Вибрані праці святих отців,  Святитель Феофан Затворник

Нарис християнського морального вчення. Частина 1

Зміст
УкраїнськаРосійська

Вступ

1) Християнство є домоуправління нашого спасіння в Господі Іісусі Христі. Оскільки людині не можна врятуватися без Бога, а Богові не можна врятувати людину без людини, то християнська віра вчить, з одного боку, того, що Бог зробив для порятунку людини, а з другого – того, що має робити сама людина, щоб мати змогу здобути спасіння.

Останнє становить предмет християнської моралі. Той, хто шукає спасіння, просвічуючись вірою, повинен мати ґрунтовне пізнання і про те, чого вимагає від нього віра, як слід йому жити і діяти як християнину.

2) Такого пізнання можна набути через читання і слухання Слова Божого, отецьких писань, бесід і повчань, які пропонуються з церковної кафедри, і один від одного у взаємних стосунках із християнами. Але найвірнішим способом до того служить зображення християнського життя в загальному огляді, де різні правила християнського життя були б викладені в порядку, у взаємному підпорядкуванні одних іншим і в можливій повноті. Правила життя в цьому випадку легше можуть бути засвоєні і вірніше зрозумілі.

Якщо зібрати воєдино всі правила, що обертаються в житті, знайдеться, що від одних вимог християнства себе звільняють, іншим дають хибний сенс, інші обмежують умовами зовнішніх обставин – і взагалі велике змішання знайдеться в поняттях про належне християнське життя і належну моральну поведінку християнина. Усе це від того, що правила моралі християнської доходять до відома по частинах, а окремо справді одне правило може здатися дуже суворим, інше – таким, що припускає різноманітні тлумачення і застосування. Відвернути цю неправоту найлегше повним зображенням усієї християнської моралі. І св. Василій Великий свого часу помітив подібне змішання в поняттях про моральне життя, коли “кожен самовладно свої думки і положення видавав за істинне правило життя, а вкорінені звичаї і передання людські зробили те, що одні гріхи пробачали, а за інші без усякого розбору стягували; на деякі, мабуть, малі, обурювалися, а інші не удостоювали і легкої догани”. І тому, щоб вилікувати цю недугу, він вважав за потрібне “вибрати з Богодухновенного Писання все, чим догоджає і чим не догоджає людина Богові, і всі розсіяні в різних місцях заборони і повеління, для легкого розуміння, уявити сукупно в правилах, щоб тим легше відучити людей поступати за навичками своєї волі або за переказами людськими” (Творіння свв. отців, т. 9). З такою ж метою пропонується і справжній нарис образу істинного християнського життя.

3) Життя християнина характеризується вірою, тому й моралізаторство християнське має бути охарактеризоване віровченням. Як у житті віра і справи по вірі входять одна в одну, переплітаються і взаємно одна одній сприяють, так і у вченні – віровчення і моралізаторство не повинні випускати одна одну з уваги. Віровчення завжди вдавалося до непотрібних відступів і витонченості, коли не трималося моральних цілей; а моральне вчення приймало недобрі напрямки, коли не висвітлювалося віровченням, головне ж, воно тоді нічим не відрізнялося від моральго вчення філософів.

Останнім зауваженням не натякається, ніби умоглядному, на природних засадах побудованому моральному вченню зовсім немає місця в моралі християнській. Навпаки, без нього обійтися не можна. Християнство відновлює наше єство і ставить його в належний чин. Природа наша, таким чином, служить точкою відправлення для впливу на неї християнства. Те саме і в моральному вченні – показання, якою мала б бути людина за єством, слугує витлумаченням, чому від неї вимагається те й те, якщо вона хоче стати у справжній свій чин, що є в цілях християнської моралі. Цього скрізь тримається наше накреслення.

4) Про джерела моралі християнської годі говорити багато. Вони одні й ті самі з джерелами віровчення. Досить згадати, що тут, окрім Слова Божого та узгодженого вчення свв. отців Церкви, треба керуватися особливо аскетичними писаннями отців-подвижників, житіями святих і церковними піснеспівами, у яких прославляються християнські чесноти.

Найпридатнішим посібником для накреслення моралі християнської могла б слугувати християнська психологія. Через брак її доводилося задовольнятися своїми про душевні явища поняттями, за вказівками отців-подвижників.

5) Нарис наш має дві частини: у першій містяться загальні роздуми і положення про моральне і морально-християнське життя; а в другій викладається саме життя християнина, яким воно повинне бути, або пропонуються правила життя християнина як християнина і як особи, що перебуває іноді в різних станах і положеннях.

Загальні роздуми і положення про морально-християнське життя.

I. Основи християнського життя

Положення ці вказують:

A) основи християнського життя;
Б) визначають характеристичні риси християнської діяльності як моральної;
B) змальовують наслідки і плоди доброго християнського життя і життя протилежного йому.

А. Основи християнського життя Життя християнське а) корениться у втіленому домоуправлінні; б) підтримується, розкривається і плодоносить у живому союзі з Церквою; в) тече за визначеною нормою, що випливає з двох попередніх моментів.

1. Корінь християнського життя у втіленому домоурпавлінні

Без цього домоуправління християнство, життя християнське і спасіння немислимі. Воно визначено від віків, а в дію увійшло у свій час, в особі Єдиного від Пресвятої Трійці, нас заради людей і нашого заради порятунку, що зійшов із небес, втілився від Духа Святого і Марії Діви, Христос Господь, який став людиною. Від Нього дійшли християнське життя і спасіння, і Ним влаштовано і подається все потрібне для цього. Все це і є втілене домоуправління.

По суті, воно є відновлення занепалого: “бо прийшов Син Людський шукати, і спасти загиблого” (Мф. 18:11). “Так бо Бог полюбив світ, що й Сина Свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя” (Ін. 3:16). – І ось чого заради “Слово плотью стало” (Ін. 1:14).

Як основа християнства, цієї спасенної Божественної установи, покладена втіленням Бога Слова, так основа життя християнського покладається вірою в це Втілення і причастям сили Його. “Хто вірує в Сина, той має життя” (Ін. 3:36), і, “хто віру має, … спасенний буде” (Мк. 16:16). Віра в силу втіленого домоуправління є “дар Божий” (Еф. 2:8). Але спонукання до стягнення її і до дорожіння стягнутою породжується розумним переконанням, що іншого спасіння немає, як через нього. Цим переконанням і має бути розпочато накреслення християнського морального вчення як керівництва до християнського життя, що веде до спасіння. При цьому відати дається, що зведення до переконання в необхідності втілення для спасіння нашого не буде введенням у осягнення цієї таємниці. Що “Бог з’явився у плоті”, це завжди залишатиметься волею “благочестя таємницею” (1Тим. 3:16).

До переконання в необхідності втілення Бога для нашого спасіння зводимося не осягненням цієї таємниці, а розумним розсудом того, що умови нашого спасіння не могли бути ніким виконані як Богом втіленим.

Ми впали через гріхопадіння праотцівське і потрапили в невихідну біду. Спасіння наше повинно полягати в позбавленні нас від цієї пагуби.

Пагуба наша полягає у двох злах: по-перше, у гніві Бога порушенням волі Його, у втраті Його благовоління і в піддаванні себе клятві законній; по-друге, в ушкодженні й розладі свого єства гріхом або у втраті істинного життя і здобутті смерті. Чому для спасіння нашого потрібні: по-перше, умилостивлення Бога, зняття з нас клятви законної і повернення нам Божого благовоління; по-друге, в оживленні нас, умертвілих гріхом, або даруванні нам нового життя.

Якщо неумилостивленим до нас перебуватиме Бог, ми не можемо отримати від Нього ніякої милості; якщо не отримаємо милості, благодаті не сподобимося; якщо благодаті не сподобимося, нового життя здобути не зможемо. І те й інше необхідно: і зняття клятви, і оновлення нашого єства. Бо якби ми й отримали якимось чином прощення і помилування, але залишилися необновленими, ніякої від того не отримали б користі, тому що без оновлення ми безперервно перебували б у гріховному настрої і безперестанку випромінювали б із себе гріхи, а через гріхи знову піддавалися б осуду і немилості або все залишалися б у тому ж згубному стані.

Те й інше необхідне; але ні тому, ні іншому не можна відбутися без втілення Бога.

1) Зняття з нас провини гріха і клятви законної, або наше виправдання, відбутися неможливо без втілення Бога

Для зняття провини гріха і клятви потрібне повне задоволення правди Божої, ображеної гріхом, або повне виправдання. Повне ж виправдання, або повне задоволення правди Божої, полягає не в принесенні тільки умилостивної жертви за гріх, а й у збагаченні того, кого милують, справами правди, щоби ними наповнити час життя, проведений у гріху, який після помилування залишається порожнім. Бо закон правди Божої вимагає, щоб життя людини не від гріхів тільки було вільне, а й було наповнене справами правди, як це показав Господь у притчі про таланти, де раба, який закопав талант у землю, засуджують не за вживання таланту на зло, а за нічогонероблення на нього. – Але –

a) Довільну жертву за гріх могла принести тільки Боголюдина, або Бог втілений.

Чи будемо прислухатися до почуттів грішника, що стоїть перед Богом із ясною свідомістю Божої правди і своєї гріховності, чи споглядати Бога, Який бажав би помилувати цього грішника, – у тому й іншому випадку побачимо якесь средостіння, яке загороджує шлях сходження помилування від Бога до грішника і піднесення надії на помилування від імені грішника до престолу милосердя Божого. Господь не милує неправедно, або коли ображена Його правда і незадоволена. Істинність і правосуддя Боже вимагають, щоб неправий ніс присуджену за неправду кару, інакше любов, що милує, буде поблажливою поблажливістю. У душі грішника почуття правди Божої зазвичай сильніше почуття милосердя Божого. Тому, коли приступає він до Бога, це почуття не тільки робить його безмовним перед Ним, але пригнічує досконалою безнадією. Отже, для зближення грішника з Богом і Бога з грішником необхідно розорити таке средостіння, необхідно, щоб між Богом і людиною повстало інше якесь посередництво, яке від очей правди Божої приховувало б гріх людини, а від очей грішника – правду Божу; посередництво, заради якого Бог бачив би грішника позбавленим звинувачення і гідним помилування перед обличчям самої правди, а людина споглядала б на Бога як на умилостивленого вже і готового помилувати грішника; необхідна жертва умилостивлення, яка, задовольняючи правду Божу і втихомирюючи душу грішника, примиряла б Бога з людиною і людину з Богом.

Яка ж це жертва? У чому вона? І як може з’явитися з такою безмірною силою умилостивлення?

Жертва ця є смерть – і смерть людини. Вона спочатку визначена правдою Божою на страту за гріх; її пропонує Богові і грішник, що кається, взиваючи: візьми життя, тільки помилуй і спаси, хоча одразу відчуває, що його смерть не сильна врятувати його.

Чия ж це буде смерть?

1) Очевидно, що такою умилостивою жертвою не може бути смерть моя, другого, третього і взагалі будь-кого з роду людського: адже і моя, і другого, і третього, і будь-кого з людей смерть є покаранням за гріх і нічого умилостивлюючого не представляє. До того ж ми – люди – всі без винятку маємо потребу самі в цій жертві і нею, ще живі, шукаємо помилування і виправдання, і, щоб роздобути порятунок, ще живі повинні бути заради неї виправдані і помилувані. Тому умилостивною жертвою за гріх може бути смерть тільки такої людини, яка була б вилучена з кола людей, не перестаючи бути людиною. А це як можливо? Не інакше як якщо вона не буде належати собі, не буде особливою самостійною особою, як кожна інша людина в середовищі людей, але належатиме іншій вищій істоті, яка сприйняла б її у свою особу, іпостасно поєдналася б із нею, або зробилася би людиною та вмерла б її смертю. Це була б смерть людська, яка нікому з кола людей не належить.

2) Якщо ж смертю жертвою, що умилостивляє і виправдовує, не може бути смерть моя, другого, третього і взагалі будь-кого з людей, а тим часом умовою помилування й виправдання все ж таки перебуває смерть людська, то і я, й другий, й третій, і взагалі кожна людина не може бути помилувана й виправдана інакше, як через засвоєння собі чиєїсь чужої смерті. А в такому разі вона сама в тому, іншому, що помирає по-людськи, від якого запозичується, не повинна бути наслідком провини або якимось чином причетна до неї: інакше за неї не можна буде виправдовувати інших. Тому знову вона, будучи людською смертю, не повинна належати людській особі, тому що будь-яка смерть, що належить людині, є покаранням, а належати іншій особі, яка була б святою досконалішою святістю. Тобто смерть людська, що умилостивляє і виправдовує, можлива не інакше як, якщо якась найсвятіша істота, сприйнявши людину у свою особистість, помре нею, щоб у такий спосіб, вилучивши смерть людини з-під закону вини, надати їй можливість бути засвоюваною іншим.

3) Далі, якщо помилування й виправдання людини можливе тільки через засвоєння їй чужої невинної смерті – особи ж, які потребують помилування й виправдання, – це загалом усі люди, які живуть, жили й мають жити, увесь рід людський у всі часи й місця, – то для їхнього помилування й виправдання необхідно або влаштувати стільки безневинних смертей, скільки людей, або навіть скільки гріхопадінь, або явити одну таку смерть, сила якої сягала б усіх часів і місць і покривала б усі гріхопадіння всіх людей. Від всемилостивого і премудрого Бога, що влаштовує спасіння наше, можливе тільки останнє. Як же це могло б влаштуватися? Як смерть людська, сама по собі незначна, може здобути таку всеосяжну силу? Не інакше як коли вона буде належати особі скрізь і завжди сущій, належати Богові; тобто коли Сам Бог благоволить прийняти у Свою особистість людське єство і, померши його смертю, надати їй всеохоплююче й вічне значення, бо тоді вона буде Божественною смертю.

4) Нарешті, смерть ця, за силою своєю простягаючись на весь рід людський і на всі часи, за ціною має відповідати нескінченній правді Божій, ображеній гріхом, мати безмежне значення, як безмежний Бог, чого набути вона знову інакше не може, як коли її засвоїв Бог або вона зробиться Божою смертю, а це буде, коли Бог, сприйнявши на Себе людське єство, помре його смертю.

Ці положення не з розуму взяті, а запозичені через наведення з того, що говориться в Слові Божому про втілене домоуправління нашого спасіння. Бо спасіння наше вже влаштоване і готове для кожного, хто бажає прийняти його. Син Божий і Бог втілився, хресною смертю приніс Богові жертву умилостивлення за рід наш, зняв з нас провину гріха і примирив нас із Богом. Зводяться вказівки про це Слова Божого воєдино, щоб явно було, що втілення Бога Слова не є надлишок милосердя Божого; але, хоча є вільною справою благовоління Божого, такою, однак же, без якої відбутися нашому спасінню не було можливо. У силу такого домоуправління Бог праведно нас милує і спасає. Ось що говорить про це Слово Боже: “Єдиний… Бог і єдиний Заступник Бога і людей, людина Христос Іісус, що дав Собі визволення за всіх” (1Тим. 2:5-6). Ним розорено ” средостіння огорожі” (Еф. 2:14) і запроваджено мир між Богом і людиною (Рим. 5:1,10,11). Його запропонував Бог у жертву умилостивлення через віру в кров Його, щоб показати правду Свою в прощенні гріхів… щоб пізнали, що Він “праведний і виправдовує” (не без нічого), але “того, хто вірує в Христа” (Рим. 3:23-26), і таким чином праведно “примиряє” в Ньому “мир із Собою, не зараховуючи людям гріхів” (2Кор. 5:19). У Ньому і ми, “чада гніву за природою”, безнадійні (Еф. 2:3, 12), позбувшись знемоги й ослаблення душами (від занепаду духа внаслідок безнадійності) (Євр. 12:13) і виникнувши до надії й “сподівання спасіння” (Гал. 5:5; 1Пет. 1:3; Євр. 7:19), маємо дерзновення і надійний “доступ до Отця… у внутрішнє за завісою” (Еф. 2:18; Євр. 6:19), маємо свободу “входити до святині Кров’ю… Його, шляхом новим та живим, що Його Він знову відкрив нам за завісою, тобто плоттю Своєю” (Євр. 10:19-20). Бо “Христос відкупив уже нас від клятви законної, будучи через нас клятвою” (Гал. 3:13), і винищив “рукописання, що було проти нас, узявши його з середовища і пригвоздивши до хреста” (Кол. 2:14).

А для цього Він:

1) “приймає сім’я Авраамове” (Євр. 2:16), щоб “мати, що принести Богові” (Євр. 8:3), “в усьому уподібнюється братам, щоб бути… за них первосвящеником… для спокутування за гріхи” (Євр. 2:16,17);

2) “Постраждав як праведник за неправедників” (1Пет. 3:18), “перетерпів хрест замість радості, що належала Йому” (Євр. 12:2), “не бачачи гріха, став за нас гріхом, щоб ми були правдою Божою про Нього” (2Кор. 5:21), бо “таким і повинен був бути для нас первосвященик – святий, невинний, непричетний до зла, відлучений від грішників і піднесений вище небес” (Євр. 7:26);

3) Не “багаторазово приносить Себе” – інакше багаторазово належало б Йому і страждати, – але “один раз з’явився з жертвою Своєю для знищення гріха” (Євр. 9:25,26) і цим “одноразовим приношенням тіла освячує всіх” (Євр. 10:10); “ввійшовши єдиною у святая, вічне спокуту знайшовши” (Євр. 9:12); “перебуваючи вічно, Він і священство має бездоганне, чому може завжди рятувати тих, хто через Нього приходить до Бога, будучи завжди живим, щоб клопотати за нас” (Євр. 7:24,25; 1Ін. 2:1,2);

4) Такою “ціною куплені ми” (1Кор. 6:20) – не “сріблом чи золотом… , але дорогоцінною кров’ю Христа, як агнця непорочного і пречистого Христа” (1Пет. 1:18,19), “кращою за Авелеву кров” (Євр. 12:24), яка “краще за Авелеву” (Євр. 12:24) очищає, аніж “кров’ю козлів, телят, попелу” (Євр. 9:9,19), та очищає, ніж “кров’ю козлів, телят, попілом” (Євр. 9:13,14), бо з нею “з’явився Христос перед самим обличчям Божим за нас” (Євр. 9:24) і цим приношенням зняв з нас клятву, “будучи за нас клятвою” (Гал. 3:13), і тим явив як правду Божу безмежну (Рим. 3:25), так і “багатство благодаті Своєї” (Еф. 1:7).

б) Заповнити час життя, проведений у гріху, справами правди можуть тільки справи Боголюдини.

Для виправдання людини мало того, щоб тільки зняти з неї провину в гріхах, треба ще заповнити нестачу в її житті справ правди і добра. Живучи в гріху (мається на увазі безперервне гріх до навернення і гріхи, що прориваються після навернення), вона не тільки опускає справи правди і добра, витрачає час не на належне, а й наповнює його позитивними справами неправди і зла, що підлягають відповідному покаранню. Коли знімається з неї провина гріховна через помилування і прощення та усувається відповідне за неї покарання, тоді викреслюється тільки неправе і нечисте з її життя, робиться для її життя те, що цих неправд і нечистот наче й не було в ній. Але час життя, проведений у гріху, звільняючись у такий спосіб від тягаря гріховного, не набуває ще через те справ правди і добра, якими він обов’язково мав би бути наповнений за первісним призначенням. Оскільки правда Божа вимагає, щоб усе життя людини було наповнене справами правди й добра, то помилуваний тільки й виправданий ще не цілком правий перед Богом; для цього потрібно ще порожнечі його життя наповнити справами правими й добрими.

Як це можливо? Очевидно, що сама людина, яка навернулася, розкаялася і прощена, зробити цього не може, заревнувавши примножити свої добрі справи. Тому що, що б вона в цьому роді не робила, буде робити лише те, що для неї обов’язково робити в той час, коли робить, і чим тому не можна заповнювати минулих опущень. Отже, і це заповнення нестачі належних справ, як і раніше викладена вимога жертви умилостивлення, можливе для неї тільки через засвоєння їй таких справ чужих або справ іншої особи.

Хто ж може бути для нас такою особою, з багатства якої ми могли б запозичити собі справи для покриття нестачі їх у нашому житті?

Він повинен бути людиною, щоб творити справи людські, щоб ними можна було заповнювати нестачу таких справ у житті людському. Але в ній самій такі справи не повинні бути обов’язковими для неї, не повинні бути її власними справами або належати їй: інакше їх не можна запозичувати іншим замість нестачі в них таких справ. Це ж як можливо? Не інакше як якщо якась істота сприйме на себе людське єство і, поєднавши зі своєю особистістю, її силами буде творити справи людські, не будучи зобов’язаною творити їх за своїм єством, щоб, маючи їх у собі вільним багатством, мати владу збагачувати ними інших. А такою істотою, щоб сприйняти інше єство і творити справи його силами, необов’язкові для нього самого, хто може бути? З створінь ніяка не може бути такою. Усяка істота своє призначення має і своє коло справ, якими мають наповнюватися всі моменти її буття і життя. Тому вона не має часу робити справи за інших і для інших. Це їй можливо тільки через опущення своїх справ, що те саме було б, що, рятуючи інших, себе губити. Крім же створінь, є ще тільки Бог ні від чого не залежний. Отже, збагачення нас справами правди і добра для заповнення ними нестачі їхнього браку в нашому житті не інакше можливе, як коли Бог благоволить прийняти на Себе єство людське і силами його творити діла правди і добра людські. Бо такі тільки справи, будучи вільними від зобов’язання, і можуть бути засвоєні іншим як вільне багатство Бога втіленого.

До того ж, оскільки таких справ потребує життя кожної людини, життя всіх людей – і теперішніх, і колишніх, і майбутніх, – то багатство їхнє повинно бути настільки велике, щоб могло задовольнити всіх, і сила їхня має простягатися в усі часи й на все людство. Але сила всякої тварної істоти, так само як і значення справ її, не можуть простягатися далі за межі її єства і ніяк не можуть зійти до такої сили та простору, щоб обійняти все людство. Тому справи правди і добра, необхідні для заповнення недостатності таких справ у житті кожної людини, щоб мати таке безмірне і вічне значення, мають бути здійснені людськими силами, але від такої особи, яка за своєю сутністю вічна і безмежна, тобто від Бога; а це можливо тільки в разі іпостасного з’єднання Божества з людством в одній особі, або у разі втілення Бога.

Таким і є Господь наш Іісус Христос, як зображує Його Слово Боже. Воно представляє Його всякою повнотою, кажучи, що Отець “благоволив вселитися в Ньому всякому сповненню” (Кол. 1:19). Мається на увазі повнота благ на спасіння наше, серед яких і повнота правди і добра в покритті наших неправд і зол. “Гріха в Ньому не було” (1Ін. 3:3,5), і Він нічого такого не створив (1Пет. 2:3,5). Бо творив тільки волю Божу, або всяку правду. Ще приймав на Себе справу спасіння нас, сказав Він Отцю: “іду творити волю Твою, Боже мій” (Євр. 10:9) – і, прийшовши на землю, на самому початку вступу в діло Своє, сказав Він Предтечі: “облиш, нам треба виконати всяку правду” (Мф. 3:15) – і виконав Свою справу, – і виконував, свідчачи перед усіма, що прийшов не Свою творити волю і не шукає її, але одне має в бажанні – творити “волю Того, Хто послав” (Ін. 5:30,6:38), – аж до того, що творіння волі мав єдиною для Себе їжею (Ін. 4:34), “послухавшися навіть до смерті” (Флп. 2:8). Як не було моменту, щоб Він не робив чого-небудь, робив же завжди одну правду, то яке багатство справ правди і добра зібрано було Ним?

Але для кого і для чого? Для віруючих в ім’я Його, бо Сам Він не мав у цьому потреби, будучи за єством безмежною правдою. Це було багатою спадщиною для тих, хто шукав правди Його (Еф. 1:18). Від повноти цієї і “ми все прийняли” (Ін. 1:16) і є “сповненими плодів правди” (Флп. 1:11). Цією-то повнотою правди св. Павло й усім благоволить сповнитися і навіть засвідчує, що всі вже й мають цю повноту в Господі (Кол. 2:10) і що, прийнявши цей “дар праведності” , вони “в житті запанують” (Рим. 5:17), тобто успадкують царство небесне. Чому ж саме цей апостол свідчить про Господа, що Він для нас є “правда, освячення і визволення” (1Кор. 1:30). Позбавлення тут є прощення гріхів, правда – покриття наших неправд правдою Його; з того ж і з іншого склалося наше освячення. І блаженними називає апостол таких, яких не “беззаконня тільки пробачені”, але при цьому разом і “гріхи покриті” (Рим. 4:7). Чим? Багатством правди Христової. Так сталося, що як “Єдиного гріхом у всі люди входить осуд; так Єдиного правдою у всі люди входить виправдання життя” (Рим. 5:18).

Отже, зробимо висновок, загладити провину роду людського принесенням належної жертви і заповнити недолік правди його можуть тільки смерть і багатство правди Боголюдини. Отже, виправдання роду людського неможливе без втілення Бога.

2) Але й оновлення наше, або дарування нам нового життя, також неможливе без втілення Бога

Для спасіння людини, як зазначено спочатку, недостатньо тільки виправдати її перед Богом; треба ще, після виправдання, зробити її сильною протистояти гріхові й твердо стояти на розпочатому доброму шляху, а для цього зовсім переродити її, дати їй нове життя, скасувати в ній початок життя, гідного осуду. Бо поки буде в ній триматися цей початок, вона не перестане творити діла недобрі і, отже, ніколи не вийде з-під клятви й осуду. І це без кінця. Таким чином, без оновлення нашого єства і саме виправдання ні до чого. Як же бути? Треба викорінити в ньому це зле начало. А це як? Дарувавши їй нове життя сильне витіснити те зле начало.

У падінні людина втратила своє справжнє життя і почала жити якимось інакшим життям, яке треба назвати неправдивим життям, дивлячись на нього з точки призначення людини. Воно, розпочавшись на чолі людського роду, розлилося потім на всі члени його, тож увесь рід наш являв собою одне величезне, неправдиво, або неістинно, людяне тіло, яке живе по-людськи. Очевидно, що для оновлення цього в самому корені пошкодженого тіла людства, треба ззовні влити в нього початок істинного людського життя, подібно до того, як цілком зіпсоване тіло людини оновлюють переливанням у нього крові цілком здорового організму; треба, уявляючи людство деревом, прищепити його від іншого, сповненого здорового життя дерева, щоб воно під дією його цілющих соків переродилося всередині й почало давати нові, живі відростки; треба повстати новому главі людства, новому родоначальнику людей, щоб, народжуючись від нього, або перероджуючись за допомогою запозиченого від нього істинного початку життя, вони в союзі з ним склали нове тіло людства, повне істинного людського життя.

Хто ж може бути такою главою? Такий глава істинно оновленого людства, цей родоначальник нових, істинних людей, вочевидь, має бути людиною, щоб мати змогу давати людям нове життя, не інше якесь, а людське ж; бо люди, котрі мають від нього запозичувати нове життя, можуть жити лише людським життям, а отже, і оживати тільки для нього і через нього. Але це людське в ньому життя повинно бути чистим, здоровим, неушкодженим, бо походити від людської ж істоти, але незвичайним людським способом: бо всяке таке життя не може бути непричетним до загальнолюдського псування. І не це тільки, а й, будучи в самому походженні перетвореним і оновленим і в складі єства нашого, і в усіх його силах і відправленнях, перебувати потім назавжди незмінно таким. Такий самий початок і таке незмінне перебування і твердість можливі в ній, тільки коли вона буде зовсім витягнута або відторгнута від звичайної людської самостійності й самодіяльності і буде не собі належати, а буде носити й керована іншою особою, що володіє творчою силою і Божою незмінністю, або Богом; тобто коли Бог, перетворивши і оновивши творчо початки і стихії людського єства, утворить Собі з них людину і, ставши нею, житиме і діятиме боголюдяно. Але в цьому і полягає втілене домоуправління, що представляє настільки необхідним для нашого спасіння втілення Бога Слова.

Понад те, це нове життя на чолі повинне поєднувати в собі таку повноту, щоб, породжуючи нове людство, не виснажуватися, а перебувати завжди повним, щоб не відроджувати тільки нових членів, а, відродивши всіх, потім жити в їхньому перебуванні тимчасовому і вічному. Оскільки вона за своєю природою не може бути такою, будучи тварною, то їй необхідно прийняти таку якість від іншої особи, нетварної, або від самого Джерела всякого буття і життя, від Бога присносущного, що і відбувається через втілення, в якому Бог приймає людське єство до Своєї особи і, зодягнувшись у нього, надає йому присноживу невичерпну повноту. Нарешті, цей новий родоначальник, усіх породжуючи до нового життя, усіх повинен тримати в єднанні і між собою, і з Ним, щоб усі, живучи єдиним життям і під єдиним чолом, становили єдине живе, струнко поєднане тіло. І первісне призначення людства було, щоб воно все було єдине в усьому і жило єдиним життям. Але прийшов гріх і роз’єднав усіх, так що все людство стало схожим на купу без живого поєднання і зчленування. Нове людство через нового родоначальника і главу має призначення відновити в собі це втрачене єднання. Тому людське єство в цьому родоначальнику, залишаючись людським, не повинне належати собі, але іншій особі, яка усюди існує, все утримує та є вічною, щоб з’єднувати в Собі людей усіх часів і місць, охороняти їх і спрямовувати до останнього кінця, з підпорядкуванням вимогам цього кінця і всіх інших тварин, що є у світі. Тобто родоначальник цей, маючи бути родоначальником людей, має бути не людиною тільки, але Богом у людському єстві, або Боголюдиною, у чому й полягає втілення.

Таким є Господь наш Іісус Христос, Бог від Бога, Слово, що споконвіку є в Бога (Ін. 1:1); Син Божий, що завжди перебуває в “лоні Отчому” (Ін. 1:18). Він, не полишаючи недр Отчих, благоволив прийняти плоть нашу, або наше людське єство (Ін. 1:14), через народження від Пріснодіви у свій Йому час для ” відкуплення” нас і “всиновлення” (Гал. 4:5).

Оновивши в Собі людське єство, Він став “початком” (Ін. 8:25) нових людей, що живуть справжнім людським життям, “начальником цього життя” і роздавальником ( Діян. 3:15). “У Ньому наше істинне життя” (Ін. 1:4), повнота цього життя, з якого, як із джерела, призначено почерпати його й усім нам (Ін. 1:16); і Він ним “кого хоче, того й живить” (Ін. 5:21).

І став Він, таким чином, новим Адамом, новим родоначальником, а всі, хто приходять до Нього покладеним шляхом і від Нього відроджуються, – родом Його (1Кор. 15:45-48). Він глава, а ті – тіло Його (1Кор. 12:27), з Нього народжені (Кол. 2:19) “від плоті Його і від кісток Його” (Еф. 5:30). Він древо, а ті – гілки (Ін. 15:5).

Для цього кожен, хто приступає до Нього, після покаяння і зречення від усього колишнього, приймає Святе Хрещення, в якому заради віри і рішучості працювати Господу скидає з себе стару людину і вбирає в себе нову, після чого стара людина в ній помирає і жити починає нова, “створена по Богові, у правді й добірності істини” (Рим. 6:3-6; Еф. 4:24). Бо тут віряни одягаються в Христа, Який є ” життям нашим” (Кол. 3:4) і дає нам силу так бути, щоб “до того не жити нам самим собі, а Господу, Який помер за нас і воскрес” (2Кор. 5:15), щоб ми не самі вже жили, а жив у нас Христос (Гал. 2:20), із Ним “життя наше сокровенне є в Бозі” (Кол. 3:3).

Так, “аще хто у Христі нове створіння” (2Кор. 5:17), знову народжуване “водою і Духом” (Ін. 3:3,5), заради чого всі такі, як “від Бога породжені”, є і іменуються “чадами Божими” (Ін. 1:12,13) та “усиновлення сприймуть” (Гал. 4:5). І ось – нове людство, “рід вибраний, царське свячення, язик святий, люди оновлення, що повинні сповіщати чесноти Того, Хто з темряви покликав їх до дивовижного Свого Світла” (1Пет. 2:9) і перевів “зі смерті на життя”. (1Ін. 3:14).

Ось перша основа християнського життя – віра у втілене домоуправління нашого порятунку в Господі нашому Іісусі Христі, глибоке за силою його переконання, яке не допускає жодного найменшого коливання або роздвоєння в думках і з міцним сподіванням непорушно стоїть на тому, що “нема в іншому нікого, хто б нам допоміг нам врятуватися, і нема іншого імені під небом, даного в людях, яким би ми хотіли врятуватися” (Діян. 4:11-12). Залишається або до Господа Спасителя приліпитися, або гинути. Бо хто не з Ним, той, що б не робив, “не збирає…, а марнує” (Лк. 11:23). Ніхто “не може робити нічого, гідного спасіння, якщо не перебуватиме в Господі” (Ін. 15:4-6). Ось двері, що вводять всередину храму спасіння! “Це камінь”, основа, що покладає підставу для творення в дусі храму спасіння для вселення в нього Господа Спасителя (Мф. 16:18).

2. Друга основа християнського життя, з першою нерозлучна, є живий союз із тілом Церкви, якої Господь – глава, який живить і рушить її

Господь наш Іісус Христос, Бог і Спаситель, здійснивши на землі про нас Божественний догляд, вознісся на небеса і послав від Отця Всесвятого Духа; потім з Ним, за благоволінням Отця, через свв. апостолів улаштував на землі Святу Церкву під Своїм верховенством і в ній поєднав все необхідне для нашого спасіння та життя, яке згідне з тим. Тож тепер через неї вже ті, хто шукає спасіння, отримують від Нього і спокуту з відпущенням гріхів, і освячення з новим життям. У ній подано “нам усі Божественні сили, що дають нам життя і благочестя… і даровані чесні й великі обітниці”, і якщо ми в силу цього намагатимемося прикраситися всілякою чеснотою, то нам, поза сумнівом, “рясно подано вхід до вічного царства Господа нашого й Спаса Іісуса Христа” (2Пет. 1:3-11). Свята Церква і є нове людство, від нового родоначальника Христа Господа.

Під час перебування Свого на землі Господь тільки пообіцяв влаштувати Святу Церкву на камені твердого сповідання Його втіленого домоуправління. Саме ж створення її з волі Отця здійснив Він зі Святим Духом через святих апостолів, затвердивши й захистивши її догматами, заповідями, таїнствами, священнодійствами, канонами й гідним керівництвом, і в усьому цьому показавши вірний шлях до Царства Небесного, яке приготував вірним, до якого благоволив закликати й нас усіх.

У Святій Церкві все від Господа Іісуса Христа зі Святим Духом за благоволінням Отця через свв. апостолів, і все, що міститься в ній, повинно бути вміщено та виконувано всіма, хто вступає до неї та стає її членами, за всіма зазначеними пунктами або сторонами устрою Церкви. Усе те справді міститься і виконується всіма, хто перебуває в живому з нею союзі, внаслідок чого вони єдине єство, – “єдине тіло і єдиний дух” (Еф. 4:4), – і у сповіданні віри або в утриманні “здорового образу словес” (2Тим. 1:13), і в житті за заповідями, або у виконанні волі Божої, і в освяченні таїнствами, і в молитовних приступаннях до Бога, і в підпорядкуванні канонам та встановленим керівництву. Ті, хто діють так, “ходять гідно покликанню свого…, старанно дотримуючись єдності духу в союзі миру” (Еф. 4:1-6). А ті, хто відступає від цього, відокремлюють себе від Церкви внутрішньо і, якщо не послухають застережливого голосу її, материнськи до них зверненого для їхнього настанови, відлучаються від неї і поза нею, вступають до лав язичників (Мф. 18:17).

Ті, хто перебувають у Церкві, справжні чада її, дотримуються єднання духу в союзі світу і перебувають тому в живому союзі з нею; ті, хто знову вступають, дають обітницю об’єднатися з нею і справді об’єднуються, коли вступають всередину неї; ті, хто народжуються всередині Церкви, відроджуються до нового життя, а потім виховуються й зростають у дусі її і в усіх порядках її. Всі такі суть живі члени Церкви і від Глави її через Духа Святого сподобляються всіх духовних благодатних благ з обітницею і вічних. Ті ж, які відступають від показаного устрою Церкви, хоча в Церкві значаться, але не перебувають з нею в живому союзі, тому не є живими, а померли або завмерли. Їх тримають у Церкві, сподіваючись, що вони схаменуться, вийдуть з тенета, що їх утримує, і поспішать відновити порушений ними союз із Церквою і з Господом – Головою її – і знову вступити в ряди тих, хто спасається. Усе, що вміщує Церквою, не таке, щоб могло бути залишено напризволяще, але таке, без чого не може відбутися спасіння. Бо воно є здійснення, або явлення на ділі втіленого домоуправління, без якого немає спасіння. Чому чужий Церкві чужий Христу Господу і спасіння в Ньому.

Отже, що належить тому, хто наважується творити своє спасіння і почати жити по-християнськи? Сприйняти воцерковлення, якщо не мав його, оживити, якщо мав і втратив, і потім дотримуватися його вседушно і перебувати в ньому; і життя його підтримуватиметься, зрітиме і здійматиметься до досконалості в Господі Іісусі Христі. Це стоїть серед невідкладних умов християнського життя.

Така вимога сама собою випливає з найтіснішого союзу Господа з Церквою і Церкви з Господом. У Слові Божому союз цей представляється під образом союзу глави з тілом. Воно говорить, що “Христос є глава Церкви” (Еф. 5:23), “глава тілу Церкви” (Кол. 1:18), а Церква “є тіло Його, виконання того, Хто наповняє все в усьому” (Еф. 1:22,23), що, за св. Златоустом, означає, що Церква сповнена Христом і що Він усі члени її виконує, тож у ній “все в усьому Христос” (Кол. 3:11).

“Як глава Він є і Спаситель тіла Церкви” (Еф. 5:23); “живить і гріє її, як таку, що є … від плоті Його і від кісток Його” (Еф. 5:29-30), любить її і заради неї “віддав Себе, щоб освятив її, очистивши купіллю води в слові, щоб представив її Собі славною Церквою, не маючи нечистоти, чи пороку, чи чогось від них, але нехай вона буде святою і невинною” (Еф. 5:25-27); “а Церква в усьому підкоряється Христу” (Еф. 5:24).

Тіло по суті своїй не є єдиним членом, але багатьма; але всі такі “уди єдиного тіла, що множини існують, – єдине є тіло: так і Христос” (1Кор. 12:12,14), або так і тіло Церкви, головою якої є Христос. Христос Господь дав Церкві Своїй “одним бути апостолами, другим — пророками, третім — проповідниками Доброї Звістки, а четвертим — пастирями й учителями. І зробив Він так, щоб підготувати людей Божих до служіння й підсилення Тіла Христова, і щоб ми всі прийшли до єднання у вірі та в пізнанні Сина Божого, до зрілості, і досягли висот досконалості Христової” (Еф. 4:11-12). Це найголовніші члени (заправителі), але й усі інші призначаються на служіння всьому тілу Церкви, щоб нікого не було пустопорожнього, як і в тваринному тілі немає й найменшої частинки без діла. Для чого кожен отримує свій дар: “Одній людині Дух дає слово мудрості, іншій — слово знання дається тим самим Духом. 9Комусь дано духовну віру, а ще хтось має дар зцілення — від Єдиного Духа. 10Хтось має силу робити чудеса, а хтось — здатність пророкувати, хтось уміє розпізнавати духів, а хтось — розмовляти різними мовами, а ще хтось — тлумачити мови” (1Кор. 12:7-10). Тому й покладено було, щоб кожен, яке прийняв обдарування, тим і служив усім, “Хто має дар проповідування, має говорити словами Бога; хто отримав дар служіння, нехай служить з силою, яку дав Всевишній, щоб усім цим вознести хвалу Богу через Іісуса Христа” (1Пет. 4:10-11); “Якщо хтось одержав дар служіння іншим, той нехай присвятить життя своє служінню. Якщо хтось має хист навчати інших, той нехай навчає. Хто обдарований умінням утішати, той нехай втішає. А хто має дар ділитися з людьми, нехай робить це щиро. Хто має здатність керувати, нехай керує сумлінно. Наділений же талантом милосердя нехай це милосердя з радістю несе людям.” та ін. тощо. і ін. (Рим. 12:6-8).

Такою взаємодією всіх членів уся будівля тіла, будучи гармонійною, зростає в Церкву Святу в Господі, в Котрому і всі “будуються в оселю Божу Духом” (Еф. 2:22). Чого заради і навіюється всім – “Тож промовлятимемо істину з любов’ю і зростатимемо в усьому, щоб бути схожими на Христа. Бо Ісус — голова, 16та усе тіло залежить від Нього. Його владою усі частини тіла з’єднані докупи, і все воно тримається разом завдяки Христу. І коли кожна окрема частина виконує те, що мусить, все тіло росте й міцніє завдяки любові” (Еф. 4:15, 16).

У це-то “тіло ми хрестилися… і всі єдиним Духом напоїлися” (1Кор. 12:13), тобто через хрещення увійшли в неї і об’єдналися в ній духовно, зобов’язуючись до однодумності, єдиновладдя, єдинопочуття і єдинодіяльності, – “нехай не буде чвари в тілі” (1Кор. 12:15-25).

Судячи з цього, Церква є лоно материнське, що зачинає, утворює, зростає і здійснює кожного християнина: як у лоні природи різні створіння засіменяються, проростають, ростуть, виростають і плодоносять на славу Божу. Як немає життя і живих істот поза природою, так поза Церквою немає духовного життя і осіб, які духовно живуть. Чому бути в Церкві, у живому з нею поєднанні та союзі є невідкладною умовою для тих, хто бажає жити духом і в християнському житті процвітати.

3. Норма християнського життя

Під нормою мається на увазі тут таке правило, яке, визначаючи мету людини і засоби для досягнення її, дає керівну вказівку, куди і як слід спрямовувати життя своє. Приречення такої норми покладено у створенні людини за образом і подобою Божою і вдунутті в обличчя її дихання Божественного життя. Але настало падіння і розладнало його. Розладнало, але не знищило. Тому коли здійснилося втілене домоуправління у відновлення занепалого, тоді помилувана й оновлена в силу його людина, хоча отримала нову норму для духовно-морального життя свого, таку, однак, що стояла на початковій нормі зіпсованій занепадом, відновлюючи її, поповнюючи та в досконалішій виявленій формі.

Таким чином, нам належить накреслити спочатку аа) первісну норму морального життя людини, а потім, стосовно до неї, встановити бб) норму морального життя християнського.

1) Первісна норма морального життя людини

При з’ясуванні норми життя морального потрібно, як сказано вище, визначити а) мету людини і б) засоби, які дарував їй Бог для досягнення її, і з тієї та інших у) вивести загальне керівне правило для життя морального. Отже,

а) Яка мета людини?

Остання мета людини – в Бозі, у спілкуванні або живому союзі з Богом. Створена за образом і подобою Божою людина за самою природою своєю є певним чином Божого роду. Будучи ж роду Божого, вона не може не шукати спілкування з Богом не тільки як зі своїм початком і першообразом, а й як із верховним благом. Тому-то серце наше і буває задоволеним тільки тоді, коли володіє Богом і буває володіє від Бога. Ніщо, крім Бога, не заспокоює його. Соломон багато знав, багато чим володів і багато чим насолоджувався; але все це нарешті мусив визнати марнотою і крахом духу (Еккл. 1:8,17-18,3:10-11,8:17). Один спокій для людини в Бозі. “Хто ще для мене є на небі? Хто ще мені потрібен на землі?Можливо, заслабнуть плоть моя і дух, та Бог — то скеля мого серця, то моя доля навіки.” (Пс. 72:25-26). “У Бозі життя, – вчить Василій Великий. – Відчуження і віддалення від Бога є зло нестерпне навіть майбутніх геєнських мук, зло найтяжче для людини, як для ока позбавлення світла і для тварини відібрання життя”. І ще: “Що було для душі переважним благом? Перебування з Богом і єднання з Ним за допомогою любові. Відпавши від Нього, вона стала страждати” (Тв. свв. отців. Вас. Вел., т. 4). Тому-то нам навіюється: “шукайте Господа, …” (Пс. 104:4). Пророк Мойсей ставив зір обличчя Божого краєм своїх бажань і після того вже, як Бог явив через нього і в ньому стільки надзвичайних дій Своєї доброти і всемогутності: “якщо я отримав благодать перед Тобою, то покажи мені самого Тебе, щоб я міг бачити Тебе розумно” (Вих. 33:13), – молився він. З яким страхом волав до Господа пророк Давид: “не відверни мене від лиця Твого” (Пс. 50:13), знаючи, що “ті, що “відлучають себе від Нього, загинуть” (Пс. 72:27)… З яким бажанням спрямовувався він завжди до Бога: “прагне.. душа моя до Бога…” (Пс. 62:2); “Я так Тебе жадаю, Боже,
так олень прохолодного струмка жадає” (Пс. 41:2). З якою теплотою упокоювався в Ньому єдиному: “мені ж приліплятися Богові благо є” (Пс. 72:28).

Але не в цьому одному спрямуванні всіх бажань до Бога наше благо. Спрага без втамування, спрага без насичення, потреба без задоволення є скорбота, хвороба, муки. Шукаючи Бога, ми хочемо знайти Його, хочемо володіти Ним і бути одержуваними від Нього, щиро долучитися до Нього, бути в Ньому і Його мати в собі (Макарій Великий). У цьому-то живому, внутрішньому, безпосередньому спілкуванні Бога з людиною і людини з Богом і є його остання мета.

Таким це спілкування зображується в Слові Божому. Так Сам Бог про одних каже: “не має Дух Мій перебувати в людях цих, бо тілесні вони є” (Бут. 6:3), а іншим обіцяє: “вселюсь у них, і походжу” (2Кор. 6:16). “Слухай, – каже на це місце св. Златоуст, – хто мешкає в тобі! Ти Бога носиш у собі”. Спаситель обіцяє внутрішнє якесь вселення Бога в серце людське, коли каже: “до нього прийдемо, і оселю в нього створимо” (Ін. 14:23). Св. Іоанн Богослов вчить, що, коли хто перебуває в любові, то не тільки він перебуває в Бозі, а й Бог у ньому перебуває (Ін. 15:10). У свв. отців живе спілкування з Богом зводиться до обоження людини. Так, св. Григорій Богослов зображує людину “живою істотою, яка через прагнення до Бога досягає обоження”. Феодор, єпископ Едеський, так вчить про мету людини: “Мета життя нашого є блаженство, або, що все одно, Царство Небесне, або Царство Боже, яке полягає не тільки в тому, щоб бачити царственої, так би мовити, Трійці, а й у тому, щоб отримувати Божественний вплив і нібито приймати обожнення, а також у тому, щоб у цьому впливі знаходити виконання та звершення всіх недоліків і недосконалостей. У цьому-то полягає їжа розумних сил, тобто в заповненні недоліків за допомогою Божественного впливу”. У св. Макарія майже в кожній бесіді можна знаходити нагадування про живе спілкування душі з Богом. Так, у 46 бесіді він вчить, “що Бог створив душу людини такою, щоб бути їй нареченою і співучасницею Його і щоб Йому бути з нею єдиним розчиненням і єдиним духом” (§ 6). Тому “якщо душа приліплюється до Господа, то і Господь, милосердям і любов’ю спонукуваний, до неї приходить і до неї приліплюється, і так єдиний дух, і єдине розчинення, і єдиний розум буває душа і Господь” (§ 8). “Для людини потрібно, – каже він в іншому місці, – щоб не тільки сама вона була в Бозі, а й Бог був у ній”.

Не подумав би хто, однак же, що живий союз із Богом є зникненням душі в Бозі з насильством її самостійності та свободи. Ні, хоча душа справді стоїть при цьому під Божественним впливом, доторкається певним чином до Бога і переймається Його силою, проте ж, не перестає бути душею – істотою розумно-вільною, подібно до того, як розпечене залізо або вугілля, переймаючись вогнем, не перестають бути залізом і вугіллям. Вона набуває тільки через це спілкування якнайповнішої і якнайшвидшої сили діяти з волі Божої – вільно, але й беззаперечно. З іншого боку, і то невірно, якби хто став думати, що коли бого-спілкування поставляється останньою метою людини, то людина сподобиться його після, наприкінці, наприклад, усіх трудів своїх. Ні, воно має бути повсякчасним, безперервним станом людини, тож, якщо немає спілкування з Богом, якщо воно не відчувається, людина має зізнатися, що стоїть поза своєю метою і своїм призначенням. Стан, у якому людина усвідомлює, що Бог істинний є її Богом, і сама вона є Божою, тобто говорить у серці своєму Богові: “Господь мій і Бог мій” (Ін. 20:28), як апостол Фома, і до себе самого: “Божий є – Божий є” (Іс. 44:5), – такий стан є єдиний істинний стан людини, є єдина рішуча ознака присутності в ній зачатків істинно морального й духовного життя.

Отже, далекі від істини ті, котрі ставлять останньою метою людини саму ж людину, хоч би якими пишними назвами вони прикрашали її, розвитком, наприклад, духовних сил або прагненням до вдосконалення. При такій меті люди роз’єднуються турботою тільки про себе і звикають все перетворювати на засіб, не виключаючи навіть і Самого Бога, тоді як насправді людина, як і все створене, є засобом у десниці Божій для цілей Його Божественного Промислу. “Усе створив Господь Себе заради” (Притч. 16:4). Тому “в Ньому живемо, рухаємося і є ми” (Діян. 17:28), “яко з Того, і Тим, і в Ньому все” (Рим. 11:36). Несправедливо останньою метою людини ставить і одне благо ближніх, тобто людей, навіть і в тому сенсі, що вся турбота людини має бути звернена на добробут суспільства. Сприяти загальному благу є беззаперечно обов’язок людини, але не перший і не винятковий. Якщо поставити це першим обов’язком, то кожна людина думку і серце зверне на інших, а не до Бога, і, отже, всі в сукупності складуть суспільство людей, зімкнутих у собі, але душею відторгнутих від Бога. Це буде тіло без голови. Навпаки, під час богоспілкування всі люди, сходячись у цій єдиній меті, не подумки тільки, а самою справою з’єднуються, і всі, єдиним духом і єдиною силою сповнені, складають єдине, живе і струнке тіло. Під цією тільки умовою і може створюватися істинний і надійний союз між людьми.

б) Запитається, який шлях до цієї мети, або як пристосована до неї людина?

Створіння нерозумні досягають свого призначення, самі не знаючи того, за самою природою або пристроєм своїм. Людина – істота розумно-вільна – повинна сама усвідомити свою мету, пізнати шлях, що веде до неї, і вільно визначити себе йти неухильно цим шляхом, щоб досягти мети і здійснити своє призначення. Із цього само собою відкривається, що, якщо вказано буде 1) значення моральної свободи та її істинне вживання, якщо буде визначено 2) шлях, який вона повинна обрати, і 3) позначено підстави, за якими вона повинна це зробити, то сукупністю всіх цих понять буде показано, як пристосована людина до своєї мети, до якої повинна прагнути всією своєю суттю, а отже, буде вказано все, що від неї вимагається, аби бути вірною своєму призначенню, або, що те ж саме, бути в спілкуванні з Богом.

1) Удостоївши сприймати людину в живе спілкування з Собою, Господь дарував їй свободу, щоб це спілкування відбувалося богодостойно, тобто дарував їй владу розпоряджатися своїми внутрішніми і зовнішніми діями за поданням мети, або на власний розсуд. Бо людина повинна наперед володіти собою, щоб потім віддати себе Богові. Бог, влаштувавши сутність людини, віддав її самій собі, щоб робила, що хоче, із собою і зі своїми силами. “Сам від початку створив людину і залишив її в руці волі її” (Сир. 15:14).

Свобода належить особі людини і становить її характеристичну рису. Своїми думками, бажаннями, почуттями і відповідними їм справами повинна завідувати сама людина. У цьому сенсі вона сама для себе є урядовою особою. Найближчі до свідомості сили становлять її внутрішню раду, за допомогою якої вона вирішує всі свої справи і починання. Вимоги надходять до людини з різних боків, і ззовні, і зсередини, але за всієї сили їхньої самої дії, яку вони навіюють, ніколи не буває доти, доки не буде свідомого рішення на неї від самої людини. У цьому-то рішенні або згоді на справу полягає суть свободи. Насильно не може вирвати його ніяка сила. Одне слово: не погоджуюся – обеззброює всяку владу і всяке насильство.

Такою зображується людина всюди в Слові Божому. Тут найнеобхідніші для неї розпорядження пропонуються її свободі й обранню. Так, Мойсей, зобразивши Ізраїлю, у чому його життя і смерть, благословення і клятва, переконує його: “обери собі життя, нехай житимеш ти і насіння твоє” (Повт. 30:19). “Виберіть самі собі, – каже тому ж народу Іісус Навин, – кому послужите” (Іісус. 24:15). Те ж саме чуємо і від Сираха: “Запропонувавши тобі вогонь і воду, і на чому хочеш, простягни руку твою. Перед людиною життя і смерть, і, що аще захоче, дасться їй” (Сир. 15:16-17). І Спаситель, прийшовши на землю, не зв’язує свободи, але пропонує на вибір: “якщо хочеш по Мені йди” та ін. (Мф. 16:24); “якщо хочеш, щоб ти був досконалий” (Мф. 19:21)… Не насильно входить до дому душі, а “стою, – каже, – при дверях і стукаю, якщо хто почує” (Об. 3:20). “Бог насильно не тягне нас, – каже св. Златоуст. – Він дав нам владу обирати зле і добре, щоб ми були добрі вільно. Душа, як цариця над самою собою, і, вільна у своїх діях, не завжди підкоряється Богові, а Він не хоче насильно і проти волі зробити душу доброчесною і святою. Бо де немає волі, там немає і чесноти. Треба переконати душу, щоб за своєю волею вона зробилася доброю”.

У свободі дана людині деяка незалежність, але не для того, щоб вона сваволила, а щоб вільно підкорила себе волі Божій. Добровільне підпорядкування свободи волі Божій є єдине істинне і єдино блаженне вживання свободи. Воля Божа є початок, за яким людина повинна розподіляти свої дії. Нею однією рішуче належить керуватися їй у своїх особистих розпорядженнях. Під цією тільки умовою її свобода отримає простір і широту, бо ні в самій людині, ні поза нею нічого немає вільного. Усе влаштовано за певними законами волі Божественної, яка після цього одна і залишається абсолютно вільною. Тому пристойним поприщем для свободи може бути тільки воля Божа. Підкоряючись їй, свобода людини стає немов би необмеженою, або вступає в безмежну деяку область: “і буду ходити в широкості, бо наказів Твоїх я шукаю”, говорить пророк Давид (Пс. 118:45). “Дивись, які нез’ясовні таємниці відбуваються в душі, – каже Макарій Великий (Бесіда 46), – як розширюються і поширюються помисли розуму її і в довготу, і в широту, і в глибину, і в висоту всього видимого і невидимого творіння”.

2) Таким чином, сам собою позначається шлях, який вільно повинні ми обрати, щоб виконати своє призначення, саме – шлях волі Божої. Один Бог, який благоволив створити нас розумно-вільними і дав нам це високе призначення – бути в живому спілкуванні з Собою – може вказати нам вірний шлях, яким можемо ми досягти цього богоспілкування і перебувати в ньому. “Хто бо від людей пізнає раду Божу, або хто помислить, чого хоче Бог,… волю Його хто пізнає” (Прем. 9:13-18), якщо не Сам Він відкриє її. Це оголошення волі Божої розумним створінням, або вказівка, як повинні вони керувати своїми внутрішніми і зовнішніми діями, щоб догодити Богові, є заповідь Божа, або закон моральний – “Господній Закон досконалий, він зміцнює душу. Свідчення Господа певне, воно недосвідченого умудряє. Справедливі Господні накази, бо серце вони звеселяють. Заповідь Господа чиста, вона очі просвітлює. Страх Господа чистий, він навіки стоїть. Присуди Господа правда, вони справедливі всі разом, дорожчі вони понад золото і понад безліч щирого золота, і солодші за мед і за сік щільниковий,” (Пс. 18:8-11). Тому неухильне перебування в законі Божому, охоче ходіння за заповідями Його, вірне виконання виправдань Його є єдино благонадійним шляхом до богоспілкування. Тільки “людина, яка творить, жива буде в них”, вчить апостол (Гал. 3:12). “Коли ж хочеш увійти в життя, дотримай заповідей”, – сказав Господь одному ревнителю богоугодництва (Мф. 19:17), а всім узагалі обіцяв: “Хто має заповіді Мої та додержувався їх, той є той, хто любить Мене… Коли ж хто любить Мене, додержиться заповідей Моїх, і Отець Мій його полюбить, і прийдемо до нього та й оселю в нього зробимо” (Ін. 14:21,23).

Тому-то Слово Боже називає закон “шляхом, світлом, світильником, …що сяє в темному місці” (Пс. 118:32,35,105; 2Пет. 1:19), і виконанню його засвоює ті блага, які можуть витікати тільки з богоспілкування. Чоловік, що зберігає закон, розвивається, як “І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєдчасно, і що листя не в’яне його, і все, що він чинить, щаститься йому!” (Пс. 1:3). Тому-то Сам Бог з такою дбайливістю і з деякою, так би мовити, наполегливістю відкривав завжди людям волю Свою і давав їм Свої законоположення. Перше Своє законоположення Він закарбував у совісті, за якою і “язичники, що не мають закону, єством законним творять, будучи самі для себе законом” (Рим. 2:14). “Душа справді справа велика, Божа і дивовижна!” – говорить Макарій Великий (Бес. 46). “При створенні її такою створив її Бог, що в єство її не було вкладено вади; навпаки, Він створив її за образом чесноти Духа, вклав у неї закони чеснот – розсудливість, благоразумність, любов та інші чесноти” для того, як зауважує св. Златоуст в одному місці (див. Крат, повчальний матеріал, 6 листопада), щоб ніхто не відкликався невіданням закону. Потім, коли внаслідок падіння затьмарилося або як покривалом якимось закрилося це внутрішнє законоположення, і в нас утворився понад те ін. закон, який суперечить закону Божому, Господь послав закон писаний, щоб відновити, очистити від домішки та усвідомити у свідомості людей цей внутрішній закон і доставити їм найнадійніший посібник до благочестя й богоугогоугодництва. Нарешті, коли і цей закон, з’ясовуючи вимоги волі Божої, водночас висвітлюючи життя людини в його відношенні до закону і, подібно до дзеркала, представляючи лик його, завжди майже нечистий і потворний, лише викривав людей у їхніх беззаконнях, а не виправляв; лише вказував шлях, а не давав сили йти по ньому, то милосердний Господь обітцяв відкрити людям інший шлях і дати новий закон. “І дам їм дорогу іншу і серце інше… даючи закони Мої в розумі їхньому і в серцях їхніх напишу Я, і буду їм в Бога, а ти будеш Мені в люди” (Єр. 32:39,31:33). І справді дарував і дарує цей “закон духа життя у Христі Іісусі” (Рим. 8:2).

3) Незважаючи, втім, на таку важливість закону, він все ж стоїть ніби поза свободою. Щоб вільна істота йшла шляхом закону, для цього необхідно, щоб відбулося попередньо їхнє добровільне поєднання, а для того повинні бути підстави, за якими вільна істота довільно повинна зв’язати себе законом. Створіння, мимоволі потягнуте до відомого роду діяльності, вже не вільне, так само як і закон без примусових підстав для виконання його не є законом.

Само собою очевидно, що підстави ці не можуть полягати ні у свободі, тому що вона повинна ще тільки сприйняти їх, щоб силою їх підпорядкувати себе закону, ні в самому законі, тому що він не має самостійності та незалежності. Їх треба шукати в джерелі свободи і закону – у волі Бога, який дарував свободу і наказує закон. Інакше кажучи, підстави, за якими людина добровільно повинна підпорядкувати свою свободу закону Божому, суть ті ж самі, за якими для нас священна воля Божа.

Воля ж Божа має бути священною для нас тому, що є воля Божа. Бог – Цар наш. Ми беззаперечно, однак охоче, повинні коритися всьому, на що є Його визначення. Одне ім’я Бог повинно змушувати нас схилятися перед Його повелінням, бо Він Владика всього. Тому, коли дається заповідь або прорікається суд на який-небудь народ у Слові Божому, завжди говориться: так, або ця говорить Господь. Бо “й хто заверне Його? Як чого зажадає душа Його, те Він учинить?” – як каже Йов (Йов. 23:13).

Така безумовна і водночас вільна покірність Богові сама собою утворюється в нас 1) з одного боку, зі свідомості того, що Бог є наш Творець і Промислитель. Життя наше від Бога, сили від Бога, наша доля і все, що є в нас, теж від Бога: як же не коритися Йому? Тому 24 старці, вклонившись Богу Вседержителю, так оспівали: “достоїн Ти, Господи, прийняти славу і честь і силу: бо Ти створив усе, і все з Твоєї волі існує і створено” (Об. 4:11). Пророк Давид молиться: ” настанови мене, і навчуся заповідей Твоїх”. Чому ж? Тому, що “Руки Твої створили мене й збудували мене” (Пс. 118:73). Далі він же сповідує Богові: “закону Твого не забув, …виправдань Твоїх шукаю”. Чому ж? Бо “Твій є я… душа моя в руках Твою завжди” (Пс. 118:94,109). 2) З іншого – зі свідомості того, що Він же є наш Суддя і Мздовоздатель. Хоча Бог дарував нам свободу і, отже, деяку незалежність, проте ж, хоче, щоб ми неодмінно досягали свого призначення і саме – шляхом Його заповідей. Тому не попускає нам безкарно ходити у волях серця, а переслідує судом, щоб схилити до покори. “Нікому не заповідав Він чинити нечестиво, і нікому не дав дозволу грішити”, – каже Сирах (Сир. 15:20). Тому, хоча говорить: “якщо хочете” (Мф. 19:17,16:24), але разом додає: “аА коли ви відмовитеся й неслухняними будете, меч пожере вас, бо уста Господні сказали оце! доти, доки не підкоряться (Іс. 1:20,24; Прем. 12:28). Ці два відчуття, які, втім, не завжди усвідомлюються ясно, запечатані з усіх боків у серці, утворюють у ньому побожний страх або почуття всебічної залежності нашої від Бога, яке і змушує нас добровільно підкорятися визначенням волі Божої, або закону. У душі нашій це саме почуття всебічної залежності від Бога служить єдиною підставою підпорядкування нашої свободи закону. Тому щоразу, як слабшає це почуття, люди віддаються беззаконням і, навпаки, ті, хто віддаються беззаконням, втішають себе деякою незалежністю від Бога. Кажуть Господеві: “Уступися від нас, ми ж доріг Твоїх знати не хочем! Що таке Всемогутній, що будем служити Йому? І що скористаєм, як будем благати Його?” (Йов. 21:14-15). “Не побачить Господь, не зрозуміє Бог Яковля” (Пс. 93:7). “Тма оточить мене, і стіни закривають мене… гріхів моїх не згадає Вишній” (Сир. 23:25). Так і Василій Великий каже, що все зло походить від того, що залишають великого й істинного єдиного Царя всіх і Бога… і хочуть краще володарювати всупереч Господу, ніж самі бути під владою у Господа. Взагалі, джерелом нечестя в Слові Божому вважається богозабуття (Повт. 32:18) і відступлення від Бога (там же, 15).

Але і це почуття всебічної залежності є тільки посередницькою, так би мовити, ланкою між законом і свободою. Саме поєднання свободи і закону знову виробляється мимовільним підпорядкуванням себе закону, або волі Божій. За всіх підстав не зв’язує нас насильно Бог, але залишає нас на свободі, щоб ми самі підкорили і віддали Йому в жертву свою свободу – єдине, що може людина зробити від себе, приношення Богові, гідне Бога. У жертвопринесенні свободи Богові полягає істинний характер морально-благочестивого життя, або, що те саме, він полягає в рішучості не інакше розпоряджатися своїми внутрішніми і зовнішніми діями, як з волі Божої. Цією рішучістю починається і підтримується моральне життя людини. Слово Боже зображує її то під виглядом клятви і вільного приношення Богові: “Я присяг і дотримаю, що буду держатися присудів правди Твоєї. Перемучений я аж занадто, за словом Своїм оживи мене, Господи! Хай же будуть приємні Тобі жертви уст моїх, Господи, і навчи Ти мене Своїх присудів!” (Пс. 118:106,108); то під виглядом смирення перед Богом і звернення до Нього, наприклад, в Іова: “якщо звернешся, і змиришся перед Господом… буде тобі Вседержитель Помічник” (Йов. 22:23-30; Ос. 6:1); то під виглядом стягнення Господа: “Шукайте Господа, доки можна знайти Його, кличте Його, як Він близько! Хай безбожний покине дорогу свою, а крутій свої задуми, і хай до Господа звернеться, і його Він помилує, і до нашого Бога, бо Він пробачає багато!” (Іс. 55:6-7); то, нарешті, під виглядом зникнення в законі й Богові: “Душа моя слабне від туги за спасінням Твоїм, чекаю я слова Твого! За словом Твоїм гаснуть очі мої та питають: Коли Ти потішиш мене?…” (Пс. 118:81-82).

Зробимо висновок із цього, що, коли людина в почутті всебічної залежності своєї від Бога визначить себе або зважиться на неухильне і повсякчасне ходіння у волі Божій, або законі Божому, вона буде біля своєї мети або виконає своє призначення. Бо можна сказати кожному: наважся і виконуй закон і будеш перебувати в постійному спілкуванні з Богом. Разом з тим, як підкорить себе Богові людина, Бог засвоюється людині, а людина – Богові. Бо так говорить Сам Господь: “Будуть Мені люди, а Я буду їм Богом, бо звернуться до Мене всім серцем своїм” (Єр. 24:7). Св. пророк Давид каже: “Моя доля, о Господи, щоб держатись мені Твоїх слів.” (Пс. 118:57), тобто, бажаючи назавжди мати Бога своїм або, що те ж саме, бути в спілкуванні з Ним, св. пророк наважується завжди виконувати Його святий закон. У Йова це зображується під виглядом дерзновення до Бога. Він каже, що той, хто навернувся до Господа і смирився перед Ним, має Його Помічником своїм і сам “матиме дерзновення перед Богом, поглянувши весело на небо” (Йов. 22:26); а нечестивий – “коли має дерзновення пред Ним?” (Йов. 27:10).

Звідси норму морального життя взагалі можна висловити в такому правилі:

в) виконуй волю Божу, щоб бути в спілкуванні з Богом або перебувай у спілкуванні з Богом діяльним виконанням Його святої волі

Це правило вимовляється безперервно в усьому просторі Слова Божого, і виконання його поставляється джерелом всіх благ, а невиконання – всіх зол. Аврааму Бог обіцяє благословення, і не йому тільки, а й насінню його по ньому, за умови виконання: “догоджай переді Мною” (Бут. 17:1); Бог обрав народ ізраїльський, і цей народ віддає себе Йому, одностайно взиваючи: “все, що говорить Господь, зробимо і послухаємо” (Вих. 24:7). І Спаситель каже: “Не всякий, хто промовляє до Мене: Господи, Господи, ввійде в Царство, але хто виконує волю Мого Отця, що на небі, – не ввійде в Царство, але виконуватиме волю Мого Отця, що на Небесах” (Мф. 7:21).

2) Норма морального християнського життя

Нормою морального життя взагалі зображується істота першого заповіту, або духовне життя людини в первісному її стані. Як покірне дитя, смиренно ходила б вона у волі Божій і тим самим перебувала б у Його благоволінні та перебувала б у постійному спілкуванні з Ним. Усе необхідне для досягнення цієї мети мала вже людина, а саме: свободу – чисту, нестримну; свідомість закону – виразну й очевидну; почуття страху Божого, або залежності від Бога – сильне, а тому й рішучість ходити у волі Божій незворушною. Як через саме створення людина була поставлена у своєму значенні, так і перебувала б у ньому тими силами і засобами, які дарував їй милосердний Творець і Промислитель.

Але коли людина впала, то зазнала всебічного розладу і сама в собі, і у своїх стосунках. Спілкування з Богом перервано: людина під клятвою, не сміє споглядати на небо; вільна самодіяльність пов’язана гріхом і пристрастями; закон затьмарився; почуття залежності ослабло, а водночас ослабла і рішучість ходити у волі Божій до того, що повернутися до неї людині самій немає можливості. Її тримає в узах гріховного рабства князь темряви – диявол.

Тим часом і після падіння людина залишилася людиною. Призначення її і мета є те саме богоспілкування; шлях до цієї мети той самий – ходіння у волі Божій, до виконання якої вона сама себе повинна визначити за почуттям залежності своєї від Бога. І, однак же, з усього цього людина сама собою не може виконати жодної вимоги. На всіх пунктах необхідна їй Божественна, надзвичайна допомога. Тому Триєдиний Бог – Отець – через Єдинородного Сина Свого і Святого Духа благоволив влаштувати на землі благодатне царство, в якому і задовольняються цілком крайні духовні потреби людини. Тут людина, що відпала від Бога, возз’єднується з Ним через Господа – Іісуса Христа – як єдиного Посередника, що примиряє Бога з людьми, а людей з Богом, примирених приводить до джерела істинного життя; знесилена вільна самодіяльність людини відновлюється Божественною благодаттю; нестача виконання закону заповнюється вірою в Христа Спасителя; відчуття залежності від Бога й рішучість ходити у волі Його воскрешаються в покаянні. Внаслідок покаяння, по вірі в Господа Іісуса Христа, сходить на людину в таїнствах Божественна благодать, яка, відроджуючи її, з’єднує з Господом Іісусом Христом, а через Нього і в Ньому з Богом.

Це найнеобхідніші умови до істинно християнського життя. Так явно, що найголовнішим у ньому є а) спілкування з Господом Іісусом Христом, у Якому відкривається людині джерело істинного життя, а б) на шляху до спілкування з Христом Спасителем і в спілкуванні з Ним необхідні як у самій людині, почасти й із боку людини: 1) покаяння та 2) віра, – так і згори, що зачинає, утворює та звершує в єстві людини нове життя в Христі, – 3) Божественна благодать. Після пояснення цих сторін життя християнського відкриється і у) норма морального християнського життя.

а) Спілкування з Господом Іісусом Христом.

Тепер людині не можна інакше вступити в живий союз із Богом як через Іісуса Христа. “Ніхто не може прийти до Отця, тільки через Мене”, говорить Господь (Ін. 14:6). Тому “єдиний є Бог, і єдиний посередник між Богом і людьми – людина Христос Іісус” (1Тим. 2:5), Яким “одним маємо приведення… до Отця” (Еф. 2:18). Три зла зазнала людина, що відпала від Бога: зазнала прокляття Божого, розладналася в собі самій і підпала під владу диявола – три зла такі, що знову силою своєю тримають людину в стані відпадання від Бога, тож наближення до Бога не інакше можливе, як з усуненням цих зол. Від усіх їх позбавив нас Господь Іісус Христос:

Зняв з нас клятву смертю Своєю (Гал. 3:13), бо “Він закланий за нас ” (1Кор. 5:7), і “ми освячені приношенням тіла Його” (Євр. 10:10). “У Христі Бог примирив Собі світ” (2Кор. 5:18-19) і дарував через Нього людям “маючи дерзання входити до святилища посередництвом Крові Іісуса Христа” (Євр. 10:19). Тому апостоли й благали всіх від імені Бога примиритися з Ним у Христі Іісусі (2Кор. 5:18-20).

Зцілив розлад наш, ставши для нас силою на спасіння (Рим. 1:17; 1Кор. 1:24), сповнюючись якою, зміцнюємося (1Тим. 1:12) і вся можемо (Флп. 4:13). Він оживляє “нас, мертвих гріхами” (Еф. 2:5), і “звільняє… від закону гріховного” (Рим. 8:2; Ін. 8:36). І взагалі, без Нього ми “не можемо творити нічого” істинно доброго (Ін. 15:5).

Зруйнував діла диявола, “скасував його, що “має державу смерті” (Євр. 2:14), засудив цього “князя світу, і вигнав його геть” (Ін. 12:31,16:11); тому всіх віруючих витягає з темряви в дивовижне Своє світло і з царства сатани до Бога, надягаючи на них “у всезбройне Боже, що можеш їм протистояти підступам диявольським” (Еф. 6:11).

Але це “незбагненне багатство Христове” (Еф. 3:8) приховано в Ньому Самому. Він для людей “правда, освячення, порятунок” (1Кор. 1:30), ” життя” (Ін. 1:4; Кол. 3:4) і єдине джерело всіх “небесних благословень” (Еф. 1:3,10); у Ньому ми “відновлені, … посаджені на небесах” (Еф. 2:5-6), “всиновлені Богу” (Рим. 8:4-17); але так, що справді сподобляються всіх благ, які укладені для нас у Христі та відкриваються в Ньому занепалому людству, тільки ті з людей, які вступають у живе спілкування з Ним і так тісно з’єднуються, як члени з тілом (1Кор. 6:15) або як гілки з лозою (Ін. 15:5). Тому спілкування з Господом Іісусом Христом заповідається і зображується як єдине і верховне благо. Так, Сам Господь говорить апостолам: “будьте в Мені, і Я в вас” (Ін. 15:4). Бог Отець через апостолів закликає нас саме “у причастя Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа” (1Кор. 1:9); апостоли вірян називають “причасниками Христа” (Євр. 3:14); благають Бога “вселитися Христу… у серця їхні” (Еф. 3:17); жаліють про тих, хто “зреклися Христа”, і боляче хворіють, аж доки Він знову вселиться в них” (Гал. 4:19,5:4); про самих себе свідчать, що не для того вже вони живуть, “але живе в них Христос” (Гал. 2:20), і всім заповідатимуть “зодягатися в Христа” (Рим. 13:14), ставлячи і метою Божественного домоуправління це: “нехай ми будемо в істинному Сині Його, Господі нашому Іісусі Христі” (1Ін. 5:20).

Так відкривається, що єдиний засіб до спілкування з Богом є спілкування з Господом Іісусом Христом. Таємницю цю відкрив Сам Спаситель свв. апостолам, кажучи: “Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас” (Ін. 14:20). Тому вчив, що Отець любить тих тільки, котрі люблять Його (Сина), приходить до них і разом із Ним “творить у них Собі оселю” (Ін. 14:23,16:27), і молився до Отця: “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине,– щоб увірував світ, що Ти послав Мене” (Ін. 17:21). Таємничого спілкування з Господом нашим Іісусом Христом сподобляються віруючі у святому таїнстві хрещення. Тут вони стають членами тіла Христового і вбираються в Господа, як навчає апостол: “що в Христа хрестилися, в Христа одяглися” (Гал. 3:27), а водночас сподобляються і тих благ, які стяжав для нас Господь: виправдання і відродження. Той, кого занурюють у хрещенні, спогрібається Христу і сприймає силу смерті Його – прощення гріхів (Рим. 6:3). Хрещений виходить із купелі в оновленому житті, як нова тварина, “як без гріха”, який відтепер уже не володіє ним і не царює в ньому (Рим. 6:3-14). Про ці блага говорить апостол: “але омилися, але освятилися, але виправдалися ім’ям Господа нашого – Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11).

б) Покаяння.

Дари, що повідомляються, втім, під час цього, закарбовують внутрішні зміни, які повинні відбуватися в серці того, хто приступає до Господа, перш ніж охреститися, і якими, власне, закладають підставу, початок і зародок життя істинно християнського. Ці зміни суть покаяння і віра, як вимагав і Сам Спаситель від усіх, хто приходить до Нього, кажучи: “Покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:15). Вони виробляються в душі Божественною благодаттю – попередньою. У хрещенні ж і (миропомазанні) благодать входить всередину, в серце християнина, і потім постійно перебуває в ньому, допомагаючи йому жити по-християнськи і підніматися від сили в силу в духовному житті.

Причина поганого життя, що відкривається у свідомості й досвіді, – ослаблення в нас почуття страху Божого, або почуття залежності від Бога, ослаблення, що доходить іноді до крайнього ступеня – до досконалої втрати цього почуття. Початок гріховного життя, що діє в нас, є себелюбство або самоугодництво, інакше – егоїзм, самість. Розбивається самість, і воскресає в людини страх Божий, або почуття залежності від Бога, у покаянні. Та людина живе в стані відпадіння від Бога, яка для себе тільки живе і не думає про Бога і небо, або, за словами Давида: “вони Бога не ставили перед собою” (Пс. 53:5,85:14). У такого зазвичай вся турбота про що-небудь своє: або про пізнання, або про мистецтво, або про посаду, або про сімейство, або, ще гірше, про насолоду і задоволення якоїсь пристрасті; про майбутнє життя він не думає, а теперішнє намагається влаштувати так, щоб жити спокійно і ніби вічно; всередину себе не звертається, тому й не знає свого стану і тих наслідків, які будуть від його життя, але завжди вважає себе чимось великим і гнаний буває все вперед марнотратною турботою; інших не любить, а поводиться з ними, як тільки вимагає пристойність, тому готова і образити, якщо це не очорнить її саму; вона іноді робить і добрі справи, але вони всі – це властивості душевного (Посл. Вост. Патр, 3 чл.), просякнуті загальним його духом самолюбства, яке забирає в них справжню ціну. Усе це сповідує кожен, хто навернувся до Бога, а той, хто не навернувся, поки перебуває в цьому стані, хоч би як інколи, очевидно, суворо не брався розбирати себе та своє життя, ніяк не може запевнити себе, що його справи незначні та злі. Сатана, що володіє людиною за допомогою гріха, який живе в людині разом із її самостістю, як летаргічним сном вражає її дух у всіх силах. Тому він хворіє осліпленням, нечуттям і недбальством.

Людині, яка перебуває в такому стані, самій очувствоваться не можна, поки в її гріховній темряві не засяє світло Божественної благодаті. Темряву наводить на неї сатана, заплутує її у свої тенета, з яких ніхто не вийде без настанови згори (2Тим. 2:26). “Ніхто не може прийти до Мене, – каже Господь, – якщо тільки Отець, що послав Мене, не приверне його… Кожен, хто чує від Отця, і навчився, до Мене прийде” (Ін. 6:44,45). Тому Сам Господь “стоїть при дверях серця і стучить”, немов би кажучи: “Прокинся і воскресни з мертвих” (Об. 3:20; Еф. 5:14).

Цей голос Божий, що кличе, приходить до грішника або безпосередньо, прямо в серці, або посередньо, переважно через Слово Боже, а нерідко й через різноманітні події зовнішні в природі та в житті його самого й інших. Але завжди він падає на совість, пробуджує її і, подібно до блискавки, висвітлює (ясно представляє свідомості) всі законні стосунки людини, які вона порушила та перекрутила. Тому ця дія благодаті й відкривається завжди сильним занепокоєнням духу, сум’яттям, побоюванням за себе і самозреченням. Утім, вона не тягне насильно людину, а тільки зупиняє її на шляху порочному, після чого людина має повну владу або звернутися до Бога, або знову загрузнути в темряві самолюбства. У притчі про блудного сина цей стан виражено словами: “в собі прийшовши” (Лк. 15:17).

У людині, яка послухала (не протидіє) дії благодаті, що закликає і просвіщає її внутрішню темряву, відкривається особлива здатність жваво сприймати одкровенні істини, немов би певний особливий серцевий слух і чуття: “відкриваються очі” (Діян. 26:18), діє “дух премудрості… у пізнанні істини” (Еф. 1:17). Приклади цього представляють усі, хто навертається (напр. Марія Єгипетська, Євдокія та ін.). Істини одкровенні вивчатися можуть і без сприяння благодатного, але тоді вони, складаючись в розумі, зазвичай не проникають глибоко в серце. Під дією ж благодаті серце саме і живиться ними, приймаючи їх всередину себе, абсолютно засвоюючи й утримуючи їх у собі, стає ніби ненапоїмою губкою. При цьому, оскільки одкровення становлять закон і Євангеліє, то, сприймаючи серцем одкровенні істини, той, хто навертається, зазнає різного роду зміни: одні тяжкі й безвідрадні, інші полегшують і заспокоюють душу. Однак відповідно до стану того, хто навертається, перш за все, всім тягарем своїм налягає на нього закон і катує його, як винуватця. Низка змін такого роду в серці становить сукупність покаянних почуттів.

У цьому порядку насамперед відбувається пізнання гріхів. Закон показує людині всі обов’язкові для неї дії, або заповіді Божі, а свідомість представляє ціле поле дій, протилежних їм, із запевненням, що вони могли й не бути, що все є справою її свободи і допущені нею нерідко зі свідомістю їхньої незаконності. Наслідком цього буває внутрішнє викриття людини у всіх упущеннях і порушеннях: людина відчуває себе всебічно винною перед Богом, безвинуватою, безвідповідальною. Звідси, далі, хворобливі, скорботні, нищівні за гріхи почуття тісняться в серці з різних боків: презирство до себе й обурення на злу свою сваволю, бо сам усьому виною; сором, що до такого принижуючого стану довів себе; хворобливий страх та очікування близьких зол через те, що образив гріхами своїми Бога всемогутнього й найправеднішого; нарешті, засмучене почуття безпорадності та безнадійності довершує поразку: бажала б людина все зло це стрясти з себе, але воно зрослося ніби з нею; бажала б навіть померти, щоб повстати в кращому стані, але не в змозі зробити це. Тоді-то людина з глибини душі починає кричати: “що ж нам робити?” – як кричав народ від докорів Іоанна Хрестителя (Лк. 3:10,12,14) і від слів апостола Петра, після Зішестя Святого Духа (Діян. 2:37). Тут усякий, хоч би був володар або інша якась найзнаменитіша у світі людина, відчуває, що він спійманий судом Божим і абсолютно підлягає Його силі, що він – “хробак, а не людина, ганьба людей та приниження людей” (Пс. 21:7), тобто на прах обертається вся особистість людська та воскресає свідомість повинності Богові, або почуття залежності від Нього – повної, неминучої.

Такі почуття негайно готові принести і плід свій – збудити тобто до покірності Богові або, в теперішньому випадку, до того, щоб виправитися і почати нове життя з волі Божої. Але при цьому згори тіснить людину почуття гніву Божого і Божої клятви, а в собі обеззброює свідомість безсилля здолати себе через випробувану вже неодноразово силу пристрастей і зіпсовану волю. Тому він стоїть, як уражений, навіть ніби не сміючи зробити жодного руху. Тут-то на своєчасну допомогу приходить до неї, з одного боку, віра, а з іншого – благодатна, допоміжна в чиненні всякого добра сила.

Віра.

Обтяженому суворим викриттям закону грішникові ніде не можна знайти розради, окрім Євангелія – проповіді про Христа Спасителя, що прийшов у світ грішників спасти. Без Іісуса Христа – Господа грішникам, яких викривають від закону, неможливо було б уникнути відчаю, чому й сповіщається, що власне для них і прийшов Спаситель. “Не прийшов, – каже він, – закликати праведних, але грішних на покаяння” (Лк. 5:32); ще: “прийшов Син Людський, щоб шукати, і щоб спасти того, хто загинув” (Лк. 19:10). “Ось кому проповідується Євангельська розрада, – вчить святитель Тихон, – жебракам, тобто тим, які визнають свою духовну злиденність, не знаходять у собі жодної правди перед Богом, а вбачають одне окаянство; розтрощеним серцем, тобто тим, у кого серце, як стрілою, вражене сумом за гріхи… “закон був вихователем, який вів нас до Христа” (Гал. 3:24). Показуючи нашу винність і неміч, він змушує шукати іншого посередництва і, ніби взявши за руку, веде до Христа, бо в тісноті совісті немає іншого притулку, окрім Христа, Який “гріхи наші Сам на тілі Своєму піднесе на древо” (1Пет. 2:24) і Якого, що “не вів гріха, Бог за нас гріх створив, щоб ми були правдою Божою про Нього” (2Кор. 5:21)… Щоб у серці зачалась віра євангельська, необхідно заздалегідь пізнати неміч свою й жваво відчути гнів Божий, клятву, суд і осуд, визначений грішникам. Тоді вже в серці цим страхом, як вогнем очищеному і підготовленому, зачинається і віра від Духа Святого”.

Як дощ приймає в себе спрагла земля і як прохолодною вологою пожвавлюється стомлений від спеки, так понівечена сумлінням душа вбирає благовістя Євангелія, і розбите серце відрадно слухає втішних промов віри.

Тут усьому передує пізнання Господа нашого Іісуса Христа, або пізнання устрою порятунку в Ньому, те, чого просив апостол до ефесян: “просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли” (Еф. 1:18). Таке пізнання є необхідною умовою до народження віри або точкою, з якої починається її утворення, бо як вірувати, не знаючи предмета віри? Тому апостоли й послані були навчати проповіддю людей, показати тобто, в чому істина (Мф. 28:19). “Як увірують, – каже апостол, – якщо не почують від проповідника?” (Рим. 10:14,15). У того, хто прагне спасіння, це пізнання супроводжується насолодою, займає все його, обіймає всю увагу і залишає після себе бажання ще чути, ще повчатися, ще пізнавати. Слабку подобу цьому представляють афіняни і Агриппа з Фестом під час проповіді апостола Павла (Діян. 17:32,26:28-32).

Але не в цьому ще віра. За пізнанням, щиро прийнятим, слідує сердечне переконання в істині Євангелія, або в тому, що порятунок роду людського справді влаштувався так, як проповідують, і що підстави для порятунку людей іншого немає й не може бути, як у Господі – Іісусі Христі. Це сердечне переконання становить відмітну властивість віри. Багато хто знає розумом домоуправління спасіння, але не у всіх них є віра. Істинно віруючий так прихильний серцем до віри в Христа, що не тільки не побоюється сповідувати Його, а й стоїть за це сповідування до крові: воно дорожче за нього самого життя.

Верх же досконалості віри становить найжвавіше особисте переконання, що Господь як усіх, так і мене врятував; як з усіх зняв прокляття, так і з мене; як усіх є ЖИТТЯ, так і моє. “Істинно віруючий, – каже святитель Тихон, – сповідує з апостолом: “Вірою живу Сина Божого, що полюбив мене і віддав Себе за мене” (Гал. 2:20). Син Божий полюбив увесь світ і віддав Себе за весь світ, але апостол Павло це велике Його благодіяння привласнює собі. І святий Дамаскін співає: спас еси всього мене чоловіка… до мене йдеш, мене шукаючи заблукалого (глас 3, пісня. 4)”. “У такій вірі вся істота християнського блаженства полягає”, бо від неї відроджується в серці дійсне відчуття спасіння в Господі, почуття свободи від прокляття і гніву Божого, свідомість власного примирення з Богом у Господі Іісусі Христі. “Така віра, – каже святитель Тихон, – звільняє від гріха, клятви, пекла, приносить із собою радість духовну, радість про Господа Спасителя, про благість і людинолюбство Його власне до себе, мир і спокій сумління, як каже апостол: “Отже, виправдавшись вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Іісуса Христа” (Рим. 5:1)”. Що відбувалося в серці галатян під дією цієї віри, про те так говорить апостол: “Яке було блаженство ваше! Свідчу вам, якби це було можливо, ви вирвали б очі свої і дали мені.” (Гал. 4:15).

Усі спасительні дії віри, про які згадується у Святому Письмі, належать саме такій вірі. Головний же її плід і ніби основа всіх інших є виправдання. Вона таємниче з’єднує душу віруючого з Христом, як наречену з нареченим (Ос. 2:20; 2Кор. 11:2). При цьому Христос забирає від такої душі клятву, осуд, усю гидоту гріха, а натомість подає їй благословення, чистоту і святість (1Кор. 1:30). Як дружину якусь, Він вбирає її в чисту багряницю правди, нехай перед очима Його і небесного Отця Його з’явиться чистою і, як дочка царська, духовним начинням “вдягнута і вбрана” (Пс. 44:10). Споглядаючи це благо, пророк у радості духовній вигукує від імені душі, що сподобилася цього: “Я радісно буду втішатися Господом, нехай звеселиться душа моя Богом моїм, бо Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведности мене вбрав, немов молодому, поклав Він на мене вінця, і мов молоду, приоздобив красою мене!” (Іс. 61:10). Треба, однак, знати, що як таке дарування по вірі посилається власне в таїнстві хрещення, де, як каже Златоустий, під час занурення тіла у воду дається нам і правда, і усиновлення, так тут же закарбовується й останнє відчуття віри, тобто дійсне відчуття порятунку і виправдання в Господі, бо не можна відчувати того, чого немає. Отже, у хрещенні вже, прийнятому з вірою, завершується сама віра.

Благодать (що сприяє).

Людина, ніби знищена судом закону, у міру вступу в область віри оживає відрадою в серці, підносить голову вбита скорботою, приходить у напругу розслаблена. Що більше зростає віра, то більше вкорінюється в ній упевненість у можливості й благоплідності зусиль виконувати закон за допомогою Божою, водночас утворюється й зміцнюється благий намір визначити себе рішуче на служіння Богові ходінням у Його законі. Поки не переконається людина в помилуванні й допомозі Божій, не може покласти й рішучого наміру жити за волею Божою (1Пет. 1:3). Тому-то, коли почуття благонадійності в Бозі й Божого благословення, що виливається в серці вірою у всеумилосердну смерть Господа Іісуса, запевняє людину, що Бог не знехтує нею, не відкине її, не залишить Своєю допомогою при виконанні закону заради Господа; тоді вже, утверджуючись на цьому почутті, як на камені, дає людина рішучу обітницю залишити все і присвятити себе Богові всього, без усяких обмежень, надихається ревнощами до всебічної чистоти і святості з ненавистю до гріха, зі страхом, однак же, чекаючи Божественної сили і допомоги… Тут-то відбувається перелом волі: людина буває в тому стані, в якому був блудний син, коли говорив: “Встав і пішов до батька свого” (Лк. 15:20).

Рішучий, утім, намір цей є тільки умовою життя за Богом, а не самим життям. Життя є сила діяти. Життя духовне є сила діяти духовно, або з волі Божої. Така сила загублена людиною; тому, доки знову не дасться їй, вона не може жити духовно, скільки б не мала наміру. Ось чому вилив благодатної сили в душу віруючого суттєво необхідний для життя істинно християнського. Істинно християнське життя є життя благодатне. Підноситься людина до святої рішучості, але щоб вона могла і діяти за нею, необхідно, щоб з її духом поєднувалася благодать. За цього поєднання моральна сила, що знаменується тільки першою наснагою, закарбовується в дусі й залишається при ньому назавжди. У цьому-то відновленні моральної сили духу і полягає дія відродження, що відбувається в хрещенні, де посилаються людині як виправдання, так і сила діяти “за Богом у правді й уподобанні істини” (Еф. 4:24). Так істинно християнське життя зачинається в хрещенні, яке і називається “купіль відродження і оновлення Святим Духом” (Тит. 3:5), новим народженням (Ін. 3:5), а охрещений – “новою твариною у Христі Іісусі” (2Кор. 5:17).

Відтоді благодать, що вселилася в людину, перебуває в ній, допомагаючи їй бути “вірною Господу до смерті”, щоб прийняти “вінець життя” (Об. 2:10); бо всі віруючі не інакше, як “силою Божою тримаються через віру до спасіння, що готово з’явитися в останньому часі” (1Пет. 1:5): Сприйнявши цю силу, людина благонадійно ходить у виконанні Божественного закону, або ходить як лев, сподіваючись, під безперервним осяянням Божественної благодаті, “з радістю разом і зі страхом” віддаючись її керівництву (Пс. 2:11) і трудячись у справах богоугодних, у почутті сили своєї в Бозі за глибокого усвідомлення свого безсилля. Усе життя вірянина після цього тече в такому порядку: він зі смиренною покірністю і бажанням приймає благодатні освячувальні засоби – Слово Боже і таїнства, а благодать у цей час виробляє в ньому різноманітні дії просвітництва і зміцнення. Від цього, з продовженням земного життя, поступово зростає і дозріває духовне життя християнина, що піднімається від сили до сили “Господнім Духом” (2Кор. 3:18), “аж доти, доки не прийде… до міри віку сповнення Христового” (Еф. 4:13). Тому в нього немає, власне, жодної дії, яку б він здійснив без благодаті та якої свідомо не відносив би до неї. Вони і справді відносяться до неї як спочатку, бо вона збуджує, так і після вчинення, бо вона дає силу. “тому що Бог створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13). У людини своє тільки палке бажання перебувати в цьому порядку Божественного зберігання, у морально-доброму житті та рішуче віддання себе Божому керівництву.

Все, що тут засвоюється Святому Хрещенню, діє в таїнстві покаяння над тими, хто приступає до Господа від гріхів після хрещення.

Образ дії благодаті, що випереджає і перебуває в людині, з їхньою відмінністю, відношення останньої до свавілля і гріха, що спокушає людину, докладно зображуються блаженним Діодохом, єп. Фотіки. Доброт., т. 3, особливо глави з 76 по 90. Те саме в Кр. повч. Але ніде повніше не розкривається цей предмет, як у Бесідах і Словах Макарія Великого.

в) Норма морального християнського життя та його характер.

Отже, остання мета людини незмінно полягає у спілкуванні з Богом. Тому коли вона відпала від Бога і не могла відновити спілкування з Ним сама, то з благовоління Божого з’явилася Боголюдина – Христос Іісус, щоб через Нього людина входила в спілкування з Богом. Таким чином, останньою метою стало спілкування з Богом у Христі Іісусі – Господі нашому. “Ніхто не може прийти до Отця, як тільки через Мене”, говорить Господь (Ін. 14:6).

Призначений людині шлях до мети незмінно є ходіння в законі Божому, у заповідях, або у волі Божій. “хто виконує його, той живий буде ним” (Гал. 3:12). Тому коли людина стала злочинцем закону, то не могла інакше сподіватися на досягнення своєї мети, як через засвоєння собі чужої праведності. Ця засвоювана праведність заповнює недолік законності в нашому житті і дає нам можливість бути близькими до Бога. “А як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх і осудив гріх у плоті, щоб виправдання закону здійснилося в нас, які живуть не за плоттю, а за духом.” (Рим. 8:3-4). Це засвоєння відбувається за допомогою віри в Христа. Тому слід сказати: шлях до мети для людини і тепер той самий – виконання закону, але тільки заповнюване вірою. Усі гріхи людини до навернення і всі падіння після навернення стираються вірою, тож узагалі життя наше все перед очима Божими є праведним не інакше, як через виправдання вірою в Господа нашого – Іісуса Христа.

Досягнення мети незмінно має бути справою свободи людини. Тому, коли через злочин людина втратила досконалість своєї свободи і підпала під ярмо гріха і диявола, вона не інакше могла зійти до стану йти до мети, як після розірвання цих пут Божественною благодаттю і після сприйняття її на допомогу – опиратися і долати своїх ворогів. Людина і тепер сама діє в добрі, але не інакше як під благодаттю. Вона “сильна Богом” (2Кор. 10:4). Так вільно йде і тепер людина до мети, але свободою воскрешеною і укріпленою безперервно благодаттю.

Точка опори для морального життя незмінно є почуття залежності від Бога, і суть його – пожертвування свободи Богові. Тому, коли все це знищилося гріхом, людина не інакше починає жити по духу, як коли воскресне в ній почуття залежності від Бога Божественною благодаттю, що діє на неї в покаянні, і внаслідок цього, через віру, виникне рішучість усього себе підпорядкувати волі Божій, або принести свою свободу в жертву Богові. Засвідчується це і закарбовується в хрещенні, де людина відрікається від сатани, всіх справ його і всього служіння його, і у вірі віддається Господу Іісусу Христу; чому хрещення і називається “совісті благим запитанням”, або обіцянкою (1Пет. 3:21). Отже, тепер початок і характер морального життя людини – пожертвування свободи Богові в почутті залежності від Нього, що здійснюється обітницею в хрещенні (або покаянні), внаслідок зміни волі від покаянного розкаяння за своє зіпсуття.

Після цього загальний початок морального життя – перебувай у спілкуванні з Богом вільнодіяльним виконанням Його волі – має бути представлений так: перебувай у спілкуванні з Богом у Господі Іісусі Христі діяльним, під керівництвом і зміцненням благодаті, ходінням у волі Божій, яке поповнюється й здійснюється вірою в безмежні заслуги Відкупителя, як урочисто перед Церквою обіцявся ти в хрещенні (або таїнстві покаяння).

Судячи з такого початку і за самим складом життя істинно християнського, йому повинні належати такі істотні й відмітні властивості, за якими кожен може судити і про себе самого, “якщо є у вірі” (2Кор. 13:5).

Життя істинно християнське є:

1) Потаємне з Христом у Бозі. Утвердившись розумом і серцем у Бозі через Господа Іісуса Христа, християнин діє перед лицем Бога, з волі Божої, заради слави Божої, силою Божою. Увагою і серцем своїм він занурений у Бога.

2) Зречена від чуттєвого, або безпристрасна. Християнин так підноситься над усім, що в ньому й довкола нього, що чужий буває від усякої мирської пристрасті й земних сподівань: “шукає небес, де Христос, що по правиці Бога сидить” (Кол. 3:1). Хто приступає до християнства, сподіваючись на нього тільки віці, той є “нещасніший за всіх людей” (1Кор. 15:19).

3) Самовіддана. Випробувавши, до чого доводить ходіння у волі плоті й думок, християнин, заради догоджання Богові, з ворожістю відкидає будь-яку свою волю, бо тільки тому, що вона своя, і завжди, коли воля Божа вимагає, поводиться із собою без саможаління, навіть із суворістю, і стосовно природних рухів серця, розуму й волі, і щодо пристрастей та вимог плоті й світу.

4) Войовнича. Благодаттю породжений уже християнин у нове життя в Бозі, але не знищене ще насіння зла, яке в ньому ховається. Від цього протягом усього земного життя “бо плоть бажає противного духові, а дух – противного плоті: вони одне одному противляться, так що ви не те робите, чого хотіли б” (Гал. 5:17). Стоячи на боці добра і приймаючи прираження гріха, християнин, “зодягнений у всяку зброю Божу” (Еф. 6:11), опирається йому і перемагає його.

5) Пильна і твереза. Щоб бути в готовності зустріти і в змозі відбивати безперервні ненавмисні напади ворогів духовних ззовні й усередині, особливо від бісів, християнин “тверезий, пильнує”, до себе прислухається (1Пет. 5:8; 1Сол. 5:6). Від ранку і до вечора стоїть біля входу серця свого, слідкуючи за злими ворогами внутрішнього спокою і чистоти, що підкрадаються.

6) Самопримусова. Всі сили, і духовні, і тілесні, у нього в напрузі то для протиборства своїм потягам до зла, то для примусу себе на добро. Це два суттєвих напрямки волі, що зважилася служити Богові.

7) Непроста, але й приємна. Намагається християнин увійти крізь тісну браму, але й вкушає “правду, мир і радість у Дусі Святому” (Рим. 14:17).

8) Ретельна. З вогнем благочестивої ревності християнин, “завжди збагачується у ділі Господньому, знаючи, що труд його не марний перед Господом” (1Кор. 15:58), “забуваючи те, що позаду, пориваючись вперед” (Флп. 3:13), преображаючись від слави до слави, щоб прийти “в міру віку сповнення Христового” (Еф. 4:13).

9) Сильна Богом, тому й багатоплідна, і з усвідомленням своєї нікчемності. Християнин відчуває в собі, як каже апостол, “усяка можу в тому, що Христос зміцнює мене” (Флп. 4:13), і водночас сповідує: “що є в мені, чого б я не прийняв?” (1Кор. 4:7), чому і виправдань шукає й очікує остаточно від єдиного Христа Спасителя за всієї великої кількості справ благих

II. Характеристичні риси християнської діяльності як моральної

Риси ці суть невідкладні приналежності морально-християнських діянь, які мають мати місце в кожному християнському діянні, великому й малому, і які відрізняють їх від подібних же діянь не християнських. Оскільки вони не випадково входять до складу християнських діянь, а визначаються розумно вільними рішеннями християн і вимагаються внутрішнім ладом морально-християнського духу, то вони набувають вигляду правил і справедливо можуть іменуватися законами морально-християнської діяльності взагалі.

Судячи з цього, до визначення цих рис і приналежностей треба сходити за вказівкою викладених вище основ християнського життя, що визначають внутрішній лад його. І варто тільки подивитися на моральну діяльність, як таку, у світлі цих вказівок, і риси її морально-християнські позначаться самі собою.

У загальних роздумах про моральну діяльність людини визначають:

1) Умови моральності діянь.

2) Виробництво моральних діянь.

3) Правила для визначення моральної гідності діянь.

4) Види моральності з віками морального життя в доброму і поганому напрямку.

Із цих самих боків розглядаються і моральні християнські діяння, але в усіх їх мають свої відмінності, які християнину слід добре знати.

4. Умови моральності діянь – загальні та християнські

Умови ці суть а) самосвідомість і б) вільна самодіяльність

1) Самосвідомість

Особа, здатна і зобов’язана до моральних діянь, має бути у своєму розумі, або має усвідомлювати себе, теперішнє своє становище і свої стосунки. Хто поза собою, не у своєму розумі, не усвідомлює себе, того дії не мають морального чину – якими є дії недоумкуватих, розладнаних у розумі, занурених у сон або тих, хто ще не оговтався від сну.

Така, втім, свідомість має бути не такою тільки, якою є загальна свідомість природна, у якій людина відрізняє себе, як себе, у тому колі, де існує; але має бути ще свідомістю власне моральною, так званою самосвідомістю, у якій людина усвідомлює себе особою, зобов’язаною до цілеспрямованої діяльності, до справ, які відповідають, які підлягають звіту. Чому діти, які ще не дійшли до такої самосвідомості, в усьому поганому перепрошують і своїм добром подають тільки надії, хоч іще нерішучі; так само як, навпаки, піддаються сильному докору дорослі, коли дозволяють собі забуватися й діяти не по-людськи, не відповідно до свого становища й місця.

Застосовуючи останню властивість до християнина, треба зобов’язати його до особливої якоїсь самосвідомості – саме християнської. Що вона має бути в ньому особлива, видно з того, що в переродженні він став іншим – новим, не подумки, а справою; чому повинен був переродитися і в самосвідомості. Що має входити до складу цієї самосвідомості, видно з того, якою вона увійшла в купіль хрещення або покаяння і якою вийшла з неї або чим стала в ній. Гинув – і ось врятований; був у ранах – і ось зцілений; був відкинутий – і ось прийнятий у синівство; сваволив – а тепер зв’язав себе послухом за обітницею. Усе це повинно відгукуватися в його серці і складати в сукупності одне те, чим він відчуває себе у Христі Іісусі. У почутті зцілення і свободи він повинен усвідомлювати себе Христовим рабом, працювати і трудитися ніби від Його імені, перед Ним і заради Нього, аж до того, щоб з апостолом казати: “і вже не я живу, а живе в мені Христос (Гал. 2:20). Ця самосвідомість християнська так бувала сильною в багатьох із перших християн, що на всі запитання мучителів вони відповідали тільки: я раб Христовий, я раб Христовий.

І ось перша риса християнської моралі, або перша властивість особи, яка діє по-християнськи, – раб, усвідомлюючи себе рабом, діє у ставленні до господаря як раб; син, усвідомлюючи себе сином, діє перед батьком як син, тож втрата цієї свідомості є водночас початком їхнього ухилення від свого порядку. І християнин зі свідомістю себе рабом Христовим повинен виходити на діяльність. З погашенням цієї свідомості його дії якщо й не стають поганими, то втрачають більшою чи меншою мірою характер християнських і потрапляють у розряд справ загальноморальних. Тим часом християнин є особою не загальноморальною тільки, а моральною по-християнськи.

Якщо, отже, від такої самосвідомості отримує свій характер уся діяльність християнина, то світло його має горіти в душі його, не згасаючи, не применшуючись, а зростаючи, по самий кінець життя.

Тому-то преосвященний Тихон ось яке правило написав для всієї своєї пастви: “Коротка настанова, яку кожному християнину від дитинства до смерті завжди в пам’яті утримувати повинно: пам’ятай 1) що під час Хрещення Святого через батька і матір хрещених зрікся ти сатани, і всіх справ його, і всього служіння його, і всієї гордині його, і це вчинив триразовим зреченням. 2) Зрекшись сатани, ти обіцявся, триразово ж, служити Христу Сину Божому, з Отцем і Святим Його Духом. Отже, ти на хрещенні на службу Христу записався і присягнув так, як воїни та інші царю земному на службу записуються і присягають.

Це в пам’яті утримувати, домашнім навіювати, а особливо малим дітям, щоб, пам’ятаючи свою обіцянку, змалку привчалися вони до благочестя”.

2) Вільна самодіяльність

Незважаючи на те, що людина усвідомлює себе особою і особою моральною, не все, однак, те, що походить від неї та в ній, належить їй як особі або є моральним. Моральні дії відображаються особливими властивостями. По-перше, вони суть неминуче дії усвідомлювані, бо походять від особи, яка усвідомлює себе, і їй належать. Як же може належати щось їй, коли вона про те й не знає? Наприклад, обіг крові, живлення і ріст тіла так само, як звичні рухи рук, ніг та інших членів. Не всяку, втім, і усвідомлювану дію слід приписувати людині як особі. Безліч буває в цьому дій, які, хоча й усвідомлюються нею в собі, проте ж відбуваються абсолютно без її відома, не нею самою виробляються. Такі всі природні рухи її сил і потреб. Отже, до свідомості повинна ще приєднатися самодіяльність, тобто самопочинання, самовибрання. Щоб відому справу приписати до якоїсь особи, необхідно, щоб вона нею самою була розпочата і зроблена навмисно, до того ж оскільки ця особа усвідомлює себе моральною, характер моральності переходить і на саму справу. Цей характер може перейти на ті дії, які відбуваються не з її волі, але не інакше як коли вона дасть на них свою вільну згоду, бо в такому разі вона засвоює їх собі – обирає, робить своїми. Від цієї хвилини вони починають належати їй і їй самій, і іншим. Так, гнів народжується сам собою, але коли людина погодилася на нього, тоді вже сама починає гніватися. Навпаки, якщо хто, відчуваючи мимовільний рух гніву або іншої пристрасті, не погоджується на те, а подолати їх напружується, то вони не ставляться йому в провину, хоча перебувають у ньому. Цей акт згоди дуже багатозначний у житті і, можна сказати, стільки ж, якщо не більше, багатооб’ємний, як і самопочинання. Бо на його частку належить не тільки те, що відбувається всередині нас або що виробляється нами, а й іншими – незалежно від нас. І чужа справа, в яку якось втрутилася наша згода, теж належить нам. Звідси випливає, що все те ставиться особі людини і є морально, що свідомо нею обрано і на що свідомо вона погодилася. Очевидно після цього, що для людини, щоб витримати характер моральної особи, обов’язково бути господарем своїх дій, розпоряджатися ними за розсудом своїм і своєю метою, а не бути ведомим течією зовнішніх обставин або своїх внутрішніх душевних рухів.

Але яку змішану і жалюгідну картину представить моральне життя людини, якщо переглянути його з цього погляду?! Як багато чого робиться в невіданні, забутті й неуважності! Це частина, втрачена для доброї моральності, хоча не для суду. Як багато чого принижується або теж викрадається такими випадками, у яких то свідомість піддається насильству, як, наприклад, у гніві та страху, то самодіяльність підривається, як у пристрастях і гріховних звичках? Тим часом зовнішні події, що спонукають до вільних починань, і внутрішні рухи, що виманюють згоду, не завжди узгоджуються із законом і завжди майже безладні. Чому моральна діяльність людини мізерна, змішана і навіть потворна? Причина цього пряма у втраті моральної сили. Цю силу воскрешено або відновлено в християнині благодаттю Божою. Чому, вступаючи на шлях моральної діяльності, справжній християнин, зі свідомістю свого обов’язку працювати Христу, має одну виняткову мету – ходити у волі Його: дав обітницю на те, палає ревністю, а головне, прийняв силу. Стоячи на міцній основі, він владно розпоряджається своїми справами і спрямовує їх усі до показаної мети, не дозволяючи жодного ухилення. Ось як саме чинить він!

З першого разу дізнається для себе вимоги християнського закону – роздумами, читанням, слухом, бесідою – скільки може і скільки зуміє.

Будує відповідно до цього знання весь порядок свого життя – і зовнішнього, і внутрішнього – принаймні в загальних і головних його частинах.

Нарешті править собою і своїми справами за своїм планом, не захоплюючись, як сказано, ні зовнішнім перебігом супутніх подій, ні внутрішніми рухами своєї природи.

Цього вимагає і бажання серця, яке наважилося працювати Господу на всіх життєвих шляхах, і та властивість облагородження, завдяки якій людина запановує в собі і стає повним своїм володарем і розпорядником. Не інше заповідають апостоли, коли наказують “будьте тверезі, пильнуйте … до себе прислухатися” (1Пет. 5:8; 1Кор. 16:13; 1Тим. 4:16). Бо цим, очевидно, заповідається свідоме й обачне розпорядження своєю діяльністю, розпорядження своєособисте, хоча в довільному підпорядкуванні волі Божій. Що інше говорить апостол і коли вчить будувати “храм духовний, святиню” Богові? (1Пет. 2:5; Еф. 2:22). Бо це означає влаштовувати своє життя за відомим планом, вести його струнко, у поступовому піднесенні й удосконаленні, у повному переконанні, що воно ведеться за кресленням небесним – Божественним, яким є закон християнський, зображений у Слові Божому Самим Господом і апостолами.

5. Здійснення моральних діянь

Було сказано, що християнин є розпорядником усієї своєї діяльності. Тепер подивимося, як він веде кожну свою справу окремо. Спочатку скажемо, як робиться кожна справа взагалі, а потім – як будується справа християнська.

Зовнішня справа є плід внутрішньої дії. Перш, ніж вона виявиться, вона повинна відбутися всередині. Там, де моральну діяльність людини віддають механічному співвідношенню її сил, спосіб внутрішнього утворення моральної справи пояснюють різним поєднанням дій розуму і волі, або ступенів бажання і оборотів міркування. Тут розум із волею приймають кілька обертів і відповідно до того змінюються в діяльності.

Спочатку звертаються вони до предмета або справи; і тут розум бачить його і представляє свідомості в примарній або істинній досконалості, за що воля знаходить його до вподоби і хотіла б його; потім, коли розум оголосить здобуття цього предмета або вчинення справи можливим і для сил, і для особи людини, воля справді бажає його і діяльно готова прагнути до нього.

Потім від предмета переходять вони до засобів. Тут справа розуму – нарада, перегляд засобів, порівняння хороших із кращими і вказівка більш пристосованих, які негайно волею і обираються. Це обрання, поєднавшись із діяльним бажанням, народжує рішучість.

Далі задумане треба приводити у виконання: розум збирає різні уявлення для збудження волі та зміцнення; воля діє, приводячи в рух підпорядковані їй нижчі сили.

Нарешті справу зроблено: розум набуває з того досвідченого, практичного пізнання щодо цієї справи, воля ж насолоджується, заспокоюючись у досягненні мети, з досвіду отримує добро з неї.

Так природно доходить людина від першої думки про предмет до остаточної насолоди ним після здійснення справи. Але це історія або, краще, форма без змісту. Який же зміст повинен вкласти в цю форму християнин або який саме спосіб здійснення справ властивий йому? Точно, і в нього є такі чотири обороти то до предмета, то до спонукань, то до засобів, то до того, що повинно бути після звершення справ; але все це має в нього особливий зміст, особливий дух і властивість відповідно до його настрою головному й мети. Саме: християнин поновлений з Богом і ревнує про те, щоб перебувати в цьому спілкуванні діяльним виконанням волі Його силою благодаті, у почутті рабства Господу Іісусу Христу. Звідси випливає, що всі його справи повинні ніби від Бога виходити і до Бога повертатися. Цей загальний закон виражається в такому перебігу звершення справ істинно християнських: усвідомивши законність певної дії, або, що те ж саме, волю Божу на неї, і відчувши внутрішній обов’язок звершити її, християнин повинен схилити до неї і волю, і серце своє; потім, випросивши допомоги Божої в молитві, з почуттям сили про Господа (Флп. 4:13) здійснити її, завжди, однак, смиренно усвідомлюючи недосконалість і нікчемність як цієї дії, так і всіх інших і заспокоюючись остаточно тільки в Господі і Спасителі нашому Іісусі Христі.

Це загальна програма на всяку християнську справу: а) свідомість у ній волі Божої; б) нахилення на неї своєї волі та серця; в) молитва про допомогу для її звершення; г) незнання її та інших своїх добрих справ.

1) Усвідомлення волі Божої у справі, що робиться

Усі справи свої християнин повинен здійснювати з ясною свідомістю їхньої законності або того, що на них є воля Божа, щоб ходити, таким чином, у світлі, як “синові світла і …дня, а не ночі і темряви” (1Сол. 5:5). До цього зобов’язує його суть обітниці в хрещенні. Якщо заради спасіння в Господі Іісусі Христі вона всього себе віддала Богові, то з цим разом віддала Йому і всі свої справи, внутрішні і зовнішні. Чому не повинен дозволяти, щоб увійшло в життя його що-небудь таке, в догідності чого Богу і Господу він не був би впевнений. Він і “створений у Христі Іісусі на діла добрі, …нехай у них ходить” (Еф. 2:10). Без цього вона не може бути впевненою в Божественному до себе благоволінні, не може сміливо стояти перед обличчям Божим і “весело дивитись на небо” (Йов. 22:26), чим, власне, і виявляється, що вона стоїть біля своєї мети останньою або перебуває в спілкуванні з Богом. Бо не інакше як коли “якщо серце наше не засуджує нас, то ми маємо дерзновіння до Бога”, вчить апостол Іоанн (1Ін. 3:21). Чому прямою заповіддю для нього покладено “не бути нерозумним, але розуміти, що є воля Божа” (Еф. 5:17).

Отже, повсякчасним правилом його діяльності має бути: у кожній дії, яка виходить від твоєї свідомості і має бути зарахована до тебе, поспішай усвідомити волю Божу і не інакше приступай до її вчинення, як після точного визначення, що вона не лише не суперечить волі Божій, а й угодні Їй; дії ж, які не визначені законом, запечатуй сам цією волею, щоб у такий спосіб усе життя твоє було за Божим бажанням.

При цьому кожен готовий запитати, як дізнатися волю Божу в окремих випадках?

Засіб до того, щоб дізнатися волю Божу на ту чи іншу справу, перше і головне – совість, просвічена Словом Божим і благодаттю Божою керована. Бо вона на те й визначена, це її сутнісна справа. Хто з совістю своєю обходиться сумлінно, не суперечить їй, не спотворює і не заглушає її своїми тлумаченнями, той рідко може говорити: не розумію, що робити. Якщо й справді зустрінеться якесь здивування, то в нього негайно вирішують його, як і повинні вирішувати, самовідданість і любов.

Допомога совісті велике подає посібник до утворення або влаштування життя свого за свідомим і усвідомленим законом, як сказано раніше. Бо якщо хто справді з’ясував усі обов’язкові для себе дії як для християнина, зрозумів дух істинно християнського життя і потім відповідно до того встановив і всю свою поведінку у своєму місці, у свій час, від своєї особи і на все взагалі наклав печатку волі Божої; якщо при цьому все невластиве християнину, що знайшов він у своєму житті внутрішньому і зовнішньому, змінено ним і перебудовано з розсудливістю, однак же, і без догоджання і без найменшої поблажки самості та пристрастям, а особливо зіпсованим звичаям століття, – якщо все це зроблено, як годиться, то всяка після цього дія його буде вже нічим іншим, як вираженням волі Божої.

Далі дійсне життя в дусі істинно християнському, хоча не без помилок, завжди настановчих, збагатить дослідами і практичним розумом.

В інших випадках тому, хто поклав собі на серці ходити у волі Божій, Дух Святий, що живе в ньому в годину дії, відкриє, як вчинити за Господньою обіцянкою апостолам (Лк. 12:12). Тільки недобросовісність відганяє цього керівника. Але “Хто той чоловік, що боїться він Господа? Він наставить його на дорогу, котру має вибрати”, співає Давид (Пс. 24:12).

Зрештою, кожен має духовного отця, і закон велить слухатися і звертатися до нього за порадами. Як скаже, так і зроби – і вчиниш з волі Божої.

Така діяльність усьому життю християнина надає характеру обачливої уваги до своєї внутрішньої і зовнішньої поведінки і разом турботливої боязкості – не зробити б чогось проти волі Божої. Сміливість взагалі всіма святими отцями вважається початком ухилення від шляху правого. Чому вони радять підтримувати постійну страхітливу турботу про добро.

(Є совісність помилкова – scrupulosa; не про ту діло, то хвороба совісті).

У цьому відношенні всі люди, головним чином, поділяються на три класи: одні – завжди і в усьому діють за своєю волею, не обмежуючись жодними правилами, ідуть шляхом широким; інші – в усьому утискають себе волею Божою і йдуть тісним шляхом; треті – хочуть дотриматись неможливої середини: ці ні теплі, ні холодні.

Дивлячись із цього погляду на справи людські, треба зробити висновок, що грішать усі ті, котрі діють узагалі без належної уваги до себе і головної мети свого життя або діють, як трапиться, за заведеним порядком і перебігом обставин. Це викриває в них байдужість і навіть презирство до волі Божої – недбальство.

Які діють, не будучи впевненими в правоті своїх дій, з темною і невизначеною свідомістю відповідності або невідповідності дій з волею Божою. Бо “все, що не від віри, – каже апостол, – гріх є” (Рим. 14:23).

Які діють під час сумніву; які, тобто в той ще час, як їхня свідомість коливається між тим і іншим боком, наважуються на дію і здійснюють її під цим безперервним коливанням. Таких “ссовість, будучи немічна, оскверняється” (1Кор. 8:7);

Так само як і ті, котрі дозволяють собі діяти необачно, під час розгубленості духу, під час захоплення чи то якоюсь думкою новою і разючою, чи то якимсь почуттям, тим паче пристрастю. Зазвичай вони самі себе вважають правими, наприклад, ті, хто гнівається, ревнує не по розуму: нерідко їхня сторона і справді виявляється правою. Але, крім того, що ця правота є випадковістю, головне в них не догоджання Богові, а собі, своїм пристрастям і своїй вдачі.

Особливо ж ті, які різними приводами хочуть ухиляти себе від виконання свідомої волі Божої і різними уявленнями зневіряють себе навіть у самій законності законної справи. Такі, очевидно, діють проти совісті – і їхні справи суть очевидний злочин.

2) Схилення волі до справи обов’язкової

Це другий прийом при здійсненні християнином справ своїх. Нагадується про це тому, що рідко хто вважає цей пункт значним, тоді як на ділі він не малозначний.

Як тільки пізнана законність дії, або воля Божа на неї, негайно повинно християнину схилити до неї волю свою і прихилити серце. Першу тому, що вона не завжди покірна, – друге тому, що інакше справа без сердечної участі буде справою бездушною.

Справедливо, що той, хто дав обітницю в усьому догоджати Богові, повинен відчувати більшу або меншу готовність виконувати будь-яку пізнану волю Його; але така легка рухливість на добро, вільна, беззаперечна, є завжди благом духовним, здобутим тривалою працею і багатьма подвигами. Зазвичай же у волі гніздяться свої прихильності, схильності й пристрасті, які не дозволяють їй охоче поспішати на добро і відволікають у протилежний бік; іноді ж вона буває в стані незрозумілого норовливого характеру, коли за всієї сили обов’язковості не хоче робити те, що повинно (Рим. 7:20). Тому слід необхідність самому себе нудити на добро, ніби силою тягнути і схиляти до нього, умовляти і переконувати свою душу.

Очевидно, що тут багато чого, якщо не все, залежить від сприйняття закону серцем, від якого лунає почуття зобов’язання, або свідомість моральної необхідності дії. Як взагалі почуття серця лежить в основі дій волі, так і в моральному житті почуття зобов’язання становить найміцнішу точку опори для схиляння волі до справи. Людина, в якій дією Божественної благодаті в хрещенні або покаянні закарбовано палку ревність до богоугодництва, або неухильного ходіння у волі Божій, яка, отже, прагне волі Божої, така людина негайно і діє, щойно усвідомить зобов’язання, попри жодні перешкоди. Тому якби, з одного боку, ці ревнощі ніколи не занепадали і не розхвалялися, і якби, з іншого боку, моральне почуття завжди володіло такою досконалістю, щоб жваво й правильно відчувати силу обов’язковості дій і було таким чутливим до волі Божої, щоб у ньому відбивалися найменші сліди її, то цими двома силами можна було б замінити всі настанови з моралі і всі настанови щодо благочестя, оскільки так і було в деяких подвижників. Але оскільки і ревність насправді буває в людини в різних ступенях підвищення й зниження, і моральне почуття за своїми природними властивостями в одного буває жваве й збудливе, в іншого – тупе й повільне, в одного – звичніше до одних, в іншого – до інших справ, іноді буває правильним, іноді – не правильним (бо є й несправжній моральний смак), і, загалом, людина в серці своєму зустрічає велику нерівність і неправоту (чому молиться: дух прав обнови), через яку воно або незаконно чутливе до одного, або незаконно холодне до іншого, то в багатьох випадках їй належить необхідність ніби силою накладати на себе зобов’язання і впроваджувати це почуття в серце.

Таке управління серця і волі здійснюється за допомогою спонукань, або такого роду думок та істин, які мають силу розтоплювати серце – робити його м’яким і прихильним.

Де знаходити такі думки, визначити неважко. Чим поєднується свобода із законом? Головним чином, почуттям залежності своєї від Бога. Отже, всі думки, що б’ють по цьому почуттю залежності і приводять його в рух, повинні стояти в ряду спонукань волі. Які ж це саме думки, видно зі шляху навернення християнина. Оскільки навернення це, розпочавшись почуттям залежності, воскрешене в покаянні й через віру в Господа Іісуса Христа, запечатане обітницями в хрещенні, то ці самі істини та інші, що стосуються їх, і повинні мати силу підтримувати, очищати та поновлювати згасаючу ревність й волю на добро. Отже…

Наведи на думку обітниці хрещення і згадай блага, даровані тобі при цьому: виправдання, відродження, усиновлення Богові і співнаслідування Христу. Не заплямуй чистого одягу цього.

Згадай домоустроїння спасіння, як Єдинородний Син Божий заради тебе прийшов на землю, воплотився, страждав, помер, воскрес, піднісся на небо і сидить праворуч Отця і там клопочеться за тебе, і бережися виявитися невдячним. Згадай також, як Дух Святий зійшов на апостолів і, через них заснувавши Церкву Святу, він завжди перебуває в ній, щоб приводити віруючих до Христа, і як тобі самому повідомлений Він у таїнствах, і стережися образити Його нечистотою.

Згадай шляхетність твою, якою вшанований ти в творінні й відродженні, і тут же мерзенність гріха і святість чесноти, як той спотворює, а ця освячує внутрішнє твоє.

Постав себе подумки перед очима Бога Творця і Промислителя твого, Який тримає тебе в правиці Своїй і дарує все, що є в тобі і чим ти не володієш, Який скрізь є, все бачить аж до найпотаємніших думок твоїх, Який скільки благ і благість Свою проявляє безперервно, стільки ж і праведний, і правду Свою готовий проявляти в кожну мить.

3) Молитва у складі справ християнських

Є молитва – один з обов’язків християнина до Бога, і є молитва як частина у складі істинно християнських справ. Самовпевнений у всьому покладається на себе. Християнин істинний усього очікує від Бога, чому починає, продовжує і закінчує кожну справу молитвою. І все взагалі життя його переважно є життя молитовне, як заповідує апостол: “безперестанку моліться… Усякою молитвою і молінням моліться в усякий час духом” (1Сол. 5:17; Еф. 6:18).

При цьому він молиться до Господа про настанову, щоб духом премудрості Своєї навіяв, що саме завгодно Йому в різноманітних збігах обставин (Як. 1:5), як молився до Нього пророк Давид: “Шляхів Твоїх, Господи, скажи мені, і шляхам Твоїм навчи мене. Настави мене на істину Твою і навчи мене” (Пс. 24:4-5). Молиться про зміцнення слабких сил своїх, нехай Бог Господа нашого Іісуса Христа дасть йому “за багатством слави Своєї, силою утвердитися Духом Його у внутрішній людині” (Еф. 3:16). Підвищивши молитвою ревність до богоугожденія, він відчуває, як все може з Христом, що зміцнює його, і в почутті цієї міцності благонадійно робить благі справи. Молитвою, нарешті, приносить Богові в жертву і себе, і справи свої, смиренно благаючи, щоб покрив милістю Своєю як цю справу, так і всі інші справи, і все життя. Як спочатку він усього себе віддав Господу, так і після всяку думку, слово і діло Йому приносить як “жертву правди” (Пс. 4:6), “Йому угодну” (Євр. 13:16).

Таким чином, молитва при добрій справі показує, що це є істинно християнська справа; справа ж без молитви є не християнською. “Неможливо тому бути, щоб без молитви житіє християнське було”, – каже Златоустий (свт. Тихон, т. 2). “Глава всякої благої старанності і верх добрих справ є повсякчасне в молитві перебування, через яку й інші чесноти набуваємо”, – вчить св. Макарій (Кр. поуч.; 6 лютого).

Додаванням молитви до добрих справ і спонуканням себе на них, незважаючи на опір серця, за св. Макарієм, християнин незабаром підноситься на вершину чеснот і починає творити заповіді Божі вже без усяких зусиль, з бажанням і насолодою (Крат, поучения; 4 лютого, 26 листопада).

4) Небачення добрих справ

Остання ж істотна властивість і нібито завершення християнських справ є небачення їх, нібито непомічання. Християнин, і все створивши, каже, що він “раб неключимий” (Лк. 17:10), чому остаточну надію порятунку покладає в Господі Іісусі Христі. “Такою є підстава християнства, що хоча б хто зробив усі справи правди, то він не повинен зупинятися на них, сподіватися на них і думати, що він уже багато зробив” (Макарій Великий. Про любов, гл. 30). Тому, і відчувши християнство, думай, що ти ще не торкався до нього, і це має бути не поверхнево, а ніби насаджене і назавжди затверджене в думці твоїй (Макарій Великий. Про кохання, гл. 3).

Можливість такого ставлення пояснюється живою свідомістю сили Божої в собі або того, як вона здійснює в нас добрі справи. Якщо Бог “створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13), то що і бачити в собі свого або на чому зупинитися увагою? Тому душа боголюбива, праведно приписуючи всі справи свої Богові, себе почуває постійно нікчемною і зневаженою (Макарій В. про свободу розуму, гл. 8). З іншого боку, душа, воістину боголюбива і христолюбива, хоча й численні творить чесноти, так себе поводить, ніби нічого не створила заради ненаситного до Господа бажання. Вона ніколи не думає собі бути чимось, але що більше духовно багатіє, то недостатньою себе вважає, ненаситним до небесного Нареченого духовним бажанням палаючи, як каже Писання: “ті, хто їсть Мене, ще зголодніють, і ті, хто п’є мене, ще жадатимуть” (Сир. 24:23) (св. Мак. Бесіда 10, гл. 1, 4).

Плід спасительний цього той, що християнин постійно починає тільки жити по-християнськи, вважаючи нічим все минуле, як свідчить про себе й апостол Павло: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Іісус. Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваючись вперед, прагну до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі.” (Флп. 3:12-14).

Християнське життя тому є безперервне покаяння. Кожної миті він підносить покаянну заклик до Бога про помилування й очищення чи то помислів, чи то рухів серця, чи то іншого чогось непоміченого. Таким чином, дійсно, всяка справа християнська від Бога йде і до Бога повертається. Якщо на якомусь із показаних пунктів душа що-небудь привласнить собі, то стане на заваді утворенню істинно доброї справи. З того станеться привид добра. Діючи ж так, як показано, християнин безперервно віддає себе Богові в усьому і, отже, безперервно перебуває у спілкуванні з Ним.

6. Чим визначається моральна гідність справ?

Якщо дивитися на справи абстрактно, то гідність їх визначити неважко. Справа за заповіддю хороша; справа, противна заповіді, погана. Бо заповідь свята. Сказано: твори милостиню; милостиня і є добра справа, і навпаки. Але коли розглядати справи, самій справою вчинені нами або іншим кимось, то, окрім цієї відповідності або невідповідності їх із заповідями, треба звертати увагу й на інші сторони, як-то: на мету та обставини. У цьому відношенні давно прийнято положення, що моральна гідність дії визначається її а) предметом, б) метою і в) обставинами.

1) Предмет у моральних діях

Кожна з наших дій, внутрішніх і зовнішніх, тобто наші думки, почуття, бажання, слова, рухи, вчинки, має свій предмет. Більша частина з цих предметів зведена в незмінне правило і закон, так що не бажати і не робити їх не можна. Вони складають коло аа) обов’язків наших. Кілька предметів пропонуються у вигляді бб) порад. Чимале, нарешті, число залишається без визначення їхнього значення. Вони ні добрі, ні злі самі по собі, тому як вв) байдужі, вважаються дозволеними кожному. Заповіді, або обов’язки, становлять основу, устрій і твердість морального царства; поради вищі за закон (св. Златоуст); те, що дозволено, нижче за нього.

Справа заповідана і, отже, обов’язкова, від поради і дії байдужої відрізняється внутрішньою або совісною непонудительністю на неї. Можна рішуче сказати, що до чого є таке понукання внутрішнє або щодо чого усвідомлює себе людина такою, що перебуває в моральній необхідності, тобто її обов’язок. Бо така свідомість є дією совісті; совісті ж рішуче треба коритися і тією мірою, як вона пов’язує. Навпаки, те, що покладається як порада як найкраще, тільки приємно привертає до себе увагу, але не нудить; стосовно ж дій байдужих і почуття наше моральне байдуже, тобто воно нічого про них не говорить: дій як хочеш. Але точніше і надійніше розрізняти їх за вказівкою відвертого Слова Божого, яке є кодексом положень духовних. Що там заповідано або вказано як закон, тим беззаперечно повинна зв’язати себе совість наша або прийняти те в обов’язок; що там вказано як порада, то і приймати треба як пораду; що залишено без визначення значення, то таким і вважати треба.

а) Про обов’язки, або заповіді.

Загальна основа моральної необхідності, властивої заповідям, або обов’язкам, є свідомість волі Божої на них. Як у зовнішньому світі волі цій ніхто противитися не може, так і у внутрішньому, моральному, світі має бути мовчазний послух Божественній волі. Совість за природою сполучена з волею Божою, тому, щойно їй вказано буде, що на те й на те є воля Божа, вона негайно схиляється на те, стоїть за те і нудить нас не порушувати того. Утім, ставлячи ту чи іншу справу в обов’язок, Господь не хотів обмежуватися однією волею Своєю або одним титлом вседержительства, але до кожної з таких справ благоволив докласти й інші, близькі підстави, які безпосередньо випливають із властивостей самої справи те, що з нею звязано. Ці найближчі підстави суть посередники, через які воля Божа закарбовується в нашому розумі й серці у властивій справі мірі. Тому в тлумаченні обов’язків своїх можна, звісно, обмежуватися тим, що на ту чи іншу справу є воля Божа; але пристойніше або відповідно нашій природі відшукувати і ці підстави найближчі, бо через них воля Божа пов’язує нас; з іншого боку, з погляду волі Божої, усі обов’язки є рівними, тим часом як вони мають неоднакову важливість, яку можна розпізнати лише за допомогою найближчих підстав.

Судячи за цими найближчими підставами, а часто і за іншими спільними ознаками, обов’язки наші, або справи, які робити ми відчуваємо себе внутрішньо спонукуваними, отримують різні відтінки.

Перший із цих відтінків кладеться їхнім походженням. У цьому відношенні є обов’язки совісні, такі спонукання, для яких достатньо однієї совісті, хоча б не було ніяких сторонніх вказівок. Їх називають природними, бо ми з ними народжуємося. Є обов’язки позитивні, такі які після вже накладені на совість і стали в ряд її власних обов’язків. Сила зобов’язання цих останніх залежить від того, що вони сприймаються самою совістю як закон і, можна сказати, від цієї хвилини перестають бути суто позитивними. Щоправда, деякі з них є тільки розвитком природних, совісних, проте ж, від цього і ті, яким нема до чого, так би мовити, прищепитися в совісті, не втрачають нічого від властивої їм сили, а деякі навіть стають вищими за всі природні. З позитивних – одні Божеські, до того ж безпосередні, яким є одкровення Господа нашого Іісуса Христа і святих Його апостолів, що міститься в Слові Божому і в Священному Переданні Церкви, і Божеські посередницькі, якими є постанови Соборів  Вселенських. Інші – людські, до того ж церковні та цивільні. Останні походять від особи государя, а перші – від церковної ієрархії. Зобов’язання на ті й інші випливає з Божественного походження влади і совісного нашого їм підпорядкування. Відданий Церкві і престолу все, що виходить від них, приймає з благоговінням і творить те, як їм завгодно, тобто за силою зобов’язання, яке вони накладають.

Особливий у цьому відношенні клас правил становлять звичаї і церковні, і цивільні. Так приємно тягнуть вони до себе, так спокійно в них духу нашому через почуття безпеки, захищеності й вікової незмінності. Звичаї мають бути священними для нас: від них залежить твердість нашого життя; той, хто відірвався від них, хитається як вітер. Але власне до числа правил законних і обов’язкових вони вступають не безумовно: саме для цього необхідно, щоб вони були узгоджені в усьому з моральним законом і духом християнства: що сильніші їхні дії, то небезпечнішою є погрішність у цьому відношенні.

Пам’ять предків зобов’язує до мовчазної покори. Досвід показує, що порушення таких звичаїв завжди в близькому зв’язку з зіпсуттям моралі. Що звідси виключаються всі звичаї століття зіпсовані, це зрозуміло само собою. Але і взагалі суворо треба пам’ятати відмінність між звичаєм і заповіддю, або законом. Тому що той, хто спотворюється в серці й розумі, завжди майже починає з презирства до звичаїв, а потім, через незнання, хоча не без бажання, і все вже починає вважати звичаєм, тобто і віру, і моральність, і також починає їх зневажати. Так треба знати його межу. Що навкруги, на те ще можеш накласти руку, але серця морального життя – обов’язків – не торкайся

Другий відтінок кладеться на заповіді, або обов’язки, внутрішнім їхнім значенням, властивістю або змістом.

У цьому відношенні є обов’язки безумовні, які людина християнин повинна виконувати, хто б вона не була і в яких би обставинах не перебувала, і є умовні, обов’язкові тільки за відомих умов. Наприклад, обов’язки батька лежать тільки на одруженому і до того ж тому, хто має дітей. Перші випливають з сутності людини і християнина, другі – з її стану і положення у світі. Не слід, однак, думати, ніби умовні обов’язки малозначні. Для того, до кого вони йдуть, вони мають силу безумовних, бо суть не що інше, як найближчий їхній додаток до його побуту. Він перших і не може виконати інакше як за допомогою останніх. Ці й стоять у нього на першому плані, а ті сховані під ними; тому, хоча б і не мав він на увазі перших, але виконує їх через останні.

Ті й інші бувають головні, неточні, корінні та підлеглі, засобні. Перші треба покласти глибше в серце, останні тримати ніби в руках. Однак і до останніх зобов’язання так само сильне, як і до перших, чому і є закон, що хто зобов’язаний до якої-небудь дії, той зобов’язаний і до засобів, що необхідно ведуть до неї. Є, наприклад, обов’язок очищати серце від пристрастей; треба вважати обов’язком і відомі подвиги, бо інакше не можна виконати того обов’язку.

Найпомітніший у цьому відношенні поділ обов’язків на обов’язки справедливості та любові, або прихильності. Таке покладено Богом між людьми відношення, щоб один не порушував свободи і прав іншого і відплачував йому те, чим повинен йому. Цього вимагає, як кажуть, справедливість. Хто виконує це – той правий, хто порушує – не правий. Його можна віддати під суд і вимагати відшкодування. Вимоги такого роду суть обов’язки справедливості. Вони становлять зовнішню огорожу доброчесного життя. Хто порушує закон справедливості, той виступає з області чесноти; але хто виконує їх, тому для повноти чесноти треба ще докласти справи любові і до людей, і до самої правди. Любов не обмежується однією справедливістю або одним тим, чого вимагає правда, але охоче робить більше того по одній внутрішній доброзичливості. Хто робить так – той морально добрий, але примусити до цього нікого не можна. Хто, наприклад, позичив у іншого гроші і не хоче віддати, того можна змусити віддати владою; але хто не допомагає нужденному, того примусити до того не можна. Істинний християнин охоче благословляє іншим, хоча з цим не пов’язане зовнішнє спонукання, і справедливо чинить по відношенню до інших не через острах стягнення, а з любові до правди та зі страху Божого. Є і ще відмінність обов’язків: одні наказують, що треба робити, а інші вказують, чого не треба робити. “Ухилися від зла, і зроби добро”, говорить пророк (Пс. 33:15). Також є обов’язки до Бога, є обов’язки до ближніх і до самих себе. Возлюби Господа всім серцем, – і ближнього, як самого себе, каже Господь.

Третій відтінок обов’язків є наслідком двох перших і полягає в різному ступені їхньої важливості. З показаного перерахування обов’язків очевидно вже, що не всі обов’язки однакову мають для нас силу зобов’язання, а одні примусовіші, інші менш примусові. Це і совість підтверджує, і Спаситель, коли викривав юдеїв за “залишення більших законів”, що належало творити, і прилягання винятково до того, чого можна було тільки “не залишати” (Мф. 23:23). Знати силу і співвідношення різних обов’язків дуже важливо в моральному житті. Цього вимагає вже сама стрункість моральності, щоб як назовні, у складі закону, все стоїть на своєму місці, так усередині, у нас у серці, все мало відповідну собі вагу. Ця стрункість у серці загублена: чому й молитися треба, щоб Господь оновив у нас дух правий. Але особливо це потрібно для того, щоб, як викривав Господь юдеїв, не оціжувати комара, пожираючи верблюдів. Надаючи занадто багато значення малозначному, можна затулити ним найважливіше і тим перетворити Божий порядок у собі. Насправді визначати важливість обов’язків слід було б нашій совісті, і тоді одне правило вирішувало б усе: що примусовіша вимога совісті, то важливіший обов’язок; але через невірність нашої совісті в теперішньому її стані таке правило в дуже багатьох і дуже важливих випадках не може дати вірного рішення, тому що ми самі себе часто підкуповуємо пристрастями.

Тому треба покласти зовнішню деяку мірку для вимірювання важливості обов’язків. Якщо судити абстрактно, то очевидно, що 1) тим важливішим є обов’язок, що він ближчий до суттєвих, або що більше порушенням якого-небудь обов’язку спотворюється моральний порядок, то він важливіший. Це загальне правило в застосуванні до справи на підкріплення собі отримує такі два: 2) що більше спонукань до відомої справи, то вона важливіша. Бо якщо через ці спонукання, або підстави, доходить до нас воля Божа, то де їх більше, відносно того й воля Божа діє на нас настійніше. Наприклад, повага до батьків більш обов’язкова, ніж повага до будь-кого іншого, 3) Що значніший предмет дії сам по собі або за обставинами, то вона більш обов’язкова.

Треба, втім, утримувати в думці, що, коли вказуються різні ступені важливості обов’язків, не випливає звідси, ніби дозволяється якісь обов’язки принижувати в думці своїй або дається свобода виконувати їх або не виконувати. Обов’язок усякий священний і його треба виконувати з усією ретельністю, готовністю і нежалінням праць, на його долю необхідних. Це робиться для того, щоб керувати кожного бути мудрим діячем у царстві Христовому, який знає його чин і лад діянь, а не піддається випадковому перебігу обставин.

На ділі, втім, видаються великі несправедливості в людини в оцінці обов’язкових для неї справ. Це, головним чином, стосується ставлення християнства до природного закону, церковності – до громадянськості. Заповіді, що обумовлюють спасіння, стоять вище за все, бо без спасіння душі що означатиме все інше? За ними йдуть закони совісті моральні, бо ті перші й існують для того, щоб освячувати і приводити в силу ці останні. Далі мають стояти священні чини Церкви, бо вони суть найближче вбрання двох перших, і, нарешті вже, громадянськість. Бо, маючи тимчасове значення, вона має бути службова вірі й добрій моральності, якими обумовлюється отримання вічного блаженства. Але на ділі буває не так. У того, чиє серце не кероване належним чином, християнство не стоїть на першому місці, про Церкву та її доброчинні заклади він мало думає; чесність і користь сімейна та громадянська – основні правила його моральності. Як багато хто задовольняється цим правилом і спокійний! Той, хто починає жити доброчесно, по-християнськи, насамперед має на це звернути свою увагу, подбати виправити свої почуття і кожному обов’язку дати свою вагу і своє місце.

Інша неправота виявляється в перевазі обов’язків правди над обов’язками любові та дружелюбності. У всіх майже перші вважаються вищими за останні, і тим із життя ніби насильно виганяють істинний його дух, дух любові. Закони правди становлять самі по собі тільки зовнішню огорожу морального царства; той, хто ходить за ними, може і не бути всередині цього царства. Бо якщо їм задовольняє одна законність, а законністю справи не заперечується зле серце, то всякий праведник за обов’язками правди може бути беззаконником моральним. Справжнє моральне життя – у виконанні обов’язків любові: тут корінь життя. Із цим духом любові треба виконувати й обов’язки правди. І можна сказати, що тоді тільки, коли вони бувають наповнені цим духом, вони входять у сферу моральності. Після цього чи можна ставити їх вище від перших?! Якщо таке правило узагальниться, то треба очікувати загального спотворення морального порядку. Світ моральний відторгнеться від свого центру.

Треба набути навичок в оцінюванні істинної важливості обов’язків, особливо в застосуванні до окремих випадків. Це дасть нам можливість легко виплутуватися зі скрутного становища при зіткненні обов’язкових справ. Бо обов’язок передбачає необхідність певної дії. Тим часом нерідко трапляються випадки, у яких людині належать дві або більше обов’язкових справ, з яких, однак же, вона може і повинна виконати тільки одну. Таке зіткнення обов’язків ставить завжди в скруту від здивування – на що зважитися. Хто добре розуміє відносну важливість обов’язків, той не утрудниться обрати належне. Те безсумнівно, що несумісність обов’язків, яка здається несумісною, є тільки уявною. Бо робити завжди треба одне. Треба тільки вгадати, що саме. Хто вагається з вибором, тому радять:

1) насамперед подивитися, чи точно обов’язки суперечать обов’язкам? Чи не самість наша, чи не пристрасті якісь не хочуть підкоритися обов’язку?

2) Якщо дійсно обов’язки з обов’язками в суперечці, то треба дивитися, чи одного вони виду. При обов’язках різного виду вищі переважають над нижчими, саме: безумовні над умовними, Божеські над людськими, головні над середніми.

3) Коли обов’язки одного виду, то все вирішують підстави, причини або спонукання. Де більше цих підстав, туди й схилятися треба.

4) Нерідко трапляється, що можна з належних обов’язків виконати один перед тим, а інший – після, і тільки квапливість, а іноді слабкість серця ускладнює. Усякий, утім, із досвіду знає, що збіг обов’язків і навіть зіткнення їх рідко ставлять у невихідне становище. Сумлінність легко вирішить усе сама собою.

Але і те сказати треба, що і деякі випадки для людини, яка ревнує до чистоти життя, дуже бентежні і скорботні. Тому, щоб попередити такі випадки, радять: 1) побудувати свої обов’язки за відомим вірним початком, написати ніби програму життя (про що вже згадувалося раніше) і потім виконувати її. При цьому ненавмисності будуть рідкісні. 2) Частіше міркувати про обов’язки і різні випадки їх виконання, ставити себе подумки в скрутних обставинах і придумувати, як би вчинити в них. Це утворює жвавість думок і допоможе зберегти присутність духу в скруті й правоту у вирішенні справи в ній. 3) Частіше радитися і розмовляти з досвідченими. 4) У самий же час потреби постав себе в присутність Божу або в становище вмираючого і зроби так, як би зробив саме на краю труни, готовий постати перед Суддею – Богом.

б) Про поради.

Крім дій обов’язкових, щодо яких ми перебуваємо в моральній необхідності, у Слові Божому пропонуються деякі дії у вигляді порад у тому сенсі, що хто їх робить, той робить краще за того, хто чинить інакше, і до яких тому ми приємно спонукаємось, однак не відчуваємо себе пов’язаними необхідністю. Що дійсно є такі поради, немає сумніву.

Коли до Господа прийшов юнак із запитанням: “що… створивши, життя вічне успадкую”? Господь відповідав йому: “аще хощеши внити в живіт, додержи заповідей” . Потім, коли юнак оголосив, що все це вже він зберіг від юності, і забажав дізнатися, чого ще не докінчив, Господь додав: “якщо хочеш бути досконалим, іди, розпродай своє майно, дай жебракам, і йди слідом за Мною”. Ось тут очевидний поділ між обов’язками, необхідними для спасіння, і між такими діями, через які піднімаються тільки на вищий ступінь досконалості (Мф. 19 та ін.).

Ще ясніше та ж істина в апостола Павла (1Кор. 7). Його запитували про дівство і подружжя. Він відповідав, що зобов’язувати до дівства він не має заповіді від Господа, але пораду дотримуватися його – дає. Потім розлого пояснює, як і чим незайманість вища за подружжя. І підсумовує, що хто віддає дочку свою в заміжжя, робить добре, але хто дозволяє їй залишатися дівою, робить краще. Тут у апостола окремо позначаються заповідь і порада. Це, втім, тільки зразки порад. А насправді в житті їх може бути незліченна безліч.

Тому несправедливо в якійсь галузі протестантів вводиться думка, ніби християнин до всього рішуче зобов’язаний, тобто ніби пов’язаний необхідністю. Є зобов’язання і в раді, але тільки не таке, щоб той, хто не виконує його, робився злочинцем. Він є тільки менш досконалим. У цьому нам совість – вірне свідчення: чи не відчуваємо ми такої впевненості в собі, що ось така і така дія лежить на нас необхідна, і, не виконавши її, ми злочинці, а те й інше, хоча й краще, проте ж, ми не пов’язані у відношенні до неї і не станемо злочинцями, не зробивши її. Хто не утискає свого боржника, а чекає на ньому борг мовчки, той робить добре. Але хто бере з боржника тільки половину боргу заради його потреби, тим більше хто весь борг відпускає, той робить краще.

Патріарх Авраам, повернувшись з війни, міг би взяти всю здобич собі, тим більше, що на те саме погоджувалися і самі царі, які допомагали йому, і цей вчинок не був би поганий; але коли він поступився всім – зробив краще. Або коли він же Лоту дав свободу обирати краще місце для свого проживання, вчинив якнайкраще; але ж і те не було б погано, якби він сам призначив йому ділянку достатню і хорошу, хоча й не кращу. І знову, благоговійно шановані нами святі Божі потім так звеличені й прославлені Богом, що вони на все життя своє ставили на частку собі завжди обирати найкраще і найдосконаліше. Якби все найкраще було неодмінним законом, куди б подітися слабким і хто б міг не впадати у відчай щодо свого спасіння? Тим часом, коли залишають його як пораду, як це втішно для слабкого й боязкого духу і водночас як натхненно для християнина, який відчуває в собі достатньо сил!

Треба, однак, нагадувати християнину: для тебе приводилися в рух небо і земля; ти обраний, освячений, прийняв сили яже до життя і благочестя; невже все це без особливих цілей і зобов’язань для тебе? Ні, християнине, ти ретельно повинен здійснювати всяке можливе для тебе добро, якого тільки торкнулася думка твоя. Якщо на знак подяки благодійникам у звичайному житті намагаються запобігати всякому їхньому бажанню, то ти, осипаний милостинями і силами Божими, чи можеш відмовлятися, не обурюючи совісті, від волі Божої, яка тобі вказує кращий шлях, і вказує, не не бажаючи, щоб ти йшов по ньому. Коли при цьому взяти до уваги слово Господа: підстав іншу долоню, коли дістав удар в одну, або взагалі не опирайся злу, і слово апостола – вишніх шукати, про горнє роздумувати, то не можна, здається, не дійти висновку, що християнинові властиво обирати все найкраще й найдосконаліше, звісно, за можливості виконати те. Бо ні Господь, ні апостоли християнам ні в чому не давали жодного послаблення, але скільки вважали їх високими, стільки зобов’язували і до високих, відмінних, Божественних справ. І якщо судити про відмінності християнина від інших за предметами дій, то можна прямо говорити: тим і відрізняється, що завжди в діях своїх обирає відмінне. Але знову ж таки, яка безліч слабких, боязких християн, які ледь-ледь переступають шляхом правим?! Надихни, настанови, візьми його на рамена і неси. Є пастирі, на те поставлені, щоб не дивитися тільки, як ідуть, а вести й нести… Взагалі, не можна знайти міцної підстави, на якій можна було б зняти з нас зобов’язання обирати найкраще… У загальній моральності, поза християнством – так, у християнстві цього не повинно бути. Хто відмовляється від кращого, той принижує в собі християнство, сходить на ступінь природної моральності.

Треба тільки пам’ятати, 1) що це неодмінно стосується тільки кращого, усвідомлюваного кращими, до якого є до того ж повна можливість; чому воно зробиться обов’язковим і для слабкого, якщо розтлумачити йому те, бо тоді причиною, чому не виконують, залишиться тільки своє небажання та жалість до себе.

2) Це не стосується порад найголовніших – безшлюбності та довільної убогості. Ці точно не для всіх. Але “хто може вмістити, – каже Господь, – нехай вмістить” (Мф. 19:12). Однак і тут є внутрішні спонукання і зовнішні вказівки, яким суперечити небезпечно у справі спасіння.

Четверта риса – сила перебувати в богоспілкуванні через ревне, постійне, повне, повсякчасне виконання святої волі Божої. Не слід думати, щоб богоспілкування могло підтримуватися одним пізнанням Божественних речей або таємниць, або напруженим прагненням почуттів до Бога, або зовнішнім виявленням свого невідчуження від Бога. Усе це буває при ньому і є необхідним більшою чи меншою мірою; але суттєвий, найтвердіший і найблагонадійніший засіб для цього – це ходіння у волі Божій. Так говорить Господь: “Не всякий, хто говорить: “Господи, Господи”, ввійде в Царство Боже, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на Небесах” (Мф. 7:21). “Якщо заповідей Моїх дотримуватиметеся, то перебуватимете в любові Моїй, як і Я заповідей Отця Мого дотримав, і перебуваю в любові Його” (Ін. 15:10). І християнином стає людина, за апостолом, “щоб останній в тілі час жити уже не за людськими похотями, а за волею Божою. Бо досить, що ви в минулий час життя чинили за волею язичницькою, віддаючись нечистотам, похотям (мужоложству, скотоложству, помислам), пияцтву, безчинному бенкетуванню, хабарництву і огидному ідолослужінню” (1Пет. 4:2-3). Так необхідно для християнина виконання волі Божої. Треба, однак, при цьому пам’ятати, що це все ж таки є тільки засіб, хоча суттєвий і невідкладний. Оскільки мета в Бозі, то це виконання має бути освячене посвяченням його Богові або поглядом на Нього. Крім того, для повноти цієї риси доброчесного стану потрібно, щоб виконання волі Божої було ревним, старанним, таким, що походить із серця. Без цього вся сума справ, добрих на вигляд або законних, буде зборами небезобразних витворів, у яких немає душі; постійне, на відміну від швидкоплинних добрих рухів серця або поривів, що перемежовуються, які не чужі й грішній людині; повне, тобто таке, що простягається на весь закон і заповіді, що обіймає всю волю Божу, а не частину якусь, можливо, найлегшу, обрану більше за природним розташуванням, ніж за любов’ю до добра й богоугодою, до того ж таке, що не обмежується одними випадками, що трапляються, а шукає, винахідливе на добро. “Хто весь закон додержиться, – каже апостол Яків, – згрішить же в одному, буде всім винен” (Як. 2:10). Оскільки основа всіх заповідей одна – воля Божа, то хто щиро відданий волі Божій, той не залишить її без виконання, в якому б вигляді вона не відкрилася йому. Нарешті, безперестанне, у весь час життя невтомно працююче. “хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого.” (Лк. 9:62). І тільки “перетерпівши до кінця, спасенний буде” (Мф. 10:22), говорить Господь. “Хіба не знаєте, – вчить апостол, що ті, які біжать на змаганні, біжать усі, але один одержує нагороду? Так біжіть, щоб одержати” (1Кор. 9:24). Чому не зупиняється, поки не досягне кінця – бо кінець вінчає справу.

П’ята риса – за допомогою Божественної благодаті. Благодать є надбанням людини-християнина і водночас відмінною властивістю її життя. Як спочатку вона стала християнином силою Божою, так і після всі справи свої робить тією ж силою. Бо за апостолом: “тому що Бог створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13), Той самий апостол свідчив про себе, як благодать Божа, що з ним була у всіх працях його, “ретельно перебуває в ньому” (1Кор. 15:10). Дії цієї благодаті, що супроводжує людину-християнина в діяльності, полягають у різноманітному просвітленні розуму враженням у ньому істин віри та діяльності як загалом, так і особливо щодо кожного випадку, щоб вона бачила, що є воля Божа свята, маючи таким чином “просвічені очі серця” (Еф. 1:18); у розпаленні бажання й укріпленні волі. “Без Мене не можете творити нічого”, говорить Господь (Ін. 15:5). Чому й молиться апостол Петро: “Бог усякої благодаті, що покликав вас до вічної слави у Христі Іісусі… Той… нехай затвердить, нехай укріпить, нехай підніме” (1Пет. 5:10). Від цих впливів Божественної благодаті християнину притаманне відчуття сили і міцності до морально-доброго життя або ревне ходіння в законі, проте ж не незалежно, а в Господі: бо каже: “Усе можу в Іісусі Христі, Який мене зміцнює” (Флп. 4:13).

Шоста риса – і з вірою в Господа. Віра здійснює або робить досконалою і закінченою добру християнську діяльність і життя. Нею покриваються недоліки, немочі, слабкості, гріхи. Чому взагалі “без віри цієї догодити Богові неможливо” (Євр. 11:6). Вона змушує говорити виконавця, який зробив усе, що було наказано: “ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити” (Лк. 17:10), – і всю надію покладати на Господа Іісуса Христа. Стосовно самих справ вона не тільки представляє найсильніші, найзбудливіші спонукання до засвоєння морального порядку в безсумнівності великих обітниць і в надмірній любові Божій до нас у Христі Іісусі (1Ін. 4:10; 2Кор. 5:14), а й надає їм певної надприродної якості Божественності, тому що той, хто вірує, творить їх, як жива частина тіла Іісуса Христа Господа. “Той, хто перебуватиме в Мені, …плід багатий створить” (Ін. 15:5).

 

в) Про дії байдужі.

Про багато дуже дій ні внутрішній наш закон совісті, ні закон писаний нічого не говорять. Такі вважаються зазвичай байдужими, залишеними напризволяще (сісти, встати, подивитися праворуч і ліворуч та ін.). Усього законом визначити немає жодної можливості, судячи з нескінченного розмаїття моральних осіб і обставин. Понад те, це і не зовсім у дусі морального вільного закону – зв’язати кожного з усіх боків. Якщо людина в моральному житті виховується, то належало для виховання і зміцнення її духу багато чого залишити на її волю, щоб через те вона тренувала свої моральні сили або знаходила істинний дух морального життя, подібно до того, як батько не всякий крок сина визначає наказами. Треба тільки водночас пам’ятати, що якщо дивитися на дії в моральній особі з усіма обставинами її дії, то хоч і тут бувають дії байдужі, саме ті, які самі собою байдужі та вчиняються людиною без особливого наміру, навіть без думки; але щойно ці самі дії, найнезначніші на вигляд (наприклад, погляд), мають мету, вони перестають бути байдужими. Взагалі, всі дії, що виходять від імені людини зі свідомістю і метою, неодмінно мають моральну якість і є добрими або злими.

Чи добре допускати в собі дії байдужі? Недобре, християнину треба всіляко дбати про те, щоб усе в нього перетворювалося на засіб для цілей моральних, навіть положення стана, рух руки, очей тощо. Бо він себе віддав у жертву Богові цілковиту, дав обітницю працювати Йому всі дні життя. Той час, який віддано байдужому діянню, є час втрачений, тому має бути заповнений покаянням. Понад те, чи є предмети, байдужі для серця? Здається, ні. Але рухи серця в моральному житті не байдужі. Отже, і дії, що здаються байдужими, залишаючи добрий або поганий слід на душі, тому самі добрі або погані. Що, наприклад, поганого у вільній ході, у вільному положенні стана, рук, ніг тощо? Нічого, на погляд. Але вони завжди осаджують у душі вільність думок і бажань, отже, з цього боку і суть недобрі. Знову ж таки, якщо є можливість байдужу дію зробити якісною, а християнин є купець, який ревно збирає тут скарби справ на вічне життя, то чому не звертати їх на свою користь? І що перешкоджає цьому, крім нестачі ревності й надлишку недбальства, яке не може вважатися байдужим. Так, у християнина тому вже байдужі справи не байдужі, що вони допускаються в його життя через недбальство, суть плід морально-здорового стану. Чи не краще ж подбати про те, щоб усі вони були якісними, перетворюючи на засіб до своїх цілей? Це думка св. Златоуста, але не пам’ятаю, де він висловив її. Ось усе поле дій! Обробляй кожен не лінуючись! Припускаю, що той, хто уважно читає попередні рядки, не може не відчути, як раптом широко стане і раптом знову тісно. Але не хибне і слово Господа, Законоположника нашого, що вузькі врата і тісний шлях вводять у життя. Залишимо широке на вільний вибір іншим, а собі оберемо тісне.

2) Про мету моральних дій

На першому місці вирішити треба питання, що мета вносить у справу? Ось що:

Справи байдужі від мети отримують якість, тобто від мети доброї стають добрими, від лихої – лихими.

Добра мета в добрій справі прикрашає і звеличує її, мета погана в худій справі посилює її худобу і аморальність. Наприклад, хто вивчає істини віри для поширення Царства Христового або хто вільно стоїть у церкві, щоб не подумали, що він тримається благочестя, або хто засуджує іншого, щоб себе виставити.

Мета погана в добрій справі з’їдає її доброту, а мета добра в справі поганій не повідомляє їй своєї доброти. У тому й іншому випадку справа погана. Наприклад, хто співає або читає в церкві, щоб показати своє мистецтво, а не повчати, той добре робить поганим; а хто привласнює собі чуже, щоб допомогти, поганого не робить добрим.

Взагалі, чим вища мета, тим чистіша і досконаліша справа, і чим розбещеніший намір, тим аморальніша справа.

Цих коротких положень достатньо, щоб упевнитися, наскільки важлива мета в нашій діяльності. Тому варто подбати про те, щоб дізнатися, яку має мати мету в справах своїх.

Тут справа не про спонукання, якими схиляти можна волю на справи, і яких можна винайти для себе багато, і кожен – своє, судячи зі свого характеру й настрою (про це вже було сказано); але про те, що повинен мати на увазі християнин, ревнуючи про чесноту, чого досягає усім своїм доброчесним життям, або яка головна мета моральної діяльності? Це ж із першого разу вже визначається і метою людини, і обітницею християнина, а саме: творячи всі справи свої для Бога, для догоджання Йому, для прославлення Його Святого імені. Господь каже: “Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб побачили добрі діла ваші і прославили Отця вашого, що на небесах” (Мф. 5:16). Апостол заповідає все творити на славу Божу, навіть їсти і пити (1Кор. 10:31). До цього додати тільки треба: заради віри в Господа. Як сама людина не сходить до богоспілкування без Іісуса Христа, так і справи її не зійдуть до Бога без віри в Господа! Як у стародавній скинії кров приносили у Святе, і жертва була приємна Богові, так і нині жертва діл буває приємна Богові тільки заради віри в Христа, що кров’ю Своєю нас викупив. Це особливо потрібно сказати тим, котрі думають догодити Богові, не віруючи в Господа. Даремна праця їхня! Далі, оскільки Царство Христове не від світу цього, і християнин “є найокаянніший, якщо в цьому віці сподівається тільки” отримати щось від свого християнства (1Кор. 15:19), то думки й очікування християнина повинні бути всі звернені до того віку: він повинен працювати, трудитися, сподіваючись на нескінченно блаженне життя. Таким чином, уся мета ось яка: Усе твори на славу Божу, по вірі в Господа нашого Іісуса Христа, в надії нескінченного життя.

Треба тільки при цьому пам’ятати, що головне тут – слава Божа, вихідний пункт – віра в Христа Спасителя, кінцева межа – вічне життя; що коли ставиться вічне життя в такій важливій справі, якою є мета моральна, то при цьому не видається нічого корисливого, найманського, а тільки ставиться на вигляд суттєва риса християнства і християн, котрі ще тут стають громадянами небесними й живуть, сподіваючись і зітхаючи за своєю вітчизною, з думкою, що мандрівники та приїжджі є на землі, “бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього.” (Євр. 13:14).

Що стосується інших цілей, то вони хоча і можуть бути допустимі, але ніколи не повинні бути поставлені головними: від них завжди має сягати до Бога. Тут особливо важливі цілі самих справ. Кожна справа здатна мати свою мету, наприклад, мета милостині – допомогти бідному, мета читання – просвітити розум. Але на них не повинно зупинятися, бо інакше справа буде зовсім поза головним значенням християнина. Взагалі, якщо дозволити зупинятися на таких цілях, то в життя християнина увійде нескінченне розмаїття, тим часом як воно все повинно мати один тон. Тон цей надається йому єдністю мети, за якою воно все є жертвою Богові всецілою. “Прославляйте Бога в душах ваших і тілах ваших, які є Божі” (1Кор. 6:20).

Іншим здається дуже суворим – все творити во славу Божу, вони тому й вважають, що при справах можна мати й інші цілі, поза Богом, тільки б ці цілі не виключали Бога, і взагалі кажуть, можна обмежуватися тим, щоб тільки частіше відносити до Бога справи. Усі ж справи свої присвячувати Богові є долею найдосконаліших, що можна радити, але до чого всіх зобов’язувати не повинно. Як принижене тут світле християнське життя! Як видно тут небажання і лінощі зробити напругу, щоб підноситися до Бога! Але, по-перше, все присвячувати Богові не є порада, а мета необхідна, обов’язкова: Прославляйте Бога в душах ваших і тілах ваших; все на славу Божу творіть… Що ясніше й визначеніше за це? І навіщо відносити цю мету до найдосконаліших тільки, коли таке спрямування дії не вимагає особливого напруження: хто творить уже добро, скажи йому тільки, щоб він подумки і сердечно присвятив його Богові. Яка тут праця? Інша справа – пробудити грішника від сну гріховного або оживити того, хто слабшає. Тут треба лякати його, потрясати – уявляти згубні наслідки гріха і благі плоди чесноти та ін.; але це не цілі, а збудники волі, як говорено раніше. По-друге, говорити: дозволені й інші цілі, аби тільки вони не виключали Бога, – значить, що ми справами своїми начебто милість якусь робимо Богові, а казати: досить скільки-небудь справ присвятити Богові, – значить, начебто Бог є чимось стороннім у моральному житті.

Такими думками порядок перекручується. Християнин від Бога народжений є і до Бога повинен відносити справи свої всі до одного і все життя своє освятити однією цією метою. Якщо ми почнемо розглядати язичницьку моральність, тобто як там діяли добрі люди, то знайдемо точне докладання цих правил, так само й у християн, залишених без повчання. Але ті й інші не знають суті справи. Тепер з жалю їхніх справ не слід перекручувати істинного сенсу і порядку життя чистого і святого, а скоріше слід наставляти всіх і всюди, в чому істина. Християнин не є особа, віддана потягу випадковостей, а особа самоправна. Скажи йому, як собою правити, і він буде правити. Ні, добра справа, не для Бога і не за вірою Господа досконала, не є християнською, а є простим добром, природним. Як, наприклад, природне розмірковування в розумі, але воно не чеснота, так і справа добра не для Бога природна в дусі, але не чеснота.

Слід тепер зробити висновок, що всі інші цілі, окрім показаної, не є цілями істинними, і справи, що здійснюються за ними, тією мірою втрачають свою ціну, якою віддаляються від неї. Про гірші ж цілі, що випливають з егоїзму, і не йдеться. Нехай чує це кожен і нехай спрямовує так серце своє щоразу, як робить якусь справу. Адже і це спрямування справ своїх до Бога потребує подвигу тому особливо, що воно заслонюється найближчими цілями. Тож обминай завжди розумом і серцем ці найближчі цілі й виходь перед лицем Бога та Йому присвячуй усяку справу свою і тим освячуй Його.

3) Про обставини моральних дійств

Обставини – це те, чим обстоїть справа, або всі її зовнішні причетності. Немає справи, яка не мала б багатьох супутніх обставин, але власне до моральних обставин справи відносяться тільки ті, що мають вплив на її внутрішню гідність. З таких одні стосуються особи, що діє, інші – вироблюваної справи, а інші – і самої дії. Їх усі поєднують під запитаннями: хто, що, де, коли, як, якими засобами?

Проведіть за цими питаннями яку завгодно справу і самі побачите, як вона чим далі, тим більше стає якіснішою. Не подумайте, однак, що все це дрібниці або риторичні забави. Вникніть тільки в те, чого слід шукати в справі з приводу кожного з цих питань, і переконайтеся в цьому самі.

На запитання хто? шукають не те, чи моральна особа, яка вчинила справу, а те, яка вона, якого стану та якості: священик чи мирянин, освічена чи неосвічена, посадова людина чи приватна, чоловік або жінка та інше подібне. Прикладіть до кожної з цих осіб, наприклад, нетверезість і побачите, як злоякісність її то підвищується, то знижується. Прикладіть також щиру віру і побачите, що не у всіх вона матиме однакову ціну… Так міркуйте і про інше. Для себе ж запишемо з цього приводу таке правило: влаштовуй справи, гідні твого стану, ступеня освіти і сану. Хто більше – будь усім рабом.

На запитання що? шукається не те, чи відповідає справа заповідям, чи ні, не предмет власне справи, про яку вже було сказано, а її другорядні приналежності. Наприклад, крадіжка… скільки, річ священну чи просту, у бідного чи багатого. Так само милостиня… чи то від надлишку, чи то остання лепта. Так і про інше. А собі ось що прийняти маєш: точною мірою визначай кожну справу і взагалі роби все можливе, щоб простір сил не залишався зайвим у додатку до простору справ. Інші вважають для себе правилом не допускати, щоб хто-небудь відходив від них із сумним обличчям.

В обставині де? звертається увага не просто на місце, бо де-небудь та має відбутися справа, а на властивість місця та інші його випадковості. Наприклад, образив хто особу наодинці чи привселюдно, витріщається на вулиці чи в храмі тощо. Отже, освячуй місця справами, а не оскверняй їх. Пам’ятай, що в годину суду кожне місце подасть голос Судді Богові на свідоцтво про добру чи погану справу твою.

В обставині коли? береться до уваги теж не час узагалі, а його якість, наприклад, у свято чи простий день, годину, місяць чи роки тощо. Отже, подбай, щоб увесь час життя твого був безперервним ланцюгом добрих справ. Але водночас пам’ятай, що всьому свій час. Є система вичікування найсприятливішого часу, в який справа принесе найбільш плід.

Коли хочуть знати як? – тоді досліджують спосіб провадження справ, не той, про який раніше писали і який властивий справі за її природою, але інший, зовнішній, випадковий. Наприклад, у страху чи спокійному стані, у віданні чи невіданні, наполегливо чи мимохідь, раптом чи з приготуванням. Хто пильно дивиться за своїм серцем, у того струнко йдуть усі справи. Повільне він уповільнює, швидке прискорює і все загалом робить із властивою ретельністю, без лінощів і необачності.

Коли хочуть знати, яким чином?, дошукуються засобів, якими зроблено справу або досягнуто мети, і посібників, якими при цьому користувалися. Наприклад, зроблено щось корисне – своєю працею чи чужими руками; зібрано багатство – праведно чи неправедно; діяв відкрито чи прихованими шляхами підводив… та інше, тощо. Допоможи, Господи, не ходити кривими дорогами навіть до добра, не шкодувати своїх праць, і, якщо не можна чогось досягти сумлінно, краще потерпіти, ніж скористатися несправедливим способом, що представляється.

Усі такі обставини складають, якщо вони законні, зовнішню красу і благопристойність дії, хоча одні з них сильніше впливають на справу, а інші не так сильно. Засоби, наприклад, такі значні, що деякі все питання про обставини обмежують ними одними. Внутрішні свої добрі помисли ставити, як годиться, у лад зовнішньої течії справ є християнська розсудливість, яка, втім, полягає не в застосуванні внутрішнього до зовнішнього (наприклад, Євангелія до звичаїв світу), а в пристойному, так би мовити, в вдяганні внутрішнього духовного закону відповідними йому зовнішніми сполучними, хоч би при цьому потрібно було йти всупереч течії зовнішніх справ. Скажу ще більше: розсудливість християнська є розуміння волі Божої, всезмістовної і всеправлячої в перебігу всіх подій – і зовнішніх, і внутрішніх. З цього погляду знову виходить, що християнин повинен сам керувати своїми обставинами, а не підкорятися їхньому потягу. Цього досягають не раптом, а поступово, досвідченістю в доброчинності, після набуття якої всяка справа з рук християнина виходить досконалою в усьому, як витончений витвір із рук художника.

З такого розгляду супутніх усякій справі обставин можете побачити, як важко на досвіді або в особі того, хто діє, знайти дію байдужу, коли так різноманітно кожна з них зчеплена звідусіль із багатьма предметами, що мають істинний вплив на її моральне достоїнство! Як важко, з іншого боку, не тільки стороннім, але навіть і тому, хто діє, визначити справжню гідність своїх справ! Бо, можливо, в іншій справі обставини ці всі законні, а в іншій – тільки деякі, до того ж більшою чи меншою мірою; десь може бути тінь справ тільки гірша, а десь – тільки тінь добра. Точне знання всього цього можливе тільки для одного Всевидячого. Людині ж праведній лежить закон: і не берися судити про інших. А що до себе самого, то помнож на десять плач і розбиття про свої гріхи, тому що, можливо, вони в десять разів грішніші, ніж як думаєш, і в сто разів понизь доброту справ твоїх, тому що, можливо, воно так і є. Це правило пропонується св. Макарієм Єгипетським.

Ось коротко про всі сторони справ наших: предмет, мету, обставини. За ними вчіться судити себе, але ніколи – інших. То не наша область, а Божа. Ось загальне правило для визначення гідності справ. Його приписують святому Діонісію Ареопагіту, а саме: щоб дія гідно вважалася доброю, у неї мають бути предмет добрий, і мета істинна, і обставини законні. Навпаки, якщо в якійсь дії якась із цих трьох сторін нехороша, то вона доброю бути не може. Само собою зрозуміло, що ступінь доброти і худоби цих сторін передається у відповідності й самій справі.

7. Види моральності та роки морального життя в доброму й поганому напрямку

Видів моральності два: моральність добра і моральність погана. Першій ім’я чеснота; а другій – порок, або гріх.

1) Про чесноту

Чеснота має не одне значення, аа) Вона означає то 1) головне всеосяжне прагнення духу до добра, або настрій духу, який по-християнськи діє; то 2) різні добрі настрої волі й серця; то 3) кожну окрему добру справу. У всіх цих проявах чеснота не стоїть на одному, але поступово сходить до досконалості й тим визначає бб) віки морального життя доброго. Отже…

а) Про три види прояву чесноти і, по-перше, про чесноту як настрій християнськи чинного духу.

Де наше добро? У Бозі. Отже, прагнення до добра є те саме, що прагнення перебувати в Бозі, або бажання богоспілкування. Якщо це прагнення не повинно залишатися безплідним, а повинно знайти відповідне собі втілення, то воно повинно докласти зусиль, щоб пройти весь той шлях, яким сягати може людина до Бога. Отже, цей самий шлях і все, що буває на ньому, і має увійти до складу чесноти як головного прагнення або настрою християнського доброчесного духу, тобто увійти все те, що входить необхідно до складу головної норми християнського життя і діяльності. Там зазначено: “Перебувай у спілкуванні з Богом через Іісуса Христа Господа діяльним виконанням Його Святої волі, сприяння благодаті та заповнення вірою за силою і обітницею хрещення у Святій Церкві”.

Отже, істинно християнською чеснотою, або християнськи доброчесним настроєм духу, буде:

Жага і сила перебувати в спілкуванні з Богом через Господа Іісуса Христа ревним, постійним, повним і повсякчасним виконанням Його волі за допомогою благодаті і з вірою в Господа, за силою і обітницею Хрещення.

Чому все це необхідно, вже відомо зі статті про норму християнського життя. Тепер потрібно тільки трохи пояснити кожну з цих рис християнського морального настрою духу, щоб дати зрозуміти відмінні властивості, склад і походження християнської чесноти.

Перша риса її – жага. Спаситель догоджає тим, хто має жагу і ” жагу до правди” (Мф. 5:6). Апостол Павло про себе говорить: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Іісус.” (Флп. 3:12,14), – і інших вмовляє: “Пильнуйте, щоб хто кому не відплачував злом за зло; але завжди дбайте про добро один одному і всім…Духа не вгашайте.” (1Сол. 5:15,19), “Вищих шукайте” (Кол. 3:1), “духом палайте” (Рим. 12:11). Жага ця сама по собі є розпростертим і готовим до принняття усього доброго, подібно до спраглої землі, яка скоро вбирає в себе воду. У житті ж вона, з одного боку, підтримує напругу духу, а з іншого – не дає йому надто багато цінувати зовнішні праці, обтяжуючи його собою зсередини. Вона є повсякчасною ознакою і доброго стану, як голод і спрага тілесні – ознака здоров’я тілесного. Впізнавати її можна за теплотою, що безперестанку зберігається в серці. Протиставляється вона духу холодному, розслабленому, в’ялому, малорухливому, недбалому про добро і спасіння. Друга риса – сила. Що і жага без сили? Це безплідні муки або крах духу. Дивись на жадаючого Юстина філософа! До прийняття сили він страждає від внутрішнього духовного вогню, що з’їдає його. Даремно тому надумав би хто обмежуватися одним прагненням. Воно є тільки підготовчий стан спочатку і потім постійний підновлювач діяльності згодом. Його можна зустрічати і поза християнством, а сила дається тільки в християнстві. Господь людинолюбний дає жадаючим, однак же, пити з Себе силу, щоб силою цією вони могли перебувати в Ньому. “Прийдіть, – каже, – і… упокою вас” (Мф. 11:28). “Хто… в Мені, …плід багато створить” (Ін. 15:5). Жага є свідченням пробудження нашого духу, а сила – свідченням поєднання нашого духу з силою Божою. В останньому випадку він сповідує: “Усе можу через Іісуса Христа, що зміцнює мене” (Флп. 4:13).

Третя риса – сила перебувати в спілкуванні з Богом через Господа Іісуса Христа. Відомо, як людина призначена до спілкування з Богом, як потім вона відпала від Нього, як унаслідок цього відпадання зазнала тиранії самолюбства і пристрастей із розпалювачами їх – дияволом і світом. Випливає з цього, що до складу доброї турботи людини повинні входити два настрої: зречення від себе і всього, що лестить самолюбству, і віддання себе Богові. Але самовідданість є тільки засіб, а мета – перебування в Бозі. Тому, хто пройшов кризу самовіддачі, у того головне і все – богоспілкування. Це винятковий предмет, на який спрямовані вся праця і вся турбота християнина. Звідси ось що виходить.

Хто не зазнав внутрішньої зміни, внаслідок якої всі думки і бажання його почали бути звернені і присвячені Богу, той ще не починав бути істинно і по-християнськи добрим. “Хто хоче йти за Мною, – каже Господь, – нехай відречеться від себе… і йде за Мною” (Мк. 8:34).

Хто зупиниться на одній самовіддачі, думаючи, що він зробив усе, той у небезпечній омані. Крім того, що самовідданість як засіб, без пристосування її до своєї мети – богоспілкування, марна, вона навряд чи може бути й істинною без цього! Бо без Бога не можна зректися себе. Такої властивості було вчення і життя стоїків. Вони вчили підкоряти самість розуму або духу, але що і дух або розум треба підкорити Богові, цього не зрозуміли, тому й були вчителями духовної гордості та, незважаючи на працю і пожертвування, себе та інших утримували поза Богом, у відпадінні від Нього. Так само й ті, котрі вигадують якусь філософську чесноту, тобто творення добра без думки про Бога, роблять погано і мрійливо: бо що за чеснота поза Богом? Оскільки без спілкування з Богом чеснота не чеснота, а спілкування це можливе тільки через Господа нашого Іісуса Христа, то випливає, що поза християнством немає істинно доброго життя. Є там добродіяння, що не приносить істинних плодів, не доводять до мети. Тому-то всі люди покликані до спілкування з Богом і Господом Іісусом Христом, і приліплення і прагнення до Бога ставляться для них єдиною і винятковою справою. Господь навчає: “будьте в Мені, і Я у вас” (Ін. 15:4) і молиться до Отця: “як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і ті в нас єдино будуть” (Ін. 17:21); ” Я в них, і Ти в Мені, нехай будуть звершені в єдине” (Ін. 17:23). Апостоли проповідують: “від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20), нехай “спілкування маєте з нами, а спілкування наше з Отцем і з Сином Його Іісусом Христом” (1Ін. 1:3). “Наблизьтеся до Бога, і наблизиться вам” (Як. 4:8). “Якщо шукатимете Його, знайдеться вам, якщо ж залишите Його, залишить вас” (2 Хронік 15:2).

Четверта риса – сила перебувати в богоспілкуванні через ревне, постійне, повне, повсякчасне виконання святої волі Божої. Не слід думати, щоб богоспілкування могло підтримуватися одним пізнанням Божественних речей або таємниць, або напруженим прагненням почуттів до Бога, або зовнішнім виявленням свого невідчуження від Бога. Усе це буває при ньому і є необхідним більшою чи меншою мірою; але суттєвий, найтвердіший і найблагонадійніший засіб для цього – це ходіння у волі Божій. Так говорить Господь: “Не всякий, хто говорить: “Господи, Господи”, ввійде в Царство Боже, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на Небесах” (Мф. 7:21). “Якщо заповідей Моїх дотримуватиметеся, то перебуватимете в любові Моїй, як і Я заповідей Отця Мого дотримав, і перебуваю в любові Його” (Ін. 15:10). І християнином стає людина, за апостолом, “щоб останній в тілі час жити уже не за людськими похотями, а за волею Божою. Бо досить, що ви в минулий час життя чинили за волею язичницькою, віддаючись нечистотам, похотям (мужоложству, скотоложству, помислам), пияцтву, безчинному бенкетуванню, хабарництву і огидному ідолослужінню” (1Пет. 4:2-3). Так необхідно для християнина виконання волі Божої. Треба, однак, при цьому пам’ятати, що це все ж таки є тільки засіб, хоча суттєвий і невідкладний. Оскільки мета в Бозі, то це виконання має бути освячене посвяченням його Богові або поглядом на Нього. Крім того, для повноти цієї риси доброчесного стану потрібно, щоб виконання волі Божої було ревним, старанним, таким, що походить із серця. Без цього вся сума справ, добрих на вигляд або законних, буде зборами небезобразних витворів, у яких немає душі; постійне, на відміну від швидкоплинних добрих рухів серця або поривів, що перемежовуються, які не чужі й грішній людині; повне, тобто таке, що простягається на весь закон і заповіді, що обіймає всю волю Божу, а не частину якусь, можливо, найлегшу, обрану більше за природним розташуванням, ніж за любов’ю до добра й богоугодою, до того ж таке, що не обмежується одними випадками, що трапляються, а шукає, винахідливе на добро. “Хто весь закон додержиться, – каже апостол Яків, – згрішить же в одному, буде всім винен” (Як. 2:10). Оскільки основа всіх заповідей одна – воля Божа, то хто щиро відданий волі Божій, той не залишить її без виконання, в якому б вигляді вона не відкрилася йому. Нарешті, безперестанне, у весь час життя невтомно працююче. “хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого.” (Лк. 9:62). І тільки “перетерпівши до кінця, спасенний буде” (Мф. 10:22), говорить Господь. “Хіба не знаєте, – вчить апостол, що ті, які біжать на змаганні, біжать усі, але один одержує нагороду? Так біжіть, щоб одержати” (1Кор. 9:24). Чому не зупиняється, поки не досягне кінця – бо кінець вінчає справу.

П’ята риса – за допомогою Божественної благодаті. Благодать є надбанням людини-християнина і водночас відмінною властивістю її життя. Як спочатку вона стала християнином силою Божою, так і після всі справи свої робить тією ж силою. Бо за апостолом: “тому що Бог створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13), Той самий апостол свідчив про себе, як благодать Божа, що з ним була у всіх працях його, “ретельно перебуває в ньому” (1Кор. 15:10). Дії цієї благодаті, що супроводжує людину-християнина в діяльності, полягають у різноманітному просвітленні розуму враженням у ньому істин віри та діяльності як загалом, так і особливо щодо кожного випадку, щоб вона бачила, що є воля Божа свята, маючи таким чином “просвічені очі серця” (Еф. 1:18); у розпаленні бажання й укріпленні волі. “Без Мене не можете творити нічого”, говорить Господь (Ін. 15:5). Чому й молиться апостол Петро: “Бог усякої благодаті, що покликав вас до вічної слави у Христі Іісусі… Той… нехай затвердить, нехай укріпить, нехай підніме” (1Пет. 5:10). Від цих впливів Божественної благодаті християнину притаманне відчуття сили і міцності до морально-доброго життя або ревне ходіння в законі, проте ж не незалежно, а в Господі: бо каже: “Усе можу в Іісусі Христі, Який мене зміцнює” (Флп. 4:13).

Шоста риса – і з вірою в Господа. Віра здійснює або робить досконалою і закінченою добру християнську діяльність і життя. Нею покриваються недоліки, немочі, слабкості, гріхи. Чому взагалі “без віри цієї догодити Богові неможливо” (Євр. 11:6). Вона змушує говорити виконавця, який зробив усе, що було наказано: “ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити” (Лк. 17:10), – і всю надію покладати на Господа Іісуса Христа. Стосовно самих справ вона не тільки представляє найсильніші, найзбудливіші спонукання до засвоєння морального порядку в безсумнівності великих обітниць і в надмірній любові Божій до нас у Христі Іісусі (1Ін. 4:10; 2Кор. 5:14), а й надає їм певної надприродної якості Божественності, тому що той, хто вірує, творить їх, як жива частина тіла Іісуса Христа Господа. “Той, хто перебуватиме в Мені, …плід багатий створить” (Ін. 15:5).

Сьома нарешті риса – внаслідок сили й обітниці хрещення. Ця риса винятково доречна тільки у християн. Хрещенням ми вступаємо в Церкву і, стаючи членами її, сподобляємося разом бути учасниками і всіх благ її. У хрещенні покладається цьому початок. Заради нього потім і далі все діється в християнині. Як для насіння, що розвивається, їжу приносять стихії, що його оточують, так для новонародженого благодаттю в Церкві духовні стихії в їжу йому приносяться таїнствами і всім чином священнодійств церковних. Водночас внутрішня сила приходить до нього від цілого тіла, до якого він щеплений, від тіла Церкви, через яку від глави її сходять у його жили духовні цілющі соки. У Церкві зріє християнин. Як птиця збирає пташенят під крила свої і гріє їх, так і вона, об’єднуючи всіх чад своїх, живить і гріє їх. Тому процвітання в чеснотах обумовлюється перебуванням у Церкві. Поза Церквою немає істинно доброчесного життя: бо до тих, хто поза нею, не проходить Божа сила, і біля них немає виховної атмосфери і виховної мудрості.

Ось усі риси християнськи доброчесного стану. Ними означаються і суттєві властивості, і склад, і походження християнської чесноти.

Якщо всі ці риси назвемо порядком християнськи морального життя, то чесноту, як стан або як настрій духу доброчесного, можна буде визначити так: є є ревність і сила перебувати в порядку християнськи морального життя, або просто ревність про християнське життя. Скорочуючи, однак, опис чесноти словом, не слід випускати з думки всіх рис, що входять до неї, щоб у разі чого не принести підробленої монети замість істинної.

“Страху заради Твого…, ми були вагітними та корчилися з болю і народили духа спасенного”, співає пророк Ісайя (Іс. 26:18). Це може сказати про себе всякий істинно ревний християнин. Приступаючи до Господа, він починає ревну турботу про спасіння і, поспішаючи слідом за Ним, безперервно багатиться добрими справами. Ця ревність і є дух спасіння, зародок і виробник життя християнськи доброго, яке з нього росте і достигає поступово і відповідно до того, наскільки сильна або слабка ревність, достигає скоро або повільно. Апостол Павло говорить про себе на повчання для всіх: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Іісус. Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваючись вперед, прагну до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі.” (Флп. 3:12-14). Так була постійна і невтомна ревність у апостола Павла. Настільки ж постійною вона повинна бути і у всякого християнина. Але ступені її сили, напруженості та швидкості можуть бути різні за відмінністю людських характерів і відмінністю обставин життя. Ось як про це треба судити.

Ревність тим вища, напруженіша і твердіша, чим охочіше, поспішніше, невідкладніше, немовби нерозсудливіше, робить всяку добру справу, що представляється. Бо така властивість любові – поспішати на угодне коханому. Що апостол говорить про милостинідавців: “доброзичливого давальника любить Бог” (2Кор. 9:7), те саме повинно проявитися і в усякій чесноті. Як добрий син, тільки-но вислухавши слово батька, прагне виконати його, так і християнину слід діяти щодо всякої пізнаної волі Божої.

Чим більше вона в діях своїх піднімає трудів і озлоблень. Спаситель каже, що коли люблять тих, хто любить, нічого особливого не роблять, бо це природно. Але та висока досконалість – любити тих, хто ненавидить і ворогів (Мф. 5:44). Озлоблення – проба справжньої доброти серця. Багато хто з радістю сприймає слово образливе і зберігає його за сприятливих обставин, але зустрінеться озлоблення – негайно відпадають. Ступінь ревності в цьому відношенні залежить як від величини трудів і незадоволень, так і від їхньої тривалості. Інший день і ніч не має спокою то від насмішок, то від утисків, а все не відстає від свого доброго наміру. Одного 28 років терзали й мучили за сповідування імені Христового, і він залишився непохитним. Але і без мук і гонінь хто за безперестанних уражень, що терзають серце, залишається непорушним, удостоюється вінця мученицького.

Чим ширше коло діяльності, на яке вона простягається. Як не дивуватися апостолу Павлу, який “для всіх став усім, щоб спасти хоч деяких” (1Кор. 9:22). Його піклування охоплювало юдеїв, язичників, немічних, тих, хто помиляється, наполегливих, тих, хто навернувся, та тих, хто не навернувся, – і це не в одному місці, а на просторі всіх майже язичницьких країн. Наслідуючи його, й інші святі Божі намагалися все більше й більше розширювати коло свого добродіяння, завжди, однак же, тримаючись поступовості й мудро очікуючи допомоги Божої, щоб не втратити Його допомоги через самовпевненість і свавілля та, розтягнувшись на багато що, не залишитися безуспішними і в малому.

Нарешті, чим чистіший і відчуженіший її спонукання. Треба наслідувати того, хто все творить во славу Божу, взиваючи, “Хто є мені на небесах, окрім Тебе? А я при Тобі на землі не бажаю нічого! 26: Гине тіло моє й моє серце, та Бог скеля серця мого й моя доля навіки” (Пс. 72:25-26); хто “не тому собі живе, а Христос у ньому живе” (Гал. 2:20); “не собі живе, а тому, що помер за нас і воскрес” (2Кор. 5:15); хто “бажає розрішитися і з Христом бути” і потім лише охоче готовий перебувати в цьому світі, що це потрібно для інших (Флп. 1:1) і для того, що це потрібно для інших (Флп. 1:23) і для того, щоб “збагачуватися добрими ділами” на життя вічне (1Тим. 6:18), знаючи й відчуваючи, що “наше життя на небесах”. Обмежуся запропонованими поясненнями. Додам тільки: піклуйся кожен молити Господа, щоб не попустив ніколи згаснути вогню цьому в серці – бо в ньому життя.

б) Про чесноти як різні добрі прихильності.

Що суть і як утворюються добрі прихильності. Добра прихильність є почуття або любов до відомого роду добрих справ, що лежить в основі їх. Смирення, наприклад, називається чеснотою, але воно не є якоюсь певною справою, а є настроєм, який перебуває в серці і який помітний у всіх смиренних справах; так само терпіння, лагідність, безкорисливість, слухняність називаються й є чеснотами, а тим часом вони не є певними справами, а чимось прихованим у відповідних їм справах, що лежить у їхній підставі, чимось, що постійно перебуває в серці, впровадженим у нього, а саме – любов’ю до цих справ, що є безперестанною. Ці добрі настрої і суть власне чесноти. Не той безгнівний, хто не сварить свого кривдника, але той, хто в серці має до нього незлобивість. Не той має повагу і послух, хто кланяється і скоро каже: слухаю, але той, хто живить ці чесноти в серці й охоплює їх почуттям. “Серце є початок і корінь наших діянь, – каже святитель Тихон. – Чого немає на серці, того і в самій речі немає. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, але є лицемірство; смиренність не є смиренність, але вдавання, коли не в серці; дружба не дружба, коли назовні тільки є, а в серці не має місця. Звідки Бог вимагає від нас серця нашого: “”дай мені, сину, серце твоє”” (Притч. 23:26; Тихон, т. 4, про серце людське, § 33). “Благий чоловік від благого скарбу серця свого виносить благе, і злий чоловік від злого скарбу серця свого виносить зле: від надлишку бо серця вуста глаголють” (Лк. 6:45). Чому і заповідає апостол: “Отож вдягніться, як вибрані Божі, святі та улюблені, в милосердя, благість, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12). Вдягніться – тобто закарбуйте в душі своїй ці прихильності. Або ще: “будьте всі однодумні, милостиві, братолюбні, милосердні, дружелюбні, смиренномудрі” (1Пет. 3:8). Чому на це і треба спрямовувати всю увагу. Саме виховувати любов до самих чеснот – лагідності, смирення, терпіння тощо, а не обмежуватися одними зовнішніми справами.

Спочатку, коли людина сприймає тільки благе ярмо Христове і починає ревнувати про християнське життя, у серці не буває ще добрих прихильностей у силі, не буває ані лагідності, ані терпеливості, ані смиренності, ані стриманості, хіба випадково, за природним настроєм. Тільки ті ревнощі, що зародилися в серці, спонукають людину бажати їх, шукати, напружуватися на них.

Ревнощі про добре християнське життя не поєднують усіх добрих прихильностей, а є тільки насіння їх, зачало і зародок. Хоча без неї їх не можна уявити в душі, проте ж і коли вона є, не відразу приносить їх із собою в душу. Але як насіння розростається і дає з часом стебло і гілки, так і ця ревність розростається врешті-решт у добрі прихильності. Спосіб, як дбайлива про спасіння людина впроваджує в серце своє добрі прихильності, яких у ньому ще немає і яких воно вперше цурається, полягає в немилосердному самопримусі. Хто з молитвою, без саможаління, спонукає себе на всяке добро, той більше і більше привчає до нього свою душу, серце більше і більше докладається до цього добра і нарешті полюбляє його. Тоді вже те добре, до якого примушувала себе людина спочатку, стає впровадженим у її дусі і ніби природним. Так, наприклад, у іншого немає терпіння. Напружуючись до нього, хоча з труднощами і хворобою, але з бажанням, він нарешті набуває його. Те саме треба сказати про смиренність, безгнівність та інші добрі прихильності: всі вони під час праці й поту з молитвою, благодаттю Божою закарбовуються в душі. Так вчить Макарій Великий у багатьох місцях. Св. Діадох в одному місці зображує, як Божественна благодать, дарувавши людині в самому хрещенні що за образом, потім що за подобою, закарбовує в ній потім, малюючи в серці її, чесноту за чеснотою (див. у Добротолюбії). Що сказати про добрі прихильності, з якими народжується людина? Вони не зло, але не мають якостей чесноти. Ця якість засвоюється їм, коли вже вони по утворенні ревності свідомо засвоюються християнином.

2б) Які саме ці добрі схильності? На це треба сказати, що їх має бути стільки, скільки є видів добрих справ, тому що в основі кожної з цих має бути своя особлива добра схильність, що характеризує їх. Є, наприклад, справи посту, в основі їх лежить пістництво або подвижництво тощо. Однак між ними має бути струнке підпорядкування або така система, за якою є в них одні початкові, інші похідні, так як із джерела йдуть спочатку головні струмки, а далі розгалужується струмок від струмка. І всі, взагалі, ці розташування складаються в необхідному взаємному союзі, як кільця одного ланцюга.

Як у ланцюзі, якщо взяти одне кільце, необхідно піднімаєш й інші, а зрештою і весь ланцюг, так між добрими схильностями таке співвідношення, що одне тягне за собою, природно, інше. Жодна схильність не приходить у душу самотньою.

Який саме між ними зв’язок і яка схильність від якої походить, на це можна знайти кілька вказівок і в Слові Божому, і в писаннях святих отців. Так, апостол Петро заповідає: ” докладаючи до цього всю старанність (старанність – це щира ревність), покажіть у вірі вашій чесноту, в чесноті розсудливість, в розсудливості стриманість, у стриманості терпіння, в терпінні благочестя, в благочесті братолюбність, у братолюбності любов.” (2Пет. 1:5-7). Святий Макарій каже: “Усі чесноти на зразок якогось духовного ланцюга одна від одної залежать, як-то: молитва від любові, любов від радості, радість від лагідності, лагідність від смирення, смиренність від покірності, покірність від надії, надія від віри, віра від слуху, слух від простодушності” (Бес. 40, гл. 1). Святий Ісаак Сиріанин розташовує чесноти по-своєму і до того ж неоднаково. Наприклад: “Страх вводить нас на корабель покаяння, переводить сморідним морем життя і веде до Божественної пристані, яка є любов” (Слово 83). В інших місцях інакше, наприклад, у словах про три ступені розуму. Дуже багато можна знаходити подібних сполучень у св. Іоанна Ліствичника, теж безліч їх у Феодора Едеського (у Добротолюбії) і в інших. Дивуватися нічому, що знаходимо таку різницю в показаннях. Це залежить від того, хто який обирає початок і який шлях. Якщо кожному з нас почати вести родословну лінію, то їх можна наробити дуже багато, ведучи по батьківському чи материнському боці, далі – теж по лінії їхнього батька чи матері. Брехні не буде, хоча й буде різниця. Таким чином, і в різних свідченнях природного розвитку всіх добрих схильностей немає брехні, хоча є розбіжність. А інша справа – що про це й дбати багато?.. Благодать Божа все сама влаштує, нехай зберігається тільки ревність про богоугодне життя. Природно добрі схильності зараз вступлять у свій порядок, а ті, яких немає, почнуть впроваджуватися помалу, у міру очищення пристрастей, їм протилежних. Майте це в думці, і досить. Сувора система не йде до християнського життя діяльного. Тут усе майже будується ex-promptu.

в) Про чесноту як добру справу.

Усяке виконання заповіді належним чином, тобто з істинною ціллю, на славу Божу по вірі в Господа і з законними обставинами, є доброю справою; так само добрими справами стають і дії байдужі – від доброї мети, яку докладає до них християнин. У “Православному сповіданні” справи добрі визначаються так: вони полягають у виконанні заповідей Божих, яких людина дотримується охоче, за допомоги Божої і за сприяння власного розуму і волі, з любові до Бога і ближніх, не маючи нізвідки перешкоди, власне так званої. Таким чином, добрі справи, щоб мати справжню відповідну собі ціну, підлягають таким умовам.

Предмет їхня заповідь, усе, що приписано в Слові Божому і щодо чого людина усвідомлює себе такою, що перебуває в моральній необхідності. Утім, і такі справи, які, власне, не визначені законом, здатні набувати морально доброї якості від благих цілей, з якими їх здійснюють, хоча, очевидно, ціна їхня не може бути великою. Тому можна додати: добра справа полягає не тільки у виконанні заповіді, а й у здійсненні того, що не суперечить заповідям, згідно з їхнім духом і порядком.

Виконання це повинно бути охочішим, тобто не змушене обставинами, не залежати від звички і холодного механічного звичаю або від природної прихильності, а мати збудником своє прагнення, бажання, любов, ревність творити добрі справи, як це належне і такого роду, так і загалом усі ті, які зазначені заповідями Божими. Звідси слід зробити висновок, що поки людина не має ще повного і рішучого наміру досягати успіху у всіх заповідях Божих, доти добрі справи її не зовсім чисті й досконалі. Бо без того бути не може, щоб вони виходили зі святої ревності і, прямо, робляться за захопленням почуттів і якимось сторонніми міркуваннями; головне ж, вони тоді не бувають постійні, а змішані з гріхами і пристрастями. Досконалої, вічної ваги такі справи не мають, проте ж, не марні як приготувальники і благачі про благодать Божу, що запалює вогонь ревності. Пригадайте оповідь про булочника, який в досаді кинув булку в бідного, щоб позбутися тільки від нього, і потім удостоївся за це видіння і навернувся від гріха до благочестивого життя. Чому кожному, хто не має ревності, можна радити: чини якусь добру справу, особливо милостиню, і Бог дасть вогонь ревності – свідоцтво і джерело духовного життя.

Будь-яка добра справа добра, якщо твориться для Бога. Усе – во славу Божу. Людина-християнин уся має бути жертвою Богові й Господу Іісусу Христу, що пожертвував себе за нас. “Бо любов Христова обіймає нас, міркуючих так: якщо один помер за всіх, то всі померли. А Христос помер за всіх, щоб живущі вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого.” (2Кор. 5:14-15). Тепер треба віддавати Богові справи, щоб у день суду Він повернув їх і віддав християнину. Треба сказати, що вічної відплати і гідні тільки ті справи, що присвячуються Вічному Богові. І тут такий устрій серця повідомляє справам деяку легкість, природність, богопристойний, привабливий, усамітнений образ.

Істинно добра справа твориться за сприяння власного розуму і за допомоги Божої. Очевидно, як усяка добра справа, що від людини до Бога підноситься, є водночас Божа і людська. У здійсненні добрих справ самонадіяність і самовпевненість шкодять не тільки їхній чистоті, а й успіху та досконалості. Бо взагалі такі справи бувають поспішними, незрілими, нетерплячими, а нерідко й до кінця не доводяться. Так само й зречення від належного вживання своїх сил спотворює справи і всю діяльність. Цей недолік увійшов навіть у вчення у квієтистів і квакерів, які сподіваються на натхнення зверху. Немає сумніву, що у випадках надзвичайних декому приходить натхнення від Господа, і взагалі наважуватися без особливого заклику на що-небудь важливе і рішуче не повинно, щоб, розпочавши, здати, не опинитися нездатним скінчити будівлю, на сором свій та приниження доброчесності. Але в таких випадках здебільшого буває так, що не тільки наважитися на таку справу, а й замислити її, не може людина без цього натхнення. Вчиняти ж таким чином у звичайних випадках небезпечно, бо цим відчиняються широкі двері лінощам і спокусам. Тепер людина живе під вихованням. Вона повинна очищати й виправляти своє вперте серце, діючи проти нього. Якщо серце ніколи майже не хоче добра саме, а тому, хто не хоче і не дбає про добро, Бог не пошле допомоги й настанови, то можна, чекаючи цих небесних натхнень, усе життя проспати для чесноти. Від Господа приходить допомога, але тим, які діють, а не тим, які не діють. Зроби напруження – і прийде допомога.

Нарешті, істинно добра справа буває без перешкод. Тут маються на увазі перешкоди законні, тобто якщо справа не може бути зроблена за законних обставин, але або місце, або час, або інше, що не дозволяє їй або зовсім бути доброю, або з’явитися в істинній досконалості та плідності. Що ж стосується перешкод незаконних, то вони не тільки не заважають справі бути доброю, а навпаки, підносять її в міру своєї сили і наполегливості. Тим багатоцінніша справа, чим у здійсненні її більше подолано перешкод. Робити справи добрі відповідно до їхньої доброї природи і законних вимог обставин, на противагу беззаконним перешкодам, а тим часом робити так, щоб звідси виходило добро, а не зло, – це справа розсудливості, якої наука дається Божою благодаттю і різноманітною досвідченістю в духовному житті. “Запитай… старців, …і скажуть тобі” (Повт. 32:7).

Потрудіться також помітити про ці справи таке: тоді як ревність, як вогонь внутрішній, безперестанку приводить у рух наші сили, а почуття і прихильність перебувають у незмінному внутрішньому спокої, як поле, на якому ростуть і множаться плоди справ, – справи – це щось мінливе в нас: вони починаються й припиняються, йдучи одні за одними. Утім, дбайливий і розсудливий трудівник може встановити у своєму житті безперервний ланцюг добродіяння. Це тому, що на добру справу можна перетворювати і думку, і слово, і рух, і вчинок. Час життя дано людині на зібрання добрих справ. Якщо тепер час цей тече не зупиняючись і є в плині своєму безперервно повторюваною крапкою, то треба подбати людині, щоб кожна з цих крапок була зайнята добром. Сон заважає?! Але і він може бути звернений на добро, саме – на справу самовіддачі; їжа – тим більше… око – ще більше… Упорядкуй згоду зовнішньої людини з внутрішньою. Усередині Бог поклав ревність невгасаючу, а ти ззовні пропонуй справи безперервні… Між ними, як полюсами, очищатиметься й освячуватиметься природа твоя. Зручний засіб до того подає те, що життя кожного обставлене завжди безперервним ланцюгом обставин, що можуть народжувати добро. Це зараз побачить кожен, переглянувши з увагою свій день, для своєї то є особи, у своєму становищі, від початку до кінця.

Приходить декому на думку обмежуватися однією внутрішньою, без зовнішньої справи. Це особливо стосується тих випадків, у яких неминуче доводиться сильно постраждати егоїзму, наприклад, у проханні вибачення тощо. Ні, людину Бог створив із тіла і душі; хоче, щоб і справи її були здійснювані цілою її особою, а не однією частиною. До того ж сама справа цілком плідною для доброчесного є у виконанні її, або у звершенні, а не при бажанні тільки, хоча б палкому. Тільки досконала справа є крок уперед за ступенями моральної досконалості. Хто одного разу переніс образу, той став вищим, іншого разу ще вищим і так далі. Тим часом хто бажає тільки переносити, а не переносить, той залишається на колишньому місці і навіть подається назад, тому що в міру невиконання слабшає бажання. Хто не збирає – марнує. Ось чому ревнителі досконалості вишукують нагоди до добрих справ, а не тільки не дозволяють собі пропускати їх, коли вони трапляються. Що більше хто творить справ істинно добрих, то той вищий і вищий.

Так має багатіти добрими справами, але більше дбати треба про добрі наміри. Коли, втім, є справжні про спасіння ревність, то вони навчать усього, бо вони дуже винахідливі.

г) Про роки доброчесного життя християнського.

Показані три сторони чесноти, як видно з їхніх властивостей, перебувають у безперервному між собою зв’язку і взаємодії. Але неточний початок усього – ревність до християнського життя, що затверджується благодаттю в таїнстві хрещення або покаяння. Вона через безперервну низку справ осаджує в дусі й серці людини і добрі схильності. Надія і міцність морального життя полягають у цих намірах, чому не слід полишати праці й турбот, доки вони не утвердяться, так само як і не слабшати від того, що вони не так швидко стверджуються, як би хотілося. Дерево, нещодавно посаджене, легко викорінюється, а древо, що вкоренилося, вимагає великих зусиль від того, хто хотів би його викорінити. Так і добрі наміри на початку щойно розпочатого доброго життя ненадійні, хиткі, мінливі; але що більше стоїть людина у справах, що їм відповідають, то вони стають міцнішими, глибше вкорінюються в серці та перетворюються на природні начебто наміри. У міру ж упровадження в серце добрих схильностей виганяють із нього злі, і душа дедалі більше стає чистою. На цій підставі законно має розрізняти різні стани християнина доброчесного за його віком духовного життя. У Слові Божому ці віки позначаються порівнянням удосконалення духовного життя то з розвитком насіння, яке спочатку дає “траву, потім колос, потім нарешті і пшеницю” (Мк. 4:28), то з природними роками людини, якими є дитячий, юнацький, чоловічий або досконалий (1Ін. 2:12-14; Євр. 5:13,14).

Три ж ступені зростання духовного означаються і у святих отців: новоначальні, успішні та досконалі, або ступені навернення, очищення й освячення (Леств., степ. 26).

Що властиво кожному з цих ступенів, визначити дуже важко. Загальний закон зростання той, що від зачаття життя, як іскри або насіння, до досконалого його розвитку в полум’я або древо плідне, або до явлення його в усій чистоті й повноті, доступній у тутешньому житті, увесь час минає в подвигу й боротьбі, у яких викорінюють зло й насаджують добро; але де саме поворот із дитячого віку на юнацький, із юнацького на досконалий, визначити точно не можна. Бо рух життя духовного, як і рух тіні сонячної або зростання тіла, відбувається без стрибків, з мудрою і безперервною поступовістю. Тільки деякі риси, на підставі Слова Божого і писань отецьких, можна вказати в цьому відношенні.

Дитячий вік. Це період від початку життя християнського до утворення порядку цього життя і правил християнської діяльності взагалі. Потрібно, наприклад, установити, як поводитися в зовнішньому порядку свого життя, до того ж у різних випадках і різним особам, так однак же, щоб це і стосунків не засмучувало, і духу не заважало. Потрапити на істинний у цьому шлях дуже важко, чому прибирають то те, то інше. Так само і у внутрішній дії проти бентежних помислів і пристрастей встановити дію так, щоб легко і помічати, і підкорювати їх, можна не раптом. Так, доки встановлюються, так би мовити, форми життя, в увесь цей час триває період немовлячий у духовному житті, якому і властиві, як немовляті, нетвердість, незрілість, дитяче міркування і дитяче слово, як каже апостол Павло (1Кор. 13:11). Немовлятам про Христа і пропонується ” молоко, а не тверда їжа” (Євр. 5:12-13), “початки Христового слова” (Євр. 6:1), “як новонароджені немовлята, полюбіть чисте словесне молоко, щоб від нього вирости вам на спасіння” (1Пет. 2:3). Через таку нетвердість і незрілість вони легко вагаються, а нерідко й захоплюються “і постійно змінює свої думки, неначе то хвилі кидають човен з боку в бік.” (Еф. 4:14) і в самих спонуканнях допускають більше поблажливості, ніж відчуженості від усього (1Кор. 3:1-3). Однак їм засвоюється відпущення гріхів заради імені Христового, “пізнання Отця” (1Ін. 2:13-14) і “вкусили, що благий Господь” (1Пет. 2:3). Пізнання в Бозі Отця – дуже характеристична риса. Дитя довго не розуміє і не розрізняє від чужих ні батька, ні матері, але потім починає розрізняти їх, і разом з тим починається в нього радість життя. І людина-грішник поки не навернеться до Бога, не знає Його, Отця людинолюбного; але, навернувшись, уперше бачить Його грізним Суддею, потім, очистившись у хрещенні або покаянні, споживає благодать Його і відчуває Його Отцем. Дійсно, якщо судити по внутрішній людині, то почуття батьківської Божої турботи є відмінність немовляти у Христі. Господь для них шлях: Він невидимо проводить їх через цей нерішучий період життя. Зі спонукань у них більше страх. У св. Іоанна Ліствичника приписуються цим новоначальним переважно тілесні подвиги: піст, одяг із грубої товстої тканини, попіл, мовчання, праця, пильнування, сльози та інше (26 ст.).

Вік юнацький. Це час боротьби і подвигу над викоріненням пристрастей і насадженням добрих схильностей. Як на війні після встановлення порядку військ починається війна, або в хліборобів після приготування потрібного починається сівба, так і тут, коли форми життя встановилися, починається рішуче переслідування зла в собі з укоріненням добра. Це не означає, щоб у дитячому віці зло попускалося, але що воно тепер переслідується, так би мовити, систематично, постійно. Як у природному житті юнакові належить праця виховати себе, так і в духовному. Чому в Слові Божому говориться про юнаків духовних, що вони міцні, що “Слово Боже перебуває в них, і вони перемогли лукавого” (1Ін. 2:14). Слово Боже, колись з дитячою простотою прийняте, тепер стає їхнім соком і кров’ю, перебуває в них і надає їм міцність життя, за якою вони не є лише слухачами, а й творцями слова, і силою його, як мечем, відбивають і вражають лукавого. Господь Іісус Христос є для них істина, тобто істина відкуплення і спасіння, яка перебуває поза всяким, тепер переходить і вселяється в їхні серця. У юнаків характеристичне почуття є почуття сили в Бозі. Все можу з Господа, що зміцнює мене. Юнак живе надіями, чому і зі спонукань йому властивіша безсумнівна надія досягнення досконалості й одержання вічних благ, хоча цим не виключаються й інші спонукання. У св. Іоанна Ліствичника (там само) їм засвоюються переважно подвиги душевні: не марнославство, безгневність, благонадійність, лагідна настанова, непорочна молитва, несріблолюбство.

Вік чоловічий. Це час, коли внутрішня боротьба стихає, і людина починає відчувати спокій і солодкість духовних благ. Хлібороб, який після жнив смакує плоди праці, а також тісто, заквашене і скисле, цілком утворене, – це образи досконалого віку. Премудрий Сирах зображує дію премудрості, як вона спочатку мучить і випробовує улюбленця свого, потім звертається до нього, звеселяє його і відкриває йому таємниці свої (Сир. 4 та ін.). Це останнє – характер духовноої людини. Людині ми приписуємо твердість, розміреність, непохитність, досвідченість; і духовному чоловікові Слово Боже усвоює такі самі досконалості: “йому притаманна тверда їжа” (Євр. 5:14), чуття навчені в міркуванні добра ж і зла; “пізнання безначального, …споконвічного” (1Ін. 2:13-14); тобто їм відкриваються найпотаємніші Божественні властивості та таємниці, тоді як у юнака та немовляти властивості, які більше виявляються, як благість і могутність. Зі спонукань їм властивіша любов: бо, прийшовши “в міру до єднання у вірі та в пізнанні Сина Божого, до зрілості, і досягли висот досконалості Христової.” (Еф. 4:13, 15). Господь для них життя, що їх оживляє і наповнює (Tsui. 2:20). Чому, живучи вже “не для себе, але для померлого за них і воскреслого” (2Кор. 5:15), вони всякі вміння ставлять за те, що перевершує розуміння Христове. Св. Іоанн Ліствичник привласнює їм переважно життя в дусі та перебування нерухоме в Бозі: не поневолене серце, досконалу любов, розумом зі світу вихід і в Христа впровадження, небесного світла в душі та думок під час молитви непохильних, достаток Божого просвітництва, бажання смерті, ненависть до життя, небесних таємниць вміщення, владу над бісами тощо (там же, с. Іоанн Ліствичник, с. Іоанн Ліствичник, с. І. Лествичник, і т. д.). (там же).

Щодо зростання в духовному житті взагалі слід зауважити:

що йому меж призначити не можна. Християнам поставлено за мету бути “досконалими, як досконалий Отець Небесний” (Мф. 5:48). Прагнення ж до уяви в собі нескінченного зразка має проводити людину через нескінченні ступені;

що досконалість не частини якоїсь стосується, а обіймає всю людину і по духу, і по душі, і по тілу, у всіх частинах і силах її єства, і “в премудрості” (Лк. 2:52), і “у вірі” (Лк. 18:8), і “в надії” (Рим. 15:13), і в самовідданості та самознищенні (Флп. 2:7-8), і в “умертвінні та освяченні тіла” (1Кор. 9:27; Рим. 8:7). Взагалі, досконалому властиво все те, що в Слові Божому засвоюється облагородженому;

що всі можливі на землі ступені досконалості суть вищі тільки, відносно; вони не означають чистоту і зрілість остаточну, а тим більше не виключають можливості падіння. Чому апостол Павло, з одного боку, заповідує: “Тому, хто думає, що він стоїть, хай бережеться, щоб не впасти”, з іншого – запевняє про себе: ” я не в собі думаю, що я досягнув” (1Кор. 10:12; Флп. 3:13-16). Тому немає часу, коли б можна було сказати нам: досить! – але безперестанку треба починати; безперестанку “возгрівати дар Божий” (2Тим. 1:6) і прагнути невтомно “на звершення” (Євр. 6:1). Макарій Великий свідчить, що і досконалі не перебувають на одному ступені, а іноді підвищуються, іноді знижуються і що навіть їм неможливо перебувати завжди на вищих ступенях через непосильність цього для тлінної нашої природи (див. Бес. 8, § 4). Святий Ліствичник наводить як приклад Єфрема Сиріаніна, який, піднімаючись на вершину безпристрасності, взивав до Бога: ослабни мені хвилі благодаті Твоєї, подібно до того, як Давид молився: “ослабни мені, нехай я спочию” (Пс. 38:14; Леств., ст. 26).

Знаючи це, кожному дивитися треба, де він? Початок, можливо, покладено… а чи зроблено після того крок уперед, Бог знає. Хоча про одне нехай буде піклування, щоб не згасла ревність. Доки вона є, все ще є надія на успіх. Можливо, зробимо іноді якесь добро і хоч на волосинку додамо собі зростання. А як вона згасне, тоді всьому кінець. Господь нехай буде нам охорона і фортеця!

Додам і ще одну думку: про високу гідність істинно християнського життя, або високу ціну чесноти, і разом незавидний його стан за зовнішністю. Контраст цей дуже повчальний. На землі немає нічого, з чим би можна було порівнювати чесноту християнську в гідності. Що Спаситель назвав єдиним на потребу? Ревність про спасіння душі. Але це і є чеснота християнська. Що важливіше за досягнення останньої мети? Але вона досягається єдино християнською чеснотою. Що блаженніше за богоспілкування? Але воно нероздільно з християнською чеснотою.

Багато предметів на землі гідних поваги: мистецтва, науки, добре правління, багатство, гідності, але що все це без чесноти? “Яка користь людині, коли весь світ здобуде, а душу ж свою втратить” (Мф. 16:26). Усе інше, крім чесноти, схоже на математичний нуль і набуває сенсу і значення тільки від неї, як нулі – від цифри.

Той, хто здобув чесноту, здобув непохитний скарб. Все інше може бути розкрадено тут, і все неодмінно залишить людину в годину смерті.

А чеснота безпечно проходить цей випробувальний пункт і входить із людиною в небесну вітчизну. Але якщо і без такого порівняння з тимчасовими речами звернутися до порядку християнського життя – доброго, то відкриються нові його надзвичайні переваги.

Християнин, який живе істинно по-християнськи, має Отцем Бога, від Якого народжений і Який особливо благоволить до нього; є братом Господа Іісуса Христа і членом від плоті Його і від кісток Його; є спільником і таємнослужителем Божим; оселею Бога Триіпостасного, співслужителем ангелів і святих. Він отримав неоціненну милість живитися тілом Христовим і через Слово Боже, як крізь завісу, входити у внутрішнє, розмовляти з Єдиним істинним Богом віч-на-віч у чистій молитві; вітчизною він має небо, а в ньому – спадок, якого язиком людським описати не можна. Можна всім радити прочитати Преосвященного Тихона про переваги християнина в 9-му томі його творів.

Частіше повинно християнину приводити на пам’ять таку перевагу доброго житія, щоб частіше взивати: що ми є на небі?… Судячи з такої висоти доброго християнського життя, належало б очікувати світлої для нього долі. Але Слово Боже цього не обіцяє, і насправді цього майже не буває. Той, хто починає жити по-християнськи, вступає в дорогу тісну і скорботну, бере хрест і з ним йде слідом за Христом. Сам Господь Іісус Христос був зневажений, принижений більше за всіх синів людських і пригводжений до хреста. Апостолам говорив Він: у світі скорботні будете. ” Я вибрав вас від світу, заради цього ненавидить вас світ” (Ін. 15:18-19). Апостоли про себе говорили: “терпимо голод і спрагу, і наготу і побої, і поневіряємось… ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині” (1Кор. 4:11,13). Слідом за ними і в усякий інший час “ті, хто хоче жити благочестиво… гнані бувають” (2Тим. 3:12). Інакше цьому бути не можна. Світ, що лежить у злі, не терпить викривачів. Сатана не терпить супротивників. А християнин є воїн Божий проти князя темряви, чому і становить ціль для стріл злості світу з князем його. Від самого початку зустрічає він підозри, докори в лицемірстві та брехливості; далі одна за одною підуть особисті образи, позбавлення переваг, видиме переслідування, озлоблення звідусіль, якому ніхто рішуче не може дати звіту з тих, хто його виробляє. Але коли таким чином зовнішнє людини-християнина тліє, внутрішнє його оновлюється по вся дні. Хрест є драбиною підняття по ступенях християнської досконалості. У глиняний посудині цій створюються скарби духу. У ній уявляються всі досконалості частин і сил людини, тобто досконалості духу, душі й тіла, розуму, волі та серця; і, зміцнюючись дедалі більше, вона з немовляти у Христі стає нарешті чоловіком, дозрілим і готовим до іншого світу, справжнього, із цього “підготовчого”, бажає й сама розрішитися та з Христом бути. Нарешті мандрівник, що трудиться, закінчує шлях, безболісно скидає мандрівний одяг, прийнятий ангелами, підноситься до Престолу безмежного Бога і ставиться на своє місце, в якому і насолоджується нез’ясовним блаженством по духу від таємничого споглядання Бога, доки в другому пришесті Христовому і мертве не зодягнеться в безсмертя. Тоді, в цілості єства сповнюючись Божества, буде він вічно сяяти, як сонце, у царстві Отця.

Після цього питання про союз щастя і блаженства з добрим життям вирішується саме собою: у теперішньому житті для досконалості в дусі не дають християнам тутешніх благ, але внутрішніми благами духовними вони самі тільки тут і насолоджуються, і, незважаючи на всі скорботи, вічно радіють і сповнюються Божим миром, який перевершує всякий розум, від почуття Божих милостей. В іншому житті, без скорбот, це блаженство по духу проявляється у всій силі і буває тільки духовно до другого пришестя. Після другого ж пришестя цього блаженства стане причетним і перетворене тіло наше, і тоді цілою сутністю праведник буде блаженствувати нескінченні віки.

Цей кінець вінчає справу! Про нього ревно нехай ревнує душа. А що є неприємності в житті, що за біда? Трохи… нині, завтра кінець!

2) Про гріх

І гріх так само, як чесноту, можна розглядати в трьох видах його прояву: аа): 1) як справу, 2) як схильність або пристрасть, 3) як стан і гріховний настрій душі. І життя грішне має бб) свої віки, як і доброчесне.

Гріх у трьох видах прояву його

a) Гріх як справа.

Що є гріх? Грішна справа є злочином Божої заповіді, що наказує або забороняє, або, як каже апостол, “гріх є беззаконня” (1Ін. 3:4). Дві особливо риси одразу відображаються в гріху від слів: злочин і заповідь. Там він є зловживання свободи, тут – зневага до закону.

Гріх має місце тільки в істотах розумних – безтілесних і сполучених із тілом. Як особливу перевагу Господь дарував їм свободу. Але поблизу цієї переваги поруч і безодня. Свобода не зв’язана: можемо звертатися до Бога і можемо відвертатися від Нього. Але ця можливість є у свободі не для того, щоб створіння відверталося від Творця, а тому що становить природу свободи. Мета і призначення свободи – невимушене служіння Богові, Творцеві своєму, щоб створіння, вільно служачи Богові та виконуючи волю Його, тим більшим сподоблялося благ, ставало найпросторішим вмістилищем блаженства. Очевидно, що створіння, яке ухиляється від волі Божої, зловживає свободою. Це говориться для того, щоб показати, що вона зловживає сама, не з якоїсь необхідності, а самовільно, маючи тобто повну можливість і виконати волю Божу в ту мить, коли не виконує її. У цьому сенсі в “Православному сповіданні” говориться, що гріх є неприборкана воля людини і диявола. Ніхто не примушував диявола повстати проти Бога: він це зробив сам собою. Прабатьків наших хоча спокушав сатана, але не зв’язував свободи, а тільки спокушав; тому і вони, коли переступили заповідь, згрішили вільно, самі собою. І нині, нехай повстає на нас різноманітна хтивість, воюють світ і диявол; але все ж таки самий гріх є нашою вільною справою, невимушеною, плодом неприборканої волі.

Гріх є злочин, або порушення закону. Але закон сам у собі залишається незмінним. Він розоряється тільки і порушується в особі того, хто грішить. Наприклад, невір’я є порушенням закону віри в Бога, але і Бог, і віра самі по собі залишаються недоторканними. Те й інше він нечестив тільки в собі самому, сам нечестивий тим саме, що не приймає, відкидає, зневажає, нехтує цим законом. Звідси зневага до закону є невід’ємною рисою гріха; зневага до закону, отже, зневага до волі Божої та противлення Богові. Далі, оскільки закон моральний закарбований в єстві людини і внутрішньо упорядкований і поєднаний з її устроєм, то, порушуючи його, людина йде проти себе, себе саму розоряє і губить, бо непорушною умовою добробуту та здоров’я всякої істоти є неосповідуваний розвиток покладених у ній засад. Тому, можна сказати, гріх є отрута і руйнування людини через самовільне порушення закону. Від противлення закону неминуче народжується смерть і загоряється гнів Божий.

Тому взагалі характеризується гріх цією неприборканістю волі, цією зневагою до закону, цією силою руйнівною, якою він зворотно діє на грішника.

Звідси випливає, що не можна говорити, ніби гріх полягає в недоліках і недосконалостях наших сил, є неминучим наслідком нашої обмеженості. Не всезнаючий і не всемогутній, тому й святим бути не може. Щоправда, наші сили обмежені; але ж і зобов’язання, що на нас лежать, не нескінченні, а в точності відповідають нашій природі. Якби від нас стали вимагати ангельського життя, ми могли б вибачатися, не досягаючи його. А якщо, будучи людьми, живемо не по-людськи, чим вибачимося? Так само неправда, ніби гріх є наслідком недалекоглядності розуму, нерозсудливості: мету не ту призначив, засоби не ті прибрав. Усе це буває і в гріху; але гріх, власне, в спотворенні волі, через що і знаємо, що треба робити, але не робимо, бо не хочемо. “Хто знає, як добро робити і не робить, тому гріх” (Як. 4:17).

1б) Звідки гріх? Що стосується походження гріха, то воно надзвичайне і в дияволі, і в людині. Уявіть собі найчистішу і найдосконалішу розумну істоту, яким є янгол, що тільки-но вийшов з рук Творця з високими достоїнствами, що наближали його до Творця; він отримує заповідь і незабаром потім, знаючи досконало волю свого Творця, знаючи заборону Його, бажане Йому й неугодне, обирає неугодне, щоб заступитися проти Нього. Жодної не бачиш думки, на якій можна було б обґрунтувати пояснення такої дії. Це незбагненна таємниця моральна! У дусі народилася думка, або внутрішнє слово, і породила стільки зла, що ним наповнився увесь світ, і зла настільки міцного, що воно перебуватиме на віки вічні, хоча, безсумнівно, на розорення себе. Таке єство свободи! Вільна сутність є неточний початок справ, про які не завжди можна відповісти чому? Просто тому, що хочу; а хочу тому, що хочу.

Так і в людині мало зрозуміле народження гріха, бо і вона також згрішила, все знаючи. У грішнику занепалому ще зрозуміле народження гріхів, бо той, хто згрішив, став рабом гріха, прищепив до себе гріх, прийняв його як би за правило. Але від чого і як падіння людини чистої першої або тепер падіння людей, які були успішними в добрі, пізнали його солодкість, удостоїлися особливого благовоління Божого, людей праведних? Деяке світло на це проливає наступне місце з Послання до Євреїв: “Глядіть, браття, щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного, аби вам не відступити від Бога живого. Але наставляйте один одного щодня, доки можна говорити «нині», щоб хто з вас не розлютився, звабившись гріхом.” (Євр. 3:12-13). Тут вказується, що гріх починається невір’ям, ослабленням переконання в істині, затьмаренням розуму. Воно наводить деяку тінь на істину, на Бога, закон Його і Божественний порядок, отже, і віддаляє їх зі свідомості в міру збільшення цієї тіні. Так вчинив диявол спочатку, затьмаривши лик Божий в розумі прабатьків. З цього ж починається і гріх кожного. Тому очищати віру якомога частіше і є обов’язок того, хто не бажає грішити. Потім до невір’я приєднується лестощі гріховні, сподівання на велику насолоду, яка прийде сама, без жодних зусиль, аби тільки згрішити. Це сподівання приковує увагу і серце до предмета гріха.

Тоді і думається, і бажається тільки один цей предмет. Закон, істина, потреби духу, Слово Бога – все стає ні на що. До них озлобилася людина, або вона встигла вже встановитися в завзятості й непокірності, готова сказати: відійди, – або відступила від Бога… Не маючи ж страху Його, як лютий звір, кидається на гріх. В основі ж і самій глибині всього лежить серце лукаве: недобросовісність, внутрішній обман перед самим собою і Богом, Якого, однак, не відкидає. Воно тут же перебуває в усьому творенні гріха і все діло приводить у рух і покриває собою.

Таким чином, дещо видно механізм гріха. Але все ж це не є повне його пояснення. Бо звідки ця недобросовісність і лукавство в тому, хто був перед тим сумлінний і прямодушний? Далі, звідки невір’я в тому, хто дихав вірою, звідки лестощі гріховні в тому, хто ненавидів гріх, або ожестеніння в м’якому і покірливому? Пригадайте приклад святого подвижника, який досяг успіху до того, що йому ангел приносив їжу. Як це сталося, що він, полишаючи пустелю, біг уже у світ? І втік би, якби не втримала його милість Божа. Так гріх – таємниця… ми всі грішимо і буваємо вкрай винні в гріхах, але не можемо сказати собі, чому грішимо.

Тому не тільки через посереднє укладення, а й безпосередньо зачало нашого гріха можна зводити до диявола. Він тіні й темряви наводить на душу і, утримуючи її ніби в якомусь сп’янінні, доводить до того, що вона породжує гріх спочатку в собі, а потім і назовні. Однак це не вибачає душу, бо спокуса не необхідність. Гріх завжди є самовільне ухилення від Бога і святого Його закону на догоду собі. Пильнуйте і моліться: не введи нас, Господи, у спокусу!

1в) Види гріха. Щоб ближче познайомити з гріхом, перераховуються тут різні його види, бо в них зла і темна природа його очевидніша. У керівництво при цьому візьмемо просту думку про гріх. Гріх є злочином заповіді, що велить або забороняє що-небудь робити; злочин довільний, невимушений. Звідси є гріхи опущення і порушення заповіді. Господь заповідав: “Ухилися від зла, і зроби добро” (Пс. 33:15); треба одне робити, а іншого не робити. Тому, коли робимо що не повинно, творимо гріх, і коли не робимо що повинно, теж творимо гріх. І порушення, і невиконання заповіді є гріх. Перше злочинніше за останнє, тому що порушення заповіді вимагає особливого напруження сил і не може статися інакше, як від великого завзяття і спотворення волі. Треба, однак, пам’ятати, що і опущення бувають дуже важливими і нерідко важливішими за самі порушення. Це особливо треба сказати про ті випадки, у яких упущення це залежить від постійного й повсякчасного нехтування законом або від зневаги до нього, так само як і про ті, у яких упускають обов’язки або важливі самі собою, або такі, що їхнє упущення тягне за собою шкідливі й руйнівні для інших наслідки. Таке упущення обов’язків своїх батьком, священиком, вихователем тощо. У Слові Божому нарочито вказується винність упущення у випадку найрішучішому, саме – на останньому суді. Так, “неключимому рабу”, який приховав талант, говориться: “а негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну” (Мф. 25:30); і тим, котрі жорстокосерді до бідних, сказано буде: “якщо ви не зробите… відійдіть від Мене” (Мф. 25:40-41).

Тому всякому ревнителю про досконалість моральну всіляко повинно відновлювати в совісті своїй почуття зобов’язання до позитивних настанов закону та виконувати їх; у випадку ж порушення збуджувати відповідне співчуття і скорботу про те й очищати його покаянням, тому що часто не лише неосвічені, а й ті, хто навіть доволі обізнаний у своїх обов’язках, бо не зробив великих порушень і злочинів, часто кажуть: “Так що ж я зробив такого?”. – ні в що ставлячи допущені упущення, якими б важливими вони не були.

Більше різноманітності вноситься в сферу гріха тією його властивістю, що він є порушенням або опущенням заповіді невимушеним, вільним. Оскільки всі дії вільні відбуваються взаємодією розуму і волі, то відповідно до того, яка сила більше бере участь у гріхах або більше на них має впливу своєю неправильною дією – чи то розум, чи то воля – і гріхи отримують різні назви, відтінки та види.

Справа розуму в моральній діяльності – з’ясувати людині її обов’язки і потім, у самому виконанні їх, суворо стежити за тим, як, що і де виконати. Від невиконання розумом належним чином свого обов’язку в тому чи іншому випадку відбуваються, з одного боку, гріхи незнання, з іншого – гріхи необачності.

Кожен, хто пам’ятає себе і своє призначення, повинен у міру сил і можливості збирати знання про свої обов’язки і усвідомлювати собі що і як йому зробити. На те дана кожному совість, цей неписаний закон, за яким, навіть не навчаючись, дізнаються про свій обов’язок; у християнстві ж до цього приєднуються відкрите всім Слово Боже, безперервна проповідь у Церкві та усне слово пастирів, щодо яких написано: “запитай свого батька, і покаже тобі твоїх тих старших, а вони тобі скажуть” (Повт. 32:7). При всьому тому, однак, нерідко кожному майже трапляється говорити: ах! я й не знав, – тобто дорікати собі в незнанні, особливо якщо справа йде про окремі випадки. Але, з іншого боку, і не всяке незнання однаково гріховне. Щодо цього слід зауважити:

Хто живе в простоті серця, намагаючись якомога більше і дізнаватися, і виконувати впізнане, а тим часом зробить щось незаконне, не підозрюючи гріха, з чистою совістю, без жодних сумнівів та вагань, того, власне, один гріх і є гріх незнання, тобто таке погане діло, яке людиною чиниться, але їй у повну провину не зараховується.

Усяка людина, яка до себе і свого обов’язку неуважна, яка живе в безтурботності й байдужості до свого спасіння, не вибачається, коли робить щось погане через незнання. Бо оскільки в нього немає любові до добра, то він хоча б і впізнав його, імовірно, не зробив би; він і не впізнав би його через цю нелюбов або постійне небажання чесноти. Такий двічі грішить: і в тому, що не знає і не дізнається, і в тих справах, які творить через це незнання. У небажанні дізнатися обов’язок лежить таємне бажання протилежного.

Таке незнання тим винніше, чим розпусніше показує волю, а саме: чим важливішим є предмет, який не знають, наприклад, предмети віри й особливо найголовніші її члени – обов’язки, які безпосередньо належать до свого покликання; чим легше комусь дізнатися про те, чого не знає чи то за здібностями, чи то за зовнішніми способами; чим більше хто не лише має, а й відчуває до того спонукань.

Найвищий верх нечестя – у невіданні, коли хто не знає не тільки через недбальство й безтурботність, а й через огиду або зневагу, перебуваючи, проте ж, у тому порядку, якого не любить. Це ті, хто називаються християнами, а тим часом ганьблять християнство, хоча не знають його як належить.

І то є обов’язок людини, щоб бути уважним до себе і своїх справ. Тому якщо хтось і знає свій обов’язок або те, як має йому чинити, але в самому виконанні обов’язку або діях за обов’язком не слухає себе і внаслідок того робить різні помилки та проступки, то він грішить, і гріхи такого роду називаються гріхами необачності.

Щодо цього роду гріхів треба знати:

Що в теперішньому нашому стані розладу сил або їхньої рухливості й нестійкості не можна за всім угледіти – і всередині, і зовні. Тому якщо хтось із тих, хто суворо спостерігає за собою, хто живе з бадьорим серцем і тверезою думкою, мимоволі, сам не знаючи як, впаде в якесь гріховне діяння думкою, словом або справою, а потім, помітивши його, негайно відкине зненавистю серцевою, а себе освятить покаянною молитвою: “від таємних моїх очисти мене” (Пс. 18:13) – того проступок невинний: це справа немочі, але не зловмисності, як-от напад осуду, заздрості тощо. Тільки головне: помітивши, треба відкинути серцем, тому що хто прийме його після і насолодиться ним, той після вибере те, чого раніше не бачив і що вчинив, не знаючи і не обираючи.

Той же, хто, хоча й уважний до свого обов’язку, має бажання бути справним як слід, тільки в годину дії дозволяє собі віддаватися потягу свого характеру або почуттям серця, наприклад запальності, веселощам, суворості, неправдивій поблажливості та ін.; ті справи є справами злочинної необачності, і тому грішними. І гріх їхній тим значніший, чим предмет їхньої справи і сам по собі, і за своїми наслідками важливіший, чим більше досвід викривав уже недоброту такої поведінки і чим легше людині виправити таку помилку. Винність тут применшується тільки старанням поправляти себе, що робиться не раптом, а поступово і тому серед падінь.

Людина неуважна або рішуче недбала, яка недоброзичливо дивиться на чесноту і моральність, є в корені злий грішник. Її гріховність тим тяжча, чим безсоромніша її зневага обов’язку і ясніша свідомість усього цього.

Так, тверезіти і не спати повинно, пільнуючи помисли свої. Треба обома очима дивитися під ноги, щоб не спіткнутися, і молитися: стопи моя направи по словесі Твоєму. Коли хочуть розрізняти гріхи за участю в них волі і самодіяльності людини, то звертаються або до початку гріха, або до його утворення з думки в справу.

Як узагалі всі справи людини або виходять безпосередньо від її особи, або відбуваються внаслідок вимог і збуджень сторонніх, які приходять із зовні, або від нижчих її сил; так і гріхи дехто чинить через захоплення розпусних бажань, а дехто – через холоднокровне міркування. Останні суть гріхи злості або зловмисності та розпусти, а ті – гріхи пристрасті й захоплення.

Немає потреби і вказувати на те, що гріхи, які походять із розпусного і злого розуму і серця, суть останнього ступеня тяжкості. Бо тут людина стає сама у своїй особі породженням зла, отже, близьким подібним до злого сатани, який насолоджується злом і про нього тільки й думає. Така людина стоїть уже в глибині зол, у яку прийшовши, “не піклується” (Притч. 18:3), і “не засне, якщо не зробить зла” (Притч. 4:16). Але і про гріхи через захоплення треба сказати, що вони ніяк не можна вибачити. Справедливо, що тепер природа наша пристрасна, слабка, розладнана і спокуслива на самоугоду, але це не робить необхідною згоду на її гіркі вимоги. Ця згода завжди в руках наших, тим паче в тих, яким сили дано й обіцяно міцну допомогу за поклик (Флп. 4:13). Тому називати гріхи за захопленням і пристрасті гріхами тільки слабкості, значить відчиняти широкі двері розслаблення і нечистоти в моральний світ. На досвіді хочуть це засвоїти більше, ніж потяги похоті, смаку, інстинкту, руху повноти або грання життя. Мабуть, що звідки більше зла, до того й хочуть бути поблажливими. Яким би не було сильним захоплення, але якщо предмет обирається і бажається, то справа викриває розпусність волі і є аморальною. Звідси хіба тільки ті повинно виключити випадки, в яких миттєвий, ненавмисний буває запал пристрасті, а тим часом настільки сильний, що людина, як у сп’янінні або затьмарення розуму, захопиться до гріха. Але й такі випадки дуже рідкісні й в особі одній можуть бути тільки один раз. І, взагалі, більша чи менша винуватість цього гріха залежить від меншої чи більшої сили потягу, від більшої чи меншої старості й новини пристрасті, більшої чи меншої ясної свідомості свого стану. Нові відтінки в цьому роді гріхів бувають тому, вільно чи мимоволі, зсередини сама собою або за зовнішнім збудженням закипає пристрасть. В останньому відношенні обставини місця, часу, осіб та ін. представляють нерідко зручні випадки для гріха, нерідко захоплюють у гріхи, збуджуючи пристрасть. Але і це не вибачає гріха, а навпаки, і при цьому тим грішніший гріх, чим більше випадок, що втягнув у нього, був передбачуваний і був у нашому розпорядженні. Бо тут очевидно – той, хто йде у вогонь, хоче обпектися. Хто ходить у такий дім, де або думки, або серце набираються лиха, сам винен, якщо робить потім лихо. Але і в обставинах невідворотних скоріше повинно зазнати збитків, показати досвід самовіддачі, ніж наражати на небезпеку дух, для якого і тіло, і світ, і час.

Спосіб утворення гріха з думки у справу у святих отців визначено з точністю, і з точністю теж визначено винуватість кожного в цьому перебігу справи моменту. Весь хід справи зображується так: спочатку буває прилог, далі – увага, потім – насолода, за ним – бажання, з нього – рішучість і нарешті – діло (див. Філофея Синайського. Добротолюбіє, т. 3., гл. 34 і далі). Чим далі якийсь момент від результату і чим ближче до кінця, тим він значніший, розпусніший і грішніший. Верх винуватості – у ділі, і її майже немає в прилозі.

Прилог є просте уявлення речі, яка від дії чи то почуттів, чи то від дії пам’яті й уяви постала нашій свідомості. Тут немає гріха, коли народження образів не в нашій владі. Іноді, втім, посередньо переходить сюди винність, коли, наприклад, образ спокусливий спадає на думку через допущений дозвіл на мрії. Нерідко і самодіяльно викликається образ, тоді, за якістю його, ця справа стає гріхом, бо людина зобов’язана тримати розум свій у речах Божественних.

Увага є встановлення свідомості або ока розуму на народженому образі для того, щоб оглянути його, ніби поговорити з ним. Це є зволікання в помислі одиничному або багатоскладовому. Ця дія більш у владі людини, бо образ, що народився проти волі, можна негайно вигнати. Тому вона і більш винна. Хто внутрішньо дивиться на злочинний предмет, той викриває поганий настрій серця. Він схожий на того, хто в чистий житловий спокій вводить нечисту тварину або разом із чесними гостями садить огидного нечестивця. Іноді, щоправда, предмет приковує до себе увагу своєю новизною, вражаючістю, але все ж, після того, як усвідомлено його нечистоту і принаду, треба вигнати його геть, інакше тут братиме участь воля, і з мимовільного діло це стане довільним. Взагалі, цей момент дуже важливий у моральному житті. Він стоїть на переході до справ. Хто прогнав помисли, той погасив усю боротьбу, припинив усе творення гріха. Тому й радиться всю увагу звертати на помисли, з ними воювати. Сюди переважно спрямовані й усі правила святих подвижників. Звідси само собою видно, якої ціни гріхи уяви і самовільних мрій. Де їм дозволяється, там вони гріх. Але цей гріх грішніший, якщо до того вживаються якісь зовнішні засоби, наприклад, читання, слухання, зір, розмовляння. Ці останні також оцінюються як випадки до гріха.

Насолода є приєднання до предмета слідом за розумом і серця. Вона приходить, коли внаслідок уваги до предмета він починає нам подобатися і ми знаходимо задоволення в розумному погляді на нього, пестимо його в думці. Насолода гріховними предметами є вже прямо гріх. Бо якщо серце наше має бути віддане Богові, то всяке його поєднання з іншими предметами є порушення вірності Йому, розрив союзу, зрада, духовний перелюб. Повинно серце своє зберігати в чистоті, тому що через нього помисли розуму стають злими (Мф. 15:18), коли воно починає насолоджуватися ними беззаконно. Є, втім, поблажливі рухи плоті й серця, які анітрохи не залежать від сваволі, якими є всі рухи потреб. Але і вони, безневинні спочатку, одразу стають не безневинними, якщо їх усвідомлюють і прикривають прихильністю до них або згодою на незаконне задоволення їм. Спочатку вони суть рухи природні, а потім стають уже моральними. Тому кажуть: помітивши їх, обурися. Звідси само собою випливає, що слід думати про естетичні насолоди. Вони злочинні тією мірою, якою їхній зміст або форма несумісні з чистотою серця і моралі. Те саме і щодо майстерних творів ремісників: схвалювати їх розумом за пристосованість до мети є належною справою, а віддаватися їхньому ефекту заради порожньої хвилинної насолоди – погано. Та й узагалі, відходячи до сну, молимося про прощення, якщо доброту чужу побачивши, тою вражені були серцем, щоб тим очистити серце своє від усіх захоплень удень. У багатьох, втім, випадках насолода виривається необхідно або нестримно. Тут одне правило: не співдозволяй, відкинь, обурися.

Від насолоди один крок до бажання. Відмінність між ними в тому, що душа, яка тішиться, перебуває в собі; навпаки, та, що бажає, схиляється до предмета, має до нього прагнення, починає шукати його. Воно ніяк не може бути безневинним, бо відбувається згодою або народжується сучасно з нею, ніби з-під неї; згода ж завжди в нашій волі.

Від бажання ще однією рисою відрізняється рішучість, саме тим, що до складу або в умову народження її входить упевненість у можливості та бачення засобів. Той, хто бажає, виголосив згоду на справу, але ще нічого не придумав і не робив для досягнення своєї мети; у того, хто наважився, все вже оглянуто і вирішено, залишається тільки приводити в рух частини тіла або інші сили для відповідного здійснення справ.

Коли ж нарешті і це буде зроблено, тоді закінчується все діловодство гріха і з’являється діло – плід беззаконня, яке було зачате всередині і породило беззаконня зовні.

Після насолоди так швидко прагнення до діла, як падіння важкого каменю по крутому схилу. Тому-то загальне правило: бий і гони помисли, поки ще ними не уражене серце, бо тоді дуже важка, якщо не неможлива, перемога. У найголовнішому перебігу утворення гріха помітно, як одна за одною сили людини поєднуються з гріхом. Після того, як у насолоді опоганилося серце, у бажанні опоганюється воля; у рішучості, через винахід засобів, стає причасником цієї скверни і розум; у ділі, нарешті, і самі сили тіла пронизані гріхом: і стала вся людина грішна.

Тут слід зауважити:

Уже й той, хто забажав або вирік згоду на справу внутрішньо, в моральному сенсі вчинив гріх перед Богом, який бачить потаємні серця. Хто “зачав похіть, породив гріх”, говорить апостол Яків (Як. 1:15); і “хто забажав, дивлячись на жінку, вже злюбодійствував з нею”, говорить Господь (Мф. 5:28). Однак той, хто зважився, грішніший за нього за більшою напругою сил на гріх, за більшим обсягом гріха внутрішнього, за більшою наполегливістю і спотворенням волі. Від рішучості до справи один крок.

Хоча в бажанні і рішучості є вже гріх, проте ж із цього не слід робити висновок, що самій справі грішній нічого додати до їхньої гріховності, і вона грішна не більше за них. Той, хто наважився, може ще або має час відмовитися від справи і, отже, одного разу виступивши проти закону, надати йому покірність іншим разом, коли він у совісті пред’явить свої вимоги; тим часом той, хто вчинив справу, зневажає закон і внутрішньо, і зовні. Той, хто робить справу, впродовж усієї її тривалості бореться із совістю, яка не припиняє наставляти його, отже, ще більше спотворює себе і розлаштовує свою моральну природу.

Той, хто робить справу, всього себе сповнює гріхом, всі сили і все єство своє нахиляє до неї і направляє; тому в першій уже справі покладає підґрунтя звичці, бо той, хто зробив один раз, швидше й охочіше зробить іншим разом і так далі, особливо тілесні гріхи. Нарешті злі наслідки від гріха починають з’являтися вже після вчинення його. Спокуса, розлад здоров’я, шкода для себе та інших походять вже від справи.

Звідси само собою очевидно, як думати про гріхи, які не здійснюються справою не за вільним бажанням, а через нужду або зовнішню неможливість. Тяжкість цього гріха дорівнює майже справі. Різниця між ними тільки в наслідках, і до того ж усі внутрішні наслідки вже є, бракує тільки зовнішніх. У цьому відношенні різниця тим менша або значніша, чим менших або більших гірших наслідків слід було очікувати від справи. Де їх немає і не буває, там, можна сказати, і різниця зникає.

На цій підставі розрізняють гріхи внутрішні та зовнішні.

До числа зовнішніх гріхів можна відносити і гріхи чужі, осудні нам, бо в такому разі інші бувають ніби виконавцями нашого внутрішнього гріха, те ж саме, що наші сили і наше тіло для наших бажань. Бо через що ми стаємо учасниками чужих гріхів? Через те, якщо на гріх, який вони чинять, є наше спотворене бажання, і під час їхньої справи ми не виявляємо тільки перед іншими, але самою справою маємо і живимо всередині зневагу і неповагу до порушеного іншими закону моральності, як тоді ж бачимо це і в совісті нашій. Після цього само собою зрозуміло, що у стільки ставиться нам чужий гріх, наскільки великою є наша в ньому участь і наскільки тим є наше нехтування моральним законом. Способи, як це робиться, такі: наказ більш або менш суворий, порада більш або менш переконлива, згода з великою або меншою насолодою, спокуса більш або менш навмисна і підлабузлива, непомічання або потурання з більшою або меншою поблажкою, також схвалення, непротивляння, неоголошення. Наскільки важливими можуть бути чужі гріхи, можна судити з того, яким грішним є гріх того з батьків, хто не зупиняє своїх дітей, або вихователя, який не виправляє слабкостей вихованців, або освіченого спотворено, який книжками, картинами, статуями всюди розсіює спокусу. Взагалі, чим легше буває зупинити зло і сприяти благу, тим зліша і аморальніша наша участь у чужих гріхах.

Так будуються справи! Тому знову нагадується: бути тверезим і пильнувати личить, собі слухати і серце своє берегти від усякого приросту гріховної скверни!

Нарешті гріхи ще розрізняються за різним ступенем важливості. Про це нема чого багато тлумачити. З простого і короткого розгляду гріхів видно, що вони мають неоднаковий ступінь важливості і сили, але є слабкі, злі і найзліші. Ця різна важливість їх залежить іноді від їхнього предмета, а іноді – від ступеня порочності серця, що бере участь у них.

У першому відношенні гріхи називаються тяжкими і легкими.

Як обов’язки, що лежать на людині, мають неоднакову важливість, так і порушення цих обов’язків, або гріхи, неоднаково тяжкі. І правила для визначення цієї тяжкості відповідають правилам для визначення важливості обов’язків. Саме гріх тим тяжчий, чим більше він вносить розлади у світ моральний, тобто чим більше протилежний морально-християнському духу життя, любові до Бога та ближніх, як, наприклад, богохульство або нескромне стояння в церкві; чим більше совістю та одкровенням докладено до відомої справи підстав, що зв’язують нас необхідністю у відношенні до неї, наприклад, неповага до батьків та простої людини; чим, нарешті, більшою є кількість матерії гріха… наприклад, вкрасти мало або багато, образити словом або ділом, уперше або вже не вперше.

Але все це ніби уявна тільки мірка для визначення тяжкості гріхів. Насправді ж вона підлягає найрізноманітнішим умовам, які, треба сказати, нелегко визначаються теорією. Пам’ятати, втім, треба, що цю відмінність гріхів тяжких від нетяжких покладають зовсім не для того, щоб бути зухвалішими і сміливішими в інших гріхах. Гріх усякий є тяжкий гріх, бо ображає Бога. Тому взагалі від усякого і слід стерегтися. Тільки є різні ступені тяжкості гріхів, такі різні, що інші гріхи здаються легкими порівняно з іншими, чому легкість ця є тільки відносна. Знати ж це не марно для морального внутрішнього порядку, для витончення морального почуття, особливо для уникнення смуту совісті або подолання цієї її хвороби. Бо інший на кожному майже кроці думає, що він тяжко згрішив. Такого рішуче, мирне, чисельне визначення тяжкості гріхів дуже врозумить. Але й для безтурботного це може бути рятівним, щоб вразити й налякати, якщо через самозакоханість занадто легковажно думає про свій гріх і порочну поведінку.

Як чеснота не в одній справі полягає, але ще більше у внутрішньому настрої, так і гріх. Тому значніше відмінність важливості гріхів за внутрішнім гріховним розташуванням. У цьому відношенні гріхи поділяються на смертні й несмертні.

Смертний гріх є той, який забирає в людини морально-християнське життя її. Якщо нам відомо, у чому моральне життя, то визначення смертного гріха не важко. Життя християнське є ревність і сила перебувати в спілкуванні з Богом виконанням Його святого закону. Тому всякий гріх, який погашає ревність, забирає силу і розслабляє, віддаляє від Бога і позбавляє Його благодаті, так що людина після нього не може споглядати на Бога, а почуває себе відчуженою від Нього; всякий такий гріх є гріх смертний. Про цей гріх говориться, коли говориться: “є гріх до смерті” (1Ін. 5:16). І ще: “сластолюбна живою померла” (1Тим. 5:6). Або “нелюблячий… перебуває в смерті” (1Ін. 3:14). Такий гріх позбавляє людину благодаті, отриманої в хрещенні, забирає Царство Небесне і віддає на суд. І це все утверджується в годину гріха, хоча не відбувається видимо. Такого роду гріхи змінюють увесь напрямок діяльності людини і сам її стан і серце, утворюють нібито нове джерело в моральному житті; чому інші визначають, що смертний гріх є той, який змінює центр діяльності людської.

Це абстрактне визначення смертного гріха стає ближчим до справ наших через такі правила або умови, за якими гріх стає смертним. Саме – він смертний, якщо хто переступає ясну заповідь Божу з бажанням і насолодою, зі свідомістю себе і гріховності справи. Якщо є ступені в смерті, то треба сказати: гріх тим смертніший, чим важливіша кожна з цих сторін гріха. При цьому слід зауважити, що важливість предмета, як це само собою очевидно, за свідомості його гріховності не залишає жодного сумніву в смертності вчиненого гріха; але і щодо предметів меншої важливості може бути гріх смертним, судячи з розбещення волі, з яким він здійснюється, або зневаги до закону, або вихваляння через нього незв’язаністю із законами моральними.

У “Православному сповіданні” докладно описані смертні гріхи (ч. 3, запитання 18-42). Вони поділяються на три класи. До першого належать гріхи, що служать джерелом для інших гріхів. До другого – гріхи проти Духа Святого, а саме: безмірне сподівання на Божу милість, розпач, противлення ясній істині, також заздрість до духовних досконалостей інших, перебування у злобі, відкладення покаяння до смерті. До третього – гріхи, що волають на небо, які такі: вільне вбивство, содомська справа, образа жебраків, вдів і сиріт і позбавлення винагороди найманців, образа й досада батькам.

Гріх несмертний, інакше пробачальний, на противагу смертному, є той, що не погашає духовного життя, не віддаляє людину від Бога, не змінює центру її діяльності, за якого можна без збентеження звертатися до Бога і розмовляти з Ним у молитві щиро. Такого роду гріхів незліченна безліч, і від них ніхто не вільний, окрім Господа Іісуса Христа і Пречистої Богородиці. Тому сказано: “якщо говоримо, що гріха не маємо, то себе обманюємо, і істини немає в нас” (1Ін. 1:8), або “багато бо грішимо всі” (Як. 3:2), ще: “седмерицею впаде праведний” (Притч. 24:16); “бо немає на землі праведного чоловіка, який би зробив добрі речі, але не згрішив” (Еккл. 7:20).

Важко, однак, визначити, які саме ці гріхи, тим більше, що несмертність гріха залежить і від внутрішнього настрою духу, а не від самої лише маловажності предмета його. Рішуче тільки можна сказати, що всі гріхи безневинного незнання, необачності ненавмисної, іноді непристойності й нерозсудливості легкої – це гріхи несмертні, вибачальні, бо особливо тому, що в них не був задіяний намір і бажання зробити щось недобре. Хто, побачивши їх у собі, засудить відразою, тому пробачаться вони. Взагалі, все легко зле, без свідомості зле скоєне, є гріх пробачний. Злість таких справ і близькість до смертного гріха зростає в міру усвідомлення їхньої худості під час вчинення їх. Це особливо слід сказати про речі байдужі, коли вони здійснюються не з поганою метою, але й не з доброю, а в природному їхньому порядку. В останньому випадку вони можуть запозичувати поганість від тієї дії, яку чинять на душу людини, наприклад, прогулянка може залишати неуважність у думках і збуджувати рух хтивості. Хто помітив, що вона має лихий на нього вплив і усвідомив разом, що з цього самого він зобов’язаний припинити її, а тим часом не припиняє, той, очевидно, хоча легко, але ображає совість, порушує її спокій і чистоту. Очевидно, що такого роду гріх уже виступив із несмертного і дуже наблизився до смертного, а почастішання справді перетворить його на такий. Бо найбільше і завмирає життя духу від розваг.

Тому-то, взагалі, пропонується бігати, скільки можливо, і від пробачливих, і від смертних гріхів, тим більше відтоді, як усвідомлена їхня гріховність. Хто щиро любить Бога, той не повинен попускати плямувати перед обличчям Його чистоту свого серця через якусь маловажну і порожню звичку. До того ж і малі гріхи вже споріднюють із гріховністю і тому прокладають шлях великим гріхам. “той, хто ні у що ставить мале, мало-помалу прийде у занепад” (Сир. 19:1). Треба ще подумати, чи не обманюємося ми в тому, що це гріх малий; можливо, він по суті великий і злий!

Із цього розгляду про гріховні справи кожен може зрозуміти, як посеред тенет ходимо! Будемо взивати: визволи нас від тих, хто нас ловить!

б) Про гріх як прихильність.

Гріховна прихильність, інакше гріховна схильність, пристрасть, є постійним бажанням грішити відомим чином, або любов’ю до гріховних якихось справ чи предметів. Так, наприклад, неуважність є постійне бажання розваг, або любов до них.

Такі пристрасті або гріховні схильності в моральному житті мають велике значення. У них – фортеця зла, як у добрих прихильностях – фортеця добра. Що фортеці в державі, то вони в душі. Через них гріх або сатана споруджує собі фортеці в серцях і з них безпечно діє, не боячись нібито супротивної сторони. Пристрасть у ставленні до діяльності людини є істинне духовне рабство: бо людина нею, як ведена, ведеться на зло, навіть усвідомлюючи свою біду, навіть не хоча вже його. Як невільника зв’язаного тягне той, хто полонив, куди хоче, так робить і пристрасть із грішником. “Велике, – каже св. Златоустий (Бесед. 7 на 2 Кор.), – звичая мучительство, бо він перетворюється на справжню потребу”. “бо хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19). “Хто гріх творить, той раб є гріха” (Ін. 8:34). Природа людська тут зазнає повного приниження від гріха. Інший і утримається мало, але потім, за нагоди, як вогонь, закипає пристрасть і захоплює до звичайних справ. Інший мучиться, страждає, ругає себе, коли пристрасть стихає; але лише прийде вона в рух, беззаперечно підкоряється їй і охоче віддається в руки мучителя свого. В іншого сила її до того доходить, що ні переконання, ні страх, ні сором, ні біди, ні навіть смерть не сильні відвернути його від справи. Людина, що працює пристрасті, є найбідніша істота. Якщо дивитися на пристрасть у відношенні до Бога або на її значення в моральному світі, то вона є справжнє духовне ідолопоклонство. Якщо є пристрасть, або любов до гріха, то предмет її, як ідол, стоїть у серці, яке тому стає для нього капищем і в жертву йому приноситься все з охочою покірністю щоразу. “Не можете Богу працювати і мамоні”, сказав Господь (Мф. 6:24). Чиє серце пристрастилося до гріха, для того він Бог. Тому для чревоугодника “черево – Бог” (Флп. 3:19), для лихоїмця – гроші (Кол. 3:5).

Звідки пристрасті? Жодна людина не народжується з пристрастю певною. Кожен із нас приходить у світ цей тільки з насінням усіх пристрастей – самолюбством. Це насіння потім життям і вільною діяльністю розвивається, росте і розкривається у велике дерево, яке гілками своїми вкриває всю гріховність нашу, або всю сферу гріхів, бо всякий гріх неодмінно вже ховається під ним або висить на якій-небудь його гілці. Найголовніші гілки самолюбства суть гордість, любостяжання, сластолюбство. Від цих відроджуються вже всі інші пристрасті, але між ними не всі однаково важливі. Найпомітніші – це блуд, обжерливість, заздрість, лінощі, злопам’ятовування. За силою своєю вони дорівнюють першим, з якими разом становлять сім найпочатковіших пристрастей, бо вони є збудниками гріха і батьками всякої іншої гріховної схильності та пристрасті. Як і які пристрасті далі розвиваються з них – дивись “Православне сповідання”, ч. 3, запитань. 18-40.

Звідси видно, що всі пристрасті перебувають між собою у взаємному зв’язку і взаємопородженні, подібно до добрих схильностей, і мають різну силу і гріховну тяжкість. Немає сумніву, що всяка пристрасть є тяжкий і смертний гріх, бо віддаляє від Бога і погашає ревність до богоугодного життя. Однак пристрасть тим зліша і злочинніша, чим зліший і аморальніший її предмет, чим істотніше порушуються нею обов’язки і чим вона застаріліша.

Жодним чином не треба думати, що пристрасті утворюються природно, самі собою. Будь-яка пристрасть є справа наша. Поклики на те чи інше гріховне походять із розтління нашої природи; але задовольняти їх, тим паче неодноразово, до звички, – це наша воля. Так, гордість утверджується частим гордінням, лінощі – частим бездіяльністю, заздрість – частим заздрістю, сварливість – частою лайкою та ін.

У складі пристрасті слід розрізняти сердечне розташування і звичні дії, що задовольняють пристрасть. Коли людина буває в стані пристрасті, що утворилася, тоді те й інше, можна сказати, рівносильно. Але перш, ніж пристрасть прийде в силу, хоча розташування пристрасне, або пристрасть, у серці вже є, але звичка до дій відповідних може бути дуже слабка. Навпаки, коли людина ввійде в себе, зрозуміє свою небезпеку від пристрасті й наважиться загасити її, пристрасть уже ненавидиться, ганяється й переслідується людиною; але звичка до дій, які задовольняють пристрасть, до яких налаштовані частини й сили душі й тіла, довго ще спокушає, іноді вириває задоволення немов би проти волі, іноді захоплює немов би нестримно. Тому-то довго, довго треба трудитися над викоріненням вкоріненого пороку, доки дії і рухи сил звикнуть до протилежних обертів.

Про викорінення пристрастей треба писати цілі книги… Тому тут згадується про це мале дещо. То нерішуча ознака, що хто-небудь виправляє своє серце, якщо він утримується тільки від зовнішніх справ, що відповідають пристрасті; бо при цьому може і любов пристрасна таїться всередині, і, отже, по серцю ця людина може залишатися пристрасною – некерованою. Також спалах ненависті на пристрасть і невдоволення собою за неї, думати й передумувати, як відучити себе від пристрасті й перемогти пристрасть, нерішуча того ознака, тому що цей стан хвилинний: минеться, і серце знову помириться з пристрастю. Але якщо хто з цієї хвилини обурення на пристрасть візьме твердий і рішучий намір переслідувати її і, не шкодуючи себе, почне викорінювати її, то таке прагнення проти пристрасті є істинним початком виправлення; а благонадійність виправлення залежить від постійності та незмінності наміру і діяння проти пристрасті, бо кінець вінчає справу. Добрий початок є половина справи, але інша половина виповнюється вже наприкінці розпочатого шляху; або, краще, до самої смерті людині пристрасній, яка виправляє себе, слід думати, що вона зробила тільки половину або тільки почала. Від справ пристрасних іноді скоро відвикають, але оскільки сили душі рухливіші за члени тіла речові, то взагалі не радиться вірити погашенню пристрасті, ніби її немає вже, або вона померла. У всякий час її краще порівнювати зі змією, що прикинулася, яка за будь-якої зручної нагоди готова уразити, або з обмерлою комахою, яка за сприятливих обставин легко оживає. Тому пильнувати треба і молитися! Чимала, втім, у цьому відношенні різниця у людей, які стоять у добрі, саме в тих, хто не був раніше рабом пристрастей, з тими, хто був їхнім рабом, але виправився. Що пристойно одним, то не завжди може бути прийнято іншими. Ті можуть діяти з більшою свободою, останні повинні завжди ходити так, як біля вогню. Цим же вирішується здивування: як же деякі святі дозволяли собі пільги і втіхи? Нам же чому необхідна така суворість?! Тому що вони були цілі, а ми були зламані. Як тим, у кого були вивихнуті якісь члени, після встановлення останніх на своїх місцях не дозволяють діяти вільно, а наказують крайню обережність, так і тим, хто впав у пристрасті й виправився, потрібна сувора обачність в усі дні життя їхнього.

Запитується: що думати про деякі чуттєві звички до речей і справ різних, тобто звички задовольняти потреби тіла і почуттів відомим, певним чином, наприклад, звички до відомої їжі, до кольору та ін.? Як любов до чуттєвого, це є нечистота, але коли предмет її – річ байдужа і, особливо, така, що не тягне за собою розладу в дусі й благочестивому стані, то це є справа вибачлива, те, що колись назвали гріхом незсмертним, легким і пробачливим. Справжні, втім, ревнителі благочестя, присвячуючи серце Богові, негайно помічають, що хоча невелика, але ж, як усі вважають, перешкода всьому – ці пусті звички, подібно до того, як довга сукня заважає швидко йти, тому намагаються звільняти своє серце й від них, щоб, як вони байдужі, так і серце було байдуже у ставленні до них. Яка б не була звичка, але все ж вона – зв’язок. Всякий неуважний є раб пристрастей і звичок. Приходячи до тями, звісно, всю увагу і ретельність має він звернути на пристрасті, бо в них корінь гріха. Але, долаючи їх, повинно тому відрікатися і від звичок, щоб, подібно до вільної голубиці, політати і спочивати в Єдиному Всеблагословенному і Всеублажаючому Богові.

Один Бог знає, що породить день, який ми знаходимо. Але та втіха нам, що близький є Господь усім, хто кличе Його в істині.

в) Про гріх як стан, або гріховний настрій.

Гріховний настрій духу легко визначити за протилежністю з настроєм духу доброчесного, як він зображений раніше. Так, у ньому немає жаги до Божественного; він не відчуває і навіть не сподівається на нього ніякої насолоди, а інша людина навіть відвертається від нього й тікає; немає сили: “часто хотів би”, каже він, “але не можу пересилити себе”; немає богоспілкування: він відвернув очі свої від Бога і не лише не дивиться на Нього, а й не хоче дивитися, і навіть боїться. Внутрішнє почуття і совість запевняють її, що вона відпала від Бога, відрікається від Нього; замість бажання ходити у волі Божій у неї є свавілля, або вона обрала початком для своєї діяльності свою волю, робить, що хоче; замість очікування небесної допомоги в неї самовпевненість або загалом земні засоби, які є в її руках: майно, заступництво та ін.; потреби у захисті з боку віри й Церкви Христової в неї немає. Христос і Свята Церква стають для нього і суть щось стороннє, не зовсім потрібне, якщо не зайве. Головні, втім, між цими рисами суть життя у своїй волі з відразою від Бога або неуважністю до Нього і Його закону. Інші риси збираються вже біля цього і з цього розвиваються. Утім, судячи з обставин, в іншого одна, а в іншого інша риса виділяється з-поміж інших, буває очевиднішою і злішою. Також, судячи із сили кожного з цих елементів, і сам стан гріховний буває більш-менш наполегливим і розбещеним, усе це по протилежності з добрим настроєм духу. І умови для визначення ступенів гріховності одразу ж видно з подібної протилежності, а саме: що хто стрімкіший до примх своєї волі, що більший обсяг грішних справ бере на свою частку, що наполегливіший у подоланні перешкод зовнішніх і внутрішніх, особливо з боку сторонніх умовлянь і навіювань сумління, що більш розбещений має мету в гріхових справах, то гірший, зліший і небезпечніший гріховний настрій. Це все зростає тому, якщо хто і більше отримав дарів і благодіянь і особливо вкусив благодаті Христової, більше мав збуджень зовнішніх і внутрішніх, більше і ясніше знає порядок морального життя доброго і злого.

Нарешті, і відношення гріховного стану, пристрасної прихильності та грішної справи в гріху точно таке саме, як і в чеснотах, що відповідають їм добрих сторін. Той, хто відвернувся від Бога у свою волю частим повторенням грішних справ одних і тих самих, залишає в серці пристрасть до них. Різниця тільки в тому, що добрий бореться з пристрастями і небажанням добра, а грішник – із сумлінням, яке заважає йому грішити і спонукає схаменутися. Залишки добра опираються гріху, – цьому злу, що входить у серце; розбещена воля посікає добро, щоб воцарити зло. Як відбувається ця нещасна і тяжка боротьба людини з собою на погибель собі, частково зображено Господом у притчі про блудного сина. Тут видно, як від одного простого, начебто й пристойного помислу, непрогнаного у свій час, зароджується в серці порочне бажання й утворюється своя воля, як потім за ним йде справа за справою, поки не дійдено до краю спотворення. Так камінь, кинутий по схилу гори, зупиняється вже на самому дні її прірви.

г) Віки гріховного життя.

Розрізняють і в гріховному житті віки, як є вони в істинно християнському житті. У Слові Божому про грішника взагалі говориться, що він, дедалі більше й більше “матимуть успіх у злому” (2Тим. 3:13), “приходить нарешті в глибину зол” (Притч. 18:3); означаються й ступені спадання в цю глибину, наприклад, він “беззаконня зачне нечестивий, і завагітніє безправ’ям, і породить неправду” (Пс. 7:15); або, ясніше, за протилежністю з людиною, яку ублажають у першому псалмі, він іде на “пораду нечестивих”, зупиняється на “дорозі грішних” і, врешті-решт, сідає на “сидінні злоріків” (Пс. 1:1). Останні вирази можна прийняти за характеристичні риси гріховних віків. Їх теж три: дитячий, юнацький, чоловічий. У першому – грішник тільки пішов у гріх, у другому – зупинився в ньому, у третьому – став розпорядником у його царині.

 

Дитячий вік. Це період утвореного гріховного життя, яке не встановилося у своїх формах, коливається; час боротьби залишків внутрішнього добра і світла зі злом і темрявою, що вступають. Тут людина, яка потурає гріху, все ще думає відстати від нього; мало-мало, каже вона собі, і кину. Гріх ще здається їй ніби жартом, або вона займається ним, як дитя, яке грається іграшкою; вона тільки начебто неуважна і необачна. У цьому стані кружляння невидимо закладаються основи майбутнього жахливого стану грішника. Перші риси, перші лінії його складаються в перший момент віддалення від Бога. Коли це світло, це життя і сила ховаються від людини, або людина ховає себе від них, слідом за тим починає сліпнути розум, розслаблятися і нерадіти воля, черствіти і перейматися нечутливістю серце, що все і примушує людину часто казати собі: ні, перестану. Але час плине і зло зростає. Хтось із розуму краде істини одну за одною; він уже багато чого не розуміє навіть із того, що колись ясно розумів; багато чого ніяк не може втримати в голові через важкість і несумісність того в теперішній час; нарешті зовсім засліплюється: не бачить Бога й речей Божественних, не розуміє теперішнього порядку речей, ні своїх стосунків істинних, ні свого стану, ні того, чим вона була, ні того, чим стала тепер і що з нею буде… вступає в пітьму й ходить у пітьмі (див. прп. Тих, ослеп, челов., тол. 5). Воля, спонукувана совістю, все ще іноді піклується і приймає турботи про порятунок людини… іноді вона напружується, повстає, утримується від однієї або іншої справи в надії і зовсім одужати, але і знову падає, і що більше падає, то слабкішає. Колишні зупинки і відмови у справах дійсні перетворюються на одні безплідні наміри, а з намірів – на холодні помисли про виправлення; нарешті і це зникає. Грішник ніби махнув рукою: так і бути, нехай воно йде, авось саме якось зупиниться! І починає жити як живеться, віддаючись порочним бажанням, утримуючись від явних справ, коли потрібно, не турбуючись ні погрозами, ні обіцянками, не тривожачись навіть явним розтлінням душі й тіла. Гріх є хвороба і виразка. Сильно терзає душу після першого досвіду. Але час усе згладжує. Другий досвід буває стерпнішим, третій ще стерпніший і т.д. Нарешті душа німіє, як німіє частина тіла від частого тертя по ній. То були страхи й жахи, і грім готовий був вибухнути з неба, і люди хотіли начебто переслідувати злочинця, сором не давав спокою і не дозволяв показуватися на світ; а тут нарешті все нічого! Людина сміливо й небоязко продовжує грішити, зрозуміти навіть не вміючи, звідки це колись бували в неї такі тривоги. Коли в такий спосіб утворилися засліплення, недбальство і нечуття, мабуть, що людина-грішник зупинилася на шляху грішних. Усі добрі повстання вляглися… Вона спокійно, без збентежень і тривог, перебуває в гріху… Тут вступає вона в період юнацький.

Вік юнацький. Це період перебування в гріху або стояння на шляху грішних у сліпоті, байдужості й недбальстві. Вищі сили людського духу вражені летаргічним сном, а сили гріха взяли гору над ними і ніби насолоджуються спокоєм. Спочатку це є ніби точка байдужості. Але з цієї точки починається підкорення обличчя людського гріху. Сили його одна за одною приводяться до підніжжя гріха і поклоняються йому, приймають або визнають над собою його царську владу і стають його агентами. Поклоняється розум і приймає початки невір’я, поклоняється воля і впадає в розпусту, поклоняється серце і сповнюється боязкістю і страхом перед гріхом і гріховним началом. Не все спить грішник, іноді й прокидається. У цей час хотів би все залишити, але боїться почати цю справу через незрозумілу деяку боязкість, в якій звіту дати не можна. Так застраховується людина тиранством гріха, що про обурення проти нього нібито й подумати не сміє. Тут свідчення, як через гріх глибоко падає сила духу і поносне рабство йому до чого принижує благородне обличчя людини!

Розум спочатку тільки не бачить або втрачає все істинне, але з продовженням часу замість істини вступає в нього неправда. Тут усе починається сумнівом або простими запитаннями: чому так, чи не краще так чи ось так? Питання ці спочатку пропускаються без уваги, тільки тінь деяку, подібно до павутинної сітки, накладають на серце; але, прилягаючи до нього ближче, споріднюються з ним і перетворюються на почуття; почуття сумніву є насіння невір’я. Починають говорити вільно, потім зшивати гостроти, врешті зневажати й відкидати все Божественне й святе. Це невір’я! І воля спить у безтурботності, діючи за началами недобрими, сама того не помічаючи, як ними витісняються початки добрі. Вона може перебувати спокійною, не висловлюючи різко свого внутрішнього розтління, але де її починають турбувати, де хочуть її змусити діяти за іншими засадами, там вона висловлює всю норовистість свого нраву, не поважаючи ні очевидності переконань, ні навіть крайнощів: вона йде всьому наперекір, ставлячи себе головним правилом для всього. Чи то закон совісті буде їй навіювати це, чи то закони позитивні, вона каже: відійди, шляхів таких відати не хочу; і це не з чогось іншого, як із розтління вдачі. Отже, грішник, який робостю заляканний повставати на гріх, невір’ям прийняв засади неправди, волею засвоїв правила розпусні, виявляє себе доволі надійним, щоб його звести на певні урядові розпорядження в гріховному царстві. Такий сідає на седалище згубників. Він вступив у вік чоловіка для завідування частиною справ гріховного царства.

Вік чоловічий. Це період самостійної, наполегливої дії на користь гріха, проти всього доброго, від чого людина приходить на край пагуби. Ступені занепаду її визначаються ступенями противлення світлу і добру. Бо й тоді, як вона так живе, совість не перестає турбувати її. Але, прийнявши інші начала, вона не слухає і йде навпроти. Іноді вона тільки не прислухається до цього голосу, у стані нерозкаяності, іноді відкидає й озброюється проти нього, у стані озлоблення, іноді ж саму себе свідомо віддає на погибель, у стані відчаю. Це кінець, куди приводить нарешті грішника гріх, ним улюблений.

Таким чином, гріховних три віки дають дев’ять станів. До них можна додати ще три стани недосконалого навернення грішника, або навернення незавершеного й недозрілого, а саме стани: рабства, коли, побоюючись покарань і Божих погроз, утримують руки від гріхів більш важливих, не соромлячись живити пристрасті та помисли погані; самозаспокоєння, коли вважають себе досконалими через нерішучі й початкові тільки справи добра; лицемірства, коли зупиняються лише на зовнішніх справах благочестя і на цьому ґрунтуються на своїй надії. І буде всіх станів гріховних, поза добрим шляхом, дванадцять.

Більша частина людей грузне в перших трьох і в трьох останніх. Але чимало їх у других і третіх. На втіху грішному роду нашому треба сказати, що поки людина в цьому житті, які б не чинила вона гріхи, завжди є їй можливість повернутися до милосердного Бога, який милує тих, хто кається. Така хороша і добра людська природа, що всіма неправдами своїми людина не може остаточно спотворити її тут. Тільки поки вона не розкаяна, поки запекла, поки впадає у відчай, не може бути помилувана, і якщо не змінить цієї вдачі, не почне плакати й сподіватися, то так зійде і до труни і загине вічно. Всьому злу винуватець диявол. Якби не він, не було б тих, хто впадає у відчай, А то він спершу твердить: Бог милосердний; а коли нагрішить багато людина і замислить каятися, лякає її грізним правосуддям Божим. Але хто змалює всю підступність і злобу сатани і якими мережами обплутує він грішних, що піддаються йому? Жахається і не може зрозуміти грішник, який схаменувся, як міг він зробити те й те, хоча раніше так це здавалося йому легким. Людина грішить завжди в деякому самозабутті.

Яке велике зло гріха! Гріхом ображається безмежна велич Бога. Зневажаючи закон, зневажаємо Самого Законодавця і ображаємо Його. Не так це треба розуміти, щоб цією образою порушувалося всеблаженство Боже, бо Він поза всяким торканням від тварини, а так, що з нашого боку вже все буває зроблено для того, щоб образити Його безмежну велич, подібно до того, як простий громадянин, хоча велич царська залишається недоторканною, ображає її своїми справами. У цьому відношенні гріх є зло нескінченно велике. Але правда вимагає, щоб образа була відшкодована. Відшкодування має дорівнювати образі. За нескінченно велику образу має бути представлено нескінченно велике задоволення. Ось тут і горе! Маючи можливість зробити нескінченну образу, людина не має можливості зробити за неї належну відплату. Залишається людині вічно бути винною і, отже, вічно нести покарання. Такі як перший гріх, так і всі наступні. Щоразу, як грішить людина, вона ввергає себе в нескінченне зло.

Про людину ж християнина пише апостол, що вона, грішачи після хрещення, “вдруге розпинає Сина Божого” (Євр. 6:6), зневажає кров Завіту і стає в ряд розпинателів, які кричали: Кров Його на нас і на дітях наших!

Відокремившись від Бога і Христа, людина через гріх приєднується до полчища сатани і стає для нього засадним місцем, звідки він воює на Бога, знущаючись над безмежною Його милістю, і сліпотою, і божевіллям християнина. Бог Сина Свого Єдинородного дав, каже сатана, а я й так умію володіти людьми. Після ж, на суді, всю провину звалить він на саму людину і ще збільшить її, щоб поспішніше звести в пекло. А що гріх робить у самій людині? Він спотворює її і, наче в якусь темряву ввергаючи, у мрії фантазії, марноту бажань і безлад сердечних хвилювань, кружляє її все життя, не даючи схаменутися. Тим часом мучительство пристрастей з’їдає і душу, і тіло. Грішник є істота тліюча.

Судячи з цієї заключності і з цього неподобства гріха, грішникові належало б почати всебічні страждання ще тут. Але за долями Божими цього не буває. Грішник нерідко веселиться і впивається щастям земним, скільки зуміє або скільки попустить Бог, частково для винагороди за якісь добрі справи, частково для настанови. Але під цим видимим щастям завжди криється крах духу безперервний, який часом тільки заливається чуттєвим захватом, та й то не цілком. Грішник завжди похмурий і ніби боїться чогось.

До вмираючого грішника, що не покаявся, приходять демони і, вирвавши душу його, кидають у місце темряви до другого пришестя. Тут поки терзається дух один, а коли після другого пришестя з’єднається з тілом, з тілом і страждатиме нескінченні віки, і мук тих зобразити не можна. Маємо тепер загальний нарис християнської чесноти і нехристиянського гріха. Досить і цього, щоб збагнути, наскільки хороша перша і наскільки поганий другий. Але це ще очевидніше виявиться, коли зображено буде докладно, як відбивається християнськи доброчесне життя і життя, протилежне йому, в усьому єстві людини і на всіх відправленнях її сил. Тут найяскравіше можна побачити, що виробляє в людині Божественна благодать заради покірності людини вказівкам Слова Божого, і що буває з людиною, коли вона, залишаючись сама з собою, слідує настановам своєї волі та своєї самоугодливості, а тим паче, коли віддається будь-якій пристрасті або гріху.

III. Наслідки і плоди доброго християнського життя і життя протилежного йому

Відмітна властивість християнського життя те, що воно є життям благодатним. Тому до плодів його, або до його дій на наше єство, відноситься не те одне, що може виробляти в нас чесноту взагалі, але те особливо, що робить у нас заради стягнення нами добра і праці; тому Божественна благодать, так само як і протилежне їй життя нехристиянське, відрізняється не тільки тим, що виробляє гріх у людині, а й тим, що буває з нею внаслідок того, що вона втрачає або не приймає Божественної благодаті. Щоб не плутатися в словах, тут означатимуть те й інше відповідними словами: християнин – нехристиянин, благодатний – безблагодатний, той, хто ревно ставиться до християнського життя, – відданий гріху і пристрастям.

8. У яких рисах Слово Боже зображує істинного християнина, і людину не християнина?

Якщо зібрати всі місця Писання, що стосуються цього, то в них знайдемо відповіді на такі запитання: що є те й інше життя за походженням своїм, за діями, за загальним духом, за суспільством, у якому розвивається, і за своєю долею?

Людина поза християнством, або та, що перебуває в гріху, природним шляхом народження походить від першого Адама занепалого, і за внутрішніми, моральними властивостями своїми вважається абсолютно з ним схожою, тобто такою, що перебуває у відпадінні від Бога. Будучи, таким чином, справжнім його вираженням, він називається і старим, нібито стільки ж існує, скільки рід людський, або нічого в собі нового не укладає, такий самий, який є у всіх з давніх-давен. Апостол пише, що ми “носили образ земного” (1Кор. 15:49) при народженні, і якщо не “відкладемо… цю стару людину” (Еф. 4:22), то назавжди залишимося такими самими, якими є “земними” (1Кор. 15:47).

Дії цього подібника Адамова, як старої людини, переважно гріховні. Йому “належить старанний намір на зло від юності” (Бут. 8:21), тому що він “зачатий у беззаконнях і народжений у гріхах” (Пс. 50:7), навіть “проданий під гріх” (Рим. 7:14). Ця сила гріховна, що ввійшла в неї через народження, панує в ній з нездоланністю, живе, як господар (Рим. 7:20,23), тож усе єство людини з усіма членами її є нічим іншим, як “тілом Гріха”, а сили її є “знаряддями неправди” (Рим. 6:12,13). Тому “очі його сповнені блудодіяння і безперестанного гріха” (2Пет. 2:14); “Гортань їхня – відкритий гроб” (Рим. 3:13); він “Їхні ноги біжать на лихе, і спішать проливати невинну кров, їхні думки думки кривдні, руїна й погибіль на їхніх дорогах” (Діян. 7:51; Іс. 59:7).

Таке підґрунтя внутрішнього життя вказує на інше якесь походження за духом, саме – від диявола. Бо “і спершу диявол згрішив”, а потім уже й усі люди, які й бувають грішниками не інакше як від диявола, чому й називаються “дітьми його” (1Ін. 3:8,10), “насінням змія” (Бут. 3:15), або просто “зміями, породженнями єхиднини” (Мф. 3:7; Лк. 3:7; Мф. 23:33), а “диявол – батьком їхнім” (Ін. 8:44). За такою спорідненістю з дияволом вони суть справжні спадкоємці духу його, духу богоборства, ворожнечі на Бога і противлення Йому явного і таємного. Усе святе й Божественне всім їм узагалі неприємне, а деяким навіть противне. Богу кажуть: відійди від нас, або що Вишній, не знаємо Бога (Фараон); “Духа Божого не приймають” (Ін. 14:17), людей Божих “ненавидять” і переслідують (Ін. 15:19).

Уся сукупність таких людей, породжень диявола, сповнених духом богопротивостояння, становить “область сатани” темну ( Діян. 26:18), в якій він живе, має свої “глибини” (Об. 2:24), або престол, і як “князь світу цього” і “бог віку” (2Кор. 4:4; Ін. 12:31) усім править за допомогою “миродержників темряви цього віку, духів злоби піднебесної” (Еф. 6:12). Ця царина є “світ, що лежить у злі” (1Ін. 5:19), сповнений “скверн” (2Пет. 2:20), що валяється “в пристрастях” (2Пет. 1:4), “засліплений” (2Кор. 4:4) і в засліпленні буйствує і переслідує все святе, і всіх святих, і тих, хто ревнує до святості; світ, одна любов до якого є “ворожнечею на Бога”, і друг якого є “ворог Божий” (Як. 4:4). Дух засліплення і наполегливого буйства є прямий “дух миру” або сатани (1Кор. 2:12).

Жалюгідна доля цих людей! Вона однакова зі світом і сатаною. Будучи “чадами гніву за своєю природою” (Еф. 2:3), вони потім протягом життя “збирають собі гнів у день гніву і одкровення праведного суду Божого” (Рим. 2:5); “кінець їхній – загибель” (Флп. 3:19), і їм “буде морок темряви на віки” (2Пет. 2:9,17; Іуд. 1:13).

Жоден із таких не врятується інакше як за умови навернення і покаяння заради віри в Господа Іісуса Христа, дією благодатного відродження. “Хто вірує в Господа, той не буде засуджений, а хто не вірує, той уже засуджений є, бо не вірує в ім’я Єдинородного Сина Божого” (Ін. 3:18). “”Якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого” (Ін. 3:3). “Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто не вірує в Сина, той не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36).

У людині, яка зачала в собі істинно християнське життя і досягла успіху в ньому, всі ці сторони зовсім протилежні.

Так, “народжується вона звище” і образом абсолютно новим, тобто водою і духом (Ін. 3:3), через долучення до Христа, єдиного істинного джерела істинно людського життя, і через “вбрання в образ цієї небесної” Людини, нового Адама, нового родоначальника справжніх людей (1Кор. 15:49), чому називається “людиною новою, позбавленою старого” (Еф. 4:4), новою твариною у Христі Ісусі (2Кор. 5:5). 15:49), чому й називається “людиною новою”, що позбулася старого (Еф. 4:24), новою твариною у Христі Іісусі (2Кор. 5:1-7).

Народжений “не від похоті тілесної, але від Бога…, він приймає область бути чадом Божим” (Ін. 1:12,13) заради Господа Іісуса Христа, Котрий прийняв плоть і кров, і робить віруючих “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:4), які, бо “водяться духом Його, суть сини” (Рим. 8:14), “прийняли духа синоположення, за яким взивають: Авва, Отче” (Рим. 8:15), – і який “прислухається до духа” їхнього, що вони суть сини (Рим. 8:16). У почутті цього синівства вони насолоджуються благоволінням Божим, сповнюються любов’ю до Бога і з любові ревнують про славу Його. Усе Божеське є ніби їхнє власне.

За цим походженням у них як дух життя, так і самі справи святі й Божественні. Ще до створення світу вони визначені бути святими і непорочними в любові (Еф. 1:6) і після виконання часів “створені у Христі Іісусі на добрі справи, …нехай у них ходять” (Еф. 2:10); і справді “ходять в обновленні життя”, за подобою величі воскреслого Господа (Рим. 6:4), як “ревнители доброю справою” (Тит. 2:14). Бо як корінь святий, так і прищеплене до нього святе, “за прикладом Святого, Котрий покликав вас” (1Пет. 1:15).

Усі ж такі в сукупності становлять рід вибраний, царське священство, язик святий, людей оновлення – “сповіщати чесноти з темряви Того, Хто покликав їх на дивовижне своє світло” (1Пет. 2:9); усі “мов живе каміння, будують з себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, Іісусом Христом.” (1Пет. 2:5), “будуються у житло Боже духом, … на Церкву Святу в Господі” (Еф. 2:21, 22); “з Нього все тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю” (Еф. 4:16), і в такий спосіб становлять тіло Церкви, якою керує Христос, – “сповнення того, хто сповнює всіляка у всіх” (Еф. 1:23), а вони є “членами Його від плоті Його і від кісток Його” (Еф. 5:30; Кол. 2:19).

Такі люди, всі в сукупності і кожен по частинах, перебуваючи ще тут під особливим Божим благоволінням, особливо бережуться для високих нагород у майбутньому. “Якщо Бог за нас, хто проти нас? Хто буде звинувачувати вибраних Божих? Бог виправдовує їх” (Рим. 8:31,33). Це тут, а в майбутньому вони, як чада, суть “спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу”. Слава ж і велич цієї спадщини такі високі, що на неї “сподівається все створіння” (Рим. 8:17,19). Як кожен із них є син, то необхідно вже є “і спадкоємець Божий Іісус Христом” (Гал. 4:7). Тому їхнє “житло на небесах є, звідти ж і Спасителя очікують, Господа Іісуса Христа, що преобразить тіло смирення нашого, щоби бути йому подібним до тіла слави Його” (Флп. 3:20,21). На вигляд вони мандрівники і пришельці, справою ж співмешканці святим і близькі Богу. Тут вони тільки на час; а батьківщина їхня, де вони вписані в громадянство, не тут, а на небі.

Який тяжкий стан перших і який втішний стан других. Звичайно, є різні ступені в тій та іншій стороні; але більше або менше все прописане властиве кожному ступеню. Інший жахнеться того, як жахливо зображені грішники; що ж робити? таке похмуре обличчя їхнє не людиною написане, а Словом Божим непорушним. Ось чим далі, тим більше буде виправдовуватися цей загальний нарис тієї й іншої сторони.

9. Стан складових частин людського єства, його сутнісних властивостей і сил в істинному християнині та людині-грішнику

Зазначена раніше протилежність людей, які живуть за духом Христовим, під дією Божої благодаті, і людей, які чужі до цього духу та відкидають благодать, відкриється ще з більшою очевидністю, коли побачимо, яким є стан загального устрою всієї природи людської та головних її властивостей, а також яким є стан її сил і здібностей.

Загальний устрій природи людської визначається поєднанням різних сил її та здібностей і різних частин її складу. Так, усе розмаїття наших внутрішніх дій, що усвідомлюються, зводиться до трьох вихідних начал, або сил: тієї, що пізнає, тієї, що бажає, і тієї, що відчуває. Усі ж сили ці зосереджуються і сходяться в нашій особі, у нашій особистості, у тому, що говорить у нас: я, яке є злиття і нероздільна єдність усіх сил. Вони в ньому сцентровані й виходять із нього, як із фокуса.

Далі, те, що пізнання, бажання і почуття є в нас не тільки на різних ступенях, а й навіть у протилежних напрямках, змушує, окрім інших підстав, припускати у складі істоти людської три частини: дух, душу і тіло, з яких характер першого – зречення від чуттєвого, останнього – занурення в нього, середньої ж – сумісність того й іншого. Мета і призначення першого є спілкування з Богом і світом духовним, останньої – посередництво у стосунках зі світом чуттєвим; середня повинна від чуттєвого через дух підніматися до Бога та одухотворятися, і від Бога через дух зводити одухотворення чуттєвому. Частини ці у складі нашому не лежать одна поруч з іншою, але всі, так само як і здібності, сходяться в нашій особі (я), їй привласнюються і суть для неї постійні засоби. Особа людини (я) є єдність духу, душі й тіла.

До сутнісних властивостей людини належить те, що вона обдарована свідомістю, може говорити про себе – я, або є особа. Це така властивість, за якою людина, стверджуючи своє власне буття і буття речей поза собою, відрізняє їх від себе, а себе від них, говорить про себе – я, а не вони, а про тих – вони, а не я. Воно отримує назву самосвідомості, коли звертається всередину, до себе виключно. У цьому зверненні в себе вона знову може відрізняти себе від своїх дій, або своє буття від того, що походить від нього, підносячись ніби над тим і іншим. При цьому, оскільки до буття нашого можуть докладатись чужі, сторонні сили, то усвідомлюючи своє буття, він може усвідомлювати себе не як себе, а як іншу особу (у біснуватих).

Розумно-вільна самостійність. Самостійність належить істоті, яка не є явищем іншої істоти, а сама є джерелом усіх явищ, що від неї виходять. Таких самостійних істот багато (субстанції). Відмітна властивість людської самостійності полягає в тому, що вона не тільки виконує дії, а й бачить їх, не тільки бачить, а й керує ними на свій розсуд і розум. Ця властивість однозначна з розумною свободою.

Життєвість. Людина є живою істотою. Є сили мертві, наприклад, електрика, магнетизм. Вони в кожну мить суть те, чим бути їм належить, не розвиваються. Людина в хвилини походження не є те, чим їй бути має, а розвивається, утворюється, росте, процвітає. І рослина спочатку, в насінні, є тільки майбутня можлива рослина; стає ж дійсною рослиною через прийняття в себе чужих елементів і засвоєння їх собі. Зростання духовної природи людини відбувається іншим порядком. Вона зріє розмаїттям власних утворень: думок, почуттів, бажань і справ, які, обертаючись всередину, осідають нібито в ній і становлять для неї їжу або елемент зростання. Тому властивість життя її завжди можна визначати властивістю її дій. Найособливіша ж риса життя, притаманного людині, є безсмертя, що передбачає нескінченну її вдосконаленість.

Тепер запитується, в якому стані співвідношення складових частин істоти людської та її здібностей і істотні властивості, перш ніж людина стане жити по-християнськи і після того, як вона зважиться на цю справу і зміцніє в ній.

Природне відношення складових частин людини має бути, згідно із законом підпорядкування меншого більшому, слабшого сильнішому, таке: тіло повинно підкорятися душі, душа – духу, а дух же за властивістю своєю має бути занурений у Бога. У Бозі має перебувати людина всім своїм єством і свідомістю. При цьому сила духу над душею залежить від притаманного йому Божества, сила душі над тілом – від духу, що володіє нею. Після відпадання від Бога сталося і мало статися сум’яття в усьому складі людини: дух, віддалившись від Бога, втратив свою силу і підпорядкувався душі; душа, не піднесена духом, підкорилася тілу. Людина всім єством своїм і свідомістю загрузла в чуттєвості. Людина, до прийняття нового життя в Господі Іісусі Христі, саме перебуває в цьому стані зіпсованого співвідношення складових частин її істоти, подобу якому представляє зорова трубка, коли складові її частини всунуті одна в іншу.

Так, Слово Боже, говорячи про грішників, які забувають Бога, постійно майже називає їх плотськими, рідко – душевними, а духовними не тільки не називає, навіть вважає їх протилежними до таких.

Ще про перший допотопний світ сказав Бог: “не має Дух Мій перебувати в людях цих, бо вони тілесні” (Бут. 6:3). Явно, що відданість плоті погашає дух і відчуження від Бога. У пророка Давида говориться: “людина, що в честі сияла, не розуміючи, долучилася до худоби безглуздою, та й уподібнилася до неї” (Пс. 48:13), тобто честь богоподібності, відбиту в її дусі, замінила скотиною, віддавшись плоті. Апостол Павло про стан людей до прийняття благодаті в християнстві говорить, що тоді вони були “у плоті, тому пристрасті гріховні діяли в них” (Рим. 7:5), жили “в пристрастях плоті, творячи волю плоті й помислів” (Еф. 2:3), або, як каже апостол Петро, “услід за тілесною пристрастю, що сквернилася, ходили” (2Пет. 2:10). Апостол Іуда невірних прямо називає “тілесними, що духу не мають” (Іуд. 1:19). І взагалі, у Слові Божому тілесності приписується все зло. “Той, хто за тілом, тілесне мудрує…, а мудрування тілесне – смерть і ворожнеча на Бога є” (Рим. 8:5,7), ті, хто підкорився йому, “Богові угодить не можуть” (Рим. 8:8), чому “від плоті пожне тління” (Гал. 6:8).

Душевність же в людині, яка не прийняла благодаті або втратила її, як хмара якась стоїть між обличчям людини і Богом, припиняючи спілкування між ними. Той, хто поневолений переважно нею, або “душевна людина не приймає того, що від Духа Божого” (1Кор. 2:14). Переважання душі, так само як і переважання тіла, є заперечення життя за духом. Святий апостол Яків, перерахувавши пристрасті, яким задовольняє і за якими діє людина, що не приймає від Духа Божого, з великою точністю додає: “це не є мудрість, яка виходить звище, а земна, душевна, бісівська” (Як. 3:15). Слова: душевний, земний, не Божий – однозначні…

Де ж дух у такого роду людей? У них же, але, перебуваючи в підпорядкуванні душі й тілу, він виснажений і зовсім майже не діє властивим йому чином. Його присутність у них можна впізнавати, з одного боку, за безмежністю деяких душевно-почуттєвих прагнень, невластивих душі та плоті за їхньою природою, з іншого – за станами, які бувають нерідко у цих людей і в яких вони зрікаються землі наперекір вимогам душі та плоті. В останньому випадку дух зазіхає ніби увійти у свої права. Муки совісті, страх перед Суддею – Богом, постійна туга – це суть його дії на душу, його стогони, що відгукуються у свідомості душевній. Так, у людях чуттєвих і душевних дух тліє, як іскра під попелом. Збуди його або, краще, не заважай йому збудженому бути “Словом Божим, яке… проходить… до розділення душі й духу” (Євр. 4:12), і він з’явиться у всій своїй силі та владі.

У людині ж, яка приліпилася до Господа Іісуса Христа і благодать Його прийняла, все це має себе інакше. Як властиво рабу Христовому, вона “розіп’яла плоть свою з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24). З першого разу, коли тільки покладає ще намір працювати Господу, він визначає вже себе на самозаглушення, а потім і постійно “не по плоті ходить, а по духу” (Рим. 8:1,4), “духом умертвляючи діяння тілесні” (Рим. 8:13). Він ніби “не в плоті, але в дусі, …і не повинен плоті, щоб по плоті жити” (Рим. 8:9,12).

Прийнявши слово, що “проходить… до розділення душі й духу” (Євр. 4:12), вона бере душу у свою владу і приносить її в жертву Богові (Мф. 10:39), починає “уникати тілесних похотей, які повстають на душу” (1Пет. 2:11), підкоряти її “слову, що може врятувати” (Як. 1:21), і в такий спосіб перетворює її всю, наставляє її духом через “віру або послух істині” (1Пет. 1:22; Іуд. 1:20), привчає її віддавати… себе на доброчинство” (1Пет. 4:19), і “серце її обрізує духом” (Рим. 2:29), і все богоугодне, “що коли творить, то примушує творити від душі”, чого колись вона не хотіла (Кол. 3:23). Працюючи таким чином Богові “всією душею” і “від душі” (Еф. 6:6; Мф. 22:37), він знаходить спокій душі своїй (Мф. 11:29), прозріваючи “вірою спасіння душ” (1Пет. 1:9), що, “для душі є неначе якір безпечний і міцний” (Євр. 6:19).

Внаслідок цього в нього життя духовне абсолютно поглинає життя плотське й душевне. Він “прославляє Бога в душі й тілі своєму” (1Кор. 6:20); у нього все виробляється в дусі й духом; служить він Богові й працює духом і “в оновленні духу” (Рим. 1:9,7:6; Флп. 3:3), ретельністю він не ледачий від того, що “горить духом” (Рим. 12:11); “ходить духом, і похотей тілесних не чинить” (Гал. 5:16); “сіє в дусі” (Гал. 6:8); “сповнюється духом” (Еф. 5:18); до “слухання істини” схиляється духом (1Пет. 1:22).

Чому так? Християнин “ходить духом тому, що живе духом” (Гал. 5:25), що “Дух Божий живе в ньому” (Рим. 8:9; 1Кор. 3:16); що він став храмом Духа Святого, який живе в ньому, “напоївся Духом” (1Кор. 12:13; 1Кор. 3:16; Еф. 2:22). Цей Дух, прийшовши через слово, що розділило душу і дух, вивільнив цей останній з тісних плотських пут, що тіснили його душевно, бо “де Дух Господній, там воля” (2Кор. 3:17), і тим поклав початок новому, духовно благодатному життю (Рим. 8:23). З таким “зарученням духа” (2Кор. 1:22) зріє потім “потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінне перед Богом” (1Пет. 3:4). Християнин більше і більше утверджується Духом Божим – “у внутрішній людині”; вселяється вірою Христос у серце його, яке в любові вкорінюється і утверджується (Еф. 3:16), бо “хто приліпляється до Господа, той єдиний дух є з Господом” (1Кор. 6:17); чому “шукає горнього, де Христос сидить праворуч Бога, про горнє помишляйте, а не про земне. Бо померли, і життя сховане з Христом у Бозі” (Кол. 3:1-3).

Звідси видно, що істинний християнин і нехристиянин, або християнин хибний, за складовими частинами істоти людської перебувають у протилежності. Що в одного перше, то в іншого останнє. У того перше – дух, у цього він заглушений; у того перше – тілесність, у цього вона заперечується, пригнічується, розпинається, умертвляється. Середня душа підпорядковується, вочевидь, тому, що панує: в одного – духу, в іншого – тілу. Тому істинне співвідношення частин істоти людської: “досконалий… дух, душа і тіло” (1Сол. 5:23) – є тільки в тих, котрі стали Христовими. У них, отже, і істина людської істоти; поза ж християнством не істина, а неправда – немов би привид людини.

Не здалося б комусь жорстоким слово це. Шкода деяких язичників, що так високо стоять на думці, і деяких, що іменуються християнами, сили ж його відкинули, котрі теж не без помітних достоїнств. Але потерпіть. Що далі, то дедалі ясніше і ясніше розкриватиметься істина, яку ми проводимо, що істинно людське життя на ділі може бути видимим тільки в християнстві, у тих, хто з’єднується з Христом і приймає Дух Його.

Тепер про загальний стан і співвідношення сил, що діють усередині нас. Сили ці, виходячи з нашої свідомості або особи (я) і в неї повертаючись, повинні перебувати у взаємному зв’язку та згоді між собою, під управлінням свого неточного початку. Взаємопроникнення і взаємодопомога за залежності від дійової особи є природним станом їх.

Але в людині-грішнику, яка відпала від Бога і перебуває в цьому падінні, як показує досвід, сили ці є такими, що як би відпали від її особи, стали деякою від неї незалежністю і самокерованими. Що означають, наприклад, звичайні в нас слова: зробив би, та не хочеться; або нехай це не так добре, але мені дуже хочеться; або серце не лежить – подінь ти з серцем; або повірив би, але розум не підкоряється; розум – цар у голові, куди діватися мені з моїм розумом? Ці та багато інших виразів означають, що сили ці перестали бути у владі людини, але або керуються самі собою, або підлягають впливу сторонньої сили. Відпавши ж від особи людини, вони втратили взаємну точку з’єднання, а водночас перестали одержувати і взаємну одна від одної допомогу і не мають уже того, чим одна зазвичай користується від інших. Так розум захмарний, мрійливий і абстрактний, тому що не утримується серцем і не правиться волею; воля норовлива і безсердна тому, що не слухає розуму і не дивиться на серце; серце нестримне, сліпе і блаженне, тому що не хоче слідувати вказівкам розуму і не витвережується силою волі. Але мало того, що сили ці втратили взаємну допомогу, вони набули певного ворожого одна проти одної напряму: одна заперечує іншу, немов би поглинає її. Тому переважання серця має із собою у зв’язку слабкість розуму і мінливість волі, нібито безхарактерність; переважаюче прагнення до знань веде за собою ослаблення діяльності або безтурботність волі та нечутливість або холодність серця; переважання волі завжди супроводжується одностороннім спрямуванням, наполегливим, таким, що не прислухається до жодних доводів, там душа не слухає жодних переконань і недоступна для потрясінь серцевих. Таким чином, внутрішній світ людини-грішника сповнений самоуправства, безладу і руйнування. Про такий стан свідчить переважно досвід, але й у Слові Божому можна знаходити чимало на те вказівок, хоча воно зображує не стільки душевні сили та їхній стан, скільки справи людини – творіння всіх сил.

У цьому відношенні дуже чудові такі місця.

Так, апостол Павло в Посланні до Римлян у 1-му розділі зображує велике сум’яття і негаразди внутрішні, які бувають у грішниках і нечестивцях, роблячи їх через відпадіння від Бога. “Вони, пізнавши Бога, не прославили Його, як Бога” (Рим. 1:21), тобто знехтували Богом, відпали від Нього, відкинули Його. Наслідком цього природним було те, що серце в них стало сліпим, воля – норовливою, розум збожеволів, вони з’їхали з глузду, “затьмарилось нерозумне їхнє серце” (Рим. 1:21) і “збожеволіли” (Рим. 1:22). За цим природним наслідком настала інша, як кара від Бога… “віддав їх Бог у пристрастях сердець їхніх” (Рим. 1:24), тобто норовливості серця, “пристрасті нечестивості” (Рим. 1:26), тобто запеклій порочності волі, “перекручений розум” (Рим. 1:28), тобто нерозсудливості, мріям (відняв практичний розум).

Той самий апостол у Посланні до Ефесян (Еф.4:17-20), називаючи язичників, або невіруючих, “відчуженими від життя Божого”, тут же змальовує стан їхньої душі, а саме: “ходять у марнотах розуму”, тобто у примарних, фантастичних побудовах розумових, ідеальних, страждають на “скам’яніння серця”, тобто на безсердечність та нечутливість, “віддані до нечисте життя”, тобто до шаленства та захоплень волі.

Людина ж, яка до Бога навернулася і у Святій Церкві з Господом Іісусом Христом з’єдналася і в Ньому оновилася, у Слові Божому зображується зовсім у протилежному вигляді. Так, апостол Павло молиться за ефесян (Еф. 3: 16-19), нехай дасть їм Бог “силою утвердитися Духом Його у внутрішній людині”, нехай дарує тобто моральну силу волі через союз зі Святим Духом, нехай дасть “вселитися Христові вірою в серця” їхні, нехай буде у них серцеве з’єднання з Христом Спасителем, “хай зможуть зрозуміти”, тобто із цього досвідного долучення до Христа Господа нехай черпають духовний розум і “нехай сповняться в усяке сповнення Боже”, тобто із сукупності всього цього або зі з’єднання їх із Богом усіма силами нехай складається повнота властивих християнам внутрішніх досконалостей, або, за цією умовою, нехай їхнє внутрішнє буде вмістилищем або сосудом, який безперервно наповнювався б припливом від Бога досконалостей духовних… Мабуть, як у Христі Іісусі дух людини стає міцною або скріпленою в собі сосудом.

У тому ж Посланні (Еф. 4:22-24) суть християнства, або істину про Христа, апостол описує так: ” відкинути, за першим поступованням, старого чоловіка, який зотліває в звабливих пожадливостях” – цим заповідав оновлювати серце; “та відновлятися духом вашого розуму,” – тут зміна розуму; “зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й святості правди” – тут преображення волі! Цим місцем вказується, що в християнині спільно і одноразово оновлюються всі сили його єства, до того ж усі в одному дусі і в одному напрямку.

У Посланні до Філіппійців апостол змальовує, що “мир Божий, що перевершує всякий розум”, оселяється в серці разом із вселенням у ньому “Бога світу” (Флп. 4:7,9). Щоб не обурювати цього світу, він заповідає їм: усі думки свої, або інакше, дії всіх своїх здібностей спрямувати на богоугодне, а саме: розум – на істинне, волю – на праведне, серце – на дорогоцінне. Яка душа це зробить, та здатною стає бути житлом Бога світу. Подивіться до того ж, усі ці богоугодні предмети апостол раніше вказав філіппійцям, і вони збагнули їх, прийняли їх і скорилися їм, тобто зайняли себе ними всіх цілком, по всіх силах.

Таке ж поєднання діяльності всіх сил в одному, як характер життя християнського, вказується і в таких місцях: Кол. 1:9-11 – апостол молиться за колоссян, “наповнювались пізнанням волі Його, в усякій премудрості й розумінні духовному, щоб поводились достойно Бога, у всьому угождаючи Йому, приносячи плід у всякому доброму ділі та зростаючи у пізнанні Бог” та ін.; Кол. 2:1-7 – апостол молиться за всіх, “нехай утішаться серця всіх, що з’єдналися в любові, і в усякому багатстві сповіщення розуму, у пізнанні таємниці Бога, і Отця, і Христа…” та ін.; Кол. 3:12-16 – “вдягніться, як вибрані Божі, святі та улюблені, в милосердя, благість, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, поступаючись один одному і прощаючи взаємно, коли хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви.” та ін.; Еф. 5:15-19 – “Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, дні бо лукаві! Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня. І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа” та ін.

З них видно, що в душі істинного християнина зовсім не буває того негаразду, який неминучий в людині, непричетній Духу Христовому. Усі її здібності діють спільно, спрямовані на одне, перебувають у підпорядкуванні йому, як особі, чому й приписують їй цілісність, повноту, здоров’я.

У правилах святих подвижників про те, як живити душу свою істиною Божою через благоговійні роздуми над нею, видно, як самою справою мають бути поєднані всі сили в одному. Старці Божі заповідують, звичайно, дотримуватися при цьому такого порядку: зосередь увагу свою на обраному тобою предметі, наприклад, присутності Божій, смерті, хрещенні, і розглядай його з різних боків. Водночас кожну думку, що народилася в тебе, намагайся проводити до почуття або впроваджувати в серце; наприклад, із думки про близькість смерті народи страх або каяття, із роздумів про обітниці хрещення – радість або печаль тощо. Укладай же всякий роздум висновком правил для себе стосовно твого життя і твоїх обставин, наприклад, Бог скрізь є, все бачить, отже, і мене; не буду ж я допускати поганих помислів – краще помру, ніж згрішу; а в такому-то випадку буду чинити так і так, щоб не прогнівити Бога, який бачить мене. У такий спосіб діяння, очевидно, скріплюються всі сили духу або весь склад внутрішнього життя людини, все життя безперервно рухається і підновлюється.

Є й інше правило, яке показує, як усі сили духу треба тримати у своїх руках, а саме: вранці, після молитви, сядь і розрахуй, що тобі треба робити впродовж дня: де бути, з чим і з ким зустрічатися, – і відповідно до того наперед визнач, що де думати, що сказати, як тримати свою душу й тіло та ін. Це означає, що істинний християнин повинен сам тримати себе в руках, сам завідувати всіма рухами своєї душі, а не дозволяти їм відбуватися самим собою, ніби без його відома. Він повинен бути сам владикою всього, що відбувається всередині нього, владикою своїх сил.

З усього запропонованого може кожен угледіти, що в істинному християнині всі сили в діяльності своїй залежать від нього самого, а не самовладно рухаються, що в цій діяльності скрізь діють спільно, не роздрібнюючись і не відокремлюючись одна від одної, допомагаючи собі взаємно і взаємно підносячи спільне життя духу, так що воно від цього є ціле й міцне, є гідний сосуд Бога, Який перебуває та спочиває в ньому. У грішнику ж цього немає, а є все протилежне, як бачили. Сам він цього не бачить і говорить про себе, що цілий і здоровий, у чому й біда його. Але й тим, котрі відмовилися від гріхів, треба уважно стежити за собою, щоб не потрапити хоч тимчасово в такий розпад сил, який буває у відданих гріху… бо і це небезпечно. Усвідомлюючи це, уважніше до себе всяк.

Слідом за зміною співвідношення складових частин людини і головних її здібностей не можуть не змінюватися й істотні властивості її особи, тому що ця особа є центром і частин, і здібностей. Тому стан цих останніх безпосередньо відбивається в першому і його визначає, як і назад ним визначається.

Між цими властивостями перше місце посідає свідомість. Вона є властивістю, вихідною для інших, є прямою властивістю особи і немов би тлумаченням її. Вона, вважаючи буття себе і буття істот поза сущими, відрізняє себе від них і їх від себе. Наступна умова до досконалості свідомості або до стояння її у своєму чині є піднесення нашого обличчя і над собою, і над зовнішнім світом. Де немає цього піднесення, там свідомість має бути каламутною, невизначеною, несвідомою або наближатися до тваринного самопочуття.

Але про людину до сприйняття нею благого наміру жити свято, по-християнськи, про людину, яка працює на гріх і пристрасті, безсумнівно, відомо, що вона не підноситься над зовнішнім світом, а навпаки, захоплюється ним, живе в ньому, нібито зливається з ним, чому і називається зовнішньою, такою, що живе поза собою і пішла із себе. У себе приходить він уже в наверненні. Добробут зовнішніх речей своїх він вважає добробутом власної особи і, навпаки, неблагополуччя їх – своїм нещастям. Тому замах на шкоду або сама шкода в одязі, домі, меблях, місці тощо глибоко вражають його, вражають у саме серце.

Не підноситься вона також і над внутрішнім своїм світом, але так само, як зовнішніми речами, захоплюється і механізмом внутрішніх своїх рухів. Зазвичай кажуть: я задумався, був у забутті, не пам’ятаю, що зі мною було і біля мене… тобто в цей час він захоплювався рухом думок, або був у нестямі від радості, вбитий горем, в серцях вийшов із себе… тобто віддав себе рухам серця; або не згадаєшся в клопотах і турботах: те треба, інше треба… тобто безперервно ганяти все вперед і вперед багатоманітні бажання волі. Очевидно, що відданий гріху не владний над внутрішніми рухами, а втиснутий немов би в них, вабиться ними, як воїн, стиснутий усередині полку. І це не на одну тільки годину, а постійно. Такий уже закон її життя внутрішнього: вестися як веденому.

Але в нього:

Немає достатнього знання власних своїх дій. Вона не знає не тільки, що зроблено вчора, навіть нині або за кілька годин. Вона перебуває безперестанку в дбайливому діянні, а не знає, що робити, наче ці дії не від її особи відбувалися. Це через те, що надто захоплений потоком власних дій і озирнутися на себе не має він часу.

Немає знання себе, бо це знання складається зі знання власних дій і свого ставлення до всього іншого, що існує. Але ні останнього, ні першого в ній немає. Тому вона не скаже, що, власне, вона означає, що на неї чекає, в якому вона стані, який головний її настрій, головна недуга і чим допомогти їй.

Тому немає і розрізнення себе від своїх дій. Це найнебезпечніша з спокус особи грішної. Усе, що виникає всередині, вважає він власне собою і стоїть за те як за себе, як за своє життя. Тому й відмовити собі ні в чому не хоче.

Тим часом чи мало вселяється в нас із зовні від сатани і світу, крім того, що виникає від гріха, який живе в нас і якого теж не слід вважати собою?

З усіх цих причин і дослідів треба вважати, що грішник не знає себе як слід.

Такий стан свідомості й самоусвідомлення в грішників, які втратили благодать, і в невірних, які не прийняли благодаті, називається сном, чому до кожного з них говорить апостол: “сплячий вставай” (Еф. 5:14), також сліпотою, сидінням у пітьмі й навіть просто – пітьмою. Кожен з таких “сліпий, закрив очі, забув про очищення попередніх гріхів своїх” (2Пет. 1:9). Грішник живе в самозабутті, бачить як у мглі і навіть більше – ходить як сліпий. Тому Спаситель, як обіцяно було, і прийшов “відчинити очі сліпих, вивести з уз зв’язаних і з дому в’язниці тих, хто сидить у темряві…” (Іс. 42:7). Грішник, як у темниці якійсь, ув’язнений у внутрішній своїй темряві самоневідання і самозабуття, з якої виводиться Спасителем. Нагадуючи про це благо, апостол Павло каже: “Були у темряві, а тепер світло в Господі” (Еф. 5:8), тобто як колись у вас, через густоту темряви, нічого не було видно, так тепер усе видно, по благодаті Господній.

І справді, свідомість того, хто благодатно живе у Христі, зовсім не така, як свідомість того, хто працює гріху і пристрастям. Вони відрізняються як світло і темрява. Перша дія благодатного пробудження грішника полягає у витяганні душі з механізму її внутрішнього і зовнішнього життя і в піднесенні над течією її… Тут, отже, надається перша можливість свідомості справжній і повній. З цієї хвилини вона і починається, бо перший погляд людини під дією благодаті звертається на її сутнісні відносини: на них насамперед падає світло її. Потім уже уважний до себе не сходить із цієї висоти духу. Око його піднесене над усім своїм і над усім причетним до нього, і все те усвідомлює і бачить він ясно, як страж якийсь.

Ця властивість облагодатствованного в Слові Божому і в настановах подвижницьких називається пильнуванням і тверезістю. Механізм внутрішнього і зовнішнього життя щохвилини поривається знову втягнути їх у себе, як у вихор або безодню якусь; вони тримаються в собі. Напруга перебувати в собі є подвиг тверезіння або пильнування, найважливіший і початковий у духовному житті. У міру досконалості в тверезій пильності над собою підноситься і свідомість.

Так, християнам заповідують “тверезитися і пильнувати, …тверезитися в молитвах” або пильнувати в молитвах (1Пет. 5:8,4:7) і взагалі бути всебічно бадьорими: “ви, браття, не в темряві, щоб день застав вас, як злодій; бо всі ви – сини світла і сини дня: ми – не сини ночі, ні темряви. Отже, не будемо спати, як і інші, а будемо пильнувати і трезвитись. Бо ті, що сплять, вночі сплять, і ті, що упиваються, вночі упиваються. Ми ж, будучи синами дня, будьмо тверезі, одягнувшись у броню віри й любові та в шолом надії спасіння” (1Сол. 5:4-8). Таке стражництво над собою заповідається християнам. Отже, воно в них є як властивість.

Те саме зображується і в правилах святих подвижників, що є новим доказом тієї властивості християнина, що він ясно бачить себе, все своє і все навколо себе. Так у преподобного Філофея пишеться: від ранку слід твердо тримати в пам’яті Бога і, безперестанку утримуючи душевну молитву до Іісуса Христа, мужньо і непохитно стояти при дверях серця і на цій духовній варті вбивати всіх грішників землі (Добротолюбіє, т. 3, гл. 2).

Унаслідок цього і самосвідомість, як подальший розвиток або особливий тільки оборот свідомості, перебуває в істинного християнина на вищому ступені досконалості.

Так ясно знає він свої дії, дії не тільки одного дня, а й тижнів і років, від часу пробудження знає не тільки чисельно, а й за їхньою силою і змістом, зі спонуканнями, чистотою і нечистотою цілком. За тим у нього є повсякденна сповідь.

Розрізняє себе від дій. На цьому ґрунтується вся мудра тактика в духовній брані, бо найперша тут справа є свідомість ворога. Потім всякий рух у нього зараз оцінюється, звідки він і що означає. Погляд всередину себе в цьому відношенні в нього такий глибокий, що він не тільки взагалі неправі рухи бачить, а й між ними розрізняє свої від не своїх. У цьому і полягає відома у святих подвижників розрізнення речей або помислів.

Знає, що він значить сам, що на нього чекає, в якому він стані, в яких стосунках до інших…

З усіх цих властивостей складається те внутрішнє світло, яке приписують істинним християнам і за яким усе їхнє життя називають ходінням у світлі або діланням у день.

Друга властивість людської особи є розумно-вільна самостійність. Стан цієї властивості визначається вже станом свідомості, бо вони слугують взаємним одне для одного відображенням. Отже, в істинному вигляді і вона буває тільки у християн істинних, а у відданих гріху можна бачити тільки тінь її. Самостійність, властива людині, вирізняється розумністю і свободою. Розумність вимагає, щоб дії розташовувалися на власний розсуд, своїм цілям і розпорядженню розумному. Ознакою його відмітною служить те, якщо думка завжди передує бажанню; навпаки, де бажання керує думкою, там відсутність або неблагополуччя цієї властивості не підлягає жодному сумніву. У людини-грішника, неводимої і неукріплюваної благодатно, так і є. Ми бачили вже, що вона віддана механізму внутрішніх рухів; і Слово Боже говорить про неї, що вона творить тільки “волю плоті й помислів” (Еф. 2:3) і “ходить у своїх примхах” (2Пет. 3:3), тобто як захотіла, так і робить, тоді як слід діяти так, як знаходить людина, що відповідає її власному своєму призначенню.

Свобода полягає в тому, щоб розпоряджатися діями без усякого насильства і захоплення ззовні або зсередини, прямо від особи. Відмітна її ознака – незалежність і невимушеність. Якби хто хотів зробити щось на свій розсуд, а тим часом буває примушений робити інакше, то свобода ця, очевидно, була б у кайданах. Такою вона зображена апостолом Павлом у людині-грішнику, про яку в своїй особі говорить він: “не що хочу, те роблю, але що ненавиджу, те роблю”. Ці узи накладаються: Гріхом, що живе в нас: “уже не я це творю, – каже там же апостол, – але гріх, що живий у мені… але в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть законові розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх” (Рим. 7:14-23). Силу цього гріха найбільше зазнає, відчуває і знає на власному досвіді той, хто прийшов до усвідомлення своєї домінуючої пристрасті і збирається здолати її. Він бачить, як ведеться слідом за “своєю пристрастю, заманюючись і спокушаючись”, як невільник (Як. 1:14). Тому такі в Слові Божому називаються “рабами гріха” (Рим. 6:7-20), “проданими під гріх” (Рим. 7:14); “хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19).

Світом. Над людиною, яка не прийняла благодатної сили, панують сила і влада пристрасних звичаїв мирських і духу, що діє у світі, аж до того, що їй і на думку навіть не може спасти наважитись на що-небудь протилежне. “Ніяк не можна: так прийнято”. Цим виражається загальна свідомість свого рабства духу світу. Підтримується ця влада деяким боязню або страхом за життя. Бо інакше треба вийти зі світу, куди ж?! Тому в Слові Божому вони й називаються “поневоленими під стихіями… світу” (Гал. 4:3), “тими, що ходять за віком світу цього” (Еф. 2:2), “за переданням людським і за стихіями світу” (Кол. 2:8).

Дияволом. Він діє через світ і гріх, що в нас живе; тому здебільшого приховані узи його. Але якщо людина, яка покаявся, озирнеться і збагне колишнє своє життя, то знайде, що на шляху її до загибелі була дотримана найхитріша кмітливість, не її, втім, і не інших людей. Чия ж? Очевидно, чия – людиновбивці споконвіку. Отже, треба сказати, що кожен грішник, як і всі грішники, є особами, які перебувають у розпорядженні злого духа, або рабами його. Рабство це виражається у відразі грішника від усього священного і в його безсиллі привернути себе до чого-небудь такого. У Слові Божому грішники, які не мають Духа Христового і благодаті його, прямо називаються рабами диявола, що містяться в області його ( Діян. 26:18) і сітях, і є “диявола, який упіймав їх до волі своєї” (2Тим. 2:26).

Отже, і друга властивість, розумно-вільна самостійність, у людей, які не прийняли в себе благодатних, відновлювальних сил, у поганому і приниженому стані. Навпаки, у тих, хто прийняв ці сили, вона є в істинному своєму значенні.

Що стосується розумності, вона в них діє з усією силою вже тому, що їх витягнуто силою благодаті з внутрішнього свого механізму і піднесено над своїми діями; особливо ж тому, що з хвилини звернення до Бога і возз’єднання з Ним благодаттю всяка в них дія відбувається не інакше, як через усвідомлення волі Божої на неї, всяка дія – і внутрішня, і зовнішня. Вони “останній в тілі час живуть уже не за людськими похотями, а за волею Божою” (1Пет. 4:2). Життя з волі Божої є найвищою мірою життя розумне. Тут воля Божа через покірний навіюванням її розум править усіма справами і всім ходом життя і веде людину до останньої її мети. Звідси лад, цілісність життя.

І вільним у повному сенсі можна назвати тільки того, у кого життя влаштоване показаним чином. Той тільки і вільний істинно, кого звільнить Іісус Христос (Гал. 5:1); “там тільки і свобода, де Дух Господній” (2Кор. 3:17). Християнин, який перебуває в Господі Іісусі Божественною силою Духа, насолоджується втішним станом свободи (Рим. 8:2). Гріх ним не володіє (Рим. 6:7-12), зі світу він вилучений (Ін. 15:19) і без остраху готовий говорити істини “перед володарями” (Мф. 10:18), диявола й усю силу ворожої він зневажає (Лк. 10:19). Тому він стоїть, як стовп твердий, не вагаючись жодними противностями; жодні збіги обставин не опановують його, а навпаки, він ними розпоряджається на свій розсуд або поводиться серед них, не змінюючи свого настрою та головних своїх намірів.

Остання нарешті властивість людської природи – життя – у людини-грішника, за вказівкою Слова Божого, зовсім втрачається. Воно майже інакше й не називає її, як мертвою, яка тільки “ім’я має, ніби жива, а насправді є мертва” (Об. 3:1). Мертвість цю воно виробляє від гріха (Еф. 2:1-5; Кол. 2:13), який “породжує смерть” (Як. 1:15), є “жало смерті”, яке всіх ранить на смерть (1Кор. 15:56), і за яким смерть слідує як “оброк” (Рим. 6:23).

Мертва сила гріха полягає:

У відчуженні людини від Бога. Грішник “відчужений від життя Божого” (Еф. 4:18) і живе ніби без Бога (Еф. 2:12). Богоспілкування, речі Божественні й духовні становлять природну поживу нашого духу, або ніби його стихію. Відпавши звідти, він змушений тепер бути не в природному собі місці і вмирати, як без їжі і без повітря.

У розладі сил і здібностей. Життя людини полягає в гармонійному поєднанні сил її природи та їхній взаємодії відповідно до їхньої природи. Якщо це законне співвідношення їх забрано, як бачили, то і життя, і діяльності в людині, властивої людині, немає. На вигляд вона людина, а за настроєм внутрішнім – не справжня людина. Як інструмент розлагоджений на вигляд є той чи інший, а за звуками не знати який, так судити треба і про людину, внутрішнє настрої якої розладнані гріхом. У цьому відношенні треба сказати, що в ній померло або втрачено істинно-людське або те, що властиво людині. Як мертвий не бачить, не чує, не рухається, так і людина-грішник не бачить, не чує і не рухається по-людськи: робить справи, але “мертві” (Євр. 6:1,9:14).

У вилученні і ніби убитті сил душевних і тілесних. Гріх названий отрутою: і точно, він є отрута. Як іржа з’їдає залізо, так він з’їдає душу і тіло. Він забирає у розуму жвавість, кмітливість, швидкість; у волі – міцність і стійкість; у серця – вкус і такт. Отруйність же гріха для тіла всім очевидна. У цьому відношенні людина, яка працює на гріх, є те саме, що людина, яка помирає або мучиться передсмертно. Як відчутно це виражається в безперервному безвідрадному стані людини-грішника! Життю властива радість, але немає радості у нечестивого.

За визначенням Божим на кожній людині лежить закон: смертю помреш (Бут. 3:19). Кожен, хто входить у цей світ, вступає в царину смерті і через смерть тимчасову повинен підпасти смерті другій, вічній. Такий і є природний порядок життя людини занепалої, яка перебуває в падінні. Зміна в ньому здійснюється тільки Божественною благодаттю. Вона, прийшовши, зароджує в людині справжнє життя у Христі Іісусі. Той, хто прийняв у себе благодать, вкладає у своєму розтлінні нетлінне насіння, яке зростає в древо життя. Хто удостоюється цього, той вирветься з щелеп смерті, а хто – ні, той “перебуває в смерті” (1Ін. 3:14); “не віруючий… не побачить життя” (Ін. 3:36).

Так віруючий, поєднуючись із Христом, приймає нове життя (Рим. 11:15) і тому “переходить від смерті до життя” (1Ін. 3:14), з мертвого стає живим (Рим. 6:13). Це залежить від того, що при цьому з’єднується людина з Богом, джерелом життя. Вона вже “має в собі Сина, а з ним життя” (1Ін. 5:12) і прийняла Духа який дає життя (Рим. 8:10); “життя її сокровенне є з Христом у Бозі” (Кол. 3:3), бо “не для того вона живе, але Христос живе в ній” (Гал. 2:20).

Сила нового народження і життя починає винищувати в людині гріх, а водночас знищувати і наслідки гріха – розлад сил і частин її сутності, або відновлювати в ній життя істинне, яке в ній множиться, зростає, приходить від сили до сили і сповнює її відрадою. А тут, сподобившись прийняти духа життя, він і вічно житиме, бо над ним смерть друга не матиме влади.

Це нове життя нині потаємне в тих, хто щиро працює Господу, і навіть більшою мірою приховане і від них. Воно зріє ніби під покровом тління, будуючи і складаючи там нову людину або людину вічності. Але потім, як плід з дерева або дерево з насіння, з нього з’явиться це життя в усьому світі. Силу свою воно сприймає поступово, подібно до закваски, що поступово наповнює тісто, бо поступово вилучає зі смерті частини наші одну за одною… Переповнивши ж усе, тлінне залишає тлінню, а живе віддає або переносить у царину життя, у світ Божественний.

Це предмет спірний, хоча весь тільки про слова. Тим, які не хочуть розрізняти духа і душі, можна запропонувати, щоб під словом дух вони розуміли вищий бік нашої нетілесної сторони, а словом душа означали нижчі її дії та напрямки. У Антонія Великого (див. Добротолюбіє, т. 1, вислів 166-й) говориться, що є істоти, обдаровані тільки життям (рослини), є інші, обдаровані життям і душею (тварини), і є ще обдаровані життям, душею та розумом. Це людина. Що тут означається словом розум, то ми висловлюємо словом дух. У Ісаака Сіріаніна теж покладається три частини, також і в Єфрема Сир., і багато хто зі свв. отців допускав дух, душу і тіло… У Слові Божому розуміються три частини: “вседосконалий ваш дух і душа, і тіло невинне в пришестя Господа… Іісуса Христа нехай збережеться”. (1Сол. 5:23). В іншому місці різко розрізняється в нас дух і душа, коли йдеться про те, що “Слово Боже, живе і діяльне, …проходить до розділення душі й духу” (Євр. 4:12).

10. Стан сил пізнавальних, сил, що бажають, сил, що відчувають, у християнині та грішнику

Тепер звертаюся до докладної вказівки дії життя істинно християнського, благодатного, і дії гріха на кожну, зокрема, силу і здатність людини. Тут ясніше буде, як яку частину нашу вражає гріх, як шкідлива роса – цвіт, і як потім у грішнику, який навернувся, Божа благодать знову оживляє її і виявляє в її істинному вигляді. Раніше було згадано, що в нас є три сили, і показано, в якому вони перебувають співвідношенні в грішнику і праведнику. Але то було сказано взагалі – тепер докладніше про те саме. І ось дивіться. Не дивно помітити, що всередині нас є три роди дій: думки, уявлення, міркування; бажання, схильності, починання і почуття всякого роду. Але як у складі єства нашого не можна не розрізняти трьох частин: тіла, душі й духу – то й ті три роди дій є в нас на трьох ступенях, або в трьох станах, саме: тваринному, душевному й духовному. Покладаючи тепер на підставу кожному з цих кіл дій особливу силу, ми повинні усвідомити ієрархію дев’яти сил, які у внутрішньому нашому світі якісно діють і діють під прикриттям тіла – цієї грубої речовинно стихійної будови, як і в природі ієрархія дев’яти речовиних сил діє під видимим нами грубим складом нашої планети, і як у світі невидимому, духовному є дев’ять чинів ангельських.

1) Стан сил пізнавальних

Будемо описувати кожну з цих дев’яти сил під дією гріха та впливом благодаті. Почнемо з тих сил, які займаються пізнанням речей або вказівкою людині істини.

Між цими силами на найнижчому ступені стоїть спостереження з уявою і пам’яттю, якими збираються матеріали; потім йде розум, яким ці матеріали перетворюються на пізнання; над усіма ж ними підноситься розум, який пізнає речі невидимі й духовні та найвнутрішніший бік речей, уже пізнаних розумом.

a) Стан вищої здатності пізнання, або розуму.

Предмет пізнань розуму є верховна Істота – Бог, з нескінченними Своїми досконалостями, і Божественний вічний порядок речей, що відбивається як у морально-релігійному устрої світу духовного, так і у створенні й промислі, або у устрої створінь, і в перебігу пригод і явищ природи та людства. Усе це предмети потаємні, таємничі, і розум в істинному своєму вигляді є споглядальником таїнств Божества, духу і світу речового.

Можливість такого відання ґрунтується на тому, що дух наш сам зі світу духовного і має до нього певну схильність, певне його сподівання і вимогу. Так, досвід показує, що в нас є потреба Божества, морального порядку промислу, кращого життя вічного тощо, і є загальна віра в усі ці предмети. Такі вимоги, вірування, сподівання зазвичай називаються ідеями, або невизначеним спогляданням чогось кращого за буттям і досконалостями, ніж те, що ми знаємо навколо себе. Ці ідеї скільки запевняють, що дух наш з того світу, стільки ж показують, що він не позбавлений можливості пізнавати його.

Добре треба пам’ятати, що з того, що в нас є ідеї, можна зробити висновок тільки про можливість пізнання і споглядання світу невидимого, духовного, а не про дійсність його, так само, як із присутності зорової сили в нашому оці видно тільки можливість бачити речі, а сам зір підлягає своїм умовам.

Хто вважає ідеї дійсним спогляданням, той робить велику помилку. Ідеї доводять тільки, що є невидимі речі, подібно до того, як вимога їжі доводить, що є їжа; а що таке ті предмети, які вони, де – це ще треба дізнаватися. До того ж і ця вказівка на буття невидимого світу не є безпосередньою, а посередньою, заключною. Переконлива ж вона за сильним тільки її бажанням, а не сама по собі, тож применши або знищ бажання тих невидимих речей, применшиться або знищиться і саме переконання в бутті їх.

У такому стані розуміння духовне, або розум, перебуває у кожній людині, яка приходить у цей світ. Воно з’являється у вигляді вимог невидимого світу, що супроводжуються переконанням у дійсному бутті його, але без дійсного і вірного про нього пізнання. Розум є тільки зорова духовного світу сила. Очевидно, що для подальшого розвитку або примноження цього знання необхідно тренувати цю силу зору духовного дійсним зором, так само, як зорову силу ока тренує й урізноманітнює досвідченість зору вашого в дійсному зорі. А для цього необхідно входити з тим світом у безпосереднє зносини й зіткнення, як чуттєве око входить у такі зносини з речами чуттєвими, тобто необхідно бути в спілкуванні з Богом і світом духовним. Без цього спілкування пізнання духовне назавжди в дусі нашому залишиться у вигляді припущення і ніколи не зійде на ступінь знання ясного, дійсного, визначено-переконливого, подібно до того, як сліпий із заплющеними очима, у яких не ушкоджено, однак, силу зору, знатиме лише, що, вірно, є світлові речі, які світяться та освітлюються, але знати їх виразно не зможе, доки не відчиняться очі його. Причина цього – падіння в гріх і перебування в цьому падінні. Разом із відпаданням від Бога дух наш відпав від усього Божественного й духовного, не входить із Богом у безпосереднє спілкування, не бачить Його, не споглядає, став сліпим для Нього. Треба повернути його в попередній стан, щоб він міг знати Його ясно і виразно… Якщо тепер ця умова може бути виконана тільки тоді, коли людина сприйме відновлювальні сили в християнстві, очевидно, що поза істинним християнством, що його діяльно засвоюють, розум сліпий, не знає духовних речей, а лише вимагає знання їх, має ідеї про них, але невизначені, неясні, передбачувані. Тому воно ніяк не задовольняє, а завжди змушує очікувати нових підтверджень і доказів, як це дуже сильно висловив Платон. При ньому можна сказати тільки: здається так і так, але коли хтось скаже: можливо, і не так – не завжди розум знайдеться, що на це відповісти.

Тим більше це доводиться випробовувати, що тут же досвід призводить до багатьох нерозв’язних запитань щодо, наприклад, Божественного Промислу або занадто великого впливу речовини на дух. Чи мало людей, які, дивлячись на таємний, незбагненний зв’язок подій, кажуть: чи є хто, хто приводить усе це в рух, чи є свобода, що є дух? тощо. А це і змушує розум, якщо не залишатися в рішучому сумніві, то часто з сумом відчувати сильні напади з боку цього ворога істини. Ось плід показаного способу. А про те вже годі й казати, що в разі неправильного його вживання він може вести до небезпечних помилок, як уже це траплялося і насправді. Чому Епікур усував Бога від світоправління? Тому, що судив про Нього за своїм настроєм, що любив сам віддаватися солодкій бездіяльності та спокою. Чому Оріген дійшов до думки про несумісність вічних мук із благодаттю Божою? Тому, що судив про Нього за своїм м’якосердям і поблажливим характером. Те саме й інші можуть уявляти собі і уявляють Бога тільки суворий і нерозбірливим деспотом. А життя вічне як – як не зображують? І про ангелів, і про способи спасіння, і про інше як не судять? Кожен судить по собі, за своїми особистими пізнаннями і своїм настроєм. І, вочевидь, у всьому цьому спотворюють істину і перетворюють її на неправду, тому що не тим шляхом ідуть до знання тих речей.

Про другий спосіб годі майже й говорити. Він схожий на нечувану мандрівку ідей у внутрішньому нашому світі. За ним спочатку ідеї падають у свідомість, звідси – у серце, потім вони приймаються фантазією, далі нарешті – розумом, який і будує з них поняття, судження та умовиводи. Очевидно, що це зображення абсолютно чуже досвіду, вигадане і ніким не може бути в собі усвідомлене. Однак воно дуже ясно показує, що розум сам не знає, як йому пізнати невидимий світ, загубив істинний для того спосіб і вигадує те те, то інше, і в цьому сум’ятті потрапляє на смішне й безглузде; адже якщо предмет не зовсім видно, потрібно йти до нього, а не вертітися або приймати самому різні положення, залишаючись на однаковому від нього віддаленні. Неясне в нас самих незрозуміле, як у нас же самих може і з’ясуватися саме? Нехай, утім, і можна витіснити із себе якісь думки під час цього обертання або тертя ідей; усе не видно, звідки вони можуть набути достовірності й сили переконання. Якщо самі ідеї тільки ймовірні, то що і все розвинене з них?

Отже, у розумі, що перебуває на віддалі від Бога і благодаті Його, знання про світ духовний, яке він дістає з розвитку ідей імовірної гідності і способами невірними і ненадійними, –

Саме імовірне, незрозуміло у всіх, нікого не виключаючи. Що і як? – ці питання розум такий завжди буде собі пропонувати і ніколи не вирішить їх сам;

Завжди майже невірно, бо береться не з натури речей тих, а утворюється з речей інших, протилежних;

І саме собою воно може стосуватися тільки малої частини всього – найочевиднішої, яким є буття Боже і його властивості. Що ж стосується законів Божественного світоправління, до морально-релігійного порядку світу духовного і особливо таїнства спасіння роду людського, це або зовсім не є в думці, або є у вигляді самих мрійливих припущень.

Треба водночас зауважити, що навіть коли розуму дають доступ до одкровення, то й тоді, хоча думки безглузді виправляють, те, чого бракує, поповнюють, але припущення все ще лишаються, хоч би в якому ступені вони були. І тоді знає вона ці предмети, як умогляд, і поки не скуштує їх самою справою, не знає, як вони є на ділі. Тому дуже багато істин, і між ними істини порятунку, містяться в розумі як щось чуже, туди покладене від самого початку, але не співрозчинені з самою природою розуму. Тому далі, навіть і після повного їхнього вивчення, значення їхнього все ще перебивається сумнівами і здивув аннями, нерішучістю, готовою всім коливатися, як гілка від легкого подиху вітру. Ось що говорить про таке пізнання св. Макарій Єгипетський:

“Тих, які сповіщають духовне вчення, не вкусивши й не випробувавши його, я вважаю подібними до людини, яка влітку у спекотний полудень йде порожньою й безводною країною; потім, від сильної й пекучої спраги, уявляє у своїй уяві, що начебто поблизу неї розташоване прохолодне джерело, яке має солодку й прозору воду, і начебто вона без усяких перешкод п’є з нього досхочу; чи людині, яка анітрохи не скуштувала меду, але намагається іншим пояснити, якою є його солодкість. Такі воістину ті, які, самою справою і власним пізнанням не осягнувши того, що належить досконалості, освяченню і безпристрасності, хочуть наставляти в цьому інших. Бо, якщо Бог дарує їм хоча б дещо відчути те, про що вони говорять, вони, звісно, дізнаються, що істина і діло не схожі на їхню розповідь, а досить багато відрізняються від неї” (Слово про відродження розуму, гл. 18).

“Ті, хто мають усередині себе Божественне багатство Духа, якщо передають кому-небудь духовне вчення, то, ніби виносячи власний скарб, дають їм. Навпаки, ті, котрі не мають цього багатства всередині серця, з якого струменіють благі Божественні думки, таємниці та незвичайні вислові дієслів, схопивши тільки кілька квітів з обох Завітів Писання, носять їх на кінці язика або, коли вони були слухачами духовних мужів, марнославляться їхнім вченням, пропонують його, начебто своє власне, привласнюючи собі чуже надбання” (Слово про любов, гл. 5).

“Навіть ті, які виконують чесноти, дотримуються Слова Божого, але не звільнилися від пристрастей, – і ті подібні до людей, які ходять уночі при світлі зірок, які є заповідями Божими, бо, оскільки вони ще не досконало звільнилися від темряви, неможливо їм добре все бачити… “Вони добре роблять, що звертаються до нього (до слова пророчого), як до світильника, що сяє в темному місці, доки не почне світати день, і не засяє ранкова зірка в серцях наших” (2Пет. 1:19). Але багато хто нічим не відрізняються від тих, котрі ходять серед ночі зовсім без світла і котрі не користуються навіть малим отим сяйвом, яке є Словом Божим, що може світити їхнім душам, і тому (майже) схожі на сліпих. Це суть ті, котрі абсолютно пов’язані ланцюгами матерії і життєвими узами…” (Слово про свободу розуму, гл. 27).

Ось стан розуму або бачення світу невидимого у людей без дії на них благодаті! У якому вигляді воно в тих, котрі прийняли Духа благодатного, можна судити вже за протилежністю, тобто воно повинно бути ясним, живим, досвідним, безсумнівно, правдивим, бо запозичене з досвідченого пізнання самих невидимих речей; повинно бути і повним: знати і Бога, і Його властивості, і закони світоустрою, і таємниці викуплення, особливо останні, бо через викуплення розум вводиться в той світ. Знову відсилаю бажаючих до св. Макарія. Нехай подивляться, як він зображує це духовне пізнання. Скорочено його думки можна поєднати в такому положенні: падінням закрилося око розуму, і людина загрузла в темряві. Благодать Святого Духа, через відродження приводячи людину в живе спілкування з Господом Іісусом Христом і Богом, вводить її в духовний світ і показує всі потаємні тайни Божі, які вона тут і пізнає на досвіді, істинно, повно.

 

Ось ці місця:

“Коли людина переступила заповідь Божу і втратила райське життя, тоді вона зв’язана стала нібито двома ланцюгами: по-перше, ланцюгом життєвих турбот… по-друге, ланцюгом невидимим, бо душу від духів злоби зв’язали певні пута темряви, тож не можна їй ні любити Бога, ні вірити в Нього, ні молитися за її бажанням” (Сл. про св. розуму, гл. 29).

“Коли Христос, ця перша благодать, послав Божественним учням дар Духа, то відтоді Божественна сила, осіняючи всіх віруючих і перебуваючи в душах їхніх, лікує гріховні пристрасті й звільняє від темряви та смерті; але до того часу душа була в ранах, перебувала під вартою та була скована гріховною темрявою. Та й нині душа, яка не удостоїлася ще мати спілкування з Господом і силу Святого Духа, яка б діяльно всією силою і повнотою її осіняла, перебуває у темряві, а в тих, на кого зійшла благодать Духа Божого і в кого оселилася вона в глибині розуму, Господь є немов би душою: “той, хто з’єднується з Господом, – каже апостол, – стає одним духом із Господом” (1Кор. 6:17; Слово про свободу розуму, гл. 12).

“Ми всі, тобто досконалою вірою народжені від Духа, “відкритим обличчям дивимося на славу Божу… Коли хто звернеться до Господа, скидається покривало…” (2Кор. 3:16-17). Цим ясно показав апостол, що на душі лежало покривало темряви, яка від часу злочину Адамова мала вільний вхід у людство; нині ж вона через осяяння Духа знімається з віруючих і істинно гідних душ. Для цієї самої причини і було пришестя Іісуса Христа, бо угодно було Богові, щоб істинно віруючі приходили в цю міру святості” (Слово про свободу розуму, гл. 22).

Благодать, прийшовши через очищення внутрішньої людини і розуму, знімає покривало сатани, після злочину покладене на людей, і очищає душу від усякого бруду і помислу нечистого, бажаючи, щоб вона, повернувшись у власне єство, відкритими і ясними очима вбачала славу істинного світла. Такі відтепер виходять уже в той вік і бачать тамтешні красоти й чудеса. Як тілесне око, неушкоджене й здорове, вільно дивиться на сяйво сонячне, так і ці за допомогою просвітленого й очищеного розуму всюди вбачають сяйво Господнє” (Слово про відродження розуму, гл. 13).

“Як неможливо без очей, язика, вух і ніг дивитися, говорити, чути, ходити, так само неможливо без Бога і дії, яку Він передає, брати участь у Божественних тайнах, осягати Божественну мудрість, або багатіти духом. Бо грецькі мудреці тренуються в науках і ревно займаються балаканиною, але раби Божі, хоча б і незнайомі були з науками, удосконалюються знанням Божественним і благодаттю Божою” (Слово про відродження розуму, гл. 15).

“Блаженні воістину і щасливі за життям і надприродною насолодою ті, котрі за допомогою палкої любові до доброчесного життя здобули досвідчене і відчутне пізнання небесних тайн Духа і мають оселю свою на небесах! Вони перевершують усіх людей, і ось доказ тому ясний: кому з сильних, або мудрих, або розумних, що живуть на землі, трапилося зійти на небо, робити там справи духовні та споглядати красу Духа? Тим часом, мабуть, жебрак, вкрай жебрак і принижений, нітрохи не відомий навіть і сусідам, впавши на обличчя своє перед Господом, під керівництвом Духа піднімається на небо і в твердій вірі душі своєї насолоджується там чудесами, там діє, там має оселю; як каже Божественний апостол: “наше життя на небесах” (Флп. 3:20); і ще: “чого не бачило око, чого не чуло вухо, і що на серце людині не приходило, те приготував Бог тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9), і потім додає: “а нам Бог відкрив… Духом Своїм” (1Кор. 2:10)” (Сл. про любов, гл. 17).

“Той, хто має благодать, вкорінену в душі та співрозчинену з нею… пізнав на досвіді інше багатство, іншу честь і іншу славу, і живить душу нетлінною радістю, і відчуває, і сповна насолоджується нею через сполучення з Духом” (Слово про любов, гл. 22).

“Скільки є відмінності між розумним пастирем і безсловесною худобою, стільки така людина змістом, знанням і розсудом відрізняється від інших людей, бо вона має інший дух та інший розум, інший сенс та іншу мудрість, ніж така, якою є мудрість світу цього” (Слово про любов, гл. 23; Різноманітні одкровення благодаті, – там само, гл. 6).

“Божественний апостол Павло точно і ясно показав, що досконале таїнство Христове на досвіді пізнає віруюча душа за дією Божою, яка є сяйво небесного світла в одкровенні й силі Духа, щоби хто не подумав, що освітлення Духа буває тільки за допомогою пізнання розуму, і через незнання й недбалість не наразився на небезпеку ухилитися від досконалого таїнства благодаті” (Слово про свободу розуму, гл. 21).

“Це сяйво Духа не є тільки осяяння розуму і благодатне просвітлення, як вище сказано, але є постійне і безперервне в душах сяйво сутнісного світла” (Слово про своб; розуму, гл. 22).

“І блаженному Павлу світло, що засяяло на дорозі, за допомогою якого він був піднесений і до третього неба, і став слухачем невимовних таїнств, не було будь-яким просвітництвом думок і розуму, а суттєвим сяйвом сили доброго Духа в душі, від якого надзвичайним блиском осліпли тілесні очі, не в змозі перенести цього, і яким відкривається будь-яке знання і істинно являється Бог душі, гідній і люблячій Його” (Слово про своб. розуму, гл. 23).

“Усяка душа, яка за своє зусилля і віру за дією і запевненням благодаті удостоїлася досконало зодягнутися в Христа і з’єдналася з небесним світлом нетлінного образу, і нині вже бере участь у власному пізнанні небесних таїнств” (Слово про вільний розум, гл. 24).

“Як спочатку… визначення смерті за злочин… відкрилося в душі тим, що розумові почуття, втративши небесну й духовну насолоду, згасли в ній і стали немовби мертвими, так нині хрестом і смертю Спасителя Бог, який примирився з людством, істинно віруючої душі, яка ще в тілі, знову дає насолоджуватися небесним світлом і таїнствами і знову просвіщає розумові почуття Божественним світлом благодаті” (Слово про своєрідність розуму, гл. 26).

“Коли трапляється тобі чути про спілкування нареченого з нареченою, про хори співаків, про свята, то не уявляй нічого матеріального і земного. Це береться тільки в приклад по поблажливості, оскільки ті речі невимовні, духовні й недоторканні для тілесних очей, але підходять під поняття тільки душі святої і вірної. Спілкування Святого Духа, небесні скарби, хори співаків і урочистості святих ангелів зрозумілі тільки для людини, яка пізнала це на власному досвіді, а той, хто не випробував, не може зовсім і уявити собі цього. Отже, слухай про це з благоговінням, доки і ти за віру свою не удостоїшся досягти таких благ. І тоді ти душевними очима на самому досвіді побачиш, яких благ і тут можуть долучатися християнські душі!” (Сл. про любов, гл. 13). Докладно про це пишеться у св. Ісаака Сиріаніна в 55-му Слові.

Усе, що говорить святий Макарій Великий, є тільки розлоге пояснення, або власним досвідом виправдання того, що Слово Боже говорить про розум людини, яка заради святого життя стала сосудом благодаті. Їй засвоюється “помазання, що навчає всьому” (1Ін. 2:27), “просвітлення розуму слави Божої” (2Кор. 4:6), “світло” (1Ін. 2:9-10), “премудрість і одкровення” речей духовних (Еф. 1:17), “пізнання… духовне” (Кол. 1:9-10), “розум Христовий” (1Кор. 2:16).

Навпаки, у людини, що працює пристрастям, Слово Боже бачить затьмарення (Еф. 5:11-18), “тму” (Еф. 5:8-10), невідання Бога і Христа (Еф. 2:12; Діян. 3:13); для неї прихована істинна мудрість (2Кор. 4:4), і вона “не може розуміти” (1Кор. 2:14).

Із цього видно, що розум в істинному його вигляді й у всій красі з’являється тільки в дусі справжніх християн. У тих, котрі заплутані в гріхах або не дбають про чистоту серця, але приймають Слово Боже, теоретичне пізнання може близько підходити до пізнання істинного розуму; але це знання лежить не в їхньому розумі, а ніби на розумі, як пил, готовий негайно злетіти, тобто воно не розчинилося з сутністю його, чому не знищується в ньому властива йому припущенність, і воно часто піддається нападкам сумніву, іноді дуже глибоким, особливо з тієї сторони, де лежать тайни викуплення й умови його засвоєння… Хто ж, очистивши себе, співрозчинився з істинами, той не боїться таких нападів (див. блж. Ієроніма Греч, “Христ. чт.”, 1821). Що стосується розуму, який не знає Божественного Писання, то в ньому неминучі неповнота пізнання духовних речей, невірність, а головне – припущення… І це ще за доброго спрямування, тобто коли людина, не вдаючись до порочних пристрастей, ревно займається такими речами і з благим наміром хоче розпізнати їх. Якщо ж вона при тому неуважна до найважливіших істин, не намагається їх роз’яснити і дізнатися і віддана пристрастям, то можна сказати, що вона зовсім не має розумного пізнання, хоча думає мати його. Кілька думок нашвидкуруч схоплених, завчених, прийнятих на слух – ось і все у деяких. У більшої ж частини кочують невідання або сумнів і зарозумілість. У таких воістину – запустіння у внутрішньому святилищі нашого духу, морок і темрява густа і непроникна.

Ось кілька думок про розум! Затвердити в собі треба ту думку, що тут справа йде про пізнання світу невидимого і речей духовних. Пізнання світу видимого і речей чуттєвих зовсім інша справа. Тут діють інші здібності і з іншими прийомами. Змішувати те й інше не слід. Від цього буває велике зло… Видиме неважко впізнавати. Інший, дізнавшись дещо із цього, каже: ну, знаю! – і на тому зупиняється, не піклуючись про головне. І інші високо його цінують і ставлять учителем в усьому, а він все говорить їм про стороннє, а головного і сам не знає.

б) Стан розуму.

Здатність, звернена на пізнання видимого, тварного, кінцевого, називається розумом. Утім, не в імені справа, а в характеристичних рисах. На них звертається і увага особлива. Цей розум, здається, зберігає всю свою силу – чи то християнин, чи то нехристиянин, доброчесний чи порочний, особливо якщо дивитися на нього, як він є в людей освічених, що присвячують себе ґрунтовному вивченню якихось наук. Змішуючи розум із розумом духовним, вони самі собі засвоюють більшу ціну, і інші їх вважають великими головами. Самі вони готові завжди задовольнятися тим, що знають, а інші раді б хоч і до того дійти, до чого вони домоглися; мало того, інший, порівнюючи їхнє багатознання, зазвичай високотонне, яке виражають хитросплетеними словами, з простими словами святих Божих, може, мабуть, дійти думки, що в останніх багато чого бракує проти перших. Тим необхідніше роз’яснити, чим повинен бути і чим буває розум у різного роду людей.

Встановити треба поняття про те, що вимагається від розуму, або що він повинен від себе виставити на сцену знання. Діяльність його безпосередньо ґрунтується на уяві та пам’яті, які за посередництвом почуттів – чи то спостереженням, чи то читанням і слухом – збирають для нього матеріали, надаючи відомості про все, що з’являється та існує поза нами та в нас, так, як все існує та з’являється в просторово-часових відношеннях. Весь цей матеріал або всі зібрані в такий спосіб відомості, ще нібито не збагачені якістю, розум повинен перетворити на ясні поняття і побудувати з них знання за допомогою мислення.

Образ діяльності розуму полягає в прийомах, які він вживає в придбанні підручних йому пізнань, а саме: розум будує наведення, складає поняття, судження і умовиводи, або, інакше, робить узагальнення, визначає і розвиває думку. Але на цьому боці його (формальному) мало потрібно нам зупинятися. Значніший зміст розумових пізнань (матеріальна сторона розуму). Його складають ті сторони, до яких звертається розум у пізнанні предметів, саме: властивості і склад речей, причинні їхні стосунки, тобто причина і дія, засоби і мета, матерія і форма. Що воно справді мимоволі нібито двох видів, залежить від того, що насправді, в дійсності, ми бачимо тільки істоти і явища, те, що є і що буває. У першому випадку нема чого більше й дізнаватися як властивості та склад речі, так само як і в другому – нема чого більше дізнаватися, крім причинних стосунків: від чого? для чого? як?

Основою для розуму в тому й іншому випадку мають бути спостереження і досвід, а знаряддям – узагальнення і наведення. Як діє він, у прикладі ясніше. Нехай, наприклад, він хоче пізнати людину в її властивостях і складі. Для цього потрібно йому довго спостерігати за людиною, за її діями і всім, що в ній буває. Ці спостереження складуть матеріали, після зібрання яких починаються узагальнення і наведення. Так, розподіляючи їх на групи, розум знаходить, що в людині всередині є уявлення, бажання і відчуття; вдивляючись далі в кожне з цих кіл дій, бачить, що всі вони бувають трьох видів: чуттєві, душевні і духовні. Зводячи все це до початків, він повинен буде покласти, що в людині є три сили і три частини. Вихідний початок для тих і інших є особа людини. Виходить, що людина у складі своєму є поєднанням трьох сил і трьох частин, які, взаємно перетинаючись, сходяться в одній нероздільній особі людини. У той же самий час він буде здобувати ясні уявлення про те, якої властивості кожна сила і кожна частина, а нарешті, яким є і сама особа людини, або якими є невіддільні приналежності кожної людської особистості. Це, як зазначено вже, – свідомість, свобода і життя.

Із цього прикладу видно, що у ставленні до пізнання істот розум нероздільно сходить до уявлення складу і властивостей: від дій йде до сил, що їх виробляють, від сил – до взаємного їх співвідношення і ладу.

Пізнання явищ і подій будується на підставі пізнання властивостей і складу істот і випливає з них. Точне пізнання істот, сил і законів їхньої діяльності слугує початком під час пояснення явищ і подій. Тут основа та сама: спостереження і досвід, але предмет інший і сторони інші. Від розуму потрібно тут більше жвавості та кмітливості. Помітити причину, вгадати мету, зважити наслідок – це заняття більш абстрактне, таке, що більше дає простору свободі думки, але зате багато помилковіше і маловірніше. Завдання для розуму – визначити причину явища, засоби і закон, за яким воно відбувалося, дотичні обставини явища, мету і наслідки його, образ походження. Кінець праць для розуму тоді, коли він з упевненістю задовільно може відповісти на запитання: як з відомої причини, за відомим законом, за відомих засобів і серед відомих обставин могло утворитися те чи інше явище? Перше визначення є підготовка себе до відповіді на останнє запитання, тобто нібито тільки матеріал, останнє – власне знання. Звідси виходить, що знання стосовно явищ є споглядання їхнього походження зі свідомістю неминучості та необхідності цього саме, а не іншого їхнього ходу, судячи з причини і дотичних обставин. Так, наприклад, хто буде розбирати підпадання Росії під ярмо монголів, той підготує себе до точного його пізнання, коли дізнається, хто і як його спричинив, у який спосіб, коли, що цьому сприяло, які були наслідки того; а потім точно дізнається його, коли буде в силах пояснити, як воно зі стану Росії та властивостей монголів народилося й розвинулося за тимчасовими обставинами, у тому вигляді, у якому воно трапилося. Судячи із цих обов’язкових занять, від розуму або від людини відносно розуму можна вимагати наступних добрих якостей, або чеснот, які можна назвати чеснотами розуму: праця – він до точності повинен дізнаватися все, що є, чи то за власним наглядом, чи то за наглядами інших. Хто розробляє якусь частину історії, той знає, як це потрібно і як нелегко. Сумлінність. Небажання праці або напівпраця може спонукати поспішити зі справою і згодом, під час подальшого виробництва її, дозволити пропуски – звідси бувають великі помилки в узагальненнях і наведеннях. Приступаючи до них, людина повинна свідомо сказати собі: я все зробив, що міг і що потрібно, і на підставі всього роблю висновки. Уважна обачність. Усе в неї має ґрунтуватися на фактах; тим часом або їхня кількість, або подробиці можуть вислизати; може трапитися, що малозначне буде очевиднішим, а головне – потаємнішим; багато чого може бути нікчемним, а одне – важливим. Пропуск або помилка в погляді можуть дати всьому ходу робіт розуму оборот хибний. Від цього завжди налягає необхідність довіряти іншим, із ними радитися, їхньому суду підкорятися, коли потрібно, і, загалом, скільки можна менше надавати аподиктичної незаперечності своїм наведенням і смиренно усвідомлювати свою малу далекоглядність. Протилежні цим добрим якостям вади щодо розумової діяльності суть зарозумілість і диктаторство, необачність, несумлінність і легковажність.

Після таких зауважень звертаємося до визначення стану розуму в людей, відчужених від Бога, і в людей, які приліплюються до Нього.

У перших він з’являється завжди майже з хибними напрямками. Якщо оглянути людей, то знайдеться нескінченна їхня в цьому відношенні різноманітність. Однак, судячи зі сторін, які перед цим вказані, можна їх розподілити або за видами розумової діяльності, або за її чеснотами.

Одні переважно залишаються при прийомах, які вживає розум під час пізнання речей (за формальної його діяльності), і або хочуть усе будувати з довільних своїх абстрактних понять за прикладом схоластиків, або готові з однаковою силою стверджувати “так” або “ні” про одне й те саме, за прикладом марнослівних софістів. Схоластика і софізми неминучі для розуму за бідності матеріалів, бо він є силою, що діє, яка потребує діяльності; тому, коли нема на що спрямувати свої сили, він обертається з ними в собі самому і, коли в ньому залишаються одні форми, ходить по них, як з однієї кімнати в іншу. Тут за незіпсованої натурі він буде жалюгідний схоластик, а за зіпсованої – порожній і злий софіст. Інші більш схильні до придбання самих знань (до матеріальної діяльності) і збирають багатство відомостей, до того ж про різного роду предмети. У них, зазвичай, величезна пам’ять, і голова їхня є нескінченним магазином, наповненим усякою всячиною. Праця такого роду необхідна в пізнанні речей, але на ній самій зупинятися не слід: сама по собі вона є певним чином навіть запереченням розуму. Тут, мабуть, матеріали не переглянуті, не очищені, а залишаються так, як є, і або обтяжують тільки голову, або вживаються без розбору. Кмітливість і самостійність розуму пригнічені.

Треті стоять на середині між ними і не схиляються ні на ту, ні на іншу сторону. Такими є переважно злочинці чеснот розумових, тобто трудитися й працювати головою вони не хочуть і сумлінності мають мало, а лише б як-небудь; тим часом через велику зарозумілість про все хочуть давати суд, діючи при цьому без жодної обачності. Це – самохвали і всезнайки. Є, втім, на цій середині віддані усипленню майже повсякчасному, котрі задовольняються тим, що якось почують або побачать, самі ж від себе не хочуть підняти, так би мовити, ні ноги, ні руки розумової.

Показані недоліки, вочевидь, викривають нездоров’я розуму, так само як хворобливий стан усієї душі, в якій він такий. Судячи з них, без побоювань можна зробити висновок, що розум у людей хибних зсунутий зі свого місця, не знає свого шляху, втратив свій такт, відчуття і властиві йому прийоми під час розглядання речей пізнаваних. Що такі недоліки не є наслідком якогось фізичного розладу людей, а плід морального їхнього ушкодження, це очевидно вже із самої їхньої властивості; і досвід запевняє, що як тільки хто впаде в який-небудь із показаних напрямів хибних, то не позбудеться його й думати про це не стане, доки не змінить усього свого життя; принаймні, здебільшого так воно і є. У людей же, які до Бога звертаються і приймають відновлювальні сили, можна сказати, насамперед відпадають ці струни. Вони вже не лінуються працювати головою, не хитрують думкою, а дивляться на справи і речі, як вони є. Тому частину подальшої боротьби в них становить і боротьба зі своїм розумом, саме – у тих його неправильних діях, про які було сказано. Понад те, як заходять вони до людини? Через гріх недбалості й безтурботності про себе саму і свій стан. Отже, взагалі можна сказати, що хто має їх, той перебуває в гріху і або ще не сподобився благодаті, або втратив її. Але в кому немає їх? Навіть і ті, котрі життя своє проводять у наукових заняттях, невільні від них більшою чи меншою мірою. Деякий виняток із цього становлять сильні розуми (фізики, математики, історики). Багато хто з них володіють пізнаннями точними, важкими, дослідницькими, тим часом як стоять, очевидно, поза благодатним царством і за образом думок, і за життям. Вони здаються такими, що тримають істинну середину в розумовій діяльності, тобто між діяльністю його формальною і матеріальною, і скільки можна виконують чесноти розуму. Деякі видимі успіхи наставляють їх цуратися всякої допомоги зверху і спонукають вірити, що вони цілі й неушкоджені. Але така самовпевненість зараз і викриває нездоров’я їхнього розуму, бо здоровий завжди відчутно бачить і вказує свої слабкості та свою неміч. Якщо тепер ця зарозумілість спільна майже всім міцним розумам, то всі їх треба вважати пошкодженими. Понад те, ми тільки не знаємо всього провадження їхніх робіт кабінетних, не маємо дозвілля ретельніше переглянути їхні праці оприлюднені, а то завжди могли б знайти там, як і знаходять, чималі спільні з іншими гріхи, наприклад: натяжки за допомогою понять абстрактних, щоб доповнити проміжки дослідів і вистояти свою теорію, вдоволеність і малим числом фактів, якщо вони, за нашими думками, мають схильність бачити в усьому віддзеркалення своїх думок із приниженням чужих, звеличування себе над усіма іншими людьми одного класу та й узагалі прагнення скоріше завершити свою справу, незважаючи на те, чи виконано, чи не виконано всього, що вимагається для досконалості й вірності їхніх думок; тобто і вони то падають у софізми і схоластику, то забувають про чесноти розуму.

Після цього, не боячись цих міцних голів, можна залишити чинним колишній висновок, що розум у людей, які ходять неправомірно, відданих гріху і пристрастям, узагалі розладнаний до того, що за всіх зусиль багатовчених він платить данину своїй немочі й вивільнитися з неї не має сил. У цьому ще відчутніше кожен переконається, коли подбає заглибитися у звичайні наші поняття, судження і міркування хоча б упродовж одного дня – у тому колі, в якому живе. Тут майже повсюдні

у поняттях: незрозумілість, плутанина, беззвітність, незнання їхньої ціни та підпорядкування, отже – заплутаність і нестрункість;

у судженнях: необачність і поспішність, чуттєвість, мінливість, відсутність оцінки, необізнаність, балакучість і блазнювання, поверховість;

у висновках: недалекоглядність і короткозорість, безначальність або припущення, забобони і софізми.

Ще: невіра, легковір’я, впертість, хитрість і спритність, особливо ж порожнеча в слові й думці показують, що розум здебільшого не користується своїми правами і сидить, як у якійсь засаді, без дії або діє, але хибно. Від цього не вільний жоден із людей, котрі благодаті Божій відновлювальній непричетні.

Припустімо, утім, що розум у кого-небудь збереже справжню середину між показаними раніше крайнощами, ретельно дотримуючись обов’язків, що лежать на ньому, буде успішно йти до передбачуваної мети – чи дійде він при всьому тому до всього, що потрібно?

Помітити треба, що інше знання розум дістає сам по собі, а інше він повинен діставати у зв’язку з розумом духовним. Є пізнання, які розум іноді може осягнути один, але яких розум один, окремо від розуму духовного, осягнути ніяк не може. Щоб бачити, що це, уявімо собі, що є кожна тварна річ – винятковий предмет розуму?

Крім фактичного, є ще в кожній речі мислима, зрозуміла тільки і споглядальна внутрішня її суть, відображена і виражена фактичною її стороною. Кожна тварина є складом сил і стихій, струнко поєднаних між собою за відомим зразком або думкою, яку вони і повинні відобразити на собі. Ця думка не є, втім, у речі як видима частина, що стоїть у низці інших частин, а є щось невидиме, приховане під видимим, яке його проникає й духотворить, – тому мислиміше й споглядальніше, ніж відчутніше. При всьому тому, однак, воно не є чимось, про що мріють, а є справді притаманна там думка. Подібно до того, як у картині видимий нарис, поєднання частин, розмаїття поз, фарб і відтінків надихаються якоюсь думкою, яку картина виражає і якою переймається, думкою, яка притаманна картині, проте ж, не складає в ряді з іншими окрему частину, так і в усякій речі є своя потаємна думка, життєдайна її сутність; бо світ як в усьому своєму складі, так і в найменших частинах є безмежно мудрий художній витвір Божий. Думка Божа про світ і частини його (світ ідеальний), що від вічності містилася в розумі Божому, під час переходу в час або під час здійснення волею Божою нескінченно була зодягнута силами й стихіями, через які і з’явилася в дійсності, як так само і тепер потаємні плани Божественного світоуправління здійснюються різноманітним поєднанням різних явищ природи і людства. Отже, у світі ми завжди бачимо видимий, явний бік, під ним – сили і стихії, а під ними ще повинні угледіти і Божу думку, що криється там. Ця думка – мета наших зусиль; осягнення її і є власне знання, а інше все – підготовчі відомості. Як той, хто розглядає картину, коли розкаже фарби, перерахує члени, опише їхнє положення та поєднання, ще нічого не скаже про картину, бо не пояснює головного – того, що виражає картина; так і той, хто, розглядаючи створіння, явища та події у світі, коли дізнається, як усе є, а саме: у речах – склад сил і стихій, у подіях – поєднання причин і створення їх з наслідками – ще не знає ні речей, ні явищ, поки не скаже, яка думка Божа криється в тих та інших, що вони виражають собою, яке їхнє вічне значення.

Як річ і подія є в дійсності, про це дають нам знати почуття; приховані під явищем сили і стихії дізнається розум за допомогою узагальнення і наведення; запитується, як дізнатися думку, яку вони виражають?

Відповідь проста: як пізнається думка художника? – за допомогою естетичного почуття – здатності, однакової зі здатністю, що брала участь у виробництві картини. Те саме і щодо речей тварних: пізнати їхнє потаємне, покладене в них від розуму Божественного, можна тільки за допомогою сили Божественної властивості. Ця сила в нас є дух, і в дусі – розум духовний. Отже, коли розум своєю працею дійшов до кінця, тобто до вузла сил і стихій, довідався про все фактичне, він повинен узяти ніби за руку розум духовний і сказати йому: йди, подивися, що тут таке є ще. Але очевидно, що розум цей має бути розум здоровий, зрячий, а не сліпий і зіпсований, як і почуття, що тільки здорове пізнає ідеї художницьких творів. Розум же здоровий, зрячий, як ми бачили, є тільки в тих, хто, навернувшись від гріха до Бога, прийняв благодать, а в тих, хто працює на гріх, а благодаті не має, він перекручений і віддалений від істини. Отже, і пізнання сокровенного в речах можливе тільки для першого, залишаючись недосяжним для другого.

Що справді прагнення розгадати потаємний бік речей притаманне духу нашому, про це свідчить кожен мислитель. Фізик хоче розгадати значення істот, сил, стихій; історик – визначити значення подій; психолог – значення кожної здібності і самої людини. Очевидно, ніхто не задовольняється пізнанням фактичної сторони, але кожному хочеться проникнути глибше під неї. Зазвичай називають це філософією, або ідеальністю в знанні. За всієї природності, однак же, такого прагнення, його всезагальності та начебто нестримності воно не звільняється від необхідної умови: мати розум не тільки розвинений одкровенням, а й просвічений благодаттю.

Без цього його побудови будуть чистою мрією, доказ тому – уся історія філософії; бо коли розум спотворено, а найменша частина істинного за силою переконання, що залишилася в ньому, є не більше ніж припущенням, то й подальше, що будується розумом на тому, що є в ньому, все необхідно буде однієї властивості: неістинно і мрійливо. Наслідком цього необхідним має бути те, що і саме фактичне перекручується, і розум іноді дає собі волю стверджувати як закон силу і стихію; те, чого насправді немає (нинішні геологи). Він затуманюється, і потім відчутна пітьма налягає на всю сферу знання.

Зовсім не те з людиною чистою по життю, просвічуваною згори. Вона не промовчить про сокровенне, коли відчує його, але ніколи не видаватиме за споглядання істини того, що не є таким. Йому не засвоюється всезнайство, але стверджується, що якщо доступне людині знання потаємного в речах і явищах, то тільки людині, на яку діє благодать, бо та область є власне областю Божественного розуму, де лежать розумові скарби Бога Царя. Нехай не сподівається хто-небудь вторгнутися туди насильством або самовільно. Справжня філософія є Богом дарована мудрість.

Розчинившись із розумом Божим, розум людини, яка до Бога приліпилася, може бути введений Ним і в таємниці буття і явищ, бо між одкровеннями, які засвоює св. Макарій Великий благодаттю Божою освяченому духу, чому не зрозуміти і таємниць творіння та промислу, коли їй, безсумнівно, належить пізнання таємниць викуплення, найпотаємніших і найтаємничіших. Не дарма у св. Ісаака Сіріаніна цей розум духовний називається відчуттям таїн, відчуттям сокровенного, вищим духовним спогляданням (див. його слова про три ступені розуму). Св. Максим Сповідник вчить: “Як основа радіусів, що прямолінійно виходять з одного центру, видається в самому центрі абсолютно нероздільною, так просто і поодиноко буде пізнання істоти, що з’єдналася з Богом, про всі першообрази створених речей, які укладені в Ньому” (“Христ. чт.”, 1835,1 ч.). Сюди ж можна віднести свідчення Соломона, що Бог дав йому “істинне пізнання існуючого, щоб пізнати устрій світу і дії стихій, початок, кінець і середину часу, зміни поворотів і переміни часів коло, років і положення зірок, природу тварин і властивості звірів, рух вітрів і думки людей, відмінності рослин і силу коренів… і таємне і явне, бо навчила мене Премудрість, художниця всього. .” (Прем. 7:17,21).

Якщо тепер хто хоче шукати істинних ідей або ідеального пізнання речей і філософії, нехай шукає їх переважно в Слові Божому, потім – у писаннях святих отців, потім – у богослужбових наших книгах. Наприклад, коли говориться, що Господь прийшов очолити всіх, що справжні християни – це царі та ієреї, що язикоподібне зішестя Святого Духа – є початком і основою з’єднання всіх народів, розділених змішанням мов під час стовпчика, що життя наше – подорож, а милостиня – передосилання скарбу на небо, та ін., все це представляє правдиві ідеї співустрою, і все це – істинну ідею співустрою, все це представляє справжні ідеї споглядання або відчуття сокровенного.

Те особливо чудово, що просвічені благодаттю нерідко споглядають значення речей без особливої допомоги з боку розуму, тобто розум у них ще не знає фактичної будови речей або знає її частково, а вони вже споглядають їхнє значення; тоді як, навпаки, багатовчений, але Бога забув, широко зображає дійсний побут і, здається, вичерпує все в ньому до найменших подробиць, тим часом не бачить і не вміє сказати сокровенного в ньому сенсу. Якщо тепер цінувати того й іншого за істинною їхньою вагою, то, вочевидь, перший має стояти незрівнянно вище за останнього, тому що в нього бракує того, без чого можна обійтися, що є тільки засобом і що легко можна заповнити будь-кому; в іншого ж бракує головного, сутнісного, чого він сам заповнити не може. Тому під час зустрічі, наприклад, якихось застережень у творах отецьких, проти нинішніх досвідчених знань, не повинно в думках своїх негайно принижувати їх перед якимось багатообізнаним фізиком. У його час так осягався дійсний побут речей, у наш – його визнають таким, потім, можливо, ще інакшим будуть його зображати; але істинне значення, зазначене першим, на віки віків залишиться одне. Читаючи, наприклад, бесіди Василія Великого на шестоднів, знайдеш там два або три слова, яким суперечать справжні фізики; зате в нього безперервно майже вказуються тайни речей найдорогоцінніші, чого не доставить жодна фізика.

Само собою після цього зрозуміло, що найдосконаліше знання представляє той, хто в собі поєднує благодатне просвітництво розуму духовного з багатознаючим розумом. Але окремо набагато вищий і цінніший перший, ніж останній.

Таке, втім, досконалість знання в дусі є плід більше розуму духовного, ніж розуму, або, краще, наслідок заповнення розуму. Що ж відбувається в самому розумі? Знищення його недосконалостей, не тільки довільних, але нерідко і мимовільних, і його оздоровлення. Благодать, прийшовши, не приносить із собою багато відомостей, але навчає людину уважності та ніби зобов’язує до точного розгляду речей; вона не витлумачує їй законів мислення, але вливає любов до істини, що не дає змоги ухилятися від шляхів правильних і надто покладатися на абстрактності, отже, ставить її на істинну середину й утверджує в ній, чого вона сама собою зробити ніяк не може. Від цього нерідко і людина, яка не присвячувала себе наукам, стає розсудливою і тверезомислячою, і довгими дослідами життя нарешті набуває істинної, достатньої не на її одну частку мудрості. У людини ж наукової утворюється особливий метод дослідження, особливе чуття до відкриття істини та істинного шляху до неї, а це за допомогою чеснот розсудливих, які тепер разом з іншими повертаються до серця, як от: за праці й уміння трудитися, сумлінності, обачності, смиренній довірі, а особливо за Божого благословення, надає її розумовим працям особливих властивостей: успішності, міцності, плідності. Така розсудливість розумової діяльності для будь-кого очевидна і в звичайній його поведінці, і в стосунках: у поняттях, які вирізняються, окрім ясності, визначеності й виразності, і певною сердечною глибиною; у насолодах, які вирізняються вірогідністю, обачливістю, відчутністю, помітністю; у у роздумах, що вирізняються міцністю, далекоглядністю, єдністю й стрункістю. Усе ж у сукупності такі властивості дають їй титул людини зі здоровим глуздом або розсудливої.

Залишається ще додати два зауваження про вплив поганої волі на розум і про те, що буває, коли розум переважає над розумом духовним.

Тоді як розум сам по собі, втративши точку опори, вривається туди і сюди, воля мало-помалу вливає в нього своє зіпсуття. Тут складаються сказані апостолом стихії світу: мудрування тілесне, мудрість бісівська – тобто утворюються різні переконання на догоду розпусній волі, такі, як, наприклад, що життя скінчиться нескоро-нескоро і кінця не видно, що тільки й життя, що в добробуті та щасті на землі, що треба підтримати своє ім’я та честь хоч би що там було, що треба мати руки сильні, до яких би можна було звернутися в разі потреби, що треба вміти користуватися обставинами та ін. Усі вони містяться в розумі без дослідження, тому суть упередження; у слові рідко висловлюються, а зберігаються глибоко в серці та відомі тільки самій людині, приходячи до неї до свідомості у вигляді таємних думок у вільний від клопоту час, а більше – слугуючи потаємною пружиною, яка приводить у рух її справи.

Але якби і без такого ушкодження з боку волі залишався розум, і тоді багато шкоди для вищих істин очікувати б належало від переважання його над розумом духовним. Тим значніша і ніби невідворотніша ця шкода за згубної дії на нього волі.

Відомо, що переважним предметом розуму є те, що є і буває в нас і поза нами і більше – останнє; опора його діяльності – досвід: з нього вже він починає, а не раніше. Звідси головна властивість розумових пізнань – відчутність. Розум починає з досвіду, який перетворює за спорідненими собі прийомами. Хто стоїть на ступені розуму і переважно ним діє, у того мало-помалу утворюється схильність, що переходить потім і в постійне правило, і нрав розумовий – те тільки й визнавати істинним, у чому відчутно можна запевнитися і що можна повірити в розумовий спосіб. При цьому мало-помалу повинен неминуче затулятися світ духовний, і знання про нього – втрачати значимість. Пізнання це в людини, залишеної собі, як ми бачили, імовірно, тим часом як розум усе уявляє відчутно очевидним і утворює потребу відчутності. Це само собою має наводити тінь сумніву на світ духовний і духовні речі. Тому розумових науковців узагалі можна назвати хитливими маловірцями у ставленні до невидимого і духовного. Приєднайся до цього недобре серце з пристрастями, яке має сильну підставу бажати, щоб не було іншого світу та інших законів і надій, крім видимих, – тоді не уникне людина або сумніву, або, ще більше, остаточної невіри.

Що розум своєю діяльністю складає загальні положення, завжди застосовні до справи, – це утворює в ньому сильну довіру до свого розуму, схильність осягати і понад усе ставити своє осягнення. Тому вона не віддає належного вшанування одкровенню, і якщо приймає його, то хоче тлумачити не інакше, як на власний розсуд, або навіть і визнає в ньому істинним тільки ясно зрозуміле. Ця хвороба – раціоналізм, якого в рідкісному немає серці в науковців, хоча в слові він і не відкривається.

Інші худі схильності розумові від розуму нав’язуються душі заради предметів, до яких звернені її праці.

Зовні нас, де більше живемо почуттями, все речове, все є складом стихій, і всі там зміни і явища суть не що інше, як наслідок дії і протидії, ворожнечі і миру між стихіями. Хто постійно займається цим одним, у того народжується думка, а потім і початок, що, крім матерії, нічого й немає. Цей нещасний настрій, або хвороба розуму, іменована матеріалізмом, найчастіше спіткає тих, хто займається хімією і медициною. З ним завжди з’єднано як згубний наслідок – відкидання безсмертя душі, Бога і морального закону Божого.

Далі, помітний всюди в природі видимий механізм веде до думки, що на все покладена печатка неминучої необхідності, яку відвернути не сильна ніяка рука. Усе їй підпорядковано, а сама вона – нікому. Це фаталізм, якого не уникли і мудрі стоїки.

Помітна всюди природність, або те, що всяка річ досягає мети своїми силами і все, що не виходить з неї, є плід її діяльності, призводить до положення, що немає впливу на світ цей інших сторонніх вищих сил, навіть сили Божої, на допомогу та сприяння тим, які є в ньому. Отже, немає чудес, немає і благодаті. Людина сама собою може йти і дійде, куди дійти повинна. Це натуралізм.

Стільки небезпечних теорій народжує розум, коли йому дають занадто багато влади, дають більше, ніж скільки слід. Їхнє буття виправдовує досвід. Тут пояснюється тільки, як природно вони утворюються в людині, чий розум не просвічений пізнанням духовним, у якої, тому, пізнання це залишається припущеним, не перетворене на відчутне за допомогою досвіду духовного. І можна ще додати, що якщо вони природно розвиваються в людини, то їх треба припускати в усякому такому випадку, якщо не всі, то якісь, якщо не в розвитку, то в насінні. І справді, рідкий не спокушається ними, рідкому часом вони не подобаються, і рідкий, принаймні своїм шляхом, не доходить до роздумів: а може бути, і так.

Яке світло після такої темряви засяює в душі людини після навернення її до Бога і після прийняття благодаті! І, по-перше, всі начала, що прийшли від розбещеної волі, негайно зникають, як темрява в кімнаті освяченій або нечисті сили з освяченого місця. Протилежні їм переконання утворюються в серці, у самому провадженні навернення того, хто кається. Коли виганяється з серця нечистота, тоді ж знищуються і всі наслідки її. Він відчуває, що життя коротке і треба поспішати, що всього треба очікувати від Бога, а не від себе, на думки людські не дивитися та ін. По-друге, шкідливі наслідки переважання розуму або зовсім запобігаються, якщо навернення випереджає його розвиток, або виправляються тут же, і розум перетворюється на службову силу, покірну розуму. Оскільки розумові злі схильності головним чином походять від відчутності пізнань розуму і передбачуваності ідей розуму духовного, залишеного собі, то зі знищенням його підстави падає само собою і те, що на ній будується. Підстава ж ця знищується в тому, хто покаявся, до Бога навернувся і до Нього приліпився; бо відтоді він починає відчутно пізнавати речі духовні, як раніше пізнавав чуттєві. Ця рівність відчуття знищує коливання сумніву, а те, що в розумі просвітленому пропонуються істини найдорогоцінніші, нахиляє на її бік свідомість і підкоряє їй. Коли, таким чином, через цей новий шлях дізнається людина багато сокровенного, чого раніше не осягала, але що тепер ясно споглядає, тоді, природно, перестає вірити виключно своєму розуму. Така вже й не подумає, що немає духу, коли живе в дусі, або що все підпорядковане неминучій необхідності, коли відчуває силу, що прийшла до неї зверху, від самого початку, або що все може сама, коли тільки прийнятою від Бога силою уникнула зла, що пригнічувало її (приклад Августина). Водночас починається нове життя для розуму, і в людині – новий напрям науковості, якщо вона була або нею займаються. Як раніше розум діяв як господар, так тепер починає діяти як підлеглий, за дорученням від імені розуму духовного. Тому як колись, розглядаючи речі, людина нічого не бачила, не могла і не хотіла бачити, крім самих речей, так тепер в усьому бачить найяскравіше відображення світу духовного і в речах, і в явищах. Весь світ просякнутий справді духовним, Божественним (Рим. 1:20); але колись це не помічалося, а тепер споглядається ясно. Потім все, що існує, і все, що з’являється, перетворюється на велике і безперервне повчання, або розумну книгу, як сказав Антоній Великий. Що це дійсно так, зараз можна переконатися, читаючи якого-небудь святого отця. У кожного з них щохвилини пропонується зір духовного в чуттєвому або крізь чуттєве. У преосвященного Тихона складено з цього цілих чотири книжки під заголовком “Скарб духовний від світу, що збирається”.

Звідси випливає, що цілісність, повнота і істина знання, власне, належать людям, відновленим благодаттю і тим, хто в Бозі живе. В інших воно і неповне, і неістинне. Як вірна думка блж. Августина, яку він з такою наполегливістю доводив, що тільки життя веде в храм мудрості, а не навпаки! Про хибні напрямки розуму говориться звичайно в логіках, і там же пропонуються різні засоби для уникнення їх. Очевидно, яка ціна цих настанов. Що не кажи, логіка без внутрішньої зміни нічого не зробить. Кому сказано: дивись, вір одкровенню – той, мабуть, і собі те саме казатиме, але в серці й на ділі віритиме тільки собі або казатиме, що потрібна допомога Божа, але покладатиметься тільки на себе. Виховати душу нашу в здібностях, як годиться, не можна без підпорядкування її цілющим і відновлювальним благодатним засобам.

Коротко: у того, хто стоїть поза цими засобами, знання таке – духовний світ і його речі наче хмарою й туманом сховані; їм мало він вірить або не думає про них; знання розумового характеру звернене в нього тільки до видимого, дійсного, відчутного; потаємного в речах не бачать; причини пізнають тільки найближчі, фактичні; наміри Промислу вислизають з уваги… Тому все знання його поверхневе: у складі неповне, у загальному ж дусі розтлінне, викривлене якимось неправим настроєм розумовим.

в) Стан нижчих здібностей пізнавальних.

Найнижчі здібності пізнання – це спостереження внутрішнє і зовнішнє, уява і пам’ять. Усі вони діють майже спільно, і зроблене однією негайно приймається іншою. Що побачило око, образ того відразу знімається уявою і складається в пам’ять, як у якийсь архів. Усе зовнішнє і внутрішнє, що підлягає нашому знанню і стосується нашої свідомості, неодмінно є і предмет цих здібностей. Вони становлять ніби вхід у внутрішній наш храм, а тому в царині знання мають значну ціну і не тільки в царині знання, а й у всій діяльності людини.

Від первісної діяльності уяви і пам’яті, коли вони тільки сприймають предмети, довідуються про них, дають знати про них душі, слід відрізняти діяльність наступну, якою набуте колись уживають у справу за потребами душі. Складені уявою образи, що зберігаються в пам’яті, вживаються або в тому самому вигляді, в якому вони набуті, або у вигляді зміненому. Першу діяльність називають спогадом, або уявою відтворювальною, другу – фантазією. У тій і іншій діють спільно уява і пам’ять, тільки кожна своїм особливим чином.

У спогаді уява дає образ, а пам’ять свідчить, що це той самий, який пізнаний раніше. Тому спогад відтворює тільки колишнє і приносить перед очима свідомості те, що приховано було в глибині пам’яті. Причина спогаду суть здебільшого зв’язок належних образів і предметів із минулими (інакше – асоціація ідей). Різні види цього зв’язку дали буття різним законам спогадів, якими є закони співіснування і дослідування, схожості та протилежності, цілого і частин, причини і дії, засобу і мети, матерії і форми. Інша, не менш значна частина спогадів походить від рухів волі та серця. Потреба, або пристрасть, будучи збудженою, мимоволі наводить думку на предмети, якими вона можна бути задоволена, немов би приковує до них увагу, так само як і навпаки – образ предмета пристрасного розтривожує пристрасть. Ця причина спогаду найзначнішу роль відіграє в житті, а перша – у знанні.

Але є ще потаємні причини спогадів: не знати, чому і як приходять образи колишніх предметів і в спокійному стані, і без жодного зв’язку з теперішніми заняттями. Їх слід створювати або від духів злих, якщо образи погані, або від духів добрих – Ангела Охоронця, якщо вони хороші; буває це і від співчуття душ.

Фантазія творить абсолютно нові образи, хоча з колишнього матеріалу і здебільшого за готовими або відомими вже зразками. У ній треба розрізняти діяльність хорошу – ділову і рухи хаотичні – самовільні. У першій – вона складає образи для понять розуму, допомагає під час роздумів, жваво уявляючи думку в якомусь образі, уявляючи те, що читається, і те, що чується, і таке інше… загалом – діє в інтересах знання. У другій – мріє або вдається до самовільного руху, в якому будує різні історії небувалі на догоду своєму серцю, яким не править майже свідомість, а навпаки, воно захоплює собою нашу увагу і займає всю людину. Царство мрій – сон, у якій падає свідомість і самодіяльність і панують образи, іноді під чиїмось стороннім впливом,

г) Стан спостереження.

Спостережень два види: одне – зовнішнє, інше – внутрішнє.

Зовнішнє, або сприйняття зовнішніх речей за допомогою почуттів, змінюється способом життя не стільки у своїй суті, скільки у використанні; бо почуття завжди залишаються ті самі, тільки звертаються не до тих предметів, а внаслідок цього отримують відмінність не стільки у своєму виробництві, скільки у своєму змісті. Це одразу виявляється, якщо запитаєш, хто що бачив і хто що чув, або куди хто охочіше звертає слух, очі та інші почуття.

Так, у стані гріховному почуття віддаються не інтересам пізнання і не вдосконаленню душі, а переважно на догоду пристрастям. У цьому занятті вони як керуються пристрастями, так і, навпаки, самі живлять їх. Тому, наприклад, очі називаються сповненими “блудодіяння і безперестанного гріха” (2Пет. 2:14). Понад те, за таким напрямком їм непотрібно уважно розглядати предмети, а тільки лише мало-мало торкатися їх, через що здатність спостерігати все більше і більше приглушується і втрачається. Тим часом душа вся в почуттях безперестанку: від цього утворюється в ній схильність до зовнішнього, або до життя зовні. Яке вживання почуттів, такий і зміст їхній: предмети переважно пристрасні – від цього інші священних предметів не вміють і уявити.

Людина, яка до Бога навернулася і живе по-християнськи, почуттям своїм не дає волі, тримає їх суворо у своїй владі та спрямовує тільки туди, куди вважає за потрібне, за прикладом Іова, який “укладав заповіт очам” своїм ( Йов. 31:1). Далі, всі вони підкоряються в нього потребам і користі духу, і ним керує якщо не пізнання, яке не загальне, то завжди благочестивий настрій. Тому він дивиться тільки на те, що може повчати, – на святі зображення та ін.

Як нова властивість помітна в ньому розміреність почуттів або уважність у них: їхня справа – ґрунтовно розглянути. Така діяльність, з одного боку, утворює мало-помалу здатність чітко спостерігати, яка через те набуває пильності, або влучності; з іншого – від влади душі над почуттями, або від підпорядкування їх душі, почуття не захоплюють її зовні і дають їй можливість перебувати в собі – всередині. Нарешті на цьому шляху через почуття збираються істинні скарби і для пізнань, і для доброчесного життя, набувається таке здобуття, з яким бездоганно можна з’явитися і перед Царем Слави… Це те ж саме, як якщо б хто набрав різних коштовностей і представляв їх погляду інших.

Зовнішнє спостереження з першого разу видається справою малозначною в моральному житті, тим часом воно тут має велику важливість.

Через нього доставляється душі перша їжа; і як їжа на тіло має істотний вплив зміною його соків і складу, так і спостереження деяким чином змінює склад душі і покладає основу характеру. У цьому відношенні його порівнюють із запахом, який проникає в посудину, щойно зроблену, але ще не висохлу. Цей запах зберігається в ній якщо не назавжди, то надовго-надовго. Те саме буває і з душею: перші предмети почуттів утворюють, можна сказати, майбутню людину.

Воно представляє душі перший терен для вправ сил і виробляє перший їхній згин і схиляння. Звідси утворюється в ній не тільки навичка, а й схильність поводитися з такими, а не іншими предметами, бо зазвичай ми неохоче беремося за те, до чого не звикли. У цьому відношенні використання почуттів те саме, що перший напрямок деревного стовбура після виходу його з-під землі.

Отже, використання почуттів не слід вважати маловажним.

Внутрішнє спостереження є зауваження того, що відбувається в душі, за допомогою свідомості або внутрішнього почуття. Це спостереження є джерелом самопізнання і пізнання взагалі душі людської. Воно представляє більше відмінностей у занепалому і повсталому, ніж зовнішнє; бо тут ця відмінність стосується не тільки використання внутрішнього почуття, а й самої його здатності спостерігати. До такої думки приводить те, що хоча душа сама до себе ближча за всіх, пізнань, однак же, про душу в нас дуже мало, і ті, що є, здебільшого однобічні й брехливі. Навпаки, яке багатство самопізнання у святих подвижників, що зцілюються або зцілені від гріховної хвороби! Звідси видно, що здатність самоспостереження в одних у найгіршому стані, а в інших – у всій висоті благополуччя. Що зазвичай наводять у психологіях як виправдання убогості душезнання, то треба звернути на осуд грішної душі, або на викриття її розладу гріхом, а не на виправдання малознання душі людської.

Кажуть, що враження, які безперервно надходять ззовні, захоплюють душу до зовнішнього і не дозволяють їй спрямувати свою увагу на саму себе. Але якщо у владі людини полягає в тому, щоб не піддаватися захопленню від зовнішніх вражень, то безперервному спрямуванню душі назовні потрібно шукати іншої причини, а саме: це є потреба грішної душі – тікати з себе, де сморід гріха, назовні, де сподіваються або вважають, що є благо. Схильність до чуттєвості та видимості – одна з перших рис і дій ушкодження. Отже, годі й очікувати доброго душезнання від того, в кому панує гріх. Його можна очікувати тільки від того, хто відмовився від гріха і лікує себе. У цьому воно ніби природно, бо одна з перших благодатних дій є повернення уваги душі всередину себе, з відволіканням її від зовнішнього.

Кажуть, що життєві турботи і справи служби поглинають увесь час: у метушні ніколи подумати про душу і про те, що в ній. Причина не в зовнішніх справах і потребах, а у внутрішній метушливості, яка жене людину все вперед. Якби втихомирити цю внутрішню неміч – метушливість, то зовнішні справи ще багато залишали б часу для заняття собою. Неуспішність не від нестачі часу, бо на що особливий час для спостереження за душею, коли це може і повинно відбуватися серед справ? Спостерігати треба душу діючу. Так, не в часі сила, а в незверненні душі на саму себе. А це незвернення походить від розладу душі гріхом. Де цей розлад лікується благодаттю і вся діяльність людини спрямовується на єдине – на потребу, там встановлюється разом і спокійний перебіг справ, що залишає душі можливість бути в собі і пильно стежити за своєю діяльністю. Справи зовнішні і життєві заняття тоді не перешкоджають пізнавати свою душу. Отже, виправдання себе цими справами має перетворити на осуд себе.

Кажуть, діяльність душевна така, що її майже спостерігати не можна, саме: вона миттєва, швидка, летюча, багатоскладова. Не можна встановити на неї постійного погляду і, якщо встановиш, не можна розкласти за змістом спостерігаємої дії.

Але в душі відбуваються сум’яття, безладність рухів і хвилювання від неуважності, безтурботності й віддання себе сваволі помислів; а ці недобрі прихильності походять від гріха або від втрати над собою влади. Хто Божественною благодаттю запанував усередині себе, той тримає своє внутрішнє у своїй владі, а тому бачить, куди що прямує. Йому притаманна тверезість або пильність, через які не вислизають від його уваги збурення, що таємно приходять. Понад те, довгою вправою в цьому внутрішньому діланні він набуває пильності ока розумового, яке точно і виразно все в собі бачить.

Зробимо висновок: є справжні перешкоди до самоспостереження – зовнішність, турбота, розкрадання ума. Вони не справа неминучої необхідності, а походять від гріха. Отже, поки є в кому гріх, будуть і ці перешкоди, і не буде доброго душепізнання. Людина в гріховному стані не знає своєї душі й знати не може. Ці перешкоди мало-помалу усуваються і потім зовсім зникають у міру викорінення гріха, а разом з тим зростає і приходить до досконалості і саме пізнання душі. Якщо тепер гріх, а за ним і ці перешкоди втрачають свою силу тільки в людях боговідданих від дії сил благодатних, то очевидно, що душепізнання істинного, тривалого, повного слід шукати тільки в тих, хто живе істинно по-християнськи. Хто, не належачи до числа таких, хоче знати душу – звернися до святих отців, особливо подвижників, і черпай із цього джерела рясно психологічну мудрість.

д) Стан пам’яті та уяви.

Ці дві здібності належать до числа робочих сил, а тому зазвичай бувають такі, якою є вся людина. Чим набита пам’ять і чим зайнята уява в грішника? Предметами гріховними, що живлять тільки пристрасті. Це зараз можна побачити з розмови. Грішник і слова не скаже про духовне, тому що нічого такого не представляє його пам’ять, ніби нічого такого він не чув і не бачив. Звісно, він і бачив, і чув, але воно не засвоєне і не утримане, бо до того не лежить душа. Внаслідок такого відчуження від духовних предметів применшується і здатність до уяви та пам’ятання їх: від невправи і небажання не вміють уявити їх і запам’ятати.

У людини, яка по-християнськи живе, за протилежністю, весь зміст пам’яті й уяви святий, чистий, Божественний. Вони наповнені в неї духовними предметами, до яких вона має особливу прихильність, а разом набуває й особливого вміння уявляти та запам’ятовувати їх. Навпаки, їй чуже запам’ятовування й уява предметів порочних: вони противні їй і тому не приймаються душею. Як першим легко уявляється і запам’ятовується гріховне і зле, так другим – духовне і добре.

е) Стан спогаду, або відтворювальної уяви.

Стан спогаду відповідає стану пам’яті й уяви, бо відтворюється спогадом зазвичай те, що уявіть і пам’ятайте. Не можна, однак, не вказати чіткої особливості між причинами або законами спогадів, які переважно якісні та бувають чинними в тих, хто живе за духом Христовим, і в тих, хто відданий пристрастям і світу. В останніх найголовнішою причиною спогаду бувають пристрасні збудження або рухи звичних потреб, тому що в цьому життя їхнє. Відповідно до того й із законів поєднання образів у них діють переважно ті, що стосуються більше зовнішньої сторони речей, ніж внутрішньої; образи в їхній голові в’яжуться більше за зовнішніми просторово-часовими відношеннями, ніж за внутрішніми відношеннями причинності, а потім, нарешті, і таємні враження чи впливи приходять більше від духів злих, ніж добрих. Є приставник від сатани біля грішника, який ходить за ним і затьмарює його, набиваючи голову пристрасними образами. У перших усе навпаки: таємні впливи сходять до них від Божественного, осіняючого їх Духа й Ангела Охоронця, супутника їхнього завжди і в усьому сприяючого; із законів поєднання образів діють переважно ті, що стосуються внутрішнього зв’язку причин, властивостей, частин; пристрасті ж і потреби, якщо й порушуються, то придушуються на перших порах. Понад те, між ними є різниця і за родами спогадів. Є спогади мимовільні, які самі собою приходять, і є спогади вільні, які викликаються самодіяльністю духу. У відданих пристрастям є майже виключно спогади мимовільні, бо за характером своїм вони віддані внутрішньому механізму рухів. У тих, хто живе за духом Христовим, навпаки, переважно мають місце спогади довільні, тому що вони володіють собою і не дозволяють чому-небудь з’являтися перед свідомістю без свого відома; принаймні у них про те є ревність і встановлюється прямо до того спрямований подвиг внутрішній: пильність і тверезість…

ж) Стан фантазії.

У ній, як бачили, треба відрізняти дві діяльності: ділову і самовільну. Щодо першої можна сказати, що в людей, чужих духу Христового, мало здатності абстрактні поняття та істини представляти в пристойних образах; тому в них вони здебільшого спотворені й потворні. Навпаки, якщо де шукати пристойного відображення цих істин, то винятково у християн, сповнених духу Христового, який надає їм особливе до того вміння або чуття, що визначає благопристойність поєднання образів.

Остання є в тих і інших у такому стані:

Головна, можна сказати, неміч фантазії у грішників є схильність мріяти. Це не випадкове щось, а неминуче, немовби споріднене з душею їхньою, таке, що безперервно і майже у всіх. Властивості цієї мрійливості, а саме: віддалення від дійсного, розвага, сум’яття, мінливість думок – дають чітко зрозуміти її причину. Коли людина зсунулася зі свого місця істинного і потрапила в хибне, неістинне, то слідом за тим і думки її кинулися не до того, що істинне, а до того, що видається таким – до оманливих примар. Оскільки твердість і сталість є тільки в дійсному, то думки, що відхилилися від нього, неминуче повинні перебувати в сильному хвилюванні, подібно до вихору або інею. Звідси – фантазія гріховна постійно вітряна.

Ця легковажність і викриває, і зі свого боку сама спричиняє стан душі дуже небезпечний. До плодів її, або до властивостей, що її супроводжують, можна віднести:

Внутрішнє розтління: в розумі – ухилення від важливих і важких занять і відраза до них, потім поверховість або легковажність; у волі – розпад пристрасті. У мріях я відіграє першу роль у задоволенні якої-небудь зі своїх пристрастей. Людина, перебуваючи на одному місці, мститься, свариться, ненавидить, заздрить, пишається, веде війну та ін… Оскільки цим захоплюється вся душа, то мрія оскверняє людину в собі самій. У почутті – безперервна поразка, бо удари образів прямо падають на серце і роблять, що той, хто мріє, – те саме, що той, хто йде серед тернів. Але головне в цьому відношенні є захоплення серця. Не встигнеш озирнутися, розібрати справи, а серце вже змовилося з предметом і вимагає справи. Якщо людина є рабом серця, то переважно від легковажності фантазії, або панування образів.

Але зло не обмежується внутрішнім: воно переходить назовні й тут захоплює все, що оточує людину. Людина пристрасна все бачить у райдужному кольорі, тобто речі уявляються їй не в їхньому істинному вигляді, не так, як вони є, а так, як пристосовуються і відповідають нашим почуттям і нашим пристрастям. Потім, назад, ними і живляться пристрасті. Людина-мрійник живе ніби в якійсь атмосфері пристрасній, складеній із внутрішніх образів і зовнішнього примарного вигляду речей.

Тоді, як це є всередині і поза людиною, тобто коли самовільна фантазія наче у в’язницю якусь ув’язнює людину, у цій темряві всією силою починає лютувати сатана. Коли фантазія вдається до самовільного руху, тоді приходить сатана в серце і викрадає в нього Слово Боже або добро, як насіння, посіяне на шляху, і, навпаки, засіває своє зло, як у притчі ворог чоловік посіяв пажитницю серед пшениці. Схаменувшись від мрій, людина знаходить, що налаштована на відоме зло, і зрозуміти не вміє, як і звідки.

У цьому сум’ятті, серед обурливих образів і ворожих сил, як у центрі, зароджуються пристрасні плани на гріх на шкоду собі та іншим: різного роду підступи від заздрощів, лестощів і злості, інтриги, шкідливі общини, а головне – всі підприємства на задоволення головної своєї пристрасті.

Але, крім цього, від свавілля фантазії в людині, неуважної до себе, народжуються ще й постійні прихильності, у яких мрійливість перетворюється на постійний характер. Такі: схильність жити в образах, схильність гострити, жартувати, базікати, відраза від розумової праці, пристрасть до читання порожніх книжок, до ігор, балів, театрів.

Фантазія найбільше піддається пошкодженню від гріха, або це пошкодження в ній помітніше, ніж в інших силах. Тому вона і в того, хто почав працювати Господу, не раптом зцілюється, а поступово, хоча від самого початку він встановлює правилом або робить розпорядження, скільки можна встановлювати у своїх межах цю силу.

Так на самому початку він входить всередину себе, втихає тамтешнє сум’яття, збирає свої думки. Самозібраність – невід’ємна властивість душі, що звернулася до Бога, якою зв’язується свавілля фантазії.

У впорядкованому таким чином своєму внутрішньому він будує собі духовний храм, ніби небо, в якому і напружується перебувати увагою, в присутності Бога, ангелів і святих.

Зсередини той самий порядок переходить і назовні, на допомогу внутрішньому. Тут усі речі перетворюються в сенсі, покриваються духовним деяким покровом, через який ненавмисні на них погляди або навмисне споглядання не розважає, не відхиляє від навмисного, а творить і тримає в ньому. На додаток до цього він оточується ангелами і молитвами святих, які, як промені, спрямовані до нього, і живе таким чином у деякій духовній, світлоносній і Божественній атмосфері, що й сприяє йому якнайшвидше утворенню християнського характеру.

Не можна сказати, щоб фантазія і в них не сваволила. Але якщо це буває, то не з їхнього дозволу, а проти волі. Самі ж вони починають з перших днів боротьбу з помислами, багатотрудну, різноманітну, безперервну. Можна сказати, вся увага їхня звертається на помисли і потім не зводиться з них до самого кінця. Звідси, хто з тих, хто подвизався, не знає підступності помислів? І яке велике можна зустрічати зображення їх і способів побороти їх у кожного подвижника, що писав? Втім, праця і час упокорюють нарешті уяву, і у внутрішньому світі оселяються мир і тиша, світло, як від сонця, що засяяло після розсіювання хмар. Підстава цього покладається в самому ще наверненні, бо воно вставляє людину у свій чин, на своє місце; повертає до дійсного, разом із чим і свавілля фантазії, або мрія, втрачає свою основу. Далі, постійно ділові заняття забирають у неї їжу, і вона виснажується, як засихаюче дерево.

з) Стан сну.

Уві сні проходить третя частина життя. Бути не може, щоб він не мав глибокого для нього значення. У природному порядку ним поновлюються сили й утворюється істота людини душевно-тілесна. Не можна тому не бути і у ставленні до нього великої різниці в людях, що живуть за духом Христовим і противно йому. Хоча в ньому і не бере участі самодіяльність, але зміна благодатна стосується і самого буття, отже, і того, що поза областю свободи.

Тут справа не про сон тіла, але про сновидіння. Сновидіння суть самовільні рухи уяви уві сні тіла з відсутністю самосвідомості і самодіяльності волі. У перебігу сновидінь розрізняють три ступені: марення – під час дрімоти, власне сновидіння, або сонні мрії, за досконалого сну тіла, і сон сокровенний, незгасний, за мертвого сну тіла. У створенні їх панує серцеве життя з образами. Коли влада душі над собою втрачається, тоді образи уяви, наче із заклепів якихось вирвавшись, наповнюють усю область душі. Тут образи різних часів і місця, теперішні й минулі, погані й добрі, змішуються і поєднуються за законами, яких пізнати немає можливості. Особистість самого сновидця губиться: його вставляють в уявні уявою драми як особу сторонню, він зазнає дивних перетворень: то радіє, то страждає, то підвищується, то ганьбиться та ін. Оскільки душа втрачає самодіяльність уві сні, то ще сильніше підпадає під вплив іншого світу, ніж у яві, і добра – під вплив доброго, погана – злого. У самій, однак же, драмі він вважає себе особою, яка міркує, бажає, вирішується на добро чи зло. Ця участь іноді простягається до того, що, прокинувшись, сновидець сумує або радіє, соромиться або схвалює себе за те, як чинив там. Між цими сновидіннями розрізняють три роди. Одні – безладні, про які пише Сирах: “…як той, хто обіймає тінь, або той, хто ганяється за вітром, так той, хто вірить сновидінням” (Сир. 34:2). Інші – зрозумілі, які в людині, що починає приходити до тями, вкладаються Богом або Ангелом Хранителем. Про них Іов каже, що під час “сну і в нічних видіннях” його, коли охоплює людину сон, коли вона спить на ліжку, Бог “відкриває вухо” її і, навчивши її, “закарбовує” її, щоб “відвести людину від лихого, відвернути від неї гордість, і втримати душу її від могили” (Йов. 33:15-18). Треті, нарешті, бувають особливі сни – Божественні, пророчі. Про них говорить Сам Бог: “якщо буде у вас пророк…, то у видінні пізнаюся йому, і уві сні скажу йому” (Чис. 12:6).

Сновидіння бувають такі, яким є серце. Їх можна здебільшого вважати свідками про моральний наш стан, який у бадьорому стані не завжди бачиться. У людини безтурботної, відданої пристрастям, вони завжди нечисті, пристрасні: душа там буває ігралищем гріха. У людини, яка навернулася і ревнує про очищення серця, вони бувають то хороші, то погані, залежно від того, що візьме перевагу, а іноді – яким засне. Він же піддається тут частим нападам бісів, які іноді сильно спокушають малодосвідчених, як зауважує святий Ліствичник. Дбайливу людину це і змушує, відходячи до сну, за повчанням Церкви, взивати до Бога й Ангела Хранителя, щоб сон її збережений був вільним від усякого диявола, мрій, і щоб їй самій через сон ще більше зміцнитися в добрі. У міру очищення серця очищаються і сновидіння, так що у святих і досконалих вони бувають ніби продовженням їхньої активної діяльності. Чи не простягається вона навіть до збереження самодіяльності та самоврядування?

Із цього розгляду пізнавальних здібностей відкривається, що людина, яка не йде правильним шляхом і не сприймає відновних сил, відокремлена від світу духовного, невидимого і не знає його як слід; світ видимий знає поверхнево, якщо займається цим впізнаванням, а здебільшого лише бачить його і спостерігає. Переважає в ній уява, серед діяльності якої вона живе, як у тумані, у натовпі привидів, до того ж піддається частому близькому впливу злих духів. У людини, яка живе за духом Христовим, все інакше: нижчі здібності, особливо уява, приборкані й обертаються на орудні сили, що не панують уже, як і повинно бути; навпаки, здібності вищі діють у всій силі. Розум його є скарб таїн Божих, бо безпосередньо входить у спілкування з невидимим світом і безпосередньо випробовує його своїм духом. Водночас він набуває здатності прозрівати в таємниці творіння і промислу до того, що, хоча багатьом ще бракує даних і хоча ще розум не зробив належних підготувань розбором видимої будови речей або перебігу подій, це не перешкоджає йому розгадувати найвнутрішнє вічне їхнє значення. Розум хоча не завжди збагачується багатьма відомостями, але завжди повертається на своє місце і, ревно ставлячись до виконання властивих йому чеснот, з плином часу набуває розсудливості, що вміє дати всьому суд у своєму колі, а нерідко, не поспішаючи, обговорює ґрунтовно й сторонні речі.

2) Стан діяльних сил людини

Другий клас якісних у нас сил є сукупність сил діяльних. Вони теж є на трьох ступенях – відповідно до сил пізнавальних. Вище за всіх стоїть совість, яка передає свідомості волю Божу, – сила вища, відчужена. Потім слідує воля, що займається влаштуванням нашого тимчасового побуту і тимчасових наших стосунків. Нижче всіх стоїть здатність нижчих побажань.

а) Стан совісті.

Як розум призначений відкривати людині інший, духовний, найдосконаліший світ і давати знати про його устрій і властивості, так совість призначена для того, щоб утворити людину громадянином того світу, куди згодом вона має переселитися. З цією метою вона сповіщає їй тамтешні закони, зобов’язує виконувати їх, судить її за ними, нагороджує або карає. Совість називають практичною свідомістю. У цьому відношенні можна сказати, що вона є силою духу, яка, усвідомлюючи закон і свободу, визначає взаємне відношення їх. За заняттями, або діями, у совісті вбачають законодавця, свідка, або суддю, і воздаятеля. У всіх цих сторонах її видно великі в ній відмінності в доброму християнині та в людині-грішнику, що відпала від Бога. Уже з того самого, що грішник відокремився від Бога, слід очікувати, що совість у нього не може бути справною; бо якщо вона є, то голос Бога в душі (законодавець), то око Його (свідок), то намісниця Його правосуддя (суддя та відплатник); у разі відпадання від Нього всі ці Божественні, так би мовити, натхнення на нас через дух мають послабшати та приглушитись у числі й силі. Понад те, совість не діє одна, окремо, а бере собі в посередники і знаряддя інші сили: розум, волю, силу відчуття. Якщо ці розладнані в шляхах своїх, то і від совісті не можна очікувати правої діяльності.

Є мимовільні, ненавмисні, так би мовити, ухилення совісті від шляхів правди, нібито хибні уявлення, і є навмисні її спотворення, або псування совісті, від протидії їй на догоду порокам і пристрастям. Ці дві сторони зараз же представляються у всіх трьох діях совісті. Так –

Справа совісті як законодавця – показувати закони, за якими має діяти істота розумно-вільна, і схиляти до того волю її силою свого зобов’язання.

Як мало у совісті сили спонукати волю до виконання своїх приписів, ясно навіть усвідомлюваних, про те й говорити нема чого. Це вона ще може якось зробити, якщо не зустрічається з якоюсь пристрастю і схильністю, але як тільки є подібне зіткнення, голосу її не чути, і силою його одного людина не може подолати себе. Тому часто людина грішить через безсилля совісті, багато чеснот знає тільки на слух, багатьма з них тільки тішиться, так само як і вади інші не любить тільки на словах, до часу і випадку.

Саме законодавство, здається, справа і найлегша, відправляється совістю неправильно. Приписи совісті усвідомлюються у вигляді вимог. Оскільки й інші потреби, природні або прищеплені після, теж виставляють свої вимоги, то не дивно, що людина за сум’яття, що царює в ній після падіння, не може іноді розібрати, чому коритися. Так, щодо головного начала в моральній діяльності або того, куди має бути спрямована вся увага і спрямовані всі думки, совість здебільшого зовсім майже мовчить; тому людина мусить буває запитувати: що зробити, щоби унаслідувати вічне життя? – і коли до неї звертаються з подібним питанням, приходить у збентеження і змушена буває зізнаватися в невіданні, а якщо іноді і пропонує щось у відповідь, то пропонує початки мінливі, що складаються мінливим розумом у змові зі схильностями, як у фарисеїв, садукеїв, стоїків та ін. Але коли невідомий головний початок, то слідом за тим не тільки втрачається нитка взаємопідпорядкування і співвідношення приватних законів, і одні підносяться над іншими без розумних підстав, через випадкові обставини, а й багато що входить у закон, що не повинно бути законом. Так, наприклад, інший понад усе ставить цивільну службу, інший – богослужіння, той – кабінетні заняття вченого. Відносно ж окремих випадків, коли тобто совість зараз же повинна визначити, як кому вчинити у відомому випадку, ще більше невизначеності, недалекоглядності та заплутаності. Тут, здебільшого, вона або залишає людину саму собі, через що вона нерідко залишає поза увагою добре, а робить лихе через одне незнання зла; або вагається між “так” і “ні”, залишає людину в нерішучій упевненості, чи добре те, що вона робить; або називає гірке солодким, а солодке – гірким, і це навіть у законодавців, що займалися цим, людей, які були досвідченими в житті. Взагалі, совість залишає людину діяти навмання, за потягом обставин, без внутрішнього запевнення і схвалення. З усього видно, що цей законодавець відсторонений від своєї посади, позбавлений панування і до того ослаб, що не заступається за свої права; навпаки, чинною видається інша якась сила – совість.

Ще більшого пошкодження і спотворення зазнає законодавча совість, якщо зустрічається з егоїзмом і йому підпорядковується. Тут спочатку її закони перетлумачуються, потім перекручуються і, нарешті, замінюються Зовсім іншими, самовільними і навіть протилежними законам істинним. Ми охоче віримо тому, що любимо, і сильно бажаємо, щоб істина була на боці улюбленого. Тому, якщо трапиться почути голос совісті із заповіддю, протилежною нашій схильності, то він має для нас менше переконання, ніж вимоги серця. За таких обставин негайно народжується здивування щодо істинного змісту заповіді, ми запитуємо з сумнівом: так чи так це треба розуміти? чи такою є вимога закону? чи до всіх він іде? чи йде до мене та мого становища? Під час цих роздумів справи здебільшого тільки відсторонюються, залишаються до іншого часу під сумнівом; але незабаром потім з’являються думки на догоду серцю, закон перетлумачують, і ми віддаляємо себе від виконання його під різними приводами. Так, під приводом збереження здоров’я віддаляються від посту й стриманості, а під приводом підтримання добробуту сімейного й потреб відмовляються від благодійності; як праведна відплата беруть ріст; обстоюючи честь, виходять на дуель тощо. Усе це, втім, згубно наполовину, якщо заходити недалеко, стосується поодиноких випадків, до того ж в однієї особи; але довготривала діяльність в одному роді, з перетлумаченням змісту закону, доводить до того, що він зовсім спотворюється і в совісті, а на місце його ставиться хибне правило. Тому вважають скупість ощадливістю, марнотратство – щедрістю, гнів – почуттям благородного обурення, потурання – поблажливістю, жорстокість – ревнощами по правді, лестощі – гнучкістю характеру, хитрість – розсудливістю, гордість – почуттям гідності. Якщо трапиться при цьому комусь звертатися в такому колі, де згадані думки прийняті й містяться як правила, що визначають зовнішню поведінку людини в усіх її положеннях, – що дивного, якщо вона ці правила прийме за рішуче законодавство совісті й задоволення їм вважатиме і правильною справою, і чеснотою, як, навпаки, життя чи вчинки не за ними засуджуватиме не язиком тільки, а й почуттям совісті.

Совість, як свідок і суддя, усвідомлює, як обійшлася людина з приписаним нею законом, і, підводячи під нього вчинок з усіма обставинами, і внутрішніми, і зовнішніми, визначає, чи права людина, чи винна. Суд суду совісного, як то кажуть, непідкупний. Це і буває так, тільки не завжди. Можна очікувати невірності в суді совісного у всіх тих випадках, де невірне законодавство совісті, бо тоді немає початку для суду. Понад те, для вірності суду треба помітити вчинок у всіх частинах, особливо внутрішні, при ньому колишні прихильності; у людини ж грішника, за постійного розкрадання розуму, багато чого дуже може бути випущено з уваги. Тому в неї совісті нема до чого докладати суду. Нарешті, не остання справа при цьому – ревність до правоти, щоб неослабно переслідувати все злочинне, бо без цього багато чого і з поміченого може бути пропущено повз вуха; це і ще підстава невірності суду совісті в грішника, бо він і грішник тому, що не має ревності до правди. Із цього випливає, що совісті слід було б діяти так: ревно ставлячись до правди, ретельно стежити за справами людини, і мало яка виявиться несправність, негайно віддавати її на розгляд суду і судити, не лицемірячи. Але таких дій немає в совісті у людини-грішника. Як же можна очікувати вірного суду від такої совісті?

Уже з того видно її ненадійність, що за нею кожна людина сама собі видається кращою, ніж яка вона є насправді. За винятком рішучих випадків і важливих гріхів, кожен готовий говорити: що ж таке я зробив? Тому богобоязливі судді про себе самих і кажуть собі: від таємних моїх очисти мене. Совість у занепалому стані – розбите дзеркало. Як розбите дзеркало, і вона тепер не так представляє справи наші і нас, як би слід було. Така совість, як свідок і суддя, якщо до неї не домішується пристрасть; у цьому ж випадку ваги її ще більше схиляються на неправу сторону і суд спотворюється. Коли совість сама по собі судить про окремі випадки, то тут суд її ще буває подекуди не хибним; але, якщо скоро належить судити свої пристрасні справи, суд совісті завжди кривий. Такий суд у честолюбця за честолюбство, у скупердяя за скупість та ін., тоді як в інших справах та сама совість буває недремною. Чимала ознака спотворення совісті є ухилення суду від себе на інших. Совість нам дана для того, щоб судити нас самих; якщо вона судить інших, треба сказати, що вона не свою справу стала робити. На це засудження інших можна тепер дивитися як на вказівку того, яким би мав бути суд наш над нами самими і як на викриття постійної невірності цього останнього. Так, у засудженні інших суд зазвичай буває швидкий, миттєвий, тоді як над самими собою він повільний, відтерміновується, а слід – навпаки. Суд над іншими буває невблаганно суворий, тоді як суд над собою завжди прикривається поблажливістю, а слідує – навпаки. Закінчується ж суд завжди майже – я не є як решта людей… Як суворо купець судить про справи правознавця, світський – про духовні та ін.! Тоді як на інших безперервно йде з серця осуд, себе любимо ми покривати виправданням. Самовиправдання – загальний майже гріх. Виставляють то слабкість, то незнання, то обставини, то спокуси, приклади, число учасників, і чим-чим не виправдовують себе! Якщо нарешті не вдається це, вперто стоїмо за себе. Наполеглива несвідомість – плід великого ушкодження совісті й разом – сильного егоїзму. Людина всередині каже наперекір собі: не винен, пусте, нічого! – і при цьому вживаються різні виверти переважно щодо судимого вчинку, напружуючись підвести його під випадок, у яких подібні вчинки бувають виправдальні.

Совість як мздовоздаятель. Щойно виголошено суд, і людина усвідомила в собі: винна – починається скорбота, туга, досада на себе, докори, муки або муки совісті. Такі почуття і суть відплати за гріхи від совісті, як, навпаки, втішні почуття совісного виправдання суть відплати за правду. Що це є і як буває сильно, показують ті переслідування, яким піддаються великі злочинці від совісті, коли вона і всередині муками, і зовні привидами лякає їх і наяву, і уві сні. Але і знову, скільки несправедливості у неї і з цього боку! Підстава їм одна: у невірності перших двох дій – законодавства і суду, бо невинного за що мучити; інша: у стані серця – серце кам’яне байдуже, як його не звинувачуй. Від цього свідомість своєї винуватості здебільшого залишається в думці, не тривожачи серця, і людина часто каже: винен, та що ж таке? – і залишається холодним глядачем своїх гріхів, нерідко чималих. Чимале при цьому значення має обставина часу і місця. Так, недавній злочин турбує ще досить сильно, а з часом він перетворюється на просте нагадування; місце злочину також стривожує сильно, а далеко від нього ми спокійні. Нерідко нападає на совість лякливість (скрупульозність), через яку, вважаючи майже всяку справу гріхом, вона за все турбує і їсть людину.

Стан того, хто піддається такому суду, болісний і тому є стан хворобливий, неприродний.

Але все це відбувається само собою, без нашої зловмисної участі. Де ж приходить умисел, там ми або спотворюємо совісну відплату, або змушуємо її мовчати. Це робиться різними способами усипляння совісті. Присипляння це приходить і саме собою від почастішання гріхопадінь, бо відомо, що друге падіння менше мучить, третє ще менше, і так все менше і менше, а нарешті совість зовсім німіє: роби що хочеш. З побоювання, щоб приспана совість якось знову не прокинулася, вдаються до різних хитрощів. Такі – обрання собі поблажливого духівника, неправдива сповідь, хибне заспокоєння себе дозволом, обмеження подальшого виправлення однією зовнішністю, або одними зовнішніми справами благочестя, і надмірна надія на милосердя Господнє; або, ще гірше, переконання себе, що муки совісті – це забобонні страхи, що перейшли з недосвідченого дитинства; навмисне віддалення себе від осіб і місць, навіть від предметів міркувань, які можуть розтривожити совість; навмисне розважання або віддавання себе марнотратству, одурманенням і сильним враженням, і, нарешті, край за все – вихваляння своїми гріхами. Такими способами мало-помалу встигають зовсім заглушити совість, і вона мовчить до часу.

Отже, совість у гріховному стані за законодавством, за судом і відплатою то сама собою невірна, то навмисно спотворюється заради пристрастей. Від цього одні вільно віддаються всьому розливу пристрастей і гріховному життю, бо, коли совість залагоджена з пристрастями, хто напоумить? Інші живуть у холодній безтурботності ні погано, ні добре. У тих і інших, очевидно, діяльність спотворена, і вона пробуде такою до пробудження совісті. Мірою розбещення визначається, що буває при цьому з людиною. Бо інші, хоча після сильного і виснажливого перелому, повертаються до життя істинного; інші, навпаки, з пробудженням совісті вдаються до розпачу і допивають гірку чашу беззаконь, щоб потім випивати до дна і чашу гніву Божого.

У людини, яка до Бога навернулася і відновила благодатне з Ним спілкування, совість, яка помиляється, напоумляється, спотворена – виправляється у всіх трьох своїх посадах. Перший промінь благодаті падає на совість і своїм Божественним вогнем очищає її, як золото в горнилі. Коли ж відбувається навернення і відновлюється спілкування з Богом, тоді повертається совісті і вся первісна сила. Тоді що буде перешкоджати гласу Божому – закону совісті – проходити до глибини душі? Що завадить променю з ока Божого – суду совісті – впасти на справи і наміри людини і висвітлити їх? Або чому б душа не могла зігріватися теплотою передчутливого благовоління Божого або здригатися страхом гніву Божого? Між Богом і совістю средостіння розорено, сили орудні для совісті відновлено, отже, совість володіє всіма способами для справної дії.

Так вона робиться справною в законодавстві. Свідомість законів Божественних і збуджує грішника від засинання, але вона згодом не зменшується, а підноситься. Цьому сприяє сама благодать, яка, як “помазання, вчить” усякого, як треба чинити (1Ін. 2:27), і керує його на всіх шляхах життя таємно і явно. Цьому сприяє жага до Слова Божого, від якого грішник, що навернувся, не відстає, а шукає або чути, або читати його, вбирає його, живиться ним і все, що черпається з нього, перетворює в глибині серця в правила та начала, тим самим висвітлюючи свою совість. Цьому сприяє саме життя. Відчуваючи себе визначеним на ходіння у волі Божій, він ретельно досліджує волю Божу для себе і у всіх до нього причетних випадках, і завжди у відношенні до гріха каже собі: “Як я зроблю слово це зле і згрішу перед Богом”, а до добра: “Готове серце моє, готове!”. У такий спосіб навикає він життя законного у своєму колі й не має вже потреби довідуватися з книгою законів, але знає їх прямо, подібно до досвідченого правознавця. Що ж стосується нападів з боку розпусної волі, то хоча вони й відчуваються, але голос їхній пригнічується в ту саму мить; навіть якщо б він і ще чути був, діяльність законна всупереч їм не полишається, бо визначено ходити у волі Божій без саможаління, з усілякими пожертвуваннями, серед усякої злоби, і внутрішньої, і зовнішньої.

Є вона справною в судочинстві. Пильне і тверезе око, спрямоване на себе, помічає всі відтінки справ внутрішніх і зовнішніх. Коли водночас з іншого боку стоїть чисте дзеркало совісті – що перешкоджає відображатися в цьому дзеркалі справі в істинному її вигляді і тому суд совісті бути істинним? Судження є застосування початку до окремого випадку. Якщо те й інше є, то воно не може не відбутися і, якщо те й інше правильне, не може бути невірним. До досконалості цієї дії совісті далі сприяє те, що вважається найбільшим гріхом засудити іншого, і, коли це трапиться ненавмисно, очищається сильним каяттям. Але коли суд весь звернений на себе, то тут він відбувається без приховування, без хибної поблажливості, з усіма подробицями і повнотою, торкаючись не справ тільки і слів, а й намірів, і думок. Для застереження ж від похибок у цій справі обирають стороннього суддю (духівника або досвідченого старця, якому відкривають усе), який і вирішує справу, і яке рішення ухвалюють як рішення Боже. Тут не зустрінеться грубого самовиправдання і несвідомості, бо життя майже все проводиться в самоосуді й почуттях покаяння; справи свої не вважаються досконалими і закінченими і свою особу – гідною милостей. Які плідні такі настрої! Вони спочатку приносять мир у душу, не збурюваний жодними тутешніми неприємностями, бо винний почувається гідним усяких страт; потім – і чистоту в життя, бо що більше засуджується справ або сторін у справах, то вони мають ставати досконалішими, якщо такий перегляд відбувається з метою досягати досконалості. Справна вона і у відплаті. Скам’яніле нечуття прогнано, коли Божа благодать руйнувала все єство людини; є й постійна молитва про позбавлення від нього наостанок. Тому як у барометрі легке коливання в атмосфері відбивається негайно, так і в тому, хто навернувся, або жало обвинувачення сумлінного негайно залишає рану хворобливого розчулення, або єлей виправдання намазує душу помазанням миру й сповнює відрадними ароматами радості. При цьому помітити треба, що і муки совісті зовсім інший мають тут відтінок, ніж який мають вони в незверненого. Вони втішно-розчулені, не озлоблюють, не відрізують, не спалюють. Можливо, це тому, що після навернення, за ревності до богоугоджання, трапляються тільки деякі, випадкові, ненавмисні гріхи. Щоправда, не залишаються поза увагою і минулі справи і, коли потрібно, відтворюються діяльно, роз’яснюються з усіма обставинами, з усіма наслідками і піддаються внутрішньому суду, наче настала година смерті, суду Божого й остаточного вироку, і в розкритому в такий спосіб серці омивається слізьми все вчинене всупереч волі Божій; але знову ж таки і це не пригнічує їхнього духу, безнадійністю. Буває в катастрофі дух від звірення минулого з майбутнім, але воно завжди закінчується втішним заспокоєнням у Бозі: грішник, але Твоє створіння, до Тебе звертаюся, буди воля Твоя! І в цьому горінні совісному позбавляють себе від вогню майбутнього. Мир совісті у святих не виключав такого падіння духу, а навпаки, багато хто весь час проводив у сльозах, інші були сухими тому, як говорили вони, що пам’ятали безперестанку вогонь геєнський, який обпалював їх безперестанку (Макарій Вел.). Такий стан совісті, з одного боку, приносив їм тверезість, яка освіжала і підбадьорювала, з іншого – у ставленні до Бога і всього характеру їхнього життя сповнював їх солодким миром, нез’ясовною втіхою, всеохоплюючим богоблаженством. “Мир Божий, що перевершує всякий розум”, осіняв їх (Флп. 4:7). У цьому стані вони отримували непереборну наснагу на справи богоугодні. Апостол Павло найдорожче шанував свідчення своєї совісті й заради нього йшов на всі скорботи. Те саме відчували й інші (Йов. 27:6). Це – втішна манна і зміцнювальна їжа небесна, яку приносять ангели з неба. Це і є радість у Дусі Святому, або сила, через яку можна, слідуючи за апостолом, невпинно радіти.

Плоди такого стану совісті суть, насамперед, дерзновення перед Богом, через яке не збентежено і безсумнівно звертаються до Бога, як невинні діти до батька; потім – жива, сильна і швидка діяльність, бо чиста совість привертає силу Божественну, яка, сповнюючи собою всю душу, надає їй невтомність, безперестанність праці, нездоланність перешкодами, у чому, власне, і полягає свобода духу, притаманна людині; нарешті, й воля зливається із совістю, припиняючи всяке внутрішнє повстання: людина вступає в той стан, коли їй закон не лежить, тому що вона сама вся сповнена законом.

б) Стан волі.

Нижче за совість серед діяльних сил стоїть воля, якій належить влаштування нашого земного тимчасового життя, – підприємства, плани, звичаї, вчинки, поведінка – загалом усе, чим виражає себе людина назовні зсередини. Її можна назвати здатністю прагнень і прихильностей. Головний предмет її – благо. Види її дій – бажання і відраза: відвертаючись від зла, прагнути добра – у цьому все життя.

Бажати зла і відвертатися від добра людина не може, а може тільки зло вважати добром, а добро – недобром і, спокусившись на перше, бажати під виглядом добра, а останнього не бажати, уявляючи його недобрим.

Неминучість, або підстава і джерело прагнень і бажань, є неповнота нашій суті. Почуття цієї неповноти змушує людину шукати предметів для заповнення себе. У цьому відношенні людина є земля спрагла або губка, число потреб – число отворів її. Предмет, у якому сподівається людина знайти задоволення своїй потребі, вважається благом, яке чим багатооб’ємніше, тим вище. Очевидно, що верховним благом людини може бути тільки те, що цілком всебічно її заспокоює. Таке благо є єдиний Бог. Якщо, далі, сила прагнення визначається якістю очікуваного блага, то прагнення до Бога має бути найвищим і найсильнішим у нас прагненням. Цього ж слід очікувати ще й ось чому: прагнення є відображенням потреби, а потреба є відображенням устрою нашого єства. Оскільки людина створена за образом Божим, то її головною потребою, а за нею прагненням має бути жага Бога і Божественних речей. “Хто є мені на небесах, окрім Тебе? А я при Тобі на землі не бажаю нічого. Гине тіло моє й моє серце, та Бог скеля серця мого й моя доля навіки” (Пс. 72:25-26).

У людині, в невинному стані, і була ця правота в серці або волі, але через падіння в ній мало статися і справді відбулося перетворення. Куди спрямувалася його воля? Як видно з обставин падіння – до себе. Замість Бога людина сама себе полюбила нескінченною любов’ю, себе поставила винятковою метою, а все інше – засобом.

Звідси видно, що головна прихильність, що гніздиться в самій глибині душі в людини занепалої і ще не повсталої, є самолюбство, або егоїзм. Ця прихильність така природна, загальна, сильна, непереборна, що Арістотель (язичник) у своєму повчанні моралі написав: “Навіть і добра людина все робить для себе, тому й треба любити себе”. Ось чому заповідається на самому початку доброго життя у Христі Іісусі відрікатися від себе, потім, у все продовження ходіння слідом за Христом, “не собі догоджати” (Рим. 15:1), “не свого шукати” (Флп. 2:4). Коли Макарій Великий радить увійти глибоко всередину себе і вбити на самому дні серця гніздящогося змія, то розуміє під цим змієм самолюбство (Сл. 1, гл. 1).

Усі порочні прихильності або все моральне зло випливає вже із самолюбства, як каже Феодор, єпископ Едеський (Добротолюбіє, т. 3, гл. 93). “Самолюбство є матір незбагненних зол. Хто перемагається ним, той входить у союз і з усіма іншими пристрастями”. Неважко, втім, помітити, що між цими пристрастями є найпочатковіші і неточні, що стоять на чолі інших, самі очолені будучи самолюбством. Ці перші породження самості суть гордість, або взагалі жага піднесення, користолюбство, і, повніше, жага до насолод і задоволень всебічних. Це підтверджує досвід і просте наведення, що яку не візьми пристрасть, завжди, піднімаючись до джерела, прийдеш до якоїсь із показаних пристрастей початкових. Тому говорить св. Максим Сповідник (Про любов сотня 2, гл. 59): “Бережи себе від матері злих – самолюбства. Від цього бо народжуються три перші пристрасні помисли – чревобісся, грошолюбство і марнославство, від яких потім розроджується й увесь злий собор” (те ж саме в Феодора Едеського, гл. 61, 62, і в Григорія Синайського в Добротолюбії). Світ є упредметнене самолюбство або є сукупність його породжень в особах і діях; бо св. Іоанн Богослов усе, що у світі, ділить на три класи: “похіть плоті, похіть очей і гордість мирську” (1Ін. 2:16), тобто що там усе рухається за дією цих трьох пристрастей. Він є терен, де розвивається у всій своїй широті діяльність гріховної волі.

Кожна з цих початкових пристрастей у свою чергу розкривається безліччю інших, сповнених її духом і характером. Вони кладуть свою печатку як на всіх силах людини, так і на всій її діяльності й тим ускладнюють її пристрасність і розмножують пристрасті.

Похіть плоті є ненаситне бажання задоволень, або безперервний пошук предметів, що можуть тішити внутрішні й зовнішні почуття душі. Вона змушує ставити єдиною метою власну насолоду, або жити собі на втіху і до того спрямовувати все, що трапляється, і все, що робиться. Різноманітність приватних схильностей, що випливають з неї, залежить і від предметів задоволення, і від органів, якими воно смакується. Так, із задоволень смаку народжуються ласунство, пияцтво, багатоїдність; зі статевих пристрастей – розпуста в різних видах; з органів руху – неуважність або лінивість; з душевних почуттів – порочне кохання та замріяне через уяву та ін. Найголовніші ж її породження суть чревонеїстівство, блуд, лінощі, забави та втіхи.

Хто володіє цією пристрастю, того вона змушує скрізь діяти за своєю якістю і на всьому відображає свій дух.

Так, у ставленні до релігії, у богопізнанні, сластолюбці, через властиву їм легковажність і через виключне майже звернення до зовні, істин богознавства не сприймають глибоко до серця, через що істини ці не лише як такі, що не мають коріння, залишаються безплідними, а й піддаються сильним нападам усередині від схильностей, звернених до іншого порядку, а ця остання обставина людину, віддану задоволенням, або ставить неминуче в стан байдужості до істин віри, або, ще гірше, ставить під сумнів істини віри. У богошануванні їм потрібне приємне священнодійство, і в храмах вони шукають не слави і вшанування Бога, а насолоди слуху і зору. У самому внутрішньому богошануванні переважно шукають солодких рухів серця і з напруженням викликають їх, через що “під час напасті відпадають” (Лк. 8:13), коли за істину треба буває зазнавати скорботи – внутрішні чи то, або зовнішні. Вони “вороги хреста; …їм Бог чрево” (Флп. 3:18).

У ставленні до себе. Сластолюбець весь зайнятий задоволеннями і до того ж тільки теперішніми, кажучи в собі: “треба їсти і пити, вранці помремо” (Іс. 22:13,56,12; 1Кор. 15:32; Прем. 2:6) – про майбутнє він і не думає, а відтак не турбується про наслідки свого життя, навіть ті, які перед цим розпочалися, навіть тоді, коли зустрічає раптово хвороби, бідність, безслав’я. Душа в нього в нехтуванні, одне тіло “розлого харчується” (Тит. 1:12; 1Тим. 5:6). Від цього не знайдеш у ньому ні понять точних і гідних, ні твердих правил життя. І за вчинками, і за думками вона розвіюється як прах вітром. Він чужий занять солідних, постійних, посильних, довготривалих, тому й нічого не може уявити від своєї особи, щоб могло його пережити.

І у ставленні до інших він не кращий. Щоправда, особисто ображати інших він неохоче наважується, бо це може супроводжуватися неприємностями. Але вже всякий, хто не схожий із ним у характері, хто не готовий розділяти з ним його справ, є не тільки чужим йому, а й ворогом. При цьому, як тільки трапиться потреба, він готовий на всілякі несправедливості: обман, нестримання слова, неправдиві обіцянки, хитрі пастки. До дружби є в ньому схильність, але зазвичай друзі в нього обираються не за істинною гідністю і бувають недовготривалими. У зверненні буває бажання показати ввічливість, але тут же – різкості, гостроти, глузування, іноді й нахабство.

Мало доброго буває від таких і в побуті життєвому, і в цивільному. Власне, вони ні наказувати, ні коритися, як слід, не здатні. Сластолюбець – батько, чоловік, господар, начальник – найгірше. Діти, дружина, сімейство, ввірені, гинуть. Всьому причиною споріднене з ним недбальство і помилкова лагідність або поблажка, бо стягнення часто супроводжується неприємністю. У нижчих у всіх видах не буває обурливого спротиву, але завжди майже нарікання, повільність, лінивість; узагалі, вони більше “слухачі”, ніж творці закону (Як. 1:22).

Користь є ненаситне бажання мати, або шукання і стяжування речей під виглядом користі за тим тільки, щоб сказати про них: мої. Предметів цієї пристрасті безліч: будинок з усіма частинами, поля, слуги, а головне – гроші, тому що ними можна все діставати. Інші, втім, винятково захоплюються сріблом і золотом. Від цього цю пристрасть можна бачити переважно у двох видах: сріблолюбстві та користолюбстві, або пристрасті до наживи. Судячи з уживання, під впливом марнославства вона є пишністю, від гордості та владолюбства – всесвітньою оборотливістю, яка прагне захопити всю торгівлю у свої руки, а від божевілля – скупістю. Безперервно супроводжують цю пристрасть турбота, що мучить, заздрість, страхи, печаль і скорботи. Титул, пристойний людині, яка володіє нею, – інтересан; бо вона кроку не зробить без того, щоб їй це не принесло користі, і все, чого не торкнеться рука її, слово, думка, – все несе їй свою данину. Потім, коли річ надійшла в його сферу, він каже: моя назавжди… Ця винятковість володіння, рішуча, сердечна, наче огорожу якусь обводить навколо його речей і відмежовує всіх інших.

У ставленні до релігії. Пізнати Бога йому ніколи: тому він утримує віру так, як чув і прийняв, і як уміє уявити душею, загромадженою речами чуттєвими. Найбільше схильна вона до марновірства, антропоморфізму, ідолопоклонства. Сильна і виняткова любов до речей робить підозрілим його богошанування внутрішнє, бо, як каже Господь, “не можна Богові працювати і мамоні” (Мф. 6:24). Тому він прямо називається ідолопоклонником (Еф. 5:5; Кол. 3:5; Мф. 19:22; Йов. 31:24; Пс. 118:36). Він ніби й шанує Бога, але не серцем, а чимось зовнішнім, і до того ж не інакше як в очікуванні примноження прибутків або зі страху втратити і бажання зберегти те, що є. Тому він схильний до зовнішнього богошанування і любить у ньому багатство і пишність. Пристрасть до здобуття, за нестачі прямих шляхів, приводить його іноді до магії та інших безглуздостей (1Тим. 6:9).

У ставленні до себе. У жадібного вид деяких чеснот впадає в око. Він ніби ощадливий, а тим часом скупий; праця і невтомність його тільки для користі; утримання від задоволень і насолод лише для того, щоб не витратитися. У нього, власне, немає турботи ні про душу, ні про тіло: він себе приносить у жертву речам. Турбота не дає йому часу насолодитися стяжанням, і тому немає миру в душі його. Якби трапилося нещастя, він готовий впасти у відчай, легко втрачає розум і робиться божевільним, а іноді накладає на себе руки.

Відносно інших він нелюдяний, заздрісний, підступний, віроломний, сутяга; благодійничати задарма не любить, хіба тільки перемогти його марнославство; дружби короткої не знає. Немає неправди, на яку не зважився б корисливий, як показав на собі Іуда (Мф. 26:15). Від нього – крадіжки, святотатство (Ісус. 7:1; Діян. 5:1), убивства, зради.

“Користолюбний” – негідний член дому, суспільства і Церкви (Притч. 15:27,29; 2Царів. 5; 1Тим. 3:3; Флп. 2:20-21; 1Пет. 5:2). Нижчі з них зазвичай покірні, дбайливі і трудяться, щоб якось запасти копійку, але вони схильні обдурити господаря або начальника, якось викрасти собі і приховати кінці, і відразу ж залишають їх, як тільки ті в якійсь біді. Вищі або начальники в якомусь вигляді – нічого немає гіршого за недбалість і безтурботність про інших. Ні до кого їм немає потреби – ні до правди, ні до людей. Начальника такого не люблять, бо він усе якось хоче відтягнути копійку; тому йому невірні і всіляко шукають обхитрити його. У домі він погано утримує всіх, як і себе, залишає без уваги дітей і сімейство все. Так оселяються грубість і невігластво.

Гордість є ненаситне бажання піднесення, або посилене шукання предметів, через які б можна було стати вище за всіх інших. Самолюбство тут найочевидніше. Воно тут ніби своїм обличчям, бо тут уся турбота про своє я. Перше породження гордості – внутрішнє – є зарозумілість, за якою всі інші вважаються нижчими за нас; навіть ті, які високо перевершують нас, порівняно з нами не надто важливі. Уторгаючись назовні, вона шукає вже і предметів, що підносять, і, судячи з них, сама змінюється. Зупиняючись на предметах нікчемних, наприклад, на силі тіла, красі, одязі, спорідненості та інших речах, вона є марнославство; звертаючись до ступенів честі та слави, вона є владолюбство й честолюбство; тішачись чутками, балаканиною й увагою людей, вона є славолюбіє. У всіх, утім, цих видах, окрім, можливо, зарозумілості, гордість супроводжується ще свавіллям, непокірливістю, самовпевненістю, самонадіяністю, зневагою до інших, невдячністю, заздрістю, гнівливістю аж до помсти і злопам’ятства. Найголовнішими, втім, її галузями можна вважати заздрість із ненавистю і гнів зі злопам’ятством.

У Слові Божому горді називаються ще “високомудрими” (Рим. 11:20,12:16; 1Тим. 6:17; Іс. 14:13), пихатими (1Тим. 6:4), повищенними серцем (Повт. 8:14,17:20; Єз. 28:2), марнославними (Лк. 18:9,11; Гал. 5:26).

Той, хто підносить себе над усіма в серці своєму – у ставленні до релігії, у богопізнанні – найнебезпечніша людина. Вона здатна впасти в саму безодню нечестя. Через схильність вирізнятися з-поміж інших вона або сама винаходить, або легко приймає винайдені думки нові, які вирізняються якоюсь висотою і дивакуватістю. Нерідко, щоб показати свою відмінність від простого народу, він відкидає найочевидніші істини, такі як: буття Бога, безсмертя душі тощо. Тому справедливо таких вважають винахідниками єресей (1Тим. 6:4-10). Взагалі, властиві йому спірність і завзятість у думках прийнятих дуже несприятливі для істини. У богошануванні зовнішньому він любить манірність, блиск, штучність; у внутрішньому – напруженість, висоту, абстрагованість; у молитві – багатоголосність зверхньо; у виявленні благочестя – чудернацькість: усе по-своєму, не як інші; він може також приймати всі види богослужіння для слави й марнославства і обертати їх на засоби для задоволення свого владолюбства, як Ієровоам (1Царів. 12:28-29).

Стриманість, старанність, ощадливість, терплячість, постійність дають йому вигляд суворого виконавця обов’язків щодо себе, але тільки вигляд; бо все це чесноти середні, а не суттєві, і тому їхня ціна залежить від духу, з яким починають і утримують. Справедливо, що він дбає більше про освіту своєї душі, але для чого і в якому дусі? Потім, щоб блиснути, або ще для того, щоб підтримати славу науки або славу свою і свого звання та ін.; від цього займається більше тим, що славиться в його час. Але він гнівливий, завзятий і не дає собі спокою: від цього скоро виснажує сили свої й наживає хвороби.

У ставленні до інших він є особою найнесправедливішою: все до себе відносить, а іншим нічого не приписує; він охочий завжди наказувати і ніколи коритися. Інші, на думку його, мають бути засобами для його цілей, і справді він так діє на них або насильством, коли вже сильний, або хитрістю, поки ще не сильний. Він політикан, отже, удаваний; подяки не чекай від нього, бо він засвоює собі право приймати від інших послуги як данину. За нагоди образити, вчинити насильство, виявити презирство, залякати він не проти. Йому бажано, щоб його більше боялися, ніж любили. Дружба у нього – до відповідності своїм цілям.

У побуті життєвому і цивільному все негаразди від таких. Нижчі із цим характером не хочуть коритися, не терплять зв’язків обов’язку, що лежать на них, чому завжди готові до збурень. Вищі самовільні, жорстокосерді; немилостиво карають, неохоче прощають; хочуть правити словом і поглядом, а не переконанням (1Пет. 5:3). У зверненні люблять задавати тон, але до рідкісних шанобливі, а щирі – ні до кого. Тому вони нетерпимі в суспільстві, ненависні людям і Богові, Який їм опирається і нерідко їх принижує для настанови (Мф. 23:12; 1Пет. 5:5; Як. 4:6; Йов. 9:13,40:6-7; Мф. 11:23). У сімействі їхньому немає миру, а лайки і сварки; діти грубішають; слуги сваволять; дружини то сумують, то звикають до впертості.

Ось найближчі породження самолюбства: похіть плоті, похіть очей і гордість мирська – з пристрастями, що походять від них. Є, втім, за зауваженням святих отців, і між тими, що походять від них, теж найпочатковіші, нібито необхідні й повсякчасні їхні супутники. Такими визнаються п’ять: гнів, блуд, печаль, лінощі, марнославство. Походження їх із перших дуже просте. Так, сластолюбство з’являється переважно у двох пристрастях, чревоугодництві та блуді, і супроводжується розслабленням і лінощами; зі сріблолюбством завжди у зв’язку сум і заздрість, із гордістю – гнів і марнославство. Ці похідні п’ять ставляться з першими, за силою їхньої багатоплідності, в один розряд, тож найпочатковіших або неточних рахується “прямо вісім або сім, бо деякі марнославства не відокремлюють від гордості. Дивись про це Феодора Едеського – глави 10 (Добротолюбіє, т. 3); Евагрія про різні помисли (Добротолюбіє, т. 1, гл. 1:24); “Правосл. спов.”, ч. 3, питання 23 і далі. Дивись те саме у Ліствичника в розділах про ці пристрасті. У цих статтях характеристику кожної вади визначено з достатньою повнотою і похідні від них пристрасті – з достатньою детальністю. Особливий шлях до розвитку пристрастей обраний св. Григорієм Синайським (Добротолюбіє, т. 5, гл. 78, 79). Він розділяє їх на душевні й тілесні; душевні – знову за трьома здібностями: мислячою, жаданою і дратівливою. Але неважко помітити, що він не відходить від загального поділу, а тільки розв’язує питання: як самолюбство трискладове відбивається в частинах істоти людської та в її здібностях. Тому пристрасті, вироблені, наприклад, від уявної сили, одні мають якості гордості, інші – користолюбства, треті – сластолюбства. Принаймні, організація і розвиток пристрастей цим шляхом можливий і може принести безсумнівну користь у житті. Тут можна бачити значення кожної пристрасті, а з їхнього значення виводити наукоподібно засоби проти них, хоча це будуть ті ж самі, які тепер пропонуються з дослідів богомудрих отців. Тільки само собою зрозуміло, що така справа вимагає і близького знайомства з писаннями святих отців, і глибокого пізнання людської істоти. Але цим хто задоволений? Петро Дамаскін (див. Слов’янське Добротолюбіє, ч. 3), зібравши з Божественних Писань імена пристрастей числом 298, без усякого порядку, додає: ось що знайшов я в Писаннях, а розташувати їх по порядку я не міг, навіть і зазіхнути на це не наважуюсь, бо, за словом св. Ліствичника, пошукаєш у злих знання, тобто розумного їхнього поняття і пояснення, і не знайдеш.

Що стосується цих пристрастей у їхньому застосуванні до кожної людини, то осягнути неможливо, яке різноманітне й іноді потворне їхнє поєднання в одній особі. У всякої людини, що працює гріху, самість зі своїми трьома породженнями і з деякими з п’яти пристрастей завжди є, тільки в однієї переважає одна, в іншої – інша. Разом із ними є в ній і ціле плем’я пристрастей за характером і духом своєї родоначальниці, яка урізноманітнюється в людях за впливом статі, віку, стану. Докладна вказівка можливих сполучень була б дуже добрим посібником до самопізнання, бо людина повинна знати і головну свою пристрасть, і все її сімейство в собі. У цьому поєднанні вони іноді підсилюють одна одну або одна одну обмежують, через що мають місце безліч удаваних чеснот, якими, зазвичай, зваблюють себе люди.

Як у нього урізноманітнюються пристрасті, це найкраще пояснює його історія. Усякий народжується на світ ушкодженим – із самостію, або насінням усіх можливих пристрастей.

Що в одного це насіння розвивається переважно однією стороною, в іншого – іншою, це передусім залежить від темпераменту, що його приймають батьки, далі – від виховання, а найбільше – від наслідування, що живиться належними прикладами, звичаями, поводженням або спільнотою. Як дерево молоде, людина серед цих обставин мимоволі нахиляється на один якийсь бік, а потім, вступивши на шлях життя і діючи в тому самому напрямі, утверджується в ньому звичкою, яка стає другою, як кажуть, природою. І стала, таким чином, людина оздоблена пристрастю, що її опанувала, або загартована в ній, і вся її натура пройнята нею.

Той, хто встановився в такому напрямі, сидить, як у в’язниці в кайданах, і виплутатися звідти вже ніяк не може сам собою. Пристрасті ті, або погані настрої волі, самі з себе складають непроникний покрив, або міцну огорожу, що не пропускає до нього рятівного світла Божого. І, по-перше, на кожну пристрасть є коло предметів, що її задовольняють, які вважає людина благом і володіння якими ставить останньою метою. Як із благами, вона співрозчиняється з ними душею своєю ніби хімічно, і живе в них; тому озвіріти на себе не може, доки не прийде інший початок, не розчиниться з її серцем і не відверне її від них. По-друге, звикнувши обертатися в колі одних предметів, людина за необхідністю ніби нападає на деякі думки, які потурають її пристрасті і приховують її від ока совісті. З таких думок складаються особливі гріховні начала, які справедливо можна назвати упередженнями серця або волі. Там самолюбство тримає в голові людини постійну думку, що вона краща за інших, прикрашає свої недоліки і видає людину собі самій завжди хорошою. Задоволеність запевняє, що насолоди так нам природні, що без них бути не можна; тому – що відмовляти собі в них, коли сама природа прихилила до них? А неуважність і легковажність не дають змоги вникнути і розібрати, в чому сила. У сріблолюбства скільки прав! Не можна прожити – бережи про чорний день, дім – яма та ін., а тим часом турбота все жене вперед і вперед. Гордість каже: кому ж і зайняти ті чи інші посади? Якщо всі стануть відмовлятися, тоді що? – уже поставлений на такій дорозі, що ж зробиш?… А тут лізуть в очі деякі добрі на вигляд властивості, підтримувані теж пристрастю. У показаному співрозчиненні серця з видимими благами і в розпусних засадах, що виправдовують пристрасть, хоча, очевидно, вони мають упереджену властивість, лежить найтвердіша перешкода для дії благодаті на серце грішника і навернення його. Під впливом цих причин жоден з тих, хто має пристрасті, не вважає себе поганим, не бачить потреби у виправленні, не бачить, що виправляти. На кого, однак же, впливає благодать, у тому відбувається суттєва зміна в настрої волі. Ця зміна відбувається, коли нищівною дією покаяння звершується самість і людина, через віру в Господа Іісуса Христа, підносячись до благонадійності порятунку та наважуючись служити Господеві аж до становища життя, задля цього в таїнстві хрещення або покаяння незбагненно возз’єднується через Господа Іісуса Христа з Богом і стає причасником Божественного єства. Як раніше, відпавши від Бога, вона зупинилася на собі і заради себе приліпилася до тлінного, так тепер, після навернення, відкинувши себе і все тварне, вона серцем приліплюється до Бога. Звідси головні настрої волі у християнина – це самовідданість і ревність про перебування в сполученні з Богом, або любов.

Самовідданість є заперечення самолюбства. Воно переслідує все, на чому є печатка самості, ненавидить її і відвертається від усіх речей, що живлять її; ставить ні в що всі переваги тимчасові, тілесні, зовнішні; вилучає з усіх речей створених своє серце. В останньому відношенні воно стоїть, власне, не в відсутності або залишенні речей, а у вилученні з них серця, або в такому стані, в якому всі вони вважаються нібито чужими, сторонніми, такими, що не займають душі та не прив’язують до себе; тому воно однозначне з неупередженістю або безпристрасністю, коли серцю чуже все, окрім Бога.

Будучи за природою своєю відкиданням самолюбства, воно і плоди приносить або народжує в нас прихильність абсолютно протилежну до тієї, яку виробляє самість, а саме:

Замість гордості у самовідданого смиренність – такий настрій, коли він вважає себе створінням самим нікчемним, гідним усякої зневаги та приниження; приписуючи собі самі лише гріхи, усе добре він відносить до джерела усякого добра – до Бога; він не засвоює собі жодних переваг перед іншими, а кожного вважає вищим за себе. Це є самоприниження, поєднане з почуттям своєї бідності та слабкості.

Замість корисливості в нього не тільки безкорисливість і нестяжателість, а й почуття странництва. Він нічого не називає своїм, а все – Божим, себе ж тільки – приставником до майна Божого, через що вільно ділиться ним із усяким бідним. Усе, що є в нього, він вважає тільки врученим йому на час – і будинок, і землі, і села. У почутті серця він не має місця, що перебуває тут, а прагне граду майбутнього, чому все віддає на небесну свою вітчизну.

Замість похотей і утіх – самоумерщвління і самоозлоблення. Немає скорботи, якої б він не вважав себе гідним. Тому як той, хто живе в гріху, жаліє себе і обходиться з собою, як із хворим місцем, так той, хто звернувся до Бога, гнівається на себе і готовий себе мучити, морити себе голодом, недосипом, працею; радий, коли образять або завдадуть ударів, і ненаситний буває в самоозлобленнях.

Любов до Бога, або жага перебування у спілкуванні з Богом як верховним благом, і заспокоєння в Ньому, або усвідомлення блаженства в Його спілкуванні, виливається в серці того, хто навернувся до Бога, Духом Святим, і до Бога спрямовує все єство його. Ця любов є дійсним долученням богоблаженства, а не уявним або мисленим. Тому хто дивується, як можна зректися всього, тому треба сказати: зректися всього тварного, щоб з’єднатися з Творцем, значить змінити благо уявне на істинне. Любов є необхідним доповненням самовіддачі або зречення від усього. Той, хто скуштував солодкого, не хоче гіркого, і той, хто скуштував Бога, не захоче нічого, крім Його. Отже, істинне самовіддавання відповідає богоспілкуванню.

Із цієї любові, або жаги до Божественного, за родом її, розвиваються або ставляться в серці такі постійні прихильності, що становлять позитивний початок християнської діяльності: Ходіння перед Богом. Він бачить Бога перед собою, перед обличчям Його, діє ніби за поручительством від Нього. До Бога, разом із серцем, прикутий і увагою своєю, не зводить нібито з Нього очей. Тому й говориться, що життя його сокровенне є в Бозі. Григорій Богослов каже, що менше дихати, ніж як згадувати про Бога повинно. Тому деякі цю пам’ять і намагалися прив’язати до дихання.

Ревність до богоугождення, або постійне, старанне, щире виконання всякої пізнаної волі Божої, без приховування перед собою і без усякого послаблення, хоча б це коштувало життя. Вона супроводжується дбайливим впізнаванням цієї волі і швидким приступом до її виконання крізь усі перешкоди. Апостол Павло висловлює цю прихильність словом гоню.

Печаль за Богом, через яку, з одного боку, він бажає розв’язатися, щоб із Христом бути, щоб швидше прийшло для нього царство Боже, з іншого – нарікає про неповноту слави Божої в собі та інших, через що проливає сльози в безперервних майже почуттях покаяння. Така властивість люблячого, що йому хочеться бути перед обличчям любимого; тому скорботно, якщо те, що живе в тілі, відходить від Господа. Звідси само собою видно, що порядок життя людини-християнина, або спосіб її діяльності, повинен відповідати цим двом корінним напрямкам – самовіддачі та любові. Воно так і є за зображенням святих. Так у християнина завжди є.

Самоопір і самопримус, тобто він постійно опирається собі в злі і нахиляє себе на добро. Виникають погані рухи – треба їх припинити, треба робити добро, а серце не лежить, – треба себе до того схилити. У цьому полягає безперервна боротьба людини із самою собою. Постійною в ній вправою вона нарешті утворює в собі добру, охоче діючу людину, погашає зло і перетворює діяльність сил на добро (Макарій Великий, про зберігання серця, гл. 12,13; про свободу розуму, гл. 18).

Оскільки не раптом винищується зло, а перебуває ще в людині, що навернулася, то їй заповідається або властива безперервна пильність, тверезість, щоб не пропустити чогось, через неуважність, згубного і не впасти. Він є страж над самим собою бодрий, такий, що перебуває в безперервному очікуванні нападу і негайно думкою прозорливою бачить ворога, що підступає. Йому притаманне також і постійне напруження сил із вигнанням усякого послаблення. Не можна сказати: досить напруження – бо інші, п’ять-шість років провівши спокійно, обурювалися і падали (Макарій Великий. Про возв. розуму, § 3). Тому істинний християнин завжди тільки починає, думає ще, що не працював, ще стоїть на порозі, не досяг. Думка про послаблення собі є найбільш убивча. Тому велять: визнач себе на труди і подвиги до кінця життя.

Очевидно, що ці останні настрої: боротьбу, тверезість і напругу без поблажливості – як такі, що поєднують у собі самовідданість і любов, можна назвати серединними або первинними і тому неточними. Через них розвиваються потім і прихильності, що випливають із самовіддачі, і прихильності, що походять із любові, а всі в сукупності завершуються досконалим самовіддаванням і дос