Передмова

Божественні мужі, що жили до закону, вчилися не з писань і книг, але, маючи чистий розум, просвічувалися осяянням Всесвятого Духа, і в такий спосіб пізнавали волю Божу з бесіди з ними Самого Бога вуста до вуст. Таким був Ной, Авраам, Ісаак, Яків, Йов, Мойсей. Але коли люди зіпсувалися і стали негідними просвіти й навчання від Святого Духа, тоді людинолюбний Бог дав Писання, щоб, хоча за допомогою його, пам’ятали волю Божу. Так і Христос спершу Сам особисто розмовляв з апостолами, і (після) послав їм у вчителі благодать Святого Духа. Але як Господь передбачав, що згодом виникнуть єресі і наші звичаї зіпсуються, то Він благоволив, щоб написані були Євангелія, щоб ми, навчаючись з них істини, не захопилися єретичною брехнею, і щоб наші звичаї не зіпсувалися зовсім.

Чотири Євангелія Він дав нам тому, що ми вчимося з них чотирьох головних чеснот: мужності, мудрості, правди і цнотливості: вчимося мужності, коли Господь каже: “Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі не може вбити” (Мф. 10:28); мудрості, коли каже: “будьте мудрі, як змії” (Мф. 10:16); правди, коли вчить: “як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними” (Лк. 6:31); цнотливості, коли каже: “хто дивиться на жінку з пожадливістю, той уже перелюбив із нею в серці своєму” (Мф. 5:28). Чотири Євангелія дав Він нам ще й тому, що вони містять предмети чотирьох родів, а саме: догмати і заповіді, погрози і обітниці. Тим, хто вірує в догмати, але не дотримується заповідей, вони загрожують майбутніми покараннями, а тим, хто зберігає їх, обіцяють вічні блага. Євангеліє (благовістя) називається так тому, що сповіщає нам про предмети благі й радісні для нас, як-то: про відпущення гріхів, виправдання, переселення на небеса, усиновлення Богові, успадкування вічних благ і звільнення від мук. Воно також сповіщає, що ми отримуємо ці блага легко, бо не працями своїми здобуваємо їх і не за наші добрі діла отримуємо їх, але удостоюємося їх по благодаті і людинолюбству Божому.

Євангелістів чотири: з них двоє, Матфей та Іван, були з числа дванадцяти, а інші двоє, Марк і Лука, з числа сімдесяти. Марк був супутник і учень Петрів, а Лука Павлів. Матфей раніше за всіх написав Євангеліє єврейською мовою для увірували євреїв, через вісім років після вознесіння Христового. З єврейської ж мови на грецьку переклав його, як ходять чутки, Іоанн. Марк, за настановою Петра, написав Євангеліє через десять років після вознесіння; Лука – через п’ятнадцять, а Іоанн – через тридцять два роки. Кажуть, що йому, після смерті колишніх Євангелістів, подали, на його вимогу, Євангелія, щоб розглянути їх і сказати, чи правильно вони написані, і Іоанн, бо він одержав велику благодать істини, доповнив те, що в них було опущено, і про те, про що вони сказали стисло, написав у своєму Євангелії детальніше. Ім’я Богослова отримав він тому, що інші Євангелісти не згадали про предвічне буття Бога Слова, а він богонатхненно сказав про те, щоб не подумали, що Слово Боже є просто людиною, тобто, не Богом. Матфей говорить про життя Христове тільки по плоті: бо він писав для євреїв, для яких досить було знати, що Христос народився від Авраама і Давида. Бо той, хто увірував із євреїв, заспокоюється, якщо його засвідчать, що Христос від Давида.

Ти кажеш: “Чи не досить було й одного Євангеліста?” Звичайно, досить було й одного, але щоб істина виявилася ясніше, дозволено написати чотирьом. Бо коли бачиш, що ці четверо не сходилися й не сиділи в одному місці, а перебували в різних місцях, а тим часом написали про одне й те ж саме так, нібито те було сказано одними устами, то як не здивуєшся істині Євангелія, і не скажеш, що Євангелісти говорили за навіюванням Святого Духа!
Не кажи мені, що вони не в усьому згодні. Бо подивися, у чому вони незгодні. Чи сказав хто-небудь із них, що Христос народився, а інший: “не народився”? Або чи сказав хто з них, що Христос воскрес, а інший: “не воскрес”? Ні, ні! У необхідному і найважливішому вони згодні. А якщо вони в головному не розходяться в думках, то чому дивуватися, що вони, мабуть, розходяться в неважливому; адже з того, що вони не в усьому згодні, найпомітніше видно їхню істинність. Інакше про них подумали б, що вони писали, зійшовшись разом, або змовившись один з одним. Тепер же здається, що вони незгодні, бо те, що один із них опустив, написав інший. І це справді так. Приступимо до самого Євангелія.

Глава перша

Мф. 1:1. Книга спорідненості.

Чому святий Матфей не сказав “видіння” або “слово”, подібно до пророків, бо вони таким чином писали: “Видіння, яке бачив Ісая” (Іс. 1:1) або “Слово, що було… до Ісаї” (Іс. 2:1)? Ти хочеш дізнатися, чому? Тому що пророки зверталися до жорстокосердих і непокірних, а тому й казали, що це Божественне видіння і слово Боже, щоб народ злякався і не знехтував тим, про що вони говорили. Матфей же говорив з вірними, мислячими, так само й слухняними, і тому не сказав попередньо нічого подібного до пророків. Маю сказати й інше дещо: що бачили пророки, то вони бачили розумом, споглядаючи це через Святого Духа; тому й називали це видіннями. Матфей же не розумово бачив Христа і споглядав Його, але морально перебував з Ним і чуттєво слухав Його, споглядаючи Його у плоті; тому не сказав: “бачення, яке я бачив”, або “споглядання”, але сказав: “Книга спорідненості”.

Ісуса

Ім’я “Ісус” не грецьке, але єврейське, і в перекладі означає “Спаситель”, бо словом “яо” в євреїв йдеться про спасіння.

Христа

Христами (“Христос” грецькою означає “помазаний”) називалися царі та первосвященики, бо їх помазували святим єлеєм, який виливався з рогу, який покладали на їхню голову. Господь називається Христом і як Цар, бо Він запанував проти гріха, і як Первосвященик, бо Він Сам приніс Себе в жертву за нас. Помазаний же Він істинним єлеєм, Духом Святим, і помазаний переважно перед іншими, бо хто інший мав Духа так, як Господь? У святих діяла благодать Святого Духа, у Христі ж діяла не благодать Святого Духа, а Сам Христос разом з Єдиносущним Йому Духом здійснював чудеса.

Сина Давидова,

Після того, як Матфей сказав “Ісуса”, він додав “Сина Давидова” для того, щоб ти не подумав, що він говорить про іншого Ісуса, бо був і інший знаменитий Ісус, вождь євреїв після Мойсея. Але цей називався сином Навина, а не сином Давида. Він жив на багато поколінь раніше за Давида і був не з покоління Юдиного, з якого походить Давид, а з іншого.

Сина Авраамова.

Чому Матфей поставив Давида перед Авраамом? Тому, що Давид був більш знаменитий; він і жив пізніше Авраама, і був славним царем. З царів він перший догодив Богові й отримав обітницю від Бога, що з його насіння повстане Христос, чому всі й називали Христа Сином Давида. І Давид насправді зберіг у собі образ Христа: як він запанував на місце відкинутого Богом і ненависного Саула, так і Христос прийшов у плоті та запанував над нами після того, як Адам втратив царство і владу, яку він мав над усім живим і над демонами.

Мф. 1:2. Авраам народив Ісака;

З Авраама починає євангеліст родовід через те, що він був батьком євреїв, і через те, що він перший одержав обітницю, що “від його насіння благословляться всі народи”. Отже, доречно від нього почати родовід Христа, бо Христос є насіння Авраама, в якому отримали благословення всі ми, що були поганами і перебували колись під клятвою. Авраам у перекладі означає “батько язиків”, а Ісаак – “радість”, “сміх”. Євангеліст не згадує про незаконнонароджених дітей Авраама, наприклад, про Ізмаїла та інших, бо юдеї походили не від них, а від Ісака.

Ісаак породив Якова; Яків породив Юду і братів його;

Бачиш, що про Юду і братів його Матфей згадав тому, що від них походять дванадцять поколінь.

Мф. 1:3. Юда народив Фареса і Зару від Фамарі;

Юда видав Фамару заміж за Іра, одного зі своїх синів; коли ж цей помер бездітним, то він одружив її з Аінаном, який також був його сином. Коли ж і цей позбувся життя за свою ганьбу, то Юда ні з ким уже не поєднував її шлюбом. Але вона, сильно бажаючи мати дітей від насіння Авраамова, склала з себе одяг вдівства, прийняла вигляд блудниці, змішалася зі свекром своїм і зачала від нього двох дітей-близнюків. Коли настав час пологів, перший із синів показав із ложа руку, ніби першим народиться він. Повивальна бабця негайно відмітила показану руку дитини червоною ниткою, щоб можна було впізнати того, хто народиться першим. Але дитина потягнула руку в утробу, і раніше народилося інше немовля, а потім уже й те, яке раніше показало руку. Тому того, хто народився першим, назвали Фаресом, що означає “перерва”, тому що він порушив природний порядок, а того, хто захопив руку, – Зарою. Ця історія вказує на деяку таємницю. Як Зара спершу показав руку, а потім захопив її знову, так і проживання у Христі: воно відкрилося у святих, що жили до закону й обрізання, бо всі вони не дотриманням закону й заповідей виправдалися, але євангельським життям. Поглянь на Авраама, який заради Бога залишив батька і дім і відрікся від єства. Подивися на Йова, Мелхиседека.
Але коли прийшов закон, таке життя сховалося, але як там після народження Фареса пізніше знову і Зара вийшов з утроби, так і після дарування закону пізніше засяяло життя євангельське, запечатане червоною ниткою, тобто кров’ю Христа. Євангеліст згадав про цих двох немовлят тому, що народження їх означало щось таємниче. Крім того, хоча Фамарь, мабуть, і не заслуговує на похвалу за те, що змішалася зі свекром, але і про неї згадав євангеліст для того, щоб показати, що Христос, який прийняв заради нас усе, прийняв і таких предків. Точніше: щоб тим, що Він Сам народився від них, освятити їх, бо він не прийшов “покликати не праведників, а грішників”.

Фарес народив Есрома; Есром народив Арама;

Мф. 1:4. Арам народив Амінадава; Амінадав народив Наассона; Наассон народив Салмона;

Мф. 1:5. Салмон народив Вооза від Рахави;

Дехто думає, що Рахав є та Раав-блудниця, яка прийняла спостерігачів Ісуса Навина: вона і їх врятувала, і сама врятувалася. Матфей згадав про неї для того, щоб показати, що як вона була розпусницею, так і все зібрання язичників, бо вони блудодіяли у своїх справах. Але ті з язичників, які прийняли спостерігачів Ісуса, тобто апостолів, і увірували в їхні слова, ті всі спаслися.

Вооз народив Овіда від Руфи;

Ця Рут була іноплемінницею; тим не менш, вона одружилася з Воозом. Так і церква з язичників, будучи іноплемінницею і поза заповітами, забула народ свій, і шанування ідолів, і батька свого диявола, і Син Божий взяв її за дружину.

Овід народив Єссея;

Мф. 1:6. Єссей породив Давида царя; Давид цар породив Соломона від колишньої за Урією;

І про дружину Урія Матфей згадує тут з тією метою, щоб показати, що не повинно соромитися предків, а найбільше намагатися прославляти і їх своєю чеснотою, і що Богові всі угодні, хоч би вони походять і від блудниці, якщо тільки мають чесноту.

Мф. 1:7. Соломон народив Ровоама; Ровоам народив Авію; Авія народив Асу;

Мф. 1:8. Аса народив Йосафата; Йосафат народив Йорама; Йорам народив Озію;

Мф. 1:9. Озія народив Йоафама; Йоафам народив Ахаза; Ахаз народив Єзекію;

Мф. 1:10. Єзекія породив Манасію; Манасія породив Амона; Амон породив Йосію;

Мф. 1:11. Іосія народив Іоакима; Іоаким народив Єхонію і братів його, перед переселенням у Вавилон.

Переселенням Вавилонським називається той полон, який пізніше перенесли юдеї, відведені всі разом у Вавилон. Вавилоняни і в інший час воювали з ними, але озлоблювали їх поміркованіше, тоді ж зовсім переселили їх з батьківщини.

Мф. 1:12. Після переселення ж до Вавилону, Єхонія народив Салафеїла; Салафеїл народив Зоровавеля;

Мф. 1:13. Зоровавель народив Авіуда; Авіуд народив Єлиакима; Єлиаким народив Азора;

Мф. 1:14. Азор народив Садока; Садок народив Ахіма; Ахім народив Еліуда;

Мф. 1:15. Еліуд народив Єлеазара; Єлеазар народив Матфана; Матфан народив Якова;

Мф. 1:16. Яків народив Йосипа, чоловіка Марії, від якої народився Ісус, званий Христос.

Чому тут дається родовід Йосипа, а не Богородиці? Яка участь Йосипа в тому безнасінному народженні? Тут Йосип не був істинним батьком Христа, щоб від Йосипа вести родовід Христа. Отже, слухай: справді, Йосип не мав жодної участі в народженні Христа, і тому мало б бути дано родовід Богородиці; але оскільки був закон – не вести родовід за жіночою лінією (Чис. 36:6), то Матфей і не дав родовіду Діви. Крім того, давши родовід Йосипа, він дав і її родовід, бо був закон не брати дружин ні з іншого племені, ні з іншого роду чи прізвища, але з того самого племені та роду. Оскільки був такий закон, то ясно, що якщо дається родовід Йосипа, то тим самим дається і родовід Богородиці, бо Богородиця була з того самого коліна і того самого роду; якщо ж ні, то як би вона могла бути заручена йому? Таким чином, євангеліст дотримався закону, який забороняв вести родовід по жіночій лінії, але, тим не менш, дав родовід Богородиці, давши родовід Йосипа. Чоловіком же Марії назвав його відповідно до загального звичаю, бо ми маємо звичай і обручника називати чоловіком зарученої, хоча шлюб ще й не досконалий.

Мф. 1:17. Отже всіх родів від Авраама до Давида чотирнадцять родів; і від Давида до переселення до Вавилону чотирнадцять родів; і від переселення до Вавилону до Христа чотирнадцять родів.

Матфей розділив пологи на три частини, щоб показати юдеям, що чи перебували вони під управлінням суддів, як це було до Давида, чи під управлінням царів, як це було до переселення, чи під управлінням первосвящеників, як це було до пришестя Христа, – вони не одержували з того жодної користі в стосунку до чеснот, а мали потребу в правдивому суді, цареві та первосвященикові, котрий є Христос. Бо, коли припинилися царі, за пророцтвом Якова, прийшов Христос. Але яким чином від переселення Вавилонського до Христа чотирнадцять родів, коли їх виявляється тільки тринадцять? Якби до складу родоводу могла входити жінка, то ми зарахували б і Марію і заповнили число. Але жінка не входить до родоводу. Як же це вирішити? Деякі кажуть, що Матфей поставив у рахунок переселення, як особу.

Мф. 1:18. Різдво Ісуса Христа було так: після заручення Матері Його Марії з Йосипом,

Для чого Бог допустив, щоб Марія була заручена, і взагалі, навіщо Він дав людям привід підозрювати, що Йосип пізнав Її? Для того щоб Вона мала захисника в нещастях. Бо він піклувався про Неї під час втечі до Єгипту і врятував Її. Разом з тим Вона була заручена і для того, щоб приховати Її від диявола. Диявол, почувши, що Діва матиме в утробі, спостерігав би за Нею. Отже, для того, щоб брехун був обманутий, Приснодіва заручається Йосипу. Шлюб був тільки на вигляд, насправді ж його не було.

перш ніж поєдналися вони, виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого.

Слово “поєднуватися” тут означає сполучення. Перш ніж поєдналися вони, Марія зачала, чому вражений євангеліст і вигукує: “виявилося”, ніби говорячи про щось надзвичайне.

Мф. 1:19. Йосип же, чоловік Її, будучи праведний і не бажаючи оголосити Її, хотів таємно відпустити Її.

Як же Йосип був праведний? У той час як закон велить викривати перелюбницю, тобто оголошувати про неї і карати, він мав намір приховати гріх і переступити закон. Питання вирішується насамперед у тому сенсі, що вже через це саме Йосип був праведний. Він не хотів бути суворим, але, людинолюбний по великій своїй доброті, він показує себе вищим за закон і живе вище заповідей закону. Потім, Йосип і сам знав, що Марія зачала від Духа Святого, і тому не бажав викрити і покарати ту, яка зачала від Духа Святого, а не від перелюбника. Бо дивись, що каже євангеліст: “виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого”. Для кого “виявилося”? Для Йосипа, тобто він дізнався, що Марія зачала від Духа Святого. Тому й хотів таємно відпустити її, наче не наважуючись мати дружиною ту, яка удостоїлася такої великої благодаті.

Мф. 1:20. Але коли він подумав це, – ось, Ангел Господній з’явився йому уві сні, кажучи:

Коли праведний вагався, з’явився ангел, навчаючи його, що треба йому зробити. Уві сні з’являється йому, тому що Йосип мав міцну віру. З пастухами, як грубими, ангел говорив наяву, з Йосипом же, як праведним і вірним, уві сні. Як міг він не повірити, коли ангел навчав його того, про що він сам із собою міркував і про що нікому не сказав? Коли він розмірковував, але нікому не говорив, з’явився йому ангел. Звичайно, Йосип повірив, що це – від Бога, бо тільки Бог знає невимовне.

Йосипе, сине Давидів!

Сином Давида назвав його, нагадуючи йому про пророцтво, що Христос походить від насіння Давида. Говорячи це, ангел переконував Йосипа, щоб він не вірував, але подумав про Давида, який отримав обітницю щодо Христа.

не бійся прийняти

Цим показує, що Йосип боявся мати Марію, щоб не образити Бога тим, що він протегує перелюбниці. Або інакше: “не бійся”, тобто бійся доторкнутися до неї, як до тієї, що зачала від Духа Святого, але “не бійся прийняти”, тобто мати у своєму домі. Бо в розумі й думці Йосип уже відпустив Марію.

Марію, дружину твою,

Це говорить ангел: “Ти, можливо, думаєш, що вона – перелюбниця. Я ж кажу тобі, що вона твоя дружина”, тобто вона ніким не розбещена, але твоя наречена.

бо те, що народилося в ній, є від Духа Святого;

Бо вона не тільки далека від незаконного змішання, а й зачала якимось божественним чином, тож тобі слід більше радіти.

Мф. 1:21. народить же Сина,

Щоб хто-небудь не сказав: “але чому ж я повинен повірити тобі, що Народжене є від Духа?”, ангел говорить про прийдешнє, саме, що Діва народить Сина. “Якщо в даному випадку я опинюся правим, то ясно, що правдиво і це – “від Духа Святого”. Не сказав “народить тобі”, але просто “народить”. Бо Марія народжувала не для нього, але для всього всесвіту, і не для нього одного тільки з’явилася благодать, але вона вилилася на всіх.

і наречеш ім’я Йому Ісус,

Ти наречеш, звичайно, як батько і як покровитель Діви. Бо Йосип, дізнавшись, що зачаття від Духа, і не думав уже про те, щоб відпустити Діву безпорадною. І ти будеш допомагати Марії у всьому.

бо Він врятує людей Своїх від гріхів їхніх.

Тут витлумачується, що означає слово “Ісус”, саме – Спаситель, “бо Він, – сказано, – врятує людей Своїх” – не тільки юдейський народ, а й язичницький, що прагне увірувати й стати Його народом. Від чого врятує? Чи не від війни? Ні, але від “гріхів їхніх”. Звідси ясно, що Той, Хто народиться, є Бог, бо прощати гріхи властиво одному тільки Богові.

Мф. 1:22. А все це сталося, нехай збудеться сказане Господом через пророка, який говорить:

Не думай, що це недавно зробилося угодним Богові, – давно, від початку. Ти, Йосипе, як вихований у законі й обізнаний у пророках, вдумайся у сказане Господом. Не сказав “сказане Ісаєю”, але “Господом”, тому що не людина говорила, але Бог вустами людини, тож пророцтво є цілком достовірним.

Мф. 1:23. Ось, Діва в утробі прийме,

Євреї кажуть, що у пророка стоїть не “діва”, а “молода жінка”. Їм треба сказати, що мовою Священного Писання молода жінка і діва – одне й те саме, бо молодою жінкою воно називає нерослу. Потім, якби народила не діва, то як це могло б бути знаменням і дивом? Бо вислухай Ісаю, який каже, що “заради цього Господь Сам дасть вам знамення” (Іс. 7:14), і негайно додає: “о, Діво, Діво” і далі. Тому, якби не діва народила, не було б і знамення. Отже, євреї, замислюючи недобре, спотворюють Писання і замість “діва” ставлять “молода жінка”. Але чи варте “молода жінка”, чи “діва”, в усякому разі, ту, що має народити, треба вважати дівою, щоб це було чудом.

і народить Сина, і назвуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог.

Євреї кажуть: чому ж Він названий не Еммануїлом, а Ісусом Христом? Треба на це сказати, що пророк не каже “наречеш”, але “наречуть”, тобто самі справи покажуть, що Він є Бог, хоча й живе з нами. Божественне Писання дає імена від справ, як, наприклад: “нареки йому ім’я: Магер-шелал-хашбаз “* (Іс. 8:3), але де і хто названий таким ім’ям? Оскільки одночасно з народженням Господа було розграбовано і полонено, – припинилося блукання (ідолопоклонство), то тому й говориться, що Він названий так, отримавши ім’я від Своєї справи.

Мф. 1:24. Прокинувшись від сну, Йосип вчинив, як наказав йому Ангел Господній,

Подивися на душу, що прокинулася, як швидко вона переконується.

і прийняв дружину свою,

Матфей постійно називає Марію дружиною Йосипа, виганяючи недобру підозру і навчаючи, що вона була дружиною не іншого кого-небудь, а саме його.

Мф. 1:25. і не знав її, як нарешті Вона народила

тобто ніколи не змішувався з нею, бо слово “як” (“дондеже”) означає тут не те, що ніби до народження не знав її, після ж пізнав, а що він абсолютно ніколи не пізнав її. Така особливість мови Писання; так, не повернувся вран у ковчег, “доки не зникне вода від землі” (Бут. 8:7), але він не повертався і після цього; або ще: “Я з вами в усі дні до кінця віку” (Мф. 28:20), а після кінця віку хіба не буде? Яким чином? Тоді тим більше. Подібно до цього і тут слова: “як нарешті… народила” розумій у тому сенсі, що Йосип не знав її ні до, ні після народження. Бо як Йосип доторкнувся б до цієї святої, коли добре знав її невимовне народження?

Сина Свого первістка,

Називає Його первістком не тому, що начебто вона народила ще якогось іншого сина, а просто тому, що Він перший народився і єдиний: Христос є і “первістком”, як такий, що народився першим, і “однородним”, як такий, що не має другого брата.

і він нарік Йому ім’я: Ісус.

Йосип показує і тут свій послух, тому що він зробив те, що сказав йому ангел.

 

Глава друга

Мф. 2:1. Коли ж Ісус народився у Віфлеємі Юдейському

Віфлеєм у перекладі означає “дім хліба”, Юдея ж – “сповідання”. Нехай буде, щоб і ми через сповідання стали тепер домом хліба духовного.

за днів Ірода

Матфей згадує про Ірода, щоб ти навчився, що князі й царі від Юдиного коліна припинилися і в силу необхідності прийшов Христос. Бо Ірод був не юдей, а ідумеянин, син Антипатра від дружини аравітянки. Коли ж припинилися князі, прийшло “очікування язиків”, як пророкував Яків.

царя,

Бо був ще інший Ірод, четвертовласник; тому Матфей вказує на царську гідність.

прийшли в Єрусалим волхви

Для чого приходили волхви? Для осуду юдеїв: бо якщо волхви, люди ідолопоклонники, увірували, то що лишається на виправдання юдеям? Водночас і для того, щоб більше просяяла слава Христа, коли свідчать волхви, які служили радше демонам і були ворогами Божими.

зі сходу

І це для осуду юдеїв, бо ті з такої дали прийшли поклонитися Йому, а євреї, маючи Христа, гнали Його.

І кажуть:

Мф. 2:2. де народжений Цар Юдейський?

Кажуть, що ці волхви – нащадки волхва Валаама, що вони, знайшовши його пророцтво: “Засяє зірка від Якова, і згубить князів моавитських”, збагнули таїнство Христа, і тому пішли, бажаючи бачити Народженого.

бо ми бачили зірку Його на сході

Коли почуєш про зірку, не думай, що це була одна з тих, які ми бачимо: це була божественна й ангельська сила, що з’явилася в образі зірки. Оскільки волхви були астрологами, то Господь привів їх через знайоме для них, подібно до того, як Петра-рибалку здивував безліччю риб, яких він зловив в ім’я Христа. Що зірка справді була сила ангельська, видно з того, що вона світила вдень, з того, що вона йшла, коли йшли волхви, і стояла, коли вони відпочивали, а особливо ж з того, що вона йшла з північного боку, де Персія, до південного, де Єрусалим, – зірка ніколи не рухається від півночі до півдня.

і прийшли поклонитися Йому.

Ці волхви були, мабуть, людьми великої чесноти. Бо якщо вони побажали поклонитися в чужій країні, то чи могли вони не бути сміливими в Персії і не проповідувати?

Мф. 2:3. Почувши це, Ірод цар стривожився, і весь Єрусалим з ним.

Ірод зніяковів, як іноземець, побоюючись за свою царську владу, бо знав, що він негідний її. Але юдеї, чому бентежаться вони? Адже їм слід було б більше радіти тому, що в них буде цар, якому поклоняються тепер царі перські. Але моральна зіпсованість воістину божевільна справа.

Мф. 2:4. І, зібравши всіх первосвящеників і книжників народних, запитував у них: де має народитися Христос?

Вчителі народу були люди вчені, подібно до тих, кого ми називаємо граматиками. Їх запитують за домобудівництвом Божим, щоб вони сповідували істину, і тому вони зазнають осуду, що розіп’яли Того, Кого раніше сповідували.

Мф. 2:5-6. А вони ж сказали йому: у Віфлеємі Юдейському, бо так написано через пророка:

Через якого пророка? Михея. Бо той каже (Міх. 5:2):

“і ти Вифлеєм, земля Юдина, нічим не менший за воєводства Юдині,

Цим містом, бо воно було мале, нехтували; тепер же воно зробилося славним завдяки тому, що з нього вийшов Христос, бо всі з кінців землі приходять поклонитися цьому святому Вифлеєму.

бо з тебе вийде Вождь,

Добре сказав: “вийде”, а не “залишиться в тобі”, тому що Христос не залишився у Віфлеємі, але вийшов із нього після народження і здебільшого жив у Назареті. Юдеї кажуть, що це було передбачено про Зоровавеля, але ясно, що вони брешуть. Адже Зоровавель народився не у Вифлеємі, а у Вавилоні. Ім’я його “Зоро” означає насіння і народження, а “Вавель” – Вавилон, тобто у Вавилоні зачатий або народжений. Але і пророцтво ясно викриває їх, кажучи: “виходи Його від початку, від днів віку”. Кого іншого виходи з початку і від днів віку, як не Христа? Він мав два виходи або народження: перше народження від початку – від Отця, друге – від днів віку, воно почалося від Богородиці і відбулося в часі. Нехай же скажуть іудеї, чи з початку походить Зоровавель? Але вони нічого не можуть сказати.

Який врятує народ Мій, Ізраїль”.

“Врятує”, каже, а не: буде тиранити або пожирати. Бо інші царі – не пастирі, а вовки, а Христос – Пастир, як він Сам каже: “Я – Пастир добрий”. Народом же ізраїльським називає тих, хто увірував як із середовища євреїв, так і з середовища язичників: бо “Ізраїль” у перекладі означає: той, хто бачить Бога (перший “Ізраїль” – Яків, що побачив Бога в боротьбі з Ним, Бут. 32:28-30); тому всі, хто бачить Бога – це ізраїльтяни, хоч би вони походили з язичників.

Мф. 2:7-8. Тоді Ірод, таємно покликавши волхвів

Таємно покликав їх Ірод через юдеїв. Бо він підозрював, що юдеї, можливо, багато дбають про Немовля і замишляють врятувати Його, як такого, що має визволити їх. Тому таємно зловмислює.

вивідав від них час появи зірки

Ретельно довідався. Бо зірка з’явилася волхвам перш, ніж народився Господь. Оскільки їм належало витратити багато часу на подорож, тому зірка з’явилася задовго, щоб вони вклонилися Йому, коли Він перебував ще в пеленах. Але дехто каже, що зірка з’явилася одночасно з народженням Христа і що волхви йшли впродовж двох років і знайшли Господа не в пеленах і не в яслах, а в домі з Матір’ю, коли Йому було два роки. Але ти вважай найкращим сказане раніше.

і, пославши їх до Віфлеєму, сказав: Ідіть, ретельно розпитайте про Немовля

Не сказав: “про царя”, але “про Немовля”, бо не виносив і імені, чим показав, як він божеволів проти Нього.
і, коли знайдете, сповістіть мене, щоб і мені піти поклонитися Йому.

Мф. 2:9. Вони, вислухавши царя, пішли.

Самі щирі люди, вони думали, що і він говорить без підступності.

І ось, зірка, яку бачили вони на сході, йшла перед ними,

Зірка, за домобудівництвом Божим, сховалася ненадовго для того, щоб вони запитали юдеїв і щоб зніяковів Ірод, а істина в такий спосіб стала б очевиднішою. Коли ж вони вийшли з Єрусалима, зірка знову з’явилася, керуючи ними. Звідси видно, що зірка була силою божественною.

як нарешті прийшла і зупинилася над місцем, де було Немовля.

І це дивно: бо зірка зійшла з висоти і, ставши ближче до землі, вказала їм місце. Бо якби вона з’явилася їм з висоти, то як могли б вони детальніше впізнати місце, де був Христос? Бо зірки охоплюють своїм сяйвом великий простір. Тому і ти, можливо, побачиш місяць над твоїм будинком, а я думаю, що він стоїть тільки над моїм будинком. І всім узагалі здається, що над ним одним тільки стоїть місяць або інша зірка. І та зірка не вказала б Христа, якби не зійшла донизу і не стала ніби над головою Немовляти.

Мф. 2:10. Побачивши ж зірку, вони зраділи радістю вельми великою,

Тому, що не помилилися, а знайшли, чого шукали, – цьому зраділи.

Мф. 2:11. і, увійшовши в дім, побачили Немовля з Марією, Матір’ю Його,

Після народження Діва поклала Немовля в яслах, бо вони не знайшли тоді дому. Досить імовірно, що потім вони знайшли дім, в якому волхви і знайшли їх. Бо зійшли до Віфлеєма з тією метою, щоб, як каже і Лука, записатися там, але оскільки для запису зібралася величезна кількість народу, то не знайшли дому, і Господь народився у вертепі. Потім знайшли дім, де волхви і бачили Господа.

і падші поклонилися Йому;

Ось осяяння душі! Бачили бідним і поклонилися. Вони переконалися, що це – Бог, тому й принесли Йому дари, як Богу і як людині. Бо слухай:

і відкривши скарби свої, принесли Йому дари: золото, ладан і смирну.

Золото принесли Йому, як цареві, бо цареві ми, як піддані, приносимо золото; ладан, як Богові, бо Богові ми куримо фіміам; а смирну, як тому, що має скуштувати смерті, бо юдеї зі смирною ховають мертвих, щоб тіло залишалося нетлінним, бо смирна, будучи суха, сушить вологу і не дає черв’якам зароджуватися. Бачиш же віру волхвів. Вони з пророцтва Валаама навчилися того, що Господь і Бог, і Цар, і що Він має померти за нас. Але вислухай це пророцтво. “Полег, – каже, – спочив, як лев” (Чис. 24:9). “Лев” означає царську гідність, а “возлег” – умертвіння. “Той, хто благословляє тебе, буде благословенний”, Ось Божество, бо одна тільки божественна природа має силу благословення.

Мф. 2:12. І, отримавши уві сні одкровення не повертатися до Ірода, іншим шляхом відійшли в країну свою.

Зверни увагу на послідовність! Спершу Бог зіркою привів їх (волхвів) до віри; потім, коли вони прийшли до Єрусалима, через пророка навчив їх, що Христос народжується у Вифлеємі, і, нарешті, через ангела. І вони корилися пророцтву, тобто божественній бесіді. Таким чином, отримавши одкровення від Бога, обдурили Ірода, не злякалися і переслідування його, але наважилися, покладаючись на силу Народженого, і таким чином стали істинними свідками.

Мф. 2:13. Коли ж вони відійшли, ось, ангел Господній являється уві сні Йосипу і каже: встань, візьми Немовля і Матір Його

Бачиш, для чого Бог допустив, щоб Діва була заручена! Бо тут видно тобі, що заручення зроблено було з тією метою, щоб Йосип дбав про неї і піклувався. Він не сказав: “візьми дружину твою”, але “Матір Його”. Бо коли підозра зникла і праведник упевнився з чудес при народженні, що все від Духа Святого, то не називає вже Її дружиною його.

і біжи до Єгипту,

Тікає і Господь, щоб увірували, що Він справді є і людина. Бо якби Він, перебуваючи в руках Ірода, не був убитий, то здалося б, що Він втілився примарно. До Єгипту біжить, щоб і його освятити, бо два місця були кублами всякого зла: Вавилон і Єгипет. Отже, поклоніння Вавилона Він прийняв через волхвів, а Єгипет освятив власною присутністю.

і будь там, доки не скажу тобі,

“Будь там” замість: “будеш там” доти, доки не отримаєш повеління від Бога. І нам не повинно нічого робити поза волею Божою.

бо Ірод хоче шукати Немовля, щоб погубити Його.

Зверни увагу на безумство людини, яка бажає перемогти волю Божу. Бо якщо народжений не від Бога, то чого боятися? Якщо ж від Бога, то яким чином погубиш Немовля?

Мф. 2:14. Він встав, узяв Немовля та Матір Його вночі, і пішов до Єгипту

Мф. 2:15. і там був до смерті Ірода, нехай збудеться сказане Господом через пророка, який каже: З Єгипту покликав Я Сина Мого.

Юдеї кажуть, що це сказано було через народ, який Мойсей вивів з Єгипту. Відповідаємо: і про народ сказано щось нове прообразно, істинно ж здійснилося воно на Христі. Потім, хто є Син Божий? Народ, що поклоняється ідолу Веельфегору й бовванам, чи істинний Син Божий?

Мф. 2:16. Тоді Ірод, побачивши себе осміяним волхвами,

Як фараонові Бог посміявся через Мойсея, так і Іродові посміявся через волхвів, бо обидва, і Ірод, і фараон, були дітовбивцями: фараон бив у Єгипті єврейських дітей чоловічої статі, а Ірод – дітей вифлеємських.

вельми розгнівався, і послав побити всіх немовлят у Вифлеємі …

Свій гнів проти волхвів він звертає проти тих, хто не заподіяв жодної шкоди. Але ти, можливо, скажеш мені: що ж це? Невже немовлята зазнали несправедливості тільки для того, щоб виявилася злість Ірода? Отже, слухай. Для чого ж попущено побиття немовлят? Для того щоб виявилася злість Ірода; немовлята не загинули, але сподобилися вінців. Бо кожен, хто терпить якесь зло тут терпить або для залишення гріхів, або для примноження вінців. Подібним чином і ці діти більше увінчані будуть.

і в усіх межах його, від двох років і нижче, за часом, що вивідав від волхвів.

Мф. 2:17. Тоді збулося сказане через пророка Єремію, який говорить:

Щоб хто-небудь не подумав, що побиття немовлят трапилося поза волею Божою, показує, що Він і знав це заздалегідь, і передбачив.

Мф. 2:18. голос у Рамі чути,

Рама – піднесене місце в Палестині, бо ця назва означає: “висока”. Вона дісталася у спадок поколінню Веніаміна, який був сином Рахілі. Рахіль же похована у Вифлеємі. Отже, пророк називає Вифлеєм Рахілією, тому що вона була похована в ньому. Плач і ридання було чути на висоті. Отже, послухай пророка.

плач і ридання, і крик великий; Рахіль (тобто Віфлеєм) плаче про дітей своїх і не хоче втішитися, бо їх немає.

У цьому житті “немає”, бо душі безсмертні.

Мф. 2:19. Після смерті ж Ірода, –

Гірку кончину мав Ірод, вивергнувши свою злу душу лихоманкою, болем у животі, свербінням, кривизною ніг, гниттям сороміцьких членів, що породжували черв’яків, задишкою, тремтінням і судомою членів.

Ангел Господній уві сні являється Йосипу в Єгипті

Мф. 2:20. і каже: встань, візьми Немовля і Матір Його, і йди в землю Ізраїлеву,

Не каже: “біжи”, але “йди”, бо страху вже не було.

бо померли ті, хто шукав душі Немовляти.

Де Аполлінарій, який говорив, що Господь не мав душі людини? Тут він викривається.

Мф. 2:21. Він встав, узяв Немовля і Матір Його, і прийшов у землю Ізраїлеву.

Мф. 2:22. Почувши ж, що Архелай царює в Юдеї замість Ірода, батька свого, побоявся туди йти;

Трьох синів залишив Ірод: Пилипа, Антипу й Архелая. Архелаю наказав бути царем, а іншим тетрархами. Йосип побоявся повернутися в землю Ізраїлю, тобто Юдею, тому що Архелай був подібний до свого батька. Антипа ж – це новий Ірод, який убив Предтечу.

але, отримавши уві сні одкровення, пішов у межі Галілейські.

Галілея була земля не ізраїльська, але язичницька; тому юдеї дивилися на них (галілеян), як на гидоту.

Мф. 2:23. і, прийшовши, оселився в місті, що зветься Назарет,

Як же Лука каже, що Господь прийшов до Назарету після того, як минуло сорок днів після народження, і після того, як Симеон сприйняв Його, а Матфей тут каже, що він прийшов до Назарету, коли повернувся з Єгипту? Отже, зауваж, що Лука сказав про те, про що промовчав Матфей. Як приклад я скажу таке. Виповнилося сорок днів після народження, потім Господь прийшов у Назарет. Це говорить Лука. Матфей же говорить про те, що було після цього, що Господь втік до Єгипту, потім повернувся з Єгипту до Назарету. Отже, вони не суперечать один одному: один говорить про повернення з Вифлеєму до Назарету – це Лука; Матфей же – про повернення з Єгипту до Назарету.

нехай збудеться сказане через пророків, що Він Назореєм назветься.

Який пророк говорить про це, не знаходиться тепер: бо через недбальство євреїв, так само як і через постійні полони багато пророчих книг загинуло. Але можливо, що це пророцтво передавалося в юдеїв незаписаним. Назорей означає “освячений”; оскільки Христос святий, то справедливо Він називався і Назореєм, бо “святим Ізраїлю” Господь називається у багатьох пророків.

Глава третя

Мф. 3:1. У ті дні

Не тоді, коли Господь був немовлям і жив у Назареті, але євангеліст говорить так узагалі про той час, який передував сьогоденню, коли прийшов Іоанн Хреститель. Іоанн був посланий від Бога для того, щоб викривати юдеїв, привести їх до свідомості своїх гріхів і таким чином підготувати до прийняття Христа. Бо якщо хто не усвідомив своїх гріхів, він не приходить до покаяння.

приходить Іоанн Хреститель і проповідує в пустелі Юдейській

Мф. 3:2. і каже: покайтеся,

Іудеї були зарозумілі, тому Предтеча спонукає їх до покаяння.

бо наблизилося Царство Небесне.

Під Царством Небесним він розуміє перше і друге пришестя Христа, і доброчесне життя. Бо якщо ми, мандруючи землею, живемо немовби на небі, чужі пристрастей, то маємо Царство Небесне.

Мф. 3:3. Бо він той, про якого сказав пророк Ісая: “Голос того, що волає в пустелі: Приготуйте дорогу Господу, прямими зробіть стежки Йому”.

“Шляхом” називається Євангеліє, “стежками” ж – законні встановлення, тому що вони зношені й давні. Тому Хреститель каже: будьте готові до євангельського проживання і законні заповіді робіть прямими, тобто духовними; бо слово “прямий” означає дух. Коли ти побачиш, що юдей тілесно розуміє підзаконний лад, то скажи, що він не робить стежок прямими, тобто духовно не розуміє закон.

Мф. 3:4. Сам же Іоанн мав одяг з верблюжого волоса

Предтеча закликав до покаяння і виглядом своїм: бо він мав плачевний одяг. Кажуть, що верблюд посідає середину між чистою і нечистою твариною: як той, хто відригує жуйку, він чистий, а як той, хто має нероздільні копита, – нечистий. Оскільки Іоанн приводив до Бога і чистий, здавалося б, народ юдейський, і нечистий язичницький, і був посередником між Старим і Новим Заповітом, то тому він і носив як одяг волосину верблюда.

пояс шкіряний на стегнах своїх,

Усі святі в Писанні представляються оперезаними або як такі, що перебувають постійно в праці (бо недбайливі й зніжені не оперізуються, як, наприклад, сарацини тепер), або тому, що вони умертвили в собі пристрасті тілесних пожадливостей, бо шкіра є частиною мертвої тварини.

а їжею його були акриди та дикий мед.

Дехто каже, що “акриди” – це трава, яка називається і мелагрою, інші ж розуміють під ними горіхи або дикі ягоди. Дикий мед – мед, який готують дикі бджоли і який знаходять у деревах, так само як і між камінням.

Мф. 3:5. Тоді Єрусалим, і вся Юдея, і вся околиця Йорданська виходили до нього

Мф. 3:6. і хрестилися від нього в Йордані, сповідуючи гріхи свої.

Хоч і хрестилися, але хрещення Іоанна не мало відпущення гріхів, Іоанн проповідував тільки одне покаяння і вів до залишення гріхів, тобто вів до хрещення Христа, від Якого – відпущення гріхів.

Мф. 3:7. Побачивши ж Іоанн багатьох фарисеїв

Фарисей у перекладі означає “окремий”, оскільки і за своїм життям, і за своїми знаннями вони відрізнялися від інших.

і саддукеїв,

Саддукеї не вірили ні у воскресіння, ні в ангелів, ні в духа. “Саддукеї” в перекладі означає “праведні”, бо “седек” – праведність. Вони самі називали себе праведними або називалися так за єресеначальником їхнім Садоком.

що йдуть до нього хреститися, сказав їм:

Фарисеї та саддукеї йшли до хрещення не з правильним наміром, як інші. Тому Предтеча і засуджує їх.

Породження єхиднини! хто навіяв вам тікати від майбутнього гніву?

Предтеча суворо говорить до них, знаючи їхню норовистість, але, тим не менш, і хвалить їх, кажучи: “хто навіяв вам?”. Він дивується, як сталося, що цей злий рід покаявся. Породженням єхидни він називає їх тому, що, як єхидни прогризають ложесна і в такий спосіб народжуються, так і вони вбивали батьків своїх, тобто вчителів і пророків. “Від майбутнього гніву”, – говорить про геєну.

Мф. 3:8. зробіть же гідний плід покаяння

Бачиш, що говорить, що не треба тільки уникати зла, але треба приносити і плоди чесноти. Бо сказано: “Ухилися від зла, і зроби добро” (Пс. 33:15).

Мф. 3:9. і не думайте говорити в собі: “батько в нас Авраам”,

Їм слугувало до загибелі те, що вони покладалися на своє благородне походження.

Бо кажу вам, що Бог може з каміння цього спорудити дітей Авраамові.

Під камінням маються на увазі язичники, з яких багато хто увірував. Крім того, Іоанн говорить і так просто, що Бог і з каменів може створити дітей Авраамові. Бо і ложесна Сари через безпліддя були каменем, однак вона народила. Коли ж Господь створив чад Авраамові від каміння? У той час, коли розіп’яли Його, і багато хто, побачивши каміння, що розсілося, увірував.

Мф. 3:10. Уже й сокира при корені дерев лежить:

Сокирою Предтеча називає суд Христовий, деревами – кожного з нас. Отже, той, хто не вірує, за це своє невір’я посікається з корінням і ввергається в геєну.

кожне дерево,

хоч би воно від Авраама походило,

що не приносить доброго плоду.

Не сказав: “таке, що не принесло”, але “таке, що не приносить”; бо завжди має приносити плоди чесноти. Якщо ти вчора зробив милість, а сьогодні викрадаєш, то ти неугодний Богові. Таке дерево

зрубують і кидають у вогонь,

тобто вогонь геєни.

Мф. 3:11. Я хрещу вас у воді на покаяння, але Той, Хто йде за мною, сильніший за мене;

Предтеча сказав їм: “Принесіть плід”. Отже, він показує, який плід, саме, віру в Того, Хто прийде за ним. За ним же йшов Христос. Він був позаду його не тільки за народженням (тільки шістьма місяцями), а й за явленням, тому що раніше з’явився Предтеча, а потім Христос, про Якого Іоанн свідчив.

я не гідний понести взуття Його;

Я, каже, недостойний бути й останнім рабом Його, щоб носити взуття. Під взуттям розумій і два сходження Його – одне з неба на землю, інше з землі в пекло, бо взуття є шкіра плоті та умертвіння. Цих двох сходжень не міг понести Предтеча, не будучи в змозі і зрозуміти, як вони можуть відбутися.

Він буде хрестити вас Духом Святим….;

тобто рясно сповнить вас дарами Духа, тоді як моє хрещення, каже Предтеча, не дає ні благодаті Духа, ні відпущення гріхів. Він же рясно дасть вам і відпущення гріхів, і дари Духа.

Мф. 3:12. лопата Його в руці Його,

Не думайте, що коли охреститеся від Нього і потім будете грішити, то Він пробачить вас; Він має лопату, тобто розгляд і суд.

І Він очистить гумно Своє

тобто церкву, яка має багато охрещених, подібно до того, як на гумно з поля збирається все, але одна частина із зібраного виявляється пажитницею, якою є легковажні та спонукувані духами злості, а інша пшеницею – це ті, котрі іншим і користь приносять, і плевелом живлять, і вченням, і ділом.

і збере пшеницю Свою в житницю, а солому спалить вогнем невгасимим.

Незгасимий цей вогонь. Тому помилявся Оріген, коли говорив, що буде кінець покаранню.

Мф. 3:13. Тоді приходить Ісус із Галілеї на Йордан до Іоанна хреститися від нього.

Мф. 3:14. Іоанн же утримував Його і говорив:

Чистий хреститься, щоб нас омити і показати нам, що якщо ми хочемо хреститися, то повинні спершу очиститися, щоб не опоганити хрещення, легко після цього загрузнувши в гріх за поганою звичкою. Перешкоджає ж Йому Іоанн для того, щоб ті, хто бачить, не подумали, що і Він, як один із багатьох, хреститься в покаяння.

мені треба хреститися від Тебе

Предтеча мав потребу отримати очищення від Господа, бо і сам він, як той, що походив від Адама, заражений був нечистотою неслухняності; а Христос, що втілився, очистив усіх.

і чи Ти приходиш до мене?

Не наважився сказати: “і Ти хрестишся від Мене?”, але “і Ти приходиш?” . Так він був скромний!

Мф. 3:15. Але Ісус сказав Йому у відповідь: залиш тепер,

Тепер, каже, поступися. Буде час, коли ми матимемо гідну славу, хоча тепер і не виявляємо її.

Бо так належить нам виконати всяку правду.

Під правдою розуміє закон. Природа людини, каже, проклята, бо не могла виконати закону. Тому Я виконав і інші приписи закону. Залишається Мені – це хреститися. Виконавши це, Я звільню єство від клятви. Бо це личить Мені.

Тоді Іоанн допускає Його.

Мф. 3:16. І, хрестившись, Ісус

Господь хреститься, будучи тридцяти років, тому що цей вік сприймає в себе всі гріхи. У першому, дитячому, віці багато нерозуміння, у другому, юнацькому, – сильне полум’я похіть і гніву, а в пору мужності – любостяжання. Отже, Господь дочекався цього віку, щоб через усі віки сповнити закон і освятити нас.

негайно вийшов із води,

Маніхеї кажуть, що тіло Своє Він відклав у Йордані і примарно прийняв інше тіло. Але вони спростовуються звідси, бо сказано: “вийшов Ісус”, не інший вийшов, але Той, хто зійшов у воду.

і ось, відкрилися Йому небеса,

Адам замкнув їх, а Христос відкриває, щоб ти дізнався, що і ти, коли хрестишся, відкриваєш їх.
І побачив Іоанн Духа Божого, Який сходив, як голуб, і спускався на Нього.

Мф. 3:17. І ось, голос з небес промовляє:

Сходить Дух, щоб свідчити, що Хрещений більший за того, хто хрестить. Бо іудеї вважали Іоанна великим, а Христа – не таким. Усі бачили, що Дух сходить на Ісуса, щоб не подумали, що голос:

Цей є Син Мій улюблений

був заради Іоанна, але щоб усі, бачачи Духа, увірували, що цей голос відноситься до Ісуса. “Як голуб” через незлобивість і лагідність голуба і тому, що голуб є найчистішим птахом, який не залишається там, де є нечистота,- так і Дух Святий. Але і за Ноя голуб сповістив припинення потопу, несучи оливкову гілку; так і тут Дух Святий показує дозвіл гріхів. Там оливкова гілка, а тут милість Божа: Цей є Син Мій улюблений,

в якому Моє благовоління,

тобто на якому Я заспокоююся, до якого Я милостивий.

Глава четверта

Мф. 4:1. Тоді Ісус був зведений Духом у пустелю,

Навчаючи нас, що після хрещення найбільше слід очікувати спокус, Ісус відводиться Духом Святим, бо Він нічого не робив без Духа. Відводиться ж Він у пустелю, щоб показати нам, що диявол спокушає нас тоді, коли бачить, що ми одні й не отримуємо допомоги від інших. Тому й нам не слід відмовлятися від поради інших і покладатися на самих себе.

для спокуси від диявола,

Диявол, тобто наклепник, називається так тому, що зводив наклеп на Бога Адаму, коли сказав йому: “Бог заздрить вам”. Він і тепер зводить наклеп на чесноту.

Мф. 4:2. і, постившись

Постився, щоб показати, що піст – сильна зброя проти спокус, подібно до того, як перенасичення слугує джерелом усякого гріха.

сорок днів і сорок ночей,

Поститься стільки днів і ночей, скільки і Мойсей, і Ілля. Якби постив більше, то втілення Його здалося б примарним.

наостанок зажадав.

Коли поступився природі, тоді й заковтнув, щоб голодом дати привід дияволу підійти й поборотися з Ним, і в такий спосіб вразити його та скинути, дарувавши нам перемогу.

Мф. 4:3. І наблизився до Нього спокусник, і сказав: “Якщо ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібом”.

Цей спокусник чув голос із неба: “Цей є Син Мій”, але з іншого боку бачить, що Він зажадав, і дивується, як Син Божий може відчувати голод. Тому спокушає Його з метою упевнитися, кажучи: “якщо Ти Син Божий”, він лестить Йому, думаючи, що Він щось приховує. Але ти запитаєш, що за гріх було зробити з каміння хліби? Отже, знай, що послухатися диявола в чому-небудь – гріх. З іншого боку, диявол не сказав: “нехай буде цей камінь хлібом”, але “каміння”, бажаючи ввергнути Христа в надмірність, бо для голодного цілком достатньо й одного хліба. Тому Христос і не послухав його.

Мф. 4:4. Він же сказав йому у відповідь: Написано: не хлібом одним житиме людина, але всяким словом, що виходить із уст Божих.

Це свідчення взято зі Старого Заповіту, бо це слова Мойсея. І євреї харчувалися манною, яка не була хлібом, але за Словом Божим вона задовольняла всяку потребу євреїв, була всім, чого б хто не захотів їсти. Чи риби, чи яйця, чи сиру хотів юдей, манна задовольняла такому смаку його.

Мф. 4:5. Потім бере Його диявол у святе місто і ставить Його на крилі храму,

Це була одна з частин храму, які в нас називаються бічними; вони здаються ніби крилами.

Мф. 4:6. і каже Йому: “Якщо Ти Син Божий, кинься донизу, бо написано: “Ангелам Своїм заповідає за Тебе, і на руках понесуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю”.

Кажучи: “якщо ти Син Божий”, диявол хоче сказати: я не вірю голосу з неба, однак Ти покажи мені – чи Син Ти Божий. Воістину, проклятий! Якщо Він був Син Божий, то невже Йому повинно було кинутися вниз? Твоїй жорстокості притаманне це – скидати тих, хто біснується, а Богові – рятувати. Не про Христа написано: “на руках понесуть Тебе”, але про святих, які потребують ангельської допомоги. Христос же, будучи Богом, не потребує цього.

Мф. 4:7. Ісус сказав йому: Написано також: Не спокушай Господа Бога твого.

Лагідно відбиває його Христос, повчаючи нас перемагати демонів лагідністю.

Мф. 4:8. Знову бере Його диявол на вельми високу гору і показує Йому всі царства світу і славу їхню,

Мф. 4:9. і каже Йому: “Усе це дам Тобі, коли впадеш і вклонишся мені”.

Деякі під вельми високою горою розуміють пристрасть користолюбства, в яку ворог намагається втягнути Ісуса; але вони невірно думають. Бо диявол з’явився Йому чуттєво, Господь же не приймав думок; нехай не буде! Отже, він чуттєво показав Йому на горі всі царства, представляючи їх Йому перед очима в примарі, і сказав: “все це дам Тобі, якщо, впавши, поклонишся мені”. Через свою гордість він вважає світ своєю власністю. Це і тепер він говорить користолюбним, що ті, хто поклоняється йому, матимуть у своїй владі світ.

Мф. 4:10. Тоді Ісус каже йому: Відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу, Богові твоєму, поклоняйся, і Йому одному служи.

Господь розгнівався на нього, коли побачив, що він привласнює собі Боже, і каже: “все це дам Тобі”, нібито своє власне. Дізнайся звідси, яку користь приносить Писання, бо Господь ним змусив ворога замовкнути.

Мф. 4:11. Тоді залишає Його диявол, – і ось, Ангели приступили і служили Йому.

Три спокуси переміг Господь: обжерливість, марнославство і пристрасть до багатства, тобто користолюбство. Це – головні з пристрастей. Отже, перемігши їх, набагато легше здолати й інші. Тому й Лука каже: “і закінчивши всю спокусу” (Лк. 4:13), хоча Господь переміг тільки головні з них. Тому ангели служили Йому, щоб показати, що і нам після перемоги вони служитимуть, бо все це робить і показує Христос заради нас. Йому ж, як Богу, ангели служать завжди.

Мф. 4:12. Почувши ж Ісус, що Іоанна віддано під варту, пішов у Галілею

Мф. 4:13. і, полишивши Назарет, прийшов і оселився в Капернаумі приморському, у межах Завулонових і Нефалимових.

Віддаляється Ісус, навчаючи нас цим, щоб ми не наражали себе на небезпеки. Віддаляється ж Він до Галілеї, тобто похилої країни, бо язичники ухилилися в гріх, і оселяється в Капернаумі, тобто в “домі потіхи”, бо Він і зійшов для того, щоб язичників зробити домом Утішителя. Завулон у перекладі означає “нічний”, а Неффалим – “широта”, бо язичники мали у своєму житті і ніч, і широту, бо ходили не тісною стежкою, а тією, яка вела до погибелі.

Мф. 4:14. нехай збудеться сказане через пророка Ісаю, який говорить:

Мф. 4:15. земля Завулонова і земля Неффалимова, на приморському шляху, за Йорданом, Галілея язичницька,

Мф. 4:16. народ, що сидить у темряві, побачив світло велике, і тим, хто сидить у країні, і тіні смертній засяяло світло.

“Шлях моря” замість – країна, що лежить “на шляху до моря”. Світло ж велике – Євангеліє. Закон теж був світлом, але малим. Поділ смертний – гріх; він – подоба і образ смерті, бо як смерть захоплює тіло, так і гріх – душу. Світло засяяло нам, бо не ми шукали його, але воно саме з’явилося нам, ніби переслідуючи нас.

Мф. 4:17. З того часу Ісус почав проповідувати і говорити:

Відтоді, як Іоанн був ув’язнений у в’язницю, Ісус почав проповідувати, бо Він чекав, щоб спершу Іоанн засвідчив про Нього й приготував для Нього дорогу, якою Йому належало йти, подібно до того, як раби готують дорогу своїм володарям. Будучи рівним Отцеві, Господь і Сам мав в особі Іоанна Свого пророка, як Отець Його і Бог мав пророків раніше за Іоанна, вірніше, і ті були пророками як Отця, так і Сина.

Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне.

Христос і доброчесне життя – це Царство Небесне. Бо якщо хто-небудь живе на землі, як ангел, то чи не небесний він? Тож у кожному з нас є Царство Небесне, якщо живемо ангельськи.

Мф. 4:18. Проходячи ж біля моря Галілейського, Він побачив двох братів: Симона, званого Петром, і Андрія, брата його, що закидали сітки в море, бо вони були рибалки;

Мф. 4:19. і каже їм:

Вони були учнями Іоанна. Коли ще Іоанн був живий, вони приходили до Христа, а коли побачили, що Іоанна зв’язали, то знову повернулися до життя рибалок. Таким чином, проходячи, вловив їх, кажучи:

Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей.

Мф. 4:20. І вони негайно, залишивши сітки, пішли за Ним.

Дивись, якими слухняними людьми були вони,- негайно пішли за Ним. Звідси видно, що це було друге покликання. Будучи навчені Христом, потім, залишивши Його, вони негайно знову пішли за Ним, як тільки побачили Його.

Мф. 4:21. Звідти, йдучи далі, побачив Він інших двох братів, Якова Зевєдєєва та Іоанна, брата його, у човні із Зевєдєєм, батьком їхнім,

Живити в старості батька, і до того ж живити чесною працею, – це велика чеснота.

що лагодили сітки свої, і покликав їх.

Вони були бідні, і тому, не маючи можливості купити нові сітки, змушені були лагодити старі.

Мф. 4:22. І вони негайно, залишивши човен і батька свого, пішли за Ним.

Зеведей, мабуть, не увірував, і тому вони залишили його. Бачиш, коли потрібно залишати батька: тоді, коли він перегороджує шлях до чесноти і благочестя. Сини Зеведея, побачивши, що перші (брати Симон і Андрій) пішли за Христом, негайно, наслідуючи їх, і самі пішли за Ним.

Мф. 4:23. І ходив Ісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства,

Ходить у синагоги єврейські для того, щоб показати, що Він не противник закону.

і зцілюючи всяку хворобу і всяку неміч у людях.

Знаменнями починає для того, щоб повірили тому, про що Він навчає. Недуга – це довготривале злостраждання, неміч же – нетривале порушення правильного життя тіла.

Мф. 4:24. І пройшла про Нього чутка по всій Сирії; і приводили до Нього всіх немічних, одержимих різними хворобами і припадками, і біснуватих, і сновид, і лунатиків, і розслаблених, і Він зцілював їх.

Христос нікого з приведених не питав про віру, бо це саме вже було справою віри, що їх принесли здалеку. Лунатиками називають тих, хто біснується. Бо демон, бажаючи навіяти людям, що зірки приносять шкоду, підстерігає повний місяць і тоді мучить, щоб причиною страждання вважали місяць і обмовляли створіння Боже. У цьому помилялися і маніхеї.

Мф. 4:25. І йшла за Ним безліч народу з Галілеї, і з Десятиградія, і з Єрусалима, і з Іудеї, і з-за Йордану.

Глава п’ята

Мф. 5:1. Побачивши народ, Він зійшов на гору;

Сходить на гору, повчаючи цим нічого не робити напоказ. Маючи намір навчати, Він виховує нас віддалятися від галасу, коли вчимо.

і, коли сів, приступили до Нього учні Його.

Народ приступає для того, щоб бачити чудеса, учні ж – для навчань. Тому для звершення чудес і зцілення тіл Він лікує і душі, щоб ми повчилися, що Він є Творець і душ, і тіл.

Мф. 5:2. І Він, відкривши уста Свої,

Для чого додано “відкривши уста Свої”? Здається, що це зайве. Але ні, бо Він навчав і не відверзаючи вуст. Яким чином? Своїм життям і чудесами. Тепер же Він навчає, відкривши уста.

навчав їх, кажучи:

Вчив не одних тільки учнів, а й народ. А почав з блаженств, подібно до того, як Давид почав з блаженства.

Мф. 5:3. Блаженні убогі духом, бо їх є Царство Небесне.

Виставляє смирення, як основу життя. Оскільки Адам впав від гордості, то Христос відновлює нас через смирення. Бо Адам сподівався бути Богом. Скрушені душею – це вбогі духом.
Мф. 5:4. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться.

Маються на увазі ті, що плачуть про гріхи, а не про що-небудь життєве. Сказав “ті, що плачуть”, тобто завжди, а не один тільки раз і не тільки про свої гріхи, а й про гріхи ближніх. Утішаться ж вони і тут,- бо хто плаче про гріх, той духовно радіє тут, – а тим більше там.

Мф. 5:5. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю.

Дехто під словом “землю” розуміє землю духовну, тобто небо, але ти розумій і цю землю. Оскільки лагідні зазвичай вважаються знехтуваними і позбавленими значення, то Він і каже, що вони-то переважно і мають все. Лагідні ж – це не ті, які зовсім не гніваються (бо такі позбавлені розуму), а ті, які мають гнів, але утримуються, гніваючись тоді, коли потрібно.

Мф. 5:6. Блаженні спраглі та спраглі правди, бо вони наситяться.

Коли Він має намір говорити про милосердя, то насамперед показує, що потрібно долучатися до справедливості і не робити милостині з награбованого. Правди треба шукати з усілякою ретельністю, бо це позначають слова “спраглі та спраглі”. Оскільки і користолюбні представляються такими, що живуть у достатку і ситості, то Він каже, що тим більше праведні наситяться і тут, бо вони мають у своєму розпорядженні майно безпечно.

Мф. 5:7. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.

Милосердя можна надавати не тільки майном, а й словом, а якщо нічого немає, то й сльозами. Вони отримують милість і тут від людей, бо той, хто вчора робив милість, якщо він сьогодні позбудеться всього, зустріне милосердя з боку всіх; але особливо потім допоможе йому Бог, після смерті.

Мф. 5:8. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.

Багато хто не грабує, а скоріше милосердний, але вони блудодійствують і таким чином в інших стосунках виявляються нечистими. Отже, Христос наказує при інших чеснотах зберігати і чистоту, або цнотливість, не тільки по тілу, а й по серцю, бо крім святості або чистоти ніхто не побачить Господа. Як дзеркало, якщо воно чисте, тільки тоді відображає образи, так і споглядання Бога і розуміння Писання доступне тільки чистій душі.

Мф. 5:9. Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими.

Маються на увазі не тільки ті, які самі живуть з усіма мирно, а й ті, які примиряють ворогуючих. Миротворці суть і ті, які вченням навертають до істини ворогів Божих. Такі суть сини Божі, бо і Єдинородний Син Божий примирив нас із Богом.

Мф. 5:10. Блаженні вигнані за правду, бо їх є Царство Небесне.

Не одні мученики переслідуються, а й багато інших за надання допомоги скривдженим і взагалі за всяку чесноту, бо всяка чеснота є правда. Злодіїв і вбивць також переслідують, однак вони не блаженні.

Мф. 5:11. Блаженні ви, коли будуть поносити вас і гнати

Нарешті, Господь говорить до Своїх апостолів, показуючи, що терпіти ганьбу притаманно найбільше вчителям.

і всіляко неправедно лихословити за Мене.

Не просто ганьблений блаженний, але тільки ганьблений за Христа і помилково. В іншому ж випадку він нещасний, тому що для багатьох служить спокусою.

Мф. 5:12. Радійте й веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах:

Господь не говорив про велику нагороду за інші чесноти, але тут сказав про неї, показуючи цим, що переносити ганьбу – велике і найважче діло, бо багато хто й сам себе позбавив життя. І Йов, який переніс інші спокуси, особливо був обурений тоді, коли друзі ганьбили його, ніби він страждає за гріхи.

так гнали і пророків, що були до вас.

Щоб не подумали апостоли, що їх гнатимуть за проповідь чогось протилежного вченню Христа, Господь утішає їх, кажучи, що й пророків, які були до вас, гнали за чесноти, тож у їхніх стражданнях маєте ви потіху.

Мф. 5:13. Ви – сіль землі.

Пророки посилалися до одного народу, ви ж – сіль усієї землі, що зміцнює слабких вченням і докорами, щоб вони не породжували постійних черв’яків. Зважаючи на це, не відкидайте гіркоти докорів, хоч би ненавиділи і переслідували вас.

Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що викинути її геть на нехтування людям.

Якщо вчитель обуяє, тобто якщо не буде викривати, виправляти і розлінитися, то чим осолиться, тобто виправиться? Він повинен бути позбавлений учительського сану і зневажений, тобто підданий презирству.

Мф. 5:14. Ви – світло світу.

Спершу сіль, потім світло, бо той, хто викриває приховані справи, є світло. Адже все, що робиться явним, є світло. Апостоли просвітили не один народ, але світ.

Не може сховатися місто, що стоїть на верху гори.

Господь наставляє їх трудитися і бути уважними до свого життя, бо на них дивитимуться всі. Не думайте, каже Він, що ви будете ховатися; ви будете на виду; тому звертайте увагу на те, щоб жити невинним життям, щоб не стати спокусою для інших.

Мф. 5:15. І запаливши свічку, не ставлять її під посудину, але на свічник, і світить усім у домі.

Я, каже, запалив невгасиме світло благодаті. Нехай буде справою вашого подвигу, щоб світло вашого життя світило й іншим.

Мф. 5:16. Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи і прославляли Отця вашого Небесного.

Не сказав: “ви показуйте свою чесноту” (бо це недобре), але “так нехай світить” вона сама так, щоб і вороги ваші здивувалися і прославили не вас, але Отця вашого Небесного. Тому, коли ми робимо добро, то повинні робити його для слави Божої, а не для нашої.

Мф. 5:17. Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, але виконати.

Оскільки Він мав намір запровадити нові закони, то щоб не подумали, що Він супротивник Божий, Він, запобігаючи такій підозрі з боку багатьох, каже: “Я прийшов не порушити закон, але виконати його”. Як же Він виконав? По-перше, тим, що здійснив усе передбачене про Нього пророками. Тому і євангеліст часто говорить: “щоб збулося сказане пророком”. Він виконав і всі заповіді закону, бо не створив беззаконня і не було лестощів в устах Його. Він виконав закон і в іншому відношенні, тобто доповнив його, бо Він повно накреслив те, чого закон дав тільки одну тінь. Той гласив: “Не вбий”, а Сей сказав: “І не гнівайся даремно”. Подібно до живописця Він не стирає початкового малюнка, але доповнює його.

Мф. 5:18. Бо істинно кажу вам:

“Істинно” (амінь) – частка стверджувальна, замість “їй, кажу вам”.

доки не мине небо й земля, жодна йота або жодна риса не минеться із закону, доки не здійсниться все.

Тут Господь показує, що світ перейде і зміниться. Тому Він каже, що, доки стоїть всесвіт, не зникне й найменша буква із закону. Одні під йотою і рискою розуміють дванадцять заповідей, інші – хрест. Йота – прямий брус хреста, а риса – поперечний. Отже, кажуть, що сказане щодо хреста,- здійсниться.

Мф. 5:19. Отже, хто порушить одну із заповідей цих найменших і навчить так людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному;

Під малими заповідями розуміє ті, які Він Сам мав намір дати, але не заповіді закону. Малими Він називає їх через Своє смирення, щоб і тебе навчити бути скромним у вченні. “Найменшим назветься в Царстві Небесному” замість: у воскресінні виявиться останнім і буде кинутий у геєну. Бо він не ввійде в Царство Небесне: ні; але під Царством розумій воскресіння.

а хто створить і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному.

Спочатку стоїть “створити”, а потім – “навчити”, бо як я буду керувати іншим на шляху, яким я сам не ходив? З іншого боку, якщо я роблю, але не навчаю, то я не матиму такої нагороди, але, можливо, зазнаю покарання, якщо не навчаю через заздрість або лінощі.

Мф. 5:20. Бо кажу вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне.

Під правдою Господь розуміє всяку чесноту, подібно до того, як і в словах: “А Йов був правдивим, праведним і непорочним” (Йов. 1:1). Отже, тремти, людино, подумавши про те, скільки від нас вимагається. Потім Господь вчить нас, як нам перевершити, і перераховує чесноти.

Мф. 5:21. Ви чули, що сказано древнім: не вбивай (Вих. 20:13); хто ж уб’є, підлягає суду.

Не каже, ким сказано було, бо якби сказав: “Отець Мій сказав древнім, Я ж кажу вам”, то здалося б, що Він встановлює протилежне Отцеві. З іншого боку, якби сказав: “Я говорив древнім”, то Його слів не стали б слухати. Тому говорить невизначено: “сказано було древнім”. Цими словами Він показує, що закон застарів. А якщо застарів і близький до знищення, то його треба залишити і бігти до нового.

Мф. 5:22. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду;

Пророки, маючи намір викласти пророцтво, заявляли: “це говорить Господь”, Христос же, показуючи Свою Божественну владу, говорить: “Я говорю”. То були раби, а Він – Син і має все, що належить Отцю. Той, хто гнівається на брата свого марно, буде засуджений, але якщо хто гнівається з розумних підстав, з метою виховання або з духовних ревнощів, той не буде засуджений. І Павло гнівні слова говорить Еліме-волхву і первосвященикові, але не даремно, а через ревнощі. Даремно гніваємося ми в тому випадку, якщо гніваємося через маєток або славу.

хто ж скаже братові своєму: “рака́”, підлягає синедріону.

Під “синедріоном” мається на увазі єврейське судилище, а “рака́” тотожне зі словом “ти”. Ми звикли казати людині, яку зневажаємо: “піди ти”; а тому Господь спонукає нас не залишати поза увагою і такого незначного виразу і заохочує нас поважати інших. Дехто каже, що “рака́” в перекладі з сірської означає “зневажений”. Отже, якщо хто буде безчестити свого брата, називаючи його зневаженим, то той підпаде під собор апостолів, коли вони сядуть судити дванадцять колін.

А хто скаже: “божевільний”, підлягає геєні вогненній.

Багато хто говорить і думає, що це – важкий і суворий вирок, але ні. Хіба той, хто позбавляє брата розуму і сенсу, позбавляє того, чим ми відрізняємося від тварин, хіба він не гідний геєни? Хто паплюжить і безчестить, той руйнує кохання, а коли кохання зруйноване, знищуються чесноти, сильні тільки за існування кохання. Отже, кожен, хто безчестить, руйнуючи всі чесноти, тим самим руйнує любов і тому справедливо удостоюється вогню.

Мф. 5:23-24. Отож, якщо ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником, і піди, перш за все, примирись із братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій.

Бог нехтує власною честю, аби ми любили один одного. До слів “якщо брат твій має щось проти тебе” не додав нічого іншого: справедливо чи не справедливо має він, примирись. Він не сказав: “якщо ти маєш проти нього”, але говорив: “якщо він має щось проти тебе, постарайся примирити його з собою”. Повеліває ж залишити дар для того, щоб у тебе була потреба до примирення: побажавши принести дар твій, ти за потребою повинен будеш примиритися. Разом із цим показує, що любов є і справжня жертва.

Мф. 5:25. Примирись із суперником твоїм скоріше, доки ти ще на дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе служникові, і не кинули би тебе до в’язниці;
Мф. 5:26. істинно кажу тобі: ти не вийдеш звідти, доки не віддаси до останнього кодранта.

Деякі думають, що під суперником мається на увазі диявол, а під дорогою – життя, і вважають, що Господь вмовляє таким чином: “поки ти перебуваєш у цьому житті, розірви зв’язок із дияволом, щоб він не міг згодом викрити тебе за гріхи, як такого, що має щось від нього, і щоб не був ти тоді покараний, аж доки не знищиш і найменших гріхів (бо кодрант дорівнює двом лептам). Але ти зрозумій, що Господь говорить це щодо тутешніх суперників, навчаючи не судитися і не відхилятися від справ Божих. Якщо, каже, тебе й скривдять, то не ходи в суд, але мирися на шляху, щоб не потерпіти тобі гіршого, завдяки могутності суперника.

Мф. 5:27. Ви чули, що сказано: не чини перелюбу (Вих. 20:14).

Одна справа – перелюб, інша – блуд. Перелюб – це гріх із заміжньою, а блуд – із вільною.

Мф. 5:28. А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з пожадливістю, уже перелюбив з нею в серці своєму.

Хто зупиняється, зором розпалює похіть і знову дивиться з більшим бажанням, такий уже вчинив гріх перелюбу в серці своєму. Якщо він не додав до цього справи, то, що звідси випливає? Тільки те, що він не мав сил, а якби міг, то негайно вчинив би зло. Але знай, що якщо ми побажаємо, але потім зустрінемо перешкоду до здійснення свого бажання справою, то ясно, що ми перебуваємо під покровом благодаті. І жінки, якщо вони прикрашаються для того, щоб сподобатися, грішать, хоча б і не сподобалися. Бо вони приготували напій, хоча його ніхто не випив.

Мф. 5:29. Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його й кинь від себе; бо краще для тебе, щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло було ввержене в геєну.

Мф. 5:30. І якщо права твоя рука спокушає тебе, відрубай її та кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло твоє було кинуте до пекла геєни.

Чуючи про око й руку, не думай, що це говориться про члени: бо Він не додав би: “правий” і “права”. Тут ідеться про тих, які здаються нашими друзями і шкодять нам. Так, юнак має розпусних друзів і терпить від них шкоду. Залиш їх, каже Господь. Цим ти, можливо, врятуєш і їх, якщо прийдуть до тями, якщо ж ні, то, принаймні, самого себе. Якщо ж збережеш любов до них, то загинеш і ти, і вони.

Мф. 5:31. Сказано також, що якщо хто розлучиться з дружиною своєю, нехай дасть їй розвідну.

Мойсей повелів, щоб, якщо хто зненавидить свою дружину, розлучився з нею, щоб не трапилося найгіршого, бо та, яку зненавиділи, могла бути і вбита, – і дав розлученій розлучний лист, що називався відпускним, щоб відпущена ніколи не поверталася до нього й не сталося розбрату, коли чоловік стане жити з іншою.

Мф. 5:32. А Я кажу вам: хто розлучається з дружиною своєю, окрім вини розпусти, той дає їй привід перелюбствувати; і хто одружується з розлученою, той перелюбствує.

Господь не порушує Мойсеєвого закону, але виправляє його, забороняючи чоловікові з нерозумних причин ненавидіти свою дружину. Якщо він відпустить її з вагомої причини, тобто як таку, що перелюбувала, то не підлягає засудженню, якщо ж окрім перелюбу, то підлягає суду, бо примушує її перелюбувати. Але й той, хто візьме її до себе, перелюбник – бо, якби не взяв її, вона, можливо, повернулася б і підкорилася чоловікові. Християнин повинен бути миротворцем і по відношенню до інших, а тим більше по відношенню до своєї дружини.

Мф. 5:33. Ще чули ви, що сказано стародавнім: Не переступай клятви, але виконуй перед Богом клятви свої.

Тобто, коли клянешся, будь правдивим.

Мф. 5:34. А Я кажу вам: не клянись зовсім; ні небом, бо воно престол Божий;

Мф. 5:35. ні землею, бо вона підніжжя ніг Його; ні Єрусалимом, бо він місто великого Царя;

Оскільки юдеї чули Бога, що говорить: небо – престол Мій, а земля – підніжжя ніг Моїх, то й клялися цими предметами. Але Господь, забороняючи їм це, не каже: бо небо прекрасне й величезне, а земля корисна, тож не присягайтеся, але не присягайтеся цими предметами, бо небо – трон Божий, а земля – підніжжя, щоб не дати приводу до ідолопоклонства. Бо стихії з боку тих, хто клянеться ними, визнавалися за божества, що раніше й було.

Мф. 5:36. ні головою твоєю не присягайся, бо не можеш жодної волосини зробити білою або чорною.

Один тільки Бог клянеться Самим Собою, як такий, що не залежить ні від кого. А ми не маємо влади над собою, – як же ми можемо клястися своєю головою? Ми – надбання іншого. Бо якщо голова – твоя власність, то зміни, якщо можеш, одну волосину.

Мф. 5:37. Але нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні;

Щоб ти не сказав: але як мені повірять? – Він каже: повірять, якщо завжди будеш говорити правду і ніколи не станеш присягатися, бо ніхто так не втрачає довіри, як той, хто негайно присягається.

а що понад це, то від лукавого.

Клятва, крім: їй і ні, зайва і є справа диявола. Але ти запитаєш: хіба й закон Мойсея, наказуючи клястися, був поганий? Дізнайся, що в той час клятва не становила лихої справи; але після Христа вона – справа лиха, подібно до того, як обрізуватися і взагалі іудействувати. Адже і смоктати груди пристойно немовляті, але не пристойно чоловікові.

Мф. 5:38. Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб (Вих. 21:24).

Закон із поблажливості допустив рівну відплату, щоб через страх потерпіти рівне, не ображати один одного.

Мф. 5:39. А Я кажу вам: не опирайся злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу;

Злим Господь називає тут диявола, який діє через людину. Отже, хіба дияволу не треба протистояти? Так, треба, тільки не ударом зі свого боку, але терпінням, бо вогонь гасять не вогнем, а водою. Але не думай, що тут ідеться тільки про удар у щоку, а й про всякий інший удар, і про всяку взагалі образу.

Мф. 5:40. і хто захоче судитися з тобою й узяти в тебе сорочку, віддай йому й верхній одяг;

Віддай йому і верхній одяг, якщо тебе потягнуть до суду і стануть докучати, а не тоді, коли просто проситимуть. Сорочкою у нас, власне, називається спіднє плаття, а верхнім одягом – верхнє плаття. Але ці назви вимовляються і одна замість іншої.

Мф. 5:41. і хто примусить тебе йти з ним один поприще, йди з ним два.

“Що я кажу про сорочку та верхній одяг? – говорить Господь. – І саме тіло своє віддай тому, хто насильно тягне тебе, і зроби більше, ніж він бажає”.

Мф. 5:42. Тому, хто просить у тебе, дай, і від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся.

Чи ворог, чи друг, чи невірний просить у тебе грошей або іншої допомоги. Позичати ж, каже, не з ростом, а просто для користі ближнього, бо і під час закону давали в позику без відсотків.

Мф. 5:43. Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого.

Мф. 5:44. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших,

Досяг верху чеснот, бо що більше за це? Але це не неможливо. Бо Мойсей і Павло іудеїв, які ворогували проти них, любили більше за себе, і всі святі любили ворогів своїх.

благословляйте тих, хто вас проклинає, благословляйте тих, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто вас кривдить, і за тих, хто вас переслідує,

Бо їх слід шанувати, як благодійників, бо кожен, хто переслідує і спокушає нас, зменшує нам покарання за гріхи. З іншого боку, і Бог відплатить нам за це великою нагородою. Бо слухай:

Мф. 5:45. нехай будете синами Отця вашого Небесного, бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими і посилає дощ на праведних і неправедних.

Чи бачиш, яке благо дарує тобі той, хто ненавидить і ображає тебе, якщо тільки ти побажаєш терпіти? Під дощем і сонцем розуміє як знання, так і вчення, бо Бог усіх освячує і навчає.

Мф. 5:46. Бо, якщо ви будете любити тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме роблять і митарі?

Будемо тремтіти, бо ми не схожі й на митарів, але ненавидимо навіть і тих, хто любить нас.

Мф. 5:47. І якщо ви вітаєте тільки братів ваших, що особливого робите? Чи не так само чинять і язичники?

Мф. 5:48. Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний.

Одних із людей, звісно, друзів, любити, а інших ненавидіти – недосконалість; досконалість же – любити всіх.

Глава шоста

Мф. 6:1. Дивіться, не творіть милостині вашої перед людьми для того, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного.

Звівши до найвищої чесноти – любові, Господь повстає тепер проти марнославства, яке слідує за добрими справами. Зверніть увагу, що говорить: остерігайтеся! говорить ніби про звіра лютого. Стережися, щоб він не розтерзав тебе. Але якщо вмієш ти творити милосердя і перед людьми, однак не для того, щоб на тебе дивилися, не піддасишся осуду. Але якщо маєш собі за мету марнославство, то хоча б робив би те і в клітці своїй, будеш засуджений. Бог карає або увінчує намір.

Мф. 6:2. Отже, коли твориш милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди.

Лицеміри не мали сурм, але Господь висміює тут їхній намір, бо вони бажали, щоб про їхню милостиню сурмили. Лицеміри – це ті, котрі на вигляд є іншими, ніж якими вони є насправді. Так, вони здаються милостивими, але насправді інші.

Істинно кажу вам: вони вже отримують нагороду свою.

Бо їх хвалять, і вони від людей отримали все.

Мф. 6:3. У тебе ж, коли твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права,

Перебільшено сказав це: якщо можна, сховай і від себе самого. Або так інакше: ліва рука марнославна, а права – милосердна. Отже, нехай марнославство не знає твоєї милостині.

Мф. 6:4. щоб милостиня твоя була потаємно, і Отець твій, що бачить потаємне, віддасть тобі явно.

Коли? Коли все виявиться оголеним і явним, тоді найбільш прославишся і ти.

Мф. 6:5. І, коли молишся, не будь, як лицеміри, котрі люблять у синагогах і на кутах вулиць, зупиняючись, молитися, щоб показатися перед людьми. Істинно кажу вам, що вони вже отримують нагороду свою.

І цих називає лицемірами, бо вони здаються, що слухають Бога, а насправді слухають людей, від яких мають, тобто отримують, свою нагороду.

Мф. 6:6. А ти, коли молишся, увійди в кімнату твою, і, зачинивши двері твої, помолися Отцю твоєму, що втаємничено, і Отець твій, що бачить таємне, відплатить тобі явно.

Отже, що ж? Не буду молитися в церкві? Зовсім ні. Буду молитися, але з чистим наміром, а не так, щоб показувати себе: бо місце не шкодить, але внутрішнє розташування і мета. Багато хто, потай молячись, робить це з метою сподобатися людям.

Мф. 6:7. А, молячись, не говоріть зайвого, як язичники…

Багатоголосся є марнослів’ям: наприклад, молити про що-небудь земне – про владу, багатство, перемогу. Багатоголосся є і нечленороздільна мова, як мова дітей. Отже, не будь марнословом. Треба звершувати не довгі молитви, а короткі, але невпинно перебувати в короткій молитві.

Мф. 6:8. не уподібнюйтеся до них, бо знає Отець ваш, чого ви потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього.

Молимося не для того, щоб навчити Його, але щоб, відволікаючи самих себе від життєвих турбот, отримати користь, розмовляючи з Ним.
Мф. 6:9. Моліться ж так: Отче наш, сущий на небесах!

Одна справа – обітниця, інша – молитва. Обітниця – це обіцянка Богові, наприклад, коли хто-небудь обіцяє утримуватися від вина або чого-небудь іншого; молитва ж – це прохання благ. Кажучи “Отче”, показує тобі, яких благ ти удостоївся, ставши сином Божим, а словом “на небесах” вказав тобі на вітчизну твою й батьківський дім. Тому якщо бажаєш Бога мати своїм Отцем, то дивись на небо, а не на землю. Ти не кажеш: “Отче мій”, а “Отче наш”, бо ти маєш усіх вважати за братів своїх, дітей одного Отця Небесного.

нехай святиться ім’я Твоє;

тобто роби нас святими, щоб прославлялося ім’я Твоє, бо як через мене хулиться Бог, так через мене Він і святиться, тобто прославляється, як Святий.

Мф. 6:10. нехай прийде Царство Твоє;

тобто друге пришестя: бо людина зі спокійною совістю молиться про настання воскресіння і суду.

нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі;

Як ангели, каже, виконують волю Твою на небі, так даруй і нам звершувати її на землі.

Мф. 6:11. хліб наш насущний дай нам на цей день;

Під “насущним” Господь розуміє той хліб, який достатній для нашої природи і стану, але Він усуває турботу про завтрашній день. І Тіло Христа є насущним хлібом, про неосуджену причастя якого ми повинні молитися.

Мф. 6:12. і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим;

Оскільки ми грішимо і після хрещення, то молимо, щоб Бог пробачив нам, але пробачив так, як і ми прощаємо. Якщо ми злопам’ятствуємо, Він не пробачить нам. Бог має мене ніби Своїм прикладом і те робить мені, що я роблю іншому.

Мф. 6:13. і не введи нас у спокусу,

Ми – люди слабкі, тому не повинні піддавати себе спокусам, але якщо впали, то повинні молитися, щоб спокуса не поглинула нас. Тільки той втягується в безодню випробування, хто поглинений і переможений, а не той, хто впав, але потім переміг.

але визволи нас від лукавого.

Не сказав: “від лукавих людей”, бо не вони роблять нам зло, але лукавий.

Бо Твоє є Царство, і сила, і слава на віки віків. Амінь.

Тут підбадьорює нас, бо якщо Отець наш є Цар, сильний і славний, то ми, звісно, переможемо лукавого і в прийдешні часи прославимося.

Мф. 6:14. Бо якщо ви будете прощати людям гріхи їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний,

Знову вчить нас не пам’ятати про зло і нагадує нам про Отця, щоб ми соромилися і не робилися подібними до звірів, будучи Його дітьми.

Мф. 6:15. а якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших.

Нічого не ненавидить так лагідний Бог, як жорстокість.

Мф. 6:16. Також, коли постите, не будьте похмурі, як лицеміри, бо вони приймають на себе похмурі обличчя, щоб здатися людям тими, хто поститься. Істинно кажу вам, що вони вже отримують нагороду свою.

“Потьмарення обличчя” є блідість. Докоряє, коли хто-небудь здається не тим, який є, але удавано приймає похмурий вигляд.

Мф. 6:17. А ти, коли постишся, помаж голову твою й умий обличчя твоє,

Мф. 6:18, щоб з’явитися тим, хто поститься, не перед людьми, а перед Отцем твоїм, який потаємно, і Отець твій, який бачить потаємне, воздасть тобі явно.

Як древні на знак радості помазували себе єлеєм після обмивання, так і ти показуй себе радісним. Але під єлеєм мається на увазі і милостиня, а під головою нашою – Христос, Якого треба умащувати милостинями. “Умивати обличчя” – значить омивати почуття сльозами.

Мф. 6:19. Не збирайте собі скарбів на землі, де моль і іржа винищують і де злодії підкопують і крадуть,

Мф. 6:20. але збирайте собі скарби на небі, де ні моль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть,

Вигнавши хворобу марнославства, Господь далі говорить про нестяжаніє, бо люди дбають про придбання багатьох благ через своє марнославство, Він показує марність земного скарбу, бо черв’як і попелиці винищують їжу та одяг, а злодії викрадають золото і срібло. Потім, щоб хто-небудь не сказав: “не всі ж крадуть”, Він вказує, що хоча б нічого подібного не було, але хіба те саме, що ти прикутий турботою про багатство, не є великим злом? Тому Господь і каже:

Мф. 6:21. бо де скарб ваш, там буде і серце ваше.

Мф. 6:22. Світильник для тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чисте, то все тіло твоє буде світле;

Мф. 6:23. якщо ж око твоє буде погане, то все тіло твоє буде темне. Отже, якщо світло, яке в тобі, темрява, то яка ж темрява?

Він каже це: якщо ти прицвятив свій розум турботою про майно, то ти загасив свій світильник і затьмарив свою душу, бо як око, коли воно чисте, тобто здорове, висвітлює тіло, а коли зле, тобто нездорове, залишає його в темряві, так і розум засліплюється турботою. Якщо ж розум затьмарений, то душа робиться темрявою, а тим більше тіло.

Мф. 6:24. Ніхто не може служити двом панам:

Під двома панами розуміє тих, які дають протилежні накази. Ми, наприклад, робимо своїм паном диявола, як і своє черево богом, але наш Бог за природою і істинно є Господь. Не можемо ми працювати Богу, коли працюємо мамоні. Маммона ж є всяка неправда.

бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старатися, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні.

Чи бачиш, що для багатого і неправедного неможливо служити Богові, бо користолюбство відторгає його від Бога?

Мф. 6:25. Тому кажу вам: не дбайте для душі вашої, що вам їсти й що пити, ані для тіла вашого, у що вдягнутися.

“Тому”, тобто чому? Тому, що майном відторгаються люди від Бога. Душа, як така, що не має тіла, не їсть, але Господь сказав це за загальним звичаєм, бо душа, мабуть, не може залишатися в тілі, якщо плоть не харчується. Господь не забороняє працювати, але забороняє цілком віддавати себе турботам і нехтувати Богом. Повинно і землеробством займатися, але повинно дбати і про душу.

Душа чи не більша за їжу, і тіло за одяг?

Тобто Той, Хто дав більше, утворивши душу й тіло, хіба Він не дасть їжі й одягу?

Мф. 6:26. Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Чи ви не набагато кращі за них?

Господь міг вказати як приклад на Іллю або Іоанна, але Він нагадав про птахів, щоб присоромити нас, що ми нерозумніші за них. Бог живить їх, вклавши в них природне знання для збирання їжі.

Мф. 6:27. Та й хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоча б на один лікоть?

Господь каже: “Як би ти не дбав, але ти нічого не зробиш крім волі Божої. Навіщо ж обтяжуєш себе даремно?”.

Мф. 6:28-29. І про одяг що дбаєте? Подивіться на польові лілії, як вони ростуть? Не трудяться, ні прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як усяка з них;

Не одними тільки нерозумними птахами Він соромить нас, а й кринами, які всихають. Якщо Бог так прикрасив їх, хоча це не було необхідним, то чи не тим більше Він задовольнить нашу потребу в одязі? Показує також, що хоч би й багато дбав, однак ти не зможеш прикрасити себе подібно до крин, бо наймудріший і найрозпещеніший Соломон за весь час свого царювання не міг вдягнути на себе що-небудь подібне.

Мф. 6:30. якщо ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч, Бог так одягає, кольми паче вас, маловіри!

Звідси вчимося, що не слід дбати про прикраси, як це властиво тлінним квітам, і що всякий, хто прикрашає себе, уподібнюється траві. Ви ж, каже, розумні істоти, для яких Бог створив тіло і душу. Усі, що загрузли в турботах, – маловірні: якби вони мали досконалу віру в Бога, то не дбали б так напружено.

Мф. 6:31. Отже, не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти, чи що пити, чи у що вдягнутися?

Мф. 6:32. Бо всього цього шукають язичники,

Їсти не забороняє, але забороняє говорити: “що будемо їсти?” Багаті з вечора кажуть: “що будемо їсти завтра?”. Бачиш, що Він забороняє? Забороняє зніженість і розкіш.
і тому що Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому.

Мф. 6:33. Шукайте ж передусім Царства Божого та правди Його, і це все додасться вам.

Царство Боже є вкушання благ. Воно дається за життя по правді. Отже, хто шукає духовного, тому за щедрістю Божою додається і тілесне.

Мф. 6:34. Тож не дбайте про завтрашній день, бо завтрашній сам буде дбати про свій: досить для кожного дня своєї турботи.

Під турботою дня розуміє скорботу і смуток. Досить для тебе, що ти журився про нинішній день. Якщо ж станеш дбати і про завтрашній, то, безперервно дбаючи про себе самого через тілесне, коли будеш мати дозвілля для Бога?

Глава сьома

Мф. 7:1. Не судіть, та не судимі будете,

Господь забороняє засуджувати, а не викривати, бо викриття слугує на користь, а осуд є образою та приниженням, тим більше в тому разі, коли будь-хто сам, маючи тяжкі гріхи, ганьбить інших та засуджує тих, хто має значно менші гріхи, за які може судити тільки один Бог.

Мф. 7:2. бо, яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти.

Мф. 7:3. І що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди в твоєму оці не відчуваєш?

Мф. 7:4. Або, як скажеш братові твоєму: “Дай я вийму сучок з ока твого”, а ось у твоєму оці колода?

Мф. 7:5. Лицеміре! вийми спочатку колоду з твого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого.

Тому, хто бажає докоряти інших, має бути бездоганним, бо якщо він, маючи у своєму оці колоду, тобто великий брус, або гріх, буде докоряти іншому, хто має сучок, то зробить його недобросовісним. Але Господь показує, що той, хто багато грішить, не може добре бачити гріха брата свого, бо яким чином зможе побачити гріх іншого, легко ураженого, той, хто сам має колоду в оці?

Мф. 7:6. Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свинями, щоб вони не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не розтерзали вас.

“Пси” – це невірні, а “свині” – це ті, хто хоч і вірує, але, тим не менш, веде брудне життя. Отже, не слід говорити про таємниці віри перед невірними і вимовляти світлих і перлинних слів богослов’я перед нечистими, бо свині зневажають або нехтують тим, що їм кажуть, а пси, навернувшись, мучать нас, що роблять ті, котрі називаються філософами. Коли вони почують, що Бог був розіп’ятий, вони починають терзати нас своїми міркуваннями, софізмами доводячи, що це неможливо.

Мф. 7:7. Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам;

Мф. 7:8. бо кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють.

Раніше Господь заповідав нам велике і важке, тут же показує, як це може бути виконано, а саме – за допомогою безперервної молитви. Бо сказав “просіть”, замість “просіть завжди”, але не сказав “просіть один раз”. Потім підтверджує сказане прикладом людським.

Мф. 7:9. Чи є між вами такий чоловік, який, коли син попросить у нього хліба, подав би йому камінь?

Мф. 7:10. і коли попросить риби, подав би йому змію?

Тут Господь вчить нас, що треба і сильно просити корисного. “Бо ви, – каже, – бачите, як ваші діти просять у вас корисного, хліба й риби, і в тому випадку, коли вони просять такого, даєте їм, так точно й ви шукайте духовного, а не тілесного”.

Мф. 7:11. Отже, якщо ви, будучи злі, вмієте даяння благі давати дітям вашим, тим більше Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього.

Лукавими називає людей, порівнюючи їх із Богом: природа наша, як створіння Боже, добра, лукавими ж ми робимося з власної волі.

Мф. 7:12. Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними; бо в цьому закон і пророки.

Показує короткий шлях до чесноти, бо ми – люди і тому вже знаємо належне. Якщо хочеш, щоб тобі робили добро, роби добро; якщо хочеш, щоб тебе любили вороги, люби і ти сам ворогів. Бо і закон Божий, і пророки говорять те саме, що велить нам і закон природний.

Мф. 7:13. Входьте вузькою брамою, бо широка брама і широка дорога, що ведуть на погибель, і багато хто йде ними;

Під вузькою брамою розуміє випробування, як добровільні, наприклад, піст та інші, так і недобровільні, наприклад, узи, гоніння. Як людина огрядна або обтяжена великою ношею не може увійти вузьким місцем, так і розпещена або багата: такі йдуть широким шляхом. Показуючи, що і тіснота тимчасова, і широта перехідна, Він називає їх брамою і шляхом. Бо хто терпить образи, той проходить деякі ворота або злостраждання, так само і зніжений проходить сластолюбство, як деякий шлях. Але оскільки те й інше тимчасове, то треба вибирати краще.

Мф. 7:14. бо тісна брама і вузька дорога, що ведуть у життя, і мало хто знаходить їх.

Слово “тому що” означає здивування. Господь дивується: яка брама! Чому ж в іншому місці Він каже: “тягар Мій легкий?” (Мф. 11:30) Через майбутні відплати.

Мф. 7:15. Стережіться псевдопророків, які приходять до вас в овечій одежі, а всередині суть вовки хижі.

Мф. 7:16. За плодами їхніми впізнаєте їх.

Зазвичай єретики бувають хитрі й лукаві; тому каже: “стережіться”. Вони говорять приємні промови і показують вигляд начебто чесного життя, але всередині їх – уда. Овечий одяг – це лагідність, якою користуються інші лицеміри з тією метою, щоб підлещувати й обманювати. Від свого плоду вони впізнаються, тобто за справами і життям. Хоч би вони на якийсь час і ховалися, але уважними викриваються.

Чи збирають з терну виноград, чи з будяків смокви?

Мф. 7:17. Так всяке дерево добре приносить і плоди добрі, а зле дерево приносить і плоди погані.

Лицеміри – це терновники і реп’яхи: терновники тому, що вони вражають таємно, а реп’яхи тому, що вони хитрі й винахідливі. Зле ж дерево – це кожен, кого розбещує дозвільне і розпусне життя.

Мф. 7:18. Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі.

Поки воно погане – не може, якщо ж зміниться, то може. Зверни увагу, що Господь не сказав, що ніколи не буде в змозі, але що доти не народжує добрих плодів, поки погано.

Мф. 7:19. Усяке дерево, що не приносить плоду доброго, зрубують і кидають у вогонь.

Мф. 7:20. Отже, за плодами їхніми впізнаєте їх.

Це спрямовано проти іудеїв, бо й Іоанн говорив їм те саме. Людину уподібнює дереву тому, що вона може бути щеплена від безплідного гріха до чесноти.

Мф. 7:21. Не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!” увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного.

Тут словами “не всякий, хто говорить Мені: Господи! Господи!” показує Себе Господом, бо Сам називає Себе Богом і навчає нас, що якщо ми матимемо віру без діл, то не отримаємо від цього жодної користі. “Той, хто виконує волю”; не сказав: “той, хто виконав один раз”, але – “той, хто виконує” до самої смерті. І не сказав: “волю Мою”, щоб не спокусити слухачів, але “волю Отця Мого”, хоча, звісно, у батька і сина воля одна, якщо тільки син не зрадник.

Мф. 7:22. Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! чи не від Твого імені ми пророкували? і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли? і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили?

Мф. 7:23. І тоді оголошу їм: Я ніколи не знав вас; відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня.

На початку проповіді багато хто, будучи навіть і негідним, виганяв бісів, оскільки демони тікали через ім’я Ісуса. Бо благодать діє і через негідних, подібно до того, як ми отримуємо освячення і через негідних священиків; і Юда робив чудеса, і сини Скеви. Слова: “Я ніколи не знав вас” сказані замість: “І тоді, коли ви робили чудеса, Я не любив вас”. Під знанням тут розуміється любов.

Мф. 7:24. Тож усякого, хто слухає слова Мої ці й виконує їх, уподібню до чоловіка розсудливого, що збудував дім свій на камені;

Мф. 7:25. і пішов дощ, і розлилися ріки, і подули вітри, і кинулися на той дім, і він не впав, бо заснований був на камені.

Крім Бога не може бути чесноти; тому Господь каже: “уподібнюся до чоловіка розсудливого”. Камінь – це Христос, а дім – душа. Отже, хто влаштовує душу свою у виконанні заповідей Христа, того не можуть зруйнувати ні дощ – маю на увазі диявола, що спав з неба, ні річки – шкідливі люди, кількість яких зростає від цього дощу, ні вітри – духи злоби, ні які б то не було спокуси.

Мф. 7:26. А всякий, хто слухає ці слова Мої й не виконує їх, уподібниться людині нерозважливій, що збудувала дім свій на піску;

Мф. 7:27. і пішов дощ, і розлилися ріки, і подули вітри, і налягли на дім той, і він упав, і було падіння його велике.

Не сказав: “уподібню його”, але “уподібниться”, тобто сам собою, нерозумному той, хто має віру, а справ не чинить. Отже, така людина творить на піску, з гнилого матеріалу, тому й падає від спокус диявола. Коли зазнає невдачі, тобто обрушиться на неї спокуса, вона падає падінням великим. З невірних ніхто не падає, бо вони завжди лежать на землі; віруючий, цей падає. Тому падіння і буває великим, що падає християнин.

Мф. 7:28. І коли Ісус закінчив слова ці, народ дивувався вченню Його,

Мф. 7:29. бо Він навчав їх, як той, хто має владу, а не як книжники й фарисеї.

Дивувалися не начальники, бо як могли дивуватися ті, хто заздрить Йому? – а незлобива маса: дивувалися ж не оборотам мови, але її свободі, бо Господь показував Себе вище за пророків. Ті говорили: “це говорить Господь”, а Христос, як Бог, говорив: “Я говорю Вам”.

Глава восьма

Мф. 8:1. Коли ж зійшов Він з гори, за Ним пішла безліч народу.

Мф. 8:2. І ось підійшов прокажений і, вклоняючись Йому, сказав: Господи! якщо хочеш, можеш мене очистити.

Прокажений, будучи розсудливим, не піднявся на гору, щоб не перервати вчення. Але коли Христос спустився з гори, він вклонився Йому і, показуючи свою велику віру, не сказав: “якщо помолишся Богу, вилікуєш мене”, але “якщо хочеш”. Тому-то Христос і вчинив таким чином.

Мф. 8:3. Ісус, простягнувши руку, торкнувся його і сказав: хочу, очистися. І він негайно очистився від прокази.

Мф. 8:4. І каже йому Ісус: Дивись, нікому не кажи, але піди, покажи себе священикові й принеси дар, який наказав Мойсей, на свідоцтво їм.

Господь торкнувся прокаженого, показуючи, що Він не підлягає закону, який велить не торкатися прокаженого, але що Він – Владика його, що для чистого немає нічого нечистого і що Його свята плоть давала освячення. Однак, уникаючи слави, Господь велить нікому не говорити, але з’явитися священикові, бо якби священик не сказав, що прокажений очистився, то він залишився б поза містом. Христос велить принести дар на свідоцтво юдеям, тобто ніби кажучи: “Якщо Мене звинуватять, як порушника закону, то будь свідком ти, якому Я наказав принести те, що приноситься законом”.

Мф. 8:5. Коли ж увійшов Ісус у Капернаум, до нього підійшов сотник і просив Його.

І цей не підійшов на горі, щоб не перервати вчення. Це той самий сотник, що й у євангеліста Луки. Хоча євангеліст Лука каже, що він інших відправив послами до Ісуса, але це не суперечить Матфею, який каже, що сотник сам прийшов. Очевидно, що спочатку сотник послав інших, а потім, коли небезпека збільшилася, пішов сам і сказав:

Мф. 8:6. Господи! слуга мій лежить удома в розслабленні й жорстоко страждає.

Мф. 8:7. Ісус каже йому: Я прийду і зцілю його.

Сотник не приніс отрока на ліжку, вірячи, що Господь може зцілити його і в тому випадку, коли він відсутній. І тому:

Мф. 8:8. Сотник же, відповідаючи, сказав: Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій, але скажи тільки слово, і видужає слуга мій;

Мф. 8:9. бо я і підвладний чоловік, але, маючи в себе в підпорядкуванні воїнів, кажу одному: піди, і йде; і іншому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби те, і робить.

Мф. 8:10. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, хто йшов за Ним: Істинно кажу вам: і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри.

Якщо я, каже, будучи рабом царя, наказую підлеглим мені воїнам, то Ти тим паче можеш наказувати смерті й хворобам так, щоб від одного вони відійшли, а на іншого ж навернулися, бо тілесні хвороби – це воїни й карателі в Бога. Тому Христос дивується, кажучи: “Я й серед Ізраїлю не знайшов такої віри, яку знайшов у цьому язичникові”.

Мф. 8:11. Кажу ж це вам, що багато хто прийде зі сходу й заходу, і возляжуть з Авраамом, Ісаком та Яковом у Царстві Небесному;

Мф. 8:12. а сини царства вивергнуті будуть у темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів.

Не сказав, що багато язичників заляжуть, щоб не засмутити юдеїв, але прикровенно сказав: “зі сходу і заходу”. Щодо Авраама згадав для того, щоб показати, що Він не противник Старого Заповіту. Говорячи про зовнішню темряву, показав, що є і внутрішня темрява, легша за першу, бо різняться ступені і в муках. Юдеїв називає синами царства, тому що їм дано були обітниці: “Ізраїль – Син Мій, Син Моїй, первісток Мій”.

Мф. 8:13. І сказав Ісус сотникові: Іди, і, як ти вірив, так буде тобі. І одужав слуга його того ж часу.

Зціливши словом, Господь показав, що істину Він сказав і щодо вигнання юдеїв.

Мф. 8:14. Прийшовши в дім Петрів, Ісус побачив тещу його, що лежала в гарячці,

Мф. 8:15. доторкнувся до руки її, і гарячка полишила її; і вона встала і служила їм.

Увійшов у дім Петра скуштувати їжі; доторкнувшись же до руки, не тільки вгамував гарячку, а й повернув жінці повне здоров’я, так що повернулася її сила, і вона в змозі була служити. І ми справді знаємо, що багато потрібно часу, щоб хворі знову зміцніли. Тоді як інші євангелісти кажуть, що Господа просили і тому Він зцілив хвору, Матфей, дбаючи про стислість, не сказав про це. Бо я говорив тобі й спочатку, що один із них опускає те, про що інший говорить. Але дізнайся й те, що шлюб анітрохи не перешкоджає чесноті, бо верховний з апостолів мав тещу.

Мф. 8:16. Коли ж настав вечір, до Нього привели багатьох біснуватих, і Він вигнав духів словом і зцілив усіх хворих,

Мф. 8:17. нехай збудеться сказане через пророка Ісаю, який каже: “Він узяв на Себе немочі наші й поніс хвороби” (Іс. 53:4).

Увечері й невчасно привели недужих, але Він, як людинолюбець, вилікував усіх. Потім, щоб у тебе не виникло сумніву, як Він міг за короткий час вилікувати стільки хвороб, євангеліст наводить як свідка Ісайю. Щоправда, пророк говорить це про гріхи, але Матфей доклав його слова до хвороб, бо більша частина з них походить від гріхів.

Мф. 8:18. Побачивши ж Ісус навколо Себе безліч народу, звелів учням відплисти на інший бік.

Він не був честолюбний, а водночас ухилився і від заздрості іудеїв.

Мф. 8:19. Тоді один книжник, підійшовши, сказав Йому: Учителю, я піду за Тобою, куди б Ти не пішов.

Мф. 8:20. І каже йому Ісус: лисиці мають нори, а птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має, де прихилити голову.

Книжником називає того, хто знає книги закону. Цей, бачачи багато чудес, подумав, що Ісус отримує від них прибуток, тому намагається слідувати за Ним, щоб і самому зібрати багатства. Але Христос, ідучи назустріч його наміру, майже це сказав: “йдучи за Мною, ти сподіваєшся зібрати багатства; але хіба ти не бачиш, що Я не маю навіть дому? Таким же повинен бути і Мій послідовник”. Господь сказав це з тією метою, щоб переконати його піти за Собою, змінити свій настрій: але книжник віддаляється. Деякі під лисицями та птахами розуміють демонів. Отже, Господь каже книжнику: “У тобі мають відпочинок демони, тому Я не знаходжу в душі твоїй відпочинку для Себе”.

Мф. 8:21. Інший же з учнів Його сказав Йому: Господи, дозволь мені спершу піти й поховати батька мого.

Мф. 8:22. Але Ісус сказав йому: Іди за Мною, і дозволь мертвим ховати своїх мерців.

Після того як будь-хто віддав себе Богові, він не повинен повертатися знову до житейського. Повинен шанувати і батьків, але Бога має ставити вище за них. Тут же батько був ще й невірний, що видно звідси: “дозволь мертвим, – тобто невірним, – ховати своїх мерців”. Якщо ж цей не отримав дозволу поховати батька, то горе тим, які, прийнявши чернецтво, повертаються до життєвих справ.

Мф. 8:23. І коли увійшов Він у човен, за Ним пішли учні Його.

Мф. 8:24. І ось, зробилося велике хвилювання на морі, так що човен покривався хвилями; а Він спав.

Господь узяв із Собою одних тільки учнів для того, щоб вони бачили чудо. Допускає, щоб вони наразилися на небезпеку, щоб підготувати їх до спокус і для того, щоб, побачивши чудо, тим більше увірували. Спить же з тією метою, щоб учні, злякавшись, усвідомили свою слабкість і звернулися до Нього з молитвою. Тому сказано:

Мф. 8:25. Тоді учні Його, підійшовши до Нього, розбудили Його і сказали: Господи! спаси нас, гинемо.

Мф. 8:26. І каже їм: “Що ви такі боязкі, маловірні?

Господь не називає їх невірними, а маловірними, тому що, коли сказали: “Господи, спаси нас”, вони показували свою віру, але слово “гинемо” – не від віри. Їм не повинно було боятися, коли Господь плив із ними. Зверніть увагу, що, докоряючи їм як боязким, Господь показує, що боязкість приваблює небезпеки. Тому Він заспокоїв спочатку їхню душевну бурю, а потім вгамував і морське хвилювання.

Потім, вставши, заборонив вітрам і морю, і сталася велика тиша.

Мф. 8:27. Люди ж, дивуючись, говорили: хто це, що і вітри, і море кориться Йому?

Дивувалися тому, що на вигляд Він був людиною, а у справах – Богом.

Мф. 8:28. І коли Він прибув на інший берег у країну Гергесинську, Його зустріли два біснуваті,

У той час як ті, хто перебуває на кораблі, дивуються: звідки цей, що і вітри, і море підкоряються Йому? – проповідниками є демони. Євангелісти Марк і Лука кажуть про одного хворого, який мав легіон бісів, бо один із цих хворих був страшніший за іншого. Господь Сам підійшов до них, бо ніхто не наважувався привести їх.

демони, що вийшли з трун**, вельми люті, так що ніхто не смів проходити тим шляхом.

Демони жили в трунах, бажаючи вселити людям думку, що душі померлих робляться демонами. Але нехай ніхто не думає цього, тому що душа, вийшовши з тіла, не блукає в цьому світі, але душі праведних – у Божій руці; а що ж стосується душ грішних, то і вони відводяться звідси, як, наприклад, душа багатого.

Мф. 8:29. І ось вони закричали: “Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божому, що Ти прийшов сюди завчасно мучити нас?”.

Ось, проголошують Його Сином Божим після того, як раніше виявили ворожнечу до Нього. Мукою вони вважають те, що їм не дозволили шкодити людям; слова ж “завчасно” розумій у тому розумінні, що демони думали, ніби Христос, не витерпівши надто сильної злості їхньої, не дочекається часу покарання, чого насправді нема, бо їм до скінченню віку дозволено боротися з нами.

Мф. 8:30. Вдалині ж від них паслося велике стадо свиней.

Мф. 8:31. І біси просили Його: якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней.

Мф. 8:32. І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли в стадо свиняче.

Демони прагнуть, погубивши свиней, засмутити власників їхніх, щоб вони не прийняли Христа. Христос же поступається демонам, показуючи, яку злобу вони мають проти людей, і якби вони мали владу і не зустрічали перешкод, то з нами вони вчинили б гірше, ніж зі свинями. Він охороняє біснуватих, щоб вони самі не вбили себе.

І ось, все стадо свиней кинулося з крутизни в море і загинуло у воді.

Мф. 8:33. Пастухи ж побігли, і, прийшовши в місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими.

Мф. 8:34. І ось усе місто вийшло назустріч Ісусу і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов від меж їхніх.

Засмучені і думаючи, що після цього потерплять найгірше, вони просять Його про це. Дізнайся, що де свинське життя, там не Христос перебуває, а демони.

* * *

**З печер, де ховали.

Глава дев’ята

Мф. 9:1. Тоді Він, увійшовши в човен, переправився назад і прибув у Своє місто.

Мф. 9:2. І ось, принесли до Нього розслабленого, покладеного на ліжку.

Під “Своїм містом” Матфей має на увазі Капернаум, тому що Господь жив там. Народився Він у Віфлеємі, в Назареті ж виховувався, але Капернаум був Його повсякчасним місцем проживання. Цей розслаблений – інший і не той, про якого говориться в Іоанна, бо останній лежав при “овечих воротах” у Єрусалимі, а цей був у Капернаумі; той не мав чоловіка, а цього несли четверо, як каже Марко, так що й крізь покрівлю спустили, про що не згадано в Матфея.

І, бачачи Ісус віру їхню,

– або тих, що принесли, бо Він часто творив чудеса і заради віри тих, що приносили, або ж і самого розслабленого.

Сказав розслабленому: Дерзай, чадо! прощаються тобі гріхи твої.

Називає “чадом” – або як створіння Боже, або як того, хто увірував. Показавши, що розслаблення сталося головним чином від гріхів, насамперед відпускає їх.

Мф. 9:3. При цьому деякі з книжників сказали самі в собі: Він богохульствує.

Мф. 9:4. Ісус же, бачачи думки їхні, сказав: Для чого ви думаєте лихе в серцях ваших?

Мф. 9:5. бо що легше сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи?

Він показує Себе Богом уже тим одним, що знає їхні думки. Викриває ж їх, нібито це кажучи: “Ви думаєте, що я богохульствую, бо привласнюю Собі право відпускати гріхи, що становить велику справу. Ви думаєте, що Я вдаюся до цього з тією метою, щоб не бути викритим, але, лікуючи тіла, Я засвідчую вас, що зможу зцілити і душі, – справою, що набагато легша, але яку зазвичай вважають більш важкою, доведу й відпущення гріхів, що є велике, але вам видається більш легким тому, що воно невидиме”.

Мф. 9:6. Але щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи, – тоді каже розслабленому: Встань, візьми постіль твою, і йди в дім твій. …

Мф. 9:8. Народ же, побачивши це, здивувався і прославив Бога, що дав таку владу людям.

Наказав хворому нести свою постіль, щоб не подумали, що те, що трапилося, було тільки примарою, а водночас і для того, щоб народ, який вважав Христа простою людиною, хоча й більшою за всіх, бачив диво.

Мф. 9:9. Проходячи звідти, Ісус побачив чоловіка, що сидів біля збору мита, на ім’я Матфея, і каже йому: йди за Мною. І він встав і пішов за Ним.

Покликав його не разом із Петром та Іваном, але коли побачив, що він увірує. Так і Павла покликав після того, коли прийшов час. Подивуйся ж євангелістові, як він викриває своє життя, хоча інші приховали ім’я його, назвавши його Левієм. Що ж стосується того, що він був навернений одним тільки словом, то це справа Божа.

Мф. 9:10. І коли Ісус лежав у домі, багато митарів і грішників прийшли й лягли з Ним та Його учнями.

Мф. 9:11. Побачивши те, фарисеї сказали учням Його: Для чого Учитель ваш їсть і п’є з митарями та грішниками?

Дуже втішений відвідинами Христа, Матфей покликав митарів, і Христос, щоб принести їм користь, їв разом із ними, незважаючи на те, що Його засуджували за це. Бо фарисеї, бажаючи відштовхнути від Нього учнів, засуджували те, що Він спілкується в їжі з митарями.

Мф. 9:12. Ісус же, почувши це, сказав їм: Не здорові потребують лікаря, а хворі,

Мф. 9:13. ідіть, навчіться, що значить: “милості хочу, а не жертви” (Ос. 6:6). Бо Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння.

Я прийшов тепер, каже Господь, не як Суддя, але як Лікар: тому й сморід терплю. Словами ж “ідіть, навчіться” викриває їх і як невігласів: бо ж ви досі не навчилися, то хоч тепер ідіть і дізнайтеся, що Бог вищий за жертву ставить милосердя до грішників. “Бо Я прийшов покликати не праведників”, – каже, докоряючи їм, тобто: Я прийшов покликати не вас, котрі виправдовують самих себе, бо нема жодної людини праведної, Я прийшов покликати грішників, але не для того, щоб вони лишились грішниками, але щоб покаялись.

Мф. 9:14. Тоді приходять до Нього учні Іоаннові й кажуть: чому ми й фарисеї постимо багато, а Твої учні не постять?

Учні Іоанна, заздрячи славі Христа, докоряли Йому за те, що Він не постить. Можливо, вони дивувалися, яким чином без подвигу Він перемагає пристрасті, чого Іоанн не міг. Бо вони не знали, що Іоанн був тільки людиною і праведним став через чесноти, Христос же, як Бог, Сам – чеснота.

Мф. 9:15. І сказав їм Ісус: Чи можуть засмучуватися сини чертога шлюбного, доки з ними наречений? Але настануть дні, коли відбереться в них наречений, і тоді будуть постити.

Даний час, каже Господь, коли Я перебуваю з Моїми учнями, є час радості. Під “нареченим” Він має на увазі Самого Себе, як такого, що заручає Собі новий сонм людей, тому що давній – помер, а під “синами чертога шлюбного” – апостолів. Буде, каже, час, коли і вони, після того як Я постраждаю і вознесуся, будуть постити, терплячи голод і спрагу і піддаючись гонінням. Показуючи ж недосконалість учнів, Він додає:

Мф. 9:16. І ніхто до старого одягу не приставляє латки з небіленої тканини, бо знову пришите відсмикне від старого, і дірка буде ще гіршою.

Мф. 9:17. Не вливають також вина молодого в міхи старі, а інакше прориваються міхи, і вино витікає, і міхи пропадають. Але вино молоде вливають у нові міхи, і зберігається те й інше.

Учні, каже, ще не стали міцними, але потребують поблажливості, і не слід покладати на них тягар заповідей. Але Він сказав це, навчаючи й учнів, щоб і вони, коли навчатимуть всесвіт, були поблажливими. Отже, піст – це нова заплата і нове вино, а старий одяг і хутра – слабкість учнів.

Мф. 9:18. Коли Він говорив їм це, підійшов до нього якийсь начальник і, вклоняючись Йому, говорив: Дочка моя тепер помирає; але прийди, поклади на неї руку Твою, і вона буде жива.

Мф. 9:19. І вставши, Ісус пішов за ним, і учні Його.

Зрозуміло, що і цей мав віру, хоча й не велику, бо просить Ісуса не слово тільки одне сказати, а й прийти і покласти руку. Він каже, що дочка його вже померла (хоча, за сказанням Луки, вона ще не помирала), чи то гадально, бо залишив її за останнього подиху, чи то щоб, посилюючи розміри нещастя, спонукати Христа до милосердя.

Мф. 9:20. І ось, жінка, що дванадцять років страждала кровотечею, підійшовши ззаду, доторкнулася до краю одягу Його,

Мф. 9:21. бо вона говорила сама в собі: якщо тільки доторкнуся до одягу Його, одужаю.

Мф. 9:22. Ісус же, обернувшись і побачивши її, сказав: Дерзай, дочко, віра твоя врятувала тебе. Жінка з того часу стала здорова.

Нечиста через свою хворобу, жінка не підійшла явно, побоюючись, щоб не завадили їй. Хоча вона вважала за можливе сховатися, проте вірила, що отримає здоров’я, щойно доторкнеться до краю одягу. Але Спаситель відкриває її не з любові до слави, а щоб для нашої користі показати її віру і щоб увірував начальник синагоги. “Дерзай” говорить Він їй тому, що вона злякалася, як та, що викрала дар; “дочкою” ж називає її як вірну. Показує так само й те, що якби вона не мала віри, то не одержала б і благодаті, хоча одяг Його і був святий. Передають, що ця жінка зробила статую Спасителя, біля ніг якої росла трава, що допомагала кровоточивим жінкам. За часів Юліана нечестивці розбили її.

Мф. 9:23. І коли прийшов Ісус у дім начальника і побачив сопілкарів та народ у сум’ятті,

Мф. 9:24. сказав їм: “Вийдіть геть, бо не померла дівчина, а спить”. І сміялися над Ним.

Оскільки дочка начальника була незаміжня, то її оплакували шлюбними сопілками, роблячи це за законом. Господь каже, що вона спить, тому що для Нього, який легко міг воскресити, смерть була сном. Не дивуйся тому, що з Нього сміялися, бо цим вони найбільше свідчать про чудо, саме, що Він воскресив ту, яка справді померла. Щоб ніхто не міг сказати, що з хворою був припадок, для цього всіма була визнана її смерть.

Мф. 9:25. Коли ж народ був висланий, Він, увійшовши, взяв її за руку, і дівчина встала.

Мф. 9:26. І рознеслася чутка про це по всій землі тій.

Де натовп і суєта, там Ісус не творить чудес. Він бере дівчину за руку, повідомляючи їй силу. І ти, якщо будеш вмертвлений гріхами, воскреснеш, як тільки Він візьме тебе за руку діяльності, вигнавши натовп і суєту.

Мф. 9:27. Коли Ісус йшов звідти, за Ним йшли двоє сліпих і кричали: Помилуй нас, Ісусе, сину Давидів!

Сліпці говорили Йому як Богові: “помилуй нас”, а як до людини волали: “Син Давидів”, бо серед юдеїв багато говорили про те, що Месія походить з насіння Давида.

Мф. 9:28. Коли ж Він прийшов у дім, сліпі приступили до Нього. І каже їм Ісус: Чи вірите ви, що Я можу це зробити? Вони кажуть Йому: їй, Господи!

Затягує за Собою сліпців аж до самого будинку з метою показати твердість їхньої віри і викрити іудеїв. Запитує їх, чи вірують вони, показуючи цим, що віра все робить.

Мф. 9:29. Тоді Він торкнувся очей їхніх і сказав: За вірою вашою да буде вам.

Мф. 9:30. І відкрилися очі їхні;

Лікує їх у домі, наодинці, цураючись слави, бо Він усюди вчить смиренномудрості.

і Ісус суворо сказав їм: Дивіться, щоб ніхто не впізнав.

Мф. 9:31. А вони, вийшовши, розголосили про Нього по всій землі тій.

Чи бачиш скромність Христа? Але вони розголосили, однак, не через непослух, а з вдячності. Якщо іноді Господь каже: йди і проповідуй славу Божу, то тут немає протиріччя. Бо Він хоче, щоб про Нього нічого не говорили, проповідували ж тільки славу Божу.

Мф. 9:32. Коли ж ті виходили, то привели до Нього чоловіка німого біснуватого.

Мф. 9:33. І коли біса було вигнано, німий почав говорити.

Ця хвороба була не від природи, але від демона: тому й приводять його інші. Сам по собі не міг він просити, тому що демон зв’язав йому язик. З цієї причини Господь не вимагає від нього віри, але негайно лікує його, вигнавши демона, який перешкоджав говорити.

І народ, дивуючись, говорив: ніколи не бувало такого явища в Ізраїлі.

Здивований народ ставить Христа вище за пророків і патріархів, тому що Він лікував із владою, а не так, як ті – молячись. Подивимося ж і на фарисеїв, що вони говорять.

Мф. 9:34. А фарисеї говорили: Він виганяє бісів силою князя бісівського.

Слова крайнього безумства! Бо жоден демон не виганяє демона. Припустимо, що Він виганяв демонів, як слуга князя демонського або як маг, але хвороба і гріхи – як їх Він вирішував і як проповідував царство? Демон чинить зовсім навпаки: він породжує хвороби і відлучає від Бога.

Мф. 9:35. І ходив Ісус по всіх містах і селах, навчаючи в синагогах їхніх, проповідуючи Євангеліє Царства, і зцілюючи всяку хворобу та всяку неміч у людях.

Людинолюбний Господь не чекає, поки прийдуть до Нього, але Сам ходив, щоб ніхто не мав виправдання в тому, що ніхто не вчив нас. Справою і словом приваблює їх, навчаючи і творячи чудеса.

Мф. 9:36. Бачачи натовпи народу, Він зглянувся над ними, що вони були виснажені й розсіяні, як вівці, що не мають пастиря.

Вони не мали пастиря, бо начальники їхні не тільки не виправляли, а й шкодили їм. Справа ж істинного пастиря – дбати про паству.

Мф. 9:37. Тоді говорить учням Своїм: Жнив багато, а трудівників мало;

Мф. 9:38. тож моліть Господина жнив, щоб вислав трудівників на жнива Свої.

Під “жнивами” розуміє народ, який потребував піклування, а під “трудівниками” тих, які мали б навчати, але яких тоді не було серед Ізраїлю. “Пан жнив” – це Сам Христос, Господь пророків і апостолів. Це видно з того, що Він поставив дванадцять апостолів без того, щоб випросити це від Бога. Ось слухай!

Глава десята

Мф. 10:1. І покликавши дванадцять учнів Своїх, Він дав їм владу над нечистими духами, щоб виганяти їх, і зцілювати всяку хворобу та всяку неміч.

Обирає дванадцять учнів за числом дванадцяти колін. Давши їм силу. Він послав їх, хоч і мало було їх, бо взагалі мало таких, які йдуть тісним шляхом. Дав Він їм силу чудотворення, щоб, вражаючи чудесами, вони мали уважних до свого вчення слухачів.

Мф. 10:2. Дванадцяти ж апостолів імена суть ці: перший Симон, званий Петром, і Андрій, брат його,

Матфей перераховує імена апостолів через лжеапостолів. Вперед ставить Петра й Андрія, бо вони й покликані першими; потім – синів Зеведея, але з них Якова ставить раніше за Іоанна, бо він перераховує їх не за гідністю, а просто, як довелося. Отже, він каже:

Яків Зеведеїв та Іоанн, брат його,

Мф. 10:3. Пилип і Варфоломій, Фома і Матфей митар, Яків Алфеїв і Леввей, прозваний Фаддеєм,

Мф. 10:4. Симон Кананіт і Іуда Іскаріот, який і зрадив Його.

Подивися на смиренність Матфея: себе поставив після Фоми, а, дійшовши до Іуди, не сказав: “ця мерзенна людина, цей ворог Божий”, але назвав його Іскаріотом, за батьківщиною, бо був і інший Юда – Леввей або Фаддей. Отже, були два Якиви: один Зеведеїв, інший Алфеїв, і два Іуди: Іуда Фаддей і Іуда-зрадник, і три Симони: Петро, Кананіт і зрадник, тому що Іуда Іскаріотський називався Симоном.

Мф. 10:5. Цих дванадцять послав Ісус, і заповідав їм, кажучи: На дорогу до язичників не ходіть, і в місто Самарянське не входьте,

Мф. 10:6. а ідіть наіпаче до загиблих овець дому Ізраїлевого;

Мф. 10:7. ходячи ж, проповідуйте, що наблизилося Царство Небесне;

“Сіх” – кого? Рибалок, простих людей, митарів. Спочатку посилає їх до юдеїв, щоб вони не могли сказати: апостоли були послані до поган, тому ми, юдеї, не увірували. Отже, Він робить юдеїв безмовними. Самарян ставить поряд з язичниками, бо вони, будучи вавилонянами, населяли Юдею і не приймали пророків, а тільки п’ять книг Мойсеєвих. Під Царством Небесним розуміє блаженство. Господь дає апостолам чудеса, як зброю, кажучи їм:

Мф. 10:8. хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте. Задарма отримали, задарма давайте.

Ніщо так не личить вчителю, як смиренність і нестяжательность. Тому ці дві чесноти показують тут, коли говорить “даром отримали, даром давайте”. Не звеличуйтеся, маючи такі блага і роздаючи їх, бо ви отримали їх даром і по благодаті. Але при смиренномудрії будьте і нестяжательні: “даром, – каже, – давайте”. Вириваючи ж зовсім корінь усіх зол, каже:

Мф. 10:9. Не беріть із собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої,

Мф. 10:10. ні торби на дорогу, ні двох одягів, ні взуття, ні палиці, бо той, хто трудиться, вартий прожитку.

Привчає їх до всякої суворості. Тому, відволікаючи їх від усякої надмірності і роблячи їх абсолютно безтурботними, не дозволяє носити і жезлів. Бо це справді нестяжательність, що спонукає вірити Тому, хто вчить про нестяжательність. Потім, щоб не сказали: “звідки ж будемо добувати їжу”? – каже: “Той, хто трудиться, гідний прожитку”, тобто харчуватиметеся від своїх учнів, бо вони повинні доставляти вам це, як працівникам. Прожитку, сказав, а не розкоші, бо вчителі не повинні жити в розкоші.

Мф. 10:11. У яке б місто чи селище не ввійшли ви, навідуйтеся, хто в ньому гідний, і там залишайтеся, поки не вийдете;

Не до всіх велить входити, щоб, спілкуючись із негідними, не стали предметом наклепу, і якщо будуть ходити до одних тільки гідних, то, звісно, знайдуть поживу. Наказує залишатися, а не переходити з хати в хату, щоб не осуджували їх, як обжерливих, і щоб ті, котрі візьмуть їх уперше, не вважали себе ображеними.

Мф. 10:12. a, входячи в дім, вітайте його, кажучи: мир дому цьому;

Мф. 10:13. і якщо дім буде гідний, то мир ваш прийде на нього; якщо ж не буде гідний, то мир ваш до вас повернеться.

Під цілуванням і миром розумій благословення, яке перебуває тільки з гідними. Дізнайся ж звідси, що переважно наші справи благословляють нас.

Мф. 10:14. А якщо хто не прийме вас і не послухає слів ваших, то, виходячи з дому чи міста того, обтрусіть прах від ніг ваших;

Мф. 10:15. воістину кажу вам: веселіше буде землі Содомській і Гоморрській у день суду, ніж місту тому.

Господь бажає, щоб вони обтрусили прах, показуючи цим, що вони нічого не взяли там через невір’я їхнє, або ж засвідчуючи, що той шлях, який вони пройшли, був дуже довгий, і вони здійснили його без користі. Отже, содомлянам відрадніше буде, ніж цим невіруючим, бо содомляни, будучи покарані тут, набагато легше будуть покарані там.

Мф. 10:16. Ось, Я посилаю вас, як овець серед вовків:

Господь дав їм, як зброю, чудеса і забезпечив їх щодо їжі, відкривши для них двері гідних; тепер же, показуючи Своє передбачення, говорить і про небезпеки, що мають трапитись із ними, і підбадьорює їх словом. “Я, – каже, – сильний, тому дерзайте, бо недоторканні будете. Але готує їх і до страждань. Як неможливо вівці не страждати серед вовків, так і вам серед юдеїв; але якщо й постраждаєте, не гнівайтеся. Хочу, щоб ви були лагідні, як вівці, і цим головним чином перемагали”.

Отже, будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби.

Хоче, щоб учні його були і мудрими. Щоб, чуючи, що їх порівняно з вівцями, ти не подумав, що християнин має бути недоумкуватим, каже: він має бути й мудрим, знаючи, як треба жити серед маси ворогів. Як змія все своє тіло підставляє під удари, а голову охороняє, так і християнин все повинен віддавати тим, хто б’є його, навіть тіло своє, а голову, яка є Христос і віра в Нього, повинен берегти; як змія, стискаючись у якійсь шпарині й проповзаючи, скидає з себе стару шкіру, так і ми, ідучи тісною стежкою, маємо сповзати з себе стару людину. Але оскільки змія і шкодить, то Господь велить нам бути простими, тобто чистими, незлобивими і нешкідливими, як голуби, бо останні, втрачаючи навіть дітей, коли їх переслідують, одразу повертаються до своїх господарів. Отже, будь мудрий, як змія, щоб не сміялися над тобою в житті, але щоб усе твоє було бездоганним. Що ж стосується шкоди у ставленні до інших, то будь як голуб, тобто не злісний, прост.

Мф. 10:17. Остерігайтеся ж людей, бо вони віддаватимуть вас у судилища, і в синагогах своїх битимуть вас,

Мф. 10:18. і поведуть вас до правителів і царів за Мене, щоб ви свідчили перед ними та язичниками.

Бачиш, що значить бути мудрим: бути обережним і не давати приводу тим, котрі бажають гнати, але розумно влаштовувати свої справи. Чи майна захоче гонитель, чи почестей, віддай, щоб він не мав приводу переслідувати тебе, але якщо відніматиме віру, то бережи цю свою голову. Христос мав намір послати Своїх учнів не до юдеїв тільки, а й до язичників, тому й каже: “для свідоцтва перед ними та язичниками”, тобто для докору тих, хто не вірує.

Мф. 10:19. Коли ж будуть віддавати вас, не турбуйтеся, як або що сказати; бо в той час дано буде вам, що сказати;

Мф. 10:20. бо не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити у вас.

Щоб не сказали: “Як же ми, люди прості, зможемо переконати мудрих?” – Господь велить їм бути сміливими і не піклуватися про це. Коли ми маємо розмовляти серед вірних, потрібно заздалегідь приготуватися до захисту, як вмовляє Петро; але серед шалених народів і царів Господь обіцяє Свою силу, щоб ми не боялися. Сповідувати віру – наша справа, а мудро захищатися – дар Божий. А щоб ти не став підозрювати, що при захисті діє природна здатність, каже: не ви будете говорити, але Дух.

Мф. 10:21. Зрадить же брат брата на смерть, і батько – сина; і повстануть діти на батьків, і вб’ють їх;

Заздалегідь говорить їм про те, що станеться, щоб, коли це станеться, не бентежилися. Показує і силу проповіді, яка спонукає нехтувати, бо таким є справжнє християнство. Але Христос показує і шаленство невірних: вони не пощадять і домашніх своїх.

Мф. 10:22. І будете ненавидимі всіма за ім’я Моє, а хто перетерпів до кінця, той спасеться.

“Усіма” замість “багатьма”, бо не всі ненавиділи їх, бо були й такі, що приймали віру. “Той же, хто зазнав до кінця”, а не на початку тільки, той буде учасником життя вічного.

Мф. 10:23. Коли ж будуть гнати вас в одному місті, тікайте в інше. Бо істинно кажу вам: не встигнете обійти міст Ізраїлевих, як прийде Син Людський.

Сказане вище і страшне: “будуть зраджувати вас” і “вас будуть ненавидіти” стосувалося того, що мало трапитися після вознесіння; те ж, про що говориться тепер, стосується подій до хреста. Ви, терплячи гоніння, не встигнете обійти міст Ізраїлю, і Я вже прийду до вас. Коли ж настануть гоніння, наказує їм тікати, бо явно кидатися в небезпеку і служити причиною осуду вбивцям, так само як і шкодити тим, котрі сподівалися отримати користь від проповіді, – справа диявольська. Слова ж “як прийде Син Людський” відносяться не до другого пришестя, а до того приходу і втіхи, що була до хреста. Бо після того, як учні були послані і проповідували, вони знову повернулися до Христа і перебували з Ним.

Мф. 10:24. Учень не вищий за вчителя, і слуга не вищий за свого пана:

Мф. 10:25. досить для учня, щоб він був, як учитель його, і для слуги, щоб він був, як пан його.

Тут вчить утримуватися від образ інших: якщо Я, Учитель і Владика, терпів усе, то тим паче ви, – учні й раби. Але ти запитаєш: “Як каже “учень не вищий за вчителя”, коли ми бачимо, що багато учнів буває кращими за своїх учителів?”. Дізнайся ж, що поки вони учні, вони менші за вчителів; але коли стають кращими за них, то вони вже не учні, так само, як і раб, поки залишається рабом, не може бути вищим за свого пана.

Якщо господаря будинку назвали веельзевулом, чи не тим більше домашніх його?

Мф. 10:26. Тож не бійтеся їх, бо немає нічого потаємного, що не відкрилося б, і таємного, що не було б довідано.

Втішайтеся, каже, тим, що переношу Я. Якщо Мене назвали начальником бісів, то що тут дивного, якщо будуть обмовляти і на вас, домашніх Моїх? Назвав їх “домашніми”, а не рабами, показуючи тим Свою близькість до них. Але будьте мужні, бо істина не сховається: час покаже і вашу чесноту, і злість тих, хто обмовляє, бо нема нічого потаємного, що не відкрилось би, тож коли й наклеплять, то після впізнають вас.

Мф. 10:27. Що кажу вам у темряві, говоріть при світлі; і що на вухо чуєте, проповідуйте на дахах.

Що, каже, сказав вам одним тільки і в одному місці, бо це означають слова: “на вухо” і “в темряві”, – про це вчіть сміливо і голосно, так, щоб усі чули вас, але так як за сміливістю слідують і небезпеки, то додає:

Мф. 10:28. І не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі не може вбити, а бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні.

Навчає нехтувати і смертю, тому що покарання в геєні, каже, страшніше. Вбивці приносять шкоду одному тільки тілу, душі ж, можливо, приносять благо, але Бог, ввергаючи в геєну, страчує обох: і душу, і тіло. Говорячи: “в геєні”, вказує на вічність покарання, бо слово “геєна” походить від грецького слова “вічно народжуватися”.

Мф. 10:29. Чи не дві малі птахи продаються за ассарій *** ? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого;

Мф. 10:30. у вас же і волосся на голові все полічені;

Мф. 10:31. не бійтеся ж: ви кращі за багатьох малих птахів.

Щоб учні не бентежилися, немовби залишені Ним, каже: якщо й малого птаха не може бути спіймано без Мого відома, то як залишу вас, яких люблю? Показуючи ж Своє всеосяжне знання і промисел, каже, що волосся наше пораховане Ним. Не думайте, що малі пташки ловляться за сприяння Бога, але ловля їхня не невідома Йому.
Мф. 10:32. Тож усякого, хто сповідує Мене (“Мене”, як сказано в оригіналі) перед людьми, того сповідую і Я перед Отцем Моїм Небесним;

Мф. 10:33. а хто відречеться від Мене перед людьми, відречуся від того і Я перед Отцем Моїм Небесним.

Спонукає до сповідництва, бо не задовольняється вірою тільки в душі, але хоче віри, яку сповідують і вустами. Не сказав: “хто сповідує Мене”, але “Мною”, тобто Моєю силою, бо той, хто сповідує, сповідує, спираючись на благодать згори. Про того, хто відрікається, не сказав: “Мною”, але “від Мене”, показуючи цим, що відрікається той, хто не має допомоги згори. Кожен, хто сповідує, що Христос – Бог, знайде Христа, який сповідує його перед Своїм Отцем, що він вірний раб. Ті ж, які відрікаються, почують: “не знаю вас”.
Мф. 10:34. Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир Я прийшов принести, а меч,

Мф. 10:35. бо Я прийшов розділити чоловіка з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її.

Мф. 10:36. І вороги людині домашні її.

Не завжди гарна згода: бувають випадки, коли гарний і поділ. Меч означає слово віри, яке відсікає нас від настрою домашніх і родичів, якщо вони заважають нам у справі благочестя. Господь не говорить тут, що треба віддалятися або відокремлюватися від них без особливої причини, – віддалятися треба тільки в тому випадку, якщо вони не погоджуються з нами, а скоріше перешкоджають нам у вірі.

Мф. 10:37. Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, не гідний Мене; і хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, не гідний Мене;

Бачиш, що зненавидіти батьків і дітей тільки тоді потрібно, якщо вони хочуть, щоб їх любили більше за Христа. Але що кажу про батька і дітей? Почуй і більше:

Мф. 10:38. і хто не бере хреста свого, і йде за Мною, той не гідний Мене.

Хто, каже, не відмовиться від теперішнього життя і не віддасть себе на ганебну смерть (бо це означав хрест у древніх), той не гідний Мене. Але оскільки розпинають багатьох, як розбійників і злодіїв, то додав: “і йде за Мною”, тобто живе згідно з Моїми законами!

Мф. 10:39. Той, хто зберіг душу свою, втратить її; а той, хто втратив душу свою заради Мене, збереже її.

Хто дбає про плотське життя, той думає, що зберігає душу свою, але він губить і її, піддаючи вічному покаранню. Хто ж губить душу свою і помирає, але не як розбійник або самогубець, а заради Христа, той рятує її.

Мф. 10:40. Хто приймає вас, приймає Мене, а хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене;

Мф. 10:41. хто приймає пророка, в ім’я пророка, отримає нагороду пророка;

Мф. 10:42. і хто приймає праведника, в ім’я праведника, отримає нагороду праведника.

Спонукає нас, щоб ми приймали тих, котрі з Христом, бо хто шанує учнів Його, той шанує Його, а через Нього й Отця. Треба приймати праведників і пророків в ім’я праведника і пророка, тобто тому, що вони праведники і пророки, а не через будь-яке заступництво або заступництво у царів. Але якщо хтось носить тільки вигляд пророка, а на ділі ж виявляється не таким, ти і його прийми, як пророка, і Бог відплатить тобі так само, ніби ти справді прийняв праведника. Бо це означають слова “прийме нагороду праведника”. Можеш розуміти їх і інакше: праведним буде визнаний і той, хто прийме праведника; і він отримає ту саму нагороду, що й праведники.

Мф. 10:42. І хто напоїть одного з малих цих тільки чашею холодної води, в ім’я учня, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї.

Щоб хто-небудь не став посилатися на бідність, Господь каже: якщо зможеш дати кому-небудь чашу холодної води, тому що він Мій учень, отримаєш його нагороду. Чашу ж холодної води подає і той, хто навчає когось, хто палає вогнем гніву і пристрастей, і робить його учнем Христовим; і цей не втратить нагороди своєї.

* * *

***Дрібна монета.

Глава одинадцята

Мф. 11:1. І коли закінчив Ісус настанови дванадцяти учням Своїм, перейшов звідти вчити й проповідувати в містах їхніх.

Після того як Господь послав своїх учнів на проповідь, Він заспокоївся, не роблячи більше чудес, але тільки навчаючи в синагогах. Якби Він, залишаючись тут, лікував, то до Його учнів не зверталися б. Тому, щоб і вони мали привід лікувати, Він Сам іде.

Мф. 11:2. Іоанн же, почувши у в’язниці про справи Христові, послав двох з учнів своїх

Мф. 11:3. сказати Йому: “Чи Ти Той, Котрий маєш прийти, чи очікувати нам іншого?”.

Не тому, що не знає Христа, запитує Іоанн, бо як він міг не знати Того, про Котрого свідчив: “Ось Агнець Божий”. Але оскільки учні заздрили Христу, то він посилає їх, щоб, бачачи дива, вони увірували, що Христос більший за Іоанна. Тому й робить вигляд, ніби не знає, і запитує: “Чи ти Той, що має прийти, Той, якого очікують на підставі Писань, що прийде у плоті?”. Деякі ж кажуть, що виразом: “який має прийти” Іоанн запитував про зішестя в пекло, начебто не знаючи про це і нібито так кажучи: “Чи Ти Той, що має зійти в пекло, чи ми чекатимемо на іншого?”. Але це нерозумно, бо яким чином Іоанн, більший з пророків, не знав би про розп’яття Христа і Його зішестя в пекло, і це – після того, як він сам назвав Його Агнцем, бо Він мав бути закланим за нас? Отже, Іван знав, що Господь зійде з душею в пекло, щоб і там, як каже Григорій Богослов, врятувати тих, котрі могли б увірувати в Нього, коли б Він воплотився за їхніх днів, і питає не тому, що не знає, а тому, що бажає переконати учнів своїх щодо Христа силою чудес Його. Бо дивись, що Христос говорить у відповідь на те запитання:

Мф. 11:4. І сказав їм Ісус у відповідь: Підіть, скажіть Іоаннові, що чуєте й бачите:

Мф. 11:5. сліпі прозрівають і кульгаві ходять, прокажені очищаються і глухі чують, мертві воскресають і вбогі благовістять;

Мф. 11:6. і блаженний, хто не спокуситься про Мене.

Не сказав: “сповістіть Іоанну, що Я Той, Котрий повинен прийти”, але знаючи, що Іоанн послав учнів для того, щоб бачили чудеса, каже: “скажіть Іоанну, що бачите”, і той, скориставшись даною нагодою, звісно, ще більше, засвідчить про Мене перед вами. Під “жебраками”, які благовістять, розумій або тих, хто проповідує євангеліє, тобто апостолів, бо вони, як рибалки, були жебраки і їх зневажали за їхню простоту, або тих, хто слухає євангеліє і звістку щодо вічних благ. Показуючи ж учням Іоанна, що від Нього не сховалося те, що вони думають, каже: “блаженний той, хто не спокуситься за Мене”, бо вони мали великий сумнів щодо Нього.

Мф. 11:7. Коли ж вони пішли, Ісус почав говорити народові про Іоанна: На що дивитись ходили ви в пустелю? Чи на тростину, що вітром коливається?

Можливо, що народ після того, як почув запитання Іоанна, спокусився: чи не сумнівається щодо Христа й Іоанн, і чи не змінив він легко свою думку, хоча раніше й свідчив про Христа? Отже, усуваючи цю підозру, Христос каже: Іоанн не тростина, тобто не мінливий; бо якби він був такий, то як же ви ходили до нього в пустелю? Ви не пішли б до тростини, тобто до людини, яка легко змінюється, але ходили б до великої і твердої людини. Таким він і залишається, яким ви його вважали.

Мф. 11:8. На що ж дивитися ходили ви? Чи до людини, одягненої в м’який одяг? Ті, що носять м’який одяг, перебувають у чертогах царських.

Щоб не могли сказати, що Іоанн, ставши рабом розкоші, згодом став зніженим, Господь каже їм: “Ні!” Бо волосяний одяг показує, що він – ворог розкоші. Якби він носив м’який одяг, якби він бажав розкоші, то жив би в царських палатах, а не в темниці. Дізнайся ж, що справжній християнин не повинен носити м’який одяг.

Мф. 11:9. Що ж дивитися ходили ви? пророка? Так, кажу вам, і більше пророка.

Іоанн більше пророка, тому що інші пророки тільки пророкували про Христа, цей же сам бачив Його, що дійсно дуже важливо. Крім того, інші пророкували після свого народження, а цей ще в утробі матері пізнав Христа і заспівав.

Мф. 11:10. Бо він той, про якого написано: Ось Я посилаю Ангела Мого перед обличчям Твоїм, що приготує шлях Твій перед Тобою.

Ангелом названий і через ангельське і майже безтілесне життя, і тому, що сповістив і проповідував Христа. Він приготував шлях Христу, свідчачи про Нього і здійснюючи хрещення в покаяння, тому що слідом за покаянням йде прощення гріхів, яке прощення дає Христос. Після того як учні Іоанна пішли, Христос говорить це, щоб не здалося, що Він лестить. Сказане ж пророцтво належить Малахії.

Мф. 11:11. Поправді кажу вам: з народжених жінками не повставав більший за Іоанна Хрестителя, але менший у Царстві Небесному більший за нього.

З твердженням оголошує те, що немає нікого, хто був би більшим за Іоанна; кажучи ж: “жонами”, виключає Самого Себе, бо Сам Христос був народжений Дівою, а не жінкою, тобто такою, що вступила в шлюб. Але менший у Царстві Небесному більший за нього. Так як багато похвального висловив відносно Іоанна, то щоб не подумали, що цей більший за Нього, то тут з більшою ясністю говорить: “Я – менший порівняно з Іоанном і за віком, і, на вашу думку, більший за нього у відношенні до духовних і небесних благ, бо тут Я менший від нього і через те, що його уважають у вас за великого, але там Я – більший за нього”.

Мф. 11:12. Від днів же Іоанна Хрестителя донині Царство Небесне силою береться, і ті, хто докладає зусиль, підносять його.

Мабуть, це не стоїть у зв’язку з тим, що сказано раніше, але насправді не так. Зверни увагу: сказавши Своїм слухачам про Себе, що Він більший за Івана, Христос збуджує в них віру в Себе, показуючи, що багато хто здіймає Царство Небесне, тобто віру в Нього. Ця справа вимагає великого напруження: які зусилля потрібні, щоб залишити батька й матір і знехтувати своєю душею!

Мф. 11:13. бо всі пророки і закон прорекли до Іоанна.

І тут та ж послідовність, що й вище. Бо Господь каже: “Я – Той Самий, Який іде, бо всі пророки сповнилися, але вони не сповнилися б, якби Я не прийшов; тому більше не чекайте нічого”.

Мф. 11:14. І якщо хочете прийняти, він є Ілля, якому має прийти.

Господь каже: “якщо хочете прийняти”, тобто якщо будете судити розсудливо, чужі заздрості, то це той, якого пророк Малахія назвав прийдешнім Ілією. Бо і Предтеча, і Ілля мають одне й те саме служіння: один був предтечею першого пришестя, інший же буде предтечею прийдешнього. Потім, показуючи, що це – притча, що Іоанн є Ілля і що потрібен роздум для досягнення її, каже:

Мф. 11:15. Хто має вуха чути, нехай чує!

Спонукає цим їх до того, щоб вони запитали Його і дізналися.

Мф. 11:16. Але кому уподібню цей рід? Він подібний до дітей, які сидять на вулиці і, звертаючись до своїх товаришів,

Мф. 11:17. кажуть: ми грали вам на сопілці, і ви не танцювали; ми співали вам сумні пісні, і ви не ридали.

Тут натякається на норовливість іудеїв: їм, людям норовливим, не подобалися ні суворість Іоанна, ні простота Христова, але вони подібні до примхливих дітей, яким нелегко догодити: хоч плач, хоч грай на сопілці, – їм не подобається.

Мф. 11:18. Бо прийшов Іоанн, не їсть і не п’є, і кажуть: у ньому біс.

Мф. 11:19. Прийшов Син Людський, їсть і п’є; і кажуть: ось людина, яка любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам.

Плачу уподібнює життя Іоанна, бо Іоанн показував велику суворість і в словах, і в справах, а життя Христа – сопілці, бо Господь був дуже привітний до всіх, щоб усіх здобути: благовістив Царство, і в Нього анітрохи не було тієї суворості, що в Іоанна.

І виправдана премудрість чадами її.

Господь каже: оскільки життя Іоанна і Моє не подобається вам, але ви відкидаєте всі шляхи до спасіння, то Я, Премудрість, виявляюся правим. У вас немає вже виправдання, і ви, звісно, будете засуджені, бо Я все виконав, і ви невір’ям своїм доводите, що я правий, бо не опустив нічого.

Мф. 11:20. Тоді почав Він докоряти міста, в яких найбільше виявлено було сил Його, за те, що вони не покаялися:

Після того як показав, що Він зробив усе, що повинен був зробити, а вони ж залишилися нерозкаяними, Господь далі докоряє юдеям.

Мф. 11:21. горе тобі, Хоразине! горе тобі, Віфсаїдо!

Щоб ти зрозумів, що ті, хто не увірували, були злі не з природи, а з власної волі, Господь згадує про Вифсаїду, з якої походили Андрій, Петро, Пилип і сини Зеведея, так що злість залежала не від природи, а від вільного вибору. Бо якби від природи, то й ті були б злі.

Бо якби в Тирі й Сидоні були виявлені сили, виявлені у вас, то давно б вони в трясовині й попелі покаялися;

Мф. 11:22. але кажу вам: Тиру й Сидону буде веселіше в день суду, ніж вам.

Господь каже, що юдеї гірші за тирян і сидонян, бо тиряни переступили закон природний, а юдеї ще й Мойсеєвий. Ті не бачили чудес, а ці, бачачи їх, хулили. Вретище – символ покаяння. Прахом і попелом посипають голову ті, хто нарікає, як ми самі це бачимо.

Мф. 11:23-24. І ти, Капернауме, до неба піднесений, до пекла скинешся, бо якби в Содомі виявлені були сили, виявлені в тобі, то він лишився б донині, а я кажу вам, що землі Содомській веселіше буде в день суду, аніж тобі.

Капернаум піднісся завдяки тому, що був містом Ісуса: він славився, як Його батьківщина, але не отримав від цього користі, бо не увірував. Навпаки, він засуджений на муки в пеклі більше тому, що, маючи такого Мешканця, не отримав від Нього жодної користі. Оскільки Капернаум у перекладі означає “місце утіхи”, то зверни увагу на те, що якщо хто удостоїться бути місцем Утішителя, тобто Святого Духа, і потім буде пишатися та звеличуватися до небес, то той, зрештою, зійде вниз через свою високомодрість. Отже, тремти, людино.

Мф. 11:25. У той час, продовжуючи промову, Ісус сказав: “Славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти приховав це від мудрих і розумних, і відкрив це немовлятам;

Те, що говорить Господь, може бути викладено так: “славлю”, замість “дякую”, Тебе, Отче, що ті, хто здаються мудрими і знавцями Писань, іудеї не увірували, а невчені і діти увірували і пізнали таємниці. Бог приховав таємниці від тих, хто здається мудрим, не тому, що заздрив або був причиною їхнього невігластва, а тому, що вони були негідні, бо вважали себе мудрими. Хто вважає себе мудрим і покладається на свій власний розум, той не закликає Бога. А Бог, якщо хто не закликає Його, не допомагає тому і не відкривається. З іншого боку, Бог багатьом не відкриває Своїх таємниць найбільше з людинолюбства, щоб вони не зазнали більшого покарання, як ті, хто знехтував таємницями після того, як дізналися їх.

Мф. 11:26. їй, Отче, бо такою була Твоя благовоління.

Тут показує людинолюбство Отця в тому, що Він відкрив немовлятам не тому, що хтось інший просив Його про це, а тому, що так було завгодно Йому від початку. “Благовоління” – це бажання і бажання.

Мф. 11:27. Усе віддано Мені Отцем Моїм,

Раніше Господь сказав Отцю: Ти відкрив, Отче. Тому, щоб ти не подумав, що Христос Сам нічого не робить, а все належить Отцю, каже: “все віддано Мені”, і одна влада Моя і Отця. Коли ти чуєш: “віддано”, не подумай, що Йому “віддано”, як рабу, як нижчому, але як Сину, бо Він народився від Отця, тому Йому “віддано”. Якби Він не народився від Отця і не був одного з Ним єства, то не було б Йому “віддано”. Дивись же, що каже: “Все віддано мені” не Владикою, але “Отцем Моїм”. Подібно до того, як, наприклад, вродливе дитя, народившись від вродливого батька, каже: “Моя краса віддана мені батьком моїм”.

і ніхто не знає Сина, крім Отця; і Отця не знає ніхто, крім Сина, і кому Син хоче відкрити.

Більше каже: немає нічого дивного в тому, що Я – Владика всього, коли маю інше, більше цього – знаю Самого Отця, і до того ж знаю так, що можу відкривати знання про Нього й іншим. Зверни увагу: раніше сказав, що Отець відкрив таємниці немовлятам, а тут каже, що Сам Він відкриває Отця. Отже, ти бачиш, що одна міць у Отця і Сина, бо відкриває і Отець, і Син.

Мф. 11:28. Прийдіть до Мене всі, хто трудиться та обтяжений, і Я заспокою вас;

Усіх закликає: не тільки юдеїв, а й язичників. Під “тими, хто трудиться” розумій юдеїв, бо вони проходять важкі постанови закону і трудяться у виконанні заповідей закону, а під “обтяженими” – язичників, які були обтяжені тягарем гріхів. Усіх цих заспокоює Христос, бо яка праця – увірувати, сповідувати і хреститися. Але як не заспокоїтися, коли тут ти вже не журишся про гріхи, які були зроблені до хрещення, а там охопить тебе спокій?

Мф. 11:29. візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим;

Мф. 11:30. бо ярмо Моє благе і тягар Мій легкий.

Іго Христа – смиренність і лагідність. Тому хто смиряється перед усякою людиною, той має спокій, живучи без сум’яття, тоді як той, хто любить славу і гордовитий, постійно перебуває в занепокоєнні, не бажаючи поступитися кому-небудь, але, розраховуючи, як би сильніше прославитися, як би перемогти ворогів. Отже, ярмо Христа, розумію смирення, легке, тому що для нашої смиренної природи зручніше смирятися, ніж пишатися. Але й усі заповіді Христа називаються ярмом, і вони легкі з огляду на майбутню відплату, хоча в даний час і здаються важкими.

Глава дванадцята

Мф. 12:1. У той час проходив Іісус в суботу засіяними ланами; учні ж Його зголодніли і почали зривати колоски і їсти.

Бажаючи пояснити постанови закону, Господь веде учнів засіяним полем, щоб вони ядінням порушили закон про суботу.

Мф. 12:2. Фарисеї, побачивши це, сказали Йому: ось учні Твої роблять, чого не годиться робити в суботу.

Мф. 12:3. Він же сказав їм: хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зголоднів сам і ті, що були з ним?

Мф. 12:4. як він увійшов до дому Божого і їв хліби приношення, яких не повинно було їсти ні йому, ні тим, хто був з ним, а тільки одним священикам?

Фарисеї знову ставлять у провину природне почуття голоду, самі в гіршому грішачи, Господь же соромить їх історією про Давида. Бо він, – каже Господь, – через голод пішов на щось більше. Під хлібами приношення маються на увазі ті хліби, які покладали щодня, бо на трапезі покладали дванадцять хлібів: шість на правій стороні і шість на лівій. Хоча Давид був і пророк, проте він не повинен був їсти їх (це могли зробити тільки священики), а тим паче ті, хто перебував із ними. Однак через голод він гідний прощення. Таким же чином і учні.

Мф. 12:5. Чи не читали ви в законі, що в суботи священики в храмі порушують суботу, проте невинні?

Мф. 12:6. Але кажу вам, що тут Той, Хто більший за храм;

Закон забороняв працювати в суботу, а священики в суботу і дрова кололи, і вогонь розпалювали, тож опоганювали суботу, тобто божеволіли, як ви думаєте. Але ви кажете Мені, що то були священики, а учні ні. На це відповім вам, що тут Той, Хто більший від храму, тобто, оскільки Я, Владика, більший від храму і знаходжусь з учнями Своїми, то вони мають більшу владу порушувати суботу, ніж священики.

Мф. 12:7. якби ви знали, що значить: “милості хочу, а не жертви” (Ос. 6:6), то не засудили б невинних,

Мф. 12:8. бо Син Людський є паном і суботи.

Показує їх і невігласами, бо вони не знають писань пророчих. Чи не слід, каже, бути милостивим до людей, що голодують. Крім того, Я, Син Людський, пан суботи, як і всього, і творець цих днів; тому, як Владика, Я порушую суботу. Розумій це і в переносному значенні: апостоли були робителі; жнива ж і колосся – віряни; апостоли зривали їх і їли, тобто своєю їжею вони мали спасіння людей. Це вони робили в суботу, в той день, коли треба було ухилятися від злих справ. Фарисеї ж обурювалися. Так буває і в церкві. У той час як учителі часто повчають і приносять користь, фарисейські та заздрісні досадують.

Мф. 12:9-10. І, відійшовши звідти, увійшов Він до синагоги їхньої. І ось, там був чоловік, що має суху руку. І запитали Ісуса, щоб звинуватити Його: чи можна зцілювати в суботи?

Інші євангелісти кажуть, що Ісус запитав фарисеїв. Отже, можна сказати, що фарисеї, будучи людьми заздрісними, попередили і запитали Його, як каже Матфей; потім Христос, зі Свого боку, запитав їх, немов би глузуючи й висміюючи їхню нечутливість, про що говорять інші євангелісти. Фарисеї запитали Його з тією метою, щоб мати привід для наклепу.

Мф. 12:11. Він же сказав їм: Хто з вас, маючи одну вівцю, якщо вона в суботу впаде в яму, не візьме її і не витягне?

Мф. 12:12. Наскільки ж краща людина за вівцю! Отже, можна в суботи робити добро.

Показує, що вони для користі і для того, щоб не позбутися вівці, порушують суботу, для зцілення ж людини не допускають цього. Отже, в одному й тому самому випадку показує їх і корисливими, і жорстокими, і такими, що нехтують Богом, бо вони нехтують суботою, щоб не позбутися вівці, і є немилосердними тоді, коли не хочуть вилікувати людину.

Мф. 12:13. Тоді каже людині тій: Простягни руку. І він простягнув, і стала вона здорова, як інша.

Багато хто й тепер має сухі руки, тобто немилостиві й скупі. Але коли слово євангельське голосно зазвучить для них, вони простягають їх для милостині, хоча фарисеї, горді демони, відітнуті від нас, через свою ворожнечу і не хочуть того, щоб наші руки простягалися для милостині.

Мф. 12:14. Фарисеї ж, вийшовши, мали нараду проти Нього, як би погубити Його. Але Ісус, дізнавшись, пішов звідти.

О заздрість! коли отримують благодіяння, тоді шаленіють. Ісус же йде, бо ще не настав час страждання, а разом і щадить Своїх ворогів, щоб вони не впали в гріх убивства. Бо безрозсудно наражатися на небезпеку – небогоугодне діло. Вдумайся в це слово “вийшовши”. Коли відійшли від Бога, тоді стали радитися про те, щоб занапастити Ісуса, бо ніхто з тих, хто перебуває в Бозі, не замислює подібного.

Мф. 12:15. І пішла за Ним безліч народу, і Він зцілив їх усіх

Мф. 12:16. і заборонив їм оголошувати про Нього,

Приборкуючи заздрість ворогів, не хоче, щоб оголошували про Нього, але, однак, усіма способами старався вилікувати хворих.

Мф. 12:17. нехай збудеться сказане через пророка Ісаю, який каже: (Іс. 42:1-2)

Мф. 12:18. Ось, Син Мій, Якого Я обрав, Улюблений Мій, до Якого благоволить душа Моя. Покладу дух Мій на Нього, і сповістить народам суд;

Мф. 12:19. не дорікатиме, не волатиме,

Євангеліст наводить і пророка, як свідка лагідності Ісуса. Бо чого б, каже, не хотіли юдеї, Він зробить. Якщо вони хочуть, щоб Він не з’являвся, Він і це зробить, і не противитиметься, подібно до честолюбця, і не сперечатиметься, але сповістить натовпам, що йдуть за Ним, щоб не оголошували про Нього. Але Він сповістить суд і язичникам, тобто навчатиме і язичників, бо суд – наука, знання і розрізнення добра; або сповістить і про прийдешній суд язичникам, які ніколи не чули про майбутній суд.

і ніхто не почує на вулицях голосу Його;

Бо не серед майдану, як честолюбці, а в храмі, і в синагогах, і на горі, і на морському березі навчав Він.

Мф. 12:20. тростини зламаної не переламає, і льону, що палить, не загасить,

Він міг, каже, зламати юдеїв, як надламану тростину, і вгасити їхній гнів, як лляний льон, що палиться або горить, але не хотів, доки не виконає домобудівництва і не переможе їх у всьому. Це позначають і наступні слова.

доки не дасть суду перемоги;

Мф. 12:21. і на ім’я Його будуть уповати народи.

Щоб не мали чогось як виправдання, все переносив, щоб згодом засудити їх і перемогти тих, хто не має нічого сказати у відповідь. Бо чого Він не зробив, щоб придбати їх. Але вони не побажали. Тому народи будуть уповати на Нього, тоді як юдеї не захотіли.

Мф. 12:22. Тоді привели до Нього біснуватого сліпого й німого; і зцілив його, так що сліпий і німий став говорити й бачити.

Мф. 12:23. І дивувався весь народ, і говорив: Чи це не Христос, Син Давидів?

Демон ув’язнив шляхи до віри: очі, слух і язик, але Ісус зцілює, і народ називає Його Сином Давида, бо Христа очікували від насіння Давида. І тепер, якщо побачиш, що інший і сам не осягає добра, і іншого слів не приймає, то вважай його сліпим і німим, якого нехай зцілить Бог, торкнувшись серця Його.

Мф. 12:24. Фарисеї ж, почувши це, сказали: Він виганяє бісів не інакше, як силою веельзевула, князя бісівського.

Хоча Господь і віддалився, але вони, і здалеку слухаючи, обмовляють саме тоді, коли Він творить благодіяння людям. Таким чином, вони були вороги за природою, як диявол.

Мф. 12:25. Але Ісус, знаючи їхні думки, сказав їм: “Усяке царство, що розділилося саме в собі, спорожніє, і всяке місто чи дім, що розділилося саме в собі, не встоїть”.

Мф. 12:26. І якщо сатана сатану виганяє, то він розділився сам із собою: як же встоїть царство його?

Виявляючи перед ними їхні думки, Господь показує, що Він – Бог. Він захищається проти них посиланням на звичайні приклади і показує їхнє безумство. Бо як демони можуть виганяти самих себе, коли вони найбільше намагаються згуртуватися? Сатаною називається противник.

Мф. 12:27. І якщо Я силою веельзевула виганяю бісів, то сини ваші чиєю силою виганяють? Тому вони будуть вам суддями!

Нехай, каже, Я такий; але ваші сини, тобто мої учні, чиєю силою вони виганяють? Невже і вони – силою веельзевула? Якщо ж вони Божественною силою, то тим більше Я, бо вони творять чудеса Моїм ім’ям. Отже, вони послужать на осуд ваш, бо ви, бачачи, що вони творять чудеса Моїм ім’ям, продовжуєте обмовляти Мене.

Мф. 12:28. Якщо ж Я Духом Божим виганяю бісів, то, звичайно, досягло до вас Царство Боже.

Каже: якщо Я виганяю бісів Божественною силою, то Я – Син Божий і прийшов заради вас, щоби благодіяти вам, тож “дійшов до вас” прихід Мій, який є Царство Боже. Навіщо ж ви зводите наклеп на Моє пришестя, яке відбулося заради вас?

Мф. 12:29. Або, як може хто увійти в дім сильного і розкрасти речі його, якщо спершу не зв’яже сильного? і тоді розкраде дім його.

Настільки далеко, каже, відстою від того, щоб мати демонів друзями, що опираюся їм і зв’язую їх, які були міцними до Мого пришестя. Бо, увійшовши в дім, тобто у світ, Христос розкрав посудини демонів, розумію людей.

Мф. 12:30. Хто не зі мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той марнує.

Як, каже, веельзевул сприятиме Мені, якщо він більше за всіх інших протистоїть Мені? Я навчаю чесноти, він – злу. Як же він зі Мною? Я збираю людей для спасіння, а він розсіює. Вказує і на фарисеїв, бо вони, коли Він навчав і приносив багатьом користь, розсіювали народ, щоб не приходили до Нього. Отже, Господь показує, що вони справді подібні до демонів.

Мф. 12:31. Тому кажу вам: усякий гріх і хула простяться людям, а хула на Духа не простягнеться людям;

Мф. 12:32. якщо хто скаже слово на Сина Людського, пробачиться йому; а якщо хто скаже на Духа Святого, не пробачиться йому ні в цьому віці, ні в майбутньому.

Говорить тут таке: всякий інший гріх має хоч мале виправдання, наприклад, блуд, злодійство. Бо ми в таких випадках посилаємося на людську слабкість і заслуговуємо на вибачення. Але коли хто-небудь бачить чудеса, які здійснює Дух, і обмовляє їх, ніби вони бувають силою демона, яке виправдання може мати він? Ясно, він знає, що вони походять від Святого Духа, але навмисно чинить погано. Яким же чином такий може отримати вибачення? Отже, коли юдеї бачили, що Господь їсть, п’є, поводиться з митарями та розпусницями і робить все інше, як Син Людський, а потім осуджували Його, як отруту та пияка, то в цьому вони варті вибачення, і не вимагатимуть від них каяття в цьому, тому що їм здавалося, що вони спокушаються з достатньої причини. Але якщо вони, бачачи, що Він творить чудеса, тим не менш, обмовляли і паплюжили Святого Духа, кажучи, що це – бісівське діло, то як можна припустити, що цей гріх буде пробачений їм, якщо вони не покаються? Отже, знай, що хто ганьбить Сина Людського, бачачи, що Він живе, як людина, і, називаючи Його другом розпусників, отрутою і пияком за те, що Христос так чинив, – така людина, якщо і не покається, не дасть відповіді: вона заслуговує на вибачення, бо не думала, що в Ісусі Христі схований Бог. Але хто хулить Святого Духа або духовні справи Христа і називає їх бісівськими, той, якщо не покається, не буде прощений, бо він не мав достатньої причини для наклепу, як той, хто наклепував на Христа, бачачи Його серед розпусників і митарів. Отже, не пробачиться йому ні тут, ні там, але він буде покараний і тут, і там. Бо багато хто карається тут, а там зовсім ні, як бідний Лазар; інші ж і тут, і там, як содомляни і ті, хто хулить Святого Духа; третій же ні тут, ні там, як апостоли і Предтеча. Вони, мабуть, несли покарання, коли зазнавали гонінь, проте це не було покарання за гріхи, але випробування і вінці.

Мф. 12:33. Або визнайте дерево добрим і плід його добрим; або визнайте дерево поганим і плід його поганим; бо дерево пізнається за плодом.

Оскільки юдеї не могли обмовити чудеса, як злі діла, а Христа, Який здійснив їх, хулили, як такого, що подібний до демонів, то Господь каже: або і Мене визнавайте добрим деревом, і тоді чудеса Мої, що є плодом, будуть чудовими, або ж, якщо визнаєте Мене поганим деревом, то і плід, або чудеса Мої, вочевидь, будуть поганими. Але чудеса, тобто плоди, ви називаєте добрими; отже, і Я – добре дерево. Бо дерево впізнається за плодами, так само як і Я – за Моїми чудесами.

Мф. 12:34. Породження єхиднини! як ви можете говорити добре, будучи злими?

Ви, каже, будучи поганими деревами, приносите і плід поганий, коли ганьбите Мене; так і Я, якби був поганий, приносив би і плід поганий, а не настільки великі чудеса. Називає їх породженнями єхидни, бо вони хвалилися Авраамом. Господь показує, що вони походять не від Авраама, а від предків, гідних їхньої злоби.

Бо від надлишку серця говорять уста.

Мф. 12:35. Добра людина з доброго скарбу виносить добре; а зла людина зі злого скарбу виносить зле.

Коли бачиш, що хто-небудь лихословить, то знай, що в серці своєму він має не те, що говорить, але багато більше того. Бо те, що виходить назовні, це виходить тільки від надлишку, і той, хто приховує всередині себе скарб, відкриває тільки деяку частину його. Подібно до цього і той, хто говорить добре, набагато більше носить у своєму серці.

Мф. 12:36. Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у день суду:

Мф. 12:37. бо від слів своїх виправдаєшся і від слів своїх засудишся.

Тут Господь лякає нас, що і ми дамо відповідь за кожне порожнє слово, тобто за неправдиве, наклепницьке або нетактовне й глузливе. Потім наводить свідчення з Писання, щоб не подумали, що Він каже щось Своє: від слів, каже, своїх отримаєш виправдання, а від слів своїх будеш засуджений.

Мф. 12:38. Тоді деякі з книжників і фарисеїв сказали: Учителю! хотілося б нам бачити від Тебе знамення.

Євангеліст з подивом додав – “тоді”, бо коли повинно було підкоритися внаслідок колишніх чудес, тоді вони вимагають знамення. Вони хочуть бачити знамення з неба, як каже інший євангеліст. Їм здавалося, що земні знамення Він звершує силою диявольською. Бо диявол володар світу. Що ж Спаситель?

Мф. 12:39. …Він сказав їм у відповідь: “Рід лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка;

Мф. 12:40. бо, як Іона був у череві кита три дні й три ночі, так і Син Людський буде в серці землі три дні й три ночі.

“Лукавим родом” називає їх, як підлабузників і підступних людей, “перелюбним” – як таких, що відступили від Бога і з’єдналися з демонами. Знаменням називає Своє воскресіння, як незвичайне явище. Бо Він, зійшовши в серце землі – маю на увазі пекло, пекло – в третій день повстав із мертвих. Під трьома днями і ночами розумій частини, а не повні дні і ночі. Він помер у п’ятницю – це один день; суботу лежав у труні мертвим, ось і інший день; ніч на неділю застала Його ще мертвим. Так налічується троє неповних днів і ночей. Бо й ми часто маємо звичай так рахувати час.

Мф. 12:41. Ниневитяни повстануть на суд з цим родом, і засудять його, бо вони покаявся від проповіді Іониної; і ось, тут більше Іони.

Коли каже, Іона після виходу з утроби кита проповідував, йому повірили, а Я після Моєго воскресіння не зустріну віри з вашого боку; тому й будете засуджені ніневітянами, що повірили рабу Моєму – Йоні, окрім знамень, і це вони зробили, незважаючи на те, що були варвари. Ви виховалися на пророках, бачили знамення і не повірили Мені, Владиці. Бо це означається в словах: “І ось, тут більше Іони”.

Мф. 12:42. Цариця південна повстане на суд із родом цим, і засудить його, бо вона приходила з меж землі послухати мудрості Соломонової; і ось, тут більше Соломона.

Ця цариця, каже, прийшла здалеку, хоч і була слабка жінка, щоб послухати про дерева, ліси і про деякі природні предмети. Ви ж не прийняли Мене, коли Я прийшов до вас, кажучи і невимовне.

Мф. 12:43. Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, і не знаходить;

Мф. 12:44. тоді каже: Повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить його незайнятим, виметеним і прибраним;

Мф. 12:45. тоді йде й бере із собою сім інших духів, найлютіших за себе, і, увійшовши, живуть там; і буває для людини тієї остання гірша за першу. Так буде і з цим злим родом.

Господь показує, що вони досягли краю погибелі, не прийнявши Його. Подібно до того, як ті, хто звільнився від демонів, якщо не дбають, терплять найгірше, так і ваш рід перебував у владі демона, коли ви поклонялися ідолам; але через пророків Я вигнав цього демона і Сам прийшов, бажаючи очистити вас; але так як ви відштовхнули Мене й понад те прагнете занапастити Мене, то як такі, хто згрішив у найгіршому, будете і покарані сильніше, й останній ваш полон буде тяжчий від колишніх. Ти ж зрозумій і те, що за допомогою хрещення виганяється нечистий дух і блукає безводними пустелями і нехрещеними душами, але в них не знаходить відпочинку. Бо відпочинок для демонів – це бентежити хрещених злими справами, тоді як нехрещених він уже має у своїй владі. Отже, демон повертається до хрещеного із сімома духами. Бо як сім дарів Духа, так на противагу цьому і сім духів злоби. Коли він увійде в охрещеного, тоді його нещастя буває більшим, бо колись була надія очиститися хрещенням, а після ж нема надії очиститися, окрім як тільки хрещенням покаяння, яке дуже важке.

Мф. 12:46. Коли Він ще говорив до народу, Матір і брати Його стояли поза домом, бажаючи говорити з Ним.

За деякою людською властивістю Мати бажала показати, що має владу над Сином, бо Вона ще нічого великого не думала про Нього. Тому, люблячи честь бачити Сина слухняним собі, бажає привернути Його до Себе в той час, коли Він розмовляв. Що ж Христос? Так як Він дізнався намір її, то слухай, що говорить.

Мф. 12:47. І хтось сказав Йому: Ось Матір Твоя і брати Твої стоять зовні, бажаючи говорити з Тобою.

Мф. 12:48. Він же сказав тому, хто говорив: Хто Матір Моя? і хто брати Мої?

Мф. 12:49. І, вказавши рукою Своєю на учнів Своїх, сказав: Ось Мати Моя і брати Мої;

Мф. 12:50. бо хто виконуватиме волю Отця Мого Небесного, той Мені брат, і сестра, і мати.

Не докоряючи Матір, говорить це, але виправляючи честолюбну її та людську думку, бо не сказав: “це – не Моя Матір”, але “якщо Вона не стане виконувати волі Бога, то нітрохи не буде корисно для Неї те, що Вона народила Мене”. Господь не зрікається природної спорідненості, але приєднує спорідненість по чесноті, бо кожен негідний не отримує користі від спорідненості. Виправивши таким чином хворобу марнославства, Він знову підкоряється поклику Своєї Матері, як євангеліст каже далі.

Глава тринадцята

Мф. 13:1-2. Вийшовши ж того дня з дому, Ісус сів біля моря. І зібралася до Нього велика кількість народу, так що Він увійшов у човен і сів; а весь народ стояв на березі.

Господь сів у човен, щоб до всіх слухачів стояти обличчям і щоб усі чули Його. І з моря вловлює Він тих, хто перебуває на землі.

Мф. 13:3. І повчав їх багато притчами, кажучи:

Простому народові на горі говорить без притч, тут же, коли перед Ним перебували підступні фарисеї, говорить притчами, щоб вони, хоча б і не розуміючи, поставили Йому запитання і навчилися. З іншого боку, їм, як негідним, і не повинно було пропонувати вчення без прикриттів, бо не повинно “кидати бісеру перед свинями”. Першою притчею говорить таку, яка робить слухача більш уважним. Тому слухай!

ось, вийшов сіяч сіяти;

Під сіячем розуміє Самого Себе, а під насінням – Своє слово. Вийшов же Він не в певному місці, бо був скрізь; але оскільки Він наблизився до нас плоттю, тож і говориться “вийшов”, зрозуміло – з надр Отця. Отже, Він вийшов до нас, коли самі ми не могли прийти до Нього. І вийшов, щоб що зробити? Чи запалити землю через безліч тернів, чи покарати? Ні, але для того, щоб сіяти. Насіння Він називає Своїм, тому що і пророки сіяли, але не своє насіння, а Боже. Він же, будучи Богом, сіяв власне насіння, бо не благодаттю Божою був навчений, але Сам був мудрістю Божою.

Мф. 13:4. і коли він сіяв, інше впало при дорозі, і налетіли птахи, і поклювали те;

Мф. 13:5. інше впало на місця кам’янисті, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока.

Мф. 13:6. Коли ж зійшло сонце, зів’яло і, як не мало кореня, засохло;

Під тим, що впало “при дорозі”, маються на увазі люди безтурботні й повільні, які зовсім не сприймають слів, тому що думка їхня – втоптана й суха, зовсім неорана дорога. Тому птахи небесні, або духи повітряні, тобто демони, викрадають у них слово. Ті, що впали на кам’янисту землю, – це ті, які слухають, але, через свою слабкість, не протистоять спокусам і скорботам і продають своє спасіння. Під сонцем, що засяяло, розумій спокуси, тому що спокуси виявляють людей і показують, подібно до сонця, сокровенне.

Мф. 13:7. інше впало в терня, і виросло терня, і заглушило його;

Це – ті, які заглушають слово турботами. Бо хоча багатий, мабуть, і робить добру справу, проте його справа не росте і не досягає успіху, тому що їй перешкоджають турботи.

Мф. 13:8. інше впало на добру землю, і принесло плід: одне в сто разів, а інше в шістдесят, інше ж у тридцять.

Три частини посіву загинули і тільки четверта врятувалася, бо врятованих взагалі небагато. Про добру землю говорить після, щоб відкрити нам надію на покаяння, бо хоч би хто був кам’янистою землею, хоч лежав би при дорозі, хоч був би тернистою землею, йому можна зробитися доброю землею. Не всі з тих, хто прийняв слово, приносять плід нарівні, але один приносить сто, можливо, той, хто має досконалу нестяжательність; інший – шістдесят, можливо, чернець-гуртожитель, зайнятий ще й практичним життям; третій приносить тридцять – людина, яка обрала чесний шлюб і старанно, наскільки можна, проходить чесноти. Зверни увагу, як благодать Божа приймає всіх, чи велике, чи середнє, чи мале вчинили вони.

Мф. 13:9. Хто має вуха чути, нехай чує!

Господь показує, що ті, хто має духовні вуха, повинні розуміти це духовно. Багато хто має вуха, але не для того, щоб слухати; тому й додає: “Хто має вуха чути, нехай чує”.

Мф. 13:10. І, наблизившись, учні сказали Йому: Для чого притчами говориш їм?

Мф. 13:11. Він сказав їм у відповідь: для того, що вам дано знати таємниці Царства Небесного, а їм не дано,

Мф. 13:12. бо хто має, тому дано буде, і примножиться, а хто не має, у того відніметься й те, що має;

Бачачи велику неясність у тому, що сказав Христос, учні, як загальні опікуни народу, приступають до Господа з питанням. Він же каже: “вам дано знати таємниці”, тобто оскільки ви маєте налаштованість і прагнення, то вам дано, а тим же, хто не має старання, не дано. Бо отримує той, хто шукає. “Шукайте, – сказав, – і дасться вам”. Дивись же, як тут Господь сказав притчу, а прийняли її одні тільки учні, бо вони шукали. Отже, добре, скажімо, що тому, хто має старання, дається знання і примножується, а в того, хто не має старання і відповідної думки, взяте буде і те, що він думав мати, тобто якщо хто й малу іскру добра має, то й ту погасить, не роздмухуючи її духом і не запалюючи духовними справами.

Мф. 13:13. тому кажу їм притчами, що вони, бачачи не бачать, і чуючи не чують, і не розуміють;

Зверни увагу, бо тут вирішується питання тих, які кажуть, що злі бувають за природою і від Бога. Вони кажуть, що Сам Христос сказав: “вам дано знати таємниці, а юдеям не дано”. Говоримо разом із Богом до тих, хто говорить це: Бог дає всім можливість за природою розуміти належне, бо Він просвіщає всяку людину, що приходить у світ, а наша воля затьмарює нас. Це і тут наголошується. Бо Христос каже, що ті, хто бачать природними очима, тобто створені від Бога, щоб розуміти, не бачать з власної волі, і що ті, хто чують, тобто створені від Бога, щоб чути й розуміти, не чують і не розуміють зі своєї волі. Скажи мені: чи не бачили вони чудес Христа? Так, але самі зробили себе сліпими і звинуватили Христа, бо це і означає: “бачачи не бачать”. Тому Господь приводить і пророка як свідка.

Мф. 13:14. і збувається над ними пророцтво Ісаї, що говорить (Іс. 6:9-10): слухом почуєте, і не зрозумієте, і очима дивитиметеся, і не побачите,

Мф. 13:15. бо огрубіло серце людей цих, і вухами не дуже чують, і очі свої заплющили, нехай не побачать очима, і не почують вухами, і не збагнуть серцем, і не звернуться, щоб Я зцілив їх.

Бачиш, що говорить пророцтво! Не тому не розумієте, що Я створив серце ваше товстим, а тому, що воно потовстіло, будучи раніше, звісно, тонким, бо все, що робиться товстим, спершу буває тонким. Коли ж серце потовстіло, вони зміжили свої очі. Не сказав, що Бог заплющив їхні очі, але що вони заплющили їх з доброї волі. Це вони зробили з тією метою, щоб їм не навернутися і щоб Я не зцілив їх. Бо зі злої волі вони постаралися залишитися невиліковними і необерненими.

Мф. 13:16. Блаженні ваші ж очі, що бачать, і вуха ваші, що чують,

Мф. 13:17. бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажав бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули.

Блаженні чуттєві очі апостолів і їхні вуха, але тим більше гідні задоволення душевні очі і вуха їхні, тому що вони пізнали Христа. Ставить їх вище за пророків, тому що вони бачили Христа тілесно, ті ж тільки розумом споглядали Його; крім того, ще й тому, що ті не удостоїлися стількох таємниць і такого знання, як ці. У двох відношеннях перевершують апостоли пророків, саме в тому, що бачили Господа тілесно, і в тому, що більш духовно були посвячені в божественні таємниці. Отже, Господь пояснює учням притчу, кажучи таке.

Мф. 13:18. Ви ж вислухайте значення притчі про сіяча:

Мф. 13:19. до всякого, хто слухає слово про Царство і не розуміє, приходить лукавий і викрадає посіяне в серці його – ось, кого означає посіяне при дорозі.

Застерігає нас розуміти те, що говорять учителі, щоб і ми не уподібнилися до тих, хто перебуває при дорозі. Оскільки дорога – Христос, то ті, хто при дорозі, – ті, які поза Христом. Вони не на дорозі, але поза цією дорогою.

Мф. 13:20. А посіяне на кам’янистих місцях означає того, хто чує слово і негайно з радістю приймає його;

Мф. 13:21. але не має в собі кореня і непостійний: коли настане скорбота або гоніння за слово, негайно спокушається.

Про скорботи сказав тому, що багато хто, піддаючись скорботі від батьків або від якихось нещасть, негайно починає богохульствувати. Щодо ж гонінь Господь сказав заради тих, хто робиться жертвою мучителів.

Мф. 13:22. А посіяне в тернині означає того, хто чує слово, але турбота цього віку й зваба багатства заглушає слово, і воно буває безплідним.

Не сказав: “цей вік заглушає”, але “турбота віку цього”, не “багатство”, але “спокуса багатства”. Бо багатство, коли воно буває роздаване бідним, не заглушає, але примножує слово. Під тернами ж розуміються турботи і розкіш, тому що вони розпалюють вогонь похоті, так само і геєни. І як терни, будучи гострим, впивається в тіло і насилу може бути витягнуте звідти, так і розкіш, якщо вона опановує душею, впивається в неї і ледве може бути викорінена.

Мф. 13:23. Посіяне ж на добрій землі означає того, хто чує слово і розуміє, який і буває плідний, так що інший приносить плід у сто разів, інший у шістдесят, а інший у тридцять.

Різні види чесноти, різні й ті, хто процвітає. Зверни увагу на те, що в притчі є порядок. Бо насамперед нам слід почути і зрозуміти слово, щоб ми не були подібні до тих, які перебувають при дорозі. Потім маємо міцно зберігати почуте, потім – бути не жадібними. Суди, яка користь, якщо почую і збережу, але любостяжанням заглушу?

Мф. 13:24. Іншу притчу запропонував Він їм, кажучи: Царство Небесне подібне до людини, що посіяла добре насіння на полі своєму;

Мф. 13:25. коли ж люди спали, прийшов ворог його, посіяв між пшеницею пажитницю, і пішов;

Мф. 13:26. коли зійшла зелень і показався плід, тоді з’явилися і кукіль.

Мф. 13:27. Прийшовши ж, раби домогосподаря сказали йому: Пане, чи не добре насіння сіяв ти на полі твоєму? звідки ж на ньому кукіль?

Мф. 13:28. Він же сказав їм: Ворог людський зробив це. А раби сказали йому: Чи хочеш, ми підемо, виберемо їх?

Мф. 13:29. Але він сказав: ні – щоб, вибираючи пажитниці, ви не висмикували разом із ними пшениці,

Мф. 13:30. залиште рости разом і те, і інше до жнив, а під час жнив скажу жнивам: зберіть спочатку кукіль, і зв’яжіть його у зв’язки, щоб спалити його, а пшеницю заберіть до житниці моєї.

У колишній притчі Господь сказав, що четверта частина насіння впала на добру землю, а в теперішній показує, що ворог і цього самого насіння, яке впало на добру землю, не залишив не зіпсованим з тієї причини, що ми спали і не раділи. Поле – це світ або душа кожного. Той, Хто сіяв, є Христос; добре насіння – добрі люди або думки; пажитниця – єресі та погані думки; той, хто сіяв їх, диявол. Сплячі люди – це ті, які через лінощі дають місце єретикам і худим думкам. Раби ж – це ангели, які обурюються на те, що існують єресі та зіпсованість у душі, і бажають спалити й вирвати з цього життя і єретиків, і тих, хто мислить погане. Бог не дозволяє винищувати єретиків шляхом воєн, щоб разом не постраждали і не були знищені і праведні. Бог не хоче вмертвити людину через злі думки, щоб разом не була знищена і пшениця. Так, якби Матфей, будучи куколем, був вирваний з цього життя, то разом була б знищена і пшениця слова, що мала згодом прорости від нього, так само як і Павло і розбійник, бо вони, будучи куколем, не були знищені, але їм дозволено було жити, щоб потім виросла їхня доброчесність. Тому Господь каже ангелам: при кінці світу, тоді зберіть кукіль, тобто єретиків. Як же? “У зв’язки”, тобто, зв’язавши їм руки і ноги, бо тоді ніхто вже не може робити, але всяка діяльна сила буде зв’язана. Пшениця ж, тобто святі, буде зібрана женцями-ангелами в небесні житниці. Так само погані думки, які мав Павло, коли переслідував, були спалені вогнем Христа, скинути який на землю Він і прийшов, а пшениця, тобто добрі думки, зібрані в житниці церкви.

Мф. 13:31. Іншу притчу запропонував Він їм, кажучи: Царство Небесне подібне до зернятка гірчичного, що людина взяла й посіяла на полі своєму,

Мф. 13:32. яке, хоча менше за все насіння, але, коли виросте, буває більшим за всі злаки, і стає деревом, так що прилітають птахи небесні і ховаються в його гілках.

Гірчичне зерно – це проповідь і апостоли. Бо, хоча їх, мабуть, і небагато було, вони охопили весь всесвіт, тож птахи небесні, тобто ті, що мають легку думку, яка злітає вгору, відпочивають на них. Отже, будь же і ти гірчичним зерном, малим на вигляд (бо не треба хвалитися чеснотою), але теплим, ревним, палким і викривальним, бо в такому разі ти робишся більшим від “зелені”, тобто слабких та недосконалих, сам, будучи досконалим, так що й птахи небесні, тобто ангели, відпочиватимуть на тобі, що веде ангельське життя. Бо і вони радіють за праведних.

Мф. 13:33. Іншу притчу сказав Він їм: Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка, взявши, поклала в три міри (сати) борошна, доки не скисло все.

Під закваскою, подібно як і під зерном гірчичним, Господь розуміє апостолів. Як закваска, будучи малою, змінює, однак, усе тісто, так і ви, каже, зміните весь світ, хоча й небагато буде вас. Сата – це була в юдеїв міра, подібно до того, як і в Греції є хінікси або декалітри. Дехто під закваскою розуміє проповідь, під трьома сатами – три сили душі – розум, почуття і волю, а під дружиною – душу, що сховала проповідь у всіх її силах, змішалася з нею, заквасилася і вся освятилася від неї. Нам треба цілком закваситися і абсолютно перетворитися на божественне. Бо Господь каже: “доки не скисло все”.

Мф. 13:34. Усе це Ісус говорив народу притчами, і без притчі не говорив їм,

Мф. 13:35. нехай збудеться сказане через пророка, який говорить (Пс. 77:2): Я відчиню в притчах вуста Мої, скажу сокровенне від створення світу.

Наведено пророцтво, яке заздалегідь говорило про те, як Ісус мав навчати, саме, притчами, щоб ти не подумав, що Христос винайшов певний новий спосіб щодо навчання. Слово “так” приймай, що воно вжито для позначення не причини, але наслідку, що випливає з відомого факту, бо Христос навчав таким чином не для того, щоб здійснилося пророцтво, але так як Він навчав притчами, то зі справи виявилось, що пророцтво здійснилося на Ньому. “Без притчі не говорив їм” тільки в той час, бо Він не завжди говорив у притчах. “Вирік” же Господь те, що було прихованим від створення світу, бо Він Сам явив нам небесні таємниці.

Мф. 13:36. Тоді Ісус, відпустивши народ, увійшов у дім.

Відпустив народ тоді, коли – він не отримав жодної користі від вчення. Бо Він говорив притчами, щоб Його запитали. Вони ж не подбали про це і не шукали навчитися чогось; тому Господь по справедливості відпускає їх.

І, приступивши до Нього, учні Його сказали: Поясни нам притчу про кукіль на полі.

Тільки про одну цю притчу запитують, тому що інші здавалися їм більш ясними. Під плевелами розуміється все шкідливе, що росте серед пшениці: кукіль, горох, дикий овес тощо.

Мф. 13:37-38. Він же сказав їм у відповідь: Той, хто сіє добре насіння, є Син Людський; поле – це мир; добре насіння – це сини Царства, а кукіль – сини лукавого;

Мф. 13:39. ворог, що посіяв їх, є диявол; жнива – це кінець віку, а жниварі – це Ангели.

Мф. 13:40. Тому як збирають кукіль і вогнем спалюють, так буде при кінці віку цього;

Мф. 13:41. пошле Син Людський Ангелів Своїх, і зберуть із Царства Його всі спокуси й тих, хто чинить беззаконня,

Мф. 13:42. і ввергнуть їх у піч вогненну; там буде плач і скрегіт зубів;

Що повинно було сказати, то сказано вище. Бо ми сказали, що тут ідеться про єресі, яким дозволено бути до кінця світу. Якщо ми вбиватимемо і винищуватимемо єретиків, піднімуться чвари і війни; а під час чвар і багато хто з вірних, можливо, загине. Але і Павло, і розбійник були куколем, перш ніж увірувати, але вони не були винищені в той час заради пшениці, що мала вирости в них, тому що в наступний час вони принесли Богові плід, а кукіль спалили вогнем Святого Духа і запалом своєї душі.

Мф. 13:43. тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього. Хто має вуха чути, нехай чує!

Оскільки сонце здається нам сяючим більше за всі зірки, тому Господь порівнює славу праведників із сонцем. Але вони сяятимуть яскравіше за сонце. Оскільки Сонце правди є Христос, то праведники просвітляться тоді подібно до Христа, бо вони будуть, як боги.

Мф. 13:44. Ще подібне Царство Небесне до скарбу, схованого на полі, який, знайшовши, людина сховала, а від радості за нього йде і продає все, що має, і купує поле те.

Поле – світ, скарб – проповідь і пізнання Христа. Він прихований у світі. “Проповідуємо премудрість, – каже апостол Павло, – потаємну” (1Кор. 2:7) Той, хто шукає пізнання про Бога, знаходить його, і все, що має, – чи то єллінські вчення, чи то погані вдачі, чи то багатства, – одразу ж кидає і купує поле, тобто світ. Бо своїм має світ той, хто пізнав Христа: не маючи нічого, він володіє всім. Рабами для нього є стихії, і він керує ними, подібно до Ісуса або Мойсея.

Мф. 13:45. Ще подібне Царство Небесне до купця, який шукає гарних перлин,

Мф. 13:46. який, знайшовши одну дорогоцінну перлину, пішов і продав усе, що мав, і купив її.

Море – це справжнє життя, купці – ті, які провозять крізь це море і шукають здобути якесь знання. Багато перлин – це думки багатьох мудреців, але з них одна тільки багатоцінна – одна істина, яка є Христос. Як про перли оповідають, що вони народжуються в черепашці, яка розкриває черепиці, і в них падає блискавка, а коли знову зачиняє їх, то від блискавки й від роси зароджуються в них перлини, і тому вони бувають дуже білі, – так і Христос зачатий був у Діві згори від блискавки – Святого Духа. І як той, хто володіє перлами і часто тримає їх у руці, один тільки знає, яким він володіє багатством, інші ж не знають, так і проповідь буває схована в невідомих і простаках. Отже, треба здобувати ці перли, віддаючи за них усе.

Мф. 13:47. Ще подібне Царство Небесне до волокуші, що закинута в море й захопила риб усякого роду,

Мф. 13:48. який, коли наповнився, витягли на берег і, сівши, хороше зібрали в посудини, а погане викинули геть.

Мф. 13:49. Так буде при кінчині віку: вийдуть Ангели, і відокремлять злих із середовища праведних,

Мф. 13:50. і ввергнуть їх у вогневу піч: там буде плач і скрегіт зубів.

Страшна ця притча, бо вона показує, що якщо ми і віруємо, але не маємо доброго життя, то кинуті будемо у вогонь. Невід – це вчення рибалок-апостолів, яке виткане зі знамень і пророчих свідчень, бо про що б не вчили апостоли, вони підкріплювали це чудесами і словами пророків. Отже, цей невід зібрав від усіх родів людей – варварів, еллінів, юдеїв, блудників, митарів, розбійників. Коли ж він наповнений, тобто коли світ скінчив своє існування, тоді ті, хто перебувають у неводі, розділяються. Бо хоч би ми й вірували, але якщо виявимося поганими, то будемо викинуті геть. Не такі ж будуть складені в посудини, розумію, вічні житла. Усяка ж дія, добра чи зла, кажуть, є їжа душі, бо й душа має уявні зуби. Отже, душа скреготатиме ними тоді, ламаючи свої діяльні сили за те, що робила таке.

Мф. 13:51. І запитав їх Ісус: Чи зрозуміли ви все це? Вони кажуть Йому: так, Господи!

Мф. 13:52. Він же сказав їм: Тому всякий книжник, навчений Царству Небесному, подібний до хазяїна, що виносить зі скарбниці своєї нове і старе.

Бачиш, як притчі зробили їх більш вдумливими. Ті, які в інших відношеннях не тямущі й не навчені, зрозуміли сказане неясно. Хвалячи їх за це, Спаситель каже: “тому всякий книжник” і далі. Називає їх книжниками, як навчених закону. Але хоча вони і навчені закону, проте не перебували із законом, але навчилися царства, тобто пізнання Христа, і отримали можливість виносити скарби і Старого, і Нового закону. Господар – Христос, як багатий, бо в Ньому скарби мудрості. Він, навчаючи нового, потім наводив у такий спосіб свідчення і зі Старого Заповіту. Так, Він сказав: “відповіси і за пусте слово” – це нове; потім навів свідчення: “словами своїми будеш виправданий і засуджений” – це старе, до Нього подібні апостоли, наприклад, Павло, який каже: “Наслідуйте мене, як я Христа” (1Кор. 4:16).

Мф. 13:53. І, коли закінчив Ісус ці притчі, пішов звідти.

Мф. 13:54. І, прийшовши на батьківщину Свою, навчав їх у синагозі їхній,

“Ці притчі” сказав, тому що Господь мав намір говорити через деякий час і інші. Переходить же Він для того, щоб і іншим принести користь Своєю присутністю. Під батьківщиною Його розумій Назарет, бо в ньому Він був вигодуваний. У синагозі ж навчає в публічному місці й вільно з тією метою, щоб згодом не могли сказати, що Він навчав чогось протизаконного.

так що вони дивувалися й казали: Звідки в Нього така премудрість і сили?

Мф. 13:55. чи не теслярів Він син? чи не Його Матір називається Марією, а брати Його – Яків, і Йосій, і Симон, і Юда?

Мф. 13:56. і сестри Його чи не всі між нами? звідки ж у Нього все це?

Мф. 13:57. І спокушалися про Нього.

Жителі Назарету, будучи нерозумними, думали, що неблагородство і незнатність предків заважає догодити Богові. Припустимо, що Ісус був простою людиною, а не Богом. Що заважало Йому бути великим у чудесах? Отже, вони виявляються і безглуздими, і заздрісними, бо вони мали б більше радіти з того, що батьківщина їхня дала світові таке благо. Братами ж і сестрами Господь мав дітей Йосипа, яких він народив від дружини свого брата, Клеопи. Оскільки Клеопа помер бездітним, то Йосип за законом взяв його дружину за себе і народив від неї шістьох дітей: чотирьох чоловічої статі та двох жіночої – Марію, яка за законом називається донькою Клеопи, і Саломію. “Між нами” замість: “живуть тут із нами”. Отже, про Христа спокушалися й ці; можливо, і вони говорили, що Господь виганяє бісів веельзевулом.

Ісус же сказав їм: Не буває пророк без честі, хіба що тільки у вітчизні своїй і в домі своєму.

Мф. 13:58. І не вчинив там багатьох чудес через невір’я їхнє.

Подивися на Христа: Він не докоряє їм, але лагідно каже: “не буває пророка без честі” і далі. Ми, люди, маємо звичку завжди нехтувати близькими, чуже ж любимо. “У домі своєму” додав тому, що і брати Його, які були з одного дому, заздрили Йому. Господь не сотворив тут багато чудес через їхнє невір’я, щадячи їх самих, щоб, залишаючись і після чудес невірними, не піддалися тим більшому покаранню. Тому багатьох чудес не створив, а тільки небагато, щоб не могли сказати: якби взагалі зробив що-небудь, ми увірували б. Ти ж розумій це й так, що Ісус і донині безчеститься у Своїй вітчизні, тобто в юдеїв, а ми, чужі, шануємо Його.

Глава чотирнадцята

Мф. 14:1. У той час Ірод четвертовласник почув звістку про Ісуса

Мф. 14:2. і сказав тим, хто служив при ньому: Це Іоанн Хреститель; він воскрес із мертвих, і тому чудеса робляться ним.

Цей Ірод був син Ірода, який побив немовлят у Віфлеємі. Звідси зрозумій гордість деспотичного життя. Ось через скільки часу Ірод почув про діяльність Ісуса! Могутні особи не скоро дізнаються про це, бо вони не звертають уваги на тих, хто сяє чеснотою. Він, мабуть, боявся Хрестителя; тому наважився говорити не з ким-небудь іншим, але з отроками, тобто з рабами. Оскільки Іоанн за життя не створив чудес, то Ірод подумав, що він після воскресіння отримав від Бога і цей дар – дар творити чудеса.

Мф. 14:3. Бо Ірод, взявши Іоанна, зв’язав його і посадив у темницю за Іродіаду, дружину Пилипа, брата свого,

Мф. 14:4. тому що Іоанн говорив йому: Не годиться тобі мати її.

Мф. 14:5. І хотів убити його, але боявся народу, бо його вважали за пророка.

У попередніх оповіданнях щодо життя Іоанна Матфей не згадував про це, бо його метою було описати тільки те, що відноситься до Христа. Він і тепер не згадав би, якби це не стосувалося Христа. Іоанн викривав Ірода, як такого, що мав протизаконно дружину свого брата. Закон наказував братові взяти дружину брата в тому разі, якщо той помирав бездітним. Тут же Пилип помер не бездітним, бо в нього була дочка, яка танцювала. Деякі кажуть, що Ірод забрав і дружину, і тетрархію, коли Пилип був ще живий. Але так чи інакше, зроблене ним було протизаконним. Ірод, не боячись Бога, боявся народу, тому й утримувався від убивства, але диявол представив йому слушну нагоду.

Мф. 14:6. Під час же святкування дня народження Ірода дочка Іродіади танцювала перед зборами і догодила Іродові,

Мф. 14:7. тому він з клятвою обіцяв їй дати, чого вона не попросить.

Мф. 14:8. Вона ж, за намовлянням матері своєї, сказала: дай мені тут на блюді голову Іоанна Хрестителя.

Дивись, яка безсоромність! Царівна танцює! І чим краще танцює, тим гірше, бо соромно царівні робити щось непристойне з хитрістю. Дивись і на іншу нерозсудливість Ірода. Він поклявся дати царівні, чого б вона не попросила, якщо добре протанцює. Але якби голову твою попросила, чи дав би ти її? “Дай мені тут на блюді голову Іоанна”. Для чого додала “тут”? Побоювалася, щоб Ірод, одумавшись, не розкаявся згодом. Тому квапить Ірода, кажучи: “дай мені тут”.

Мф. 14:9. І засмутився цар, але, заради клятви і тих, що лежали з ним, повелів дати їй,

Мф. 14:10. і послав відсікти Іоанну голову в темниці.

Мф. 14:11. І принесли голову його на блюді й дали дівчині, а вона віднесла матері своїй.

Мф. 14:12. Учні ж його, прийшовши, узяли тіло його й поховали його;

Зажурився через чесноти, бо і ворог дивується чеснотам. Однак у силу своєї клятви дає нелюдський дар. Дізнаємося ж звідси, що краще переступити клятву, ніж через клятву зробити що-небудь нечестиве. Тіло Хрестителя поховано було в Севастії Кесарійській, а чесна його голова спочатку покладена була в Емесі.

і пішли, сповістили Ісуса.

Про що сповістили Ісуса? Не про те, що Іоанн помер, бо розповідь щодо Іоанна поширилася всюди, але що Ірод його вважає за Іоанна.

Мф. 14:13. І, почувши, Ісус пішов звідти на човні в пустельне місце один;

Ісус іде через убивство Ірода, навчаючи і нас не наражатися на небезпеки; йде також і для того, щоб не думали, що Він втілився примарно. Бо якби Ірод оволодів Ним, то він зробив би спробу занапастити Його, і якби Ісус у цьому разі визволив Себе з середовища небезпек, бо не настав час смерті, то вважали б, що Він – привид. Отже, ось чому Він іде. “Йде в пустельне місце”, щоб зробити там чудо над хлібами.

а народ, почувши про те, пішов за Ним із міст пішки.

Мф. 14:14. І, вийшовши, Ісус побачив безліч людей, і зглянувся над ними, і зцілив хворих їхніх.

Народ показує віру, в силу якої він іде за Ісусом, що віддаляється. Тому, як нагороду за віру, отримує зцілення. Йдуть за Ним пішки і без їжі. Це все – від віри.

Мф. 14:15. Коли ж настав вечір, приступили до Нього учні Його й сказали: Місце тут пустельне, і час уже пізній; відпусти народ, щоб вони пішли в селища й купили собі їжі.

Мф. 14:16. Але Ісус сказав їм: не треба їм іти; ви дайте їм їсти.

Людинолюбні учні, бо вони піклуються про народ і тому не бажають, щоб він був голодним. Що ж Спаситель? “Дайте, – каже, – їм ви їсти”. Каже це не тому, що не знав, якої бідності зазнавали апостоли, а для того, щоб, коли вони скажуть “не маємо”, виявилося, що Він приступає до звершення дива через нужду, а не з любові до слави.

Мф. 14:17. Вони ж кажуть Йому: у нас тут тільки п’ять хлібів і дві риби.

Мф. 14:18. Він сказав: принесіть їх Мені сюди.

Мф. 14:19. І звелів народу прилягти на траву і, взявши п’ять хлібів і дві риби, поглянув на небо, благословив

Принесіть Мені хліби сюди, бо хоча пізно, але Я – Творець часу; хоча місце пустельне, але Я Той, Хто дає їжу всякій плоті. Звідси навчаємося того, що коли й небагато маємо, то повинні вживати його на гостинність, бо й апостоли, маючи небагато, віддали народу. Але як це небагато помножилося, так помножиться і твоє небагато. Розміщує народ на траві, навчаючи простоти, щоб і ти не спочивав на багатоцінних ліжках і килимах. Піднімає погляди до неба і благословляє хліби, можливо, і для того, щоб увірували, що Він не супротивник Богові, а прийшов від Отця і з неба, а також і для того, щоб навчити нас, щоб ми, доторкаючись до трапези, дякували й у такий спосіб вкушали їжу.

і, переломивши, дав хліби учням, а учні народу.

Мф. 14:20-21. І їли всі, і наситилися; і набрали шматків, що залишилися, дванадцять коробів повних; а тих, хто їв, було близько п’яти тисяч чоловік, окрім жінок і дітей.

Учням дає хліби, щоб вони завжди пам’ятали про чудо і щоб воно не виходило з їхньої думки, хоча вони й скоро забули про нього. Щоб ти не подумав, ніби Господь здійснив чудо тільки примарно, з цією метою хліби множаться. Дванадцять коробів виявляється для того, щоб і Юда поніс і не був захоплений на зраду, розмірковуючи про чудо. І хліби примножує, і риби, щоб показати, що Він – Творець землі й моря і що все, що ми їмо щодня, їмо тому, що Він подає і їжа Ним примножується. У пустелі було чудо, щоб хтось не подумав, ніби з ближнього міста купив Він хліби і розділив народу; бо була пустеля. Це згідно з розповіддю. За наведенням же довідайся, що коли Ірод, тілесний грубий розум юдейський (бо це означає в перекладі слово Ірод), обезголовив Іоанна, голову пророків, тобто не повірив тим, хто пророкував про Христа, Ісус на майбутній час відходить у пустельне місце, до поган, пустелю по відношенню до Бога, і лікує недужих душі, а відтак і годує їх. Якщо Він не відпустить нам гріхів і не вилікує хвороб за допомогою хрещення, то не нагодує нас і причастям Пречистих Тайн, бо ніхто з тих, хто не охрестився, не причащається. П’ять тисяч – це п’ять почуттів, які перебувають у поганому стані й лікуються п’ятьма хлібами. Бо оскільки п’ять почуттів боліло, то скільки ран, стільки й пластирів. Дві риби – це слова рибалок: одна риба – Євангеліє, інша – Апостол. Але дехто під п’ятьма хлібами розуміє п’ятокнижжя Мойсея, тобто книгу Буття, Вихід, Левит, Чисел і Повторення Закону. Дванадцять коробів було взято апостолами і понесено. Бо те, чого не могли ми, простий народ, з’їсти, тобто зрозуміти, то понесли і вмістили апостоли. “Крім дружин і дітей”, бо християнин не повинен мати будь-що дитяче або жінкоподібне і немужественне.

Мф. 14:22. І негайно примусив Ісус учнів Своїх увійти в човен і відправитися перед Ним на інший бік, поки Він відпустить народ.

Вказуючи на нерозлучність учнів, Матфей сказав “спонукав”, бо вони хотіли завжди бути з Ним. Господь відпускає народ, бо не бажав, щоб вони супроводжували Його, щоб не здатися честолюбним.

Мф. 14:23. І відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися наодинці; і ввечері залишався там один.

Мф. 14:24. А човен був уже на середині моря, і його било хвилями, бо вітер був противний.

Показуючи нам, що треба молитися зосереджено, Господь підіймається на гору. Бо все робить заради нас, Сам же Він не потребував молитви. Молиться допізна, навчаючи нас не скоро залишати молитву, але вночі особливо звершувати її, бо тоді буває велика тиша. Допускає, щоб учні зазнали небезпеки, щоб вони навчилися мужньо переносити спокуси і пізнали Його силу. Човен на середині моря – це показує, що страх був великий.

Мф. 14:25. У четверту варту ночі пішов до них Ісус, ідучи по морю.

Мф. 14:26. І учні, побачивши Його, що йде по морю, стривожилися і говорили: це привид; і від страху закричали.

Мф. 14:27. Але Ісус негайно заговорив з ними і сказав: Підбадьортеся: це Я, не бійтеся.

Не одразу з’явився перед ними з метою приборкати бурю, навчаючи не скоро просити про видалення лиха і переносити його мужньо, але близько четвертої варти, бо на чотири частини розділялася ніч у воїнів, які стерегли по черзі, так що кожна варта тривала три години. Отже, Господь з’явився після дев’ятої години ночі, йдучи по поверхні води, як Бог. Учні ж, зважаючи на незвичайність і дивовижність справи, подумали, що перед ними привид, бо не впізнали Його з вигляду, бо була ніч, а також через страх. Господь же насамперед підбадьорює їх, кажучи: “це Я”, Який все може, “не бійтеся”.

Мф. 14:28. Петро сказав Йому у відповідь: Господи, якщо це Ти, повели мені прийти до Тебе по воді.

З почуття найгарячішої любові до Христа Петро хоче негайно і раніше за інших наблизитися до Нього. Він вірить, що Ісус не тільки Сам ходить по водах, а й йому дасть це: не сказав “повели мені ходити”, але “прийти до Тебе”. Перше було б знаком хвастощів, друге ж є ознакою любові до Христа.

Мф. 14:29. Він же сказав: іди. І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, щоб підійти до Ісуса;

Мф. 14:30. але, бачачи сильний вітер, злякався і, почавши тонути, закричав: Господи! врятуй мене.

Господь підстелив Петру море, показуючи Свою силу. Але дивись: Петро, перемігши більше, розумію море, злякався вітру. Так слабка природа людини! І одразу, як злякався, почав тонути. Бо коли ослабла віра, тоді Петро почав тонути. Це спонукало і його не високо думати про себе, і заспокоїло інших учнів, бо вони, можливо, позаздрили йому, Петру. Але це показало і те, наскільки Христос перевершує його.

Мф. 14:31. Ісус негайно простягнув руку, підтримав його і каже йому: Маловірний! навіщо ти засумнівався?

Мф. 14:32. І, коли увійшли вони в човен, вітер вщух.

Мф. 14:33. А ті, що були в човні, підійшли, вклонилися Йому й сказали: істинно Ти Син Божий.

Показуючи, що не вітер – причина потоплення, але малодушність, Христос докоряє не вітру, а малодушному Петру. Тому, піднявши його, поставив на воду, дозволяючи вітру дути. Не зовсім засумнівався Петро, а дещо, тобто частково. Бо наскільки він злякався, настільки й не вірував. Коли ж закричав: “Господи! врятуй мене”, то цим вилікував своє невір’я. Чому й чує: “маловірний”, а не “невірний”. Отже, і ті, хто був у човні, позбулися страху, бо вітер вщух. Пізнавши через це Ісуса, вони сповідують Його Божество. Бо ходити морем властиво не людині, а Богові, як і Давид каже: “Шлях Твій у морі, і стежка Твоя у водах великих” (Пс. 76:20). За наведенням корабель – це земля, хвилювання – життя, збурюване злими духами, ніч – невідання. “У четверту варту”, тобто до кінця століть, з’явився Христос. Перша варта – заповіт з Авраамом, друга – закон Мойсея, третя – пророки, четверта – пришестя Господа. Бо Він врятував охоплених, коли прийшов і жив із нами, щоб ми, пізнавши Його як Бога, поклонилися Йому. Зверни увагу й на те, що те, що трапилося з Петром на морі, ознаменувало його зречення, потім навернення і каяття. Як там говорив сміливо: “Не зречуся Тебе”, так і тут каже: “Повели мені прийти до Тебе по воді”: і як там Господь допустив, щоб він зрікся, так і тут допускає, щоб він тонув; тут Господь дав йому руку і не допустив потонути, і там через покаяння витягнув його з глибини зречення.

Мф. 14:34. І, переправившись, прибули в землю Геннисаретську.

Мф. 14:35. Мешканці того місця, впізнавши Його, послали в усю околицю ту й принесли до Нього всіх хворих,

Мф. 14:36. і просили Його, щоб тільки доторкнутися до краю одежі Його, і які доторкалися, зцілювалися.

Оскільки Ісус протягом тривалого часу жив у Генісаретській землі, то люди, впізнавши Його не тільки з вигляду, а й з чудес, виявили палку віру, тож хотіли доторкнутися до краю одежі, і ті, хто робив це, одержували зцілення. Так і ти доторкнися до краю одягу Христа, тобто до кінця Його проживання у плоті, бо якщо увіруєш, що Христос вознісся, то врятуєшся, бо плоть Його – одяг, а край його – кінець Його життя на землі.

Глава п’ятнадцята

Мф. 15:1. Тоді приходять до Ісуса Єрусалимські книжники й фарисеї і кажуть:

Мф. 15:2. навіщо учні Твої переступають переказ старців? бо не вмивають рук своїх, коли їдять хліб.

Хоча й усі країни мали книжників і фарисеїв, але більшою честю користувалися єрусалимські. Тому вони найбільше заздрили, як люди більш честолюбні. Юдеї мали звичай, що йшов від давнього переказу, – не їсти немитими руками. Бачачи, що учні нехтують цим переказом, вони подумали, що вони ні в що ставлять старців. Що ж Спаситель? Нічого не відповідає їм на це, але зі Свого боку запитує їх.

Мф. 15:3. Він же сказав їм у відповідь: Навіщо й ви переступаєте заповідь Божу заради переказу вашого?

Мф. 15:4. Бо Бог заповідав: шануй батька й матір, і: хто злословить батька або матір, нехай помре смертю.

Мф. 15:5. А ви кажете: якщо хто скаже батькові або матері: даруй Богові те, чим би ти від мене користувався,

Мф. 15:6. Той може і не вшанувати батька свого чи матір свою; таким чином ви усунули заповідь Божу переданням вашим.

Фарисеї звинувачували учнів у тому, що вони переступають заповідь старців; Христос же показує, що вони переступають Закон Божий. Бо вони вчили, щоб діти нічого не давали батькам, але клали те, що мають, у скарбницю храму, тому що в храмі була скарбниця, у яку кидав охочий, і називалася вона “газа”. Скарб роздавався бідним. Отже, фарисеї, переконуючи дітей нічого не давати батькам, а класти те, що мають, до скарбниці в храмі, навчали їх казати: Отче, те, чим шукаєш ти скористатися від мене, дар є, тобто присвячене Богові. У такий спосіб вони, книжники, ділили з дітьми майно їхнє, а батьки, пригнічені старістю, залишалися без прожитку. Це робили також і позикодавці. Якщо хто-небудь із них давав у позику гроші, а потім виявлялося, що боржник не справний і не віддає боргу, то позикодавець говорив: “корван”, тобто те, що ти мені винен, є дар, присвячений Богові. Таким чином, боржник робився ніби боржником Божим і проти своєї волі віддавав борг. Цього ж робити вчили дітей і фарисеї.

Мф. 15:7. Лицеміри! добре пророкував про вас Ісая, кажучи (Іс. 29:13):

Мф. 15:8. наближаються до Мене люди ці вустами своїми, і вшановують Мене язиком, а серце їхнє далеко відстоїть від Мене;

Мф. 15:9. але марно шанують Мене, навчаючи вченням, заповідям людським.

Словами Ісаї Господь показує, що і по відношенню до Отця Його вони такі ж, якими виявляються і по відношенню до Нього. Будучи лукавими і через лукаві справи віддаляючи себе від Бога, вони тільки устами говорили слова Божі. Бо даремно шанують і роблять вигляд, що шанують Бога ті, котрі ділами своїми безславлять Його.

Мф. 15:10. І, покликавши народ, сказав їм: Слухайте й розумійте!

Мф. 15:11. не те, що входить у вуста, опоганює людину, але те, що виходить із вуст, опоганює людину.

Не з фарисеями говорить Господь, – бо вони невиліковні, – але з народом. Закликанням же їх Він показує, що шанує їх, щоб вони прийняли Його вчення, і каже “слухайте і розумійте”, спонукаючи їх до уваги. Оскільки фарисеї звинувачували учнів за те, що вони їли немитими руками, то Господь говорить щодо їжі, що ніяка їжа не робить людину нечистою, тобто не оскверняє. Якщо ж їжа не оскверняє, то тим більше вживання їжі немитими руками. Внутрішня людина оскверняється тільки в тому разі, якщо вона говорить, чого не повинна. Цим вказує на фарисеїв, які оскверняють себе тим, що говорили слова із заздрості. Зверни увагу на Його мудрість: Він і не встановлює явно їсти їжу немитими руками, і не забороняє, але іншого навчає; не виносити з серця злих речей.

Мф. 15:12. Тоді учні Його, наблизившись, сказали Йому: Чи знаєш, що фарисеї, почувши це слово, спокусилися?

Учні щодо фарисеїв кажуть, що вони спокусилися. Крім того, вони й самі були збентежені. Це видно з того, що Петро підійшов і запитав щодо цього. Отже, почувши, що фарисеї спокусилися, Ісус каже наступне.

Мф. 15:13. Він же сказав у відповідь: Усяка рослина, яку не Отець Мій Небесний насадив, викоріниться;

Мф. 15:14. залиште їх: вони – сліпі вожді сліпих; а коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму.

Каже, що мають бути викорінені перекази старців і заповіді іудейські, а не закон, як думають маніхеї, бо закон є рослина Божа. Отже, не цей повинен бути викорінений. Бо залишається корінь його, тобто потаємний дух. Листя ж, тобто видима буква, відпадає: ми розуміємо закон уже не за буквою, а за духом. Оскільки фарисеї були не в собі і невиліковні, то Він сказав: “залиште їх”. Звідси вчимося, що якщо хто-небудь добровільно спокушається і буває невиліковним, то це нам не приносить шкоди. Господь називає їх сліпими вчителями сліпих. Це Він робить з тією метою, щоб відвернути від них народ.

Мф. 15:15. Петро ж, відповідаючи, сказав Йому: Поясни нам цю притчу.

Петро хоча знав, що закон забороняє їсти все, але, боячись сказати Іісусу: “Я спокушаюся тим, що Ти сказав, бо Твої слова здаються протизаконними”, здається, що не розуміє Його, і запитує.
Мф. 15:16. Ісус сказав: Невже й ви ще не розумієте?

Мф. 15:17. чи ще не розумієте, що все, що входить у вуста, проходить у черево і викидається геть?

Мф. 15:18. а те, що виходить із вуст, – із серця виходить, – це оскверняє людину,

Мф. 15:19. бо з серця виходять злі помисли, убивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хуління –

Мф. 15:20. це опоганює людину; а їсти немитими руками – не опоганює людину.

Спаситель викриває учнів і докоряє їхній нерозум або тому, що вони спокушалися, або тому, що не зрозуміли ясного. Отже, Він каже: хіба ви не зрозуміли того, що для всіх зрозуміло і більш ніж ясно? того, що їжа не залишається всередині, але виходить, анітрохи не оскверняючи душі людини, бо не залишається всередині? Помисли ж народжуються всередині і залишаються там, виходячи ж, тобто переходячи в справу і дію, оскверняють людину. Бо помисел про блуд, залишаючись усередині, несамовито шаленіє, а, переходячи в діло і дію, оскверняє людину.

Мф. 15:21. І, вийшовши звідти, Ісус пішов у країни Тирські та Сидонські.

Мф. 15:22. І ось, жінка Хананеянка, вийшовши з тих місць, кричала Йому: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя жорстоко біснується”.

Мф. 15:23. Але Він не відповідав їй ні слова.

Чому, забороняючи учням іти на шлях язичників, Сам іде в Тир і Сидон, язичницькі міста? Дізнайся, що не з проповіддю Він прийшов туди, бо, як каже Марк, “і сховав Себе”. Інакше: оскільки Він бачив, що фарисеї не приймають Його вчення щодо їжі, то переходить до язичників. “Помилуй мене”, каже хананеянка, а не “дочку мою”, бо та була нечутлива. Помилуй мене, яка терпить і відчуває жахливе. І не каже: “прийди і зціли”, але “помилуй”. Господь же не відповідає їй, не тому, що зневажав її, а тому, що прийшов, головним чином, для юдеїв і для того, щоб не дати місця їхнім наклепам, щоб згодом вони не могли сказати, що Він благодійничав язичникам; разом з тим і для того, щоб показати тверду віру цієї жінки.

І учні Його, приступивши, просили Його: Відпусти її, бо кричить за нами.

Мф. 15:24. Він же сказав у відповідь: Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого.

Учні, обтяжуючись криком жінки, просили, щоб Господь відпустив її, тобто переконували відіслати її. Це вони робили не тому, що були позбавлені жалю, а скоріше тому, що хотіли переконати Господа помилувати її. Він же каже: Я посланий не до будь-кого іншого, а тільки до юдеїв, овець, які загинули від порочності тих, кому вони ввірені. Цим ще більше показує всім віру жінки.

Мф. 15:25 А вона, підійшовши, вклонялася Йому і говорила: Господи! допоможи мені.

Мф. 15:26. Він же сказав у відповідь: недобре взяти хліб у дітей і кинути псам.

Мф. 15:27. Вона сказала: так, Господи! але й пси їдять крихти, які падають зі столу панів їхніх.

Коли жінка побачила, що її заступники – апостоли – не мали успіху, вона знову з жаром приступає і називає Ісуса Господом. Коли ж Христос назвав її псом, бо язичники мали нечисте життя і харчувалися кров’ю ідоложертвенною, юдеїв же назвав чадами, то вона розумно відповідає й дуже мудро: хоч я і пес, і не варта одержати хліба, тобто будь-яку силу й велике знамено, але дай мені це для Твоєї сили мале, а для мене ж велике, бо ті, хто їсть хліб, не вважають крихт чимось важливим, для псів же вони – велике, і ними вони харчуються.

Мф. 15:28. Тоді Ісус сказав їй у відповідь: О, жінко, велика віра твоя, нехай буде тобі за бажанням твоїм. І зцілилася дочка її тієї ж години.

Тепер Ісус відкрив причину, через яку Він спочатку відмовляв жінці в зціленні: це зроблено було для того, щоб ясно відкрилася віра і розсудливість цієї дружини. Тому Христос не одразу погодився, але й відсилав її. Тепер же, коли відкрилася її віра і розсудливість, вона чує похвалу: “велика віра твоя”. “Нехай буде тобі за бажанням твоїм” – ці слова показують, що якби вона не мала віри, то не досягла б проханого. Так і нам, якщо забажаємо, ніщо не перешкоджає досягти того, чого ми бажаємо, якщо тільки маємо віру. Зверни увагу, що хоч і святі просять за нас, як за цю хананеянку апостоли, однак ми досягаємо бажаного більше тоді, коли самі за себе просимо. Хананеянка – символ церкви з язичників, бо і язичники, що колись були знехтуваними, після вступили в число синів і удостоїлися хліба, маю на увазі, Тіла Господнього. Юдеї ж стали псами, почавши харчуватися, мабуть, крихтами, тобто малими, мізерними крихтами букви. Тир означає страх, Сидон – ловців, Хананея ж – це “уготована смиренням”. Отже, язичники, які заражені були злістю і в яких мешкали ловці душ, демони, уготовані були смиренням, тоді як праведні уготовані висотою Царства Божого.

Мф. 15:29-30. Перейшовши звідти, прийшов Ісус до моря Галілейського і, зійшовши на гору, сів там. І прийшла до Нього безліч народу, маючи з собою кульгавих, сліпих, німих, немічних, немічних, каліків та інших багатьох, і поклали їх до ніг Ісусових, і Він зцілив їх;

Мф. 15:31. так що народ дивувався, бачачи, як німі розмовляють, каліки – здорові, кульгаві – ходять, а сліпі – бачать, і прославляв Бога Ізраїлевого.

Не в Юдеї Він живе постійно, але в Галілеї, через велике невір’я юдеїв, бо жителі Галілеї були більш схильні до віри, ніж ті. Ось їхня віра: вони піднімаються на гору, хоча були кульгаві та сліпі, і не втомлюються, але кидаються до ніг Ісуса, вважаючи Його вищим за людину, чому й досягають зцілення. Отже, і ти зійди на гору заповідей, де сидить Господь. Чи ти сліпий і не в змозі сам собою бачити хороше, чи ти кульгавий і, бачачи хороше, не в змозі прийти до нього, чи ти німий, бо не здатен ні слухати іншого, коли той перестерігає, ні сам перестерігаєш іншого, чи ти каліка, тобто не можеш простягнути руку для милостині, чи ти болієш на інше, – припавши до ніг Ісуса і торкнувшись слідів Його життя, будеш вилікований.

Мф. 15:32. Ісус же, покликавши учнів Своїх, сказав їм: Шкода Мені народу, що вже три дні перебувають при Мені, і нема чого їм їсти, а відпустити їх неївшими не хочу, щоб не ослабли в дорозі.

Народ не наважується просити хліба, бо прийшов за зціленням. Він же, будучи людинолюбним, Сам піклується. Щоб хто-небудь не міг сказати: вони мають їстівні припаси, Господь каже: якщо й мали, то витратили, бо три дні вже, як вони перебувають при Мені. Словами: “щоб не ослабли в дорозі” показує, що вони прийшли здалеку. Це говорить Він учням, бажаючи спонукати їх сказати Йому: Ти можеш нагодувати і цих, як і п’ять тисяч. Але ті були ще нерозумні.

Мф. 15:33. І кажуть Йому учні Його: Звідки нам узяти в пустелі стільки хлібів, щоб нагодувати стільки народу?

Хоча вони мали б знати, що Господь і раніше нагодував у пустелі велику кількість людей, але вони були нечутливі. Тому ти, коли після побачиш їх сповненими такої великої мудрості, подивуйся благодаті Христа.

Мф. 15:34. Говорить їм Ісус: Скільки у вас хлібів? Вони ж сказали: сім, і трохи рибок.

Мф. 15:35. Тоді велів народу лягти на землю.

Мф. 15:36. І, взявши сім хлібів і риби, подякував, переломив і дав учням Своїм, а учні народу.

Мф. 15:37. І їли всі, і наситилися; і набрали шматків, що залишилися, сім кошиків повних,

Мф. 15:38. а тих, хто їв, було чотири тисячі чоловік, крім жінок і дітей.

Навчаючи смирення, розміщує народ на землі. Навчаючи ж перед їжею дякувати Богові, Він і Сам дякує. Ти запитаєш, яким чином там, хоча п’ять хлібів було і п’ять тисяч тих, що наситилися, залишилося дванадцять кошиків, а тут, хоча кількість хлібів була більшою, а кількість тих, що наситилися, меншою, залишилося тільки сім? Можна сказати, що ці кошики були більші за короби, або що це зроблено для того, щоб однаковість дива не спонукала їх, учнів, забути, бо якби й тепер залишилося дванадцять кошиків, то вони могли б, внаслідок рівності дива, забути, що Господь іншим разом здійснив диво над хлібами. Ти ж знай і те, що чотири тисячі, тобто ті, що мають цілком чотири чесноти, сімома хлібами, тобто духовними і досконалими висловами, харчуються, бо число сім – символ семи духовних дарів. Вони лежать на землі, ставлячи нижче себе все земне і зневажаючи його, як і ті п’ять тисяч лягли на траві, тобто поставили нижче себе плоть і славу. Бо всяка плоть – трава, і всяка слава людська – квітка польова. Сім кошиків залишилося тут у залишку, бо духовне і досконале було те, чого не могли з’їсти. Залишилося те, що помістилося в семи кошиках, тобто те, що один Святий Дух знає; “бо Дух усе проникає і глибини Божі” (1Кор. 2:10).

Мф. 15:39. І, відпустивши народ, Він увійшов у човен і прибув у межі Магдалинські.

Ісус йде геть, бо жодне чудо не дало Йому більше послідовників, як чудо над хлібом, так що Його мали намір зробити і царем, як каже Іоанн. Отже, Він іде, щоб уникнути підозри в прагненні до царської влади.

Глава шістнадцята

Мф. 16:1. І приступили фарисеї та саддукеї, і, спокушаючи Його, просили показати їм знамення з неба.

Хоча фарисеї та саддукеї відрізнялися один від одного догматами, проте проти Христа діяли згідно. Вони просять знамення з неба, наприклад, щоб зупинилося сонце чи місяць. Бо вони думали, що знамення на землі чиняться диявольською силою і Веельзевулом. Не знали нерозумні, що й Мойсей у Єгипті зробив багато знамень на землі; вогонь же, що зійшов з неба на майно Йова, був від диявола. Тому не все, що з неба, від Бога і не все, що буває на землі, від демонів.

Мф. 16:2. Він же сказав їм у відповідь: Увечері ви кажете: Буде вітряк, бо небо червоне;

Мф. 16:3. і вранці: сьогодні негода, бо небо багряне. Лицеміри! розрізняти обличчя неба ви вмієте, а знамень часів не можете.

Викриває їх спокусливе запитання, називаючи їх лицемірами, і каже: як з явищ на небі одне служить ознакою негоди, а інше – відра, і нема нікого, хто б, бачачи ознаку негоди, чекав би відра, і нема нікого, хто б, бачачи ознаку відра, чекав би негоди, так треба думати і стосовно Мене: одне – це час Мого першого пришестя, а інше – прийдешнього. Тепер потрібні знамення на землі, небесні ж зберігаються для того часу, коли сонце потьмяніє, місяць потьмяніє і небо зміниться.
Мф. 16:4. Рід лукавий і перелюбний знамення шукає, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка. І залишивши їх, відійшов.
Рід лукавий тому, що вони спокушають Його, а перелюбний тому, що відступають від Бога і приліплюються до диявола. Хоча вони просять знамення з неба, але Він не дає їм, окрім знамення Іони, тобто що, пробувши три дні в утробі великого кита – смерті, воскресне. Щодо цього знамення ти можеш сказати, що воно з неба, бо при смерті Його сонце затьмарилося і все створіння змінилося. Зверни увагу на заперечення: “знамення не дасться йому, крім знамення Іони пророка”. Знамення давалися їм, тобто вони траплялися заради них, хоча юдеї й не вірили. Тому, залишивши їх, як невиліковних, Господь пішов.

Мф. 16:5. Переправившись на інший бік, учні Його забули взяти хлібів.

Мф. 16:6. Ісус сказав їм: дивіться, стережіться закваски фарисейської та саддукейської.

Як закваска буває кисла і стара, так і вчення фарисеїв і саддукеїв, що окислювало і вводило стародавні перекази старців, вражало душі. І як закваска є сумішшю води і борошна, так і вчення фарисеїв є сумішшю слова і життя зіпсованого. Не сказав же їм ясно: остерігайтеся вчення фарисеїв – з метою нагадати їм чудеса над хлібами.

Мф. 16:7. А вони ж думали в собі й говорили: це значить, що хлібів ми не взяли.

Мф. 16:8. Зрозумівши те, Ісус сказав їм: Що думаєте в собі, маловірні, що хлібів не взяли?

Мф. 16:9. Чи ще не розумієте й не пам’ятаєте про п’ять хлібів на п’ять тисяч чоловік, і скільки коробів ви набрали?

Мф. 16:10. ні про сім хлібів на чотири тисячі, і скільки кошиків ви набрали?

Мф. 16:11. Як не розумієте, що не про хліб сказав Я вам: Стережіться закваски фарисейської та саддукейської?

Мф. 16:12. Тоді вони зрозуміли, що Він говорив їм остерігатися не закваски хлібної, а вчення фарисейського і саддукейського.

Вони думали, що це Він сказав їм, щоб вони остерігалися осквернення їжею юдейською, чому й міркували між собою про те, що не взяли хлібів. Господь докоряє їм, як нерозумним і маловірним. Вони нерозумні тому, що не згадали, скількома хлібами і скількох напоїв Він. Оскільки вони не повірили, що хоча вони й не купили хлібів у юдеїв, Він міг іти далі, то вони й названі маловірними. Коли ж Господь сильніше викрив (бо не скрізь хороша лагідність), то вони відразу зрозуміли, що закваскою Він називав вчення. Настільки велику силу має всюди розсудливий докір.

Мф. 16:13. Прийшовши ж у країни Кесарії Филипової, Ісус запитував учнів Своїх: За кого люди шанують Мене, Сина Людського?

Апостол Матфей згадує про того, хто побудував місто тому, що є й інша Кесарія – Стратона, але не в цій, а в тій запитує їх Господь. Він далеко від юдеїв веде учнів, щоб, нікого не боячись, вони сміливо могли сказати. Насамперед же запитує про думку народу, щоб підняти учнів до більшого розуміння і щоб не впали вони в ту саму убогість розуміння, що помічається в багатьох. І не питає, ким називають Мене фарисеї, але люди. Розуміє щирий народ.

Мф. 16:14. Вони сказали: одні за Іоанна Хрестителя, інші за Іллю, а інші за Єремію, або за одного з пророків.

Ті, які називали Його Іоанном, були з-поміж тих, котрі подібно до Ірода думали, що Іоанн після воскресіння і цей дар (дар чудотворення) отримав. Інші називали Ілією, тому що Він викривав і тому що очікували, що він прийде; треті – Єремією, тому що Його мудрість була від природи і без навчання, а Єремію визначили на пророче служіння ще дитиною.

Мф. 16:15. Він каже їм: А ви за кого шануєте Мене?

Мф. 16:16. Симон же Петро відповідаючи сказав: Ти – Христос, Син Бога Живого.

І знову Петро, як палкий, попереджає і істинно сповідує Його Сином Божим.

Мф. 16:17. Тоді Ісус сказав йому у відповідь: Блаженний ти, Симоне, сину Іониновий, бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, що на небесах;

Догоджає Петру, як такому, що отримав знання з Божої благодаті; погоджуючись же з ним, показує, з іншого боку, що думки інших людей помилкові. Сказав йому “син Іонин”, немов би так кажучи: як ти – син Іонин, так Я – Син Моєго Отця Небесного, Єдинородний Йому. Знання називає одкровенням, бо таємне і невідоме було відкрито Отцем.

Мф. 16:18. і Я кажу тобі: ти – Петро **** , і на цьому камені Я збудую церкву Мою, і сили пекельні не здолають її.

Зі Свого боку Господь дає Петру велику нагороду, саме на ньому буде заснована церква. Оскільки Петро сповідував Його Сином Божим, то Він каже: це сповідання, яке ти сповідував, буде фундаментом віруючих, тож кожен, хто має намір будувати будівлю віри, покладе у підставу це сповідання. Якщо ми набули тисячі чеснот, але не маємо в основі правого сповідання, то ми гниле будуємо. Кажучи “церкву Мою”, вказує, що Він – Владика всього, бо Богу служить усе. Врата пекла – це гонителі, які зводили християн у пекло. І єретики також є брамою, що веде в пекло. Отже, багатьох гонителів і єретиків перемогла церква. І кожен із нас є церква, будучи домом Божим. Отже, якщо ми твердо стоїмо на сповіді Христа, то врата пекельні, тобто гріхи, не здолають нас. Будучи зведений від цих воріт, Давид сказав: Той, хто зводить Мене від воріт смерті. Від яких воріт, Давид? Від двояких: від убивства і перелюбу.

Мф. 16:19. І дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах; і що дозволиш на землі, те буде дозволено на небесах.

Як Бог, Христос із владою говорить: “дам тобі”; як Отець дав тобі одкровення, так Я – ключі. Під ключами ж розумій прощення або заборони, що дозволяють або пов’язують гріхи, бо ті, які, подібно до Петра, удостоїлися єпископської благодаті, мають владу прощати і в’язати. Хоча до одного, бо тільки Петру сказано: “дам тобі”, але всім апостолам дано. Коли? Коли Господь сказав їм: “кому відпустіть гріхи, відпустяться їм”, бо і “дам” позначає прийдешній час, тобто час після воскресіння. Небесами називаються і чесноти, ключами ж їхніми – праці, тому що через ділання, немов би за допомогою деяких ключів, що відмикають, ми входимо в кожну з чеснот. Якщо ж я не роблю, але тільки знаю добре, то маю тільки ключ ведення і залишаюся поза. Зв’язаний же на небесах, у чеснотах, той, хто не ходить у них, бо старанний дозволений у них. Не будемо грішити, щоб ми не опинилися зв’язаними узами власних гріхів.

Мф. 16:20. Тоді Ісус заборонив учням Своїм, щоб вони нікому не казали, що Він є Ісус Христос.

Христос бажав до хреста приховувати в тіні Свою славу. Якби люди почули до страждання, що Він – Бог, потім побачили б Його стражденним, то яким чином вони не спокусилися б? Отже, Він приховує Себе від багатьох для того, щоб без спокуси бути пізнаним після воскресіння, коли Дух за допомогою чудес згладить усе.

Мф. 16:21. Відтоді Ісус почав відкривати учням Своїм, що Йому треба йти до Єрусалима, і багато постраждати від старійшин, і первосвящеників, і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути.

Заздалегідь говорить Господь учням про Своє страждання, щоб, коли воно настане несподівано, вони не спокусилися, думаючи, що Він не передбачав і постраждав проти Своєї волі. Коли вони дізналися, завдяки сповіданню Петра, що Він – Син Божий, тоді відкриває їм про страждання Свої. Але до сумного приєднує і радісне, що в третій день пробудиться від смерті.

Мф. 16:22. І, відкликавши Його, Петро почав докоряти Йому: Будь милостивий до Себе, Господи! нехай не буде цього з Тобою!

Що було відкрито, це Петро сповідував вірно, щодо ж того, що не було відкрито, помилився, щоб ми зрозуміли, що поза Богом він не прорік би того великого. Отже, не бажаючи, щоб Христос постраждав, і не знаючи таємниці воскресіння, апостол каже: “Будь милостивий до Себе, Господи, нехай не буде цього з Тобою”.

Мф. 16:23. Він же, обернувшись, сказав Петру: Відійди від Мене, сатано, ти Мені спокуса, бо думаєш не про те, що Боже, а що людське.

За те, що вірно сказав Петро, Христос догоджає йому, а за те, що він нерозумно побоювався і бажав, щоб Він не страждав, докоряє, кажучи: “Відійди від Мене, сатано! Під “сатаною” мається на увазі противник. Отже, “відійди від Мене”, тобто не протистоюй, але йди за Моїм бажанням. Називає ж Петра так тому, що і сатана не бажав, щоб Христос постраждав. Каже: ти з людського міркування думаєш, що страждання непристойне для Мене. Але ти не розумієш того, що Бог через це здійснює спасіння і що це найбільше личить Мені.

Мф. 16:24. Тоді Ісус сказав учням Своїм: Коли хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною,

Тоді. Коли? Коли викрив Петра. Бажаючи показати, що Петро, утримуючи Його від страждань, згрішив, каже: “Ти утримуєш Мене, а Я кажу тобі, що не тільки те, що Я не постраждаю, шкідливе для тебе, а й ти не можеш врятуватися, якщо й сам не помреш, як і кожен інший, чоловік або жінка, бідний або багатий”. “Якщо хто хоче” – ці слова Господь сказав, щоб показати, що чеснота є справою вільного вибору, а не примусу. Слідує ж за Ісусом не той, хто тільки сповідує Його Сином Божим, а й проходить крізь усі жахи та переносить їх. “Відкинься себе” – сказав, означаючи прийменником “від” досконале зречення. Наприклад, нехай не має він нічого спільного з тілом, але зневажає самого себе, як ми звикли казати: така-то людина відмовляється від такого-то, натомість – не має його ні другом, ні знайомим. Отже, кожен повинен не мати ніякої любові до тіла, щоб взяти хрест, тобто обрати смерть і старанно шукати смерті, і смерті ганебної. Бо такою смертю був хрест у древніх. Але каже: “і йди за Мною”, – бо багато розбійників і злодіїв розпинаються на хресті, але ті не Мої учні. Отже, нехай піде слідом, тобто нехай покаже і всяку іншу чесноту. Відкидається ж самого себе той, хто вчора був розпусним, а сьогодні став стриманим. Таким був Павло, який відкинув самого себе за словом: “і вже не я живу, але живе в мені Христос”. Він обирає хрест, померши і розіп’явши самого себе для світу.

Мф. 16:25. Бо хто хоче душу свою зберегти, той втратить її; а хто втратить душу свою заради Мене, той знайде її;

Умовляє нас до мучеництва. Хто заперечує Господа, той здобуває душу для теперішнього, тобто спасає, але він губить її для майбутнього. Загубить душу заради Христа той, хто постраждає заради Нього; але він знайде її в нетлінні і житті вічному.

Мф. 16:26. Яка користь людині, якщо вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? або який викуп дасть людина за душу свою?

Мф. 16:27. бо прийде Син Людський у славі Отця Свого з Ангелами Своїми, і тоді відплатить кожному за діла його.

Припустимо, каже, що ти придбав увесь світ, але яка користь від того, що тіло процвітає, якщо душа перебуває в поганому стані? Це подібно до того, що пані вдома носить розірвані лахміття, а служниця блискучий одяг. Бо і в майбутньому житті ніхто не може дати викупу за душу свою. Тут можна дати сльози, стогони, милостині, там ні. Там прийде Суддя непідкупний, бо Він судить кожного за ділами, але й страшний, бо Він іде у славі Своїй і з ангелами, а не принижений.

Мф. 16:28. Поправді кажу вам, що є дехто з тих, хто стоїть тут, і вони не скуштують смерті, як побачать Сина Людського, що прийде в Своєму Царстві.

Сказав, що прийде Син Людський у славі Своїй, і щоб вони повірили, каже, що дехто з тих, хто стоїть тут, побачить, наскільки це можливо для них, у перетворенні славу другого пришестя. Водночас показує, в якій славі будуть ті, які постраждають за Нього. Як просяяла тоді Його плоть, так за аналогією просвітляться в той час і праведники. Має на увазі тут Петра, Якова та Іоанна, яких Він узяв на гору і показав їм Царство Своє, тобто прийдешній стан, коли і Він прийде, і праведники просвітляться. Тому каже: дехто з тих, хто стоїть тут, не помре доти, доки не побачить, що Я преобразився. Зверни увагу, що ті, які стоять у добрі й тверді, бачать найсвітліше преображення Ісуса і постійно процвітають у вірі та заповідях.

* * *

****Петр (грец., лат.) – камінь.

Глава сімнадцята

Мф. 17:1. Через шість днів узяв Ісус Петра, Якова та Іоанна, брата його, та й вивів їх на гору високу наодинці,

Мф. 17:2. і преобразився перед ними, і засяяло обличчя Його, як сонце, і одежа Його стала білою, як світло.

На високу гору зводить їх, показуючи, що хто не піднесеться, той не гідний таких споглядань. Робить це Христос особливо тому, що Він мав звичай найбільші Свої чудеса здійснювати потай, щоб, видимий багатьма, як Бог, не вважався ними людиною, як привид. Коли ж чуєш про преображення, не думай, що Він відкинув тоді Своє тіло: тіло Його залишалося у своєму вигляді, бо ти чуєш і про Його обличчя, і про одяг. Він став світлішим, коли Божество Його показало дещо свої промені, і це настільки, наскільки можна було бачити. Тому й назвав раніше преображення Царством Божим, бо воно явило невимовність Його влади і навчило, що Він є істинний Син Отця, і показало славу Його другого пришестя невимовним проясненням обличчя Ісуса.

Мф. 17:3. І ось, з’явилися їм Мойсей та Ілля, які з Ним розмовляли.

Про що говорили? “Про вихід”, – каже Лука, який Йому належало здійснити в Єрусалимі, тобто про хрест. Для чого Мойсей та Ілля стали видимими? Щоб показати, що Він є Господь закону і пророків, живих і мертвих, бо Ілля був пророк, пророцтво його жило ще, Мойсей же – законодавець і помер. Крім того, і для того, щоб показати, що Ісус Христос не противник закону і не ворог Божий. В іншому разі Мойсей не розмовляв би з ним, як не став би розмовляти з тим, хто протидіє йому, і Ілля, ревнитель, не переніс би Його присутності, якби Він був ворогом Божим. Ще й для того, щоб знищити підозру тих, які вважали Його Ілією або одним із пророків. Звідки ж учні дізналися, що це були Мойсей та Ілля? Не за зображеннями, бо робити зображення людей тоді вважалося справою беззаконною. Мабуть, вони їх упізнали за словами, які вони говорили. Мойсей, можливо, говорив: Ти Той, страждання Котрого я заздалегідь зобразив, заклавши ягняти і звершивши пасху; Ілля ж: Ти Той, воскресіння Котрого я заздалегідь зобразив, воскресивши сина вдови, і так далі. Показуючи ж їх учням, Господь навчає їх наслідувати їх, тобто подібно до Мойсея бути лагідним і доступним для всіх, і подібно до Іллі бути ревними й непохитними, коли треба, і подібно до них готовими наражатися на небезпеки за істину.

Мф. 17:4. При цьому Петро сказав Ісусові: Господи! добре нам тут бути; якщо хочеш, зробимо тут три кущі: Тобі одну, і Мойсеєві одну, і одну Іллі.

Петро, з великої любові до Христа, бажаючи, щоб Він не постраждав, каже: “добре тут бути”, не йти і не бути вбитим, бо коли б хто і прийшов сюди, ми маємо Мойсея та Іллю помічниками нам; Мойсей переміг єгиптян, а Ілля ж вогонь звів з неба; такими ж вони будуть і тоді, коли прийдуть сюди вороги. Це він говорив від великого страху, за зауваженням Луки, не знаючи, що говорить. Бо надзвичайність вразила його, або він справді не знав, що говорить, бажаючи, щоб Ісус залишався на горі і не йшов, і не постраждав за нас. Але, боячись здатися норовливим, каже: “якщо хочеш”.

Мф. 17:5. Коли він ще говорив, ось, хмара світла осяяла їх, і ось, голос із хмари промовляє: Цей є Син Мій Улюблений, в якому Моє благовоління; Його слухайте.

Ти, Петре, бажаєш, щоб були рукотворні кущі; Отець же, оточивши Мене іншою кущею, нерукотворною хмарою, показує, що як Він, Бог, був древнім у хмарі, так і Син Його. Тут хмара світла, а не темна, як у давнину; бо Він хотів не залякати, а навчити. З хмари ж голос для того, щоб показати, що Він був від Бога. Слова “в якому Моє благовоління” – замість слів: “в якому Я спочиваю і який Мені приємний”. Словами ж: “Його слухайте” навчає: не опирайтеся Йому, хоч би Він бажав бути розіп’ятим.

Мф. 17:6. І, почувши, учні впали на обличчя свої й дуже злякалися.

Мф. 17:7. Але Ісус, наблизившись, торкнувся їх і сказав: Встаньте і не бійтеся.

Мф. 17:8. Підвівши ж очі свої, вони нікого не побачили, крім одного Ісуса.

Не витримавши хмарного світла і голосу, учні впали ниць. Очі їхні були обтяжені сном. Під сном розуміється непритомність від видіння. Щоб страх, залишаючись довго, не знищив пам’яті про бачене, Ісус будить їх і підбадьорює, але виявляється один тільки, щоб ти не подумав, що голос був відносно Мойсея та Іллі, а не відносно Нього: бо Він є Син.

Мф. 17:9. І коли сходили вони з гори, Ісус заборонив їм, кажучи: Нікому не розповідайте про це видіння, доки Син Людський не воскресне з мертвих.

Зі смирення заповідає нікому не говорити, а водночас і для того, щоб, почувши про це, не спокусилися, коли пізніше побачать Його розп’ятим. Бо вони могли прийняти Його за ошуканця, який примарно робив пристойне Богові. Зверни увагу на те, що споглядання Бога відбулося після шести днів, тобто після того, як світ був створений у шість днів. Бо якщо не вийдеш за межі світу і не піднімешся на гору, не побачиш світла: ні лиця Ісуса, маю на увазі Його Божество, ні одягу – плоті. Ти зможеш побачити тоді Мойсея та Іллю, що розмовляють з Ісусом, бо і закон, і пророки, і Ісус одне кажуть і згодні між собою. Коли знайдеш того, хто ясно тлумачив би думку Писання, то довідайся, що він ясно бачить обличчя Ісуса; якщо ж він пояснює і звороти мовлення, то бачить і білі шати Ісуса, бо вирази думки – її шати. Але не кажи подібно до Петра: “добре нам тут бути”, бо треба завжди процвітати і не зупинятися на одному ступені чесноти й споглядання, але переходити до інших.

Мф. 17:10. І запитали Його учні Його: Як же книжники кажуть, що Іллі належить прийти раніше?

Обманюючи народ, книжники говорили, що Він не Христос, бо якби Він був такий, то Ілля заздалегідь прийшов би. Вони не розрізняли двох пришесть Христа: першого з них предтеча Іоанн, другого ж – Ілля. Це і Христос пояснює учням. Бо слухай!

Мф. 17:11. Ісус сказав їм у відповідь: щоправда, Ілля повинен прийти раніше і влаштувати все;

Мф. 17:12. але кажу вам, що Ілля вже прийшов, і не впізнали його, а вчинили з ним, як хотіли, так і Син Людський постраждає від них.

Мф. 17:13. Тоді учні зрозуміли, що Він говорив їм про Іоанна Хрестителя.

Кажучи: “правда, Ілля повинен прийти раніше”, показує, що він ще не прийшов, прийде ж, як предтеча другого пришестя, і влаштує у вірі в Христа всіх євреїв, які виявляться слухняними, влаштовуючи їх немовби у батьківську спадщину, якої вони давно позбулися. Кажучи ж: “Ілля вже прийшов”, натякає на Іоанна Предтечу. Вони зробили з ним, що й хотіли, убивши його, бо, дозволивши Іродові вбити його, хоча мали можливість перешкодити, вони самі вбили. Тоді учні, ставши вдумливішими, зрозуміли, що Господь назвав Іоанна Ілією, бо він був предтечею першого, як Ілля буде предтечею другого пришестя Його.

Мф. 17:14. Коли вони прийшли до народу, то підійшов до Нього чоловік і, схиляючи перед Ним коліна,

Мф. 17:15. сказав: Господи, помилуй сина мого, він у молодика біснується і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь, і часто у воду,

Цей чоловік, мабуть, був вельми невіруючий, судячи з того, що Христос каже йому: “о, рід невірний”, як і з того, що він звинувачує учнів. Причиною ж хвороби його сина був не місяць, а демон; він підстерігав повний місяць і тоді нападав на хворого для того, щоб творіння Боже хулилося, як шкідливе. Ти ж зрозумій, що кожен божевільний змінюється, за Писанням, як місяць, будучи то великим у чеснотах, то малим і нікчемним. Отже, він робиться сновидою і кидається то у вогонь гніву і пристрасті, то у воду – у хвилі численних життєвих турбот, у яких мешкає левіафан – диявол, тобто цар над водами. Хіба не хвилі – постійні турботи багатіїв?

Мф. 17:16. я приводив його до учнів Твоїх, та вони не могли зцілити його.

Мф. 17:17. Ісус же, відповідаючи, сказав: о, рід невірний і розбещений! доки буду з вами! доки буду терпіти вас? приведіть його до Мене сюди.

Мф. 17:18. І заборонив йому Ісус, і біс вийшов з нього; і зцілився отрок того ж часу.

Ти бачиш, що ця людина покладає гріх свого невір’я на учнів, тому що вони не були в змозі зцілити. І так, Господь, соромлячи його за те, що він звинувачує учнів, каже: “о, рід невірний”, тобто не такий великий гріх їхньої немочі, як гріх твоєї невір’я, бо воно, будучи велике, перемогло відповідну їхню силу. Докоряючи ж цій людині, Господь докоряє взагалі всіх невіруючих і присутніх. Кажучи: “доки буду з вами”, вказує, що Він сильно бажає хресного страждання і віддалення від них. Доки буду жити з кривдниками і невірами? “І заборонив йому Ісус”. Кому? Лунатику. З цього ж видно, що він, будучи невіруючим, сам, завдяки своєму невір’ю, дав можливість увійти в нього демону.

Мф. 17:19. Тоді учні, приступивши до Ісуса наодинці, сказали: Чому ми не могли вигнати його?

Мф. 17:20. Ісус же сказав їм: Через невір’я ваше, бо істинно кажу вам: коли матимете віру, як гірчичне зерно, і скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, то вона перейде, і нічого не буде неможливого для вас;

Мф. 17:21. цей же рід виганяється тільки молитвою та постом.

Апостоли злякалися, чи не втратили вони дарованої їм сили над демонами? Тому наодинці, хвилюючись, запитали. Господь, докоряючи їм, як далеким ще від досконалості, каже: “через невір’я ваше”; якби ви мали теплу, палку віру, то вона, хоча б і здавалася малою, здійснила б велике. Де апостоли переставляли гори, про це нічого не написано. Але ймовірно, що вони переставляли, хоча й не написано, бо не все записано. Інакше: обставини не вимагали, тому апостоли і не переставляли, але робили набагато більше. Зверни увагу, що сказав Господь: “скажете горі цій: перейди звідси”, тобто коли скажете, тоді й перейде. Але апостоли не говорили цього, бо час не вимагав і не було потреби, і тому гори не переходили. Скажи, вони й перейшли б. “Цей же рід”, тобто рід демонів, “виганяється тільки молитвою і постом”. Бо треба особливо постити тим, хто перебуває у владі демонів, і тим, хто має намір зцілювати від них. Молитва ж буває істинною тоді, коли вона поєднана не з пияцтвом, а з постом. Зверни увагу й на те, що кожна віра є зерно гірчичне. Воно вважається нікчемним, через буйство проповіді, але якщо трапляється добра земля, воно розвивається в дерево, на якому в’ють гнізда птахи небесні, тобто думки, які ширяють угору. Тому хто має теплу віру, той може сказати цій горі: перейди, тобто демону. Бо Господь показав демона вихідного.

Мф. 17:22. Під час перебування їхнього в Галілеї, Ісус сказав їм: Син Людський відданий буде в руки людські,

Мф. 17:23. і вб’ють Його, та третього дня воскресне. І вони дуже засмутилися.

Часто заздалегідь говорить їм про страждання, щоб не подумали, що Він проти волі страждає, а водночас для того, щоб вони привчилися і не зніяковіли від несподіваної події, коли вона настане. Однак до сумного приєднує і радісне, саме що Він воскресне.

Мф. 17:24. Коли ж прийшли вони до Капернаума, то підійшли до Петра збирачі дидрахм ***** та й сказали: Чи не дасть Учитель ваш дидрахми?

Мф. 17:25. Він каже: так.

Богу було завгодно, щоб замість первістків єврейських було посвячене Йому коліно Левиїне. Коліно Левієве обчислено було в двадцять дві тисячі, первородних же виявилося двадцять дві тисячі сімдесят три чоловіки. Замість цих первістків, які виявилися вищими за покоління Левіїне, Бог визначив давати священикам дидрахму. Звідси й виник звичай усім взагалі первісткам платити дідрахму, тобто п’ять сиклей або двісті оволів. Але оскільки і Господь був первісток, то і Він платив цю подать священикам. Соромлячись, мабуть, Христа через його чудеса, не питають Його, а Петра, або роблять це скоріше з підступною метою, тобто ніби кажучи: “Учитель ваш – супротивник закону, хіба захоче Він платити дидрахму?”.

І коли ввійшов він у дім, то Ісус, попередивши його, сказав: Як тобі здається, Симоне, царі земні з кого беруть мита чи подати? Чи зі своїх синів, чи зі сторонніх?

Мф. 17:26. Петро каже Йому; зі сторонніх. Ісус сказав йому: Отже, сини вільні;

Як Бог, Він хоч і не чув, але знав, про що вони говорили з Петром. Тому й попередив його, кажучи: Якщо царі землі не беруть податі зі своїх синів, а з чужих, то як Цар Небесний візьме дидрахму з Мене, Свого Сина? Бо ця дидрахма, як сказано вже раніше, призначалася для храму і священиків. Отже, якщо сини земних царів вільні, тобто нічого не платять, то тим більше Я.

Мф. 17:27. але щоб нам не спокусити їх, піди на море, кинь уду і першу рибу, що попадеться, візьми, і, відкривши в неї рота, знайдеш статир ****** ; візьми його, і віддай їм за Мене і за себе.

Щоб, каже, нас не вважали за гордих і схильних до презирства, і щоб ми не спокушали їх, дай подати, бо Я даю її не тому, що мушу дати, але для того, щоб виправити їхню неміч. Звідси навчаємося, що не повинно служити спокусою там, де немає шкоди для нас. Де є шкода для нас від будь-якої дії, там не повинно дбати про тих, які нерозумно спокушаються. Щоб показати, що Він є Бог і володіє морем, Христос посилає Петра добути статир з риби, а разом з тим ми навчаємося і деякого таїнства. Бо і наша природа – це риба, занурена в глибину невір’я, але апостольське слово витягнуло нас і знайшло в наших вустах статир, тобто слова Господа і сповідання Христа. Бо хто сповідує Христа, той має у своїх вустах статир, що складається з двох дідрахм. І Христос, як Бог і як людина, має два єства. Отже, цей статир, Христос, відданий на смерть за людей двох родів – за язичників та юдеїв, за праведників і грішників. Якщо ж побачиш якогось сріблолюбця, який нічого не має в роті, крім срібла і золота, вважай, що і він риба, яка плаває в житейському морі. Але якби знайшовся якийсь учитель, подібний до Петра, то він ловить його і витягує з вуст його золото і срібло. Під статиром дехто розуміє багатоцінний камінь, який знаходять у Сирії, інші ж – четверту частку златниці.

* * *

*****Дві драхми – певна данина на храм.

****** Статир ¬ 4 драхми.

Глава вісімнадцята

Мф. 18:1. У той час учні приступили до Ісуса та й сказали: Хто більший у Царстві Небесному?

Оскільки вони бачили, що Петро був вшанований Христом (він же вшанований тим, що одержав наказ дати статир за Христа й за самого себе), то тому зазнали чогось людського, і, з’їдаючись заздрістю, підходять боком, запитуючи Господа: “хто більший?”.

Мф. 18:2. Ісус, покликавши дитя, поставив його посеред них

Мф. 18:3. і сказав: Поправді кажу вам, якщо не навернетесь і не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне.

Мф. 18:4. Отже, хто змириться, як це дитя, той і більше в Царстві Небесному.

Бачачи, що учнями опановує пристрасть честолюбства, Господь утримує їх, показуючи їм через скромне дитя шлях смирення. Бо ми повинні бути дітьми за смиренням духу, але не за дитинством мислення, за незлобивістю, але не за нерозумністю. Кажучи: “якщо не навернетеся”, показав, що від смиренномудрия вони перейшли до честолюбства. Отже, треба повернутися знову туди, тобто до смиренномудрия, від якого ви ухилилися.

Мф. 18:5. і хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає;

Мф. 18:6. а хто спокусить одного з малих цих, що вірять у Мене, тому краще було б, якби повісили йому млиновий жорно на шию й потопили в глибині морській.

Вам, каже, не тільки повинно бути смиренними, але якщо заради Мене вшануєте й інших смиренних, то отримаєте нагороду, бо Мене приймете, коли дітей, тобто смиренних, приймете. Потім і навпаки каже: “хто спокусить, – тобто скривдить, – одного з малих цих”, тобто з тих, що принижують і упокорюють себе, хоч би й великими були, “тому краще було б, якби повісили йому млинове жорно на шию”. Ясно вказує на чутливе покарання, бажаючи показати, що багато муки перенесуть ті, хто ображає смиренних у Христі й спокушає їх. Але ти зрозумій, що якщо хто спокусить справді малого, тобто слабкого, і не підніме його всіляко, той буде покараний, бо дорослий не так легко спокушається, як малий.

Мф. 18:7. Горе світу від спокус, бо треба прийти спокусам, але горе тій людині, через яку спокуса приходить.

Як людинолюбець, Господь оплакує світ, тому що він терпітиме шкоду від спокус. Але хто-небудь скаже: навіщо потрібно оплакувати, коли необхідно допомогти і простягнути руку? Ми скажемо, що і оплакувати кого-небудь є теж допомога. Бо часто можна бачити, що тим, яким наше умовляння не принесло жодної користі, ми приносимо користь, оплакуючи їх, і вони приходять до тями. І якщо Господь каже, що спокуси неодмінно мають прийти, то як ми можемо їх уникнути? Потрібно їм прийти, але немає необхідності нам загинути, бо є можливість протистояти спокусам. Під спокусами розумiй людей, що перешкоджають у добрi, пiд свiтом же – людей дольних i тих, що плазують по землi, яких саме i легко втримати вiд дiлання добра.

Мф. 18:8. Якщо ж рука твоя або нога твоя спокушає тебе, відріж їх і кинь від себе: краще тобі ввійти в життя без руки або без ноги, ніж із двома руками і з двома ногами бути вверженим у вогонь вічний;

Мф. 18:9. і якщо око твоє спокушає тебе, вирви його й кинь від себе: краще тобі з одним оком увійти в життя, аніж із двома очима бути вверженим до геєни вогненної.

Під рукою, ногою і оком розумій друзів, яких ми маємо в числі членів. Отже, якби й такі, тобто близькі друзі, виявилися шкідливими для нас, то треба зневажати їх, як гнилі члени, і відсікати, щоб вони не зашкодили й іншим. Тож із цього ясно, що якщо і є потреба, щоб прийшли спокуси, тобто шкідливі люди, то немає потреби, щоб ми псувалися. Бо якщо чинитимемо так, як сказав Господь, і відсікатимемо від себе тих, хто заподіює нам шкоду, хоч би вони й друзями були, то не зазнаємо шкоди.

Мф. 18:10. Дивіться, не зневажайте жодного з малих цих, бо кажу вам, що Ангели їхні на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного.

Мф. 18:11. Бо Син Людський прийшов шукати і спасти те, що загинуло.

Заповідує не принижувати тих, що вважаються малими, тобто убогих духом, але великих у Бога. Бо вони, каже, настільки улюблені Богом, що мають ангелів своїми захисниками, щоб демони не шкодили їм. Кожен із віруючих, вірніше і всі ми, люди, маємо ангелів. Але ангели малих і смиренних у Христі настільки близькі до Бога, що постійно споглядають обличчя Його, стоячи перед Ним. Звідси зрозуміло, що хоча всі ми маємо ангелів, але ангели грішників, ніби соромлячись за нашу недерзновенність, і самі не мають сміливості споглядати лице Боже і навіть молитися за нас; ангели ж смиренних споглядають лице Боже, бо мають дерзновенність. “І що кажу, – каже Господь, – що такі мають ангелів? Я прийшов для того, щоб урятувати те, що загинуло, і стати близьким до тих, котрі багатьма вважаються нікчемними”.

Мф. 18:12. Як вам здається? Якби в когось було сто овець, і одна з них заблукала, то чи не залишить він дев’яносто дев’ять у горах і чи не піде шукати ту, що заблукала?

Мф. 18:13. І якщо трапиться знайти її, то істинно кажу вам, він радіє за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ятьох тих, що не заблукали.

Мф. 18:14. Так, немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один із малих цих.

У якої людини було сто овець? У Христа. Бо всяке розумне творіння – ангели, так само як і люди, це сто овець, пастир яких є Христос; Він не вівця, бо Він не створіння, а Син Божий. Отже, Він залишив дев’яносто дев’ять зі Своїх ста овець на небі, прийняв вигляд раба, пішов шукати одну вівцю, тобто людську природу, і радіє їй більше, ніж твердості ангелів. Разом узяте, це вказує, що Бог дбає про навернення грішників і тішиться ними більше, ніж тими, хто має твердість у чеснотах.

Мф. 18:15. Коли ж згрішить проти тебе брат твій, піди й викрий його між тобою та ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого;

Мф. 18:16. якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося всяке слово;

Мф. 18:17. якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо й церкві не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар.

Направивши сильне слово проти тих, хто спокушає, Господь виправляє тепер і тих, кого спокушають. Щоб ти, каже, будучи спокушений, не впав зовсім через те, що той, хто спокушає, має покарання, Я хочу, щоб ти, коли тебе спокушають, тобто шкодять тобі, викривав тих, хто чинить з тобою несправедливо і шкодить, якщо він християнин. Дивись, що говорить: “якщо згрішить проти тебе брат твій”, тобто християнин. Якщо невірний чинить несправедливо, відмовся і від того, що належить тобі; якщо ж брат, викрий його, бо не сказано “образи”, але “викрий”. “Якщо ж послухає”, тобто якщо прийде до тями, бо Господь бажає, щоб тих, хто грішить, викривали насамперед наодинці, щоб, коли їх викриватимуть перед обличчям багатьох, вони не стали безсоромнішими. Якщо ж, і викритий при двох або трьох свідках, він не засоромиться, розкажи про падіння його предстоятелям церкви. Бо якщо він не послухав двох або трьох, хоча закон говорить, що за двох або трьох свідків стоїть, тобто перебуває твердим, усяке слово, то нехай його, зрештою, напоумить церква. Якщо ж не послухає і її, тоді нехай буде вивержений, щоб не передав свого зла й іншим. Господь уподібнює таких братів митарям, бо митар був якимось предметом, який зневажали. Втіхою для скривдженого є те, що той, хто образив його, вважається митарем і язичником, грішником і невірним. Отже, це тільки і є покарання для того, хто чинить несправедливо? Ні! Послухай і наступне.

Мф. 18:18. Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі; і що ви дозволите на землі, те буде дозволено на небі.

Якщо, каже, ти, скривджений, будеш мати, як митаря і язичника, того, хто вчинив із тобою несправедливо, то таким він буде і на небі. Якщо ж ти дозволиш його, тобто пробачиш, то він буде прощений і на небі. Бо не тільки те, що дозволяють священики, буває дозволено, а й те, що ми, коли з нами чинять несправедливо, зв’язуємо або дозволяємо, буває зв’язувано або дозволено і на небі.

Мф. 18:19. Істинно також кажу вам, що коли двоє з вас погодяться на землі просити про всяке діло, то, чого б не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного,

Мф. 18:20. бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них.

Вводить нас цими висловами в любов. Заборонивши нам спокушати один одного, шкодити і терпіти шкоду, тепер говорить і про згоду один з одним. Під тими, хто погоджується, маються на увазі ті, що сприяють одне одному не в злі, а в добрі, бо дивись, що сказав: “якщо двоє з вас”, тобто віруючих, доброчесних. І Анна, і Каяфа згодні були, але в тому, що гідно осуду. Адже часто буває, що просячи, не отримуємо цього, бо не маємо згоди один з одним. Не сказав: “буду”, бо Він не має наміру і не зволікає, але “єсмь”, тобто негайно опиняюся там. Можеш думати, що і в тому разі, якщо плоть і дух приходять до злагоди і плоть не полюбляє дух, тоді Господь перебуває посеред. Погоджуються і три сили душі – розум, почуття і воля. Але Старий і Новий Завіти, вони обидва згодні між собою; і серед них виявляється Христос, будучи проповідуваний обома.

Мф. 18:21. Тоді Петро приступив до Нього і сказав: Господи! скільки разів прощати братові моєму, що грішить проти мене? чи до семи разів?

Мф. 18:22. Іісус каже йому: Не кажу тобі: до семи, але до семидесяти семи разів.

Це є те, про що запитує Петро: якщо брат згрішить, потім прийде і, розкаявшись, проситиме прощення, то скільки разів я повинен пробачити його? Він додав: якщо згрішить проти мене. Бо в тому випадку, коли хто-небудь згрішить проти Бога, я, проста людина, не можу пробачити його, якщо тільки я не священик, який має божественний чин. Якщо ж брат згрішить проти мене, потім я пробачу його, то він буде прощений, хоча б я і був приватною людиною, а не священиком. Сказав; “до седмижди сімдесяти разів” не для того, щоб числом обмежити прощення, – дивно було б, якби хто-небудь сидів, вираховуючи, доки не складеться чотириста дев’яносто (бо настільки велике седмижди сімдесят), але позначає тут нескінченне число. Господь ніби так говорив: скільки б разів хто-небудь, грішачи, не каявся, прощай йому. Про це говорить і наступною притчею, що ми повинні бути співчутливими.

Мф. 18:23. Тому Царство Небесне подібне до царя, який захотів порахуватися з рабами своїми;

Думка цієї притчі вчить нас прощати рабам їхні гріхи проти нас, а тим більше тоді, коли вони падають ниць, просячи прощення. Дослідити по частинах цю притчу доступно тільки тому, хто має розум Христовий. Але наважимося і ми. Царство – Слово Боже, і царство не малих якихось, але небесних. Воно уподібнилося людині-царю, втілившись заради нас і будучи в подобі людській. Він бере звіт від своїх рабів, як добрий суддя для них. Без суду Він не карає. Це було б жорстокістю.

Мф. 18:24. коли почав він рахуватися, приведений був до нього дехто, що винен був йому десять тисяч талантів*******;

Мф. 18:25. а як він не мав, чим заплатити, то государ його наказав продати його, і дружину його, і дітей, і все, що він мав, і заплатити.

Десять тисяч талантів винні ми, як ті, хто щодня благодійничає, але не віддає Богові нічого доброго. Десять тисяч талантів винні й ті, хто прийняв начальство над народом або над багатьма людьми (бо кожна людина – талант, за словом: велике діло людина) і потім недобре користується своєю владою. Продаж боржника з дружиною і дітьми його означає відчуження від Бога, бо той, кого продають, належить іншому пану. Хіба дружина не плоть і дружина душі, а діти – чи не дії, зло, що чиняться душею і тілом. Отже, Господь велить, щоб плоть була віддана сатані на погибель, тобто була віддана хворобам і мукам демона. Але й діти, маючи на увазі сили зла, мають бути зв’язані. Так, якщо чиясь рука краде, то Бог висушує її або зв’язує через якогось демона. Отже, дружина, плоть і діти, сили зла, піддані катуванню, щоб врятувався дух, бо така людина не може вже діяти злодійськи.

Мф. 18:26. тоді раб той упав і, вклоняючись йому, говорив: государе! потерпи на мені, і все тобі заплачу́.

Мф. 18:27. Государ, умилосердившись над рабом тим, відпустив його і борг пробачив йому.

Зверни увагу на силу покаяння і людинолюбство Господа. Покаяння зробило те, що раб упав у злі. Хто стоїть у злі твердо, той не отримує прощення. Людинолюбство Боже досконало пробачило і борг, хоча раб просив не досконалого прощення, але відстрочки. Навчися звідси, що Бог дає і більше того, що ми просимо. Настільки велике людинолюбство Його, так що і цей, мабуть, жорстокий наказ – продати раба – Він сказав не через жорстокість, а для того, щоб налякати раба і переконати його звернутися до молитви й утіхи.

Мф. 18:28. Раб же той, вийшовши, знайшов одного з товаришів своїх, який винен був йому сто динаріїв, і, схопивши його, душив, кажучи: Віддай мені, що винен.

Мф. 18:29. Тоді товариш його впав до ніг його, благав його і говорив: потерпи на мені, і все віддам тобі.

Мф. 18:30. Але той не захотів, а пішов і посадив його в темницю, поки не віддасть боргу.

Той, хто отримав прощення, вийшовши, тисне сораба. Ніхто з тих, хто перебуває в Бозі, не буває неспівчутливим, але тільки той, хто віддаляється від Бога і робиться чужим Йому. Настільки велика нелюдяність у тому, що той, хто отримав прощення в більшому (десять тисяч талантів), не тільки не прощає зовсім меншого (ста динаріїв), а й не дає відтермінування, хоча сораб говорить його ж словами, нагадуючи йому, завдяки чому він сам врятувався: “Потерпи на мені, і все віддам тобі”.

Мф. 18:31. Товариші його, побачивши те, що сталося, дуже засмутилися і, прийшовши, розповіли государю своєму все, що було.

Ангели є тут як такі, що ненавидять зло і люблять добро, бо вони співслужителі Бога. Не як незнаючому вони кажуть це Господу, але для того, щоб ти навчився, що ангели – це наші захисники і що вони обурюються на нелюдяних.

Мф. 18:32. Тоді государ його кличе його й каже: Злий рабе, весь борг той я пробачив тобі, бо ти вблагав мене;

Мф. 18:33. чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?

Мф. 18:34. І, розгнівавшись, государ його віддав його катам, поки не віддасть йому всього боргу.

Владика судить раба через людинолюбство, щоб показати, що не він, а жорстокість раба і його нерозумність відвертають дар. Яким мучителям зраджує? Можливо, караючим силам, так щоб він вічно карався. Бо “поки не віддасть усього боргу” це означає: доти нехай буде покараний, поки не віддасть. Але він ніколи не віддасть належного, тобто належного і заслуженого покарання, і він завжди буде покараний.

Мф. 18:35. Так і Отець Мій Небесний вчинить із вами, якщо не пробачить кожен із вас від серця свого братові своєму гріхів його.

Не сказав: “Отець ваш”, але “Отець Мій”, бо такі негідні мати батьком Бога. Бажає, щоб відпускали серцем, а не одними устами. Подумай же і про те, яке велике зло пам’яткозлобіє, якщо воно відвертає дар Бога. Хоча дари Бога не мінливі, проте і вони відвертаються.

* * *

******* Вага срібла.

Глава дев’ятнадцята

Мф. 19:1. Коли Ісус закінчив слова ці, то вийшов із Галілеї, та й прийшов у межі Іудейські, Зайорданською стороною.

Мф. 19:2. За Ним пішло багато людей, і Він зцілив їх там.

Господь знову приходить до Юдеї, щоб невіруючі з мешканців Юдеї не мали приводу виправдовувати себе тим, що Він частіше відвідував галілеян, ніж їх. Отже, за вченням, після закінчення бесіди, знову слідують чудеса. Бо нам належить і вчити, і робити. Однак нерозважливі фарисеї, в той час як їм, побачивши чудеса, слід було б увірувати, спокушають Його. Вислухай:

Мф. 19:3. І наблизилися до Нього фарисеї, і, спокушаючи Його, говорили Йому: “Чи з усякої причини дозволено людині розлучатися з дружиною своєю?”.

Мф. 19:4. Він сказав їм у відповідь: Чи не читали ви, що Той, Хто створив на початку чоловіка і жінку, створив їх (Бут. 1:27)?

Мф. 19:5. І сказав: Тому залишить чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть двоє однією плоттю,

Мф. 19:6. так що вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог поєднав, того людина нехай не розлучає.

О, безумство фарисеїв! Такими питаннями думали вони затулити вуста Христу. Саме, якби Він сказав: з усякої причини дозволено розлучатися з дружиною, вони б могли Йому заперечити: як же колись говорив Ти, що ніхто не повинен розлучатися, хіба що тільки з перелюбницею дружиною? А якби Він сказав: зовсім недозволено розлучатися з дружиною, то вони думали звинуватити Його у протиріччі з Мойсеєм, бо той останній дозволив видаляти ненависну дружину і без пристойної причини. Що ж Христос? Він показує, що одношлюбність від самого початку встановлена нашим Творцем. “На початку, – каже Христос, – Бог поєднав одного чоловіка з однією ж дружиною, тому не повинно одному чоловікові поєднуватися з багатьма дружинами, так само як і одній дружині з багатьма чоловіками, але як вони пов’язані від початку, так і повинні залишатися, не розриваючи співжиття без причини”. Щоб не здивувати фарисеїв, Христос не говорить: “Я” створив чоловіка і жінку, а говорить невизначено: “Той, Хто створив”. Отже, за словами Його, Богу так завгодно подружжя, що заради нього Він дозволив навіть батьків залишати, щоб приліплятися до чоловіка. Як же, тепер у книзі Буття написано, що слова: “тому залишить людина батька свого і матір свою” сказав Адам, а тут Христос каже, що Сам Бог сказав: “тому залишить” і т. д. Стверджуємо: те, що сказав Адам, сказав він за навіюванням Божим, тож слово Адамове – слово Боже. Але якщо Адам і Єва внаслідок природної любові і злягання стали однією плоттю, то наскільки злочинно розсікати власну плоть, настільки ж беззаконно розлучати подружжя. Господь не сказав: “нехай не розлучає Мойсей”, щоб не обурити фарисеїв, а сказав узагалі: “нехай не розлучає людина”, виражаючи велику відстань між тим, хто поєднав Бога, і тим, хто розлучає людину.

Мф. 19:7. Вони кажуть Йому: як же Мойсей заповів давати розвідний лист і розлучатися з нею?

Мф. 19:8. Він каже їм: Мойсею, через жорстокосердя ваше, дозволив вам розлучатися з дружинами вашими, а спочатку не було так;

Мф. 19:9. але Я кажу вам: хто розлучиться з дружиною своєю не через перелюб, і одружиться з іншою, той перелюбляє, а той, хто одружиться з розлученою, перелюбляє.

Фарисеї, бачачи, що Господь перегородив їхні вуста, були змушені послатися на Мойсея, який у своїх приписах начебто суперечить Христу. Вони кажуть: як же Мойсей заповідав давати розвідний лист і розлучатися? Але Господь, що всяке звинувачення обертає на їхню голову, захищає Мойсея і каже: Мойсей, даючи такий закон, не суперечить Богові; таку постанову зробив він через вашу жорстокосердість, щоб ви, через свою розбещеність моральну, намірившись вступити в шлюб з іншими дружинами, не почали погублювати перших дружин. Дійсно, будучи жорстокими, євреї доходили б до вбивства своїх дружин, якби закон примушував їх неодмінно жити з ними. Зважаючи на це, Мойсей постановив: нехай дружини ненависні для їхніх чоловіків, отримують документ про розлучення. Але Я, – продовжує Господь, – кажу вам: добре розлучатися тільки з дружиною злочинною, перелюбною; коли ж хто-небудь прожене дружину, яка не впала в розпусту, той буде винен, якщо вона почне перелюбувати. Можна розуміти й так: “той, хто з’єднується з Господом, є один дух із Господом” (1Кор. 6:17). У цьому відношенні відбувається певне поєднання віруючого з Христом, оскільки всі ми стали одне тіло з Ним і складаємо члени Христові. Справді, цього союзу ніхто не може розірвати, як і Павло каже: “хто розлучить нас від любові Христової?” (Рим. 8:35). Бо, що Бог поєднав, того не можуть розлучити “ні людина, ні інша якась тварюка, ні ангели, ні початки, ні влади”, як каже Павло (Рим. 8:38-39).

Мф. 19:10. Кажуть Йому учні Його: якщо такий обов’язок людини до дружини, то краще не одружуватися.

Учні зніяковіли і говорили: якщо чоловік і дружина з’єднані для того, щоб залишатися нерозірваними на все життя, так що чоловік не повинен проганяти дружину, хоча б вона і була зла, то краще не одружуватися. Легше не одружуватися і боротися з природними похотями, ніж терпіти злу дружину. “Обов’язком людини” Христос називає нерозривний подружній союз. Деякі тлумачі, втім, розуміють це так: якщо така провина людини, тобто якщо чоловік, незаконно проганяючи дружину, підлягає осуду і осуду, то краще не одружуватися.

Мф. 19:11. Він же сказав їм: Не всі вміщують це слово, але кому дано,

Оскільки учні сказали, що краще не одружуватися, то Господь каже, що хоча дівоцтво і велика справа, але не всі можуть зберегти її, а тільки ті, кому сприяє Бог. Слово “дано” тут стоїть замість “кому сприяє Бог”. Дарується ж тим, які просять, бо сказано: “Просіть, і дано буде вам. Кожен, хто просить, отримує”.

Мф. 19:12. бо є скопці, які з утроби материнської народилися так; і є скопці, які оскоплені від людей; і є скопці, які зробили самі себе скопцями для Царства Небесного. Хто може вмістити, хай вмістить.

Господь каже: чеснота дівоцтва доступна небагатьом. “Є скопці від утроби матері їхньої”, тобто є люди, які, за самим устроєм їхньої природи, не відчувають потягу до жінок: цнотливість таких не має цінності. Є, далі, такі, які оскоплені людьми. Себе ж оскоплюють для Царства Небесного не ті, що відрізають свої вуди, – ні, це проклято, – але ті, що мають стриманість. Розумій і так: буває скопець від природи – людина, яка за природним устроєм не спонукає до хтивості. Людьми оскоплюється той, хто, внаслідок повчання інших людей, видалив, ніби вирізав, розпалювання тілесної пожадливості; а той, хто оскоплює сам себе, – це людина, яка схилилася до цнотливості не з повчання інших, а за власною прихильністю. Найдосконалішим є цей останній: він не іншим кимось приведений до Царства Небесного, але сам прийшов до нього. Господь, бажаючи, щоб ми добровільно здійснювали чесноту дівоцтва, каже: “хто може вмістити, нехай вмістить”. Він не примушує дотримуватися дівоцтва і не принижує шлюб; Він тільки віддає перевагу дівоцтву.

Мф. 19:13. Тоді приведені були до Нього діти, щоб Він поклав на них руки й помолився; учні ж забороняли їм.

Мф. 19:14. Але Ісус сказав: Пустіть дітей і не перешкоджайте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне.

Матері приносили дітей, щоб діти їхні отримали благословення через дотик рук Його. Але жінки з дітьми підходили безладно і з шумом, а тому учні й не допускали їх. Крім того, учні вважали, що гідність їхнього Учителя може принижуватися, якщо будуть підносити дітей. Але Христос, показуючи, що для Нього приємніший той, у кому немає лукавства, каже: “пустіть дітей, бо таких є Царство Небесне”. Він не сказав: “цих”, але “таких”, тобто простих, невинних, незлобних. Тому якщо і нині до якогось учителя приходять християни, пропонуючи дитячі питання, то вчитель не повинен віддаляти їх від себе, але повинен прийняти їх.

Мф. 19:15. І поклавши на них руки, пішов звідти.

Мф. 19:16. І ось, хтось, підійшовши, сказав Йому: Учителю благий, що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?

Мф. 19:17. Він же сказав йому: Що ти називаєш Мене благим? Ніхто не благий, як тільки один Бог.

Цей чоловік підійшов не з метою спокушати Христа, а з метою отримати настанову, бо жадав життя вічного. Тільки він підійшов до Христа, як до простої людини, а не як до Бога. Тому Господь і каже йому: “Що ти називаєш Мене благим? Ніхто не благий, як тільки один Бог”, тобто, якщо ти називаєш Мене благим, вважаючи водночас за звичайного вчителя, то ти помиляєшся: насправді ніхто з людей не благий. По-перше, ми дуже легко ухиляємося від добра, по-друге, сама доброта людська, як порівняти з добротою Бога, – не більше ніж злоба.

Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримай заповідей.

Мф. 19:18. Каже Йому: які? Ісус же сказав: не вбивай; не чини перелюбу; не кради; не лжесвідчи;

Мф. 19:19. шануй батька й матір; і: люби ближнього твого, як самого себе.

Господь відсилає того, хто запитував, до заповідей закону, щоб іудеї не могли сказати, що Він зневажає закон. Що ж?

Мф. 19:20. Юнак каже Йому: все це зберіг я від юності моєї; чого ще бракує мені?

Деякі засуджують цього юнака, як людину хвалькувату й марнославну. Як же, кажуть, він досконало любив ближнього, коли залишався багатим? Хто любить ближнього, як самого себе, той не може бути багатшим за ближнього. Ближній же – всяка людина. Інші розуміють це так: припустимо, що я б зберіг усе це: тоді чого б мені ще бракувало?

Мф. 19:21. Ісус сказав йому: Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай маєток твій, і роздай жебракам, і матимеш скарб на небесах, і приходь, і йди за Мною.

Мф. 19:22. Почувши це слово, юнак відійшов із сумом, бо в нього був великий маєток.

Що, каже, ти виконав за твоїми словами, то виконав тільки по-іудейськи. Якщо ж хочеш бути досконалим, тобто Моїм учнем і християнином, то піди, продай свій маєток і негайно ж усе роздай, не залишаючи в себе нічого під приводом, що хочеш постійно подавати милостиню. Не сказав: “давай жебракам”, але “все віддай і стань незаможним”. Потім, оскільки деякі хоча й милостиві, але ведуть життя, сповнене всякої нечистоти, Христос каже: “і приходьте, і йдіть за Мною”, тобто майте й усі інші чесноти. Але юнак засмутився. Хоч він і бажав, хоч ґрунт серця його був глибокий і тучний, проте насіння слова Господнього було придушене терном багатства, “бо, – зауважує євангеліст, – він мав великий маєток”. Хто небагато має, той менш і обплутаний путами майна, але що більше багатство, то міцніші кайдани накладає воно. Ще: оскільки Господь розмовляв із багатим, то й сказав: “ти будеш мати скарб на небесах”, якщо вже ти любитель багатства.

Мф. 19:23. Ісус же сказав учням Своїм: Поправді кажу вам, що важко багатому увійти в Царство Небесне;

Мф. 19:24. іще кажу вам: зручніше верблюдові пройти крізь вуха голки, ніж багатому увійти в Царство Боже.

Багач не ввійде в Царство Небесне, поки він багатий і має зайве, тоді як інші не мають необхідного. Але коли багатий обтрусить усе і таким увійде в Царство Небесне, то він уже увійде аж ніяк не багатим. А тому, хто має багато, так само неможливо увійти, як неможливо верблюду пройти крізь вуха голки. Дивись же, як Христос вище сказав: “важко увійти”, а тут каже, що абсолютно неможливо. Деякі під верблюдом розуміють не тварину, а товстий канат, який вживають моряки під час кидання якорів.

Мф. 19:25. Почувши це, учні Його вельми здивувалися й сказали: То хто ж може врятуватися?

Мф. 19:26. А Ісус, подивившись, сказав їм: Людям це неможливо, а Богові все можливо.

Людинолюбні учні запитують не для себе, бо самі були бідні, але для всіх людей. Господь же вчить вимірювати справу спасіння не неміччю людською, але силою Божою. Якщо хто-небудь стане уникати користолюбства, то він, за допомогою Божою, спершу встигне в тому, що відітне зайве, а потім дійде до того, що витратить на бідних і необхідне; так допомога Божа добрим шляхом приведе його до Царства Небесного.

Мф. 19:27. Тоді Петро, відповідаючи, сказав Йому: Ось, ми залишили все і пішли за Тобою; що ж буде нам?

Хоча Петро, будучи бідним, мабуть, не залишив чогось великого, однак знай, що насправді і він залишив багато чого. Ми, люди, буваємо міцно прив’язані і до небагато чого. Петро ж знехтував усім приємним у світі, придушив навіть і природну любов до батьків. Ці пристрасті воюють не тільки проти багатих, а й проти бідних. Що ж Господь?

Мф. 19:28. Ісус же сказав їм: Поправді кажу вам, що ви, що пішли за Мною, у пакибутті, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете й ви на дванадцяти престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїлевих.

Невже справді сядуть? Ні: під образом сидіння Господь позначив особливу честь. Але чи вже сяде і Юда? Знову ні: це сказано про тих, які послідували, тобто залишилися вірними Христу до кінця, а Юда не залишився таким. Бог обіцяє блага гідним, але коли ці люди зміняться і стануть негідними, блага ці забираються. Подібним чином буває і з лихами: Бог іноді погрожує нам лихами, але не насилає, якщо ми змінимося. Під “пакибиттям” розумій воскресіння.

Мф. 19:29. І всякий, хто залишить домівки, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі заради Моєго імені, отримає стократно й успадкує життя вічне.

Щоб хто-небудь не подумав, що сказане вище стосується одних тільки учнів, Господь поширив обітницю на всіх, хто чинить так само, як учні Його. І вони, замість родичів по плоті, матимуть приналежність і братерство у Христі, замість полів – рай, замість кам’яних будинків – Єрусалим вгорі, замість батька – старців у церкві, замість матері – старих, замість дружини – всіх вірних дружин, не через шлюб, а через духовну любов і піклування про них. Але Господь не велить неодмінно розлучатися з домашніми, а тільки тоді, коли вони перешкоджають благочестивому життю. Так само Він велить нехтувати душею і тілом, а не в тому сенсі, що треба вбивати самого себе. Дивись, як Бог, будучи благим, не тільки повертає нам покинуте нами, але понад те дає ще й вічне життя. Постарайся ж і ти продати маєток свій і роздати жебракам. А маєток цей у гнівливого – його гнів, у перелюбця – його перелюбна схильність, у злопам’ятного – пам’яткозлобивість і т. д. Продай же це і віддай бідним, тобто демонам, у яких немає нічого доброго. Поверни свої пристрасті винуватцям пристрастей і тоді матимеш скарб, тобто Христа, на небі, тобто у своєму розумі, що піднявся на висоту. Ти можеш мати всередині себе небо, якщо станеш таким, яким є Той, Хто вищий за всі небеса.

Мф. 19:30. Багато ж будуть перші останніми, і останні першими.

Тут Христос вказує на юдеїв і язичників. Ті, будучи першими, стали останніми, а язичники, які були останніми, стали першими. Щоб ти ясно зрозумів про те, що говориться, Він пристосовує до цього і наступну притчу.

Глава двадцята

Мф. 20:1. Бо Царство Небесне подібне до хазяїна дому, що вийшов рано-вранці найняти робітників у виноградник свій

Мф. 20:2. і, домовившись із працівниками по динарію на день, послав їх у свій виноградник;

Мф. 20:3. вийшовши близько третьої години, він побачив інших, які стоять на торговищі пустопорожньо,

Мф. 20:4. і їм сказав: Ідіть і ви до виноградника мого, і що буде далі, дам вам. Вони пішли.

Мф. 20:5. Знову вийшовши близько шостої та дев’ятої години, зробив те саме.

Мф. 20:6. Нарешті, вийшовши близько одинадцятої години, він знайшов інших, що стояли без діла, і каже їм: Що ви стоїте тут цілий день без діла?

Мф. 20:7. Вони кажуть йому: ніхто нас не найняв. Він каже їм: ідіть і ви до виноградника мого, і що йтимете, отримаєте.

Царство Небесне є Христос. Він уподібнюється людині, тому що прийняв наш образ. Він домовласник, бо панує над домом, тобто церквою. Цей-то Христос вийшов із надр Отця і наймає працівників у виноградник, тобто для вивчення Писань і виконання заповідей, які там містяться. Можна й так розуміти: Він наймає кожну людину обробляти виноградник, тобто вдосконалювати в добрі власну душу. Одного Він наймає вранці, тобто в дитячому віці, іншого – близько третьої години, тобто в юнацькому віці, іншого – близько шостої та дев’ятої години, на двадцять п’ятому або тридцятому році, загалом, у чоловічому віці, і близько одинадцятої години – старців, бо багато хто увірував, коли вже був старцем. Або інакше: під днем мається на увазі теперішнє століття, бо протягом його ми працюємо, як протягом дня. О першій годині дня Господь покликав Еноха, Ноя та їхніх сучасників, о третій – Авраама, о шостій – Мойсея і тих, хто жив разом із ним, о дев’ятій – пророків, а об одинадцятій, наприкінці віків, – язичників, які не мали жодного доброго діла: їх “ніхто не наймав”, тобто жодного пророка не було послано до язичників.
Мф. 20:8. Коли ж настав вечір, каже пан виноградника управителю своєму: Поклич робітників, і віддай їм платню, почавши з останніх до перших.

Мф. 20:9. І ті, що прийшли близько одинадцятої години, отримали по динарію.

Мф. 20:10. Ті, що прийшли першими, думали, що вони отримають більше, але отримали й вони по динарію;

Мф. 20:11. і, отримавши, стали нарікати на господаря будинку

Мф. 20:12. і говорили: ці останні працювали одну годину, і ти зрівняв їх із нами, що перенесли тягар дня й спеку.

Мф. 20:13. Він же у відповідь сказав одному з них: Друже, я не ображаю тебе; чи не за динарій ти домовився зі мною?

Мф. 20:14. візьми своє, і піди; я ж хочу дати цьому останньому те саме, що й тобі;

Мф. 20:15. хіба я не владний у своєму робити, що хочу? чи око твоє заздрісне від того, що я добрий?

Мф. 20:16. Так будуть останні першими і перші останніми; бо багато покликаних, а мало обраних.

Вечір є кінець віку; при кінчині всі отримують по динарію; динарій – це благодать Святого Духа, яка перетворює людину за образом Божим, робить її причасником Божественного єства. Більше зазнали праці ті, хто жив до пришестя Христового, тому що тоді ще не була зруйнована смерть, не був розтрощений диявол, і був живий гріх. Ми ж, благодаттю Христовою виправдавшись у хрещенні, отримуємо силу перемагати свого ворога, вже колись скинутого і умертвілого Христом. За першим тлумаченням, ті, які в юності увірували, несуть більше праці, ніж ті, хто прийшов до Христа в старості. Юнак переносить “тяготу” гніву і спеку похоті, а старий спокійний від цього. Проте всі сподобляються однакового дару Святого Духа. Притча навчає нас, що можна і в старості через покаяння отримати Царство Небесне, бо старість і позначається одинадцятою годиною. Але, згідно з притчею, чи не будуть святі заздрити тим, хто отримав рівні з ними нагороди? Жодним чином. Тут показується тільки те, що блага, уготовані праведним, такі рясні й високі, що могли б викликати заздрість.

Мф. 20:17. І, піднімаючись до Єрусалима, Ісус дорогою відкликав дванадцять учнів одних і сказав їм:

Мф. 20:18. Ось ми піднімаємося в Єрусалим, і Син Людський буде відданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть;

Мф. 20:19. і віддадуть Його язичникам на поталу, на побиття й розп’яття, а в третій день воскресне.

Мф. 20:20. Тоді приступила до Нього мати синів Зеведеєвих із синами своїми, кланяючись і чогось просячи в Нього.

Мф. 20:21. Він сказав їй: Чого ти хочеш? Вона каже Йому: Скажи, щоб ці два сини мої сіли в Тебе: один праворуч, а інший ліворуч у Царстві Твоєму.

Сини Зеведеєві думали, що якщо Господь піде в Єрусалим, то стане земним царем, бо часто чули Його слова: “Піднімаємося в Єрусалим”. Тому вони допустили людський помисел і змусили матір підійти, самі соромлячись явно підступити до Нього, хоча непомітно і вони підійшли, як повідомляє Марк; він каже: “Підходять до Нього Яків та Іван”, значить, і вони непомітно й потайки підійшли.

Мф. 20:22. Ісус сказав у відповідь: Не знаєте, чого просите********. Чи можете пити чашу, яку Я буду пити, або хреститися хрещенням, яким Я хрещуся? Вони кажуть Йому: можемо.

Залишивши матір, Господь вступає в розмову з синами, щоб показати, що Йому відомо, що вони змусили матір так говорити. Він каже їм: “не знаєте, чого просите”, не знаєте, що це велике і дивовижне навіть і для ангельських сил. Потім, відхиляючи їх від таких помислів, спрямовує їхній розум до скорбот. Запитує ж не тому, що не знав, але щоб змусити їх відповіддю відкрити внутрішню хворобу духовну, тобто честолюбство, і щоб вони постаралися виконати обіцянку. Він говорить ніби так: оскільки ніхто не може стати учасником у Царстві Моєму, якщо не буде учасником і в Моїх стражданнях, то скажіть Мені, чи можете ви винести такі страждання? “Чашею” він називає Свої страждання і смерть, показуючи, з одного боку, що ці страждання такі ж легкі, як легко випити чашу, а тому і нам треба охоче йти на страждання, а з другого боку – назвою “чаша” показуючи, що і Сам Він добровільно йде на смерть. Далі, як той, хто випив чашу, будучи обтяжений, негайно засинає, так і той, хто випив чашу страждання, занурюється в сон смерті. Смерть Свою Він називає хрещенням, тому що Його смерть має для всіх нас очищувальне значення. Вони дали обіцянку, не розуміючи, про що йдеться, і з готовністю обіцяючи все, щоб тільки отримати бажане.

Мф. 20:23. І каже їм: Чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещуся, хреститеся, але дати сісти в Мене по праву сторону і по ліву – не від Мене залежить, а кому уготовано Отцем Моїм.

Я знаю, що ви понесете страждання. Так дійсно і було. Якова вмертвив Ірод, а Іоанна засудив Траян за свідчення про Слово істини. Слова “дати сісти у Мене по праву сторону і по ліву – не від Мене залежить, але кому уготовано” означають: якщо виявиться, що той, хто зазнав мук, водночас має і всі інші чесноти, така людина отримає дар. Уявімо собі, що запропоновано змагання на ристалищі; нагороди переможцям роздає сам цар. Якби до царя підійшов будь-хто, хто не брав участі у змаганні, і сказав йому: “роздавальнику нагород, даруй мені вінець без подвигу з мого боку”, то цар відповів би такому: я не маю права дати вінок задарма, – він призначений для того, хто змагався і переміг. Так і тут говорить Христос: Я не можу задарма дати вам праве місце біля Себе, воно призначене для тих, хто трудився, і належить їм. Ти запитаєш: що ж, дехто й сяде? Дізнайся, що ніхто там не сяде. Це властиво єдиному тільки Божественному єству. “Кому коли з ангелів сказав Бог: Сядь праворуч Мене?” Так сказав Господь, застосовуючись до їхнього поняття. Вони, не зрозумівши, що раніше сказані слова Господа про сидіння на дванадцяти престолах – образний вираз щодо слави, яка чекає на них, просили такого сидіння в буквальному сенсі.

Мф. 20:24. Почувши це, інші десять учнів обурилися на двох братів.

Мф. 20:25. Ісус же, покликавши їх, сказав: Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі панують над ними;

Мф. 20:26. але між вами нехай не буде так: а хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою;

Мф. 20:27. і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом;

Мф. 20:28. бо Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для відкуплення багатьох.

Коли десять учнів побачили, що двоє отримали від Христа докір, то і вони стали обурюватися і цим виявили, що і вони прагнуть такої ж честі. Так недосконалі були учні, що двоє прагнули піднестися над десятьма, а ті десять заздрили двом. Оскільки десять, почувши слова Господні, збентежилися, то Господь кличе їх до Себе і вже одним закликом ще до бесіди заспокоює їх. До того сини Зеведеєві, розмовляючи з Ним, відокремилися від інших, тепер же Він вступає в бесіду з усіма взагалі. Знаючи, що пристрасть до першості сильна і тому їй треба завдати рішучого удару, Він говорить найнеприємніше для учнів, зараховуючи їх до язичників і невірних, якщо вони шукають слави. Викриваючи їх, Він говорить так: інші люди величаються своєю владою, але любити владу – це пристрасть язичницька; для Моїх же учнів уся честь у смиренності; тому хто хоче бути більшим, той повинен служити найслабшим: у цьому й полягає найбільша смиренність; приклад цього показую Я на Собі Самому: будучи Владикою й Царем Небесним, Я смирив Самого Себе, щоб послужити вашому спасінню, і настільки, що душу Свою віддаю для порятунку багатьох, – бо всі – це багато хто.

Мф. 20:29. І коли виходили вони з Єрихона, за Ним йшла безліч народу.

Мф. 20:30. І ось двоє сліпих, що сиділи на дорозі, почувши, що Ісус іде повз, почали кричати: Помилуй нас, Господи, Сину Давидів!

Мф. 20:31. Народ же змушував їх мовчати; але вони ще голосніше почали кричати: Помилуй нас, Господи, Сине Давидів!

Мф. 20:32. Ісус, зупинившись, покликав їх і сказав: Чого ви хочете від Мене?

Мф. 20:33. Вони кажуть Йому: Господи! щоб відкрилися очі наші.

Мф. 20:34. Ісус же, умилосердившись, доторкнувся до очей їхніх, і негайно прозріли очі їхні, і вони пішли за Ним.

Сліпі з чуток дізналися про Господа і, дізнавшись, що Він проходить повз, скористалися зручним часом. Вони увірували, що Ісус, який походить від насіння Давидова по плоті, може зцілити їх. Маючи таку полум’яну віру, вони не мовчали, а коли їх змушували замовкнути, ще голосніше кричали. Тому Господь і не питає їх, чи мають вони віру в Нього, але питає тільки, чого вони хочуть, щоб хто-небудь не подумав, що сліпці хотіли одного, а Він їм дав інше. Питанням виявляє і те, що вони кричали не для отримання срібла, а для зцілення. Він зцілює їх дотиком, щоб ми знали, що кожен член Його Святої плоті є членом животворящим і божественним. Далі, хоча Лука і Марк говорять про одного сліпця, проте в цьому немає розбіжності з Матвієм: вони згадали про більш відомого. Пояснюється й інакше: Лука каже, що Господь зцілив сліпого до входу в Єрихон, а Марк – що після виходу з Єрихона, а Матфей, надаючи перевагу стислості, про те й інше оповідає одночасно. Під сліпими розумій тих, хто увірував у Христа з язичників: їх зцілив Христос, так би мовити, по дорозі. Христос прийшов головним чином не заради язичників, а заради нащадків Ізраїлю. Як сліпі дізналися про Христа через слух, так і язичники через слухання увірували і пізнали Христа. Ті, хто змушував сліпих замовкнути і не вимовляти імені Ісусового, – це гонителі християн. Вони силкувалися затулити уста церкви, але вона ще виразніше сповідувала ім’я Христове. За те вона і зцілена: вона ясно побачила світло істини і стала слідувати за Христом, наслідуючи Його у своєму житті.

* * *

******** “не вёста, чесо́ про́сита” – звернення у двоїстому числі. – Редакція “Благовіст”

Глава двадцять перша

Мф. 21:1. І коли наблизилися до Єрусалима, і прийшли до Віффагії до гори Оливної, тоді Ісус послав двох учнів,

Мф. 21:2. сказавши їм: Підіть у селище, що прямо перед вами, і негайно знайдете віслюка прив’язаного та молодого віслюка з ним, і, розв’язавши, приведіть до Мене;

Мф. 21:3. і якщо хто скаже вам що-небудь, відповідайте, що вони потрібні Господу; і негайно пошле їх.

Мф. 21:4. Усе ж це було, нехай збудеться сказане через пророка (Іс. 62:11; Зах. 9:9) , який говорить:

Мф. 21:5. скажіть дочці Сіоновій: Ось Цар твій йде до тебе лагідний, сидячи на віслюку й молодому віслюку, синові під’яремної.

Господь сів на віслюка не через будь-яку іншу потребу, а лише для того, щоб виконати пророцтво, а водночас, щоб показати нам, як скромно треба їздити, бо Він їхав не на коні, а скромно на віслючку. Пророцтво Він виконує і в історичному, і в таємничому сенсі: в історичному – через те, що видимим чином сів на ослицю, а в алегоричному – сівши на віслючка, тобто на новий, неприборканий і непокірний народ, язичників. Осел і ослиця були прив’язані узами своїх гріхів. Розв’язати були послані двоє – Павло до язичників, а Петро до обрізаних, тобто юдеїв. І донині двоє дозволяють нас від гріхів – Апостол і Євангеліє. Христос крокує лагідно, бо в перше пришестя Своє Він з’явився не судити світ, але спасти. Інші царі євреїв були хижі й несправедливі, Христос же – Цар лагідний.

Мф. 21:6. Учні пішли і вчинили так, як наказав їм Ісус:

Мф. 21:7. привели ослицю й молодого осла, і поклали на них одежу свою, і Він сів поверх них.

Лука і Марк говорять тільки про осля, а Матфей – про ослицю і осля. Між ними немає протиріччя, бо коли повели осля, за ним пішла і мати його. Ісус сів на них, тобто не на двох тваринах, а на одязі. Або: спочатку Він сидів на віслюку, а потім на осляті, тому що спершу Він перебував в юдейській синагозі, а потім обрав народ вірний з язичників.

Мф. 21:8. Безліч же народу постилали свій одяг по дорозі; а інші різали гілки з дерев і постилали по дорозі;

Мф. 21:9. а народ, що передував і супроводжував, вигукував: осанна ********* Сину Давидовіву! благословенний Той, Хто прийшов в ім’я Господнє! осанна в вишніх!

Що стосується прямого, історичного сенсу, то постилання одягу виражає велику честь, а носіння зрізаних гілок – прояв торжества. У сенсі ж таємничому так розумій: Господь сів, коли апостоли підстелили Йому одяг свій, тобто чесноти. Якщо душа не прикрашена апостольськими чеснотами, Господь не сяде на неї. Ті, що передували, – це пророки, які жили до втілення Христового, а ті, що супроводжували, – це мученики і вчителі, які жили після втілення. Вони підстилають Христу свої шати, тобто плоть підкоряють духу, тому що тіло і є одяг, покрив душі. Вони розстелили тіла свої на шляху, тобто у Христі. “Я є шлях”, – каже Він (Ін. 14:6). Хто не постелить плоть свою, тобто не принизить її, перебуваючи на дорозі, у Христі, а ухилиться в єресь, на того не зійде Господь. “Осанна” – за словами одних, означає “пісня” або “псалом”, а, за словами інших, що вірніше, – “спаси” нас. Господь називається Прийдешнім, бо Його пришестя очікували євреї. Так і Іоанн каже: “Чи Ти прийдешній?” (Лк. 7:20), тобто Той, на пришестя Якого очікують. Крім того, Господь називається Прийдешнім і тому, що кожного дня можна очікувати на Його друге пришестя. Тому кожен із нас повинен очікувати кінця віку, пришестя Господнього, і готуватися до цього.

Мф. 21:10. І коли ввійшов Він до Єрусалима, все місто пришло в рух і говорило: Хто Цей?

Мф. 21:11. А народ говорив: Цей є Ісус, Пророк із Назарету Галілейського.

Нехитрий і простий народ не заздрив Христу, але водночас не мав про Нього і належного поняття. Тому-то народ і в даному випадку називає Його Пророком. Народ не говорив: це – Пророк, але: Пророк, тобто саме Той, очікуваний.

Мф. 21:12. І ввійшов Ісус до храму Божого, і вигнав усіх, хто продає і купує в храмі, і перекинув столи міняйл, і лавки тих, хто продає голубів,

Мф. 21:13. і говорив їм; написано, – дім Мій домом молитви назветься, а ви зробили його розбійницьким гніздом.

Як пан дому, тобто храму, Господь вигнав торговців, показуючи, що те, що належить Отцеві, належить і Йому. Він так вчинив, з одного боку, маючи піклування про благоліпність у храмі, а з іншого – позначаючи скасування жертв, бо, вигнавши биків і голубів, висловив, що потрібне не таке жертвоприношення, що полягає у закланні тварин, а потрібна молитва. Він каже: “дім Мій – домом молитви назветься, а ви зробили його вертепом розбійників”, бо у вертепах розбійників відбуваються вбивства і кровопролиття. Або ж Він назвав храм вертепом розбійників тому, що там продавали і купували; а любостяжання і є пристрасть розбійників. Торжники – те саме, що в нас міняйли. Голубів продають ті, хто торгує ступенями церковними: вони продають благодать Святого Духа, що з’явився колись у вигляді голуба. Їх виганяють із храму, бо вони недостойні священства. Дивись і ти, як би не зробити храм Божий, тобто свої помисли, вертепом розбійників, тобто демонів. Розум наш буде вертепом, якщо ми допустимо схильні до речовинного помисли про продаж, купівлю, про корисливість, так що станемо збирати і найменші монети. Так само ми зробимо себе вертепом розбійників, якщо продаватимемо й купуватимемо голубів, тобто втратимо духовну настанову й міркування, яке в нас є.

Мф. 21:14. І приступили до Нього в храмі кульгаві та сліпі, і Він зцілив їх.

Зціленням хворих показує, що Він Бог і що Він добре зробив, вигнавши з храму недостойних. Тут вказується й те, що після вигнання юдеїв, прив’язаних до закону і заклання тварин, прийняті й зцілені Ним кульгаві та сліпі з язичників.

Мф. 21:15. Побачивши ж первосвященики й книжники чудеса, які Він створив, і дітей, що вигукують у храмі й кажуть: Осанна Синові Давидовому! обурилися…

Мф. 21:16. і сказали Йому: Чи чуєш, що вони говорять? Ісус же каже їм: Так! хіба ви ніколи не читали: з уст немовлят і немовлят Ти влаштував хвалу?

Фарисеї, побачивши, як діти вихваляють Христа піснею Давидовою, яку пророк, мабуть, відносить до Бога, мучаться від заздрощів і докоряють Йому за те, що Він дозволяє застосовувати до Нього те, що відноситься до Бога. Але Господь, захищаючи дітей, каже: так! мало того, що Я їм не наказую замовкнути, так ще й наводжу пророка свідком, а в вас викриваю або невігластво, або заздрість; хіба ви не читали: “з вуст немовлят і немовлят Ти влаштував хвалу”? “Влаштував” означає: Ти зробив струнку і досконалу хвалу. Хоча, за своїм віком, діти вважаються недосконалими, але вони не від себе говорили це: ні, свої вуста вони вручили Духу Святому, вони були знаряддями Його. Тому й сказано: “з вуст немовлят”, бо вказується, що слова витікали не з розуму дітей, а тільки з вуст, рухомих Божественною благодаттю. Це знаменувало, що Христа вихвалятимуть немовлята і нерозумні, тобто язичники. У цьому давалася і для апостолів розрада; хоча вони і простаки, але їм дано буде слово. Так і ти, якщо будеш незлобивий, як немовля, і якщо будеш харчуватися молоком духовним – словом Божим, і ти опинишся гідним вихваляти Бога.

Мф. 21:17. І залишивши їх, вийшов геть із міста до Віфанії і провів там ніч.

Господь віддаляється від них, як від недостойних, і йде у Віфанію. Слово це означає “дім послуху”. Це означає, що від непокірних Він переходить до слухняних Йому і оселяється в них, як сказано: “вселюся в них, і буду ходити в них” (2Кор. 6:16).

Мф. 21:18. Вранці ж, повертаючись до міста, заголоднів;

Мф. 21:19. і побачивши на дорозі одну смоковницю, підійшов до неї і, нічого не знайшовши на ній, окрім самих листків, каже їй: нехай не буде ж надалі від тебе плоду на віки вічні. І смоковниця одразу засохла.

Мф. 21:20. Побачивши це, учні здивувалися і говорили: як це одразу засохла смоковниця?

Господь часто творив чудеса, і чудеса Його завжди були благодійні. Він не створив раніше жодного дива для покарання кого-небудь. З огляду на це, щоб хто не подумав, що Він і не може карати, Господь проявляє тут таку каральну силу, але як людинолюбний проявляє не на людях, а на дереві, подібно до того, як колись на стаді свиней. Він висушує дерево, щоб напоумити людей. Учні дивуються, – і ґрунтовно. Це дерево дуже соковите; чудо ж тим більше виявляється, що дерево засохло миттєво. Смоковниця означає юдейську синагогу, яка має тільки листя, тобто показну букву, але не має плоду духовного. Так і всяка людина, віддана задоволенням теперішнього життя, подібна до цієї смоковниці: вона не має плоду духовного для спраглого до Ісуса, а тільки листя, тимчасову і минущу видимість. Така людина почує на себе прокляття; бо сказано: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь”. Вона буде і висушена: під час мук її в полум’ї в неї буде сохнути навіть язик, як у євангельського багатія.

Мф. 21:21. Ісус же сказав їм у відповідь: Поправді кажу вам, якщо матимете віру й не засумніваєтесь, то не тільки зробите те, що зроблено зі смоковницею, а й якщо й горі цій скажете: підніміться й киньтеся в море, – буде;

Мф. 21:22. і все, що не попросите в молитві з вірою, отримаєте.

Велика ця обітниця Христа, дана учням: ми можемо навіть гори переставляти, якщо не будемо роздумувати, тобто засумніваємося, і все, чого тільки не попросимо, без жодного сумніву, вірячи в силу Божу, отримаємо. Хтось запитає: що ж, якщо я проситиму чогось шкідливого і водночас нерозумно віритиму, що Бог дасть мені це, то чи вже отримаю і це шкідливе? І як людинолюбний Бог може виконати прохання про те, що шкідливо для мене? Слухай. По-перше, коли чуєш про віру, то маєш розуміти не нерозумну, а істинну, так само як і молитва, звісно, що просить корисного, як навчив і Господь нас у словах: “не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого” та інше (Мф. 6:13). А потім зверни увагу на вираз “не засумнівайтеся”. Хто з’єднаний з Богом, так що становить єдине з Ним і ніколи від Нього не віддаляється, як той може попросити шкідливого? Таким чином, якщо ми будемо нерозлучні з Богом і від Нього невіддільні, то будемо просити тільки корисного і отримаємо.

Мф. 21:23. І коли прийшов Він до храму, і навчав, приступили до Нього первосвященики й старійшини народу, і сказали: Якою владою Ти це робиш? і хто Тобі дав таку владу?

Мф. 21:24. Ісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне, і якщо про те скажете Мені, то і Я вам скажу, якою владою це роблю;

Мф. 21:25. хрещення Іоаннове звідки було: з небес чи від людей? Вони ж міркували між собою: якщо скажемо: з небес, то Він скаже нам: Чому ж ви не повірили йому?

Мф. 21:26. А якщо сказати: від людей, – боїмося народу, бо всі вважають Іоанна за пророка.

Мф. 21:27. І сказали у відповідь Ісусові: не знаємо. Сказав їм і Він: і Я вам не скажу, якою владою це роблю.

Учителі закону, заздрячи Його владі, з якою Він вигнав із храму торговців, підходять до Нього з таким питанням: хто такий Ти, що виганяєш із храму торговців? Ти зробив це за повноваженням священика? Але ти не маєш священицького сану. Або Ти чиниш, як цар? Але Ти не цар. Та якби Ти і був царем, то й тоді б не міг так чинити: і царі в храмі не мають влади розпоряджатися. Так запитували Господа вороги Його з такою метою: якщо Він скаже: “Я роблю це Своєю владою”, вони можуть обмовити Його, як заколотника, що привласнює собі владу; якщо ж Він скаже: “так чиню Я за владою, даною Богом Мені”, вони відхилять від Нього народ, що прославляв Його, як Бога, – вони виявлять перед народом, що Він не Бог і чинить так, як раб, через силу влади Божої. Як же відповідає їм Христос, Сама Премудрість? Він “ловить мудрих у підступності їхній” (1Кор. 3:19). Він так само запитує їх про Іоанна, щоб, якщо вони скажуть: “проповідь Іоанна була з неба”, викрити їх у богоборстві, як таких, що не прийняли її, а якщо скажуть: “від людей”, то щоб наразитися на небезпеку від народу, тому що всі шанували Іоанна за пророка. Цим Господь навчає, що не слід відповідати на запитання зі злим умислом. Він і Сам не дав відповіді на підступне запитання юдеїв, хоча й не утруднився б у відповіді. Тут же навчаємося з прикладу Христа, що не слід і хвалитися. Господь хоч і міг би сказати, за якою владою Він так чинить, все ж не сказав, щоб не здалося, що Він прославляє Сам Себе.

Мф. 21:28. А як вам здається? В одного чоловіка було два сини; і він, підійшовши до першого, сказав: Сину, піди сьогодні, працюй у винограднику моєму.

Мф. 21:29. Але він сказав у відповідь: не хочу; а потім, розкаявшись, пішов.

Мф. 21:30. І підійшовши до іншого, він сказав те саме. Цей сказав у відповідь: іду, государе; і не пішов.

Мф. 21:31. Який із двох виконав волю батька? Кажуть йому: перший. Іісус каже їм: істинно кажу вам, що митники й блудниці попереду вас ідуть у Царство Боже,

Мф. 21:32. бо прийшов до вас Іоанн дорогою праведності, а ви не повірили йому, а митники та блудниці повірили йому, а ви, бачачи те, не покаялися після того, щоб повірити йому.

Господь наводить тут два роди людей, з яких одні спочатку дали обітницю, – такими були юдеї, що говорили колись: “все, що сказав Бог, зробимо і будемо слухняні”, а інші – люди, які спочатку не підкорялися, такі як блудниці й митарі, так само, як і язичники; всі ці люди спочатку не слухалися волі Божої, а зрештою, покаявшись, послухалися. Зауваж тут премудрість Христа: Він не сказав фарисеям спочатку: “митарі та грішники кращі за всіх вас”, ні, Він спершу вловив їх. Вони самі визнали, що з двох синів більш покірний той, який на ділі виконав волю батька. Коли ж вони визнали це, Господь додав: “прийшов Іоанн шляхом праведності”, тобто жив бездоганно; ви не можете сказати, що його життя в чомусь було негідним. Однак у той час як блудниці послухалися його, ви – ні; тому вони й випереджають вас, тобто вперед входять у Царство Боже. Постарайтеся ж і ви, увірувавши, увійти хоча б після них. Якщо ж не увіруєте, то й зовсім не ввійдете. І нині багато хто дає обітницю Богові й батькові стати ченцями або священиками, але після обітниці не бережуть ревності, а інші не давали обітниці про чернече або ієрейське життя, але проводять життя, як ченці або ієреї; тож слухняними чадами виявляються вони, тому що виконують волю батька, хоча й нічого не обіцяли.

Мф. 21:33. Вислухайте іншу притчу. Був якийсь господар будинку, який насадив виноградник, обніс його огорожею, викопав у ньому точило, побудував вежу і, віддавши його виноградарям, відлучився.

Господь говорить їм і іншу притчу, щоб показати, що вони, отримавши безмірне піклування про себе, все ж не виправилися. Людина “господар дому” є Господь, названий людиною за Своєю людинолюбністю. Виноградник – народ юдейський, насаджений Богом у землі обітованій, як сказано: “ввів я, насадив я їх, насадив я їх на гору Святу Свою” (Вих. 15:17). Огорожа означає або закон, що не дозволяв юдеям зливатися з язичниками за допомогою шлюбів, або ж – святих ангелів, які охороняли Ізраїль. Точило – жертовник; вежа – храм; виноградарі – вчителі народу, фарисеї і книжники. Відлучився Домовладика Бог, коли перестав говорити з євреями в стовпі хмарному; або видалення означає довготерпіння Боже. Бог ніби вдається до сну або віддаляється, коли довго терпить і не стягує негайно за наші неправедні справи.

Мф. 21:34. Коли ж наблизився час плодів, він послав своїх слуг до виноградарів взяти свої плоди;

Мф. 21:35. виноградарі, схопивши слуг його, одного прибили, іншого вбили, а іншого побили камінням.

Мф. 21:36-37. Знову послав він інших слуг, більших за попереднього; і з ними вчинили так само. Нарешті, послав він до них свого сина, кажучи: Посоромляться сина мого.

Мф. 21:38. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: Це спадкоємець; підемо, вб’ємо його і заволодіємо спадщиною його.

Мф. 21:39. І, схопивши його, вивели геть із виноградника і вбили.

Час плодів настав за часів пророків. Послані раби – це пророки, яких по-різному ображали виноградарі, тобто сучасні пророкам псевдопророки і псевдовчителі, негідні вожді народу. Одних вони били, як, наприклад, пророка Михея цар Седекія вдарив по ланіті; інших убивали: так, Захарію вбили між храмом і жертовником; інших били камінням, як, наприклад, Захарію, сина Йодая, первосвященика. Нарешті, був посланий Син Божий, який з’явився у плоті. Бог сказав: “посоромляться Сина Мого” не тому, щоб не передбачав убивства Сина, але бажаючи висловити, що мало статися. Він каже: хоча беззаконники вбили рабів, проте повинні вшанувати, принаймні, гідність Сина. Але виноградарі, побачивши Сина, сказали: Це спадкоємець: підемо, вб’ємо його”. Так ті самі іудеї, які говорили: “це – Христос”, вони ж Його і розіп’яли. “Вивели геть із виноградника і вбили” – це означає: Христос був відданий на смерть поза містом. Але, як ми говорили, що виноградником називається народ, то фарисеї, злі виноградарі, вмертвили Сина Владики поза виноградником і в цьому сенсі, тобто поза бажанням нехитрого народу.

Мф. 21:40. Отже, коли прийде господар виноградника, що зробить він із цими виноградарями?

Мф. 21:41. Кажуть Йому: Злодіїв цих віддасть на злу смерть, а виноградник віддасть іншим виноградарям, що віддаватимуть йому плоди в часи свої.

Коли ж прийде? У друге пришестя? Можна, звичайно, і так розуміти. Але краще розуміти так: Пан виноградника – Бог Отець; Він послав Сина Свого, якого юдеї умертвили. Коли Він прийде, тобто коли подивиться на беззаконня, вчинене начальниками, тоді “злодюг цих віддасть злій смерті”, пошле на них римські війська. Виноградник же Свій віддасть іншим виноградарям, тобто апостолам і християнським учителям. Можеш під виноградником розуміти і Божественне Писання: у ньому огорожа – буква; викопане точило – глибина духу; вежа – піднесене богословське вчення. Це Писання спочатку було ввірене злим виноградарям – фарисеям і книжникам, але потім Бог передав його нам, тим, хто старанно обробляє його. І в цьому сенсі фарисеї вбили Господа поза виноградником, тобто всупереч тому, що про Христа говорило Старозавітне Писання.

Мф. 21:42. Ісус каже їм: невже ви ніколи не читали в Писанні: “камінь, що його відкинули будівничі, той самий став головою кута”? “Це від Господа, і є дивно в очах наших”? (Пс. 117:22-23)

Мф. 21:43. Тому кажу вам, що відніметься від вас Царство Боже, і дано буде народові, що приносить плоди його;

Мф. 21:44. і той, хто впаде на цей камінь, розіб’ється; а на кого він впаде, того розчавить.

Каменем називає Себе Самого, а будівельниками – вчителів іудейських, які відкинули Його, як непотрібного, сказавши: “Ти самарянин, і… біс у Тобі” (Ін. 8:48). Але Він, повставши з мертвих, покладений на голову кута, тобто став Главою церкви, поєднуючи юдеїв і язичників єдиною вірою. Як камінь, покладений під кут у будівлі, одночасно підтримує ту й іншу стіну, так і Христос з’єднав усіх єдиною вірою. Цей кут дивний, і від Господа, бо церква, що містить і об’єднує нас вірою, – Божественного походження; вона гідна великого подиву за своїм благоліпним устроєм. Дивний кут цей і в такому сенсі, що слово Христове затверджене і засвідчене чудесами, тож устрій церкви дивний. Царство Боже, тобто близькість до Бога, забрали у юдеїв і передали тим, хто увірував. Юдеї, спіткнувшись об камінь, тобто спокусившись на Христа, будуть розбиті й під час другого пришестя, хоча й тепер уже розчавляться ним, тобто розсіяні скрізь по землі, як бачимо це на нещасних юдеях. Це і означає “розчавить”, тобто розсіє їх.

Мф. 21:45. І почувши притчі Його, первосвященики й фарисеї зрозуміли, що Він про них говорить,

Мф. 21:46. і намагалися схопити Його, але побоялися народу, бо Його шанували за пророка.

І тут зауваж, як народ, простий і нехитрий, слідує істині, а вчителі закону замишляють зле. Євреї й донині силкуються прийняти Ісуса, але не можуть увірувати в Нього. Вони приймуть антихриста і йому поклоняться, а Христос не буде ними прийнятий, тобто пізнаний.

* * *

*********Спасіння.

Глава двадцять друга

Мф. 22:1. Ісус, продовжуючи говорити їм притчами, сказав:

Мф. 22:2. подібне Царство Небесне до людини царя, що зробила шлюбний бенкет для сина свого

Мф. 22:3. і послав рабів своїх кликати запрошених на шлюбний бенкет, та не хотіли прийти.

Мф. 22:4. Знову послав інших рабів, сказавши: скажіть запрошеним: ось, я приготував обід мій, тельці мої і що відгодовано, заколото, і все готове; приходьте на шлюбний бенкет.

Мф. 22:5. Але вони, знехтувавши тим, пішли, хто на поле своє, а хто на торгівлю свою;

Мф. 22:6. інші ж, схопивши рабів його, образили й убили їх.

Мф. 22:7. Почувши про це, цар розгнівався і, пославши війська свої, винищив убивць їхніх і спалив місто їхнє.

Подібно до притчі про виноградник, і ця притча зображує невір’я юдеїв, тільки перша притча говорить про смерть Христа, а ця – про шлюбну радість, тобто про воскресіння. Крім того, викриваються тут більш тяжкі гріхи юдеїв, ніж у першій притчі. Там, коли в них вимагали плодів, вони вбили тих, хто вимагав, а тут вчиняють убивство, коли їх запрошують на бенкет. Бог уподібнюється людині-царю: Він не є таким, яким Він є, але таким, яким Він є по відношенню до нас. Коли ми, як люди, схильні до немочей людських, помираємо, Бог по відношенню до нас постає як людина; коли ж ми стаємо богоподібними, тоді Бог стоїть у сонмі богів; нарешті, якщо ми живемо, як звірі, то і Бог виявляється для нас тигром, леопардом або левом. Бог творить шлюбний бенкет для Сина Свого, поєднуючи Його з усякою миловидною душею. Наречений – Христос; нареченою ж є і церква, і всяка душа. Раби, послані спершу, – це Мойсей і сучасні йому святі; їм євреї не повірили, але засмучували Бога в пустелі сорок років і не захотіли прийняти слово Боже і радість духовну. Потім послані були інші раби-пророки, але і з них євреї одних убили, як Ісаю, інших принижували, як Єремію, якого кинули в брудний рів. Більш помірковані відмовилися від заклику, і одні пішли на поле своє, тобто занурилися в тілесне, сластолюбне життя, бо в кожного поле – це його тіло; інші віддалилися на торгівлю свою, тобто ухилилися до корисливого життя, тому що торговці – найкорисливіший народ. У такий спосіб притча показує, що від духовного шлюбного бенкету, тобто з’єднання з Христом і насолоди духовної, люди віддаляються найбільше через дві такі пристрасті: або через сластолюбство, або через користолюбство. Бенкет духовний тут називається обідом, а в інших місцях він називається вечерею. Воно – вечеря, бо цей шлюбний бенкет цілком відкрився за останніх часів, до вечора, тобто до кінця віків, але водночас це й обід, бо таємниця була сповіщена і раніше, хоча й не так відкрито. “Тельці і відгодоване” позначають Старий і Новий Завіти. Старий позначається тільцями, бо в ньому приносили жертви з тварин, а Новий позначається хлібною заготовкою, бо нині на вівтарі ми приносимо хліби; їх можна назвати хлібним приношенням, бо вони виготовляються з борошна. Таким чином Бог закликає нас до вкушання благ і Старого, і Нового Заповіту. Коли ж ти бачиш, що хтось ясно витлумачує своїм слухачам слово Боже, знай, що він подає хліб духовний і ним живить душі простаків. Тут ти запитаєш: як це дається повеління “кличте покликаних”, – якщо вони покликані, то навіщо ще кликати їх? Але знай, що кожен із нас за природою покликаний до добра, покликаний розумом, своїм вродженим наставником. Але Бог посилає ще й зовнішніх учителів, щоб вони зовнішнім словом скликали тих, хто вже покликаний за природою. Цар послав військо своє, тобто римлян, погубив непокірних юдеїв, спалив і місто їхнє Єрусалим, як оповідає точно історик Йосип.

Мф. 22:8. Тоді каже він рабам своїм: шлюбний бенкет готовий, а звані не були гідні;

Мф. 22:9. тож ідіть на розпуття і всіх, кого знайдете, кличте на шлюбний бенкет.

Мф. 22:10. І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих, і добрих; і шлюбна гостина наповнилася тими, хто лежав.

Коли перші раби, Мойсей і пророки, не переконали юдеїв, тоді Бог посилає інших рабів, апостолів, які й призвали язичників, які ходили колись неправдивими дорогами, були розпорошені, блукали різними дорогами вчень, перебували на роздоріжжі, тобто в цілковитій невіданні й сумніві. Вони були незгодні одне з одним; вони були не на правильному шляху, а на роздоріжжі, тобто манівцях; це – неправдиві вчення, які проголошували язичники. Одні вважали правильним те, інші – інше. Ще краще так розуміти: шлях – це спосіб життя в кожного, а роздоріжжя чи ухилення зі шляху – це вчення. Язичники, йдучи хибним шляхом, тобто проводячи ганебне життя, прийшли і до нечестивих вчень; вони вигадали мерзенних богів, покровителів пристрастей. Апостоли ж, вийшовши з Єрусалима до язичників, зібрали всіх: і злих, і добрих, тобто як сповнених усяких вад, так і більш поміркованих, яких називають “добрими” порівняно з першими.

Мф. 22:11. Цар, увійшовши подивитися лежачих, побачив там чоловіка, одягненого не в шлюбний одяг,

Мф. 22:12. і каже йому: Друже, як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі? Він же мовчав.

Мф. 22:13. Тоді сказав цар слугам: зв’язавши йому руки й ноги, візьміть його й киньте в темряву зовнішню; там буде плач і скрегіт зубів;

Мф. 22:14. бо багато покликаних, а мало обраних.

Вхід на шлюбний бенкет відбувається без розрізнення: всі ми, добрі і злі, покликані тільки по благодаті. Але потім життя підлягає випробуванню, яке цар проводить ретельно, і життя багатьох виявляється оскверненим. Здригнемося ж, брати, подумавши, що в кого не чисте життя, для того марна і віра. Такий не тільки вивергається зі шлюбного чертога, а й посилається у вогонь. Хто ж цей той, хто носить осквернений одяг? Це той, хто не зодягнувся в одіж милосердя, доброти і братолюбства. Багато таких, які, спокушаючи себе марними надіями, думають отримати Царство Небесне і, високо думаючи про себе, зараховують себе до лику обраних. Здійснюючи допит негідного, Господь показує, по-перше, що Він людинолюбний і справедливий, а по-друге, що і ми не повинні нікого засуджувати, хоча б хто, очевидно, і згрішав, якщо такий відкрито не викритий у суді. Далі, Господь каже слугам, ангелам, що карають: “зв’яжіть йому руки і ноги”, тобто здатності душі до дії. У теперішньому столітті ми можемо чинити й діяти так чи інакше, а в майбутньому сили душевні будуть зв’язані, і не можна нам буде створити якесь добро для умилостивлення за гріхи; “тоді буде скрегіт зубів” – це безплідне каяття. “Багато покликаних”, тобто Бог закликає багатьох, точніше, всіх, але “мало обраних”, небагато тих, хто спасається, гідних обрання від Бога. Від Бога залежить покликання, але стати обраними чи ні – це наша справа. Господь цими словами дає юдеям знати, що про них сказана притча: вони були покликані, але не обрані, як неслухняні.

Мф. 22:15. Тоді фарисеї пішли й радилися, як би вловити Його в словах.

Мф. 22:16. І посилають до Нього учнів своїх з іродіанами,

Оскільки фарисеї роблять це з хитрим наміром, то й посланих євангеліст Лука називає “лукавими людьми” (дослівно з грецької – ті, що сидять у засідці), бо вони були підіслані вловити Христа. Іродіанами називаються або воїни Ірода, або ж люди, які вважали Ірода за обітованого Месію. Коли збіднів князь від Юди і вступив на престол Ірод, деякі думали, що він – Месія. З такими-то людьми і з’єднуються фарисейські учні для уловлювання Христа. Ось як вони вступають із Ним у бесіду.

кажучи: Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий, і правдиво шляху Божого навчаєш, і не дбаєш про догоду будь-кому, бо не дивишся на жодне обличчя;

Мф. 22:17. тож скажи нам: як Ти вважаєш, чи дозволено давати дати кесареві, чи ні?

Мф. 22:18. Але Ісус, бачачи лукавство їхнє, сказав: Що спокушаєте Мене, лицеміри?

Мф. 22:19. покажіть Мені монету, якою платиться подать. Вони принесли Йому динарій.

Мф. 22:20. І каже їм: Чиє це зображення й напис?

Мф. 22:21. Кажуть Йому: кесареві. Тоді каже їм: Тож віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові.

Мф. 22:22. Почувши це, вони здивувалися і, залишивши Його, пішли.

Думаючи підлестити і пом’якшити Його похвалами, вони кажуть вкрадливо, сподіваючись, що Він, піддавшись їхнім словам, скаже “не повинно давати давати давати”, а вони на цій підставі схоплять Його, як заколотника, що збурює народ проти кесаря. Тому-то привели вони з собою й іродіанів, відданих царській владі. Кажуть: “Ти не дивишся на жодну особу”, тобто нічого не станеш говорити на догоду Пилату або Іродові. Отже, скажи нам: чи повинні ми бути данниками в людей і віддавати їм подать, подібно до того, як Богові даємо дидрахму, або ж платити тільки Богові? Говорили це, як сказано, з такою метою: якщо Він скаже: “не повинно платити данину кесареві”, Його схоплять і вб’ють, як прихильника Юди і Февди, що повставали проти принесення жертв за ім’я кесаря. Але Ісус на підставі зображення кесаря на монеті напоумляє їх: що носить на собі зображення кесаря і що, отже, належить йому, то кесарю і треба віддавати. Взагалі це означає таке: у зовнішніх справах, що стосуються тілесного життя, треба підкорятися царям, а у внутрішніх, духовних – Богові. Можна й так розуміти: кожен із нас має віддавати демону, цьому кесарю пекла, те, що належить йому. Наприклад, ти гніваєшся: гнів – від кесаря, тобто від лукавого; спрямуй же свій гнів на істинного винуватця його; іншими словами: гнівайся і ворожни з дияволом. Цим самим ти і Боже віддаси Богові: виконаєш Його веління. Ще розуміння: ми двоїсті, – складаємося з тіла і душі: тілу, як кесареві, ми повинні давати їжу та одяг, а більш піднесеному в нас – душі, їй відповідне.

Мф. 22:23. Того дня приступили до Нього саддукеї, які кажуть, що немає воскресіння, і запитали Його:

Мф. 22:24. Учителю! Мойсей сказав: Коли хто помре, не маючи дітей, то брат його нехай візьме за себе дружину його, і відновить насіння братові своєму;

Мф. 22:25. було в нас сім братів; перший, одружившись, помер і, не маючи дітей, залишив дружину свою братові своєму;

Мф. 22:26. так само і другий, і третій, навіть до сьомого.

Мф. 22:27. Після ж усіх померла і дружина;

Мф. 22:28. отже, у воскресінні, якого з семи буде вона дружиною? бо всі мали її.

Після того як фарисеї з іродіанами були приведені в мовчання, Господа спокушають ще саддукеї. Вчення цієї секти було таке: саддукеї не вірили ні у воскресіння, ні в духів, ні в ангелів, будучи противниками фарисеїв. Вони вигадали цього разу подію, яка насправді не відбулася. Справді, припустімо, що два брати, одружившись один за одним на такій-то жінці, померли. Невже третій, навчений досвідом попередників, не порозумнішав би і не відмовився б від шлюбу? Саддукеї вигадують це, розраховуючи поставити Христа в складне становище і спростувати вчення про воскресіння, а прихильником своєї вигадки представляють Мойсея. Вони сказали, що було саме “сім” братів, для того, щоб образливіше висміяти таємницю воскресіння. Тепер, – кажуть, – кому ж із них належатиме дружина? Можна було б, звісно, відповісти їм так: нерозумні саддукеї! звісно, першому чоловікові, якби під час воскресіння залишався чинним шлюб, тому що інші чоловіки – не справжнє законне подружжя, а тільки заступники.

Мф. 22:29. Ісус сказав їм у відповідь: Помиляєтеся, не знаючи Писань, ні сили Божої,

Мф. 22:30. бо у воскресінні ні одружуються, ні виходять заміж, але перебувають, як Ангели Божі на небесах.

Мф. 22:31. А про воскресіння мертвих чи не читали ви сказаного вам Богом:

Мф. 22:32. Я Бог Авраама, і Бог Ісака, і Бог Якова? Бог не є Бог мертвих, але живих.

Мф. 22:33. І, чуючи, народ дивувався вченню Його.

Спаситель показує і те, що воскресіння буде, і те, що воно буде не таке грубо-тілесне, як вони уявляли, а піднесено і духовно. Що ви, – каже, – помиляєтеся, не знаючи Писань, ні сили Божої? Якби ви розуміли сенс Писання, то зрозуміли б, що Бог не є Бог мертвих, але живих. А якби ви знали силу Божу, то для вас було б зрозуміло, що Бог може влаштувати спосіб життя людей після воскресіння, подібний до ангельського життя. Саддукеї силкувалися на підставі Мойсея повалити догмат про воскресіння; Спаситель на підставі Мойсея ж і напоумляє їх. Сказано: “Я – Бог Авраама, Ісака та Якова”; сенс цих слів такий: Бог не є Бог тих, що не існують, ні, Він – Бог тих, хто живе, хто продовжує своє буття. Він не сказав: “Я був”, але каже: “Я є”; хоча праотці і померли, але продовжують жити в надії воскресіння. Ти запитаєш: як же в іншому місці говориться, що Він володіє живими і мертвими? Знай, що в наведених словах мертвими називаються померлі, які мають ожити. А тут, заперечуючи проти вчення саддукеїв, буцімто душа не має безсмертя і зовсім знищується, Господь каже, що Бог не є Бог мертвих, тобто, як вам здається, таких, що зовсім зникли, а Бог живих, тобто таких, що мають безсмертну душу і колись воскреснуть, хоч тепер і мертві по тілу.

Мф. 22:34. А фарисеї, почувши, що Він привів саддукеїв у мовчання, зібралися разом.

Мф. 22:35. І один із них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи:

Мф. 22:36. Учителю, яка найбільша заповідь у законі?

Мф. 22:37. Ісус сказав йому: Полюби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм:

Мф. 22:38. ця є перша і найбільша заповідь;

Мф. 22:39. друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе.

Мф. 22:40. На цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки.

Спокусник підходить до Христа внаслідок надмірної заздрості. Коли фарисеї побачили, що саддукеї осоромлені, а Господа за премудрість народ прославляє, фарисеї підходять з метою спокусити – чи не додасть Христос чогось до першої заповіді у вигляді виправлення закону, щоб знайти привід до звинувачення Його. Господь, викриваючи злість спокусників, які прийшли не за бажанням повчитися, а через ворожнечу, заздрість і змагання, показує, що любов є верх заповідей. Він наставляє, що любити Бога треба не частково, але так, щоб усього себе віддати Богові. Ми розрізняємо в душі людини три різні сторони: рослинну, оживлювальну і розумну. По-перше, людина росте, харчується і народжує подібне до себе: у цьому подібна вона до рослин; оскільки людина збуджується і має похіть, вона має спільне з тваринами; а оскільки вона міркує, то вона називається розумною. І тут треба помітити саме ці три частини: “возлюби Господа Бога твого всією душею твоєю” – ось рослинний бік людини, тому що рослини у своєму роді одухотворені; “всім серцем твоїм” – тут вказується тваринний бік людини; “і всією думкою твоєю” – тут частина розумна. Отже, Бога треба любити всією душею; це значить: треба віддатися Йому всіма сторонами і силами душі. Це перша велика заповідь, що наставляє нас благочестю. Друга, подібна до неї, наказує справедливість до людей, Є два шляхи до загибелі: погане вчення і розбещене життя, відповідно до цього, щоб ми не ухилилися в нечестиві вчення, нам наказують любити Бога, а щоб не впасти в розбещене життя, треба любити ближнього. Той, хто любить ближнього, виконує всі заповіді; той, хто виконує заповіді, любить Бога, тож ці дві заповіді з’єднуються, одна одну підтримують і містять у собі всі інші заповіді. Хто, люблячи Бога і ближнього, крастиме, пам’ятатиме зло, вбиватиме, чинитиме перелюб, чи блудодійствуватиме? Законник цей спочатку прийшов з метою спокусити, а потім, унаслідок відповіді Христової, схаменувшись, отримав похвалу Христа, як святий Марк каже: “Іісус, бачачи, що він розумно відповів, сказав йому: недалеко ти від Царства Божого” (Мк. 12:34).

Мф. 22:41. Коли ж зібралися фарисеї, Ісус запитав їх:

Мф. 22:42. що ви думаєте про Христа? чий Він син? Кажуть йому: Давидів.

Мф. 22:43. Каже їм: як же Давид, за натхненням, називає Його Господом, коли говорить:

Мф. 22:44. сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч від Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх?

Мф. 22:45. Отже, якщо Давид називає Його Господом, як же Він син йому?

Мф. 22:46. І ніхто не міг відповісти Йому ні слова; і відтоді ніхто вже не смів запитувати Його.

Оскільки Месію вважали простою людиною, Господь спростовує таку думку. З пророцтва Давидова Він розкриває ту істину, що Він – Господь: відкриває їм Своє Божество. Фарисеї сказали, що Христос буде син Давидів, тобто проста людина. Але Господь заперечує: “як же Давид називає Його Господом”, – а не просто називає Господом, а “за натхненням”, тобто за благодатним даром Духа, отримавши про Нього одкровення. Цими словами Господь не заперечує, що Він – Син Давидів, але розкриває, що Він не простий чоловік, який походить від насіння Давидова. Так запитує Господь для того, щоб фарисеї або зізналися, що не знають, запитали Його й довідалися, або, істинно сповідавши, увірували, або ж, зрештою, не знайшовши відповіді, пішли з ганьбою і більше не насмілювалися б запитувати Його.

Глава двадцять третя

Мф. 23:1. Тоді Ісус почав говорити народу й учням Своїм

Мф. 23:2. і сказав: На Мойсеєвому сидінні сіли книжники й фарисеї;

Мф. 23:3. тож усе, чого вони велять вам дотримуватися, дотримуйтесь і робіть; за ділами їхніми не робіть, бо вони говорять, а не роблять:

Коли Господь привів фарисеїв у мовчання і виявив їхню невиліковну недугу, тоді Він починає говорити вже про них, про їхнє життя і поведінку. Він наставляє слухачів не нехтувати законними вчителями, хоча б ті були й порочного життя, Разом із цим показує Господь і те, що Він не тільки не противник закону Мойсеєвого, а, навпаки, хоче, щоб вимоги цього закону виконували, хоча вчителі – люди негідні. Він каже: слова вчителів приймайте, як слова Мойсея, а точніше – Самого Бога. Ти запитаєш: невже ж треба виконувати все, що вони говорять, навіть і погане? На це скажу: по-перше, ніколи вчитель не наважиться схилити іншу людину до зла. А потім, якщо навіть і припустити, що якийсь учитель наважиться схиляти людей до порочного життя, то такий стане навчати цьому, звичайно, не з “Мойсеєвого седалища”, тобто не в ім’я закону. Але Господь веде мову про тих, хто сидить на Мойсеєвому сидінні, тобто про тих, хто навчає закону. Отже, треба слухати тих, хто навчає закону Божому, хоча вони самі й не чинять за ним.

Мф. 23:4. зв’язують тягарі важкі й нездоланні, і покладають на плечі людям, а самі не хочуть і перстом рушити їх;

Мф. 23:5. всі ж діла свої роблять для того, щоб бачили їх люди: розширюють сховища свої та збільшують запаси одягу свого.

Фарисеї покладали тягарі важкі в тому, що примушували людей виконувати дріб’язкові й важко здійсненні приписи закону, та ще й тяжкість законних постанов збільшували якимись своїми переказами, яких не було в законі. Самі ж вони “не рухали й перстом своїм”, тобто нічого самі не робили, навіть і не наближалися до цих тяжких тягарів. Коли вчитель і сам робить те, чого вчить, то він водночас є й учнем: несе тягар разом із тими, кого вчать. Але коли вчитель, накладаючи на учня тягар, сам не діє, то він цим самим ще більше обтяжує тягар для учня, своєю бездіяльністю показуючи неможливість виконати те, що він говорить. Отже, Господь викриває фарисеїв у тому, що вони не хочуть взяти участь у несенні тягаря, тобто не хочуть самі діяти. Але, не роблячи добра, вони водночас прикидаються такими, що роблять його. Оскільки і те, що вони коли-небудь робили, робили напоказ, то нагороду в них забрано. Що ж вони роблять? Вони “розширюють сховища свої і збільшують воскрилія одягу свого”. Це полягало в такому. У законі було наказано: “зав’яжіть… на руці вашій, і нехай буде непохитно перед очима вашими” (Повт. 11:18). Відповідно до цього юдеї вирізали десять заповідей закону на двох хартіях, і одну з цих хартій прикріплювали до чола, а іншу привішували на правій руці. Воскриліями ж називалася вишивка з темно-червоних або багряних ниток у вигляді візерунка, який влаштовували на краях верхнього одягу. Так робили фарисеї тому, що це наказано було в законі. Приписано ж було для того, щоб, бачачи це, юдеї не ухилилися від заповідей Божих. Але Бог хотів не такого буквального виконання: ні, мати сховища означало виконувати заповіді; а червоні нашивки уособлювали, що ми, люди, повинні бути колись запечатані кров’ю Христовою. Фарисеї ж робили сховища й воскрилія великі, щоб для всіх, кому вони впадуть в око, здатися охоронцями закону.

Мф. 23:6. також люблять пишатися на бенкетах і головувати в синагогах

Мф. 23:7. і привітання в народних зборах, і щоб люди кликали їх: учитель! учитель!

На жаль! Що говорить Господь! Підлягають засудженню за те вже тільки, що люблять пиятики на бенкетах і головування в синагогах. Чого ж гідний той, хто понад це робить усе погане? “Люблять передсідання в синагогах”. Там, де фарисеї мали б і інших навчати смиренномудрості, там вони виявляють свою порочність: усе роблять для слави і, роблячи з такими спонуканнями, не соромляться, а, навпаки, хочуть, щоб їх називали: раби, раби, тобто вчителі!

Мф. 23:8. А ви не називайтеся вчителями, бо один у вас Учитель – Христос, усі ж ви – брати;

Мф. 23:9. і батьком собі не називайте нікого на землі, бо один у вас Отець, що на небесах;

Мф. 23:10. і не називайтеся наставниками, бо один у вас Наставник – Христос.

Мф. 23:11. Більший із вас нехай буде вам слуга:

Мф. 23:12. бо хто підносить себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той піднесеться.

Христос не забороняє називатися вчителями, але забороняє пристрасно бажати цього найменування і всіляко намагатися про придбання його. Учительська гідність у власному сенсі належить тільки Богові. Також і словами: “батьком не називайте” не забороняє шанувати батьків; навпаки, Йому до вподоби, щоб ми шанували батьків, а особливо духовних отців. Цими словами Христос підводить нас до пізнання істинного Отця, тобто Бога, тому що батько у власному розумінні є Бог, а тілесні батьки не є винуватцями нашого буття, а тільки поплічниками і знаряддями Божими. Показуючи користь смиренномудрия, Христос говорить, що більший з нас повинен бути слугою і останнім. Хто буде сам себе підносити, вважаючи себе чимось великим, той буде покинутий Богом і принижений.

Мф. 23:14.*********** Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що поїдаєте домівки вдів і лицемірно довго молитеся, бо за це приймете тим більший осуд.

Називає фарисеїв лицемірами, бо вони показували побожність, а тим часом не робили нічого відповідного побожності; навпаки, здійснюючи тривалі молитви, вони водночас “поїдають доми вдовиць”. Вони були ошуканці, які знущалися над простаками і оббирали їх. Найтяжчий осуд вони приймуть за те, що поїдають доми вдовиць, яких, навпаки, слід було б підтримувати і допомагати в їхній бідності. Або інакше: вони приймуть найтяжчий осуд за те, що вони творять зло, поїдають майно вдовиць під приводом доброї справи – молитви; найбільшого осуду гідний саме той, хто під виглядом добра обманює.

Мф. 23:13. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне людям, бо самі не входьте, і тих, хто хоче увійти, не допускаєте.

Мало того, – каже Господь, – що ви самі не вірите й порочні, але відхиляєте й інших від віри в Мене та своїм прикладом згубите. Народ зазвичай наслідує начальників, особливо коли бачить їх схильними до зла. Тому всякий наставник і вчитель повинен спостерігати, яка від нього користь. Горе йому, якщо він своїм життям перешкоджає іншим досягати успіху в добрі.

Мф. 23:15. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що обходите море й суходіл, щоб навернути хоча б одного, і коли це станеться, робите його сином пекла, вдвічі гіршим за вас.

Не тільки юдеїв розбещуєте ви, а й тих, хто від ідолослужіння навертається до юдейської віри, – так званих прозелітів. Ви намагаєтеся когось навернути до іудейського способу життя й обрізання, а коли хтось стане іудеєм, він гине, заражаючись вашою порочністю. “Син геєни” – це людина, гідна спалення в геєні, що має з геєною якусь духовну спорідненість.

Мф. 23:16. Горе вам, вожді сліпі, що кажете: якщо хто заприсягнеться храмом, то нічого, а якщо хто заприсягнеться золотом храму, то винен.

Мф. 23:17. Божевільні та сліпі! Що більше: золото чи храм, що освячує золото?

Мф. 23:18. Також: якщо хто заприсягнеться жертовником, то нічого, якщо ж хто заприсягнеться даром, який на ньому, то винен.

Мф. 23:19. Божевільні та сліпі! Що більше: дар чи жертовник, що освячує дар?

Мф. 23:20. Отже той, хто клянеться жертовником, клянеться ним і всім, що на ньому;

Мф. 23:21. і той, хто клянеться храмом, клянеться ним і тим, хто живе в ньому;

Мф. 23:22. і той, хто клянеться небом, клянеться Престолом Божим і Тим, хто сидить на ньому.

Називає фарисеїв сліпими за те, що вони не хочуть навчати того, чого повинні; віддаючи перевагу другорядному, нехтують найважливішим. Вони віддають перевагу в храмі золоту, херувимам і золотій стамні, а не самому храму. Тому і народ вони вчили, що не має великої важливості заприсягтися храмом, а важлива клятва золотом, що прикрашає храм. Тим часом це золото тому тільки й високоповажне, що перебуває в храмі. Подібно до цього вони говорили: дари, покладені на жертовник, гідніші за сам жертовник. Внаслідок цього, за вченням фарисеїв, хто заприсягся золотим начинням, телям або вівцею, принесеними в жертву, а потім порушив клятву, той зобов’язаний сплатити вартість того, чим присягався. А дар вони віддавали перевагу жертовнику через вигоду, одержувану від жертв. Але хто, присягнувшись храмом, порушував клятву, той уже не міг створити нічого, що дорівнювало б храму, і тому звільнявся від клятви. Так через користолюбство фарисеїв клятва храмом вважалася більш нікчемною. Христос не дозволяє жертву старозавітну вважати вищою за жертовник. І у нас, християн, вівтар освячується дарами; Божественною благодаттю хліб перетворюється на саме Тіло Господнє, яким і освячується жертовник, або вівтар.

Мф. 23:23. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, анісу й кмину, і залишили найважливіше в законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати.

Мф. 23:24. Вожді сліпі, що оціджують комара, а верблюда поглинають!

І тут засуджує фарисеїв, як божевільних, за те, що вони, нехтуючи найважливішим у законі, намагалися про точність у дрібницях, не упускаючи навіть пожертвувати десятину від рослини кмину. Якщо ж хто засуджував їх за таку дріб’язковість, вони виставляли на вигляд, що того вимагає закон. Але було б краще й угодніше Богові, якби вони вимагали від народу суду, милості та віри. Що ж таке суд? Дотримуватися суду – значить не робити нічого несправедливо, нерозважливо, але все робити зі справедливим міркуванням. З такого суду прямо випливає милість. Той, хто чинить у всьому справедливо, знає і те, кого потрібно помилувати. За милістю ж слідує віра. Милостива людина, звичайно, вірить, що вона нічого задарма не втратить, але за все отримає нагороду. Будучи милостивими, ми повинні водночас і вірити в істинного Бога. І з язичників багато хто був милостивий, але, не віруючи в Бога живого, вони не мали милосердя істинного, властивого вірі, і тому милосердя їхнє є безплідним. Отже, кожен учитель повинен вимагати від народу десятину, тобто вимагати від десяти почуттів (п’яти тілесних і п’яти душевних) суду, милості та віри. “Це належало робити”, – каже Господь, не наказуючи тим самим давати десятину з овочів, а усуваючи привід до звинувачення, що Він навчає всупереч закону Мойсеєвому. Сліпими вождями називає їх за те, що вони, хвалячись вченістю і знанням усього, для всіх були марні, навіть губили людей, кидаючи в рів невір’я. Вони, за словами Господа, “оціжували комара”, тобто помічали малі похибки, і водночас “поглинали верблюда”, тобто не брали до уваги всілякі злочини.

Мф. 23:25. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовнішність чаші й блюда, тим часом як усередині вони сповнені розкрадання й неправди.

Мф. 23:26. Фарисею сліпому, очисти спершу нутрощі чаші й блюда, щоб чиста була й зовнішність їхня.

Дотримуючись переказів старців, фарисеї дбали про обмивання чаш і страв, у яких подають їжу. Однак страви і вина, які вони їли і пили, були придбані хижацтвом і духовно оскверняли їх. Не придбай же, вчить Господь, вино неправдою, тоді й посудина буде чиста. Алегорично розуміючи, не про чаші та тарелі говорить Спаситель, а про зовнішню – тілесну і внутрішню – духовну сторони істоти людської. Ти, – ніби так говорить Господь, – намагаєшся зробити благоліпним свій зовнішній стан, але твоя внутрішність, душа, сповнена нечистоти, бо ти викрадаєш і ображаєш. Треба омити внутрішнє, тобто душу, і разом із чистотою душевною просяє і зовнішній, тілесний стан.

Мф. 23:27. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь до пофарбованих гробів, що ззовні видаються гарними, а всередині сповнені кісток мертвих і всякої нечистоти;

Мф. 23:28. так і ви зовні здаєтеся людям праведними, а всередині сповнені лицемірства й беззаконня.

І це порівняння має такий самий сенс, як і попереднє. Фарисеї намагалися за зовнішньою поведінкою здаватися благопристойними, як труни пофарбовані, тобто вибілені вапном і алебастром, але всередині були сповнені нечистоти, мертвих і гнилих справ.

Мф. 23:29. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і прикрашаєте пам’ятники праведників,

Мф. 23:30. і кажете: якби ми були за днів батьків наших, то не були б спільниками їхніми в пролитті крові пророків.

Мф. 23:31. таким чином ви самі проти себе свідчите, що ви сини тих, що побили пророків;

Сповіщає їм горе не за те, що вони будують труни для пророків, бо це Богові до вподоби, а за те, що роблять це з лицемірством, за те, що, засуджуючи своїх батьків, робили гірше за тих, перевершували їхньою порочністю та явно брехали, кажучи: “Коли б ми були за днів батьків наших, то не вбивали би пророків”, а тим часом вони хотіли вмертвити Самого Господа пророків. Тому Христос і додає:

Мф. 23:32. доповнюйте ж міру батьків ваших.

Мф. 23:33. Змії, породження єхиднини! Як ви врятуєтесь від засудження в геєну?

Словами: “доповнюйте міру батьків ваших” не наказує, не заохочує їх до вбивства Його, але виражає таку думку: так як ви – змії і діти подібних же батьків, так як ви за своєю порочністю не цілющі, то постарайтеся швидше перевершити своїх батьків, це зробите ви, коли Мене вб’єте. Ви виконаєте всю міру зла вбивством, якого не дістає батькам вашим. Але якщо ви настільки злі, то як можете ви уникнути кари?

Мф. 23:34. Тому, ось, Я посилаю до вас пророків, і мудрих, і книжників, і ви когось уб’єте, і розіпнете, а когось битимете в синагогах ваших, а когось будете бити в синагогах ваших, а когось гнатимете з міста в місто.

Викриває неправду їхніх слів: “якби ми були за днів батьків наших, то не вбивали б пророків”. Ось, каже, Я посилаю пророків, мудрих і книжників, але і їх ви вб’єте. Йдеться про апостолів; Святий Дух поставив їх учителями, пророками, сповненими всякої мудрості. Словами: “Я посилаю” виявляє владу Свого Божества.

Мф. 23:35. Нехай прийде на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крові Авеля праведного до крові Захарії, сина Варахіїна, якого ви вбили між храмом і жертовником.

Мф. 23:36. Істинно кажу вам, що все це прийде на цей рід.

Уся кров, неправедно пролита, за словами Господа, має прийти саме на тодішніх юдеїв. Вони будуть покарані важче, ніж їхні батьки, бо не зрозуміли після стількох прикладів; так колись Ламех, що жив після Каїна, був покараний більше, ніж він, хоч і не вбив брата, але був покараний важче, бо не зрозуміли прикладом Каїнової кари. Прийде, згідно зі словами Господа, вся кров від Авеля до Захарії. Небезпідставно згадано тут про Авеля: він, як і Христос, убитий, постраждавши від заздрості. Але про якого Захарію тут згадується? Одні кажуть, що цей Захарія один із числа дванадцяти малих пророків, а на думку інших, це батько Предтечі. До нас дійшло сказання, що в храмі було особливе місце, де стояли діви. Захарія, будучи первосвящеником, поставив тут із дівами Богородицю після народження від неї Христа; іудеї, обурюючись, що він народив ту, що народила, помістив із дівами, убили його. Немає нічого дивного, якщо в батька Предтечі Захарії батька звали Варахією, як і в Захарії-пророка батько називався. Можливо, що як вони самі були одноплемінники, так збіглися й імена батьків їхніх.

Мф. 23:37. Єрусалиме, Єрусалиме, що б’є пророків і камінням б’є посланих до тебе! скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, та ви не захотіли.

Мф. 23:38. Ось, залишається вам дім ваш порожній.

Мф. 23:39. Бо кажу вам: не побачите Мене віднині, доки не вигукнете: Благословенний Той, Хто прийшов в ім’я Господнє!

Повторює ім’я Єрусалима, шкодуючи про нього і зі співчуттям закликаючи. Погрожуючи карами, Господь виправдовує перед ним Себе, наче перед коханою, яка нехтує тим, хто любить; а Єрусалим звинувачує в убивстві, в тому, що коли Він Сам багаторазово хотів його помилувати, він не захотів. Єрусалим слухав диявола, який відволікав його від істини, а не Господа, який закликав до неба, бо віддаляє від Бога гріх, а з’єднує з Ним бездоганність совісті. Свою велелюбність Господь виражає образом птаха. Але, каже Він, так як ви не хотіли, то залишаю храм порожнім. Звідси зрозуміємо, що заради нас мешкає Бог і в храмах, а коли ми стаємо безнадійними грішниками, Він залишає і храми. Отже, каже Христос, ви не побачите Мене до другого пришестя. Тоді Юдеї і проти волі поклоняться Йому і скажуть: “Благословенний Прийдешній”. “Відтепер” – треба розуміти: від часу розп’яття, а не від того часу, коли сказано це. Бо після цієї години юдеї ще багато разів бачили Його, але після розп’яття вони вже не бачили Його і не побачать, доки не настане час Його другого пришестя.

* * *

**********Пов’язки на лобі та на руках зі словами із закону.

***********Стихи 13-14 у нас переставлені порівняно з грецьким текстом.

Глава двадцять четверта

Мф. 24:1. І вийшовши, Ісус ішов від храму; і приступили учні Його, щоб показати Йому будівлі храму.

Мф. 24:2. Ісус же сказав їм: Чи бачите все це? Поправді кажу вам: не залишиться тут каменя на камені; все буде зруйновано.

Виходом із храму Господь показав, що віддаляється від іудеїв. І як сказав: “Залишається вам дім ваш порожній”, так і чинить. Учням же пророкує руйнування храму. Коли вони, думаючи про земне, дивувалися красі будівель і показували Христові, нібито так кажучи: “подивися, яку чудову будівлю Ти залишаєш пустою”, Він відхиляє їх від прив’язаності до земного й спрямовує до гірського Єрусалима, кажучи: “не залишиться тут каменя на камені”. Посиленим чином виразу передрікає досконалу загибель будівлі.

Мф. 24:3. Коли ж сидів Він на горі Оливній, то приступили до Нього учні наодинці та й запитали: Скажи нам, коли це буде, і яка ознака Твого пришестя та кінця віку?

Учні підходять наодинці, маючи намір запитати про щось велике. Вони пропонують два запитання; перше: “коли це буде?”, тобто зруйнування храму і взяття Єрусалима, та інше: “яка ознака Твого пришестя?”.

Мф. 24:4. Ісус сказав їм у відповідь: Бережіться, щоб хто не спокусив вас,

Мф. 24:5. бо багато хто прийде під іменем Моїм і казатиме: “Я Христос”, і багатьох спокусять.

З’явиться багато таких, які видаватимуть себе за Христа. І справді, Досифей-самарянин говорив про себе: я – Христос, якого під ім’ям пророка передбачив Мойсей; а Симон-самарянин називав себе великою силою Божою.

Мф. 24:6. Також почуєте про війни та про військові чутки. Дивіться, не жахайтеся, бо належить усьому тому бути. Але це ще не кінець:

Мф. 24:7. бо повстане народ на народ, і царство на царство, і будуть глади, мори та землетруси по місцях;

Мф. 24:8. все ж це – початок хвороб.

Господь говорить про військові дії римлян біля Єрусалима. Каже: не тільки буде війна, але й голод, і виразка, – показуючи цим, що буде збуджений гнів Божий на юдеїв. Про війни можна було б ще сказати, що винуватці їхні люди, але голод і виразка можуть статися тільки від Бога. Потім, щоб учні не подумали, що не встигнуть вони проповідувати Євангеліє, як світ уже припинить своє існування, Господь продовжує: “не лякайтеся… це ще не кінець”, тобто загальний кінець настане не одночасно зі зруйнуванням Єрусалима. “Повстане народ на народ і царство на царство”; це “початок хвороб”, тобто нещасть, що прийдуть на юдеїв. Як бувають у тієї, що народжує, спершу муки, а потім уже вона народжує, так і цей вік породить майбутній тільки після сум’яття і воєн.

Мф. 24:9. Тоді будуть віддавати вас на муки і вбивати вас; і вас будуть ненавидіти всі народи за ім’я Моє;

Мф. 24:10. і тоді спокуситься багато хто, і один одного зраджуватимуть, і зненавидять один одного;

Мф. 24:11. і багато псевдопророків повстануть і спокусять багатьох;

Мф. 24:12. і, через множення беззаконня, у багатьох охолоне любов;

Мф. 24:13. а той, хто перетерпів до кінця, спасеться.

Пророкує Спаситель майбутні лиха, щоб підкріпити учнів. Зазвичай несподіванка нас найбільше лякає і бентежить. Тому Христос заздалегідь пом’якшує страх через те, що пророкує майбутні лиха: заздрість, ворожнечу, спокуси, псевдопророків, предтеч антихриста, які будуть вводити народ в оману і у всякий вид беззаконня. Через примноження беззаконня через спокусу антихриста, люди стануть звіроподібними, так що ослабнуть узи всякої любові навіть між найближчими; люди будуть зраджувати один одного. Той же, хто перетерпів до кінця, тобто мужньо переніс, не поступився спокусі, врятується, як воїн, випробуваний на брані.

Мф. 24:14. І проповідуватиметься це Євангеліє Царства по всьому всесвіті, на свідоцтво всім народам; і тоді прийде кінець.

Дерзайте, ви не зустрінете перешкоди для проповіді! Євангеліє буде проповідувано серед усіх народів “на свідоцтво”, тобто для докору, для звинувачення тих, котрі не увірують, “і тоді настане кінець” не світу, а Єрусалиму. Справді, до взяття Єрусалима Євангеліє було всюди проповідувано, як каже апостол Павло: “сповіщене всьому створінню піднебесному” (Кол. 1:23). Що йдеться про кінець Єрусалима, зрозуміло з подальших слів Господа.

Мф. 24:15. Отож, коли побачите гидоту запустіння, про яку говорив пророк Даниїл, що стоїть на святому місці, – хто читає, нехай розуміє, –

“Огидою запустіння” називає статую вождя, який оволодів містом, яку він поставив у недоступному ні для кого святилищі храму. Слово “запустіння” вказує на руйнацію й запустіння міста; “гидотою” названа статуя тому, що євреї, гребуючи ідолопоклонством, називали статуї й зображення людей “гидотами”.

Мф. 24:16. тоді ті, що перебувають в Юдеї, нехай біжать у гори;

Мф. 24:17. і хто на покрівлі, той нехай не сходить узяти що-небудь із дому свого;

Мф. 24:18. і хто на полі, той нехай не повертається назад узяти одяг свій.

Передбачаючи неминучість лиха, Господь наказує тікати, не обертаючись назад, не піклуючись про майно, одяг чи інше начиння, що залишається в будинку. Але деякі тлумачі під “гидотою запустіння” розуміють антихриста, який з’явиться до часу спустошення всесвіту, руйнування церков і до того ж сяде в храмі; а відповідно до цього і заповідь про втечу розуміють так: “Ті, хто піднялися нагору будинку, тобто на висоту чеснот, нехай не сходять з цієї висоти на тілесне (бо тіло – дім душі)”. Повинно віддалятися з поля, тобто від земного, бо поле – життя; не повинно брати й одягу, тобто стародавньої злоби, якою ми позбулися

Мф. 24:19. Горе ж вагітним і тим, хто годує сосками в ті дні!

Вагітні, обтяжені тягарем утроби, не в силах будуть тікати, а ті, що годують сосками, не будуть в силах ні покинути дітей через жалість до них, ні взяти їх із собою і врятуватися з ними разом; вони також не уникнуть загибелі. А можливо, Христос натякає тут на жахливе поїдання власних дітей. Йосип Флавій розповідає, що під час облоги Єрусалима, внаслідок жахливого голоду, одна жінка засмажила і з’їла своє власне дитя.

Мф. 24:20. Моліться, щоб не сталася втеча ваша взимку, або в суботу,

В особі апостолів Господь говорить це іудеям, оскільки самі апостоли завчасно пішли з Єрусалима. Тому юдеям заповідає молитися, щоб втеча їхня не трапилася взимку, коли через незручність часу вони не зможуть втекти, а так само й у суботу, бо в цей день юдеї за законом не діють, і ніхто з них не наважиться втекти. А ти розумій це й так: нам треба молитися, щоб втеча наша з цього життя, тобто смерть, не відбулася “в суботу”, тобто коли ми не творимо добрих справ, і “взимку”, тобто за непліддя в добрі, але щоб смерть наша настала в тиші й незворушності душевній.

Мф. 24:21.бо тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу донині, і не буде.

Мф. 24:22. І якби не скоротилися ті дні, то не врятувалася б жодна плоть; але заради обраних скоротяться ті дні.

Тоді була скорбота нестерпна. Римським воїнам було дано наказ – нікого не щадити. Але Бог заради тих, які вже увірували або ще мали увірувати, не допустив повного винищення всього народу, скоротив війну і пом’якшив скорботи. Якщо ж війна продовжилася б ще, то всі, хто був у місті, загинули б від голоду. Інші відносять це до днів антихриста, але тут ідеться не про антихриста, а про взяття Єрусалима. Пророцтво ж про антихриста починається далі. Ось воно:

Мф. 24:23. Тоді, якщо хто скаже вам: ось, тут Христос, або там, – не вірте.

Мф. 24:24. Бо повстануть фальшиві христи та фальшиві пророки, і дадуть великі знамення та чудеса, щоб спокусити, якщо можливо, й обраних.

Мф. 24:25. Ось, Я наперед сказав вам.

Оскільки учні запропонували два запитання – про взяття Єрусалима і про пришестя Господнє, то й Господь, сказавши про руйнування Єрусалима, потім починає пророцтво про Своє пришестя і кінець світу. Слово “тоді” має не той сенс, що “негайно після взяття Єрусалима, якщо хто скаже вам” тощо, ні, “тоді” і відноситься до того часу, коли має це статися. Сенс такий: “тоді”, тобто коли прийде антихрист, буде багато псевдохристів і псевдопророків, які будуть зачаровувати око глядачів явленнями дивовижними за демонічною силою, і багатьох обдурять. Якщо й праведники не будуть завжди бадьорі, то й вони можуть піддатися звабленню. Але ось Я вам передбачив, і ви не матимете вибачення; ви можете уникнути обману.

Мф. 24:26. Отже, якщо скажуть вам: “ось, Він у пустелі”, не виходьте; “ось, Він у потаємних кімнатах”, – не вірте;

Мф. 24:27. бо, як блискавка виходить зі сходу, і видно буває навіть до заходу, так буде пришестя Сина Людського;

Мф. 24:28. Бо де буде труп, там зберуться орли.

Якщо прийдуть, каже Христос, ошуканці, кажучи: Христос прийшов, але він ховається в пустелі або в якомусь помешканні, в потаємних, внутрішніх місцях, то не піддавайтеся обману. При приході Христа не буде потреби в покажчику: воно буде явним для всіх, як блискавка. Як блискавка з’являється раптом і для всіх буває видима, так і пришестя Христове буде видимим для всіх, хто живе у світі. У друге пришестя не так буде, як у перше, коли Господь переходив з місця на місце: тоді Він з’явиться в мить. І як на труп негайно злітаються хижі орли, так туди, де буде Христос, прийдуть усі святі, що ширяють на висоті чесноти; вони, як орли, піднесуться на хмари. Під трупом тут мається на увазі Христос, бо Він помер. І Симеон про Нього говорить: “Цей лежить на падіння”.

Мф. 24:29. І раптом, після скорботи днів тих, сонце потьмяніє, і місяць не дасть світла свого, і зорі спадуть з неба, і сили небесні похитнуться;

Слідом за пришестям антихриста, владу якого незабаром буде скасовано (це виражено словом “раптом”), “сонце померкне”, тобто затьмариться, не буде помітним порівняно з більш чудовим світлом Христового пришестя; так само і місяць, і зірки. Дійсно, яка потреба в чуттєвих світилах, коли не буде ночі, коли з’явиться Сонце правди? Але й “сили небесні захитаються”, тобто здивуються і здригнуться, коли побачать, що створіння змінюється, і всі люди, які від Адама до того часу жили, повинні будуть дати звіт.

Мф. 24:30. тоді з’явиться знамення Сина Людського на небі, і тоді заплачуть усі племена земні, і побачать Сина Людського, що прийде на хмарах небесних із силою та славою великою;

Тоді з’явиться на докір юдеїв на небі хрест, сяючи світліше за сонце. Господь прийде, маючи хрест, як найважливіший доказ проти юдеїв, подібно до того, як хто-небудь, уражений каменем, показав би цей камінь. Хрест називається знаменням, як переможний царський прапор. “Тоді заплачуть усі племена” юдейські, оплакуючи свою непокору; заплачуть також і християни, прив’язані до земного, бо племенами земними можна назвати всіх, хто пристрастився до земного. Якщо ж Господь іде з хрестом, то, значить, і з великою силою, і славою.

Мф. 24:31. і пошле Ангелів Своїх із сурмою гучною, і зберуть вибраних Його з чотирьох вітрів, від краю небес до краю їхнього.

Пошле ангелів зібрати святих, які ще живуть і воскресли з мертвих, щоб вони зустріли Його на хмарах. Скликанням за посередництвом ангелів віддає їм честь. Немає протиріччя цьому в словах апостола Павла: “піднесені будемо на хмарах” (1Сол. 4:17): тих, яких спочатку зберуть ангели, потім піднесуть хмари. При цьому труба – для більшого здивування.

Мф. 24:32. Від смоковниці візьміть подобу: коли гілки її стають уже м’які й пускають листя, то знаєте, що близько літо;

Мф. 24:33. так, коли ви побачите все це, знайте, що близько, при дверях.

Коли все це станеться, то не багато вже часу залишиться до кінця світу і Мого пришестя. “Літом” називає прийдешній вік, коли для праведників буде спокій від бур; для грішників же – це буря і сум’яття. Як, каже Спаситель, дивлячись на гілки і листя смоковниці, ви очікуєте літа, так очікуйте і Мого пришестя, коли побачите передбачені Мною ознаки – зміну сонця і місяця.

Мф. 24:34. Воістину кажу вам: не мине цей рід, як усе це буде;

Мф. 24:35. небо і земля минуть, але слова Мої не минуть.

Під “родом цим” розуміє не покоління тодішніх людей, а рід вірних, висловлюючи таку думку: “не минеться рід цей” до того часу, як усе це станеться. Коли почуєте про голод і виразку, то не думайте, що від таких лих загине рід вірних; ні, він переживе, і ніякі жахи не подолають його. Інші відносять “все це” тільки до взяття Єрусалима, а не до другого пришестя, і тлумачать так: “не мине цей рід”, тобто покоління, сучасне апостолам, уже побачить усі події з Єрусалимом. Підтверджуючи ж сказане, каже: легше знищитися небу і землі, твердим і нерухомим стихіям, ніж хоч одному з Моїх слів не виправдатися.

Мф. 24:36. Про день же той і годину ніхто не знає, ні ангели небесні, а тільки Отець Мій один;

Тут наставляє учнів не допитуватися про те, що вище людського розуму. Кажучи: “ні ангели”, утримує учнів від прагнення дізнатися тепер, чого й ангели не знають, а словами: “Отець Мій один” утримує від прагнення дізнатися і потім. Якби Він сказав: “і Я знаю, але не скажу вам”, вони засмутилися б, бачачи в цьому презирство до себе. Але ось, сказавши, що не знає і Син, а тільки Отець один, Господь не дозволяє їм розвідувати. Іноді батьки тримають що-небудь у руках. Коли ж діти просять у них, батьки не хочуть дати, приховують і кажуть: “у нас немає, чого ви шукаєте”, і тоді діти перестають плакати. Так і Господь, щоб заспокоїти апостолів, які хотіли знати день і час, каже: “і Я не знаю, а знає тільки один Отець”. Але що і Він знає день і час, видно з інших міркувань. Усе, що має Отець, має і Син; якщо Отець має знання дня, то, звісно, має таке і Син. Це ще очевидніше з такого міркування. Чи можна припустити, щоб самого дня не знав Син, якому так відомо все, що передує цьому дню? Той, хто привів до передодня, звісно, знає і двері. Не відкрив же Він двері знання дня для нашої користі. Для нас шкідливо знати, коли буде кінець, тому що в такому разі ми стали б безтурботними. Невідомість же робить нас бадьорими.

Мф. 24:37. Але як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського:

Мф. 24:38. Бо як у дні перед потопом їли, пили, одружувалися й виходили заміж, до того дня, як увійшов Ной у ковчег,

Мф. 24:39. і не думали, доки не прийшов потоп і не винищив усіх, так буде і пришестя Сина Людського;

Для запевнення в істині Своїх слів Господь наводить події часу Ноя. Як тоді інші робили предметом своїх глузувань будову ковчега, доки не прийшло лихо і не знищило всіх, так і тепер інші насміхаються над проповіддю про кінець світу; але раптово прийде загибель. Господь пророкує, що близько часу пришестя антихриста пристрасть до насолод охопить людей, і вони особливо охоче одружуватимуться, віддаватимуться розкоші.

Мф. 24:40. тоді будуть двоє на полі: один береться, а інший залишається;

Мф. 24:41. дві, що мелють у жорнах: одна береться, а інша залишається.

“Тоді”, каже, тобто коли всі будуть безтурботні, віддадуться своїм заняттям, один, праведник, буде взятий у середеніння Господа на повітря, а інший, саме грішник, залишається. Інші будуть молоти, тобто будуть рабами: і з них одні, гідні, беруться, а інші, негідні, залишаються. Таким чином і звідси ми бачимо, що ні раби, ні жінки не отримають перешкоди до богоугогоджання.

Мф. 24:42. Отже, пильнуйте, бо не знаєте, о котрій годині Господь ваш прийде.

Мф. 24:43. Але це ви знаєте, що коли б знав хазяїн дому, в яку варту прийде злодій, то пильнував би й не дав би підкопати дому свого.

Мф. 24:44. Тому й ви будьте готові, бо в яку годину не думаєте, прийде Син Людський.

Господь заповідає пильнувати і готуватися, тобто збагачуватися добрими справами, щоб, коли прийде Господь, ми могли представити Йому, що Йому завгодно. Зверни увагу: Спаситель не сказав: “Я не знаю, о котрій годині прийде злодій”, але сказав: “ви не знаєте”. Під злодієм розуміється кінець і смерть кожного. Як непомітно, каже, приходить злодій, так несподівано буде Моє пришестя: не будьте ж безтурботні, але пильнуйте. Якби ми знали, коли настане наша смерть, то ми б тільки в той день постаралися догоджати Богові. А тепер, так як не знаємо, то завжди пильнуємо для справ чесноти.

Мф. 24:45. Хто ж вірний і розсудливий раб, якого пан його поставив над слугами своїми, щоб давати їм їжу вчасно?

Мф. 24:46-47. Блажен той раб, якого пан його, прийшовши, знайде таким, що чинить так; істинно кажу вам, що над усім майном своїм поставить його.

Господь дивується у своєму питанні: “Хто вірний і розсудливий раб, якого пан його поставив на службу йому?”, даючи зрозуміти, що таких рабів рідко можна знайти. Від усякого управителя потрібні дві якості: вірність і розсудливість. Якщо раб – управитель і вірний, тобто сам нічого не викрадає, але не розсудливий і задарма втрачає маєток, то він марний. Так само, якщо він розсудливий, але сам краде, він недостойний. Але хто виявиться тоді і вірним, і розсудливим, той отримає щось вище, – саме Царство Небесне. Святі будуть спадкоємцями всього, що належить Богові. Вірний і розумний раб – це такий учитель, який вчасно дає пасомим належну духовну їжу. Таким був Павло, який колись був хулителем, а потім став вірним служителем. То він напоїв молоком одного, то сповіщав премудрість іншому; він був і розумний, знаючи задуми ворога. Таким має бути і кожен, хто що-небудь отримав від Бога, – маєток, владу або начальство. Він повинен керувати ввіреним і вірно, і розумно, бо повинен буде дати звіт.

Мф. 24:48. Якщо ж раб той, будучи злий, скаже в серці своєму: Не скоро прийде пан мій,

Мф. 24:49. і почне бити товаришів своїх, і їсти та пити з п’яницями, –

Мф. 24:50. то прийде пан раба того в день, якого він не очікує, і в годину, якої не думає,

Мф. 24:51. і розсіче його, і піддасть його одній долі з лицемірами; там буде плач і скрегіт зубів.

Сказавши, якої почесті удостоїться вірний раб, Господь каже потім, яке покарання понесе злий. Якщо людина, якій довірено розпорядження якимось даром, стане нехтувати своїм служінням і скаже: зволікає пан мій, тобто не негайно карає; якщо він у такий спосіб “довготерпіння Боже робить приводом до розпусти”, битиме своїх товаришів-рабів, тобто, витлумачу я, буде їх спокушати, вражати їхню совість (бо підначальники, побачивши зловживання з боку начальників, даних їм, впадають у спокусу, завдають шкоди), – то раба такого розітнуть, тобто позбавлять обдарування; тоді й з’ясується, яким він є. Він буде кинутий у темряву. Раніше він своїм саном обманював інших. Так, багато архієреїв здаються святими тільки завдяки своєму сану. Тоді ж благодать у них забирається, і вони будуть покарані, як лицеміри, бо здавалися не такими, якими справді були.

Глава двадцять п’ята

Мф. 25:1. Тоді подібне буде Царство Небесне до десяти дів, які, взявши світильники свої, вийшли назустріч нареченому.

Мф. 25:2. З них п’ять було мудрих і п’ять нерозумних.

Мф. 25:3. Нерозумні, взявши світильники свої, не взяли з собою олії.

Мф. 25:4. Мудрі ж, разом зі світильниками своїми, взяли олії в посудинах своїх.

Мф. 25:5. І, як наречений забарився, то задрімали всі й заснули.

Під образом дів Господь пропонує притчу про милостиню, щоб, оскільки дівоцтво має велике значення, то хто-небудь, зберігши дівоцтво, не знехтував іншими подвигами. Знай же, що, не творячи милостині, хоча б ти був і незайманим, будеш викинутий разом із блудниками. І справедливо вивергається інший, який був незайманим, але не милостивий і жорстокосердий. Блудника долає сильна, природна пристрасть, а немилосердний переможений грошима. Але що слабший противник, то менше заслуговує на прощення переможений пристрастю сріблолюбства. Сребролюбець і “нерозумний”, бо переміг природне тілесне розпалювання, а сам переможений слабшим злом – грошима. Сон означає смерть, а уповільнення нареченого вказує, що не скоро настане друге пришестя.

Мф. 25:6. Але опівночі пролунав крик: ось наречений іде, виходьте назустріч йому.

Мф. 25:7. Тоді встали всі діви ті й поправили світильники свої.

Мф. 25:8. Нерозумні ж сказали мудрим: дайте нам вашої олії, бо світильники наші гаснуть.

Мф. 25:9. А мудрі відповідали: щоб не трапилося нестачі і в нас, і в вас, ідіть краще до тих, хто продає, і купіть собі.

Мф. 25:10. Коли ж пішли вони купувати, прийшов наречений і готові увійшли з ним на шлюбний бенкет, і двері зачинилися;

Мф. 25:11. потім приходять і інші діви, і кажуть: Господи! Господи! відчини нам.

Мф. 25:12. Він же сказав їм у відповідь: Істинно кажу вам: не знаю вас.

Мф. 25:13. Отож, пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, в яку прийде Син Людський.

Каже: “крик пролунав серед ночі”. Цим показується, що Господь прийде ненавмисно, бо опівночі ми спимо глибоким сном. Приходить при крику; це означає: при другому пришесті виголосить сурма. Світильники – наші душі. Особливо розум кожного – світильник: він горить тоді, коли має єлей добрих справ і милостиню. Діви справді нерозумні вже тому, що шукали єлею, коли вже не час було отримувати його. Мудрі кажуть: “як би не трапилося нестачі і в нас, і в вас”, це значить: чеснот ближнього ледь вистачає для виправдання його самого, а для мене вони не приносять користі. Кожен може отримати виправдання тільки від своїх справ, а не від справ іншого. Нерозумні йдуть до тих, хто продає, тобто до бідняків; це значить; вони розкаялися, що не творили милостині. Тільки тепер вони дізнаються, що ми повинні отримувати єлей від бідних. Тому слова, що вони пішли до тих, хто продає, щоб купити єлею, означають те, що вони в думці своїй пішли до бідних і стали міркувати про те, яке добре діло милостиня. Але двері були вже замкнені для них, бо після теперішнього життя немає часу для покаяння і ділання. Унаслідок цього Господь і каже їм: “Не знаю вас”, бо, людинолюбний і милостивий, Він не знає безжальних; та й справді, як знати Йому чужих Йому і несхожих на Нього? Знай також, що кожна душа мала світильник і світло від Бога, і що всі повстають для середняка Господа, бо всі бажають зустріти Його і з’єднатися з Ним. Однак тоді як світло й осяяння даються Богом, мудрі душі самі додають до нього елей за допомогою добродіяння, а юродиві душі, що залишили світильники без олії, відкидаються, як такі, що не мають добрих справ, які могли б розпалити світло, яке перебуває в них. Отже, якщо ми не робимо добра, то гасимо в собі світло Боже.

Мф. 25:14. Бо Він вчинить, як людина, яка, вирушаючи в чужу країну, покликала рабів своїх і доручила їм маєток свій:

Мф. 25:15. і одному дав він п’ять талантів, іншому – два, іншому – один, кожному за його силою, і негайно вирушив.

Мф. 25:16. Той, хто отримав п’ять талантів, пішов, вжив їх у справу і придбав інші п’ять талантів;

Мф. 25:17. так само і той, хто отримав два таланти, придбав інші два;

Мф. 25:18. Той, хто отримав один талант, пішов, закопав його в землю і сховав срібло пана свого.

Мф. 25:19. Після довгого часу, приходить пан рабів тих і вимагає в них звіту.

Сказавши вище, що “не знаєте дня, коли Господь прийде”, Спаситель докладає і притчу, показуючи, що Він прийде раптово. Бо Господь, як людина, що відходить у дорогу, покликав рабів Своїх і доручив їм те-то і те-то. Тим, хто відходить, називається Христос, який став заради нас людиною, або тому, що вознісся на небеса, або ж тому, що довго терпить і не раптом вимагає від нас, але очікує. Раби Його – ті, яким довірено служіння слова, як-то: архієреї, ієреї, диякони і всі, хто отримав обдарування духовні, одні більші, інші менші, кожен за силою своєю, тобто в міру віри і чистоти. Бо в ту посудину вкладе Бог дар Свій для мене, який я подам Йому: якщо подам посудину невелику, то і дар вкладе невеликий, а якщо посудину велику, то і дар великий. Той, хто прийняв п’ять талантів, негайно відійшов і почав працювати. Зверни увагу на старанність його: він нічого не знехтував, але негайно ж взявся до справи, подвоюючи те, що отримав. Подвоює ж даний йому дар той, хто, отримавши або дар слова, або багатство, або владу в царів, або інше якесь знання і здібність, приносить користь не собі тільки, але намагається бути корисним і для інших. Навпаки, той, хто закопав талант у землю, – це той, хто думає про одну тільки свою користь, а не про користь інших; і він засуджений буде. Навіть якщо побачиш обдаровану і стрімку людину, але обдарування свої вживає на зло, для своїх вигод, на обмани і на предмети чуттєві, вважай її такою, що закопала талант свій у землю, тобто в земні предмети. Через багато часу приходить той, хто дав своє срібло, тобто або божественні слова, бо “слова Господні – срібло … розплавлене” (Пс. 11:7), або ж інше якесь обдарування, яке підносить і прославляє людину, яка має його, – і вимагає звіту в отриманому.

Мф. 25:20. І, підійшовши, той, хто отримав п’ять талантів, приніс інші п’ять талантів і каже: Пане, п’ять талантів ти дав мені; ось, інші п’ять талантів я придбав на них.

Мф. 25:21. Пан його сказав йому: Добре, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірний, над багатьом тебе поставлю; увійди в радість пана твого.

Мф. 25:22. Підійшов також і той, хто отримав два таланти, і сказав: Пане, два таланти ти дав мені; ось, інші два таланти я придбав на них.

Мф. 25:23. Пан його сказав йому: добре, добрий і вірний рабе! у малому ти був вірний, над багатьом тебе поставлю; увійди в радість пана твого.

Мф. 25:24. Підійшов і той, хто отримав один талант, і сказав: Пане, я знав тебе, що ти людина жорстока, що ти жнеш там, де не сіяв, і збираєш там, де не розсипав,

Мф. 25:25. і, злякавшись, пішов і сховав талант твій у землі; ось тобі твоє.

Мф. 25:26. Пан же його сказав йому у відповідь: Лукавий раб і ледачий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав;

Мф. 25:27. тому належало тобі віддати срібло моє тим, хто торгує, і я, прийшовши, отримав би моє з прибутком;

Мф. 25:28. отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів,

Мф. 25:29. бо кожному, хто має, дасться й примножиться, а в того, хто не має, відніметься й те, що має;

Мф. 25:30. а негідного раба викиньте в темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів. Сказавши це, виголосив: Хто має вуха чути, нехай чує!

Обидвох, які трудилися над тим, що було дано, однаково хвалить пан; кожен з них чує: “добре, добрий раб і вірний”. Під ім’ям доброго ми взагалі розуміємо людинолюбного і щедрого, який доброту свою простягає і на ближніх. Ті, хто виявляються вірними в малому, ставляться над багатьом; бо хоча ми й тут удостоїмося дарів, але ці дари нікчемні порівняно з майбутніми благами. Радість Господа – це та безперервна радість, яку має Бог, що “радіє, – як каже Давид, – у справах Своїх” (Пс. 103:31). Так радіють і святі про справи свої, тоді як грішники про свої сумують і каються. Радіють святі й тому, що мають настільки багатого Господа. Зауваж, що і той, хто отримав п’ять талантів, і той, хто отримав два таланти, удостоюються однакових благ; отже, той, хто отримав мале, отримає рівну честь із тим, хто отримав і здійснив велике, якщо дану йому благодать, хоч би якою вона малою не була, використає на добре. Бо кожен заради отриманого ним шанується високо в тому тільки випадку, якщо це отримане вжив належним чином. Розсудливі раби такі й бувають, а поганий і ледачий раб відповідає інакше, так, як властиво йому. Він називає пана жорстоким, подібно до того, як і нині багато хто з учителів кажуть: жорстоко вимагати слухняності від таких людей, у яких Бог не вклав покірності й не вселяв слухняності. Бо це й позначається словами: “ти жнеш, де не сіяв”, тобто: в кого ти не всеяв покірності, від того вимагаєш покори. Називаючи ж пана жорстоким, раб засуджує самого себе. Бо якщо пан жорстокий, то рабу слід було б ще більше старатися, як такому, що має жорстокого й немилостивого пана, тому що якщо він вимагає чужого, то тим паче вимагатиме свого. Тому належало і тобі примножити те, що ти отримав, і утворити учнів, від яких Господь зажадав би належного. Учнів називає торгуючими тому, що вони передають або не передають іншим слово. Вимагає від них ліхви, тобто свідчення справ, бо учень, приймаючи від учителя вчення, і сам має його, і іншим передає його в цілості, і долучає до нього ще ліхву, тобто добродіяння. Отже, від лукавого і ледачого раба віднімається дар. Хто, прийнявши дар для того, щоб приносити користь іншим, не вживає його з цією метою, той втрачає цей дар; а той, хто проявив більшу старанність, придбає і дар більший. Бо тому, хто має старанність, дана буде і буде більша благодать, а від того, хто не має старанності, відніметься і те обдарування, яке він, мабуть, має, тому що хто не вправляється і не дбає про примноження обдарування, той втрачає його і має лише, мабуть, а насправді занапастив його своїми ледарствами й недбалістю.

Мф. 25:31. Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї,

Мф. 25:32. і зберуться перед Ним усі народи; і відокремить одних від інших, як пастир відокремлює овець від козлів;

Мф. 25:33. і поставить овець праворуч від Себе, а козлів – ліворуч.

Оскільки перше пришестя Господа було не славним і супроводжувалося приниженням, то про друге Він говорить: “коли прийде у славі Своїй”. Бо вдруге Він прийде зі славою і з ангелами, що служать Йому. Насамперед Господь відлучає святих від грішників, звільняючи перших від муки, а потім, поставивши, буде говорити з ними. Вівцями називає святих за лагідність їхню і тому, що вони приносять нам плоди й користь, як вівці, і дають хвилю, тобто покрив божественний і духовний, а так само й молоко, тобто духовну їжу. Грішників же називає цапинами, бо і вони ходять по стрімчаках; вони безладні й безплідні, як цапини.

Мф. 25:34. Тоді скаже Цар тим, що праворуч від Нього: Приходьте, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу:

Мф. 25:35. бо Я жадав, і ви дали Мені їсти; жадав, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене;

Мф. 25:36. був голий, і ви одягнули Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене.

Мф. 25:37. Тоді праведники скажуть Йому у відповідь: Господи! коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? або спраглим, і напоїли?

Мф. 25:38. коли ми бачили Тебе мандрівником, і прийняли? або нагим, і одягли?

Мф. 25:39. коли ми бачили Тебе хворим, або в темниці, і прийшли до Тебе?

Мф. 25:40. І Цар скаже їм у відповідь: Істинно кажу вам: так як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені.

Господь не раніше міркування нагороджує і карає, бо Він людинолюбний, а цим і нас навчає того, щоб ми не раніше карали, ніж досліджуємо справу. Таким чином, після суду покарані будуть ще більш безвідповідальні. Святих Він називає благословенними, бо вони сприйняті Отцем. Господь іменує їх спадкоємцями Царства, щоб показати, що Бог робить їх спільниками Своєї слави, як чад Своїх. Бо не сказав: “приходьте”, але “успадкуйте”, ніби якийсь батьківський маєток. Називає меншими братами або учнів Своїх, або всіх узагалі бідних, бо всякий бідний уже тому сам брат Христа, що Христос проводив Своє життя в бідності. Поміть тут правосуддя Боже, як Господь вихваляє святих. Поміть і благодумність їхню, як через скромність вони не визнають себе такими, що годували Господа. Але Господь відносить до Самого Себе те, що зроблено ними для бідних.

Мф. 25:41. Тоді скаже й тим, що по лівий бік: Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його:

Мф. 25:42. бо Я жадав, і ви не дали Мені їсти; жадав, і ви не напоїли Мене;

Мф. 25:43. був мандрівником, і не прийняли Мене; був наг, і не одягли Мене; хворий і в темниці, і не відвідали Мене.

Мф. 25:44. Тоді й вони скажуть Йому у відповідь: Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або мандрівником, або нагим, або хворим, або в темниці, і не послужили Тобі?

Мф. 25:45. Тоді скаже їм у відповідь: Істинно кажу вам: оскільки ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені.

Мф. 25:46. І підуть ці на вічну муку, а праведники на вічне життя.

Тих, хто стоїть ошуюю, Господь посилає у вогонь, який уготований дияволу. Оскільки демони безжальні і налаштовані до нас недружелюбно і вороже, то відповідним чином удостоюються того ж покарання і ті з людей, які мають таку ж властивість і за справи свої зазнали прокляття. Зауваж, що Бог не для людей приготував вогняну муку і не для нас приготував покарання, а для диявола, але я сам себе роблю таким, що заслуговує на покарання. Схвилюйся, людино, уявляючи, що ось посилають цих людей на муку не за те, що вони блудники, чи вбивці, чи хижаки, не за те, що скоїли інший якийсь лихий вчинок, – а за те, що не зробили ніякого добра. Бо якщо уважно розглянути, то хижаком виявиться і той, хто має багато і, однак, не чинить милості, хоча б явно і не робив ніякої образи ближньому. Усе, що має він більше за належне, викрадає у тих, хто вимагає, якщо вони не отримують від нього; бо якби він відокремив це для загального вжитку, ті не мали б потреби, а тепер, оскільки він замкнув свій надлишок і привласнив його собі, вони мають потребу. Таким чином, немилостивий є викрадач, бо настільки ж багатьох ображає, наскільки багатьом може добродіяти і не добродіє. І підуть такі люди в муку вічну і ніколи нескінченну, а праведники – в життя вічне. Як святі мають невпинну радість, так грішники – невпинну муку; хоча Оріген і марнослів’я, кажучи, що нібито є кінець покаранню, що грішники не вічно мучитимуться, що настане час, коли, очистившись через муки, вони перейдуть у те місце, де перебувають праведні, але ця байка ясно викривається тут, у словах Господа. Господь говорить про вічне покарання, тобто безперервне, бо порівнює праведних з вівцями, а грішників – з козлищами. Справді, як цапу ніколи не бути вівцею, так і грішник у майбутньому віці ніколи не очиститься і не буде праведним. Непроглядна темрява, будучи віддаленою від світла Божественного, тому самій і становить найтяжчу муку. Можна уявити на це й таку причину. Віддалившись від світла правди, грішник і в теперішньому житті вже перебуває в темряві, але оскільки тут ще є надія на навернення, то з цієї причини ця темрява і не є темрявою непроглядною. Після смерті ж буде розгляд справ його, і якщо він тут не розкаявся, то там оточує його непроглядна темрява, бо надії на навернення тоді вже немає, і настає досконале позбавлення божественних благ. Поки грішник тут, то хоча він і небагато отримує божественних благ, – кажу про чуттєві блага, він усе ще раб Божий, бо живе в домі Божому, між творіннями Божими, його годує і зберігає Бог. А тоді вона зовсім відлучається від Бога, не маючи участі в жодних благах: це і є темрява, яка називається непроглядною, порівняно з темрявою тутешньою, не непроглядною, коли грішник не відсікається зовсім. Отже, бігай немилосердя і твори милостиню як чуттєво, так особливо духовно. Годуй Христа, який прагне нашого спасіння. Втім, якщо ти нагодуєш і напоїш також спраглого і спраглого вчення, то і тоді ти нагодував і напоїв Христа. Бо віра, що живе в християнині, є Христос, а віра живиться і зростає за допомогою вчення. Якщо також побачиш якогось дивного, тобто такого, що віддалився від Царства Небесного, то вводь і його з собою; інакше сказати: з ним і сам входь на небеса, і його вводь, щоб, проповідуючи іншим, самому не опинитися негідним. І якщо хто позбувся одягу нетління, який мав через хрещення, і оголився, то одягни його, і “знемагаючого у вірі, – як каже Павло, – приймай…” (Рим. 14:1); ув’язненого у в’язниці, в цьому похмурому тілі, відвідай, даруючи йому повчання, немов би світло якесь. Всі ці види любові звершуй і тілесно, і особливо духовно: оскільки ми складаємося з двох частин – з душі і з тіла, то і справи любові можуть бути звершені двояко.

Глава двадцять шоста

Мф. 26:1. Коли Ісус закінчив усі слова ці, то сказав учням Своїм:

Мф. 26:2. ви знаєте, що через два дні буде Великдень, і Син Людський відданий буде на розп’яття.

Після того як було згадано про Царство і про муки, благовірно розмовляє потім і про Своє страждання, нібито так кажучи, що “і розп’ятий Моїх розп’ятих удостояться вогню”.

Мф. 26:3. Тоді зібралися первосвященики, і книжники, і старійшини народу на подвір’ї первосвященика, на ім’я Каіафи,

Мф. 26:4. і поклали в раді взяти Ісуса хитрістю і вбити;

Мф. 26:5. але говорили: тільки не у свято, щоб не сталося обурення в народі.

Незважаючи на наказ закону, щоб був тільки один архієрей протягом усього його життя, юдеї всупереч закону ставили в себе багатьох архієреїв, змінюючи їх щороку. Отже, до архієрея того року приходять на раду ті, які повинні були карати вбивць. Архієреями ж називає євангеліст тих, які вже закінчили свою річну службу. Маючи намір вчинити злочинне вбивство, вони не Бога бояться, а народу. Боялися ж того, щоб народ, у разі вбивства ними Христа у святковий час, не повстав би до помсти за те, або разом і того боялися, щоб убивством своїм не відволікти народ від узаконених жертвоприношень, а самим не позбутися б прибутку від жертв. Так само побоювалися й того, щоб смерть Христа не стала загальновідомою і славною, якби Його було вбито у свято; їм хотілося винищити і пам’ять про Нього. Отже, порадившись перед святом, вони поклали вбити Його після свята. Але Він, показуючи, що страждає не тоді, коли вони хотіли б, а коли Сам Він забажав, попустив їм узяти Себе напередодні самого свята Великодня, щоб у той же самий час, у який зазвичай бував Великдень просвітницький, звершився і Великдень істинний. Слід звернути увагу і на те, як вони осквернили себе вбивством. Справді, не бажаючи вбивати Його у свято, вони вбивають, однак же, щойно знайшли зрадника, вбивають, щоб тільки виконати волю свою, а на народ уже не звернули уваги.

Мф. 26:6-7. Коли ж Ісус був у Віфанії, в домі Симона прокаженого, приступила до Нього жінка з алавастровою посудиною світу дорогоцінного і вилила Йому, що лежав, на голову.

Деякі кажуть, що було три дружини, які помазали Господа миром, про яких згадали всі чотири євангелісти. Інші ж вважають, що їх було дві: одна, згадувана в Іоанна, тобто Марія, сестра Лазарева, а інша – та, що згадується в Матфея, яка тотожна зі згадуваною в Луки й Марка. Симона-прокаженого дехто вважає батьком Лазаря: Господь очистив його від прокази і пригощений був ним. Вважають також, що коли Господь говорив учням: “ідіть до такого-то, і він покаже вам світлицю прибрану”, то посилав їх саме до Симона; він, як кажуть, і прийняв Господа, і Господь звершив у нього Пасху. Бачачи цього прокаженого очищеним, зазначена дружина набула віри, що і вона отримає відпущення і очиститься від душевної прокази. Прийнявши віру, вона купує дорогоцінне миро і, не шкодуючи, виливає на главу Господа, віддаючи через це честь найважливішій частині тіла. Так, і ти, якщо маєш душевну проказу – проказу фарисейську, що засліплює тебе зверхністю і через те віддаляє тебе від Бога, прийми в дім свій Ісуса і помаж Його миром чеснот. Адже і ти можеш виготовити миро для Ісуса, що очистив тебе від прокази, і вилити це миро на главу Його. Що ж є глава Христова? Це – Божество Його, якому приносять пахощі чеснот, бо сказано: “Нехай виправиться молитва моя, сказано, як кадило перед Тобою” (Пс. 140:2). І ти принось Божеству Христовому пахощі миру, складеного з чеснот, сповідуй Христа не тільки людиною, а й Богом, бо через це ти також помазуєш главу Його пахучим миром, тобто православно богословствуєш.

Мф. 26:8. Побачивши це, учні Його обурилися й говорили: Навіщо така трата?

Мф. 26:9. Бо можна було б продати це миро за велику ціну і дати жебракам.

Мф. 26:10. Але Ісус, зрозумівши це, сказав їм: Що бентежите жінку? вона добру справу зробила для Мене:

Мф. 26:11. бо нужденних завжди маєте з собою, а Мене не завжди маєте;

Багато чуючи від Господа про милостиню і високо цінуючи слово про неї, учні стали докоряти дружині, вважаючи, що Бог більше шукає людинолюбства, ніж честі Собі. Але Він докоряє учням, бо вони необачно докоряли дружині. Від новоприхідних і взагалі не слід вимагати занадто багато, а особливо від слабкої жінки, але слід приймати і помірну віру їхню. Тому, коли хто приносить дар Богові, не відхиляй його і не пригнічуй горіння духу його, що вийшло б у тому разі, якби ти відіслав його роздати цей дар жебракам, але дозволь йому зробити приношення. Але коли хто зажадає від тебе поради про те, жебракам потрібно віддати що-небудь або ж принести Богові, в такому випадку порадь йому віддати краще жебракам, а якщо він вже приніс, то марно будеш відвертати його. До того ж честь, яку віддають безпосередньо Богові, треба віддавати перевагу над усім загалом, а отже, і над самою милостинею. І якщо Христос через людинолюбство відносить справи милості до Себе, то не подумай, що Бога треба залишати і дбати тільки про милостиню: у такому разі вийде, що можна і святотатствувати, і зі святотатницького подавати милостиню. Але цього не повинно бути. А що виявляти милосердя бідним і віддавати честь і догоду самому Христу – це не одне й те саме, послухай: “жебраків, – каже, – ви завжди маєте з собою, а Мене не завжди маєте”. Бачиш, що інша справа служити Христу й інша – милувати жебраків, хоча Христос по людинолюбству Своєму і відносить до Себе Самого те, що роблять для бідних.

Мф. 26:12. наливши миро це на тіло Моє, вона приготувала Мене до поховання;

Мф. 26:13. воістину кажу вам: де б не було проповідувано Євангеліє це в цілому світі, сказано буде в пам’ять про неї і про те, що вона зробила.

Цим Господь навчає нас, що згадана дружина вчинила так з особливої волі Божої, прообразуючи смерть Його та поховання тіла Його, бо Господь не дозволив би помазати Себе миром, коли б не хотів виявити цим якоїсь таємниці. Як Бог, Він передбачив майбутнє, що на похвалу дружині сповіщено буде всюди про те, що вона зробила. Зауваж же людинолюбство Боже, – яким великим даром віддається дружині: Він влаштовує те, що пам’ять про неї буде всюди, до яких тільки пір буде проповідуватися Євангеліє. Але яким чином миро вказувало на поховання Христа? У юдеїв був звичай ховати тіла з мастями миру, як робили і єгиптяни, для того, щоб ці тіла зберігалися без гниття і без поганого запаху. Отже, дружина ця, – каже Він, – показує через узливання миру, що тіло Моє буде піддано похованню. Усе це говорить Господь, торкаючись і напоумляючи Юду, через якого мав бути відданий на поховання. У переносному значенні розумій наступне: прокажений – це язичницький народ; дружина грішниця – це церква з сонму язичників, що вилила миро, тобто віру, на главу Христа, або, інакше кажучи, на Божество Його. Бо кожен, хто вірить, що Христос є Син Божий, возливає тим самим миро на главу Христову. Нарешті, Іуда, який нарікав, як каже Іоанн (Ін. 12:4-5), на дружину, є образ іудеїв, які донині нарікають на церкву Христову.

Мф. 26:14. Тоді один із дванадцяти, званий Юда Іскаріот, пішов до первосвящеників

Мф. 26:15. і сказав: що ви дасте мені, і я вам зраджу Його? Вони запропонували йому тридцять срібняків;

Мф. 26:16. і з того часу він шукав слушної нагоди віддати Його.

Коли чужа дружина, блудниця, надала таку велику честь, тоді учень іде, щоб зрадити Його! “Тоді пішов” сказано не дарма, але щоб позначити безсоромність Юдине. Вираз “Іскаріотський” додав євангеліст для того, щоб виразніше позначити його, тому що був інший Іуда, Леввій; а цей зрадник походив із якогось селища, що називалося “Іскара”. “Вони запропонували йому тридцять срібняків”, тобто тільки погодилися, визначили дати йому, а не те, щоб уже відважили їх, як багато хто думає. Юда шукав зручного часу, щоб віддати їм Його наодинці: бо вони боялися народу, то й підкупили Юду, щоб він сповістив їх, коли Ісус буде один.

Мф. 26:17. У перший же день опрісночний приступили учні до Ісуса і сказали Йому: Де велиш нам приготувати Тобі паску?

Мф. 26:18. Він сказав: ідіть у місто до такого-то і скажіть йому: Учитель каже: час Мій близький; у тебе звершу пасху з учнями Моїми.

Мф. 26:19. Учні зробили, як наказав їм Ісус, і приготували паску.

Так я думаю, що першим опрісночним днем євангеліст називає день передпресночний. Їсти паску їм належало, власне, у п’ятницю ввечері: вона-то й називалася днем опрісночним; але Господь посилає учнів Своїх у четверток, який називається в євангеліста першим днем опрісночним, бо він передував п’ятниці, – вечором, у вечір, який і їли зазвичай опрісноки. Учні підходять і запитують Ісуса: “де Ти хочеш, щоб ми приготували Тобі паску?”, бо ні вони самі, ні Він не мали власного дому. А Він посилає їх до людини, яку вони не знають і яка не знає їх (те саме Він зробив і щодо ослиці), показуючи їм, що людина та може послухатися і простих слів незнайомих їй осіб і прийме Його. Пасху ж захотів здійснити для того, щоб не здатися ворогом закону. “Часом Своїм” називає Своє заклання, щоб знали ми, що Він загартовується не без відома про те і добровільно. До слів: “у тебе, – тобто в домі твоєму, – зроблю паску” Господь додав “з учнями Моїми”; додав це для того, щоб було зроблено відповідну заготовку, тому що куштувати паску мали намір багато хто.

Мф. 26:20. Коли ж настав вечір, Він ліг із дванадцятьма учнями;

Мф. 26:21. і коли вони їли, сказав: Істинно кажу вам, що один із вас зрадить Мене.

Мф. 26:22. Вони вельми засмутилися й почали говорити Йому, кожен із них: Чи не я, Господи?

Із цього деякі роблять висновок, що того року Господь не їв паски. Агнця, кажуть, їли стоячи, а Христос лежав; отже, не їв паски. Але ми стверджуємо, що Він спочатку стоячи їв пасху старозавітну, а потім, полежавши, преподав Своє таїнство: здійснив спочатку прообразувальну пасху, а потім і пасху істинну. Про вчинок Юди пророкує для того, щоб виправити його, присоромити його, якщо не чимось іншим, то хоча б спілкуванням трапези, і давши йому знати, що він, Юда, хоче зрадити Бога, Який знає помисли. Учні ж стали турбуватися за себе тому, що хоча совість їхня була і чиста, але вони більше довіряли Христові, ніж собі, бо Господь знав серця їхні краще, ніж вони самі.

Мф. 26:23. Він же сказав їм у відповідь: Той, хто опустив зі Мною руку в блюдо, той зрадить Мене;

Мф. 26:24. втім Син Людський іде, як писано про Нього, але горе тій людині, якою Син Людський зраджується: краще б було тій людині не народитися.

Мф. 26:25. При цьому й Юда, що Його зраджує, сказав: Чи не я, Равви? Ісус каже йому: Ти сказав.

Прямо викриває зрадника, оскільки, будучи прикрито викритий, Юда не виправлявся. Тому, кажучи: “Той, хто намочив зі Мною”, оголошує про нього для того, щоб хоч так виправити його. Однак, будучи безсоромним, Юда вмочив шматок у тій же самій тарілці, або тарілці. Потім Господь каже: “А втім Син Людський іде, як написано про Нього”, тобто якщо Христові й було визначено постраждати для спасіння світу, проте з цієї причини зовсім не слід шанувати Юду. Навпаки, горе йому, бо він зробив це зовсім не для того, щоб посприяти волі Божій, а щоб прислужитися своїй злобі. До того ж, якщо розглянеш уважно, Христос не мав непохитного бажання бути розп’ятим. Це Він показує тим, що молиться про видалення чаші. Але так як “перед усіма віками” знав Він, що через злість ворога люди не можуть врятуватися в інший спосіб, – то наостанок бажає випити чашу, якої спершу не бажав було. Кажучи, що “краще було б цій людині не народитися”, показує, що небуття краще за буття в гріхах. Зверніть увагу і на слово “йде”: воно показує, що умертвіння Христа буде радше переходом, ніж смертю.

Мф. 26:26. І коли вони їли, Ісус узяв хліб і, благословивши, переламав і, роздаючи учням, сказав: Прийміть, їжте, це тіло Моє.

Вираз: “коли вони їли” додав євангеліст для того, щоб показати нелюдяність Іуди: якби він звіром був, то й тоді мав би пом’якшитись, бо їв одну їжу з однієї трапези, а він тим часом, і коли його докоряли, не прийшов до тями; мало того, навіть причащаючись тіла Христового, не розкаявся. Утім, деякі кажуть, що Христос дав Таємниці Своїм учням тоді, коли Юда вийшов. Так годиться чинити і нам, тобто видаляти нечестивих людей від Тайн Божественних. Маючи намір переломити хліб, Господь дякує як для того, щоб і нас навчити приносити хліб із подякою, так і для того, щоб показати, що Він із вдячністю приймає переломлення Свого тіла, тобто умертвіння, і не обурюється на це, як на щось недобровільне; дякує, зрештою, і для того, щоб і ми приймали Таємниці Христові з вдячністю. Говорячи: “це є Тіло Моє”, показує, що хліб, який освячується на жертовнику, є саме тіло Христове, а не образ його, бо Він не сказав: “це є образ”, але “це є Тіло Моє”. Хліб нез’ясовною дією прелагається, хоча і здається нам хлібом. Оскільки ми слабкі й не наважилися б їсти сире м’ясо й людську плоть, то нам викладається хліб, хоча насправді це – Тіло.

Мф. 26:27. І взявши чашу і подякувавши, подав їм і сказав: Пийте з неї всі,

Мф. 26:28. бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох виливається на відпущення гріхів.

Як Старий Заповіт мав заклання і кров, так і Новий Завіт має кров і заклання. “За багатьох виливається” сказав замість “за всіх виливається”, бо і всі є багато. Але чому вище не сказав: “прийміть, їжте всі”, а тут сказав: “пийте з неї всі”? Одні кажуть, що Христос сказав це заради Юди, бо Юда, взявши хліб, не їв його, а сховав, щоб показати іудеям, що Ісус називає хліб Своєю плоттю; чашу ж і неохоче пив, не будучи в змозі приховати це. Тому начебто і сказав Господь: “пийте всі”. Інші тлумачать це в переносному значенні, а саме: оскільки тверду їжу можна приймати не всім, а тим тільки, хто має досконалий вік, пити ж можна всім, то з цієї причини і сказав тут: “пийте всі”, бо найпростіші догмати властиво всім приймати.

Мф. 26:29. Кажу ж вам, що відтепер не буду пити від плоду цього виноградного до того дня, коли буду пити з вами нове вино в Царстві Отця Мого.

Скуштувавши від чаші, відмовляється, зрештою, від тілесного пиття і сповіщає про деяке інше куштування в Царстві, тобто у воскресінні. Воскреснувши, Він справді їв і пив, але вже з певною іншою метою, бо їв і пив не як такий, що потребує тілесної їжі, а для запевнення в істинній природі Свого тіла. Своє воскресіння по всій справедливості називає Царством, бо тоді Він скасував смерть, явивши Себе істинним Царем. Або розумій і так: нове питво – одкровення таємниць Божих, які відкриються тоді – в Царстві Божому, тобто при другому пришесті; “новія”, тобто такі, яких ми ніколи не чули. Христос каже, що Сам буде пити їх разом із нами. Це означає, що нашу користь вважає Своєю їжею і питтям.

Мф. 26:30. І, заспівавши, пішли на гору Оливну.

За вечерею вони оспівали це для того, щоб навчилися ми, що і нам слід робити те саме. Йде на гору оливок, а не в інше якесь місце, щоб не подумали, що Він утікає; бо не в невідоме юдеям місце йде, а у відоме. Водночас і для того йде з кровожерливого міста, покинувши його, щоб не перешкодити їм гнатися за Собою, а потім викрити їх, що вони переслідували Його і після відходу.

Мф. 26:31. Тоді каже їм Ісус: Усі ви спокуситеся про Мене цієї ночі, бо написано (Зах. 13:7): Я вражу пастуха, і розсіються вівці стада;

Мф. 26:32. по воскресінні ж Моєму предварю вас у Галілеї.

Як Бог, пророкує майбутнє, а щоб учні не спокусилися, поставивши це на докір собі, каже, що написано: “Я вражу пастуха, і розсіються вівці”, навіюючи цим наступне: Я зв’язував вас усіх разом, відхід же Мій розсіє вас. Говориться, що Отець вразить Сина. Це тому, що юдеї розіп’яли Господа за велінням, тобто за допущенням, Отця. Будучи в змозі перешкодити їм, Отець не перешкодив, а попустив, внаслідок чого і говориться, що Він “уразив”. Потім, вирішуючи скорботу учнів, Господь благовістить їм: Я встану і “випереджу вас у Галілеї”, тобто поспішу туди раніше за вас. Показує цим, що Єрусалим Він залишить і відійде до язичників, бо в Галілеї жили язичники.

Мф. 26:33. Петро сказав Йому у відповідь: Якщо й усі спокушаться на Тебе, то я ніколи не спокушуся.

Мф. 26:34. Ісус сказав Йому: істинно кажу тобі, що цієї ночі, перш ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене.

Через велику самовпевненість Петро тільки один обіцяє не спокуситися. Тому Христос і попустив йому впасти, щоб навчити його сподіватися не на себе, а на Бога, і слова Христові вважати більш достовірними, ніж власна свідомість. До того ж слова: “якщо і всі спокусяться, я не спокушуся” відгукуються зарозумілістю, виявляючи в Петрові гордість і незнання власної немочі. Господь пророкує йому і час, що “цієї самої ночі, перш ніж проспіває півень”, пророкує і число зречень, що він зречеться “тричі”.

Мф. 26:35. Каже Йому Петро: Хоч би належало мені й померти з Тобою, не зречуся Тебе. Подібне говорили й усі учні.

Мф. 26:36. Потім приходить із ними Ісус на місце, що зветься Гефсиманія, і каже учням: Посидьте тут, поки Я піду, помолюся там.

Петро, бажаючи показати, що він цілком відданий Спасителеві, перекословить Йому, тому що, звільнившись від страху зрадництва, він почав повставати на інших і опиратися Христу з сильної любові до свого Вчителя і з любочестя. Але й інші учні, оскільки вони ще не зазнали спокус, через незнання своє обіцяли те, чого не мали виконати. Маючи намір помолитися, Христос іде у відокремлене місце, тому що для молитви потрібне зречення від усього і усамітнення.

Мф. 26:37. І, взявши з Собою Петра й обох синів Зеведеєвих, почав сумувати й тужити.

Мф. 26:38. Тоді каже їм Ісус: Душа Моя скорботна смертельно; побудьте тут і пильнуйте зі Мною.

Мф. 26:39. І, відійшовши трохи, упав на обличчя Своє, молився і говорив: Отче Мій, якщо можливо, нехай мине Мене чаша ця; втім не так, як Я хочу, але як Ти.

Не всіх бере учнів, а тільки трьох, яким показав славу на Фаворі, щоб, бачачи Його в молитві та скорботі, не спокусилися. Однак і цих залишає і, відійшовши, молиться наодинці. А скорбить і тужить благопромислительно, щоб увірували, що Він був істинною людиною, бо людській природі властиво боятися смерті. Смерть увійшла в людський рід не за природою; тому природа людська боїться смерті і біжить від неї. Скорбить водночас і для того, щоб сховати Себе від диявола, щоб диявол напав на Нього, як на просту людину, і умертвив Його, а через це і сам був би повалений. З іншого боку, якби Господь Сам пішов на смерть, то подав би юдеям виправдання, що вони не згрішили, вбивши Його, Який прийшов до них на страждання. З цього і ми вчимося не ввергати себе в небезпеку, але молитися про позбавлення від неї. Для того Він і не відходить на далеку відстань, але перебуває поблизу трьох учнів, щоб, чуючи Його, вони пам’ятали про те, що Він робить, і, потрапивши в спокуси, самі б молилися подібно до Нього. Страждання Своє Він називає чашею або з причини успіння, або ж з причини тієї обставини, що воно стало причиною наших веселощів і спасіння. Бажає, щоб повз пройшла чаша ця, або для того, щоб показати, що, як людина, Він за природними законами відвертається від смерті, як вище сказано, або тому, що не хотів, щоб євреї згрішили настільки тяжко, що за їхній гріх трапилося б руйнування храму і загибель народу. Христос бажає, нехай буде воля Отця, щоб і ми навчилися, що хоча б природа і відвертала нас, але треба більше коритися Богові, ніж виконувати власну волю.

Мф. 26:40. І приходить до учнів, і знаходить їх сплячими, і каже Петру: Чи так не могли ви одну годину не спати зі Мною?

Мф. 26:41. пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу: дух бадьорий, а плоть немічна.

Оскільки Петро був сміливий, а так само й інші учні, то викриває їхню нетвердість, як людей, що говорили нерозважливо, і особливо звертає свою промову до Петра: “Так чи не могли ви одну годину не спати зі Мною, і як душі свої покладете за Мене?”. Утім, коли вразив їх докором, знову заспокоює їх, кажучи, що дух бадьорий, але неміч плоті опирається духу, тобто: Я пробачаю вас, бо ви піднімулися не через нехтування Мною, а через неміч. Внаслідок цього, якщо і ви немічні, то не будьте сміливі, але моліться, щоб якось не впасти вам у спокусу. Інші ж вважають, що “нехай не ввійдете в напасть” сказано замість “нехай не будете переможені напастю”. Бо не те, кажуть, заповідає, щоб ми були без напастей, тому що напасті увінчують, а те, щоб ми не були поглинуті напастю і щоб не потрапили в черево її, як якогось звіра, – про це велить молитися, тому що переможений напастю увійшов у черево її, тобто поглинутий нею.

Мф. 26:42. Ще, відійшовши іншим разом, молився, кажучи: “Отче Мій, якщо не може чаша ця оминути Мене, щоб Мені не пити її, нехай буде воля Твоя”.

Мф. 26:43. І, прийшовши, знаходить їх знову сплячими, бо в них очі обважніли.

Мф. 26:44. І, залишивши їх, відійшов знову і помолився втретє, сказавши те саме слово.

Навчайся, людино, безперестанку молитися в спокусах, чуючи, що і Господь часто молився. Знайшовши учнів знову сплячими, Господь не став викривати, щоб не засмутити, але відійшов. І, відійшовши, став молитися втретє, запевняючи у Своїй людяності, бо число три служить свідченням істини і достовірності.

Мф. 26:45. Тоді приходить до учнів Своїх і каже їм: “Ви все ще спите і спочиваєте? ось, наблизився час, і Син Людський віддається в руки грішників”;

Мф. 26:46. встаньте, підемо: ось наблизився Той, хто зраджує Мене.

Показуючи, що не має потреби в їхній допомозі, коли має намір зрадити Себе, Він каже їм: “А втім, спіть”. Або вимовляє це, щоб присоромити їх, нібито так кажучи: “ось, наблизився зрадник: якщо приємно вам і час дозволяє, спіть”. Потім збуджує їх з того місця, де молився, і йде назустріч до тих, котрі мали намір узяти Його. І ось Він перед ними, наче вони мають намір дати Йому щось приємне. Так і про те, про що молився Він, для того молився, щоб благопромисливість стала достовірною для нас; і якщо не бажав постраждати, то для того, щоб вберегти євреїв від погибелі, яка мала спіткати їх за гріх проти Нього.

Мф. 26:47. І коли ще говорив Він, ось Іуда, один із дванадцяти, прийшов, і з ним безліч народу з мечами та кілками, від первосвящеників і старійшин народних.

Мф. 26:48. Той, хто Його зрадив, дав їм знак, сказавши: Кого я поцілую, Той і є, візьміть Його.

Мф. 26:49. І, негайно підійшовши до Ісуса, сказав: Радуйся, Равви! І поцілував Його.

Мф. 26:50. Ісус же сказав Йому: Друже, для чого ти прийшов? Тоді підійшли, і поклали руки на Ісуса, і взяли Його.

Бачиш знаряддя архієреїв! Булави і мечі! Так вони були миролюбні! Так вони вирізнялися духом лагідності! Один із “дванадцяти” – сказав євангеліст, показуючи з подивом, що Юда віддався дияволові, незважаючи на те, що його обрали, і він був з першими поставлений. Так і ти, людино, бійся, щоб, ослабнувши духом, не відпасти, хоча б і був ти одним із найближчих до Ісуса! Дає знак Юда почасти тому, що була ніч і вони не могли розпізнати, а з іншого боку, і тому, що ті, хто прийшов узяти Ісуса, були не стільки з простого народу, скільки зі слуг архієрейських, які, можливо, зовсім не знали Ісуса. Учень вказує їм Учителя за допомогою цілування, бо, знаючи людинолюбство Господа, він робиться зухвалим і цілує Його. І Господь терпить до останньої години, намагаючись привести його до покаяння Своїм довготерпінням. Коли ж він і так не був напоумлений, тоді Господь робить те, що ті, хто прийшов, впали на землю, як каже Іоанн; робить це для того, щоб хоч через падіння пізнали Його силу. Однак і після цього не відвернулися вони від зухвалості. Тоді Господь і віддає їм Себе. Юду називає “другом”, соромлячи і докоряючи за те, що він, начебто друг, дає Йому цілування. “Чи на це прийшов” – замість: “з якою прихильністю присутній тут?”. Як друг? Але в такому разі не слід було приходити з мечами. Як ворог? Але для чого цілуєш? Так-то і викриває його, як підлесника.

Мф. 26:51. І ось, один із тих, хто був з Ісусом, простягнувши руку, витягнув меч свій, і, вдаривши раба первосвященика, відтяв йому вухо.

Мф. 26:52. Тоді каже йому Ісус: Поверни меч твій на його місце, бо всі, хто взяв меч, мечем загинуть;

Мф. 26:53. чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він надасть Мені більше, ніж дванадцять легіонів Ангелів?

Мф. 26:54. як же збудуться Писання, що так має бути?

Петро був тим, хто витягнув ніж, як каже Іоанн (Ін. 18:10). А ніж він мав при собі, як незадовго перед цим зарізав агнця, якого скуштували на вечері. Ми не засуджуємо Петра, бо він зробив це, ревнуючи не про себе, а про Учителя. Господь же, привчаючи його до євангельського життя, наставляє не користуватися мечем, хоча б і за Бога хто думав помститися. Відсікаючи вухо, Петро показує, що іудеї хворі були непослухом. Потім Господь покладає на вислів закону, що вбивця сам повинен бути вбитий, бо закон говорить про те, що “ті, хто взяв ніж, від ножа і загинуть”. Вказується цим, що будуть винищені від меча римлян юдеї, які взяли меч проти Нього. Не сказав, що “можу уявити дванадцять легіонів ангелів”, але “ублагати Отця Мого”, кажучи це добромисливо, як людина, через неміч учнів. Оскільки Він показав тоді багато людського – піт, страх, то не було б переконливим, якби сказав: “Я можу Сам уявити ангелів”. Замість дванадцяти, каже, учнів Мені постали б дванадцять полків ангелів, якби захотів Я. А легіон – найбільший полк, у шість тисяч вершників. Але треба, каже, щоб усе це сталося, щоб сповнилися Писання, що сповістили все це. Юдеї злі не тому, що сповістили Писання, але оскільки юдеї мали все це здійснити через злу волю, то в Писаннях і викладено так Духом.

Мф. 26:55. Того ж часу сказав Ісус народові: Наче на розбійника вийшли ви з мечами та кілками на Мене, щоб узяти Мене, бо щодня сидів Я з вами, навчаючи в храмі, і ви не брали Мене.

Мф. 26:56. Це ж усе було, нехай збудуться писання пророків.

Показує божевільну їхню затію, а так само й те, що взяття Його відбулося не за їхньою силою. Коли Я був з вами в храмі, каже Він, ви хотіли взяти Мене, але так як Я не допускав, то ви не могли. Тепер же Я з власної волі віддаюся вам, бо знаю, що бути не може, щоб збрехали Писання, які передбачили вашу злобу.

Тоді всі учні, залишивши Його, втекли.

Мф. 26:57. А ті, що взяли Ісуса, відвели Його до Каяфи первосвященика, куди зібралися книжники та старійшини.

Мф. 26:58. Петро ж слідував за Ним здалека, аж до двору первосвященичого; і, увійшовши всередину, сів зі служителями, щоб бачити кінець.

Інші учні втекли, Петро ж, будучи більш палко прихильний до Учителя, здалеку йшов за Ним. Хоча й Іоанн ішов за Ним, однак, не як учень, а як знайомий архієрея.

Мф. 26:59. Первосвященики і старійшини та весь синедріон ************ шукали лжесвідчення проти Ісуса, щоб віддати Його на смерть,

Мф. 26:60. і не знаходили; і хоча багато лжесвідків приходило, не знайшли.

Відводять Ісуса до Каяфи, бо той був архієреєм того року. Провели там цілу ніч і решта, не їли тоді паски, але, чекаючи, щоб убити Господа, хоча й порушивши тим неїданням закон. Бо Господь їв паску в узаконений час, а вони, щоб тільки вбити Господа, знехтували й законом.

Але, нарешті, прийшли два лжесвідки

Мф. 26:61. і сказали: Він говорив: Можу зруйнувати храм Божий і за три дні створити його.

Мф. 26:62. І вставши, первосвященик сказав Йому: “Що ж нічого не відповідаєш? Що ж вони проти Тебе свідчать?

Мф. 26:63. Ісус мовчав. І первосвященик сказав Йому: Заклинаю Тебе Богом живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий?

Мф. 26:64. Ісус каже йому: Ти сказав;

Це справді були лжесвідки, бо Христос не говорив, що “можу зруйнувати”, але “зруйнуйте”, і не сказав: “храм Божий”, але “храм цей”, тобто “тіло Моє”, і знову не казав “збудую”, але ” воздвигну” (Ін. 2:19). Таким чином, це – явні лжесвідки, які стверджували, що Христос говорив те, чого не говорив. Тому, бачачи беззаконний суд їхній, Христос мовчав, бо тих, яких не переконували знамення, як переконали б виправдання? Бажаючи втягнути Христа в богохульство, продовжує архієрей запитувати Його – для того, щоб, якщо Він скаже: “Я Син Божий”, засудити Його, як богохульника, або ж, якщо Він відречеться від того, мати Його свідком проти Самого Себе. Але Господь, що ловить премудрих у підступності їхній, відповідає: “ти сказав”. Це замість наступного: “твої вуста сповідували, що Я – Син Божий”.

навіть кажу вам: відтепер побачите Сина Людського, що сидить праворуч сили і йде на хмарах небесних.

Сповіщає їм словами з Даниїла-пророка, бо той сказав, що “бачив я ніби Сина Людського, що прийшов на хмарах”. Оскільки обвинувачі вважали Його брехуном, що з’являється в смиренному образі, то каже їм, що “побачите Мене тоді, що Я прийду з силою, і буду сидіти з Отцем”; силою тут називає силу Отця, а прийдешнім – не від землі, а з небес.

Мф. 26:65. Тоді первосвященик роздер свої шати та й сказав: Він богохульствує! На що ще нам свідків? ось, тепер ви чули богохульство Його!

Мф. 26:66. як вам здається? Вони ж сказали у відповідь: повинен смерті.

Був звичай у юдеїв – якщо траплялося щось нестерпне, то роздирати одяг. Так і Каяфа, нібито через явне богохульство, робив це, щоб спокусити чернь, щоб показати їй, що Христос найвищою мірою богохульствував, і так змусити народ сказати, що “винен смерті”. Зауваж і ту обставину, що те, що Каяфа роздер одяг, було символом роздратування старозавітного архієрейства.

Мф. 26:67. Тоді плювали Йому в обличчя, і завушували Його; інші ж били Його по ланітах

Мф. 26:68. і говорили: Скажи нам, Христе, хто вдарив Тебе?

Коли засудили Його, тоді стали чинити Йому ганьбу і лаялися на Нього, накидаючи, як каже інший євангеліст (Лк. 22:63-64), на обличчя Його одяг. Оскільки вони мали Його, як пророка, то з цієї причини так і лаються на Нього. Заушати – значить бити руками, пригнувши пальці, або, простіше сказати, бити кулаками.

Мф. 26:69. Петро ж сидів поза двором. І підійшла до нього одна служниця та й сказала: І ти був з Ісусом Галілеянином.

Мф. 26:70. Але він відрікся перед усіма, сказавши: не знаю, що ти кажеш.

Мф. 26:71. Коли ж він виходив за браму, побачила його інша, і каже до тих, хто був там: і цей був з Ісусом Назореєм.

Мф. 26:72. І він знову відрікся з клятвою, що не знає Цієї Людини.

Мф. 26:73. Трохи згодом підійшли ті, що стояли там, і сказали Петру: Точно й ти один із них, бо й мова твоя доносить на тебе.

Мф. 26:74. Тоді він почав клястися і божитися, що не знає Цієї Людини. І раптом заспівав півень.

Мф. 26:75. І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: “перш ніж заспіває півень, тричі зречешся Мене”. І вийшовши геть, плакав гірко.

Будучи мучений безмірним страхом, Петро забув про свої обіцянки і підкоряється людській немочі, ніби вмерши від страху і не знаючи, що говорить. Але ти зрозумій у мене і в піднесеному сенсі – що Петро викривається служницею, тобто людською неміччю, річчю низинною і пристойною рабам; викривається доти, доки півень, проспівавши, не привів його до тями. Півень означає слово Христове, яке не дозволяє, щоб ми розслабилися і спали, але говорить: “пильнуйте” і “вставай, сплячий”. Цим-то словом, ніби якимось алектором, пробуджений Петро, вийшовши геть із двору архієрейського, тобто зі стану засліпленого розуму, заплакав, вийшовши з нечуття. Поки він був на подвір’ї засліпленого розуму, не плакав, бо не відчував, але як тільки вийшов з нього, прийшов до тями.

* * *

************Верховное судилище.

Глава двадцять сьома

Мф. 27:1. Коли ж настав ранок, усі первосвященики та старійшини народу мали нараду про Ісуса, щоб віддати Його на смерть:

Мф. 27:2. і, зв’язавши Його, відвели й віддали Його Понтію Пілату, правителю.

Дивись, як заволодів усіма ними диявол, схиливши їх до вбивства в такі дні, в які належало їм здійснювати багато жертв і приношень за гріхи інших – у дні непорочності й чистоти. Вони ж зв’язують і відводять Христа до правителя Пілата, який був із Понта, але римський підданий, і посланий був правителем Юдеї. Віддали ж Господа Пілату, як людину справді бунтівну і таку, що зловмисно замишляє проти царя.

Мф. 27:3. Тоді Юда, що зрадив Його, побачивши, що Його засуджено, і розкаявшись, повернув тридцять срібняків первосвященикам і старійшинам,

Мф. 27:4. кажучи: Згрішив я, зрадивши кров невинну. Вони ж сказали йому: Що нам до того? дивись сам.

Мф. 27:5. І, кинувши срібняки в храмі, він вийшов, пішов і задушив себе.

Запізнюється роздумом Іуда; кається, але не на добро. Зізнатися – добре, але вдавитися – диявольська справа. Не переносячи безслав’я в майбутньому, сам себе позбавляє життя, тоді як належало йому плакати й благати Відданого. Деякі кажуть, утім, ніби Юда, будучи грошолюбцем, думав, що і срібло він придбає, продавши Христа, і Христос не буде вмертвілий, але уникне юдеїв, як часто уникав. Тепер же, побачивши, що Він засуджений і засуджений до смерті, розкаявся, тому що справа вийшла не так, як він припускав. З тієї причини нібито і вдавився, щоб випередити Ісуса в пеклі і, благаючи Його, здобути спасіння. Знай до того ж і те, що Юда надів собі на шию зашморг, повісившись на якомусь дереві, але оскільки дерево нахилилося, то він залишився живим, бо Бог хотів зберегти його або для покаяння, або ж для глузу й ганьби. Бо кажуть, що він впав у водяну хворобу, так що там, де вільно проходила колісниця, він не міг пройти, а згодом, упавши ниць, розірвався, або “просідав”, як каже Лука в Діяннях (Діяння. 1, 18).

Мф. 27:6. Первосвященики, взявши срібники, сказали: недозволено покласти їх у скарбницю церковну, бо це ціна крові.

Мф. 27:7. Зробивши ж нараду, купили на них землю гончарника, для поховання мандрівників;

Мф. 27:8. тому й називається земля та “землею крові” до цього дня;

Мф. 27:9. тоді збулося сказане пророком Єремією, який каже: І взяли тридцять срібняків, ціну Оціненого, Якого оцінили сини Ізраїля,

Мф. 27:10. і дали їх за землю гірника, як сказав мені Господь.

Церковною скарбницею називали церковний кухоль, у який клали принесені Богові дари. Дивись, як Бог робить їх нерозважливими, так що виявляються і кровожерливі думки їхні. “До цього дня”, каже, поле те називається полем крові, так що всім нагадується, що вони вбили Господа. Зауваж і те, що про мандролюбство дбали й юдеї, тож купили й поле якесь для цвинтаря мандрівників. Посоромимося ж ми, що вважаємо себе людьми досконалого життя, а мандрівниками нехтуємо. “Ціною Оціненого” називає, звісно, ціну Христа: Він був безцінний, однак оцінений був синами Ізраїлю, тобто сини Ізраїлю призначили ціну Його, домовившись дати Юді тридцять срібняків.

Мф. 27:11. Ісус же став перед правителем. І запитав Його правитель: Ти Цар Юдейський? Ісус сказав йому: Ти говориш.

Мф. 27:12. І коли звинувачували Його первосвященики та старійшини, Він нічого не відповідав.

Мф. 27:13. Тоді каже Йому Пилат: Не чуєш, скільки свідчать проти Тебе?

Мф. 27:14. І не відповідав Йому на жодне слово, так що правитель дуже дивувався.

Як обвинувачений у цивільних злочинах, відводиться до Пілата. Звідси й запитує Його, чи не робив Він і не робив спроб царювати над юдеями? Ісус відповідав йому: ти кажеш, – даючи найпремудрішу відповідь, бо не сказав ні “так”, ні “ні”, а щось середнє, як: ти кажеш. Але це може бути зрозуміло і так, що: “так, точно так, як ти кажеш”, і так, що: “Я не кажу цього, а кажеш ти”. Іншого нічого не відповів, бо бачив, що суд іде не за статутом. Пилат дивувався Господу, з одного боку – як такому, що нехтує смертю, а з іншого – тому, як Він, будучи настільки красномовним і маючи представити тисячі виправдань, нічого не відповів і не звертав уваги на обвинувачів. Навчимося й ми звідси, щоб, якщо будемо перебувати перед несправедливим судом, нічого не казати, щоб не здійняти великого галасу і не зробитися винним великого осуду, коли не слухають наших виправдань.

Мф. 27:15. На свято ж Пасхи правитель мав звичай відпускати народу одного в’язня, якого хотіли.

Мф. 27:16. Був тоді в них відомий в’язень, названий Варавва;

Мф. 27:17. отже, коли зібралися вони, сказав їм Пілат: Кого хочете, щоб я відпустив вам: Варавву, чи Ісуса, званого Христом?

Мф. 27:18. бо знав, що зрадили Його через заздрість.

Пілат намагався звільнити Христа, хоча й не так твердо, як належало, бо він повинен був твердо стояти за істину. Спочатку він запитав Господа: “Чи не чуєш, що вони свідчать проти Тебе?”. Запитав же для того, щоб, якщо Христос виправдається, мати привід до звільнення Його. Коли ж Господь не хотів виправдовуватися, добре знаючи, що не буде відпущений, якби й виправдався, – тоді Пілат звертається до іншого шляху і вдається, зрештою, до звичаю, наче так кажучи: якщо ви не відпускаєте Ісуса як невинну особу, то, хоча б як засудженого, потіште Його для свята. Бо як міг Пілат припустити, що вони шукатимуть, щоб невинного Ісуса розіп’яли, а винного розбійника відпустять? Отже, знаючи, що Христос безневинний, але що Йому заздрять, з цієї причини і питає їх; звідси показує себе людиною слабкою, бо він повинен був навіть постраждати за добру справу. Тому він і гідний осуду, як такий, що приховав істину. “Варавва” тлумачиться: “син батька”, бо вар – син, а авва – батько. Отже, юдеї сина батька свого, диявола, випросили, а Ісуса розіп’яли. Однак вони й донині до сина батька свого, антихриста, приліплюються, а Христа відрікаються.

Мф. 27:19. Тим часом, як сидів він на суддівському місці, дружина його послала йому сказати: Не роби нічого Праведникові Тому, тому що я нині уві сні багато постраждала за Нього.

Мф. 27:20. Але первосвященики та старійшини збудили народ просити Варавву, а Ісуса погубити.

Мф. 27:21. Тоді правитель запитав їх: Кого з двох хочете, щоб я відпустив вам? Вони сказали: Варавву.

Мф. 27:22. Пилат каже їм: що ж я зроблю Ісусові, якого називають Христом? Кажуть йому всі: нехай буде розіп’ятий.

Мф. 27:23. Правитель сказав: яке ж зло зробив Він? Але вони ще сильніше кричали: нехай буде розп’ятий.

Мф. 27:24. Пилат, бачачи, що ніщо не допомагає, але сум’яття посилюється, узяв води й умив руки перед народом, і сказав: невинний я в крові Праведника Цього; дивіться ви.

Мф. 27:25. І, відповідаючи, весь народ сказав: кров Його на нас і на дітях наших.

Мф. 27:26. Тоді відпустив їм Варавву, а Ісуса, побивши, віддав на розп’яття.

Дивне! Судимий Пілатом лякав дружину його! Не сам бачить сон, а дружина його: або тому, що сам він не гідний був; або тому, що самому йому не повірили б, а подумали б, що він говорить це через пристрасть до Ісуса; а, можливо, він і промовчав би, якби й бачив, бо був суддею. Сон – справа Промислу; але він трапився не для того, щоб звільнений був Христос, але щоб врятувалася дружина. Чому ж не звільнив Христа? Тому, що йому, тобто Пілату, не безпечно було звільнити Його, як обвинуваченого в царюванні. Але він мав би вимагати свідчень: чи не збирав Христос біля Себе воїнів, чи не заготовляв зброї. Тепер же, як легковажний і слабкий, Пілат відхиляється вбік; із цієї причини він і невинуватий: бо, коли вони просили запеклого лиходія, віддав, а щодо Христа запитував: що зробити з Ісусом? – роблячи, таким чином, іудеїв начальниками суду. Будучи правителем, він міг вирвати Його від них, як тисяченачальник Павла (Діян. 21:31). “Нехай буде розіп’ятий”, – говорили юдеї, маючи намір не тільки вбити Його, а й накинути на Нього лиходійську провину, тому що хрест призначався як покарання лиходіям. Умивається, показуючи, що він чистий від ненависті. Худо розмірковує, бо, називаючи Ісуса праведником, водночас зрадив Його вбивцям! А ті відплату за вбивство Його приймають на себе; яка відплата і спіткала їх, коли римляни винищили їх і дітей їхніх. Утім, і донині юдеї, будучи чадами тих,- що вбили Господа,- мають на собі кров Його, бо за невір’я в Господа їх переслідують усі, а коли переслідують, то немає їм жодного помилування. Пілат бив Ісуса, тобто бичував, показуючи, що і він засудив Його, і що юдеї будуть розпинати вже не невинну людину, а зганьбленого. Так і справдилося: “плечі Мої віддав на рани” (Іс. 50:6).

Мф. 27:27. Тоді воїни правителя, взявши Ісуса в преторію*************, зібрали на Нього весь полк

Мф. 27:28. і, роздягнувши Його, наділи на Нього багряницю;

Мф. 27:29. і, сплівши вінець із терну, поклали Йому на голову, і дали Йому в праву руку палицю, і, ставши перед Ним на коліна, насміхалися з Нього, кажучи: Радій, Царю Юдейський!

Мф. 27:30. і плювали на Нього і, взявши тростину, били його по голові.

Тут виповнилося слово Давидове: “Дав Мене на ганьбу божевільному” (Пс. 38:9). Бо воїни робили з Ним гідне їх, будучи людьми божевільними: вони одягли Його в хламіду замість порфіри, наче царя; вінець замість діадеми; і, глузуючи з Нього, вшановували Його, бо схиляння колін є символ надання честі. Дивись, як усякий вид ганьби вони пройшли: обличчя ганьбили заплітанням, голову – вінцем, руки – тростиною, решту тіла – хламидою, вуха – хулиганськими словами. Хоча все, що не робили, вони робили для наруги над Христом, однак разом з тим ти розумій і так, що все це Самим Ісусом здійснено було і в більш таємничому сенсі: бо багряна хламида означала природу нашу, яку, в той час як вона була обагренна кров’ю і схильна до вбивства, Він сприйняв і освятив, зодягнувшись у неї; вінець з терну означав гріхи, які походять від життєвих клопотів, – гріхи, які Христос поглинає Своїм Божеством, – бо Божество і означають через голову Його; палиця – це образ нашої немічної й тілесної плоті, яку сприйняв Господь, як і Давид каже: “Правиця Господня піднесла мене” (Пс. 117:16); через прийняття хулінь у вуха Свої Господь позбавив нас від зміїного шепотіння, що увійшло через вуха Єви.

Мф. 27:31. І коли насміялися з Нього, зняли з Нього багряницю, і одягли Його в одежу Свою, і повели Його на розп’яття.

Мф. 27:32. Виходячи, вони зустріли одного киринеянина, на ім’я Симона; цього змусили нести хрест Його.

Перші три кажуть, що Симон ніс хрест Ісусів, а Іоанн – що його ніс Сам Господь. Тому, ймовірно, було те й інше: спочатку Сам Ісус ніс хрест, а потім, знайшовши на шляху Симона, поклали на нього хрест. Ти ж зверни увагу й на те, що Симон означає послух: отже, той, хто має послух, несе хрест Христовий. Киринея, будучи містом Пентапольським, означає п’ять почуттів, яким треба нести хрест.

Мф. 27:33. І, прийшовши на місце, зване Голгофа, що означає: Лобне місце,

Мф. 27:34. дали Йому пити оцту, змішаного з жовчю; і скуштувавши, не хотів пити.

Мф. 27:35. Ті, хто розіп’яли Його, ділили одяг Його, кидаючи жереб;

Мф. 27:36. і, сидячи, стерегли Його там;

Мф. 27:37. і поставили над головою Його напис, що означав провину Його: Це Ісус, Цар Юдейський.

Місце називалося лобовим тому, що, як каже переказ отців, тут похований був Адам: як в Адамі всі ми померли, так повинно, щоб у Христі ожили. Не бентежся, чуючи євангелістів, коли цей каже, що Господу було принесено оцет із жовчю; Марк – що було принесено вино зі смирною; а Іоанн – оцет із жовчю та гісопом. Багато хто робив багато чого, як буває в безладному натовпі, коли кожен робить інше: тому треба думати, що один приніс вино, а інший – оцет із жовчю. Багато родів смерті. Але Христос помирає через хрест, щоб і дерево освятити, через яке ми прокляті були, і благословити все: і небесне, що позначається верхньою частиною хреста, – і підземне, що позначається через підніжжя, – і межі землі, як східної, так і західної, що позначається поперечними частинами хреста; а разом і для того помирає через хрест, щоб, розпростерши руки, покликати й зібрати чад Божих розточеними. Воїни ділять одяг Його, як людини бідної, яка нічого іншого не має. Що інший євангеліст назвав титлом, то Матфей називає “провиною”, бо надписали, заради чого розп’ятий: розп’ятий, як Цар Юдейський і запроваджувач нововведень. Слово ж “цар” вони надписали заради наклепу; однак свідоцтво це вірне, хоча й подане від ворогів, – бо Господь є Цар, що прийшов для того самого, щоб спасти юдеїв. Коли ж тілесні юдеї не захотіли, щоб Він царював над ними, Він стає Царем духовних юдеїв, тобто тих, хто сповідує, тому що “юдей” означає “той, хто сповідує”.

Мф. 27:38. Тоді розіп’яті з Ним два розбійники: один по праву сторону, а інший – по ліву.

Мф. 27:39-40. А ті, хто проходив повз, лихословили Його, киваючи головами своїми і кажучи: Той, хто руйнує храм і в три дні творить! Врятуй Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста.

Мф. 27:41. Так само й первосвященики з книжниками та старійшинами й фарисеями, насміхаючись, говорили:

Мф. 27:42. інших спасав, а Себе Самого не може врятувати; якщо Він Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і увіруємо в Нього;

Мф. 27:43. сподівався на Бога, нехай тепер визволить Його, якщо Він угодний Йому. Бо Він сказав: Я Божий Син.

Мф. 27:44. Також і розбійники, розіп’яті з Ним, паплюжили Його.

Для наклепу на Христа розпинають із Ним двох розбійників, щоб і Його визнали таким самим беззаконником, як і тих. Але вони були образом двох народів – юдейського і язичницького, бо обидва були однаково беззаконні й паплюжили Христа, подібно як і розбійники спочатку паплюжили обидва. Потім же один, пізнавши Його, сповідував Царем, з якої причини і сказав: “Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоєму”. Так і язичницький народ сповідав Христа. Інший же розбійник, іудейський народ, продовжував хулити. Диявол же примушував тих, хто говорив: “Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста”, з тією метою, щоб Христос, будучи роздратованим, зійшов з хреста і щоб порушив справу спасіння всіх хрестом. Але Христос є Син Божий і не послухався ворога, щоб і ти навчився, що не повинно слухатися хитрощів диявола, але – творити добро, хоча б люди і мали про тебе погану думку.

Мф. 27:45. Від шостої ж години темрява була по всій землі до години дев’ятої;

Мф. 27:46. а близько дев’ятої години крикнув Ісус голосним голосом: Ілі́, ілі́, ла́ма́ савахфа́ні́? тобто: Боже Мій, Боже Мій, для чого Ти Мене залишив?

Мф. 27:47. Деякі з тих, що стояли там, чуючи це, говорили: Іллю кличе Він.

Мф. 27:48. І негайно побіг один із них, узяв губку, наповнив оцтом і, наклавши на тростину, давав Йому пити;

Мф. 27:49. А інші говорили: постой; подивимося, чи прийде Ілля врятувати Його.

Темрява, що сталася, сталася не за природним порядком, як буває вона природно внаслідок, наприклад, затемнення сонця. Бо в чотирнадцятий день місяця ніколи не буває затемнення. Сонячне затемнення буває тільки в такому випадку: коли місяць щойно народжується, тоді й бувають природні затемнення сонця. Але під час розп’яття Христа був безсумнівно чотирнадцятий день місяця, тому що тоді відбувався Великдень: отже, темрява була неприродна. До того ж темрява ця була вселенською, а не частковою, як, наприклад, у Єгипті, – щоб явно було, що тварюка співчуває стражданню Творця і що відступило від іудеїв світло. Юдеї, які вимагають бачити знамення з неба, нехай побачать тепер сонце затьмарене! Оскільки людина створена була в шостий день, а скуштувала від дерева в шосту годину, – бо це година вживання їжі, – то Господь, відтворюючи людину і, лікуючи падіння, пригводжується до дерева в шостий день і в шосту годину. Пророче “Або, або” вимовляється єврейським діалектом, щоб показати, що Він не б’ється зі старозавітним Писанням. А “для чого Ти Мене залишив?” сказав для того, щоб показати, що Він став істинною людиною, а не за видимістю тільки, бо людина має природне бажання жити, будучи життєлюбною. Тому як сумував і тужив перед хрестом, показуючи природно притаманну нам боязнь, так тепер каже: “для чого Ти Мене залишив”,- виявляючи притаманну нам любов до життя. Бо Він був воістину людиною і подібний до нас у всьому, крім гріха. Утім, дехто розумів так, що Спаситель, приймаючи на Себе обличчя юдеїв, каже: “Для чого Ти залишив народ юдейський, Отче, щоб він вчинив такий гріх і піддався загибелі?”. Як такий, що походить від юдеїв, Христос “для чого Ти залишив Мене” говорить замість: “для чого Ти залишив Мою спорідненість, Мій народ, що вони зробили таке зло собі”. Люди з простого народу, будучи неосвіченими й необізнаними в пророчих писаннях, не зрозумівши цієї промови, думали, що Христос кличе Іллю, – бо не всі юдеї знали пророчі писання, так само як і тепер не всі християни знають Євангеліє. А оцтом поїли Його для того, щоб Він швидше помер, перш ніж прийде Ілля, щоб допомогти Йому. Звідси інші говорили: “Зачекай, подивимося, чи прийде Ілля врятувати Його”, тобто: не роби, щоб Він помер; дізнаємося, чи допоможе Йому Ілля.

Мф. 27:50. Ісус же, знову возопивши гучним голосом, випустив дух.

Мф. 27:51. І ось, завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху донизу; і земля потряслася; і каміння розсілося;

Мф. 27:52. і гроби відкрилися; і багато тіл спочилих святих воскресли

Мф. 27:53. і, вийшовши з гробів після воскресіння Його, увійшли у святий град і з’явилися багатьом.

Ісус волає гучним голосом, щоб ми зрозуміли, що коли говорив Він: “владу маю покласти душу Мою”, – то це було істинно, бо Він із владою віддає душу. Що ж це було за заклик? “Отче, в руки Твої віддаю дух Мій”, – бо не з примусу, а добровільно випустив Він дух. Це показує: “віддаю”; показує також, що Він думає знову отримати душу Свою, бо всяка застава знову віддається назад. Подяка Господу за те, що, коли Він помер і коли дух Його вручили в руки Отця, відтоді й душі святих покладають у руки Божі, а не в темницях пекла, як раніше, – тож смерть Христова стала освяченням нашим. Для цього-то і закликається гучним голосом смерть, яка не наважується і підійти, якби не була покликана. Церковна завіса складалася з якогось полотна, повішеного посеред храму, що відокремлювало внутрішнє від зовнішнього, як якась стіна. Що вона роздирається, – то через це Бог показує, що храм, недоступний і невидимий, внутрішнє, внутрішнє якого закривала завіса, буде в такому приниженні й презирстві, що всім він буде доступний і всякий може розглядати його. Інші вказують й інші причини роздратування. Завіса, що роздирається, означала, кажуть, скасування букви законної, а також те, що розкриється все законне, що колись закривалося літерою, як якоюсь завісою, – і все, колись незрозуміле та загадкове, стане ясним тепер, здійснившись на Христі. Можна й те сказати, що як був звичай у юдеїв у разі богохульства роздирати одяг, так тепер і храм Божий, ніби сумуючи за смертю Бога, розірвав одяг свій, завісу. І інше міг би хто-небудь сказати, але досить і цього. Стихії тоді захиталися, як свідчачи, що Стражденний є Творець, так показуючи водночас і те, що настане зміна в справах, бо Писання вважає землетрус знаком зміни в справах. Так відбувалося перенесення погляду Божого від юдеїв до язичників. І каміння, тобто кам’яні серця язичників, розірвалося і прийняло насіння істини, і вмертвілі від гріхів повстали і увійшли до святого граду, до вищого Єрусалима, і з’явилися багатьом, хто ходить широким шляхом; з’явившись їм, стали для них першообразом доброго життя та навернення: адже коли бачиш людину, яка спершу була вмертвіна від пристрастей, а потім навернулася й увійшла у святе небесне місто, то й інша всіляко наслідує її і навертається. Втім, це придумано занадто вишукано. Ти ж знай, що воскресіння мертвих, яке сталося при хресті Господньому, давало знати про звільнення душ, що перебували в пеклі. Воскреслі тоді з’явилися багатьом, щоб те, що трапилося, не здалося мрією; воскресли ж вони заради знамення; і явно, що знову померли. Втім, деякі кажуть, що вони воскресли після воскресіння Христа і іншим разом не вмирали. Не знаю, чи має це бути прийнято.

Мф. 27:54. Сотник же й ті, що з ним стерегли Ісуса, бачачи землетрус і все, що було, злякалися вельми й говорили: воістину Він був Син Божий.

Мф. 27:55. Там були також і дивилися здалека багато жінок, які йшли за Ісусом із Галілеї, служачи Йому;

Мф. 27:56. між ними була Марія Магдалина, і Марія, мати Якова та Йосипа, і мати синів Зеведеєвих.

Язичник-сотник внаслідок знамень вірує разом з тими, хто був при ньому; юдеї ж, які слухали закон і пророків, залишаються невіруючими: таке злочестя! Сотник цей згодом став мучеником за Христа. Що ж стосується дружин, які дивилися на те, що відбулося, то цей найспівчутливіший з усіх і засуджений рід насолоджується спогляданням благ понад усіх. І учні втекли, а дружини одружуються. Марією, матір’ю Якова та Іосії, євангеліст називає Богородицю, тому що Яків та Іосія були дітьми Іосифа від колишньої його дружини. Оскільки Богородиця називалася дружиною Йосипа, то відповідно до цього називалася і матір’ю його дітей, тобто мачухою. Матір синів Зеведеєвих називалася Саломією. Кажуть, що і ця була дочкою Йосипа.

Мф. 27:57. Коли ж настав вечір, прийшов багатий чоловік з Аримафеї, на ім’я Йосип, який також навчався в Ісуса;

Мф. 27:58. він, прийшовши до Пилата, просив Тіла Ісусового. Тоді Пилат наказав віддати Тіло.

Мф. 27:59. І взявши Тіло, Йосип обвив його чистою плащаницею**************

Мф. 27:60. і поклав його в новій своїй домовині, що висік він у скелі; і, приваливши великий камінь до дверей гробу, пішов.

Мф. 27:61. Була ж там Марія Магдалина та інша Марія, які сиділи проти гробу.

Раніше Йосип переховувався, тепер же дерзає на велику справу, поклавши душу свою за Тіло Вчителя і прийнявши на себе таку тяжку боротьбу з усіма Іудеями. Як великий дар, дає йому Пілат Тіло. Бо Тіло Христа, як заколотника вбитого, мало бути кинуте не похованим. Втім, Йосип, будучи багатим, можливо, що й золота дав Пілату. Отримавши Тіло, Йосип вшановує його, поклавши в новій гробниці, в якій ніколи ніхто не був покладений. І це було за промислом Божим, щоб після воскресіння Господа не сказав будь-хто, що замість Нього воскрес інший мрець, похований там раніше за Нього. З цієї причини і гробниця нова. Марія ж Магдалина та інша Марія, тобто Богородиця, яку вище назвав євангеліст матір’ю Якова та Йосії, ці дві сиділи навпроти труни, вичікуючи, щоб, коли вщухне лють ворогів, піти й обійняти Тіло та помазати його миром. Про цих-то дружин говорив Ісая: “Жінки, що йдуть від видовища, ідіть сюди, бо це – народ, що не має розуму” (Іс. 27:11). Каже, що “не мають розуму”. Очевидно, це про юдейський народ, який розіп’яв Господа. А дружин він закликає, щоб вони залишили цей нерозумний народ, пішли б до апостолів і сповістили їм радісну звістку про воскресіння.

Мф. 27:62. Другого дня, що слідує за п’ятницею, зібралися первосвященики й фарисеї до Пилата

Мф. 27:63. і говорили: Пане, ми згадали, що ошуканник той, ще будучи в живих, сказав: після трьох днів воскресну;

Мф. 27:64. тож накажи охороняти труну до третього дня, щоб учні Його, прийшовши вночі, не викрали Його й не сказали народові: воскрес із мертвих, і буде останній обман гірший за перший.

Мф. 27:65. Пілат сказав їм: маєте варту; підіть, охороняйте, як знаєте.

Мф. 27:66. Вони пішли й поставили біля гробу варту, і приклали до каменя печатку.

Суботу не називає суботою, тому що, судячи зі злоби юдеїв, вона і не була суботою. Тоді як закон наказував, щоб у день суботи ніхто не зрушив з місця свого, – беззаконні юдеї збираються до іноплемінника Пілата, замість законного зібрання. Вони внаслідок своєї злоби спонукаються прийти до Пілата і затвердити гріб, однак це було за Божим промислом, щоб воскресіння відбулося при свідках – ворогах – і тоді, коли гріб був запечатаний і охоронюваний. Варто дослідження,- звідки знаючи, говорили іудеї, що воскресне в третій день? Господь ніде не говорив цього ясно і прямо. Можна думати, що вони дізналися це з прообразу Іони, бо говорив Христос, що “як Іона був у череві кита три дні,… так і Я в утробі землі” (Мф. 12:40); або ж дізналися з наступного: “розори цю церкву”. Раніше, не зрозумівши цього, але подумавши, що Він говорить про храм юдейський, вони звинувачували Його в цьому. Тепер же, пізнавши, що храмом Він називав Своє власне Тіло, вони приходять у страх і називають Його ошуканцем, не полишаючи злоби й після смерті. Кустодією називається у римлян варта: звідси євангеліст називає кустодією воїнів, поставлених для охорони.

* * *

*************Судилище преторское

**************Полотном.

Глава двадцять восьма

Мф. 28:1. Після ж суботи, на світанку першого дня тижня, прийшла Марія Магдалина та інша Марія подивитися гріб.

“Увечері… суботи” (Мф. 28:1) рівнозначно сказаному в Луки: “глибокого ранку” (Лк. 24 – “дуже рано”) і в Марка: “під час сходу сонця” (Мк. 16:2), бо під сонцем тут слід розуміти ранкові промені сонця. Коли настає восьма година ночі, тоді початок наступного дня, і, як думають, настає ранок; тому-то тоді й був, з одного боку, вечір суботи, а з іншого – початок дня Господнього, який день євангеліст і називає “єдиним від субот” (Мк. 16:2, Лк. 24:1, Ін. 20:1), бо дні седмиці називали суботами, а перший – єдиним, тож день Господній є “єдиний від субот”, тобто перший із днів тижня; найближчий до цього першого називали другим, потім – третім, а потім – рештою.

Мф. 28:2. І ось стався великий землетрус, бо Ангел Господній, що зійшов з небес, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сидів на ньому;

Мф. 28:3. вигляд його був як блискавка, і одяг його був білий, як сніг;

Мф. 28:4. злякавшись його, ті, що стерегли, здригнулися й стали як мертві;

Мф. 28:5. Ангел же, звернувшись до жінок, сказав: Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розп’ятого;

Мф. 28:6. Його немає тут – Він воскрес, як сказав. Підійдіть, подивіться місце, де лежав Господь,

Мф. 28:7. і йдіть скоріше, скажіть учням Його, що Він воскрес із мертвих і випереджає вас у Галілеї; там Його побачите. Ось, я сказав вам.

Мф. 28:8. І, вийшовши поспішно з гробу, вони зі страхом і радістю великою побігли сповістити учням Його.

Господь воскрес тоді, коли камінь ще лежав на гробі. Після воскресіння ж Господа й ангел приходить, щоб відвалити камінь і дати жінкам вхід у гріб. Землетрус робиться для того, щоб прокинулися вартові й зрозуміли новизну того, що сталося.
Отже, Господь воскрес триденний. Як нараховуються три дні? О восьмій годині п’ятка був розп’ятий; з цієї до дев’ятої – темрява: це вважай у мене за ніч; потім від дев’ятої години – світло: це день, – ось доба: ніч і день. Далі, ніч п’ятка і день суботи – друга доба. Знову ж ніч суботи і ранок дня Господнього, означений у Матфея: “в єдину від субот, на світанку”, бо ранок приймається в рахунку за цілий день, – ось третя доба. І інакше можеш нарахувати три дні: у п’ятницю Господь віддав дух, це – один день; у суботу був у гробі, це – інший день; уночі Господнього дня воскрес, але від своєї частини і день Господній вважається за інший день, тож ось і три дні. Бо і про покійних, якщо хто помер близько десятої години дня, а інший – близько першої години того ж дня, то кажуть, що обидва вони померли в один і той самий день. Маю сказати тобі й інший спосіб для того, як нарахувати три дні і три ночі. Слухай же! У четвер увечері Господь звершив вечерю і говорив учням: “Прийміть, яйте тіло Моє”. Оскільки Він мав владу покласти душу Свою по Своїй волі, то ясно, що тоді ж Він і заклав Себе, як викладав Своїм учням тіло, бо ніхто не їсть будь-чого, якщо попередньо не було заколото. Рахуй же: ввечері Він преподав тіло Своє, та ніч і день п’ятниці до шостої години – ось одна доба; потім, від шостої години до дев’ятої – тьма, а від дев’ятої – до вечора знову світло, – ось і друга доба; знову ніч після п’ятниці і день суботи, – ось і третя доба; в суботу ж уночі Господь воскрес: це – три повні доби.
Про ангела Матфей каже, що він сидів на камені, Марк же – що, відваливши камінь, він сидів усередині труни на правій стороні. Чи не кажуть вони протилежне? Мабуть, спочатку ангел з’явився таким, що сидить на камені, а потім, коли дружини входили, він керував ними і знову з’явився всередині труни таким, що сидить на правому боці. Сказав жінкам: Не бійтеся ви, тобто вартові гідні, щоб боятися, ви ж, учениці Господні, не бійтеся. Після того як звільняє їх від страху, благовістить їм про воскресіння, бо й слід було спочатку вигнати страх, а потім благовістити. Не соромиться, називаючи Господа розп’ятим, бо хрестом він хвалиться, як якимось переможним трофеєм, що доставив нам усі блага.

Мф. 28:9. Коли ж ішли вони сповістити учням Його, і ось, Ісус зустрів їх і сказав: Радійте! І вони, приступивши, вхопилися за ноги Його й поклонилися Йому.

Мф. 28:10. Тоді каже їм Ісус: Не бійтеся, ідіть, сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галілеї, і там вони побачать Мене.

Оскільки жіноча стать була засуджена на скорботу, то Господь через воскресіння Своє доставив жіночій статі радість і благословив її. З цієї причини і вони з глибокої пошани до Нього і честі тримати ноги Його, не сміючи, внаслідок скромності, торкнутися інших частин тіла, крім крайніх частин тіла Його. Деякі ж кажуть, що вони навмисно вхопилися за ноги Його, щоб дізнатися, чи воістину Він воскрес, і чи не мрія це, або чи не дух це, бо вони думали, що це – дух. Отже, тоді обидві Марії торкнулися ніг Його; за Іоанном же, Марія Магдалина намагається торкнутися, але не дозволяється їй. Це тому, що вона хотіла завжди перебувати з Ним, як і колись, або краще: через те не дозволяється, за Іоанном, торкнутися Ісуса, бо це зайве, бо після того, як вона, як каже Матфей, доторкнулася до ніг Його, яка була ще потреба доторкатися знову? Так що вона і не допускається, як така, що бажає зайвого.

Мф. 28:11. Коли ж вони йшли, то деякі з варти, увійшовши в місто, оголосили первосвященикам про все, що сталося.

Мф. 28:12. І ці, зібравшись зі старійшинами і зробивши нараду, досить грошей дали воїнам,

Мф. 28:13. і сказали: скажіть, що учні Його, прийшовши вночі, вкрали Його, коли ми спали;

Мф. 28:14. і якщо чутка про це дійде до правителя, ми переконаємо його, і вас від неприємності позбавимо.

Мф. 28:15. Вони, взявши гроші, вчинили, як навчені були; і пронеслося слово це між юдеями до цього дня.

Вартові сповістили про все: що стався землетрус, що камінь відвалився сам собою, що вони, злякавшись, стали ніби мертвими. Але юдеї, не збагнувши ні чудес, що були під час страждання, ні того, що засвідчується воїнами і що трапилося при труні, заражають воїнів своєю власною пристрастю грошолюбства, переконуючи їх сказати те, що найнечестивіше та найбезглуздіше: що Він украдений. Але як, о божевільні, вкрали учні, які від страху замкнулися і аж ніяк не наважуються вийти? Якби вкрали, то як згодом вмирали б за Нього, проповідуючи, що Він воскрес, і страждаючи за брехню?

Мф. 28:16. Одинадцять же учнів пішли до Галілеї, на гору, куди повелів їм Ісус,

За Іоанном, спочатку з’явився учням Ісус у самий день воскресіння, коли двері були замкнені; потім – через вісім днів, коли і Фома увірував. Потім, коли вони думали йти до Галілеї і ще не всі були зібрані разом, але дехто з них ловив рибу на Тиверіадському морі, тоді з’явився Господь тим, хто ловив рибу, сімом. Те, про що говорить Матфей, трапилося після, тоді саме, коли раніше трапилося те, про що оповідає Іоанн, бо часто з’являвся їм протягом сорока днів, то приходячи, то знову йдучи, але не завжди й не скрізь будучи присутнім з ними. Отже, одинадцять верховних учнів з усіма іншими послідовниками поклонилися Христу.

Мф. 28:17. і, побачивши Його, поклонилися Йому, а інші засумнівалися.

“А інші засумнівалися” замість: деякі засумнівалися. Це так треба розуміти: одинадцять учнів вирушили до Галілеї, ці одинадцять і вклонилися Йому; “інші ж” (замість “деякі”), імовірно, із сімдесяти, засумнівалися щодо Христа. Втім, зрештою, зміцнилися і ці у вірі. Дехто, однак, розуміє так: Матфей не постарався сказати, хто були ті, хто сумнівався, але про що він не постарався, про те сказав Іоанн, – що тим, хто сумнівався, був Фома. Втім, могло й те статися, що всі сумнівалися, як справді говорить про те Лука. Отже, так ти мусиш розуміти, що, прийшовши до Галілеї, учні вклонилися Христові, але ті, що вклонилися в Галілеї, перед тим у Єрусалимі сумнівалися, як каже Лука.

Мф. 28:18. І наблизившись, Ісус сказав їм: Дана Мені всяка влада на небі й на землі.

Ісус сказав їм, що – “дана Мені всяка влада на небі й на землі”. Це зводиться до такого: як Бог і Творець, Я завжди мав владу над усім, – бо “все служить Тобі”, – каже Давид Богові (Пс. 118:91), – але добровільного підкорення Я не мав; тепер же Я думаю мати й його, бо тепер Мені все скориться, коли Своїм хрестом Я переміг того, хто має державу смерті. Підкорення буває двояке: одне мимовільне, за яким усі ми – раби в Бога по неволі, як і демони; але є підкорення довільне, за яким Павло був рабом Христовим. Раніше, коли всі мали тільки мимовільне підпорядкування, Спаситель мав владу над усім наче наполовину, але після хреста, коли богопізнання стало доступним для всіх, і коли всі скорилися добровільним підпорядкуванням, доречно говорить Христос, що “тепер Я отримав усю владу”. Перш у Мене була влада тільки частково, бо служили Мені тільки мимоволі, бо Я – Творець; нині ж, коли люди служать Мені розумно, Мені дана вже всяка і повна влада. Від кого ж вона дана Йому? Прийняв від Себе Самого і від Свого смирення, бо якби Він не змирився і не воював із супротивником через хрест, то й не врятував би нас; тож “дано Мені владу” так розумій: власними Моїми подвигами і працями Я врятував людей, і вони стали Моїм долею, обраним народом. Отже, на землі Господь має владу, оскільки вся земля пізнала Його, а на небі тому, що нагорода віруючим у Нього і проживання знаходяться на небесах. З іншого боку, оскільки людська природа, колись засуджена, а потім іпостасно з’єднана з Богом Словом, сидить на небі, приймаючи поклоніння від ангелів, то доречно говорить: “Дана Мені всяка влада на небі”, бо й людська природа, колись службове служіння, тепер у Христі панує над усім. Коротко сказати, так розумій: “дана Мені всяка влада” – якщо ти приймаєш це, як те, що говориться Богом Словом, – що дана Мені всяка влада, тому що нині і з неволі, і разом з волі визнають Мене Богом ті, хто колись служив Мені за способом тільки мимовільного підпорядкування. Якщо ж сказане є від людської природи, то так розумій,- що я, колись засуджена природа, тепер же через незлите з’єднання із Сином Божим, що стала Богом, я, ця природа, здобула владу над усім, так що і на небі поклоняються мені ангели, і на землі я прославляюся всіма кінцями.

Мф. 28:19. Тож ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа,

Мф. 28:20. навчаючи їх дотримуватися всього, що Я наказав вам, і ось, Я з вами в усі дні до кінця віку. Амінь.

Тому Господь посилає учнів Своїх уже не до одних юдеїв, але оскільки Він здобув владу над усіма, освятивши в Собі все людське єство, то доречно посилає їх до всіх язиків, доручаючи хрестити “в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”. Отже, нехай посоромляться Арій і Савелій! Арій – бо Господь сказав хрестити не в імена, але в ім’я; ім’я ж у трьох одне – Божество. Савелій же – тому що Господь згадав про три особи, а не про одну особу (як цей Савелій марновірствує), яка начебто має три імена і називається іноді Отцем, іноді Сином, а іноді Духом; згадав Господь про трьох осіб, які мають одне ім’я – Бог. Далі, оскільки недостатньо хреститися тільки, але треба й робити добре після хрещення, то каже: “навчаючи їх дотримуватися всього, що Я наказав вам”, не однієї чи двох, а всіх Моїх заповідей. Побоїмося ж, браття, знаючи, що якби й одне залишилося в нас недотриманим, то не будемо досконалими рабами Христовими, бо від нас вимагається зберігати все. Дивись промову Господа, як вона обіймає обидві глави християнства: богослов’я і діяльну чесноту. Бо, сказавши, що хрестити треба в ім’я Трійці, Він преподав нам богослов’я, а кажучи, що треба вчити і дотримуватися заповідей, привів нам і діяльну чесноту. Підбадьорюючи ж учнів Своїх (бо посилав їх до язичників на заклання і небезпеки), каже, що “не бійтеся, бо Я буду з вами до кінця віку”. Дивись і це, як він нагадав про кінець, щоб спонукати їх ще більше зневажати небезпеки. Не бійтеся, каже, все матиме кінець, чи то буде мирське горе, чи то добробут; тож ні в прикрощах не відпадайте, бо вони минають, ні благами не спокушайтеся, бо вони закінчаться. Утім, не до одних апостолів ставилося це: перебувати з ними, – а й до всіх узагалі учнів Його, бо, безсумнівно, апостоли не мали жити до кінця світу. Отже, і нам, і тим, що будуть після нас, обіцяється це; однак не так, що до кінця світу Він буде, а після кінця світу відійде. Ні! Тоді-то особливо і буде перебувати з нами, до того ж найяскравішим і найочевиднішим чином, бо слово “до”, де б не траплялося вживаним у Писанні, не виключає того, що буде після.
Отже, подякувавши Господу, що з нами тут перебуває й усяке благо приносить, і знову досконало має перебувати з нами після смерті, закінчимо тут наше пояснення на славу Того, Кому ж личить усяка подяка, і слава, і честь на віки віків.
Амінь.