн Зонара († сер. XII ст.) – візантійський хроніст, відомий тлумач церковних канонів.

³⁵ *Священномученик Кипріан, єпископ Карфагенський, прийняв мученицьку кончину 258 року. Пам’ять 31 серпня старого стилю.

³⁶ Сщмч. Кипріан Карфагенський. Про молитву Господню, 10.

³⁷ *Преподобний Іоанн Кассіан Римлянин (бл. 360-435) – учень великих єгипетських подвижників, засновник чернецтва в Галлії. Автор відомих аскетичних праць “Про постанови киновій палестинських і єгипетських” і “Співбесіди з отцями, які перебували в скитській пустелі”. Пам’ять 29 лютого старого стилю.

³⁸ Прп. Іоанн Кассіан. Співбесіди, III. 20.

³⁹ *Згідно з грецькими міфами, стародавні боги-титани (тут: “велетні”) були самі переможені і скинуті новими олімпійськими богами.

⁴⁰ Блж. Августин. Енхірідіон, 100.

Частина друга. Узгодження людської волі з Божественною

Глава I. Про цілковите віддання кожним свого життя і своєї волі в розпорядження волі Божественної

Один знаменитий богослов протягом восьми років старанно і безперестанку благав Бога про те, щоб Він явив йому людину, яка може вказати прямий і неложний шлях до досягнення Небесного Царства. Одного разу, коли цей богослов був охоплений найсильнішим бажанням знайти таку людину і не міг ні про що інше думати, як тільки побачити вчителя і наставника потаємної істини, посилив він палкі благання свої до Бога. Раптом чує невидимий небесний голос, що говорить йому: “Вийди за двері церковного приділу і знайдеш людину, яку шукаєш!” – Слухняний цьому голосу богослов негайно йде і біля церковних дверей знаходить убогого в лахмітті, в якого гомілки вкриті струпами і гноєм, що тече з них. Підходить до нього мудрий богослов і вітає словами: “Доброго і благополучного ранку бажаю тобі, старче!” Старець відповідає на це: “Ніколи не мав я недоброго і неблагополучного ранку”. Мудрий запитувач, ніби виправляючи своє привітання, каже: “Хай пошле тобі Бог усе добре!” Убогий відповідає: “Ніколи не спіткало мене ніщо недобре”. Засумнівався при цьому мудрий запитувач, думаючи, чи добре він чує, можливо, він глухий? І, висловлюючи свої доброзичливі побажання старцю і привітання в інших виразах, каже йому: “Що з тобою, старче? Я бажаю тобі всякого благополуччя”. Убогий відповідає: “Я ніколи не був у неблагополуччі”. Богослов, думаючи, що убогий велемовний, великий балакун, і бажаючи випробувати його, каже: “Хочу, щоб усі твої побажання здійснилися, щоб усе те, чого ти хочеш, Бог послав тобі”. “Я, – відповів убогий, – нічого такого, що ти мені бажаєш, не шукаю: все буває згідно з моїм бажанням, якщо я не докладаю особливих планів для свого життя, а живу собі з волі Божої”. Знову мудрий запитувач, ніби йдучи і прощаючись з убогим, каже йому: “Нехай Бог збереже тебе, добра людина, за те, що ти не захоплюєшся благополучним життям: але прошу тебе, скажи мені, чи ти один між бідними на землі – блаженний? Отже, марно сказав Іов: “Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями” (Йов. 14:1), як же ти один врятований від усіх злих часів і пригод? Не розумію я до кінця твоїх переконань і думок”. На це убогий відповідає: “Усе те, що я сказав тобі, пане мій, істинно говорив я тобі. Коли бажав ти мені доброго і благополучного ранку, на це відповів я, що я ніколи не бував у нещасті, тому що жеребом, дарованим мені від Бога, я задоволений завжди: не шукати щастя і мирських успіхів – найбільше благополуччя для мене. Фортуна, благополуччя або злі пригоди нікому не шкодять, за винятком тих, хто або сильно їх бажає і ганяється за ними, або ж втікає від них і боїться шкоди, яку вони заподіюють, а я не дбаю про благополуччя й не жадаю його: молюся ж тільки Небесному Отцеві, Який все спрямовує до кращого в житті кожної людини, як приємне, так і неприємне для неї, бо Він досконало знає, чи перше, чи останнє для кожної людини є істинно-спасительне. Тому й кажу, що я ніколи не бував у неблагополуччі, бо все в моєму житті буває за моїм бажанням: терплю я голод, дякую за це Богові, Який все бачить; мороз палить мене як вогонь, чи ллє на мене злива, чи інші напади нападають на мене, – однаково прославляю Бога за те. Якщо хтось знущається наді мною, нападає чи ображає, також дякую Богові, бо впевнений, що це робиться з волі Божої, а все, що Бог посилає нам, служить для нашого добра, для нашого вдосконалення.

Отже, все, що Бог посилає нам або попускає інших зробити для нас приємне або противне, солодке або гірке, однаково приймаю, і все, як від руки милосердного Отця, охоче приймаю, і одного тільки того бажаю, чого бажає Бог і що Йому завгодно попустити інших зробити мені. Таким чином все для мене відбувається і робиться за Божим і водночас моїм власним бажанням. Вельми гідний жалю той, хто вважає так зване мирське щастя чимось важливим і суттєвим, і справді той нещасний, хто шукає в мирському будь-якому благу собі повного задоволення: істинне і непорушне задоволення і блаженство в теперішньому житті отримує лише той, хто щиро й безсумнівно віддав себе на Божу волю і проводить тутешнє життя своє за волею Божою, ні в чому йому не суперечачи. Бо воля Господня є повнота досконалості й доброти, вона ніколи не змінюється, і поза нею немає іншої волі, кращої, праведнішої, вона вимовляє праведний суд про всіх, а про неї ніхто не може проректи праведного вироку, який би викривав її в протиріччі. Я докладаю всілякої старанності, всією моєю думкою прагну до того, щоб завжди бажати і хотіти того ж, чого хоче Бог від розумної істоти взагалі і зокрема від мене убогого.

А тому я ніколи не був неблагополучним, бо всю мою власну волю цілком віддав у руки Божі, тож серцеве моє хотіння або нехотіння є те ж саме, що і Боже про мене хотіння, або Його промисел про мене, і я дякую Богові в усякому становищі моєму за милість, яку я від Нього отримую, хоча б вона взагалі здавалася і гіркою”. “Чи розумно ти говориш все це? – заперечив йому запитувач. – Але, прошу тебе, скажи мені: якби Бог зволив скинути тебе в пекло, чи ті ж самі думки володіли тобою, які зараз мені висловив?” Убогий духом раптом вигукнув: “Чи мене Він скине в пекло? Нехай буде тобі відомо, що в мене є дві дивовижно міцні руки, якими б я вчепився за Бога: одна рука – найглибше смирення через принесення самого себе в жертву Богові; інша – нелицемірна любов до Бога, яка розливається від цього найглибшого центру на всіх ближніх наших через наші благотворні для них дії. Означеними обома руками міцно вхопився б я за Бога, і куди б не послав Він мене, повів би я і Його з собою разом, і воістину мені було б сприятливіше бути з Богом поза небом, ніж без Бога в небі”. Відповідь ця вкрай здивувала мудрого запитувача, він внутрішньо усвідомлював, що відкрита йому старцем дорога веде кожного прямо до Бога без усякої омани, і це справді найвидатніший шлях з усіх шляхів, що ведуть до Бога. Захотілося знову мудрому запитувачу переконатися у високому розумі, що ховається під грубою оболонкою старечого тіла. “Звідки ти прийшов сюди?” – запитує мудрий старця.

– “Я прийшов від Бога”.

– “А де ти знайшов Бога?”

– “Там, де залишив я всі створені предмети”.

– “Де ж ти залишив Бога?”

– “Залишив я Бога в чистих серцях і добрій волі”.

Після цього мудрий запитує старця: “Хто ж ти, старче, і до якого стану належиш?” Убогий негайно дав таку відповідь: “Хоч би хто я був, я задоволений своїм уділом і не проміняю його на багатства всіх царів. Царем може бути названа кожна людина, яка вміє розсудливо і мудро керувати і володіти собою”. “Чи цар ти, – запитує мудрий у убогого, – і де твоє царство?” “Там, – відповідає убогий, вказуючи перстом на небо, – цар є той, для кого царство написане в книзі доль особливими відмітними рисами”. Бажаючи покласти край питанням, мудрий запитує убогого: “У кого ти, старче, навчився того, що мені виклав тепер у своїх відповідях, хто вклав тобі це в розум?” “Відкрию тобі воістину і це, господарю! Я всі дні проводжу в мовчанні, у молитвах або добрих і благочестивих роздумах, а найбільше постійно утримую в розумі й пам’яті ретельність про те, як би мені міцніше й тісніше увійти в єднання з Богом через безмежну покірність Його найсвятішій волі. Таке посвячення себе цілком Богу може навчити старанну людину багато чого істинного, доброго, святого, як у знанні, так і в житті”.

Багато про що хотів ще запитати мудрий у убогого духом, але, маючи тверду надію знайти для цього інший сприятливий час, попрощався з ним: “Будь здоровий, старче!” І пішов від нього, внутрішньо розмірковуючи: “Ось знайшов я справжнього вчителя правого шляху до Бога”.

Чудово про це ж висловився блаженний Августин: “З’являються некнижні і попереджають нас у Царстві Небесному; ми ж зі своєю мудрістю про нього не старанно турбуємося, а штовхаємося лихо тут, у цьому житті, загрузнувши у сквернах плоті й крові “⁴¹. Про це ж саме протистояння духовної смиренномудрості з мирською мудрістю Іісус Христос говорить у Своїй молитві подяки до Бога Отця: славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих і розумних і відкрив те дітям (тобто чистим в серці), так, Отче! бо таке було Твоє благоволінн (Мф. 11:25-26). Дійсно, під худим лахміттям часто ховається висока мудрість. І хто б міг припускати і повірити, що в такій простій, незнатній людині міститься таке високе пізнання про Божественну Істоту. Хто б міг повірити, що в безкорисливій простоті можна знайти таку високу думку, як уявлення убогого старця про дві руки незламної сили – тобто про цілковите приношення себе Богові та цілковиту свою любов до Нього, яку виражають виконанням Його заповідей: цими руками справді дозволяє Богові зв’язувати Себе людині, а від інших дотиків до Себе Він усуватиметься.

Глава II. Яка людська воля переважно гідна поєднання з Божою волею

Після вступу на престол перського царя Артаксеркса їм було зроблено розпорядження зібрати з усіх боків царства найкращих і найзнатніших дівчат до знаменитого міста Сузу для перебування їх при дворі в царській свиті. На підготовку до гідного царської особи представлення призначений був їм річний термін для прикрас тілесних і для засвоєння добрих душевних властивостей і поведінки, що личать особам, яких удостоюють такої високої честі (див.: Ест. 2:2-12). Якщо потрібно стільки часу для придбання різного вбрання і засвоєння якостей душевних, щоб стати гідними перебування при дворі царя земного, то з якою постійністю повинні ми звертати щохвилини свою увагу на власну нашу волю – дику, егоїстичну, позбавлену істинного душевного благородства і доброчесної краси? Перетворити її, відсікаючи від неї риси дикого неподобства, безсловесних тваринних інстинктів, самовдоволення й егоїзму, і в такий спосіб приготувати її гідною найбільшої честі служити вічному Цареві Небесному і тут, на землі. Жити непорочно за вірою і любов’ю євангельською, припадаючи перед Ним, нашим Спасителем, у щирій молитві зі свідомістю своєї негідності і з твердим наміром виправити себе. Очищати совість прийняттям Святих Таїн Тіла і Крові Христових після твердої обіцянки не йти надалі тернистим шляхом гріха; і там, у потойбічному житті, коли Він несподівано, вдень або вночі зажадає нас на праведний суд Свій для вирішення останньої вічної нашої долі.

Бажаючи ґрунтовніше й докладніше пояснити згадане вище приготування нашої волі для гідного єднання з Божественною волею, вкажемо шлях, відкритий нам Словом Божим, і ті умови, яким зобов’язана підкоритися людська воля для поновлення в душі своїй першого образу та подоби Божої, уникаючи водночас зухвалості осягнути цілком обмеженим нашим розумом найглибші таємниці безмежного розуму і Премудрості Божої. Законність і правда зазначених умов (тобто заповідей або велінь Божих) відкривається не тільки з їхнього Божественного початку, але пояснюється і загальною, вродженою, земною справедливістю. Так пан або господар, приймаючи до себе в дім нового служителя або служницю, спочатку домовляється з ними, пропонуючи свої умови: “Я хочу, щоб ти, живучи в моєму домі, не вигадував би безглуздих байок, не виголошував би слів, образливих для Бога, і для всього того, що визнається Церквою святим і священним, не любив би суперечити істині, не пиячив би і не байдикував, а навпаки, старався би бути вірним, старанним, слухняним і турботливим у виконанні доручених тобі справ або занять”. Кожен господар має право пропонувати своїй прислузі такі умови і вимагати виконання їх під страхом видалення недбайливих зі свого будинку. Невже ж Всемогутній, Праведний і Премудрий Бог, вступаючи в заповіт єднання з волею людей, не може пропонувати їм Свої умови для такого єднання?

Розглянемо в наступних розділах найважливіші з властивостей людської волі, бажані й угодні Богові, співзвучні з Його найсвятішою волею.

1

Перша вимога від нас, або умова, з боку нашого Господа і Владики, щоб воля наша була не винна ні в чому гріховному.

Небесний Наречений душ наших, що перевершує всяку земну чистоту, вимагає і від нас великої душевної чистоти, без плями, бруду або пороку, або чого-небудь подібного (Еф. 5,27). Воля, що бажає прищепитися до Нього, як різка до лози виноградної, нехай відкине від себе гріховну нечистоту: нехай не тільки не служить грошолюбству, зненавидить блудні справи й усяку тілесну нечистоту, не розпалюється гнівом, але навіть якщо й відчує тільки спонукання до чогось подібного, нехай мужньо приборкає та втихомирює його в собі, викинувши й спогад про нього; саме мислення нехай вправляє та займає предметами серйозними, такими, що сприятимуть добробуту життя тутешнього й загробного. Але наша мова не про це, що і без нас усім добре відомо. Є іншого виду падіння, що підкрадається до нас непомітно або ж миттєво охоплює душу, – це заздрість, або занепокоєння, досада, викликана в душі нашій добробутом, щастям або перевагами, якими користуються інші, а не ми: нехай же буде ж воля наша зовсім непричетна до цього пороку, вільна від нього, не винна в ньому і не поневолена ним. Людина, яка прагне наслідувати Христа, повинна зберігати себе без жодних докорів сумління поза цим пороком: бачачи інших щасливими, повинна не заздрити їм; своїм нещастям або неуспіхами не озлоблюватися; у лихах не обурюватися і не нарікати, тому що всякий, хто наближається до Бога, бачачи інших у щасті та багатстві, не заздрить їм, але, звертаючись до Бога, каже: “Господи! Тобі завгодно було піднести такого-то на високий ступінь почестей і багатства, а мене ж мати в приниженні та бідності. Я не опираюся цьому, о Боже мій, і не досліджую того причини, бо знаю вірно, що єдина причина цього – Твоя єдина досконала воля: якби Ти, Господи, не попустив зробитися мені вбогим, приниженим, то ніхто з людей, при всьому їхньому бажанні, не довів би мене до нинішнього мого становища, що одному Тобі можливо зробити в короткий час і без зайвих слів, визнаючи найкращим для мене таке становище. Те ж саме допущення Твоє я визнаю, о Господи, і в інших прикрощах, яких завдають мені інші: один оббріхує мене, інший – лихословить, третій ганьбить мою честь, тоді як я нікого з них не образив і не робив нікому неприємностей. Але у всіх випадках знаходжу я достатню, задовільну відповідь: Ти, Господи, попустив це, Ти повелів: нехай будуть вони Семеями, а я – Давидом (пор.: 2Сам. 16:5-13), якщо Тобі так завгодно, о Боже мій!”

Святий Антіохійський єпископ і мученик Ігнатій⁴² сказав про себе: “Я – пшениця Христова, буду змордований зубами звірів, щоб зробитися чистим хлібом “⁴³. Так і нас Бог готує зробитися при Трапезі Господній чистим хлібом Його: навіщо ми сердимося на людей? Вони млинове каміння, що стирає нас, як пшеницю, всипану в жорна. Для того щоб нам очистити серце своє, необхідно посіяти й укоренити на добрій землі серця добре насіння слова Божого, твердо утримуючи його в усякий час у розумі й пам’яті та молитовно підносячи думки свої до Бога, повторюючи: “Благословенний Бог на віки віків! Господи, що повелиш мені робити? Хай буде в усьому воля Твоя!” Це – перше навчання і приготування для охорони своєї волі в чистоті від вад узагалі, а найбільше від ворожнечі та заздрості.

2

Друга властивість людської волі, яку вимагає Бог, полягає в тому, щоб вона все, що посилається нам від Бога, добре або недобре, солодке або гірке, сприймала б як Божу прихильність або ж як покарання від Нього з вдячністю, без нарікань, – словом, воля наша має бути сильна вірою, що все, що з нами трапляється, буває з Божої волі, витривалою у працях і злісних стражданнях, тобто такою, що охоче переносить усе з терпінням і незлобивістю.

Якби ми були твердо впевнені, що все буває з волі Божої, то і менше страждали б. Станемо ж, улюблені, у всіх своїх негараздах і злостражданнях вдаватися до Бога з молитвою від щирого серця, щиро сповідуючи перед Ним свої гріхи і просячи в Нього допомоги, терпляче переносячи горе, що спіткало нас, кажучи: “Господи! Все те, чим я страждаю або що сталося для мене скорботного від людини цієї, все це сталося зі мною з Твоєї святої волі; у цьому впевнений я так само, як у тому, що я живу нині: зміцни, Господи, мої сили мужньо нести покладений на мене тягар за святою волею Твоєю!”

Сумнів в існуванні Промислу Божого і нерозуміння істинної причини наших нещасть приводить нас у відчай або принаймні виробляє в душі скорботу, більшою чи меншою мірою, і безнадійність на своє спасіння. О, як ми слабкі й нетверді у виявленні своєї віри в Промисел Божий не тільки про кожного з нас, як істоту вільно-розумну, а й про найтоншу волосинку, яка не падає з голови нашої без волі Божої! У цьому засвідчує нас непорушний свідок, Сам Христос, Спаситель наш і Господь, кажучи: Чи не дві малі пташки продаються за один ассарій?⁴⁴? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого (Небесного); і знову, поглиблюючи цей вираз, каже: Чи не п’ять малих птахів продаються за два ассарія? і жоден з них не забутий Богом. А у вас і волосся на голові все пораховане. Отже, не бійтесь; ви дорожчі за багатьох малих птахів (Мф. 10:29; пор.: Лк. 12:6-7). О, яке милосердя Його! Із птахом на землю падає Сам Бог, бо воістину воля Божа є Сам Бог, що діє безперестанку в усякому створінні Своєму: із рибою Він плаває; із птахом – літає; зі змією – повзає; з іншими тваринами Він ходить: не залишає Бог жодного створіння Свого без Свого Промислу за кожним. Якщо й тисячі птахів потраплять у тенета, жодна з них, і найменша, не буде спіймана без волі Божої; жодна з них не впаде на землю без волі Отця Небесного. Той же самий Промисел Божий, який піклується про найменшого птаха, як і про орла, піклується ще більше про вінець Свого творіння на землі, про людину. Якщо ж жоден із птахів не впаде без волі Божої в приготовану для вилову його сітку, то як же ти, о людинко, ти, створений за образом Божим, призначений бути спадкоємцем горнього царства, але випробовуваний у твоєму вірному та сталому стані різними протилежними тобі скорботами, збитками, образами, занепадаєш духом, журишся та думаєш, що все скорботне для тебе, яке спіткало тебе, відбулося без волі Божої, з різних ворожих проти тебе причин?

Для найяскравішого поняття і розуміння нашого, що Промисел Божий поширюється не на одних тільки одухотворених створінь, а також і на матеріальний склад світу, на самі речі та їхні відправлення, Спаситель додав: “У вас (тобто в кожного з нас) же і волосся на голові все пораховане (тобто все, що нам належить)” (Мф. 10:30). Коли ж і хто з людей міг безпомилково порахувати і дослідити число свого волосся? А в Бога всі вони пораховані, як в однієї людини, так само й у всіх людей, і без Його святої волі жоден із них не впаде на землю (тобто не загине). А як часто, коли що-небудь трапляється з нами, що суперечить нашим бажанням, виходимо з себе, втрачаємо всяке терпіння, інших людей осуджуємо недобрими справами, сьогодні на одного, а завтра на іншого покладаємо причину своєї печалі, свого нещастя, і подібно до того, як бурхливе море під час хвилювання викидає з надр своїх піну й усяку нечистоту й гидоту, серце наше вивергає із себе мерзенні й ганебні слова маловір’я, нетерплячості щодо неприємностей, що спіткали нас, або страждань, у яких бачимо ми не кару на себе, послану з волі Божої, а нерозважливо приписуємо їх або злобі й ненависті людській до нас, або іншим, уявним нами, причинам.

Коли Спаситель наш, після воскресіння Свого, з’явився… учням… на Тиверіадському морі, море хвилювалося, і ніхто з учнів Господа не впізнавав Його, один тільки святий Іоанн упізнав, і сказав іншим: це Господь (Ін. 21:1,7). І між нами є брати й сестри, вельми слабкі духом і нетерплячі у скорботах, які, коли збурюється життєве наше море хвилями різних лих, не знають Керманича, який невидимо керує кораблем за течією нашого життя, не знають Бога Всемогутнього, який веде різними шляхами кожного з нас до спасіння, але в засліпленні своєму вони звинувачують тих людей, яких вважають своїми ворогами, обурюються на них, кажучи: він – злісний хитрун, підлабузник, лукавий, влаштував мені це зло; він – звір найлютіший – завдав мені лиха. Зовсім інакше думає людина, смиренна думкою і чиста серцем: вона зміцнює волю свою до мужнього перенесення всіх лих, що трапляються, та нещасть і халепи тим, що бачить у них перст Божий, який вказує їй шлях до виправлення своїх проступків: вона смиренно взиває до Бога: “Боже милостивий, це Ти, хто шукає мого спасіння, праведно Ти караєш мене, це – Ти, Господи! Будь благословенний Ти і зроби зі мною все, що Тобі завгодно!”

3

Третя властивість богоугодної волі людської є її доброзичливість до ближніх за свого особистого достатку малим і сердечне, постійне прагнення її до Бога – джерела всього доброго, – така властивість людської волі виражається в одному слові: доброзичливість. Людина з такою розсудливою твердою волею гідна всякої поваги: вона у всіх потребах своїх, відповідно до цивільного і сімейного свого становища, вельми поміркована, уникає розкоші в їжі, в одязі та в різних зовнішніх прикрасах, задоволена тим, що Бог їй посилає, і дякує Богові молитовно в самій собі: “О Господи мій, усім, що тільки Ти даєш мені за своєю добротою, я задоволений; воно достатнє для скромного мого життя, хоча для марнотратства видається малим: дякую Тобі, Господи, і за мале, і цього я негідний, я вважаю себе негідним навіть того повітря, яким дихаю”. Він не заздрить ні в чому своїм ближнім, більш його щасливим, і всім бажає успіху у всякому доброму починанні і справі.

Такий доброзичливий і скромний чоловік милостивий Богові; ніхто й ніколи не почує з вуст його слів нарікання або неприязні не тільки проти Бога, а й проти людей; він не скаже: “Я ледве здобуваю тяжкою працею собі та сім’ї моїй шматок хліба черствого, тоді як інші буяють в усьому й розкошують, не зазнавши й найменшої частки тих робіт, що несу я; вони, які мало сіяли, збирають рясні жнива”.

Більша частина наших невдоволень і нарікань походить від обмеженості нашого погляду на Промисел Божий і незбагненні шляхи, якими веде Бог як все людство, так і кожного з нас до досягнення найкращих для нас цілей у житті теперішньому, тимчасовому, а ще більше – до досягнення блаженства, якого око не бачило, вухо не чуло й не приходило на серце людині, те блаженство, що приготував Бог тим, хто любить Його (1Кор. 2:9). Серце наше, через нечистоту гріховну, схильне більше до тимчасових благ, ніж до вічного блаженства, а тому і розум наш більше обертається в пізнанні змінюваного і тимчасового, ніж незмінного, вічного, і, не осягаючи останнього, впадає в невір’я в буття Боже і високе світоправління Його.

Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя в цьому житті і в майбутньому має стати постійне звернення своєї уваги всередину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова і справи, щоб зважити їх неупереджено: це відкриє нам наші омани в житті та вкаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей – цілковите віддання всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя у волю Божу. Образом такого звернення нашого до Бога нехай послужить нам рослина соняшник (абоотропіон), нехай він буде завжди перед очима нашими. Про неї, як про якесь диво, писав Пліній⁴⁵: “Ми багаторазово говорили, що рослина соняшник являє собою своєрідне диво в природі: вона постійно повернута головою своєю до сонця і разом з нею обертається зі сходу на захід навіть у дні хмарні, настільки сильно любить вона сонце; вночі ж заради виключної любові до одного сонця згуртувала вона свої квіткові пелюстки воєдино й закриває їх “⁴⁶. Християнине-читачу, зауваж це раз назавжди, що соняшник і в похмурі дні здійснює кругову течію, слідуючи за сонцем від незмінної любові природного потягу до нього! Таким сонцем, що висвітлює наш життєвий шлях, є воля Божа; вона не завжди безхмарно висвітлює нам дорогу життя; часто ясні дні перемежовуються похмурими для нас: дощі, вітри, бурі починаються, і ніхто з християн не звільняється від впливу неприємних атмосферних явищ. Нехай буде такою ж сильною любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли і в дні негараздів і скорботи, як соняшники в дні похмурі, продовжувати безпомилково плавати по життєвому морю, за вказівками барометра й компаса волі Божої, що веде нас у безпечну пристань вічності. І справді, ніколи не досягнемо ми досконалого спокою і благополуччя; все тут буде здаватися несприятливим, ніколи не будемо задоволені тим, що нам послано згори. Нам здасться, що ми всього позбавлені, хоча б мали великий достаток у всьому; завжди будемо в страху, в зневірі, збентежені, малодушні, сповнені щогодини турбот і різних занепокоєнь, смутку та марних зітхань, доки не звернемося щиро до Бога й не віддамо самих себе та один одного цілком на волю Божу, як геліотроп прагне до сонця. Станемо старанно розглядати видимі в подіях знаки волі Божої і узгоджувати з ними свою волю. Нехай воля Божа буде для нас дороговказною зіркою в житті, і це одне закарбуємо та втримаємо назавжди в серці своєму, кажучи: “Так завгодно Богові, нехай буде й мені це ж завгодно; життя й смерть, багатство й бідність залежать лише від волі Божественної, як завгодно Господеві; так було, й стало, і є, і буде в усьому. Буди ім’я Господнє благословенне! (Йов. 1:21)”. Тепер наше сонце вкривається хмарами, але воно, скоро чи не скоро, освітить своїми променями темряву різних скорбот.

Розглянь історію стародавніх і нових століть, там ти часто зустрінеш події похмурі після світлих подій, що їм передували, а ще більше знайдеш світлих і урочистих, які замінили собою похмурі.

Таким чином привчимо себе пізнавати волю Божу з ретельного розгляду подій, що вже відбулися, успіх або неуспіх яких вкажуть нам на Боже як благовоління, так і недоброзичливість Його до правих, так і лукавих учасників у цих подіях в міру правди або лукавства їхнього. Через це зрозуміємо практично доведену істину, що кожна людина в жодній справі не повинна чинити проти волі Божої, хоча б вчинок, згідний з нею, був би і неугодний її свавіллю. – Якийсь учений єврей-книжник із народу, що оточував Ісуса Христа, підійшовши до Спасителя, сказав Йому: Учителю, я піду за Тобою, куди б Ти не пішов (Мф. 8:19). Так і ми, словом і ділом, за всяким помахом волі Божої підемо за Ним скоро й охоче, куди б Він не пішов.

4

Богоугодна воля завжди буває довготерплячою і постійною. Усі наші корисні праці й починання псуємо ми й губимо через нестачу в нас сталості й довготерпіння. Народ ізраїльський у пустелі, втративши терпіння і не дочекавшись повернення Мойсея з гори Синайської, звернувся до ідолів, створив собі із золота тільця, вшанував його як бога і вклонився йому (пор.: Вих. 38:1-8): ось до чого привівся нетерплячий народ через свою мінливість. Два пішоходи на шляху до Еммауса (апостоли Клеопа і Лука) вели сумну розмову про страждання і смерть Христа Іісуса в Єрусалимі, і коли Сам Він непомітно наблизився до них, то вони не впізнали Господа. Він же сказав до них: про що ви сперечаєтесь між собою, ідучи, і чим ви засмучені? Один з них, на ім’я Клеопа, сказав Йому у відповідь: невже Ти один з тих, що прийшли до Ієрусалима, не знаєш, що сталося в ньому цими днями?… що було з Іісусом Назарянином, Який був пророк, сильний ділом і словом перед Богом і всіма людьми; як видали Його первосвященники і старійшини і начальники наші для засудження на смерть і розп’яли Його. А ми сподівались, що Він є Той, Котрий має визволити Ізраїля; до того ж сьогодні вже третій день, як усе це сталося, – підсумував він сумно (Лк. 24:17-21). О, блаженні мужі! І у ваші добрі серця закралися нетерплячість і сумнів? Невже цей третій день, передбачений Сином Людським як день Його перемоги над смертю, уже скінчився; тож усе ваше довготерпіння так само як і закінчилося? О, нетерплячі! Якби цей третій день уже минув, якби настав четвертий або п’ятий день після смерті Його, то чи можна було б вам впадати у відчай у надії побачити Його воскреслим із мертвих? Але цей третій день наближається тільки до вечора, ви не прожили ще його, навіщо ж вам передчасно бути невіруючими і сумніватися в істинності передбаченого Ним Свого воскресіння? Ми, браття, у бажаннях наших надто нетерплячі, і якщо в їхньому досягненні нам трапляється якесь затягування, що не бачимо швидкого виконання бажаного, то негайно ж усю нашу надію занурюємо в море відчаю і нетерплячості. Але не так буває в Бога: Щедрий і милосердний Господь, довготерпеливий і многомилостивий (Пс. 102:8); Та Бог не знищить душі, і Він задумав не відвернути від Себе відігнаного(2Сам. 14:14). Він не благоволить і не бажає нікого віддалити від Себе, бо не поспішає Бог до покарання і дає нам тривалий час для нашого виправлення, поки на втіху Своєму правосуддю (наче вимушений необхідністю) не скаже над нерозкаяними остаточного вироку Свого: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його (Мф. 25:41).

Ми, браття, в усьому маловіри, не маємо твердої, постійної надії: якщо чогось попросимо двічі чи тричі і не отримуємо проханого, негайно ж слабшаємо в надії отримання і стаємо подібними до тих убогих, які, один або два рази промовивши під вікном: “Подайте Христа заради милостиню”, але не будучи почутими господарем чи домашніми, йдуть геть, кажучи: “Нікого немає вдома”. Стукайте, недбайливі, стукайте: тому, хто стукає, двері відчинять (Мф. 7:8). Як часто трапляється всім нам перебувати в нестерпному випробуванні нашого довготерпіння! Багато хто цілими роками чекає на якусь милість, і все марно, не отримують проханого; бо бажаний спадок здобувається терпінням. Той, хто працює, не тяготиться роботою, бо знає, що робоча пора швидко минає; а ми, нетерплячі, ставимо межі Божому благоволінню, рахуємо годинник, і якщо правиця Господня не подає нам швидкої допомоги й втіхи в наших моральних або тілесних стражданнях, то ми, як діти, піднімаємо жалісливі крики: “Коли ж Ти, Господи, допоможеш нам, навіщо зволікаєш потішити нас Своєю допомогою? До яких пір не прислухаєшся, о Боже, до молитви моєї?Ось стільки вже років прошу Тебе, а Ти не чуєш? Якщо і в поточному році не влаштуєш, Господи, мого благополуччя і не допоможеш мені за моєю багаторазовою молитвою, то буду вважати себе знедоленим Тобою і припиню мої молитви”. У цьому відношенні ми не відрізняємося від жителів Вегілуї, які під час облоги Олоферном їхнього міста говорили всім начальникам і старійшинам його: “Нехай розсудить нас із вами Бог, ви зробили нам велику неправду: призиваємо перед вами у свідки небо й землю, і Бога нашого, і Господа батьків наших, Який тепер карає нас за гріхи наші й за гріхи батьків наших, неправда ваша в тому, що ви не запропонували миру ассіріанам спершу; тепер дружини наші й діти у знемозі гинуть від спраги, тому що ворог забрав у нас воду, віддайте тепер же місто Олоферну на пограбування; ліпше нам разом загинути від меча ворогів, аніж довго нудитися й усе ж таки загинути від спраги (порівн. : Юдит. 7:24-28)”. О, нетерплячі та слабкодухі громадяни! Розпач, що охопив вас, змушує вас віддати своє рідне місто на пограбування; докоряє вам у малодушності добрий священик ваш Озія, благаючи зі сльозами: не сумуйте, брати! потерпимо ще п’ять днів, в які Господь Бог наш поверне милість Свою на нас, бо Він не залишить нас до кінця. Якщо ж вони пройдуть, і допомога до нас не прийде, — я зроблю за вашими словами (там само: Юдит. 7:30-31). О, улюблений Озія, прекрасний пастир і наставник народу! Якої невисокої думки ти про людей взагалі: ви призначаєте певний час Богові для надання вам допомоги? Тому-то загинуло у вас і зовсім забуте довготерпіння. Не перенесла такої малодушності своїх громадян мужня Юдифь. Вона, дізнавшись про рішення своїх співгромадян, скликає до себе старійшин міста, і в тому числі самого Озію, і каже їм: “Що це за пропозиція, зроблена Озією і прийнята вами? Ви маєте намір здати місто ассіріанам, якщо протягом п’яти днів не отримаєте допомоги від Бога? Хто ви такі, що смієте спокушати Господа? Прийняте вами становище не таке, щоб воно могло викликати милість Божу до вас; навпаки, воно збудить у Ньому обурення і гнів Його проти нас: ви зі своєї волі призначаєте Господу термін і дні для надання Ним вам Своєї милості”. На розумну і мужню промову Юдифи старійшини відповідали їй повною згодою на задуманий нею план порятунку рідного міста і досконалим послухом її розпорядженням, у чому й не були нею обмануті (порівн.: Юдифь гл. 8 та ін.). Приклад Юдифи показує, що тільки довготерпляча воля людська так міцно з’єднує людину з Богом, що чим більше накопичується над нею негараздів і печалі, тим більше утверджується її надія на допомогу Божу; при цьому вона завжди взиває до Бога: “За святою волею Твоєю, по безлічі доброти й милосердя Твого чини зі мною, Господи! Якщо десять років, двадцять, тридцять і більше повторюватиму Тобі моє прохання, то не припиню його і не призначу Тобі жодного терміну для його задоволення; якби навіть безсумнівно було мені відомо, що прохання моє не буде почуто, і тоді впевненість моя у Твоїй доброті, віра моя в Тебе, Господи Боже мій, навчає й затверджує мене в тому, що мене не відпустять без нічого: якщо не даси того, що прошу в Тебе, то нагородить мене кращим, ніж те, чого ти просиш”. У цьому запевняє нас пророк Авакум, кажучи: …Якщо б протягнулось (призначене нам), ччекай ти його, бо воно конче прийде, не спізниться (Авв. 2:3).

5

П’ята властивість досконалості людської волі, яка любить Бога, це гаряча діяльність її у виконанні волі Божественної. Діяльність ця виражається в тому, що людина, яка істинно любить Бога, не тільки бажає або не бажає того, чого Бог бажає або не бажає, але саме заради волі Божої, перше (бажання Боже) приводить із палаючими ревнощами у виконання, а друге (небажання Боже) ретельно відкидає. І якби хтось запитав, чому він бажає першого і виконує його самою справою, а другого не хоче і відвертається від нього, він у своїй відповіді не вказав би іншої причини, окрім тієї, що перше завгодно Богові, а друге не забажає Йому. Бог же є найвища Любов, Любов діяльна, і той, хто діє за її законами, перебуває в Бозі (і Його Любові), і Бог перебуває в ньому (див.: 1Ін. 4:16). Цю ж думку дехто висловив так: “Люблю, бо люблю, і люблю для того, щоб любити, бо любов завжди любима”. За вченням блаженного Августина, нам слід перетворити самих себе на одну любов, для того щоб, як Бог побажав привести до буття всесвіт заради Самого Себе, так само як і ми, Його творіння, на знак подяки Йому, перетворили самих себе на любов до Нього, виключно заради Бога і Його святої волі. Не відрізняється з цим і вчення філософа Епіктета⁴⁷: “Що значить вираз “віддати себе Богові?”Це означає: чого хоче Бог, того ж самого бажає і віддана Йому істота; чого Він не бажає, не бажає того і Йому відданий”.Але цієї єдності волі людської з волею Божою не могло б статися, якби всесвітом не керував Промисел Божий; і відданість наша Богові була б неістинною, якби ми не визнавали, що все, що трапляється з нами в житті, відбувається з волі Божої або за Його допущенням.

У старозавітній Церкві до преображення її через Боголюдину Іісуса Христа на новозавітну Богові було завгодно повеліти Мойсею й Аарону все священне приладдя вівтаря й прикраси його покривати під час перенесення скинії в поході євреїв по Аравійській пустелі багряним покривалом і доручати їх для несення левитам. Повеління це виражено докладно в главі 4-й Книги Чисел (Чис. 4:5-20) приблизно в таких словах: ввійде Аарон та сини його, та й здіймуть завісу заслони, і покриють нею ковчега свідоцтва (Ковчег Завіту, або Святе Святих), і дадуть на нього шкуряне тахашеве накриття, і розкладуть згори покривало, усе з блакиті, і накладуть держаки його (див.: 5-6). Далі йдуть настанови про закупорювання столу приношення хлібів і, нарешті, золотого жертовника з його приладдям: І заберуть попіл із жертівника, і розкладуть на ньому шату пурпурову, і покладуть на нього ввесь посуд його, що ним служать на ньому: лопатки на вугіль, видельця, і шуфлі, і кропильниці, ввесь посуд жертівника; і розкладуть на ньому шкуряне тахашеве покриття, і вкладуть держаки його (там само: 4, 13-14). Усе це законоположення було встановлено, як вважають, з тієї причини, щоб інші з народу з однієї цікавості не шукали нагоди побачити найсвященніші предмети перш ніж вони будуть вкриті під тією погрозою, що людина, яка не посвячена, що їх побачила, а тим паче торкнулася священної речі, мусить померти. Отже, ті, хто носив священне приладдя скинії, жодної з них не бачили, а тільки відчували на плечах своїх їхню вагу, тому що все було приховано багряним покровом від очей тих, хто їх носив. Подібно до цього кожен, хто тільки абсолютно віддав себе на волю Божу, охоче уникає дослідження недовідомих причин Провидіння і Премудрості Божої; він не буде питати, навіщо Бог допустив те, наказав інше, заборонив третє. Тягар такого обмеження нашої цікавості повинен кожен із нас нести охоче; досить для нас бути впевненими, що тягар, який ми носимо, оповитий синім, блакитним або багряним покривалом, тобто потаємне в безодні незбагненної волі Божої, є для нас спасительним.

6

Нарешті, людська воля, щоб бути їй сприятливою для Бога, повинна бути доброплодоносною, або доброплідною. Доброплідною називаємо таку волю, яка за подобою плодоносної землі продукує зі свого серця (внутрішньої людини) багаторізноманітні високі помисли й побажання і присвячує їх старанно, як первородні плоди, славі Божій. Тут з’являється глибока розсудливість; розум, що тяжіє до Неба; тут зітхання, сповнені любові, і стогони серцеві, які підносяться вгopу: “О, вселюблячий Боже, як я хочу не лише страждати, а й померти за Тебе, хоч би це було найтяжчою і найгіршою смертю!” Такими небесними збудженнями розуму Бог і людина настільки тісно з’єднуються в усякій добрій справі, що від цих внутрішніх сприятливих співвідношень між Богом і людиною є невидиме, але відчутне спілкування людини з Богом і найщиріший союз з Ним, – до того щирий, що невидимо людині повідомляється згори велика Божа милість ставитися до Бога в усякій події так, як добрий син ставиться до свого батька, кажучи: “так, Отче! бо таке було Твоє благовоління” (Мф. 11:26). “Так, Отче, якщо ми все добре отримали й отримуємо від руки Твоєї, то невже нічого злого не перенесемо на собі?” Так істинний християнин усе, що не трапляється з ним доброго і недоброго, усе приймає охоче, як послане йому від Бога. Ця істина була відома ще древнім мудрим мужам; один із них, Епіктет, так навчає: “Ніколи не смій казати: я втратив те чи інше будь-що, але кажи: я те чи будь-що інше (чого ти позбувся) віддав Богові. Померло в тебе дитя? Вона віддана Богові. Чи забрано кимось маєток? І чи не віддано воно? Але скажеш: лиходій забрав його в мене? Навіщо питаєш: хто взяв? Хто дав, той і взяв; але щойно воно взяте, ти піклуйся про нього стільки ж, як би дбав про чужий маєток або як мандрівник дбає про той дім, де він мав відпочинок або ночував “48.

Так повинен думати кожен, хто бажає щиро віддати себе Богові; про все ним втрачене з того, що він мав, він міркує так: “Бог дав мені, Бог і взяв”, тобто він при цьому звертає погляд свій не на викрадача – людину, а на Бога, Який допустив це і повертає Своє, наперед Ним же дане.Тому істинно відданий Богові в усякій події з ним повторює слова Христові:так, Отче! звершилося це тому, бо таке було Твоє благоволінн (Мф. 11:26). При цьому, люб’язний читачу, вникни ґрунтовно в сенс і значення цього премудрого й таємничого Божественного вислову. Отець Небесний у давнину сказав Синові Своєму через пророка Ісаю: дам Я Тебе заповітом народові (ізраїльського), за Світло поганам (Іс. 42:6). Ніби так говорив: “Для Мене недостатньо, щоб Ти привів до Мене залишок вірних Мені ізраїльтян; Я хочу, щоб Ти і язичників, які не знають про Мене, просвітив і навернув до Мене”. Цей вислів Отця Небесного передував Різдву Христовому від Пречистої Діви Марії за вісімсот років і був прийнятий Сином, який за Божественною Істотою має одне бажання з Отцем. Прийнято охоче, з готовністю смиренної людської Своєї волі для виконання потім, як оповідає про це євангеліст Матфей:В той час, продовжуючи далі, Іісус сказав: славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі…( (Мф. 11:25). Кому відповідав, коли не було ні від кого запропоновано Йому запитання? Відповідав Він Отцю Небесному в дусі Свого повсякчасного єднання з Ним. Після того як насправді виконав волю Свого Отця, благовістивши народові й особливо Своїм учням таємницю викуплення роду людського через Свою євангельську проповідь, з якою радістю та в якому захваті прославляє Він при цьому найсвятішу волю Отця Небесного, кажучи: славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих і розумних і відкрив те дітям (тобто учням Своїм, подібним до немовлят за духовною простотою та сердечною їхньою чистотою); так, Отче! бо таке було Твоє благовоління! (Мф. 11:26). Усе виконаю, Отче, що тільки повелиш Мені.

Подібно до того, як Отець Небесний за стільки років до народження Сина у плоті говорив з Ним через пророка Ісаю, так точно говорить Він з кожним з нас перед віками: бо Він усіх нас розподілив у часі й просторі, заздалегідь із досконалою точністю знаючи про кожного з нас, коли й де хто саме має народитися, коли помре, і для кожного приготував вірну допомогу для спасіння його й блаженства, співвідносячи цю допомогу до характеру й духовно-моральних властивостей кожної особистості; бо Бог передбачає все життя кожного з нас в усій його сукупності теперішнього, минулого і майбутнього часу, у повному його русі, з усіма його обставинами в кожний час, нібито життя кожного відбувалося на Його Божій долоні, перед Його очима. І Він сприяє спасінню кожного невидимо, але розумно, або, точніше сказати, – премудро, розпоряджаючись різноманітними засобами або подіями, втішними для нас або ж гіркими, приємними або неугодними. А тому повинні ми твердо вірити в управління Боже всесвіту, і особливо в Промисел Божий про людину, і бути уважними до себе, чи дякуємо ми Богові щоразу за все те, що Він посилає нам протягом нашого життя: чи радісне для нас, чи сумне, але таке, що завжди приводить нас до спасіння. А тому повинні ми розумно узгодити наші бажання з волею Божою, що виражається в знаменних подіях з нами. Віддаючи себе на волю Божу за голос Божий, що відгукується в серці, і при кожному виявленні нам Божого благовоління або недозволу нашим намірам чи починанням, повинні смиренно і з покірним духом дякувати Богові, повторюючи слова нашого Спасителя й Відкупителя: “Славлю Тебе, Отче, за все, що Ти послав мені, щоб підтримати моє життя, щоб виправити мої омани та щоб спасти душу мою, так, Отче! Вірю я: таке було Твоє благовоління про мене”.

Глава III. Про те, як воля людська повинна узгоджуватися з волею Божественною за різних життєвих обставин

Ми сказали вже, яке приготування корисне й успішне для взаємодії, для злиття воєдино людської волі з Божественною; тепер же належить показати на прикладах, як насправді та й інша волі можуть бути сумісними.

1

Вельми виразно і справедливо висловився Фома Аквінський⁴⁹ про так звані добрі справи, що вони тоді тільки приємні й люб’язні Богові, коли відбуваються в усьому відповідно до волі Божої: І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені в тому ніякої користі (1Кор. 13:3), і всі ці справи мої не належатимуть до доброчесних справ. Пимен, чоловік святий, завжди давав таку настанову: “Ніколи не чини за своєю волею, якщо вона суперечить волі Божественній, але нехай буде воля твоя завжди згодна з волею Божою. І якщо бажання твоє справді не суперечить волі Божій, то Бог відкриє тобі це або через євангельське повчання, або збудить у серці твоєму думку почекати з приведенням до діла задуманого тобою бажання і віддати його абсолютно на волю Божу, кажучи: якщо Богові завгодно моє бажання, – воно здійсниться, а якщо не завгодно, – не здійсниться воно: як хоче Бог, так – і я”.

Достойно прославлена у Священному Писанні Руфь-моавитянка, коли свекруха її, іудеянка Ноємінь, дружина Єлимелеха, залишилася вдовою, втративши в землі Моавітській чоловіка й обох синів своїх, які там же померли, поверталася на свою батьківщину до Вифлеєму і, благословивши своїх наречених Орфу і Руфу, радила обом залишитися у своїй землі у своїх батьків. Орфа залишилася у батьків, а Руфь ніяк не погоджувалася залишити свою свекруху Ноємінь, бідну і безпомічну вдову. Руфь сказала Ноєміні: Не силуй мене, щоб я покинула тебе, щоб я вернулася від тебе, бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій мій Бог. Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою (Рут. 1:16-17). Так само, як Руфі, бажає говорити Богові і людина, яка палко любить Його всім серцем і всією душею своєю, і не може говорити інакше. Пророк Ілля перед тим, як Господу було завгодно дивовижним чином піднести його на небо, сказав Єлисею на шляху з Ґалґала: Сиди тут, бо Господь послав мене аж до Бет-Елу. Та Єлисей відказав: Як живий Господь і жива душа твоя, я не залишу тебе! (2Сам. 2:2). І цю відповідь повторив він тричі своєму господареві, нерозлучний з ним супутник, який бажає перебувати з ним завжди. Ось ще приклад згоди, або єднання волі людської з Божественною волею. Коли Іорам, цар Ізраїльський, бажаючи покарати царя Моавитського, який відхилився від нього, запрошував до себе на допомогу Іосафата, царя Іудейського, і послав до нього запитати: Чи підеш зо мною на війну до Моаву? – Йосафат відповів: Вийду. Я як ти, мій народ як твій народ, мої коні як твої коні! (2Сам. 3:7). Так і ми, браття, всіма силами душі нашої з’єднаймося з Богом у кожній нашій справі, як Руфь з Ноємінью, Ілля з Єлисеєм, Іорам з Іосафатом; скажемо Йому з безсумнівною вірою, незмінною любов’ю та твердою на Нього надією: “Воля Твоя, Боже мій, моя воля, серце Твоє – моє серце, я весь перебуваю, Боже, під Твоїм милостивим і праведним благоволінням, сповідую Твою милість і правосуддя наді мною!”

Таке єднання своєї волі з Божественною волею нехай бережемо у всіх своїх справах і вчинках: на службі, над підлеглими нам, у всіх своїх працях і заняттях, у втратах, у хворобах і в годину самої смерті своєї, маючи тверду надію на викупну жертву Христову за гріхи наші; нехай бачимо, браття християни, велику Божу милість до нас і уготоване Ним для нас вічне блаженство. Віддаймо себе повністю на волю Божу, не маючи на вустах нічого, окрім слів: “Нехай буде воля Твоя за мене, милосердний і праведний Боже – Відкупителю мій!”

Як усі чесноти і благодіяння Христові найяскравішим і найвеличнішим чином виявилися в стражданнях Його, те саме сказати слід і про якість останньої смиренно-старанної молитви Його. Іісус Христос звершив у Єрусалимській світлиці з учнями Своїми заключну старозавітну Пасху і встановив велике Таїнство, давши Своїм учням на споживання Пречисте Своє Тіло та Чесну Свою Кров під виглядом хліба й вина для тісного з Ним єднання й одержання блаженного життя вічного, а також для повсякчасного пам’ятання про Нього в теперішньому житті. Потім пішов за звичаєм на гору Єлеонську з учнями і, прийшовши на місце, сказав їм: моліться, щоб не впасти в спокусу. І Сам відійшов від них, як докинути каменем, і, ставши на коліна, молився, говорячи: Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю (всю повноту страждань і викупної смерті) мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде! З’явився ж Йому Ангел з небес і укріплював Його. І, перебуваючи в борінні (подвизі), усердніше молився, і був піт Його, як краплі крові, що падають на землю (Лк. 22:39-44). Немає кращої, немає воістину найкоротшої, немає найдосконалішої, найсприятливішої Богові і найкориснішої людині, крім цієї єдиної молитви: не моя воля, але Твоя нехай буде; не так, як я хочу, але як – Ти; буди воля Господня! І тоді, якби і всесвіт зруйнувався. Деяка побожна жінка⁵⁰ мала звичай повторювати тричі на день по триста шістдесят разів молитву:”О, мій улюблений Іісусе, нехай буде воля Твоя!” Святий Кассіан ставить запитання: що значить прохання в молитві Господній: “нехай буде воля Твоя, як на небі і на землі”? – і вирішує це питання так: прохання це означає ніщо інше, як те, щоб люди були подібні до Ангелів⁵¹; і як воля Божа останніми виконується беззаперечно на небі, так само і на землі ті, хто живуть, нехай виконують не свою особисту волю, але Божу. Зазначене вище прохання молитви Господньої ніхто не може вимовляти від чистого, щирого серця перед Богом, окрім того тільки, хто серцем вірить і вустами сповідує, що Бог Єдиний улаштовує все на світі, що буває, що приносить нам добробут, а також вражає нас численними лихами, і що Він промишляє про спасіння й благо кожного з нас турботливіше, старанніше і більше, ніж кожен із нас про себе самого. Бо Він краще знає про те, що для того чи іншого корисніше і спасенніше для його душі. А тому перебуває біля дверей небесних, за словами Кассіана, або має, за висловом Спасителя, всередині себе Царство Боже (див.: Лк. 17:21) той, хто цілком зрікся своєї волі, якщо вона суперечить волі Божій, і через це узгоджує у своїх вчинках свою особисту волю з Божественною. Дійсно, на небі незліченні тисячі тисяч блаженних осіб мають одну й ту саму волю, тобто узгоджену з Божественною волею. На підставі цього Арсеній на поставлене йому запитання аввою Марком: “Чому, отче, не відвідуєш нас?” – відповідав розсудливо: “Я маю найкраще і найприємніше товариство з горними жителями, які всі бажають одного й того самого, у яких одна й та сама воля; навпаки, між людьми, скільки перебуває разом окремих осіб, стільки ж і різних побажань “⁵². Той, хто в щасті і в нещасті віддає себе волі Божій, чудово розуміє сенс вислову пророка і царя Давида: Оце яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно! (Пс. 132:1). Хто ж ці брати? Це Христос і людина-праведник: бо Сам Цар Небесний не соромиться зараховувати Себе до числа цих братів.

2

Соломон, колись бажаючи наочно показати щось дивовижне, висловився про мудру людину так: у мудрого очі його в голові його (Еккл. 2:14). Святитель Григорій цей вислів пояснює так: “Хто умоглядом своїм прагне через розглядання устрою та управління видимого світу і його неодмінних законів зрозуміти “невидиме Боже”: премудрий Промисел, присносущну силу та святу волю, той – істинно любомудр (порівн.: Рим. 1:10), той скільки б не мав очей (тобто розумових споглядань) – усі вони в голові в нього (тобто в дусі, що діє через мозок)”.

Філософ Епіктет проводив життя, яке здавалося йому вищим від усякого щастя: він мав одного слугу, тільки один глиняний свічник для освітлення будинку під час своїх занять у ньому; але цей світильник після смерті Епіктета купив хтось за тисячу динаріїв на пам’ять і на похвалу настільки знаменитому чоловікові. Лукіан, один з найпізніших грецьких філософів (†200 за Р.Х.), іронізуючи над багатьма філософами, звеличував одного тільки Епіктета.Епіктет крім багатьох інших книг написав чудовий твір під назвою “Енхірідіон”. Книга ця містить у собі стільки розумного і корисного, що може вважатися написаною благочестивим християнином, а не язичником. Вона в день Страшного Суду Христового послужить докором для письменників-християн, які залишили після себе твори, сповнені неправди, і провели тутешнє життя без каяття, у безвір’ї, нечутливості. Знаменитий Епіктет зміст усієї філософії висловив у двох словах: утримуй і утримайся. Він стверджує, що вельми корисно і безпечно в усьому ретельно слідувати вказівкам волі Божої і беззаперечно й охоче підкорятися їй.Це, вважає він, найвірніший шлях до досягнення благ тимчасових і вічних. Доречно запропонувати тут кілька його висловів: “Усяке бажання своє віддаю я на послух Богові, так, наприклад, чи бажає Всевишній, щоб я перебував хворим, чи бажаю і я бути хворим. Чи завгодно Йому повідомити мені якесь дарування? Приймаю його благоговійно з вдячністю. Неугодно що-небудь Богу? – і мені воно неугодно. Чи хоче Бог, щоб я помер, я готовий померти, бо хто мені може заборонити в чомусь проти моєї волі або переконати мене, якщо те (як я впевнений) угодно Богові “⁵³.

Чи не здригнеться черстве серце твоє, о християнине, від такої відданості божеству філософа-язичника? Чи не жахнешся ти своєю впертістю і нерозумністю? Чи не покриють тебе соромом ці слова розсудливого язичника? Про багато предметів так само розсудливо розмірковує розумний Епіктет. Він має непохитне переконання у своїй свідомості в тому, що той, хто щиро віддав себе на волю Божу, здійснить безтурботно розпочатий ним життєвий шлях. Що ж означає вираз “цілком віддати себе Богові”? Він означає повну покірність відданого Богові: що Богу завгодно, те завгодно і йому; а чого не бажає Бог, того і він не бажає.Як же це може збуватися насправді?Воно відбувається не інакше, як тільки з Божого благовоління і Його премудрого Промислу і праведного світоправління без порушення свободи, наданої згори розумним істотам. Що Бог мені дарував, те моє і в моїй перебуває владі.А те, що Бог надав Собі, має перебувати в Його владі й розпорядженні. Мені дав Він вільну волю і не захотів обмежувати мене ні в чому з того, що Ним надано моїй свободі. Він незбагненно влаштував із землі тіло моє так, щоб йому було безперешкодно служити одному мені і без моєї волі нікому іншому. Він підкорив моїй владі всю видиму нерозумну природу для підтримання мого земного життя, але надав Собі найвище над нею космічне, або світове, управління. Він підпорядкував моїй владі, розпорядженню й управлінню всю мою сім’ю: дружину, дітей і набуте працями майно. Усе це дано мені від Бога безоплатно, за однією Його добротою. Отже, навіщо ж мені противитися Богові? Якщо ми вільно й охоче не станемо коритися Божественним розпорядженням, то будемо притягнуті до того проти волі нашої. Сенека⁵⁴ у своїй бесіді про досконалу свободу каже: “Запитуєш, що таке є досконала свобода?” – і відповідає так на своє запитання: “Не боятися нікого з людей, ні навіть Бога (бо Він не страшний для добрих і любимий ними); не хотіти нічого ганебного, ні зайвого; мати над самим собою повну владу, або належати самому собі, – у всьому цьому полягає досконала свобода, наше багатоцінне добро “⁵⁵.

Але ніхто не може належати самому собі, якщо він насамперед не буде належати Богові так, щоб бажання Божі й побажання людини, що належить Богові, були в усьому згодні, були одні й ті самі: що завгодно Богові, те й їй завгодно; чого не бажає Бог, того й вона не бажає. Кожен, хто бажає належати собі, або бути самостійним, повинен усунутися від усього зовнішнього і навернутися всередину себе, повинен, наскільки можливо, віддалятися від чужих справ і навичок і старанно стежити за своєю поведінкою і вчинками: він не знає образ, бо неприємне для себе переносить з лагідністю як попущене Богом. Тільки в такий спосіб вона стає приналежною самій собі і володіє досконалою розумною свободою. Так само і блаженний Августин висловився про досконалу свободу: “Доброчесна людина, хоч і бідує і обтяжена роботою, все ж вона вільна; навпаки, зла людина, хоч би вона цілим царством володіла, все ж таки залишається рабом неспокійним, бо має над собою стільки панів, скільки гніздиться в ній протизаконних побажань і прагнень “⁵⁶.

3

Мужній вождь Іуда Маккавей, збуджуючи у своїх воїнів хоробрість у битві з нападником- ворогом, сказав їм: “Мужність, зміцнюйтесь, укріплюйтесь до ранку, візьміть зброю і запаси і покажіть себе в бою безстрашними синами сили, будьте готові протистояти цим язичникам. Вони думають стерти з лиця землі нас самих і святиню нашу: краще нам полягти на полі бою, ніж бачити й чути жалібний крик і стогони нашого народу і наругу над святинею: не бійтесь, мужніться! Як заманеться Творцеві Небесному, нехай так і сотворить Він із нами; ми ж, підкоряючись благоволінню Божому, станемо грізно проти ворога, решту залишимо Богові: чи Він захоче, щоб нас перемогли й упали на полі бою, чи Йому заманеться вразити наших ворогів і дарувати нам торжество перемоги: якою буде Його воля на небі, нехай усе так і станеться!” (пор.: 1Мак. 3:58-60). Так само говорив Іоав своєму братові Авессі, готуючись до жахливого бою: будь мужній, станьмо твердо за народ наш і за міста Бога нашого, а Господь зробить те, що буде найкращим для нас, як Йому завгодно (див.: 2Сам. 10:12). Вельми похвальна і славна справа – мати завжди і в усьому мужнє, або доблесне, серце, яке в усякій події, що трапляється людині, покладається на благовоління і Промисел Божий. Нерідко трапляється і з мужами мудрими, і з полководцями вправними, і зі святими мужами, які чинять завжди і в усьому розсудливо і доблесно, що і вони у своїх починаннях іноді не досягають благополучного і приємного їхнього закінчення; але такі мужі всякий неуспіх свій приписують немилосердному ставленню Божому до того чи іншого невдалого їхнього починання і вважають саму неуспішність вельми благополучною для себе подією, бо завдяки невдачі вони не вчинили небажаного Богові діла.

Усе сказане підтверджує Екклезіаст: “І обернувся я, і бачив під сонцем, що не прудким дістається успішний біг, не хоробрим — перемога, не мудрим — хліб, і не розумним — багатство, і не майстерним — прихильність, але час і випадок для всіх них” (див.: Еккл. 9:11). Випадком або щастям називає Екклезіаст те, що здається нам, а не Богові таким. Неважливо й не дивно, що людина розсудлива помиляється іноді у своїх побажаннях; ми ж вважаємо це нещастям і приписуємо нашу невдачу якомусь злому року, злому духу; але Фома Аквінат, посилаючись на книгу Еклезіаста, вчить, що нічого не буває і не трапляється інакше, як тільки з волі та за передвіщенням першої та найвищої причини всіх причин, тобто з волі Вічного Бога.

Дійсно, бувають у світі явища і події, які не підлягають людському розуму, корисні або шкідливі свого часу: Божественна ж сила, Провіденння і Промисел, предвічно знає про них і передбачає всі обставини їхньої появи. Вона приурочує їх до відомих місць, часів, осіб і родів і приводить їх у дію за Своїм премудрим планом і розпорядженням для досягнення певних цілей Божественного світоправління. Шляхи і дії цього плану для нас невидимі; незрозумілі й засоби, обрані Богом, поки мета Його не досягнута; тоді тільки, коли мета досягнута, ми можемо збагнути Божественне піклування і Промисел Його про нас і про весь рід людський. Бог повторює час від часу такі дивовижні випадки або події, милостиві або ж грізні для нас, дивлячись на спосіб нашого життя – добрий, або розтлінний, або остаточно згубний, – для того, щоб нагадувати нам, щоб ми не приписували всього собі самим, своїй силі, своєму розуму та турботливості про свої мирські справи. Але звертали б увагу на своє внутрішнє духовне вдосконалення і переконалися б до очевидності, що все, що відбувається у всесвіті, відбувається не інакше, як за прихильністю або розпорядженням волі Божої, згідно з доброю або ж лукавою, нечестивою поведінкою нашою, від якості якої залежить і наше блаженство, і наша погибель. У зухвалих язичницьких народів щастя (фортуна) було в найбільшому шануванні; вони воскуряли йому фіміам. Нині ж, перед світлом Євангелія, що воно? – не що інше, як згубна омана розуму, породження пекла! Світло євангельської благодаті вказало нам істинну причину нашого благополуччя і наших дійсних лих – наші гріхи, які полягають у порушенні заповідей Божих і законів державних і цивільних. Гріх за природою своєю – брехня і нікчемність, породжена батьком брехні – дияволом і нещасними спокусниками, яких він спокушає (пор.: Ін. 8:44). Все інше приємне і протилежне – добробут і лихоліття відбуваються за Провидінням і Промислом Божим для нашого вічного спасіння. Всесвятіша воля Божественна рухає всі справи людські за образом колеса, що нерівномірно обертається – то поспішає, то сповільнюється; і в такий спосіб усі події раптові, незбагненні й такі, що відбуваються нібито за сліпим випадком, спрямовує розумно до найкращих цілей: ЯЯ Господь, і нема вже нікого. Я, що світло формую та темність творю, чиню мир і недолю творю, Я… робить це все! (Іс. 45:6-7). У стародавніх язичників фортуна, щастя, зображувалася у двох обличчях і двома фарбами: з переднього боку статуя мала обличчя біле і світле; із заднього – чорне і похмуре: перше обличчя було символом добробуту; друге обличчя уособлювало нещастя, лиха, які посилала фортуна своїм прихильникам, з’являючись їм у тому або в іншому вигляді. Це – дитячі вигадки і забави: щастя і нещастя, злидні і багатство посилаються Богом. Незайвим буде навести тут і міркування Сенеки, який, пояснюючи незаслужені лиха одних людей, що трапляються, і добробут інших, каже: “Одні справедливо обурюються і мовчать, коли згадують злу кончину мужів доброчесних: так, Сократ⁵⁷ примушений був своїми ворогами померти в ув’язненні, Рутилій⁵⁸ – жити у вигнанні, Помпей⁵⁹ і Цицерон⁶⁰ схилили свої голови під мечем своїх вихованців.Чого ж кожен повинен собі очікувати, бачачи добрих, яким за зроблене ними добро заплатили найбільшим злом?” – запитує Сенека, і на своє запитання дає таку відповідь: “Розглянь і зрозумій добре те, як кожен зазнав зла (тобто за що постраждав)? Якщо потерпілі мужньо страждали за правду, старайся сам наслідувати їх, якщо ж вони загинули через лінощі і недбальство про чесноти, то від них не було нікому жодної користі; отже, одні були гідні кращої долі й отримають нагороду від Бога, а від людей – повагу та наслідування їхніх чеснот; інші ж своїми вчинками заслужили презирство в людей і віддалення від Бога “⁶¹. Саме в цьому ж сенсі виражається жаль і скорбота в писаннях Іова, Давида, Єремії та інших пророків про пригоди і передчасну смерть праведників, і про незаслужений добробут у цьому житті беззаконників, ледачих і недбайливих. Але тут ні сліпий випадок, ні щастя – ні до чого, тобто не мають жодного значення, впливу. Бо все це відбувається за Божим заповітом і Його Промислом для нашого виправлення, щоб показати на прикладах минулого, яких наслідків треба очікувати від допущених нами божевільних заворушень через лінощі, недбалість і недбальство наше, а також приклади наслідків загального морального розбещення в сім’ї, суспільстві, державі, врешті-решт, загалом у світі, й тим спонукати людей звернутися до Бога та потурбуватися про своє моральне оздоровлення.

4

Колись ізраїльтяни, бажаючи покарати своїх же братів Веніамінового племені за невидачу ними народному суду тих, хто вчинив зґвалтування жінки левіта, наважилися йти війною проти мешканців міста Гіви, і для більшої впевненості в успіху свого правого діла запитали істинного Бога в скинії: кого обрати вождем над військом? І сказав Господь: “Іуда нехай буде вам вождем”. Весь народ залишився дуже задоволений цією відповіддю, а тому було зібрано величезну кількість воїнів. Будучи впевненими в перемозі над веніамітами, розпочали війну, але були переможені останніми і, втративши на полі бою двадцять дві тисячі вбитими, відступили з безчестям. Однак ізраїльтяни не зневірилися: приготувавшись молитвою і постом, знову запитали вони Бога, чи виступити їм знову проти веніамітів? І отримали повторну відповідь: “Ідіть проти них і дайте бій”. Вступивши в бій знову за Божим велінням, вони сподівалися на Божу допомогу і билися мужньо, але знову втратили на полі бою вісімнадцять тисяч убитих ізраїльтян. Як пояснити все це? Бог позитивно наказує два рази йти і покарати супротивників і порушників Його закону, і обидва рази війська ці були переможені противником і втратили сорок тисяч людей. Хто в змозі осягнути розумом і пояснити собі ці Божі веління? Втретє всі ізраїльтяни, зібравшись до храму Божого для умилостивлення Бога гіркими сльозами, незвичайним постом, рясними жертвоприношеннями, зі смиренністю благали Його за гріхи свої та за спасіння всього народу ізраїльського від небаченої досі в Ізраїлі спокуси й поганої тілесної мерзоти, благали дати їм точний наказ: битися їм втретє з ворогом чи ні? І якщо битися, то вказати їм безсумнівні знаки здобуття перемоги. Третє повеління Боже отримали ізраїльтяни через Фінеєса, онука Ааронова, що стояв у той час перед ковчегом Заповіту Божого, у таких висловах: ідіть, боріться; Я завтра віддам його (тобто вашого супротивника – веніамітян) у руки ваші. Судячи зі слабкості людської, тепер дозволено було ізраїльтянам бути малодушними й сумніватися: два рази було Боже веління йти на бій, який обидва рази закінчився поразкою тих, хто воює за велінням Божим; хто наважиться знову йти на явну смерть; хто добровільно надасть перевагу для себе військову невідомість над безпечним і мирним домашнім життям? Але міцна надія ізраїльтян на Бога перемогла все це: вони воювали з веніамітами втретє і досягли сприятливого закінчення війни. Вони здобули досконалу перемогу над супротивником, який втратив у цьому бою двадцять п’ять тисяч воїнів, і в усіх ворожих містах жителі були вражені мечем, майно пограбоване, а самі міста розорені й спалені ізраїльтянами (Суд. гл. 19-21). Тут два предмети заслуговують на особливу увагу: перший предмет, що незбагненні суди Божі жодним розумом не можуть бути збагненні в усьому їхньому розмаїтті; другий предмет, що терпляча надія на Бога ніколи не залишається в осоромленні, про що в іншому місці скажемо докладніше. У всіх таких і подібних до них випадках найбезпечніше вдаватися з сердечною молитвою до Бога про свої потреби і, незважаючи на те, що іноді добрий початок справи отримує несприятливий результат, не сумувати й не занепадати духом; але мати тверду надію на Божу допомогу в справах правди і, незважаючи на жодні сумніви, відкритими очима віри дивитись на Бога й віддавати себе в Його святу волю. У справах суспільного життя те саме буває, що трапляється іноді в житті поодинокої особи, так, наприклад, люди, стримані в їжі та питті, іноді сильно хворіють; здорові й міцні тілом отримують сухоти; невинних піддають покаранню; пустельникожителів бувають охоплені нечистими помислами. Як там, так і тут спасительні засоби проти ворога одні й ті самі: природні, що вказуються розумом і досвідом, рішучі – це воля Божа і Його святий Промисел. У звичайному мирському житті іноді буває застосовне прислів’я: ” чим більше (двигунів справи), тим краще”; у розглянутих же тут справах Божественного світоуправління буває навпаки: “чим менше (розпорядників і вирішувачів долі), тим краще”. Це підтверджує і святий апостол Павел: о страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння, бБо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю (Флп. 2:12-13).

5

Хтось, хто бажав стати справжнім ченцем, запитує авву Пимена: “Скажи, чесний отче, як я маю чинити в теперішньому житті, щоби стати справжнім наслідувачем святих мужів Божих?” Авва Пимен відповів йому так: “Якщо ти хочеш знайти для себе спокій і безтурботне життя тут, на землі, і в майбутньому віці, то під час усякого свого започаткування якої б то не було справи запитай самого себе: хто я такий, щоб міг віддати перевагу власній моїй волі, моєму бажанню перед волею Божою і Його розпорядженням? І при цьому суворо дотримуйся заповіді Христової: нікого не засуджуй (див.: Мф. 7:1) “⁶². При дотриманні двох цих правил у всякому званні будеш наслідувачем святих Божих: бо має Бог святих угодників у середовищі людей всякого стану, звання та установи. Ось найрозсудливіша, вельми корисна і спасительна порада! Істинно, що Бог ні від кого законів не приймає і нікому не дає відповіді у Своїх діях і розпорядженнях. Нехай замовкне перед Ним усяка мудрість людська, і нехай благоговіє перед Божественною волею, поклоняючись здалека Його чудовим ділам і спасенним знаменням; бо Господь один живе вічно (без початку і кінця), і Він один всеправедний, Він створив все, що взагалі є, владним словом Своїм, і духом вуст Його все затвердилося, живе і рухається (Пс. 32:6). Нікому не дозволив Він пояснювати справи Його.І хто може дослідити… і виміряти силу величі Його, і великих діл Його, і виректи великі милості Його? (Сир. 18:2-4).

Як у містах зазвичай громадяни звіряють свій годинник із головним хронометром, що перебуває на очах у всіх громадян, так само кожному з нас, за всією справедливістю, слід звіряти свій годинник, тобто свої побажання, свою волю, що безперервно чергуються, і підкоряти їх головному хронометрові – найвищій Божественній волі, відображеній у книгах Божественного Одкровення, і дослідами історичними переконуватися в тому, що одкровенні істини справді підтверджуються, незважаючи на всі зусилля людей, що невірують і протидіють їм. Всесвітня історія представляє в цьому відношенні повчальні факти. Вірні ж служителі Божі, анітрохи не сумніваючись в істинах євангельського вчення, мають постійний сердечний заклик до Христа Господа: “О, улюблений Христе, Спасителю! Ніщо не звеселяє так мене, викупленого Чесною Твоєю Кров’ю, як те, що я відчуваю в серці моєму діючу благодать Твого Святого Духа, яка тягне мене до досконалого, беззаперечного підпорядкування всіх моїх побажань Твоєму предвічному благоволінню й улаштуванню про мене, бо свята воля Твоя та любов до величі слави й честі Твоєї найпрекрасніша за все, перевершує все!”⁶³.

Щоб наочніше уявити образ добровільного підпорядкування людської волі волі Божественній, наводжу приклад.

Франциск Борджіа⁶⁴, граф Гандії, жив двадцять два роки в шлюбі з любимою ним дружиною Елеонорою. Коли захворіла його дружина і жодні медичні засоби не допомогли її одужанню, благочестивий чоловік, якому гірко було розлучитися з улюбленою дружиною, підніс свої молитви до Бога, додавши до того церковні моління про хвору, піст і милостиню. Одного разу, коли він, замкнувшись у відокремленій кімнаті, смиренно молився зі сльозами про одужання своєї дружини, раптом ясно чує всередині голос: “Ти хочеш і просиш, щоб дружина твоя одужала і ще довго пожила б із тобою, нехай буде по твоїй волі, але це не буде тобі на користь”. Сильно стривожений цим голосом, безсумнівно вірячи, що це голос Божий, який таємниче напоумляє його в тому, що сам він не знає, чого просить, звернувся він, увесь у сльозах, із молитвою до Бога, кажучи: “Господи, Боже мій! звідки мені це, що Ти віддаєш у мою волю те, що цілком належить Твоїй святій владі: я зобов’язаний завжди і в усьому беззаперечно виконувати Твою святу волю і покірно підкоряюся їй, бо кому краще відомо, як не одному Тобі, Боже мій, те, що для мене корисно. Отже, Твоя воля нехай буде не тільки про дружину мою, а й про дітей моїх, і про мене самого, і що Тобі завгодно, так і влаштуй із нами: не моя воля, але Твоя нехай буде”. До цього випадку лікарі, які обслуговували хвору, не могли точно передбачити результат її хвороби і були в сумніві, одужає хвора чи помре? Тепер же, після молитви чоловіка, лікарі безсумнівно переконалися, що хвора повинна померти з волі Божої.

6

Таким чином, як ми щойно показали на попередньому прикладі, повинні ми чинити в усіх справах, у яких сумніваємося або дивуємося, як вчинити щодо них. Ось ще приклади для нашої настанови. Цар Давид до того підпорядкував свою волю волі Божій, що ця покірність з похвалою засвідчена йому Самим Богом: знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Ієссеєвого, який здійснить усі бажання Мої ( Діян. 13:22 ); тобто: довго шукав Я людину, яка Мені була б до вподоби, яка була би здатною виконувати Мою волю, Мої заповіти, чекав на неї, і врешті-решт знайшов її. Ця похвала, дана Богом царю Іудейському, вища за всі почесті царів земних.

Христос Господь, слухняний у всьому Отцю Своєму, представляє нам Самого Себе як приклад і настанову до покори волі Божественній, кажучи: Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, а волю Отця, Котрий послав Мене (Ін. 6:38). На запрошення ж учнями Іісуса Христа скуштувати принесену ними їжу Він відповідав: Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його (Ін. 4:34), бо Я для цього і зійшов з небес. Дивіться і зауважте тут, що Отець велить Своєму Єдинородному Синові? Те – чого й останній із найпростіших слуг не виконав би, що в точності виконав Син. На кого з вас, о жорстокові, поклав Він таку важку, нестерпну і ганебну працю, як на Свого Сина? Кого коли-небудь видавав Він на такі безчестя, наруги і муки, як Сина, Який упокорив Себе, був слухняний Отцеві навіть до преторії Пілатової і ганебного стовпа, до гори Голгофи, до тяжкого, поносного хреста, який тільки через Нього став величним знаменем найвеличнішої з перемог, навіть до гробу, нарешті, навіть до пекельних заклепів і в’язниць. “Я для того зійшов з небес, – сказав Він, – щоб досконало виконати всю волю Отця”. Яких же важких і чорних робіт і крайніх позбавлень не повинні приймати і переносити на собі ми, раби Божі, коли Єдинородний Син Його все сказане вище прийняв і поніс на Собі, виконуючи волю Свого Отця Небесного. А тому Христос Господь, згуртувавши всі повеління Божі воєдино, сказав про них: Не кожен, хто говорить Мені: «Господи! Господи!», увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного (Мф. 7:21), той увійде в царство небесне. Отже, всякий, хто віддав себе повністю в розпорядження волі Божої, настільки великий, що безтурботно досяг він самої вершини найвищої гори, і всі небезпеки, всякий страх: буря, град, грім, блискавка та інше – перебувають біля ніг його. Він стоїть вище за них і на всяку видозміну смертного існування дивиться безстрашно. Одна у нього боязнь у душі за те, щоб його воля, всі його бажання були б узгоджені з волею Божою і абсолютно підкорялися б їй, а тому він безперестанку звертається до Бога зі словами: нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі (Мф. 6:10) (у мені і щодо мене).

Глава IV. Про те, який сенс і значення слів: хай буде воля Твоя і на землі, як на небі, і з яким настроєм духу повинна вимовляти ці слова

Учні Небесного Учителя просили Його: навчи нас молитися, як і Іоанн (Предтеча) навчив учнів своїх (Лк. 11:1). Учитель, виконуючи їхнє прохання, сказав їм: коли молитеся, кажіть: Отче наш, Ти, що є на небесах! хай святиться ім’я Твоє; хай прийде Царство Твоє; хай буде воля Твоя і на землі, як на небі (Лк. 11:2). Але, Боже, наскільки незбагненна нами молитва Твоя! Ми і блаженні духи небесні вельми відрізняємося одні від інших: вони живуть на небі; ми ж, вигнані з раю, перебуваємо на землі, – у цій юдолі плачевній, сповненій усіма негараздами мирського життя. У Небесних Воїнств все відбувається за їхнім бажанням, і немає у них нічого неугодного їм. У нас же, чужих небесному життю, навряд чи знайдеться що-небудь добре і приємне: скрізь опір, смуток і гидота; якщо і трапляється щось добре, то і воно навряд чи відбувається з доброї волі (не з примусу), а більше за іншими спонуканнями; тут кожен день приносить нам смуток; тут і незліченні прикрощі, розпусники, зрадники, злодії, шахраї та інші нечестивці; там, на небі, – все гаразд, велично і радісно, і разом із цим дуже зручно і легко виконувати там волю Божу, коритися їй за одним Божественним покликом, де ніщо протилежне не може збурювати душу. Тут, на землі, навпаки: тисячі лих переслідують нас і розтрощують дух, обтяжують сумом, турботами: тільки-но трохи заспокоїшся, – раптом нова тривога, нова війна: все зле зібралося проти нас, лихо за лихом слідує безперервно, тільки-но можна роздобути вільну хвилину згадати про Бога і спокійно помолитися Йому. Ми, смертні, – слабкі, не настільки старанні й не настільки рухливі до молитви, а тому й не можемо рівнятися в цьому з блаженними небожителями, не можемо однаково з ними казати Отцю Небесному: нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі, бо ми багато в чому відрізняємося від гірських небожителів. О, Господи! Туди нас переселили, тоді й ми за старанністю та діяльністю зрівняємося з ними.

Чи так це, люб’язний християнине, насправді? Ні, не так розумієш ти слова: нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі, не ті причини невиконання нами волі Божої, бо справжня, істинна причина цього невиконання на землі волі Божої, бо на небі вона виповнюється, полягає не в навколишніх зовнішніх перешкодах, які нас оточують, а в тому, що вона гніздиться всередині нас: ми слабкі духом, нестаранні до точного виконання волі Божої. Як легко падаємо ми, переможені своєю гріховністю, у справах найлегших у виконанні; найменша скорбота, подібна до слабкого подиху вітерця, нищить нас і бентежить, ми негайно ж жахаємось, що ось уже гинемо. Заспокойтеся, лякливі маловіри; нічого такого Христос не заповідав, чого б людина не могла успішно виконати або що перевершувало б нашу силу. Докладемо ж, браття, все наше старання так виконувати волю Божу на землі, як виконують її Ангели на небесах, і якби не вистачало у нас сил виконати волю Божу самою справою, то вже й одне наше щире бажання виконати її візьметься Богом за саму справу. Святий Кипріан так висловився про значення цієї молитви: “Христос навчив нас молитися: нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі. Це означає не те, щоб Бог творив те, що Йому завгодно, але щоб ми самі намагалися робити те, чого Бог хоче і чого вимагає від нас “⁶⁵. Отже, хто бажає наслідувати Христа, який передує в молитві Своїм у ній голосом, той не повинен у своїх вустах утримувати або обмежувати значення слів і сенсу їхнього, але в усій широті того й іншого проголошувати: нехай буде воля Твоя й на землі, як на небі, і нехай молиться, щоб Бог напоумив його виконувати Свою Божественну волю.

1

Молитися ж про це слід:

По-перше, з чистим наміром: нехай буде воля Твоя; бо я, щиро бажаючи слідувати їй, безкорисливо, не заради нагороди або придбання чого-небудь і не тому, що Ти, Господи, збагатив мене щедротами Своїми та відгородив від супротивників моїх, як в цьому докоряв сатана праведному Іову перед Богом (пор. Йов. 1:9-10), і не через страх вічних мук геєнських, але в простоті серця дотримуюся волі Твоєї, бажаю чого Ти бажаєш тому тільки, що Ти того хочеш, що така Твоя воля, Боже мій!

По-друге, молитися треба з любов’ю: нехай буде воля Твоя! Одного я тут шукаю і одне думаю, щоб у всьому відбувалася воля Твоя, Господи! Нехай величність імені Твого, Боже мій, пошириться і прославиться через мене, непотрібного раба Твого. Це одне вважаю для себе найбільшою честю і нагородою, щоб я гідний був догоджати Тобі, Творче мій, Який дарував мені розум і вільну волю як запоруку найближчого спілкування з Тобою, моїм Творцем і Спасителем. Святий Іоанн Златоуст наставляє мене в цьому, кажучи: “Ти не розумієш, що значить вираз: догоджати Богові, тобто молитися Йому, прославляти Його всемогутність, правду і милість і виконувати Його волю, якщо шукаєш у догоджанні Богові іншої нагороди: найвища нагорода і є живе наше спілкування з Богом”.

По-третє, наше бажання виконувати безсумнівну волю Божу повинно бути поспішне (швидке) і невимушене (по добрій волі здійснюване). Нехай буде воля Твоя, Отче Небесний: я готовий виконувати її невідкладно і за власним бажанням; хто роздумує спочатку, виконувати чи не виконувати заповіді Божі, той не хоче виконувати їх; бо тому, хто доброзичливо присвятив себе на служіння Богові, властиво бути завжди готовим і без найменшого зволікання виконувати Його святу волю. У вільної волі, яка робить добру справу, забирається стільки благодаті Божої, наскільки вона перебуває в закостенінні своєму для здійснення доброї справи. А тому кожен істинний християнин повинен разом із Давидом завжди повторювати: Готове серце моє, Боже, утвердилося воно створити всю (і легку, і важку для мене) Твою волю (Пс. 107:2).

По-четверте, із сердечним задоволенням треба виконувати волю Божу. Деякі справи здійснюються хоча і швидко, але неохоче, не від серця. А тому апостол Павел наставляє коринфян, кажучи: хто сіє скупо, той скупо і пожне, а хто сіє щедро, той щедро і пожне: Кожен вділяй з ласки серця, не з гіркотою серця і не з примусом, бо хто дає доброзичливо, того любить Бог (2Кор. 9:6,7). Хто передбачив собі в усякій своїй справі чинити з волі Божої, той, якщо трапиться що-небудь і скорботне, не вважає його таким, а сприймає як щасливе, легко його переносить на собі, кажучи з Христом Господом: “Моя їжа є – творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його. Отже, нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі”.

По-п’яте, виконання волі Божої має бути досконалим і всецілим. Людина, яка бажає істинно виконувати волю Божу і бути угодною Богові, не шукає собі виправдувальних застережень і уявних причин до уповільнення у виконанні волі Божої. Він не каже: “Виконаю, Господи, Твою волю, але не тепер; буду слухати Тебе, Господи, коритися Тобі, але не наказуй мені зараз же це зробити; я готовий усім вмивати і цілувати ноги, тільки не змушуй мене робити це ворогові моєму; не зречуся перенести приниження, тільки б ніхто цього не бачив; все готовий виконати, тільки цього не вимагай від мене”. Не такими є віддані й покірні волі Божій; вони ні від чого не відмовляються: не усувають себе від лиха, але смиренно і цілком віддають себе на волю Божу, кажучи: “Боже, якщо тобі завгодно, щоб я зазнав великих і тяжких скорботи та випробувань, ось я готовий на все, все охоче прийму, ні від чого не відмовлюсь, звеліть ще тяжче покарати мене, тільки нехай буде в мені й наді мною воля Твоя свята й праведна!”

По-шосте, виконуючи цілком волю Божу, кожен зобов’язаний бути довготерплячим: “Нехай буде воля Твоя, Господи, виконувана мною і наді мною впродовж десятків, сотень, тисяч років і навіки століть, – нехай буде воля Твоя на всі безмежні віки: Я серце своє нахилив, щоб чинити Твої постанови, повік, до кінця (див.: Пс. 118:112). Чи хочеш, Господи, щоб я терпів, чекаючи спасіння сто, тисячу років? – і буду терпіти; якщо Ти цього хочеш, хочу і я”. Так-то бажано і найприємніше тим, хто істинно полюбив Господа свого, безперестанку повторювати молитву Господню: ось ті крила Серафимів, за допомогою яких і ми, “прах від землі”, зможемо піднятися на висоту і піднести наш розум і серце вище небес, до самого Престолу Всевишнього.

2

Вибрані Божі, святі угодники, більше радіють про виконання досконало волі Божої, ніж про власні гідність і славу. А тому всі вони і кожен з них задоволені своєю нагородою і заслуженою у Бога честю, і жоден з них не вихваляється перед іншими своїми заслугами; бо вони, які бачать завжди перед собою Бога і горять спільною до Нього любов’ю, не тільки мають подібну і співрозмірну волю з Його волею, але поглинуті нею, зовсім преображаються в неї і діють нею однією. Вони радіють і бажають, щоб один Бог діяв у них і через них, не приписуючи собі нічого, радіють з того, що воля Божа щодо нас полягає в тому, щоб нам бути блаженними в Бозі, а Бог перебував би в нас, а не насолоджуватися мирськими лише благами поза Богом, не знаючи про Бога або забуваючи Його, свого Творця. Таким чином, перетворена воля людська через найтісніше її спілкування і уподібнення волі Божій привертає до себе дію всеосяжної любові Божої, що може називатися цілковитим втіленням волі Божої в людині без найменшого обмеження її власної волі, яка вільно підкоряється волі Божій. І таке-то з’єднання волі людської з волею Божественною в союзі любові доставляє найбільшу радість обраним праведникам Божим, які, безсумнівно, вірять у вічне життя з Богом, усім своїм серцем люблять Бога, своїх ближніх і все творіння Боже. Маючи в собі постійну тверду надію на непорушність обіцянок втіленого Слова Божого, затверджену історичними долями Церкви, народів і царств, які живуть і діють у Христовому дусі, вони вважають себе щасливими й процвітаючими. Навпаки, тих, хто слабшає в суворому дотриманні вчення Христового або наполегливо відкидає його, вони вважають нещасними і врешті-решт гинуть. Вибранці Божі бажають, щоб ім’я Боже, Його Премудрість, сила, милосердя і правда були свято шановані у всіх народів і племен; щоб усі люди, як творіння Єдиного Бога, жили між собою в мирі та злагоді, люди, які знають Бога, наставляли б тих, хто не знає Його, старші – молодших усьому доброму, сильні захищали слабких і протегували їм, і кожен чинив би з усіма іншими так, як він сам бажає, щоб інші з ним чинили, і не на словах тільки, а самою справою. Вінець торжества і веселощів праведних душ становить всесвітнє прославляння нескінченних досконалостей Божих, найвеличнішої Його сили і незмірної могутності та володарювання.

Як добрі доброчесні діти не заздрять своїм батькам у їхньому щасливому житті, у їхньому багатстві й достатку, і щиро бажають їм ще більшого блага, як і самим собі, і навіть їм більше бажають, ніж собі, так точно й обранці Божі радіють тому невимовному блаженству, в якому перебуває Бог, як і всі вони, як і всі інші, радіють, в якому перебуває Бог, як і про своє власне, і, споглядаючи його, співають біля Престолу Божого ті пісні, що приводять у захват душу, які, перебуваючи на острові Патмос, чув святий Іоанн, бо там він почув одкровення небесне: Алілуя! Спасіння, і слава, і сила Господеві нашому! правдиві бо та справедливі суди Його… Алілуя, бо запанував Господь, наш Бог Вседержитель. Радіймо та тішмося, і даймо славу Йому (Одкр. 19:1-2,6-7).

Такого преображення, або, правильніше, найтіснішого з’єднання обранців Божих з Божественною волею, можемо досягти і ми в такий спосіб: розум наш ретельно спрямуємо на розгляд найвищих досконалостей Божих (наскільки вони нам відкриті): Його могутності, вічності, премудрості, краси і нескінченного незбагненного блаженства; серце ж наше нехай радіє від того, що Бог, Єдиний по суті Своїй, прославлений у Святій Трійці в Особах: Отець, Син і Святий Дух – є вічна безпочаткова і нескінченна доброта, джерело всіх багатств – духовних і речових, ні від кого не вимагає нічого, незалежний ні від кого, Сам у Собі самодостатній, до всіх творінь Своїх всещедрий, з усіма скрізь невидимо присутній і всемогутній. Сукупність і вінець усіх зазначених досконалостей Божих є Любов Божественна, як сама істота Божественна, життя Божественне: Бог є любов (1Ін. 4:8). Бо не можна знайти більшої, досконалішої любові, окрім тієї любові, якою любить Бог, як Сам Себе в Собі Самому, так і в Своїх творіннях; бо так полюбив Бог світ (тобто всіх людей, як Боже творіння), що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне (Ін. 3:16).

І між нами не знайдеться досконалішої любові, окрім тієї любові, що найбільше і ближче підходить до любові Божественної. Філософи слово любов, любити визначають так: любити є не інше що, як тільки бажати добра іншій особі; якщо це очевидна істина, то звідси буде такий висновок: наскільки будь-кому бажаємо і робимо ми більше добра, настільки більше ми його любимо. Застосовуючи це щодо любові до Бога, отримаємо такий висновок: Богові ми не можемо побажати добра, тобто Його досконалостей, більше за те, скільки Він має, бо вони безмежні; отже, ми не можемо виявити більшої любові до Бога нічим іншим, як тільки тим, коли будемо сердечно визнавати безмежні Його досконалості Його єдиному приналежними, а себе цілком і діяльно віддавати на Його святу волю. Переважно цим чином воля Божа буде звершуватися нами на землі, як вона звершується на небесах.

3

Такою волею, яка в усьому і абсолютно слухняна волі Божій, наближаються люди до Бога і настільки тісно дотикаються до Нього, що самі стають немов би блискавкоподібними, тобто готовими миттєво виконати волю Божу, подібно до блискавки, про яку праведний Іов висловився так: пошлеш блискавки, і підуть вони, і з’являться вони миттєво на місці, і скажуть: тут ми, – готові (див.: Иов з8,35). Правильно назвати блискавкою Христовою тих людей, які відкидають і зневажають свою власну волю для того, щоб виконувати Божу волю, і їй підкоряються. Якби ми слідували прагненням своєї грішної волі, ми піднялися б на висоту гордості, презирства до меншої братії у Христі та навіть – до самообожнювання. Але Бог хоче і вимагає від нас протилежного, і ми, виконуючи волю Божу, прагнемо того, що завгодно Богові, чого Він вимагає від нас, і доброзичливою покорою Йому полегшуємо собі шлях до виконання Його велінь: не стомлюємося й не знемагаємо, якщо щось важке та скорботне трапиться нам на цьому шляху, і, представляючи себе Господеві, говоримо: “Що повелиш? Ось ми – готові померти з волі Твоєї, наказуй нам, що тобі завгодно”. Як блискавка виходить не від води, не з землі, а з хмар густих, тісно згуртованих і ув’язнених в одну хмару, так точно богоугодна воля наша народжується і зміцнюється в душі, коли зовнішні почуття наші з усіх боків замкнуті молитвою і думкою про Бога, і на їхніх крилах воля наша возноситься до досконалого підпорядкування Божій волі. І якщо тільки хто-небудь задумається і поміркує розсудливо й безпристрасно про те, що тисячі тисяч Ангелів беззаперечним служінням догоджають неприступному Світлу, що Сам Син Божий підкорився з любов’ю Отцю Небесному і беззаперечно виконував Його волю в яслах і пеленах, у подорожах, працях, муках на хресті, той ні на мить не утримає себе від послуху волі Божій і зі швидкістю блискавки поспішить до виконання її, виголошуючи щиросердно: Отче наш, що є на небесах! нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі.

Хтось, головний начальник царського полювання, сказав одному зі своїх підлеглих: “Тобі слід завтра вирушити зі мною на полювання”. Служитель відповідає: “Не слід, а з великим моїм задоволенням я вирушу з вами”.

Подібно до цього служителя кожен, хто щиро відданий Богові, нічого не робить з примусу, але всі веління Божі виконує охоче, із задоволенням, і цією малою працею – готовністю до добровільного виконання – здобувається повна свобода. Добре висловився про це Епіктет: “Я вважаю кращим те, чого Бог хоче, ніж те, що мені подобається: наслідую Його як учень і послідовник, з Ним бажаю, з Ним шукаю, і чого Він хоче, того ж і я хочу “⁶⁶.

Що гідніше і чесніше може сказати християнин, ніж сказав цей язичник?

4

Блаженний Якопоне⁶⁷, бажаючи найтіснішим чином з’єднати власну волю з Божественною волею, готовий був переносити заради Христа з усією ретельністю всі труди, хвороби, скорботи й усі лиха, які тільки можна висловити словами або в умі уявити, готовий був навіть на пекельні муки, аби тільки міг він підпорядкувати волю свою волі Божественній. Бога ж любити бажав він настільки сильно, що якби йому, за святою волею Божою, було відмовлено в цьому, то він у все своє життя не переставав би благати Бога про дозвіл любити Його. Якопоне мав звичку часто запитувати свою совість: “Навіщо журишся про гріхи тепер менше, ніж раніше ти це робила?” Совість же йому відповідала: “Тому так чиню, що ти повністю віддався на волю Божу і в усьому їй підкоряєшся, ні в чому не відмовляєшся виконувати її: що б не траплялося з тобою сприятливого або сумного, ти за все те дякуєш Богові й охоче підкоряєшся Його святій волі”. Доречно тут навести міркування блаженного Августина про заповідь, дану Богом Адаму в раю Едемському, “не куштувати плодів від древа пізнання добра і зла і не торкатися до нього”. Міркування це має форму розмови між Адамом (той, хто запитує) і Богом (той, хто напоумляє його). Адам запитує у Бога: “Якщо дерево це – добре, то чому мені не торкатися до нього? Якщо ж воно – шкідливе, то навіщо воно посаджене в раю?” Бог відповідає: “Воно тому посаджене в раю, що воно – добре (приємне на вигляд і корисне); але не торкайся його і не їж із нього плодів, бо Я хочу, щоб ти був у Мене беззаперечним, слухняним і благопристойним служителем, бо Я – Господь (Творець, твій життєдавець і благодійник); а ти – слуга Мій”. Нехай послужить ця розмова роз’ясненням багатьох тисяч здивувань наших з різних питань щодо причин того чи іншого явища в справах Божественного світоправління. На всі приховані або незбагненні нашим обмеженим розумом причини тієї чи іншої події або явища в нас має бути одна відповідь: “Бог є наш (і всього сущого у всесвіті) Господь і Владика: Він оголошує нам Свою волю через Святе Письмо і через справи Його Промислу про всі Свої створіння і наказав нам чинити згідно з волею Його без жодного сумніву щодо її святості, премудрості та справедливості: бо Він – Господь, а ми – Його служителі, і тому по совісті маємо служити своєму Господу, виконуючи Його святу волю в тому покликанні, в яке Він благоволив поставити нас”.

Лукавий противник наш зі злісною хитрістю запитав Адама в раю: “Чому заборонив вам Бог?” Природніше було запитати: чому не слід їсти плодів від того дерева? Бо на це запитання пряма відповідь була б: “Бог заборонив це”. Але хитрий змій попередив таку відповідь і перетворив її на запитання: чому заборонив Бог? Як уже не раз бачили ми з історичних подій, що запитувати про те, що або чого хоче Бог, коли вже воля Його оголошена, не слід більше, і причини – чому це робить Бог? – дошукуватися безглуздо: перша і головна тому причина – та, що Бог так хоче, що це Йому завгодно. Авраам, отримавши наказ принести в жертву Богові сина свого Ісаака, яких би міг не знайти причин для нерозуміння свого і протиставити їх Божому велінню? Але він не суперечив Богові й мовчки підкорявся Його велінню; для Авраама було досить того одного, що Бог цього бажає.

5

Багато батьків, бажаючи випробувати розсудливість своїх дітей, запитують їх: “Чи не бажаєте ви скористатися сьогодні приємною прогулянкою: піти, наприклад, у сад, покататися містом або відвідати знайомих у селі; або ж розважитися будь-якою грою, залишивши на якийсь час книжкові заняття?” І якщо діти відповідають батькові або матері: як вам завгодно, ви можете дати нам найкращу пораду: чи корисніше нам тепер погуляти, чи продовжувати навчання, – така відповідь дітей слугує знаком їхнього доброго виховання, досконалої й ґрунтовної розсудливості. Якщо ж діти без пропозиції батьків або наставників просяться погуляти, коли потрібно вчитися, або ж намагаються ухилитися якимось способом від занять і вчення, або ж нудьгують на уроках, переймаючись заняттями, а після виходу з класу вправляються в даремних і непристойних розмовах або пустощах із більшим бажанням та увагою, ніж під час слухання й вивчення уроків, то такими нахилами діти не виявляють перед батьками ознак доброї надії на них. Тоді батько, мати або наставник каже такому чаду: “Слухай, сину мій або донько, залиш порожні свої забави, пустощі або погані звички, ступай до училища й учися уважно та старанно, поводься скромно та як годиться: інакше буде тобі погано!” Під час цього напоумлення ми спостерігаємо в дитини нахмурене обличчя, на очах сльози, якщо навчання буває вдома, то замість уважного читання одне тільки гортання книжки, а проти суворості батьківської – голосіння з плачем і скаргами. Ось поведінка дурних і норовливих дітей, які не слухають своїх батьків і наставників і не виконують їхніх наказів і настанов. Подібні до них буваємо і ми, дорослі; як нерозумні діти, ми часто проводимо свій час у даремних забавах і розвагах; чинимо опір волі Божій, коли Бог, кращий і найдобріший з усіх отців, порушує наші мирські задоволення або покладає на нас якісь неприємні для нас справи і труднощі. Якщо хочемо заслужити милість Божу і вічне спасіння, уподібнимося розсудливим дітям, нічого іншого не кажучи Богові у своїй молитві, окрім слів: “Господи Боже, Отче наш, як Тобі завгодно, нехай так і буде: ми готові за Твоєю волею та велінням Твоїм робити те, що наказуєш, і не робити те, що забороняєш, трудитися, страждати, доки Тобі, Отцю нашому й Господу, буде те завгодно”.

Вселяючи таку безумовну покірність людини волі Божій, Епіктет сказав: “Недбайлива людина! Чого ти в Бога собі просиш, чи не того, що є найкраще, а що ж інше є кращим за те, що є, по твоєму сумлінню, угодне Богові? “⁶⁸. Доречно також навести тут судження іншого мудрого чоловіка. Якщо Бог комусь надав би вільний вибір способу життя і запитав би його: “Чи бажаєш ти, щоб Я звільнив тебе від душевних і тілесних лих і Сам поселив би тебе в раю?”. На таке запитання треба відповідати тими ж словами: “Господи, чини зі мною, як Ти Сам хочеш. Ти можеш і видалити від мене лиха, і залишити їх при мені; мені ж буде приємніше за все, щоб сталося те, що завгодно Твоїй святій волі”. Воістину, таким чином отримаємо ми більшу благодать і милість від Бога, ніж отримали б їх за власним нашим вибором. Бо Бог, вимагаючи добрих справ, має звичай виховувати чад своїх, подібно до розсудливих батьків, у страху та суворій настанові. А тому, якщо бачиш, що мужі доброчесні й люб’язні Богові обтяжені скорботами, знемагають у лихах, зазнають усіляких незручностей, або ж побачиш людей порочних і злісних, які живуть у розкоші, в усякому достатку, насолоджуються всіма благами світу, потурають усім своїм забаганкам, то знай, що перші – сини смирення, плачу, лагідності, чистоти та інших чеснот; другі ж – дерзкі своєю норовливістю, нерідко марнотратять батьківську спадщину і гинуть від своїх пороків і неприборканих пристрастей. Бог улюблених чад Своїх не балує, не утримує в розкоші, але випробовує їх, упокорює працями, а нерідко сумом і прикрощами, щоб приготувати з них гідних Собі служителів на загальну користь: стовпів Церкви, просвітителів народів, опору держави. Тож віддаймо себе Богові в усіх пригодах, що трапляються нам, чистими, як ненаповнені посудини, щоб Бог наповнив їх Своєю благодаттю за нашою до Нього покірністю. Блаженний Ієронім, наставляючи якогось Юліана, говорив йому: “Ти вважаєш себе таким, що досяг найвищого ступеня чесноти, якщо пожертвуєш деяку частину свого майна на богоугодні справи, – помиляєшся. Бог бажає, щоб ти себе самого, свою морально-розумну діяльність приносив у живу жертву Богові протягом усього життя свого “⁶⁹.

Глава V. Ознаки або властивості людської волі, згідної з Божественною волею

Римляни вважали поганим солдатом того воїна, котрий не вирізнявся міцними м’язами, сильними грудьми й широкими плечима, здатними до підняття й носіння всіляких важких предметів; котрий не утримував справно свою зброю в усій чистоті та блиску; врешті-решт, котрий не мав цілковитої довіри до воєнних доблестей і здібностей свого полководця. Подібним чином ніхто не може вважати себе справжнім християнином і величати себе Христовим послідовником і виконавцем Божественної волі, якщо не знаходить у собі явних ознак узгодженості власних його бажань у всьому – за самими його вчинками – з волею Божою. Хто бажає впевнитися в цьому і випробувати самого себе, нарешті, звикнути в усьому узгоджувати свої побажання і вчинки з волею Божою, той з користю для себе нехай задумається, чи знаходить він у собі нижченаведені ознаки, душевні якості? І чи здатен зберігати їх у собі, не заглушати протилежними і ними керуватися.

1

Перша відмітна ознака істинного християнина в піклуванні про справи свої – намагатися здійснювати старанно, побоюючись, щоб вони не були противними заповідям і волі Божій, а тому ніякої справи краще не починати, не покликавши спершу Бога на допомогу нехай короткою, але сердечною молитвою. Якщо ж зустрінеться нам вельми корисна і важлива справа, але нелегка до звершення, то нехай проситимемо собі в Бога допомоги не раз, а багаторазово, доки Бог напоумить і наставить, як звершити ту справу. Для людей, наділених владою, нехай буде згадана порада інструкцією – “нічого не робити без дозволу Божого, таємниче відкритого в старанній молитві”: розум смертної людини обмежений, не може всього осягнути і правильно розсудити. А звідси стільки трапляється у світі лих і безладдя; як багато знатних домів управляється погано; скільки царств і областей залишаються позбавленими правди й справедливості; скільки виникає руйнівних війн; як багато громадян зазнають одне від одного тяжких кривд та розорення, – і все це походить від зневаги до заповіді Христової: дивіться кожний за собою й за своїми обов’язками, пильнуйте, моліться, бо не знаєте, коли зажадають від вас рішучого звіту у справах ваших (Мк. 13:33). Недотримання цієї заповіді породжує численне зло у світі. Бо пани, правителі, начальники, царі часто бувають людьми, які діють не за Законом Божим і цивільним та здоровим глуздом, а за своїми задумами, пристрастями і за своєю нерозважливою сваволею. Вони не просять у Господа Бога Його благословення і просвіти розуму; сподіваються на свій розум і власні сили і думають про себе, що вони – стародавні велетні, які можуть і гори перевернути, а тому буває у справах як суспільних, так і приватних згубність і безлад. Це підтверджують історичні приклади.

Тяжко згрішили старійшини й начальники ізраїльські, прийнявши у своє товариство язичників-гаваонітів без запитань про це Господа (див.: Ісус. 9). Ми вельми недалекі від їхньої небезпечної омани: часто роздумуємо й шукаємо досягнення предметів найбільшої важливості, але Господа про це не запитуємо. Бажаємо здобути священство, одружитися, стати володарем землі й правителем людей, але Господа про це не запитуємо: чи угодне Йому буде наше бажання й намір? Не так чинили гідні похвали славні вожді Маккавеї. Вони не робили жодної війни, не випросивши спершу на те волі Божої: у смиренному серці своєму вони перед початком війни вдавалися з палкою молитвою до Бога, не тільки самі молилися, а й закликали до цього своїх ратників і разом із ними молилися, а також, розпочавши війну, здійснювали спільне моління за успіх цієї війни. Так Іуда Маккавей, бачачи й розуміючи задуми ворога, піднявши руки до неба, закликав Господа, який творить чудеса та бачить все, що на землі твориться справедливе й лукаве, і благав Його про допомогу, добре знаючи, що перемога не залежить від сили воїна і його зброї, але Бог дає її зі Своєї прихильності тим, хто шукає Його ласки й покрову. І не тільки сам воєначальник Маккавей закликав Бога на допомогу перед початком війни, молитовно просячи сповіщення від Бога про те, починати чи не починати війну, але своїм прикладом і промовою надихнув і воїнство своє до молитовного настрою їхнього духу та до збудження в собі мужності, наводячи приклади колишньої допомоги й милості Божої до народу, який звертається до Бога з покаянним серцем. І таким чином, закликаючи Бога собі на допомогу, Іуда і ті, хто були з ним, вступили в бій з військами супротивника, гордого Никанора, який наступав на них у суботній день, і поклали на місці понад тридцять тисяч ворожих воїнів, радіючи такому прояву Божої милості й допомоги (порівн.: 2Мак. 15). Ось приклад, який доводить, як спасительно вдаватися в скорботі й біді зі скрушеним серцем і молитвою до Бога про допомогу й захист!

Святий Кассіан дає пораду тримати перед початком усякої справи в думці й на вустах ці натхненні боговдохновенні псаломні слова: Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені! (Пс. 69:2),⁷⁰ і ще цю молитву: “Молимо Тебе, Господи, попередь кожну нашу справу до її початку Духом Твоїм Святим і, сприяй нам, керуй у її здійсненні, щоб кожна наша молитва й кожне діяння одержували б завжди свій початок від Тебе, а розпочате удосконалювалося б Тобою й досягало б успішно свого закінчення або призначення”. Преподобний Памва мав такий звичай: коли хто просив у нього поради про що-небудь, він відповідав: “Почекай трохи і доручи справу свою Богові”, і ніколи нікому не давай своєї поради раніше, доки сам не випросив у Господа, щоб Він навіяв тобі, що має порадити. Цей звичай Памви йому самому приніс таку користь, що коли він уже лежав хворим на смертному одрі, то сказав: “Не можу пригадати собі жодного мого слова, про яке б мусив я пошкодувати і покаятися в нерозумному вимові оного”.

Справді, Бог тому, хто запитує Його з вірою, дає відповідь у глибині душі його, за словом псалмоспівця: Бажання понижених чуєш Ти, Господи, серця їх зміцняєш, їх вислуховує ухо Твоє (Пс. 9:38). Той, хто не ставить заздалегідь в основу своїх намірів і справ Божого благословення і Його святої волі, не має в справах успіху. Сама свідомість нашого ставлення до свого Господа зобов’язує нас просити в Нього благословення на всі справи свої й ретельно зважувати їх, чи угодні вони Богові.

2

Друга ознака істинного благочестя і старанності – чинити відповідно до волі Божої: не боятися лих і неприємностей, що трапляються, а охоче переносити їх і навіть бажати; останнє виправдовується тим, що Господь Бог ближчий до тих, хто перебуває у смутку та багатьох стражданнях, ніж до тих, хто постійно процвітає в усьому і не знає нужди. Господь не тільки любить убогих і нужденних, але благословляє і тих, які їм благодійні. Давид, догоджаючи їм, каже: Блаженний, хто дбає про вбогого, в день нещастя Господь порятує його! Господь берегтиме його та його оживлятиме, буде блаженний такий на землі, і Він не видасть його на поталу його ворогам! На ложі недуги подасть йому сили Господь, усе ложе йому перемінить в недузі його (Пс. 40:2-4). За тлумаченням святителів Іоанна Златоуста й Амвросія⁷¹, Бог відвідує хворих або тих, хто перебуває у скорботах і печалі, і тішить їхні негаразди різними радощами й милістю Своєю, начебто Сам Він, Господь, стелить для них постіль, як це роблять іноді милосердні жінки, доглядаючи за хворим, поправляючи його постіль, тим самим приносячи полегшення в хворобі й заспокоюючи своїм співчуттям і любов’ю. Сама Пречиста Діва Богородиця і Христос Господь втішають і тих, хто перебуває в хворобах і печалях, якщо тільки будуть гідні вони в душах своїх такого відвідування і прийняття благодатного небесного дару і заступництва. Сенека ще до осяяння людей світлом благодатного вчення Христового висловив багато думок, гідних Божественної мудрості, кажучи: “Прошу і благаю вас старанно, не лякайтеся тих засобів, іноді вельми суворих, якими безсмертний Бог спонукає душу до найкращих подвигів: печаль народжує чесноту. Воістину пристойно назвати жалюгідними людьми тих, які, живучи в надмірному достатку і не знаючи потреби, занепадають духом, яких неробство долає і розслабляє, як довготривала тиша моря привчає моряків до неробства і ліні в безбурний час “⁷². Бог же кого любить і випробовує, тих частіше відвідує хворобами, лихами і, словом, навчає їх; а тим, яких, мабуть, тримає в ослабленні, багато що прощає, тих, недбайливих до виправлення і ледачих, готує Він на жертву прийдешніх зол. Ви зійшли з істинної дороги, з прямого шляху, якщо думаєте, що є деякі люди, вилучені від спільної долі грішних людей терпіти в теперішньому житті скорботи й неприємності; кожному настане черга зазнати їх, і його несподівано спіткає лихо, як власне його надбання, частина його або жереб. Хто здається звільненим від усяких лих, тому дана тільки відстрочка до іншого часу, коли і він не уникне їх.

Запитайте: навіщо Всеблагий Бог людей доброчесних відвідує або хворобами, або іншими лихами? Наочніше відповісти на це через розв’язання іншого питання, ближчого до розуміння нашого: чому під час війни або іншої небезпеки посилають для виконання складних і ризикованих підприємств людей найбільш здібних і наймужніших? – Відповідь на це неважка: воєначальник для здійснення таких справ вибирає або викликає і найздібніших для того людей – мужніх і розторопних, які могли б нічним нападом вразити ворога або вигледіти обхід ворожої армії, влаштувати зручний шлях для свого загону. І ніхто з обраних воїнів не нарікає на воєначальника за своє призначення, не каже: “Він з наміром послав мене на погибель”; навпаки – кожен із задоволенням намагається з більшим успіхом виконати доручення, нехтуючи працею та небезпеками. Подібно до хоробрих воїнів повинні чинити й ті малодушні та нетерплячі з християн, яким Промисел Божий попускає перетерпіти і перенести щось скорботне, важке і печальне. Треба підбадьорити себе, зміцнившись думкою, що Бог визнав їх гідними для перенесення покладеного на них тягаря і що Він не покладе більше того, скільки можуть понести їхні людські немічні сили. Сама Премудрість Божа каже: Бог випробував їх і знайшов їх гідними Себе (Прем. 3:5). Святий апостол Павел запевняє в тому ж: вірний Бог, Котрий не попустить вам, щоб ви були спокушені над силу, але в час спокушування дасть і полегшення, щоб ви могли перенести (1Кор. 10:13). Тому благаю вас, браття, уникайте всякої сладострасті й так званого щастя або розкоші, які розслаблюють і призводять до виснаження душу й тіло. Бог чинить із доброчесними людьми так, як чинить учитель зі своїми благонадійними учнями, які досягли успіху в науках, вимагаючи від них великих зусиль і примушуючи їх розв’язувати нерозв’язні задачі.

Стародавня історія представляє нам чудовий зразок виховання громадян у язичників лакедемонян (спартанців), які загалом вирізнялися з-поміж інших греків своєю хоробрістю, любов’ю до батьківщини та презирством до багатства й розкоші. Не можна й подумати, щоб вони були нелюдами роду людського, позбавленими батьківської любові до своїх дітей, але ця любов зумовлювалася бажанням зробити їх кращими людьми і громадянами і виражалася у відповідних до того формах виховання фізичних і моральних сил дітей і в привчанні їх до непохитного перенесення всіх життєвих негараздів. Дітей у них піддавали міцному розсіченню перед народними зборами не за будь-яку провину, а для того тільки, щоб привчити їх до перенесення фізичного болю і терпіння незручностей і позбавлень. При цьому самі батьки, караючи, підбадьорювали ласкою і схваленням улюблених своїх дітей ще до більшого перенесення голоду, праці та до презирства до розкоші й розпещеності.Не дивно, якщо Бог, знаючи заздалегідь, якими засобами можна змусити нас вступити на вищий ступінь моральної досконалості, випробовує нас, Своїх дітей, різними мирськими неприємностями і привчає до сходження від нижчих ступенів чесноти на вищі.Будь-яке навчання добрих справ завжди здається для тлінного тіла жорстоким і скорботним; чи попускає Бог на нас якесь нещастя, – великодушно перенесемо його: це не гнів Божий до нас, а надання нам нагоди для нашого подвигу, що тягне за собою нагороду, і чим більше здійснимо подвигів, тим станемо мужнішими. Досконалої перемоги над злом досягає людина терпінням. Як золото очищається вогнем, так лиха зміцнюють людину. І що в цьому дивного? Дерево, що росте в глухомані й затишшя, не буває пружним, твердим і міцним, якщо не зазнає частих сильних вітрів; бо тільки через міцні напори вітру деревні частки зближуються між собою тісніше та міцніше, а коріння глибше утверджуються в землі. Недовговічні і піддаються швидкому гниттю і ті дерева, які ростуть у тиші на сонячних вологих долинах.

З усього сказаного вище відкривається, що найвірнішою ознакою згоди волі людської з Божою волею стає безстрашність лиха і скорбот у житті християнському, коли ми, добровільно відкинувши самих себе, тобто власної волі, несемо на собі Хрест Христовий, не відмовляємося від вказівки Божественної волі слідувати шляхом християнського життя – незручного, тісного й прикрого, мужньо переносячи образи, скорботи, хвороби й інші негаразди, які Бог попускає. Отже, хто всім серцем любить Бога і всією душею зберігає в собі волю Божу, той відважно може під час лиха і смутку звернутися до Бога з молитовними словами: “Шкодую, Боже мій, що раніше Ти не відкрив визначень щодо мене святішої волі Твоєї, бо я поспішив би раніше здійснити їх, ніж Ти покликав мене на те: хочеш узяти назад одержані мною від Тебе маєтки, честь і славу? Давно б я готовий був віддати їх Тобі. Чи хочеш взяти моїх дітей? Я віддаю їх у Твою волю. Чи хочеш будь-якої частини мого тіла? Візьми її: вельми мало і скупо обіцяю, бо скоро все залишу охоче. Чи хочеш душі моєї? Чому ж я відмовлю Тобі в цьому? Без затримки благаю Тебе, прийми мою душу. Усе, що Ти дав мені, прийми від мене. Усяку справу Твою роблю без примусу, нічого не терплю без власної згоди, і Тобі, о Боже мій, не працюю, подібно до раба, але тільки узгоджую мою власну волю з Твоєю святою волею”. Ось істинний образ згоди людської волі з Божественною.

3

Третя ознака людської волі, узгодженої з Божественною, – це християнське смирення, знищення в собі думки про себе самого, що виступає за межі істоти обмеженої, смертної. Це виключно християнська чеснота; навряд чи вона була відома древнім ідолопоклонникам. Хто не заражений самодумкою, пихатістю, той усе зроблене ним добре приписує не собі, не своєму розуму, а Божій доброті й силі. Своїми ж, у прямому сенсі, вважає тільки свої помилки й усяку неправду, утримуючи постійно в пам’яті вислів блаженного Августина: “Усе добре, започатковане та здійснене тобою, віднось до Бога і визнавай, що без Бога ніщо неможливе для тебе, а з Богом – усе”. Таким добрим трудівником, дійсно, і буває той, хто не покладає надії на свою мудрість і свої сили, але, з надією на допомогу Божу і не впадаючи у відчай в ній, не відмовляється від вчинення тих справ, яких вимагають від нього його обов’язки та його звання, він настільки успішніше й краще виконує їх, наскільки менше покладається на себе, будучи впевненим, що він сам по собі нічого, але з Богом може зробити все.

Зовсім інші наслідки своєї діяльності мають ті горді, самовпевнені люди, які, забуваючи про Бога і свої обов’язки, покладають усю надію на самих себе: на свою мудрість, спритність, мистецтво, на свої сили. І до чого такі люди бувають зверхніми: вони звеличують себе перед своїми однолітками і вихваляють до небес, а тим часом у важливих і вельми корисних справах виявляються недбалими, халатними через зайву самонадіяність.

А ті, хто повністю віддав себе на волю Божу, смиренні трудівники у винограднику Христовому, чинять інакше; вони уподібнюються коромислу терезів із причепленими до нього на протилежних кінцях чашами: чим більше кладуть в одну з чаш гир, тим більше вона опускається, а протилежна чаша водночас підіймається на стільки ж: це – символічний образ гідності людей Божих і людей світу цього: чим більше людина смиряє себе перед Богом і людьми, тим більше підносять її благодать і милість Божа, і навпаки: чим вище вона ставить себе перед Богом і зневажає свою братію через власну зверхність, тим більше принижує свою людську гідність.

Серйозний начальник будь-якої військової частини, якому доручено захист і охорону міста від нападу ворога, вже завчасно оглядає слабкі, мало захищені місця, зміцнює їх, розпоряджається про хлібні запаси, підшукує належні місця для встановлення знарядь – словом, дбає про те, щоб зустріти ворога хоробро та в усій готовності дати йому належну відсіч, бо він знає, що ворогам не можна вірити. Подібно до цього кожен християнин повинен завчасно готуватися до несподіваної зустрічі своїх недругів, кажучи: “Я не врятований ні від хвороби, ні від смерті, а тому чи не краще убезпечити себе заздалегідь сповіддю та прийняттям Святих Таїн частіше, озброюватися молитвою і постом?”

Навпаки, людина самовпевнена і нерозважлива, покладаючись на власні сили, зазвичай думає, що вона майже вже готова відбити всі напади своїх ворогів; або ж вичікує зручнішого часу для вжиття необхідних для цього заходів, або, зрештою, настільки самовпевнена в тому, що встигне приготуватися і тоді, коли настане потреба в приготуванні. Вельми розсудливо говорить про обох Соломон у своїх притчах: Нерозумний вірить усякому слову і чинить без перевірки йому сказаного; розсудливий же уважний до шляхів ( починань і вчинків) своїх. І далі пояснює це: Мудрий боїться і віддаляється від зла, а дурний дратівливий, недбайливий і самовпевнений (Притч. 14:15-16). Але про цю шкідливу самовпевненість поговоримо згодом докладніше.

4

Четверта ознака нашої згоди з волею Божою – найбільше уповання наше в усьому на Господа Бога. Воно робить те, що кожен скривджений ким-небудь заспокоює себе внутрішньо і приборкує природно виникаючу думку про помсту своєму ворогові, думаючи про себе: “Бог бачить і чує неправду або образу: настане час, що Бог виявить неправду ворога і зверне її на його ж голову”; і цим перемагається природне спонукання до помсти нашим особистим ворогам. Через одне міцне уповання на Бога ми стаємо переможцями всіх ворогів і підносимося у своїй душі над ними: бо кожен, хто поклав міцну надію на Бога, упевнений, що коли б вороги його постаралися здійняти проти нього ціле пекло, то не зможуть зашкодити йому більше за те, наскільки Богові завгодно їм попустити. Але заперечиш, що є вороги невгамовні, які намагаються шкодити безперестанку в усьому й усіляко, чим тільки можуть: якщо не вдається їм зашкодити супротивникові своєму особисто, то вони силкуються завдати йому матеріальних збитків, наприклад, у його купівлі та продажі або позбавленням його майна, і т.п. Дійсно так. Але ж хто міцно уповає на Бога, той чинить у подібних випадках таким чином: щоб внутрішньо заспокоїти себе, він кожне своє починання або майно доручає молитовно Богові для його звершення або охорони, міцно покладаючись в усьому цьому на Промисел Божий, надаючи всякі випадковості розпорядженню волі Божої, як би зовсім усуваючи себе від усякого власного розпорядження, і все подальше потім у його майнових справах – вдалих – вважає благословенням і даром Божим, а в тих, що не досягли призначеної користі, бачить, що підприємство не досягло своєї мети з особливого Промислу Божого, який призначив для нього щось краще. Тому, хто має таку сильну надію на Бога, супротивники його марно намагатимуться перешкоджати в його починаннях або заподіювати збитки в майні, переданому ним у розпорядження Боже: Нема мудрости, ані розуму, ані ради насупроти Господа (Притч. 21:30). Як хитро чинив Лаван проти зятя свого Якова, зраджуючи останньому десять разів призначену плату за нагляд худоби, сподіваючись зменшити її, але марними були його задуми, які всі обернув Бог на користь Якова: Бог не попустив йому, тобто Лавану, зробити мені зло, так висловився про це сам Яків (Бут. 31:7). Спалахнув гнівом Сеннахірім, цар Ассирійський, проти міста Єрусалима, погрожуючи остаточним його розоренням; але ні сам він, ні його військо не уникли грізної у помсті руки Божої, бо почув Бог молитви царя Єзекії і пророка Ісаї і послав Ангела Свого, який вразив ассірійське військо; Сеннахірім же повернувся до землі своєї і там загинув від руки власних дітей своїх. Так врятував Господь Єзекію та мешканців Єрусалима від руки Сеннахіріма та його воїнства (див.: 2 Хронік. 32:21-22). Раджу кожному християнину мати тверду надію на Бога і всяку помсту за себе доручити Йому: Він один є Господь помсти.

Самі язичники вчать нас цього. Тиссаферн, перський вождь, уклав мир з Агесилаєм II, царем Спартанським, але тільки для того, щоб виграти час для зручного раптового нападу на свого супротивника, тому що тієї ж години послав від себе глашатаїв, щоб усі греки пішли з Азії. Агесилай сміливо відповів посланим від Тиссаферна: “Скажіть від мене вождю вашому так: я йому дуже вдячний за те, що він мир, укладений зі мною, зруйнував; цим самим він проти себе ж роздратував і богів, і людей і зробив їх собі ворогами; через це моя військова сила значно збільшиться: бо підступність і віроломне порушення укладеного миру поставлять проти нього всіх”. Ось істинно християнська відповідь своїм супротивникам за написаним: Бог підніс ріг спасіння… від ворогів наших і від руки всіх, хто ненавидить нас (Лк. 1:69,71).

Той, хто сподівається всім серцем на Бога, перетворює всіх своїх ворогів на платників оброку і на робітників собі: бо він має Бога помічником собі, бо він про все, чого бажає, насамперед молить Бога, вважаючи собі за правило, що якщо чогось я прошу в Бога, може бути для мене корисно чи некорисно, це досконало відомо лише одному Богові. І якщо те, що я прошу, корисне для мене, то Бог і пошле мені його негайно, а іноді відкладає це до більш сприятливого часу, щоб у такий спосіб випробувати мене і привчити до терпіння. Але якщо Бог багаторазово повторене мною прохання не виконує, то через це мені стає зрозуміло, що я просив у Бога того, що для мене марно або шкідливо. За таким, вельми розсудливим, правилом чинить тільки той, хто повністю віддав усього себе в управління Божественній волі. А ті, хто не визнають таємниці Божественного світоправління і Його Промислу про кожне з Його творінь, або зовсім не закликають Всевишнього собі на допомогу, або хоча і закликають, але роблять це недбало і нібито для обряду тільки.

І перш ніж надумають звернутися з молитвою до Бога, спершу докучають тим особам, від яких сподіваються отримати допомогу, своїми наполегливими й жалібними проханнями, а якщо не мають успіху в одних осіб, то звертаються до інших, намагаючись досягти бажаного через протекцію, через подарунки й підкупи, обертаючи в такий спосіб досягнення бажаного в залежність від безчесної гріховної угоди.

Святий Іоанн Богослов бачив у небесному одкровенні Христа Господа, який тримає в десній Своїй руці сім зірок. Що ж означають ці зірки в руці Христовій? Сам Іоанн, пояснюючи цю таємницю, каже: сім зірок – це Ангели семи церков (Одкр. 1:20), і вінці їхні перебувають у руці Христовій. І якщо де-небудь вінець (тобто єпископська гідність) залишається вакантним, то з’являється вельми багато шукачів вінця, бажаючих охоче нахилити під нього свою голову, але вони нерідко йдуть не прямою дорогою до Христа, а частіше за все спочатку йдуть до рук князів, начальників і володарів, а потім уже врешті-решт – і до Христа Господа. Те ж саме буває і під час шукання інших, як духовних, так і мирських чеснот і почестей: людської любові, милості та допомоги всі шукають; мало ж хто шукає Божої допомоги в тому, щоб зробитися спочатку гідним носієм вінця своїми моральними вчинками і істинно громадянськими подвигами правди, милості та людинолюбства. Тут видно явну оману і нерозуміння вірного шляху до отримання сану, слави і почестей. Ті, хто бажає заслужити гідну повагу перед людьми і милість у Бога, повинні чинити інакше: вони повинні перш за все сердечно шукати собі милості у Бога про прощення гріхів своїх та Його доброї допомоги для узгодження вільних своїх вчинків із волею Божою, адже скіпетри й вінці перебувають у правій руці Божій. Начальства, чесноти, почесті й повновладне правління Бог призначає й розподіляє за Своєю премудрою волею: отже, у Нього треба завжди просити бажаного нами. Серце царя – в руці Господа, як потоки вод: куди захоче, Він направляє його (Притч. 21:1). Як садівник у своєму саду має водне джерело у своєму розпорядженні: він не завжди проводить і спрямовує воду на найближче і найкраще дерево, але часто на далеке і зів’яле, або куди заманеться, залежно від потреби зрошення саду в тій або іншій його частині, того або іншого дерева: так само, як і садівник, чинить Бог. Він, маючи у Своїй руці серце царське, як садівник воду, розпоряджається, анітрохи не шкодячи свободі людської волі, водами, що витікають із цього джерела, серця царського, різними церковними та державно-громадськими установами і наділеними владою особами. Бог вручає достоїнства і владу тим, яких споконвіку обрав Він за Своїм передбаченням і покликав свого часу на служіння Своїм праведним ділам світоуправління за написаним: Бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого, щоб Він був первородним між багатьма браттями. А кого Він наперед визначив, тих і покликав; а кого покликав, тих і виправдав; а кого виправдав, тих і прославив (Рим. 8:29-30). Тому вельми нерозумно чинять ті, котрі з посиленими проханнями і дарами звертаються до людей, а всюдисущого Бога забувають, надії на Нього не мають, мимохідь звертаються до Нього з молитвою. Незрозуміле, страшне засліплення у людей! Вода, почерпнута із самого джерела, буває завжди чиста, здорова і сприятлива.

5

П’ята ознака, яка вказує на те, що наша воля згідна з Божественною, є перенесення нами всенародних ганьб, обмовлянь та інших осудів нашого доброго імені й добрих справ у мовчанні смиренномудренному. Немає більш чутливого удару для благочестивої християнської душі, ніж нахабна образа осудом і наклепом прямих її намірів і дій, які вона робить і чинить заради слави Божої і спасіння, напоумлення і користі своїх ближніх. Але й такі жорстокі удари істинний Христовий послідовник переносить мовчки. Розумовим оком з благоговінням дивлячись на багатотерплячого Іісуса, який мовчав серед незліченних ганьб і мук під час беззаконного суду над Ним. Зібралися на суд над Іісусом Христом єврейські первосвященики, старійшини і книжники, ревно звинувачуючи Його: Іісус же мовчав; багато неправдивих свідчень і злочинів зводили на Нього: Іісус же мовчав; наполягали з шаленим криком, вимагаючи Його розп’яття; Іісус же мовчав; уже розп’ятого й прикутого до хреста пригвоздили незліченними докорами й глузуваннями: Іісус же мовчав. Подібно до Господа Іісуса Преблагословенна Діва Марія, Богоматір, перебуваючи в найбільших утисках і скорботах, була терплячою, лагідною і мовчазною. Вона чинила при цьому не інакше, як і Син Її чинив, тобто Марія ж мовчала і все це надавала волі Божій і Його Божественному Промислу про Неї. Чула Вона, як людину абсолютно невинну, улюбленого Її Сина неправдиво зневажали, докучали Йому численними докорами, Марія ж мовчала. Бачила Вона, як Він під вагою Свого Хреста знемагав і падав, як був прикутий до хреста, як у страшних муках взивав до Бога Отця Свого: Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене залишив? (Мк. 15:34) і потім у незліченних виразках і тяжких муках помираючих, Марія мовчала. Цього Сина і цю Матір наслідували багато благочестивих людей, коли їх поносили наклепом у найбільших беззаконнях, вони ж мовчали. Цим вирізнявся свого часу лагідний пророк і цар Ізраїльський Давид, який славився дивовижною силою смиренного мовчання під час нанесення йому особистих образ. У таких випадках говорив він у серці своєму самому собі: Я сказав: Пильнувати я буду дороги свої, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, поки передо мною безбожний. Занімів я в мовчанні, замовк про добро (тобто про добру відповідь кривдникові); не багато далі повторює він теж: Занімів я та уст своїх не відкриваю, бо Ти те вчинив (Пс. 38:2-3,10). Причиною ж свого мовчання вважає він не що інше, як тільки те, що Ти (Господь) завдав мені цього удару: промовчав я тому, що без Твоєї волі, без Твого допущення ніхто не міг би образити мене; Твоя, Господи, воля наклала на мене мовчання.

Северин Боецій, чудовий письменник і доброчесний чоловік і філософ, сказав: “Хто інший, крім Єдиного Бога, може бути охоронцем чесноти і відганявцем усього лукавого і недоброго? Він, як управитель і улаштовувач наших сердець, дивлячись на всіх із висоти Свого Божественного передбачення і промислу, знає про кожну людину, що для неї пристойне і спасительне, то саме і призначає кожному, і якщо нам здається іноді, що інше (наприклад, щодо нагород і покарань) відбувається не за належним (праведним) порядком і чинопокладанням, то це є тільки безлад, який здається нам, обмеженим істотам, безладдям, а по суті ж своїй цей самий порядок і є істинним і праведним в усьому обсязі Божественного світоправління “⁷³. І всякий, покірний волі Божій, переконується в цьому, помічаючи, наскільки істинними і справедливими є Божі визначення про кожну людину зокрема та про племена, народи і царства взагалі, вірить мудрому Божому Промислу про всіх і про все та схвалює його своїм покірним мовчанням.

Трапляється іноді й у домашніх стосунках між панами та служителями їхніми щось подібне; наприклад, добродушного, веселого характеру пан заходить до будинку свого служителя і не знаходить у домі нікого; щоб показати хазяїну будинку, що не можна залишати незамкнений дім без нагляду, усі речі, які є в домі, перевертає догори дриґом і, влаштувавши такий безлад, поспіхом іде, аби слуга не довідався, хто накоїв це в його оселі. Слуга, повернувшись додому і бачачи всі свої речі розкиданими й перекинутими, розпалюється гнівом і обурюється на того, хто вчинив безлад у домі; але, дізнавшись потім, що винуватцем цього безладу був його пан, заспокоюється і мовчить. Подібно до цього слуги і Давид говорить собі: Занімів я та уст своїх не відкриваю; чому це? – бо Ти те вчинив (бо Ти, не хто інший, завдав мені цього удару). Так само і кожна людина, віддана волі Божій, відчуває тяготу від заподіяних їй нещасть або образ і терпляче переносить їх, втішаючи себе Промислом Божим і знаючи добре, що печаллю й марним наріканням собі анітрохи не допоможе; вона звертає очі свої на небо: Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога, мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю! (Пс. 120:1-2).

Коли цар Артаксеркс і Аман бенкетували, запрошені Есфір’ю, в її палатах, тоді всі іудеї проливали гіркі сльози. Але як скоро обернулися ці веселощі Амана, що радів про пролиття безневинної крові іудеїв, яке готувалося на завтра, на власну його погибель: Бог дивно розкрив для царя злобу Амана проти Мардохейя й усіх іудеїв, і цар наказав покарати Амана тим самим покаранням, яке він приготував для іудеїв: наказав повісити одного Амана замість усіх іудеїв (порівн.: Ест. 7). Повторюй кожен собі непорушну істину: “Коли Господь засмутить тебе, допустивши якесь нещастя або втрату, врешті-решт обернуться вони на благо тобі”. Якби місяць завжди був одноманітний у своєму сяйві та формі й не змінювався кожного дня у своєму зростанні або зменшенні, зберігаючи постійно вигляд повного місяця, то астрономи ніколи не відкрили б того, що він запозичує своє світло від сонця. Так само і ми дізнаємося з різних позбавлень і прикрощів, що всяке добре посилається нам від Бога. Чи захворів хтось? Звідси на власному досвіді він дізнається, яке дорогоцінне людині здоров’я і як треба суворо берегти й охороняти його, чого ніколи б не дізнався він, якби зовсім не хворів: адже такою є вже вроджена нам безтурботність, що ми не цінуємо й не бережемо доброго, корисного та приємного, доки його не втратимо: тоді лише оцінимо свою втрату й пошкодуємо про неї. Чи потерпить хто безчестя, завдане йому іншим? Тоді тільки досвідчено дізнається він на собі, наскільки тяжкий гріх порочити добре ім’я і славу ближнього. Чи потрапить хто в бідність і злидні – тоді тільки істинно зрозуміє, як сам чинив з убогими і як повинно, за заповіддю Божою про любов до всіх, піклуватися про всіх, тим паче про убогих і безпомічних; а тому він мовчить і, розмірковуючи над усім сказаним вище, смиренно доручає себе в усьому Божественній волі.

Але я не думаю, щоб кожен, хто носить свій тягар, повинен мовчати з відчаєм, нехай збереже тебе Бог від відчаю! А тому, люб’язний брате у Христі, ти говори, – але говори серцем, говори Богові: нехай язик твій мовчить, але молися розумом! Заглибся всередину себе і благоговійно роздумуй про мовчання Іісуса Христа перед Пилатом, Пречистої Діви Марії – перед нечестивими співгромадянами, Давида – перед його супротивниками: найпочесніша і найдостойніша людина зловтішається над тобою? – мовчи; чи низький і негідний безчесно докоряє тобі і зневажає?- мовчи; чи злословить тебе рівний тобі? – і тоді мовчи. Важко це робити і скорботно, але вельми похвально, спасительно і корисно. Залиш кривдника, звернися до Бога Утішителя і молися за своїх супротивників, подібно до Давида та його ж словами: “обмовляють мене за любов мою, а я молюся за них, вони віддають мені злом за добро, і ненавистю за любов мою!” (Пс. 108:4-5): чинячи так, мовчанням приборкаєш своїх супротивників, а молитвою вмилостивиш Бога. Тому мовчи і цілком віддай себе волі Божій, постійно маючи в серці своєму Давидові слова: “Ти, Господи, (а не ворог мій) завдав мені удару”.

6

Шосте знамення людської волі, співзвучної з Божественною волею, полягає в тому, що вона заради честі Божественної та виконання заповідей Божих готова сприйняти на себе всі труднощі й позбавлення і безстрашно наражатися на небезпеку, готова перетерпіти все скорботне, важке і ледве стерпне, міцно сподіваючись на Божий Промисел і Його допомогу. Наскільки великодушним показав себе в цьому відношенні святий апостол Павел:Не за нестатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю. Умію я й бути в упокоренні… й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі (Флп. 4:11-13). Так само з мужнім і великодушним серцем співав богонатхненний Давид: з Богом своїм проберусь через мур (Пс. 17:30). Давид, готовий на надскладні подвиги, з радістю оспівує Бога: Ти просвітиш світильник мій, Господи Боже мій, освітлиш темний мій розум, затьмарений мирськими пристрастями й випробуваннями, і Тобою я позбуваюсь усякого нападу, усякого лиха, силою Бога мого здолаю усяку перепону на шляху до добрих справ, бо міцний Бог, що підв’язує мене силою, що улаштовує мені вірну дорогу до всього правдивого та святого (див.: 2Сам. 22:29-33). Давид вважав для себе працею йти призначеним Богом шляхом до вилиття поту, але, и підперезавши чресла свої, за висловом апостола Павла (див.: Еф. 6,14-18), істиною і одягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність благовіствувати мир, а найбільше – захистившись вірою в прийдешнього Христа Господа, шоломом спасіння Його, мечем духовним слова Божого і, зрештою, молитвою, бажав він сам добровільно йти визначеною йому дорогою. Кожен з нас повинен міркувати про себе і знати, що Бог бажає, щоб я був терплячим у стражданні, чистим від пороків у своєму житті, охоче прощав своїх ворогів, про всіх добре думав би й говорив, доки вони не виявили себе в протилежному, і чому б мені не бути в усьому цьому згідним із бажанням Божим? Щоправда, що до цього часу моє свавілля служило мені до того перешкодою і ніби кам’яною стіною, що перегороджувала мені слідувати Божій вказівці до богоугодного життя. Але відтоді, коли світло благодаті просвітило мою душу, така стіна не злякає мене, перескочу і через неї: бо все можу зробити силою Христа, що зміцнює мене (пор.: Флп. 4:13).

Кожен, хто благоговійно читає або слухає житія і діяння святих угодників Божих, буде багаторазово повторювати слова царственого пророка: Бог грізний у святинях Своїх, Бог ізраїлів Він, що народові дає силу й міць! (Пс. 67:36)! Він Вічний, Який завжди був, є і не матиме кінця, Він дає силу і міцність людям Своїм, усім, хто за заповідями Його живе, Він – благословенний Бог наш і Творець. Це виразно бачимо ми таким, що збулося на ділі у святих апостолах та їхніх наступниках і послідовниках їхнього вчення. Апостоли, обрані Богом для проповіді імені Господа нашого Христа, вчення і спасительних для роду людського діл Його, мали таку велику відвагу, безбоязнь, мужність і віру, і здійснили такі чудові справи.Вони силою істини і живої віри яких не переходили стін брехні, марновірства і нерозумності? Для них не було нічого незручного і нездоланного у справі євангельської проповіді: за порівняно короткий час облетіли вони, наче на серафимських крилах любові Божественної, увесь світ, на ту пору відомий. Над ними сповнилися слова пророка Ісаї: ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться! (Іс. 40:31). Вони, маючи міцне уповання на Бога і виконанням Його волі, немов би поясом оперезані, безбоязно обійшли всю землю і море з проповіддю всім народам у піднебесній про Царство Боже, навчаючи з переконанням усіх вірити в Господа нашого Іісуса Христа, нехтуючи всіма погрозами своїх супротивників!.. Подібно до того, як той, кого мучить сильна спрага, каже: “У мене всередині наче вогонь горить”, так здавався серцям апостольським весь світ у вогні палаючим. Невгамовною спрагою спасти весь рід людський були запалені люблячі серця святих апостолів: великі води, за висловом Пісні Пісень (див.: Пісн. 8:7), не могли загасити любові цієї, і річки не заливали її (тобто жодні гоніння і переслідування проповідників їхніми ворогами). З такою полум’яною любов’ю в серцях своїх апостоли поспішали благовістити “Євангеліє Царства” в усій підсонячній землі від кінця в кінець: не було народу, країни, міста, ні селища, ні місця, де не проповідували б вони Христового вчення. Святий апостол Павел, ця вибраний сосуд благодаті, сповнений вогню, що спалює пажитниці, проповідував євангельське вчення від Єрусалима до Іллірика. Він пройшов усі землі, що знаходяться між цими краями, навертаючи до віри Христової переважно язичників, як видно з його Послання до Римлян:

бо не наважуюсь сказати, – пише він, – що-небудь таке, чого не сотворив Христос через мене, в підкоренні язичників вірі, словом і ділом, силою знамень і чудес, силою Духа Божого, так що благовістя Христове розповсюджено мною від Ієрусалима і околиць до Іллірику. Притому я старався проповідувати не там, де вже було відоме ім’я Христове, щоб не створювати на чужій основі, але, як написано: ті, кому не звіщалось про Нього, побачать, і ті, що не чули, дізнаються (Рим. 15:18-21; див.: Іс. 52:15). Він благовістив Христове вчення всім народам через землі, які переходив: римлянам, персам, парфянам, мідянам, індіанам, скіф’янам, аравітянам, і всіх людей усюди навчав істинної віри.Таким же був і святий Андрій Первозванний, апостол, який, маючи в собі вогонь Духа Святого, проповідував Начальника спасіння нашого Христа у Віфінії та у всіх країнах, прилеглих до Понта Евксинського (Чорного і Мармурового морів), а також у Херсонесі Таврійському, або Кримському півострові.За особливим Божим Промислом, досяг він і наші землі, де на горах Київських поставив хрест, немов би пророкуючи, що і русський народ буде просвічений святою вірою; проповідувавши Євангеліє у Великій Скіфії, повернувся він до Фракії, відвідав Елладу і Пелопоннес. Запалений тим же вогнем Божественної любові і спраглий спасіння душ людських святий апостол Фома, іменований Близнюк із Панеї, названої згодом Кесарією Філіппійською, міста Галілейського, який відчув язви Христові після воскресіння Його, проповідував Христа парфянам, мідянам, персам, гірканіанам, бактрійцям⁷⁴, брахманам (індійцям брамінської секти) та Каламійській країні, де його прокололи списи від невірних, а потім він там же помер за Христа. Так само й інші апостоли, охоплені вогнем Божественної любові, з ревністю поширювали віру в Христа. На них здійснилося пророцтво царя Давида: по цілій землі пішов відголос (проповідь) їхній, і до краю вселенної їхні слова, или слова о жизни вечной (Пс. 18:5). Так у всіх кінцях всесвіту прагнули вони втамувати свою сердечну спрагу до спасіння народів через приведення їх у віру Христову, щоб навернені удостоїлися увійти разом із ними в обителі Отця Небесного, уготовані Христом, у те місце, жителі якого не будуть уже ні жадати, ні спрагити, і не палить їх сонце і ніяка спека (Одкр. 7:16). Ні біди і скорботи, ні гоніння і ганьби, ні рани, побиття, голод, нагота, утиски, ні навіть сама смерть за Христа не перешкоджали апостолам здійснювати найбільші та гідні хвали подвиги; не злякали їх усі демони, що були потоптані їхніми ногами, та інші незручності й перешкоди, що траплялися їм на суходолі, на морях і в усякому місці: вони все і скрізь здійснювали на честь і славу Божу мужньо, укріплені Його силою, не боячись ніяких перешкод і труднощів. У такий спосіб вони зручно перелітали через усі перепони, що зустрічалися їм на шляху, і своєю проповіддю здобули для Христа весь світ, як написано у пророка Ісаї: і всі кінці землі побачать спасіння Бога нашого (Іс. 52:10). Виконуючи всім серцем волю Божу, вони виявилися непереможними у всіх зловмисництвах проти них і в усіх негараздах. Бо кожен, хто возлюбив Господа всім серцем і душею і цілком віддав себе волі Божественній, сподівається все здолати й здійснити, за непорушними словами Господа Іісуса Христа: “істинно кажу вам, якщо ви матимете віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: «перейди звідси туди», і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас;” (Мф. 17:20).

* * *

⁴¹ Блж. Августин. Сповідь, VIII. 8.

⁴² *Священномученик Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохійський (†107) – муж апостольський, учень Іоанна Богослова. Пам’ять 20 грудня старого стилю.

⁴³ Свщ. Ігнатій Богоносець. Послання до Римлян

⁴⁴ *Ассарій – дрібна монета.

⁴⁵ *Гай Пліній Секунд Старший (бл. 23-79 н.е.) – римський державний діяч, учений-енциклопедист та історик.

⁴⁶ Пліній Старший. Природнича історія, XXII. 29.

⁴⁷ *Епіктет (бл. 50-138) – грецький філософ, представник стоїчної школи.

⁴⁸ Эпіктет.Енхірідіон. 11.

⁴⁹ *Фома Аквінський (інакше – Аквінат; 1225-1274) – богослов і філософ, перший схоластичний учитель Католицької Церкви.

⁵⁰ *Мається на увазі свята Гертруда (XIII ст.).

⁵¹ Див.: Прп. Іоанн Кассіан. Співбесіди, IX. 20.

⁵² Див.: Древній патерик, II. 5.

⁵³ Порівн: Епіктет. Бесіди, III. 26.

⁵⁴ *Луцій Анней Сенека (бл. 4 до Р.Х. – 65 за Р.Х.) – римський філософ-стоїк, поет і державний діяч.

⁵⁵ Сенека. Лист Луцилію 75.

⁵⁶ Блж. Августин. О граде Божием, IV. 3.

⁵⁷ *Сократ(бл. 469-399 до Р.Х.) – великий давньогрецький філософ, був звинувачений у тому, що він не шанує богів. За вироком суду Сократ випив отруту.

⁵⁸ *Публій Рутилій Руф († сер. I ст. за Р.Х.) – державний діяч, філософ-стоїк. Керуючи провінцією Азією, був несправедливо засуджений і вигнаний.

⁵⁹ *Гней Помпей Магн (106–48 до Р.Х.) – римський політичний діяч і полководець. Переслідуваний Цезарем, він шукав притулку в Єгипті, де був убитий придворними єгипетського царя Птолемея XIII.

⁶⁰ *МаркТуллій Цицерон (106-43 до Р.Х.) – римський політик і філософ, блискучий оратор. Убитий за наказом Марка Антонія.

⁶¹ Сенека. De tranquillitate animi, 16.

⁶² Див.: Стародавній патерик, IX. 8.

⁶³ Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, III. 22.

⁶⁴ *Франциск Борджіа (1510-1572) – герцог Гандійський (Іспанія). Був щасливо одружений з однією з португальських придворних дам Елеонорою де Кастро і мав вісім дітей. Після смерті дружини 1546 року приймає чернецтво і 1565 року стає генералом Ордену єзуїтів. Канонізований Католицькою Церквою.

⁶⁵ Сщмч. Кипріан Карфагенський. Про молитву Господню, 14.

⁶⁶ Епіктет. Бесіди, IV. 7.

⁶⁷ *Якопоне да Тоді (†1306) – францисканський чернець, італійський поет. У Католицькій Церкві визнаний блаженним.

⁶⁸ Епіктет. Бесіди, II. 7.

⁶⁹ Блж. Ієронім. Лист 118, до Юліана.

⁷⁰ Див.: Прп. Іоанн Кассіан. Співбесіди, IX. 10.

⁷¹ *Святитель Амвросій (бл. 340-397) – єпископ Медіолана (нині Мілан), великий християнський святий, богослов, проповідник, гімнограф. Його пам’ять за православним місяцесловом звершується 7 грудня старого стилю.

⁷² Сенека. Про Провидіння, 4.

⁷³ Боецій. Втіха філософією, IV. 6.

⁷⁴ *Бактрія – грецька назва стародавньої держави Балхара, що розташована в Середній Азії, між гірським ланцюгом Гіндукуш і річкою Амудар’єю.

Частина третя. Про корисні плоди людської волі, що утвердилася в наслідуванні у всіх справах своїх волі Божій

Глава I. Про те, яке заспокоєння душі приносить згода нашої волі з Божественною волею

У попередніх двох частинах ми показали той шлях, яким людина може досягти пізнання волі Божої та узгодження з нею власної волі; у цій же частині пояснимо, яка відбувається користь від угоди людиною своєї волі з волею Божою.

1

Так милостивий і щедрий Господь у виливанні на нас Своїх дарів і багатств, що Він не тільки зумовив збагатити нас у майбутньому житті вічним блаженством, але ніби попереджаючи час, призначений для вічних нагород, посилає нам і тут, протягом тимчасового нашого життя, солодкий хліб і наказує куштувати його, ніби найменшу частку майбутнього нашого блаженства, бажаючи підбадьорити цим і зміцнити в нас надію на отримання вічних благ і зробити нас до того доброзичливими і підготовленими. Отже, не забуває нас Бог і в цьому багатотурботному, багатотрудному і непривабливому за своїми гидотами земному світі; і тут ми не втрачаємо, і ніби передчуваємо небесну вечерю, живучи ще в цій земній нещасній юдолі, і знаходимо в ній певне заспокоєння та втіху, що посилається небом. Для цього не потрібно від нас великих витрат; достатньо однієї нашої волі, що не суперечить волі Божій. Наводимо до того приклади.

На горі Фаворській святий апостол Петро, щойно відчув у собі найменшу частку, ніби відображення небесного блаженства, не міг утриматися від захоплення і вигукнув: добре нам тут бути; зробимо три кущі: Тобі одну, Мойсею одну, і одну Іллі. Бо від подиву не знав, що сказати (Мк. 9:5). О, святий Петре! Не настав ще час вкушати тут повного задоволення, воно буде дароване в іншому, кращому світі, але не зараз.

Святий Іоанн говорить у своєму Одкровенні: коли Він (Агнець, що сказав: Я є… Перший і Останній) сьому печатку розкрив, німа тиша настала на небі десь на півгодини (Об. 8:1). За тлумаченням святителя Григорія, цією безмовністю означає внутрішній мир, або душевне заспокоєння тих, хто тут, на землі, виконує волю Божу так само, як виконують її небожителі, а тому ті, хто виконує сповна волю Божу, люди, продовжуючи ще земне життя, живуть нібито на небі. Царствений пророк Давид, обтяжений багатом’ятежним і непостійним мирським життям, сказав зітхнувши: “Коли б я мав крила, немов та голубка, то я полетів би й спочив!” (Пс. 54:7). Де ж можна знайти місце абсолютно спокійне, крім Бога і нашої покірності Його святій волі? Дійсно, тільки ця свята покірність Божій волі, прийнята нами після здорового міркування з самим собою, може втішити й заспокоїти тутешнє наше життя; бо за любов’ю до Бога немає нічого більш жаданого, ніж виконання Його святої волі: нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі (Мф. 6:10). З усіх засобів, здатних заспокоїти нашу душу і її волю, – перше і найвірніше: віддати себе всього, від усієї душі і всього серця на волю Божу для постійного служіння Богові та виконання заповідей Його. Знаменитий наставник благочестя Фома Кемпійський⁷⁵ вчить: “Бажай і завжди молися так: Іісусе благий, пошли мені благодать Твою, нехай буде вона нерозлучна зі мною до кінця мого життя. Поклади на мені волю Твою так, щоб я ніколи не міг бажати нічого іншого, крім того, що Тобі приємно. Нехай воля Твоя буде і моєю волею. Зроби, щоб бажання і небажання моє було завжди згідно з бажанням і небажанням Твоїм “⁷⁶.

Така людина знайде у своєму дусі мир і заспокоєння. Кожен, хто бажає зі святим царем Давидом летіти й спочивати, може піднестися цими крилами на високу гору вище за всі смути й мирські тривоги і творити дивовижні й славні справи.

2

Один шановний письменник⁷⁷ згадує у своїх листах про богодухновенного чоловіка чернечого чину, одяг якого багатьох хворих зцілював одним дотиком до них; тому цей чоловік був у великій пошані й повазі між хворими, а між своєю братією викликав неабияке здивування та подив тим, що братія в ньому не помічала якихось видатних аскетичних подвигів: він вів у монастирі життя, яке нічим не відрізнялося від життя інших ченців, одне тільки правило він виконував особливо суворо – ніколи не мав він пристрасті ні до чого іншого, окрім того, чого хоче Бог, тобто він усе, що траплялося з ним, приймав охоче й дякував за це Богові. Одного разу, коли він лікував хворих без усяких медикаментів, намісник монастиря запитав у нього, як йому це вдається. “І я сам дивуюся з того, що можу повертати їм здоров’я, – відповідав чернець, – і мені стає соромно, що мій одяг має таку силу: бо я ні постом, ні іншими подвигами чернечими не заслужив такого дару в Бога і навряд чи рівняюся в цьому відношенні з іншою братією, але в жодному разі не перевершую інших”. “Це істинно так, – сказав намісник, – ми бачимо, що ти людина звичайна і нічим не відрізняєшся від інших”. І став він детальніше розпитувати сповідуваного ним, бажаючи дізнатися і про інші його якості і розкрити таємницю самого серця його. На розпитування намісника так відповів цей вправний у доброчесному житті чоловік: “Я згадав про благодать, дану мені від Бога, постійно перебувати в злагоді з волею Божою про мене, щоб мені ніколи й ні про що таке не думати, що противно було б волі Божественній. Я ніколи не боюся всяких пригод, здатних похитнути мій розум, розслабити моє серце, для того щоб я на що-небудь поскаржився комусь або відкрив мою печаль. Так само і благополучні для мене події не тішать мене до такої міри, щоб я заради них більше веселився, ніж в інші дні мого життя. Я все приймаю однаково, що посилає мені рука Божа, як радісне, так і сумне, і не благаю Бога про те, щоб усе збувалося за моїм бажанням, але хочу, щоб усе збувалося з волі Божої, тобто так, як відбувається воно в самих подіях. Таким чином, ніщо мене особливо не тішить, ніщо не розбиває сумом і не бентежить, ніщо не робить мене щасливим, як тільки одна і та ж воля Божественна. Тому у всіх, без винятку моїх молитвах про одне тільки прошу Бога: щоб воля Божественна завжди в мені й у всіх творіннях Його цілком звершувалася”. Намісник монастиря вельми здивувався всьому цьому і, звертаючись до ченця, запитав його: “Люб’язний брате, скажи мені, яким було твоє міркування вчора під час пожежі, яка була у нас? Невже ти разом з усіма нами не засмутився, коли зла людина підпалила наші монастирські споруди, хлів і гумно, в яких згоріло багато пшениці і загинула вся худоба?” Відповідав чернець: “Бажаю, щоб дізнався, святий отче, що вся ця монастирська втрата не заподіяла мені жодної скорботи, бо я маю звичай за все, і за скорботне, і за приємне, дякувати Богу та однаково сприймати те й інше й упевнений, що все, що відбувається з нами, з попущання Божого Промислу буває для нашої ж користі. А тому не дбаю про те, мало чи багато маємо хліба для нашого прожитку, будучи твердо впевнений, що Бог може кожного з нас наситити однією скибкою так само, як цілим хлібом. І таким чином без зневіри і збентеження проводжу своє життя”. Ігумен почав суперечити йому і ставити різні запитання, щоб змусити брата висловити свій образ думок і свої умоположення. Ось що відповів йому смиренний чернець: “Вседенним приношенням самого себе волі Божественній я так досяг успіху в покірності їй, що, якби я наперед дізнався, що Бог неодмінно встановив послати мене до пекла, я не заперечував би і в цьому Богові, тільки я точно знав би, що Богові це завгодно і що Він цього хоче; при цьому скажу, що, якби мені можливо було змінити це Боже визначення однією моєю вимовою Господньої молитви Отче наш, істинно кажу, я не посмів би цього зробити; але ще старанніше молився б Богові, щоб Він зробив зі мною відповідно до Його найсвятішої та найсправедливішої волі і дарував би Свою благодать, яка б укріплювала мене на віки вічні не думати ні про що, що не є протилежним Його святій волі”. Ігумен був вражений такою відповіддю і після взаємного нетривалого мовчання сказав нарешті ченцю: “Іди, улюблений, іди, отче, і старанно виконуй висловлену тобою твою обіцянку Богові: ти знайшов небо поза небом, і зрозумій, що така благодать не багатьом дарується від Бога; не багато знайдеться таких, яких би ніхто не міг потривожити або образити. Той огороджений у житті своєму міцними і неприступними стінами, хто завжди і в усьому, що не зустрічається з ним у житті, узгоджується з волею Божою, тобто приймає це як послане йому Богом”.

3

Розлучившись мирно зі співрозмовником і співмешканцем своєї обителі, ігумен, сповнений здивуванням, наодинці почав розмірковувати: “Тепер я дізнався, звідки цій людині, яку ми вважали нікчемною, зневажали її та підсміювалися з неї, дарована благодать лікування хвороб. О, як високо підносить благодать Святого Духа людину, яка в усьому узгоджує власну волю з Божественною волею, і чи можливо, щоб Бог засудив такого на вічні муки? Ні, це невластиво Божій нескінченній доброті! Я змушений зізнатися, що дорога, якою йде ця людина, – ні довга, ні незручна, навпаки – це найкоротший і найпростіший шлях до досягнення вершини безсумнівного і благонадійного душевного заспокоєння. Шлях цей не вимагає великих пустельножительних подвигів: ні надмірних постів, ні довготривалих виснажень постійним нічним неспанням – все це винагороджується одним істинним бажанням у всьому підкорятися цілком волі Божій. Це наше бажання ми повинні щодня оновлювати, підтримувати і зміцнювати самою справою, щоб ніколи і ні в чому не чинити нам за своїм мудруванням проти всепремудрої і всемогутньої волі Божої”. Святий Златоуст каже: ” Хотіння (бажання) виробляє силу все пересилити, як і нехотіння (небажання) робить для нас все неможливим; нехотіння – єдина причина наших немочей. Яка велика сила хотіння, яка робить нас могутніми в усьому, чого ми бажаємо, і немічними в усьому, чого не бажаємо”.

Якщо будь-хто вранці молитовно створить у серці своєму перед Богом такий настрій свого духу: “О, Господи Боже мій! Приношу Тобі всього себе в Твоє благе розпорядження, готовий я на прийняття всього, що Ти не пошлеш мені; тепер я розумно й досконало зрозумів, що без напоумлення себе святими Твоїми заповідями я нічого не можу сам по собі зробити доброго, а тому даю Тобі обіцянку старатися всіма моїми силами ні в чому не чинити проти Твоєї святої волі!” Незважаючи на добрий ранковий настрій свого духу, ця ж сама людина того ж дня заходить у безчесний дім (наприклад, гральний дім, будинок терпимості тощо) і там стає учасником ганебних ігрищ та інших беззаконь, винною перед Богом і людьми. Як назвати вчинок такої людини? Вона зло насміхається над Богом і ближніми: однією рукою подає, як то кажуть, хліб, а іншою – змію. Тому смиренно віддавати себе, або в усьому віддавати, волі Божій і водночас грабувати чуже майно, порочити чуже ім’я і честь, заздрити іншим, не ухилятися від гніву, а ще й навмисне збуджувати його в собі або в інших, – це дії, які виражають глузування з Бога та доброзичливе, беззастережне відчинення сердечних дверей для вільного входу в нього всіх пристрасних побажань і злочинних діянь. Які ознаки любові знайдемо ми в них? Язик каже: ” люблю тебе”, але на ділі прийми від мене ляпаса; або “не можу розлучитися з тобою”, але, за нагоди, з цієї високої гори зіпхну тебе в глибоку прірву; того, кого незадовго звеличував похвальними промовами, тепер скидаю в бездонний провал.

Але при всіх таких діях ми, недбайливі, вибачаємо себе улесливими словами: “не міг я інакше вчинити!” Таким відповідає святий Златоуст: “Ніхто не може виправдовуватися тим, що він нібито хотів (зробити щось добре), але не міг; бо безперечно не міг тому, що не хотів. Нехай же той, хто хоче, але нібито не має можливості зробити добро, буде покараний, як і той, хто бажав зла, а той, хто справді бажає добра і вчинив його, отримає винагороду за своє діло – нагороду в Царстві Небесному”, яке всередині нас самих: Царство Боже всередині вас є, – відповів Христос на запитання: Коли прийде Царство Боже? (Лк. 17:20-21).

4

Наведена вище розмова двох ченців зрозуміла кожному, і воістину потрібно зізнатися, що нікому не закрита життєва дорога до досягнення верховного блаженства, яке дарують душі мир і спокій, які ми здобуваємо в міцній, непохитній сподіваності на Бога й цілковитій віддачі себе та своїх обставин на волю Божу. Для входу до цього раю ні для кого не зачинені двері; хто в усьому постійно бажає того тільки, чого бажає Бог, той уже увійшов до раю: тут не має значення ні чин, ні стать, ні вік. Утім, у згаданій бесіді двох ченців містяться два головні положення, що слугують для нашої настанови, і кожен, хто істинно зберіг їх у своєму серці, отримає від Бога все добре.

Перше положення: Повинно бути нам безсумнівно впевненими і твердо тримати в здоровому глузді та пам’яті, що все, що відбувається взагалі у світі й, зокрема, що стосується нас самих, відбувається за Божественним Промислом, який, виправляючи наші похибки, приводить врешті-решт все до нашого вдосконалення та блаженства тими способами та засобами, які за невизначеною і для нас незбагненною долею Божою Йому завгодно вжити. Будь-яке порушення вічних законів Божих через Його ж Промисел виправляється і відновлюється. Красномовно говорить про це Сенека: “Одна причина породжує іншу і тягне за собою довгу низку явищ як у загальному світовому порядку, так і в особливому житті кожної людини. А тому ми повинні бути мужніми і терплячими, бо всі явища і діяння людські відбуваються не так, як ми думаємо і припускаємо про них, але так, як відбуваються вони насправді. З давніх-давен прийнято говорити: про що плачеш і чому радієш; бо життя кожного відрізняється від життя інших вельми багатьма відмінностями; але кожен, як один, так і інший, однаково вмирає. Будучи самі тлінними, ми і від інших терпимо все, таке ж тлінне, нікчемне. Навіщо нам так обурюватися, навіщо нарікати? До цього ми готові: будемо терпіти всяке приниження, всякий розлад у житті. Нехай матеріальна наша природа розпоряджається нашим тілом, як своєю частиною, за своїм нерозумним потягом: ми залишаємося радісними і мужніми в безсмертній душі своїй, твердо вірячи, що ніщо не гине з нашої духовної істоти, з того, що називаємо нашим “я””⁷⁸.

Друге: Ми зобов’язані робити все те, що міститься в безсмертній і розумній душі нашій, чого вимагає наш здоровий глузд, совість і серце, надаючи все інше, зовнішнє, у розпорядження Божественного Промислу. Ми повинні бути задоволені своїм жеребом (тобто всім, що дано нам Богом), не шукати кращого становища інших людей, більше за нас знатних і багатих, і нікому не заздрити. Такий настрій дарує нам нічим не збурюваний, нічим не порушуваний спокій і душевний мир, захист усіх чеснот. Ніколи не досягають цього ті, хто любить ті згубні, скороминущі, але шановані блага, заради яких, на думку їхніх любителів, їх будуть усіма поважати; унаслідок чого більше сподіваються на власні успіхи, ніж покладаються на Промисел Божий, якому вони мало довіряють. Такі люди і за найменших негараздів падають духом, сумують і печаляться, подібно до нерозумних і легковажних дітей, які загубили свої брязкальця. Навпаки, людина, яка не пишається своїми перевагами і не сумує за збиток або й цілковитої втрати їх, не падає духом, будучи міцно впевненою в Божому про себе Промислі. Він огороджений у серці своєму щитом усіх чеснот – незворушним спокоєм, мужньо протистоїть усім спокусам, бажаючи тільки того, що Богу завгодно робити з ним і щодо нього.

Глава II. Про те, чи можливо, щоб хто-небудь ніколи не зазнавав скорботи? Скорботи і неприємностей не уникає навіть і той, хто узгоджує свою волю з Божественною волею

Соломон, ця безодня людської мудрості, розумно проголосив, що не трапиться праведникові жодного зла, в іншому ж перекладі це виражено так: “праведного не опечалить жодна пригода” (Притч. 12:21). Мудрий цар говорить тут про пригоди, що спіткають добру людину проти її волі, випадково. Довільно зроблене нами зло, як, наприклад, гріхопадіння, засмучує кожну порядну людину, сповнює її серце жалем за скоєним і скрушує печаллю; але ті зовнішні пригоди, нещастя, образа, позбавлення майна, втрата честі й гідності, ушкодження здоров’я, смерть дорогих нам людей не можуть так сильно бентежити й засмучувати праведного чоловіка, бо такі випробування він сприймає за доброчинства, як милість Божу до себе, як намір Божий привчити його до терпіння, і дякує Богові за ниспослане. Розсудливій людині всяке лихоліття дає привід до уважності, обачності і стає причиною чесноти. Тому дехто з учителів, мудро пояснюючи це, вважає, що випадок є те, що і притаманне, і не притаманне людині, окрім того, що випадок заподіює шкоду підлому: так само як і справжня скорбота чи лихо є присутньою, і не є присутньою, окрім того, що вона викликає покаянні роздуми в душі праведника.

Праведна людина приймає всяке заподіяне їй зло мужнім і радісним серцем, тому є вірний свідок, святий апостол Павел, який каже:я повен утіхи, маю радість велику, при всій скорботі нашій (2Кор. 7:4). “Радію, – каже він, – не тільки в голодній нужді й спразі, не тільки в кайданах, темницях і ранах, не тільки в лихах і скруті, і в усякій скорботі нашій, і не тільки сповняюся невеликою втіхою, а й переповнений радістю, переповнений веселістю, коли б’ють мене палицями, коли б’ють мене камінням, коли терплю корабельну аварію і цілу добу перебуваю в морській безодні” (порівн. 2Кор. 8:2; і, 23-30). Архієрей Турський Мартін⁷⁹, як зауважує Сульпіцій Север, ніколи не гнівався, ніколи не виявляв смутку про образи, залишаючись завжди спокійним у душі своїй і незмінним. Істинно праведного чоловіка не бентежить ніяка тяжка пригода. Святитель Златоуст підтверджує це, кажучи, що нічого немає обтяжливішого і сумнішого, як прогнівити Бога. Але чоловіка мудрого і праведного, вільного від цього тяжкого гріха, ніщо інше не може вже засмутити: ні скорбота, ні наклеп, ні що-небудь інше. Але подібно до того, як мала іскра, кинута в море, негайно ж згасає, так кожна печаль, навіть найтяжча, якщо потрапить у чисту, не затьмарену совість, вельми скоро розсіюється⁸⁰. Іоанн Златоуст, бажаючи наочно уявити цей же предмет, уподібнює наш розум видимому небу (склепінню небесному): “Небо – вище дощових хмар, але коли воно вкривається хмарами, здається похмурим, насправді ж воно світле так само, як було колись: так і ми, коли страждаємо, тобто буваємо оповиті смутком, як небо хмарами, але нехтуємо про це. Якщо і трапляється нам хворіти або сумувати через неміч людську, але як або наскільки буває це важко?” Блаженний Амвросій каже: “Нехай буде в стражданнях щось гостре, пекуче, але мужній розум якогось болю не пересилить і не покриє собою: я не стверджую, що море – неглибоке, на тій підставі, що береги його – мілкі; що небо – неясно, бо буває іноді вкрите хмарами; що земля не має життєвої сили, тому що на деяких місцях немає рослинності; що ниви – безплідні, тому що місцями не народиться на них пшениця “⁸¹. Так само міркуй і про родючість доброї совісті; вона може піддаватися певному впливу тяжких скорбот, але плодами богоугодного життя, якщо і трапиться що-небудь сумне, зменшується цей вплив і зовсім перемагається буває, подібно до того, як жменя пажитниці між пшеницею покривається гарним урожаєм пшениці. Отже, ніщо скорботне, що трапляється праведникові, не вб’є його надмірною печаллю: він дізнається про смуток, але не віддається йому; вкривається небо похмурими хмарами, але не змінюється; проростають між пшеницею плевела, але не заглушають її; зовсім не журитися в лихах – нелюдяно, а бути здоланим ними – негідна чоловіча доблесть.

1

Не тільки християнська мудрість знає ту доблесть, про яку згадали ми вище, але великодушність ця була відома і древнім язичникам. Горацій вірно описує тип свого великодушного героя-мудреця такими рисами: доблесний чоловік міцно тримає свої обіцянки і даного слова ніколи не зраджує. Це явно відкривається з того, що жодні погрози й поневіряння не можуть змінити оголошеної ним праведної обітниці або совісного становища щодо якогось предмета: не змінить він їх ні через страх своїх співгромадян, які наказують йому злу справу, ні погрози мучителів та їхні дії, які багатьох звичайних (слабких) налякають, не спонукають його розум зрадити свою совість і дану обітницю. Неможливо прихилити його у своїх побажаннях, він встоїть, перебуватиме в нападі на нього непохитним, як нерухомий стовп⁸². Якщо все перетвориться на порох, на ніщо, саме небо впаде, і під такою вагою серце, що уповає на Бога, не злякається, бо не марні обіцянки стверджують це серце, а невидимий Сам Бог, який невидимо перебуває в ньому, Який відкрито сказав усім вустами пророка й царя Давида: Не доторкуйтеся до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіте лихого! (Пс. 104:15). І справді, душі праведних у руці Божій, і мука не торкнеться їх (Прем. 3:1). До цього пророк Захарія додає: хто вас доторкується, той доторкується до зірця Його ока (Зах. 2:8); а улюблений учень Христовий Іоанн виражається так: Ми знаємо, що всякий, народжений від Бога, не грішить, але народжений від Бога береже себе, і лукавий не торкається до нього (1Ін. 5:18), тобто не торкається так могутньо, щоб міг перемогти його.

Ассирійський цар Сеннахирим усі іудейські міста розорив і підкорив (за царя Єзекії), але Єрусалима не лише не міг узяти – не зумів навіть зробити навколо нього облогу й побачити це місто. Докладно написано про це в Книзі пророка Ісаї. Тому так говорить Господь про царя Ассирійського: “Він не ввійде до міста цього, і туди він не кине стріли, і щитом її не попередить, і вала на нього не висипле. Якою дорогою прийде, то нею й повернеться, у місто ж оце він не ввійде, говорить Господь! (Іс. 37:33-34). Подібно до цього буває з людьми богобоязливими. Чоловік праведний, маючи дороговказом для своїх вчинків закон Божий і волю Божу щодо зовнішніх подій, залишається з усіх боків нездоланним: усе сумне, що з ним трапилося, не перемагає його і надмірною печаллю не вбиває, чи вражає хвороба всі члени його тіла, чи спіткають незліченні лиха, але ж він, підносячи мужній розум і серце до Бога, звертається до Нього з міцною надією на Його допомогу, а водночас, за всіх незручностей, узгоджує власні бажання з Божественною волею. У нього любляче серце, рухи якого до Вічного Блага ніколи і ніякими узами пристрасті до будь-чого іншого не можуть бути пов’язані проти його волі, якщо тільки він хоче, щоб вони прагнули у вічні обійми волі Божественної.

У церковних хроніках збереглися спогади про мужа мудрого, великого і славного в доброчесності, з яким сталася подія вельми незручна для розповіді, до того ж він прославив цей випадок так: “Вітаю (радій) тебе, гіркота найгірша, але водночас і сповнена всілякої милості Божої і благословення!” Подібне трапилося з Сократом, який прийняв з найбільшою радістю приготовану для нього отруту. Те ж саме було зі святим апостолом Андрієм, який, коли вели його на розп’яття, ще здалека привітав святий Хрест і, наближаючись до нього, радісно обійняв і поцілував його. Так само цінують огорожу заради збереження нею саду, і дерево люблять заради плодів, які воно приносить.

2

Ти скажеш, люб’язний читачу: в училищах ми благодушно й розлого говоримо про це, але інакше чинимо вдома, зіштовхуючись із неприємностями на ділі: голод, безчестя, втрата майна, жорстокі муки, які заподіює хвороба, нікого не тішать, бо все це тяжко вражає людину, яка була би міцнішою за залізо, якби тільки її не розтрощили згадані удари. Вибач мені, люб’язний, мені здається, що ти належиш до числа друзів, які втішали праведного Іова, котрий сказав їм у лице: “Багато я чув такого: всі ви жалюгідні втішники, Багатомовні друзі мої! До Бога сльозить око моє (Йов. 16:20); воно сльозить, не перекословлю, і це не є втіха; але воно сльозить перед Богом: у цьому істинні, постійні веселощі; Господь не відкине недоброзичливого і, навпаки, найбільшого дару не прийме від нечестивця. Чого ж ви бажаєте? Рука Господня торкнулася мене, але краще бути побитим цією рукою, ніж приймати ласки від іншої руки. Правиця Господня одним дотиком зцілює, побиттям же дарує не хворобу, але здоров’я, не смерть, але життя”. Так відповідав Іов своїм друзям. Те саме пристойно відповісти і тобі на твоє заперечення і водночас запропонувати одне запитання: якщо хтось на фехтуванні вдарить тебе металевою рукавичкою і заподіє криваву рану, чи навряд чи ти станеш звинувачувати в цьому рукавичку? Це – справа руки, але навряд чи ти подаси судді скаргу і на руку: людина завдала тобі удару. Так і Бог руку, якою б’є, вкриває рукавичкою, інколи шкіряною, інколи дерев’яною, а інколи й залізною: сьогодні карає голодом, іншим разом – безчестям; тепер дозволив Він образити тебе цій людині, іншим разом – іншій; а інколи Він карає тебе через твоїх рідних, через домашніх чи братів. Чого ж тобі хочеться?Одна й та сама Божественна рука б’є, але не однаково, а по-різному, і через інших осіб відвідує тебе і карає. Навіщо ти засуджуєш інших? Цей хитрун через заздрість завдав мені шкоди; той злодій і розбійник кинув мене в таке лихо, а цей підлесничий забрав у мене мою честь, славу і моє майно.

Що ти розповідаєш, нерозумний? Що вчиняєш судовий процес проти рукавички? Зверни увагу на руку Бога, що посилає тобі як милості Свої, так і покарання. Усе це ниспосилається тобі від Бога. Згадай царя Давида, який не скаржився на заподіювані йому лиха і мовчав, міцно утримуючи в пам’яті, що Бог попускає озлоблювати його: як Ти зробив. Соломон, ведучи розмову про дні благополучні і дні нещастя, сказав: У дні благополуччя користуйся благом, а в дні нещастя міркуй (тобто подумай про своє минуле і тяжке теперішнє вважай для себе кращим): те й інше зробив Бог для того, щоб людина нічого не могла сказати проти Нього (Еккл. 7:14). Чому ми настільки невдячні перед Богом, водночас дякуємо своєму лікареві, який зробив нам вдалу операцію: чудово, – говоримо ми йому, – люб’язний лікарю! Хоч і боляче було мені терпіти розрізи твої, але я вельми вдячний вам у надії бути абсолютно здоровим! Ми хвалимо того лікаря, який отруту єхидни вміло використовує для лікування недуг, і дивуємося йому. Навіщо ж ми не приймаємо з радістю послані нам від Бога лиха і людські образи з метою напоумити нас і навернути на шлях спасіння? Нехай буде всім відомо, що перед Богом відкриті всі наші справи і Він знає, заради чого Він посилає те чи інше, хоча це і приховано для нас. Ми ж таємно нарікаємо на Бога: о, Господи! Як тяжко Ти покарав мене, нестерпно тяжіє на мені рука Твоя! Навпаки, люб’язний християнине, вимовляючи такі зухвалі скарги перед Богом, ти сам дуже помиляєшся: не Він жорстокий і не рука Його важка в покаранні тебе. Він, обіймаючи одним поглядом твоє минуле, теперішнє і майбутнє, обирає, посилає для тебе, за Своїм милосердям, все те, що для тебе є найкраще, хоча це була б і сама смерть твого земного життя, але душа твоя – вічна, і тобі невідомо, що спіткає тебе в майбутньому при твоїй малодушності й нетерплячості, яка перевершує непостійність погоди. Бог бажає вилікувати тебе, зробити міцним духом, а тобі здається, що Він готує тобі смертоносну отруту. За словом мудрого: праведник, подібно до вічної основи, навіки не похитнеться, а нечестиві (безбожники) не поживуть на землі (живих) (Притч. 10:30). Праведник міцний у самому собі, у серці своєму, де ніщо не може ні похитнути його, ні налякати: він спокійний духом у всяких лихах, що спіткають його.

3

Сенека звертався до свого улюбленця Луцилія з такими побажаннями: “Бажаю тобі бути постійно веселим, нехай буде завжди радість у домі твоєму, і не віддалиться вона з нього, якщо тільки буде вона перебувати всередині тебе самого. Усяка зовнішня радість не наповнить серця, вона часто наводить нудьгу або заподіює щось скорботне, бо вона непостійна. Не думай, що кожен, хто сміється, веселий; той тільки істинно веселий і задоволений, у кого весело на серці, у кого серце мужнє, безстрашне і підноситься над усім земним “⁸³. Дійсно так: нехай прагне серце кожного з нас вище за все земне до Бога (найвищого вічного добра), живучи згідно з веліннями і волею Божою до такої міри, щоб ніщо, що з нами трапилося, не звеличувало нас, так само як і не повернуло б у печаль і не скрушувало б, і тоді справжніми для нас веселощами буде власна внутрішня свідомість, що ми стоїмо вище за втіхи цього світу, попираючи їх ногами. І якщо за допомогою Божою досягнемо ми такого ступеня духовного піднесення нашого до Бога, то милість Божа посилатиме нам у гіркі хвилини спокуси нашої свою нездоланну силу для зневажання їх і породить у серці нашому істинну й незмінну радість та веселість, перед якими мирські втіхи та гріховні солодощі виявляться в усій своїй нікчемності, безсиллі та мерзоті, як не варті уваги розумної людини та істинного християнина. Усі мирські розваги забавляють тільки зовні не душу людини, а її тваринний організм і, не будучи керовані душею, зводять людину до подоби нерозумної тварини. Інакше дивиться розсудлива людина на нечестиві (язичницькі) забави, про це свідчить той самий Сенека, кажучи: “Радість, породжена духом людини (від себе, тобто безсмертної душі), вірна й міцна, і зростає, постійно збільшуючись, і навіть до смерті перебуває “⁸⁴. Зауваж і зрозумій правильно слова: “і навіть до смерті перебуває”: смерть тут означає кінець, закінчення звершення, досягнення повноти досконалості якої-небудь істоти, як і апостол Павел висловився: доки всі прийдемо… в міру повного віку Христового (Еф 4,13). Бо одна чеснота приносить радість постійну, вічну, безбідну; якщо ж трапиться щось і печальне добродійному, то воно находить на нього не інакше, як туча або хмари, які носяться нижче за сонце, але сяйва сонячного і світла денного не затьмарюють. Це вірний образ серця чистого, скрушеного і смиренно відданого волі Божественній. Бо як вища твердь небесна, що перебуває вище місяця, має постійний світлий простір, який ніколи хмарами не затьмарюється, ні землетрусом не коливається, жодної бурі і жодному збуренням не підлягає; так само й розум людський, який радо віддав себе волі Божій, перебуває завжди в тиші душевній лагідний, світлий, спілкувальний з іншими та миролюбний: ніщо, що трапилося з ним, не засмучує його. Приємним і таємничим є це поєднання веселощів зі скорботою; бо воно є нічим іншим, як тільки внутрішнім спокоєм, і миром, і злагодою розуму з Промислом, і моральною величчю зі смиренністю (образ вчення Христового).

Усього цього не мають нерозумні та злісні люди: усередині них воюють і чинять опір один одному різні пристрасті, що ними ж самими породжуються, які збуджують і примножують у їхньому розумі та серці цілі легіони й полки сумних і неприємних помислів. Навпаки, добра людина, віддана в усьому волі Божій, перебуваючи і в нещасті, ніколи не скаржиться і не зітхає, нещастя, що трапляються, зневажає, все недобре виправляє й покриває доброю порадою, перетворюючи в такий спосіб на добре; зрештою, вона ніколи не скаржиться перед Богом на інших, що заподіюють їй образи. У цьому полягає спокій і моральна висота розуму, що досягаються безмовним перебуванням у доброчесному житті. У цьому полягає найбільша і непохитна радість праведних душ, яких не може вразити й опечалити ніяке зовнішнє лихоліття: адже те, що сказала Премудрість у Святому Письмі, досягається насправді лагідним і смиренним виконанням нами волі Божої: той, хто слухає мене, вселиться в упованнях, тобто житиме безпечно й спокійно, не страшачись зла (ніякого нещастя) (Притч. 1:33). Це підтверджує і блаженний Амвросій: “Мудрий не журиться тілесними хворобами і не сумує за ними, не засмучується, перебуваючи в бідах, а й у скорботах перебуває добродушним і терплячим, тому що не в насолодах і втіхах тілесних полягає блаженство і щастя: воно досягається тільки совістю, чистою від усякого пороку “⁸⁵.

4

Не можна сказати категорично, що праведники не зазнають лиха: вони відчувають його біль, бо жодна сила і чеснота не можуть вгасити чуттєвого страждання, але вони не бояться його, не занепадають духом, що підносить їх над усяким болем і робить нездоланними. Це помітив ще Сенека, висловлюючись про доброчесну людину так: “Доброму чоловікові не може трапитися нічого лихого”, ніби пояснюючи, що для доброчесної людини неугодні для неї пригоди не заподіюють зла: “як безліч річок, що течуть в океан, не змінюють смаку морської води, так і різноманітні наклепи та напасті, які чиняться проти мужа доблесного та непохитного, не спотворюють його розуму і серця. Він завжди перебуває незмінним у своїх поняттях і діях і все протилежне собі, вважаючи як послане або допущене згори, обертає врешті-решт на істинне для себе добро. Усяка зовнішня пригода з ним робить його сильнішим – не кажу, щоб вона не була для нього відчутною, але він перемагає цей вплив і завжди залишається в душі своїй умиротвореним і задоволеним, – словом, він стає вищим від усякої пригоди. Всяке лихоліття вважає він для себе практичним приводом до напоумлення і морального вдосконалення “⁸⁶. Такими чоловіками дійсно були багатостраждальний Іов, пророк Давид, апостол Павел і багато інших.

Давид говорив: Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви (тобто переселюся в загробне життя), о не буду боятися злого, бо Ти при мені, Господи (Пс. 22:4). Павел же підбадьорював віруючих у Христа словами: Якщо Бог за нас, тобто сприяє нам), то хто проти нас? (Рим. 8:31).

Святитель Павлін Милостивий, єпископ Ноланський, говорив: “Якщо Бог нам помічник у боротьбі з ворогом, то і павутиння сітки охоронять нас краще, ніж кам’яні стіни; навпаки, якщо Бог залишив мене і немає Його зі мною, тоді найтонша павутинна тканина зробиться для мене найсильнішою перепоною до досягнення мети, ніж найміцніші стіни”. На доказ справедливості своїх слів він наводить такий факт: один ноланський священик на ім’я Фелікс докоряв язичникам за їхнє мерзенне ідолопоклонство; язичники за це переслідували його і хотіли вбити; він, тікаючи від переслідування, сховався в тісному проміжку між двома кам’яними старими будівлями; в одній з останніх була розколина, через яку проліз переслідуваний священик. Таким чином переслідувачі втратили його з поля зору, хоча й старанно оглядали ту розколину, заткану павутиною, яку павук негайно поправив. І дійшли вони висновку, що через ущелину ніхто не пролазив, інакше павутиння було б розірване, а тому й припинили переслідування⁸⁷.

Істинно сказано: Коли праведні кличуть, то їх чує Господь, і з усіх утисків їхніх визволює їх (Пс. 33:18). Це ж саме сповідує святий цар Давид перед усім світом: Шукав я був Господа, і Він озвався до мене, і від усіх небезпек мене визволив (Пс. 33:5). Заради того й ми разом з апостолом Павлом, якого врятував Бог в Асії від смертних скорбот, подякуймо Богові: Благословен Бог і Отець Господа нашого Іісуса Христа, Отець милосердя і Бог всякої утіхи, втішаючий у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати перебуваючих у всякій скорботі тією утіхою, якою Бог утішає нас самих! (2Кор. 1:3-4; пор.: 1, 8-10).

Жодна скорботна пригода не здолає праведника, як ніхто не може торкнутися зіниці Христової, окрім того, кому б це дозволив Сам Христос. Точно так само без волі Божої не вирветься у праведника і волосся з голови його (див.: Лк. 21:18). Знаючи ж, що всяка з ним пригода трапляється з волі Божої, праведник зустрічає її молитовними словами: Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі, – у тому переконанні, що все, що відбулося відносно нього, послужить йому на благо. Пророк Ісая, перераховуючи різноманітні лиха, що загрожують Єрусалиму й усьому народу іудейському за вкрай аморальну його поведінку: за примноження злочинів і гріхів проти заповідей Божих? – прорікає при цьому для всіх, хто має добру совість, захист і Боже до них благовоління в таких словах: “Скажіть праведникові, що добре йому, бо він буде вкушати плоди від справ своїх (добрих)” (Іс. 3:10). О, святий і преславний пророк! У цієї доброї людини померла дружина; але ти кажеш: скажіть їй, що це на благо їй; а в цієї – згорів дім, також скажіть: благо їй; та зазнала найбільшої особистої образи, безчестя: благо їй! А цей поховав усіх своїх дітей – скажіть: благо йому! Хтось втратив величезний маєток, – подвійно скажіть: благо йому! Бо, як мені здається, він сам би загинув, якби не був перед тим позбавлений свого золота і коштовностей.

Коли Яків на шляху до Лавана, майбутнього його тестя, був застигнутий вночі й ліг спати, земля слугувала йому замість ліжка, а камінь, який він узяв, поклав собі під голову: як бачите, і ліжко, і нічліг були в нього незавидні, але він заснув і бачив дивовижний сон, бачив драбину, підстава якої була на землі, а вершина її торкалася неба, спираючись на нього; цією драбиною піднімалися нагору й спускалися донизу Ангели Божі, а сам Господь угорі її стояв на ній (порівн. : Бут. 28:11-13). Нехай послужить це бачення подобою і поясненням пригод, що трапляються нам у житті. Багато хто з нас бачить у них покладений собі камінь під голову, але нехай буде їм відомо, що оточені вони, невидимо для тілесних очей, пильнуванням Ангелів із Самим Богом, який щомиті бачить їхні біди. Ось чому жодна гірка пригода не перемагає людей з чистою совістю, і чистим серцем, і духом покірним: хто ж має надію на Господа, буде насичений (безпечний, без страху) (Притч. 28:25).

Альфонс V, неаполітанський і арагонський цар, названий Великодушним (1416-1458), будучи вже старим, щодня читав Лівія і Цезаря, переклав іспанською мовою послання Сенеки. Але він займався не тільки читанням винятково світських письменників: він прочитав чотирнадцять разів усі книги Старого і Нового Заповіту і всі тлумачення на них, і водночас читав їх не абияк, нашвидкуруч, а з великою увагою та роздумами. Цей цар, настільки великий у чеснотах і розсудливості, залишив разом з іншими висловами наступне, що було останнім з його промов. Коли запитали його одного разу: кого б він за глибоким своїм розумом назвав найщасливішим і блаженним? “Того, – відповів він, – вважаю я вельми щасливим і абсолютно блаженним, хто всього себе з найбільшим благоговінням і чистим серцем віддав на керівництво Богові, і внаслідок цього все, що з ним трапляється в його житті, вважає він за Боже розпорядження і приймає його, хвалячи й дякуючи Богові”. Це такий вислів, який і сам Ангел небесний визнав би істинним і справедливим.

5

Іраклій залишив нам свою бесіду зі святим пустельножителем Дорофеєм, який шістдесят років богоугодно прожив у кам’яній розколині. “Одного разу відвідав я Дорофея в пустелі, – каже Іраклій, – він же, між іншим, запропонував мені сходити до джерела, яке там же в пустелі розташоване, щоб почерпнути води; я вирушив і, побачивши в колодязі величезного вужа, який плавав у колодязі, зі страхом повернувся до старця з порожнім глечиком. Старий посміхнувся, довго дивився на мене і сказав: “Якби Бог дозволив дияволу накидати в усі джерела змій, то ти не почерпнув би води з жодного джерела?” Потім він, вийшовши з печери, поспішно пішов до того самого джерела, наповнив глечик водою, перехрестив воду хресним знаменням і почав пити, кажучи мені: “Де хрест, – звідти злобливий сатана біжить безсилим. Той, хто сподівається на Господа, буде в безпеці, буде, як лев без страху (пор.: Притч. 28:25): жодне лихоліття не здолає праведника, хоча воно може бути гірким для його почуття (пор.: Притч. 12:21)””⁸⁸.

Ми помітили вище, що лихоліття, яке спіткало праведника, хоча засмучує його, але не перемагає, тобто внутрішня його людина, його “я”, залишається постійно спокійною та ще більше зміцнюється. Сказане тут потребує доказів. Святитель Іоанн Златоуст представив нам їх⁸⁹. Перше: коли наше тіло обурюється різними хворобами (болем різнорідним), то часто буває, що один біль заглушає інший, тобто робить останній нечутливим. Так, наприклад, людина пошкодила палець і водночас страждає від головного болю та болю в животі: про біль у пальці вона мовчить, не відчуває його за найсильніших болів, але гірко скаржиться медикові або друзям на сильний біль голови та в шлунку. Так святитель велить чинити і тобі, хто страждає від позбавлення багатства, від образи іншими твоєї честі, доброго імені або цивільного сану і гідності – ти пробуди в собі тяжку хворобу про гріхи свої і з глибини душі зітхай про те, скільки за твої гріхи постраждав Христос, твій Відкупитель. Уяви собі, як б’ють Його, прив’язаного до судилищного стовпа, як знесиленого від душевних і тілесних страждань тягнуть Його вулицями єрусалимськими на Голгофу, як прибивають Його до хреста, які Він терпить навіть на хресті глузування, наругу, докори й найболючішу смерть.
А разом із цим збагни і зрозумій і свою майбутню кару, співмірну твоїм гріхам, тобто порушенням заповідей Божих: ця тяжка печаль твоя за гріхи, якщо ти тільки глибоко відчуєш її, пом’якшить і заглушить усяке твоє зовнішнє страждання. У цьому сенсі і Христос Спаситель сказав Своїм послідовникам: не бійтесь тих, що вбивають тіло (всіх зовнішніх тілесних страждань і самої смерті, що вбивають тіло), а душі не можуть убити; але бійтесь більше Того, Хто може і душу і тіло погубити в геєні (Мф. 10:28). Другий доказ святитель Іоанн Златоуст запозичує з лікарської науки: він каже, що кожен пластир прикладають не до здорової частини тіла, яка не потребує лікування, а до ушкодженої; очна мазь або примочка корисні для зцілення очних зіниць, але не для плечей; рідкі ліки допомагають від розладу шлунка; мазь прикладають до рани, а не до суміжної з нею частини тіла. Так само і наші засмучення, заподіяні нам або втратою золота, або образою нашої честі, або довготривалою хворобою, або іншим якимось лихом, не можуть бути видалені від нас ні вбивчою для здоров’я нашого скорботою, ні сльозами, ні марними криками. У них не знайдеш ані найменшої собі втіхи: багатства, честі, здоров’я через них не повернеш, а ще примножиш скорботу. Скорбота і печаль не служать для таких втрат або страждань дійсним лікуванням: вони дійсні тільки для лікування гріха взагалі. Для настанови нам святий Златоуст наводить багато прикладів, вказуючи: чи покараний хто конфіскацією майна? він скорбить, але скорботою його покарання не скасовується; втратив хто сина? сумує за ним, але цим сина не воскресити; чи нанесені комусь побої?

він скорбить, але завдане йому безчестя безповоротне; чи спіткала когось тяжка хвороба? він мучиться, але страждання його не повертає йому здоров’я, а ще більше погіршує його; зауваж, що жодній із згаданих осіб скорбота не принесла ніякої користі, але лише примножила його страждання. Навпаки, хтось згрішив; він кається, сумує про своє моральне падіння, сповідує свій гріх перед Богом – і цим винищив гріх, сплатив свій борг⁹⁰. Про це ясно свідчить святий апостол Павел: ви сумували заради Бога, так що ніскільки не зазнали від нас шкоди, бо печаль заради Бога породжує незмінне покаяння до спасіння, а печаль мирська (тобто про мирські втрати й прикрощі) викликає смерть. Отже, печаль може бути і дійсним лікуванням, і смертоносною отрутою, а тому треба вживати її розсудливо.

На закінчення тисячу разів повторю: ніяке лихоліття не здолає праведника.

Глава III. Узгодження людиною своєї волі з Божою волею становить благоприємну жертву Богові

Ми віримо і сповідуємо, що повсякчасне безкровне жертвопринесення Агнця Божого Христа Господа, яке звершується на літургії під виглядом хліба й вина, є благоприємна жертва Богові, яку ми від нас Йому приносимо: тобто, беручи участь у цьому таїнственному богослужінні, ми нібито повністю самих себе приносимо Йому, нашому Господу, у жертву, а відтак, і нашу волю повністю підпорядковуємо в усьому Його Божественній волі. Блаженний Ієронім у посланні до Луцинія дуже вдало висловив це в словах: “Жертвувати золото – справа людей-початківців, ще недосконалих: це робили Кратет, Антісфен⁹¹ та інші любителі мудрості; але властива християнинові справа полягає у принесенні самого себе Богові та своєму Відкупителеві Господу Христу, у присвяченні всього свого життя беззаперечному виконанню волі Божої у всіх наших справах і вчинках “⁹². Той усе віддав Богові, хто самого себе приніс Йому в жертву, відмовившись від свавілля, гордості та інших пороків: тільки цього самого і вимагає від нас Бог, кажучи: Сину Мій, віддай серце твоє Мені, і очі твої нехай спостерігають шляхи Мої (Притч. 23:26). Тоді, будь упевнений, ти все віддаси Богові, якщо віддаси Йому своє серце.

1

Приношення нашої волі в жертву Богові буде Йому приємне тільки за такої умови, коли той, хто приносить цю жертву, перебуває в благодаті Божій, веде життя, наскільки це можливо, безгрішне, виправляючи його повсякчасним покаянням. Святитель Василій, пояснюючи слова псалма 28, 1: Принесіть Господеві, сини Божі (тобто сини по благодаті Божій), принесіть Господеві молодих овнів (в жертву Богові) говорить, що перш ніж станеш здійснювати своє жертвопринесення перед Богом, старанно випробовуй сам себе – чи належиш ти до благодатних синів Божих? І якщо ти дійсно син благодаті, принось свій дар до вівтаря. У такому тільки випадку жертва твоя буде благоприємна для Бога, і сердечно жалій, якщо совість твоя викриває тебе в гріху, і доклади всіх старань і тверду рішучість остерігатися гріхопадіння, яким забирається від тебе милість Божа, і тим випросити собі прощення в Бога: серцем скрушеним і смиренним Бог не знехтує (Пс. 50:19)⁹³.

“Нічого я не бажав би, як тільки мати можливість віддати всього себе Тому, в Кого перебуваю я в неоплатному боргу, і стати в такий спосіб Божим доброзичливим бранцем у Господа”, – за висловом віршотворця. Святий Августин дає всім цю настанову: “Безсумнівно віруй у Бога і всього себе, наскільки можливо це тобі, Йому віддай. Не бажай ніколи належати самому собі і необмежено користуватися самовладдям, але визнавай себе рабом премилосердного і поблажливого Господа. Цим зверненням до Господа ти зробишся приємним Йому, і Він не перестане наближати тебе до Себе, і не дозволить трапитися нічому злому або гіркому для тебе, крім того, що необхідно для твоєї ж користі, хоча про корисність цю ти й не підозрюєш “⁹⁴. Цю ж саму настанову Августин підтверджує в іншому місці: “Нічого не можемо ми принести Господу, як тільки сердечне повторення слів пророка Ісаї: “Пануй над нами, о Боже!””⁹⁵. Деякі жертвують у святі храми віск для свічок або єлей для запалювання лампад, але і це – грошова обітниця, а тому вона і недостатня і не становить особливої чесноти. Інші обіцяють перед Богом утримуватися від вживання вина, особливо від пияцтва, а інші роздають щедру милостиню вбогим, незаможним: це справді багатоцінне пожертвування, але таке, що не перевершує інших обітниць, адже чим тобі допоможуть бідні щодо спасіння душі твоєї? Бог не поставив Своєю метою твою милостиню, але Його мета – викупити твою душу (відхилити її від лиходійств, викупити від них і навернути на шлях чесноти). Отже, принеси Йому в дар те, що Він викупив, тобто душу твою принеси Йому! Якщо запитаєш мене: як принести мені свою душу, що перебуває в Його владі? Слухай: принеси душу свою, тобто самого себе, у своїй добронравності, у чистих думках своїх, у справах доброкорисних. Так були принесені Богові пророчицею Анною син її Самуїл, Пресвятою Дівою – Христос Господь; Іоанн Хреститель, Григорій Назіанзін⁹⁶ та інші – їхні батьки принесли їх Богові: вони досягли віку славних знаменитих мужів. Якщо ж настільки корисне посвячення Богові інших особистостей, то у скільки разів корисніше посвячення самого себе Господу? Цар Давид досконало виконав це, віддаючи себе Богові на служіння молитовними словами: я охоче принесу тобі жертву, прославлю ім’я Твоє, Господи, бо воно добре! (Пс. 53:8).

І нам самим вельми приємно, якщо хтось сам добровільно готовий до всіх наших послуг. Колись знаменитому Сократу шанувальники його приносили від достатку своїх багатств багато дорогоцінних подарунків. Один з його учнів, Есхін, вельми бідний, прийшов до нього і сказав: “Я нічого не маю, щоб принести тобі дар, гідний тебе, і цим самим усвідомлюю себе убогим; єдине, що маю, це – я сам, самого себе присвячую тобі на служіння, хоч би яким був цей мій дар, але ти розсуди, що інші приносять тобі дари від надлишків своїх, собі ж залишили ще більше, я ж усе тобі віддаю, нехай буде ж приємне моє приношення!” “Справді, найбільший і найдорогоцінніший подарунок приніс ти мені, – відповів йому Сократ, – хіба сам себе вважаєш ти малоцінним; але я постараюся вжити все можливе, щоб повернути тобі тебе ж самого набагато кращим, ніж приймаю тебе “⁹⁷.

Есхін перевершив у такий спосіб своїм сердечним приношенням Сократу самого Алківіада, який мав рівне Есхіну серце за талантом, і мимоволі осоромив усі рясні дари багатих юнаків. Варто звернути нам на це свою увагу: як може здоровий розум у крайній убогості винайти найбільший достаток! Цінується предмет не за тим, яка його вартість на ринку, а за тим, з якою ретельністю, з якою охочою волею приноситься в дар. Той приносить найбільшу жертву Богові, правильніше, все приносить у жертву, хто приносить Йому щоденно всю свою волю (тобто підкоряє її Божественній волі) і хто чинить так щодня не один раз, не двічі, а багаторазово (скільки того потребують обставини), особливо тоді, коли бачить, як його охоплюють різні привабливості, нещастя, коли він у величезній біді, або ж коли все справджується за його бажанням, тоді переважно має звертатися до Бога з молитвою: “О Господи, Боже мій, я приношу всього себе в жертву Тобі, нехай буде наді мною Твоє благовоління: нехай буде воля Твоя!” Ця жертва Богові влаштує для нас у наших нещастях – терпіння, у нашому щасті й успіхах – цнотливість і поміркованість. Ця жертва при злісних нападах на нас утихомирює нашу печаль і утримує наші вуста від непристойних нарікань на Бога, віддаляє від нас нетерплячість; вона ж примножує винагороду за добрі справи і найбільше привертає до нас милосердя Боже. Словом, це – непереможний щит наш проти всіх бід, напастей і спокус.

2

Пропонуючи всім зазначене вище навернення до Бога і віддання себе в Його святу волю, дехто з церковних учителів міркує так⁹⁸: “Я не маю нічого більшого, як тільки дві дрібні монети, тобто тіло і душу, або, кажучи точніше, маю тільки одну монету – волю мою; і чи не віддам її в розпорядження Того, Який мене, такого нікчемного, збагатив такими великими благодіяннями, що Він ціною Свого земного життя, Своїх страждань попередньо викупив мене з полону гріховного? Якщо ж я не захотів би підпорядкувати всього себе Його найсвятішій волі та її розпорядженням вже після свого викуплення Ним, то з якими очима, серцем і совістю постану я перед милосердним обличчям Бога нашого?” Святитель Іоанн Златоуст, кажучи про щоденне жертвопринесення святого апостола Павла самого себе в жертву Богові через ті труди і страждання, які переносив він заради євангельської проповіді, сказав: “Авель приніс жертву, яка Богові була приємніша за Каїнову жертву; але якщо порівняємо Павлову жертву з Авелевою, то Павлова жертва буде настільки вищою й чеснішою за Авелеву, наскільки порівняно далеке небо від землі, бо Павел приносив Богові в жертву не овець і телят, а самого себе щодня багаторазово, і цього ще було йому недостатньо, але, крім того, старанно старався разом із собою й увесь світ присвятити Богові “⁹⁹.

За часів Діоклетіана пресвітер Епіктет і чернець Астіан¹⁰ благочестиво жили на Сході, і під час гонінь на християн їх схопив і ув’язнив Латроніан, алмірідійський князь. Тоді Епіктет сказав Астіану: “Улюблений Астіане! Коли завтра постанемо перед суддею і він запитає нас про ім’я, батьківщину і батьків, то одне відповімо: ми – християни, це ім’я наше, рід і батьківщина. Якщо Богу буде завгодно, щоб ми постраждали за Христа, то під час мук, що накладаються на нас, не станемо представляти мучителям нічого іншого, окрім молитви Богові: “Господи Іісусе, Твоя в нас нехай буде воля”. Другого дня вранці серед міста було влаштовано загальнонародне судилище, на якому судили обвинувачених у вірності Христу Епіктета й Астіана. Суддя в присутності всього народу запитав підсудних: “Звідки ви родом, як вас звати на ім’я і батьківщину?” Епіктет відповідає: “Ми – християни і народжені від християнських батьків”. “Не про це питаю вас, – заперечив Латроніан, – скажіть імена ваші, я вже знаю ваше віровчення”. Знову святі мученики відповідають йому: “Ми – християни: Єдиному Господу нашому Іісусу Христу поклоняємося, а ідолів цураємося”. Почувши це, суддя вельми розсердився і повелів оголити їх і бити без милосердя протягом довгого часу. Мученики, залиті кров’ю від завданих їм ран, підносили очі на небо і голосно молилися: “Господи Іісусе Христе, Боже наш! Хай буде воля Твоя з нами!” При цьому Латроніан уїдливо сміявся і докоряв святих мучеників, кажучи: “Де ваш заступник, у якого ви просите допомоги? Нехай він прийде тепер на допомогу вам і візьме вас із рук моїх”. Святі ж мученики знову звернулися: “Ми – християни, нехай буде в нас воля Бога нашого”. Ще більше розлютився мучитель і повелів повісити їх тут же і стругати немилосердно їхні тіла залізними нігтями (знаряддями із залізними гачками на зразок нігтів). Однак і тепер мучитель не домігся від мучеників інших слів, крім колишніх: “Ми християни, о мучителю Латроніане, нехай здійсниться в нас воля Бога нашого”. Суддя ж, вважаючи за безчестя для себе бути переможеним мучениками, повелів обпалювати їх запаленими смолоскипами, але і при цьому нічого іншого не почув від них, крім слів: “Ми – християни, нехай буде в нас воля Господа Бога нашого”. Зазнавши таких мук, святі були відведені в темницю. На цьому судилищі перебував хтось із язичників на ім’я Вігілантій: він сидів близько від судді та чув часто повторювані святими мучениками слова: “Ми – християни, нехай буде в нас воля Господа Бога нашого”. Розмірковуючи, він дійшов такого висновку, що в означених словах полягає чудова, незрозуміла сила, що полегшує або зовсім знищує всякий біль, який спричиняють болісні операції (переріз, паління і т. ін.), і не дає можливості відчувати хворобливої їхньої дії. Він став ті ж самі слова безперестанку тримати у своєму розумі й пам’яті й постійно повторювати їх, як всесильний охоронний засіб проти будь-якої шкоди й усякої потреби: ходив він десь, був удома, лягав спати й вставав зі сну, не мав нічого іншого на думці, окрім цих слів: “Ми – християни, нехай буде в нас воля Бога нашого”.

Три дні провів Вігілантій у цій вправі за допомоги Божої. На четвертий день він, спонукуваний невидимою силою Божественною, почав і перед усіма висловлювати: “Я – християнин (немовби звертаючись до судді), о мучителю Латроніане, нехай буде в нас воля Бога нашого”. Потім пішов він до тієї в’язниці, де були ув’язнені святі християнські мученики, де і прийняв Святе хрещення з усіма своїми домашніми (ймовірно, від мученика Епіктета). Згодом же, коли святим мученикам відтяли голови за сповідання Христа, він, на знак подяки своїм наставникам у Христі, з честю віддав похованню їхні страждальні тіла.

Але звернемося до розповіді про страждання Епіктета й Астіана. Їх на другий день після першого їхнього допиту суддею Латроніаном за його ж велінням привели в народні збори для подальшого їхнього випробування. Суддя, прийнявши тепер манери лисиці, з хитрою ласкою запитав святих мучеників: “Ну! Ви шануєте народних богів наших чи й тепер ще залишаєтеся при своїй нерозумності?” На це запитання відповів святий Епіктет: “Даремно ти, Латроніане, трудишся, ми пекельних страхіть не шануємо; ти скоріше можеш позбавити нас здоров’я та життя, ніж сповідування Христа, Бога нашого; тисячу разів ми говорили й не перестанемо привселюдно виголошувати: ми – християни, і нехай буде в нас воля Бога нашого”. При цих словах мучитель скипів гнівом і подібно до лева загарчав на своїх рабів: “Подати сюди найміцнішого оцту і солі цієї хвилини! Нехай відчують ці нечестивці свої рани, а ви не шкодуйте зусиль, натирайте їхні поранені члени міцніше оцтом і сіллю”. При цьому святі мученики не вимовили жодного слова, противного своєму віросповіданню: “Ми – християни, нехай буде в нас воля Божа”. Під час усіх мук залишаючись неушкодженими, їх знову ув’язнили в темницю, але через тридцять днів їх знову представили на суд абсолютно здоровими: тут розтрощували їм вуста і зуби камінням і жорстоко били батогами. Вони ж все одне й те саме виголошували всенародно: “Господи Боже наш, будь свята воля Твоя в нас”. Це тривало багаторазово, аж доки нарешті не було виголошено смертний вирок, що засуджував їх на смертну кару через відсікання голови. Коли їх вели на страту, святі мученики підбадьорювали один одного і великодушно вихваляли Господа, виголошуючи: “Хваліть ім’я Господнє за те, що збулася на нас воля Божественна!” Досягнувши місця страти, оспівали пісню трьох святих отроків: “Благословенний Ти, Господи, Боже, отців наших, хвальне і прославлене ім’я Твоє на віки вічні. Бо праведний Ти в усьому, що зробив із нами, і всі діла Твої істинні, і шляхи Твої праві, і всі суди Твої істинні (Дан. 3:26-27). Дякуємо Тобі, що не людська воля, але Твоя воля в усьому здійснилася в нас”. І в ту мить, коли їм належало бути усіченими, виникла між ними похвальна суперечка про перевагу і честь у тому, кому з них першому нахилити свою голову під меч: Епіктет – уже прикрашений сивиною дідусь років шістдесяти, висловив свою згоду, щоб відправити до Бога Астіана, а потім і самому схилити голову під меч. Нітрохи не переконуючи, виголосив Астіан: “О, улюблений отче, чесний ієрей Божий, нехай буде воля Божа і твоя!” І з цими словами нахилив свою голову під меч; святий же Епіктет, упавши на тіло учня свого, з любов’ю обійняв і поцілував його, потім смиренно схилив і свою голову під меч. Таким чином обидва богоугодно померли.

3

Ось два дзеркала – Епіктет і Астіан, у яких чітко відбилася благочестива згода людської волі з Божественною за найтяжчих обставин. Це – приклади, гідні наслідування для кожного християнина при находженні на нього спокус впасти в протиріччя з волею Божественною. У таких випадках кожен зміцнюй себе короткою, але безперестанною молитвою: “Я – християнин, нехай буде в мені воля Божа (а не моя воля); хоча ця спокуса незручна для перенесення і важка для мене, та нехай буде в мені воля Божа; хоча я і не передбачав і не чекав такої печалі, але буди воля Божа; хоча ця людина зі злого наміру заподіяла мені зло, будь воля Божа в мені”.

Грозний ізраїльський вождь Ііуй написав листи до самарійських начальників і старійшин міста і послав у місто Самарію для виконання за ними. Вони ж негайно, обрали нарочних і послали їх до Ііуя з такою відповіддю: ми раби твої, і що скажеш нам, те й зробимо (2Сам. 10:5). О, як часто Бог багаторазово і різноманітно виявляє нам Свою волю у Священному Писанні для виконання її, щоб ми чинили згідно з нею! Так істинно: ми зобов’язані доброзичливо слідувати волі Божій, повторюючи вище наведені слова: ми раби Твої, і що скажеш нам, те й зробимо, і що Тобі завгодно, те й зроби з нами. Тому святий Антоній Великий часто повторював: “Якщо ми і всі справи наші будемо завжди надавати в руки Божі, то жоден демон не в змозі буде вступити в єдиноборство з нами”.

Ілля Фесвітянин одного разу посперечався з жерцями Бааловими про те, чи він шанує і поклоняється істинному Богові, чи вони? Для вірного розв’язання цієї суперечки Ілія і жерці, які сперечалися з ним, домовилися, що той буде переможцем у цій суперечці, на чию жертву спаде вогонь з небес і спалить її. І коли Баалові жерці приготували свою жертву для всеспалення і закликали ім’я Ваала від ранку до полудня: “Ваале, почуй нас!”. Але не було ні голосу, ні відповіді. І скакали вони біля жертовника, який зробили за своїм обрядом. Опівдні Ілля став сміятися з них і говорив: кричіть гучним голосом, бо він бог, можливо, він замислився, або зайнятий чимось, або в дорозі, а можливо, і спить, так він прокинеться! “. І стали вони кричати голосніше і кололи себе… ножами і списами до крові, але все було марно. Минув полудень, а вони все ще біснувалися до самого вечора без жодного успіху. Тоді Ілля сказав їм: відійдіть убік, щоб і я здійснив моє жертвоприношення всенародно (з Цар. 18, 26-29). Він влаштував з дванадцяти каменів, за числом поколінь синів Ізраїлю (з Цар 18,31), жертовник, поклав на нього дрова і, поклавши на них розсіченого тільця, наказав все приготоване ним рясно полити водою. Сам тим часом від щирого серця гучно звернувся до Бога: Господи, Боже Аврааме, Ісааку та Ізраїлю!… Почуй мене нині у вогні! Нехай пізнають цього дня люди ці, що Ти один Бог в Ізраїлі, і що я раб Твій, і що я зробив усе за словом Твоїм. Вислухай мене, Господи, вислухай мене, і нехай пізнає цей народ, що Ти Господь, Бог, і Ти обернеш їхнє серце назад! (1Царів. 18:36-37).І – о чудо! Раптово спав вогонь Господній на жертву і все попалив. Наскільки багато буває у християн праць і стомлень, скарг і старанності під час звершення наших молитовних церковних обрядів і богослужінь? Виснажуємо тіла свої постом, старанно відвідуємо храми і здійснюємо інші подвиги: це непогано; але часто при цьому не отримуємо вогню небесного, не спалахуємо ми істинним благоговінням до виконання Божественної волі і до ретельного уникнення протиріччя між нашою волею, нашими бажаннями з одного боку і волею Божою – з іншого. Рідко коли, і то не від серця, а так, без уваги вимовляємо: “Буди воля Твоя, Господи, буди”. Часто буває, що ми і жертвуємо чимось на славу Божу, і запрошуємо інших до того, але все це не приносить істинної користі, тому що, приносячи в жертву Богові своє зовнішнє, не приносимо Йому в жертву своєї волі та своїх побажань, не підкоряємо Його святій волі й навіть не дбаємо про це.

Двоє людей просили святого Макарія, щоб він навчив їх молитися Богу. У відповідь на їхнє прохання Макарій сказав: “У молитві своїй небагато говоріть; але часто, піднявши руки до неба, скажіть щиросердно: Господи Боже, як Ти бажаєш і як Тобі завгодно, нехай так і буде, бо Він Сам краще за нас знає, що нам у відомій справі корисніше”. Це – чудова настанова про те, як треба молитися; так само молився і преподобний Пахомій: він про одне просив Бога, саме про те, щоб у всьому виконувалася воля Божа.

Таке безумовне віддавання себе на волю Божу є найбільшим і найсприятливішим для Бога жертвоприношенням від нас, бо в інших своїх жертвоприношеннях людина жертвує тільки частково, або через утримання від їжі й пиття, або доброчинними справами, або терпінням у перенесенні образ; навпаки – в безумовному відданні себе волі Божій вона абсолютно всього себе віддає Богові, щоб Він був повним володарем як над нею особисто, так і над усім тим, що вона має, без жодного винятку і найменшого предмета, що залежить від її власної волі. А тому ця безумовна відданість перебуває в такому ж відношенні за своєю відмінністю до жертв першого виду, в якому перебуває цілий предмет до будь-якої своєї частини.

Два зауваження, гідні постійної пам’яті, пропоную тут для настанови:

1) Коли ти, обраний Богом чоловік, віддаси Йому, Його Божественній волі, всього себе цілком і безумовно, і свою власну волю принесеш у жертву Богові, як зарізане ягня, то, благаю тебе, ніколи згодом про це не розкаюйся: будеш ти потім жити добре або погано, не засмучуйся за даною тобою Богові обіцянкою (принесенні своєї волі в жертву Божественній волі). Тобі відома поведінка маленьких дітей: вони, будучи ображені близькою для них особою, кажуть кривдникові: “Я не твій, не хочу бути твоїм, я свій!” – Хоча за кілька хвилин до цього на запитання: чий ти? відповідали: я твій; але що-небудь зроблено не за їхнім бажанням, і вони вже відмовляють у приналежності своїй кривдникові їхньому, змінивши свої слова і почуття до нього. Благаю тебе, християнська душа, не уподібнюйся зазначеному вище дитячому звичаю. Не чини так само і ти перед Богом у тому випадку, якщо Бог дозволить покарати тебе різкою або ув’язненням у в’язницю. Якщо Він навіть попустить віддати тебе на муки вогняні, скрушуючи різноманітними скорботами і нападами; але безперестанку взивай до Нього в скрушеному своєму серці: “Господи, помилуй мене, я – Твій, Боже, Твій, нехай буде воля Твоя в мені й наді мною!”

2) Знову ж таки, коли ти, впавши в якийсь тяжкий гріх, наприклад, пияцтва, осуду або плотської похоті, будеш запитаний: кому належать ті члени твого тіла, якими ти вчинив тяжкий гріх, – чи не Богові їх принесено не один раз, а сто, тисячу разів у жертву? Тепер же ти робиш їх знаряддями тяжких гріхів: пияцтва, лихослів’я, плотського непотребу для образи, презирства й кривд, які вони наносять як Богові, так і своїм ближнім, а понад те – і самому собі через своє божевілля і заглушення власної совісті? Озирнися, людино, що ти робиш? Ти втратив і віру, і совість: твій язик, твої очі, руки і все твоє тіло віддані тобою незліченну кількість разів на служіння Богові, тепер своїми ділами віддаєш ти їх демонові? Дивись, що ти робиш? Піддаєш себе найбільшій небезпеці, вічній погибелі, і знай, що Бог не буває зневаженим: Що посіє людина, те й пожне (Гал. 6:7). І якщо не хочеш бути залишеним від Бога остаточно, знову скорися Божественній волі, поки не спіткала тебе кінцева кара, благоговійно виконуючи все те, що закон або Божественне одкровення велить. Усе блаженство ізраїльтян полягало в тому, щоб слідувати Божому керівництву на шляху до Землі обітованої; це слідування вказували хмара й вогонь, що передували їхньому походу.Так само і наше вічне спасіння полягає в тому, щоб ми здійснювали земне проходження нашого життя незмінно за вказівками вогняного закону любові та осяяні благодатною хмарою Божого Промислу про Свою Церкву і про кожного з нас особливо, аж доки, здійснивши богоугодний шлях свій, не увійдемо в землю, що кипить молоком і медом, тобто у вічне Царство Боже. Отже, вірний і праведний шлях волі Божої. Він незмінно приведе нас у Царство любові Божої до людства.

Глава IV. Удосконалення людини будується на узгодженості бажань і дій з оголошуваною їй волею Божою в законі або ж через дійсні наперед призначені від Бога події

Усяке діяння людини цінується за тією кінцевою метою, якої бажано досягти. Цією-то кінцевою метою визначається якість наших вчинків, їхня властивість, за якою одні вчинки досягають блаженного кінця, а інші ж приводять людину до погибелі. Вибираючи з безлічі кінцевих цілей у житті найкращу, тобто істинну і блаженну, не знайдемо ми нічого гіднішого і благороднішого, окрім виконання волі Божої, що поступово наближає нас до Самого Бога і вічного блаженства в Його безкінечному Царстві. Тому немає кращих вчинків, окрім тих, які наближають нас до Бога і привертають Його милосердя до нас грішних. Отже, істинний і праведний вислів Василя Великого: “надавати себе охоче у всіх своїх діяннях і вчинках волі та керівництву Божому”, тобто відкинути власне свавілля і приймати з вдячністю як усе добре, що Бог посилає нам, так і все нещасливе для нас, що допускається Богом, – є сукупністю та найвища міра християнської святості. Через цю євангельську самовіддачу і несення на собі Хреста Христового піднесені й прославлені Богом усі святі. Це доброзичливе відкидання власної волі, за вченням святих отців і вчителів богоугодного життя, вважається єдиним вірним початком душевного миру і тиші людини, яка вірить у Промисел Божий, що ніколи не залишає нікого і нічого без спрямування до найкращого кінця. Цей початок утверджує в нас тверду надію на наше нескінченне благополуччя, так що людина не бажає вже покладатися на власні сили, не належить собі, але стає Божою. Вона живе не для себе, але для Бога, і що посилає їй Бог, тим вона задоволена і за все дякує Йому, як у щасливому житті, так і в біді.

Така покірність людини Богові є найсприятливішою для Нього жертвою: за цю жертву Бог нагородив царя Давида найпочеснішим відкликанням про нього: знайшов Я чоловіка за серцем Моїм… що виконає всі бажання Мої ( Діян. 13:22). Бо Давид справді настільки наблизився до Бога серцем своїм, що завжди був готовий охоче і старанно виконувати всякий наказ Божий. Прикладом Давида повинна керуватися кожна людина: віддавши себе цілком волі Божій у своєму серці, вона не вважатиме себе винною в діяннях байдужих, необхідних людині, які самі по собі не заслуговують ні похвали, ні осуду: вживання їжі, пиття, відпочинок тощо, якщо вона вживає їх помірковано на славу Божу, а не для того вона їсть чи п’є, що цього жадає і спрагує (тобто прагне виконати тілесне до того прагнення, як і нерозумна тварина). Віл або віслюк сказав би: їм, бо спраглий; п’ю, бо жадаю; але розумній істоті непристойно так говорити: бо їсти, пити, прохолоджуватися, відпочивати вона може хотіти не тому, що це їй приємно й заманеться, а тому, що Богові так заманеться.

1

Соняшник, або соняшник (іліотропіон) – квітка, що незмінно звертається до сонця вранці, опівдні та ввечері не тільки у світлі дні, а й у похмурі. Природу цієї квітки повинна наслідувати воля людська, звертаючись до Бога і Його Божественної волі щогодини, не тільки у світлі дні свого життя, а й у важкі та похмурі. Святість людського життя, за висловом одного мудрого богослова, становить удосконалення всього життя християнського і зібрання в особі християнина всіх за можливістю чеснот, які відображаються, нібито в певному центрі, в узгодженні нашої волі з Божественною волею: що завгодно Богу, те нехай буде і тобі, християнине, завгодно, чого не хоче Бог, не бажай того і ти. Вчиняючи за Його святими заповідями, при всякому здивуванні в будь-якій справі поміркуй над нею і звернися до Бога: “Так, Господи, Ти наказуєш це! – я негайно виконаю”. Коли Богом забороняється що-небудь, говори: “Так, Господи, охоче залишаю це, не зроблю Тобі неугодного”. У такій добровільній покорі нашій волі Божій виражається досконалість нашого смирення перед Богом, Якому ми зобов’язані гідно і праведно в усьому коритися, за словами пророка: ” Чи не Богові коритиметься душа моя?” Так, Йому вона покірна: Він – спокій душі моїй, від Нього спасіння моє! Він – твердиня моя, притулок мій, не похитнуся я ні в чому, підкоряючись Йому! Богові, як Творцеві, все (крім людини) покірно, все працює Йому, але від людини, поважної розумом, бажає Бог добровільної покори.

2

У Старому Завіті Мойсей Боговидець виклав перед фараоном прохання ізраїльтян відпустити їх із землі Єгипетської в таких словах: Бог Євреїв покликав нас, відпусти нас у пустелю на три дні шляху, щоб принести жертву Господу, Богові нашому, щоб Він не вразив нас язвою, або мечем (Вих. 5:3).

Багато сходжень на небо (тобто в Царство Небесне) називають дорогою в три милі (миля дорівнює семи верстам; але тут миля вжита в алегоричному значенні). Із цих трьох миль першу називають милею, що виправляє, другу – просвіщає, третю – з’єднує: справді, йти до Бога цією дорогою вельми близько, якщо тільки людина з’єднає свою волю з Божественною волею. Христос Господь сказав: ніхто не благий, як тільки один Бог (Лк. 18:19). Цей вислів святі отці прийняли за основу положення, що розум Божий є правилом ( основа для розуміння сущого і узгодженої з ним діяльності) всієї істини, і до того ж правилом незмінним: таким незмінним дороговказом має бути воля Божа для нашої діяльності для досягнення істинного добра. Та інакше й неможливо бути: бо не може згідне з Божественним розумом не бути разом з тим і істинним добром. Святитель Іоанн Златоуст вірно каже: “Те, що буває з волі Божої, хоч би з вигляду здавалося нам воно неправим і небажаним, Богу завжди завгодно і приємно. Навпаки, те, що робиться без Божого зволення, тобто відбувається інакше, ніж Бог хоче, на вигляд і приємне для Бога, на ділі є в очах Божих мерзенним і беззаконним”. Приклад подібного вчинку наводиться в Третій книзі Царств. Божим велінням пророк, посланий для напоумлення царя Ахава за те, що він пробачив переможеного на війні з ізраїльтянами сирійського царя і побратався з ним проти волі Божої. Пророк цей, щоб не бути прямим викривачем царя, але водночас змусити його викрити самого себе, вжив такий спосіб: ідучи до царя, зустрічає ізраїльтянина і каже йому: “Бий мене за велінням Бога”. Але людина ця не захотіла побити пророка і тієї самої хвилини чує з вуст його жахливе пророцтво: “От ти відійдеш від мене і за те, що не послухався голосу Господнього, вб’є тебе лев”, що справді здійснилося. Пророк, підійшовши до іншого, повторив свої слова: “Бий мене згідно з повелінням Божим”. Цей чоловік бив його до того, що всього поранив. Коли цар Ахав проїжджав повз місце, де перебував пророк, то останній, закривши своє обличчя, сказав: “Я, раб твій, ходив на бій, і один мій товариш по службі підвів до мене людину і сказав: “Стережи її, а якщо піде, то покладеш свою душу за її душу або ж повинен будеш сплатити талант срібла”; я зайнявся іншими справами, а доручена мені людина пішла”. Цар сказав йому: “Такий тобі і вирок; ти сам вирішив” (тобто покарання за недбалість). Пророк негайно зняв покривало зі своїх очей, і впізнав його цар, якому пророк колись оголосив відоме визначення Господа: “За те, що ти випустив із рук твоїх людину, закляту Мною, душа твоя буде замість її душі, народ твій – замість її народу”. Здавалося б, каже святий Златоуст, що може бути недоречніше за це: хто бив і поранив пророка Божого – залишився здоровим, а хто не бив його – зазнав покарання. Небезпечно нехтувати заповідями волі Божої, яка велить або ж забороняє що-небудь! Кожному, кому сповіщена воля Божа, непристойно розпитувати багато: навіщо те пропонується до виконання, а те забороняється? Всюдисущий, Всезнаючий і Всеблагий Бог – причина всіх причин усього сущого, і Його свята воля – найвищий, незмінний закон для волі, або вільної діяльності розумних творінь. Слідувати в усьому Божественній волі, або, що те саме, узгоджувати свої вільні побажання з нею – вищий кінцевий ступінь християнської досконалості.

Глава V . Узгодження людської волі з Божественною – найвеличніше добро в житті

Брат блудного юнака (див.: Лк. 15:11-32) вельми засмутився через те, що останній, що марнотратив свій маєток на чужому боці, живучи в розпусті, після повернення свого був милостиво прийнятий своїм батьком, який із цієї нагоди наказав рабам приготувати багатий бенкет і радів спасінню сина, котрий загинув. Старший син, дізнавшись про це, розсердився і не хотів увійти в будинок. Чадолюбний батько вийшов до нього і почав просити його, щоб він не чинив смути в такий радісний день спасіння меншого брата. Але розгніваний син сказав: “Я стільки років служу тобі й ніколи не порушував наказу твого, але ти тримаєш мене за раба й ніколи не дав мені й козеняти, щоб повеселитися з друзями моїми, хоча тобі й приємна була моя слухняність та покірність. А коли прийшов цей розтратник твого добра на розпусних жінок, ти негайно ж запропонував йому все, що є найкращого в домі, ніби на знак подяки за добрі його подвиги: хто ж може байдуже дивитися на це?” Добрий батько, бажаючи вгамувати гнів сина, що розлютився, сказав йому: “Сину мій, ти завжди зі мною, і все моє – твоє, чи ти не знаєш, що ти такий же господар у домі, як і я? Я і ти маємо для життя одне й те саме майно, доходи з якого стільки ж належать мені, як і тобі”. Цими словами батько приборкав синівський гнів і помирив його з меншим братом, що розкаявся.

Так само милосердний Бог зберігає й умиротворяє кожну людину, яка сердечно віддалася Його святій волі, і тими самими словами підтримує та укріплює її серце не порушувати волі Божої, таємниче навіюючи їй: “Ти завжди перебуваєш зі Мною, перебуваєш у Моєму розумі й пам’яті, покірно підкоряєшся Моїй волі; Я завжди з любов’ю дивлюся на тебе і зберігаю тебе, щоб ти не залишився позбавленим Моєї благодаті (милості й дарів благодатних); все Моє є твоє: Моє Небо, Ангели, а ще більше Єдинородний Син Мій твій є, і Сам Я є твій, і буду твій, як обіцяв Я вірному Аврааму: Я твій щит, і винагорода твоя буде вельми великою, вічно на віки віків (Бут. 15:1)”.

Цим не обмежуються дари Отця Небесного вірним Його. Він через улюбленого Сина Свого Господа нашого Іісуса Христа сповістив, що людина, яка цілковито віддана волі Божій, може за відомих обставин отримати особливу благодатну владу для звершення таких справ, які можуть бути зроблені тільки безпосередньо силою Божественною. Це видно з непогрішних слів Самого Іісуса Христа: “Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він сотворить, і більше цих сотворить” (Ін. 14:12). Воістину таку благодатну владу отримують від Бога ті, котрі наважилися за її допомогою раз і назавжди керувати собою згідно з волею Божественною та долати противні їй власні прагнення. Це – Божа держава, Боже Царство, це – люб’язна обітниця, це – безперервне сердечне спілкування з Богом, Який є Любов. Бог хоче мати з людиною немовби нероздільне Царство; бо все, що є Боже, те належить і віруючій людині, і Сам Бог – її приналежність, її вічна, нездоланна сила і щит! Про це розлого говорить святий Павел: Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог: бо храм Божий святий, а цей храм – ви… ніхто не хвались людьми, бо все ваше (тобто всі ви становите одне людство): чи Павел, чи Аполлос, чи Кифа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи сучасне, чи майбутнє,– все ваше (тобто притаманне вам усім); ви ж – Христові, а Христос – Божи (1Кор. 3:17,21-23). Усе ваше, але ваше не за правом власності вашої, а тому, що все служить вашій користі, душевній або тілесній, і для досягнення вами найвищої, кінцевої мети – вічного блаженства з Богом і в Бозі. Світ – ваш з усіма в ньому створеними речами; бо останні необхідні вам у тілесному й душевному відношенні; життя – ваше для посвячення вами його на служіння Богові й ближнім, що буде зараховане вам за заслугу; смерть – ваша, бо через неї, як через двері, вступите в майбутнє, потойбічне життя; ваше теперішнє, благополучне чи болісне, але через нього ви можете стати доброчесними; ваше майбутнє – це жнива посіяного вами в теперішньому житті: що тут посієте, те там і пожнете (див. : Гал. 6:7): тим, які люблять Бога… усе сприяє для блага (блаженства) (Рим. 8:28). Бажання сердець наших про спасіння Бог виконує і молитов наших не відкидає (див.: Пс. 20:3).

1

Син стародавнього грека Фемістокла¹⁰¹ хвалився колись, що всі афінські громадяни перебувають під його управлінням і розпорядженням, тому що всі вони того ж хочуть, чого він бажає. Дивувалися цим словам зухвалого юнака і не вірили їм, він же додав: “Чого я хочу, і матір моя бажає того самого (бо вона до нестями любила сина), чого ж мати бажає, того ж бажає і батько мій Фемістокл, а всім відомо: що завгодно Фемістоклу, те ж саме завгодно й усім афінянам. Тому я і роблю висновок, що всі афінські громадяни підпорядковані і підкоряються моїй владі”. Це, зрозуміло, легенда. Але подібно до цього людина правдива, яка повністю відкинула свавілля, або, що те саме, повністю віддала себе в керівництво Божого Промислу, може з чистою совістю сказати: “Того, чого я хочу, бажає все Небесне Воїнство (бо я ніколи не хочу нічого іншого, як тільки того, чого хоче Бог)”. Але чого хоче Бог, того ж хочуть неодмінно всі святі Ангели і святі угодники Божі; до такої-то людини Отець Небесний звертає благоприємне слово: “Сину Мій, усе Моє – твоє!”; самі тільки беззаконники чинять опір дотепер Богові. Але настане час, коли і вони будуть віддані праведним на попрання ногами: Вони зійдуть в шеол, і смерть їх пасе, немов вівці, а праведники запанують над ними від рання (Пс. 48:15). Справді, вночі в житті коїться багато беззаконь, але вони покриваються таїнственною темрявою, багато що протистоїть волі Божій, і Бог мовчить до часу. Але вранці, тобто в останній день світу, коли всі воскреснуть, тоді візьмуть гору над беззаконними праві, і допомога перших заспокоїться в пеклі (тобто непроглядна темрява не буде покривати їхніх беззаконь); від слави своєї викинуті будуть (вони втратять свою славу та могутність); уся сила й влада нечестивих розпадеться, як зношений старий одяг, і самих їх буде відкинуто Богом. Тоді сповна здійсниться вислів: ” Все Твоє є, Господи!”

Про дивовижні речі розповідає Брокард¹⁰², який подорожував Палестиною, засвідчуючи, що все, про що розповідає, бачив на власні очі. Так, він описує, наприклад, що перед воротами Єрусалима на відстані кинутого каменя розташоване місце, на якому Христос викладав народові Своє Божественне вчення, де вказують камінь, з якого жінка, яка слухала проповідь Його, вигукнула: блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе! (Лк. 11:27). Цей пагорб ніколи не покривається піском, хоча всі околиці ним всипані, ніби снігом занесені; влітку і взимку прикрашає це місце зелена рослинність, яка ніколи не в’яне. Цілком доречно уподібнити цьому дивовижному пагорбу, який завжди зеленіє, людину, яка постійно утримує у своєму серці волю Божу і ніби говорить: “Господи мій! Адже Ти – мій? Істинно – мій? Прошу ж і благаю Тебе: тут проповідуй, я Тебе чую і слова Твої сердечно виконувати буду”. Такий розум ніколи не вкривається піщаними хмарами бід і скорбот, і зовсім немає жодного зла, під час перенесення якого він не говорив би: “Господи, Ти вельми милостиво поводишся зі мною і понад міру прощаєш мені мої гріхи; я заслужив більшу кару: я відчуваю і бачу – все це було легким для мене; але я звертаю свою увагу не на страждання, яких я зазнаю, а на Твою святу волю; Тобі було благоугодно дозволити вчинили наді мною цю біду, цей скорботний стан; я не смію нічого заперечити проти Тебе; тому що для мене сприятливим є все, що Тобі угодне; кожною Твоєю прихильністю я абсолютно задоволений, і за кожним помахом Твоїм уявляю себе готовим підкоритися Твоїм розпорядженням: володарюй мною, пануй, керуй моїми долями, змінюй їх на свій розсуд. Я був би божевільний і нечестивий, якби надумав поправляти Твої розпорядження або наказувати Тобі будь-яку міру участі у світоуправлінні”. Людину з таким розумом ніколи й жодне лихоліття не здолає, жодні втрати, яких вона зазнала, не змусять її обуритися на Бога або віддалитися від Нього: у такий спосіб вона взимку й улітку залишається непереможною; у часи благополучні та перебуваючи в лихах, як нев’януча рослина, незмінно зеленіє й процвітає.

2

Ізраїльський вождь Ііуй, їдучи в колісниці, зустрівся (після свого помазання в царі Ізраїльські за велінням пророка Єлисея) з Іонадавом, який ішов до нього назустріч, люб’язно запитав останнього: “Серце твоє так само щире з серцем моїм, як моє серце щире з тобою?” Відповідь Іонадава була: “Так!” “Подавай же мені руку свою”. Іонадав подав руку Ііуєві, той підняв його до себе в колісницю і сказав: “Поїдь зі мною і дивись на мою ревність про Господа” (пор.: 2Сам. 10:15-16). Як вчинив Ііуй з Іонадавом, те ж саме Христос, Цар усього світу, зробив для всіх нас грішних. Він прийшов у Самарію, яка буквально означає “поле, засіяне або засмічене терном”. Для того прийшов, щоб викорінити весь нечестивий рід Ахавівів і служителів Баалових, тобто гордість, розпусне життя, ідолослужіння і всякий рід гріха. Христос знайшов тут Іонадава, людину доброї волі, і запитав його: “Чи так твоє серце – праве, як Моє серце праве з твоїм серцем? І якщо твоє серце таке, як Моє, то дай Мені руку, сідай у Мою колісницю і продовжуй життєвий шлях зі Мною, тобто наслідуй Мене в самовідданості, у підпорядкуванні власної волі волі Божій”. Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде! (Лк. 22:42). Такій добрій людині Христос Бог завжди простягає Свою праву руку, руку благодаті Своєї; підносить її на Свою колісницю, на висоту Своєї самовіддачі і каже їй: “Іди зі Мною Моїм шляхом; Я поведу Тебе шляхом Хреста: це – істинний, прямий шлях, що веде в життя вічне; не жахайся; біля Мене сидиш, не дозволю впасти тобі, але цією дорогою введу тебе до Царства Небесного; іди зі Мною, щоб завжди міг бути зі Мною і ніколи не міг віддалитися від Мене”.

Благонадійне і безбідне це Боже водійство у світі; праведний Іов не боявся його, але благав Бога про дарування йому терпіння проти тих, хто сперечався з ним і бажав неодмінно викрити його в тому, що він не без вини, але за гріхи свої страждає, кажучи Богові: Поклади, дай заставу за мене Ти Сам, хто ж то той, що умову зо мною заб’є по руках? Бо від розуміння (істини)закрив Ти їх серце , тому не звеличуєш їх (наді мною) (Йов. 17:3-4). Він ніби говорив Богові: утримай мене при Собі, і тоді нехай руки всіх піднімуться проти мене; залишуся я неушкодженим, коли й тисячі ударів посиплються на мене; покритий Твоєю правицею, я перебуватиму неушкодженим.

Коли людина вступить на колісницю, керовану волею Христа, Бога нашого, вона легко ввійде в число друзів Христових або буде зарахована до кола близького рідства Христового, за власним Його висловом: “хто виконуватиме волю Отця Мого Небесного, той Мені брат, і сестра, і мати” (Мф. 12:50). При цьому розсудливо виголошує святий Євфимій: дивовижна сила виконання волі Божої, вона надає тим, хто беззаперечно підкоряється Божому велінню, властивість надлюдську, творить їх найближчими родичами Христовими! Істинно, найбільше в цьому житті добро є поєднання власної волі з велінням волі Божественної! Святий муж мав звичай говорити: чого ти бажаєш, те саме є твоє я, твоя істота, твоя особистість. Бо воля наша, що приєдналася щиро сердечно до Божественної волі, настільки сильна, що перетворює всю людину, всі її почуття, її побажання і дії на істоту чисту, безневинну, доброчесну, – одним словом, чого ми сильно і свідомо бажаємо, тим і справді стаємо в душі своїй. Ніхто не бажає бути справді сердечно покірним, слухняним або щедрим, якщо він на ділі не такий, він тільки прикидається таким, що бажає бути таким. Справжнє бажання виявляється справою: “що хочеш, те і є”. Той самий святий муж додає: якщо сили твої недостатні для здійснення великих справ або пожертвувань для бідних, то принаймні май найбільший намір і необмежене бажання до того. Ти незаможний бідняк? Однак можеш мати багате серце, яке, якби могло, охоче і щедро наділяло б бідних. Ти не маєш достатніх сил і засобів, але можеш так розташувати й присвятити себе на жертву Богові й на добро ближнім, нібито мав би в самому собі тисячу душ, а на тілі тисячу голів, і все це був би готовий покласти за Христа й віру в Нього. Ти вважаєш себе скривдженим і нещасним? Віддавай себе в усьому на волю Божу, кажучи: “Нехай буде воля Твоя наді мною, о, Боже мій!”, і досягнеш найбільшого благополуччя. Справді той нещасний і бідний, хто не може сам собою керувати, про якого сперечаються між собою різноманітні мирські пристрасті: кому з них він належить? Подібно до цього грецькі міста сперечалися між собою про Гомера: в якому з них народився Гомер? Бо така непостійна, слабка вірою в Бога людина піддає себе поневоленню всіляких мерзенних пристрастей і пороків: інколи до високої думки (зарозумілості), до користолюбства (грошолюбства), або до гнівливості (божевільної дратівливості проти будь-кого), або до заздрощів, інколи до пияцтва або до розпусти, і навряд чи колись належить вона самій собі, а надто – до Бога (тобто ніколи не думає про безсмертну душу свою і про Бога), бо ніколи не володіє собою. Про візантійського імператора Іраклія висловився поет, який оспівував його: ” Все під ноги підкоривши, блуду і гніву себе поневолив”. Про таку людину можна справедливо сказати: хоча вона і багато всього має, але себе саму втратила; вона не належить собі, будучи рабом грошей, шкідливих похотей і багатьох інших злих справ; о наскільки кращий чоловік довготерплячий, ніж хоробрий, і той, хто володіє собою, кращий за завойовника міста! (див.: Притч. 16:32). Якщо хочеш усе підкорити собі, сам спершу підкорися волі Божій: тоді багато зробиш доброго, коли самим тобою керуватиме воля Божа.

3

Всемилостивий Бог у кожному столітті має серед людей Своїх обраних і близьких друзів, яких Він призначає для звершення великих діл Своїх, відкриває їм багато Своїх піднесених і глибоких таємниць і невидимо присутній у їхній добрій поведінці й учинках, наставляючи й напоумлюючи їх внутрішньо в серці та освічуючи в розумі. Між цими обранцями Божими одні першого, так би мовити, покликання, інші – другого, інші – третього. Говорячи іншими словами: вони розрізняються ступенем внутрішнього наближення їх до Бога, Божої до них прихильності і призначення їх до звершення справ Божих, – всіх таких називаємо ми святими Божими. За висловом мудрого Сенеки, між добрими чоловіками і Богом дружба є чеснота, що з’єднує їх¹⁰³. Я сказав дружба? Ні, цей вираз занадто слабкий. Правильніше сказати, – це духовне єднання з Богом, подібне до шлюбного союзу чоловіка і жінки, це – союз Христа з членами Його Церкви (пор.: Еф 5, 25-33), бо за діяннями своїми добра людина відрізняється від Бога тільки часом, простором і могутністю. Вона – Божий учень і ревний наслідувач Його: бо всі ми, християни, або вже насправді істинне Боже породження, або тільки ще в можливості. Епіктет на повчання всім людям говорив: якби кесар прийняв тебе у своє родство і підніс би тебе, тоді хто б не злякався твого обличчя? Тепер же, коли ти став сином Божим, не поважаєш себе і своєї високої гідності, зневажаючи їх нерозумними скотинячими спонуканнями і потягами гріховними? Воістину, вельмишановний старець, ми – рід святий, рід Божий (див.: Діян. 17:29) і сини Всевишнього всі, але тільки за повідомленням нам цього милістю Божою, по благодаті Його, і якщо не хочемо втратити цього дару, повинні зберігати його святістю свого життя.

Першим же ступенем до богоугодного життя і святості слугує досконале віддання всього себе і всього свого у волю Божу та її розпорядження; на вищі ж ступені святого життя вступають ті, хто глибше осягає висоту і силу волі Божої та незбагненних Божих планів і всемогутності в світоправлінні. Тому блаженний апостол Павел, бажаючи, щоб його послідовники поступово піднімалися на таку висоту богопізнання, пише їм: “Не перестаємо молитися за вас і просити, щоб ви наповнювались пізнанням волі Його, в усякій премудрості й розумінні духовному,” (Кол. 1:9). Він не задовольняється тим, щоб його учні тільки знали волю Божу, але бажає, щоб вони досягли вищих ступенів цього пізнання, всієї повноти його; він хоче з усією ретельністю, щоб вони глибше заглиблювалися в Божі справи й розпорядження: святий Павел добре знав, що якби він благав Бога про це благо для учнів своїх, то вони без труднощів досягли би успіху в усякій чесноті.

Як було б добре і справедливо, якби людині завжди подобалося те, що угодне Богові від віку!

Стародавні римляни зазвичай на проханнях, які вони подавали кесареві, підписувалися так: “Божеству і величності твоїй відданий N N”. Язичники робили це з одних лестощів і людиноугодництва, але нам, християнам, коли молимося перед всемогутнім Богом про прощення своїх гріхів і про допомогу в усіх своїх потребах, тим паче треба подавати знаки найпокірливішого прохання не з лестощів, а через глибоку усвідомлюваність своєї гріховності та заради істинної величності Творця всесвіту й Господа, кажучи: “Господи, Боже мій! Я, недостойний раб Твій, створіння рук Твоїх, всесмиренно віддаю всього себе всемогутній Твоїй Величності і даровану Тобою мені вільну волю з любов’ю підпорядковую Твоїй премудрій і всесвятій волі, бо усвідомлюю, що тільки смиренна покірність Твоїй найсвятішій волі становить досконалість людського життя і є істинне небо поза видимим небом!”

Глава VI. Узгодженість волі людської з Божественною волею є небо поза небом, істинне блаженство життя

Блажен ти, і добре тобі! (Пс. 127:2) Хто досяг цього блаженства, тобто досконалої узгодженості вчинків своїх з Божою волею, хто все, що не трапляється з ним, покірно приймає нібито від руки Господньої, той є зразком істинного блаженства ще в цьому світі, в теперішньому тимчасовому житті. О, блаженний ти, людинко, і добро тобі; ти насолоджуєшся і будеш насолоджуватися такою радістю, такими веселощами, які навряд чи комусь відомі з людей світу цього, які не відкинулися від самолюбства та від свавілля. Зазначене блаженство надано для обраних, які з’єднуються з Богом щирим самовіддаванням і істинною, діяльною любов’ю до Бога і ближніх: Блажен ти, і добре тобі. Усім відомий вислів святого Павла: Царство Боже не їжа і пиття, а праведність і мир і радість у Святому Дусі. Хто цим служить Христу, той угодний Богові і гідний схвалення від людей (Рим. 14:17-18). Як у житті небесному немає ніяких катастроф (раптового відчуття щастя або позбавлення його), немає жодного вчора або сьогодні, несхожих один на одного; але є там постійна і завжди єдина, собі подібна течія вічної насолоди небесної, що є незмінною, всеохопною й цілковитою. Як сказано в псалмі (89,5):тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув. Так само і ті, хто удостоївся милості Божої і повністю підпорядкував власну волю Божественній волі, незмінні у своєму дусі; якщо трапляється їм щось сумне, що збурює душу, вони розсудливим міркуванням заспокоюють себе. Вся їхня насолода, вся їхня втіха полягає в Божому благоволінні до них: воно видаляє від них усяке збентеження, усякий скорботний стан, що завдаються їм людьми, хоча ті самі скорботи повторюються і завдаються їм тими самими людьми, або ж із якихось інших причин, нерідко з кожним днем і примножуються. Але відданість волі Божій справляє в душі їхній до того солодке умиротворення і спокій, що вони, будучи твердо впевненими в тому, що все відбувається з волі Божої або за попущенням Божим, вважають найгірші лиха й печалі наслідком волі Божої, що слугують або для їхнього виправлення, або для досягнення ними великого добра, окремого чи спільного. Приносять їм радість, бо в найтісніших тіснотах і скорботах вони бачать волю Божу і стають ближчими до свого спасіння, ніж коли перебували в благополуччі. Але й тоді, коли вони насолоджуються миром і душевним спокоєм, вони впевнені, що справді ніщо не може зашкодити їм, бо той, хто сподівається на Господа, як гора Сіон, не похитнеться навіки (Пс. 124:1).

1

Ось причина найдосконалішого миру, внутрішнього спокою душі й совісті, яким насолоджувалися стародавні люди, а відтак і блаженствували подібно до святих: вони, як і ми, піддавалися численним лихам; часто хвороби виснажували їхні тіла; печалі бентежили їхні серця. Бо хто з них був найприємнішим Богові, той зазвичай зазнавав більших нещасть. Звідки ж черпали вони таку сталість розуму, таку благодушність в обличчі й погляді й таку радість, таку незмінну урочистість у своєму житті, нібито в них було свято за святом? Усе це воістину відбувалося в них від найдосконалішого єднання їхньої волі з Божественною волею. Марно обрушувалися на них у тому чи іншому відношенні всілякі біди – вони були для них нешкідливими, як сказано: Не станеться праведникові жодного лиха, а нечестиві ж будуть сповнені лиха (Притч. 12:21).

Тому найблагородніші мужі тодішні були благополучні і щасливі, бо в усіх вчинках своїх пізнавали волю Божу і шанували її, в ній одній знаходили спокій, радість і багатство.Але такий спосіб життя був відомий і еллінським філософам, бо вони так про нього розмірковували: добробут людини полягає в тому, коли вона чинить у своєму житті згідно з впливом притаманного кожному від самого народження духа або Ангела – словом, свого генія-охоронця. Все ж це буває за помахом і волею Найвищого Світоправителя. Епіктет мудро про те висловився: “Вкажіть мені якогось хворого, який, незважаючи на свою хворобу, щасливий; того, хто перебуває в біді, і водночас він щасливий; того, хто помирає, і вважає себе щасливим; того, хто перебуває в безчесті, але, однак, у душі своїй щасливий: щастя кожному з них приносять його розум і серце. Це ті щасливці, які, мудруючи за Богом або з Богом, никогда не звинувачували ні Бога, ні людину, перебуваючи в мирських негараздах: вони не вважали себе позбавленими жодної власності, не були дратівливі жодним лихом, ніколи не були спонукані гнівом, нікому не заздрили і нікому не протиборствували. Пам’ятаючи, що без волі Божої нічого не буває, вони все, що трапляється з ними, приписували волі або попущенню Божому і все покірливо приймали ніби від руки Божої”. Що можна сказати проти цього? І що можемо уявити собі вище і чесніше?

Колись двоє людей міркували про цей предмет; один із них сказав: “Якщо все відбувається з волі Божої і відбувається нею, так що жоден птах, за словом Христовим, не впаде в сітку без того, щоб Бог заздалегідь за всі віки не передбачив і не захотів би цього, то ми, якщо збагнемо це розумом своїм і віримо серцем, завжди будемо щасливі й ніколи не будемо неблагополучними, і проживемо вік свій немовби на небі”. Інший сказав на це: “Так, у такому разі, ми буваємо абсолютно безпечні та щасливі, але небагато хто осягає це своїм розумом досконало – не тому, що це важко зрозуміти, а тому, що не приліплюються до цього всім своїм серцем, а захоплюються порожніми забавами. Можливо, ще й тому, що не завжди зрозуміло і дохідливо Багато пишеться книг порожніх і в мирському житті часто непотрібних, читання яких лише забирає час для вдосконалення душі та вічного її спасіння”. Щодо цього останнього предмета постійно слід напоумляти, повчати і доводити прикладами, що всяка людина, яка віддалася всією душею і всім серцем Богові, у теперішньому житті живе на небі, не перебуваючи поза небом, тому що Бог живе в ній, а де Бог, там і небо.

Свята Катерина Сієнська¹⁰⁴, найчесніша дівчина, зазвичай говорила: “Добронравні й мужні люди уподібнюються нашому Спасителеві: як Він, перебуваючи в найтяжчих муках (на хресті), був спокійний душею своєю так само, як і до страждань Своїх, хоч і страждав тілом до смертної знемоги, так і вони перебувають у цьому плані незмінними у своєму дусі, хоча і терплять тілесно та терплять багато страждань, які, однак, анітрохи не перешкоджають їхньому внутрішньому блаженству”. Так праведний Іов настільки ж був відданий Богові, коли зазнавав невимовних лих, як і під час свого благоденства і достатку. Насмілююся навіть сказати, що Іов став ближчим до Бога і вступив у найтісніше спілкування з Ним, перебуваючи у злиднях, уражений гнійними виразками, ніж коли він, перебуваючи в честі і славі, сидів на величному престолі. Жодні похмурі лиха не зможуть забрати веселощів і радощів серця і розуму, відданих на волю Божу.

Соняшник, іліотропіон, ніколи не змінює свого листя, однаково те саме треба сказати і про людину, яка віддала себе на волю Божу: і листя не в’яне його, і все, що він чинить, щаститься йому! (Пс. 1:3).

2

Хтось із персів, хвалячись чисельністю свого війська, посланого на брань проти греків, сказав із гордістю: “Завтра ми затьмаримо сонце своїми стрілами”. На це негайно ж відповів йому грек: “Я дуже задоволений цим: у тіні нам буде краще битися”. Так істинно віддана Богові людина каже: “Якщо нападе на мене вся сила демонська, примножаться вороги мої і стрілами своїми затьмарять саме сонце, не побоїться серце моє, у тіні цій мені благонадійніше битися (порівн.: Пс. 26:3), і буду я битися, а яка буде воля на небі, нехай так і буде зі мною (див.: 1Мак. 3:60)”.

Святий Кассіан розповідає такий випадок: одного разу старий з Александрії, християнин, був оточений безліччю язичників, подібно до того як вовки оточують і нападають на ягня. Усі нападники одноголосно вирішили розтерзати цього старого, повалити, побити, поглумитися над ним – одним словом, зробити його предметом своїх знущань. Один із них із глузуванням запитав старого: “Які чудеса створив Христос, Яким ви так величаєтеся?” Старий відповідав йому зі смиренням:”Ось які чудеса створив Він: що я образи ваші наді мною терпляче терплю, і не зміню свого розуміння про Його велич, і готовий перетерпіти ще більші образи з любові до Нього, якби вам спало на думку їх вчинити наді мною “¹⁰⁵.

Дійсно, найбільші чудеса відбуваються і в наш час подібними людьми, істинно відданими волі Божій. Вони самі усвідомлюють, яка сила серед бур і хвиль робить їх безстрашними, серед руйнувань зберігає цілими і непохитними, і всі напади людські на них вони ставлять ні в що. Воістину і нині відбуваються стародавні чудеса: палений кущ і неопалений; вкинуті в розпечену піч отроки, і в вогні залишилися неушкодженими. Схожі печалі й нині трапляються людям безневинним і справедливим, але печалі ці здаються іноді їм такими не через похмуре відчуття, а через нетерплячість тих, хто занепокоєний. Ті особи, які кожне лихоліття, що вражає їх, сприймають як допущення Боже для засвідчення ними своєї мужності й терпіння і зводять його до волі Божої, не бояться ніяких незручностей, не нарікають на Бога за їхнє попущення і не скаржаться. Вони все, що трапляється з ними, приймають із вдячністю і обертають на благо, приписуючи Божественній волі і Божественному розпорядженню.

Гора Олімп, що знаходиться на кордонах Македонії та Греції, найвища гора і так піднесена над поверхнею моря, що ніколи не досягають її вершини ні вітри, ні дощі, ні сніги. Поет Лукіан пише: “Олімп вище хмар “¹⁰⁶ .Вершини його оточує чисте небо за межами всяких атмосферних змін; там немає ні птахів, ні тварин; повітря там до того тонке і розріджене, що недостатнє для дихання. Усе це стало відомо завдяки ретельним дослідженням природодослідників, які для досягнення вершини цієї гори винаходили різні засоби для вільного дихання на її висотах, наприклад, вживали мокрі губки для освіження ніздрів та застосовували інші всілякі засоби для згущення повітря у своїй подорожі на гору. Досягнувши ж вершини, робили на піску різні написи; піднявшись на гору після закінчення річного терміну, знаходили їх неушкодженими, начебто щойно написаними, і це слугує вірним доказом, що там немає місця ні вітру, ні дощовим чи сніговим бурям і збуренням. Гора Олімп може слугувати образом християнина, який досяг досконалої самовіддачі, тобто цілковитого віддання себе волі Божій. Як на Олімпі немає місця ні бурям, ні нападам звірів, ні іншим небезпекам, так і людина, яка досягла всекерованої висоти волі Божої, перебуває незворушно в тиші та мирі; хмари смутку нижчі за неї, у серці її постійно перебуває тиша і солодкий спокій у єдиній Божественній волі. За висловом блаженного Августина, у мирі та злагоді полягає цілковита досконалість, де немає нічого, що б протидіяло одне одному, а тому миротворці й названі в Євангелії синами Божими, бо немає в них нічого такого, що чинило б спротив Богові, в усякому разі сини повинні мати подобу батька (тобто Бога). І такий-то мир дається людям, благословенним від Бога, це життя мудреця-праведника¹⁰⁷. Справедливий вислів святого Дорофея: “Той, хто щиро виконує євангельську заповідь про самовідданість і віддання себе повністю волі Божій, їде шляхом життя нібито в кареті з різними життєвими хрестами (тягарями) своїми, а інші, хто не знають сили повної самовіддачі, тягнуться пішки й несуть на собі свої важкі хрести роздоріжжями життя або насилу, або з наріканнями”.

3

Справжнє сердечне підпорядкування себе волі Божій у всіх подіях, що трапляються з нами в житті, приносить нам дійсне почуття перебування в небі, будучи поза небом. Воно є першою і найглибшою основою любові розумного творіння до Творця свого – Бога. Хто б ти, читачу, не був, якщо ти все, що трапляється тобі в житті з волі або допущення Божого, приймаєш із вдячним серцем, ніби від руки Божої, то ти блаженний, і добро тобі буде (Пс. 127:2), ти любов’ю своєю приліплюєшся до Бога, з Котрим скрізь райське блаженство:

У Силомі поставив Він шатро Своє, оселю Свою — на Сіоні (Пс. 75:3).

Соняшник, іліотропіон: 1) назва відомої рослини, 2) заголовок цієї книги. У першому значенні, за свідченням Плінія, він смертоносний для мурашок; подібно до цього згода людської волі з Божественною волею знищує безліч життєвих бід, тривог і печалей. Усе це один з учителів церковних, Венедикт, красномовно зобразив так: “Хто бажає істинної радості і безтурботного життя в Бозі, той повинен утверджувати себе у всякому відношенні на цій непорушній основі: згода власної волі з Божественною волею, до неї прилипати, їй слідувати по Христовому вченню про самовіддачу”. Може ж бути й такий випадок у житті людини (що гідно мати в пам’яті, особливо людям похмурого й легкодухого серця), що коли нападає на неї опір (сила, яка протидіє її волі), душевне розслаблення, лінощі в молитві, коли розум наш нарікає на таку долю, і тим паче, коли й серце не готове підкоритися всьому, що трапляється з нами з волі Божої, то треба стати на вищий погляд і саме невідторгнення себе прийняти в цьому випадку за волю Божу. Якщо ж до того ж і найбільше непорозуміння нападе на таку людину щодо того, як їй вчинити, то треба зректися і самого непорозуміння. Нарешті, якщо через зневіру нічого з того, що суперечить одне одному, не може вона прийняти до звершення, то і цей недолік своєї рішучості треба віднести до волі Божої і від руки Божої прийняти свою нерішучість, як волю Божу. Вчиняючи таким чином, треба відхиляти всі можливі перешкоди до самозречення, щоб воля Божа могла завжди безперешкодно всі речі, як вогонь, спалити за своїм зволенням і передвіданням, спрямовуючи все на краще. Отже, ось той вид або тип самозречення, який відбувається згідно з розумом, і перевершує все своїми плодами і ділами, і швидше приводить нас до істинного смирення, єднання з Богом і зневажання заради Нього всього земного і суєтного.

Якби ми, о, християни, в усі дні й ночі ні про що інше не дбали й не старалися, як тільки про те, щоб власна наша воля стала Божою волею в усьому, і Божественна воля перетворилася на нашу волю! Воістину велика справа і заслуговує найбільшої нашої дбайливості, щоб нам хотіти чого Бог хоче і не хотіти нічого іншого, чого не хоче Бог, від чого Він, Милосердний, відвертається.

Повірте мені, браття у Христі, найбільше для нас благо – бути так близькими до Бога! На Господа покладати надію мою (Пс. 72:28).

Це – справжнє блаженство, це – небо поза небом.

* * *

⁷⁵ *Фома Кемпійський (бл. 1380-1471) – німецький монах і священик, шанований святий Католицької Церкви. Величезною популярністю користувалася його книга “Про наслідування Христу” (De imitatione Christi), яка часто цитується в “Іліотропіоні”.

⁷⁶ Фома Кемпійський. Про наслідування Христу, III. 15.

⁷⁷ Історія з “Діалогів про чудеса” (X, 6) німецького письменника-агіографа Цезарія Гейстербахського (бл. 1180 – бл. 1240).

⁷⁸ Сенека. Про Провидіння, 5.

⁷⁹ *Святитель Мартін Турський (316-397) – архієпископ Тура, один із найшанованіших у Європі святих. Його житіє складено молодшим сучасником, письменником і хроністом Сульпіцієм Севером.

⁸⁰ Свт. Іоанн Златоуст. Тлумачення на 2-е Послання до Коринфян, 1.

⁸¹ Свт. Амвросій Медіоланський. Про обов’язки священнослужителів, II. 5.

⁸² Тут переказується відома строфа оди Горація (Книга III. Ода 3):

Хто правий і до мети твердо йде, того ˆНі громадян гнів, що руйнувати закон велять,

Ні погляд жорстокого тиранаˆ Навік не відкинуть зі шляху; ні вітер.

(Пер. Н.С. Гінцбурга)

⁸³ Сенека. Лист Луцилію 23, 3.

⁸⁴ Сенека. Лист Луцилію 98.

⁸⁵ Амвросій Медіоланський. Про Якова і блаженне життя, 1.7.

⁸⁶ Сенека. Про Провидіння, 2.

⁸⁷ *Святий Фелікс був пресвітером у м. Нола в Кампанії (Італія) і зазнав переслідувань від язичників під час гонінь Деція (250). Святитель Павлін, єпископ Ноланський (бл. 353-431), склав поетичне житіє святого Фелікса. Цей випадок і слова святителя Павліна передає також Беда Високоповажний у своєму “Житії блаженного Фелікса”.

⁸⁸ Цей випадок із фівейським подвижником Дорофеєм описано в “Лавсаїці” єпископа Палладія.

⁸⁹ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіда про статуї, V. 4.

⁹⁰ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіда про статуї V. 4.

⁹¹ *Кратет (IV-III ст. до Р.Х.) та Антісфен (V-IV ст. до P.X.) – грецькі філософи-кініки, що дотримувалися крайнього аскетизму і нестяжання. Про Кратена, який походив із заможної родини, розповідають, що він, ставши філософом, роздав свій маєток убогим.

⁹² Блж. Ієронім. Лист 71, до Луцинія.

⁹³ Див.: Свт. Василій Великий. Бесіда на псалом 28.

⁹⁴ Блж. Августин. Монологи, 1.15.

⁹⁵ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 131 (3).

⁹⁶ *Святитель Григорій Богослов, Назіанзін (329-390) – великий богослов, який має титул “вселенського вчителя”. З дитинства виховувався в благочесті своєю матір’ю, блаженною Нонною.

⁹⁷ Історію про Есхіна і Сократа описано у Сенеки у творі “Про благодіяння” (I. 8).

⁹⁸ *Ці міркування належать Бернарду Клервоському (1091-1153), французькому містику, вчителю Католицької Церкви.

⁹⁹ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіда про апостола Павла, I.

¹⁰⁰ *Пам’ять мучеників Епіктета пресвітера і Астіана ченця святкується 7 липня старого стилю.

¹⁰¹ *Фемістокл (бл. 528-бл. 460 до Р.Х.) – афінський державний і військовий діяч. Користувався в Афінах великим впливом.

¹⁰² *Брокард, або Бурхард (XIII ст.) – монах-домініканець, німецький мандрівник. Про свої відвідини Святої Землі склав працю “Descriptio Terrае Sanctae”.

¹⁰³ Сенека. Про Провидіння, 1.

¹⁰⁴ *Катерина Сієнська (1347-1380) – італійська подвижниця і релігійна письменниця, терціарка домініканського ордену, зарахована до лику святих Католицькою Церквою. У XX ст. визнана однією з трьох жінок “учителів Церкви”.

¹⁰⁵ Прп. Іоанн Кассіан. Співбесіди, XII. 13.

¹⁰⁶ Лукан. Фарсалія, 1.

¹⁰⁷ Августин. Про Нагірну проповідь, I. 2.

Частина четверта. Про те, як ухилятися від перешкод, що заважають волі людській узгоджуватися у своїй діяльності з Волею Божою

Глава I. Про те, що найбільше перешкоджає нам жити згідно з волею Божою

Уявімо собі, що комусь передано ключі від міської фортеці або від будинку, і дано йому владу входити туди й виходити та розпоряджатися там коли і як йому завгодно за своєю волею. Подібно до цього часто і Христос Бог бажає ключів, що відчиняють душевні глибини серця нашого, щоб мати туди Йому вільний вхід, але ми не завжди охоче і навряд чи коли погоджуємося в цьому з милостивим і всещедрим Господом нашим. Гідну згадки притчу повідомляє Людовик Блозій¹⁰⁸ про одну блаженну дівчину, якій явився Сам Спаситель, звернувшись до неї: “Дочка Моя! У цій руці Я тримаю здоров’я, а в цій – хворобу: вибирай для себе те чи інше за своїм бажанням”. Що залишалося робити цій незайманій? Обрати здоров’я – здасться це безсоромним, підозрілим; а якщо віддати перевагу замість здоров’я хворобі, це припишуть її недоречному смиренню. Зазвичай, якщо ми пропонуємо один одному будь-які два предмети на вибір – обрати той чи інший, то той, хто обирає, через свою лагідність обирає те, що гірше, тому варто було б і згаданій обрати для себе хворобу заради спасіння від вічних страждань і мук, і це було б, за загальним поняттям, розсудливо, подібно до того, як інша подвижниця, свята Катерина, обрала терновий вінець замість золотої діадеми. Однак ця дівчина вчинила розсудливіше, не зробивши жодного вибору, але склавши хрест-навхрест руки на грудях і схиливши коліна на землю, промовила: “О, Господи мій, про одне тільки з усім завзяттям благаю Тебе і прошу: нехай буде в мені не моя, але Твоя воля; а тому я не обираю жодного з пропонованих мені – ні здоров’я, ні хвороби, але готова прийняти все з Твоєї волі, бо Тобі тільки, Господи, гідно й праведно вирішувати, що дати мені – те чи інше”. На це сказав Спаситель: “Хто бажає, щоб Я часто його відвідував, той нехай віддасть ключ власної волі Мені і ніколи його в Мене нехай не затребує назад”, – (тобто зречеться свавілля і віддасться цілком волі Божій). Незаймана, напоумлена таким чином Самим Господом, вимовила в сокрушенні серця з найбільшим смиренням до Господа таку молитву: “Не моя, але Твоя буди воля, о найулюбленіший мій Ісусе!” І відтоді дала обітницю повторювати по триста шістдесят п’ять разів ці слова: “Не моя, але Твоя нехай буде воля, о найулюбленіший мій Іісусе!” Коротка ця молитва, але вимовлена від щирого серця, здається приємнішою Богові, ніж тисячі інших молитов. Розсудливо зробить той, хто буде подумки вдень і вночі повторювати: “Не моя, але Твоя будь воля, найсолодший Іісусе!” Особливо корисно ще старанніше повторювати цю молитву тоді, коли перебуваєш у великому лиху, оточений усілякими нападами.

Але слабкій людській природі вельми важко схилитися до добровільного перенесення тяжких страждань, труднощів, позбавлень, які відвідують нас через не збагненний для нас намір, або допущення Боже, від яких природна воля відвертається. Тим необхідніше тому, хто бажає свою волю узгодити з Божественною волею, бути готовим відректися від свавілля, підпорядкувати непокірну свою волю до того, чого їй небажано.

1

Людина, яка слідує волі Божій, повинна перш за все зважитися бути готовою на все, що робиться з нею з волі або допущення Божого. Вона молитовно звертається до Бога: “Господи Боже мій! Я готовий служити Тобі так само в убогості, як і в багатстві, не заперечую навіть тієї убогості мого розуму, що позбавляє мене солодких утіх і тим засмучує мене: сумно для мене це, але спасительно, і якщо є на це Твоя воля, зроби серце моє подібним до пересохлої землі. Якщо даси мені чашу, наповнену жовчю, вино, розчинене гіркотою, охоче приймаю від Тебе. Знаю, Господи, що в Тебе є незліченний достаток вина запашного, солодкого й чудового, але Ти для випробування покірності рабів Твоїх даєш їм інколи вино, змішане з дріжджами й оцтом; приймаю його від Тебе й із радістю вип’ю змішане в чаші все найгіркіше. Карай мене, Господи, чим Тобі завгодно: скорботами, хворобою; про одне благаю Тебе, напоуми мене про те, що благоволиш перед Тобою; Божественна воля Твоя для мене – найбільша втіха в усьому; окрім неї нічого не шукаю, – здоровий я чи немічний, багатий або бідний, – все одно. Про одне молю Тебе, Боже, нехай завжди виконаю святу волю Твою”.

Святитель Іоанн Златоуст славить Йосифа, обручника Преблагословенної Діви Марії, за його чесноту – безумовно виконувати волю Божу, незважаючи на протиріччя, які здаються суперечливими, Божественних повелінь. “Коли Йосиф, – каже святий Златоуст, – одержав уві сні від Ангела повеління залишити свою землю і втекти до Єгипту, він не спокусився цим, не сказав: “неправдивий цей наказ і дуже сумнівний: незадовго перед цим говорив ти, Ангеле, що Він врятує людей Своїх (Мф. 1:21), а тепер Він Самого Себе не може звільнити від переслідування. Ти кажеш, – нам необхідно тікати, мандрувати і переселятися в далеку сторону, – це суперечить Божій обіцянці”. Йосиф не заперечує Ангелу, бо він був чоловік вірний. Він навіть не запитує в Ангела про час їхнього повернення, про що Ангел висловився невизначено: доки не скажу тобі (Мф. 2:13), проте ж Йосифа не збентежила така невизначеність, він охоче повірив словам Ангела, переносячи всіляку скорботу й незручності дороги: не відмовився вдатися до втечі, залишити вітчизну і пішов до Єгипту з Немовлям і Богоматір’ю “¹⁰⁹. – Виконання волі Божої полегшує для нас усілякі труднощі. Віддавши себе з усіма своїми немощами волі Божій і визнавши свою убогість душевну, зійдемо на наступний ступінь нашої бесіди.

2

Пожертвувавши свавіллям, приречемо себе на добровільне терпіння докору і ганьби. Дослухаючись до настанови святого апостола Павла: в усьому, – каже він, – показуємо себе як служителі Божі, у великому терпінні, в честі і безчесті, при доганах і похвалах: нас називають обманщиками, але ми вірні (2кор 6,4,8). Той, хто повністю віддався волі Божій, повинен часто повторювати: “Господи! Заради Тебе я охоче прирікаю себе на всяку ганьбу, безчестя і докір і тим охочіше перенесу це, коли я невинний. Заради Тебе я не відмовляюся бути зневаженим, приниженим і знехтуваним. Неприємне і гірке таке частування, проте я з радістю приймаю його, бо воно належить домобудівництву Христовому. Сам Христос Бог не тільки добровільно віддав Себе на всілякі ганьби й докори, а й перетерпів усе за наші гріхи, ставши за нас клятвою, як сказано в Писанні: проклятий усякий, хто висить на дереві (Гал. 3:13; порівн.: Повт. 21:23).

Найбільших угодників Божих за часів язичництва і гонінь на християн засуджували найбільші злодії; чули вони це і знали, проте ж терпляче переносили. Але велика різниця бути справді злодієм або тільки вважатися таким за чутками людськими і за поняттями релігійними. Перший осуд не потребує пояснення, він і дітям зрозумілий; але силу останнього осуду розуміють цілком тільки ті, які, будучи невинними, не протидіють засудженню себе, за вченням євангельським, і сприймають його як найбільшу честь і славу з Божої волі, ніби від руки Божої.

Візьміть для прикладу Божу Матір, Преблагословенну Діву Марію, яка віддала Себе всією душею і серцем на волю Божу: Йосиф, Її обручник, бачачи Її непраздною, жахнувся і мав намір таємно розлучитися з Нею. Що ж робить Пресвята Діва? Вона мовчить; всяку про Себе думку доручає волі Божій. За прикладом Божої Матері наслідували багато святих угодників Божих. Вони хоча й були неправдиво викриті в тяжких злочинах, але розсудливо мовчали і терпіли безчестя і багато докорів, віддаючи себе в усьому волі Божій.

Таке безчестя, ганьбу і наругу терпляче переніс преподобний Макарій Єгипетський¹¹⁰, у мовчанні, з найбільшим довготерпінням і смиренням. Цього ангелоподібного святого за непорочним життям своїм обмовила одна дівчина, яка таємно впала з якимось молодим чоловіком у порок блудодіяння, і, завагітнівши, вона зганьбила преподобного перед своїми батьками, кажучи: “Згрішила я з вашим пустельником, якого ви вважаєте святим; коли я одного разу була поблизу того місця, де він живе, зустрів він мене на дорозі й поглумився, а я заради сорому і страху нікому не сказала про це”. Так збрехала вона, а розгнівані батьки її та сусіди побігли до оселі непокірного святого чоловіка і з криками та лайкою витягли його з його келії. Довго били нещадно, потім привели в селище, де, зібравши всіляку гниль і нечисть, – закопчені черепки, горщики, – все це, зв’язавши мотузкою, повісили йому на шию і водили селом з шаленою злістю: штовхали його під боки, били, шарпали за бороду і за волосся, били ногами, несамовито кричали: “Цей монах споганив нашу дівицю: кожен тягай його і бий!” Таке наруга і биття його палицями тривало багато годин, не відпускали його, хоча він уже ледве був живий, аж доки келейник преподобного не поручився за нього батькам дівиці, що він буде утримувати її та годувати, неначе справді він позбавив її дівоцтва. Преподобний на ділі виконав це після свого одужання. Він робив кошики, продавав їх через свого келійного і виручені гроші посилав на утримання зазначеної дівиці. Цей гідно ублажаємий чоловік, лагідний, незлобивий, смиренний серцем, і подібні до нього богоугодні чоловіки невинно і лагідно переносили численні безчестя, докори, жорстокі побої, великодушно прощаючи своїх кривдників. Що ж тепер бачимо? Ми, винні в незліченних гріхах і несправедливостях, обурюємося на того, хто заподіяв нам найменшу образу; не терпимо її, мстимося і переслідуємо! Чи це згідно з волею Божою? Без волі і допущення Божого нічого не може трапитися з нами, і якщо воля Божа нам милостива, то ніякий найтяжчий докір не збентежить нас і не змусить переслідувати своїх кривдників.

Сам Спаситель не тільки в земному Своєму житті залишив нам неповторний образ смирення, а й після Свого прославлення, після воскресіння Свого, не прийняв поклоніння від Марії Магдалини, доки людство Його Ним не було представлено Отцю Небесному: У перший же день тижня Марія Магдалина приходить до гробу вранці, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу. І ось, біжить і приходить до Симона Петра і до другого учня (Іоанна Богослова), якого любив Іісус, і каже їм: взяли Господа з гробу і не знаємо, де поклали Його. Негайно ж вийшов Петро і другий учень та пішли до гробу. Вони побігли обидва разом; але другий учень біг скоріше від Петра, і прийшов до гробу перший. І, нахилившись, побачив, що лежать пелени; але не ввійшов у гроб. Слідом за ним приходить Симон Петро, і входить у гроб, і бачить одні лиш пелени, що лежали, і хустину, яка була на голові Його, лежала згорнена по-особливому, не з пеленами, а осторонь на іншому місці. Тоді ввійшов і другий учень, що раніше прийшов до гробу, і побачив, і увірував. Бо вони ще не знали з Писання, що Йому належало воскреснути з мертвих. Тоді учні знову повернулись до себе. А Марія стояла біля гробу і плакала, і коли плакала, нахилилася до гробу, і бачить двох Ангелів у білому одязі, що сиділи один біля голови і другий біля ніг, де лежало тіло Іісусове. І вони кажуть їй: жоно! що ти плачеш? Говорить їм: взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його. Сказавши це, обернулася назад і побачила Іісуса, Котрий стояв, але не впізнала, що це Іісус. Говорить їй Іісус: жоно! що ти плачеш? кого шукаєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: господарю! якщо ти виніс Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його. Іісус говорить їй: Маріє! Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! – що означає: Учителю! Іісус говорить їй: не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого. Марія Магдалина прийшла і сповістила учням, що бачила Господа і що Він це сказав їй (Ін. 20:1-18).

Цей світлий образ і обстановка явлення Господа Іісуса в перші миті після Його воскресіння Марії Магдалині показує всю глибину смиренності й любові Його до всього людства; нехай підемо за Ним у цих чеснотах. Христос Бог, зазнавши вже за нас, грішних, найжорстокіших наруг і мук, міг би позбавити всіх людей братнього спілкування, проте ж Він, Милосердний, відмовляє Марії Магдалині в тимчасовому лише дотику до Нього, доки Він не зійшов ще до Отця Небесного, тобто на небо, до будинку безсмертя, щоб сповістити про це сходження до Отця всій братії Своїй. А ми, грішні люди, які не тільки не вступили в оселю праведників, але ще й смерті не зазнали, живучи в тлінній плоті, винні в багатьох злочинах, говоримо один одному в гніві: “Не чіпай мене! Що ти, негідний, безчестиш мене? Докоряєш мені, завдаєш мені особистої образи, паплюжиш мою честь?” О християни, схаменемося: як далекі ми від пізнання волі Божої! Вимагаємо від усіх, щоб вони нас поважали, віддавали нам пошану навіть і тоді, коли ми самі безчестимо себе своїми вчинками і незнанням волі Божої.

Кожен, хто розуміє, що без волі й допущення Божого нічого не відбувається – ні похвали, ні наруги, – засуджує сам себе перед Богом, кажучи: “О Господи! Сам я вельми гідний того, щоб усі мене зневажали й поносили, за що ж я буду обурюватися на них; я знаю, Господи, що без Твоєї святої волі ніхто мене не посоромить і не скривдить, а я ще більше принижусь, і зроблюся ще нікчемнішим в очах моїх (слова царя Давида: 2Сам. 6:22)”.

3

Приготувавши серце своє до байдужого перенесення убогості, докорів і ганьблення, приступимо до розгляду покірливого терпіння нами хвороб.

Земне життя наше подібне до олії, що горить у лампаді.Як горіння лампи цілковито залежить від її господаря, так само точно наші слабкості фізичні та хвороби управляються з волі або допущення Божого.Тому той, хто істинно віддає себе волі Божій, благодушно підкоряється її розпорядженням.Він, подібно до полум’я, що завжди прагне до неба, звертається у всьому, що його стосується, до Бога, Творця свого, з молитвою:”Господи!Дякую Тобі сердечно за все, що Ти посилаєш: якщо Тобі завгодно підтримувати мене в немічному тілі безболісно, дякую Тобі; або ж благоволиш живого покрити мене струпами або виразками, на багато років обкласти недугами і прибити на хворобливому одрі, – нехай буде воля Твоя, охоче погоджуюся на все; якщо Тобі тільки благоугодно це, то й мені воно буде корисно, як і саме здоров’я”.

Визначними в цьому відношенні є слова Іоанна Авільського¹¹¹: “Одна подяка, вимовлена перед Богом під час скорботи, Йому приємніша за тисячі подяк, принесених під час добробуту, адже кожен дякує за зроблені добродіяння, але навряд чи хто дякує за образу”.

Одну святого життя дівицю запитали: яким способом досягла вона такої досконалості в житті? “Ніколи не була я обтяжена такою мірою хворобами, щоб не просила собі в Бога ще більшої хвороби з любові до Нього”, – відповідала вона. Інша ж цнотлива дівчина, зазнаючи пекельних мук заради збереження себе в цнотливості й не сподіваючись на швидке їхнє закінчення, звернулася сердечно до Бога, взиваючи:”Найсолодший, наймиліший Боже, згадай, що Ти Господь мій і Творець, ось я перед Тобою, суди мене праведно: я готова терпіти цю муку геєни, доки Тобі буде це завгодно, сотвори зі мною з волі Твоєї святої!” Таким чином цілком віддавши себе на волю Божу, провела все життя своє в любові Божій і добрих справах.

Ці приклади показують, що треба збуджувати свою волю, щоб вона готова була як у здоров’ї, так і в недузі утримувати серце своє незмінним у любові до Бога і ближніх.

4

Віддана Богові людина живе не для себе, а для служіння Богові й ближнім, а тому вона не дозволяє собі обирати між життям і смертю з власної волі, але те й інше надає волі Божій. Вона не пристрасна до довготривалого життя і швидкого відходу в загробне життя. Надаючи себе в усьому волі Божій, вона внутрішньо взиває до Бога: “Благий Іісусе! Ти краще за мене знаєш, що мені корисніше: жити чи померти? Створи ж зі мною, як Тобі завгодно.Тільки, Господи мій, бажав би я благати Тебе, щоб Ти, за милосердям Своїм, позбавив мене від раптової смерті, бо гріхи мої лякають мене; пом’яни мене, Господи, коли прийдеш судити живих і померлих. Але і в цьому проханні моєму все надаю Твоєму преблагому рішенню і не противлюся святій Твоїй волі. Знаю, що праведник, якщо й передчасно (несподівано) помре, буде в спокої (Прем. 4:7). Прости ж, Господи, і очисти мене, як і я. Знаю, що праведник, якщо й передчасно (несподівано) помре, буде в спокої (Прем. 4:7).Прости ж, Господи, і очисти мене, що згрішив перед Тобою! Тому я ні передчасної смерті уникаю, ні боюся смерті лихої і жахливої. Для сердечно віруючого відомо, що багато хто помер мирно, але в пекло скинуті, а багато тих, хто закінчив життя жахливою, лютою смертю, переселені на небо. Незбагненні для нас суди Божі, а тому охоче віддаю себе на милість Божу щодо переходу з тимчасового життя у вічне: Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе; а чи живемо – для Господа живемо; чи вмираємо – для Господа вмираємо; і тому чи живемо, чи вмираємо, – завжди Господні (Рим. 14:7-8)”.

Архієрей Турський Мартін, помираючи, на останньому подиху сказав:”Господи !Якщо я корисний Твоєму словесному стаду, то не відмовляюся трудитися, але нехай буде про це воля Твоя!” Вдячна Церква у своїх піснях про нього свідчить, вигукуючи:”О, муже дивовижний, що в трудах не знемагав, смертю не переможений і не злякався її навіть на одрі смертному, і тоді від життя і трудів не відмовлявся, надаючи все про себе волі Божій”.Ось приклад, гідний наслідування!Один древній письменник сказав: “Властивість хоробрих і доблесних мужів – скоріше зневажати смерть, ніж ненавидіти життя. Недбайливі через свою лінощі принижуються, працьовитих же одна смерть утримує від доброї діяльності “¹¹²; сама ж смерть для всіх – остання неминуча межа, до якої без страху треба йти, надаючи себе цілком волі Божій.

Життя наше і смерть – обидві перебувають у Божій владі, премудрій і всеблагій; одному Богові відомо, що корисніше кожному з нас: жити чи померти, тому ми повинні з вдячністю за Його до нас милість охоче приймати від Нього так само, як і життя, так і смерть. Чи бажає Бог, щоб ми жили? Із задоволенням продовжимо життя, дякуючи Богові за всяких обставин наших, як благополучних, так і тяжких, піклуючись тільки про досягнення блаженства в загробному житті. Чи бажає Бог, нехай помремо? З лагідним серцем помремо, як вчить один із стародавніх письменників: “Нехай ідемо не противлячись до смерті, яка приводить нас до безсмертного життя”. На жаль! Чи так велика частина з нас нині живе або вмирає? Рідко хто тепер помирає без сильного бажання пожити ще й ще, рідко помирає без зітхань і печалі: все це противно волі Божій, бо воно виявляє наше невдоволення визначеною від Бога межею для нашого життя. Ми повинні бути готові щогодини до кінця свого життя, а не до смерті. Ми повинні бути готові щогодини до виходу, бо година ця прихована від нас Премудрістю Божою: несправедливо докоряти боржнику свого кредитора за стягнення даного йому на певний термін. При цьому подумай розумно, що просте продовження життя саме по собі, без відношення до нашої діяльності, – не велике ще добро: воно не приведе тебе до блаженства. А тому будь задоволений тією межею життя, яка призначена тобі Богом, і поспіши скористатися нею для добрих справ, щоб досягти блаженного спокою праведних. Пам’ятай слова премудрого: А праведник, якщо і рано помре, буде у спокої, бо не в довговічності чесна старість, і не кількістю років вимірюється: мудрість є сивина… (благорозсудливість) ті непорочне життя… Ось істинне довголіття і вік старості! (Прем. 4:7-9).

5

На закінчення цієї глави представимо читачеві живі приклади того, як святі люди, ці орли доброї природи, прямо дивилися на світло сонця розуму, волі Божої, волі чадолюбного передвічного Отця і всемогутнього Творця, зберігача і розпорядника всесвіту. У якій повноті й досконалості підпорядковували вони свою волю Його волі з любов’ю і благоговінням і, незважаючи ні на які перешкоди, пішли за нею.

Хто був у цьому відношенні мужніший за святого апостола Павла? На шляху виконання волі Божої його не могли втримати ні вістря меча, ні блиск списів, ні побиття камінням і батогами, ні морські хвилювання, ні народні смути, ні люті бурі, ні небезпечні й непрохідні дороги, ні щоденне очікування смерті – за власними його словами: носимо в тілі мертвість Господа Іісуса, щоб і життя Іісусове відкрилося в тілі нашому (2Кор. 4:10). Святий Павел, кажучи Духом Святим, не відмовиться йти і у вогонь, якби вимагала того воля Божа: я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті (тобто за ізраїльтян) (Рим. 9:3). “Що ти говориш, о Павле, – виголошує святий Златоуст, – чи не ти сказав: “хто нас розлучить від любові Христової?” Не сумнівайся, святий Златоуст, у словах Павлових: я бажав би та ін. Вони означають найвищою мірою любов Павла до Христа, ними висловлював він своє сильне бажання, щоб якнайбільше число ізраїльтян полюбило Христа, за це він готовий був би віддати їм надлишок заслуженого ним блаженства і слави з Христом, але не те, щоб він відмовлявся від любові Христової “¹¹³. Дивись, як орел, той прямо і неухильно звернув очі свої до праведного сонця Божественної волі. Таку міцну згоду з Божественною волею власної нашої волі ніщо не здолає, хоча б проти неї озброїлося безліч світів з усіма знаряддями лестощів, глузувань і мук.

Багато святих мучеників охоче йшли на муки й наругу за Христа, бажаючи пролити за Нього кров свою: бо серед найжорстокіших мук їх вдосталь підтримували Божественні втіхи, а тому вони зневажали муки й саму смерть. Так святий Лаврентій¹¹⁴, лежачи на розпеченій залізній решітці, спочивав подібно до мандрівника, який лежить на м’якому одрі; ганебний за часів язичництва хрест Андрій Первозванний цілував, як палац царський; дощ каміння, як краплі благодатної роси, приймав на себе первомученик Стефан. Усякий, хто перебуває в стількох бідах і наближається вже до смерті, якщо все це зустрічалося йому згідно з волею і велінням Божим і він готовий був добровільно потерпіти все заради Бога, той воістину здійснив найбільший подвиг, як і повинно бути; бо ми всі отримали від Бога як тілесні, так і душевні дари, і який же виняток із них може бути, чого б ми були вправі не віддавати Богові? Отже, шкільний вислів: “Немає жодного правила без винятків” тут непридатний. Правило панування Божественної волі без жодних винятків: кожен, хто бажає жити з волі Божої, зобов’язаний самого себе і всі вчинки, побажання і думки узгодити з волею Божою. Один наставник вселяв своїм учням таке: “Пам’ятайте міцно вчення людини, яку Бог обрав за серцем Своїм, царя Давида, який говорив Богові про самого себе: Готове серце моє, Боже, готове серце моє (Пс. 107:2), воно готове дякувати Тобі в часи, коли я почуваюся сприятливо, готове і в часи, коли трапляються лиха. Хочеш Ти поставити мене пастирем словесних овець? Хочеш вручити мені царську владу? Готове серце моє, Боже, готове серце моє. Якщо ж Ти, Господи, скажеш мені: “не хочу тебе… немає Мого благовоління до тебе”, то ось я; нехай творить зі мною, що Йому завгодно (2Сам. 15:26). Ось гідне благочестивого царя глибоке смирення серця і повне зречення своєї волі. Бо що означають слова: “не хочу тебе”? Це означає – не хочу, щоб ти був царем, не хочу, щоб продовжував своє життя; – я готовий коритися Тобі, Господи, каже Давид. Усі тяжкі випробування Давида, що спіткали його за Божим допущенням, він переносив із глибоким смиренням: гоніння від Саула, обурення проти нього злостивого зятя і найзлішого сина Авессалома, який робив замах на позбавлення батька вінця царського і на саме його здоров’я, переховування його від переслідування ворогів у печерах і звіриних лігвах, лагідне перенесення образ і кидання в нього камінням – в усьому цьому Давид смиренно підкорявся Божій волі, кажучи: “Нехай зробить Господь зі мною по доброму Своєму розсуду”. Ось дивовижна чеснота, гідна найдостойнішого царя! Заради її однієї він міг бути улюблений Богом, тим більше коли підносив свої подяки Йому зі сльозами за все приємне і неприємне, одягнувши одіяння плачу і скорботи. Цей гідний і милість Божу був готовий викупити всілякими позбавленнями, – пожертвуванням своєї волі, дітей, усіх багатств, і почестей, і здоров’я, щоб тільки не противитися волі Божій; він надавав їй самого себе і все, що оточує, кажучи під час всякої події: “Готове серце моє, Боже, готове серце моє”.

Глава II. Про те, яке згубне нерозумне наше свавілля, якщо воно не буде обмежене й укоріниться в людині

Один красномовний учитель сказав: “Нерозумна наша воля Бога знищує: їй би хотілося, щоб Бог не стратив її за її гріхи або через своє неіснування, або через небажання втручатися в справи людські, або ж через незнання про останні. Отже: нерозумна воля або зовсім заперечує буття Боже, або, допускаючи його, вважає Бога безсилим або невсезнаючим і несправедливим “¹¹⁵. Для пояснення цих непорозумінь нерозвиненого розуму, або божевільної людини, вельми корисно запропонувати таку притчу.

1

Колись нелюди роду людського: злодії, грабіжники і розбійники, – зібравшись у великій кількості і написавши прохання, подали його суддям, бажаючи, щоб вони ухвалили: “Зняти знаряддя страт, які стоять за містом: шибениці, ешафоти тощо, поставлені на згублення людей, як огидні дерева, неприємні для зору й противні для нюху для людей, які проходять повз, і для людей, які їздять, і винищити ці знаряддя”.

На їхнє прохання судді відповідали: “Якщо бажаєте знищити шибениці, то спочатку припиніть свої злодіяння, крадіжки і розбої, тоді ми не забаримося винищити знаряддя страт, – тільки накажіть припинитися всім злодійствам і розбоям”. Під час цього розгляду справи один із злодіїв наважився піднести свій голос перед суддями: “Господа судді! Не ми поклали початок крадіжкам, грабіжництвам і розбоям, і як ми не винаходили їх, то й не можемо відкинути їх”.

На це судді відповідали їм: “Ми також не винахідники шибениць, а тому не бажаємо і не можемо знищити їх”.

Прабатьки людства, переступивши веління Боже, впали у свавілля, привласнили собі необмежене вживання дарованої їм Богом свободи під відомою умовою, і тоді ж були викриті в цьому самовільному діянні (побачили свою наготу); це порушення волі Божої звернулося на свавілля, на гріх, який не можна вилікувати силами людськими, на гріх, з яким народиться все потомство Адамове. Наслідком його були найлютіші страти: вигнання з раю, позбавлення райської спільноти з Богом. Ми, пізніші нащадки Адамові, сумуємо про те, що створено пекло, і часто звертаємося до Бога з проханнями, благаючи Його: “Господи! Не пішли нас у муки пекельні; о Господи, якби Ти знищив пекло, тоді б ми були спокійні, без усякого страху”. На це Слово Боже відповідає нам: “Видаліть причину пекла (гріхи), негайно ж згасне полум’я геєнське!” Але ми ще сильніше взиваємо: “О Господи! Не ми ж перші згрішили, чому ж винні ми в чужому, спадковому пороці? Це гріх прабатьківський, але не наш”. Господь заперечує нам на це: “І не Я ж винуватець геєни пекла, вона – наслідок гордості, неслухняності; початок її давніший за людину; це вогонь вічний, приготований дияволу та ангелам його (Мф. 25:41); а щоб ви не могли скаржитися, що обкладені чужим оброком, Я дам вам через вірних рабів Моїх радісну для вас об’яву (євангельську проповідь), якій ніхто не може чинити опір”. Яка це об’ява? Хтось не з останніх вірних рабів Божих проголосив давно в коротких і точних словах, як легко може згаснути геєнський вогонь; він сказав: “Нехай припиниться людське свавілля, – і геєни не буде”. Положення це ґрунтується на таких висновках: а) що неприємно Богові найбільше і гідне страти, як не наше свавілля, яке суперечить нашому Творцеві? б) і на кого ж буде настільки сильно спалахувати той вогонь, як не на наші жадання: так, якщо ми терпимо холод, або голод, або щось інше, що переносимо проти своєї волі, то страждає тільки своя воля нашого “я”; але якщо все приймаємо ми благодушно, то ми вже керуємося вищою Божою волею, що попускає терпіти нам небажане для кінцевих благотворних цілей.

Якої біди завдає людині свавілля? Почуйте і бійтеся, поневолені ним. Воно, по-перше, відчужує людину і віддаляє її від Бога, Творця свого, Якому кожен зобов’язаний служити і коритися. Але, по-друге, воно не задовольняється тим: воно привласнює і марнує шалено всі дари Божі, надані людству, бо жадання людське не знає міри; лихоїмєц не задовольняється малими відсотками, він бажав би, якби було тільки можливо, заволодіти багатствами всього світу. Але свавілля навряд чи б і цим обмежилося і не обурилося б у своєму божевіллі (страшно і вимовити) проти Самого Творця свого: “Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!” (Пс. 13:1). Свавілля – найжорстокіший звір, хижий вовк і лев найлютіший; це – огидна душевна проказа, яка вимагала очищення в Йордані і суворого наслідування в житті Того, Хто прийшов, щоб не творити своєї волі, і хто благав під час страстей Своїх Отця Небесного словами: Не моя воля, а Твоя нехай буде (Лк. 22:42). Нехай перестане воля своя, і полум’я геєнське згасне. Питання: чи згасне геєнський вогонь і яким чином може бути він погашений? – питання не пусте. Вогонь той може бути погашений, це безсумнівно: Бог не відкидає наших молитов про погашення геєнського вогню і готовий загасити його, тільки вимагає від нас відкидання нашого свавілля: припиниться свавілля – викоріниться і геєна. Але хто примусить усіх людей, щоб кожен відкинув свою волю (тобто самого себе), якщо вона противна волі Божественній? Кожен із нас це може зробити окремо над собою, якщо тільки він розумно розсудить: щойно він перестав слідувати свавіллю і почав жити згідно з волею Божою, він уже й винищив те місце в пеклі, де міг би мучитися в пеклі, наче пекло було вже зруйноване для нього й полум’я його погашене. Нехай загине ж наше свавілля, нехай загине і геєна разом із ним!  Інші вчителі висловлюють те ж саме іншими словами: “Око є двері і вікно серця, закрий око, і пожадливість до стяжання зникне”.

2

Шкода, що більшість людей у світі багато страждають, багато переносять життєвих тягот, незручностей і позбавлень, не одержуючи від того жодної для себе користі чи полегшення, бо не звертають уваги на істинну причину їх і нарікають один на одного, а нерідко й на Самого Бога. Бог попускає ці випробування для їхнього виправлення і явно тими самими попущеннями, наче голосом з неба, вказує на Свою в тому волю, наче кажучи: “Я хочу, щоб ви відчули ці удари”; люди ж, наче затуляючи свої вуха, незадоволені цим і, якби могли, з радістю ухилилися б від цих ударів. Ось це і є своя воля, незгодна з волею Божественною.

Нам відомі батьки, які мають багато клопоту у вихованні тих дітей, чия впертість і свавілля не були приборкані змалечку. Щодня доводиться утримувати їх від свавілля: “Мовчи, перестань, не роби цього; не чіпай того!” Іноді діти влаштують у домі таку метушню, що турботлива мати, набувши суворого вигляду, хапає різки, батоги та погрожує покаранням тому чи іншому дитяті, кажучи в гніві: “Ви не мої діти, я вас не знаю, ви не схожі ні на мене, ні на батька, якісь бешкетники! Ідіть, від нас, недобрі діти, куди знаєте: ні я, ні батько не хочемо вас бачити.” Подібним чином Бог чинить і з нами, як батьки з неслухняними і норовливими дітьми. Гіркого п’яницю і розпусного блудника як часто карає Бог? Він спочатку одному – пияцтво, іншому – блудодіяння представляє очам їхньої совісті з її докорами і муками, повчаючи їх і забороняючи: “перестаньте, нерозумні, ви шкодите самі собі, губите свою душу і розлаштовуєте й заражаєте своє тіло, втрачаєте здоров’я та марнотратно марнуєте своє майно. Крім того, віддаляєте від себе Моє благовоління до вас і милість Мою, бо вам відомо, що Я не благоволю до всякої мерзоти людської та зневажаю всяку волю, яка противиться Моїй волі”. Після всіх отецьких повчань, бачачи невиправність нашу, Бог, премилосердний Отець наш, вживає проти блудного сина (тобто кожного порушника волі Божої) зовнішні міри виправлення: окремі чутливі кари для невиправного грішника (наприклад, втрату майна, хворобу або смерть дитини і т.п.). Якщо і це не виправляє нас і ми знову і знову повторюємо свою непокору волі Божій, то засмучений нами Отець Небесний звертається до Свого народу через Своїх пророків, кажучи: “Шкода Мені! Горе, люте горе грішникам: це народ обтяжений беззаконнями, плем’я злодіїв, сини погибельні! Залишили Господа, знехтували Святим Ізраїлем. У що вас бити ще, тих, що продовжують своє завзяття? (Іс. 1:4-5). Марно знищувати у вас це: бо діти, народжені від перелюбу, не пустять із себе глибокого коріння (див.: Прем. 3:16), і Я залишив їх на волю сердець їхніх, нехай ходять за своєю волею, за своїми думками (див.: Пс. 80:13)”. Жахливий цей гнів Отця Небесного: віддалення від Бога – страшніше і болісніше за саму геєну, за словами Христовими на останньому Його Суді: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволу й ангелам його (Мф. 25:41). Так само чинить Бог із гордою і високорозумною людиною і, викриваючи її, каже: “Ані Мені – Богові, ані людям ти – не придатний, бо, знехтувавши Мною, намагаєшся заслужити в людей похвалу твоєї гордості, але по дурості своїй помиляєшся в цьому й замість похвал залишаєшся в презирстві від них. Ти знав Мою волю, що Я всіх гордіїв не терплю і не пощадив самого Ангела, що загордився, тим паче не пощаджу горду людину. Кому не відомо, що Я не терплю тих, хто гордиться, а ти незмінно досі перебуваєш у гордості”. Подібно до цього непомітними спонуканнями закликає Бог від порочного життя до самовиправлення і сріблолюба, і гнівливого, і заздрісного, пропонуючи їм різноманітні способи узгоджувати свою волю з Божественною волею і слідувати Їй. Кожну людину Бог наставляє прагнути до спасіння можливим і пристойним їй шляхом. Так цареві Саулу сказано було пророком Самуїлом: “Хоч ти малий був в очах своїх, чи ж ти не голова Ізраїлевих племен? Чи ж не помазав тебе Господь на царя над Ізраїлем? І послав тебе виконати Свій наказ над Амаликитянами… І чому ти не послухався Господнього голосу, але кинувся на здобич, і зробив оце зло в Господніх очах? Ти не послухав повеління Господнього, знехтував Його волею, заради цього відкинув тебе Господь, щоб ти не був царем над Ізраїлем (див.: 1Сам. 15:17,19)”. Бо непокірливість як гріх ворожбитства, а свавільство як провина та служба бовванам (див.: 1Сам. 15:23).

3

Що означає Боже повеління, дане воронам, щоб вони годували пророка Іллю, коли він уникав переслідування Єзавелі, ховаючись у пустелі? І до того ж веління, дане птахам м’ясоїдним, жадібним до м’яса; що значить – голодні птахи приносять охоче пустельнолюбителю обід і вечерю? Причина цього явища є Божий наказ птахам, а мета його – нехай навчить тебе, о людинко, того, що і нерозумні тварини підкоряються святій Божій волі, навіть всупереч інстинкту. А ще дивніше, що це повеління дається вороні, птаху ненажерливому і хижому на все м’ясне, саме їй і дається м’ясо для доставки його людині Божій. Скажеш: Богу все можливо, в Його силі і змусити ворону віднести м’ясо за призначенням, але робиться це нею не за її бажанням, а за сліпою необхідністю, вона не могла цього не зробити. Твоє зауваження правильне; тим більше людина, істота розумно-вільна, зобов’язана коритися волі Божій, бо Бог дарував тобі свободу, не примушує тебе, бажаючи, щоб ти вільно корився Йому і тим заслужив би найбільше блаженство – тимчасове і вічне. Залишимо тепер отриману нами настанову у воронів і звернемося в царину стихії; там побачимо, що і вітри слухняні волі Божій: Ісус заборонив вітрам і морю, і настала велика тиша (Мф. 8:26). Народ здивувався, кажучи: “Хто це, що і вітри, і море Йому підкоряються?” Та й саме каміння, надприродними розколинами своїми засвідчило горе і плач, побачивши Господа, що вмирає; одна людина перетворюється іноді на камінь: одного разу утвердившись у своїй завзятості, перебуває в ньому незмінно. Лукаве серце людське найбільше і вкрай зіпсоване; хто впізнає його? (Єр. 17:9). Почни тільки випробовувати глибину цієї безодні, і знайдеш там у глибокій таємниці приховування помислів, які чинять противяться Богові в таких протиріччях Йому: “Господи! Ти бажаєш, щоб я любив ворогів своїх? Щоб я відрікся від усіх улюблених мною задоволень? Це тяжке, нестерпне повеління поширюється і на всі інші рухи моєї волі: вони зовсім позбавляють мене волі. Що ж залишається мені робити? Залишу це осторонь і буду не надто волю свою обмежувати, Твоїй же волі не надмірно стану підкорятися”. Так розмірковує в собі лукаве, норовливе серце людське, – собі ж на згубу!

Требеллій Полліон оповідає: “У Римі сьомим за рахунком тираном був такий собі Марій¹¹⁶; його сьогодні поставили кесарем, наступний день він процарював, а третього дня його вбив один із непридатних солдатів, котрий, встромивши в груди своєї жертви меч, сказав із глузуванням: “Це меч, який ти ж сам створив”, бо вбитий був ковалем, і він несподівано одержав скіпетр”. Так само і кожен, хто противиться Божій волі, буде зганьблений і висміяний; йому скажуть із насмішкою: “Ось меч твоєї ж роботи! І ти своїм мечем себе самого вбиваєш, тобто своєю непокорою Богові”.

Чому ж людська воля так схильна до опору Божественній волі? Причину цього наводить Кесарій: диявол має в себе двох служителів, навіть лютіших за нього самого, що збуджують нашу волю, це плоть і світ: плоть похітлива, диявол розпалює наші прагнення, а щоб вони не згасали, світ прикриває їх своїми звичайними нравами і пристойностями. Від плоті походить багато гріхопадінь; світ представляє різноманітні аморальні забави і розваги за дією і підступністю злого духу. І ось усе готово для зваблення нашої волі й побажань: як колись відкрив Господь пророку Єремії, кажучи: походіть вулицями Єрусалима, і подивіться, і розвідайте (про те, що там творять): О, Господи! чи очі Твої не до істини звернені? Ти вражаєш їх (тобто беззаконників), а вони не відчувають болю; Ти винищуєш їх, а вони не хочуть прийняти напоумлення; обличчя свої зробили вони міцнішими за камінь, не хочуть навернутися (Єр. 5:1,3); Вони збрехали на Господа і сказали: “немає Його, і біда не прийде на нас, і ми не побачимо ні меча, ні голоду…” (там само, 12). Сини їхні збирають дрова, а батьки запалюють їх; жінки окроплюють тучні жертви для приношень цариці небесній, тобто місяцю, і приносять жертви чужим богам, а Мене на гнів спонукають. У цьому всі беруть участь: обоє батьків і діти один одному допомагають взаємно. Кому ж ці хліби готуються? Небесній цариці, бо сонце – цар неба; воля людська вельми подібна до місяця: вона постійно змінюється; цій-то цариці влаштовуються жертовні приношення. Плоть, як улюблена дочка, подає дрова – свої пожадливості; батько гордості – диявол підпалює дрова; суєта мирська готує тісто, різноманітно прикрашене, – пестощами, красномовством, пишністю оздоблення і сладострасті. З усього цього складаються щедрі дари; у такий спосіб приносяться приємні жертви, але не Богові, а своїй волі.

4

Таку непокору, або, правильніше, противлення волі Божій, вельми вірно зображує блаженний Августин у поясненні 100-го псалма Давидова, протиставляючи противленню Божому праве серце та вчинків людини, що випливають із нього. Він каже: “Праве серце у тієї людини, яка бажає і чинить у своєму житті так, як Бог бажає”; чого Бог бажає, того і вона бажає. Зауважте твердо: хтось просить Бога (молиться), щоб те чи інше що трапилося або не траплялося б (молитися про бажаний предмет безперешкодно, якщо цей предмет не противний Богові); але сталося щось проти волі того, хто молиться: праве серце не противиться Найвищій волі і їй кориться. Точний приклад цьому залишив нам Спаситель наш Іісус Христос у Своїй молитві до Бога Отця перед стражданнями Своїми: Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця (тобто майбутні страждання Христові), втім, не як Я хочу, а як Ти (Мф. 26:39). Потім, розбудивши учнів, що заснули, повторив Христос ще двічі ту саму молитву, кажучи: Отче Мій! якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя (Мф. 26:42).

Отже, праве серце віддає себе в усьому волі Божій і все, що посилає Бог, приймає з благодушністю і з вдячністю Господу. Не таке серце неправе, або непокірливе: воно в усьому, що відбувається не за його бажанням, противиться Богові і зі скорботою взиває: “О Боже! Що я Тобі зробив? Чим я Тебе засмутив? У чому я згрішив?” – тобто себе виправдовує, а Бога звинувачує.

У чому ж вина Божа? У тому, що розпорядження Боже суперечить нашій волі, або правильніше, нашому свавіллю, а отже, і Суд Божий вважаємо несправедливим.

Але чи так це? Насамперед кожен виправ самого себе, і тоді побачиш істину, від якої ти ухилився: Бог судив праведно, а ти – неправедно. О зла воля людська! Ти людину визнаєш праведною, Бога ж неправедним. Яку ж людину називаєш праведною? – самого себе, бо коли питаєш: що я зробив? – розумієш своє “я” справедливим. Але відповідає тобі Бог: “Істинно ти кажеш; що ти Мені нічого не зробив, бо все зроблене тобою зробив ти для себе. Якби ти зробив що-небудь для Мене, то зробив би добру справу: бо всі добрі справи для Мене робляться, тому що робляться за Моїми повеліннями. Що ж робиться злого, то робиться ж не для іншого, а тільки для себе, бо Я робити зло не наказую “¹¹⁷. Той самий мудрий архіпастир доповнює свою промову, кажучи і про непокірну волю: “Справді, добрий Бог Ізраїлю, до чистих серцем! (Пс. 72:1); і, запитуючи потім: хто ці чисті серцем? – відповідає: це ті, які свою волю узгоджують із Божою волею, а не намагаються схилити Божу волю до своєї волі, кажучи коротко: людина повинна серцем прагнути до Бога. Бажаєш мати чисте серце? Роби те, що Богу завгодно; не бажай і не старайся, щоб Бог чинив у всьому за твоїм бажанням. Так думають ті, хто має чисте серце і слідує не своїй, а Божественній волі; ті, хто бажає слідувати за Богом, на шляху своєму не йдуть попереду Бога, а намагаються, щоб Бог йшов попереду них, а вони слідували б за Ним, і так, ідучи по Його стежках, вони не блукають, а на всякому місці отримують від Нього все добре: моральне виправлення, духовну втіху, повчання і просвітлення розуму свого і, нарешті, – успішне увінчання піднятих ними подвигів, за словами апостола: тим, хто любить Бога… все сприяє на благо (Рим. 8:28) “¹¹⁸ Ось це і є справжні діти Орла, які прямо, не моргаючи дивляться на сонце, ретельно узгоджують свою волю за всіх обставин із Божественною волею.

Інакше поводяться ті, хто таємно відвернувся від Бога і мовчазно противляться Йому. Їм часто не подобаються погодні умови, неприємний зайвий дощ, набридає тривалий мороз, і знову ж таки вони незадоволені спекою; часом підносять свій незадоволений голос і на Бога, що Він недостатньою мірою посилає засоби для життя, що попускає з’являтися нечестивим розбійникам і гонителям, що не винищує ворогів, гідних, на їхню думку, страти. Вони завжди нарікають і обмовляють Божу Премудрість, бо не робиться у світі так, як би їм хотілося. Ось це і є нечисте серце, це – своя воля, про яку ви прочитаєте далі в судженні Бернарда.

5

Найбільше зло, каже Бернард, – своя воля: вона все добре обертає на недобре; все зле, як буденне, так і надзвичайне, виникає з одного коріння – своєї волі, що має в собі дві ненаситні п’явки, які вимагають: подай і подай! Для неї жодного задоволення недостатньо. Бо ні серце – суєтою, ні тіло – сладострастю ніколи не насичуються, за Писанням: не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням (Еккл. 1:8): тікай від цієї кровопивці, і отримаєш цілковиту свободу від усього злого, бо своя воля все недобре привертає до себе. Якщо зречешся її, то скинеш із себе важке ярмо. Свавілля розбещує серця людей і затьмарює розум: це – нестримне зло дерзає торкатися предметів незбагненних: звідки спокуси Звідки смути? Тільки тому, що ми керуємося свавіллям нерозважливо і даємо повну свободу своїм згубним прагненням; і якщо в цьому зустрічаємо будь-яку перешкоду або заборону, негайно печалимося, нарікаємо і зневажаємо того, хто ставить нам перешкоду, не зважаючи на те, що тим, хто любить Бога і покликаний за Його покликом, все сприяє на благо (Рим. 8:28). Нам здається, що у світі все випадково і немає необхідності відмовлятися від того, до чого прагне наше жадання за благоприємних для нас обставин. У цій страшній омані нашого спокушеного розуму, розпусної волі викриває нас Слово Боже, яке оголошує Свою Божественну волю. Побережемо ж себе від свавілля, як від найлютішої змії: бо одна неприборкана воля може погубити душі наші!

Авву Іоанна, який перебував на смертному одрі, попросили дати коротку настанову на пам’ять про нього замість спадку. Він сказав, важко зітхнувши: “Ніколи я не виконував своєї волі і ніколи нікого не повчав перш, ніж сам того не виконав на ділі “¹¹⁹. Небагато таких наставників, і навряд чи з тисячі тисяч знайдеться один; навпаки – зустрінеш багатьох, які, наближаючись до дверей гробу, кажуть: “Що міг я зробити з власної волі, то зробив; всі свої бажання виконав; багатьох я наставляв, а ще більше наказував зробити те, чого сам не бажав робити”. Святий старець Пимен на запитання: яким чином біси борються з нами? – відповідав: “Нечасто доводиться їм воювати з нами, тому що ми і без війни виконуємо їхню волю, але частіше власні побажання бувають для нас бісами, вони перемагають нас і бентежать”. Те ж саме висловив побожний чоловік Ахілл такою притчею: “Одного разу дерева на Ліванських горах говорили між собою з великим сумом: “Які ми високі та величезні, але нас рубає крихітне залізо, і ще більш прикро, що з нас роблять знаряддя, яке слугує для нашого здолання: залізо, щоб могло рубати нас, отримує зроблене з нас руків’я (“сокиру)”. Застосовуючи цю притчу до людей, побачимо, що дерева – це люди; залізо – збудження бісівське; а дерев’яна рукоятка – воля людська.

Багатостраждальний Іов, що сидить на гноїщі, – незрівнянно переконливіший проповідник величі, доброти і всемогутності Божої, ніж Адам, первозданний у раю; Іов каже: “Як Господь забажав, так і сталося” (Йов. 1:21), а Адам: “Голос Твій почув у раю, і побоявся, бо я голий, і сховався” (Бут. 3:10).

Чудово висловлюється про Іова Тертулліан¹²⁰: “Іов нечисте розгноєння своїх виразок припиняв великодушністю, а черв’яків, що виповзали звідти, знову клав на ті ж самі виразки, і казав жартівливо: “ідіть, пасіться!””¹²¹ Добре знав чоловік цей, що все робиться з Божої волі, і тому він повертав кожного черв’яка, який впав з тіла, на колишнє місце, примовляючи: “Навіщо тікаєш? Ти посланий для поїдання тіла мого, виконуй же свій обов’язок: їж мою плоть. Бо не хто інший, а Єдиний Бог, який дарував мені стільки тисяч овець, віслюків та іншої худоби, Він же милостиво послав і цих черв’яків, які гризуть мене: те й інше послано милосердною Десницею Божою, а тому й має бути однаково прийняте вдячним серцем”.

Так само і преподобний Симеон Стовпник¹²² говорив черв’якам, що падали з його тіла: “Їжте, що вам Бог дав”. Але зовсім в іншому настрої перебував з’їдений черв’яками, розслаблений і нетерплячий Ірод. Злісно огрібаючи з себе черв’яків, він говорив: “Ступайте в пекло, мерзенні комахи, знаходьте для їжі собі шибеників, ваша справа – знищувати труп, а я ще живу, що ж живого роз’їдаєте?” Такі мови нашого свавілля проти Божественної волі. Звідси відкривається, за словами святителя Златоуста, що власна наша воля буває причиною всіх зол¹²³. Не засуджуй красу чесноти і не кажи: такого-то погубила його доброта; ні, збочене свавілля було, є і буде причиною всіх зол; а тому ще в Старому Завіті Бог погрожував людям за їхнє свавілля і за непокірність волі Божій: “Я прирікаю вас на меч, і всі ви схилитеся на заклання, бо Я кликав, і ви не відповідали, говорив, і ви не слухали, але робили зле в очах Моїх, і обирали те, що Мені не подобалося” (Іс. 65:12). Ось джерело всякого зла – це наше свавілля: що було Мені неугодно, те ви обирали.

Глава III. Про те, яким способом наша воля може бути покірною волі Божій в усьому, навіть і в тому, чого б ми й не бажали

Нічия воля, ні Ангела, ні людини, не може бути доброю волею, якщо вона не узгоджується з Божою волею; і наскільки наша воля ближче узгоджується з Божою, тим вона добріша та досконаліша, і навпаки: чим вона менше підпорядковується Божій волі, тим буває гіршою та зліснішою. Одна Божественна воля є образ і настанова для діяльності всіх інших небесних і земних воль, і жодна з них не стане доброю волею, якщо не буде у своїх бажаннях і діях наближатися до Божественної волі.

1

Царствений пророк Давид у багатьох псалмах (32, 100 та ін.) хвалить правих серцем; блаженний Августин пояснює цю правоту ширше: “Дивіться, скільки людей зневажають Бога, як багатьом неприємні справи Його? Якщо Бог творить що-небудь проти волі людської, то Він є Господь і знає, що творить; Він звертає більшу увагу на користь нашу, ніж на наші побажання; ті, хто бажає слідувати більше своїй волі, ніж Божій, хочуть схилити Божу волю до своєї волі і відмовляються виправити власну волю за образом Божої волі. Правим личить похвала (Пс. 32:1). Хто – ці праві серцем? Це ті, які волю свою, своє серце, віддають Божій волі, і якщо бентежить їхня людська неміч, то підтримує і підбадьорює Божественна Правда. Іноді їхнє смертне серце приховує в собі таємне побажання, яке більше відповідає їхнім обставинам і справам, але щойно зрозуміють вони, що Бог хоче інакше, то віддають перевагу Найвищій волі перед своєю, Всемогутній і кращій волі перед своєю немічною та хибною, й охочіше слідують найдосконалішій Божественній волі, аніж волі людській. Наскільки Бог перевищує людину, настільки воля Божественна благотворніша за волю людську: ти бажаєш собі приємного, натомість отримуєш смуток, коли не збулося твоє бажання; зараз же згадай про Бога, Який вищий за тебе; ти нижчий чин, Він – головнокомандувач; Він – Творець, ти – Його створіння; Він – Господар, ти – раб; Він – Всемогутній, ти – немічний. Тому виправ себе, підкорися Його волі і виголоси до Нього смиренно:”Отче мій, сотвори не так, як мені хочеться, але як Тобі завгодно” (пор.: Мф. 26). У такому сенсі серце твоє праве, і ти будеш правий серцем, і тобі личить похвала, бо правим личить похвала. Не так чинять нерозумні самолюбні люди: вони хвалять Бога тоді, коли їм тільки добре, і нарікають, коли їм щось не вдається з їхньої волі. Схаменуся, нерозумний! Ти уподібнюєшся нерозумній дитині в домі її батька: вона любить батька, коли той її пестить, і виявляє батькові незадоволення, коли він поводиться з нею суворіше і карає: вона не розуміє, що і той батько, що пестить, і той, хто карає, готує для неї найкраще майбутнє. Чим же заслуговують на похвалу праві серцем?Своєю богоугодною поведінкою. Послухай праведного, який сповідується перед Богом: “2 Благословлятиму Господа повсякчас, хвала Йому завжди буде на вустах моїх” (Пс. 33:2); у всякий час: скрізь і завжди, у добробуті й у неблагополуччі, бо якщо тільки в щасті, а не в печалі, то як же у всякий час? Як же завжди? Кажуть: люди в добробуті радіють і веселяться, співають і хвалять Бога; засуджувати їх за це не слід. Однак же повинні визнавати в Бозі і Отця, що карає, не нарікати проти Нього, але виправлятися, щоб цим не позбавити себе благословення Божого і спадщини в Небесному Царстві. Правим личить похвала. Хто ж ці праві? Це ті, яким усе те приємно, що Бог посилає; це ті, котрі, перебуваючи і в тяжких спокусах, хвалять Бога і кажуть із багатостраждальним Іовом: Господь дав, Господь і взяв, нехай буде благословенне ім’я Господнє (Йов. 1:21) “¹²⁴.

Таким правим личить похвала, а не тим, які спочатку хвалять Бога, потім нарікають на Нього: навчіться дякувати Богові і в радості, і в скорботі; навчіться відчувати в серці те саме, що кожна людина повторює машинально: “Як Богові завгодно”; є навіть людська приказка, що покарання в багатьох випадках є спасительним. Пам’ятаючи цю настанову, хто не стане повторювати щодня: “Як було завгодно Господу, так і сталося: нехай буде ім’я Його благословенне!”

2

Попередня бесіда блаженного Августина дуже добре пояснює і доводить, що для добробуту людини необхідно підкоритися Божественній волі. Це усвідомлювали всі доброчесні й богоугодні люди. І справді, покірність у всьому волі Божій слугує основою всіх чеснот, слугує добрим початком християнського життя і блаженним переходом його у вічне, загробне життя. Але зупинитися на половині бесіди блаженного Августина ми не можемо, тому що цим ми позбавили б усіх істинно віруючих можливості скористатися свідченням просвіченого Богом письменника і наставника. Цей богонатхненний архієрей доводить, що і в бідах і лихах, що спіткають нас, ми не повинні переступати жодної риси з кола волі Божої. Він каже: “Багаторазово повторювали ми, що праві серцем ті, які протягом усього свого життя не противляться волі Божій, яка благоволить, щоб ти був іноді здоровим, а іноді хворим; коли ти здоровий, тобі приємна воля Божа, а коли хворий, вона гірка тобі: тут ти не правий; чому? Тому, що не бажаєш слідувати волі Божій, але хочеш, щоб Божественна воля погоджувалася з твоєю: Вона права, а ти не правий, бо твоя воля зобов’язана слідувати Божественній волі, а не навпаки. У такій поведінці ти матимеш праве серце, коли на запитання: чи добре тобі живеться? відповіси: “Благословенний Бог, що втішає”. Чи важко тобі живеться?”Благословенний Бог, що випробовує і виправляє мене”.

Якщо так чиниш, то маєш праве серце і зі святим Давидом співаєш у тайнику твого серця: “Благословлятиму Господа повсякчас, хвала Йому завжди буде на вустах моїх. (Пс. 33:2)”. Не тільки святий Августин викладає цю настанову, а й раніше за нього цар Давид залишив нам повчальний приклад: коли він тікав від переслідування непокірного сина свого Авессалома зі священиками, що несли перед Давидом ковчег заповіту Господнього (найвищу святиню народу ізраїльського), на допомогу від переслідування; тоді цар Давид, наказуючи повернути ковчег на колишнє його місце, сказав: “Якщо я знайду милість перед очима Господа, то Він поверне мене і дасть мені бачити Його і оселю Його, а якщо Він скаже так: “немає Моєї прихильності до тебе”, то скажу Йому: “Ось я: чини зі мною те, що Тобі завгодно” (див.: 2Сам. 15:25-26). Так говорив наймогутніший цар, перебуваючи у втечі й найбільшому приниженні, але істинно розуміючи значення Найвищої волі; він, усім серцем вручаючи себе волі Божій, каже: якщо Богові буде завгодно, ми повернемося до Єрусалиму, а якщо немає на це Його благовоління, то нехай творить Він краще, як Йому завгодно”.

О, благочестиві християни, якби й ми настільки розсудливо, згідно зі своїм обов’язком, міркували, то легше могли б досягти всього: не було б нам жодних незручностей у перенесенні найтяжчих нещасть, ніщо б не обтяжувало нас, і все охоче брали б із радістю з волі Божої. Христос у Гефсиманському саду дав нам Своїм прикладом єдине істинне повчання до довготерпіння у всяких скорботах, показуючи, що найкорисніше для нас віддавати себе досконало на волю Отця Небесного, кажучи: “Велика скорбота моя, спаси мене, Отче, та не моя воля, а Твоя нехай буде!” І як істинно виявилося це в Боголюдині? Перш ніж молитися, Він почав смертельно скорбіти й тужити, навіть жахатися від майбутньої смерті, яка Його чекала; після ж молитви, віддавши Себе цілком волі Отця Небесного і ніби отримавши нову силу, каже учням: “Вставайте, йдемо, доброзичливо зустрінемо ворогів, покладемо початок кривавому подвигу”. Про це так розмірковує блаженний Августин: “Як пояснити, що Христос-Господь, являючи в Собі людину, навчаючи нас богоугодного життя і водночас даруючи нам життя, виявляє в Собі деяку людську власну волю, що родинна нашій? Відповідь: Христос – глава наш, а ми – члени тіла Його. Він виголосив до Бога Отця, як людина: Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця. У цьому звертанні виявилася людська воля, але людини, яка бажає мати праве серце і просить про виправлення його, якби згрішив у чомусь: втім, не як Я хочу, а як Ти (Мф. 26:39). Цим Христос бажав показати нам, що в Ньому було власне (людське) бажання, яке бажає іншого, ніж Бог бажає, але яке Він смиренно підпорядкував волі Отця Свого “¹²⁵.

3

Свята Катерина Сієнська говорила про саму себе: “Христос напоумив мене влаштувати собі таємничий дім всередині серця мого”. Що ж це за дім? Це з’єднання людської волі з Божественною волею. Дім цей під час переходу в нього здається тісним, але той, хто бажає звикнути до нього, знаходить його вельми скоро просторішим за саме небо і безпечнішим за неприступні замки. Сюди заборонено вторгатися всяким смутам: це нездоланна твердиня, захищена від усіх лих, якій не можуть зашкодити ні небесні, ні земні сили. Хто утримує свою волю в усьому покірною і не відокремленою від Божої волі, для того весь закон його діяльності зводиться до одного основоположного положення: “Чого хоче Бог, того нехай Він і творить зі мною”. Істинно сказав блаженний Августин: “Настане хвороба моя, настане і заспокоєння моє; за скорботою послідує і радість. Золото не блищить, коли перебуває в горнилі: воно отримує свій блиск уже згодом, у золотій монеті або в золотій прикрасі; однак попередньо повинно пройти через вогонь або через горнило, щоб очиститися від іржі й заблищати. Горнило це зображує собою весь світ: там плевели, там золото, там вогонь, там розпоряджається і сам художник. У горнилі згорають плевели, а золото очищається; ті на попіл обертаються, а це від іржі відокремлюється; скажімо конкретніше: горнило – це світ; плевели – беззаконники; золото – праведники; вогонь – смуток; художник – Бог. Отже, чого хоче і що накаже Художник, те я і роблю; до чого б Він не призначив мене, підкоряюся: Він велить терпіти, Він же знає і очистить від скверни гріховної; якщо і спалахує пажитниця, яка бажає і мене обпалити, вона звертається на попіл, а я очищуюся від бруду; чому? – тому, що Богу підкоряється душа моя “¹²⁶.

Ось справжня покора волі людської волі Божественній! Вона – початок усякого добра. Справедливо сказав дехто з письменників, що немає більшої і благоприємнішої для Бога жертви, як доручення себе в усякій скорботі або біді цілком благоволінню Божому, тобто Його святій волі.

У давнину Авраам покорою Богові здобув собі гучну похвалу. Бог, бажаючи показати всьому світові, що Авраам найважчі й найскладніші повеління Божі готовий був виконувати охоче й безумовно з усією точністю, одне повеління Своє замінював іншим, більш важким і жахливим для душі, обтяжував дім його, випробовуючи покірність його; але Авраам, за всяким покликом волі Божої, готовий був беззаперечно, старанно, всіма силами свого духу виконати кожне веління Боже і виконував точно, доручаючи себе цілком волі Божій. Священні книги Старого Заповіту оповідають, що Авраам десять разів був жорстоко випробовуваний у тому, чи завжди він буде покірним Богові. Ось ті випробування:

Бог велить Аврааму залишити свою рідну землю (Месопотамію), родичів і дім батьківський і йти в невідому землю (Бут. 12:1).

Авраам є в землі Ханаанській прибульцем, странником і зазнає нестачі в їжі й тому тимчасово поселяється в Єгипті (Бут. 12:10).

У Єгипті Авраам у відчаї від загрози смерті, а жінка його Сарра – від позбавлення її цнотливості (Бут. 12:10-20).

При виникненні суперечок і незгоди між пастухами худоби Авраамової і пастухами худоби Лотової Авраам змушений був розлучитися з Лотом, якого любив, як сина (Бут. 13:7-18).

Для звільнення з полону Лота змушений був Авраам з домашніми своїми (яких було в нього 318) йти битися проти чотирьох царів (Бут. 14:11-23).

Авраам за наполяганням Сарри змушений був вигнати з дому вірну служницю і вже жінку свою (Бут. 16:5-16).

У старості приймає Авраам обрізання за велінням Божим (Бут. 17:9-11).

Авімелех, цар Гератський, забирає в Авраама жінку його Сару (Бут. 20); але уві сні вночі внаслідок погрози Божої Авімелех не торкається до Сари і повертає її Аврааму з доганою за те, що він назвав жінку свою сестрою.

За велінням Божим вдруге виганяє Авраам Агар з її сином Ізмаїлом (Бут. 21:12-20).

Останнім і найжахливішим випробуванням для Авраама був наказ Божий – принести в жертву єдинородного улюбленого свого сина Ісаака, на якому зосереджувалися всі надії Авраамові (Бут. 21:2-18).

Ось вказівка на явні біди і печалі Авраама, за винятком багатьох інших випадків, які трапляються в житті кожного. Однак Авраам залишився тим самим Авраамом без жодної зміни, самому собі подібним, істинним і досконалим виконавцем волі Божої. Він добре розумів, що тільки в досконалій відданості себе на волю Божу можна знаходити благонадійну втіху в оточуючих нас лихах.

Примітка. Тут доречно зауважити, що гора Моріа, на якій Ісаак мав бути принесений у жертву Богові, перетворилася на приказку; відтоді й донині кажуть: “На горі Господь подивиться”; “Ось гора: Господь дивиться” (євр.: Єгова-Іре) (див.: Бут. 22:14).

Усі скорботні й обтяжені, зійдіть на цю гору для своєї втіхи! Нехай буде відомо всім страждальцям, що Бог за давніх-давен передбачив усе, що тепер трапляється з ними, і водночас визначив, що це здійсниться у свій час; тому-то ж Боже провидіння керує і перебігом самої події, яка відбувається на благо кожного з нас.

4

Те, що різноманітні біди, які відбуваються, бувають попускаються Богом, відкривається з такого порівняння. Усім дуже добре відомо, що ні держава не відверне війни, що наступає на неї, або загрозливої епідемії (наприклад, чуми, холери тощо), ні окрема людина не запобіжить: одна – хворобі своїх ніг, інша – розладу шлунку, а та – гарячкової маячні; всі ці біди залежать від волі або від попущення Божого. Яким же чином держава не допустить воєнного розорення, коли війна вже в розпалі, і що зроблять люди для полегшення своїх хвороб, коли вони їх уже спіткали? Чи можуть вони противитися волі Божій? Не можуть. Невже ж не надано їм жодних засобів для свого спасіння? Надано, але з умовою, якщо буде на те Боже благовоління і допущення. Як вчинив Авраам на горі Моріа, коли він, підкоряючись волі Божій, повинен був встромити жертовний ніж у серце Ісаака? Він почув від Ангела голос Божий про скасування Божого попереднього наказу, побачив у саду ягня, що заплуталося в гілках, пішов, приніс його і поклав на жертовник замість сина свого Ісаака.

Так само царство, обтяжене війною, країна – мором, людина, яку мучить хвороба, розглянуть, які засоби є більш придатними для припинення того чи іншого лиха, і потім нехай вживають їх для відбиття брані, для боротьби з моровою виразкою і для полегшення хвороби. І якщо Богу буде завгодно всі зазначені біди попередити, припинити або полегшити, Він пошле барана жертовного (тобто спасительний засіб) для вгамування того, іншого або третього зла. Якщо ж ніщо не допоможе, то буде явно, що Бог бажає принесення в жертву Ісака, завоювання царства, спустошення країни виразкою, смерті людини від хвороби. Так само треба судити і про інші біди й печалі; де посилає Бог допомогу, там звільняється Ісаак, а де немає Божої допомоги, Ісаак незмінно буде принесений на жертвопринесення. Отже, людина повинна у всіх пригодах свого життя охоче коритися Божій волі. Найкращий засіб протидіяти всякому злу – це завжди думати про Бога, просити Бога коритися Йому і в усіх своїх обставинах свій розум підкоряти Найвищому Розуму.

Ременський архієрей Ремігій, передбачаючи неврожай хліба і страшний голод на майбутній рік, зібрав великі запаси пшениці для прожитку убогих. Але негідники з-поміж тих самих людей, про яких він дбав – п’яниці, розпусники, – говорили між собою: “Що задумав наш старий (бо архієрей уже понад 50 років священик); чи не нове місто хоче будувати, що стільки приготував пшениці? Чи не хоче встановити нові податки? Зберемося разом на раду, як би йому нашкодити”. Вибрали вони зручний час, змовившись підпалити архієрейські житниці. Вирішили довести до виконання злу свою волю; вийшли з будинків своїх до житниць, один із них розпалив вогонь, кажучи: “Подивимося, як усе це багатство миттю перетвориться на попіл!” Цей зухвалий вчинок божевільних людей негайно ж став відомий архієрею. Не гаючи часу, він сів на коня і з незвичайною швидкістю прибув на пожежу, але побачив, що вогонь уже всюди поширився і ніякими силами вже не може бути погашений. Архієрей, хоча йому було боляче від втрати, а ще болючішою була думка про божевільних паліїв, не засмутився, не вимовив якого-небудь нерозважливого слова, або лайки на винуватців злодіяння; але зійшов із коня, підійшов до пожежі ближче, наскільки було можливо, наче бажаючи погрітися, і вимовив такі слова: “Теплота завжди приємна всім, і тим паче мені, дідусеві”. Ось серце незлобивої людини, яка віддала себе вседосконало Божественній волі, а тому не схильна до жодних обурень. Він дуже хотів би загасити полум’я, але оскільки жоден розум, жодна сила недостатні для того, то він віддав усе на волю Божу, вимовляючи слова Іова: “Господь дав, Господь і взяв, нехай буде ім’я Господнє благословенне” (Йов. 1:21). Так треба чинити в усякій пригоді; коли самі не можемо нічого зробити в бажаній справі, то віддамо її Богові, кажучи від щирого серця: “Буде Божа воля, хай пожертвується Ісаак, коли не буде агнця, якщо Бог так велить. Нехай загине дім, розориться майно, тільки нехай буде в нас воля Твоя, Господи!”

5

Співак, налаштовуючи свої гуслі, доти натягує або послаблює на них струни, доки вони не будуть гармонійно згодні одна з одною. Так кожен, бажаючи всього себе доручити управлінню волі Божої, зобов’язаний навчати, примушувати, підкоряти власну свою волю волі Божественній настільки довго, доки вона звикне бути узгодженою в усьому з Божественною волею, кажучи словами Давида: “Він Бог мій, спаситель мій, захисник мій; не похитнусь більше” (Пс. 61:2). Слова ці в єврейському тексті мають таке значення: не буде суперечити душа моя Богові, промовчить, бо в Нього спасіння моє. Це цілком узгоджується як з нашою темою (про згоду нашої волі з Божою), так і з настроєм серця царя Давида, яке начебто так говорить: “Усе, що не станеться зі мною – благоприємне, чи ні; Божій волі в усьому я не противлюся й визначення Божі приймаю; і коли б на мене впали всі лиха, я не розсерджусь; на всяке Боже попущення не пророню жодного слова; розпорядженням Божим я завжди буду вельми задоволений”. Усі негаразди можуть бути зручно переносимі і вгамовувані мужнім терпінням.

Кожен, хто захоче наслідувати кроткого царя Давида, може це легко зробити, якщо тільки упокорить власне серце своє за прикладом кротості Давидової: воістину, він усе, що йому протилежне, перетерпить мирно і без незадоволення, жодне слово прикрості або невдоволення не вийде з вуст його. Без Твого зволення і передвідання Твого і без причини (яка в мені) нічого зі мною не трапилося б неприємного, як і взагалі без причини нічого не буває на землі: ось я, улюблений Отче; я весь у Твоїх руках і схиляюся під жезл Твого покарання: бий мене по хребту, по шиї, щоб я неправоту мою виправив, і скорився благій і всесвятій волі Твоїй, і завжди, скрізь і в усьому прагнув би до пізнання її і покірливого виконання її “¹²⁷. Ті, хто відкидає цю настанову, не будуть процвітати в благочесті, завжди навчатимуться і не зможуть прийти до розуму істини. Навпаки, ті, хто прагне старанно пізнання волі Божої і виконує її на ділі, всі неприємні речі не тільки переносять терпляче, а й із вдячністю звертаються до Бога за послане їм напоумлення. Дехто з мудрих учителів¹²⁸ справедливо вважав той день втраченим, у який ми, заради любові до Бога, не перемогли себе самих (тобто свавілля).

Глава IV. Повчальний приклад для людей, які ухиляються від підкорення Божим розпорядженням

Приклад цей ми знаходимо не в будь-якій норовливій і норовливій людині, а в людині Божій, старозавітному пророкові Іоні, який (через причину, здавалося б, вибачливу) ухилявся від виконання даного йому Богом наказу і тому терпів різні жорстокості й печалі, поки не підкорив власну волю волі Божественній.

1

Розглянемо цю історію, описану в Біблії – у Книзі пророка Іони.

Воля Божа оголошується Іоні ясно, виразно, словами: встань, іди в Ніневію, місто велике, – це перша частина повеління, а друга частина: проповідуй у ньому. Встав Іона і пішов, але не пішов до Ніневії: встав Іона, щоб втекти до Фарсіса від лиця Господнього. Тут подвійний непослух: у місті, куди був він посланий, він не тільки не проповідував, а й не пішов туди. Тому несподівано настала праведна Божа кара; і море, і повітря бурхливе виступили в бій проти непокірливої волі Іони: Господь створив на морі сильний вітер, і стало на морі настільки сильне заворушення, що корабель готовий був розбитися. Але втікач не зрозумів, що хвилі озброїлися проти нього: Іона ж спустився всередину корабля, ліг і міцно заснув. Нічого немає гіршого і нічого немає небезпечнішого, як непрощенна безпечність. Буря продовжувала дедалі більше посилюватися, хвилі лютували, і чорні хмари, що згустилися, приховали денне світло. Мореплавці в страху і трепеті бігали палубою: спускали вітрила, викидали з корабля важкий вантаж, але ніщо не допомагало, буря посилювалася і полишала надія на спасіння. Єдина справжня надія залишалася їм на Бога: кожен сердечно звернувся до Господа. Розбудили Іону, який спав, словами: Уставай, заклич до свого Бога (Йон. 1:6). На загальній нараді запропоновано було кинути жереб, щоб дізнатися, за кого з них послав Бог таку біду, і впав жереб на Іону, і на запитання: хто він? Іона відповідав: Я єврей, і боюся я Господа, Небесного Бога, що вчинив море та суходіл (Там же, 1, 9). Чи так ти, Іона, шануєш і боїшся Бога? Навіщо ж волі Божій не коришся? Подібно до Іони багато хто говорить: “Боюся тільки Бога” і водночас порушують Його заповіді: “Не забажай, не забирай нічого, що належить ближньому” та інше. О улюблені брати! Говорити “боюся Бога”, а на ділі чинити проти волі Божої – значить не боятися, не поважати Бога, але нехтувати Його святою волею – не підкорятися, але зухвало опиратися своєму Творцю та Спасителю. Це підтверджується і вчинками самого Іони: його сповідь – що він шанує і боїться Бога – не приборкала моря, але бурхливі хвилі вирували все сильніше й сильніше, і нарешті Іону кинули в море заради його приборкання. Але перш за це Іона перед усіма усвідомив провину свою: “Я усвідомлюю, що заради мене спіткала вас ця велика буря, а тому візьміть мене і киньте в море, і воно приборкається”. О чудовий Іона! Ти був любителем істини й усім корабельникам відкрив її щодо самого себе, кажучи: “Знайте, що вся ця страшна буря, цей шторм, що здійняв на морі цілі гори хвиль, і всі лиха, яких він завдав, сталися тільки через супротив власної своєї волі волі волі Божественній: Бог наказав мені йти до Ніневії, а не до Фарсіса”. Однак чекає на тебе вчитель морський, який незабаром наставить тебе, навчить тієї істини, що має кожен бажати того, чого бажає Бог, і не бажати того, чого не бажає Бог: підняли вони Йону, і кинули його до моря, і спинилося море від своєї лютости (Іон. 1:15), і призначив Господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону (Іон. 2:1). Такі наслідки наполегливого свавілля! Нехай послужить це і нам, браття, наукою про те, як приймати на себе добрий і легкий тягар волі Божественної.

Слухайте далі, яким чином відбулося напоумлення покараного Іони і як легко і скоро він підкорився велінню Божому. Він, ув’язнений в утробі живого морського звіра, немов у темному казематі, і занурений уже майже на дно пекла, не міг збагнути, живий він чи мертвий? І воззвав він до Господа; коли душа його була вже поблизу смерті, тоді він згадав про Бога. Справді, так буває і з нами грішними; не скоро приходимо ми до тями: одна крайня, загрозлива біда пробуджує в нас почуття, і ми тоді починаємо хотіти того, чого раніше злочинно не бажали. – Отже, Іоно, чи підеш у Ніневію? – Піду; будеш проповідувати Ніневіянам покаяння? – Буду; чи бажаєш виконати свої обіцянки, дані в утробі китовій? – У точності виконаю. І Господь звелів рибі, і вона викинула Іону на суходіл (Йон. 2:11). І було слово Господнє до Іони вдруге: Встань, іди в Ніневію, місто велике, і проповідуй у ній, що Я наказав тобі. І встав Іона, і пішов до Ніневії, за словом Господнім (Йон. 3:1-3). Іона тепер відкинув власну волю і хоче того самого, чого хоче Бог; він поспішає оголосити велике місто, працюючи ногами, руками і голосом, кажучи: “Через сорок днів місто винищиться” (див.: Йон. 3:4). Тепер Іона весь звернувся в діяльність: громовим голосом говорить, наставляє і повчає до покаяння громадян, слухаючи вже і підкоряючись велінню Божому. О якби він чинив так постійно і не повертався б до попереднього свавілля!

2

Але на жаль і горе нам від слабкості й мінливості волі людської! Щойно вона була Божою волею і раптом починає знову бути своєю волею: Іона сильно засмутився цим і був роздратований (Йон. 4:1). Це злісні ознаки людської волі, що вступає в боротьбу з Божественною волею. Хто покірний і слухняний волі Божій, той ніколи не засмучується, не роздратовується і не слабшає під тягарем печалі до того, щоб збудити в собі гнів і обурення проти розпоряджень Вишнього. Що це, чесний Іоно, що твою волю, яка майже в усьому підкорилася Богові, приводить знову в збентеження? Ось причина нового спротиву Богові: О Господи, чи ж не це моє слово, поки я ще був на своїй землі?… бо я знав, що Ти Бог милостивий та милосердий, довготерпеливий та многомилостивий, і Ти жалкуєш за зло (Йон. 4:2). Тут протиріччя між волею Бога і волею Іони полягає в тому, що Бог благоволив заради покаяння пробачити ніневітян; Іона ж хотів, щоб проповідувана ним страта спіткала їх на ділі, припустивши, що даремно лякати погрозою, що не здійсниться, бо незабаром Бог може змилосердитися над ними. Після чого Іона не знаходив собі іншої втіхи, окрім звернення до Бога з молитвою: І тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя! (Йон. 4:3). Це краще для тебе, Іона, але Богові неприємно. Своя воля дбає й уважна тільки до того, що для неї безпечно і приємно, і не міркує про те, чи приємно це Богові, чи ні. І вийшов Іона з міста, і сів на східній стороні напроти нього, і зробив собі там кущ, і сів під ним у затінку, щоб побачити, що буде з містом (Йон. 4:5). Своя воля ще не заспокоїлася: вона залишає місто, із задоволенням бажаючи дивитися на його винищення. Навіщо ж Іона виходить із міста? Навіщо не вмовляє громадян до неодмінного покаяння? Яка необхідність змусила його влаштувати собі новий дім, осяяний гарбузом? Тисячі домогосподарів із вдячністю прийняли б до себе проповідника покаяння. Але не так чинить своя воля, для якої часом не тільки розлогі міста бувають невмістимі, а й цілий світ тісний.

Іона був упевнений, що, коли він вийде з міста, вдарить грім і вогненний дощ, посланий небом, негайно ж винищить місто. Бо Бог велів пророкові проповідувати в таких виразах: “Ще три дні, і Ніневія розсиплеться”. Тому-то влаштував Іона собі тимчасове житло в безпечному місці, щоб звідти дивитися – ось Бог приведе свою погрозу до виконання: не стане беззаконних громадян більше милувати і винищить їх з лиця землі. Довго чекаючи помсти ніневітянам з неба, бачив Іона, що небо залишається ясним, не похмурим, немає на ньому ні хмар, ні блискавок, ні громів, – словом, немає жодної кари небесної; а тим часом черв’як з появою зорі підточив гарбузову рослину куща та забрав в Іони прохолоду від пекучого сонця. Іона знемог і сильно засмутився, кажучи: Краще мені смерть від мого життя! (Йон. 4:8). Яка ж причина його гніву і засмучення? Та, що не збулося те, чого він очікував, про що тільки й думав (тобто небесної страти ніневітян). О Іона, наскільки нетерпляча своя воля! Особливо у своїх припущеннях і міркуваннях; навіщо ти так обурюєшся на милосердя і довготерпіння Боже? Чи не знаєш, що Богові властиво прощати і милувати? Чи бажаєш нав’язати Богові нетерпіння людське? Чи прогнівив тебе хтось найменше, негайно ж вражаєш його; чи засмутив? Кидаєш у нього грім і блискавку; людям це звично, але не Богові: ми швидкі й готові мститися негайно і понад міру завданої нам образи. Але не такий Бог: Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий; благий Господь до всіх, милостивий до всіх створінь Своїх! (Пс. 144:8-9). Бог не бажає погубити душу і думає, як би не відкинути від Себе і відкинутого (2Сам. 14:14). Що ж, Іоно, сумуєш і за гарбузом, підточеним черв’яком; ти не трудився над ним, не ростив його і не закликав черв’яка, щоб він підгриз коріння його: Господь тобі дав його, Господь і забрав; навіщо ж нарікаєш на Бога? Якщо тобі шкода гарбуза, чи Богові не пощадити великого міста, що дорівнювало невеликому царству (у Ніневії було понад 120 000 мешканців); ти пожалів про тінь гарбузову, а не пошкодував про ніневітян? О славний пророче! Виправ свою волю (наскільки це можливо людині) в її рухах, нехай узгоджується вона з Божественною волею: засох гарбуз, не журись за нього; врятовано місто Ніневія, і ти побажай йому добробуту й богоугодного життя; пошкодуй лише хіба про те, що не в ту саму хвилину підкорив ти себе волі Божій.

Порівняй суперечливі вірші 3 і 4 третього розділу Книги Іони і слова Євангелія від Матфея: як був Іона в утробі кита три дні і три ночі, так і Син Людський буде в серці землі (Мф. 12:40).

3

Зрозумійте, браття християни, яку отримують для себе користь люди свавільні і в які омани іноді впадають навіть богоугодні мужі через упертість своїх думок. Поки не відкидаємо ми пристрасті до самолюбства і до свавілля, чинячи опір подіям, які бувають з волі Божої, доти ми не можемо здійснити нічого доброго й сприятливого для Бога: ані дари, ані обітниці, ані молитви, ані жертви й приношення Богові неприємні, коли їх здійснюють супротивники волі Божої. Піст Богові приємний, милостиня Богові люб’язна, молитви умилостивительні, коли все це відбувається не по-фарисейськи, нелицемірно, тобто: не для досягнення будь-якої зовнішньої мети, поблажливої для нашого марнославства, корисливості, самовладості тощо, пороків, протилежних волі Божій. А тому (страшно навіть вимовити), що Бог відкидає пости, молитви і благотворіння (справи милосердя), Йому вельми сприятливі, коли вони здійснюються лицемірно, проти Божої волі, а на догоду власній. Таким лицемірам говорить Бог вустами пророка Ісаї: Ви поститеся не для Мене, у день посту вашого ви виконуєте волю вашу і вимагаєте тяжких праць від інших… ви поститеся для сварок і чвар, і для того, щоб зухвалою рукою бити інших: не такого посту Я обрав… Ось піст, який Я обрав: розв’яжи кайдани неправди, розв’яжи узи ярма, і пригноблених відпусти на волю, і розірви кожне ярмо; розділи з голодним хліб, і бідних, що блукають, введи до хати; коли побачиш нагагого, вдягни його, і від родича твого не ховайся (Іс. 58:3-7). Чому неправильний піст відкинутий Богом? Тому що в дні посту лицемір замість самовіддачі догоджає переважно своїй волі, вживаючи піст для найзручнішого досягнення її похотей; але Бог каже: “Я люблю піст, але ненавиджу й відкидаю лицемірство, що оскверняє піст”. Якщо хто людині, яка не терпить запаху цибулі або часнику, подає їжу, приправлену ними, той не тільки не принесе задоволення людині, яка вимагає їжі, а й ще змусить її терпіти голод, тому що огида від нелюбого запаху відіб’є в неї апетит. Таким чином і піст – ця солодка духовна їжа, піднесена Ангелом у його словах до Товії: “Благо молитва з говінням, і постом, і милостинею” (Тов. 12:8), якщо приправити її цибулею та часником своєї власної волі, яка протистоїть Богові, то їжа перетвориться на мерзенну їжу, недостойну Небесної Вечері. Про такий піст святий Златоуст висловився так: “Хто згрішає і постить, той не на славу Божу постить і не упокорює себе перед Богом, а задовольняє своєму марнославству”. Усе псує, усе опоганює непокірна Богові власна наша воля! Вона ж стала крайнім, безповоротним лихом усіх, хто відпав від Бога і кинутий на дно пекла. До того сильна в них упертість власної волі, що вона з плином часу озлоблюється дедалі більше й більше, і тому на віки вічні не може з’єднатися їхня воля з Божественною волею, завжди чинячи опір останній: ніколи загиблі не захочуть того, чого Бог хоче, і навіть не зможуть захотіти. Блаженний Августин каже: “Воля їхня така, що бажає погибелі іншим і ніколи не в змозі змінитися на бажання благості. Так як гідні царювати з Христом у собі не виявлять ні навіть найменшого сліду злої волі, так засуджені і ввержені з дияволом і його ангелами у вогонь вічний, не маючи ніколи спокою, не можуть мати і доброзичливої волі”. О горе, горе, що можна уявити жахливішого за геєну, якщо в ній живе тільки одна мука – вічно залишатися відкинутим від всесвятішої волі Божественної і ніколи не досягти примирення з нею! О Боже мій, допоможи мені, нехай відкину волю мою, і навчи мене творити волю Твою (Пс. 142:10).

Глава V. Про те, що найбільше утверджує в нас непокірність Богові

Серед тяжких беззаконь, якими докоряв Господь жителям міста Єрусалима, є й це: Ієрусалиме, Ієрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням б’єш посланих до тебе! скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не схотіли! (Мф. 23:37). Жорстокість у нас своєї волі є початком усіх беззаконь: “Я хотів, – каже Бог, – ви не захотіли”. Блаженний Августин сказав: “Багаторазово зітхав я, будучи зв’язаний не залізом чужою рукою, але моєю волею залізною; бажання моє ворог захопив і з нього зробив для мене ланцюг, яким і зв’язав мене “¹²⁹. Людську волю міцно тримають у противленні Богові три недобрі якості: а) злі звичаї (навички), б) нестача довготерпіння і в) непостійність (мінливість) бажань нашої волі.

1

Злий звичай, або злу звичку, блаженний Августин пояснює так: “Від злісної волі виросла зла похоть (побажання), і коли людина часто задовольняє свою похіть, вона стає звичаєм, і якщо людина не чинить їй опір, то звичай непомітно стає вже необхідністю задовольняти ту похіть і тримає людину в тяжкій праці задоволення своїм похіттям. Щоправда, в такій людині прокидається часом інший, кращий напрямок волі, ніби оновлення волі, – це почуття, яке звертається до Бога в каятті про свої гріхи, бажання спочивати в мирі зі своєю совістю в Бозі; але ця нова, так би мовити, воля неспроможна сама собою перемагати колишню (стару) волю, яка давниною своєї діяльності зміцніла й ніби скам’яніла “¹³⁰.

Отже, дві в мені волі (в кожній людині): одна – стара, інша – нова, одна – тілесна, інша – духовна, борються між собою і роздвоюють душу мою, чинячи опір одна іншій; і частіше в мені має перевагу найгірше, але вже вкорінене, ніж краще, але ще незвичне для мене. Отже, коли гріх укорінюється і робиться звичним явищем, тоді не залишається вже часу для його лікування і не знаходиться в людині місце для покаяння. Гріх стає невиліковним, якщо незабаром не очищають себе покаянням, а потім уже доведеться докласти багато зусиль і багато перенести незручностей для очищення себе від гріхів, і чи завжди це вдається бідному грішникові? Справедливо говорить святий Григорій: “…коли свавілля перетвориться на звичай, якому сопротивляться душа хоч і бажає, але не в силах чинити опір, бо багаторазово впадає в ті ж самі гріхи, і вони стають немов би прив’язаними до серця міцними ланцюгами “¹³¹. У молоді роки ми легше можемо виправитися, ніж у старості, коли забруднимося й заіржавіємо, як котел, закривавлений і заіржавілий, для очищення якого треба вжити важкої праці, доки накип із нього не зійде за допомогою тертя й прожарювання через вогонь (пор.: Єз. 24:11-12). Дійсно, застарілі звички до пороків важко викорінюються і закривають шлях до виправлення. За словами святителя Іоанна Златоуста: “Немає нічого міцнішого в справах людських, як мучительство багаторічної звички до чогось нехорошого “¹³². Тому блаженний Августин повчає: “Грішник! Не відкладай покаяння в гріхах, щоб вони не перейшли з тобою в інше життя і не обтяжили б тебе надмірним тягарем “¹³³. Платон, помітивши молодого юнака, який часто займається азартною грою, зробив йому суворе зауваження; на це зауваження юнак заперечив: “Чи варто застерігати від такої нікчемної малості?” Платон відповів на це: “Погана звичка – не нікчемна річ”.

2

Другою причиною, яка посилює наше свавілля, є нестача в нас терпіння; коли ми чогось бажаємо пристрасно досягти і наше бажання не виконується в певний термін, то ми миттєво виходимо з себе, гніваємося, нарікаємо, а інколи впадаємо у звірячу лють. Часто трапляється чути від нетерплячих людей: “Тепер же хочу, негайно щоб було мені, а якщо ні, того я буду знати, що пропала моя надія”. Таким виявився цар Іудейський Саул, який не захотів почекати до приходу Самуїла, щоб принести жертву Богові, а тому в обличчя було йому сказано: “Божевільно ти вчинив, не виконавши повеління Господа, Бога твого, … сьогодні Господь укріпив би царювання твоє … назавжди, але тепер не встояти царству твоєму” (див.: 1Сам. 13:13-14). Часто ми так само чинимо перед Богом, коли за молитвою і проханням нашим не виповнюється скоро те, про що просимо Бога: негайно слабшаємо розумом, впадаємо в смуток, і хоча часто просимо того, чого просила в Ірода євангельська танцюристка: … хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоанна Хрестителя (Мк. 6:25). У такий спосіб ми втрачаємо всяке терпіння і впадаємо у відчай; але пророк Барух підбадьорює нас, кажучи: Дерзайте, діти, взивайте до Бога, і Він визволить вас від насильства, від руки ворогів (Вар. 4:21). Цар Іоаким, утримуваний в кайданах тридцять сім років, після такого тривалого ув’язнення здобув свободу і царство: він подав нам приклад, з яким довготерпінням треба очікувати Божої допомоги. Найбільша чеснота – довготерпіння, і воно має чудову силу доставляти іноді жадане нами навіть після закінчення довгого часу. Тому справедливі й прекрасні настанови Сираха: Усе, що трапиться тобі, приймай охоче, і в примхах твого приниження будь довготерплячим… Погляньте на стародавні пологи і подивіться: хто вірив Господеві – і був присоромлений? або хто перебував у страху Його – і був покинутий? або хто взивав до Нього, і Він знехтував ним?.. Горе вам, що втратили терпіння! Що будете ви робити, коли Господь відвідає? Ті, хто боїться Господа, не будуть недовірливі до слів Його, а ті, хто любить Його, збережуть шляхи Його (тобто заповіді Господні) (Сир. 2:4,10:14-15). Своя ж воля діє в усьому протилежно: чого бажає вона і не по розуму, вимагає з велінням без усякого відтермінування: подавай мені скоріше; щоб зроблено було зараз, оголоси і зроби без усякого уповільнення; подавай без подальших роздумів. Для уникнення нерозважливої нетерплячості повинно вам утримувати в собі слова Ноеміні до її невістки: …почекай, дочко моя, доки не довідаєшся, чим скінчиться справа; якщо й сповільниться, почекай, бо призначене Богом неодмінно збудеться, не скасується (Рут. 3:18; Авв. 2:3).

Господа нашого Іісуса Христа на хресті всіляко ображали Його вороги з наміром посилювати довготерпеливі Його страждання без кінця: якщо Ти Син Божий, зійди з хреста. На це відповідає їм святий Златоуст: “…що Він є Син Божий, тому й не зійде з хреста”; довготерпіння Христове чекало моменту, коли прорекло воно: звершилося! (Ін. 19:30) Як чинив глава наш Христос, так повинно і нам, членам тіла Його, слідувати Його прикладу: воля Отця Небесного повинна відбуватися в нас до останнього подиху нашого. Істинно сказав про це Людовик Блозій: “Блаженний той, хто, пригноблений різними гоніннями і стратами, не шукає спасіння від них, але терпить все навіть до останнього кінця, не бажаючи зійти з хреста, якщо Богові не завгодно дозволити його і зняти з хреста”. Воістину блаженний той, хто, занурюючись у безодню благовоління Божого, вручає себе страшним і потаємним долям Божим з такою вірою, що не лише один тиждень, один місяць, а й до останнього Судного Дня або й навіки віків готовий терпіти, не відкидаючи, усі страждання (якщо то Богові завгодно), навіть аж до пекельного страждання. Таке повне самозречення і відданість волі Божій перевершує будь-яке інше приношення: порівняно з ним відмова від володіння тисячею світів буде нікчемна. Про тих, хто противиться волі Божій, Людовик каже, що всякий, хто не вручає себе цілком волі Божій, не знаходить у собі спокою і мучиться внутрішньо: коли Бог відвідає його будь-якою скорботою, він думає, що все вже згубив; ця думка валить його в незвичайну печаль. Людина каже: “Тепер я загинула, немає мені спасіння; відкинута я Богом і людьми”. Утім, хто не бажає довести себе до такого нещастя й утихомирити свою совість, той повинен намагатися, щоб мужнім і вільним серцем пізнати як свою, так і мирську нікчемність, ухилитися від неї та приліпитися всім серцем до Бога, Творця і Спасителя свого, зберігаючи в серці своєму істинний мир і спокій. А оскільки все, що трапляється з нами, буває з волі або допущення Божого для нашої ж користі, то як благодіяння, так і скорботи, які надсилаються від руки Господньої, приймати потрібно з радісним і вдячним серцем; а Бог уже на шляху, іде, до тебе прийде і не сповільнить, потерпи, прийде неодмінно.

3

Третій порок нашої волі, від якої надзвичайно посилюється завзятість супротиву, є непостійність її. У цій непостійності ми й місяць перевершуємо, який змінює свій вигляд по чвертях (народження місяця, перша чверть, повний місяць, остання чверть); ми ж щогодини й щодня міняємо свої побажання: вранці в нас – одне бажання, ввечері – вже зовсім інше, протилежне першому, тощо, міняємося за своїми забаганками заради розмаїття їхнього й ніколи не буваємо однакові й схожі самі на себе. Це і природно для нашої волі, коли вона не бажає підкоритися премудрому, незмінному і всеосяжному закону волі Божої, а тому і хвилюється безперервно, захоплюючись примарними і непостійними предметами. Непостійністю нашої волі ми хочемо видалити від себе повсякчасну нашу печаль і смуток, але цим же ще більше примножуємо їх, потрапляючи в більшу скорботу, в більшу зневіру. Таким чином, ми марно трудимося, не отримуючи жодної користі, часто самі собі суперечимо, коли одночасно хочемо і не хочемо одного й того ж предмета. Воля наша і все, що від неї походить, – уся святиня наша – не є стовп непохитний, що стоїть на вершині гори, збудований на міцній основі, а дім, зведений на піску, що за всякого сильного натиску на нього падає і руйнується (порівн.: Мф. 7:26-27). Ти доброчесний? І будь таким, у тій чи іншій справі чиниш правильно, доброчесно? – погоджуюся; але чи довго і постійно будеш так поводитися? На жаль! Як швидко змінюємося ми, швидше за всілякі повітряні зміни, і часто падаємо в яму всілякої гидоти й нечистоти, як листок, що коливається від найменшого вітру, відриваємося від дерева життя і віємо, віємо всіляким вітром і ходимо всілякою стежкою, подібно до двомовного грішника (див.: Сир. 5:11). Не однакові буваємо ми в собі самих, не одну й ту саму людину в собі уявляємо, але багатьох, не схожих один на одного. Про Іова написано: “Іов був чоловік єдиний”. Ієронім так пояснює цей вислів: “Іов не кидався то праворуч, то ліворуч, але був чоловіком цілісним, міцним і непохитним – був чоловік єдиний; ми ж робимо справи не “єдиного чоловіка”, а скоріше перестаємо бути людьми, оголюючи себе від доброчесних дій людських (краще роздягнемося людини)”. Ми немічні й непостійні в добрих справах; але про цю непостійність людської волі сказано буде ясніше в іншому місці. Отже, воля наша, будучи вільною, робить нас приналежними собі самим; зла воля – приналежними дияволу, а добра воля – приналежними Богові: але ті, хто бажав бути своїми, як боги, знаючими добро й зло, стали не лише приналежними собі, а й дияволу. І справді так: своя воля поневолює нас дияволу, бо вона не сама; наша воля самостійною не буває, доки Творцю своєму абсолютно не підкориться. Воістину нам краще б не народитися, зовсім не залишатися своїми (тими, хто чинить за своєю волею). Один із церковних письменників оповідає: “Христос Господь, з’явившись одній із подвижниць, сказав їй: “… знай, що всі покарання, які зустрічаються тут людям, залежать від їхньої волі; якби воля була спрямована до чесноти і була б істинно покірною і узгодженою з Моєю волею, то праці, хвороби, скорботи та інші неприємності, які трапляються кожній людині в житті, не були б для неї покаранням, бо вона переносила б їх з радісним і добросердим серцем за любов’ю до Мене, міркуючи й твердо вірячи, що вони спіткали її по Моїй волі чи за Моїм попущенням для не відомої їй, але доброї мети. Розум такої людини у всякому тілесному стражданні буває вільний, і самі страждання її полегшуються думкою, що воля в усьому узгоджується і покірна Моїй волі””. Таким чином, дух людський, відкинувши свою волю, утихомирюється і заспокоюється, перебуваючи ще й у цьому світі.

Глава VI. Про те, що нам треба бути готовим до самозречення і до покірності своєї волі Богові як у тяжких і нестерпних випробуваннях, так і в час години смертної

Ось тут праця, тут справа. У предметах маловажних, незначних ми часто беззаперечно віддаємося волі Божій; у предметах же важливих, наприклад у втраті майна, честі, здоров’я, зустрічаємося з лінощами, суперечностями та найбільшою непокорою волі, яка чинить опір: тут виявляється наше бажання або нехотіння. Але чому ми, немічні, марно опираємося? Перебуває Божа воля і перебуватиме нерухомою вічно, як найвища гора; не ми притягнемо її до себе, але вона – нас. Ми сміялися б, якби хто прив’язав корабель до скелі й тягнув би за мотузку, думаючи притягти до себе скелю, тоді як насправді сам він поступово наближається до скелі: чи не меншим буде і наше нерозуміння, якщо ми, будучи підпорядкованими волі Божій, наче прив’язані до найвищої гори, почали б із завзятістю притягувати її до себе, бажаючи, щоб вона була нам слухняна, а не ми – їй?

1

Є деякі люди, які і самі виконують закон Божий, і інших наставляють чинити так само, як і вони: ці справді свою мудрість присвячують Богові. Але бувають і такі, які і самі вчаться закону Божому, і інших наставляють у законі Божому словами; а де стосується виконання закону Божого, там своя воля для них дорожча за все: вони не поступаються нею на виконання велінь Божих. Прекрасне привітання, яке говорили один одному в давнину: Нехай благодійствує вам Бог, нехай пом’яне заповіт Свій з вірними рабами Своїми: Авраамом, Ісааком і Яковом! Нехай дасть усім вам серце, щоб шанувати Його і виконувати волю Його всім серцем і старанною душею! (2Мак. 1:2-3)

Воістину, не всім серцем і не ревною душею шанують Бога ті, які поступаються Божій волі тільки в тих випадках, які їхній волі не противні й зручні; але коли торкнеться справа про збереження в цілості своїх багатств, своєї слави й честі, про захист свого життя і т. ін., там вони наполегливо утримують силу своєї волі: тут вони стають своїми. О норовливі! Добровільні воїни за старих часів з власної волі охоче вступали на військову службу, обіцяючи битися за честь і здоров’я своїх господ, і царів, і батьківщину свою, і за це їх жалували відзнаками, волею та дарували землі у своє володіння. Якби й ми, непокірні й такі, що опираються Божественній волі, корилися б беззаперечно Його найвищій волі, то, безсумнівно, отримали б на небі милість Божу, владу й повну свободу вічно вихваляти Творця свого. Між мужами давнини таким лагідним і непохитним до свавілля був благочестивий цар Давид, який славословив і дякував Господу в усіх своїх пригодах такими словами: “Я на Бога покладаюся, не боюся: що може зробити мені людина? У мені, о Боже, обітниці і молитви, які виконаю і заспіваю Тобі як жертви вдячні хвалі Твоїй” (пор.: Пс. 55:12-13). Немає під небесами нічого настільки свавільного, як воля людська; всі творіння Божі дивовижно підкоряються і слухаються Творця свого, одна людина вільно чинить в усьому по своїй волі: що захоче, те й робить, хоча б її справа суперечила волі Божественній і всім небесним і земним силам. Свавілля, яке дозволяє собі таке протиріччя, і є початок і корінь усіх лих у всіх людських гуртожитках: родинному, громадському і державному. Ось образ збоченої людської волі. Бог каже: “Я хочу, щоб це (кожна подія) робилося так”; людина, навпаки, зухвало відповідає: “Я не хочу так робити”; Бог оголошує: “Це Моя воля”; людина ж вчинками своїми відповідає: “Але немає в цьому моєї волі!” – і чинить по своїй волі (цей образ нашого свавілля виявляється у всякому порушенні нами кожної з десяти заповідей Божих). Тоді Бог сказав: не вічно духу Моєму бути нехтуваним людьми, бо вони плоть (Бут. 6:3), а помисли плотські є ворожнеча проти Бога; бо законові Божому не підкоряються, і не можуть (Рим. 8:7), і тому прорік Бог: нехай будуть дні їхні сто двадцять років (час, наданий Богом для покаяння всьому передпотопному людству) (Бут. 6:3). Отже, якби не було противлення нашого волі Божій цього нечестивого хочу чи не хочу, не буде і гріха, все зло загине. Для винищення гріха вже вчиненого є єдиний лікувальний засіб – це справжнє покаяння, тобто визнання провини своєї перед Богом із твердою рішучістю надалі не грішити. Справжнім лікуванням покаяння буває тоді, коли людина, переставши грішити, свою волю поневолить волі Божій. Першою умовою нашої волі є любов, подібно до того як для очей – зір, для вух – слух. Усякий же, хто старанно любить будь-що або будь-кого, тому охоче віддає себе з душею і тілом: жодна тяжка праця, ні тривалість хвороби, ні ніщо найжахливіше не здатні відторгнути його від улюбленого предмета. Так само й істинно віддана Богові людина все, що тільки Богові завгодно, як приємне собі, так і неприємне, приймає із задоволенням, тому що воно послане їй Богом. Такою і має бути наша воля у всіх пригодах, що спіткають нас з волі або ж за допущенням Божим, у вбогості, у хворобі, при образах ким-небудь нашої честі і на смертному одрі. Таким був цар Давид – чоловік обраний Богом за серцем Своїм (див.: Діян. 13:22).

2

У 523 році на Помісному Узіценському Соборі був архієрей на ім’я Божехот (що Бог хоче), єпископ Карфагенський¹³⁴, чоловік святий. Його, за велінням царя-аріаніна Гензеріха, посадили в старий човен без кормила і весел і разом із його кліром пустили в море напризволяще, але, понад сподівання, човен із пасажирами благополучно прибув у пристань Неаполя, де, перебуваючи у вигнанні, Божехот згодом богоугодно помер. Нехай буде ж у всіх християн одне це “що Бог хоче” і єдине про те ж піклування. Злостива ж людина тоді тільки говорить: “Будь, що Бог хоче”, коли зустрінеться їй у житті все бажане, неважке і безскорботне. Навпаки, той, хто все, що трапляється в житті, приймає від Бога з вдячністю: чи убогість обтяжує його, чи хвороба розтрощує, чи терпить він невинну безчесність, чи лежить на смертному одрі, – завжди, у кожній пригоді постійно вимовляє від серця: “Нехай буде мені те, що Бог хоче!” Він мириться з втратою майна, здоров’я і навіть самого життя, завжди кажучи: “Будь зі мною, що Бог хоче, що Йому завгодно”, не питаючи: “Навіщо це? Навіщо в цей час? Чому саме такою смертю доводиться померти?”; але завжди і на все готовий він, повторюючи одне й те саме: “Будь те, чого хоче Бог”. Сенека запропонував запитання: “Що тобі необхідно для того, щоб бути добрим?” І відповідає розсудливо: “Хотіти бути добрим “¹³⁵ – найкраще з того, чого бажає і вимагає від нас Бог. Для того, хто думає інакше і волі Божій чинить опір, пропоную напоумлення словами Сенеки: “Ти обурюєшся і засмучуєшся пригодами, які трапилися, але ти не розумієш, що в них немає нічого злого, окрім зла, яке міститься у твоєму обурюванні та твоєму нетерплячливому терпінні; кажеш: “Я знемагаю того дня, коли сумую, коли трапиться зі мною якесь нещастя: ось домашні мої хворіють; зазнав збитків у майні; згорів дім; а тут настають труди й турботи від страху перед різними нещастями – моровою виразкою, війною тощо”. п.” Чого ж тут сумувати? Усе це не нове, завжди буває так, воно само собою минає і забувається: вірно, що повинно було це трапитися, бо все відбувається за порадою і волею Божою, а не за будь-яким сліпим випадком або роком. Якщо ти мені віриш, я відкрию тобі таємницю мого серця: у всіх небажаних мені і неприємних подіях я так влаштований, що не тільки безсумнівно вірю і в усьому підкоряюся Богові, а й в усьому погоджуюсь із Ним, що так має бути. І не в силу необхідності, а добровільно дотримуюся Його святої, премудрої Божественної волі (соромно нам, християни, перед язичником, ах, як соромно!), ніколи мені (продовжує він) не трапиться такої пригоди, якою б я образився чи зніяковів, немає жертви, яку б приносив я через нужду. Усе те, про що шкодуємо і зітхаємо, чого боїмося і жахаємося, усе це – жертви в житті нашому, від яких бути вільним не сподівайся і навіть не молися про звільнення від них; до них має бути прихильне серце наше “¹³⁶. Усе, що є і буває у світі, існує з волі Божої, те саме розумій і про моральний наш світ, усе в ньому буває з волі або допущення Божого – отже, мабуть, і ми не повинні суперечити в тому Богові, але бути Йому покірними й не дерзати осуджувати те, що існує. Вельми хороша справа – не противитися встановленому Богом порядку загальної течії світового життя, слідувати законам Божим беззаперечно і охоче підкорятися волі Божій у всьому. Нездатний і презирливий боягуз той солдат, який неохоче, зі страхом і трепетом йде в бій. А тому і ми повинні охоче йти на брань із жаданнями і противними Богу прагненнями своєї власної зіпсованої волі. Той мужній, хто повністю віддав себе Богові; навпаки, той малодушний і дурний, хто хоче протидіяти подіям, що відбуваються з волі або за допущенням Божого, вважаючи їх злом, і хоче виправляти справи Божого Промислу, а не самого себе: справи Всевишнього і Його Божественний Промисел він засуджує і бажав би краще, щоб все влаштовано було інакше, ніж самого себе напоумити і виправити. Усе це поставило нас у ненормальне становище: ми не хочемо жити, не хочемо і вмирати; життям обтяжуємося, а від смерті утримує страх, і все в наших бажаннях непостійне, мінливе. Жодне найблагополучніше життя не в змозі цілком задовольнити нас.

3

Про те, наскільки необхідна для нашого вічного блаженства угода своєї волі з Божественною, дехто з богомудрих мужів дав таку настанову: “Усякий, хто наближається до смерті, на смертному одрі нехай затверджує себе в милосерді Божому більш заслугами й працями Христа Господа, Спасителя нашого, аніж власними справами; нехай покладає свою надію на милость Христову та ходатайство Преблагословенної Богородиці, Приснодіви Марії, і в молитвах за нас святих обранців Божих. Нагадуючи собі на пам’ять жахливі муки, відкриті виразки, і поносну, гірку смерть Христову, і невимовну Його любов до нас, грішних, за яких Він приніс Себе в жертву Божому правосуддю, нехай занурює (той, хто хворіє) всього себе, з усіма своїми гріхами і недбалістю, у невимірну глибину незбагненного милосердя Христового, приносячи себе на честь і славу Божу, як живу жертву Господу Богові, і просячи собі Божої допомоги для підкріплення в немощах своїх у самий час смерті і після переходу в життя вічне. Істинно, з нелицемірною любов’ю і повним самозреченням своєї волі, той, хто наважився все терпіти заради Божественної честі та правди, не буде після смерті кинутий до пекла вогняного, навіть якщо б він мав на собі гріхи всього світу”. Немає жодної кориснішої настанови для того, хто готується до смерті, ніж смиренне віддання себе на волю Божу з глибоким жалем про свої гріхи і з безсумнівною надією на милість Божу і заслуги Христові. Бо як така мука не може торкнутися Бога, так і тієї людини, яка свою волю віддала у волю Божу і щирою любов’ю з’єдналася з Ним. Прикладом цьому служить благоразумний розбійник, розп’ятий на хресті разом із Христом; він із сердечним жалем про гріхи свої увірував у Божественність розп’ятого Христа, Якому, віддавши себе цілком, не просив нічого іншого, як тільки самої лише милості та благодаті, вигукуючи: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє! (Лк. 23:42). Якщо ж немічна твоя природа жахається і тремтить перед обличчям смерті, то всю печаль свою і жах поклади на Господа, і негайно ж отримаєш благонадійну допомогу: смерть Христова додасть тобі мужності в твоїй смерті. Він і багато обраних Його випередили тебе, не будь же недбалим у наслідуванні їм. Тлінне тіло, яке ти нині залишаєш, – нікчемне і убоге вбрання. Що тобі до того, якщо воно до часу буде вкрите землею і згниє? Згодом те ж саме тіло твоє оживе, повстане і стане безсмертним, нетлінним, прославленим і світлим. Треба не забувати, наскільки доброзичливими були і готовими на смерть стародавні праведники Авраам, Ісаак, Яків, Мойсей, Давид та інші подібні до них, хоча за їхніх часів ще не були відчинені двері в Царство Небесне. Про це читаємо ми в П’ятикнижжі Мойсеєвому. Господь каже Мойсеєві: зійди на цю гору Аварім, і поглянь на землю, яку Я даю синам Ізраїлевим у володіння, і помри там на горі (Чис. 27:12). За велінням Господнім Мойсей піднявся на гори Моавитські, подивився звідти на землю Ханаанську, і помер там, і його поховали в долині землі Моавитської проти Беф-Фегора, і ніхто не знає місця поховання його навіть донині (Повт. 34:6). Дивись, з якою радістю, з волі Божої, Мойсей прийняв смерть, хоча він і не ввійшов в обітовану землю, але перенесений був у кращу, невидиму, тобто в таємне надро спокою (на лоно Авраамове), де праведні душі перебували в очікуванні Пришестя Христового. Нині ж вільний вхід у Вітчизну Небесну Господом Іісусом Христом відкритий вірним Його послідовникам. Тому, любий християнине, бачачи смерть, що наближається, а ще краще до її пришестя, повністю підкори свою волю Божественній волі і віддай усього себе Господу Богові, у всякому разі повторюючи: “Будь те, що Богу завгодно!”

4

Бажання про подовження свого життя або ж про якнайшвидший перехід у майбутнє потойбічне життя у багатьох людей суперечливі й сильно бентежать їх, тобто смерть лякає майже всіх. Поміркуймо про це, щоб заспокоїти себе і примирити свої побажання.

Усі добре знають, що кожен помре, і не заперечують цього. Погоджуються померти, але не негайно, бажають віддати єству борг, але не тепер; мають бажання переселитися від земних поселень у небесні, але після. Бідні ми й нерозумні! Говоримо божевільно – бажаємо звільнитися від убогості своєї, а не зараз; бажаємо бути блаженними і благословенними, але не досягли ще того ступеня. Навіщо ставиш для себе, нерозумна людино, настільки високу драбину до неба, щоб мати багато сходинок, якими ти думаєш повільно й ліниво наближатися до смерті? Навіщо тобі бажати довголіття, помилково думаючи, що багатьма роками життя приготуєш смертний кінець із легшим стражданням? Має померти або тепер, або завтра. Мені відомо, що багатьох спокушає, – коли смерть стукає біля дверей, вони думають, що нерозумний кредитор приходить за отриманням боргу невчасно, до спливу призначеного терміну. Божевільне порівняння! Термін цей тоді закінчується, коли це завгодно Владиці смерті. Чому називаєш смерть передчасною, чому благаєш про продовження життя? Ти давно приготований до смерті знанням про її неминучість, і тобі дано було тривалий час для виправлення себе – більше ти не виправиш себе і не приготуєш: і потім захочеш затягнути з виправленням себе, і чим більше років проживеш, тим більше зробишся неготовим до смерті. Довголіття дуже багатьох зробило ще більш грішними. Небажання померти заради майбутнього покаяння – є свого роду зло, бо воно на ділі не виправдовується. Річ у тім, що той тільки виправляє себе, хто готовий померти тоді, коли Богу це завгодно. Бог ніколи не хоче нічого злого і найзліше зло спрямовує до кращого – до добра, а тому, коли Бог визначає комусь смерть, то робить добро тому, хто помирає, припиняючи можливість йому ще більше грішити. Тому кожен віддали від себе всякий сумнів про передчасність смерті і від усієї душі говори: “Будь моя смерть тоді й так, коли і як Господу завгодно!”

До сказаного вище не буде зайвим додати прекрасну настанову Сенеки. Він каже: “Якщо, відкинувши свою та інших людей спокусу, захочеш пізнати істину, то зрозумієш і зізнаєшся, що не все, що ти любиш, і що бажаєш тобі, є корисним, якщо водночас не навчишся правильно ставитися до всіх пригод, що трапляються, і якщо не будеш впевненим у необхідності випробувань, і не зізнаєшся, що Богу завгодно інакше, ніж тобі “¹³⁷. Пізнавши це, ти скажеш: “Я раніше думав, що довголітнє життя хороше; але Бог інакше благоволить і краще, ніж мені це здавалося”. Таким чином, узгодивши свою волю з Божественною волею, ти досягнеш кращого і все буде для тебе зручним. Як злонравна людина все обертає на зло, хоча відбувається це під виглядом добра, так праведна, невинна серцем, і життєві злоби виправляє, полегшуючи все неприємне і важке мудрістю свого терпіння; вона все приймає й терпить у житті: хороше – з вдячністю й лагідністю, а протилежне – спокійно й мужньо. Він ніколи не злословить; пригоди печальні, що несподівано трапилися, приймає рівнодушно, вважаючи себе громадянином і воїном, не відмовляється від трудів і жертв, сполучених із тими званнями. Хоч би що трапилося з ним, хоч би в яке становище його поставили обставини, не зневажає його і не гребує ним, але вважає для себе закономірним і заслуженим, кажучи: “Хоч би яке було це становище, але воно моє”. Чи печальне воно і важке, – нехай понесемо терпляче, не нарікаючи і не скаржачись на Промисел Божий і благовоління Всевишнього: як Богові завгодно, так і нехай буде.

5

Про все викладене вище мали поняття навіть ідолопоклонники; деякі ж християни або не знають, або, якщо й знають що, але не виконують. Шкода, дуже шкода, що тим, у чому полягає вся наша надія, вся втіха, ми нехтуємо. Більшої ж втіхи і найвірнішої надії ніде і ні в кому ми не знайдемо, як тільки у всемогутній і непогрішній волі Божій. У всіх випадках, неприємних для нашої волі, ми тільки й можемо знаходити для себе полегшення і вірне спасіння, прибігаючи до Бога з розбитим серцем, живою вірою і міцною надією на всесильну Його допомогу.

Праведний Іов, за свідченням святого Златоуста, більше догодив Богові лагідним своїм терпінням і набув великої честі та нагороди небагатьма словами, ніж рясними своїми милостинями: Іов, позбавлений, за наказом сатани, всього свого багатства та своїх дітей, вражений лютими виразками, сказав: Господь дав, Господь і взяв; як завгодно було Господу, так і сталося; нехай буде ім’я Господнє благословенне! Цим вчинком він виявився більш приємним Богові, ніж своєю щедрістю і милостинями щедрими (Йов. 1:21; див.; 2).

Інші наставники кажуть те саме: “Корисніше переносити кривди й образи, ніж навіть займатися богоугодними справами, бо не вимагає Бог благ наших, але нашої покірності Його святій волі” (пор.: Пс. 15:2).

Кожен, хто бажає старанно коритися волі Божественній, чи здоровий він, чи немічний, за все повинен дякувати Богові і все переносити терпляче, бо воля Божа, що для нас і в нас спочиває, є все наше благо, наше щастя, наше спасіння. У хворобі ми повинні запрошувати лікаря і приймати лікарські засоби, але з тим, щоб уся надія на одужання затверджувалася на Провидінні Божому і Його святій волі. Не виконав цього цар Аса і справедливо за те був покараний, бо в хворобі своїй не звернувся він до Господа, але до лікарів, сподіваючись на їхнє мистецтво. Розсудливіше вчинив цар Єзекія, який зцілення своєї хвороби віддав не припису лікарів, а Божій допомозі. Якщо ж лікарі не допомагають або лікар не поставив правильного діагнозу, і хвороба не припиняється, то не поспішай нерозважливо приписувати причину неуспішності лікування тій чи іншій обставині і не вишукуй інших причин, окрім того, що Богові не завгодно, щоб ти одужав, або ж Йому завгодно подовжити твою хворобу.

Людвіна, дівчина богоугодна, змучена різними хворобами до того, що було страшно дивитися на неї, – це осередок усіх немочей; однак вона мала настільки міцну надію на Бога, що нічого не подумала, не зробила й не вимовила протилежного Богові, терпіла все мужньо, кажучи з Іовом: О, коли б благоволив Бог сповнити бажання моє та сподівання моє… простягнув руку Свою й уразив мене! Воля Твоя, Господи, нехай буде мені втіхою (див.: Йов. 6:8-9). У всіх незручностях, скорботах і печалях доставляє найбільшу відраду досконала покірність нашої волі Божественному розгляду і розпорядженню.

* * *

¹⁰⁸ *Франциск Людовик Блозій (1506-1566), бенедиктинський чернець і містик, розповідає цю історію про святу Гертруду.

¹⁰⁹ Свт. Іоанн Златоуст. Тлумачення на Єв. Матфея, VIII, 3.

¹¹⁰ *Пам’ять преподобного Макарія Великого (IV ст.), чудового єгипетського подвижника, святкується 19 січня старого стилю.

¹¹¹ *Іоанн Авільський (1499-1569) – іспанський католицький святий, письменник і проповідник.

¹¹² Руф Квінт Курцій. Історія Олександра Македонського, V. 9.

¹¹³ Див.: Свт. Іоанн Златоуст. Бесіди на Послання до Римлян, XVI. 1.

¹¹⁴ *Мученик архідиякон Лаврентій постраждав у Римі 258 року. Пам’ять його 10 серпня старого стилю.

¹¹⁵ Бернард Клервоський. Sermones in tempore Resurrectionis, III. 3.

¹¹⁶ *Требеллій Полліон – римський історик часів Діоклетіана (305) і Констанція (306). Автор книги “Тридцять тиранів”. Згаданий правитель Марк Аврелій Марій (268) був імператором так званої Галльської імперії.

¹¹⁷ Блж. Августин. Тлумачення на псалом, (6).

¹¹⁸ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 124, (2).

¹¹⁹ Про авву Іоанна див: Прп. Іоанн Кассіан. Про постанови киновій, V. 28.

¹²⁰ *Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (бл. 155 – після 220) – ранньохристиянський письменник і апологет.

¹²¹ Тертулліан. Про терпіння, 14.

¹²²  *Пам’ять преподобного Симеона Стовпника (459) звершується 1 вересня старого стилю.

¹²³ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіди на Книгу Бут. 24,7.

¹²⁴ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 32, (1–4).

¹²⁵ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 32, (I. 2–3).

¹²⁶ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 61, (12).

¹²⁷ Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, III. 51.

¹²⁸ *Висловлювання Йоганна Таулера (1300-1361), німецького містика і проповідника.

¹²⁹ Августин. Сповідь, VIII. 5.

¹³⁰ Августин. Сповідь, VIII. 5.

¹³¹ Свт. Григорій Двоєслов. Моралії на Книгу Іова, IV. 27.

¹³² Свт. Іоанн Златоуст. Бесіди на 2-е Послання до Коринфян, VII. 6.

¹³³ Блж. Августин. Sermo XCVIII. 7.

¹³⁴ *Святий Кводвультдей (Quodvultdeus – “як хоче Бог”) – єпископ Карфагенський (бл. 450), учень і друг блаженного Августина. Був вигнаний з кафедри вождем вандалів Гензеріхом, який сповідував аріанство.

¹³⁵ Сенека. Лист Луцилію 8о.

¹³⁶ Сенека. Лист Луцилію 96.

¹³⁷ Сенека. Лист Луцилію 98.

Частина п’ята. Про засоби, які допомагають волі людській узгодитися у своїй діяльності з Божественною волею

Глава I. Про те, що узгодження людської волі з Божественною не може відбутися без досконалого уповання нашого на Бога

Самозречення, або вільна покірність наша Божій волі, не може здійснитися, якщо ми будемо слабкі у вірі в Бога, у безсумнівній надії на Нього в усьому, а отже, і в істинній любові до Нього. Як я можу діяти згідно з іншою особою, якій я не вірю? І як можу сподіватися на того, в кому не впевнений, що він піклуватиметься про моє благополуччя віддано, завбачливо і старанно? Тому ми будемо говорити про наше уповання на Бога.

1

На запитання про те, що у Священному Писанні говориться про надію на Бога, один із письменників XVII ст. відповів: “У Священному Писанні навряд чи знайдеться якийсь розділ, у якому б Бог не обіцяв усім тим, хто сподівається на Нього, Своєї благодатної допомоги та Свого Провидіння (передбачливості й турботливості) про всіх”.

Блаженний цар Давид, найкращий учитель про надію на Всевишнього, одну її, передовсім перед усіма чеснотами, прославляє від повноти свого вдячного серця: Ти, Господи, єдиний даєш мені спокій (даєш тверду надію) (Пс. 4:9); Господь — скеля моя, прихисток мій і визволитель мій! Бог мій — помічник мій, на Нього уповаю; щит мій, ріг спасіння мого і заступник мій (Пс. 17:2-3); Господь — просвіта моя і спаситель мій, кого мені боятися? Господь — захисник життя мого, кого маю лякатися? Нехай стане проти мене військо — не злякається серце моє! Нехай війна почнеться проти мене — навіть тоді уповатиму! (Пс. 26:1,3); Хто живе під покровом Вишнього, у тіні Бога Небесного спочиватиме (Пс. 90:1); Ті, що надіються на Господа, — немов гора Сіон: не похитнеться повік той, що живе в Єрусалимі! (Пс. 124:1); На Тебе, Господи, уповаю; не дай мені осоромитися повік, заради правди Твоєї спаси мене і визволи мене! (Пс. З0, 2). Просторе було серце Давида і сповнене любов’ю і упованням на Бога! А тому він рясно черпав із Божественних джерел і почерпнуте відображав у своїх псалмах.

Подібно до Давида і всі мудрі й розсудливі мужі скрізь старанно прославляли надію на Бога: сам Соломон, цей неповторний зразок мудрості, прорік: Сподівайся на Господа всім серцем твоїм, і не покладайся на розум твій (Притч. 3:5). Не будь-яку мудрість прославляє він, але тільки мудрість, що походить від усього серця. Та й найревніший з апостолів пише: Отож смиріться під міцну руку Божу, щоб підніс вас в свій час. Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас (1Пет. 5:6-7); і псалмоспівець каже: Поклади на Господа турботи твої, і Він годуватиме тебе (Пс. 54:23); і знову Соломон наставляє: У всіх шляхах твоїх (тобто справах) пізнавай Його (Господа), і Він скерує стежки твої (Притч. 3:6); і Давид: Краще уповати на Господа, ніж покладатися на людину (Пс. 117:8). Далі пророк Єремія: Благословенна людина, яка сподівається на Господа, і надія якого – Господь. Бо вона буде як дерево, що посаджене при водах і пускає коріння своє біля потоку; не знає вона, коли приходить спека; лист її зелений, і під час посухи вона не боїться, і не перестає приносити плід (Єр. 17:7-9). Іуда Маккавей вмовляв співвітчизників: пригадуйте від роду до роду, що всі, хто сподівається на Нього (Бога), не знемагатимуть (1Мак. 2:61); блаженними будуть всі, хто покладався на Нього (Пс. 2:12). Бо ця надія умилостивляє Бога, і Він тому, хто сподівається на Нього, сотворить добро; а тому твердо стій у завіті… віруй Господу, і перебувай у праці твоїй (Сир. 11:19-20). Остерігайся не впасти в спокусу: вірний Бог, Який не попустить людині бути спокушуваною понад силу (1Кор. 10:13); будь задоволений своїм жеребом і міру в усьому спостерігай (див.: 2Кор. 10:13); пам’ятай, що не хлібом одним житиме людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих (Мф. 4:4), і що Бог може з каміння цього спорудити дітей Авраама (Мф. 3:9): все можливе Богові. Він однаково спасає нас як у великих, так і в малих небезпеках.

2

Цар Іудейський Амасія найняв з ізраїльтян сто тисяч хоробрих воїнів за сто талантів срібла. Але чоловік Божий прийшов до нього і сказав: Царю, нехай не йде з тобою військо ізраїльське, бо немає Господа з ізраїльтянами та всіма синами Єфрема. Але йди ти один, роби справу, мужньо подвизайся на війні.сІнакше повалить тебе Бог перед лицем ворога, бо є сила в Бога підтримати і повалити. Амасія запитав у чоловіка Божого: “Що ж робити зі ста талантами, які віддав я війську Ізраїльському?” І сказав чоловік Божий: може Господь дати тобі більше цього. Послухав Амасія, сподіваючись на Бога, і двадцять тисяч ворогів погубив. Таке уповання на Бога, а не на сили людські! (див.: 2Хрон. 25:6-12).

Фома на прізвисько Морус¹³⁸, благочестивий і освічений чоловік, перебуваючи в ув’язненні, на різні запитання доньки своєї Маргарити відповідав: “Ніщо не може трапитися, якщо це не подобається Богові. Все те вельми добре, чого Бог бажає, хоча нам здається і неприємним іноді; у милості Божій, Маргарито, я не сумніваюся, хоча відчуваю себе безсилим і немічним, особливо, якби я в страху бачив себе відкинутим і готовим падати в безодню, я згадаю святого Петра, який почав вже занурюватися в море через свою невіру, і подібно до нього взиває до Христа Спасителя: Господи, спаси мене, і дозволь мені прийти до Тебе по воді (Мф. 11:28). Вірю і сподіваюся, що Він не знехтує мною, подасть Свою руку і не допустить, щоб я потонув. Якщо ж Він допустить, щоб я став найближчим співучасником Петру в його зреченні, тобто клястися і відвернутися від Бога, воістину скажу – не втратив би я надії на милосердя Боже до тих, хто кається, плакав би гірко про своє падіння, і Він поглянув би на мене і запитав: Петре! чи любиш ти Мене? Люблю, люблю, сердечно люблю тебе, Христе Господи! Совість мою очищу і гріх падіння мого загладжу: тутешнім моїм життям жертвуючи на славу імені Твого святого. У цьому я твердо впевнений, що Бог не залишить мене. Амінь”.

Істинно християнське, мудре міркування! Бо в усіх справах людських присутній Промисел Божий: Ті, що благословляють його, успадкують землю, а ті, що проклинають його, будуть винищені. Господь направляє кроки такої людини і благоволить до путі її: навіть якщо впаде, не розіб’ється, бо Господь тримає за руку її. (Пс. 36:22-24). Отже, перш за все нам слід мати тверду надію на Бога.

3

Іісус Христос часто згадує і хвалить це несоромне уповання наше на Бога. Божественний Учитель наводить різноманітні подібності, запозичені від птахів, квітів і навіть від невірних рабів, щоб утвердити в нас безсумнівну надію на Бога в усьому, кажучи: “Погляньте на воронів: вони не сіють, не жнуть; у них нема ні комор, ні житниць, і Бог годує їх; наскільки ж ви кращі за птахів? І хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть? Отже, якщо і найменшого зробити не можете, чого ж піклуєтесь про інше? Погляньте на лілії, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть; але кажу вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них. Коли ж траву на полі, яка сьогодні є, а завтра буде кинута у піч, Бог так одягає, то наскільки краще вас, маловіри! (Лк. 12:24-28); ваш же Отець знає, що ви маєте потребу в тому (там же, 30). Наскільки різноманітними образами майстерно напоумляв Спаситель учнів Своїх, наставляючи їх в усьому сподіватися на Бога; так, Він, бажаючи нагодувати п’ять тисяч народу, що зібрався до Нього в пустелі, каже Филипові: де нам купити хлібів, щоб їх (народ) нагодувати?(говорив же це, випробовуючи Филиппа) (Ін. 6:5). Так само Він, бажаючи чотири тисячі людей підкріпити їжею, закликає учнів на раду, запитуючи їх: “Скільки у вас хлібів?” Вони ж, маловіри, відповідали: “Звідки міг би хто взяти тут, у пустелі, стільки хліба, щоб нагодувати їх?” О славні мужі! Бог може, Він, що велить нам мати на Нього вседосконалу надію, не знеможе в цьому; Промисел Божий непогрішний і не бажає залишати в потребі тих, хто сподівається на Нього: Бог виконає всі Свої обіцянки, в цьому запевняють нас історичні приклади всіх століть. Нехай не падає кожен із нас духом, але нехай підноситься надією своєю до Всемогутнього, покладаючи на Нього всі свої бажання і печалі! І Він усе влаштує на краще для нас.

4

Дехто з учителів¹³⁹ пояснював слова царя Давида, сказані ним Господеві Богові: “Хто я, Господи Боже, і що мій дім, що Ти привів мене аж сюди? Та й це ще було мале в очах Твоїх, Господи Боже, і Ти говорив також про Свого раба в будуччині (2Сам. 7:18-19). Пояснює ці слова вчитель так, що Бог дбає про смиренних і лагідних людей незмінно, за непорушним законом, і навпаки – гордим Він противиться. Цей закон вічний, як Сам Господь Бог, у роді людському він діє від самого Адама; кожна людина повинна зберігати цей заповіт із Богом, тобто повинна змирятися перед Богом, любити й шанувати Його всім серцем, усією душею й усім думками; і Господь за нею має повсякчасне наглядання й охорону. Бо до кого взиваємо ми? Отче наш, що є на небесах (Мф. 6:9): істинно, що Цей могутній, багатий і щедролюбний Отець осяє нас щедро Своєю благодаттю. Ієронім каже: якщо і найменші тварини без волі Бога Творця не впадуть, і про всіх Він промишляє, і якщо частина з них гине, то – не без Його волі; а ви (всі люди), тим паче, що ви вічні, не повинні боятися, що Промисел Божий залишить вас. Чому ж ми не маємо досконалої надії на Нього, не маємо мужнього серця, гідного такого Отця? Не впадайте у відчай, браття, якщо дім наш перебуває в найбільшій убогості; але в нас є щедрий Господь, Який не допустить померти нам з голоду. Незліченні полки ворогів озброїлися проти нас? Ми маємо непереможного Воєначальника, Який одним помахом розсипле всі війська видимих і невидимих ворогів наших. Язики, що ганьблять нас і проклинають, докучають нам і неправдивими наклепами оббріхують? Звернемо погляди наші на небо, і Бог, Праведний Суддя і Відплатник, готовий до нашого виправдання, і земних наклепників і суддів не злякаємося. Бо ніколи Бог не буває переможений від людей, і Його невимовне милосердя не може бути подолане земними силами: чи вірить хто безсумнівно Богові? Він більше дасть йому. Чи сподівається хто безсумнівно на Бога у виконанні своїх прохань? Бог дарує йому більше з найбагатших Своїх скарбниць і благословить його в усьому. Бо для відшкодування наших збитків досить покласти на Бога всю надію, не вагаючись сумнівами, і очікувати Його великих і багатих щедрот і милостей: і в міру збільшення нашої надії такою самою мірою більші отримаємо дарування небесні. Часто ми бачимо, що не тільки надія наша не може зрівнятися з милістю Божою, але вона перевищує і перевершує її.

5

Про сказане вище розлогіше говорить Августин, архієрей Іпонійський, пояснюючи текст псалма 145-го: “Блаженний той, кому помічник — Бог Якова, хто покладає надію на Господа, Бога свого, Який створив небо й землю, море й усе, що в них (Пс. 145:5-6). Якщо Бог створив не тільки небо і землю, а й усе, що в них, отже, і тебе, і птахів, комах, і черв’яків, – усе це Бог створив, і про все має піклування і піклування: не кажіть же: “Я не належу Богові!”Йому належить і душа твоя, і тіло твоє, бо те й інше створив Бог. Скажеш, Слово Боже не рахує власне мене в незліченній безлічі. Чи тебе не рахує Той, Ким і волосся голови твоєї перераховане? “¹⁴⁰ Але кажеш: “Досить часто ми буваємо так пригноблені бідами і позбавлені всякої втіхи і допомоги, що не дивно, коли часом впадаємо в малодушність”. На це дає відповідь той самий блаженний Августин: “Хоч би що трапилося, неугодне нашій волі, нехай буде тобі відомо: все трапляється з волі Божої, за Його Промислом, за Його наміром (вказівкою) і за Його наказом (законом). Якщо ми й не розуміємо, чому і для чого це сталося? – довіримося Його Промислу, бо без причини нічого не буває “¹⁴¹. Підтверджуючи це, продовжує блаженніший отець, “Промисел Божественний вчить нас, щоб ми в усякій події не осуджували б те, що нерозумно відбулося, а старанно шукали б у ній користі, і де при цьому розум наш знемагає, там віра повинна підтримати, що все трапляється не без користі, хоча і прихованої для нас: і колись бували корисні, але для сучасників незрозумілі події, користь яких відкривалася вже згодом. Бо і сама ця потаємність користі (незрозумілих фактів) служить для нашої користі, навчаючи нас або смиренності, або показуючи нікчемність нашого звеличення “¹⁴². Для підтвердження цього святий отець наводить як приклад нам мураху і бджолу: “Хто так розумно розташував члени мурашки і бджоли, щоб вони мали свої природні звичаї, свій спосіб життя і свій рух? Розглянь і обміркуй справу, яку хочеш, з найменших живих створінь; кожне з них має все для нього необхідне: розумне влаштування членів, пробудження життя, що рухається, кожне саме по собі усувається від смерті, любить життя своє, прагне радості, ухиляється від біди й небезпек, виявляє багатоманітні дії й охороняє себе, наскільки може. Хто дав жало комару, яким він смокче кров нашу і знищує її; наскільки тонке це жалко, що витягує кров? Хто це влаштував і створив? Найменшим речам, розглядаючи їх, дивуєшся і жахаєшся: вихваляй же Всевишнього “¹⁴³. Таким чином, розмірковуючи, застрахуйся своїх гріхопадінь і страшись праведного Судді, що відплачує кожному по справах його. Не приліплюючись серцем до земного, підносячись вище за нього, поклади всю надію свою на Бога Єдиного і будь, без усяких сумнівів, упевнений, що всілякі події та пригоди будуть сприяти тобі на краще: бо хто вірив Господу – і був осоромлений? (Сир. 2:10);блаженними будуть всі, хто покладався на Нього (Пс. 2:12).

Глава II. У чому полягає уповання на Господа

Отже, ми жалюгідні й дуже бідні! Яке мале пізнання маємо про Бога! Ми отримуємо лише малу частину світла Божого, як промінь, що проходить через свердловину: ми знаємо те, що Бог є найбільше добро, до того незмірно велике, що все те, про що дозволено (не протизаконно) нам просити або бажати, можемо отримати від Нього смиренною молитвою у свій час, якщо будемо терплячі, не будемо сумувати (слабшати серцем), але, піднесені сердечною любов’ю до Бога і безсумнівним сподіванням на Нього, звикнемо надіятися й мовчки очікувати спасіння Божого. Довготерпіння (при образах або під час очікування допомоги Божої) – дорогоцінний камінь для тих, хто сподівається, куди б не звернуться, скрізь встигають вони (пор.: Притч. 17:8); Благ Господь до тих, хто на Нього сподівається, до душі, що шукає Його (Плч. 3:25). У чому ж полягає надія на Бога і чим вона утверджується?

1

Спочатку зауважимо, що уповання – вище надії, перевершує її; бо уповання не яка б то не було надія, але надія міцна, досконала, не похитнута жодними сумнівами. Різницю цю висловив Сенека такими словами: “Про тебе я маю надію, але не уповання “¹⁴⁴; останнє, тобто уповання на Бога, повинне обіймати собою всі дії людські; той тільки уповає на Бога, хто розсудливо утримує в собі це уповання у всіх предметах, як важливих, так і маловажливих, у кожній миті свого життя вірить істинно, усією душею, що Бог свого часу не залишить свого люблячого раба. Наведемо цьому приклади.

Цар Давид заснував училище для навчання військової справи і наказав навчати іудеїв стрільби. Перш за встановлення такого військового навчання в ньому був вельми вправний Іоанафан, який був удостоєний похвали самого Давида: Від крови забитих, від лою хоробрих не відривався був лук Йонафанів (2Сам. 1:22): нелегко іноді потрапити і в неприкриті шоломом або панциром частини тіла, але стріли Іоанафана пронизували зазвичай саму броню. Уповання на Бога є такий лук Іоанафана: воно (уповання) торкається серця Божого і проникає в Нього, не повертаючись без Божої милості до тих, хто уповає на Бога. Усіх царів ізраїльських та іудейських разом було тридцять дев’ять; але скільки ж із них могли (заслуговували) пробивати серце Боже своїм упованням на Нього? Лише три або чотири з тридцяти дев’яти: Давид, Єзекія, Іосія, до них же міг би бути зарахований і Іосафат, якби він знищив нечестиві жертвоприношення на висотах. Серця цих царів були воістину праві перед Богом і сповнені безсумнівним, твердим упованням на Бога.

Коли велика кількість моавитян і амонітян, об’єднавшись, пішли війною на Іосафата, він, не маючи сил протистояти ворогам, звернувся з великим упованням до Бога: увесь віддався молитвам до Господа; оголосив піст по всій Іудеї. І загальнонародні збори перед лицем Господнім для умилостивлення Бога і для спільної ради, і молитву свою завершив словами: Боже наш! Ти суди їх (ворогів). Бо немає в нас сили проти безлічі цього великого, що прийшло на нас, і ми не знаємо, що робити, але до Тебе звертаємо очі наші! І допомога Божа негайно з’явилася: тут же, у цьому зібранні, перебував благочестивий чоловік Іозіїл, на якого зійшов Дух Господній, і він проповідував: Слухайте, всі Іудеї, і мешканці Єрусалима, і цар Іосафат! Так говорить Господь до вас: не бійтеся і не лякайтеся великої кількості цієї, бо не ваша війна, а Божа. Не вам битися цього разу; ви станьте, стійте, і дивіться на спасіння Господнє, що посилається вам (2 Пар го, 1,3, 12,14-15,17). Підбадьорений цими словами, Іосафат вивів своє військо проти ворогів, і щоб воно не злякалося вступати в брань із настільки великою безліччю супротивників, він, як хоробрий і непереможний полководець, підбадьорюючи серця своїх воїнів упованням на Бога, сказав їм: Послухайте мене, Іудеї та мешканці Єрусалима! Вірте Господу Богові вашому, і будете тверді; вірте пророкам Його, і буде успіх вам (2 Хронік. 20:20) Він наказав поставити попереду війська церковних півчих, щоб вони в благоліпності святині оспівували й славословили Господа, співали псалом: “Сповідуйте Господа, бо Він добрий, милість (допомога) Його вічна!” Дивіться, чудова річ: цар із військом вступає в бій так само, як єпископ, що входить до церкви зі священнослужителями. Воістину явище незвичайне і на полі бою гідне сміху – виставляти безпомічних, беззбройних співаків попереду озброєних воїнів! Але Бог був присутній при Іосафаті, допомагаючи йому, який озброївся такою непереможною зброєю уповання на Бога. У той час, коли співаки почали співати славослів’я Всевишньому, Господь невидимо розпалив між амонітянами й моавитянами міжусобицю: вороги рубали й різали один одного до останнього свого воїна. Військо ж Іосафатове вступило на піднесене місце і побачило одні трупи ворогів, що лежали на землі, і не було жодного ворога, який би не уникнув смерті. На місці ворожого міжусобного побоїща Іосафат побачив безліч дорогого одягу, дорогоцінних судин і велів народу своєму забирати здобич: три дні збирали її, така вона була численна. Дивіться, яким могутнім є міцне, істинне уповання на Бога, у всіх випадках життя воно сильніше за всі інші засоби – словом, воно непереможне!

2

Якщо у всіх наших справах, як сказано вище, потрібне уповання на Бога, то тим паче воно необхідне, коли ми звершуємо молитви або переживаємо якісь неприємності. Про це поговоримо в наступній главі, а про молитви скажемо тут.

Розмірковуючи про молитву, один красномовний учитель сказав: “Молитва в багатьох людей буває або страшливою і боязкою, або недбайливою, або ж безрозсудною. Боязлива молитва не доходить до неба, бо безмірна боязнь бентежить розум до того, що молитва не тільки не сходить на небо, а навіть не може бути виголошена. Недбайлива молитва у своєму сходженні слабшає від лінощів (зневіри) і знемагає до того, що зовсім втрачає силу. Безрозсудна молитва хоча доходить до неба, але падає звідти і повертається назад, тому що зустрічає собі перешкоду і не тільки не отримує милості від Бога, а й дратує Його своєю безрозсудністю. Молитва ж вірна, смиренна і гаряча сходить безперешкодно на небо і не може бути непочутою “¹⁴⁵. Отже, перш за все необхідно, щоб молитва була вірною. Як багато хто з нас, перш ніж почати молитися, починає вже сумніватися: “Господь не почує мене, не благатиму Його про те, чого проситиму, даремно буду взивати до Нього”. О, така молитва – бідний посланець до Бога! Щойно вийшов з дому, одразу ж падає, не спираючись на уповання. Якою ж має бути надія під час богоугодних молитов, тому повчає нас Христос Господь: в одному місті був суддя, який Бога не боявся і людей не соромився. У тому ж місті була одна вдова, і вона, приходячи до нього, говорила: захисти мене від суперника мого. Але він довгий час не хотів (Лк. 18:2-4); безбожний зволікач! Нарешті, переможений невідступним занепокоєнням, заподіяним йому вдовою, правильно розсудив суперечку її з суперником. Ось міцне уповання вдови, яка постійно твердила: “Сьогодні суддя захистить мене”, але коли надії її не виправдав день, що минув, вона говорила: “Не сьогодні, так завтра захистить мене, або в третій день, або через місяць, цього року справа скінчиться неодмінно”. Отже, довготерпеливе сподівання вдови нарешті здобуло перемогу. Христос представив нам цю притчу як доказ того, що невідступне прохання (молитва) мало й у несправедливого судді таку силу, тим паче воно дійсне та благотворне в премилосердного Небесного Отця. Розум наш, подібно до згаданої вдови, налічує безліч супротивників собі. Навіщо ж він зволікає? Навіщо не звертається до всесправедливішого Судді і всі свої необхідні потреби і справи не відкриє і не доручить Йому з досконалим упованням на Нього? Чи Бог не захистить обраних своїх, які голосять до Нього день і ніч, і довготерпіння їхнього (тобто не тієї ж хвилини карає їхніх гонителів, якщо передбачає їхнє виправлення)? Блаженний цар Давид, спонукаючи нас звертатися до Бога по допомогу, каже: Довір Господу путь твою; уповай на Нього, і Він здійснить (тобто все приведе до порядку, допоможе і захистить тебе) (Пс. 36:5). Що жахаєшся? Що падаєш духом невіри? Тебе оббріхує хтось, сварить? Передай Господу, і Він зробить. Чи плоть твоя не підкоряється духу розуму? Помолися зі сльозами, і Він звершить. Різні спокуси, або наклепи бісів, не дають тобі спокою? Поклич Бога на допомогу, і Він звершить. Усе, що не робиш, уповай на Бога, і Він здійснить.

3

Продовжимо розпочату нами бесіду про прохання, або молитву. Іісус Христос пропонує нам ще й інший приклад: припустимо, що хтонебудь з вас, маючи друга, прийде до нього опівночі і скаже йому: друже! позич мені три хлібини,
бо друг мій зайшов до мене з дороги, і мені нічого дати йому; а той зсередини скаже йому у відповідь: не турбуй мене, двері вже зачинені, і діти мої зі мною на постелі; не можу встати і дати тобі. Якщо, (говорить Христос) кажу вам, він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки просить. І Я скажу вам (слова Христа): просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Лк. 11:5-9). Немає нічого приємнішого для Бога, коли ми до Нього прибігаємо і благаємо Його про допомогу собі з таким упованням, як один до одного; жодна людина і ніколи не повинна думати про те, що вже не час кликати її Бога, тобто ніколи не повинна впадати у відчай у Божому спасінні. Дивіться, як убогий бідняк, щоб отримати гріш або шматок хліба, терпляче стоїть перед дверима або біжить за тим, хто проїжджає на возі, і смиренно кланяється, просячи милостині. Що ж нам потрібно робити, коли просимо собі милості й помилування у всещедрого і всемилостивого Бога? Нам необхідно бути постійними і терплячими, коли незабаром не отримуємо проханого, і мати безсумнівне уповання, що Бог не залишить наше прохання без благотворних для нас наслідків. Улюблений учень Христовий Іоанн так говорить про це: ви знали, що ви, віруючи в Сина Божого, маєте життя вічне. І ось яке дерзновіння (впевненість) ми маємо до Нього, що, коли просимо чого згідно волі Його, Він слухає нас. А коли ми знаємо, що Він слухає нас у всьому, чого ми просимо, – знаємо й те, що, чого просимо, одержуємо від Нього (1Ін. 5:13-15). Який з вас батько, коли син попросить у нього хліба, подасть йому камінь? або коли попросить риби, подасть йому змію замість риби? або, якщо попросить яйця, подасть йому скорпіона? Отже, якщо ви, будучи лихими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, то тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього. (Лк. 11:11-13). Але часто буває, що ми нерозважливо просимо собі не хліба, а каменя, не риби, а скорпіона: бо ми не знаємо, про що молитися як слід, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними (Рим. 8:26). І якщо Бог, застерігаючи нас від загибелі, не виконує наших молитов, то ми незадоволені, нарікаємо на чадолюбивого Отця, кажучи: “Він не бачить і не чує”. О безрозсудні! Чи часто батьки перешкоджають своїм дітям їсти недозріле яблуко і будь-яку іншу шкідливу їжу, хоча вони готують для них і заповідають багатотисячні спадщини?

Святий апостол Павел старанно молився Богові про те, щоб бути вільним від спокуси плоті, думаючи, що просить праведної і корисної речі, але молитва його не була почута Богом, який відповідав йому: досить для тебе благодаті Моєї проти спокус (2Кор. 12:9). Коли і ми не отримуємо того, що ми просимо в Бога, то нехай буде нам відомо, що це робиться тому, що або виконання нашого прохання зовсім для нас не корисне, або ж корисніше відкласти його до більшої потреби, або, зрештою, що Бог передбачає й призначає час, сприятливіший для нас, коли буде виконане наше прохання, щоб ми в той же час із більшим упованням благали б Його про милість. Але просити в Бога чогось жорстокого, нелюдського (наприклад, смерті ворога свого) неприпустимо: по-перше, тому що Бог, як милостивий Отець наш, відмовить у нашому проханні, а по-друге, як Праведний Суддя, оберне прохане для іншого проти нас самих, і молитва наша з молитви перетвориться на тяжкий гріх (див.: Пс. 108:7). Нехай буде нам відомо і те, що всяка молитва наша, виголошена з належною покірністю волі Божій, буває завжди почута, і ми отримаємо або те, що просимо у Господа, або Він дає нам інше, що для нас краще. Це дуже зміцнює наше уповання на Бога. Усе, про що молячись, просимо з волі Божої, Він почує і дасть нам.

Глава III. Про те, яким способом ми можемо утверджувати в собі міцне уповання на Бога за обставин, противних нашій волі

Керманич пізнається під час морських бур і штормів; воїн – у битві; подвижник – у боротьбі проти спокус. Ніхто не знає, на що він здатний, якщо не випробує себе в різноманітних лихах. До пізнання себе необхідні випробування. Хто може зробити як належить свою справу, якщо він не вивчив її практично, не звик до неї? Деякі добровільно віддаються бідам, випробовуючи свою чесноту, що криється під час благополуччя. Радіють, кажу, великі мужі в скорботах і трудах, як мужні воїни в боях. Усяка мужність бажає перебувати в опорі собі, вона йде прямою дорогою, і її перемога над зустрічними неприємностями є частиною її слави. Тому Бог тим, яких Він обрав Собі, дає пораду подвизатися (трудитися, страждати) і часто дає їм привід зробити що-небудь доблесне, великодушне, що вимагає пожертвування собою; деякі незручності в тутешньому житті нам необхідні: звідки можна дізнатися, наскільки досяг успіху ти в надії на Бога, якщо все збувається за твоїм бажанням? Звідки буде відомо, що ти стерпиш убогість, якщо маєш багатство? Звідки дізнаєшся, що маєш мужність переносити безчестя, заздрість людську, якщо проводиш своє життя в радості, без жодних прикрощів? Дійсно, для пізнання самого себе необхідні випробування. Не дивно виголошувати, живучи в благополуччі: Господь — скеля моя, прихисток мій і визволитель мій (Пс. 17:3); коли водночас убогий каже: “Знаю добре, що не вмру з голоду цього тижня, коли маю торбу, повну хліба”, без усякої надії він це говорить. Уповання (в українській мові уповання і надія – синоніми) видимого не є уповання, бо якщо хто бачить, то чого йому й надіятися? Але коли надіємося того, чого не бачимо, тоді очікуємо в терпінні (Рим. 8:24-25). А тому уповання на Бога стає тоді більш видимим, яскравішим, коли ми переносимо всі наші біди мужньо, коли вони тяжіють над нами. Про це і буде наша бесіда.

1 

Міцною основою нашої бесіди будуть дві істини.

Перша істина. У світі скрізь, у всякому стані і званні життя наше переповнене спокусами і бідами, інакше і немає можливості продовжувати тут життя. Сам Христос, Бог наш, передбачив: “У світі матимете скорботу, але мужайтеся: Я переміг світ” (Ін. 16:33); усі, бажаючі жити побожно в Христі Іісусі, будуть гнані (2Тим. 3:12).

Друга істина. Ми не повинні забувати вислів святого Павла: вірний Бог, Котрий не попустить вам, щоб ви були спокушені над силу, але в час спокушування дасть і полегшення, щоб ви могли перенести (1Кор. 10:13).

За такої подвійної підстави святий Кипріан так наставляє нас щодо надії на Бога: “Припустімо, що слуга твій винен, заслужив бути покараним ляпасом або батогом: але ти дав йому тільки легеньке щигляння; він негайно ж розлютився, кинув роботу, пішов із дому і скрізь твоїм недоброзичливцям розповідає про тебе різні нісенітниці; і якщо я такій людині стану покровительствувати, чи буду я тобі приємний? Воістину слуга цей – негідник, уже не один раз викритий, заслуговує на більшу кару. І як такий, що чинить опір своєму господареві, який бажав виправити його, він має бути покараний за кримінальними законами. Якби, звернувшись до друзів свого колишнього господаря, він став просити собі захисту, то здавався б таким, що втратив розум, але оскільки він звернувся до ворогів господаря, перед ними оббрехав і вилаяв його, то вчинок цей вдвічі злочинніший”. В образі цього слуги впізнай, християнине, себе самого; коли Бог тебе карає, то покарання це набагато легше (що Богу властиво), ніж ти заслужив. Навіщо ж ти смиренно не підкоришся Йому? Що за нісенітниці базікаєш, кажучи: “Чи заслужив я в’язницю або заслання? Коли чинять так зі мною, я стану ще більше пиячити, щоб вином залити своє горе. Навіщо сам себе мучу? Навіщо не дам собі спокою, обтяжений такими бідами від Бога?” Це і є, о людино, віддати самого себе ворогам своїм; чому ти не звертаєшся по допомогу до друзів Божих? Схаменуйся і поклич їх на допомогу собі! Сподівайся на Бога і смиренно підкорися Йому. Де є уповання на Бога, там воля наша міцно прив’язана до Бога; навпаки, вельми бридко й огидно, коли Всеблагий Господь Бог бажає виправити недоброго служителя легким покаранням, той не бажає того, вважаючи, що він не заслужив такого тяжкого покарання. Залиш своє безумство: уповай на Бога і живи на своєму місці, не порушуючи своїх обов’язків і обітниць; не дивуйся і не заздри справам грішника, віруй Господу, і перебувай у праці твоїй (Сир. 11:20). Блаженний Ієронім, спонукаючи до надії на Бога, каже: “вельми багато у світі улесливих принад і незліченних сіток, але ми вигукнемо до Бога: “Якщо я буду перебувати серед смертельних небезпек, не злякаюся зла, тому що Ти зі мною; якщо стане проти мене цілий полк недругів (усіх дияволів геєни), не побоїться серце моє; якщо почнеться проти мене війна (усіх у світі нечестивих людей), і тоді я в безпеці, уповаючи на Господа” (порівн. : Пс. 26:2-3)””¹⁴⁶. Якщо ж, через дію злого духа, виникнуть у тобі улесливі помисли, що бентежать тебе, і ти почнеш захоплюватися ними, але розум твій і совість запитають: що мені робити? – на запитання відповідає тобі Єлисей: “не бійся, бо численні свідки говорять за нас”. Справедливо сказав Амвросій: “Там буває велика допомога, де виникнуть великі біди: бо як у благополучний час, так само і в скорботний Бог – наймогутніший нам помічник “¹⁴⁷. Бог перетворив камінь на сховище меду та олії: бо живив Бог ізраїльтян у пустелі медом з каменя і єлеєм з твердої скелі (див.: Повт. 32:13). Сотні й тисячі народу освіжив і напоїв Він із чистого джерела в такому місці, де не могло б задовольнити свою спрагу найменше пташеня. У Бога є крилаті слуги, дуже швидкі, швидші за вітер, через яких посилає Він їжу обраним Своїм: якщо і ми покладемо на Бога серцеве своє уповання, Він буде з нами, не залишить нас. Але часто допитливий розум наш міркує подібно до Гедеона, який запитував Ангела, що з’явився йому: ” Господин мій, якщо Господь Бог з нами, то чому спіткають нас усі ці біди? Де Його чудеса, про які нам оповідають? Про Промисел Божий говориться чудове і величне, ми маємо заповідь: в усьому на Бога покладатися; але тим часом хвилі різноманітних бід і скорбот кидають нас туди й сюди, і ми бідуємо і погибаємо. Якщо Бог із нами, навіщо спіткають нас різноманітні нещастя, які пригнічують нас печаллю?” Спробуємо відповісти на це запитання.

2

Один із мудрих учителів, побачивши надто опечаленого авву, сказав йому на втіху: “Нехай не занапастить тебе ця жахлива буря морська, нехай не поглине тебе безодня водна (пор.: Пс. 68:16). Нехай смиренномудрість твоя звикне не перемагатися від злого, а перемагати зло добром: і переможеш, якщо покладеш на Бога міцну надію і будеш терпляче чекати закінчення справи. Краще тобі смиренно віддати себе під міцну руку Божу і ніяк не противитися розпорядженню Всевишнього “¹⁴⁸. Хоча диявол люто лютує і міцно озброюється, але без веління Божого не може нікому шкодити, ні навіть і свиням торкнутися не може (див.: Лк. 8:32). Навіщо ж нам боятися пекельного змія, зв’язаного залізними кайданами, ні для кого не страшного і не здатного нікому шкодити, окрім хіба того, хто сам до нього наблизиться? Але ось я чую, що дехто каже про себе: “Я так страждаю, що здається мені, що я вже кинутий у пекло”. Чи тому ти, християнине, втрачаєш надію свою на Бога? – Повір мені, не ти один так страждаєш; багато є таких, які, піддані пекельним мукам, виходять із цього пекла неушкодженими. Товіт, чоловік доброго, непорочного життя, перебував у такому гіркому становищі, але не втрачав уповання на Бога, його почули, і він похвалив Його такими словами: Ти, Господи, караєш і знову втішаєш, зводиш у пекло і знову виводиш звідти, і від руки Твоєї ніхто не втече (див.: Тов. 13:2). Щоб навчити святих апостолів бути великодушними і дбайливими так само про інших, як і про себе самих, Христос Господь взяв їх із собою на корабель і дозволив вітрам збентежити море сильною бурею. Бідуючи серед найжахливіших хвиль, учні Христові вирішили, що вони вже гинуть, і тим більше злякалися. Припускаючи, що Христос заснув міцним сном, почали будити Його, взиваючи: Господи! спаси нас, гинемо! Тоді Христос каже їм: “Що ви такі боязкі, маловірні? навіщо злякалися? де віра ваша? що може нашкодити сплячій людині, коли Бог над нею не спить і ніколи не дрімає”. Звідси зрозуміло, що уповання на Бога, переважно серед найбільших небезпек, тріумфує, коли все і всі перебувають у страху і трепеті (пор.: Мф. 8:24-27).

Які численні біди спіткали праведного Іова: вороги викрали всю його худобу, а що залишилося, було винищено вогнем небесним, всі його діти загинули під час падіння й руйнування будинку; сам Іов, не тільки вкритий гнійними струпами, а й увесь, зробившись однією виразкою, крім того, роздертий докорами своєї дружини й друзів, усе згубив, окрім одного міцного уповання на Бога. Він, кинутий на гноїще, у купі черв’яків, стікає смердючим гноєм, обтираючи його не м’якою хусткою, а зішкрябаючи черепком, проти звичаю; однак же при всьому цьому мужній подвижник переможно виголошував: “якщо і вб’є мене, на Нього сподіваюся, Він мій Спаситель, і живий буду!” Багатоплачевна ця ганьба перетворилася потім на найбільшу радість і незворушний спокій. О! Як часто буває, що плачевний початок увінчується благотворним кінцем!

І так кожен, охоплений хвилями скорбот, зміцнися, примнож свою надію на Бога. Як чиниш ти, маловірна людина, в тому випадку, коли сильний дощ застане тебе? Правильно, якщо це трапиться чи то в місті, чи то в селищі, ти шукаєш у домі укриття від дощу і в полі біжиш під гіллясте дерево. Тут же, під час скорботної бурі, для тебе безпечний притулок – міцне уповання на Бога, і ніколи не знайдеш ти в пустелі світу цього настільки сприятливого готелю, що буде в дощ – покровом, у лютий холод – лазнею, і у всякому лиху твоєму – захистом. Це уповання на Господа всякої істоти: уповай на Бога і, подібно до мореплавців, які, готуючись до плавання, очікують від Бога попутного вітру, так і ти перебувай у своєму покликанні, а все інше Бог влаштує: “Людина припускає, а Бог має в своєму розпорядженні”, – говорить мудре прислів’я. Так і ти припускай за своїми обставинами, а Бог зробить твої починання на краще для тебе з волі Своєї святої і праведної. І якщо трапиться якась скорбота, терпи довго і чекай, подібно до хлібороба, сприятливого багатого жнива: уповай на Бога.

3

Скажеш, терпіти від ворога якось легше; але нестерпно страждати від людей, які здаються доброзичливими; це перевершує всяке терпіння: воно бентежить вас і ображає донезмоги. Що ж нового і незвичайного в цьому? Так було завжди у світі: за часів апостольських пересічною справою було вершити скривдженим суд несправедливий під виглядом законного, утримувати в серці лестощі, прикриваючи їхньою маскою правди; так само було звичайним переносити образи й неправди, страждати від друзів, родичів і людей, облагодіяних нами. Правдиві слова Христові, передбачені Ним заздалегідь про наступні часи: бо віднині п’ятеро в одному домі почнуть розділятися (противитися), троє проти двох, і двоє проти трьох: батько стане проти сина, і син проти батька; мати проти дочки, і дочка проти матері; свекруха проти невістки своєї, і невістка проти свекрухи своєї (Лк. 12:52-53). При цьому побачиш, що благодіяння, які здійснюються, перетворюються на злодіяння, переслідуються життя і здоров’я тих, за яких переслідувачі мали б не шкодувати ні свого життя, ні свого здоров’я. Царя Давида переслідували не тільки Ахітофел, найближчий його радник, і не тільки його тесть Саул, а й Авессалом, його син; і Господа Іісуса Христа хто вбив? Убили Його не язичники (ідолопоклонники), але улюблені Богом сини Ізраїлеві. Його запитають, чому в Тебе виразки на руках, і Він відповість: через те, що Мене покололи (прокололи) в домі, улюбленому Мною (див.: Зах. 13:6). Ще більш печально, що і від самих учнів Своїх скільки зазнав Іісус Христос: Іуда Іскаріотський, якому за кілька годин, що передували, Христос умив ноги, зробив його учасником Своєї Таємної Вечері (Святого Причастя), цей невдячний учень і раб зрадив ворогам свого Господа, улюблений Петро зрікся Його під час страждань, а решта учнів залишили Його та втекли: що дивуємось ми? вороги людині – домашні її, – сказав пророк (Мих. 7:6). Але той, хто сподівається на Бога, все це перемагає. Спитаєш за нашого уповання на Бога, яким чином ми зручно можемо здобути цю перемогу? Ось тобі шість коротких настанов для того.

Перша настанова. Якщо з тобою трапиться нещастя, ти негайно, негайно ж звернися до Бога і відкрий Йому своє серце про те, чому ти страждаєш, що заподіює тобі нестерпний біль. У цьому відношенні ми, майже всі, сильно грішимо: коли обтяжують біди і засмучення, то ми всім скаржимося і всіх приводимо до жалю за нас; одного тільки Бога забуваємо, Він буває останнім з усіх, до кого ми вдаємося, просячи про допомогу, – і тим порядок перетворюємо на безлад. Інакше чинив Давид; він говорив: Підводжу очі мої на гори (тобто до житла Божого) , звідки прийде до мене допомога моя; допомога моя — від Господа, що створив небо й землю (Пс. 120:1-2). Кожен, хто не чинить так одразу ж у нещасті, буває стурбований чи то гнівом, чи то хворобою, чи то кривдою до такої міри, що не може прийти до тями; а тому і за найменшого збентеження не зволікаючи звернися до Бога, кажучи: Господи, що повелиш мені робити? (Діян. 9:6). І одразу ж почуєш відповідь тлумача Божої волі: “Сподівайся на Господа; будь мужній; нехай буде серце твоє міцне, і сподівайся на Господа”. Злі задуми прожени і всіма силами не допускай їх до себе, винищи їх, а безперестанку тримай в думці: Господи, що повелиш мені робити?

Друга настанова. Мовчи і утримай хоча б уста і язик, коли не можеш утримати розум; послідуй добрій і благотворній пораді царя Давида: Я сказав: слідкуватиму за собою, аби не згрішити мені язиком моїм; стримуватиму вуста мої, поки нечестивий стоїть переді мною. Я став німим і смирився; мовчав, бо позбавився благ (Пс. 38:2-3). Тому мовчи; бо якщо в лихах і утисках не приборкаєш язика, не втримаєш його, то знай, що легко наживеш собі біду, спіткнешся в словах, – а тому безпечніше мовчати, особливо про свої біди і супротивників. Ти не можеш говорити про них нічого доброго? Принаймні не кажи про них і злого слова: нехай буде совість твоя утішником, а праведний Бог – Суддею, від очей Його не сховаються твої супротивники та їхні зловмисли; уповай на Бога і мовчи.

Третя настанова. Коли ти звернешся до Бога і звикнеш мовчати, тоді всього себе віддай волі Божій, щиро скорися їй і дякуй Богові, що Він благоволив удостоїти тебе невинно страждати, а якщо і заслужив ти страждання, то своїм терпінням загладиш провину і виявиш свою незлобивість. Покірна волі Божій людина тримає Бога ніби в обіймах своїх, кажучи те саме, що сказав Яків, коли боровся з Ангелом: не відпущу Тебе, поки не благословиш мене (Бут. 32:26). Коли під час перекидання човна двоє тих, хто в ньому сидить, міцно вхопляться одне за одного, то доводиться обом зануритися у воду, якщо човен перекинеться. Так само для нас необхідно якнайтісніше приєднуватися до Бога і підкоритися Його всеправедній волі в лихах, що спіткають нас, смиренно кажучи: “Роби зі мною що Тобі угодно, о Боже мій, не упущу Тебе, і Тебе поведу в глибину водну, тим більше уповаючи на Тебе, чим менше сподіваюся на себе”.

4

По-четверте. Коли скільки-небудь вщухне скорботна буря, звернися до молитви: призивай до себе на допомогу Пречисту Божу Матір, святих Ангелів і святих угодників Божих і представ їм свою потребу, свою біду; і недостатньо зробити це один раз, повторюй знову через багато днів, часів і цілі роки, якщо того вимагає справа твоя. Не переставай до кінця постійним своїм проханням відкривати Божу правицю, яку Він міцно стиснув для надання тобі проханої допомоги. Цар Єзекія, отримавши грізне послання нечестивого Сеннахирима, пішов у дім Господній, і розгорнув його послання перед обличчям Господнім, і помолився, маючи завжди у вустах і серці все уповання на Господа Бога, кажучи: Господи, Боже Ізраїлевий, що сидить на Херувимах! Ти один Бог усіх царств землі, Ти створив небо і землю. Нахили, Господи, вухо Твоє, і почуй мене; відчини, Господи, очі Твої, і поглянь, і почуй слова Сеннахирима, що послав зневажати Тебе, Бога живого!.. І нині, Господи Боже наш, спаси нас від руки його, і дізнаються всі царства землі, що Ти, Господи, Бог один (2Царів. 19:15,19). І кожен, обтяжений печаллю, розгорни писання твоє перед Богом, і скільки маєш кривд і неприємностей – усі їх представ перед очима всесправедливішого Судді й премилосердного Отця. Якщо ж прохання твоє не буде виконано, то міркуй про незбагненність судів Божих і про досконале всевідання і Промисел Вишняго і цілком віддайся волі Божій. Ти вчинив як було потрібно, решту Бог виконає.

П’ята настанова. Порадься з людиною мудрою і, за настановою Сираха, без міркування не роби нічого, і коли зробиш, не розкаюйся (Сир. 32:21). Найбільше ж остерігайся слідувати своїм прагненням і потягам; бо втратиш усяке терпіння, занапастиш усю лагідність, якщо послухаєш внутрішніх своїх радників, тобто пристрастей і потягів: вони – недобрі радники. Скорбота спіткала тебе не без Божого розпорядження; Йому ж краще за всіх відомо, як ти звільнишся від скорботи і викоріниш її. Але якщо передчасно наважишся на що-небудь, повторюючи: “Так хочу зробити, так наказую, замість заперечень волю мою представляю”. Хоч це тобі й приємно, але воно розладнає Боже розпорядження про тебе, і згодом сам на себе станеш нарікати, що заподіяв собі зло. Усяке зло ми заподіюємо самі собі своєю непокорою Богові; про це зітхнувши, каже пророк: “Господь, Бог наш, має правду, а ми маємо сором на обличчях, бо ми згрішили перед Господом, і не підкорились йому, і не послухались гласу Господа, Бога нашого, щоби ходити у веліннях Господніх, які Він дав перед обличчям нашим” (Вар. 1:15,17-18). Отже, кожен всю свою надію покладай на Бога, виконуючи Його заповіді, і чим міцнішою буде надія твоя на Бога, тим сильнішим станеш проти ворога свого і будеш у спокої та безпеці.

Нарешті, шоста настанова. Якщо, незважаючи на всю твою старанність і дбайливість, не збувається що-небудь за твоїм бажанням, не обурюйся на Бога і на жодне з Його творінь, а поміркуй, що Богові відомо до найменшої дрібниці, що ти вже зазнав, що ще маєш потерпіти ти: Він бажає дізнатися і зміцнити твою мужність: а бо що Богові приємно, те саме й тобі нехай буде приємно. Бо воістину щасливі ми, о, Ізраїлю, що угодне Богові й для нас благотворне (див.: Вар. 4:4).

Ніхто не насмілюйся казати: “Бачу – марно труджуся: просив я в Бога допомоги з найбільшим упованням на Нього, усього себе віддаючи на Його волю; але нічого не вимолив. І ти кажеш: що знає Бог? Чи може Він судити крізь темряву? Хмари – завіса Його, так що Він не бачить, а ходить тільки по небесному колу” (Йов. 22:13-14). Це слова людей нечестивих. Нічого немає суєтного в тому, що добре створено: хіба в Бога є одне тільки казносховище, і якщо хто не отримує від Нього грошей, то нічого іншого нехай не сподівається і нехай не очікує? Нерозумний той працівник, який за свою працю хоче отримати від свого пана тільки одну дрібну монету. І якщо пан платитиме йому золотими імперіалами або добірною пшеницею, невже працівник заперечуватиме прийняти таку плату і вимагатиме неодмінно дрібної монети? Отже, нехай буде впевнений усякий, хто не отримав від Бога проханого, що він не марно молився, він благатиме Бога дати йому щось інше, незрівнянно краще.

5

Якщо Бог не вгамовує Свого гніву, караючи нас різними нещастями і скорботами, то Він, милосердний Батько, чинить з нами так, як чинять розсудливі батьки зі своїми дітьми. Вони карають дітей різкою і, вдаривши кілька разів, запитують: “Будеш ще не слухати мене і бешкетувати?” Якщо норовливе дитя мовчить, знову б’ють, примовляючи: “Будь покірний, добрий”; і продовжують це доти, доки син схаменеться і з істинним каяттям дасть обіцянку виправитися. Тоді батько каже: “Дивись же, пам’ятай це і не повторюй свого завзяття”. Так і Бог карає нас і часом запитує: “Чи бажаєш у всьому слідувати Моїй волі і сподіватися на одного Мене?” І як це часто буває, ми або запекло мовчимо, або відповідаємо на запитання нерішуче, ухильно, тому Бог не припиняє часто посилати на нас різноманітні бичі для нашого напоумлення й чекає щирої від нас відповіді: “Хочу, Отче мій, хочу в усьому слідувати Твоїй волі: скажи, – що звелиш мені робити?”

Один красномовний учитель прекрасно охарактеризував зазначене запитання: Господи! що повелиш мені робити? – кажучи: “О, слово коротке, але повне, але живе, але дієве, гідне всякого прийняття! Як небагато знаходиться таких самовідданих людей, які і саме серце своє віддали Богові, кажучи: “Хочу чого Бог хоче, а не я”, щогодини повторюючи: Господи! що повелиш мені робити? Біда нинішнього століття: ми більше зустрічаємо сліпих, що згадуються в Євангелії, ніж апостолів, які новонавернулися до Христа, подібних до святого Павла, що з трепетом запитував Господа: Господи, що повелиш мені робити? Коли євангельський сліпий благав Спасителя, кажучи: Син Давидів! помилуй мене! – Господь сказав йому: чого ти хочеш від Мене? (Лк. 18:38,41). Яке велике милосердя Твоє, Господи! Як велика благодать Твоя! Чи так Господь запитує раба, щоб виконати його волю? Дійсно той сліпий, який не розсудив, не жахнувся і не сказав з найбільшим смиренням: “Ні, Господи, я недостойний такого запитання; пристойніше мені сказати Господу моєму: Господи! що повелиш мені робити? – бо не моя воля має бути виконана тобою, але Твоя воля нехай буде мені неодмінним законом, нехай піду за нею: Господи, що звелиш мені робити?””¹⁴⁹.

Таке уповання на Бога, про яке ми розмовляли тут, не може перебувати в нас постійним і незмінним, якщо ми не утвердимо його своїм довготерпінням і покірністю волі Божій за навиком.У притворі храму Соломонова перебували два стовпи: один із них називався Іахин (на правій стороні), а інший – Воаз (на лівій стороні): ці стовпи символізували довготерпіння і сталість; (див.: З Цар 7, 21) цими-то стовпами повинне бути утверджене уповання наше на Бога. Безмірну печаль поглинає довготерпіння. Постійності ж ніщо, що визначається часом, не здається тривалим; той, хто наближає себе до Бога упованням, як гора Сіон, – не похитнеться по вік (Пс. 124:1).

Глава IV. Про те, яке уповання на Бога мали всі святі

Справжня шляхетність християнського роду в тому, щоб у сумнівних або вельми важких випадках уповати на Бога і в Ньому одному мати міцну опору. Таке судження гідне і мужнє; той великий і славний, хто має найбільшу надію на Бога саме тоді, коли загрожує йому найбільша небезпека. Таке уповання на Бога мали не тільки святі мужі, а й жінки.

1

Не стану розповідати про Авраама, твердого вірою в Бога. Авраам вірив Богові і уповав на Нього, не маючи надії мати дітей, він не засумнівався в обітниці Божій через невір’я, але переміг вірою, прославивши Бога, і знав, що Бог сильний зробити те, що Він обіцяв; він не пощадив єдинородного свого сина, приносячи його в жертву за велінням Божим; він з трьома сотнями вісімнадцятьма своїми домочадцями переміг чотирьох царів. Промовчу про Йосифа, першого володаря всього Єгипту, він багаторазово був доведений до найбільшої печалі, але не занепав духом, бо мав серце, яке уповало на Бога. Мойсей, укріплений Богом, скільки славних справ створив? – всі полки єгипетські в один раз потопив у морі; на війні з амаликитянами, замість незліченних військових знарядь, маючи один тільки жезл у руці, сказав він своєму воєначальнику ( Іісусу Навину): Вибери нам чоловіків (сильних) і піди, бийся з Амаликитянами; завтра я стану на вершині пагорба, і жезл Божий буде в руці моїй (Вих. 17:9). Дивовижне, чудове діло! Мойсей стояв нічого не роблячи, як глядач, і вразив усі полки ворогів. Далі Іісус Навин, воєначальник, маючи невимовну словами надію, наважився наказати сонцю, щоб воно зупинилося у своїй течії, сказавши: Стій, сонце, над Ґаваоном!… і воно зупинилося, стояло сонце посеред неба, і не поспішало на захід майже цілий день. І не було такого дня ні перед тим, ні після того, коли б Господь був такий уважний до голосу людського, і це тому, що Сам Господь бився за Ізраїля (Ісус. 10:12-14). Як Іісус Навин зупинив течію сонця вперед, так Єзекія через пророка Ісаю змусив сонце повернутися назад у течії своїй (пор.: 2Царів. 20:9-11). Що ж пригадати нам про Халева? Він мав настільки сильне уповання на Бога, що не злякався увійти в середовище багатотисячного народу ізраїльського, що збунтувався проти Мойсея й Аарона, і викрити їхнє беззаконня, кажучи: якщо Господь милостивий до нас, то введе нас у землю цю (тобто Ханаанську); тільки проти Господа не повставайте, і не бійтеся народу землі цієї, бо він дістанеться нам на поживу; захисту в них не стало, а з нами Господь, не бійтеся їх (Чис. 14:8-9). Настільки ж сильне уповання на Бога мав Гедеон, народжений скоріше бути хліборобом, ніж воїном; він, уповаючи на Бога, наважився з трьома сотнями воїнів виступити проти незліченного ворожого війська, напав на нього і переміг.

Дійсно людина, озброєна непохитним упованням на Бога, змушує Його весь світ змінити з його природними законами. Ми вже бачили тому приклад, говорячи про Єзекію. За його бажанням сонце повернуло свою течію на десять ступенів назад: якщо вірити Птолемею, то сонце під час рівнодення рухається зі швидкістю триста шістдесят п’ять тисяч двадцять три милі, з яких кожна ступінь потребує години часу для пробігу; коли сонце на десять ступенів повернулося назад, тобто на десять годин, то воно здійснило відступ назад на три мільйони шістсот п’ятдесят дві тисячі двісті тридцять миль 3 652 230 миль.

Явище це чудно і дивно, але воно, з волі Божої, відбулося миттєво, сонце ніби хтось смикнув назад за прив’язану до нього мотузку. Уповання на Бога у Єзекії виявилося в силі своїй іншим разом, коли Сеннахирим, цар Ассирійський, оточив численним військом Єрусалим. Єзекія, зміцнюючи місто Давида, найбільше зміцнював у народі уповання на Бога, кажучи: “будьте тверді й мужні, не бійтеся й не лякайтеся царя ассірійського і всієї безлічі, що з ним, бо з нами більше захисту, ніж із ним: з ним м’яз тілесний (людська сила), а з нами Господь Бог наш, щоб допомагати нам і битися у військах наших проти ворогів”; і укріпив він народ свій надією на Бога, і відкрилася дивовижна допомога Божа: Господь послав Ангела, і він винищив всіх, і головнокомандувача, і тих, хто керував військом царя ассірійського, і він зі соромом повернувся до землі своєї (порівн. 2Хрон. 22:7-8,21; Іс з7,16-17,20-21). Седекія ж, цар, не пішов за прикладом Єзекії, хоча мав і більше війська, ніж Єзекія. Причиною загибелі Седекії було уповання на свою могутність, ніж на Божу.

2

Те ж саме згубило й іудейського царя Асу: тридцять шість років царював Аса побожно і був вельми люб’язним до Бога, але потім позбувся Божої милості з тієї причини, що надію свою поклав не на Бога, а на людські сили. Хоча навіть справа Аси, за людським міркуванням, здавалася такою, що не заслуговує і найменшого покарання, бо який це злочин? Він послав Венададу, цареві Сирійському, срібло й золото, кажучи: союз нехай буде між мною й тобою, як був між батьком моїм і батьком твоїм; ось, я посилаю тобі срібло й золото: піди, розірви союз твій із Ваасою, царем Ізраїльським, щоб він відступив від мене; що ж тут несправедливого? Однак же пророк Ананій сказав Асі: Так як ти покладався на царя Сирійського, а не покладався на Господа, Бога твого, то тому і врятувалося військо царя Сирійського від руки твоєї: …бо очі Господні оглядають усю землю, щоб підтримувати тих, чиє серце цілком віддане Йому. Безрозсудно ти вчинив тепер. За те відтепер будуть у тебе війни (2Пар 1б, з-9). З тієї ж самої причини праведний Іов не привласнював собі чеснот, але все приписував Богові, кажучи: Коли бачив я сонце, як сяє воно, а місяць велично пливе, то коли б потаємно повабилось серце моє, і цілунки рукою я їм посилав (чи поклонявся я їм). це так само провина підсудна була б, бо відрікся б я Бога Всевишнього! (Йов. 31:26-28). Святий Григорій, підтверджуючи слова Іова, каже: “Іов, усі добрі справи, які здійснювалися його руками, приписував не собі, але одному Богу. Іов не мав звички приписувати своїй розсудливості справи рук своїх і втішатися ними; не звеличувався він своєю могутністю і владою, але покладав усе своє уповання на Єдиного Бога”. Так само чинив Карл V¹⁵⁰, кесар, переможний у війнах, кажучи: “Я прийшов, побачив, але Бог переміг”. Уповання на Бога піднесло царя Давида на високий ступінь святості: у цій чесноті він усіх перевершив; той, хто читає з любов’ю його псалми, погодиться зі мною в тому, як часто повторював він від щирого серця: Господь — просвіта моя і спаситель мій, кого мені боятися? (Пс. 26:1); «Навіщо лякаюся я лихої днини? Беззаконня ноги моєї тоді обступить мене» (чого мені боятися в дні лиха, коли злоба гонителів моїх оточує мене?) (Пс. 48:6). Іона, ув’язнений у череві кита, перебуваючи вже при смерті, не впав у смуток, але ніби перебуваючи на безпечному кораблі, молитовно звернувся до Господа Бога свого: молитві і проханню завжди і скрізь – місце сприятливе; чого він просив? І Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли. Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав, і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого! (Йон. 2:4,8). Ось образ найбільшого уповання на Бога! Так само молилися Даниїл у рові серед голодних левів; три отроки у вавилонській печі возносили до Бога сповнену уповання молитву свою. Товія представляє нам у цій справі дивовижний приклад: він, втративши майно, батьківщину, – убогий, мандрівник, засліплий, проте не втратив міцного уповання на Бога, старанно зберігав його й зберіг, хоча родичі його, дружина його та близькі до нього люди, насміхалися з нього, кажучи: “Де тепер твоя надія, заради якої ти давав убогим милостиню й стільки багатьох ховав? Марна була твоя надія”. Але він, напоумляючи їх, сказав: не говоріть цього, бо ми діти Святого й очікуємо на те вічне життя, яке Бог обіцяв і дасть тим, котрі міцні у вірі в Нього та упованні на Нього (пор.: Тов. 3:15-17). Ця надія на Бога повернула Товії його маєток, батьківщину, зір і утвердила за ним вічну нагороду в майбутньому житті. Які успіхи зробив святий Павло в цій чесноті, відкривається з наступного: часто він, подумки уявляючи себе таким, що вже завершив земний терен, виголошував: “Бо я знаю, в Кого увірував, і впевнений, що Він має силу зберегти запоруку мою (віру, відданість) на той день (тобто на день суду Божого)” (2Тим. 1:12). Озброєний такою надією, святий Павел не ухилявся від жодної праці, від жодного лиха: він мужньо йшов на вістря меча, через побиття камінням, через стріли й вогонь, укріплений упованням на Бога, силою Якого часто проходив крізь залізні затвори.

3

З жінок усіх перевершила в цій чесноті Іудіфь, яка вчинила нечувану справу. Вона, давши обітницю вбити Олоферна, що тримав в облозі місто Ветилу, поклала все сподівання своє на Бога, взиваючи до Нього: Благаю Тебе, Господи Боже, почуй мене, вдову! Ти створив те, що було раніше, і це, і те, що буде далі, і утримував в думці теперішнє і прийдешнє, і, що задумав Ти, те й здійснилося, що визначив, те й з’явилося… Бо всі шляхи Твої готові, і суд Твій Тобою передбачений (Юдит. 9:4-6); не в безлічі сила Твоя і не в могутніх могутність Твоя, але Ти – Бог смиренних, Ти – помічник умалених, заступник немічних, заступник тих, хто впав духом, рятівник безнадійних… Володар неба і землі, Творець вод, Цар усякого створіння Твого! Почуй молитву мою… (там же, 9, 11-12). З таким же сподіванням відповідала вона Олоферну: нехай живе душа твоя, господарю мій, не буду їсти цього, щоб не було спокуси, але нехай подають мені те, що принесено зі мною… раба твоя не витримає тієї (страви) … раніше, ніж Господь здійснить моєю рукою те, що Він визначив (там само, 12,2,4).

Коли ж, ставши біля ліжка п’яного від вина Олоферна, виливаючи таємно сльози і молитви, вона говорила в серці своєму: Господи, Боже всякої сили! поглянь в годину цю на справи рук моїх… Боже Ізраїлю! зміцни мене, нехай я здійсню свій намір вразити ворогів, що повстали на нас; і вона благополучно все здійснила (там же, 13,4,7). Повернувшись у місто Ветилу, першими її словами було: Хваліть Господа, Бога нашого, що Він не залишив тих, хто уповає на Нього, і водночас показала громадянам відтяту нею голову Олоферна (див.: там же, 13,14-15). Згадаймо тут ще цнотливу Сусанну, це втілення чистоти, невинності та надії на Бога, яка, коли її повели на місце побиття камінням, підвела очі до неба зі сльозами, бо серце її міцно уповало на Господа, і недаремно: пророк Даниїл на суді викрив її наклепників за неправдиві свідчення проти неї, і вона була звільнена судом від смерті, що спіткала наклепників – розпусників нечестивих (див.: Дан. 13). Естер мала настільки ж міцну надію на Бога, як і Сусанна. При дворі царя Артаксеркса був звичай, за яким ніхто, як чоловічої, так і жіночої статі, не мав права входити у внутрішній дім царя, якщо він його не покликав. Порушнику цього закону загрожувала смертна кара, за винятком того випадку, коли цар на знак помилування простягне до того, хто увійшов, золотий жезл. Коли за звітом Амана євреям загрожувало поголовне побиття у всіх областях царства, про що сповістив Мардохей, вихователь цариці Есфірі, дружини Артаксерксової з євреїв, Мардохей наполягав на тому, щоб Есфір пішла в царські покої з проханням про позбавлення євреїв від смерті, а тим часом цар не закликав її. Боячись порушити царський закон, вона насамперед веліла всім іудеям перебувати три дні в пості й молитвах, те саме й сама зробила з дівицями своїми; по закінченні цих днів вона, поклавши на Бога найбільше уповання, увійшла до царя з благанням про скасування виданого Аманом закону про побиття євреїв, і все здійснилося за її проханням (див.: Ест. 3).

Доречно нагадати тут на пам’ять давнє диво, що сталося в Росії. Коли Богом натхненний грецький архієрей Михаїл із Царгорода прибув у Росію для проповіді святої віри руському народу, невіруючі люди побажали побачити спочатку якесь чудо від нього. Архієрей запитав їх: “Якого чуда ви хочете?” На це відповідали: “Книгу, що містить вчення вашої християнської віри, нехай кинуть у вогонь, і якщо вона не згорить, тоді ми дізнаємося, що віра ваша правдива і добра і що великий ваш Бог”. Архієрей, піднявши руки на небо, молився: “Прослави ім’я Твоє, Христе Боже!” І з великим упованням на Бога вклав книгу Євангелія у вогонь, і коли згоріли дрова і вогонь згас, книга не згоріла і нітрохи не пошкодилася від вогню. Бачачи це чудо, багато хто увірував у Христа і охрестився: чудові діла здійснюються тими, хто незмінно уповає на Бога! ¹⁵¹

Багато й інших чудес знаходимо ми в житіях і діяннях святих угодників Божих, імена яких знає Він Сам, що обчислює безліч зірок і по іменах їх називає; у Нього всі вони написані в Книзі життя. Про всіх їх повинно і справедливо сказати: хто уповав на Бога – і залишився в соромі? Кожному слід завжди утримувати в пам’яті слова Мудрого: Надійся на Господа всім серцем твоїм (Притч. 3:5). Багато хто, не маючи такої надії, в усьому очікує тільки допомоги від людей. Тому Бог нерідко надає їх власній їхній волі та їхнім суєтним побажанням.

Погляньте на стародавні роди, і побачите: хто вірив Господу – і був осоромлений? (Сир. 2:10).

Глава V. Про те, наскільки багатьма благодатними дарами винагороджує Бог тих, хто уповає на Нього

У житті мирському багатьох людей оберігають шолом на голові, броня на грудях, якір у морі; проте ж знаходиться ще більша кількість людей, з яких покриті шоломом бувають вражені, ті, що мають броню, – пронизані, ті, хто тримається на якорях, – перекидаються у воду; а в житті морально-духовному… Ті, що надіються на Господа, — немов гора Сіон: не похитнеться повік той (Пс. 124:1), бо Сіонську гору не зрушать з місця ні найжорстокіші бурі, ні люті хвилі не тому тільки, що вона – гора, але більше тому, що вона гора, присвячена Богові. Так само і людину, яка істинно уповає на Бога і в усьому сердечно догоджає волі Божій, не перекине ніяке лихо. Таке уповання на Бога є шолом, непоборний жодним знаряддям; броня, що не пропускає ні стріли, ні кулі; якір, який не допускає жодного випадку затоплення; все це – ніби якір надійний і міцний, який входить (через уповання на Бога) у наше внутрішнє я, у нашу душу й дух (порівн.: Євр. 6:19).

1

Святий апостол Павел, учитель вселенський, помітивши деяких людей, що вагаються в надії на Бога і сподіваються на мирську суєту, і бажаючи застерегти їх від цього лиха, сказав: Будемо триматися сповіді (свідомої) уповання на Бога неухильно… не полишайте уповання вашого, за яке має бути велика винагорода. Терпіння потрібно вам, щоб, виконавши волю Божу, отримати обіцяне (обітницю): бо ще небагато, дуже небагато, і Прийдешній (тобто Господь Іісус) прийде і не забариться. Отже, не полишайте уповання вашого, на яке чекає велика відплата (Євр. 10:23,35-37). Розглянемо кожну відплату, або винагороду, порізно:

Перша винагорода полягає в тому, що уповання не залишає нікого в соромі. Уповання на людину – оманливе: воно тисячу разів приваблює нас, але ж не напоумляє обдурених. Добре сказав про це філософ Платон: “Надія на людину є сон тих, хто не спить, або тих, хто бажає бути обдуреним”. Така надія привела багатьох людей до безчестя і нікчемності: надія нечестивого зникає, як прах, що зноситься вітром, і як тонкий іній, що розноситься бурею, і як дим, що розсіюється вітром, і минає, як пам’ять про одноденного гостя (Прем. 5:14). А надія на Бога нікого не обдурила і не посоромила: погляньте на стародавні роди і подивіться: хто вірив Господеві – і був осоромлений? або хто перебував у страху Його – і був покинутий? або хто взивав до Нього, і Він знехтував ним? (Сир. 2:10). Стверджуючись упованням на Бога, царствений пророк сказав: На Тебе, Господи, уповаю; не дай мені осоромитися повік (Пс. 30:2). А блаженний Августин каже: “Хто часто буває в соромі?” І відповідає: “Це той, хто зізнався, кажучи: “На що я надіявся, того не одержав на ділі; бо надіявся на тебе або на іншу людину”; загиблий той, хто надіється на людину. Ти осоромлений, бо тебе осоромила брехлива надія: бо всяка людина – брехлива. Якщо ж будеш сподіватися на Господа Бога твого, не посоромишся; бо Той, на Кого поклав ти надію, зганьблений не буває. Це уповання нікого і ніколи не осоромлює “¹⁵².

Згадайте при цьому уповання пророка Мойсея, яке він покладав на Бога Ізраїлевого під час переведення ізраїльтян через Чорне море, коли фараон гнався за їхніми слідами з усім своїм воїнством. Мойсей не занепав духом, не втратив уповання на Бога, але, молячись, простягнув свою руку, вдарив жезлом по морю, і раптом море розділилося надвоє, відкриваючи сухий шлях для переходу. Уповання на Бога не посоромлює; а перша винагорода тим, хто уповає, полягає в тому, що бажання їхнє завжди виконується, і вони ніколи в цьому не будуть посоромлені.

2

Другою нагородою для тих, хто уповає на Бога, буває їхнє мирне і безтурботне життя. Той, хто істинно і незмінно уповає на Бога, робить свої справи, хоча б вони були вельми різнорідні й тяжкі, без жодного збентеження і в усіх злих пригодах із ним не сумує, кажучи зі святим Давидом: “Та я уповаю на милість Твою, спасінню Твоєму радіє серце моє” (Пс. 12:6), бо ми спаслися, сподіваючись на Тебе (Рим. 8:24), воістину щасливі всі, хто уповає на Тебе! Блаженний Августин, пояснюючи слова 127 псалма, ст. 2: Ти будеш їсти від трудів рук твоїх, каже: “Будеш щасливий у благоденстві твоєму: Ти будеш їсти від трудів рук твоїх – вислів цей багатьох бентежить, їм здається, що правильніше читати: Ти будеш їсти від рук твоїх труди, бо багато хто їсть плоди від трудів своїх: вони, трудячись в садах, на полях, не їдять самі труди, а їдять те, що народиться від їхньої праці, і що ж це значить: Ти будеш їсти від трудів рук твоїх? – це означає: тепер ми трудимося, плоди після будемо отримувати, але як і самі труди радують нас у надії одержання плодів, цією радістю вгамовуємо ми душевний наш голод, за словами апостола:утішайтесь надією; в скорботах будьте терпеливі; в молитві постійні (Рим. 12:12)”. Якщо вже самі праці наші вгамовують наш голод, то хто може собі уявити, якими солодкими будуть плоди трудів?

Стародавні люди мали звичай писати на стінах такі істини: “Хто справи свої доручає Богові, той і тут житиме мирно і безтурботно, і в майбутньому житті успадкує блаженство”. Але в чому ж полягає доручення наших справ Богові? Воно полягає в нашій упевненості, що все, що стосується нас, буває з волі або за допущенням Божим і ми за все те зобов’язані дякувати Богові: чи добро отримуємо? – від руки Божої отримуємо; чи зло? – за допущенням Божим – для напоумлення нас: за те і за інше подякуємо Богові!

Усе приймати від руки Божої або за Його розпорядженням те, що трапляється, – це загальний закон, без усяких вилучень, за вченням одного з наставників, і до того загальний, що не тільки зовнішні, мирські скорботи, біди й печалі, а й внутрішні, які відбуваються через збентеження та недосконалість нашу, кожен має приймати з вдячністю Богові: тим, хто любить Бога,… усе сприяє на благо (Рим. 8:28).

3

Тим, хто уповає на Бога, третьою нагородою буває міцність у перенесенні лих і непереможний ними розум: у цьому засвідчують нас такі вислови слова Божого: Як проноситься вихор, так немає більше нечестивого (не вірить у Бога й не уповає на Нього), а праведник – на вічній основі (тобто на волі Божественній) (Притч. 10:25). Мужній цар Давид каже: Надіючись на Господа, я не похитнуся (Пс. 25:1). Блаженний Феодорит повчає: “Бога май своїм наставником і правителем у всьому, так щоб образ твого життя і твої вчинки та обставини твої влаштовані були Його премудрим Промислом, тоді тільки ти будеш міцний і незмінний у своїх вчинках і думках”. Такими явили себе тисячі святих угодників Божих. Небачене і жахливе явище: бути повішеним на шибениці, струганим по тілу залізними зубами, обпалюваним вогнем і при всьому цьому перебувати радісним і веселим. Не дивно, коли збирається безліч народу з нагоди дармової роздачі грошей, або скасування, або зменшення тієї чи іншої громадської повинності – це не новина, але коли рубають голови, коли колесують, розпинають на хрестах і вішають, коли готують і накладають муки, незважаючи на все це, ті, хто сповідує Христа Бога, біжать до мучителів, випереджаючи один одного, щоб першим померти за Христа, – ось це нове й нечуване за часів Христа. Про це свідчить Євсевій, кажучи, що бачив він на власні очі, як у Єгипті незліченну кількість християн було супроводжено за місто на місця страти; вони вільно, без зв’язку, випереджаючи один одного, підставляли свої шиї під меч; до того було багато тих, хто йшов на страждання, що мучителі стомлювалися, мечі притуплювалися; з них одні, стомлені, сиділи, інші – відточували й змінювали мечі, і для цього було недостатньо одного дня: жоден із мучеників, навіть діти, не боявся смерті за Христа; ось полк нездоланних воїнів Христових, які, як гора Сіон, не похитнулися перед смертю за Христа, Спасителя нашого. Святитель Іоанн Златоуст називав уповання на Бога горою нездоланною, міцною і нерухомою: як гори ніхто не зрушить, не розкопавши її, так той, хто посилено відвертає від Бога тих, хто уповає на Нього, нічого не встигне, хіба що віддасть їх на смерть, але й тоді не розлучить від Спасителя, а ще міцніше з’єднає в майбутньому житті. Далі святий Златоуст, пояснюючи текст: як гора Сіон каже, що гора Сіон була колись порожня, ненаселена, але коли оселилися на ній жителі й обробили ґрунт її, вона почала дарувати достаток найкращих плодів і набула краси своєї та благоліпності: так і муж благочестивий та стійкий, хоч і буде гнітючий від багатьох праць, хвороб та навіть від смерті, навіки не похитнеться¹⁵³. Він змученому дає силу, а безсилому міць… ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять (замінять людську силу – силою Божою): крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться! (Іс. 40:29,31). блаженними будуть всі, хто покладався на Нього (Пс. 2:12). Отже, будьте мужні, зміцнюйте серця ваші в Господі, всі, хто уповає на Нього!

4

Четверта нагорода – запобігання гріхопадінь у цьому житті та милість Божа, що загладжує покаянням гріхи, скоєні нами: Визволить Господь душі рабів Своїх, не загине ніхто з тих, що покладаються на Нього (Пс. 33:23). Яким шляхом можна досягти цього, один з учителів дає таку настанову: “Той вбереже себе від гріхопадінь, хто поставив собі за закон не бажати нічого такого, що недозволено, обмежуючи коло своїх побажань тим, що вільно робити, що не суперечить волі Божій”. Таку добру і досконалу волю має той, хто керується не гріховними побажаннями, але, протиставляючи їм волю непогрішну, приймає її, засвоює собі та чинить в усьому за її непогрішними потягами. Така людина у всіх справах своїх істинно уповає на Бога, вірить Йому і в усьому покладається на Провидіння і Промисел Божий, який визначає для нас все найкорисніше для нашого вдосконалення в кожному моменті нашого життя. Той, хто чинить так, – вправний у мудрості і в справах своїх проявляє її, доручаючи себе Провидінню і волі Божій, не боячись жодних зол і гріхопадінь. Справжнє на Бога уповання відводить від нас не тільки серцеві збентеження (занепокоєння, смуток), а й протилежні їм лінощі та недбалість. Інший із наставників говорить розлогіше: “наш розум, якщо не надіється на себе, але зміцнюється виконанням волі Божої, може панувати над собою в тому, щоб не володарювала ним ніяка неправда. Того, хто стоїть у такій огорожі, яку Бог утверджує, не може перекинути й позбавити влади над собою жодна сила, ні спокуса, ні сладострасть, ні що-небудь інше порочне”. Отже, звикни вірити в Бога безсумнівно, незважаючи ні на що, що уявно суперечить вірі; навчися вірити Господу, і Господь з волі Своєї відіб’є хворобу невір’я від душі твоєї і все влаштує на благо (пор.: Іс. 53:1).

5

П’ята винагорода: істинним упованням на Бога повідомляється нам нібито повна всемогутність; ми здаємося нібито всесильними: святий Павел вільно виголошує: Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі (Флп. 4:13); і якщо про кожного з нас було сказано це, такий щасливчик, здалеку йди слідом за святим Павлом (тобто за його діяннями) і вклонися його стопам. Однак усякий, хто уповає на Бога, разом з Іовом воззветься до Господа: Заступися… Сам за мене (Йов. 17:3), і хто наважиться побороти мене, хто підніме на мене руку? І зі святим Павлом: Якщо Бог за нас, хто проти нас? (Рим. 8:31). Але навіщо наводжу я слова праведників, коли Сам Христос Господь сказав виразно: якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому (Мк. 9:23). На ці слова Христові один з учителів справедливо зауважив: “Що ж, невже не все можливо тому, хто уповає (людині) на Всемогутнього? Ніщо не відкриває так ясно всемогутності Божої, як те, що Він творить всемогутніми всіх тих, котрі покладають надію на Нього: невже ж не є Всемогутнім Той, для Котрого все можливо?” Найвизначніше висловився про це святитель Іоанн Златоуст: “Божественна благодать ніколи не віддаляється від тих, хто уповає (спочиває в Бозі)”. Це та сама благонадійна винагорода людині, яка поклала надію на Того, Хто міг спасти і справді спасає все людство: “На Тебе уповали батьки наші: уповали, і Ти рятував їх; Тебе прикликали — і спасалися, на Тебе покладалися — і не були посоромлені” (Пс. 21:5-6). Уповайте на Господа, зібрання всього народу, бо всяке місце, на яке ступить нога ваша, буде ваше… ніхто не встоїть проти вас (Повт. 11:24-25). Уповання ваше, куди б воно не обернулося, здійсниться; якщо тільки воно утвердилося міцно в Бозі, то завжди буде міцним і непохитним.

Коли апостоли запитували Іісуса Христа наодинці (без народу), чому вони не могли зцілити того, хто біснується по молодику, Іісус Христос відповів їм: “через невір’я ваше; бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: «перейди звідси туди», і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас (Мф. 17:19,20)”. Тут приписується всемогутня сила не тільки християнському віруванню, а й упованню на Бога, яке наділене всемогутньою Божою силою настільки, що здійснює чудеса. Отже, Христос не сказав: “Творіть чудеса”; але сказав: “Майте віру Божу” (надію): проти благовоління Його не нарікайте, непостійну легкодухість у недовідомих розпорядженнях Божих відкиньте від себе, всяку маловір’я відкиньте; якщо на скорпіона, аспіда й змій наступати лякаєтеся, то, принаймні, скиньте гордість, зарозумілість і презирство; якщо велінням не можете загасити полум’я, то гасіть жар ваших похотей; якщо левів, тигрів, узагалі лютих звірів не стримуєте й не приборкуєте, то гнів ваш стримуйте, заздрість злісну вбийте в собі; якщо сухого дерева не можете перетворити на живе, що зеленіє, то убогу руку наповніть щедрими пожертвуваннями. Одного вимагає від нас Христос: майте віру Божу; той, хто має її, всяке зло обертає на добро, з усякого олова або свинцю відокремлює частки срібла і золота. Єдина Божественна сила, за висловом Боеція, яка і з поганого матеріалу готує хороші речі за своєю премудрістю.

Глава VI. Уповання на Бога слабшає і знемагає без пізнання про Боже Провидіння

Під час скорботної подорожі Авраама із сином Ісааком, якого батько, за Божим велінням, мав принести в жертву на горі Моріа, коли вже наближалися до гори, Ісаак, який ніс на плечах дрова, і, бачачи батька, що був озброєний мечем і брав у руки вогонь, запитав: “Батюшка, ось вогонь і дрова, а де агнець для жертви?” Авраам відповідав: Бог нагледить Собі агнця для всеспалення, сину мій, – і йшли далі обидва разом (див.: Бут. 22:2-гу). О, якби й ми в потребах, що трапилися, а найбільше в сумнівних випадках, коли немає жодної втіхи, одне це завжди мали в серці та повторювали: “Бог нагледить і промислить, Бог пошле нам потрібну в наших скорботах втіху”. Сказане пояснимо прикладами: батько численного сімейства, наприклад, невпинно трудиться і дбає, щоб усіх прогодувати, одягнути, навчити справи і прилаштувати до пристойних занять. Даремно ця добра людина скрушиться – “Бог нагледить, Бог все пошле”. Інший здоровий тілом, але, не маючи здорового розуму, мучить сам себе тим, де він знайде собі притулок, коли позбудеться свого благодійника? Воістину такі муки, такий відчай марні, марні: Бог не залишить, Господь догляне. Інший любитель золота, а не чесноти, малодушествує і мучить себе подумки: “А що буде зі мною, якщо бажання моє не здійсниться, якщо в надії обмануся?” Малодушна і маловірна ти людина! Бог виправить і промислить: бо ті, хто надіються на Нього, пізнають істину, і вірні в любові перебуватимуть у Нього (Прем. 3:9). Нехай послужить нам прикладом Максиміліан. Римський кесар, коли його бентежили і турбували будь-які неприємності, завжди говорив: “Бог догляне, промислить і пошле”. Так і ми повинні завжди звертати розум свій до Бога: бо Він не попустить обдуритися і ввести в спокусу тих, хто уповає на Нього.

Авраам, батько віруючих, якому хоч і здавалося повеління Боже – принести в жертву Ісаака – противним обітницям Божим, не засумнівався, але великодушно поспішив виконувати повеління: несповідимо, з яким великим упованням три дні, поки не зійшов він на зазначену гору, приготував він себе до того, повторюючи: “Бог бачить, Він побачить”. Істинно він провидів, і сталося чудове, несподіване явління: батько виконав жертвоприношення, син себе самого приніс на жертву; Бог прийняв обидва приношення, проте ж жертва перебуває жива, за висловом святого Златоуста. Жертвопринесення цілком здійснилося: Авраам, який уповає на Бога, прийшов на саму гору, до самого жертовника, взяв уже ніж, яким тієї ж миті заколов би сина, якби не був утриманий Ангелом Господнім, який сповістив, що жертву вже прийнято Богом і від батька, і від сина (див.: Бут. 22:12-14). Уповання на Бога утверджується всередині нас повсякденним нашим самонавчанням про Провидіння Боже, яке здійснилося вже як над нами, так і над іншими в минулі часи. Розглядаючи уважно своє й чуже минуле життя, побачимо, як у незліченних незручностях і сумних пригодах, що траплялися з нами й іншими людьми, був присутній Промисел Божий і милостиво позбавляв багатьох страшних бід або несподіваними способами вказував нам пряму дорогу. Кожен при цьому скаже з Давидом від щирого серця: Простягнув Він руку з висоти, і взяв мене, і витягнув мене з вод багатьох, і позбавив мене від ворога мого сильного, від тих, хто ненавидів мене, хто був сильніший за мене. Вони повстали на мене в день лиха мого, але Господь був опорою для мене, і вивів мене на велике місце, визволив мене, бо Він благоволить до мене (2Сам. 22:17-20).

Як багато бід і незручностей зазнав я в житті, але був спасенний: Бог доглянув, нехай уповаємо на Бога, але ніхто не матиме дерзновення уповати на Бога, доки не буде переконаний, що Провидіння пильнує над кожним із нас. Запитувати: чи існує Провидіння? – питання божевільного, і ми від нього усуваємося. Про це Климент Олександрійський¹⁵⁴ справедливо висловився так: “Деякі питання не варті відповідей (через їхню абсурдність); таким є питання про існування Божого Провидіння: адже сам уже огляд створених речей, які діють на земній кулі, свідчить, що їх створив Художник розумний і премудрий: вони живуть і підтримуються Його Божественним Передвіданням і Промислом!”

1

Що ж є Провидіння? Це одна з корінних властивостей Божих – бачити все, що діє, що діяло і має діяти в майбутньому часі, як теперішнє, і мати всемогутню турботу про збереження творінь і розумне управління явлень, що ними виробляються за непорушним законом причин і наслідків. Святий Іоанн Дамаскін¹⁵⁵ говорить про це так: “Провидіння є воля Божественна, якою все міститься і все розумно управляється “¹⁵⁶. Сутність цього положення для кращого розуміння розкриємо докладніше. Бог від віку передбачає, яким чином кожен створений предмет (особа або річ) створений і для чого призначений; водночас Він передбачає, які перешкоди або незручності можуть при тому зустрітися. Для усунення цих перешкод Всеблагий Бог благоволив обрати і вказати для допомоги людині ті засоби, з якими б вона могла досягти свого призначення. Усе це Бог передбачив від самого початку створення світу і неосяжною Своєю силою справив на діло. Отже, в Божественному Провидінні, за словами святого Дорофея, міститься джерело і початок всякого добра. Це відкрито і відомо кожній розумній людині, звідси походить прислів’я: “Йди за Богом; не протиборствуй Богу”. Вишньому надай про себе Промисел і піклування; пам’ятай, що Бог догляне: все міститься у Священному Писанні, а у стародавніх людей виражалося в повсюдних звичаях, приказках і переданнях. Провидіння ж Своє Бог виявив нам від самого початку світу в події всесвітнього потопу, у винищенні вогнем Содому, у чудесах єгипетських, у манні небесній, що з’явилася для прожитку стількох тисяч іудеїв, яким дав закон і виявив при цьому власну Свою присутність (у проголошенні десяти заповідей з гори Сінай) перед усіма зборами народу. Бог Сам їх вів з Єгипту: Господь же йшов перед ними вдень у стовпі хмарному, показуючи їм шлях, а вночі у стовпі вогняному, світячи їм, щоб іти їм і вдень, і вночі (Вих. 13:21). Послав їм незліченну безліч перепілок на їжу, дарував їм знамениті перемоги над ворогами. Що Бог має Провидіння і піклування про кожне створіння Своє – це не підлягає жодному сумніву. Сама Премудрість каже: “Господь – є Господь над усіма, Йому ні обличчя сильних, ні ніяка велич не страшна, бо Він створив і малого, і великого, і однаково промишляє над усіма (Прем. 6:7)”.

Щоб ми могли щиро вкоренити в серцях своїх пізнання про Провидіння і піклування Боже про нас, пропонуємо основні істини: “Ніщо у світі не буває випадково або за сліпим щастям”. Якщо ми розглядаємо події і які б то не було явища, не заглиблюючись у їхні причини і наслідки, то нам багато що здається випадковим, тобто щастям або нещастям нашим. Якщо подивитися на них з істинного погляду, тобто за розумом Божим судитимемо про явища, які у світі трапляються, то побачимо, що немає нічого випадкового, що відбувалося б без волі і без Провидіння та Промислу Божого. Розум Божий (Промисел, піклування Боже) безмежний і обіймає все, що підлягає нашому розумінню. Всемогутній Бог в одну мить тим же незмінним рухом ока проникає і бачить все: висоту неба і широту землі, глибину моря і невідоме в пеклі. Ніщо не буває без причини. Справедливо сказав Іов: А я б удавався до Бога, і на Бога б поклав свою справу, Він чинить велике та недослідиме, предивне, якому немає числа (Йов. 5:8-9). Він усе розглянув, усе розташував мірою, числом і вагою (Прем. 11:21). Таким чином у всіх справах Божественного правління сяє Його чудове Провидіння і піклування, яке не тільки панує (розпоряджається за своєю владою) у всіх творіннях, але й притаманне їм і перебуває в них: а ми, нерозумні, думаємо, що багато чого у світі трапляється через сліпий випадок, тоді як усе без винятку відбувається за одвічною Божою порадою (за розсудом), за благоволінням і Провидінням Його.

2

За справедливим твердженням блаженного Августина, все те, що, не розуміючи, ми вважаємо таким, що відбувається випадково, нерозумно і без усякого Божого розпорядження, відбувається за Божим улаштуванням¹⁵⁷. Пояснимо це прикладом: Пан посилає двох слуг в одне й те саме місце, але різними дорогами, не сказавши про це ні одному, ні іншому; зустріч їх у тому місці є випадковою по відношенню до слуг: вони не думали зустрітися один з одним, але не випадковою по відношенню до пана. Так само же вбогий знаходить скарб випадково: але для Бога, який благоволив, щоб скарб був там закопаний, щоб цей робітник знайшов його і збагатився, це вже не випадковість, а Боже Отцівське Провидіння, що збагачує бідняка; у Бога не буває випадковостей без жодного винятку. Тому не слід думати, що все людське відбувається нерозумно, випадково, але все відбувається за вічним законом, встановленим всезнаючим Творцем! Часто ми обманюємося в тому, що називаємо випадковістю те, у чому відкривається найвища Божа Премудрість і Провидіння. Ті, хто приписує що-небудь щастю (фортуні), заперечують Боже Провидіння. Не випадково розбійники кинули зі страху труп вбитої ними людини в гроб Єлисея, де кинутий, торкнувшись кісток Єлисеєвих, негайно ожив; не випадково Мойсея поклали в обсмолений очеретяний кошик і пустили на воду, де знайшла його донька фараона й усиновила. Не випадково Ахава, царя Ізраїльського, вразила стріла, що пролетіла між швами панцира, а сталося це справді через невігластво воїна, який пустив стрілу (див.: 2 Хронік 18:33); справді, ця стріла була направлена Божою рукою, як і та, що вразила Юліана Відступника, тільки для того, хто пустив її, було це випадковістю. Не випадково ластівки влітали в дім Товіта і доброчесного чоловіка позбавили зору (див.: Тов. 2:10). Це сталося за розпорядженням Божим, для того, щоб показати образ його терпіння як приклад для наступних пологів, що видно зі слів Ангела, супутника Товіта, який сказав йому: “Це було угодно Богові, щоб випробувати твоє терпіння”. Нічого випадкового не буває. Не випадково був наказ кесаря Августа зробити перепис народу під час Різдва Христового (див.: Лк. 2:1 та ін.). Не випадково зустрівся Христос при джерелі Сихарському із самарянкою (див.: Ін. 4:5-7). Усе це було передбачено і записано в книгах Божественного Провидіння ще задовго до всіх віків.

3

Коли святих мучеників Кипріяна та Юстину¹⁵⁸ засуджено було на відсікання голів за віру в Христа, і їх вели на місце страти, якийсь Феоктист, їдучи верхи на коні, сказав: “Несправедливо засуджені ці люди”. Суддя Фелікс велів негайно ж стягнути його з коня і вести на страту разом із мучениками. Справедливість Твоя — як Божі гори, суди Твої — глибока безодня (Пс. 35:7). Згадана зустріч, мабуть, сталася випадково; але це – Провидіння Боже.

Поставили браття Пафнутію запитання: “Яка тому причина, що багато хто, перебуваючи під керуванням і настановою одного вчителя, одні не досягають успіху ні в чеснотах, ні у вченні, а інші ж і в тому, і в іншому досягають успіху?” Пафнутій відповідав: “Усе, що буває у світі, буває або з Божого благовоління, або ж за допущенням Божим; але те й інше має тісний зв’язок із правосуддям Божим і Промислом Його: справи благочестя і чесноти здійснюються тими особами, які догоджають Богові своєю покірністю (визнають себе перед Богом прахом і попелом), останнім смиренням і палкою любов’ю до Нього; а справи беззаконня, що здійснюються тими гордіями, які не покладаються на Бога і навіть не вірять у Промисел Його, покладаючись на свій розум і людські сили, вони й спричиняють у світі лиха, образи, різні збурення та несправедливості за допущенням Божим”. Чому ж Бог допускає такі злодіяння занадто вже часто? Платон радить мовчати, на це запитання не відповідати:суди Твої — глибока безодня! Той, хто висловив істину, хто усвідомив, що без ради Божої і Провидіння Його і без причини нічого у світі не буває, він, звертаючись до Бога, говорить про себе: “Загукну до Господа Бога: я – прах і попіл! І якщо я помислю що про себе більше, повстань проти беззаконника, бо негідно є це свідчення, і я, винний, мовчу. Якщо ж я упокорюся і схилюся до землі, з якої складається моє тлінне тіло, нехай схилить до мене благодать Твоя, світло Твоє просвітить моє серце, а залишки колишньої гордості нехай зникнуть у моїй нікчемності та загине слід їхній. Там (у потойбічному житті) покажи мені, що я є, що був і чим буду – я ніщо, але без Тебе і цього я не міг дізнатися. Залишений напризволяще, я страждаю від моїх немочей; але єдиний погляд Твій зміцнить мене і сповнить радощів “¹⁵⁹.

Августин же каже: “Хвилюється море мирське, і Ти, Господи, бачиш злих – такими, що процвітають (усім задоволеними), а добрих – такими, що їх гноблять: ось спокуса, ось буря; Господи Боже, в цьому полягає Твоя правда, щоб злі благоденствували, а добрі страждали? І Бог відповідає тобі: “Чи це твоя віра? Чи це Я обіцяв тобі? Чи ти тому називаєшся християнином, щоб насолоджуватися мирськими успіхами? “”¹⁶⁰ – Змиримося перед Богом і заспокоїмо наші серця, задовольнимо їх вірою в Боже Провидіння, коли ми бачимо: нечестивих – такими, що панують, благочестивих – ожесточеними та гнобленими; благочестя – таким, що викорінюється, правду – такою, що руйнується: нічого цього не було б, якби не Бог допустив це; і і істинно не допустив би Він, якби не мав на те достатніх причин, заради яких визнав Він кращим допустити, аніж заборонити. Скажеш: “Від цього допущення виникають різноманітні лиха і найбільші смути”. Можна шкодувати про це, але шкодувати розважливо: бо з вельми справедливих причин так завгодно було Богові, Який з найбільшого зла може виробляти чудове добро так легко, як легко вийняти меч із піхов. Не дивуйся тому, що суди Божі – таємничі й незбагненні: у Друге Пришестя Христове, у страшний день Судний, життя кожної людини постане, як у дзеркалі, і кожна причина, через яку Провидіння Боже влаштувало ту чи іншу подію й для чого влаштувало, всюди: у всіх царствах, містах, сімействах, з кожною людиною сталася та чи інша справа. Усе відкриється: наскільки милостивий був Господь до тих, хто згрішив, і кожен з них більш-менш буде безвідповідальним; а також і те виявиться, наскільки образ Божого світоправства відповідав Його славі та правді, а також наскільки він є пристойним та благодіяльним для всіх речей єства, або природи. Не забудемо того, що Бог з кожного зла творить деяке добро. Що може бути сумніше за гріхопадіння Адама і Єви з усім родом людським? Однак же Бог так відновив їх, що теперішнє становище християнина вище за Адамове райське становище; Христова хресна смерть для іудеїв – спокуса, а для еллінів – божевілля (1Кор. 1:23); однак же вона стала спасінням всього світу, усім озваним честю і славою і набуттям вічного блаженного життя.

4

Прийшов одного разу до святого Пахомія Феодор¹⁶¹, страждаючи жорстоким головним болем, просячи Пахомія, щоб він своїми молитвами вилікував його; святий Пахомій відповів йому: “Чи думаєш ти, що цей біль чи інша подібна мука трапляється без волі й попущення Божого? Терпи, і коли Бог благоволить, Він допоможе і зцілить тебе”. Добре стриманість у їжі та питті, вельми корисна милостиня; але набагато більше здобуває хворий, коли він терпляче і з вдячністю переносить хворобу, послану з Божого благовоління: звідси стає зрозумілим, що не може мати спокою в серці той, хто не твердий у бутті Промислу Божого. І навпаки, не може довго бідувати той, хто осягнув живою вірою таємницю всеосяжного Провидіння Божого. Багато скорбот у праведних, та від усіх них врятує їх Господь. Береже Господь усі кістки їхні, жодна з них не зламається (Пс. 33:20-21).

Правдивий вислів одного розсудливого чоловіка на ім’я Серафин Фермський¹⁶²: “Життя святих Бог так улаштовує, що в кожну мить часу і кожної речі все обертається на їхню (святих) користь”. Чому ж би й не все? Бо ми знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний за Його покликанням, усе сприяє на благо (Рим. 8:28); так Бог покровительствує їм, дивиться за ними Своїм недремним оком. Ось чому між Господом і Його обраними помічається найлюб’язніший подвиг: вибраним Божим нічого немає приємнішого, як хотіти й робити те, що приємно й угодно Богові; Бог же їм завжди допомагає і робить те, що для них є благопотрібним; праведні люди улюблені Царем Небесним, і про що вони просять у Нього, те й отримують. У цьому засвідчує нас святий Іоанн Богослов, кажучи: ми маємо дерзновення (сміливість перед Всевишнім) до Бога, і чого б не попросимо, отримаємо від Нього, бо дотримуємося заповідей Його і робимо благоугодне перед Ним. І це тричі повторює, щоб забрати в нас нашу малодушність (1Ін. 3:21; див.: 4,17; 5,14).

Бог повелів пророкові Єзекіїлю: візьми собі пшениці та ячменю, і бобів та сочевиці, і проса та вики, і даси їх до одного посуду, і зробиш із них собі хліб… і будеш пекти це на кавалках людського калу (Єз. 4:9,12). Ухилився від такого хліба пророк, кажучи: душа моя не занечищена, і падла та розшматованого звірями я не їв від молодости своєї й аж дотепер (також, 4,14), і Бог негайно ж скасував це повеління. Яків сказав: не відпущу Тебе, поки не благословиш мене (Бут. 32:26); і отримав благословення. Коли преподобний Віссаріон ішов з учнем до іншого пустинножителя, сонце було вже на заході, а шлях їхній був іще далекий, старець помолився до Бога: “Благаю Тебе, Господи, накажи, щоб зупинилося сонце, поки я дійду до раба Твого”, так і було: сонце не зайшло до прибуття Віссаріона до того старця. Ясна річ: Бажання тих, що бояться Його, Він здійснить, благання їхнє почує і спасе їх (Пс. 144:19). Крім того, Бог відкриває ще Своїм святим угодникам найпотаємніші таємниці: Сказав Господь: чи приховаю Я від Авраама (раба Мого), що хочу робити! І тут же повторив обітниці Свої отцеві віруючих і відкрив йому таємницю страти Содому і Гоморри сіркою і вогнем з неба (Бут. 18:17; див.: 19,24). Так само Христос говорить обраним Своїм: Я назвав вас друзями, тому що сказав вам усе, що чув від Отця Мого (Ін. 15:15).

5

Учитель, навчаючи хлопчиків грамоти, складає іноді в одного учня його пальці і показує, як він може зручніше і красивіше накреслити літери і слова; а про іншого учня не піклується. Яка цьому причина? Перший учень подає добру надію: він доброчесний, чесний, розумний і тямущий; а інший – настирливий непосида: неслухняний, нахабний, неприборканий і ледачий у будь-якій справі. Як той учитель з учнями, так і Бог чинить з усіма нами: Він волю тих, хто боїться Його, виконує, в усякий час охороняє їх і спрямовує їхні справи на добрі успіхи; навпаки, злонравим, тим, хто нехтує Його заповідями, каже: “Якщо ви примножите мольби ваші, то я не послухаю вас”. “Чому це, – кажуть, – Бог не зберігає нас, не спрямовує справ наших до успіху, як у інших людей?” Ви самі винні: бо Очі Господні наглядають за праведними, і вуха Його чують благання їх; гнів же Господа — на тих, хто чинить зло, аби винищити на землі пам’ять про них (Пс. З3, 16-17). Покірним Богові обіцяно: Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою, а через річки не затоплять тебе, коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я (Іс. 43:2). Закличеш? і відповість: “Ось – Я!” “Я буду йому, – каже Господь, – навкруги стіною вогненною, і на славу йому посеред його!” Розум людський, що співвідноситься з Божественною волею, робиться ніби Престолом Божим, на якому сидить Бог як Цар царів; і такої людини ніхто не наважиться торкнутися без Божого благовоління або попущення. Вдало про це висловився блаженний Амвросій: “Для недбайливих Господь спить, а для праведних Він не спить”. І це не тому, нібито Він перших забув: Він їх тільки наставляє, викриває, збуджує, б’є; але тому, щоб ясно, різноманітними знаменням явити Свою допомогу, Своє Провидіння про Своїх обранців. Яків, коли був запитаний Ісавом, коли зустрічався з ним: хто це в тебе? – відповідав братові: це діти, яких Бог дарував рабу твоєму (Бут зз, 5). Цими лагідними словами напоумив Ісава (каже святий Златоуст): наскільки велике було в Бога Провидіння і піклування про нього (Якова). Бог має піклування про добрих людей, як про друзів і дітей Своїх, про нечестивих же, – як про взятих у полон і про рабів. І якщо Бог, ніби з примусу, заради беззаконь наших, змінює закони самої природи на гірше, то знову тисячократно відновлює їх на краще заради молитов праведників і заради нашого покаяння.

Це чудове Боже Провидіння, попередньо зображене драбиною, яку бачив уві сні Яків: вона була встановлена на землі й верхнім кінцем сягала неба, – є істинною властивістю Божою, що керує всесвітом. Усе, що робиться на небі й на землі, від віків бачить Бог явно й виразно, бо Премудрість Божа швидко поширюється від одного кінця до іншого і все влаштовує на користь (Прем. 8:1); Усе загалом сотворив Той, хто живе на віки; Господь один праведний (Сир. 18:1), Котрий усе влаштовує, про всіх має піклування. Промисел Твій, Отче, керує кораблем, бо Ти дав і шлях у морі, і безпечний шлях у хвилях (Прем. 14:3), і багато інших місць Священного Писання свідчать про Провидіння Боже. Воістину, є Єдиний Бог і немає іншого Бога крім Нього, Який дбає про всіх і про все. У Бозі було і буде на віки віків життя, жива сила, яка незмінно прагне розумно і премудро передбачити у творіннях вільно-розумних ухилення від добра до зла (на шкоду самим собі) і зробити це ухилення, не шкодячи вільній волі того, хто ухилився, нешкідливим для інших осіб, суспільств і всього людського роду. Ця для нас незбагненна дія Божа, що полягає у виправленні й улаштуванні порушеного закону, морального добра, – є Провидіння Боже (Бог бачить), Промисел Божий (Бог печеться, промишляє). Дія ця всесильна, незмінна, ніким і нічим непереможна, як Сам Бог. Нерідко ми не сумніваємося в Божому Провидінні та Промислі, визнаємо його, але скаржимося нібито на деякий утиск нашої свободи, подібно до дітей, які ненавидять суворе батьківське покарання.

Слід відкинути такі скарги і наслідувати у всіх наших помислах, намірах і справах волю Всевишнього, чадолюбивого Батька, надаючи перевагу їй над нашою гріховною свободою, тим самим і свою волю змінивши з гріховної на непогріховну, зі злої на добру, покласти собі неодмінним правилом: чинити в усьому не так, як приємно нам, а так, як Богові завгодно. Не будемо наслідувати божевільних, які кажуть у серці своєму: немає Бога. Люди розбестилися, вчинили справи огидні; нема нікого, хто б чинив добро, немає жодного (Пс. 13:1). Вони осліпли, не бачать свого нещасливого кінця як у цьому житті, так і в майбутньому, якщо не покаються. Відвернувши погляд свій від світу, що лежить у злі, увійдемо у внутрішній дім свій, у свою душу і совість, розглядаючи себе самих: хто ми? – смертні, безсилі; чим живемо? – Божою милістю і Його дарами; хто зберігає нас у бідах і немочах? – Провидіння і Промисел Божий, тоді переконаємося ми в істині євангельського вислову, що і одна волосина з голови нашої не впаде без відання і повеління Божого. А тому істинно сказав святий Августин: “Якщо ворог розсіче всі мої члени тілесні, то невже я позбудуся їх? Коли Богом у вас же і волосся на голові все пораховане (Мф. 10:30) “¹⁶³.

Глава VII. Про те, яке велике Провидіння Боже про наші потреби в житті

Бог – найтурботливіший господар, Він на Своїх руках утримує всі великі й багаті життєві потреби та скарби. За образним висловом одного з учителів, Бог має при Собі три ключі, які нікому не ввіряє: один ключ – від сховища дощів, снігів, вітрів і подібних до того атмосферних явищ; інший ключ – для відмикання гробів, щоб мертвих викликати до життя; третій ключ – від житниць і сховищ харчових запасів. Якщо Бог зачинить ці сховища, то крім Нього хто відчинить їх? Один Бог – хранитель і володар усіх потреб життєвих, і від Нього ж Одного треба просити їх старанними молитвами.

1

Пустельножитель Марк зазвичай казав, що той, хто не має уповання на Бога в одержанні від Нього тимчасових потреб, той, тим не менш, може покладати на Бога надію одержати від Нього потреби, які ведуть людину до життя вічного: віру, надію і любов. Іісус Христос представив перший аргумент проти нашого маловір’я, кажучи: Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу? ( Мф. 6:25) Він цими міцними, істинними й душевно-корисними настановами відкидає згубну, надмірну турботу про їжу та одяг із сердець наших, навчає нас покладати всю надію свою на Найвище Провидіння Своє. Якщо Бог – настільки добрий Промислитель і щедролюбний Подавець дарів, які здаються для нас вельми важкими й майже неможливими ( які – спасіння душі, здобуття Небесного Царства), то заради чого нерозумно звинувачуємо ми Бога, приписуючи Йому забуття про нас у речах незначних, таких, що вимагають малої праці. Якщо Він дав тіло, то невже не одягне його? Той, хто подарував коня, не відмовить і у вуздечці. Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу? (Мф. 6:25) Коли Він дарував нам (без наших заслуг, коли й не існували ми ще) життя, яке дорожче за їжу, і тіло, яке важливіше за одяг, то, безсумнівно, дасть і все, що сприяє збереженню життя і прохарчуванню плоті; тим паче не відмовить Він нам у всьому тому, що Сам Він забажав, за великою Своєю благодаттю, дарувати нам буття і життя. І якщо задарма охоче дав Він найважливіше для нас, то і може, і бажає дати, і завжди посилає і менш важливе. Але пошле з умовою, щоб і ми не залишалися нерозважливими: бо Він створив і покликав нас на землю, щоб обробляти її та утримувати в порядку (див.: Бут. 2:15), а не для неробства; позбавлятися ж тільки від марнославних турбот своїх, які Богові огидні, а уповати на Нього, Єдиного Всемогутнього та Всещедрого для тих, хто щиро уповає на Нього, а не на самих себе. Іов, запитуючи про приготувальника їжі для воронів, які про себе не дбають, каже: Хто готує ворону корм його, коли пташенята його кричать до Бога, блукаючи без їжі? (Йов з8,41). І Сам Христос, взявши подобу від птахів, навчає нас, кажучи: Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. (Мф. 6:26). Цей Учитель Небесний, часто пропонуючи ту саму настанову, каже:Чи не дві малі пташки продаються за один ассарій? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все пораховано; не бійтеся ж: ви кращі за багатьох малих пташок (Мф. 10:29-31).

Цей перший доказ представляє нам, узятий від тварин, які годуються без жодного про себе піклування, щоб хоча б від них зрозуміли ми і навчилися пізнавати всемогутність Божого Провидіння, в якому ми можемо знайти собі заспокоєння і мир душевний.

Другий аргумент представляють нам крини прекрасні (дикорослі квіти). Христос Господь, вказавши на Провидіння Боже про маленьких птахів і про волосся на голові, запозичує другий доказ про Провидіння Боже про крини прекрасні. Він каже: Подивіться на лілії польові, як вони ростуть: ні трудяться, ні прядуть; але кажу вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них (Мф. 6:28-29). І звідси Христос виводить висновок: коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри! (там же, 6,30). До цього долучає Спаситель Господь наш і третє пояснення про марність нашої турботи про себе, кажучи: Та і хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть? (Мф. 6:27). Будь-яка дбайливість наша про себе самих, не поєднана зі упованням на Бога, – даремна, марна; на що і вказує Господь: “Отже, якщо і найменшого зробити не можете, чого ж піклуєтесь про інше?”. (Лк. 12:26). Суєтна, пустопорожня і некорисна вся праця ваша, якщо Бог не поспішить і не благословить її. У всякому починанні і справі своїй покладай на Бога все уповання, і Він (без твого старання) все влаштує на краще за Своєю невимовною милістю: Ти розкриваєш долоню Свою і насичуєш усе живе дарами Твоїми (Пс. 144:16).

2

Отже, якщо Господь Бог дбає про задоволення життєвих потреб усіх взагалі, бо Він створив і малого, і великого, і однаково промишляє над усіма (Прем. 6:7), то чому скрізь безліч убогих і вельми збіднілих людей? Здається, нібито Бог попустив усім задовольнятися працями рук своїх. Дивно є, браття, Провидіння Боже щодо убогих. Істинно сказав про це святий Златоуст, що не тільки вбогі мають потребу в багатих, а й багаті ще більше потребують убогих¹⁶⁴. Якщо уявимо собі два посади або міста, в одному з яких жили б одні багаті, а в іншому – одні убогі, то між жителями того й іншого не було б жодного зв’язку, жодного обміну: бо в першому місті не було б жодної майстрової людини, ні ковалів, ні золотих і срібних справ майстрів, ні кравців, ні ткачів та інших працівників. Такими справами багаті люди не займаються.Не буде там ні слуг, ні служниць: що ж це за місто, коли в ньому не знайти ніякої допомоги, ніякої зручності? У другому ж місті жили б усі робочі люди, що добувають собі працями своїх рук убогу їжу, одяг та інше, необхідне для життя, задовольняючись малим. Але якби всі були багаті й жили б у розкоші, то які були б наслідки? Виявилися б забутими і вигнаними з суспільства всі чесноти; загальним заняттям стало б: пити, їсти, танцювати, гратися; суспільне життя перебувало б у такому занепаді, як було перед всесвітнім потопом або ж у містах Содомі та Гоморрі; кінець такого життя відомий: загальна Божа страта. Усе ж, що було і є у світі доброго і Богу угодного, влаштовано старанням і діяльністю не багатих, але працьовитих і богобоязливих людей, позбавлених достатку і грошей. Вони працювали в поті чола, продавали свою працю багатим; вони не забували Бога, молилися своєму Творцеві і Промислителю, Який у самій убогості їхній покривав їх. Багато святих угодників Божих, перебуваючи в крайній убогості, її одну любили більше за всі багатства і мали про себе найбільший Божий Промисел: вони, не маючи нічого, але нібито володіють усім, вільно, у всякій душевній радості вигукували: Отче наш, сущий на небесах, – маючи водночас у вустах і серці слова Псалмоспівця: “Поклади на Господа турботи твої, і Він годуватиме тебе” (Пс. 54:23).

Воістину Отець Небесний настільки велике має Провидіння і піклування про людей, які сердечно віддалися Йому, що коли вони позбавлені людської допомоги, посилає їм Свою небесну допомогу. Наприклад, таку допомогу надав Бог пророку Іллі: по-перше, Він наказав воронам, щоб вони носили йому їжу; і ворони приносили йому хліб і м’ясо вранці та ввечері, а з потоку він пив воду; коли цей потік висох, то, по-друге, Бог наказав Іллі йти до Сарепти Сідонської до вбогої вдови для прохарчування, все майно якої складалося з жмені борошна в діжці й з невеликої кількості олії в глечику; але, за Божим Промислом, під час перебування в її домі пророка борошно в діжці не виснажувалося, а олія в глечику не зменшувалася; по-третє, коли Ілія полегшував сном своє збідніння, наспів до нього з неба другий приносій їжі, Ангел Господній, і розбудив Ілію своїм дотиком до нього, кажучи: “Встань, їж і пий”. Ілля прокинувся і бачить: ось біля його узголів’я печений коржик і глечик води, він поїв, напився і знову заснув. Ангел Божий повторив те ж саме вдруге. Таку ж преславну благодать виявляв всещедрий Бог і багатьом іншим угодникам Своїм, коли вони перебували в різних потребах. Хоч і ми часто отримуємо від Бога таку ж благодать у своїх потребах і нестачах, проте скрізь трапляється між нами велике недовір’я в багатьох, хто боїться втратити пристойне й необхідне для підтримання тутешнього життя; ми й нині говоримо з іудеями: “Невже зможе Бог приготувати трапезу в пустелі?”. (Пс. 77:19); і з апостолом Філіпом, і з апостолом Андрієм: їм на двісті динаріїв не вистачить хліба, щоб кожний з них хоч трохи одержав… п’ять хлібів ячмінних і дві риби; але що то на таку кількість? (Ін. 6:7-9). О, маловірні ми люди! Отець Небесний знає, що все це нам необхідно: невже ж милість Божа тепер оскуділа більше, ніж в попередні часи?

3

Святому Павлу, першому пустинножителю, протягом шістдесяти років ворон приносив по половині хліба, але коли прийшов до нього Антоній Великий, то вороном було принесено цілий хліб¹⁶⁵. Іоанн, пустинножитель, чотирнадцять років, протягом яких він нікого з людей не бачив, харчувався молоком самки оленя. Багато хто з пустельників мав і їжу, і одяг від фінікового дерева: воно служило для них і кравцем, і хлібопеком. У літо від Різдва Христового шістсот п’ятдесят третє Індок, син царя британців, зрекшись царського престолу, вступив у ченці та став відлюдником. На острові, оточеному водою, він побудував церкву і заснував монастир. Він був такий щедрий до убогих, що одного разу, трапилося в монастирі, залишався один тільки хліб для братії, яка трудилася, але він наказав розділити і цей хліб на чотири частини та віддати першу частину убогому жебраку, який просить: цей убогий, переодягнувшись, приходив в один день чотири рази просити милостині й одержав усі чотири частини, тож нічого не залишилося для прогодовування братії. А тому один із них почав нарікати і докоряти ігумену за його зайву щедролюбність. Індок, втішаючи його, велів чекати допомоги згори. Через кілька годин припливли під обитель чотири човни з повним вантажем їстівних припасів, якими щедро наситилася голодуюча братія. Справедливо висловився Августин: “Чи думаєш, що той, хто годує Христа (тобто убогих), не буде сам нагодований Христом?” Настоятель одного монастиря відпустив двох братів у справах обителі; коли мандрівників наздогнав вечір, вони, виснажені працею, виснажені голодом і сумні, почали зітхати про те, що, прийшовши до вбогого селища, не маючи там жодних знайомих, не отримають собі ні відпочинку, ні підкріплення їжею. Незнайомець, що зустрівся, запитав про причину їхнього печалю і, коли вони відкрили йому свою нещастя, сказав їм: “Ви все залишили заради Бога з найбільшим упованням на Нього, а тепер засмучуєтеся, наче позбавлені будь-якої надії; Бог насичує худобу, невже Він залишить синів знеможеними від голоду?” Сказавши це, став невидимим.

Коли вони ввійшли в місто і помолилися в церкві, градоначальник запросив їх до себе на вечерю; але хтось інший з обивателів підійшов до них, просячи їх до себе в дім; третій, бачачи, як сперечаються два запрошувачі, вирішив суперечку тим, що перший, чоловік поважний і всіма шановний, має в цьому перевагу; таким рішенням усі залишилися задоволені: пішли до нього в дім, і він усіх щедро пригостив. Так і Христос колись, після воскресіння Свого, пригостив Своїх учнів, які безуспішно трудилися в лові риби, сказавши їм: підходьте, обідайте, бере хліб і дає їм, також і рибу (Ін. 21:12-13). Однак усі подібні приклади не викорінюють нашого маловір’я: незважаючи на все, що Бог посилає нам, ми боїмося збідніння і, якщо в усьому маємо достаток до надлишку, завжди печалимся. Нерозумні й болісні думки розбивають нас: де те, на що ти надієшся? На це Августин справедливо відповідає: “Надія ще не досягла свого звершення: і яйце є зародок, але воно ще не курча “¹⁶⁶.

4

Розповідають про одного убогого, який оглянув свою торбу, побачив, що вона повна шматків хліба, і сказав: “Тепер я благонадійний”. На цього убогого дуже схожі ми самі: тоді тільки благонадійно уповаємо на Бога, коли сховища наші повні всякого добра, достатнього для нас на багато років. Не таким був святий Іоанн, патріарх Олександрійський¹⁶⁷; він, зазнавши величезних збитків, коли буря морська знищила тринадцять церковних кораблів із пшеницею, якої на кожному кораблі було по десять тисяч мір, поклав усе своє уповання на Єдиного Бога і в Ньому одному знайшов собі найбільшу втіху. Таку саму і водночас втрату зазнали безліч олександрійських громадян, а тому всі врятовані кораблеплавці і всі пасажири зібралися в Олександрію, як у тихий притулок. До всіх святий Іоанн послав негайно ж лист, у якому написав єдину втіху для всіх: Господь дав, Господь і взяв; як завгодно було Господеві, так і сталося; нехай буде ім’я Господнє благословенне! (Йов. 1:21). “Потерпіть, діти, і нічого не бійтеся!” Наступного дня зібралося багато найпочесніших громадян, щоб утішити його в скорботі. Але він, випереджаючи їх, поклав усю провину на себе: “Бог вберіг мене від великого гріха: якби цього не сталося, я піднісся б розумом, пишався б тим, що подаю багато милостині бідним, і мав би про себе високу думку, що я щедролюбний; а тому справедливо люблячий Отець покарав марнославного сина, щоб він не звеличувався. Бог милостиво вмовляє нас, завдавши нам кілька ран, щоб ми прийшли до тями і скоріше б звернулися до Нього. Але Він – той самий Бог, Який був і за часів Іова, настільки ж всемогутній і настільки ж милосердний, – Він не залишить нас”.

Цими словами обраний архієрей заспокоїв тих, хто прийшов для його втіхи. Незабаром Господь Бог винагородив Іоаннову втрату, подвоївши її, а він подавав убогим щедру милостиню. Сумніватися в подібних випадках означає те саме, що й стверджувати: Бог або скупий, або забудькуватий; але такі судження належать нечестивцям, безбожникам, і їх треба заперечувати нами. Амат пустинножитель, святий муж, був свого часу живим дзеркалом, у яке зобов’язані вдивлятися всі, хто Провидіння Боже неправильно розуміє або заперечує. Амат, потрудившись тридцять років у монастирі, пішов у пустелю, де на обраному ним камені жив у великій стриманості. Один із братів монастиря через кожні три дні приносив йому частину хліба і кухоль води – це було єдиним його харчуванням. Така стриманість не була приємна дияволу: і ось прилетів ворон, перекинув кухоль із водою, а шматок хліба схопив і забрав. Таким чином трудівник був позбавлений триденного прожитку. Як же подивився на це цей доброчесний чоловік? Можливо, прокляв ворона, або вимовив безглузді слова на Боже Провидіння, або почав засуджувати бісівські підступи? Нічого цього він не зробив. Ми чинимо так у подібних випадках; а він, піднявши руки і розум до неба, виголосив: “Дякую Тобі, Господи Боже мій, що Тобі завгодно було залишити мене в більш тривалому посту за Своєю святою волею: я знаю, що це буде мені вельми корисно на майбутній час, бо нічого у світі не буває без Твого Провидіння, без нього жодний листочок не впаде з дерева”. А ми грішні думаємо, що винищення будинків пожежею, потоплення кораблів, втрата маєтків, особисті образи відбуваються, коли Провидіння Боже спить або не бачить, – словом, не віримо в Боже Провидіння. Іноді навіть язичники, найбільш розсудливі з них, міркували, що все у світі відбувається не з волі людської і не за сліпим випадком. Наприклад, Сенека каже: “Ми повинні все переносити мужньо і не думати, що у світі немає початку правди, за якою все відбувається “¹⁶⁸. Дійсно, все відбувається від Бога за Його праведним Провидінням: навіщо ж ми обурюємося і часто навіть нарікаємо?

5

На роздуми про Боже Провидіння наводять нас незліченні приклади й образи: певний побожний чоловік, який пройшов дев’ять миль від міста, але не закінчив ще розпочатого шляху, змучений жаром, голодом і спрагою, знесилений і зі стогоном впав під грушевим деревом, а коли лежачи почав читати молитви, то побачив на верхівці дерева один фрукт. У цей самий час проходив повз дерево інший незнайомець, наблизився до того, хто лежав під грушею, і, дізнавшись причину його знемоги, вийняв чистий хліб і частину його віддав знеможеному для підкріплення його сил. Цьому є тисячі подібних прикладів і дій, і нам самим доводилося бачити: незважаючи на це, ми так мало маємо надії на Боже Провидіння; якщо наші посудини, ящики, скрині й житниці не наповнені доверху всіляким добром, ми сумуємо; але коли мішок наш сповнений, кишеня набита грошима, тоді ми маємо надію: о сліпі! надія видима не є надія, бо коли хтось бачить, то чого ще йому й сподіватися? Але коли надіємося того, чого не бачимо, тоді чекаємо в терпінні (Рим. 8:24-25). Справжнє уповання на Бога – це коли ми, перебуваючи у великому гнобленні, у найбільшій скруті й убогості, не падаємо духом, а терпінням перемагаємо всі наші негаразди, бо чим терплячіші у своїх стражданнях, тим більше готуємо для себе слави й вінців.

Феодорит оповідає, що святий Маїсима мав дві повні бочки: одну – пшениці, іншу – олії; подаючи з них щедру милостиню вбогим, він ніколи не міг ні тієї, ні іншої спорожнити¹⁶⁹. Всемилостивий Бог, що утримує всесвіт, має дві бочки: одну – повну провізії та інших предметів, необхідних для життя; іншу ж – повну і таку, що переливається через край милосердям, духовними обдаруваннями і Провидінням; і обидві перебувають невичерпними. Ось до цих двох скарбниць ми повинні звертатися, коли буваємо пригноблені найбільшою убогістю, міцно тримаючись однієї тільки навички: надіятися на Бога і абсолютно віддати себе всесвятій Його волі. У стародавніх людей був достопам’ятний вислів: “Якби ми робили те, що повинні, Бог би нам створив те, що хочемо”. Святий Ієронім вчить: “Нехай буде людина тим, чим вона має бути, і в ту саму годину пошле їй усе Той, Котрим усе здійснилося”.

Глава VIII. Провидіння Боже про праведників

Втішну обіцянку дав Бог тим, хто виконує волю Його: хто вас доторкується, той доторкується до зірця Його ока (Зах. 2:8). Ось один із доказів того, в якому найбільшому піклуванні мав Бог обраного псалмоспівця, сина Свого; від скількох численних бід рятував, зберігши цілим і неушкодженим. Про це свідчить сам цар Давид, кажучи про себе: Господи, Ти випробував мене і знаєш усе: Ти пізнав, коли я сідаю і коли встаю, Ти здалека бачиш усі думки мої; шлях мій і відпочинок мій відомі Тобі, про всі путі мої Ти знаєш наперед. Ще слова немає на язику моєму, а Ти, Господи, вже знаєш про нього. Ззаду й спереду Ти огородив мене, накрив мене рукою Своєю (Пс. 138:1-5).

1

Цар Саул постійно переслідував Давида, маючи намір позбавити його здоров’я і життя, але пошуки були марні, бо Бог покривав Давида, і коли Давид переховувався в пустелі Маон, туди наспів Саул з безліччю своїх воїнів; вони оточили Давида, перегородивши таким чином усілякі шляхи для втечі й позбавивши всякої надії на порятунок; усім здавалося, що Давид, наче звір, оточений з усіх боків сітками й псами, і думали, що він перебуває у відчайдушному становищі. Саул же, ледь не переможець уже (коли він оточив Давида зі своїм військом), здавався всім левом, що вже мав у зубах здобич; але марно: Бог укрив і захистив Давида, бо раптом прискакав до Саула вісник зі звісткою про навалу филистимлян.

І з’явився Ангел до Саула, кажучи: “Поспішай, тікай рятувати вітчизну, бо чужинці вже вступили в землю твою, не зволікаючи, відкинь ворогів, і вижени з землі твоєї (пор.: 1Сам. 23:27)”. Цей випадок, влаштований Богом, врятував життя і свободу Давида: зловмисні ж задуми його ворогів були зруйновані дивовижним Божим Провидінням. І не дивно, що Бог зберігав Давида, як зіницю ока Свого; бо Давид неухильно виконував волю Божу і, коли через неміч людську падав, поспішав загладити гріх свій сердечним покаянням. Але ось і інший вражаючий приклад: коли цар Давид тікав від непокірного сина Авессалома, який повстав проти нього, якийсь Семеїй із роду дому Саулова забіг уперед Давида і почав його ганьбити найжорстокішими словами: Іди, іди, іди, вбивця і беззаконник! Господь звернув на тебе всю кров дому Саулова, замість якого ти воцарився, і віддав Господь царство в руки Авесалома, сина твого, і ось, ти в біді, тому що ти – кровопивця (2Сам. 16:7-8). Ось дивовижний зразок людської злоби! Сімей не злякався ні закону Божого, ні князя людей, ні свого царя не засоромився і не вшанував: безчесно в обличчя називає його “чоловіком крові, мучителем, викрадачем престолу”. Мерзенна справа! Але цього замало: цар численного народу, лагідний його правитель, що перебуває вже в нестерпній печалі, що став із багатого найбіднішим і зганьбленим, іде босий, закривши голову й обличчя, щоб разом із ними приховати від допитливих своє горе і сльози. І ось Сімей, не соромлячись царственого обличчя, кидає в нього камінням замість квітів, бризкає його брудом і терзає ганебними словами, як гострими цвяхами. Ця картина відображає для нас найбільше довготерпіння і лагідність Давидову, з якими він усього себе віддає на волю Божу і тяжкий докір терпить як посланий згори. Авесса, брат Іоава воєначальника, бачачи таку наругу над Давидом, каже: навіщо лихословить цей мертвий пес господаря мого царя? піду я й зніму з нього голову (2Сам. 16:9). Цар же благочестивий, – тричі обраний Богом на царство, – якого докоряв його злісний підданий, якого не скривдив він ні словом, ні ділом, не лише не розгнівався, не показав грізного вигляду, не шукав помсти за свою образу, а й з’явився захисником свого гнобителя, кажучи своїм супутникам: залиште його, хай він лихословить, бо Господь наказав йому лихословити Давида. Хто ж може сказати: навіщо ти так робиш? (2Сам. 16:10) – бачачи в ганьбі своїй допущення волі Божої. Якщо ж Сімей і тяжко згрішив, проклинаючи мене, то це Бог ужив його як знаряддя для ганьби мене, бо Бог не був причиною його злої волі, але Він мудро вжив Сімея в покарання Давидові.

Подібно до Давида, кожен із нас повинен дивитися на напади й озлоблення, що наносяться йому злими людьми, свавілля яких всемилостивий Бог використовує або для напоумлення неповинних, або для покарання винних. Усе це замінює для нас різку, коли ми згрішили в чомусь, або ж вузду, щоб не дозволяли собі грішити. А тому кожен, несправедливо зганьблений або скривджений ким-небудь, повинен говорити з Давидом перед Господом: “Господи! Я не бажаю платити за зло, заподіяне мені, злом супротивникові моєму; мститися за себе не хочу я: живий Господь, нехай вразить його Господь, або прийде день його, і він помре, або піде на війну і загине (1Сам. 26:10)”. Так повинно і нам підноситися мужнім розумом до Провидіння Божого. І якщо вороги наші хитромудрими задумами озброюються проти нас, не слід їх боятися. Праведники перебувають у Бога в такому піклуванні, що вони поза небезпекою, бо Він сказав ще древнім: хто вас доторкується, той доторкується до зірця Його ока (Зах. 2:8).

2

Згадаймо Іосифа Прекрасного, першого вельможу після царя в Єгипті, які терпів він лиха та злі пригоди до того часу, поки досяг найвищої честі та влади: початком пригод з ним була братерська заздрість; вона була причиною сімейної нелюбові до нього, яка настільки зросла й посилилася, що його продали як полоненого ізмаїльтянам і відвели до Єгипту. Але й тут його переслідували скорботи: любов до нього господині виявилася більш шкідливою і згубною, ніж братня ненависть. Бо коли цей вродливий юнак, полюбляючи моральну чистоту й цнотливість, не послухався настирливих пропозицій своєї господині вступити з нею в перелюбний зв’язок, вона намовила на нього наклеп перед її чоловіком, безневинно посадила його до в’язниці, де він і просидів упродовж трьох років.

Дійсно, не одразу після прибуття свого до Єгипту його з честю посадили на урочисту колісницю, а він зійшов на неї терновими сходами найбільших скорбот і негараздів. Все ж це було за незбагненним Божим провидінням, у чому засвідчує нас сам Йосиф, який говорив згодом своїм братам: не ви послали мене сюди (до Єгипту), а Бог (Бут. 45:8); не бійтеся (волі Божій неможливо опиратися): ось ви замислювали проти мене зло, але Бог перетворив це на добро, щоб зробити те, що тепер є: зберегти життя великому числу людей (Бут. 50:19-20). Святий Златоуст так міркує: “Про це недостатньо тільки чути, але треба і самим чинити так само: і так заспокоїмо й утішимо тих, які зробили нам зло, не закидаючи його їм за провину, а все переносити терпляче та благодушно”.Бо мудрий Промислитель Бог тяжкі пригоди друзів Своїх обертає на радісні події: часто завдана образа приносить нам велике благополуччя. Багато хто падав і через своє падіння сходив на краще для себе: Провидіння Боже для здійснення встановлених ним цілей вживає не одні добрі вчинки, а й гріхопадіння. Дізнався ти долі Іосифові? Залиш злобу його братів, віддали від себе заздрість, винищи змову, зроблену ними на його вбивство, – словом, винищ все те, що перешкоджало збереженню в цілості всього Єгипту. Якби не наснився фараонові дивовижний сон, не було б і таємничого тлумачення цього сну, не було б збирання протягом семи років численних хлібних запасів, загинув би від голоду Єгипет і навколишні країни. Чи бажаєш простежити незбагненну таємницю відкуплення Христом усього роду людського? Знищ у серці Іуди Іскаріота грошолюбство, в іудеїв – заздрість до Христа Спасителя: разом із цим видалив би ти спасіння всього світу, кров і смерть Христову. Викоріни дияволів? Негайно ж сильно зменшаться благочестиві подвиги, перемоги і наступні за ними відплати. Винищи мучителів? Звідки візьмуться святі мученики? Такі устави Провидіння Божого: досягати добра не тільки через доброчесних, а й через злісних людей і навіть самих дияволів. Продаж Іосифа його братами був справді влаштований Богом, але саме вчинення його, вкрите злістю братів, було справою злісної їхньої волі.

Григорій Великий справедливо вказує: “Як мудрих Божественна сила вловлює в підступності їхній; тому продано було Іосифа, щоб йому не вклонялися батько і брати, а тому зроблено йому честь і поклоніння саме в тому, що його продали “¹⁷⁰ (і він став рятівником Єгипту і братів). Те ж саме сталося з Мойсеєм: фараон засудив його до смерті, а дочка фараона, з благовоління Божого, прийняла його на виховання своє; немовби Бог так говорив фараонові: “Я примушу тебе, фараоне, виховувати у власному твоєму домі саме того, хто поклопочеться врятувати й помститися тобі за тих, кого тепер ти жорстоко переслідуєш і гнобиш”. “Нове чудо, – каже Августин, – дочка людиновбивці (тобто фараона) здійснила найбільше діло милосердя: Немає мудрості, і немає розуму, і немає поради всупереч Господу (Притч. 21:30)”.

3

Наведемо ще Провидіння Боже про преподобного Харитона¹⁷¹. Харитона, коли він йшов до Єрусалима, затримали розбійники, яким нічого було взяти в нього, вони зв’язали його й ув’язнили в печері. Коли розбійники пішли на свій промисел, Харитон, залишившись наодинці, звернувся всім серцем і душею до Бога, прославляючи Боже Провидіння і розмірковуючи про ненавмисний напад на нього розбійників, дякував за все милосердному Отцю Небесному, доручаючи Йому всього себе. Раптом він бачить, що з’явився з ущелини змій, приповз до глечика з молоком, довго пив із нього і замість подяки випустив у глечик свою отруту. Розбійники, повернувшись у своє житло, втомлені і спраглі, відразу стали пити молоко і багато його пили; через короткий час відчули біль і нудоту настільки сильні, що попадали на землю і померли раптовою смертю. Таким чином, святий Харитон став у пустелі спадкоємцем і єдиним господарем безчесного поселення і всіх його багатств. І не марно: звільнившись із Божою поміччю від уз своїх, улаштував на тому місці славну спільножительну обитель, використавши на це одну частину великого багатства, що залишилося від розбійників, а іншу ж частину роздав убогим, церквам та іншим монастирям, перетворивши в такий спосіб печеру розбійників на храм Божий, а багатства їхні – на добрі справи.

4

Один благочестивого життя авва¹⁷², який щиро вірив у Провидіння Боже і завжди доручав себе і всі справи свої йому, все, що мав, роздавав убогим. Так і двом убогим, які стояли перед брамою монастиря, він наказав дати хліба. Але монастирський будівельник не виконав наказу, сказавши, що хліба не вистачить навіть на обід братії: “Що ж ми перекусимо на трапезі?” “Не знаю”, – відповідав будівельник. Передбачав святий муж, що щось було таємно збережено злою передбачливістю нестачі. Після закінчення літургії, коли було дано знак збиратися до трапези, авва запитав: “Звідки принесені хліби?” “Я зберіг кілька на нашу потребу”, – відповів будівельник. Авва, прийнявши на себе суворий вигляд, велів зібрати розкладений хліб у кошик і негайно ж роздати убогим; звернувшись же до братії, сказав: “Щоб не примножився між нами непослух і маловір’я, нехай піст і голод навчать нас уповати на Бога”. Цей добрий чоловік бажав, щоб усі братія покладали всю свою надію на щедроти всемилостивого Бога. Піст – найкращі ліки від злої скупості.

Святий Дорофей оповідає, що один богоугодного життя старець протягом кількох днів не міг приймати їжі через хворобу шлунка. Служитель, бажаючи підкріпити старця їжею, задумав приготувати для нього більш приємну і поживну страву. Він із двох посудин, схожих одна на одну, взяв помилково для приготування їжі ту, в якій зберігалася стара згіркла олія. І при всьому своєму доброму бажанні догодити старому влив, не шкодуючи рясно, в його страву не мед, а ледь не саму смерть, і приготував йому таку їжу, яку не їв би й голодний собака. Хворий ледь скуштував принесену йому мерзенну їжу, одразу ж зрозумів, у чому річ, але змовчав і їв через силу. Потім, коли шлунок його не зміг приймати цієї страви, поклав ложку, не кажучи жодного слова про її непридатність. Але служитель став просити, щоб той ще скуштував такої прекрасної страви, кажучи, що готував її старанно, з усією ретельністю, і що це підкріпить здоров’я авви. Добрий старець не тільки не вимовив гнівного слова служителю, але навіть подумки не розсердився на нього. Він відмовлявся від їжі, пояснюючи, що вже ситий і не може більше з’їсти. Тоді служитель, ледве скуштувавши сам цю страву, негайно ж у відчаї кинувся до ніг старця: “Убив я тебе, чесний отче, навіщо ти приховав своїм мовчанням мою невиправну помилку?” – “Не бентежся, сину мій, якби Богу було завгодно, щоб я поїв солодкого, то ти і приніс би мені солодке “¹⁷³. При цьому святий Дорофей зауважує, старець сказав правду, що якби було завгодно Богові, щоб хворий з’їв смачну страву, то Бог не допустив би помилки служителя або що Богові дуже легко було перетворити згіркле масло на свіже. Так, подібно до старця, чинить той, хто в усьому визнає Провидіння Боже: воно нічого не перетворює на зловмисність, нікого не підозрює, але істинно визнає, що все, що трапляється нам, буває за Провидінням і волею Божою.

5

Прошу тебе, читачу, зрозуміти і запам’ятати наступний вислів святого Ієроніма: “Усе у світі керується Провидінням Божим, і часто буває, що те, що ми вважаємо покаранням, буває найкращим лікуванням”. Тут треба дивуватися тому, що Провидіння Боже попускає кожному предмету діяти в призначений термін для здійснення своєї справи, бо Провидінню Божому властиво все узгоджувати та пов’язувати (як причину та її наслідок) одне з іншим, як у найменших, так і в найважливіших справах, непомітно, найменшими часовими відмінностями. Тому Епіктет, світило філософів, прекрасно висловився: “Не проси, щоб те, що відбувається у світі, відбувалося з твоєї волі, але якщо ти мудрий, то бажай, щоб усе було так, як відбувається”. Це вчення – ніби Боже, християнська настанова. Згідно з цим і вислів Василя Великого: “Оскільки не збувається так, як ми б хотіли, то станемо в усьому хотіти так, як те чи інше саме по собі відбувається” (тобто за найвищим наперед визначенням). Так само і святий Ніл¹⁷⁴ каже: “Не молися, щоб сталося те, чого ти хочеш, але краще так молися, як Христос навчив тебе молитися: нехай буде воля Божа в тобі і на землі, як на небі “¹⁷⁵ (див.: Мф. 6:10); Фома Кемпійський: “Христос внутрішньо вчить нас, і внутрішня людина (душа та совість) чує голос Христовий і без зусиль розуміє, як речі бувають, і згідно з вченням Христовим вчиняють “¹⁷⁶. Не супереч Творцеві Промислителю, благоволи до Його розпоряджень і себе підкоряй їм, за заповіддю: возлюби Господа Бога твого всім серцем … і … душею, і ближнього возлюби, як любиш самого себе (див.: Мк. 12:29-33).

За вченням усіх святих отців і особливо святого Златоуста, ніхто не може нам шкодити (мається на увазі шкода не тілесна, а морально-розумна), крім нас самих. “Будь-яка хвороба є шкода тілу, але не починанню; кульгавість – хвороба, але не безсилля наміру: якщо тверезо розсудиш, то побачиш, що в усякій пригоді з тобою те, що буває від інших, не може тобі шкодити і не є перешкодою для твого досягнення успіху “¹⁷⁷. Ось тому приклади. Святий Яків пустинножитель відповідав дияволу, який погрожував йому нанесенням ран: “Якщо Бог попустив тобі це, бий мене, навіщо ти зволікаєш, я охоче прийму рани від Того, Хто за Своєю прихильністю попустив бити мене. Але якщо тобі не дозволено це, ти ніякого ушкодження мені не зробиш, хоча тисячу разів розлютишся проти мене “¹⁷⁸. Грецька цариця Ірина¹⁷⁹ (у Царгороді), скинута з царського престолу нікчемним рабом, звернулася до Бога зі словами: “Дякую Тобі, Господи, що Ти мене, сироту негідну, звів на царський престол; але оскільки Ти попустив, щоб позбавлена була я престолу, вважаю це наслідком моїх гріхів; нехай буде зі мною воля Твоя! У всьому ж злому і доброму нехай буде ім’я Господнє благословенне!”. Істинно те, що ніхто не може шкодити нам, крім того, що ми самі шкодимо собі. А тому справедливо сказав блаженний Августин: “Віруй Господу Богові без жодного сумніву і доручи Йому всього себе, наскільки вистачить твоєї сили: тоді Він не відкине тебе, не перестане наближати тебе до Себе і нічого не допустить злого для тебе, хоч би ти був і вбогий, і незнатний “¹⁸⁰. Цю настанову кожен повинен знати досконало і міцно утримувати в думці наступне основне положення: нічого небажаного не може статися без волі або допущення Божого; ні диявол, ні ніхто з людей не може нашкодити нам, якщо Бог не попустить. Треба вірити міцно, що хоча й найтяжчі лиха спіткають нас за розпорядженням Бога як верховного Царя, але посилаються вони від Наймилостивішого Отця на нашу ж користь для напоумлення і виправлення нашого (за неправди і гріхи). Отже, ніхто інший, крім нас самих, не може нам шкодити.

Іудіфь, благочестива іудейка, вдова, яка суворо зберігала моральну чистоту перед Богом, вчить нас, кажучи: “За все, що трапляється нам (зле або добре), подякуймо Господу Богові… Який випробовує нас, як і батьків наших; Він спокушав їх не для катування (наприклад, око за око; зуб за зуб) серця їхнього; так і нам не мстить, а тільки для напоумлення карає (вчить з любов’ю) Господь тих, хто наближається до Нього (Юдіфь. 8:25,27)”. Воля Господня так піднесена, чиста і права, що не бажає і не може бажати нічого, крім того, що для нас буде добром, і до того ж добром найбільшим, найбільш блаженним. І чому б не бажав цього Господь Бог? Він Преблагий, чому б не міг бажати? Він всемогутній. Тому немає сили вищої за Нього, немає жодної, окрім тієї, що тільки від Нього походить: з усіх боків ми оточені й огороджені волею Божою, тож ніщо й ніколи, як тільки за Провидінням Самого Господа Бога та за Його доброю волею, не може торкнутися нас; воістину, Господи, Ти благословляєш праведника, Ти, як щиток, обгороджуєш його благоволінням Своїм (див.: Пс. 5:13). Ніхто нехай не обурюється, що та чи інша пригода опечалила його; нехай буде йому відомо: те, чим він опечалений, належить до засобів збереження й підтримання миру, якими відбувається перебіг світового життя.

Пустинножителя святого Антонія Великого колись оточила різноманітна демонська громада у вигляді найлютіших звірів: левів, вовків, змій, скорпіонів, ведмедів тощо, кожен з яких здавався розлюченим до найвищої своєї лютості: гарчав, ревів, шипів відповідно до своєї природи і погрожував кинутися на святого і вразити його; але преподобний, бачачи диявольську хитрість і сміючись над безсиллям бісівського полчища, звернувся до нього з наступними словами: “Бідні ви і нікчемні! Щоб налякати мене, ви прийняли на себе звіриний вигляд, бажаючи перемогти мене одним своїм звірством; і якби ви мали наді мною владу, то кожен з вас один міг би знищити мене; але так як Господь розтрощив вашу силу, то ви, лютуючи з причини свого безсилля, нападаєте на нас не могутністю, а примарами, збираючись у великій кількості під виглядом звірів, насмілюючись хоча б страхом перемогти нас”. І говорить безстрашно: “Якщо ви можете чимось зашкодити мені, якщо Господь дав вам на це владу, ось я, приступайте, починайте терзати, їжте віддане вам; але якщо не дано вам від Бога такої влади, то навіщо даремно трудитеся?” Отже, браття, покладемо на Бога і на Його Провидіння надію нашу: Господь пасе мене: ні в чому я не матиму нестатку! (Пс. 22:1).

Глава IX. Про провидіння Боже, яке відноситься до друзів і ворогів

Є давня притча, в якій так говориться про провидіння Боже.

Біля джерела хлопчик займався дитячими іграми, бігаючи серед квітів; потім втомився, сів біля води і задрімав. І ось сниться йому Фортуна і каже дрімаючому хлопчикові: “Бідолаха! Ти сів на такому місці, з якого легко можеш упасти у воду і загинути: встань і відійди звідси, щоб не сталося якоїсь біди, а то, якщо трапиться тобі лихо, стануть усі звинувачувати мене і скажуть: не ти спав, а я заснула і не застерегла тебе від тієї біди”. Ось міфологічне твердження про буття Божественного Провидіння. Усім християнам відомо, про кого сказав Псалмоспівець: не спить і не дрімає хранитель Ізраїлю! (Пс. 120:4). Бог має настільки пильні очі, що ніщо від них не сховається; настільки чуйні вуха, що ніщо повз них не може пролетіти непочутим, бо Він чує і знає всі помисли; Він має руки настільки довгі, що ніхто не втече від них. Стародавні філософи доходили до цієї свідомості тільки розумом, ми ж черпаємо це пізнання з книг Святого Письма.

1

Розлого говорить про Божественне Провидіння Іісус, син Сирахів: Бог провидить усе від віку до віку, і нічого немає дивного перед Ним; перед Ним справи всякої плоті, і неможливо сховатися від очей Його. Не можна сказати: “що це? для чого це?”, бо все створено для свого вживання (Сир. 39:25-27). Минуле, теперішнє і майбутнє бачить Бог, розглядає і передбачає в одну мить Свого зору. Усім Його очам притаманні: Адам і антихрист, весь рід людський, усі створіння. Ніколи Провидіння Боже не може змінитися; добре виражено це Сирахом: всі діла Господні вельми доброчинні, і всякий наказ Його у свій час здійсниться; і не можна сказати: “що це? для чого це?”, бо все у свій час відкриється (Сир. 39:21-22). Тому й каже блаженний Августин: “Визнавати буття Боже і не визнавати, що Він передбачає все майбутнє, – це очевидне безумство “¹⁸¹. Воістину, Провидіння Боже швидко поширюється від одного кінця до іншого і все влаштовує на користь (Прем. 8:1): від найвищих Серафимів навіть до найменшої на землі мурахи недремне Боже піклування сходить, тим паче ніколи не віддаляється. Ще в давнину Мойсей і Аарон проголосили: сьогодні ввечері дізнаєтеся ви, що Господь вивів вас із землі Єгипетської. Я вранці побачив Його славу (Вих. 16:6-7). Воістину, у смертний вечір усі ми дізнаємося чудове про нас Боже Провидіння; бо від Господа спрямовуються кроки людини; а людині ж як дізнатися шлях свій? (Притч. 10:24). Часто Бог, який мудро промишляє про нас, веде нас тяжкими, ледь прохідними життєвими дорогами, але Господь добре знає, якою дорогою введе Він у небесні райські сади. Навіщо ж піднімати нам жалібні крики проти наймудрішого і вельми надійного Путівника в нашому житті? Навіщо говорити, якщо ми йдемо шляхом, визначеним нам Богом: “Куди Ти нас ведеш? Здається, ми давно вже сплуталися з правого шляху”. “Не печалься, мій друже, – таємниче говорить нам Бог, – вір тільки Мені: Я проведу тебе благополучно, ти нітрохи не засмутишся, коли закінчиш подорож”. Так кожного з нас на життєвому шляху від дня народження і до дня виходу в життя вічне проводжає Боже Провидіння, якщо тільки залишимося вірними дороговказу Божому, вказаному нашим Спасителем у Святому Його Євангелії. Досить для нас, що це – єдиний безбідний шлях, і що в тому, коли він здасться важким і непідступним?

2

Говорячи про Боже Провидіння, не можна не згадати історії ізраїльського царя Саула. Не було в племені ізраїльському на той час чоловіка настільки доброго й мужнього, який би перевершив його; але він не зберіг своєї доблесті до кінця життя і згодом був відкинутий Богом. Саул, посланий своїм батьком відшукувати зниклих ослиць, знайшов собі царство. Розглянемо тут Провидіння Боже про цього чоловіка. Бог сказав пророкові Самуїлу: “Завтра о цій годині (це було опівдні) Я пришлю до тебе чоловіка з землі Веніамінової, і ти помаж його на царство народу Моєму – Ізраїлю”. Послання Богом Саула до Самуїла було таке: у батька Саулова загубилися ослиці, і він послав свого сина шукати їх. Саул, взявши із собою одного зі слуг, вирушив на пошуки. Пройшли вони гору Єфремову і землю Шалішу; але ослиць не знайшли; і пройшли через землю Шаалім, і через землю Веніамінову, і не знайшли, і коли вони прийшли до землі Цуф, Саул сказав слузі, своєму супутнику: “Ходімо назад, щоб отець, забувши про ослиць, не занепокоївся про нас і не був би примушений шукати нас самих”. При цьому слуга сказав: “Тут, у цьому місті, є людина Божа, людина шановна, що він не скаже, те збувається: чи не розпитати нам у нього про ослиць?” Цю пораду слуги Саул знайшов розумною і корисною. Ось яким шляхом послав Бог Саула до Самуїла (пор.: 1Сам. 9:1-7). Але перш ніж вони побачили один одного і почали вести розмову, Господь відкрив Самуїлу, що Саул, який прийшов до нього, і є той, кого треба миропомазати на царство для управління єврейським народом. Усе сталося, за незбагненним розпорядженням Божим, звичайним, мабуть, порядком: Саул і ослиць знайшов, і царство отримав, про яке ніколи не думав. О яка незбагненна безодня Провидіння Божого! Яка найбільша таємниця! Як різні долі Божі від думок людських. Саул анітрохи не думав про вінець і скіпетр царський, але благоволінням Божим зведений на престол. Отже, не випадково втекли ослиці, не випадково був посланий Саул для пошуку їх, не випадково також довго не знаходив їх, і не випадково слуга порадив пану сходити до прозорливця Самуїла: все це сталося по Божому Провидінню і таємному навіюванню виконавцям Його волі для того, щоб поставити Саула царем Ізраїльським. При цьому саме собою народжується запитання: для чого було завгодно Богові помазати на царство Саула, про якого Бог передбачав, що Саул згодом впаде в нечестя і бідно закінчить життя своє? Замість прямої відповіді я запропоную свої запитання. Навіщо Бог створив у благодаті Своїй Ангелів, про яких Йому було відомо наперед, що вони чинитимуть опір Богові і, на віки вічні відкинуті Ним за гріх, мучитимуться в геєні? Навіщо поселив Бог Адама в райському житлі, коли знав, що Адам недовго проживе в раю і буде вигнаний з нього? Заради чого Христос зарахував Іуду Іскаріотського до апостольського лику, про якого наперед знав, що він стане Його зрадником? Для чого Христос послав Своїх апостолів у самарянське селище, знаючи, що вони там не будуть прийняті? Яка причина таких змін у Божих визначеннях? Але таких справ знайдеш тисячі. Святий Ієронім відповідає на подібні запитання: “Хочеш дізнатися причину таких змін? Ось вона: Бог судить не майбутні вчинки, а теперішні і нікого не засуджує за Своїм передбаченням, хоча і знає, що хороша людина на теперішній час згодом зміниться на непридатну і злу; при цьому, за Своїм милосердям, ставить її в становище таке, на яке вона заслуговує на теперішній час, і дає їй силу на випадок падіння до навернення на істинний шлях через покаяння “¹⁸².. Не тому згрішив Адам, що Бог передбачив його згрішення, але Бог передбачив те, що Адам згрішить за своєю вільною волею. Так само міркує святий Амвросій: “Не тому згрішив Адам, що отримав заповідь, або Іуда, що був обраний в апостоли; бо не поклав Бог на них необхідності одному – переступити заповідь, а іншому – стати зрадником: обидва вони, якби зберегли свято свої обов’язки, то могли б утримати себе від гріха”. Ті, про яких Бог знає, що стануть вести життя доброчесне, спочатку часто бувають злими, а ті, про яких Він знає, що будуть грішити і стануть злими, спочатку бувають добрими. Стоїш ти тепер, остерігайся, щоб не впасти. Святий апостол Петро впав: ти ж будь обережний; Іуда впав, і його приклад повинен застерегти тебе від падіння. У цьому найбільша настанова нам, каже Євфимій, що жодне старання і старанність наша не може зберегти нас без допомоги Божої; але й допомога Божа без людського бажання не принесе користі: приклади тому бачимо в Петрові та Іуді. Нам слід уникати однобічностей: не залишатися в лінощах, поклавши все на Бога; знову ж таки, ми не повинні думати, що самі собою, без Божої допомоги і Його прихильності, можемо здійснити що-небудь добре. Бо і Сам Бог усього не робить, щоб не залишити нас бездіяльними, і нам не надав усе вершити, щоб ми не звеличувалися марнославно: але від усього, що може нашкодити нам, Бог відвертає; а що для нас корисне, до того Він спонукає та допомагає.

3

Знову наводжу на пам’ять Саула: яким чудовим було в усьому Провидіння Боже про нього. Бо той, який намагався багаторазово погубити Давида мечем філістимлян, був сам оточений численним їхнім військом, відкинутий Богом, звернувся до чаклунки всупереч заповіді Божій; вона викликала душу померлого вже пророка Самуїла (у живому його образі), який сповістив Саулові про швидку й неминучу його погибель. Він, не маючи мужності ні уникнути, ні перенести, встромив свій меч руків’ям у землю, впав на його вістря і в такий спосіб сам позбавив себе життя (подробиці цих подій див.: 1Сам. 18-31). Покарання і помста порушникам закону Божого – неминучі: Саул сам себе віддав смерті, щоб уникнути ворожого посміху, безчестя, наруги і докорів; але не уникнув і цього, бо філістимляни відрубали голову від мертвого тіла його, тіло кинули тваринам і птахам на поталу, а голову носили з наругою і глузуванням по всій Палестині! О Боже! Ніхто не сховається від Твого Провидіння і не уникне Твоїх доль. Той же Саул не виконав Божого повеління винищити амаликитян, тим самим накликав на себе безмірні лиха і саму смерть. Як на вірних терезах все вимірюється рівновагою і перевагою, так у Бога все – правдою (пор.: Притч. 16:11). Провидіння Боже виявляється з найбільшою мудрістю: зазвичай не кожен злочин карається одразу ж; але, з іншого боку, і не залишається без покарання зовсім. Якби не піддавав Бог покаранню жодного злочину, то багато хто подумав би, що ніякого Провидіння немає. Якби ж за кожним злочином невідкладно слідувало покарання, в такому разі вірили б, що після смерті немає ні нагород, ні покарань. А тому Бог, караючи тільки деяких, виявляє Своє Провидіння; коли ж інших не карає негайно ж після злочину, то погрожує їм покаранням після смерті, в майбутньому житті, якщо не покаються в тутешньому. На цій же підставі одних праведників позбавляє від бід і нападів, а інших віддає в руки безбожних для катувань і мук. Усе ж звершується Богом премудро й дуже завбачливо: так Він трьох єврейських отроків у розпеченій вавилонській печі зберіг неушкодженими; сімох же братів Маккавеїв Бог дозволив Антіоху замучити насмерть: як те, так і те звершилося за Божим Провидінням.

4

Подібним чином усі протилежні явища, що трапляються в теперішньому житті, мудро спрямовуються Провидінням Божим: усі життєві лиха спрямовуються Богом до нашої користі та до блага нашого; попускає самі гріхопадіння для здійснення найвищих незбагненних таємничих справ Свого богоправління. Бо і робити добрі справи, і попускати злодіяння – властивість, яка виключно належить одному Божественному Провидінню. Воістину, ніколи Бог не допустив би зла, якби Він не був настільки сильним і добрим, щоб із усякої злої справи не виробляв би доброго наслідку. Скажи по совісті: коли у світі з’являлося найлютіше і більше зло, як злочин Адамовий і вбивство Христа Спасителя (нового Адама)? Однак первородний гріх звів Бога з неба на землю для прийняття на Себе тіла людського; смерть Христова створила нам небо і повернула все, втрачене нами в Адамі. Найвищий Бог – наймудріший Художник, що перетворює всяку злу дію на причину найкращих наслідків, подібно до того, як із грубої маси добувається золото: люблячим Бога… все сприяє до блага (Рим. 8:28). Гріхи Магдалини послужили багатьом приводом до виправлення себе; падіння Петрове – незліченній безлічі людей прикладом істинного покаяння; невір’я Фоми багатьох утвердило в істині Воскресіння Христового. Звідси виявляється найбільша Божественна слава: “Жниш, де не сіяв”; Бог не посіяв гріхів, проте ж від них збирає багаті жнива чеснот. Воістину Бог мед з каменя, і єлей з твердого каменю виділяє, коли з найбільших злодіянь виробляє найблагодійніші наслідки. Так само Провидіння Боже пильнує про нас і про все корисне для нас, і пильнує безперестанку, так, що й найменші наші тілесні утиски не залишає непоміченими. Унаслідок цього нехай кожен із нас за будь-якої немочі міркує так: “Хвороба ця сталася чи то через мою необережність, чи то через злість людську, чи то через будь-що інше, в усякому разі вона трапилася не без Божого Провидіння, яке визначило її відповідно до моїх сил, тож її початок, її тяжкість (ослаблення чи посилення) залежать від Його Провидіння. Так само від Божого Провидіння залежить спосіб лікування і зцілення її: воно напоумляє лікаря і вказує на засоби або ж протидіє всьому за устроєм і волею Божою: бо і добре, і погане, життя і смерть, бідність і багатство – від Господа (Сир. 11:14)”. Так само треба міркувати у всіх випробуваннях, що вони передбачені й допущені Богом. Чи ворог злословить і проклинає тебе? Знай, що всі його хулення і слова, які вимовляють злісні вуста, покладено від віку на ваги Божого Провидіння; скільки йому дозволено, стільки й висловить, і більше жодного слова. Що ж ти даремно опираєшся і марно гніваєшся? Так само міркуй і про всі інші твої лиха, походження яких, кількість, тяжкість, продовження і закінчення передбачено Богом. Тому скорися Промислу Божому, кажучи з Псалмоспівцем: Я занімів, не відкривав уст моїх (Пс. 38:10). Хай буде воля Твоя, о Боже мій, за Твоїм Провидінням і попущенням усе це влаштувалося. А оскільки Ти це створив, то я був би нечестивим і беззаконником, якби обурився проти Тебе. Отже, святій волі Твоїй, о Боже мій, в усьому підкоряюся і з вдячністю приймаю все, що від Тебе посилається, і терпляче перетерплю. Климент Олександрійський стверджує, що все, про що сказано було вище, пізнав і розсудливо обговорив той, хто вірний Богові та сповідує ту істину, що все у світі керується і спрямовується на добро, а тому незворушним серцем мужньо переносить усі випробування. Воістину, не розумом людським, який дуже часто помиляється, але благоволінням Божим все спрямовується до найкращого кінця. Бог же іноді найнезначнішими засобами безперешкодно виконує Свої напередвизначення: згадайте те, що було раніше, з самого початку віку, бо Я Бог, і нема іншого Бога, і нема подібного до Мене. Я сповіщаю від початку, що буде наприкінці, і від стародавніх часів те, що ще не сталося, кажу: Мій замір відбудеться, і всяке жадання Своє Я вчиню (Іс. 46:9-10).

5

Зазначене вище міркування про Провидіння Божественне, що повторюється повсякденно, утверджує в душі найглибший мир, і людську волю схиляє до волі Божої та підкоряє їй, і як це – солодко і спокійно! Бо той, хто вручив себе в усьому Божому Провидінню, цілком перебуває вільним від усякої печалі та спокус: буде, за словом Ісаї, жити мешканні спокійнім, і в безпечних місцях, і в спокійних місцях відпочинку (Іс. 32:18). Тому один богонатхненний отець¹⁸³ зазвичай говорив: “Не матиме людина спокою у своєму серці, доки не усамітниться від усього, кажучи: “Я і Бог тільки одні в цілому світі””¹⁸; а блаженний Августин вигукував: “О Боже мій! Ти маєш про всяку людину стільки старанності (ретельності), ніби про одну тільки людину дбаєш: так і про всіх, як про кожного “¹⁸⁵; святий же Григорій сказав: “Так Бог дбає про кожного, як усіх узагалі має на увазі, і так само про всіх промишляє, як би тільки про одного “¹⁸⁶. Так про тебе, читачу, дбає і має Провидіння Бог, ніби Він ні про що інше не дбає. Численність народу, про який дбає Бог, не бентежить Божого Провидіння, не обтяжує: для Нього піклування про одну людину таке ж, як і про незліченні тисячі людей. Як колись про Ноя з родиною його або про одного Адама в раю, так і тепер про всіх Бог має рівне піклування і Промисел.

До цього свого Хранителя і надійного Опікуна нехай кожен взиває: Коханий мій належить мені, а я йому (Пісн. 2:16). Я шаную Бога і зберігаю всі Його веління так, як ніби нічого іншого не було в світі, про що б я міг піклуватися і думати; і взаємно моє спасіння перебуває в Божому піклуванні та збереженні до такої міри ретельному, начебто окрім мене одного не було в світі нічого іншого, про що б можна було дбати Богові: Він увесь належить мені, а я – Йому. Він Господь, що керує мною, а я – покірний раб, готовий виконувати всі веління свого Господа; бо Він постановив: “Думай ти про Мене, Я ж буду взаємно про тебе безперестанку промишляти (піклуватися про твої потреби), забудь ти самого себе, завжди ж пам’ятай тільки про Мене, так і Я буду пам’ятати обіцянку Мою і матиму про тебе повсякчасну турботу”. Воістину, Бог у милості й щедротах – всеосяжний: Він Провидінням Своїм охороняє і спасає так само всіх загалом, як і кожного порізно: На кожному місці очі Господні: вони бачать злих і добрих (Притч. 15:3); перед очима Господніми шляхи людини, і Він вимірює всі стежки її (там же, 5,21). О якби охоче занурилися в недосяжну глибину Отцівського провидіння, то кожен з непохитною упевненістю міг би сказати про себе: Господь пасе мене: ні в чому я не матиму нестатку! Він повів мене на зелені пасовища, і біля тихої води нагодував мене (Господь – мій хранитель, я не буду залишений у злиднях і небезпеках, Господь збереже мене і в усьому забезпечить) (Пс. 22:1-2). Якщо любимо спокій душі, якщо бажаємо сподіватися на Бога, якщо маємо намір жити в усьому з волі Божої, то нам необхідно завжди мати перед очима Провидіння Боже: чим сильніше будемо уповати на нього, тим старанніше станемо виконувати волю Божу.

Глава X. Яким є сумнів або маловір’я у багатьох людей

Про жоден предмет так часто не нагадував Христос Господь Своїм учням, як про маловір’я. Він застерігав усіх від маловір’я не тільки словами, а й безліччю фактів, які напрочуд доводять силу віри і безсилля недовіри або сумніву в Божому заступництві. Для чого іншого, як не для наочного засвідчення в всюдисущій допомозі Божій тим, хто вірить і сподівається на Єдиного Бога у Святій Трійці, здійснені були Христом заспокоєння бурі на кораблі, дивовижне насичення п’ятьма і чотирма хлібами багатьох тисяч народу в пустелі? Що означало Петрове занурення у хвилях морських? Всіма цими дивовижними справами наставляв Христос маловірних і тому вигукнув: “чого ви такі боязкі, маловірні?”. (Мф. 8:26), немов би кажучи: “Невже ви такі нерозумні, що не можете зрозуміти єдиного первісного і вельми необхідного вчення?” Маловір’я буває різних видів: дехто тому має недовірливість до Бога, що Він ворогів Своїх не карає і дозволяє їм перебувати у своїх пристрастях; інші сумніваються, щоб могли благати Бога про те, чого вони просять у Нього, тим паче, коли совість їм докоряє й залякує, що Бог не пробачить їм скоєних гріхів; треті бояться, щоб Бог не позбавив їх усього доброго для життя й прожитку. Цей потрійний рід маловір’я своїм явно оманливим спокушанням багатьох людей віддаляє від Бога і занурює в різноманітні види погибелі. Зло маловір’я буває тим шкідливішим для нас, чим менше ми пізнаємо його. Джерелом маловір’я служить зайва наша самовпевненість, тобто хто думає більше про себе, ніж про Бога, думаючи, що смертю все закінчиться: а як це лихо – розглянемо нижче.

1

Соломон таку самовпевненість суворо викриває, кажучи: “Надійся на Господа всім серцем своїм, і не покладайся на розум свій… Не будь мудрецем в очах твоїх, бійся Господа, і уникай зла” (Притч. 3:5-7). Так повчає і в багатьох інших притчах: “Своєю мудрістю не величайся… Бо перша ознака безумства – вважати себе мудрим”. Але чи багато знайдеться таких, які б ставили себе ні в що? Або хто сил своїх, або краси (доброти), або майна, або мудрості й розуму свого не хвалив і не звеличував? – але на шкоду свою, бо помисли праведних – правда, а задуми нечестивих – підступність і безумство (Притч. 12:5). Бог, бажаючи викорінити в нас порок самовпевненості, іноді тяжко карає, а неслухняних такому напоумленню і зовсім відкидає. Згадаймо самовпевненого іноплемінника Голіафа, який думав, що він одним своїм виглядом і подихом розвіє всі полки ізраїльтян. Побачивши отрока Давида, що йде проти себе, з пастушачою палицею і сумкою, сказав із презирством, насміхаючись над ним: “Що ти йдеш на мене з палицею, хіба я собака? Підійди до мене, і я віддам тіло твоє птахам небесним і звірам польовим.” О як скоро припинена така самовпевненість! Хто міг так спритно спрямувати камінь і вразити чужинця в чоло, окрім всесильної і незмінної правиці Божої? (пор.: 1Сам. 17). Олоферн, який також багато сподівався на себе, не був удостоєний Богом і того, щоб бути обезголовленим чоловіком; але горду гордість цього чоловіка жінка потоптала ногами, перемогла й перетворила на ніщо. Навуходоносор, цар Халдейський, обходячи свої храми, сказав: “Чи не є це великий Вавилон – місто, що його побудував я в дім царства силою моєї могутності і на славу моєї величі?” О Навуходоносоре! Зупинись, утримай язик твій від хвастощів і самовпевненості; досі подавали тобі на обід тисячі страв з добірними, смачними наїдками; але незабаром побачиш перед собою одну, незвичайну поживу, харчуючись якою навчишся ти мислити й говорити про себе смиренніше; матимеш собі їжу, пристойну волам, поки звикнеш мислити й говорити про себе інакше; для обмивання тобі приготується холодна роса; замість дорогоцінного вбрання виросте на тобі скотиняче волосся, як у лева, а замість перснів – кігті виростуть у тебе, як у птахів. Ще не закінчив Навуходоносор слів самовихваляння, як з неба пролунав голос: “Кажуть тобі, царю Навуходоносоре, – царство від тебе відійшло, – і відлучать тебе від людей, і буде твій притулок із польовими звірами, і травою будуть годувати тебе, як вола, і сім часів минатимемо над тобою, аж поки не дізнаєшся, що Всевишній володарює над людським царством, і дає його, кому хоче (порівн.: Дан. 4)”. Негайно все це і здійснилося над Навуходоносором. Ось як зайве сподівання на себе людину перетворило на худобу. Але послухай, як Навуходоносор із худоби став знову людиною, навчившись уповати на Бога, а не на себе, про що він сам про себе свідчить: А на кінці тих днів (тобто семи періодів, визначених Небом), я, Навуходоносор, звів свої очі до неба, і мій розум вернувся до мене, й я поблагословив Всевишнього, і вічно Живого хвалив я та славив, що Його панування панування вічне, а царство Його з покоління в покоління. А всі мешканці землі пораховані за ніщо, і Він чинить за Своєю Волею серед небесного війська та мешканців землі, і немає нікого, хто спротивився б Його руці та й сказав би Йому: Що Ти робиш?” (Дан. 4:31-32).

Тяжке зло – самовпевненість; вона низложила і святого апостола Петра: о Петре святий! Що ти гірко плачеш, коли проспівав півень? Варто було спочатку плакати, коли Господь усім говорив про Свій відхід (від світу), коли сповістив Він на вечері про жахливу смерть: тоді справді сльози були б своєчасними. Але самовпевненість усунула сльози, і замість них лунала безмірна обіцянка: “якщо і всі спокусяться про Тебе, то я ніколи не спокушусь” (Мф. 26:33). Чи так це? Через кілька годин обіцянка ця, дана через самовпевненість, не була виконана і зраджена (див.: Мф. 26). Василій Великий справедливо сказав: “Ніхто не залишається частіше переможеним, як тільки той, хто занадто на себе сподівається. Навпаки, хто мало надіється на себе, той не починає жодної справи, не покликавши спершу Бога собі на допомогу”.

Святий Амвросій колись скаржився на блаженного Августина його матері, що Августин дуже самовпевнений, занадто багато покладається на свій розум і на свою премудрість; і справді, Августин не звільнився від цієї шкідливої вади, доки сам не відчув, що порок цей багато шкодить йому. У цьому сам він зізнався згодом, кажучи до Господа: “Мені здавалося, Господи, що я міг сам собою бути задоволеним, і не підозрював, що Ти, Господи, керував мною і таємниче наставляв мене; але коли Ти, Боже мій, трохи віддалився від мене, то я впав у дусі, і сам в ту саму годину помітив це в собі й упевнився в тому”. Отже, вельми шкідливо й нещасно довірятися своєму розуму, мудрості своїй і мистецтву, так само і своїм силам; бо вони від невеликого подиху легко падають; нехай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, нехай не хвалиться сильний силою своєю, нехай не хвалиться багатий багатством своїм: так говорить Господь (див.: Єр. 9:23).

2

Не тільки не можна сподіватися на себе, але також і на інших людей: проклята людина, яка сподівається на людину, і плоть робить своєю опорою, і серце якої віддаляється від Господа (Єр. 17:5). Бо нікчемне й оманливе таке уповання на людину, яка не може і себе спасти.

Ловці слонів підрізають пилкою те дерево, до якого притуляється ця тварина для нічного відпочинку: дерево стоїть прямо, бо тільки частково підпиляне при корені; слон за звичкою підходить і спирається на нього, але негайно ж падає разом із деревом, а для слона падіння його – згубне. Подібно до слонів і багато людей обирають собі дерева для захисту: цей намагається всіма силами догоджати князю, інший лащиться до багатого пана, представляючи себе готовим на всілякі послуги йому, домагаючись його любові та милості; є й такі, що намагаються привертати серця інших до себе щедрими дарами, підкупом і всілякими іншими засобами. Бідні, ви самі себе обманюєте і все це готуєте для своєї погибелі: дерева, на які надієтеся спертися, давно вже підрубані невидимою Божою сокирою і разом з вашими сподіваннями і надіями раптово впадуть і перекинуться. Августин, застерігаючи від такого обману, каже: “Багато хто мав високу думку про дружбу з сильними світу цього: вони впали і потягли з собою тих, хто на них сильно сподівався, у ту саму біду “¹⁸⁷.

Пророк Іона влаштував собі кущ із гарбуза і сидів у тіні його з великим задоволенням; але недовговічний гарбуз мав двох ворогів: сонячну спеку і черв’яків; від них одного дня загинув гарбуз: з ним разом зникла і тінь, що захищала Іону від променів палючого сонця. Розглянь уважно справи світу цього, то побачиш, що він увесь переповнений тінистими деревами, які тимчасово процвітають і своєю тінню захищають під ними тих, хто стоїть, але завжди вельми близькою є їхня загибель від різноманітних черв’яків: від заздрощів, наклепу, підсудності, безчестя та й від самої смерті: усі вони підгризають, руйнують та нищать усяку надію на людину. Слуга поклав усю свою надію на доброго свого пана, раптом помирає пан, і слуга лишився без заступника; інший обрав собі захисником людину багату й сильну, але невдовзі вона помирає або її багатство і її владу применшено, і в той самий час тінь гарбуза зникла. Сини сильних людей сподіваються бути схованими під тінню честі, начальства або гідності своїх батьків, але раптово Бог забирає цю тінь, і бідні, що ховалися під нею, обпікаються сонцем і страждають, як скоро загинув пан гарбузової кущі.

Пригадайте історію про Амана, намісника царя Артаксеркса, гонителя євреїв, і багатьох інших сильних людей, які покладали свою надію не на Всевишнього, а на своїх покровителів, і тому загинули.

3

Усі ми – створіння Боже: тому ми повинні зміцнювати себе Божою благодаттю, милістю і Його величністю. Давид, навчений біди, з досвіду всіх вмовляє: “Не сподівайтеся на вельмож!” Чому ж не сподіватися на тих, які між нами дуже могутні? – Тому, відповідає Давид, що вони сини Адамові, в яких немає спасіння. Навіщо ж, бідна людино, уповаєш на таку саму людину, в якій немає спасіння, бо вийде з неї дух її, тіло її вертається в землю, і того самого дня зникають усі задуми її, а блаженний той, кому Помічник – Бог Якова, у кого надія на Господа, Бога свого (порівн.: Пс. 145:3-5). Надію на людину називає Святе Письмо покровом або тінню: йдуть… щоб… сховатися під тінню Єгипту (Іс. 30:2). Що ж є непостійніше й оманливіше, крім тіні? подібно до неї – уповання на людину. Багато хто шукає прихильного обличчя правителя; але доля людини – від Господа (Притч. 29:26).

Яків, патріарх, коли повертався з Месопотамії в землю Ханаанську, зустрів брата свого Ісава і з ним чотириста чоловік, злякався нібито ворожого війська і старанно молився Богові за спасіння своє. Близький був до нього Бог і благословив його, обіцяючи йому допомогу Свою; але однак же відпустив його кульгавим (пор.: Бут. 32; 33). Скажеш: що ж це – допомога чи Провидіння? Допомоги просить і молить Бога про неї Яків, а відпущений з пошкодженою ногою? Справді, в цьому відкрилася допомога: Бог тому відпустив від Себе Якова з хворою ногою, щоб він, а через нього і ми навчилися не сподіватися ні на свої, ні на чужі сили, а тільки утверджуватися в надії своїй величністю, владою і добротою Єдиного Бога: бо і в сильних зі Своєї волі Бог забирає фортецю, а немічним, кульгавим, сліпим і подібним до них надає невидимо Свою допомогу, що й справдилося над кульгавим Яковом та озброєним Ісавом.

Гедеон, славний полководець, виступаючи на бій з мадіанітянами, розпустив по домівках двадцять дві тисячі зі свого війська і взяв із собою тільки триста воїнів, з якими й переміг мадіанітян, бо так було наказано йому Богом, Котрий оголосив і причину цього, яка полягала в тому, щоб не пишався Ізраїль переді Мною, і не сказав: “моя рука спасла мене (Суд. 7:2)”. Венадад, цар Сирський, нарікав на Ахава, царя Ізраїльського, як на немогутнього й безсилого, залякуючи згубити весь Ізраїль, але всі погрози його залишилися марними. Хоча Венадад мав тридцять двох царів-союзників, безліч кінноти, піхоти й військового обозу, але в першій битві його було вражено й вигнано; вдруге зібрав він сто двадцять тисяч сирійського пішого війська проти ізраїльтян, яке за один день здебільшого було знищене на полі бою, решта втекла в місто Афека, де впав мур на двадцять сім тисяч чоловік і всіх задавив. Ось разючий приклад Венадада, який покладався не на Божу допомогу, а на себе і на свої сили.

Наведемо ще приклад самовпевненості та надії на людську допомогу царя Аси, про якого згадуємо зі співчуттям. Аса на початку царювання робив добре й угодне в очах Божих, за це нагородив його Бог славною перемогою над єгипетським царем, який виступив проти ізраїльтян із мільйонним військом. Але на жаль! І його згодом занапастило уповання на сили людські, на що прямо вказує пророк Ананія, кажучи Асі, цареві Іудейському: “Бо як ти покладався на царя Сирійського, а не сподівався на Господа, Бога твого, тож і врятувалося військо царя Сирійського від руки твоєї” (2 Хронік. 16:7). Звідси сталося згодом багато зла. Блаженний Августин, пояснюючи слова Псалмоспівця: “Ти ненавидиш тих, хто шанує нікчемних” (Пс. З0, 7), каже: “Я, нехтуючи усім дріб’язковим, сподіваюся на Господа Бога: бо якщо сподіватимешся на багатство, то обдуришся, якщо уповаєш на могутність, владу і славу людську, ти полюбив марноту, бо в усіх цих випадках – або ти помираєш, усі колишні надії твої для тебе марні, а інколи ще й за життя твого вони гинуть, і ти лишаєшся ні з чим. Щоразу за невір’ям у Бога підуть за тобою занепад духу, презирство й огида до всього доброго й корисного “¹⁸⁸. Де маловір’я, там – страх, вічні погибелі, нескінченні хвилювання і збентеження, тобто всякий, хто сподівається на себе самого або на іншу людину, будує свій дім на піску; той, хто стверджується вірою в Бога, будує життя своє на камені й не похитнеться на віки віків.

4

Немає нічого настільки неприємного Богові, як маловір’я людське, яке було суворо каране навіть у людях, угодних Богові. Мойсей, чоловік, улюблений Богом, згрішив два рази маловір’ям, за це помер передчасно, не спромігшись дійти до землі обітованої, але тільки здалека вона була вказана йому Богом з гори Моавитської. Перше маловір’я Мойсеєве полягало в такому: коли під час подорожі в пустелі народ почав виявляти невдоволення, плакав і говорив: хто нагодує нас м’ясом? – Мойсей звернувся до Бога, кажучи: шістсот тисяч у народі цьому, серед якого я знаходжусь, а Ти кажеш: Я дам їм м’ясо, і будуть їсти цілий місяць! Чи заколоти всіх овець і волів, щоб їм було досить? або вся риба морська збереться, щоб задовольнити їх? О Мойсей! У сумніві своєму шукай причину неможливості, а не в Божому Провидінні: невже рука Господня стала коротшою, щоб дістати все це? (див.: Чис. 11:21-23). Після цього слід було б зробити Мойсея більш обізнаним і обережним щодо Божого Провидіння; але він запам’ятав про насичення перепелами і знову впав у першу недовіру. Коли в пустелі Син не було води, придатної для пиття, ізраїльтяни обурилися проти Мойсея й Аарона, Бог велів їм зібрати народ до кам’яної скелі та сказати їм: “скеля ця дасть вам із себе воду”; але Мойсей, зібравши народ до скелі, сказав не наказані Богом слова, але слова докірні: “Послухайте, непокірні, хіба нам із цієї скелі звести для вас воду?”. – і вдарив жезлом у скелю два рази: вода справді потекла у великій кількості; але тоді ж послідував і голос Божий з неба, що сповіщав Мойсеєві й Аарону про покарання за недовіру: за те, що ви не повірили Мені, щоб явити святість Мою перед очима Ізраїлевих синів, не введете ви народу цього в землю, що Я даю йому (Чис. 20:2-13). І коли Мойсей наближався до смерті, Бог здалека з верху гори показав землю багатоплідну, але негайно ж, наче докоряючи, сказав: Я дав тобі побачити її (землю) очима твоїми, а в неї ти не ввійдеш (Повт. 34:4). Як необхідно нам видаляти зі своїх сердець настільки противну Божій честі отруту маловір’я, що зазвичай накликає на нас тяжкі покарання! Ізраїльтяни тяжко грішили багаторазово повторюваним маловір’ям, виправити яке були не в змозі преславні й дивовижні знамення. Бо євреї, коли чогось не одразу бачили або не відчували, поверталися до маловір’я, кажучи: “це справа неможлива”. І це маловір’я до того посилилося між ними, що вони виголошували докори проти Бога, кажучи, що Він начебто мав їх у забутті й презирстві. Вельми часто говорили вони нечестиво: о, якби ми вмерли від руки Господньої в землі Єгипетській, або вмерли б у пустелі цій! і для чого Господь веде нас у землю цю, щоб ми полягли від меча? жінки наші й діти наші стануть здобиччю ворогів, чи не краще нам повернутися до Єгипту? І сказали один одному: Поставимо собі начальника, і повернемося до Єгипту (Чис. 14:2-4). Начебто нечестивцям для погибелі не всі місця були однакові.

Хто-небудь, дивуючись, може запитати: чому Бог людям Своїм не тільки не дав вина, а й попустив навіть зменшення у воді? Таким способом необхідно викорінити маловір’я. Чому на тих самих людей наслав Він вогненних змій, які не тільки наносили їм виразки, але багатьох і вбили? Це попущено було через їхню невіру. Чому в один і той самий час не забороняв Бог вбивати по двадцять і по тридцять тисяч людей? Тільки заради маловір’я, якого в цьому норовливому народі Бог нічим не міг викорінити, як тільки багатьма покараннями, бо невір’я завжди в них відроджувалося. При цьому Мойсей став заступником за них перед Богом: упав на землю й молився; але рішення Боже було таке: Скажи їм: Живий Я! Мова Господня: Поправді кажу, як ви говорили до ушей Моїх, так Я зроблю вам; У цій пустині попадають ваші трупи, та всі (дорослі, що нарікали на Мене)… е ввійдете до того Краю, що Я… підносив був на присягу.. окрім Халєва… та Іісуса… Навина; дітей. . про них казали ви: станете здобиччю ворогові, то впроваджу Я їх, і пізнають вони цей Край, яким ви обридили (Чис. 14:28-31). Словом, ті увійшли в обітовану землю і успадкували її, які не виявили маловір’я до Бога. Так було покарано маловір’я. Однак і після цього, під час переходу через Іордан, євреї знову показали свою маловір’я.

5

У Першій книзі Царств розповідається, що після спалення амалікітянами міста Секелага вони забрали в полон жінок і дітей від малого до великого: народ цим лихом був доведений до відчаю і перебував у великому збентеженні. Звинувачуючи царя Давида, який не встиг захистити місто, жителі його задумали побити Давида камінням. Але хоч як не велике було маловір’я в народі, більшою мірою виявилася великодушність Давида і його благонадійне уповання на Господа, Бога свого. Зміцнюючись безсумнівною надією, він із чотирмастами чоловіками погнався за ворогом. Знайшовши їх, що розташувалися в таборі, які безтурботно їдять і п’ють, Давид напав на них з воїнами своїми, і бився з ними з ранку до вечора, і на другий ранок вразив їх остаточно. Таким чином, Давид узяв усе, що було захоплено в Секелазі амалікітянами, не залишаючи нічого від малого й до великого, від здобичі до полонених жінок, синів і доньок секеладських громадян, – усе повернув Давид громадянам і, крім того, отримавши від ворогів багату здобич, не загинув жоден зі своїх воїнів. Ось як виправдовує уповання тих, хто сподівається на Нього, Господа (див.: 1 Цар зо, 1-20).

Під час великого голоду в Самарії пророк Єлисей пророкував, що завтра в цей час міра кращого борошна буде по одному сиклю, а дві міри ячменю – за тією ж ціною. При цьому сановник Самарійського царя, на руку якого спирався цар, будучи одержимий невір’ям, розсміявся і відповідав пророкові: “Якби Господь і вікна відкрив на небі (тобто сипав би з неба пшеницю і жито), то і тоді цього не може бути”. Єлисей же сказав йому на це: “Ось ти побачиш це очима своїми, але їсти цього не будеш”. Пророцтво Єлисея збулося буквально: військо сирійське втекло вночі з-під Самарії, налякане небесною силою, залишивши весь свій провіант, тому в Самарії здешевшав хліб, купувати який кинувся народ, там же перебував і Тристат, якого придавив народ, притиснувши до брами, і він помер. Дійсно: думки смертних не тверді, і думки наші помилкові (Прем. 9:14). Бог же – всемогутній: Він досконало і точно знає все майбутнє, сьогодення і минуле. Бо Йому відомий порядок справ Його, про всі речі, що творяться Його руками, Він має чітку відомість: все, що відкривається нам у світі, здається таким, що нібито виходить з-за даху, і що нам здається несподіваним, Він передбачив те від віку. І ніколи Провидіння Боже не може змінитися у своїх найпремудріших розпорядженнях. Але оскільки розпорядження ці – найглибша і незбагненна безодня, то багато хто, бачачи незліченні беззаконня і злодіяння такими, що залишаються без покарання з Божого довготерпіння, а обраних Божих – такими, що виправляються і випробовуються багатьма скорботами, впадають у бездонну глибину невір’я. Вони думають, що Бог не звертає жодної уваги на справи людські, і не бачать вони жодної різниці між праведними і злими людьми. Екклезіаст каже: Усьому й усім – одне: одна доля праведникові й нечестивому, доброму й злому, чистому й нечистому, тому, хто приносить жертву, й тому, хто не приносить жертви, як доброчесному так і грішнику, як тому, хто клянеться, так і тому, хто боїться клятви (Еккл. 9:2). Усе це здається нам нерозумним, таким, що відбувається випадково, подібно до того, як простолюдин бачить годинник, який показує час: він бачить поверхню годинника і годинникову стрілку; він не знає внутрішнього механізму годинника і думає, що стрілка сама по собі рухається й обертається випадково, а не за навмисною будовою. Але механік дуже добре розуміє годинниковий пристрій. Так само Провидіння Боже для нас, простаків, незбагненне, приховане від нас; але воно містить у собі всеосяжний порядок розумного і справедливого світоуправління. Ми бачимо зовнішній порядок світових і приватних подій і явищ; але дивовижне, премудре Провидіння Боже, що приводить у рух всесвітній механізм, його збереження і напрямок його діяльності, для нас приховане, і бачити його ми не можемо. Звідси відбувається, що багато хто, бачачи протиріччя, за людським поняттям, між благополуччям злих і неблагополуччям добрих людей, стверджує, що немає Божого Провидіння, а все робиться волею і розумом людським, або ж відбувається через сліпе щастя або нещастя; інакше думають і міркують ті, хто вірить у високу Премудрість Бога і Його Провидіння, яке все спрямовує до блага.Так Григорій Назіанзін каже: “Я істинно знаю, що Бога найвища причина знає в повній досконалості причини наших намірів і вчинків”.

Цей непогрішний годинник вірно показує всі миті, секунди і хвилини кожного людського вчинку. Вавилонський цар Валтасар під час багатої вечері, побачивши на стіні пензлик руки, що пише невідомі слова, жахнувся і змінився в обличчі. Що бачиш, о царе? Що бентежишся, чия це рука? Якщо ж руки й писаря не знаєш, навіщо так жахаєшся? Бідолашний цар питає в усіх мудреців вавилонських роз’яснення написаного, та ніхто не може витлумачити цього писання: всі бачать написане, як годинникову стрілку, але ніхто не розуміє, хто її обертає і що вона вказує. Прийшов пророк Даниїл і пояснив цареві як саме письмо, так і його значення, кажучи: Ти загордився проти Господа небес, і судини Дому Його принесли до тебе, і ти, і вельможі твої, і жінки, і наложниці твої пили з них вино, і ти славив богів срібних та золотих, мідних, залізних… та кам’яних, що не бачать, не чують, не розуміють, а Бога, у руці Котрого подих твій, і у Котрого всі шляхи твої, ти не прославив. За це й послано від Нього пензель руки, і накреслено це писання… мене, мене, текел, упарсин. Ось і значення слів: мене – порахував Бог царство твоє і поклав кінець йому; Текел – ти зважений на терезах і знайдений дуже легким; Перес – розділене царство твоє і дане Мідянам і Персам. Час останнього життя твого, о царевичу, наближається і сповнений при кінці бід, а тому негайно ж поспішай добре жити (тобто істинно покаятися). І звідки Даниїл дізнався це? Він прочитав це на хронометрі Божого Провидіння (див.: Дан. 5:23-28). Тієї ж ночі все здійснилося.

6

З попереднього видно, що діяння кожної людини, благополучні чи неуспішні, до найменшої риси й числа накреслені на хронометрі Божого Провидіння, і хронометр цей негрішний на жодну йоту, бо правдиво кажу вам… жодна йота чи жодна риска не перейде із закону (волі Божої), поки не здійсниться всее (Мф. 5:18). Якщо ж хронометру, влаштованому мудрим будівничим, віримо, то яке безумство і зухвалість докоряти, а іноді й засуджувати хронометр того найбільшого світового домобудівництва Божого, що є непогрішним, завдяки якому всі події всього створеного розташовані якнайкраще? Мудрий чоловік так взиває до Господа: промисел Твій, Отче, керує кораблем, бо Ти дав і дорогу в морі, і безпечний шлях у хвилях, показуючи, що Ти можеш від усього спасати, хоча б хто вирушав у море і без уміння (Прем. 14:3-4). Справді, часто траплялося, що добрим людям служили замість човна – одяг, замість весла – проста палиця. А тому завжди благонадійно вірити Божому Провидінню: коли ж бачимо, що люди, які богоугодно живуть, бувають скривджені, принижені й ображені, а ті, хто беззаконно живуть, благоденствують і всі справи свої доводять до благополучного кінця, то думаємо про Провидіння, що воно ніби спить або дуже поблажливе. Такі думки бували іноді й у святих мужів, дещо бентежачи їх; але сумнів їхній послугував для нашої настанови й утвердження. Цар Давид сам про себе говорить: А я — мало не похитнулися ноги мої, мало не послизнулися стопи мої (Пс. 72:2); бо я обурився на божевільних, бачачи благоденство нечестивих. Бо немає їм прикрощів до самої смерті, і тіло їхнє огрядне, у працях людських немає їх, вони не страждають; отже, чи не даремно я очищаю серце моє й омиваю невинністю руки мої; терплю рани кожного дня і страждання кожного ранку? Давид думав відкрити причину такої невідповідності заслуг з нагородами, а тому говорить далі: Так я намагався все те збагнути, але це видавалося мені надто важким, аж поки не ввійшов я у святилище Боже (Пс. 72:12-17). Все це після дізнаємося в Царстві Небесному; тепер же, у теперішньому житті, немає можливості осягнути долі Божі. Про це ж пророк Єремія говорить із жалем: Праведний… Ти, Господи, якщо я судитимуся з Тобою, і однак же буду говорити з Тобою про правосуддя: чому шлях нечестивих успішний, і всі віроломні благоденствують? Ти насадив їх, і вони вкоренилися, виросли і приносять плід. В устах їхніх Ти близький (тобто вони часто говорять про Бога, але як говорять?), але далекий від серця їхнього (Єр. 12:1-2). Подібно до цього жалкує й Авакум: для чого Ти, Господи, не дивишся на насильство тих, хто кривдить, і мовчиш, коли пожирає нечестивий праведного; безневинно гноблені стають, подібно до риб, мовчазними: немає суду правильного: закон втратив чинність, а тому й суд відбувається хибний (пор.: Авв. 1:1-4).

Яка ж причина деякого сумніву навіть у праведних мужів про Провидіння і правосуддя Боже? Причина цього полягає в тому, що ми дивимося тільки на один бік Божого Провидіння, інший же його бік прихований для очей наших через вузьке розуміння нашого світогляду, нездатного розширитися для повного огляду доль Господніх: тільки в Друге Пришестя Христове дізнаємося ми про праведний суд Божий над усіма й над усім. Тому святий апостол Павел каже: не судіть ніяк передчасно, аж доки не прийде Господь, Котрий освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога (1Кор. 4:5). Ми бачимо і розуміємо тільки найменшу частину Промислу Божого; але його чиноположення, законів вищого порядку (Божественного Провидіння), його дій і кінцевих цілей не осягаємо: про те, що було в минулих часах, якщо і знаємо дещо, то й то знаємо неточно; а що буде в прийдешніх століттях, про те нічого не знаємо: тому й судимо про Провидіння Боже нерозумно й неправдиво обмовляємо про нього. Але коли прийде Господь у світлі, і відкриється, для чого допустив Бог падіння Ангелів, гріхопадіння наших прабатьків, обрання непокірливих іудеїв у народ Божий. Навіщо одним попустив народитися в християнстві, а іншим – у невір’ї? Навіщо одних позбавляє від усіх бід і печалей, а іншим же попускає все життя проводити в скорботах і лихах? Тоді для кожного буде сприятлива нагорода за все, що він довготерпеливо переносив тут за Христа, Спасителя нашого.

7

З попередніх бесід видно, що наш обов’язок – спрямовувати всі наші дії та вчинки згідно з волею Божою; але під час впізнання волі Божої нам можуть зустрічатися певні запитання; хто-небудь, засмучений у душі та збентежений розумом, скаже: “Зі мною трапилося те ж саме, що й з Саулом, котрий запитував Господа: “… що мені (Саулу) зробити з філістимлянами, котрі на нас напали?”. ” але Господь нічого не відповідав йому ні уві сні, ні через урім¹⁸⁹ (вочевидь, через первосвященика), ні через пророків (див.: 1Сам. 28:6), – я втратив те чи інше, мене спіткала ця хвороба: Бог не оголошує мені Своєї волі; хіба йти мені питати в чаклунів? Але це заборонено Богом”. Найкращу пораду на такі випадки пропонує тобі й кожному Іісус, син Сирахів, кажучи: Сину мій, якщо ти починаєш служити Господеві Богові, то приготуй душу твою до спокуси: керуй серцем твоїм, і будь твердим, і не бентежся в часі відвідин (часі спокус), а саме: прилипай до Нього, і не відступай, щоби звеличитися тобі в кінці (тобто після завершення справи твоєї) (Сир. 2:1-3). Усе, що буде завдано тобі (наприклад, образу), перенеси, довготерплячи і смиряючись. Як золото випробовується у вогні, так і угодні Богові люди випробовуються Ним у печі смирення. Віруй Богові, і Він заступиться за тебе; виправ шлях твій і сподівайся на Бога¹⁹⁰.

Подумай: неважко бути мужнім, коли життя відповідає нашим бажанням; і керманич не покаже майстерності в управлінні кораблем, пливучи в тиху погоду і за сприятливого вітру. Для випробування доблесті серця необхідно, щоб трапилося щось протилежне його потягу. Усе наше життя переповнене лихами й різноманітними випробуваннями, і рідко коли доводиться прожити спокійно, та й то недовго. Якщо приймаєш лиха з озлобленням – відчуваєш найбільший тягар; якщо ж – із добродушністю, то матимеш приємну втіху. Плач, скільки хочеш, проте ж вип’єш до дна чашу прикрощів, яку піднесе тобі Небесний Лікар не без користі для тебе. Якщо ти добрий – зрозумієш, що скорбота послана тобі для покаяння в твоєму падінні; а якщо ти злісний, то скорбота буде служити замість каторги. Не повторюй слів Саула, сказаних ним Самуїлу: “Тяжко мені дуже; Филистимляни воюють проти мене, а Бог відступив від мене” (1Сам. 28:15). Не відступав би від тебе, о царе, якби сам ти перший не відступив від Нього. Кожен пам’ятай це: нікого Бог не залишає в жодній біді, крім тих випадків, коли ми перші залишимо Бога. Якби Саул мав хоч трохи мудрості, то сказав би до Господа слова Маврикія кесаря: “Господи, покарай краще тут мене, ніж там” (у майбутньому житті). Так, християнине, не вдавайся в бідах, утисках і печалях своїх до волхвів, ворогів Божих, не зневіряйся в надії, уповай же на Бога, вдавайся по допомогу до Божої Матері, до ніг розп’ятого Господа нашого Іісуса Христа, до Ангелів Його і до друзів Його – святих. У них твій притулок і твій захист. Тут утішай себе словами Давида та Іова: “я завжди надіятимуся і хвалитиму Тебе дедалі більше і більше” (Пс. 70:14); “Ось, Він вбиває мене, але я сподіваюся, і я хотів би лише відстояти шляхи мої перед Його обличчям!”. (Йов. 13:15). Багато хто з нас сильно помиляється, що звертається насамперед до людської, а не до Божої допомоги, і не полишає цієї омани, доки, попрацювавши довгий час марно, без успіху, і не згадає про Бога. А тому всяка допомога, якої шукають хибним порядком спочатку в людей, ніж у Бога, часто буває безплідною за Божим розпорядженням для напоумлення нерозумних шукачів.

Чому, яка причина, що Бог попускає гинути величезній кількості людей, яких ушкоджує і вбиває чаклунська хитрість? Не дивно: занадто поширене маловір’я в народі гідне страти. Багато інших лікарів не шукають, як тільки знахарів; не аптекарів, але дияволицини. Бог праведно карає тим самим, чим ми грішимо проти Нього. Павлін згадує, що святому Амвросію¹⁹¹ жоден чаклун не міг заподіяти жодної шкоди, тому що Амвросій в усьому мав міцне і благонадійне уповання на Бога. Ось тому доказ: після смерті цариці Іустини¹⁹², яка трималася аріанської єресі, сталося, що якогось волхва на ім’я Інокентій взяли на катування, причому він у муках кричав, що терпить більше від Ангела Охоронця Амвросія, ніж від катів; і, коли його запитали, з якої причини Ангел його карає, відповідав так: “За часів цариці Іустини хотів я чаклунством моїм збудити народ медіоланський проти їхнього єпископа, піднявся я на верх церкви опівночі та приносив там жертви бісам, щоб викликати ненависть до Амвросія в усьому зібранні народному; але хоч би скільки я старався цією злісною дією спонукати людей до гніву й ворожнечі проти єпископа, анітрохи не досягав успіху в цьому та зауважував, що народ ще більше прив’язується любов’ю до свого пастиря та досягає успіху у православно-кафолічній вірі. Будучи не в змозі зробити якесь більше зло, я посилав бісів у дім Амвросіїв, щоб вони вбили його, але біси відповідали мені, що вони не тільки до єпископа, а й навіть до дверей його будинку не можуть приступити, бо вогонь, виходячи від дверей, обпалює їх. Ось, дивись, якою вартою Бог захищає і зберігає тих, які покладають на Нього все уповання своє”. І справді, у міру надії і дерзновення нашого до Бога збільшується і Його до нас доброта і щедроти. Але горе нам, як мало серед нас тих, хто всім серцем уповає на Бога! Розглянь звичаї і звички людські, і помітиш, що маловір’я скрізь і за всіх часів повертається, оживає і множиться, а звідси порожні й хибні страхи. Часто люди бояться, щоб не загинули плоди від снігу чи колосся не засохло, щоб не було б пошкоджено сильними дощами чи спалено блискавкою. Часом бояться нестачі їжі; іноді ж бентежаться тим, що під час хвороби або в ненавмисних пригодах матимуть потребу в необхідних речах; часами сумують серцем і занепадають духом через чутки, що поширюються про війну, і впадають у відчай. Іноді, отримавши звістку про смерть одних осіб або про загибель безлічі людей, від жалю і печалі ледь не втрачають життя. Зрештою, бачать у чомусь незручність або труднощі, негайно ж сумніваються в успіху і засмучуються, маючи розум сліпучий, а руки завжди далекоглядні, вірячи тому тільки, що бачать. Усе це походить від того, що мають неправе, сумнівне розуміння про доброту Божу та Його всемогутню силу: звідси ж походить та печальна, бідна, бо маловірна, дбання нашого розуму про предмети тимчасові більше, ніж про досягнення вічного, блаженного життя. Справжнє уповання на Бога з безсумнівною вірою в Нього є ключ усіх скарбів, з яких Бог задовольняє бажання всіх, хто вимагає від Нього як необхідних тимчасових благ, так і вічного блаженного життя. Навпаки, зневіра в Бога служить початком незліченних беззаконь або загрожує тяжким кінцем для беззаконника.

Глава XI. Про те, що від пізнання Божественного Провидіння походить найвеличніше уповання на Бога, від істинного уповання народжується в нас згода з Богом і Його Божественною волею

Подібно до того, як у золотому намисті колечко з колечком з’єднується воєдино, так із пізнання Божественного Провидіння народжується уповання на Бога; від уповання ж легко відбувається згода людської волі з Божественною волею. Уяви мені людину, безсумнівно впевнену в Божому Провидінні всього того, що не відбувається у світі, що не трапляється з кожним із нас, я надам тобі явні докази, що вона добровільно віддала себе всього на волю Божу і цілком їй підкоряється, тобто вважає волю Божу визначенням або обмеженням власної волі, згідно з Писанням: відкривши нам таємницю волі Своєї, за Своїм благоволінням, яке Він раніше поклав у Ньому (в Іісусі Христі) (Еф 1, 9)… щоб ви наповнювались пізнанням волі Його, в усякій премудрості й розумінні духовному (Кол. 1:9). Таку людину, віддану в усьому Богові, бачимо ми в праведному Ної.

1

Ной перш за всіх прийняв від Бога настанову і повчання про невпинне Божественне Провидіння. Бог вірно і точно оголосив йому, для чого, для якої користі, повинен бути влаштований ковчег (великий корабель): яку міру він повинен мати в довготу, широту і висоту; яким чином Ной введе в цей корабель тварин усякого роду (чистих і нечистих, і в якій кількості); як призначить кожному з них своє відділення і приготує їжу; коли і як мав Ной увійти сам із сімома душами свого сімейства в цей корабель. Бо Господь Бог благоволив передбачити, щоб увесь рід людський занурився у водах. Звідси Ной почерпнув пізнання про чудове Боже Провидіння про все; пізнання це породило в ньому бажання цілком покласти на Бога надію на спасіння як себе з сім’єю, так і взятих у ковчег тварин, серед гробів усього, що живе на землі. Маючи таке уповання, Ною зручно було свою волю абсолютно підкорити волі Божій і виконати все, що повеліває Бог; у цьому полягає найвища похвала Ною: І зробив Ной усе, як повелів йому Господь (Бут. 6:22). Тут необхідно старанно вникнути у вираз Священного Писання: коли увійшов Ной з усіма своїми в ковчег, і зачинив Господь Бог за ним ковчег (Бут. 7:16). Чому Бог узяв із Собою ключ від входу в ковчег і забрав його? Дозвольте мені запитати: чи не краще було б самому Ною доручити цей ключ, і коли закінчився б потоп і вичерпалися води, Ной сам відімкнув би ковчег для виходу з нього? Бог тому ключа того нікому не довірив, але благоволив зберігати його в Себе, щоб ув’язнені в ковчезі тією самою рукою були виведені з нього, якою їх ввели й ув’язнені були, і щоб вони ні в кому іншому не бачили начальника й спасителя свого, окрім Нього одного, і на Нього б покладали все своє уповання.

Так само Йосиф, після царя перший володар Єгипту, наставлений був дивовижними пригодами, щоб пізнати Провидіння Боже, а коли зрозумів, що Провидіння Боже всіх і все обіймає, навчився досконалого уповання на Бога в усьому. З цієї-то причини попустив Бог, що старший виночерпій фараона, ув’язнений разом з Йосифом у в’язниці, якого старанно просив Йосиф не забути і про нього перед фараоном, коли його визволять, і він постане в колишній милості, забув про це прохання Йосифа і згадав про нього лише після двох років, забув він по Божому допущенню, щоб Йосиф навчився покладатися не на людську допомогу й любов, а лише на саму Божу милість, і Богові одному дякувати за своє визволення (див. Бут. 40). Добре пояснює цей факт святий Златоуст: “Поміркуй, після повернення старшого виночерпія в перший чин минуло два роки. Бо належало чекати сприятливого часу, щоб з більшою честю і славою виведений був Йосиф із в’язниці. Бо якби виночерпій згадав про Йосифа перед сном фараоновим, то визволив би Йосифа з уз і в’язниці своїм клопотанням за нього, причому доброчесність Йосифова не була б для всіх заявлена і всіма прославлена. Нині ж Всемогутній і Всепремудрий Бог, що знає, як досконалий Художник, скільки часу золото перебуває у вогні для свого очищення, попускає найстарішому виночерпію до дворічного часу забути про Йосифа, доки настане час сну фараонового, і коли сама потреба змусить згадати про Йосифа, як вправного тлумача снів, для більшого прославляння цього праведника в усьому царстві фараоновому “¹⁹³. Ось причина найбільшого благоговіння Йосифа до волі Божої і його найбільшої подяки Богові, що виявилися в тому, що він всі колишні свої халепи приписує не злісті братів своїх, а волі Божій – запобігти через нього й уберегти від голодної смерті старого свого батька, братів і безліч народу. Це відкривається зі слів Йосифа до своїх братів: не… ви послали мене сюди, але Бог (див.: Бут. 45:5). І далі, прощаючи провину своїх братів, каже їм Йосиф: не бійтеся, бо я боюся Бога; ось, ви замишляли проти мене зло, але Бог перетворив це на добро, щоб зробити те, що тепер є: зберегти життя великій кількості людей, отже, не бійтеся, я буду годувати вас і дітей ваших (Бут. 50:19-21). Яке ревне старання виконувати волю Божу бачимо ми в Ноя і в Йосифа, такою ж була покірність їй і в усіх святих обранців Божих, про кожного з них гідно сказати: вони віддали самих себе, по-перше, Господу, потім і нам з волі Божої (2Кор. 8:5).

2

Святий священномученик Полікарп Смирнський¹⁹⁴, якого шукали багато разів, щоб убити його, дізнавшись на ділі особливе про себе Боже Провидіння, переходячи з місця на місце, благополучно уникав небезпеки; згодом, хоч і мав він час і місце для втечі, але, наче певне полум’я, що його розпалювало, добровільно приніс себе на смерть, кажучи: “Досить ухилятися від смерті, нехай буде воля Божа зі мною”. Він та інші мученики справді перемогли лютуючу ярість нечестивих мучителів, але здолати їх привітністю і представленням справедливості привернути їх до Христа здавалося неможливим; святий Августин для здобуття перемоги над тими, хто протистоїть Христові Богові, дає таку пораду: “Нехай не стримує нас на мирському шляху ані власна наша воля, ані залякує нас чужа жорстокість, і лукавий світ буде переможений в усякому разі: і коли він лютує, і коли ласкавить нас “¹⁹⁵. Кожен, хто щиро вірить у Боже про всіх Провидіння і справді вбачає в історії світу дії цього недремного ока, ні в що не зараховує докорів, лихослів’я, безчестя та інших наруг, сприймаючи їх як ворожу метушню, як стріли й каміння, які кидаються здалеку, не завдаючи шкоди.

Ось приклади такого міцного уповання на Бога.

Одна цнотлива, скромна дівчина, яка багато досягла успіху в християнських чеснотах, жила мирно і була задоволена небесними радощами. Якось завітала до неї інша дівчина, незнайома їй, під виглядом мандрівниці, наказуючи їй: “Проси собі в Пречистої Богоматері всього, чого забажаєш, – усе отримаєш”. Благочестива дівчина скромно відповіла їй: “Одного прошу я: нехай буде зі мною те, що Богу завгодно; у мене – одна втіха, це воля Господня”.

Цариця Євдоксія¹⁹⁶, дружина Аркадія, грецького кесаря, – вона в багатьох справах не варта похвали, але в одному заслужила вона схвалення, що коли син її захворів на тяжку хворобу, до нього запросили архієпископа Кіпрського Епіфанія, щоби він молився за зцілення хворого, що й обіцяв архієрей Божий за умови, аби вигнати з міста єретика Діоскора; на це Євдоксія сказала: “Якщо Богу буде завгодно, буде живий син мій; якщо ж Він, що дав мені його, захоче взяти його до Себе, нехай буде Його свята воля”.

Доречно навести тут слова одного із західних учителів – Бернарда. Він каже: “Оскільки життя наше перебуває в руках Божих, то ми мали б без жодного сумніву бути впевненими, що нам в усьому корисніша та благотворніша та пригода з нами, що сталася з Його святої волі. А тому, чим наполегливіше і старанніше бажаємо зберегти життя нашої душі, тим більше повинні ми, наскільки можливо, намагатися виконувати в усьому волю Божу і ні на крок не ухилятися від неї “¹⁹⁷. “Бо досконалість нашого смирення в тому й полягає, якщо наша воля буде покірна волі Божій “¹⁹⁸. Але така покірність навряд чи буде міцною і довготривалою, якщо не буде затверджена на пізнанні Провидіння Божого.

3

Усі святі угодники Божі мали найбільше старання пізнати Провидіння Боже в усьому; від пізнання його піднестися до безсумнівного уповання на Бога; від уповання ж дійти до найсолодшої покірності своєї волі Божественній волі та в ній щодня все більше і більше зміцнюватися; нарешті, намагалися, щоб їхня воля не з примусу підкорялася та немов би зливалася воєдино з Божою волею, а знаходила в цьому собі найбільшу втіху й блаженство. І угодники Божі досягали цього блаженства тут, на землі, і що може бути незбагненно тій людині, яка все, що трапляється з волі Божої, вважає таким, що збулося з власної її волі, тісно поєднаної з Божественною волею. Тому у стародавніх отців був похвальний звичай приписувати все Божому Провидінню і Його святій волі, щоб не сталося у світі і які б воно не мало безпосередні причини. Ось випадок, гідний нагадування: брати Йосифові, люди прості й суворі; але заслуговують на похвалу в тому, що коли вони гроші, сплачені ними за пшеницю в Єгипті, знайшли знову у своїх мішках, то з жахом сказали: що це Бог зробив із нами? (бут 42, 28). Слова ці вимагають глибокого міркування: що це Бог зробив із нами? Хто б із нас не сказав: “Це явний привід до затримання нас; єгиптяни хочуть погубити нас і влаштували це для звинувачення нас в обмані?” Не кажуть вони, що той, хто відпускав їм пшеницю, можливо, випадково вкинув їхні гроші в мішки або замість милостині, бачачи їхню убогість, або для більшого залучення покупців пшениці. Але прямо кажуть вони: що це Бог зробив з нами? – вважаючи, що як би не сталося це: чи то під приводом затримання, чи то помилково, Бог зробив це нам за нашу провину проти брата. Бо без поклику Господнього ні найменша піщинка з гори, ні волосина з голови, ні листок з дерева, ні птах з повітря не впаде.

Ми часто, зробивши собі якесь зло, звинувачуємо й караємо інструмент, яким діяли, наприклад, гриземо палицю, якою вдарили себе, або перо, яким погано чи помилково написали що-небудь, а тієї руки, що рухає нашу руку, не беремо до уваги: Божа рука все так улаштувала, як збулося з нами. Для кращого ж розуміння того, що в усіх справах Бог усе влаштовує, усім управляє і все робить, наведемо деякі вислови, вимовлені устами Христовими і Його угодників.

4

Іісус Христос під час Своєї проповіді народові про Промисел і Провидіння Боже про спасіння світу впродовж століть був захоплений найсолодшим полум’ям любові до Отця Небесного, вигукнув у захваті: “славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих і розумних і відкрив те дітям, так, Отче! бо таке було Твоє благовоління” (Мф. 11:25-26). Так, Отче Мій, усе Ти добре влаштував. Ніхто з тих, хто живе, не знайде в Твоєму улаштуванні або в долях Твоїх нічого такого, що було б недобре або можна було б кривдити й засуджувати: бо таким було Твоє благовоління. Ось як Христос вчить нас владі Божій не встановлювати меж, доль Божих не випробовувати, одкровень і статутів Божих не засуджувати; але повинно бути нам задоволеними тим єдиним, що це було угодне Богові. Так благоволив Отець Небесний за істинним висловом Спасителя нашого. А чому так благоволив, Христос причини тому не відкрив, тому що причин волевиявлення Божого неможливо визначати або випробовувати; замість багатотисячних причин досить нам однієї: “Богові так завгодно”. Воля Божественного Провидіння є істинний образ і найбільший незмінний закон, за яким все відбувається у світі матеріальному і моральному. А тому рішуче у всіх справах наших зобов’язані ми підкорятися цьому закону як волі Божій, що піклується про благо вірних своїх: чи доведеться тобі терпіти або уникати страждань, слідуй за прикладом Христа, Спасителя твого, о християнине, вигукуючи в усякому разі з Ним: о, Отче мій, така Твоя ласкова воля. Повторюй це в нужді й благоденстві, в пильнуванні й уві сні, перебуваючи в повному здоров’ї й у хворобі, і, помираючи, вигукуй: “Господи, ні в чому не хочу Тобі опиратися, Ти це знаєш, Господи, і як Ти влаштовуєш, виправляєш, попускаєш, так і хай буде: хай звершиться в мені свята, всепремудра, щира й праведна воля Твоя нині й завжди на віки вічні!”.

Один зі стародавніх отців Церкви мав звичай молитися так: “Сине Божий, Сине Божий! Як Ти знаєш і як хочеш, помилуй мене, Сине Божий!” Також один із письменників, старанний хранитель волі Божої, представляє внутрішню бесіду Іісуса Христа з вірянином; Іісус Христос каже: “Сину Мій! Надай Мені керувати тобою. Я знаю краще, що послужить тобі на благо: ти мислиш як людина і судиш багато про що по-людськи”. – Вірянин: “Правда, Господи, що мої шляхи Тобі відоміші; я безтурботний, але Ти дбаєш про мене; ненадійний стан того, хто на Тебе не поклав усю надію. Господи, керуй мною як Тобі буде завгодно і спрямуй мою волю на Тебе єдиного! Усе, що б Ти не влаштував, буде хилитися до мого блага. Чи Тобі буде завгодно залишити мене в темряві, чи поставити у світлі, я благословлю Тебе. Чи втіхою знайдеш мене, чи відвідаєш скорботою, мої вуста не перестануть благословляти Тебе на віки вічні. З доброї волі заради любові Твоєї, Господи, я готовий переносити все, що Тобі буде угодно. Бажаю і буду приймати від Тебе з однаковою готовністю добро і зло, насолоди і випробування, радості і горе, – і за все, за все буду невпинно дякувати Тобі “¹⁹⁹. Так повинен християнин сердечно молитися і все благочестиво виконувати за законом Божим. Ось і ще подібна до попередньої молитва: “О, всеблагий Іісусе! Ти так полюбив мене, що віддав усього Себе люті мучителів заради спасіння мого, зволячи бути розп’ятим на хресті; що ж значить проти Твого подвигу, якщо я, грішний, всього себе віддав у Твої руки, істинно отцівські руки, а не в руки мучителів. Мені відомо, без жодного сумніву, що все, що трапляється зі мною, обертається на мою користь. Створи ж, Господи, зі мною, що є благо перед очима Твоїми: все Твоє, і немає того, що б волі Твоїй опиралося, як завгодно було Господеві, так і сталося; нехай буде ім’я Господнє благословенне! (Йов. 1:21)”. Так молилися в Старому Заповіті ті, хто догодив Богові. Товіт, молитовно звертаючись до Бога, говорив: роби зі мною, що Тобі завгодно; накажи взяти дух мій з миром (Тов. 3:6). Іудифь заповідала молитися так: промовляємо з плачем Господу Богові, нехай з волі Своєї сотворить із нами милість Свою (порівн.: Юдифь. 8).

5

Неможливо висловити, скільки разів згадується про пізнання Божественного Провидіння в книзі “Про наслідування Христа” і про святе єднання Божої та людської волі, яке походить від цього. Після численних повчань для життя християнського письменник, ніби бажаючи уявити і в небагатьох словах висловити сказане, зводить усе до вказівки чотирьох шляхів до щедрого миру у Христі Господнім у вигляді розмови Христа з вірянином. Іісус Христос говорить віруючому: “Сину Мій! Бажаю показати тобі шляхи до здобуття миру й істинної свободи”. – Вірянин: “Господи! З нетерпінням очікую чути слова Твої”. – Іісус Христос: “Сину Мій, служи більше іншим, ніж самому собі. Не шукай багато, але задовольняйся малим, будь на останньому місці і підкоряйся всім. Невпинно молися про те, щоб у тобі спочила воля Моя”. Ось шляхи до досягнення миру і повного спокою. – Вірянин: “Господи! Твої настанови досконалі, сповнені користі й розуміння. О, якби я міг ці настанови виконати з усією точністю, я не сумнівався б так часто. Відчуваючи збентеження і занепокоєння, я щоразу відчуваю, що переступив Твої правила. Боже мій, Господи! Ти всемогутній і бажаєш чистоти душі, будь милосердний, допоможи мені грішному в точності виконати вчення Твоє і тим досягти спасіння “²⁰⁰.

Апостол Павел каже: А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом (1Кор. 6:17) не через тотожність природи, але через узгодження людської волі з Божественною волею. Скажеш: “Якщо Бог захоче, щоб батьки мої померли, як же мені бажати бачити їхній відхід зі світу цього? Або ж, якщо Бог захоче мене або їх позбавити Царства Небесного, чи повинен і я того ж хотіти?” О людино! Бог посилає смерть батькові твоєму і матері не тому тільки, щоб припинити перебіг їхнього життя, але щоб зберегти закон буття. Так само міркуй і про те, що якщо Бог хоче відчужувати тебе від вічного блаженства і послати до геєни²⁰¹, то хоче цього не тому, щоб Він бажав зла, а тому, щоб зло покарати і зберегти суд правди, а тому і тобі пристойно хотіти, щоб злобу було страчено в тобі самому. Корисно тут пригадати, що один з учителів сказав на користь нам такий вислів: “Якщо ти щогодини будеш готовий слідувати волі Божій і підкорятися їй в усьому, то отримаєш прощення гріхів своїх і удостоїшся такої благодаті від Нього, що не страшитимешся не лише геєни вогненної, а й повітряних митарств” (затримок душі під час сходу її на небо після розлучення з тілом). Істинне приношення самого себе волі Божій дорівнює покаянню, епітимії та милостині. Навіщо ж нам опиратися волі Божій, коли їй кориться все творіння Боже, невже ж тільки людина відмовить їй у своїй покорі? Це абсолютно занапастило б честь і гідність людини: о нехай не буде цього! Бог схвалює і зберігає призначений Ним кінець всякої речі: виконаємо ж і ми Боже про нас визначення, якщо розглянемо Його Провидіння і підкоримо нашу власну волю Його Божественній волі: бо це – моральне (вільне) призначення наше. Але горе нам! Ми дуже немічні й за всякого плотського незадоволення тяжко зітхаємо і скаржимося. Істинно вислів Сенеки: “Як може бути слухняним Богові той, хто не приймає добрим, вдячним серцем усього, що трапляється йому з волі Божої, хто скаржиться на управління Боже, стає багатослівним тлумачем своїх пригод і журиться через найменші свої прикрощі та неприємності, які його спіткали? “²⁰². Коли Бог попустить якусь тяжку печаль, якої бояться нижчі сили нашої душі, тим більше повинні ми, наслідуючи Христа, віддати самих себе Богові, виголошуючи: не моя воля, але Твоя нехай буде (Лк. 22:42). Ось справжнє самозречення, досконале віддання себе волі Божій, що усуває себе від вибору, на нашу думку, кращого і від непокори власної волі перед волею Божественною.

Глава XII. Заключення, що містить у собі найменування описаних у цій книзі предметів із коротким позначенням їхньої суті

Усе, написане в цьому трактаті, пропонуємо тут тобі, улюблений читачу, у скороченні, нехай буде воно завжди перед очима твоїми, а ще більше бажаємо, щоб закарбував ти його в серці своєму. Головними предметами міркування тут є:

Бог Всемогутній, Творець і Промислитель про весь світ;

Людина – розумно-вільне творіння Боже; Взаємні відносини Бога до людини і навпаки людини до Бога: тобто відношення верховної, всемогутньої та незалежної волі Божої до волі людської, тільки у відомих межах розумно-вільної.

Іліотропіон, назва цієї книги – алегорична (образна), означає власне рослину соняшник (Helianthus annuus), складену з ηλιος сонце та ανθρωπος людина²⁰³. Сонце є образ волі Божої; соняшник – образ людської волі. Книга Іліотропіон – образ співвідношення між Богом і людиною.

В Іліотропіоні предмети розташовані в такому порядку: у першій частині – про пізнання волі Божої; у другій – про узгодження волі людської з Божественною; у третій – про користь цього узгодження; у четвертій – про перешкоди до цього узгодження; нарешті, у п’ятій частині: про засоби до узгодження.

1. Пізнання Божественної волі

Про цей предмет є мудрий вислів одного вчителя (Бернарда), який сказав: “Вельми небезпечна, страшна справа – мучення величності, але випробування волі Божої стільки ж безпечне, скільки і благочестиве. Чому не намагатися мені з усякою ретельністю побожно дізнаватися волю Божу, якій я зобов’язаний коритися завжди, в усьому і скрізь? “²⁰⁴. І хто б був настільки нерозумний, що не захотів би знати те, про що відомо, що того бажає Сам Бог, або про що відомо, що Бог цього не бажає, а він наважився б піти проти волі Божої? Коротше сказати: хто настільки зухвалий розумом, настільки безсоромний і безбожний, що наважився б і не побоявся б говорити блюзнірськи: “Я хочу, Боже, щоб щодо мене відбувалася моя воля, а не Твоя: сам я про себе швидше подбаю неприпустимо. Передвічному ж Провидінню Твоєму в усьому віддаватися і небезбідно, і нетвердо буває”. На ділі ж виявляється так, що ми тільки на словах соромимося, але не у вчинках своїх! Ось у чому полягає близьке наше падіння і лихо, що ми обманюємо самі себе, догоджаючи нашим примхам, бо не бажаємо пізнати волю Божу, коли чинимо з власної волі та відмовляємося незнанням Божої волі, не бажаючи бути відповідальними за свавілля. Про це говорить той самий західний учитель: “Прошу вас уважно слухати, бо нічого не знаходжу найкориснішого до повчання вашого, як тільки те, що де безсумнівно відома воля Божа, там наша воля повинна слідувати їй. Переважно ж у тих предметах, про які знаходимо, що відомо у Святому Письмі, або що Сам Пресвятий Дух явно навіює в серцях наших, що нам слід робити. А Він навіює любов до Бога й ближніх, смиренність, моральну чистоту, слухняність, – усе це, без жодного сумніву, маємо ми любити сердечно, із прагненням засвоювати в собі, бо безсумнівно знаємо, що все це прихильно Богові. Знову ж таки все те, про що нам безсумнівно відомо, що воно Богові противне: моральна нечистота (блудні діла), гордість, нетерплячість у перенесенні всього неприємного й болісного для нас, – маємо уникати й зненавидіти. Щодо тих предметів, про які ми нічого певного знати не можемо, наша воля нічого ухвалювати не повинна, надаючи їх волі Божій, і що вона влаштує, тому будемо готові слідувати, наскільки пізнаємо в тому волю Божу. У відомому предметі не сумнівайся і не приймай сумнівного за відоме; не привласнюй собі остаточного суду про предмети недостовірні та не засуджуй інших у їхньому судженні про подібні предмети: так дізнаємося сенс псаломного вислову: “Глибокий мир у тих, хто любить закон Твій, і вони не спіткнуться” (Пс. 118:165). Але якщо про щось ми цілком упевнені, що воно угодне Богові, то і нам повинно бути угодним; і навпаки: про щось знаємо, що воно противне Богові, то і ми нехай відкинемо. Якщо ж ми сумніваємося, чи угодне воно Богові, чи ні, ми повинні бути нейтральними: ні дуже прагнути до нього, ні зовсім відкидати його”. Ця корисна настанова відкидає від нас усякий сумнів і вказує нам той шлях, яким повинні ми йти в подібних випадках.

Пояснимо це прикладами: тому, хто просить, подаю милостиню; мені невідомо, чи завгодно Богові, щоб я дав велику милостиню, чи ні? Тому звертаюся до Бога, кажучи: “Боже мій! Якби я знав, що Ти благоволиш, щоб я дав більше тому, хто просить, то я відклав би всяке здивування і став би щедрішим негайно ж”. Інший приклад: я півгодини присвячую на молитву. Господи Боже мій! Якби мені було відомо Твоє благовоління, щоб я молився довше, я відкинув би всяке занепокоєння і зробив би це залюбки. Так само: я починаю піст тримати; о Боже мій! якби мені було відомо, що Ти бажаєш, щоб я взяв більший подвиг і частіше постився б, охоче б зробив. Так само слід чинити і в інших справах, радячись молитовно з Богом у всякий час: “Боже мій! Цю, як і всілякі інші справи, я хотів би вчинити, якби Ти зажадав і побажав би від мене: а оскільки мені невідома на те воля Твоя, то Сам Ти настанови мене, переконай, примусь, повідай, як хочеш, володій мною! Моя воля на весь інший майбутній час нехай не буде моєю, а тому Ти, за Своїм благоволінням, влаштовуй і виправляй її”. Вельми корисно кожному повторювати ці слова тисячократно щодня: Господи, — до Тебе звертаюся! Навчи мене творити волю Твою, бо Ти — Бог мій. Дух Твій благий нехай приведе мене до землі правди (Пс. 142:9-10); Господи, що повелиш мені робити? (Діян. 9:6).

Тому на всі зловмисні запитання диявола треба відповідати таким чином. Він (диявол) має звичай пропонувати людині різноманітні сумніви: якби тобі хто це або інше щось запропонував, що б ти відповідав? За цієї чи іншої пригоди тобі яку б ти пораду прийняв? Якби ти у своїй надії обманувся і чого бажаєш не отримав би, що б ти зробив? Тисячу подібних запитань пропонує хитрий ворог, щоб спокусити недосвідчених, змішуючи істинне і хибне. Часто одну й ту саму річ презентує людині з різних боків, щоб схилити її на той чи інший бік, розставляючи їй сіті сумнівів, щоб не втік від гріха. У таких випадках краще і безпечніше не відповідати на хитрі запитання: будеш переможений, якщо вступиш із підступним хитруном у суперечку. А тому припини бесіду зі спокусником і, ніби заплющивши від нього очі, протистав йому одне: якщо Бог цього забажає, і я хочу, а якщо не забажає, і я не хочу; Провидінню Всеблагого Бога і Його всесвятій волі всього себе віддаю в усьому, як Богові завгодно, нехай так і буде. У цей єдиний щит розбиваються всі диявольські зусилля. Тільки таким чином буває переможений геєнський співзапитувач, а людина знаходить душевне заспокоєння. Заради щедрого пізнання волі Божої буде корисний наступний приклад.

Письменники оповідають про якогось чоловіка, мудрого подвижника. Коли наближалася година його смерті, друзі та знайомі зібралися до нього попрощатися і просили його дати їм спасительне повчання, кажучи: “Оскільки ти стоїш при дверях вічності та готуєшся в дорогу до тих обителей, де кожен добрий подвижник знаходить собі сприятливий і тихий заспокій, то про одне благаємо тебе: залиш нам для нашої душевної користі повчання в пам’ять про своє тутешнє життя”. “Не відмовляюся, – сказав хворий, – і в цій справі готовий вам прислужитися; я пам’ятаю, що я вельми багато розмовляв про Бога і добрі справи, тепер же запропоную вам висновок, або коротке вчення про всі добрі справи. Але нехай буде вам відомо, що ми часто не цінуємо таку бесіду, яка вельми важлива і велична. Основою всіх чеснот слугує безсумнівна впевненість у тому, що все, що трапляється з нами, нам попускає Бог, отже, ми повинні приймати це без розрізнення, так само і з вдячністю, і іншого нічого не бажати, як тільки чинити за встановленням Божественної волі. Ось вам, улюблені друзі та родичі, короткий виклад усіх чеснот і досконалість усього благочестя. Але, думаю, ви захочете запитати: яким чином можливо дізнатися в кожному випадку волю Божу? Ось вам цей образ: коли хто в цьому житті так буде налаштований, що, дізнавшись безсумнівну в будь-чому Божественну волю, негайно з великою радістю і ревністю їй слідуватиме і заради неї добровільно все виконуватиме, той ніколи від волі Божої не ухилиться, а сповниться пізнанням волі Його в усякій премудрості й розумінні духовному, щоб чинити гідно Бога (див. Кол. 1:9) і зрости в усякому догоджанні Йому (див.: Іс. 53), і воля Божа правицю його виправить”.

Представляю ще одного вірного свідка – блаженного Августина. Він каже: “Бог іноді виконує Свою благу волю для правди через злих людей злу волю: так через злісних іудеїв, за всеблагою волею Бога Отця, Ісуса Христа за нас умертвили. Так великі справи Господні, вишукані вони за призначенням Його: чудовим і невимовним чином ніщо проти Його волі не робиться, бо не здійснилося б, якби Він не попускав, і попускає не знехотя, але бажаючи, і не попустив би доброму нічого злого, якби Всемогутній і від зла не міг зробити великого добра “²⁰⁵. Отже, коли бачиш або чуєш, що Бог попускає, то розумій, що Він хоче попустити. Скажеш: “І гріх попускає теж Бог?” – Так, але чи не знаєш, що в усякому гріху є вина і покарання, як два черв’яки ховаються в зіпсованому зубі або в трухлявому дереві. Бог не хоче гріха, але покарання справді на нас встановлює, тим самим віддаючи нас на виснаження (на страту): так кровозмішенням Авессалома страчений гріх перелюбу Давидова. Так ми повинні розуміти і про інші гріхи: вчинений гріх карається таким самим гріхом або подібним до нього.

2. Узгодження волі людської з Божественною волею

Недостатньо того, щоб пізнавати волю Божу, але личить і виконувати її: Раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий, і не робив за волею його, буде багато битий (Лк. 12:47). Звідси прямий наслідок, що за пізнанням нами волі Божої потрібне безпосереднє узгодження нашої з нею волі у своїх вчинках: ти знаєш всесвяту волю Божу, тримайся її, слідуй за нею, підкори і віддай їй власну свою волю. Або ти будеш чекати, можливо, щоб Божественна воля твоя підкорилася і узгодилася з твоєю? Даремно будеш чекати: Бог здійснює за передбаченням Своїм і з волі Своєї (див.: Еф 1, 11). А якби й здійснилося твоє бажання за Божим допущенням, то не на користь твою, а на шкоду. Не може бути доброю та воля, яка не згодна з образом і правилом загальної доброї волі, тобто волі Божественної. Непорушною основою в нашому житті служить слава Божа, і на землі мир, до людей благовоління Боже (пор.: Лк. 2:14): не може ж бути недоброю воля людська, що узгоджується з найкращою і преобраною волею. Трапляється, що господиня будинку входить до кімнат і знаходить їх надто натопленими, відчуває, нібито вона увійшла до лазні; вона починає лаяти служницю за те, що дуже спекотно витопила печі в домі: “Ти даремно палиш дрова, які дуже дорогі, і робиш це у збиток”. На це служниця відповідає: “Не гнівайся на мене, пані моя! Так повелів мені витопити печі господар будинку”. Щойно чує пані, що так повелів пан, вона перестає сердитися на служницю, звикає до зайвого тепла і заспокоюється. Достатньо для того було: “так пан повелів”, цих тільки слів, ними скінчилася сварка між пані та служницею, яка інакше могла б тривати з багатьма неприємними сперечаннями і з гнівом. Нехай буде і нам, християни, у всіх неприємностях, що трапляються з нами, припиненням їх одним цим висловом, вимовленим нами тихо, з лагідністю: “Бог забажав так”, не станемо перечити Його святій і праведній волі! Істинно сказав один богомудрий отець: “Нічого кращого не може зробити наша вільна воля, як підкорятися в усьому й віддаватися досконало Тому, Хто зла ніколи творити не може (тобто не бажає), а й через злих людей може створити добро”. Тому не марно для нас тримати в серці своєму слова старозавітного священика Іллі: Він – Господь, і що Йому завгодно, те нехай сотворить (1Сам. 3:18). Цей вислів святий Златоуст називає розсудливим: бо ним священик Ілій великодушно стверджував себе в усьому, що призначив Господь йому і дому його за їхні неправди. Чудові ці слова Іллі, незрівнянно кращі ж слова Христа Спасителя: Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю (чашу страстей Христових) мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде! (Лк. 22:42). Слова Іллі були словами гріховної немочі; слова Христові – слова найбільшої чесноти і відданості Богові – Отцю Небесному і Його правосуддю за всі гріхи роду людського: Христос викупив нас від клятви закону, ставши за нас клятво (Гал. 3:13). Він і нас навчив молитися до Отця Небесного так: нехай буде воля Твоя. Цей найсолодший голос повчає і наставляє всіх християн, мучеників підкріплює і підбадьорює, незайманих утверджує, подвижників старанних одушевляє і робить сміливими, малодушних утішає і силу їм подає, лежачих піднімає, сумних розважає, озлоблених і немічних зцілює. Нарешті, один голос Христовий: Отче Мій! якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя (Мф. 26:42) – вимовляється всіма зазначеними вище християнськими подвижниками. Ось істинне богошанування, коли ми Божественній волі підпорядковуємо в усьому власну волю, перебуваючи твердими в цьому завжди: чи відвідує Він благополуччям, чи виправляє нас різними випробуваннями! Ось те, про що ми невпинно молимося: нехай буде воля Твоя і на небі, як на землі. Молимося не тільки про те, щоб ми самі чинили з волі Божої, виконуючи Його заповіді, а й про те, щоб у всіх пригодах із нами були терплячі. Стародавні отці називали це найвищим навчанням – сприймати від руки Божої все приємне нам і супротивне; Давид і Іов виконали це досконало: Господь дав, і Господь узяв… як угодно Богові, так і сталося… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я! (Йов. 1:21).

Не інакше і цар Давид каже: “Благословлю Господа на всякий час і сприятливий, і несприятливий”. Таке повне віддання себе і своєї волі Божій волі є верхом досконалості істинної любові, найвищим ступенем дружби. Дуже добре міркує про це блаженний Ієронім: “Бог є благий, і як благий, все, що не творить Він – благо: овдовів чоловік? – оплакую пригоду, що трапилася, але оскільки так Господу Богу завгодно, – терпляче переношу; єдиний син помер, це дуже боляче, але стерпно, бо Той взяв його, Який і дав. Якщо втрачу зір? – дружнє читання буде розважати мене; якщо оглухну? – звільнюся від гріхів і ні про що інше не міркуватиму, як тільки про Єдиного Бога. Якщо до цього приєднаються голод, тяжка убогість, мороз, хвороба, нагота? Очікуючи останньої години, я поставлю собі все це за короткочасне страждання, за яким настане кращий кінець і заспокоєння. Чи здоровий я? – дякую Богові; немічний – і в цьому хвалю волю Господню, бо сила душевна в немочі тіла здійснюється “²⁰⁶ “Повинно в усьому, – каже святий мученик Юстин, – коритися волі Божій, подібно до того, як розм’якшена глина слухняна гончареві”.

За вченням Спасителя нашого, Господа Іісуса Христа, про дев’ять євангельських блаженств, тобто ті ступені, якими віруючий у Христа досягає Царства Небесного, основною сходинкою визнається убогість духовна – найглибше смирення, або самозречення від своєї волі. Досконале віддання всього себе волі Божій становить цю підставу, і тому той, хто любить істинну досконалість, не дозволяє собі навіть просити в Бога внутрішньої втіхи та інших благодатних обдарувань, але все надає заради своєї духовної убогості всесприятливій волі Божій, якій він віддає перевагу над усім, а тому в усякій пригоді істинним миром радіє. Бо перш за все, чи хоче він щось зробити або сказати, виголошує всередині серця свого: “Господи! Хай буде в усьому зі мною найсприятливіша воля Твоя… я був бідняком на землі, за Твоїм благоволінням, але завжди був задоволений своєю долею. Я не був володарем, але ніколи й не бажав ним бути: невже Ти коли-небудь бачив мене сумним або збентеженим через мою убогість або через брак мирської чи духовної влади? Я готовий, якщо Ти щось накажеш мені або зажадаєш від мене, коритися Тобі і зробити з волі Твоєї; за обов’язком моїм перед Тобою зроблю те з усякою вдячністю. Молю Тебе: благоволи, Господи, утвердити мене в цьому помислі, писанні та читанні назавжди, на віки вічні, в цьому житті і в майбутньому”. Кожна людина тим більше вдосконалюється в чеснотах, чим ретельніше узгоджує свою волю, свої побажання з Божественною волею; про що і було в другій частині викладено докладніше.

3. Корисні плоди людської волі, що узгоджується з Божественною волею

Воля людська, згідна з Божою волею, – сховище і всеозброєння для всіх чеснот. Звідси подаються зброї та засоби на всякий рід бід і печалей. Справді, хто свою волю з’єднав і підпорядкував Божественній волі, той у всякій своїй негаразді, у всякій печалі не зніяковіє, але мужньо радісним серцем буде повторювати: “Хай буде воля Господня”. Якщо відібрано буде в нього маєток, будинок згорить, то він виголосить: “Буди воля Божа”. Позбудеться він честі (праведно чи неправедно), буде обтяжений незліченними ганьбами, скаже, однак, скаже: “Буди воля Господня: Він праведний!” Чи буде в недузі та нестерпних муках, проте ж у гіркоті вигукне: “Буди воля Господня: укріпи мене, Господи!” Якщо його будуть переслідувати всі люди, посміються і поглумляться над ним дияволи, посунеться небо, – світ зміниться, пекло розверзнеться, він і тоді буде говорити: “Буди воля Господня”. У найтяжчих лихах найбільшою втіхою служить можливість сказати: “Так Богу завгодно; Бог цього хоче, це воля Божа”.

Смирнського філософа Біона²⁰⁷ запитали: “Хто в житті цьому видається найсумнішим більше за всіх?” – Він відповідав: “Той, хто вважає все благополуччя у володінні багатьма багатими речами: він тисячократно журиться турботами, щоб бажане отримати, а отримавши – журиться, як би не позбутися його”. Бо над надбанням трудимося, не отримавши – сумуємо, здобувши – боїмося: забране в нас заподіює нам смуток, а те, що підлягає вилученню, додає скорботи і вельми бентежить нас. Кожен же, хто цілком віддався волі Божій, вільний з усіх боків: він не журиться за те, щоб здобувати, або за те, щоб не втратити; але як у тому, так і в іншому випадку погоджується з волею Божою і підкоряється їй. Але як можна дізнатися, що Бог того чи іншого бажає? Я раніше вже сказав, що потрібно вірити і визнавати попущення Боже. Цій волі Бога, що попускає, треба раз назавжди пожертвувати власну свою волю до такої міри самовіддачі, що якби й усе зло цілого світу повстало проти нас, то не могло б позбавити нас цього досконалого голосу: “Хай буде воля Господня”. Дивовижні кріпость і мужність такого серця, і звідси тиша душі, що виникає, неоціненна. Але розглянемо по порядку плоди, які доставляє нам це найвище благочестя до волі Божої.

Перший плід: жорстокість, за словами Іова, утихомирюється терпінням (пор.: Йов. 9:15). Святий Августин сказав справедливо: “Ти, Господи, створив нас для Себе, і неспокійне серце наше, доки воно не заспокоїться в Тобі Самому “²⁰⁸. Тому порада Іова: “Звинувачуй Йому (узгоджуючись із Його волею) і май мир, і потім плід цей буде благом для тебе” (пор.: Йов. 22:21). Подібну до цього настанову зустрічаємо ми у творі Фоми Кемпійського від імені Іісуса Христа до віруючого: “Сину Мій, залиш (відкинься) себе, і Мене знайдеш. Не шукай нічого, не піклуйся про надбання, і ти будеш у прибутку; бо щойно ти віддасися Мені, благодать Моя в надлишку осяє тебе (пор.: Сир. 17:3) “²⁰⁹. Немає нічого більш сумного, в якому б правий розум не знайшов би втіхи. Яка ж у світі цьому може бути більша втіха, як те, щоб ми у всіх предметах полюбили всесвятійшу волю Божу. Усе нам буде зручно і приємно, щойно ми в усьому доручимо себе благоволінню Божому.

Другий плід, або користь від узгодження своєї волі з Божественною, є найкраща Божа настанова у всякій справі. Причина тому така: той, хто охоче віддається цілком волі Божій, нічого так сильно не бажає, як тільки того, щоб у всіх предметах і пригодах пізнати цю святу волю і їй слідувати. Життя такої людини безперервно тече під безпосереднім управлінням Божим, тож вона з пережитого часу розуміє, що все, що з нею відбувається, благопоспішно йде їй на благо; про Йосифа прекрасного оповідає Священне Писання: І був Господь з Йосифом, і був він успішним у справах, і мешкав він в домі пана свого, єгиптянина. І побачив пан його, що Господь із ним і що всьому, що він робить, Господь у руках його дає успіх (Бут. 39:2-3). Те саме буває з усякою людиною, яка віддана Богові й постійно прилягає до волі Божої з благоговінням; її рукою Божою наставляють і виправляють для пізнання і виконання волі Божественної.

Третя користь, одержувана від виконання волі Божої та досконалої покірності їй, полягає в смиренній прихильності та сталості нашого розуму, бо такий розум спонукає волю нашу прагнути не до скороминущих і мінливих речей світу цього, а до Бога, завжди незмінного, з Ним з’єднує нас немов би в один дух. Така людина хоче те, що Бог хоче; не хоче того, чого Бог не хоче, а оскільки ці останні предмети тимчасові, вельми мінливі, вони скидаються, проходять, змінюються і гинуть, але віддана Богові людина, яка виконує Його волю, залишається такою й завжди незмінною, як і той, до Котрого раз назавжди пристане людина: світ минає (говорить святий Іоанн Богослов),і похоть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік (1Ін. 2:17).

Четверта користь: віддана всім серцем своїм і любов’ю до Бога людина має старанне піклування як про своє, так і про чуже спасіння. Хто наполегливо спирається на самого себе, на власні пізнання і свій розум, і залишається неприхильним до повчань богонатхненних мужів, той сам собі загороджує шлях до розуміння істини і до вчинення добрих справ, даремно витрачає сприятливий час і тим шкодить не лише собі, а й іншим, перешкоджаючи досягненню омріяної ними кінцівки. Нічого немає шкідливішого за непохитну впертість. Горе непокірним синам, каже Господь, які роблять збори, але без Мене, і укладають союзи, але не за духом Моїм, щоб прикладати гріх до гріха (Іс. 30:1). Хочете бути свавільними? Я попущу, але на погибель вам, бо незабаром станете ні Моїми, ні своїми. Людина високорозумна, людина своєї думки, часто стає жалюгідною, обтяжливою і шкідливою. Хто ж не своїм розумом, не своєю дотепністю керується, але в усьому і завжди віддає себе єдиній волі Божій у владу й управління, той і для себе, і для інших вельми корисний і благопотрібний. Бо він, у всякій пригоді, навіть найстрашнішій і найзанепоколивішій для душі, є прикладом у всякій істинній чесноті; від нього не почуєш дурної поради або недоброго слова, окрім висліву праведного Іова: “Як Господь захотів, так і сталося” (Йов. 1:21). Буди воля Господня!

П’ята користь: вона становить вершину християнської досконалості – звичку свідомо перебувати, незважаючи на жодні небезпеки й погрози, до кінця життя в постійному всебічному виконанні волі Божої, бо плід Духа полягає у всілякій доброті, праведності та істині. Випробовуйте, що угодно Богу (Еф 5,9-10), якого досягає людина постійністю своєю поступово протягом усього життя. Початкове навчання послідовника Христового – вишукувати з любов’ю, чого бажає Бог і в який спосіб найсвятішу волю Божу можна вшановувати та виконувати: він у кожній справі й нагоді, у кожен час і мить разом з апостолом Павлом виголошує: Господи, що звелиш мені робити? (Діян. 9:6) і з Христом Господом: нехай буде воля Твоя (Мф. 6:10) про мене, в мені як у житті, так і в смерті, в часі й у вічності; Ти, Боже, як хочеш Сам, так і улаштуй мою справу. Про таку людину святий Златоуст каже: “Краще один, що творить волю Божу, ніж незліченна безліч грішників (пор.: Сир. 17:3) “²¹⁰. Про те ж говорить і пророк Ісая: “Моє благовоління до нього”… бо Господь благоволить до тебе (Іс. 62:4). Хто бажає навчитися на ділі всіх чеснот у їхній досконалості, той повинен свою волю з’єднати з волею Божою, – і він має навик до всіх добрих справ. Вельми багато робить той, хто вершить добро: але незрівнянно кращий той, хто доброзичливо себе самого підпорядковує волі Божій. Цьому вчить нас вселенський учитель святий апостол Павло, кажучи: “ми з того дня, як почули про це (про пізнання колосянами Божої благодаті в істині), не перестаємо молитися за вас і просити, щоб ви наповнювались пізнанням волі Його, в усякій премудрості й розумінні духовному, щоб поводились достойно Бога, у всьому угождаючи Йому, приносячи плід у всякому доброму ділі та зростаючи у пізнанні Бога, зміцнюючись усякою силою за могутністю слави Його, в усякому терпінні й великодушності з радістю” (Кол. 1:9-11). Таким же повчанням наставляє нас і блаженний Августин: “Кожна пригода нехай знайде тебе пильнуючим “²¹¹. Воістину той стоїть і всякий напад печалей зустрічає без страху, хто свою волю віддав волі Божій: пильним зустрічає він усі пригоди. Розум, що приліпився до волі Божої, не можуть вирвати звідти всі сили ворожі. “Розкажи нам, о Сусанно, що ти зазнаєш, у яких бідах перебуваєш?” – “Тісно мені звідусіль: з усіх боків гноблять мене; страх, печаль, жах, тіснота оточили мене”. – “Але що ти говориш, що робиш у такій нужді?” – “Краще згодна я невинною перед Богом померти, ніж погодитися на беззаконня, до якого ви мене залучаєте”. О жінко мужня! Жінка, яка в очах вірної смерті не втратила надії на Бога (порівняй історію Сусанни в Книзі пророка Даниїла, гл. 13). Коли Бог, мабуть, позбавляє нас Своєї присутності і начебто зовсім залишає нас у бідах і озлобленнях (і Сам Христос був залишений Отцем Своїм під час кривавого поту Свого в саду Гефсиманському), тоді ми повинні залишатися непохитними й не шукати спасіння та втіхи в жодному створінні смертному, як тільки в цих словах Спасителя нашого: “Нехай буде воля Твоя!” Ось ті корисні плоди, які підуть за ними після досконалої відданості нашій волі Божій.

4. Про перешкоди, що трапляються нам при підпорядкуванні нашому волі Божій

Воля людська в усьому світі не знайде найлютішої для себе біди, крім самої себе. Це – перепона, найтяжча з усіх перешкод для того, щоб розум наш не підкорявся волі Божій. Найбільше зло для людини є її свавілля, що противиться волі Божій. Оскільки наші воля і розум пов’язані між собою союзом щирої любові, то, очевидно, якщо воля забажає сильно чогось непристойного, то розум не тільки не опирається тому, але ще й підтверджує волю. Бо розум немов законотлумач, який, будучи підкуплений лестощами, ласкою або грошима, пояснює устав не з волі законодавця, але за бажанням того, від кого отримав гроші. Таким чином, волі неважко залучити розум на бік неправого свого прагнення тісною з ним дружбою. Про самолюбну і злу волю Ансельм²¹² справедливо міркує, що “один тільки Бог все творить з власної волі, бо Його воля – вища за всяку іншу волю, якій би вона слідувала і підкорялася. Отже, коли людина робить що-небудь протилежне волі Божій, вона забирає вінець у Бога, бо корона належить одному тільки цареві, так само як власна воля личить тільки Єдиному Богові; і як людина, яка викрадає царський вінець, повстає проти царської влади і підлягає суворій страті, так і той, хто викрадає й привласнює собі належне Єдиному Богові, тяжко грішить проти Бога. Але як власна Божа воля – джерело і причина всякого добра, так людська воля – початок всякого зла, якщо вона не керується волею Божою “²¹³. А тому вірне положення, що там, де діє людське свавілля, трапляється багато несправедливостей і пагуби, коли воля наша буває зваблена і пошкоджена.

О горе нам! Навіщо ми, немічні, насмілюємося опиратися Богу і добровільно не утвердимо нашу волю в Божественній волі? Ми зобов’язані Божій волі всім, чим ми користуємося. Бо ми не за одним, а за багатьма відношеннями до Нього належимо Йому і мусимо, хочемо чи не хочемо, підкорятися Його владі як своєму Творцю, як такому, що вдихнув у нас душу живу, як такому, що оновив нас, народжених у гріху первородному, у Святому хрещенні, у якому вмерли ми для гріха і ожили з Христом для життя вічного і блаженного. Бог і досі зберігає нас і за природою, і за відкупленням. І чи насмілимося ми даровану нам від Нього ж вільну нашу волю протиставляти Його найсвятішій і найправеднішій волі безкарно? Тому якщо бажаємо бути тим, чим ми повинні бути, а саме: служителями Божими, з волі Його, за Його наказом і розпорядженнями Його зобов’язані ми проводити все своє життя, розташовувати всі свої дії так, щоб вони ні в чому не суперечили волі Божій, але повинні все робити абсолютно й безпринципно, по благоволінню Божому, з усією старанністю, згідно з написаним: Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах!Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас? (Пс. 122:1-2).

Інші перешкоди до виконання волі Божої трапляються нам у різних вадах, або збоченнях гріховної плоті нашої: саме в нестачі в нас убогості духовної, або християнської смиренності, в нестачі перенесення (особливо від простих людей або нижчих від нас за рангом) докорів або образ. Що може бути мерзеннішим за те, що людина, просвічена Святим хрещенням, яка молить щодня Бога, щоб Його свята воля нею та в ній звершувалася, своїй волі віддає перевагу перед Божою волею і хоче, на власний розсуд, обирати, що вона може терпіти, в тих чи інших нещастях перебуваючи, але не в цих, що терпить, але не так тривало, як тепер, і далі у стражданнях залишатися не бажає. О які ми нерозважливі й безсоромні люди! Якби печалі й біди були такими, яких ми хочемо й бажаємо собі, то вони не були б для нас обтяжливими й сумними. Якщо бажаєш істинно догодити Богові, то тобі треба молитися про те, і молитися старанно, щоб Він наставив тебе туди і в тому, де і в чому Йому Самому найкраще відомо і завгодно. Нетерплячість наша – найбідніший стан душі; ми часто говоримо: “Я готовий це терпіти, але того не потерплю; це понесу і підняти готовий, але того ніколи не погоджуся терпіти і зносити”. Справа пана розпорядитися, кому зі слуг і на якій посаді служити йому, а не слуги. Блаженний Августин істинно сказав: “Той чудовий із твоїх служителів, який не стільки бажає почути від тебе те, що йому приємно, скільки бажає виконати те, що від тебе почує “²¹⁴. Платон же не схвалює загальнонародного вітання: “Хай допоможе тобі Господь у тому, чого ти бажаєш”. “Але набагато краще, – каже він, – таке привітання: “Допоможи тобі, Боже, не в тому, чого ти хочеш, але в тому, чого Бог хоче”. Бо в цьому полягає справжнє благочестя: так і ти в усьому віддавай себе Богові”. Благочестивий письменник Фома Кемпійський на запитання вірянина: “Як я повинен, Господи, віддаватися Тобі і в чому себе залишити?” – відповідає ніби від імені Іісуса Христа: “Віддавайся Мені безперервно і вічно в усьому і не виключаючи нічого; Я хочу, щоб ти для Мене абсолютно все залишив. Як же ти хочеш досконало бути з’єднаний зі Мною, не придушивши волі тілесної і душевної? Поспішай віддатися Мені, віддайся всім серцем і всією душею, і в міру старанності будеш для Мене люб’язнішим і тим більше здобудеш. Багато хто віддає себе, але з винятками: не хочуть у всьому покластися на Мене і клопочуться про своє майбутнє. Деякі абсолютно Мені віддаються тільки доти, доки не зустрінуть спокус, і при першій невдачі відстають від Мене, самі піклуючись про видалення біди; багато від цього вони втрачають “²¹⁵. Господи, скільки разів мені заперечувати самого себе, і в яких речах і справах можу чинити по своїй волі? Ти повинен зректися своєї волі завжди, щогодини, як у найменших речах, так і в найважливіших, без жодного винятку. Інакше як би міг ти бути Моїм, а Я – твоїм, якщо не зречешся власної волі щодо предметів зовнішніх і внутрішніх пожадливостей. Чим скоріше і доброзичливіше зробиш це, тим краще догодиш, і чим щиріше і старанніше це зробиш, тим самим доведеш свою близькість до Мене і свою дружбу, і тим більшої нагороди удостоїшся. Отже, воля наша цінується не за кількістю того, що вона жертвує, а за її старанністю поділитися з друзями тим, що є, а не тим, чого нема, як висловився святий апостол Павел у Другому посланні до Коринфян: “Бо коли є старанність, то вона приймається дивлячись на те, хто що має, а не на те, чого не має” (2Кор. 8:12). Якщо бажаєш знати і нагороду чесноти, то знай, що нагорода ця виражається в добровільному узгодженні своєї волі з Божественною (у постійній покорі Богові за всіх обставин), а не в багатотрудностях подвигів і не в безлічі їх. Тому правий блаженний Леон: “Трапляється, що рівняється нерівний за своїми цінними пожертвуваннями, – за своєю працею з останнім; так само розум благий може рівнятися з найбагатшими приношеннями”. Ще в давнину через пророка Ісаю Бог викриває (ніби з жалем!) наші фарисейські (лицемірні) вчинки: “об’яви ти народові Моєму про їхній переступ, а домові Якова їхні гріхи! Вони бо щоденно шукають Мене та жадають пізнати дороги Мої, мов народ той, що праведне чинить, і права свого Бога не кидає. Питаються в Мене вони про права справедливости, жадають наближення Бога: Нащо ми постимо, коли Ти не бачиш, мучимо душу свою, Ти ж не знаєш того? Отак, у день посту свого ви чините волю свою, і всіх ваших робітників тиснете! Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв’язати кайдани безбожности, пута ярма розв’язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? (Іс. 58:1-3,6). Подібних людей і тепер знаходиться безліч, які завжди засмучуються про своє скорботне і бідне життя, тому що серце їхнє прив’язане до тимчасових земних благ, і вони нарікають і обурюються, що блага ці не надсилаються їм від Бога удосталь: вони справді хочуть бути зарахованими до тих, хто творить волю Божу, і вважатися такими, але вельми недбайливо шукають цього, тому що не підпорядковують Божій волі свою волю, хоч і марнославляться цим.

Старший брат Фоми Кемпійського Іоанн, чоловік побожний, зазвичай повторював: “Хочемо бути смиренними, але без презирства; терплячими, але без скорботи; слухняними, але без утисків; доброчесними, але без праці; убогими, але без бідності; тими, що каються, але без покаяння й істинного скрушенного серця; хочемо бути люблячими, але без прихильності; чистими, але без святині; таке прагнення не набагато краще за нехотіння: так, часом, ми не хочемо жити, проте ж і померти не хочемо, так Ангел може справедливо сказати нам на це: “Прийде час, що молити будеш, щоб не померти, але помреш і не бажаючи; страждати жахаєтеся і вийти з тіла не бажаєте, як же мені вчинити з вами?””. Як відповідати на це запитання, вчить нас Бернард: “Жити соромлюся, бо вельми мало встигаю в добрих справах і померти боюся, бо не готовий до смерті”. Завжди будеш готовим, людино, якщо тільки волю свою доручиш волі Божій. А тому кожен із нас у потребах своїх зобов’язаний вмовляти самого себе, кажучи або думаючи так: “Це послано мені праведним судом Божим або в покарання за гріхи мої, або для повчання мене в доброчесному житті, або ж для більшої нагороди небесної”. Хто так міркує, що все це посилає або попускає Сам Бог, милосердний і всесправедливий Отець наш, той буде радіти в скорботах своїх і не приписуватиме їх недругам, а виключно милосердному благоволінню Божому.

Навіщо ми бентежимося і бідуємо і не вручаємо себе цілком волі Божественній? Горе тому, хто сперечається з Творцем своїм, черепок із черепків земних! Чи скаже глина гончареві: “що ти робиш?” і чи твоя справа скаже про тебе: “у нього немає рук”? (Іс. 45:9); Ось, що глина в руці гончара, то ви в Моїй руці, дім Ізраїлів (Єр. 18:6); А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом? Чи скаже витвір своєму творцеві: навіщо ти мене так зробив? Хіба не має влади гончар над глиною, щоб з тієї самої суміші зробити один сосуд для почесного, а другий для непочесного вжитку? (Рим. 9:20-21). Навіщо ж ти, глино, глиняна посудина, чиниш опір своєму Творцеві, навіщо не віддаєш себе абсолютно в управління волі Божої: бажаючи чи не бажаючи, ми перебуваємо у волі Божій і, натхненні Богом, підемо на краще по зазначеній дорозі. Істинно хтось сказав, що якщо серце наше не зануриться в Боже благовоління, то воно ніколи не уникне своїх прикрощів. Розум наш і душу нашу то та, то інша обтяжує печаль. Марно будемо шукати для неї лікарських засобів, якщо не віддамося абсолютно волі Божій, як вчить нас Святе Письмо. Хто знехтує милосердною і люблячою волею Божою, той побачить – правосудною.

5. Про засоби, які допомагають людській волі узгоджуватися з волею Божественною

Перше місце між цими посібниками посідає пізнання про Боже Провидіння, від якого походить безсумнівне уповання на Бога. Старанний розгляд і визнання Божого Провидіння – єдиний засіб уникнути незліченних нерозумних людських турбот. Бо що може бути божевільнішим – не вірити в буття Боже? Давид сказав: Сказав безумний у серці своїм: «Немає Бога» (Пс. 52:2), і не визнавати Його багатомилостивим Подателем найменших речей, коли Він перед проханням оточив нас незліченними благодіяннями, про які свідчить всесвітня історія. Тисячократно слід повторювати слова Іова: не з пороху виходить горе, і не з землі виростає лихо (Йов. 5:6). Беззаперечно ніщо не буває, ні найменшої речі. Предвічного Провидіння правиця все, що є і буває, премудро розташовує і управляє: не випадково спіткає нас зло і не з землі народиться, як трава. Все буває й існує згори. Те, що байкарі, а також і простаки визнають випадковістю, щастям або нещастям, ми заперечуємо, а розумно визнаємо й сповідуємо надвисоке Боже Провидіння, шляхи якого хоча й потаємні, але вельми справедливі: За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок від Господа (Притч. 16:33). Поки ми живемо тут, жереб наш, мабуть, ніби прихований у надрах, невідомий, поки смерть не відкриє його. Однак і тут деякі більше за інших користуються багатствами і почестями, але все це не справа фортуни, а Божого Провидіння і Промислу, щоб жереб припав на їхній бік; інші все втрачають, теж не випадково, але з Божого праведного устрою. Виразно сказав про це блаженний Августин: “Нічого не буває такого, на що б не було волі Божественної; Всемогутній Бог або Сам творить, або попускає все, що є, і те, що трапляється в часі “²¹⁶.Тому цар Давид із цілковитою вірою виголосив: Та я на тебе, Господи, уповаю; кажу: «Ти — Бог мій!» У Твоїх руках дні мої (Пс. 30:15-16). Усі зміни життя і смерті відбуваються від Твого Провидіння і благовоління: я не проживу тут більше часу, який Ти мені призначив, і не помру, поки Тобі не буде завгодно припинити дні мої. Мій жереб життя і смерті перебуває в Твоїх руках: все тримається і встигає Твоєю допомогою, Твоїм благоволінням. За словами Августина, нічого не буває в цьому розлогому, невимірному всесвіті, наповненому творіннями, що не відбувалося б або за велінням, або ж за допущенням Верховного Володаря згідно з несповідимим Його правосуддям для нагороди або покарання²¹⁷. Ми, неприборкані невігласи й невіри в Боже Провидіння, часто звинувачуємо диявола, інколи недбальство, або нерозважливість, або зловмисність, або, врешті-решт, заздрість до нас наших недругів у досягненні нами успіхів; інколи цьому перешкоджають лестощі наших родичів або припиняється допомога від друзів; а інколи причиною наших лих вважаємо неправоту наших домашніх. Ми завжди знаходимо тих, на кого б могли покласти причину і гріх; а самі, в сліпоті своїй, не бачимо Божого Провидіння, що керує всіма справами, як великими, так і найменшими. Навіщо ж ми ганьбимо людей, коли людина нічим не може зашкодити людині, за висловом Августина²¹⁸, якщо Бог не дасть їй влади на те (пор.: Ін. 19:11)? Так само й демони не багато можуть нам нашкодити, крім того, що вони своїми перетвореннями на нижчих істот, як, наприклад, на звірів і гадів, прагнуть бентежити й лякати нас. Але Бог тримає їх зв’язаними, як диких псів, так що вони, окрім Божого попущення, нікчемні й нічим не можуть нашкодити, до такої міри зв’язані, що не можуть увійти у свиней без Божого дозволу. Таке Боже Провидіння досконало пізнав багатостраждальний Іов, а тому він із вдячністю і терпінням зустрічав і переносив усі свої лиха. І справді, демони не могли б забрати в Іова не тільки отари овець – жодної волосини вівці не викрали б, якби Бог не дозволив допустити їм цього. Що ж все інше? Тим же Провидінням Божим і всі нерозумні речі улаштуванням Божим приходять до свого кінця і межі, підкоряючись абсолютно Божому благоволінню. Все у всесвіті слідує і відбувається за непорушними Божими законами. А одна тільки людина, розумне Боже творіння, втративши розум, ухиляється від управління і закону Божого і наважилася б замінити їх своєю спотвореною похіттю? Невигубна людська нерозважливість: у жодному мистецтві, у жодній науці не знайдеться учня настільки простого і нерозумного, який би для себе і свого пізнання потребував би так багато запитальників, виправлювачів і наглядачів, скільки має їх предвічне Боже Провидіння. Премудрість, яка виправдана чадами її (див.: Мф. 11:19). Однак же говорить святий Григорій: “Премудрим у їхній мудрості й підступності перешкоджає Господь, тобто вловлює мудрих у лукавстві їхньому (1Кор. 3:19), і саме тоді перешкоджає, коли, за розпорядженням Господа, людські справи і за умови опору їм досягають доброго кінця “²¹⁹. Навіть при Божому попущенні злої справи кількість зла обмежується відомими межами Божого Провидіння. Навпаки, не так поставлені справи Господні, щоб створіння (істота створена), підкоряючись своєму свавіллю, могло перемогти волю Творця, хоча і чинить проти Його волі. Бог не бажає, щоб грішили, бо заборонив грішити; однак же, якщо згрішиш, то не думай: людина зробила те, чого вона хотіла, а Богові трапилося те, чого Він не хотів; бо наскільки хоче Бог, щоб людина не грішила, настільки ж Він хоче пробачити того, хто згрішив, щоб він відвернувся від гріха і пожив праведно. Що б ти не обрав: гріх чи правду, Всемогутній з того і з іншого боку може здійснити над тобою Свою праведну волю, а саме: або стратити непокірного, нехай не втече могутність Його правди, або ж спасти грішника, який навернувся до Бога в щирому покаянні. Таким чином, все укладено в межі Божого Провидіння, так що від Нього рішуче не може сховатися і найпотаємніший і найтонший помір.

Пізнати це Боже Провидіння є найвищий ступінь, що наближає нас до істинного уповання нашого на Бога! Бо якщо Провидіння Боже до того дбайливе, що постійно живить птахів, у достатку надаючи їм їжу, безпеку, покриви та гнізда; якщо з такою ж дбайливістю одягає квіти, наділяючи кожну пристойними їй пахощами, красою та забарвленням, як же може Провидіння Боже забути своїх синів, яким надало царську владу над нижчими творіннями? А якщо Бог має найбільше і добре піклування про Своїх чад і ніщо без заповіту і рішення Провидіння не буває, то ми не маємо вагомої причини лякатися ні могутності людини, ні бісівських страховиськ, ні звірячої люті і нічого іншого, чим би не загрожував цей світ: якщо Бог за нас, хто проти нас? Жодна волосина з голови нашої не впаде без Божественної волі. Та Бог і не попустить того, що нам противно, того, що б нам не посприяло: тільки ми самі в собі не повинні слабшати і всі заподіяні нам образи переносити мужньо, як годиться. Сповнений такою надією цар Давид виголосив: З Тобою я врятуюся у випробуваннях, з Богом моїм піднімуся на стіну (Пс. 17:30). Таке велике було уповання Давидове на допомогу Божу, що він, обтяжений своїм озброєнням, не побоявся перелізти через кам’яну стіну. Уповання на Бога, не знесилено сумнівом, подає таку непереборну силу, за висловом святого Ігнатія. А тому нам слід найбільше старатися і дбати про те, щоб корінь нашого уповання на Бога якомога глибше пустив свої розгалуження в серцях наших. У цьому засвідчують нас багато висловів слова Божого: Твердо уповав я на Господа, і Він зглянувся на мене й почув благання моє (Пс. 39:2). Я бідний і нужденний, але Господь дбає про мене (Пс. 39:18). Але не так мудрують люди, що люблять самих себе, що піклуються про плоть та її похоті, глухі до голосу того, хто говорить: Отож смиріться під міцну руку Божу, щоб підніс вас в свій час. Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас (1Пет. 5:6-7 і далі). Уповати на себе самого є не віра, а невір’я; уповати в усьому на Бога – це чеснота; і тим досконалішою є ця чеснота, що міцніше покладаємось ми на Бога, навіть до того, що не бажаємо знати, що про нас Бог влаштував. Це найвищий ступінь уповання, що утверджується на трьох чеснотах: сердечній вірі в Бога, безсумнівній надії на Нього і незмінній любові до Бога і ближніх. Ось ті засоби, засвоївши які, християнин захищений від усіх бід у теперішньому і майбутньому житті, йому не будуть страшні застережливі слова Спасителя нашого: “Не всякий, хто говорить Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного (Мф. 7:21). Свята Церква запрошує нас до виконання Його волі, виголошуючи: “Приходьте, зійдемо (кожен) до клітки душевної (до незворушного спокою душі), Господу молитви подаючи, і промовляючи: Отче наш, що на небесах, провини наші послабь, і залиши, бо єдиний Милосердний “²²⁰. Відгукнемося, брати християни, на запрошення Святої Церкви незмінним рішенням: “У всяких, навіть найтяжчих бідах, нехай буде мені найбільшою втіхою права Твоя воля, о Боже, як у житті, так і в смерті для переходу в життя нескінченне; буди воля Господня, буди, буди “²²¹. І світ минає, і похоть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік (1Ін. 2:17).

* * *

¹³⁸ *Мається на увазі Томас Мор (1478-1535) – англійський гуманіст, державний діяч, письменник, святий Католицької Церкви.

¹³⁹ *Мається на увазі Альфонс Тостат, єпископ Авільський (1455).

¹⁴⁰ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 145, (13).

¹⁴¹ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 148, (12).

¹⁴² Блж. Августин. Про град Божий, XI. 22.

¹⁴³ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 148, (8).

¹⁴⁴ Сенека. Лист Луцилію 16.

¹⁴⁵ Бернард Клервоський. Sermones in Quadragesima, IV: De oratione et jejunio.

¹⁴⁶ Блж. Ієронім. Лист 78 до Фабіоли, про подорож ізраїльського народу в пустелі.

¹⁴⁷ Свт. Амвросій Медіоланський. Про патріарха Йосифа, 5.

¹⁴⁸ Бернард Клервоський. Epistola 32.

¹⁴⁹ Бернард Клервоський. In conversione s. Pauli, I. 6.

¹⁵⁰ *Карл V (1500–1558) з роду Габсбургів. Король Іспанії в 1516-1556 рр. Німецький король у 1519-1531 рр. Імператор Священної Римської імперії в 1519-1556 рр.

¹⁵¹ *Андрій Миколайович Муравйов у творі ” Життя святих Російської Церкви” за вересень місяць під 30-м числом говорить: “Дехто неправильно плутає Михаїла, першого митрополита Київського, з іншим єпископом, який за сто років до нього, за часів Аскольда, хрестив Русь і здійснив зазначене тут чудо”. – Прим. перекл.

¹⁵² Блж. Августин. Тлумачення на псалом 36, (9).

¹⁵³ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіда на псалом 124, (1).

¹⁵⁴ *Климент Александрійський (150–215) – пресвітер, учитель Церкви, керівник Александрійської катехізичної школи

¹⁵⁵ *Преподобний Іоанн Дамаскін (бл. 675-753) – видатний богослов і гімнограф. Пам’ять 4 грудня старого стилю.

¹⁵⁶ Прп. Іоанн Дамаскін. Точний виклад православної віри, II. 28 (43).

¹⁵⁷ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 9, (2).

¹⁵⁸ *Священномученик Кипріан і мучениця Іустина постраждали в Нікомідії 304 року під час гонінь Діоклетіана. Мученик Феоктист прославлений разом із ними в лику святих. Пам’ять 2 жовтня старого стилю.

¹⁵⁹ Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, III. 8.

¹⁶⁰ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 24, (4).

¹⁶¹ *Преподобні Пахомій Великий і його учень Феодор Освященний трудилися в IV ст. у заснованій святим Пахомієм Тавенській обителі в Єгипті. Пам’ять прп. Пахомія 15 травня і прп. Феодора 1б травня старого стилю.

¹⁶² *Серафіно Ачеті де Порті (або Серафіно да Фермо; 1496-1540) – італійський поет, регулярний канонік Латерана.

¹⁶³ Блж. Августин. Sermo 334, in natali martyrum.

¹⁶⁴ Свт. Іоанн Златоуст. Слово про багатство і бідність.

¹⁶⁵ *Преподобний Павло Фівейський (341) – перший християнський відлюдник, який подвизався у Фіваїді в Єгипті. Пам’ять прп. Павла святкується 15 січня старого стилю. Про преподобного Антонія див.: примітка до гл. 3, частина I.

¹⁶⁶ Блж. Августин. Sermo 105, de verbis Evangelii Lc. 11,5–13.

¹⁶⁷ *Святитель Іоанн, патріарх Александрійський (617), за свою убогість і милосердя прозваний Милостивим. Його пам’ять звершується 12 листопада старого стилю.

¹⁶⁸ Сенека. Про Провидіння, 5.

¹⁶⁹ См.: Блж. Феодорит Кирський. Історія боголюбців, XIV. 2.

¹⁷⁰ Свт. Григорій Двоєслов. Моралії на Книгу Іова, VI. 18.

¹⁷¹ *Преподобний Харитон Сповідник постраждав під час гонінь на християн за часів імператорів Галерії (305-311), Максиміана (305-313) або Лікінії (311-324). Після припинення гонінь був звільнений із в’язниці і продовжив свої подвиги в Палестині. Пам’ять 28 вересня старого стилю.

¹⁷² *Ця історія розповідає про святого Роберта (1029-1111) – першого настоятеля монастиря в Молезмі (Франція).

¹⁷³ Авва Дорофей. Повчання, VII.

¹⁷⁴ *Преподобний Ніл Синайський (бл. 450) – відомий подвижник, автор багатьох аскетичних праць. Пам’ять 12 листопада старого стилю.

¹⁷⁵ Прп. Ніл Синайський. Глави про молитву, 31.

¹⁷⁶ Порівн: Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, II. 1.

¹⁷⁷ Епіктет. Енхірідіон, 9.

¹⁷⁸ Див.: Блж. Феодорит Кирський. Історія боголюбців, XXI. 23.

¹⁷⁹ *Імператриця Ірина (803) царювала в 797-802 рт. Була скинута з престолу чиновником Никифором. Померла на засланні.

¹⁸⁰ Блж. Августин. Монологи, 1.15.

¹⁸¹ Блж. Августин. Про град Божий, V. 9.

¹⁸² Блж. Ієронім. Діалоги проти Пелагія, III. 6.

¹⁸³ *Це висловлювання належить авві Алонію

¹⁸⁴ Стародавній патерик, XI. 12.

¹⁸⁵ Блж. Августин. Сповідь, III. п.

¹⁸⁶ Свт. Григорій Двоєслов. Моралії на Книгу Іова, XXV. 15.

¹⁸⁷ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 131, (25).

¹⁸⁸ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 30, (12).

¹⁸⁹ *Урим – символ сану давньоіудейського первосвященика, а саме: щит, прикрашений дванадцятьма блискучими дорогоцінними каменями.

¹⁹⁰ *Автор виклав це положення в наступному двовірші:

Сприятливе прийде, в ту годину, в яку і не думаєш,

Уповай на Господа, незабаром побачиш. – Прим, перекл.

¹⁹¹ *Про святителя Амвросія Медіоланського див.: примітка на с. 199 Пресвітер Павлін, секретар святителя Амвросія, записав перше його житіє.

¹⁹² *Цариця Іустина, дружина імператора Валентиніана I, яка сповідувала аріанство і будувала чимало підступів проти святителя Амвросія, померла 388 року.

¹⁹³ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіди на Книгу Буття, LXIII. 3.

¹⁹⁴ *Священномученик Полікарп Смирнський (бл. 85-157) – один із мужів апостольських, учень апостола Іоанна Богослова. Про його мученицьку кончину відомо зі стародавнього листа, написаного жителями Смирни одразу після його смерті. Цей лист про мучеництво святого Полікарпа наводить також і Євсевій у “Церковній історії” (IV. 15).

¹⁹⁵ Блж. Августин. Sermo 276, in festo martyris vincentii, 3.

¹⁹⁶ *Візантійська імператриця Євдоксія (404) у церковній історії відома тим, що своїми підступами та інтригами домоглася позбавлення влади й заслання свт. Іоанна Златоуста (про нього див.: прим. на с. 75). Для здійснення своїх підступів вона навіть намагалася використовувати святителя Епіфанія Кіпрського (403), відомого викривача єресей. Згаданий тут Діоскор був старшим із так званих “Довгих братів” – єгипетських ченців, які були вигнані зі своїх обителей за звинуваченням у єресі орігенізму та втекли до Константинополя, щоб шукати захисту в імператора.

¹⁹⁷ Бернард Клервоський. Sermo V, de verbis Habacuc: Super custodiam meam stabo, 5.

¹⁹⁸ Бернард Клервоський. Sermo XXVI, de voluntate nostra divinae voluntati subjicienda, 2.

¹⁹⁹ Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, III. 17.

²⁰⁰ Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, III. 23.

²⁰¹ *Це припущення є скоріше риторичним прийомом святителя, бо Бог хоче, щоб усі… спаслися (1Тим. 2:4). – Прим. ред.

²⁰² Сенека. Про блаженне життя, 15.

²⁰³ *Слово Heliotropium (Іліотропіон), що стоїть у заголовку цієї книжки, походить, імовірно, від слів ηλιος – сонце і τρεπω – повертати, обертати.

²⁰⁴ Бернард Клервоський. Sermones in Cantica Canticorum, LXII. 5.

²⁰⁵ Блж. Августин. Енхірідіон, 100.

²⁰⁶ Блж. Ієронім. Лист 39, до Павла про смерть Блезілли.

²⁰⁷ *Біон Смирнський – давньогрецький ідилічний поет II або III ст. до Р.Х.

²⁰⁸ Блж. Августин. Сповідь, 1.1.

²⁰⁹ Фома Кемпійський. Про наслідування Христа, III. 37.

²¹⁰ Свт. Іоанн Златоуст. Бесіди на Діян. 8,3.

²¹¹ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 86, (3).

²¹² *Ансельм (1033-1109) – середньовічний богослов і філософ, архієпископ Кентерберійський.

²¹³ Наведену цитату взято з твору Liber de Sancti Anselmi similitudinibus (cap. 8), написаного учнем Ансельма ченцем Едмером (бл. 1124).

²¹⁴ Блж. Августин. Сповід, X. 26.

²¹⁵ Фома Кемпійський. Про наслідування Христ, III. 37.

²¹⁶ Блж. Августин. Енхірідіон, 96.

²¹⁷ Блж. Августин. Про Трійцю, III. 4.

²¹⁸ Блж. Августин. Тлумачення на псалом 32, (1.12).

²¹⁹ Свт. Григорій Двоєслов. Моралії на Книгу Іова, VI. 18.

²²⁰ Тріодь пісна. Утреня вівторка -ї седмиці Великого посту. Канон “інший”. Пісн. 2.

²²¹ *Канон “інший” вівторка Першої седмиці Великого посту. Пісн. 2.

Часть первая. О познании воли Божией

Глава I. О Божием попущении

1

Начало всего учения, преданного нам Божественной высочайшей Премудростью, Господом нашим Иисусом Христом, состоит в том, чтобы мы, верующие в Него, во всех делах и словах своих сообразовались с волей Божественной. Спаситель учил нас этому в течение всей Своей земной жизни словами и делами, простыми речами и притчами, наконец, в Себе Самом оставил нам образ христианской жизни, да по силе своей последуем Ему.

Для изъяснения этого Господня учения вместе с богословами принимаем два основания:

1. Все преуспеяние наше в жизни христианской зависит от того, как собственную нашу волю мы будем покорять воле Божией. Чем искреннее наша покорность Божественной воле, тем преуспеяние христианской жизни сделается обильнейшим и многоплоднейшим. Известно, что совершенство последователя Христова основано на любви его к Богу и ближнему. Все книги Священного Писанияпреисполнены свидетельствами об этом: возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением твоим; сия есть первая и наибольшая заповедь; вторая же подобная ей: возлюби ближнего твоего, как самого себя; на сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки(Мф. 22:37-40). А теперь пребывают сии три: вера, надежда, любовь; но любовь из них больше (1Кор. 13:13). Более же всего облекитесь в любовь, которая есть совокупность совершенства (Кол. 3:14). – Словом, исполнение всего закона заключается в действиях, происходящих из любви нашей к Богу и к каждому человеку, как нашему ближнему: так и мы должны всегда поступать во всех наших отношениях к Богу и ко всем людям. В этом-то и состоит «сообразование воли человеческой с волей Божественной»: чего хочет Бог, того и я хочу; чего Он не хочет, того и я не хочу. Ничего нет сильнее таковой любви! Это мнение блаженного Иеронима и других мудрых мужей.

2. Ничего, кроме одних грехов, в мире не происходит без воли Божией. Случай (фортуна), благоприятный или печальный, не есть что- нибудь существенное, но сонное мечтание язычников, выдумавших, по неразумию своему, некую богиню Фортуну, имеющую будто бы власть и силу распоряжаться чередованиями счастья или несчастья в жизни людей и целых народов. Блаженный Августин⁶, дивясь неразумию язычников, спрашивал их: «Что за причина, что богиня ваша Фортуна иногда бывает добра, а иногда зла? Быть может, когда она злится, то перестает уже быть богиней и превращается в злобного демона?»⁷Мудрость христианская отвергает такое божество совершенно: добро и зло, жизнь и смерть, нищета и богатство зависят от Господа. Это явствует до очевидности (подобно аксиоме) из Священного Писания.

2

Все в мире, даже по виду злое, кроме греха, происходит по воле Божией. Богословы объясняют это таким способом. Начало зла (в собственном значении) есть грех. В каждом грехе заключается: 1) причина, его производящая, и 2) ее неизбежные последствия, исправление угрозой, наказанием и, наконец, казнью. Причина греха – лживость, или своеволие горделивого грешника; наказания же вообще (как исправительные, так и казни), будучи горькими последствиями своей причины, происходят по воле Божией, как причине не греха, но исправления или уничтожения оного. Итак: если мы из понятия греха отбросим его причину (лживость, своеволие), то не будет ни одного из горьких или злых его последствий, которое бы не происходило по воле Божией или было бы Богу неугодно. Как горести греховные (частного человека), так и общемирские бедствия, обыкновенно называемые естественными: голод, засуха, эпидемии и тому подобное, часто не имеющие непосредственного отношения ко греху частного лица, происходят по воле Божией. А потому все эти беды случаются ради достижения праведных целей Промысла Божия; один только грех противен Богу (подобно тому как зло противно добру или ложь противна истине), но попускается Богом ради ненарушения личной человеческой воли или его свободы. Эта попускающая (грех) воля Божия называется еще домостроительством, или Промыслом Божиим. Все же то, что мы называем в обыкновенном значении злом (кроме греха – зла в точном значении), происходит по воле Божией по смыслу богословия. Таково основное положение, которое должно твердо содержать в уме; ибо весьма благоразумно, благопотребно и благочестиво рассуждать, что всякое зло или несчастие являются для нас спасительным наказанием, посылаемым Богом; но не Бог – причина нашей вины, то есть греха нашего, неизбежно влекущего за собой наказание по правде Божией. Отсюда вытекает следующее заключение: так как все в мире совершается по Божию мановению и повелению, то наш долг все принимать без ропота от Божией десницы и совершенно покоряться Ему, или Его всесвятейшей воле. И тем самым сообразовывать нашу волю с Его Божественной волей, не полагаясь ни в чем на случай подобно древним язычникам. Омраченные тьмой многобожия, они приписывали человеческое благополучие или особенным божествам, или слепому случаю, или, наконец, небрежности и злому человеческому умыслу как первоначальной причине своего счастья или несчастья. Подобные чудовищные представления древних христианам весьма неприличны и должны быть нами отвергаемы. «Это или то приключилось со мной потому, что тот или другой возненавидел меня или же навредил мне оговорами, клеветою; все было бы иначе, если бы такой-то был ко мне благорасположен, похлопотал бы об этом деле, не жалея трудов». Тщетны такие жалобы, неразумны и бесполезны такие сожаления! Напротив, умнее, истиннее и благочестивее думать и говорить обо всем происшедшем: «Господь так устроил»; ибо все доброе и недоброе, как замечено нами выше, происходит по воле Божией.

3

Многие обманываются, по своему крайнему невежеству думая, что только зло, проистекающее от естественных причин (наводнения, землетрясения, неурожаи, повальные болезни и внезапная смерть), происходит по воле Божией; ибо по большей части такие несчастья не имеют прямого отношения к грехам. Но злостные деяния, происходящие от противозаконного умысла человеческого (ложь, оскорбления, насмешки, обманы и подлоги, грабежи, разбои, смертоубийства и т.п.), приключаются, по мнению таких людей, без допущения воли Божией и Его Промысла, но единственно по человеческой злобе и развращенной людской воле, которая сама причиняет и наносит ближним своим всякое зло.

А потому не только в минувшее, давно прошедшее время, но и в настоящие времена нередко слышны жалобы: «Голод и разорение случились не от Бога, а лихоимцев»; таковы утверждения людей неведующих и не боящихся Бога: они недостойны христианина и должны быть отсылаемы во тьму кромешную, где нет света.

Предмет, о котором сейчас мы говорили, поясним примером. Некто, вознамерившийся лишить ближнего всего имущества и желая исполнить свое злое намерение в тайне, прокрадывается в дом его, никем не замеченный, поджигает строение и так же незаметно выходит из дома. Вскоре начинается пожар; пламя увеличивается, перебрасывается ветром на другие строения; люди отовсюду сбегаются гасить огонь и защищать от пожара соседние дома; поджигатель бежит вместе со всеми как бы для тушения пожара, но он имеет другое намерение: пользуясь суматохой, уносит из горящего помещения вещи, будто бы спасая от огня; на самом же деле похищает и прячет их.

Все действия поджигателя, хотя они служат непосредственной причиной понесенного хозяином дома разорения, но рассматриваемые исключительно в себе самих, без отношения их к злому умыслу поджигателя, не будут ничем отличаться от так называемых физических бедствий. Они от Бога, подобно тому как, например, гром убивает человека, молния зажигает дом или растущее дерево, ураган разносит скошенное сено, – словом, как все бедственные перемены, производимые силой Божией, заключенной в неизменных законах вещественной, неразумной природы. Так и поджигатель: он не может ни войти в дом, ни выйти из него, ни огонь разжечь без попущения Божия; да и сами эти действия ни злы, ни добры, потому что могут послужить как ко злу, так равно и к добру. Но злая воля, лукавое намерение, которыми руководился поджигатель, и причина – не Бог, а свободная воля совершившего поджог. Это его грех, хотя Бог и попустил ему выполнить на деле свой злой умысел, ибо Бог мог бы и возбранить совершить его, если то было Ему угодно. Не возбранил же Господь совершения злого умысла, но попустил выполнить его по праведному суду Своему. О причинах такого попущения сказано будет впоследствии.

4

В погрешностях другого рода (нечаянных физических повреждениях) причина, их производящая, есть та же, что и в наружном совершении умышленных преступлений, то есть Божие попущение, как увидим из примера. Некто, повредив ногу нечаянно сам себе, либо по чьей-то вине, не может идти правильно; он, хотя старается твердо ступать, но с трудом, и все-таки не так прямо ходит, как здоровый. Причина его движения заключается в естественном побуждении ходить; причина же хромоты – в самом повреждении, но не в желании причинить повреждение, ибо оно было неожиданным. Но сравнение нечаянных проступков с умышленными преступлениями далее этого не простирается: существенное различие между теми и другими в том, что нечаянный проступок происходит единственно от Божия попущения, а умышленное преступление – уже дело не Божественной воли (ибо оно есть произведение извращенного своеволия падшего разумного существа, допущенное только Богом). Бог не возбраняет только наружного греховного деяния, но Он не споспешествует заблуждениям нашей воли, ни удалению ее от правого пути, от закона.

Если же не Бог – начало нашего нравственного падения (которое одно и есть истинное зло) и быть им не может: Чистым очам Твоим не свойственно глядеть на злодеяния, и смотреть на притеснение Ты не можешь (Авв. 1:13); и: Возлюбил еси правду, и возненавидел еси беззаконие (Пс. 44:8), то вполне истинно, что всякие бедствия, проистекающие от вторичных причин, разумных или разума не имеющих, каким бы образом ни произошли, происходят все по воле Божией, ниспосылаются Его крепкой десницею по Его смотрению и Промыслу. Возлюбленный! Бог направил руку ударяющего тебя, Бог подвинул язык обижающего на поругание или оклеветание тебя: Бог дал нечестивому силу на твое низложение. Сам Бог устами пророка Исаии подтверждает это, говоря: Я Господь, и нет иного; нет Бога кроме Меня; Я препоясал тебя, хотя ты не знал Меня… Я образую свет и творю тьму, делаю мир и произвожу бедствия; Я, Господь, делаю все это (Іс. 45:5,7). Яснее подтверждает это пророк Амос: Бывает ли в городе бедствие, которое не Господь попустил бы? (Ам. 3:6), как бы говоря: нет ни одного бедствия, случившегося бы не по воле Божией, которая злой умысел попускает, а к приведению его в исполнение указывает способ и подает силу.

Так Бог, намереваясь наказать царя Давида за грех прелюбодеяния с женой Урии и за убийство самого Урии грехом кровосмешения, говорит Давиду через пророка Нафана: вот, Я воздвигну на тебя зло из дома твоего, и возьму жен твоих пред глазами твоими, и отдам ближнему твоему (Авессалому), и будет он спать с женами твоими пред этим солнцем. Ты сделал тайно (то есть прелюбодеяние и убийство), а Я сделаю это (Авессаломово кровосмешение) пред всем Израилем и пред солнцем (2Сам. 12:11-12). Весьма хорошо выразил эту мысль блаженный Августин: «таким образом Бог исправляет добрых людей через злых»⁸. Также нередко Божие правосудие употребляет нечестивых царей и князей в значении своих орудий для научения праведных терпению и для наказания негодяев за их преступления и проступки. Много видим примеров тому в древности. Бог обнаруживает Свою благую волю в злонамеренных стремлениях и деяниях нечестивых людей, с тем именно, чтоб их неправдой совершить праведный Свой суд над виновными пред Ним, и как чадолюбивый отец наказывает детей лозой за их проступки, но потом, видя их исправление, ласкает их и бросает лозу в огонь, так поступает и Бог с людьми, порочными поступками растлевающими свою нравственность.

Вот примеры.

Бог через пророка Исаию угрожает развращенному народу израильскому погубить его и опустошить Палестину через ассириян: «Горе Ассириянам, жезлу гнева и бичу негодования Моего (на израильтян), который пущу Я на народ нечестивый, на людей, прогневавших Меня. Я дал ему повеление ограбить их, забрать все их богатства и самих в плен, разорить города их и потоптать их, как грязь на улицах». Но Ассириянин не так подумает и не так помыслит сердце его; у него будет на сердце – разорить и истребить немало народов (см.: Іс. 10:5-7). Здесь Бог ясно показывает, что не воля царя Ассирийского, но Его святая воля исполняется ассириянами. Он называет их орудием гнева и бичом негодования Своего на беззакония израильтян и, следовательно, Себе Самому приписывает их наказание: «Я послал их, – говорит Он, – взять у них добычу и усмирить непокорных Мне и сильно надмевающихся в уме своем: они отвергли веру в Единого Бога и почтили идолов языческих безумными и жестокими обрядами и жертвами. Сам же царь Ассирийский, приводя в исполнение волю Божию, будет думать иначе, именно, что он совершает это по собственной своей воле, и не образумится, но устремится на убийство и конечное истребление народов, однако же послужит он Моей воле; когда же войной ассириян накажу Я людей Моих, исправлю их, о! тогда горе жезлу тому, горе ассириянам, всех их, как ненужное орудие, брошу в огонь на сожжение». Равным образом должно смотреть и на другие праведные наказания, попускаемые на нас от Бога за наши неправды.

Римский император Тит, при осаде Иерусалима обходя его стены и видя рвы, наполненные трупами людей, льющуюся кровь, изувеченные и растерзанные тела, тяжко вздохнул и, возведя глаза и руки к небу, сказал: «Боже милостивый! Не мое это дело!»⁹

5

Спросит кто-либо: если верно, что все бедствия постигают нас по воле Божией, то, может быть, не стоит нам противиться Его святой воле? Не тщетно ли употреблять лекарства в болезнях? Зачем вести вооруженные полки против нападающего неприятеля? Почему добровольно не подносим ему ключей от крепостей наших, не пускаем его охотно в наши земли для нашей же погибели? Зачем не подражаем блаженнейшему архиерею Луппу…¹⁰, который приветствовал Аттилу такими словами: «Приветствую тебя, Аттила, бич Божий!»? Вопрошающим меня об этом отвечаю словами апостола Павла: …не думайте о себе (о таких предметах) более, нежели должно думать; но думайте скромно (то есть не по понятиям мира сего, но по смиренному разумению и рассмотрению высшего порядка Промысла) (Рим. 12:3). В духе сего целомудрия постараемся разрешать наши недоразумения и мнимые противоречия. Что разорительные войны и прочие беды происходят не без воли Божией, дело ясное (как заметили мы выше); но отсюда не следует, что не должно ни вооружаться против врагов, ни прибегать к врачеванию наших болезней, считая это противодействием воле Божией.

Богословы-схоластики различали две стороны воли Божией: 1) воля знамения, 2) воля благоволения. О первой (воле) не стану распространяться: достаточно нам и того, что сказано о ней в вышеизложенном. Совершенно иначе должно думать о воле благоволения Божия: пока продолжается самый факт ее, мы не можем знать подлинного намерения Божия о нас, а узнаем об этом впоследствии. Объясним это на примере болезни: по какой бы причине она ни началась, нет никакого сомнения, что на то была воля Божия. Однако же больному неизвестно намерение Божие о времени продолжения его болезни, а поэтому ему не воспрещается прибегать к различным средствам исцеления; и когда уже он после употребления их не получит выздоровления, то может быть уверенным, что на то есть воля Божия, чтобы терпеть ему продолжительнейшую и тягчайшую болезнь. Так смиренно рассуждай каждый болезненный брат, что Богу угодно продержать тебя в болезни; но так как ты не знаешь, имеет ли Бог намерение, чтобы ты страдал до смерти, то можешь безгрешно прибегать к средствам врачевания для выздоровления. Безгрешность лечения доказывается и тем еще, что если Богу неугодно исцелить тебя, то Он может лишить всякое средство врачебной силы. Таким же образом должно рассуждать о врагах и войнах. Бог многократно попускал неприятелям покорять израильский народ, с тем чтобы народ этот не бесчинствовал, не забывал бы о Боге своем; и израильтяне, пока не сознавали на то воли Божией, сопротивлялись своим врагам; но они поступили иначе, когда пророк Иеремия возвестил им волю Божию покориться царю Навуходоносору. Так и начавшийся пожар, если он при всем старании народа и пожарной команды не мог быть погашен, то явно, что суд Божий решил, чтобы дом не только был подожжен, но и сгорел совершенно для испытания терпения друзей Божиих и в наказание врагов. Подобным образом должно рассуждать о воле благоволения Божия и во всех других наших злоключениях.

С другой стороны, безгрешность самосохранения доказывается и примерами мирской опытности. Отец, желая узнать успехи своего сына в изучении фехтования, дает ему деревянную рапиру и велит сражаться с собою: здесь не сын восстает против отца, но ратник противостоит своему противнику. Равным образом тот, кто старается погасить пожар, победить своего врага, уврачевать болезнь, сопротивляется не Божественной воле, наказывающей нас за неправды наши, но противопоставляет себя той причине (вине), которая преследует его и которую ненавидит Сам Бог: дом подожжен по злобе, ненависти или корыстолюбию. Все эти побуждения к поджогу виновны и грешны: сопротивляться им всякому невозбранно. Кто врачует болезнь, тот не воле Божией сопротивляется, но человеческому страданию, ибо едва ли приключается какая-либо болезнь, которая бы не была следствием обжорства, невоздержания, неопрятности и тому подобного; значит, сопротивляется причинам болезнетворным. Так же и кто оружием сопротивляется врагу, противится не Богу, но тому, кто несправедливо начинает войну. Во всех подобных происшествиях защищать себя невозбранно и даже обязательно, если не откроется, что по особенным причинам такое поведение неугодно Богу.

6

Что удивительного, когда Божественный Промысл и Его праведный суд употребляет злых людей как орудие для совершения Его святой воли, когда и самые диаволы исполняют это дело. Как говорит святитель Григорий, «свершается это по чудному устройству милости Божией, по которому то же самое средство, употребляемое врагом для искушения нашего сердца, чтобы погубить нас, милосердный Создатель использует для исправления нашего, чтобы оживотворить нас»¹¹.

В Первой книге Царств говорится о царе Сауле: И было на другой день; напал злой дух от Бога на Саула (1Сам. 18:10). В другом месте о том же духе выражено: и возмущал его (Саула) злой дух от Господа (1Сам. 16:14). Как же согласовать оба эти выражения: «злой дух от Бога», «лукавый дух от Господа»? Если злой или лукавый дух, то он не Божий дух, а если Божий, то он не злой дух. Слова эти сами себя объясняют: дух этот называется злым или лукавым потому, что он был желанием развращенного сердца Саулова, он мучил его и душил; духом же Божиим или от Бога назван он потому, что был послан Богом в наказание Саулу за грехи его. Для вразумительнейшего понимания текстов Священного Писания, подобных выше означенным, приводим изъяснение блаженного Августина на библейское выражение: «правые сердцем». Что значит «правые сердцем», или «правое сердце?» На этот вопрос Августин отвечает: «Правые сердцем суть несопротивляющиеся Богу. Вникните, возлюбленные, и поймите смысл, заключающийся в выражении “правое сердце”; но для этого необходимо знать: какая разница между правым и лукавым сердцем? Всякий человек, невольно страдающий, терпеливо переносит все: обиды, печали, труды, укоризны, веря, что так угодно Богу, и, подобно Иову, не дает безумия Богу, то есть не произносит ничего неразумного о Боге, будто бы Бог не знает, что делается и творится в мире; одного наказывает, другому прощает вину и оказывает милость; такой человек – правый сердцем. Напротив: строптивы, развращены и несмыслены сердцем те, которые обо всем, что случилось им претерпеть неприятного или злостного, говорят: “Мы страдаем несправедливо”, вменяя это Богу, по воле Которого они страдают, или, если не дерзают явно приписывать несправедливости Богу, то не верят в Промысл Божий о мире и, таким образом, отнимают у Бога мироуправление. “Не может Он делать неправды, – говорят они, – однако несправедливо то, что я страдаю, а другой не знает никакой беды; я знаю, что я грешен, но, по правде сказать, есть же и большие грешники, но они веселятся, а я страдаю; то несправедливо, что худшие живут во всем изобилии радостей и удовольствий, а я, хотя и без порока или мало чем-либо грешен, живу в великой скорби и во всегдашних нападениях и обидах, а это есть явная несправедливость. И то мне хорошо известно, что Бог не творит неправды, а неправда существует в мире, потому заключаю, что Бог не управляет делами человеческими и не имеет о нас Своего промышления”.

Неправые сердцем, то есть развратившиеся в сердце своем, держатся трех ложных мнений: 1) или что нет Бога; 2) или Бог неправеден, когда Ему все то (о чем обыкновенно говорят развращенные) благоугодно и любо и Он это допускает; 3) или Бог не управляет делами людей и не имеет никакого о них попечения или заботливости. Эти три мнения ложны и составляют величайшее нечестие против Бога. Продолжим, братия возлюбленные, нашу речь о правых сердцем. Тот правый сердцем, или в сердце своем, кто в счастье и в несчастье благодарит Бога, говоря словами праведного Иова: Господь дал, Господь и взял; (как угодно было Господу, так и сделалось;) да будет имя Господне благословенно! (Йов. 1:21). Заметьте, любезные братья, чтобы вы никогда не говорили: “Это мне диавол сделал”, но все, что случается с тобой, и доброе и злое, приписывай Богу своему, зная, что диавол не может ничего, если Вышний Бог, имеющий власть над жизнью и смертью, не попустил ему чего-либо учинить для твоей казни или исправления: казни попускает Бог для нечестивых (безбожников, сознательно поступающих против своей совести, явно отвергающих истину и т.п.), исправление же попускает для погрешивших в чем-либо сыновей: бьет же всякого сына, которого принимает (Євр. 12:6). И ты не надейся остаться без наказания, если только не думаешь быть отчужденным от Небесного наследства: бьет же всякого сына, которого принимает (признает наследником). Так ли? всякого ли? Где ты хотел скрыться от наказания? Всякого бьет непременно; никто не избежит наказания: да будет тебе известно, что Сам Единородный Сын Божий, не совершивший никакого греха, не был изъят от наказания»¹². Превосходно это учение, действительно достойно оно блаженного Августина.

А так как, по рассуждению Августина, ни диавол и никто из людей никому другому не может нанести никакого зла без попущения Божия, в следующей главе рассмотрим: что попускает Бог, каким образом попускает и для чего и по какой причине совершается попущение Божие?

Глава II. Что, как и почему Божественная воля то или другое попускает

В этом отношении множество людей сильно заблуждаются, смешивая попущение Божие с попущением человеческим. Первое неизмеримо разнится от последнего по причинам своего происхождения: человеческое попущение происходит от бездеятельности попустителя, которая и служит непосредственной причиной появления множества зол физических и моральных при нежелании предупредить или пресечь их в самом начале; иногда, впрочем, происходит это попущение оттого, что попуститель не имел возможности предотвратить какое-либо зло. При таком воззрении и на попущение Божие в случаях, когда мы, считая своего противника злодеем и виновником наших злоключений, терзаем его не только словами, но и действием, рождается в душе нашей мысль, будто бы всеведущий Бог не смотрит на нас и, имея возможность возбранить, попускает наносить нам тяжкие обиды.

Для исправления этой преступной мысли необходимо рассмотреть попущение воли Божией в трех отношениях: а) со стороны желания Божия попустить что-либо; б) со стороны причины Божия попущения; и в) со стороны содействия воли Божией в совершении попускаемого дела. Для лучшего понимания означенных сторон попущения Божия необходимо различать два рода попускаемых зол.

Первый род зол, обнимающий разные огорчения, тяготы, болезни, нанесение обид или бесчестия, как, например, обнищание, заключение в тюрьме, изгнание (ссылка), – все это не может быть даже названо в прямом смысле злом, а только горьким лекарством, посылаемым нам от Бога для душевного уврачевания. Второй род зол, называемый в собственном смысле злом: это наши грехи (преступления против Божиих заповедей). Первого рода зло попускает Бог по желанию Своему или как казнь для нечестивых безбожников, или как меру исправления для сынов (и дщерей). О зле второго рода, то есть о грехах, нельзя сказать, что совершения их желает Бог, но только попускает. Все, что действительно существует в мире, пребывает в нем по желанию и Слову Божию, по воле Которого все существует и произошло, и без Него ничто не получило бытия, или действительного существования (см.: Ін. 1:3). Но грех не есть нечто жизненное (реальное), а только призрачная противоположность действительности, ее призрак, тень, ничто: грех существует по одному именованию несовершенства лжи и лукавства неповинующихся Богу сотворенных Им существ, разумно свободных; потому грех и произошел первоначально, и ныне происходит против желания Божия, не от Бога, по Его, однако, попущению. Причина попущения греха скрывается до времени в тайне совершенства и непогрешимости Божия мироправления, или Его Промысла. Богу совершенно известно все будущее, и Он может не допустить ненавидимого Им греха, но допускает его, желая из зла произвести доброе, из неправого – правое для вразумления и исправления людей, дабы они видели, какие последствия влечет грех и по отношению к согрешившему, и к его ближним, и к обществу. В этом состоит отличие попущения Божия от попущения человеческого, по которому зло или не могло быть предупреждено и пресечено в начале мерами человеческими, или по крайней мере было нежелательно совершение допущенного. Напротив, в Боге видим и могущество Его не допустить, пресечь исполнение злого намерения, и вместе с тем волю, попускающую совершиться тому или другому из зол. При этом рождается вопрос: зачем благоволит Бог попускать совершение греха, или какая побудительная причина у Бога к попущению людей на грех?

1

Бесконечная благость Божия никогда бы не попустила твориться на земле таким злым беззакониям, если бы она не производила отсюда величайших благ и сделанное по злобе не обращала бы во спасение. Бог попустил умножиться братней зависти против неповинного Иосифа, но для какого благодеяния попустил, не для спасения ли от голодной смерти не только его родителей, братьев и родственников, но и всего Египта? Попустил Бог нечестивому Саулу всячески озлоблять кроткого, незлобивого Давида, но не для пользы ли самого Давида и всего царства Еврейского (да, для величайшей пользы не только их, но и всего рода человеческого через потомка Давидова Христа Спасителя нашего)? Попустил Бог бросить в ров к разъяренным львам безвинно оклеветанного пророка Даниила; но для чего? – для возведения его самого и друзей его на высшую степень величия и славы. Но зачем мне рассказывать о многочисленных фактах ветхозаветной истории, когда через попущение Божие первосвященники, фарисеи и старейшины еврейские по зависти предали на распятие Единородного Сына Божия, Иисуса Христа, и это попущение обратилось во спасение всего рода человеческого. Таким образом, от каждого попущения происходят и открываются нам величайшие богатства славы Божией и Его благодеяний каждому человеку и всему роду человеческому. Отсюда – благость Божия и милосердие Его, щедроты, всемогущество и величество, предведение и Промысл Его; отсюда высочайшая мудрость и правда Его неведомыми нам путями осиявают нас и тем самым возбуждают многих внимательных людей к возращению добродетели, к умножению многотрудных, но праведных подвигов, награждаемых в нынешней жизни и будущей обильными воздаяниями и вместе с тем ореолом славы.

О, как дивно и величественно проявляет себя помышление Божественное в повседневных своих попущениях!

Несложно от добра произвести добро, но удивительно злое обратить в доброе; есть общая поговорка: «На спокойном море всяк может быть кормчим». Невелика мудрость, когда ветер попутный, корабль крепок, море спокойно и матросы корабля знают свое дело, пристань видна, – направить к ней корабль. Но иное дело, когда на море бушует буря, корабль поврежден, волны с шумом вливаются на палубу и внутрь корабля или когда ночь темная, ничего не видно, пираты окружили судно, экипаж малочислен и плохо вооружен и при этом капитан так искусно распорядился, что безбедно избежал опасности; вот это удивительно: капитан корабля делом доказал свою мудрость и свою опытность в управлении кораблем.

Подобное замечаем мы и в мироправлении Божием: попущение воли Божией, кажущееся нам не ведущим к добру, Бог приводит к наилучшему концу по Своей неизреченной Премудрости и правде. Через попущение противозаконных деяний и горестных приключений Бог иногда беззаконников превращает в честнейших друзей Своих; по Божию Промыслу, направляющему все к наилучшему завершению, злостные замыслы для вреда обольщаемого ими часто обращаются ему в пользу и честь; нападения и обиды нередко умножают его силы; величайшие беззакония нечестивых утверждают многих в благочестии и добродетели и предохраняют от погибели; оттуда же происходит, что многие люди, по-видимому, уже совершенно погружены в бездну погибели, но на деле оказывается, что они через то самое спасены. Иосифу узы и темница служат к почестям и к его величайшей славе, братняя зависть доставила ему больше пользы, чем благоволение всего мира; Саулова злоба доставила Давиду царский венец; львиный ров ввел Даниила в большую честь и славу, каких не достигали и цари земные; Христос со креста вошел в рай вместе с покаявшимся разбойником, а с горы Елеонской вознесся на небеса и сел по правую сторону Бога Отца.

Если бы Бог не допускал грехопадений, и допущенных не исправлял, и не производил бы от злых деяний добрых последствий, то едва ли могли бы мы узнать присущую Богу правду, карающую злых и награждающую праведных. Но через такое попущение злых деяний мы научаемся познавать пользу исследования самих попущений и убеждаемся, какими чудными путями Бог из величайших зол производит бесчисленное множество добра. Об этом весьма умно выразился знаменитый ученый Боэций¹³: «Известный порядок Божественного управления всегда достигает своих целей; ибо если иногда что-нибудь и уклонится от Божественного установления в сторону, то хотя другим путем, оно все же направляется к предположенной цели, дабы ничто не оказалось неразумным в управлении Промысла. Хотя и неудобно человеку постигать ограниченным умом и выражаться слабым словом о величайших и бесчисленных деяниях неограниченного и всемогущего Божества, но для нас достаточно удостовериться, что Бог есть Творец и Промыслитель всего сущего и Он Сам же все направляет наилучшим образом к достижению наибольшего добра. А потому, если благоразумно всмотримся в многообразные явления природы и устройство человеческих обществ, то ничего не найдем злого (в собственном смысле) и неразумного в порядке высшего управления миром»¹⁴. Итак, существуют многочисленные причины попущений Божиих, примеры которых мы привели в начале этой главы.

2

Выше было предположено рассмотреть попущение Божие с трех сторон: а) волю попущающую, б) причины попущения и в) волю, содействующую к совершению попущенного. К рассмотрению этой третьей стороны попущения Божия теперь и приступим.

Предвечный Бог еще прежде всех веков предустановил все то, что Он впоследствии времен намерен был привести в исполнение. Тогда же Он знал и предвидел не только справедливейшие причины попущений зла в мире, но и имел на то всесвободную волю как попустить, так и содействовать к совершению попускаемого действия. У богословов означенная истина ясно и точно выражается словами: «Бог есть помощник всему истинно (немечтательно) бываемому и существующему». Ничего в мире не бывает и не осуществляется без пособия первой и высочайшей причины (воли Триединого Божества).

Итак, если все, что попускает Бог, предустановлено Им от века к попущению по справедливейшим причинам и Сам Бог благоволит являться невидимо помощником совершения (внешней стороны) попущенного деяния, то зачем мы изливаем на Бога и людей печальные и пустые жалобы, зачем часто оговариваем и отрицаем Промысл Божий и самые справедливые причины Божиего попущения? Почему не лучше и справедливее все случившееся с нами неприятное и мучительное приписывать с покорностью воле Божией и Его попущению для нашего исправления? Зная, во-первых, что попущения Божии бывают не без причин справедливых, во-вторых, что вся сила и все лучшее содержится в том Божием о нас намерении, с которым сделано попущение и которому сопротивляться не следует, – мы обязаны тем более осмотреться и исправить себя раскаянием пред Богом в своих погрешностях. В попущениях Божиих добрая ли воля, злая ли она, но работает Богу, и с каким бы ни было намерением она работает, в конце концов все совершается для достижения наилучших целей.

Действительно, святые, угодившие Богу, все то, что случалось с ними в жизни, приятное или неприятное, приписывали воле, действию Божию, потому что они не обращали внимания на чужие грехи, но все поступки людские рассматривали как Божий дар или Божие попущение за свои грехи. Святые рассуждали так: всеблагий Бог никогда бы не попустил ничего злого, если бы не знал, что отсюда Он произведет многочисленные великие благодеяния. Подобную мысль высказал и блаженный Августин: «Бог признал лучшим злое обращать в доброе, нежели вовсе не попускать зла. Потому что Бог, будучи всеблагим, никоим образом не допустил бы зла в делах Своих, если бы Он не был столь всемогущ и благ, чтобы не мог от зла произвести благое, доброе»¹⁵. Справедливо говорил учитель Феофил¹⁶: «Бог непостижимо вмешивается в наши заблуждения и в наши грехи не для похвалы их или соучастия в них, но гнушаясь ими, ненавидя и исправляя их; Бог производит из зла много доброго, подобно тому как бы Он огонь превратил в воду». Здесь должно упомянуть и о другом его наставлении: «Все оскорбляющие нас каким бы то ни было образом – каждый из них совмещает в себе как бы два лица, одно действует сознательно, другое – бессознательно: во-первых, он желает по злому расположению действовать против нас враждебно: с намерением оскорбить нашу личность, лишить имущества и т.д., хотя в этом намерении своем и не всегда успевает; при успехе же своем, через попущение Божие, делается он бессознательно вторым лицом, действующим в качестве орудия в руках Божиих, наказующего или исправляющего наше поведение, и тем самым бессознательно служит Богу». Такими бессознательными служителями Божиими были известные в истории: Навуходоносор¹⁷, Аттила¹⁸, Тотила¹⁹, Тамерлан²⁰ и другие бичи Божии; таковы же Веспасиан и сын его Тит, которые ради славы и распространения Римской империи старались уничтожить евреев, но обманулись. Действительно, они были мучителями и сильными воинами – орудием гнева Божия на народ неправедный. Евреи не могли достигнуть спокойствия и счастья на земле не иначе, как при пособии терм Нероновых. Но чтобы яснее изложить читателям означенное здесь изъяснение попущения Божия, да будет нам позволено коснуться некоторых исследований и суждений.

3

Позволь спросить тебя, возлюбленный брат христианин, весьма часто оглашающий небо и землю своими скорбными жалобами. Скажи мне, что тебя оскорбляет: воля ли (умысел) оскорбителя, или только его власть (возможность осуществить умысел), или и то и другое? Ты отвечаешь: меня оскорбляет и то и другое. В ответ на это скажу тебе, что ни воля злонамеренная, ни приведение ее в исполнение (власть) не могут нанести тебе оскорбления: злое намерение (воля) без власти ничтожно и никакого вреда тебе не делает, а приведение намерения в исполнение зависит от попущения, то есть от воли Божией, которая справедлива и свята. Тебе известно, что всякая власть от Бога, зачем же ты печалишься и жалуешься на оскорбителя за то, что он сделал тебе не что иное, как только попущенное ему Богом, иначе бы он не мог оскорбить тебя без Божиего попущения. Скажешь: противник нанес мне величайшую обиду. Скажи, какую, ибо за грехи твои тебя наказывает Бог, или учит терпению, или умножает твою награду за невинное оскорбление, – и ты считаешь себя обиженным? Этого лукавого человека, скажешь, и его злобную волю я ненавижу. Но ты всегда обращаешь свое внимание на деяния других людей, а я советую тебе лучше обратить взор свой к Богу и к своей совести, беспристрастному внутреннему оку. Воля человеческая, хотя она и зла, и нечестива, что же она могла тебе сделать, в чем ее успех? Ты не столько сожалеешь о том, что твой противник хотел тебе навредить, сколько о том, что он повредил и что мог повредить? От кого же это произошло и почему он мог тебе вредить, не по власти ли и воле Божией; а если по власти и воле Божией, – то всегда по судьбам праведным, достохвальным и святым. Следовательно, ты или умолкни, или обрати свои жалобы к Божественному попущению, и это последнее твердо запечатлей в душе своей, что никогда Бог не попустит, чтобы чужая злая воля могла причинить тебе какое бы то ни было зло, которое не послужило бы тебе в пользу, если только ты сам себе самому не повредишь. И кто может сделать нам зло, если мы будем ревнителями всего доброго? Прекрасно сказал блаженный Августин: «Не бойся врага, он настолько силен повредить, насколько получил для того власти от Бога. Того же бойся, Который силен столько сделать, сколько захочет, и Который ничего несправедливого не делает, но что Он делает, то все – справедливо; а если что-нибудь, по нашему мнению, казалось бы несправедливым, то, если несомненно, что оно произошло по воле Божией, веруй, оно – справедливо и истинно. Спросишь: если кто убил невиновного человека, справедливо он поступил или несправедливо? Нет сомнения, что это несправедливо и достойно казни. Почему же Бог, спросишь опять, попустил такую несправедливость? Ты хочешь вести спор с Богом прежде, чем сделался достойным вопрошать Бога: по какой причине, Боже, Ты попустил это? Намерения Божия о том или причины Его попущения не могу тебе, любезный мой, прямо объяснить по необъятности Премудрости Божией умом человеческим; но только утверждаю, что убивший неповинного человека действовал несправедливо и что этого убийства не было бы, если бы Бог не попустил его по неведомой нам праведной причине. Говоря другими словами: убийца совершил дело неправедное, требующее казни; но попущение Божие – праведно и премудро по причине праведной, но от нас сокрытой до времени»²¹.

Подобным образом рассматривает блаженный Августин дело об убиении Христа, нашего Спасителя. «Иуда, беззаконный предатель Христов, и гонители Христовы – все беззаконники, все нечестивцы, все неправедники, все погибшие; однако ж Отец Сына Своего не пощадил, но предал Его (попустил убить Его) за спасение всех нас. Вот таинственная причина попущения Божия на убиение Единородного Своего Сына законопреступниками, – причина в то время необъяснимая. Рассуди сам, любезнейший мой, если можешь, всякое подобное дело, отдели обе его стороны (законопреступника, совершающего злое дело, от Бога, соизволяющего на попущение), изъясни потом; исполни пред Господом твои обещания, которые высказаны тобой пред Ним (см.: Пс. 75:12). Рассмотри, что сделал тебе нечестивый, что – праведный? Тот захотел умышленно совершить зло, сознавая свою неправду; этот попустил совершиться злоумышлению, и попустил справедливо для того, чтобы воля нечестивого погибла, а праведное попущение прославилось. Не удивляйся же, что Бог попускает совершаться злу: Он попускает это по праведнейшему Своему суду, попускает мерой, числом и весом. У Него нет неправды, ты сам только всецело предайся Ему, вверься Ему»²².

Для успокоения себя известно одно только верное средство: когда тебя кто обидел или оскорбил, не обращай внимания на злость оскорбителя; но обратись к правосудному Богу, попустившему обидеть тебя твоему противнику, и не воздавай ему злом за сделанное зло: ибо оно попущено Богом для достижения целей добрых и справедливых, хотя и неизвестных тебе до времени. Этого обычая держались все святые угодники Божии: они не доискивались кто и за что их оскорбил, но всегда обращали сердца свои к Богу, смиренно признавая справедливость Божия попущения. И потому они считали нанесенные им обиды за благодеяния для себя, а своих противников – за благодетелей, говоря: вот наши истинные благодетели, они не льстят нам; те же, которые хвалят и величают нас в глаза, льстят нам – вредят нашему внутреннему усовершенствованию. Поэтому святые свой мысленный взор всегда обращали к Богу, во всяком деле полагались на Промысл Божий и всего доброго ожидали от Бога.

С другой стороны, отсюда же видно, что грех, учиненный против ближнего через Божие попущение, не заслуживает ни малейшего смягчения вины грешника потому только, что его противозаконное деяние дало Богу повод произвести от зла большее добро; ибо к совершившемуся добру подан только повод согрешившим, и не от себя, но по богатству Божественной благости; намерение же у согрешившего было злое и осталось злым. Так, например, если бы кто из злодеев, подложив огонь под хижину бедняка по злобе на него, сжег ее, а добрый и состоятельный человек, по своему сожалению к бедняку, выстроил ему на месте сгоревшей хижины лучший дом, то и в таком случае не умаляли бы вину поджигателя ни малоценность подожженной хижины, ни то добро, сделанное бедняку в связи с поджогом и потерей им хижины.

Для лучшего уразумения сокровенных и непостижимых судеб Божиих и Его Промысла побеседуем об этом в следующей главе.

Глава III. О том, как из непостижимых судов Божиих мы можем узнавать Его святую волю

В течение всей жизни мы должны часто повторять изречение царственного пророка. Правда Твоя, Господи, как горы Божии; суды Твои – великая бездна (см.: Пс. 35:7), бездна весьма велика; бесконечно велика! На эту бездну некогда как бы перстом указывали два библейских почетных служителя египетского царя Фараона: виночерпий и хлебодар. Оба одного царя служители, оба впали в немилость царя, оба отданы под арест и посажены в тюрьму за тяжкую вину, на обоих разгневался царь; и о них двоих вспомнил он во время придворного пиршества, обоих мог бы он и помиловать, если бы то угодно было правде Божией, или же осудить на смертную казнь при равной их вине; однако ж одного осудил на бесчестную казнь, а другого помиловал и отправил на прежнее место служения: хлебодара велел повесить и отдать в пишу хищным воронам, а виночерпий снова предстоял царскому столу (см.: Бут. 40). Таковы судьбы Божии: одних Он по праведному Своему суду удаляет от Своего лица, других удостаивает Своего лицезрения по великой Своей милости. И кто может исследовать великие дела Его? Кто может измерить силу величия Его? и кто может также изречь милости Его? – говорит сын Сирахов (Сир. 18:3-4).

1

Сколь сокровенны и непостижимы судьбы Божии о Навуходоносоре, царе Вавилонском, и о фараоне, который не знал Иосифа (см.: Вих. 1:18), и о которых справедливо сказал блаженный Августин: «Один (Навуходоносор) за бесчисленные свои нечестия был наказан Богом и через то был приведен ко спасительному и весьма полезному покаянию (исправлению себя). Напротив, фараон ожесточился, несмотря на казни Божии, пренебрег ими и погиб в Красном море со всем своим воинством; оба они были – люди; оба цари языческие, оба были наказаны. Почему же неодинаковый конец получили? Один понял карающую руку Божию, вздохнул пред Богом и исправил свое поведение; другой не повиновался возвещенной ему воле Божией, остался в своем греховном упорстве – и погиб».

Вот другой пример непостижимости суда Божия. Один из лучших царей иудейских был Аса, который делал добро пред Богом и укрепил свое царство, ниспроверг идолов во всей земле Иудейской, истребил идолопоклонство, эту скверну первых царей в колене Иудовом и Вениаминовом, положил конец поклонению высотам и дубравам. Однако ж этот славный царь, долгое время похвально царствовавший, бывший тридцать лет примером благочестивых царей, в конце своего царствования потерял былую славу свою. Он заключил в тюрьму пророка Ананию, обличавшего его в дурных поступках, казнил многих невинных граждан и, наконец, заболев, не обратился к Богу с покаянием в своих согрешениях и с молитвой о своем исцелении, но прибегнул к врачам и знахарям. О, как переменился он к худшему, как не похожи последние его деяния на первые! Первоначально бывши царем правды, сделался самонадеянным ослушником воли Божией, объявленной ему через пророка (см.: 2Хрон. 15-16). Напротив, беззаконнейший и нечестивейший Манассия довел народ иудейский до той степени нечестия, что он стал хуже тех народов, которые Бог истребил от лица сынов Израилевых, познал в несчастии своем тяготеющую на нем руку Божию, обратился к Богу, раскаялся в своем нечестии и получил прощение и милость Божию (см.: 2Хрон. 33:9). О Боже, суды Твои – бездна великая, бездна без меры глубокая!

2

Саул и Давид – первые цари народа израильского, как они удивительны по различию над ними суда Божия! Оба они были вначале достойны похвалы, оба тяжко согрешали с соблазном для всего царства, оба подверглись тяжким наказаниям, но как по-разному подействовали на них эти наказания! Саул отвердел в своем нечестии и бедственно скончался; Давид обратил наказание в лекарство для себя и оказался возлюбленным избранником Божиим. Здесь неуместны вопросы: почему это и для чего? Такие вопросы происходят по наваждению духа злобы и многих погубили: что, подлинно ли сказал Бог: не ешьте плодов ни с какого дерева в райском саду? – спросил некогда хитрейший из всех зверей жену (Еву) (см.: Бут. 3:1). На этот вопрос Еве следовало бы отвечать лукавому зверю: мы знаем, что Бог заповедал нам не есть плодов с одного только дерева познания добра и зла, но почему и для чего Он заповедал это, того мы не должны спрашивать у Бога: Его святой воле так было угодно, причины же такой Его воли испытывать нам нельзя: Кто познал ум Господень? Или кто был советником Ему? Или кто дал Ему наперед, чтобы Он должен был воздать? Все (существующее) из Него, через Него, Им и в Его власти (Рим. 11:34-36). Думаю, найдутся утверждающие, что не запрещается иногда спросить о причине той или другой заповеди. У кого спросить, нежели у Бога, Которому одному известно, что хорошо или что только позволительно? Если слуга у своего господина или подчиненный у своего начальника требует объяснить ему причину своего приказания или какого-либо распоряжения, то первый почтет это за оскорбление себе, а второй – за бунт и неповиновение. Ты же осмеливаешься на большую дерзость против Бога. Кроме Его святой воли нет другой причины у Промысла Божия, подобно тому как бы и вовсе оной не существовало.

Сколь непонятно, чудно и это: самаритяне охотно поверили словам Господа и умоляли Его остаться у них (см.: Ін. 4:39-41); маловерные гергесияне, напротив, упрашивали Господа поскорее уйти от них (см.: Мф. 8:34). Неверные иудеи ни словами, ни делами, ни знамениями и чудесами Господа не образумились и не уверовали в истину Его Божественного посланничесгва: суды Твои, Господи, – бездна великая!

Иулиан Александрийский²³, святой мученик, из-за болезни ног не мог ходить и был принесен двумя своими служителями на судилище гонителей христианства. Один из слуг был христианином, но отрекся на судилище как от Христа, так и от своего господина и погиб в мерзком идолопоклонстве; другой из них, по имени Евн, не изменил ни Богу, ни своему господину и остался в вере Христовой непоколебимым. Оба исповедника Христовы сначала были посажены на верблюдов и водимы по городу Александрии с бесчестием и поруганием, затем были подвергнуты немилосердному избиению, напоследок брошены живыми на зажженный костер, где в добром исповедании предали души свои Богу. Смотря на их мучения, один из присутствовавших при этом воинов по имени Веса, сострадая неповинным мученикам, начал усовещевать народ и унимать его от буйства. Он был приведен на суд, оговорен, что тоже исповедует веру Христову, и по определению судьи приговорен к смертной казни: палач отрубил ему голову; таким образом он получил мученический венец вместо отвергшегося от Христа служителя-христианина.

Святой Афанасий, архиепископ Александрийский, описывает в «Деяниях Антония Великого»²⁴ такое происшествие: два монаха предприняли путешествие посетить святого Антония в его пустыне. Но, идя по безводной жаркой пустыне, они совершенно изнемогли от жажды, и один из них умер, другой же находился при смерти. Святой Антоний, находясь от них далеко, за несколько миль, сидя в своем монастыре на камне, поспешно призывает двух своих монахов и говорит им: «Как можно скорее бегите туда-то в пустыню, захватив с собой сосуд воды; ибо один из двух идущих к нам братий уже умер от жажды, а другой еще дышит, но весьма страдает и ослабел, если замедлите, то и другого не застанете в живых: это открыл мне Бог, когда я стоял на молитве». Получив повеление, посланные немедленно пустились в путь: нашедши странников, тело умершего предали земле, другого, освеживши водой и подкрепивши пищею, привели с собой к святому Антонию. При этом описании Афанасий благоразумно замечает, что кто-нибудь может спросить при этом: а зачем святой Антоний не послал своих монахов раньше для спасения странников, еще до смерти одного из них? Такой вопрос поистине неприличен для христианина, потому что это не было делом святого Антония, но это был суд Божий: Сам Бог изрек Свой праведный приговор над умирающим и о жаждущем – живом; Он же открыл Свою волю святому Антонию о спасении странника.

Антоний Великий, размышляя и удивляясь сокровенным и недоведомым тайнам Божиим, воззвал смиренно к Богу: «О Господи, Боже мой! Тебе бывает благоугодно иногда даровать долголетнюю жизнь людям, по-видимому, бесполезным и погруженным в бездну беззаконий, а иногда преждевременно лишаешь жизни людей весьма полезных для блага общества: одни, мало прегрешившие, казнятся Тобой тяжко; другие, напротив, живут себе без всяких скорбей, счастливо, и через это получают дерзость совершать преступления: Изыдет яко из тука неправда их (Пс. 72:7)». При этом размышлении Антоний слышит голос: «Будь внимателен к самому себе: то, о чем ты размышляешь, есть суд Божий, и ты его не исследуй и не испытуй».

О, яко возвеличашися дела Твоя, Господи! Весьма углубишася и помышления Твоя: муж безумен не познает, и неразумие не разумеет сего (см.: Пс. 91:6-7). Поистине Ты Бог сокровенный (не постигаемый умом Твоего творения). В 1117 году, когда во всей Италии было землетрясение, повествует Рогерий²⁵, некоторые из жителей города Медиолана собрались в одном доме по делу об исправлении общественных нужд; вдруг слышится со двора голос, зовущий по имени одного из бывших в том доме, чтобы он вышел. Тот недоумевал, кто зовет и зачем, а потому медлил выходить. Неожиданно некто неизвестный приблизился к двери, просил, чтобы позванный поскорее вышел. Едва вызванный отступил на несколько шагов от дома, дом падает и под его развалинами гибнут все бывшие внутри. Спрашивается, почему один только из находившихся в доме спасен, а все прочие погибли?

Суды Господа – великая бездна! Кто не видит ясно в этом происшествии совершившихся древних чудес? Так вывел Ангел Господень Лота с его детьми из Содома, а всех прочих жителей оставил на жертву огня. Таким же чудесным образом сохранены невредимыми и многие другие люди, находившиеся вместе со множеством тех, кто погиб от какой-либо причины, произведшей общее бедствие, общую пагубу.

В 1597 году в Сицилии жил на месте, носившем название «Царская Гора», упорный, непослушный человек и вел жизнь распутную; знакомый ему благочестивый монах много раз увещевал его исправиться и отстать от мерзкой богопротивной жизни, но он пребывал в своем ожесточении, вольнодумстве и безверии и оставался неисправимым. Прошло немного дней после увещания его в последний раз, погиб он в объятиях непотребной женщины на ее постели будучи проколот нечаянно штыком. Там же другой беззаконник, подобно первому много лет проживши в непотребстве с бесчестной женщиной, услышав о погибели своего друга, оставил беззаконное сожитие, сделавшись целомудренным через наказание и погибель первого грешника, и остальные шестьдесят лет своей жизни пребывал в сердечном раскаянии о своих грехах. Что сказать обо всем этом, кроме справедливого изречения: суды Твои, Господи, – бездна великая и неизмеримая!

3

Для божественного апостола Павла было чудно и весьма удивительно определение Божие о двух близнецах Ревекки Исаве и Иакове; ибо когда они еще не родились и не сделали ничего доброго или худого, почему было бы можно предпочесть одного из них другому, Бог уже сказал заранее: Иакова Я возлюбил, а Исава возненавидел. Что же скажем об этом? Неужели неправда у Бога? Никак! О, человек! Кто же ты, что споришь с Богом? Изделие скажет ли сделавшему его: «зачем ты меня так сделал?» Не властен ли горшечник над глиною, чтобы из той же смеси сделать один сосуд для почетного употребления, а другой для низкого? (Рим. 9:11-14,20-21).

Неужели между горшечником и глиной меньше различия, чем между Богом и человеком, ничтожным червем? Кто же дерзнет сказать Богу: зачем Ты, Господи, так делаешь?

Святой Дорофей²⁶ рассказывает: «Однажды прибыл к городской пристани корабль с пленниками, которых должны были продать. На пристани собралось много покупателей. В том городе жила одна богатая, весьма добродетельная и благочестивая девица; она очень обрадовалась долго ожидаемой ею возможности купить себе служанку – горничную, которую она искренне хотела научить доброй нравственности и приличным женскому полу занятиям. Она подходит к продавцу невольниц, у которого были две юные девочки, одну берет к себе, уплатив за нее деньги по договору с продавцом. Не успела она отойти, как к продавцу подходит бесчестная, развратная женщина, содержательница “дома терпимости”, и за небольшую цену покупает у того же торговца другую из бывших двух у него девочек и ведет ее к себе в сожительство для известной эксплуатации»²⁷. Вот какая неравная судьба этих двух молоденьких девочек. Кто в этом событии исследует глубину и таинственность судеб Божиих? Обе с детства невинные девочки, обе проданы, обе не знали ни своей будущей жизни, ни своей участи, обе получили доброе воспитание – сохранили бы его благодатные плоды всю свою жизнь: но одна отдана к наставнице доброй нравственности, христианской жизни и воспользовалась ее наставлениями – сама стала доброй христианкой, подражательницей Ангелам; другая, напротив, попала в школу мерзости и разврата к учительнице лжи, соблазна и всех мерзостей и сама охотно последовала примеру своей госпожи и сделалась корыстью диавола, хотя бы могла иначе устроить свою жизнь, если бы попала к лучшей наставнице. Но судьбы Твои, Боже, – бездна великая!

Подобное, – мало разнящееся от предшествующего, – нашел и узнал Григорий Великий в кругу своих родственников. У этого святейшего мужа было три тетки: Емилиана, Тарсилла и Гордиана, которые посвятили свою жизнь Христу, поступив в женский монастырь; две из них нерушимо хранили свои обеты, до конца жизни с честью пребывая в девстве²⁸. Третья, Гордиана, не внимая никаким наставлениям и не повинуясь иноческой власти, расторгла свое общение со святыми сестрами и удалилась от них в светскую жизнь, влекомая бесполезным своим сладострастием: суды Твои, Боже, – бездна великая!Бог высок могуществом Своим; все содержит крепостью Своею, – и кто найдется такой, как Он, сильный? Кто в состоянии исследовать дела Его и сказать Ему: Ты поступаешь несправедливо (см.: Йов. 36:22-23)? Благоразумно и весьма осторожно в этом отношении выразился царственный пророк, говоря о себе Богу: и аз уничижен, и не разумех, скотен бых у тебе (Пс. 72:22), другими словами: «Твоих судеб не испытываю я, о Боже, я ничтожный пред Тобой, подобно другим животным: мое дело – слушать Твой голос и повиноваться своему Господу, но не исследовать Твои дела я предназначен». Это еще не диво, что Давид, с детства пасший скот и не занимавшийся высшими науками, понимал себя и судил о себе так скромно по доброте своего сердца и по внушению Божию. Но самые Серафимы, высшие духи – служители Божии, так же поступают пред Богом; ибо когда Слово Господне огласило небеса и землю об отвержении Богом иудеев, тогда шестикрылые Серафимы двумя крылами каждый закрывал лице свое, и двумя закрывал ноги, и с помощью двух летал, обнаруживая, что они своим разумом не могут воспарить до той высоты, на которой совершаются чудные и непостижимые дела Божии. Никакой разум твари не постигает Божественных судеб Всемогущего Творца своего: для них достаточно знать и быть убежденными, что Трисвятый Бог свят, и исповедовать друг перед другом неизреченные Его Божественные совершенства, взывая к нему:Свят, Свят, Свят Господь Саваоф: полны суть небеса и земля беспредельной славы Его (видение пророка Исаии) (ср.: Іс. 6:2-3). Тройственно Свят Бог: Свят в Себе Самом, Свят в судах Своих, Свят в делах Своих! Если небесные разумные духи так смиряются и исповедуют непостижимость Божественной Тайны, тем более нам, слабой персти земной, хотя и получившим по дару Божию «дыхание жизни и слово разума», прилично исповедоваться пред Богом, взывая: Праведен Господь во всех путех Своих и преподобен во всех делех Своих (Пс. 144:17). Блаженный Августин оставил нам большое утешение своим изречением: «Бог может некоторых спасти и без их добрых дел, ибо Он Сам добр; не может Он никого погубить, потому что Сам праведен»²⁹.

4

Часто мы видим во вселенной чудные перемены и неожиданные события; у нас есть достаточно предметов, о каждом из которых можем сказать: увидим, чем это кончится. Иногда и с нами самими случается что-нибудь удивительное, и мы бесполезно ропщем и говорим: не думал и не гадал я, чтобы это так совершилось. Бедные мы невежды в предсказании будущих событий; и о происходящих в настоящее время мы с трудом понимаем их причину, кроме одной из них, и притом причины истинной и несомненной: случилось то или другое, потому что так было угодно Богу устроить или допустить по Его премудрому, неведомому для нас, но всегда праведному и благому Промыслу: Мои мысли – не ваши мысли, ни ваши пути – пути Мои, говорит Господь. Но как небо выше земли, так пути Мои выше путей ваших, и мысли Мои выше мыслей ваших (Іс. 55:8-9).

Святой Григорий сказал: «Исследовать сокровенные причины судеб Божиих есть не что иное, как только противопоставление нашей греховной гордости советам или определениям Его». Наша обязанность, наше дело – при всяком необыкновенном событии повторять слова святого Павла: О, бездна богатства и премудрости и ведения Божия! Как непостижимы судьбы Его и неисследимы пути Его (Рим. 11:33). В земной нашей жизни мы многого никогда не постигнем разумом. Довольно для нас знать, убедиться и несомненно веровать, что Бог справедлив и в последний Судный день не найдется никого из подсудимых, который бы сказал что-либо иное Господу, кроме слов: Праведен еси, Господи, и прави суди Твои (Пс. 118:137). Некогда царь Давид, видя нечестивых счастливцев мира, своим примером увлекающих за собой некоторых из народа Божия, захотел понять судьбы Божии; долго он размышлял о том, но не добившись в том успеха, смиренно сознался: сие труд есть предо мною, дóндеже вниду во святило Божие (Пс. 72:16-17). Должно до будущей лучшей жизни отложить нам более полное уразумение непостижимых в нынешней жизни судеб и последнего их конца высочайшей Премудрости Божией!

Итак, перестанем и мы рассуждать о предметах, нам неведомых. Волны безграничного океана Высочайшего Ума, непрестанно вращающиеся и возвращающиеся, восходящие и нисходящие, превосходят быстроумие всякой мудрости, не только человеческой, но и ангельской, и как же могли бы мы постигнуть конечные причины глубочайших Божественных судеб? Кто может постигнуть Божие предопределение: зачем этот родился в язычестве, другой – в христианстве, почему евангельская проповедь во многих странах огласилась довольно поздно, а потому многие тысячи людей погибли, лишась возможности спастись через Христово учение, тогда как в других странах оно стало известно довольно скоро? Почему одно государство наполнено еретиками, другое свободно от всех пороков неправоверия и в нем сильно укоренилось благочестие, зачем наказание Божие одних минует до времени, а других – постигает, зачем иногда невинные в преступлении предаются суду, обвиняются и погибают, а грехи некоторых людей отзываются на их детях и их потомках? Почему крестовые походы, в которых участвовали многие государи, принцы и князья, прилагая все свое старание для освобождения Палестины и Гроба Господня из рук неверных, остались тщетными, не достигли желанной цели?

Не станем повторять вопросов: почему Бог предоставил возможность покаяния Адаму, а не Люциферу (Светоносцу); зачем Иисус Христос умилосердился о падшем апостоле Петре и посмотрел на него, а не на Иуду? Зачем один умирает во младенчестве, другой доживает до глубокой старости? Зачем один, мало погрешив в чем-либо, погибает без покаяния; другой же, долгое время пребывая погрязшим в тяжких беззакониях, наконец исправляется и получает кончину, достойную христианина? Зачем один утопает в богатстве и роскоши, другой не имеет ни куска хлеба, ни копейки денег? Беспокойный и чрезмерно любопытный ум! Зачем тебе доискиваться до этого? Касаясь огня Божественных судеб, ты растаешь; восходя на неприступную гору Божественного Провидения и Промысла, ты упадешь и будешь кружиться подобно тому, как ночные бабочки и комары кружатся ночью около свечи, пока не сгорят; так и ум человеческий стремится дерзновенно проникнуть в тайны непостижимого пламени Божественного. Нам, смертным людям, нельзя прямо смотреть на дела Пресветлого Солнца, имея очи летучей мыши: сокровенные тайны Божии для нас – непостижимы в настоящей жизни. Сын Сирахов говорит: дивны дела Господа, и сокровенны дела Его между людьми (Сир. 11:4). Ни один из смертных не нашелся взять у Сидящего на престоле книгу, написанную внутри и отвне, раскрыть ее и прочесть, кроме льва от колена Иудина, корня Давидова – победителя смерти. Книга эта – книга судеб Божественных, внутри – Его предведения, отвне – Его Промысл о вселенной. (Об. 5:1; см.: 5,5) Предвечный, Всепремудрейший Бог все расположил мерою, числом и весом; силе и воле Его кто противиться может? (Прем. 11:21; ср.: Ездр. 4). Почему же мы, ничтожные, кичимся своей гордостью и дерзновенно силимся взвесить тяжесть огня, измерить скорость движения ветра или возвратить прошедший день? Довольно для нас веровать, что причина всех причин – воля Божия, и кто ищет большей силы и власти, тот не знает существа Божия. Всякая причина узнается по зависимости ее от другой, так составляется ряд причин, подчиненных одна другой, и та причина, которая, по бытию своему, не была последствием предшествующей, есть первая причина, причина всех причин. Но прежде Бога и Его святейшей воли ничего не существовало, не предшествовало Богу, а потому причиной всех причин – один только Предвечный, крепчайший и бессмертный Бог, во Святой Троице прославляемый. Чего же ты больше доискиваешься? Бог попустил, Бог восхотел, Бог сотворил все. По справедливому и богомудрому изречению Сальвиана³⁰: «Для нас совершеннейшей правдой должна быть воля Божия, высочайшей мудростью – доброхотное и спокойное последование указаниям Божественной воли и Божиего Промысла».

Глава IV. О том, как мы можем узнать во всех делах и явлениях волю Господню

Различны власти по различным учреждениям: в школе – собравшимися учениками; в доме, состоящем из семьи и служителей; в монастыре – из братии; в воинском лагере, собранном из отдельных полков, батальонов и других отдельных частей. Но в каждом из названных учреждений и им подобных есть одно и то же начало к достижению благоустройства и благосостояния: это – повиновение подчиненных своим старейшинам, наставникам и начальникам, повиновение, приводящее различные отдельные воли подчиненных к единству, к гармонии, выражающихся во власти, организующей отдельные воли к согласному их действию. Худо станет управлять военачальник, если он не умеет управлять и благоразумно удерживать своих подчиненных в беспрекословном повиновении закону и в исполнении ими приказов или распоряжений. Напротив, там все идет успешно и достигает намеченной цели, где, например, в доме – домоправитель, в монастырях – наставник братии, в училищах – учитель, в полках – военачальник ведет всех порученных ему лиц своим благоразумным наставлением, примером, словом или даже одним мановением руки к достижению доброго конца по своему усмотрению.

Как воин обязан быть во всем послушным своему командиру, следовать его примеру и быть готовым исполнить каждое приказание, так каждый истинный христианин должен всей жизнью своей находиться как бы под рукой и под словом Божиим. Все то, что угодно Богу сделать с нами, к чему Он нас предназначит, что повелит, – во всем том должны мы беспрекословно повиноваться Его святейшей воле. Да будет у всех нас, христиан, единственный ответ на воззвание, обращенное к нам Богом в Священном Писании: се прииду: в главизне книжне писано есть о мне (речь идет о Христе Спасителе): еже сотворити волю Твою, Боже мой, восхотех, и закон Твой посреде чрева моего (Пс. 39:8-9), в памяти, в разуме, в воле моей (да скажет каждый из нас по примеру нашего Спасителя): воля Твоя, о Боже, для меня лучше всех приказаний, исполнение ее – величайшее для меня благо.

У Савла, после того как, пораженный необыкновенным светом небесным пал, он на землю и услышал голос: Савл, Савл, что ты гонишь Меня? – первым было вопрошение: Господи! что повелишь мне делать? (Деян. 9,4–6). Этот вопрос да будет ежедневно повторять при всяком нашем недоумении, как поступить в том или ином событии: «Господи! Что повелишь мне делать? Какая о сем воля Твоя, всеблагий Иисусе? Открой ее мне каким Тебе угодно знаком, чтоб я понял Ее, добрым ли словом, советом или другим каким-либо откровением. Охотно последую я Твоему благому соизволению, молитвенно внушенному мне Тобой».

На вопрос о том, каким способом можем мы познавать волю Божию во всяких делах, ответим указанием на некоторые установления, или положения, через которые ясно открывается воля Божия; назовем их для краткости заповедями.

Заповедь первая, или Положение, способствующее к познанию воли Божией

Все то, что отвлекает нас от Бога, противно воле Божией; все же, что приводит нас к Богу, согласно с волей Божией: ибо воля Божия есть освящение ваше, чтобы вы воздерживались от блуда (1Сол. 4:3), не только от блуда плотского, но и от всякого заблуждения, тем более – противозаконного. Кто почувствует в себе такое заблуждение, должен сказать самому себе: это предпринимаемое мною дело, эта дружба, это приобретение, такой образ жизни не сделает меня нравственно лучшим, потому что отвлекает от Бога; по крайней мере это не Божественное обо мне изволение.

Заповедь вторая

Воля Божия вразумительно и определенно изъясняется для нас законом Божиим и церковными постановлениями. А потому мы должны при любом сомнении допытываться: чего требуют от нас заповеди Божии и церковные Предания, и не только то, чего они требуют, но и то обдумать, что согласно с ними (хотя точно не определено) и сходно с их духом. Некогда Христос указал на заповеди Божии богатому юноше, когда тот спросил Его: что мне делать, чтобы наследовать жизнь вечную? – Ты знаешь заповеди (Мк. 10:17; Мк. 10:25), – и указал на те из них, в которых предписываются наши обязанности к ближним. Воистину нет ничего лучше страха Господня, и нет ничего сладостнее, как внимать заповедям Господним (Сир. 23:36). Авраам богатому человеку, веселившемуся во все дни и потом попавшему в ад, представляет в свидетели волю Божественную, открытую через Моисея и других пророков, говоря о братьях богатого, находившихся еще в живых: у них есть Моисей и пророки; пусть слушают их (Лк. 16:29); и божественный апостол Павел говорит: не сообразуйтесь с веком сим, но преобразуйтесь обновлением ума вашего, чтобы вам познавать, что есть воля Божия, благая, угодная и совершенная (Рим. 12:2). Благая (праведная) воля Божия заключается в десяти заповедях Божиих; богоугодная – в евангельских советах; совершенная – требующая, чтобы все заповеданное Богом приводилось в исполнение нами на земле так же, как оно исполняется Ангелами на небесах.

Заповедь третья

Эта заповедь предписана апостолом Павлом в Первом послании к Солунянам (1Сол. 5:18): За все благодарите; ибо такова о вас воля Божия во Христе Иисусе. Во-первых, здесь достойно замечания то, что наша благодарность Богу за все, что бы ни приключилось с нами, весьма благотворна для нас в тревогах и скорбях; тем более тогда, когда мы получаем что-нибудь доброе. Прекрасно выразился об этом святитель Иоанн Златоуст³¹: «Потерпел ли ты нечто злое: если не желаешь, чтобы оно было злом для тебя, благодари Бога, и вот уже это зло превратилось в добро, в этом – высокая мудрость». Древние люди учили своих детей хорошему обычаю, состоявшему в том, что если дитя обожжет себе палец, то чтобы оно тотчас обращалось к Богу со словами: «Благодарение Богу!» – краткая, но весьма благотворная заповедь. За все, что бы ни выстрадал, христианин, отягощаемый бедами, скорбями, возглашай: «Благодарение Богу!» Возглашай это стократно, тысячекратно, беспрестанно: «Благодарение Богу!» К этому присоединяется святой Павел: Духа не угашайте, найдите в себе место Духу Святому; часто Бог волю Свою обнаруживает через сокровенные, таинственные знаки, которыми нужно руководиться и верить им тогда только, если из указываемого ими деяния вытекает, как его последствие, слава Единого Бога. Далее говорит святой Павел: Пророчества не уничижайте, то есть: изъяснения Божественного Писания и поучений, предлагаемых в церквах, а также пророческих постановлений умных и благочестивых людей нельзя никогда презирать тому, кто желает согласовать свою волю с волей Божественной. А кто не желает слушать всего означенного выше, тот явно не хочет уразуметь воли Божией. Опять святой Павел учит: Все испытывайте, хорошего держитесь. Удерживайтесь от всякого рода зла (1Сол. 5:21). Как денежные знаки, каждую монету исследуют по разным известным признакам, по издаваемому звуку металла, по начертаниям и различают таким образом истинную монету от подложной, фальшивой: первую принимают, а вторую отбрасывают; так и мы должны поступать при познавании в каждом своем деле Божией воли: всего истинно согласного с ней должны держаться, а все то, что имеет в себе малейший оттенок лжи и греха, должны возненавидеть и отвергнуть от себя как противное воле Божией.

Заповедь четвертая

Для уразумения воли Божией в каком-либо сомнительном случае есть и другие источники; сверх упомянутых выше заповедей Божиих и церковных установлений сюда относятся законно избранные, истинно по-христиански живущие толкователи воли Божией в наших недоразумениях (например, духовники, пастыри) о ней; это – духовные и мирские судьи нашей совести, из мирян к ним относятся родители, училищные наставники, воспитатели и все законно поставленные, истинные правители человеческих обществ. Приводим исторические случаи для примера:

Когда Савл, предав себя воле Божией всецело, вопросил: Господи! что повелишь мне делать? – не затруднил его Господь непосредственными Своими приказаниями во всех подробностях и не послал ему тотчас Духа премудрости, но как ученика послал его к Анании, сказав: …встань и иди в город; и сказано будет тебе, что тебе надобно делать (Деян. 9,6). Анания был достовернейшим изъяснителем воли Божией Павлу, подобно тому как Святой Петр – Корнилию сотнику (см.: Деян 10). Отсюда открывается Божие благоволение открыть Свою волю человеку через другого человека. А потому нам не должно пренебрегать добрыми наставлениями других: У всякого благоразумного проси совета, и не пренебрегай советом полезным (Тов. 4:18); последовав этому, не раскаешься. Душа человека правдивого иногда более скажет (объяснит), нежели семь наблюдателей, сидящих на высоком месте для наблюдения. Но при всем этом молись Всевышнему, чтобы Он управил путь твой в истине (Сир. 37:18-19). Пребывай в дружбе с мужем правдивым, имеющим в себе страх Божий: он своей душой будет по душе тебе и, в случае падения твоего, поскорбит вместе с тобою. При всем этом держись совета сердца твоего; ибо нет никого для тебя вернее его (там же 16–17). Для разрешения своих сомнений, как поступить согласно с волей Божией в том или другом деле, проси совета и вразумления у своих духовных отцов и начальников, которым мы поручили свою совесть и всю нравственную деятельность своей жизни. В общем, обращайся за разрешением своих недоумений ко всем предержащим властям, воля которых, исключая волю на дела греховные, есть воля Божия. Все, что они советуют, кроме греха, мы должны принимать как переданное через них Самим Богом и должны исполнить. Примером для нас в этом служит святой апостол Павел. Описывая галатам свои деяния после обращения своего в христианство, он говорит между прочим: через четырнадцать лет опять пошел я (по откровению Божию) в Иерусалим с Варнавою (Гал. 2:1). Какая же была причина Павлу откладывать на столь продолжительный срок свое путешествие в Иерусалим? Причина, – отвечает святой Павел, – что я предложил там, и особо знаменитейшим (верховным апостолам), благовествование, проповедуемое мною язычникам, чтоб мне убедиться, не напрасно ли я подвизаюсь или подвизался в нем (Гал. 2:2). Вот всемирный проповедник, благовествовавший Евангелие язычникам в течение четырнадцати лет в качестве как бы меньшего из апостолов, предлагает учение свое первейшим апостолам, приглашая их быть судьями или цензорами его проповеди, с тем чтобы в этом его учении все то, что старейшие апостолы одобрят, общим советом примут и, согласовав со своим благовесгвованием, прибавят к нему что-либо или исключат что из него, всему тому и сам он станет веровать и так учить язычников. Удивительнее всего, что Павел говорит о себе «пошел я по откровению». Если он через откровение предпринял путь в Иерусалим, то через откровение же могло быть сообщено ему и все то, что постановлено Собором Апостольским; но последнего-то откровения и не было для того, чтобы показать, что Бог желает вразумлять нас не только через откровения, но и да вразумляется человек кроме того и через человека. Да и самое представление Павлом своего учения на суд апостольский было сделано не потому, чтобы Павел сомневался в православности своего учения; но соборное утверждение его было нужно больше для других, как верующих, так и, тем более, для сомневающихся. Таким образом разрешали недоумения все желавшие и стремившиеся непогрешительно следовать воле Божией; они вопрошали старейшин, принимали их добрые и полезные советы: Остановитесь на путях своих, то есть обратите все ваше внимание на дела свои, – говорит Господь через пророка Иеремию, – и рассмотрите, и расспросите о путях древних, где путь добрый, и идите по нему, и найдете покой и утешение душам вашим (Єр. 6:16).

Заповедь пятая

Если же время или место не позволяют спросить совета, человек сам должен рассудить о своем сомнении относительно уразумения воли Божественной: как поступить ему согласно с ней в предстоящем ему деле, и Бог не оставит молитвенного его желания во всем исполнять волю Божию и неожиданно разрешит его сомнение. Сомневающийся должен при этом вникнуть в предстоящее дело внимательно и обсудить обе или все его стороны, вызывающие сомнение; и в выборе одной из них принять во внимание, которая из них благоприятнее воле Божией, а которая ближе нашему плотскому вожделению или пристрастью. Обсудив все это беспристрастно, каждый обязан делать то, что более угодно Богу, хотя бы оно нашей воле было и нежелательно, а телесным влечениям и вовсе неугодно, ибо не доставляет им никакого удовольствия и отрады, а только – труд и утомление. Несмотря на это, мы должны последовать воле Божией, делать угодное Богу, а не то, что угодно нашему самолюбию и плотоугодию; эгоизм, гордость и плотские пожелания всегда зазорны и близки к нашему падению; противостоять им во всяком случае безопасно: Если ты удержишь ногу твою, говорит пророк Исаия, от исполнения прихотей твоих ради дня покоя Господня, то будешь иметь радость в Господе, и Я возведу тебя на высоты земли, говорит Господь (Іс. 58:13-14). Приведем еще для пояснения практические советы. Для больного, страдающего желудком, будет самый лучший совет – не есть того, чего тебе очень хочется: оно не принесет тебе пользы, а больше повредит, например свежие арбузы, дыни, огурцы, грибы, крепкие неразведенные напитки, холодная вода, молодые овощи и садовые недозревшие плоды – они возбуждают к излишнему употреблению пищи и тем самым отягчают пищеварение и причиняют вред не только больному, но иногда и здоровому человеку, хотя лакомиться ими бывает приятно.

То же или подобное тому бывает и в нравственных наших поступках: чаще всего встречается, что мы увлекаемся тем, что приятно услаждает наши внешние чувства, чем можем блеснуть, чем можем гордиться пред людьми – словом, все мирское, временное нам желательно по плоти, но вредно для нашего внутреннего человека. Что излишне увлекает нашу волю к вещественному, кратковременному, то самое отвлекает дух наш от Божественного, вечного, а потому оно противно Богу, удаляет нас от Него и повергает в бездну зла. Итак, умертвите земные члены ваши (удерживайте влечения их к богопротивным делам и страстным пожеланиям): блуд, нечистоту, страсть, злую похоть и любостяжание, которое есть идолослужение, за которое гнев Божий грядет на сынов противления (Кол. 3:5-6). Поэтому не ходи вслед похотей твоих и воздерживайся от пожеланий твоих, – советует сын Сирахов (Сир. 18:30). В недоумениях твоих обращайся к Богу с молитвой, да вразумит Он тебя о святой воле Своей в делах твоих.

Если встретится тебе, любезный читатель, что-либо нейтральное, например ты идешь и встречаешь двух просящих милостыню: оба они в равной степени неимущи, и ты не можешь почему-либо дать милостыню им обоим поровну, – дай и не поровну: кому более, кому меньше – по желанию своему, ты не согрешишь против воли Божией в этом своем неравенстве подаяния. Если же дело многосложно и требует особенного изучения и рассмотрения, то спроси совета у сведущих людей и испроси молитвенно у Бога Его благословения на доброе дело. Если речь идет о выборе одного из таких дел и совершенно неизвестно, как Богу угодно, чтобы то ли или же другое из них приведено было в исполнение, в таком случае повремени, не исполняя ни одного из них, пока не узнаешь каким-либо образом, хотя приблизительно, что твое действие и твой выбор не противны воле Божией. Во всех сомнительных суждениях весьма полезными бывают два советчика: разум и совесть. Если оба они прилежно займутся изучением сомнительного дела, то беспрепятственно найдут истинное разрешение о том, как лучше поступить и как совершить предпринятое дело согласно с волей Божией.

Случается, однако ж, и людям с чистой совестью заблуждаться в лабиринте многоразличных столкновений духа с плотью, причем дух находится иногда в таком смущении, что не знает сам, что он должен избрать и совершить, чтоб не поступить против воли Божией. Это нередко бывает и с церковными проповедниками. Да послужит же им в утешение и на пользу такой поучительный пример.

Проповедник излагает и объясняет слово Божие своим слушателям и замечает, что большинство из них задремали, а только меньшинство слушает внимательно; это смущает проповедника; однако же он думает: «Все же лучше, что задремали они, чем если б празднословили. Если же два или три не дремлют, и этого достаточно для ободрения в моем подвиге: один стоит тысячи!» Подобно этому проповеднику пусть рассуждает каждый недоумевающий в каком-либо своем деле: достаточно для меня, если бодрствуют во мне два ока: разум и совесть; если только они будут сохранять волю Божию, то они направят и мою волю к Божией воле, о прочем же не буду смущаться и, если в чем по слабости моей не удовлетворю благоволению Божию, постараюсь, однако ж, благоугодить Ему!

Заповедь шестая

К познанию воли Божественной много споспешествует молитвенное обращение святого Павла Богу: Господи, что повелишь мне делать? (Деян. 9,6). И мы, по примеру святого Павла, часто имеем потребность повторять его молитвенную просьбу: Господи, что повелишь мне делать? Она вошла в обыкновение у святых угодников Божиих. Они всегда прибегали в делах сомнительных и чрезвычайных к молитве о помощи Божией, чтобы Он открыл им Свою святую волю: Господи, что повелишь мне делать? Так Моисей и Аарон в свое время приступали к ковчегу завета (киоту Господню) с молитвенным вопрошением Господа, так и у нас старики наши делали и делают, если небо мгновенно покрывается сгустившимися тучами, громы ударяют подобно пушечным выстрелам с беспрерывным сверканием молнии, тогда приказывают звонить в колокола для разрежения грозовых туч и вместе с тем для призыва всех к усердной молитве Богу о помиловании нас грешных и Его помощи для спасения. Подобно этому должны поступать и мы, когда замечаем, что праведное солнце воли Божией удаляется от нас и мы совершенно не знаем, что нам делать. Нам необходимо и весьма полезно возвести очи наши к небу и усердными молитвами стучать в него, говоря: Господи, что повелишь мне делать? Так поступил апостол Павел, когда на поле внезапно осиял его невыносимый для очей свет и он пал на землю и услышал голос: Савл, Савл, что ты гонишь Меня? Он в ужасе и трепете спросил: Господи, что повелишь мне делать? (Деян. 9,3–6). Эту молитву полезно повторять часто; но самое благоугоднейшее для частого ее усугубления время, когда мы со страхом и трепетом приступаем к принятию Божественных и Пречистых Таин Тела и Крови Христовых; сознавая всецело свое не- достоинство для восприятия их, мы должны всей душой и сердцем молить нашего Искупителя: Господи, что повелишь мне делать? Боговдохновенные мужи советуют беспрестанно содержать в уме и выражать словами: «Господи, я недостоин; но я сознаю в своем сердце: то, что Тебе приятно, то самое пусть будет и мне приятно; что я обещал, буду держаться своих обещаний и исполнять их».

Повседневное предавание себя воле Божией – совершеннейшее и полезнейшее приготовление себя к неизвестному нам, но неизбежному часу нашего перехода из здешней жизни в будущую, загробную жизнь, где получим то, что заслужим здесь добрыми или худыми своими поступками.

Примечание: Если кто, долго моля Бога об исполнении какой-либо его просьбы, не получает просимого, то пусть знает, что Милосердный Отец Небесный не спешит исполнить его просьбу или потому, что просимое не в пользу послужит просителю, или же откладывает исполнение просьбы для того, чтобы заставить просителя почаще молиться и приучить его к терпению для большей награды.

Нет ни малейшего сомнения в том, что часто наилучший отец не спешит дать своему сыну или дочери то, чего они просят, чтобы испытать привязанность их к себе и научить их полезной терпеливости, которая заслуживает большую награду, чем нетерпение и обида после первого же отказа. Тем более свойственно так поступать с нами Всеведущему Отцу Небесному. Мы бы перестали совсем молиться Богу или молились бы весьма редко, и то по нужде, и едва ли бы нашлось у нас сколько-нибудь терпения, если бы Бог тотчас нам даровал все, чего бы мы ни пожелали от Него.

Нам гораздо полезнее и небольшие дары Божии приобретать продолжительными и частыми молитвами, чем скорое по молитве исполнение оной; ибо беспрестанная молитва сама по себе – уже величайший дар Божий, а сверх того она удостаивает молящегося большей милости – утешения и мира душевного. Такое многократно повторенное, но не услышанное Богом прошение многим праведникам доставляло величайшую тишину и покой в сердце.

Царь Иудейский Давид, когда пророк Нафан обличил его во грехе и объявил волю Божию о смерти зачатого во грехе дитяти от него, молился долго и постился, проливал слезы, повергаясь на землю пред Богом, умоляя Его об избавлении от смерти родившегося своего сына; но когда услышал он, что сын его умер, тотчас же успокоился: переменил одежду скорбную на праздничную, пошел в дом Божий и поклонился Богу (см.: 2Сам. 12:14-23). Христос, Богочеловек, по совершении в третий раз молитвы в саду Гефсиманском об отклонении от Него смертной чаши, совершенно предав Себя в волю Отца Небесного, спокойно сказал ученикам Своим, отягощенным сном: встаньте, пойдем: вот, приблизился предающий Меня (Мф. 26:46). Итак, часто бывает, что неуслышанная молитва приносит успокоение ума и сердца, откуда и можем узнать волю Божию, что не в исполнении просимого нами, но во всецелом предании себя в волю Божию относительно испрашиваемого предмета открывается благоволение Божие.

Илий, священник иудейский, когда ему Самуил сказал о том, какую казнь Бог определил дому Илиину и его детям, смиренно сказал: Он – Господь; что Ему угодно, то да сотворит (1Сам. 3:18); как бы выразился так: «Неприятно для меня твое объявление суда Божия, о Самуил, но так как мне известно, что это – воля Божия, то охотно принимаю твои слова и познаю в них волю Божию: я и мои сыновья получаем наказание по делам нашим, по приговору суда Божия, которому никто противиться не имеет права; да сотворит Господь все то, что всесвятейшей Его воле угодно: мы – рабы, Он – Господь; мы преступны во многом; Его дело – исправлять наши грехопадения праведным наказанием». Когда апостол Павел шел в Иерусалим через Кесарию и кесарийские христиане, зная по предсказаниям, что у него в Иерусалиме будет много неприятностей и скорби от иудеев, пожелали отклонить его от намерения продолжать свой путь туда, то на слезное их прошение Павел отвечал: что вы делаете? что плачете и сокрушаете сердце мое? я не только хочу быть узником, но готов умереть в Иерусалиме за имя Господа Иисуса. Когда же мы (кесарийские христиане) не могли уговорить его, то успокоились, сказав: да будет воля Господня! (Деян. 21,13–14). Это единственное, верное успокоение души, если не будет услышана наша молитва, наши прошения, молиться об одном: «Воля Господня да будет».

Заповедь седьмая

Никто из находящихся в живых не может вернее узнать волю Божию относительно предпринимаемых им поступков, как только тот, кто искренно, сердечно желает во всем поступать согласно воле Божией. Такое желание его будет истинно служить ему руководящей нитью в лабиринте к устранению встречающихся ему на пути неудобств и заблуждений в уразумении воли Божией в предстоящем деле. Объятый таким усердным желанием действовать по воле Божией или избирать угодное Богу из двух каких-либо дел, сомневающийся, какое начинание согласно с волей Божией, пусть молитвенно обращается к Богу, говоря от всей души, от всего сердца: «Господи! Если бы я точно знал, что Тебе благоугодно, да совершу то самое непременно и совершил бы я и потому верю, что Ты невидимо вложишь в сердце мое мысль, угодную Тебе».

Изливши пред Всевидящим свое сердце, он может поступать как ему кажется лучшим, избирать то или другое, отложив всякое сомнение: он не прогневит Бога потому, что любвеобильнейший Отец не оставляет такого любящего сына впасть в заблуждение. Если не найдется человека, способного к назиданию, Бог посылает доброго Ангела, как послал Он Ангела во сне к Иосифу, когда последний размышлял и недоумевал, как поступить с обрученной ему Девой в деле весьма важном. Таким же образом послан был Ангел к трем восточным царям, шедшим на поклонение Младенцу, лежащему в вифлеемских яслях, для вразумления их не исполнять лестного наставления царя Ирода и другим путем возвратиться в свою сторону. Аврааму, рабыне Агари и многим другим людям были посылаемы Ангелы в помощь для отклонения их от разных заблуждений или вместо Ангелов посылались верные люди для наставления.

В 324 году император Константин Великий, оставив Рим, начал было строить новую столицу в Гелии; по Промыслу Божию неугодно было его начинание, и чтобы изменить его и указать место для постройки новой столицы, Бог чудесно устроил так, что орудия строительные и материалы для постройки города в одну ночь невидимой силой были перенесены с Азиатского берега пролива на Европейский – во Фракию, как повествуют о том Беда³² и Глика³³. Зонара³⁴ добавляет еще, что орел, схвативши в клюв приготовленный архитектором план города, перелетел с ним через пролив и опустил его у Византии.

Таким образом, Бог никогда не отказывает открывать тем или другим способом волю Свою сердечно желающим знать и исполнять ее; ибо человеколюбив Святый Дух Премудрости, Он удаляется от лукавства как истинный созерцатель нашего сердца и, как всеобъемлющий, знает всякое наше слово, есть ли оно истинно, и всем призывающим Его изобильно подается (ср.: Прем. 1:5-7). Господь близок ко всем истинно ищущим Его и открывает им волю Свою дивным и сладчайшим наставлением: Волю боящихся Его сотворит, и молитву их услышит, и спасет я (Пс. 144:19), то есть от всяких заблуждений или ошибок и опасностей.

Глава V. О том, как проявлялась воля Божия в Господе нашем Иисусе Христе и в каких преимущественно поступках мы должны сообразоваться с нею

Святой Киприан³⁵, красноречивый и богоугодный Карфагенский архиерей и неустрашимый мученик, оставил нам краткое начертание христианских добродетелей, или всего того, чего требует Божественная воля от Своих рабов и взыскивает с них. При составлении этого начертания святой архипастырь желал изобразить в храмах, а более всего в сердцах христианских образ, или зерцало поведения и совершенства жития христианского. Небесполезно и желательно все то, что угодно воле Божией, чему Христос учил и что Сам Он исполнял на деле, расположить в кратких выражениях каждую добродетель в следующем порядке:

Смирение в жизни (в мыслях и поступках).

Непоколебимое мужество в вере.

Скромность и разборчивость в употреблении слов и других выражений наших мыслей и чувств.

В делах должна быть правда и истина.

В отношениях к другим – милосердие.

В отношении нравов – исправление.

Никаких обид не творить.

Сделанную нам обиду благодушно и терпеливо переносить.

Со всеми жить мирно.

Бога любить всем сердцем.

Любить Бога, ибо Он – Отец.

Бояться Его, ибо Он – Бог.

Иисуса Христа не сравнивать ни с кем из разумно свободных существ, как земных, так и небесных.

Сердечной любовью соединяться с Ним.

К Честному Кресту Его, вообще к Христовым страданиям за нас и крестной Его смерти быть истинно внимательными и поклоняться Ему со страхом по греховности своей и надеждой на крестные заслуги Христовы для нашего искупления.

В беседах, разговорах и в суждениях о пресвятом имени и достоинстве Христа Спасителя нашего быть твердыми и постоянными во всем том, что касается нашего вероисповедания; в ответах нашим совопросникам отвечать смело, без всякого колебания, во что мы веруем и что исповедуем, как несомненную истину. В час смерти, тем более смерти за исповедание Христа, иметь непоколебимое мужество, которым заслужим венец исповедников Христовых до самой и в самой смерти нашей: это значит, что мы должны в земной жизни вести себя как сыновья и дочери Божии, как сонаследники Христовы, то есть хранить заповедь Божию – исполнять во всем волю Отца Небесного³⁶.

1

Из всех означенных выше Киприановых предложений должно всегда крепко держать в уме и в памяти преимущественно седьмое, восьмое, девятое и десятое предложение: то есть не причинять никому никакой обиды; нанесенную нам обиду благодушно претерпевать; с ближними жить в мире; Бога любить всем сердцем. В этом весьма часто и многократно тяжко грешим мы, слабые и неразумные. Волю Божию, когда она ниспосылает нам многоразличные дарования – душевные и вещественные, мы охотно принимаем и сердечно предаемся Ей. Когда же, по воле Божией, без которой ничто, кроме греха, не делается в мире, постигают нас разные наказания, обиды, лишения, тогда мы ропщем, то есть не признаем воли Божией в постигших нас бедах или неприятностях и, как от неблаговоления Божия, отвращаемся от них, приписывая их человеческой злобе, нерасположенности к нам, зависти и тому подобным греховным побуждениям со стороны других, не понимая, что самый чужой грех, причинивший нам зло, допускается Богом в наказание нам для нашего же исправления. В этом состоит величайшее ослепление и непонимание наше истинного значения ниспосылаемых нам Промыслом бедствий.

Да будет же нам известно, что по всей широте земной и высоте небесной ничто не делается и не происходит, чтобы оно не происходило от первобытной причины – воли Божией. Один грех составляет исключение из сказанного выше; он получил свое начало и происхождение от лукавого духа лжи, противящегося Богу, Истине. Об этом свидетельствует само слово Божие, изреченное устами Христа, Сына Божия, святых пророков и апостолов: пророк Иеремия со слезами взывает: кто найдется такой, который бы сказал: бывает и то, чему Господь не повелел быть? не от уст ли Всевышнего происходит бедствие и благополучие? и зачем же ропщет (сетует) человек живущий? сетуй каждый на свои грехи, но не на грехи чужие (см.: Плч. 3:37-39). Когда злобно преследующие Иисуса Христа иудеи утверждали, что их отец – Бог, Спаситель отвечал: Если бы Бог был Отец ваш, то вы любили бы Меня, потому что Я от Бога исшел… Он послал Меня. Ваш отец диавол; и вы хотите исполнять похоти отца вашего. Он был человекоубийца от начала и не устоял в истине, ибо нет в нем истины. Когда говорит он ложь, говорит свое, ибо он лжец и отец лжи (Ін. 8:42,44). Кто делает грех, тот от диавола, потому что сначала диавол согрешил. Для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола (1Ін. 3:8).

О, как несмыслен и бесстыден тот человек, который утверждает, что все в мире доброе и злое бывает без содействия или попущения воли Божией. Святой Кассиан³⁷ ясно выразился: «Веровать нам должно, что ничего в мире не делается без воли Божией, которая или приводит доброе дело в совершение многоразличными, часто непостижимыми путями, или же только допускает совершиться злу, с тем чтобы оно обратилось в добро для пострадавшего»³⁸.

Древние язычники выдумали исполинов, которые, соединясь вместе, начали войну против богов, чтобы выгнать их с Олимпа³⁹. Но христианам мифологические басни неприличны, оставим их. Я обращаюсь к вам, к тем, которые жалуются, печалятся и скорбят об обидах и несчастьях, – вы подобны упомянутым исполинам; те хотели низринуть своих богов с Олимпа, вы же делаете не иное что, что и они: вы, в гордости и дерзости своей, хотели бы у Всевышнего отнять скипетр мироправления и лишить вселенную Промысла Божия. Вся сотворенная природа беспрекословно служит, повинуется и подчиняется законам Верховного Законодателя, а прекраснейшее из творений – человек – один поднимает бунт против Создателя своего и хочет сопротивляться Всемогущему. Зачем мы тщетно негодуем? Все неприятные для нас наказания и чувствительные вразумления болезнями, потерями и другими бедствиями ниспосылаются Богом для нашего исправления и сохранения в обществе внешнего порядка и внутренней богоугодной жизни. Вследствие непорядочности и греховности целой общины – в одном месте земля поглощает целые города, что происходит по благоволению Божию; в другом месте – многие тысячи людей погубила моровая язва, случилось это по Провидению Божию. Сколько бывает разбоев, войн, тиранов, – все это происходит по Божиему попущению.

Но оставим перечисление общественных бедствий и обратимся к частным: твой враг, о брат мой любезный, похитил у тебя имущество; другой оскорбил твою честь; третий другими различными обидами опечалил тебя; все это было тебе не только по Божию попущению, но и по ниспосланию свыше: будь уверен в этом совершенно, ибо все посылается от Бога. Поэтому Божественная воля не только требует от нас, чтобы мы никого не обижали и были справедливы не потому только, будто бы мы не в состоянии отомстить своим противникам, но Бог желает, чтобы мы благодушно и терпеливо переносили нанесенные обиды и со всеми сохраняли мир, даже и в том случае, когда они не живут и не хотят жить с нами мирно. Чтобы яснее познать нам тайны воли Божией, припомним вкратце уже изложенное нами выше учение о ней.

2

Богословы различают в Божественной воле двоякое направление: одно из них называют они voluntas significata (воля, выраженная в определенных знаках), другое – voluntas benevolentiae (воля безусловной благости Божией).

Первое направление обнимает все то, что Бог повелевает, запрещает, попускает, советует и совершает что-либо, выражая все это в определенных видимых знаках, например в завете обрезания, в скрижалях завета, данных Моисею, в установлении Нового Завета через Иисуса Христа. Ко второму направлению воли Божией относится непрерывное таинственное действие Промысла Божия о сохранении, поддержании и усовершенствовании порядка мировой жизни, обнаруживающееся в ней безусловно или под выполнением со стороны разумно-свободных существ, сотворенных Богом, известного условия. Например, Богу угодно было даровать Ангелам и человекам вечное блаженство, но под условием, чтобы те и другие в делах своих не преступали пределов данной им заповеди Божией и не противопоставляли бы ей свое самопроизволение и свои советы; о неразумных же тварях Промысл Божий безусловен. Так угодно было Богу создать небо и землю со всем содержащимся в них: Он даровал им вечные неизменные законы течения мировой жизни, мирового кругообращения со всеми его видами, явлениями и переменами; и все по Его святой воле твердо пребывает, не нарушая однажды данных всей природе неизменных законов. Господь благоволил, предоставил исключительно Себе высший Промысл в общих делах и событиях мира нравственно-разумного, и действия высшего Его премудрого управления обнаружились и обнаруживаются во всемирной истории. Таковой Божественной воле никто не может сопротивляться; внешним законам и велениям она не подлежит; пребывает сама в себе неизменна, премудра и свята. Сам Бог подтверждает это устами пророка Исаии: вспомните прежде бывшее, от начала века, ибо Я Бог, и нет иного Бога, и нет подобного Мне. Я возвещаю от начала, что будет в конце, и от древних времен то, что еще не сделалось, говорю: Мой совет состоится, и все, что Мне угодно, Я сделаю (Іс. 46:9-10).

Мы же, облеченные в беднейшие рубища, хотим или не хотим, должны все, что Бог ниспошлет нам свыше, принимать с благодарностью и сносить терпеливо. Мы все подлежим бедам и печалям: для одних из нас предназначен удел просторный и роскошный; для других – тесный и тернистый. И что же? Бог оградил всех Своим попечительством и равно всех сохраняет: связаны бывают иногда и связавшие других; вся жизнь наша – труды в поте лица, и еще более – скорбь и мучение. Мы должны приучать себя довольствоваться тем, что Бог нам посылает, и пребывать в том звании, к которому кто призван, не спрашивая: почему? Зачем я, а не кто иной?.. Величайшее для нас успокоение предавать себя Богу во всем, что бы ни произошло с нами; да будут всегдашним сознанием нашим выражения: «Так благоволит Бог, так Богу угодно»; и «Нет никого столь сильного, кто бы мог противиться Его святой воле». Это сознавал и исповедал пред Богом Мардохей в своей горячей молитве о спасении израильтян от наветов Амановых, говоря: Господи, Господи, Царю Вседержителю! Все в Твоей власти, и нет противящегося Тебе, когда Ты захочешь спасти Израиля (Ест. 4:17). Прекрасно высказал то же блаженный Августин: «Велики и дивны дела Господни, предусмотрительны и столь премудро устроены, что когда ангельские лица согрешили, то есть поступили не по заповеди Господней и воле Его, а по своему хотению, и через то ниспали, удалились от общения с Богом, то самое их падение послужило для Бога средством к достижению и исполнению ими первообъявленной им воли Божией; ибо Бог обратил их грех или зло, то есть удалил их от общения Божия в высшее для них же добро»⁴⁰, в непогрешимость добрых Ангелов и возрождение падшего рода человеческого заслугами Богочеловека Иисуса Христа.

Хотя нечестивые, – не признающие Бога и, по неверию в бытие Его, не воздающие достойной Ему чести – сопротивляются Божиим предначертаниям и святейшей Его воле, однако ж Бог их всезлобное своеволие премудрым Своим Промыслом обращает в добро для благополучия других и, быть может, даже их самих.

Отсюда открывается, как Бог всем желает спастись и в познание истины приити (см.: 1Тим. 2:4), чего, однако ж, не все достигают, потому что предустановленным законам не повинуются и заповедям Божиим сопротивляются. Таковым угрожает предсказание Спасителя нашего ужасной и жестокой их участи: Не всякий, говорящий Мне: «Господи, Господи!», войдет в Царство Небесное, но (только) исполняющий волю Отца Моего Небесного. Многие скажут Мне в тот день (день последнего суда Божия, а также и день для каждого нечаянной смерти его): Господи, Господи! не от Твоего ли имени мы пророчествовали?.. и не Твоим ли именем многие чудеса творили? И тогда объявлю им: Я никогда не знал вас; отойдите от Меня, делающие беззаконие (Мф. 7:21-23). Истинно уразумевший это всецело претворится весь в искреннего исполнителя воли Божией. Да будет.

3

Вышеприведенные слова Христовы – истинны, следовательно, и заключение, вытекающее из них, – верно, а потому мы ничего не можем сделать для себя лучше, и безопаснее, и спасительнее для души, как совершенно покориться воле Божией, всецело предать свою волю воле Божией, повторяя слова священника Илия: Он – Господь; что Ему угодно, то да сотворит (1Сам. 3:18), и слова Иоава, военачальника Давидова: теперь знает раб твой, что обрел благоволение пред очами твоими, господин мой царь, так как царь сделал по слову раба своего (2Сам. 14:22), и слова самого царя Давида: Если я обрету милость пред очами Господа, то Он возвратит меня и даст мне видеть Его и жилище Его. А если Он скажет так: «нет Моего благоволения к тебе», то (смиренно возглашу): вот я, сотвори со мной по святой воле Твоей (2Сам. 15:25-26), и слова Иуды Маккавея: какая будет воля на небе, так да сотворит Господь (1Мак. 3:60). Наконец, помолись, предавая себя всецело воле Божией вместе с Христом Спасителем: Отче Мой (Небесный)! если не может чаша сия миновать Меня, чтобы Мне не пить ее, да будет воля Твоя (Мф. 26:42). Если Сын Божий столь послушен был и в совершенстве исполнил волю Отца Своего Небесного, говоря о Себе: ибо Я сошел с небес не для того, чтобы творить волю Мою, но волю пославшего Меня Отца (Ін. 6:38). Если это требовалось от Сына Божия (как человека), то слугам тем более должно повиноваться своему Господу и Владыке жизни и смерти, всецело последовать Его воле, ни в чем не сопротивляясь Его владычеству. Святая правда требует от нас того, чтобы угодно было каждому человеку то, что от вечности было угодно Богу. Воин в полках, услышав трубный голос или барабанный бой, призывающий к походу, собирает свои вещи; получив же приказ вступить в бой с противником, оставляет все лишнее, что может помешать в бою, возлагает на себя свое вооружение и готов сердцем, очами и ушами внимать речи полководца и все, в ней излагаемое, исполнить в совершенстве. Так и нам надлежит поступать, находясь во всем течении временной нашей жизни, в борьбе с влечениями, плотскими страстями, прельщениями мира и искушениями горделивого духа тьмы. Мы должны быть во всем послушны своему Вождю, Учителю и Наставнику – Спасителю нашему Иисусу Христу, Господу нашему; должны подражать по мере сил наших Его примеру и делам, изображенным в евангельском Его учении. Последуем же, братия христиане, за своим Вождем и Господом охотно и неуклонно, предавши себя всецело Его святой воле, и что бы ни случилось с нами на этом пути скорбного, неудобного или тягостного, – все станем переносить терпеливо, без ропота, благодушно, зная наперед, что на жизненном пути встречаются не одни цветы, но и терния: добрый воин не прячется от пуль и штыков, напротив, с удовольствием исчисляет свои раны и говорит о них, не упрекая своего полководца, но еще больше привязываясь к нему и сердечно любя его.

Запомним раз навсегда зов нашего Спасителя: иди за Мною, и предоставь мертвым (погрязшим в тщетных мирских заботах) погребать своих мертвецов (Мф. 8:22). Некто жалуется, плачет и воздыхает о трудностях исполнения того, что по воле Божией случается с нами в жизни, и подчиняется оному только по необходимости, что не может воспротивиться. Какое в нем неразумие – предпочитать принуждение к исполнению долга добровольному его исполнению? – или же роптать и проклинать свою жизнь, если что встречается в ней неприятного, скорбного и вообще чего-либо тягостного? – или же ужасаться и переносить с горькими жалобами на свою долю. Все, чему подвержены как добрые, так равно и злые люди, – говорю о болезни, смерти, всем том нежелательном, что каждому встречается в жизни, что от всех равно требуется или законами общественной жизни, или непреложными законами природы, хотя бы оно для нас казалось противным или неприятным, – мы должны переносить великодушно: на это мы призваны и не можем избегнуть того, что находится не в нашей власти.

* * *

⁶ *Блаженный Августин, епископ Иппонийский (354 –430) учитель Церкви, знаменитый богослов и мыслитель. Память его по православному месяцеслову совершается 15 июня старого стиля. Об отношении блаженного Августина к теме взаимодействия воли Божией и воли человека, а также о его значении для этого произведения можно прочитать в предисловии к настоящей книге.

⁷ Блж. Августин. О граде Божием, IV. 18.

⁸ Блж. Августин. Толкования на псалом 73, (8).

⁹ *Тит Флавий Веспасиан (†81) – полководец, до 79 года римский император. В 66 году сопровождал своего отца Веспасиана, которого император Нерон отправил в Палестину на подавление иудейского восстания. Когда в 69 году Веспасиан стал римским императором, Тит сам возглавил боевые действия. В 70 году взял штурмом Иерусалим. Приведенные слова Тита передает историк Евсевий (История церкви, III. 6.15).

¹⁰ *Святой Лупп (†479) был епископом города Труа (север Франции). Подобную историю рассказывают и про свт. Льва Великого, папу Римского (†461).

¹¹ Свт. Григорий Великий. Моралии на Книгу Иова, II. 43.

¹² Блж. Августин. Толкования на псалом 31, (И. 25–26).

¹³ *Аниций Манлий Торкват Северин Боэций (480–524) – христианский философ и государственный деятель. По ложному обвинению в предательстве он был заключен в тюрьму и казнен. В ожидании казни написал свое известное сочинение «Утешение философией» («De consolatione philosophiae»), посвященное вопросу совмещения свободы воли с Промыслом Божиим.

¹⁴ Боэций. Утешение философией, IV. 6.

¹⁵ Блж. Августин. Энхиридион, 27 и 11.

¹⁶ *Имеется в виду Феофил Бернардин (Theophilus Bernardinus) – писатель, монах-иезуит.

¹⁷ *Навуходоносор II среди прочих завоеваний покорил Иудею. В 597 году до Р.Х. занял Иерусалим, после чего 10000 иудеев были переселены в Вавилон.

¹⁸ *Аттила (406–453) – вождь племени гуннов, в 441 году вторгшихся в Римскую империю. Получил прозвание «Бич Божий».

¹⁹ *Тотила (†552) – король остготов с 541 года. Войско Тотилы нанесло ряд поражений Византийской империи.

²⁰ *Тамерлан (Тимур; 1336–1405) – один из величайших мировых завоевателей. Создал государство со столицей в Самарканде. Разгромил Золотую Орду. Совершал завоевательные походы в Иран, Закавказье, Индию, Малую Азию и др.

²¹ Блж. Августин. Толкования на псалом 61, (21–22).

²² Блж. Августин. Толкования на псалом 61, (22).

²³ *Мученик Иулиан Александрийский, его слуга Евн и воин Веса (Беза) пострадали при гонениях Деция в 250 году. Память их 27 февраля старого стиля.

²⁴ *Преподобный Антоний Великий (†356) – египетский подвижник и пустынник, основатель отшельнического монашества. Память прп. Антония совершается 17 января старого стиля. Первое житие прп. Антония составил его почитатель и младший современник святитель Афанасий Александрийский (†373).

²⁵ *Рогерий (†1266) – архиепископ Сплитский, западный хронист.

²⁶ *Преподобный авва Дорофей (VI в.) подвизался в Палестине. Память 5 июня старого стиля. Наставления аввы Дорофея собраны в знаменитый сборник «Душеполезных поучений».

²⁷ Авва Дорофей. Душеполезные поучения, VI.

²⁸ *Емилиана и Тарсилла, тетки святителя Григория Великого, причислены Римской Церковью к лику святых.

²⁹ Блж. Августин. Против Юлиана- пелагианина, III. 18.

³⁰ *Сальвиан – известный латинский христианский писатель, монах и проповедник V в. Автор многих произведений, в том числе трактата «Об управлении Божием, или Провидении» (в восьми книгах).

³¹ *Святитель Иоанн Златоуст (†407) – архиепископ Константинопольский, великий христианский учитель и проповедник. Недоброжелателями был оклеветан, низложен и отправлен в ссылку, где и умер. Последними его словами были: «Слава Богу за все!» Память свт. Иоанна празднуется 27 января (перенесение мощей) и 14 сентября (день кончины) старого стиля.

³² *Беда Достопочтенный (†735) – церковный историк, известный в основном как автор «Церковной истории народа англов». Составил также хронологическое трактаты «De temporibus liber» и «De temporum ratione», кратко излагающие исторические события от сотворения мира до начала VIII в.

³³ *Михаил Глика (XII в.) – византийский писатель, историк. Главный его литературный труд – «Хронография».

³⁴ *Иоанн Зонара († сер. XII в.) – византийский хронист, известный толкователь церковных канонов.

³⁵ *Священномученик Киприан, епископ Карфагенский, принял мученическую кончину в 258 году. Память 31 августа старого стиля.

³⁶ Сщмч. Киприан Карфагенский. О молитве Господней, 10.

³⁷ *Преподобный Иоанн Кассиан Римлянин (ок. 360–435) – ученик великих египетских подвижников, основатель монашества в Галлии. Автор известных аскетических трудов «О постановлениях киновий палестинских и египетских» и «Собеседования с отцами, пребывавшими в скитской пустыне». Память 29 февраля старого стиля.

³⁸ Прп. Иоанн Кассиан. Собеседования, III. 20.

³⁹ *Согласно греческим мифам, древние боги-титаны (здесь: «исполины») были сами побеждены и низвергнуты новыми олимпийскими богами.

⁴⁰ Блж. Августин. Энхиридион, 100.

Часть вторая. Сообразование человеческой воли с Божественной

Глава I. О всецелом предании каждым своей жизни и своей воли в распоряжение воли Божественной

Один знаменитый богослов в продолжение восьми лет прилежно и непрестанно молил Бога о том, чтобы Он явил ему человека, могущего указать прямой и неложный путь к достижению Небесного Царствия. Однажды, когда этот богослов был объят сильнейшим желанием найти такого человека и не мог ни о чем другом думать, как только увидеть учителя и наставника сокровенной истины, усугубил он горячие мольбы свои к Богу. Вдруг слышит невидимый небесный голос, говорящий ему: «Выйди за двери церковного придела и найдешь человека, которого ищешь!» – Послушный этому голосу богослов, немедленно идет и у церковных дверей находит нищего в рубище, у которого голени покрыты струпьями и текущим из них гноем. Подходит к нему мудрый богослов и приветствует словами: «Доброго и благополучного утра желаю тебе, старче!» Старец отвечает на это: «Никогда не имел я недоброго и неблагополучного утра». Мудрый вопрошатель, как бы исправляя свое приветствие, говорит: «Да пошлет тебе Бог все доброе!» Убогий отвечает: «Никогда не постигало меня ничто недоброе». Усомнился при этом мудрый вопрошатель, думая, хорошо ли он слышит, может быть, он глух? И, выражая свои благопожелания старцу и приветствия в иных выражениях, говорит ему: «Что с тобой, старик? Я желаю тебе всякого благополучия». Нищий отвечает: «Я никогда не был в неблагополучии». Богослов, думая, что нищий велеречив, большой говорун, и желая испытать его, говорит: «Хочу, чтобы все твои пожелания исполнились, чтобы все то, чего ты хочешь, Бог послал тебе». «Я, – отвечал нищий, – ничего такого, что ты мне желаешь, не ищу: все бывает согласно с моим желанием, если я не прилагаю особых планов для своей жизни, а живу себе по воле Божией». Опять мудрый вопрошатель, как бы уходя и прощаясь с убогим, говорит ему: «Бог да сохранит тебя, добрый человек, за то, что ты не увлекаешься благополучной жизнью: но прошу тебя, скажи мне, ты ли один между бедствующими на земле – блаженный? Итак, напрасно сказал Иов: Человек, рожденный женою, краткодневен и преисполнен многих бедствий и многих печалей (Йов. 14:1), как же ты один избавлен от всех злых времен и приключений? Не понимаю я до конца твоих убеждений и мыслей». На это убогий отвечает: «Все то, что я сказал тебе, господин мой, истинно говорил я тебе. Когда желал ты мне доброго и благополучного утра, на это отвечал я, что я никогда не бывал в несчастии, потому что жребием, дарованным мне от Бога, я доволен всегда: не искать счастья и мирских успехов составляет для меня величайшее благополучие. Фортуна, благополучие или злые приключения никому не вредят, исключая тех, которые или сильно их желают и гоняются за ними, или же убегают от них и страшатся причиняемого ими вреда: а я не пекусь о благополучии и не жажду его: молюсь же только Небесному Отцу, Который все направляет к лучшему в жизни каждого человека, как приятное, так и неприятное для него; ибо Он совершенно знает первое ли или последнее для каждого человека есть истинно-спасительно. Поэтому и говорю, что я никогда не бывал в неблагополучии, потому что все в моей жизни бывает по моему желанию: терплю ли голод, благодарю за то всевидящего Бога; мороз ли жжет меня, как огнем, или льет на меня ливень, или другие нападения обрушиваются на меня, – равным образом прославляю Бога за то. Если кто издевается надо мной, нападает или обижает, также благодарю Бога, ибо уверен, что это делается по воле Божией, а все, что Бог посылает нам, служит для нашего добра, для нашего совершенствования.

Итак, все, что Бог посылает нам или попускает других сделать для нас приятное или противное, сладкое или горькое, равно вменяю, и все как от руки милосердного Отца охотно приемлю, и одного только того желаю, чего желает Бог и что Ему угодно попустить других сделать мне. Таким образом все для меня происходит и делается по Божиему и вместе с тем моему собственному желанию. Весьма достоин сожаления тот, кто считает так называемое мирское счастье за что-либо важное и существенное, и действительно тот несчастен, кто ищет в мирском каком-либо благе себе полного удовлетворения: истинное и незыблемое удовольствие и блаженство в настоящей жизни получает только тот, кто искренно и несомненно отдал себя в волю Божию и проводит здешнюю жизнь свою по воле Божией, ни в чем ей не противореча. Ибо воля Господня есть полнота совершенства и доброты, она никогда не изменяется, и вне ее нет другой воли, более лучшей, более праведнейшей, она произносит праведный суд о всех, а о ней никто не может изречь праведного приговора, обличающего ее в противоречии. Я прилагаю всевозможное усердие, всей моей мыслью стремлюсь к тому, чтобы всегда желать и хотеть того же, чего хочет Бог от разумного существа вообще и в частности от меня убогого. А потому я никогда не был неблагополучным, ибо всю мою собственную волю всецело отдал в руки Божии, так что сердечное мое хотение или нехотение есть то же самое, что и Божие обо мне хотение, или Его промышление обо мне, и я благодарю Бога во всяком положении моем за получаемую мной от Него милость, хотя бы она вообще казалась и горькою». «Разумно ли ты говоришь все это? – возразил ему вопрошающий. – Но, прошу тебя, скажи мне: если бы Бог изволил низринуть тебя во ад, те же ли самые мысли владели тобой, какие сейчас мне высказал?» Нищий духом вдруг воскликнул: «Меня ли Он низринет в преисподнюю? Да будет тебе известно, что у меня есть две дивно крепкие руки, ими бы я уцепился за Бога: одна рука – глубочайшее смирение через принесение самого себя в жертву Богу; другая – нелицемерная любовь к Богу, разливающаяся от сего глубочайшего центра на всех ближних наших через наши благотворные для них действия. Означенными обеими руками крепко ухватился бы я за Бога, и куда бы ни послал Он меня, повлек бы я и Его с собой вместе, и поистине мне было бы благоприятнее быть с Богом вне неба, чем без Бога в небе». Ответ этот крайне удивил мудрого вопрошателя, он внутренне сознавал, что открытая ему старцем дорога ведет каждого прямо к Богу без всякого заблуждения, и это действительно превосходнейший путь из всех путей, ведущих к Богу. Захотелось опять мудрому вопрошателю убедиться в высоком разуме, скрывающемся под грубой оболочкой старческого тела. «Откуда ты пришел сюда?» – спрашивает мудрый старца.

– «Я пришел от Бога».

– «А где ты нашел Бога?»

– «Там, где оставил я все созданные предметы».

– «Где ж ты оставил Бога?»

– «Оставил я Бога в чистых сердцах и доброй воле».

После этого мудрый спрашивает старца: «Кто же ты, старче, и к какому сословию принадлежишь?» Нищий немедленно дал следующий ответ: «Кто бы я ни был, я доволен своим уделом и не променяю его на богатства всех царей. Царем может быть назван каждый человек, умеющий благоразумно и мудро управлять и владеть собою». «Царь ли ты, – спрашивает мудрый нищего, – и где твое царство?» «Там, – отвечает нищий, указывая перстом на небо, – царь есть тот, для кого царство написано в книге судеб особыми отличительными чертами». Желая положить конец вопросам, мудрый спрашивает нищего: «У кого ты, старче, научился тому, что мне изложил теперь в своих ответах, кто вложил тебе это в ум?» «Открою тебе поистине и это, господин! Я все дни провожу в молчании, в молитвах или добрых и благочестивых размышлениях, а более всего постоянно содержу в уме и памяти тщание о том, как бы мне крепче и теснее войти в единение с Богом через безграничную покорность Его святейшей воле. Такое посвящение себя всецело Богу может научить усердного человека многому истинному, доброму, святому, как в знании, так и в жизни».

О многом хотел еще спросить мудрый у нищего духом, но, имея твердую надежду найти для этого другое благоприятное время, простился с ним: «Будь здоров, старче!» И ушел от него, внутренне размышляя: «Вот нашел я истинного учителя правого пути к Богу».

Прекрасно об этом же выразился блаженный Августин: «Являются некнижные и предупреждают нас в Царствии Небесном; мы же со своей мудростью о нем не усердно печемся, а толкаемся бедственно здесь, в сей жизни, погрязая в сквернах плоти и крови»⁴¹. Об этом же самом противостоянии духовного смиренномудрия с мирской мудростью Иисус Христос говорит в Своей благодарственной молитве к Богу Отцу: славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли, что Ты утаил сие от мудрых и разумных и открыл то младенцам (то есть чистым в сердце): ей, Отче! ибо таково было Твое благоволение (Мф. 11:25-26). Действительно, под худым рубищем часто скрывается высокая мудрость. И кто бы мог предполагать и поверить, что в столь простом, незнатном человеке заключается такое высокое познание о Божественном Существе. Кто бы мог поверить, что в бескнижной простоте можно найти такую высокую мысль, как представление убогого старца о двух руках несокрушимой силы – то есть о всецелом приношении себя Богу и всецелой своей любви к Нему, выражаемой исполнением Его заповедей: этими руками действительно попускает Бог связывать Себя человеку, от других же прикосновений к Себе Он устраняется.

Глава II. Какая человеческая воля преимущественно достойна соединения с Божией волей

По вступлении на престол персидского царя Артаксеркса им было сделано распоряжение собрать со всех сторон царства лучших и знатнейших девиц в знаменитый город Сузу для нахождения их при дворе в царской свите. На подготовку к достойному царской особы представлению назначен был им годичный срок для украшений телесных и для усвоения добрых душевных свойств и поведения, подобающих лицам, удостаиваемым такой высокой чести (см.: Ест. 2:2-12). Если требуется столько времени для приобретения различных нарядов и усвоения качеств душевных, чтобы сделаться достойными пребывания при дворе царя земного, то с каким постоянством должны мы обращать ежеминутно свое внимание на собственную нашу волю – дикую, эгоистическую, лишенную истинного душевного благородства и добродетельной красоты? Преобразовать ее, отсекая от нее черты дикого безобразия, бессловесных животных инстинктов, самодовольства и эгоизма, и таким образом приготовить ее бьггь достойной величайшей чести служить вечному Царю Небесному и здесь, на земле. Жить непорочно по вере и любви евангельской, припадая пред Ним, нашим Спасителем, в искренней молитве с сознанием своего недостоинства и с твердым намерением исправить себя. Очищать совесть принятием Святых Таин Тела и Крови Христовых после твердого обещания не идти впредь по тернистому пути греха; и там, в загробной жизни, когда Он неожиданно, днем или ночью потребует нас на праведный суд Свой для решения последней вечной нашей участи.

Желая обстоятельнее и подробнее объяснить упомянутое выше приготовление нашей воли для достойного единения с Божественной волей, укажем путь, открытый нам Словом Божиим, и те условия, которым обязана подчиниться человеческая воля для обновления в душе своей первого образа и подобия Божия, избегая при этом дерзости постигнуть вполне ограниченным нашим умом глубочайшие тайны беспредельного ума и Премудрости Божией. Законность и правда означенных условий (то есть заповедей или повелений Божиих) открывается не только из их Божественного начала, но объясняется и общей, врожденной, земной справедливостью. Так господин или хозяин, принимая к себе в дом нового служителя или служанку, вначале договаривается с ними, предлагая свои условия: «Я хочу, чтобы ты, живя в моем доме, не выдумывал бы нелепых басней, не произносил бы слов, оскорбительных для Бога, и для всего того, что признается Церковью святым и священным, не любил бы противоречить истине, не пьянствовал бы и не бездельничал, а напротив, старался бы быть верным, усердным, послушным и заботливым в исполнении порученных тебе дел или занятий». Каждый хозяин имеет право предлагать своей прислуге такие условия и требовать исполнения их под страхом удаления нерадивых из своего дома. Неужели же Всемогущий, Праведный и Премудрый Бог, вступая в завет единения с волей людей, не волен предлагать им Свои условия для такого единения?

Рассмотрим в следующих главах важнейшие из свойств человеческой воли, желательные и угодные Богу, сообразные с Его святейшей волей.

1

Первое требование от нас, или условие, со стороны нашего Господа и Владыки, чтобы воля наша была не виновна ни в чем греховном.

Небесный Жених душ наших, превосходящий всякую земную чистоту, требует и от нас великой душевной чистоты, не имеющею пятна, скверны или порока, или чего-либо подобного (Еф. 5,27). Воля, желающая привиться к Нему, как розга к лозе виноградной, пусть отбросит от себя греховную нечистоту: пусть не только не служит сребролюбию, возненавидит блудные дела и всякую плотскую нечистоту, не распаляется гневом, но даже если и ощутит только побуждение к чему-либо подобному, пусть мужественно усмирит и умертвит его в себе, выбросив и воспоминание о нем; самое мышление да упражняет и занимает предметами серьезными, споспешествующими благосостоянию жизни здешней и загробной. Но наша речь не об этом, что и без нас всем хорошо известно. Есть иного вида падение, подкрадывающееся к нам незаметно или же мгновенно обхватывающее душу, – это зависть, или беспокойство, досада, производимая в душе нашей благополучием, счастьем или преимуществами, которыми пользуются другие, а не мы: да будет же воля наша вовсе непричастна этому пороку, свободна от него, не виновна в нем и не порабощена ему. Человек, стремящийся к подражанию Христу, должен хранить себя без всякого зазрения вне этого порока: видя других счастливыми, должен не завидовать им; своим несчастьем или неуспехами не озлобляться; в бедах не возмущаться и не роптать, потому что всякий, приближающийся к Богу, видя других в счастье и богатстве, не завидует им, но, обращаясь к Богу, говорит: «Господи! Тебе угодно было возвести такого-то на высокую степень почестей и богатства, меня же иметь в унижении и бедности. Я не противлюсь этому, о Боже мой, и не исследую тому причины, ибо знаю верно, что единственная причина этому – Твоя единая совершеннейшая воля: если бы Ты, Господи, не попустил сделаться мне убогим, униженным, то никто из людей, при всем их желании, не довел бы меня до нынешнего моего положения, что одному Тебе возможно сделать в короткое время и без лишних слов, признавая наилучшим для меня такое положение. То же самое допущение Твое я признаю, о Господи, и в иных, причиняемых мне другими огорчениях: один оговаривает меня, другой – злословит, третий поносит мою честь, тогда как я никого из них не оскорбил и не делал никому неприятностей. Но во всех случаях нахожу я достаточный, удовлетворительный ответ: Ты, Господи, попустил это, Ты повелел: пусть будут они Семеями, а я – Давидом (ср.: 2Сам. 16:5-13), если Тебе так угодно, о Боже мой!»

Святой Антиохийский епископ и мученик Игнатий⁴² сказал о себе: «Я – пшеница Христова, буду смолот зубами зверей, чтоб сделаться чистым хлебом»⁴³. Так и нас Бог приготовляет сделаться при Трапезе Господней чистым хлебом Его: зачем мы сердимся на людей? Они мельничные камни, стирающие нас, как пшеницу, всыпанную в жернова. Для того чтобы нам очистить сердце свое, необходимо посеять и укоренить на доброй земле сердца доброе семя слова Божия, твердо содержа его во всякое время в уме и памяти и молитвенно вознося мысли свои к Богу, повторяя: «Благословен Бог во веки веков! Господи, что повелишь мне делать? Да будет во всем воля Твоя!» Это – первое обучение и приготовление для охранения своей воли в чистоте от пороков вообще, а более всего от вражды и зависти.

2

Второе требуемое Богом свойство человеческой воли состоит в том, чтобы она все посылаемое нам от Бога, доброе или недоброе, сладкое или горькое, принимала бы как Божие благоволение или же как наказание от Него с благодарностью, без ропота, – словом, воля наша должна быть сильна верой, что все случающееся с нами бывает по воле Божией, выносливой в трудах и зло-страданиях, то есть все охотно переносящей с терпением и незлобием.

Если бы мы были твердо уверены, что все бывает по воле Божией, то и меньше страдали бы. Станем же, возлюбленные, во всех своих невзгодах и злостраданиях прибегать к Богу с молитвой от всего сердца, искренно исповедуя пред Ним свои погрешности и прося у Него помощи, терпеливо перенося постигшее нас горе, говоря: «Господи! Все то, чем я страдаю или что произошло для меня скорбного от человека этого, все это случилось со мной по Твоей святой воле; в этом уверен я так же, как в том, что я живу ныне: укрепи, Господи, мои силы мужественно нести возложенное на меня бремя по святой воле Твоей!»

Сомнение в существовании Промысла Божия и непонимание истинной причины наших несчастий повергает нас в отчаяние или по крайней мере производит в душе скорбь, в большей или меньшей степени, и безнадежность на свое спасение. О, как мы слабы и нетверды в обнаружении своей веры в Промысл Божий не только о каждом из нас, как существе свободно-разумном, но и тончайшем волоске, который не падает с головы нашей без воли Божией! В этом удостоверяет нас неложный свидетель, Сам Христос, Спаситель наш и Господь, говоря: Не две ли малые птицы продаются за ассарий⁴⁴? И ни одна из них не упадет на землю без воли Отца вашего (Небесного); и опять, усугубляя это выражение, говорит: Не пять ли малых птиц продаются за два ассария? и ни одна из них не забыта у Бога. А у вас и волосы на голове все сочтены. Итак не бойтесь: вы дороже многих малых птиц (Мф. 10:29; ср.: Лк. 12:6-7). О, каково милосердие Его! С птицей на землю падает Сам Бог, ибо воистину воля Божия есть Сам Бог, действующий беспрестанно во всяком создании Своем: с рыбой Он плавает; с птицей – летает; со змеей – ползает; с другими животными Он ходит: не оставляет Бог ни одного создания Своего без Своего Промысла о каждом. Если и тысячи птиц попадутся в сети, ни одна из них, и самая малая, не будет уловлена без воли Божией; ни одна из них не падет на землю без воли Отца Небесного. Тот же самый Промысл Божий, который заботится о наименьшей птице, как и об орле, заботится еще более о венце Своего творения на земле, о человеке. Если же ни одна из птиц не падет без воли Божией в приготовленную для лова ее сеть, как же ты, о человек, ты, созданный по образу Божию, предназначенный быть наследником горнего царствия, но испытываемый в твоей верности и постоянстве разными противными тебе скорбями, убытками, оскорблениями, падаешь духом, печалишься и думаешь, что все скорбное для тебя, постигшее тебя, произошло без воли Божией, по разным враждебным против тебя причинам?

Для яснейшего понятия и уразумения нашего, что Промысл Божий простирается не на одних только одушевленных тварей, но так же и на вещественный состав мира, на самые вещи и их отправления, Спаситель присовокупил: У вас (то есть у каждого из нас) же и волосы на голове все сочтены (то есть все, что нам принадлежит) (Мф. 10:30). Когда же и кто из людей мог безошибочно сосчитать и исследовать число своих волос? А у Бога все они сочтены, как у одного человека, так равно и у всех людей, и без Его святой воли ни один из них не упадет на землю (то есть не погибнет). А как часто, когда что-нибудь случается с нами противное нашим желаниям, выходим из себя, теряем всякое терпение, иных людей порицаем недобрыми делами, сегодня на одного, а завтра на другого возлагаем причину своей печали, своего несчастья, и подобно тому как бурное море во время волнения выбрасывает из недр своих пену и всякую нечистоту и мерзость, сердце наше изрыгает из себя мерзкие и хульные слова маловерия, нетерпеливости относительно постигших нас неприятностей или злостраданий, в которых видим мы не кару на себя, ниспосланную по воле Божией, а безрассудно приписываем их или злости и ненависти людской к нам, или другим, воображаемым нами, причинам.

Когда Спаситель наш, по воскресении Своем, явился… ученикам… при море Тивериадском, море волновалось и никто из учеников Господа не узнавал Его, один только святой Иоанн узнал и сказал прочим: это Господь (Ін. 21:1,7). И между нами находятся братья и сестры, весьма слабые духом и нетерпеливые в скорбях, которые, когда возмущается житейское наше море волнами различных бедствий, не познают Кормчего, невидимо управляющего кораблем по течению нашей жизни, не познают Бога Всемогущего, ведущего различными путями каждого из нас ко спасению; но в ослеплении своем они обвиняют тех людей, которых считают своими врагами, негодуют на них, говоря: он – злобный хитрец, льстец, лукавый, устроил мне это зло; им – зверем лютейшим – нанесена мне беда. Совершенно иначе думает человек, смиренный мыслью и чистый сердцем: он укрепляет волю свою к мужественному перенесению всех приключающихся бедствий и злоключений тем, что видит в них перст Божий, указывающий ему путь к исправлению своих проступков: он смиренно взывает к Богу: «Боже милостивый! это – Ты, ищущий моего спасения, праведно Ты наказываешь меня, это – Ты, Господи! Буди благословен Ты и сотвори со мной все, что Тебе благоугодно!»

3

Третье свойство богоугодной воли человеческой есть ее доброжелательность к ближним при своем личном довольстве малым и сердечное, постоянное стремление ее к Богу – источнику всего доброго, – такое свойство человеческой воли выражается в одном слове: доброхотность. Человек с такой благоразумной твердой волей достоин всякого уважения: он во всех потребностях своих, сообразно гражданскому и семейному своему положению, весьма умерен, избегает роскоши в пище, и одежде и в различных внешних украшениях, доволен тем, что Бог ему посылает, и благодарит Бога молитвенно в самом себе: «О Господи мой, всем, что только Ты даешь мне по своей благости, я доволен; оно достаточно для скромной моей жизни, хотя для любостяжания кажется малым: благодарю Тебя, Господи, и за малое, и этого я недостоин, я считаю себя недостойным даже того воздуха, которым дышу». Он не завидует ни в чем своим ближним, более его удачливым, и всем желает успеха во всяком добром начинании и деле.

Такой доброхотный и скромный муж любезен Богу; никто и никогда не услышит из уст его слов ропота или неприязни не только против Бога, но и против людей; он не скажет: «Я едва добываю тяжким трудом себе и семье моей кусок хлеба черствого, тогда как другие изобилуют во всем и роскошествуют, не понеся и малейшей части тех работ, которые несу я; они, мало сеявшие, собирают обильную жатву».

Большая часть наших недовольств и роптаний происходит от ограниченности нашего взгляда на Промысл Божий и непостижимые пути, которыми ведет Бог как все человечество, так и каждого из нас к достижению наилучших для нас целей в жизни настоящей, временной, а еще более к достижению блаженства, которого око не видело, ухо не слышало и не приходило на сердце человеку, то блаженство, которое приготовил Бог любящим Его (1Кор. 2:9). Сердце наше, по нечистоте греховной, склонно более к временным благам, чем к вечному блаженству, а потому и ум наш более вращается в познании изменяемого и временного, чем неизменного, вечного, и, не постигая последнего, впадает в неверие в бытие Божие и высочайшее мироправление Его.

Единственным истинным средством для достижения нашего благополучия в этой жизни и в будущей должно стать постоянное обращение своего внимания внутрь самих себя, на собственную совесть, на свои мысли, слова и дела, чтобы взвесить их беспристрастно: это откроет нам наши заблуждения в жизни и укажет единственный путь ко спасению. Путь этот – всецелое предание всего существа нашего, всего себя со всеми обстоятельствами нашей жизни, в волю Божию. Образом такого обращения нашего к Богу да послужит нам растение подсолнечник (илиотропион), пусть он будет всегда пред очами нашими. О нем, как о некотором чуде, писал Плиний⁴⁵: «Мы многократно говорили, что растение подсолнечник представляет своего рода чудо в природе: оно постоянно обращено головой своей к солнцу и вместе с ним обращается от востока до запада даже во дни облачные, до того сильно любит оно солнце; ночью же ради исключительной любви к одному солнцу совокупляет оно свои цветочные лепестки воедино и закрывает их»⁴⁶. Христианин-читатель, заметь это раз навсегда, что подсолнечник и в мрачные дни совершает круговое течение, следуя за солнцем от неизменной любви естественного влечения к нему! Таким солнцем, освещающим наш житейский путь, является воля Божия; она не всегда безоблачно освещает нам дорогу жизни; часто ясные дни перемежаются мрачными для нас: дожди, ветры, бури начинаются, и никто из христиан не освобождается от воздействия неприятных атмосферных явлений. Да будет так же сильна любовь наша к нашему Солнцу, воле Божией, чтобы мы неразлучно с ней могли и в дни невзгод и скорби, как подсолнечники в дни мрачные, продолжать безошибочно плавать по житейскому морю, по указаниям барометра и компаса воли Божией, ведущей нас в безопасную пристань вечности. И впрямь, никогда не достигнем мы совершенного покоя и благополучия; все здесь будет казаться неблагоприятствующим, никогда не будем довольны тем, что нам послано свыше. Нам покажется, что мы всего лишены, хотя бы имели большое изобилие во всем; всегда будем в страхе, в унынии, смущены, малодушны, полны каждый час забот и разных беспокойств, печали и напрасных вздохов, пока не обратимся искренно к Богу и не предадим самих себя и друг друга совершенно в волю Божию, как гелиотроп стремится к солнцу. Станем прилежно рассматривать видимые в происшествиях знаки воли Божией и сообразовывать с ними свою волю. Пусть воля Божия будет для нас путеводной звездой в жизни, и это одно запечатлеем и удержим навсегда в сердце своем, говоря: «Так угодно Богу, да будет и мне это же угодно; жизнь и смерть, богатство и бедность зависят единственно от воли Божественной, как угодно Господу; так было, и стало, и есть, и будет во всем. Буди имя Господне благословенно! (Йов. 1:21)». Теперь наше солнце покрывается облаками, но оно, скоро или не скоро, осветит своими лучами мрак различных скорбей. Рассмотри историю древних и новых веков, там ты часто встретишь события мрачные после предшествовавших им светлых событий, а еще более найдешь светлых и торжественных, заменивших собой мрачные.

Таким образом приуготовим себя познавать волю Божию из тщательного рассмотрения совершившихся уже событий, успех или неуспешность которых укажут нам на Божие как благоволение, так и неблаговоление Его к правым, так и лукавым участникам в этих событиях по мере правды или лукавства их. Через это уразумеем практически доказанную истину, что каждый человек ни в каком деле не должен поступать против воли Божией, хотя бы поступок, согласный с ней, был бы и неугоден его своеволию. – Некто ученый еврей-книжник из народа, окружавшего Иисуса Христа, подойдя к Спасителю, сказал Ему: Учитель, я пойду за Тобою, куда бы Ты ни пошел (Мф. 8:19). Так и мы, словом и делом, по всякому мановению воли Божией последуем за Ним скоро и охотно, куда бы Он ни пошел.

4

Богоугодная воля всегда бывает долготерпелива и постоянна. Все наши полезные труды и начинания портим мы и губим по недостатку в нас постоянства и долготерпения. Народ израильский в пустыне, потеряв терпение и не дождавшись возвращения Моисея с горы Синайской, обратился к идолам, сотворил себе из золота тельца, почтил его за бога и поклонился ему (ср.: Вих. 38:1-8): вот к чему приведен был нетерпеливый народ через свое непостоянство. Два пешехода на пути в Эммаус (апостолы Клеопа и Лука) вели печальный разговор о страдании и смерти Христа Иисуса в Иерусалиме, и когда Сам Он незаметно приблизился к ним, то они не узнали Господа. Он спросил их: о чем это вы, идя, рассуждаете, и отчего вы печальны? В ответ на это Клеопа сказал: Неужели Ты только один из пришедших в Иерусалим не знаешь о происшедшем в нем в эти дни?… О том, что было с Иисусом Назарянином, Который был пророк, сильный в деле и слове пред Богом и всем народом; как предали Его первосвященники и начальники наши для осуждения на смерть и распяли Его. А мы надеялись было, что Он есть Тот, Который должен избавить Израиля; но со всем тем, вот уже третий день ныне, как это произошло, – заключил он печально (Лк. 24:17-21). О, блаженные мужи! И в ваши добрые сердца закрались нетерпеливость и сомнение? Неужели этот третий день, предсказанный Сыном Человеческим как день Его победы над смертью, уже окончился; так все ваше долготерпение же как и закончилось? О, нетерпеливые! Если бы этот третий день уже прошел, если б настал четвертый или пятый день по смерти Его, то позволительно было бы вам отчаиваться в надежде увидеть Его воскресшим из мертвых? Но этот третий день склоняется только к вечеру, вы не прожили еще его, зачем же вам преждевременно быть маловерами и сомневаться в истинности предсказанного Им Своего воскресения? Мы, братия, в желаниях наших слишком нетерпеливы, и если в их достижении нам случается какое-либо промедление, что не видим скорого исполнения желаемого, то тотчас же всю нашу надежду погружаем в море отчаяния и нетерпеливости. Но не так бывает у Бога: Щедр и милостив Господь, долготерпелив и многомилостив (Пс. 102:8); Бог не желает погубить душу, и помышляет, как бы не отвергнуть от Себя и отверженного (2Сам. 14:14). Он не благоволит и не желает никого удалить от Себя, ибо не скор Бог до наказания и дает нам продолжительное время для нашего исправления, пока в удовлетворение Своему правосудию (как бы вынужденный необходимостью) не произнесет над нераскаянными окончательного приговора Своего: идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его (Мф. 25:41).

Мы, братия, во всем маловеры, не имеем твердой, постоянной надежды: если чего попросим два или три раза и не получаем просимого, тотчас же ослабеваем в надежде получения и становимся подобными тем нищим, которые, один раз или два проговорив под окном: «Подайте Христа ради милостыню» и не будучи услышаны хозяином или домашними, удаляются, говоря: «Никого нет дома». Стучите, нерадивые, стучите: стучащему дверь отворят (Мф. 7:8). Как часто случается всем нам находиться в несносном испытании нашего долготерпения! Многие целые годы ждут какой-нибудь милости, и все напрасно, не получают просимого; ибо желательное наследство приобретается терпением. Работающий не тяготится работою, ибо знает, что рабочая пора быстро проходит; а мы, нетерпеливые, полагаем пределы Божию благоволению, считаем часы, и если десница Господня не подает нам скорой помощи и отрады в наших нравственных или телесных страданиях, то мы, как дети, поднимаем плачевные вопли: «Когда же Ты, Господи, поможешь нам, зачем медлишь обрадовать нас Своей помощью? До каких пор не внемлешь, о Боже, молитве моей? Вот столько уже лет прошу Тебя, а Ты не слышишь? Если и в текущем году не устроишь, Господи, моего благополучия и не пособишь мне по моей многократной молитве, то стану считать себя отверженным Тобой и прекращу мои молитвы». В этом отношении мы не отличаемся от жителей Вегилуи, которые во время осады Олоферном их города говорили всем начальникам и старейшинам его: «Да рассудит нас с вами Бог, вы сделали нам великую неправду: призываем пред вами во свидетели небо и землю, и Бога нашего, и Господа отцов наших, Который теперь наказывает нас за грехи наши и за грехи отцов наших, неправда ваша в том, что вы не предложили мира ассирианам сначала; теперь жены наши и дети в изнеможении погибают от жажды, ибо неприятель отнял у нас воду, сдайте теперь же город Олоферну на разграбление; лучше нам разом погибнуть от меча неприятелей, чем долго томиться и все же погибнуть от жажды (ср.: Юдит. 7:24-28)». О, нетерпеливые и слабодушные граждане! Отчаяние, охватившее вас, заставляет вас предать свой родной город на разграбление; уличает вас в малодушии добрый священник ваш Озия, умоляя со слезами: Не унывайте, братья! потерпим еще пять дней в молитве и ожидании себе милости Божией; Он оставит гнев Свой против нас и победой над неприятелем прославит имя Свое святое; если же дни те пройдут, и помощь к нам не придет, – я сделаю по вашим словам (там же: Юдит. 7:30-31). О, возлюбленный Озия, прекрасный пастырь и наставник народа! Сколь невысокого мнения ты о людях вообще: вы назначаете определенное время Богу для оказания вам помощи? Потому-то погибло у вас и совершенно предано забвению долготерпение. Не перенесла такого малодушия своих граждан мужественная Иудифь. Она, узнав о решении своих сограждан, созывает к себе старейшин города, и в том числе самого Озию, и говорит им: «Что это за предложение, сделанное Озией и принятое вами? Вы намерены сдать город ассирианам, если в течение пяти дней не получите помощи от Бога? Кто вы такие, что смеете искушать Господа? Принятое вами положение не таково, чтобы оно могло призвать милость Божию к вам; напротив, оно возбудит в Нем негодование и гнев Его против нас: вы по своей воле назначаете Господу срок и дни для оказания Им вам Своей милости». На разумную и мужественную речь Иудифи старейшины отвечали ей полным согласием на задуманный ею план спасения родного города и совершенным повиновением ее распоряжениям, в чем и не были ею обмануты (ср.: Иудифь гл. 8 и проч.). Пример Иудифи показывает, что только долготерпеливая воля человеческая так крепко соединяет человека с Богом, что чем более скапливается над ним невзгод и печали, тем более утверждается его надежда на помощь Божию; при этом он всегда взывает к Богу: «По святой воле Твоей, по множеству благости и милосердия Твоего поступай со мной, Господи! Если десять лет, двадцать, тридцать и более стану повторять Тебе мою просьбу, то не прекращу оной и не назначу Тебе никакого срока для удовлетворения оной; если бы даже несомненно было мне известно, что прошение мое не будет услышано, и тогда уверенность моя в Твоей благости, вера моя в Тебя, Господи Боже мой, учит и утверждает меня в том, что я не буду отпущен Тобой без ничего: если не дашь просимого мной у Тебя, то наградишь меня лучшим, нежели просимое». В этом удостоверяет нас пророк Аввакум, говоря: ..хотя бы и замедлило совершиться (назначенное нам), жди его, ибо непременно сбудется, не отменится (Авв. 2:3).

5

Пятое свойство совершенства человеческой воли, любящей Бога, это горячая деятельность ее в исполнении воли Божественной. Деятельность эта выражается в том, что человек, истинно любящий Бога, не только желает или не желает того, чего Бог желает или не желает, но именно ради воли Божией, первое (желание Божие) приводит с пламенеющей ревностью в исполнение, а второе (нежелание Божие) тщательно отвергает. И если бы кто спросил, почему он желает первого и исполняет его самим делом, а второго не хочет и отвращается от него, он в своем ответе не указал бы другой тому причины, кроме той, что первое угодно Богу, а другое неугодно Ему. Бог же есть высочайшая Любовь, Любовь деятельная, и действующий по ее законам пребывает в Боге (и Его Любви) и Бог пребывает в нем (см.: 1Ін. 4:16). Эту же мысль некто выразил так: «Люблю, потому что люблю, и люблю для того, чтобы любить, ибо любовь всегда любима». По учению блаженного Августина, нам должно превратить самих себя в одну любовь, с тем чтобы, как Бог пожелал привести в бытие вселенную ради Самого Себя, подобно этому и мы, Его творение, в благодарность к Нему обратили самих себя в любовь к Нему, единственно ради Бога и Его святой воли. Не разнится с этим и учение философа Эпиктета⁴⁷: «Что значит выражение “предать себя Богу?” Это значит: чего хочет Бог, того же самого желает и преданное Ему существо; чего Он не желает, не желает того и Ему преданный». Но этого единства воли человеческой с волей Божией не могло бы произойти, если бы вселенной не управлял Промысл Божий; и преданность наша Богу была бы неистинна, если бы мы не признавали, что все случающееся с нами в жизни происходит по воле Божией или по Его допущению.

В ветхозаветной Церкви до преобразования оной через Богочеловека Иисуса Христа в новозаветную Богу было угодно повелеть Моисею и Аарону все священные принадлежности алтаря и украшения их покрывать при переносе скинии в походе евреев по Аравийской пустыне багряным покрывалом и поручать их для несения левитам. Повеление это выражено подробно в главе 4-й Книги Чисел (Чис. 4:5-20) приблизительно в таких словах: Аарон и сыны его, войдя в скинию, первую снимут завесу, осеняющую ее, и покроют ею ковчег откровения (Ковчег Завета, или Святое Святых), и обовьют его покрывалом из кож синего цвета, а сверх накинут покров из голубой шерсти и укрепят ковчег на шестах носильных (см.: 5–6). Следуют затем наставления об укупорке стола предложения хлебов и, наконец, золотого жертвенника с его принадлежностями: И очистят жертвенник от пепла и накроют его одеждою пурпуровою; и положат на него все сосуды его, которые употребляются для служения… и вложат их в одежду пурпуровую, и покроют их покрывалом из кож синих, и возложат на носилки (там же: 4, 13–14). Все это законоположение было установлено, как полагают, по той причине, чтобы прочие из народа по одному любопытству не искали случая увидеть самые священные предметы прежде их покрытия под той угрозой, что человек непосвященный, их увидевший, тем более коснувшийся священной вещи, должен умереть. Таким образом, носящие священные принадлежности скинии ни одной из них не видели, а только чувствовали на плечах своих их тяжесть, потому что все было сокрыто багряным покровом от очей носящих. Подобно этому каждый, кто только совершенно предал себя в волю Божию, охотно избегает исследования недоведомых причин Провидения и Премудрости Божией; он не будет спрашивать, зачем Бог допустил то, повелел другое, запретил третье. Тягость такого ограничения нашего любопытства должен каждый из нас нести охотно; довольно для нас быть уверенными, что носимое нами бремя, обвитое синим, голубым или багряным покрывалом, то есть сокровенное в пучине непостижимой воли Божией для нас спасительно.

6

Наконец, человеческая воля, чтобы быть ей благоприятной Богу, должна быть доброплодоносной, или доброплодной. Доброплодной называем такую волю, которая по подобию плодоносной земли производит из своего сердца (внутреннего человека) многоразличные высокие помыслы и пожелания и посвящает их усердно, как первородные плоды, славе Божией. Здесь является глубокое благоразумие; ум, тяготеющий к Небу; здесь воздыхания, полные любви, и стоны сердечные, возносящиеся ropé: «О вселюбезный Боже, как я желаю не только страдать, но и умереть за Тебя, хотя бы то было самой тяжкой и поносной смертью!» Такими небесными возбуждениями разума Бог и человек столь тесно соединяются во всяком добром деле, что от этих внутренних благоприятных соотношений между Богом и человеком является невидимое, но ощутимое общение человека с Богом и самый искренний союз с Ним, – до того искренний, что невидимо человеку сообщается свыше великая Божия милость относиться к Богу во всяком событии так, как добрый сын относится к своему отцу, говоря: да, Отче! ибо таково было Твое благоволение (Мф. 11:26). «Так, Отче, если мы все доброе получили и получаем от руки Твоей, то неужели ничего злого не перенесем на себе?» Так истинный христианин все, что ни случается с ним доброго и недоброго, все принимает охотно, как посланное ему от Бога. Эта истина была известна еще древним мудрым мужам; один из них, Эпиктет, так учит: «Никогда не смей говорить: я потерял то или другое что-либо; но говори: я то или что-нибудь другое (которого ты лишился) отдал Богу. Умерло ли у тебя дитя? Оно отдано Богу. Отнято ли кем имение? И оно не отдано ли? Но скажешь: злодей отнял его у меня? Зачем спрашиваешь: кто взял? Кто дал, тот и взял; но как скоро оно взято, ты заботься о нем столько же, как бы заботился о чужом имении или как путешественник заботится о том доме, где он имел отдых или ночевал»⁴⁸.

Так должен думать всякий, желающий искренно предать себя Богу; обо всем им потерянном из имевшегося у него он рассуждает так: «Бог дал мне, Бог и взял», то есть он при этом обращает взор свой не к похитителю – человеку, но попустившему это Богу, возвращающему Свое, наперед Им же данное. Поэтому истинно преданный Богу во всяком событии с ним повторяет слова Христовы: ей, Отче, совершилось это потому, что таково было Твое благоволение (Мф. 11:26). При этом, любезный читатель, вникни обстоятельно в смысл и значение этого премудрого и таинственного Божественного изречения. Отец Небесный в древности сказал Сыну Своему через пророка Исаию: Я… поставлю Тебя в завет для народа (израильского), во свет для язычников (Іс. 42:6). Как бы так говорил: «Для Меня недостаточно, чтобы Ты привел ко Мне остаток верных Мне израильтян; Я хочу, чтобы Ты и не знающих обо Мне язычников просветил и обратил ко Мне». Это изречение Отца Небесного предшествовало Рождеству Христову от Пречистой Девы Марии за восемьсот лет и было принято Сыном, имеющим по Божественному Существу одно желание с Отцом. Принято охотно, с готовностью смиренной человеческой Своей воли для исполнения потом, как повествует о сем евангелист Матфей: В то время, продолжая речь, Иисус сказал: славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли…( (Мф. 11:25). Кому отвечал, когда не было ни от кого предложено Ему вопроса? Отвечал Он Отцу Небесному в духе Своего всегдашнего единения с Ним. После того как на самом деле исполнил волю Своего Отца, благовестив народу и в особенности Своим ученикам тайну искупления рода человеческого через Свою евангельскую проповедь, с какой радостью и в каком восторге прославляет Он при этом святейшую волю Отца Небесного, говоря: Славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли, что Ты утаил сие от мудрых и разумных и открыл то младенцам (то есть ученикам Своим, подобным младенцам по духовной простоте и сердечной их чистоте); ей, Отче! ибо таково было Твое благоволение (Мф. 11:26). Все исполню, Отче, что ни повелишь Мне.

Подобно тому как Отец Небесный за столько лет до рождения Сына во плоти говорил с Ним через пророка Исаию, так точно говорит Он с каждым из нас прежде веков: ибо Он всех нас распределил по времени и пространству, заранее с совершенной точностью зная о каждом из нас, когда и где кто именно должен родиться, когда умрет, и для каждого приготовил верную помощь для спасения его и блаженства, сообразуя эту помощь с характером и духовнонравственными свойствами каждой личности; ибо Бог предвидит всю жизнь каждого из нас во всей ее совокупности настоящего, прошедшего и будущего времени, в полном ее движении, со всеми ее обстоятельствами в каждое время, как если бы жизнь каждого совершалась на Его Божией длани, пред Его глазами. И Он содействует ко спасению каждого невидимо, но разумно, или, точнее сказать, – премудро, распоряжаясь многоразличными средствами или событиями, отрадными для нас или же горькими, приятными или неугодными. А потому должны мы твердо верить в управление Божие вселенной, и в особенности в Промысл Божий о человеке и быть внимательными к себе, благодарим ли мы Бога каждый раз за все то, что Он посылает нам в течение нашей жизни: радостное ли для нас или горестное, но всегда приводящее нас ко спасению. А потому должны мы разумно сообразовать наши желания с волей Божией, выражающейся в знаменательных событиях с нами. Предавая себя в волю Божию за глас Божий, отзывающийся в сердце, и при каждом изъявлении нам Божиего благоволения или несоизволения нашим намерениям или начинаниям, должны смиренно и с покорным духом благодарить Бога, повторяя слова нашего Спасителя и Искупителя: «Славлю Тебя, Отче, за все посланное мне Тобой для поддержания моей жизни, для исправления моих заблуждений и для спасения души моей; ей, Отче! Верю я: таково было Твое благоволение обо мне».

Глава III. О том, как воля человеческая должна сообразоваться с волей Божественной при различных жизненных обстоятельствах

Мы сказали уже, какое приготовление полезно и успешно для взаимодействия, для слияния воедино человеческой воли с Божественной; теперь же надлежит показать на примерах, как на самом деле та и другая воли могут быть совместимы.

1

Весьма определенно и справедливо выразился Фома Аквинский⁴⁹ о так называемых добрых делах, что они тогда только приятны и любезны Богу, когда совершаются во всем согласно с волей Божией: если я раздам все имение мое и отдам тело мое на сожжение, а любви не имею, нет мне в том никакой пользы (1Кор. 13:3) и все эти дела мои не будут принадлежать к добродетельным делам. Пимен, муж святой, всегда давал такое наставление: «Никогда не поступай по своей воле, если она противоречит воле Божественной; но да будет воля твоя всегда согласна с волей Божией. И если желание твое действительно не противоречит воле Божией, то Бог откроет тебе это или через евангельское наставление, или возбудит в сердце твоем мысль обождать с приведением в дело задуманного тобой желания и предоставить его совершенно в волю Божию, говоря: если Богу угодно мое желание, – оно совершится; а если неугодно, – не исполнится оно: как хочет Бог, так – и я».

Достойно прославлена в Священном Писании Руфь-моавитянка, когда свекровь ее, иудеянка Ноеминь, жена Елимелеха, осталась вдовой, потеряв в земле Моавитской мужа и обоих сыновей своих, там же умерших, возвращалась на свою родину в Вифлеем и, благословив своих невесток Орфу и Руфь, советовала обеим остаться в своей земле у своих родителей. Орфа осталась у родителей, а Руфь никак не соглашалась оставить свою свекровь Ноеминь, неимущую и беспомощную вдову. Руфь сказала Ноемини: не принуждай меня, мать, оставлять тебя одну; куда ты пойдешь, туда и я пойду, и где ты жить будешь, там и я буду жить; народ твой будет моим народом, и твой Бог – моим Богом, и где ты умрешь, там и я умру и там же погребена буду; пусть все это да сделает мне Господь и этим окажет мне великую Свою милость: смерть одна разлучит меня с тобою (Рут. 1:16-17). Подобно Руфи желает говорить Богу и человек, горячо любящий Его всем сердцем и всей душой своей, и не может говорить иначе. Пророк Илия пред тем, как Господу было угодно чудным образом вознести его на небо, сказал Елисею на пути из Галгала: останься здесь, ибо Господь посылает меня в Вефиль. Елисей отвечал на это: жив Господь и жива душа твоя! не оставлю тебя (2Царів. 2:2). И этот ответ повторил он три раза своему господину, неразлучный с ним спутник, желающий пребывать с ним всегда. Вот еще пример согласия, или единения воли человеческой с Божественной волей. Когда Иорам, царь Израильский, желая наказать отложившегося от него царя Моавитского, приглашал к себе на помощь Иосафата, царя Иудейского, и послал к нему спросить: пойдешь ли со мной на войну против Моава? – Иосафат отвечал: пойду; как ты, так и я, как твой народ, так и мой народ; как твои кони, так и мои кони (2Царів. 3:7). Так и мы, братия, всеми силами души нашей соединимся с Богом в каждом нашем деле, как Руфь с Ноеминью, Илия с Елисеем, Иорам с Иосафатом; скажем Ему с несомненной верой, неизменной любовью и твердой на Него надеждой: «Воля Твоя, о Боже мой, моя воля, сердце Твое – мое сердце, я весь нахожусь, о Боже, под Твоим милостивым и праведным благоволением, исповедую Твою милость и правосудие надо мною!»

Такое единение своей воли с Божественной волей да храним во всех своих делах и поступках: по службе, над подчиненными нам, во всех своих трудах и занятиях, в потерях, в болезнях и в час самой смерти своей, имея твердую надежду на искупительную жертву Христову за грехи наши; да видим, братья христиане, великую Божию милость к нам и уготованное Им для нас вечное блаженство. Предадим себя совершенно в волю Божию, не имея на устах ничего, кроме слов: «Да будет воля Твоя обо мне, милосердный и праведный Боже – Искупитель мой!»

Как все добродетели и благодеяния Христовы яснейшим и величественнейшим образом обнаружились в страданиях Его, то же сказать должно и о качестве последней смиренно-усердной молитвы Его. Иисус Христос совершил в Иерусалимской горнице с учениками Своими заключительную ветхозаветную Пасху и установил величайшее Таинство, преподав Своим ученикам в снедь Пречистое Свое Тело и Честную Свою Кровь под видом хлеба и вина для теснейшего с Ним единения и получения блаженной жизни вечной, а также для всегдашнего памятования о Нем в настоящей жизни. Затем пошел по обыкновению на гору Елеонскую с учениками и, придя на место, сказал им: молитесь, чтобы не впасть в искушение. Сам отошел от них на вержение камня, и, преклонив колени, молился, говоря: Отче! о, если бы Ты благоволил пронести чашу сию (всю полноту страданий и искупительной смерти) мимо Меня! впрочем не Моя воля, но Твоя да будет. Явился же Ему Ангел с небес и укреплял Его. И, находясь в борении (подвиге), прилежнее молился, и был пот Его, как капли крови, падающие на землю (Лк. 22:39-44). Нет лучшей, нет поистине кратчайшей, нет совершеннейшей, Богу благоприятнейшей и человеку полезнейшей, кроме этой единственной молитвы: не моя воля, но Твоя да будет; не как я хочу, но как – Ты; буди воля Господня! И тогда, если бы и вселенная разрушилась. Некоторая набожная женщина⁵⁰ имела обыкновение повторять трижды в день по триста шестьдесят раз молитву: «О, мой возлюбленный Иисусе, да будет воля Твоя!» Святой Кассиан предлагает вопрос: что значит прошение в молитве Господней: «да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли»? – и решает этот вопрос так: прошение это означает не иное что, как то, чтобы люди были подобны Ангелам⁵¹; и как воля Божия последними исполняется беспрекословно на небе, таким же образом и на земле живущие да выполняют не свою личную волю, но Божию. Означенное выше прошение молитвы Господней никто не может произносить от чистого, искреннего сердца пред Богом, кроме того только, кто сердцем верует и устами исповедует, что Бог Единый устраивает все в мире бываемое, как доставляющее нам благополучие, так и поражающее нас многоразличными бедами, и что Он промышляет о спасении и благе каждого из нас заботливее, старательнее и больше, чем каждый из нас о себе самом. Ибо Он лучше знает о том, что для того или другого полезнее и спасительнее для его души. А потому находится у дверей небесных, по словам Кассиана, или имеет, по выражению Спасителя, внутрь себя Царствие Божие (см.: Лк. 17:21) тот, кто всецело отрекся от своей воли, если она противоречит воле Божией, и через это согласует в своих поступках свою личную волю с Божественной. Действительно, на небе бесчисленные тысячи тысяч блаженных лиц имеют одну и ту же волю, то есть согласную с Божественной волей. На основании этого Арсений на заданный ему вопрос аввою Марком: «Почему, отче, не посещаешь нас?» – отвечал благоразумно: «Я имею лучшее и приятнейшее общество с горними жителями, которые все желают одного и того же, у которых одна и та же воля; напротив, между людьми, сколько находится вместе отдельных лиц, столько же и различных пожеланий»⁵². Тот, кто в счастье и в несчастье предает себя воле Божией, отлично понимает смысл изречения пророка и царя Давида: Се что добро, или что красно, но еже жити братии вкупе? (Пс. 132:1). Кто же эти братья? Это Христос и человек-праведник: ибо Сам Царь Небесный не стыдится причислять Себя к числу этих братий.

2

Соломон, некогда желая наглядно показать нечто удивительное, выразился о мудром человеке так: у мудрого глаза его – в голове его (Еккл. 2:14). Святитель Григорий это изречение объясняет следующим образом: «Кто умозрением своим стремится через рассматривание устройства и управления видимого мира и его непременных законов уразуметь «невидимое Божие»: премудрый Промысл, присносущную силу и святую волю, тот – истинно любомудр (ср.: Рим. 1:10), тот сколько бы ни имел глаз (то есть умственных созерцаний) – все они в голове у него (то есть в духе, действующем через мозг)».

Философ Эпиктет проводил жизнь, которая казалась ему выше всякого счастья: он имел одного слугу, только один глиняный подсвечник для освещения дома во время своих занятий в нем; но этот светильник по смерти Эпиктета был куплен кем-то за тысячу динариев в память и в похвалу столь знаменитому мужу. Лукиан, один из позднейших греческих философов (†200 по Р.Х.), иронизируя над многими философами, превозносил одного только Эпиктета. Эпиктет кроме многих других книг написал превосходное сочинение под названием «Энхиридион». Книга эта содержит в себе столько умного и полезного, что может почитаться написанной благочестивым христианином, а не язычником. Она в день Страшного Суда Христова послужит укоризной для писателей-христиан, оставивших после себя сочинения, наполненные ложью, и проведших здешнюю жизнь без раскаяния, в безверии, бесчувствии. Знаменитый Эпиктет содержание всей философии выразил в двух словах: содержи и воздержись. Он утверждает, что весьма полезно и безопасно во всем тщательно следовать указаниям воли Божией и беспрекословно и охотно подчиняться ей. Это, считает он, самый верный путь к достижению благ временных и вечных. Уместно предложить здесь несколько его изречений: «Всякое желание свое отдаю я в послушание Богу, так, например, желает ли Всевышний, чтобы я пребывал больным, желаю и я быть больным. Угодно ли Ему сообщить мне какое-либо дарование? Принимаю его благоговейно с благодарностью. Неугодно что-либо Богу? – и мне оно неугодно. Хочет ли Бог, чтобы я умер, я готов умереть, ибо кто мне может возбранить в чем-либо против моей воли или убедить меня, если то (как я уверен) угодно Богу»⁵³.

Не дрогнет ли черствое сердце твое, о христианин, от такой преданности божеству философа- язычника? Не ужаснешься ли ты своему упрямству и неразумию? Не покроют ли тебя стыдом эти слова благоразумного язычника? О многих предметах столь же благоразумно рассуждает умный Эпиктет. Он имеет непоколебимое убеждение в своем сознании в том, что сердечно предавший себя в волю Божию совершит безмятежно предпринятый им жизненный путь. Что же означает выражение «всецело предать себя Богу»? Оно означает полную покорность преданного Богу: что Богу угодно, то угодно и ему; а чего не желает Бог, того и он не желает. Как же это может сбываться на самом деле? Оно совершается не иначе, как только по Божиему благоволению и Его премудрому Промыслу и праведному мироправлению без нарушения свободы, предоставленной свыше разумным существам. Что Бог мне даровал, то мое и в моей находится власти. А то, что Бог предоставил Себе, должно находиться в Его власти и распоряжении. Мне дал Он свободную волю и не восхотел ограничивать меня ни в чем из того, что Им предоставлено моей свободе. Он непостижимо устроил из персти земной тело мое так, чтобы ему было невозбраняемо служить одному мне и без моей воли никому другому. Он покорил моей власти всю видимую неразумную природу для поддержания моей земной жизни, но предоставил Себе высшее над ней космическое, или мировое, управление. Он подчинил моей власти, распоряжению и управлению всю мою семью: жену, детей и приобретенное трудами имущество. Все это дано мне от Бога безвозмездно, по одной Его благости. Итак, зачем же мне противиться Богу? Если мы свободно и охотно не станем повиноваться Божественным распоряжениям, то будем привлечены к тому против воли нашей. Сенека⁵⁴ в своей беседе о совершенной свободе говорит: «Спрашиваешь, что такое есть совершенная свобода?» – и отвечает так на свой вопрос: «Не страшиться никого из людей, ни даже Бога (ибо Он не страшен для добрых и любим ими); не хотеть ничего постыдного, ни излишнего; иметь над самим собой полную власть, или принадлежать самому себе, – во всем этом состоит совершенная свобода, наше многоценное добро»⁵⁵.

Но никто не может принадлежать самому себе, если он прежде всего не будет принадлежать Богу так, чтобы желания Божии и пожелания человека, принадлежащего Богу, были во всем согласны, были одни и те же: что угодно Богу, то и ему угодно; чего не желает Бог, того и он не желает. Всякий, желающий принадлежать себе, или быть самостоятельным, должен устраниться от всего внешнего и обратиться внутрь себя, должен, насколько возможно, удаляться от чужих дел и навыков и прилежно смотреть за своим поведением и поступками: он не знает обид, ибо неприятное для себя переносит с кротостью как попущенное Богом. Только таким образом он становится принадлежащим самому себе и обладает совершенной разумной свободой. Равным образом и блаженный Августин высказался о совершенной свободе: «Добродетельный человек, хотя и бедствует и отягощен работой, все же он свободен; напротив, злой человек, хотя бы он целым царством владел, все остается рабом непотребным, ибо имеет над собой столько господ, сколько гнездится в нем противозаконных пожеланий и стремлений»⁵⁶.

3

Мужественный вождь Иуда Маккавей, возбуждая в своих воинах храбрость в битве с нападающим врагом, сказал им: «Мужайтесь, укрепляйтесь к утру; возьмите оружие и запасы и докажите себя в бою неустрашимыми сынами силы, будьте готовы противостать этим язычникам. Они думают стереть с лица земли нас самих и святыню нашу: лучше нам пасть на поле бранном, нежели видеть и слышать жалобный крик и стоны нашего народа и поругание святыни: не робейте, мужайтесь! Как угодно будет Творцу Небесному, пусть так и сотворит Он с нами; мы же, повинуясь благоволению Божию, станем грозно против врага, прочее предоставим Богу: или Он захочет, чтобы мы побеждены были и пали на поле брани, или Ему угодно будет поразить наших врагов и даровать нам торжество победы: какова будет Его воля на небе, пусть все так и произойдет!» (ср.: 1Мак. 3:58-60). Таким же образом говорил Иоав своему брату Авессе, приготовляясь к ужасному бою: будь мужествен, станем твердо за народ наш и за города Бога нашего, а Господь сделает то, что будет лучшим для нас, как Ему угодно (см.: 2Сам. 10:12). Весьма похвальное и славное дело – иметь всегда и во всем мужественное, или доблестное, сердце, которое во всяком встречающемся человеку событии полагается на благоволение и Промысл Божий. Нередко случается и с мужами мудрыми, и с полководцами искусными, и со святыми мужами, поступающими всегда и во всем благоразумно и доблестно, что и они в своих начинаниях иногда не достигают благополучного и приятного их окончания; но такие мужи всякий неуспех свой приписывают неблаговолению Божию к тому или другому неудачному их начинанию и считают самую безуспешность за весьма благополучное для себя событие, потому что благодаря неудаче они не совершили нежелательного Богу дела.

Все сказанное подтверждает Екклезиаст: «Я обратился и видел под солнцем, что для успешного бега недостаточно быть скорым; для успешной войны – быть сильным; для приготовления хлеба и пищи – быть искусным; для собирания богатства – быть опытным и умным; для того чтоб быть занимательным, приятным, недостаточно быть много сведущим; но все это зависит от времени и случая для всех их (см.: Еккл. 9:11). Случаем или счастьем называет Екклезиаст то, что кажется нам, а не Богу таковым. Неважно и неудивительно, что человек благоразумный ошибается иногда в своих пожеланиях; мы же считаем это несчастьем и приписываем нашу неудачу какому-то злому року, злому духу; но Фома Аквинат, ссылаясь на книгу Екклезиаста, учит, что ничего не бывает и не случается иначе, как толь-ко по воле и предведению первой и высочайшей причины всех причин, то есть по воле Вечного Бога.

Действительно, бывают в мире явления и события, не подлежащие человеческому разуму, полезные или вредные в свое время: Божественная же сила, Провидение и Промысл, предвечно знает о них и предвидит все обстоятельства их появления. Она приурочивает их к известным местам, временам, лицам и родам и приводит их в действие по Своему премудрому плану и распоряжению для достижения определенных целей Божественного мироправления. Пути и действия этого плана для нас невидимы; непонятны и средства, избранные Богом, пока цель Его не достигнута; тогда только, когда цель достигнута, мы можем уразуметь Божественное попечение и Промысл Его о нас и обо всем роде человеческом. Бог повторяет по временам такие удивительные случаи или события, милостивые или же грозные для нас, смотря по образу нашей жизни – доброму, или растленному, или вконец погибельному, – с тем дабы напоминать нам, чтобы мы не приписывали всего себе самим, своей силе, своему разуму и заботливости о своих мирских делах. Но обращали бы внимание на свое внутреннее духовное совершенствование и убедились бы до очевидности, что все происходящее во вселенной совершается не иначе, как по благоволению или распоряжению воли Божией сообразно доброму или же лукавому, нечестивому поведению нашему, от качества которого зависит и наше блаженство, и наша погибель. У дерзких языческих народов счастье (фортуна) было в величайшем почитании; они воскуряли ему фимиам. Ныне же, пред светом Евангелия, что оно? – не что иное, как гибельное заблуждение разума, исчадие ада! Свет евангельской благодати указал нам истинную причину нашего благополучия и наших действительных бедствий – наши грехи, состоящие в нарушении заповедей Божиих и законов государственных и гражданских. Грех по природе своей – ложь и ничтожество, производная отца лжи – диавола и несчастных обольщаемых им людей (ср.: Ін. 8:44). Все прочее приятное и противное – благоденствие и злосчастие происходят по Провидению и Промыслу Божию для нашего вечного спасения. Всесвятейшая воля Божественная подвигает все дела человеческие по образу колеса, неравномерно обращающегося – то поспешающего, то замедляющегося; и таким способом все события внезапные, непостижимые и происходящие как бы по слепому случаю направляет разумно к наилучшим целям: Я Господь, и нет иного. Я образую свет и творю тьму, делаю мир и произвожу бедствия; Я… делаю все это (Іс. 45:6-7). У древних язычников фортуна, счастье, изображалась в двух лицах и двумя красками: с передней стороны статуя имела лицо белое и светлое; с задней – черное и мрачное: первое лицо было символом благополучия; второе лицо представляло несчастья, бедствия, которые ниспосылала фортуна своим поклонникам, показываясь им в том или в другом виде. Это – детские выдумки и забавы: счастье и несчастье, нищета и богатство ниспосылаются Богом. Нелишне будет привести здесь и рассуждение Сенеки, который, объясняя встречающиеся незаслуженные бедствия одних людей и благополучие других, говорит: «Одни справедливо возмущаются и безмолвствуют, когда воспоминают злую кончину мужей добродетельных: так Сократ⁵⁷ принужден был своими врагами умереть в заключении, Рутилий⁵⁸ – жить в изгнании, Помпей⁵⁹ и Цицерон⁶⁰ преклонили свои головы под меч своих воспитанников. Чего же каждый должен себе ожидать, видя добрых, которым за сделанное ими добро заплатили величайшим злом?» – спрашивает Сенека, и на свой вопрос дает такой ответ: «Рассмотри и пойми хорошо то, как каждый потерпел зло (то есть за что пострадал)? Если потерпевшие мужественно страдали за правду, старайся сам подражать им, если же они погибли по лености и нерадению о добродетели, то от них не было никому никакой пользы; следовательно, одни были достойны лучшей участи и получат награду от Бога, а от людей – уважение и подражание их доблестям; другие же своими поступками заслужили презрение у людей и удаление от Бога»⁶¹. Именно в этом же смысле выражается сожаление и скорбь в писаниях Иова, Давида, Иеремии и других пророков о злоключениях и безвременной смерти праведников, и о незаслуженном благополучии в этой жизни беззаконников, ленивых и нерадивых. Но здесь ни слепой случай, ни счастье – ни при чем, то есть не имеют никакого значения, влияния. Ибо все это совершается по предведению Божию и Его Промыслу для нашего исправления, чтобы показать на примерах прошлого, каких последствий должно ожидать от допущенных нами безумных беспорядков по лености, небрежности и нерадению нашему, а также примеры последствий общего нравственного растления в семье, обществе, государстве, наконец, вообще в мире, и тем побудить людей обратиться к Богу и позаботиться о своем нравственном оздоровлении.

4

Некогда израильтяне, желая наказать своих же братьев Вениаминова колена за невыдачу ими народному суду учинивших изнасилование жены левита, решились идти войной против жителей города Гивы и для большей уверенности в успехе своего правого дела вопросили истинного Бога в скинии: кого избрать вождем над войском? И сказал Господь: «Иуда да будет вам вождем». Весь народ остался очень доволен этим ответом, а потому было собрано огромное количество воинов. Будучи уверенными в победе над вениамитами, начали войну, но были побеждены последними и, потеряв на поле сражения двадцать две тысячи убитыми, отступили с бесчестием. Однако израильтяне не упали духом: приготовившись молитвой и постом, вновь вопросили они Бога, выступить ли им опять против вениамитов? И получили повторный ответ: «Идите против них и дайте сражение». Вступив в бой снова по Божию повелению, они надеялись на помощь Божию и сражались мужественно, но опять потеряли на поле сражения восемнадцать тысяч убитых израильтян. Как объяснить все это? Бог положительно повелевает два раза идти и наказать противников и нарушителей Его закона, и оба раза войска эти были побеждены противником и потеряли сорок тысяч людей. Кто в состоянии постичь умом и объяснить себе эти Божии повеления? В третий раз все израильтяне, собравшись в храм Божий для умилостивления Бога горькими слезами, необыкновенным постом, обильными жертвоприношениями, со смирением умоляли Его о грехах своих и об избавлении всего народа израильского от невиданного дотоле в Израиле соблазна и скверной плотской мерзости, умоляли дать им точное повеление, сразиться ли им в третий раз с неприятелем или нет? И если сражаться, то указать им несомненные знаки одержания победы. Третье повеление Божие получили израильтяне через Финееса, внука Ааронова, предстоявшего в то время пред ковчегом Завета Божия, в следующих выражениях: идите, сражайтесь; Я завтра предам его (то есть вашего противника – вениамитян) в руки ваши. Судя по слабости человеческой, теперь позволительно было израильтянам малодушествовать и сомневаться: два раза было Божие повеление идти на брань, которая оба раза окончилась поражением сражающихся по повелению Божию; кто отважится опять идти на явную погибель; кто добровольно предпочтет для себя военную неизвестность безопасной и мирной домашней жизни? Но крепкая надежда израильтян на Бога превозмогла все это: они сразились с вениамитами в третий раз и достигли благоприятного окончания войны. Они одержали совершенную победу над противником, который потерял в этом сражении двадцать пять тысяч воинов, и во всех неприятельских городах жители были поражены мечом, имущество разграблено, а самые города разорены и сожжены израильтянами (Суд. гл. 19–21). Здесь два предмета заслуживают особенного внимания: первый предмет, что неисследимые суды Божии никаким умом не могут быть постигнуты во всей их обширности; второй предмет, что терпеливое упование на Бога никогда не остается в посрамлении, о чем в другом месте скажем подробнее. Во всех таких и подобных им случаях безопаснее всего прибегать с сердечной молитвой к Богу о своих нуждах и, несмотря на то что иногда доброе начало дела получает неблагоприятный исход, не унывать и не падать духом; но иметь твердое упование на помощь Божию в делах правды и, несмотря ни на какие сомнения, открытыми очами веры взирать на Бога и предавать себя в Его святую волю. В делах общественной жизни то же бывает, что встречается иногда в жизни единичного лица, так, например, люди, воздержанные в пище и питье, иногда сильно заболевают; здоровые и крепкие телом получают чахотку; невиновные подвергаются наказанию, пустынножители бывают обуреваемы нечистыми помыслами. Как там, так и здесь спасительные средства против врага одни и те же: естественные, указываемые разумом и опытом, решительные – это воля Божия и Его святой Промысл. В обычной мирской жизни иногда бывает приложима пословица: «чем больше (двигателей дела), тем лучше»; в рассматриваемых же здесь делах Божественного мироправления бывает наоборот: «чем меньше (распорядителей и решителей участи), тем лучше». Это подтверждает и святой апостол Павел: со страхом и трепетом совершайте свое спасение, потому что Сам Бог Единый производит в вас и хотение и действие по Своему благоволению (Флп. 2:12-13).

5

Некто, желавший стать истинным монахом, спрашивает авву Пимена: «Скажи, честный отец, как я должен поступать в настоящей жизни, чтоб сделаться истинным подражателем святых мужей Божиих?» Авва Пимен ответил ему так: «Если ты хочешь найти для себя спокойствие и безмятежную жизнь здесь, на земле, и в будущем веке, то при всяком своем начинании какого бы ни было дела спроси самого себя: кто я такой, чтобы мог предпочесть собственную мою волю, мое желание воле Божией и Его распоряжению? И при этом строго соблюдай заповедь Христову: никого не осуждай (см.: Мф. 7:1)»⁶². При соблюдении двух этих правил во всяком звании будешь подражателем святых Божиих: ибо имеет Бог святых угодников в среде людей всякого состояния, звания и учреждения. Вот благоразумнейший, весьма полезный и спасительный совет! Истинно, что Бог ни от кого законов не принимает и никому не дает ответа в Своих действиях и распоряжениях. Да замолчит пред Ним всякая мудрость человеческая и да благоговеет пред Божественной волей, поклоняясь издали Его дивным делам и спасительным знамениям; ибо Господь один живет вечно (без начала и конца) и Он один всеправеден; Он создал все вообще существующее властным словом Своим и духом уст Его все утвердилось, живет и движется (Пс. 32:6). Никому не предоставил Он изъяснять дела Его. И кто может исследовать… и измерить силу величия Его и великих дел Его и изречь великие милости Его? (Сир. 18:2-4).

Как в городах обычно граждане сверяют свои часы с главным хронометром, находящимся на виду у всех граждан, таким же образом каждому из нас по всей справедливости должно сверять свои часы, то есть беспрерывно чередующиеся свои пожелания, свою волю, и подчинять их главному хронометру – высочайшей Божественной воле, отображенной в книгах Божественного Откровения, и опытами историческими удостоверяться в том, что откровенные истины оправдываются на самом деле, несмотря на все усилия неверующих и противодействующих им людей. Всемирная история представляет в этом отношении поучительные факты. Верные же служители Божии, нимало не сомневаясь в истинах евангельского учения, имеют постоянное сердечное взывание к Христу Господу: «О возлюбленный Христе, Спасителю! Ничто не веселит так меня, искупленного Честной Твоей Кровию, как то, что я ощущаю в сердце моем действующую благодать Твоего Святого Духа, влекущую меня к совершенному, беспрекословному подчинению всех моих пожеланий Твоему предвечному благоволению и устроению обо мне: ибо святая воля Твоя и любовь к величеству славы и чести Твоей превосходнее всего, превышает все!»⁶³.

Чтобы нагляднее представить образ добровольного подчинения человеческой воли воле Божественной, привожу пример.

Франциск Борджиа⁶⁴, граф Гандии, жил двадцать два года в браке с любимой им женой Элеонорой. Когда заболела его жена и никакие медицинские средства не помогли ее выздоровлению, благочестивый супруг, которому горько было расстаться с любимой женой, вознес свои молитвы к Богу, присовокупив к тому церковные моления о болящей, пост и милостыню. Однажды, когда он, запершись в уединенной комнате, смиренно молился со слезами о выздоровлении своей жены, вдруг ясно слышит внутри голос: «Ты желаешь и просишь, чтоб жена твоя выздоровела и еще долго пожила бы с тобой, пусть будет по твоей воле, но это не будет тебе в пользу». Сильно встревоженный этим голосом, несомненно веря, что это глас Божий, таинственно вразумляющий его в том, что сам он не знает, чего просит, обратился он, весь в слезах, с молитвой к Богу, говоря: «Господи, Боже мой! откуда мне это, что Ты предаешь в мою волю то, что всецело принадлежит Твоей святой власти: я обязан всегда и во всем беспрекословно исполнять Твою святую волю и смиренно покоряюсь ей; ибо кому лучше известно, как не одному Тебе, о Боже мой, то, что для меня полезно. Итак, Твоя воля да будет не только о жене моей, но и о детях моих, и о мне самом, и что Тебе угодно, так и устрой с нами: не моя воля, но Твоя да будет». До этого случая врачи, пользующие больную, не могли точно предсказать исхода ее болезни и были в сомнении, выздоровеет ли больная или умрет? Теперь же, после молитвы мужа, врачи несомненно убедились, что больная должна умереть по воле Божией.

6

Таким образом, как мы только что показали на предыдущем примере, должны мы поступать во всех делах, в которых сомневаемся или недоумеваем, как поступить относительно их. Вот еще примеры для нашего наставления. Царь Давид до того подчинил свою волю воле Божией, что это повиновение с похвалою засвидетельствовано ему Самим Богом: нашел Я мужа по сердцу Моему, Давида, сына Иессеева, который исполнит все хотения Мои (Деян 13,22); то есть: долго Я искал человека, угодного Мне и способного к исполнению Моей воли, Моих предначертаний, ожидал его и наконец нашел его. Эта похвала, данная Богом царю Иудейскому, выше всех почестей царей земных.

Христос Господь, послушный во всем Отцу Своему, представляет нам Самого Себя в пример и наставление к повиновению воле Божественной, говоря: Я сошел с небес не для того, чтобы творить волю Мою, но волю пославшего Меня Отца (Ін. 6:38). На приглашение же учениками Иисуса Христа вкусить принесенной ими пищи Он отвечал: Моя пища есть творить волю Пославшего Меня и совершить дело Его (Ін. 4:34); ибо Я для этого и сошел с небес. Смотрите и заметьте здесь, что Отец повелевает Своему Единородному Сыну? То – чего и последний из самых простых слуг не исполнил бы, что в точности исполнил Сын. На кого из вас, о жестоковыйные, возложил Он такой тяжелый, невыносимый и позорный труд, как на Своего Сына? Кого когда- либо выдавал Он на такие бесчестия, поругания и мучения, как Сына, Который смирил Себя, был послушен Отцу даже до претории Пилатовой и позорного столба, до горы Голгофы, до тяжкого, поносного креста, ставшего только через Него величественным знаменем величайшей из побед, даже до гроба, наконец, даже до адовых заклепов и темниц. «Я для того снизошел с небес, – сказал Он, – да совершенно исполню всю волю Отца». Каких же тяжелых и черных работ и крайних лишений не должны принимать и переносить на себе мы, рабы Божии, когда Единородный Сын Его все сказанное выше принял и понес на Себе, исполняя волю Своего Отца Небесного. А потому Христос Господь, совокупив все повеления Божии воедино, сказал о них: Не всякий, говорящий Мне: «Господи, Господи!», войдет в Царство Небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного (Мф. 7:21), тот войдет в горнее царство. Итак, всякий, предавший себя совершенно в распоряжение воли Божией, настолько велик, что безмятежно достиг он самой вершины высочайшей горы и все опасности, всякий страх: буря, град, гром, молния и прочее – находятся у ног его. Он стоит выше их и на всякое видоизменение смертного существования смотрит бесстрашно. Одна у него боязнь в душе о том, чтобы его воля, все его желания были бы согласны с волей Божией и совершенно подчинялись бы ей, а потому он беспрестанно обращается к Богу со словами: да будет воля Твоя и на земле, как на небе (Мф. 6:10) (во мне и относительно меня).

Глава IV. О том, какой смысл и значение слов: да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли и с каким расположением духа должна произносить эти слова

Ученики Небесного Учителя просили Его: научи нас молиться, как и Иоанн (Предтеча) научил учеников своих (Лк. 11:1). Учитель, исполняя их просьбу, сказал им: когда молитесь, говорите: Отче наш, сущий на небесах! да святится имя Твое; да приидет Царствие Твое; да будет воля Твоя и на земле, как на небе (Лк. 11:2). Но, Боже, сколь непостигаема нами молитва Твоя! Мы и блаженные духи небесные весьма различаемся одни от других: они живут на небе; мы же, изгнанные из рая, находимся на земле, – в сей юдоли плачевной, наполненной всеми бедствиями мирской жизни. У Небесных Воинств все совершается по их желанию, и нет у них ничего неугодного им. У нас же, чуждых небесной жизни, едва ли найдется что-либо доброе и приятное: везде сопротивление, печаль и мерзость; если и встречается что- нибудь доброе, то и оно едва ли совершается по доброй воле (не по принуждению), а больше по другим побуждениям; здесь каждый день приносит нам печаль; здесь и бесчисленные огорчения, развратники, изменники, воры, мошенники и прочие нечестивцы; там, на небе, – все в порядке, величественно и радостно, и вместе с этим весьма удобно и легко исполнять там волю Божию, повиноваться ей по одному Божественному мановению, где ничто противное не может возмущать душу. Здесь, на земле, напротив: тысячи бедствий преследуют нас и сокрушают дух, отягощают печалью, заботами: едва немного успокоишься, – вдруг новая тревога, новая война: все злое собралось против нас, беда за бедой следует беспрерывно, едва можно улучить свободную минуту вспомнить о Боге и спокойно помолиться Ему. Мы, смертные, – слабые, не столь усердны и не столь подвижны к молитве, а потому и не можем равняться в этом с блаженными небожителями, не можем одинаково с ними говорить Отцу Небесному: да будет воля Твоя и на земле, как на небе, ибо мы во многом отличаемся от горних небожителей. О, Господи! Туда нас пересели, тогда и мы по усердию и деятельности сравняемся с ними.

Так ли это, любезный христианин, на самом деле? Нет, не так понимаешь ты слова: да будет воля Твоя и на земле, как на небе, не те причины неисполнения нами воли Божией, ибо настоящая, истинная причина этого неисполнения на земле воли Божией, так как на небе исполняется она, заключается не в окружающих нас внешних препятствиях, она гнездится внутри нас: мы слабы духом, нестарательны к точному исполнению воли Божией. Как легко падаем мы, побеждаемые своей греховностью, в делах самых легких по исполнению; малейшая скорбь, подобная слабому дуновению ветерка, сокрушает нас и смущает, мы тотчас же приходим в ужас, что вот уже погибаем. Успокойтесь, пугливые маловеры; ничего такого Христос не заповедал, чего бы человек не мог успешно выполнить или что превосходило бы нашу силу. Приложим же, братия, все наше старание так исполнять волю Божию на земле, как исполняют ее Ангелы на небесах, и если бы недоставало у нас сил выполнить волю Божию самим делом, то уже и одно наше искреннее желание исполнить ее примется Богом за самое дело. Святой Киприан так выразился о значении этой молитвы: «Христос научил нас молиться: да будет воля Твоя и на земле, как на небе. Это означает не то, чтобы Бог творил то, что Ему угодно, но чтобы мы сами старались делать то, чего Бог хочет и чего требует от нас»⁶⁵. Итак, кто желает последовать Христу, предшествующему в молитве Своим в ней голосом, тот не должен в своих устах удерживать или ограничивать значения слов и смысла их, но во всей широте того и другого провозглашать: да будет воля Твоя и на земле, как на небе, и да молится, чтобы Бог вразумил его исполнять Свою Божественную волю.

1

Молиться же об этом должно:

Во-первых, с чистым намерением: да будет воля Твоя; ибо я, сердечно желая следовать ей, бескорыстно, не ради награды или приобретения чего-либо и не потому, что Ты, Господи, обогатил меня щедротами Своими и оградил меня от противников моих, как в этом упрекал сатана праведного Иова пред Богом (ср.: Йов. 1:9-10), и не из-за страха вечных мук геенских, но в простоте сердца следую воле Твоей, желаю чего Ты желаешь потому только, что Ты того хочешь, что такова Твоя воля, Боже мой!

Во-вторых, молиться должно с любовью: да будет воля Твоя! Одного я здесь ищу и одно мыслю, чтобы во всем совершалась воля Твоя, Господи! Да величество имени Твоего, Боже мой, распространится и прославится через меня, непотребного раба Твоего. Это одно считаю для себя величайшей честью и наградой, чтобы я достоин был благоугождать Тебе, Создатель мой, Который даровал мне разум и свободную волю как залог ближайшего общения с Тобой, моим Творцом и Спасителем. Святой Иоанн Златоуст наставляет меня в этом, говоря: «Ты не понимаешь, что значит выражение: угождать Богу, то есть молиться Ему, прославлять Его всемогущество, правду и милость и исполнять Его волю, если ищешь в угождении Богу другой награды: высочайшая награда и есть живое наше общение с Богом».

В-третьих, наше желание исполнять несомненную волю Божию должно быть спешное (скорое) и непринужденное (по доброй воле совершаемое). Да будет воля Твоя, Отче Небесный: я готов исполнять ее безотлагательно и по собственному желанию; кто раздумывает сначала, исполнять или не исполнять заповеди Божии, тот не хочет исполнять их; ибо доброхотно посвятившему себя на служение Богу свойственно быть всегда готовым и без малейшего отлагательства исполнять Его святую волю. У свободной воли, совершающей доброе дело, отнимается столько благодати Божией, насколько она находится в закоснении своем для совершения доброго дела. А потому каждый истинный христианин должен вместе с Давидом всегда повторять: Готово сердце мое, Боже, утвердилось оно сотворить всю (и легкую, и тяжелую для меня) Твою волю (Пс. 107:2).

В-четвертых, с сердечным удовольствием должно исполнять волю Божию. Некоторые дела совершаются хотя и скоро, но неохотно, не от сердца. А потому апостол Павел наставляет коринфян, говоря: Кто сеет скупо, для того и жатва скупа; а кто сеет щедро, для того щедра и жатва: каждый уделяй по расположению сердца, не с огорчением и не с принуждением; ибо доброхотно дающего любит Бог (2Кор. 9:6,7). Кто предположил себе во всяком своем деле поступать по воле Божией, тот, если встретится что- нибудь и скорбное, не считает его таковым, а принимает за счастливое, легко его переносит на себе, говоря с Христом Господом: «Моя пища есть – творить волю пославшего Меня и совершить дело Его. Итак, да будет воля Твоя и на земле, как на небе».

В-пятых, исполнение воли Божией должно бьггь совершенное и всецелое. Человек, желающий истинно исполнять волю Божию и быть угодным Богу, не ищет себе оправдательных оговорок и мнимых причин к замедлению в исполнении воли Божией. Он не говорит: «Исполню, Господи, Твою волю, но не теперь; буду слушать Тебя, Господи, повиноваться Тебе, но не приказывай мне сейчас же это сделать; я готов всем умывать и целовать ноги, только не заставляй меня делать это врагу моему; не отрекусь перенести унижение, только бы никто этого не видел; все готов исполнить, только этого не требуй от меня». Не таковы преданные и покорные воле Божией; они ни от чего не отказываются: не устраняют себя от бедствий, но смиренно и всецело предоставляют себя в волю Божию, говоря: «О Боже! Если Тебе угодно, чтобы я потерпел большие и тягчайшие скорби и испытания: вот я – готов на все, все охотно приму, ни от чего не откажусь, повели еще более тяжко наказать меня, только да будет во мне и надо мной воля Твоя святая и праведная!»

В-шестых, исполняя всецело волю Божию, всякий обязан быть долготерпеливым: «Да будет воля Твоя, Господи, исполняема мной и надо мной в течение десятков, сотен, тысяч лет и во веки веков, – да будет воля Твоя во все бесконечные веки: я преклонил сердце мое к исполнению уставов Твоих на веки бесконечные (см.: Пс. 118:112). Хочешь ли, Господи, чтобы я терпел, ожидая спасения сто, тысячу лет? – и буду терпеть; если Ты этого хочешь, хочу и я». Так-то желательно и приятнее всего истинно возлюбившим Господа своего беспрестанно повторять молитву Господню: вот те крыла Серафимов, с помощью которых и мы, «персть от земли», возможем подняться на высоту и вознести наш ум и сердце превыше небес, к самому Престолу Всевышнего.

2

Избранники Божии, святые угодники, более радуются об исполнении в совершенстве воли Божией, чем о собственных достоинстве и славе. А потому все они и каждый из них довольны своей наградой и заслуженной у Бога честью, и ни один из них не превозносится пред другими своими заслугами; ибо они, видящие всегда пред собой Бога и горящие общей к Нему любовью, не только имеют подобную и сообразную волю с Его волей, но поглощены ею, совершенно преобразились в нее и действуют ею одной. Они радуются и желают, чтоб один Бог действовал в них и через них, не приписывая себе ничего, радуются тому, что воля Божия относительно нас состоит в том, чтобы нам блаженствовать в Боге и Бог пребывал бы в нас, а не наслаждаться мирскими только благами вне Бога, не зная о Боге или забывая Его, своего Творца. Таким образом, преобразованная воля человеческая через теснейшее ее общение и уподобление воле Божией привлекает к себе действо всеобъемлющей любви Божией, что может назваться всецелым воплощением воли Божией в человеке без малейшего ограничения его собственной воли, свободно покорившейся воле Божией. И такое-то соединение воли человеческой с волей Божественной в союзе любви доставляет величайшую радость избранным праведникам Божиим, которые несомненно верят в вечную жизнь с Богом, всем своим сердцем любят Бога, своих ближних и все творение Божие. Имея в себе постоянную твердую надежду на непреложность обещаний воплотившегося Слова Божия, утвержденную историческими судьбами Церкви, народов и царств, живущих и действующих в духе Христовом, они считают себя счастливыми и преуспевающими. Напротив, ослабевающих в строгом последовании учению Христову или упорно отвергающих его считают несчастными и в конце концов погибающими. Избранники Божии желают, чтобы имя Божие, Его Премудрость, сила, милосердие и правда были свято почитаемы у всех народов и племен; чтобы все люди, как творения Единого Бога, жили между собой в мире и согласии, ведающие Бога наставляли бы неведающих Его, старшие – младших всему доброму, сильные защищали слабых и покровительствовали им, и всякий поступал бы со всеми другими так, как он себе желает, чтобы другие с ним поступали, и не на словах только, но самим делом. Венец торжества и веселия праведных душ составляет всемирное прославление бесконечных совершенств Божиих, величайшей Его силы и неизмеримого могущества и владычества.

Как добрые благонравные дети не завидуют своим родителям в их счастливой жизни, в их богатстве и довольстве, и сердечно желают им еще большего блага, как и самим себе, и даже им больше желают, чем себе, так точно и избранники Божии радуются о том неизреченном блаженстве, в котором пребывает Бог, как и о своем собственном, и, созерцая оное, поют у Престола Божия те приводящие в восторг душу песни, которые, находясь на острове Патмос, слышал святой Иоанн по бывшему там ему откровению небесному: аллилуия! спасение и слава, и честь и сила Господу нашему! Ибо истинны и праведны суды Его… аллилуия! ибо воцарился Господь Бог Вседержитель. Возрадуемся и возвеселимся и воздадим Ему славу (Об. 19:1-2,6-7).

Такого преображения, или, правильнее, теснейшего соединения избранников Божиих с Божественной волей можем достигнуть и мы следующим образом: разум наш тщательно направим на рассмотрение высочайших совершенств Божиих (насколько они нам открыты): Его могущества, вечности, премудрости, красоты и бесконечного непостижимого блаженства; сердце же наше да радуется о том, что Бог, Единый по существу Своему, прославляемый во Святой Троице по Лицам: Отец, Сын и Святой Дух – есть вечная безначальная и бесконечная доброта, источник всех богатств – духовных и вещественных, ни от кого не требующий ничего, независимый ни от кого, Сам в Себе самодостаточный, ко всем творениям Своим всещедрый, со всеми везде невидимо присутствующий и всемогущий. Совокупность и венец всех означенных совершенств Божиих есть Любовь Божественная, как самое существо Божественное, жизнь Божественная: Бог есть любовь (1Ін. 4:8). Ибо нельзя найти большей, совершеннейшей любви, кроме той любви, которой любит Бог, как Сам Себя в Себе Самом, так и в Своих творениях; ибо так возлюбил Бог мир (то есть всех людей как Божие творение), что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него не погиб, но имел жизнь вечную (Ін. 3:16).

И между нами не найдется более совершенной любви, кроме той любви, которая более всего и ближе подходит к любви Божественной. Философы слово любовь, любить определяют так: любить есть не иное что, как только желать добра другому лицу; если это очевидная истина, то отсюда будет такое заключение: насколько кому-либо желаем и делаем мы больше добра, настолько больше мы его любим. Прилагая это относительно любви к Богу, получим такой вывод: Богу мы не можем пожелать добра, то есть Его совершенств, больше того, сколько Он имеет, ибо они безграничны; следовательно, мы не можем оказать большей любви к Богу ничем другим, как только тем, когда будем сердечно признавать беспредельные Его совершенства Ему одному принадлежащими, а себя всецело и деятельно предавать в Его святую волю. Преимущественно этим образом воля Божия будет совершаться нами на земле, как она совершается на небесах.

3

Такой волей, которая во всем и совершенно послушна воле Божией, приближаются люди к Богу и столь тесно соприкасаются к Нему, что сами становятся как бы молниевидными, то есть готовыми мгновенно исполнить волю Божию, подобно молнии, о которой праведный Иов выразился так: пошлешь ли молнии и пойдут и явятся они мгновенно на месте, и скажут: здесь мы, – готовы (см.: Иов з8,35). Правильно назвать молнией Христовой тех людей, которые отвергают и презирают свою собственную волю для того, чтобы исполнять Божию волю, и ей повинуются. Если бы мы следовали стремлениям своей грешной воли, мы поднялись бы на высоту гордости, презрения к меньшей братии во Христе и даже – до самообожания. Но Бог хочет и требует от нас противоположного, и мы, исполняя волю Божию, стремимся к тому, что угодно Богу, чего Он требует от нас, и доброхотным повиновением Ему облегчаем себе путь к исполнению Его повелений: не утомляемся и не изнемогаем, если что трудное и скорбное встретится нам на этом пути, и, представляя себя Господу, говорим: «Что повелишь? Вот мы – готовы умереть по воле Твоей, приказывай нам, что тебе угодно». Как молния исходит не от воды, не из земли, но из облаков густых, тесно сплотившихся и заключенных в одну тучу, так точно богоугодная воля наша рождается и укрепляется в душе, когда внешние чувства наши со всех сторон замкнуты молитвой и мыслью о Боге и на их крыльях воля наша возносится до совершенного подчинения Божией воле. И если только кто-либо задумается и рассудит здраво и беспристрастно о том, что тысячи тысяч Ангелов беспрекословным служением угождают неприступному Свету, что Сам Сын Божий подчинился с любовью Отцу Небесному и беспрекословно исполнял Его волю в яслях и пеленах, в путешествиях, трудах, мучениях на кресте, тот ни на мгновение не удержит себя от послушания воле Божией и со скоростью молнии поспешит к исполнению ее, возглашая чистосердечно: Отче наш, Иже еси на небесех! да будет воля Твоя и на земле, как на небе.

Некто, главный начальник царской охоты, сказал одному из своих подчиненных: «Тебе следует завтра отправиться со мной на охоту». Служитель отвечает: «Не следует, а с большим моим удовольствием я отправлюсь с вами». Подобно этому служителю всякий, искренно преданный Богу, ничего не делает по принуждению, но все повеления Божии исполняет охотно, с удовольствием, и этим малым трудом – готовностью к добровольному исполнению – приобретается полная свобода. Хорошо выразился об этом Эпиктет: «Я считаю лучшим то, чего Бог хочет, нежели то, что мне нравится: подражаю Ему как ученик и последователь, с Ним желаю, с Ним ищу, и чего Он хочет, того же и я хочу»⁶⁶.

Что достойнее и честнее может сказать христианин, чем сказал этот язычник?

4

Блаженный Якопоне⁶⁷, желая самым теснейшим образом соединить собственную волю с Божественной волей, готов был переносить ради Христа со всем усердием все труды, болезни, скорби и все бедствия, какие только можно выразить словами или в уме представить, готов был даже на адские мучения с тем только, чтобы мог он подчинить волю свою воле Божественной. Бога же любить желал он столь сильно, что если бы ему, по святой воле Божией, было отказано в этом, то он во всю свою жизнь не переставал бы умолять Бога о разрешении любить Его. Якопоне имел привычку часто вопрошать свою совесть: «Зачем печалишься о грехах теперь меньше, чем прежде ты это делала?» Совесть же ему отвечала: «Потому так поступаю, что ты совершенно отдался на волю Божию и во всем ей покоряешься, ни в чем не отказываешься исполнять ее: что ни случается с тобой благоприятное или горестное, ты за все то благодаришь Бога и охотно покоряешься Его святой воле». Уместно здесь привести рассуждение блаженного Августина о заповеди, данной Богом Адаму в раю Эдемском, «не вкушать плодов от древа познания добра и зла и не прикасаться к нему». Рассуждение это имеет форму разговора между Адамом (вопрошающим) и Богом (вразумляющим оного). Адам спрашивает у Бога: «Если дерево это – хорошо, то почему мне не прикасаться к нему? Если же оно – зловредно, то зачем оно посажено в раю?» Бог отвечает: «Оно потому посажено в раю, что оно – добро (приятно на вид и полезно); но не касайся его и не ешь с него плодов потому, что Я хочу, чтобы ты был у Меня беспрекословным, послушным и благонравным служителем: ибо Я есмь Господь (Творец, твой жизнодатель и благодетель); ты же – слуга Мой». Да послужит этот разговор разъяснением многих тысяч недоумений наших по разным вопросам о причинах того или другого явления в делах Божественного мироправления. На все сокрытые или непостижимые нашим ограниченным умом причины того или другого происшествия или явления у нас должен быть один ответ: «Бог есть наш (и всего существующего во вселенной) Господь и Владыка: Он объявляет нам Свою волю через Священное Писание и через дела Его Промысла о всех Своих творениях и повелел нам поступать согласно воле Его без всякого сомнения в ее святости, премудрости и справедливости: ибо Он – Господь, а мы – Его служители, и потому по совести должны мы служить своему Господу, исполняя Его святую волю в том призвании, в которое Он благоволил поставить нас».

Лукавый противник наш со злобной хитростью вопросил Адама в раю: «Почему запретил вам Бог?» Естественнее было спросить: почему не должно есть плодов от того дерева? Ибо на этот вопрос прямой ответ был бы: «Бог запретил это». Но хитрый змей предупредил такой ответ и превратил его в вопрос: почему запретил Бог? Как уже не раз видели мы из исторических событий, что вопрошать о том, что или чего хочет Бог, когда уже воля Его объявлена, не следует больше, и причины – почему это делает Бог? – доискиваться нелепо: первая и главная тому причина – та, что Бог так хочет, что это Ему угодно. Авраам, получив приказание принести в жертву Богу сына своего Исаака, каких бы мог не найти причин к недоумению своему и противопоставить их Божию повелению? Но он не противоречил Богу и молча повиновался Его повелению; для Авраама было довольно того одного, что Бог этого желает.

5

Многие родители, желая испытать благоразумие своих детей, спрашивают их: «Не желаете ли вы воспользоваться сегодня приятной прогулкой: пойти, например, в сад, прокатиться по городу или навестить знакомых в деревне; или же развлечься какой-либо игрой, оставив на время книжные занятия?» И если дети отвечают отцу или матери: как вам угодно, вы можете дать нам лучший совет: полезнее ли нам теперь погулять или продолжать учение – такой ответ детей служит знаком их доброго воспитания, совершенного и основательного благоразумия. Если же дети без предложения родителей или наставников просятся погулять, когда нужно учиться, или же стараются увильнуть каким-нибудь способом от занятий и ученья, или же скучают на уроках, тяготясь занятиями, а по выходе из класса упражняются в бесполезных и неприличных разговорах или шалостях с большей охотой и вниманием, чем при слушании и изучении уроков, то такими наклонностями дети не обнаруживают пред родителями признаков доброй надежды на них. Тогда отец, мать или наставник говорит такому чаду: «Слушай, сын мой или дочь, оставь пустые свои забавы, шалости или дурные привычки, ступай в училище и учись внимательно и прилежно, веди себя скромно и как должно: иначе будет тебе худо!» При этом вразумлении мы наблюдаем у ребенка нахмуренное лицо, на глазах слезы, если учение бывает дома, то вместо внимательного чтения одно только перелистывание книги, а против строгости родительской – причитания с плачем и жалобами. Вот поведение глупых и строптивых детей, не слушающих своих родителей и наставников и не исполняющих их приказаний и наставлений. Подобны им бываем и мы, взрослые; как неразумные дети, мы часто проводим свое время в бесполезных забавах и увеселениях; противимся воле Божией, когда Бог, лучший и добрейший из всех отцов, нарушает наши мирские удовольствия или возлагает на нас какие-либо неприятные нам дела и затруднения. Если желаем заслужить милость Божию и вечное спасение, уподобимся благоразумным детям, ничего другого не говоря Богу в своей молитве, кроме слов: «Господи Боже, Отче наш, как Тебе угодно, пусть так и будет: мы готовы по Твоей воле и повелению Твоему делать что приказываешь и не делать что запрещаешь, трудиться, страдать, пока Тебе, Отцу нашему и Господу, будет то угодно».

Внушая такую безусловную покорность человека воле Божией, Эпиктет сказал: «Нерадивый человек! Чего ты у Бога себе просишь, не того ли, что есть наилучшее, а что же другое есть лучше того, что есть, по твоей совести, угодно Богу?»⁶⁸. Уместно также привести здесь суждение другого мудрого мужа. Если Бог кому-либо предоставил бы свободный выбор образа жизни и спросил бы его: «Желаешь ли ты, чтобы Я освободил тебя от душевных и телесных бедствий и Сам поселил бы тебя в раю?». На такой вопрос должно отвечать теми же словами: «Господи, твори со мной, как Ты Сам хочешь. Ты можешь и удалить от меня бедствия, и оставить их при мне; мне же будет приятнее всего, чтобы совершилось то, что угодно Твоей святой воле». Воистину, таким образом получим мы большую благодать и милость от Бога, чем получили бы их по собственному нашему выбору. Ибо Бог, требуя добрых дел, имеет обычай воспитывать чад своих, подобно благоразумным родителям, в страхе и строгом наставлении. А потому, если видишь, что мужи добродетельные и любезные Богу отягчены скорбями, изнемогают в бедах, претерпевают всякие неудобства, или же увидишь людей порочных и злобных, живущих в роскоши, во всяком изобилии, наслаждающихся всеми благами мира, потакающих всем своим прихотям, то знай, что первые – сыны смирения, плача, кротости, чистоты и прочих добродетелей; вторые же – дерзкие своей строптивостью, не- редко расточающие отеческое наследство и погибающие от своих пороков и необузданных страстей. Бог любимых чад Своих не балует, не содержит в роскоши, но испытывает их, смиряет трудами, а нередко печалью и огорчениями, дабы приготовить из них достойных Себе служителей на общую пользу: столпов Церкви, просветителей народов, опору государства. Поэтому предоставим себя Богу во всех приключениях, встречающихся нам, чистыми, как ненаполненные сосуды, чтобы Бог наполнил их Своей благодатью по нашей к Нему покорности. Блаженный Иероним, наставляя некоего Юлиана, говорил ему: «Ты считаешь себя достигшим высшей степени добродетели, если пожертвуешь некоторую часть своего имущества на богоугодные дела, – ошибаешься. Бог желает, чтобы ты себя самого, свою нравственно-разумную деятельность приносил в живую жертву Богу во всю жизнь свою»⁶⁹.

Глава V. Признаки или свойства человеческой воли, согласной с Божественной волей

Римляне считали плохим солдатом того воина, который не отличался крепкими мускулами, сильной грудью и широкими плечами, способными к поднятию и ношению всяких тяжестей; который не содержал исправно своего оружия во всей чистоте и блеске, наконец, который не имел полного доверия к воинским доблестям и способностям своего полководца. Подобным образом никто не может считать себя истинным христианином и величать себя Христовым последователем и исполнителем Божественной воли, если не находит в себе явных признаков согласованности собственных его желаний во всем – по самим его поступкам – с волей Божией. Кто желает увериться в этом и испытать самого себя, наконец, привыкнуть во всем согласовывать свои пожелания и поступки с волей Божией, тот с пользой для себя пусть задумается, находит ли он в себе нижеследующие признаки, душевные качества? И способен ли хранить их в себе, не заглушать противоположными и ими руководствоваться.

1

Первый отличительный признак истинного христианина в радении о делах своих – стараться совершать усердно, опасаясь, чтобы они не были противны заповедям и воле Божией, а потому никакого дела лучше не начинать не призвавши прежде Бога на помощь пусть краткой, но сердечной молитвой. Если же встретится нам весьма полезное и важное дело, но нелегкое к совершению, да будем просить себе у Бога помощи не раз, а многократно, пока Бог вразумит и наставит, как совершить то дело. Для людей, облеченных властью, да будет упомянутый совет инструкцией – «ничего не делать без соизволения Божия, таинственно открываемого в усердной молитве»: ум смертного человека ограничен, не может всего обнять и правильно рассудить. А отсюда столько случается в мире бедствий и неустройств; как много знатных домов управляется худо; сколько царств и областей остаются лишенными правды и справедливости; сколько возникает разорительных войн; сколь много граждан терпят друг от друга тяжких обид и разорения, – и все это происходит от пренебрежения заповеди Христовой: смотрите каждый за собой и за своими обязанностями, бодрствуйте, молитесь, ибо не знаете, когда потребуют от вас решительного отчета в делах ваших (Мк. 13:33). Несоблюдение этой заповеди порождает многочисленное зло в мире. Ибо господа, правители, начальники, цари часто бывают людьми, действующими не по закону Божию и гражданскому и здравому разуму, но по своим замыслам, страстям и по своему безрассудному произволу. Они не испрашивают у Господа Бога Его благословения и просвещения ума; надеются на свой разум и собственные силы и думают о себе, что они – древние исполины, могущие и горы перевернуть, а поэтому бывает в делах как общественных, так и частных пагуба и неустройство. Это подтверждают исторические примеры.

Тяжко согрешили старейшины и начальники израильские, приняв в свое общество язычников гаваонитов без вопрошения о сем Господа (см.: Ісус. 9). Мы весьма недалеки от их опасного заблуждения: часто размышляем и ищем достижения предметов величайшей важности, но Господа об этом не спрашиваем. Желаем получить священство, вступить в брак, сделаться обладателем земли и правителем людей, но Господа об этом не спрашиваем: угодно ли Ему будет наше желание и намерение? Не так поступали достойные похвалы славные вожди Маккавеи. Они не предпринимали ни одной войны не испросив прежде на то воли Божией: в смиренном сердце своем они пред началом войны прибегали с горячей молитвой к Богу, не только сами молились, но призывали к этому своих ратников и вместе с ними молились, а также и начав войну, совершали общественное моление об успехе оной. Так Иуда Маккавей, видя и понимая замыслы врага, воздев руки к небу, призывал Господа, чудодействующего и видящего все, что на земле творится справедливое и лукавое, и молил Его о помощи, хорошо зная, что победа не зависит от силы воителя и его оружия, но Бог дает ее по Своему благоволению ищущим Его милости и покрова. И не только сам военачальник Маккавей призывал Бога на помощь пред началом войны, молитвенно испрашивая извещения от Бога о том, начинать или не начинать войну, но своим примером и речью воодушевил и воинство свое к молитвенному расположению их духа и к возбуждению в себе мужества, приводя примеры прежней помощи и милости Божией к народу, обращающемуся к Богу с покаянным сердцем. И таким образом, призывая Бога себе на помощь, Иуда и бывшие с ним вступили в бой с войсками противника, гордого Никанора, наступавшего на них в день субботний, и положили на месте более тридцати тысяч неприятельских воинов, радуясь такому проявлению Божией милости и помощи (ср.: 2Мак. 15). Вот пример, доказывающий, как спасительно прибегать в скорби и беде с сокрушенным сердцем и молитвой к Богу о помощи и защите!

Святой Кассиан дает совет держать пред началом всякого дела в уме и на устах сии боговдохновенные псаломные слова: Боже, в помощь мою вонми: Господи, помощи ми потщися, по благоволению Твоему (Пс. 69:2)⁷⁰ и еще эту молитву: «Молим Тебя, Господи, предупреди каждое наше дело до его начала Духом Твоим Святым и, споспешествуя нам, управляй в его совершении, чтобы каждая наша молитва и каждое деяние получали бы всегда свое начало от Тебя и начатое совершенствовалось бы Тобой и достигало успешно своего окончания или назначения». Преподобный Памва имел такой обычай: когда кто просил у него совета о чем-либо, он отвечал: «Повремени немного и поручи дело свое Богу» и никогда никому не давай своего совета прежде, пока сам не испросил у Господа, чтобы Он внушил тебе, что должно посоветовать. Этот обычай Памвы ему самому принес такую пользу, что когда он уже лежал больным на смертном одре, то сказал: «Не могу припомнить себе ни одного моего слова, о котором бы должен я пожалеть и покаяться в неразумном произнесении оного».

Действительно, Бог спрашивающему Его с верой дает ответ в глубине души его, по слову псалмопевца: Желание убогих услышал еси, Господи, уготованию сердца их внят ухо Твое (Пс. 9:38). Тот, кто не полагает предварительно в основу своих намерений и дел Божия благословения и Его святой воли, не имеет в делах успеха. Самое сознание нашего отношения к своему Господу обязывает нас испрашивать у Него благословения на все дела свои и тщательно взвешивать их, благоугодны ли они Богу.

2

Второй признак истинного благочестия и усердия – поступать согласно воле Божией: не страшиться встречающихся при этом бедствий и неприятностей, но охотно переносить их и даже желать; последнее оправдывается тем, что Господь Бог к тем ближе Своей благодатью, которые находятся в печали и многих злостраданиях, нежели к тем, которые постоянно благоденствуют во всем и не знают нужды. Господь не только любит убогих и нуждающихся, но благословляет и тех, которые им благодетельствуют. Давид, ублажая их, говорит: Блажен разумеваяй на нища и убога, в день лют избавит его Господь. Господь да сохранит его и живит его, и да ублажит его на земли и да не предаст его в руки врагов его. Господь да поможет ему на одре болезни его: все ложе его обратил еси в болезни его (Пс. 40:2-4). По толкованию святителей Иоанна Златоуста и Амвросия⁷¹, Бог посещает болящих или находящихся в скорбях и печали и услаждает их невзгоды различными радостями и милостью Своею, как бы Сам Он, Господь, стелил для них постель, как это делают иногда милосердные женщины, ухаживая за больным – поправляя его постель и тем доставляя облегчение в болезни и успокаивая своим состраданием и любовью. Сама Пречистая Дева Богородица и Христос Господь утешают и находящихся в болезнях и печалях, если только будут достойны они в душах своих такого посещения и приятия благодатного небесного дара и заступления. Сенека еще до осияния людей светом благодатного учения Христова высказал много мыслей, достойных Божественной мудрости, говоря: «Прошу и умоляю вас усерднейше, не ужасайтесь тех средств, иногда весьма строгих, которыми бессмертный Бог побуждает душу к лучшим подвигам: печаль родит добродетель. Воистину прилично назвать жалкими людьми тех, которые, живя в излишнем изобилии и не зная нужды, падают духом, которых праздность одолевает и расслабляет, как долговременная тишина моря приучает моряков к безделию и лени в безбурное время»⁷². Бог же кого любит и испытывает, тех чаще посещает болезнями, бедствиями и, словом, обучает их; а тем, которых, по-видимому, держит в ослабе, многое прощает, тех, нерадивых к исправлению и ленивых, готовит Он на жертву грядущих зол. Вы сошли с истинной дороги, с прямого пути, если думаете, что есть некоторые люди, изъятые от общей участи грешных людей претерпевать в настоящей жизни скорби и неприятности; каждому придет очередь испытать их, и его неожиданно постигнет беда, как собственное его приобретение, часть его или жребий. Кто кажется освобожденным от всяких бедствий, тому дана только отсрочка до другого времени, когда и он не избежит их.

Спросите: зачем Всеблагий Бог людей добродетельных посещает или болезнями, или другими бедствиями? Нагляднее ответить на это через решение другого вопроса, более близкого к пониманию нашему: почему во время войны или другой опасности посылаются для выполнения сложных и рискованных предприятий люди самые способные и самые мужественные? – Ответ на это нетруден: военачальник для совершения таких дел выбирает или вызывает и способнейших для того людей – мужественных и расторопных, которые могли бы ночным нападением поразить врага или высмотреть обход неприятельской армии, устроить удобный путь для своего отряда. И никто из избранных воинов не ропщет на военачальника за свое назначение, не говорит: «Он с умыслом послал меня на погибель»; напротив – каждый с удовольствием старается с большим успехом выполнить поручение, презирая труды и опасности. Подобно храбрым воинам должны поступать и те малодушные и нетерпеливые из христиан, которым Промысл Божий попускает претерпеть и перенести что-либо скорбное, тяжелое и печальное. Надо ободрить себя, укрепившись мыслью, что Бог признал их достойными для перенесения положенного на них бремени и что Он не возложит больше того, сколько могут понести их человеческие немощные силы. Сама Премудрость Божия говорит: Бог испытал их и нашел их достойными Себя (Прем. 3:5). Святой апостол Павел удостоверяет в том же: верен Бог, Который не попустит вам быть искушаемыми сверх сил, но при искушении даст и облегчение, так чтобы вы могли перенести (1Кор. 10:13). Поэтому умоляю вас, братия, избегайте всякого сладострастия и так называемого счастья или роскоши, которые расслабляют и приводят в изнеможение душу и тело. Бог поступает с добродетельными людьми таким образом, как поступает учитель со своими благонадежными, преуспевающими в науках учениками, требуя от них больших трудов и заставляя их решать трудноразрешимые задачи.

Древняя история представляет нам замечательный образец воспитания граждан у язычников лакедемонян (спартанцев), которые вообще отличались от других греков своей храбростью, любовью к отечеству и презрением к богатству и роскоши. Нельзя и подумать, чтобы они были извергами рода человеческого, лишенными родительской любви к своим детям, но эта любовь обусловливалась желанием сделать их лучшими людьми и гражданами и выражалась в соответствующих тому формах воспитания физических и моральных сил детей и в приучении их к непоколебимому перенесению всех житейских невзгод. Дети у них подвергались крепкому сечению пред народным собранием не за какую-либо вину, а для того только, чтоб приучить их к перенесению физической боли и терпению неудобств и лишений. При этом сами родители, наказывая, подбадривали лаской и одобрением любимых своих детей еще к большему перенесению голода, трудов и к презрению роскоши и изнеженности. Неудивительно, если Бог, знающий заранее, какими средствами можно заставить нас вступить на высшую степень нравственного совершенства, испытывает нас, Своих детей, разными мирскими неприятностями и приучает к восхождению от низших степеней добродетели на высшие. Всякое обучение добрым делам всегда кажется для бренного тела жестоким и скорбным; попускает ли Бог на нас какое несчастье – великодушно перенесем его: это не гнев Божий к нам, но предоставление нам случая для нашего подвига, влекущего за собой награду, и чем более совершим подвигов, тем станем мужественнее. Совершенной победы над злом достигает человек терпением. Как золото очищается огнем, так бедствия укрепляют человека. И что в этом удивительного? Дерево, растущее в глуши и затишье, не бывает упругим, твердым и крепким, если не подвергается частым сильным ветрам; потому что только через крепкие напоры ветра древесные частицы сближаются между собой теснее и крепче, а корни глубже утверждаются в земле. Недолговечны и подвергаются скорому гниению и те деревья, которые растут в тиши на солнечных влажных долинах.

Из всего сказанного выше открывается, что вернейшим признаком согласия воли человеческой с Божией волей становится неустрашимость бед и скорбей в жизни христианской, когда мы, добровольно отвергшись самих себя, то есть собственной воли, несем на себе Крест Христов, не отказываемся указанию Божественной воли следовать по пути христианской жизни – неудобному, тесному и прискорбному, мужественно перенося попускаемые Богом обиды, скорби, болезни и другие невзгоды. Итак, кто всем сердцем любит Бога и всей душой хранит в себе волю Божию, тот дерзновенно может во время бед и печалей обратиться к Богу с молитвенными словами: «Жалею, о Боже мой, что прежде Ты не открыл предначертаний обо мне святейшей воли Твоей: ибо я поспешил бы прежде совершить их, чем Ты позвал меня на то: хочешь ли взять обратно полученные мной от Тебя имения, честь и славу? Давно бы я готов был отдать их Тебе. Хочешь ли взять моих детей? Я предоставляю их в Твою волю. Хочешь ли какой-либо части моего тела? Возьми ее: весьма мало и скупо обещаю, ибо скоро все оставлю охотно. Хочешь ли души моей? Почему же я откажу Тебе в этом? Без промедления молю Тебя, прими мою душу. Все, что Ты дал мне, прими от меня. Всякое дело Твое совершаю без принуждения, ничего не претерпеваю без собственного соизволения и Тебе, о Боже мой, не работаю, подобно рабу, но только согласую мою собственную волю с Твоей святой волей». Вот истинный образ согласия человеческой воли с Божественной.

3

Третий признак человеческой воли, согласной с Божественной, – это христианское смирение, уничтожение в себе мнения о себе самом, выступающего за пределы существа ограниченного, смертного. Это исключительно христианская добродетель; едва ли она была известна древним идолопоклонникам. Кто не заражен самомнением, высокомерием, тот все сделанное им доброе приписывает не себе, не своему разуму, но Божией благости и силе. Своими же, в прямом смысле, считает только свои заблуждения и всякую неправду, содержа постоянно в памяти изречение блаженного Августина: «Все доброе, предпринятое и совершенное тобой, относи к Богу и признавай, что без Бога ничто невозможно для тебя, а с Богом – все». Таковым добрым делателем, действительно, и бывает тот, кто не полагает надежды на свою мудрость и свои силы; но, с упованием на помощь Божию и не отчаиваясь в ней, не отказывается от совершения тех дел, которых требуют от него его обязанности и его звание, он настолько успешнее и лучше выполняет их, насколько меньше полагается на себя, будучи уверен, что он сам собой ничего, но с Богом может сделать все. Он трудится по мере сил своих, но добрых плодов своей деятельности ожидает от Божия благоволения, перенося сердцем благодушно все то, что само по себе неплохо, но кажется таковым терпящему от недоброжелателей, от наложения излишних на него трудов, налогов, нанесения обид и т.п.

Совсем другие последствия своей деятельности имеют те гордые, самонадеянные люди, которые, забывая о Боге и своих обязанностях, полагают всю надежду на самих себя: на свою мудрость, ловкость, искусство, на свои силы. И до чего такие люди бывают высокомерны: они превозносят себя пред своими сверстниками и восхваляют до небес, а между тем в важных и весьма полезных делах оказываются нерадивыми, небрежными по излишней самонадеянности.

Совершенно же предавшие себя в волю Божию, смиренные труженики в винограднике Христовом, поступают иначе; они уподобляются коромыслу весов с прицепленными к нему на противоположных концах чашами: чем больше кладется в одну из чаш гирь, тем больше оно опускается, противоположная же чаша вместе с тем поднимается настолько же: это – символический образ достоинства людей Божиих и людей мира сего: чем более человек смиряет себя пред Богом и людьми, тем более возвышают его благодать и милость Божия, и наоборот: чем выше он ставит себя пред Богом и презирает свою братию через собственное высокомерие, тем более унижает свое человеческое достоинство.

Серьезный начальник какой-либо воинской части, которому поручены защита и охранение города от нападения врага, уже заблаговременно осматривает слабые, мало защищенные места, укрепляет их, распоряжается о хлебных запасах, подыскивает надлежащие места для постановки орудий – словом, заботится встретить неприятеля храбро и во всей готовности дать ему должный отпор, ибо он знает, что врагам нельзя верить. Подобно этому каждый христианин должен заблаговременно готовиться к неожиданной встрече своих недругов, говоря: «Я не избавлен ни от болезни, ни от смерти; а потому не лучше ли ограждать себя предварительно исповедью и принятием Святых Таин почаще, вооружать себя молитвой и постом?»

Напротив, человек самонадеянный и нерассудительный, уповая на собственные силы, обыкновенно думает, что он почти уже готов отразить все нападения своих врагов; или же выжидает более удобного времени к принятию необходимых для этого мер, или, наконец, так самоуверен в том, что успеет приготовиться и тогда, когда наступит необходимость в приготовлении. Весьма благоразумно говорит об обоих Соломон в своих притчах: Глупый верит всякому слову и поступает без проверки ему сказанного; благоразумный же внимателен к путям (начинаниям и поступкам) своим. И далее поясняет это: Мудрый боится и удаляется от зла, а глупый раздражителен, нерадив и самонадеян (Притч. 14:15-16). Но об этой зловредной самонадеянности поговорим впоследствии подробнее.

4

Четвертый признак нашего согласия с волей Божией – величайшее упование наше во всем на Господа Бога. Оно производит то, что каждый обиженный кем-либо успокаивает себя внутренне и усмиряет естественно возникающую мысль об отмщении своему врагу, думая про себя: «Бог видит и слышит неправду или обиду: придет время, что Бог обнаружит неправду врага и обратит ее на его же голову»; и этим побеждается естественное побуждение к отмщению нашим личным врагам. Через одно крепкое упование на Бога мы становимся победителями всех врагов и возвышаемся в своей душе над ними: ибо каждый, возложивши крепкую надежду на Бога, уверен, что если бы враги его постарались поднять целый ад против него, то не смогут повредить ему более того, насколько Богу угодно им попустить. Но возразишь, что есть враги неугомонные, старающиеся вредить беспрестанно во всем и всячески, чем только могут: если не удается им повредить противнику своему лично, то они силятся нанести ему материальные убытки, например, в его купле и продаже или лишением его имущества, и т.п. Действительно так. Однако ж кто крепко уповает на Бога, тот поступает в подобных случаях таким образом: чтобы внутренне успокоить себя, он каждое свое начинание или имущество поручает молитвенно Богу для его совершения или охранения, крепко полагаясь во всем этом на Промысл Божий, предоставляя всякие случайности распоряжению воли Божией, как бы вовсе устраняя себя от всякого собственного распоряжения, и все последующее затем в его имущественных делах – удачных – считает благословением и даром Божиим, в не достигших предназначенной пользы видит, что предприятие не достигло своей цели по особенному Промыслу Божию, предназначившему для него нечто лучшее. Имеющему такую сильную надежду на Бога противники его будут тщетно силиться препятствовать в его предприятиях или причинять убытки в имуществе, переданному им в распоряжение Божие: Нет мудрости, и нет разума, и нет совета вопреки Господу (Притч. 21:30). Как хитро поступал Лаван против зятя своего Иакова, изменяя последнему десять раз назначенную плату за присмотр скота в надежде уменьшить ее, но тщетны были его замыслы, которые все обратил Бог в пользу Иакова: Бог не попустил ему, т.е. Лавану, сделать мне зло, так выразился об этом сам Иаков (Бут. 31:7). Воспылал гневом Сеннахирим, царь Ассирийский, против города Иерусалима, угрожая окончательным его разорением; но ни сам он, ни его воинство не избегли грозной в отмщении руки Божией, ибо услышал Бог молитвы царя Езекии и пророка Исаии и послал Ангела Своего, который поразил ассирийское войско; Сеннахирим же возвратился в землю свою и там погиб от руки собственных детей своих. Так спас Господь Езекию и жителей Иерусалима от руки Сеннахирима и его воинства (см.: 2Хрон. 32:21-22). Советую каждому христианину иметь твердую надежду на Бога и всякое отмщение за себя предоставить Ему: Он один есть Господь отмщений.

Сами язычники учат нас этому. Тиссаферн, персидский вождь, заключил мир с Агесилаем II, царем Спартанским, но только для того, чтоб выиграть время для удобнейшего внезапного нападения на своего противника; ибо в тот же час послал от себя глашатаев, чтобы все греки ушли из Азии. Агесилай смело ответил посланным от Тиссаферна: «Скажите от меня вождю вашему так: я ему очень благодарен за то, что он мир, заключенный со мной, разрушил; этим самым он против себя же раздражил и богов, и людей и сделал их себе врагами; через это моя военная сила значительно увеличится: ибо коварство и вероломное нарушение заключенного мира восстановят против него всех». Вот истинно христианский ответ своим противникам по написанному: Бог воздвиг рог спасения… от врагов наших и от руки всех ненавидящих нас (Лк. 1:69,71).

Уповающий всем сердцем на Бога превращает всех своих врагов в плательщиков оброка и в работников себе: ибо он имеет Бога помощником себе, потому что он обо всем, чего желает, прежде всего молит Бога, полагая себе за правило, что если чего я прошу у Бога, может быть для меня полезно или неполезно, это в совершенстве известно только одному Богу. И если просимое полезно мне, то Бог и пошлет мне его немедленно, а иногда отлагает это до более благоприятного времени, чтобы таким образом испытать меня и приучить к терпению. Но если Бог многократно повторенное мной прошение не исполняет, то через это мне становится ясно, что я просил у Бога того, что для меня бесполезно или вредно. По такому, весьма благоразумному, правилу поступает только тот, кто полностью предал всего себя в управление Божественной воле. Не признающие же тайны Божественного мироправления и Его Промысла о каждом из Его творений или вовсе не призывают Всевышнего себе в помощь, или хотя и призывают, но делают это нерадиво и как бы для обряда только. И прежде чем вздумают обратиться с молитвой к Богу, сначала докучают тем лицам, от которых надеются получить помощь, своими настойчивыми и жалобными прошениями, а если не имеют успеха у одних лиц, то обращаются к другим, стараясь достигнуть желаемого через протекцию, через подарки и подкупы, обращая таким образом достижение желаемого в зависимость от бесчестной греховной сделки.

Святой Иоанн Богослов видел в небесном откровении Христа Господа, держащего в десной Своей руке семь звезд. Что же значат эти звезды в руке Христовой? Сам Иоанн, объясняя эту тайну, говорит: семь звезд суть Ангелы семи церквей (Об. 1:20), и венцы их находятся в руке Христовой. И если где-либо венец (то есть епископское достоинство) остается вакантным, то являются весьма многие искатели венца, желающие охотно наклонить под него свою голову, но они нередко идут не прямой дорогой ко Христу, но чаще всего сначала идут к рукам князей, начальников и властителей и потом уже наконец – и к Христу Господу. То же самое бывает и при искании прочих, как духовных, так и мирских достоинств и почестей: человеческой любви, милости и помощи все ищут; мало же кто ищет Божия пособия в том, чтобы сделаться прежде достойным носителем венца по своим нравственным поступкам и истинно гражданским подвигам правды, милости и человеколюбия. Здесь видно явное заблуждение и непонимание верного пути к получению сана, славы и почестей. Желающие заслужить достойное уважение пред людьми и милость у Бога должны поступать иначе: они должны прежде всего сердечно искать себе милости у Бога о прощении грехов своих и Его благой помощи для согласования свободных своих поступков с волей Божией; ибо скипетры и венцы находятся в правой руке Божией. Начальства, достоинства, почести и полновластное правительство Бог назначает и разделяет по Своей премудрой воле: следовательно, у Него должно всегда просить желаемого нами. Сердце царя – в руке Господа, как потоки вод: куда захочет, Он направляет его (Притч. 21:1). Как садовник в своем саду содержит водный источник в своем распоряжении: он не всегда проводит и направляет воду на ближайшее и лучшее дерево, но часто на дальнее и увядающее или куда захочет, смотря по необходимости орошения сада в той или другой его части, того или другого дерева: подобно садовнику поступает Бог. Он, имея в Своей руке сердце царево, как садовник воду, распоряжается, нимало не вредя свободе человеческой воли, водами, истекающими из этого источника, сердца царева, различными церковными и государственно-общественными установлениями и облеченными властью лицами. Бог вручает достоинства и власть тем, которых искони избрал Он по Своему пред- уведению и призвал в свое время на служение Своим праведным делам мироправления по писанному: кого Он (Бог) предузнал, тем и предопределил быть подобными образу Сына Своего, дабы Он был первородным между многими братиями. А кого Он предопределил, тех и призвал, а кого призвал, тех и оправдал; а кого оправдал, тех и прославил (Рим. 8:29-30). Поэтому весьма неразумно поступают те, которые с усиленными просьбами и дарами обращаются к людям, а вездеприсущего Бога забывают, надежды на Него не имеют, мимоходом обращаются к Нему с молитвой. Непонятное, страшное ослепление у людей! Вода, почерпаемая из самого источника, бывает всегда чиста, здорова и благоприятна.

5

Пятый признак, указывающий на то, что наша воля согласна с Божественной, есть перенесение нами всенародных поношений, оклеветаний и других порицаний нашего доброго имени и добрых дел в молчании смиренномудренном. Нет более чувствительнейшего удара для благочестивой христианской души, как наглое оскорбление порицанием и клеветой прямых ее намерений и действий, которые она предпринимает и совершает ради славы Божией и спасения, вразумления и пользы своих ближних. Но и такие жестокие удары истинный Христов последователь переносит молча. Умственным оком с благоговением взирая на многотерпеливого Иисуса, молчавшего среди бесчисленных поношений и мучений во время беззаконного суда над Ним. Собрались в суд над Иисусом Христом еврейские первосвященники, старейшины и книжники, истово обвиняя Его: Иисус же молчал; многие ложные свидетельства и преступления взводили на Него: Иисус же молчал; настаивали с истошным криком, требуя Его распятия; Иисус же молчал; уже распятого и ко кресту пригвожденного они уязвляли бесчисленными укоризнами и насмешками: Иисус же молчал. Подобно Господу Иисусу Преблагословенная Дева Мария, Богоматерь, находясь в величайших стеснениях и скорбях, была терпеливой, кроткой и молчаливой. Она поступала при этом не иначе, как и Сын Ее поступал, то есть Мария же молчала и все это предоставляла воле Божией и Его Божественному Промыслу о Ней. Слышала Она, как человека совершенно невинного, возлюбленного Ее Сына ложно поносили, досаждали Ему многочисленными укоризнами, Мария же молчала. Видела Она Его под тяжестью Своего Креста изнемогающим и падающим, пригвожденным ко кресту, в страшных мучениях взывающим к Богу Отцу Своему: Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты Меня оставил? (Мк. 15:34) и затем в бесчисленных язвах и тяжких муках умирающим, Мария молчала. Этому Сыну и этой Матери подражали многие благочестивые люди, когда были они поносимы клеветой в величайших беззакониях, они же молчали. Этим отличался в свое время кроткий пророк и царь Израильский Давид, славившийся дивной силою смиренного молчания при нанесении ему личных оскорблений. В таких случаях говорил он в сердце своем самому себе: Рех: сохраню пути моя, еже не согрешати ми языком моим: положих устом моим хранило, внегда востати грешному предо мною. Онемех и смирихся, и умолчах от благ (т.е. о добром ответе оскорбителю); не много далее повторяет он тоже: Онемех и не отверзох уст моих, яко Ты сотворил еси (Пс. 38:2-3,10). Причиной же своего молчания считает он не что иное, как только то, что Ты (Господь) нанес мне сей удар: умолчал я потому, что без Твоей воли, без Твоего допущения никто не мог бы оскорбить меня; Твоя, Господи, воля наложила на меня молчание.

Северин Боэций, замечательный писатель и добродетельный муж и философ, сказал: «Кто другой, кроме Единого Бога, может быть охранителем добродетели и отгонителем всего лукавого и недоброго? Он, как управитель и устроитель наших сердец, взирая на всех с высоты Своего Божественного предведения и промышления, знает о всяком человеке, что для него прилично и спасительно, то именно и назначает каждому, и если нам кажется иногда, что иное (например, относительно наград и наказаний) происходит не по должному (праведному) порядку и чиноположению, то это есть только кажущийся нам, ограниченным существам, беспорядок, в существе же своем этот самый порядок и есть истинный и праведный во всем объеме Божественного мироправления»⁷³. И всякий, покорный воле Божией, удостоверяется в этом, замечая, как истинны и справедливы Божии определения о каждом человеке в частности и о племенах, народах и царствах вообще, верит мудрому Божию Промыслу о всех и обо всем и одобряет его своим покорным молчанием.

Случается иногда и в домашних отношениях между господами и служителями их нечто подобное; например, добродушного, веселого характера господин заходит в дом своего служителя и не находит в доме никого; чтобы показать хозяину дома, что нельзя оставлять незапертый дом без надзора, все вещи, находящиеся в доме, переворачивает вверх дном и, учинив такой беспорядок, поспешно уходит, чтобы слуга не узнал, кто натворил это в его жилище. Слуга, возвратясь домой и видя все свои вещи разбросанными и опрокинутыми, воспламеняется гневом и приходит в негодование на совершившего беспорядок в доме; но узнавши потом, что виновником этого беспорядка был его господин, успокаивается и молчит. Подобно этому слуге и Давид говорит себе: Онемех и не отверзох уст моих; почему это? – яко Ты сотворил еси (потому что Ты, не кто другой, нанес мне этот удар). Равно и каждый человек, преданный воле Божией, чувствует тяготу от причиненных ему несчастий или обид и терпеливо переносит их, утешая себя Промыслом Божиим и зная хорошо, что печалью и напрасным ропотом себе ничуть не поможет; он обращает очи свои на небо: Возведох очи мои в горы, отнюдуже приидет помощь моя. Помощь моя от Господа, сотворшаго небо и землю (Пс. 120:1-2).

Когда царь Артаксеркс и Аман пировали, приглашенные Есфирью, в ее палатах, тогда все иудеи проливали горькие слезы. Но как скоро обратилось это веселие Амана, радовавшегося о готовившемся на завтра пролитии невинной крови иудеев, на собственную его погибель: Бог чудно раскрыл для царя злобу Амана против Мардохея и всех иудеев, и царь приказал подвергнуть Амана тому же наказанию, какое приготовлял он для иудеев: приказал повесить одного Амана вместо всех иудеев (ср.: Ест. 7). Повторяй каждый себе непреложную истину: «Когда опечалит тебя Господь, попустив какое-либо несчастье или потерю, в конце концов обратятся они во благо тебе». Если бы луна всегда была однообразна в своем сиянии и форме и не изменялась всякий день в своем возрастании или уменьшении, сохраняя постоянно вид полной луны, то астрономы никогда не открыли бы того, что она заимствует свой свет от солнца. Равным образом и мы узнаем из разных лишений и огорчений, что всякое доброе посылается нам от Бога. Заболел ли кто? Отсюда по опыту он узнает, как драгоценно человеку здоровье и как должно строго беречь и охранять его, чего никогда бы не узнал он, если бы вовсе не болел: ибо такова уже врожденная нам беспечность, что мы не ценим и не бережем доброго, полезного и приятного, пока его не лишимся: тогда только оценим свою потерю и пожалеем о ней. Потерпит ли кто бесчестье, нанесенное ему другим? Тогда только опытно узнает он на себе, сколь тяжкий грех порочить доброе имя и славу ближнего. Впадет ли кто в бедность и нищету – тогда только истинно поймет, как сам поступал с убогими и как должно, по заповеди Божией о любви ко всем, заботиться обо всех, тем более о нищих и беспомощных; а потому он молчит и, размышляя обо всем сказанном выше, смиренно поручает себя во всем Божественной воле.

Но я не думаю, чтобы каждый, носящий свое бремя, должен молчать с отчаянием, да сохранит тебя Бог от отчаяния! А потому, любезный брат во Христе, ты говори, – но говори сердцем, говори Богу: пусть язык твой молчит, но молись умом! Углубись внутрь себя и благоговейно размышляй о молчании Иисуса Христа пред Пилатом, Пречистой Девы Марии – пред нечестивыми согражданами, Давида – пред его противниками: почетнейший и достойнейший ли человек злословит тебя? – молчи; низкий ли и недостойный бесчестно укоряет тебя и поносит? – молчи; злословит ли тебя равный тебе? – и тогда молчи. Трудно это делать и скорбно, но весьма похвально, спасительно и полезно. Оставь оскорбителя, обратись к Богу Утешителю и молись за своих противников, подобно Давиду и его же словами: Вместо еже любити мя, оболгаху мя, аз же моляхся: и положиша на мя злая за благая, и ненависть за возлюбление мое (Пс. 108:4-5): поступая так, молчанием укротишь своих противников, а молитвой умилостивишь Бога. Поэтому молчи и всецело предай себя воле Божией, постоянно имея в сердце своем Давидовы слова: «Ты, Господи, (а не враг мой) нанес мне удар».

6

Шестое знамение человеческой воли, сообразной с Божественной волей, состоит в том, что она ради чести Божественной и исполнения заповедей Божиих готова воспринять на себя все трудности и лишения и неустрашимо подвергаться опасностям, готова претерпеть все скорбное, трудное и едва переносимое, крепко уповая на Божий Промысл и Его помощь. Сколь великодушным показал себя в этом отношении святой апостол Павел: я научился быть довольным тем, что Бог мне дал. Умею жить и в скудости… и в изобилии; научился всему и во всем… быть в сытости и терпеть голод, быть в изобилии и в недостатке. Все могу в укрепляющем меня Иисусе Христе (Флп. 4:11-13). Равно с мужественным и великодушным сердцем пел боговдохновенный Давид: Богом моим прейду стену (Пс. 17:30). Давид, готовый на многотруднейшие подвиги, с радостью воспевает Богу: Ты просветишь светильник мой, Господи Боже мой, осветишь темный мой ум, помраченный мирскими пристрастиями и испытаниями, и Тобой я избавляюсь от всякого нападения, всякой беды, силой Бога моего преодолею всякую преграду на пути к добрым делам: ибо крепок Бог, препоясующий меня силой и устрояющий мне верный путь ко всему истинному и святому (см.: 2Сам. 22:29-33). Давид счел для себя за труд шествовать по назначенному Богом пути до излияния пота, но, быв препоясан по чреслам своим, по выражению апостола Павла (см.: Еф. 6,14–18), истиной, облекшись в броню праведности, обувшись в готовность благовествовать мир, а более всего – защитившись верой в грядущего Христа Господа и шлемом спасения Его, и мечом духовным слова Божия, наконец, молитвой – желал он сам добровольно идти определенной ему дорогой. Каждый из нас должен размышлять о себе и знать, что Бог желает, чтобы я был терпелив в страдании, чист от пороков в своей жизни, охотно прощал своих врагов, обо всех хорошо думал бы и говорил, пока они не обнаружили себя в противном, и почему бы мне не быть во всем этом согласным с желанием Божиим? Правда, что до сего времени мое своеволие служило мне к тому препятствием и как бы каменной стеной, преграждающей мне следовать Божию указанию к богоугодной жизни. Но с этой поры, когда свет благодати просветил мою душу, такая стена не устрашит меня, перескочу и через нее: ибо все могу сделать силой укрепляющего меня Христа (ср.: Флп. 4:13).

Всякий, благоговейно читающий или слушающий жития и деяния святых угодников Божиих, будет многократно повторять слова царственного пророка: Дивен Бог во святых Своих, Бог Израилев; Той даст силу и державу (могущество) людем Своим (Пс. 67:36)! Он Вечный, Который всегда был, есть и не будет иметь конца, Он дает силу и крепость людям Своим, всем по заповедям Его живущим, Он – благословенный Бог наш и Творец. Это явственно видим мы сбывшимся на деле во святых апостолах и их преемниках и последователях их учения. Апостолы, избранные Богом для проповеди имени Господа нашего Христа, учения и спасительных для рода человеческого дел Его, имели столь великое дерзновение, безбоязненность, мужество и веру и совершили столь дивные дела. Они силой истины и живой веры каких не переходили стен лжи, суеверия и неразумия? Для них не было ничего неудобного и непреодолимого в деле евангельской проповеди: в сравнительно короткое время облетели они, как бы на серафимских крыльях любви Божественной, весь мир, в ту пору известный. Над ними исполнились слова пророка Исаии: надеющиеся на Господа обновятся в силе: поднимут крылья, как орлы, потекут – и не устанут, пойдут – и не утомятся (Іс. 40:31). Они, имея крепкое упование на Бога и исполнением Его воли, как бы поясом опоясанные, безбоязненно обошли всю землю и море с проповедью всем народам в поднебесной о Царствии Божием, уча с убеждением всех веровать в Господа нашего Иисуса Христа, презирая все угрозы своих противников!.. Подобно тому как томимый сильной жаждой говорит: «У меня внутри как бы огонь горит», так казался сердцам апостольским весь мир в огне горящим. Неутолимой жаждой спасти весь род человеческий были воспламенены любящие сердца святых апостолов: большие воды, по выражению Песни Песней (см.: Пісн. 8:7), не могли потушить любви этой, и реки не заливали ее (то есть никакие гонения и преследования проповедников их врагами). С такой пламенной любовью в сердцах своих апостолы спешили благовестить «Евангелие Царствия» во всей подсолнечной от конца в конец: не было народа, страны, города, ни селения, ни места, где не проповедовали бы они Христова учения. Святой апостол Павел, этот избранный сосуд благодати, преисполненный огня, попаляющего плевелы, проповедал евангельское учение от Иерусалима до Иллирика. Он прошел все земли, находящиеся между этими оконечностями, обращая в веру Христову преимущественно язычников, как видно из его Послания к Римлянам: не осмелюсь сказать, – пишет он, – что-нибудь такое, чего не совершил Христос через меня, в покорении язычников вере, словом и делом, силою знамений и чудес, силою Духа Божия, так что благовествование Христово распространено мною от Иерусалима и окрестности до Иллирика. Притом я старался благовествовать не там, где уже было известно имя Христово, дабы не созидать на чужом основании, но как написано: не имевшие о Нем известия увидят, и не слышавшие узнают (Рим. 15:18-21; см.: Іс. 52:15). Он благовестил Христово учение всем народам через земли, которые переходил: римлянам, персам, парфянам, мидянам, индианам, скифянам, аравитянам и всех людей повсюду учил истинной вере. Таков же был и святой Андрей Первозванный, апостол, который, имея в себе огонь Духа Святого, проповедовал Начальника спасения нашего Христа в Вифинии и во всех странах, прилегающих к Понту Эвксинскому (Черному и Мраморному морям), а также в Херсонесе Таврическом, или Крымском полуострове. По особенному Божию Промыслу, достиг он и России, где на горах Киевских водрузил крест, как бы пророчествуя, что и русский народ будет просвещен святою верою; проповедав Евангелие в Великой Скифии, возвратился он во Фракию, посетил Элладу и Пелопоннес. Воспламеняемый тем же огнем Божественной любви и жаждущий спасения душ человеческих святой апостол Фома, именуемый Близнец из Панеи, названной впоследствии Кесарией Филиппийской, города Галилейского, осязавший язвы Христовы по воскресении Его, проповедал Христа парфянам, мидянам, персам, гирканианам, бактрийцам⁷⁴, брахманам (индийцам браминской секты) и Каламийской стране, где был проколот копьями от неверных и там же умер за Христа. Подобным образом и прочие апостолы, объятые огнем Божественной любви, с ревностью распространяли веру во Христа. На них исполнилось пророчество царя Давида: Во всю землю изыде вещание (проповедание) их, и в концы вселенныя глаголы их, или слова о жизни вечной (Пс. 18:5). Так во всех концах вселенной стремились они утолить свою сердечную жажду ко спасению народов через приведение их в веру Христову, дабы обращенные удостоились войти вместе с ними в обители Отца Небесного, уготованные Христом, в то место, жители которого не будут уже ни алкать, ни жаждать, и не будет палить их солнце и никакой зной (Об. 7:16). Ни беды и скорби, ни гонения и поношения, ни раны, биения, голод, нагота, притеснения, ни даже самая смерть за Христа не препятствовали апостолам совершать величайшие и достойные хвалы подвиги; не устрашили их все демонские полчища, попранные их ногами, и другие неудобства и препятствия, встречавшиеся им на суше, на морях и на всяком месте: они все и везде совершали в честь и славу Божию мужественно, укрепляемые Его силой, не боясь никаких препон и трудов. Таким образом они удобно перелетали через все преграды, встречавшиеся им на пути, и своей проповедью приобрели для Христа весь мир, по написанному у пророка Исаии: и все концы земли увидят спасение Бога нашего (Іс. 52:10). Исполняя всем сердцем волю Божию, они оказались непобедимыми во всех злоухищрениях против них и во всех злополучиях. Ибо каждый, возлюбивший Господа всем сердцем и душой и всецело предавший себя воле Божественной, надеется все преодолеть и совершить, по непреложным словам Господа Иисуса Христа: истинно говорю вам: если вы будете иметь веру с горчичное зерно и скажете горе сей: «перейди отсюда туда», и она перейдет; и ничего не будет невозможного для вас (Мф. 17:20).

* * *

⁴¹ Блж. Августин. Исповедь, VIII. 8.

⁴² *Священномученик Игнатий Богоносец, епископ Антиохийский (†107) – муж апостольский, ученик Иоанна Богослова. Память 20 декабря старого стиля.

⁴³ Свщ. Игнатий Богоносец. Послание к Римлянам, 4.

⁴⁴ *Ассарий – мелкая монета.

⁴⁵ *Гай Плиний Секунд Старший (ок. 23–79 н.э.) – римский государственный деятель, ученый-энциклопедист и историк.

⁴⁶ Плиний Старший. Естественная история, XXII. 29.

⁴⁷ *Эпиктет (ок. 50–138) – греческий философ, представитель стоической школы.

⁴⁸ Эпиктет. Энхиридион. 11.

⁴⁹ *Фома Аквинский (иначе – Аквинат; 1225–1274) – богослов и философ, первый схоластический учитель Католической Церкви.

⁵⁰ *Имеется в виду святая Гертруда (XIII в.).

⁵¹ См.: Прп. Иоанн Кассиан. Собеседования, IX. 20.

⁵² См.: Древний патерик, II. 5.

⁵³ Ср.: Эпиктет. Беседы, III. 26.

⁵⁴ *Луций Анней Сенека (ок. 4 до Р.Х. – 65 по Р.Х.) – римский философ-стоик, поэт и государственный деятель.

⁵⁵ Сенека. Письмо Луцилию 75.

⁵⁶ Блж. Августин. О граде Божием, IV. 3.

⁵⁷ *Сократ (ок. 469–399 до Р.Х.) – великий древнегреческий философ, был обвинен в том, что он не чтит богов. По приговору суда Сократ выпил яд.

⁵⁸ *Публий Рутилий Руф († сер. I в. по Р.Х.) – государственный деятель, философ-стоик. Управляя провинцией Азией, был несправедливо осужден и изгнан.

⁵⁹ *Гней Помпей Магн (106–48 до Р.Х.) – римский политический деятель и полководец. Преследуемый Цезарем, он искал убежища в Египте, где был убит придворными египетского царя Птолемея XIII.

⁶⁰ *Марк Туллий Цицерон (106–43 до Р.Х.) – римский политик и философ, блестящий оратор. Убит по приказу Марка Антония.

⁶¹ Сенека. De tranquillitate animi, 16.

⁶² См.: Древний патерик, IX. 8.

⁶³ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 22.

⁶⁴ *Франциск Борджиа (1510–1572) – герцог Гандийский (Испания). Был счастливо женат на одной из португальских придворных дам Элеоноре де Кастро и имел восемь детей. После смерти супруги в 1546 году принимает монашество и в 1565 году становится генералом Ордена иезуитов. Канонизирован Католической Церковью.

⁶⁵ Сщмч. Киприан Карфагенский. О молитве Господней, 14.

⁶⁶ Эпиктет. Беседы, IV. 7.

⁶⁷ *Якопоне да Тоди (†1306) – францисканский монах, итальянский поэт. В Католической Церкви признан блаженным.

⁶⁸ Эпиктет. Беседы, II. 7.

⁶⁹ Блж. Иероним. Письмо 118, к Юлиану.

⁷⁰ См.: Прп. Иоанн Кассиан. Собеседования, IX. 10.

⁷¹ *Святитель Амвросий (ок. 340–397) – епископ Медиолана (ныне Милан), великий христианский святой, богослов, проповедник, гимнограф. Его память по православному месяцеслову совершается 7 декабря старого стиля.

⁷² Сенека. О Провидении, 4.

⁷³ Боэций. Утешение философией, IV. 6.

⁷⁴ *Бактрия – греческое название древнего государства Балхара, находящегося в Средней Азии, между горной цепью Гиндукуш и рекой Амударьей.

Часть третья. О полезных плодах человеческой воли, утвердившейся в последовании во всех делах своих воле Божией

Глава I. О том, какое успокоение душе приносит согласие нашей воли с Божественной волей

В предшествующих двух частях мы показали тот путь, по которому человек может достигнуть познания воли Божией и сообразования с ней собственной воли; в этой же части объясним, какая происходит польза от соглашения человеком своей воли с волей Божией.

1

Так милостив и щедр Господь в излиянии на нас Своих даров и богатств, что Он не только предопределил обогатить нас в будущей жизни вечным блаженством, но как бы предупреждая время, предназначенное для вечных наград, посылает нам и здесь, в течение временной нашей жизни, сладкий хлеб и повелевает вкушать его, как бы малейшую частицу будущего нашего блаженства, желая ободрить этим и укрепить в нас надежду получения вечных благ и соделать нас к тому доброхотнейшими и предуготовленными. Таким образом, не забывает нас Бог и в этом многомятежном, многотрудном и неприглядном по своим мерзостям земном мире; и здесь мы не лишаемся и как бы предвкушаем небесную вечерю, живя еще в этой земной плачевной юдоли, и находим в ней некоторое успокоение и посылаемые небом утехи. Для этого не требуется от нас больших издержек; достаточно одной нашей воли, не противоречащей воле Божией. Приводим к тому примеры.

На горе Фаворской святой апостол Петр едва ощутил в себе малейшую частицу, как бы отражение небесного блаженства, не мог удержаться от восторга и воскликнул: хорошо нам здесь быть; сделаем три кущи: Тебе одну, Моисею одну, и одну Илии. Ибо от изумления не знал, что сказать (Мк. 9:5). О, святой Петр! Не настало еще время вкушать здесь полного удовольствия, оно будет даровано в другом, лучшем мире, но не сейчас.

Святой Иоанн говорит в своем Откровении: когда Он (Агнец, сказавший: Я есмь… Первый и Последний) снял седьмую печать с книги судеб Божиих, сделалось безмолвие на небе, как бы на полчаса (Об. 8:1). По толкованию святителя Григория, этим безмолвием означается внутренний мир, или душевное успокоение тех, которые здесь, на земле, исполняют волю Божию так же, как исполняют ее небожители, а потому исполняющие вполне волю Божию люди, продолжая еще земную жизнь, живут как бы на небе. Царственный пророк Давид, утружденный многомятежной и непостоянной мирской жизнью, сказал со вздохом: кто даст ми криле яко голубине? и полещу, и почию (Пс. 54:7). Где ж можно найти место совершенно спокойное, кроме Бога и нашей покорности Его святой воле? Действительно, только эта святая покорность Божией воле, принятая нами по здравом рассуждении с самим собой, может усладить и успокоить здешнюю нашу жизнь; ибо по любви к Богу нет ничего вожделеннее исполнения Его святой воли: да будет воля Твоя и на земле, как на небе (Мф. 6:10). Из всех средств, способных успокоить нашу душу и ее волю, – первое и вернейшее: предать себя всего, от всей души и всего сердца в волю Божию для постоянного Ему служения и исполнения заповедей Его. Знаменитый наставник благочестия Фома Кемпийский⁷⁵ учит: «Желай и всегда молись так: Иисусе благий! Ниспошли мне благодать Твою, да будет она неразлучна со мной до конца моей жизни. Положи на мне волю Твою так, чтобы я никогда не мог желать ничего иного кроме того, что Тебе приятно. Пусть воля Твоя будет и моей волей. Сделай, чтобы желание и нежелание мое было всегда согласно с желанием и нежеланием Твоим»⁷⁶.

Такой человек найдет в своем духе мир и успокоение. Каждый, желающий со святым царем Давидом лететь и почить, может вознестись этими крыльями на высокую гору выше всех смут и мирских треволнений и творить чудные и славные дела.

2

Один уважаемый писатель⁷⁷ упоминает в своих письмах о богодухновенном муже монашеского чина, одежды которого многих больных исцеляли через одно прикосновение к ним; поэтому этот муж был в великом почтении и уважении между больными, а между своей братии производил немалое удивление и недоумение тем, что братия в нем не замечала каких-либо выдающихся аскетических подвигов: он вел в монастыре жизнь, ничем не отличающуюся от жизни других монахов, одно только правило он выполнял особенно строго – никогда не имел он пристрастия ни к чему другому, кроме того, чего хочет Бог, то есть он все, что случалось с ним, принимал охотно и благодарил за то Бога. Однажды, когда он лечил больных без всяких медикаментов, наместник монастыря спросил у него, как ему это удается. «И я сам удивляюсь тому, что могу возвращать им здоровье, – отвечал монах, – и мне становится стыдно, что моя одежда имеет такую силу: ибо я ни постом, ни другими подвигами монашескими не заслужил такого дара у Бога и едва ли равняюсь в этом отношении с прочей братией, но ни в каком случае не превосхожу других». «Это истинно так, – сказал наместник, – мы видим, что ты человек обыкновенный и ничем не отличаешься от других». И стал он более подробно расспрашивать исповедуемого им, желая узнать и о других его качествах и раскрыть тайну самого сердца его. На расспросы наместника так отвечал этот искусный в добродетельной жизни муж: «Я вспомнил о данной мне от Бога благодати постоянно находиться в согласии с волей Божией обо мне, чтобы мне никогда и ни о чем таком не мыслить, что противно было бы воле Божественной. Я никогда не страшусь всяких злоключений, способных поколебать мой ум, расслабить мое сердце, с тем чтобы я на что-либо пожаловался кому или открыл мою печаль. Равно и благополучные для меня происшествия не услаждают меня до такой степени, чтобы я ради них более веселился, чем в прочие дни моей жизни. Я все принимаю равно, что посылает мне рука Божия, как радостное, так и горестное, и не молю Бога о том, чтоб все сбывалось по моему желанию, но хочу, чтобы все сбывалось по воле Божией, то есть так, как совершается оно в самих происшествиях. Таким образом, ничто меня особенно не услаждает, ничто не сокрушает печалью и не смущает, ничто не делает меня счастливым, как только одна и та же воля Божественная. Поэтому во всех, без исключения моих молитвах об одном только прошу Бога: чтобы воля Божественная всегда во мне и во всех созданиях Его всецело совершалась». Наместник монастыря весьма удивился всему этому и, обращаясь к монаху, спросил его: «Любезный брат, скажи мне, каково было твое рассуждение вчера во время бывшего у нас пожара? Неужели ты вместе со всеми нами не поскорбел, когда злой человек поджег наши монастырские постройки, хлев и гумно, в которых сгорело много пшеницы и погиб весь скот?» Отвечал инок: «Желаю, чтобы узнал, святый отче, что вся эта монастырская потеря не причинила мне ни малейшей скорби, потому что я имею обыкновение за все, и за скорбное и за приятное, благодарить Бога и равнодушно принимать то и другое и уверен что все, сбывающееся с нами, попущением Божиего Промысла бывает для нашей же пользы. А потому не забочусь о том, мало или много имеем хлеба для нашего пропитания, будучи твердо уверен, что Бог может каждого из нас насытить одним ломтем так же, как целым хлебом. И таким образом без уныния и смущения провожу свою жизнь». Игумен начал противоречить ему и задавать различные вопросы, с тем чтобы заставить брата высказать свой образ мыслей и свои умоположения. Вот что ответил ему смиренный инок: «Вседневным приношением самого себя воле Божественной я так преуспел в покорности ей, что, если бы я наперед узнал, что Бог непременно предустановил послать меня в преисподнюю, я не воспротивился бы и в этом Богу, только я точно знал бы, что Богу это угодно и что Он этого хочет; при этом скажу, что, если бы мне возможно было переменить это Божие определение одним моим произношением Господней молитвы Отче наш, истинно говорю, я не посмел бы этого сделать; но еще усерднее молился бы Богу, чтобы Он сотворил со мной согласно Его всесвятейшей и всеправеднейшей воле и даровал бы Свою благодать, укрепляющую меня на веки вечные не думать ни о чем, противном Его святой воле». Игумен был поражен таким ответом и после обоюдного непродолжительного молчания сказал наконец иноку: «Иди, возлюбленный, иди, отче, и прилежно исполняй высказанное тобой твое обещание Богу: ты нашел небо вне неба, и пойми, что такая благодать не многим даруется от Бога; не много найдется таких, которых бы никто не мог растревожить или оскорбить. Тот огражден в жизни своей крепкими и неприступными стенами, кто всегда и во всем, что ни встречается с ним в жизни, согласуется с волей Божией, то есть принимает оное как посланное ему Богом».

3

Расставшись мирно с собеседником и сожителем своей обители, игумен, преисполненный удивлением, наедине начал размышлять: «Теперь я узнал, откуда этому человеку, которого мы считали ничтожным, презирали его и подсмеивались над ним, дарована благодать врачевания болезней. О, как высоко возносит благодать Святого Духа человека, который во всем согласует собственную волю с Божественной волей, и возможно ли, чтобы Бог осудил такового на вечные муки? Нет, это несвойственно Божией бесконечной благости! Я вынужден сознаться, что дорога, по которой идет этот человек, – ни долгая, ни неудобная, напротив – это самый краткий и простой путь к достижению вершины несомненного и благонадежного душевного успокоения. Путь этот не требует больших пустынножительных подвигов: ни чрезмерных постов, ни долговременных изнурений постоянным ночным бодрствованием – все это вознаграждается одним истинным желанием во всем подчиняться вполне воле Божией. Это наше желание мы должны каждый день обновлять, поддерживать и укреплять самим делом, чтобы никогда и ни в чем не поступать нам по своему мудрованию против всепремудрой и всемогущей воли Божией». Святой Златоуст говорит: “Хотение (желание) производит силу все превозмочь, как и нехотение (нежелание) делает для нас все невозможным; нехотение – единственная причина наших немощей. Как велика сила хотения, которая делает нас могучими во всем, чего мы желаем, и немощными во всем, чего не желаем».

Если кто-либо утром молитвенно произведет в сердце своем пред Богом такое настроение своего духа: «О, Господи Боже мой! Приношу Тебе всего себя в Твое благое распоряжение, готов я на принятие всего, что Ты ни пошлешь мне; теперь я разумно и совершенно понял, что без вразумления себя святыми Твоими заповедями я ничего не могу сам по себе сделать доброго, а потому даю Тебе обещание стараться всеми моими силами ни в чем не поступать против Твоей святой воли!» Несмотря на доброе утреннее настроение своего духа, этот же самый человек в тот же день заходит в бесчестный дом (например, игорный дом, терпимости и т.п.) и там становится участником позорных игрищ и других беззаконий, виновный пред Богом и людьми. Как назвать поступок такого человека? Он зло насмехается над Богом и ближними: одной рукой подает, как говорится, хлеб, а другой – змею. Поэтому смиренно предоставлять себя, или во всем предавать, воле Божией и в то же время грабить чужое имущество, порочить чужое имя и честь, завидовать другим, не уклоняться от гнева, но еще умышленно возбуждать его в себе или в других, – это действия, выражающие насмешку над Богом и доброхотное, невозбраняемое открытие сердечных дверей для свободного входа в него всех страстных пожеланий и преступных деяний. Какие признаки любви найдем мы в них? Язык говорит: «люблю тебя», но на деле прими от меня пощечину; или «не могу разлучиться с тобой», но, при случае, с этой высокой горы спихну тебя в глубокую пропасть; того, кого незадолго превозносил похвальными речами, теперь низвергаю в бездонный провал.

Но при всех таковых действиях мы нерадивые, извиняем себя льстивыми словами: «не мог я иначе поступить!» Таковым отвечает святой Златоуст: «Никто не может оправдываться тем, что он будто бы хотел (сделать что-либо доброе), но не мог; ибо бесспорно не мог потому, что не хотел. Пусть же хотящий, но будто бы не имеющий возможности сделать добро будет наказан, как и желавший зла, а действительно желающий добра и совершивший оное получит воздаяние своему делу – награду в Царствии Небесном», которое внутри нас самих: Царствие Божие внутрь вас есть, – ответил Христос на вопрос: Когда придет Царствие Божие? (Лк. 17:20-21).

4

Приведенный выше разговор двух иноков понятен каждому, и воистину нужно признаться, что никому не закрыта жизненная дорога к достижению верховного блаженства, доставляемого душе миром и спокойствием, обретаемым нами в крепком, непоколебимом уповании на Бога и совершенном предании себя и своих обстоятельств в волю Божию. Для входа в этот рай ни для кого не затворена дверь; кто во всем постоянно желает того только, чего желает Бог, то он уже вошел в рай: здесь не имеет значения ни чин, ни пол, ни возраст. Впрочем, в упомянутой беседе двух монахов заключаются два главных положения, служащие к нашему наставлению, и всякий истинно сохранивший их в своем сердце получит от Бога все доброе.

Первое положение: Должно быть нам несомненно уверенными и твердо содержать в здравом уме и памяти, что все происходящее вообще в мире и, в частности, касающееся нас самих происходит по Божественному Промыслу, который, исправляя наши погрешности, приводит в конце концов все к нашему усовершенствованию и блаженству теми способами и средствами, какие по неизреченным и для нас непостижимым судьбам Божиим Ему угодно употребить. Всякое нарушение вечных законов Божиих через Его же Промысл исправляется и восстанавливается. Красноречиво говорит об этом Сенека: «Одна причина порождает другую и влечет за собой долгий ряд явлений как в общем мировом порядке, так и в особой жизни каждого человека. А поэтому мы должны быть мужественны и терпеливы, ибо все явления и деяния человеческие совершаются не так, как мы думаем и предполагаем о них, но так, как происходят они на самом деле. Издревле принято говорить: о чем плачешь и чему радуешься; ибо жизнь каждого разнится от жизни других весьма многими отличиями; но каждый, как один, так и другой, равно умирает. Будучи сами бренными, мы и от других терпим все, такое же бренное, ничтожное. Зачем нам так негодовать, зачем роптать? К этому мы готовы: будем терпеть всякое уничижение, всякое расстройство в жизни. Пусть вещественная наша природа распоряжается нашим телом, как своей частью, по своему неразумному влечению: мы остаемся радостными и мужественными в бессмертной душе своей, твердо веря, что ничто не погибает из нашего духовного существа, из того, что называем нашим “я”»⁷⁸.

Второе: Мы обязаны делать все то, что содержится в бессмертной и разумной душе нашей, чего требует наш здравый разум, совесть и сердце, предоставляя все прочее, внешнее, в распоряжение Божественного Промысла. Мы должны быть довольны своим жребием (то есть всем, что дано нам Богом), не искать лучшего положения других людей, более нас знатных и богатых, и никому не завидовать. Такое расположение духа дарует нам ничем не возмутимое, ничем не нарушаемое спокойствие и душевный мир, защиту всех добродетелей. Никогда не достигают этого любящие те гибельные, скоропреходящие, но почитаемые блага, ради которых, по мнению любителей оных, они будут всеми уважаемы; вследствие чего более надеются на собственные успехи, чем полагаются на Промысл Божий, которому они мало доверяют. Такие люди и при малейших невзгодах падают духом, унывают и печалятся, подобно неразумным и легкомысленным детям, потерявшим свои побрякушки. Напротив, человек, не превозносящийся своими преимуществами и не унывающий при ущербе или и совершенной потере их, не падает духом, будучи крепко уверен в Божием о себе Промысле. Он огражден в сердце своем щитом всех добродетелей – невозмутимым спокойствием, мужественно противостоит всем искушениям, желая только того, что Богу угодно делать с ним и относительно него.

Глава II. О том, возможно ли, чтобы кто-либо никогда не подвергался скорбям? Скорбей и неприятностей не избегает даже и тот, кто сообразует свою волю с Божественной волей

Соломон, эта бездна человеческой мудрости, разумно провозгласил, что не приключится праведнику никакого зла, в другом же переводе это выражено так: «праведного не опечалит никакое приключение» (Притч. 12:21). Мудрый царь говорит здесь о приключениях, постигающих доброго человека против его воли, случайно. Произвольно сделанное нами зло, как, например, грехопадение, огорчает каждого порядочного человека, исполняет его сердце сожалением о сделанном и сокрушает печалью; но те внешние приключения, несчастье, оскорбление, лишение имущества, потеря чести и достоинства, повреждение здоровья, смерть дорогих нам людей не могут так сильно смущать и печалить праведного мужа, ибо такие испытания он принимает за благодеяния как милость Божию к себе, как намерение Божие приучить его к терпению и благодарит Бога за ниспосланное. Благорассудительному человеку всякое злоключение дает повод к внимательности, осмотрительности и становится причиной добродетели. Поэтому некто из учителей, мудро изъясняя это, полагает, что случай есть то, что и присуще или не присуще человеку, кроме того, что случай причиняет вред подлому: подобно этому и действительная скорбь или беда присутствует и не присутствует кроме того, что она производит покаянные размышления в душе праведника.

Праведный человек принимает всякое причиненное ему зло мужественным и радостным сердцем, тому есть верный свидетель, святой апостол Павел, который говорит: я исполнен утешением, преизобилую радостью, при всей скорби нашей (2Кор. 7:4). «Радуюсь, – говорит он, – не только в алчбе и жажде, не только в узах, темницах и ранах, не только в бедах, и стеснениях, и во всякой скорби нашей, и не только исполняюсь небольшим утешением, но преизбыточествую радостью, преизобилую весельем, когда бьют меня палками, когда побивают меня камнями, когда терплю кораблекрушение и целые сутки нахожусь в пучине морской» (ср.: 2Кор. 8:2; и, 23–30). Архиерей Турский Мартин⁷⁹, как замечает Сульпиций Север, никогда не гневался, никогда не изъявлял печали об оскорблениях, оставаясь всегда спокойным в душе своей и неизменным. Истинно праведного мужа не смущает никакое бедственное приключение. Святитель Златоуст подтверждает это, говоря, что ничего нет тягостнее и печальнее, как прогневать Бога. Но мужа мудрого и праведного, свободного от сего тяжкого греха, ничто другое не может уже опечалить: ни скорбь, ни клевета, ни что-либо другое. Но подобно тому как малая искра, брошенная в море, тотчас же угасает, так каждая печаль, даже самая тяжкая, если попадет в чистую, незамутненную совесть, весьма скоро рассеивается⁸⁰. Иоанн Златоуст, желая наглядно представить этот же предмет, уподобляет наш ум видимому небу (своду небесному): «Небо – выше дождевых туч, но когда оно покрывается облаками, кажется мрачным, на самом же деле оно светло так же, как было прежде: так и мы, когда страдаем, то есть бываем окутаны печалью, как небо облаками, но небрежем об этом. Если и случается нам болеть или печалиться по немощи человеческой, но как или насколько бывает это тяжело?» Блаженный Амвросий говорит: «Пусть будет в страданиях нечто острое, жгущее; но мужественный ум какой боли не пересилит и не покроет собою: я не утверждаю, что море – неглубоко, на том основании, что берега его – мелки; что небо – неясно, потому что бывает иногда покрываемо облаками; что земля не имеет жизненной силы, потому что на некоторых местах нет растительности; что нивы – бесплодны, ибо местами не родится на них пшеница»⁸¹. Так точно рассуждай и о плодородии доброй совести; оно может подлежать некоторому влиянию тяжких скорбей, но плодами богоугодной жизни, если и случится что-нибудь горестное, уменьшается это влияние и совершенно побеждаемо бывает, подобно тому как горсть плевел между пшеницей покрывается хорошим урожаем пшеницы. Итак, ничто скорбное, приключающееся праведнику, не убьет его чрезмерной печалью: он узнает печаль, но не предается ей; покрывается небо мрачными облаками, но не переменяется; прорастают между пшеницей плевелы, но не заглушают ее; совсем не печалиться в бедах – нечеловечно, а быть побеждаемому ими – недостойно доблести мужа.

1

Не только христианская мудрость знает ту доблесть, о которой упомянули мы выше, но великодушие это было известно и древним язычникам. Гораций верно описывает тип своего великодушного героя-мудреца такими чертами: доблестный муж крепко держит свои обещания и данного слова никогда не изменяет. Это явно открывается из того, что никакие угрозы и лишения не могут изменить объявленного им праведного обета или совестливого положения о каком-либо предмете: не изменит он их ни по страху своих сограждан, повелевающих ему злое дело, ни угрозы мучителей и самые их действия, многих обыкновенных (слабых) устрашающие, не подвигнут его ум в измене своей совести и данному обету. Невозможно приклонить его в своих пожеланиях, он устоит, пребудет в нападении на него непоколебимым, как недвижимый столб⁸². Если все обратится в прах, в ничто, само небо обрушится, и под такой тяжестью сердце, уповающее на Бога, не устрашится: ибо не тщетные обещания утверждают это сердце, но невидимо пребывающий в нем Сам Бог, Который открыто сказал всем устами пророка и царя Давида: не прикасайтеся помазанным Моим, и во пророцех Моих не лукавнуйте (Пс. 104:15). И действительно, души праведных в руке Божией, и мучение не коснется их (Прем. 3:1). К этому пророк Захария присовокупляет: касающийся вас касается зеницы ока Его (Зах 2, 8); а возлюбленный ученик Христов Иоанн выражается так: Мы знаем, что всякий, рожденный от Бога, не грешит; но рожденный от Бога хранит себя, и лукавый не прикасается в нему (1Ін. 5:18), то есть не прикасается столь могущественно, чтобы мог победить его.

Ассирийский царь Сеннахирим все иудейские города разорил и покорил (при царе Езекии), но Иерусалима не только не мог взять – не сумел даже сделать вокруг него осаду и увидеть этот город. Пространно написано об этом в Книге пророка Исаии. Посему так говорит Господь о царе Ассирийском: «не войдет он в этот город и не бросит туда стрелы, и не приступит к нему со щитом, и не насыплет против него вала. По той же дороге, по которой пришел, возвратится, а в город сей не войдет, говорит Господь (Іс. 37:33-34). Подобно этому бывает с людьми богобоязненными. Муж праведный, имея путеводителем для своих поступков закон Божий и волю Божию относительно внешних событий, остается со всех сторон непреоборимым: все горестное, с ним случившееся, не побеждает его и чрезмерной печалью не убивает, поражает ли болезнь все члены его тела или постигают бесчисленные бедствия; однако же он, вознося мужественный ум и сердце к Богу, прибегает к Нему с крепкой надеждой на Его помощь и вместе с этим, при всех неудобствах, согласует собственные желания с Божественной волей. У него любящее сердце, движения которого к Вечному Благу никогда и никакими узами пристрастия к чему-либо иному не могут быть связаны против его воли, если только он хочет, чтобы они стремились в вечные объятья воли Божественной.

В церковных хрониках сохранились воспоминания о муже мудром, великом и славном в добродетели, с которым приключилось происшествие весьма неудобное для рассказа, причем он прославил этот случай так: «Приветствую (радуйся) тебя, горесть прегорчайшая, но вместе с сим и полная всякой милости Божией и благословения!» Подобное случилось с Сократом, который принял с величайшей радостью приготовленную для него отраву. То же самое было с святым апостолом Андреем, который, когда вели его на распятие, еще издали приветствовал святой Крест и, приблизясь к нему, радостно обнял и поцеловал его. Таким же образом ценят ограду ради сбережения ею сада, и дерево любят ради приносимых им плодов.

2

Ты скажешь, любезный читатель: в училищах мы благодушно и пространно говорим об этом, но иначе поступаем дома, сталкиваясь с неприятностями на деле: голод, бесчестье, потери имущества, жестокие мучения, причиняемые болезнью, никого не веселят, ибо все это тяжело поражает человека, который был бы крепче железа, если бы только его не сокрушили упомянутые удары. Извини меня, любезный, мне кажется, что ты принадлежишь к числу друзей, утешавших праведного Иова, который сказал им в лицо: «Много я слышал такого: все вы жалкие утешители, многоречивые друзья мои! К Богу слезит око мое (Йов. 16:20); оно слезит, не прекословлю, и это не есть утешение; но оно слезит перед Богом: в этом истинное, постоянное веселие; Господь не отвергнет беззлобного и, напротив, величайшего дара не примет от нечестивца. Чего же вы желаете? Рука Господня коснулась меня, но лучше быть побитым этой рукой, чем принимать ласки от иной руки. Десница Господня одним прикосновением исцеляет, биением же дарит не болезнь, но здоровье, не смерть, но жизнь». Так отвечал Иов своим друзьям. То же прилично ответить и тебе на твое возражение и вместе с тем предложить один вопрос: если кто на фехтовании ударит тебя металлической перчаткой и причинит кровавую рану, едва ли ты станешь обвинять в этом перчатку? Это – дело руки, но едва ли ты подашь судье жалобу и на руку: человек нанес тебе удар. Так и Бог руку, которой бьет, покрывает перчаткой, иногда кожаной, иногда деревянной, а иногда и железной: сегодня наказывает голодом, в другой раз – бесчестьем; теперь попустил Он оскорбить тебя этому человеку, в другое время – иному; а иногда Он наказывает тебя через твоих родных, через домашних или братьев. Чего же тебе хочется? Одна и та же Божественная рука бьет, но не одинаково, а различно, и через других лиц посещает тебя и наказывает. Зачем ты порицаешь других? Этот хитрец по зависти нанес мне вред; тот вор и разбойник поверг меня в такую беду, а этот льстец отнял у меня мою честь, славу и мое имущество.

Что ты рассказываешь, неразумный? Что учиняешь судебный процесс против перчатки? Обрати внимание на руку Бога, ниспосылающего тебе как милости Свои, так и наказания. Все это ниспосылается тебе от Бога. Вспомни царя Давида, который не жаловался на причиняемые ему бедствия и молчал, крепко содержа в памяти, что Бог попускает озлоблять его: яко Ты сотворил еси. Соломон, ведя разговор о днях благополучных и днях несчастья, сказал: Во дни благополучия пользуйся благом, а во дни несчастья размышляй (то есть подумай о своем прошедшем и тяжкое настоящее считай для себя за лучшее): то и другое соделал Бог для того, чтобы человек ничего не мог сказать против Него (Еккл 7,14). Почему мы настолько неблагодарны пред Богом, в то же время благодарим своего врача, который сделал нам удачную операцию: отлично, – говорим мы ему, – любезный доктор! Хоть и больно было мне терпеть разрезы твои, но я весьма благодарен вам в надежде быть совершенно здоровым! Мы хвалим того врача, который яд ехидны умело использует для излечения недугов, и удивляемся ему. Зачем же мы не принимаем с радостью ниспосылаемые нам от Бога бедствия и человеческие обиды с целью вразумить нас и обратить на путь спасения? Да будет всем известно, что пред Богом открыты все наши дела и Он знает, ради чего Он посылает то или другое, хотя это и сокрыто для нас. Мы же тайно ропщем на Бога: о, Господи! Как тяжко Ты наказал меня, невыносимо тяготеет на мне рука Твоя! Напротив, любезнейший христианин, произнося такие дерзновенные жалобы перед Богом, ты сам очень ошибаешься: не Он жесток и не рука Его тяжела в наказании тебя. Он, обнимая одним взором твое прошедшее, настоящее и будущее, избирает, ниспосылает для тебя, по Своему милосердию, все то, что для тебя есть самое лучшее, хотя это была бы и самая смерть твоей земной жизни, но душа твоя – вечна, и тебе неизвестно, что постигнет тебя в будущем при твоем малодушии и нетерпеливости, превосходящей непостоянство погоды. Бог желает уврачевать тебя, сделать крепким по духу, а тебе кажется, что Он приготовляет тебе смертоносную отраву. По слову мудрого: праведник, подобно вечному основанию, во веки не поколеблется, нечестивые же (безбожники) не поживут на земле (живых) (Притч. 10:30). Праведник крепок в самом себе, в сердце своем, где ничто не может ни поколебать его, ни устрашить: он спокоен духом во всяких бедствиях, постигающих его.

3

Сенека обращался к своему любимцу Луцилию с такими пожеланиями: «Желаю тебе быть постоянно веселым, да будет всегда радость в доме твоем, и не удалится она из него, если только будет она пребывать внутри тебя самого. Всякая внешняя радость не наполнит сердца, она часто наводит скуку или причиняет нечто скорбное, ибо она непостоянна. Не думай, что каждый смеющийся весел; тот только истинно весел и доволен, у кого весело на сердце, у кого сердце мужественно, неустрашимо и возвышается над всем земным»⁸³. Действительно так: пусть стремится сердце каждого из нас выше всего земного к Богу (высочайшему вечному добру), живя согласно велениям и воле Божией до такой степени, чтобы ничто случившееся с нами не возгордило бы нас, равно и не повергло бы в печаль, и не сокрушало бы, и тогда истинным для нас весельем будет собственное внутреннее сознание, что мы стоим выше утех мира сего, попирая их ногами. И если с помощью Божией достигнем мы такой степени духовного восхождения нашего к Богу, то милость Божия будет ниспосылать нам в горькие минуты искушения нашего свою непреодолимую силу для попрания их и породит в сердце нашем истинную и неизменную радость и веселье, пред которыми мирские утехи и греховные сладости обнаружатся во всей своей ничтожности, бессилии и мерзости, как недостойные внимания разумного человека и истинного христианина. Все мирские увеселения забавляют только внешним образом не душу человека, а его животный организм и, не будучи управляемы душою, низводят человека до подобия неразумного животного. Иначе смотрит благоразумный человек на нечестивые (языческие) забавы, об этом свидетельствует тот же Сенека, говоря: «Радость, порожденная духом человека (от себя, то есть бессмертной души), верна и крепка и растет, постоянно увеличиваясь, и даже до кончины пребывает»⁸⁴. Заметь и пойми правильно слова: «и даже до кончины пребывает»: кончина здесь означает конец, окончание совершения, достижение полноты совершенства какого-либо существа, как и апостол Павел выразился: доколе все придем… в меру полного возраста Христова (Еф 4,13). Ибо одна добродетель доставляет радость постоянную, вечную, безбедную; если же случится нечто и печальное добродетельному, то оно находит на него не иначе, как туча или облака, носящиеся ниже солнца, но сияния солнечного и света дневного не помрачающие. Это верный образ сердца чистого, сокрушенного и смиренно преданного воле Божественной. Ибо как высшая твердь небесная, находящаяся выше луны, имеет постоянное светлое пространство, никогда облаками не помрачаемое, ни землетрясением не колеблемое, никакой бури и никакому возмущению не подлежит; подобно этому и ум человеческий, радушно предавший себя воле Божией, пребывает всегда в тишине душевной кротким, светлым, общительным с другими и миролюбивым: ничто, приключившееся с ним не печалит его. Муж праведный не будет постоянно находиться ни в радости, ни в печали; он будет иметь и две радости, и две печали, сменяющиеся по распоряжению Промысла. Приятно и таинственно это соединение веселья со скорбью; ибо оно есть не что другое, как только внутренний покой, и мир, и согласие ума с Промыслом и нравственного величества с кротостью (образ учения Христова).

Всего этого не имеют неразумные и злобные люди: внутри них воюют и сопротивляются друг другу разные страсти, ими же самими порождаемые, которые возбуждают и умножают в их уме и сердце целые легионы и полки печальных и неприятных помыслов. Напротив, добрый человек, преданный во всем воле Божией, находясь и в несчастье никогда не жалуется и не воздыхает, встречающиеся невзгоды презирает и все недоброе исправляет и покрывает добрым советом и обращает таким способом в доброе; в конце концов, он никогда не жалуется пред Богом на других, причиняющих ему оскорбления. В этом состоит спокойствие и нравственная высота ума, достигаемые безмолвным пребыванием в добродетельной жизни. В этом заключается величайшее и непоколебимое веселие праведных душ, которых не может поразить и опечалить никакое внешнее злоключение: ибо то, что изрекла Премудрость в Священном Писании, достигается в действительности кротким и смиренным исполнением нами воли Божией: слушающий Меня вселится на уповании, то есть будет жить безопасно и спокойно, не страшась зла (никакого несчастья) (Притч. 1:33). Это подтверждает и блаженный Амвросий: «Мудрый не сокрушается телесными болезнями и не скорбит о них, не печалится находясь в бедах, но и в скорбях пребывает благодушным и терпеливым, ибо не в наслаждениях и утехах телесных состоит блаженство и счастье: оно достигается только совестью, чистой от всякого порока»⁸⁵.

4

Нельзя сказать категорично, что праведники не претерпевают бедствий: они чувствуют их боль, ибо никакая сила и добродетель не могут угасить чувственного страдания, но они не страшатся его, не падают духом, который возносит их выше всякой боли и делает непреодолимыми. Это заметил еще Сенека, выражаясь о добродетельном человеке так: «Доброму мужу не может приключиться ничего злого», как бы поясняя, что для добродетельного человека неугодные для него приключения не причиняют зла: «как множество рек, текущих в океан, не изменяют вкуса морской воды, так и многоразличные наветы и напасти, совершаемые против мужа доблестного и непоколебимого, не извращают его ума и сердца. Он всегда пребывает неизменным в своих понятиях и действиях и все противное себе, считая как ниспосланным или допущенным свыше, обращает в конце концов в истинное для себя добро. Всякое внешнее приключение с ним делает его сильнее – не говорю, чтобы оно не было для него ощутимым, но он побеждает это воздействие и всегда остается в душе своей умиротворенным и довольным, – словом, он становится выше всякого приключения. Всякое злоключение считает он для себя практическим поводом к вразумлению и нравственному усовершенствованию»⁸⁶. Таковыми мужами действительно были многострадальный Иов, пророк Давид, апостол Павел и многие другие.

Давид говорил: Аще и пойду посреде сени смертныя (то есть переселюсь в загробную жизнь), не убоюся зла, яко Ты со мною, Господи (Пс. 22:4). Павел же ободрял верующих во Христа словами: Если Бог за нас (то есть содействует нам), то кто против нас? (Рим. 8:31).

Святитель Павлин Милостивый, епископ Ноланский, говорил: «Если Бог нам помощник в борьбе с врагом, то и паутинные сети охранят нас лучше, чем каменные стены; напротив, если Бог оставил меня и нет Его со мной, тогда тончайшая паутинная ткань сделается для меня сильнейшей препоной к достижению цели, чем самые крепкие стены». В доказательство справедливости своих слов он приводит такой факт: один ноланский священник по имени Феликс укорял язычников за их мерзкое идолопоклонство; язычники за это преследовали его и хотели убить; он, убегая от преследования, скрылся в тесном промежутке между двух каменных старых построек; в одной из последних находилась расселина, через которую пролез гонимый священник. Таким образом преследователи потеряли его из виду, хотя и прилежно осматривали ту расселину, затканную паутиной, которую паук немедленно поправил. И заключили они, что через расселину никто не пролезал, иначе паутина была бы разорвана, а потому и прекратили преследование⁸⁷.

Истинно сказано: Воззваша праведнии, и Господь услыша их и от всех скорбей их избави их (Пс зз, 18). Это же самое исповедует святой царь Давид пред всем миром: Взысках Господа, и услыша мя и от всех скорбей моих избави мя (Пс зз, 5). Того ради и мы вместе с апостолом Павлом, которого спас Бог в Асии от смертных скорбей, возблагодарим Бога: Благословен Бог и Отец Господа нашего Иисуса Христа, Отец милосердия и Бог всякого утешения, утешающий нас во всякой скорби нашей, чтобы и мы могли утешать находящихся во всякой скорби тем утешением, которым Бог утешает нас самих! (2Кор. 1:3-4; ср.: 1, 8–10).

Никакое скорбное приключение не одолеет праведника, как никто не может коснуться зрачка Христова, кроме того, кому бы то позволил Сам Христос. Точно таким образом без воли Божией не исторгнется у праведника и волос с головы его (см.: Лк. 21:18). Зная же, что всякое с ним приключение случается по воле Божией, праведник встречает оное молитвенными словами: Да будет воля Твоя и на земле, как на небе – в том убеждении, что все, происшедшее относительно его, послужит ему во благо. Пророк Исаия, перечисляя многоразличные бедствия, угрожающие Иерусалиму и всему народу иудейскому за крайне безнравственное его поведение: за умножившиеся преступления и грехи против заповедей Божиих? – изрекает при этом для всех, имеющих добрую совесть, защиту и Божие к ним благоволение в таких словах: Скажите праведнику, что благо ему, ибо он будет вкушать плоды от дел своих (добрых) (Іс. 3:10). О, святой и преславный пророк! У этого доброго человека умерла жена; но ты говоришь: скажите ему, что это во благо ему; а у этого – сгорел дом, также скажите: благо ему; тот перенес величайшую личную обиду, бесчестие: благо ему! А этот похоронил всех своих детей – скажите: благо ему! Некто потерял огромнейшее имение, – вдвойне скажите: благо ему! Ибо, как мне кажется, он сам бы погиб, если бы не был прежде лишен своего золота и драгоценностей.

Когда Иаков на пути к Лавану, будущему его тестю, застигнут был ночью и лег спать, земля служила ему вместо кровати, а камень, там же взятый, положил он себе под голову: как видите, и постель и ночлег были у него незавидны, но он заснул и видел чудный сон, видел лестницу, основание которой было на земле, а вершина ее касалась неба, опираясь на него; по этой лестнице восходили вверх и нисходили вниз Ангелы Божии, и Сам Господь вверху ее стоял на ней (ср.: Бут. 28:11-13). Да послужит это видение подобием и объяснением встречающихся нам в жизни приключений. Многие из нас видят в них положенный себе камень под голову, но да будет им известно, что окружены они, невидимо для плотских очей, бодрствующими Ангелами с Самим Богом, каждое мгновение видящим их беды. Вот почему никакое горькое приключение не побеждает людей с чистой совестью, и чистым сердцем, и духом смиренным: надеющийся на Господа будет благоденствовать (безопасен, без страха) (Притч. 28:25).

Альфонс V, неаполитанский и арагонский царь, названный Великодушным (1416–1458), будучи уже стариком, каждый день читал Ливия и Цезаря, перевел на испанский язык послания Сенеки. Но он занимался не только чтением исключительно светских писателей: он прочел четырнадцать раз все книги Ветхого и Нового Завета и все толкования на них, и при этом читал их не как-нибудь, наскоро, но с величайшим вниманием и размышлением. Этот царь, столь великий в добродетели и благоразумии, оставил вместе с другими изречениями следующее, бывшее последним из его речей. Когда спросили его однажды: кого бы он по глубокому своему разуму назвал счастливейшим и блаженным? «Того, – отвечал он, – считаю я весьма счастливым и совершенно блаженным, кто всего себя с величайшим благоговением и чистым сердцем предал в руководительство Богу; и вследствие сего все, что с ним ни случается в его жизни, считает он за Божие распоряжение и принимает оное хваля и благодаря Бога». Это такое изречение, которое и сам Ангел небесный счел бы истинным и справедливым.

5

Ираклий оставил нам свою беседу со святым пустынножителем Дорофеем, который шестьдесят лет богоугодно прожил в каменной расселине. «Однажды навестил я Дорофея в пустыне, – говорит Ираклий, – он же, между прочим, предложил мне сходить к источнику, там же в пустыне находящемуся, чтобы почерпнуть воды; я отправился и, увидевши в колодце плавающего огромнейшего ужа, со страхом возвратился к старцу с порожним кувшином. Старик усмехнулся, долго смотрел на меня и сказал: “Если бы Бог дозволил диаволу набросать во все источники змей, то ты не почерпнул бы воды ни из одного источника?” Затем он, выйдя из пещеры, поспешно пошел к тому же источнику, наполнил кувшин водой, перекрестил воду крестным знамением и начал пить, говоря мне: “Где крест, – оттуда зловредный сатана бежит бессильным. Надеющийся на Господа будет безопасен, будет, как лев без страха (ср.: Притч. 28:25): никакое злоключение не преодолеет праведника, хотя оно может быть горьким для его чувства (ср.: Притч. 12:21)”»⁸⁸.

Мы заметили выше, что злоключение, постигшее праведника, хотя огорчает его, но не побеждает, то есть внутренний его человек, его «я», остается постоянно спокойным и еще более укрепляется. Сказанное здесь требует доказательств. Святитель Иоанн Златоуст представил нам их⁸⁹. Первое: когда наше тело обуревается различными болезнями (болью разнородной), то часто бывает, что одна боль заглушает другую, то есть делает последнюю нечувствительной. Так, например, человек повредил палец и вместе с тем страдает от головной боли и боли в животе: о боли в пальце он молчит, не чувствует ее при сильнейших болях, но горько жалуется медику или друзьям на сильную боль головы и в желудке. Так святитель велит поступать и тебе, страдающему от лишения богатства, от оскорбления другими твоей чести, доброго имени или гражданского сана и достоинства – ты пробуди в себе тяжкую болезнь о грехах своих и из глубины души воздыхай о том, сколько за твои грехи пострадал Христос, твой Искупитель. Представь себе, как бьют Его, привязанного к судилищному столбу, как обессилевшего от душевных и телесных страданий влекут Его по улицам иерусалимским на Голгофу, как пригвождают Его ко кресту, какие Он терпит даже на кресте насмешки, поругания, укоризны и самую мучительную смерть. А вместе с этим пойми и уразумей и свою будущую казнь, соразмерную твоим грехам, то есть нарушениям заповедей Божиих: эта тяжкая печаль твоя о грехах, если ты только глубоко прочувствуешь ее, смягчит и заглушит всякое твое внешнее страдание. В этом смысле и Христос Спаситель сказал Своим последователям: не бойтесь убивающих тело (всех внешних телесных страданий и самой смерти, убивающих тело), души же не могущих убить; а бойтесь более Того, Кто может и душу и тело погубить в геенне (Мф. 10:28). Второе доказательство святитель Иоанн Златоуст заимствует из врачебной науки: он говорит, что каждый пластырь прикладывается не к здоровой части тела, не требующей врачевания, но к поврежденной части; глазная мазь или примочка полезна для исцеления глазных зрачков, но не для плеч; жидкие лекарства помогают от расстройства желудка; мазь прикладывается к ране, а не к смежной с ней части тела. Таким же образом и наши огорчения, причиняемые нам или потерей золота, или оскорблением нашей чести, или долговременной болезнью, или другим каким-либо злоключением, не могут быть удалены от нас ни убийственной для здоровья нашего скорбью, ни слезами, ни бесполезными воплями. В них не найдешь ни малейшей себе отрады: богатства, чести, здоровья через них не возвратишь, а еще приумножишь скорбь. Скорбь и печаль не служит для таких потерь или страданий действительным врачеванием: они действительны только для врачевания греха вообще. В наставление нам святой Златоуст приводит многие примеры, указывая: наказан ли кто конфискацией имущества? он скорбит, но скорбью его наказание не отменяется; лишился ли кто сына? болезнует о нем, но этим сына не воскресить; нанесены ли кому побои? он скорбит, но нанесенное ему бесчестье невозвратимо; постигла ли кого тяжкая болезнь? он мучится, но страдание его не возвращает ему здоровья, но еще более расстраивает оное; заметь, что ни одному из упомянутых лиц скорбь не принесла никакой пользы, но лишь преумножила его страдания. Напротив, некто согрешил; он раскаивается, скорбит о своем нравственном падении, исповедует свой грех пред Богом – и этим истребил грех, уплатил свой долг⁹⁰. Об этом ясно свидетельствует святой апостол Павел: вы опечалились ради Бога и таким образом нисколько не понесли вреда, ибо печаль ради Бога производит неизменное покаяние ко спасению; а печаль мирская (то есть о мирских потерях и огорчениях) производит смерть. Следовательно, печаль может быть и действительным врачеванием, и смертоносным ядом, а потому должно употреблять ее благоразумно.

В заключение тысячу раз повторю: никакое злоключение не одолеет праведника.

Глава III. Сообразование человеком своей воли с Божией волей составляет благоприятную жертву Богу

Мы веруем и исповедуем, что всегдашнее бескровное жертвоприношение Агнца Божия Христа Господа, совершаемое на литургии под видом хлеба и вина, есть благоприятная жертва Богу, от нас Ему приносимая: то есть при нашем участи в этом таинственном богослужении мы как бы всецело самих себя приносим Ему, нашему Господу, в жертву, следовательно, и нашу волю всецело подчиняем во всем Его Божественной воле. Блаженный Иероним в послании к Луцинию очень удачно выразил это в словах: «Жертвовать золото – дело людей начинающих, еще несовершенных: это делали Кратет, Антисфен⁹¹ и другие любители мудрости; но свойственное христианину дело состоит в принесении самого себя Богу и своему Искупителю Господу Христу, в посвящении всей своей жизни на беспрекословное исполнение воли Божией во всех наших делах и поступках»⁹². Тот все отдал Богу, кто самого себя принес Ему в жертву, отказавшись от своеволия, гордости и прочих пороков: только этого одного и требует от нас Бог, говоря: Сын Мой! отдай сердце твое Мне, и глаза твои да наблюдают пути Мои (Притч. 23:26). Тогда, будь уверен, ты все отдашь Богу, если отдашь Ему свое сердце.

1

Приношение нашей воли в жертву Богу будет Ему приятно только при таком условии, когда приносящий эту жертву пребывает в благодати Божией, ведет жизнь по возможности безгрешную, исправляя ее всегдашним покаянием. Святитель Василий, объясняя слова псалма 28, 1: Принесите Господеви, сынове Божии (то есть сыны по благодати Божией), принесите… сыны овни (в жертву Богу) говорит, что прежде чем станешь совершать свое жертвоприношение пред Богом, прилежно испытай сам себя – принадлежишь ли ты к благодатным сынам Божиим? И если ты действительно сын благодати, приноси твой дар к алтарю. В таком только случае жертва твоя будет благоприятна Богу, и сердечно жалей, если совесть твоя уличает тебя в грехе, и приложи все старание и твердую решимость остерегаться грехопадения, которым отнимается от тебя милость Божия, и тем испросить себе прощение у Бога: сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит (Пс. 50:19)⁹³.

«Ничего я не желал бы, как только иметь возможность отдать всего себя Тому, у Кого нахожусь я в неоплатном долгу, и сделаться таким образом Божиим доброхотным пленником у Господа», по выражению стихотворца. Святой Августин дает всем это наставление: «Несомненно веруй в Бога и всего себя, насколько возможно это тебе, Ему отдай. Не желай никогда принадлежать самому себе и неограниченно пользоваться самовластием, но признавай себя рабом премилосердного и благоуветливого Господа. Этим обращением к Господу ты сделаешься приятным Ему, и Он не перестанет приближать тебя к Себе, и не попустит приключиться ничему злому или горькому для тебя, кроме того, что необходимо для твоей же пользы, хотя о полезности сей ты и не подозреваешь»⁹⁴. Это же самое наставление Августин подтверждает в другом месте: «Ничего не можем мы принести Господу, как только сердечное повторение слов пророка Исаии: “Господствуй над нами, о Боже!”»⁹⁵. Некоторые жертвуют в святые храмы воск для свечей или елей для возжигания лампад, но и это – денежный обет, а потому он и недостаточен и не составляет особенной добродетели. Иные обещают пред Богом воздерживаться от употребления вина, особенно от пьянства, а иные раздают щедрое подаяние убогим, неимущим: это действительно многоценное пожертвование, но не превосходящее других обетов; ибо чем тебе помогут бедные относительно спасения души твоей? Бог не поставил Своей целью твое подаяние, но Его цель – искупить твою душу (отклонить ее от злодеяний, искупить от них и обратить на путь добродетели). Итак, принеси Ему в дар то, что Он искупил, то есть душу твою принеси Ему! Если спросишь меня: как принести мне свою душу, пребывающую в Его власти? Слушай: принеси душу свою, то есть самого себя, в своем добронравии, в чистых мыслях своих, в делах доброполезных. Так были принесены Богу пророчицей Анной сын ее Самуил, Пресвятой Девой – Христос Господь; Иоанн Креститель, Григорий Назианзин⁹⁶ и другие – их родителями принесены Богу: они достигли возраста славных знаменитых мужей. Если же столь полезно посвящение Богу других личностей, то во сколько раз полезнее посвящение самого себя Господу? Царь Давид в совершенстве исполнил это, предавая себя Богу на служение молитвенными словами: Волею пожру Тебе, то есть охотно стану приносить Тебе жертвы, исповемся имени Твоему, Господи, яко благо (Пс. 53:8).

И нам самим весьма приятно, если кто сам добровольно готов ко всем нашим услугам. Некогда знаменитому Сократу почитатели его приносили от изобилия своих богатств много драгоценных подарков. Один из его учеников, Эсхин, весьма бедный, пришел к нему и сказал: «Я ничего не имею, чтобы принести тебе дар, достойный тебя, и этим самым сознаю себя нищим; одно, что имею, это – я сам, самого себя посвящаю тебе на служение, каков бы ни был сей мой дар, но ты рассуди, что другие приносят тебе подарки от избытков своих, себе же оставили еще больше, я же все тебе отдаю, да будет же приятно мое приношение!» «Действительно, величайший и драгоценнейший подарок принес ты мне, – отвечал ему Сократ, – разве сам себя считаешь ты малоценным; но я постараюсь употребить все возможное, чтобы возвратить тебе тебя же самого гораздо лучшим, чем принимаю тебя»⁹⁷.

Эсхин превзошел таким образом своим сердечным приношением Сократу самого Алкивиада, имевшего равное Эсхину сердце по таланту, и невольно посрамил все обильнейшие дары богатых юношей. Достойно обратить нам на это свое внимание: как может здравый ум в самом крайнем убожестве изобрести величайшее изобилие! Ценится предмет не по тому, какова его стоимость на рынке, но по тому, с каким усердием, с какой охотной волей приносится в дар. Тот приносит величайшую жертву Богу, правильнее, все приносит в жертву, кто приносит Ему ежедневно всю свою волю (то есть покоряет ее Божественной воле) и кто поступает так каждый день не один раз, не дважды, но многократно (сколько того потребуют обстоятельства), в особенности тогда, когда видит себя обуреваемым различными приманками, несчастьями, когда он – в величайшей беде, или же когда все сбывается по его желанию, тогда преимущественно должно обращаться к Богу с молитвою: «О Господи, Боже мой, я приношу всего себя в жертву Тебе, да будет надо мной Твое благоволение: да будет воля Твоя!» Эта жертва Богу устроит для нас в наших злоключениях – терпение, в нашем счастии и успехах – целомудрие и умеренность. Эта жертва при злобных нападениях на нас умеряет нашу печаль и удерживает наши уста от неприличных нареканий на Бога, удаляет от нас нетерпеливость; она же умножает воздаяние за добрые дела и более всего привлекает к нам милосердие Божие. Словом, это – непобедимый щит наш против всех бед, напастей и искушений.

2

Предлагая всем означенное выше обращение к Богу и предание себя в Его святую волю, некто из церковных учителей рассуждает так⁹⁸: «Я не имею ничего больше, как только две мелкие монеты, то есть тело и душу, или, говоря точнее, имею только одну монету – волю мою; и не отдам ли ее в распоряжение Того, Который меня, столь ничтожного, обогатил столь великими благодеяниями, что Он ценою Своей земной жизни, Своих страданий предварительно искупил меня из пленения греховного? Если же я не захотел бы подчинить всего себя Его святейшей воле и ее распоряжениям уже после своего искупления Им, то с какими глазами, сердцем и совестью предстану я пред милосердное лицо Бога нашего?» Святитель Иоанн Златоуст, говоря о каждодневном жертвоприношении святого апостола Павла самого себя в жертву Богу через те труды и страдания, которые переносил он ради евангельской проповеди, сказал: «Авель принес жертву, которая Богу была приятнее Каиновой жертвы; но если сравним Павлову жертву с Авелевой, то Павлова жертва будет столь выше и честнее Авелевой, сколь сравнительно далеко небо от земли, ибо Павел приносил Богу в жертву не овец и тельцов, но самого себя каждый день многократно, и этого еще было ему недостаточно, но кроме того, тщательно старался вместе с собой и весь мир посвятить Богу»⁹⁹.

Во времена Диоклетиана пресвитер Епиктет и монах Астиан¹⁰⁰ благочестиво жили на Востоке и во время гонений на христиан были схвачены и заключены в тюрьму Латронианом, алмиридийским князем. Тогда Епиктет сказал Астиану: «Возлюбленный Астиан! Когда завтра предстанем пред судьей и он спросит нас о имени, отечестве и родителях, то одно ответим: мы – христиане, это имя наше, род и отечество. Если Богу угодно будет, чтобы мы пострадали за Христа, то при налагаемых на нас мучениях не станем представлять мучителям ничего другого, кроме молитвы Богу: «Господи Иисусе, Твоя в нас да будет воля». На другой день утром среди города было устроено общенародное судилище, на котором судили обвиняемых в верности Христу Епиктета и Астиана. Судья в присутствии всего народа спросил подсудимых: «Откуда вы родом, как вас зовут по имени и отечеству?» Епиктет отвечает: «Мы – христиане и рождены от христианских родителей». «Не об этом спрашиваю вас, – возразил Латрониан, – скажите имена ваши, я уже знаю ваше вероучение». Опять святые мученики отвечают ему: «Мы – христиане: Единому Господу нашему Иисусу Христу поклоняемся, а идолов гнушаемся». Услышав это, судья весьма рассердился и повелел обнажить их и бить без милосердия в продолжение долгого времени. Мученики, обагряемые кровью от нанесенных им ран, возводили очи на небо и громко молились: «Господи Иисусе Христе, Боже наш! Да будет воля Твоя с нами!» При этом Латрониан язвительно смеялся и укорял святых мучеников, говоря: «Где ваш заступник, у которого вы просите помощи? Пусть он придет теперь на помощь вам и возьмет вас из рук моих». Святые же мученики опять воззвали: «Мы – христиане, да будет в нас воля Бога нашего». Еще более разъярился мучитель и повелел повесить их тут же и строгать немилосердно их тела железными ногтями (орудиями с железными крючками наподобие ногтей). Однако ж и теперь мучитель не добился от мучеников других слов, кроме прежних: «Мы христиане, о мучителю Латрониане, пусть совершится в нас воля Бога нашего». Судья же, считая за бесчестие для себя быть побежденным мучениками, повелел опалять их зажженными факелами; но и при этом ничего другого не услышал от них, кроме слов: «Мы – христиане, пусть будет в нас воля Господа Бога нашего». Претерпев такие мучения, святые были отведены в темницу. На этом судилище находился некто из язычников по имени Вигилантий: он сидел близко от судьи и слышал часто повторяемые святыми мучениками слова: «Мы – христиане, да будет в нас воля Господа Бога нашего». Размышляя, он пришел к такому заключению, что в означенных словах заключается дивная, непонятная сила, облегчающая или совсем уничтожающая всякую боль, производимую мучительными операциями (сечением, жжением и т.п.), и не попускающая ощущать болезненного их действия. Он стал те же самые слова непрестанно держать в своем уме и памяти и постоянно повторять их, как всесильное охранительное средство против всякого вреда и всякой нужды: ходил ли он где-либо, был ли дома, ложась спать и вставая от сна, не имел ничего другого в уме, кроме этих слов: «Мы – христиане, да будет в нас воля Бога нашего».

Три дня провел Вигилантий в этом упражнении при помощи Божией. На четвертый день он, побуждаемый невидимой силой Божественной, начал и пред всеми высказывать: «Я – христианин (как бы обращаясь к судье), о мучитель Латрониан, да будет в нас воля Бога нашего». Затем пошел он в ту тюрьму, где были заключены святые христианские мученики, где и принял Святое крещение со всеми своими домашними (вероятно, от мученика Епиктета). Впоследствии же, когда святым мученикам были отсечены головы за исповедание Христа, он, в благодарность своим наставникам во Христе, с честью предал погребению их страдальческие тела.

Но обратимся к повествованию о страданиях Епиктета и Астиана. Они на другой день после первого их допроса судией Латронианом были по его же повелению приведены в народное собрание для дальнейшего их испытания. Судья, приняв теперь манеры лисицы, с хитрой лаской спросил святых мучеников: «Ну! Вы почитаете народных богов наших или и теперь еще остаетесь при своем неразумии?» На этот вопрос ответил святой Епиктет: «Напрасно ты, Латрониан, трудишься, мы адских страшилищ не почитаем; ты скорее можешь лишить нас здоровья и жизни, чем исповедания Христа, Бога нашего; тысячу раз мы говорили и не перестанем во всеуслышание возглашать: мы – христиане, и да будет в нас воля Бога нашего». При этих словах мучитель вскипел гневом и подобно льву зарычал на своих рабов: «Подать сюда самого крепкого уксусу и соли сию минуту! Пусть почувствуют эти нечестивцы свои раны, а вы не щадите трудов, натирайте их израненные члены покрепче уксусом и солью». При этом святые мученики не произнесли ни одного слова, противного своему вероисповеданию: «Мы – христиане, да будет в нас воля Божия». При всех мучениях оставаясь невредимыми, они опять заключены были в темницу, но по истечении тридцати дней их снова представили на суд совершенно здоровыми: здесь сокрушали им уста и зубы камнями и жестоко били батогами. Они же все одно и то же возглашали всенародно: «Господи Боже наш, будь святая воля Твоя в нас». Это продолжалось многократно, пока наконец не был произнесен смертный приговор, осуждающей их на смертную казнь через отсечение головы. Когда их вели на казнь, святые мученики подбадривали друг друга и великодушно восхваляли Господа, возглашая: «Хвалите имя Господне за то, что сбылась на нас воля Божественная!» Достигши места казни, воспели песнь трех святых отроков: «Благословен Ты, Господи Боже отцов наших, хвально и прославлено имя Твое вовеки. Ибо праведен Ты во всем, что соделал с нами, и все дела Твои истинны и пути Твои правы, и все суды Твои истинны (Дан. 3:26-27). Благодарим Тебя, что не воля человека, но Твоя воля во всем совершилась в нас». И в то мгновение, когда им предстояло быть усеченными, возник между ними похвальный спор о преимуществе и чести в том, кому из них первому наклонить свою голову под меч: Епиктет – уже украшенный сединами старик лет шестидесяти, изъявил свое согласие, чтобы предпослать к Богу Астиана, а потом и самому склонить голову под меч. Нимало не прекословя, возгласил Астиан: «О, возлюбленный отец, честный иерей Божий, пусть будет воля Божия и твоя!» И с этими словами наклонил свою голову под меч; святой же Епиктет, упав на тело ученика своего, с любовью обнял и поцеловал его, затем смиренно преклонил и свою голову под меч. Таким образом оба богоугодно скончались.

3

Вот два зеркала – Епиктет и Астиан, в которых отчетливо отразилось благочестивое согласие человеческой воли с Божественной при тягчайших обстоятельствах. Это – примеры, достойные подражания для каждого христианина при находящих на него искушениях впасть в противоречие с волей Божественной. В таких случаях каждый укрепляй себя краткой, но беспрестанной молитвою: «Я – христианин, да будет во мне воля Божия (а не моя воля); хотя это искушение неудобное для перенесения и трудное для меня, но да будет во мне воля Божия; хотя я и не предвидел и не ждал такой печали, но буди воля Божия; хотя этот человек по злому умыслу причинил мне зло, будь воля Божия во мне».

Грозный израильский вождь Ииуй написал письма к самарийским начальникам и старейшинам города и послал в город Самарию для исполнения по ним. Они же немедля, избрали нарочных и послали их к Ииую с таким ответом: мы рабы твои, и что скажешь нам, то и сделаем (2Царів. 10:5). О, как часто Бог многократно и многообразно изъявляет нам Свою волю в Священном Писании для исполнения оной, чтобы мы поступали согласно ей! Так истинно: мы обязаны доброхотно следовать воле Божией, повторяя выше приведенные слова: мы рабы Твои, и что скажешь нам, то и сделаем, и что Тебе угодно, то и сделай с нами. Поэтому святой Антоний Великий часто повторял: «Если мы и все дела наши будем всегда предоставлять в руки Божии, то ни один демон не в состоянии будет вступить в единоборство с нами».

Илия Фесвитянин однажды поспорил с жрецами Бааловыми о том, он ли почитает и поклоняется истинному Богу или они? Для верного решения этого спора Илия и спорящие с ним жрецы условились, что тот будет победителем в этом споре, на чью жертву спадет огонь с небес и сожжет ее. И когда Бааловы жрецы приготовили свою жертву для всесожжения и призывали имя Ваала от утра до полудня: «Ваале, услышь нас!». Но не было ни голоса, ни ответа. И скакали они у жертвенника, который сделали по своему обряду. В полдень Илия стал смеяться над ними и говорил: кричите громким голосом, ибо он бог, может быть, он задумался, или занят чем-либо, или в дороге, а может быть, и спит, так он проснется! «. И стали они кричать громче и кололи себя… ножами и копьями до крови, но все было тщетно. Прошел полдень, а они все ещё бесновались до самого вечера без всякого успеха. Тогда Илия сказал им: отойдите в сторону, чтоб и я совершил мое жертвоприношение всенародно (з Цар 18, 26–29). Он устроил из двенадцати камней, по числу колен сынов Израиля (з Цар 18,31), жертвенник, положил на него дрова и, возложив на них рассеченного тельца, повелел все приготовленное им обильно полить водой. Сам между тем от всего сердца громогласно воззвал к Богу: Господи, Боже Авраамов, Исааков и Израилев!… Услышь меня ныне в огне! Да познают в сей день люди сии, что Ты один Бог в Израиле, и что я раб Твой и сделал всё по слову Твоему. Услышь меня, Господи, услышь меня! Да познает народ сей, что Ты, Господи, Бог, и Ты обратишь сердце их к Тебе (з Цар 18,36–37). И – о чудо! Внезапно ниспал огонь Господень на жертву и все попалил. Сколь много бывает у христиан трудов и утомлений, жалоб и усердия во время совершения наших молитвенных церковных обрядов и богослужений? Изнуряем тела свои постом, прилежно посещаем храмы и совершаем другие подвиги: это неплохо; но часто при этом не получаем огня небесного, не воспламеняемся мы истинным благоговением к исполнению Божественной воли и к тщательному избежанию противоречия между нашей волей, нашими желаниями с одной стороны и волей Божией – с другой. Редко когда, и то не от сердца, а так, без внимания произносим: «Буди воля Твоя, Господи, буди». Часто бывает, что мы и жертвуем чем-либо во славу Божию, и приглашаем других к тому, но все это не приносит истинной пользы, потому что принося в жертву Богу свое внешнее, не приносим Ему в жертву своей воли и своих пожеланий не подчиняем Его святой воле и даже не заботимся об этом.

Два человека просили святого Макария, чтобы он научил их молиться Богу. В ответ на их просьбу Макарий сказал: «В молитве своей немного говорите; но часто, подняв руки к небу, скажите чистосердечно: Господи Боже, как Ты желаешь и как Тебе угодно, пусть так и будет, ибо Он Сам лучше нас знает, что нам в известном деле полезнее». Это – прекрасное наставление о том, как должно молиться; таким же образом молился и преподобный Пахомий: он об одном просил Бога, именно о том, чтобы во всем исполнялась воля Божия.

Такое безусловное предание себя в волю Божию есть наибольшее и благоприятнейшее Богу жертвоприношение от нас, ибо в других своих приношениях человек жертвует только отчасти или через воздержание от пищи и питья, или благотворительными делами, или терпением в перенесении обид; напротив – в безусловном предании себя воле Божией он совершенно всего себя предает Богу, чтобы Он был полным властителем как над ним лично, так и над всем тем, что тот имеет, без всякого исключения и малейшего предмета, зависящего от его собственной воли. А потому эта безусловная преданность находится в таком же отношении по своему различию к жертвам первого вида, в каком состоит целый предмет к какой-либо своей части.

Два замечания, достойные постоянной памяти, предлагаю здесь для наставления:

1) Когда ты, избранный Богом муж, предашь Ему, Его Божественной воле, всего себя совершенно и безусловно и свою собственную волю принесешь в жертву Богу, как зарезанного ягненка, то, умоляю тебя, никогда впоследствии об этом не раскаивайся: будешь ли ты потом жить хорошо или дурно, не печалься о данном тобой Богу обещании (принесении своей воли в жертву Божественной воле). Тебе известно поведение маленьких детей: они, будучи оскорблены близким для них лицом, говорят обидчику: «Я не твой, не хочу быть твоим, я свой!» – Хотя за несколько минут пред этим на вопрос: чей ты? отвечали: я твой; но что-нибудь сделано не по их желанию, и они уже отказывают в принадлежности своей оскорбителю их, переменив свои слова и чувства к нему. Умоляю тебя, христианская душа, не уподобляйся означенному выше детскому обычаю. Не поступай подобно тому и ты пред Богом в том случае, если Бог допустит наказать тебя розгой или заточением в тюрьму. Если Он даже попустит предать тебя на мучения огненные, сокрушая многоразличными скорбями и напастями; но беспрестанно взывай к Нему в сокрушении своего сердца: «Господи, помилуй меня: я – Твой, о Боже, Твой! Да будет воля Твоя во мне и надо мною!»

2) Опять же, когда ты, впавши в какой-либо тяжкий грех, например пьянства, осуждения или плотской похоти, будешь вопрошен: кому принадлежат те члены твоего тела, которыми совершил ты тяжкий грех, – не Богу ли они принесены не один раз, но сто, тысячу раз в жертву? Теперь же ты делаешь их орудиями тяжких грехов: пьянства, злословия, плотского непотребства для оскорбления, презрения и обид, наносимых ими как Богу, так и своим ближним, а более и самому себе по своему безумию и заглушению собственной совести? Осмотрись, человек, что ты делаешь? Ты потерял и веру и совесть: твой язык, твои очи, руки и все твое тело преданы тобой бесчисленно раз на служение Богу, теперь своими делами предаешь ты их демону? Смотри, что ты делаешь? Подвергаешь себя величайшей опасности, вечной погибели, и знай, что Бог поругаем не бывает: Что посеет человек, то и пожнет (Гал. 6:7). И если не хочешь быть оставленным от Бога окончательно, опять покорись Божественной воле, пока не постигла тебя конечная кара, благоговейно исполняя все то, что закон или Божественное откровение повелевает. Все блаженство израильтян состояло в том, чтобы следовать Божию руководительству на пути в Землю обетованную; это следование было указываемо им предшествующими их походу облаком и огнем. Точно таким же образом и наше вечное спасение состоит в том, чтобы мы совершали земное прохождение нашей жизни неизменно по указаниям огненного закона любви и осеняемые благодатным облаком Божия Промысла о Своей Церкви и о каждом из нас особо до тех пор пока, совершив богоугодно путь свой, не войдем в землю, кипящую молоком и медом, то есть в вечное Царство Божие. Следовательно, верен и праведен путь воли Божией. Он неизменно приведет нас в Царство любви Божией к человечеству.

Глава IV. Совершенствование человека зиждется на сообразности желаний и действий с объявляемой ему волей Божией в законе или же через действительные предназначенные от Бога события

Всякое деяние человека ценится по той конечной цели, которой желательно достигнуть. Этой-то конечной целью определяется качество наших поступков, их свойство, по которому одни поступки достигают блаженного конца, другие же приводят человека к погибели. Выбирая из множества конечных целей в жизни самую лучшую, то есть истинную и блаженную, не найдем мы ничего достойнее и благороднее, кроме исполнения воли Божией, которое постепенно приближает нас к Самому Богу и вечному блаженству в Его бесконечном Царстве. Поэтому нет лучших поступков, кроме тех, которые приближают нас к Богу и привлекают Его милосердие к нам грешным. Итак, истинно и праведно изречение Василия Великого: «предоставлять себя охотно во всех своих деяниях и поступках воле и водительству Божию», то есть отвергнуться собственного своеволия и принимать с благодарностью как все доброе, Богом посылаемое нам, так и все злополучное для нас, допускаемое Богом, – есть совокупность и высшая степень христианской святости. В силу этого евангельского самоотвержения и несения на себе Креста Христова возвеличены и прославлены Богом все святые. Это доброхотное отвержение собственной воли, по учению святых отцов и учителей богоугодной жизни, считается единственным верным началом душевного мира и тишины человека, верующего в Промысл Божий, никогда не оставляющий никого и ничего без направления к наилучшему концу. Это начало утверждает в нас твердую надежду к нашему бесконечному благополучию, так что человек не желает уже полагаться на собственные силы, не принадлежит себе, но становится Божиим. Он живет не для себя, но для Бога, и что ниспосылает ему Бог, тем он доволен и за все благодарит Его, как в счастливой жизни, так и в злоключениях.

Такая покорность человека Богу есть благоприятнейшая для Него жертва: за эту жертву Бог наградил царя Давида самым почетнейшим отзывом о нем: нашел Я мужа по сердцу Моему… который исполнит все хотения Мои (Деян 13,22). Ибо Давид действительно настолько приблизился к Богу сердцем своим, что всегда был готов охотно и усердно исполнять всякое повеление Божие. Примером Давида должен руководиться каждый человек: предав себя вполне воле Божией в своем сердце, он не сочтет себя виновным в деяниях безразличных, необходимых человеку, которые сами по себе не заслуживают ни похвалы, ни порицания: ядение, питие, отдых и прочее, если он употребляет их умеренно во славу Божию, а не для того он ест или пьет, что этого алчет и жаждет (то есть стремится выполнить плотское к тому стремление, подобно неразумному животному). Вол или осел сказал бы: ем, потому что алчу; пью, потому что жажду; но разумному существу неприлично так говорить: ибо есть, пить, прохлаждаться, отдыхать он может желать не потому, что это ему приятно и угодно, но потому, что Богу было так угодно.

1

Подсолнечник, или солнечник (илиотропион) – цветок, неизменно обращающийся к солнцу утром, в полдень и вечером не только в светлые дни, но и в мрачные. Природе этого цветка должна подражать воля человеческая, обращаясь к Богу и Его Божественной воле ежечасно, не только в светлые дни своей жизни, но и в тяжелые и мрачные. Святость человеческой жизни, по изречению одного мудрого богослова, составляет совершенствование всего жития христианского и собрание в лице христианина всех по возможности добродетелей, отражающихся, как бы в некотором центре, в сообразовании нашей воли с Божественной волей: что угодно Богу, то пусть будет и тебе, христианин, угодно, чего не хочет Бог, не желай того и ты. Поступая по Его святым заповедям, при всяком недоумении в каком-либо деле поразмысли о нем и обратись к Богу: «Так, Господи, Ты повелеваешь это! – я немедленно исполню». Когда Богом запрещается что-либо, говори: «Так, Господи, охотно оставляю это, не сделаю Тебе неугодного». В таком добровольном повиновении нашем воле Божией выражается совершенство нашего смирения перед Богом, Которому мы обязаны достойно и праведно во всем повиноваться, по словам пророка: «Не Богу ли повиноваться будет душа моя?» Да, Ему она покорна: Он – покой душе моей, от Него спасение мое! Он – твердыня моя, убежище мое, не поколеблюсь я ни в чем, повинуясь Ему! Богу, как Создателю, все (кроме человека) покорно, все работает Ему, но от человека, почтенного разумом, желает Бог добровольного повиновения.

2

В Ветхом Завете Моисей Боговидец изложил пред фараоном просьбу израильтян отпустить их из земли Египетской в следующих словах: Бог Евреев призвал нас; отпусти нас в пустыню на три дня пути принести жертву Господу, Богу нашему, чтобы Он не поразил нас язвою, или мечом (Вих. 5:3).

Многие восхождение на небо (то есть в Царство Небесное) называют дорогой в три мили (миля равна семи верстам; но здесь миля употреблена в иносказательном значении). Из этих трех миль первую называют исправляющею милей, вторую – просвещающею, третью – соединяющею: действительно идти к Богу по этой дороге весьма близко, если только человек соединит свою волю с Божественной волей. Христос Господь сказал: никто не благ, как только один Бог (Лк. 18:19). Это изречение святые отцы приняли за основание положения, что разум Божий есть правило (основание для уразумения сущего и согласного с ним действования) всей истины, и притом правило неизменное: таким неизменным указателем должна быть воля Божия для нашей деятельности к достижению истинного добра. Да иначе и невозможно быть: ибо не может сообразное с Божественным разумом не быть вместе с тем и истинным добром. Святитель Иоанн Златоуст верно говорит: «То, что бывает по воле Божией, хотя бы по виду казалось нам оно неправым и нежелательным, Богу всегда угодно и приятно. Напротив, то, что делается без Божия соизволения, то есть совершается иначе, нежели Бог хочет, по виду и приятное для Бога, на деле является в очах Божиих мерзким и беззаконным». Пример подобного поступка представляется в Третьей книге Царств. Божиим повелением пророк, посланный для вразумления царя Ахава за то, что он простил побежденного на войне с израильтянами сирийского царя и побратался с ним против воли Божией. Пророк этот, чтобы не быть прямым обличителем царя, но при этом заставить его обличить самого себя, употребил такой способ: идя к царю, встречает израильтянина и говорит ему: «Бей меня по повелению Бога». Но человек этот не захотел побить пророка и в ту же минуту слышит из уст его ужасное предсказание: «Вот ты отойдешь от меня и за то, что не послушал гласа Господня, убьет тебя лев», что действительно исполнилось. Пророк, подошедши к другому, повторил свои слова: «Бей меня согласно повелению Божию». Этот человек бил его до того, что всего изранил. Когда царь Ахав проезжал мимо места, где находился пророк, то последний, закрыв свое лицо, сказал: «Я, раб твой, ходил на сражение, и один мой сослуживец подвел ко мне человека и сказал: “Стереги его, а если уйдет, то положишь свою душу за его душу или же должен будешь уплатить талант серебра”; я занялся другими делами, а порученный мне человек ушел». Царь сказал ему: «Таков тебе и приговор; ты сам решил» (то есть наказание за небрежность). Пророк тотчас снял покрывало со своих глаз, и узнал его царь, которому пророк некогда объявил известное определение Господа: «За то, что ты выпустил из рук твоих человека, заклятого Мной, душа твоя будет вместо его души, народ твой – вместо его народа». Казалось бы, говорит святой Златоуст, что может быть неуместнее этого: кто бил и изранил пророка Божия – остался здоровым, а кто не бил его – понес наказание. Небезопасно пренебрегать заповедями воли Божией, повелевающей или же запрещающей что-либо! Всякому, кому возвещена воля Божия, неприлично расспрашивать много: зачем то предписывается к исполнению, а то запрещается? Вездесущий, Всеведущий и Всеблагий Бог – причина всех причин всего существующего, и Его святая воля – высочайший, неизменный закон для воли, или свободной деятельности разумных творений. Следовать во всем Божественной воле, или, что то же, сообразовывать свои свободные пожелания с нею – высшая конечная степень христианского совершенства.

Глава V . Сообразование человеческой воли с Божественной – величайшее добро в жизни

Брат блудного юноши (см.: Лк. 15:11-32) весьма опечалился о том, что последний, расточивший свое имение на чужой стороне, живя в распутстве, по возвращении своем был милостиво принят своим отцом, который по этому случаю приказал рабам приготовить богатый пир и радовался спасению погибшего было сына. Старший сын, узнав об этом, рассердился и не хотел войти в дом. Чадолюбивый отец вышел к нему и начал просить его, чтобы он не производил смуты в такой радостный день спасения меньшего брата. Но разгневанный сын сказал: «Я столько лет служу тебе и никогда не преступал приказания твоего, но ты держишь меня за раба и никогда не дал мне и козленка, чтобы повеселиться с друзьями моими, хотя тебе и приятно было мое послушание и повиновение. А когда пришел этот расточитель твоего добра на распутных женщин, ты тотчас же предложил ему все, что есть лучшего в доме, как бы в благодарность за добрые его подвиги: кто же может равнодушно смотреть на это?» Добрый отец, желая унять гнев вспылившего сына, сказал ему: «Сын мой! Ты всегда со мной, и все мое – твое, или ты не знаешь, что ты такой господин в доме, как и я? Я и ты имеем для жизни одно и то же имущество, доходы с которого столько же принадлежат мне, как и тебе». Этими словами отец укротил сыновний гнев и помирил его с раскаявшимся меньшим братом.

Таким точно образом милосердный Бог сохраняет и умиротворяет всякого человека, сердечно предавшегося Его святой воле, и теми же словами поддерживает и укрепляет его сердце не преступать воли Божией, таинственно внушая ему: «Ты всегда находишься со Мной, пребываешь в Моем разуме и памяти, безропотно повинуешься Моей воле; Я всегда с любовью смотрю на тебя и сохраняю тебя, чтобы ты не лишился Моей благодати (милости и даров благодатных); все Мое есть твое: Мое Небо, Ангелы, а еще более Единородный Сын Мой твой есть, и Сам Я есмь твой и буду твой, как обещал Я верному Аврааму: Я твой щит; награда твоя будет весьма велика, вечно на веки веков (Бут. 15:1)”.

Этим не ограничиваются дары Отца Небесного верным Его. Он через возлюбленного Сына Своего Господа нашего Иисуса Христа возвестил, что человек, всецело предавшийся воле Божией, может при известных обстоятельствах получить особенную благодатную власть для совершения таких дел, которые могут быть произведены только непосредственно силой Божественной. Это видно из непогрешительных слов Самого Иисуса Христа: Истинно, истинно говорю вам: верующий в Меня, дела, которые творю Я, и он сотворит, и больше сих сотворит (Ін. 14:12). Воистину такую благодатную власть получают от Бога те, которые решились с ее помощью раз и навсегда управлять собой согласно воле Божественной и преодолевать противные ей собственные вожделения. Это – Божия держава, Божие Царство, это – любезное обетование, это – непрестающее сердечное общение с Богом, Который есть Любовь. Бог хочет иметь с человеком как бы нераздельное Царство; ибо все, что есть Божие, то принадлежит и верующему человеку, и Сам Бог – его принадлежность, его вечная, непреоборимая сила и щит! Об этом пространно говорит святой Павел: Если кто разорит храм Божий, того покарает Бог: ибо храм Божий свят, а сей храм – вы… Никто не хвались человеками, ибо все ваше (то есть все вы составляете одно человечество): Павел ли, или Аполлос, или Кифа, или мир, или жизнь, или смерть, или настоящее, или будущее, – все ваше (то есть свойственно вам всем); вы же – Христовы, а Христос – Божий (1Кор. 3:17,21-23). Все ваше, но ваше не по праву собственности вашей, а потому, что все служит к вашей пользе душевной или телесной и к достижению вами высочайшей, конечной цели – вечному блаженству с Богом и в Боге. Мир – ваш со всеми в нем созданными вещами; ибо последние необходимы вам в телесном и душевном отношении; жизнь – ваша для посвящения вами оной на служение Богу и ближним, что вменится вам в заслугу; смерть – ваша, потому что через нее, как через дверь, вступите в будущую, загробную жизнь; ваше настоящее, благополучное или мучительное, но через него вы можете стать добродетельными; ваше будущее – это жатва посеянного вами в настоящей жизни: что здесь посеете, то там и пожнете (см.: Гал. 6:7): любящим Бога… все содействует ко благу (блаженству) (Рим. 8:28). Желание сердец наших о спасении Бог исполняет и молитв наших не отвергает (см.: Пс. 20:3).

1

Сын древнего грека Фемистокла¹⁰¹ хвалился некогда, что все афинские граждане состоят под его управлением и распоряжением, потому что все они того же хотят, чего он желает. Удивлялись этим словам дерзкого юноши и не верили им, он же присовокупил: «Чего я хочу, и мать моя желает того же (ибо она до безумия любила сына), чего же мать желает, того желает и отец мой Фемистокл, а всем известно: что угодно Фемистоклу, то самое угодно и всем афинянам. Потому я и заключаю, что все афинские граждане подчинены и повинуются моей власти». Это, разумеется, легенда. Но подобно этому человек правдивый, совершенно отвергшийся своеволия, или, что то же, совершенно отдавший себя в руководство Божиего Промысла, может с чистой совестью сказать: «Того, чего я хочу, желает все Небесное Воинство (ибо я никогда не хочу ничего другого, как только того, чего хочет Бог)». Но чего хочет Бог, того же хотят непременно все святые Ангелы и святые угодники Божии; к такому-то человеку Отец Небесный обращает благоприятное слово: «Сын Мой! Все Мое есть твое»; одни только беззаконники противятся до сих пор Богу. Но настанет время, когда и они будут преданы праведным в попрание ногами: Яко овцы во аде положены суть, смерть упасет я: и обладают ими правый заутра (Пс. 48:15). Действительно, ночью в жизни творится много беззаконий, но они покрываются таинственным мраком, многое противостоит воле Божией, и Бог молчит до времени. Но наутро, то есть в последний день мира, когда все воскреснут, тогда возобладают над беззаконными правые и помощь первых обетшает во аде (то есть кромешная тьма не будет покрывать их беззаконий); от славы своея изриновени быша (они лишатся своей славы и могущества); вся сила и власть нечестивых распадется, как изношенная ветхая одежда, и сами они отвержены будут Богом. Тогда вполне исполнится изречение: «Вся Твоя суть, Господи!»

О дивных вещах рассказывает путешествовавший по Палестине Брокард¹⁰², удостоверяя, что все, о чем рассказывает, видел собственными глазами. Так, он описывает, например, что пред воротами Иерусалима на расстоянии брошенного камня находится место, на котором Христос излагал народу Свое Божественное учение, где указывают камень, с которого женщина, слушавшая проповедь Его, возгласила: блаженно чрево, носившее Тебя, и сосцы, Тебя питавшие! (Лк. 11:27). Этот холм никогда не покрывается песком, хотя все окрестности им усыпаны, как будто снегом занесены; летом и зимой украшает это место зеленая растительность, никогда не увядающая. Вполне уместно уподобить этому чудному, всегда зеленеющему холму человека, постоянно содержащего в своем сердце волю Божию и как бы говорящего: «Господи мой! Ведь Ты – мой? Истинно – мой? Прошу же и молю Тебя: здесь проповедуй, я Тебя слышу и слова Твои сердечно исполнять буду». Такой ум никогда не покрывается песчаными тучами бед и скорбей, и совершенно нет ни одного зла, при перенесении которого он не говорил бы: «Господи, Ты весьма милостиво обходишься со мной и выше меры прощаешь мне мои погрешности; я заслужил большее наказание: я чувствую и вижу – все это было легким для меня; но я обращаю свое внимание не на претерпеваемые мной страдания, но на Твою святую волю; Тебе благоугодно было попустить учинить надо мной эту беду, эту скорбь, я не смею ничего возразить против Тебя; ибо для меня благоприятно все то, что Тебе благоугодно; всяким Твоим благоволением я совершенно доволен; и по всякому мановению Твоему представляю себя готовым подчиниться Твоим распоряжениям: повелевай мной, господствуй, управляй моими судьбами, изменяй их по своему благоусмотрению. Я был бы безумен и нечестив, если бы вздумал поправлять Твои распоряжения или предписывать Тебе какую-либо меру участия в мироуправлении». Человека с таким умом никогда и никакое злоключение не одолеет, никакие потери, понесенные им, не заставят его возроптать против Бога или удалиться от Него: таким способом он зимой и летом остается непобедимым; во время благополучное и находясь в злоключениях, как неувядаемое растение, неизменно зеленеет и процветает.

2

Израильский вождь Ииуй, едучи в колеснице, встретился (после своего помазания в цари Израильские по повелению пророка Елисея) с Ионадавом, идущим к нему навстречу, любезно спросил последнего: «Сердце твое так же искренно с сердцем моим, как мое сердце искренно с тобой?» Ответ Ионадава был: «Да!» «Подавай же мне руку свою». Ионадав подал руку Ииую, тот приподнял его к себе в колесницу и сказал: «Поезжай со мной и смотри на мою ревность о Господе» (ср.: 2Царів. 10:15-16). Как поступил Ииуй с Ионадавом, то же самое Христос, Царь всего мира, сделал для всех нас грешных. Он пришел в Самарию, которая буквально означает «поле, усеянное или засоренное тернием». Для того пришел, чтоб искоренить весь нечестивый род Ахавов и служителей Бааловых, то есть гордость, распутную жизнь, идолослужение и всякий род греха. Христос нашел здесь Ионадава, человека доброй воли, и спросил его: «Так ли твое сердце – право, как Мое сердце право с твоим сердцем? И если твое сердце таково, как Мое, то дай Мне руку, садись в Мою колесницу и продолжай жизненный путь со Мной, то есть подражай Мне в самоотвержении, в подчинении собственной воли воле Божией». Отче! о, если бы Ты благоволил пронести чашу сию мимо Меня! впрочем не Моя воля, но Твоя да будет (Лк. 22:42). Такому доброму человеку Христос Бог всегда протягивает Свою правую руку, руку благодати Своей; возводит его на Свою колесницу, на высоту Своего самоотвержения и говорит ему: «Иди со Мной Моим путем; Я поведу Тебя путем Креста: это – истинный, прямой путь, ведущий в жизнь вечную; не ужасайся; возле Меня сидишь, не позволю упасть тебе, но этой дорогой введу тебя в Царство Небесное; иди со Мной, чтоб всегда мог быть со Мной и никогда бы не мог удалиться от Меня».

Благонадежно и безбедно это Божие водительство в мире; праведный Иов не боялся его, но молил Бога о ниспослании ему терпения против спорящих с ним и желающих непременно уличить его в том, что он не без вины, но за грехи свои страдает, говоря Богу: Заступись, поручись Сам за меня пред Собою! иначе кто поручится за меня ? Ибо Ты закрыл сердце их от разумения (истины), и потому не дашь восторжествовать им (надо мною) (Йов. 17:3-4). Он как бы говорил Богу: удержи меня при Себе, и тогда пусть руки всех поднимутся против меня; останусь я невредимым, если и тысячи ударов посыплются на меня; покрываемый Твоей десницей, я пребуду невредим.

Когда человек вступит на колесницу, управляемую волей Христа, Бога нашего, он легко войдет в число друзей Христовых или будет зачислен в круг близкого родства Христова, по собственному Его изречению: кто будет исполнять волю Отца Моего Небесного, тот Мне брат, и сестра, и матерь (Мф. 12:50). При этом благоразумно возглашает святой Евфимий: удивительна сила исполнения воли Божией, она сообщает беспрекословно повинующимся Божию повелению свойство сверхчеловеческое, творит их ближайшими родственниками Христовыми! Истинно, величайшее в этой жизни добро есть соединение собственной воли с повелением воли Божественной! Святой муж имел обыкновение говорить: чего ты желаешь, то самое есть твое я, твое существо, твоя личность. Ибо воля наша, присоединившаяся искренно сердечно к Божественной воле, так сильна, что превращает всего человека, все его чувства, его пожелания и действия в существо чистое, невинное, добродетельное, – одним словом, чего мы сильно и сознательно желаем, тем и действительно становимся в душе своей. Никто не желает быть действительно сердечно смиренным, послушливым или щедрым, если он на деле не таков, он только притворяется желающим быть таковым. Истинное желание обнаруживается делом: «что хочешь, то и есть». Тот же святой муж добавляет: если силы твои недостаточны для совершения великих дел или пожертвований для неимущих, то по крайней мере имей величайшее намерение и неограниченное желание к тому. Ты неимущий бедняк? Однако ж можешь иметь богатое сердце, которое, если бы могло, охотно и щедро наделяло бы неимущих. У тебя нет достаточных сил и средств, но можешь так расположить и посвятить себя на жертву Богу и для добра ближним, как если бы имел ты в самом себе тысячу душ, а на теле тысячу голов и все это был бы готов положить за Христа и веру в Него. Ты считаешь себя обиженным и несчастным? Предавай себя во всем в волю Божию, говоря: «да будет воля Твоя надо мной, о, Боже мой!», и достигнешь величайшего благополучия. Действительно тот несчастен и беден, кто не может сам собой управлять, о котором спорят между собой многоразличные мирские страсти: кому из них он принадлежит? Подобно этому греческие города спорили между собой о Гомере: в котором из них родился Гомер? Ибо такой непостоянный, слабый верой в Бога человек подвергает себя порабощению всевозможным мерзким страстям и порокам: иногда высокоумию (высокомерию), любостяжанию (сребролюбию), или гневливости (безумной раздражительности против кого-либо), или зависти; иногда пьянству или распутству, и едва ли когда-нибудь принадлежит он самому себе, тем более – Богу (то есть никогда не думает о бессмертной душе своей и о Боге), ибо никогда не владеет собой. О византийском императоре Ираклии выразился воспевавший его поэт: «Вся под ноги покоривши, блуду и гневу себя поработил». О таком человеке можно справедливо сказать: хотя он и много всего имеет, но себя самого потерял; он не принадлежит себе, будучи рабом денег, вредных похотей и многих других злых дел; о сколь лучше муж долготерпеливый, нежели храбрый, и владеющий собою лучше завоевателя города! (см.: Притч. 16:32). Если хочешь все покорить себе, сам прежде покорись воле Божией: тогда много сделаешь доброго, когда самим тобой будет управлять воля Божия.

3

Всемилостивый Бог в каждом веке имеет среди людей Своих избранных и близких друзей, которых Он предназначает к совершению великих дел Своих, открывает им Свои многие возвышенные и глубокие тайны и невидимо присутствует в их добрых нравах и поступках, наставляя и вразумляя их внутренне в сердце и просвещая в уме. Между этими избранниками Божиими одни первого, так сказать, призвания, другие – второго, иные – третьего. Говоря иными словами: они различаются степенью внутреннего приближения их к Богу, Божия к ним благоволения и предназначения их к совершению дел Божиих, – всех таковых называем мы святыми Божиими. По изречению мудрого Сенеки, между добрыми мужьями и Богом дружба есть соединяющая их добродетель¹⁰³. Я сказал дружба? Нет, это выражение слишком слабое. Правильнее сказать, – это духовное единение с Богом, подобное брачному союзу мужа и жены, это – союз Христа с членами Его Церкви (ср.: Еф 5, 25–33), ибо по деяниям своим добрый человек отличается от Бога только временем, пространством и могуществом. Он – Божий ученик и ревнивый подражатель Его: ибо все мы, христиане, или уже в действительности истинное Божье порождение, или только еще в возможности. Эпиктет в поучение всем людям говорил: если бы кесарь принял тебя в свое родство и возвысил бы тебя, тогда кто бы не устрашился твоего лица? Теперь же, когда ты стал сыном Божиим, не уважаешь себя и своего высокого достоинства, попирая оные неразумными скотскими побуждениями и влечениями греховными? Воистину, многоуважаемый старец, мы – род святой, род Божий (см.: Деян 17, 29) и сыны Всевышнего все, но только по сообщению нам сего милостью Божией, по благодати Его, и если не желаем лишиться этого дара, должны сохранять его святостью своей жизни.

Первою же степенью к богоугодной жизни и святости служит совершенное предание всего себя и всего своего в волю Божию и ее распоряжение; на высшие же степени святой жизни вступают те, которые глубже постигают высоту и силу воли Божией и непостижимых Божиих планов и всемогущества в мироправлении. Поэтому блаженный апостол Павел, желая, чтобы его последователи постепенно восходили на такую высоту богопознания, пишет им: не перестаем молиться о вас и просить, чтобы вы исполнялись познанием воли Его, во всякой премудрости и разумении духовном (Кол. 1:9). Он не довольствуется тем, чтобы его ученики только знали волю Божию, но желает, чтобы они достигли высших степеней этого познания, всей полноты его; он хочет со всем усердием, чтобы они глубже вникали в дела и распоряжения Божии: святой Павел хорошо знал, что если бы он умолил Бога об этом благе для учеников своих, то они без затруднения успели бы во всякой добродетели.

Как было бы хорошо и справедливо, если бы человеку всегда нравилось то, что благоугодно Богу от века!

Древние римляне обыкновенно на прошениях, подаваемых ими кесарю, подписывались так: «Божеству и величеству твоему преданный N N». Язычники делали это из одной лести и человекоугодия, но нам, христианам, когда молимся пред всемогущим Богом о прощении своих грехов и о помощи во всех своих нуждах, тем более должно оказывать знаки смиреннейшего прошения не из лести уже, но по глубокому сознанию своей греховности и ради истинного величества Творца вселенной и Господа, говоря: «Господи, Боже мой! Я, недостойный раб Твой, создание рук Твоих, всесмиренно предаю всего себя всемогущественному Твоему Величеству и дарованную Тобой мне свободную волю с любовью подчиняю Твоей премудрой и всесвятой воле, ибо сознаю, что только смиренное повиновение Твоей всесвятейшей воле составляет совершенство человеческой жизни и есть истинное небо вне видимого неба!»

Глава VI. Сообразность воли человеческой с Божественной волей есть небо вне неба, истинное блаженство жизни

Блажен еси, и добро тебе будет! (Пс. 127:2) Кто достиг этого блаженства, то есть совершенной сообразности поступков своих с Божией волей, кто все, что ни случается с ним, безропотно принимает как бы от руки Господней, тот представляет собой образ истинного блаженства еще в этом мире, в настоящей временной жизни. О, блажен ты, человек, и добро тебе; ты наслаждаешься и будешь наслаждаться такой радостью, таким весельем, которые едва ли кому известны из людей мира сего, не отвергшихся от самолюбия и от своеволия. Означенное блаженство предоставлено для избранных, соединяемых с Богом искренним самоотвержением и истинной, деятельной лю- бовью к Богу и ближним: блажен еси, и добро тебе будет. Всем известно изречение святого Павла: Царствие Божие не пища и питие, но праведность и мир и радость во Святом Духе. Кто сим служит Христу, тот угоден Богу и достоин одобрения от людей (Рим. 14:17-18). Как в жизни небесной нет никаких катастроф (внезапного ощущения счастья или лишения его), нет ни одного вчера или сегодня, непохожих друг на друга; но есть там постоянное и всегда единое, себе подобное течение вечной сладости небесной, которая неизменна, всеобъемлюща и всецела. Как сказано в псалме (89,5): тысяща лет пред очима Твоима, Господи, яко день вчерашний, иже мимо иде. Подобным образом и удостоившиеся милости Божией совершенно подчинившие собственную волю Божественной воле неизменны в своем духе; случается ли им что-либо печальное, возмущающее душу, они благоразумным рассуждением успокаивают себя. Все их услаждение, вся их утеха заключается в Божием благоволении к ним: оно удаляет от них всякое смущение, всякую скорбь, причиняемые им людьми, хотя те же скорби повторяются и причиняются им теми же людьми или же по каким-либо другим причинам, нередко с каждым днем и умножаются. Но преданность воле Божией производит в душе их до того сладкое умиротворение и спокойствие, что они, будучи твердо уверены в том, что все совершается по воле Божией или по допущению Божиему, считают самые бедствия и печали, следствием воли Божией, служащим или для их исправления, или для достижения ими большого добра, частного или общего. Приносят им радость, ибо в самых теснотах и скорбях они видят волю Божию и становятся ближе к своему спасению, нежели чем когда находились в благополучии. Но и тогда, когда они наслаждаются миром и душевным спокойствием, они уверены, что действительно ничто не может повредить им, ибо надеющийся на Господа, яко гора Сион: не подвижится в век (Пс. 124:1).

1

Вот причина совершеннейшего мира, внутреннего спокойствия души и совести, которым наслаждались древние люди, а посему и блаженствовали подобно святым: они, как и мы, подвергались многоразличным бедствиям; часто болезни изнуряли их тела; печали смущали их сердца. Ибо кто из них был наиболее приятным Богу, тот обыкновенно подвергался большим бедствиям. Откуда же черпали они такое постоянство ума, такое благодушие в лице и взоре и такую радость, такую неизменную торжественность в своей жизни, как бы у них был праздник за праздником? Все это поистине происходило у них от совершеннейшего единения их воли с Божественной волей. Тщетно обрушивались на них в том или другом отношении всевозможные беды – они были для них безвредны, по сказанному: Не приключится праведнику никакого зла, нечестивые же будут преисполнены зол (Притч. 12:21).

Поэтому благороднейшие мужи тогдашние были благополучны и счастливы, ибо во всех поступках своих познавали волю Божию и почитали ее, в ней одной находили покой, радость и богатство. Но такой образ жизни был известен и эллинским философам, ибо они так о нем рассуждали: благополучие человека состоит в том, когда он поступает в своей жизни сообразно и согласно влиянию присущего каждому от самого рождения духа или Ангела – словом, своего гения-хранителя. Все же это бывает по мановению и воле Высочайшего Мироправителя. Эпиктет мудро о том выразился: «Укажите мне какого-нибудь болящего, который, несмотря на свою болезнь, счастлив; находящегося в бедах, и при этом он счастлив; умирающего, который считает себя счастливым; находящегося в бесчестии, который, однако ж, в душе своей счастлив: счастье каждому из них доставляют его ум и сердце. Это те счастливцы, которые, мудрствуя по Бозе или с Богом, никогда не обвиняли ни Бога, ни человека, находясь в мирских злоключениях: они не считали себя лишенными никакой собственности; не были раздражаемы ни единым злоключением, никогда не были движимы гневом, никому не завидовали и никому не противоборствовали. Помня, что без воли Божией ничего не бывает, они все случающееся с ними приписывали воле или попущению Божиему и все безропотно принимали как бы от руки Божией». Что можно сказать против этого? И что можем представить себе выше и честнее?

Некогда два человека рассуждали об этом предмете; один из них сказал: «Если все происходит по воле Божией и совершается ею, так что ни одна птица, по слову Христову, не впадет в сеть без того, чтобы Бог прежде всех век не предувидел и не захотел бы этого, то мы, если постигаем это умом своим и верим сердцем, всегда будем счастливы, и никогда не будем неблагополучны, и проживем век свой как бы на небе». Другой сказал на это: «Да, в таком случае, мы бываем совершенно безопасны и счастливы, но немногие постигают это своим умом в совершенстве – не потому, что это трудно понять, но потому, что не прилепляются к этому всем своим сердцем, а увлекаются пустыми забавами. Может быть, еще и потому, что не всегда понятно и вразумительно говорится об этом на проповеди в храме. Много пишется книг пустых и в мирской жизни часто бесполезных, чтение которых лишь отнимает время для усовершенствования души и вечного ее спасения». Об этом последнем предмете постоянно следует вразумлять, поучать и доказывать примерами, что всякий человек, предавшийся всей душой и всем сердцем Богу, в настоящей жизни живет на небе пребывая вне неба, потому что Бог живет в нем, а где Бог, там и небо.

Святая Екатерина Сиенская¹⁰⁴, честнейшая девица, обыкновенно говорила: «Добронравные и мужественные люди уподобляются нашему Спасителю: как Он, находясь в тягчайших мучениях (на кресте) был спокоен душой Своей так же, как и до страдания Своего, хотя и страдал телом до смертного изнеможения, так и они пребывают в этом отношении неизменны в своем духе, хотя и терпят телесно и переносят многие страдания, которые, однако ж, нимало не препятствуют внутреннему их блаженству». Так праведный Иов столь же был предан Богу, когда претерпевал неизреченные бедствия, как и во время своего благоденствия и изобилия. Осмеливаюсь даже сказать, что Иов стал ближе к Богу и вступил в теснейшее с Ним общение находясь в нищете, пораженный гнойными язвами, чем когда он будучи в чести и славе восседал на величественном престоле. Никакие мрачные бедствия не возмогут отнять веселья и радостей сердца и ума, преданных в волю Божию.

Подсолнечник, илиотропион, никогда не меняет своих листьев, равно то же должно сказать и о человеке, отдавшем себя в волю Божию: и лист его не отпадет: и вся, елика аще творит, успеет (Пс. 1:3).

2

Некто из персов, хвалясь многочисленностью своего войска, посланного на брань против греков, сказал с гордостью: «Завтра мы помрачим солнце своими стрелами». На это тотчас же ответил ему грек: «Я очень доволен этим: в тени нам будет лучше сражаться». Так истинно преданный Богу человек говорит: «Если нападет на меня вся сила демонская, умножатся враги мои и стрелами своими помрачат самое солнце, не убоится сердце мое, в тени этой мне благонадежнее сражаться (ср.: Пс. 26:3), и буду я сражаться, а какая будет воля на небе, пусть так и будет со мной (см.: 1Мак. 3:60)».

Святой Кассиан рассказывает следующий случай: однажды старик из Александрии, христианин, был окружен множеством язычников, подобно тому как волки окружают и нападают на ягненка. Все нападающие единогласно решили растерзать этого старика, повалить, избить, надругаться над ним – одним словом, сделать его предметом своих издевательств. Один из них с насмешкой спросил старика: «Какие чудеса сотворил Христос, Которым вы так величаетесь?» Старик отвечал ему со смирением: «Вот какие чудеса сотворил Он: что я обиды, оскорбления ваши надо мной терпеливо переношу, и не изменю своего разумения о Его величии, и готов претерпеть еще большие обиды по любви к Нему, если бы вам вздумалось их совершить надо мной»¹⁰⁵. Действительно, величайшие чудеса совершаются и в наше время подобными людьми, истинно преданными воле Божией. Они сами сознают, какая сила среди бурь и волн делает их неустрашимыми, среди разорений сохраняет целыми и непоколебимыми, и все нападения человеческие на них они вменяют ни во что. Воистину и ныне совершаются древние чудеса: палимый куст и неопаляемый; ввергнутые в раскаленную печь отроки, и в огне оставшиеся невредимыми. Похожие печали и ныне встречаются людям невинным и справедливым, но печали эти кажутся иногда им таковыми не по производимому омрачающему ощущению, а по нетерпеливости опечаливаемых. Те лица, которые каждое поражающее их злоключение принимают как допущение Божие для засвидетельствования ими своего мужества и терпения и возводят оное к воле Божией, не страшатся никаких неудобств, не ропщут на Бога за их попущение и не жалуются. Они все случающееся с ними принимают с благодарностью и обращают во благо, приписывая Божественной воле и Божественному распоряжению.

Гора Олимп, находящаяся на границах Македонии и Греции, самая высокая гора и так возвышена над поверхностью моря, что никогда не достигают ее вершины ни ветры, ни дожди, ни снега. Поэт Лукиан пишет: «Олимп выше облаков»¹⁰⁶. Вершины его окружает чистое небо за пределами всяких атмосферных изменений; там нет ни птиц, ни животных; воздух там до того тонок и разрежен, что недостаточен для дыхания. Все это стало известно благодаря тщательным исследованиям естествоиспытателей, которые для достижения вершины этой горы изобретали разные средства для свободного дыхания на ее высотах, например употребляли мокрые губки для освежения ноздрей и применяли другие всевозможные средства для сгущения воздуха в своем путешествии на гору. Достигши же вершины, делали на песке различные надписи; взойдя на гору по истечении годичного срока, находили их неповрежденными, как будто только сейчас написанными, и это служит верным доказательством, что там нет места ни ветру, ни дождевым или снежным бурям и возмущениям. Гора Олимп может служить образом христианина, достигшего совершенного самоотвержения, то есть всецелого предания себя воле Божией. Как на Олимпе нет места ни бурям, ни нападениям зверей, ни другим опасностям, так и человек, достигнувший всеуправляющей высоты воли Божией, пребывает невозмутимо в тишине и мире; облака печали ниже его, в сердце его постоянно пребывает тишина и сладкое упокоение в единой Божественной воле. По изречению блаженного Августина, в мире и согласии заключается полное совершенство, где нет ничего противодействующего одно другому, а потому миротворцы и названы в Евангелии сынами Божиими, ибо нет в них ничего такого, что сопротивлялось бы Богу, во всяком случае сыны должны иметь подобие отца (то есть Бога). И такой-то мир дается людям, благословенным от Бога, это жизнь мудреца-праведника¹⁰⁷. Справедливо изречение святого Дорофея: «Сердечно исполняющий евангельскую заповедь о самоотвержении и предании себя совершенно воле Божией едет по пути жизни как бы в карете с различными жизненными крестами (тяготами) своими, а другие, не знающие силы полного самоотвержения, тащатся пешком и несут на себе свои тяжелые кресты по распутиям жизни или с трудом, или с ропотом».

3

Истинное сердечное подчинение себя воле Божией во всех происшествиях, бывающих с нами в жизни, доставляет нам действительное чувство пребывания в небе будучи вне неба. Оно есть первое и глубочайшее основание любви разумного творения к Творцу своему – Богу. Кто бы ты, читатель, ни был, если ты все встречающееся тебе в жизни по воле или допущению Божию принимаешь с благодарным сердцем, как бы от руки Божией, то ты блажен еси, и добро тебе будет (Пс. 127:2), ты любовью своей прилепляешься к Богу, с Которым везде райское блаженство:

И бысть в мире место Его, и жилище Его в Сионе (Пс. 75:3).

Подсолнечник, илиотропион: 1) название известного растения, 2) заголовок сей книги. В первом значении, по свидетельству Плиния, он смертоносен для муравьев; подобно этому согласие человеческой воли с Божественной волей уничтожает множество житейских зол, тревог и печалей. Все это один из учителей церковных, Венедикт, красноречиво изобразил так: «Кто желает истинной радости и безмятежной жизни в Боге, тот должен утверждать себя во всяком отношении на этом незыблемом основании: соглашение собственной воли с Божественной волей, к ней прилепляться, ей последовать по Христову учению о самоотвержении». Может же быть и такой случай в жизни человека (что достойно иметь в памяти, особенно людям унылого и малодушного сердца), что когда нападает на него сопротивление (противодействующая его воле сила), душевное расслабление, леность в молитве, когда разум наш ропщет на такую участь и тем более когда и сердце не готово подчиниться всему, встречающемуся по воле Божией с нами, то должно стать на высшую точку зрения и самое неотвержение себя принять в данном случае за волю Божию. Если же к тому и величайшее недоумение нападет на такого человека о том, как ему поступить, то должно отречься и самого недоумения. Наконец, если по унынию ничего из противоречащего друг другу не может он принять к совершению, то и этот недостаток своей решимости должно отнести к воле Божией и от руки Божией принять свою нерешимость, как волю Божию. Поступая таким образом, должно отклонять все возможные препятствия к самоотвержению, чтобы воля Божия могла всегда беспрепятственно все вещи подобно огню попалить по своему произволению и предведению, направляя все к лучшему. Итак, вот тот вид или тип самоотвержения, который совершается по разуму, и превосходит все своими плодами и делами, и скорее приводит нас к истинному смирению, единению с Богом и попранию ради Него всего земного и суетного.

Если бы мы, о, христиане, во все дни и ночи ни о чем другом не заботились и не старались, как только о том, чтобы собственная наша воля сделалась Божией волей во всем и Божественная воля претворилась в нашу волю! Воистину великое дело и заслуживает величайшей нашей заботливости, чтобы нам хотеть чего Бог хочет и не хотеть ничего другого, чего не хочет Бог, от чего Он, Милосердный, отвращается.

Верьте мне, братия во Христе, величайшее для нас благо – быть так близкими к Богу! Полагати на Господа упование мое (Пс. 72:28).

Это – истинное блаженство, это – небо вне неба.

* * *

⁷⁵ *Фома Кемпийский (ок. 1380–1471) – немецкий монах и священник, почитаемый святой Католической Церкви. Огромной популярностью пользовалась его книга «О подражании Христу» (De imitatione Christi), которая часто цитируется в «Илиотропионе».

⁷⁶ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 15.

⁷⁷ История из «Диалогов о чудесах» (X, 6) немецкого писателя-агиографа Цезария Гейстербахского (ок. 1180 – ок. 1240).

⁷⁸ Сенека. О Провидении, 5.

⁷⁹ *Святитель Мартин Турский (316–397)- архиепископ Тура, один из самых почитаемых в Европе святых. Его житие составлено младшим современником, писателем и хронистом Сульпицием Севером.

⁸⁰ Свт. Иоанн Златоуст. Толкование на 2-е Послание к Коринфянам, 1.

⁸¹ Свт. Амвросий Медиоланский. Об обязанностях священнослужителей, II. 5.

⁸² Здесь пересказывается известная строфа оды Горация (Книга III. Ода 3):

Кто прав и к цели твердо идет, тогоˆНи граждан гнев, что рушить закон велят,

Ни взор жестокого тиранаˆВвек не откинут с пути; ни ветер.

(Пер. Н.С. Гинцбурга)

⁸³ Сенека. Письмо Луцилию 23, 3.

⁸⁴ Сенека. Письмо Луцилию 98.

⁸⁵ Свт. Амвросий Медиоланский. О Иакове и блаженной жизни, 1.7.

⁸⁶ Сенека. О Провидении, 2.

⁸⁷ *Святой Феликс был пресвитером в г. Нола в Кампании (Италия) и подвергся преследованиям от язычников во время гонений Деция (250). Святитель Павлин, епископ Ноланский (ок. 353–431), составил поэтическое житие святого Феликса. Этот случай и слова святителя Павлина передает также Беда Достопочтенный в своем «Житии блаженного Феликса».

⁸⁸ Этот случай с фивейским подвижником Дорофеем описан в «Лавсаике» епископа Палладия.

⁸⁹ Свт. Иоанн Златоуст. Беседа о статуях, V. 4.

⁹⁰ Свт. Иоанн Златоуст. Беседа о статуях, V. 4.

⁹¹ *Кратет (IV-III вв. до Р.Х.) и Антисфен (V-IV вв. до P.X.) – греческие философы-киники, придерживающиеся крайнего аскетизма и нестяжания. Про Кратена, который происходил из состоятельной семьи, рассказывают, что он, став философом, раздал свое имение нищим.

⁹² Блж. Иероним. Письмо 71, к Луцинию.

⁹³ См.: Свт. Василий Великий. Беседа на псалом 28.

⁹⁴ Блж. Августин. Монологи, 1.15.

⁹⁵ Блж. Августин. Толкования на псалом 131 (3).

⁹⁶  *Святитель Григорий Богослов, Назианзин (329–390) – великий богослов, имеющий титул «вселенского учителя». С детства воспитывался в благочестии своей матерью, блаженной Нонной.

⁹⁷ История про Эсхина и Сократа описана у Сенеки в сочинении «О благодеяниях» (I. 8).

⁹⁸ *Эти рассуждения принадлежат Бернарду Клервоскому (1091–1153), французскому мистику, учителю Католической Церкви.

⁹⁹ Свт. Иоанн Златоуст. Беседа об апостоле Павле, I.

¹⁰⁰ *Память мучеников Епиктета пресвитера и Астиана монаха празднуется 7 июля старого стиля.

¹⁰¹ *Фемистокл (ок. 528-ок. 460 до Р.Х.) – афинский государственный и военный деятель. Пользовался в Афинах большим влиянием.

¹⁰² *Брокард, или Бурхард (XIII в.) – монах-доминиканец, немецкий путешественник. О своем посещении Святой Земли составил труд «Descriptio Теггае Sanctae».

¹⁰³ Сенека. О Провидении, 1.

¹⁰⁴ *Екатерина Сиенская (1347–1380) – итальянская подвижница и религиозная писательница, терциарка доминиканского ордена, причислена к лику святых Католической Церковью. В XX в. признана одной из трех женщин «учителей Церкви».

¹⁰⁵ Прп. Иоанн Кассиан. Собеседования, XII. 13.

¹⁰⁶ Лукан. Фарсалия, 1.

¹⁰⁷ Августин. О Нагорной проповеди, I. 2.

Часть четвертая. О том, как уклоняться от препятствий, мешающих воле человеческой сообразоваться в своей деятельности с Волей Божией

Глава I. О том, что более всего препятствует нам жить по воле Божией

Представим себе, что кому-либо переданы ключи от городской крепости или от дома и дана ему власть входить туда и выходить и распоряжаться там когда и как ему угодно по своей воле. Подобно этому часто и Христос Бог желает ключей, отворяющих душевные глубины сердца нашего, чтобы иметь туда Ему свободный вход, но мы не всегда охотно и едва ли когда соглашаемся в этом с милостивым и всещедрым Господом нашим. Достойную упоминания притчу сообщает Людовик Блозий¹⁰⁸ об одной блаженной девице, которой явился Сам Спаситель, обратившись к ней: «Дочь Моя! В этой руке Я держу здоровье, а в этой – болезнь: выбирай для себя то или другое по своему желанию». Что оставалось делать этой девственнице? Избрать здоровье – покажется это бесстыдным, подозрительным; а если предпочесть здоровью болезни, это припишется ее неуместному смирению. Обыкновенно, если мы предлагаем друг другу какие-либо два предмета на выбор – избрать тот или же другой, то избирающий по своей кротости выбирает то, что похуже, посему следовало бы и упомянутой выбрать для себя болезнь ради избавления от вечных страданий и мук, и это было бы, по общему понятию, благоразумно, подобно тому как другая подвижница, святая Екатерина, предпочла терновый венец золотой диадеме. Однако ж эта девица поступила благоразумнее, не сделав никакого выбора, но сложа крест-накрест руки на груди и преклонив колена на землю, проговорила: «О, Господи мой, об одном только со всем усердием молю Тебя и прошу: да будет во мне не моя, но Твоя воля; а потому я не избираю ни одного из предлагаемых мне – ни здоровья, ни болезни, но готова принять все по Твоей воле: ибо Тебе только, Господи, достойно и праведно решать, что дать мне – то или другое». На это сказал Спаситель: «Кто желает, чтобы Я часто его посещал, тот да отдаст ключ собственной воли Мне и никогда его у Меня да не потребует обратно», – (то есть отречется от своеволия и предаст себя всецело воле Божией). Девственница, вразумленная таким образом Самим Господом, произнесла в сокрушении сердца с величайшим смирением ко Господу следующую молитву: «Не моя, но Твоя буди воля, о прелюбезнейший мой Иисусе!» И с того времени дала обет повторять по триста шестьдесят пять раз эти слова: «Не моя, но Твоя да будет воля, о прелюбезнейший мой Иисусе!» Кратка эта молитва, но произносимая от всего сердца, кажется приятнейшей Богу, нежели тысячи других молитв. Благоразумно сделает тот, кто будет мысленно днем и ночью повторять: «Не моя, но Твоя будь воля, сладчайший Иисусе!» В особенности полезно еще прилежнее повторять эту молитву тогда, когда находишься в большой беде, окруженный всевозможными нападениями.

Но слабой человеческой природе весьма тяжело склониться к добровольному перенесению тяжких страданий, трудов, лишений, посещающих нас по не постижимому для нас намерению, или допущению Божию, от которых естественная воля отвращается. Тем необходимее желающему свою волю сообразовать с Божественной волей быть готовым отречься от своеволия, подчинить непокорную свою волю к тому, чего ей нежелательно.

1

Человек, последующий воле Божией, должен прежде всего решиться быть готовым на все, что делается с ним по воле или допущению Божию. Он молитвенно обращается к Богу: «Господи Боже мой! Я готов служить Тебе так же в нищете, как и в богатстве, не отрицаюсь даже той скудости моего ума, которая лишает меня сладостных утешений и тем опечаливает меня: прискорбно для меня это, но спасительно, и если есть на это Твоя воля, сотвори сердце мое подобным пересохшей земле. Если дашь мне чашу, наполненную желчью, вино, растворенное горечью, охотно принимаю от Тебя. Знаю, Господи, что у Тебя есть бесчисленное изобилие вина благовонного, сладкого и превосходного, но Ты для испытания покорности рабов Твоих даешь им иногда вино, смешанное с дрожжами и уксусом; принимаю его от Тебя и с радостью выпью смешанное в чаше все наигорчайшее. Наказывай меня, Господи, чем Тебе угодно: скорбями, болезнью; об одном молю Тебя, вразуми меня о том, что благоугодно пред Тобой; Божественная воля Твоя для меня – величайшая отрада во всем; кроме ее, ничего не ищу, – здоров ли я или немощен, богат или беден, – все равно. Об одном молю Тебя, Боже, да всегда исполню святую волю Твою».

Святитель Иоанн Златоуст славит Иосифа, обручника Преблагословенной Девы Марии, за его добродетель – безусловно исполнять волю Божию, несмотря на кажущиеся противоречия Божественных повелений. «Когда Иосиф, – говорит святой Златоуст, – получил во сне от Ангела повеление оставить свою землю и бежать в Египет, он не соблазнился этим, не сказал: «неистинно это повеление и очень сомнительно: незадолго пред этим говорил ты, Ангеле: Он спасет людей Своих (Мф. 1:21), а теперь Он Самого Себя не может освободить от преследования. Ты говоришь, – нам необходимо бежать, странствовать и переселяться в далекую сторону, – это противно Божию обещанию». Иосиф не возражает Ангелу, ибо он был муж верный. Он даже не спрашивает у Ангела о времени их возвращения, о чем Ангел выразился неопределенно: доколе не скажу тебе (Мф. 2:13), однако ж Иосифа не смутила такая неопределенность, он охотно поверил словам Ангела, перенося всякую скорбь и неудобства пути: не отказался предпринять бегство, оставить отечество и пошел во Египет с Младенцем и Богоматерью»¹⁰⁹. – Исполнение воли Божией облегчает для нас всякие трудности. Предав себя со всеми своими немощами воле Божией и признав свою нищету душевную, взойдем на следующую ступень нашей беседы.

2

Пожертвовав своеволием, обречем себя на добровольное терпение укоризны и поношений. Внимая наставлению святого апостола Павла: во всем, – говорит он, – явим себя, как служители Божии, в великом терпении в чести и бесчестии, при порицаниях и похвалах: нас почитают обманщиками, но мы верны (2кор 6,4,8). Отдавшийся совершенно воле Божией должен часто повторять: «Господи! Тебя ради я охотно обрекаю себя на всякое поношение, бесчестие и укоризну и тем охотнее перенесу это, когда я невиновен. Ради Тебя я не отказываюсь быть презираемым, унижаемым и пренебрегаемым. Неприятно и горько такое угощение, однако я с радостью принимаю его, ибо оно принадлежит домостроительству Христову. Сам Христос Бог не только добровольно предал Себя на всякие поношения и укоризны, но и претерпел все за наши прегрешения, сделавшись за нас клятвой, по писанному: проклят всяк, висящий на древе (Гал. 3:13; ср.: Повт. 21:23).

Величайшие угодники Божии во времена язычества и гонений на христиан были порицаемы величайшими злодеями; слышали они это и знали, однако ж терпеливо переносили. Но большая разница быть действительно злодеем или только считаться таковым по молве людской и по понятиям религиозным. Первое порицание не требует объяснения, оно и детям понятно; но силу последнего порицания понимают вполне только те, которые, будучи невиновными, не противодействуют порицанию себя, по учению евангельскому, и принимают его как величайшую честь и славу по Божией воле, как бы от руки Божией.

Возьмите в пример Божию Матерь, Преблагословенную Деву Марию, предавшую Себя всей душой и сердцем в волю Божию: Иосиф, Ее обручник, видя Ее непраздной, ужаснулся и намерен был тайно развестись с Нею. Что ж делает Пресвятая Дева? Она молчит; всякое о Себе мнение поручает воле Божией. Примеру Божией Матери последовали многие святые угодники Божии. Они хотя и были ложно оговариваемы в тяжких преступлениях, но благоразумно молчали и претерпевали бесчестье и многие укоризны, предавая себя во всем воле Божией.

Такое бесчестье, поношение и поругание терпеливо перенес преподобный Макарий Египетский¹¹⁰, в молчании, с величайшим долготерпением и смирением. Этого ангелоподобного святого по непорочной жизни своей оклеветала одна девица, тайно падшая с неким молодым человеком в порок блудодеяния, и, забеременев, она опорочила преподобного пред своими родителями, говоря: «Согрешила я с вашим пустынником, которого вы считаете святым; когда я однажды была поблизости от того места, где он живет, встретил он меня на дороге и надругался, а я ради стыда и страха никому не сказала об этом». Так солгала она, а разгневанные родители ее и соседи побежали к жилищу неповинного святого мужа и с криками и бранью вытащили его из его кельи. Долго били нещадно, потом привели в селение, где, собрав всякую гниль и нечисть, – закопченные черепки, горшки, – все это, связав веревкой, повесили ему на шею и водили по селу с неистовою злобою: толкали его под бока, били, дергали за бороду и за волосы, били ногами, иступленно кричали: «Этот монах опорочил нашу девицу: каждый таскай его и бей!» Такое поругание и биение его палками продолжалось многие часы, не отпускали его, хотя он уже едва был жив, пока келейник преподобного не поручился за него родителям девицы, что он будет содержать ее и кормить, как будто действительно он лишил ее девства. Преподобный на деле исполнил это по своем выздоровлении. Он делал корзины, продавал их через своего келейного и вырученные деньги посылал на содержание означенной девицы. Этот достойно ублажаемый муж, кроткий, незлобивый, смиренный сердцем, и подобные ему богоугодные мужи невинно и кротко переносили многочисленные бесчестия, укоризны, жестокие побои, великодушно прощая своих оскорбителей. Что же теперь видим? Мы, виновные в бесчисленных грехах и неправдах, негодуем на причинившего нам малейшее оскорбление; не терпим его, мстим и преследуем! Это ли согласно с волей Божией? Без воли и допущения Божия ничего не может случиться с нами, и если воля Божия нам любезна, то никакая самая тяжкая укоризна не смутит нас и не заставит преследовать своих оскорбителей.

Сам Спаситель не только в земной Своей жизни оставил нам неподражаемый образ смирения, но и после Своего прославления, по воскресении Своем, не принял поклонения от Марии Магдалины, пока человечество Его Им не было представлено Отцу Небесному: В первый же день недели (седмицы) Мария Магдалина приходит ко гробу рано, когда было еще темно, и видит, что камень отвален от гроба. Итак, бежит и приходит к Симону Петру и к другому ученику (Иоанну Богослову), которого любил Иисус, и говорит им: унесли Господа из гроба, и не знаем, где положили Его. Тотчас вышел Петр и другой ученик, и пошли ко гробу. Они побежали оба вместе; но другой ученик бежал скорее Петра, и пришел ко гробу первый. И, наклонившись, увидел лежащие пелены; но не вошел во гроб. Вслед за ним приходит Симон Петр, и входит во гроб, и видит одни пелены лежащие, и плат, который был на главе Его, не с пеленами лежащий, но особо свитый на другом месте. Тогда вошел и другой ученик, прежде пришедший ко гробу, и увидел, и уверовал. Ибо они еще не знали из Писания, что Ему надлежало воскреснуть из мертвых. Итак ученики опять возвратились к себе. А Мария стояла у гроба и плакала. И, когда плакала, наклонилась во гроб, и видит двух Ангелов, в белом одеянии сидящих, одного у главы и другого у ног, где лежало тело Иисуса. И они говорят ей: жена! что ты плачешь? Говорит им: унесли Господа моего, и не знаю, где положили Его. Сказав сие, обратилась назад и увидела Иисуса стоящего; но не узнала, что это Иисус. Иисус говорит ей: жена! что ты плачешь? кого ищешь? Она, думая, что это садовник, говорит Ему: господин! если ты вынес Его, скажи мне, где ты положил Его, и я возьму Его. Иисус говорит ей: Мария! Она, обратившись, говорит Ему: Раввуниʹ! – что значит: Учитель! Иисус говорит ей: не прикасайся ко Мне, ибо Я еще не восшел к Отцу Моему; а иди к братьям Моим и скажи им: восхожу к Отцу Моему и Отцу вашему, и к Богу Моему и Богу вашему. Мария Магдалина идет и возвещает ученикам, что видела Господа и что Он это сказал ей (Ін. 20:1-18).

Этот светлый образ и обстановка явления Господа Иисуса в первые мгновения по Его воскресении Марии Магдалине показывает всю глубину смирения и любви Его ко всему человечеству; да последуем Ему в сих добродетелях. Христос Бог, претерпевши уже за нас грешных жесточайшие поругания и мучения, мог бы лишить всех людей братского общения, однако ж Он, Милосердный, отказывает Марии Магдалине во временном только прикосновении к Нему, пока Он не восшел еще к Отцу Небесному, то есть на небо, в дом бессмертия, чтобы возвестить об этом восходе к Отцу всей братии Своей. А мы, грешные люди, не только не вступившие в селение праведников, но еще и смерти не испытавшие, живя в тленной плоти, виновные во многих преступлениях, говорим друг другу во гневе: «Не трогай меня! Что ты, негодный, бесчестишь меня? Укоряешь меня, наносишь мне личную обиду, мараешь мою честь?» О христиане, опомнимся: как далеки мы от познания воли Божией! Требуем от всех, чтобы они нас уважали, отдавали нам почтение даже и тогда, когда мы сами бесчестим себя своими поступками и неведением воли Божией.

Каждый, понимающий, что без воли и допущения Божия ничего не совершается – ни похвалы, ни поругания, – осуждает сам себя пред Богом, говоря: «О Господи! Сам я весьма достоин того, чтобы все меня презирали и поносили, за что же я буду негодовать на них; я знаю, Господи, что без Твоей святой воли никто меня не посрамит и не обидит: и я еще больше уничижусь, и сделаюсь еще ничтожнее в глазах моих (слова царя Давида: 2Сам. 6:22)».

3

Приготовив сердце свое к равнодушному перенесению нищеты, укоризн и поношений, приступим к рассмотрению безропотного претерпения нами болезней.

Земная жизнь наша подобна маслу, горящему в лампаде. Как горение лампы полностью зависит от ее хозяина, так же точно наши слабости физические и болезни управляются по воле или допущению Божию. Поэтому истинно предающий себя воле Божией благодушно покоряется ее распоряжениям. Он, подобно пламени, всегда стремящемуся к небу, обращается во всем, его касающемся, к Богу, Создателю своему, с молитвою: «Господи! Благодарю Тебя сердечно за все Тобой ниспосылаемое: если Тебе угодно поддерживать меня в немощном теле безболезненно, благодарю Тебя; или же благоволишь живого покрыть меня струпьями или язвами, на много лет обложить недугами и пригвоздить на болезненном одре, – буди воля Твоя, охотно соглашаюсь на все; если Тебе только благоугодно это, то и мне оно будет полезно, как и самое здоровье». Достопримечательны в этом отношении слова Иоанна Авильского¹¹¹: «Одно благодарение, произнесенное пред Богом во время скорби, Ему приятнее, чем тысячи благодарений, принесенных во время благополучия: ибо всяк благодарит за оказанные благодеяния, но едва ли кто благодарит за оскорбление».

Одна святой жизни девица была спрошена: каким способом достигла она такого совершенства в жизни? «Никогда не была я отягчена в такой степени болезнями, чтобы не просила себе у Бога еще большей болезни по любви к Нему», – отвечала она. Другая же целомудренная девица, претерпевая адские мучения ради сохранения себя в целомудрии и не надеясь скорого их окончания, обратилась сердечно к Богу, взывая: «Сладчайший, милый Боже! Вспомни, что Ты Господь мой и Создатель, вот я пред Тобой, суди меня праведно: я готова терпеть это геенское мучение, пока Тебе будет это угодно, сотвори со мной по воле Твоей святой!» Таким образом всецело предав себя в волю Божию, провела всю жизнь свою в любви Божией и добрых делах.

Эти примеры показывают, что должно возбуждать свою волю, чтобы она готова была как в здоровье, так и в болезни содержать сердце свое неизменным в любви к Богу и ближним.

4

Преданный Богу человек живет не для себя, но для служения Богу и ближним, а потому он не позволяет себе выбирать между жизнью и смертью по своей воле, но то и другое предоставляет воле Божией. Он не пристрастен ни к долговечной жизни, ни к скорому отшествию в загробную жизнь. Предоставляя себя во всем воле Божией, он внутренне взывает к Богу: «Благий Иисусе! Ты лучше меня знаешь, что мне полезнее: жить или умереть? Сотвори же со мной, как Тебе угодно. Только, Господи мой, желал бы я умолить Тебя, чтобы Ты, по милосердию Своему, избавил меня от внезапной смерти, ибо грехи мои страшат меня; помяни мя, Господи, ко гда придешь судить живых и умерших. Но и в этом прошении моем все предоставляю Твоему преблагому решению и не противлюсь святой Твоей воле. Знаю, что праведник, если и рановременно (неожиданно) умрет, будет в покое (Прем. 4:7). Прости же, Господи, и очисти меня, яко согрешил пред Тобой! Поэтому я ни безвременной смерти избегаю, ни боюсь смерти бедственной и ужасной. Для сердечно верующего известно, что многие скончались мирно, но в ад низвержены, а много окончивших жизнь ужасающей, лютой смертью переселены на небо. Непостижимы для нас суды Божии, а потому охотно предоставляю себя благоволению Божию относительно перехода из временной жизни в вечную: Ибо никто из нас не живет для себя, и никто не умирает для себя, а живем ли – для Господа живем; умираем ли – для Господа умираем: и потому, живем ли или умираем, – всегда Господни (Рим. 14:7-8)».

Архиерей Турский Мартин, умирая, при последнем вздохе сказал: «Господи! Если я полезен Твоему словесному стаду, то не отказываюсь трудиться, но да будет о сем воля Твоя!» Признательная Церковь в своих песнях о нем свидетельствует, восклицая: «О, муж предивный, в трудах не изнемогавший, смертью не побежденный и не ужаснувшийся ее даже на одре смертном, и тогда от жизни и трудов не отказывавшийся, предоставляя все о себе воле Божией». Вот пример, достойный подражания! Один древний писатель сказал: «Свойство храбрых и доблестных мужей – скорее презирать смерть, чем ненавидеть жизнь. Нерадивые через свою леность унижаются, трудолюбивых же одна смерть удерживает от доброй деятельности»¹¹²; сама же смерть для всех – последний неизбежный предел, к которому без страха должно идти, предоставляя себя вполне воле Божией.

Жизнь наша и смерть – обе находятся в Божией власти, премудрой и всеблагой; одному Богу известно, что полезнее каждому из нас: жить или же умереть, потому мы должны с благодарностью за Его к нам милость охотно принимать от Него равно как жизнь, так и смерть. Желает ли Бог, чтобы мы жили? С удовольствием продолжим жизнь, благодаря Бога при всяких обстоятельствах наших, как благополучных так, и бедственных, заботясь только о достижении блаженства в загробной жизни. Желает ли Бог, да умрем? С кротким сердцем умрем, как учит один из древних писателей: «Да идем не противясь к смерти, которая приводит нас к бессмертной жизни». Увы! Так ли большая часть из нас ныне живет или умирает? Редко кто теперь умирает без сильного желания пожить еще и еще, редко умирает без вздохов и печали: все это противно воле Божией, ибо оно изъявляет наше недовольство определенным от Бога пределом для нашей жизни. Мы должны быть готовы каждый час к исходу, ибо час этот сокрыт от нас Премудростью Божией: несправедливо укорять должнику своего кредитора за взыскание данного ему на определенный срок. Для нас же, грешных всегда будут малочисленны дни жизни нашей, если станем считать их. При этом размысли разумно, что простое продолжение жизни само по себе, без отношения к нашей деятельности, – не большое еще добро: оно не приведет тебя к блаженству. А посему будь доволен тем пределом жизни, который назначен тебе Богом, и поспеши воспользоваться им для добрых дел, чтобы достичь блаженного покоя праведных. Помни слова премудрого: праведник, если и рановременно умрет, будет в покое, ибо не в долговечности честная старость, и не числом лет измеряется: мудрость есть седина… (благоразумие) и беспорочная жизнь… Вот истинное долголетие и возраст старости! (Прем. 4:7-9).

5

В заключение этой главы представим читателю живые примеры того, как святые люди, эти орлы доброй природы, прямо взирали на свет солнца разума, воли Божией, воли чадолюбивого предвечного Отца и всемогущего Творца, хранителя и распорядителя вселенной. В какой полноте и совершенстве подчиняли они свою волю Его воле с любовью и благоговением и, невзирая ни на какие препятствия, последовали оной.

Кто был в этом отношении мужественнее святого апостола Павла? На пути исполнения воли Божией его не могли удержать ни острие меча, ни блеск копий, ни побивание камнями и батогами, ни морские волнения, ни народные смуты, ни лютые бури, ни опасные и непроходимые дороги, ни ежедневное ожидание смерти – по собственным его словам: мы живые непрестанно предаемся на смерть ради Иисуса, чтобы и жизнь Иисусова открылась в смертной плоти нашей (2Кор. 4:10). Святой Павел, говоря Духом Святым, не откажется идти и в огонь, если бы требовала того воля Божия: я желал бы сам быть отлученным от Христа за братьев моих, родных мне по плоти (то есть за израильтян) (Рим. 9:3). «Что ты говоришь, о Павел, – возглашает святой Златоуст, – не ты ли сказал: “кто нас разлучит от любви Христовой?” Не сомневайся, святой Златоуст, в словах Павловых: я желал бы и проч. Они означают в высочайшей степени любовь Павлову ко Христу, ими выражал он свое сильное желание, чтобы наибольшее число израильтян возлюбили Христа, за это он готов был бы отдать им избыток заслуженного им блаженства и славы со Христом, но не то, чтобы он отказывался от любви Христовой»¹¹³. Смотри, как орел, тот прямо и неуклонно обратил глаза свои к праведному солнцу Божественной воли. Такое крепкое соглашение с Божественной волей собственной нашей воли ничто не преодолеет, хотя бы против него вооружилось множество миров со всеми орудиями лести, насмешек и мучений.

Многие святые мученики охотно шли на мучение и поругание за Христа, желая пролить за Него кровь свою: ибо среди жесточайших мучений они были изобильно поддерживаемы Божественными утешениями, а потому презирали мучения и самую смерть. Так святой Лаврентий¹¹⁴, лежа на раскаленной железной решетке, почивал подобно путнику, лежащему на мягком одре; позорный во времена язычества крест Андрей Первозванный целовал, как чертог царский; дождь камней, как капли благодатной росы, принимал на себя первомученик Стефан. Всякий, пребывающий в столь многих бедах и приближающийся уже к смерти, если все это встречалось ему согласно воле и повелению Божию и он готов был добровольно потерпеть все ради Бога, тот поистине совершил величайший подвиг, как и должно быть; ибо мы все получили от Бога как телесные, так и душевные дары, и какое же исключение из них может быть, чего бы мы были вправе не отдавать Богу? Следовательно, школьное изречение: «Нет ни одного правила без исключений» здесь неприложимо. Правило господства Божественной воли без всяких исключений: всякий желающий жить по воле Божией обязан самого себя и все поступки, пожелания и мысли сообразовать с волей Божией. Один наставник внушал своим ученикам следующее: «Помните крепко учение человека, которого Бог избрал по сердцу Своему, царя Давида, который говорил Богу о самом себе: Готово сердце мое, Боже, готово сердце мое (Пс. 107:2), оно готово благодарить Тебя во время для меня благоприятное, готово и во время злополучное. Хочешь Ты поставить меня пастырем словесных овец? Хочешь вручить мне царскую власть? Готово сердце мое, Боже, готово сердце мое. Если же Ты, Господи, скажешь мне: “не хочу тебя… нет Моего благоволения к тебе”, то вот я; пусть творит со мною, что Ему благоугодно (2Сам. 15:26). Вот достойное благочестивого царя глубочайшее смирение сердца и полное отречение своей воли. Ибо что значат слова: “не хочу тебя”? Это значит – не хочу, чтобы ты был царем, не хочу, чтобы продолжал свою жизнь; – я готов повиноваться Тебе, Господи, говорит Давид. Все тяжкие испытания Давида, постигавшие его по Божиему допущению, он переносил с глубочайшим смирением: гонение от Саула, возмущение против него злонравного зятя и злейшего сына Авессалома, покушавшегося на лишение отца венца царского и на самое его здоровье, укрывательство его от преследования врагов в пещерах и логовах звериных, кроткое перенесение оскорблений и бросание в него камнями – во всем этом Давид смиренно покорялся воле Божией, говоря: “Да сотворит Господь со мной по благому Своему усмотрению”. Вот чудная добродетель, достойная достойнейшего царя! Ради ее одной он мог быть возлюблен Богом, тем более когда возносил свои благодарения Ему со слезами за все приятное и неприятное, облекшись в одеяния плача и скорби. Этот достойный и милость Божию был готов искупить всевозможными лишениями, – пожертвованием своей свободы, детей, всех богатств, и почестей, и здоровья, чтобы только не противиться воле Божией; он предоставлял ей самого себя и все окружающее его, говоря при всяком событии: Готово сердце мое, Боже, готово сердце мое».

Глава II. О том, как пагубно неразумное наше своеволие, если оно не будет ограничено и укоренится в человеке

Один красноречивый учитель сказал: «Неразумная наша воля Бога уничтожает: ей бы хотелось, дабы Бог не казнил ее за ее грехи или по своему несуществованию, или по нежеланию вмешиваться в дела человеческие, или же по неведению о последних. Следовательно: неразумная воля или вовсе отрицает бытие Божие, или, допуская оное, считает Бога бессильным или невсеведущим и несправедливым»¹¹⁵. Для изъяснения этих недоумений неразвитого разума, или безумного человека, весьма полезно предложить следующую притчу.

1

Некогда изверги рода человеческого: воры, грабители и разбойники, – собравшись во множестве и написавши прошение, подали его судьям, желая, чтобы они постановили; «Снять стоящие вне города орудия казней: виселицы, эшафоты и т.п., поставленные на пагубу людей, как омерзительные деревья, неприятные для зрения и противные для обоняния мимоходящих и ездящих людей; и истребить эти орудия».

На их прошение судьи отвечали: «Если желаете уничтожить виселицы, то сначала прекратите свои злодеяния, кражи и разбои, тогда мы не замедлим истребить орудия казней, – только прикажите прекратиться всем воровствам и разбоям». При этом разбирательстве дела один из злодеев дерзнул возвысить свой голос пред судьями: «Господа судьи! Не мы положили начало кражам, грабительствам и разбоям, и как мы не изобретали оных, то и не можем отвергнуть их».

На это судьи отвечали им: «Мы также не изобретатели виселиц, а потому не желаем и не можем уничтожить их».

Прародители человечества, преступив повеление Божие, пали в своеволие, присвоили себе неограниченное употребление дарованной им Богом свободы под известным условием и тогда же были изобличены в этом самовольном деянии (увидели свою наготу); это нарушение воли Божией обратилось в своеволие, в грех, не излечимый силами человеческими, грех, с которым родится все потомство Адамово. Последствием его были лютейшие казни: изгнание из рая, лишение райского сообщества с Богом. Мы, позднейшие потомки Адамовы, печалимся о том, что сотворен ад, и часто обращаемся к Богу с просьбами, умоляя Его: «Господи! Не пошли нас в муки адские; о Господи, если бы Ты уничтожил ад, тогда бы мы были покойны, без всякого страха». На это Слово Божие отвечает нам: «Удалите причину ада (грехи), тотчас же угаснет пламень геенский!» Но мы еще сильнее взываем: «О Господи! Не мы же первые согрешили, почему же виновны мы в чужом, наследственном пороке? Это грех прародительский, но не наш». Господь возражает нам на это: «И не Я же виновник геенны преисподней, она – последствие гордости, преслушания; начало ее древнее человека; это огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его (Мф. 25:41); а чтобы вы не могли жаловаться, что обложены чужим оброком, Я дам вам через верных рабов Моих радостное для вас объявление (евангельскую проповедь), которому никто не возможет противиться». Какое это объявление? Некто не из последних верных рабов Божиих провозгласил давно в кратких и точных словах, как легко может угаснуть геенский огонь; он сказал: «Пусть престанет человеческое своеволие, – и геенны не будет». Положение это основывается на следующих выводах: а) что неприятно Богу более всего и достойно казни, как не наше своеволие, противоречащее нашему Создателю? б) и на кого же будет столь сильно возгораться тот огонь, как не на наши вожделения: так, если мы претерпеваем холод, или голод, или другое что переносим против своей воли, то страдает только своя воля нашего «я»; но если все принимаем мы благодушно, то мы уже руководимся высшей Божией волей, попускающей терпеть нам нежелаемое для конечных благотворных целей.

Какую пагубу причиняет человеку своеволие? Услышьте и бойтесь, порабощенные им. Оно, во-первых, отчуждает человека и удаляет его от Бога, Создателя своего, Которому каждый обязан служить и повиноваться. Но, во-вторых, оно не довольствуется тем: оно присваивает и расточает безумно все дары Божии, предоставленные человечеству, ибо вожделение человеческое не знает меры; лихоимец не довольствуется малыми процентами, он желал бы, если бы было только возможно, завладеть богатствами всего мира. Но своеволие едва ли бы и этим ограничилось и не возмутилось бы в своем безумии (страшно и выговорить) против Самого Создателя своего: Рече безумен в сердцы своем: несть Бог (Пс. 13:1). Своеволие – жесточайший зверь, хищный волк и лев свирепейший; это – отвратительная душевная проказа, потребовавшая очищения во Иордане и строгого подражания в жизни Пришедшему не творить Своей воли и молившему во время страстей Своих Отца Небесного словами: не Моя воля, но Твоя да будет (Лк. 22:42). Пусть перестанет воля своя, и пламень геенский угаснет. Вопрос: угаснет ли геенский огонь и каким образом может быть он погашен? – вопрос не праздный. Огонь тот может быть погашен, это несомненно: Бог не отвергает наших молитв о погашении геенского огня и готов погасить его, только требует от нас отвержения нашего своеволия: прекратится своеволие – искоренится и геенна. Но кто принудит всех людей, чтобы каждый отвергся своей воли (то есть самого себя), если она противна воле Божественной? Каждый из нас это может сделать порознь над собой, если только он разумно рассудит: как скоро он перестал следовать своеволию и начал жить согласно воле Божией, он уже и истребил то место в аде, где мог бы мучиться в преисподней, как бы ад был уже разрушен для него и пламя его погашено. Да погибнет же наше своеволие, да погибнет и геенна вместе с ним! Другие учители выражают то же самое другими словами: «Око есть дверь и окно сердца, сомкни око, и вожделение к стяжанию исчезнет».

2

Жаль, что большинство людей в мире много страдают, много переносят житейских тягостей, неудобств и лишений, не получая от того никакой для себя пользы или облегчения, потому что не обращают внимания на истинную причину их и ропщут друг на друга, а нередко и на Самого Бога. Бог попускает эти испытания для их исправления и явно теми же попущениями, как бы голосом с неба, указывает на Свою в том волю, как бы говоря: «Я хочу, чтобы вы почувствовали эти удары»; люди же, как бы затыкая свои уши, недовольны этим и, если бы могли, с радостью уклонились бы от этих ударов. Вот это и есть своя воля, не согласная с волей Божественной.

Нам известны родители, которые имеют много забот в воспитании тех детей, чье упрямство и своеволие не были укрощены с малолетства. Каждый день приходится удерживать их от своеволия: «Молчи, перестань, не делай этого; не тронь того!» Иногда дети поднимут в доме такую кутерьму, что заботливая мать, принявши строгий вид, хватает розги, батоги и угрожает наказанием тому или другому дитяти, говоря в гневе: «Вы не мои дети, я вас не знаю, вы не похожи ни на меня, ни на отца, какие-то буяны! Ступайте, от нас, недобрые дети, куда знаете: ни я, ни отец не хотим вас видеть.» Подобным образом Бог поступает и с нами, как родители с непослушными и строптивыми детьми. Горького пьяницу и развратного блудника как часто наказывает Бог? Он сначала одному – пьянство, другому – блудодеяние представляет очам их совести с ее упреками и мучениями, поучая их и запрещая: «перестаньте, неразумные, вы вредите сами себе, губите свою душу и расстраиваете и заражаете свое тело, теряете здоровье и попусту расточаете свое имущество. Кроме того, удаляете от себя Мое благоволение к вам и милость Мою, ибо вам известно, что Я не благоволю ко всяким мерзостям человеческим и презираю всякую волю, сопротивляющуюся Моей воле». После всех отеческих наставлений, видя неисправимость нашу, Бог, премилосердный Отец наш, принимает против блудного сына (то есть каждого нарушителя воли Божией) внешние меры исправления: частные чувствительные кары для неисправимого грешника (например, потерю имущества, болезнь или смерть дитяти и т.п.). Если и это не исправляет нас и мы снова и снова повторяем свою непокорность воле Божией, то огорченный нами Отец Небесный обращается к Своему народу через Своих пророков, говоря: «Жаль Мне! Горе, лютое горе грешникам: это народ обремененный беззакониями, племя злодеев, сыны погибельные! Оставили Господа, презрели Святаго Израилева. Во что вас бить еще, продолжающие свое упорство? (Іс. 1:4-5). Тщетно уничтожать в вас оное: ибо дети, рожденные от прелюбодеяния, не пустят из себя глубоко корней (см.: Прем. 3:16); и Я оставил их на произвол сердец их, пусть ходят по своей воле, по своим мыслям (см.: Пс. 80:13)». Ужасен сей гнев Отца Небесного: удаление от Бога – страшнее и мучительнее самой геенны, по словам Христовым на последнем Его Суде: идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его (Мф. 25:41). Равным образом поступает Бог с гордым и высокоумным человеком и, обличая его, говорит: «Ни Мне – Богу, ни людям ты – не годен; ибо презревши Меня, стараешься заслужить у людей похвалу твоей гордости, но по глупости своей ошибаешься в том и вместо похвал остаешься в презрении от них. Ты знал Мою волю, что Я всех гордецов не терплю и не пощадил самого Ангела возгордившегося, тем более не пощажу гордого человека. Кому не известно, что Я не терплю гордящихся, а ты неизменно до сих пор пребываешь в гордости». Подобно этому незаметными побуждениями призывает Бог от порочной жизни к самоисправлению и сребролюбца, и гневливого, и завистливого, предлагая им многоразличные способы согласовывать свою волю с Божественной волей и следовать Ей. Всякого человека Бог наставляет стремиться ко спасению возможным и приличным ему путем. Так царю Саулу сказано было пророком Самуилом: «Не малым ли ты был в глазах своих, когда сделался главой колен Израилевых и Господь помазал тебя царем над Израилем? И послал тебя исполнить Свое повеление над Амаликитянами… И зачем же ты не послушал гласа Господа и бросился на добычу, и сделал зло пред очами Господа? Ты преслушал повеление Господа, презрел Его волю, ради сего отверг тебя Господь, чтобы ты не был царем над Израилем (см.: 1Сам. 15:17,19)». Непокорность Господу есть такой же грех, как и волшебство; и противление Господу-то же, что идолопоклонство (см.: 1Сам. 15:23).

3

Что означает Божие повеление, данное воронам, чтобы они питали пророка Илию, когда он избегал преследования Иезавели, скрываясь в пустыне? И притом повеление, данное птицам плотоядным, жадным на мясо; что значит – голодные птицы приносят охотно пустыннолюбителю обед и ужин? Причина этого явления есть Божие повеление птицам, а цель его – да научит тебя, о человек, тому, что и неразумные животные повинуются святой Божией воле, даже вопреки инстинкту. А еще удивительнее, что это повеление дается вороне, птице прожорливой и хищной на все мясное, именно ей и дается мясо для доставки его человеку Божию. Скажешь: Богу все возможно, в Его силе и заставить ворону отнести мясо по назначению, но делается это ею не по ее желанию, а по слепой необходимости, она не могла этого не сделать. Твое замечание верно; тем более человек, существо разумно-свободное, обязан повиноваться воле Божией, ибо Бог даровал тебе свободу, не принуждает тебя, желая, чтобы ты свободно повиновался Ему и тем заслужил бы величайшее блаженство – временное и вечное. Оставим теперь полученное нами наставление у воронов и обратимся в область стихии; там увидим, что и ветры послушны воле Божией: Иисус запретил ветрам и морю, и сделалась великая тишина (Мф. 8:26). Народ пришел в удивление, говоря: «Кто это, что и ветры и море Ему повинуются?» Да и сами камни, сверхъестественными расселинами своими засвидетельствовали горе и плач при виде умирающего Господа; один человек превращается иногда в камень: однажды утвердившись в своем упорстве, пребывает в нем неизменно. Лукаво сердце человеческое более всего и крайне испорчено; кто узнает его? (Єр. 17:9). Начни только испытывать глубину сей бездны, и найдешь там в глубокой тайне сокрытия помышления, сопротивляющиеся Богу в таковых противоречиях Ему: «Господи! Ты желаешь, чтобы я любил врагов своих? Чтобы я отрекся от всех любимых мной удовольствий? Это тяжкое, невыносимое повеление простирается и на все другие движения моей воли: они вовсе лишают меня воли. Что ж остается мне делать? Оставлю это в сторону и буду не слишком волю свою стеснять, Твоей же воле не чрезмерно стану покоряться». Так размышляет в себе лукавое, строптивое сердце человеческое, – себе же на пагубу!

Требеллий Поллион повествует: «В Риме седьмым по счету тираном был некто Марий¹¹⁶; он сегодня поставлен был кесарем, следующий день процарствовал, а на третий день был убит одним из негоднейших солдат, который, вонзая в грудь своей жертвы меч, сказал с насмешкой: “Это меч, который тобой же самим сотворен”, ибо убитый был из кузнецов и неожиданно получил скипетр». Подобным образом и каждый сопротивляющийся Божией воле будет поруган и осмеян; ему скажут с насмешкой: «Вот меч твоей же работы! И ты своим мечом себя самого убиваешь, то есть своей непокорностью Богу».

Почему же человеческая воля так склонна к сопротивлению Божественной воле? Причину этому приводит Кесарий: диавол имеет у себя двух служителей, даже более лютых, чем он сам, возбуждающих нашу волю, это плоть и мир: плоть похотствует, диавол распаляет наши вожделения, а чтобы они не угасали, мир прикрывает их своими обычными нравами и приличиями. От плоти происходят многие грехопадения; мир представляет многоразличные безнравственные забавы и увеселения по действию и коварству злого духа. И вот все готово для обольщения нашей воли и пожеланий: как некогда открыл Господь пророку Иеремии, говоря: походите по улицам Иерусалима, и посмотрите, и разведайте (о том, что там творят): О, Господи! очи Твои не к истине ли обращены? Ты поражаешь их (т.е. беззаконников), а они не чувствуют боли; Ты истребляешь их, а они не хотят принять вразумления; лица свои сделали они крепче камня, не хотят обра- титься (Єр. 5:1,3); Они солгали на Господа и сказали: «нет Его, и беда не придет на нас, и мы не увидим ни меча, ни голода…» (там же, 12). Сыновья их собирают дрова, а отцы зажигают их; жены окропляют тучные жертвы для приношений царице небесной, то есть луне, и приносят жертвы чуждым богам, а Меня на гнев подвигают. В этом все участвуют: оба родителя и дети друг другу помогают взаимно. Кому же сии хлебы приготовляются? Небесной царице, ибо солнце – царь неба; воля человеческая весьма подобна луне: она постоянно изменяется; этой-то царице устраиваются жертвенные приношения. Плоть, как возлюбленная дочь, подает дрова – свои вожделения; отец гордости – диавол поджигает дрова; суета мирская приготовляет тесто, разнообразно украшенное, – ласками, красноречием, пышностью убранства и сладострастия. Из всего этого составляются обильные дары; таким способом приносятся приятные жертвы, но не Богу, а своей воле.

4

Такую непокорность, или, правильнее, противление воле Божией, весьма верно изображает блаженный Августин в изъяснении 100-го псалма Давидова, противопоставляя противлению Божию правое сердце и проистекающие из него поступки человека. Он говорит: «Правое сердце у того человека, который желает и поступает в своей жизни так, как Бог желает»; чего Бог желает, того и он желает. Заметьте твердо: некто просит Бога (молится), чтобы то или другое что случилось или не случалось бы (молиться о желаемом предмете невозбранно, если тот предмет не противен Богу); но произошло нечто против воли молящегося: правое сердце не противится Высочайшей воле и ей повинуется. Точный пример этому оставил нам Спаситель наш Иисус Христос в Своей молитве к Богу Отцу пред страданием Своим: Отче Мой! если возможно, да минует Меня чаша сия (т.е. предстоящие страдания Христовы); впрочем не как Я хочу, но как Ты (Мф. 26:39). Потом, разбудив уснувших учеников, повторил Христос еще два раза ту же молитву, говоря: Отче Мой! если не может чаша сия миновать Меня, чтобы Мне не пить ее, да будет воля твоя (Мф. 26:42).

Итак, правое сердце предает себя во всем воле Божией и все ниспосылаемое Богом принимает с благодушием и с благодарностью Господу. Не таково сердце неправое, или строптивое: оно во всем, что происходит не по его желанию, противится Богу и со скорбью взывает: «О Боже! Что я Тебе сделал? Чем я Тебя огорчил? В чем я согрешил?» – то есть себя оправдывает, а Бога обвиняет.

В чем же вина Божия? В том, что распоряжение Божие противно нашей воле, или правильнее, нашему своеволию, а значит, и Суд Божий считаем неправедным.

Но так ли это? Прежде каждый исправь самого себя, и тогда увидишь истину, от которой ты уклонился: Бог судил праведно, а ты – неправедно. О злая воля человеческая! Ты человека признаешь праведным, Бога же неправедным. Какого же человека называешь праведным? – самого себя, ибо когда спрашиваешь: что я сделал? – понимаешь свое “я” справедливым. Но отвечает тебе Бог: «Истинно ты говоришь; что ты Мне ничего не сделал, ибо все сделанное тобой сделал ты для себя. Если бы ты сделал что-нибудь для Меня, то сделал бы доброе дело: ибо все добрые дела для Меня совершаются, потому что делаются по Моим повелениям. Что же делается злого, то делается же не для другого, а только для себя, потому что Я делать зло не повелеваю»¹¹⁷. Тот же мудрейший архипастырь дополняет свою речь, говоря и о строптивой воле: «Коль благ Бог Израилев правым сердцем (Пс. 72:1); и, спрашивая потом: кто эти правые сердцем? – отвечает: это те, которые свою волю соглашают с Божией волей, а не стараются склонить Божию волю к своей воле, говоря кратко: человек должен сердцем стремиться к Богу. Желаешь иметь правое сердце? Делай то, что Богу угодно; не желай и не усердствуй, чтобы Бог поступал во всем по твоему желанию. Так думают, имеющие правое сердце и следующие не своей, но Божественной воле; хотящие последовать Богу на пути своем не идут впереди Бога, но стараются, чтобы Бог шел впереди их, а они бы следовали за Ним, и таким образом, идя по Его стезям, они не блуждают, но на всяком месте получают от Него все доброе: нравственное исправление, духовное утешение, наставление и просвещение ума своего и, наконец, – успешное увенчание поднятых ими подвигов, по словам апостола: любящим Бога… все содействует ко благу (Рим. 8:28)”¹¹⁸. Вот это и есть истинные дети Орла, прямо, не мигая смотрящие на солнце, тщательно согласующие свою волю во всех обстоятельствах с Божественной волей.

Иначе ведут себя тайно отвратившиеся от Бога и молчаливо противящиеся Ему. Им часто не нравятся погодные условия, неприятен излишний дождь, наскучивает продолжительный мороз, и опять же они недовольны жарой; по временам возвышают свой недовольный голос и на Бога; что Он в недостаточном количестве посылает средства для жизни, что попускает появляться нечестивым разбойникам и гонителям, что не истребляет врагов, достойных, по их мнению, казни. Они всегда жалуются и клевещут на Божию Премудрость, потому что не делается в мире так, как бы им хотелось. Вот это и есть неправое сердце, это – своя воля, о которой вы прочтете далее в суждении Бернарда.

5

Величайшее зло, говорит Бернард, – своя воля: она все доброе обращает в недоброе; все злое, как обыденное так и чрезвычайное, возникает из одного корня – своей воли, которая имеет в себе две ненасытные пиявки, требующие: подай и подай! Для нее никакое удовлетворение недостаточно. Так как ни сердце – суетой, ни тело – сладострастием никогда не насыщаются, по Писанию: не насытится око зрением, не наполнится ухо слушанием (Еккл. 1:8): беги от этой кровопийцы, и получишь полную свободу от всего злого, ибо своя воля все нехорошее привлекает к себе. Если отречешься ее, то скинешь с себя тяжелое ярмо. Своеволие развращает сердца людей и помрачает разум: это – неудержимое зло дерзает касаться предметов непостижимых: откуда соблазны? Откуда смуты? Только оттого, что мы руководимся своеволием безрассудно и даем полную свободу своим губительным вожделениям; и если в этом встречаем какое-либо препятствие или запрет, тотчас печалимся, ропщем и презираем полагающего нам препону, не внимая, что любящим Бога, призванным по Его изволению, все содействует ко благу (Рим. 8:28). Нам кажется, что в мире все случайно и нет необходимости отказываться от того, к чему стремится наше вожделение при благоприятных для нас обстоятельствах. В этом страшном заблуждении нашего обольщенного разума, развратной воли обличает нас Слово Божие, объявляющее Свою Божественную волю. Побережем же себя от своеволия, как от лютейшей змеи: ибо одна необузданная воля может погубить души наши!

Авву Иоанна, находящегося на смертном одре, попросили дать краткое наставление на память о нем вместо наследства. Он сказал, тяжело вздохнувши: «Никогда я не исполнял своей воли и никогда никого не поучал прежде, чем сам того не исполнил на деле»¹¹⁹. Немного таких наставников, и едва ли из тысячи тысяч найдется один; напротив – встретишь многих, которые, приближаясь к дверям гроба, говорят: «Что мог я сделать по своей воле, то сделал; все свои желания выполнил; многих я наставлял, а еще более повелевал сделать то, чего сам не желал делать». Святой старец Пимен на вопрос: каким образом бесы борются с нами? – отвечал: «Нечасто приходится им воевать с нами, потому что мы и без войны исполняем их волю, но чаще собственные пожелания бывают для нас бесами, они побеждают нас и смущают». То же самое выразил благоговейный муж Ахилл следующей притчей: «Однажды деревья на Ливанских горах говорили между собой с прискорбием: “Как мы высоки и огромны, но нас рубит крошечное железо, и еще более жаль, что из нас же делают орудие, служащее для нашего одоления: железо, чтобы могло рубить нас, получает сделанную из нас рукоятку (топорище)”. Применяя эту притчу к людям, увидим, что деревья – это люди; железо – возбуждение бесовское; а деревянная рукоятка – воля человеческая.

Многострадальный Иов, сидящий на гноище, – несравненно более убедительнейший проповедник величия, благости и всемогущества Божия, нежели Адам, первозданный в раю; Иов гласит: как угодно было Господу, так и сделалось (Йов. 1:21), а Адам: голос Твой я услышал в раю, и убоялся, потому что я наг, и скрылся (Бут. 3:10).

Прекрасно выражается об Иове Тертуллиан¹²⁰: «Иов нечистое разгноение своих язв прекращал великодушием, и выползающих оттуда червей опять клал на те же язвы, и говорил шутливо: “идите, паситесь!”»¹²¹ Хорошо знал муж этот, что все делается по воле Божией, и потому-то он возвращал каждого свалившегося с тела червя на прежнее место, приговаривая: «Зачем убегаешь? Ты послан для съедения тела моего, исполняй же свою должность: ешь мою плоть. Ибо не кто другой, но Единый Бог, даровавший мне столько тысяч овец, ослиц и другого скота, Он же милостиво послал и этих червей, грызущих меня: то и другое послано милосердной Десницей Божией, а потому и должно быть равно принимаемо благодарным сердцем».

Так же и преподобный Симеон Столпник¹²² говорил червям, падающим с его тела: «Ешьте, что вам Бог дал». Но совершенно в другом расположении духа находился снедаемый червями, расслабленный и нетерпеливый Ирод. Злобно огребая с себя червей, он говорил: «Ступайте в ад, мерзкие насекомые, находите для пищи себе висельников, ваше дело – уничтожать труп, а я еще живу, что же живого разъедаете?» Таковы речи нашего своеволия против Божественной воли. Отсюда открывается, по словам святителя Златоуста, что собственная наша воля бывает причиной всех зол¹²³. Не порицай красоту добродетели и не говори: такого-то погубила его доброта; нет, извращенное своеволие было, есть и будет причиной всех зол; а потому еще в Ветхом Завете Бог угрожал людям за их своеволие и за непокорность воле Божией: вас обрекаю Я мечу, и все вы преклонитесь на заклание: потому что Я звал, и вы не отвечали; говорил, и вы не слушали, но делали злое в очах Моих и избирали то, что было неугодно Мне (Іс. 65:12). Вот источник всякого зла – это наше своеволие: что было Мне неугодно, то вы избирали.

Глава III. О том, каким способом наша воля может быть покорной воле Божией во всем, даже и в том, чего бы мы и не желали

Ничья воля, ни Ангела ни человека, не может быть доброй волей, если она не согласна с Божией волей; и насколько наша воля ближе согласуется с Божией, тем она добрее и совершеннее, и наоборот: чем она менее подчиняется Божией воле, тем бывает хуже и злобнее. Одна Божественная воля есть образ и наставление для деятельности всех прочих небесных и земных воль, и ни одна из них не станет доброй волей, если не будет в своих желаниях и действиях приближаться к Божественной воле.

1

Царственный пророк Давид во многих псалмах (32, 100 и др.) хвалит правых сердцем; блаженный Августин объясняет эту правоту обширнее: «Смотрите, сколь многие прекословят Богу, как многим неприятны дела Его? Если Бог творит что-либо против воли человеческой, то Он есть Господь и знает, что творит; Он обращает большее внимание на пользу нашу, чем на наши пожелания; желающие же следовать более своей воле, нежели Божией, хотят склонить Божию волю к своей воле и отказываются исправить собственную волю по образу Божией воли. Правым подобает похвала (Пс. 32:1). Кто – эти правые сердцем? Это те, которые волю свою, свое сердце, предают Божией воле, и если смущает их человеческая немощь, то поддерживает и ободряет Божественная Правда. Иногда их смертное сердце скрывает в себе тайное пожелание, более подходящее к их обстоятельствам и делам: но как скоро уразумеют они, что Бог хочет иначе, то предпочитают Высочайшую волю своей воле, Всемогущую и лучшую волю – своей немощной и ошибочной и охотнее следуют совершеннейшей Божественной воле, чем воле человеческой. Насколько Бог превышает человека, настолько воля Божественная благотворнее воли человеческой: ты желаешь себе приятного, вместо этого получаешь печаль, когда не сбылось твое желание; сейчас же вспомни о Боге, Который выше тебя; ты нижний чин, Он главнокомандующий; Он – Создатель, ты – Его творение; Он – Господин, ты – раб; Он – Всемогущий, ты – немощный. Потому исправь себя, покорись Его воле и возгласи к Нему смиренно: «Отче мой! Сотвори не как мне желательно, но как Тебе угодно» (ср.: Мф. 26). В таком смысле сердце твое право, и ты будешь правый сердцем, и тебе подобает похвала, ибо правым подобает похвала. Не так поступают неразумные самолюбивые люди: они хвалят Бога тогда, когда им только хорошо, и ропщут, когда им что-либо не удается по их воле. Опомнись, неразумный! Ты уподобляешься несмысленному дитяти в доме его отца: оно любит отца, когда тот его ласкает, и изъявляет отцу неудовольствие, когда он обходится с ним построже и наказывает: оно не понимает, что и ласкающий, и наказывающий его отец приготовляет для него самое лучшее будущее. Чем же заслуживают похвалу правые сердцем? Своим богоугодным поведением. Послушай праведного, исповедающегося пред Богом: Благословлю Господа на всякое время, выну хвала Его во устех моих (Пс. 33:2); на всякое время: везде и всегда, в благополучии и в неблагополучии, ибо если только в счастье, а не в печали, то как же на всякое время? Как же всегда? Говорят: люди в благоденствии радуются и веселятся, поют и хвалят Бога; порицать их за это не должно. Однако ж должны признавать в Боге и наказующего Отца, не роптать против Него, но исправляться, чтобы этим не лишить себя благословения Божиего и наследия в Небесном Царствии. Правым подобает похвала. Кто же эти правые? Это те, которым все то приятно, что Бог посылает; это те, которые, находясь и в тяжких искушениях, хвалят Бога и говорят с многострадальным Иовом: Господь дал, Господь и взял; да будет имя Господне благословенно (Йов. 1:21)”¹²⁴.

Таковым правым подобает похвала, а не тем, которые сначала хвалят Бога, потом ропщут против Него: научитесь благодарить Бога и в радости, и в скорби; научитесь чувствовать в сердце то же, что каждый человек повторяет машинально: «Как Богу угодно»; есть даже людская поговорка, что наказание во многих случаях спасительно. Помня это наставление, кто не станет повторять ежедневно: «Как было угодно Господу, так и сделалось: буди имя Его благословенно!»

2

Предшествующая беседа блаженного Августина очень хорошо объясняет и доказывает, что для благоденствия человека необходимо покориться Божественной воле. Это сознавали все добродетельные и богоугодные люди. И действительно, покорность во всем воле Божией служит основанием всех добродетелей, служит добрым началом христианской жизни и блаженным переходом ее в вечную, загробную жизнь. Но остановиться на половине беседы блаженного Августина мы не можем, потому что этим мы лишили бы всех истинно верующих возможности воспользоваться свидетельством просвещенного Богом писателя и наставника. Сей боговдохновенный архиерей доказывает, что и в бедах и злоключениях, постигающих нас, мы не должны переступать ни малейшей черты из круга воли Божией. Он говорит: «Многократно повторяли мы, что правые сердцем те, которые в течение всей своей жизни не противятся воле Божией, которая благоволит, чтобы ты был иногда здоровым, а иногда больным; когда ты здоров, тебе приятна воля Божия, а когда болен, она горька тебе: здесь ты не прав; почему? Потому, что не желаешь следовать воле Божией, но хочешь, чтобы Божественная воля соглашалась с твоей: Она права, а ты не прав, ибо твоя воля обязана следовать Божественной воле, а не наоборот. В таком поведении ты будешь иметь правое сердце, когда на вопрос: хорошо ли тебе живется? ответишь: «Благословен Бог утешающий». Трудно ли тебе живется? «Благословен Бог, испытывающий и исправляющий меня». Если так поступаешь, то имеешь правое сердце и со святым Давидом поешь в тайнике твоего сердца: Благословлю Господа на всякое время, выну хвала Его во устех моих (Пс. 33:2)». Не только святой Августин преподает это наставление, но и прежде него царь Давид оставил нам поучительный пример: когда он бежал от преследования непокорного сына своего Авессалома со священниками, несшими пред Давидом ковчег завета Господня (высочайшую святыню народа израильского), в помощь от преследования; тогда царь Давид, приказывая возвратить ковчег на прежнее его место, сказал: «Если я обрету милость пред очами Господа, то Он возвратит меня и даст мне видеть Его и жилище Его; а если Он скажет так: “нет Моего благоволения к тебе”; то скажу Ему: “Вот я: твори со мною, что Тебе благоугодно” (см.: 2Сам. 15:25-26). Так говорил могущественнейший царь, находясь в бегстве и величайшем унижении, но истинно понимая значение Высочайшей воли; он, всем сердцем вручая себя воле Божией, говорит: если Богу будет угодно, мы возвратимся в Иерусалим, а если нет на то Его благоволения, да творит Он лучшее, как Ему угодно».

О, благочестивые христиане, если бы и мы столь благоразумно, согласно своему долгу, рассуждали, то легче могли бы достигнуть всего: не было бы нам никакого неудобства в перенесении самых тяжких бедствий, ничто бы не тяготило нас и все охотно принимали бы с радостью по воле Божией. Христос в Гефсиманском саду дал нам Своим примером единственное истинное наставление к долготерпению во всяких скорбях, показывая, что всего полезнее для нас предавать себя всесовершенно в волю Отца Небесного, говоря: «Скорбь моя велика: спаси меня, Отче, но не Моя воля, а Твоя да будет!» И как истинно обнаружилось это в Богочеловеке? Прежде молитвы начал Он смертельно скорбеть и тосковать, даже ужасаться предстоящей Ему смерти; после же молитвы, предавши Себя всецело воле Отца Небесного и как бы получивши новую силу, говорит ученикам: «Вставайте, идем, доброхотно встретим врагов, положим начало кровавому подвигу». Об этом так рассуждает блаженный Августин: «Как объяснить, что Христос-Господь, являя в Себе человека, научая нас богоугодной жизни и вместе с тем дающий нам жизнь, обнаруживает в Себе некоторую человеческую собственную волю, которая родственна нашей? Ответ: Христос – глава наша, а мы – члены тела Его. Он возгласил к Богу Отцу, как человек: Отче Мой! если возможно, да минует Меня чаша сия. В этом воззвании обнаружилась человеческая воля, но человека, желающего иметь правое сердце и просящего об исправлении его, если бы погрешил в чем: впрочем не как Я хочу, но как Ты (Мф. 26:39). Этим Христос желал показать нам, что в Нем было собственное (человеческое) хотение, желающее иного, нежели Бог желает, но которое Он смиренно подчинил воле Отца Своего»¹²⁵.

3

Святая Екатерина Сиенская говорила о самой себе: «Христос вразумил меня устроить себе таинственный дом внутри сердца моего». Что же это за дом? Это соединение человеческой воли с Божественной волей. Дом этот при переходе в него кажется тесным, но желающий привыкнуть к нему находит его весьма скоро просторнее самого неба и безопаснее неприступных замков. Сюда возбранено вторгаться всяким смутам: это непреодолимая твердыня, защищенная от всех бед, которой не могут повредить ни горние, ни земные силы. Кто содержит свою волю во всем покорной и не отделенной от Божией воли, для того весь закон его деятельности сводится в одно основоположение: «Чего хочет Бог, то пусть Он и творит со мною». Истинно сказал блаженный Августин: «Настанет болезнь моя, настанет и успокоение мое; за скорбию последует и радость. Золото не блестит, когда находится в горне: оно получает свой блеск уже впоследствии, в золотой монете или в золотом украшении; однако ж предварительно должно пройти через огонь или через горнило, чтоб очиститься от ржавчины и заблестеть. Горнило это изображает собой весь мир: там плевелы, там золото, там огонь, там распоряжается и сам художник. В горниле сгорают плевелы, а золото очищается; те в пепел обращаются, а это от ржавчины отделяется; скажем определеннее: горнило – это мир; плевелы – беззаконники; золото – праведники; огонь – печаль; художник – Бог. Итак, чего хочет и что повелит Художник, то я и делаю; к чему бы Он ни назначил меня, повинуюсь: Он велит терпеть, Он же знает и очистит от скверны греховной; если и воспламеняются плевелы, желающие и меня опалить, они обращаются в пепел, а я очищаюсь от грязи; почему? – потому, что Богу покоряется душа моя»¹²⁶.

Вот истинное повиновение воли человеческой воле Божественной! Оно – начало всякого добра. Справедливо сказал некто из писателей, что нет большей и благоприятнейшей Богу жертвы, как поручение себя во всякой скорби или бедствии всецело благоволению Божию, то есть Его святой воле.

В древности Авраам повиновением Богу стяжал себе громкую похвалу. Бог, желая показать всему миру, что Авраам самые трудные и неудобоисполнимые повеления Божии готов был исполнять охотно и безусловно во всей точности, одно повеление Свое заменял другим, более трудным и ужасающим душу, утруждал дом его, испытывая покорность его; но Авраам, по всякому мановению воли Божией, готов был беспрекословно, усердно, всеми силами своего духа исполнить каждое повеление Божие и исполнял в точности, поручая себя всецело воле Божией. Священные книги Ветхого Завета повествуют, что Авраам десять раз был жестоко испытываем в том, всегда ли он будет покорен Богу. Вот те испытания:

Бог повелевает Аврааму оставить свою родную землю (Месопотамию), родственников и дом отеческий и идти в неизвестную землю (Бут. 12:1).

Авраам является в земле Ханаанской пришельцем, странником и терпит скудость в пище и потому временно поселяется в Египте (Бут. 12:10).

В Египте Авраам в отчаянии от угрозы смерти, а жена его Сарра – от лишения ее целомудрия (Бут. 12:10-20).

При возникновении споров и несогласия между пастухами скота Авраамова и пастухами скота Лотова Авраам принужден был разлучиться с Лотом, которого любил, как сына (Бут. 13:7-18).

Для освобождения из плена Лота принужден был Авраам с домашними своими (которых было у него 318) идти сражаться против четырех царей (Бут. 14:11-23).

Авраам по настоянию Сарры принужден был выгнать из дому верную служанку и уже жену свою (Бут. 16:5-16).

В старости принимает Авраам обрезание по повелению Божию (Бут. 17:9-11).

Авимелех, царь Гератский, отнимает у Авраама жену его Сарру (Бут. 20); но во сне ночью вследствие угрозы Божией Авимелех не прикасается к Сарре и возвращает ее Аврааму с выговором за то, что он назвал жену свою сестрой.

По повелению Божию вторично изгоняет Авраам Агарь с ее сыном Измаилом (Бут. 21:12-20).

Последним и самым ужасным испытанием Аврааму было повеление Божие – принести в жертву единородного возлюбленного своего сына Исаака, на котором сосредоточивались все надежды Авраамовы (Бут. 21:2-18).

Вот указание явных бедствий и печалей Авраама, исключая многие другие случаи, встречающиеся в жизни каждому. Однако ж Авраам остался тем же Авраамом без всякой перемены, самому себе подобным, истинным и совершенным исполнителем воли Божией. Он хорошо понимал, что только в совершенной преданности себя в волю Божию можно находить благонадежную отраду в окружающих нас бедствиях.

Примечание. Здесь уместно заметь, что гора Мориа, на которой Исаак должен быть принесен в жертву Богу, обратилась в поговорку; с тех пор и до сего времени говорят: «На горе Господь усмотрит»; «Вот гора: Господь смотрит» (евр.: Иегова-ире) (см.: Бут. 22:14).

Все скорбящие и обремененные, взойдите на эту гору для своей отрады! Да будет известно всем страдальцам, что Бог прежде веков предвидел все, теперь случающееся с ними и вместе с тем определил, что это сбудется в свое время; поэтому-то же Провидение Божие управляет и ходом самого события, совершающегося во благо каждого из нас.

4

Что совершающиеся многоразличные бедствия бывают попускаемы Богом, открывается из следующего сравнения. Всем очень хорошо известно, что ни государство не отвратит наступающей на него войны или угрожающей эпидемии (например, чумы, холеры и т.п.), ни отдельный человек не предотвратит: один – болезни своих ног, другой – расстройства желудка, а тот – горячечного бреда; все эти бедствия зависят от воли или от попущения Божия. Каким же образом государство не допустит военного разорения, когда война уже в разгаре, и что сделают люди для облегчения своих болезней, когда они их уже постигли? Могут ли они противиться воле Божией? Не могут. Неужели же не предоставлено им никаких средств для своего спасения? Предоставлено, но с условием, если будет на то Божие благоволение и допущение. Как поступил Авраам на горе Мориа, когда он, повинуясь воле Божией, должен был вонзить жертвенный нож в сердце Исаака? Он услышал от Ангела голос Божий об отмене Божия прежнего повеления, увидел в саду ягненка, запутавшегося в ветках, пошел, принес его и возложил на жертвенник вместо сына своего Исаака.

Подобным образом царство, отягощенное войной, страна – мором, человек, мучимый болезнию, рассмотрят, какие средства более подходящи для прекращения того или другого бедствия, и потом пусть употребляют их к отражению брани, для борьбы с моровой язвой и для облегчения болезни. И если Богу будет угодно все означенные бедствия предупредить, прекратить или облегчить, Он пошлет овна жертвенного (то есть спасительное средство) для утоления того, другого или третьего зла. Если же ничто не поможет, то будет явно, что Бог желает принесения в жертву Исаака, завоевания царства, опустошения страны язвой, смерти человека от болезни. Таким же образом должно судить и о других бедствиях и печалях; где посылает Бог помощь, там освобождается Исаак, а где нет Божией помощи, Исаак неизменно будет принесен на жертвоприношение. Итак, человек должен во всех приключениях своей жизни охотно повиноваться Божией воле. Наилучшее средство противодействовать всякому злу – это всегда помышлять о Боге, просить Бога повиноваться Ему и во всех своих обстоятельствах свой ум покорять Высочайшему Разуму.

Ременский архиерей Ремигий, предвидя неурожай хлеба и страшный голод на будущий год, собрал большие запасы пшеницы для пропитания убогих. Но негодяи из числа тех же людей, о которых он заботился – пьяницы, развратники, – говорили между собою: «Что задумал наш старик (ибо архиерей уже более 50-ти лет священствовал); не новый ли город хочет строить, что столько приготовил пшеницы? Не хочет ли установить новые налоги? Соберемся вместе на совет, как бы ему навредить». Выбрали они удобное время, сговорившись поджечь архиерейские житницы. Решили привести в исполнение злую свою волю; вышли из домов своих к житницам, один из них разжег огонь, говоря: «Посмотрим, как все это богатство вмиг обратится в пепел!» Этот дерзкий поступок безумных людей тотчас же стал известен архиерею. Не теряя времени он сел на коня и с необыкновенной скоростью прибыл на пожар, но увидел, что огонь уже всюду распространился и никакими силами уже не может быть погашен. Архиерей, хотя ему было больно от потери, а еще больнее была мысль о безумных поджигателях, не опечалился, не произнес какого-либо безрассудного слова, или ругательства на виновников злодеяния; но сошел с коня, подошел к пожару ближе, насколько было возможно, как бы желая погреться, и произнес такие слова: «Теплота всегда приятна всем, и тем более мне, старику». Вот сердце незлобного человека, предавшего себя всесовершенно Божественной воле, а поэтому не подверженного никаким возмущениям. Он очень хотел бы погасить пламя, но как никакой разум, никакая сила недостаточны для того, то он предоставил все на волю Божию, произнося слова Иова: Господь дал, Господь и взял; да будет имя Господне благословенно (Йов. 1:21). Так должно поступать во всяком приключении; когда сами не можем ничего сделать в желаемом деле, то предоставим его Богу, говоря от всего сердца: «Буди воля Божия, да пожертвуется Исаак, когда не случится ягненка – если Бог это повелевает. Да погибнет дом, разорится имение, только да будет в нас воля Твоя, Господи!»

5

Песнопевец, настраивая свои гусли, до тех пор натягивает или послабляет на них струны, пока они не будут гармонично согласны одна с другой. Так всякий, желая всего себя поручить управлению воли Божией, обязан обучать, принуждать, покорять собственную свою волю воле Божественной столь долго, пока она привыкнет быть согласной во всем с Божественной волей, говоря словами Давида: Не Богу ли повинется душа моя, от Того бо спасение мое (Пс. 61:2). Слова эти в еврейском тексте имеют такое значение: не будет противоречить душа моя Богу, промолчит, ибо у Него спасение мое. Это вполне согласно как с нашей темой (о соглашении нашей воли с Божией), так и с расположением сердца царя Давида, которое как бы так говорит: «Все, что ни случится со мной благоприятное, или нет; Божией воле во всем я не противлюсь и определения Божии принимаю, и если бы обрушились на меня все бедствия, я не возропщу; на всякое попущение Божие не пророню ни одного слова, распоряжением Божиим я всегда буду весьма доволен». Все злоключения могут быть удобно переносимы и умеряемы мужественным терпением.

Всякий, кто захочет подражать кроткому царю Давиду, может это легко сделать, если только смирит собственное сердце свое по примеру кротости Давидовой: воистину он все, ему противное, претерпит мирно и без неудовольствия, никакое слово огорчения или недовольства не выйдет из уст его. Изволение Божие во всех приключившихся ему неудоботерпимых бедах станет для него отрадой; никогда не будет он отягощен до того невыносимыми бедами, чтобы он пал под ними и не возгласил бы с благочестивым мужем: «Отче Святый! Ты так устроил, Твоя была на это воля, и это совершилось по Твоему мановению. Без Твоего соизволения и предведения Твоего и без причины (которая во мне) ничего со мной не случилось бы неприятного, как и вообще без причины ничего не бывает на земле: вот я, возлюбленный Отче; я весь в Твоих руках и преклоняюсь под жезл Твоего наказания: бей меня по хребту, по шее, чтобы я неправоту мою исправил, и покорился благой и всесвятой воле Твоей, и всегда, везде и во всем стремился бы к познанию оной и безропотному исполнению ее»¹²⁷. Отвергающие это наставление не будут преуспевать в благочестии, всегда будут учиться и не возмогут прийти в разум истины. Напротив, ищущие прилежно познания воли Божией и исполняющие ее на деле все неприятное не только переносят терпеливо, но и с благодарностью обращаются к Богу за ниспосланное им вразумление. Некто из мудрых учителей¹²⁸ справедливо считал тот день потерянным, в который мы, ради любви к Богу, не победили себя самих (то есть своеволия).

Глава IV. Поучительный пример для людей, уклоняющихся от повиновения Божиим распоряжениям

Пример этот мы находим не в каком-либо строптивом и своенравном человеке, но в человеке Божием, ветхозаветном пророке Ионе, который (по причине, казалось бы, извинительной) уклонялся от исполнения данного ему Богом повеления и потому претерпевал разные ожесточения и печали, пока не покорил собственную волю воле Божественной.

1

Рассмотрим эту историю, описанную в Библии – в Книге пророка Ионы.

Воля Божия объявляется Ионе ясно, определенно, словами: встань, иди в Ниневию, город великий, – это первая часть повеления, а вторая часть: проповедуй в нем. Встал Иона и пошел, но не пошел в Ниневию: встал Иона, чтобы бежать в Фарсис от лица Господня. Здесь двойное преслушание: в городе, куда был он послан, он не только не проповедовал, но и не пошел туда. Поэтому неожиданно последовало праведное Божие наказание; и море и воздух бурный выступили в сражение против строптивой воли Ионы: Господь воздвиг на море крепкий ветер, и сделалось на море до того сильное волнение, что корабль готов был разбиться. Но беглец не понял, что волны вооружились против него: Иона же спустился во внутренность корабля, лег и крепко заснул. Ничего нет горше и ничего нет опаснее, как непростительная беспечность. Буря продолжала более и более усиливаться, волны свирепствовали, и сгустившиеяся черные тучи сокрыли дневной свет. Мореплаватели в страхе и трепете бегали по палубе: спускали паруса, выбрасывали из корабля тяжелый груз, но ничто не помогало, буря усиливалась и покидала надежда на спасение. Единственная истинная надежда оставалась им на Бога: каждый сердечно обратился к Господу. Разбудили спавшего Иону словами: встань, воззови к Богу твоему (Йон. 1:6). На общем совещании предложено было бросить жребий, чтобы узнать, за кого из них послал Бог такую беду, и пал жребий на Иону, и на вопрос: кто он? Иона отвечал: я Еврей, чту Господа Бога небес, сотворившего море и сушу (Там же, 1, 9). Так ли ты, Иона, почитаешь и боишься Бога? Зачем же воле Божией не повинуешься? Подобно Ионе многие говорят: «Боюсь только Бога» и в тот же час нарушают Его заповеди: «Не пожелай, не отнимай ничего, что принадлежит ближнему» и прочее. О возлюбленные братия! Говорить «боюсь Бога», а на деле поступать против воли Божией – значит не бояться, не уважать Бога, но пренебрегать Его святую волю – не покоряться, но дерзко противиться своему Создателю и Спасителю. Это подтверждается и поступками самого Ионы: его исповедь, – что он чтит и боится Бога, – не укротила моря, но бурные волны бушевали сильнее и сильнее, и наконец Иона был брошен в море ради его укрощения. Но прежде этого Иона пред всеми осознал вину свою: «Язнаю, что ради меня постигла вас эта великая буря, а потому возьмите меня и бросьте в море, и оно укротится». О дивный Иона! Ты был любителем истины и всем корабельщикам открыл ее относительно самого себя, говоря: «Знайте, что вся эта страшная буря, этот шторм, поднявший на море целые горы волн, и все бедствия, от него претерпеваемые, произошли единственно от сопротивления собственной своей воли воле Божественной: Бог приказал мне идти в Ниневию, но не в Фарсис». Однако ж ожидает тебя учитель морской, который вскоре наставит тебя, научит той истине, что должно каждому того желать, чего желает Бог, и не желать того, чего не желает Бог: взяли Иону и бросили его в море, и утихло море от ярости своей (Йон. 1:15); и повелел Господь большому киту поглотить Иону (Йон. 2:1). Таковы последствия упорного своеволия! Да послужит это и нам, братия, наукой о том, как принимать на себя благое и легкое бремя воли Божественной.

Слушайте далее, каким образом последовало вразумление наказанного Ионы и как легко и скоро он покорился повелению Божию. Он, заключенный в утробе живого морского зверя, как бы в темном каземате, и погруженный уже почти на дно ада, недоумевал, жив ли он или мертв? И воззвал он ко Господу; когда душа его была уже близ кончины, тогда он вспомнил о Боге. Действительно, так бывает и с нами грешными; не скоро приходим мы в чувство: одна крайняя, угрожающая беда пробуждает в нас чувство, и мы тогда начинаем желать того, чего прежде преступно не желали. – Итак, Иона, пойдешь ли в Ниневию? – Пойду; будешь проповедовать Ни- невитянам покаяние? – Буду; желаешь ли исполнить свои обещания, данные в утробе китове? – В точности исполню. И сказал Господь киту, и он изверг Иону на сушу (Йон. 2:11). И было слово Господне к Ионе вторично: встань, иди в Ниневию, город великий, и проповедуй в ней, что Я повелел тебе. И встал Иона и пошел в Ниневию, по слову Господню (Йон. 3:1-3). Иона теперь отверг собственную волю и хочет одного и того же, чего Бог хочет; он спешит огласить великий город, работая ногами, руками и голосом, говоря: «После сорока дней город истребится» (см.: Йон. 3:4). Теперь Иона весь обратился в деятельность: громовым голосом говорит, наставляет и поучает к покаянию граждан, слушая уже и повинуясь повелению Божию. О если бы он поступал так постоянно и не возвращался бы к прежнему своеволию!

2

Но увы и горе нам от слабости и непостоянства воли человеческой! Только что она была Божией волей и вдруг начинает опять быть своей волей: Иона сильно огорчился этим и был раздражен (Йон. 4:1). Это злостные признаки человеческой воли, вступающей в борьбу с Божественной волей. Кто покорен и послушен воле Божией, тот никогда не огорчается, не раздражается и не ослабевает под бременем печали до того, чтобы возбудить в себе гнев и негодование против распоряжений Вышнего. Что это, честный Иона, что твою волю, почти во всем Богу покорившуюся, приводит опять в смущение? Вот причина нового противления Богу: о, Господи! не это ли говорил я, когда еще был в стране моей?.. ибо знал, что Ты Бог благий и милосердый, долготерпеливый и многомилостивый и сожалеешь о бедствии (Йон. 4:2). Здесь противоречие между волей Бога и волей Ионы заключается в том, что Бог благоволил ради покаяния простить ниневитян; Иона же хотел, чтоб проповеданная им казнь постигла их на деле, предположив, что напрасно устрашать угрозой, которая не исполнится, ибо скоро Бог может умилосердиться над ними. После чего Иона не находил себе другого утешения, кроме обращения к Богу с молитвою: И ныне, Господи, возьми душу мою от меня, ибо лучше мне умереть, нежели жить (Йон. 4:3). Это лучше для тебя, Иона, но Богу неприятно. Своя воля заботится и внимательна только к тому, что для нее безопасно и приятно, и не рассуждает о том, приятно ли это Богу или же нет. И вышел Иона из города, и сел с восточной стороны против него, и сделал себе там кущу, и сел под нею в тени, чтобы увидеть, что будет с городом (Йон. 4:5). Своя воля еще не успокоилась: она оставляет город, с удовольствием желая смотреть на его истребление. Зачем же Иона выходит из города? Зачем не уговаривает граждан к непременному покаянию? Какая необходимость заставила его устроить себе новый дом, осененный тыквой? Тысячи домохозяев с благодарностью приняли бы к себе проповедника покаяния. Но не так поступает своя воля, для которой временами не только пространные города бывают невместительны, но и целый мир тесен.

Иона был уверен, что по выходе его из города грянет гром и огненный дождь, посланный небом, тотчас же истребит город. Ибо Бог велел пророку проповедовать в следующих выражениях: «Еще три дня, и Ниневия рассыплется». Поэтому-то устроил Иона себе временное жилище в безопасном месте, чтоб оттуда смотреть – вот Бог приведет свою угрозу в исполнение: не станет беззаконных граждан более миловать и истребит их с лица земли. Долго ожидая отмщения ниневитянам с неба, видел Иона, что небо остается ясным, не мрачным, нет на нем ни туч, ни молний, ни громов, – словом, нет никакого наказания небесного; а между тем червь при появлении зари подточил тыквенное растение кущи и отнял у Ионы прохладу от жгучего солнца. Иона изнемог и сильно огорчился, говоря: лучше мне умереть, нежели жить (Йон. 4:8). Какая же причина его гнева и огорчения? Та, что не сбылось то, чего он ожидал, о чем только и помышлял (то есть небесной казни ниневитян). О Иона, сколь нетерпелива своя воля! Особенно в своих предположениях и рассуждениях; зачем ты так негодуешь на милосердие и долготерпение Божие? Или не знаешь, что Богу свойственно прощать и миловать? Или желаешь навязать Богу нетерпение человеческое? Прогневал ли тебя кто малейше, тотчас же поражаешь его; опечалил ли? Бросаешь в него гром и молнию; людям это привычно, но не Богу: мы скоры и готовы мстить немедленно и свыше меры нанесенного нам оскорбления. Но не таков Бог: Щедр и милостив Господь, долготерпелив и многомилостив. Благ Господь всяческим, и щедроты Его на всех делех Его (Пс. 144:8-9). Бог не желает погубить душу и помышляет, как бы не отвергнуть от Себя и отверженного (2Сам. 14:14). Что же, Иона, печалишься и о тыкве, подточенной червем; ты не трудился над нею, не растил ее и не призывал червя для подгрызения корней ее: Господь тебе дал ее, Господь и отнял; зачем же ропщешь на Бога? Если тебе жаль тыквы, Богу ли не пощадить великого города, равного небольшому царству (в Ниневии было более 120 ооо жителей); ты пожалел о тени тыквенной, а не пожалел о ниневитянах? О славный пророче! Исправь свою волю (насколько это возможно человеку) в ее движениях, да сообразуется она с Божественной волей: засохла тыква, не печалься о ней; спасен город Ниневия, и ты пожелай ему благоденствия и богоугодной жизни; пожалей только разве о том, что не ту же минуту покорил ты себя воле Божией.

Сравни противоречивые стихи 3 и 4 третьей главы Книги Ионы и слова Евангелия от Матфея: как Иона был во чреве кита три дня и три ночи, так и Сын Человеческий будет в сердце земли (Мф. 12:40).

3

Поймите, братия христиане, какую извлекают для себя пользу люди своевольные и в какие заблуждения иногда впадают даже богоугодные мужи через упрямство своих мнений. Пока не отвергаемся мы пристрастия к самолюбию и к своеволию, сопротивляясь событиям, бывающим по воле Божией, до тех пор мы не можем совершить ничего доброго и благоприятного Богу: ни дары, ни обеты, ни молитвы, ни жертвы и приношения Богу неприятны, когда они совершаются противниками воли Божией. Пост Богу приятен, милостыня Богу любезна, умилостивительны молитвы, когда все это совершается не по-фарисейски, нелицемерно, то есть: не для достижения какой-либо внешней цели, льстящей нашему тщеславию, корыстолюбию, своевластью и т.п. порокам, противным воле Божией. А потому (страшно даже выговорить) что Бог отвергает посты, молитвы и благотворения (дела милосердия), Ему весьма благоприятные, когда они совершаются лицемерно, против Божией воли, а в угоду собственной. Таким лицемерам говорит Бог устами пророка Исаии: Вы поститесь не для Меня, в день поста вашего вы исполняете волю вашу и требуете тяжких трудов от других… вы поститесь для ссор и распрей и для того, чтобы дерзкою рукою бить других: не такого поста Я избрал… Вот пост, который Я избрал: разреши оковы неправды, развяжи узы ярма, и угнетенных отпусти на свободу, и расторгни всякое ярмо; раздели с голодным хлеб, и скитающихся бедных введи в дом; когда увидишь нагого, одень его, и от единокровного твоего не укрывайся (Іс. 58:3-7). Почему неправый пост отвергнут Богом? Потому что в дни поста лицемер вместо самоотвержения угождает преимущественно своей воле, употребляя пост для удобнейшего достижения ее похотений; но Бог говорит: «Я люблю пост, но ненавижу и отвергаю лицемерие, оскверняющее пост». Если кто человеку, не терпящему запаха лука или чеснока, подает пищу, приправленную ими, тот не только не доставит удовольствия требующему пищи, но еще заставит его терпеть голод: ибо отвращение от нелюбимого запаха отобьет у него аппетит. Таким образом и пост – эта сладостная духовная пища, возвеличенная Ангелом в его словах к Товии: Благо молитва с говением, и постом и милостынею (Тов. 12,8), если приправить ее луком и чесноком своей собственной воли, противящейся Богу, то пища та превратится в мерзкую снедь, недостойную Небесной Вечери. О таком посте святой Златоуст выразился так: «Кто согрешает и постится, тот не в славу Божию постится и не смиряет себя пред Богом, а удовлетворяет своему тщеславию». Все портит, все оскверняет непокорная Богу собственная наша воля! Она же сделалась крайним, невозвратным бедствием всех отпадших от Бога и вверженных в дно ада. До того сильно в них упрямство собственной воли, что оно с течением времени ожесточается все более и более, и потому во веки вечные не может соединиться их воля с Божественной волей, всегда сопротивляясь последней: никогда погибшие не захотят того, чего Бог хочет, и даже не возмогут захотеть. Блаженный Августин говорит: «Воля их такова, что желает погибели другим и никогда не в состоянии измениться в желание благости. Так как достойные царствовать со Христом в себе не обнаружат ни даже малейшего следа злой воли, так осужденные и вверженные с диаволом и его ангелами в огонь вечный, не имея никогда покоя, не могут иметь и доброжелательной воли». О горе, горе, что можно вообразить более ужасного геенны, если в ней живет только одно мучение – вечно оставаться отверженным от всесвятейшей воли Божественной и никогда не достигнуть примирения с нею! О Боже мой, помоги мне, да отвергну волю мою, и научи мя творити волю Твою (Пс. 142:10).

Глава V. О том, что наиболее утверждает в нас непокорность Богу

В числе тяжких беззаконий, которыми укорял Господь жителей города Иерусалима, находится и это: Иерусалим, Иерусалим, избивающий пророков и камнями побивающий посланных к тебе! сколько раз хотел Я собрать детей твоих, как птица собирает птенцов своих под крылья, и вы не захотели! (Мф. 23:37). Ожесточение в нас своей воли есть начало всех беззаконий: «Я хотел, – говорит Бог, – вы не захотели». Блаженный Августин сказал: «Многократно воздыхал я, быв связан не железом чуждой рукой, но моей волей железною; хотение мое враг захватил и из него сделал для меня цепь, которой и связал меня»¹²⁹. Человеческую волю крепко держат в противлении Богу три недобрых качества: а) злые обычаи (навыки), б) недостаток долготерпения и в) непостоянство (изменчивость) желаний нашей воли.

1

Злой обычай, или злую привычку, блаженный Августин объясняет так: «От злобной воли выросла злая похоть (пожелание), и когда человек часто удовлетворяет своей похоти, она обращается в обычай, и если человек ему не сопротивляется, то обычай незаметно обращается уже в необходимость удовлетворять оному похотению и держит человека в тяжкой работе удовлетворения своим похотениям. Правда, в таком человеке пробуждается по временам другое, лучшее направление воли, как бы обновление воли, – это чувство, обращающееся к Богу в раскаянии о своих погрешностях, желание покоиться в мире со своей совестью в Боге; но эта новая, так сказать, воля бессильна сама собой побеждать прежнюю (ветхую) волю, давностью своей деятельности окрепшую и как бы окаменевшую»¹³⁰.

Итак, две во мне воли (в каждом человеке): одна – ветхая, другая – новая, одна – плотская, другая – духовная, борются между собой и раздвояют душу мою, сопротивляясь одна другой; и чаще во мне имеет перевес худшее, но уже укоренившееся, чем лучшее, но еще непривычное для меня. Итак, когда грех укореняется и делается обыкновенным явлением, тогда не остается уже времени для его врачевания и не обретается в человеке место для покаяния. Грех становится неизлечимым, если в скором времени не очищают себя покаянием, а потом уже придется употребить много усилий и много перенести неудобств для очищения себя от грехов, и всегда ли это удается бедному грешнику? Справедливо говорит святой Григорий: «…когда своеволие обратится в обычай, которому сопротивляться душа хотя и желает, но не в силах сопротивляться: ибо многократно впадает в те же согрешения, и они становятся как бы привязанными к сердцу крепкими цепями»¹³¹. В молодые годы мы легче можем исправиться, чем в старости, когда загрязнимся и заржавеем подобно котлу, окровавленному и заржавевшему, для очищения которого нужно употребить тяжелый труд, пока накипь с него не сойдет посредством трения и прокаливания через огонь (ср.: Єз. 24:11-12). Действительно, застаревшие привычки к порокам трудно искореняются и закрывают путь к исправлению. По словам святителя Иоанна Златоуста: «Нет ничего крепче в делах человеческих, как мучительство многолетней привычки к чему-либо нехорошему»¹³². Поэтому блаженный Августин поучает: «Грешник! Не отлагай покаяния в грехах, чтобы они не перешли с тобой в другую жизнь и не отяготили бы тебя сверхмерной тягостью»¹³³. Платон, заметив молодого юношу, часто упражняющегося в азартной игре, сделал ему строгое замечание; на это замечание юноша возразил: «Стоит ли предостерегать от такой ничтожной малости?» Платон ответил на это: «Дурная привычка – не ничтожная вещь».

2

Второй причиной, которая усиливает наше своеволие, является недостаток в нас терпения; когда мы чего-нибудь желаем страстно достигнуть и наше желание не исполняется в определенный срок, то мы мгновенно выходим из себя, сердимся, ропщем, а иногда впадаем в звериную ярость. Часто случается слышать от нетерпеливых людей: «Теперь же хочу, тотчас чтоб было мне, а если нет, того я буду знать, что пропала моя надежда». Таковым оказался царь Иудейский Саул, который не захотел повременить до прихода Самуила, чтобы принести жертву Богу, а потому в лицо было ему сказано: «безумно ты поступил, не исполнив повеления Господа Бога твоего: …ныне упрочил бы Господь царствование твое… навсегда; но теперь не устоять царству твоему” (см.: 1Сам. 13:13-14). Часто мы так же поступаем пред Богом, когда по молитве и прошению нашему не исполняется скоро то, о чем просим Бога: тотчас ослабеваем умом, впадаем в печаль, и хотя часто просим того, чего просила у Ирода евангельская плясунья: …хочу, чтобы ты дал мне теперь же на блюде голову Иоанна Крестителя (Мк. 6:25). Таким образом мы теряем всякое терпение и впадаем в отчаяние; но пророк Барух ободряет нас, говоря: Дерзайте, дети, взывайте к Богу, и Он избавит вас от насилия, от руки врагов (Вар. 4:21). Царь Иоаким, содержимый в узах тридцать семь лет, после такого долгого заточения получил свободу и царство: он подал нам пример, с каким долготерпением должно ожидать Божией помощи. Величайшая добродетель – долготерпение, и оно имеет дивную силу доставлять иногда вожделенное нами даже по истечении долгого времени. Поэтому справедливы и прекрасны наставления Сираха: Все, что ни приключится тебе, принимай охотно, и в превратностях твоего уничижения будь долготерпелив… Взгляните на древние роды и посмотрите: кто верил Господу – и был постыжен? или кто пребывал в страхе Его – и был оставлен? или кто взывал к Нему, и Он презрел его?.. Горе вам, потерявшим терпение! что будете вы делать, когда Господь посетит? Боящиеся Господа не будут недоверчивы к словам Его, и любящие Его сохранят пути Его (то есть заповеди Господни) (Сир. 2:4,10:14-15). Своя же воля действует во всем противоположно: чего желает она и не по разуму, требует с повелением без всякой отсрочки: подавай мне поскорее; чтобы сделано было сейчас, объяви и сделай без всякого замедления; подавай без дальнейших размышлений. Для избежания безрассудной нетерпеливости должно вам удерживать в себе слова Ноемини к ее невестке: …подожди, дочь моя, доколе не узнаешь, чем кончится дело; если и замедлится, подожди, ибо назначенное Богом непременно сбудется, не отменится (Рут. 3:18; Авв. 2:3).

Господа нашего Иисуса Христа на кресте всевозможно оскорбляли Его враги с намерением усугублять долготерпеливые Его страдания без конца: если Ты Сын Божий, сойди с креста. На это отвечает им святой Златоуст: »…что Он есть Сын Божий, потому и не снидет со креста»; долготерпение Христово ожидало момента, когда изрекло оно: совершилось! (Ін. 19:30) Как поступал глава наш Христос, так должно и нам, членам тела Его, следовать Его примеру: воля Отца Небесного должна совершаться в нас до последнего издыхания нашего. Истинно сказал об этом Людовик Блозий: «Блажен тот, кто, удрученный различными гонениями и казнями, не ищет избавления от них, но претерпевает все даже до последнего конца, не желая сойти со креста, если Богу не угодно разрешить его и снять со креста». Истинно тот блажен, кто, повергаясь в бездну благоволения Божия, вручает себя страшным и сокровенным судьбам Божиим с такой верой, что не только одну неделю, один месяц, но и до последнего Судного Дня или и во веки веков готов терпеть не отрицаясь все страдания (если то Богу угодно) даже до адского мучения. Такое полное самоотвержение и преданность воле Божией превосходит всякое другое приношение: по сравнению с ним отказ от обладания тысячей миров будет ничтожен. О противящихся же воле Божией Людовик говорит, что всякий, не вручающий себя всецело воле Божией, не находит в себе покоя и мучится внутренне: когда Бог посетит его какой-либо скорбью, он думает, что все уже погубил; эта мысль повергает его в необыкновенную печаль. Он говорит: «Теперь я погиб, нет мне спасения; отвергнут я Богом и людьми». Впрочем, кто не желает довести себя до такого несчастья и умиротворить свою совесть, тот должен стараться, чтобы мужественным и свободным сердцем познать как свою, так и мирскую ничтожность, уклониться от нее и прилепиться всем сердцем к Богу, Создателю и Спасителю своему, сохраняя в сердце своем истинный мир и спокойствие. А так как все приключающееся с нами бывает по воле или допущению Божию к нашей же пользе, то как благодеяния, так и скорби, посылаемые от руки Господней, принимать должно с радостным и благодарным сердцем; а Бог уже на пути, идет, к тебе придет и не замедлит, потерпи, придет непременно.

3

Третий порок нашей воли, от которой чрезвычайно усиливается упорство противления, есть непостоянство ее. В этом непостоянстве мы и луну превосходим, которая изменяет свой вид по четвертям (рождение луны, первая четверть, полнолуние, последняя четверть); мы же всякий час и день переменяем свои пожелания: утром в нас – одно желание, вечером – уже совсем другое, противоположное первому, и т.д., меняемся по своим прихотям ради разнообразия их и никогда не бываем одинаковы и похожи сами на себя. Это и естественно нашей воле, когда она не желает подчиниться премудрому, неизменному и всеобъемлющему закону воли Божией, а потому и волнуется беспрерывно, увлекаясь призрачными и непостоянными предметами. Непостоянством нашей воли мы хотим удалить от себя всегдашнюю нашу печаль и уныние, но этим же еще более умножаем их, попадая в большую скорбь, в большее уныние. Таким образом, мы напрасно трудимся не получая никакой пользы, часто сами себе противоречим, когда одновременно хотим и не желаем одного и того же предмета. Воля наша и все, от нее происходящее, – вся святыня наша – не есть столб непоколебимый, стоящий на верху горы, построенный на прочном основании, но дом, построенный на песке, который при всяком сильном напоре на него падает и разрушается (ср.: Мф. 7:26-27). Ты добродетелен? И будь таковым, в том или другом деле поступаешь правильно, добродетельно? – соглашаюсь; но долго ли и постоянно ли будешь так вести себя? Увы! Как скоро переменяемся мы, скорее всяких воздушных перемен, и часто падаем в яму всяких мерзостей и нечистоты, подобно листу, колеблемому от малейшего ветра, отрываемся от дерева жизни и веем, веем всяким ветром, и ходим всякой стезей подобно двоязычному грешнику (см.: Сир. 5:11). Не одинаковы бываем мы в себе самих, не одного и того же человека в себе представляем, но многих, не похожих один на другого. Об Иове написано: «Иов был муж един». Иероним так объясняет это изречение: «Иов не кидался то направо, то налево, но был мужем цельным, крепким и непоколебимым – был муж един; мы же совершаем дела не «единого мужа»; но скорее перестаем быть людьми, обнажая себя от добродетельных действий человеческих (паче совлачимся человека)». Мы немощны и непостоянны в добрых делах; но об этом непостоянстве человеческой воли сказано будет яснее в другом месте. Итак, воля наша, будучи свободной, делает нас принадлежащими себе самим; злая воля – принадлежащими диаволу, а добрая воля – принадлежащими Богу: но те, которые желали быть своими, как боги, знающими добро и зло, сделались не только принадлежащими себе, но и диаволу. И действительно так: своя воля порабощает нас диаволу, ибо она не сама; наша воля самостоятельной не бывает, пока Создателю своему совершенно не покорится. Воистину нам лучше бы не родиться, вовсе не оставаться своими (поступающими по своей воле). Один из церковных писателей повествует: «Христос Господь, явившись одной из подвижниц, сказал ей: “…знай, что все наказания, встречающиеся здесь людям, зависят от их воли; если бы воля была направлена к добродетели и была бы истинно покорна и согласна с Моей волей, то труды, болезни, скорби и другие неприятности, которые встречаются каждому человеку в жизни, не были бы для него наказанием, ибо он переносил бы их с радостным и благодушным сердцем по любви ко Мне, рассуждая и твердо веря, что они постигли его по Моей воле или Моему попущению для не известной ему, но доброй цели. Ум такого человека во всяком телесном страдании бывает свободен, и самые страдания его облегчаются мыслью, что воля во всем сообразна и покорна Моей воле”». Таким образом, дух человеческий, отвергшись своей воли, умиротворяется и успокаивается, пребывая еще и в здешнем мире.

Глава VI. О том, что нам должно быть готовым к самоотвержению и к покорности своей воли Богу как в тяжких и невыносимых испытаниях, так и во время часа смертного

Вот здесь труд, здесь дело. В предметах маловажных, незначительных мы часто беспрекословно предаемся воле Божией; в предметах же важных, например в потере имущества, чести, здоровья, встречаемся с ленью, противоречиями и величайшей непокорностью сопротивляющейся воли: здесь обнаруживается наше хотение или нехотение. Но отчего мы, немощные, бесполезно противимся? Пребывает Божия воля и пребудет неподвижной вечно, как высочайшая гора; не мы притянем ее к себе, но она – нас. Мы смеялись бы, если бы кто привязал корабль к скале и тянул бы за веревку, думая притянуть к себе скалу, тогда как в действительности сам он постепенно приближается к скале: не меньше будет и наше неразумие, если мы, будучи подчинены воле Божией, как бы привязанные к высочайшей горе, стали бы с упорностью привлекать ее к себе, желая, чтобы она была нам послушна, а не мы – ей?

1

Есть некоторые люди, которые и сами исполняют закон Божий, и других наставляют поступать так же, как и они: эти действительно свою мудрость посвящают Богу. Но бывают и такие, которые и сами учатся закону Божию, и других наставляют в законе Божием словами; а где касается исполнения закона Божия, там своя воля им дороже всего: они не поступаются ею в исполнение повелений Божиих. Прекрасно приветствие, которое говорили друг другу в древности: Да благодетельствует вам Бог и да помянет завет Свой с верными рабами Своими: Авраамом, Исааком и Иаковом! Да даст всем вам сердце, чтобы чтить Его и исполнять волю Его всем сердцем и усердною душею! (2Мак. 1:2-3)

Воистину, не всем сердцем и не усердной душой почитают Бога те, которые уступают Божией воле только в тех случаях, которые их воле не противны и удобны; но когда коснется дело о сохранности в целости своих богатств, своей славы и чести, о защите своей жизни и т.п., там они упорно удерживают силу своей воли: здесь они становятся своими. О строптивые! Добровольные воины в старые времена по своей воле охотно поступали на военную службу, обещая сражаться за честь и здравие своих господ, и царей, и родину свою, и за то они жалованы были отличиями, свободой и получали земли в свое владение. Если бы и мы, непокорные и противящиеся Божественной воле, покорялись бы беспрекословно Его высочайшей воле, то несомненно восприяли бы на небе милость Божию, власть и полную свободу вечно восхвалять Творца своего. Между мужами древности таким кротким и непреклонным к своеволию был благочестивый царь Давид, который славословил и благодарил Господа во всех своих приключениях такими словами: «Я на Бога полагаюсь, не страшусь: что может сделать мне человек? Во мне, о Боже, обеты и молитвы, которые выполню и воспою Тебе как жертвы благодарственные хвале Твоей» (ср.: Пс. 55:12-13). Нет под небесами ничего столь своевольного, как воля человеческая; все творения Божии дивно покоряются и повинуются Создателю своему, один человек свободно поступает во всем по своей воле: что захочет, то и делает, хотя бы его дело противоречило воле Божественной и всем небесным и земным силам. Своеволие, которое позволяет себе такое противоречие, и есть начало и корень всех бед во всех человеческих общежитиях: семейном, общественном и государственном. Вот образ извращенной человеческой воли. Бог говорит: «Я хочу, чтобы это (каждое происшествие) делалось так»; человек, напротив, дерзко отвечает: «Я не хочу так делать»; Бог объявляет: «Это Моя воля»; человек же поступками своими отвечает: «Но нет в этом моей воли!» – и поступает по своей воле (этот образ нашего своеволия обнаруживается во всяком нарушении нами каждой из десяти заповедей Божиих). Тогда Бог сказал: не вечно духу Моему быть пренебрегаемым человеками; потому что они плоть (Бут. 6:3), а плотские помышления суть вражда против Бога; ибо закону Божию не покоряются, да и не могут (Рим. 8:7), и потому изрек Бог: пусть будут дни их сто двадцать лет (время, предоставленное Богом для покаяния всему предпотопному человечеству) (Бут. 6:3). Итак, не будь противления нашего воле Божией этого нечестивого хочу или не хочу, не будет и греха, все зло погибнет. Для истребления греха уже содеянного находится единственное врачующее средство – это истинное покаяние, то есть признание вины своей пред Богом с твердой решимостью впредь не грешить. Истинным врачеванием покаяние бывает тогда, когда человек, перестав грешить, свою волю поработит воле Божией. Первым условием нашей воли есть любовь, подобно тому как для глаз – зрение, для ушей – слух. Всякий же, кто усердно любит что-либо или кого-либо, тому охотно предает себя с душой и телом: никакой тяжкий труд, ни продолжительность болезни и ничто самое ужасное не возможет отторгнуть его от любимого предмета. Таким же образом и истинно преданный Богу человек все, что только Богу угодно, равно приятное себе или неприятное, принимает с удовольствием, потому что оно ниспослано ему Богом. Такова и должна быть наша воля во всех приключениях, постигающих нас по воле или же по допущению Божию, в нищете, в болезни, при оскорблениях кем-либо нашей чести и на смертном одре. Таковым был царь Давид – муж избранный Богом по сердцу Своему (см.: Деян 13, 22).

2

В 523 году на Поместном Узиценском Соборе был архиерей по имени Божехот (что Бог хочет),епископ Карфагенский¹³⁴, муж святой. Он, по повелению царя-арианина Гензериха, был посажен в старую лодку без кормила и весел и вместе с его клиром пущен в море на произвол судьбы, но паче надежды лодка с пассажирами благополучно прибыла в пристань Неаполя, где, находясь в изгнании, Божехот впоследствии богоугодно скончался. Да будет же у всех христиан одно это «что Бог хочет» и единственное о том же попечение. Злонравный же человек тогда только говорит: «Будь, что Бог хочет», когда встретится ему в жизни все желаемое, нетрудное и бесскорбное. Напротив, тот, кто все случающееся в жизни принимает от Бога с благодарностью: нищета ли тяготит его, болезнь ли сокрушает, терпит ли он невинно бесчестие, лежит ли на смертном одре, – всегда, во всяком приключении постоянно произносит от сердца: «Да будет мне то, что Бог хочет!» Он смиряется с потерей имения, здоровья и даже самой жизни, всегда говоря: «Будь со мной что Бог хочет, что Ему угодно», не спрашивая: «Зачем это? Зачем в это время? Почему именно такой смертью приходится умереть?»; но всегда и на все готов он, повторяя одно и то же: «Будь то, чего хочет Бог». Сенека предложил вопрос: «Что тебе необходимо для того, чтоб быть добрым?» И отвечает благоразумно: “Хотеть быть добрым»¹³⁵ – лучшее из того, чего желает и требует от нас Бог. Для думающего иначе и воле Божией сопротивляющегося предлагаю вразумление словами Сенеки: «Ты негодуешь и огорчаешься случившимся приключением, но ты не понимаешь, что в нем нет ничего злого, кроме зла, содержащегося в твоем негодовании и твоей нетерпеливости; говоришь: “Я изнемогаю в тот день, когда скорблю, когда приключится со мной какое-либо несчастье: вот домашние мои болеют; потерпел убытки по имуществу; сгорел дом; а тут настают труды и заботы от страха перед разными бедствиями – моровой язвы, войны и т.п.” Чего же тут скорбеть? Все это не ново, всегда бывает так, оно само собой проходит и забывается: верно, что должно было это случиться; ибо все совершается по совету и воле Божией, но не по какому-либо слепому случаю или року. Если ты мне веришь, я открою тебе тайну моего сердца: во всех не угодных мне и неприятных событиях я так устроен, что не только несомненно верю и во всем повинуюсь Богу, но и во всем согласен с Ним, что так должно быть. И не по необходимости, а добровольно следую Его святой, премудрой Божественной воле (стыдно нам, христиане, пред язычником, ах, как стыдно!), никогда мне (продолжает он) не встретится такого приключения, которым бы я оскорбился или смутился, нет жертвы, которую бы приносил я по нужде. Все то, о чем жалеем и воздыхаем, чего страшимся и ужасаемся, все это – жертвы в жизни нашей, от которых быть свободным не надейся и даже не молись об освобождении от них; к ним должно быть благорасположено сердце наше»¹³⁶. Все, что есть и бывает в мире, существует по воле Божией, то же разумей и о нравственном нашем мире, все в нем бывает по воле или допущению Божию – следовательно, должно быть и мы не должны противоречить в том Богу, но быть Ему покорными и не дерзать порицать существующего. Весьма хорошее дело – не противиться установленному Богом порядку общего течения мировой жизни, следовать законам Божиим беспрекословно и охотно покоряться воле Божией во всем. Неспособный и презренный трус тот солдат, который неохотно, со страхом и трепетом идет в сражение. А потому и мы должны охотно идти на брань с вожделениями и противными Богу стремлениями своей собственной испорченной воли. Тот мужествен, кто совершенно предал себя Богу; напротив, тот малодушен и глуп, кто хочет противодействовать событиям, происходящим по воле или по допущению Божиему, считая их злом, и хочет исправлять дела Божия Промысла, а не самого себя: дела Всевышнего и Его Божественный Промысл он осуждает и желал бы лучше, чтобы все устроено было иначе, чем самого себя вразумить и исправить. Все это поставило нас в ненормальное положение: мы не хотим жить, не хотим и умирать; жизнью тяготимся, а от смерти удерживает страх, и все в наших желаниях непостоянно, изменчиво. Никакая самая благополучная жизнь не в состоянии вполне удовлетворить нас.

3

О том, насколько необходимо для нашего вечного блаженства соглашение своей воли с Божественной, некто из богомудрых мужей дал такое наставление: «Всякий, приближающийся к смерти, на смертном одре да утверждает себя в милосердии Божием более заслугами и трудами Христа Господа, Спасителя нашего, нежели собственными делами; да полагает свою надежду во благости Христовой и ходатайстве Пре- благословенной Богородицы, Приснодевы Марии, и в молитвах за нас святых избранников Божиих. Приводя себе на память ужасные муки, открытые язвы, и поносную, горькую смерть Христову, и неизреченную Его любовь к нам грешным, за которых Он принес Себя в жертву правосудию Божию, да погружает (болящий) всего себя, со всеми своими прегрешениями и небрежностью, в неизмеримую глубину непостижимого милосердия Христова, принося себя в честь и славу Божию, как живую жертву Господу Богу, и испрашивая себе Божией помощи для подкрепления в немощах своих в самый час смерти и после перехода в жизнь вечную. Истинно, с нелицемерной любовью и полным самоотвержением своей воли решившийся все терпеть ради Божественной чести и правды не будет по смерти ввергнут в геенну огненную, даже хотя бы он имел на себе грехи всего мира». Нет ни одного более полезного наставления для приготовляющегося к смерти, чем смиренное предание себя в волю Божию с глубоким сожалением о своих согрешениях и с несомненным упованием на милость Божию и заслуги Христовы. Ибо как такая мука не может коснуться Бога, так и того человека, который свою волю предал в волю Божию и искренней любовью соединился с Ним. Примером этому служит благоразумный разбойник, распятый на кресте вместе со Христом; он с сердечным сожалением о грехах своих уверовал в Божественность распятого Христа, Которому предав себя всецело, не просил ничего другого, как только одной милости и благодати, возглашая: помяни меня, Господи, когда приидешь в Царствие Твое! (Лк. 23:42). Если же немощная твоя природа ужасается и трепещет пред лицом смерти, то всю печаль свою и ужас возложи на Господа, и тотчас же получишь благонадежную помощь: смерть Христова придаст тебе мужества в твоей смерти. Он и многие избранные Его предварили тебя, не будь же нерадив в последовании им. Бренное тело, которое ты ныне оставляешь, – презренное и нищенское одеяние. Что тебе до того, если оно до времени будет покрыто землей и сгниет? Впоследствии то же самое тело твое оживет, восстанет и сделается бессмертным, нетленным, прославленным и светлым. Должно не забывать, сколь доброжелательны были и готовы на смерть древние праведники Авраам, Исаак, Иаков, Моисей, Давид и другие им подобные, хотя в их время еще не была открыта дверь в Царство Небесное. Об этом читаем мы в Пятикнижии Моисеевом. Господь говорит Моисею: взойди на сию гору Аварим и посмотри на землю, которую Я даю сынам Израилевым во владение, и скончайся там на горе (Чис. 27:12). По повелению Господню Моисей взошел на горы Моавитские, посмотрел оттуда на землю Ханаанскую и скончался там и был погребен на долине земли Моавитской против Беф-Фегора, и никто не знает места погребения его даже до сего дня (Повт. 34:6). Смотри, с какой радостью, по изволению Божию, Моисей принял смерть, хотя он и не вошел в обетованную землю; но перенесен был в лучшую, невидимую, то есть в тайное недро покоя (на лоно Авраамово), где праведные души пребывали в ожидании Пришествия Христова. Ныне же свободный вход в Отечество Небесное Господом Иисусом Христом открыт верным Его последователям. Поэтому, любезный христианин, видя приближающуюся смерть, а еще лучше прежде ее пришествия, совершенно покори свою волю Божественной воле и предай всего себя Господу Богу, во всяком случае повторяя: «Будь то, что Богу угодно!»

4

Желания о продлении своей жизни или же о скорейшем переходе в будущую загробную жизнь у многих людей противоречивы и сильно смущают их, то есть смерть устрашает едва ли не всех. Поразмышляем об этом, дабы успокоить себя и примирить свои пожелания.

Все хорошо знают, что каждый умрет, и не отрицают этого. Соглашаются умереть, но не тотчас, желают отдать естеству долг, но не теперь; имеют желания переселиться от земных селений в небесные, но после. Бедные мы и неразумные! Говорим безумно – желаем освободиться от нищеты своей, а не сейчас; желаем быть блаженными и благословенными, но не достигли еще той степени. Зачем ставишь для себя, неразумный человек, столь высокую лествицу к небу, чтобы иметь много ступеней, по которым ты думаешь медленно и лениво приближаться к смерти? Зачем тебе желать долголетия, ошибочно думая, что многими годами жизни приготовишь смертный исход с более легким страданием? Должно умереть или теперь, или завтра. Мне известно, что многих обольщает, – когда смерть стучится у дверей, они думают, что глупый кредитор приходит за получением долга не вовремя, до истечения назначенного срока. Безумное сравнение! Срок этот тогда оканчивается, когда это угодно Владыке смерти. Почему называешь смерть безвременной, почему умоляешь о продолжении жизни? Ты давно приготовлен к смерти знанием о ее неизбежности, и тебе дано было продолжительное время для исправления себя – больше ты не исправишь себя и не приготовишь: и потом захочешь помедлить исправлением себя, и чем более лет проживешь, тем более сделаешься неготовым к смерти. Долголетие весьма многих сделало еще более грешными. Нежелание умереть ради будущего покаяния – есть своего рода зло, ибо оно на деле не оправдывается. Дело в том, что тот только исправляет себя, кто готов умереть тогда, когда Богу это угодно. Бог никогда не хочет ничего злого и самое зло направляет к лучшему – к добру, а потому, когда Бог определяет кому смерть, то делает добро умирающему, прекращая возможность ему еще больше грешить. Поэтому каждый удали от себя всякое сомнение о безвременности смерти и от всей души говори: «Будь моя смерть тогда и так, когда и как Господу угодно!»

К сказанному выше не будет лишним присовокупить прекрасное наставление Сенеки. Он говорит: «Если, отбросивши свое и других людей обольщение, захочешь познать истину, то уразумеешь и сознаешься, что не все любимое тобой и желательное тебе полезно, если при этом не научишься правильно относиться ко всем встречающимся приключениям и если не будешь уверен в необходимости испытаний и не сознаешься, что Богу угодно иначе, чем тебе»¹³⁷. Познав это, ты скажешь: «Я прежде думал, что долголетняя жизнь хороша; но Бог иначе благоволит и лучше, чем мне это казалось». Таким образом, согласовав свою волю с Божественной волей, ты достигнешь лучшего и все будет для тебя удобным. Как злонравный человек все обращает во зло, хотя происходит это под видом добра, так праведный, непорочный сердцем, и житейские злобы исправляет, облегчая все неприятное и трудное мудростью своего терпения; он все принимает и претерпевает в жизни: хорошее – с благодарностью и кротостью, а противное – спокойно и мужественно. Он никогда не злословит; приключения печальные, неожиданно встретившиеся, принимает равнодушно, считая себя гражданином и воином, не отказывается от трудов и жертв, сопряженных с теми званиями. Что бы ни случилось с ним, в какое бы положение ни был он поставлен обстоятельствами, не презирает его и не гнушается им, но считает для себя закономерным и заслуженным, говоря: «Каково бы ни было это положение, но оно мое». Печально ли оно и многотрудно, – да понесем терпеливо без ропота и жалобы на Промысл Божий и благоволение Всевышнего: как Богу угодно, так и да будет.

5

О всем изложенном выше имели понятие даже идолопоклонники; некоторые же христиане или не знают, или если и знают что, но не исполняют. Жаль, очень жаль, что тем, в чем заключается вся наша надежда, все утешение, мы пренебрегаем. Большего же утешения и вернейшей надежды нигде и ни в ком мы не найдем, как только во всемогущей и непогрешимой воле Божией. Во всех случаях, неприятных для нашей воли, мы только и можем находить для себя облегчение и верное спасение, прибегая к Богу с сокрушенным сердцем, живой верой и крепкой надеждой на всесильную Его помощь.

Праведный Иов, по свидетельству святого Златоуста, более угодил Богу кротким своим терпением и приобрел великую честь и награду немногими словами, нежели обильными своими милостынями: Иов, лишенный, по извету сатаны, всего своего богатства и своих детей, пораженный лютыми язвами, сказал: Господь дал, Господь и взял; как угодно было Господу, так и сделалось; да будет имя Господне благословенно! Этим поступком он оказался более приятным Богу, нежели своим щедролюбием и милостынями изобильными (Йов. 1:21; см.; 2).

Другие наставники говорят то же: «Полезнее переносить обиды и оскорбления, нежели даже заниматься богоугодными делами; ибо не требует Бог благ наших, но нашей покорности Его святой воле» (ср.: Пс. 15:2).

Всякий, желающий усердно повиноваться воле Божественной, здоров ли он или немощен, за все должен благодарить Бога и все переносить терпеливо, потому что воля Божия, для нас и в нас почивающая, есть все наше благо, наше счастье, наше спасение. В болезни мы должны приглашать врача и принимать врачебные средства, но с тем чтобы вся надежда на выздоровление утверждалась на Провидении Божием и Его святой воле. Не исполнил этого царь Аса и справедливо за то был наказан, ибо в болезни своей не обратился он к Господу, но ко врачам, надеясь на их искусство. Благоразумнее поступил царь Езекия, который исцеление своей болезни предоставил не предписанию врачей, но Божией помощи. Если же врачи не помогают или врач не поставил правильный диагноз и болезнь не прекращается, то не спеши безрассудно полагать причину безуспешности лечения тому или другому обстоятельству и не изыскивай других причин, кроме того, что Богу неугодно, чтобы ты выздоровел, или же Ему угодно продлить твою болезнь.

Людвина, девица богоугодная, измученная разными болезнями до того, что было страшно смотреть на нее, – это средоточие всех немощей; однако ж она имела столь крепкую надежду на Бога, что ничего не помыслила, не сделала и не произнесла противного Богу, терпела все мужественно, говоря с Иовом: О, если бы благоволил Бог исполнить желание мое и чаяние мое… простер руку Свою и сразил меня! Воля Твоя, Господи, да будет мне утешением (см.: Йов. 6:8-9). Во всех неудобствах, скорбях и печалях доставляет величайшую отраду совершенная покорность нашей воли Божественному усмотрению и распоряжению.

* * *

¹⁰⁸ *Франциск Людовик Блозий (1506–1566), бенедиктинский монах и мистик, рассказывает эту историю про святую Гертруду.

¹⁰⁹ Свт. Иоанн Златоуст. Толкование на Ев. Матфея, VIII, 3.

¹¹⁰ *Память преподобного Макария Великого (IV в.), замечательного египетского подвижника, празднуется 19 января старого стиля.

¹¹¹ *Иоанн Авильский (1499–1569) – испанский католический святой, писатель и проповедник.

¹¹² Руф Квинт Курций. История Александра Македонского, V. 9.

¹¹³ См.: Свт. Иоанн Златоуст. Беседы на Послание к Римлянам, XVI. 1.

¹¹⁴ *Мученик архидиакон Лаврентий пострадал в Риме в 258 году. Память его 10 августа старого стиля.

¹¹⁵ Бернард Клервоский. Sermones in tempore Resurrectionis, III. 3.

¹¹⁶ *Требеллий Поллион – римский историк времен Диоклетиана (†305) и Констанция (†306). Автор книги «Тридцать тиранов». Упомянутый правитель Марк Аврелий Марий (†268) был императором так называемой Галльской империи.

¹¹⁷ Блж. Августин. Толкования на псалом 100, (6).

¹¹⁸ Блж. Августин. Толкования на псалом 124, (2).

¹¹⁹ Об авве Иоанне см.: Прп. Иоанн Кассиан. О постановлениях киновий, V. 28.

¹²⁰ *Квинт Септимий Флоренс Тертуллиан (ок. 155 – после 220) – раннехристианский писатель и апологет.

¹²¹ Тертуллиан. О терпении, 14.

¹²²  *Память преподобного Симеона Столпника (†459) совершается 1 сентября старого стиля.

¹²³ Свт. Иоанн Златоуст. Беседы на Книгу Бытия XXIV. 7.

¹²⁴ Блж. Августин. Толкования на псалом 32, (1–4).

¹²⁵ Блж. Августин. Толкования на псалом 32, (I. 2–3).

¹²⁶ Блж. Августин. Толкования на псалом 61, (12).

¹²⁷ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 51.

¹²⁸ *Высказывание Иоганна Таулера (1300–1361), немецкого мистика и проповедника.

¹²⁹ Августин. Исповедь, VIII. 5.

¹³⁰ Августин. Исповедь, VIII. 5.

¹³¹ Свт. Григорий Двоеслов. Моралии на Книгу Иова, IV. 27.

¹³² Свт. Иоанн Златоуст. Беседы на 2-е Послание к Коринфянам, VII. 6.

¹³³ Блж. Августин. Sermo XCVIII. 7.

¹³⁴ *Святой Кводвультдей (Quodvultdeus – «как хочет Бог») – епископ Карфагенский († ок. 450), ученик и друг блаженного Августина. Был изгнан с кафедры вождем вандалов Гензерихом, исповедовавшим арианство.

¹³⁵ Сенека. Письмо Луцилию 8о.

¹³⁶ Сенека. Письмо Луцилию 96.

¹³⁷ Сенека. Письмо Луцилию 98.

Часть пятая. О пособиях воле человеческой сообразоваться в своей деятельности с Божественной волей

Глава I. О том, что сообразование человеческой воли с Божественной не может состояться без совершенного упования нашего на Бога

Самоотвержение, или свободная покорность наша Божией воле, не может совершиться, если мы будем слабы в вере в Бога, в несомненной надежде на Него во всем, а следовательно, и в истинной любви к Нему. Как я могу действовать согласно с другим лицом, которому я не верю? И как могу надеяться на того, в ком не уверен, что он станет заботиться о моем благоденствии преданно, предусмотрительно и усердно? Поэтому мы будем говорить о нашем уповании на Бога.

1

На вопрос о том, что в Священном Писании говорится об уповании на Бога, один из писателей XVII в. ответил: «В Священном Писании едва ли найдется какая-либо глава, в которой бы Бог не обещал всем надеющимся на Него Своей благодатной помощи и Своего Провидения (предусмотрительности и попечительности) обо всех».

Блаженный царь Давид, наилучший учитель о надежде на Всевышнего, одну ее, преимущественно пред всеми добродетелями, прославляет от полноты своего благодарного сердца: Ты, Господи, единого на уповании вселил мя еси (даешь твердую надежду) (Пс. 4:9); Господи, крепосте моя: Господь утверждение мое, и прибежище мое, и Избавитель мой, Бог мой, Помощник мой, и уповаю на Него: Защититель мой, и рог спасения моего, и Заступник мой (Пс. 17:2-3); Господь просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюся? Господь Защититель живота моего, от кого устрашу ся? Аще ополчится на мя полк, не убоится сердце мое, аще востанет на мя брань, на Него аз уповаю (Пс. 26:1,3); Живый в помощи Вышняго, в крове Бога Небесного водворится (Пс. 90:1); Надеющийся на Господа, яко гора Сион: не подвижится в век живый во Иерусалиме (Пс. 124:1); На Тя, Господи, уповах, да не постыжуся во век: правдою Твоею избави мя и изми мя (Пс зо, 2). Просторно было сердце Давида и преисполнено любовью и упованием на Бога! А потому он обильно черпал из Божественных источников и почерпнутое отражал в своих псалмах.

Подобно Давиду и все мудрые и благоразумные мужи везде усердно прославляли упование на Бога: сам Соломон, этот неподражаемый образец мудрости, изрек: Надейся на Господа всем сердцем твоим, и не полагайся на разум твой (Притч. 3:5). Не какую-либо мудрость прославляет он, но только мудрость, происходящую от всего сердца. Да и ревностнейший из апостолов пишет: смиритесь под крепкую руку Божию, да вознесет вас в свое время. Все заботы ваши возложите на Него; ибо Он печется о вас (1Пет. 5:6-7); и псалмопевец говорит: Возверзи на Господа печаль твою, и Той тя препитает (Пс. 54:23); и опять Соломон наставляет: Во всех путях твоих (т.е. делах) познавай Его (Господа), и Он направит стези твои (Притч. 3:6); и Давид: Благо есть надеятися на Господа, нежели надеяться на человека (Пс. 117:8). Далее пророк Иеремия: Благословен человек, который надеется на Господа, и которого упование – Господь. Ибо он будет как дерево, посаженное при водах и пускающее корни свои у потока; не знает оно, когда приходит зной; лист его зелен, и во время засухи оно не боится и не перестает приносить плод (Єр. 17:7-9). Иуда Маккавей увещевал соотечественников: припоминайте от рода до рода, что все, надеющиеся на Него (Бога) не изнемогут (1Мак. 2:61); блажени вси надеющийся Нань (Пс. 2:12). Ибо это упование умилостивляет Бога и Он уповающему на Него сотворит благо; а потому твердо стой в завете… веруй Господу, и пребывай в труде твоем (Сир. 11:19-20). Остерегайся не впасть во искушение: верен Бог, Который не попустит человеку быть искушаемым сверх сил (1Кор. 10:13); будь доволен своим жребием и меру во всем наблюдай (см.: 2Кор. 10:13); помни, что не хлебом одним будет жить человек, но всяким словом, исходящим из уст Божиих (Мф. 4:4), и что Бог может из камней сих воздвигнуть детей Аврааму (Мф. 3:9): все возможно Богу. Он равно спасает нас как в больших, так и в малых опасностях.

2

Царь Иудейский Амасия нанял из Израильтян сто тысяч храбрых воинов за сто талантов серебра. Но человек Божий пришел к нему и сказал: царь! пусть не идет с тобою войско Израильское, потому что нет Господа с Израильтянами и всеми сынами Ефрема. Но иди ты один, делай дело, мужественно подвизайся на войне. Иначе повергнет тебя Бог пред лицем врага, ибо есть сила у Бога поддержать и повергнуть. Амасия спросил у человека Божия: «Что же делать со ста талантами, которые отдал я войску Израильскому?» И сказал человек Божий: может Господь дать тебе более сего. Послушал Амасия, уповая на Бога, и двадцать тысяч врагов погубил. Таково упование на Бога, а не на силы человеческие! (см.: 2Хрон. 25:6-12).

Фома по прозванию Морус¹³⁸, благочестивый и просвещенный человек, находясь в заточении, на разные вопросы дочери своей Маргариты отвечал: «Ничто не может случиться, если то неугодно Богу. Все то весьма хорошо, чего Бог желает, хотя нам кажется и неприятным иногда; в благости Божией, Маргарита, я не сомневаюсь, хотя чувствую себя бессильным и немощным – в особенности, если бы я в страхе видел себя отверженным и готовым пасть в бездну, я вспомню святого Петра, начавшего уже погружаться в море, по своему маловерию, и подобно ему воззову ко Христу Спасителю: Господи! спаси меня и повели мне придти к Тебе по воде (Мф. 11:28). Верю и надеюсь, что Он не презрит меня, подаст Свою руку и не допустит, чтобы я утонул. Если же Он попустит, чтобы я соделался ближайшим соучастником Петру в его отвержении, то есть клясться и отвергнуться от Бога, поистине скажу – не потерял бы я надежды на милосердие Божие к кающимся, плакался бы горько о своем падении, и Он воззрел бы на меня и спросил: Петре! любишь ли ты Меня? Люблю, люблю, сердечно люблю тебя, Христе Господи! Совесть мою очищу и грех падения моего заглажу: здешней моей жизнью жертвуя о славе имени Твоего святого. В этом я твердо уверен, что Бог не оставит меня. Аминь».

Истинно христианское, мудрое рассуждение! Ибо во всех делах человеческих присутствует Промысл Божий: Яко благословящии Его наследят землю, кленущии же Его потребятся. От Господа стопы человеку исправляются, и пути его восхощет зело. Егда падет, не разбиется, яко Господь подкрепляет руку его (Пс. 36:22-24). Итак, прежде всего нам должно иметь твердую надежду на Бога.

3

Иисус Христос часто воспоминает и хвалит это непостыдное упование наше на Бога. Божественный Учитель приводит многоразличные подобия, заимствованные от птиц, цветов и даже от неверных рабов для утверждения в нас несомненного упования на Бога во всем, говоря: Посмотрите на воронов: они не сеют, не жнут; нет у них ни хранилищ, ни житниц, и Бог питает их; сколько же вы лучше птиц? Да и кто из вас, заботясь, может прибавить себе роста хотя на один локоть? Итак, если и малейшего сделать не можете, что заботитесь о прочем? Посмотрите на лилии, как они растут: не трудятся, не прядут; но говорю вам, что и Соломон во всей славе своей не одевался так, как всякая из них. Если же траву на поле, которая сегодня есть, а завтра будет брошена в печь, Бог так одевает, то кольми паче вас, маловеры! (Лк. 12:24-28); ваш же Отец знает, что вы имеете нужду в том (там же, 30). Сколь многоразличными образами искусно вразумлял Спаситель учеников Своих, наставляя их во всем уповать на Бога; так, Он, желая накормить пять тысяч народа, собравшегося к Нему в пустыне, говорит Филиппу: где нам купить хлебов, чтобы их (народ) накормить? (говорил же это, испытывая Филиппа) (Ін. 6:5). Таким же образом Он, желая четыре тысячи людей подкрепить пищей, призывает учеников на совещание, спрашивая их: «Сколько у вас хлебов?» Они же, маловеры, отвечали: «Откуда мог бы кто взять здесь, в пустыне, столько хлеба, чтобы накормить их?» О славные мужи! Бог может, Он, повелевающий нам иметь на Него всесовершенную надежду, не изнеможет в этом; Промысл Божий непогрешим и не желает оставлять в нужде уповающих на Него: Бог исполнит все Свои обещания, в этом удостоверяют нас исторические примеры всех веков. Да не падает каждый из нас духом, но да возвышается надеждой своей ко Всемогущему, возлагая на Него все свои желания и печали! И Он все устроит к лучшему для нас.

4

Некто из учителей¹³⁹ изъяснял слова царя Давида, сказанные им Господу Богу: кто я, Господи, Господи, и что такое дом мой, что Ты меня так возвеличил! И этого еще мало показалось в очах Твоих, Господи мой, Господи; но Ты возвестил еще о доме раба Твоего вдаль (2Сам. 7:18-19). Объясняет эти слова учитель так, что Бог печется о смиренных и кротких людях неизменно, по непреложному закону, и наоборот – гордым Он противится. Этот закон вечен, как Сам Господь Бог, в роде человеческом он действует начиная с Адама; каждый человек должен хранить этот завет с Богом, то есть должен смирять себя пред Богом, любить и почитать Его всем сердцем, всею душой и всем помышлением; и Господь о нем имеет всегдашнее смотрение и охранение. Ибо к кому взываем мы? Отче наш, сущий на небесах (Мф. 6:9): истинно, что Сей могущий, богатый и щедролюбивый Отец осенит нас изобильно Своей благодатью. Иероним говорит: если и малейшие животные без воли Бога Творца не падут и о всех Он промышляет, и если часть из них погибает; то – не без Его воли; а вы (все люди), тем более, что вы вечны, не должны бояться, что Промысл Божий оставит вас. Почему же мы не имеем совершенной надежды на Него, не имеем мужественного сердца, достойного такового Отца? Не отчаивайтесь, братья, если дом наш находится в величайшей нищете; но у нас есть щедрый Господь, Который не допустит умереть нам с голоду. Бесчисленные полки врагов вооружились против нас? Мы имеем непобедимого Военачальника, Который одним мановением рассыплет все войска видимых и невидимых врагов наших. Поносящие нас и проклинающие языки докучают нам и ложными клеветами оговаривают? Обратим взоры наши на небо, и Бог, Праведнейший Судия и Отмститель, готов к нашему оправданию, и земных клеветников и судей не устрашимся. Ибо никогда Бог не бывает побеждаем от людей, и Его неизреченное милосердие не может быть преодолено земными силами: верит ли кто несомненно Богу? Он больше даст ему. Уповает ли кто несомненно на Бога в исполнении своих прошений? Бог дарует ему больше из богатейших Своих сокровищниц и благословит его во всем. Ибо для возмещения наших убытков довольно возложить на Бога всю надежду, не колеблясь сомнениями, и ожидать Его великих и богатых щедрот и милостей: и по мере увеличения нашего упования в такой же мере большие получим дарования небесные. Часто мы видим, что не только упование наше не может сравниться с благостью Божией, но она превышает и превосходит его.

5

О сказанном выше пространнее говорит Августин, архиерей Иппонийский, объясняя текст псалма 145-го: «Блажен, емуже Бог Иаковль помощник его, упование его на Господа Бога своего, сотворшаго небо и землю, море, и вся, яже в них (Пс. 145:5-6). Если Бог сотворил не только небо и землю, но и все, что в них, следовательно, и тебя, и птиц, насекомых и червей – все это Бог сотворил и обо всем имеет попечение и радение: не говорите же: “Я не принадлежу Богу!” Ему принадлежит и душа твоя, и тело твое, ибо то и другое сотворил Бог. Скажешь, Слово Божие не числит собственно меня в бесчисленном множестве. Тебя ли не числит Тот, Кем и волосы головы твоей пересчитаны?»¹⁴⁰ Но говоришь: «Весьма часто мы бываем так угнетены бедствиями и лишены всякого утешения и помощи, что неудивительно, когда по временам впадаем в малодушие». На это дает ответ тот же блаженный Августин: «Что бы ни случилось, неугодное нашей воле, да будет тебе известно: все случается по воле Божией, по Его Промыслу, по Его мановению (указанию) и по Его приказанию (закону). Если мы и не понимаем, почему и для чего это случилось? – вверимся Его Промыслу, ибо без причины ничего не бывает»¹⁴¹. Подтверждая это, продолжает блаженнейший отец, «Промысл Божественный учит нас, чтобы мы во всяком происшествии не порицали бы неразумно происшедшее, но прилежно искали бы в нем пользу, и где при этом разум наш изнемогает, там вера должна поддержать, что все случается не без пользы, хотя и сокрытой для нас: и прежде бывали полезные, но для современников непонятные происшествия, польза которых открывалась уже впоследствии. Ибо и самая эта сокровенность пользы (непонятных фактов) служит для нашей пользы, научая нас или смирению, или показывая ничтожность нашего превозношения»¹⁴². Для подтверждения этого святой отец представляет в пример нам муравья и пчелу: «Кто так умно расположил члены муравья и пчелы, чтобы они имели свои природные обычаи, свой образ жизни и свое движение? Рассмотри и обдумай дело, которое хочешь, из малейших живущих творений; каждое из них имеет все для него необходимое: разумное устройство членов, пробуждение жизни, которой движется, каждое само собой устраняется от смерти, любит жизнь свою, желает радости, уклоняется от бедствий и опасностей, обнаруживает многоразличные действия и охраняет себя, насколько может. Кто дал жало комару, которым он сосет кровь нашу и уничтожает ее; сколь тонко это жальце, вытягивающее кровь? Кто это устроил и сотворил? Малейшим вещам, рассматривая их, удивляешься и ужасаешься: восхвали же Всевышнего»¹⁴³. Таким образом, размышляя, убойся своих грехопадений и страшись праведного Судии, воздающего каждому по делам его. Не прилепляясь сердцем к земному, возносясь выше него, возложи все упование свое на Бога Единого и будь, без всяких сомнений, уверен, что всякие происшествия и приключения будут споспешествовать тебе к лучшему: ибо кто верил Господу – и был постыжен? (Сир. 2:10); Блажени вси надеющийся Нань (Пс. 2:12).

Глава II. В чем заключается упование на Господа

Итак, мы жалки и весьма бедны! Сколь малое познание имеем о Боге! Мы получаем лишь малую часть света Божиего, как луч, проходящий через скважину: мы знаем то, что Бог есть величайшее добро, до того неизмеримо великое, что все то, о чем позволительно (не противозаконно) нам просить или желать, можем получить от Него смиренной молитвой в свое время, если будем терпеливы, не будем унывать (ослабевать сердцем), но, возвышенные сердечной любовью к Богу и несомненным упованием на Него, привыкнем надеяться и молчаливо ожидать спасения Божия. Долготерпение (при обидах или при ожидании помощи Божией) – драгоценный камень для надеющихся, куда ни обратятся, везде успевают они (ср.: Притч. 17:8); Благ Господь к надеющимся на Него, к душе, ищущей Его (Плч. 3:25). В чем же состоит упование на Бога и чем оно утверждается?

1

Сначала заметим, что упование – выше надежды, превосходит ее; ибо упование не какая бы то ни было надежда, но надежда крепкая, совершенная, не поколебимая никакими сомнениями. Различие это выразил Сенека следующими словами: «О тебе я имею надежду, но не упование»¹⁴⁴; последнее, то есть упование на Бога, должно обнимать собой все действия человеческие; тот только уповает на Бога, кто благорассудно содержит в себе это упование во всех предметах, как важных, так и маловажных, в каждом мгновении своей жизни верит истинно, всей душою, что Бог в свое время не оставит своего возлюбленного раба. Представим этому примеры.

Царь Давид учредил училище для обучения воинскому делу и повелел учить иудеев стрельбе. Прежде же установления такого воинского обучения в нем был весьма искусен Иоанафан, который был удостоен похвалы самого Давида: без крови раненых, без тука сильных лук Иоанафана не возвращался назад (2Сам. 1:22): нелегко иногда попасть и в не прикрытые шлемом или панцирем части тела, но стрелы Иоанафановы пронзали обыкновенно самую броню. Упование на Бога есть таковой лук Иоанафанов: оно (упование) касается сердца Божия и проникает в Него, не возвращаясь без Божией милости к уповающим на Бога. Всех царей израильских и иудейских вместе было тридцать девять; но сколько же из них могли (заслуживали) пронзать сердце Божие своим упованием на Него? Всего три или четыре из тридцати девяти: Давид, Езекия, Иосия, к ним же мог бы причислен быть и Иосафат, если бы он уничтожил нечестивые жертвоприношения на высотах. Сердца этих царей были поистине правы пред Богом и исполнены несомненным, твердым упованием на Бога.

Когда великое множество моавитян и аммонитян, объединившись, пошли войною на Иосафата, он, не в силах противиться врагам, обратился с величайшим упованием к Богу: весь предался молитвам ко Господу; объявил пост по всей Иудее. И общенародное собрание пред лицеи Господа для умилостивления Бога и для общего совета, и молитву свою заключил словами: Боже наш! Ты суди их (врагов). Ибо нет в нас силы против множества сего великого, пришедшего на нас, и мы не знаем, что делать, но к Тебе обращаем очи наши! И помощь Божия немедленно явилась: здесь же, в этом собрании, находился благочестивый муж Иозиил, на которого сошел Дух Господень, и он вещал: слушайте все Иудеи и жители Иерусалима и царь Иосафат! Так говорит Господь к вам: не бойтесь и не ужасайтесь множества сего великого, ибо не ваша война, а Божия. Не вам сражаться на сей раз; вы станьте, стойте и смотрите на спасение Господне, посылаемое вам (2 Пар го, 1,3, 12,14–15,17). Ободренный этими словами, Иосафат вывел свое войско против врагов, и чтобы оно не оробело вступить в брань со столь великим множеством противников, он, как храбрый и непобедимый полководец, ободряя сердца своих воинов упованием на Бога, сказал им: послушайте меня, Иудеи и жители Иерусалима! Верьте Господу Богу вашему, и будете тверды; верьте пророкам Его, и будет успех вам (2Хрон. 20:20) Он приказал поставить впереди войска церковных певчих, чтобы они в благолепии святыни воспевали и славословили Господа, пели псалом: «Исповедайте Господа, ибо Он благ, милость (помощь) Его вечна!» Смотрите, дивная вещь: царь с войском вступает в сражение подобно епископу, входящему в церковь со священнослужителями. Поистине явление необыкновенное и на поле брани достойное смеха – выставлять беспомощных, безоружных певцов впереди вооруженных воинов! Но Бог присутствовал при Иосафате, споспешествуя ему, вооружившемуся таким непобедимым оружием упования на Бога. В то время когда певцы начали петь славословие Всевышнему, Господь невидимо возбудил между аммонитянами и моавитянами междоусобие: враги рубили и резали друг друга до последнего своего воина. Войско же Иосафатово вступило на возвышенное место и увидело одни трупы врагов, лежащие на земле, и не было ни одного врага, который бы не избежал смерти. На месте вражьего междуусобного побоища Иосафат увидел множество дорогой одежды, драгоценных сосудов и велел народу своему забирать добычу: три дня собирали ее, так она была многочисленна. Смотрите, как могущественно крепкое, истинное упование на Бога, во всех случаях жизни оно сильнее всех других средств – словом, оно непобедимо!

2

Если во всех наших делах, как сказано выше, благопотребно упование на Бога, то тем более оно необходимо, когда мы совершаем молитвы или перетерпеваем какие-либо неприятности. Об этом поговорим в следующей главе, а о молитвах скажем здесь.

Размышляя о молитве, один красноречивый учитель сказал: «Молитва у многих людей бывает или страшливой и боязливой, или нерадивой, или же безрассудной. Боязливая молитва не доходит до неба, потому что безмерная боязнь смущает ум до того, что молитва не только не восходит на небо, но даже не может быть произносима. Нерадивая молитва в своем восхождении слабеет от лености (уныния) и изнемогает до того, что совершенно теряет силу. Безрассудная молитва хотя доходит до неба, но падает оттуда и возвращается назад, потому что встречает себе препятствие и не только не получает милости от Бога, но и раздражает Его своею безрассудностью. Молитва же верная, смиренная и горячая восходит беспрепятственно на небо и не может быть неуслышанной»¹⁴⁵. Итак, прежде всего необходимо чтобы молитва была верной. Как многие из нас, прежде чем начать молиться, начинают уже сомневаться: «Господь не услышит меня, не умолю Его о том, чего буду просить, напрасно буду взывать к Нему». О, такая молитва – бедный посланник до Бога! Только что вышел из дому, тотчас же падает, не опираясь на упование. Каково же должно быть упование при богоприятных молитвах, тому поучает нас Христос Господь: в одном городе был судья, который Бога не боялся и людей не стыдился. В том же городе была одна вдова, и она, приходя к нему, говорила: защити меня от соперника моего. Но он долгое время не хотел (Лк. 18:2-4); безбожный медлитель! Наконец, побежденный безотступным беспокойством, причиняемым ему вдовой, правильно рассудил спор ее с соперником. Вот крепкое упование вдовы, постоянно твердившей: «Сегодня судья защитит меня», но когда надежды ее не оправдал истекший день, она говорила: «Не сегодня, так завтра защитит меня, или в третий день, или через месяц, в этом году дело кончится непременно». Итак, долготерпеливое упование вдовы наконец одержало победу. Христос представил нам эту притчу как доказательство тому, что неотступное прошение (молитва) имело и у неправедного судьи такую силу, тем более оно действительно и благотворно у премилосердного Небесного Отца. Ум наш, подобно упомянутой вдове, насчитывает множество противников себе. Зачем же он медлит? Зачем не обращается к всеправеднейшему Судии и все свои необходимые нужды и дела не откроет и не поручит Ему с совершенным упованием на Него? Бог ли не защитит избранных своих, вопиющих к Нему день и ночь, и долготерпения их (то есть не в ту ж минуту наказывает их гонителей, если предвидит их исправление)? Блаженный царь Давид, побуждая нас обращаться к Богу за помощью, говорит: Открый ко Господу путь твой и уповай на Него, и Той сотворит (то есть все приведет в порядок, поможет и защитит тебя) (Пс. 36:5). Что ужасаешься? Что падаешь духом неверия? Тебя оговаривает кто, ругает? Передай Господу, и Он совершит. Плоть ли твоя не покоряется духу разума? Помолись со слезами, и Он совершит. Различные искушения, или наветы бесов, не дают тебе покоя? Призови Бога в помощь, и Он совершит. Все, что ни делаешь, уповай на Бога, и Он совершит.

3

Продолжим начатую нами беседу о прошении, или молитве. Иисус Христос предлагает нам еще и другой пример: если кто, имея друга, придет к нему в полночь и скажет ему: друг! дай мне взаймы три хлеба. Ибо друг мой с дороги зашел ко мне, и мне нечего предложить ему. А тот изнутри скажет ему в ответ: не беспокой меня, двери уже заперты, и дети мои со мной на постели; не могу встать и дать тебе. Если (говорит Христос) он не встанет, не даст ему по дружбе с ним, то по неотступности его, встав, даст ему сколько просит. И Я скажу вам (слова Христовы): просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам (Лк и, 5–9). Нет ничего приятнее Богу, когда мы к Нему прибегаем и умоляем Его о помощи себе с таким упованием, как друг к другу; ни один человек и никогда не должен думать о том, что уже не время призывать ему Бога, то есть никогда не должен отчаиваться в спасении Божием. Смотрите, как убогий бедняк, чтобы получить грош или кусок хлеба, терпеливо стоит пред дверьми или бежит за проезжающим на повозке и смиренно кланяется, прося подаяния. Что же нам нужно делать, когда просим себе милости и помилования у всещедрого и всемилостивого Бога? Нам необходимо быть постоянными и терпеливыми, когда скоро не получаем просимого, и иметь несомненное упование, что Бог не оставит наше прошение без благотворных для нас последствий. Возлюбленный ученик Христов Иоанн так говорит об этом: вы, веруя в Сына Божия, имеете жизнь вечную. И вот какое дерзновение (уверенность) мы имеем к Нему, что, когда просим чего по воле Его, Он слушает нас во всем, о чем бы мы ни просили, – знаем и то, что получаем просимое от Него (1Ін. 5:13-15). Какой из вас отец, когда сын попросит у него хлеба, подаст ему камень? Или, когда попросит рыбы, подаст ему змею вместо рыбы? Или, если попросит яйца, подаст ему скорпиона? Итак, если вы, будучи злы, умеете даяния благие давать детям вашим, тем более Отец Небесный даст Духа Святаго просящим у Него (Лк. 11:11-13). Но часто бывает, что мы безрассудно просим себе не хлеба, но камня, не рыбы, но скорпиона: ибо мы не знаем часто, о чем молиться, как должно; но Сам Дух Святой ходатайствует за нас воздыханиями неизреченными (Рим. 8:26). И если Бог, остерегая нас от погибели, не исполняет наших молитв, то мы недовольны, ропщем на чадолюбивого Отца, говоря: «Он не видит и не слышит». О безрассудные! Часто ли родители препятствуют своим детям есть несозревшее яблоко и какой-либо другой вредной пищи, хотя они приготовляют для них и завещают многотысячные наследства?

Святой апостол Павел прилежно молился Богу о том, чтобы быть свободным от искушения плоти, думая, что просит праведной и полезной вещи, но молитва его не была услышана Богом, отвечавшим ему: довольно для тебя благодати Моей против искушений (2Кор. 12:9). Когда и мы не получаем просимого нами у Бога, то да будет нам известно, это делается потому, что или исполнение нашего прошения вовсе для нас не полезно, или же полезнее отложить его до большей благопотребности, или, наконец, что Бог предвидит и предназначает время более благоприятное для нас, в которое будет совершено наше прошение, чтобы мы между тем с большим упованием умоляли бы Его о милости. Но просить у Бога чего-либо жестокого, бесчеловечного (например, смерти врага своего) недопустимо: во-первых, потому что Бог, как милостивый Отец наш, откажет в нашем прошении, а во-вторых, как Праведный Судия, обратит просимое для другого против нас самих и молитва наша из молитвы обратится в тяжкий грех (см.: Пс. 108:7). Да будет нам известно и то, что всякая молитва наша, произносимая с должной покорностью воле Божией, бывает всегда услышана, и мы получим или просимое нами у Господа, или Он дает нам другое, что для нас лучше. Это весьма укрепляет наше упование на Бога. Все, о чем молясь просим по воле Божией, Он услышит и даст нам.

Глава III. О том, каким способом мы можем утверждать в себе крепкое упование на Бога при обстоятельствах, противных нашей воле

Кормчий познается во время морских бурь и штормов; воин – в сражении; подвижник – в борьбе против искушений. Никто не знает, на что он способен, если не испытает себя в многоразличных бедствиях. К познанию себя необходимы испытания. Кто может совершить как должно свое дело, если он не изучил его практически, не привык к нему? Некоторые добровольно предаются бедствиям, испытывая свою добродетель, кроющуюся во время благополучия. Радуются, говорю, великие мужи в скорбях и трудах, как мужественные воины в сражениях. Всякая доблесть желает пребывать в сопротивлении себе, она идет прямой дорогой, и ее победа над встречными неприятностями есть часть ее славы. Поэтому Бог тем, которых Он избрал Себе, дает совет подвизаться (трудиться, страдать) и часто подает им повод совершить что-нибудь доблестное, великодушное, требующее пожертвования собою; некоторые неудобства в здешней жизни нам необходимы: откуда можно узнать, насколько преуспел ты в надежде на Бога, если все сбывается по твоему желанию? Откуда будет известно, что ты стерпишь нищету, если изобилуешь богатством? Откуда узнаешь, что имеешь мужество переносить бесчестие, зависть человеческую, если проводишь свою жизнь в радости, без всяких огорчений? Действительно, для познания самого себя необходимы испытания. Немудрено возглашать живя в благополучии: Господь утверждение мое, и прибежище мое, и Избавитель мой (Пс. 17:3); когда в то же время нищий говорит: «Знаю хорошо, что не умру с голоду на этой неделе, когда имею торбу, полную хлеба», без всякой надежды он это говорит. Упование (в русском языке упование и надежда – синонимы) видимого не есть упование, ибо если кто видит, то чего ему и надеяться? Но когда надеемся того, чего не видим, тогда ожидаем в терпении (Рим. 8:24-25). А потому упование на Бога становится тогда видимее, ярче, когда мы переносим все наши бедствия мужественно, когда они тяготеют над нами. Об этом и будет наша беседа.

1

Крепким основанием нашей беседы будут две истины.

Первая истина. В мире везде, во всяком состоянии и звании жизнь наша переполнена искушениями и бедствиями, иначе и нет возможности продолжать здесь жизнь. Сам Христос, Бог наш, предсказал: В мире будете иметь скорбь; но мужайтесь: Я победил мир (Ін. 16:33); все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, будут гонимы (2Тим. 3:12).

Вторая истина. Мы не должны забывать изречения святого Павла: верен Бог, Который не попустит вам быть искушаемыми сверх сил, но при искушении даст и облегчение, так чтобы вы могли перенести (1Кор. 10:13).

При таком двойном основании святой Киприан так наставляет нас об уповании на Бога: «Положим, что слуга твой виновен, заслужил быть наказанным пощечиной или плетью: но ты дал ему только легенький щелчок; он тотчас же рассвирепел, бросил работу, ушел из дому и везде твоим недоброжелателям рассказывает о тебе разные нелепости; и если я такому человеку стану покровительствовать, буду ли я тебе приятен? Поистине слуга этот – негодяй, уже не единожды уличенный, заслуживает большего наказания. И как сопротивляющийся своему хозяину, желавшему исправить его, он должен быть наказанным по уголовным законам. Если бы, обратясь к друзьям своего бывшего хозяина, он стал просить себе защиты, то казался бы потерявшим разум, но так как он обратился к неприятелям хозяина, пред ними оклеветал и обругал его, то поступок этот вдвойне преступен ».

В образе этого слуги узнай, христианин, себя самого; когда Бог тебя наказывает, то наказание это гораздо легче (что Богу свойственно), чем ты заслужил. Зачем же ты смиренно не покоришься Ему? Что за нелепости болтаешь, говоря: «Заслужил ли я тюрьму или ссылку? Когда поступают так со мной, я стану еще больше пьянствовать, чтобы вином залить свое горе. Зачем сам себя мучаю? Зачем не дам себе покоя, обремененный такими бедствиями от Бога?» Это и есть, о человек, предать самого себя врагам своим; почему ты не обращаешься за помощью к друзьям Божиим? Опомнись и призови их в помощь себе! Уповай на Бога и смиренно покорись Ему. Где есть упование на Бога, там воля наша крепко привязана к Богу; напротив, весьма мерзостно и противно, когда Всеблагий Господь Бог желает исправить недоброго служителя легким наказанием, тот не желает того, полагая, что он не заслужил столь тяжкого наказания. Оставь свое безумие: уповай на Бога и живи на своем месте, не нарушая своих обязанностей и обетов; не удивляйся и не завидуй делам грешника, веруй Господу, и пребывай в труде твоем (Сир. 11:20). Блаженный Иероним, побуждая к упованию на Бога, говорит: «весьма много в мире льстивых приманок и бесчисленных сетей; но мы воскликнем к Богу: “Если я буду находиться среди смертельных опасностей, не убоюсь зла, ибо Ты со мною; если станет против меня целый полк неприятелей (всех диаволов геенны), не убоится сердце мое; если начнется против меня война (всех в мире нечестивых человеков), и тогда я безопасен, уповая на Господа (ср.: Пс. 26:2-3)”»¹⁴⁶. Если же, по действу злого духа, возникнут в тебе льстивые помышления, смущающие тебя, и ты начнешь увлекаться ими, но разум твой и совесть спросят: что мне делать? – на вопрос отвечает тебе Елисей: «не бойся, ибо многочисленные свидетели говорят за нас». Справедливо сказал Амвросий: «Там бывает большая помощь, где возникнут большие бедствия: ибо как в благополучное время, так равно и в скорбное Бог – могущественнейший нам помощник»¹⁴⁷. Бог обратил камень в хранилище меда и елея: ибо питал Бог израильтян в пустыне медом из камня и елеем из твердой скалы (см.: Повт. 32:13). Сотни и тысячи народа освежил и напоил Он из чистого источника в таком месте, где не мог бы удовлетворить свою жажду малейший птенец. У Бога есть крылатые слуги, очень быстрые, быстрее ветра, через которых посылает Он пищу избранным Своим: если и мы возложим на Бога сердечное свое упование, Он будет с нами, не оставит нас. Но часто пытливый ум наш рассуждает подобно Гедеону, вопрошающему явившегося ему Ангела: «Господин мой! если Господь Бог с нами, то отчего постигают нас все эти бедствия? Где Его чудеса, о которых нам повествуют? О Промысле Божием говорится дивное и величественное, мы имеем заповедь: во всем на Бога полагаться; но между тем волны многоразличных бед и скорбей бросают нас туда и сюда, и мы бедствуем и погибаем. Если Бог с нами, зачем постигают нас многоразличные несчастья, которые подавляют нас печалью?» Попытаемся ответить на этот вопрос.

2

Один из мудрых учителей, увидев слишком опечаленного авву, сказал ему в утешение: «Да не погубит тебя эта ужасная буря морская, да не поглотит тебя пучина водная (ср.: Пс. 68:16). Пусть смиренномудрие твое привыкнет не побеждаться от злого, но побеждать зло добром: и победишь, если возложишь на Бога крепкую надежду и будешь терпеливо ожидать окончания дела. Лучше тебе смиренно предать себя под крепкую руку Божию и никак не противиться распоряжению Всевышнего»¹⁴⁸. Хотя диавол люто свирепеет и крепко вооружается, но без повеления Божия не может никому вредить, ни даже и свиньям прикоснуться не может (см.: Лк. 8:32). Зачем же нам бояться адского змея, связанного железными оковами, ни для кого не страшного и не способного никому вредить, кроме разве тому, кто сам к нему приблизится? Но вот я слышу, что некоторые говорят о себе: «Я так страдаю, что кажется мне, я уже брошен в ад». Поэтому ли ты, христианин, теряешь надежду свою на Бога? – Верь мне, не ты один так страдаешь; много есть таких, которые, подверженные адским мукам, выходят из этого ада невредимыми. Товит, муж доброй, непорочной жизни, находился в таком горьком положении, но не терял упования на Бога и был услышан и восхвалил Его в следующих выражениях: Ты, Господи, наказываешь и опять утешаешь, низводишь во ад и опять выводишь оттуда, и от руки Твоей никто не убежит (см.: Тов. 13:2). Чтобы научить святых апостолов быть великодушными и попечительными так же о других, как и о себе самих, Христос Господь взял их с собой на корабль и попустил ветрам взволновать море сильной бурей. Бедствуя среди ужаснейших волн, ученики Христовы решили, что они уже погибают, и тем более убоялись. Предполагая, что Христос уснул крепким сном, начали будить Его, взывая: Господи! спаси нас, погибаем! Тогда Христос говорит им: «Что вы так боязливы, маловерные? зачем устрашились? где вера ваша? что может вредить спящему человеку, когда Бог над ним бодрствует и никогда не дремлет». Отсюда явно, что упование на Бога, преимущественно среди величайших опасностей, торжествует, когда всё и все находится в страхе и трепете (ср.: Мф. 8:24-27). Какие многочисленные бедствия постигли праведного Иова: враги угнали весь его скот, а что осталось, было истреблено огнем небесным, все его дети погибли при падении и разрушении дома; сам Иов, не только покрытый гнойными струпьями, но весь сделавшийся одной язвой, сверх того растерзанный упреками своей жены и друзей, все погубил, кроме одного крепкого упования на Бога. Он, брошенный на гноище, в куче червей, истекающий смрадным гноем, обтирая его не мягким платком, но соскребая черепком, против обыкновения; однако ж при всем этом мужественный подвижник победоносно возглашал: «если и убьет меня, на Него уповаю, Он мой Спаситель, и жив буду!» Многоплачевное это позорище обратилось потом в величайшую радость и невозмутимое спокойствие. О! Как часто бывает, что плачевное начало венчается благотворным концом!

И так каждый, обуреваемый волнами скорбей, укрепись, умножь свою надежду на Бога. Как поступаешь ты, маловерный человек, в том случае, когда сильный дождь застигнет тебя? Верно, если это случится в городе ли, селении, ты ищешь в доме укрытия от дождя и в поле бежишь под ветвистое дерево. Здесь же, во время скорбной бури, для тебя безопасное убежище – крепкое упование на Бога, и никогда не найдешь ты в пустыне мира сего столь благоприятной гостиницы, которая будет в дождь – покровом, в сильный холод – баней и во всякой беде твоей – защитой. Это упование на Господа всякой твари: уповай на Бога и, подобно мореплавателям, которые, готовясь к плаванию, ожидают от Бога попутного ветра, так и ты пребывай в своем звании, а все прочее Бог устроит: «Человек предполагает, а Бог располагает», – говорит мудрая пословица. Так и ты предполагай по своим обстоятельствам, а Бог совершит твои начинания к лучшему для тебя по воле Своей святой и праведной. И если случится какая-либо скорбь, терпи долго и ожидай, подобно земледельцу, благоприятного богатого жнива: уповай на Бога.

3

Скажешь, терпеть от врага как-то легче; но невыносимо страдать от людей, кажущихся добронравными; это превосходит всякое терпение: оно смущает вас и оскорбляет донельзя. Что же нового и необыкновенного в этом? Так было всегда в мире: во времена апостольские заурядным делом было вершить обиженным суд неправедный под видом законного, содержать в сердце лесть, прикрывая ее маской правды; так же было обыкновенным переносить обиды и неправды, страдать от друзей, родственников и людей, облагодетельствованных нами. Истинны слова Христовы, предсказанные Им заранее о последующих временах: отныне пятеро в одном доме станут разделяться (противиться), трое против двух, и двое против трех: отец будет против сына, и сын против отца; мать против дочери, и дочь против матери; свекровь против невестки своей, и невестка против свекрови своей (Лк. 12:52-53). При этом увидишь, что совершаемые благодеяния обращаются в злодеяния, преследуются жизнь и здоровье тех, за которых преследователи должны были не щадить ни своей жизни, ни своего здоровья. Царя Давида преследовали не только Ахитофел, ближайший его советник, и не только его тесть Саул, но и Авессалом, его сын; и Господа Иисуса Христа кто убил? Убили Его не язычники (идолопоклонники), но возлюбленные Богом сыны Израилевы. Его спросят, отчего у Тебя язвы на руках, и Он ответит: оттого, что Меня искололи (пронзили) в доме, возлюбленном Мною (см.: Зах. 13:6). Еще более печально, что и от самих учеников Своих сколько потерпел Иисус Христос: Иуда Искариотский, которому за несколько предшествовавших часов Христос умыл ноги, сделал его участником Своей Тайной Вечери (Святого Причащения), этот неблагодарный ученик и раб предал врагам своего Господа, возлюбленный Петр отвергся от Него при страдании Его, а прочие Его ученики оставили Его и бежали: что удивляемся мы? враги человеку – домашние его, – сказал пророк (Мих. 7:6). Но уповающий на Бога все это побеждает. Спросишь при нашем уповании на Бога, каким образом мы удобно можем одержать эту победу? Вот тебе шесть кратких наставлений для того.

Первое наставление. Если с тобой случится несчастье, ты немедленно, тотчас же обратись к Богу и открой Ему свое сердце о том, почему ты страдаешь, что причиняет тебе нестерпимую боль. В этом отношении мы, едва ли не все, сильно грешим: когда тяготят бедствия и огорчения, то мы всем жалуемся и всех приводим в сожаление о нас; одного только Бога забываем, Он бывает последним из всех, к кому мы прибегаем, прося помощи: и тем порядок превращаем в беспорядок. Иначе поступал Давид; он говорил: Возведох очи мои в горы (то есть к жилищу Божию), отнюдуже приидет помощь моя; помощь моя от Господа, сотворшаго небо и землю (Пс. 120:1-2). Всякий, кто не поступает так тотчас же в несчастье, бывает встревожен гневом ли, болезнью или обидами до такой степени, что не может прийти в себя; а потому и при малейшем смущении не медля обратись к Богу, говоря: Господи! что повелишь мне делать? (Деян 9, 6). И тотчас же услышишь ответ толкователя Божией воли: «Надейся на Господа; будь мужествен; да будет сердце твое крепко, и надейся на Господа». Злые замыслы прогони и всеми силами не допускай их до себя, истреби их, а непрестанно держи в уме: Господи! что повелишь мне делать?

Второе наставление. Молчи и воздержи хотя бы уста и язык, когда не можешь удержать ум; последуй благому и благотворному совету царя Давида: Рех: сохраню пути моя, еже не согрешати ми языком моим: положих устом моим хранило, внегда вocmamu грешному предо мною. Онемех и смирихся, и умолчах от благ (Пс. 38:2-3). Потому молчи; ибо если в бедствиях и притеснениях не обуздаешь языка, не удержишь его, то знай, что легко наживешь себе беду, споткнешься в словах, – а потому безопаснее молчать, в особенности о своих бедах и противниках. Ты не можешь говорить о них ничего хорошего? По крайней мере не говори о них и злого слова: пусть будет совесть твоя утешителем, а праведнейший Бог – Судьей, от очей Его не сокроются твои противники и их злоумышления; уповай на Бога и молчи.

Третье наставление. Когда ты обратишься к Богу и привыкнешь молчать, тогда всего себя предоставь воле Божией, искренно покорись ей и благодари Бога, что Он благоволил удостоить тебя невинно страдать, а если и заслужил ты страдание, то своим терпением загладишь вину и обнаружишь свое незлобие. Покорный воле Божией человек держит Бога как бы в объятиях своих, говоря то же, что сказал Иаков, когда боролся с Ангелом: не отпущу Тебя, пока не благословишь меня (Бут. 32:26). Когда при опрокидывании лодки двое в ней сидящих крепко ухватятся друг за друга, то приходится обоим погрузиться в воду, если лодка опрокинется. Таким же образом для нас необходимо наитеснее присоединяться к Богу и покориться Его всеправедной воле в постигающих нас бедствиях, смиренно говоря: «Делай со мной что Тебе угодно, о Боже мой, не упущу Тебя и Тебя повлеку в глубину водную, тем более уповая на Тебя, чем менее надеюсь на себя».

4

В четвертых. Когда сколько-нибудь утихнет скорбная буря, обратись к молитве: призывай к себе на помощь Пречистую Божию Матерь, святых Ангелов и святых угодников Божиих и представь им свою нужду, свою беду; и недостаточно сделать это один раз, повторяй опять через многие дни, времена и целые годы, если того требует дело твое. Не переставай до конца постоянным своим прошением отверзать Божию десницу, которую Он крепко сжал для оказания тебе просимой помощи. Царь Езекия, получив грозное послание нечестивого Сеннахирима, пошел в дом Господень, и развернул его послание пред лицом Господним, и помолился, имея всегда в устах и сердце все упование на Господа Бога, говоря: Господи Боже Израилев, седящий на Херувимах! Ты один Бог всех царств земли, Ты сотворил небо и землю. Приклони, Господи, ухо Твое и услышь меня; открой, Господи, очи Твои, и воззри, и услышь слова Сеннахирима, который послал поносить Тебя, Бога живаго!.. И ныне, Господи Боже наш, спаси нас от руки его, и узнают все царства земли, что Ты, Господи, Бог один (2Царів. 19:15,19). И каждый, отягощенный печалью, разверни писание твое пред Богом, и сколько имеешь обид и неприятностей – все их представь пред очи всеправеднейшего Судии и премилосердного Отца. Если же прошение твое не будет исполнено, то размышляй о непостижимости судов Божиих и о совершенном всеведении и Промысле Вышняго и всецело предоставь себя воле Божией. Ты поступил как было должно, остальное Бог исполнит.

Пятое наставление. Посоветуйся с человеком мудрым и, по наставлению Сираха, без рассуждения не делай ничего, и когда сделаешь, не раскаивайся (Сир. 32:21). Более же всего остерегайся следовать своим вожделениям и влечениям; ибо потеряешь всякое терпение, погубишь всю кротость, если послушаешь внутренних своих советников, то есть пристрастий и влечений: они – недобрые советники. Скорбь постигла тебя не без Божия распоряжения; Ему же лучше всех известно, как ты освободишься от скорби и искоренишь ее. Но если безвременно отважишься на что-нибудь, повторяя: «Так хочу сделать, так повелеваю, вместо возражений волю мою представляю». Хотя это тебе и приятно, но оно расстроит Божие распоряжение о тебе и впоследствии сам на себя станешь пенять, что причинил себе зло. Всякое зло мы причиняем сами себе своей непокорностью Богу; об этом говорит пророк со вздохом: у Господа Бога нашего – правда, а у нас – стыд на лицах… оттого, что мы согрешили пред Господом, и не покорялись Ему, и не слушали гласа Господа Бога нашего, чтобы ходить в повелениях Господа, которые Он дал пред лицом нашим (Вар. 1:15,17-18). Итак, каждый всю свою надежду возлагай на Бога, исполняя Его заповеди, и чем крепче будет надежда твоя на Бога, тем сильнее сделаешься против врага своего и будешь в покое и безопасности.

Наконец, шестое наставление. Если, несмотря на все твое усердие и заботливость, не сбывается что-либо по твоему желанию, не вознегодуй на Бога и ни на едино из Его творений; но поразмысли, что Богу известно до малейшей черты, что ты уже потерпел, что еще предстоит потерпеть тебе: Он желает изведать и укрепить твое мужество: а потому что Богу приятно, то самое и тебе да будет благоприятно. Ибо воистину счастливы мы, о, Израиль, что угодное Богу и для нас благотворно (см.: Вар. 4:4).

Никто не дерзай говорить: «Вижу – напрасно тружусь: просил я у Бога помощи с величайшим упованием на Него, всего себя предоставляя в Его волю; но ничего не вымолил. И ты говоришь: что знает Бог? может ли Он судить сквозь мрак? Облака – завеса Его, так что Он не видит, а ходит только по небесному кругу» (Йов. 22:13-14). Это слова людей нечестивых. Ничего нет суетного в том, что хорошо сотворено: разве у Бога есть одно только казнохранилище, и если кто не получает от Него денег, то ничего другого да не надеется и да не ожидает? Неразумен тот работник, который за свой труд хочет получить от своего господина только одну мелкую монету. И если господин будет уплачивать ему золотыми империалами или отборной пшеницей, неужели работник воспротивится принять такую плату и будет требовать непременно мелкой монеты? Итак, да будет уверен всякий, кто не получил от Бога просимого, что он не тщетно молился, он умолит Бога дать ему что- либо другое, несравненно лучшее.

5

Если Бог не утоляет Своего гнева, наказывая нас различными бедствиями и скорбями, то Он, милосердный Отец, поступает с нами так, как поступают благоразумные родители со своими детьми. Они наказывают детей розгой и, ударивши несколько раз, спрашивают: «Будешь ли еще не слушать меня и проказничать?» Если строптивое дитя молчит, опять бьют, приговаривая: «Будь покорен, добр»; и продолжают это до тех пор, пока сын одумается и с истинным раскаянием даст обещание исправиться. Тогда отец говорит: «Смотри же, помни это и не повторяй своего упорства». Так и Бог наказывает нас и по временам спрашивает: «Желаешь ли во всем следовать Моей воле и надеяться на одного Меня?» И как это часто бывает, мы или ожесточенно молчим, или отвечаем на вопрос нерешительно, уклончиво, потому Бог не прекращает часто посылать на нас различные бичи для нашего вразумления и ожидает искреннего от нас ответа: «Хочу, Отче мой, хочу во всем последовать Твоей воле: скажи – что повелишь мне делать?»

Один красноречивый учитель прекрасно охарактеризовал означенный вопрос: Господи! что повелишь мне делать? – говоря: «О слово краткое, но полное, но живое, но действующее, достойное всякого принятия! Как немного находится таких самоотверженных людей, которые и самое сердце свое отдали Богу, говоря: “Хочу чего Бог хочет, а не я”, ежечасно повторяя: Господи! что повелишь мне делать? Беда нынешнего века: мы больше встречаем слепых, упоминаемых в Евангелии, чем новообратившихся ко Христу апостолов, подобных святому Павлу, спрашивавшему с трепетом у Господа: Господи! что повелишь мне делать? Когда евангельский слепой умолял Спасителя, говоря: Сын Давидов! помилуй меня! – Господь сказал ему: чего ты хочешь от Меня? (Лк. 18:38,41). Как велико милосердие Твое, Господи! Как велика благость Твоя! Так ли Господь вопрошает раба, чтобы исполнить его волю? Действительно тот слеп, который не рассудил, не ужаснулся и не сказал с величайшим смирением: “Нет, Господи, я недостоин такого вопрошения; приличнее мне сказать Господу моему: Господи! что повелишь мне делать? – ибо не моя воля должна бьггь исполнена тобой, но Твоя воля да будет мне непременным законом, да последую ей: Господи! что повелишь мне делать?””¹⁴⁹

Таковое упование на Бога, о котором мы беседовали здесь, не может пребывать в нас постоянным и неизменным, если мы не утвердим его своим долготерпением и покорностью воле Божией по навыку. В притворе храма Соломонова находились два столба: один из них назывался Иахин (на правой стороне), а другой – Воаз (на левой стороне): эти столбы символизировали долготерпение и постоянство; (см.: З Цар 7, 21) этими-то столпами должно быть утверждено упование наше на Бога. Безмерную печаль поглощает долготерпение. Постоянству же ничто, определяемое временем, не кажется продолжительным; приближающий же себя к Богу упованием яко гора Сион: не подвижится в век (Пс. 124:1).

Глава IV. О том, какое упование на Бога имели все святые

Истинное благородство христианского рода в том, чтобы в сомнительных или весьма трудных случаях уповать на Бога и в Нем одном иметь крепкую опору. Такое суждение достойно и мужественно; тот велик и славен, кто имеет величайшую надежду на Бога именно тогда, когда угрожает ему величайшая опасность. Такое упование на Бога имели не только святые мужи, но и жены.

1

Не стану повествовать об Аврааме, твердом верой в Бога. Авраам верил Богу и уповал на Него, не имея надежды иметь детей, он не усомнился в обетовании Божием неверованием, но превозмог верой, прославив Бога, и знал, что Бог силен соделать то, что Он обещал; он не пощадил единородного своего сына, принося его в жертву по повелению Божию; он с тремястами восемнадцатью своих домочадцев победил четырех царей. Умолчу об Иосифе, первом властелине всего Египта, он многократно доводим был до величайшей печали, но не пал духом, ибо имел сердце, уповающее на Бога. Моисей, укрепляемый Богом, сколько славных дел сотворил? – все полки египетские в один раз потопил в море; на войне с амаликитянами, вместо бесчисленных воинских орудий имея один только жезл в руке, сказал он своему военачальнику (Иисусу Навину): Выбери нам мужей (сильных) и пойди, сразись с Амаликитянами; завтра я стану на вершине холма, и жезл Божий будет в руке моей (Вих. 17:9). Удивительное, чудное дело! Моисей стоял ничего не делая, как зритель, и поразил все полки врагов. Далее Иисус Навин, военачальник, имея невыразимое словами упование, дерзнул повелеть солнцу, чтобы оно остановилось в своем течении, сказав: стой, солнце, над Гаваоном!.. и оно остановилось, стояло солнце среди неба, и не спешило к западу почти целый день. И не было такого дня ни прежде ни после того, в который Господь так внимателен был к голосу человеческому, и это потому, что Сам Господь сражался за Израиля (Ісус. 10:12-14). Как Иисус Навин остановил течение солнца вперед, так Езекия через пророка Исаию заставил солнце возвратиться назад в течении своем (ср.: 2Царів. 20:9-11). Что же припомнить нам о Халеве? Он имел столь сильное упование на Бога, что не устрашился войти в среду многотысячного народа израильского, взбунтовавшегося против Моисея и Аарона, и обличить их беззаконие, говоря: если Господь милостив к нам, то введет нас в землю сию (то есть Ханаанскую); только против Господа не восставайте и не бойтесь народа земли сей; ибо он достанется нам на съедение; защиты у них не стало, а с нами Господь; не бойтесь их (Чис. 14:8-9). Столь же сильное упование на Бога имел Гедеон, рожденный скорее быть земледельцем, нежели воином; он, уповая на Бога, дерзнул с тремястами воинов выступить против бесчисленного неприятельского войска, напал на него и победил.

Действительно человек, вооруженный непоколебимым упованием на Бога, заставляет Его весь мир изменить с его естественными законами. Мы уже видели тому пример, говоря о Езекии. По его желанию солнце повернуло свое течение на десять степеней назад: если верить Птолемею, то солнце во время равноденствия движется со скоростью триста шестьдесят пять тысяч двадцать три мили, из которых каждая степень требует часа времени для пробега; когда солнце на десять степеней воротилось назад, то есть на десять часов, то оно совершило отступление назад в три миллиона шестьсот пятьдесят две тысячи двести тридцать миль 3 652 230 миль.

Явление это чудно и удивительно, но оно, по воле Божией, совершилось мгновенно, солнце как бы кто дернул назад за привязанную к нему веревку. Упование на Бога у Езекии обнаружилось в силе своей в другой раз, когда Сеннахирим, царь Ассирийский, окружил многочисленным войском Иерусалим. Езекия, укрепляя город Давидов, более всего укреплял в народе упование на Бога, говоря: «будьте тверды и мужественны, не бойтесь и не страшитесь царя Ассирийского и всего множества, которое с ним; потому что с нами более защиты, нежели с ним: с ним мышца плотская (человеческая сила), а с нами Господь Бог наш, чтобы помогать нам и сражаться в войсках наших против врагов»; и укрепил он народ свой надеждой на Бога, и открылась чудная помощь Божия: Господь послал Ангела, и он истребил всех и главноначальствующего и начальствующих в войске царя Ассирийского, и он со стыдом возвратился в землю свою (ср.: 2Хрон. 22:7-8,21; Ис з7,16–17,20–21). Седекия же, царь, не последовал примеру Езекии, хотя имел и больше войска, чем Езекия. Причиной погибели Седекии было упование на свое могущество, нежели на Божие.

2

То же самое погубило и иудейского царя Асу: тридцать шесть лет царствовал Аса благочестиво и был весьма любезен Богу, но после лишился милости Божией по той причине, что надежду свою возложил не на Бога, а на человеческие силы. Хотя даже дело Асы, по человеческому рассуждению, казалось не заслуживающим и малейшего наказания, ибо какое это преступление? Он послал Венададу, царю Сирийскому, серебро и золото, говоря: союз да будет между мною и тобою, как был между отцом моим и отцом твоим; вот, я посылаю тебе серебро и золото: пойди, расторгни союз твой с Ваасою, царем Израильским, чтоб он отступил от меня; что же здесь несправедливого? Однако ж пророк Ананий сказал Асе: так как ты понадеялся на царя Сирийского и не уповал на Господа Бога твоего, потому и спаслось войско царя Сирийского от руки твоей: …ибо очи Господа обозревают всю землю, чтобы поддерживать тех, чье сердце вполне предано Ему. Безрассудно ты поступил теперь. За то отныне будут у тебя войны (2Пар 1б, з-9). По той же самой причине праведный Иов не присваивал себе добродетелей, но все приписывал Богу, говоря: Смотря на солнце, как оно сияет, и на луну, как она величественно шествует, прельстился ли я в тайне сердца моего, и целовали ли уста мои руку мою? (поклонялся ли я им). Это также было бы преступление, подлежащее суду, потому что я отрекся бы тогда от Бога Всевышнего (Йов. 31:26-28). Святой Григорий, подтверждая слова Иова, говорит: «Иов, все добрые дела, которые совершались его руками, приписывал не себе, но одному Богу. Иов не имел привычки приписывать своему благоразумию дела рук своих и утешаться ими; не превозносился он своим могуществом и властью, но возлагал все свое упование на Единого Бога». Так же поступал Карл V¹⁵⁰, кесарь, победоносный в войнах, говоря: «Я пришел, увидел, но Бог победил». Упование на Бога возвысило царя Давида на высокую степень святости: в сей добродетели он всех превзошел; читающий с любовью его псалмы согласится со мной в том, как часто повторял он от искреннего сердца: Господь просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюся? (Пс. 26:1); Вскую боюся в день лют? беззаконие пяты моея обыдет мя (чего мне бояться во дни бедствия, когда злоба гонителей моих окружает меня?) (Пс. 48:6). Иона, заключенный во чреве кита, находясь уже при смерти не впал в уныние, но как бы находясь на безопасном корабле, молитвенно воззвал к Господу Богу своему: молитве и прошению всегда и везде – место благоприятно; чего он просил? Ты вверг меня в глубину, в сердце моря, и потоки окружили меня; все воды Твои и волны Твои проходили надо мною. Однако ж я вспомнил о Господе, и молитва моя дошла до Тебя, до храма святого Твоего (Йон. 2:4,8). Вот образ величайшего упования на Бога! Таким же образом молились Даниил во рве среди голодных львов; три отрока в вавилонской печи воссылали к Богу полную упования молитву свою. Товия представляет нам в этом деле удивительный пример: он, потерявши имущество, родину – нищий, странник, ослепший, однако не потерял крепкого упования на Бога, прилежно хранил его и сохранил, хотя родственники его, жена его и близкие к нему люди, насмехались над ним, говоря: «Где теперь твоя надежда, ради которой давал ты нищим милостыню и столь многих погребал? Тщетна была твоя надежда». Но он, вразумляя их, сказал: не говорите сего; ибо мы дети Святого и ожидаем той вечной жизни, которую Бог обещал и даст тем, которые крепки в вере в Него и уповании на Него (ср.: Тов. 3:15-17). Это упование на Бога возвратило Товии его имение, отечество, зрение и утвердило за ним вечную награду в будущей жизни. Какие успехи сделал святой Павел в этой добродетели, открывается из следующего: часто он, в уме представляя себя уже окончившим земное поприще, возглашал: я знаю, в Кого уверовал, и уверен, что Он силен сохранить залог мой (веру, преданность) на оный день (то есть на день суда Божия) (2Тим. 1:12). Вооруженный таким упованием, святой Павел не уклонялся ни от одного труда, ни от одного бедствия: он мужественно шел на острие меча, через побиение камнями, через стрелы и огонь, укрепляемый упованием на Бога, силой Которого часто проходил сквозь железные затворы.

3

Из жен всех превзошла в этой добродетели Иудифь, совершившая неслыханное дело. Она, давши обет убить Олоферна, осаждавшего город Ветилую, возложила все упование свое на Бога, взывая к Нему: Молю Тебя, Господи Боже, услышь меня вдову! Ты сотворил прежде сего бывшее, и сие и последующее за сим, и содержал в уме настоящее и грядущее, и, что помыслил Ты, то и совершилось; что определил, то и явилось… Ибо все пути Твои готовы, и суд Твой Тобою предвиден (Юдит. 9:4-6); не во множестве сила Твоя и не в могучих могущество Твое; но Ты – Бог смиренных, Ты – помощник умаленных, заступник немощных, покровитель упавших духом, спаситель безнадежных… Владыка неба и земли, Творец вод, Царь всякого создания Твоего! Услышь молитву мою… (там же, 9, 11–12). С таким же упованием отвечала она Олоферну: да живет душа твоя, господин мой; не буду есть этого, чтобы не было соблазна, но пусть подают мне то, что принесено со мною… раба твоя не издержит того (кушанья) …прежде, нежели Господь совершит моей рукой то, что Он определил (тамже, 12,2,4).

Когда же, став у постели опьяневшего от вина Олоферна, изливая тайно слезы и молитвы, она говорила в сердце своем: Господи, Боже всякой силы! призри в час сей на дела рук моих… Боже Израиля! укрепи меня, да совершу мое намерение поразить врагов, восставших на нас; и она благополучно все совершила (там же, 13,4,7). Воротясь в город Ветилую, первыми ее словами было: Хвалите Господа, Бога нашего, что Он не оставил уповающих на Него, и при этом показала гражданам отсеченную ею голову Олоферна (см.: там же, 13,14–15). Вспомним здесь еще целомудренную Сусанну, это воплощение чистоты, невинности и упования на Бога, которая, будучи ведомой на место побиения камнями, возвела очи на небо со слезами, ибо сердце ее крепко уповало на Господа, и не напрасно: пророк Даниил на суде обличил ее клеветников в ложном свидетельстве против нее, и она была освобождена судом от смерти, которая постигла клеветников – похотников нечестивых (см.: Дан. 13). Есфирь имела столь же крепкую надежду на Бога, как и Сусанна. При дворе царя Артаксеркса был обычай, по которому никто, как мужского, так и женского пола, не имел права входить во внутренний дом царя не будучи им призван. Нарушителю этого закона грозила смертная казнь, исключая тот случай, когда царь в знак помилования прострет к вошедшему золотой жезл. Когда по извету Амана евреям угрожало поголовное избиение во всех областях царства, о чем предуведомлен был Мардохей, воспитатель царицы Есфири, супруги Артаксерксовой из евреев, Мардохей настаивал на том, чтобы Есфирь пошла в царские покои с прошением об избавлении евреев от смерти, а между тем царь не призывал ее. Боясь нарушить царский закон, она прежде всего велела всем иудеям пребывать три дня в посте и молитвах, то же и сама сделала с девицами своими; по истечении сих дней она, возложив на Бога величайшее упование, вошла к царю с молением об отмене изданного Аманом закона об избиении евреев, и все исполнилось по ее просьбе (см.: Ест. 3).

Уместно привести здесь на память древнее чудо, случившееся в России. Когда Богом вдохновенный греческий архиерей Михаил из Царьграда прибыл в Россию для проповеди святой веры русскому народу, неверующие люди пожелали увидеть вначале какое-нибудь чудо от него. Архиерей спросил их: «Какого чуда вы хотите?» На это отвечали: «Книга, содержащая учение вашей христианской веры, да будет брошена в огонь, и если она не сгорит, тогда мы узнаем, что вера ваша истинная и добрая и что велик ваш Бог». Архиерей, воздев руки на небо, молился: «Прослави имя Твое, Христе Боже!» И с величайшим упованием на Бога вложил книгу Евангелия в огонь, и когда сгорели дрова и огонь погас, книга не сгорела и ничуть не повредилась от огня. Видя это чудо, многие уверовали во Христа и крестились: дивные дела совершаются неизменно уповающими на Бога!¹⁵¹

Много и других чудес находим мы в житиях и деяниях святых угодников Божиих, имена которых знает Он Сам, исчисляющий множество звезд и по именам их называющий; у Него все они написаны в Книге жизни. О всех их должно и справедливо сказать: кто уповал на Бога – и остался в стыде? Всякому должно всегда содержать в памяти слова Мудрого: Надейся на Господа всем сердцем твоим (Притч. 3:5). Многие, не имеющие такого упования, во всем ожидают только помощи от людей. Потому Бог нередко предоставляет их собственной их воле и их суетным пожеланиям.

Взгляните на древние роды, и увидите: кто верил Господу – и был постыжен? (Сир. 2:10).

Глава V. О том, сколь многими благодатными дарами вознаграждает Бог уповающих на Него

В жизни мирской многих людей предохраняют шлем на голове, броня на груди, якорь в море; однако же находится еще большее число людей, из которых покрытые шлемом бывают поражаемы, имеющие броню – пронзаемы, укрепляющиеся на якорях – опрокидываются в воду; в жизни же нравственно-духовной… Надеющийся на Господа, яко гора Сион: не подвижится в век (Пс. 124:1), ибо Сионскую гору не сдвинут с места ни жесточайшие бури, ни яростные волны не потому только, что она – гора, но более потому, что она гора, посвященная Богу. Таким же образом и человека, истинно уповающего на Бога и во всем сердечно угождающего воле Божией, не опрокинет никакое бедствие. Таковое упование на Бога есть шлем, непреоборимый никаким орудием; броня, не пропускающая ни стрелы, ни пули; якорь, не допускающий никакого случая потопления; все это – как бы якорь надежный и крепкий, входящий (через упование на Бога) в наше внутреннее я, в нашу душу и дух (ср.: Євр. 6:19).

1

Святой апостол Павел, учитель вселенский, заметив некоторых людей, колеблющихся в надежде на Бога и уповающих на мирскую суету, и желая предостеречь их от сей беды, сказал: будем держаться исповедания (сознательного) упования на Бога неуклонно… не оставляйте упования вашего, которому предстоит великое воздаяние. Терпение нужно вам, чтобы, исполнив волю Божию, получить обещанное (обетование): ибо еще немного, очень немного, и Грядущий (то есть Господь Иисус) придет и не умедлит. Итак, не оставляйте упования вашего, которому предстоит великое воздаяние (Євр. 10:23,35-37). Рассмотрим каждое воздаяние, или вознаграждение, порознь:

Первое вознаграждение состоит в том, что упование не оставляет никого в стыде. Упование на человека – обманчиво: оно тысячу раз прельщает нас, однако ж не вразумляет обманутых. Хорошо сказал об этом философ Платон: «Надежда на человека есть сон бодрствующих или желающих быть обманутыми». Такое упование привело многих людей к бесчестью и ничтожеству: надежда нечестивого исчезает, как прах, уносимый ветром, и как тонкий иней, разносимый бурею, и как дым, рассеиваемый ветром, и проходит, как память об однодневном госте (Прем. 5:14). А надежда на Бога никого не обманула и не посрамила: взгляните на древние роды и посмотрите: кто верил Господу – и был постыжен? или кто пребывал в страхе Его – и был оставлен? или кто взывал к Нему, и Он презрел его? (Сир. 2:10). Утверждаясь упованием на Бога, царственный пророк сказал: На Тя, Господи, уповах, да не постыжуся во век (Пс. 30:2). А блаженный Августин говорит: «Кто часто бывает в стыде?» И отвечает: «Это тот, кто сознался, говоря: “На что я надеялся, того не получил на деле; ибо надеялся на тебя или на другого человека”; погибший тот, кто надеется на человека. Ты посрамлен, ибо тебя посрамила лживая надежда: ибо всяк человек – лжив. Если же будешь уповать на Господа Бога твоего, не постыдишься; ибо Тот, на Кого возложил ты упование, поруган не бывает. Это упование никого и никогда не посрамляет»¹⁵².

Вспомните при этом упование пророка Моисея, какое он возлагал на Бога Израилева при переводе израильтян через Чермное море, когда фараон гнался по следам их со всем своим воинством. Моисей не пал духом, не потерял упования на Бога, но, помолясь, простер свою руку, ударил жезлом по морю, и вдруг море разделилось надвое, открывая сухой путь для перехода. Упование на Бога не посрамляет; а первое вознаграждение уповающим состоит в том, что желание их всегда исполняется и они никогда в том не будут посрамлены.

2

Второй наградой для уповающих на Бога бывает их мирная и безмятежная жизнь. Истинно и неизменно уповающий на Бога совершает свои дела, хотя бы они были весьма разнородны и тягостны, без всякого смущения и во всех злых приключениях с ним не унывает, говоря со святым Давидом: Аз же на милость Твою уповах: возрадуется сердце мое о спасении Твоем (Пс. 12,7), ибо мы спасены в надежде на Тебя (Рим. 8:24), истинно счастливы все, уповающие на Тебя! Блаженный Августин, объясняя слова 127 псалма, ст. 2: труды плодов твоих снеси, говорит: «Блажен еси и добро тебе будет: труды плодов снеси – изречение это многих приводит в недоумение, им кажется, что правильнее читать плоды трудов твоих снеси, ибо многие едят плоды от трудов своих: они, трудясь в садах, на полях, не едят самих трудов, но то едят, что родится от их трудов; что ж это значит: труды плодов твоих снеси? – это значит: теперь мы трудимся, плоды после будем получать, но как и самые труды радуют нас в надежде получения плодов, этой радостью утоляем мы душевный наш голод, по словам апостола: утешайтесь надеждою; в скорби будьте терпеливы, в молитве постоянны (Рим. 12:12)». Если уже сами труды наши утоляют наш голод, то кто может себе представить, как будут сладки плоды трудов?

Древние люди имели обыкновение писать на стенах следующие истины: «Кто дела свои поручает Богу, тот и здесь будет жить мирно и безмятежно, и в будущей жизни наследует блаженство». Но в чем же состоит поручение наших дел Богу? Оно состоит в нашей уверенности, что все, касающееся нас, бывает по воле или по допущению Божию и мы за все то обязаны благодарить Бога: добро ли получаем? – от руки Божией получаем; зло ли? – по допущению Божию – для вразумления нас: за то и за другое возблагодарим Бога!

Все принимать от руки Божией или по Его распоряжению бывающее есть общий закон, без всяких изъятий, по учению одного из наставников, и до того общий, что не только внешние, мирские скорби, беды и печали, но и внутренние, происходящие от недоумения и несовершенства нашего, каждый должен принимать с благодарностью Богу: любящим Бога… все содействует ко благу (Рим. 8:28).

3

Уповающим на Бога третьей наградой бывает крепость в перенесении бед и непобеждаемый оными ум: в этом удостоверяют нас следующие изречения слова Божия: Как проносится вихрь, так нет более нечестивого (не верующего в Бога и не уповающего на Него); а праведник – на вечном основании (т.е. воле Божественной) (Притч. 10:25). Мужественный царь Давид говорит: на Господа уповая не изнемогу (Пс. 25:1). Блаженный Феодорит поучает: «Бога имей своим наставником и правителем во всем, так чтобы образ твоей жизни и твои поступки и обстоятельства твои устрояемы были Его премудрым Промыслом, тогда только ты будешь крепок и неизменен в своих поступках и помышлениях». Таковыми явили себя тысячи святых угодников Божиих. Невиданное и ужасное явление: быть повешенным на виселице, строганным по телу железными зубьями, быть опаляемым огнем и при всем этом пребывать радостным и веселящимся. Неудивительно, когда собирается множество народа по случаю даровой раздачи денег, или отмены, или уменьшения той или другой общественной повинности – это не ново: но когда рубят головы, когда колесуют, распинают на крестах и вешают, когда приготовляются и налагаются мучения, несмотря на все это, исповедующие Христа Бога бегут к мучителям, предваряя друг друга, чтобы первым умереть за Христа, – вот это ново и неслыханно прежде Христа. Об этом свидетельствует Евсевий, говоря, что видел он своими очами, как в Египте бесчисленное множество христиан было сопровождаемо за город на места казни; они свободно, не связанные, предваряя друг друга, подставляли свои шеи под меч; до того было много шедших на страдание, что мучители утомлялись, мечи притуплялись; из них одни, утомленные, сидели, другие – оттачивали и переменяли мечи, и для этого было недостаточно одного дня: ни один из мучеников, даже дети, не страшился смерти за Христа; вот полк непреодолимых воинов Христовых, которые, как гора Сион, не дрогнули пред смертью за Христа, Спасителя нашего. Святитель Иоанн Златоуст называл упование на Бога горой непреодолимой, крепкой и неподвижной: как горы никто не подвинет не раскопавши ее, так усиливающийся отвратить от Бога уповающих на Него ничто же не успеет, разве предаст их смерти, но и тогда не разлучит от Спасителя, но еще крепче соединит в будущей жизни. Далее святой Златоуст объясняя текст: как гора Сион говорит, что гора Сион была некогда пуста, ненаселена, но когда поселились на ней жители и обработали почву ее, она стала производить изобилие лучших плодов и получила красоту свою и благолепие: так и муж благочестивый и стойкий, хотя будет угнетаем многими трудами, болезнями и даже смертию, вовек не поколеблется¹⁵³. Бог дает утомленному силу, и изнемогающему – крепость… надеющиеся на Господа обновятся в силе (заменят человеческую силу – силой Божией): поднимут крылья, как орлы, потекут – и не устанут, пойдут – и не утомятся (Іс. 40:29,31). Блажени вси надеющийся Нань (Пс. 2:12). Итак, будьте мужественны, укрепляйте сердца ваши в Господе все уповающие на Него!

4

Четвертая награда – предохранение от грехопадений в сей жизни и милость Божия, заглаживающая покаянием грехи, совершенные нами: Избавит Господь души раб Своих, и не прегрешат вси, уповающий на Него (Пс зз, 23). Каким путем можно достигнуть этого, один из учителей дает такое наставление: «Тот предохранит себя от грехопадений, кто поставил себе законом не желать ничего такого, что непозволительно, ограничивая круг своих пожеланий тем, что вольно делать, что не противоречит воле Божией». Такую добрую и совершенную волю имеет тот, кто руководствуется не греховными пожеланиями, но, противопоставляя им волю непогрешимую, принимает оную и усвояет себе и поступает во всем по ее непогрешимым влечениям. Такой человек во всех делах своих истинно уповает на Бога, верит Ему и во всем полагается на Провидение и Промысл Божий, определяющий для нас все полезнейшее к нашему усовершенствованию в каждом моменте нашей жизни. Поступающий так – искусен в мудрости и в делах своих проявляет ее, поручая себя Провидению и воле Божией, не страшась никаких зол и грехопадений. Истинное на Бога упование отводит от нас не только сердечные смущения (беспокойство, печаль), но и противные им леность и небрежение. Другой из наставников говорит пространнее: «наш ум, если не надеется на себя, но укрепляется исполнением воли Божией, может господствовать над собой в том, чтобы не обладала им никакая неправда. Стоящего в такой, Богом утверждаемой, ограде не может опрокинуть и лишить власти над собой никакая сила, ни прелесть, ни сладострастие, ни что-либо другое порочное». Итак, привыкни верить в Бога несомненно, невзирая ни на что, мнимо противоречащее вере; научись веровать Господу, и Господь по воле Своей отымет болезнь неверия от души твоей и все устроит во благо (ср.: Іс. 53:1).

5

Пятое вознаграждение: истинным упованием на Бога сообщается нам как бы полное всемогущество; мы кажемся как бы всесильными: святой Павел свободно возглашает: Все могу в укрепляющем меня Иисусе Христе (Флп. 4:13); и если о каждом из нас было сказано это, такой счастливец, издалека последуй святому Павлу (то есть его деяниям) и поклонись его стопам. Однако всякий, уповающий на Бога, вместе с Иовом воззовет ко Господу: Заступись… Сам за меня (Йов. 17,3), и кто дерзнет побороть меня, кто поднимет на меня руку? И со святым Павлом: Если Бог за нас, кто против нас? (Рим. 8:31). Но зачем привожу я слова праведников, когда Сам Христос Господь сказал определенно: если сколько-нибудь можешь веровать, все возможно верующему (Мк. 9:23). На эти слова Христовы один из учителей справедливо заметил: «Что ж, неужели не все возможно уповающему (человеку) на Всемогущего? Ничто не открывает так ясно всемогущества Божия, как то, что Он творит всемогущими всех тех, которые уповают на Него: неужели же не есть Всемогущий Тот, для Которого все возможно?» Определеннее всех выразился об этом святитель Иоанн Златоуст: «Божественная благодать никогда не удаляется от уповающих (покоящихся в Боге)». Это то самое благонадежное воздаяние человеку, который возложил надежду на Того, Который мог спасти и действительно спасает все человечество: На Тя уповаша отцы наши: уповаша, и избавил еси я: к Тебе воззваша, и спасошася: на Тя уповаша, и не постыдешася (Пс. 21:5-6). Уповайте на Господа собрание всего народа, ибо всякое место, на которое ступит нога ваша, будет ваше… никто не устоит против вас (Повт. 11:24-25). Упование ваше, куда бы оно ни обратилось, исполнится; если только оно утвердилось крепко в Боге, то всегда будет крепким и непоколебимым.

Когда апостолы спрашивали Иисуса Христа наедине (без народа), почему они не могли исцелить беснующегося по новолуниям, Иисус Христос отвечал им: «По неверию вашему; ибо истинно говорю вам: если вы будете иметь веру с горчичное зерно и скажете горе сей: «перейди отсюда туда», и она перейдет; и ничего не будет невозможного для вас (Мф. 17:19,20)». Здесь приписывается всемогущая сила не только христианскому верованию, но и упованию на Бога, которое облечено всемогущей Божией силой настолько, что совершает чудеса. Итак, Христос не сказал: «Творите чудеса»; но сказал: «Имейте веру Божию» (упование): против благоволения Его не ропщите, непостоянное малодушие в недоведомых распоряжениях Божиих отбросьте от себя, всякое маловерие удалите; если на скорпиона, аспида и змей наступать пугаетесь, то по крайней мере, низложите гордость, высокоумие и презрение; если повелением не можете угасить пламень, то погашайте жар ваших похотей; если львов, тигров, вообще лютых зверей не укрощаете и не обуздываете, то гнев ваш укротите, зависть злобную убейте в себе; если сухого дерева не можете обратить в живое, зеленеющее, то неимущую руку наполните щедрым даянием. Одного требует от нас Христос: имейте веру Божию; имеющий ее всякое зло обращает в добро, из всякого олова или свинца отделяет частицы серебра и золота. Едина Божественная сила, по изречению Боэция, которая и из дурного материала приготовляет хорошие вещи по своей премудрости.

Глава VI. Упование на Бога ослабевает и изнемогает без познания о Провидении Божием

Во время скорбного путешествия Авраама с сыном Исааком, которого отец, по Божию повелению, должен был принести в жертву на горе Мориа, когда уже приближались к горе, Исаак, несший на плечах дрова, и видя отца, вооруженного мечом и взявшего в руки огонь, спросил: «Батюшка, вот огонь и дрова, а где агнец для жертвы?” Авраам отвечал: Бог усмотрит Себе агнца для всесожжения, сын мой! – и шли далее оба вместе (см.: Бут. 22:2-ю). О, если бы и мы в случившихся нуждах, а более всего в сомнительных случаях, когда нет никакой отрады, одно это всегда имели в сердце и повторяли: «Бог усмотрит и промыслит, Бог пошлет нам необходимое в наших скорбях утешение». Сказанное поясним примерами: отец многочисленного семейства, например, неустанно трудится и заботится, чтобы всех прокормить, одеть, научить делу и пристроить к приличным занятиям. Напрасно этот добрый человек сокрушает себя – «Бог усмотрит, Бог все пошлет». Иной здоров телом, но, не имея здравого ума, мучит сам себя тем, где он найдет себе пристанище, когда лишится своего благодетеля? Востину такое мучение, такое отчаяние напрасно, тщетно: Бог не оставит, Господь усмотрит. Иной любитель золота, а не добродетели, малодушествует и мучит себя мысленно: «А что будет со мной, если желание мое не исполнится, если в надежде обманусь?» Малодушный и маловерный ты человек! Бог исправит и промыслит: ибо надеющиеся на Него познают истину, и верные в любви пребудут у Него (Прем. 3:9). Да послужит нам примером Максимилиан. Римский кесарь, когда его смущали и беспокоили какие-либо неприятности, всегда говорил: «Бог усмотрит, промыслит и пошлет». Так и мы должны всегда обращать ум свой к Богу: ибо Он не попустит обмануться и ввести в искушение уповающих на Него.

Авраам, отец верующих, которому хотя и казалось повеление Божие – принести в жертву Исаака – противным обетованиям Божиим, не усомнился, но великодушно поспешил исполнять повеление: неисповедимо, с каким величайшим упованием три дня, пока не взошел он на указанную гору, приготовлял он себя к тому, повторяя: «Бог видит, Он увидит». Истинно он провидел, и произошло дивное, неожиданное явление: отец исполнил жертвоприношение, сын себя самого принес на жертву; Бог принял оба приношения, однако ж жертва пребывает жива, по выражению святого Златоуста. Жертвоприношение вполне совершилось: уповающий на Бога Авраам пришел на самую гору, до самого жертвенника, взял уже нож, которым в ту же минуту заколол бы сына, если бы не был удержан Ангелом Господним, благовестившим, что жертва уже принята Богом и от отца, и от сына (см.: Бут. 22:12-14). Упование на Бога утверждается внутрь нас повседневным нашим самообучением о Провидении Божием, совершившемся уже как над нами, так и над другими в прошедшие времена. Рассматривая внимательно свою и чужую прошедшую жизнь, увидим, как в бесчисленных неудобствах и печальных приключениях, встречавшихся с нами и другими людьми, присутствовал Промысл Божий и милостиво избавлял от многих страшных бед или неожиданными способами указывал нам прямую дорогу. Каждый при этом скажет с Давидом от чистого сердца: Простер Он руку с высоты и взял меня, и извлек меня из вод многих; избавил меня от врага моего сильного, от ненавидящих меня, которые были сильнее меня. Они восстали на меня в день бедствия моего; но Господь был опорою для меня и вывел меня на пространное место, избавил меня, ибо Он благоволит ко мне (2Сам. 22:17-20).

Как много бед и неудобств потерпел я в жизни, но был спасен: Бог усмотрел, да уповаем на Бога, но никто не будет иметь дерзновения уповать на Бога, пока не будет убежден, что Провидение бодрствует над каждым из нас. Спрашивать: существует ли Провидение? – вопрос безумного, и мы от него устраняемся. Об этом Климент Александрийский¹⁵⁴ справедливо выразился так: «Некоторые вопросы недостойны ответов (по их абсурдности); таков – вопрос о существовании Провидения Божия: ибо одно уже обозрение сотворенных вещей, действующих на земном шаре, свидетельствует, что они произведены Художником разумным и премудрым: живут и поддерживаются Его Божественным Предведением и Промыслом!»

1

Что же есть Провидение? Это одно из коренных свойств Божиих – видеть все действующее, действовавшее и имеющее действовать в будущем времени, как настоящее, и иметь всемогущую заботливость о сохранении творений и разумном управлении явлений, ими производимых по непреложному закону причин и последствий. Святой Иоанн Дамаскин¹⁵⁵ говорит об этом так: «Провидение есть воля Божественная, которой все содержится и все разумно управляется»¹⁵⁶. Сущность этого положения для лучшего понимания раскроем подробнее. Бог от века предвидит, каким образом каждый сотворенный предмет (лицо или вещь) создан и для чего предназначен; вместе с тем Он предусматривает, какие препятствия или неудобства могут при том встретиться. Для устранения этих препятствий Всеблагий Бог благоволил избрать и указать для помощи человеку те средства, с которыми бы он мог достичь своего предназначения. Все это Бог предположил с самого начала создания мира и необъятной Своей силой произвел в дело. Итак, в Божественном Провидении, по словам святого Дорофея, содержится источник и начало всякого добра. Это открыто и известно каждому разумному человеку, отсюда произошла пословица: «Следуй за Богом; не противоборствуй Богу». Вышнему предоставь о себе Промысл и попечение; помни, что Бог усмотрит: все содержится в Священном Писании, а у древних людей выражалось в повсеместных обычаях, поговорках и преданиях. Провидение же Свое Бог обнаружил нам с самого начала мира в событии всемирного потопа, в истреблении огнем Содома, в чудесах египетских, в манне небесной, ниспадшей на пропитание стольких тысяч иудеев, которым дал закон и обнаружил при этом собственное Свое присутствие (в провозглашении десяти заповедей с горы Синай) пред всем собранием народа. Бог Сам их вел из Египта: Господь же шел пред ними днем в столпе облачном, показывая им путь, а ночью в столпе огненном, светя им, дабы идти им и днем и ночью (Исх 1з, 21). Послал им бесчисленное множество перепелок в пищу, даровал им знаменитые победы над врагами. Что Бог имеет Провидение и попечение о каждом создании Своем – это не подлежит никакому сомнению. Сама Премудрость говорит: «Господь – есть Господь над всеми, Ему ни лица сильных и никакие величия не страшны: ибо Он сотворил и малого и великого и одинаково промышляет о всех (Прем. 6:7)”.

Дабы мы могли искренно укоренить в сердцах своих познание о Провидении и попечении Божием о нас, предлагаем основные истины: «Ничто в мире не бывает случайно или по слепому счастью». Если мы рассматриваем происшествия и какие бы то ни было явления не вникая в их причины и последствия, то нам многое кажется случайным, то есть счастьем или несчастьем нашим. Если посмотреть на них с истинной точки зрения, то есть по разуму Божию будем судить о явлениях, в мире бываемых, то увидим, что нет ничего случайного, что происходило бы без воли и без Провидения и Промысла Божия. Разум Божий (Промысл, попечение Божие) безграничен и обнимает все, подлежащее нашему разумению. Всемогущий Бог в одно мгновение тем же неизменным движением ока проникает и видит все: высоту неба и широту земли, глубину моря и неведомое в преисподних. Ничто не бывает без причины. Справедливо сказал Иов: я к Богу обратился бы, предал бы дело мое Богу, Который творит дела великие и неисследимые, чудные без числа (Йов. 5:8-9). Он все рассмотрел, все расположил мерою, числом и весом (Прем. 11:21). Таким образом во всех делах Божественного правления сияет Его дивное Провидение и попечение, которое не только господствует (распоряжается по своей власти) во всех созданиях, но присуще им и пребывает в них: а мы, неразумные, думаем, что многое в мире бывает по слепому случаю, тогда как все без исключения происходит по предвечному совету Божию (по рассмотрению), по благоволению и Провидению Его.

2

По справедливому утверждению блаженного Августина, все то, что, не понимая, мы считаем происходящим случайно, неразумно и без всякого Божия распоряжения, совершается по Божиему устроению¹⁵⁷. Объясним это примером: Господин посылает двух слуг в одно и то же место, но различными дорогами, не сказавши об этом ни одному, ни другому; встреча их в том месте есть случайная по отношению к слугам: они не думали встретиться друг с другом, но не случайная по отношению к господину. Таким же образом нищий находит клад случайно: но для Бога, благоволившего, чтобы сокровище было там закопано, чтобы этот рабочий нашел его и обогатился, это уже не случайность, но Божие Отеческое Провидение, обогащающее бедняка; у Бога не бывает случайностей без всякого исключения. Поэтому не должно думать, что все человеческое совершается неразумно, случайно, но все происходит по вечному закону, который установлен всеведущим Создателем! Часто мы обманываемся в том, что называем случайностью то, в чем открывается высочайшая Божия Премудрость и Провидение. Приписывающие что-либо счастью (фортуне) отрицают Божие Провидение. Не случайно разбойники бросили со страха труп убитого ими человека в гроб Елисея, где брошенный, коснувшись костей Елисеевых, тотчас ожил; не случайно Моисей был положен в осмоленную тростниковую корзину и пущен на воду, где нашла его дочь фараона и усыновила. Не случайно Ахав, царь Израильский, был поражен стрелой, пролетевшей между швов панциря, а случилось это действительно по неведению пустившего стрелу воина (см.: 2Хрон. 18:33); истинно эта стрела направлена была рукой Божией, как и та, которая поразила Юлиана Отступника, только для пустившего ее было это случайностью. Не случайно ласточки влетали в дом Товита и добродетельного мужа лишили зрения (см.: Тов. 2:10). Это последовало по распоряжению Божию, с тем чтобы показать образ его терпения в пример последующим родам, что видно из слов Ангела, спутника Товита, сказавшего ему: «Это было угодно Богу, дабы испытать твое терпение». Ничего случайного не бывает. Не случайно было повеление кесаря Августа сделать перепись народа во время Рождества Христова (см.: Лк. 2:1 и проч.). Не случайно встретился Христос при источнике Сихарском с самарянкой (см.: Ін. 4:5-7). Все это было предусмотрено и записано в книгах Божественного Провидения еще прежде всех веков.

3

Когда святые мученики Киприан и Иустина¹⁵⁸ осуждены были на отсечение голов за веру во Христа и их вели на место казни, некто Феоктист едучи на коне сказал: «Несправедливо осуждены эти люди». Судья Феликс велел тотчас же стащить его с коня и вести на казнь вместе с мучениками. Не исследованы суды Твои, о Боже; судьбы Твоя бездна многа (Пс. 35:7). Упомянутая встреча, по-видимому, произошла случайно; но это – Провидение Божие.

Задали братия Пафнутию вопрос: «Какая тому причина, что многие, состоя под управлением и наставлением одного учителя, одни не успевают ни в добродетели, ни в учении; другие же в том и другом преуспевают?» Пафнутий отвечал: «Все, что бывает в свете, бывает или по Божиему благоволению, или же по допущению Божию; но то и другое имеет тесную связь с правосудием Божиим и Промыслом Его: дела благочестия и добродетели совершаются теми лицами, которые угождают Богу своей покорностью (признают себя пред Богом прахом и пеплом), последним смирением и горячей любовью к Нему; дела же беззакония, совершаемые теми гордецами, которые не уповают на Бога и даже не верят в Промысл Его, полагаясь на свой разум и человеческие силы, они-то и производят в мире бедствия, обиды и разные возмущения и неправды по допущению Божию». Почему же Бог допускает таковые злодеяния слишком уже часто? Платон советует молчать, на этот вопрос не отвечать: судьбы Божия – бездна многа! Тот высказал истину, кто осознал, что без совета Божия и Провидения Его и без причины ничего в мире не бывает, он, обращаясь к Богу, говорит о себе: «Возглаголю к Господу Богу: я – прах и пепел! И если я помыслю что о себе более, восстань против беззаконника, ибо недостойно есть это свидетельство, и я, виновный, молчу. Если же я смирюсь и преклонюсь к земле, из которой состоит мое бренное тело, да преклонит ко мне благодать Твоя, свет Твой просветит мое сердце и останки прежней гордости да исчезнут в моем ничтожестве и погибнет след их. Там (в загробной жизни) покажи мне, что я есмь, что был и чем буду – я ничто, но без Тебя и этого я не мог узнать. Оставленный на произвол, я страдаю моими немощами; но единый взор Твой укрепит меня и исполнит радостей»¹⁵⁹.

Августин же говорит: «Волнуется море мирское, и Ты, Господи, видишь злых – процветающими (всем довольными), добрых же – угнетаемыми: вот искушение, вот буря; Господи Боже! В этом ли состоит Твоя правда, чтобы злые благоденствовали, а добрые страдали? И Бог отвечает тебе: “Это ли твоя вера? Это ли Я обещал тебе? Или ты потому называешься христианином, чтобы наслаждаться мирскими успехами?”»¹⁶⁰ – Смиримся пред Богом и успокоим наши сердца, удовлетворим оные верой в Божие Провидение, когда мы видим: нечестивых – господствующими, благочестивых – озлобляемыми и притесняемыми; благочестие – искореняемым, правду – разоряемой: ничего этого не было бы, если бы не Бог допустил это; и истинно не допустил бы Он, если бы не имел на то достаточных причин, ради которых признал Он лучше допустить, чем воспретить. Скажешь: «От этого допущения возникают многоразличные бедствия и величайшие смуты». Можно сожалеть об этом, но сожалеть рассудительно: ибо по весьма справедливым причинам так угодно было Богу, Который из величайшего зла может производить дивное добро так легко, как легко вынуть меч из ножен. Не удивляйся тому, что суды Божии – таинственны и непостижимы: во Второе Пришествие Христово, в страшный день Судный жизнь каждого человека явится как в зеркале; и каждая причина, по которой Провидение Божие устроило то или другое происшествие и для чего устроило, повсюду: во всех царствах, городах, семействах и с каждым человеком произошло то или другое дело. Все откроется: как милостив был Господь к согрешавшим, и каждый из них более или менее будет безответен; а также и то обнаружится, в какой степени был сообразен образ Божиего мироправления с Его славой и правдой и насколько приличен и благодетелен для всех вещей естества, или природы. Не забудем того, что Бог из каждого зла творит некоторое добро. Что может быть печальнее грехопадения Адама и Евы со всем родом человеческим? Однако ж Бог так восстановил их, что теперешнее положение христианина выше Адамова райского положения; Христова крестная смерть для Иудеев соблазн, а для Еллинов безумие (1Кор. 1:23); однако ж она соделалась спасением всего мира, всем званым честью, и славой, и приобретением вечной блаженной жизни.

4

Пришел однажды к святому Пахомию Феодор¹⁶¹, мучимый жестокой головной болью, прося Пахомия, чтобы он своими молитвами излечил его; святой Пахомий отвечал ему: «Думаешь ли ты, что эта боль или другое подобное мучение приключаются без воли и попущения Божия? Терпи, и когда Бог благоволит, Он поможет и исцелит тебя». Хорошо воздержание в пище и питии, весьма полезна милостыня; но гораздо больше приобретает болящий, когда он терпеливо и с благодарностью переносит болезнь, ниспосланную по благоволению Божию: отсюда становится понятным, что не может иметь спокойствия в сердце тот, кто не тверд в бытии Промысла Божия. И наоборот, не может долго бедствовать тот, который постиг живой верой тайну всеобъемлющего Провидения Божия. Многи скорби праведным, и от всех их избавит я Господь. Хранит Господь вся кости их, ни едина от них сокрушится (Пс. 33:20-21).

Истинно изречение одного благоразумного мужа по имени Серафин Фермский¹⁶²: «Жизнь святых Бог так устрояет, что в каждое мгновение времени и каждой вещи все обращается в их (святых) пользу». Почему же бы и не все? Ибо мы знаем, что любящим Бога, призванным по Его изволению, все содействует ко благу (Рим. 8:28); так Бог покровительствует им, смотрит за ними Своим недремлющим оком. Вот почему между Господом и Его избранными замечается любезнейший подвиг: избранникам Божиим ничего нет приятнее, как хотеть и делать то, что приятно и угодно Богу; Бог же им всегда помогает и совершает то, что для них благопотребно; праведные люди любимы Царем Небесным, и о чем они просят у Него, то получают. В этом удостоверяет нас святой Иоанн Богослов, говоря: мы имеем дерзновение (смелость пред Всевышним) к Богу, и чего ни попросим, получим от Него, потому что соблюдаем заповеди Его и делаем благоугодное пред Ним. И это трижды повторяет, чтобы отнять у нас наше малодушие (1Ін. 3:21; см.: 4,17; 5,14).

Бог повелел пророку Иезекиилю: Возьми себе пщеницы и ячменя, и бобов, и чечевицы, и пшена, и полбы, и всыпь их в один сосуд, и сделай себе из них хлебы… пеки их при глазах их на человеческом кале (Єз. 4:9,12). Возгнушался таким хлебом пророк, говоря: душа моя никогда не осквернялась, и мертвечины и растерзанного зверемя не ел от юности моей доныне (также,4,14), и Бог тотчас же отменил это повеление. Иаков сказал: не отпущу Тебя, пока не благословишь меня (Бут. 32:26); и получил благословение. Когда преподобный Виссарион шел с учеником к другому пустынножителю, солнце было уже на западе, а путь их был еще далек, старец помолился к Богу: «Молю Тебя, Господи, повели, да остановится солнце, пока я дойду до раба Твоего», так и было: солнце не зашло до прибытия Виссариона к тому старцу. Ясное дело: Бог волю боящихся Его сотворит, и молитву их услышит, и спасет я (Пс. 144:19). Кроме того, Бог открывает еще Своим святым угодникам величайшие сокровенные тайны: сказал Господь: утаю ли Я от Авраама (раба Моего), что хочу делать! И тут же повторил обетования Свои отцу верующих и открыл ему тайну казни Содома и Гоморры серой и огнем с неба (Бут. 18:17; см.: 19,24). Подобным образом Христос говорит избранным Своим: Я назвал вас друзьями, потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего (Ін. 15:15).

5

Учитель, обучая мальчиков грамоте, складывает иногда у одного ученика его пальцы и показывает, как он может удобнее и красивее начертать буквы и слова; а о другом ученике не заботится. Какая этому причина? Первый ученик подает хорошую надежду: он добронравен, честен, умен и понятлив; а другой – назойливый непоседа: непослушен, нахален, неукротим и ленив во всяком деле. Как тот учитель с учениками, так и Бог поступает со всеми нами: Он волю боящихся Его исполняет, во всякое время охраняет их и направляет их дела к добрым успехам; напротив, злонравным и противящимся Его заповедям говорит: «Когда вы умножите моления ваши, не послушаю вас». «Почему это, – говорят, – Бог не сохраняет нас, не направляет дел наших к успеху, как у других людей?» Вы сами виноваты: ибо очи Господни на праведныя, и уши Его в молитву их. Лице же Господне на творящыя злая, еже потребити от земли память их (Пс зз, 16–17). Покорным Богу обещано: Будешь ли переходить через воды, Я с тобою, – через реки ли, они не потопят тебя; пойдешь ли чрез огонь, не обожжешься, и пламя не опалит тебя (Іс. 43:2). Воззовешь? и ответит: «Вот – Я!» «Я буду ему, – говорит Господь, – вокруг стеной огненной и в славу ему посреди его!» Сообразующийся с Божественной волей ум человеческий делается как бы Престолом Божиим, на котором восседает Бог как Царь царей; и такого человека никто не дерзнет коснуться без Божия благоволения или попущения. Удачно об этом выразился блаженный Амвросий: «Для нерадивых Господь спит, а для праведных Он бодрствует». И это не потому, будто бы Он первых предал забвению: Он их только наставляет, обличает, возбуждает, бьет; но потому, чтобы ясным образом, многоразличными знамениями явить Свою помощь, Свое Провидение о Своих избранниках. Иаков, когда был спрошен Исавом при встрече с ним: кто это у тебя? – отвечал брату: это дети, которых Бог даровал рабу твоему (Быт зз, 5). Этими кроткими словами вразумил Исава (говорит святой Златоуст): сколь великое было у Бога Провидение и попечение о нем (Иакове). Бог имеет попечение о добрых людях, как о друзьях и детях Своих, о нечестивых же, – как о взятых в плен и о рабах. И если Бог, как бы по принуждению, ради беззаконий наших, изменяет законы самой природы на худшее, то опять тысячекратно восстановляет их на лучшее ради молитв праведников и ради нашего покаяния.

Это дивное Божие Провидение, предызображенное лествицею, которую видел во сне Иаков: она была утверждена на земле и верхним концом достигала до неба, – есть истинное свойство Божие, управляющее вселенной. Все, что делается на небе и на земле, от века видит Бог явственно и отчетливо; ибо Премудрость Божия быстро распространяется от одного конца до другого и все устрояет на пользу (Прем. 8:1); Все вообще создал Живущий во веки; Господь один праведен (Сир. 18:1), Который все устрояет, о всех имеет попечение. Промысл Твой, Отец, управляет кораблем, ибо Ты дал и путь в море и безопасную стезю в волнах (Прем. 14:3), и многие другие места Священного Писания свидетельствуют о Провидении Божием. Истинно, есть Един Бог и нет другого Бога кроме Него, Который радеет о всех и обо всем. В Боге была и будет во веки веков жизнь, живая сила, неизменно стремящаяся разумно и премудро предвидеть в творениях свободно-разумных уклонение от добра ко злу (во вред самим себе) и сделать это уклонение, не вредя свободной воле уклонившегося, безвредным для других лиц, обществ и всего человеческого рода. Это для нас непостижимое действие Божие, состоящее в исправлении и устроении нарушенного закона, нравственного добра, – есть Провидение Божие (Бог видит), Промысл Божий (Бог печется, промышляет). Действие это всесильно, неизменно, никем и ничем непобедимо, как Сам Бог. Нередко мы не сомневаемся в Божием Провидении и Промысле, признаем его, но жалуемся как бы на некоторое стеснение нашей свободы, подобно детям, ненавидящим строгое отцовское наказание.

Следует отбросить такие жалобы и последовать во всех наших помыслах, намерениях и делах воле Всевышнего, чадолюбивого Отца, предпочитая ее нашей погрешительной свободе, этим самым и свою волю изменив из погрешительной в непогрешительную, из злой в добрую, положить себе непременным правилом: поступать во всем не как приятно нам, но как Богу угодно. Не станем подражать безумцам, говорящим в сердцы своем: несть Бог. Растлеша и омерзишася в начинаниих: несть творяй благостыню (Пс. 13:1). Они ослепли, не видят своего злополучного конца как в этой жизни, так и в будущей, если не покаятся. Отвративши взор свой от мира, лежащего во зле, войдем во внутренний дом свой, в свою душу и совесть, рассматривая себя самих: кто мы? – смертные, бессильные; чем живем? – Божией милостью и Его дарами; кто сохраняет нас в бедах и немощах? – Провидение и Промысл Божий, тогда убедимся мы в истине евангельского изречения, что и один волос с головы нашей не упадет без ведения и повеления Божия. А потому истинно сказал святой Августин: «Если враг рассечет все мои члены телесные, то неужели я лишусь их? Когда Богом у вас же и волосы на голове все сочтены (Мф. 10:30)”¹⁶³.

Глава VII. О том, как велико Провидение Божие о наших потребностях в жизни

Бог – попечительнейший хозяин, Он на Своих руках содержит все великие и богатые жизненные потребности и сокровища. По образному выражению одного из учителей, Бог имеет при Себе три ключа, которые никому не вверяет: один ключ – от хранилища дождей, снегов, ветров и подобных тому атмосферных явлений; другой ключ – для отпирания гробов, чтобы мертвых вызывать к жизни; третий ключ – от житниц и хранилищ пищевых запасов. Если Бог затворит эти хранилища, то кроме Него кто отворит их? Один Бог – хранитель и обладатель всех потребностей жизненных, и от Него же Одного должно просить их усердными молитвами.

1

Пустынножитель Марк обыкновенно говаривал, что тот, кто не имеет упования на Бога в получении от Него временных потребностей, тот тем не менее может полагать на Бога надежду получить от Него потребности, ведущие человека в жизнь вечную: веру, надежду и любовь. Иисус Христос представил первый довод против нашего маловерия, говоря: Душа не больше ли пищи, и тело одежды? (Мф. 6:25) Он этими крепкими, истинными и душеполезными увещаниями удаляет от сердец наших пагубное чрезмерное попечение о пище и об одежде и учит нас полагать всю надежду свою в высочайшем Провидении Своем. Если Бог – столь добрый Промыслитель и щедролюбивый Податель даров, кажущихся для нас весьма трудными и почти невозможными (каковы спасение души, получение Небесного Царствия), то ради чего неразумно обвиняем мы Бога, приписывая Ему забвение о нас в вещах маловажных, требующих малого труда. Если Он дал тело, то неужели не оденет его? Подаривший коня не откажет и в уздечке. Душа не больше ли пищи, и тело одежды? (Мф. 6:25). Когда Он даровал нам (без наших заслуг, когда и не существовали мы еще) жизнь, которая дороже пищи, и тело, которое важнее одежды, то несомненно даст и все способствующее к сохранению жизни и к пропитанию плоти; тем более не откажет Он нам во всем том, что Сам Он восхотел, по величайшей Своей благости, даровать нам бытие и жизнь. И если даром охотно дал Он важнейшее для нас, то и может, и желает дать, и всегда посылает и менее важное. Но пошлет с условием, чтобы и мы не оставались праздными: ибо Он создал и призвал нас на землю, чтобы возделывать ее и содержать в порядке (см.: Бут. 2:15), а не для праздности; упраздняться же только от суетных забот своих, которые Богу противны, а уповать на Него, Единого Всемогущего и Всещедрого для сердечно уповающих на Него, а не на самих себя. Иов, вопрошая о приготовителе пищи для воронов, о себе не пекущихся, говорит: Кто приготовляет ворону корм его, когда птенцы его кричат к Богу, бродя без пищи? (Иов з8,41). И Сам Христос, взяв подобие от птиц, учит нас, говоря: Взгляните на птиц небесных: они ни сеют, ни жнут, ни собирают в житницы; и Отец ваш Небесный питает их (Мф. 6:26). Сей Учитель Небесный, часто предлагая то же наставление, говорит: Не две ли малые птицы продаются за ассарий? И ни одна из них не упадет на землю без воли Отца вашего; у вас же и волосы на голове все сочтены; не бойтесь же: вы лучше многих малых птиц (Мф. 10:29-31).

Этот первый довод представляет нам, взятый от животных, кормящихся без всякого о себе попечения, чтобы хотя от них уразумели мы и научились познавать всемогущество Провидения Божия, в котором мы можем найти себе успокоение и мир душевный.

Второй довод представляют нам крины сельные (дикорастущие цветы). Христос Господь, указавши на Провидение Божие о маленьких птицах и о волосах на голове, заимствует второй довод о Провидении Божием о кринах сельних. Он говорит: Посмотрите на полевые лилии, как они растут: ни трудятся, ни прядут; но говорю вам, что и Соломон во всей славе своей не одевался так, как всякая из них (Мф. 6:28-29). И отсюда Христос выводит заключение: если же траву полевую, которая сегодня есть, а завтра будет брошена в печь, Бог так одевает, кольми паче вас, маловеры! оденет (там же, 6,30). К этому присовокупляет Спаситель Господь наш и третье объяснение о тщетности нашего о себе попечения, говоря: Да и кто из вас, заботясь, может прибавить себе росту хотя на один локоть? (Мф. 6:27). Всякая заботливость наша о себе самих, не соединенная с упованием на Бога, – тщетна, напрасна; на что и указывает Господь: Итак, если и малейшего сделать не можете, что заботитесь о прочем? (Лк. 12:26). Суетен, празден и неполезен весь труд ваш, если Бог не поспешит и не благословит его. Во всяком начинании и деле своем возлагай на Бога все упование, и Он (без твоего старания) все устроит к лучшему по Своей неизреченной милости: отверзаеши Ты руку Твою и исполняеши всякое животно благоволения (Пс. 144:16).

2

Итак, если Господь Бог заботится об удовлетворении жизненных потребностей всех вообще: ибо Он сотворил и малого и великого и одинаково промышляет о всех (Прем. 6:7), то почему везде множество нищих и весьма оскудевших людей? Кажется, будто бы Бог попустил всем довольствоваться трудами рук своих. Чудно есть, братия, Провидение Божие о нищих. Истинно сказал об этом святой Златоуст, что не только нищие имеют необходимость в богатых, но и богатые еще более нуждаются в нищих¹⁶⁴. Если представим себе два посада или города, в одном из которых жили бы одни богатые, а в другом – одни нищие, то между жителями того и другого не было бы никакой связи, никакого обмена: ибо в первом городе не было бы ни одного мастерового человека, ни кузнецов, ни золотых и серебряных дел мастеров, ни портных, ни ткачей и других работников. Такими делами богатые люди не занимаются. Не будет там ни слуг, ни служанок: что же это за город, когда в нем не найти никакой помощи, никакого удобства? Во втором же городе жили бы все рабочие люди, добывающие себе трудами своих рук скудную пищу, одежду и прочее, необходимое для жизни, довольствуясь малым. Но если бы все были богаты и жили бы в роскоши, то какие были бы последствия? Оказались бы забытыми и изгнанными из общества все добродетели; общим занятием сделалось бы: пить, есть, плясать, играть; общественная жизнь находилась бы в таком упадке, как было пред всемирным потопом или же в городах Содоме и Гоморре; конец такой жизни известен: всеобщая казнь Божия. Все же, что было и есть в мире доброго и Богу угодного, устроено старанием и деятельностью не богатых, но трудолюбивых и богобоязненных людей, лишенных довольства и денег. Они трудились в поте лица, продавали свои труды богатым; они не забывали Бога, молились своему Творцу и Промыслителю, Который в самой нищете их покровительствовал им. Многие святые угодники Божии, пребывая в крайней нищете, ее одну любили больше всех богатств и имели о себе величайший Божий Промысл: они, не имея ничего, но как бы всем обладающие, свободно, во всякой душевной радости возглашали: Отче наш, сущий на небесах.., имея при этом в устах и сердце слова Псалмопевца: Возверзи на Господа печаль твою, и Той тя препитает (Пс. 54:23). Истинно Отец Небесный столь великое имеет Провидение и попечение о сердечно предавшихся Ему людях, что когда они лишены человеческой помощи, посылает им Свою небесную помощь. Например, такую помощь оказал Бог пророку Илии: во-первых, Он повелел воронам, чтобы они носили ему пищу; и вороны приносили ему хлеб и мясо по утрам и по вечерам, а из потока он пил воду; когда этот поток высох, то, во-вторых, Бог повелел Илии идти в Сарепту Сидонскую к убогой вдове на прокормление, все имущество которой состояло из горсти муки в кадке и из небольшого количества масла в кувшине; но, по Божиему Промыслу, во время пребывания в ее доме пророка мука в кадке не истощалась и масло в кувшине не уменьшалось; в-третьих, когда Илия облегчал сном свое оскудение, подоспел к нему с неба второй приноситель пищи, Ангел Господень, и разбудил Илию своим к нему прикосновением, говоря: «Встань, ешь и пей». Илия пробудился и видит: вот у его изголовья печеная лепешка и кувшин воды, он поел, напился и опять заснул. Ангел Божий повторил то же самое во второй раз. Такую же преславную благодать проявлял всещедрый Бог и многим другим угодникам Своим, когда они находились в различных нуждах. Хотя и мы часто получаем от Бога такую же благодать в своих нуждах и недостатках, однако же везде встречается между нами большое маловерие у многих, боящихся лишиться приличного и необходимого для поддержания здешней жизни; мы и ныне говорим с иудеями: возможет Бог уготовати трапезу в пустыни? (Пс. 77:19); и с апостолом Филиппом и с апостолом Андреем: им на двести динариев не довольно будет хлеба, чтобы каждому из них досталось хотя по немногу; …пять хлебов ячменных и две рыбки; но что это для такого множества? (Ін. 6:7-9). О, маловерные мы люди! Отец Небесный знает, что все это нам необходимо: неужели же благость Божия теперь оскудела более, чем в прежние времена?

3

Святому Павлу, первому пустынножителю, в продолжение шестидесяти лет ворон приносил по половине хлеба; но когда пришел к нему Антоний Великий, то вороном был принесен целый хлеб¹⁶⁵. Иоанн, пустынножитель, четырнадцать лет, в продолжение которых он никого из людей не видел, питался молоком самки оленя. Многие из пустынников имели и пищу, и одежду от финикового дерева: оно служило для них и портным, и хлебопеком. В лето от Рождества Христова шестьсот пятьдесят третье Индок, сын царя британцев, отрекшись от царского престола, поступил в монахи и сделался отшельником. На острове, окруженном водой, он построил церковь и основал монастырь. Он был так щедролюбив к убогим, что однажды, случилось в монастыре, оставался один только хлеб для трудящейся братии, но он велел разделить и этот хлеб на четыре части и отдать первую часть просящему нищему: этот нищий, переменяя свою одежду, приходил в один день четыре раза просить подаяния и получил все четыре части, так что ничего не осталось для прокормления братии. А потому один из них начал роптать и укорять игумена за его излишнее щедролюбие. Индок, утешая его, велел ожидать помощи свыше. Спустя несколько часов приплыли под обитель четыре ладьи с полным грузом съестных припасов, которыми изобильно насытилась голодавшая братия. Справедливо выразился Августин: «Думаешь ли, что тот, кто кормит Христа (то есть нищих), не будет сам накормлен Христом?» Настоятель одного монастыря отпустил двоих братий по делам обители; когда путешествующих застиг вечер, они, истомленные трудом, изморенные голодом и печальные, начали воздыхать о том, что придя в убогое селение, не имея там никаких знакомых, не получат себе ни отдыха, ни подкрепления пищей. Повстречавшийся незнакомец спросил о причине их печали и, когда они открыли ему свою невзгоду, сказал им: «Вы все оставили ради Бога с величайшим на Него упованием, теперь же печалитесь, как бы лишенные всякой надежды; Бог насыщает скотов, неужели Он оставит сынов изнемочь от голода?» Сказавши это, сделался невидим. Когда они вошли в город и совершили молитву в церкви, градоначальник пригласил их к себе на ужин; но некто другой из обывателей подошел к ним, прося их к себе в дом; третий, видя спорящих двух приглашателей, решил спор тем, что первый, муж почтенный и всеми уважаемый, имеет в этом преимущество; таким решением все остались довольны: пошли к нему в дом, и он всех изобильно угостил. Так и Христос некогда, по воскресении Своем, угостил Своих учеников, безуспешно трудившихся в ловле рыбы, сказав им: придите, обедайте, взяв хлеб и дает им, также и рыбу (Ін. 21:12-13). Однако ж все подобные примеры не искореняют нашего маловерия: несмотря на все, что Бог посылает нам, мы боимся оскудения и если во всем изобилуем до излишка, всегда печалимся. Безрассудные и мучительные мысли сокрушают нас: где то, на что ты надеешься? На это Августин справедливо отвечает: «Надежда еще не достигла своего совершения: и яйцо есть зародыш, но оно еще не цыпленок»¹⁶⁶.

4

Рассказывают об одном нищем, который осмотрел свою торбу, увидел, что она полна кусков хлеба, и сказал: «Теперь я благонадежен». На этого нищего очень похожи мы сами: тогда только благонадежно уповаем на Бога, когда хранилища наши полны всякого добра, достаточного для нас на многие годы. Не таков был святой Иоанн, патриарх Александрийский¹⁶⁷; он, потерпевши огромнейшие убытки, когда буря морская уничтожила тринадцать церковных кораблей с пшеницей, которой на каждом корабле было по десяти тысяч мер, возложил все свое упование на Единого Бога и в Нем одном нашел себе величайшую отраду. Такую же и в то же время потерю понесли множество александрийских граждан, а потому все спасшиеся кораблеплаватели и все пассажиры собрались в Александрию, как в тихое пристанище. Ко всем святой Иоанн послал тотчас же письмо, в котором написал единственное утешение для всех: Господь дал, Господь и взял; как угодно было Господу, так и сделалось; да будет имя Господне благословенно! (Йов. 1:21). «Потерпите, дети, и ничего не бойтесь!» На другой день собралось много почетнейших граждан для утешения его в скорби. Но он, предваряя их, возложил всю вину на себя: «Бог предохранил меня от большого греха: не случись это, я превознесся бы умом, возгордился бы тем, что подаю многую милостыню бедным, и имел бы о себе высокое мнение, что я щедролюбив; а потому справедливо любящий Отец наказал тщеславного сына, чтобы он не превозносился. Бог милостиво увещевает нас, нанеся нам несколько ран, чтобы мы пришли в чувство и скорее бы обратились к Нему. Но Он – тот же самый Бог, Который был и во время Иова, столь же всемогущий и столь же милосердный, – Он не оставит нас». Этими словами преизбранный архиерей успокоил пришедших для его утешения. В скором времени Господь Бог вознаградил Иоаннову потерю, удвоив ее, а он подавал нищим обильнейшую милостыню. Сомневаться в подобных случаях значит то же, что и утверждать: Бог или скуп, или забывчив; но такие суждения принадлежат нечестивцам, безбожникам, и должны быть отрицаемы нами. Амат пустынножитель, святой муж, был в свое время живым зеркалом, в которое обязаны всматриваться все, которые Провидение Божие неправильно понимают или отрицают. Амат, потрудясь тридцать лет в монастыре, удалился в пустыню, где на избранном им камне жил в великом воздержании. Один из братий монастыря через каждые три дня приносил ему часть хлеба и кружку воды – это было единственным его пропитанием. Такое воздержание не было приятно диаволу: и вот прилетел ворон, опрокинул кружку с водой, а кусок хлеба схватил и унес. Таким образом труженик лишен был трехдневного пропитания. Как же посмотрел на это сей добродетельный муж? Быть может, проклял ворона, или произнес нелепые слова на Божие Провидение, или начал порицать бесовские козни? Ничего этого он не сделал. Мы поступаем так в подобных случаях; а он, воздевши руки и ум к небу, возгласил: «Благодарю Тебя, Господи Боже мой, что Тебе угодно было оставить меня в более продолжительном посту по Своей святой воле: я знаю, что это будет мне весьма полезно на будущее время; ибо ничего в мире не бывает без Твоего Провидения, без него ни один листочек не упадет с дерева». А мы грешные думаем что истребление домов пожаром, потопление кораблей, утрата имений, личные обиды совершаются, когда Провидение Божие спит или не видит, – словом, не верим в Божие Провидение. Иногда даже язычники, самые здравомыслящие из них, рассуждали, что все в мире происходит не по воле человеческой и не по слепому случаю. Например, Сенека говорит: «Мы должны все переносить мужественно и не думать, что в мире нет начала правды, по которой все происходит»¹⁶⁸. Действительно, все происходит от Бога по Его праведному Провидению: зачем же мы негодуем и часто даже ропщем?

5

На размышление о Провидении Божием наводят нас бесчисленные примеры и образы: некоторый благоговейный муж, прошедший девять миль от города, но не кончивший еще предпринятого пути, измученный жаром, голодом и жаждой, изнемог и со стоном повалился под грушевым деревом и когда лежа стал читать молитвы, увидел на верху дерева один фрукт. В это самое время проходил мимо дерева другой незнакомец, приблизился к лежащему под грушей и, узнавши причину его изнеможения, вынул чистый хлеб и часть его отдал изнемогшему для подкрепления его сил. Этому есть тысячи подобных примеров и действий, и нам самим приходилось видеть: несмотря на это, мы так мало имеем надежды на Божие Провидение; если наши сосуды, ящики, сундуки и житницы не наполнены до верха всяческим добром, мы унываем; но когда мешок наш полон, карман набит деньгами, тогда мы имеем надежду: о слепые! надежда видимая не есть надежда; ибо если кто видит, то чего еще ему и надеяться? Но когда надеемся того, чего не видим, тогда ожидаем в терпении (Рим. 8:24-25). Истинное упование на Бога – это когда мы, находясь в большом притеснении, в величайшей нужде и бедности, не падаем духом, но терпением побеждаем все наши невзгоды, ибо чем более терпеливы в своем страдании, тем больше предуготовляется нам славы и венцов.

Феодорит повествует, что святой Маисима имел две полные бочки: одну-пшеницы, другую – масла; подавая из них обильную милостыню убогим, он никогда не мог ни той, ни другой опорожнить¹⁶⁹. Всемилостивый Бог, содержащий вселенную, имеет две бочки: одну – полную провизии и других предметов, необходимых для жизни; другую же – полную и переливающуюся через край милосердием, духовными дарованиями и Провидением; и обе пребывают неисчерпаемыми. Вот к этим двум сокровищницам мы должны обращаться, когда бываем угнетаемы величайшей скудостью, крепко держась одного только навыка: уповать на Бога и совершенно предать себя всесвятой Его воле. У древних людей было достопамятное изречение: «Если бы мы делали то, что должны, Бог бы нам сотворил то, что хотим». Святой Иероним учит: «Да будет человек тем, чем он должен быть, и тот же час пошлет ему все Тот, Которым все совершилось».

Глава VIII. Провидение Божие о праведниках

Утешительное обещание дал Бог исполняющим волю Его: касающийся вас касается зеницы ока Его (Зах. 2:8). Вот одно из доказательств тому, в каком величайшем попечении имел Бог избранного псалмопевца, отрока Своего; от скольких многочисленных бед спасал, сохранив целым и невредимым. Об этом свидетельствует сам царь Давид, говоря о себе: Господи, искусил мя еси и познал мя еси: Ты познал еси седание мое и востание мое. Ты разумел еси помышления моя издалеча: стезю мою и уже мое Ты еси изследовал, и вся пути моя провидел еси. Яко несть льсти в языце моем: се Господи Ты познал еси, вся последняя и древняя: Ты создал еси мя, и положил еси на мне руку Твою (Пс. 138:1-5).

1

Царь Саул постоянно преследовал Давида, намереваясь лишить его здоровья и жизни, но поиски были тщетны, ибо Бог покровительствовал Давиду, и когда Давид скрывался в пустыне Маон, туда подоспел Саул со множеством своих воинов; они окружили Давида, преградив таким образом всякие пути для бегства и отняв всякую надежду избавления; всем казалось, что Давид, подобно зверю, окружен со всех сторон сетями и псами, и думали, что он находится в отчаянном положении. Саул же, едва не победитель уже (когда он окружил Давида со своим войском), казался всем львом, уже имевшим в зубах добычу; но тщетно: Бог укрыл и защитил Давида; ибо внезапно прискакал к Саулу вестник с известием о нашествии филистимлян. И явился Ангел к Саулу, говоря: «Поспеши, беги спасать отечество, ибо иноплеменники уже вступили в землю твою, не медля отрази врагов и выгони из земли твоей (ср.: 1Сам. 23:27)». Этот случай, устроенный Богом, спас жизнь и свободу Давида: злохитростные же замыслы его врагов были разрушены чудным Божиим Провидением. И неудивительно, что Бог хранил Давида, как зеницу ока Своего; ибо Давид неуклонно исполнял волю Божию и, когда по немощи человеческой падал, спешил изгладить грех свой сердечным покаянием. Но вот и другой поразительный пример: когда царь Давид убегал от восставшего против него непокорного сына Авессалома, некто Семей из рода дома Саулова забежал вперед Давида и стал его поносить жесточайшими словами: уходи, уходи, убийца и беззаконник! Господь обратил на тебя всю кровь дома Саулова, вместо которого ты воцарился, и предал Господь царство в руки Авессалома, сына твоего; и вот, ты в беде, ибо ты -кровопийца (2Сам. 16:7-8). Вот удивительный образец человеческой злобы! Семей не убоялся ни закона Божия, ни князя людей, ни своего царя не устыдился и не почтил: бесчестно в лицо называет его «мужем крови, мучителем, похитителем престола». Мерзкое дело! Но этого мало: царь многочисленного народа, кроткий его правитель, находящийся уже в невыносимой печали, сделавшийся из богатого беднейшим и опозоренным, идет босой, закрыв голову и лицо, дабы вместе с ними скрыть от любопытных свое горе и слезы. И вот Семей, не устыдясь царственного лица, бросает в него камнями вместо цветов, брызгает его грязью и терзает поносными словами, как острыми гвоздями. Эта картина отображает для нас величайшее долготерпение и кротость Давидову, с которыми он всего себя предает в волю Божию и тяжкую укоризну терпит как посланную свыше. Авесса, брат Иоава военачальника, видя такое поругание над Давидом, говорит: зачем злословит этот мертвый пес господина моего царя? пойду я и сниму с него голову (2Сам. 16:9). Царь же благочестивый, – три раза избранный Богом на царство, – укоряемый своим злобным подданным, которого не обидел он ни словом, ни делом, не только не разгневался, не показал грозного вида, не искал мести за свою обиду, но явился защитником своего гонителя, говоря своим спутникам: оставьте его, пусть он злословит, ибо Господь повелел ему злословить Давида. Кто же может сказать: зачем ты так делаешь? (2Сам. 16:10) – видя в поношении своем допущение воли Божией. Если же Семей и тяжко согрешил, проклиная меня, то это Бог употребил его, как орудие для поношения меня: ибо Бог не был причиной его злобной воли, но Он мудро употребил Семея в наказание Давиду.

Подобно Давиду, каждый из нас должен смотреть на наносимые ему нападения и озлобления злыми людьми, своеволие которых всемилостивый Бог употребляет или для вразумления неповинных, или для наказания виновных. Все это заменяет для нас розгу, когда мы погрешили в чем, или же узду, чтобы не позволяли себе грешить. А потому каждый, несправедливо поруганный или обиженный кем-либо, должен говорить с Давидом пред Господом: «Господи! Я не желаю платить за зло, мне причиненное, злом противнику моему; мстить за себя не хочу я: жив Господь! пусть поразит его Господь, или придет день его, и он умрет, или пойдет на войну и погибнет (1Сам. 26:10)». Так должно и нам возноситься мужественным умом к Провидению Божию. И если враги наши ухищренными замыслами вооружаются против нас, не следует их страшиться. Праведники находятся у Бога в таком попечении, что они вне опасности, ибо Он сказал еще древним: касающийся вас касается зеницы ока Его (Зах. 2:8).

2

Вспомним Иосифа Прекрасного, первого вельможу после царя в Египте, какие терпел он беды и злые приключения до того времени, пока достиг высочайшей чести и власти: началом приключений с ним была братняя зависть; она была причиной семейной нелюбви к нему, которая до такой степени возросла и усилилась, что он был продан как пленник измаильтянам и уведен в Египет. Но и здесь его преследовали скорби: любовь к нему госпожи оказалась более вредной и пагубной, чем братняя ненависть. Ибо когда этот красивый юноша, возлюбивши нравственную чистоту и целомудрие, не внял назойливым предложениям своей госпожи вступить с ней в прелюбодейную связь, он был оклеветан ею пред ее мужем, невинно посажен в тюрьму, где и просидел в течение трех лет. Действительно, не тотчас после прибытия своего в Египет он с честью был посажен на торжественную колесницу, но взошел на нее по терновым ступеням величайших скорбей и невзгод. Все же это было по непостижимому Провидению Божию, в чем удостоверяет нас сам Иосиф, говоривший впоследствии своим братьям: не вы послали меня сюда (в Египет), но Бог (Бут. 45:8); Не бойтесь (воле Божией невозможно противиться): вот, вы умышляли против меня зло; но Бог обратил это в добро, чтобы сделать то, что теперь есть: сохранить жизнь великому числу людей (Бут. 50:19-20). Святой Златоуст так рассуждает: «Об этом недостаточно только слышать, но надобно и самим поступать таким же образом: и так успокоим и утешим тех, которые сделали нам зло, не вменяя его им в вину, но все перенося терпеливо и благодушно». Ибо мудрый Промыслитель Бог бедственные приключения друзей Своих обращает в радостные события: часто нанесенная обида доставляет нам великое благополучие. Многие падали и через свое падение восходили на лучшее для себя: Провидение Божие для осуществления предустановленных им целей употребляет не одни добрые поступки, но и грехопадения. Узнал ты судьбы Иосифовы? Оставь злобу его братьев, удали от себя зависть, истреби совещание, сделанное ими на его убиение, – словом, истреби все то, что препятствовало сохранению в целости всего Египта. Не приснись фараону чудный сон, не было бы и таинственного истолкования этого сна, не было бы собирания в течении семи лет многочисленных хлебных запасов, погиб бы от голода Египет и окрестные страны. Желаешь ли проследить непостижимую тайну искупления Христом всего рода человеческого? Уничтожь в сердце Иуды Искариота сребролюбие, у иудеев – зависть ко Христу Спасителю: вместе с этим удалил бы ты спасение всего мира, кровь и смерть Христову. Искорени диаволов? Тотчас же сильно уменьшатся благочестивые подвиги, победы и следующие за них воздаяния. Истреби мучителей? Откуда возьмутся святые мученики? Таковы уставы Провидения Божия: достигать добра не только через добродетельных, но и через злобных людей и даже самых диаволов. Продажа Иосифа его братьями была действительно устроена Богом, но самое совершение оной, покрытое злобой братий, было делом злобной их воли.

Григорий Великий справедливо указывает: «Как мудрых Божественная сила уловляет в коварстве их; потому продан был Иосиф, чтоб ему не кланялись отец и братья, а потому сделана ему честь и поклонение именно в том, что он продан был»¹⁷⁰ (и сделался спасителем Египта и братьев). То же самое произошло с Моисеем: фараон осудил его на смерть, а дочь фараона, по благоволению Божию, приняла его на воспитание свое; как бы Бог так говорил фараону: «Я заставлю тебя, фараон, воспитывать в собственном твоем доме именно того, который позаботится спасти и отомстить тебе за тех, которых теперь ты жестоко преследуешь и притесняешь». «Новое чудо, – говорит Августин, – дочь человекоубийцы (то есть фараона) оказала величайшее дело милосердия: Нет мудрости, и нет разума, и нет совета вопреки Господу (Притч. 21:30)».

3

Приведем еще Провидение Божие о преподобном Харитоне¹⁷¹. Харитон идя в Иерусалим задержан был разбойниками, которым нечего было взять у него, они связали его и заключили в пещере. Когда разбойники ушли на свой промысел, Харитон, оставшись наедине, обратился всем сердцем и душой к Богу, прославляя Божие Провидение и размышляя о нечаянном нападении на него разбойников, благодарил за все милосердого Отца Небесного, поручая Ему всего себя. Вдруг он видит, что появился из расселины змей, приполз к кувшину с молоком, долго пил из него и вместо благодарности выпустил в кувшин свой яд. Разбойники, возвратясь в свое жилье, уставшие и жаждущие, сразу стали пить молоко и много его пили; спустя короткое время почувствовали боль и дурноту столь сильные, что попадали на землю и умерли внезапной смертью. Таким образом, святой Харитон сделался в пустыне наследником и единственным господином бесчестного поселения и всех его богатств. И не тщетно: освободившись с Божией помощию от уз своих, устроил на том месте славную общежительную обитель, употребив на то одну часть оставшегося от разбойников большого богатства, другую же часть его раздал нищим, церквам и другим монастырям, обратив таким образом пещеру разбойников в храм Божий, а богатства их – на добрые дела.

4

Один благочестивой жизни авва¹⁷², сердечно веривший в Провидение Божие и всегда поручавший себя и все дела свои оному, все, что имел, раздавал нищим. Так и двум убогим, которые стояли пред вратами монастыря, он приказал дать хлеба. Но монастырский строитель не исполнил приказания, сказав, что хлеба не хватит даже на обед братии: «Что же мы перекусим на трапезе?» «Не знаю», – отвечал строитель. Предугадывал святой муж, что нечто было тайно сохранено злой предусмотрительностью недостатка. По окончании литургии, когда был дан знак собираться к трапезе, авва спросил: «Откуда принесены хлебы?» «Я сберег несколько про нашу нужду», – отвечал строитель. Авва, приняв на себя суровый вид, велел собрать разложенный хлеб в корзину и тотчас же раздать нищим; обратившись же к братии, сказал: «Чтобы не умножилось между нами непослушание и маловерие, пусть пост и голод научат нас уповать на Бога». Этот добрый муж желал, чтобы все братия возлагали всю свою надежду на щедроты всемилостивого Бога. Пост – наилучшее лекарство от злой скупости.

Святой Дорофей повествует, что один богоугодной жизни старец в течение нескольких дней не мог принимать пищи по болезни желудка. Служитель, желая подкрепить старца пищей, задумал приготовить для него более приятное и питательное кушанье. Он из двух сосудов, похожих друг на друга, взял по ошибке для приготовления пищи тот, в котором хранилось старое прогорклое масло. И при всем своем добром желании угодить старику влил не жалея изобильно в его кушанье не мед, но едва ли не самую смерть и приготовил ему такую еду, которую не ела бы и голодная собака. Больной едва попробовал принесенной ему мерзостной пищи, тотчас же понял, в чем дело, но смолчал и ел через силу. Потом, когда желудок его не смог принимать этого кушанья, положил ложку, не говоря ни слова о его непригодности. Но служитель стал упрашивать, чтобы тот еще отведал такого прекрасного кушанья, говоря, что готовил его старательно, со всем усердием, и что это подкрепит здоровье аввы. Добрый старец не только не произнес гневного слова служителю, но даже мысленно не рассердился на него. Он отказывался от еды, объясняя, что уже сыт и не может больше съесть. Тогда служитель, едва попробовав сам этого кушанья, тотчас же в отчаянии бросился к ногам старца: «Убил я тебя, честный отче, зачем ты скрыл своим молчанием мою неисправимую ошибку?» – «Не смущайся, сын мой, если Богу было угодно, чтобы я покушал сладкого, то ты и принес бы мне сладкое»¹⁷³. При этом святой Дорофей замечает, старец сказал правду, что если бы было угодно Богу, дабы больной съел вкусное кушанье, то Бог не попустил бы ошибки служащего или что Богу очень легко было превратить прогорклое масло в свежее. Так, подобно старцу, поступает тот, кто во всем признает Провидение Божие: оно ничего не обращает в злонамерение, никого не подозревает, но истинно признает, что все случающееся нам бывает по Провидению и воле Божией.

5

Прошу тебя, читатель, понять и запомнить следующее изречение святого Иеронима: «Все в мире управляется Провидением Божиим, и часто бывает, что то, что считается нами за наказание, бывает лучшим врачеванием». Здесь должно удивляться тому, что Провидение Божие попускает каждому предмету действовать в предназначенный срок для совершения своего дела, ибо Провидению Божию свойственно все согласовывать и связывать (как причину и ее последствие) одно с другим, как в малейших, так и в самых важных делах, незаметно, малейшими временными различиями. Поэтому Эпиктет, светило философов, прекрасно выразился: «Не проси, чтобы происходящее в мире совершалось по твоей воле, но если ты мудр, то желай, чтобы все было так, как происходит». Это учение – как бы Божие, христианское наставление. Согласно с этим и изречение Василия Великого: «Поскольку не сбывается так, как мы бы хотели, то станем во всем хотеть так, как то или другое само по себе происходит» (то есть по высочайшему предопределению). Равно и святой Нил¹⁷⁴ говорит: «Не молись, чтоб сделалось то, чего ты хочешь; но лучше так молись, как Христос научил тебя молиться: да будет воля Божия в тебе и на земле, как на небе»¹⁷⁵ (см.: Мф. 6:10); Фома Кемпийский: «Христос внутренне учит нас, и внутренний человек (душа и совесть) слышит голос Христов и без труда понимает, как вещи бывают, и сообразно учению Христову поступают»¹⁷⁶. Не противоречь Творцу Промыслителю, благоволи к Его распоряжениям и себя подчиняй оным, по заповеди: возлюби Господа Бога твоего всем сердцем… и… душею и ближнего возлюби, как любишь самого себя (см.: Мк. 12:29-33).

По учению всех святых отцов и в особенности святого Златоуста, никто не может нам вредить (разумеется о вреде не телесном, но о нравственно-разумном), кроме нас самих. «Всякая болезнь есть вред телу, но не предприятию; хромота – болезнь; но не бессилие намерения: если здраво рассудишь, то увидишь, что во всяком приключении с тобой то, что бывает от других, не может тебе вредить и не служит препятствием к твоему преуспеянию»¹⁷⁷. Вот тому примеры. Святой Иаков пустынножитель отвечал диаволу, который угрожал ему нанесением ран: «Если Богом попущено тебе это, бей меня, зачем ты медлишь, я охотно приму раны от Того, Который по Своему благоволению попустил бить меня. Но если тебе не попущено это, ты никакого повреждения мне не сделаешь, хотя тысячу раз взбесишься против меня»¹⁷⁸. Греческая царица Ирина¹⁷⁹ (в Царьграде), низверженная с царского престола презренным рабом, обратилась к Богу со словами: «Благодарю Тебя, Господи, что Ты меня, сироту недостойную, возвел на царский престол; но поскольку Ты же попустил, чтобы лишена была я престола, считаю это последствием грехов моих; да будет со мной воля Твоя! Во всем же злом и добром да будет имя Господне благословенно!». Истинно то, что никто не может вредить нам, кроме того, что мы сами вредим себе. А потому справедливо сказал блаженный Августин: «Веруй Господу Богу без всякого сомнения и поручи Ему всего себя насколько хватит твоей силы: тогда Он не отвергнет тебя, не перестанет приближать тебя к Себе и ничего не попустит злого для тебя, хотя бы ты был и убог и незнатен»¹⁸⁰. Это наставление каждый должен знать в совершенстве и крепко содержать в уме следующее основное положение: ничего нежелательного не может приключиться без воли или допущения Божия; ни диавол и никто из людей не может повредить нам, если Бог не попустит. Должно верить крепко, что хотя и самые тяжкие бедствия постигают нас по распоряжению Бога как верховного Царя, но посылаются они от Милостивейшего Отца в нашу же пользу для вразумления и исправления нашего (за неправды и грехи). Следовательно, никто другой, кроме нас самих, не может нам вредить.

Иудифь, благочестивая иудеянка, вдова, строго хранившая нравственную чистоту пред Богом, учит нас, говоря: «За все, что приключается нам (злое или доброе), возблагодарим Господа Бога… Который испытует нас, как и отцов наших; Он искушал их не для истязания (например, око за око; зуб за зуб) сердца их; так и нам не мстит, а только для вразумления наказывает (учит с любовию) Господь приближающихся к Нему (Юдит. 8:25,27)». Воля Господня так превознесена, чиста и права, что не желает и не может желать ничего, кроме того, что для нас будет добром, и притом добром наибольшим, наиблаженнейшим. И почему бы не желал этого Господь Бог? Он Преблагий, почему бы не мог желать? Он всемогущ. Поэтому нет силы выше Его, нет ни одной, кроме только от Него исходящей: со всех сторон мы окружены и ограждены волей Божией, так что ничто и никогда, как только по Провидению Самого Господа Бога и по Его благой воле, не может коснуться к нам; истинно, Господи, Ты благословляешь праведника, Ты, как щиток, ограждаешь его благоволением Твоим (см.: Пс. 5:13). Никто да не вознегодует, что то или другое приключение опечалило его; да будет ему известно: то, чем он опечален, принадлежит к средствам сохранения и поддержания мира, которыми совершается течение мировой жизни.

Пустынножителя святого Антония Великого некогда окружило разнообразное демонское множество в виде лютейших зверей: львов, волков, змей, скорпионов, медведей и т.п., каждый из которых казался разъяренным до высшей своей лютости: рычал, ревел, шипел соответственно своей природе и угрожал броситься на святого и уязвить его; но преподобный, видя диавольскую хитрость и посмеиваясь над бессилием бесовского полчища, обратился к нему со следующими словами: «Бедные вы и ничтожные! Чтобы устрашить меня, вы приняли на себя звериный вид, желая победить меня одним своим зверством; и если бы вы имели надо мной власть, то каждый из вас один мог бы уничтожить меня; но так как Господь сокрушил вашу силу, то вы, ярящиеся по причине своего бессилия, нападаете на нас не могуществом, но привидениями, собираясь во множестве под видом зверей, дерзая хотя страхом победить нас». И говорит неустрашимо: «Если вы можете чем-нибудь повредить мне, если Господь дал вам на это власть, вот я, приступайте, начинайте терзать, ешьте отданное вам; но если не дано вам от Бога такой власти, то зачем напрасно трудитесь?» Итак, братия, возложим на Бога и на Его Провидение упование наше: Господь пасет мя, и ничтоже мя лишит (Пс. 22:1).

Глава IX. О провидении Божием, относящемся к друзьям и врагам

Есть древняя притча, в которой так говорится о провидении Божием.

Возле источника мальчик занимался детскими играми, бегая среди цветов; потом утомился, сел у воды и задремал. И вот снится ему Фортуна и говорит дремлющему мальчику: «Бедняжка! Ты сел на таком месте, с которого легко можешь упасть в воду и погибнуть: встань и удались отсюда, чтоб не случилось какой-либо беды, а то, если случится тебе беда, станут все обвинять меня и скажут: не ты спал, а я уснула и не предостерегла тебя от той беды». Вот мифологическое утверждение о бытии Божественного Провидения. Всем христианам известно, о ком сказал Псалмопевец: се, не воздремлет, ниже уснет храняй Израиля (Пс. 120:4). Бог имеет столь зоркие очи, что ничто от них не скроется; столь чуткие уши, что ничто мимо них не может пролететь неуслышанным, ибо Он слышит и знает все помыслы; Он имеет руки столь длинные, что никто не уйдет от них. Древние философы доходили до этого сознания только разумом, мы же черпаем это познание из книг Священного Писания.

1

Пространно говорит о Божественном Провидении Иисус, сын Сирахов: Бог провидит все из века в век, и ничего нет дивного пред Ним; пред Ним дела всякой плоти, и невозможно укрыться от очей Его. Нельзя сказать: «что это? для чего это?», ибо все создано для своего употребления (Сир. 39:25-27). Прошедшее, настоящее и будущее видит Бог, рассматривает и предвидит в одно мгновение Своего зрения. Все Его очам присущи: Адам и антихрист, весь род человеческий, все создания. Никогда Провидение Божие не может измениться; хорошо выражено это Сирахом: все дела Господа весьма благотворны, и всякое повеление Его в свое время исполнится; и нельзя сказать: «что это? для чего это?», ибо все в свое время откроется (Сир. 39:21-22). Поэтому и говорит блаженный Августин: «Признавать бытие Божие и не признавать, что Он предвидит все будущее, – это очевидное безумие»¹⁸¹. Воистину, Провидение Божие быстро распространяется от одного конца до другого и все устрояет на пользу (Прем. 8:1): от высочайших Серафимов даже до малейшего на земле муравья недремлющее Божие попечение нисходит, тем более никогда не удаляется. Еще в древности Моисей и Аарон провозгласили: сегодня вечером узнаете вы, что Господь вывел вас из земли Египетской. Я утром увидел Его славу (Вих. 16:6-7). Истинно, в смертный вечер все мы узнаем дивное о нас Божие Провидение; ибо от Господа направляются шаги человека; человеку же как узнать путь свой? (Притч. 10:24). Часто Бог, мудро промышляющий о нас, ведет нас по бедственным, едва проходимым жизненным дорогам, но Господь хорошо знает, какой дорогой введет Он в небесные райские сады. Зачем же поднимать нам жалобные вопли против мудрейшего и весьма надежного Путеводителя в нашей жизни? Зачем говорить, если мы идем по пути, определенному нам Богом: «Куда Ты нас ведешь? Кажется, мы давно уже совратились с правого пути». «Не печалься, мой друг – таинственно говорит нам Бог, – верь только Мне: Я проведу тебя благополучно, ты нимало не поскорбишь, когда окончишь путешествие». Так каждого из нас на жизненном пути со дня рождения и до дня исхода в жизнь вечную провожает Божие Провидение, если только останемся верными путеводительству Божиему, указанному нашим Спасителем во Святом Его Евангелии. Довольно для нас, что это – единственный безбедный путь, и что в том, когда он покажется трудным и неудобопроходимым?

2

Говоря о Провидении Божием, нельзя не вспомнить истории израильского царя Саула. Не было в племени израильском в то время мужа столь доброго и мужественного, который бы превзошел его; но он не сохранил своей доблести до конца жизни и впоследствии был отвергнут Богом. Саул, посланный своим отцом отыскивать пропавших ослиц, нашел себе царство. Рассмотрим здесь Провидение Божие об этом муже. Бог сказал пророку Самуилу: «Завтра в это время (это было в полдень) Я пришлю к тебе человека из земли Вениаминовой; и ты помажь его на царство народу Моему – Израилю». Прислание Богом Саула к Самуилу было таково: у отца Саулова потерялись ослицы, и он послал своего сына искать их. Саул, взявши с собой одного из слуг, отправился на поиски. Прошли они гору Ефремову и землю Шалишу; но ослиц не нашли; и прошли через землю Шаалим и через землю Вениаминову, и не нашли, и когда они пришли в землю Цуф, Саул сказал слуге, своему спутнику: «Пойдем назад, чтобы отец, забыв об ослицах, не стал беспокоиться о нас и не был бы принужден искать нас самих». При этом слуга сказал: «Здесь, в этом городе, есть человек Божий, человек уважаемый, что он ни скажет, то сбывается: не расспросить ли нам у него об ослицах?» Этот совет слуги Саул нашел разумным и полезным. Вот каким путем послал Бог Саула к Самуилу (ср.: 1Сам. 9:1-7). Но прежде чем они увидели один другого и начали вести разговор, Господь открыл Самуилу, что пришедший к нему Саул и есть тот, которого должно миропомазать на царство для управления еврейским народом. Все произошло, по непостижимому распоряжению Божию, обыкновенным, по-видимому, порядком: Саул и ослиц нашел, и царство получил, о котором никогда не думал. О какая непостижимая бездна Провидения Божия! Какая величайшая тайна! Как различны судьбы Божии от мыслей человеческих. Саул нисколько не думал о венце и скипетре царском, но благоволением Божиим возведен на престол. Итак, не случайно сбежали ослицы, не случайно послан был Саул для поиска их, не случайно также долго не находил их, и не случайно слуга дал совет господину сходить к прозорливцу Самуилу: все это произошло по Божию Провидению и тайному внушению исполнителям Его воли для того, чтобы поставить Саула царем Израильским. При этом сам собой рождается вопрос: для чего было угодно Богу помазать на царство Саула, о котором Бог предвидел, что Саул впоследствии падет в нечестие и бедственно окончит жизнь свою? Вместо прямого ответа я предложу свои вопросы. Зачем Бог создал в благодати Своей Ангелов, о которых Ему было известно наперед, что они воспротивятся Богу и, на веки вечные отверженные Им за грех, будут мучиться в геенне? Зачем поселил Бог Адама в райском жилище, когда знал, что Адам недолго проживет в раю и будет изгнан из него? Ради чего Христос причислил Иуду Искариотского к апостольскому лику, о котором наперед знал, что он сделается Его предателем? Для чего предпослал Христос Своих апостолов в самарянское селение, зная, что они там не будут приняты? Какая причина таких перемен в Божиих определениях? Но таких дел найдешь тысячи. Святой Иероним отвечает на подобные вопросы: «Хочешь узнать причину таких перемен? Вот она: Бог судит не будущие поступки, но настоящие и никого не осуждает по Своему предуведению, хотя и знает, что хороший человек в настоящее время впоследствии переменится в негодного и злого; при всем этом, по Своему милосердию, поставляет его в положение такое, какого он заслуживает в настоящее время, и дает ему силу на случай падения, к обращению на истинный путь через покаяние»¹⁸². Не потому согрешил Адам, что Бог предвидел его согрешение, но Бог предвидел то, что Адам согрешит по своей свободной воле. Таким же образом рассуждает святой Амвросий: «Не потому согрешил, что получил заповедь, или Иуда, что был избран в апостолы; ибо не возложил Бог на них необходимости одному – преступить заповедь, а другому – сделаться предателем: оба они, если бы сохранили свято свои обязанности, то могли бы удержать себя от греха». Те, о которых Бог знает, что станут вести жизнь добродетельную, вначале часто бывают злыми, а те, о которых Он знает, что будут грешить и сделаются злыми, сначала бывают добрыми. Стоишь ты теперь, остерегайся, чтоб не упасть. Святой апостол Петр упал: ты же будь осторожен; Иуда пал, и его пример должен предостеречь тебя от падения. В этом величайшее наставление нам, говорит Евфимий, что никакое старание и усердие наше не может сохранить нас без помощи Божией; но и помощь Божия без человеческого желания не принесет пользы: примеры тому видим в Петре и Иуде. Нам должно избегать односторонностей: не оставаться в лености, возложивши все на Бога; опять же мы не должны думать, что сами собой, без Божией помощи и Его благоволения, можем совершить что-либо доброе. Ибо и Сам Бог всего не совершает, чтобы не оставить нас праздными, и нам не предоставил все вершить, чтобы мы не превозносились тщеславно: но от всего, что может вредить нам, Бог отводит; а что для нас полезно, к тому Он побуждает и споспешествует.

3

Опять привожу на память Саула: сколь дивное было во всем Провидение Божие о нем. Ибо тот, который старался многократно погубить Давида мечом филистимлян, был сам окружен многочисленным их войском, отвержен Богом, обратился к волшебнице вопреки заповеди Божией; она вызвала душу умершего уже пророка Самуила (в живом его образе), который возвестил Саулу скорую и неизбежную его погибель. Он, не имея мужества ни избежать, ни перенести, воткнул свой меч рукояткой в землю, упал на его острие и таким образом сам лишил себя жизни (подробности этих событий см.: 1Сам. 18-31). Наказание и месть нарушителям закона Божия – неизбежны: Саул сам себя предал смерти, чтоб избегнуть вражеского посмеяния, бесчестия, поругания и укоризн; но не избежал и этого, ибо филистимляне отрубили голову от мертвого тела его, тело бросили зверям и птицам на съедение, а голову носили с поруганием и насмешками по всей Палестине! О Боже! Никто не укроется от Твоего Провидения и не избежит Твоих судеб. Тот же Саул не исполнил Божия повеления истребить амаликитян, тем самым навлек на себя безмерные бедствия и самую смерть. Как на верных весах все измеряется равновесием и перевесом, так у Бога все – правдой (ср.: Притч. 16:11). Провидение Божие обнаруживается с величайшей мудростью: обыкновенно не каждое преступление наказывается тотчас же; но, с другой стороны, и не оставляется без наказания вовсе. Если бы не подвергал Бог наказанию ни одного злодеяния, то многие подумали бы, что никакого Провидения нет. Если же бы за каждым преступлением неотложно следовало наказание, в таком случае верили бы, что после смерти нет ни наград, ни наказаний. А потому Бог, наказывая только некоторых, обнаруживает Свое Провидение; когда же других не наказывает тотчас же по преступлении, то грозит им наказанием после смерти, в будущей жизни, если не покаятся в здешней. На этом же основании одних праведников избавляет от бед и нападений, а других предает в руки безбожных для истязаний и мук. Все же совершается Богом премудро и весьма предусмотрительно: так Он трех еврейских отроков в раскаленной вавилонской печи сохранил невредимыми; семь же братий Маккавеев Бог попустил Антиоху замучить насмерть: как то, так и это совершилось по Божиему Провидению.

4

Подобными образом все противоположные явления, встречающиеся в настоящей жизни, мудро направляются Провидением Божиим: все житейские бедствия обращает Бог к нашей пользе и ко благу нашему; попускает сами грехопадения для совершения высочайших непостижимых таинственных дел Своего богоправления. Ибо и совершать добрые дела, и попускать злодеяния – свойство, исключительно принадлежащее одному Божественному Провидению. Истинно, никогда Бог не допустил бы зла, если бы Он не был столь силен и добр, дабы из всякого злого дела не производил бы доброго последствия. Скажи по совести: когда в мире появлялось лютейшее и большее зло, как преступление Адамово и убиение Христа Спасителя (нового Адама)? Однако ж первородный грех низвел Бога с неба на землю для воспринятая на Себя тела человеческого; смерть Христова сотворила нам небо и возвратила все, потерянное нами во Адаме. Превысочайший Бог – мудрейший Художник, превращающий всякое злое действие в причину наилучших последствий, подобно тому как из грубой массы добывается золото: любящим Бога… все содействует к благу (Рим. 8:28). Согрешения Магдалины послужили многим поводом к исправлению себя; падение Петрово – бесчисленному множеству людей примером истинного покаяния; неверие Фомы многих утвердило в истине Воскресения Христова. Отсюда обнаруживается величайшая Божественная слава: «Жнешь, где не сеял»; Бог не посеял грехов, однако же от них собирает богатую жатву добродетелей. Воистину Бог мед из камене, и елей от тверда камене источает, когда из величайших злодеяний производит благодетельнейшие последствия. Таким же образом Провидение Божие бодрствует о нас и обо всем полезном для нас, и бодрствует неупустительно, так, что и малейшие наши теснения телесные не оставляет незамеченными. Вследствие этого пусть каждый из нас при всякой немощи рассуждает так: «Болезнь эта произошла или от моей неосторожности, или по злобе человеческой, или же от чего-либо другого, во всяком случае она приключилась не без Божия Провидения, которое определило ее соответственно моим силам, так что ее начало, ее тяжесть (ослабление или усиление) зависят от Его Провидения. Равным образом от Провидения Божия зависит способ врачевания и исцеления ее: оно вразумляет врача и указывает на средства или же противодействует всему по устроению и воле Божией: ибо и доброе и худое, жизнь и смерть, бедность и богатство – от Господа (Сир. 11:14)». Равным образом должно рассуждать во всех испытаниях, что они предвидены и допущены Богом. Враг ли злословит и проклинает тебя? Знай, что все его хуления и слова, произносимые злобными устами, положены от века на весы Божия Провидения; сколько ему дозволено, столько и выскажет, и больше ни одного слова. Что же ты напрасно противишься и тщетно гневаешься? Так точно размышляй и о всех других твоих бедствиях, происхождение которых, количество, тяжесть, продолжение и окончание предусмотрено Богом. Поэтому покорись Промыслу Божию, говоря с Псалмопевцем: Онемех и не отверзох уст моих (Пс. 38:10). Да будет воля Твоя, о Боже мой, по Твоему Провидению и попущению все это устроилось. А поскольку Ты это сотворил, то я был бы нечестивым и беззаконником, если бы вознегодовал против Тебя. Итак, святой воле Твоей, о Боже мой, во всем повинуюсь и с благодарностью приемлю все от Тебя ниспосылаемое и терпеливо претерплю. Климент Александрийский утверждает, что все, о чем сказано было выше, познал и благоразумно обсудил тот, кто верен Богу и исповедует ту истину, что все в мире управляется и направляется к добру, а потому несмущенным сердцем мужественно переносит все испытания. Истинно, не разумом человеческим, очень часто ошибающимся, но благоволением Божиим все направляется к наилучшему концу. Бог же иногда самыми ничтожными средствами беспрепятственно исполняет Свои предопределения: вспомните прежде бывшее, от начала века, ибо Я Бог, и нет иного Бога, и нет подобного Мне. Я возвещаю от начала, что будет в конце, и от древних времен то, что еще не сделалось, говорю: Мой совет состоится, и все, что Мне угодно, Я сделаю (Іс. 46,9–10).

5

Означенное выше рассуждение о Провидении Божественном, повторяемое повседневно, утверждает в душе глубочайший мир и человеческую волю преклоняет к воле Божией и покоряет оной, и как это – сладостно и покойно! Ибо вручивший себя во всем Провидению Божию всецело пребывает свободным от всяких печалей и искушений: будет, по слову Исаии, жить в обители мира и в селениях безопасных, и в покоищах блаженных (Іс. 32:18). Потому один богодухновенный отец¹⁸³ обыкновенно говорил: «Не будет человек иметь покоя в своем сердце, пока не уединится от всего, говоря: “Я и Бог только одни в целом мире”»¹⁸⁴; а блаженный Августин восклицал: «О Боже мой! Ты имеешь о всяком человеке столько старательности (тщания), как бы об одном только человеке заботился: так и о всех, как о каждом»¹⁸⁵; святой же Григорий сказал: «Так Бог печется о каждом, как всех вообще имеет в виду, и так же обо всех промышляет, как бы только об одном»¹⁸⁶. Так о тебе, читатель, печется и имеет Провидение Бог, как бы Он ни о чем другом не заботится. Многочисленность народа, о котором печется Бог, не смущает Божия Провидения, не отягощает: для Него попечение об одном человеке таково же, как и о бесчисленных тысячах людей. Как прежде о Ное с семейством его или об одном Адаме в раю, так и теперь обо всех Бог имеет равное попечение и Промысл.

К этому своему Хранителю и надежному Попечителю пусть каждый взывает: Возлюбленный мой принадлежит мне, а я ему (Пісн. 2:16). Я почитаю Бога и храню все Его повеления так, как бы ничего другого не было в мире, о чем бы я мог заботиться и помышлять; и взаимно мое спасение находится в Божием попечении и хранении до такой степени тщательном, как будто бы кроме меня одного не было в мире ничего другого, о чем бы можно было заботиться Богу: Он весь принадлежит мне, а я – Ему. Он Господь, управляющий мной, а я – покорный раб, готовый исполнять все повеления своего Господа; ибо Он постановил: «Помышляй ты обо Мне, Я же буду взаимно о тебе беспрестанно промышлять (заботиться о твоих потребностях), забудь ты самого себя, всегда же помни только обо Мне, так и Я буду помнить обещание Мое и иметь о тебе всегдашнее попечение». Истинно, Бог в милости и щедротах – всеобъемлющ: Он Провидением Своим охраняет и спасает также всех вообще, как и каждого порознь: На всяком месте очи Господни: они видят злых и добрых (Притч. 15:3); пред очами Господа пути человека, и Он измеряет все стези его (там же, 5,21). О если бы доброхотно погрузились в недосягаемую глубину Отеческого провидения, то каждый с непоколебимой уверенностью мог бы сказать о себе: Господь пасет мя, и ничтоже мя лишит. На месте злачне, тамо всели мя, на воде покойне воспита мя (Господь – мой хранитель, я не буду оставлен в скудости и опасностях, Господь сохранит меня и во всем обеспечит) (Пс. 22:1-2). Если любим покой души, если желаем надеяться на Бога, если намереваемся жить во всем по воле Божией, то нам необходимо всегда иметь пред очами Провидение Божие: чем сильнее будем уповать на него, тем усерднее станем исполнять волю Божию.

Глава X. Каково сомнение или маловерие у многих людей

Ни об одном предмете так часто не напоминал Христос Господь Своим ученикам, как о маловерии. Он предостерегал всех от маловерия не только словами, но и множеством фактов, удивительно доказывающих силу веры и бессилие недоверия или сомнения в Божием покровительстве. Для чего иного, как не для наглядного удостоверения в вездесущей помощи Божией верующим и надеющимся на Единого Бога во Святой Троице совершены были Христом утешение бури на корабле, чудное насыщение пятью и четырьмя хлебами многих тысяч народа в пустыне? Что означало Петрово погружение в волнах морских? Всеми этими удивительными делами наставлял Христос маловерных и потому возгласил: что вы так боязливы, маловерные? (Мф. 8:26), как бы говоря: «Неужели вы так неразумны, что не можете понять единственного первоначального и весьма необходимого учения?» Маловерие бывает различных видов: некоторые потому имеют недоверчивость к Богу, что Он врагов Своих не карает и попускает им пребывать в своих похотях; другие сомневаются, чтобы могли умолить Бога о том, чего они просят у Него, тем более когда совесть их упрекает и устрашает, что Бог не простит им содеянных грехов; третьи боятся, чтобы Бог не лишил их всего благопотребного для жизни и пропитания. Этот тройственный род маловерия своим явно обманчивым прельщением многих людей удаляет от Бога и погружает в многоразличные виды погибели. Зло маловерия бывает тем вреднее для нас, чем менее мы познаем его. Источником маловерия служит излишняя наша самонадеянность, то есть кто думает более о себе, чем о Боге, полагая, что смертью все окончится: а как это бедственно – рассмотрим ниже.

1

Соломон такую самонадеянность строго обличает, говоря: Надейся на Господа всем сердцем своим, и не полагайся на разум свой… Не будь мудрецом в глазах твоих; бойся Господа, и удаляйся зла (Притч. 3:5-7). Так поучает и во многих других притчах: «Своей мудростью не величайся… Ибо первый признак безумия – считать себя мудрым». Но много ли найдется таких, которые бы вменяли себя ни во что? Или кто сил своих, или красоты (доброты), или имущества, или мудрости и разума своего не хвалил и не превозносил? – но ко вреду своему, ибо помышления праведных – правда, а замыслы нечестивых – коварство и безумие (Притч. 12:5). Бог, желая искоренить в нас порок самонадеянности, иногда тяжко наказывает, а непослушных такому вразумлению и вовсе отвергает. Вспомним самонадеянного иноплеменника Голиафа, который думал, что он одним своим видом и дуновением развеет все полки израильтян. Увидя идущего против себя отрока Давида с пастушеским посохом и сумкой, сказал с презрением, насмехаясь над ним: «Что ты идешь на меня с палкой, разве я собака? Подойди ко мне, и я отдам тело твое птицам небесным и зверям полевым.» О как скоро прекращена такая самонадеянность! Кто мог так ловко направить камень и поразить иноплеменника в чело, кроме всесильной и неизменяющей десницы Божией? (ср.: 1Сам. 17). Олоферн, также много надеявшийся на себя, не был удостоен Богом и того, чтобы быть обезглавленным мужчиной; но гордое превозношение оного женщина потоптала ногами, победила и обратила в ничто. Навуходоносор, царь Халдейский, обходя свои храмы, сказал: «Не есть ли это великий Вавилон – город, который построил я в дом царства силой моего могущества и в славу моего величия?» О Навуходоносоре! Остановись, удержи язык твой от самохвальства и самонадеянности; до сих пор подавали тебе на обед тысячи блюд с отборными, вкусными яствами; но скоро увидишь пред собой одну, необыкновенную пищу, питаясь которой научишься ты мыслить и говорить о себе смиреннее; будешь иметь себе пищу, приличную волам, пока привыкнешь мыслить и говорить о себе иначе; для омовения тебе приготовится холодная роса; вместо драгоценных одежд вырастут на тебе скотские волосы, как у льва, а вместо перстней – когти вырастут у тебя, как у птиц. Еще не окончил Навуходоносор слов самовосхваления, как был с неба голос: «Тебе говорят, царь Навуходоносор: царство отошло от тебя! и отлучат тебя от людей, и будет обитание твое с полевыми зверями; травой будут кормить тебя, как вола, и семь времен пройдут над тобой, доколе познаешь, что Всевышний владычествует над царством человеческим и дает его, кому хочет (ср.: Дан. 4)». Тотчас все это и исполнилось над Навуходоносором. Вот как излишнее упование на себя человека превратило в скота. Но послушай, как Навуходоносор из скота сделался опять человеком, научась уповать на Бога, а не на себя, о чем он сам о себе свидетельствует: По окончании же дней тех (то есть семи времен, определенных Небом), я, Навуходоносор, возвел глаза мои к небу, и разум мой возвратился ко мне; и благословил я Всевышнего, восхвалил и прославил Присносущего, Которого владычество – владычество вечное, и Которого царство – в роды и роды. И все, живущие на земле, ничего не значат; по воле Своей Он действует как в Небесном Воинстве, так и у живущих на земле; и нет никого, кто мог бы противиться руке Его и сказать Ему: «что Ты сделал?» (Дан. 4:31-32).

Тяжкое зло – самонадеянность; она низложила и святого апостола Петра: о Петре святый! Что ты горько плачешь, когда пропел петух? Следовало прежде плакать, когда Господь всем говорил о Своем исходе (от мира), когда возвестил Он на вечери об ужасной смерти: тогда действительно слезы были бы благовременны. Но самонадеянность устранила слезы, и вместо их слышалось безмерное обещание: если и все соблазнятся о Тебе, я никогда не соблазнюсь (Мф. 26:33). Так ли это? По прошествии нескольких часов обещание это, данное по самонадеянности, не было исполнено и предано (см.: Мф. 26). Василий Великий справедливо сказал: «Никто не остается чаще побежденным, как только тот, кто слишком на себя надеется. Напротив, кто мало надеется на себя, тот не начинает никакого дела не призвавши прежде Бога себе в помощь».

Святой Амвросий некогда жаловался на блаженного Августина его матери, что Августин очень самонадеян, слишком много полагается на свой разум и на свою премудрость; и действительно Августин не освободился от этого вредного порока, пока сам не почувствовал, что порок сей много вредит ему. В этом сам он признался впоследствии, говоря ко Господу: «Мне казалось, Господи, что я мог сам собой быть доволен, и не подозревал, что Ты, Господи, управлял мной и таинственно наставлял меня; но когда Ты, Боже мой, немного удалился от меня, то я упал в духе и сам тот же час заметил это в себе и удостоверился в том». Итак, весьма вредно и бедственно доверяться своему разуму, мудрости своей и искусству, так равно и своим силам; ибо они от небольшого дуновения легко падают; да не хвалится мудрый мудростью своею, да не хвалится сильный силой своею, да не хвалится богатый богатством своим: так говорит Господь (см.: Єр. 9:23).

2

Не только нельзя надеяться на себя, но также и на других людей: проклят человек, который надеется на человека и плоть делает своею опорою, и которого сердце удаляется от Господа (Єр. 17:5). Ибо ничтожно и обманчиво такое упование на человека, который не может и себя спасти.

Ловцы слонов подрезают пилой то дерево, к которому прислоняется это животное для ночного отдыха: дерево пребывает стоящим прямо, ибо только частью подпилено при корне; слон по привычке подходит и опирается на него, но тотчас же падает вместе с деревом, а для слона падение его – гибельно. Подобно слонам и многие люди избирают себе деревья для защиты: этот старается всеми силами угождать князю, другой ласкается к богатому господину, представляя себя готовым на всякие услуги ему, добиваясь его любви и милости; находятся и такие, которые стараются привлекать сердца других к себе щедрыми дарами и подкупами и всякими другими средствами. Бедные, вы сами себя обманываете и все это приготовляете для своей погибели: деревья, на которые надеетесь опереться, давно уже подрублены невидимой Божией секирой и вместе с вашими чаяниями и надеждами внезапно упадут и опрокинутся. Августин, предостерегая от такого обмана, говорит: «Многие имели высокое мнение о дружбе с сильными мира сего: они пали и увлекли с собой тех, которые на них сильно надеялись, в ту же пагубу»¹⁸⁷.

Пророк Иона устроил себе кущу из тыквы и сидел в тени ее с большим удовольствием; но недолговечная тыква имела двух врагов: солнечный жар и червей; от них в один день погибла тыква: с ней вместе исчезла и тень, защищавшая Иону от лучей палящего солнца. Рассмотри внимательно дела мира сего, то увидишь, что он весь переполнен тенистыми деревьями, которые временно процветают и своей тенью защищают под ними стоящих, но всегда весьма близка их погибель от многоразличных червей: от зависти, оклеветания, подсудности, бесчестия и от самой смерти: все они подгрызают, разрушают и уничтожают всякую надежду на человека. Слуга возложил всю свою надежду на доброго своего господина, вдруг умирает господин, и слуга остался без покровителя; другой избрал себе защитником человека богатого и сильного, но вскоре он умирает или его богатство и его власть умалены, и тот же час тень тыквы исчезла. Сыновья сильных людей надеются быть укрытыми под тенью чести, начальства или достоинства своих отцов, но внезапно отнимает Бог эту тень, и бедные, укрывавшиеся под нею, опаляются солнцем и страдают, как скоро погиб господин тыквенной кущи.

Припомните историю об Амане, наместнике царя Артаксеркса, гонителя евреев, и многих других сильных людей, полагавших свою надежду не на Всевышнего, но на своих покровителей, и потому погибших.

3

Все мы – создание Божие: потому нам должно укреплять себя Божией благодатью, милостью и Его величеством. Давид, наученный бедствиями, по опыту всех увещевает: «Не надейтесь на вельмож!» Почему же не надеяться на тех, которые между нами очень могущественны? – Потому, отвечает Давид, что они сыны Адамовы, в которых нет спасения. Зачем же, бедный человек, уповаешь на такого же человека, в котором нет спасения, ибо выйдет из него дух его, тело его возвращается в землю, и в тот же день исчезают все замыслы его: но блажен тот, кому Помощник – Бог Иаковлев, у кого надежда на Господа Бога своего (ср.: Пс. 145:3-5). Надежду на человека называет Священное Писание сенью или тенью: идут… чтобы… укрыться под тенью Египта (Ис зо, 2). Что же есть непостояннее и обманчиве, кроме тени? подобно ей – упование на человека. Многие ищут благосклонного лица правителя; но судьба человека – от Господа (Притч. 29:26).

Иаков, патриарх, когда возвращался из Месопотамии в землю Ханаанскую, встретил брата своего Исава и с ним четыреста человек, испугался как бы неприятельского войска и усердно молился Богу о спасении своем. Близок был к нему Бог и благословил его, обещая ему помощь Свою; но однако ж отпустил его хромающим (ср.: Бут. 32; 33). Скажешь: что же это – помощь или Провидение? Помощи просит и молит Бога о ней Иаков, а отпущен с поврежденной ногою? Действительно, в этом открылась помощь: Бог потому отпустил от Себя Иакова с больной ногой, чтобы он, а через него и мы научились не надеяться ни на свои, ни на чужие силы, а только утверждаться в надежде своей величеством, властью и благостью Единого Бога: ибо и у сильных по Своей воле отнимает Бог крепость, а немощным, хромым, слепым и тому подобным оказывает невидимо Свою помощь, что и оправдалось над хромым Иаковом и вооруженным Исавом.

Гедеон, славный полководец, выступая на сражение с мадианитянами, распустил по домам двадцать две тысячи из своего войска и взял с собой только триста воинов, с которыми и победил мадианитян, ибо так было повелено ему Богом, Который объявил и причину этого, состоящую в том, чтобы не возгордился Израиль предо Мною и не сказал: «моя рука спасла меня (Суд. 7:2)». Венадад, царь Сирский, поносил Ахава, царя Израильского, как немогущественного и бессильного, устрашая погублением всего Израиля, но все угрозы его остались тщетными. Хотя Венадад имел тридцать двух царей-союзников, множество конницы, пехоты и воинского обоза; но в первом сражении был поражен и изгнан; во второй раз собрал он сто двадцать тысяч сирийского пешего войска против израильтян, которое в один день большей частью было уничтожено на поле сражения; остальные же убежали в город Афек, где упала стена на двадцать семь тысяч человек и всех задавила. Вот разительный пример Венадада, который полагался не на Божию помощь, но на себя и на свои силы.

Приведем еще пример самонадеянности и надежды на людскую помощь царя Асы, о котором вспоминаем с соболезнованием. Аса в начале царствования делал доброе и угодное в очах Божиих, за это наградил его Бог славной победой над египетским царем, выступившим против израильтян с миллионным войском. Но увы! И его впоследствии погубило упование на силы человеческие, на что прямо указывает пророк Анания, говоря Асе, царю Иудейскому: так как ты понадеялся на царя Сирийского и не уповал на Господа Бога твоего, потому и спаслось войско царя Сирийского от руки твоей (2Хрон. 16:7). Отсюда произошло впоследствии много зла. Блаженный Августин, объясняя слова Псалмопевца: Возненавидел еси хранящие суеты вотще (Пс зо, 7), говорит: «Я, пренебрегая о всем ничтожном, надеюсь на Господа Бога: ибо если будешь надеяться на богатство, то обманешься, если уповаешь на могущество, власть и славу человеческую, ты возлюбил тщету: ибо во всех этих случаях – или ты умираешь, все бывшие надежды твои для тебя бесполезны, а иногда еще и при жизни твоей они погибают и ты остаешься ни при чем. Всякий раз за неверием в Бога последуют за тобой упадок духа, презрение и омерзение ко всему доброму и полезному»¹⁸⁸. Где маловерие, там – страх, вечные погибели, нескончаемые волнения и смущения, то есть всякий, надеющийся на себя самого или на другого человека, строит свой дом на песке; утверждающийся же верой в Бога созидает жизнь свою на камне и не поколеблется во веки веков.

4

Нет ничего столь неприятного Богу, как маловерие человеческое, которое было строго наказываемо даже в людях, угодных Богу. Моисей, муж, возлюбленный Богом, согрешил два раза маловерием, за это умер преждевременно, не удостоившись дойти до земли обетованной, но только издали она была указана ему Богом с горы Моавитской. Первое маловерие Моисеево состояло в следующем: когда во время путешествия в пустыне народ начал обнаруживать недовольство, плакал и говорил: кто накормит нас мясом? – Моисей обратился к Богу, говоря: шестьсот тысяч в народе сем, среди которого я нахожусь; а Ты говоришь: Я дам им мясо, и будут есть целый месяц! заколоть ли всех овец и волов, чтоб им было довольно? или вся рыба морская соберется, чтобы удовлетворить их? О Моисей! В сомнении своем ищи причину невозможности, а не в Провидении Божием: неужели рука Господня сделалась короче, чтобы достать все это? (см.: Чис. 11:21-23). После этого следовало бы сделаться Моисею более сведущим и осторожнейшим относительно Провидения Божия; но он запомнил о насыщении перепелами и опять впал в первое недоверие. Когда в пустыне Син не было воды, годной для питья, израильтяне возроптали против Моисея и Аарона, Бог велел им собрать народ к каменной скале и сказать ему: «скала эта даст вам из себя воду»; но Моисей, собравши народ к скале, сказал не Богом повеленные слова, но слова укорительные: послушайте, непокорные, разве нам из этой скалы извести для вас воду? – и ударил жезлом в скалу два раза: вода действительно потекла во множестве; но тогда же последовал и глас Божий с неба, возвещающий Моисею и Аарону наказание за недоверие: за то, что вы не поверили Мне, чтоб явить святость Мою пред очами сынов Израилевых, не введете вы народа сего в землю, которую Я даю ему (Чис. 20:2-13). И когда Моисей приближался к смерти, Бог издали с верха горы показал землю многоплодную, но тотчас же как бы укоряя сказал: Я дал тебе увидеть ее (землю) глазами твоими, но в нее ты не войдешь (Повт. 34:4). Как необходимо нам удалять из своих сердец столь противный Божией чести яд маловерия, который обыкновенно навлекает на нас тяжкие наказания! Израильтяне тяжко грешили много раз повторяемым маловерием, исправить которое были не в состоянии преславные и чудные знамения. Ибо евреи, когда чего не тот же час видели или не осязали, возвращались к маловерию, говоря: «это дело невозможное». И это маловерие до того усилилось между ними, что они произносили укоризны против Бога, говоря, что Он будто бы имел их в забвении и презрении. Весьма часто говорили они нечестиво: о, если бы мы умерли от руки Господней в земле Египетской, или умерли бы в пустыне сей! и для чего Господь ведет нас в землю сию, чтобы мы пали от меча? жены наши и дети наши достанутся в добычу врагам; не лучше ли нам возвратиться в Египет? И сказали друг другу: поставим себе начальника и возвратимся в Египет (Чис. 14:2-4). Как будто бы нечестивцам для погибели не все места были одинаковы.

Кто-нибудь, удивляясь, может спросить: почему Бог людям Своим не только не дал вина, но попустил даже оскудение в воде? Таким способом необходимо искоренить маловерие. Почему на тех же людей наслал Он огненных змей, которые не только наносили им язвы, но многих и умертвили? Это попущено было по неверию их. Почему в одно и то же время не возбранял Бог убивать по двадцати и по тридцати тысяч людей? Единственно ради маловерия, которого в сем строптивом народе Бог ничем не мог искоренить, как только многими наказаниями: ибо неверие всегда в них возрождалось. Бог сказал о них явно с негодованием и с жалостью: доколе будет раздражать Меня народ сей? и доколе будет он не верить Мне при всех знамениях, которые делал Я среди его? поражу его язвою и истреблю его и произведу от тебя (и от дома отца твоего) народ многочисленнее и сильнее его (Чис. 14:11-12). При этом Моисей сделался ходатаем за них пред Богом: пал на землю и молился; но решение Божие было таково: Скажи им: живу Я… как говорили вы вслух Мне, так и сделаю вам; то есть в пустыне сей падут тела ваши, и все вы (взрослые, которые роптали на Меня)… не войдете в землю, на которой Я… клялся поселить вас… кроме Халева… и Иисуса… Навина; детей.., о которых вы говорили, что они сделаются добычей врагов, введу их в землю, которой вы отверглись теперь (Чис. 14:28-31). Словом, те вошли в обетованную землю и наследовали оную, которые не оказали маловерия к Богу. Так было наказано маловерие. Однако же и после этого, во время перехода через Иордан, евреи вновь показали свое маловерие.

5

В Первой книге Царств повествуется, что по сожжении амаликитянами города Секелага они увели в плен жен и детей от малого до большого: народ этим бедствием был доведен до отчаяния и находился в большом смущении. Обвиняя царя Давида, не успевшего защитить город, жители его замыслили побить Давида камнями. Но как ни велико было маловерие в народе, в большей мере оказалось великодушие Давида и его благонадежное упование на Господа Бога своего. Укрепляясь несомненной надеждой, он с четырьмястами мужей погнался за неприятелем. Нашедши их, расположившихся в стане, беспечно ядущих и пьющих, Давид напал на них с воинами своими, и сражался с ними с утра до вечера, и на другое утро поразил их окончательно. Таким образом, Давид взял все, что было захвачено в Секелаге амаликитянами, не оставляя ничего от мала и до велика, от добычи до пленных жен, сынов и дочерей секеладских граждан, – все возвратил Давид гражданам и, кроме того, приобретя от неприятелей богатую добычу, не погубил ни одного из своих воинов. Вот как оправдывает упование надеющихся на Него, Господа (см.: 1 Цар зо, 1–20).

Во время великого голода в Самарии пророк Елисей предсказывал, что завтра в это время мера лучшей муки будет по одному сиклю и две меры ячменя по той же цене. При этом находившийся сановник Самарийского царя, на руку которого опирался царь, будучи одержим неверием, рассмеялся и отвечал пророку: «Если бы Господь и окна открыл на небе (то есть сыпал бы с неба пшеницу и жито), то и тогда этого не может быть». Елисей же сказал ему на это: «Вот ты увидишь это глазами своими, но есть этого не будешь». Пророчество Елисея сбылось буквально: войско сирийское бежало ночью из-под Самарии, устрашенное небесной силой, оставив весь свой провиант, поэтому в Самарии подешевел хлеб, покупать который бросился народ, там же находился и Тристат, который был задавлен теснившимся в воротах народом и умер. Действительно: помышления смертных не тверды, и мысли наши ошибочны (Прем. 9:14). Бог же – всемогущ: Он совершенно и точно знает все будущее, настоящее и прошедшее. Ибо Ему известен порядок дел Его, о всех вещах, творимых Его руками, Он имеет отчетливое сведение: все, открывающееся нам в мире, кажется как бы выходящим из-за крова, и что нам кажется нечаянным, Он предуведал то от века. И никогда Провидение Божие не может измениться в своих премудрейших распоряжениях. Но так как распоряжения эти – глубочайшая и непостижимая бездна, то многие, видя бесчисленные беззакония и злодеяния остающимися без наказания по Божиему долготерпению, а избранных Божиих исправляемыми и испытываемыми многими скорбями, впадают в бездонную глубину неверия. Они думают, что Бог не обращает никакого внимания на дела человеческие, и не видят они никакого различия между праведными и злыми людьми. Екклезиаст говорит: Всему и всем – одно: одна участь праведнику и нечестивому, доброму и злому, чистому и нечистому, приносящему жертву и не приносящему жертвы; как добродетельному, так и грешнику; как клянущемуся, так и боящемуся клятвы (Еккл. 9:2). Все это кажется нам неразумным, случайно происходящим, подобно тому как простец видит часы, показывающие время: он видит поверхность часов и часовую стрелку; он не знает внутреннего механизма часов и думает, что стрелка сама собой движется и обращается случайно, а не по преднамеренному устройству. Но механик весьма хорошо понимает часовое устройство. Так точно Провидение Божие для нас, простецов, непостижимо, скрыто от нас; но оно заключает в себе всеобъемлющий порядок разумного и справедливого мироправления. Мы видим внешний порядок мировых и частных происшествий и явлений; но чудное, премудрое Провидение Божие, приводящее в движение всемирный механизм и его сохранение и направление его деятельности, для нас сокрыто, и видеть его мы не можем. Отсюда происходит, что многие, видя противоречие, по понятию человеческому, между благополучием злых и неблагополучием добрых людей, утверждают, что нет Провидения Божия, а все делается волей и разумом человеческим или же происходит по слепому счастью или несчастью; иначе думают и рассуждают верящие в высочайшую Премудрость Бога и в Его Провидение, все направляющее ко благу. Так Григорий Назианзин говорит: «Я истинно знаю, что Бога высочайшая причина знает в полном совершенстве причины наших намерений и поступков».

Эти непогрешимые часы верно показывают все мгновения, секунды и минуты каждого человеческого поступка. Вавилонский царь Валтасар во время богатого ужина, увидев на стене кисть руки, пишущую неизвестные слова, ужаснулся и изменился в лице. Что видишь, о царю? Что смущаешься, чья это рука? Если же руки и писца не знаешь, зачем так ужасаешься? Бедный царь спрашивает у всех мудрецов вавилонских разъяснения написанного, и никто не может истолковать этого писания: все видят написанное, как часовую стрелку, но никто не разумеет, кто ее вращает и что она указывает. Пришел пророк Даниил и объяснил царю как самое письмо, так и его значение, говоря: Ты возгордился против Господа небес, и сосуды Дома Его принесли к тебе, и ты и вельможи твои, жены и наложницы твои пили из них вино, и ты славил богов серебряных и золотых, медных, железных… и каменных, которые ни видят, ни слышат, ни разумеют; а Бога, в руке Которого дыхание твое и у Которого все пути твои, ты не прославил. За это и послана от Него кисть руки, и начертано это писание… мене, мене, текел, упарсин. Вот и значение слов: мене – исчислил Бог царство твое и положил конец ему; Текел – ты взвешен на весах и найден очень легким; Перес – разделено царство твое и дано Мидянам и Персам. Время последнее жизни твоей, о царю, приближается и исполнено при кончине бед, а потому сейчас же поспеши добре жить (то есть истинно покаяться). И откуда Даниил узнал это? Он прочел это на хронометре Божия Провидения (см.: Дан. 5:23-28). В ту же ночь все исполнилось.

6

Из предшествующего видно, что деяния каждого человека, благополучные или неуспешные, до малейшей черты и числа начертаны на хронометре Божия Провидения, и хронометр этот непогрешим ни на одну йоту, ибо истинно говорю вам… ни одна йота или ни одна черта не прейдет из закона (воли Божией), пока не исполнится все (Мф. 5:18). Если же хронометру, устроенному мудрым строителем, верим, то какое безумие и дерзость укорять, а иногда и порицать хронометр того величайшего мирового домостроительства Божия, которое непогрешимо, благодаря которому все события всего сотворенного расположены наилучшим образом? Мудрый муж так взывает ко Господу: промысл Твой, Отец, управляет кораблем, ибо Ты дал и путь в море и безопасную стезю в волнах, показывая, что Ты можешь от всего спасать, хотя бы кто отправлялся в море и без искусства (Прем. 14:3-4). Действительно, часто случалось, что добрым людям служили вместо лодки – одежда, вместо весла – простая палка. А потому всегда благонадежно верить Божию Провидению: когда же видим, что люди богоугодно живущие бывают обижаемы, унижаемы и оскорбляемы, а беззаконно живущие благоденствуют и все дела свои доводят до благополучного конца, то думаем о Провидении, что оно как бы спит или очень снисходительно. Такие мысли бывали иногда и у святых мужей, несколько смущая их; но сомнение их послужило к нашему наставлению и утверждению. Царь Давид сам о себе говорит: Мои же вмале не подвижастеся нозе: вмале не пролияшася стопы моя (Пс. 72:2); ибо я вознегодовал на безумных, видя благоденствие нечестивых. Ибо нет им огорчений до самой смерти, и тело их тучно, в трудах человеческих нет их: они не страждут; итак, не напрасно ли я очищаю сердце мое и омываю невинностью руки мои; терплю раны всякий день и страдание всякое утро? Давид думал открыть причину такой несообразности заслуг с наградами, а потому говорит далее: итак начал я размышлять, чтобы узнать сие; но сие трудно было в глазах моих, пока вниду в святилище Божие (Пс. 72:12-17). Все это после узнаем в Царствии Небесном; теперь же, в настоящей жизни, нет возможности постигнуть судеб Божиих. Об этом же пророк Иеремия говорит с сожалением: Праведен… Ты, Господи, если я стану судиться с Тобою; и однако же буду говорить с Тобою о правосудии: почему путь нечестивых благоуспешен, и все вероломные благоденствуют? Ты насадил их, и они укоренились, выросли и приносят плод. В устах их Ты близок (т.е. они часто говорят о Боге, но как говорят?), но далек от сердца их (Єр. 12:1-2). Подобно этому сожалеет и Аввакум: для чего Ты, Господи, не взираешь на насилие обидящих и молчишь, когда пожирает нечестивый праведного; невинно притесняемые становятся, подобно рыбам, безгласными: нет суда правильного: закон потерял силу, а потому и суд происходит превратный (ср.: Авв. 1:1-4).

Какая же причина некоторого сомнения даже у праведных мужей о Провидении и правосудии Божием? Причина этому заключается в том, что мы смотрим только на одну сторону Божия Провидения, другая же его сторона сокрыта для очей наших по причине узкого кругозора нашего, неспособного расшириться для полного обозрения судеб Господних: только во Второе Пришествие Христово узнаем мы праведный суд Божий обо всех и обо всем. Поэтому святой апостол Павел говорит: не судите никак прежде времени, пока не придет Господь, Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения, и тогда каждому будет похвала от Бога (1Кор. 4:5). Мы видим и понимаем только малейшую часть Промысла Божия; но его чиноположения, законов высшего порядка (Божественного Провидения), его действий и конечных целей не постигаем: о том, что было в прошедших временах, если и знаем кое-что, но и то знаем неточно; а что будет в грядущие века, о том ничего не знаем: поэтому и судим о Провидении Божием неразумно и лживо оговариваем оное. Но когда придет Господь во свете, и откроется, для чего допустил Бог падение Ангелов, грехопадение наших прародителей, избрание строптивых иудеев в народ Божий. Зачем одним попустил родиться в христианстве, а другим – в неверии? Зачем одних избавляет от всех бед и печалей, другим же попускает всю жизнь проводить в скорбях и бедствиях? Тогда для каждого будет благоприятна награда за все, что он долготерпеливо переносил здесь за Христа, Спасителя нашего.

7

Из предыдущих бесед видно, что наша обязанность – направлять все наши действия и поступки согласно с волей Божией; но при узнавании воли Божией нам могут встречаться некоторые вопросы; кто-нибудь, печальный в душе и смущенный умом, скажет: «Мне случилось то же, что и Саулу, который спрашивал у Господа: “…как поступить мне (Саулу) с напавшими на нас филистимлянами?” но Господь ничего не отвечал ему ни во сне, ни чрез урим¹⁸⁹ (явно через первосвященника), ни чрез пророков (см.: 1Сам. 28:6), – я потерял то или другое, меня постигла эта болезнь: Бог не объявляет мне Своей воли; разве идти мне спрашивать у волшебников? Но это запрещено Богом». Самый лучший совет на такие случаи предлагает тебе и каждому Иисус, сын Сирахов, говоря: Сын мой! если ты приступаешь служить Господу Богу, то приготовь душу твою к искушению: управь сердце твое и будь тверд, и не смущайся во время посещения (время искушений), именно: прилепись к Нему и не отступай, дабы возвеличиться тебе напоследок (то есть при окончании предприятия твоего) (Сир. 2:1-3). Все, что будет нанесено тебе (например, оскорбление), перенеси долготерпя и смиряясь. Как золото испытывается в огне, так и угодные Богу люди испытываются Им в печи смирения. Веруй Богу, и Он заступит тебя; исправь путь твой и уповай на Бога¹⁹⁰.

Подумай: нетрудно быть мужественным, когда жизнь соответствует нашим желаниям; и кормчий не покажет искусства в управлении кораблем плывя в тихую погоду и при благоприятном ветре. Для испытания доблести сердца необходимо, чтобы случилось нечто противное его влечению. Вся наша жизнь переполнена бедами и многоразличными испытаниями, и редко когда приходится прожить спокойно, и то недолго. Если принимаешь бедствия с озлоблением – чувствуешь величайшую тяжесть; если же – с благодушием, то будешь иметь приятное утешение. Плачь, сколько хочешь, однако ж выпьешь до дна чашу огорчений, которую поднесет тебе Небесный Врач не без пользы для тебя. Если ты добр – поймешь, что скорбь послана тебе для покаяния в твоем падении; а если ты злобен, то скорбь будет служить вместо каторги. Не повторяй слов Саула, сказанных им Самуилу: тяжело мне очень; Филистимляне воюют против меня, а Бог отступил от меня (1Сам. 28:15). Не отступал бы от тебя, о царю, если бы сам ты первый не отступил от Него. Каждый помни это: никого Бог не оставляет ни в каком злоключении, кроме тех случаев, когда мы первые оставим Бога. Если бы Саул имел хоть немного мудрости, то сказал бы ко Господу слова Маврикия кесаря: «Господи, накажи лучше здесь меня, нежели там» (в будущей жизни). Так, христианин, не прибегай в бедах, притеснениях и печалях своих к волхвам, врагам Божиим, не унывай в надежде, уповай же на Бога, прибегай за помощью к Божией Матери, к ногам распятого Господа нашего Иисуса Христа, к Ангелам Его и к друзьям Его – святым. У них твое прибежище и твоя защита. Здесь утешай себя словами Давида и Иова: Аз же всегда возуповаю на тя, и приложу на всяку похвалу Твою (Пс. 70:14); Вот, Он убивает меня, но я буду надеяться; я желал бы только отстоять пути мои пред лицем Его! (Йов. 13:15). Многие из нас сильно заблуждаются, что обращаются прежде к человеческой, а не к Божией помощи, и не оставляют этого заблуждения, пока, потрудившись долгое время напрасно, без успеха, и не вспомнят о Боге. А потому всякая помощь, которой ищут превратным порядком сначала у людей, чем у Бога, часто бывает бесплодной по Божиему распоряжению для вразумления несмысленных искателей.

Отчего, какая причина, что Бог попускает погибать огромному числу людей, повреждаемых и умерщвляемых колдовской хитростью? Неудивительно: слишком распространившееся маловерие в народе достойно казни. Многие других врачей не ищут, как только знахарей; не аптекарей, но диаволыцины. Бог праведно наказывает тем самым, чем мы согрешаем против Него. Павлин воспоминает, что святому Амврсию¹⁹¹ ни один чародей не мог причинить никакого вреда, потому что Амвросий во всем имел крепкое и благонадежное упование на Бога. Вот тому доказательство: по смерти царицы Иустины¹⁹², державшейся арианской ереси, случилось некоему волхву по имени Иннокентий быть взятому на истязание, причем он в мучениях кричал, что терпит больше от Ангела Хранителя Амвросиева, чем от палачей; и будучи спрошен, по какой причине Ангел его наказывает, отвечал так: «Во времена царицы Иустины хотел я волхвованием моим возбудить народ медиоланский против их епископа, взлез я на верх церкви в полночь и приносил там жертвы бесам, чтобы возбудить ненависть к Амвросию во всем собрании народном; но сколько я ни старался этим злобным действием подвигнуть людей на гнев и вражду против епископа, нисколько не успевал в этом и замечал, что народ еще больше привязывается любовью к своему пастырю и успевает в православно-кафолической вере. Будучи не в состоянии сделать какое-либо большее зло, я посылал бесов в дом Амвросиев, чтобы они убили его; но бесы отвечали мне, что они не только к епископу, но даже к дверям его дома не могут приступить, потому что огонь, исходя от дверей, опаляет их. Вот, смотри, какой стражей Бог защищает и сохраняет тех, которые возлагают на Него все упование свое». И действительно, по мере упования и дерзновения нашего к Богу увеличивается и Его к нам благость и щедроты. Но горе нам, как мало среди нас тех, кто всем сердцем уповает на Бога! Рассмотри обычаи и привычки людские, и заметишь, что маловерие везде и во все времена возвращается, оживает и умножается, а отсюда пустые и ложные страхи. Часто люди боятся, чтоб не погибли плоды от снега или колосья не засохли, не были бы повреждены сильными дождями или сожжены молнией. По временам страшатся недостатка в пропитании; иногда же смущаются тем, что во время болезни или в нечаянных приключениях будут нуждаться в необходимых вещах; по временам унывают сердцем и падают духом по причине распространяющихся слухов о войне и отчаиваются. Иногда, получив известие о смерти одних лиц или о погибели множества людей, от жалости и печали чуть не лишаются жизни. Наконец, видят в чем-либо неудобство или трудность, тотчас же сомневаются в успехе и печалятся, имея ум слепотствующий, а руки всегда дальновидные, веря тому только, что видят. Все это происходит от того, что имеют неправое, сомнительное разумение о благости Божией и Его всемогущей силе: отсюда же происходит та печальная, бедная – потому что маловерная – попечительность нашего ума о предметах временных более, чем о достижении вечной, блаженной жизни. Истинное упование на Бога с несомненной верой в Него есть ключ всех сокровищ, из которых Бог удовлетворяет желание всех требующих от Него как необходимых временных благ, так и вечной блаженной жизни. Напротив, неупование на Бога служит началом бесчисленных беззаконий или угрожает бедственным концом беззаконнику.

Глава XI. О том, что от познания Божественного Провидения происходит величайшее упование на Бога, от истинного же упования рождается в нас согласие с Богом и Его Божественной волей

Подобно тому как в золотом ожерелье кольцо с кольцом соединяется воедино, так из познания Божественного Провидения рождается упование на Бога; от упования же легко происходит согласие человеческой воли с Божественной волей. Представь мне человека, несомненно уверенного в Провидении Божием всего того, что ни происходит в мире, что ни случается с каждым из нас, я представлю тебе явные доказательства, что он добровольно предал себя всего в волю Божию и совершенно ей покоряется, то есть считает волю Божию определением или ограничением собственной воли, согласно Писанию: Бог открыл нам тайну Своей воли по Своему благоволению, которое Он прежде положил в Нем (во Иисусе Христе) (Еф 1, 9) …чтобы вы исполнялись познанием воли Его, во всякой премудрости и разумении духовном (Кол. 1:9). Такого человека, преданного во всем Богу, видим мы в праведном Ное.

1

Ной прежде всех принял от Бога наставление и поучение о непрестающем Божественном Провидении. Бог верно и точно объявил ему, для чего, для какой пользы, должен быть устроен ковчег (большой корабль): какую меру он должен иметь в долготу, широту и высоту; каким образом Ной введет в этот корабль животных всякого рода (чистых и нечистых, и в каком количестве); как назначит каждому из них свое отделение и приготовит пищу; когда и как должен был Ной войти сам с семью душами своего семейства в этот корабль. Ибо благоволил Господь Бог предустановить, чтобы весь род человеческий погрузился в водах. Отсюда Ной почерпнул познание о дивном Божием Провидении обо всем; познание это произвело в нем желание всецело возложить на Бога упование о спасении как себя с семейством, так и взятых в ковчег животных среди гробов всего живущего на земле. Имея такое упование, Ною удобно было свою волю совершенно покорить воле Божией и исполнить все повелеваемое Богом; в этом заключается высочайшая похвала Ною: И сделал Ной все: как повелел ему Господь (Бут. 6:22). Здесь необходимо прилежно вникнуть в выражение Священного Писания: когда вошел Ной со всеми своими в ковчег и затворил Господь Бог за ним ковчег (Бут. 7:16). Почему Бог взял с Собой ключ от входа в ковчег и унес его? Да позволено будет мне спросить: не лучше ли было бы самому Ною поручить этот ключ, и когда окончился бы потоп и иссякли воды, Ной сам отпер бы ковчег для выхода из него? Бог потому ключа того никому не доверил, но благоволил хранить его у Себя, чтобы заключенные в ковчеге той же рукой были изведены из него, которой они введены и заключены были, и чтобы они ни в ком другом не видели начальника и спасителя своего, кроме Его одного, и на Него бы возлагали все свое упование.

Таким же образом Иосиф, по царе первый властелин Египта, наставлен был дивными приключениями, чтобы познать Провидение Божие, когда же уразумел, что Провидение Божие всех и все обнимает, научился совершенному упованию на Бога во всем. По этой-то причине попустил Бог, что старший виночерпий фараона, заключенный вместе с Иосифом в темнице, которого усердно просил Иосиф не забыть и о нем пред фараоном, когда будет освобожден и предстанет в прежней милости, забыл об этом прошении Иосифовом и вспомнил о нем только по истечении двух лет, забыл он по Божиему допущению, чтобы Иосиф научился полагаться не на человеческую помощь и любовь, но только на самую милость Божию и одного Бога благодарить за свое освобождение (см.: Бут. 40). Хорошо объясняет этот факт святой Златоуст: «Размысли, по возвращении старшего виночерпия в первый чин прошло два года. Ибо подобало ожидать благоприятного времени, чтобы с большей честью и славой изведен был Иосиф из темницы. Потому что, если бы виночерпий вспомнил об Иосифе прежде сна фараонова, то освободил бы Иосифа от уз и темницы своим ходатайством за него, причем добродетель Иосифова не была бы для всех заявлена и всеми прославлена. Ныне же Всемогущий и Всепремудрый Бог, знающий, как совершенный Художник, сколько времени золото находится в огне для своего очищения, попускает старейшему виночерпию до двухлетнего времени забыть об Иосифе, пока наступит время сна фараонова, и когда самая нужда заставит вспомнить об Иосифе, как искусном снотолкователе, для большего прославления сего праведника во всем царстве фараоновом»¹⁹³. Вот причина величайшего благоговения Иосифа к воле Божией и его величайшей благодарности Богу, обнаружившихся в том, что он все прежние свои злоключения приписывает не злобе братьев своих, но воле Божией – предотвратить через него и предохранить от голодной смерти престарелого своего отца, братьев и множество народа. Это открывается из слов Иосифа к своим братьям: не… вы послали меня сюда, но Бог (см.: Бут. 45:5). И далее, прощая вину своих братьев, говорит им Иосиф: не бойтесь, ибо я боюсь Бога; вот, вы умышляли против меня зло; но Бог обратил это в добро, чтобы сделать то, что теперь есть: сохранить жизнь великому числу людей; итак не бойтесь: я буду питать вас и детей ваших (Бут. 50:19-21). Какое ревностное старание исполнять волю Божию видим мы у Ноя и у Иосифа, такое же было повиновение ей и у всех святых избранников Божиих, о каждом из них достойно сказать: они отдали самих себя, во-первых, Господу, потом и нам по воле Божией (2Кор. 8:5).

2

Святой священномученик Поликарп Смирнский¹⁹⁴, которого искали много раз, чтобы убить его, узнав на деле особенное о себе Божие Провидение, переходя с места на место, благополучно избегал опасности; впоследствии, хотя имел он время и место для бегства, но, как бы неким пламенем распаляемый, добровольно принес себя на смерть, говоря: «Довольно уклоняться от смерти, да будет воля Божия со мной». Он и другие мученики действительно победили свирепеющую ярость нечестивых мучителей, но одолеть их приветливостью и представлением справедливости привлечь их ко Христу казалось невозможным; святой Августин для одержания победы над противящимися Христу Богу дает такой совет: «Пусть не удерживает нас на мирском пути ни собственная наша воля, ни устрашает нас чужая жестокость, и лукавый мир будет побежден во всяком случае: и когда он ярится, и когда ласкает нас»¹⁹⁵. Всякий, сердечно верящий в Божие о всех Провидение и действительно усматривающий в истории мира действия этого недремлющего ока, ни во что вменяет укоризны, злословия, бесчестия и другие поругания, принимая их как вражью возню, как стрелы и камни, бросаемые издалека без нанесения вреда.

Вот примеры такого крепкого упования на Бога.

Одна целомудренная, скромная девица, много успевшая в христианских добродетелях, жила мирно и была довольна небесными радостями. Раз посетила ее другая девица, незнакомая ей, под видом странницы, приказывая ей: «Проси себе у Пречистой Богоматери всего, чего пожелаешь, – все получишь». Благочестивая девица скромно ответила ей: «Одного прошу я: да будет со мной то, что Богу угодно; у меня – одно утешение, это воля Господня».

Царица Евдоксия¹⁹⁶, жена Аркадия, греческого кесаря, – она по многим делам недостойна похвалы, но в одном заслужила она одобрение, что когда сын ее разболелся тяжкой болезнью, к нему приглашен был архиепископ Кипрский Епифаний для совершения над больным молитв об исцелении, что и обещал архиерей Божий под условием, чтобы изгнан был из города еретик Диоскор; на это Евдоксия сказала: «Если Богу будет угодно, будет жив сын мой; если же Он, давший мне его, захочет взять его к Себе, да будет Его святая воля».

Уместно привести здесь слова одного из западных учителей – Бернарда. Он говорит: «Так как жизнь наша находится в руках Божиих, то мы должны бы без всякого сомнения быть уверены, что нам во всем полезнее и благотворнее то приключение с нами, которое произошло по Его святой воле. А потому, чем усерднее и прилежнее желаем сохранить жизнь нашей души, тем больше должны мы, насколько возможно, стараться исполнять во всем волю Божию и ни на шаг не уклоняться от нее»¹⁹⁷. «Ибо совершенство нашего смирения в том и состоит, если наша воля будет покорна воле Божией»¹⁹⁸. Но такая покорность едва ли будет крепка и долговременна, если не будет утверждена на познании Провидения Божия.

3

Все святые угодники Божии имели величайшее старание познать Провидение Божие во всем; от познания его возвыситься до несомненного упования на Бога; от упования же прийти к сладчайшей покорности своей воли Божественной воле и в ней всякий день больше и больше укрепляться; наконец, старались, чтобы их воля не по принуждению подчинялась и как бы сливалась воедино с Божией волей, но находила бы в этом себе величайшее утешение и блаженство. И угодники Божии достигали этого блаженства здесь, на земле, и что может быть непостижимо тому человеку, который все случающееся по воле Божией считает сбывшимся по собственной его воле, тесно соединенной с Божественной волей. Поэтому у древних отцов был похвальный обычай приписывать все Божию Провидению и Его святой воле, чтобы ни произошло в мире и какие бы оно ни имело непосредственные причины. Вот случай, достойный напоминания: братья Иосифовы, люди простые и суровые; но заслуживают похвалу в том, что когда они деньги, уплаченные ими за пшеницу в Египте, нашли опять в своих мешках, то с ужасом сказали: что это Бог сделал с нами? (быт 42, 28). Слова эти требуют глубокого рассуждения: что это Бог сделал с нами? Кто бы из нас не сказал: «Это явный предлог к задержанию нас; египтяне хотят погубить нас и устроили это для обвинения нас в обмане?» Не говорят они, что отпускавший им пшеницу, может быть, случайно вбросил их деньги в мешки или вместо милостыни, видя их скудость, или для большего привлечения покупателей пшеницы. Но прямо говорят они: что это Бог сделал с нами? – полагая, что как бы ни свершилось это: под предлогом ли задержания, по ошибке ли, Бог сделал это нам за нашу вину против брата. Ибо без мановения Господня ни малейшая песчинка с горы, ни волос с головы, ни лист с дерева, ни птица с воздуха не упадет.

Мы часто, сотворивши себе какое-либо зло, обвиняем и наказываем инструмент, каким действовали, например грызем палку, которой ударили себя, или перо, которым худо или ошибочно написали что-либо, а той руки, которая движет нашу руку, не принимаем во внимание: Божия рука все так устроила, как сбылось с нами. Для лучшего же уразумения того, что во всех делах Бог все устраивает, всем управляет и все совершает, приведем некоторые изречения, произнесенные устами Христовыми и Его угодников.

4

Иисус Христос во время Своей проповеди народу о Промысле и Провидении Божии о спасении мира в течение веков был восхищен сладчайшим пламенем любви к Отцу Небесному, воскликнул в восторге: славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли, что Ты утаил сие от мудрых и разумных, и открыл то младенцам: ей, Отче! ибо таково было Твое благоволение (Мф. 11:25-26). Так, Отче Мой, все Ты хорошо устроил. Никто из живущих не найдет в Твоем устроении или в судьбах Твоих ничего такого, что было бы нехорошо или можно бы порицать и осуждать: ибо таково было Твое благоволение. Вот как Христос учит нас власти Божией не полагать пределов, судеб Божиих не испытывать, откровений и уставов Божиих не осуждать; но должно быть нам довольными тем единым, что это было угодно Богу. Так благоволил Отец Небесный по истинному изречению Спасителя нашего. А почему так благоволил, Христос причины тому не открыл, ибо причин изволения Божия невозможно определять или испытывать; вместо многотысячных причин довольно нам одной: «Богу так угодно». Воля Божественного Провидения есть истинный образ и величайший неизменный закон, по которому все совершается в мире вещественном и нравственном. А потому решительно во всех делах наших обязаны мы подчиняться этому закону как воле Божией, заботящейся о благе верных своих: предстоит ли тебе терпеть или избегать страдания, следуй примеру Христа, Спасителя твоего, о, христианин, возглашая во всяком случае с Ним: ей, Отче мой, таково Твое благоволение. Повторяй это в нужде и благоденствии, в бодрствовании и во сне, находясь в полном здоровье и в болезни, и умирая возглашай: «Господи, ни в чем не хочу Тебе противиться, Ты это знаешь, Господи, и как Ты устраиваешь, исправляешь, попускаешь, так и да будет: да совершится во мне святая, всепремудрая, истинная и праведная воля Твоя ныне и всегда вовеки!».

Один из древних отцов Церкви имел обычай молиться так: «Сыне Божий, Сыне Божий! Как Ты знаешь и как хочешь, помилуй меня, Сыне Божий!» Также один из писателей, прилежный хранитель воли Божией, представляет внутреннюю беседу Иисуса Христа с верующим; Иисус Христос говорит: «Сын Мой! Предоставь Мне управлять тобой. Я знаю лучше, что послужит тебе во благо: ты мыслишь как человек и судишь о многом по-человечески». – Верующий: «Правда, Господи, что мои пути Тебе известнее; я беспечен, но Ты заботишься обо мне; ненадежно состояние того, кто на Тебя не возложил всю надежду. Господи, управляй мной как Тебе будет угодно и направь мою волю на Тебя единого! Все, что бы Ты ни устроил, будет клониться к моему благу. Угодно ли Тебе будет оставить меня во мраке, поставить ли в свете, я благословлю Тебя. Утешением ли взыщешь меня, посетишь ли скорбью, мои уста не престанут благословлять Тебя вовеки. По доброй воле ради любви Твоей, Господи, я готов переносить все, что Тебе будет благоугодно. Желаю и буду принимать от Тебя с одинаковой готовностью добро и зло, наслаждения и испытания, радости и горе, – и за все, за все буду непрестанно благодарить Тебя»¹⁹⁹. Так должен христианин сердечно молиться и все благочестиво исполнять по закону Божию. Вот и еще подобная же предыдущей молитва: «О всеблагий Иисусе! Ты так возлюбил меня, что предал всего Себя ярости мучителей ради спасения моего, изволяя быть распятым на кресте; что же значит против Твоего подвига, если я грешный всего себя предал в Твои руки, истинно отеческие руки, а не в руки мучителей. Мне известно, без всякого сомнения, что все случающееся со мной обращается в мою пользу. Сотвори же, Господи, со мной, что есть благо пред очами Твоими: все Твое, и нет того, что бы воле Твоей противилось, как угодно было Господу, так и сделалось; да будет имя Господне благословенно! (Йов. 1:21)». Так молились в Ветхом Завете угодившие Богу. Товит, молитвенно обращаясь к Богу, говорил: твори со мною, что Тебе благоугодно; повели взять дух мой с миром (Тов. 3:6). Иудифь заповедала молиться так: речем с плачем Господу Богу, да по воле Своей сотворит с нами милость Свою (ср.: Юдит. 8).

5

Невозможно высказать, сколько раз упоминается о познании Божественного Провидения в книге «О подражании Христу» и о происходящем от этого святом единении Божией и человеческой воли. После многочисленных наставлений для жизни христианской писатель, как бы желая представить и в немногих словах выразить сказанное, сводит все к указанию четырех путей к обильному миру во Христе Господе в виде разговора Христа с верующим. Иисус Христос говорит верующему: «Сын Мой! Желаю показать тебе пути к приобретению мира и истинной свободы». – Верующий: «Господи! С нетерпением ожидаю слышать слова Твои». – Иисус Христос: «Сын Мой! Служи более другим, нежели самому себе. Не ищи многого, но довольствуйся малым, пребудь на последнем месте и повинуйся всем. Непрестанно молись о том, чтобы в тебе почила воля Моя». Вот пути к достижению мира и полного спокойствия. – Верующий: «Господи! Твои наставления совершенны, исполнены пользы и разумения. О, когда бы я мог сии наставления исполнить со всей точностью, я не сомневался бы так часто. Испытывая смущение и беспокойство, я всякий раз чувствую, что преступил Твои правила. Боже мой, Господи! Ты всемогущ и желаешь чистоты души, будь милосерд, помоги мне грешному в точности исполнить учение Твое и тем достичь спасения»²⁰⁰.

Апостол Павел говорит: А соединяющийся с Господом есть один дух с Господом (1Кор. 6:17) не по тождеству природы, но по сообразованию человеческой воли с Божественной волей. Скажешь: «Если Бог захочет, чтобы родители мои умерли, как же мне желать видеть их отшествие из мира сего? Или же, если Бог захочет меня или их лишить Царствия Небесного, должен ли и я того же хотеть?» О человек! Бог посылает смерть отцу твоему и матери не потому только, чтобы прекратить течение их жизни, но чтобы сохранить закон бытия. Так же рассуждай и о том, что если Бог хочет отчуждать тебя от вечного блаженства и послать в геенну²⁰¹, то хочет этого не потому, чтобы Он желал зла, но потому, чтобы зло предать наказанию и сохранить суд правды, а потому и тебе прилично хотеть, чтобы злоба была казнена в тебе самом. Полезно здесь припомнить, что один из учителей сказал в пользу нам следующее изречение: «Если ты каждый час будешь готов следовать воле Божией и покоряться ей во всем, то получишь прощение грехов своих и удостоишься такой благодати от Него, что не будешь страшиться не только геенны огненной, но и воздушных мытарств” (задержаний души при восходе ее на небо после разлучения от тела). Истинное приношение самого себя воле Божией равняется покаянию, епитимии и милостыне. Зачем же нам противиться воле Божией, когда ей повинуется все творение Божие, неужели же только человек откажет ей в своем повиновении? Это совершенно погубило бы честь и достоинство человека: о да не будет сего! Бог одобряет и сохраняет предназначенный Им конец всякой вещи: исполним же и мы Божие о нас определение, если рассмотрим Его Провидение и покорим нашу собственную волю Его Божественной воле: ибо это – нравственное (свободное) назначение наше. Но горе нам! Мы очень немощны и при всяком плотском неудовлетворении тяжко воздыхаем и жалуемся. Истинно изречение Сенеки: «Как может быть послушным Богу тот, кто не принимает добрым, благодарным сердцем всего, что ни случается ему по воле Божией, кто жалуется на управление Божие, становится многословным толкователем своих приключений и сокрушается о малейших своих огорчениях и постигших его неприятностях?»²⁰². Когда Бог попустит какую- либо тяжкую печаль, которой страшатся низшие силы нашей души, тем более должны мы, подражая Христу, предать самих себя Богу, возглашая: не моя воля, но Твоя да будет (Лк. 22:42). Вот истинное самоотвержение, совершенное предание себя воле Божией, устраняющее себя от выбора, по нашему мнению, лучшего и от непокорности собственной воли пред волей Божественной.

Глава XII. Заключение, содержащее в себе наименование описанных в этой книге предметов с кратким обозначением их сути

Все, написанное в этом трактате, предлагаем здесь тебе, возлюбленный читатель, в сокращении, да будет оно всегда пред очами твоими, а еще более желаем, чтобы запечатлел ты оное в сердце своем. Главными предметами рассуждения здесь являются:

Бог Всемогущий, Творец и Промыслитель о всем мире;

Человек – разумно-свободное творение Божие; Взаимные отношения Бога к человеку и наоборот человека к Богу: то есть отношение верховной, всемогущей и независимой воли Божией к воле человеческой, только в известных пределах разумно-свободной.

Илиотропион, название этой книги – иносказательное (образное), означает собственно растение подсолнечник (Helianthus annuus), составленное из ηλιοςсолнце и ανθρωπος человек²⁰³. Солнце есть образ воли Божией; подсолнечник – образ человеческой воли. Книга Илиотропион – образ соотношения между Богом и человеком.

В Илиотропионе предметы расположены в следующем порядке: в первой части – о познании воли Божией; во второй – о сообразовании воли человеческой с Божественной; в третьей – о пользе этого сообразования; в четвертой – о препятствиях к этому сообразованию; наконец, в пятой части: о пособиях к сообразованию.

1. Познание Божественной воли

Об этом предмете есть мудрое изречение одного учителя (Бернарда), который сказал: «Весьма опасное, страшное дело – истязание величества, но испытание воли Божией столько же безопасно, сколько и благочестиво. Почему не стараться мне со всяким тщанием благоговейно узнавать волю Божию, которой я обязан повиноваться всегда, во всем и везде?»²⁰⁴. И кто бы был столь неразумен, что не захотел бы знать то, о чем известно, что того желает Сам Бог, или о чем известно, что Бог этого не желает, а он дерзнул бы пойти против воли Божией? Короче сказать: кто столь дерзок умом, столь бесстыден и безбожен, который бы осмелился и не убоялся бы говорить кощунственно: «Я хочу, Боже, чтобы относительно меня совершалась моя воля, а не Твоя: сам я о себе скорее позабочусь неупустительно. Предвечному же Провидению Твоему во всем предаваться и небезбедно, и нетвердо бывает». На деле же оказывается так, что мы только на словах стыдимся, но не в поступках своих! Вот в чем состоит близкое наше падение и бедствие, что мы обманываем сами себя, угождая нашим похотениям, ибо не желаем познать волю Божию, когда поступаем по своей воле и отговариваемся неведением Божией воли, не желая быть ответственными за своеволие. Об этом говорит тот же западный учитель: «Прошу вас внимательно слушать, ибо ничего не нахожу полезнейшего к наставлению вашему, как только то, что где несомненно известна воля Божия, там наша воля должна следовать ей. Преимущественно же в тех предметах, о которых находим, что известно в Священном Писании, или что Сам Пресвятой Дух явно внушает в сердцах наших, что нам должно делать. А Он внушает любовь к Богу и ближним, смирение, нравственную чистоту, послушание, – все это, без всякого сомнения, должны мы любить сердечно, с вожделением усваивать в себе; ибо несомненно знаем, что все это благоприятно Богу. Опять же все то, о чем нам несомненно известно, что оно Богу противно: нравственная нечистота (блудные дела), гордость, нетерпеливость в перенесении всего для нас неприятного и болезненного, – должны мы избегать и возненавидеть. Относительно же тех предметов, о которых мы ничего определенного знать не можем, наша воля ничего постановлять не должна, предоставляя их воле Божией, и что она устроит, тому будем готовы следовать, насколько познаем в том волю Божию. В известном предмете не сомневайся и не принимай сомнительного за известное; не присваивай себе окончательного суда о предметах недостоверных и не порицай других в их суждении о подобных предметах: таким образом узнаем смысл псаломного изречения: Мир мног любящим закон Твой, и несть им соблазна (Пс. 118:165). Но если о чем мы совершенно уверены, что оно угодно Богу, то и нам должно бьггь угодно; и наоборот: о чем знаем, что оно противно Богу, то и мы да отвергнем. Если же мы сомневаемся, угодно ли оно Богу или нет, мы должны быть нейтральными: ни очень стремиться к нему, ни совершенно отвергать его». Это полезное наставление удаляет от нас всякое сомнение и указывает нам тот путь, по которому должны мы следовать в подобных случаях.

Объясним это примерами: просящему подаю милостыню; мне неизвестно, угодно ли Богу, чтобы я дал большую милостыню, или нет? Поэтому обращаюсь к Богу, говоря: «Боже мой! Если б я знал, что Ты благоволишь, чтобы я дал больше просящему, то я отложил бы всякое недоумение и сделался бы щедролюбивее тотчас же». Другой пример: я полчаса посвящаю на молитву. Господи Боже мой! Если бы мне было известно Твое благоволение, чтобы я молился подольше, я отверг бы всякое закоснение и сделал бы это охотно. Равным образом: я начинаю пост держать; о Боже мой! если бы мне было известно, что Ты желаешь, чтобы я подъял больший подвиг и почаще постился бы, охотно бы сделал. Таким же образом должно поступать и в прочих делах, совещаясь молитвенно с Богом во всякое время: «Боже мой! Это, как и всякие другие дела, я хотел бы совершить, если бы Ты потребовал и пожелал бы от меня: а как мне неизвестна на то воля Твоя, то Сам Ты наставь меня, убеди, принуди, повели, как хочешь, обладай мною! Моя воля на все остальное будущее время да не будет моею, а потому Ты, по Своему благоволению, устрояй и исправляй ее». Весьма полезно каждому повторять эти слова тысячекратно каждый день: Господи, к Тебе прибегох. Научи мя творити волю Твою, яко Ты еси Бог мой: Дух Твой благий наставит мя на землю праву (Пс. 142:9-10); Господи! что повелишь мне делать? (Деян 9, 6).

Поэтому на все злохитрые вопросы диавола должно отвечать таким образом. Он (диавол) имеет обычай предлагать человеку разнообразные сомнения: если бы тебе кто это или другое что предложил, что бы ты отвечал? При этом или ином приключении тебе какой бы ты совет принял? Если бы ты в своей надежде обманулся и чего желаешь не получил бы, что бы ты сделал? Тысячу подобных вопросов предлагает хитрый враг, с тем чтобы прельстить неопытных, смешивая истинное и ложное. Часто одну и ту же вещь представляет человеку с разных сторон, с тем чтобы склонить его на ту или другую сторону, расставляя ему сети сомнений, дабы не убежал от греха. В таких случаях лучше и безопаснее не отвечать на хитрые вопросы: будешь побежден, если вступишь с коварным хитрецом в словопрение. А потому прекрати беседу с искусителем и, как бы закрывши от него очи, противопоставь ему одно: если Бог этого возжелает, и я хочу, а если не возжелает, и я не хочу; Провидению Всеблагого Бога и Его всесвятой воле всего себя предаю во всем, как Богу угодно, пусть так и будет. Об этот единственный щит сокрушаются все диавольские усилия. Только таким образом бывает побеждаем геенский совопросник, а человек находит душевное успокоение. Ради изобильнейшего познания воли Божией будет полезен следующий пример.

Писатели повествуют о некоем муже, мудром подвижнике. Когда приближался час его смерти, друзья и знакомые собрались к нему проститься и просили его преподать им спасительное наставление, говоря: «Так как ты стоишь при дверях вечности и готовишься в путь к тем обителям, где каждый добрый подвижник находит себе благоприятное и тишайшее успокоение, то об одном умоляем тебя, оставь нам для нашей пользы душевной поучение в память о своей здешней жизни». «Не отказываюсь, – сказал больной, – и в этом деле готов вам услужить; я помню, что я весьма много беседовал о Боге и добрых делах, теперь же предложу вам заключение, или краткое учение о всех добрых делах. Но да будет вам известно, что мы часто не ценим такую беседу, которая весьма важна и величественна. Основанием всех добродетелей служит несомненная уверенность в том, что все приключающееся нам попускает Бог, следовательно, мы должны принимать это без различия, равно и с благодарностью, и другого ничего не желать, как только поступать по установлению Божественной воли. Вот вам, возлюбленные друзья и сродники, краткое изложение всех добродетелей и совершенство всего благочестия. Но, думаю, вы захотите спросить: каким образом возможно узнать в каждом случае волю Божию? Вот вам этот образ: когда кто в этой жизни так будет настроен, что, узнав несомненную в чем-либо Божественную волю, немедленно с великой радостью и усердием ей последует и ради нее добровольно все исполнит, тот никогда от воли Божией не уклонится, но исполнится познанием воли Его во всякой премудрости и разумении духовном, чтобы поступать достойно Бога (см.: Кол. 1:9) и возрасти во всяком угождении Ему (см.: Іс. 53), и воля Божия десницу его исправит».

Представляю еще одного верного свидетеля – блаженного Августина. Он говорит: «Бог иногда исполняет Свою благую волю для правды через злых людей злую волю: так через злобных иудеев, по всеблагой воле Бога Отца, Иисус Христос за нас умерщвлен был. Так велики дела Господни, изысканы они по предназначениям Его: дивным и неизреченным образом ничто против Его воли не делается, ибо не свершилось бы, если бы Он не попускал, и попускает не нехотя, но желая, и не попустил бы доброму ничего злого, если бы Всемогущий и от зла не мог произвести большого добра»²⁰⁵. Итак, когда видишь или слышишь, что Бог попускает, то разумей, что Он хочет попустить. Скажешь: «И грех попускает тоже Бог?» – Да, но не знаешь ли, что во всяком грехе находится вина и наказание, как два червя скрываются в испорченном зубе или в трухлявом дереве. Бог не хочет греха, но наказания действительно на нас предустанавливает, да тем предает нас на измождение (на казнь): так кровосмешением Авессалома казнен грех прелюбодеяния Давидова. Так мы должны понимать и о прочих грехах: содеянный грех наказуется таким же грехом или ему подобным.

2. Сообразование воли человеческой с Божественной волей

Недостаточно того, чтобы познавать волю Божию, но подобает и исполнять оную: Раб же тот, который знал волю господина своего, и не был готов, и не делал по воле его, бит будет много (Лк. 12:47). Отсюда прямое следствие, что за познанием нами воли Божией требуется непосредственно сообразование нашей с ней воли в своих поступках: ты знаешь всесвятейшую волю Божию, держись ее, следуй ей, покори и предай ей собственную свою волю. Или ты будешь ждать, быть может, чтоб Божественная воля твоей покорилась и сообразовалась с твоей? Напрасно будешь ожидать: Бог совершает по предуведению Своему и по изволению воли Своей (см.: Еф 1, 11). А если бы и исполнилось твое желание по Божиему допущению, то не в пользу твою, а во вред. Не может быть доброй та воля, которая не согласна с образом и правилом общей доброй воли, то есть воли Божественной. Незыблемым основанием в нашей жизни служит слава Божия, и на земле мир, к человекам благоволение Божие (ср.: Лк. 2:14): не может же быть недоброй воля человеческая, которая согласна с наилучшей и преизбранной волей. Случается, что хозяйка дома входит в комнаты и находит их слишком натопленными, чувствует, будто бы она вошла в баню; она начинает бранить служанку за то, что очень жарко истопила печки в доме: «Ты напрасно жжешь дрова, которые очень дороги, и делаешь это в убыток». На это служанка отвечает: «Не сердись на меня, госпожа моя! Так повелел мне истопить печки хозяин дома». Как только слышит госпожа, что так повелел господин, она перестает сердиться на служанку, привыкает к излишнему теплу и успокаивается. Достаточно для того было: «так господин повелел», этих только слов, ими кончилось прекословие между госпожой и служанкой, которое иначе могло бы продолжаться со многими неприятными пререканиями и с гневом. Да будет и нам, христиане, во всех приключающихся с нами неприятностях прекращением их одно это изречение, произносимое нами тихо, с кротостью: «Бог восхотел так», не станем прекословить Его святой и праведной воле! Истинно сказал один богомудрый отец: «Ничего лучшего не может сделать наша свободная воля, как подчиняться во всем и предавать себя совершенно Тому, Кто зла никогда творить не может (то есть не желает), но и через злых людей может сотворить добро». Поэтому не бесполезно для нас держать в сердце своем слова ветхозаветного священника Илия: Он – Господь; что Ему угодно, то да сотворит (1Сам. 3:18). Это изречение святой Златоуст называет благоразумным: ибо им священник Илий великодушно утверждал себя во всем, что предназначил Господь ему и дому его за их неправды. Замечательны эти слова Илия, несравненно лучше же слова Христа Спасителя: Отче! О, если бы Ты благоволил пронести чашу сию (чашу страстей Христовых) мимо Меня! впрочем не Моя воля, но Твоя да будет (Лк. 22:42). Слова Илия были словами греховной немощи; слова Христовы – слова величайшей добродетели и преданности Богу – Отцу Небесному и Его правосудию за все грехи рода человеческого: Христос искупил нас от клятвы закона, сделавшись за нас клятвою (Гал. 3:13). Он и нас научил молиться к Отцу Небесному так: да будет воля Твоя. Этот сладчайший голос поучает и наставляет всех христиан, мучеников подкрепляет и ободряет, девственников утверждает, подвижников усердных одушевляет и творит дерзновенными, малодушных утешает и силу им подает, лежащих воздвигает, печальных увеселяет, озлобленных и немощных исцеляет. Наконец, один голос Христов: Отче Мой! если не может чаша сия миновать Меня, чтобы Мне не пить ее, да будет воля Твоя (Мф. 26:42) – произносится всеми означенными выше христианскими подвижниками. Вот истинное богопочитание, когда мы Божественной воле подчиняем во всем собственную волю, пребывая твердыми в этом всегда: посещает ли Он благополучием или же исправляет нас разными испытаниями! Вот то, о чем мы непрестанно молимся: да будет воля Твоя и на небе, как на земле. Молимся не только о том, чтобы мы сами поступали по воле Божией, исполняя Его заповеди, но также, чтобы во всех злоключениях с нами были терпеливы. Древние отцы называли это высочайшим обучением – воспринимать от руки Божией все приятное нам и супротивное; Давид и Иов исполнили это в совершенстве: Господь дал, Господь и взял; как угодно было Господу, так и сделалось; да будет имя Господне благословенно! (Йов. 1:21). Не иначе и царь Давид говорит: «Благословлю Господа на всякое время и благоприятное и неблагоприятное». Такое полное предание себя и своей воли в Божию волю есть верх совершенства истинной любви, высочайшая степень дружбы. Очень хорошо рассуждает об этом блаженный Иероним: «Бог есть благ, и как благий, все, что ни творит Он – благо: овдовел муж? – оплакиваю случившееся приключение, но поскольку так Господу Богу угодно, – терпеливо переношу; единственный сын умер, это очень больно, но переносимо, ибо Тот взял его, Который и дал. Если потеряю зрение? – дружеское чтение будет увеселять меня; если оглохну? – освобожусь от грехов и не о чем другом размышлять буду, как только о Едином Боге. Если к этому присоединятся голод, тяжкая нищета, мороз, болезнь, нагота? Ожидая последнего часа, я вменю себе все это за кратковременное страдание, которому последует лучший конец и успокоение. Здоров ли я? – благодарю Бога; немоществую – и в этом хвалю волю Господню, ибо сила душевная в немощи тела совершается»²⁰⁶. «Должно во всем, – говорит святой мученик Иустин, – повиноваться воле Божией, подобно тому как размягченная глина послушна горшечнику».

По учению Спасителя нашего, Господа Иисуса Христа, о девяти евангельских блаженствах, то есть тех ступенях, по которым верующий во Христа достигает Царства Небесного, основной ступенью признается нищета духовная – глубочайшее смирение, или самоотречение от своей воли. Совершенное предание всего себя воле Божией составляет это основание, и потому любящий истинное совершенство не позволяет себе даже просить у Бога внутреннего утешения и других благодатных дарований, но все предоставляет ради своей духовной нищеты всеблагоприятной воле Божией, которую он всему предпочитает и потому во всяком приключении истинным миром радуется. Ибо прежде всего, хочет ли он что сделать или сказать, возглашает внутрь сердца своего: «Господи! Буди во всем со мной благоприятнейшая воля Твоя… я был бедняком на земле, по Твоему благоволению, но всегда был доволен своей участью. Я не был властителем, но никогда и не желал им быть: неужели Ты когда-либо видел меня печальным или смущенным по причине моего убожества или по неимению мирской или духовной власти? Я готов, если Ты что повелишь мне или потребуешь от меня, повиноваться Тебе и сделать по воле Твоей; по долгу моему пред Тобой сделаю то со всяким благодарением. Молю Тебя: благоволи, Господи, утвердить меня в этом помышлении, писании и чтении навсегда, во веки вечные, в сей жизни и в будущей». Всякий человек тем более совершенствуется в добродетели, чем тщательнее согласует свою волю, свои пожелания с Божественной волей; о чем и было во второй части изложено пространнее.

3. Полезные плоды человеческой воли, сообразующейся с Божественной волей

Воля человеческая, согласная с Божией волей, – хранилище и всеоружие для всех добродетелей. Отсюда подаются оружия и средства на всякий род бед и печалей. Действительно, кто свою волю соединил и подчинил Божественной воле, тот во всякой своей невзгоде, во всякой печали не смутится, но мужественно радостным сердцем будет повторять: «Да будет воля Господня». Если отнято будет у него имение, дом сгорит, то он возгласит: «Буди воля Божия». Лишится ли он чести (праведно или неправедно), будет отягощаем бесчисленными поношениями, скажет однако ж: «Буди воля Господня: Он праведен!» Изнеможет ли в недуге и нестерпимом мучении, однако ж в горечи воскликнет: «Буди воля Господня: укрепи меня, Господи!» Если его будут преследовать все люди, посмеются и надругаются над ним диаволы, подвинется небо, – мир изменится, ад разверзнется, он и тогда будет говорить: «Буди воля Господня». В самых тяжких бедствиях величайшим утешением служит возможность сказать: «Так Богу угодно; Бог этого хочет, это воля Божия».

Смирнского философа Биона²⁰⁷ спросили: «Кто в жизни сей кажется печальнейшим более всех?» – Он отвечал: «Тот, кто полагает все благополучие в обладании многими богатыми вещами: он тысячекратно сокрушается заботами, чтобы желаемое получить, получивши же печалится, как бы не лишиться его». Ибо о приобретении трудимся, не получивши – скорбим, стяжавши – боимся: отнятое у нас причиняет нам печаль, подлежащее изъятию прибавляет скорби и весьма смущает нас. Каждый же, кто всецело предался воле Божией, свободен со всех сторон: он не сокрушается о том, чтобы приобретать, или о том, чтобы не потерять; но как в том, так и в другом случае соглашается с волей Божией и покоряется ей. Но как можно узнать, что Бог того или другого желает? Я прежде уже сказал, что нужно верить и признавать попущение Божие. Этой попускающего Бога воле должно раз навсегда пожертвовать собственную свою волю до такой степени самоотвержения, что если бы и все зло целого мира восстало против нас, то не могло бы лишить нас этого совершенного голоса: «Да будет воля Господня». Дивны крепость и мужество такового сердца и отсюда происходящая тишина души неоценима. Но рассмотрим по порядку плоды, которые доставляет нам это высочайшее благочестие к воле Божией.

Первый плод: жестокость, по словам Иова, умиротворяется терпением (ср.: Йов. 9:15). Святой Августин сказал справедливо: «Ты, Господи, сотворил нас для Себя, и неспокойно сердце наше, пока оно не успокоится в Тебе Самом»²⁰⁸. Потому совет Иова: «Повинись Ему (сообразуясь с Его волей) и имей мир, и потом плод сей будет благом для тебя» (ср.: Йов. 22:21). Подобное этому наставление встречаем мы в сочинении Фомы Кемпийского от лица Иисуса Христа к верующему: «Сын Мой! Оставь (отвергнись) себя, и Меня найдешь. Не ищи ничего, не заботься о приобретениях, и ты будешь в прибытке; ибо лишь только ты предашься Мне, благодать Моя в избытке осенит тебя (ср.: Сир. 17:3)»²⁰⁹. Нет ничего более прискорбного, в котором бы правый ум не нашел бы утешения. Какое же в мире этом может быть большее утешение, как то, чтобы мы во всех предметах возлюбили всесвятейшую волю Божию. Все нам будет удобно и приятно, как только мы во всем поручим себя благоволению Божию.

Второй плод, или польза от сообразования своей воли с Божественной, есть наилучшее Божие наставление во всяком деле. Причина тому следующая: охотно предавшийся всецело воле Божией ничего так сильно не желает, как только того, чтобы во всех предметах и приключениях познать эту святую волю и ей последовать. Жизнь такого человека непрерывно течет под непосредственным управлением Божиим, так что он из пережитого времени уразумевает, что все, что с ним происходит, благопоспешесгвует ему во благо; об Иосифе прекрасном повествует Священное Писание: И был Господь с Иосифом: он был успешен в делах и жил в доме господина своего, Египтянина. И увидел господин его, что Господь с ним и что всему, что он делает, Господь в руках его дает успех (Бут. 39:2-3). То же бывает со всяким человеком, преданным Богу и постоянно прилепляющимся воле Божией с благоговением; он рукой Божией наставляется и исправляется к познанию и исполнению воли Божественной.

Третья польза, получаемая от исполнения воли Божией и совершенной покорности оной, состоит в смиренном благорасположении и постоянстве нашего ума, ибо таковой ум побуждает волю нашу стремиться не к преходящим и изменяющимся вещам мира сего, но к Богу, всегда неизменяемому, с Ним соединяет нас как бы в один дух. Такой человек хочет то, что Бог хочет; не хочет же того, чего Бог не хочет, а как эти последние предметы временны, весьма непостоянны, они низвергаются, проходят, изменяются и погибают, но преданный Богу человек, исполняющий Его волю, остается таковым и всегда неизменным, как и Тот, к Которому раз навсегда прилепится человек: мир проходит (говорит святой Иоанн Богослов), и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек (1 Ин 2,17).

Четвертая польза: преданный всем сердцем своим и любовию к Богу человек имеет прилежное попечение как о своем, так и о чужом спасении. Кто упорно опирается на самого себя, на собственные познания и свой разум, и остается непреклонным к наставлениям боговдохновенных мужей, тот сам себе заграждает путь к уразумению истины и к совершению добрых дел, напрасно тратит благоприятное время и тем вредит не только себе, но и другим, препятствуя в достижении вожделенной ими кончины. Ничего нет вреднее непреклонного упрямства. Горе непокорным сынам, говорит Господь, которые делают совещания, но без Меня, и заключают союзы, но не по духу Моему, чтобы прилагать грех ко греху (Іс. 30:1). Хотите быть своевольными? Я попущу, но в погибель вам, ибо вскоре сделаетесь ни Моими, ни своими. Человек высокоумный, человек своего мнения, часто становится жалким, тягостным и вредным. Кто же не своим разумом, не своим остроумием руководится, но во всем и всегда предает себя единой воле Божией во власть и управление, тот и для себя, и для других весьма полезен и благопотребен. Ибо он, во всяком приключении, даже самом бедственном и душу возмущающем, представляет собой пример во всякой истинной добродетели; от него не услышишь дурного совета или недоброго слова, кроме изречения праведного Иова: как угодно было Господу, так и сделалось (Йов. 1:21). Буди воля Господня!

Пятая польза: она составляет вершину христианского совершенства – привычку сознательно пребывать, несмотря ни на какие опасности и угрозы, до конца жизни в постоянном всестороннем исполнении воли Божией, ибо плод Духа состоит во всякой благости, праведности и истине. Испытывайте, что благоугодно Богу (Еф 5,9–10), которого достигает человек постоянством своим постепенно в течение всей жизни. Первоначальное обучение последователя Христова – изыскивать с любовью, чего желает Бог и каким способом всесвятейшая воля Божия может быть почитаема и исполняема: он во всяком деле и случае, во всякое время и мгновение вместе с апостолом Павлом возглашает: Господи! что повелишь мне делать? (Деян 9, 6) и со Христом Господом: да будет воля Твоя (Мф. 6:10) о мне, во мне как в жизни, так и в смерти, во времени и в вечности; Ты, Боже, как хочешь Сам, так и устрой мое дело. О таком человеке святой Златоуст говорит: «Лучше один, творящий волю Божию, нежели бесчисленное множество грешников (ср.: Сир. 17:3)»²¹⁰. О том же говорит и пророк Исаия: “Мое благоволение к нему”… ибо Господь благоволит к тебе (Іс. 62:4). Кто желает научиться на деле всем добродетелям в их совершенстве, тот должен свою волю соединить с волей Божией, – и он имеет навык ко всем добрым делам. Весьма много делает тот, кто вершит добро: но несравненно превосходнее тот, кто доброхотно себя самого подчиняет воле Божией. Этому учит нас вселенский учитель святой апостол Павел, говоря: мы с того дня, как о сем (о познании колоссянами Божией благодати в истине) услышали, не перестаем молиться о вас и просить, чтобы вы исполнялись познанием воли Его, во всякой премудрости и разумении духовном, чтобы поступали достойно Бога, во всем угождая Ему, принося плод во всяком деле благом и возрастая в познании Бога, укрепляясь… силою по могуществу славы Его, во всяком терпении и великодушии с радостью (Кол. 1:9-11). Таким же поучением наставляет нас и блаженный Августин: «Каждое приключение пусть найдет тебя бодрствующим»²¹¹. Воистину тот стоит и всякое нападение печалей встречает без страха, кто свою волю предал воле Божией: бодрым встречает он все злоключения. Ум, прилепившийся к воле Божией, не могут исторгнуть оттуда все силы вражьи. «Поведай нам, о Сусанно, что ты претерпеваешь, в каких бедах находишься?» – «Тесно мне отовсюду: со всех сторон притесняют меня; страх, печаль, ужас, теснота окружили меня». – «Но что ты говоришь, что делаешь в такой нужде?» – «Лучше согласна я невинной пред Богом умереть, чем согласиться на беззаконие, к которому вы меня привлекаете». О жена мужественная! Жена, в глазах верной смерти не потерявшая надежды на Бога (сличи историю Сусанны в Книге пророка Даниила, гл. 13). Когда Бог, по-видимому, лишает нас Своего присутствия и как бы совершенно оставляет нас в бедах и озлоблениях (и Сам Христос оставлен был Отцом Своим во время кровавого пота Своего в саду Гефсиманском), тогда мы должны оставаться непоколебимыми и не искать спасения и утешения ни в одном создании смертном, как только в этих словах Спасителя нашего: «Да будет воля Твоя!» Вот те благополезные плоды, которые последуют за ними после совершенной преданности нашей воле Божией.

4. О препятствиях, встречающихся нам при подчинении нашем воле Божией

Воля человеческая во всем мире не найдет лютейшей для себя пагубы, кроме самой себя. Это – препона, тяжелейшая из всех препятствий для того, чтобы ум наш не покорялся воле Божией. Величайшее зло для человека есть его своеволие, противящееся воле Божией. Так как наши воля и разум связаны между собой союзом искренней любви, то явно, если воля пожелает сильно чего- либо неприличного, то разум не только не противится тому, но еще и подтверждает волю. Ибо разум как бы законотолкователь, который, будучи подкуплен лестью, ласкою или деньгами, изъясняет устав не по воле законодателя, но по желанию того, от кого получил деньги. Таким образом, воле нетрудно привлечь разум на сторону неправого своего вожделения тесной с ним дружбой. О самолюбивой и злой воле Ансельм²¹² справедливо рассуждает, что «один только Бог все творит по собственной воле, ибо Его воля – выше всякой другой воли, которой бы она следовала и покорялась. Итак, когда человек делает что-нибудь противное воле Божией, он отнимает венец у Бога, ибо корона принадлежит одному только царю, таким же образом собственная воля подобает только Единому Богу; и как человек, похищающий царский венец, восстает против царской власти и подлежит строжайшей казни, так и тот, кто похищает и присваивает себе достойное Единому Богу, тяжко грешит против Бога. Но как собственная Божия воля – источник и причина всякого добра, так человеческая воля – начало всякого зла, если она не руководится волей Божией»²¹³. А потому верно положение, что там, где действует человеческое своеволие, случаются многие несправедливости и пагубы, когда воля наша бывает совращена и повреждена.

О горе нам! Зачем мы, немощные, дерзаем противиться Богу и добровольно не утвердим нашу волю в Божественной воле? Мы обязаны Божией воле всем, чем мы пользуемся. Ибо мы не по одному, но по многим отношениям к Нему принадлежим Ему и должны, хотим ли или не хотим, подлежать Его власти как своему Создателю, как вдохнувшему в нас душу живую, как обновившему нас, рожденных во грехе первородном, во Святом крещении, в котором умерли мы для греха и ожили со Христом для жизни вечной и блаженной. Бог и доселе сохраняет нас и по естеству, и по искуплению. И дерзнем ли мы дарованную нам от Него же свободную нашу волю противопоставлять Его святейшей и праведнейшей воле безнаказанно? Поэтому если желаем быть тем, чем мы должны быть, а именно: служителями Божиими, по воле Его, по Его мановению и распоряжениям Его обязаны мы проводить всю свою жизнь, располагать все свои действия так, чтобы они ни в чем не противоречили воле Божией; но должны все делать совершенно и нелицемерно, по благоволению Божию, со всем усердием, по писанному: К Тебе возведох очи мои, Живущему на небеси. Се, яко очи раб в руку господий своих, яко очи рабыни в руку госпожи своея: тако очи наши ко Господу Богу нашему, дóндеже ущедрит ны (Пс. 122:1-2).

Другие препятствия к исполнению воли Божией встречаются нам в различных пороках, или извращениях греховной плоти нашей: именно в недостатке в нас нищеты духовной, или христианского смирения, в недостатке перенесения (в особенности от простых людей или низших нас по рангу) укоризн или оскорблений. Что может быть мерзостнее того, что человек, просвещенный Святым крещением, который молит каждый день Бога, чтобы Его святая воля им и в нем совершалась, свою волю предпочитает Божией воле и хочет, по своему рассуждению, избирать, что он может претерпевать, в тех или других бедствиях пребывая, но не в этих, что терпит, но не так продолжительно, как теперь, и дальше в злостраданиях оставаться не желает. О какие мы безрассудные и бесстыдные люди! Если бы печали и беды были такими, каких мы хотим и желаем себе, то они не были бы для нас тягостны и печальны. Если желаешь истинно благоугодить Богу, то тебе должно молиться о том, и молиться прилежно, чтобы Он наставил тебя туда и в том, где и в чем Ему Самому лучше известно и угодно. Нетерпеливость наша – самое бедственное состояние души; мы часто говорим: «Я готов это терпеть, но того не потерплю; это понесу и поднять готов, но того никогда не соглашусь терпеть и сносить». Дело господина распорядиться, кому из слуг и в какой должности служить ему, а не слуги. Блаженный Августин истинно сказал: «Тот превосходнейший из твоих служителей, который не столько желает услышать от тебя то, что ему приятно, сколько желает исполнить то, что от тебя услышит»²¹⁴. Платон же не одобряет общенародного приветствия: «Да поможет тебе Господь в том, чего ты желаешь». «Но гораздо лучше, – говорит он, – следующее приветствие: “Помоги тебе Боже не в том, чего ты хочешь, но в том, чего Бог хочет”. Ибо в этом состоит истинное благочестие: так и ты во всем предавай себя Богу». Благочестивый писатель Фома Кемпийский на вопрос верующего: «Как я должен, Господи, предаваться Тебе и в чем себя оставить?» – отвечает как бы от лица Иисуса Христа: «Предавайся Мне непрерывно и вечно во всем и не исключая ничего; Я хочу, чтобы ты для Меня совершенно все оставил. Как же ты хочешь совершенно быть соединен со Мной, не подавив воли телесной и душевной? Спеши предаться Мне, предайся всем сердцем и всей душою, и по мере усердия будешь для Меня любезнее и тем более приобретешь. Многие предают себя, но с исключениями: не хотят во всем положиться на Меня и хлопочут о своем будущем. Некоторые совершенно Мне предаются только до тех пор, пока не встретят искушений, и при первой неудаче отстают от Меня, сами заботясь об удалении беды; много от этого они теряют»²¹⁵. Господи, сколько раз мне отрицаться самого себя, и в каких вещах и делах могу поступать по своей воле? Ты должен отречься от своей воли всегда, всякий час, как в малейших вещах, и в самых важных, без всякого исключения. Иначе как бы мог ты быть Моим, а Я – твоим, если не отречешься от собственной воли относительно предметов внешних и внутренних вожделений. Чем скорее и доброхотнее сделаешь это, тем лучше благоугодишь, и чем искреннее и усерднее это сделаешь, тем самым докажешь свою близость ко Мне и свою дружбу, и тем большей удостоишься награды. Итак, воля наша ценится не по количеству жертвуемого ею, но по ее усердию поделиться с друзьями тем, что есть, а не тем, чего нет, как выразился святой апостол Павел во Втором послании к Коринфянам: если есть усердие, то оно принимается смотря по тому, кто что имеет, а не по тому, чего не имеет (2Кор. 8:12). Если желаешь знать и награду добродетели, то знай, что награда эта выражается в добровольном согласовании своей воли с Божественной (в постоянном повиновении Богу во всех обстоятельствах), а не в многотрудносги подвигов и не во множестве их. Поэтому прав блаженный Леон: «Случается, что равняется неравный по своим ценным пожертвованиям, – по своим трудам с последним; так же ум благий может равняться с богатейшими приношениями». Еще в древности через пророка Исаию Бог обличает (как бы с сожалением!) наши фарисейские (лицемерные) поступки: укажи народу Моему на беззакония его, и дому Иаковлеву – на грехи его. Они каждый день ищут Meня и хотят знать пути Мои, как бы народ, поступающий праведно и не оставляющий законов Бога своего; они вопрошают Меня о судах правды, желают приближения к Богу: «Почему мы постимся, а Ты не видишь? смиряем души свои, а Ты не знаешь?» – Вот, в день поста вашего вы исполняете волю вашу и требуете тяжких трудов от других. Вот пост, который Я избрал: разреши оковы неправды, развяжи узы ярма, и угнетенных отпусти на свободу, и расторгни всякое ярмо (Іс. 58:1-з, 6). Подобных людей и теперь находится множество, которые всегда печалятся о своем скорбном и бедном житии, потому что сердце их привязано к временным земным благам и они ропщут и негодуют, что блага эти не посылаются им от Бога в изобилии: они действительно желают быть причисленными к творящим волю Божию и считаться таковыми; но весьма нерадиво ищут этого, ибо не подчиняют Божией воле свою волю, хотя и тщеславятся этим.

Старший брат Фомы Кемпийского Иоанн, муж благоговейный, обыкновенно повторял: «Хотим быть смиренными, но без презрения; – терпеливыми, но без скорби; – послушными, но без стеснения; – добродетельными, но без трудов; нищими, но без оскудения; – кающимися, но без покаяния и истинного сокрушения сердца; желаем быть любимы, но без благорасположения; чистыми, но без святыни; такое хотение немного лучше нехотения: так, по временам, мы не хотим жить, однако ж и умереть не хотим, так Ангел может справедливо сказать нам на это: “Придет время, что молить будешь, чтоб не умереть, но умрешь и нехотя; страдать ужасаетесь и изыти из тела не желаете, как же мне поступить с вами?”» Как отвечать на этот вопрос, учит нас Бернард: «Жить стыжусь, ибо весьма мало успеваю в добрых делах и умереть боюсь, ибо не готов к смерти». Всегда будешь готовым, человек, если только волю свою поручишь воле Божией. А потому каждый из нас в нуждах своих обязан увещевать самого себя, говоря или думая так: «Это послано мне праведным судом Божиим или в наказание за грехи мои, или для наставления меня в добродетельной жизни, или же для большей награды небесной». Кто так рассуждает, что все это посылает или попускает Сам Бог, милосердный и всеправедный Отец наш, тот будет радоваться в скорбях своих и не будет приписывать их недругам, но единственно милосердному благоволению Божию.

Зачем мы смущаемся и бедствуем и не вручаем себя всецело воле Божественной? Горе тому, кто препирается с Создателем своим, черепок из черепков земных! Скажет ли глина горшечнику: «что ты делаешь?» и твое дело скажет ли о тебе: «у него нет рук»? (Іс. 45:9); Вот, что глина в руке горшечника, то вы в Моей руке, дом Израилев (Єр. 18:6); А ты кто, человек, что споришь с Богом? Изделие скажет ли сделавшему его: «зачем ты меня так сделал?» Не властен ли горшечник над глиною, чтобы из той же смеси сделать один сосуд для почетного употребления, а другой для низкого? (Рим. 9:20-21). Зачем же ты, брение, глиняный сосуд, сопротивляешься своему Создателю, зачем не предаешь себя совершенно в управление воли Божией: желая или не желая, мы находимся в воле Божией и вразумленные Богом пойдем к лучшему по указанной дороге. Истинно некто сказал, что если сердце наше не погрузится в Божие благоволение, то оно никогда не избежит своих горестей. Ум наш и душу нашу то та, то другая тяготит печаль. Напрасно будем искать для нее врачебных средств, если не предадимся совершенно воле Божией, как учит нас Священное Писание. Кто презрит милосердную и любящую волю Божию, тот увидит – правосудную.

5. О пособиях человеческой воле сообразоваться с волей Божественной

Первое место между этими пособиями занимает познание о Божием Провидении, от которого происходит несомненное упование на Бога. Прилежное рассмотрение и признание Божиего Провидения – единственное средство избежать бесчисленных неразумных человеческих попечений. Ибо что может быть безумнее – не верить в бытие Божие? Давид сказал: Рече безумен в сердцы своем: несть Бог (Пс. 52:2), и не признавать Его многомилостивейшим Подателем малейших вещей, когда Он прежде прошения окружил нас бесчисленными благодеяниями, о которых свидетельствует всемирная история. Тысячекратно следует повторять слова Иова: не из праха выходит горе, и не из земли вырастает беда (Йов. 5:6). Беспрекословно ничто не бывает, ни малейшей вещи. Предвечного Провидения десница все, что есть и бывает, премудро располагает и управляет: не случайно постигает нас зло и не из земли родится, как трава. Все бывает и существует свыше. То, что баснописцы, а также и простецы признают за случай, счастье или несчастье, мы отрицаем, а разумно признаем и исповедуем превысочайшее Божие Провидение, пути которого хотя и сокровенны, но весьма справедливы: В полу бросается жребий, но все решение его – от Господа (Притч. 16:33). Пока мы живем здесь, жребий наш, по-видимому, как бы сокрыт в недрах, неизвестен, пока смерть не откроет его. Однако ж и здесь некоторые более других пользуются богатствами и почестями, но все это не дело фортуны, но Божия Провидения и Промысла, чтобы жребий пал на их сторону; другие все теряют, тоже не случайно, но по Божиему праведному устроению. Определенно сказал об этом блаженный Августин: «Ничего не бывает такого, на что бы не было воли Божественной; Всемогущий Бог или Сам творит, или попускает все существующее и приключающееся по временам»²¹⁶. Поэтому царь Давид с полной верой возгласил: Аз же на Тя, Господи, уповах, рех: Ты еси Бог мой. В руку Твоею жребии мои (Пс. 30:15-16). Все перемены жизни и смерти происходят от Твоего Провидения и благоволения: я не проживу здесь более времени, Тобой мне назначенного, и не умру, пока Тебе не будет угодно прекратить дни мои. Мой жребий жития и смерти находится в Твоих руках: все держится и успевает Твоей помощью, Твоим благоволением. По словам Августина, ничего не бывает в этой пространной, неизмеримой вселенной, наполненной творениями, что не происходило бы или по повелению, или же по допущению Верховного Повелителя сообразно неисповедимому Его правосудию для награды или наказания²¹⁷. Мы, необузданные невежи и неверы в Божие Провидение, часто обвиняем диавола, иногда нерадение, или безрассудность, или злонамеренность, или, наконец, зависть к нам наших недругов в достижении нами успехов; иногда этому препятствует лесть наших родственников или прекращается помощь от друзей; а иногда причиной наших бед считаем неправоту наших домашних. Мы всегда находим тех, на кого бы могли возложить причину и грех; а сами, в слепоте своей, не видим Божия Провидения, управляющего всеми делами, как великими, так и малейшими. Зачем же мы порочим людей, когда человек ничем не может повредить человеку, по выражению Августина²¹⁸, если Бог не даст ему власти на то (ср.: Ін. 19:11)? Также и демоны не много могут нам навредить кроме того, что они своими превращениями в низших тварей, как, например, в зверей и гадов, стремятся смущать и устрашать нас. Но Бог держит их связанными, как диких псов, так что они, кроме Божия попущения, ничтожны и ничем не могут вредить, до такой степени связаны, что не могут войти в свиней без позволения Божия. Такое Божие Провидение в совершенстве познал многострадальный Иов, а потому он с благодарностью и терпением встречал и переносил все свои бедствия. И действительно, демоны не могли бы отнять у Иова не только стада овец – одного волоса овцы не похитили бы, когда бы Бог не позволил допустить им этого. Что же все прочее? Тем же Провидением Божиим и все неразумные вещи устроением Божиим приходят к своему концу и пределу, повинуясь совершенно Божию благоволению. Все во вселенной следует и совершается по непреложным Божиим законам. А один только человек, разумное Божие творение, потеряв разум, уклоняется от управления и закона Божия и дерзнул бы заменить их своим извращенным похотением? Неистребимо человеческое безрассудство: ни в одном художестве, ни в какой науке не найдется ученика столь простого и неумного, который бы для себя и своего познания требовал бы так много совопросников, исправителей и надзирателей, сколько имеет их предвечное Божие Провидение. Премудрость, которая оправдана чадами ее (см.: Мф. 11:19). Однако ж говорит святой Григорий: «Премудрым в их мудрости и коварстве препятствует Господь, то есть уловляет мудрых в лукавстве их (1Кор. 3:19), и именно тогда препятствует, когда, по распоряжению Господа, человеческие дела и при сопротивлении им достигают доброго конца»²¹⁹. Даже при Божием попущении злого дела количество зла ограничивается известными пределами Божия Провидения. Напротив, не так поставлены дела Господни, чтобы тварь (существо сотворенное), подчиняясь своему самоволию, могла победить волю Творца, хотя и поступает против Его воли. Бог не желает, чтобы грешили, ибо запретил грешить; однако ж, если согрешишь, то не думай: человек сделал то, чего он хотел, а Богу приключилось то, чего Он не хотел; ибо насколько хочет Бог, чтоб человек не грешил, настолько же Он хочет простить согрешившего, чтоб он обратился от греха и пожил праведно. Что бы ты ни избрал: грех или правду, Всемогущий с той и с другой стороны может совершить над тобой Свою праведную волю, именно: или казнить непокорного, да не убежит могущество Его правды, или же спасти грешника, обратившегося к Богу в искреннем покаянии. Таким образом, все заключено в пределы Божия Провидения, так что от Него решительно не может укрыться и самое сокровеннейшее и тончайшее помышление.

Познать это Божие Провидение есть высочайшая степень, приближающая нас к истинному упованию нашему на Бога! Ибо если Провидение Божие до того заботливо, что постоянно питает птиц, в довольстве уделяя им пищу, безопасность, покровы и гнезда; если с такой же заботливостью одевает цветы, наделяя каждый приличным ему благоуханием, красотой и окраской, как же может Провидение Божие забыть своих сыновей, которым предоставило царственную власть над низшими творениями? А если Бог имеет величайшее и доброе попечение о Своих чадах и ничто без мановения и решения Провидения не бывает, то мы не имеем основательной причины устрашаться ни могущества человека, ни бесовских страшилищ, ни звериной ярости и ничего другого, чем бы ни угрожал этот мир: если Бог за нас, кто против нас? Ни один волос с головы нашей не упадет без Божественной воли. Да Бог и не попустит того, что нам противно, того, что бы нам не благопоспешествовало: только мы сами в себе не должны ослабевать и все причиненные нам обиды переносить мужественно, как должно. Преисполненный таким упованием царь Давид возгласил: Яко Тобою избавлюся от искушения, и Богом моим прейду стену (Пс. 17,30). Так велико было упование Давидово на помощь Божию, что он, отягощенный своим вооружением, не убоялся перелезть через каменную стену. Упование на Бога, не обессиленное сомнением, подает таковую непреодолимую силу, по изречению святого Игнатия. А потому нам должно более всего стараться и заботиться о том, чтобы корень нашего упования на Бога как можно глубже пустил свои разветвления в сердцах наших. В этом удостоверяют нас многие изречения слова Божия: Терпя потерпех Господа, и внят ми и услыша молитву мою (Пс. 39:2). Аз же нищ есмь и убог, Господь попечется о мне (Пс. 39:18). Но не так мудрствуют люди, любящие самих себя, заботящиеся о плоти и ее похотениях, глухие к голосу говорящего: смиритесь под крепкую руку Божию, да вознесет вас в свое время. Все заботы ваши возложите на Него; ибо Он печется о вас (1Пет. 5:6-7 и след.). Уповать на себя самого есть не вера, но неверие; уповать во всем на Бога – это добродетель; и тем совершеннее эта добродетель, чем крепче полагаемся мы на Бога даже до того, что не желаем знать, что о нас Бог устроил. Это наивысшая ступень упования, утверждающаяся на трех добродетелях: сердечной вере в Бога, несомненной надежде на Него и неизменной любви к Богу и ближним. Вот те пособия, при усвоении которых христианин защищен от всех бед в настоящей и будущей жизни; ему не будут страшны предостерегающие слова Спасителя нашего: Не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!», войдет в Царство Небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного (Мф. 7:21). Святая Церковь приглашает нас к исполнению Его воли, возглашая: «Приидите, снидем (каждый) в клеть душевную (в несмущаемое спокойствие души), Господеви молитвы воздающе и вопиюще: Отче наш, Иже на небесех, долги наша ослаби и остави, яко един Благоутробен»²²⁰. Отзовемся, братья христиане, на приглашение Святой Церкви неизменным решением: «Во всяких, даже тягчайших бедах, да будет мне величайшим утешением правая Твоя воля, о Боже, как в жизни, так и смерти для перехода в жизнь бесконечную; буди воля Господня, буди, буди»²²¹. И мир проходит, и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек (1Ін. 2:17).

* * *

¹³⁸ *Имеется в виду Томас Мор (1478–1535) – английский гуманист, государственный деятель, писатель, святой Католической Церкви.

¹³⁹ *Имеется в виду Альфонс Тостат, епископ Авильский (†1455).

¹⁴⁰ Блж. Августин. Толкования на псалом 145, (13).

¹⁴¹ Блж. Августин. Толкования на псалом 148, (12).

¹⁴² Блж. Августин. О граде Божием, XI. 22.

¹⁴³ Блж. Августин. Толкования на псалом 148, (8).

¹⁴⁴ Сенека. Письмо Луцилию 16.

¹⁴⁵ Бернард Клервоский. Sermones in Quadragesima, IV: De oratione et jejunio.

¹⁴⁶ Блж. Иероним. Письмо 78 к Фабиоле, о странствии израильского народа в пустыне.

¹⁴⁷ Свт. Амвросий Медиоланский. О патриархе Иосифе, 5.

¹⁴⁸ Бернард Клервоский. Epistola 32.

¹⁴⁹ Бернард Клервоский. In conversione s. Pauli, I. 6.

¹⁵⁰ *Карл V (1500–1558) из рода Габсбургов. Король Испании в 1516–1556 гг. Немецкий король в 1519–1531 гг. Император Священной Римской империи в 1519–1556 гг.

¹⁵¹ *Андрей Николаевич Муравьев в сочинении «Жития святых Российской Церкви» за сентябрь месяц под 30-м числом говорит: «Некоторые неправильно смешивают Михаила, первого митрополита Киевского, с другим епископом, который за сто лет прежде его, во дни Аскольда, крестил Русь и совершил означенное здесь чудо». – Прим, перев.

¹⁵² Блж. Августин. Толкования на псалом 36, (9).

¹⁵³ Свт. Иоанн Златоуст. Беседа на псалом 124, (1).

¹⁵⁴ *Климент Александрийский (150–215) – пресвитер, учитель Церкви, руководитель Александрийской катехизической школы.

¹⁵⁵ *Преподобный Иоанн Дамаскин (ок. 675–753) – выдающийся богослов и гимнограф. Память 4 декабря старого стиля.

¹⁵⁶ Прп. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры, II. 28 (43).

¹⁵⁷ Блж. Августин. Толкования на псалом 9, (2).

¹⁵⁸ *Священномученик Киприан и мученица Иустина пострадали в Никомидии в 304 году при гонениях Диоклетиана. Мученик Феоктист прославлен вместе с ними в лике святых. Память 2 октября старого стиля.

¹⁵⁹ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 8.

¹⁶⁰ Блж. Августин. Толкования на псалом 24, (4).

¹⁶¹ *Преподобные Пахомий Великий и его ученик Феодор Освященный подвизались в IV в. в основанной святым Пахомием Тавенской обители в Египте. Память прп. Пахомия 15 мая и прп. Феодора 1б мая старого стиля.

¹⁶² *Серафино Ачети де Порти (или Серафино да Фермо; 1496–1540) – итальянский поэт, регулярный каноник Латерана.

¹⁶³ Блж. Августин. Sermo 334, in natali martyrum.

¹⁶⁴ Свт. Иоанн Златоуст. Слово о богатстве и бедности.

¹⁶⁵ *Преподобный Павел Фивейский (†341) – первый христианский отшельник, подвизавшийся в Фиваиде в Египте. Память прп. Павла празднуется 15 января старого стиля. О преподобном Антонии см.: примечание к гл. 3, часть I.

¹⁶⁶ Блж. Августин. Sermo 105, de verbis Evangelii Lc. 11,5–13.

¹⁶⁷ *Святитель Иоанн, патриарх Александрийский (†617), за свое нищелюбие и милосердие прозван Милостивым. Его память совершается 12 ноября старого стиля.

¹⁶⁸ Сенека. О Провидении, 5.

¹⁶⁹ См.: Блж. Феодорит Кирский. История боголюбцев, XIV. 2.

¹⁷⁰ Свт. Григорий Двоеслов. Моралии на Книгу Иова, VI. 18.

¹⁷¹ *Преподобный Харитон Исповедник пострадал во время гонений на христиан при императорах Галерии (305–311), Максимиане (305–313) или Ликинии (311–324). После прекращения гонений был освобожден из темницы и продолжил свои подвиги в Палестине. Память 28 сентября старого стиля.

¹⁷² *Эта история рассказывает про святого Роберта (1029–1111) – первого настоятеля монастыря в Молезме (Франция).

¹⁷³ Авва Дорофей. Поучения, VII.

¹⁷⁴ *Преподобный Нил Синайский († ок. 450) – известный подвижник, автор многих аскетических трудов. Память 12 ноября старого сти я.

¹⁷⁵ Прп. Нил Синайский. Главы о молитве, 31.

¹⁷⁶ Ср.: Фома Кемпийский. О подражании Христу, II. 1.

¹⁷⁷ Эпиктет. Энхиридион, 9.

¹⁷⁸ См.: Блж. Феодорит Кирский. История боголюбцев, XXI. 23.

¹⁷⁹ *Императрица Ирина (†803) царствовала в 797–802 гт. Была свергнута с престола чиновником Никифором. Умерла в ссылке.

¹⁸⁰ Блж. Августин. Монологи, 1.15.

¹⁸¹ Блж. Августин. О граде Божием, V. 9.

¹⁸² Блж. Иероним. Диалоги против Пелагия, III. 6.

¹⁸³ *Это высказывание принадлежит авве Алонию.

¹⁸⁴ Древний патерик, XI. 12.

¹⁸⁵ Блж. Августин. Исповедь, III. п.

¹⁸⁶ Свт. Григорий Двоеслов. Моралии на Книгу Иова, XXV. 15.

¹⁸⁷ Блж. Августин. Толкования на псалом 131, (25).

¹⁸⁸ Блж. Августин. Толкования на псалом 30, (12).

¹⁸⁹ *Урим – символ сана древнеиудейского первосвященника, именно: щит, украшенный двенадцатью блестящими драгоценными камнями.

¹⁹⁰ *Автор изложил это положение в следующем двустишии:

Благоприятна прийдут, в оньже час не мниши,

Уповай на Господа, воскоре узриши. – Прим, перев.

¹⁹¹ *О святителе Амвросии Медиоланском см.: примечание на с. 199 Пресвитер Павлин, секретарь святителя Амвросия, записал первое его житие.

¹⁹² *Царица Иустина, жена императора Валентиниана I, исповедовшая арианство и строившая немало козней против святителя Амвросия, умерла в 388 году.

¹⁹³ Свт. Иоанн Златоуст. Беседы на Книгу Бытия, LXIII. 3.

¹⁹⁴ *Священномученик Поликарп Смирнский (ок. 85–157) – один из мужей апостольских, ученик апостола Иоанна Богослова. О его мученической кончине известно из древнего письма, написанного жителями Смирны сразу после его кончины. Это письмо о мученичестве святого Поликарпа приводит также и Евсевий в «Церковной истории» (IV. 15).

¹⁹⁵ Блж. Августин. Sermo 276, in festo martyris vincentii, 3.

¹⁹⁶ *Византийская императрица Евдоксия (†404) в церковной истории известна тем, что своими происками и интригами добилась низложения и ссылки свт. Иоанна Златоуста (о нем см.: прим, на с. 75). Для осуществления своих происков она даже пыталась использовать святителя Епифания Кипрского (†403), известного обличителя ересей. Упомянутый здесь Диоскор был старшим из так называемых «Долгих братьев» – египетских монахов, изгнанных из своих обителей по обвинению в ереси оригенизма и бежавших в Константинополь искать защиты у императора.

¹⁹⁷ Бернард Клервоский. Sermo V, de verbis Habacuc: Super custodiam meam stabo, 5.

¹⁹⁸ Бернард Клервоский. Sermo XXVI, de voluntate nostra divinae voluntati subjicienda, 2.

¹⁹⁹ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 17.

²⁰⁰ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 23.

²⁰¹ *Это допущение является скорее риторическим приемом святителя, потому что Бог хочет, чтобы все… спаслись (1Тим. 2:4). – Прим. ред.

²⁰² Сенека. О блаженной жизни, 15.

²⁰³ *Слово Heliotropium (Илиотропион), стоящее в заглавии настоящей книги, происходит, вероятно, от слов ηλιος – солнце и τρεπω – поворачивать, обращать.

²⁰⁴ Бернард Клервоский. Sermones in Cantica Canticorum, LXII. 5.

²⁰⁵ Блж. Августин. Энхиридион, 100.

²⁰⁶ Блж. Иероним. Письмо 39, к Павле о смерти Блезиллы.

²⁰⁷ *Бион Смирнский – древнегреческий идиллический поэт II или III в. до Р.Х.

²⁰⁸ Блж. Августин. Исповедь, 1.1.

²⁰⁹ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 37.

²¹⁰ Свт. Иоанн Златоуст. Беседы на Деян. VIII. 3.

²¹¹ Блж. Августин. Толкования на псалом 86, (3).

²¹² *Ансельм (1033–1109) – средневековый богослов и философ, архиепископ Кентерберийский.

²¹³ Приведенная цитата взята из сочинения Liber de Sancti Anselmi similitudinibus (cap. 8), написанного учеником Ансельма монахом Эдмером († ок. 1124).

²¹⁴ Блж. Августин. Исповедь, X. 26.

²¹⁵ Фома Кемпийский. О подражании Христу, III. 37.

²¹⁶ Блж. Августин. Энхиридион, 96.

²¹⁷ Блж. Августин. О Троице, III. 4.

²¹⁸ Блж. Августин. Толкования на псалом 32, (1.12).

²¹⁹ Свт. Григорий Двоеслов. Моралии на Книгу Иова, VI. 18.

²²⁰ Триодь постная. Утреня вторника -й седмицы Великого поста. Канон «иный». Песнь 2.

²²¹ *Канон «иный» вторника Первой седмицы Великого поста. Песнь 2.