Зміст

Зміст книги Діянь святих апостолів

Книга ця називається “Діяння святих апостолів” тому, що містить діяння всіх апостолів. А особа, що оповідає про ці діяння, є євангеліст Лука, який написав і цю книгу. Будучи родом антіохіянин, а за заняттями – лікар, він супроводжував інших апостолів, особливо Павла, і пише про те, що знає цілком ґрунтовно. Оповідає в цій книзі також і про те, як вознісся на небо Господь під час явлення Ангелів; оповідає далі про зішестя Святого Духа на апостолів і на всіх, хто був присутнім тоді, так само як і про обрання Матвія замість Іуди зрадника, про обрання семи дияконів, навернення Павла та про те, що він перетерпів. Крім цього, оповідає про те, які чудеса створили апостоли за допомогою молитви і віри в Христа, і про подорож Павла в Рим. Отже, Лука викладає діяння апостолів і чудеса, вчинені ними. Описувані ж ним чудеса такі:1) Петро та Іоанн зцілюють ім’ям Господнім кульгавого від народження, який сидів при дверях,2 званих Красними. 2) Петро викриває Ананію і дружину його Сапфіру, які приховали частину з того, що вони обіцяли Богові, і вони негайно померли. 3) Петро піднімає на ноги розслабленого Єнея. 4) Петро в Іоппії молитвою воскрешає померлу Тавіфу. 5) Петро бачить посудину, що сходить з неба, наповнену тваринами всякого роду. 6) Петрова тінь, падаючи на немічних, зцілює їх. 7) Петро, утримуваний в’язнем у в’язниці, звільняється Ангелом, так що охоронці не бачать цього, а Ірод, поїдений черв’яками, випускає дух. 8) Стефан творить знамення і чудеса. 9) Филип у Самарії виганяє багатьох духів і зцілює кульгавих і розслаблених. 10) Павло, наближаючись до Дамаска, бачить явище і негайно стає проповідником Євангелія. 11) Той самий Филип зустрічає на шляху євнуха, який читав, і хрестить його. 12) Павло в Лістрі іменем Господнім зцілює кульгавого від народження. 13) Павло видіннями закликається в Македонію. 14) Павло у Філіппах зцілює жінку (отроковицю), одержиму духом питливим. 15) Павло і Сила ув’язнені у в’язниці, і ноги їхні закріплюють у колодки; але серед ночі стається землетрус, і узи їхні спадають. 16) На немічних і біснуватих покладали убруси – опоясання – з тіла Павла, і вони зцілювалися. 17) Павло в Троаді воскрешає Євтиха, який впав з вікна і помер, кажучи: “Душа його в ньому” ( Діян. 20:10). 18) Павло в Кіпрі засуджує волхва Еліму, і волхв цей стає сліпим. 19) Павла і всіх, хто був із ним на кораблі, застає на шляху до Риму чотирнадцятиденна буря. І коли всі чекали смерті, Ангел, з’явившись Павлу, сказав: “Ось, Бог дарував тобі всіх, хто пливе з тобою” ( Діян. 27:24), – і всі врятувалися. 20) Коли зійшов Павло з корабля,3 його вжалила єхидна, і всі думали, що він помре. А оскільки він залишився неушкодженим, то вважали його за Бога. 21) Павло покладанням рук зцілює на острові батька начальника Поплія, який страждав від дизентерії; лікує і багатьох інших хворих.

Подорожі святого апостола Павла

Розпочав Павло подорож із Дамаска і прийшов до Єрусалима; звідси вирушив до Тарса, а з Тарса до Антіохії, а потім знову до Єрусалима і знову, вдруге, до Антіохії; звідси, будучи визначений разом із Варнавою на справу апостольства, прибув до Селевкії, потім до Кіпру, де й почав називатися Павлом; далі вирушив до Пергії, потім – до Антіохії Пісідійської, до Іконії, до Лістри, до Дервії та Лікаонії, потім – у Памфілію, потім знову до Пергії, потім до Аттілії, потім знову, втретє, до Антіохії Сирійської, втретє – до Єрусалима з приводу обрізання, далі знову, вчетверте, прибув до Антіохії, потім знову, вдруге, до Дервії та Лістри, потім до Фригії та країни Галатійської, потім до Мізії, потім до Троади і звідти до Неаполя, далі – до Філіпп, міста Македонського; потім, пройшовши Амфіполь і Аполлонію, прийшов у Фессалоніку, потім – до Берії, до Афін, до Коринфа, до Ефеса, до Кесарії, потім, вдруге, до Антіохії Пісідійської, потім до Галатійської країни та до Фригії, потім знову, вдруге, до Ефеса; потім, пройшовши Македонію, знову, вдруге, прибув до Філіпп, а з Філіпп – знову до Троади, де й воскресив упалого Евтиха. Потім прибув до Ассона, потім – до Мітилени; потім пристав до берега проти Хія; потім прибув до Самоса і звідти до Меліта, куди покликав ефеських пресвітерів і розмовляв із ними; потім вирушив до Кону (Коосу), потім – до Родосу, звідси – до Патари, потім – до Тиру, до Птолемаїди, звідси – до Кесарії, звідки знову, вчетверте, повернувся до Єрусалима. З Єрусалима посланий був до Кесарії і, нарешті, будучи відправленим в’язнем до Риму, прибув у такий спосіб із Кесарії до Сидону, потім – до Світи Лікійської, потім – до Кніду, і звідси, після багатьох поневірянь, прибув на острів, на якому його вкусила єхидна; потім попрямував до Сиракуз, потім – до Ригії Калабрійської, потім до Потіоли, і звідси вже пішки прийшов до Риму. Тут, біля Аппієвого торжища і трьох корчемниць, зустріли його віряни. Прибувши таким чином до Риму, він навчав тут достатній час4 і, нарешті, в самому ж Римі прийняв мученицьку смерть після доброго подвигу, яким подвизався тут. Римляни ж на останках його спорудили чудову будівлю і базиліку, щорічно святкуючи день пам’яті його в третій день перед липневими календами.5І раніше цей блаженний чоловік багато дав порад щодо чесності життя й чеснот, дав також багато й практичних повчань; до того ж, що особливо важливо, у своїх чотирнадцяти посланнях він виклав усі правила життя людини.

Головні предмети книги Діянь святих апостолів

Про вчення Христове після воскресіння, про явлення Його учням і обітницю їм дарунка Духа Святого, про вид і образ вознесіння Господа і про славне друге Його пришестя. Промова Петра до учнів про смерть і відкидання Іуди зрадника. Про Божественне зішестя Святого Духа на віруючих у день П’ятидесятниці. Про зцілення ім’ям Христовим кульгавого від народження; зроблене з цього приводу Петром прихильне, повчальне і таке, що спонукає до спасіння повчання. Про одностайне і цілковите спілкування віруючих. Про те, як ув’язнених у в’язницю апостолів вивів з неї вночі Ангел Божий, заповівши їм проповідувати безперешкодно Іісуса. Про обрання і посвячення семи дияконів. Повстання і наклепи іудеїв проти Стефана; його промова про завіт Бога з Авраамом і про дванадцять патріархів. Про гоніння на Церкву і про смерть Стефана. Про волхва Симона, який увірував і охрестився з багатьма іншими. Про те, що дар Духа Святого дається не за срібло і не лицемірам, але віруючим по вірі їхній. Про те, що Бог прискорює спасіння людям добрим і вірним, як це видно з прикладу євнуха. Про Божественне з неба покликання Павла на справу апостольства Христового. Про розслабленого Енея, зціленого в Лідді Петром. Про те, як з’явився Корнилію Ангел і як знову було з неба покликання Петру. Про те, як Петро, засуджений апостолами за спілкування з необрізаними, розповідає їм по черзі все, що трапилося, і як тоді ж посилає Варнаву до братів, які були в Антіохії. Пророцтво Агава про голод, що мав бути в усьому всесвіті, і допомога, яку надали антіохійські віруючі братам в Іудеї. Убивство апостола Іакова6 тут же про покарання вартових і про гірку та згубну смерть нечестивого Ірода. Про Варнаву і Савла, посланих Божественним Духом на Кіпр, і про те, що зробили вони ім’ям Христовим із волхвом Єлимою. Багате повчання Павлове про Христа на підставі закону і пророків, з історичними та євангельськими характеристиками. Про те, як, проповідуючи Христа в Іконії, апостоли були вигнані звідти після того, як багато хто увірував. Про зцілення апостолами в Лістрі кульгавого від народження; внаслідок чого їх прийняли жителі за богів, що зійшли до них; Павла б’ють камінням. Про те, що не повинно обрізувати язичників, які наверталися; міркування і постанова апостолів. Про повчання Тимофія і про одкровення Павлу вирушити до Македонії.7 Про обурення, що сталося у Фессалоніці внаслідок євангельської проповіді, та про втечу Павла до Берії, а звідти – до Афін. Про напис на жертовнику в Афінах і про мудру проповідь Павла. Про Акілу і Пріскіллу, про швидке увірування коринф’ян і про благовоління Боже до них, яке відбулося за передбаченням, і про яке повідомлено було Павлу через одкровення. Про хрещення тих, хто увірував в Ефесі, про дарування їм дару Духа Святого за молитвою Павла і про вчинені Павлом зцілення. Про смерть і відкликання до життя Євтиха молитвою Павла в Троаді; пастирська настанова пресвітерам ефеським. Пророцтво Агава про те, що має статися з Павлом у Єрусалимі. Яків вмовляє Павла не забороняти євреям обрізуватися. Про збуджене в Єрусалимі обурення проти Павла і про те, як тисяченачальник забрав його з рук натовпу. Про те, що переніс Павло, з’явившись у синедріон, що говорив і що зробив. Про злодіяння, які замишляли іудеї проти Павла, і про їхній донос на нього Лісію. Про звинувачення Павла Тертиллом перед ігемоном і про його виправдання. Про наступника Фелікса Фіста і спосіб дій останнього. Прибуття Агріппи і Вереніки і повідомлення їм відомостей про Павла. Сповнена вельми багатьох і вельми великих небезпек морська подорож Павла до Риму. Про те, як Павло прибув до Риму з Меліту. Про бесіду Павла з іудеями, що були в Римі.

Святого отця нашого Іоанна, архієпископа Константинопольського, Златоустого, передвідомлення до Діянь святих апостолів

Багатьом, а не одному кому-небудь, не були відомі ні сама книга, ні той, хто склав і написав її. Тому я визнав за необхідне взятися за це тлумачення з метою і навчити тих, хто не знає, і не допустити, щоб такий скарб був невідомим і переховувався під спудом, бо не менше, ніж самі Євангелія, може принести нам користі проникнення таким любомудрістю і таким правильним вченням, і особливо тим, що здійснене Духом Святим. Отже, не будемо залишати поза увагою цієї книги, навпаки, з усілякою ретельністю вивчимо її, бо в ній можна бачити, як справді здійснилися ті пророцтва Христові, що містяться в Євангеліях; у ній можна бачити також істину, яка виблискує в самих справах, і велику зміну на краще в учнях, здійснену над ними Духом Святим. У ній можна знайти догмати, які ніким не були б так ясно зрозумілі, якби не було цієї книжки; без неї сутність нашого спасіння залишилася б потаємною, а деякі з догматів вчення і з правил життя залишилися б невідомими. Але більшу частину змісту цієї книги становлять діяння апостола Павла, який найбільше потрудився. Причиною цього було й те, що письменник цієї книги, блаженний Лука, був учнем Павла. Його любов до вчителя видно і з багато чого іншого, але особливо з того, що він невідлучно був при своєму вчителеві і постійно слідував за ним, тоді як Дімас і Гермоген покинули його: один відправився в Галатію, інший – у Далматію. Послухай, що говорить про Луку сам Павло: “Один Лука зі мною” (2Тим. 4:10); і, в Посланні до Коринфян, говорить про нього: “Послали… брата, якого в усіх церквах хвалили за благовістя” (2Кор. 8:18); також, коли говорить, що “з’явився Кіфі, потім дванадцятьом; нагадую… Євангеліє, що я благовістив вам, яке ви й прийняли” (1Кор. 15:1,5), має на увазі його Євангеліє; тож ніхто не схибить, якщо цей твір Луки (книгу Діянь святих апостолів) буде відносити до нього; кажучи “до нього”, я маю на увазі Христа. Якщо ж хто скаже: “Чому ж Лука, перебуваючи при Павлі до кінця життя, описав не все?” – то ми відповімо, що для тих, хто ревнує, достатньо було і цього, що він завжди зупинявся на тому, що особливо потрібно, і що переважна турбота апостолів полягала не в написанні книжок, тому що багато чого передали вони і без писання. Але все, що міститься в цій книзі, варте подиву, особливо ж пристосовність апостолів, яку Дух Святий вселив їм, готуючи їх до справи домобудівництва. Тому, розповідаючи про Христа так багато, вони небагато говорили про Його Божество, а більше про Його втілення, Його страждання, воскресіння і вознесіння. Бо мета, якої вони прагнули, полягала в тому, щоб змусити слухачів увірувати, що Він воскрес і вознісся на небеса. Як Сам Христос найбільше намагався довести, що Він від Отця прийшов, так і Павло найбільше намагався довести, що Христос воскрес, вознісся, відійшов до Отця і від Нього приходив. Бо якщо раніше юдеї не повірили тому, що Він від Отця прийшов, то набагато неймовірнішим здавалося їм усе вчення Христове після того, як до нього додалася розповідь про воскресіння і вознесіння Його на небеса. Тому Павло непомітно, мало-помалу, доводить їх до розуміння більш піднесених істин; а в Афінах Павло називає Христа навіть просто людиною, не додавши більше нічого, і це не без мети, бо якщо Самого Христа, коли Він говорив про Свою рівність з Отцем, часто робили замах на каміння і називали за це хулителем Бога, то насилу могли прийняти вчення це від рибалок, та й до того ж після розп’яття Його на хресті. І що казати про іудеїв, коли й самі учні Христові, слухаючи вчення про предмети більш піднесені, бентежилися і спокушалися? Тому Христос і говорив: “Ще багато чого маю сказати вам; але ви тепер не можете вмістити” (Ін. 16:12). Якщо ж вони не могли “вмістити”, вони, які були з Ним стільки часу, які були посвячені були в стільки таємниць і бачили стільки чудес, то яким чином язичники, відмовившись від жертовників, від ідолів, від жертв, від кішок і крокодилів (тому що в цьому полягала язичницька релігія) та від інших нечестивих обрядів, раптом могли прийняти піднесене слово про догмати християнські? Яким чином і іудеї, які щодня читали й чули наступний вислів із закону: “Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш, Господь єдиний є” (Повт. 6:4), Я і нема Бога, крім Мене” (Повт. 32:39), і при цьому бачили Христа розп’ятим на хресті, а головне – розп’яли Його, поклали до гробу, не бачили Його воскресіння, – яким чином ці люди, чуючи, що цей Самий чоловік є Богом і дорівнює Отцеві, могли не збентежитися і не відпасти зовсім, і до того ж швидше і легше за всіх? Тому апостоли поступово й непомітно готують їх і виявляють велике мистецтво пристосовуватися, а самі отримують щедрішу благодать Духа та ім’ям Христовим творять більші чудеса, ніж ті, що були здійснені Самим Христом, щоб у той та інший спосіб підняти їх, розпростертих на землі, і пробудити в них віру в слово про воскресіння. І тому книга ця є переважно доказом воскресіння, тому що після увірування у воскресіння зручно сприймалося і все інше. І всякий, хто ґрунтовно вивчив цю книгу, скаже, що переважно в цьому полягає її зміст і вся її мета. Вислухаємо ж спершу самий початок її.

* * *

¹ Якому письменникові належать статті, що складають цей Вступ, невідомо. – Прим. ред.
² Храму Соломонова. – Прим. ред.
³ На острів Меліт. – Прим. ред.
⁴ Тут закінчуються оповіді про Павла, що містяться в Діяннях, подальше – з інших джерел. – Прим. ред.
⁵ Календами римляни називали перше число кожного місяця; попередній день, тобто останній день попереднього місяця, називався день перед календами; передостанній же день попереднього місяця називався третім днем перед календами. Отже, третій день перед календами липневими був передостанній, тобто 29-й день червня. – Прим. ред.
⁶ На полі: звільнення Ангелом Петра з темниці.
⁷ Тут опущено більше половини шістнадцятого розділу: розповідь про Лідію, про зцілення отроковиці, одержимої духом докучливим, про ув’язнення за це зцілення апостолів у в’язницю і Божественне звільнення їх та про навернення до віри темничного охоронця. – Прим. ред.

Глава перша

Діян. 1:1. Першу книгу я написав тобі, Феофіле, про все, що Іісус творив і чому вчив від початку

Нагадує (Лука) Феофілу про (своє) євангеліє, щоб вказати на своє вельми ретельне ставлення до справи; бо і на початку тієї своєї праці каже: Розсудилося і мені по порядку описати тобі, і не якось так, а так, як передали нам те, що були від самого початку очевидцями і служителями Слова (Лк. 1:2,3). Отже, нагадує про Євангеліє з метою нагадати про те, з якою ретельністю воно написане; а про це згадує для того, щоб, маючи на увазі таке ж ретельне ставлення до справи під час упорядкування і справжньої книги, бути якомога уважнішим до того, що пишеться. Тому йому й не було потреби цього разу в будь-якому іншому схваленні; бо той, кого удостоїли написати про те, що він чув, і кому вірять у тому, що він написав, по справедливості заслуговує на значно більшу віру, коли викладає не те, що чув від інших, а те, що сам бачив. Тому не каже: перше бо євангеліє, що благовістив, а: перше бо слово; бо він був чужий від гордовитості й смиренномудрий і думав, що назва: євангеліє вища від нього (праці), хоча апостол так величає його за цю працю: братом, що “в усіх церквах хвалили його за благовістя” (2Кор. 8:18). Але своїм виразом: про всіх він, здається, суперечить євангелістові Іоанну. Той каже, що описати все не було можливості; а він (каже): створив про всіх від початку навіть до вознесіння. Отже що скажемо на це? Те, що виразом про всіх Лука вказує на те, що він не опустив жодної з речей істотних і необхідних, з яких пізнається божественність та істинність проповіді; бо і Лука, і кожен з євангелістів у своїх євангеліях на чолі всього помістили те, з чого пізнається божественність та істинність проповіді, до того ж у такій точній формі, начебто за якимось зразком. Подібним же чином виклав про все це і сам Іоанн Богослов. Вони не опустили жодної з тих рис, через які, з одного боку, пізнається і стає предметом віри служіння Слова по плоті, а з іншого – сяє і відкривається велич Його по божеству. Іоанн каже, що якби по частинах і стисло описати все, що сказав і зробив Господь, то й тоді не вмістити б світу книжок, що пишуться (Ін. 21:25); але тим більше не вмістити б, якби хто забажав викласти в писанні всі справи і слова Господні з дослідженням їхнього значення; бо значення їхнього і причин, через які творив і говорив Господь, людський розум не може ні вмістити, ні пізнати, з тієї причини, що все те, що Він творив у людському єстві, творив як Бог; з цього боку не можна справ і слів Христових ні в слові висловити, ні в писанні передати. Утім допускаю й те, що цей додаток є гіперболічним зворотом мови і не безумовно свідчить про те, що ніби світ не вмістив би книжок, що пишуться, якби виклад був розлогим. Можна сказати ще й те, що цей євангеліст (Іоанн), як такий, що розвивав більше за інших теоретичне споглядання, справді знає всі творіння і діла Спасителя, – не тільки ті, які Він явив у плоті, а й ті, які Він здійснив від віку, як без тіла, так і з тілом. Якби хто наважився описати риси природи, походження, відмінності, сутності та ін. кожної з цих справ, то, якщо й припустити можливість цього, світові неможливо було б умістити книжок, які можна написати. Якщо ж хто під словом стане розуміти не просто світ, а людину, що лежить у злі і думає про предмети мирські і плотські, тому що слово розуміється так у багатьох місцях Писання; і в цьому випадку вірно говорить Іоанн, що, якби хтось захотів описати всі чудеса, здійснені Христом, то такі люди, схильні від безлічі й величі Христових справ скоріше прийти до невір’я, ніж до віри, не могли б умістити написаного. І тому саме євангелісти часто проходять мовчанням цілу юрбу зцілених і обходять безліч чудесних дій, позначаючи тільки загальний факт, що багато людей позбулися різних хвороб, що багато було чудес тощо, а перерахування їх не роблять, бо для людей, які нездатні розуміти та спокушених, перерахування частинами багатьох чудес зазвичай було приводом скоріше для невір’я і для небажання слухати (проповідь), аніж для увірування і для прихильності слухати.

“Про все, що Іісус робив і чого навчав від початку

Має на увазі чудеса і вчення, – втім, не одне це, а й те, що Іісус вчив і справою, бо не словом тільки вмовляв людей робити те чи інше, сам же не робив цього, а справами, які сам здійснював, переконував і їх наслідувати його, ревнуючи до чеснот. Треба знати, що Феофіл був один із навернених до віри самим Лукою. І не дивуйся, що Лука виявив так багато турботи про одну людину, що написав для неї дві повні книжки, бо він був хранителем відомого вислову Господнього, в якому говориться: “Нема волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один із малих цих” (Мф. 18:14). Чому ж, пишучи одному Феофілу, він написав не одну книгу, а розділив предмети на дві книги? Для ясності і для того, щоб не утруднити читача; та вони розділялися і за змістом; і тому він справедливо розділив предмети розповіді на дві книги.

Діян. 1:2. До того дня, коли Він вознісся, давши Святим Духом повеління Апостолам, яких Він вибрав».

“Заповідавши Духом Святим”, тобто, виголосивши їм духовні дієслова; нічого людського тут не було; тому що заповів їм Духом. Як і сам Господь зі смирення і пристосовано до слухачів говорив: ” Якщо я в Дусі Божому вижену бісів (Мф. 12:28), то тут, заповівши Духом, говориться не тому, що Син мав потребу в Дусі, а тому, що там, де творить Син, там сприяє й є присутнім і Дух, як єдиносущний. Що ж заповів? Ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що заповідував вам (Мф. 28:19-20).
“Заповідувавши, кажуть, вознісся” (Грецькою: ανεληφθη був узятий угору, тобто немов би не сам вознісся, а вознесений був. Ред.). Не сказав: вознісся, але міркує ще, як про людину. Звідси ж бачимо, що Іісус і після воскресіння свого навчав учнів: але часу цього ніхто точно не передав. Іоанн проводив з Ним більше часу, ніж інші; але про все це ніхто не сповістив ясно; тому що учні звертали свою увагу на інше.

Діян.1:3. «Перед якими являв Себе живим з багатьма вірними доказами, впродовж сорока днів».

Сказавши спочатку про вознесіння, говорить потім і про воскресіння. Оскільки ти чув, що Він вознісся, то, щоб ти не думав, що Він узятий був іншими, Лука додав: “яким і явив Себе живим”; бо якщо Він постав перед ними, здійснивши більше чудо,8 то набагато більше міг здійснити менше9 “протягом сорока днів”, а не щодня всі сорок днів,10 бо не був з ними постійно, як до воскресіння, а з’являвся й знову віддалявся, підносив їхні думки та не дозволяв їм прилипати до Себе так само, як і колись. З великою обережністю й мудрістю Він поступово розвивав у них дві сторони – і віру у Своє воскресіння, і переконання вважати Його вищим за людину, хоча одне одному суперечило, бо з віри у воскресіння повинно було виникнути уявлення про багато аспектів людських, а з того, що Він вищий за людину, – протилежне. Однак і те, й інше свого часу підтвердилося, саме “протягом сорока днів”, починаючи від дня воскресіння і до дня вознесіння на небо. Протягом цих днів Він і їв, і пив з ними, показуючи цим, що Він саме Той, Кого розп’яли й поховали, і Він воскрес із мертвих. Чому ж Він являвся не всім, а тільки апостолам? Тому, що багатьом, хто не розумів цієї невимовної таємниці, явлення Його здалося б видіннями. Якщо вже й самі учні спочатку не вірили і бентежилися, навіть потребували дотику рукою і спільної з Ним трапези, то як мало вразити явище Його натовп? Тому-то доказ Свого воскресіння Він робить безсумнівним і загальним за допомогою чудес, які здійснили апостоли силою отриманої ними благодаті; тож воскресіння стало очевидним фактом не тільки для них, котрі мали переконатися в цьому на власні очі, а й для всіх людей наступних часів.

Діян. 1:3-4. «Являючись їм і говорячи про Царство Боже. І, зібравши їх, Він звелів їм: не відлучайтесь з Ієрусалима, а ждіть обіцяного від Отця, про що ви чули від Мене».

Сам Господь назвав Царство, в якому обіцяв учням пити разом з ними нову чашу, Царством Отця, називаючи новим питтям те, що пив разом з ними після свого воскресіння; в цей час Він вкушав разом з ними і їжу нову – вкушав не так, як їв і пив з ними колись, до воскресіння, бо тоді, зробившись подібним до нас в усьому, окрім гріха, Він їв і пив, як ми, добровільно дозволяючи плоті вимагати необхідного споживання їжі; тому добровільно допускав стан нужденності. Після ж воскресіння пив і їв уже не за потребою, а тільки для того, щоб усі увірували в істинність Його тілесного єства, так само і в те, що Він постраждав добровільно і воскрес, як личить Богові. Отже, новою їжею і новим питтям назвав ту незвичайну їжу, яку Він їв, і те незвичайне пиття, яке пив разом з учнями після воскресіння, тобто вживаючи спільну з ними сіль і спільну їжу. А як це – пояснювати не нам, бо це було щось незвичайне, було не тому, щоби природа вимагала їжі, але з поблажливості, з метою довести воскресіння.
І відкриваючи їм таємниці “про Царство Боже… повелів їм: не відлучайтеся з Єрусалима”. Чому повелів їм так чинити? Раніше, коли вони боялися і тремтіли, Він вивів їх до Галілеї, щоб вони могли безбоязно вислухати те, що Він мав сказати їм, бо вони готові були відмовитися від справи, на яку були покликані. Тепер, коли вони вислухали і провели разом сорок днів, “Він наказав їм: не відлучайтеся з Єрусалима”. Чому ж це? Бо як ніхто не допускає, щоб воїни, які мають напасти на більшу силу супротивника, вийшли проти нього, перш ніж встигнуть озброїтися, і як ніхто не погодиться випустити коней, перш ніж сяде візник, так і Господь до Зішестя Святого Духа не дозволяє апостолам з’являтися на змагання, щоб величезна більшість не перемогла їх і не полонила. Утім, Господь не дозволяє їм відлучатися з Єрусалима не тому тільки, а й тому, що й тут багатьом належало увірувати, а по-третє, тому, щоб не сказав хтось, що, залишивши своїх, вони вирушили шукати слави в чужих. Тому вони поширюють безсумнівні докази воскресіння серед тих самих людей, що вбили Господа, що Його розіп’яли й поховали, і в тому самому місті, де мали нахабство вчинити таке беззаконня. Коли ж вони почули таке повеління? Тоді, коли Він говорив їм: “Краще для вас, щоб Я пішов, бо коли Я не піду, то не прийде до вас Утішитель” (Ін. 16:7); і “іще: Я благатиму Отця, і дасть вам іншого Утішителя” (Ін. 14:16). Чому ж не при Ньому і не відразу після відходу прийшов Утішитель, але через вісім або дев’ять днів, тобто в той час, коли настав день П’ятидесятниці? До того ж, яким чином, коли ще не зійшов Дух Святий, Він говорив: “прийміть Духа Святого” (Ін. 20:22)? На це треба сказати, що Він говорив так з метою збудити в них бажання, готовність і здатність до прийняття Святого Духа, а прийняли вони Його, коли Він зійшов; або ж про те, що мало бути, говорив, як про те, що вже є та є теперішнім, подібно до того, коли Він казав про можливість “наступати на змій та скорпіонів, і на всю силу ворожої” (Лк. 10:19).
Утім, слід сказати й те, що дарування Духа різні й різноманітні: є дар очищення й удосконалення, дар освячення і сили, що освячує, дар язиків і пророцтва, дар чудес і тлумачення, а також безліч інших дарів.
Отже, за відмінності та різноманіття обдарувань Духа ніщо вже не перешкоджало апостолам прийняти благодать Духа в різний спосіб. Але повне, таке, що зробило апостолів досконалими і здатними вдосконалювати інших, повідомлення їм Духа було під час П’ятидесятниці, коли Він зійшов на них у вигляді вогняних язиків і цілком сповнив їх своєю силою. Господь відійшов, і тоді вже Дух Святий прийшов, і прийшов під час П’ятидесятниці, а не одразу, для того, щоб вони перейнялися бажанням і тоді вже отримали благодать. А якби Дух Святий прийшов при Сині і потім Син відійшов би, а Дух залишився, то для них не було б стільки втіхи, бо вони дуже неохоче розлучалися зі своїм Учителем. Тому Він сходить і Дух приходить не одразу, щоб після деякого смутку пробудити в учнях бажання і свідомість необхідності даної їм обіцянки, і щоб під час сходження вони відчули чисте і повне задоволення. Утім, слід було спочатку з’явитися плоті нашій на небесах і здійснитися цілковитому примиренню, і тоді вже зійти Духу Святому. Знай же, яку необхідність залишатися в Єрусалимі Господь поклав на них цією обіцянкою. Щоб після вознесіння вони знову не розбіглися, цим очікуванням, наче якимись узами, Він утримує всіх їх там і обіцянкою більш вигідних надій спонукає їх до найсильнішого бажання цих надій, навіть за невідомості їх. Але ніхто не згрішить, якщо скаже, що і тоді11 вони отримали деяку силу і благодать Духа, не таку, щоб воскрешати мертвих, але отримали силу відпускати гріхи. Тому й додав: “Кому пробачите гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться” (Ін. 20:23), показуючи цим, який саме рід сили дарує їм. Тоді Він наділив їх цією саме силою; а після сорока днів дарує їм силу творити чудеса; тому й каже: “приймете силу” (Діян. 1:8) та ін.

Діян. 1:5. «Бо Іоанн хрестив водою, а ви, через кілька днів після цього, будете охрещені Духом Святим».

Сказавши, щоб вони чекали обітниці Отчого, яку чули від Господа, Він додав: “бо Іоанн хрестив водою” і т. д., і цим ясно показує Свою відмінність від Іоанна, і вже не так прикрито, як колись, коли говорив: “Малий у Царстві Небесному більший за нього” (Мф. 11:11). Тепер же ясно говорить: “Іван хрестив водою, а ви… будете хрещені Духом Святим”, – і показує, що навіть і вони стали більшими від Іоанна, тому що і вони будуть хрестити Духом Святим. Не сказав: “Я буду хрестити вас Духом Святим”, але: “будете охрещені”, усюди залишаючи нам зразки смиренності, бо зі свідоцтва Іоаннового відомо вже, що хрестив Господь: “Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11). Як же сказано: “будете хрещені”, коли води в світлиці не було? Так сказано тому, що тут малося на увазі власне хрещення Духом, через Якого стає дієвою і сама вода, подібно до того, як і про Самого Господа говориться, що Він помазаний, тоді як Він ніколи не був помазаний олією, але прийняв Духа. Втім, можна довести, що й апостоли хрестилися не тільки Духом, а й водою, тільки в різні часи. Над нами те й інше хрещення звершується в один час, а тоді звершувалося й окремо, тому що апостоли спочатку хрестилися від Іоанна водою, а потім і Духом Святим. Чому ж Господь не оголосив, коли зійде Дух Святий, а каже тільки: “через кілька днів після цього?” Говорить так для того, щоб вони не впали в зневіру; а не сказав виразно, коли зійде Дух Святий, для того, щоб, чекаючи Його, вони постійно пильнували. Отже, що ж дивного в тому, що Він не говорить їм про кінцевий світ, коли, з вказаної нами причини, не хотів оголосити і цього близького часу? Вираз “будете охрещені” означає велику кількість і ніби багатство спілкування Духа Святого, як і той, кого хрестять у воді, занурюючись усім тілом, чуттєво нібито відчуває це, тоді як той, хто просто приймає воду, окроплюється не цілком, не по всіх місцях свого тіла. Отже, в тому, що тепер сказано, немає протиріччя з тим, що говориться в Божественних Євангеліях, бо ясно, що хоча після воскресіння Христа з мертвих і сказано апостолам: “приймете Духа Святого”, і вони прийняли Його, але там так і сказано, що вони прийняли Духа Святого. Тут же вираз “будете охрещені Духом Святим” означає вилив і багатство благодаті керувати інших, яку Господь дарував їм, зійшовши до Отця. Як, маючи віру, вони приходять до Нього і кажуть: “примнож у нас віру” (Лк. 17:5), – так і тут до того спілкування Духа, яке вже мали, вони отримали, після зішестя на них Святого Духа, можливість сильнішого єднання з Ним.

Діян. 1:6–8. Тому вони, зійшовшись, питали Його, кажучи: чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлю? Він же сказав їм: не ваше діло знати часи і строки, які Отець поклав у Своїй владі, але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий.

Маючи намір запитати, вони приходять до Учителя разом, щоб вплинути на Нього своєю кількістю, бо знали, що колишня Його відповідь, а саме: “про день… той і годину ніхто не знає” (Мф. 24:36), – була такою відповіддю не внаслідок незнання, а через те, що Він ухилявся від відповіді. Тому знову запитують. Коли почули, що мають одержати Духа Святого, тоді побажали дізнатися про це й позбутися лиха вже як гідні, бо не хотіли знову наражатися на крайні небезпеки. Не запитують: “коли”, але: “чи не в цей час… відновлюєш Ти царство Ізраїлю?” “Чи не тепер”, кажуть – так сильно бажали вони цього дня. Мені ж здається, що для них і неясно ще було, що таке це царство, бо ще не було Духа Святого, Який наставив би їх. Не питають: “коли настане”, але: “відновлюєш Ти” Сам? Так високо вже думали вони про Нього. Тому і Він розмовляє з ними без наполегливості, бо не каже вже, що про “день той і час ніхто не знає, ні Ангели небесні, ні Син” (Мк. 13:32), – а що каже: “Не ваше діло знати часи або терміни”. Не тому приписав Отцеві знання виконання часів, щоб Сам не знав, а тому, що саме питання було зайвим; і тому Він з користю для них відповів на нього мовчанням. Метою у Нього було при цьому те, щоб присікти крайню цікавість Своїх учнів, бо Він посилав їх проповідувати Царство Небесне, а не вказувати кількість часів. Не говорить їм про цей час, тоді як навчив їх набагато більшого, – з тією метою, щоб, як неодноразово згадували ми, змусити їх не спати, і тому ще, що, не знаючи про це, вони нічого не втрачали, бо Він відкрив їм істини набагато вищі за цю, – відкрив, що Він є Сином Божим, що Він дорівнює Отцю, що Він воскрес, що буде воскресіння мертвих, що настане суд, і що Він по праву сидітиме праворуч від Отця. Скажи ж мені, що важливіше – знати, що Він буде царювати чи – коли? Мойсей дізнався початок світу і те, коли і за скільки століть він створений, і обчислює роки, хоча пізнати початок взагалі важче, ніж кінець. Утім, апостоли запитували Господа не про остаточне звершення часів, “кажучи: “Чи не в цей час… відновлюєш Ти царство Ізраїлю?” Але Він і цього не відкрив їм, а як відповідав колись, відхиляючи їх від думки про це, щоб не думали, що близьке порятунок від лиха, але знали, що піддадуться ще багатьом небезпекам, так відповідає і тепер, тільки м’якше: “та ви приймете силу”. Потім, щоб знову не запитали Його, негайно вознісся. Крім того, щоб не запитали: “Чому залишаєш нас у подиві щодо цього предмета?” – Син каже: “Які Отець поклав у Своїй владі”. Але влада Отця є, звісно, і влада Сина, бо “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). Якщо ж у тих випадках, коли потрібно зробити щось надзвичайне і чудове, Син творить із такою самою владою, як і Отець, то тим паче – у випадках, коли потрібне знання, бо воскрешати мертвих, і до того ж із владою, що дорівнює владі Отця, набагато важливіше, ніж знати день. Чому ж Христос не відповів на те, про що запитували учні, але сказав: “приймете силу!” У відповідь їм Він сказав: “не ваша справа знати” і тоді вже додав: “але ви приймете силу”. Слова ці пояснюють певним чином зішестя і, так би мовити, вилив Святого Духа.

Діян. 1:8. І будете Мені свідками в Єрусалимі, і в усій Іудеї та Самарії, і навіть до краю землі.

Оскільки раніше говорив: “Не ходіть на дорогу до язичників, і в місто Самарянське не входьте” (Мф. 10:5), – бажаючи, щоб слово Боже проповідувалось передусім іудеям, а тепер воно повинно було розлитися вже по всьому Всесвіту, то завчасно долучає: “по всій Іудеї і Самарії, і навіть до краю землі”. Вислів же “будьте Мені свідками” є разом і умовляння, і непорушне пророцтво, тому що свою проповідь вони засвідчили до останніх меж землі.

Діян. 1:9–10. Сказавши це, Він піднявся перед їхніми очима, і хмара взяла Його з виду їхнього.І коли вони дивились на небо, під час вознесіння Його…»

Воскрес так, що вони не бачили, вознесіння ж Його бачили; оскільки і бачення цього разу не все вирішувало: бачили кінець воскресіння, але не бачили його початку; бачили початок вознесіння, але не бачили його кінця. Чому? Тому, що там бачити початок було зайвим, оскільки сам Воскреслий був перед ними і говорив про це, і оскільки сама гробниця показувала, що Його в ній немає; тут же потрібно було знати і кінець, оскільки очам недоступна вся висота, і зір не міг вирішити, чи на небо Він вознісся, чи, піднявшись на певну висоту, зупинився. Тому Ангели, поставши перед ними, відкривають їм те, чого за допомогою зору вони зрозуміти не могли. А хмара підняла Його тому, що вона є символом Господньої і Божественної сили, бо в хмарі не можна бачити символу ніякої іншої сили. Тому й Давид говорить про Отця: “Робиш хмари Твоєю колісницею” (Пс. 103:3), і в іншому місці: “Ось Господь сидить на хмарі легкій” (Іс. 19:1). І безліч інших місць говорить про те саме. Утім, Господь і це зробив не просто і не без мети, але знаючи, що якщо Він піднесеться невидимо для них, як і зійшов, і, тим паче, як зійшов, то і під час явлення Духа вони не повірять, що це Той Самий Дух, Якого за кілька днів до цього Він обіцяв послати; знаючи, що в такому разі Він підготує в них підозру, що і Сам Він прийшов не з небес; знаючи, нарешті, що в такому разі, якби, вознесячись невидимо, Він і покликав потім з неба Павла, якби й послав звідти Петру нерукотворну плащаницю (див. Діян. 10:11), то вони не повірили б, що творить це Він після Свого віддалення від них плоттю, – знаючи все це, Він зійшов, “коли вони дивилися на небо”. Від хмари Діви Він входить у хмару і за допомогою хмари сходить туди, де був раніше. Вираз “де був” розумій не в сенсі місця і не в тому сенсі, що Він склав із Себе плоть і втілене Божество Його стало, як колись, безтілесним; ні, вираз “де був”, – вслухайся мені, – вказує на висоту безтілесності в тілесності, на велич безтілесності в тілесності, на велич безтілесності в тілесності, на самоіснуючу цінність Його добровільного смирення під час втілення Його незмінності, на те, що видимим чином Він уже не обертається або не мешкає серед людей.

Діян. 1:10–11 Раптом перед ними стали два мужі в білій одежі і сказали: мужі галілейські, що ви стоїте і дивитесь на небо? Цей Іісус, Котрий вознісся від вас на небо, прийде таким же чином, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо.

Не сказали: “того, що піднімається” або “того, що несеться”, але: ” того, що піднімається”.
Якщо Він перед хрестом, одягнений ще підданим стражданням і важким тілом, ходив по водах, то ніхто не повинен сумніватися, що Він після того, як прийняв тіло нетлінне, розсікав повітря.
“Прийде”, говориться, а не “посланий буде”. “Прийде таким же чином”, тобто з тілом. Ось про що вони хотіли чути, а також і про те, що Він знову прийде в дні суду на хмарі (див. Мф. 24:30). Чоловіками ж євангеліст називає Ангелів, показуючи подію в тому вигляді, в якому вона уявлялася зору, тому що Ангели і справді прийняли на себе образ чоловіків, щоб не налякати. Два ж чоловіки з’явилися тому, що “устами двох або трьох свідків підтвердилося всяке слово” (Мф. 18:16).
Сказавши: “що ви стоїте і дивитеся на небо?” – вони не дозволяли їм залишатися більше на місці і сподіватися знову побачити Його, але спонукали їх повернутися нарешті до Єрусалима на справу проповіді. Ангели скрізь служать Йому як Господу – і під час народження, і під час воскресіння, і під час вознесіння, і перед тим, перед тим, як Він з’явився у світі плоттю. Але Ангели з’являлися так, що люди могли їх бачити. Вираз же “в білому одязі” вказує або на чистоту Ангелів, або на те осяяння, яке мало бути дароване святим апостолам. Інакше треба дивитися на вираз “бачили Його”. Знаючи, що з’являться люди з ушкодженим розумом, які казатимуть, що Він не з неба, або прийшов не з неба, і не піднісся на небо, а переміщений у якесь місце за межі землі, до числа яких належать і послідовники секти Віталія, – знаючи це, Господь вознісся перед очима апостолів, коли вони пильно дивилися на небо.

Діян. 1:12. Тоді вони повернулися до Ієрусалима з гори, що зветься Єлеон і знаходиться поблизу Ієрусалима, на відстані суботньої путі.

Коли “тоді вони повернулися!” Коли почули сказане Ангелами, бо вони ніяк не відірвалися б від місця, якби Ангели не повідомили їм про друге пришестя. І мені здається, що це сталося в суботу, бо Лука не вказав би так на відстань: “з гори, що зветься Єлеон, що біля Єрусалима, на відстані суботнього шляху”. Довжина шляху, яку дозволялося іудеям проходити в день суботи, була визначена. Іосиф Флавій у своїй двадцятій книзі старожитностей оповідає, що гора Елеон віддалялася від Єрусалима на вісім стадій.12 І Оріген у п’ятій книзі говорить: “Шлях суботи становив три13 лікті”. Та й свята скинія з ківотом на такій відстані передувала стану і на такій відстані містилася від нього, яку дозволено було шанувальникам проходити в суботу. Ця відстань – одна миля”.14

Діян. 1:13–14. І, прийшовши, увійшли до горниці, де й перебували, Петро та Яків, Іоанн та Андрій, Филип та Фома, Варфоломій та Матфей, Яків Алфеїв та Симон Зілот, і Іуда, брат Якова. Усі вони однодушно перебували в молитві й молінні, з деякими жінками і Марією, Матір’ю Іісуса, та з братами Його.

Розсудливо перераховує учнів. Оскільки один із них зрадив, інший зрікся, третій не повірив, то показує, що, крім зрадника, всі були в наявності. Але як же він каже: “з Матір’ю Іісуса?” Хоча й сказав євангеліст, що “відтоді учень… взяв Її до себе” ( Ін. 19:27), але це анітрохи не суперечить попередньому, бо якщо сам учень цей був тут, то ніщо не перешкоджало бути присутньою і Їй. Як не згадує тут про Іосифа? Не згадує тому, що Іосиф уже помер, бо коли увірували й були присутні брати, котрі колись часто висловлювали недовіру, то набагато більше виявився б вірним і не захотів би піти з лику апостолів, коли б був іще живий, Іосиф, котрий ніколи не висловив жодного сумніву.

Діян. 1:15-17. І в ті дні Петро, ставши посеред учнів, сказав, – а було ж зібрання людей близько ста двадцяти: Мужі браття! Треба було здійснитися тому, що в Писанні провістив Дух Святий устами Давида про Іуду, колишнього ватажка тих, хто взяв Іісуса; він був зарахований до нас і отримав жереб цього служіння.

“У ті дні”, тобто в дні, що були до П’ятидесятниці, “Петро, ставши посеред учнів, промовив”, як учень полум’яний і такий, якому Христос довірив Свою отару, і, нарешті, як перший. Але зверни увагу: він робить усе із загального дозволу і нічого – самовільно і самовладно. Він переконує навіть на підставі передбачення і не каже, що Давид сказав, але: “напророкував Дух Святий устами Давида”; потім додає “про Іуду, колишнього ватажка тих, що взяли Іісуса”. Помічай і тут мудрість цього чоловіка, – помічай, як він в оповіданні не ображає і не говорить про Іуду зневажного і найнедостойнішого, а просто заявляє те, що було; і не каже, що іудеї здобули, але: Іуда “придбав землю”, і справедливо, тому що господарем по справедливості повинен вважатися той, хто вніс гроші, хоча б купували й інші. А плата була його. Слухай:

Діян. 1:18-19. Але придбав землю несправедливою винагородою, і коли спустився, розсілося черево його, і випали всі нутрощі його. І це стало відомо всім жителям Єрусалима.

Говорить про покарання, яке зазнав Іуда в теперішньому житті, а не про майбутнє покарання, бо душі людей немічних не так звертають увагу на майбутнє, як на теперішнє. Спостерігай: поширився не про гріх, а про покарання за нього, бо Іуда не помер у зашморгу, а жив ще й потім, бо був захоплений до того, як вдавився. Про це ясніше розповідає Папій, учень Іоанна, у четвертій книзі пояснення слів Господніх. Він говорить так: “Великий приклад нечестя представляв у цьому світі Іуда, тіло якого розпухло до такої міри, що він не міг проходити там, де міг проїжджати віз, і не тільки сам не міг проходити, а навіть і одна голова його. Повіки очей його настільки, кажуть,15 розпухли, що він зовсім не міг бачити світла, а самих очей його неможливо було бачити навіть за допомогою медичної діоптри, так глибоко перебували вони від зовнішньої поверхні… Після великих мук і мук він помер, кажуть, у своєму селі; і село це залишається порожнім і ненаселеним навіть донині; навіть донині неможливо нікому пройти по цьому місцю, не затиснувши руками ніздрів. Такий сморід, який передався від його тіла і землі”. Це слугувало для апостолів деяким полегшенням. Але як утроба Іуди вилилася, так і утроба єретика Арія.

Діян. 1:19-20. Тож земля та вітчизняною їхньою мовою названа Акелдама, тобто “земля крові”. У книзі ж Псалмів написано: “нехай буде двір його порожній, і нехай не буде того, хто живе в ньому”, і: “нехай достоїнство його прийме інший”.

Назву селу “Акелдама” дали іудеї з приводу того, що сталося з Іудою. Петро ж наводить тут цей факт, представляючи в свідки ворогів, які дали землі цій таке ім’я. Слова “нехай буде двір його порожній” (див. також Пс. 68:26) сказано про цю землю і про дім Іуди, бо що могло б бути порожнішим за цвинтар, і за цвинтар громадський, яким стала ця земля? А слова: “нехай його гідність прийме інший” (див. також Пс. 108:8) вказують на сан священства.

Діян. 1:21-22. Отже, треба, щоб один із тих, які перебували з нами в увесь час, коли перебував і поводився з нами Господь Іісус, починаючи від хрещення Іоаннового до того дня, коли Він вознісся від нас, був разом із нами свідком воскресіння Його.

Представляє справу спільною з братією, щоб вона не зустріла заперечень і не подала приводу до змагань. Тому й на початку бесіди говорив: “Мужі браття, слід обрати з вас”, – надаючи вибір усім, а водночас і обраним надає честь, і сам звільняється від докору з боку кого б то не було. А що так мало бути, про це він і сам говорить, і пророка наводить у свідки. З кого ж слід було обрати? “З тих, які перебували з нами весь час”. Говорить тому, що це необхідно, так і повинно було бути. І не сказав: “з чесних людей, які з нами”, бо тоді здалося б, що він ображає інших. А тепер справа вирішувалася часом. “Був разом з нами свідком воскресіння Його”, щоб лик учнів не був усічений ні з якого боку. Каже: “свідком воскресіння”, а не будь-чого іншого, бо хто з’явиться гідним свідчити про те, що Господь, Котрий їв і пив з учнями, і був розп’ятий, і воскрес, тому набагато більше можна й потрібно доручити свідчити і про інші події, тому що потрібним було воскресіння, бо воно сталося потаємно, а решта – явно.

Діян. 1:23-26. І поставили двох: Іосифа, званого Варсавою, що прозваний Іустом, і Матфія. І помолилися, і сказали: Ти, Господи, Серцезнавець усіх, покажи з цих двох одного, котрого Ти обрав прийняти жереб цього служіння й Апостольства, від котрого відпав Іуда, щоб іти на своє місце. І кинули про них жереб, і випав жереб Матвію, і він був зарахований до одинадцяти Апостолів.

“І поставили двох”. Чому не багатьох? Щоб не вийшло великого безладу, до того ж і справа стосувалася небагатьох. Завчасно взивають у молитві до Серцезнавця. Не кажуть далі: “обери”, але: “покажи… якого Ти обрав”, знаючи, що в Бога все визначено раніше за думки людські. Скрізь обрання називає “прийняти жереб”, показуючи цим, що все відбувається з Божої людинолюбства і з Божого обрання, і нагадуючи їм про стародавні події, бо як левитів, так і їх Бог обрав Собі за жеребом.
Що ж за чоловіки були вони? Можливо, вони були з числа сімдесяти, що були з дванадцятьма апостолами, або з інших віруючих, але ті, що більш палко вірили та були більш благочестиві, ніж інші. Такими були і Іосиф, і Матвій. Називає ж Іосифа і Варсавою, і Іустом, можливо, і тому, що в них цими іменами називали одну особу, але, можливо, і через зміну способу життя давали нову назву; зрештою, прозвище, можливо, присвоювали способу занять. Чому ж не починає слово Яків, який прийняв єпископство в Єрусалимі, але правом говорити народу поступається Петру? Тому, що він був пройнятий смиренням; тоді не думали ні про що людське, але мали на увазі користь загальну. З тієї ж самої причини й апостоли поступаються йому кафедрою і не змагаються йому, і не сперечаються з ним.
Чому віддають перевагу обранню за допомогою жереба? Тому, що вони ще не вважали себе гідними дізнатися про це за допомогою будь-якого знамення, і Дух Святий ще не зійшов на них; та й не було потреби в знаменні, тому що жереб мав велике значення. Якщо вже в тому випадку, коли для визначення правильної думки щодо Іони не допомогли ні молитва, ні мудрість мужів, а навпаки, так багато важив жереб, то тим паче – в цьому випадку.
“Йти у своє місце”. Місце, яке мав гідно зайняти Матвій, Лука називає “своїм”, або “власним”, бо як Іуда ще до того, як спав із нього, відтоді, як захворів на недугу грошолюбства та зрадництва, був уже відчужений від цього місця, так точно ще до того, як Матвій зайняв це місце, відтоді, як він зробив себе гідним такого дару, воно стало його власністю. І інакше: “у своє місце”: кожен своїми справами готує собі або добре, або погане місце. Отже, коли Лука каже це, то каже, що Іуда пішов “у своє місце” – лихе, яке він влаштував собі зрадою Іісуса; бо місця добрі чи лихі для нас не від природи, а від того, що своїми ділами ми виготовляємо собі місце. Слово “місце” має багато значень. Воно означає, між іншим, посаду яку-небудь; так, ми говоримо “місце єпископа або пресвітера”. Можна бачити те ж саме і з протилежного, дивлячись на те, як кожен готує собі своє місце своїми справами: так можна мати місце псевдовчителя і псевдоапостола, так само як тирана і винуватця інших злочинних справ.
Отже, оскільки і Іуда, захопившись пристрастю до грошолюбства, зайняв місце зрадника, то справедливо про нього сказано: “йти у своє місце”. Позбувшись за свої дії місця в лику апостолів, він влаштував собі “своє місце.

* * *

⁸ Тобто повставши з мертвих. – Прим. ред.
⁹ Тобто вознісшись на небо. – Прим. ред.
¹⁰ Тобто не щодня протягом сорока днів. – Прим. ред.
¹¹ Тобто коли Іісус Христос говорив їм: прийміть Духа Святого (Ін. 20:22) і т. д. – Прим. ред.
¹² Стадія – 125 кроків (вісім стадій ¬ 1000 кроків). – Прим. ред.
¹³ Місце, без жодного сумніву, пошкоджене; в Орігена – 2000 ліктів (¬ 1000 кроків). – Прим. ред.
¹⁴ Миля – 1000 кроків. – Прим. ред.
¹⁵ Папій подає цю розповідь у розумінні поголоски, а не в розумінні істинного переказу; тому робить застереження: “кажуть”. – Прим. ред.

Глава друга

Діян. 2:1-4. При настанні дня П’ятидесятниці всі вони були одностайно разом. І раптово зчинився шум з неба, ніби від сильного вітру, що мчить, і наповнив увесь дім, де вони перебували. І з’явилися їм язики, що розходилися, наче вогняні, і спочили по одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати.

Чому сталося це “при настанні дня П’ятидесятниці?” Тому що коли повинен був зійти серп на жнива, коли слід було збирати плоди, тоді повинен був зійти і серп слова; і ніби замість серпа злетів витончений16 Дух Святий.
І Христос каже: “жнив багато, а трудівників мало” (Мф. 9:37), і в іншому місці: “Подивіться на ниви, як вони побіліли, і дозріли до жнив” (Ін. 4:35). Сприйнявши початки, Христос Сам перший підніс їх, Сам же перший послав і серп. Чому ж послав “при настанні дня П’ятидесятниці!” Тому що цьому належало бути, коли знову настане свято, щоб ті, хто був при хресті Христовому, могли бачити і це.

“Язики, що розділяються, немов би вогняні”. Постраждалий по плоті добровільною пристрастю і воскреслий із мертвих Господь воскресив із Собою і нас, померлих гріхом, і зруйнував владу диявола. Тому до П’ятидесятниці від Великодня ми на молитві не робимо земних поклонів, оспівуючи перемогу над нашими ворогами: “Вони захиталися, і впали, а ми встали, і стоїмо прямо” (Пс. 19:9). Але, при явленні нам у вогняних язиках Духа Святого, ми схиляємо коліна, не виносячи цього видовища і показуючи, що через Святого Духа ми пізнали досконале поклоніння Святій Трійці, бо Бог “є дух, і ті, хто поклоняється Йому, мають поклонятися в дусі й істині” (Ін. 4:24). Зішестя Святого Духа відбулося в день П’ятидесятниці з наступної причини. У день П’ятидесятниці в Старому Завіті було дано закон. Отже, в який день було дано закон, написаний на скрижалях, того ж дня даровано законоположення Святого Духа, написане не на скрижалях, а на серцях. У день П’ятидесятниці народ ізраїльський одержав закон у пустелі Синайській, тому що в чотирнадцятий день першого місяця за місячним численням, коли святкували опрісноки і таємницю Пасхи, вийшли сини Ізраїлю з Єгипту. Від чотирнадцятого дня рахуй до кінця місяця сімнадцять днів, потім тридцять днів наступного місяця і три дні третього. Ось на скільки днів П’ятидесятниця пізніша за свято опрісноків або Пасхи. Отже, від чотирнадцятого дня першого місяця до третього дня третього місяця – п’ятдесят днів. Тому говориться: “Третього місяця після виходу Ізраїлевих синів із землі Єгипетської… промовив Господь Мойсею: “Піди до народу, [оголоси] і освяти його сьогодні і завтра” (Вих. 19:1,10). Це Господь говорить у новомісячні. “Третього дня”, говориться далі, “зійде Господь перед очима всього народу на гору Синай” (ст. 11). Отже, в який день дано закон, того ж дня треба було дарувати і благодать Духа, бо як Спаситель, маючи понести святе страждання, благоволив віддати Себе на це страждання не в інший час, а в той, у який загартовували агнця, щоб пов’язати істину з самим образом, так і зішестя Святого Духа, за благоволінням згори, дароване не в інший час, а в той, у який дано закон, щоб показати, що і тоді законополагав і тепер законополагает Дух Святий. Отже, у Старому Завіті закон було дано в п’ятдесятий день. А після пришестя в обітовану землю ізраїльтяни в пам’ять про цю подію влаштували свято і в цей час від початків нових плодів і від нових колосків приносили Богові; і це було символом свята. Оскільки в день П’ятидесятниці зносили снопи нових плодів і різні особи сходилися під одне небо, то цього самого дня мало бути й те, щоб початки від усякого народу всіх народів, що живуть під небом, збиралися в один сніп благочестя і за словом апостольським приводилися до Бога.

Сніп колосків слугував прообразом цього, щоб означати собою снопи душ, які обираються з різних країн і приводяться до Бога.

Чому зішестя Святого Духа було не без чуттєвих символів? Тому що якщо і при цьому говорили, “що вони напилися солодкого вина” ( Діян. 2:13), то чого не сказали б, якби цього не було? Не просто був шум, але шум з неба і раптовий, щоб більше здивувати їх.
“Неначе від сильного вітру, що мчить”. Каже, що зішестя Духа було з великою і сильною швидкістю і змусило всіх зійтися і збігтися туди.

“Наповнив увесь дім”. Дух Святий наповнив увесь дім, щоб показати, що дар цей дарований не окремо комусь, а всій повноті Церкви, бо дім був символом Церкви, як купіль – символ води, а це – знак достатку і сили. Але дім наповнився не вогнем, бо це примусило б їх піти

Що ж найдивовижніше, то це те, що язики розділилися “і спочивали по одному на кожному з” Чудово говорить, що розділилися, щоб ти дізнався, що послана Утішителем сила одна й та сама. Чудово також говорить: “ніби вогняні”, і “ніби від сильного вітру, що мчить”, щоб ти не подумав чогось чуттєвого про Духа. Отже, не просто був вітер, не просто вогонь, але Дух Святий, який був там. Спостерігай: коли Іоанн бачив Святого Духа, то бачив Його в образі голуба, апостолам же потрібно було бачити Його в образі вогню. “Спочили по одному на кожному з них”, тобто залишилися і почали мешкати, тому що вираз “спочивати” є знаком міцного і постійного перебування. На кому ж спочив Святий Дух – чи на дванадцяти тільки, чи на ста двадцяти? Зрозуміло, що на всіх, бо апостол Петро недаремно наводить слова пророка, коли каже: “І буде в останні дні, каже Бог, виллю від Духа Мого на всяку плоть” (ст. 17). І вони не просто прийняли, але “сповнилися всі Духа Святого”, і до того ж усі, а не апостоли тільки. – Спостерігай: коли вони “одностайно перебували в молитві й молінні” ( Діян. 1:14), коли були сповнені любові, тоді сходить Дух. Для чого ж Він з’явився у вигляді вогню? Для того, щоб показати, що Він однієї й тієї самої істоти з Тим, Хто над купиною з’явився також у вигляді вогню. І спочив на голові; з голови ж сповнив усю людину; і було видно на головах у них вогонь, що не спалював, а освячував і просвічував. Чому ж вони прийняли язики не на уста, а на голову? Не на язик, тобто не на фізичний орган дано Дух, щоб не подумали, що вони зі своєї утроби і зі своїх вуст вимовляють те, чого не мали. Але як води, що піднімаються на небо, займають вершини гір і вже з висот спускаються в долини, так благодать Духа, зайнявши верхню частину голови, ніби гору, поширилася потім на мозок, потім – на вуста й на серце і з голови наповнила собою абсолютно всю людину. Чому ж, ще повторюю, на голову? Тому що апостоли висвячувалися в цей час у вчителі всесвіту, а висвячення відбувається не інакше, як на голову. Отже, тим, що язики були над головами, показується образ висвячення, бо висвячення звершується через покладення рук на голову, такий спосіб висвячення є чинним і донині. Оскільки зішестя Святого Духа буває нині невидимим чином, то на голову архієрея, якого висвячують на рукопокладення, покладають Євангеліє; і коли його покладають, тоді слід у цьому бачити не інакше як вогненний язик, який спочиває на голові, – язик заради проповіді вогненний – на підставі слів “вогонь прийшов Я низвести на землю” (Лк. 12:49). Не сказав, що язики утвердилися або помістилися, але – “спочили”; не сказав також “зайняли поверхню”, але – “спочили на кожному з них”, щоб показати, що кожен чоловік, який здійснює священнодійство, є трон Божий.

“І почали говорити іншими мовами”. Благодать Божа благоволила визначити від самого початку, щоб слово апостолів було дієвим; бо навіщо проповідники, якби не було слухачів? А оскільки початкам з язичників слід було стати учасниками у вірі з найперших днів, то Лука додає: “і почали говорити іншими мовами”. Чому ж дар язиків апостоли отримали раніше за інші дарування? Тому що повинні були розійтися по всіх країнах; і як під час стовпотворіння один язик розділився на багато, так тепер багато язиків з’єдналися в одній людині, і одна й та сама людина, за натхненням Святого Духа, почала говорити і перською, і римською, і індійською, і багатьма іншими мовами. І дар цей називався даром мов, тому що апостоли могли говорити багатьма мовами.
“Як Дух давав їм провіщати”. Не від себе апостоли говорили, але провіщували від Духа Божого, проповідуючи, тобто розуміючи і проголошуючи, сказані святими пророками свідоцтва про Христа.

Діян. 2:5-6. А в Єрусалимі ж перебували Іудеї, люди побожні, з усякого народу під небесами. Коли ж стався цей шум, зібрався народ, і прийшов у сум’яття; бо кожен чув, як вони розмовляли його діалектом.

“Люди побожні”. Уже те, що, залишивши свої вітчизни, вони мешкали в Єрусалимі, було знаком їхньої побожності. Особливо ще й тому, що люди, які з різних країн вирушили на проживання до Єрусалима, залишили домівки і рідних. Вираз же “з усякого народу” вжито замість виразу “від багатьох народів”, тому що в Писанні часто вживається слово “весь” замість “багато”; так, у цьому сенсі сказано наступне: ” злию від Духа Мого на всяку плоть” (Іоіл. 2, 28), і: “всі шукають свого, а не того, що завгодно Іісусу Христу” (Флп. 2:21), і: “немає праведного жодного” (Рим. 3:10). Висловом всецілості Писання позначає в цих місцях багатьох.
“Коли ж стався цей шум, зібрався народ, і збентежився”, тобто був збентежений, здивувався.

Оскільки це сталося в будинку, то, очевидно, народ збігся ззовні.

“Бо кожен чув, як вони розмовляють його мовою”. Знали, що віряни, і особливо апостоли (бо присутні звертали свої погляди більше на апостолів), – галілеяни; і, однак же, вони говорили напрочуд багатьма мовами.

“Народ… прийшов у сум’яття”, природно, тому що ті, хто збігся, думали, що подія загрожує їм за скоєний ними злочин проти Христа; і совість їхня роздирала їхні душі, бо умертвіння Христа було ще жвавим у пам’яті, і вони страшилися всього. Але це зміцнювало апостолів, бо й самі слухачі давали їм знати, що це – чудовий дар, бо апостоли не розуміли, що відомий вираз був парфянський, але дізналися про це від слухачів. Згадує також і про ворожі народи – критян, аравлян та інших; це було символом того, що вони переможуть усіх, бо в Єрусалимі було багато полонених. Отже, свідчення звідусіль: і від громадян, і від чужинців, і від прозелітів.17

Діян. 2:7-13. І всі дивувалися й дивувалися, кажучи між собою: Чи не всі Галіліянці всі говорять? Як же ми чуємо кожен власну мову, в якій народилися, Парфяни, і Мідяни, і Еламіти, і мешканці Месопотамії, Іудеї та Каппадокії, Понта та Асії, Фригії та Памфілії, Єгипту та частин Лівії, прилеглих до Кірінеї, та ті, хто прийшли з Риму, Іудеї та прозеліти, Критяни й Аравійці, чуємо, як їхніми нашими язиками вони розмовляють про великі діла Божі? І дивувалися всі, і, дивуючись, говорили один одному: що це означає? А інші, насміхаючись, говорили: вони напилися солодкого вина.

Скрізь поряд із чеснотою порок. Одні дивувалися, інші паплюжили. Перші воістину були побожні; вони тому й жили в Єрусалимі, що за законом їм дозволялося тричі на рік з’являтися в єрусалимському храмі. Але зверни увагу на безумство інших: “вони напилися”, кажуть, “солодкого вина”, хоча й час був не такий, у який можна було б припустити щось подібне, бо було свято П’ятидесятниці й година третя; але злоба не зупиняється ні перед чим. А головне: коли одні, які були частково з іудеїв, частково – з римлян, частково – з прибульців, а, можливо, частково – і з тих, хто розпинає, словом, майже з усіх народів, чуючи проповідь апостолів, дивувалися і стверджували, що апостоли розмовляють їхніми мовами, знайшлося кілька таких, які, проте, паплюжили апостолів. Чи розуміли вони, коли апостоли говорили різними мовами, чи ні? Якщо вони не розуміли, то як виходить, що апостоли говорили всіма мовами? Якщо ж розуміли, то як наважилися звинувачувати їх у п’янінні, маючи в наявності викривачів – тих самих мужів, які чули й розуміли, що апостоли розмовляють різними мовами і що вони не п’яні? Це нехай вирішить хто-небудь інший; я ж стверджую навпаки: якби вони не розуміли, то ніяк не принизили б дива до сп’яніння (не назвали б чудо п’янством), тому що для чого було б і старатися принизити те, що не заподіює нікому жодної прикрості? Тому й Лука називає їх недоброзичливцями, немов би хулителями і наклепниками. Отже, вони обмовляли, розуміючи те, про що йшлося, але обмовляли тому, що були незадоволені тим, що йшлося, тому що апостоли прославляли великі справи Божі. Яким же чином, розуміючи те, що говорилося, вони приписували це сп’янінню? Внаслідок великого безумства і надмірної жорстокості. Адже у багатьох, якщо вони незадоволені тим, що говориться, за звичаєм вважати того, хто говорить, або скаженим, або божевільним, або звинувачувати в сп’янінні й нерозумінні того, що він говорить, хоча той, хто говорить, і говорить розсудливо, а викривач, коли звинувачує першого, слухає й розуміє його. А ці, звинувачуючи апостолів у сп’янінні, виявили ще більшу зухвалість, бо хоча самі й слухали їх своєю мовою, але вважали, що інші люди, люди найрізноманітніших діалектів, не розуміли їх. Самі розуміли те, що говорилося, а про інших, через яких і оббрехали апостолів у сп’янінні, думали, що ті не розуміють дива. Як у той час, коли Господь виганяв бісів, вони хоч і розуміли, і бачили ці чудесні дії, але замість належного прославляння набрехали на Господа в тому, що нібито Він робив їх силою веельзевула; так само бачачи, як цілющі були зцілені від усяких хвороб та страждань, вони ці чудесні дії зробили приводом до заздрості, доносів та вбиття, – так і тепер, не маючи змоги заперечити чудесні й надприродні язики, вони, проте, наважилися принизити чудо до сп’яніння. Але зверни увагу і на зловмисність. Оскільки було неймовірно, щоб хто-небудь був п’яний у таку годину, а особливо люди, які зазнали багато небезпек і жахів, то вони приписують усе якості вина, кажучи про нього “солодкого”.18 Тут нахабство домагається вже лише того, щоб сказати що-небудь, а не того, як би сказати ґрунтовніше. Тому й те, що висловлюється ними, неясно, сповнене дурості й божевілля. Зауваж, як злість викривається і порою року, і годиною дня. Звідки глевкос у дні П’ятидесятниці? Глевкосом називається нове вино.19 Далі, сп’яніння дає силу говорити різними мовами – сп’яніння, яке і природної мови позбавляє! Подивися, що влаштовує Бог. Іудеї відмовилися б увійти і послухати, якби не підозрювали, що це наклеп. Господь допустив наклеп, щоб зібрати багатьох слухачів.

Діян. 2:14-15. Петро ж, ставши з одинадцятьма, підніс голос свій і виголосив: Чоловіки Іудейські й усі, що живуть у Єрусалимі, це нехай буде вам відомо, і слухайте слова мої: вони не п’яні, як ви думаєте, бо тепер третя година дня.

Вище бачив ти промисел; тут помічай мужність, бо якщо всі слухачі дивувалися, то хіба не так само було дивовижно й те, що людина проста й некнижна піднесла голос серед такої безлічі людей, незважаючи на те, що були й ті, що нарікали на них, і ті, що були здатні вбити? Невже це не вище людських сил? Але подивися: одразу після піднесення голосу він (тобто Петро) викриває обман, доводячи, що вони не п’яні. Але вони і не в несамовитості. Що ж таке відбувається з ним і з одинадцятьма? Петро виголошував загальну думку і загальний голос і був устами всіх, а одинадцять стояли тут, свідчачи про те, що він говорив. “Підніс голос свій”, тобто почав промову з великою відвагою для того, щоб одразу, на початку її, відчули благодать Духа. Той, хто не витримав питання слабкої раби, той самий серед народу і вбивць говорить з такою зухвалістю. Перш ніж отримав дар язиків, Петро злякався, коли запитувала його одна тільки рабиня придверниця, і говорив: “не знаю Людини Цієї” (Мк. 14:71). Там одна рабиня і великий страх, тут – незліченна безліч і голос, сповнений великого дерзновення. Не сказав: “вони не п’яні, як ви “обмовляєте”, але: “як ви думаєте”, тому що говорить уже більш лагідно і не бажає доводити наполегливо, що вони говорили це зі злості, але приписує їм незнання, а не викриває в нечесті, заздалегідь готуючи для них шлях до навернення. І що значить заперечення, що не за звичаєм упиватися о третій годині? Але Петро не зупинився на ньому, тому що і самі вони не так думали про апостолів, але говорили так тільки через наклеп.

Діян. 2:16-18. Але це є передвіщене пророком Іоілем: “І буде останніми днями, каже Бог: Я злию від Моєго Духа на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші й доньки ваші, і юнаки ваші бачитимуть видіння, і старці ваші будуть розумні від сновидінь. І на рабів Моїх, і на рабинь Моїх у ті дні зіллю від Духа Мого, і будуть пророкувати.

Посилається не на Христове ім’я, не на Христову обітницю, а на обітницю Отця. Помічай і передбачливість Петра. Не промовчав про пророцтво, але й не сказав прямо про те, що стосується Христа: що Він після того, як був розп’ятий і воскрес, обіцяв їм, апостолам, цей дар. Якби він, Петро, сказав це, то зіпсував би все; хоча це і могло довести Божественність Христа, але здалося б неймовірним. Питання ж у тому, щоб повірили тому, що говориться; а те, що здалося б неймовірним, змусило б їх похитнутися. Цих здивувань ніщо не в змозі розв’язати, крім пророчого свідчення. Отже, коли виникає якесь сумнівне питання, не вдавайся до міркувань. Міркування так само спростовуються, як складаються, а голос Божий хто зруйнує? Міркування руйнується, Писання не руйнується. Не сказано: “виллю Дух Мій”, але: “від Духа Мого”. Не Дух, але дар Духа виливається “на всяку плоть”, і саме на ту, що увірувала, тобто на язичників. Але він ще не відкриває їм цього, а слова “на всяку плоть” подають їм і добрі сподівання, і не дозволяють очікувані блага привласнювати собі одним; через це саме він підсікає і заздрість у самому її корені. Зверни ж увагу на те, яке різноманітне одкровення Святого Духа. Один, маючи благодать Духа, пророкує; інший, нездатний на це служіння, отримує дар видінь: так Петро о шостій годині дня бачить посудину, Корнилій о дев’ятій годині бачить Ангела. Бачення серцем не називається “поглядом” або ” зором”, але “баченням”. Інакше бачать видіння; інакше бачать теорему, коли бачать не очима; інакше повчаються образами, які представляються уві сні.

Діян. 2:19-21. І покажу чудеса на небі вгорі і знамення на землі внизу, кров і вогонь і куріння диму. Сонце перетвориться на темряву, і місяць – на кров, перш ніж настане день Господній, великий і славний. І буде: всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться” ( Іоіл. 2, 28-32).

Цими словами пророк наперед ясно пророкує і про майбутній суд, і про руйнування Єрусалима, і про полон іудеїв, і про події, які мали відбутися під час хреста Христового, і, нарешті, про те, що трапилося з іудеями внаслідок римської війни, коли в Іудеї римляни проливали багато крові, коли розвіювався дим від спалюваних міст і селищ. Через це іудеї несли покарання за свою зухвалість проти Христа, за зухвалість, якої не стерпіло й саме сонце і змежило своє око, світлову силу, і місяць свій сріблястий образ змінив на червоне світло. Кажуть, однак же, ніби багато подібних явищ було на небі й під час руйнування Єрусалима; так свідчить Іосиф Флавій. Утім, словами: “місяць” перетвориться “на кров”, пророк вказує і на надмірну жорстокість заклання (тобто розп’яття Господа). Але чому відбувається це о третій годині? Щоб показати чудесність цього явища: блиск вогню видно серед світлого дня, коли всі на майдані! Утім, укладач богослужбових пісень розуміє сказане пророком так: кров – втілення, вогонь – Божество, куріння диму – Святий Дух, який осяяв натхненням Діву і наповнив світ пахощами, а під днем Господнім розуміє день воскресіння.

Але Господь каже: “виллю від Духа Мого… перш ніж настане день Господній”. Скажи іудею: “Якщо одна особа і одне ім’я у Божества і якщо Бог говорить Сам про Себе, то чому не сказав: “перш ніж прийти дню Моєму”?”? Якщо, каже Петро, ви грішите тепер безкарно, то на це не сподівайтеся, бо це тільки початок того великого і важкого дня. Збуривши цим і налякавши їхні серця, він заспокоює їх і дозволяє їм плекати добрі надії. “І буде: всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться”. Але не просто покличе, бо сказано: “не всякий, хто говорить Мені: “Господи! Господи!” (Мф. 7:21), ні, але – всякий, хто покличе з прихильністю і з добрим життям. Включивши тепер у свою промову слово про віру (про необхідність віри), бо спасіння залежить від прикликання, він робить свою промову зрозумілою. Ім’я Господнє, за поясненням Павла, призивається в ім’я Христа, але Петро цього разу не наважився відкрити це своїм слухачам.

Діян. 2:22-24. Мужі Ізраїльські, вислухайте слова ці: Іісуса Назорея, Чоловіка, засвідченого вам від Бога силами, і чудесами, і знаменням, що їх Бог сотворив через Нього серед вас, як і ви знаєте самі, Цього, за певною радою й передвістя Божого відданого, ви взяли, і, забивши руками беззаконних, вбили, а Бог воскресив Його, розірвавши узи смерті.

Слово це не є лестощі; але оскільки Петро сильно докорив їм, то тепер поблажливо поминає їх і нагадує про праотців, переконуючи пригадати їхню віру, і знову починає спочатку, щоб не обурити їх, тому що мав намір нагадати їм про Іісуса. Раніше, слухаючи пророка, вони не могли обурюватися. І подивися, як він нічого не говорить про істини піднесені, але починає зі сторін, які говорять про велике смирення Іісуса. “Назорея”, каже, називаючи Іісуса за батьківщиною, яка видавалася дуже незначною. Як у тих випадках, коли Христос називається Божою Силою і Божою Премудрістю, ми відносимо ці назви до Його Божества, так у тих випадках, коли Він називається людиною і померлим за гріхи наші, ми відносимо назви ці до Його плоті. І сам Він говорив колись: “Ви шукаєте вбити Мене, Людину, що сказала вам істину” ( Ін. 8:40), а ще колись говорив: “Я і Отець – одне” (Ін. 10:30). Звідси, на підставі першого тексту, виникла єресь самосатська, яка вважала, що Іісус був простою людиною.

“Силами і чудесами та знаменнями”. Цю ж думку виражають і слова апостола Павла, що Він “відкрився Сином Божим у силі” (Рим. 1:4), тобто Сином, Якого діла та чудеса довели, що Він воістину є Сином Отця, бо немає жодної різниці між висловом: “відкрити Сина Божого в силі” і висловом: “засвідчити про Нього “силами і чудесами та знаменнями”, які створив через Нього Бог”. Воістину, Бог діє ніби через Сина, бо через Нього і “віки створив” (Євр. 1:2). А виразом “серед вас” закликає їх у свідки того, що говорить; “серед вас” – значить не таємно, не в куточку. Потім, напавши на їхнє беззаконня, намагається зняти з них відповідальність за нього і каже: “за визначеною радою”, показуючи цим, що вони не своєю силою зробили те, на що наважилися, а тому, що Він Сам на це наважився, і що це визначено було згори.
Далі, щоб не здалося, що вони безневинні, – бо хоча це й було визначено, проте ж убивцями були вони, – щоб не здалося так, він додає: “руками беззаконних”, тобто або через зрадника Іуду, або через воїнів, які розіп’яли Христа. Хоча відомо, що ті, хто прибивав Його до хреста, вчинили беззаконня, проте спочатку Петро говорить про це неясно, щоб не довести їх до відчаю.

“Бог воскресив Його”. Як він наважився сказати серед убивць, що Христос воскрес? А якщо говориться, що Отець воскресив Його, то це через неміч слухачів, тому що за допомогою кого діє Отець? За допомогою Своєї сили, а сила Отця – Христос. Отже, Він Сам воскресив Себе, хоча й говориться, що Його воскресив Отець.

“Розірвавши узи смерті”. Показує, що і смерть мучилася ніби родами і страшенно страждала, коли заволоділа Ним, бо Старий Завіт хвороби смерті, яка начебто народжує, називає небезпекою і лихом для неї. Та, що народжує, не утримує того, що перебуває в ній, і не діє, але страждає і поспішає звільнитися. Прекрасно Петро назвав воскресіння розв’язанням хвороб (пут) смерті, тож можна сказати: розірвавши вагітну утробу, що страждає від пологів, Христос Спаситель з’являється й виходить нібито з якоїсь утроби, що народжує, тобто з пут смерті й із середовища пекла. Тому Він і названий первіснонародженим із мертвих.

Діян. 2:24-28. Тому що їй неможливо було втримати Його. Бо Давид говорить про Нього: “бачив я перед собою Господа завжди, бо Він праворуч мене, щоб я не здригнувся. Тому зраділо серце моє і звеселився язик мій; навіть і плоть моя упокоїться в упованні; бо Ти не залишиш душі моєї в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління. Ти дав мені пізнати шлях життя; Ти сповниш мене радістю перед лицем Твоїм” (Пс. 15:8-11).

Намащені борці були невловимі для супротивників, і намащені заклинателі були убезпечені й захищені від зубів змія. Коли намащений таємничо Духом Своїм Христос вступив у боротьбу зі смертю і підкорився цьому згубникові, тоді супротивник, який з’явився, був розтрощений, тому що смерті “неможливо було втримати Його”. Тому не було можливо, що знайдено було, що Він від Бога народжений, і що Йому чужі були всякі зміни або перетворення, і що Він так повстав (воскрес), щоб більше вже не вмирати.

Далі наводить Давида, що перевищує всякий людський розум, бо такого роду справа – пророцтво, і каже: “Бо Давид говорить про Нього”, а не про себе; і знову починає з боку смирення. Хоч і сталося це тепер, але визначено було з давніх-давен: Бог дозволяв на це від самого початку і від самого початку так визначив.

“Бачив я перед собою Господа завжди”. Називає Отця Господом Іісуса, бо Іісус прийняв вигляд раба. Якщо ж тут говориться, що Отець ” праворуч” Сина, а в інших місцях говориться, що Син “праворуч” Отця, то цим позначається їхня рівність.

“Навіть і плоть моя упокоїться в упованні.
Оскільки Іісус, сприйнявши смерть, зняв ту плоть, яку прийняв за планом домобудівництва, щоб знову воскресити її від смерті, то справедливо, що плоть Його живила себе упованням в очікуванні воскресіння.

Хоча слова: “Ти не залишиш душі моєї в пеклі” дехто й сприймає за слова від імені Давида, не маючи, втім, змоги довести свою думку, але ж вони вірно й благочестиво кажуть, що тіло воскресло, щоб бути нетлінним і духовним, тому що воскресла плоть після воскресіння є тілом духовним і нетлінним. “Шлях життя”, тобто той шлях, який душі праведників пройшли разом зі Спокутувачем, виходячи з пекельних місць. У словах “Ти сповниш мене радістю перед обличчям Твоїм” під обличчям слід розуміти явлення Господа в Божественному образі і поглядання на нас, яким Він ближче приглянув нас.

Діян. 2:29-31. Мужі браття, нехай буде дозволено з відвагою сказати вам про праотця Давида, що він і помер, і похований, і гроб його в нас до цього дня. Будучи ж пророком і знаючи, що Бог з клятвою обіцяв йому від плоду утроб його піднести Христа у плоті й посадити на престолі його (2Сам. 7:12; Пс. 131:11), він перш за все сказав про воскресіння Христа, що не залишили душу Його в пеклі, і плоть Його не бачила тління (Пс. 15:10).

Виклавши свідчення Давида, додає “мужі браття”. Коли має намір сказати щось велике, заздалегідь користується цим зворотом, надихаючи їх і примиряючи. А де не уявлялося нічого такого, що могло б бути шкідливим, там говорить із великою поміркованістю. Якби таким чином він сказав просто: “Це сказано Давидом”, то здався б суворим і скоріше збудив би в них гнів, ніж зробив би їх слухняними. Наданням же великої честі блаженному Давиду він досягає того, що є прийнятною думка, що пророцтво це сказано про Христа. У такому дусі побудована і вся ця промова його.

Так, сказавши, що Давид “і помер, і похований”, не сказав: “і не воскрес”, але: “і гроб його у нас до цього дня”. Це дорівнює виразу “і не воскрес”. Далі не прямо переходить до Христа, але знову прославляє Давида, і цими прославляннями Давида досягається мета слова, бо для того й говориться це, щоб іудеї заради честі, що чиниться ними Давиду, та заради його роду прийняли слово про воскресіння Христа, бо коли б цього не було (тобто коли б вони не прийняли слова про воскресіння), то і знехтували б пророцтвом, і підірвали би повагу до себе самих.

“Бог з клятвою обіцяв”. Не сказав: “обіцяв”, але: “з клятвою обіцяв”, вказуючи цим на непорушність обітниці.

“Посадити на престолі”. Престол вживається замість Царства в багатьох місцях Божественного Писання; наприклад: “Престол Твій, Боже, навіки” (Пс. 44:7).

“Воздвигнути Христа у плоті”. Говорить так тому, що за Божеством Він від віків і завжди сидить разом з Отцем; приписує ж усе Отцеві, щоб слухачі легше могли сприйняти те, що говориться.
Але яким чином Він сидить на престолі Давидовому? Таким, що Він є Цар і іудеїв, і тим паче тих, які розіп’яли Його.

Діян. 2:32-36. Цього Іісуса Бог воскресив, чому всі ми свідки. Отже, Він, будучи піднесений десницею Божою і прийнявши від Отця обітницю Святого Духа, вилив те, що ви нині бачите і чуєте. Бо Давид не зійшов на небеса, але сам каже: “Сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч від Мене, аж поки не покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх” (Пс. 109:1). “Тож твердо знай, увесь дім Ізраїлів, що Бог зробив Господом і Христом Того Іісуса, Якого ви розіп’яли.

Знову вказує на Отця, хоча достатньо було і попередньої вказівки. Але він знав, як корисно було це для слухачів у справі прийняття ними того, що особливо необхідно. Висловом бувши “піднесений” Давид вказав на вознесіння і на те, що Він (Ісус) – на небесах, але і це спочатку не ясно. Дивись: на початку слова, коли й пророка Іоїля привів у свідки, не казав, що Христос послав Духа Святого, але казав, що послав Його Отець. А коли нагадав і про знамення Христові, і про те, що зроблено було проти Христа, і коли з відвагою висловив істину про Його воскресіння, тоді, нарешті, каже вже, що Христос вилив Духа Святого, що, отже, пророк про Нього казав: “І буде в останні дні” (ст. 17). “Обітницю” ж розуміє або ту, яку обіцяв Сам апостолам, або ту, яку обіцяв Іісусу Отець ще до хреста і страждань. А так як Петро мав сказати велику й високу істину – що Духа Святого вилив Христос, – то затінює її, сказавши, що Отець дав Йому цю обітницю, бо хто б що не казав, але якщо слово своє закінчує без користі, то говорить марно й даремно. Петро показує також, що хрест не тільки не принизив Іісуса, а й надав Йому ще більшого блиску. Якщо тоді, за голосом Іоанна: “Він буде хрестити вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11), – Отець дав Йому обітницю, то тепер виконав обітницю.

“Сам каже: “Сказав Господь Господу моєму…” Тут Петро говорить уже без побоювання, оскільки сказане вище підбадьорило його. Але яке значення в словах “сказав Господь Господу моєму!” Якщо вже Давид називає Його ( Іісуса) Господом, то тим більше іудеї не повинні заперечувати цього.

Словами ж Давида “доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх” навів Петро на них страх як засіб перемогти їх. А щоб не підірвати віри в себе, він приписує все Отцю. Після того як сказав про предмети великі, він слово своє знову зводить на справи смирення Іісуса.
А хто ці вороги, це пояснює апостол, волаючи: “Останній… ворог винищиться – смерть, бо все підкорив під ноги Його” (1Кор. 15:26-27). У словах “Сядь праворуч Мене” ми розуміємо рівночесність Отця і Сина, оскільки поняття “правий” або “лівий” немислимі по відношенню до безтілесної сутності.

“Бог зробив Господом і Христом цього Іісуса”. Вираз “зробив” ужито замість “поставив”, тому що йдеться не про існування і не про іпостасність.

Діян. 2:37-40. Почувши це, вони розчулилися серцем і сказали Петру та іншим Апостолам: що нам робити, мужі браття? Петро ж сказав їм: Покайтеся, і нехай охреститься кожний із вас в ім’я Іісуса Христа для прощення гріхів; і отримаєте дар Святого Духа. Бо вам належить обітниця, і дітям вашим, і всім далеким, кого покличе Господь Бог наш. І іншими багатьма словами він свідчив і перестерігав, кажучи: Спасайтеся від роду цього розбещеного.

Бачиш, скільки доброзичливості і як вона більше, ніж суворість, здатна проникати в серця людей і пом’якшувати їх. Хоча блаженний Петро і нагадує їм у цьому місці про їхню зухвалість, але нагадує лагідно, не додаючи нічого образливого для них. Посоромилися доброзичливості Петрової, тобто того, що з ними, які зрадили смерті Самого Господа, піднімали руки на апостолів і бажали винищити їх, Петро говорив із турботливістю, як батько і вчитель. “Розчулилися”, говориться: не просто переконалися, але пізнавши себе, бо кажуть: “що нам робити, мужі браття?” – ніби дивуючись і турбуючись за свої дерзновення. Кого раніше називали ошуканцями, тих називають тепер братами і при цьому не наважуються вживати цієї назви перед обличчям тих, кого так називають, але бажають заявити через це свою любов і те, як сильно іудеї стали прихильні до апостолів. Тому, як показує початок промови Петрової, і самі апостоли називали їх цим ім’ям.

Хоча питання було запропоновано всім апостолам, проте ж знову відповідає “Петро”, – бо самі апостоли надавали перевагу його устам, – і каже: “Покайтеся, і нехай хреститься кожен із вас в ім’я Іісуса Христа”. Слова ці не суперечать наступним словам Євангелія: “Хрестивши їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28:19), тому що Церква сповідує Святу Трійцю нероздільною, тож внаслідок єдності трьох іпостасей по суті хрещений в ім’я Христа хреститься в Трійцю, тому що Отець, і Син, і Святий Дух нероздільні по суті. Якби ім’я Отця було не Бог, і ім’я Сина – не Бог, і ім’я Святого Духа – не Бог, то слід було б сказати “в ім’я Бога Іісуса Христа”, або навіть просто – тільки “в Сина”. Але Петро говорить в “ім’я Іісуса Христа”, знаючи, що ім’я Іісуса є Бог, так само як і ім’я Отця, і ім’я Святого Духа.

“І отримаєте дар Святого Духа”. Зауваж: Петро показав, що дар Христовий і дар Святого Духа – один і той самий дар, тому що однакова й гідність їхня. Розмовляючи вище, він назвав цей дар обітницею, яка “вам належить… і дітям вашим”, тому що дар цінніший, коли блага переходять і до спадкоємців, “і до всіх далеких”. Якщо ж цей дар – для далеких, то тим більше – для вас, близьких. Зверни увагу на те, коли вказав іудеям на покликання язичників, сказавши: “і далеким”. Коли? Тоді, коли знайшов їх такими, що розчулилися і пізнали себе. Коли душа засуджує себе саму, тоді вона вже не може заздрити.

Діян. 2:41-47. Тож ті, хто охоче прийняли слово його, охрестилися, і приєдналося того дня душ близько трьох тисяч. І вони постійно перебували у вченні Апостолів, у спілкуванні й переломленні хліба та в молитвах. Був же страх на всякій душі; і багато чудес і знамень сталося через Апостолів у Єрусалимі. Усі ж віруючі були разом і мали все спільне. І продавали маєтки й усяку власність, і ділили всім, зважаючи на потребу кожного. І щодня одностайно перебували в храмі і, переломлюючи по домівках хліб, приймали їжу у веселощах і простоті серця, вихваляючи Бога і перебуваючи в любові у всього народу. Господь же щодня докладав спасенних до Церкви.

Тут виконання пророцтва, в якому говориться: “хто чув таке? хто бачив таке, як це? чи виникала країна в один день? чи народ народжувався в один раз, як Сіон, ледве почавши пологи, народжував синів своїх?” (Іс. 66:8).

“Був… страх на всякій душі”, тому що не нехтували тим, що відбувалося, як би чимось випадковим. Оскільки Петро був сповнений рясної благодаті і відкривав обітниці та майбутнє, то дуже природно, що вони були охоплені страхом, тим більше що свої слова він підтверджував і чудесами, які він робив, і знаменнями. Як при Христі спершу – знамення, потім – вчення, потім – чудеса, так і тепер.

“Усі… віряни були разом”, тобто не за місцем, а за розташуванням і за думками, за постійною згодою між собою і за любов’ю. А слова “дивлячись на потребу кожного” вживає не просто, а в значенні “економії”, бо цей вираз показує, що апостоли чинили не так, як в еллінів мудреці, з яких одні залишили свої поля, інші покидали в море багато золота. Але це було не презирство багатства, а дурість і безумство: диявол постарався очорнити творіння Божі. Розсудливо користуватися багатством – не порожня річ.

“Щодня одностайно перебували в храмі”. Не один день або два, або три, але щодня й одностайно, ніби в одній душі. Зауваж: іудеї, які увірували, нічого іншого не робили, тільки постійно перебували в храмі, тому що, ставши уважніше до істинної віри, вони сповнилися великої побожності і до цього священного місця. І апостоли не відволікали їх звідти, щоб не зашкодити їм.

“Переломлюючи по домівках хліб”. Дім священний має на увазі і тепер, тому що їли вони в цьому домі. А вираз “переломлюючи… хліб” показує їхнє велике стримання і поміркованість у їжі, тому що “приймали їжу” говориться, а не “пересичувалися їжею”. Таким чином, по вірі вони і саме життя своє змінювали на краще. А яким же чином вони мали благодать у всіх людей? Лука каже: “перебуваючи в любові у всього народу”. Як же це? Своїми діями – милостинею і чистотою поводження. Священики через ненависть і заздрість відступили від них і нападали на них, але в народу вони мали любов.

* * *

¹⁶ У вигляді мов, які видаються витонченими. – Прим. ред.
¹⁷ Звернені з язичників. – Прим. ред.
¹⁸ Вино, що небродило (див. нижче). – Прим. перекладача.
¹⁹ Вино, що готується з плодів, які до дня П’ятидесятниці не могли дозріти. – Прим. перекладача.

Глава третя

Діян.:1-7. Петро та Іоанн ішли разом до храму в годину молитви дев’яту. І був чоловік, кульгавий від утроби матері його, якого носили й саджали щодня при дверях храму, званих Красними, просити милостині в тих, хто входив до храму. Він, побачивши Петра та Іоанна перед входом до храму, просив у них милостині. Петро з Іоанном, вдивившись у нього, сказали: поглянь на нас. І він пильно дивився на них, сподіваючись отримати від них що-небудь. Але Петро сказав: Срібла і золота немає в мене; а що маю, те даю тобі: в ім’я Іісуса Христа Назорея встань і ходи. І, взявши його за праву руку, підняв.

Ці два апостоли всюди показані як такі, що мають велику одностайність: Петро робить знак Іоанну (див. Ін. 13:24); обидва разом прийшли до гробу (див. Ін. 20:3). До слова сказати, той, хто писав цю книгу, опускає інші знамення, а про це знамення, як таке, що подіяло на всіх, говорить. А “йшли… у храм” навіщо? Невже вони жили ще по-іудейськи? Цього бути не могло. Вони чинили так, пристосовуючись до народу і вважаючи це справою корисною. Дивись, як постійно перебували вони на молитві і о дев’ятій годині молилися разом. Точну ж згадку і про місце, і про час Лука робить, щоб дати звіт у тому, що він описує. Якщо так, то як же не називає він імені кульгавого? Це тому, що апостоли і не знали його імені, бо людина ця зовсім була невідома їм. А можливо, тому, щоб не здалося, що вони роблять зцілення на знак вдячності (подяки) і за пристрастю. Або щоб ніхто навіть із найнахабніших людей не міг підозрювати їх в обмані, підозрювати, ніби з подяки до апостолів деякі з їхніх знайомих вигадували зцілення, які начебто здійснені були над ними самими. Але як вони не дізналися імені кульгавого після його зцілення? Це тому, що в них не було часу займатися тим, що не приносить жодної користі. А мені здається, що і багато хто не знав імені цього чоловіка і називав його, за характером його хвороби, просто кульгавим, тому що хвороба його була така чудова і така відома, що коли хто чув згадку про кульгавого, то, незважаючи на те, що, можливо, були й інші кульгаві, негайно уявляв цього кульгавого. Але звідки вони знали, що він “кульгавий від утроби матері?” Із загальної поголоски, за загальним свідченням усіх, оскільки його всі знали внаслідок постійного перебування при храмі. Але апостоли могли дізнатися про це і від нього самого, після зцілення його. Чому його не приводили для зцілення до Христа? Можливо, деякі з ревних відвідувачів храму не вірили в зцілення Христові. Вони не підвели його і до апостолів, незважаючи на те, що бачили, як вони входили, і, звісно, знали, які чудеса вони робили.
“Срібла і золота немає в мене”. Не сказав “не маю при собі”, як зазвичай ми говоримо, але сказав “зовсім не маю”. Дивись: Іоанн усюди мовчить, а Петро говорить і за нього. Отже, що ж? Не маючи срібла, ти залишаєш без жодної уваги твого прохача? Ні. “Що маю, те даю тобі” говорить Петро. Так чинив і Христос, зцілюючи хворих часто одним словом, а часто, коли Він оточував Його людьми дуже немічними у вірі, і дотиком, щоб не здалося, що зцілення, яке відбулося, відбулося саме собою.
“І, взявши його за праву руку, підняв”. Цей спосіб зцілення вказував на воскресіння, оскільки був образом воскресіння.

Діян. 3:7-10. І раптом зміцнилися його ступні й коліна. І, підхопившись, став, і почав ходити, і ввійшов з ними до храму, ходячи й скачачи, і хвалячи Бога. І весь народ бачив його, як він ходив і хвалив Бога, і впізнали його, що це був той, який сидів біля Красних дверей храму для милостині, і сповнилися жаху й подиву від того, що трапилося з ним.

“Ходячи і скачачи”, тобто випробовуючи себе і якомога більше переконуючись, чи дійсно став здоровий. Оскільки зцілення було надзвичайним і понад очікування, то природно було і самому йому сумніватися щодо себе ж самого. А інші кажуть, що він і не вмів ходити, тому й пересував ногами ніби прискакуючи. Дивись: він не заспокоюється. Це частково від задоволення, частково щоб заградити уста і перешкодити вважати це зцілення за обман. Скакав для того, щоб врешті-решт не залишалося нікого, хто не знав би про цей факт. За своєю ж прихильністю і за своєю захопленою любов’ю до апостолів Петра та Іоанна, а можливо, і з почуття вдячності до них або з бажання доставити їм більше задоволення, він не відлучався від них. Що ж стосується того, що чудо це сталося в храмі, то це для більшої користі і спасительності.

Діян. 3:11-16. І як зцілений кульгавий не відходив від Петра та Іоанна, то весь народ у подиві збігся до них у притвор, що називається Соломонів. Побачивши це, Петро сказав народові: Мужі Ізраїльські, що дивуєтеся цьому, або що дивитеся на нас, начебто б ми своєю силою чи благочестям зробили те, що він ходить? Бог Авраама та Ісака і Іакова, Бог отців наших, прославив Сина Свого Іісуса, Якого ви зрадили, і від Якого відреклися перед обличчям Пілата, коли він думав визволити Його. Але ви від Святого і Праведного зреклися, і просили дарувати вам людину вбивцю; а Начальника життя вбили. Цього Бог воскресив із мертвих, чому ми свідки. І заради віри в ім’я Його, ім’я Його зміцнило цього, якого ви бачите і знаєте, і віра, яка від Нього, дарувала йому зцілення це перед вами.

Що означає вираз “зцілений кульгавий не відходив від Петра та Іоанна!” Те, що він боявся відставати від них, тому що думав, що він доти буде вільний від своєї недуги, доки триматиметься і торкатиметься їх. Особливо ж думав так тому, що Петро зцілив його, взявши за руку і піднявши його. А в притворі сталося це тому, що один тільки цей притвор залишився від храму Соломонова, бо Навуходоносор зруйнував будівлю, а відновив її Кір Персидський.

“Мужі ізраїльські, що дивуєтеся цьому.

Ця промова до народу сповнена більшої зухвалості, ніж попередня, не тому, щоб у попередній він боявся говорити сміливо, а тому, що тоді іудеї, як люди лукаві і зухвалі, не могли ще винести такого тону. Тому, починаючи колишню промову, він на самому початку її привертає їхню увагу такими словами: “Нехай це буде вам відомо, і слухайте слова мої” ( Діян. 2:14). А тут він не потребує вже таких зворотів, тому що іудеї не виходили вже з себе, але увага всіх їхня звертається на знамення, і вони сповнилися страху і здивування. Дивись, як він ухиляється говорити про славу самих апостолів, бо ніщо так не корисно для слухачів, як те, щоб той, хто говорить, не тільки не говорив би нічого про свою велич, а забороняв би і всякому іншому говорити про це. Отже, знехтувавши славою, якої могли досягти в людей, апостоли ще більше прославили себе, показавши людям, що те, що трапилося, було справою не людською, а Божою.

“Бог отців наших… прославив Сина Свого Іісуса”. Усе ще дотримується в промові сторін приниження Христового, проте ж зухвалість іудеїв виставляє на вид, а не затіняє, як колись. Робить же це більше з бажання вплинути на них; і останнє досягалося тим більше, чим більше Петро виявляв їхню винність.

“Якого ви зрадили, і від Якого відреклися перед обличчям Пілата, коли він думав звільнити Його”.

Два звинувачення на іудеїв: одне полягає в тому, що Пілат, родом еллін, – людина, яка не бачила жодного знамення і не знала жодного з пророків, – хотів відпустити Іісуса, а інше – у тому, що ви, за походженням іудеї, – народ, вихований серед знамень і втаємничений у пророцтва про Христа, – ви не хотіли відпустити Його, тоді як хотів цього Пілат.
“Від Святого і Праведного відреклися, і просили дарувати вам людину вбивцю”.
Сказавши ж, що замість Христа іудеї випросили розбійника, Петро пояснив справу цілком, бо цим доводиться, що вони мали можливість відпустити Його. Якщо вже вони відпустили розбійника, то тим більше могли відпустити чоловіка неповинного. А вони звільнили лиходія і вбили благодійника, бо вбили “Начальника життя”. Якщо ж Він – Начальник життя, то, як той, хто має життя в Собі Самому і як Винуватець життя, Він воскресив Себе Сам, “чому ми свідки”. Більше не вдається вже до пророцтва, але оскільки йому вже довіряли, то приводить у свідки лик апостолів: “чому”, каже, “ми свідки”.

“Заради віри в ім’я Його, ім’я Його зміцнило цього”. Говорить так, тому що зцілений увірував внаслідок зцілення. Чи означає це, що кульгавий твердо став на ноги, увірувавши в ім’я Христове? Ще до того, як він увірував, ім’я Христове, будучи покликане, вже “зміцнило” його. Таку велику має воно силу і стільки виділяє благодатних дарів. “І віра, яка від Нього”. А що це за віра, Господь Сам пояснює так: “Нехай знають Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3). Щоб не сказав хто-небудь: “Якщо таким чином одне покликання “зміцнило” кульгавого, то зцілення не менш скоро настане, хоча б і невірний покликав ім’я Його, і хоча б покликав це ім’я для зцілення людини, яка також є невіруючою”, – тож, щоб не сказав хто-небудь цього, Петро додав: “і віра, яка від Нього”. Тобто хоча велике і страшне ім’я це і хоча воно виливає зцілення, але для цього потрібно, щоб душі тих, кого зцілюють, були гідні такої милості, і щоб молитовники, які заступаються за них, були здатні умилостивити Доброчинця зцілення, бо якщо той, хто просить зцілення, має намір залишатися невірним, то зцілення в жодному разі не буде таким легким, а ім’я це ніяк не зробить своєї справи, якщо його кличуть невірні: сини Скеви не тільки іншим не принесли користі, а й собі зашкодили (див. Діян. 19:13-16).

Діян. 3:17-18. Втім я знаю, браття, що ви, як і начальники ваші, зробили це через незнання. Бог же, як провістив устами всіх Своїх пророків постраждати Христу, так і виконав.

Оскільки Петро сильно дорікнув іудеям, то знову пом’якшує промову свою, щоб дати їм можливість схаменутися; і на їхнє виправдання вирішив виставити дві обставини: одну – їхнє незнання, іншу – те, що все сказане ним було сповіщено раніше. Але як же Петро не наводить про розп’яття Іісуса свідчення з Писання? Утім, він і вище каже, що “за певною порадою і передвістям Божим відданого… взяли” ( Діян. 2:23), і тепер викладає те саме, тільки розлогіше, кажучи: “Бог… як сповістив устами всіх Своїх пророків”. Прямого ж свідчення не наводить тому, що разом з оголошенням іудеям звинувачень і покарання висловлені ним і всі свідчення, як, наприклад: “Йому призначали гроб з лиходіями, але Він похований у багатого” (Іс. 53:9). А на потіху їм говориться, що вони зробили це через “невідання; Бог же… так і виконав”. Це водночас відповідь і на слова всіх іудеїв, на слова, які вони, ганьблячи Його, говорили навіть при хресті: “Нехай тепер Бог визволить Його [Іісуса], якщо Він Йому до вподоби” (Мф. 27:43), і: “Коли Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:40) і тому подібне. Одного тільки Петро не говорив їм: “Нерозумні, це були порожні слова, бо якщо так мало бути і якщо всі пророки свідчать про це, то очевидно, що це розп’яття трапилося не через безсилля Христове, а скоріше через невимовну могутність і превелику владу, через безмежне Його людяне милосердя”.

Діян. 3:19-21. Тож покайтеся й наверніться, щоб загладилися гріхи ваші, щоб настали часи втіхи від Господнього лиця, і нехай пошле Він призначеного вам Іісуса Христа, Котрого небо повинно було прийняти до часів звершення всього, про що говорив Бог вустами всіх святих Своїх пророків від віку.

Говорить не про той гріх іудеїв, на який вони наважилися під час розп’яття, бо вище сказав: “Втім я знаю, що ви, як і начальники ваші, зробили це через незнання” (ст. 17). Яке ж значення мало те, що він сказав там “я знаю! Я знаю”, каже, тобто вважаю корисним сказати так, щоб влаштувати спасіння ваше. А що “зробили це через незнання”, знаю тому, що багато хто з вас навертається і спасається. Очевидно, він говорить це до тих, хто звернувся вже з них і увірував. Як же так “через незнання” зробили вони це? Яке незнання в тому, щоб випросити на волю розбійника і не прийняти у своє товариство Того, Кого присудив Пілат відпустити, а, навпаки, вбити Його? Але він говорив так, відчиняючи для них двері навернення; тому він не каже: “Покайтеся в тому, на що наважилися ви в дні розп’яття”, але – “покайтеся й наверніться, щоб загладилися” й інші “гріхи ваші”.

Отже, “покайтеся”, каже, “нехай прийдуть часи” оновлення. Але тут же показує присутнім, що вони мають піддатися багатьом скорботам, тому що така промова може бути звернена тільки до того, на кого чекають сльози і хто очікує на будь-яку розраду. Подивися, як поступово наближається до мети. У першій бесіді вказав на воскресіння Іісуса і сидіння Його на небесах; а тут вказує вже на Його славний прихід, який називає часами “втіхи від Господнього лиця”, або оновлення, тому що які ще могли бути інші часи оновлення або воскресіння? І апостол Павло ставить питання про ці часи, коли каже: і ми “зітхаємо під тягарем” (2Кор. 5:4). Якщо ж хто часами оновлення надумає називати часи, що настали після завоювання Єрусалима, то не зустріне жодної перешкоди, бо і часи озлоблення та полону іудеїв Бог скоротив заради обраних, тобто для того, щоб ті, хто увірував, здобули оновлення та визволилися з цього сильного пригноблення.

“Нехай пошле Він призначеного вам Іісуса Христа, Якого небо повинно було прийняти до часів звершення всього”.

Петро говорить так замість того, щоб сказати: “Небу необхідно прийняти Його, бо Він – Бог і повинен сидіти завжди разом з Отцем”. Показує причину, чому Він не приходить тепер, каже, що треба, щоб усе прийшло до кінця, тоді і Він прийде. Але як же Петро каже: “Якого небо повинно було прийняти?” Невже воно ще не прийняло Іісуса? Прийняло, без жодного сумніву. Але чому ж він не сказав: “прийняло”? Так говорить він, як людина, що розмовляє про колишні часи. Отже, сенс цього тексту той, що багато чого з передбаченого пророками ще не здійснилося, але виконується і має виконуватися до кінця світу, бо Христос, який піднісся на небеса, перебуватиме там до кінця світу і прийде з силою тоді, коли здійсниться, нарешті, все, що передбачили пророки, тобто коли настане кінець і припиниться все чуттєве, тоді Христос буде вище за небеса.

Діян. 3:22-26. Мойсей сказав батькам: “Господь, Бог ваш, виведе вам із братів наших Пророка, як мене, і слухатиметеся Його в усьому, що Він не буде казати вам. І буде, що душа, яка не послухає Пророка того, винищиться з народу” (Повт. 18:15,18-19). “І всі пророки, від Самуїла і після нього, скільки б їх не говорили, також провістили дні ці. Ви сини пророків і завіту, який заповідав Бог батькам вашим, кажучи Аврааму: “І в насінні твоєму благословляться всі племена земні” (Бут. 12:3). Бог, воскресивши Сина Свого Іісуса, до вас першим послав Його благословити вас, відвертаючи кожного від злих справ ваших.

Сказав “спорудить… Пророка, як мене”. Вираз “як мене” слід розуміти не в сенсі природи, а в сенсі дії. Мойсей уподібнив себе Христу не за природою, але за діями, тому що якби вираз “як мене” він вжив у сенсі природи, то воскрес би не один, а багато хто. Пророком названий по людству Еммануїл – посередник, як свого часу Мойсей, Бога і людей. Уподібнюючи Його в переносному сенсі Мойсею, я дозволяю собі назвати Його навіть Мойсеєм – істину дозволяю собі зіставити з тінню. Христос народжується у Вифлеємі, Мойсей народився в Єгипті. Мойсей ізраїльтянин, Христос по плоті теж. Мойсей з роду священицького, Христос – через Діву з роду Давидового. При Мойсеї – фараон, при Христі – Ірод. Фараон вбиває дітей, Ірод винищує немовлят; той б’є дітей чоловічої статі, і цей винищує чоловічу ж стать. Мойсей рятується за посередництвом матері; Матір’ю ж і разом з Нею врятований і Христос.

“Винищиться з народу”. Будучи безсмертною, душа людська не зовсім винищується, але спадає з якогось благого стану, в який раніше була поставлена. Так і Іуда винищився, тобто виключений з лику апостолів. Отже, оскільки душа безсмертна, то під винищенням її ми розуміємо позбавлення її тих благ, які вона мала б скуштувати, якби жила б богоугодно.

“Ви сини пророків”. Каже “сини пророків” замість того, щоб сказати “не повинно ні сумувати, ні думати, що ви втратили обітниці”. “Ви сини пророків”, тож вони “до вас” говорили і заради вас усе це сталося. А що означає: “сини… завіту?” Це сказано замість “спадкоємці”, але спадкоємці, не приписані тільки, а такі ж, як сини. “Сини” сказав, між іншим, і для того, щоб показати, що вони – спадкоємці за синоположенням. Отже, якщо ви самі цього хочете, то ви – спадкоємці. Ось чому каже Петро: “ви сини пророків і завіту… Іісуса”, Якого Бог “воскресивши… до вас першим послав… благословити вас”. Послав Бог і до інших народів, але до вас, які розіп’яли і вбили Його, послав раніше. Коли ж? Тільки з хреста? Ні, і після того, і після воскресіння. Що створити? “Благословити вас” і врятувати, якщо ви й самі справді побажаєте відвернутися “від злих справ”.

 Глава четверта

Діян. 4:1-3. Коли вони говорили до народу, до них приступили священики й начальники варти при храмі та саддукеї, досадуючи на те, що вони навчають народ і проповідують в Іісусі воскресіння з мертвих. І наклали на них руки і віддали їх під варту до ранку; бо вже був вечір.

Ще не встигли апостоли зітхнути від колишніх спокус, як впадають в інші. І дивись, як розташовуються події. Спочатку апостоли висміяні всі разом; потім вони впадають у небезпеку, але не раптом. Перш за все вони виправдовуються в народних зборах і здійснюють після цього велике диво, потім вже, після того, як стали сміливішими, вступають, з Божого дозволу, в подвиги. А ти зверни погляд свій на успіхи іудеїв у лукавстві та безсоромності. Раніше, за Христа, вони шукали людину, яка б зрадила Його; тепер уже самі накладають руки, ставши після хреста більш зухвалими і безсоромними. А з ними, говориться, “були і начальники варти при храмі”. Це для того, щоб такою обстановкою надати справі характер публічного обвинувачення і видати її як не свою. Так намагаються робити вони завжди.
“І віддали їх під варту до ранку”. Так вчинили іудеї з апостолами і стерегли їх, бажаючи упокорити, тим часом подовжений час зробив апостолів більш безстрашними.

Діян. 4:4.Багато ж з тих, хто слухав слово, увірували; і число таких людей було близько п’яти тисяч.

Що це? Хіба вони не бачили, що апостоли виправдалися? І, незважаючи на те, проте ж, їх зв’язали. Як же вони увірували? Бачиш явне сприяння Боже? І треба ж було статися тому, щоб ті, які увірували, були з числа більш немічних. Але Петрова бесіда, яку супроводжував Божественний Дух, кинула насіння в глиб думки і торкнулася самої душі їхньої. Зв’язали ж апостолів священики перед обличчям народу, щоб і тих, хто на них дивився, зробити більш боягузливими, але вийшло навпаки. А допитували апостолів наодинці – з побоювання, щоб зухвалість їхня не справила впливу на слухачів.

Діян. 4:5-10. Другого дня зібралися до Єрусалима начальники їхні, і старійшини, і книжники, і Анна первосвященик, і Каяфа, і Іоанн, і Олександр, і інші з роду первосвященичого, і, поставивши їх посередині, запитували: якою силою, або яким ім’ям, ви зробили це? Тоді Петро, сповнившись Духа Святого, сказав їм: Начальники народу і старійшини Ізраїльські! Якщо від нас сьогодні вимагають відповіді в благодіянні людині немічній, як її зцілено, то нехай буде відомо всім вам і всьому народу Ізраїльському, що ім’ям Іісуса Христа Назорея, Якого ви розп’яли, Котрого Бог воскресив із мертвих, Ним поставлено його перед вами здоровим.

Крім інших неправд по відношенню до апостолів, вони (начальники, старійшини, книжники і первосвященики іудейські) не дотримувалися навіть і вимог закону. Зверни увагу хоча б на безліч первосвящеників, тим часом, згідно із законом, повинен бути один, поки він живий. І цього разу надали справі форму суду, щоб вимагати апостолів до відповіді перед неправедним судом. Розузнавали, “якою силою або яким ім’ям”. І, однак же, самі знали, бо затримали апостолів внаслідок того саме, що обтяжувалися проповіддю їхньою про воскресіння у Христі. Отже, для чого ж допитують? Вони очікували, що апостоли, злякавшись суду і безлічі суддів, відмовляться від своїх слів, – і думали виправити цим усю справу, бо, подивися, як підступно запитують: “Яким ім’ям ви зробили це?” Так, вони більше бажали, щоб апостоли проголосили зцілення справою своєю, ніж справою сили Христової. Але подивися, в яку скруту ставили вони апостолів. Вони не хотіли навіть, щоб вимовлені були слова “зцілення кульгавого”, бо чому ж вони не кажуть: що саме, а кажуть “зробили це?”

“Начальники народу і старійшини Ізраїльські”. Помічай, яка філософія. Там, де вимагає потреба, Петро дуже докоряє їм. Так, він назвав їх почесними іменами; але коли приступив до самої справи, тоді вже не відступає від належного докору, побічно нагадуючи їм, що з приводу таких справ вони завжди і сперечалися в суді, і виходили, не радіючи. А що він говорить, так це ось що: “скоріше слід було увінчати нас за це і проголосити як благодійників”. А так як “від нас сьогодні вимагають відповіді… як його зцілено, то нехай буде відомо всім вам і всьому народу ізраїльському, що ім’ям Іісуса Христа Назорея”, – що особливо важко було для іудеїв. А це і є те, що Христос говорив їм: “що ви почули вухами, про те проповідуйте по домівках”.

“Іменем Іісуса Христа Назорея”. Не подумайте, каже, що ми приховуємо вітчизну Його; ні, ми і вітчизну оголошуємо; цього замало: ми і страждання Його сповідуємо, і воскресіння проповідуємо.

“Якого ви розіп’яли”. Вимовив і таке слово, яке здатне було налякати іудеїв, тому що, як ти думаєш, якого удару завдають їм ці слова?

Діян.4:11–12.   Він є камінь, відкинутий вами, будівничими, Який став наріжним, і нема ні в кому іншому спасіння (Пс. 117:22). «Бо нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися».

Такий – тобто ретельно випробуваний – той камінь, який став главою цих двох, згуртованих через нього в одну будівлю Церкви, народів – увіруваного народу іудейського і всього увіруваного язичництва.

“І немає ні в кому іншого порятунку”. Тут сповіщаються вже й високі істини. Так, щойно настав час навчити, то й пророцтва обходять апостоли; і коли наставав час говорити з відвагою, тоді вони викладали вже самі лише свої думки, бо тоді не було нічого такого, чим би можна було вплинути на слухачів, щоб виправити їх. Але коли слід було сміливо сповістити істину, тоді апостоли вже не щадять слухачів. Та тепер Петро і не боявся залякати їх і тому чинить не так, як чинить в інших випадках, спрямовуючи свою промову пристосовано до них, заради їхнього спасіння. Відомо, каже, усім, що не нам одним дароване це ім’я, а й усім, тому що і юдеї визнавали воскресіння, але поверхнево і по-дитячому.

Діян. 4:13-14.   Побачивши сміливість Петра та Іоанна і помітивши, що вони люди некнижні й прості, вони дивувалися; тим часом пізнавали їх, що вони були з Іісусом. Бачачи ж зціленого чоловіка, що стояв з ними, нічого не могли сказати всупереч.

Можливо бути і неписьменним (некнижним) і непростим, і простим і небезграмотним; але тут збігалося те й інше (тобто і неписьменність, і простота). Тому іудеї й дивувалися, коли Петро та Іоанн говорили й ораторствували. Звідки ж вони отримали це знання, що Петро та Іоанн – такі? Зі слів їх же самих – Петра та Іоанна. Адже не просто каже Лука “знали їх”, але – “впізнавали їх, що вони були з Іісусом” під час страждання Його. Тоді вони одні були з Ним. І бачили іудеї тоді їх смиренними і приниженими; і ця саме несподівана зміна особливо вразила їх, тому що той, хто тоді не міг знести погляду рабині, що запитувала, той тепер приходить у середовище самих первосвящеників і до синедріону і говорить із зухвалістю.

Діян. 4:15-22. І, наказавши їм вийти геть із синедріону, міркували між собою, кажучи: що нам робити з цими людьми? Бо всім, хто живе в Єрусалимі, відомо, що ними зроблено явне чудо, і ми не можемо відкинути цього. Але, щоб більше не розголосилося це в народі, з погрозою заборонимо їм, щоб не говорили про ім’я це нікому з людей. І, покликавши їх, наказали їм аж ніяк не говорити і не вчити про ім’я Іісуса. Але Петро та Іоанн сказали їм у відповідь: Судіть, чи справедливо перед Богом – слухати вас більше, ніж Бога? Ми не можемо не говорити того, що бачили і чули. Вони ж, пригрозивши, відпустили їх, не знаходячи змоги покарати їх через народ, бо всі прославляли Бога за те, що сталося. Бо років більше сорока було тому чоловікові, над яким сталося це чудо зцілення.

Чому їх не приводять священики до Пілата, але судять самі? Тому що соромилися і червоніли за колишнє і побоювалися, щоб апостоли не звинуватили їх.

Діян. 4:23-28. Коли їх відпустили, вони прийшли до своїх і переказали, що говорили їм первосвященики і старійшини. Вони ж, вислухавши, одностайно піднесли голос до Бога і сказали: Владико Боже, що створив небо і землю, і море, і все, що в них! Ти устами отця нашого Давида, раба Твого, сказав Духом Святим: що бентежаться язичники, і народи замишляють марне? Повстали царі земні, і князі зібралися разом на Господа і на Христа Його (Пс. 2:1-2). Бо воістину зібралися в місті цьому на Святого Сина Твого Іісуса, помазаного Тобою, Ірод і Понтій Пілат з язичниками і народом Ізраїльським, щоб зробити те, чому бути визначила рука Твоя і порада Твоя.

Апостоли Петро та Іоанн “прийшли до своїх і переказали” все, що сталося з ними. Переказали не через честолюбство, але щоб показати явні свідчення благодаті Христової.

“Владико Боже, що створив”. Дивись, як доречні молитви апостолів. Коли вони просили Господа вказати їм чоловіка, здібного до апостольського служіння, то молилися так: “Ти, Господи, Серцезнавець усіх” ( Діян. 1:24), бо тоді була потреба в провидінні. А тепер, коли потрібно було затулити уста супротивникам, взивають: “Владико Боже, що створив небо і землю…” Але багато хто з єретиків розділяють Божество, кажучи, що інший Бог – Творець світу та інший – Отець Христовий. Тому поділяють і Писання і кажуть, що Старий Завіт є Писання Бога Творця світу, а Новий – Отця Христового. Слідуючи далі за своєю нечестивою думкою, стверджують, що Боги ці та Їхні Писання протилежні, тож ті, хто вдається до Господа, – це вороги Творця світу, і перебувають у кращому стані, ніж люди останнього. Отже, люди Творця світу упереджені проти Христа і Його вчення. Тому святі апостоли, викорінюючи цю єресь, своєю молитвою дають зрозуміти, що і Творець світу, і Отець Спасителя – Один і Той самий Бог, бо Ним даровані обидва Завіти.

“Ти устами отця нашого Давида, раба Твого, сказав Духом Святим: “Що язичники бентежаться, і народи замислюють марне?”

Виставляють на вид пророцтво це, ніби просячи Бога про виконання договору і водночас втішаючи себе тим, що даремно замишляють про це вороги.

“Зробити те, чому бути зумовила рука Твоя і рада Твоя”, тобто не вони мали в собі самих таку силу, але Ти, Господи, Який на все даруєш дозвіл і приводиш все до кінця, Ти, благий і мудрий Митворець, Який діло ворогів обертаєш на виконання волі Твоєї, бо священики та інші іудеї зійшлися, як вороги, а робили те, що Тобі завгодно було. А що за вираз “визначила рука Твоя?” Вираз цей, на мою думку, означає тут владу і волю; він однозначний із виразом “досить забажати Тобі одному, бо ніхто не зумовлює того, що Ти встановлюєш”.

Діян. 4:29-31. І нині, Господи, поглянь на їхні погрози, і дай рабам Твоїм з усією сміливістю говорити слово Твоє, коли Ти простягаєш руку Твою на зцілення та на здійснення знамень і чудес через ім’я святого Сина Твого Іісуса. І, за молитвою їхньою, захиталося місце, де вони були зібрані, і сповнилися всі Духом Святим, і говорили слово Боже із зухвалістю.

“І нині… поглянь”. Зауваж: не сказали “врази їх і скинь”, але що ж сказали? “Поглянь на погрози їхні, і дай рабам Твоїм з усією сміливістю говорити слово Твоє…”

“І, за молитвою їхньою, похитнулося місце, де вони були зібрані”. Це було свідченням Божого відвідування і того, що вони були почуті, тому що іноді це буває ознакою гніву, а іноді знаменням відвідування. Молилися ж апостоли не про те, щоб позбутися перенесення труднощів, але про успіх проповіді. Але для чого ж Бог потряс будинок? Щоб на тих, хто погрожував, навести страх, а апостолам надати бадьорості, бо ж був ще початок проповіді, то необхідним було чуттєве знамення. Отже, “похитнулося місце” і ще більше утвердило апостолів. “І сповнилися всі Духа Святого”, тобто запалали і запалили в собі благодатний дар.

Діян. 4:32-35. У безлічі ж тих, хто увірував, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, але все в них було спільне. Апостоли ж з великою силою свідчили про воскресіння Господа Іісуса Христа; і велика благодать була на всіх їх. Не було між ними нікого нужденного; бо всі, котрі володіли землями або будинками, продаючи їх, приносили ціну проданого й клали до ніг Апостолів; і кожному давали те, що кому було потрібно.

У словах “було одне серце і одна душа” “серце” і “душа” означають одне й те саме.

“З великою силою свідчили про воскресіння”. Лука виставляє апостолів як людей, яким доручено щось, і говорить нібито про обов’язок – ось що означає “свідчили”.

“Не було між ними нікого нужденного”. Тому “благодать велика”, що не було жодного бідного, тобто не було жодного нужденного, через особливу щедрість тих, хто віддавав своє майно, бо віддавали не частину, щоб іншу частину втримати в себе, а все; і все віддавали не як своє, а нібито не своє; і всі, хто увірували, харчувалися немов би від одного дому.

“Продаючи, приносили ціну проданого”. Це свідчить про велику гідність і велике благочестя тих, хто приносив, бо не наважувалися навіть віддавати в руки, а “покладали до ніг Апостолів” і робили їх панами й розпорядниками над тим, що приносили, щоб вичерпувати немовби не зі свого, а як би зі спільного. А це і тих, хто давав, позбавляло марнославства, і тих, хто отримував, давало подвійну радість – полегшення бідності та звільнення від сорому.

Діян. 4:36-37. Так Іосія, прозваний від Апостолів Варнавою, що значить “син утіхи”, левит, родом Кіпрянин, у якого була своя земля, продавши її, приніс гроші й поклав до ніг Апостолів.

Мені здається, “Іосія” – це не та особа, що згадується разом із Матфеєм (див. Діян. 1:23), бо той називається і Іустом, а цей Варнавою, що значить “син потіхи”. Здається також мені, що цей Іосія отримав таку назву за свою чесноту. Яким же чином він був і левітом, і кіпрянином? Це тому, що закон був уже порушений і левити переселялися в чужі країни і там отримували собі вигоди.

Глава п’ята

Діян. 5:1-6. Деякий же чоловік, на ім’я Ананія, з дружиною своєю Сапфірою, продавши маєток, сховав з ціни, з відома і дружини своєї, а деяку частину приніс і поклав до ніг Апостолів. Але Петро сказав: Ананія! Для чого ти дозволив сатані вкласти в серце твоє думку збрехати Духу Святому і приховати з ціни землі? Чим ти володів, чи не твоє було, і придбане продажем, чи не у твоїй владі перебувало? Для чого ти поклав це в серці твоєму? Ти збрехав не людям, а Богові. Почувши ці слова, Ананія впав бездиханний; і великий страх охопив усіх, хто чув це. І, вставши, юнаки приготували його до поховання і, винісши, поховали.

Маючи намір розповісти про те, що трапилося з Ананією і Сапфірою, і бажаючи показати, що вони згрішили, Лука спершу згадує про людину, яка вчинила по правді, – про Іосію. Незважаючи на таку безліч осіб, які чинили так само – продавали майно і гроші віддавали апостолам, незважаючи на такі великі знамення і на такий великий достаток благодаті, Ананія з усього цього не виніс жодного повчання і накликав на себе погибель. Але дивно те, що гріх був за згодою з дружиною і ніхто інший не був очевидцем продажу. Ось звідки у цього нещасного виникла думка вчинити так, як він вчинив. Дехто каже, що якщо сатана сповнив серце Ананії, то за що ж він поніс покарання? За те, що він сам був винуватцем того, що сатана сповнив серце його, бо він сам підготував себе до прийняття дії сатани і до підпорядкування себе його силі. А те, що віруючі зносили маєтки свої апостолам, невже було наслідком насильства? Невже ми залучаємо вас проти вашої волі?

“Для чого ти поклав це в серці твоєму?” Три дива в одному і тому ж випадку: одне полягало в тому, що Петро дізнався те, що скоєно було таємно, інше – у тому, що він визначив уявний настрій Ананії, і третє – у тому, що Ананія позбувся життя за одним лише велінням. Багато хто з нечестивих, виставляючи на вид те, що трапилося з Ананією і Сапфірою, присуджують верховного з апостолів до смерті. Але звинувачення стосується не Петра, а скоріше Духа Святого, який виголосив на них справедливий вирок, бо Петро тільки викрив їх у брехні, а життя позбавив їх обох, як таких, що однаково згрішили, Дух Святий, який має владу над життям і смертю. Те саме потрібно сказати і про Сапфіру, бо не Петро вбив її, але оскільки гріх був справою обох, то Суддя однаково покарав того й іншу. Тому-то Петро, як такий, що знав про це і завжди віщав Духом Святим, і виголосив цей, прийнятий ним від Того ж Духа, глас.

Діян. 5:7-11. Години через три після цього прийшла і дружина його, не знаючи про те, що трапилося. Петро ж запитав її: скажи мені, чи за стільки продали ви землю? Вона сказала: так, за стільки. Але Петро сказав їй: Що це погодилися ви спокусити Духа Господнього? ось, входять у двері ті, що ховали чоловіка твого; і тебе винесуть. Раптом вона впала біля ніг його і випустила дух. І юнаки, увійшовши, знайшли її мертвою і, винісши, поховали поруч із чоловіком її. І великий страх охопив усю церкву і всіх, хто чув це.

Минуло три години, і дружина не дізналася про те, що трапилося з чоловіком, і ніхто з присутніх не сказав їй, тому що боялися. Отже, дивуючись цьому, Лука виклав те й інше: і те, що минуло три години, і те, що вона увійшла, не знаючи про те, що трапилося. Зауваж: Петро не кличе її, але радше вичікує, щоб вона увійшла, коли захоче, даючи їй час добровільно одуматися. Що ж стосується того, що ніхто не наважився сказати їй про те, що трапилося, то це сталося зі страху перед учителем і з послуху йому.

“Скажи мені, чи за стільки продали ви землю?” Петро хотів врятувати її, тому що чоловік був ініціатором гріха. Тому-то він і дає їй час виправдатися і покаятися. Можливо, скаже хто-небудь, що Петро вчинив із ними жорстоко, але яка тут жорстокість? Якщо був побитий камінням той, хто збирав всупереч закону дрова (див. Чис. 15:32-36), то набагато більше повинен бути покараний святотатець, тому що гроші ці були священні. Чому вона впала біля ніг Петрових? Тому що стояла біля нього. А стояла вона біля нього для того, щоб, якщо забажає покаятися і сповідати свій гріх, могла виконати це, не соромлячись сторонніх, які в іншому разі чули б її сповідь.

“Знайшли її мертвою і, винісши, поховали”. Дивись: більше не остерігаються вже, в силу закону, торкатися нечистих предметів, а прямо і без будь-якої обережності торкалися мертвих. Зверни увагу й на те, що серед своїх апостоли суворі, а серед чужих утримуються від покарань; те й інше природно. Останнє потрібно було для того, щоб не подумали, що вони страхом покарання примушують людей проти їхнього бажання навертатися до істинної віри, а перше – для того, щоб тим, хто навернувся до віри й удостоївся небесного вчення і духовної благодаті, не дозволити стати людьми знехтуваними та святотатцями, особливо на початку, бо це стало б приводом до паплюження їхньої проповіді.

“І великий страх охопив усю церкву”. Ананія і Сапфіра були покарані, а іншим послужило це на користь. Раніше хоча й були знамення, але не було такого страху. Отже, істинно, що Господь пізнається, суди творячи.

Діян. 5:12-16. Руками ж Апостолів відбувалося в народі багато знамень і чудес; і всі одностайно перебували в притворі Соломоновому. Зі сторонніх же ніхто не смів пристати до них, а народ прославляв їх. Віруючих же все більше і більше приєднувалося до Господа, безліч чоловіків і жінок, так що виносили хворих на вулиці і клали на постелях і ліжках, щоб хоча б тінь Петра, що проходить, осяяла когось із них. Сходилися також до Єрусалима багато хто з навколишніх міст, несучи хворих і одержимих нечистими духами, які й зцілювалися всі.

Відтоді, як почали боятися їх, Петро та інші апостоли творили більше чудес.

“Перебували в притворі Соломоновому”. Перебували апостоли вже не в будинку, а в храмі. Оскільки Лука сказав “у притворі Соломоновому”, то, щоб ти не дивувався, яким чином дозволяв це натовп, він каже, що “ніхто не смів пристати до них, а народ” іудейський “прославляв” апостолів.

“Виносили хворих на вулиці”. При Христі не було того, щоб хворі отримували зцілення на вулицях і від тіні. А якщо “ніхто не смів пристати до них”, то яким же чином відбувається в цьому випадку зцілення? Це було справою Того, Хто сказав: “Той, хто вірує в Мене, діла, які Я роблю, і він створить, і більше цих створить” (Ін. 14:12). З усіх боків зростало здивування апостолам: і з боку тих, хто увірував, і з боку зцілених, і з боку покараних, і з боку їхньої відваги під час проповіді, і з боку доброчесного й бездоганного життя. Так, це здивування виникало не тільки через чудеса, а й тому, що саме життя і чесноти цих мужів були великі й воістину апостольські.

Діян. 5:17-25. Первосвященик же і з ним усі, хто належав до єресі садукейської, сповнилися заздрості, і наклали руки свої на Апостолів, і ув’язнили їх у народній в’язниці. Але Ангел Господній уночі відчинив двері в’язниці і, вивівши їх, сказав: ідіть і, ставши в храмі, говоріть народу всі ці слова життя. Вони, вислухавши, увійшли вранці до храму і вчили. Тим часом первосвященик і ті, що з ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старійшин із синів Ізраїлевих, і послали до в’язниці привести Апостолів. Але служителі, прийшовши, не знайшли їх у в’язниці, і, повернувшись, доповіли, кажучи: В’язницю ми знайшли замкненою з усією обережністю і вартовими, що стояли перед дверима, а коли відчинили, то не знайшли в ній нікого. Коли почули ці слова первосвященик, начальник варти та інші первосвященики, дивувалися, що б це означало. Прийшов же хтось і доніс їм, кажучи: ось, мужі, яких ви ув’язнили в темницю, стоять у храмі й навчають народ.

Що означає “сповнилися заздрості?” Це означає, що вони були збуджені, схвильовані тим, що говорили. Тепер нападають на апостолів з великою жорстокістю, але не одразу починають судити їх, думаючи, що громадська варта сильніше вразить їх. Подивися, будь ласка, як складається життя апостолів. Спочатку – смуток через вознесіння Христове, потім – радість через зішестя Святого Духа; знову – смуток від людей, що сварилися на них, і знову радість – від збільшення кількості вірян і від знамення (дива); далі – знову смуток через ув’язнення Петра та Іоанна (див. Діян. 4:3), і знову – радість внаслідок виправдання; нарешті тепер від блиску під час явлення Ангела у в’язниці і знамень – радість, а від первосвященика і від тих, що схопили їх, – печаль. Так, їхнє життя, можна сказати, таке, яким є життя всіх, хто живе по Богу.

“Ангел Господній уночі відчинив двері темниці”. Ангел вивів їх і на радість їм, і на користь іудеїв.

Діян. 5:26-32. Тоді начальник варти пішов зі служителями і привів їх без примусу, бо боялися народу, щоб не побили їх камінням. Привівши ж їх, поставили в синедріоні; і запитав їх первосвященик, кажучи: Чи не заборонили ми вам міцно вчити про ім’я це, і ось, ви наповнили Єрусалим вченням вашим, і хочете навести на нас кров Тієї Людини. Петро ж і Апостоли у відповідь сказали: треба коритися більше Богові, ніж людям. Бог батьків наших воскресив Іісуса, Якого ви умертвили, повісивши на дереві. Його підніс Бог правицею Своєю в Начальника і Спасителя, щоб дати Ізраїлю покаяння і прощення гріхів. Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий, Якого Бог дав тим, хто Йому кориться.

Після цього слід було боятися Бога, який охороняв апостолів, як пташенят, від рук їхніх. І подвійне укріплення в’язниці, тобто і печатка, і люди, і взагалі все достатньо було, щоб переконати, що те, що трапилося, було дією сили Божественної. А вони кажуть: “Чи не заборонили ми вам…?” Що ж, якщо ви й заборонили? От якби й апостоли погодилися тоді з вами і вирішили коритися вам, то теперішні ваші вимоги були б справедливі; якщо ж вони сказали тоді, що не будуть коритися, то який сенс у ваших теперішніх вимогах?

“І хочете навести на нас кров Того Чоловіка”. І тепер думають ще, що Христос був простою людиною. Кажуть же так, бажаючи показати цим, що заборона була необхідна для них і що вони розпорядилися так, щадячи своє життя, а скоріше говорили це для того, щоб роздратувати проти них натовп.

“Треба коритися більше Богові, ніж людям”. Без жорстокості відповідають апостоли як тому, що вони були вчителями, так і тому, що не гнівалися на іудеїв, але шкодували про них і хотіли звільнити їх від спокуси і гордості.

“Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий”. Про воскресіння більше не було вже мови. А що дарує Господь відпущення, тому свідки “і ми, і Дух Святий”, Який ніяк не зійшов би, якби попередньо не були відпущені гріхи. І дивись, як до згадки про злодіяння апостоли додають слово про відпущення гріхів, показуючи, що вчинки їхні заслуговували на смерть, а те, що вони отримали, отримували як від благодійника. Що ж стосується виразу: “Його возвеличив Бог… на Начальника і Спасителя”, то вони вжили його, приписуючи все Отцеві, щоб не подумали, що Син чужий від Отця. Але чому про те, що апостоли вийшли з в’язниці, дізналися первосвященики та інші не одразу? Це для того, щоб, залишаючись деякий час у здивуванні, вони легше могли зрозуміти і збагнути, що це було дією сили Божественної.

“І Дух Святий, Якого Бог дав тим, хто Йому кориться”. Не сказали: “Дух Святий, Якого Бог дав нам”, але – “Якого Бог дав тим, хто Йому підкоряється”, водночас і показуючи смиренність, і відкриваючи великі істини, а крім того, і оголошуючи, що й самі іудеї могли одержати Духа, тому що для того саме й допускав Бог те, що апостолів водили до суддівського двору, щоб і Іудеї повчились, і самі апостоли здобували більшу дерзновенність, і всі загалом одержували повчання.

Діян. 5:33-36. Почувши це, вони розривалися від гніву й умишляли вбити їх. Ставши ж у синедріоні, якийсь фарисей, на ім’я Гамаліїл, законовчитель, шанований усім народом, наказав вивести Апостолів на короткий час, а їм сказав: Чоловіки ізраїльські! Поміркуйте самі з собою про людей цих, що вам з ними робити. Бо незадовго перед тим з’явився Февда, видаючи себе за когось великого, і до нього пристало близько чотирьохсот чоловік; але його було вбито, і всі, котрі слухалися його, розсіялися й зникли.

Інші, слухаючи апостолів, бентежилися, а первосвященик і ті, що були з ним, “розривалися від гніву і замишляли вбити їх”. Що ж стосується Гамаліїла, він був учителем Павла; і гідно подиву, як він, будучи законовчителем і людиною по розуму розважливою, не увірував ще досі. Це тому, що й Павло ще не увірував.

“Подумайте самі з собою про людей цих, що вам з ними робити”. Зверни увагу на мудру пристосованість мови, – на те, як Гамаліїл негайно привернув їх до страху, і щоб не подати підозри, що він поділяє думки апостолів, розмовляє з іудеями як із людьми одних переконань, не надто різко виражається, а каже: “Подумайте… що вам із ними робити”.

“Бо незадовго перед цим”. Наводить два приклади і згадує не про стародавні, а про останні події, бо ці останні сильніші у справі переконання. Тому, вказуючи на них, Гамаліїл і говорив “незадовго перед цим”. Знаючи й інші приклади, він задовольнився цими двома, тобто прикладом Февди та Іуди Галілеянина (див. ст. 37), тому що “вустами двох або трьох свідків” підтверджується “усяке слово” (Мф. 18:16). Не сказав, ким були вбиті, але каже, що всі розійшлися. Про Февду згадує і Іосиф Флавій у дев’ятнадцятій книзі старожитностей, як каже Євсевій у четвертій книзі церковної історії. Ось слова останнього: “Під час намісництва в Іудеї Фада один псевдовчитель, на ім’я Февда, переконував народ узяти майно і слідувати за ним до річки Іордан; Февда говорив, що він – пророк, і стверджував, що розітне річку і зробить її легковіддаваною, і багатьох спокусив. Утім, Фад не допустив, щоб вони здійснили свою нерозумну думку, але послав загін кінноти, який багатьох із них побив і багатьох узяв живими; а самому Февді відрубали голову і принесли до Єрусалима”.

Діян. 5:37-42. Після нього під час перепису з’явився Іуда Галілеянин, і потягнув за собою багато народу, але він загинув, і всі, що слухалися його, розсипалися. А тепер, кажу вам, відійдіть від людей цих і залиште їх, бо коли це підприємство і це діло – від людей, то воно зруйнується, а коли від Бога, то ви не можете зруйнувати його, стережіться, щоб не опинитися вам і богопротивниками. Вони послухалися його; і, покликавши Апостолів, били їх і, заборонивши їм говорити про ім’я Іісуса, відпустили їх.

“Вони ж пішли із синедріону, радіючи, що за ім’я Господа Іісуса удостоїлися прийняти безчестя. І всякий день у храмі і по домівках не переставали вчити і благовістити про Іісуса Христа.

За часів правління Пілата сталося, здається, повстання галілеян, які захопилися вченням Іуди Галілеянина. Вчення ж Іуди полягало в такому. Він говорив, що “паном “20 не слід називати нікого ні заради честі, ні за любомудрість, що не слід називати так навіть царя. І багато хто з послідовників його зазнав жорстоких покарань за те, що не називали паном кесаря, і за їхнє вчення, що не слід приносити Богові ніяких інших жертв, окрім встановлених у законі Мойсеєвому. Дотримуючись цього вчення, вони забороняли приносити жертви про порятунок царя і римського народу. Пілат, природно, обурився за це на галілеян і наказав, щоб у той час, коли вони будуть приносити законні, на їхню думку, жертви, вбивали і їх самих, тож із жертвами, що приносяться, змішувалася кров тих, хто приносить жертви, як це видно і з Євангелія від Луки (див. Лк. 13:1-3).

“Відійдіть від людей цих”. Вказавши на приклади загиблих псевдовчителів, Гамалііл радить їм подумати і про себе: остерігайтеся, щоб серед старань занапастити інших самим не загинути, бо той, хто йде проти того, що завгодно Богові, занапащає не супротивника, а себе.
“Якщо це підприємство і ця справа – від людей”, то яка потреба у ваших домаганнях? А “якщо” воно “від Бога”, то і при всьому старанні вашому ви не можете розорити його. Не сказав прямо, що справа ця “від Бога”, але не сказав і того, що вона – справа людська, бо якби сказав, що вона “від Бога”, то первосвященик і ті, що були з ним, стали б заперечувати, а якби сказав, що вона – “від людей”, то віддав би апостолів у їхні руки. Такою мудрою побудовою промови Гамаліїл примушує їх чекати її кінця. Але, дивись, не сказав: “якщо воно не розориться, то воно – від Бога”, але сказав: “якщо воно – від Бога, то не розориться”.

“Вони послухалися його”. Послухалися тому, що він говорив це не при апостолах. Як же іудеї били апостолів, якщо послухалися його? Послухалися його в тому відношенні, що відмовилися від наміру вбити їх, тому що вони хотіли цього і потім залишили це своє бажання, але били їх, задовольняючи свій гнів.

* * *

 

²⁰ Наше поняття “пан” у греків виражалося тим самим словом, що й “Господь”. Іуда повставав, таким чином, проти звичаю називати кого-небудь тим самим ім’ям, яке усвоєно Богові. – Прим. перекладача.

Глава шоста

Діян. 6:1. У ці дні, коли побільшало учнів, стався в Елліністів нарікання на Євреїв за те, що вдовиці їхні нехтувані були в щоденному роздаванні потреб.

Не в ті ж самі дні, коли Ангел визволив апостолів з в’язниці, але через кілька днів після цих, – такий зворот мови звичайний для Писання. А елліністами, на мою думку, називає осіб, які розмовляли еллінською.

“У щоденному роздаванні потреб”.

Отже, служіння вдовицям було справою щоденною. Служінням називає справу милостині. Презирство ж вдовиць походить не від поганих якостей, а від помилки народу. Тому щойно турбота про них була народу запропонована, припинилося і горе їхнє.

Діян. 6:2-7. Тоді дванадцять Апостолів, скликавши безліч учнів, сказали: Недобре нам, полишивши слово Боже, дбати про столи. Отож, браття, виберіть з-поміж себе сімох осіб знаних, сповнених Святого Духа і мудрості; їх поставимо на цю службу. А ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слова. І до вподоби була ця пропозиція всьому зібранню, і обрали Стефана, чоловіка, сповненого віри й Духа Святого, і Филипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая Антіохійця, наверненого з язичників, і поставили перед Апостолами, і ці, помолившись, поклали на них руки. І слово Боже зростало, і число учнів вельми множилося в Єрусалимі; і зі священиків дуже багато хто підкорився вірі.

Не самі апостоли обирають, але надають обрання народу, який і мав отримати користь від служіння дияконів; він і обирає, і призначає.

“Недобре нам, полишивши слово Боже, дбати про столи”. Тому що необхідному слід віддавати перевагу перед тим, що не є необхідним.

“Виберіть з-поміж себе сімох людей знаних, сповнених Святого Духа і мудрості”. Називає письменник їх не просто духовними, а сповненими Духа і премудрості, тому що приймати скарги вдовиць було справою найбільшої мудрості.

“Помолившись, поклали на них руки”. Дивись, як Лука небагатослівний: не каже, як були висвячені, але каже тільки, що були висвячені з молитвою. На чоловіка покладається рука – ось у чому полягає хіротонія, але все звершує Бог. Яку ж хіротонію отримали ці сім чоловіків? Чи дияконську? Вони висвячені були саме на цю справу, тобто на доставлення віруючим необхідних потреб.

“Число учнів вельми множилося в Єрусалимі”… Не просто сказав про це, але так, що показав, якою великою є сила милостині і цієї посади дияконів.

Діян. 6:8-15. А Стефан, сповнений віри і сили, здійснював великі чудеса і знамення в народі. Деякі з так званої синагоги Лібертинців, і Кірінейців, і Александрійців, і дехто з Кілікії та Асії вступили в суперечку зі Стефаном, але не могли протистояти мудрості й Духові, Яким він говорив. Тоді навчили вони декого сказати: “Ми чули, як він говорив недоброзичливі слова на Мойсея й на Бога”. І збудили народ, і старійшин, і книжників, і, напавши, схопили його, і повели в синедріон. І пред’явили неправдивих свідків, які говорили: цей чоловік не перестає говорити хулі слова на святе місце це і на закон. Бо ми чули, як він говорив, що Іісус Назорей зруйнує це місце та змінить звичаї, які передав нам Мойсей. І всі, що сиділи в синедріоні, дивлячись на нього, бачили обличчя його, як обличчя Ангела.

Дивись, як із семи один був відданий перевагу над іншими: хоча хіротонія і була загальною, проте ж цей здобув більшу благодать. Зверни погляд і на те, що до цього часу він не творив чудес, але став творити чудеса, коли став відомим як обраний і висвячений, щоб показати, що самої лише благодаті недостатньо, але необхідна і хіротонія. Отже, через висвячення повідомилося прирощення Духа, тому що ще до хіротонії, при обранні, про нього було засвідчено, як про сповненого Духа, але дари Духа різні.

“Вступили в суперечку зі Стефаном”. У роздратуванні і гніві сперечаються для того, щоб змусити його сказати що-небудь. А він, можливо, розмовляв дуже відверто і говорив про припинення закону, або, точніше, не говорив, а натякав, бо якби він говорив ясно, то ці “деякі” не мали б потреби в лжесвідках. Але зауваж: він не надає собі права навчати, але змушений до цього тими, хто сперечається з ним.

“Тоді навчили вони деяких сказати”. Суперечальники свідчать не самі, – бо їх негайно викрили б, що вони обмовляють Стефана через заздрість, – але підкуповують інших, щоб не визнали цю справу неправильною, – бо вони не Бога боялися, оскверняючи себе вбивством, але погляд свій звертали на думку людей.

“І представили неправдивих свідків, які говорили”. Усюди лжесвідчення. Не хотіли вбити просто, але за вироком, розраховуючи на те, що цим вони підірвуть добру думку про тих, кого вбивали. Не сказали про Стефана: “говорить”, але – “не перестає. Бо ми чули, як він говорив, що Іісус Назорей (“Назорей” говориться на ганьбу) “зруйнує це місце”. Це говорили і про Христа: “Той, хто руйнує храм” (Мф. 27:40). Велика була між ними боязнь за церкву, але звинувачення було подвійне – звинувачення в тому, що він має намір змінити звичаї, і в тому, що має намір ввести інші звичаї.

“Усі, що сиділи в синедріоні, дивлячись на нього, бачили обличчя його, як обличчя Ангела”. Бог зробив Стефана приємним; оскільки він мав ще щось сказати, то, щоб негайно вразити їх його поглядом, Бог засяяв його обличчя, бо й до облич людей, сповнених духовної благодаті, ті, хто любить їх, ставляться із прагненням, а вороги – з пошаною.

Глава сьома

Діян. 7:1-7. Тоді сказав первосвященик: чи так це? Але він сказав: Чоловіки, браття й отці! Послухайте. Бог слави з’явився батькові нашому Авраамові в Месопотамії, перш ніж переселив його до Харрана, і сказав йому: “Вийди з землі твоєї, і з роду твого, і з дому твого батька твого, і піди до землі, що покажу тобі” (Бут. 12:1). “Тоді він вийшов із землі Халдейської, і оселився в Харрані, а звідти, по смерті батька його, переселив його Бог у цю землю, в якій ви нині живете. І не дав йому на ній спадщини ні на стопу ноги, а обіцяв дати її у володіння йому і нащадкам його по ньому, коли ще був він бездітний. І сказав йому Бог, що нащадки його будуть переселенцями в чужій землі й будуть у поневоленні та гнобленні років чотириста. “Але Я, – сказав Бог, – зроблю суд над тим народом, у якого вони будуть у поневоленні; і після того вони вийдуть і будуть служити Мені на цьому місці”.

Самі вони й не думали про те, що дозволяли собі богохульні дії, а його звинувачують у богохульстві за слова. На думці в них завжди був Мойсей – вони не стільки дбали про справи Божі, скільки про постанови Мойсея. Але Стефан на самому початку промови спростовує їхню думку і доводить, що ні храм, ні обряди не мають значення, і що вони не перевершать проповіді євангельської, що Бог важке і неможливе робить легким і можливим. Зауваж: звинувачення їх саме в тому, що, користуючись постійно Божою людинолюбністю, вони заплатили своєму Благодійнику противним і домагаються неможливого. Стефан показує також, що обітниця була дана раніше, ніж ця земля, перш ніж обрізання, перш ніж жертва, перш ніж храм, що вони отримали цю землю, так само як і обрізання, і закон, не за заслуги, а земля була нагородою за слухняність, що коли було дано обрізання, обітниця ще не була виконана, і що все це було прообразами. Чудово іменує Бога на початку промови “Бог слави”, тому що Він зробив славними тих, кого зневажали. Говорить також, що ще не було храму, а Авраам удостоївся бачити Бога, що він своїми предками мав персів і жив у чужій землі. Помічай, як Стефан відводить їхню думку від чуттєвого, почавши з місцевості, тому що й мова була про місце. Якщо ж Бог є Бог “слави”, то Він не потребує того, щоб мати славу від вас за допомогою вашого храму, тому що Він Сам – джерело всілякої слави і всякого добра.

“Вийди з землі твоєї і з роду твого”. Як же Писання говорить, що побажав вийти батько Авраама (див. Бут. 11:31), а тут говориться, що Аврааму було сказано “вийди з землі твоєї?” Звідси ми робимо висновок, що явлення Бога Аврааму подіяло на батька його і він побажав вийти з землі Халдейської. Але цим самим Стефан показує, що іудеї не діти Авраамові, бо той, покинувши і вітчизну, і рідних, виявив послух, а вони неслухняні.

“І не дав йому на ній спадщини ні на стопу ноги”. Спостерігай, як бесідою про обітовану землю наводить їх на істину. Чому не дав Господь спадщини Аврааму? Тому, що земля ця була прообразом іншої землі. “А обіцяв дати її”. Чи помічаєш, що не без причини знову повторює: не каже “дав”, але – “обіцяв дати”. Якщо Авраам був чужинцем і прибульцем і через деякий час мав переселитися, то як міг він мати цю землю у “володіння!” Отже, спадщина Авраама зберігається через насіння його, яке є Христос, тому що з Ним царюватимуть і святі, за словом Писання: “Бо прийде Син Людський у славі Отця Свого” (Мф. 16:27,25:31), царюючи над усіма народами.

“І потомству його по ньому, коли ще був він бездітний”. Знову вказує, що Бог з неможливого сильний зробити можливе, бо сказано, що Він зробить паном Палестини того, хто був у Персії і перебував на такій далекій відстані. Але тут же міститься вказівка і на велику людинолюбність Божу, і на велику віру Авраама, бо вираз “коли ще був він бездітний” показує покірність Авраама та віру, хоча те, що з ним було тоді, схиляло його до протилежної думки, бо після того, як прийшов, не мав будь-чого “ні на стопу ноги”, та й потім не мав.

“І сказав йому Бог, що нащадки його будуть переселенцями в чужій землі”. Дивись, за скільки років дана обітниця і існував її образ, і ніколи не було образу жертви, ніколи – образу обрізання. Але цим показує також, як Бог попускав ізраїльтянам переносити нещастя, хоча не було нічого такого, в чому б вони були винні.

“І будуть у поневоленні та гнобленні років чотириста”. Написане в книзі Вихід не суперечить цьому місцю. Там сказано: “Після чотирьохсот тридцяти років… вийшло все ополчення Господнє із землі Єгипетської” (12, 41), а тут говориться приблизно: через “років чотириста”. Але потрібно пам’ятати, що не сказано: “вийшли, коли виповнилося чотириста років”, сказано: через років “чотириста”, чим не відкидаються і решта тридцять років. Двадцять п’ять років – від сімдесят п’ятого року до сотого Авраамових, шістдесят років Ісаакових, дев’яносто один рік Іакова, сто десять років Іосифових, сто сорок чотири роки в Єгипті – всього разом чотириста тридцять років. У виразі: “І після того вони вийдуть і служитимуть Мені” можна бачити вказівку і на ці тридцять років.

“Але Я, – сказав Бог, – зроблю суд над тим народом, у якого вони будуть у поневоленні…” Ті, які озлоблювали їх, робили це не безкарно, бо іудеї терпіли гірке і тяжке рабство, бо єгиптяни дивилися на них не як на рабів, а як на ворогів і противників.

Діян. 7:8-16. І дав йому завіт обрізання. Після цього народив він Ісака, і обрізав його на восьмий день, а Ісаак породив Іакова, а Іаков же дванадцять патріархів. Патріархи, через заздрість, продали Іосифа до Єгипту, але Бог був з ним, і визволив його від усіх скорбот його, і дарував мудрість йому, і прихильність царя єгипетського, фараона, котрий і поставив його начальником над Єгиптом, і над усім домом своїм. І прийшов голод і велика скорбота на всю землю Єгипетську і Ханаанську, і батьки наші не знаходили їжі. Іаков же, почувши, що є хліб у Єгипті, послав туди отців наших уперше. А коли (вони прийшли) вдруге, Іосиф відкрився братам своїм, і відомий став фараонові рід Іосифів. Іосиф, пославши, покликав батька свого Іакова і всю рідню свою, душ сімдесят п’ять. Яків перейшов до Єгипту, і помер сам, і батьки наші, і перенесені були в Сіхем, і покладені в труні, що його купив Авраам за срібло в синів Єммора Сіхемова.

Нащадкам надаються обітниці, а предкам – лиха. А обрізати крайню плоть наказано батькам законом тому, що Авраам вийшов із землі Халдейської; а халдеям, так само як і мідянам і персам, за звичаями їхніх батьків, дозволялося одружуватися з матерями і сестрами. Таким чином, Авраам обрізується на знак того, що він відмовляється від плотського змішання і заперечує незаконні родинні шлюби. А дехто стверджує, що Авраамові та його нащадкам заповідано було обрізання для того, щоб було очевидно, що від них має бути Христос по плоті, тому що ми знаємо, що обрізання, яке в Старому Завіті було прообразом, укладало в собі образ спасенного хрещення, а відкиданням плоті знаменувало відмову від життя по плоті, і обрізаних роблячи синами Божими.

“Після цього народив він Ісака, і обрізав його на восьмий день”. Спочатку обрізується у восьмий день Ісаак; звідси й іудеї обрізуються у восьмий же день. А Ізмаїл обрізається, коли йому було тринадцять років (див. Бут. 17:25), тому й нащадки його, ізмаїліти, обрізуються, як каже Іосиф Флавій, також у тринадцятий рік.

“Продали Іосифа в Єгипет”. Не знаючи за братом ніякої провини, вони так недобре вчинили з ним, і до того ж у той час, коли він прийшов до них з їжею для них, і своїм вчинком сприяли пророцтву, не усвідомлюючи цього й мимоволі ставши винуватцями його благополуччя, хоча й після багатьох для нього випробувань. Самі ж накликали на себе великий страх і нестерпний сором, хоча Іосиф і не пам’ятав зла, і нічого жахливого не замишляв проти них, а, навпаки, і нагодував їх, що нудилися голодом, і зробив їх відомими фараонові.

“І помер сам і батьки наші, і перенесені були в Сіхем”. Авраам зі своєю сім’єю і патріархи поховані в Сіхемі, який, можливо, називався “Сікема”. Авраам купив це місце сам, щоб поховати Сарру.

“І покладені в гробі”. Сказавши це, Стефан показує, що Авраам навіть до поховання не був паном землі.

Діян. 7:17-28. А в міру того, як наближався час сповнитися обітниці, про яку клявся Бог Авраамові, народ зростав і примножувався в Єгипті, доти, доки не повстав інший цар, котрий не знав Іосифа. Цей, хитруючи проти роду нашого, гнобив батьків наших, примушуючи їх кидати дітей своїх, щоб не залишалися в живих. У цей час народився Мойсей, і був прекрасний перед Богом. Три місяці його годували в домі батька свого. А коли був покинутий, взяла його дочка фараонова і виховала його в себе, як сина. І навчений був Мойсей всієї мудрості Єгипетської, і був сильний у словах і справах. Коли ж виповнилося йому сорок років, прийшло йому на серце відвідати братів своїх, синів Ізраїлевих. І, побачивши одного з них скривдженого, заступився і помстився за скривдженого, вразивши єгиптянина. Він думав, зрозуміють брати його, що Бог рукою його дає їм спасіння; але вони не зрозуміли. Наступного дня, коли дехто з них бився, він з’явився і схиляв їх до миру, кажучи: “Ви брати, навіщо ображаєте один одного?” Але той, хто ображає ближнього, відштовхнув його, сказавши: “хто тебе поставив начальником і суддею над нами? Чи не хочеш ти вбити і мене, як учора вбив Єгиптянина?”

Вираз “у міру того, як наближався час сповнитися обітниці” вказує не на те, що вони примножилися впродовж чотирьохсот років, а на те, що мав наблизитися кінець, тому що чотириста і більше років уже минуло в Єгипті.

“Народ зростав і множився в Єгипті”. Якщо стосовно Іосифа варте подиву те, що він був проданий братами і, будучи проданим, врятував їх від голоду, то ще дивовижнішим є те, що цар виховував того, хто мав підірвати його владу (тобто Мойсея); той, хто мав бути вмертвілий особою, котра засудила його на смерть, – той виховувався й виховувався для повалення виховника.

“Примушуючи… кидати дітей своїх, щоб не залишалися в живих”. Цей вираз натякає на те, що цар не хотів, щоб умертвіння немовлят відбувалося явно. І зверни увагу: обітниця Божа зміцнювалася за допомогою тих самих обставин, за допомогою яких диявол силкувався підірвати її, тому що був озлоблений народ ізраїльський, але зростав і множився. Тому-то і Мойсей приймається і виховується, і виховується в домі царя, і знову тікає; але під час втечі удостоюється видіння, і йому доручають народне керівництво. Таким чином Бог робить те, що і проданий у раби стає царем там, де був рабом.

“Мойсей… був прекрасний перед Богом”. Батьки народили і побачили, що дитя прекрасне, бо благодать процвітала в ньому. Побачивши ж, що воно прекрасне, пощадили, але, злякавшись повеління, сховали його. Страх переміг; і через страх вони зважилися кинути дитя, але через почуття батьківського жалю вживають у цій справі хитрість – примудряються обійти наказ: зробивши ковчег, як наслідували ковчег, який був за Ноя, і покликавши Бога Ноєвого, вони кинули дитину з ковчегом у річку, щоб і з’явитися такими, хто підкоряється наказівові, і врятувати дитя. І ось вони кидають, а Бог дочці фараона, яка не знала про це, вселяє вийти на річку. Вийшла вона, нічого не знаючи, і знайшла те, чого не шукала, – прийняла з ковчега немовля. І врятований був Мойсей символами загального порятунку Церкви, тому що ківот був з дерева, а дерево було від води, і порятунок був безнадійному, і та, що взяла Мойсея, була не іудейкою, а з язичниць і єгиптянка.

“І навчений був Мойсей всієї мудрості єгипетської”. Ані Мойсей, ані Ананія, ані Даниїл з тими, хто був із ними, не здобули б іноземної освіти, якби потреба й насильство деспотів не примусили їх до цього, бо вона не була їм потрібна ні на що, хіба що, можливо, хтось скаже, що здобути освіту добре було для того, щоб викорінити оману єгиптян.

“Уразивши єгиптянина”, Мойсей помстився йому за пригнобленого ним. Не через несамовитість і не через гнів убив він єгиптянина, але через ревнощі про Бога. А те, що відбувається через ревнощі про Бога, хоча б і було вбивством, не є вбивством. Ось що почув Мойсей від Господа про Фінеєса, який убив двох однією рукою: “Фінеєс… взяв у руку свою спис. І увійшов слідом за ізраїльтянином до спальні, і пронизав обох їх… і припинилася поразка синів Ізраїлевих” (Чис. 25:7-8). А те, що зробив Мойсей, було нерозгаданою загадкою, бо було знаменням того, що через Мойсея Бог має згубити єгиптян і врятувати ізраїльтян. Мойсей же думав, що браття його розуміють, що через нього Бог дає їм визволення. Утім, Боже заступництво видно було з самих справ – яке ще потрібне було розуміння? Однак і при цьому вони не розуміли.

“Наступного дня, коли деякі з них билися, він з’явився і схиляв їх до миру”. Дивись, як прихильно розмовляє той, хто виявив такий гнів на єгиптянина: “ви брати; навіщо кривдите один одного?” Але зверни увагу на відповідь: “хто тебе поставив начальником і суддею над нами?” Ті ж самі слова, які говорили потім Христу. Платити за добро образою – це в дусі іудеїв.

Діян. 7:29-34. Від цих слів Мойсей утік і став прибульцем у землі Мадіамській, де народилися від нього два сини. Коли виповнилося сорок років, з’явився йому в пустелі гори Синаю Ангел Господній у полум’ї палаючого тернового куща. Мойсей, побачивши, дивувався баченню, а коли підходив роздивитися, був до нього голос Господній: “Я Бог отців твоїх, Бог Авраама, і Бог Ісака, і Бог Іакова”. Мойсей, охоплений трепетом, не смів дивитися. І сказав йому Господь: “Зніми взуття з ніг твоїх; бо місце, на якому ти стоїш, є земля свята. Я бачу гноблення народу Мого в Єгипті, і чую стогін його, і зійшов визволити його, тож іди, Я пошлю тебе до Єгипту”.

Але і втеча його не порушила Божих планів, тому що говориться: “після виповнення сорока років з’явився йому в пустелі гори Синаю Ангел Господній”, – з’явився, коли Мойсей був у втечі, коли і не сподівався повернутися, так як мав уже двох синів. Але зауваж: Ангелом, як і людиною, називає тепер Стефан Сина Божого. З’являється ж Ангел Мойсею не в храмі, а в пустелі, і не в самій пустелі, а в купині – в полум’ї тернового куща, який горить. Ось і голосу удостоюється Мойсей: “Я”, каже голос, “Бог отців твоїх”.

“Зніми взуття з ніг твоїх, бо місце, на якому ти стоїш, є земля свята”. Місце святе заради явлення Христового і гідне більшого здивування, ніж те, що було у Святому Святих, тому що там ніколи не було такого явлення. Далі видно і велике піклування Боже, бо сказано: “Я бачу гноблення народу Мого… і чую стогін його, і спустився, щоб визволити його”.

Діян. 7:35-41. Цього Мойсея, якого вони відкинули, сказавши: “хто тебе поставив начальником і суддею?”, цього Бог через Ангела, що з’явився йому в терновому кущі, послав начальником і рятівником. Цей вивів їх, створивши чудеса і знамення в землі Єгипетській, і в Чорному морі, і в пустелі протягом сорока років. Це той Мойсей, який сказав синам Ізраїлевим: “Пророка поставить вам Господь Бог ваш із братів ваших, як мене; Його слухайте” (Повт. 18:15). “Це той, що був у зібранні в пустелі з Ангелом, який промовляв до нього на горі Синаї, і з батьками нашими, і що прийняв живі слова, щоб передати нам, якому отці наші не захотіли бути слухняними, але відкинули його, і звернулись серцями своїми до Єгипту, сказавши Аарону: “Зроби нам богів, що передували б нам, бо з Мойсеєм, що вивів нас з землі єгипетської, не знаємо, що трапилося”. І зробили в ті дні тельця, і принесли жертву ідолу, і веселилися перед ділом рук своїх.
Того Мойсея, який наражався на небезпеку за своє життя, якого ізраїльтяни ні на що не поставили й відкинули, Бог спорудив і “через Ангела, що з’явився йому в кущі тернового, послав”. Кого Стефан називає Ангелом, того Мойсей бачив і називає Богом. “Це той Мойсей, який сказав синам Ізраїлевим: “Пророка поставить вам Господь Бог ваш із братів ваших, як мене”, тобто подібно до мене поставлений ні на що за те, за що набагато скоріше слід було удостоїти честі. Фараон хотів убити Мойсея, і Мойсей утік; і Господа хотів убити Ірод, і Господь урятувався в Єгипті. І фараон, і Ірод замишляли на немовля; і той, і той видали наказ; і ні той, ні інший наказ не знайшов покори.

“Це той, що був у зібранні в пустелі з Ангелом, який говорив йому на горі Синаї”. Слова, що знаходяться перед нами, показують, що люди стають кращими або гіршими не від місця, тому що ті, про кого йдеться, будучи вже поза Єгиптом, за місцем, за розташуванням, були в Єгипті й не полишали думкою єгипетські звичаї, як говорить і Євангеліє: “Де скарб ваш, там і серце ваше” (Лк. 12:34). Багато хто, будучи ще на землі, збирає скарб на небі; там і серце їхнє. Але ангели, які переступили Божу волю, перебуваючи на небі, здобули прихильність до того, що на землі; внаслідок чого відбулося скидання їх на землю.

“Який прийняв живі слова”.

Живими називає слова особливого роду, значення яких з’ясовується звичайними словами, або пророцтва.

“Зроби нам богів”. Не Бога, але богів.

“І зробили в ті дні тельця”. Те саме й у Давида: “і зробили тельця біля Хорива” (Пс. 105:19). І не без мети вказується на Хорив, але для того, щоб показати крайнє безумство ізраїльтян: тут Бог з’явився Мойсеєві, тут же вони робили ідолів і приносили їм жертви.

Діян. 7:42-50. Бог же відвернувся і залишив їх служити воїнству небесному, як написано в книзі пророків: “дім ізраїльський, приносили ви Мені заколоти й жертви протягом сорока років у пустелі? Ви прийняли скинію Молохову і зірку бога вашого Ремфана, образи, які ви зробили, щоб поклонятися їм, і Я переселю вас далі Вавилона” (Ам. 5:25-27). “Скинія свідоцтва була в батьків наших у пустелі, як наказав Той, Хто говорив, Мойсеєві зробити її за зразком, який він бачив. Отці наші з Іісусом, взявши її, внесли у володіння народів, вигнаних Богом від імені отців наших. Так було до днів Давида. Цей знайшов благодать перед Богом і благав, щоб знайти оселю Богові Іакова. Соломон же побудував Йому дім. Але Всевишній не в рукотворних храмах мешкає, як каже пророк: “Небо – престол Мій, а земля – підніжжя ніг Моїх. Який дім збудуєте Мені, каже Господь, або яке місце для спокою Мого? Чи не Моя рука створила все це?” (Іс. 66:1-2).

Вислів “залишив… служити” поставлено замість “допустив”, як і в апостола Павла “віддав їх Бог хибному розуму” (Рим. 1:28) поставлено замість “допустив віддатись”. Отже, каже: оскільки іудеї мали таку пристрасть – служити тваринам замість Творця, Бог часто докоряв їм через пророків за таке свавілля, а потім, коли вони виявилися наполегливими, допустив їх робити те, що вони хотіли. А слово “відвернувся” поставлено замість вислову “відвернувшись від іншого бажання”, тому що інше показує бажання Боже, і інше те, що попущено за поблажливістю. Бо Його бажання є те саме, що й закон: “Господу, Богу твоєму, поклоняйся, і Йому одному служи” (Лк. 4:8). Але тих, хто наполягав на нечесті, Він допустив, щоб у нечесті вони й залишалися, бо Він не хоче, щоб Йому служили за потребою, щоб не утиснути того, хто має вільну волю.
Вираз “воїнству небесному” дехто думає, рівносильний “Ангелам”. “Через Ангелів сповіщене слово” (Євр. 2:2). Але Стефан говорить не про Ангелів, а про зірки, яким іудеї віддавали шану, а саме: Тельцю, який заміняв ранкову зірку – денницю, і Місяцю, як цариці неба. Цей вираз вживається майже всюди, де йдеться про світила і зірки.

“Дім Ізраілів, чи приносили ви Мені заколення і жертви протягом сорока років у пустелі?” Зауваж, що спочатку згадує про те, що вони приносили жертви Йому Самому, а потім уже жертви ідолам. Це тому, що до цього ніде не зустрічається назва “жертва”, але – тільки “заповіді” і “живі слова”. До того ж це свідчення він наводить не без причини, а щоб показати, що не було потреби в жертвах. Він каже “чи приносили ви Мені заколоти і жертви” замість того, щоб сказати: “Ви не можете сказати, що приносите жертви ідолам через те, що приносили їх Богові; навпаки, ви спочатку приносили жертви їм, і це в пустелі, де Я особливо покровительствував вам. Тому якщо Я і сказав, що цей храм буде зруйновано, а обряди і жертви будуть змінені, то Я не сказав нічого нового. Бо Мойсей, про якого, здається, ви маєте високу думку, впродовж сорока років ні жертви не приносив, ні храму не споруджував, а також не робив цього і Давид, хоча ви вже володіли цією землею, розділеною за жеребом. Також і пророки говорять про них, як про непотрібних. Але як ви можете на своє виправдання посилатися на Мойсея, коли його відкинули батьки ваші й ви?”

“Ви прийняли скинію Молохову і зірку бога вашого Ремфана”. Божественний Мойсей пішов на гору, щоб отримати закон, а вони, ізраїльтяни за кров’ю, постали перед Аароном, кажучи: “Зроби нам бога” (Вих. 32:1). Отже, вони в пустелі зробили тільця, і цей тільце був явним ідолом; влаштували поступово і багатьох інших ідолів. Особливо ж вони віддані були поклонінню зіркам. Крім тільця, вони “прийняли” і “скинію Молохову”. Створивши скинію, вони поставили в ній ідола і назвали його Молохом. Це ідол моавитський. Він мав прозорий камінь на верхній частині чола у вигляді ранкової зірки – денниці. А слово “Молох” у перекладі означає “цар їхній”. Бо так пояснюють його Акіла і Феодотіон. А зображення денниці було приготовлено художниками. Отже, “прийняли скинію Молохову”, тобто скинію царя вашого. І який він був цар? “Зірку бога вашого Ремфана”, ім’я якого в перекладі означає “затьмарення” або “засліплення”. Отже, вони віддавали поклоніння денниці, що сходить до появи сяйва сонячного. Утім, з цими шанувальниками сталося засліплення, або ремфан, не тому, що зірка спричиняла це засліплення, а тому, що це шанування спричинило таке затьмарення.

“Я переселю вас далі Вавилона”. Пророк сказав: “Я переселю вас за Дамаск” (Ам. 5:27). А Стефан сказав “далі за Вавилон”, слідуючи викладу євреїв або тому, що Вавилон є межа землі дамаскітян. Сімдесят тлумачів сказали: “Далі Дамаска”.
“Скинія свідоцтва була в отців наших у пустелі”. Вони мали її для того, щоб мати свідком Бога. Називає її скинією свідчень, тобто чудес і повелінь.

“Як повелів Той, Хто говорив Мойсеєві”. Затвердження скинії відбулося на горі, і вона в пустелі була переносною, а не перебувала на одному місці. Якщо й Ангел був той, хто говорив із Мойсеєм на горі, то він все-таки говорив із ним від імені Божого. І багато є такого в Божественному Писанні. Так, у книзі Вихід йдеться про те, що Ангел Господній сказав Мойсеєві: “Мойсею, Мойсею!.. Не підходь сюди” (Вих. 3:4 5). І дещо далі цей Ангел каже: “Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Іакова” (Вих. 3:6).

Діян. 7:51-53. Жорстоковиті! люди з необрізаним серцем і вухами! ви завжди опираєтесь Духу Святому, як батьки ваші, так і ви. Кого з пророків не гнали батьки ваші? Вони вбили тих, хто провістив пришестя Праведника, Якого зрадниками й убивцями стали нині ви, ви, котрі прийняли закон за служіння Ангелів і не зберегли.

Чому той, хто досі говорив до народу лагідно, тут вживає слова жорстокі? Тому що він побачив, що вони не звертають уваги на те, що говориться. “Ви завжди чините опір Духу Святому” – не тільки тепер. Цим він показує: що він сказав, було від Святого Духа, особливо ж тоді, коли наближалася година смерті його, тому що він, звісно, знав це, будучи сповнений Святого Духа. Він виявив велике і безбоязне дерзновення, і те, що він сказав їм, було не його, але слова пророків. “Завжди”, каже, “опирайтеся”. Коли Бог не хотів, щоб були жертви, ви приносили жертви, а потім, коли Він хоче жертви, ви її не приносите. Знову, коли існував храм, ви служили ідолам, а коли Він хоче, щоб ви відмовилися від храму, ви робите протилежне. Притому не сказав: “Богу противтеся”, але “Духу”.

Бо немає жодної різниці між Духом і Богом.

“Противтеся… як отці ваші, так і ви”. Показує, що це зло більше падає на них тому, що воно дійшло до них здавна. Так робив і Христос, тому що вони сильно хвалилися предками своїми.
“Кого з пророків не гнали ваші батьки?” Якщо батьки ваші вбивали цих провісників, то немає нічого дивного, що я, який проповідує Провіщеного ними, буду вбитий вами, котрі надто пишаєтеся своїми предками.

“Вони вбили тих, хто провістив пришестя Праведника”. Каже “Праведника”, показуючи, що Він неправедно вбитий ними, бо якщо Він праведний, то дуже неправі ті, хто Його вбив. Називає Його праведним, тому що цього не могли заперечувати і вони. Вони ніде не засуджували Його як неправедного, бо як вони стали б засуджувати в цьому того, хто не має навіть даху над головою? Але він виставляє їм на вид два злочини їхні: вбивство і зраду. Бо каже: “Зрадниками й убивцями стали нині ви… що прийняли закон при служінні Ангелів, а не зберегли”, тобто влаштованого Ангелами і врученого Тим, Хто з’явився в купейній купині. Показує, що вони не підкорялися і не підкоряються ні Богові, ні Ангелам, ні пророкам, ні Духу.

Діян. 7:54-56. Слухаючи це, вони рвалися серцями своїми і скреготали на нього зубами. Стефан же, будучи сповнений Духа Святого, поглянувши на небо, побачив славу Божу та Іісуса, що стоїть праворуч Бога, і сказав: Ось я бачу небо, що відчинено, і Сина Людського, що стоїть по праворуч Бога.

Якщо іудеї хотіли вбити Стефана, то чому не вбили його одразу ж? Тому що хотіли уявити слушний привід для своєї зухвалості, тому що образа, яку він заподіяв їм, не була слушною підставою для вмертвіння його; до того ж те, що вони визнали як образу для себе, не була його власна образа, але це було докорами, зробленими іудеям пророком. Водночас вони й не хотіли, щоб про них думали, що вони умертвили його за те, що стосувалося до них особисто, як це було і під час засудження на смерть Христа, але що ніби вони умертвляють за нечестя. Бо вони не задовольнялися тим, щоб опоганити себе вбивством, але сподівалися й дбали заплямувати й честь того, кого вони вбивали. Бо вони боялися, щоб він не став користуватися більшим шануванням, якщо вони вб’ють його за особисту образу їм.

” Іісуса, що стоїть праворуч Бога”. Стоянням означає твердість і непохитність. Причому це допускали вже й вони: вони тоді вже вважали Його таким, що стоїть.

Діян. 7:57-60. Але вони, закричавши гучним голосом, затикали вуха свої, і одностайно кинулися на нього. І, вивівши за місто, стали побивати його камінням. Свідки ж поклали свої шати біля ніг юнака, на ім’я Савла. І били камінням Стефана, який молився і говорив: Господи Іісусе! прийми дух мій. І, схиливши коліна, вигукнув гучним голосом: Господи! не зарахуй їм гріха цього. І, сказавши це, спочив.
Коли Христос сказав: “Побачте Сина Людського, що сидить праворуч” (Мф. 26:64), іудеї назвали це богохульством і напали на Нього. Так і тепер: почувши слова Стефана, кинулися на нього. Але тоді роздирали одяг, а тут “затикали вуха”.

“І, вивівши за місто, стали побивати його камінням”. Виявившись рішуче не в змозі покласти край промові Стефана, вони “стали побивати його камінням”. Якби навіть він говорив неправду, його треба було відпустити як божевільного. Якщо ж говорив істину, треба було швидше дивуватися. “І вивівши за місто”, вбивають його, як це зробили і з Іісусом.
“Свідки ж поклали свій одяг біля ніг юнака”. Свідками Лука називає тих, кого іудеї висунули з метою виголосити неправдиве свідчення проти Стефана. Цим євангеліст робить натяк на дві обставини: що й ті, яких вважали свідками, були скоріше готові скоїти вбивство, коли вони зняли одежу, щоб вільніше й безперешкодніше кидати каміння, – і що той, хто мав згодом бути проповідником всесвіту, і сам тоді сприяв у вбивстві, і що в такий спосіб в ньому відбулася якась Божественна, дивовижна й невластива людині зміна.

Вислів же “Господи Іісусе, прийми дух мій” є висловом того, хто навчає і показує їм, що він не загине.

“Побили камінням Стефана”. Оскільки виправдання здійснюється вірою в Христа, і в Ньому людське єство удосталь отримало невинність і дарувало нам нове право, через яке душі наші вже не йдуть у пекло, а, як і колись, посилаються в руки Бога Живого, то, знаючи це, святий Стефан сказав: “Господи Іісусе! прийми дух мій”. І блаженний Петро пише: “Тож ті, хто страждає, нехай за волею Божою віддадуть Йому, як вірному Творцеві, душі свої” (1Пет. 4:19).
“Схиливши коліна, вигукнув гучним голосом: Господи! не зарахуй їм гріха цього”. Не просто, каже, молиться, але з ретельністю, бо Бог допустив, щоб досі душа його залишалася в тілі. Поміть голос і надмірність терплячості в стражданнях. Цим він показує, що те, що він сказав їм раніше, сказав не через гнів, але щоб їх поставити в скрутне становище, викрити і дорікнути.

Глава восьма

Діян. 8:1-4. Савл же схвалював убивство його. У ті дні сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі; і всі, крім Апостолів, розсіялися по різних місцях Іудеї та Самарії. Стефана ж поховали мужі побожні, і зробили великий плач за ним. А Савл мучив церкву, входячи в домівки і тягнучи чоловіків і жінок, віддавав у в’язницю. Тим часом розсіяні ходили і благовістили слово.

Самі апостоли, каже Лука, не розсіялися, але залишилися в Єрусалимі, бо де сильніший напад, там повинні перебувати й кращі борці та бути для інших прикладом мужності та сміливості.

“Стефана ж поховали мужі побожні”. Якщо вони були “благоговійні”, то як же вони “зробили великий плач?” Це тому, що вони не були ще досконалі. З іншого боку, хто б і не заплакав, втративши таке вчення, такий захист і такі чудеса, і бачачи цього праведного, який лежав би мертвим і був побитий камінням?

“А Савл терзав церкву”. Великий сказ і бути одному, і вриватися в будинки. Це тому, що він душу свою віддав за закон.

Діян. 8:5-8. Так Филип прийшов у місто Самарійське, і проповідував їм Христа. Народ одностайно слухав те, що говорив Филип, чуючи і бачачи, які він творив чудеса. Бо нечисті духи з багатьох, одержимих ними, виходили з великим воланням, а багато розслаблених і кульгавих зцілювалися. І була радість велика в тому місті.

Не той апостол Филип, що вважається серед дванадцяти, але один із семи, обраних для піклування про вдовиць, а також той, що хрестив євнуха і оголосив Симона. Послухай, що говорить євангеліст Лука: після вбивства Стефана “сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі; і всі, крім Апостолів, розсіялися по різних місцях Іудеї та Самарії” (8, 1). Звідси ясно, що апостол Филип з іншими апостолами перебував у Єрусалимі. Лука зробив це зауваження для того, щоб показати, що Филип хрестив тих, яким було дано християнське вчення в Самарії. Апостоли ж Петро та Іоанн, прийшовши до них з Єрусалима, дали їм благодать Духа. А якби він був із числа дванадцяти апостолів, то він мав би владу і викладати дари Духа. Він хрестить тільки як учень, а завершальну благодать викладають ті апостоли, яким дано владу викладати такий дар. Інші кажуть, що Филип тому не низвів на охрещених Духа, що він був тільки диякон, висунутий тими, що перебували зі Стефаном, а не мав ні пресвітерського, ні єпископського сану, як обрані учні Господні. А що він був диякон, про це свідчить Павло в “Правилах” – він свідчить не тільки про нього, а й про Ананію, який хрестив самого Павла. А будучи дияконом, він хрестив через нестачу пресвітерів у Самарії, бо в разі потреби, коли немає пресвітера, дозволено хрестити і дияконам, як цього навчив Сам Дух, який навіяв тому самому Филипу думку наблизитися до євнуха. Треба зауважити, що після хрещення на тих, хто хреститься, через покладання рук у силу молитви в ім’я Господа Іісуса сходить Святий Дух. Тому й досі цього чину дотримуються в тому ж вигляді.

Діян. 8:9-21. Знаходився ж у місті деякий чоловік, на ім’я Симон, який перед тим чаклував і дивував народ Самарійський, видаючи себе за когось великого. До нього прислухалися всі, від малого до великого, кажучи: “Це є велика сила Божа”. А слухали його тому, що він чимало часу дивував їх чаклунством. Але, коли повірили Филипу, який благовістив про Царство Боже і про ім’я Іісуса Христа, то охрестилися і чоловіки, і жінки. Увірував і сам Симон і, охрестившись, не відходив від Филипа; і, бачачи, як звершуються великі сили і знамення, дивувався. Апостоли, які перебували в Єрусалимі, почувши, що самаряни прийняли слово Боже, послали до них Петра та Іоанна, які, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Іісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого. Симон же, побачивши, що через покладання рук Апостольських подається Дух Святий, приніс їм гроші, кажучи: дайте і мені владу цю, щоб той, на кого я покладу руки, отримував Духа Святого. Але Петро сказав йому: Срібло твоє нехай буде на погибель із тобою, бо ти надумав дар Божий отримати за гроші. Немає тобі в цьому частки і жереба, бо серце твоє неправе перед Богом.

Подивися і на інший замах, зроблений Симоном. Лука каже, що його шанували за велику силу. Таким чином, у той час були і спокушені чаклунством, доки не прийшов Филип і вивів їх з омани, бо Симон іудеям говорив: “Я – батько”, а самарянам: “Я – Христос”. “Увірував і сам Симон”. Не заради віри він увірував, але щоб і йому творити чудеса. Як він думав творити чудеса? Сам він зваблював, а також приборкував біснуватих, а тому думав, що й апостоли подібно до нього користуються якимось мистецтвом. Тому він і гроші давав. Знову ж таки, щоб не позбутися цього дару, він постійно перебував при Филипі.

Діян. 8:22-25. Тож покайся в цьому гріху твоєму, і молися Богові: можливо, відпуститься тобі помисел серця твого. Бо бачу тебе сповненого гіркої жовчі й у путах неправди. Симон же сказав у відповідь: помоліться ви за мене Господу, щоб не спіткало мене ніщо зі сказаного вами. Вони ж, засвідчивши і проповідувавши слово Господнє, назад пішли в Єрусалим і в багатьох селищах Самарійських проповідували Євангеліє.

За байками єретиків, зайве було говорити Симону: “покайся”, тому що він таким поганим був створений. Вони кажуть, що людина, будучи злою за природою, нездатна змінитися за бажанням. Але не даремно сказано: “тож покайся”, бо і він мав вільну волю, “і молися Богові, можливо, відпуститься тобі помисел серця твого”. Петро сказав це Симону, нібито не було б йому поблажливого ставлення, якби він став плакати і покаявся. Але цей спосіб вираження був звичайним і у пророків. Особливо ж Петро і передбачав, що він не звернеться до покаяння. Тому він і каже: “можливо, відпуститься тобі”. Тому що слова “помоліться ви за мене Господу” Симон сказав не тому, що він покаявся і навернувся, а заради самої лише пристойності. Бо інакше де ридання? де каяття і сповідання гріхів?

“Бо бачу тебе сповненого гіркої жовчі і в узах неправди”.

Слова сповнені гніву. Але Петро не карає його, щоб потім віра його не здалася вимушеною силою необхідності і страху і ця справа не здалася жорстокою.

“А вони, засвідчивши і проповідувавши слово Господнє, повернулися назад до Єрусалима”. Можливо, вони повернулися через Симона, щоб не спокуситися і щоб потім бути твердими. Зауваж, що не від самого початку йдуть до Самарії, але коли їх женуть в Іудеї, як це було і з Христом.

Діян. 8:26-33. А до Филипа Ангел Господній сказав: встань і йди опівдні, на дорогу, що йде з Єрусалима в Газу, на ту, що порожня. Він встав і пішов. І ось, чоловік Єфіоплянин, євнух, вельможа Кандакії, цариці Єфіопської, охоронець усіх скарбів її, що приїжджав до Єрусалима для поклоніння, повертався і, сидячи на колісниці своїй, читав пророка Ісайю. Дух сказав Филипові: Підійди і пристань до цієї колісниці. Филип підійшов і, почувши, що він читає пророка Ісайю, сказав: Чи розумієш, що читаєш? Він сказав: як можу зрозуміти, якщо хто не наставить мене? І попросив Пилипа зійти й сісти з ним. А місце з Писання, яке він читав, було таке: “Як вівцю, повели Його на заклання, і як ягня перед тим, хто стриже, мовчазне, так Він не відвертає уст Своїх. У приниженні Його суд Його звершився. Але рід Його хто роз’яснить? бо візьметься від землі життя Його” (Іс. 53:7-8).

Мені здається, що цей Филип був із числа семи, бо інакше з Єрусалима він ішов би не на полудень (південь), а на північ, а із Самарії, де перебував і вчив Филип, який належав до числа семи, шлях іде на полудень.

“На дорогу, що йде з Єрусалима в Газу, на ту, що порожня”. Це Ангел сказав для того, щоб Филип не боявся нападу іудеїв.

“Він встав і пішов”. Зауваж послух. Филип не запитав і не сказав: “для чого?”, але разом із велінням “встав і пішов”.

“Євнух, вельможа Кандакії, цариці Ефіопської, хранитель усіх скарбів її, що приїжджав до Єрусалима для поклоніння”. Жінки володарювали в цій Ефіопії; одна з них за правом спадщини була Кандакія; у неї євнух був скарбникохранителем. Зауваж, що не було свята, проте він їхав до Єрусалима, і що їхав з міста, відданого забобонам, і що по дорозі читав, та ще й Ісайю, найвеличнішого з пророків, до того ж читав, не розуміючи того, що читав, і так старанно був зайнятий читанням.

“Чи розумієш, що читаєш?” Дивовижним чином запитує, бо і не лестить, і не хвалить, і не дорікає в невігластві. Але запитує так, щоб збудити більше бажання і показати, що в тому, що читається, міститься великий скарб. А євнух з усією відвертістю зізнається: “як можу розуміти, якщо хто не наставить мене?” Потім просить Филипа навчити його.

“Як вівця, ведений був Він на заклання”. Дуже зрозумілий зміст наведених слів, бо у певний час вівці відводяться для стрижки, і пастухи покладають на них знаряддя стрижки, проте ж вівці терплять це і не нападають на тих, хто це робить. Так і Христос, терплячи ганьбу, не платив ганьбою за ганьбу.

“У приниженні Його суд Його звершився”. Вказує на протизаконний суд над Ним, здійснений тоді, як була прихована істина.

“Але рід Його хто роз’яснить?” Тобто виявлена після воскресіння висока Його гідність, доказом якої служить те, що було Ним зроблено в справі домобудівництва. Хто буде в змозі висловити словами, коли спаде на думку: “Хто це і Який Такий, та ще й Син Божий Єдинородний, перетерпів усе це?”

“Вземлеться від землі життя Його”. Замість виразу “віднімається і підноситься вище земного життя Його”, тобто терені діяльності та існування Єдинородного, коли Він споглядається поза плоттю і вже не як той, хто перебуває серед нас.

Діян. 8:34-40. Євнух же сказав Филипу: прошу тебе сказати: про кого пророк говорить це? Чи про себе, чи про когось іншого? Филип відчинив уста свої і, почавши від цього Писання, благовістив йому про Іісуса. Тим часом, продовжуючи шлях, вони приїхали до води; і євнух сказав: ось вода; що перешкоджає мені хреститися? Филип же сказав йому: якщо віруєш від усього серця, можна. Він сказав у відповідь: вірю, що Іісус Христос є Син Божий. І наказав зупинити колісницю, і зійшли обидва у воду, Филип і євнух; і хрестив його. Коли ж вони вийшли з води, Дух Святий зійшов на євнуха, а Филипа підніс Ангел Господній, і євнух уже не бачив його, і продовжував шлях, радіючи. А Филип опинився в Азоті й, проходячи, благовістив усім містам, доки прийшов у Кесарію.

“Прошу тебе сказати: про кого…?” Знати, що пророки іноді говорять і про інших, або про себе самих в іншій особі, тому що це показує питання його, властивість людини дуже спостережливої.

“Ось вода; що перешкоджає мені хреститися?” Подивися, як розсудливо він чинить. Спочатку читає і не розуміє, потім читає те саме пророцтво; у ньому міститься вчення про страждання, воскресіння Іісуса Христа і про дарування благодаті Святого Духа. Потім просить хрестити; Филип пояснює йому по порядку, почавши з цього пророцтва. А окрилившись готовністю, він поступово приводиться до хрещення. Але він не сказав “хрести мене”, але: “що перешкоджає?” Цим питанням він показав сильне бажання прийняти хрещення.

” Филипа підняв Ангел Господній”. Його бере Ангел, тим самим надаючи тому, що трапилося, більшої чудесності, а разом приносячи радість і Филипу, що він удостоюється того самого, чого й пророки, як, наприклад, Авакум. Добре, що він був узятий від євнуха, тому що євнух став би просити Филипа, щоб він відправився з ним, і Филип засмутив би його, якби на вимогу обставин відмовився. Так все влаштувалося Божественним чином: Филип опинився в Азоті. Тут він і повинен був потім проповідувати.

Глава дев’ята

Діян. 9:1-2. Савл же, ще дихаючи погрозами й убивством на учнів Господніх, прийшов до первосвященика й випросив у нього листи в Дамаск до синагог, щоб, кого знайде, хто буде наслідувати це вчення, і чоловіків, і жінок, зв’язавши, приводити до Єрусалима.

Пояснюючи шаленство Павла – Савла, у майбутньому великого апостола Павла, – проти вірних і проти Церкви, Лука показує, що він захопився нечистим завзяттям, тому що на ньому справдилося сказане Христом: “Усякий, хто вбиває вас, думатиме, що він цим служить Богові” (Ін. 16:2). Тому що він робив це не так, як інші іудеї. Та не буде! Що він робив це з ревнощів, це очевидно з того, що він вирушив і до зовнішніх міст, а юдеї не звертали уваги і на тих, хто перебував у Єрусалимі. Вони про одне тільки й дбали, тобто про те, щоб користуватися почестями. Савл йде в Дамаск тому, що це було велике і царююче місто і він боявся, щоб це місто не захопилося християнською проповіддю. Не йде він із проханням до претора, але йде до первосвященика, бо мав намір робити все законно.

“Щоб, кого знайде тих, хто наслідує це вчення, і чоловіків, і жінок, зв’язавши, приводити до Єрусалима”. Що таке “наступників цього вчення?” Можливо, так називали себе ті, хто вірував, тому що одна тільки їхня віра була такою, за допомогою якої ми підносимося на небо. Або ж Павло називав їх послідовниками цього вчення – шляху, можливо, з почуття презирства і в насмішку над ними, тому що безчесну людину вони зазвичай називали “такою, що збилася зі шляху”. Він шукав влади не тут же карати християн, але вести їх до Єрусалима, тому що він хотів діяти з більшою владою.

Діян. 9:3-9. Коли ж він ішов і наближався до Дамаска, раптово осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, що промовляв до нього: Савле, Савле, що ти гониш Мене? Він сказав: хто Ти, Господи? Господь же сказав: Я Іісус, Якого ти гониш. Важко тобі йти проти рожна. Він у тремтінні й жаху сказав: Господи! що повелиш мені робити? І Господь сказав йому: Встань і йди в місто; і сказано буде тобі, що тобі треба робити. Люди ж, що йшли з ним, стояли в заціпенінні, чуючи голос, а нікого не бачачи. Савл встав із землі, і з відкритими очима нікого не бачив. І повели його за руки, і привели в Дамаск. І три дні він не бачив, і не їв, і не пив.

Видіння сталося не в місті, а на шляху і в тиші, бо натовп не повірив би, а тільки посміявся б, бо і за Іісуса Христа, коли чули голос із неба, “говорили, що то грім” (Ін. 12:29). А Савл заслуговував віри, тому що розповідав про те, що з ним сталося. Отже, не в Єрусалимі і не в Дамаску, а на шляху “раптово осяяло його світло”, щоб те, що з ним сталося, інші не стали пояснювати інакше, але щоб сам він пояснив це, бо він заслуговував віри, бо він і видіння бачив, і хворобу зазнав. Це говорить Павло і захищаючись перед Агрипою (Діян. 26:12-18).
“Савле, Савле, що ти гониш Мене?” Христос не каже йому: “віруй!”, але докоряє йому, кажучи: “що ти гониш Мене?” Майже що каже: “Що мале чи велике ти потерпів від Мене, що ти Мені робиш це?”

“Я Іісус, Якого ти гониш”. Це сказано замість “не думай, що ти ворогуєш проти людей, але – проти Мене, Господа твого”. Для чого це явлення і напоумлення Савлу не було зроблено спочатку? Для того, щоб показати, що Христос дійсно воскрес. Бо як увірував би гонитель Його і той, хто не вірить Його воскресінню і несамовито переслідує віруючих, якби сила воскресіння Його не була великою? А чому не відразу ж після воскресіння? Щоб очевидніше виявилася ворожнеча проти вчення про воскресіння і більш Божественною з’явилася зміна в образі думок Павла.

“Люди ж, що йшли з ним, стояли в заціпенінні, чуючи голос, а нікого не бачили”. Усіх, хто був із ним, освітлює світло, щоб вони свідчили про це явище, але засліплює воно не всіх, а одного тільки Павла, щоб не подумали, що це було загальне і нібито випадкове нещастя, але щоб відкрилося, що це була цілком дія Божественного Промислу. Чому ж не увірували ті, що були з ним? Щоб вони могли бути достовірними свідками того, що сталося з Павлом. Бо якби вони увірували, то здалося б, що вони свідчать за пристрастю. А чий голос чули ті, хто був із Павлом? Голос самого Павла, коли він відповідав, а голос небесний чув один він. Тому-то тут і сказано:

“Люди… що йшли з ним, стояли в заціпенінні, чуючи голос”, тобто голос Павла, “а нікого не споглядаючи”, кому він відповідав. Пізніше, в Єрусалимі, Павло розповідав: Ті, що були… “зі мною світло бачили, і злякалися, а голосу Того, Хто говорив мені, не чули” ( Діян. 22:9).
“Савл встав із землі, і з відкритими очима нікого не бачив”. Очі Павла постраждали, тому що надлишок світла зазвичай діє болісно, бо й очі мають міру. Кажуть також, що надмірний звук робить глухими й нечутливими.

“І три дні він не бачив, і не їв, і не пив”. Для чого він зробив це? Тому що він дуже каявся в тому, що переслідував Церкву, і сумував, і молився, і просив Бога, щоб було прощено йому це.

Діян. 9:10-16. У Дамаску був один учень, на ім’я Ананія; і Господь у видінні сказав йому: Ананія! Він сказав: Я, Господи. Господь же сказав йому: Встань, і піди на вулицю, так звану Пряму, і запитай в Іудиному домі Тарсянина, на ім’я Савла, він тепер молиться, і бачив у видіннях чоловіка, на ім’я Ананія, що прийшов до нього, і руку на нього поклав, щоб він прозрів. Ананія відповів: Господи, я чув від багатьох про цього чоловіка, скільки зла зробив він святим Твоїм у Єрусалимі, і тут має від первосвящеників владу в’язати всіх, хто кличе ім’я Твоє. Але Господь сказав йому: Іди, бо він є Мій вибраний сосуд, щоб сповіщати ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїлевими. І Я покажу йому, скільки він повинен постраждати за ім’я Моє.

Чому Ананія, не будучи з-поміж найпам’ятніших і найвідоміших учнів Спасителя, отримує владу огласити і вилікувати Павла, який мав стати таким великим проповідником Євангелія? Тому що Павло мав бути наставлений в істинах віри не людиною, а самим Христом. Тому й Ананія його охрестив і вилікував, але нічому не вчив. А що він не був з числа дуже відомих, це очевидно з його побоювання і страху, що відкривається з його слів. Він так боявся переслідування з боку Павла, що був вражений і прийшов у жах, щойно почув від Господа ім’я його. Він не звернув уваги навіть і на те, що було сказано потім: що Савл “молиться”, що він бачив видіння, що він сліпий, і що Ананія посилається до нього, щоб зробити йому добро і врятувати його.

“Бачив у видінні чоловіка на ім’я Ананія”, тому що він не міг бачити наяву, бо був сліпий.

“Тут має від первосвящеників владу в’язати всіх”. Звідки було це їм відомо? Природно було тим, хто перебуває в страху, допитуватися і дізнаватися те, що проти них замислюється. Подивися на страх, який він, тому що він не допустив, щоб дійшло до його слуху ім’я “Павло”, і вже каже: “Боюся, щоб якось він не відвів мене до Єрусалиму”.

“Іди, бо він є Моя вибрана посудина”. Не тільки, каже, він стане вірянином, а й учителем, і матиме велику відвагу, “перед народами і царями” і перед іудеями постане. Цим Господь підбадьорює Ананію, а водночас і присоромлює його, немовби кажучи: “Якщо він так шаленів через Мене і вбивав, і однак же буде терпіти все, то невже ти не хочеш навіть і хрестити його? Тому наказую тобі йти до нього, що “він є Моя вибрана посудина” і що пронесе ім’я Моє”. Ананія, почувши, що Павло сліпий, зрадів, і зміст його слів був такий: “Це добре, залиш його сліпим, навіщо наказуєш мені відвернути очі його? Щоб він знову став в’язати? Або щоб він знову став карати нас?” На це Господь каже: “Він не тільки не робитиме нічого жахливого, але й терпітиме багато за Мене”.

Діян. 9:17-19. Ананія пішов і ввійшов у дім, і, поклавши на нього руки, сказав: брате Савле! Господь Іісус, що з’явився тобі на шляху, яким ти йшов, послав мене, щоб ти прозрів і сповнився Святого Духа. І негайно ніби луска відпала від очей його, і раптом він прозрів; і, вставши, охрестився, і, прийнявши їжі, зміцнився. І був Савл кілька днів з учнями в Дамаску.

Подивися, який послух після найбільшого страху. Отже, ці слова Ананії були сказані ним не внаслідок невір’я, але внаслідок страху і трепету.

“Брате Савле! Господь Іісус, що з’явився тобі на шляху, яким ти йшов, послав мене”. Негайно знайомить його з ім’ям Господа. І до того ж Христос не сказав Ананії: “Я з’явився Савлу”, але сказав: “він навчений Духом”; і справді, Іісус Христос не з’являвся йому особисто, але, звісно, з’явився справами і діями. Говорить “Той, хто з’явився тобі”; не сказав: “Той, хто засліпив тебе і відхилив ганьбу”. Каже: “послав мене”. Не моя, каже, це справа. Я слуга благодаті. Таким чином, вони не могли нічого вигадувати від себе.

“І негайно ніби луска відпала від очей його”. Луски відпадають і показують, що запалення сильне і що зцілення не підлягає сумніву.

“Вставши, охрестився, і, прийнявши їжі, зміцнився”, тому що сили його ослабли почасти від подорожі, почасти від страху, почасти від голоду, а почасти від малодушності. Зауваж, що він не наважився прийняти їжу доти, доки не отримав великих дарів.

Діян. 9:20-22. І негайно став проповідувати в синагогах про Іісуса, що Він є Син Божий.

“І всі, хто чули, дивувалися й говорили: Чи не той це самий, що гнав у Єрусалимі тих, хто кличе це ім’я? та й сюди за тим прийшов, щоб в’язати їх і вести до первосвящеників. А Савл все більше і більше зміцнювався і приводив у збентеження іудеїв, що живуть у Дамаску, доводячи, що Цей є Христос”.

Не каже Павло, що Іісус воскрес, що Він живий, але що? Негайно ретельно доводить, що “Він є Син Божий”. Негайно він став учителем, тому що він не соромився того, що в ньому відбулася зміна по відношенню до того, що стало для нього зрозумілим.

“Савл все більше і більше зміцнювався і приводив у збентеження Іудеїв”. Іудеї збентежені, тому що чого він навчений був із закону Мойсея, про те питав і їх. Вони думали, що, позбувшись Стефана, вони позбулися і цих міркувань, а тим часом знайшли іншого противника, сильнішого, ніж Стефан. Він, доводячи це, викладав і пояснював із тих писань, які їм були відомі.

Діян. 9:23-26. Коли ж минуло досить часу, Іудеї погодилися вбити його. Але Савл дізнався про цей намір їхній. А вони день і ніч стерегли біля воріт, щоб убити його. Учні ж уночі, взявши його, спустили по стіні в кошику. Савл прибув до Єрусалима і намагався пристати до учнів; але всі боялися його, не вірячи, що він учень.

Іудеї знову приходять до свого найміцнішого помислу, але тепер вони вже не шукають наклепників і лжесвідків, а самі прагнуть скоїти вбивство. Оскільки вони побачили, що ця справа набула чинності, то вони не передають уже її і до суду.

“Учні ж уночі, взявши його, спустили по стіні в кошику”. Зауваж, що Павло рятується не благодаттю, але людською мудрістю, щоб ти навчився, що чеснота чоловіка сяє і без чудес.

“Савл прибув до Єрусалима і намагався пристати до учнів”. Позбувшись небезпеки, він не тільки не ховається, а, навпаки, йде туди, де більше їх переслідували. І зауваж, що він навіть шукає учнів Спасителя, бо він увесь запалився і переповнився ревністю про проповідь, і те, що він пізніше за інших прийшов до Христа, його зробило ще ревнішим.

Справедливо може виникнути здивування, як апостол Павло в посланні говорить: “Не пішов до Єрусалима… а пішов до Аравії, і знову повернувся до Дамаска. Потім, через три роки, ходив… до Єрусалима бачитися з Петром… Іншого ж з апостолів… не бачив нікого, окрім Іакова, брата Господнього” (Гал. 1:17-19), – а тут ідеться про те, що він прийшов до Єрусалима і Варнава привів його до апостолів. Отже, або в Посланні до Галатів апостол Павло сказав: “не пішов” у тому сенсі, що він ходив не для того, щоб представити своє вчення на схвалення апостолів, або ж, якщо це не так, треба припустити припущення, що зловмисність проти нього в Дамаску була зроблена не одразу після навернення його до християнської віри, а після повернення з Аравії, через три роки після навернення. І таким чином відбулася його подорож до Єрусалима. Отже, він не пішов до апостолів, але “намагався пристати до учнів”. Це він робив, будучи одночасно і вчителем, і учнем. Або Павло в Посланні до Галатів не говорить про цю подорож до Єрусалима, тому що його історіограф21 багато чого скорочує і зводить події, що були в різні часи.

“Намагався” ж, каже Лука, “пристати до учнів”. Йшов до них не сміливо, але з боязкістю.

“Усі боялися його, не вірячи, що він учень”. Боялися, звісно, учні, а апостоли не вірили його наверненню, бо для людського розуміння воістину неймовірно, щоб такий палкий гнанець навернувся на проповідника.

Діян. 9:27-31. Варнава ж, узявши його, прийшов до Апостолів і розповів їм, як на дорозі він бачив Господа, і що говорив йому Господь, і як він у Дамаску сміливо проповідував в ім’я Іісуса. І перебував він з ними, входячи і виходячи, в Єрусалимі, і сміливо проповідував в ім’я Господа Іісуса. Говорив також і змагався з елліністами; а вони зазіхали вбити його. Братія, довідавшись про це, відправили його в Кесарію і перепровадили в Тарс. Церкви ж по всій Іудеї, Галілеї та Самарії були в спокої, повчаючи і ходячи в страху Господньому, і, за втіхи від Святого Духа, множилися.

Що Варнава людина лагідна і поблажлива, це видно і з цього, і з того, що ним зроблено після цього. Можливо, він і раніше знав Павла, будучи другом його. До яких апостолів привів він Павла? Можливо, до Петра та Іакова, про яких і сам Павло в Посланні до Галатів каже, що знав їх. Зверни увагу на Павла: він не йде до апостолів, як людина, що скромно про себе думає, але йде до учнів, нібито і він тільки учень. А Варнава веде його і до апостолів і розповідає про те, яку дерзновенність мав Павло.

“Говорив також і змагався з елліністами” або з тими іудеями, які говорили грецькою. Тому що інші євреї, закоренілі, не могли й дивитися на нього або, точніше, навіть зважилися вбити його.

“Браття, дізнавшись про це, відправили його в Кесарію”. Налякані тим, що трапилося зі Стефаном, відправляють його в Кесарію, а потім також і в Тарс, щоб він там і вчив, і перебував у безпеці, як у власній вітчизні, бо іудеї не бісилися проти інших так, як проти нього. Бо інших апостолів вони вже знали і скаженість, спрямована проти них, у них уже ослабла від часу; знали також, як вони часто знаходили собі захист і яку повагу мали вони в народі.

“Церкви ж по всій Іудеї, Галілеї та Самарії були в спокої”. Лука хоче сказати, що звідти прийшов Петро. Отже, щоб ти не подумав, що він зробив це зі страху, він спершу сказав, що ці церкви мали мир, бо коли в Єрусалимі був розпал ворожнечі, апостоли перебували в ньому, а коли там настав мир, вони відправились проповідувати і в інші місця.

Діян. 9:32-35. Сталося, що Петро, обходячи всіх, прийшов і до святих, які живуть у Лідді. Там знайшов він одного чоловіка, на ім’я Енея, який вісім уже років лежав у ліжку в розслабленні. Петро сказав йому: Еней! зцілює тебе Іісус Христос; підведися з ліжка твого. І він одразу встав. І бачили його всі, що живуть у Лідді та в Сароні, які й навернулися до Господа.

Чому Петро не дочекався виявлення віри цього чоловіка і не запитав, чи бажає він бути зціленим? Це чудо було здійснено, звичайно, особливо для науки багатьох. Тому що Лука каже: “І бачили його всі, хто жив у Лідді та в Сароні, які й навернулися до Господа”. А з іншого боку, чудеса тут не виявляли ще своєї сили. А тому тут і недоречно було б вимагати віри в них. Тому-то апостоли і кульгавого не питали. Як Христос, покладаючи початок чудес, не вимагав віри, так і вони не вимагають. А в Єрусалимі віра в них, звісно, поширилася раніше: так багато хто бажав, “щоб хоча б тінь Петра, який проходив повз”, каже Лука, “осяяла когось із них” ( Діян. 5:15). Тому-то там і було створено багато чудес, а тут тоді тільки було покладено початок їм.

Діян. 9:36-43. В Іоппії перебувала одна учениця, на ім’я Тавіфа, що означає: “сарна”; вона була сповнена добрих справ і робила багато милостинь. Сталося в ті дні, що вона занедужала і померла. Її омили і поклали в світлиці. А як Лідда була поблизу Іоппії, то учні, почувши, що Петро перебуває там, послали до нього двох людей просити, щоб він не забарився прийти до них. Петро, вставши, пішов із ними; і коли він прибув, ввели його в світлицю, і всі вдовиці зі сльозами постали перед ним, показуючи сорочки й сукні, які робила Серна, живучи з ними. Петро вислав усіх геть і, схиливши коліна, помолився, і, звернувшись до тіла, сказав: Тавіфа! встань. І вона розплющила очі свої і, побачивши Петра, сіла. Він, подавши їй руку, підняв її, і, закликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою. Це стало відомим по всій Іоппії, і багато хто увірував у Господа. І досить днів пробув він в Іоппії в деякого Симона шкіряника.

Лука називає ім’я учениці ” Тавіфа, що значить: “сарна”,” показуючи, що вона відповідала своєму імені: була такою пильною і бадьорою, як сарна. Тому що часто багато імен даються за Божественним домобудівництвом.

“Сталося в ті дні, що вона занедужала і померла. Її омили й поклали в світлиці”. Тобто зробили все, що слід було зробити над померлим. Послали ж учні, що були в Іоппії, до Петра “просити, щоб він не забарився прийти до них”. Зауваж простоту інших і відсутність усякої зарозумілості в Петрові. Не самі йдуть, але просять через двох про зцілення, і він приходить. Чому вони не покликали його, поки та не померла? Вважали негідним обтяжувати цим учнів і відволікати їх і нав’язувати їм труднощі в справі проповіді. Тому-то Лука і каже, що було близько.

“Вдовиці зі сльозами постали перед ним, показуючи сорочки та сукні, які робила Серна, живучи з ними”. Вираз “живучи з ними” показує велике смирення її, тому що вона перебувала з ними і жила з ними і поводилася з усіма як одна з них, а не так, як ми тепер.

“Петро вислав усіх геть і, схиливши коліна, помолився”. Для чого він виганяє всіх геть? Для того, щоб не зачепитися сльозами і не втратити спокій духу. “Схиливши коліна”, старанно звершує молитву. Потім підтримує ожилу; потім потроху повертаються життя і сили її.

“Покликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою”, – одним на втіху, а іншим на заступництво. Зауваж відсутність усякої зарозумілості в Петрові. Зробивши таке велике диво, він шукає притулку не в неї і не в іншої якоїсь знаменитої людини, а в шкіряника Симона; він не соромиться людей нікчемних і не дає великим приводу звеличуватися.

* * *

²¹ Євангеліє  Лука.- прим ред.

Глава десята

Діян. 10:1-8.   У Кесарії був певний чоловік, на ім’я Корнилій, сотник із полку, званого Італійським, побожний, який боявся Бога з усім домом своїм, творив багато милостині народові й завжди молився Богові. Він у видінні ясно бачив близько дев’ятої години дня Ангела Божого, який увійшов до нього і сказав йому: Корнилій! Він же глянувши на нього і злякавшись, сказав: що, Господи? Ангел відповів йому: молитви твої і милостині твої прийшли на пам’ять перед Богом. Тож пошліть людей до Іоппії та покличте Симона, якого звуть Петром. Він гостює в такого собі Симона шкіряника, чий дім при морі, і він скаже тобі слова, якими врятуєшся ти і весь дім твій. Коли Ангел, який говорив із Корнилієм, відійшов, то він, покликавши двох зі своїх слуг і благочестивого воїна з тих, хто був із ним, і, розповівши їм усе, послав їх до Іоппії.

Цей Корнилій не був ні іудеєм, ні з підзаконних, а тим часом уже вів такий самий спосіб життя, як і ми. Ось двоє вже з людей, наділених почестями, вірують у Христа – скарбничий охоронець ефіоплянки і цей, “побожний, що Богові боїться, з усім домом своїм”. Ми не дбаємо про своїх домашніх, а цей дбав і про воїнів. Він був “сотник із полку, званого Італійським”. Цю людину він для того робить відомою і повідомляє про неї докладні відомості, щоб будь-хто не сказав, що у Святому Письмі трапляються похибки проти історії. (Треба знати, що полк – спіра – складався з двохсот воїнів, а кустодія з шістдесяти.)

“Він у видінні ясно бачив близько дев’ятої години дня Ангела Божого, який увійшов до нього”. Бачить Ангела для поповнення віри Петра. Або, краще, не для нього, але для інших, слабших у вірі. “Близько дев’ятої години дня”, коли він полишив турботи і перебував у тиші та спокої.

Оскільки Істинне Око і Великий Суддя знає, що й великі справи, не маючи віри, мертві, то Він і посилає Ангела, який затверджує за справами їхнє значення, щоб увінчалися вірою тих, котрі добре подвизаються. Від видіння ж у Корнилії збудився страх, утім, помірний, скільки було необхідно тільки для того, щоб збудити увагу його. Потім слова Ангела знищили страх.

“Молитви твої і милостині твої прийшли на пам’ять перед Богом”. Подивися, куди йде молитва – на вище небо і стає перед самим престолом царським. Зверни увагу й на Ангела: він спершу підносить і підносить думки Корнилія до вищого, потім уже каже: “Пошли людей до Іоппії та поклич Симона, що зветься Петром. Він гостює у якогось Симона шкіряника”. Щоб вони не пішли до будь-кого іншого, він визначає цю людину не тільки за ім’ям, а й за місцем, де вона перебуває: “Чий дім знаходиться при морі”. Апостоли обирали місця, віддалені від міст, вони любили пустелю і тишу. Що як трапиться, що є й інший Симон шкіряник? Ось ознака: цей живе при морі. Ангел не сказав, для чого треба зробити це, щоб переповнити його радістю.

“Покликавши двох зі своїх слуг і благочестивого воїна”. Дивись, недарма сказано, що це були люди, які постійно при ньому перебували.

“Розповівши їм усе, послав їх до Іоппії”. Зауваж відсутність зарозумілості. Не сказав “покличте мені Петра”, але все розповів, щоб тим спонукати його прийти до нього, тому що він вважав справою непристойною кличте його через свій авторитет. Тому-то й розповів усе посланим.

Діян. 10:9-16.   Другого дня, коли вони йшли і наближалися до міста, Петро близько шостої години зійшов на верх будинку помолитися. І відчув він голод, і хотів їсти. Тим часом, як готували, він прийшов у несамовитість і бачить відкрите небо і деяку посудину, що сходила до нього, ніби велике полотно, прив’язане за чотири кути й опускалося на землю; у ній були всілякі чотириногі земні, звірі, плазуни і птахи небесні. І був голос до нього: встань, Петре, заколи і їж. Але Петро сказав: ні, Господи, я ніколи не їв нічого поганого або нечистого. Тоді іншим разом був голос до нього: що Бог очистив, того ти не вважай нечистим. Це було тричі; і посудина знову піднялася на небо.

Подивися, як Дух зводить часи і робить, що це відбувається ні раніше, ні пізніше.

“Петро близько шостої години зійшов на верх будинку помолитися”. Тобто в особливому місці і в тиші.

“Він прийшов у нестямі”. Це означає і здивування, побачивши диво, і той стан, коли людина не володіє своїми почуттями, коли її піднесено у світ духовний. Отже, йому було ніби духовне бачення.

“Посудина, що сходила до нього, якась посудина, наче велике полотно”. Найперший з апостолів, Петро, мав потребу в Божественному одкровенні про покликання до християнської віри язичників, бо не знав, що обрізання й необрізання не роблять різниці щодо віри. Петро, звісно, не знав ясно, що Господь сказав, щоб, коли відкрилося служіння вірою, то навчали цієї віри і язичників, не знав, поки невимовна воля Його за допомогою цього з’явлення не відкрила цю таємницю, переконавши його в цьому, з одного боку, прикладом зі з’явившимися полотном, а з іншого боку, тим, що і язичникам було дано благодать Святого Духа, коли вони були навернуті до віри, переконавши, що у Христі немає відмінності між іудеєм і елліном.

“Прив’язане за чотири кути і опущене на землю”. Чотири краї показують чотири стихії, посудина, що з’явилася, означає найгрубіший світ, а різні тварини – символи стану людей. Символом усього всесвіту була ця людина, Корнилій, з крайньою плоттю, тому що він не мав нічого спільного з іудеями. Петра всі стали б звинувачувати як законопорушника, і тому Духом улаштовується, щоб він мав захист; тому-то він і заперечує Ангелові. Бо він повинен був цілком дотримуватися закону. Отже, це влаштовується для того, щоб його не стали звинувачувати. Можливо, він, схиливши коліна, бачив видіння. І Божественною справою було те, що трапилося, тобто те, що він бачив найвище і був у стані несамовитості, і чув звідти голос, і що тричі сповідував, що там тварини нечисті. А те, що посудина з неба зійшла і туди вознеслася, – це великий доказ чистоти. Отже, це звершується для тих, кому має бути розказаним. Бо Петро сам чув повеління Господнє: “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5). Якщо мав потребу в обрізанні і в принесенні жертви навіть Павло, то тим більше тоді, на початку проповіді, коли вони були дуже немічні. Але не про всіх Петро сказав, що вони погані й нечисті, а тільки про тих, яких і закон назвав поганими й нечистими. А Бог, який накреслив образ Своєї Церкви, сказав, щоб вона не вважала для себе нічого нечистим. Бо людині все чисто, що вона приймає з подякою і благословенням Божим. Але якщо тут містилася притчева вказівка щодо покликання народів, щоб не вважати тих, хто має необрізану крайню плоть, поганими та нечистими, то все ж таки промова Петра містила вказівку не на людей, а на тварин, заборонених Законом Мойсеєвим. Тому що види тварин приймаються замість властивостей людських, а з опису бачення Петрового відомо, що в посудині, що зійшла з неба, були всі роди тварин: плазунів, птахів і чотириногих. Це тому, що слово прикрито зображує, що ті, хто має навернутися до віри, перебувають під пануванням різних гріхів, що вони уподібнилися або чотирилапим за жорстокістю, або плазунам – за отруйністю, або птахам – за легкістю й мінливістю своєї природи. І до того ж змії приймаються за символ саддукеїв і фарисеїв, а лисиця – за символ Ірода, і збуджені пристрастю до статевого зближення коні – за символ людей пристрасних; вівці – за людей найбезпристрасніших, козенята – за нетовариських і байдужих, а їжаки – за багатих; про них Господь сказав, що вони своїми колючками проколюють слово і роблять його безплідним.

“Іншим разом був голос до нього: що Бог очистив, того ти не вважай нечистим”. Мабуть, голос відноситься до Петра, а тим часом все говориться до іудеїв. Бо якщо терпить осуд цей учитель, то тим більше вони заслуговують на це.

Діян. 10:17-20.   Коли ж Петро дивувався в собі, що б означало видіння, яке він бачив, – ось, мужі, послані Корнилієм, розпитавши про дім Симона, зупинилися біля воріт, і, крикнувши, спитали: чи Симон, якого звуть Петром, тут? Тим часом, як Петро розмірковував над видіннями, Дух сказав йому: ось, три чоловіки шукають тебе; встань, зійди і йди з ними, анітрохи не сумніваючись, бо Я послав їх.

Полотно (плащаниця) означає землю, а звірі, що знаходяться в ньому, – язичників. Вислів же “заколи і їж” (ст. 13) означає те, що і вони повинні прийти до Христа, а те, що це повторюється тричі, означає хрещення. Отже, істинний сенс видіння вказує йому на вчення про Трійцю, так само як і віра в Трійцю представляє істинне Богошанування.

“Ось, мужі, послані Корнилієм”. Завчасно приходять ці мужі, щоб вирішити здивування. Бо й Іосифу Христос допустив спочатку злякатися, а потім послав Ангела, бо душа легко приймає дозвіл від випробуваного раніше здивування. І до того ж йому недовго довелося залишатися в подиві, і не раніше воно збудилося, а в той самий час, коли про нього запитували, чи тут він гостює.

“Тим часом, як Петро розмірковував про видіння, Дух сказав йому: ось, три чоловіки шукають тебе”. Знову і це служить апологією Петра перед учнями, щоб вони побачили, що він розмірковував і отримав настанову не розмірковувати. Бо йому сказано було: “Іди з ними, нітрохи не сумніваючись, бо Я послав їх”. Велика влада у Духа, тому що те, що робить Бог Отець, те саме робить і Дух Святий. Ангел сказав: “молитви твої та милостині твої” (ст. 4), щоб показати, що він звідти посланий; а Дух робить не так, але каже: “Бо Я послав їх”. Отже, потрібно коритися Духу.

Діян. 10:21-24.   Петро, зійшовши до людей, присланих до нього від Корнилія, сказав: Я той, якого ви шукаєте; за якою справою прийшли ви? Вони ж сказали: Корнилій сотник, чоловік доброчесний, що боїться Бога, схвалений усім народом Іудейським, одержав від святого Ангела повеління покликати тебе до свого дому і послухати промов твоїх. Тоді Петро, запросивши їх, пригостив. А наступного дня, вставши, пішов із ними, і деякі з братів Іоппійських пішли з ним. Наступного дня прийшли вони в Кесарію.

Спочатку Петро зізнався, що він є той, кого вони шукають, і потім уже запитує про причину їхнього приходу, щоб або негайно бути готовим і йти з ними, або, якщо це не потрібно, влаштувати їх у домі. А послані говорять похвали Корнилію, щоб переконати Петра, що тому являвся Ангел. Начальство над народом буває в руках людини благочестивої, яка за своїми заслугами виявилася гідною цього.

Щоправда, буває все-таки, що ті, хто має владу, не відповідають своєму становищу; але якби не було цього, то про що б тоді говорити?

“Покликати тебе в дім свій”. Не з почуття зневаги, кажуть, він послав, але тому, що йому так наказано. Отже, не залиш у нехтуванні: добре, що Петро спочатку доброзичливо поводиться з цими мужами, бо вони втомилися, і таким чином привертає їх до себе. А що з ним пішли дехто з Іоппії, це сталося домобудівничо, щоб потім вони були свідками, коли Петру потрібно було виправдовуватися.

Діян. 10:24-27.   Корнилій же очікував їх, скликавши родичів своїх і близьких друзів. Коли Петро входив, Корнилій зустрів його і вклонився, впавши до ніг його. Петро ж підняв його, кажучи: встань; я теж людина. І, розмовляючи з ним, увійшов у дім, і знайшов багатьох присутніх.

Славна це була людина і в славному місті мав оселю.

“Скликавши родичів”. Це властивість абсолютно благочестивого друга: Корнилій, будучи оточений стількома благами, всіх робить спільниками і близькими друзями. Близькими друзями їх названо тому, що він міг сподіватися на них, коли на нього чекала праця і турботи про стількох підлеглих. І друзі, і родичі, мені здається, харчувалися його їжею. Подивися, як Корнилій був упевнений, що Петро неодмінно прийде. Це тому, що Ангел з’явився йому не уві сні, а в той час, коли він перебував у стані неспання і вдень.

“Петро ж підняв його, кажучи: встань; я теж людина”. Цим він навчає й інших і приносить подяку Богові, показуючи своє смирення. Подивися: перш за все інших він навчає того, щоб вони нітрохи не думали про себе багато.

Діян. 10:28-33.   І сказав їм: Ви знаєте, що Іудею заборонено спілкуватися або зближуватися з чужоземцем, але мені Бог відкрив, щоб я не вважав жодної людини поганою або нечистою. Тому я, будучи покликаний, і прийшов беззаперечно. Тож запитую: для якої справи ви покликали мене? Корнилій сказав: четвертого дня я постив до теперішньої години, і о дев’ятій годині молився у своєму домі, і ось став переді мною чоловік у світлому одязі, і каже: “Корнилію, почуто молитву твою і милостині твої запам’яталися перед Богом. Тож іди в Іоппію і поклич Симона, якого звуть Петром; він гостює в домі шкіряника Симона при морі; він прийде і скаже тобі”. Негайно послав я до тебе, і ти добре зробив, що прийшов. Тепер усі ми стоїмо перед Богом, щоб вислухати все, що велено тобі від Бога.

Міркує про людинолюбство Боже і показує, що Бог дарував їм великі дари, а водночас і говорить про велике, і говорить зі смиренням. Тому що він не сказав: “Люди! Ми прийшли до вас, хоча ми вважаємо негідним торкатися до будь-кого”, але сказав: “Ви знаєте, що Бог прорік такий наказ, щоб вважалося беззаконням ” Іудею… спілкуватися або зближуватися з чужинцем, а мені Бог відкрив, щоб я не вважав жодну людину поганою або нечистою”.

Чудово, що Сам Бог повелів народу християнському, щоб він “не вважав жодної людини скверною або нечистою”, але жив з ними, тому що і вони, можливо, будуть з особливою силою вірувати в Христа.

“Тож запитую: для якої справи ви покликали мене?” Петро про все чув уже й від воїнів, але він бажає, щоб вони сповідалися і стали правими у вірі.

“О дев’ятій годині молився у своєму домі”. Що це означає? Мені здається, що в нього за найакуратнішого порядку в житті час був розподілений, і до того ж у відомі дні, тому він і сказав: “четвертого дня”. Подивися, яка сильна молитва. Коли він процвітав у справі благочестя, тоді і з’явився йому Ангел, це один день; коли вирушили послані Корнилієм, це теж один; коли вони йшли, – один, а четвертий виявляється з третьої години, коли він молився.

“Став переді мною чоловік у світлому одязі”. Не каже: “Ангел”, але – “чоловік”. Так він далекий від гордості. Бачите думку, що випливає звідси, бачите, як він гідний був усього цього.

“Тепер усі ми стоїмо перед Богом, щоб вислухати все, що повелено тобі від Бога”. Не сказав: “перед людиною”, але – “перед Богом”. Отже, треба з увагою слухати рабів Божих.

Діян. 10:34-43.   Петро відкрив уста й промовив: Істинно пізнаю, що Бог безсторонній, а той, хто Його боїться і чинить по правді, приємний Йому в усякому народі. Він послав синам Ізраїлевим слово, благовістячи мир через Іісуса Христа; Він є Господь усіх. Ви знаєте те, що відбувалося по всій Іудеї, починаючи від Галілеї, після хрещення, проповідуваного Іоанном: як Бог Духом Святим і силою помазав Іісуса з Назарету, і Він ходив, благотворячи й зцілюючи всіх, що були під впливом диявола, бо Бог був із Ним. І ми свідки всього, що зробив Він у країні Іудейській та в Єрусалимі, і що врешті-решт Його вбили, повісивши на дереві. Цього Бог воскресив на третій день, і дав Йому з’являтися не всьому народові, а свідкам, попередньо обраним від Бога, нам, що з Ним їли й пили, по воскресінні Його з мертвих. І Він повелів нам проповідувати людям і свідчити, що Він є визначений від Бога Суддя живих і мертвих. Про Нього всі пророки свідчать, що кожен, хто вірує в Нього, отримає прощення гріхів іменем Його.

“Істинно пізнаю…” Пізнаю, що Бог дивиться не на якість обличчя, але на відмінність справ. Тим, що Петро говорить, він ясно показує, що Бог, Якого боявся Корнилій, про Якого він отримав настанову із закону і пророків, заради Якого він і милостині творив, що цей Бог є воістину Бог. Бракувало йому пізнання про Сина. Дивись, як він не дає волю звеличуватися своїй думці.

“У всякому народі”. Так каже, щоб ти не подумав, що язичники належать до розряду знедолених.

“Той, хто чинить по правді, приємний Йому”. Вираз “по правді” вжито замість “з усякою чеснотою”. Не сказав “спасається”, але – “приємний Йому”, тобто гідний того, щоб бути прийнятим Богом.

“Він послав синам Ізраїлевим слово”. Дає синам ізраїлевим перевагу. Це говорить заради присутніх, щоб переконати їх.

“Як Бог Духом Святим і силою помазав Іісуса з Назарету”. Зрозуміло – за людством. Оскільки Він принизив Самого Себе і сприйняв нашу плоть і нашу кров (див. Євр. 2:14), то про Нього говориться, що Він як людина приймає те, що Він має за природою як Бог. Тому що Він приймає не Самому Собі, але нам, як спочатку це робив для Самого Себе, або, краще, так як Він є Бог Слово, то це в Нього було Своє. Вираз “володіють дияволом” вказує на багато каліцтв і ушкоджень у тілах, які залежали від диявола і які походять від нього.

“Його вбили, повісивши на дереві”. Знову говорить про приниження. Показавши, що Він Богом посланий, апостол Петро каже, що Він і вбитий. Щоб ти не вважав чогось невідповідним, зауваж, що вони ніколи не приховують вчення про хрест, але разом з іншим пропонують і образ смерті.

“Свідкам… попередньо обраним”. Хоча Сам Іісус Христос їх обрав, але вираз “передвибраним” привласнює Богу Отцю.

“Які з Ним їли і пили”. Подивися, чим підтверджує істину воскресіння. Чому Іісус Христос, воскреснувши, не створив ніякого дива, але їв і пив? Тому що саме воскресіння було великим дивом. До того ж немає і не могло бути в цьому випадку чуда більшого, як те, що Він їв і пив.

“І свідчити”. Свідчити, каже, ясно, щоб не впали в невігластво.

“Про Нього всі пророки свідчать”. Які пророки тільки не говорили про відпущення гріхів, усі вони говорили, що гріхи відпускаються в цьому Іісусі. Так і Ісайя від Його особи говорить: “Я Сам згладжую злочини твої заради Себе Самого, і гріхів твоїх не згадаю” (Іс. 43:25). Петро, однак, не сказав, що Він є Син Божий, але, що більше їх лякало, відповідне до часу приготування запозичується з пророків, бо вони користувалися великою славою. Але, похитнувши людей страхом, він робить їм поблажливість, утім, виречену не ним, а пророками. Отже, страшне він говорить від себе, а пройняте лагідністю – від імені пророків.

Діян. 10:44-48.   Коли Петро ще продовжував цю промову, Дух Святий зійшов на всіх, хто слухав слово. І віруючі з обрізаних, що прийшли з Петром, здивувалися, що дар Святого Духа вилився й на язичників, бо чули, як вони розмовляли мовами й величали Бога. Тоді Петро сказав: хто може заборонити хреститися водою тим, які, як і ми, отримали Святого Духа? І велів їм хреститися в ім’я Іісуса Христа. Потім вони просили його пробути в них кілька днів.

Зауваж Боже домобудівництво. Бог не допустив, щоб промова Петра була доведена до кінця і щоб хрещення було здійснене за розпорядженням Петра; але щойно Він побачив, що думка їхня сповнена подиву, що було започатковано науку, і що вони цілком увірували, що хрещення є відпущенням гріхів, то й зійшов Дух. До того ж вони почали говорити різними мовами, що здивувало присутніх. Тим часом Бог завчасно влаштовував у цьому велику апологію Петру.

“Хто може заборонити хреститися водою тим, котрі, як і ми, отримали Святого Духа?” І яка потреба була у воді, коли Дух Святий зійшов на них? Отже, я покажу її і поясню тобі це сокровенне таїнство. У ньому цілком виражаються Божественні символи: гроб і смерть, воскресіння і життя. Як нам легко занурюватися і виринати, так Богу зручно ховати стару людину і показувати нову. А тричі це буває для того, щоб ти навчився, що все це відбувається силою Отця і Сина і Святого Духа. А що сказане не є одна лише проста здогадка, послухай Павла, який каже: “поховалися з Ним хрещенням у смерть” (Рим. 6:4). І знову: “Стара наша людина розіп’ята з Ним” (Рим. 6:6). І знову: “Ми з’єднані з Ним подобою смерті” (Рим. 6:5).

Глава одинадцята

Діян. 11:1-10. Почули Апостоли й браття, що були в Іудеї, що й язичники прийняли слово Боже. І коли Петро прийшов до Єрусалима, обрізані докоряли йому, кажучи: ти ходив до людей необрізаних і їв з ними. Петро ж почав переказувати їм по порядку, кажучи: у місті Іоппії я молився, і в нестямі бачив видіння: сходила певна посудина, наче велике полотно, яке за чотири кути спускалося з неба, і спустилося до мене. Я подивився в неї і, розглядаючи, побачив чотириногих земних, звірів, плазунів і птахів небесних. І почув я голос, що говорив мені:”Встань, Петре, заколи і їж”. Я ж сказав: “ні, Господи, нічого поганого або нечистого ніколи не входило в уста мої”. І відповів мені голос удруге з неба: “що Бог очистив, того ти не вважай нечистим”. Це було тричі, і знову піднялося все на небо.

Бачиш, яку ревність вони мали щодо закону. Не посоромилися ні гідності Петра, ні чудес колишніх, ні того чудового приготування, яке зроблено було для прийняття слова, але стали міркувати про такі дрібниці. Міркували колишні від обрізання, а не апостоли. І не кажуть “навіщо проповідував?”, але – “навіщо їв?”. Петро не зупинився на цій дрібниці, але ґрунтувався на тому, що мало велике значення. Якщо, каже, вони отримали Духа, то як було не дати їм цього? Цією апологією він показує, що він ні в чому не винен, але винуватець усього і всюди Бог, до Якого він і відносить усе. Тому що, каже, Він показав посудину, а я заперечував Йому. І знову Він сказав, а я і цього не послухався. Дух повелів іти. Я йшов не поспішаючи, і не одразу здійснив хрещення, але знову все здійснив Дух.

“Почув я голос, що говорив мені”. Досить було й того, що з’явилося полотно, щоб переконати його; але до цього, однак, долучився і голос: “Встань, Петре, заколи і їж.

“Я ж сказав: ні, Господи”. Бачиш, каже Петро, я зробив своє. Це апологія проти того, що вони сказали: “ти ходив до людей необрізаних і їв із ними”. І він, однак же, захищається, а не користується авторитетом учителя. Бо чим лагідніше він відповідає їм, тим більше заспокоює їх.

Діян. 11:11-18. І ось, тієї самої години три чоловіки стали перед будинком, у якому я був, послані з Кесарії до мене. Дух сказав мені, щоб я йшов із ними, нітрохи не сумніваючись. Пішли зі мною і ці шість братів, і ми прийшли в дім того чоловіка. Він розповів нам, як він бачив у домі своєму Ангела святого, який став і сказав йому: “Піди до Іоппії людей і поклич Симона, якого звуть Петром, він скаже тобі слова, якими врятуєшся ти і весь дім твій”. Коли ж почав я говорити, зійшов на них Дух Святий, як і на нас спочатку. Тоді пригадав я слово Господнє, як Він говорив: “Іоанн хрестив водою, а ви будете хрещені Духом Святим”. Отже, якщо Бог дав їм такий самий дар, як і нам, що увірували в Господа Іісуса Христа, то хто ж я, щоб міг перешкодити Богові?”

“Вислухавши це, вони заспокоїлися і прославили Бога, кажучи: видно, і язичникам дав Бог покаяння в життя.

Нічого він не міг сказати, що більше виявляло б його смиренність, як те, що він послався на свідчення братії. Він не говорить про те, що Ангел сказав Корнилію: “Молитви твої і милостині твої” ( Діян. 10:14), – не оповідає про правоту цього чоловіка, не повідомляє, що він зробив так тому, що Дух послав його, що Бог повелів йому, покликавши його звідти через Ангела, але підтверджує словами “пішли зі мною і ці шість братів”. Тому що це і саме по собі було безсумнівним доказом. Але не задовольняється і тим, що вище сказано, пригадує і вислів Господа: “Ви будете хрещені Духом Святим”. Нічого, каже, нового не сталося, але тільки те, що Він передбачив. Але, скажуть, не потрібно було і хрестити; а тим часом хрещення було здійснено. І не каже він “я повелів їх хрестити”, але показує, що він не зробив нічого нового. Що мали ми, каже, те отримали і вони, бо “Бог дав їм такий самий дар, як і нам”. Щоб заградити вуста їхні, він каже: “як і нам”. Бог не допускає, каже він, щоб вони мали менше, якщо Він дав рівний дар тим, хто увірував. І не каже: “як і вам”, але – “як і нам”. Що знаходите ви негідним, коли ми називаємо їх спільниками?

“Хто ж я, щоб міг перешкодити Богові?” Захищаючись проти обвинувачів, він сильно і жорстоко присоромлює їх. Не міг, каже, я заборонити цього. Від цих слів вони стали лагідними і замовкли. Бачиш, що завдяки промові Петра до народу все зробилося добре, коли він розповів, що сталося? З цього часу, нарешті, відкрилися двері язичникам для вступу до Церкви.

Діян. 11:19-26. Тим часом ті, що розсіялися від гонінь, які були після Стефана, пройшли аж до Фінікії, і до Кіпру, і до Антіохії, нікому не проповідуючи слова, окрім іудеїв. Були ж деякі з них Кіпряни та Кірінейці, які, прийшовши до Антіохії, говорили Еллінам, благовіствуючи Господа Іісуса. І була рука Господня з ними, і велика кількість, увірувавши, навернулася до Господа. Дійшла чутка про це до церкви Єрусалимської, і доручили Варнаві йти в Антіохію. Він, прибувши й побачивши благодать Божу, зрадів і переконував усіх триматися Господа щирим серцем. Бо він був чоловік добрий і сповнений Духа Святого та віри. І додалося досить народу до Господа. Потім Варнава пішов у Тарс шукати Савла і, знайшовши його, привів в Антіохію. Цілий рік збиралися вони в церкві і навчали чималу кількість людей; і учні в Антіохії вперше стали називатися Християнами.

Чималу послугу християнству зробило гоніння проти християн, бо “тим, хто любить Бога… все сприяє на благо” (Рим. 8:28). Тому що коли вбивали Стефана, коли Павло двічі перебував у небезпеці, коли апостолів бичували, тоді язичників приймали в Церкву. Це і Павло каже: “Вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось ми звертаємося до язичників” ( Діян. 13:46).

“Говорили до Еллінів”. Можливо, тому називали їх еллінами, що вони не знали єврейської.
Вираз “була рука Господня з ними” показує те, що вони творили чудеса. Бачиш, чому й тепер потрібні були чудеса? Щоб увірували.

“Доручили Варнаві йти в Антіохію”. Чому не написали про це Павлу, але послали Варнаву? Тому що ще не знали про чесноти цього чоловіка.

“Він був чоловік добрий і сповнений Духа Святого та віри”. Не одне й те саме означає, що Бог благий і що чоловік благий. Перший благий по суті, будучи початком і джерелом усіх благ, а чоловік благий не по суті, але через чесноти.

“Потім Варнава пішов у Тарс шукати Савла”. Дуже добра і проста, і поблажлива людина був Варнава. Шукав, каже Лука, подвижника, воєначальника.

“Цілий рік збиралися вони в церкві і вчили чималу кількість людей”. Чимала похвала для міста, що він перш за всіх інших протягом такого періоду часу насолоджувався вустами його.
“Учні в Антіохії вперше стали називатися Християнами”. І це говорить про успіх проповіді Павла, коли він підняв тут християнство на таку висоту, що можна було дати християнам це ім’я, наче якийсь відмітний знак. Десь увірувало три тисячі, десь – п’ять тисяч, десь – така безліч; але, втім, не було нічого такого на кшталт цього імені, а просто “Християнами” називалися люди “цього шляху”. Тут же вперше вони удостоїлися цього імені. Чудово, що Антіохія тому особливо й удостоїлася головного начальницького престолу, що там уперше християни названі цим ім’ям.

Діян. 11:27-30. У ті дні прийшли з Єрусалима в Антіохію пророки. І один із них, на ім’я Агав, вставши, сповістив Духом, що по всьому всесвіті буде великий голод, який і був за кесаря Клавдія. Тоді учні поклали, кожен по достатку своєму, послати допомогу братам, що живуть в Іудеї; що й зробили, пославши зібране до пресвітерів через Варнаву і Савла.

У якому сенсі Христос каже, що “всі пророки і закон прорекли до Іоанна” (Мф. 11:13)? Він говорить про тих пророків, які сповістили про Його появу.

“Провістив Духом”. Щоб не подумали, що голод стався тому, що з’явилося християнство, Дух Святий і провіщає це, тому що і Христос провістив це. Не тому “по всьому всесвіту буде голод”, щоб він повинен був бути в силу приречення, вирішеного від самого початку, але через злість, яку було завдано святим апостолам. А оскільки вони тривали, то і з’являється “великий голод”, провіщаючи іудеям про нещастя, що мають бути.

“Тоді учні поклали, кожен по достатку своєму”. Подивися: для них і голод робиться приводом до спасіння, нагодою до милосердя. Подивися: вони стають віруючими і приносять плоди, гідні віри, – виявляють милосердя не тільки близьким, а й далеким.

“Послати допомогу братам”. З цього стає зрозуміло, що апостоли мали гідність і старців, хоча, крім цього, вони перебували на ступені дияконів і єпископів.

Глава дванадцята

Діян. 12:1-5. У той час цар Ірод підняв руки на декого з тих, хто належав до церкви, щоб зробити їм зло, і вбив Іакова, брата Іоаннового, мечем. Побачивши ж, що це приємно Іудеям, услід за тим узяв і Петра. Тоді були дні опрісноків. І, затримавши його, посадив у в’язницю, і наказав чотирьом четверицям воїнів стерегти його, маючи намір після Пасхи вивести його до народу. Отже, Петра стерегли у в’язниці; тим часом церква старанно молилася за нього Богу.

У який “той час?” За Клавдія імператора. Бо римський імператор Каій призначив Агриппу царем іудейським, відправивши Ірода разом з Іродіадою до Лугдона, міста галілейського. Це той самий Ірод, при якому постраждав Іоанн, як про це оповідають Іосиф і Євсевій. Отже, ця розбіжність в імені, тобто замість Агріппи сказано – Ірод, сталася або через те, що він носив два імені, або через помилку переписувача. Зауваж: із дванадцяти учнів Господніх перш за всіх постраждав Іаков.

“На декого з тих, хто належить до церкви”. Зауваж, що вірні мужі та товариство, що складається з них, називають церквою.

“Бачачи ж, що це приємно іудеям, слідом за тим взяв і Петра”. Щоб ніхто не сказав, що апостоли тому безтрепетно й безбоязно йдуть назустріч смерті, що Бог вивертає їх із рук її, для того Бог і допустив, щоб були піддані смерті й найстарші з них – Стефан та Іаков. Цим Бог показує самим убивцям, що Він і від цього не віддаляє їх і тут не перешкоджає їм. Справою приємною було для їхніх недоречних пристрастей вбивство, і вбивство беззаконне. Треба було покласти край їхньому прагненню, а Ірод як кат хворих, а не як лікар їхній, підбурює їх, хоча тисячі прикладів бачив він і в житті діда та батька свого Ірода.

“Тоді були дні опрісноків… затримавши його, посадив у темницю”. Знову виявляється зайва педантичність іудеїв: убити вони не перешкоджали, а перешкоджали зробити це в такий час.
“Наказав чотирьом четверицям воїнів стерегти його”. Це відбувалося і від гніву, і від боязні. Що ретельнішою була варта, то дивовижнішим було виявлення сили Божої. А це сталося заради апостола Петра, який був вельми відомий.

“Тим часом церква старанно молилася за нього Богу”. Послухайте, як вони ходатайствовали за вчителів: вони не збунтувалися, не повстали, але звернулися до істинної сподвижниці – молитви.

Діян. 12:6-10. Коли ж Ірод хотів вивести його, тієї ночі Петро спав поміж двома воїнами, скутий двома ланцюгами, і вартові біля дверей стерегли темницю. І ось, Ангел Господній постав, і світло осяяло темницю. Ангел, штовхнувши Петра в бік, пробудив його і сказав: встань швидше. І ланцюги впали з рук його. І сказав йому Ангел: вдягнися і взуйся. Він зробив так. Потім каже йому: одягни одяг твій і йди за мною. Петро вийшов і йшов за ним, не знаючи, що те, що робив Ангел, було справді, а думаючи, що бачить видіння. Пройшовши першу і другу варту, вони прийшли до залізних воріт, що ведуть у місто, які самі собою відчинилися їм: вони вийшли, і пройшли одну вулицю, і раптом Ангела не стало з ним.

Петро не був ні збентежений, ні наляканий, але “тієї” самої “ночі”, коли його мали намір вивести з в’язниці, “спав”, надавши все на волю Господа. Зверни увагу й на те, яка ретельна варта: спали з ним і вартові.

Але для чого “світло осяяло темницю?” Щоб Петро міг і бачити, і чути Ангела і щоб не подумав, що це – уява. Ангел навіть штовхнув його, – так міцно він спав. Що ж до виразу “штовхнувши Петра в бік”, – так він вказує не на збентеження Ангела, а на спонукання не затягувати час.

“Одягнися і взуйся”. Як це Петро чинив всупереч велінню не брати з собою “ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні торби на дорогу, ні двох одягів, ні взуття, ні палиці” (Мф. 10:9 10)? А в нього були і одяг, і взуття, хоча в той час слід було ходити без взуття, тому що особлива потреба в ньому буває взимку. Але й Павло, написавши Тимофію: “постарайся прийти до зими”, каже йому: “Коли підеш, принеси фелонь, яку я залишив у Троаді у Карпа” (2Тим. 4:13,21). Ніхто не може сказати, що Павло не мав іншого одягу, який він носив. Вони не опиралися велінню Христовому: нехай не буде! Навпаки, вони навіть дуже слідували велінню, тому що веління це було дано на час, а не назавжди. До того ж і Лука каже, що Христос сказав учням: “Коли Я посилав вас без мішка, без торби, і без взуття, то чи мали ви в чомусь нестачу? Вони відповідали: ні в чому. Тоді Він сказав їм: але тепер, хто має мішок, той візьми його, також і суму” (Лк. 22:35-36). Христос дав у той час таке повеління, бажаючи показати Свою могутність, бо, скажи мені, яка важливість була в тому, щоб мати один лише одяг? Отже, яка ж? Коли потрібно було його мити, то чи вже слід було ходити голим або сидіти вдома? А коли наступав сильний холод і холоднеча стягувала тіло, то чи вже слід було відігріватися і не проповідувати? Адже тіла в них були не алмазної міцності.

“Не знаючи, що те, що робив Ангел, було справді, а думаючи, що бачить видіння”. Це дуже природно за дивовижної незвичайності того, що сталося, тому що незвичайність знамень вражає глядача. Петро думав, що бачить видіння, а сам оперізувався і взувався. Що ж інше міг він відчувати, як не здивування?

Діян. 12:11-18. Тоді Петро, прийшовши до тями, сказав: “Тепер я бачу воістину, що Господь послав Ангела Свого і визволив мене з руки Ірода і від усього, на що чекав народ Іудейський”. І, озирнувшись, прийшов до будинку Марії, матері Іоанна, званого Марком, де багато хто зібрався і молився. Коли ж Петро постукав біля воріт, то вийшла послухати служниця, на ім’я Рода, і, впізнавши голос Петра, від радості не відчинила воріт, але, вбігши, оголосила, що Петро стоїть біля воріт. А ті сказали їй: чи в своєму ти розумі? Але вона стверджувала своє. Вони ж говорили: це Ангел його. Тим часом Петро продовжував стукати. Коли ж відчинили, то побачили його і здивувалися. Він же, давши знак рукою, щоб мовчали, розповів їм, як Господь вивів його з в’язниці, і сказав: повідомте про це Іакова і братів. Потім, вийшовши, пішов в інше місце. Після настання дня між воїнами зробилася велика тривога про те, що сталося з Петром.

Тепер, каже, дізнався, “тепер я бачу воістину”, а не тоді. Ангелу завгодно було, щоб серце Петрове наповнилося радістю раптом і щоб він зрозумів те, що трапилося, вже після звільнення.

“Озирнувшись”. Після роздумів, він побачив, що слід не прямо продовжувати шлях, а подякувавши Благодійнику.

“Іоанна, званого Марком”. Іоанн, можливо, був не той, який постійно перебував з апостолами. Тому-то письменник і додав його відмінність, бо сказав: “званого Марком”. Можливо, це – євангеліст Марк, через якого, кажуть, передав своє Євангеліє Петро, тому що про Євангеліє від Марка кажуть, що воно – Петрове Євангеліє. Це припущення виправдовується тим, що Петро та інші апостоли проводили в нього досить часу.

“Від радості не відчинила воріт”. Зверни увагу на благоговіння отроковиці: “від радості”, говориться, “не відчинила”. Але це вийшло чудово, інакше інші, здивовані його несподіваним з’явленням, мабуть, не повірили б, що це – він, бо й при цьому не хотіли вірити.

“Вони ж говорили: це Ангел його”. Це вірно, тому що в кожного є Ангел. З кожним віруючим у Господа постійно перебуває Ангел, якщо тільки ми не відганяємо його злими справами, тому що, як дим змушує віддалятися бджіл і як сморід відганяє голубів, так і сморідний гріх, що завдає багато сліз, і гріх, що заподіює багато сліз, віддаляє від нас Ангела. А вони очікували, що це – Ангел, зважаючи на своє становище, тому що сказано: “Де двоє або троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них” (Мф. 18:20). А де Христос, там необхідно бути і Архангелам, і іншим силам.
“Сказав: повідомте про це Іакова і братів”. Як він нетщеславний! Не сказав “сповістіть усюди”, але – “повідомте… братів”.

“Вийшовши, пішов в інше місце”. Це тому, що він не хотів випробовувати Бога і вводити себе самого в спокуси. Ангел же не говорив йому про це; але тим, що залишив його мовчки і вночі вивів його з в’язниці, дав йому дозвіл піти геть, тому що апостоли зробили вже те, що було їм наказано, – йти до храму проповідувати народу.

Діян. 12:19-20. Ірод же, пошукавши його і не знайшовши, судив вартових і велів стратити їх. Потім він вирушив з Іудеї в Кесарію і там залишався. Ірод був роздратований на Тирян і Сидонян; вони ж, погодившись, прийшли до нього і, схиливши на свій бік Власта, постельничка царського, просили миру, бо область їхня живилася від області царської.

Для Бога можливо було разом із Петром визволити і “стражів”.Але якби Ангел вивів і воїнів разом із Петром, то подію вважали б втечею. Ірода ж більше засмучувало те, що його висміяли, подібно до того, як і діда його, обдуреного волхвами, також більше мучило те, що його обдурили.

Ірод був роздратований на Тирян і Сидонян…” Лука згадав про цю історію, з якої видно, як негайно ж Ірода спіткало покарання.

Діян. 12:21-24. У призначений день Ірод, одягнувшись у царський одяг, сів на піднесеному місці й говорив до них; а народ вигукував: це голос Бога, а не людини. Але раптом Ангел Господній вразив його за те, що він не віддав слави Богові; і він, будучи поїдений хробаками, помер. Слово ж Боже росло і поширювалося.

Іосиф каже, що Ірод, коли настав наступний день, прибув до театру, вбраний у дивовижну за тканиною, усю зроблену зі срібла “царську одежу”. Срібло, що засяяло при першому падінні на нього сонячного проміння, дивовижно сяяло якимось вражаючим і жахливим для глядачів переливом променів світла; і улесливиці відразу ж почали називати його богом, додаючи: “Будь милостивий; якщо дотепер ми боялися тебе як людини, то відтепер визнаємо, що ти вищий за людську природу”. Зауваж, як вони лестили, але зверни свій погляд і на велич духу апостолів. Кого так шанував цілий народ, того вони зневажали. Однак же якщо підлесники і кричали так, то яке ж відношення це має до Ірода? Те, що він прийняв цей крик, що вважав себе гідним таких лестощів. Ним же головним чином вони й навчені таких безрозсудних лестощів. Отже, і той, і інші заслуговували на покарання, але оскільки ще не час суду, то карається тільки той, хто особливо винен. Якщо він, який дозволив собі вислухати лише таку думку про себе: “голос Бога, а не людини”, зазнав такого ганьби, то набагато більше був би покараний Христос, якби не був самим Богом, Христос, який постійно говорив: “Слова ці – не Мої” і: “Ангели служать Мені”.

Діян. 12:25. А Варнава і Савл, виконавши доручення, повернулися з Єрусалима [до Антіохії], взявши із собою й Іоанна, прозваного Марком.

Глава тринадцята

Діян. 13:1. В Антіохії, в тамтешній церкві були деякі пророки і вчителі: Варнава, і Симеон, званий Нігер, і Луцій Киринеянин, і Манаїл, вихованець Ірода четвертовласника, і Савл.

Про Варнаву згадує раніше, тому що Павло ще не прославився і не здійснив ще ніякого знамення. Але слід зауважити, що і Павло, і Варнава зараховані були до лику апостолів.

“Манаїл, вихованець Ірода четвертовластника”. Ось що значить характер кожного, і виховання не впливає: подивися, яким нечестивцем залишився Ірод, а його вихованець Манаїл так змінився, що удостоївся навіть дару пророцтва.

Діян. 13:2-8. Коли вони служили Господу й постили, Дух Святий сказав: Відокремте Мені Варнаву і Савла на діло, до якого Я покликав їх. Тоді вони, здійснивши піст і молитву і поклавши на них руки, відпустили їх. Ці, будучи послані Духом Святим, прийшли до Селевкії, а звідти відпливли до Кіпру, і, перебуваючи в Саламіні, проповідували слово Боже в синагогах Іудейських, і мали з собою і Іоанна для служіння. Пройшовши весь острів до Пафа, знайшли вони певного чаклуна, псевдопророка, іудеянина, на ім’я Варіісус, що перебував із проконсулом Сергієм Павлом, чоловіком розумним. Цей, покликавши Варнаву і Савла, побажав почути слово Боже. А Еліма волхв, – бо це означає ім’я його, – противився їм, намагаючись відвернути проконсула від віри.

Що означає “коли вони служили?” Це означає “проповідували”. А вираз “на справу” вжито замість “на апостольство”. Ким висвячується Павло? Луцієм і Манаїлом, а вірніше – Духом Святим. Хіротонізується ж він, щоб проповідувати з владою. Як же сам Павло каже: “обраний не людьми і не через людину” (Гал. 1:1)? Це в тому відношенні, що не людина покликала його і навернула. Рукопокладали не так, як дияконів, але “поклавши на них руки” після попереднього посту і молитви, тож із цього можна зробити висновок, що Варнава і Павло через таке висвячення отримали вищий ієрархічний ступінь, ніж дияконський.

“Прийшли в Селевкію, а звідти відпливли”. У Селевкії вони не зупиняються, знаючи, що жителі її могли здобути багато користі від сусіднього з нею міста, а поспішають виконати невідкладне.

“З проконсулом Сергієм Павлом, чоловіком розумним. Цей проконсул, покликавши Варнаву і Савла, побажав почути слово Боже”. Дивно в проконсулі те, що він, будучи раніше вже захоплений магією волхва, побажав послухати апостолів. Але зверни увагу і на волхва: коли апостоли проповідували іншим людям, він не дуже обурювався; обурився ж особливо тоді, коли вони прийшли до проконсула.

Діян. 13:9-12. Але Савл, він же й Павло, сповнившись Духом Святим і спрямувавши на нього погляд, сказав: о, сповнений усякої підступності й усякої лиходійки, сину диявола, ворогу усякої правди! Чи припиниш ти спокушати з прямих шляхів Господніх? І сьогодні ось, рука Господня на тебе: ти будеш сліпий і не побачиш сонця до часу. І раптом напав на нього морок і темрява, і він, обертаючись туди й сюди, шукав ватажка. Тоді проконсул, побачивши те, що сталося, увірував, дивуючись вченню Господньому.

“Савл, він же і Павло”. Тут разом із рукоположенням Савла змінюється й ім’я його. Перейменований же він для того, щоб і з цього боку бути не нижчим за апостолів. А щодо переваги, яку мав корифей учнів Христових Петро, то й Павло, здається, користувався такою ж повагою і мав нагоду здобути навіть більшу прихильність.

“Сповнений всякої підступності”. Ніякого роду підступності, каже, не залишалося, якого б ти не мав. Вірно сказав: “всякої підступності”, тому що волхв був підлесником і брехуном. А “син диявола” називає його тому, що він робив диявольську справу.

Не з нами, каже Павло, воюєш і воюєш, але спокушаєш “з прямих шляхів Господніх. І нині ось, рука Господня на тебе: ти будеш сліпий і не побачиш сонця до часу”. Тим самим засобом, яким був навернений сам, хотів і його навернути. Отже, це було не покарання, а зцілення, тому що Павло говорив: “Не я роблю це, але “ось, рука Господня на тобі”. А “до часу”, очевидно, було словом не того, хто карає, а того, хто навертає, бо якби воно було словом того, хто карає, то Павло зробив би його сліпим назавжди; а тут не те, а – “до часу”. Говорить так, щоб вплинути на проконсула, бо дає цим знати, що від самого волхва залежить отримати знову зір: потрібно змінити спосіб життя на кращий.

“Звертаючись туди й сюди, шукав вожатого”. Це – доказ сліпоти. Потрібно було за допомогою такого саме покарання напоумити того, хто колись був захоплений магією. Таким чином, покарання наче напоумляли і волхвів.

Діян. 13:13-15. Відпливши з Пафа, Павло і ті, що були при ньому, прибули до Пергії, у Памфілії. Але Іоанн, відокремившись від них, повернувся в Єрусалим. Вони ж, проходячи від Пергії, прибули в Антіохію Пісідійську і, увійшовши в синагогу в день суботній, сіли. Після читання закону і пророків, начальники синагоги послали сказати їм: чоловіки, браття, якщо ви маєте слово настанови до народу, говоріть.

Іоанн, званий Марком, супроводжував їх у євангельській ході від Палестини до Пергії Памфілійської. Потім, коли апостоли прискорили свою ходу і з твердим, непохитним духом стали озброюватися на подвиги, Марк, як людина слабка, що не наважувалася на таку подорож і на ті подвиги, небезпеки і боротьбу, які представлялися в кожному місті, відставши від апостолів, повернувся до Палестини, не заперечуючи Христа, але відмовляючись від подальшої подорожі, тому що вона була важкою для нього. Павло і Варнава повернулися до Єрусалима з рясними плодами віри і благовістили церкві, що перебувала в Єрусалимі, про навернення і покаяння язичників. І коли всі стали віддавати Павлу і Варнаві хвалу за їхні сповнені успіху подвиги, Марк засмутився, збентежився душею і, можливо, подумав: “Якби і я був з апостолами, то і я став би учасником у їхній славі”, – і знову побажав виступити разом з апостолами на проповідь.

“Прибули в Пергію, в Памфілії”. Знову приходять до Пергії, бо поспішали в антіохійську митрополію.

“Увійшовши в синагогу в день суботній, сіли.”

У синагоги вони входили в одязі іудейському, щоб не зустріти опору і не бути вигнаними, і досягали, таким чином, у всьому своєї мети.

Діян. 13:16-24. Павло, вставши і давши знак рукою, сказав: Мужі ізраїльтяни та ті, що Бога бояться! Послухайте. Бог народу цього обрав отців наших, і підніс цей народ під час перебування в землі Єгипетській, і силою піднесеною м’язи вивів їх із неї, і близько сорока років часу живив їх у пустелі. І, винищивши сім народів у землі Ханаанській, розділив їм у спадщину землю їхню. І після цього, близько чотирьохсот п’ятдесяти років, давав їм суддів до пророка Самуїла. Потім просили вони царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісова, чоловіка з коліна Веніамінового. Так минуло років сорок. Відкинувши його, поставив їм царем Давида, про якого й сказав, свідчачи: “знайшов Я чоловіка за серцем Моїм, Давида, сина Єсеєвого, що виконає всі бажання Мої” (1Сам. 13:14; Пс. 88:21). “З його нащадків Бог за обітницею воздвиг Ізраїлю Спасителя Іісуса. Перед самим явленням Його Іоанн проповідував хрещення покаяння всьому народу Ізраїльському”.

Павло проповідує тут уперше, і подивися, з якою розсудливістю: ті місця, де йдеться про Бога Слово, оминає і зупиняється на тих, де не згадують про Давидове насіння, як сам він каже, коли пише римлянам: “Я намагався благовістити не там, де вже було відоме ім’я Христове” (Рим. 15:20). Подивися: і Варнава поступається Павлу, як і Іоанн поступається скрізь Петру. Хоча Варнава користувався великою повагою, але він чинив так, маючи на увазі загальну користь.
“Бог народу цього обрав отців наших”. Нагадавши про стародавні події, вказує, як і Стефан, на великі благодіяння Божі, що були тоді.

“Знайшов Я чоловіка за серцем Моїм, Давида, сина Єссеєва”. Потрібно зауважити, що слова ці в книзі Царств знаходяться не в тому вигляді, як тут; там тільки пророчо сказано Самуїлом Саулу: “Господь знайде Собі чоловіка за серцем Своїм, і накаже йому Господь бути вождем народу Свого, бо ти не виконав того, що Господь наказав тобі” (1Сам. 13:14). З цих слів Павло склав таке положення: “знайшов Я чоловіка за серцем Моїм…” Що ж стосується слів “мужі браття, якщо у вас є слово повчання до народу, говоріть” (ст. 15), – так вони сказані були тому, що в іудеїв був звичай читати в суботу закон Мойсея і пророків, і після читання звертатися з промовою до народу і пояснювати прочитане. Тому начальники синагоги і пропонують тим, хто був з Павлом, говорити в синагозі.

“З його нащадків Бог за обітницею воздвиг Ізраїлю Спасителя Іісуса”. Ім’я Давида було особливо улюбленим іудеями; тому говориться, що на престол вступає цар від його племені.
“Перед самим явленням Його Іоанн проповідував”. Під явленням розуміє втілення.

Діян. 13:25-37. Після закінчення ж поприща свого, Іоанн говорив: “За кого вважаєте ви мене? Я не той, але ось, іде за мною Той, у Якого я не гідний розв’язати взуття на ногах”. Чоловіки браття, діти роду Авраамова, і ті, хто боїться Бога, між вами! вам послано слово спасіння цього. Бо жителі Єрусалима й начальники їхні, не впізнавши Його й засудивши, виконали слова пророчі, які читаються щосуботи. І, не знайшовши в Ньому жодної провини, гідної смерті, просили Пілата вбити Його. Коли ж виконали все написане про Нього, то, знявши з древа, поклали Його до гробу. Але Бог воскресив Його з мертвих. Він протягом багатьох днів являвся тим, котрі вийшли з Ним із Галілеї до Єрусалима і котрі сьогодні є свідками Його перед народом. І ми благовістимо вам, що обітницю, дану батькам, Бог виконав нам, дітям їхнім, воскресивши Іісуса, як і в другому псалмі написано: “Ти – Син Мій, Я нині породив Тебе” (Пс. 2:7). “А що воскресив Його з мертвих, так що Він уже не перетвориться на тління, про це сказав так: “Я дам вам милості, обіцяні Давидові, вірно” (Іс. 55:3). “Тому й в іншому місці говорить: “не даси Святому Твоєму побачити тління” (Пс. 15:10). “Давид, свого часу послуживши Божому велінню, спочив, і долучився до батьків своїх, і побачив тління. А Той, Якого Бог воскресив, не побачив тління”.

Іоанн не просто свідчить, але заперечує саму славу, яку всі приписували йому. Не одне й те саме – відмовлятися від честі, коли ніхто не надає її, і – тоді, коли її надають усі.
“Мужі браття, діти роду Авраамова”. Вказує тут на імените походження іудеїв.
“Не впізнавши Його”. Деяким чином вибачає їх: розіп’яли, каже, не знаючи, хто Він; тому що злодіяння скоєно внаслідок невідання.

“Не знайшовши в Ньому жодної провини, гідної смерті, просили Пілата вбити Його”. Каже, що смертна кара була бажана їм. Виводить на сцену Пілата, щоб, з одного боку, зробити загальновідомим страждання, з іншого – піддати себе більшому звинуваченню, як тих, що зреклися Христа чоловікові іноплемінному. І не сказав “зажадали”, але – “просили”. Випросили, каже, дозвіл на вбивство, хоча Пілат нібито не бажав цього. Про це ясніше говорить Петро: “Коли він думав звільнити Його” ( Діян. 3:13).

“Але Бог воскресив Його з мертвих”. Нехай не бентежить тебе те, що про Іісуса говориться, що Він воскреслий Богом, бо коли Іісус є не інший Хто, як Слово, що воплотилося, а Слово, за свідченням Писання, Христос, Божа Сила і Божа Премудрість, є сила Отця, якою Він звершує все, то треба розуміти, що Іісус Сам воскресив Себе. І якщо говориться, що Він воскреслий Отцем, то говориться в тому сенсі, що Отцеві, як такому початку і такій причині, які – поза часом, приписується все. Та й Сам Іісус каже: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19).

“Які вийшли з Ним із Галілеї до Єрусалима, і які нині є свідками Його перед народом”. Чим вони ніяк не могли б бути, якби не підкріплювала їх сила Божа.

“Нам, дітям їхнім, воскресивши Іісуса”. Ім’я ” Іісус” брати богоубивць приймають за ім’я людини. Сказавши вище, що Слово покладено було у гробі, Павло, – щоб хто не подумав, що він назвав Слово безтілесним, – знову називає Його Іісусом і на жодну мить, по з’єднанні двох природ, не допускає у втіленому Слові поділу.

“Ти Син Мій: Я нині народив Тебе”. Слова ці розумій стосовно втілення Христа, що відбулося в часі, оскільки вирази “сьогодні і завтра” містять у собі значення днів. А від Отця Син народжується, як визнають це навіть єретики, позачасно.

“Не даси Святому Твоєму побачити тління”. Тіло Господа і Спасителя Христа називається нетлінним і безсмертним, тому що зрозуміло, що воно мало властивість нетління від часу самого втілення, оскільки Христос був безгрішний.

“Той, Кого Бог воскресив, не побачив тління”. Той, Кого Бог воскресив, не бачив тління, але місце гробу зробив місцем нетління, тому що воскреслий власною силою Христос воістину засяяв як начальник нетління, щоб і ми повстали з могил і вийшли ” на зустріч Господу “(1Сол. 4:17), коли, в день очікуваного воскресіння, Він прийде вдруге зі славою на хмарах.

Діян. 13:38-41. Отже, нехай буде відомо вам, мужі браття, що заради Нього сповіщається вам прощення гріхів, і в усьому, у чому ви не могли бути виправдані Законом Мойсеєвим, виправдовується Ним усякий віруючий. Бережіться ж, щоб не прийшло на вас сказане в пророків: “Дивіться, зневажливо, здивуйтеся, та й згиньте, бо Я роблю діло у дні ваші , діло, якому не повірили б ви, якби хто розповідав вам” (Авв. 1:5).

Дивись, як не договорює про сутність справи, про обітоване насіння. Не навів свідчення, на яке вони могли б покладатися в тому, що відпущення гріхів відбувається через Іісуса, а це не підлягало сумніву. Пророк Авакум вигукує: “Дивіться, презирники, здивуйтеся і зникніть”, – а Бог відповідає людям беззаконня, що їм загрожують нещастя і тепер, і в майбутньому. І великого здивування варте було те, як Ізраїль, зарахований до сонму дітей Божих і названий першородним, – той Ізраїль, заради якого загинув Єгипет, – віддається вавилонянам, віддається не тільки мечу їхньому, а навіть і полону, і рабству, і всіляким стражданням.

“Не повірили б ви, якби хто розповідав”. Справа настільки велична, що здасться навіть неймовірною, якщо хтось повідомить вам про неї.

Діян. 13:42-48. Коли вони виходили з Іудейської синагоги, язичники просили їх говорити про те саме в наступну суботу. Коли ж зібрання було розпущено, то багато іудеїв і шанувальників Бога, навернені з язичників, пішли за Павлом і Варнавою, які, розмовляючи з ними, переконували їх перебувати в благодаті Божій. Наступної суботи майже все місто зібралося слухати слово Боже. Але іудеї, побачивши народ, сповнилися заздрості і, сперечаючись і злословлячи, чинили опір тому, що говорив Павло. Тоді Павло і Варнава із зухвалістю сказали: вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось, ми звертаємося до язичників. Бо так заповів нам Господь: “Я поклав Тебе на світло язичникам, щоб Ти був на спасіння до краю землі” (Іс. 49:6). “Язичники, чуючи це, раділи, і прославляли слово Господнє, і увірували всі, що були приурочені до вічного життя”.

Ти бачив мудру кмітливість Павла. Щоб прив’язати й привернути до себе язичників, а також щоб повідомленням їм усього раптом не розсіяти їхньої уваги, він висловив спершу кілька натяків і не розв’язав їх, а цим викликав у язичників бажання послухати його іншим разом. Сказав, що сповіщається відпущення гріхів, а як здійсниться це відпущення, не пояснив. Не охрестив же їх одразу, бо це було недоброчасно.

” Іудеї, побачивши народ, сповнилися заздрості”. Настільки велика нетерпимість заздрості! Багато хто зовсім знемагає і вмирає від того, що бачить інших у честі. А такого роду люди здатні опиратися не тільки людині, а й волі Божій.

“Як ви відкидаєте його”. Щоб слова “самі себе робите негідними вічного життя” не витлумачив хто-небудь на користь їхньої смиренності, Павло сказав спочатку “як ви відкидаєте його”. Потім додав “звертаємося до язичників”. Не каже “залишаємо вас”, але висловлюється так, що допускає можливість свого повернення в Антіохію.

“Я поклав Тебе на світло язичникам”, тобто на пізнання язичниками спасіння, і не тільки язичниками, а й усіма.

“Котрі були представлені до вічного життя”. Передбачені не через насильство, бо сказано, що “кого Він передбачив, тим і визначив” (Рим. 8:29). Отже, рід Господній, по суті, є весь узагалі рід людський, але Ізраїль є особливо близький рід Його. І оскільки Він прийшов до Ізраїлю, а інші народи просвітив через апостолів, то й говориться: “Бог за обітницею поставив Ізраїлю Спасителя Іісуса” ( Діян. 13:23 ), а поган через Нього осяяні просвітництвом (див. Лк. 2:32 ), і всім дароване спасіння, бо це саме означає слова “до краю землі”, і покладено край угодам, зробленим їхнім отцям.

“Увірували всі, що були призначені до вічного життя”. Хоча вони призначені або зумовлені були в життя вічне за передвіщенням, але увірували за власним бажанням, за власною волею. Передвістя ж Боже не знищує свободи нашої волі. До укладення світу призначений, за передвіщенням Божим, бути обраною посудиною, Павло став нею не раптом при народженні і не в юності, а через досить багато часу, коли в нього склалося поняття про своє значення і свої доблесті.

Діян. 13:49-52. І слово Господнє поширювалося по всій країні. Але Іудеї, підбуривши побожних і почесних жінок і перших у місті людей, вчинили гоніння на Павла і Варнаву і вигнали їх зі своїх меж. Вони ж, обтрусивши на них прах від ніг своїх, пішли в Іконію. А учні сповнювалися радості й Духа Святого.

Іудеї не обмежилися почуттям заздрості, але вдалися і до дій. Під “побожними жінками” розуміє не віруючих жінок, але іудейських або еллінських, а під “почесними” – багатих. Бачиш, на який мерзенний вчинок схилили вони жінок? Намагаються перегородити людям шлях до спасіння за сприяння жінок, наслідуючи стародавнього спокусника – диявола, який знаряддям для перегородження людям входу в рай обрав Єву.

“Вони ж, обтрусивши на них прах від ніг своїх”. Не без причини вчинили так, але тому, що були вигнані іудеями.

“А учні сповнилися радості й Духа Святого”. Учителів гнали, а вони раділи: така сила Євангелія. Страждання вчителя не забирає дерзновення в учня, але робить його більш бадьорим.

Глава чотирнадцята

Діян. 14:1-3. В Іконії вони увійшли разом до іудейської синагоги і говорили так, що увірувала велика кількість іудеїв та еллінів.

“А невіруючі іудеї збудили й роздратували проти братів серця язичників. Втім вони пробули тут досить часу, сміливо діючи про Господа, Який, на свідоцтво слову благодаті Своєї, творив руками їхніми знамення і чудеса.

Не стали боязкішими, але знову “увійшли разом до іудейської синагоги”. З промовою зверталися вони зазвичай як до іудеїв, так і до еллінів.

“Невіруючі Іудеї збудили і роздратували проти братів серця язичників”. Збудили і язичників, не задовольняючись тим, що самі повставали. Але апостоли не вийшли із синагоги, бо їх не гнали, а тільки змагалися з ними.

“Втім вони пробули тут досить часу, сміливо діючи”. Зухвалість походила від відданості апостолів справі проповіді. А те, що ті, хто їх слухав, увірували, було наслідком чудес, але цьому дещо сприяла і сама зухвалість апостолів.

Діян. 14:4-7. Тим часом народ у місті розділився: і одні були на боці Іудеїв, а інші на боці Апостолів. Коли ж язичники та іудеї зі своїми начальниками кинулися, щоб посоромити й побити їх камінням, вони, довідавшись про це, віддалилися до Лікаонських міст Лістри й Дервії та на околиці їхні, і там благовістили.

Сталося те, про що говорив Христос: “Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч” (Мф. 10:34).

“Дізнавшись про це, відійшли”. Нічого немає дивного в тому, що святі тікають від людей, які мають намір вчинити їм підступи, і вважають за краще ухилитися від брані, яку вони вважали, згідно з наведеним свідченням, недозволеною їм.

Діян. 14:8-12. У Лістрі деякий чоловік, який не володів ногами, сидів, будучи хром від утроби матері своєї, і ніколи не ходив. Він слухав Павла, що говорив, який, глянувши на нього й побачивши, що він має віру для отримання зцілення, сказав голосним голосом: “Говорю тобі в ім’я Господа Іісуса Христа: стань на ноги твої прямо. І він негайно схопився і став ходити. Народ же, побачивши, що зробив Павло, підніс свій голос, кажучи по-лікаонськи: боги в образі людському зійшли до нас. І називали Варнаву Зевсом, а Павла Єрмієм, бо він був начальником у слові.

Для чого Павло “сказав гучним голосом!” Щоб увірував народ. Що ж стосується слів “глянувши на нього і побачивши, що він має віру для отримання зцілення”, то словами цими, здається мені, виражається думка, що Павло проник в душу його, тому що слухати те, що говорив Павло, було можливо лише для філософської душі.

“І він негайно схопився і почав ходити”. Що кульгавий схопився, – це доказ досконалого зцілення.

“Народ же, побачивши, що зробив Павло”. Помічай, з одного боку, простодушність язичників, з іншого – підступність іудеїв. Перші вшановували апостолів як богів, останні переслідували їх як руйнівників порядку.

“І називали Варнаву Зевсом, а Павла Єрмієм”. Бачиш, як у еллінів було за звичаєм робити богами людей. Запам’ятай походження ідолослужіння, щоб дати відповідь, коли питатимуть, звідки ідолослужіння. Так само точно елліни з людей робили богами й апостолів. І диявол спочатку так само намагався ввести у світ це нечестя, кажучи: “Будете як боги” (Бут. 3:5). І оскільки тоді йому це не вдалося, то відтоді він домагається цього й досі, усюди намагаючись вводити багатобожжя.

Діян. 14:13-18. Жрець же ідола Зевса, що був перед їхнім містом, привівши до воріт волів і принісши вінки, хотів разом із народом здійснити жертвоприношення. Але Апостоли Варнава і Павло, почувши про це, роздерли свої шати і, кинувшись до народу, гучно говорили: мужі! що ви це робите? І ми – подібні до вас люди, і благовістимо вам, щоб ви навернулися від цих неправдивих до Бога живого, Котрий створив небо й землю, і море, і все, що в них; Котрий у минулих родах попустив усім народам ходити своїми дорогами, хоч і не переставав свідчити про Себе благодіяннями, даруючи нам з неба дощі та пори родючі, і сповнюючи їжею й веселими серцями наші серця. І, кажучи це, вони ледь переконали народ не приносити їм жертви та йти кожному додому. Тим часом, як вони, залишаючись там, учили.

Дивись: усюди вони чисті й позбавлені марнославства; не тільки не домагаються слави, а й навіть відхиляють її від себе, коли віддають їм прославляння. Так і Петро говорив: “Що дивитеся на нас, начебто ми своєю силою або благочестям зробили те, що він ходить” ( Діян. 3:12)? І ці апостоли кажуть те ж саме, але чинять із певною гарячністю: “роздерли свої шати, і, кинувшись у народ, гучно говорили: чоловіки, що ви це робите? І ми – подібні до вас люди”. Ми – люди, кажуть, але ми – вищі за ідолів, бо вони – мертві. Бачиш, яким звичайним явищем було в еллінів робити з людей богів? Та й у їхніх книжках, де описана їхня давня історія, ти знайдеш, що Зевс, будучи людиною, зробив себе богом, кажучи, що він – бог. Точно так само і багато хто з римських і македонських царів називалися божественними. Тому немає жодної підстави не вірити стародавнім оповідям про те, що деякі з народів були спокушені й назвали деяких з людей богами, як і ці люди спокусилися Варнавою та Павлом. І Симона волхва жителі Самарії називали великою силою божою.

“Розірвали свій одяг”. У іудеїв був звичай розривати на собі одяг, коли вони чули богохульні слова. Так, коли Христос говорив, що Він – Син Божий, Каяфа розірвав на собі одяг, кажучи, що Христос вимовив хулу на Бога. А оскільки те, що трапилося тепер, було певним чином богохульством, то, слідуючи іудейському звичаю, і апостоли зробили те ж саме. Відкинутий же цей звичай тому, що він не був постановою закону. І Господь говорив іудеям, коли вони чинили подібним чином: “Зверніться до Мене всім серцем своїм у пості, плачі та риданні. Роздирайте серця ваші, а не одежу вашу” ( Іоіл. 2, 12-13).

“Який у минулих родах попустив усім народам ходити своїми шляхами. Попустив”, сказано, але чому попустив, апостол ще не говорить, оскільки зупиняється переважно на тому, що настійно було необхідно, і ніде ще не згадує імені Христового.

“Хоча й не переставав свідчити про Себе”. Так каже, бо в кожному поколінні робив такі справи, які приводили людей до правди. Не гвалтуючи вільної волі, Господь дозволяв усім людям ходити за власним їхнім розсудом, але Сам постійно звершував такі діла, з яких вони, як істоти розумні, могли розуміти Творця. Свідками Його апостол називає навіть щорічні дощі.

Діян. 14:19-28. З Антіохії та Іконії прийшли деякі іудеї і, коли Апостоли сміливо проповідували, переконали народ відстати від них, кажучи: “Вони нічого правдивого не кажуть, а все брешуть. І, збудивши народ, побили Павла камінням і витягли за місто, вважаючи його померлим. Коли ж учні зібралися біля нього, він підвівся і пішов у місто, а наступного дня пішов із Варнавою в Дервію. Проповідувавши Євангеліє цьому місту і набувши досить учнів, вони назад проходили Лістру, Іконію та Антіохію, утверджуючи душі учнів, переконуючи перебувати у вірі і повчаючи, що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже. Рукоположивши ж їм пресвітерів до кожної церкви, вони помолилися з постом і віддали їх Господу, в Якого увірували. Потім, пройшовши через Пісідію, прийшли в Памфілію. І, проповідувавши слово Господнє в Пергії, зійшли в Аттілію; а звідти відпливли до Антіохії, звідки були віддані благодаті Божій на справу, яку і виконали. Прибувши туди і зібравши церкву, вони розповіли все, що зробив Бог із ними і як Він відчинив двері віри язичникам. І перебували там чималий час з учнями.

Подивися на шаленство іудеїв: проникли в народ, який надав таку честь апостолам, і “переконали” його побити Павла камінням. А витягли його геть із міста, бо боялися. Та до того ж вони намагалися лише підірвати проповідь. Але чи бачиш ти полум’яну ревність Павла? Після того як його викинули геть із міста, він знову прийшов до того ж самого міста, щоб показати, що якщо десь, у подібних випадках, він і віддалявся, то тому, що мав сіяти слово Боже, і що розпалювати гнів не слід було…

“Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже”. Дивись: без праці та скорбот ніхто не виправдовується. Тому браму, що веде до Царства Небесного, і Господь назвав вузькою і тісною (див. Мф. 7:13), тобто повною утисків. Але в Царство Небесне вводить не всяка, яка тільки зустрінеться, тіснота або скорбота, але скорбота через віру в Бога.

“Рукоположивши… їм пресвітерів… вони помолилися з постом”. Навчали постити навіть під час випробувань; постом супроводжувалися і хіротонії. Але в Кіпрі не поставили пресвітерів, так само і в Самарії, вона перебувала поблизу Єрусалима й апостолів, та й у самій Антіохії слово Боже зміцнювалося. А тут новонавернені, і особливо ті з язичників, яким необхідно було повчання, потребували великої підтримки. Але зверни увагу на те, що Павло і Варнава мали сан єпископський, тому що висвячували не тільки дияконів, а й пресвітерів.

“Прибувши туди” (до Антіохії) “і зібравши церкву, вони розповіли все, що Бог зробив із ними”.

Не сказав апостол: “що зробили вони”, але – “що зробив Бог із ними”.
“Бог… відчинив двері віри язичникам”. Відчиненням дверей називає вчення, яке прийняли через апостолів язичники.

“І перебували там чимало часу з учнями”. Оскільки місто було велике, то там була потреба в учителях.

Глава пятнадцята

Діян. 15:1-4. Деякі, що прийшли з Іудеї, навчали братів: якщо не обріжетеся за обрядом Мойсеєвим, не можете спастися. Коли ж сталася розбіжність і неабияке змагання в Павла й Варнави з ними, то поклали Павлу й Варнаві та деяким іншим із них відправитися в цій справі до Апостолів і пресвітерів у Єрусалим. Отже, будучи проводжені церквою, вони проходили Фінікію і Самарію, розповідаючи про навернення язичників, і викликали велику радість у всіх братів. Після прибуття ж до Єрусалима вони були прийняті церквою, Апостолами і пресвітерами, і сповістили все, що Бог зробив із ними і як відчинив двері віри язичникам.

Бачиш, апостоли зазнавали випробувань і зовнішніх, і внутрішніх. Не просто говорилося про необхідність обрізання, але: “якщо не обріжетеся за обрядом Мойсея, не можете спастися”. Протилежною до цього думкою було те, ніби, обрізаючись, віряни не могли спастися. Але Павло не сказав: “Та чому ж це? Невже я не заслуговую на довіру після того, як здійснив стільки знамень?”, а розсудив вирушити заради них до Єрусалима. Як же він у Посланні до Галатів каже: “не пішов до Єрусалима до апостолів, які передували мені” (1, 17)? Першого разу він прийшов до Єрусалима не сам, а був посланий іншими; вдруге прибув туди не для того, щоб навчитися, а для того, щоб схилити до своєї думки інших, бо сам він від початку навернення був тієї думки, яку постановив потім і собор апостолів, тобто що язичників, яких він навертає, обрізати не слід. А так як деяким християнам з іудеїв здавалося, що Павлу одному довіряти вирішення питання не можна, і так як вони звертали свої погляди на апостолів, що були в Єрусалимі, то Павло пішов туди, пішов не для того, щоб навчитися більшого, а для того, щоб переконати тих, хто казав протилежне, що й ті, хто був у Єрусалимі, апостоли вирішують питання це у злагоді з ним і Варнавою.

Діян. 15:5-12. Тоді повстали деякі з фарисейської єресі ті, що увірували, і говорили, що треба обрізувати язичників і заповідати дотримуватися закону Мойсея. Апостоли і пресвітери зібралися для розгляду цієї справи. Після тривалого міркування Петро, вставши, сказав їм: мужі браття, ви знаєте, що Бог від днів перших обрав із нас мене, щоб із вуст моїх язичники почули слово Євангелія і увірували. І Серцезнавець Бог дав їм свідоцтво, дарувавши їм Духа Святого, як і нам, і не поклав жодної відмінності між нами та ними, вірою очистивши серця їхні. Що ж ви нині спокушаєте Бога, бажаючи покласти на шиї учнів ярмо, якого не могли понести ні батьки наші, ні ми? Але ми віримо, що благодаттю Господа Іісуса Христа спасемося, як і вони. Тоді замовкло все зібрання і слухало Варнаву і Павла, які розповідали, які знамення і чудеса створив Бог через них серед язичників.

Віруючі не з язичників, а з іудеїв вимагали, щоб ті, котрі прийняли віру, обрізувалися і виконували інші заповіді закону, що стосувалися тілесної природи людини. З ними, які міркували на підставі стародавнього закону, не погодилися інші учні, хоча й самі були від обрізання, бо намагалися зробити постанову не за своїм бажанням, а зважаючи на загальну користь.

“Апостоли і пресвітери зібралися для розгляду цієї справи”. І з цього місця також можна робити висновок, що апостоли мали якусь особливу гідність, за якою стояли вище за пресвітерів, інакше Лука позначив би всіх їх одним спільним з пресвітерами ім’ям.

“Мужі браття! ви знаєте”. Зауваж: благодать на розв’язання питання отримує Петро, в якому й досі залишалися елементи іудейства. “Ви, – каже він, – знаєте”. Можливо, тут були і ті, хто звинувачував його колись за Корнилія, а можливо, і ті, хто входив з ним у будинок Корнилія, тому-то він і виставляє їх свідками.

“Бог від днів перших обрав із нас мене”. Що означає вираз “обрав із нас?” Це означає “в Палестині” або “в присутності вашій”. Словами ж “з уст моїх” показує, що через нього говорив Бог і що тут нічого не було людського.

“І Серцезнавець Бог дав їм свідоцтво”. Вказує їм на духовне свідоцтво.
“Що ж ви нині спокушаєте Бога, бажаючи покласти на вишкіл учнів ярмо…?” Там, де віра очищає гріхи, що походять від серця, немає жодної відмінності між вірними, чи то іудеї, чи то елліни. А очищення це замінило обрізання; замість тілесного обрізання дарується обрізання духовне, яке вірою в Христа очищає і таємні гріхи. Що означає “спокушаєте Бога?” Це означає:

“Чому ви не вірите Богові? Начебто Бог не сильний спасти людину по вірі”. Вводити закон є знак невір’я. Відомо всім, що закон був обтяжливий для ізраїльтян. Це визнавали й учні. Та й сам Спаситель вказав нам на це, кажучи: “Прийдіть до Мене всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Тружденними й обтяженими називає тих, хто був під законом, а Себе назвав лагідним, якої властивості закон не мав. Є й ще місце, подібне до цього:

“Благодаттю ви спасенні” (Еф. 2,5). Отже, раніше закон спасав тих, хто дотримувався всього, що написано в законі, а нині благодать Господня і без дотримання закону спасає через віру.

Діян. 15:13-23. Після ж того, як вони замовкли, почав промову Іаков і сказав: мужі браття! послухайте мене. Симон пояснив, як Бог спочатку зглянувся на язичників, щоб скласти з них народ в ім’я Своє. І з цим згодні слова пророків, як написано: “Потім звернуся, і відбуду скинію Давидову занепалу, і те, що в ній зруйноване, відтворю, і полагоджу її, щоб шукали Господа інші люди, і всі народи, серед яких буде сповіщене Моє ім’я, – говорить Господь, що творить усе це” (Ам. 9:11-12). “Відомі Богові від віку всі діла Його. Тому я вважаю не ускладнювати тих, хто звертається до Бога з язичників, а написати їм, щоб вони утримувалися від оскверненого ідолами, від розпусти, удавленини і крові, і щоб не робили іншим того, чого не хочуть собі. Бо закон Мойсеїв від давніх родів по всіх містах має тих, хто проповідує його, і читається в синагогах щосуботи. Тоді Апостоли і пресвітери з усією церквою вирішили, обравши з-поміж себе мужів, послати їх до Антіохії з Павлом і Варнавою, а саме: Іуду, якого звати Варсава, та Силу, чоловіків, які керували між братами, написавши та вручивши їм наступне: “Апостоли і пресвітери та браття – братам з язичників, які перебувають в Антіохії, Сирії та Кілікії: радіти”.

Цей Іаков був єпископом, тому й говорить після. Зверни увагу і на його мудрість: своє слово він підтверджує і новим свідченням, і старозавітними пророцтвами.
“Симон пояснив”. Це той Симеон, який у Євангелії від Луки пророкує: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико” (Лк. 2:29).

“Скласти з них народ в ім’я Своє”. Господь благоволив прийняти людей з язичників не просто так, але “в ім’я Своє”, тобто в ім’я слави Своєї.

“І з цим згодні слова пророків”. Симон був відомий як чоловік близький за часом, але він не мав авторитету, тому що не був древнім чоловіком. Тому Іаков наводить стародавнє пророцтво: “Потім звернуся, і відтворю скинію Давидову, що впала”. Падіння це було таке велике, що здавалося непоправним. Що ж? Хіба був відновлений Єрусалим? Чи не був він ще більш розорений? Про яке ж відновлення говорить пророцтво? Про відновлення після вавилонського полону, коли Єрусалим знову став мати значення.

“Тому я вважаю не ускладнювати”. Тобто не засмучувати справи, бо якщо Бог покликав їх, а ці нав’язування засмучують покликання, то ми противимося Богові. Говорить із владою я “полагаю”.

“Написати їм, щоб вони утримувалися від оскверненого ідолами”. Застереження ці, хоча й стосуються чуттєвих речей, але необхідні. Оскільки ці речі були причиною багатьох зол, то переважно від них Іков і утримував віруючих.

“Закон Мойсеїв від давніх родів”. До пришестя Спасителя читали Мойсея щосуботи в одних синагогах, але після пришестя Його закон Мойсея читали безперешкодно і в церквах Христових. І це видно з того, що він читається постійно навіть до цього дня. До того ж, якби старозавітне Писання не читали в церквах, то апостол не написав би так нерозважливо в Посланні до Галатів: “Скажіть мені, ви, хто бажає бути під законом, хіба ви не слухаєте закону?” (Гал. 4:21).

Діян. 15:24-27. Оскільки ми почули, що дехто з тих, хто вийшов від нас, збентежив вас своїми промовами й похитнув ваші душі, кажучи, що треба обрізуватись і дотримуватися закону, чого ми їм не доручали, то ми, зібравшись, одностайно розсудили, обравши мужів, послати їх до вас з коханими нашими Варнавою та Павлом, чоловіками, що віддали душі свої за ім’я Господа нашого Іісуса Христа. Тож ми послали Іуду й Силу, які пояснять вам те саме й словесно.

Каже, що “ми, зібравшись, одностайно розсудили”, бо всі так визначили і пишуть це після ретельного обговорення. Чудово, що ні Петро, ні Іаков не насмілювалися, без усієї церкви, ухвалити визначення про обрізання, хоча визнавали це за потрібне. Але й усі разом не поклалися б на себе самих, якби не були переконані, що так благоугодно і Духу Святому. А щоб посольство Іуди і Сили не було сприйнято за знак невдоволення Павлом і Варнавою, слідують похвали їм: “чоловіками, що віддали душі свої за ім’я Господа нашого Іісуса Христа”.

Діян. 15:28-38. Бо до вподоби Святому Духові й нам не покладати на вас жодного тягаря більше, окрім цього необхідного: утримуватися від ідоложертви, і крові, і задушення, і блуду, і не робити іншим того, чого собі не хочете. Дотримуючись цього, добре зробите. Будьте здорові”. Отже, відправлені прийшли в Антіохію і, зібравши людей, вручили лист. Вони ж, прочитавши, зраділи цій настанові. Іуда і Сила, будучи також пророками, рясним словом дали повчання братам і затвердили їх. Пробувши там деякий час, вони з миром відпущені були братами до Апостолів. Але Силі вирішили залишитися там. А Іуда повернувся в Єрусалим. Павло ж і Варнава жили в Антіохії, навчаючись і благовіствуючи, разом з іншими багатьма, слово Господнє. Через деякий час Павло сказав Варнаві: підемо знову, відвідаймо братів наших по всіх містах, у яких ми проповідували слово Господнє, як вони живуть.

“Варнава хотів узяти з собою Іоанна, званого Марком. Але Павло вирішив не брати того, хто відстав від них у Памфілії і не йшов із ними на справу, на яку вони були послані”.
Каже, що було “завгодно Святому Духу”, щоб не подумали, що це справа людська. Що ж стосується того, що додано “і нам”, то це для того, щоб дізналися всі, що і вони, обрізані, цієї саме думки щодо питання про обрізання.

“Крім цього необхідного”. Показується, що немає нічого такого, чого бракувало б вірянам, навпаки, з них досить того, щоб “утримуватися від ідоложертвенного” і так далі. Висловом “же утримуватися від… удавленини” забороняється вбивство.

“Зібравши людей, вручили лист”. Успіх учнів – ось у чому втіха для вчителів!

“Підемо знову, відвідаємо братів наших”. Слід зауважити, що обов’язком керівників було піклуватися про тих, кого вони просвітили світлом Євангелія, – випробовувати, чи здорові вони вірою, чи не кульгають, чи не слід їх виправити.

Діян. 15:39-41. Звідси сталася прикрість, так що вони розлучилися один з одним; і Варнава, взявши Марка, відплив до Кіпру; а Павло, обравши собі Силу, відправився, коли був доручений браттями благодаті Божій, і проходив через Сирію та Кілікію, утверджуючи церкви.

Між Павлом і Варнавою сталося деяке непорозуміння: один стояв на ґрунті справедливості, а інший хотів поступитися справедливістю, але кожен мав одну мету – служіння вірі. Причина непорозуміння така. На євангельській дорозі супроводжував їх від Палестини до Пергії Памфілійської такий собі Марк, який, як людина слабка, відставши від апостолів, повернувся до Палестини, не заперечуючи, однак же, Христа, але відмовляючись від подальшої подорожі як важкої для нього. Тим часом Павло і Варнава повернулися з рясними плодами віри і благочестя і благовістили церкві, що перебувала в Єрусалимі, про навернення і покаяння язичників. Коли ж стали віддавати Павлу і Варнаві хвалу за їхні подвиги, Марк засмутився, збентежився душею, бо подумав: якби і він був з апостолами, то став би учасником у їхній славі. І тому знову побажав супроводжувати їх. Варнава приймав його, як такого, що розкаявся, а Павло наполягав, що не слід брати з собою на справу Господню людину, яка не могла супроводжувати їх раніше. Отже, розбіжність мала характер не несправедливості, а правди, і походила від непорозуміння. Павло вимагав правди, Варнава – людинолюбства. Розходячись у думках, вони сходилися в почутті благочестя і розділилися не за вірою і переконаннями, а через людське непорозуміння. Сталося ж це по Божому устрою, тому що як тільки вони розлучилися, Варнава взяв із собою Марка і пішов своїм особливим шляхом. Але сувора точність Павла принесла і Марку свою користь, оскільки своїм завзяттям він намагався загладити колишню помилку. Павло радив у церквах не приймати Марка не для того, щоб засмутити його, а для того, щоб зробити його більш ревним, і коли побачив, що Марк виявив успіхи ревнощів і виправдав себе своїми подальшими діями, починає схвалювати його й казати: “Вітає вас… Марк, племінник Варнави, (щодо якого ви одержали вказівку: якщо прийде до вас, прийміть його)” (Кол. 4:10).

Відмінність у думках і звичаях помічаємо і між пророками. Так, Ілля – суворий, Мойсей – лагідний. Точно так само і тут: Павло наполегливіший за Марка. Але подивися: він водночас і поблажливий. Він не гарячкував, але вимагав наполегливо не брати Марка. Отже, що ж? Павло і Варнава розлучилися ворогами? Та не буде! У посланнях Павла ти знаходиш, що Варнава мав після цього багато похвал від Павла. Мені здається навіть, що вони розлучилися за взаємною згодою, сказавши один одному: “Так як ти не хочеш, чого я хочу, і навпаки, то, щоб не сперечатися, виберемо для проповіді різні місцевості”. Так вони і вчинили, цілком поступившись один одному. А написано це для нашої науки, щоб застерегти нас від падіння, бо нам, людям, не можна обійтися без чвар, але в чварах слід робити взаємні поступки. Але для Марка чвари ці були як не можна більш корисними. Павлова суворість виправила його, а Варнавова поблажливість підбадьорювала його не залишати ще покликання. Отже, Павло і Варнава сперечаються; але з суперечки виходить один наслідок – користь. Дивлячись на Павла, який наважується розлучитися з Варнавою, Марк сильно злякався і звинуватив себе; а дивлячись на Варнаву, який так захищав його, Марк сильно полюбив останнього. І учень виправляється чварами вчителів – так далека була ця чварина від того, щоб послужити спокусою.

“Проходив Сирію і Кілікію, утверджуючи церкви”. Перш ніж іти в інші міста, відвідує ті, які прийняли вже слово Боже. Так чинимо і ми: перших людей насамперед наставляємо, щоб вони не послужили перешкодою для наставлення наступних.

Глава шістнадцята

Діян. 16:1-3. Дійшов він до Дервії та Лістри. І ось, там був деякий учень, на ім’я Тимофій, якого мати була іудейка, що увірувала, а батько був Еллін, і про якого свідчили браття, що перебували в Лістрі та Іконії. Його побажав Павло взяти з собою; і, взявши, обрізав його заради іудеїв, що перебували в тих місцях; бо всі знали про батька його, що він був Еллін.

Чудово, що іудеї так нехтували законом, що своїх дочок видавали за еллінів і одружувалися з еллінками.

“Взявши, обрізав його заради Іудеїв”. Гідна великого подиву мудрість Павла. Він, який так виступав проти обрізання язичників і який давав поштовх усьому, поки не вирішили питання, обрізав свого учня. Він не тільки іншим не забороняв цього, але навіть сам робить це. У кожній справі він мав на увазі користь і нічого не робив без мети. І тому треба дивуватися, як ще Павло спонукав його до обрізання.

“Заради іудеїв, що були в тих місцях”. Тому що вони ніяк не наважилися б слухати слово Боже від необрізаного. І що ж?

Зверни увагу на виправдання цього вчинку. Павло обрізав Тимофія для того, щоб знищити обрізання; він не підтримував обрізання, а хотів виконати найвеличніше й усім апостолам приємне завдання, бо якби Тимофій не був обрізаний і водночас був би вчителем іудеїв, то всі відсахнулися б від нього. Якщо вже іудеї так сильно звинувачували Павла за Трохима Ефеського, бо думали, що Павло ввів його до храму (а він був з еллінів), то що довелося б перенести самому Павлу, коли б при ньому вчителювала необрізна людина? Але подивися: він виправданий і на думку апостолів, і говорить у храмі про виконання цього виправдання. Усе він робив заради спасіння іудеїв. Мабуть, можна вказати, що і Петро прикривався личиною іудейства… І це анітрохи не шкодило апостолам, а навпаки, те, що іудеї мали таких вчителів, які, на їхню думку, дотримувалися закону, послужило приводом для їхнього навернення і початком їхньої віри в Христа.

Діян. 16:4-12. Проходячи ж містами, вони наказували вірним дотримуватися ухвал, постановлених Апостолами і пресвітерами в Єрусалимі. І церкви утверджувалися вірою і щодня збільшувалися числом. Пройшовши через Фригію і Галатійську країну, вони не були допущені Духом Святим проповідувати слово в Асії. Дійшовши до Місії, намагалися йти до Віфінії; але Дух не допустив їх. Минувши ж Місію, зійшли вони в Троаду. І було вночі видіння Павлу: з’явився якийсь чоловік, македонянин, просячи його і кажучи: прийди в Македонію і допоможи нам. Після цього видіння, негайно ми поклали вирушити до Македонії, роблячи висновок, що закликав нас Господь благовістити там. Отже, вирушивши з Троади, ми прямо прибули до Самофракії, а наступного дня до Неаполя, звідти ж до Філіппи: це перше місто в тій частині Македонії, колонія. У цьому місті ми пробули кілька днів.

Говориться, що “вони віддавали вірним дотримуватися визначень”, передавали не таємниці втілення, а настанови “утримуватися від ідоложертви, від крові, від удавлення, від розпусти” ( Діян. 15:29 ), – все, що стосується устрою правильного життя.

“Вони не були допущені Духом Святим проповідувати слово в Асії”. Чому заборонено було їм проповідувати в Асії, про це не говорить, але про те, що заборонено було це їм, сказав, навчаючи цим нас слухатися і не вимагати звіту, і показуючи, що часто вони діяли і по-людськи. Дух забороняє апостолам проповідувати в Асії та Віфінії, бо передбачав, що тамтешніми жителями опанує єресь духоборців.

“Було вночі видіння Павлу: постав якийсь чоловік, Македонянин, просячи його і кажучи”. Уже не через Ангела, як Филип і Корнилій, але у видінні Павло отримує одкровення, – уже більш людським чином. Де легко переконати, там – більш людським чином, а де потрібне велике зусилля, там одкровення буває у формі більш Божественній. Потрібно зауважити, що в цих містах з Павлом був і Лука. Це видно з того, що останній об’єднує свою особистість із першим, коли каже: “ми поклали відправитися… ми прямо прибули… ми пробули.

Діян. 16:13-15. У день же суботній ми вийшли за місто до річки, де, як звичайно, був молитовний дім, і, сівши, розмовляли з жінками, що там зібралися. І одна жінка з міста Фіатир, на ім’я Лідія, що торгувала багряницею і шанувала Бога, слухала; і Господь відкрив серце її слухати те, що говорив Павло. Коли ж охрестилася вона і домашні її, то просила нас, кажучи: якщо ви визнали мене вірною Господу, то увійдіть у дім мій і живіть у мене. І переконала нас.

Там, через нечисленність іудеїв, не було синагоги, і особливо побожні з них таємно збиралися поза містом “при річці”. Як народ більш плотський, іудеї там, де не було синагоги, молилися і поза нею, визначаючи для цього будь-яке місце, – молилися і по суботах, коли зазвичай збирався і народ.

“Якщо ви визнали мене вірною Господу”. Подивися, як любомудра жінка: спочатку сама засвідчила, що Бог покликав її. Зверни також увагу і на її скромність. Це – жінка проста, вона продавала матерії, пофарбовані в пурпур. І Лука не соромиться згадати про її ремесло. Вона не сказала: “Якщо ви побачили, що я велика жінка”, або “я благочестива жінка”, але каже: “Якщо ви визнали мене вірною Господу”. Якщо Господу, то тим більше – вам. Не просто просила їх до себе в дім, але надала справу на їхню волю, хоча й сильно наполягала на своєму бажанні.

Діян. 16:16-21. Сталося, що, коли ми йшли в молитовний дім, зустрілася нам одна служниця, одержима духом віщунським, котра через віщування приносила великий дохід панам своїм. Йдучи за Павлом і за нами, вона кричала, кажучи: ці люди – раби Бога Всевишнього, які сповіщають нам шлях спасіння. Це вона робила багато днів. Павло, обурившись, звернувся і сказав духу: Іменем Іісуса Христа наказую тобі вийти з неї. І дух вийшов тієї ж години. Тоді пани її, бачачи, що зникла надія на дохід їхній, схопили Павла й Силу й повели на площу до начальників. І, привівши воєводам, сказали: ці люди, будучи іудеями, збурюють наше місто і проповідують звичаї, яких нам, римлянам, не слід ні приймати, ні виконувати.

Яким духом була одержима служниця? Називають його, за місцем, богом Піфоном. Він хотів ввести апостолів у спокусу. Інакше, це та жінка, Піфія, про яку кажуть, що вона сідала на триніжок Аполлона, розсунувши ноги, і що злий дух, підіймаючись із заглиблення, яке знаходилося під триніжком, проникав у неї та приводив її до несамовитості; тоді вона приходила у сказ, випускала з рота піну та у стані такої несамовитості вимовляла незв’язні слова. “Йдучи за Павлом і за нами, вона кричала, кажучи: ці люди – раби Бога Всевишнього”. О дух нечистий! Якщо ти знаєш, що вони “сповіщають… шлях спасіння”, то чому не віддаляєшся від них?

“Павло, обурившись”, тобто будучи збуджений і схвильований. Закривши їй вуста, хоча вона й говорила істину, він навчає нас не допускати до себе демонів, хоча б вони вдавали, що захищають істину, але перепиняти їм усякий привід до спокуси і не слухати нічого, що вони кажуть. Якби Павло звернув увагу на свідчення цього духа, то останній спокусив би багатьох із віруючих. Тому Павло на перший раз не тільки не прийняв, але відкинув його свідчення, не бажаючи збільшувати числа своїх знамень. Але коли дух наполягав, тоді Павло наказав йому вийти з жінки. Отже, дух діяв підступно, Павло ж – розумно.

” Пани її, бачачи, що зникла надія доходу їхнього”. Скрізь виною зла – гроші. З метою збагачення пани жінки бажали, щоб вона була одержима бісом. Подивися: вони й демона не хочуть знати, але поглинені однією своєю пристрастю – грошолюбством. Демон казав: “Ці люди – раби Бога Всевишнього”, а вони кажуть, що “ці люди… збурюють наше місто”, демон казав, що вони “сповіщають нам шлях порятунку”, а панове служниці кажуть, що вони “проповідують звичаї, яких… не слід… приймати”.

Діян. 16:22-34. Народ також повстав на них, а воєводи, зірвавши з них одяг, веліли бити їх палицями. І, давши їм багато ударів, кинули в темницю, наказавши темничній варті міцно стерегти їх. Отримавши такий наказ, він кинув їх у внутрішню темницю і ноги їхні забив у колоду. Близько опівночі Павло і Сила, молячись, оспівували Бога; в’язні ж слухали їх. Раптом стався великий землетрус, так що похитнулася основа в’язниці; негайно відчинилися всі двері, і у всіх узи ослабли. Темничний же страж, прокинувшись і побачивши, що двері в’язниці відчинені, витягнув меч і хотів убити себе, думаючи, що в’язні втекли. Але Павло виголосив гучним голосом, кажучи: не роби собі ніякого зла, бо всі ми тут. Він зажадав вогню, вбіг до в’язниці і в трепеті припав до Павла і Сили. І, вивівши їх геть, сказав: государі мої! що мені робити, щоб врятуватися? Вони ж сказали: віруй у Господа Іісуса Христа, і спасешся ти і весь дім твій. І проповідували слово Господнє йому та всім, хто був у домі його. І, взявши їх тієї години ночі, він омив рани їхні, і негайно охрестився сам і всі домашні його. І, привівши їх у дім свій, запропонував трапезу і зрадів з усім домом своїм, що увірував у Бога.

Творити чудеса і вчити було справою Павла, а в небезпеках брав участь із ним і Сила. Візьми до відома, що і демони знають про те, що розп’ятий Іісус є Вищий Бог, а Павло – раб Його, що сам він стверджував, кажучи: “Павло – раб Іісуса Христа” (Рим. 1:1).

“Раптом стався великий землетрус”.

Відчинилися двері, темничний страж прокинувся. Те, що сталося, здивувало його. Але в’язні не бачили цього, інакше всі вони втекли б. А щоб стражу не здалося, що це сталося само собою, двері відчинилися слідом за землетрусом.

“Віруй у Господа Іісуса Христа, і спасешся ти і весь дім твій”. І в темниці не давав собі спокою Павло, і тут він привернув до себе темничного вартового і здійснив це прекрасне полонення.
“Взявши їх у ту годину ночі, він омив рани їхні”. Їм страж омив рани, а сам омитий був від гріхів.

“І зрадів з усім домом своїм, що увірував у Бога”, хоча й нічого не отримав, окрім благих слів і благих надій.

Діян. 16:35-40. Коли ж настав день, воєводи послали міських служителів сказати: відпусти тих людей. Темничний вартовий оголосив про це Павлові: Воєводи прислали відпустити вас, тож виходьте тепер і йдіть з миром. Але Павло сказав до них: нас, римських громадян, без суду всенародно били і кинули в темницю, а тепер таємно випускають? ні, нехай прийдуть і самі виведуть нас. Міські служителі переказали ці слова воєводам, і ті злякалися, почувши, що це Римські громадяни. І, прийшовши, вибачилися перед ними і, вивівши, просили піти з міста. Вони ж, вийшовши з в’язниці, прийшли до Лідії і, побачивши братів, повчали їх, і вирушили.

І після того, як наказали воєводи, Павло не виходить із в’язниці, але, за повчанням Лідії, яка торгувала багряницею, та інших, залякує воєвод, щоб не подумали, що їх звільнено на чиєсь прохання. Він навіть звинувачує воєвод у тому, що вони публічно били їх, – їх, ні в чому не звинувачених і до того ж римських громадян. Бачиш: часто чинили вони так, як властиво звичайним людям. Висловив же Павло це (що вони римські громадяни і ні в чому не звинувачені) для того, щоб не здалося, що його звільняють як людину шкідливу і в чомусь звинувачену. Що ж стосується темничного охоронця, то це – Стефан, про якого згадує Павло в Посланні до Коринфян: “охрестив… і дім Стефана” (1Кор. 1:16).

“Вийшовши з в’язниці, прийшли до Лідії і, побачивши братів, повчали їх, і вирушили”. Не слід було залишати в стані занепокоєння і турботи жінку, яка надала їм гостинність; і вони, незважаючи на спонукання воєвод, не хотіли піти, не відвідавши простої жінки та інших осіб, яких вони називали братами. О, наскільки великі їхні смиренність і любов!

Глава сімнадцята

Діян. 17:1-9. Пройшовши через Амфіполь і Аполлонію, вони прийшли у Фессалоніку, де була Іудейська синагога. Павло, за своїм звичаєм, увійшов до них і три суботи говорив з ними з Писань, відкриваючи й доводячи їм, що Христові належало постраждати й воскреснути з мертвих, і що Цей Христос є Іісус, Якого я проповідую вам. І деякі з них увірували і приєдналися до Павла і Сили, як з Еллінів, що шанують Бога, велика кількість, так і зі знатних жінок чимало. Але невіруючі іудеї, озлобившись і взявши з майдану деяких непридатних людей, зібралися юрбою, збурювали місто і, приступивши до будинку Іасона, домагалися вивести їх до народу. Не знайшовши ж їх, потягли Іасона і деяких братів до міських начальників, кричачи, що ці всесвітні збурювачі прийшли і сюди, а Іасон прийняв їх, і всі вони чинять проти велінь кесаря, шануючи іншого царем, Іісуса. І стривожили народ і міських начальників, що слухали це. Але ці, отримавши посвідчення від Іасона та інших, відпустили їх.

Невеликі міста “Амфіполь і Аполлонію” проходять повз і поспішають у великі, оскільки з останніх слово Боже мало поширюватися по ближніх містах.

“Прийшли у Фессалоніку, де була Іудейська синагога”. Хоча Павло і сказав: “А як ви… самі себе робите негідними вічного життя, то ось ми звертаємося до язичників” ( Діян. 13:46), то він не полишав і іудеїв, бо дуже шкодував про них.

“Павло… говорив з ними з Писань, відкриваючи і доводячи їм, що Христу належало постраждати і воскреснути з мертвих”. Насамперед проповідує про страждання, оскільки визнавав це спасительним.

“Еллінів, що шанують Бога, велика кількість”. Еллінами називає іудеїв, які говорили грецькою, або ж розуміє зарахованих до іудеїв прибульців, з еллінів. Називає їх тими, хто шанує Бога тому, що вони дотримувалися закону.

“Усі вони чинять проти велінь кесаря, шануючи іншого царем, Іісуса”. Так само й Іісуса звинувачували їхні отці, кажучи, що царем Себе називає. Але ті мали хоча б дещо правдоподібний привід, бо обвинувачений був ще живий. А ці на що розраховували у своїй брехні, коли говорили про апостолів, що вони називають царем Іісуса, Котрий, на їхню думку, помер і боятися Якого земним царям було вже нема чого, бо вони бачили, що Він зовсім уже не з’являвся?

Діян. 17:10-15. Браття ж негайно вночі відправили Павла й Силу до Вірії, куди вони, прибувши, пішли до синагоги Іудейської. Тутешні були розсудливіші за Фессалонікських: вони прийняли слово з усією ретельністю, щоденно розбираючи Писання, чи точно це так. І багато хто з них увірував, і з Еллінських почесних жінок і чоловіків чимало. Але коли Фессалоніцькі Іудеї довідалися, що й у Верії проповідувалось Павлом слово Боже, то прийшли й туди, збуджуючи й обурюючи народ. Тоді братія негайно відпустили Павла, начебто того, що йшов до моря; а Сила й Тимофій залишилися там. Ті, що супроводжували Павла, проводили його до Афін і, отримавши наказ до Сили й Тимофія, щоб вони швидше прийшли до нього, вирушили.

Коли каже “щодня розбираючи Писання, чи точно це так”, розуміє, що вони досліджували Писання не як невіруючі (бо вони вже увірували), а як такі, що не знали пророчих переказів. Досліджуючи Писання і знаходячи, що події, які стосувалися втілення Господнього, узгоджуються зі словами давніх пророків, вони через це ще більше зміцнювалися у вірі.

“Тоді братія негайно відпустили Павла… до Афін”. Уникали небезпек апостоли не через острах, а з Божого навіювання, тому що цього, наприклад, разу вони перестали вже проповідувати і більше вже не дратували ворогів. З того ж, що Павло пішов геть, вийшла двояка користь: і гнів ворогів згасав, і проповідування поширювалося далі. А що стосується того, що посилають одного Павла, то це тому, що за нього тільки боялися, щоб не трапилося що-небудь, оскільки він був на чолі. Таким чином, не завжди благодать сприяла їм, але надавала їх і собі самим, – то ніби пробуджуючи їх, то кидаючи в турботи.

Діян. 17:16-21. Очікуючи їх в Афінах, Павло обурився духом, побачивши це місто, повне ідолів. Тож він міркував у синагозі з іудеями і з тими, хто шанує Бога, і щодня на площі з тими, хто зустрічається. Деякі з епікурейських і стоїчних філософів стали сперечатися з ним. І одні говорили: “що хоче сказати цей марновір?”, а інші: “здається, він проповідує про чужі божества”, тому що він благовістив їм про Іісуса і воскресіння. І, взявши його, привели в ареопаг і говорили: чи можемо ми знати, що це за нове вчення, проповідуване тобою? Бо щось дивне ти вкладаєш у вуха наші. Тому хочемо знати, що це таке? Афіняни ж усі і іноземці, що живуть у них, ні в чому охочіше не проводили час, як у тому, щоб говорити або слухати що-небудь нове.

Під виразом “обурився духом” мається на увазі тут не гнів, бо дар благодаті далекий від гніву і обурення. Отже, що ж означає “обурився?” Був збуджений, не міг зносити, тривожився.

“Деякі з епікурейських і стоїчних філософів стали сперечатися з ним”. Епікурейці говорили, що все існує без Божественного Промислу. Спрямовуючи свою промову переважно проти них, Павло каже, що Бог дає “усьому життя й подих” (ст. 25), “призначивши наперед визначені часи й межі їхнього проживання” (ст. 26), і доводить у такий спосіб Промисел Божий. Філософи не сміялися над ним, коли він говорив це, тому що вони й не розуміли нічого з того, що говорилося. Та й як могли розуміти апостола люди, які бачили Бога в тілі, а блаженство – у плотських задоволеннях?

“Взявши його, привели в ареопаг”. Не для того, щоб навчитися від нього, а для того, щоб покарати його, вели його на те місце, де проводиться суд над убивцями. Ареопагом, або Ареєвим (Марсовим) пагорбом, називалося це місце тому, що тут Арей (або Марс) був покараний за перелюбство. Пагом же називалося піднесене місце, тому що судилище це знаходилося на пагорбі. Слід зауважити, що філософи ці, хоча весь час проводили в бесідах і слуханні інших, вважали, однак, те, що повідомляв Павло, новиною, якої вони ще не чули. Якби він проповідував, що розп’ятий чоловік, то слово його було б не новиною, а оскільки він говорив, що був розп’ятий і воскрес Бог, то говорив справді нове.

Діян. 17:22-29. І, ставши Павло серед ареопагу, сказав: Афіняни! з усього бачу я, що ви нібито особливо побожні. Бо, проходячи й оглядаючи ваші святині, я знайшов і жертовник, на якому написано: “невідомому Богові”. Цього-то, Якого ви, не знаючи, шануєте, я проповідую вам. Бог, який створив світ і все, що в ньому, Він, будучи Господом неба і землі, не в рукотворних храмах живе і не вимагає служіння рук людських, нібито має в чомусь потребу, Сам дав усьому життя, дихання і все. Від однієї крові Він породив увесь рід людський для проживання по всьому обличчю землі, призначивши наперед визначені часи і межі їхнього проживання, щоб вони шукали Бога, не відчують Його і не знайдуть, хоча Він і недалеко від кожного з нас. Бо ми Ним живемо і рухаємося і існуємо, як і деякі з ваших віршотворців говорили: “ми Його і рід”. Отже, ми, будучи родом Божим, не повинні думати, що Божество подібне до золота, або срібла, або каменю, що отримав образ від мистецтва і вигадки людської.

Видається, що апостол ніби хвалить афінян, кажучи, що “вони нібито особливо побожні”, замість того, щоб назвати благочестивими. А назвав їх так з приводу жертовника, поставленого ними з такої причини. Одного разу в афінян спалахнула війна з ворогом; зазнавши поразки, вони пішли. І оскільки в них було за звичаєм святкувати ігри на честь демонів, то один із демонів з’явився до них і сказав, що він не бачив іще від них жодної собі почесті, тож він розсердився на них і був причиною цієї їхньої поразки. Цьому демонові вони побудували храм, і ніби з побоювання, щоб і ще колись не трапилося з ними того самого, якщо вони оминуть якогось невідомого їм Бога, поставили жертовник із написом “невідомому Богові”, кажучи цим, що якщо є ще якийсь інший Бог, Якого вони не знають, то нехай жертовник цей буде присвячений Йому; може, Він милостивий буде до нас, хоча ми не шануємо Його, тому що не знаємо. Повний же напис на жертовнику був такий: “Богам Азії та Європи і Лівії; Богу невідомому і чужому”.

“Проходячи й оглядаючи ваші святині, я знайшов і жертовник”. Знайшов у місті не книгу Божественну, а жертовник; і, скориставшись написом на жертовнику, зруйнував його. Та що ж і залишалося йому робити? Елліни всі були невіруючими. Якби він став розмовляти з ними на підставі євангельського вчення, вони стали б сміятися над ним; якби – на підставі пророків, не мали б довіри до нього. Він зброю ворога підкорив його ж зброєю, – ось це-то і є те, що він каже: був “для чужих закону – як чужий закону” (1Кор. 9:21). Побачив жертовник – і напис на ньому звернув на свою користь, а що ще важливіше, так це те, що він змінив думку афінян. На жертовнику, кажуть, “було написано: “невідомому Богу”. Хто ж був цей невідомий Бог, як не Христос? Невже афіняни написали це в ім’я Христа? Якби вони написали це в ім’я Христа, то успіх Павла в їхньому наверненні не становив би нічого дивного. Ні, вони написали це з іншою метою, а Павло зумів надати напису абсолютно нового значення. Але слід сказати, заради якого Бога вони написали “невідомому Богу”. Багато було в них богів і своїх, і чужих. Про одних із них вони отримали відомості від матерів, а про інших – від сусідніх народів. Отже, оскільки спочатку не всі боги одразу були прийняті ними, а запроваджувалися мало-помалу, одні – їхніми батьками, інші – дідами, а інші – вже за їхніх часів, то, зібравшись разом, вони сказали: “Як цих богів колись ми не знали, а потім згодом дізналися про них, так, мабуть, є й іще якийсь Бог, Якого ми не знаємо, а оскільки не знаємо Його, хоча Він і Бог, то робимо помилку, нехтуючи Ним і не вшановуючи Його”. Тому вони поставили жертовник і зробили на ньому напис “невідомому Богові”, кажучи цим написом, що якщо і ще є якийсь інший Бог, Якого вони не знають, то і Його будуть шанувати. Зверни увагу на надлишок безбоязливості. Тому Павло каже: “З усього бачу я, що ви наче особливо побожні”, бо шануєте не тільки тих демонів, які вам відомі, а й тих, яких ви не впізнали, і, полонивши їхні уми, спрямував їхні розумові погляди на Христа.

“Цього-то, Якого ви, не знаючи, шануєте, я проповідую вам”. Афіняни мали намір звинуватити Павла, кажучи: “Ти вводиш нове вчення, вводиш Бога, Якого ми не знаємо”. Тож, бажаючи звільнитися від підозри і показати, що він проповідує не нового Бога, а Того, Котрого вони раніше за нього вшанували вже служінням, каже: “Ви попередили мене, ваше служіння Йому передувало моїй проповіді, тому що я сповіщаю вам Того Бога, Якого ви шануєте, не знаючи”.

“Бог, який створив світ і все, що в ньому”. Сказав одне слово і підірвав усі положення філософів. Епікурейці стверджують, що все сталося само собою і з атомів, а він каже, що світ і все, що в ньому, – справа Божа.

“Не в рукотворних храмах живе і не вимагає служіння рук людських”. Щоб не подумали, що проповідується один із багатьох їхніх богів, Павло доповнює сказане: “не в рукотворних храмах живе”, але в людській душі. Отже, що ж? Він не жив у єрусалимському храмі? Так, не жив, але діяв. Як же іудеї шанували Його за сприяння рук? Не за допомогою рук, але думкою, тому що Він не вимагав чуттєвого, не потребуючи цього: “Чи їм Я м’ясо волів, чи п’ю кров козлів?” (Пс. 49:13)

“Не вимагає… Сам даючи всьому життя і дихання і все”. Два докази Божественності, саме: що Бог ні в чому не потребує і всім дарує все. Але тут же Павло показує і те, що Бог не батько, а Творець душі.

“Призначивши наперед визначені часи”. Призначив, щоб “шукали Бога”, але не назавжди, а на “наперед визначені часи”. Павло показує, що, і не відшукавши Господа, вони знайшли Його. А оскільки, відшукуючи Його, вони не знаходили, то він показує також, що Господь такий очевидний, як якийсь предмет, який розглядають на видному місці, тому що неможливо, щоб небо було тут, а в іншому місці його не було; неможливо також, щоб воно було в цей час, а в інший – ні. Отже, у всякий час і у всякому місці можна знайти Господа. Бог так влаштував, що ми не зустрічаємо перешкоди в цьому ні з боку місця, ні з боку часу. Те, що небо знаходиться скрізь і встановлене (визначене) на всі часи, особливо сильно діяло на слухачів. Господь такий близький до нас, каже апостол, що без Нього неможливо жити.

“Ним живемо, і рухаємося, і існуємо”. Близькість Господа доводить за допомогою чуттєвого прикладу: неможливо, каже, не знати, що повітря розлите скрізь і перебуває не тільки поблизу кожного з нас, а й у нас самих. Те, що ми від Бога отримали життя, що діємо і не гинемо, – все це називає промислом і піклуванням Божим про нас.

“Як і деякі з ваших віршотворців говорили”. Один мудрець, Арат, сказав про Зевса: “Наш рід від нього”. А апостол говорить про Творця: “Ми – Його… рід”, – не стверджуючи, що Творець і Зевс – одне й те саме, – нехай не буде! – але докладаючи цей вираз власне до Творця, як і жертовник назвав жертовником Його (Творця), а не того, кого шанували афіняни. Назвав нас родом Божим, тобто найближчими родичами, оскільки від нашого роду Бог благоволив на землі народитися. Не сказав: “не повинні” ви “думати, що Божество подібне до золота або срібла, або каменю”, але вжив більш смиренний зворот: “ми… не повинні”. Зауваж, як вніс у свою промову предмет надчуттєвий, тому що з уявленням про тіло ми з’єднуємо й уявлення про відстань.

Діян. 17:30-34. Отже, залишаючи часи невідання, Бог нині велить людям усім всюди покаятися. Бо Він призначив день, у який буде праведно судити всесвіт, за допомогою визначеного Ним Чоловіка, подавши засвідчення всім, воскресивши Його з мертвих. Почувши про воскресіння мертвих, одні насміхалися, а інші говорили: про це послухаємо тебе іншим часом. Тож Павло вийшов із їхнього середовища. Деякі ж чоловіки, приставши до нього, увірували; між ними був Діонісій Ареопагіт і жінка, на ім’я Дамар, та інші з ними.

Має на увазі не померлих, коли каже часи “невідання”, але тих, кому проповідував. Не каже також: “Ви добровільно вчинили злодіяння”, але – “Ви не знали”. Отже, він оголошує це слухачам, не вимагаючи покарання їх як гідних покарання, але закликаючи їх до покаяння.

“Бо Він призначив день, у який праведно судитиме всесвіт”. Неодмінно, каже, судитиме за всі діла й думки через “Чоловіка”, Якого визначив бути Суддею живих і мертвих. Це – втілений Господь, що втілився в людях. Вислухавши велику й високу істину, вони не сказали Павлу ні слова, але воскресіння висміювали: “Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого” (1Кор. 2:14).

“Отже, Павло вийшов із їхнього середовища”. Як? Одних переконавши, а іншими будучи висміяний.

“Деякі ж мужі, приставши до нього, увірували; між ними був Діонісій Ареопагіт”. Судилище знаходилося на Марсовому пагорбі, поза містом. Ареопагіти розбирали всі образи і всі злочини. Тому Павла, як проповідника чужих богів, тягнуть у збори ареопагу; але один із тодішніх членів ареопагу, божественний Діонісій, за правом судді подав голос за істину і, розкланявшись із нерозумними урочистими зборами ареопагітів, удостоївся просвіти світлом істини. Хоча Греція і була в той час під пануванням римлян, але Афінам і Лакедемону вони надали автономію. Тому посади суддів в Афінах і обіймали ареопагіти. Вчення про спасіння повідомляється Діонісію через Павла, а керується він, як учень учителем, великим Ієрофеєм.

Глава вісімнадцята

Діян. 18:1-6. Після цього Павло, залишивши Афіни, прийшов до Коринфа. І, знайшовши деякого Іудея, на ім’я Акілу, родом Понтянина, що нещодавно прийшов з Італії, і Пріскіллу, дружину його, – бо Клавдій наказав усім іудеям віддалитися від Риму, – прийшов до них, і, через однаковість ремесел, залишився в них, працюючи, бо їхнє ремесло – це було виготовлення наметів. У кожну ж суботу він говорив у синагозі й переконував іудеїв та еллінів. А коли прийшли з Македонії Сила й Тимофій, то Павла спонукали духом свідчити іудеям, що Іісус є Христос. Але як вони опиралися і злословили, то він, обтрусивши одяг свій, сказав до них: Кров ваша на головах ваших; я чистий; відтепер іду до язичників.

Павло був приведений Духом до Коринфа; і в Коринфі повинен був він залишатися, бо афіняни, незважаючи на те, що любили слухати новини, не прислухалися до істини, тому що дбали не про суть справи, а про те, щоб завжди бути в змозі сказати що-небудь. Отже, Павло визнав достатнім кинути там тільки насіння.

“Тому що Клавдій повелів”. За Нерона Павло досягнув досконалості, а за Клавдія спалахувала війна проти іудеїв, і вони, як люди небезпечні, виганялися з Риму. Тому Промисел влаштовує, що його відвели туди в’язнем, щоб не бути вигнаним йому, як іудеянину.
“Через однаковість ремесла, залишився в них і працював”. Тому залишився, що знайшов притулок у них зручним, тому що він був для нього зручнішим за багато царських палаців, як і для атлета арена корисніша за м’які килими, і воїну потрібен залізний меч, а не золотий.
“Обтрусивши шати свої, сказав до них”, щоб налякати їх не словом тільки, а й ділом.
“Кров ваша на головах ваших”. Неясний вислів. Думаю, що Павло каже: “Кожен, хто відступає від Христа, Який є життя, уявляється таким, що вбиває себе самого, тому що переходить від життя до смерті і через вбивство, що завдається собі самому, проливає певним чином власну кров”. Або він говорить наступне: “За те, що через невір’я ви вбиваєте себе самих, відповідати перед судом будете ви ж самі, оскільки я невинний у цьому”. Звідси можна зробити висновок, що самогубець карається Богом як убивця.

Діян. 18:7-11. І пішов звідти, і прийшов до деякого, хто шанує Бога, на ім’я Іуст, чий дім був біля синагоги. Крисп же, начальник синагоги, увірував у Господа з усім домом своїм, і багато хто з Коринфян, слухаючи, увірували й охрестилися. Господь же у видінні вночі сказав Павлу: Не бійся, але говори і не замовкай, бо Я з тобою, і ніхто не зробить тобі зла, бо в Мене багато людей у цьому місті. І він залишався там рік і шість місяців, навчаючи їх слову Божому.

Багато хто запалився від того, що Павло перебував по сусідству.

“Крисп… начальник синагоги, увірував у Господа”. Це той самий Крисп, про якого говорить Павло: “нікого з вас не хрестив, окрім Криспа та Гая” (1Кор. 1:14).

“Не бійся, але говори і не замовкай”. Нарешті Господь говорить Павлу те, чого він особливо потребував, бо ніщо його так не засмучувало, як невір’я.

Діян. 18:12-18. Тим часом, під час проконсульства Галліона в Ахаїї, напали іудеї одностайно на Павла і привели його на суд, кажучи, що він вчить людей вшановувати Бога не за законом. Коли ж Павло хотів відкрити уста, Галліон сказав Іудеям: Іудеї, якби якась була образа або злий намір, то я мав би причину вислухати вас, але коли йде суперечка про вчення, про імена, і про закон ваш, то розбирайте самі; я не хочу бути суддею в цьому. І прогнав їх від судилища. А всі Елліни, схопивши Сосфена, начальника синагоги, били його перед судилищем; і Ґалліон анітрохи не турбувався про те. Павло, пробувши ще досить днів, попрощався з братіями і відплив до Сирії, – і з ним Акіла і Пріскілла, – обстригши голову в Кенхреях, за обітницею.

Як же, запитає хто-небудь, “напали іудеї одностайно на Павла?” Раптово схопивши його. І проте ж нічого не наважилися зробити, але привели його до проконсула. А він вигнав їх із судилища. Здається мені, це був один із гуманних людей.

“А всі Елліни, схопивши Сосфена”. Що ж стосується того, що вони били Сосфена, то це або тому, що і він, як і начальник синагоги Крисп, відданий був більше Павлу, або вже вони так далеко зайшли в шаленстві, що, забувши свої плани, замість Павла стали бити Сосфена, або ж били його тому, що хотіли вбити Павла, а Сосфен не дозволив їм. Били Сосфена, чинили протизаконно на очах самого начальника, кажучи цим: якщо кожен робить те, що хоче, якщо закону більше не існує, то ось і ми б’ємо його. Проконсул же не зупиняв їх, але дозволяв їм бити один одного. Якби вони вчинили так не по відношенню до себе самих, а по відношенню до кого-небудь з іншої нації, то він, звичайно, напоумив би їх.

“Відплив до Сирії, – і з ним Акіла і Пріскілла, – обстригши голову в Кенхреях”. Оскільки іудеям здавалося, що Павло вчить відступництву від закону, і оскільки багато хто гребував ним і не приймав його проповіді, то і тут, і в храмі єрусалимському робить це з високою метою. Це – те саме, що він говорив: “був для чужих закону… як чужий закону, щоб здобути чужих закону” (1Кор. 9:20).

“За обітницею”. Має на увазі обітницю зречення. Дав обітницю обстригти волосся, щоб свою діяльність більше не присвячувати вже мирським справам, подібно до мирських людей, але щоб, подібно до людини, яка живе за Богом, присвятити себе Церкві. І Акіла, також за обітницею, постриг своє волосся, тому що це робилося тими, хто хотів жити богоугодно, але водночас це був стародавній звичай в іудеїв. Тому й постриження ченців доцільне.

Діян. 18:19-20. Дійшовши до Ефеса, залишив їх там, а сам увійшов до синагоги й міркував з іудеями. Коли ж вони просили його побути в них довше, він не погодився.

Акілу і Пріскіллу залишив в Ефесі, без сумніву, для того, щоб вони навчали, бо, пробувши з Павлом так багато часу, вони навчилися багато чому.

Діян. 18:21-23. А попрощався з ними, сказавши: мені потрібно неодмінно провести свято, що наближається, в Єрусалимі; до вас же повернуся знову, якщо буде завгодно Богові. І вирушив з Ефеса. (Акіла ж і Пріскілла залишилися в Ефесі.) Побувавши в Кесарії, він приходив до Єрусалима, привітав церкву і відійшов до Антіохії. І, провівши там кілька часу, вийшов, і проходив по порядку країну Галатійську і Фригію, стверджуючи всіх учнів.

“До вас повернуся знову”. Будучи пророком і знаючи, що йому належало повернутися, Павло дав обіцянку знову повернутися до Ефеса. А щоб ніхто не робив того ж самого через нерозуміння, даючи нерозсудливу обіцянку зробити те чи інше, Павло навчив нас не давати жодної обіцянки в майбутньому без додання слів “якщо буде завгодно Богові”, тому що ніхто не знає, що принесе наступний день. Тому безглуздий той, хто не обмежує своєї обіцянки словами “якщо буде завгодно Богові”; тому що якщо хто буде обіцяти із самовпевненістю, що неодмінно зробить, той часто буде вислуховувати такі слова: “Божевільний, цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив” (Лк. 12:20)?

Відвідувати віруючих і зміцнювати їх було повсякчасним правилом Павла, щоб, якщо знайде їх ослабленими, полегшити їхній тягар наставницьким повчанням.

Діян. 18:24-25. Хтось із іудеїв, на ім’я Аполлос, родом з Олександрії, чоловік красномовний, обізнаний у Писаннях, прийшов до Ефеса. Він був наставлений на початках Господнього шляху і, палаючи духом, говорив і навчав про Господа правильно, знаючи тільки Іоаннове хрещення.

Дехто стверджує, що “Аполлос” цей є Аполлосом, єпископом Коринфським, про якого Павло пише: “Що ж до брата Аполлоса, то я дуже просив його” (1Кор. 16:12); також: “Я насадив, а Аполлос поливав, а Бог зростив” (1Кор. 3:6).

Діян. 18:26-28. Він почав сміливо говорити в синагозі. Почувши його, Акіла і Пріскілла прийняли його і точніше пояснили йому шлях Господній. А коли він намірився йти в Ахаїю, то браття послали до тамтешніх учнів, спонукаючи їх прийняти його; і він, прибувши туди, багато посприяв тим, хто увірував, благодаттю. Бо він сильно спростовував іудеїв всенародно, доводячи Писаннями, що Іісус є Христос.

Якщо Аполлос охрещений був тільки хрещенням Іоанновим, то яким чином він полум’яніє Духом? Дух Святий не повідомлявся таким чином. І якщо його послідовники потребували хрещення Христового, то набагато більше потребував його він сам. Отже, що сказати на це?

Мені здається, що Аполлос із числа ста двадцяти, охрещених разом з апостолами, або, якщо не так, то і з ним було те саме, що і з Корнилієм. Хрещення Іоаннове закликало до покаяння, але не приносило водночас очищення від гріха, тож відмінність між хрещенням Іоанновим і хрещенням вірян полягає в тому, що хрещення вірян дарує залишення гріхів, адже вірян хрестять в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і вони омиваються від оман, що передували хрещенню. Якщо ж хрещені Іоанном не мали Святого Духа, то яким чином Аполлос, охрещений тільки Іоанновим хрещенням, полум’янів Духом? Але в такому разі, якщо він і полум’янів Духом, все ж таки не мав Святого Духа, бо не говорив різними язиками, не пророкував; інше діло полум’яніти Духом, а інше – мати Святого Духа. Той, хто має Святого Духа, має Його, хто живе в собі, і Сам Дух віщає йому з серця його, як віщав апостолам – то забороняючи, то наказуючи їм промовляти (вимовляти) слово. А той, хто полум’яніє Духом, робить що-небудь під керівництвом Духа через освячення і настанову зовнішню, бо від чуттєвого слід робити висновок до невидимого.

“Сильно спростовував Іудеїв всенародно, доводячи Писаннями”. Викривати “всенародно” – значить показувати зухвалість; викривати сильно – значить виявляти силу; а викривати “доводячи Писаннями” – значить свідчити про своє знання. Ані зухвалість нічого не досягає без сили, ані сила – без зухвалості.

Глава дев’ятнадцята

Діян. 19:1-5. Під час перебування Аполлоса в Коринфі Павло, пройшовши верхні країни, прибув до Ефеса і, знайшовши там деяких учнів, сказав їм: чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши? Вони ж сказали йому: ми навіть і не чули, чи є Дух Святий. Він сказав їм: у що ж ви хрестилися? Вони відповідали: в Іоаннове хрещення. Павло сказав: Іоанн хрестив хрещенням покаяння, кажучи людям, щоб вірили в Того, Хто прийде за ним, тобто в Христа Іісуса. Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса.

Ці, з “деяких учнів”, які не знали навіть того, що є Дух Святий, багато в чому відрізнялися від інших учнів, бо зі слів “щоб вірили в Того, хто прийде після нього” видно, що вони не вірили і в Христа. Не сказав, що хрещення Іоаннове – ніщо, але що воно недосконале. Як же вони, будучи в Ефесі, прийняли хрещення Іоаннове? Можливо, вони подорожували в той час до Єрусалима і повернулися звідти, не отримавши навіть відомостей про Христа. Не каже їм “чи віруєте ви в Іісуса?” Але що ж каже: “Чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши?” Павло знав, що вони не мали Духа Святого, але в нього є бажання сказати так, щоб, дізнавшись, чого вони позбавляються, вони самі зажадали цього.

Діян. 19:6-7. І, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий, і вони заговорили іншими мовами та стали пророкувати. Усіх їх було чоловік близько дванадцяти.

Не бачили Духа, бо Він невидимий; але деякий доказ Його присутності, що підлягав відчуттям, представляв дар язиків: один говорив перською, інший – римською, третій – якоюсь іншою мовою; і за зовнішніми ознаками видно було, що в кожному говорить Дух.
Діян. 19:8. Прийшовши в синагогу, він безбоязно проповідував три місяці, розмовляючи і засвідчуючи про Царство Боже.

Що означає “безбоязно”? Піддавав себе небезпекам або став говорити ще ясніше, незатінюючи свого вчення. Подивіться: скрізь Павло проникає до синагог і завжди виходить однаково, бо всюди бажав скористатися нагодою.

Діян. 19:9-10. Та як дехто озлобився й не вірив, злословлячи шлях Господній перед народом, то він, полишивши їх, відокремив учнів, і щоденно проповідував в училищі такого собі Тирана. Це тривало до двох років, тож усі жителі Асії чули проповідь про Господа Іісуса, як юдеї, так і елліни.

Шляхом називає Лука Христа, про Якого і говориться, що Він є шлях (див. Ін. 14:6). Або ж шляхом називає істинну віру, яку проповідував Павло. А словами “відокремив учнів” викладається настанова, щоб віруючі в Сина Божого віддалялися від тих, які паплюжать Його.
Діян. 19:11-12. Бог же творив чимало чудес руками Павла, так що на хворих покладали хустки й опоясання з тіла його, і в них припинялися хвороби, і злі духи виходили з них
Не тільки в той час, коли Павло носив “хустки й опоясання”, торкалися їх, а й брали з собою і покладали на недужих. Але зверни увагу на жорстокість іудеїв. Їх не зачіпало те, що одяг учнів Христових творить чудеса, хоча чудеса від хусток і опоясань і від тіней учнів більші за ті чудеса, що їх створив Христос. Хустки і главотяжі, і убруси були лляні; главотяжі накидалися на голову, а убруси тримали в руках ті, хто не міг носити главотяжів; призначення тих і інших – витирати з лиця піт, слину, сльози та інше.

Діян. 19:13. Навіть деякі з блукаючих іудейських заклинателів стали вживати над тими, хто має злих духів, ім’я Господа Іісуса, кажучи: заклинаємо вас з Іісусом, Якого Павло проповідує.

Увірувати не хотіли, а бажали виганяти демонів ім’ям Іісуса, бо слова ці явно викривають, що заклинателі ці заклинали нечистих духів ім’ям Господа нашого Іісуса Христа не як ті, що вірять в Іісуса, а як ті, що випробовують Його. А вираз “стали вживати” показує, що вони, хоча не сподівалися на успіх, проте ж накладали руки, щоб досягти мети випробування. Тому через деякий час і поплатилися за свою нерозсудливість.

Діян. 19:1-5. Під час перебування Аполлоса в Коринфі Павло, пройшовши верхні країни, прибув до Ефеса і, знайшовши там деяких учнів, сказав їм: чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши? Вони ж сказали йому: ми навіть і не чули, чи є Дух Святий. Він сказав їм: у що ж ви хрестилися? Вони відповідали: в Іоаннове хрещення. Павло сказав: Іоанн хрестив хрещенням покаяння, кажучи людям, щоб вірили в Того, Хто прийде за ним, тобто в Христа Іісуса. Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса.

Ці, з “деяких учнів”, які не знали навіть того, що є Дух Святий, багато в чому відрізнялися від інших учнів, бо зі слів “щоб вірили в Того, хто прийде після нього” видно, що вони не вірили і в Христа. Не сказав, що хрещення Іоаннове – ніщо, але що воно недосконале. Як же вони, будучи в Ефесі, прийняли хрещення Іоаннове? Можливо, вони подорожували в той час до Єрусалима і повернулися звідти, не отримавши навіть відомостей про Христа. Не каже їм “чи віруєте ви в Іісуса?” Але що ж каже: “Чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши?” Павло знав, що вони не мали Духа Святого, але в нього є бажання сказати так, щоб, дізнавшись, чого вони позбавляються, вони самі зажадали цього.

Діян. 19:6-7. І, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий, і вони заговорили іншими мовами та стали пророкувати. Усіх їх було чоловік близько дванадцяти.

Не бачили Духа, бо Він невидимий; але деякий доказ Його присутності, що підлягав відчуттям, представляв дар язиків: один говорив перською, інший – римською, третій – якоюсь іншою мовою; і за зовнішніми ознаками видно було, що в кожному говорить Дух.
Діян. 19:8. Прийшовши в синагогу, він безбоязно проповідував три місяці, розмовляючи і засвідчуючи про Царство Боже.

Що означає “безбоязно”? Піддавав себе небезпекам або став говорити ще ясніше, не затінюючи свого вчення. Подивіться: скрізь Павло проникає до синагог і завжди виходить однаково, бо всюди бажав скористатися нагодою.

Діян. 19:9-10. Та як дехто озлобився й не вірив, злословлячи шлях Господній перед народом, то він, полишивши їх, відокремив учнів, і щоденно проповідував в училищі такого собі Тирана. Це тривало до двох років, тож усі жителі Асії чули проповідь про Господа Іісуса, як юдеї, так і елліни.

Шляхом називає Лука Христа, про Якого і говориться, що Він є шлях (див. Ін. 14:6). Або ж шляхом називає істинну віру, яку проповідував Павло. А словами “відокремив учнів” викладається настанова, щоб віруючі в Сина Божого віддалялися від тих, які паплюжать Його.

Діян. 19:11-12. Бог же творив чимало чудес руками Павла, так що на хворих покладали хустки й опоясання з тіла його, і в них припинялися хвороби, і злі духи виходили з них

Не тільки в той час, коли Павло носив “хустки й опоясання”, торкалися їх, а й брали з собою і покладали на недужих. Але зверни увагу на жорстокість іудеїв. Їх не зачіпало те, що одяг учнів Христових творить чудеса, хоча чудеса від хусток і опоясань і від тіней учнів більші за ті чудеса, що їх створив Христос. Хустки і главотяжі, і убруси були лляні; главотяжі накидалися на голову, а убруси тримали в руках ті, хто не міг носити главотяжів; призначення тих і інших – витирати з лиця піт, слину, сльози та інше.

Діян. 19:13. Навіть деякі з блукаючих іудейських заклинателів стали вживати над тими, хто має злих духів, ім’я Господа Іісуса, кажучи: заклинаємо вас з Іісусом, Якого Павло проповідує.

Увірувати не хотіли, а бажали виганяти демонів ім’ям Іісуса, бо слова ці явно викривають, що заклинателі ці заклинали нечистих духів ім’ям Господа нашого Іісуса Христа не як ті, що вірять в Іісуса, а як ті, що випробовують Його. А вираз “стали вживати” показує, що вони, хоча не сподівалися на успіх, проте ж накладали руки, щоб досягти мети випробування. Тому через деякий час і поплатилися за свою нерозсудливість.

Діян. 19:14-17. Це робили якісь сім синів Іудейського первосвященика Скеви. Але злий дух сказав у відповідь: Іісуса знаю, і Павла мені відомий, а ви хто? І кинувся на них чоловік, у якому був злий дух, і, здолавши їх, узяв над ними таку силу, що вони, голі й побиті, вибігли з того будинку. Це стало відомо всім іудеям і еллінам, що живуть в Ефесі, і напав страх на всіх їх, і величаемо було ім’я Господа Іісуса.

Хоча сини Скеви робили це приховано, але безсилля їхнє виявляється. Варта подиву та обставина, що злий дух не сприяв звабленню цих заклинателів, але викрив і виявив їхній обман. Мені здається, що він був сильно роздратований, подібно до того, як хто-небудь, кого гнобить у крайній небезпеці якась жалюгідна і нікчемна істота, хоче вилити на цю істоту весь свій гнів.

Діян. 19:18. Багато хто з тих, хто увірував, приходили, сповідуючи і відкриваючи справи свої.

Кожному віруючому слід розповідати свої гріхи і викриттям себе самого зарікатися творити те ж саме знову, щоб отримати виправдання в силу сказаного в Писанні: “Говори… щоб виправдатися” (Іс. 43:26).

Діян. 19:19-21. А з тих, хто займався чаклунством, досить багато хто, зібравши книжки свої, спалив перед усіма, і склали ціни їхні, і виявилося їх на п’ятдесят тисяч драхм. З такою силою зростало і вимагало слово Господнє. Коли ж це сталося, Павло поклав у дусі, пройшовши Македонію й Ахаїю, йти до Єрусалима, сказавши: Побувавши там, я маю бачити й Рим.

Бачачи, що книги ці більше ні на що вже не корисні, ті, хто займався чаклунством, їх “спалили перед усіма”. Так віддані були ефесяни кумирам і чаклунству, що книжки чарівницькі цінували дуже високо як такі, в яких полягає найкраще в житті. Увірувавши в Христа, вони книги ці не продали, але спалили для того, по-перше, щоб хто-небудь не заразився їхньою душогубною виразкою, а також і для того, щоб не придбати чогось за їхній продаж. Оскільки гроші, виручені за собаку або дохід від ідолопоклонства заборонено було приносити Богові, то вони не визнали справою праведною повалити до ніг апостолів і срібло, виручене цим шляхом.

Діян. 19:22. І, пославши в Македонію двох із тих, хто служив йому, Тимофія і Ераста, сам залишився на час в Асії.

Послав до Македонії учнів сповістити, що він прийде, і поселити в македонянах сильніше бажання бачити його. Що ж стосується того, що сам він залишається на якийсь час в Асії, то це так було потрібно, бо в Асії була тиранія філософів.

Діян. 19:23-24. У той час стався чималий заколот проти шляху Господнього, бо якийсь срібник на ім’я Димитрій, що робив срібні храми Артеміди і приносив художникам чималий прибуток.

Під срібними храмами маються на увазі, можливо, невеликі ківоти. Подивися: усюди ідолослужіння відстоювали через гроші. І цей Димитрій клопотав через гроші. Клопотав не тому, що їхня нечестива релігія в небезпеці, а тому, що позбавлявся засобів до придбань; бо він знав, що спокушав людей, роблячи їм срібних богів і срібні кивоти, і боявся, як би його хитрість не викрили правдивим вченням Павла; боявся також, як би зовсім не зник храм Артеміди, який був у Ефесі, і в такий спосіб пророкував зникнення храму, що й трапилося.

Діян. 19:25-27. Зібравши їх та інших подібних ремісників, сказав: Друзі! ви знаєте, що від цього ремесла залежить добробут наш. Тим часом ви бачите й чуєте, що не тільки в Ефесі, а й майже в усій Асії цей Павло своїми переконаннями спокусив чималу кількість людей, кажучи, що речі, зроблені руками людськими, не є богами. А це нам загрожує тим, що не тільки ремесло наше прийде в презирство, а й храм великої богині Артеміди нічого не означатиме, і спотворюватиметься велич тієї, яку шанує вся Асія і весь всесвіт.

Звернув увагу їх на небезпеку: ми, каже, перебуваємо в небезпеці впасти від нашого ремесла в голод. Однак те, що він сказав, могло привести їх до істинного богошанування. Якщо, як він каже, людина ця (Павло) така сильна, що є небезпека, як би вона і всіх не навернула, і якщо від неї загрожує небезпека тому, що належить богам, то слід подумати про те, який же її Бог. Скрізь свою промову зводить цей Димитрій на ремесло.

“Своїми переконаннями спокусив чималу кількість людей”. Не насильством, а так саме слід переконувати. Досить і того, що Павло сказав “не є боги”. Якщо так легко викривається неспроможність цього культу, то його давно слід було відкинути; якщо ж він має в собі силу, то так скоро викорінити його неможливо.

Діян. 19:28-29. Вислухавши це, вони сповнилися гніву і стали кричати, кажучи: Велика Артеміда Ефеська! І все місто наповнилося сум’яттям. Схопивши македонян Гаїя й Аристарха, супутників Павлових, вони одностайно кинулися на видовище.

Розлютилися, почувши про Артеміду і про підрив ремесла, тому що чорнилі властиво збуджуватися і запалюватися від усякої, навіть порожньої, речі. У місті в них були боги; і вони прийняли загрозливе становище, щоб криком відновити якось повагу до богів і заглушити те, що сталося. Кричали не перестаючи, ніби побоюючись, щоб зовсім не згасло шанування богів.

Діян. 19:30-32. Коли ж Павло хотів увійти в народ, учні не допустили його. Також і деякі з Асійських начальників, будучи друзями його, пославши до нього, просили не показуватися на видовище. Тим часом одні кричали одне, а інші інше, бо збори були безладні, і більша частина присутніх не знали, навіщо зібралися.

Учні не дозволили Павлу вторгатися в збуджений натовп – так любили його всі віруючі. І Павло слухає їх, бо не був честолюбним.

“Велика частина присутніх не знали, навіщо зібралися”. Така вже властивість натовпу: він спрямовується туди або сюди без звіту, подібно до вогню, кинутого в ліс.

Діян. 19:33-34. За пропозицією іудеїв, з народу був викликаний Олександр. Давши знак рукою, Олександр хотів говорити до народу. Коли ж дізналися, що він іудей, то закричали всі в один голос, і близько двох годин кричали: велика Артеміда Ефеська!

Чому Олександр хотів “говорити до народу” на виправдання? Адже його не звинувачували? Щоб улучити хвилину, дати всьому інший оборот і вгамувати гнів народу.

Діян. 19:35-36. Наглядач же порядку, заспокоївши народ, сказав: мужі Ефеські! Яка людина не знає, що місто Ефес є служитель великої богині Артеміди і Діопета? Якщо ж у цьому немає суперечки, то треба вам бути спокійними і не чинити необачно.

Справедливо і з докором відповідає книжник; не сказав “яка людина не знає Артеміди?”, але – “хто не знає, що наше місто “є служитель великої богині Артеміди…?” То що ж ви галасуєте, наче це невідома річ? Вираз “служитель” означає, власне, служителя, який вимітає або очищає храм. Діопетом же називає куполоподібний храм Зевса або ж зображення Афіни Паллади, що називалося Палладіум, щодо якого в еллінів існував міф, ніби воно було скинуте Зевсом з неба, а не людьми зроблене; це для здивування людей наївних.

Діян. 19:37-40. А ви привели цих мужів, які ні храму Артемідіна не обікрали, ні богині вашої не хулили. Якщо ж Димитрій та інші з ним художники мають скаргу на когось, то є судові збори і є проконсули: нехай скаржаться один на одного. А якщо ви шукаєте чогось іншого, то це буде вирішено в законних зборах. Бо ми перебуваємо в небезпеці – за те, що сталося нині, бути звинуваченими в обурюванні, бо немає жодної причини, якою ми могли б виправдати таке збіговисько. Сказавши це, він розпустив збори.

Лагідно засуджує їх, показуючи, що вони вчинили необачно і що не слід було робити загальної сходки через приватні причини.

Глава двадцята

Діян. 20:1-6. Після припинення заколоту Павло, покликавши учнів і давши їм настанови, і попрощавшись із ними, вийшов і пішов у Македонію. Пройшовши ж ті місця і давши віруючим рясні настанови, прийшов до Еллади. Там пробув він три місяці. Коли ж, з нагоди обурення, вчиненого проти нього іудеями, він хотів вирушити до Сирії, то прийшло йому на думку повернутися через Македонію. Його супроводжували до Асії Сосіпатр Пірров, Веріанин, і з Фессалонікійців Аристарх і Секунд, і Гаїй Дерв’янин, і Тимофій, і Асійці Тихик і Трофим. Вони, пішовши вперед, чекали нас у Троаді. А ми, після днів опрісночних, відпливли з Филип і днів за п’ять прибули до них у Троаду, де пробули сім днів.

Павло наставив учнів, бо після сум’яття вони потребували великої розради.

Діян. 20:7-8. У перший же день тижня, коли учні зібралися для ламання хліба, Павло, маючи намір вирушити наступного дня, розмовляв з ними і продовжив слово до опівночі. У світлиці, де ми зібралися, було досить світильників.

Тоді було свято П’ятидесятниці і день недільний. І вночі не заспокоювався Павло, але розмовляв тоді більше, бо був дозвільний час. Подивися, як довго говорив він навіть після вечері.

Діян. 20:9. Під час тривалої бесіди Павлової один юнак на ім’я Євтих, що сидів на вікні, занурився в глибокий сон і, похитнувшись, сонний впав униз із третього житла, і піднятий мертвим.

Обтяживши сном слухача, диявол порушив свято. Юнак сидів на вікні вночі – таке велике було бажання слухати. І варте здивування, що, будучи юнаком, він не був безтурботним і, обтяжений сном, не пішов, навіть не злякався того, що його можуть штовхнути, тому що він заснув не від неуважності, а на вимогу природи.

Діян. 20:10-13. Павло, зійшовши, упав на нього і, обійнявши його, сказав: не тривожтеся, бо душа його в ньому. А зійшовши, переломивши хліб і скуштувавши, розмовляв довго, навіть до світанку, і потім вийшов. Тим часом отрока привели живого, і чимало втішилися. Ми пішли вперед на корабель і попливли в Асс, щоб узяти звідти Павла.

Не сказав “воскресне, бо я воскрешу його”, але – “душа його в ньому є”. Зверни увагу на смиренність його і на його бажання втішити.

Діян. 20:13-15. Бо він так наказав нам, маючи намір сам іти пішки. Коли ж він зійшовся з нами в Ассі, то, взявши його, ми прибули в Мітіліну. І, відпливши звідти, наступного дня ми зупинилися проти Хіоса, а другого – пристали до Самосу і, побувавши в Трогіллії, наступного дня прибули до Міліт.

Сам пішов пішим, надаючи їм те, що легше, а собі обираючи те, що важче, і в той же час разом повчаючи багато чому і привчаючи їх розлучатися з собою.

Діян. 20:16. Бо Павлу розсудилося оминути Ефес, щоб не забаритися йому в Асії; бо він поспішав, якщо можна, в день П’ятидесятниці бути в Єрусалимі.

Бачиш, і при бажанні і при старанні Павло часто не досягав бажаного, щоб ми не подумали, що він був вищий за людську природу. Святі й великі мужі були однієї з нами природи, але не однієї волі, тому й мали багато благодаті.

Діян. 20:17-21. З Міліта ж пославши в Ефес, він покликав пресвітерів церкви. І, коли вони прийшли до нього, він сказав їм: ви знаєте, як я від першого дня, коли прийшов до Асії, весь час був із вами, працюючи Господу з усякою смиреннодумністю та багатьма сльозами, посеред спокус, які траплялися мені через зловмисність іудеїв, як я не пропустив нічого корисного, про що вам не проповідував би та чого не вчив би вас усьому народу та в домівках, сповіщаючи іудеям та еллінам покаяння перед Богом та віру в Господа нашого Іісуса Христа.

“Зі всякою смиренномудрістю”. Не просто зі смиренномудрістю, а зі “всякою”, тому що багато видів смиренномудрості: у слові, у ділі, стосовно начальників, стосовно підлеглих.

“Покликав пресвітерів церкви”. Багатьом невідомий звичай Писання, особливо Нового Завіту, – називати єпископів пресвітерами, а пресвітерів – єпископами; тим часом це видно і з цього місця, і з Послання до Тита, і з Послання до Філіппінців. Ми могли б також дізнатися, чи не те саме слід, хоча за висновком, виводити і з Першого послання до Тимофія.

“Не пропустив нічого корисного, про що вам не проповідував би”. Було, значить, і таке, що не слід було знати. Як приховувати що-небудь є ознака заздрості, так висловлювати все є ознака нерозсудливості. Тому додав “нічого корисного.

Діян. 20:22-24. І ось, нині я, за потягом Духа, іду в Єрусалим, не знаючи, що там зустрінеться зі мною. Тільки Дух Святий по всіх містах свідчить, кажучи, що пута і скорботи чекають на мене. Але я ні на що не зважаю і не дорожу своїм життям, тільки б із радістю звершити терен мій і служіння, яке я прийняв від Господа Іісуса, проповідувати Євангеліє благодаті Божої.

” Я пов’язаний Духом”. Слово “зв’язаний” слід відокремити комою, щоб вийшла така думка: іду до Єрусалима, будучи зв’язаний, не дізнавшись попередньо від Духа, що буде зі мною. Чудово, що пророки знають не все, а тільки те, що навіює їм Дух Святий. Ось і Павло, передбачивши, як пророк, про все, що мало трапитися з ним, і про те, що серед ефесян будуть погані віряни та єретики, сказав, що одного не знає, – який кінець буде всього цього, бо, оголосивши йому все, Господь приховав від нього одне це, а саме: що буде з ним після уз і скорбот. Це для того, щоб, знаючи, що саме йому слід переслідувати, і загордившись, він не впав від гордості. Святий Дух залишив його в сумніві, щоб, боячись плотської немочі, він молив Бога про позбавлення від спокус.

“Узи і скорботи чекають на мене”. Що чекають на мене спокуси, це я знаю, а які спокуси, того не знаю, бо це було важче. Навіщо ж ти йдеш, якщо чекають на тебе “пута і скорботи?” Для того, щоб бути в’язнем заради Христа, щоб померти заради Нього.

Діян. 20:25-27. І нині, ось, я знаю, що вже не побачите обличчя мого всі ви, між якими ходив я, проповідуючи Царство Боже. Тому свідчу вам нинішнього дня, що чистий я від крові всіх, бо я не упускав сповіщати вам усю волю Божу.

“Чистий”, каже, “я від крові всіх”, якщо ви будете обтяжені сном і помрете від рук убивці душ, бо я виконав обов’язок вчителя, “бо я не упускав сповіщати вам усю волю Божу”.

Це означає: хто не говорить всієї волі Божої, той винен у крові, тобто у вбивстві. По видимості виправдовуючись, він, однак же, змушує їх остерігатися.

Діян. 20:28. Отже, уважно ставтеся до себе і до всієї пастви, в якій Дух Святий поставив вас наглядачами, щоб ви пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Собі Кров’ю Своєю.

“Уважно ставтеся до себе і до всього стада”, бо спасительна користь полягає не в тому тільки, щоб виправляти інших, – боюся, каже апостол, “щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися негідним” (1Кор. 9:27), а й не в тому, щоб дбати тільки про себе, бо такий – самолюбець, шукає тільки своєї вигоди і подібний до того, що закопав свій талант у землю.

“Слухайте себе”. Не тому, що порятунок себе кращий за порятунок стада, а тому, що коли ми уважно ставимося до себе, тоді й стадо отримує користь.

“Дух Святий поставив вас блюстителями, пасти Церкву”. Ви отримали, каже, хіротонію від Духа. І на вас лежить обов’язок спостерігати за словесними отарами Церкви, спостерігати, щоб не ослаб хтось вірою, чи не нудиться хтось голодом чи спрагою, чи не потребує хтось якогось зауваження або докору, як заповідав Павло: “докоряй, забороняй, наставляй” (2Тим. 4:2).

“Яку Він придбав Собі Кров’ю Своєю”. Важливим речам загрожувала небезпека, якщо Господь не пощадив навіть Крові Своєї. Так, щоб примирити ворогів, Він пролив навіть власну Кров; ти ж можеш утримати їх, коли вони стали вже друзями.

Діян. 20:29-31. Бо я знаю, що, коли я піду, увійдуть до вас люті вовки, що не милують отари, і з вас самих повстануть люди, що говоритимуть неправдиво, щоб утягнути учнів за собою. Тому пильнуйте, пам’ятаючи, що я три роки день і ніч невпинно зі сльозами вчив кожного з вас.

Подвійне нещастя: з одного боку, те, що його не буде, з іншого – те, що інші будуть нападати, і до того ж, – що особливо гірко, – “з вас самих”. Важко буває, коли відбувається міжусобна війна.

“Захопити учнів за собою”. Мета єретиків – намагатися привернути народ не до Господа, а до себе, щоб потішити своє марнославство, коли притягнуті ними носитимуть ім’я того чи іншого єретика, як, наприклад, від Манеса – маніхеї, від Арія – аріани. Ось що означає “захопити учнів за собою”. Тому, вгамовуючи, ще раніше, їхню ревність, Павло зневажає і прощає тих, які говорили: “”я Павлів”; “я Аполлосів” (1Кор. 1:12).

Діян. 20:32-34. І нині віддаю вас, браття, Богові й слову благодаті Його, що може повчати вас більше й дати вам спадщину з усіма освяченими. Ні срібла, ні золота, ні одягу я ні від кого не побажав. Самі знаєте, що потребам моїм і потребам тих, хто був при мені, послужили руки мої ці.

Застереження закінчується молитвою. Оскільки він сильно налякав їх, то, щоб не вразити остаточно, ось і розрада. “І нині”, каже, “віддаю вас… Богу і слову благодаті Його”, тобто самій благодаті Його.

Не сказав: “”ні срібла, ні золота, ні одягу” не взяв”, але навіть і “не побажав”. А ще піднесеніше сказав далі: “Самі знаєте, що потребам моїм і потребам тих, хто був при мені, послужили руки мої ці”. Так, справжня милостиня в тому, щоб подавати з власних трудів. Але зверни увагу на те, що трудилася людина, яка постійно розмовляла: і вдень і вночі.

Діян. 20:35. У всьому показав я вам, що, так трудячись, треба підтримувати слабких і пам’ятати слова Господа Іісуса, бо Він Сам сказав: “блаженніше давати, ніж приймати”.

Не можете ховатися незнанням. Я показав вам самою справою, що потрібно трудитися і пам’ятати це слово Господа Іісуса. Але де сказав Господь це? Можливо, апостоли передали це неписемно або це зрозуміло за умовиводом. Одна ступінь – відмовитися від усього, інша – доставляти собі необхідне, третя – доставляти не тільки собі, а й іншим, четверта – не брати й тоді, коли проповідуєш і маєш можливість брати. Не сказано, однак, що брати – погана справа, але – що краще не брати.

Діян. 20:36-38. Сказавши це, він схилив коліна свої і з усіма ними помолився. Тоді чималий плач був у всіх, і, падаючи на шию Павла, цілували його, сумуючи особливо від сказаного ним слова, що вони вже не побачать обличчя його. І проводжали його до корабля.

Зауважити потрібно, що тому, хто розлучається, слід зробити колінопреклоніння і молитву з усіма присутніми і тоді вже віддалятися. Сила прихильності до Павла тих, хто обіймав його востаннє, а від останньої бесіди його відчув сильну любов і дружбу, видна в словах: “падаючи на Павлову шию.

Глава двадцять перша

Діян. 21:1-3. Коли ж ми, розлучившись із ними, відпливли, то прямо прийшли до Косу, іншого дня до Родосу і звідти до Патари. І, знайшовши корабель, що йшов до Фінікії, зійшли на нього і відпливли. Побачивши Кіпр і залишивши його ліворуч, ми пливли в Сирію, і пристали в Тирі; бо тут належало скласти вантаж з корабля.

Лука вживає сильний вираз, кажучи “розлучившись із ними” (відторгнутим від них “ц. – слав. – Ред.)”. І це цілком виразно, тому що після відторгнення вони не могли увійти в море. Що значить: “прямо прийшли?” Це означає, що всі інші місця пройшли повз, не зупиняючись у них.
“Знайшовши корабель, що йде до Фінікії”. Можливо, корабель цей мав тут, у Патарі, стоянку; і вони, не знайшовши корабля, що вирушав до Кесарії, а знайшовши корабель, що відходив до Фінікії, на ньому й вирушили, залишивши осторонь Кіпр і Сирію, бо вираз “залишивши зліва” не без мети доданий, але щоб показати, що вони не думали навіть і підійти до Сирії.

Діян. 21:4-7. І, знайшовши учнів, пробули там сім днів. Вони, за навіюванням Духа, говорили Павлу, щоб він не ходив до Єрусалима. Провівши ці дні, ми вийшли і пішли, і нас проводжали всі з дружинами і дітьми навіть за місто; а на березі, схиливши коліна, помолилися. І, попрощавшись один з одним, ми увійшли в корабель, а вони повернулися додому. Ми ж, здійснивши плавання, прибули з Тиру в Птолемаїду, де, привітавши братів, пробули у них один день.

Якщо Павлу велів Дух, то чому ж він чинив опір? Адже учні говорили, знаючи від Духа про небезпеки, що загрожували йому. Так, вони не переконували його “за навіюванням Духа”, не пророкували йому прямо небезпеки, які його чекали, а, щадячи його, просто говорили, “щоб він не ходив до Єрусалима”.

Діян. 21:8-9. А наступного дня Павло і ми, що були з ним, вийшовши, прийшли до Кесарії і, увійшовши в дім Филипа благовісника, одного з семи дияконів, залишилися в нього. У нього були чотири доньки-дівиці, що пророкують.

У диякона Филипа були доньки. Але зауваж, що доньки його були дівиці і пророчиці і що вони найбільше благочестям досягли того, що удостоїлися навіть дару пророцтва. Письменник не додав би, що вони були дівиці, якби це не вартувало уваги.

Діян. 21:10-11. Тим часом, як ми перебували в них багато днів, прийшов з Іудеї один пророк, на ім’я Агав, і, ввійшовши до нас, узяв пояс Павла, і, зв’язавши собі руки й ноги, сказав: Так каже Дух Святий: чоловіка, чий цей пояс, так зв’яжуть у Єрусалимі іудеї, а потім віддадуть у руки язичників.

Це той Агав, який раніше передбачив голод. Але гірко те, що “віддадуть у руки язичників”. Зауваж: щойно почув, що йому доведеться перенести безліч лих, починає поспішати. Агав не сказав, що зв’яжуть Павла, щоб не подумали, що він говорить, домовившись заздалегідь, ні, він сказав: “чоловіка, чий цей пояс.

Діян. 21:12-14. Коли ж ми почули це, то і ми, і тамтешні просили, щоб він не ходив до Єрусалима. Але Павло у відповідь сказав: Що ви робите? Що плачете і розбиваєте серце моє? Я не тільки хочу бути в’язнем, але готовий померти в Єрусалимі за ім’я Господа Іісуса. Коли ж ми не могли вмовити його, то заспокоїлися, сказавши: нехай буде воля Господня!”

Інші плакали, а Павло втішав їх: і той, хто не боявся власних випробувань, сумував з приводу їхніх сліз. За вас плачу, каже він, а не за страждання, які на мене чекають, бо заради Господа Іісуса я готовий і померти. Коли ж не могли переконати його, то замовкли, бо усвідомили, що на це була воля Божа. Треба зауважити, що слід зупиняти тих, хто перешкоджає комусь зробити якусь благородну справу, хоча б вони й плакали. А ці сльози і самого Павла зачіпали, і послаблювали його силу. Тому він їх і засуджує.

Діян. 21:15-19. Після цих днів, приготувавшись, пішли ми в Єрусалим. З нами йшли й деякі учні з Кесарії, проводжаючи нас до якогось давнього учня, Мнасона Кіпрянина, у якого можна було б нам жити. Коли ми прибули до Єрусалима, братія радо прийняли нас. Наступного дня Павло прийшов із нами до Іакова; прийшли й усі пресвітери. Привітавши їх, Павло розповідав докладно, що створив Бог у язичників служінням його.

Слово “приготувавшись” означає “взявши все необхідне для подорожі”.

“Наступного дня Павло прийшов із нами до Іакова”. Іаков був єрусалимським єпископом; це брат Господа, чоловік великий і гідний подиву. Розповідає їм Павло, що трапилося в язичників, не через марнославство, але бажаючи показати Божу людинолюбність.

“Служінням його”, тобто проповідуванням євангельського вчення.

Діян. 21:20-23. А вони, вислухавши, прославили Бога й сказали йому: Бачиш, брате, скільки тисяч увірували іудеїв, і всі вони ревнителі закону. А про тебе чули вони, що ти всіх іудеїв, які живуть поміж язичниками, навчаєш відступу від Мойсея, кажучи, щоб вони не обрізали дітей своїх і не чинили за звичаєм. Отже що ж? Напевно збереться народ; бо почують, що ти прийшов. Зроби ж, що ми скажемо тобі.

Ці тисячі іудеїв, що увірували, – з тих, які кричали: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Мф. 27:25). Однак Людолюбець і з них, і з дітей їхніх прийняв багатьох і дарував їм незліченні блага.

Діян. 21:23-24. Є в нас чотири людини, які мають на собі обітницю. Взявши їх, очистися з ними, і візьми на себе витрати на жертву за них, щоб обстригли собі голову, і впізнають усі, що чути ними про тебе несправедливо, але що й сам ти продовжуєш дотримуватися закону.

Багато видів обітниць: одні обіцяли жертви, інші – гроші, треті – себе самих, а четверті – не пити вина і не стригти голови відоме число днів. До розряду останніх належали і ці мужі. Волосся було символом умертвіння, тому що воно, як мертве, не відчуває болю.

“Взявши їх, очистися з ними, і візьми на себе витрати на жертву за них”. Тобто, каже, жертви, які, за законом, мають бути принесені за них, уяви ти, щоб знищити всяку підозру. Захистися, кажуть, ділом, а не словом.

“Щоб обстригли собі голову, і дізнаються всі, що почуте ними про тебе несправедливо”. Було за звичаєм, що ті, хто дав обітницю, після очищення, стригли голову і в такому вигляді протягом семи днів робили приношення за себе. Щось таке саме зробили Акіла і Пріскілла, щоб було явно, що вони стригли голову як шанувальники Бога.

Діян. 21:25. А про язичників, які увірували, ми писали, поклавши, щоб вони нічого такого не дотримувалися, а тільки берегли себе від ідоложертви, від крові, від удушення і від блуду.

Як ми заповідаємо язичникам, хоча проповідуємо іудеям, так і ти сприяй нам, хоча проповідуєш язичникам. Не бійся, справа – у поблажливості.

Діян. 21:26. Тоді Павло, взявши тих чоловіків і очистившись із ними, наступного дня увійшов до храму й оголосив закінчення днів очищення, коли має бути принесено за кожного з них приношення.

Обстригся Павло і виконав усі іудейські обряди, але не тому, що змінив свою думку (бо це було б справою нечистою від пороку), а тому, що любов поблажлива.

“Оголосив закінчення днів очищення”, тобто сам оголошував про себе, що очищення закінчено.

Діян. 21:27-29. Коли ж сім днів закінчувалися, тоді Асійські Іудеї, побачивши його в храмі, обурили весь народ, і наклали на нього руки, кричачи: Ізраїльські чоловіки, допоможіть, бо цей чоловік усіх усюди навчає проти народу, проти закону, проти цього місця, і до того ж Еллінів увів до храму, і опоганив святе місце це. Бо перед тим вони бачили з ним у місті Трохима Ефесянина і думали, що Павло його ввів у храм.

Помічай Божий устрій: після того як одні зневірилися, інші, з побоювання, щоб не зневірилися й інші, нападають на Павла. Неспокійний характер їхній видно скрізь.

Діян. 21:30-34. Усе місто прийшло в рух, і зробилося збіговисько народу, і, схопивши Павла, потягли його геть із храму, і негайно замкнені були двері. Коли ж вони хотіли вбити його, до тисяченачальника полку дійшла звістка, що весь Єрусалим збурився. Він, негайно взявши воїнів і сотників, кинувся на них; вони ж, побачивши тисяченачальника і воїнів, перестали бити Павла. Тоді тисяченачальник, наблизившись, узяв його і велів скувати двома ланцюгами, і питав: хто він, і що зробив. У народі одні кричали одне, а інші інше. Він же, не мігши через сум’яття дізнатися нічого вірного, повелів вести його у фортецю.

Хотіли вбити і тягли його з храму, щоб з великою безстрашністю вчинити вбивство.

Діян. 21:35-38. Коли ж він був на сходах, то воїнам довелося нести його через утиски від народу, бо безліч народу слідувала і кричала: смерть йому! При вході у фортецю Павло сказав тисяченачальнику: Чи можна мені сказати тобі щось?”

“А той сказав: ти знаєш грецькою? То чи не ти той єгиптянин, який перед цими днями спричинив збурення і вивів у пустелю чотири тисячі чоловік розбійників?”
Кажуть “смерть йому!” стосовно римського звичаю, тому що в іудеїв було за звичаєм вигукувати цю фразу проти праведників, як вигукували вони і проти Господа: “Смерть Йому” (Лк. 23:18).

“Чи не ти той єгиптянин?” З’явився один єгиптянин, який виробляв нововведення, бунтівник, спокусник і чарівник. Диявол і потішив себе надією скористатися цією людиною і представити як Христа, так і апостолів учасниками в тих злочинах, які були вчинені послідовниками цього єгиптянина.

Діян. 21:39. Павло ж сказав: я Іудей, Тарсянин, громадянин відомого відомого Кілікійського міста; прошу тебе, дозволь мені говорити до народу.

Ми, християни, – справжні іудеї, як такі, що сповідують істинну віру, тому що ім’я ” Іуда” означає “сповідування”. Оскільки тисяченачальник запитав, чи не він той єгиптянин, то Павло насамперед відхиляє його від цієї підозри. А щоб той не подумав, що він за походженням іудей, оголошує потім свою віру. Отже, що ж? Він не зрікся? Та не буде! Він був іудей і християнин.

“Дозволь мені говорити до народу”. Це найсильніший доказ того, що він не був ні в чому винен, – так готовий був він до захисту себе і так хотів звернутися зі словом до народу іудейського.

Діян. 21:40. Коли ж той дозволив, Павло, стоячи на сходах, дав знак рукою народові; і, коли зробилося глибоке мовчання, почав говорити єврейською мовою так.

Багато сприяло йому саме місце – сходи, – саме те, що він говорив, стоячи високо і будучи зв’язаний. Бачити зв’язаного двома ланцюгами Павла, який промовляв до народу – що може бути рівним цьому видовищу? Як не злякався він, дивлячись на таку безліч збудженого народу!

 Глава двадцять друга

Діян. 22:1-2. Мужі, браття й отці! вислухайте тепер моє виправдання перед вами. Почувши ж, що він заговорив із ними Єврейською мовою, вони ще більше вщухли. Він сказав.

Вираз “батьки” – знак поваги, а вираз “братія” – вказівка на спорідненість. Подивися, його слово і чуже від лестощів, і сповнене лагідності. Не сказав “панове”, але – “брати”, що особливо було приємно народу. Я не чужий вам, каже, і не проти вас.

“Почувши ж, що він заговорив… Єврейською мовою”. Бачиш, як подіяло на них те, що він говорив однією з ними мовою, – вони мали певного роду повагу до цієї мови.

Діян. 22:3-4. Я Іудей, народжений у Тарсі Кілікійському, вихований у цьому місті при ногах Гамалііла, ретельно наставлений в батьківському законі, ревнитель за Бога, як і всі ви сьогодні. Я навіть до смерті гнав послідовників цього вчення, зв’язуючи і віддаючи до в’язниці і чоловіків, і жінок.

Таким початком прокладає шлях до промови: “Я”, каже, ” іудей”. Чути це для них було найприємніше. Але щоб знову не подумали, що він іудей за народністю, а не за вірою, додає: “народився в Тарсі Кілікійському, вихований у цьому місті”. Показує велику увагу свою до віри, так що, залишивши так далеко і таку славну батьківщину свою, побажав вивчити тут закон. Не просто каже “у Гамалііла”, але – “при ногах Гамалііла”, вказуючи цим на постійну, неослабну старанність і увагу та на велику повагу до цього чоловіка.

“Наставлений в батьківському законі”, – наставлений не просто закону, але батьківському закону. Отже, що ж? Ти вивчив прекрасно закон, а не захищаєш його і не любиш?

“Ревнитель”, каже. Оскільки Павло багато вже висловив собі похвал, то узагальнює: “Як і всі ви сьогодні”. Але зверни увагу, на скількох свідків посилається він: і на старців, і на первосвященика, і на міських жителів. Дотепер має він свідків; але подальший зміст промови не знаходить уже свідків.

Діян. 22:5-8. Як засвідчить про мене первосвященик і всі старійшини, від яких і листи взявши до братів, що живуть у Дамаску, я йшов, щоб тамтешніх привести в кайданах до Єрусалиму на катування. Коли ж я був у дорозі й наближався до Дамаска близько полудня, раптом осяяло мене велике світло з неба. Я впав на землю і почув голос, що говорив мені: “Савле, Савле! що ти гониш Мене?” Я відповідав: “Хто Ти, Господи?” Він сказав мені: “Я Іісус Назорей, Якого ти гониш”.

Щоб не подумали, що це вигадка, Павло показує, що він робив усе з любові та ревнощів, а не з марнославства.

Діян. 22:9-13. А ті, що були зі мною, світло бачили, і злякалися, але голосу Того, Хто говорив мені, не чули. Тоді я сказав: “Господи! що мені робити?” Господь же сказав мені: “Встань і йди в Дамаск, і там тобі сказано буде все, що призначено тобі робити”. А оскільки я від слави світла того втратив зір, то ті, хто був зі мною, за руку привели мене в Дамаск. Дехто Ананія, чоловік благочестивий за законом, схвалюваний усіма іудеями, що живуть у Дамаску, прийшов до мене і, підійшовши, сказав мені: “брате Савле, прозри”. І я негайно побачив його.

Це було з метою, тому що він один повинен був вислухати голос цей. А оскільки люди досить посередні довіряють більше зору, то ті, хто був із Савлом, тільки “світло бачили, і злякалися, а голосу того, хто говорив мені, не чули”. І світло зробило таку дію не для них, а для Савла; тому й зору позбавило його, а не їхнього; але в той час, коли світло виливалося на нього, і їм дозволялося дивитися на це світло, якщо хотіли. Мені ж здається, що вони не увірували через особливий Божественний устрій, щоб бути такими свідками події, яким іудеї не могли не вірити.

“Ті, що були зі мною за руку, привели мене в Дамаск”. Чудово додається згадка про місто, щоб знали іудеї, що Савл був гонителем. Павло-Савл переплітає свідчення осіб зі свідченнями обставин, що були з ним самим і з іншими; свідками є священики, старці, супутники. Факти свідчать факти, а не тільки особистість. Свідки – Ананія, людина стороння, далі – самий факт, тобто прозріння.

Діян. 22:14. Він же сказав мені: “Бог отців наших обрав тебе, щоб ти пізнав волю Його, побачив Праведника і почув голос з уст Його.

Прекрасно сказав: “Бог отців наших”, щоб показати, що вони не іудеї, а відступники від закону і чинять не з ревнощів про Бога.

“Побачив Праведника”. Прямо говорить так сильно, тому що якщо Іісус – Праведник, то вони – злочинці.

Діян. 22:15-18. Бо ти будеш Йому свідком перед усіма людьми про те, що ти бачив і чув. Отже, що ти зволікаєш? Встань, охрестися й омий гріхи твої, закликавши ім’я Господа Іісуса”. Коли ж я повернувся в Єрусалим і молився в храмі, прийшов я в нестямі. І побачив Його, і Він сказав мені: “Поспішай і виходь скоріше з Єрусалима, бо тут не приймуть твого свідчення про Мене”.
З тієї причини, що ти не зміниш того і не забудеш того, що бачив і чув.

“Що ти бачив і чув”. Господь переконує Савла за допомогою того й іншого почуття, тобто за допомогою зору і слуху.

“Тому що ти будеш Йому свідком перед усіма людьми”.

Не перед одноплемінниками тільки, а й іноплемінниками, бо свідки на те й свідки, щоб свідчити не перед тими, які знають, а перед тими, які не знають. Але це – і велике пророцтво; і подивися – воно справдилося, бо своїми справами, своїми стражданнями, своїми словами Павло справді став свідком у всіх людей.

Діян. 22:19-22. Я сказав: “Господи, їм відомо, що я віруючих у Тебе ув’язнював у в’язниці та бив у синагогах, і коли проливалася кров Стефана, свідка Твого, я там стояв, схвалював убивство його та стежив за одягом тих, хто його побивав”. І Він сказав мені: “Іди; Я пошлю тебе далеко до язичників”. До цього слова слухали його; а за цим підняли крик, кажучи: Винищи від землі такого! бо йому не належить жити.

Для чого сказав “їм відомо?” Сказав це, не суперечачи Христу, але бажаючи зрозуміти таку незрозумілу річ. Але Христос не пояснив йому, а сказав тільки, щоб він ішов.
“І коли проливалася кров Стефана”. Нагадав їм про одне жорстоке вбивство, коли Стефан викривав їх у той час, а вони не витримали.

Діян. 22:23-29. Тим часом як вони кричали, кидали одяг і кидали пил у повітря, тисяченачальник наказав ввести його до фортеці, наказавши бичувати його, щоб дізнатися, з якої причини так кричали проти нього. Але коли розтягнули його ременями, Павло сказав сотнику, що стояв: хіба вам дозволено бичувати Римського громадянина, та й без суду? Почувши це, сотник підійшов і доніс тисяченачальнику, кажучи: дивись, що ти хочеш робити? ця людина – Римський громадянин. Тоді тисяченачальник, підійшовши до нього, сказав: скажи мені, ти Римський громадянин? Він сказав: так. Тисяченачальник відповідав: я за великі гроші придбав це громадянство. Павло ж сказав: а я і народився в ньому. Тоді негайно відступили від нього ті, хто хотів катувати його. А тисяченачальник, дізнавшись, що він Римський громадянин, злякався, що зв’язав його.

Але ж у них – бо вони кричали, – слід було дізнатися, їх запитати, що вони підозрювали в словах Павла; але тисяченачальник просто догоджає владі і робить на догоду їм, тому що не про те дбав він, як би більш справедливо вчинити, а про те, як би вгамувати їхній гнів, хоч і несправедливий.
“Хіба вам дозволено бичувати Римського громадянина, та й без суду?” Не збрехав Павло, сказавши, що він – римлянин, тому що батько його, заради представництва, купив собі це ім’я за гроші, оскільки великою пошаною користувалися ті, хто удостоювався називатися цим ім’ям. Каже ж це Павло, щоб, у разі покарання його, не стали ставитися до нього з презирством. Якби його покарали, то справі дали б інший оборот і вбили б його; а тепер, хоча і не з іншої причини, а з тієї самої, що він – римлянин, не тільки не покарали його, а й відпустили. Два злочини вважає Павло в покаранні себе: один – те, що хотіли покарати його без суду, інший – те, що хотіли покарати римлянина; тому й більше страху навів на них.

“Павло ж сказав: а я і народився в ньому”. Дивись: і батько його був римлянин. Перш ніж народився Павло, Кілікія перейшла вже під владу римлян, тому і батькові його, як такому, що перейшов під їхню владу, необхідно було бути римлянином. Павло ж, згідно з пророцтвом, зв’язаний був у Єрусалимі, і виповнилося пророче слово. Що ж відбувається потім? Тисяченачальник розв’язує Павла і приводить до іудеїв. Отже, не брехня, що він римлянин, тому що тисяченачальник злякався того, що він римлянин, тобто людина знатного роду.

Діян. 22:30.   Другого дня, бажаючи достовірно дізнатися, у чому звинувачують його Іудеї, звільнив його від кайданів і наказав зібратися первосвященикам і всьому синедріону, і, вивівши Павла, поставив його перед ними.

Глава двадцаять третя

Діян. 23:1-5. Павло, кинувши погляд на синедріон, сказав: мужі браття, я всією доброю совістю жив перед Богом до цього дня. Первосвященик же Ананія, що стояв перед ним, наказав бити його по устах. Тоді Павло сказав йому: Бог буде бити тебе, стіна підбілена! ти сидиш, щоб судити за законом, і, всупереч закону, велиш бити мене. А ті, що стояли перед тобою, сказали: Первосвященика Божого паплюжиш? Павло сказав: я не знав, браття, що він первосвященик, бо написано: “того, хто править у народі твоєму, не ганьби” (Вих. 22:28).

Павло говорить уже не до народу і не до натовпу, “спрямувавши погляд на синедріон”, що “всією доброю совістю жив”, тобто не усвідомлює себе у своїх вчинках ні в чому винним перед ними і гідним цих кайданів.

“Ти сидиш, щоб судити за законом, і, всупереч закону, велиш бити мене”. Тобто переступаючи закон, стаючи винним у беззаконні; немовби каже: “Будучи гідним вельми багатьох покарань”.
“Первосвященика Божого паплюжиш? Павло сказав: я не знав, браття, що він первосвященик”. Як же він говорив: “ти сидиш, щоб судити за законом?” Так, Павло вдає, що не знає, але це було не шкідливо, а корисно для слухачів. Але я (блж. Феофілакт. – Ред.) дуже переконаний, що Павло справді не знав, що Ананія – первосвященик, тому що Павло прибув нещодавно до Єрусалима, з іудеями не спілкувався і бачив Ананію серед багатьох інших осіб. Та серед багатьох і різноманітних осіб первосвященик був і непомітний.

“Тебе, стіна підбілена!” так називає його тому, що хоча Ананія приймав світлий образ людини, котра начебто захищає закон і судить за законом, але думка його була сповнена беззаконня. Тому Павло й викриває в ньому лицемірний вигляд зовнішньої прихильності до закону.

Діян. 23:6-8. Дізнавшись же Павло, що тут одна частина саддукеїв, а інша – фарисеїв, виголосив у синедріоні: Мужі браття, я фарисей, син фарисея, за сподівання воскресіння мертвих мене судять. Коли ж він сказав це, сталася суперечка між фарисеями і саддукеями, і зібрання розділилося. Бо саддукеї кажуть, що немає воскресіння, ні Ангела, ні духа; а фарисеї визнають і те, і інше.

Знову говорить по-людськи: “Я фарисей”, але всюди багатий благодаттю. Не обманює, однак, і тут, тому що за предками він – “син фарисея”. А оскільки іудеї не хотіли сказати, за що звинувачують його, то він вважає себе змушеним висловити це сам: “за сподівання про воскресіння мертвих мене судять”, і виправдовує себе і звинуваченням, і наклепом їхнім. Саддукеї ж, будучи нерозумними, не знали, можливо, навіть Бога, тому не вірять і тому, що буде воскресіння.

“Фарисеї визнають і те й інше”. Однак же саддукеї не визнають трьох положень (воскресіння, буття Ангела і буття Духа). Як же письменник каже “і те й інше?” Але Дух і Ангел одне й те саме; крім того, “і те, і інше” говориться і про три предмети. Писання людей некнижних і рибалок не слід вимірювати мірою витонченого зовнішнього оздоблення, яким вирізняються твори письменників фахівців, – від цього народжуються єресі.

Діян. 23:9-10. Зробився великий крик; і, вставши, книжники фарисейської сторони сперечалися, кажучи: нічого лихого ми не знаходимо в цій людині; якщо ж дух або Ангел говорив йому, не будемо опиратися Богові. Але як розбрат збільшився, то тисяченачальник, побоюючись, щоб вони не понівечили Павла, повелів воїнам зійти взяти його з їхнього середовища і відвести у фортецю.

Чогось бракує тут для повноти думки. Дух, кажуть, чи Ангел навіював йому зміст промови – невідомо. Або це сказано від імені фарисеїв, і в такому разі слова “якщо ж дух або Ангел говорив йому” слід розуміти так: “Ось він говорить про воскресіння; очевидно, або Дух, або Ангел дав йому вчення про воскресіння”.

“Тисяченачальник, побоюючись”. Боявся, щоб не розтерзали Павла, бо він сказав, що він – римлянин, і справа була недалеко від небезпеки. Нарешті воїни викрадають його, думаю, як свою власність.

Діян. 23:11-14. Наступної ночі Господь, з’явившись йому, сказав: Дерзай, Павле, бо, як ти свідчив про Мене в Єрусалимі, так належить тобі свідчити і в Римі. З настанням дня деякі іудеї надумали, і заклялися не їсти і не пити, доки не вб’ють Павла. Було ж більше сорока тих, хто зробив таке закляття. Вони, прийшовши до первосвящеників і старійшин, сказали.

Господь з’явився Павлові, бо Він – утішитель у скорботах. Але Він не з’являвся Павлові раніше, ніж той не впав у небезпеку (Господь зміцнює нас і за допомогою скорбот), і після явлення Свого дозволяє врятувати життя його людськими засобами.

Діян. 23:14-15. Ми клятвою заклялися не їсти нічого, поки не вб’ємо Павла. Тож нині ж ви з синедріоном дайте знати тисяченачальнику, щоб він завтра вивів його до вас, наче ви хочете точніше розглянути справу про нього; ми ж, перш ніж він наблизиться, готові вбити його.

Каже, що вони “клятвою заклялися” замість того, щоб сказати: вони зречуться віри в Бога, якщо не зроблять того, що задумали. Таким чином, якщо давали вони неправдиву обіцянку – вони перебували під клятвою як ошуканці; якби вдалося їм вбити Павла – вони знову піддавали себе прокляттю як убивці, або ж віддав би їх анафемі Бог.
Діян. 23:16-24. Почувши про цей намір, син сестри Павлової прийшов і, увійшовши до фортеці, повідомив Павла. Павло ж, покликавши одного із сотників, сказав: Відведи цього юнака до тисяченачальника, бо він має щось сказати йому. Той, узявши його, привів до тисяченачальника і сказав: в’язень Павло, покликавши мене, просив відвести до тебе цього юнака, який має щось сказати тобі. Тисяченачальник, взявши його за руку і відійшовши з ним убік, запитував: що таке маєш ти сказати мені? Він відповідав, що іудеї погодилися просити тебе, щоб ти завтра вивів Павла перед синедріоном, наче вони хочуть точніше дослідити справу про нього. Але ти не слухай їх, бо на нього чатують більше сорока чоловік із них, які заклялися не їсти й не пити, доки не вб’ють його, і вони тепер готові, чекаючи на твоє розпорядження. Тоді тисяченачальник відпустив юнака, сказавши: нікому не кажи, що ти сказав мені це. І, покликавши двох сотників, сказав: приготуйте мені воїнів піших двісті, кінних сімдесят і стрільців двісті, щоб із третьої години ночі йшли в Кесарію. Приготуйте також ослів, щоб, посадивши Павла, перепровадити його до правителя Фелікса.

За Божим улаштуванням іудеї не помітили, як “син сестри Павлової” міг їх чути. Знову рятується Павло внаслідок людської розсудливості, бо він усіх, навіть сотника, залишає в незнанні, щоб не виявилася справа. Не слід засуджувати Павла за те, що він боявся небезпеки, – це свідчить лише про слабкість його природи (бо він був людиною) і повинно слугувати на похвалу його волі, бо, навіть боячись ударів і смерті, він не зробив через страх цього нічого негідного себе.

Діян. 23:25-35. Написав і лист такого змісту: “Клавдій Лісій високоповажному правителю Феліксу – радіти. Цього чоловіка іудеї схопили і готові були вбити; я, прийшовши з воїнами, забрав його, дізнавшись, що він Римський громадянин. Потім, бажаючи довідатися, у чому звинувачували його, привів його в синедріон їхній і знайшов, що його звинувачують у спірних думках, що стосуються закону їхнього, але що немає в ньому жодної провини, вартої смерті або кайданів. А як до мене дійшло, що іудеї зловмисники замислюють на цього чоловіка, то я негайно послав його до тебе, наказавши і обвинувачам говорити на нього перед тобою. Будь здоровий”. Отже воїни, за даним їм наказом, взявши Павла, повели вночі в Антіпатриду. А наступного дня, дозволивши кінним іти з ним, повернулися у фортецю. А ті, прийшовши в Кесарію і віддавши лист правителю, представили йому й Павла. Правитель, прочитавши лист, запитав, з якої він області, і, дізнавшись, що з Кілікії, сказав: я вислухаю тебе, коли з’являться твої обвинувачі. І наказав йому бути під вартою в Іродовій преторії.

Ось лист, написаний на захист його і на обвинувачення іудеїв. Подивися: Павла визнають невинним не іудеї, а чужинці, як і Христа – Пілат.

“У Іродовій преторії”. Чудово, що в Кесарії була преторія Ірода.

Глава двадцять четверта

Діян. 24:1-4. Через п’ять днів прийшов первосвященик Ананія зі старійшинами і з деяким ритором Тертуллом, які скаржилися правителю на Павла. Коли ж його покликали, то Тертулл почав звинувачувати його, кажучи: Завжди й скрізь з усякою вдячністю визнаємо ми, що тобі, високоповажний Феліксе, завдячуємо ми багатьма мирами, і твоїм піклуванням благоустроєм цього народу. Але, щоб багато не обтяжувати тебе, прошу тебе вислухати нас коротко, з властивою тобі поблажливістю.

Знову бракує чогось у словах “скаржилися правителеві на Павла” для повноти думки, яка має бути такою: вони подали обвинувальну проти Павла записку.

“Тобі… зобов’язані ми багатьом миром”. Бачиш, як з першого разу привертає похвалами на свою користь суддю і як намагається видати Павла за нововводителя і збурювача.

Діян. 24:5-9. Знайшовши цього чоловіка язвою суспільства, збудником заколоту між Іудеями, що живуть у всесвіті, і представником Назорейської єресі, що наважився навіть опоганити храм, ми взяли його й хотіли судити його за нашим законом. Але тисяченачальник Лісій, прийшовши, з великим насильством взяв його з рук наших і послав до тебе, повелівши і нам, обвинувачам його, йти до тебе. Ти можеш сам, розібравши, дізнатися від нього про все те, у чому ми звинувачуємо його. І іудеї підтвердили, сказавши, що це так.

Належати до числа Назореїв було справою ганебною; тому Тертулл принижував Павла і з цього боку, тому що Назарет був нікчемним містом.

Називає назореїв єретиками, начебто й така секта існувала в іудеїв. Але Тертулл був елліном, тому він саме й ораторствував або звинувачував Павла.

Діян. 24:10-15. Павло ж, коли правитель дав йому знак говорити, відповідав: знаючи, що ти багато років справедливо судиш народ цей, я тим вільніше буду захищати мою справу. Ти можеш довідатися, що не більше дванадцяти днів тому, як я прийшов до Єрусалима для поклоніння. І ні у святилищі, ні в синагогах, ні по місту вони не знаходили мене з ким-небудь таким, що сперечався або спричиняв народне обурення, і не можуть довести того, у чому тепер звинувачують мене. Але в тому зізнаюся тобі, що за вченням, яке вони називають єрессю, я справді служу Богові батьків моїх, вірячи всьому, що написано в законі й пророках, маючи надію на Бога, що буде воскресіння мертвих, праведних і неправедних, чого й самі вони очікують.

Настільки, каже Павло, далекий я від того, щоб збурювати обурення, що прийшов до Єрусалима для поклоніння. Зупиняється на цій думці тому, що вона представляла сильний доказ його невинності.

“Дійсно служу Богові отців моїх, віруючи”. Коли, після покликання бути Христовим апостолом, Павло каже, що він служить отцівському Богові, то він показує цим, що Бог Старого і Нового Завіту – Один і Той самий.

Діян. 24:16-21. Тому і сам подвизаюся завжди мати непорочну совість перед Богом і людьми. Після багатьох років я прийшов, щоб доставити милостиню народу моєму і приношення. При цьому знайшли мене, що очистився в храмі не з народом і не з шумом. Це були деякі Асійські Іудеї, яким належало б постати перед тобою і звинувачувати мене, якщо щось мають проти мене. Або нехай ці самі скажуть, яку знайшли вони в мені неправду, коли я стояв перед синедріоном, хіба тільки те одне слово, яке гучно вимовив я, стоячи між ними, що за вчення про воскресіння мертвих я сьогодні судимий вами.

Досконалу чесноту виявляємо ми тоді, коли і людям не подаємо приводів до спокус, і перед Богом намагаємося бути непорочними.

“Нехай ці самі скажуть, яку знайшли вони в мені неправду”. Знайшли неправду на зборах, коли зроблено було дізнання. А що я кажу правду, так про це свідчать самі ті, хто звинувачує мене. Не уникати обвинувачів, але бути готовим дати відповідь кожному на знак безсумнівної правоти. Спочатку вони й образилися, що я проповідував воскресіння, бо після цієї проповіді зручно було додати й те, що стосується Христа, – що Він воскрес.

Діян. 24:22-23. Вислухавши це, Фелікс відтермінував справу їхню, сказавши: розгляну вашу справу, коли прийде тисяченачальник Лісій, і я докладно дізнаюся про це вчення. А Павла наказав сотнику стерегти, але не обмежувати його і не забороняти нікому з його близьких служити йому або приходити до нього.

З наміром відклав справу – не для того, щоб вивчити її, а щоб віддалити іудеїв і дати полегшення Павлу, бо не хотів заради них карати його.

“Розгляну вашу справу, коли прийде тисяченачальник Лісій”. Фелікс, наставлений зі Старого Завіту тому, що стосувалося Христа, добре знав віру Павла і не звільнив його через людську угодливість, як говориться нижче: “бажаючи зробити насолоду юдеям” (ст. 27). А можливо, він думав отримати від Павла і грошей. Знав же Фелікс про те, що відносилося до Христа, як той, що мав дружину іудейку, від якої він часто чув про це.

Діян. 24:24-27. Через кілька днів Фелікс, прийшовши з Друзіллою, дружиною своєю, іудейкою, покликав Павла, і слухав його про віру в Христа Іісуса. І як він говорив про правду, про стриманість і про майбутній суд, то Фелікс злякався і відповів: тепер іди, а коли знайду час, покличу тебе. До того ж сподівався він, що Павло дасть йому грошей, щоб відпустив його: тому часто закликав його і розмовляв із ним. Але через два роки на місце Фелікса вступив Порцій Фест. Бажаючи доставити задоволення іудеям, Фелікс залишив Павла в кайданах.

Будучи іудейкою, Друзілла, проти закону, вийшла заміж за елліна; або, можливо, вона, хоча і була іудейкою, але, вийшовши заміж, стала еллінкою. Тому-то вона, бажаючи навернути чоловіка, і повідомила йому свою віру.

“Фелікс прийшов у страх”. Така сила містилася в словах Павла, що і начальник злякався.
“Тому часто закликав його і розмовляв із ним”. Бачиш, якою правдою дихає те, що пишеться? Часто закликав Павла не тому, що дивувався йому або що схвалював його промови, і не тому, що бажав увірувати, а тому, що сподівався, що йому дадуть грошей.

Глава двадцять п’ята

Діян. 25:1-12. Фест, прибувши в область, через три дні вирушив із Кесарії до Єрусалима. Тоді первосвященик і найзнатніші з іудеїв прийшли до нього зі скаргою на Павла і переконували його, просячи, щоб він зробив милість і викликав його до Єрусалима; і замислювалися вбити його на дорозі. Але Фест відповідав, що Павла утримують у Кесарії під вартою і що він сам скоро вирушить туди. Отже, сказав він, які з вас можуть, нехай підуть зі мною, і якщо є що-небудь за цією людиною, нехай звинувачують його. Пробувши ж у них не більш як вісім чи десять днів, повернувся в Кесарію, і наступного дня, сівши на суддівське місце, наказав привести Павла. Коли він з’явився, іудеї, що прийшли з Єрусалима, стали навкруги, приносячи на Павла багато і тяжких звинувачень, яких не могли довести. Він же на виправдання своє сказав: я не вчинив жодного злочину ні проти закону іудейського, ні проти храму, ні проти кесаря. Фест, бажаючи зробити догоду іудеям, сказав у відповідь Павлу: Чи хочеш іти до Єрусалима, щоб я там судив тебе в цьому? Павло сказав: я стою перед судом кесаревим, де мені і слід бути судимому. Іудеїв я нічим не образив, як і ти добре знаєш. Бо, якщо я неправий і зробив що-небудь, гідне смерті, то не відрікаюся померти; а якщо нічого того немає, у чому ці звинувачують мене, то ніхто не може видати мене їм. Вимагаю суду кесаревого. Тоді Фест, поговоривши з радою, відповів: ти зажадав суду кесаревого, до кесаря і вирушиш.

Ось ясне і відкрите свідчення: я, каже Павло, дотримав себе чистим в усьому, не згрішив ні проти Бога, “ні проти закону іудейського”, ні проти людини, ні проти храму, тобто я ніколи не зневажав храми іудейські, побудовані з каміння, хоча знаю й проповідую, що Бог живе не в рукотвореній споруді, а також ніколи не ображав сумління іудеїв ганьбою на їхнього первосвященика, хоча вже не прислухаюся до них і до первосвящеників іудейських.

А вираз “я стою перед судом кесаревим” означає: хочу йти в Рим до кесаря і там прийняти суд. Вимагаю, каже, цього від тебе.

Діян. 25:13-15. За кілька днів цар Агріппа і Вереника прибули до Кесарії привітати Феста. І як вони провели там багато днів, то Фест запропонував цареві справу Павлову, кажучи: тут є чоловік, залишений Фексом у кайданах, на якого, коли я був у Єрусалимі, зі скаргою з’явилися первосвященики та старійшини Іудейські, вимагаючи засудження його.

Агріппа був або намісником царя у східних провінціях і тому називався царем, або, можливо, він був і сам царем на сході, тоді як Нерон панував на заході і мав резиденцію в Римі. “Кесар” по-римськи означає “імператор”, тому що всі римські імператори, доки були імператорами, називалися кесарями; проте ж назви ці не були власними їхніми іменами. Я помітив це, щоб хто-небудь, на підставі тотожності цієї спільної назви з власним ім’ям, не подумав, що за одного й того самого імператора і Господь наш народився, і Павло помер. Господь народився, як показує хронологія, за кесаря Августа, а помер за тридцять три роки за Тиверія Августа. Павло ж помер за Нерона, через тридцять чотири роки після смерті Господа. Та й Ірод був намісником царя, тому й сам називався царем.

Діян. 25:16-18. Я відповів їм, що в римлян немає звичаю видавати якусь людину на смерть, перш ніж обвинувачений матиме обвинувачів у наявності й отримає свободу захищатися проти обвинувачення. Коли ж вони прийшли сюди, то, без усякого зволікання, другого ж дня сів я на суддівське місце і повелів привести ту людину. Обійшовши його, обвинувачі не представили жодного з обвинувачень, які я припускав.

Зрозуміло, що Пілат, видавши Іісуса іудеям, зробив це зі злочинницькою метою, тому що він і суд Божий, і закон римський знехтував, щоб, віддавши кров неповинну на смерть, догодити вбивцям, хоча за такий протизаконний вчинок і зазнавав відповідальності перед імператором римським, який і послав його начальником у межі Єрусалима.

“Обступивши його, обвинувачі не представили жодного зі звинувачень”. Наклепники зводили на нього звинувачення, але не довели його, тому що їхні наклеп і зухвалість здавалися підозрілими, а розгляд справи не підтвердив нічого.

Діян. 25:19-24. Але вони мали деякі суперечки з ним про їхнє богошанування і про якогось Іісуса померлого, про Якого Павло стверджував, що Він живий. Вагаючись у вирішенні цього питання, я сказав: чи хоче він іти до Єрусалима і там бути судимим у цьому? Але як Павло зажадав, щоб його залишили на розгляд Августа, то я велів утримувати його під вартою доти, доки пошлю його до кесаря. Агриппа ж сказав Фесту: хотів би і я послухати цю людину. Завтра ж, відповів той, почуєш його. Другого дня, коли Агріппа і Вереника прийшли з великою пишністю і увійшли до судової палати з тисяченачальниками і найзнатнішими громадянами, за наказом Феста привели Павла. І сказав Фест: Царю Агриппі й усім присутнім з нами мужам! ви бачите того, проти якого вся множина іудеїв приступала до мене в Єрусалимі й тут, і кричали, що йому не повинно більше жити.

Природно говорить “про якогось Іісуса”, бо була людина з владою і не звертала уваги на Господа.

“Утруднюючись у вирішенні цього питання”. Розбір такої справи збентежив суддю, тому що справа була вищою за його розуміння.

“На розгляд Августовий”. Августом, так само як і кесарем, називає імператора; його ж називає і паном (государем).

Діян. 25:25-27. Але я знайшов, що він не зробив нічого, гідного смерті; і як він сам зажадав суду в Августа, то я зважився послати його до нього. Я не маю нічого вірного написати про нього государеві; тому привів його перед вами, і особливо перед тобою, царе Агріппо, щоб, після розгляду, було мені що написати. Бо, мені здається, нерозсудливо послати в’язня і не показати звинувачень на нього.

Зрештою сам суддя свідчить про Павла, що він був невинний; проте ж він не звільнив Павла. Господь влаштував, що Павло згадав кесаря (а тих, хто назвав кесаря, треба було посилати до Риму), щоб справдилося пророцтво самого Павла, а саме: “Я повинен бачити і Рим” (Діян. 19:21). Спостерігай, як Павло, полишивши все – і батьків, і вихователів, – приходить до Риму чистим від усякої підозри.

Глава двадцять шоста

Діян. 26:1-8. Агриппа сказав Павлу: дозволяється тобі говорити за себе. Тоді Павло, простягнувши руку, став говорити на свій захист: Царю Агриппо, вважаю себе щасливим, що сьогодні можу захищатися перед тобою в усьому, у чому звинувачують мене іудеї, тим паче, що ти знаєш усі звичаї та суперечливі думки іудеїв. Тому прошу тебе вислухати мене великодушно. Життя моє від юності моєї, яке спочатку проводив я серед народу мого в Єрусалимі, знають усі Іудеї; вони здавна знають про мене, якщо захочуть свідчити, що я жив фарисеєм за найсуворішим у нашому віросповіданні вченням. І сьогодні я стою перед судом за надію на обітницю, дану від Бога нашим батькам, виконання якої сподіваються побачити наші дванадцять поколінь, старанно служачи Богові день і ніч. За цю-то надію, царе Агриппо, звинувачують мене іудеї. Що ж? Невже ви неймовірним вважаєте, що Бог воскрешає мертвих?”

Павло говорив: “Вважаю себе щасливим, що сьогодні можу захищатися перед тобою в усьому, в чому звинувачують мене іудеї”. Говорив не з лестощами (хай не буде!), але бажаючи принести користь царю. І той, кого щойно трактували як такого, що перебуває під судом, частково вплинув на суддю і полонив його, тому що Агріппа в присутності всіх говорив: “Ти трохи не переконуєш мене стати Християнином” (ст. 28).

“Тим паче, що ти знаєш усі звичаї та спірні думки іудеїв”. Усвідомлюючи це, Павло мав би боятися того, що його судить людина, яка знає все; але не відхиляти такого суддю, який докладно знає все, що сталося, значить мати чисту совість.

“Знають всі іудеї; вони здавна знають про мене”. Це означає: іудеї знають істину, але не хочуть засвідчити її, а самовільно брешуть і грішать проти нього.

“Я жив фарисеєм за найсуворішим у нашому віросповіданні вченням”. Чудово, що і фарисеї були єретиками, хоча Писання вони досліджували і розуміли краще, ніж усі інші іудейські секти. Розуміли краще, але не істинно, бо істинного розуміння Писань вони не мали. Отже, старанність може обстежити й обговорити справу з тонкістю, проте ж зрозуміти цілком її сутність не може, навпаки, буває, що людину обманює її ж розум.

Діян. 26:9-11. Щоправда, і я думав, що мені треба багато діяти проти імені Іісуса Назорея. Це я й робив у Єрусалимі: отримавши владу від первосвящеників, я багатьох святих ув’язнював у в’язниці, і, коли вбивали їх, я подавав на це голос; і в усіх синагогах я багаторазово катував їх і примушував хулити Іісуса, і, в надмірній проти них люті, переслідував навіть і в чужих містах. Павло каже “правда, і я думав”, бо здавалося йому, що це так повинно було бути.

“Багаторазово мучив їх”. Підбурювані дияволом і демонами, каже, багато хто, як скажені, робив багато дурниць; а я, мабуть, біснувався більше від них, коли з власної волі заподіював зло.

Діян. 26:12-18. Для цього, ідучи в Дамаск із владою й дорученням від первосвящеників, серед дня на дорозі я побачив, пане государе, з неба світло, яке перевершувало сонячне сяйво, що засяяло мене й тих, хто йшов зі мною. Усі ми впали на землю, і я почув голос, що говорив мені Єврейською мовою: “Савле, Савле, що ти гониш Мене? Важко тобі йти проти рожна”. Я сказав: “хто Ти, Господи?” Він сказав: “Я Іісус, Якого ти гониш. Але встань і стань на ноги твої, бо Я для того і з’явився тобі, щоб поставити тебе служителем і свідком того, що ти бачив і що Я відкрию тобі, позбавляючи тебе від народу Іудейського і від язичників, до яких Я тепер посилаю тебе, щоб ти відкрив їм очі, щоб вони навернулися від темряви до світла, від сатанинської влади до Бога, і вірою в мене отримали прощення гріхів і жереб з освяченими”.

Повідомляючи про сяйво найсвітліше чуттєвого світла і вважаючи неможливим уподібнити світло Іісусове сонячному світлу, Павло, щоб передати явище так, як може сприйняти людський слух, каже: світло це далеко перевершує сонячне світло.

Діян. 26:19-20. Тому, царю Агріппо, я не чинив опору небесному видінню, а спершу жителям Дамаска та Єрусалима, потім усій землі Іудейській і язичникам проповідував, щоб вони покаялися та навернулися до Бога, роблячи діла, гідні покаяння.

Я переконався через це явище, каже Павло. Видінням цим Господь навернув мене і переконав таким чином не відкладати справи. Видіння це – чисте споглядання, що перевищує людські сили, його не можна бачити тілесній людині, якщо очі її не будуть відчинені нелюдською силою.

Деян.26:21-23. За це схопили мене іудеї в храмі і зазіхали розтерзати. Але, отримавши допомогу від Бога, я донині стою, свідчачи малому й великому, нічого не кажучи, окрім того, про що пророки й Мойсей говорили, що це буде, тобто що Христос мав постраждати і, вставши перший із мертвих, сповістити світло народові (іудейському) і язичникам.

Що пророки говорили про страждання Христове, відомо, і зайве говорити про це; а що Мойсей пророкував, видно з того, що він сказав нібито від імені Іакова – Іуді: “Схилився… ліг, як лев… хто підніме його?” (Бут. 49:9). Тут розуміє смерть і воскресіння Христове. Але Мойсей і про страждання передбачав: “Життя твоє буде висіти перед тобою” (Повт. 28:66).

“Повставши перший із мертвих”. Іісус перший повстав і вже не вмирає, а воскрешені Ним або Його учнями знову померли в очікуванні майбутнього загального воскресіння.

Діян. 26:24-26. Коли він так захищався, Фест гучним голосом сказав: “Божеволієш ти, Павле, велика вченість доводить тебе до божевілля. Ні, високоповажний Фесте, сказав він, я не божеволію, але говорю слова істини і здорового глузду. Бо знає про це цар, перед яким і говорю сміливо. Я аж ніяк не вірю, щоб від нього було що-небудь із цього приховано…”

Оскільки Павло промову свою постійно звертав до царя, то Фест, образившись дещо і бачачи зухвалість Павлову, сказав від досади і гніву: ” божеволієш ти, Павле!” Павло ж пояснює йому причину, чому він звернув своє слово до царя.

Діян. 26:26-32. …бо це не в кутку відбувалося. Чи віриш, царе Агриппо, пророкам? Знаю, що віриш. Агриппа сказав Павлу: ти трохи не переконуєш мене зробитися Християнином. Павло сказав: молив би я Бога, щоб мало чи багато, чи багато, не тільки ти, а й усі, хто слухає мене сьогодні, стали такими, як я, крім цих уз. Коли він сказав це, цар і правитель, Вереника і ті, що сиділи з ними, встали; і, відійшовши вбік, говорили між собою, що ця людина нічого, вартого смерті або уз, не робить. І сказав Агріппа Фесту: можна було б звільнити цю людину, якби вона не зажадала суду в кесаря. Тому й зважився правитель послати його до кесаря.

Кажучи, що “це не в кутку відбувалося”, Павло має на увазі хрест і воскресіння, оскільки вчення про це рознеслося по всьому всесвіту. Говорить же це на доказ того, що Агрипа все знав; і ледь не говорить і іншим присутнім: “І ви повинні були б знати це”, тому що такий сенс наступних слів:

“Молив би я Бога, щоб чи то мало, чи то багато, не тільки ти, а й усі, хто слухає мене сьогодні, стали такими, як я, крім цих кайданів”. Хоча узи за ім’я Христове і гідні слави, але Павло “додав крім цих уз”, пристосовуючись до розуміння присутніх. – Що говориш ти, блаженний Павле, “крім цих уз?” Яке ж і дерзновення в тебе, якщо ти соромишся й уникаєш уз? Чи не скрізь у своїх посланнях ти хвалишся путами і називаєш самого себе в’язнем? І чи не скрізь виставляєш нам на вигляд кайдани замість діадеми? Отже, що ж таке сталося, що ти усуваєш від себе узи? Сам я, каже він, не відстороняю їх від себе, не соромлюся їх, але кажу так з поблажливості до немочі слухачів, тому що вони не можуть ще вмістити похвали моєї. Від Господа ж дізнався я, що “ніхто до старого одягу не приставляє латки з небіленої тканини” (Мк. 2:21). Ось чому я так сказав.

Глава двадцять сьома

Діян. 27:1-3. Коли вирішено було пливти нам в Італію, то віддали Павла і деяких інших в’язнів сотникові Августового полку, на ім’я Юлію. Ми зійшли на Адрамітський корабель і вирушили, маючи намір пливти біля Асійських місць. З нами був Аристарх, македонянин із Фессалоніки. Наступного дня пристали до Сидона. Юлій, поводячись із Павлом людинолюбно, дозволив йому сходити до друзів і скористатися їхньою старанністю.

Аристарх з користю присутній і супроводжує Павла, оскільки повинен сповістити в Македонії про все, що трапилося з Павлом.

“Юлій, чинячи з Павлом людинолюбно”. Та й природно було вести і підтримувати Павла, пригнобленого кайданами і страхом. Подивися, як письменник не приховує й того, що Павло потребував піклування про себе.

Діян. 27:4-8. Вирушивши звідти, ми припливли до Кіпру, через противні вітри, і, перепливши море проти Кілікії та Памфілії, прибули в Міри Лікійські. Там сотник знайшов Олександрійський корабель, що пливе в Італію, і посадив нас на нього. Повільно плаваючи багато днів і ледь зрівнявшись із Кнідом через несприятливий для нас вітер, ми підпливли до Криту під Салмоном. Пробравшись же насилу повз нього, прибули до одного місця, званого Хороші Пристані, поблизу якого було місто Ласея.

Корабель, каже, “Олександрійський, що пливе в Італію”. Ймовірно, і вони вирушили в Малу Азію, щоб сповістити про те, що трапилося з Павлом, як Аристарх – у Македонію.

Діян. 27:9-10. Але як минуло досить часу, і плавання було вже небезпечне, бо й піст уже минув, то Павло радив, кажучи їм: мужі, я бачу, що плавання буде зі складнощами та з великою шкодою не тільки для вантажу й корабля, а й для нашого життя.

Думаю, Павло говорить тут про піст іудейський, оскільки він вирушив через багато часу після П’ятидесятниці, тож у межі Криту прибув майже до зими. Але щоб показати, що він не пророкує, а говорить за здогадкою, виражається так: “бачу”, – бо йому не одразу повірили б і в тому разі, якби він сказав це як пророк.

Діян. 27:11-13. Але сотник більше довіряв керманичу і начальнику корабля, ніж словам Павла. А оскільки пристань не була пристосована до зимівлі, то багато хто давав пораду вирушити звідти, щоб, якщо можна, дійти до Фініка, пристані Критської, що лежить проти південно-західного і північно-західного вітру, і там перезимувати. Подув південний вітер, і вони, подумавши, що вже отримали бажане, вирушили, і попливли поблизу Криту.

Євангеліст каже, що “сотник більше довіряв керманичу і начальнику корабля”. Зробив він це в тому припущенні, що скоріше слід послухати людей досвідчених у плаванні, ніж пасажира, недосвідченого в цій справі. Таким чином, це було помилкою його розуму, а не долі.

Діян. 27:14-33. Але скоро піднявся проти нього вітер бурхливий, званий евроклідон. Корабель схопило так, що він не міг противитися вітру, і ми носилися, віддавшись хвилям. І, набігши на один острівець, званий Клавдою, ми ледь могли втримати човен. Піднявши його, стали вживати допомогу й обв’язувати корабель; боячись же, щоб не сісти на мілину, спустили вітрило і таким чином носилися. Другого дня, через сильне обурювання, почали викидати вантаж, а на третій ми своїми руками покидали з корабля речі. Але як багато днів не видно було ні сонця, ні зірок і тривала неабияка буря, то врешті-решт зникала всяка надія на наш порятунок. І як довго не їли, то Павло, ставши посеред них, сказав: “Мужі, належало послухатися мене і не відходити від Криту, чим і уникнули б цих утруднень і шкоди. Тепер же переконую вас підбадьоритися, бо жодна душа з вас не загине, а тільки корабель. Бо Ангел Бога, Якому належу я і Якому служу, з’явився мені цієї ночі і сказав: “Не бійся, Павле, ти маєш постати перед кесарем, і ось, Бог дарував тобі всіх, хто пливе з тобою”. Тому підбадьортеся, мужі, бо я вірю Богові, що буде так, як мені сказано. Нас має бути викинуто на який-небудь острів. У чотирнадцяту ніч, як ми носилися в Адріатичному морі, близько опівночі корабельники почали здогадуватися, що наближаються до якоїсь землі. І, вимірявши глибину, знайшли двадцять сажнів; потім на невеликій відстані, вимірявши знову, знайшли п’ятнадцять сажнів. Побоюючись, щоб не потрапити на кам’янисті місця, кинули з корми чотири якорі й чекали дня. Коли ж корабельники хотіли втекти з корабля і спускали на морі човен, роблячи вигляд, ніби хочуть кинути якорі з носа, Павло сказав сотникові й воїнам: якщо вони не залишаться на кораблі, то ви не можете врятуватися. Тоді воїни відсікли мотузки у човна, і він упав. Перед настанням дня Павло вмовляв усіх прийняти їжу, кажучи: сьогодні чотирнадцятий день, як ви, чекаючи, залишаєтеся без їжі, не ївши нічого.

Після такої тривалої бурі не з докором звертається до них, але бажає, щоб на майбутній час вони вірили йому, і те, що трапилося, представляє як свідчення істинності того, що сказано було їм. Потім пророкує дві речі, а саме: що корабель загине, а ті, хто перебував на ньому, врятуються, і що їх викинуть на острів.

“Ось, Бог дарував тобі всіх, хто пливе з тобою”. Ось, якби не Павло, то всі, хто перебував на кораблі, мали б загинути. Отже, помилковим є те, що сказано Гомером:

Але долі, як я гадаю, не уникнув жоден земнородний, Чоловік ні відважний, ні боязкий, як скоро на світ він народиться.

(Іліада. “Переклад П. Гнедича)””

Гомер каже, що неможливо уникнути смертної долі, яка разом із народженням визначає час смерті людської. Але ось: якщо всім визначено було загинути, то, судячи по-звичайному, і Павло мав би загинути, пробувши стільки днів на морі без їжі! Так, помилковий розум сказав: “Долі не уникнув чоловік ні відважний (тобто доблесний), ні боязкий”… Зовсім інше сказано в Святому Письмі, саме: “Праведник рятується від біди, а замість нього потрапляє в неї нечестивий” (Притч. 11:8). Отже, душі Бог дарував Павлу, а корабель з усім, хто був на ньому, загинув. Таким чином, нечестиві рятуються цього разу заради праведника. Буває також, коли й нечестивий передчасно гине від свого нечестя, як каже Екклезіаст: “Не вдавайся до гріха, і не будь божевільним, навіщо тобі помирати не у свій час?” (7, 18).

“Тоді воїни відсікли мотузки біля човна”. Бог влаштував так, щоб Павлу спочатку не вірили, але повірили, перевіривши його слова досвідом; що і сталося. Подивися: сотник вірить Павлу так, що дозволяє згубити човен; корабельники ж ще не вірили, але повірили після, бо люди ці мало розвинені.

Діян. 27:34-39. Тому прошу вас прийняти їжу: це послужить для збереження вашого життя; бо ні в кого з вас не пропаде волосся з голови. Сказавши це і взявши хліб, він подякував Богові перед усіма і, розламавши, почав їсти. Тоді всі підбадьорилися і також прийняли їжу. Було ж усіх нас на кораблі двісті сімдесят шість душ. Наситившись же їжею, стали полегшувати корабель, викидаючи пшеницю в море. Коли настав день, землі не впізнавали, а побачили тільки деяку затоку, що має пологий берег, до якої і зважилися, якщо можна, пристати з кораблем.

Що Павло почав їсти, так це для того, щоб не померти з голоду. “Взявши хліб, він подякував Богові” за те, що трапилося. Говорити те ж саме навчає нас і чин Євхаристії: “Дякуємо Тобі, Боже, що удостоїв нас…”

Діян. 27:40-44. І, піднявши якорі, пішли морем і, розв’язавши керма і піднявши мале вітрило за вітром, тримали до берега. Потрапили на косу, і корабель сів на мілину. Ніс загруз і залишився нерухомим, а корма розбивалася силою хвиль. Воїни погодилися було вбити в’язнів, щоб хто-небудь, випливши, не втік. Але сотник, бажаючи врятувати Павла, утримав їх від цього наміру, і велів тим, хто вміє плавати, першим кинутися й вийти на землю, а решті ж рятуватися кому на дошках, а кому на чомусь від корабля; і в такий спосіб усі врятувалися на землю.

Послабили прив’язі, коли настав день; вдень же знімають і корабель, щоб ті, хто був на ньому, не загинули від страху і щоб бачили виконання пророцтва.

Слід зауважити, що вбивають кого-небудь добровільно, і доля не може перешкодити скоєнню вбивства. Так ось, добровільно наважуються на справу вбивства воїни і приступають до неї; однак же, послухавшись сотника, знову і також добровільно залишають свій намір. Їм можна було не послухати сотника, бо їх було багато і на їхньому боці була сила, але воля і вільне бажання роблять те, що хочуть, і не роблять того, чого не хочуть.

Глава двадцять восьма

Діян. 28:1-5. Врятувавшись же, ті, що були з Павлом, дізналися, що острів називається Меліт. Іноплемінники виявили до нас чималу людинолюбність, бо вони, через дощ і холод, що були, розклали вогонь і прийняли всіх нас. Коли ж Павло набрав безліч хмизу і клав на вогонь, тоді єхидна, вийшовши від жару, повисла на руці його. Іноплемінники, коли побачили змію, що висіла на руці його, говорили один одному: вірно цей чоловік – убивця, коли його, врятованого від моря, суд Божий не залишає жити. Але він, струсивши змію у вогонь, не зазнав жодної шкоди.

Коли Павло збирав хмиз, єхидна вкусила його руку і не заподіяла йому жодної шкоди, тому що святий чоловік був звершувачем віри. Впустивши жало в руку апостола і не знайшовши в ній гріховної виразки, єхидна негайно відскочила і кинулася у вогонь, ніби шукаючи покарання собі самій. Ми ж боїмося звірів, бо не маємо всеозброєння чесноти.
“Говорили один одному”. Дивись: природне судження сповнене правдивості, і у варварів не просто засуджують, але з почуттям співчуття переговоривши між собою.

Діян. 28:6. Вони очікували було, що в нього буде запалення, або він раптово впаде мертвим; але, чекаючи довго і бачачи, що не трапилося з ним ніякого лиха, передумали і говорили, що він Бог.

Вони думали, що Павлове тіло розірветься.

“Очікуючи довго”. Чудо виявилося не раптом, але люди кілька часу вичікували його. Таким чином, явище це не було обманом або простою спритністю.

“Говорили, що він Бог”. Так як мали звичай кожного, хто зробить що-небудь незвичайне, називати богом, подібно до того, як стародавні називали богами тих, хто, чи то фізичною силою, як Геракл, здійснював більші подвиги, ніж його сучасники, чи то зводив глядачів з розуму мистецтвом магії, як Симон у Самарії.

Діян. 28:7-10. Близько того місця були маєтки начальника острова, на ім’я Публія; він прийняв нас і три дні дружелюбно пригощав. Батько Публія лежав, страждаючи лихоманкою і болем у животі; Павло увійшов до нього, помолився і, поклавши на нього руки свої, зцілив його. Після цієї події й інші на острові, що мали хвороби, приходили і зцілювалися; і надавали нам багато почестей, і під час від’їзду забезпечили потрібним.

Публій був людиною гостинною, тому що прийняв їх, не знаючи нічого про них, а тільки через співчуття до їхньої долі, і дав спокій двомстам вісімдесяти особам, бачачи в цьому користь для себе.

“Батько Публія лежав, страждаючи гарячкою і болем у животі”. Дизентерія, хвороба важковиліковна, зцілена Павлом, навернула до віри в Христа багатьох.

Діян. 28:11-14. Через три місяці ми відпливли на Олександрійському кораблі, званому Діоскури, що зимував на тому острові, і, припливши в Сіракузи, пробули там три дні. Звідти відпливши, прибули до Ригії; і як через день подув південний вітер, прибули другого дня до Путеола, де знайшли братів, і їх було вмовлено пробути в них сім днів, а потім пішли до Риму.

Майже завжди, особливо на кораблях олександрійських, було за звичаєм робити такі зображення біля носа корабля праворуч і ліворуч.

А оскільки, за тодішнього панування ідолослужіння, зображені були, ймовірно, на цьому кораблі “Діоскури”, то з цього зробимо висновок, що корабельником на ньому був іноземець та ідолопоклонник.

Діян. 28:15-16. Тамтешні брати, почувши про нас, вийшли нам назустріч до Аппієвої площі та трьох готелів. Побачивши їх, Павло подякував Богові й підбадьорився.

Коли каже “до Аппієвої площі і трьох готелів”, позначає деякі місцевості перед Римом. Перша, Аппієва площа – місцевість, де знаходилася статуя Аппія; від цього, ймовірно, місцевість ця і названа площею перед статуєю.

“Побачивши їх, Павло подякував Богові і підбадьорився”. Хоч і створив стільки чудес Павло, проте ж отримав більше дерзновення від того, що побачив братію. Звідси ми дізнаємося, що він по-людськи приймав і розраду, і протилежні ставлення до неї.

Діян. 28:16-18. Коли ж прийшли ми до Риму, то сотник передав в’язнів воєначальнику, а Павлу дозволено було жити особливо з воїном, який стерег його. Через три дні Павло скликав найзнатніших з юдеїв і, коли вони зійшлися, говорив їм: чоловіки, браття, не вчинивши нічого проти народу або батьківських звичаїв, я в кайданках з Єрусалима відданий у руки римлян. Вони, судивши мене, хотіли звільнити, тому що немає в мені ніякої провини, гідної смерті.
Павла поважали настільки, що йому дозволено було перебувати окремо; бо якщо досі сотник ставився до нього прихильно, то тепер став ще прихильнішим.

“З воїном, що стереже його”, щоб запобігти можливості нових підступів проти Павла, бо воїн не за ним спостерігав, а за тим, щоб не було з ним якоїсь неприємності.

Діян. 28:19-20. Але оскільки іудеї суперечили, то я змушений був вимагати суду в кесаря, утім не для того, щоб звинуватити в чомусь мій народ. З цієї причини я і покликав вас, щоб побачитися і поговорити з вами, бо за надію Ізраїлеву обкладений я цими узами.

Оскільки Павло знав, що зовсім недоречно було опинитися під судом, особливо в людини невіруючої, то захищає себе з того й іншого боку, а саме: що він вчинив не проти закону, а, навпаки, сам свідомо несправедливо засуджений іудеями, і що не з власної волі назвав кесаря, а тому, що самі іудеї дали йому для цього привід, тому що не замислилися ні судити його за законом Церкви, ні підкоритися законній думці влади. Влада хотіла відпустити його; не відпустили ж тому, що іудеї стали проти цього. Отже, що ж? Щоб звинуватити іудеїв, ти зробив те, що назвав кесаря? Ні, каже, щоб уникнути небезпеки.

“За надію Ізраїлеву обкладений я цими узами”. Тобто Писаннями надана іудеям одна надія – Христос, проповідуючи яку, Павло й опинився в цьому стані в’язня.

Діян. 28:21-22. Вони ж сказали йому: ми ні листів не отримували про тебе з Іудеї, ні з братів, що приходили, ніхто не сповістив про тебе і не сказав чогось поганого. Втім бажано нам чути від тебе, як ти мислиш.

Ще до прибуття Павла до Риму було навіяно іудеям не приймати проповіді про Христа, і не тільки римським іудеям, а й усім іудеям по всій землі. Але звідки відомо це? У творах стародавніх письменників ми знаходимо, що священики, книжники і старці, які мешкали в Єрусалимі, написавши послання, розіслали їх усіма країнами до іудеїв, які там мешкали; у цих посланнях вони засуджували вчення Христове як вчення, чуже Богові, і переконували не приймати його. Те ж саме, мабуть, означає наступне пророцтво Ісайї: “Горе землі, що осеняє крилами по той бік річок Єфіопських, що посилає послів по морю, і на папірових суднах по водах!” (18, 1-2). Цим означає, що нечестивий голос людей, які населяли Іудею, рознісся на швидкісних кораблях за межі землі ефіопської і до останніх кінців землі, і що “посли” їхні, плаваючи по водах і перепливаючи море, проникали в усі країни, розносячи послання та паплюжачи вчення про нашого Спасителя. В іудеїв і досі за звичаєм називати послами, вісниками, – осіб, які розносять окружні грамоти від їхніх начальників.

Наступна частина пророцтва – “ідіть, швидкі посли, до народу міцного і бадьорого” – (там само, 2) – говорить про учнів Спасителя, яких пророцтво називає “швидкими послами” – на відміну від згаданих ним іудейських і з огляду на те, що вони – благовісники всім людям.

Діян. 28:23-24. І, призначивши йому день, дуже багато хто прийшов до нього в готель; і він від ранку до вечора викладав їм вчення про Царство Боже, наводячи свідоцтва і засвідчуючи їх про Іісуса із закону Мойсеєвого і пророків. Одні переконувалися словами його, а інші не вірили.

Віру в Христа іудеї називають єрессю. Але ось і вони свідчать, що Христос проповідується скрізь, хоча й не всі приймають цю проповідь, а дехто з іудеїв та еллінів навіть протидіють їй.

Діян. 28:25-26. Будучи ж незгодні між собою, вони йшли, коли Павло сказав такі слова: добре Дух Святий сказав батькам нашим через пророка Ісайю.

Спостерігай, як тепер іудеї плетуть підступи проти Павла: в Іудеї вони були начебто тиранами, а тут, навіть засуджувані Павлом, вони нічого не наважуються сказати проти нього, бо справа щодо нього більше не належала вже до їхньої влади.

“Добре Дух Святий сказав”. Тут Павло завдає поразки тим, котрі стверджують, що Дух Святий – особа, службова Отцеві, бо він називає Святого Духа Господом, що сидить “на престолі високому і піднесеному”, Якого бачив Ісайя (Іс. 6:1), тому що Дух Святий є єдиносущний Отцеві й Синові та має рівну з Ними владу.

Діян. 28:26-29. “Піди до цього народу і скажи: слухом почуєте, і не зрозумієте; і очима дивитися будете, і не побачите. Бо огрубіло серце людей цих, і вухами важко чують, і очі свої заплющили, щоб не побачили очима, і не почули вухами, і не зрозуміли серцем, і не навернулися, щоб Я зцілив їх” (Іс. 6:9-10). “Тож нехай буде вам відомо, що спасіння Боже послане язичникам: вони й почують. Коли він сказав це, Іудеї пішли, багато сперечаючись між собою.

Зробили це, каже, люди, що затиснули вуха й заплющили очі, що “не звернуться, щоб Я зцілив їх”. Вказується на сильне нечестя і наполегливу відразу цих людей. Говориться ж це для того, щоб привабити й привернути їх і щоб показати, що якщо вони навернуться, будуть зцілені.

“Бо огрубіло серце людей цих”. Говориться це не в тому сенсі, ніби Бог, Який хоче всім спастися і в розум істини прийти, сприяє тому, щоб вони не бачили, ніби ревнуючи про те, як би вони не почули, але ми звикли так говорити про людей, які віддаляються і не хочуть чути слова спасіння. Така людина біжить і відвертається, щоб не почути слово, яке могло б навернути її й утримати від зла.

Діян. 28:30-31. І жив Павло цілих два роки на своєму утриманні, і приймав усіх, хто приходив до нього, проповідуючи Царство Боже та навчаючи про Господа Іісуса Христа з усякою відвагою, безперешкодно.

Павло діяв не як той Діоген, який одягався в лахміття і жив у діжці, який багатьох дивував тим, у чому вони не мали жодної потреби, а користі не приносив нікому. Павло нічого подібного не робив, тому що звертав свої погляди не на честолюбство. Навпаки, Павло одягався з усілякою пристойністю, жив постійно в домі і показував усіляке піклування про пристойність, якою згаданий цинік нехтував, порушуючи її публічно, живучи нестримно і захоплюючись пристрастю до слави. Якщо хто надумає шукати причини проживання його в бочці, то ніякої іншої причини не знайде, крім одного марнославства. А Павло навіть платив за приміщення, яке займав у Римі.

Джерело: Видається за: Благовісник, Тлумачення на Діяння святих апостолів і на Соборні послання святих апостолів Якова, Петра, Іоанна та Іуди блаженного Феофілакта, архієпископа Болгарського. СПб., 1911.

Содержание

Введение¹. Содержание книги Деяний святых апостолов

Книга эта называется «Деяния святых апостолов» потому, что содержит деяния всех апостолов. А лицо, повествующее об этих деяниях, есть евангелист Лука, написавший и эту книгу. Будучи родом антиохиянин, а по занятиям – врач, он сопутствовал прочим апостолам, особенно Павлу, и пишет о том, что знает вполне основательно. Повествует в этой книге также и о том, как вознесся на небо Господь при явлении Ангелов; повествует далее о сошествии Святаго Духа на апостолов и на всех, присутствовавших тогда, равно как об избрании Матфия вместо Иуды предателя, об избрании семи диаконов, обращении Павла и о том, что он претерпел. Кроме сего, повествует о том, какие чудеса сотворили апостолы с помощью молитвы и веры во Христа и о путешествии Павла в Рим. Итак, Лука излагает деяния апостолов и чудеса, совершенные ими. Описываемые же им чудеса следующие:1) Петр и Иоанн исцеляют именем Господним хромого от рождения, сидевшего при дверях,² называемых Красными. 2) Петр изобличает Ананию и жену его Сапфиру, утаивших часть из того, что они обещали Богу, и они тотчас умерли. 3) Петр подымает на ноги расслабленного Енея. 4) Петр в Иоппии молитвой воскрешает умершую Тавифу. 5) Петр видит сходящий с неба сосуд, наполненный животными всякого рода. 6) Петрова тень, падая на немощных, исцеляет их. 7) Петр, содержимый узником в темнице, освобождается Ангелом, так что стражи не видят этого, а Ирод, изъеденный червями, испускает дух. 8) Стефан творит знамения и чудеса. 9) Филипп в Самарии изгоняет многих духов и исцеляет хромых и расслабленных. 10) Павел, приближаясь к Дамаску, видит явление и тотчас становится проповедником Евангелия. 11) Тот же Филипп встречает на пути читающего евнуха и крестит его. 12) Павел в Листре именем Господним исцеляет хромого от рождения. 13) Павел видением призывается в Македонию. 14) Павел в Филиппах исцеляет женщину (отроковицу), одержимую духом пытливым. 15) Павел и Сила заключаются в темницу, и ноги их закрепляются в колодки; но среди ночи происходит землетрясение и узы их спадают. 16) На немощных и бесноватых возлагали убрусцы – опоясания – с тела Павла, и они исцелялись. 17) Павел в Троаде воскрешает упавшего с окна и умершего Евтиха, говоря: «Душа его в нем» (Деян. 20, 10). 18) Павел в Кипре осуждает волхва Елиму, и волхв этот становится слепым. 19) Павла и всех бывших с ним на корабле застигает на пути в Рим четырнадцатидневная буря. И когда все ожидали смерти, Ангел, явившись Павлу, сказал: «Вот, Бог даровал тебе всех плывущих с тобою» (Деян. 27, 24), – и все спаслись. 20) Когда сошел Павел с корабля,³ его ужалила ехидна, и все думали, что он умрет. А так как он остался невредим, то сочли его за Бога. 21) Павел возложением рук исцеляет на острове отца начальника Поплия, страдавшего от дизентерии; врачует и многих других больных.

Путешествия святого апостола Павла

Начал Павел путешествие из Дамаска и пришел в Иерусалим; отсюда отправился в Тарс, а из Тарса в Антиохию и потом снова в Иерусалим, и снова, во второй раз, в Антиохию; отсюда, будучи определен вместе с Варнавою на дело апостольства, прибыл в Селевкию, потом на Кипр, где и начал называться Павлом; далее отправился в Пергию, потом – в Антиохию Писидийскую, в Иконию, в Листру, в Дервию и Ликаонию, потом – в Памфилию, потом снова в Пергию, затем в Атталию, потом снова, в третий раз, в Антиохию Сирийскую, в третий раз – в Иерусалим по поводу обрезания, далее снова, в четвертый раз, прибыл в Антиохию, потом снова, вторично, в Дервию и Листру, затем во Фригию и страну Галатийскую, потом – в Мизию, потом – в Троаду и оттуда в Неаполь, далее – в Филиппы, город Македонский; потом, пройдя Амфиполь и Аполлонию, пришел в Фессалонику, потом – в Берию, в Афины, в Коринф, в Ефес, в Кесарию, потом, во второй раз, в Антиохию Писидийскую, потом в страну Галатийскую и во Фригию, потом снова, во второй раз, в Ефес; затем, пройдя Македонию, снова, во второй раз, прибыл в Филиппы и из Филипп – снова в Троаду, где и воскресил упавшего Евтиха.Потом прибыл в Ассон, потом – в Митилену; потом пристал к берегу против Хия; затем прибыл в Самос и оттуда в Мелит, куда призвал ефесских пресвитеров и беседовал с ними; потом отправился в Кон (Коос), потом – в Родос, отсюда – в Патару, потом – в Тир, в Птолемаиду и отсюда в Кесарию, откуда снова, в четвертый раз, возвратился в Иерусалим.Из Иерусалима послан был в Кесарию и, наконец, быв отправлен узником в Рим, прибыл таким образом из Кесарии в Сидон, потом – в Миры Ликийские, потом – в Книд и отсюда, после многих лишений, прибыл на остров, на котором его ужалила ехидна; потом направился в Сиракузы, затем – в Ригию Калабрийскую, потом в Потиолы и отсюда уже пешком пришел в Рим. Здесь, у Аппиева торжища и трех корчемниц, встретили его верующие. Прибыв таким образом в Рим, он учил здесь достаточное время⁴ и, наконец, в самом же Риме принял мученическую смерть после доброго подвига, которым подвизался здесь. Римляне же на останках его воздвигли прекрасное здание и базилику, ежегодно празднуя день памяти его в третий день перед июльскими календами.⁵И прежде этот блаженный муж много преподал советов относительно честности жизни и добродетели, дал также много и практических наставлений; притом же, что особенно важно, в своих четырнадцати посланиях он изложил все правила жизни человека.

Главные предметы книги Деяний святых апостолов

Об учении Христовом после воскресения, о явлении Его ученикам и обетовании им дара Духа Святаго, о виде и образе вознесения Господа и о славном втором Его пришествии. Речь Петра к ученикам о смерти и отвержении Иуды предателя. О Божественном сошествии Святаго Духа на верующих в день Пятидесятницы. Об исцелении именем Христовым хромого от рождения; сделанное по этому поводу Петром благосклонное, увещательное и располагающее к спасению назидание. О единодушном и всецелом общении верующих. О том, как заключенных в темницу апостолов вывел из нее ночью Ангел Божий, заповедав им проповедовать невозбранно Иисуса. Об избрании и посвящении семи диаконов. Восстание и клеветы иудеев против Стефана; его речь о завете Бога с Авраамом и о двенадцати патриархах. О гонении на Церковь и о смерти Стефана. Об уверовавшем и крестившемся со многими другими волхве Симоне. О том, что дар Духа Святаго сообщается не за серебро и не лицемерам, но верующим по вере их. О том, что Бог ущедряет спасение людям добрым и верным, как это видно из примера евнуха. О Божественном с неба призвании Павла на дело апостольства Христова. О расслабленном Енее, исцеленном в Лидде Петром. О том, как явился Корнилию Ангел и как снова было с неба воззвание Петру. О том, как Петр, осуждаемый апостолами за общение с необрезанными, рассказывает им по порядку все, что случилось, и как тогда же посылает Варнаву к братиям, бывшим в Антиохии. Пророчество Агава о голоде, имевшем быть по всей вселенной, и помощь, оказанная антиохийскими верующими братиям в Иудее. Убиение апостола Иакова⁶ здесь же о наказании стражей и о горькой и гибельной смерти нечестивого Ирода. О Варнаве и Савле, посланных Божественным Духом в Кипр, и о том, что сделали они именем Христовым с волхвом Елимою. Богатое назидание Павлове о Христе на основании закона и пророков, с историческими и евангельскими характеристиками. О том, как, проповедуя Христа в Иконии, апостолы были изгнаны оттуда после того, как многие уверовали. Об исцелении апостолами в Листре хромого от рождения; вследствие чего они приняты были жителями за сошедших к ним богов; Павла побивают камнями. О том, что не должно обрезывать обращавшихся язычников; рассуждения и постановление апостолов. О наставлении Тимофея и об откровении Павлу отправиться в Македонию.⁷ О возмущении, происшедшем в Фессалонике вследствие евангельской проповеди, и о бегстве Павла в Берию и оттуда – в Афины. О надписи на жертвеннике в Афинах и о мудрой проповеди Павла. Об Акиле и Прискилле, о скором уверовании коринфян и о бывшем по предведению благоволении Божием к ним, что сообщено было Павлу чрез откровение. О крещении уверовавших в Ефесе, о сообщении им дара Духа Святаго по молитве Павла и о совершенных Павлом исцелениях. О смерти и воззвании к жизни Евтиха молитвой Павла в Троаде; пастырское увещание пресвитерам ефесским. Пророчество Агава о том, что имеет случиться с Павлом в Иерусалиме. Иаков увещевает Павла не запрещать евреям обрезываться. О возбужденном в Иерусалиме возмущении против Павла и о том, как тысяченачальник отнял его из рук толпы. О том, что перенес Павел, явившись в синедрион, что говорил и что сделал. О злодеяниях, какие замышляли иудеи против Павла, и об их доносе на него Лисию. Об обвинении Павла Тертиллом перед игемоном и об его оправдании. О преемнике Феликса Фисте и образе действий последнего. Прибытие Агриппы и Вереники и сообщение им сведений о Павле. Исполненное весьма многих и весьма великих опасностей морское путешествие Павла в Рим. О том, как Павел прибыл в Рим из Мелита. О беседе Павла с иудеями, бывшими в Риме.

Святого отца нашего Иоанна, архиепископа Константинопольского, Златоустого, предуведомление к Деяниям святых апостолов

Многим, а не одному кому-нибудь, не были известны ни сама книга, ни тот, кто составил и написал ее. Посему я признал необходимым приняться за это толкование с целью и научить незнающих, и не допустить, чтобы такое сокровище было неизвестно и скрывалось под спудом, потому что не меньше, чем сами Евангелия, может доставить нам пользы проникновение таким любомудрием и таким правым учением и особенно тем, что совершено Духом Святым. Итак, не будем опускать из внимания этой книги, напротив, со всевозможным тщанием изучим ее, потому что в ней можно видеть исполнившимися на самом деле те предсказания Христовы, какие заключаются в Евангелиях; в ней можно видеть также истину, блистающую в самих делах, и большую перемену к лучшему в учениках, произведенную над ними Духом Святым. В ней можно найти догматы, которые никем не были бы так ясно понимаемы, если бы не было этой книги; без нее сущность нашего спасения осталась бы сокровенной и некоторые из догматов учения и из правил жизни остались бы неизвестными. Но большую часть содержания этой книги составляют деяния апостола Павла, более всех потрудившегося. Причиной этого было и то, что писатель этой книги, блаженный Лука, был учеником Павла. Его любовь к учителю видна и из многого другого но в особенности из того, что он неотлучно был при своем учителе и постоянно следовал за ним, тогда как Димас и Гермоген оставили его: один отправился в Галатию, другой – в Далматию. Послушай, что говорит о Луке сам Павел: «Один Лука со мною» (2Тим. 4:10); и, в Послании к Коринфянам, говорит о нем: «Послали… брата, во всех церквах похваляемого за благовествование» (2Кор. 8:18); также, когда говорит, что «явился Кифе, потом двенадцати; напоминаю… Евангелие, которое я благовествовал вам, которое вы и приняли» (1Кор. 15:1,5), разумеет его Евангелие; так что никто не погрешит, если этот труд Луки (книгу Деяний святых апостолов) будет относить к Нему; говоря «к Нему», я разумею Христа. Если же кто скажет: «Почему же Лука, находясь при Павле до конца жизни, описал не все?» – то мы ответим, что для ревнующих достаточно было и этого, что он всегда останавливался на том, что особенно нужно, и что преимущественная забота апостолов заключалась не в писании книг, так как многое передали они и без писания. Но все, что содержится в этой книге, достойно удивления, особенно же приспособительность апостолов, которую Дух Святый внушил им, приготовляя их к делу домостроительства. Поэтому, рассказывая о Христе так много, они немного говорили об Его Божестве, а более об Его вочеловечении, Его страданиях, воскресении и вознесении. Ибо цель, к которой они стремились, заключалась в том, чтобы заставить слушателей уверовать, что Он воскрес и вознесся на небеса. Как Сам Христос более всего старался доказать, что Он от Отца пришел, так и Павел более всего старался доказать, что Христос воскрес, вознесся, отошел к Отцу и от Него приходил. Ибо если прежде иудеи не поверили тому, что Он от Отца пришел, то гораздо более невероятным казалось им все учение Христово после того, как к нему прибавилось сказание о воскресении и вознесении Его на небеса. Поэтому Павел незаметно, мало-помалу, доводит их до понимания более возвышенных истин; а в Афинах Павел называет Христа даже просто человеком, не прибавив более ничего, и это не без цели, потому что если Самого Христа, когда Он говорил о Своем равенстве со Отцом, часто покушались побить камнями и называли за это хулителем Бога, то с трудом могли принять учение это от рыбаков, и притом после распятия Его на кресте. И что говорить об иудеях, когда и сами ученики Христовы, слушая учение о предметах более возвышенных, смущались и соблазнялись? Поэтому Христос и говорил: «Еще многое имею сказать вам; но вы теперь не можете вместить» (Ін. 16:12). Если же они не могли «вместить», они, которые были с Ним столько времени, которые посвящены были в столь многие тайны и видели столько чудес, то каким образом язычники, отказавшись от жертвенников, от идолов, от жертв, от кошек и крокодилов (потому что в этом состояла языческая религия) и от других нечестивых обрядов, вдруг могли принять возвышенное слово о догматах христианских? Каким образом и иудеи, ежедневно читавшие и слышавшие следующее изречение из закона: «Слушай, Израиль: Господь Бог наш, Господь един есть» (Повт. 6:4), Я и нет Бога, кроме Меня» (Повт. 32:39), и при этом видевшие Христа распятым на кресте, а главное – распявшие Его и положившие во гроб и не видевшие Его воскресения, – каким образом эти люди, слыша, что этот Самый муж есть Бог и равен Отцу, могли не смутиться и не отпасть совершенно, и притом скорее и легче всех? Поэтому апостолы постепенно и незаметно подготовляют их и являют большое искусство приспосабливаться, а сами получают более обильную благодать Духа и именем Христовым творят большие чудеса, чем какие совершены Самим Христом, чтобы тем и другим способом поднять их, распростертых на земле, и пробудить в них веру в слово о воскресении. И потому книга эта есть по преимуществу доказательство воскресения, потому что по уверовании в воскресение удобно воспринималось и все остальное. И всякий, основательно изучивший эту книгу, скажет, что по преимуществу в этом заключается ее содержание и вся ее цель. Выслушаем же сперва самое начало ее.

* * *

¹ Какому писателю принадлежат статьи, составляющие это Введение, неизвестно. – Примеч. ред.

² Храма Соломонова. – Примеч. ред.

³ На остров Мелит. – Примеч. ред.

⁴ Здесь оканчиваются сказания о Павле, заключающиеся в Деяниях, дальнейшее – из других источников. – Примеч. ред.

⁵ Календами римляне называли первое число каждого месяца; предыдущий день, то есть последний день предыдущего месяца, назывался день перед календами; предпоследний же день предыдущего месяца назывался третьим днем перед календами. Итак, третий день перед календами июльскими был предпоследний, то есть 29?й день июня. – Примеч. ред.

⁶ На поле: освобождение Ангелом Петра из темницы.

⁷ Здесь опущено более половины шестнадцатой главы: повествование о Лидии, об исцелении отроковицы, одержимой духом пытливым, о заключении за это исцеление апостолов в темницу и Божественном освобождении их и об обращении к вере темничного стража. – Примеч. ред.

Глава первая

Деян.1:1. Первую книгу написал я к тебе, Феофил, о всем, что Иисус делал и чему учил от начала.

Напоминает (Лука) Феофилу о (своем) евангелии, чтобы указать на свое весьма тщательное отношение к делу; потому что и в начале того своего труда говорит: рассудилось и мне по порядку описать тебе, и не как-нибудь, но так, как передали нам то бывшие с самого начала очевидцами и служителями Слова (Лк. 1:2,3). Итак напоминает об евангелии с целию напомнить о том, с каким тщанием оно написано; а об этом вспоминает для того, чтобы, имея в мыслях такое же тщательное отношение к делу при составлении и настоящей книги, быть как можно более внимательным к тому, что пишется. Поэтому ему и не было нужды на этот раз в каком-либо ином одобрении; так как тот, кого удостоили написать о том, что он слышал, и кому верят в том, что он написал, по справедливости заслуживает гораздо большей веры, когда излагает не то, что слышал от других, но то, что сам видел. Посему не говорит: первое убо евангелие, еже благовестих, но: первое убо слово; так как он был чужд надменности и смиренномудр и думал, что название: евангелие выше его (труда), хотя апостол так величает его за этот труд: братом, «во всех церквах похваляемым за благовествование» (2Кор. 8:18). Но своим выражением: о всех он, кажется, противоречит евангелисту Иоанну. Тот говорит, что описать все не было возможности; а он (говорит): сотворих о всех от начала даже до вознесения. Итак что скажем на это? То, что выражением о всех Лука указывает на то, что он не опустил ни одной из вещей существенных и необходимых, из которых познается божественность и истинность проповеди; потому что и Лука и каждый из евангелистов в своих евангелиях во главе всего поместили то, из чего познается божественность и истинность проповеди, и притом в такой точной форме, как бы по какому образцу. Подобным же образом изложил обо всем этом и сам Иоанн Богослов. Они не опустили ни одной из тех черт, чрез которые с одной стороны познается и становится предметом веры служение Слова по плоти, с другой сияет и открывается величие Его по божеству. Иоанн говорит, что если бы по частям и вкратце описать все, что сказал и сделал Господь, то и тогда не вместить бы миру пишемых книг (Ін. 21:25); но тем более не вместить бы, если бы кто пожелал изложить в писании все дела и слова Господни с исследованием их значения; потому что значения их и причин, по которым творил и говорил Господь, человеческий разум не может ни вместить ни познать, по той причине, что все то, что Он творил в человеческом естестве, творил как Бог; с этой стороны нельзя дел и слов Христовых ни в слове выразить, ни в писании передать. Впрочем допускаю и то, что это прибавление есть гиперболический оборот речи и не безусловно говорит о том, будто мир не вместил бы пишемых книг, если бы изложение было пространнее. Можно сказать еще и то, что этот евангелист (Иоанн), как развивавший более, чем другие, теоретическое созерцание, действительно знает все творения и дела Спасителя, – не только те, какие Он явил во плоти, но и те, какие Он совершил от века, как без тела, так и с телом. Если бы кто решился описать черты природы, происхождения, различия, сущности и проч. каждого из этих дел; то, если и допустить возможность этого, миру невозможно было бы вместить пишемых книг. Если же кто под словом станет разуметь не просто мир, но человека, лежащего во зле и помышляющего о предметах мирских и плотских, потому что слово понимается так во многих местах Писания; и в этом случае верно говорит Иоанн, что, если бы кто захотел описать все чудеса, совершенные Христом, то таковые люди, расположенные от множества и величия дел Христовых скорее придти к неверию, чем к вере, не могли бы вместить написанного. И потому-то именно евангелисты часто проходят молчанием целую толпу исцеленных и обходят множество чудесных действий, обозначая только общий факт, что многие избавились от различных болезней, что много было чудес и т. п., а перечисления их не делают; потому что для людей неспособных понимать и обольщенных перечисление по частям многих чудес обыкновенно служило поводом скорее к неверию и к нежеланию слушать (проповедь), чем к уверованию и к расположению слушать.

«О всем, что Иисус делал и чему учил от начала

Разумеет чудеса и учение, – впрочем не одно это, но и то, что Иисус учил и делом; потому что не словом только увещевал людей делать то или другое, сам же не делал этого, но делами, которые сам совершал, убеждал и их подражать Ему и ревновать о добродетели. Должно знать, что Феофил был один из обращенных к вере самим Лукою. И не удивляйся, что Лука явил так много попечения об одном человеке, что написал для него две полных книги; потому что он был хранителем известного изречения Господня, в котором говорится: «Нет воли Отца вашего Небесного, чтобы погиб один из малых сих» (Мф. 18:14). Почему же, пиша одному Феофилу, он написал не одну книгу, но разделил предметы на две книги? Для ясности и для того, чтобы не затруднить читателя; да они разделялись и по содержанию; и потому он справедливо разделил предметы повествования на две книги.

Деян.1:2. До того дня, в который Он вознесся, заповедав Святым Духом повеления Апостолам, которых Он избрал».

«Заповедав Духом Святым», то есть, изрекши им духовные глаголы; ничего человеческого тут не было; потому что заповедал им Духом. Как и сам Господь по смирению и приспособительно к слушателям говорил: аще Аз о Дусе Божии изгоню бесы (Мф. 12:28): так здесь заповедав Духом говорится не потому, что Сын имел нужду в Духе, но потому, что там, где творит Сын, там содействует и соприсутствует и Дух как единосущный. Что же заповедал? Шедше научите вся языки, крестяще их во имя Отца и Сына и Святаго Духа, учаще их блюсти вся, елика заповедах вам (Мф. 28:19-20).

“Заповедав, говорится, вознесеся” (По-гречески: ανεληφθη был взят вверх, то есть как бы не сам вознесся, но вознесен был. Ред.). Не сказал: восшел, но рассуждает еще, как о человеке. Отсюда же видим, что Иисус и по воскресении своем учил учеников: но времени этого никто точно не передал. Иоанн проводил с Ним более времени, чем другие; но обо всем этом никто не возвестил ясно; потому что ученики обращали свое внимание на другое.

Деян.1:3. Которым и явил Себя живым, по страдании Своем, со многими верными доказательствами, в продолжение сорока дней».

Сказав прежде о вознесении, говорит потом и о воскресении. Так как ты слышал, что Он вознесся, то, чтобы ты не думал, что Он взят был другими, Лука присовокупил: «которым и явил Себя живым»; потому что если Он предстал перед ними, совершив большее чудо,⁸ то гораздо более мог совершить меньшее⁹ «В продолжение сорока дней», а не каждый день все сорок дней,¹⁰ потому что не был с ними постоянно, как до воскресения, но являлся и снова удалялся, возвышая их мысли и не позволяя им прилепляться к Себе подобным образом, как и прежде. С большой осторожностью и мудростью Он постепенно развивал в них две стороны – и веру в Свое воскресение и убеждение считать Его выше человека, хотя одно другому противоречило, потому что из веры в воскресение должно было возникнуть представление о многих сторонах человеческих, а из того, что Он выше человека, – противоположное. Однако же то и другое в свое время подтвердилось, именно «в продолжение сорока дней», начиная со дня воскресения и до дня вознесения на небо. В продолжение этих дней Он и ел, и пил с ними, показывая этим, что Он именно Тот, Кто был распят и погребен, и воскрес из мертвых. Почему же Он являлся не всем, а только апостолам? Потому, что многим, не понимавшим этой неизреченной тайны, явление Его показалось бы видением. Если уже и сами ученики сначала не верили и смущались, даже нуждались в прикосновении рукой и в общей с Ним трапезе, то как должно было поразить явление Его толпу? Поэтому-то доказательство Своего воскресения Он делает несомненным и общим посредством чудес, которые совершили апостолы силой полученной ими благодати; так что воскресение стало очевидным фактом не только для них, которые должны были убедиться в этом собственными глазами, но и для всех людей последующих времен.

Деян.1:3–4. Являясь им и говоря о Царствии Божием. И, собрав их, Он повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима, но ждите обещанного от Отца, о чем вы слышали от Меня.

Сам Господь назвал Царство, в котором обещал ученикам пить вместе с ними новую чашу, Царством Отца, называя новым питием то, которое пил вместе с ними после своего воскресения; в это время Он вкушал вместе с ними и пищу новую – вкушал не таким образом, как ел и пил с ними прежде, до воскресения, потому что тогда, сделавшись подобным нам по всему, кроме греха, Он ел и пил, как мы, добровольно предоставляя плоти требовать необходимого употребления пищи; поэтому добровольно допускал состояние алкания. После же воскресения пил и ел уже не по нужде, а только для того, чтобы все уверовали в истинность Его телесного естества, равным образом и в то, что Он пострадал добровольно и воскрес, как подобает Богу. Итак, новой пищей и новым питием назвал ту необыкновенную пищу, которую Он ел, и то необыкновенное питие, которое пил вместе с учениками после воскресения, то есть употребляя общую с ними соль и общую пищу. А как это – объяснять не нам, потому что это было нечто необыкновенное, было не потому, чтобы природа требовала пищи, но по снисхождению, с целью доказать воскресение.

И открывая им тайны «о Царствии Божием… повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима». Почему повелел им так поступать? Прежде, когда они страшились и трепетали, Он вывел их в Галилею, чтобы они могли безбоязненно выслушать то, что Он имел сказать им, так как они готовы были отказаться от дела, на которое были призваны. Теперь, когда они выслушали и провели вместе сорок дней, «Он повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима». Почему же это? Потому что как никто не допускает, чтобы воины, имеющие напасть на большую силу противника, вышли против него прежде, чем успеют вооружиться, и как никто не согласится выпустить лошадей прежде, чем сядет возница, так и Господь до сошествия Святаго Духа не позволяет апостолам являться на состязание, чтобы громадное большинство не победило их и не пленило. Впрочем, Господь не позволяет им отлучаться из Иерусалима не поэтому только, но и потому, что и здесь многим предстояло уверовать, а в-третьих, потому, чтобы не сказал кто-либо, что, оставив своих, они отправились искать славы у чужих. Поэтому они распространяют несомненные доказательства воскресения среди тех самых людей, которые убили Господа, которые Его распяли и погребли, и в том самом городе, где имели дерзновение совершить такое беззаконие. Когда же они услышали такое повеление? Тогда, когда Он говорил им: «Лучше для вас, чтобы Я пошел; ибо если Я не пойду, Утешитель не придет к вам» (Ін. 16:7); и «еще: Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя» (Ін. 14:16). Отчего же не при Нем и не тотчас по отшествии пришел Утешитель, но спустя восемь или девять дней, то есть в то время, когда настал день Пятидесятницы? Притом, каким образом, когда еще не сошел Дух Святый, Он говорил: «примите Духа Святаго» (Ін. 20:22)? На это нужно сказать, что Он говорил так с целью возбудить в них желание, готовность и способность к принятию Святаго Духа, а приняли они Его, когда Он сошел; или о том, что имело быть, говорил, как о уже существующем и настоящем, подобно тому, когда Он говорил о возможности «наступать на змей и скорпионов и на всю силу вражью» (Лк. 10:19).

Впрочем, следует сказать и то, что дарования Духа различны и многообразны: есть дар очищения и совершенствования, дар освящения и силы освящающей, дар языков и пророчества, дар чудес и толкования и множество иных даров.

Итак, при различии и многообразии дарований Духа ничто уже не препятствовало апостолам принять благодать Духа различным образом. Но полное, соделавшее апостолов совершенными и способными совершенствовать других, сообщение им Духа было во время Пятидесятницы, когда Он сошел на них в виде огненных языков и всецело исполнил их своей силой. Господь отошел, и тогда уже Дух Святый пришел, и пришел во время Пятидесятницы, а не тотчас, для того, чтобы они прониклись желанием и тогда уже получили благодать. А если бы Дух Святый пришел при Сыне и потом Сын отошел бы, а Дух остался, то для них не было бы столько утешения, потому что они очень неохотно разлучались со своим Учителем. Поэтому Он восходит и Дух приходит не тотчас, чтобы после некоторого уныния пробудить в учениках желание и сознание необходимости данного им обещания и чтобы во время сошествия они испытали чистое и полное удовольствие. Впрочем, следовало сначала явиться плоти нашей на небесах и совершиться полнейшему примирению и тогда уже сойти Духу Святому. Знай же, какую необходимость оставаться в Иерусалиме Господь возложил на них данным обещанием. Чтобы по вознесении они снова не разбежались, этим ожиданием, как бы какими узами, Он удерживает всех их там и обещанием более выгодных надежд располагает их к сильнейшему желанию этих надежд, даже при неизвестности их. Но никто не погрешит, если скажет, что и тогда¹¹ они получили некоторую силу и благодать Духа, не такую, чтобы воскрешать мертвых, но получили силу отпускать грехи. Поэтому и прибавил: «Кому простите грехи, тому простятся; на ком оставите, на том останутся» (Ін. 20:23), показывая этим, какой именно род силы дарует им. Тогда Он облек их этой именно силой; а по прошествии сорока дней дарует им силу творить чудеса; поэтому и говорит: «примете силу» (Деян. 1, 8) и проч.

Деян.1:5. Ибо Иоанн крестил водою; а вы, через несколько дней после сего, будете крещены Духом Святым.

Сказав, чтобы они ждали обетования Отчего, которое слышали от Господа, Он прибавил: «ибо Иоанн крестил водою» и т. д., и этим ясно показывает Свое отличие от Иоанна, и уже не так прикровенно, как прежде, когда говорил: «Меньший в Царстве Небесном больше его» (Мф. 11:11). Теперь же ясно говорит: «Иоанн крестил водою, а вы… будете крещены Духом Святым», – и показывает, что даже и они стали больше Иоанна, так как и они будут крестить Духом Святым. Не сказал: «Я буду крестить вас Духом Святым», но: «будете крещены», всюду оставляя нам образцы смирения; так как из свидетельства Иоаннова известно уже, что крещающим был Господь: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11). Как же сказано: «будете крещены», когда воды в горнице не было? Так сказано потому, что здесь разумелось собственно крещение Духом, через Которого становится действенной и сама вода, подобно тому, как и о Самом Господе говорится, что Он помазан, тогда как Он никогда не был помазуем маслом, но принял Духа. Впрочем, можно доказать, что и апостолы крестились не только Духом, но и водой, только в разные времена. Над нами то и другое крещение совершается в одно время, а тогда совершалось и раздельно, потому что апостолы сначала крестились от Иоанна водой, а потом и Духом Святым. Почему же Господь не объявил, когда сойдет Дух Святый, а говорит только: «через несколько дней после сего?» Говорит так для того, чтобы они не впали в уныние; а не сказал определенно, когда сойдет Дух Святый, для того, чтобы, ожидая Его, они постоянно бодрствовали. Итак, что же удивительного в том, что Он не говорит им о конечном мире, когда, по указанной нами причине, не хотел объявить и этого близкого часа? Выражение «будете крещены» означает обилие и как бы богатство общения Духа Святаго, как и крещаемый в воде, погружаясь всем телом, чувственно как бы ощущает это, тогда как просто принимающий воду орошается не всецело, не по всем местам своего тела. Итак, в том, что теперь сказано, нет противоречия с тем, что говорится в Божественных Евангелиях, ибо ясно, что хотя по воскресении Христа из мертвых и сказано апостолам: «примете Духа Святаго», и они приняли Его, но там так и сказано, что они приняли Духа Святаго. Здесь же выражение «будете крещены Духом Святым» означает излияние и богатство благодати руководить других, которую Господь даровал им, взойдя к Отцу. Как, имея веру, они приходят к Нему и говорят: «умножь в нас веру» (Лк. 17:5), – так и здесь к тому общению Духа, какое уже имели, они получили, по сошествии на них Святаго Духа, возможность более сильного единения с Ним.

Деян.1:6–8. Посему они, сойдясь, спрашивали Его, говоря: не в сие ли время, Господи, восстановляешь Ты царство Израилю? Он же сказал им: не ваше дело знать времена или сроки, которые Отец положил в Своей власти. Но вы примете силу, когда сойдет на вас Дух Святый.

Намереваясь спросить, они приходят к Учителю вместе, чтобы подействовать на Него своим количеством; так как знали, что прежний ответ Его, именно: «о дне… том и часе никто не знает» (Мф. 24:36), – был таким ответом не вследствие незнания, а из-за того, что Он уклонялся от ответа. Поэтому снова спрашивают. Когда услышали, что имеют получить Духа Святаго, тогда пожелали узнать об этом и избавиться от бедствий уже как достойные, так как не хотели снова подвергать себя крайним опасностям. Не спрашивают: «когда», но: «не в сие ли время… восстановляешь Ты царство Израилю?» «Не теперь ли», говорят – так сильно желали они этого дня. Мне же кажется, что для них и неясно еще было, что такое это царство, так как еще не было Духа Святаго, Который наставил бы их. Не спрашивают: «когда настанет», но: «восстановляешь Ты» Сам? Так высоко уже думали они о Нем. Поэтому и Он беседует с ними без настойчивости, потому что не говорит уже, что о «дне том и часе никто не знает, ни Ангелы небесные, ни Сын» (Мк. 13:32), – но что говорит: «Не ваше дело знать времена или сроки». Не потому приписал Отцу знание исполнения времен, чтобы Сам не знал, но потому, что сам вопрос был излишним; и посему Он с пользой для них ответил на него молчанием. Целью у Него было при этом то, чтобы пресечь крайнее любопытство Своих учеников, так как Он посылал их проповедовать Царствие Небесное, а не обозначать количество времен. Не говорит им об этом времени, тогда как научил их гораздо большему, – с тою целью, чтобы, как не раз упоминали мы, заставить их бодрствовать, и потому еще, что, не зная об этом, они ничего не теряли, так как Он открыл им истины гораздо высшие, чем эта, – открыл, что Он есть Сын Божий, что Он равен Отцу, что Он воскрес, что будет воскресение мертвых, что настанет суд и что Он воссел одесную Отца. Скажи же мне, что важнее – знать, что Он будет царствовать или – когда? Моисей узнал начало мира и то, когда и за сколько веков он сотворен, и исчисляет годы, хотя познать начало вообще труднее, чем конец. Впрочем, апостолы спрашивали Господа не об окончательном совершении времен, «говоря: не в сие ли время… восстановляешь Ты царство Израилю?» Но Он и этого не открыл им, а как отвечал прежде, отклоняя их от мысли об этом, чтобы не думали, что близко избавление от бедствий, но знали, что подвергнутся еще многим опасностям, так отвечает и теперь, только мягче: «но вы примете силу». Потом, чтобы снова не спросили Его, тотчас вознесся. Кроме того, чтобы не спросили: «Почему оставляешь нас в недоумении относительно этого предмета?» – Сын говорит: «Которые Отец положил в Своей власти». Но власть Отца есть, конечно, и власть Сына, потому что «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). Если же в тех случаях, когда нужно совершить что-либо чрезвычайное и чудесное, Сын творит с такой же властью, как и Отец, то тем более – в случаях, где требуется знание, потому что воскрешать мертвых, и притом со властью, равной власти Отца, гораздо важнее, чем знать день. Почему же Христос не ответил на то, о чем спрашивали ученики, но сказал: «примете силу!» В ответ им Он сказал: «не ваше дело знать» и тогда уже прибавил: «но вы примете силу». Слова эти объясняют некоторым образом сошествие и, так сказать, излияние Святаго Духа.

Здесь следует упомянуть о фригийской ереси, полагавшей, что Дух Утешитель был послан спустя двести лет по вознесении Христовом на жен, считавшихся пророчицами, Прискиллу и Максимиллу, и на зараженного одним и тем же с ними безумием Монтана; тогда, говорят, исполнилось обетование: “пошлю” Утешителя “к вам” (Ін. 16:7). – Почему же объявляет им то, о чем они не спрашивали, именно: «примете силу!» Потому, что Он есть Учитель; призвание же учителя учить не тому, чего хочет ученик, но тому, что полезно знать.

Деян.1:8. И будете Мне свидетелями в Иерусалиме и во всей Иудее и Самарии и даже до края земли.

Так как прежде говорил: «На путь к язычникам не ходите, и в город Самарянский не входите» (Мф. 10:5), – желая, чтобы слово Божие проповедано было прежде иудеям, а теперь оно должно было разлиться уже по всей вселенной, то благовременно присовокупляет «во всей Иудее и Самарии и даже до края земли». Изречение же «будете Мне свидетелями» есть вместе и увещание, и непреложное пророчество, потому что свою проповедь они засвидетельствовали до последних пределов земли.

Деян.1:9–10. Сказав сие, Он поднялся в глазах их, и облако взяло Его из вида их. И когда они смотрели на небо, во время восхождения Его…»

Воскрес так, что они не видели, вознесение же Его видели; поелику и видение на этот раз не все разрешало: видели конец воскресения, но не видели его начала; видели начало вознесения, но не видели его конца. Почему? Потому, что там видеть начало было излишне, так как сам Воскресший был перед ними и говорил об этом и так как самый гроб показывал, что Его в нем нет; здесь же потребно было знать и конец, так как глазам недоступна вся высота и зрение не могло решить, на небо ли Он вознесся или, поднявшись до некоторой высоты, остановился. Поэтому Ангелы, представ перед ними, открывают им то, чего посредством зрения они понять не могли. А облако подняло Его потому, что оно есть символ Господней и Божественной силы, так как в облаке нельзя видеть символа никакой иной силы. Поэтому и Давид говорит об Отце: «Делаешь облака Твоею колесницею» (Пс. 103:3), и в другом месте: «Вот, Господь восседает на облаке легком» (Іс. 19:1). И множество других мест говорит о том же. Впрочем, Господь и это сделал не просто и не без цели, но зная, что если Он вознесется невидимо для них, как и сошел и, тем более, как снисшел, то и при явлении Духа они не поверят, что это Тот Самый Дух, Которого за несколько перед сим дней Он обещал послать; зная, что в таком случае Он подготовит в них подозрение, что и Сам Он пришел не с небес; зная, наконец, что в таком случае, если бы, вознесшись невидимо, Он и воззвал потом с неба Павла, если бы и послал оттуда Петру нерукотворенную плащаницу (см. Деян. 10, 11), то они не поверили бы, что творит это Он после Своего удаления от них плотию, – зная все это, Он восшел, «когда они смотрели на небо». От облака Девы Он входит в облако и при посредстве облака восходит туда, где был прежде. Выражение «где был» понимай не в смысле места и не в том смысле, что Он сложил с Себя плоть и воплотившееся Божество Его стало как прежде бесплотным; нет, выражение «где был», – внемли мне, – указывает на высоту бестелесности в телесности, на величие бесплотности в плотяности, на самосущую ценность Его добровольного смирения при воплощении Его неизменяемости, на то, что видимым образом Он уже не обращается или не обитает среди людей.

Деян.1:10–11. Вдруг предстали им два мужа в белой одежде и сказали: мужи Галилейские! что вы стоите и смотрите на небо? Сей Иисус, вознесшийся от вас на небо, придет таким же образом, как вы видели Его восходящим на небо.

Не сказали: «поднимаемого» или «несомого», но: «восходящего».

Если Он прежде креста, облеченный еще подверженным страданию и тяжелым телом, ходил по водам, то никто не должен сомневаться, что Он после того, как принял тело нетленное, рассекал воздух.

“Придет”, говорится, а не «послан будет». «Придет таким же образом», то есть с телом. Вот о чем они желали слышать, а также и о том, что Он снова придет во дни суда на облаке (см. Мф. 24:30). Мужами же евангелист называет Ангелов, показывая событие в том виде, в каком оно представлялось зрению, так как Ангелы и на самом деле приняли на себя образ мужей, чтобы не устрашить. Два же мужа предстали потому, что «устами двух или трех свидетелей подтвердилось всякое слово» (Мф. 18:16).

Сказав: «что вы стоите и смотрите на небо?» – они не позволяли им оставаться более на месте и надеяться снова увидеть Его, но побуждали их возвратиться наконец в Иерусалим на дело проповеди. Ангелы везде служат Ему как Господу – и при рождении, и при воскресении, и при вознесении, и прежде этого, перед явлением Его в мире плотью. Но Ангелы являлись так, что люди могли их видеть. Выражение же «в белой одежде» указывает или на чистоту Ангелов, или на то озарение, которое имело быть даровано святым апостолам. Иначе надобно смотреть на выражение «видели Его». Зная, что явятся люди с поврежденным умом, которые будут говорить, что Он не с неба или пришел не с неба и не вознесся на небо, но перемещен в какое-нибудь место за пределы земли, к числу каковых относятся и последователи секты Виталия, – зная это, Господь вознесся перед глазами апостолов, когда они пристально смотрели на небо.

Деян.1:12. Тогда они возвратились в Иерусалим с горы, называемой Елеон, которая находится близ Иерусалима, в расстоянии субботнего пути.

Когда «тогда они возвратились!» Когда услышали сказанное Ангелами, потому что они никак не оторвались бы от места, если бы Ангелы не сообщили им о втором пришествии. И мне кажется, что это случилось в субботу, потому что Лука не указал бы так на расстояние: «с горы, называемой Елеон, которая находится близ Иерусалима, в расстоянии субботнего пути». Длина пути, которую дозволялось иудеям проходить в день субботы, была определенна. Иосиф Флавий в своей двадцатой книге древностей повествует, что гора Елеон отстояла от Иерусалима на восемь стадий.¹² И Ориген в пятой книге говорит: «Путь субботы составлял три¹³ локтя». Да и святая скиния с кивотом на таком расстоянии предшествовала стану и на таком расстоянии помещалась от него, какое дозволено было поклонникам проходить в субботу. Это расстояние – одна миля».¹⁴

Деян.1:13–14. И, придя, взошли в горницу, где и пребывали, Петр же и Иаков, Иоанн и Андрей, Филипп и Фома, Варфоломей и Матфей, Иаков Алфеев и Симон Зилот, и Иуда, брат Иакова. Все они единодушно пребывали в молитве и молении, с некоторыми женами и Мариею, Материю Иисуса, и с братьями Его.

Благоразумно перечисляет учеников. Так как один из них предал, другой отрекся, третий не поверил, то показывает, что, кроме предателя, все были налицо. Но как же он говорит: «с Материю Иисуса?» Хотя и сказал евангелист, что «с этого времени ученик… взял Ее к себе» (Ін. 19:27), но это нисколько не противоречит предыдущему, потому что если сам ученик этот был тут, то ничто не препятствовало соприсутствовать и Ей. Как не упоминает здесь об Иосифе? Не упоминает потому, что Иосиф уже умер, потому что если уверовали и соприсутствовали братья, которые прежде часто выражали недоверие, то гораздо более оказался бы верным и не захотел бы удалиться от лика апостолов, если бы был еще жив, Иосиф, который никогда не выразил никакого сомнения.

Деян.1:15–17. И в те дни Петр, став посреди учеников, сказал, – было же собрание человек около ста двадцати: мужи братия! Надлежало исполниться тому, что в Писании предрек Дух Святый устами Давида об Иуде, бывшем вожде тех, которые взяли Иисуса; он был сопричислен к нам и получил жребий служения сего.

“В те дни”, то есть во дни, бывшие до Пятидесятницы, «Петр, став посреди учеников, сказал», как ученик пламенный и такой, которому Христос вверил Свое стадо, и, наконец, как первый. Но обрати внимание: он делает все с общего соизволения и ничего – самовольно и самовластно. Он убеждает даже на основании предсказания и не говорит, что Давид сказал, но: «предрек Дух Святый устами Давида»; потом добавляет «об Иуде, бывшем вожде тех, которые взяли Иисуса». Замечай и здесь мудрость этого мужа, – замечай, как он в повествовании не оскорбляет и не говорит об Иуде презренном и презреннейшем, но просто заявляет то, что было; и не говорит, что иудеи стяжали, но: Иуда «приобрел землю», и справедливо, потому что хозяином по справедливости должен считаться тот, кто внес деньги, хотя бы покупали и другие. А плата была его. Слушай:

Деян.1:18–19. Но приобрел землю неправедною мздою, и когда низринулся, расселось чрево его, и выпали все внутренности его. И это сделалось известно всем жителям Иерусалима.

Говорит о наказании, какое понес Иуда в настоящей жизни, а не о будущем наказании, потому что души людей немощных не так обращают внимание на будущее, как на настоящее. Наблюдай: распространился не о прегрешении, а о наказании за оное, потому что Иуда не умер в петле, но жил еще и потом, так как был захвачен прежде, чем удавился. Об этом яснее рассказывает Папий, ученик Иоанна, в четвертой книге изъяснения словес Господних. Он говорит так: «Великий пример нечестия представлял в этом мире Иуда, тело которого распухло до такой степени, что он не мог проходить там, где могла проезжать повозка, и не только сам не мог проходить, но даже и одна голова его. Веки глаз его настолько, говорят,¹⁵ вспухли, что он вовсе не мог видеть света, а самых глаз его невозможно было видеть даже посредством медицинской диоптры, так глубоко находились они от внешней поверхности… После больших мучений и терзаний он умер, говорят, в своем селе; и село это остается пустым и необитаемым даже доныне; даже доныне невозможно никому пройти по этому месту, не зажав руками ноздрей. Таково зловоние, которое сообщилось от его тела и земле». Это служило для апостолов некоторым облегчением. Но как утроба Иуды излилась, так и утроба еретика Ария.

Деян.1:19–20. Так что земля та на отечественном их наречии названа Акелдама, то есть «земля крови». В книге же Псалмов написано: «да будет двор его пуст, и да не будет живущего в нем», и: «достоинство его да приимет другой».

Название селу “Акелдама” дали иудеи по поводу происшедшего с Иудой. Петр же приводит здесь этот факт, представляя в свидетели врагов, давших земле сей такое имя. Слова «да будет двор его пуст» (см. также Пс. 68:26) сказаны об этой земле и о доме Иуды, ибо что могло бы быть пустее кладбища, и кладбища общественного, каковым стала эта земля? А слова: «достоинство его да приимет другой» (см. также Пс. 108:8) указывают на сан священства.

Деян.1:21–22. Итак надобно, чтобы один из тех, которые находились с нами во все время, когда пребывал и обращался с нами Господь Иисус, начиная от крещения Иоаннова до того дня, в который Он вознесся от нас, был вместе с нами свидетелем воскресения Его.

Представляет дело общим с братией, чтобы оно не встретило возражений и не подало повода к состязаниям. Поэтому и в начале беседы говорил: «Мужи братие, следует избрать из вас», – предоставляя выбор всем, а вместе с тем и избранным предоставляет честь, и сам освобождается от нарекания со стороны кого бы то ни было. А что так должно было быть, об этом он и сам говорит, и пророка приводит во свидетели. Из кого же следовало избрать? «Из тех, которые находились с нами во все время». Говорит потому, что это необходимо так и должно было быть. И не сказал: «из честных людей, которые с нами», потому что тогда показалось бы, что он оскорбляет прочих. А теперь дело решалось временем. «Был вместе с нами свидетелем воскресения Его», дабы лик учеников не был усечен ни с какой стороны. Говорит: «свидетелем воскресения», а не чего-либо другого, ибо кто явится достойным свидетельствовать о том, что Господь, Который ел и пил с учениками, и был распят, и воскрес, тому гораздо более можно и должно поручить свидетельствовать и о прочих событиях, потому что искомым было воскресение, так как оно совершилось втайне, а прочее – явно.

Деян.1:23–26. И поставили двоих: Иосифа, называемого Варсавою, который прозван Иустом, и Матфия. И помолились и сказали: Ты, Господи, Сердцеведец всех, покажи из сих двоих одного, которого Ты избрал принять жребий сего служения и Апостольства, от которого отпал Иуда, чтобы идти в свое место. И бросили о них жребий, и выпал жребий Матфию, и он сопричислен к одиннадцати Апостолам.

«И поставили двоих». Почему не многих? Чтобы не вышло большого нестроения, притом же и дело касалось немногих. Благовременно взывают в молитве к Сердцеведцу. Не говорят далее: «избери», но: «покажи… которого Ты избрал», зная, что у Бога все определено прежде помышления человеческого. Везде избрание называет «принять жребий», показывая этим, что все происходит по Божию человеколюбию и по Божию избранию, и напоминая им о древних событиях, потому что как левитов, так и их Бог избрал Себе по жребию.

Что же за мужи были они? Может быть, они были из числа семидесяти, бывших с двенадцатью апостолами, или из других верующих, но более пламенно веровавшие и более благочестивые, чем прочие. Таковы были и Иосиф, и Матфий. Называет же Иосифа и Варсавою, и Иустом, быть может, и потому, что у них этими именами называлось одно лицо; но, может быть, и вследствие перемены образа жизни давалось новое название; наконец, прозвание, может быть, присваивалось образу занятий. Отчего же не начинает слово Иаков, приявший епископство в Иерусалиме, но право говорить народу уступает Петру? Оттого, что он был проникнут смирением; тогда не думали ни о чем человеческом, но имели в виду пользу общую. По той же самой причине и апостолы уступают ему кафедру и не соревнуют ему, и не спорят с ним.

Почему предпочитают избрание посредством жребия? Потому, что они еще не считали себя достойными узнать об этом посредством какого-либо знамения и Дух Святый еще не сошел на них; да и не было нужды в знамении, потому что жребий имел великое значение. Если уже в том случае, когда для определения правильного мнения относительно Ионы не помогли ни молитва, ни мудрость мужей, а напротив, так много значил жребий, то тем более – в этом случае.

«Идти в свое место». Место, которое имел достойно занять Матфий, Лука называет “своим”, или «собственным», потому что как Иуда еще прежде, чем ниспал с него, с того времени, как заболел недугом сребролюбия и предательства, был уже отчужден от места сего, так точно еще прежде, чем Матфий занял это место, с того времени, как он соделал себя достойным такого дара, оно стало его собственностью. И иначе: «в свое место»: каждый своими делами приготовляет себе или хорошее, или худое место. Итак, когда Лука говорит это, то говорит, что Иуда пошел «в свое место» – худое, которое он устроил себе предательством Иисуса; потому что места хороши или худы для нас не по природе, но своими делами мы изготовляем себе место. Слово «место» имеет много значений. Оно означает, между прочим, должность какую-либо; так, мы говорим «место епископа или пресвитера». Можно видеть то же самое и из противного, смотря по тому, как каждый уготовляет себе свое место своими делами: так можно иметь место лжеучителя и лжеапостола, равно как тирана и виновника других преступных дел.

Итак, поелику и Иуда, увлекшись страстью к сребролюбию, занял место предателя, то справедливо о нем сказано: «идти в свое место». Лишившись за свои действия места в лике апостолов, он устроил себе «свое место.

* * *

⁸ То есть восстав из мертвых. – Примеч. ред.

⁹ То есть вознесшись на небо. – Примеч. ред.

¹⁰ То есть не каждый день в продолжение сорока дней. – Примеч. ред.

¹¹ То есть когда Иисус Христос говорил им: примите Духа Святаго (Ін. 20:22) и т. д. – Примеч. ред.

¹² Стадия – 125 шагов (восемь стадий ­ 1000 шагов). – Примеч. ред.

¹³ Место, без всякого сомнения, поврежденное; у Оригена – 2000 локтей (­ 1000 шагов). – Примеч. ред.

¹⁴ Миля ­ 1000 шагов. – Примеч. ред.

¹⁵ Папий представляет этот рассказ в смысле молвы, а не в смысле истинного предания; поэтому делает оговорку: «говорят». – Примеч. ред.

Глава вторая

Деян.2:1–4. При наступлении дня Пятидесятницы все они были единодушно вместе. И внезапно сделался шум с неба, как бы от несущегося сильного ветра, и наполнил весь дом, где они находились. И явились им разделяющиеся языки, как бы огненные, и почили по одному на каждом из них. И исполнились все Духа Святаго, и начали говорить на иных языках, как Дух давал им провещевать.

Почему случилось это «при наступлении дня Пятидесятницы?» Потому что когда должен был сойти серп на жатву, когда следовало собирать плоды, тогда должен был сойти и серп слова; и как бы вместо серпа слетел изощренный¹⁶ Дух Святый.

И Христос говорит: «жатвы много, а делателей мало» (Мф. 9:37), и в другом месте: «Посмотрите на нивы, как они побелели и поспели к жатве» (Ін. 4:35). Восприняв начатки, Христос Сам первый вознес их, Сам же первый послал и серп. Почему же послал «при наступлении дня Пятидесятницы!» Потому что этому следовало быть, когда снова наступит праздник, чтобы бывшие при кресте Христовом могли видеть и это.

«Разделяющиеся языки, как бы огненные». Пострадавший по плоти добровольной страстью и воскресший из мертвых Господь совоскресил с Собой и нас, умерших грехом, и разрушил власть диавола. Поэтому до Пятидесятницы от Пасхи мы на молитве не делаем земных поклонов, воспевая победу над нашими врагами: «Они поколебались и пали, а мы встали и стоим прямо» (Пс. 19:9). Но, при явлении нам в огненных языках Духа Святаго, мы преклоняем колена, не вынося этого зрелища и показывая, что чрез Святаго Духа мы познали совершенное поклонение Святой Троице, потому что Бог «есть дух, и поклоняющиеся Ему должны поклоняться в духе и истине» (Ін. 4:24). Сошествие Святаго Духа совершилось в день Пятидесятницы по следующей причине. В день Пятидесятницы в Ветхом Завете дан был закон. Итак, в какой день дан был закон, написанный на скрижалях, в тот же день даровано законоположение Святаго Духа, начертанное не на скрижалях, но на сердцах. В день Пятидесятницы народ израильский получил закон в пустыне Синайской, потому что в четырнадцатый день первого месяца по лунному счислению, когда праздновали опресноки и тайну Пасхи, вышли сыны Израиля из Египта. От четырнадцатого дня считай до конца месяца семнадцать дней, потом тридцать дней следующего месяца и три дня третьего. Вот на сколько дней Пятидесятница позже праздника опресноков или Пасхи. Итак, от четырнадцатого дня первого месяца до третьего дня третьего месяца – пятьдесят дней. Посему говорится: «В третий месяц по исходе сынов Израиля из земли Египетской… сказал Господь Моисею: пойди к народу, [объяви] и освяти его сегодня и завтра» (Вих. 19:1,10). Это Господь говорит в новомесячии. «В третий день», говорится далее, «сойдет Господь пред глазами всего народа на гору Синай» (ст. 11). Итак, в какой день дан закон, в тот же нужно было даровать и благодать Духа, потому что как Спаситель, имея понести святое страдание, благоволил предать Себя на это страдание не в иное время, но в то, в которое закалали агнца, чтобы связать истину с самим образом, так и сошествие Святаго Духа, по благоизволению свыше, даровано не в иное время, но в то, в которое дан закон, чтобы показать, что и тогда законополагал и теперь законополагает Дух Святый. Итак, в Ветхом Завете закон дан был в пятидесятый день. А после пришествия в обетованную землю израильтяне в память об этом событии устроили праздник и в это время от начатков новых плодов и от новых колосьев приносили Богу; и это было символом праздника. Так как в день Пятидесятницы сносили снопы новых плодов и разные лица сходились под одно небо, то в этот же день имело быть и то, чтобы начатки от всякого народа всех живущих под небом народов собирались в один сноп благочестия и по слову апостольскому приводились к Богу.

Сноп колосьев служил прообразом этого, чтобы предобозначить собой снопы душ, избираемых из разных стран и приводимых к Богу.

Почему сошествие Святаго Духа было не без чувственных символов? Потому что если и при этом говорили, «что они напились сладкого вина» (Деян. 2, 13), то чего не сказали бы, если бы этого не было? Не просто был шум, но шум с неба и внезапный, чтобы более изумить их.

«Как бы от несущегося сильного ветра». Говорит, что сошествие Духа было с большой и сильной быстротой и заставило всех сойтись и сбежаться туда.

«Наполнил весь дом». Дух Святый наполнил весь дом, чтобы показать, что дар этот дарован не отдельно кому-нибудь, но всей полноте Церкви, потому что дом был символом Церкви, как купель – символ воды, а это – знак обилия и силы. Но дом наполнился не огнем, потому что это принудило бы их удалиться.

Что же всего удивительнее, так это то, что языки разделились «и почили по одному на каждом из» Прекрасно говорит, что разделились, дабы ты узнал, что посланная Утешителем сила одна и та же. Прекрасно также говорит: «как бы огненные», и «как бы от несущегося сильного ветра», чтобы ты не помыслил чего-либо чувственного о Духе. Итак, не просто был ветер, не просто огонь, но Дух Святый, являвшийся там. Наблюдай: когда Иоанн видел Святаго Духа, то видел Его в образе голубя, апостолам же нужно было видеть Его в образе огня. «Почили по одному на каждом из них», то есть остались и начали обитать, потому что выражение «почить» есть знак прочного и постоянного пребывания. На ком же почил Святый Дух – на двенадцати ли только или на ста двадцати? Ясно, что на всех, потому что апостол Петр не напрасно приводит слова пророка, когда говорит: «и будет в последние дни, говорит Бог, излию от Духа Моего на всякую плоть» (ст. 17). И они не просто приняли, но «исполнились все Духа Святаго», и притом все, а не апостолы только. – Наблюдай: когда они «единодушно пребывали в молитве и молении» (Деян. 1, 14), когда были исполнены любви, тогда сходит Дух. Для чего же Он явился в виде огня? Для того, чтобы показать, что Он одного и того же существа с Тем, Кто над купиною явился также в виде огня. И почил на голове; с головы же исполнил всего человека; и был виден на головах у них огонь не сожигающий, но освящающий и просвещающий. Почему же они приняли языки не на уста, а на голову? Не на язык, то есть не на физический орган дан Дух, чтобы не подумали, что они из своего чрева и из своих уст произносят то, чего не имели. Но как поднимающиеся на небо воды занимают вершины гор и уже с высот спускаются в долины, так благодать Духа, заняв верхнюю часть головы, как бы гору, распространилась потом на мозг, потом – на уста и на сердце и с головы наполнила собой совершенно всего человека. Почему же, еще повторяю, на голову? Потому что апостолы рукополагались в это время в учители вселенной, а рукоположение совершается не иначе, как на голову. Итак, тем, что языки были над головами, показывается образ рукоположения, потому что рукоположение совершается через возложение рук на голову, такой образ рукоположения в силе и доныне. Так как сошествие Святаго Духа бывает ныне невидимым образом, то на голову рукополагаемого архиерея возлагается Евангелие; и когда оно возлагается, тогда следует в этом видеть не иное что, как покоящийся на голове огненный язык – язык ради проповеди огненный – в силу слов «огонь пришел Я низвести на землю» (Лк. 12:49). Не сказал, что языки утвердились или поместились, но – “почили”; не сказал также «заняли поверхность», но – «почили на каждом из них», чтобы показать, что всякий муж, совершающий священнодействие, есть трон Божий.

«И начали говорить на иных языках». Благодать Божия благоволила определить изначально, чтобы слово апостолов было действенно; потому что зачем проповедники, если бы не было слушателей? А так как начаткам из язычников следовало стать участниками в вере с самых первых дней, то Лука прибавляет: «и начали говорить на иных языках». Почему же дар языков апостолы получили прежде других дарований? Потому что должны были разойтись по всем странам; и как во время столпотворения один язык разделился на многие, так теперь многие языки соединились в одном человеке и один и тот же человек, по внушению Святаго Духа, стал говорить и на персидском, и на римском, и на индийском, и на многих других языках. И дар этот назывался даром языков, потому что апостолы могли говорить на многих языках.

«Как Дух давал им провещевать». Не от себя апостолы говорили, но провещевали от Духа Божия, проповедуя, то есть уразумевая и провозглашая, изреченные святыми пророками свидетельства о Христе.

Деян.2:5–6. В Иерусалиме же находились Иудеи, люди набожные, из всякого народа под небесами. Когда сделался этот шум, собрался народ, и пришел в смятение; ибо каждый слышал их говорящих его наречием.

«Люди набожные». Уже то, что, оставив свои отечества, они обитали в Иерусалиме, было знаком их набожности. Особенно еще и потому, что люди, из различных стран отправившиеся на жительство в Иерусалим, оставили дома и родных. Выражение же «из всякого народа» употреблено вместо выражения «от многих языков», потому что в Писании часто употребляется слово «весь» вместо «многие»; так, в этом смысле сказано следующее: «излию от Духа Моего на всякую плоть» (Йоїл. 2:28), и: «все ищут своего, а не того, что угодно Иисусу Христу» (Флп. 2:21), и: «нет праведного ни одного» (Рим. 3:10). Выражением всецелости Писание обозначает в этих местах многих.

«Когда сделался этот шум, собрался народ, и пришел в смятение», то есть был смущен, изумился. Так как это случилось в доме, то, очевидно, народ сбежался отвне.

«Ибо каждый слышал их говорящих его наречием». Знали, что верующие, и особенно апостолы (так как собравшиеся обращали свои взоры более на апостолов), – галилеяне; и, однако ж, они говорили на удивительно многих языках.

«Народ… пришел в смятение», естественно, потому что сбежавшиеся полагали, что событие угрожает им за содеянное ими злодеяние против Христа; и совесть их раздирала их души, так как умерщвление Христа было еще живо в памяти и они страшились всего. Но это укрепляло апостолов, так как и сами слушатели давали им знать, что это – чудесный дар, потому что апостолы не понимали, что известное выражение было парфянское, но узнали это от слушателей. Упоминает также и о враждебных народах – критянах, аравлянах и других; это было символом того, что они победят всех, так как в Иерусалиме было много пленных. Итак, свидетельство отовсюду: и от граждан, и от чужестранцев, и от прозелитов.¹⁷

Деян.2:7–13. И все изумлялись и дивились, говоря между собою: сии говорящие не все ли Галилияне? Как же мы слышим каждый собственное наречие, в котором родились, Парфяне, и Мидяне, и Еламиты, и жители Месопотамии, Иудеи и Каппадокии, Понта и Асии, Фригии и Памфилии, Египта и частей Ливии, прилежащих к Киринее, и пришедшие из Рима, Иудеи и прозелиты, Критяне и Аравитяне, слышим их нашими языками говорящих о великих делах Божиих? И изумлялись все и, недоумевая, говорили друг другу: что это значит? А иные, насмехаясь, говорили: они напились сладкого вина.

Везде наряду с добродетелью порок. Одни удивлялись, другие поносили. Первые поистине были набожны; они потому и жили в Иерусалиме, что по закону им позволялось трижды в год являться в иерусалимском храме. Но обрати внимание на безумие других: «они напились», говорят, «сладкого вина», хотя и время было не такое, в которое можно было бы предположить что-либо подобное, потому что был праздник Пятидесятницы и час третий; но злоба не останавливается ни перед чем. А главное: когда одни, бывшие частью из иудеев, частью – из римлян, частью – из пришельцев, а, быть может, частью – и из распинавших, словом, почти из всех народов, слыша проповедь апостолов, удивлялись и утверждали, что апостолы говорят на их языках, нашлось несколько таких, которые, однако ж, поносили апостолов. Поносившие понимали ли, когда апостолы говорили на разных языках, или нет? Если они не понимали, то как выходит, что апостолы говорили на всех языках? Если же понимали, то как осмелились обвинять их в опьянении, имея налицо обличителей – тех самых мужей, которые слышали и понимали, что апостолы говорят на разных языках и что они не пьяны? Это пусть разрешит кто-нибудь другой; я же утверждаю наоборот: если бы они не понимали, то никак не унизили бы чуда до опьянения (не назвали бы чуда пьянством), так как для чего было бы и стараться об унижении того, что не причиняет никому никакой досады? Поэтому и Лука называет их поносителями, как бы хулителями и клеветниками. Итак, они клеветали, понимая то, о чем говорилось, но клеветали потому, что были недовольны тем, что говорилось, так как апостолы прославляли великие дела Божии. Каким же образом, понимая то, что говорилось, они приписывали это опьянению? Вследствие великого безумия и чрезмерной жестокости. Ведь у многих, если они недовольны тем, что говорится, в обычае считать говорящего или беснующимся, или сумасшедшим или обвинять в опьянении и непонимании того, что он говорит, хотя тот, кто говорит, и говорит здраво, а поноситель, при обвинении первого, слушает и понимает его. А эти, обвиняя апостолов в опьянении, выказали еще больше дерзости, потому что хотя сами и слушали их на своем языке, но полагали, что другие люди, люди самых разнообразных наречий, не понимали их. Сами понимали то, что говорилось, а об остальных, из-за которых и оклеветали апостолов в опьянении, думали, что те не понимают чуда. Как в то время, когда Господь изгонял бесов, они хотя и понимали, и видели эти чудесные действия, но вместо должного прославления оклеветали Господа в том, будто Он совершал их силою веельзевула; также видя исцеляемыми всякие болезни и страдания, они эти чудесные действия сделали поводом к зависти, доносам и убиению, – так и теперь, не имея возможности отрицать чудесность и сверхъестественность языков, они, однако же, дерзнули унизить чудо до опьянения. Но обрати внимание и на злоухищрение. Так как было невероятно, чтобы кто-нибудь был пьян в такой час и в особенности люди, испытавшие много опасностей и ужасов, то они приписывают все качеству вина, говоря о нем “сладкого”.¹⁸ Здесь наглость домогается уже только того, чтобы сказать что-нибудь, а не того, как бы сказать поосновательнее. Поэтому и то, что высказывается ими, неясно полно глупости и безумия. Заметь, как злоба изобличается и временем года и часом дня. Откуда глевкос в дни Пятидесятницы? Глевкосом называется новое вино.¹⁹ Далее, опьянение дает силу говорить на разных языках – опьянение, которое и природного языка лишает! Посмотри, что устрояет Бог. Иудеи отказались бы войти и послушать, если бы не подозревали, что это клевета. Господь допустил клевету, чтобы собрать многих слушателей.

Деян.2:14–15. Петр же, став с одиннадцатью, возвысил голос свой и возгласил: мужи Иудейские и все живущие в Иерусалиме! сие да будет вам известно, и внимайте словам моим: они не пьяны, как вы думаете, ибо теперь третий час дня.

Выше видел ты промышление; здесь замечай мужество, потому что если все слушатели удивлялись, то разве не столь же было удивительно и то, что человек простой и некнижный возвысил голос среди такого множества несмотря на то, что были и клеветавшие, и способные убить? Ужели это не выше человеческих сил? Но посмотри: тотчас по возвышении голоса он (то есть Петр) изобличает обман, доказывая, что они не пьяны. Но они и не в исступлении. Что же такое происходит с ним и с одиннадцатью? Петр произносил общее мнение и общий голос и был устами всех, а одиннадцать предстояли тут, свидетельствуя о том, что он говорил. «Возвысил голос свой», то есть начал речь с большим дерзновением для того, чтобы тотчас, в начале ее, почувствовали благодать Духа. Тот, кто не выдержал вопроса слабой рабы, тот самый среди народа и убийц говорит с таким дерзновением. Прежде чем получил дар языков, Петр устрашился, когда спрашивала его одна только рабыня придверница, и говорил: «не знаю Человека Сего» (Мк. 14:71). Там одна рабыня и великий страх, здесь – неисчислимое множество и голос, полный великого дерзновения. Не сказал: «они не пьяны, как вы» клевещете, но: «как вы думаете», потому что говорит уже более кротко и не желает доказывать настойчиво, что они говорили это по злобе, но приписывает им незнание, а не обличает в нечестии, предуготовляя для них путь к обращению. И что значит возражение, что не в обычае упиваться в третьем часу? Но Петр не остановился на нем, потому что и сами они не так думали об апостолах, но говорили так только по клевете.

Деян.2:16–18. Но это есть предреченное пророком Иоилем: «И будет в последние дни, говорит Бог: излию от Духа Моего на всякую плоть; и будут пророчествовать сыны ваши и дочери ваши; и юноши ваши будут видеть видения, и старцы ваши сновидениями вразумляемы будут. И на рабов Моих и на рабынь Моих в те дни излию от Духа Моего, и будут пророчествовать.

Ссылается не на Христово имя, не на Христово обетование, но на обетование Отца. Замечай и предусмотрительность Петра. Не умолчал о пророчестве, но и не сказал прямо о том, что касается Христа: что Он после того, как был распят и воскрес, обещал им, апостолам, этот дар. Если бы он, Петр, сказал это, то испортил бы все; хотя это и могло доказать Божественность Христа, но показалось бы невероятным. Вопрос же в том, чтобы поверили тому, что говорится; а то, что показалось бы невероятным, заставило бы их поколебаться. Этих недоумений ничто не в состоянии разрешить, кроме пророческого свидетельства. Итак, когда возникает какой-нибудь сомнительный вопрос, не прибегай к рассуждениям. Рассудочные обсуждения так же опровергаются, как составляются, а глас Божий кто разрушит? Рассуждение разрушается, Писание не разрушается. Не сказано: «излию Дух Мой», но: «от Духа Моего». Не Дух, но дар Духа изливается «на всякую плоть», и именно на уверовавшую, то есть на язычников. Но он еще не открывает им этого, а слова «на всякую плоть» подают им и добрые надежды и не позволяют ожидаемые блага присваивать себе одним; через это самое он подсекает и зависть в самом ее корне. Обрати же внимание на то, как разнообразно откровение Святаго Духа. Один, имея благодать Духа, пророчествует; другой, неспособный на это служение, получает дар видений: так Петр в шестом часу дня видит сосуд, Корнилий в девятом часу видит Ангела. Видение сердцем не называется «взглядом» или «взором», но «видением». Иначе видят видение; иначе видят теорему, когда видят не глазами; иначе поучаются образами, какие представляются во сне.

Деян.2:19–21. И покажу чудеса на небе вверху и знамения на земле внизу, кровь и огонь и курение дыма. Солнце превратится во тьму, и луна – в кровь, прежде нежели наступит день Господень, великий и славный. И будет: всякий, кто призовет имя Господне, спасется» (Йоїл. 2:28-32).

Этими словами пророк наперед ясно предсказывает и о будущем суде, и о разрушении Иерусалима, и о плене иудеев, и о событиях, имевших быть при кресте Христовом, и, наконец, о том, что случилось с иудеями вследствие римской войны, когда в Иудее проливалось римлянами множество крови, когда развевался дым от сожигаемых городов и селений. Через это иудеи несли наказание за свою дерзость против Христа, за дерзость, которой не перенесло и самое солнце и смежило свое око, световую силу, и луна свой сребровидный образ изменила в красный свет. Говорят, однако же, будто много подобных явлений было на небе и во время разрушения Иерусалима; так свидетельствует Иосиф Флавий. Впрочем, словами: “луна” превратится “в кровь”, пророк указывает и на чрезмерную жестокость заклания (то есть распятия Господа). Но почему происходит это в третьем часу? Чтобы показать чудесность этого явления: блеск огня виден среди светлого дня, когда все на площади! Впрочем, составитель богослужебных песней понимает сказанное пророком так: кровь – воплощение, огонь – Божество, курение дыма – Святый Дух, осенивший наитием Деву и исполнивший мир благовонием, а под днем Господним разумеет день воскресения.

Но Господь говорит: «излию от Духа Моего… прежде нежели наступит день Господень». Скажи иудею: «Если одно лицо и одно имя у Божества и если Бог говорит Сам о Себе, то почему не сказал: „прежде чем прийти дню Моему“»? Если, говорит Петр, вы согрешаете теперь безнаказанно, так на это не надейтесь, потому что это только начало того великого и трудного дня. Подвигнув этим и устрашив сердца их, он успокаивает их и дозволяет им питать добрые надежды. «И будет: всякий, кто призовет имя Господне, спасется». Но не просто призовет, потому что говорится: «не всякий говорящий Мне: «Господи! Господи!» (Мф. 7:21), нет, но – всякий, кто призовет с расположением и с доброй жизнью. Включив теперь в свою речь слово о вере (о необходимости веры), потому что спасение зависит от призывания, он делает свою речь удобопонятной. Имя Господне, по объяснению Павла, призывается во имя Христа, но Петр на этот раз не решился открыть это своим слушателям.

Деян.2:22–24. Мужи Израильские! выслушайте слова сии: Иисуса Назорея, Мужа, засвидетельствованного вам от Бога силами и чудесами и знамениями, которые Бог сотворил через Него среди вас, как и сами знаете, Сего, по определенному совету и предведению Божию преданного, вы взяли и, пригвоздив руками беззаконных, убили; но Бог воскресил Его, расторгнув узы смерти.

Слово это не есть лесть; но так как Петр сильно укорил их, то теперь снисходит им и напоминает о праотцах, убеждая припомнить их веру, и снова начинает сначала, чтобы не возмутить их, так как намерен был напомнить им об Иисусе. Прежде, слушая пророка, они не могли возмущаться. И посмотри, как он ничего не говорит об истинах возвышенных, но начинает со сторон, которые говорят о великом смирении Иисуса. “Назорея”, говорит, называя Иисуса по отечеству, которое представлялось очень ничтожным. Как в тех случаях, когда Христос называется Божией Силой и Божией Премудростью, мы относим эти названия к Его Божеству, так в тех случаях, когда Он называется человеком и умершим за грехи наши, мы относим названия эти к Его плоти. И сам Он говорил некогда: «Ищете убить Меня, Человека, сказавшего вам истину» (Ін. 8:40), а еще некогда говорил: «Я и Отец – одно» (Ін. 10:30). Отсюда, на основании первого текста, возникла ересь самосатская, полагавшая, что Иисус был простой человек.

«Силами и чудесами и знамениями». Эту же мысль выражают и слова апостола Павла, что Он «открылся Сыном Божиим в силе» (Рим. 1:4), то есть Сыном, Которого дела и чудеса доказали, что Он поистине есть Сын Отца, потому что нет никакого различия между изречением: «открыть Сына Божия в силе» и изречением: «засвидетельствовать о Нем «силами и чудесами и знамениями», которые сотворил через Него Бог». Поистине Бог действует как бы через Сына, потому что через Него и «веки сотворил» (Євр. 1:2). А выражением “среди вас” призывает их в свидетели того, что говорит; «среди вас» – значит не тайно, не в уголке. Потом, напав на их беззаконие, старается снять с них ответственность за него и говорит: «по определенному совету», показывая этим, что они не своей силой сделали то, на что дерзнули, но потому, что Он Сам соизволил на это и что это определено было свыше.

Далее, чтобы не показалось, что они невинны, – так как хотя это и было определено, однако же убийцами были они, – чтобы не показалось так, он прибавляет: «руками беззаконных», то есть или через предателя Иуду, или через распявших Христа воинов. Хотя известно, что пригвоздившие Его ко кресту совершили беззаконие, тем не менее сначала Петр говорит об этом неясно, чтобы не довести их до отчаяния.

«Бог воскресил Его». Как он решился сказать среди убийц, что Христос воскрес? А если говорится, что Отец воскресил Его, так это по причине немощи слушателей, потому что посредством кого действует Отец? Посредством Своей силы, а сила Отца – Христос. Итак, Он Сам воскресил Себя, хотя и говорится, что Его воскресил Отец.

«Расторгнув узы смерти». Показывает, что и смерть мучилась как бы родами и страшно страдала, когда завладела Им, потому что Ветхий Завет болезни как бы рождающей смерти называет опасностью и бедствием для нее. Рождающая не удерживает того, что находится в ней, и не действует, но страдает и спешит освободиться. Прекрасно Петр назвал воскресение разрешением болезней (уз) смерти, так что можно сказать: разорвав беременное и страдающее родами чрево, Христос Спаситель появляется и выходит как бы из какой рождающей утробы, то есть из уз смерти и из среды ада. Поэтому Он и назван перворожденным из мертвых.

Деян.2:24–28. Потому что ей невозможно было удержать Его. Ибо Давид говорит о Нем: «видел я пред собою Господа всегда; ибо Он одесную меня, дабы я не поколебался. Оттого возрадовалось сердце мое и возвеселился язык мой; даже и плоть моя упокоится в уповании; ибо Ты не оставишь души моей в аде и не дашь святому Твоему увидеть тления. Ты дал мне познать путь жизни; Ты исполнишь меня радостью пред лицем Твоим» (Пс. 15:8-11).

Намащенные борцы были неуловимы для противников, и намащенные заклинатели были предохранены и защищены от зубов змия. Когда намащенный таинственно Духом Своим Христос вступил в борьбу со смертью и подчинился этому губителю, тогда появившийся противник был сокрушен, потому что смерти «невозможно было удержать Его». Потому не было возможно, что найдено было, что Он от Бога рожден, и что Ему чужды были всякие перемены или превращения, и что Он так восстал (воскрес), чтобы более уже не умирать.

Далее приводит Давида, превышающего всякий человеческий разум, потому что такого рода дело – пророчество, и говорит: «Ибо Давид говорит о Нем», а не о себе; и опять начинает со стороны смирения. Хотя и совершилось это теперь, но предначертано было издревле: Бог соизволял на это изначально и изначально так предначертал.

«Видел я пред собою Господа всегда». Называет Отца Господом Иисуса, потому что Иисус принял вид раба. Если же здесь говорится, что Отец “одесную” Сына, а в других местах говорится, что Сын “одесную” Отца, то этим обозначается их равенство.

«Даже и плоть моя упокоится в уповании.

Так как Иисус, восприяв смерть, совлек ту плоть, какую принял по плану домостроительства, чтобы снова воскресить ее от смерти, то справедливо, что плоть Его питала себя упованием в ожидании воскресения.

Хотя слова: «Ты не оставишь души моей в аде» некоторые и принимают за слова от лица Давида, не имея, впрочем, возможности доказать свою мысль, однако же они верно и благочестиво говорят, что тело воскресло, чтобы быть нетленным и духовным, так как воскресшая плоть после воскресения есть тело духовное и нетленное. «Путь жизни», то есть тот путь, который души праведников прошли вместе с Искупителем, выходя из преисподних мест. В словах «Ты исполнишь меня радостью пред лицем Твоим» под лицом следует разуметь явление Господа в Божественном образе и призрение на нас, которым Он ближе призрел нас.

Деян.2:29–31. Мужи братия! да будет позволено с дерзновением сказать вам о праотце Давиде, что он и умер и погребен, и гроб его у нас до сего дня. Будучи же пророком и зная, что Бог с клятвою обещал ему от плода чресл его воздвигнуть Христа во плоти и посадить на престоле его (2Сам. 7:12; Пс. 131:11), он прежде сказал о воскресении Христа, что не оставлена душа Его в аде, и плоть Его не видела тления (Пс. 15:10).

Изложив свидетельство Давида, присовокупляет «мужи братия». Когда намерен сказать что-либо великое, предварительно пользуется этим оборотом воодушевляя их и примиряя. А где не представлялось ничего такого, что могло бы быть вредным, там говорит с большой умеренностью. Если бы таким образом он сказал просто: «Это сказано Давидом», то показался бы суровым и скорее возбудил бы в них гнев, чем соделал бы их послушными. Оказанием же большой чести блаженному Давиду он достигает того, что является удобоприемлемой мысль, что пророчество это сказано о Христе. В таком духе построена и вся эта речь его.

Так, сказав, что Давид «и умер и погребен», не сказал: «и не воскрес», но: «и гроб его у нас до сего дня». Это равняется выражению «и не воскрес». Далее не прямо переходит ко Христу, но снова прославляет Давида, и этими прославлениями Давида достигается цель слова, потому что для того и говорится это, чтобы иудеи ради чести, оказываемой ими Давиду, и ради его рода приняли слово о воскресении Христа, так что если бы этого не было (то есть если бы они не приняли слова о воскресении), то и оказали бы пренебрежение к пророчеству, и подорвали бы уважение к себе самим.

«Бог с клятвою обещал». Не сказал: «обещал», но: «с клятвою обещал», указывая этим на непреложность обетования.

«Посадить на престоле». Престол употребляется вместо Царства во многих местах Божественного Писания; например: «Престол Твой, Боже, вовек» (Пс. 44:7).

«Воздвигнуть Христа во плоти». Говорит так потому, что по Божеству Он от века и всегда сидит вместе с Отцом; приписывает же все Отцу, чтобы слушатели легче могли принять то, что говорится.

Но каким образом Он сидит на престоле Давидовом? Таким, что Он есть Царь и иудеев, и тем более тех, которые распяли Его.

Деян.2:32–36. Сего Иисуса Бог воскресил, чему все мы свидетели. Итак Он, быв вознесен десницею Божиею и приняв от Отца обетование Святаго Духа, излил то, что вы ныне видите и слышите. Ибо Давид не восшел на небеса; но сам говорит: «сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих» (Пс. 109:1). «Итак твердо знай, весь дом Израилев, что Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса, Которого вы распяли.

Снова указывает на Отца, хотя достаточно было и прежнего указания. Но он знал, как полезно было это для слушателей в деле принятия ими того, что особенно необходимо. Выражением быв “вознесен” Давид указал на вознесение и на то, что Он (Иисус) – на небесах, но и это сначала не ясно. Смотри: в начале слова, когда и пророка Иоиля привел в свидетели, не говорил, что Христос послал Духа Святаго, но говорил, что послал Его Отец. А когда напомнил и о знамениях Христовых, и о том, что сделано было против Христа, и когда с дерзновением высказал истину об Его воскресении, тогда, наконец, говорит уже, что Христос излил Духа Святаго, что, следовательно, пророк о Нем говорил: «И будет в последние дни» (ст. 17). «Обетование» же разумеет или то, которое обещал Сам апостолам, или то, которое обетовал Иисусу Отец прежде креста и страданий. А так как Петр имел сказать великую и высокую истину – что Духа Святаго излил Христос, – то затеняет ее, сказав, что Отец дал Ему это обетование, потому что кто бы что ни говорил, но если слово свое оканчивает без пользы, то говорит напрасно и попусту. Петр показывает также, что крест не только не унизил Иисуса, но придал Ему еще более блеска. Если тогда, по гласу Иоанна: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11), – Отец дал Ему обетование, то теперь исполнил обетование.

«Сам говорит: «сказал Господь Господу моему…» Здесь Петр говорит уже без опасения, так как сказанное выше ободрило его. Но какое значение в словах «сказал Господь Господу моему!» Если уже Давид называет Его (Иисуса) Господом, то тем более иудеи не должны отрицать этого.

Словами же Давида «доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих» навел Петр на них страх как средство победить их. А чтобы не подорвать веры в себя, он приписывает все Отцу. После того как сказал о предметах великих, он слово свое снова сводит на дела смирения Иисуса.

А кто сии враги, это объясняет апостол, взывая: «Последний… враг истребится – смерть, потому что все покорил под ноги Его» (1Кор. 15:26-27). В словах «седи одесную Меня» мы уразумеваем равночестность Отца и Сына, так как понятия «правый» или «левый» немыслимы по отношению к бестелесной сущности.

«Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса». Выражение “соделал” употреблено вместо «поставил», потому что речь идет не о существовании и не об ипостасности. <…>

Деян.2:37–40. Услышав это, они умилились сердцем и сказали Петру и прочим Апостолам: что нам делать, мужи братия? Петр же сказал им: покайтесь, и да крестится каждый из вас во имя Иисуса Христа для прощения грехов; и получите дар Святаго Духа. Ибо вам принадлежит обетование и детям вашим и всем дальним, кого ни призовет Господь Бог наш. И другими многими словами он свидетельствовал и увещевал, говоря: спасайтесь от рода сего развращенного.

Видишь, сколько благоснисхождения и как оно более, чем суровость, способно проникать в сердца людей и смягчать их. Хотя блаженный Петр и напоминает им в этом месте об их дерзновениях, но напоминает кротко, не прибавляя ничего оскорбительного для них. Устыдились благоснисхождения Петрова, то есть того, что с ними, предавшими смерти Самого Господа, поднимавшими руки на апостолов и желавшими истребить их, Петр говорил с заботливостью, как отец и учитель. «Умилились», говорится: не просто убедились, но познав себя, потому что говорят: «что нам делать, мужи братия?» – как бы недоумевая и беспокоясь за свои дерзновения. Кого прежде называли обманщиками, тех называют теперь братьями и при этом не дерзают употреблять этого названия перед лицом тех, кого так называют, но желают заявить через это свою любовь и то, как сильно иудеи стали расположены к апостолам. Поэтому, как показывает начало речи Петровой, и сами апостолы называли их этим именем.

Хотя вопрос был предложен всем апостолам, однако же снова отвечает “Петр”, – так как сами апостолы предпочитали его уста, – и говорит: «покайтесь, и да крестится каждый из вас во имя Иисуса Христа». Слова эти не противоречат следующим словам Евангелия: «Крестя их во имя Отца и Сына и Святаго Духа» (Мф. 28:19), потому что Церковь исповедует Святую Троицу нераздельной, так что, вследствие единства трех ипостасей по существу, крещаемый во имя Христа крещается в Троицу, так как Отец и Сын и Святый Дух нераздельны по существу. Если бы имя Отца было не Бог и имя Сына – не Бог, и имя Святаго Духа – не Бог, то следовало бы сказать «во имя Бога Иисуса Христа», или даже просто – только «в Сына». Но Петр говорит во «имя Иисуса Христа», зная, что имя Иисуса есть Бог, равно как и имя Отца, и имя Святаго Духа.

«И получите дар Святаго Духа». Заметь: Петр показал, что дар Христов и дар Святаго Духа – один и тот же дар, так как одно и то же и достоинство их. Беседуя выше, он назвал этот дар обетованием, которое «вам принадлежит… и детям вашим», потому что дар ценнее, когда блага переходят и к наследникам, «и всем дальним». Если же этот дар – для дальних, то тем более – для вас, близких. Обрати внимание на то, когда указал иудеям на призвание язычников, сказав: “и дальним”. Когда? Тогда, когда нашел их умилившимися и познавшими себя. Когда душа осуждает себя саму, тогда она уже не может завидовать.

Деян.2:41–47. Итак охотно принявшие слово его крестились, и присоединилось в тот день душ около трех тысяч. И они постоянно пребывали в учении Апостолов, в общении и преломлении хлеба и в молитвах. Был же страх на всякой душе; и много чудес и знамений совершилось через Апостолов в Иерусалиме. Все же верующие были вместе и имели всё общее. И продавали имения и всякую собственность, и разделяли всем, смотря по нужде каждого. И каждый день единодушно пребывали в храме и, преломляя по домам хлеб, принимали пищу в веселии и простоте сердца, хваля Бога и находясь в любви у всего народа. Господь же ежедневно прилагал спасаемых к Церкви.

Здесь исполнение пророчества, в котором говорится: «кто слыхал таковое? кто видал подобное этому? возникала ли страна в один день? рождался ли народ в один раз, как Сион, едва начав родами мучиться, родил сынов своих?» (Іс. 66:8).

«Был… страх на всякой душе», потому что не пренебрегали происходившим, как бы чем-либо случайным. Так как Петр был преисполнен обильной благодатью и открывал обетования и будущее, то очень естественно, что они были объяты страхом, тем более что свои слова он подтверждал и совершаемыми чудесами, и знамениями. Как при Христе прежде – знамения, потом – учение, потом – чудеса, так и теперь.

«Все… верующие были вместе», то есть не по месту, но по расположению и по мыслям, по постоянному согласию между собой и по любви. А слова «смотря по нужде каждого» употребляет не просто, но в смысле «экономии», потому что это выражение показывает, что апостолы поступали не так, как у эллинов мудрецы, из которых одни оставили свои поля, другие побросали в море много золота. Но это было не презрение богатства, а глупость и безумие: диавол постарался очернить творения Божии. Благоразумно пользоваться богатством – не пустая вещь.

«Каждый день единодушно пребывали в храме». Не один день или два, или три, но ежедневно и единодушно, как бы в одной душе. Замечай: уверовавшие иудеи ничего другого не делали, только постоянно пребывали в храме, так как, став внимательнее к истинной вере, они исполнились большого благоговения и к этому священному месту. И апостолы не отвлекали их оттуда, чтобы не повредить им.

«Преломляя по домам хлеб». Дом священный разумеет и теперь, потому что ели они в этом доме. А выражение «преломляя… хлеб» показывает их великое воздержание и умеренность в пище, потому что «принимали пищу» говорится, а не «пресыщались пищей». Таким образом, по вере они и самую жизнь свою изменяли к лучшему. А каким же образом они имели благодать у всех людей? Лука говорит: «находясь в любви у всего народа». Как же это? Своими действиями – милостыней и чистотой обращения. Священники по ненависти и зависти отступили от них и нападали на них, но у народа они имели любовь.

* * *

¹⁶ В виде языков, которые представляются изощренными. – Примеч. ред.

¹⁷ Обращенные из язычников. – Примеч. ред.

¹⁸ Небродившее вино (см. ниже). – Примеч. переводчика.

¹⁹ Вино, приготовляемое из плодов, которые ко дню Пятидесятницы не могли созреть. – Примеч. переводчика.

Глава третья

Деян.:1–7. Петр и Иоанн шли вместе в храм в час молитвы девятый. И был человек, хромой от чрева матери его, которого носили и сажали каждый день при дверях храма, называемых Красными, просить милостыни у входящих в храм. Он, увидев Петра и Иоанна перед входом в храм, просил у них милостыни. Петр с Иоанном, всмотревшись в него, сказали: взгляни на нас. И он пристально смотрел на них, надеясь получить от них что-нибудь. Но Петр сказал: серебра и золота нет у меня; а что имею, то даю тебе: во имя Иисуса Христа Назорея встань и ходи. И, взяв его за правую руку, поднял.

Эти два апостола всюду показаны как имеющие большое единодушие: Петр делает знак Иоанну (см. Ін. 13:24); оба вместе пришли ко гробу (см. Ін. 20:3). К слову сказать, писавший эту книгу опускает прочие знамения, а об этом знамении, как таком, которое подействовало на всех, говорит. А «шли… в храм» зачем? Ужели они жили еще по-иудейски? Этого быть не могло. Они поступали так, приспособляясь к народу и считая это делом полезным. Смотри, как постоянно пребывали они на молитве и в девятом часу молились вместе. Точное же упоминание и о месте, и о времени Лука делает, чтобы дать отчет в том, что он описывает. Если так, то как же не называет он имени хромого? Это потому, что апостолы и не знали его имени, так как человек этот вовсе был неизвестен им. А быть может, потому, чтобы не показалось, что они делают исцеления в знак признательности (благодарности) и по пристрастию. Или чтобы никто даже из самых наглых людей не мог подозревать их в обмане, подозревать, будто из благодарности к апостолам некоторые из их знакомых придумывали исцеления, которые будто бы совершены были над ними самими. Но как они не узнали имени хромого после его исцеления? Это потому, что у них не было времени заниматься тем, что не приносит никакой пользы. А мне кажется, что и многие не знали имени этого человека и называли его, по характеру его болезни, просто хромым, потому что болезнь его была так замечательна и так известна, что когда кто слышал упоминание о хромом, то, несмотря на то, что, быть может, были и другие хромые, тотчас воображал этого хромого. Но откуда они знали, что он «хромой от чрева матери?» Из всеобщей молвы, по общему всех свидетельству, так как его все знали вследствие постоянного пребывания при храме. Но апостолы могли узнать об этом и от него самого, по исцелении его. Почему его не приводили для исцеления ко Христу? Быть может, некоторые из усердных посетителей храма не верили в исцеления Христовы. Они не подвели его и к апостолам, несмотря на то, что видели, как они входили, и, конечно, знали, какие чудеса они совершали.

«Серебра и золота нет у меня». Не сказал «нет при себе», как обыкновенно мы говорим, но сказал «вовсе не имею». Смотри: Иоанн всюду молчит, а Петр говорит и за него. Итак, что же? Не имея серебра, ты оставляешь без всякого внимания твоего просителя? Нет. «Что имею, то даю тебе» говорит Петр. Так поступал и Христос, исцеляя больных часто одним словом, а часто, когда Он окружаем был людьми очень немощными по вере, и прикосновением, чтобы не показалось, что совершившееся исцеление произошло само собой.

«И, взяв его за правую руку, поднял». Этот способ исцеления указывал на воскресение, так как был образом воскресения.

Деян.3:7–10. И вдруг укрепились его ступни и колени. И, вскочив, стал, и начал ходить, и вошел с ними в храм, ходя и скача, и хваля Бога. И весь народ видел его ходящим и хвалящим Бога; и узнали его, что это был тот, который сидел у Красных дверей храма для милостыни; и исполнились ужаса и изумления от случившегося с ним.

«Ходя и скача», то есть испытывая себя и как можно более удостоверяясь, действительно ли стал здоров. Так как исцеление было необычайно и сверх ожидания, то естественно было и самому ему сомневаться относительно себя же самого. А иные говорят, что он и не умел ходить, поэтому и передвигал ногами как бы прискакивая. Смотри: он не успокаивается. Это частью от удовольствия, частью чтобы заградить уста и воспрепятствовать счесть это исцеление за обман. Скакал для того, чтобы в конце концов не оставалось никого, кто не знал бы об этом факте. По своему же расположению и по своей восторженной любви к апостолам Петру и Иоанну, а может быть, и по чувству благодарности к ним или из желания доставить им больше удовольствия, он не отлучался от них. Что же касается того, что чудо это совершилось в храме, так это для большей пользы и спасительности.

Деян.3:11–16. И как исцеленный хромой не отходил от Петра и Иоанна, то весь народ в изумлении сбежался к ним в притвор, называемый Соломонов. Увидев это, Петр сказал народу: мужи Израильские! что дивитесь сему, или что смотрите на нас, как будто бы мы своею силою или благочестием сделали то, что он ходит? Бог Авраама и Исаака и Иакова, Бог отцов наших, прославил Сына Своего Иисуса, Которого вы предали и от Которого отреклись перед лицом Пилата, когда он полагал освободить Его. Но вы от Святаго и Праведного отреклись, и просили даровать вам человека убийцу; а Начальника жизни убили. Сего Бог воскресил из мертвых, чему мы свидетели. И ради веры во имя Его, имя Его укрепило сего, которого вы видите и знаете, и вера, которая от Него, даровала ему исцеление сие перед вами.

Что значит выражение «исцеленный хромой не отходил от Петра и Иоанна!» То, что он боялся отставать от них, так как думал, что он до тех пор будет свободен от своего недуга, пока будет держаться и касаться их. В особенности же думал так потому, что Петр исцелил его, взяв за руку и подняв его. А в притворе случилось это потому, что один только этот притвор остался от храма Соломонова, так как Навуходоносор разрушил здание и возобновил его Кир Персидский.

«Мужи Израильские! что дивитесь сему.

Эта речь к народу исполнена большего дерзновения, чем прежняя, не потому, чтобы в прежней он боялся говорить смело, но потому, что тогда иудеи как люди лукавившие и дерзкие не могли еще вынести такого тона. Поэтому, начиная прежнюю речь, он в самом начале ее располагает их к вниманию следующими словами: «Сие да будет вам известно, и внимайте словам моим» (Деян. 2, 14). А здесь он не нуждается уже в таких оборотах, так как иудеи не выходили уже из себя, но внимание всех их обращается на знамение и они исполнились страха и изумления. Смотри, как он уклоняется говорить о славе самих апостолов, потому что ничто так не полезно для слушателей, как то, чтобы говорящий не только не говорил бы ничего о своем величии, но запрещал бы и всякому другому говорить об этом. Итак, презрев славу, какой могли достигнуть у людей, апостолы еще более прославили себя, показав людям, что то, что случилось, было делом не человеческим, но Божеским.

«Бог отцов наших… прославил Сына Своего Иисуса». Все еще придерживается в речи сторон уничижения Христова, однако же дерзость иудеев выставляет на вид, а не затеняет, как прежде. Делает же это более из желания подействовать на них; и последнее достигалось тем более, чем более Петр обнаруживал их виновность.

«Которого вы предали и от Которого отреклись перед лицом Пилата, когда он полагал освободить Его».

Два обвинения на иудеев: одно состоит в том, что Пилат, родом эллин, – человек, не видевший ни одного знамения и не знавший ни одного из пророков, хотел отпустить Иисуса, а другое – в том, что вы, по происхождению иудеи, – народ, воспитанный среди знамений и посвященный в пророчества о Христе, вы не хотели отпустить Его, тогда как хотел этого Пилат.

«От Святаго и Праведного отреклись, и просили даровать вам человека убийцу».

Сказав же, что вместо Христа иудеи испросили разбойника, Петр объяснил дело вполне, потому что этим доказывается, что они имели возможность отпустить Его. Если уже они отпустили разбойника, то тем более могли отпустить мужа неповинного. А они освободили злодея и убили благодетеля, так как убили «Начальника жизни». Если же Он – Начальник жизни, то, как имеющий жизнь в Себе Самом и как Виновник жизни, Он воскресил Себя Сам, «чему мы свидетели». Более не прибегает уже к пророчеству, но так как ему уже доверяли, то приводит в свидетели лик апостолов: “чему”, говорит, «мы свидетели».

«Ради веры во имя Его, имя Его укрепило сего». Говорит так, потому что исцеленный уверовал вследствие исцеления. Значит ли это, что хромой твердо стал на ноги, уверовав во имя Христово? Еще прежде, чем он уверовал, имя Христово, быв призвано, уже “укрепило” его. Такую великую имеет оно силу и столько источает благодатных даров. «И вера, которая от Него». А что это за вера, Господь Сам объясняет так: «Да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3). Чтобы не сказал кто-нибудь: «Если таким образом одно призвание “укрепило” хромого, то исцеление не менее скоро последует, хотя бы и неверный призвал имя Его и хотя бы призвал это имя для исцеления человека также неверующего», – итак, чтобы не сказал кто-нибудь этого, Петр прибавил: «и вера, которая от Него». То есть хотя велико и страшно имя это и хотя оно источает исцеления, но для этого нужно, чтобы души исцеляемых были достойны такой милости и чтобы молитвенники, предстательствующие за них, были способны умилостивить Дарователя исцелений, потому что если испрашивающий исцеления намерен оставаться неверным, то исцеление ни в каком случае не последует так легко и имя это никак не сделает своего дела, если призывается неверными: сыны Скевы не только другим не принесли пользы, но и себе повредили (см. Деян. 19, 13–16).

Деян.3:17–18. Впрочем я знаю, братия, что вы, как и начальники ваши, сделали это по неведению. Бог же, как предвозвестил устами всех Своих пророков пострадать Христу, так и исполнил.

Так как Петр сильно укорил иудеев, то снова смягчает речь свою, чтобы дать им возможность одуматься; и в оправдание их соизволил выставить два обстоятельства: одно – их незнание, другое – то, что все сказанное им было возвещено прежде. Но как же Петр не приводит о распятии Иисуса свидетельства из Писания? Впрочем, он и выше говорит, что «по определенному совету и предвестию Божию преданного… взяли» (Деян. 2, 23), и теперь излагает то же, только пространнее, говоря: «Бог… как предвозвестил устами всех Своих пророков». Прямого же свидетельства не приводит потому, что вместе с объявлением иудеям обвинений и наказания высказаны им и все свидетельства, как, например: «Ему назначали гроб со злодеями, но Он погребен у богатого» (Іс. 53:9). А в утешение их говорится, что они сделали это по «неведению; Бог же… так и исполнил». Это в то же время ответ и на слова всех иудеев, на слова, которые они в поношение Его говорили даже при кресте: «Пусть теперь Бог избавит Его [Иисуса], если Он угоден Ему» (Мф. 27:43), и: «Если Ты Сын Божий, сойди с креста» (Мф. 27:40) и тому подобное. Одного только Петр не говорил им: «Неразумные, это были пустые слова, потому что если так должно было быть и если все пророки свидетельствуют об этом, то очевидно, что это распятие случилось не по бессилию Христову, а скорее по неизреченному могуществу и премногой власти и по бесконечному Его человеколюбию».

Деян.3:19–21. Итак покайтесь и обратитесь, чтобы загладились грехи ваши, да придут времена отрады от лица Господа, и да пошлет Он предназначенного вам Иисуса Христа, Которого небо должно было принять до времен совершения всего, что говорил Бог устами всех святых Своих пророков от века.

Говорит не о том прегрешении иудеев, на которое они дерзнули во время распятия, так как выше сказал: «Впрочем я знаю, что вы, как и начальники ваши, сделали это по неведению» (ст. 17). Какое же значение имело то, что он сказал там «я знаю! Я знаю», говорит, то есть считаю полезным сказать так, чтобы устроить спасение ваше. А что «сделали это по неведению», знаю потому, что многие из вас обращаются и спасаются. Очевидно, он говорит это к обратившимся уже из них и уверовавшим. Как же так «по неведению» сделали они это? Какое незнание в том, чтобы испросить на свободу разбойника и не принять в свое общество Того, Кого присудил Пилат отпустить, а, напротив, убить Его? Но он говорил так, отворяя для них двери обращения; поэтому он не говорит: «Покайтесь в том, на что дерзнули вы во дни распятия», но – «покайтесь и обратитесь, чтобы загладились» и прочие «грехи ваши».

Итак, «покайтесь», говорит, «да придут времена» обновления. Но тут же показывает присутствующим, что они имеют подвергнуться многим скорбям, потому что такая речь может быть обращена только к тому, кому предстоят слезы и кто ожидает какого-либо утешения. Посмотри, как постепенно приближается к цели. В первой беседе указал на воскресение Иисуса и сидение Его на небесах; а здесь указывает уже на Его славное пришествие, которое называет временами «отрады от лица Господа», или обновления, потому что какие еще могли быть другие времена обновления или воскресения? И апостол Павел ставит вопрос об этих временах, когда говорит: и мы «воздыхаем под бременем» (2Кор. 5:4). Если же кто временами обновления вздумает называть времена, следовавшие после завоевания Иерусалима, то не встретит никакого препятствия, потому что и времена озлобления и пленения иудеев Бог сократил ради избранных, то есть для того, чтобы уверовавшие обрели обновление и освободились от этого сильного угнетения.

«Да пошлет Он предназначенного вам Иисуса Христа, Которого небо должно было принять до времен совершения всего».

Петр говорит так вместо того, чтобы сказать: «Небу необходимо принять Его, так как Он – Бог и должен сидеть всегда вместе с Отцом». Показывает причину, почему Он не приходит теперь, говорит, что следует прийти всему к концу, тогда и Он придет. Но как же Петр говорит: «Которого небо должно было принять?» Ужели оно еще не приняло Иисуса? Приняло, без всякого сомнения. Но отчего же он не сказал: «приняло»? Так говорит он, как человек, беседующий о прежних временах. Итак, смысл этого текста тот, что многое из предсказанного пророками еще не исполнилось, но исполняется и имеет исполняться до скончания мира, потому что вознесшийся на небеса Христос пребудет там до скончания мира и придет с силою тогда, когда исполнится, наконец, все, что предсказали пророки, то есть когда настанет конец и прекратится все чувственное, тогда Христос будет превыше небес.

Деян.3:22–26. Моисей сказал отцам: «Господь Бог ваш воздвигнет вам из братьев наших Пророка, как меня; слушайтесь Его во всем, что Он ни будет говорить вам. И будет, что душа, которая не послушает Пророка того, истребится из народа» (Повт. 18:15,18-19). «И все пророки, от Самуила и после него, сколько их ни говорили, также предвозвестили дни сии. Вы сыны пророков и завета, который завещавал Бог отцам вашим, говоря Аврааму: «и в семени твоем благословятся все племена земные» (Бут. 12:3). Бог, воскресив Сына Своего Иисуса, к вам первым послал Его благословить вас, отвращая каждого от злых дел ваших.

Сказал «воздвигнет… Пророка, как меня». Выражение “как меня” следует понимать не в смысле природы, а в смысле действия. Моисей уподобил себя Христу не по природе, но по действиям, потому что если бы выражение “как меня” он употребил в смысле природы, то воскрес бы не один, а многие. Пророком назван по человечеству Еммануил – посредник, как в свое время Моисей, Бога и человеков. Уподобляя Его в переносном смысле Моисею, я позволяю себе назвать Его даже Моисеем – истину позволяю себе сопоставить с тенью. Христос рождается в Вифлееме, Моисей родился в Египте. Моисей израильтянин, Христос по плоти тоже. Моисей из рода священнического, Христос – через Деву из рода Давидова. При Моисее – фараон, при Христе – Ирод. Фараон убивает детей, Ирод истребляет младенцев; тот избивает детей мужеского пола, и этот истребляет мужеский же пол. Моисей спасается при посредстве матери; Матерью же и вместе с Ней спасен и Христос.

«Истребится из народа». Будучи бессмертной, душа человеческая не совершенно истребляется, но ниспадает из какого-либо благого состояния, в какое прежде была поставлена. Так и Иуда истребился, то есть исключен из лика апостолов. Итак, поелику душа бессмертна, то под истреблением ее мы разумеем лишение ее тех благ, какие она имела бы вкусить, если бы жила богоугодно.

«Вы сыны пророков». Говорит «сыны пророков» вместо того, чтобы сказать «не должно ни унывать, ни думать, что вы лишились обетований». «Вы сыны пророков», так что они “к вам” говорили и ради вас все это совершилось. А что значит: «сыны… завета?» Это сказано вместо «наследники», но наследники, не приписанные только, а такие же, как сыны. “Сыны” сказал, между прочим, и для того, чтобы показать, что они – наследники по сыноположению. Итак, если вы сами этого хотите, то вы – наследники. Вот почему говорит Петр: «вы сыны пророков и завета… Иисуса», Которого Бог «воскресив… к вам первым послал… благословить вас». Послал Бог и к другим народам, но к вам, распявшим и убившим Его, послал прежде. Когда же? Только с креста? Нет, и после того, и после воскресения. Что сотворить? «Благословить вас» и спасти, если вы и сами действительно пожелаете отвратиться «от злых дел».

Глава четвертая

Деян.4:1–3.   Когда они говорили к народу, к ним приступили священники и начальники стражи при храме и саддукеи, досадуя на то, что они учат народ и проповедуют в Иисусе воскресение из мертвых. И наложили на них руки и отдали их под стражу до утра; ибо уже был вечер.

Еще не успели апостолы вздохнуть от прежних искушений, как впадают в другие. И смотри, как располагаются события. Сначала апостолы осмеяны все вместе; потом они впадают в опасности, но не вдруг. Прежде они оправдываются в народных собраниях и совершают после этого великое чудо, потом уже, после того, как стали смелее, вступают, по допущению Божию, в подвиги. А ты обрати взор свой на преуспеяния иудеев в лукавстве и бесстыдстве. Прежде, при Христе, они искали человека, который бы предал Его; теперь уже сами налагают руки, сделавшись после креста дерзновеннее и бесстыднее. А с ними, говорится, «были и начальники стражи при храме». Это для того, чтобы такой обстановкой придать делу характер публичного обвинения и выдать его как не свое. Так стараются делать они всегда.

«И отдали их под стражу до утра». Так поступили иудеи с апостолами и стерегли их, желая смирить, между тем продленное время сделало апостолов более неустрашимыми.

Деян.4:4.   Многие же из слушавших слово уверовали; и было число таковых людей около пяти тысяч.

Что это? Разве они не видели, что апостолы оправдались? И, несмотря на то, однако же, их связали. Как же они уверовали? Видишь явное содействие Божие? И нужно же было случиться тому, чтобы те, которые уверовали, были из числа более немощных. Но споспешествуемая Божественным Духом Петрова беседа бросила семя в глубь мысли и коснулась самой души их. Связали же апостолов священники перед лицом народа, чтобы и самих смотревших сделать более трусливыми, но вышло наоборот. А допрашивали апостолов наедине – из опасения, чтобы дерзновение их не произвело влияния на слушателей.

Деян.4:5–10.   На другой день собрались в Иерусалим начальники их, и старейшины, и книжники, и Анна первосвященник, и Каиафа, и Иоанн, и Александр, и прочие из рода первосвященнического; и, поставив их посреди, спрашивали: какою силою или каким именем вы сделали это? Тогда Петр, исполнившись Духа Святаго, сказал им: начальники народа и старейшины Израильские! Если от нас сегодня требуют ответа в благодеянии человеку немощному, как он исцелен, то да будет известно всем вам и всему народу Израильскому, что именем Иисуса Христа Назорея, Которого вы распяли, Которого Бог воскресил из мертвых, Им поставлен он перед вами здрав.

Кроме других неправд по отношению к апостолам, они (начальники, старейшины, книжники и первосвященники иудейские) не соблюдали даже и требований закона. Обрати внимание хотя бы на множество первосвященников, между тем по закону должен быть один, пока он жив. И на этот раз придали делу форму суда, чтобы потребовать апостолов к ответу перед неправедным судом. Разузнавали, «какою силою или каким именем». И, однако же, сами знали, потому что задержали апостолов вследствие того именно, что тяготились проповедью их о воскресении во Христе. Итак, для чего же допрашивают? Они ожидали, что апостолы, убоявшись суда и множества судей, откажутся от своих слов, – и думали исправить этим все дело, потому что, посмотри, как коварно спрашивают: «каким именем вы сделали это?» Да, они более желали, чтобы апостолы провозгласили исцеление делом своим, чем делом силы Христовой. Но посмотри, в какое затруднение ставили они апостолов. Они не хотели даже, чтобы произнесены были слова «исцеление хромого», ибо почему же они не говорят: что именно, а говорят «сделали это?»

«Начальники народа и старейшины Израильские». Замечай, какая философия. Там, где требует нужда, Петр очень укоряет их. Так, он назвал их почетными именами; но когда приступил к самому делу, тогда уже не отступает от подобающего обличения, косвенно напоминая им, что по поводу таковых дел они всегда и спорили в суде, и выходили, не радуясь. А что он говорит, так это вот что: «скорее следовало увенчать нас за это и провозгласить как благодетелей». А так как «от нас сегодня требуют ответа… как он исцелен, то да будет известно всем вам и всему народу Израильскому, что именем Иисуса Христа Назорея», – что особенно тяжело было для иудеев. А это и есть то, что Христос говорил им: «что вы выслушали ушами, о том проповедуйте по домам».

«Именем Иисуса Христа Назорея». Не подумайте, говорит, что мы скрываем отечество Его; нет, мы и отечество объявляем; этого мало: мы и страдания Его исповедуем, и воскресение проповедуем.

«Которого вы распяли». Произнес и такое слово, которое способно было устрашить иудеев, потому что, как ты думаешь, какой удар наносится им этими словами?

Деян.4:11–12.   Он есть камень, пренебреженный вами зиждущими, но сделавшийся главою угла, и нет ни в ком ином спасения» (Пс. 117:22). «Ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись».

Таков – то есть тщательно испробован – тот камень, который стал главой этих двух, сплоченных через него в одно здание Церкви, народов – уверовавшего народа иудейского и всего уверовавшего язычества.

«И нет ни в ком ином спасения». Здесь возвещаются уже и высокие истины. Да, как только настал час научить, то и пророчества обходят апостолы; и когда наступало время говорить с дерзновением, тогда они излагали уже одни свои мысли, потому что тогда не было ничего такого, чем бы можно было подействовать на слушателей с целью исправления их. Но когда следовало смело возвестить истину, тогда апостолы уже не щадят слушателей. Да теперь Петр и не боялся запугать их и потому поступает не так, как поступает в других случаях, направляя свою речь приноровительно к ним, ради спасения их. Известно, говорит, всем, что не нам одним даровано это имя, но и всем, так как и иудеи признавали воскресение, но поверхностно и по-детски.

Деян.4:13–14.   Видя смелость Петра и Иоанна и приметив, что они люди некнижные и простые, они удивлялись; между тем узнавали их, что они были с Иисусом. Видя же исцеленного человека, стоящего с ними, ничего не могли сказать вопреки.

Возможно быть и неграмотным (некнижным) и непростым, и простым и небезграмотным; но тут совпадало то и другое (то есть и неграмотность, и простота). Поэтому иудеи и удивлялись, когда Петр и Иоанн говорили и ораторствовали. Откуда же они получили это сведение, что Петр и Иоанн – таковы? Из слов их же самих – Петра и Иоанна. Ведь не просто говорит Лука «знали их», но – «узнавали их, что они были с Иисусом» во время страдания Его. Тогда они одни были с Ним. И видели иудеи тогда их смиренными и униженными; и эта именно неожиданная перемена особенно поразила их, ибо тот, кто тогда не мог снести взгляда вопрошавшей рабыни, тот теперь приходит в среду самих первосвященников и в синедрион и говорит с дерзновением.

Деян.4:15–22.   И, приказав им выйти вон из синедриона, рассуждали между собою, говоря: что нам делать с этими людьми? Ибо всем, живущим в Иерусалиме, известно, что ими сделано явное чудо, и мы не можем отвергнуть сего. Но, чтобы более не разгласилось это в народе, с угрозою запретим им, чтобы не говорили об имени сем никому из людей. И, призвав их, приказали им отнюдь не говорить и не учить о имени Иисуса. Но Петр и Иоанн сказали им в ответ: судите, справедливо ли пред Богом – слушать вас более, нежели Бога? Мы не можем не говорить того, что видели и слышали. Они же, пригрозив, отпустили их, не находя возможности наказать их, по причине народа; потому что все прославляли Бога за происшедшее. Ибо лет более сорока было тому человеку, над которым сделалось сие чудо исцеления.

Почему их не приводят священники к Пилату, но судят сами? Потому что стыдились и краснели за прежнее и опасались, чтобы апостолы не обвинили их.

Деян.4:23–28.   Быв отпущены, они пришли к своим и пересказали, что говорили им первосвященники и старейшины. Они же, выслушав, единодушно возвысили голос к Богу и сказали: Владыко Боже, сотворивший небо и землю, и море и всё, что в них! Ты устами отца нашего Давида, раба Твоего, сказал Духом Святым: что мятутся язычники, и народы замышляют тщетное? Восстали цари земные, и князи собрались вместе на Господа и на Христа Его (Пс. 2:1-2). Ибо поистине собрались в городе сем на Святаго Сына Твоего Иисуса, помазанного Тобою, Ирод и Понтий Пилат с язычниками и народом Израильским, чтобы сделать то, чему быть предопределила рука Твоя и совет Твой.

Апостолы Петр и Иоанн «пришли к своим и пересказали» все происшедшее с ними. Пересказали не по честолюбию, но чтобы показать явные свидетельства благодати Христовой.

«Владыко Боже, сотворивший». Смотри, как целесообразны молитвы апостолов. Когда они просили Господа указать им мужа, способного к апостольскому служению, то молились так: «Ты, Господи, Сердцеведец всех» (Деян. 1, 24), потому что тогда была нужда в предведении. А теперь, когда нужно было заградить уста противникам, взывают: «Владыко Боже, сотворивший небо и землю…» Но многие из еретиков разделяют Божество, говоря, что иной Бог – Творец мира и иной – Отец Христов. Поэтому разделяют и Писание и говорят, что Ветхий Завет есть Писание Бога Творца мира, а Новый – Отца Христова. Следуя далее своему нечестивому мнению, утверждают, что Боги эти и Их Писания противоположны, так что прибегающие к Господу суть враги Творца мира и находятся в лучшем состоянии, чем люди последнего. Итак, люди Творца мира предубеждены против Христа и Его учения. Поэтому святые апостолы, искореняя эту ересь, своей молитвой дают разуметь, что и Творец мира, и Отец Спасителя – Один и Тот же Бог, потому что Им дарованы оба Завета.

«Ты устами отца нашего Давида, раба Твоего, сказал Духом Святым: «что мятутся язычники, и народы замышляют тщетное?»

Выставляют на вид пророчество это, как бы прося Бога об исполнении договора и вместе с тем утешая себя тем, что напрасно помышляют об этом враги.

«Сделать то, чему быть предопределила рука Твоя и совет Твой», то есть не они имели в себе самих такую силу, но Ты, Господи, Который на все даруешь соизволение и приводишь все к концу, Ты, благий и мудрый Художник, Который дело врагов обращаешь во исполнение воли Твоей, потому что священники и прочие иудеи сошлись, как враги, а делали то, что Тебе угодно было. А что за выражение «предопределила рука Твоя?» Выражение это, по моему мнению, означает здесь власть и волю; оно однозначаще с выражением «достаточно восхотеть Тебе одному, потому что никто не предопределяет того, что Ты установляешь».

Деян.4:29–31.   И ныне, Господи, воззри на угрозы их, и дай рабам Твоим со всею смелостью говорить слово Твое, тогда как Ты простираешь руку Твою на исцеления и на соделание знамений и чудес именем Святаго Сына Твоего Иисуса. И, по молитве их, поколебалось место, где они были собраны, и исполнились все Духа Святаго, и говорили слово Божие с дерзновением.

«И ныне… воззри». Замечай: не сказали «порази их и низрини», но что же сказали? «Воззри на угрозы их, и дай рабам Твоим со всею смелостью говорить слово Твое…»

«И, по молитве их, поколебалось место, где они были собраны». Это было свидетельством Божия посещения и того, что они были услышаны, потому что иногда это бывает признаком гнева, а иногда знамением посещения. Молились же апостолы не о том, чтобы избавиться от перенесения трудностей, но об успехе проповеди. Но для чего же Бог потряс дом? Чтобы на угрожавших навести страх, а апостолам придать бодрости, так как было еще начало проповеди, то необходимо было чувственное знамение. Итак, «поколебалось место» и еще более утвердило апостолов. «И исполнились все Духа Святаго», то есть воспламенились и возжгли в себе благодатный дар.

Деян.4:32–35.   У множества же уверовавших было одно сердце и одна душа; и никто ничего из имения своего не называл своим, но всё у них было общее. Апостолы же с великою силою свидетельствовали о воскресении Господа Иисуса Христа; и великая благодать была на всех их. Не было между ними никого нуждающегося; ибо все, которые владели землями или домами, продавая их, приносили цену проданного и полагали к ногам Апостолов; и каждому давалось, в чем кто имел нужду.

В словах «было одно сердце и одна душа» «сердце» и “душа” означают одно и то же.

«С великою силою свидетельствовали о воскресении». Лука выставляет апостолов как людей, которым поручено что-то, и говорит как бы об обязанности – вот что значит «свидетельствовали».

«Не было между ними никого нуждающегося». Потому «благодать великая», что не было ни одного бедного, то есть не было ни одного нуждающегося, вследствие особенной щедрости отдававших свое имущество, потому что отдавали не часть, чтобы другую часть удержать у себя, а всё; и всё отдавали не как свое, а как бы не свое; и все уверовавшие питались как бы от одного дома.

«Продавая, приносили цену проданного». Это свидетельствует о великом достоинстве и великом благочестии приносивших, потому что не дерзали даже отдавать в руки, но «полагали к ногам Апостолов» и делали их господами и распорядителями над приносимым, чтобы издерживаться как бы не из своего, а как бы из общего. А это и дававших избавляло от тщеславия, и получавшим представляло двоякую радость – облегчение бедности и освобождение от стыда.

Деян.4:36–37.   Так Иосия, прозванный от Апостолов Варнавою, что значит «сын утешения», левит, родом Кипрянин, у которого была своя земля, продав ее, принес деньги и положил к ногам Апостолов.

Мне кажется, «Иосия» – это не то лицо, которое упоминается вместе с Матфием (см. Деян. 1, 23), потому что тот называется и Иустом, а этот Варнавой, что значит «сын утешения». Кажется также мне, что этот Иосия получил такое название за свою добродетель. Каким же образом он был и левитом, и кипрянином? Это потому, что закон был уже нарушаем и левиты переселялись в чужие страны и там извлекали себе выгоды.

Глава пятая

Деян.5:1–6. Некоторый же муж, именем Анания, с женою своею Сапфирою, продав имение, утаил из цены, с ведома и жены своей, а некоторую часть принес и положил к ногам Апостолов. Но Петр сказал: Анания! Для чего ты допустил сатане вложить в сердце твое мысль солгать Духу Святому и утаить из цены земли? Чем ты владел, не твое ли было, и приобретенное продажею не в твоей ли власти находилось? Для чего ты положил это в сердце твоем? Ты солгал не человекам, а Богу. Услышав сии слова, Анания пал бездыханен; и великий страх объял всех, слышавших это. И, встав, юноши приготовили его к погребению и, вынеся, похоронили.

Намереваясь повествовать о том, что случилось с Ананией и Сапфирой, и желая показать, что они согрешили, Лука сперва упоминает о человеке, поступившем по правде, – об Иосии. Несмотря на такое множество лиц, которые поступали так же – продавали имущество и деньги отдавали апостолам, несмотря на столь великие знамения и на такое обилие благодати, Анания из всего этого не вынес никакого назидания и навлек на себя погибель. Но удивительно то, что прегрешение было по соглашению с женой и никто другой не был очевидцем продажи. Вот откуда у этого несчастного возникла мысль поступить так, как он поступил. Некоторые говорят, что если сатана исполнил сердце Анании, то за что же он понес наказание? За то, что он сам был виновником того, что сатана исполнил сердце его, так как он сам подготовил себя к принятию действия сатаны и к подчинению себя его силе. А то, что верующие сносили имения свои апостолам, неужели было следствием насилия? Неужели мы привлекаем вас против вашей воли?

«Для чего ты положил это в сердце твоем?» Три чуда в одном и том же случае: одно состояло в том, что Петр узнал то, что совершено было тайно, другое – в том, что он определил мысленное настроение Анании, и третье – в том, что Анания лишился жизни по одному лишь повелению. Многие из нечестивых, выставляя на вид то, что случилось с Ананией и Сапфирой, присуждают верховного из апостолов к смерти. Но обвинение касается не Петра, а скорее Духа Святаго, произнесшего на них справедливый приговор: потому что Петр только изобличил их во лжи, а жизни лишил их обоих, как одинаково согрешивших, имеющий власть над жизнью и смертью Дух Святый. То же нужно сказать и о Сапфире, потому что не Петр убил ее, но так как прегрешение было делом обоих, то Судия одинаково наказал того и другую. Поэтому-то Петр, как знавший об этом и всегда вещавший Духом Святым, и изрек этот, принятый им от Того же Духа, глас.

Деян.5:7–11. Часа через три после сего пришла и жена его, не зная о случившемся. Петр же спросил ее: скажи мне, за столько ли продали вы землю? Она сказала: да, за столько. Но Петр сказал ей: что это согласились вы искусить Духа Господня? вот, входят в двери погребавшие мужа твоего; и тебя вынесут. Вдруг она упала у ног его и испустила дух. И юноши, войдя, нашли ее мертвою и, вынеся, похоронили подле мужа ее. И великий страх объял всю церковь и всех слышавших это.

Прошло три часа, и жена не узнала о том, что случилось с мужем, и никто из присутствовавших не сказал ей, потому что боялись. Итак, удивляясь этому, Лука изложил то и другое: и то, что прошло три часа, и то, что она вошла, не зная о том, что случилось. Заметь: Петр не зовет ее, но скорее выжидает, чтобы она вошла, когда захочет, давая ей время добровольно одуматься. Что же касается того, что никто не осмелился сказать ей о случившемся, так это произошло из страха к учителю и из послушания ему.

«Скажи мне, за столько ли продали вы землю?» Петр хотел спасти ее, потому что муж был зачинщиком греха. Поэтому-то он и дает ей время оправдаться и раскаяться. Быть может, скажет кто-нибудь, что Петр поступил с ними жестоко, но какая тут жестокость? Если был побит камнями собиравший вопреки закону дрова (см. Чис. 15:32-36), то много более должен быть наказан святотатец, потому что деньги эти были священны. Почему она упала у ног Петровых? Потому что стояла близ него. А стояла она близ него для того, чтобы, если пожелает раскаяться и исповедать свое прегрешение, могла исполнить это, не стыдясь посторонних, которые в противном случае слышали бы ее исповедь.

«Нашли ее мертвою и, вынеся, похоронили». Смотри: более не остерегаются уже, в силу закона, касаться нечистых предметов, а прямо и без всякой осторожности касались мертвых. Обрати внимание и на то, что среди своих апостолы строги, а среди чужих удерживаются от наказаний; то и другое естественно. Последнее нужно было для того, чтобы не подумали, что они страхом наказания принуждают людей против их желания обращаться к истинной вере, а первое – для того, чтобы обратившимся уже к вере и удостоившимся небесного учения и духовной благодати не позволить стать людьми презренными и святотатцами, и в особенности в начале, потому что это послужило бы поводом к поношению их проповеди.

«И великий страх объял всю церковь». Анания и Сапфира были наказаны, а другим послужило это на пользу. Прежде хотя и были знамения, но не было такого страха. Итак, истинно, что Господь познается, суды творя.

Деян.5:12–16. Руками же Апостолов совершались в народе многие знамения и чудеса; и все единодушно пребывали в притворе Соломоновом. Из посторонних же никто не смел пристать к ним, а народ прославлял их. Верующих же более и более присоединялось к Господу, множество мужчин и женщин, так что выносили больных на улицы и полагали на постелях и кроватях, дабы хотя тень проходящего Петра осенила кого из них. Сходились также в Иерусалим многие из окрестных городов, неся больных и нечистыми духами одержимых, которые и исцелялись все.

С того времени, как начали бояться их, Петр и прочие апостолы творили больше чудес.

«Пребывали в притворе Соломоновом». Пребывали апостолы уже не в доме, но в храме. Так как Лука сказал «в притворе Соломоновом», то, чтобы ты не удивлялся, каким образом дозволяла это толпа, он говорит, что «никто не смел пристать к ним, а народ» иудейский «прославлял» апостолов.

«Выносили больных на улицы». При Христе не было того, чтобы больные получали исцеления на улицах и от тени. А если «никто не смел пристать к ним», то каким же образом совершается в этом случае исцеление? Это было делом Того, Кто сказал: «Верующий в Меня дела, которые Я творю, и он сотворит, и больше сих сотворит» (Ін. 14:12). Со всех сторон возрастало удивление апостолам: и со стороны уверовавших, и со стороны исцеленных, и со стороны наказанных, и со стороны дерзновения их во время проповеди, и со стороны добродетельной и безукоризненной жизни. Да, это удивление проистекало не только из чудес, но и потому, что самая жизнь и добродетели этих мужей были великие и поистине апостольские.

Деян.5:17–25. Первосвященник же и с ним все, принадлежавшие к ереси саддукейской, исполнились зависти, и наложили руки свои на Апостолов, и заключили их в народную темницу. Но Ангел Господень ночью отворил двери темницы и, выведя их, сказал: идите и, став в храме, говорите народу все сии слова жизни. Они, выслушав, вошли утром в храм и учили. Между тем первосвященник и которые с ним, придя, созвали синедрион и всех старейшин из сынов Израилевых и послали в темницу привести Апостолов. Но служители, придя, не нашли их в темнице и, возвратившись, донесли говоря: темницу мы нашли запертою со всею предосторожностью и стражей стоящими перед дверями; но, отворив, не нашли в ней никого. Когда услышали эти слова первосвященник, начальник стражи и прочие первосвященники, недоумевали, что бы это значило. Пришел же некто и донес им, говоря: вот, мужи, которых вы заключили в темницу, стоят в храме и учат народ.

Что значит «исполнились зависти?» Это значит, что они были возбуждены, взволнованы тем, что говорили. Теперь нападают на апостолов с большим ожесточением, но не тотчас начинают судить их, думая, что общественная стража сильнее поразит их. Посмотри, пожалуйста, как слагается жизнь апостолов. Сначала – печаль по причине вознесения Христова, потом – радость по причине сошествия Святаго Духа; снова – печаль от людей, ругавшихся над ними, и снова радость – от умножения верующих и от знамения (чуда); далее – опять печаль вследствие заключения Петра и Иоанна (см. Деян. 4, 3), и опять – радость вследствие оправдания; наконец теперь от блеска при явлении Ангела в темнице и знамений – радость, а от первосвященника и от тех, что схватили их, – печаль. Да, их жизнь, можно сказать, такова, какова жизнь всех, живущих по Богу.

«Ангел Господень ночью отворил двери темницы». Ангел вывел их и на радость им, и на пользу иудеев.

Деян.5:26–32. Тогда начальник стражи пошел со служителями и привел их без принуждения потому что боялись народа, чтобы не побили их камнями. Приведя же их, поставили в синедрионе; и спросил их первосвященник, говоря: не запретили ли мы вам накрепко учить о имени сем? и вот, вы наполнили Иерусалим учением вашим и хотите навести на нас кровь Того Человека. Петр же и Апостолы в ответ сказали: должно повиноваться больше Богу, нежели человекам. Бог отцов наших воскресил Иисуса, Которого вы умертвили, повесив на древе. Его возвысил Бог десницею Своею в Начальника и Спасителя, дабы дать Израилю покаяние и прощение грехов. Свидетели Ему в сем мы и Дух Святый, Которого Бог дал повинующимся Ему.

После этого следовало бояться Бога, охранявшего апостолов, как птенцов, от рук их. И двойное укрепление темницы, то есть и печать, и люди, и вообще все достаточно было, чтобы убедить, что случившееся было действием силы Божественной. А они говорят: «Не запретили ли мы вам..?» Что же, если вы и запретили? Вот если бы и апостолы согласились тогда с вами и решили повиноваться вам, то теперешние ваши требования были бы справедливы; если же они сказали тогда, что не будут повиноваться, то какой смысл в ваших теперешних требованиях?

«И хотите навести на нас кровь Того Человека». И теперь думают еще, что Христос был простой человек. Говорят же так, желая показать этим, что запрещение было необходимо для них и что они распорядились так, щадя свою жизнь, а скорее говорили это для того, чтобы раздражить против них толпу.

«Должно повиноваться больше Богу, нежели человекам». Без жестокости отвечают апостолы как потому, что они были учителями, так и потому, что не гневались на иудеев, но сожалели о них и хотели освободить их от обольщения и гордости.

«Свидетели Ему в сем мы и Дух Святый». О воскресении более не было уже речи. А что дарует Господь отпущение, тому свидетели «и мы и Дух Святый», Который никак не сошел бы, если бы прежде не были отпущены грехи. И смотри, как к упоминанию о злодеянии апостолы присовокупляют слово об отпущении грехов, показывая, что поступки их заслуживали смерти, а то, что они получили, получали как от благодетеля. Что же касается выражения: «Его возвысил Бог… в Начальника и Спасителя», так они употребили его, приписывая все Отцу, чтобы не подумали, что Сын чужд Отца. Но почему о том, что апостолы вышли из темницы, узнали первосвященники и прочие не тотчас? Это для того, чтобы, оставаясь некоторое время в недоумении, они легче могли понять и уразуметь, что это было действием силы Божественной.

«И Дух Святый, Которого Бог дал повинующимся Ему». Не сказали: «Дух Святый, Которого Бог дал нам», но – «Которого Бог дал повинующимся Ему», вместе и показывая смирение, и открывая великие истины, а кроме того, и объявляя, что и сами иудеи могли получить Духа, потому что для того именно и допускал Бог то, что апостолы были водимы в судилище, чтобы и иудеи поучались и сами апостолы приобретали более дерзновения, и все вообще получали назидание.

Деян.5:33–36. Слышав это, они разрывались от гнева и умышляли умертвить их. Встав же в синедрионе, некто фарисей, именем Гамалиил, законоучитель, уважаемый всем народом, приказал вывести Апостолов на короткое время, а им сказал: мужи Израильские! подумайте сами с собою о людях сих, что вам с ними делать. Ибо незадолго перед сим явился Февда, выдавая себя за кого-то великого, и к нему пристало около четырехсот человек; но он был убит, и все, которые слушались его, рассеялись и исчезли.

Другие, слушая апостолов, смущались, а первосвященник и бывшие с ним «разрывались от гнева и умышляли умертвить их». Что же касается Гамалиила, он был учителем Павла; и достойно удивления, как он, будучи законоучителем и человеком по уму рассудительным, не уверовал еще до сих пор. Это потому, что и Павел еще не уверовал.

«Подумайте сами с собою о людях сих, что вам с ними делать». Обрати внимание на мудрую приспособительность речи, – на то, как Гамалиил тотчас поверг их в страх, и чтобы не подать подозрения, что он разделяет мысли апостолов, беседует с иудеями как с людьми одних убеждений и не особенно резко выражается, а говорит: «подумайте… что вам с ними делать».

«Ибо незадолго перед сим». Приводит два примера и упоминает не о древних, но о последних событиях, потому что эти последние сильнее в деле убеждения. Поэтому, указывая на них, Гамалиил и говорил «незадолго перед сим». Зная и другие примеры, он удовольствовался этими двумя, то есть примером Февды и Иуды Галилеянина (см. ст. 37), потому что «устами двух или трех свидетелей» подтверждается «всякое слово» (Мф. 18:16). Не сказал, кем были убиты, но говорит, что все разошлись. О Февде упоминает и Иосиф Флавий в девятнадцатой книге древностей, как говорит Евсевий в четвертой книге церковной истории. Вот слова последнего: «Во время наместничества в Иудее Фада, один лжеучитель, по имени Февда, убеждал народ взять имущество и следовать за ним к реке Иордан; Февда говорил, что он – пророк, и утверждал, что рассечет реку и сделает ее удобопроходимой, и многих обольстил. Впрочем, Фад не допустил, чтобы они осуществили свою неразумную мысль, но послал отряд конницы, который многих из них избил и многих взял живыми; а самому Февде отрубили голову и принесли в Иерусалим».

Деян.5:37–42. После него во время переписи явился Иуда Галилеянин и увлек за собою довольно народа; но он погиб, и все, которые слушались его, рассыпались. И ныне, говорю вам, отстаньте от людей сих и оставьте их; ибо если это предприятие и это дело – от человеков, то оно разрушится; а если от Бога, то вы не можете разрушить его; берегитесь, чтобы вам не оказаться и богопротивниками. Они послушались его; и, призвав Апостолов, били их и, запретив им говорить о имени Иисуса, отпустили их.

«Они же пошли из синедриона, радуясь, что за имя Господа Иисуса удостоились принять бесчестие. И всякий день в храме и по домам не переставали учить и благовествовать об Иисусе Христе.

Во времена правления Пилата случилось, кажется, восстание галилеян, увлекшихся учением Иуды Галилеянина. Учение же Иуды состояло в следующем. Он говорил, что «господином»²⁰ не следует называть никого ни ради чести, ни за любомудрие, что не следует называть так даже царя. И многие из последователей его подверглись жестоким наказаниям за то, что не называли господином кесаря, и за их учение, что не следует возносить Богу никаких других жертв, кроме установленных в законе Моисеевом. Следуя этому учению, они запрещали приносить жертвы о спасении царя и римского народа. Пилат, естественно, вознегодовал за это на галилеян и приказал, чтобы в то время, когда они будут приносить законные, по их мнению, жертвы, убивали и их самих, так что с приносимыми жертвами смешивалась кровь и приносящих, как это видно и из Евангелия от Луки (см. Лк. 13:1-3).

«Отстаньте от людей сих». Указав на примеры погибших лжеучителей, Гамалиил советует им подумать и о себе: опасайтесь, чтобы среди стараний погубить других самим не погибнуть, потому что тот, кто идет против того, что угодно Богу, губит не противника, а себя.

«Если это предприятие и это дело – от человеков», то какая нужда в ваших домогательствах? А “если” оно “от Бога”, то и при всем старании вашем вы не можете разорить его. Не сказал прямо, что дело это “от Бога”, но не сказал и того, что оно – дело человеческое, потому что если бы сказал, что оно “от Бога”, то первосвященник и бывшие с ним стали бы возражать, а если бы сказал, что оно – «от человеков», то предал бы апостолов в их руки. Таким мудрым построением речи Гамалиил принуждает их ждать ее конца. Но, смотри, не сказал: «если оно не разорится, то оно – от Бога», но сказал: «если оно – от Бога, то не разорится».

«Они послушались его». Послушались потому, что он говорил это не при апостолах. Как же иудеи били апостолов, если послушались его? Послушались его в том отношении, что отказались от намерения убить их, потому что они хотели этого и потом оставили это свое желание, но били их, удовлетворяя свой гнев.

* * *

²⁰ Наше понятие «господин» у греков выражалось тем же словом, что и «Господь». Иуда восставал, таким образом, против обыкновения называть кого-либо тем же именем, какое усвоено Богу. – Примеч. переводчика.

Глава шестая

Деян.6:1.   В эти дни, когда умножились ученики, произошел у Еллинистов ропот на Евреев за то, что вдовицы их пренебрегаемы были в ежедневном раздаянии потребностей.

Не в те же самые дни, когда Ангел освободил апостолов из темницы, но через несколько дней после этих, – такой оборот речи обычен Писанию. А эллинистами, по моему мнению, называет лиц, говоривших по-эллински.

«В ежедневном раздаянии потребностей».

Итак, служение вдовицам было делом каждодневным. Служением называет дело милостыни. Презрение же вдовиц произошло не от худых качеств, но от оплошности народа. Поэтому как только забота о них была народу предложена, прекратилось и горе их.

Деян.6:2–7.   Тогда двенадцать Апостолов, созвав множество учеников, сказали: нехорошо нам, оставив слово Божие, пещись о столах. Итак, братия, выберите из среды себя семь человек изведанных, исполненных Святого Духа и мудрости; их поставим на эту службу. А мы постоянно пребудем в молитве и служении слова. И угодно было это предложение всему собранию; и избрали Стефана, мужа, исполненного веры и Духа Святого, и Филиппа, и Прохора, и Никанора, и Тимона, и Пармена, и Николая Антиохийца, обращенного из язычников; их поставили перед Апостолами, и сии, помолившись, возложили на них руки. И слово Божие росло, и число учеников весьма умножалось в Иерусалиме; и из священников очень многие покорились вере.

Не сами апостолы избирают, но предоставляют избрание народу, который и имел получить пользу от служения диаконов; он и избирает, и назначает.

«Нехорошо нам, оставив слово Божие, пещись о столах». Потому что необходимое следует предпочитать тому, что не необходимо.

«Выберите из среды себя семь человек изведанных, исполненных Святого Духа и мудрости». Называет писатель их не просто духовными, но исполненными Духа и премудрости, потому что принимать жалобы вдовиц было делом величайшей мудрости.

«Помолившись, возложили на них руки». Смотри, как Лука немногословен: не говорит, как были рукоположены, но говорит только, что были рукоположены с молитвой. На мужа возлагается рука – вот в чем состоит хиротония, но все совершает Бог. Какую же хиротонию получили эти семь мужей? Диаконскую ли? Они рукоположены были именно на это дело, то есть на доставление верующим необходимых потребностей.

«Число учеников весьма умножалось в Иерусалиме».. Не просто сказал об этом, но так, что показал, как велика сила милостыни и этого учреждения диаконов.

Деян.6:8–15.   А Стефан, исполненный веры и силы, совершал великие чудеса и знамения в народе. Некоторые из так называемой синагоги Либертинцев и Киринейцев и Александрийцев и некоторые из Киликии и Асии вступили в спор со Стефаном; но не могли противостоять мудрости и Духу, Которым он говорил. Тогда научили они некоторых сказать: мы слышали, как он говорил хульные слова на Моисея и на Бога. И возбудили народ и старейшин и книжников и, напав, схватили его и повели в синедрион. И представили ложных свидетелей, которые говорили: этот человек не перестает говорить хульные слова на святое место сие и на закон. Ибо мы слышали, как он говорил, что Иисус Назорей разрушит место сие и переменит обычаи, которые передал нам Моисей. И все, сидящие в синедрионе, смотря на него, видели лице его, как лице Ангела.

Смотри, как из семи один был предпочтен прочим: хотя хиротония и была общей, однако же этот стяжал большую благодать. Обрати взор и на то, что до этого времени он не творил чудес, но стал творить чудеса, когда сделался известным как избранный и рукоположенный, чтобы показать, что одной благодати недостаточно, но необходима и хиротония. Итак, через рукоположение сообщилось приращение Духа, потому что еще до хиротонии, при избрании, о нем было засвидетельствовано, как исполненном Духа, но дары Духа различны.

«Вступили в спор со Стефаном». В раздражении и гневе спорят для того, чтобы вынудить его сказать что-нибудь. А он, быть может, беседовал очень откровенно и говорил о прекращении закона, или, вернее, не говорил, а намекал, потому что если бы он говорил ясно, то эти «некоторые» не имели бы нужды в лжесвидетелях. Но замечай: он не предоставляет себе права учить, но вынуждается к этому теми, кто спорит с ним.

«Тогда научили они некоторых сказать». Спорщики свидетельствуют не сами, – потому что их тотчас изобличили бы, что они клевещут на Стефана по зависти, – но подкупают других, чтобы не сочли это дело неправым, – потому что они не Бога боялись, оскверняя себя убийством, но взор свой обращали на мнение людей.

«И представили ложных свидетелей, которые говорили». Всюду лжесвидетельство. Не хотели убить просто, но по приговору, рассчитывая на то, что этим они подорвут доброе мнение о тех, кого убивали. Не сказали о Стефане: «говорит», но – «не перестает. Ибо мы слышали, как он говорил, что Иисус Назорей («Назорей» говорится в поношение) «разрушит место сие». Это говорили и о Христе: «Разрушающий храм» (Мф. 27:40). Велика была между ними боязнь за церковь, но обвинение было двойное – обвинение в том, что он намерен изменить обычаи, и в том, что намерен ввести иные обычаи.

«Все, сидящие в синедрионе, смотря на него, видели лице его, как лице Ангела». Бог соделал Стефана приятным; так как он имел еще что-то сказать, то, чтобы тотчас поразить их его взором, Бог осиял его лицо, потому что и к лицам людей, исполненных духовной благодати, любящие их относятся с вожделением, а враги с почтением.

Глава седьмая

Деян.7:1–7. Тогда сказал первосвященник: так ли это? Но он сказал: мужи братия и отцы! послушайте. Бог славы явился отцу нашему Аврааму в Месопотамии, прежде переселения его в Харран, и сказал ему: «выйди из земли твоей и из родства твоего и из дома отца твоего, и пойди в землю, которую покажу тебе» (Бут. 12:1). «Тогда он вышел из земли Халдейской и поселился в Харране; а оттуда, по смерти отца его, переселил его Бог в сию землю, в которой вы ныне живете. И не дал ему на ней наследства ни на стопу ноги, а обещал дать ее во владение ему и потомству его по нем, когда еще был он бездетен. И сказал ему Бог, что потомки его будут переселенцами в чужой земле и будут в порабощении и притеснении лет четыреста. «Но Я, – сказал Бог, – произведу суд над тем народом, у которого они будут в порабощении; и после того они выйдут и будут служить Мне на сем месте».

Сами они и не думали о том, что позволяли себе богохульные действия, а его обвиняют в богохульстве за слова. На уме у них всегда был Моисей – они не столько заботились о делах Божиих, сколько о постановлениях Моисея. Но Стефан в самом начале речи опровергает их мнение и доказывает, что ни храм, ни обряды не имеют значения и что они не превозмогут проповеди евангельской, что Бог трудное и невозможное делает легким и возможным. Замечай: обвинения их именно в том, что, пользуясь постоянно Божиим человеколюбием, они заплатили своему Благодетелю противным и домогаются невозможного. Стефан показывает также, что обетование было дано прежде, чем эта земля, прежде обрезания, прежде жертвы, прежде храма, что они получили эту землю, равно как и обрезание и закон, не по заслугам, но земля была наградой за послушание, что, когда дано было обрезание, обетование еще не было приведено в исполнение и что все это были прообразы. Прекрасно именует Бога в начале речи “Бог славы”, потому что Он соделал славными тех, кого поносили. Говорит также, что еще не было храма, а Авраам удостоился видеть Бога, что он своими предками имел персов и жил в чужой земле. Замечай, как Стефан отводит их мысль от чувственного, начав с местности, так как и речь была о месте. Если же Бог есть Бог “славы”, то Он не нуждается в том, чтобы иметь славу от вас посредством вашего храма, потому что Он Сам – источник всякой славы и всякого добра.

«Выйди из земли твоей и из родства твоего». Как же Писание говорит, что пожелал выйти отец Авраама (см. Бут. 11:31), а здесь говорится, что Аврааму было сказано «выйди из земли твоей?» Отсюда мы заключаем, что явление Бога Аврааму подействовало на отца его и он пожелал выйти из земли Халдейской. Но этим самым Стефан показывает, что иудеи не дети Авраамовы, потому что тот, покинув и отечество, и родных, явил послушание, а они непослушны.

«И не дал ему на ней наследства ни на стопу ноги». Наблюдай, как беседой об обетованной земле наводит их на истину. Почему не дал Господь наследия Аврааму? Потому, что земля эта была прообразом другой земли. «А обещал дать ее». Замечаешь ли, что не без причины снова повторяет: не говорит «дал», но – «обещал дать». Если Авраам был чужеземцем и пришельцем и через некоторое время должен был переселиться, то как мог он иметь эту землю во “владение!” Итак, наследие Авраама сохраняется через семя его, которое есть Христос, так как с Ним будут царствовать и святые, по слову Писания: «Ибо приидет Сын Человеческий во славе Отца Своего» (Мф. 16:27,25:31), царствуя над всеми народами.

«И потомству его по нем, когда еще был он бездетен». Снова указывает, что Бог из невозможного силен сделать возможное, потому что сказано, что Он сделает господином Палестины того, кто был в Персии и находился на таком далеком расстоянии. Но тут же заключается указание и на великое человеколюбие Божие, и на великую веру Авраама, потому что выражение «когда еще был он бездетен» показывает повиновение Авраама и веру, хотя то, что с ним было тогда, склоняло его к противоположному мнению, так как после того как пришел, не имел чего-либо «ни на стопу ноги», да и потом не имел.

«И сказал ему Бог, что потомки его будут переселенцами в чужой земле». Смотри, за сколько лет дано обетование и существовал его образ, и никогда не было образа жертвы, никогда – образа обрезания. Но этим показывает также, как Бог попускал израильтянам переносить несчастья, хотя не было ничего такого, в чем бы они были виновны.

«И будут в порабощении и притеснении лет четыреста». Написанное в книге Исход не противоречит этому месту. Там сказано: «По прошествии четырехсот тридцати лет… вышло все ополчение Господне из земли Египетской» (12, 41), а здесь говорится приблизительно: через «лет четыреста». Но нужно помнить, что не сказано: «вышли, когда исполнилось четыреста лет», сказано: через лет «четыреста», чем не исключаются и остальные тридцать лет. Двадцать пять лет – от семьдесят пятого года до сотого Авраамовых, шестьдесят лет Исааковых, девяносто один год Иакова, сто десять лет Иосифовых, сто сорок четыре года в Египте – всего вместе четыреста тридцать лет. В выражении: «И после того они выйдут и будут служить Мне» можно видеть указание и на эти тридцать лет.

“”Но Я, – сказал Бог, – произведу суд над тем народом, у которого они будут в порабощении…» Те, которые озлобляли их, делали это не безнаказанно, потому что иудеи переносили горькое и тяжкое рабство, так как египтяне смотрели на них не как на рабов, а как на врагов и противников.

Деян.7:8–16. И дал ему завет обрезания. По сем родил он Исаака и обрезал его в восьмой день; а Исаак родил Иакова, Иаков же двенадцать патриархов. Патриархи, по зависти, продали Иосифа в Египет; но Бог был с ним, и избавил его от всех скорбей его, и даровал мудрость ему и благоволение царя Египетского фараона, который и поставил его начальником над Египтом и над всем домом своим. И пришел голод и великая скорбь на всю землю Египетскую и Ханаанскую, и отцы наши не находили пропитания. Иаков же, услышав, что есть хлеб в Египте, послал туда отцов наших в первый раз. А когда (они пришли) во второй раз, Иосиф открылся братьям своим, и известен стал фараону род Иосифов. Иосиф послав, призвал отца своего Иакова и все родство свое, душ семьдесят пять. Иаков перешел в Египет, и скончался сам и отцы наши; и перенесены были в Сихем и положены во гробе, который купил Авраам ценою серебра у сынов Еммора Сихемова.

Потомкам предоставляются обетования, а предкам – бедствия. А обрезывать крайнюю плоть поведено отцам законом потому, что Авраам вышел из земли Халдейской; халдеям же, равно как и мидянам и персам, по обычаям отцов их, позволялось жениться на матерях и сестрах. Таким образом, Авраам обрезывается в знак того, что он отказывается от плотского смешения и отрицает незаконные родственные браки. А иные утверждают, что Аврааму и его потомкам заповедано было обрезание для того, чтобы было явно, что от них имеет быть Христос по плоти, так как мы знаем, что обрезание, бывшее в Ветхом Завете прообразом, заключало в себе образ спасительного крещения и отбрасыванием плоти знаменовало отречение от жизни по плоти, и обрезанных делая сынами Божиими.

«По сем родил он Исаака и обрезал его в восьмой день». Сначала обрезывается в восьмой день Исаак; отсюда и иудеи обрезываются в восьмой же день. А Измаил обрезывается будучи тринадцати лет (см. Бут. 17:25), поэтому и потомки его, измаилиты, обрезываются, как говорит Иосиф Флавий, также в тринадцатый год.

«Продали Иосифа в Египет». Не зная за братом никакой вины, они так нехорошо поступили с ним, и притом в то время, когда он пришел к ним с пищей для них, и своим поступком содействовали пророчеству, не сознавая этого и невольно сделавшись виновниками его благополучия, хотя и после многих для него испытаний. Сами же навлекли на себя великий страх и несносный стыд, хотя Иосиф и не помнил зла и ничего ужасного не замышлял против них, а, напротив, и напитал их, томившихся голодом, и сделал их известными фараону.

«И скончался сам и отцы наши; и перенесены были в Сихем». Авраам со своим семейством и патриархи погребены в Сихеме, который, быть может, назывался «Сикема». Авраам купил это место сам, чтобы похоронить Сарру.

«И положены во гробе». Сказав это, Стефан показывает, что Авраам даже до погребения не был господином земли.

Деян.7:17–28. А по мере, как приближалось время исполниться обетованию, о котором клялся Бог Аврааму, народ возрастал и умножался в Египте, до тех пор, как восстал иной царь, который не знал Иосифа. Сей, ухищряясь против рода нашего, притеснял отцов наших, принуждая их бросать детей своих, чтобы не оставались в живых. В это время родился Моисей, и был прекрасен пред Богом. Три месяца он был питаем в доме отца своего. А когда был брошен, взяла его дочь фараонова и воспитала его у себя, как сына. И научен был Моисей всей мудрости Египетской, и был силен в словах и делах. Когда же исполнилось ему сорок лет, пришло ему на сердце посетить братьев своих, сынов Израилевых. И, увидев одного из них обижаемого, вступился и отмстил за оскорбленного, поразив Египтянина. Он думал, поймут братья его, что Бог рукою его дает им спасение; но они не поняли. На следующий день, когда некоторые из них дрались, он явился и склонял их к миру, говоря: «вы братья; зачем обижаете друг друга?» Но обижающий ближнего оттолкнул его, сказав: «кто тебя поставил начальником и судьею над нами? Не хочешь ли ты убить и меня, как вчера убил Египтянина?»

Выражение «по мере, как приближалось время исполниться обетованию» указывает не на то, что они умножились в течение четырехсот лет, но на то, что имел приблизиться конец, так как четыреста и больше лет уже прошло в Египте.

«Народ возрастал и умножался в Египте». Если относительно Иосифа достойно удивления то, что он продан был братьями и, быв продан, избавил их от голода, то еще удивительнее то, что царь воспитывал того, кто должен был подорвать его власть (то есть Моисея); тот, кто должен был быть умерщвлен лицом, осудившим его на смерть, – тот образовывался и воспитывался для низвержения воспитателя.

«Принуждая… бросать детей своих, чтобы не оставались в живых». Это выражение намекает на то, что царь не хотел, чтобы умерщвление младенцев совершалось явно. И замечай: обетование Божие упрочивалось посредством тех самых обстоятельств, посредством которых диавол силился подорвать его, потому что был озлобляем народ израильский, но возрастал и умножался. Поэтому-то и Моисей принимается и воспитывается, и образовывается в доме царя и снова бежит; но во время бегства удостаивается видения и ему поручается народное предводительство. Таким образом Бог производит то, что и проданный в рабы становится царем там, где был рабом.

«Моисей… был прекрасен пред Богом». Родители родили и увидели, что дитя прекрасно, потому что благодать процветала в нем. Увидев же, что оно прекрасно, пощадили, но, испугавшись повеления, скрыли его. Страх победил; и из-за страха они решились бросить дитя, но по чувству родительского сострадания употребляют в этом деле хитрость – умудряются обойти повеление: сделав ковчег, в подражание ковчегу, бывшему при Ное, и призвав Бога Ноева, они бросили дитя с ковчегом в реку, чтобы и явиться повинующимися повелению, и спасти дитя. И вот они бросают, а Бог не знавшей об этом дочери фараона внушает выйти на реку. Вышла она, ничего не зная, и нашла то, чего не искала, – приняла из ковчега младенца. И спасен был Моисей символами общего спасения Церкви, потому что кивот был из дерева, а дерево было от воды, и спасение было безнадежному, и взявшая Моисея была не иудеянка, а из язычниц и египтянка.

«И научен был Моисей всей мудрости Египетской». Ни Моисей, ни Анания и Даниил с бывшими с ними не получили бы иностранного образования, если бы нужда и насилие деспотов не принудили их к этому, потому что оно не было им нужно ни на что, разве, быть может, кто-нибудь скажет, что получить образование хорошо было для того, чтобы искоренить заблуждения египтян.

«Поразив египтянина», Моисей отомстил ему за угнетаемого им. Не по исступлению и не по гневу убил он египтянина, но по ревности о Боге. А то, что совершается по ревности о Боге, хотя бы и было убийством, не есть убийство. Вот что услышал Моисей от Господа о Финеесе, убившем двух одной рукой: «Финеес… взял в руку свою копье. И вошел вслед за Израильтянином в спальню, и пронзил обоих их… и прекратилось поражение сынов Израилевых» (Чис. 25:7-8). А то, что сделал Моисей, было неразгаданной загадкой, потому что было знамением того, что через Моисея Бог имеет погубить египтян и спасти израильтян. Моисей же думал, что братия его понимают, что через него Бог дает им избавление. Впрочем, Божеское покровительство видно было из самых дел – какое еще нужно было понимание? Однако же и при этом они не понимали.

«На следующий день, когда некоторые из них дрались, он явился и склонял их к миру». Смотри, как благосклонно разговаривает тот, кто обнаружил такой гнев на египтянина: «вы братья; зачем обижаете друг друга?» Но обрати внимание на ответ: «кто тебя поставил начальником и судьею над нами?» Те же самые слова, какие говорили потом Христу. Платить за добро обидой – это в духе иудеев.

Деян.7:29–34. От сих слов Моисей убежал и сделался пришельцем в земле Мадиамской, где родились от него два сына. По исполнении сорока лет явился ему в пустыне горы Синая Ангел Господень в пламени горящего тернового куста. Моисей, увидев, дивился видению; а когда подходил рассмотреть, был к нему глас Господень: «Я Бог отцов твоих, Бог Авраама и Бог Исаака и Бог Иакова». Моисей, объятый трепетом, не смел смотреть. И сказал ему Господь: «сними обувь с ног твоих; ибо место, на котором ты стоишь, есть земля святая. Я вижу притеснение народа Моего в Египте, и слышу стенание его, и нисшел избавить его: итак пойди, Я пошлю тебя в Египет».

Но и бегство его не нарушило Божиих планов, потому что говорится: «по исполнении сорока лет явился ему в пустыне горы Синая Ангел Господень», – явился, когда Моисей был в бегстве, когда и не надеялся возвратиться, так как имел уже двух сыновей. Но заметь: Ангелом, как и человеком, называет теперь Стефан Сына Божия. Является же Ангел Моисею не в храме, но в пустыне, и не в самой пустыне, но – в купине – в пламени горящего тернового куста. Вот и гласа удостаивается Моисей: “Я”, говорит глас, «Бог отцов твоих».

«Сними обувь с ног твоих, ибо место, на котором ты стоишь, есть земля святая». Место свято ради явления Христова и достойно большего удивления, чем то, которое было во Святом Святых, потому что там никогда не было такого явления. Далее видно и великое попечение Божие, потому что говорится: «Я вижу притеснение народа Моего… и слышу стенание его, и нисшел избавить его».

Деян.7:35–41. Сего Моисея, которого они отвергли, сказав: «кто тебя поставил начальником и судьею?», сего Бог чрез Ангела, явившегося ему в терновом кусте, послал начальником и избавителем. Сей вывел их, сотворив чудеса и знамения в земле Египетской, и в Чермном море, и в пустыне в продолжение сорока лет. Это тот Моисей, который сказал сынам Израилевым: «Пророка воздвигнет вам Господь Бог ваш из братьев ваших, как меня; Его слушайте» (Повт. 18:15). «Это тот, который был в собрании в пустыне с Ангелом, говорившим ему на горе Синае, и с отцами нашими, и который принял живые слова, чтобы передать нам, которому отцы наши не хотели быть послушными, но отринули его и обратились сердцами своими к Египту, сказав Аарону: «сделай нам богов, которые предшествовали бы нам; ибо с Моисеем, который вывел нас из земли Египетской, не знаем, что случилось». И сделали в те дни тельца, и принесли жертву идолу, и веселились перед делом рук своих.

Того Моисея, который подвергался опасности за свою жизнь, которого израильтяне ни во что поставили и отринули, Бог воздвиг и «чрез Ангела, явившегося ему в терновом кусте, послал». Кого Стефан называет Ангелом, того Моисей видел и называет Богом. «Это тот Моисей, который сказал сынам Израилевым: «Пророка воздвигнет вам Господь Бог ваш из братьев ваших, как меня», то есть подобно мне поставленного ни во что за то, за что гораздо скорее следовало удостоить чести. Фараон хотел убить Моисея, и Моисей бежал; и Господа хотел убить Ирод, и Господь спасся в Египте. И фараон, и Ирод замышляли на младенца; и тот и другой издали повеление; и ни то, ни другое повеление не нашло повиновения.

«Это тот, который был в собрании в пустыне с Ангелом, говорившим ему на горе Синае». Находящиеся перед нами слова показывают, что люди становятся лучшими или худшими не от места, потому что те, о ком идет речь, быв уже вне Египта по месту, по расположению были в Египте и не оставляли помышления об египетских обычаях, как говорит и Евангелие: «Где сокровище ваше, там и сердце ваше» (Лк. 12:34). Многие, будучи еще на земле, собирают сокровище на небе; там и сердце их. Но преступившие Божию волю ангелы, будучи на небе, возымели расположение к тому, что на земле; вследствие чего последовало низриновение их на землю.

«Который принял живые слова».

Живыми называет слова особого рода, значение которых выясняется обыкновенными словами, или пророчества.

«Сделай нам богов». Не Бога, но богов.

«И сделали в те дни тельца». То же и у Давида: «и сделали тельца у Хорива» (Пс. 105:19). И не без цели указывается на Хорив, но для того, чтобы показать крайнее безумие израильтян: здесь Бог явился Моисею, здесь же они делали идолов и приносили им жертвы.

Деян.7:42–50. Бог же отвратился и оставил их служить воинству небесному, как написано в книге пророков: «дом Израилев! приносили ли вы Мне заколения и жертвы в продолжение сорока лет в пустыне? Вы приняли скинию Молохову и звезду бога вашего Ремфана, изображения, которые вы сделали, чтобы поклоняться им: и Я переселю вас далее Вавилона» (Ам. 5:25-27). «Скиния свидетельства была у отцов наших в пустыне, как повелел Говоривший Моисею сделать ее по образцу, им виденному. Отцы наши с Иисусом, взяв ее, внесли во владения народов, изгнанных Богом от лица отцов наших. Так было до дней Давида. Сей обрел благодать пред Богом и молил, чтобы найти жилище Богу Иакова. Соломон же построил Ему дом. Но Всевышний не в рукотворенных храмах живет, как говорит пророк: «Небо престол Мой, и земля подножие ног Моих. Какой дом созиждете Мне, говорит Господь, или какое место для покоя Моего? Не Моя ли рука сотворила всё сие?» (Іс. 66:1-2).

Изречение «оставил… служить» поставлено вместо «допустил», как и у апостола Павла «предал их Бог превратному уму» (Рим. 1:28) поставлено вместо «допустил предаться». Итак, говорит: так как иудеи имели такую страсть – служить твари вместо Творца, Бог часто укорял их через пророков за такое произволение, а потом, когда они оказались упорными, допустил их делать то, что они хотели. А слово «отвратился» поставлено вместо изречения «отвратив от другого хотения», потому что иное показывает хотение Божие, и иное то, что попущено по снисхождению. Ибо Его хотение есть то же, что и закон: «Господу Богу твоему поклоняйся, и Ему одному служи» (Лк. 4:8). Но упорствовавших в нечестии Он допустил в нечестии и оставаться, потому что Он не хочет, чтобы Ему служили по необходимости, чтобы не стеснить того, кто имеет свободную волю.

Выражение «воинству небесному» некоторые думают, равносильно «Ангелам». «Через Ангелов возвещенное слово» (Євр. 2:2). Но Стефан говорит не об Ангелах, а о звездах, которым иудеи воздавали почитание, а именно: Тельцу, заменявшему утреннюю звезду – денницу, и луне, как царице неба. Это выражение употребляется почти повсюду, где речь идет о светилах и звездах.

«Дом Израилев! приносили ли вы Мне заколения и жертвы в продолжение сорока лет в пустыне?» Заметь, что сначала упоминает о том, что они приносили жертвы Ему Самому, а потом уже жертвы идолам. Это потому, что до этого нигде не встречается название «жертва», но – только «заповеди» и «живые слова». Притом это свидетельство он приводит не без причины, но чтобы показать, что не было надобности в жертвах. Он говорит «приносили ли вы Мне заколения и жертвы» вместо того, чтобы сказать: «Вы не можете сказать, что приносите жертвы идолам оттого, что приносили их Богу; напротив, вы сначала приносили жертвы им, и это в пустыне, где Я в особенности покровительствовал вам. Потому если Я и сказал, что этот храм будет разрушен, а обряды и жертвы будут изменены, то Я не сказал ничего нового. Ибо Моисей, о котором, кажется, вы имеете высокое мнение, в течение сорока лет ни жертвы не приносил, ни храма не воздвигал, а также не делал этого и Давид, хотя вы уже владели этой землей, разделенной по жребию. Также и пророки говорят о них, как о ненужных. Но как вы можете в свое оправдание ссылаться на Моисея, когда его отринули отцы ваши и вы?»

«Вы приняли скинию Молохову и звезду бога вашего Ремфана». Божественный Моисей удалился на гору, чтобы получить закон, а они, израильтяне по крови, предстали перед Аароном, говоря: «Сделай нам бога» (Вих. 32:1). Итак, они в пустыне сделали тельца, и этот телец был явным идолом; устроили постепенно и многих других идолов. В особенности же они преданы были поклонению звездам. Кроме тельца, они “приняли” и «скинию Молохову». Создав скинию, они поставили в ней идола и назвали его Молохом. Это идол моавитский. Он имел прозрачный камень на верхней части лба в виде утренней звезды – денницы. А слово «Молох» в переводе значит «царь их». Ибо так изъясняют его Акила и Феодотион. А изображение денницы было приготовлено художниками. Итак, «приняли скинию Молохову», то есть скинию царя вашего. И какой он был царь? «Звезду бога вашего Ремфана», имя которого в переводе значит «помрачение» или «ослепление». Итак, они воздавали поклонение деннице, восходящей до появления сияния солнечного. Впрочем, с этими поклонниками сделалось ослепление, или ремфан, не потому, что звезда производила это ослепление, но потому, что это почитание сделалось причиной такого помрачения.

«Я переселю вас далее Вавилона». Пророк сказал: «Я переселю вас за Дамаск» (Ам. 5:27). А Стефан сказал «далее Вавилона», следуя изложению евреев или потому, что Вавилон есть предел земли дамаскитян. Семьдесят толковников сказали: «Далее Дамаска».

«Скиния свидетельства была у отцов наших в пустыне». Они имели ее для того, чтобы иметь свидетелем Бога. Называет ее скинией свидетельств, то есть чудес и повелений.

«Как повелел Говоривший Моисею». Утверждение скинии состоялось на горе, и она в пустыне была переносной, а не находилась на одном месте. Если и Ангел был тот, кто говорил с Моисеем на горе, то он все-таки говорил с ним от лица Божия. И много есть такого в Божественном Писании. Так, в книге Исход говорится, что Ангел Господень сказал Моисею: «Моисей, Моисей!.. Не подходи сюда» (Вих. 3:4 5). И несколько далее этот Ангел говорит: «Я Бог отца твоего, Бог Авраама, Бог Исаака и Бог Иакова» (Вих. 3:6).

Деян.7:51–53. Жестоковыйные! люди с необрезанным сердцем и ушами! вы всегда противитесь Духу Святому, как отцы ваши, так и вы. Кого из пророков не гнали отцы ваши? Они убили предвозвестивших пришествие Праведника, Которого предателями и убийцами сделались ныне вы, вы, которые приняли закон при служении Ангелов и не сохранили.

Почему до сих пор говоривший к народу кротко здесь употребляет слова жестокие? Потому что он увидел, что они не обращают внимания на то, что говорится. «Вы всегда противитесь Духу Святому» – не только теперь. Этим он показывает:

что он сказал, было от Святаго Духа, в особенности же тогда, когда приближался час смерти его, потому что он, конечно, знал это, будучи исполнен Святаго Духа. Он обнаружил великое и безбоязненное дерзновение, и то, что он сказал им, было не его, но слова пророков. “Всегда”, говорит, «противитесь». Когда Бог не хотел, чтобы были жертвы, вы приносили жертвы, а потом, когда Он хочет жертвы, вы ее не приносите. Опять, когда существовал храм, вы служили идолам, а когда Он хочет, чтобы вы отрешились от храма, вы делаете противное. Притом не сказал: «Богу противитесь», но “Духу”.

Ибо нет никакого различия между Духом и Богом.

«Противитесь… как отцы ваши, так и вы». Показывает, что это зло более падает на них потому, что оно дошло до них издавна. Так делал и Христос, потому что они сильно хвалились предками своими.

«Кого из пророков не гнали отцы ваши?» Если отцы ваши убивали этих предвозвестников, то нет ничего удивительного, что я, проповедующий Предвозвещенного ими, буду убит вами, которые слишком гордитесь своими предками.

«Они убили предвозвестивших пришествие Праведника». Говорит «Праведника», показывая, что Он неправедно убит ими, потому что если Он праведен, то очень неправы убившие Его. Называет Его праведным, потому что этого не могли отрицать и они. Они нигде не осуждали Его как неправедного, ибо как они стали бы осуждать в этом не имеющего даже крова? Но он выставляет им на вид два преступления их: убийство и предательство. Ибо говорит: «Предателями и убийцами сделались ныне вы… которые приняли закон при служении Ангелов и не сохранили», то есть устроенного Ангелами и врученного Явившимся в купине. Показывает, что они не покорялись и не покоряются ни Богу, ни Ангелам, ни пророкам, ни Духу.

Деян.7:54–56. Слушая сие, они рвались сердцами своими и скрежетали на него зубами. Стефан же, будучи исполнен Духа Святаго, воззрев на небо, увидел славу Божию и Иисуса, стоящего одесную Бога, и сказал: вот, я вижу небеса отверстые и Сына Человеческого, стоящего одесную Бога.

Если иудеи хотели умертвить Стефана, то почему не умертвили его тотчас же? Потому что хотели представить благовидный предлог своей дерзости, так как оскорбление, какое он причинил им, не было благовидным предлогом к умерщвлению его; притом же то, что они сочли за оскорбление себе, не было его собственное оскорбление, но это было обличение, сделанное иудеям пророком. С тем вместе они и не хотели, чтобы о них думали, что они умертвили его за то, что относилось к ним лично, как это было и при осуждении на смерть Христа, но что будто они умерщвляют за нечестие. Потому что они не довольствовались тем, чтобы осквернить себя убийством, но надеялись и заботились запятнать и честь убиваемого. Ибо они боялись, чтобы он не стал пользоваться большим почитанием, если они умертвят его за личное оскорбление им.

«Иисуса, стоящего одесную Бога». Стоянием означает твердость и непоколебимость. Причем это допускали уже и они: они тогда уже считали Его стоящим.

Деян.7:57–60. Но они, закричав громким голосом, затыкали уши свои, и единодушно устремились на него. И, выведя за город, стали побивать его камнями. Свидетели же положили свои одежды у ног юноши, именем Савла. И побивали камнями Стефана, который молился и говорил: Господи Иисусе! приими дух мой. И, преклонив колени, воскликнул громким голосом: Господи! не вмени им греха сего. И, сказав сие, почил.

Когда Христос сказал: «Узрите Сына Человеческого, сидящего одесную» (Мф. 26:64), иудеи назвали это богохульством и напали на Него. Так и теперь: услышав слова Стефана, устремились на него. Но тогда раздирали одежды, а здесь «затыкали уши».

«И, выведя за город, стали побивать его камнями». Оказавшись решительно не в состоянии положить конец речи Стефана, они «стали побивать его камнями». Если бы даже он говорил неправду, его надобно было отпустить как безумного. Если же говорил истину, надобно было скорее удивляться. «И выведя за город», убивают его, как это сделали и с Иисусом.

«Свидетели же положили свои одежды у ног юноши». Свидетелями Лука называет тех, кого иудеи выдвинули с целью произнести ложное свидетельство против Стефана. Этим евангелист делает намек на два обстоятельства: что и те, которых считали свидетелями, были скорее готовы совершить убийство, когда они сняли одежды, чтобы свободнее и беспрепятственнее бросать камни, – и что имеющий впоследствии быть проповедником вселенной и сам тогда оказывал содействие в убийстве, и что таким образом в нем произошло какое-то Божественное, удивительное и несвойственное человеку изменение.

Изречение же «Господи Иисусе, приими дух мой» есть изречение научающего и показывающего им, что он не погибнет.

«Побивали камнями Стефана». Так как оправдание совершается верой в Христа и в Нем человеческое естество в изобилии получило невинность и даровало нам новое право, в силу которого души наши уже не идут во ад, но, как и прежде, посылаются в руки Бога Живого, то, зная это, святой Стефан сказал: «Господи Иисусе! приими дух мой». И блаженный Петр пишет: «Итак страждущие по воле Божией да предадут Ему, как верному Создателю, души свои» (1Пет. 4:19).

«Преклонив колени, воскликнул громким голосом: Господи! не вмени им греха сего». Не просто, говорит, молится, но с усердием, так как Бог допустил, чтобы до сих пор душа его оставалась в теле. Заметь голос и чрезмерность терпеливости в страданиях. Этим он показывает, что то, что он сказал им прежде, сказал не вследствие гнева, но чтобы их поставить в затруднение, обличить и упрекнуть.

Глава восьмая

Деян.8:1–4. Савл же одобрял убиение его. В те дни произошло великое гонение на церковь в Иерусалиме; и все, кроме Апостолов, рассеялись по разным местам Иудеи и Самарии. Стефана же погребли мужи благоговейные, и сделали великий плач по нем. А Савл терзал церковь, входя в домы и влача мужчин и женщин, отдавал в темницу. Между тем рассеявшиеся ходили и благовествовали слово.

Сами апостолы, говорит Лука, не рассеялись, но остались в Иерусалиме, потому что где сильнее нападение, там должны находиться и лучшие борцы и быть для других примером мужества и смелости.

«Стефана же погребли мужи благоговейные». Если они были «благоговейные», то как же они «сделали великий плач?» Это потому, что они не были еще совершенны. С другой стороны, кто бы и не заплакал, лишившись такого учения, такой защиты и таких чудес и видя этого праведного, лежащего мертвым и побитого камнями?

«А Савл терзал церковь». Великое бешенство и быть одному, и врываться в дома. Это потому, что он душу свою предал за закон.

Деян.8:5–8. Так Филипп пришел в город Самарийский, и проповедовал им Христа. Народ единодушно внимал тому, что говорил Филипп, слыша и видя, какие он творил чудеса. Ибо нечистые духи из многих, одержимых ими, выходили с великим воплем, а многие расслабленные и хромые исцелялись. И была радость великая в том городе.

Не тот апостол Филипп, что считается в числе двенадцати, но один из семи, избранных для попечения о вдовицах, а также крестивший евнуха и огласивший Симона. Послушай, что говорит евангелист Лука: по убиении Стефана «произошло великое гонение на церковь в Иерусалиме; и все, кроме Апостолов, рассеялись по разным местам Иудеи и Самарии» (8, 1). Отсюда ясно, что апостол Филипп с прочими апостолами находился в Иерусалиме. Лука сделал это замечание для того, чтобы показать, что Филипп крестил тех, которым было преподано христианское учение в Самарии. Апостолы же Петр и Иоанн, придя к ним из Иерусалима, преподали им благодать Духа. А если бы он был из числа двенадцати апостолов, то он имел бы власть и преподавать дары Духа. Он крестит только как ученик, а завершительную благодать преподают те апостолы, которым дана власть преподавать такой дар. Иные говорят, что Филипп потому не низвел на крещеных Духа, что он был только диакон, выдвинутый теми, которые находились со Стефаном, а не имел ни пресвитерского, ни епископского сана, как избранные ученики Господни. А что он был диакон, об этом свидетельствует Павел в «Правилах» – он свидетельствует не только о нем, но и об Анании, который крестил самого Павла. А будучи диаконом, он крестил по недостатку пресвитеров в Самарии, потому что в случае необходимости, когда нет пресвитера, позволено крестить и диаконам, как этому научил Сам Дух, внушивший тому же Филиппу мысль приблизиться к евнуху. Надобно заметить, что после крещения на крещаемых через возложение рук в силу молитвы во имя Господа Иисуса нисходит Святый Дух. Поэтому и до сих пор этот чин соблюдается в том же виде.

Деян.8:9–21. Находился же в городе некоторый муж, именем Симон, который перед тем волхвовал и изумлял народ Самарийский, выдавая себя за кого-то великого. Ему внимали все, от малого до большого, говоря: сей есть великая сила Божия. А внимали ему потому, что он немалое время изумлял их волхвованиями. Но, когда поверили Филиппу, благовествующему о Царствии Божием и о имени Иисуса Христа, то крестились и мужчины и женщины. Уверовал и сам Симон и, крестившись, не отходил от Филиппа; и, видя совершающиеся великие силы и знамения, изумлялся. Находившиеся в Иерусалиме Апостолы, услышав, что Самаряне приняли слово Божие, послали к ним Петра и Иоанна, которые, придя, помолились о них, чтобы они приняли Духа Святаго. Ибо Он не сходил еще ни на одного из них, а только были они крещены во имя Господа Иисуса. Тогда возложили руки на них, и они приняли Духа Святаго. Симон же, увидев, что через возложение рук Апостольских подается Дух Святый, принес им деньги, говоря: дайте и мне власть сию, чтобы тот, на кого я возложу руки, получал Духа Святаго. Но Петр сказал ему: серебро твое да будет в погибель с тобою; потому что ты помыслил дар Божий получить за деньги. Нет тебе в сем части и жребия, ибо сердце твое неправо пред Богом.

Посмотри и на другое покушение, сделанное Симоном. Лука говорит, что его почитали за великую силу. Таким образом, в то время были и обольщенные волхвованиями, пока не пришел Филипп и вывел их из заблуждения, потому что Симон иудеям говорил: «Я – отец», а самарянам: «Я – Христос». «Уверовал и сам Симон». Не ради веры он уверовал, но чтобы и ему творить чудеса. Как он думал творить чудеса? Сам он обольщал, а также укрощал беснуемых, а потому думал, что и апостолы подобно ему пользуются каким-либо искусством. Поэтому он и деньги давал. Опять потому же, чтобы не лишиться этого дара, он постоянно находился при Филиппе.

Деян.8:22–25. Итак покайся в сем грехе твоем, и молись Богу: может быть, отпустится тебе помысел сердца твоего. Ибо вижу тебя исполненного горькой желчи и в узах неправды. Симон же сказал в ответ: помолитесь вы за меня Господу, дабы не постигло меня ничто из сказанного вами. Они же, засвидетельствовав и проповедав слово Господне, обратно пошли в Иерусалим и во многих селениях Самарийских проповедали Евангелие.

По баснословию еретиков, излишне было говорить Симону: “покайся”, потому что он таким дурным был создан. Они говорят, что человек, будучи злым по природе, неспособен измениться по желанию. Но не напрасно сказано: «итак покайся», потому что и он имел свободную волю, «и молись Богу: может быть, отпустится тебе помысел сердца твоего». Петр сказал это Симону, как будто бы не было оказано ему снисхождение, если бы он стал плакать и покаялся. Но этот образ выражения был обычным и у пророков. Особенно же Петр и предвидел, что он не обратится к покаянию. Поэтому он и говорит: «может быть, отпустится тебе». Потому что слова «помолитесь вы за меня Господу» Симон сказал не потому, что он покаялся и обратился, но ради одного только приличия. Потому что иначе где рыдание? где раскаяние и исповедание грехов?

«Ибо вижу тебя исполненного горькой желчи и в узах неправды».

Слова полные гнева. Но Петр не наказывает его, чтобы потом вера его не показалась вынужденной силою необходимости и страха и это дело не показалось жестоким.

«Они же, засвидетельствовав и проповедав слово Господне, обратно пошли в Иерусалим». Может быть, они возвратились из-за Симона, чтобы не обольститься и чтобы потом быть твердыми. Заметь, что не с самого начала идут в Самарию, но когда их гонят в Иудее, как это было и со Христом.

Деян.8:26–33. А Филиппу Ангел Господень сказал: встань и иди на полдень, на дорогу, идущую из Иерусалима в Газу, на ту, которая пуста. Он встал и пошел. И вот, муж Ефиоплянин, евнух, вельможа Кандакии, царицы Ефиопской, хранитель всех сокровищ ее, приезжавший в Иерусалим для поклонения, возвращался и, сидя на колеснице своей, читал пророка Исайю. Дух сказал Филиппу: подойди и пристань к сей колеснице. Филипп подошел и, услышав, что он читает пророка Исайю, сказал: разумеешь ли, что читаешь? Он сказал: как могу разуметь, если кто не наставит меня? И попросил Филиппа взойти и сесть с ним. А место из Писания, которое он читал, было сие: «как овца, веден был Он на заклание, и, как агнец пред стригущим его безгласен, так Он не отверзает уст Своих. В уничижении Его суд Его совершился. Но род Его кто разъяснит? ибо вземлется от земли жизнь Его» (Іс. 53:7-8).

Мне кажется, что этот Филипп был из числа семи, потому что иначе из Иерусалима он шел бы не на полдень (юг), но на север, а из Самарии, где находился и учил Филипп, принадлежавший к числу семи, путь идет на полдень.

«На дорогу, идущую из Иерусалима в Газу, на ту, которая пуста». Это Ангел сказал для того, чтобы Филипп не боялся нападения иудеев.

«Он встал и пошел». Заметь послушание. Филипп не спросил и не сказал: «для чего?», но вместе с повелением «встал и пошел».

«Евнух, вельможа Кандакии, царицы Ефиопской, хранитель всех сокровищ ее, приезжавший в Иерусалим для поклонения». Женщины властвовали в этой Эфиопии; одна из них по праву наследства была Кандакия; у нее евнух был казнохранителем. Заметь, что не было праздника, однако он ехал в Иерусалим, и что ехал из города, преданного суеверию, и на пути читал, и притом Исайю, величайшего из пророков, к тому же читал, не понимая того, что читал, и так усердно был занят чтением.

«Разумеешь ли, что читаешь?» Удивительным образом спрашивает, потому что и не льстит, и не хвалит, и не упрекает в невежестве. Но спрашивает так, чтобы возбудить большее желание и показать, что в читаемом находится великое сокровище. А евнух со всей откровенностью признается: «как могу разуметь, если кто не наставит меня?» Потом просит Филиппа научить его.

«Как овца, веден был Он на заклание». Очень понятен смысл приведенных слов, потому что в известное время овцы отводятся для стрижки и пастухи возлагают на них орудия стрижки, однако же овцы терпят это и не нападают на тех, кто это делает. Так и Христос, терпя поношения, не платил поношением за поношение.

«В уничижении Его суд Его совершился». Указывает на противозаконный суд над Ним, произведенный тогда, как была скрыта истина.

«Но род Его кто разъяснит?» То есть обнаружившееся после воскресения высокое Его достоинство, доказательством которого служит то, что было Им сделано в деле домостроительства. Кто будет в состоянии выразить словами, когда придет на мысль: «Кто это и Какой Такой, да еще Сын Божий Единородный претерпел все это?»

«Вземлется от земли жизнь Его». Вместо выражения «отнимается и возносится выше земного жизнь Его», то есть поприще деятельности и существование Единородного, когда Он созерцается вне плоти и уже не как находящийся среди нас.

Деян.8:34–40. Евнух же сказал Филиппу: прошу тебя сказать: о ком пророк говорит это? о себе ли, или о ком другом? Филипп отверз уста свои и, начав от сего Писания, благовествовал ему об Иисусе. Между тем, продолжая путь, они приехали к воде; и евнух сказал: вот вода; что препятствует мне креститься? Филипп же сказал ему: если веруешь от всего сердца, можно. Он сказал в ответ: верую, что Иисус Христос есть Сын Божий. И приказал остановить колесницу, и сошли оба в воду, Филипп и евнух; и крестил его. Когда же они вышли из воды, Дух Святый сошел на евнуха, а Филиппа восхитил Ангел Господень, и евнух уже не видел его, и продолжал путь, радуясь. А Филипп оказался в Азоте и, проходя, благовествовал всем городам, пока пришел в Кесарию.

«Прошу тебя сказать: о ком…?» Знать, что пророки иногда говорят и о других, или о себе самих в другом лице, потому что это показывает вопрос его, свойство человека очень наблюдательного.

«Вот вода; что препятствует мне креститься?» Посмотри, как благоразумно он поступает. Сначала читает и не понимает, потом читает то же пророчество; в нем содержится учение о страдании, воскресении Иисуса Христа и о даровании благодати Святаго Духа. Затем просит крестить; Филипп изъясняет ему по порядку, начав с этого пророчества. А окрылившись готовностью, он постепенно приводится к крещению. Но он не сказал «крести меня», но: «что препятствует?» Этим вопросом он показал сильное желание принять крещение.

«Филиппа восхитил Ангел Господень». Его берет Ангел, тем самым придавая случившемуся больше чудесности, а вместе доставляя радость и Филиппу, что он удостаивается того же, чего и пророки, как например Аввакум. Хорошо, что он был взят от евнуха, потому что евнух стал бы просить Филиппа, чтобы он отправился с ним, и Филипп опечалил бы его, если бы по требованию обстоятельств отказался. Так все устроилось Божественным образом: Филипп оказался в Азоте. Здесь он и должен был затем проповедовать.

Глава девятая

Деян.9:1–2. Савл же, еще дыша угрозами и убийством на учеников Господа, пришел к первосвященнику и выпросил у него письма в Дамаск к синагогам, чтобы, кого найдет последующих сему учению, и мужчин и женщин, связав, приводить в Иерусалим.

Объясняя неистовство Павла – Савла, в будущем великого апостола Павла, – против верных и против Церкви, Лука показывает, что он увлекся нечистой ревностью, потому что на нем исполнилось сказанное Христом: «Всякий, убивающий вас, будет думать, что он тем служит Богу» (Ін. 16:2). Потому что он делал это не так, как другие иудеи. Да не будет! Что он делал это по ревности, это очевидно из того, что он отправился и во внешние города, а иудеи не обращали внимания и на находящихся в Иерусалиме. Они об одном только и заботились, то есть о том, чтобы пользоваться почестями. Савл идет в Дамаск потому, что это был великий и царствующий город и он боялся, чтобы этот город не увлекся христианскою проповедью. Не идет он с просьбой к претору, но идет к первосвященнику, потому что имел намерение делать все законно.

«Чтобы, кого найдет последующих сему учению, и мужчин и женщин, связав, приводить в Иерусалим». Что такое «последующих сему учению?» Может быть, так называли себя веровавшие, так как одна только их вера была такой, посредством которой мы возносимся на небо. Или же Павел называл их последователями сего учения – пути, возможно, из чувства презрения и в насмешку над ними, потому что бесчестного человека они обыкновенно называли «сбившимся с пути». Он искал власти не тут же наказывать христиан, но вести их в Иерусалим, потому что он хотел действовать с большей властью.

Деян.9:3–9. Когда же он шел и приближался к Дамаску, внезапно осиял его свет с неба. Он упал на землю и услышал голос, говорящий ему: Савл, Савл! что ты гонишь Меня? Он сказал: кто Ты, Господи? Господь же сказал: Я Иисус, Которого ты гонишь. Трудно тебе идти против рожна. Он в трепете и ужасе сказал: Господи! что повелишь мне делать? И Господь сказал ему: встань и иди в город; и сказано будет тебе, что тебе надобно делать. Люди же, шедшие с ним, стояли в оцепенении, слыша голос, а никого не видя. Савл встал с земли, и с открытыми глазами никого не видел. И повели его за руки, и привели в Дамаск. И три дня он не видел, и не ел, и не пил.

Видение произошло не в городе, но на пути и в тишине, потому что толпа не поверила бы, а только посмеялась бы, так как и при Иисусе Христе слышавшие голос с неба «говорили, что это гром» (Ін. 12:29). А Савл заслуживал веры, потому что рассказывал о том, что с ним случилось. Итак, не в Иерусалиме и не в Дамаске, но на пути «внезапно осиял его свет», чтобы то, что с ним случилось, иные не стали объяснять иначе, но чтобы сам он объяснил это, так как он заслуживал веры, так как он и видение видел, и болезнь претерпел. Это говорит Павел и защищаясь перед Агриппой (см. Деян. 26, 12–18).

«Савл, Савл! что ты гонишь Меня?» Христос не говорит ему: «веруй!», но упрекает его, говоря: «что ты гонишь Меня?» Почти что говорит: «Что малое или великое ты потерпел от Меня, что ты Мне делаешь это?»

«Я Иисус, Которого ты гонишь». Это сказано вместо «не думай, что ты враждуешь против людей, но – против Меня, Господа твоего». Для чего это явление и вразумление Савлу не было сделано вначале? Для того, чтобы показать, что Христос действительно воскрес. Потому что как уверовал бы гонитель Его и неверующий Его воскресению, неистово преследующий верующих, если бы сила воскресения Его не была велика? А почему не тотчас же после воскресения? Чтобы очевиднее обнаружилась вражда против учения о воскресении и более Божественной явилась перемена в образе мыслей Павла.

«Люди же, шедшие с ним, стояли в оцепенении, слыша голос, а никого не видя». Всех бывших с ним осиявает свет, чтобы они свидетельствовали об этом явлении, но ослепляет он не всех, а одного только Павла, чтобы не подумали, что это было общее и как бы случайное несчастье, но чтобы открылось, что это было вполне действие Божественного Промысла. Почему же не уверовали бывшие с ним? Чтобы они могли быть достоверными свидетелями того, что случилось с Павлом. Потому что если бы они уверовали, то показалось бы, что они свидетельствуют по пристрастию. А чей голос слышали бывшие с Павлом? Голос самого Павла, когда он отвечал, а голос небесный слышал один он. Поэтому-то здесь и сказано: «Люди… шедшие с ним, стояли в оцепенении, слыша голос», то есть голос Павла, «а никого не видя», кому он отвечал. Позже, в Иерусалиме, Павел рассказывал: Бывшие… «со мною свет видели, и пришли в страх; но голоса Говорившего мне не слыхали» (Деян. 22, 9).

«Савл встал с земли, и с открытыми глазами никого не видел». Очи Павла пострадали, потому что избыток света обыкновенно действует болезненно, так как и глаза имеют меру. Говорят также, что чрезмерный звук делает глухими и бесчувственными.

«И три дня он не видел, и не ел, и не пил». Для чего он сделал это? Потому что он очень раскаивался в том, что преследовал Церковь, и печалился, и молился, и просил Бога, чтобы было прощено ему это.

Деян.9:10–16. В Дамаске был один ученик, именем Анания; и Господь в видении сказал ему: Анания! Он сказал: я, Господи. Господь же сказал ему: встань и пойди на улицу, так называемую Прямую, и спроси в Иудином доме Тарсянина, по имени Савла; он теперь молится, и видел в видении мужа, именем Ананию, пришедшего к нему и возложившего на него руку, чтобы он прозрел. Анания отвечал: Господи! я слышал от многих о сем человеке, сколько зла сделал он святым Твоим в Иерусалиме; и здесь имеет от первосвященников власть вязать всех, призывающих имя Твое. Но Господь сказал ему: иди, ибо он есть Мой избранный сосуд, чтобы возвещать имя Мое перед народами и царями и сынами Израилевыми. И Я покажу ему, сколько он должен пострадать за имя Мое.

Почему Анания, не будучи из числа достопамятнейших и известных учеников Спасителя, получает власть огласить и уврачевать Павла, имевшего сделаться таким великим проповедником Евангелия? Потому что Павел должен был быть наставлен в истинах веры не человеком, но самим Христом. Потому и Анания его окрестил и уврачевал, но ничему не учил. А что он не был из числа очень известных, это очевидно из его опасения и страха, что открывается из его слов. Он так боялся преследования со стороны Павла, что был поражен и пришел в ужас, когда только услышал от Господа имя его. Он не обратил внимания даже и на то, что было сказано затем: что Савл “молится”, что он видел видение, что он слеп и что Анания посылается к нему для того, чтобы оказать ему благодеяние и спасти его.

«Видел в видении мужа, именем Ананию», потому что он не мог видеть наяву, так как был слеп.

«Здесь имеет от первосвященников власть вязать всех». Откуда было это им известно? Естественно было находящимся в страхе допытываться и узнавать то, что против них замышляется. Посмотри на страх, каков он, потому что он не допустил, чтобы дошло до его слуха имя «Павел», и уже говорит: «Боюсь, чтобы как-либо он не отвел меня в Иерусалим».

«Иди, ибо он есть Мой избранный сосуд». Не только, говорит, он сделается верующим, но и учителем, и будет иметь великое дерзновение, «перед народами и царями» и перед иудеями предстанет. Этим Господь ободряет Ананию, а вместе и пристыжает его, как бы говоря: «Если он так неистовствовал из-за Меня и убивал, и однако же будет терпеть все, то неужели ты не хочешь даже и крестить его? Потому повелеваю тебе идти к нему, что «он есть Мой избранный сосуд» и что пронесет имя Мое». Анания, услышав, что Павел слеп, возрадовался, и смысл его слов был таков: «Это хорошо, оставь его слепым, зачем повелеваешь мне отверсть очи его? Чтобы он опять стал вязать? Или чтобы он снова стал наказывать нас?» На это Господь говорит: «Он не только не будет делать ничего ужасного, но и будет терпеть многое за Меня».

Деян.9:17–19. Анания пошел и вошел в дом и, возложив на него руки, сказал: брат Савл! Господь Иисус, явившийся тебе на пути, которым ты шел, послал меня, чтобы ты прозрел и исполнился Святого Духа. И тотчас как бы чешуя отпала от глаз его, и вдруг он прозрел; и, встав, крестился, и, приняв пищи, укрепился. И был Савл несколько дней с учениками в Дамаске.

Посмотри, какое послушание после величайшего страха. Итак, эти слова Анании были изречены им не вследствие неверия, но вследствие страха и трепета.

«Брат Савл! Господь Иисус, явившийся тебе на пути, которым ты шел, послал меня». Тотчас знакомит его с именем Господа. И притом Христос не сказал Анании: «Я явился Савлу», но сказал: «он научен Духом»; и действительно, Иисус Христос не являлся ему лично, но, конечно, явился делами и действиями. Говорит «явившийся тебе»; не сказал: «ослепивший тебя и отклонивший поношение». Говорит: «послал меня». Не мое, говорит, это дело. Я слуга благодати. Таким образом, они не могли ничего вымышлять от себя.

«И тотчас как бы чешуя отпала от глаз его». Чешуи отпадают и показывают, что воспаление сильно и что исцеление не подлежит сомнению.

«Встав, крестился, и, приняв пищи, укрепился», потому что силы его ослабели отчасти от путешествия, отчасти от страха, отчасти от голода, а отчасти от малодушия. Заметь, что он не решился принять пищу до тех пор, пока не получил великих даров.

Деян.9:20–22. И тотчас стал проповедывать в синагогах об Иисусе, что Он есть Сын Божий.

«И все слышавшие дивились и говорили: не тот ли это самый, который гнал в Иерусалиме призывающих имя сие? да и сюда за тем пришел, чтобы вязать их и вести к первосвященникам. А Савл более и более укреплялся и приводил в замешательство Иудеев, живущих в Дамаске, доказывая, что Сей есть Христос».

Не говорит Павел, что Иисус воскрес, что Он жив, но что? Тотчас тщательно доказывает, что «Он есть Сын Божий». Тотчас он сделался учителем, потому что он не стыдился того, что в нем произошла перемена по отношению к тому, что сделалось для него ясно.

«Савл более и более укреплялся и приводил в замешательство Иудеев». Иудеи смущены, потому что чему он научен был из закона Моисеева, о том спрашивал и их. Они думали, что, избавившись от Стефана, они избавились и от этих рассуждений, а между тем нашли другого совопросника, более сильного, чем Стефан. Он, доказывая это, преподавал и изъяснял из тех писаний, которые им были известны.

Деян.9:23–26. Когда же прошло довольно времени, Иудеи согласились убить его. Но Савл узнал об этом умысле их. А они день и ночь стерегли у ворот, чтобы убить его. Ученики же ночью, взяв его, спустили по стене в корзине. Савл прибыл в Иерусалим и старался пристать к ученикам; но все боялись его, не веря, что он ученик.

Иудеи опять приходят к своему крепчайшему помыслу, но теперь они уже не ищут клеветников и лжесвидетелей, а сами стремятся совершить убийство. Так как они увидели, что это дело получило силу, то они не передают уже его и в суд.

«Ученики же ночью, взяв его, спустили по стене в корзине». Заметь, что Павел спасается не благодатью, но человеческой мудростью, чтобы ты научился, что добродетель мужа сияет и без чудес.

«Савл прибыл в Иерусалим и старался пристать к ученикам». Избавясь от опасности, он не только не скрывается, но, напротив, идет туда, где более их преследовали. И заметь, что он даже ищет учеников Спасителя, так он весь воспламенился и переполнился ревностью о проповеди, и то, что он позже других пришел ко Христу, его сделало еще более ревностным.

Справедливо может возникнуть недоумение, как апостол Павел в послании говорит: «Не пошел в Иерусалим… а пошел в Аравию, и опять возвратился в Дамаск. Потом, спустя три года, ходил… в Иерусалим видеться с Петром… Другого же из апостолов… не видел никого, кроме Иакова, брата Господня» (Гал. 1:17-19), – а здесь говорится, что он пришел в Иерусалим и Варнава привел его к апостолам. Итак, или в Послании к Галатам апостол Павел сказал: “не пошел” в том смысле, что он ходил не затем, чтобы представить свое учение на одобрение апостолов, или же, если это не так, надобно допустить предположение, что злоумышление против него в Дамаске было сделано не тотчас по обращении его к вере христианской, но по возвращении его из Аравии спустя три года по обращении. И таким образом совершилось его путешествие во Иерусалим. Итак, он не пошел к апостолам, но «старался пристать к ученикам». Это он делал, будучи одновременно и учителем, и учеником. Или Павел в Послании к Галатам не говорит об этом путешествии в Иерусалим, потому что его историограф²¹ многое сокращает и сводит события, бывшие в разные времена. “Старался” же, говорит Лука, «пристать к ученикам». Шел к ним не смело, но с робостью.

«Все боялись его, не веря, что он ученик». Боялись, конечно, ученики, а апостолы не верили его обращению, потому что для человеческого разумения поистине невероятно, чтобы такой жаркий гонитель обратился в проповедника.

Деян.9:27–31. Варнава же, взяв его, пришел к Апостолам и рассказал им, как на пути он видел Господа, и что говорил ему Господь, и как он в Дамаске смело проповедовал во имя Иисуса. И пребывал он с ними, входя и исходя, в Иерусалиме, и смело проповедовал во имя Господа Иисуса. Говорил также и состязался с Еллинистами; а они покушались убить его. Братия, узнав о сем, отправили его в Кесарию и препроводили в Тарс. Церкви же по всей Иудее, Галилее и Самарии были в покое, назидаясь и ходя в страхе Господнем; и, при утешении от Святого Духа, умножались.

Что Варнава человек кроткий и снисходительный, это видно и из этого, и из того, что им сделано после этого. Может быть, он и прежде знал Павла, будучи другом его. К каким апостолам привел он Павла? Может быть, к Петру и Иакову, о которых и сам Павел в Послании к Галатам говорит, что знал их. Обрати внимание на Павла: он не идет к апостолам, как человек скромно о себе думающий, но идет к ученикам, как будто бы и он только ученик. А Варнава ведет его и к апостолам и рассказывает о том, какое Павел имел дерзновение.

«Говорил также и состязался с Еллинистами» или с теми иудеями, которые говорили по-гречески. Потому что другие евреи, закоренелые, не могли и смотреть на него или, вернее, даже решились убить его.

«Братия, узнав о сем, отправили его в Кесарию». Напуганные тем, что случилось со Стефаном, отправляют его в Кесарию, а потом также и в Тарс, чтобы он там и учил, и находился в безопасности, как в собственном отечестве, потому что иудеи не бесились против других так, как против него. Ибо других апостолов они уже знали и бешенство, направленное против них, в них уже ослабело от времени; знали также, как они часто находили себе защиту и каким уважением пользовались они в народе.

«Церкви же по всей Иудее, Галилее и Самарии были в покое». Лука хочет сказать, что оттуда пришел Петр. Итак, чтобы ты не подумал, что он сделал это из страха, он сначала сказал, что эти церкви имели мир, потому что когда в Иерусалиме был разгар вражды, апостолы пребывали в нем, а когда там настал мир, они отправились проповедовать и в другие места.

Деян.9:32–35. Случилось, что Петр, обходя всех, пришел и к святым, живущим в Лидде. Там нашел он одного человека, именем Энея, который восемь уже лет лежал в постели в расслаблении. Петр сказал ему: Эней! исцеляет тебя Иисус Христос; встань с постели твоей. И он тотчас встал. И видели его все, живущие в Лидде и в Сароне, которые и обратились к Господу.

Почему Петр не ожидал обнаружения веры этого мужа и не спросил, желает ли он быть исцелен? Это чудо было совершено, конечно, в особенности в назидание многих. Потому что Лука говорит: «И видели его все, живущие в Лидде и в Сароне, которые и обратились к Господу». А с другой стороны, чудеса здесь не обнаруживали еще своей силы. А потому здесь и неуместно было бы требовать веры в них. Потому-то апостолы и хромого не спрашивали. Как Христос, полагая начало чудес, не требовал веры, так и они не требуют. А в Иерусалиме вера в них, конечно, распространилась раньше: так многие желали, «дабы хотя тень проходящего Петра», говорит Лука, «осенила кого из них» (Деян. 5, 15). Потому-то там и было сотворено много чудес, а здесь тогда только было положено начало им.

Деян.9:36–43. В Иоппии находилась одна ученица, именем Тавифа, что значит: «серна»; она была исполнена добрых дел и творила много милостынь. Случилось в те дни, что она занемогла и умерла. Ее омыли и положили в горнице. А как Лидда была близ Иоппии, то ученики, услышав, что Петр находится там, послали к нему двух человек просить, чтобы он не замедлил придти к ним. Петр, встав, пошел с ними; и когда он прибыл, ввели его в горницу, и все вдовицы со слезами предстали перед ним, показывая рубашки и платья, какие делала Серна, живя с ними. Петр выслал всех вон и, преклонив колени, помолился, и, обратившись к телу, сказал: Тавифа! встань. И она открыла глаза свои и, увидев Петра, села. Он, подав ей руку, поднял ее, и, призвав святых и вдовиц, поставил ее перед ними живою. Это сделалось известным по всей Иоппии, и многие уверовали в Господа. И довольно дней пробыл он в Иоппии у некоторого Симона кожевника.

Лука называет имя ученицы «Тавифа, что значит: «серна»,» показывая, что она соответствовала своему имени: была так бдительна и бодра, как серна. Потому что часто многие имена даются по Божественному домостроительству.

«Случилось в те дни, что она занемогла и умерла. Ее омыли и положили в горнице». То есть сделали все, что следовало сделать над умершим. Послали же бывшие в Иоппии ученики к Петру «просить, чтобы он не замедлил придти к ним». Заметь простоту прочих и отсутствие всякого высокомерия в Петре. Не сами идут, но просят через двоих об исцелении, и он приходит. Почему они не позвали его, пока та не умерла? Считали недостойным утруждать этим учеников и отвлекать их и навязывать им затруднения в деле проповеди. Поэтому-то Лука и говорит, что было близко.

«Вдовицы со слезами предстали перед ним, показывая рубашки и платья, какие делала Серна, живя с ними». Выражение «живя с ними» показывает великое смирение ее, потому что она находилась с ними и жила с ними и обращалась со всеми как одна из них, а не так, как мы теперь.

«Петр выслал всех вон и, преклонив колени, помолился». Для чего он изгоняет всех вон? Для того, чтобы не тронуться слезами и не потерять спокойствие духа. «Преклонив колени», усердную совершает молитву. Затем поддерживает ожившую; потом понемногу возвращаются жизнь и силы ее.

«Призвав святых и вдовиц, поставил ее перед ними живою», – одним в утешение, а другим в покровительство. Заметь отсутствие всякого высокомерия в Петре. Совершив такое великое чудо, он ищет пристанища не у нее и не у другого какого-либо знаменитого человека, но у кожевника Симона; он не стыдится людей ничтожных и не дает великим повода превозноситься.

* * *

²¹ Евангелист Лука. – Примеч. ред.

Глава десятая

Деян.10:1–8.   В Кесарии был некоторый муж, именем Корнилий, сотник из полка, называемого Италийским, благочестивый и боящийся Бога со всем домом своим, творивший много милостыни народу и всегда молившийся Богу. Он в видении ясно видел около девятого часа дня Ангела Божия, который вошел к нему и сказал ему: Корнилий! Он же взглянув на него и испугавшись, сказал: что, Господи? Ангел отвечал ему: молитвы твои и милостыни твои пришли на память пред Богом. Итак пошли людей в Иоппию и призови Симона, называемого Петром. Он гостит у некоего Симона кожевника, которого дом находится при море; он скажет тебе слова, которыми спасешься ты и весь дом твой. Когда Ангел, говоривший с Корнилием, отошел, то он, призвав двоих из своих слуг и благочестивого воина из находившихся при нем и, рассказав им все, послал их в Иоппию.

Этот Корнилий не был ни иудеем, ни из подзаконных, а между тем уже вел такой же образ жизни, как и мы. Вот двое уже из людей, облеченных почестями, веруют во Христа – казнохранитель эфиоплянки и этот, «благочестивый и боящийся Бога со всем домом своим». Мы не заботимся о своих домашних, а этот заботился и о воинах. Он был «сотник из полка, называемого Италийским». Этого человека он для того делает известным и сообщает о нем подробные сведения, чтобы кто-либо не сказал, что в Священном Писании встречаются погрешности против истории. (Надобно знать, что полк – спира – состоял из двухсот воинов, а кустадия из шестидесяти.)

«Он в видении ясно видел около девятого часа дня Ангела Божия, который вошел к нему». Видит Ангела для восполнения веры Петра. Или, лучше, не для него, но для других, более слабых в вере. «Около девятого часа дня», когда он оставил заботы и находился в тишине и покое.

Так как Истинное Око и Великий Судия знает, что и великие дела, не имея веры, мертвы, то Он и посылает Ангела, который утверждает за делами их значение, чтобы увенчались верой тех, которые хорошо подвизаются. От видения же в Корнилии возбудился страх, впрочем, умеренный, сколько было необходимо только для того, чтобы возбудить внимание его. Потом слова Ангела уничтожили страх.

«Молитвы твои и милостыни твои пришли на память пред Богом». Посмотри, куда идет молитва – на высшее небо и становится пред самым престолом царским. Обрати внимание и на Ангела: он сначала возвышает и возносит мысли Корнилия к высшему, потом уже говорит: «Пошли людей в Иоппию и призови Симона, называемого Петром. Он гостит у некоего Симона кожевника». Чтобы они не пошли к кому-либо другому, он определяет этого человека не только по имени, но и по месту, где он находится: «которого дом находится при море». Апостолы избирали места, отдаленные от городов, они любили пустыню и тишину. Что если случится, что есть и другой Симон кожевник? Вот признак: этот живет при море. Ангел не сказал, для чего надобно сделать это, чтобы переполнить его радостью.

«Призвав двоих из своих слуг и благочестивого воина». Смотри, недаром сказано, что это были люди, постоянно при нем находившиеся.

«Рассказав им все, послал их в Иоппию». Заметь отсутствие высокомерия. Не сказал «призовите мне Петра», но все рассказал, чтобы тем побудить его прийти к нему, потому что он считал делом неприличным звать его в силу своего авторитета. Потому-то и рассказал все посланным.

Деян.10:9–16.   На другой день, когда они шли и приближались к городу, Петр около шестого часа взошел на верх дома помолиться. И почувствовал он голод, и хотел есть. Между тем, как приготовляли, он пришел в исступление и видит отверстое небо и сходящий к нему некоторый сосуд, как бы большое полотно, привязанное за четыре угла и опускаемое на землю; в нем находились всякие четвероногие земные, звери, пресмыкающиеся и птицы небесные. И был глас к нему: встань, Петр, заколи и ешь. Но Петр сказал: нет, Господи, я никогда не ел ничего скверного или нечистого. Тогда в другой раз был глас к нему: что Бог очистил, того ты не почитай нечистым. Это было трижды; и сосуд опять поднялся на небо.

Посмотри, как Дух сводит времена и делает, что это совершается ни раньше, ни позже.

«Петр около шестого часа взошел на верх дома помолиться». То есть в особом месте и в тишине.

«Он пришел в исступление». Это означает и изумление при виде чуда, и то состояние, когда человек не владеет своими чувствами, будучи восхищен в мир духовный. Итак, ему было как бы духовное видение.

«Сходящий к нему некоторый сосуд, как бы большое полотно». Первейший из апостолов, Петр, имел нужду в Божественном откровении о призвании к христианской вере язычников, потому что не знал, что обрезание и необрезание не делают разницы по отношению к вере. Петр, конечно, не знал ясно, что Господь сказал, чтобы, когда открылось служение верой, то были научаемы этой вере и язычники, не знал до тех пор, пока неизреченная воля Его посредством этого явления не открыла эту тайну, убедив его в этом, с одной стороны, примером с сошедшим полотном, а с другой стороны, тем, что и язычникам была преподана благодать Святаго Духа по обращении их к вере, убедив, что во Христе нет различия между иудеем и эллином.

«Привязанное за четыре угла и опускаемое на землю». Четыре края показывают четыре стихии, явившийся сосуд означает грубейший мир, а различные животные суть символы состояния людей. Символом всей вселенной был этот человек, Корнилий, с крайней плотью, потому что он не имел ничего общего с иудеями. Петра все стали бы обвинять как законопреступника, и потому Духом устрояется, чтобы он имел защиту; поэтому-то он и возражает Ангелу. Ибо он должен был вполне соблюдать закон. Итак, это устрояется для того, чтобы его не стали обвинять. Может быть, он, преклонив колена, видел видение. И Божественным делом было случившееся, то есть то, что он видел высшее и был в состоянии исступления, и слышал оттуда голос и что трижды исповедовал, что там животные нечистые. А то, что сосуд с неба снисшел и туда вознесся, – это великое доказательство чистоты. Итак, это совершается для тех, кому имеет быть рассказанным. Потому что Петр сам слышал повеление Господне: «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5). Если имел нужду в обрезании и в принесении жертвы даже Павел, то тем более тогда, в начале проповеди, когда они были очень немощны. Но не обо всех Петр сказал, что они скверны и нечисты, а только о тех, которых и закон назвал скверными и нечистыми. А Бог, начертавший образ Своей Церкви, сказал, чтобы она не считала для себя ничего нечистым. Потому что человеку все чисто, что он принимает с благодарением и благословением Божиим. Но если здесь содержалось притчевое указание относительно призвания народов, чтобы не считать имеющих необрезанной крайнюю плоть скверными и нечистыми, то все-таки речь Петра содержала указание не на людей, но на животных, запрещенных законом Моисеевым. Потому что виды животных принимаются вместо свойств человеческих, а из описания видения Петрова известно, что в сосуде, сшедшем с неба, были все роды животных: пресмыкающихся, птиц и четвероногих. Это потому, что слово прикровенно изображает, что имеющие обратиться к вере находятся под владычеством разных грехов, что они уподобились или четвероногим по жестокости, или пресмыкающимся – по ядовитости, или птицам – по легкости и непостоянству своей природы. И притом змеи принимаются за символ саддукеев и фарисеев, а лисица – за символ Ирода, и возбужденные страстью к половому сближению кони – за символ людей сладострастных; овцы – за людей незлобивейших, козлята – за необщительных и безучастных, а ежи – за богатых; о них Господь сказал, что они своими колючками прокалывают слово и делают его бесплодным.

«В другой раз был глас к нему: что Бог очистил, того ты не почитай нечистым». По-видимому, голос относится к Петру, а между тем все говорится к иудеям. Потому что если терпит порицание этот учитель, то тем более они заслуживают этого.

Деян.10:17–20.   Когда же Петр недоумевал в себе, что бы значило видение, которое он видел, – вот, мужи, посланные Корнилием, расспросив о доме Симона, остановились у ворот, и, крикнув, спросили: здесь ли Симон, называемый Петром? Между тем, как Петр размышлял о видении, Дух сказал ему: вот, три человека ищут тебя; встань, сойди и иди с ними, нимало не сомневаясь; ибо Я послал их.

Полотно (плащаница) означает землю, а находящиеся в нем звери – язычников. Изречение же «заколи и ешь» (ст. 13) означает то, что и они должны прийти ко Христу, а то, что это повторяется трижды, означает крещение. Итак, истинный смысл видения указывает ему на учение о Троице, равно как и вера в Троицу представляет истинное Богопочитание.

«Вот, мужи, посланные Корнилием». Благовременно приходят эти мужи, чтобы разрешить недоумение. Ибо и Иосифу Христос допустил сначала устрашиться, а потом послал Ангела, потому что душа легко принимает разрешение от испытанного прежде недоумения. И притом ему недолго пришлось оставаться в недоумении и не прежде оно возбудилось, но в то самое время, когда о нем спрашивали, тут ли он гостит.

«Между тем, как Петр размышлял о видении, Дух сказал ему: вот, три человека ищут тебя». Опять и это служит апологией Петра перед учениками, чтобы они увидели, что он размышлял и получил наставление не размышлять. Потому что ему сказано было: «Иди с ними, нимало не сомневаясь; ибо Я послал их». Велика власть у Духа, потому что то, что делает Бог Отец, то же делает и Дух Святый. Ангел сказал: «молитвы твои и милостыни твои» (ст. 4), чтобы показать, что он оттуда послан; а Дух делает не так, но говорит: «Ибо Я послал их». Итак, нужно повиноваться Духу.

Деян.10:21–24.   Петр, сойдя к людям, присланным к нему от Корнилия, сказал: я тот, которого вы ищете; за каким делом пришли вы? Они же сказали: Корнилий сотник, муж добродетельный и боящийся Бога, одобряемый всем народом Иудейским, получил от святаго Ангела повеление призвать тебя в дом свой и послушать речей твоих. Тогда Петр, пригласив их, угостил. А на другой день, встав, пошел с ними, и некоторые из братий Иоппийских пошли с ним. В следующий день пришли они в Кесарию.

Сначала Петр признался, что он есть тот, кого они ищут, и потом уже спрашивает о причине их прихода, чтобы или тотчас быть готовым и идти с ними, или, если это не нужно, устроить их в доме. А посланные говорят похвалы Корнилию, чтобы убедить Петра, что тому являлся Ангел. Начальство над народом бывает в руках человека благочестивого, по своим заслугам оказавшегося достойным этого.

Правда, бывает все-таки, что имеющие власть не соответствуют своему положению; но если бы не было этого, то о чем бы тогда говорить?

«Призвать тебя в дом свой». Не из чувства пренебрежения, говорят, он послал, но потому, что ему так повелено. Итак, не оставь в пренебрежении: хорошо, что Петр сначала дружелюбно обходится с этими мужами, так как они утомились, и таким образом располагает их к себе. А что с ним пошли некоторые из Иоппии, это случилось домостроительно, чтобы потом они были свидетелями, когда Петру нужно было оправдываться.

Деян.10:24–27.   Корнилий же ожидал их, созвав родственников своих и близких друзей. Когда Петр входил, Корнилий встретил его и поклонился, пав к ногам его. Петр же поднял его, говоря: встань; я тоже человек. И, беседуя с ним, вошел в дом, и нашел многих собравшихся.

Славный это был человек и в славном городе имел жилище.

«Созвав родственников». Это свойство совершенно благочестивого друга: Корнилий, будучи окружен столькими благами, всех делает общниками и близкими друзьями. Близкими друзьями они названы потому, что он мог надеяться на них, когда ему предстояли труды и заботы о стольких подчиненных. И друзья, и родственники, мне кажется, питались его пищей. Посмотри, как Корнилий был уверен, что Петр непременно придет. Это потому, что Ангел явился ему не во сне, но в то время, когда он находился в состоянии бодрствования и днем.

«Петр же поднял его, говоря: встань; я тоже человек». Этим он научает и прочих и приносит благодарение Богу, показывая свое смирение. Посмотри: прежде всего другого он научает тому, чтобы они ничуть не думали о себе много.

Деян.10:28–33.   И сказал им: вы знаете, что Иудею возбранено сообщаться или сближаться с иноплеменником; но мне Бог открыл, чтобы я не почитал ни одного человека скверным или нечистым. Посему я, будучи позван, и пришел беспрекословно. Итак спрашиваю: для какого дела вы призвали меня? Корнилий сказал: четвертого дня я постился до теперешнего часа, и в девятом часу молился в своем доме, и вот, стал предо мною муж в светлой одежде, и говорит: «Корнилий! услышана молитва твоя, и милостыни твои воспомянулись пред Богом. Итак пошли в Иоппию и призови Симона, называемого Петром; он гостит в доме кожевника Симона при море; он придет и скажет тебе». Тотчас послал я к тебе, и ты хорошо сделал, что пришел. Теперь все мы предстоим пред Богом, чтобы выслушать все, что повелено тебе от Бога.

Рассуждает о человеколюбии Божием и показывает, что Бог даровал им великие дары, а вместе и говорит о великом, и говорит со смирением. Потому что он не сказал: «Люди! Мы пришли к вам, хотя мы считаем недостойным прикасаться к кому-либо», но сказал: «Вы знаете, что Бог изрек такое повеление чтобы считалось беззаконием «Иудею… сообщаться или сближаться с иноплеменником; но мне Бог открыл, чтобы я не почитал ни одного человека скверным или нечистым».

Замечательно, что Сам Бог повелел народу христианскому, чтобы он «не почитал ни одного человека скверным или нечистым», но жил с ними, потому что и они, быть может, будут с особенной силой веровать во Христа.

«Итак спрашиваю: для какого дела вы призвали меня?» Петр обо всем слышал уже и от воинов, но он желает, чтобы они исповедались и сделались правыми в вере.

«В девятом часу молился в своем доме». Что это значит? Мне кажется, что у него при аккуратнейшем порядке в жизни время было распределено, и притом в известные дни, поэтому он и сказал: «четвертого дня». Посмотри, как сильна молитва. Когда он преуспевал в деле благочестия, тогда и явился ему Ангел, это один день; когда отправились посланные Корнилием, это тоже один; когда они шли, – один, а четвертый оказывается с третьего часа, когда он молился.

«Стал предо мною муж в светлой одежде». Не говорит: «Ангел», но – “муж”. Так он далек от гордости. Видите вытекающую отсюда мысль, видите, как он достоин был всего этого.

«Теперь все мы предстоим пред Богом, чтобы выслушать все, что повелено тебе от Бога». Не сказал: «пред человеком», но – «пред Богом». Итак, надобно со вниманием слушать рабов Божиих.

Деян.10:34–43.   Петр отверз уста и сказал: истинно познаю, что Бог нелицеприятен; но во всяком народе боящийся Его и поступающий по правде приятен Ему. Он послал сынам Израилевым слово, благовествуя мир чрез Иисуса Христа; Сей есть Господь всех. Вы знаете происходившее по всей Иудее, начиная от Галилеи, после крещения, проповеданного Иоанном: как Бог Духом Святым и силою помазал Иисуса из Назарета, и Он ходил, благотворя и исцеляя всех, обладаемых диаволом, потому что Бог был с Ним. И мы свидетели всего, что сделал Он в стране Иудейской и в Иерусалиме, и что наконец Его убили, повесив на древе. Сего Бог воскресил в третий день, и дал Ему являться не всему народу, но свидетелям, предызбранным от Бога, нам, которые с Ним ели и пили, по воскресении Его из мертвых. И Он повелел нам проповедывать людям и свидетельствовать, что Он есть определенный от Бога Судия живых и мертвых. О Нем все пророки свидетельствуют, что всякий верующий в Него получит прощение грехов именем Его.

«Истинно познаю…» Познаю, что Бог смотрит не на качество лица, но на различие дел. Тем, что Петр говорит, он ясно показывает, что Бог, Которого боялся Корнилий, о Котором он получил наставление из закона и пророков, ради Которого он и милостыни творил, что этот Бог есть воистину Бог. Недоставало ему познания о Сыне. Смотри, как он не дает волю превозноситься своей мысли.

«Во всяком народе». Так говорит, чтобы ты не подумал, что язычники принадлежат к разряду отверженных.

«Поступающий по правде приятен Ему». Выражение “по правде” употреблено вместо «со всякой добродетелью». Не сказал «спасается», но – «приятен Ему», то есть достоин того, чтобы быть принятым Богом.

«Он послал сынам Израилевым слово». Дает сынам израилевым предпочтение. Это говорит ради присутствующих, чтобы убедить их.

«Как Бог Духом Святым и силою помазал Иисуса из Назарета». Разумеется – по человечеству. Так как Он уничижил Самого Себя и воспринял нашу плоть и нашу кровь (см. Євр. 2:14), то о Нем говорится, что Он как человек принимает то, что Он имеет по естеству как Бог. Потому что Он принимает не Самому Себе, но нам, как вначале это делал для Самого Себя, или, лучше, так как Он есть Бог Слово, то это у Него было Свое. Выражение «обладаемых диаволом» указывает на многие, зависевшие от диавола, увечья и происшедшие от него повреждения в телах.

«Его убили, повесив на древе». Опять говорит об уничижении. Показавши, что Он Богом послан, апостол Петр говорит, что Он и убит. Чтобы ты не счел чего-либо несоответствующим, заметь, что они никогда не скрывают учения о кресте, но вместе с прочим предлагают и образ смерти.

«Свидетелям… предызбранным». Хотя Сам Иисус Христос их избрал, но выражение «предызбранным» присвояет Богу Отцу.

«Которые с Ним ели и пили». Посмотри, чем подтверждает истину воскресения. Почему Иисус Христос, воскреснув, не сотворил никакого чуда, но ел и пил? Потому что самое воскресение было великим чудом. Притом нет и не могло быть в этом случае чуда большего, как то, что Он ел и пил.

«И свидетельствовать». Свидетельствовать, говорит, ясно, чтобы не впали в неведение.

«О Нем все пророки свидетельствуют». Какие пророки только ни говорили об отпущении грехов, все они говорили, что грехи отпускаются в Этом Иисусе. Так и Исайя от Его лица говорит: «Я Сам изглаживаю преступления твои ради Себя Самого и грехов твоих не помяну» (Іс. 43:25). Петр, однако, не сказал, что Он есть Сын Божий, но, что больше их устрашало, соответствующее времени приготовление заимствуется из пророков, потому что они пользовались великой славой. Но, поколебав людей страхом, он делает им снисхождение, впрочем, изреченное не им, а пророками. Итак, страшное он говорит от себя, а проникнутое кротостью – от лица пророков.

Деян.10:44–48.   Когда Петр еще продолжал эту речь, Дух Святый сошел на всех, слушавших слово. И верующие из обрезанных, пришедшие с Петром, изумились, что дар Святаго Духа излился и на язычников, ибо слышали их говорящих языками и величающих Бога. Тогда Петр сказал: кто может запретить креститься водою тем, которые, как и мы, получили Святаго Духа? И велел им креститься во имя Иисуса Христа. Потом они просили его пробыть у них несколько дней.

Заметь Божие домостроительство. Бог не допустил, чтобы речь Петра была доведена до конца и чтобы крещение было совершено по распоряжению Петра; но как только Он увидел, что мысль их исполнена изумления и было положено начало научению, и они вполне уверовали, что крещение есть отпущение грехов, то и сошел Дух. Притом они начали говорить разными языками, что изумило собравшихся. Между тем Бог заблаговременно устроял в этом великую апологию Петру.

«Кто может запретить креститься водою тем, которые, как и мы, получили Святаго Духа?» И какая нужда была в воде, когда Дух Святый нисшел на них? Итак, я покажу ее и объясню тебе это сокровенное таинство. В нем вполне выражаются Божественные символы: гроб и умирание, воскресение и жизнь. Как нам легко погружаться и выныривать, так Богу удобно погребать ветхого человека и показывать нового. А трижды это бывает для того, чтобы ты научился, что все это совершается силою Отца и Сына и Святаго Духа. А что сказанное не есть одна лишь простая догадка, послушай Павла, который говорит: «погреблись с Ним крещением в смерть» (Рим. 6:4). И опять: «Ветхий наш человек распят с Ним» (Рим. 6:6). И опять: «Мы соединены с Ним подобием смерти» (Рим. 6:5).

Глава одиннадцатая

Деян.11:1–10. Услышали Апостолы и братия, бывшие в Иудее, что и язычники приняли слово Божие. И когда Петр пришел в Иерусалим, обрезанные упрекали его, говоря: ты ходил к людям необрезанным и ел с ними. Петр же начал пересказывать им по порядку, говоря: в городе Иоппии я молился, и в исступлении видел видение: сходил некоторый сосуд, как бы большое полотно, за четыре угла спускаемое с неба, и спустилось ко мне. Я посмотрел в него и, рассматривая, увидел четвероногих земных, зверей, пресмыкающихся и птиц небесных. И услышал я голос, говорящий мне: «встань, Петр, заколи и ешь». Я же сказал: «нет, Господи, ничего скверного или нечистого никогда не входило в уста мои». И отвечал мне голос вторично с неба: «что Бог очистил, того ты не почитай нечистым». Это было трижды, и опять поднялось всё на небо.

Видишь, какую ревность они имели относительно закона. Не постыдились ни достоинства Петра, ни чудес бывших, ни того прекрасного приготовления, какое сделано было для принятия слова, но стали рассуждать о таких мелочах. Рассуждали бывшие от обрезания, а не апостолы. И не говорят «зачем проповедовал?», но – «зачем ел?». Петр не остановился на этой мелочи, но основался на том, что имело великое значение. Если, говорит, они получили Духа, то как было не преподать им этого? Этой апологией он показывает, что он ни в чем не виновен, но виновник всего и повсюду Бог, к Которому он и относит все. Потому что, говорит, Он показал сосуд, а я возражал Ему. И опять Он сказал, а я и этого не послушался. Дух повелел идти. Я шел не торопясь, и не тотчас совершил крещение, но опять все совершил Дух.

«Услышал я голос, говорящий мне». Довольно было и того, что явилось полотно, чтобы убедить его; но к этому, однако же, присоединился и голос: «Встань, Петр, заколи и ешь.

«Я же сказал: нет, Господи». Видишь, говорит Петр, я сделал свое. Это апология против того, что они сказали: «ты ходил к людям необрезанным и ел с ними». И он, однако же, защищается, а не пользуется авторитетом учителя. Потому что чем более кротко он отвечает им, тем более успокаивает их.

Деян.11:11–18. И вот, в тот самый час три человека стали перед домом, в котором я был, посланные из Кесарии ко мне. Дух сказал мне, чтобы я шел с ними, нимало не сомневаясь. Пошли со мною и сии шесть братьев, и мы пришли в дом того человека. Он рассказал нам, как он видел в доме своем Ангела святаго, который стал и сказал ему: «пошли в Иоппию людей и призови Симона, называемого Петром; он скажет тебе слова, которыми спасешься ты и весь дом твой». Когда же начал я говорить, сошел на них Дух Святый, как и на нас вначале. Тогда вспомнил я слово Господа, как Он говорил: «Иоанн крестил водою, а вы будете крещены Духом Святым». Итак, если Бог дал им такой же дар, как и нам, уверовавшим в Господа Иисуса Христа, то кто же я, чтобы мог воспрепятствовать Богу?»

«Выслушав это, они успокоились и прославили Бога, говоря: видно, и язычникам дал Бог покаяние в жизнь.

Ничего он не мог сказать, что более обнаруживало бы его смирение, как то, что он сослался на свидетельство братии. Он не говорит о том, что Ангел сказал Корнилию: «молитвы твои и милостыни твои» (Деян. 10, 14), – не повествует о правоте этого мужа, не сообщает, что он сделал так потому, что Дух послал его, что Бог повелел ему, призвавши его оттуда через Ангела, но подтверждает словами «пошли со мною и сии шесть братьев». Потому что это и само по себе было несомненным доказательством. Но не довольствуется и тем, что выше сказано, припоминает и изречение Господа: «Вы будете крещены Духом Святым». Ничего, говорит, нового не случилось, но только то, что Он предсказал. Но, скажут, не нужно было и крестить; а между тем крещение было совершено. И не говорит он «я повелел их крестить», но показывает, что он не сделал ничего нового. Что имели мы, говорит, то получили и они, ибо «Бог дал им такой же дар, как и нам». Чтобы заградить уста их, он говорит: “как и нам”. Бог не допускает, говорит он, чтобы они имели меньше, если Он дал равный дар уверовавшим. И не говорит: «как и вам», но – “как и нам”. Что находите вы недостойным, когда мы называем их общниками?

«Кто же я, чтобы мог воспрепятствовать Богу?» Защищаясь против обвинителей, он сильно и жестоко пристыжает их. Не мог, говорит, я возбранить этого. От этих слов они сделались кроткими и замолчали. Видишь, что благодаря речи Петра к народу все сделалось хорошо, когда он рассказал, что случилось? С этого времени, наконец, открылись двери язычникам для вступления в Церковь.

Деян.11:19–26. Между тем рассеявшиеся от гонений бывшего после Стефана, прошли до Финикии и Кипра и Антиохии, никому не проповедуя слово, кроме Иудеев. Были же некоторые из них Кипряне и Киринейцы, которые, придя в Антиохию, говорили Еллинам, благовествуя Господа Иисуса. И была рука Господня с ними, и великое число, уверовав, обратилось к Господу. Дошел слух о сем до церкви Иерусалимской, и поручили Варнаве идти в Антиохию. Он, прибыв и увидев благодать Божию, возрадовался и убеждал всех держаться Господа искренним сердцем. Ибо он был муж добрый и исполненный Духа Святаго и веры. И приложилось довольно народа к Господу. Потом Варнава пошел в Тарс искать Савла и, найдя его, привел в Антиохию. Целый год собирались они в церкви и учили немалое число людей; и ученики в Антиохии в первый раз стали называться Христианами.

Немалую услугу христианству оказало гонение против христиан, потому что «любящим Бога… все содействует ко благу» (Рим. 8:28). Потому что когда убивали Стефана, когда Павел дважды находился в опасности, когда апостолы были бичуемы, тогда язычники были принимаемы в Церковь. Это и Павел говорит: «Вам первым надлежало быть проповедану слову Божию, но как вы отвергаете его и сами себя делаете недостойными вечной жизни, то вот, мы обращаемся к язычникам» (Деян. 13, 46).

«Говорили к Еллинам». Может быть, потому называли их эллинами, что они не знали по-еврейски.

Выражение «была рука Господня с ними» показывает то, что они творили чудеса. Видишь, почему и теперь нужны были чудеса? Чтобы уверовали.

«Поручили Варнаве идти в Антиохию». Почему не написали об этом Павлу, но послали Варнаву? Потому что еще не знали о добродетели этого мужа.

«Он был муж добрый и исполненный Духа Святаго и веры». Не одно и то же значит, что Бог благ и что муж благ. Первый благ по существу, будучи началом и источником всех благ, а муж благ не по существу, но в силу добродетели.

«Потом Варнава пошел в Тарс искать Савла». Очень добрый и простой, и снисходительный человек был Варнава. Искал, говорит Лука, подвижника, военачальника.

«Целый год собирались они в церкви и учили немалое число людей». Немалая похвала для города, что он прежде всех прочих в течение такого периода времени наслаждался устами его.

«Ученики в Антиохии в первый раз стали называться Христианами». И это говорит об успехе проповеди Павла, когда он поднял здесь христианство на такую высоту, что можно было дать христианам это имя как бы какой отличительный знак. Где уверовало три тысячи, где – пять тысяч, где – такое множество; но, впрочем, не было ничего такого вроде этого имени, а просто «Христианами» назывались люди «этого пути». Здесь же впервые они удостоились этого имени. Замечательно, что Антиохия потому особенно и удостоилась главного начальнического престола, что там впервые христиане названы этим именем.

Деян.11:27–30. В те дни пришли из Иерусалима в Антиохию пророки. И один из них, по имени Агав, встав, предвозвестил Духом, что по всей вселенной будет великий голод, который и был при кесаре Клавдии. Тогда ученики положили, каждый по достатку своему, послать пособие братьям, живущим в Иудее; что и сделали, послав собранное к пресвитерам через Варнаву и Савла.

В каком смысле Христос говорит, что «все пророки и закон прорекли до Иоанна» (Мф. 11:13)? Он говорит о тех пророках, которые предвозвестили явление Его.

«Предвозвестил Духом». Чтобы не подумали, что голод сделался потому, что явилось христианство, Дух Святый и предсказывает это, потому что и Христос предсказал это. Не потому «по всей вселенной будет голод», чтобы он должен был быть в силу предопределения, изреченного изначала, но по причине зол, которые были нанесены святым апостолам. А так как они продолжались, то и является «великий голод», предвещая иудеям о имеющих быть несчастьях.

«Тогда ученики положили, каждый по достатку своему». Посмотри: для них и голод делается поводом ко спасению, случаем к милосердию. Посмотри: они делаются верующими и приносят плоды, достойные веры, – оказывают милосердие не только близким, но и дальним.

«Послать пособие братьям». Из этого становится ясно, что апостолы имели достоинство и старцев, хотя, кроме этого, они находились на степени диаконов и епископов.

Глава двенадцатая

Деян.12:1–5.   В то время царь Ирод поднял руки на некоторых из принадлежащих к церкви, чтобы сделать им зло, и убил Иакова, брата Иоаннова, мечом. Видя же, что это приятно Иудеям, вслед за тем взял и Петра. Тогда были дни опресноков. И, задержав его, посадил в темницу, и приказал четырем четверицам воинов стеречь его, намереваясь после Пасхи вывести его к народу. Итак Петра стерегли в темнице; между тем церковь прилежно молилась о нем Богу.

В какое «то время?» При Клавдии императоре. Потому что римский император Каий назначил Агриппу царем иудейским, определив Ирода вместе с Иродиадой в Лугдон, город галилейский. Это тот самый Ирод, при котором пострадал Иоанн, как об этом повествуют Иосиф и Евсевий. Итак, это разногласие в имени, то есть вместо Агриппы сказано – Ирод, произошло или потому, что он носил два имени, или от ошибки писца. Заметь: из двенадцати учеников Господних прежде всех пострадал Иаков.

«На некоторых из принадлежащих к церкви». Заметь, что верные мужи и состоящее из них общество называют церковью.

«Видя же, что это приятно Иудеям, вслед за тем взял и Петра». Чтобы никто не сказал, что апостолы потому бестрепетно и безбоязненно идут навстречу смерти, что Бог восхищает их из рук ее, для того Бог и допустил, чтобы были преданы смерти и старейшие из них – Стефан и Иаков. Этим Бог показывает самим убийцам, что Он и от этого не удаляет их и здесь не препятствует им. Делом приятным было для их неуместных страстей убийство, и убийство беззаконное. Надобно было положить конец их стремлению, а Ирод как палач больных, а не как врач их, подстрекает их, хотя тысячи примеров видел он и в жизни деда и отца своего Ирода.

«Тогда были дни опресноков… задержав его, посадил в темницу». Опять обнаруживается излишняя щепетильность иудеев: убить они не препятствовали, а препятствовали сделать это в такое время.

«Приказал четырем четверицам воинов стеречь его». Это происходило и от гнева, и от боязни. Чем тщательнее была стража, тем более удивительно обнаружение силы Божией. А это случилось ради апостола Петра, который был весьма известен.

«Между тем церковь прилежно молилась о нем Богу». Послушайте, как они ходатайствовали за учителей: они не возмутились, не взбунтовались, но обратились к истинной сподвижнице – молитве.

Деян.12:6–10.   Когда же Ирод хотел вывести его, в ту ночь Петр спал между двумя воинами, скованный двумя цепями, и стражи у дверей стерегли темницу. И вот, Ангел Господень предстал, и свет осиял темницу. Ангел, толкнув Петра в бок, пробудил его и сказал: встань скорее. И цепи упали с рук его. И сказал ему Ангел: опояшься и обуйся. Он сделал так. Потом говорит ему: надень одежду твою и иди за мною. Петр вышел и следовал за ним, не зная, что делаемое Ангелом было действительно, а думая, что видит видение. Пройдя первую и вторую стражу, они пришли к железным воротам, ведущим в город, которые сами собою отворились им: они вышли, и прошли одну улицу, и вдруг Ангела не стало с ним.

Петр не был ни в смущении, ни в страхе, но в “ту” самую “ночь”, когда его намеревались вывести из темницы, “спал”, предоставив все на волю Господа. Обрати внимание и на то, как тщательна стража: спали с ним и стражи.

Но для чего «свет осиял темницу?» Чтобы Петр мог и видеть, и слышать Ангела и чтобы не подумал, что это – воображение. Ангел даже толкнул его, – так крепко он спал. Что же касается выражения «толкнув Петра в бок», – так оно указывает не на смущение Ангела, а на побуждение не затягивать время.

«Опояшься и обуйся». Как это Петр поступал вопреки повелению не брать с собой «ни золота, ни серебра, ни меди в поясы свои, ни сумы на дорогу, ни двух одежд, ни обуви, ни посоха» (Мф. 10:9 10)? А у него были и одежда и обувь, хотя в то время следовало ходить без обуви, потому что особенная нужда в ней бывает зимой. Но и Павел, написав Тимофею: «постарайся придти до зимы», говорит ему: «Когда пойдешь, принеси фелонь, который я оставил в Троаде у Карпа» (2Тим. 4:13,21). Никто не может сказать, что Павел не имел другой одежды, которую он носил. Они не противились повелению Христову: да не будет! Напротив, они даже очень следовали повелению, потому что повеление это было дано на время, а не навсегда. К тому же и Лука говорит, что Христос сказал ученикам: «Когда Я посылал вас без мешка и без сумы и без обуви, имели ли вы в чем недостаток? Они отвечали: ни в чем. Тогда Он сказал им: но теперь, кто имеет мешок, тот возьми его, также и суму» (Лк. 22:35-36). Христос дал в то время такое повеление, желая показать Свое могущество, потому что, скажи мне, какая важность была в том, чтобы иметь одну лишь одежду? Итак, какая же? Когда нужно было ее мыть, то ужели следовало ходить нагим или сидеть дома? А когда наступал сильный холод и стужа стягивала тело, то ужели следовало отогреваться и не проповедовать? Ведь тела у них были не алмазной крепости.

«Не зная, что делаемое Ангелом было действительно, а думая, что видит видение». Это очень естественно при изумительной необычайности того, что случилось, потому что необычайность знамений поражает зрителя. Петр думал, что видит видение, а сам опоясывался и обувался. Что же другое мог он чувствовать, как не изумление?

Деян.12:11–18.   Тогда Петр, придя в себя, сказал: теперь я вижу воистину, что Господь послал Ангела Своего и избавил меня из руки Ирода и от всего, чего ждал народ Иудейский. И, осмотревшись, пришел к дому Марии, матери Иоанна, называемого Марком, где многие собрались и молились. Когда же Петр постучался у ворот, то вышла послушать служанка, именем Рода; и, узнав голос Петра, от радости не отворила ворот, но, вбежав, объявила, что Петр стоит у ворот. А те сказали ей: в своем ли ты уме? Но она утверждала свое. Они же говорили: это Ангел его. Между тем Петр продолжал стучать. Когда же отворили, то увидели его и изумились. Он же, дав знак рукою, чтобы молчали, рассказал им, как Господь вывел его из темницы, и сказал: уведомьте о сем Иакова и братьев. Потом, выйдя, пошел в другое место. По наступлении дня между воинами сделалась большая тревога о том, что сделалось с Петром.

Теперь, говорит, узнал, «теперь я вижу воистину», а не тогда. Ангелу угодно было, чтобы сердце Петрово наполнилось радостью вдруг и чтобы он понял то, что случилось, уже по освобождении.

«Осмотревшись». По размышлении, он увидел, что следует не прямо продолжать путь, а возблагодарив Благодетеля.

«Иоанна, называемого Марком». Иоанн, быть может, был не тот, который постоянно пребывал с апостолами. Поэтому-то писатель и присовокупил его отличие, так как сказал: «называемого Марком». Быть может, это – евангелист Марк, через которого, говорят, передал свое Евангелие Петр, так как о Евангелии от Марка говорится, что оно – Петрово Евангелие. Это предположение оправдывается тем, что Петр и прочие апостолы проводили у него довольно времени.

«От радости не отворила ворот». Обрати внимание на благоговение отроковицы: «от радости», говорится, «не отворила». Но это вышло прекрасно, иначе прочие, изумленные его неожиданным явлением, пожалуй, не поверили бы, что это – он, так как и при этом не хотели верить.

«Они же говорили: это Ангел его». Это верно, потому что у каждого есть Ангел. Со всяким верующим в Господа постоянно пребывает Ангел, если только мы не отгоняем его злыми делами, ибо как дым заставляет удаляться пчел и как зловоние отгоняет голубей, так и смрадный и причиняющий много слез грех отдаляет от нас Ангела. А они ожидали, что это – Ангел, соображаясь со своим положением, потому что говорится: «Где двое или трое собраны во имя Мое, там Я посреди них» (Мф. 18:20). А где Христос, там необходимо быть и Архангелам, и прочим силам.

«Сказал: уведомьте о сем Иакова и братьев». Как он нетщеславен! Не сказал «известите всюду», но – «уведомьте… братьев».

«Выйдя, пошел в другое место». Это потому, что он не хотел испытывать Бога и вводить себя самого в искушения. Ангел же не говорил ему об этом; но тем, что оставил его молча и ночью извел его из темницы, дал ему позволение удалиться, так как апостолы сделали уже то, что было им повелено – идти в храм проповедовать народу.

Деян.12:19–20.   Ирод же, поискав его и не найдя, судил стражей и велел казнить их. Потом он отправился из Иудеи в Кесарию и там оставался. Ирод был раздражен на Тирян и Сидонян; они же, согласившись, пришли к нему и, склонив на свою сторону Власта, постельника царского, просили мира, потому что область их питалась от области царской.

Для Бога возможно было вместе с Петром избавить и “стражей”.

Но если бы Ангел вывел и воинов вместе с Петром, то событие сочли бы бегством. Ирода же более печалило то, что он был осмеян, подобно тому, как и деда его, обманутого волхвами, также более терзало то, что его обманули.

«Ирод был раздражен на Тирян и Сидонян…» Лука упомянул об этой истории, из которой видно, как тотчас же Ирода постигло наказание.

Деян.12:21–24.   В назначенный день Ирод, одевшись в царскую одежду, сел на возвышенном месте и говорил к ним; а народ восклицал: это голос Бога, а не человека. Но вдруг Ангел Господень поразил его за то, что он не воздал славы Богу; и он, быв изъеден червями, умер. Слово же Божие росло и распространялось.

Иосиф говорит, что Ирод, при наступлении следующего дня, прибыл в театр, одетый в удивительную по тканью, всю сделанную из серебра «царскую одежду». Серебро, засиявшее при первом падении на него солнечных лучей, удивительно блистало каким-то поражающим и ужасающим зрителей переливом лучей света; и льстецы сейчас же стали называть его богом, прибавляя: «Будь милостив; если до сих пор мы боялись тебя как человека, то с этого времени признаем, что ты выше человеческой природы». Заметь, как они льстили, но обрати свой взор и на величие духа апостолов. Кого так почитал целый народ, того они презирали. Однако же если льстецы и кричали так, то какое же отношение это имеет к Ироду? То, что он принял этот крик, что счел себя достойным такой лести. Им же главным образом они и научены такой безрассудной лести. Итак, и тот, и другие заслуживали наказания, но так как еще не время суда, то наказывается только тот, кто особенно виноват. Если он, дозволивший себе выслушать лишь такое о себе мнение: «голос Бога, а не человека», потерпел такое посрамление, то гораздо более был бы наказан Христос, если бы не был самим Богом, Христос, постоянно говоривший: «Слова эти – не Мои» и: «Ангелы служат Мне».

Деян.12:25.   А Варнава и Савл, по исполнении поручения, возвратились из Иерусалима [в Антиохию], взяв с собою и Иоанна, прозванного Марком.

Глава тринадцатая

Деян.13:1.   В Антиохии, в тамошней церкви были некоторые пророки и учители: Варнава, и Симеон, называемый Нигер, и Луций Киринеянин, и Манаил, совоспитанник Ирода четвертовластника, и Савл.

О Варнаве упоминает прежде, так как Павел еще не прославился и не совершил еще никакого знамения. Но следует заметить, что и Павел и Варнава причтены были к лику апостолов.

«Манаил, совоспитанник Ирода четвертовластника». Вот что значит характер каждого, и воспитание не оказывает влияния: посмотри, каким нечестивцем остался Ирод, а его совоспитанник Манаил так изменился, что удостоился даже дара пророчества.

Деян.13:2–8.   Когда они служили Господу и постились, Дух Святый сказал: отделите Мне Варнаву и Савла на дело, к которому Я призвал их. Тогда они, совершив пост и молитву и возложив на них руки, отпустили их. Сии, быв посланы Духом Святым, пришли в Селевкию, а оттуда отплыли в Кипр; и, быв в Саламине, проповедовали слово Божие в синагогах Иудейских; имели же при себе и Иоанна для служения. Пройдя весь остров до Пафа, нашли они некоторого волхва, лжепророка, Иудеянина, именем Вариисуса, который находился с проконсулом Сергием Павлом, мужем разумным. Сей, призвав Варнаву и Савла, пожелал услышать слово Божие. А Елима волхв, – ибо то значит имя его, – противился им, стараясь отвратить проконсула от веры.

Что значит «когда они служили?» Это значит «проповедовали». А выражение «на дело» употреблено вместо «на апостольство». Кем рукополагается Павел? Луцием и Манаилом, а вернее – Духом Святым. Хиротонисуется же он, чтобы проповедовать со властью. Как же сам Павел говорит: «избранный не человеками и не через человека» (Гал. 1:1)? Это в том отношении, что не человек призвал его и обратил. Рукополагали не так, как диаконов, но «возложив на них руки» после предварительного поста и молитвы, так что из этого можно заключить, что Варнава и Павел через такое рукоположение получили высшую иерархическую степень, чем диаконская.

«Пришли в Селевкию, а оттуда отплыли». В Селевкии они не останавливаются, зная, что жители ее могли стяжать много пользы от соседнего с нею города, а спешат исполнить неотложное.

«С проконсулом Сергием Павлом, мужем разумным. Сей проконсул, призвав Варнаву и Савла, пожелал услышать слово Божие». Удивительно в проконсуле то, что он, быв ранее уже увлечен магией волхва, пожелал послушать апостолов. Но обрати внимание и на волхва: когда апостолы проповедовали прочим людям, он не очень негодовал; вознегодовал же особенно тогда, когда они пришли к проконсулу.

Деян.13:9–12.   Но Савл, он же и Павел, исполнившись Духа Святаго и устремив на него взор, сказал: о, исполненный всякого коварства и всякого злодейства, сын диавола, враг всякой правды! перестанешь ли ты совращать с прямых путей Господних? И ныне вот, рука Господня на тебя: ты будешь слеп и не увидишь солнца до времени. И вдруг напал на него мрак и тьма, и он, обращаясь туда и сюда, искал вожатого. Тогда проконсул, увидев происшедшее, уверовал, дивясь учению Господню.

«Савл, он же и Павел». Здесь вместе с рукоположением Савла меняется и имя его. Переименован же он для того, чтобы и с этой стороны быть не ниже апостолов. А что касается преимущества, какое имел корифей учеников Христовых Петр, так и Павел, кажется, пользовался таким же уважением и имел случай снискать даже большее расположение.

«Исполненный всякого коварства». Никакого рода коварства, говорит, не оставалось, которого бы ты не имел. Верно сказал: «всякого коварства», потому что волхв был льстецом и лжецом. А «сын диавола» называет его потому, что он делал диавольское дело.

Не с нами, говорит Павел, воюешь и сражаешься, но совращаешь «с прямых путей Господних. И ныне вот, рука Господня на тебя: ты будешь слеп и не увидишь солнца до времени». Тем же средством, каким был обращен сам, хотел и его обратить. Итак, это было не наказание, но врачевание, потому что Павел говорил: «Не я творю это, но «вот, рука Господня на тебя». А «до времени», очевидно, было словом не наказывающего, а обращающего, потому что если бы оно было словом наказывающего, то Павел сделал бы его слепым навсегда; а здесь не то, но – «до времени». Говорит так, чтобы подействовать на проконсула, ибо дает этим знать, что от самого волхва зависит получить снова зрение: нужно изменить образ жизни на лучший.

«Обращаясь туда и сюда, искал вожатого». Это – доказательство слепоты. Нужно было посредством такого именно наказания вразумить того, кто прежде был увлечен магией. Таким образом, наказания как бы вразумляли и волхвов.

Деян.13:13–15.   Отплыв из Пафа, Павел и бывшие при нем прибыли в Пергию, в Памфилии. Но Иоанн, отделившись от них, возвратился в Иерусалим. Они же, проходя от Пергии, прибыли в Антиохию Писидийскую и, войдя в синагогу в день субботний, сели. После чтения закона и пророков, начальники синагоги послали сказать им: мужи братия! если у вас есть слово наставления к народу, говорите.

Иоанн, называемый Марком, сопутствовал им в евангельском шествии от Палестины до Пергии Памфилийской. Потом, когда апостолы ускорили свое шествие и с твердым, непреклонным духом стали вооружаться на подвиги, Марк, как человек слабый и не решавшийся на такое путешествие и на те подвиги, опасности и борьбу, какие представлялись в каждом городе, отстав от апостолов, возвратился в Палестину, не отрицаясь Христа, но отказываясь от дальнейшего путешествия, так как оно было трудно для него. Павел и Варнава возвратились в Иерусалим с обильными плодами веры и благовествовали находившейся в Иерусалиме церкви об обращении и покаянии язычников. И когда все стали воздавать Павлу и Варнаве хвалу за их полные успеха подвиги, Марк опечалился, смутился душою и, быть может, подумал: «Если бы и я был с апостолами, то и я сделался бы участником в их славе», – и снова пожелал выступить вместе с апостолами на проповедь.

«Прибыли в Пергию, в Памфилии». Снова приходят в Пергию, потому что спешили в антиохийскую митрополию.

«Войдя в синагогу в день субботний, сели.»

В синагоги они входили в одежде иудейской, чтобы не встретить сопротивления и не быть выгнанными, и достигали, таким образом, во всем своей цели.

Деян.13:16–24.   Павел, встав и дав знак рукою, сказал: мужи Израильтяне и боящиеся Бога! послушайте. Бог народа сего избрал отцов наших и возвысил сей народ во время пребывания в земле Египетской, и мышцею вознесенною вывел их из нее; и около сорока лет времени питал их в пустыне. И, истребив семь народов в земле Ханаанской, разделил им в наследие землю их. И после сего, около четырехсот пятидесяти лет, давал им судей до пророка Самуила. Потом просили они царя, и Бог дал им Саула, сына Кисова, мужа из колена Вениаминова. Так прошло лет сорок. Отринув его, поставил им царем Давида, о котором и сказал, свидетельствуя: «нашел Я мужа по сердцу Моему, Давида, сына Иессеева, который исполнит все хотения Мои» (1Сам. 13:14; Пс. 88:21). «Из его-то потомства Бог по обетованию воздвиг Израилю Спасителя Иисуса. Перед самым явлением Его Иоанн проповедовал крещение покаяния всему народу Израильскому».

Павел проповедует здесь в первый раз, и посмотри, с каким благоразумием: те места, где идет речь о Боге Слове, обходит и останавливается на местах, не упоминавших о семени Давида, как сам он говорит, когда пишет римлянам: «Я старался благовествовать не там, где уже было известно имя Христово» (Рим. 15:20). Посмотри: и Варнава уступает Павлу, как и Иоанн уступает везде Петру. Хотя Варнава пользовался большим уважением, но он поступал так, имея в виду общую пользу.

«Бог народа сего избрал отцов наших». Напомнив о древних событиях, указывает, как и Стефан, на бывшие тогда великие благодеяния Божии.

«Нашел Я мужа по сердцу Моему, Давида, сына Иессеева». Нужно заметить, что слова эти в книге Царств находятся не в том виде, как здесь; там только пророчески сказано Самуилом Саулу: «Господь найдет Себе мужа по сердцу Своему, и повелит ему Господь быть вождем народа Своего, так как ты не исполнил того, что было повелено тебе Господом» (1Сам. 13:14). Из этих слов Павел составил такое положение: «нашел Я мужа по сердцу Моему…» Что же касается слов «мужи братия! если у вас есть слово наставления к народу, говорите» (ст. 15), – так они сказаны были потому, что у иудеев был обычай читать в субботу закон Моисеев и пророков и после чтения обращаться с речью к народу и объяснять прочитанное. Поэтому начальники синагоги и предлагают бывшим с Павлом говорить в синагоге.

«Из его-то потомства Бог по обетованию воздвиг Израилю Спасителя Иисуса». Имя Давида было особенно любимым иудеями; поэтому говорится, что воцаряется царь от его племени.

«Перед самым явлением Его Иоанн проповедовал». Под явлением разумеет воплощение.

Деян.13:25–37.   При окончании же поприща своего, Иоанн говорил: «за кого почитаете вы меня? я не тот; но вот, идет за мною, у Которого я недостоин развязать обувь на ногах». Мужи братия, дети рода Авраамова, и боящиеся Бога между вами! вам послано слово спасения сего. Ибо жители Иерусалима и начальники их, не узнав Его и осудив, исполнили слова пророческие, читаемые каждую субботу. И, не найдя в Нем никакой вины, достойной смерти, просили Пилата убить Его. Когда же исполнили всё написанное о Нем, то, сняв с древа, положили Его во гроб. Но Бог воскресил Его из мертвых. Он в продолжение многих дней являлся тем, которые вышли с Ним из Галилеи в Иерусалим и которые ныне суть свидетели Его перед народом. И мы благовествуем вам, что обетование, данное отцам, Бог исполнил нам, детям их, воскресив Иисуса, как и во втором псалме написано: «Ты Сын Мой: Я ныне родил Тебя» (Пс. 2:7). «А что воскресил Его из мертвых, так что Он уже не обратится в тление, о сем сказал так: «Я дам вам милости, обещанные Давиду, верно» (Іс. 55:3). «Посему и в другом месте говорит: «не дашь Святому Твоему увидеть тление» (Пс. 15:10). «Давид, в свое время послужив изволению Божию, почил, и приложился к отцам своим, и увидел тление. А Тот, Которого Бог воскресил, не увидел тления».

Иоанн не просто свидетельствует, но отрицает саму славу, которую все приписывали ему. Не одно и то же – отказываться от чести, когда никто не оказывает ее, и – тогда, когда ее предоставляют все.

«Мужи братия, дети рода Авраамова». Указывает здесь на именитое происхождение иудеев.

«Не узнав Его». Некоторым образом извиняет их: распяли, говорит, не зная, кто Он; потому что злодеяние совершено вследствие неведения.

«Не найдя в Нем никакой вины, достойной смерти, просили Пилата убить Его». Говорит, что смертная казнь была желательна им. Выводит на сцену Пилата, чтобы, с одной стороны, сделать общеизвестным страдание, с другой – подвергнуть себя большему обвинению как предавших Христа мужу иноплеменному. И не сказал «потребовали», но – “просили”. Испросили, говорит, позволение на убиение, хотя Пилат как бы не желал этого. Об этом яснее говорит Петр: «Когда он полагал освободить Его» (Деян. 3, 13).

«Но Бог воскресил Его из мертвых». Да не смущает тебя то, что об Иисусе говорится, что Он воскрешен Богом, потому что если Иисус есть не иной Кто, как воплотившееся Слово, а Слово, по свидетельству Писания, Христос, Божия Сила и Божия Премудрость, есть сила Отца, которой Он совершает все, то следует разуметь, что Иисус Сам воскресил Себя. И если говорится, что Он воскрешен Отцом, так говорится в том смысле, что Отцу, как такому началу и такой причине, которые – вне времени, приписывается все. Да и Сам Иисус говорит: «Разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его» (Ін. 2:19).

«Которые вышли с Ним из Галилеи в Иерусалим и которые ныне суть свидетели Его перед народом». Чем они никак не могли бы быть, если бы не подкрепляла их сила Божия.

«Нам, детям их, воскресив Иисуса». Имя «Иисус» братья богоубийц принимают за имя человека. Сказав выше, что Слово положено было во гробе, Павел, – чтобы кто не подумал, что он назвал Слово бесплотным, – снова называет Его Иисусом и ни на один момент, по соединении двух естеств, не допускает в воплотившемся Слове разделения.

«Ты Сын Мой: Я ныне родил Тебя». Слова эти понимай по отношению к вочеловечению Христа, бывшему во времени, так как выражения «сегодня и завтра» заключают в себе значение дней. А от Отца Сын рождается, как признают это даже еретики, безвременно.

«Не дашь Святому Твоему увидеть тление». Тело Господа и Спасителя Христа называется нетленным и бессмертным, потому что ясно, что оно обладало свойством нетления со времени самого воплощения, так как Христос был безгрешен.

«Тот, Которого Бог воскресил, не увидел тления». Тот, Кого воздвиг Бог, не видел тления, но место гроба соделал местом нетления, потому что воскресший собственной силой Христос поистине воссиял как начальник нетления, дабы и мы восстали из гробов и вышли «в сретение Господу» (1Сол. 4:17), когда, в день ожидаемого воскресения, Он придет во второй раз со славой на облаках.

Деян.13:38–41.   Итак, да будет известно вам, мужи братия, что ради Него возвещается вам прощение грехов; и во всем, в чем вы не могли оправдаться законом Моисеевым, оправдывается Им всякий верующий. Берегитесь же, чтобы не пришло на вас сказанное у пророков: «Смотрите, презрители, подивитесь и исчезните; ибо Я делаю дело во дни ваши, дело, которому не поверили бы вы, если бы кто рассказывал вам» (Авв. 1:5).

Смотри, как не договаривает о сущности дела, об обетованном семени. Не привел свидетельства, на которое они могли бы полагаться в том, что отпущение грехов совершается через Иисуса, а это не подлежало сомнению. Пророк Аввакум восклицает: «Смотрите, презрители, подивитесь и исчезните», – а Бог отвечает людям беззакония, что им угрожают несчастия и теперь, и в будущем. И великого удивления достойно было то, как Израиль, зачисленный в сонм детей Божиих и наименованный первородным, – тот Израиль, ради которого погиб Египет, – предается вавилонянам, предается не только мечу их, но даже и плену, и рабству, и всевозможным страданиям.

«Не поверили бы вы, если бы кто рассказывал». Дело столь величественно, что покажется даже невероятным, если кто сообщит вам о нем.

Деян.13:42–48.   При выходе их из Иудейской синагоги язычники просили их говорить о том же в следующую субботу. Когда же собрание было распущено, то многие Иудеи и чтители Бога, обращенные из язычников, последовали за Павлом и Варнавою, которые, беседуя с ними, убеждали их пребывать в благодати Божией. В следующую субботу почти весь город собрался слушать слово Божие. Но Иудеи, увидев народ, исполнились зависти и, противореча и злословя, сопротивлялись тому, что говорил Павел. Тогда Павел и Варнава с дерзновением сказали: вам первым надлежало быть проповедану слову Божию, но как вы отвергаете его и сами себя делаете недостойными вечной жизни, то вот, мы обращаемся к язычникам. Ибо так заповедал нам Господь: «Я положил Тебя во свет язычникам, чтобы Ты был во спасение до края земли» (Іс. 49:6). «Язычники, слыша это, радовались и прославляли слово Господне, и уверовали все, которые были предуставлены к вечной жизни».

Ты видел мудрую сообразительность Павла. Чтобы привязать и расположить к себе язычников, а также чтобы сообщением им всего вдруг не рассеять их внимания, он высказал сначала несколько намеков и не разрешил их и этим вызвал в язычниках желание послушать его в другой раз. Сказал, что возвещается оставление грехов, а как совершится это оставление, не объяснил. Не крестил же их тотчас, потому что это было неблаговременно.

«Иудеи, увидев народ, исполнились зависти». Столь велика нетерпимость зависти! Многие совершенно изнемогают и умирают от того, что видят других в чести. А такого рода люди способны противиться не только человеку, но и воле Божией.

«Как вы отвергаете его». Чтобы слова «сами себя делаете недостойными вечной жизни» не истолковал кто-нибудь в пользу их смирения, Павел сказал сначала «как вы отвергаете его». Потом прибавил «обращаемся к язычникам». Не говорит «оставляем вас», но выражается так, что допускает возможность своего возвращения в Антиохию.

«Я положил Тебя во свет язычникам», то есть в познание язычниками спасения, и не только язычниками, но и всеми.

«Которые были предуставлены к вечной жизни». Предуставлены не по насилию, потому что говорится, что «кого Он предузнал, тем и предопределил» (Рим. 8:29). Итак, род Господень, в сущности, есть весь вообще род человеческий, но Израиль есть особенно близкий род Его. И так как Он пришел к Израилю, а прочие народы просветил через апостолов, то и говорится: «Бог по обетованию воздвиг Израилю Спасителя Иисуса» (Деян. 13, 23), а язычники через Него озарены просвещением (см. Лк. 2:32) и всем даровано спасение, потому что это именно означается словами «до края земли», и положен конец договорам, сделанным отцам их.

«Уверовали все, которые были предуставлены к вечной жизни». Хотя они предназначены или предопределены были в жизнь вечную по предведению, но уверовали по собственному желанию, по собственной воле. Предведение же Божие не уничтожает свободы нашей воли. До сложения мира предназначенный, по предведению Божиему, быть избранным сосудом, Павел стал им не вдруг по рождении и не в юности, но спустя довольно времени, когда у него составилось понятие о своем значении и своих доблестях.

Деян.13:49–52.   И слово Господне распространялось по всей стране. Но Иудеи, подстрекнув набожных и почетных женщин и первых в городе людей, воздвигли гонение на Павла и Варнаву и изгнали их из своих пределов. Они же, отрясши на них прах от ног своих, пошли в Иконию. А ученики исполнялись радости и Духа Святаго.

Иудеи не ограничились чувством зависти, но прибегли и к действиям. Под «набожными женщинами» разумеет не верующих женщин, но иудейских или эллинских, а под «почетными» – богатых. Видишь, на какой гнусный поступок склонили они женщин? Стараются преградить людям путь ко спасению при содействии женщин в подражание древнему обольстителю – диаволу, который орудием для преграждения людям входа в рай избрал Еву.

«Они же, отрясши на них прах от ног своих». Не без причины поступили так, но потому, что были изгнаны иудеями.

«А ученики исполнялись радости и Духа Святаго». Учителей гнали, а они радовались: такова сила Евангелия. Страдание учителя не отнимает дерзновения у ученика, но делает его более бодрым.

Глава четырнадцатая

Деян.14:1–3. В Иконии они вошли вместе в Иудейскую синагогу и говорили так, что уверовало великое множество Иудеев и Еллинов.

«А неверующие Иудеи возбудили и раздражили против братьев сердца язычников. Впрочем они пробыли здесь довольно времени, смело действуя о Господе, Который, во свидетельство слову благодати Своей, творил руками их знамения и чудеса.

Не сделались боязливее, но опять «вошли вместе в Иудейскую синагогу». С речью обращались они обыкновенно как к иудеям, так и к эллинам.

«Неверующие Иудеи возбудили и раздражили против братьев сердца язычников». Возбудили и язычников, не довольствуясь тем, что сами восставали. Но апостолы не вышли из синагоги, так как их не гнали, а только состязались с ними.

«Впрочем они пробыли здесь довольно времени, смело действуя». Дерзновение происходило от преданности апостолов делу проповеди. А то, что слушавшие их уверовали, было следствием чудес, но этому несколько способствовало и самое дерзновение апостолов.

Деян.14:4–7. Между тем народ в городе разделился: и одни были на стороне Иудеев, а другие на стороне Апостолов. Когда же язычники и Иудеи со своими начальниками устремились чтобы посрамить и побить их камнями, они, узнав о сем, удалились в Ликаонские города Листру и Дервию и в окрестности их, и там благовествовали.

Случилось то, о чем говорил Христос: «Не мните, что Я пришел принести мир на землю; не мир пришел Я принести, но меч» (Мф. 10:34).

«Узнав о сем, удалились». Ничего нет странного в том, что святые бегут от людей, намеревающихся учинить им козни, и считают за лучшее уклониться от брани, которую они считали, согласно приведенному свидетельству, недозволенной им.

Деян.14:8–12. В Листре некоторый муж, не владевший ногами, сидел, будучи хром от чрева матери своей, и никогда не ходил. Он слушал говорившего Павла, который, взглянув на него и увидев, что он имеет веру для получения исцеления, сказал громким голосом: тебе говорю во имя Господа Иисуса Христа: стань на ноги твои прямо. И он тотчас вскочил и стал ходить. Народ же, увидев, что сделал Павел, возвысил свой голос, говоря по-Ликаонски: боги в образе человеческом сошли к нам. И называли Варнаву Зевсом, а Павла Ермием, потому что он начальствовал в слове.

Для чего Павел «сказал громким голосом!» Чтобы уверовал народ. Что же касается слов «взглянув на него и увидев, что он имеет веру для получения исцеления», так словами этими, кажется мне, выражается мысль, что Павел проник в душу его, потому что внимать тому, что говорил Павел, было возможно лишь для философской души.

«И он тотчас вскочил и стал ходить». Что хромой вскочил, – это доказательство совершенного исцеления.

«Народ же, увидев, что сделал Павел». Замечай, с одной стороны, простодушие язычников, с другой – коварство иудеев. Первые чествовали апостолов как богов, последние преследовали их как разрушителей порядка.

«И называли Варнаву Зевсом, а Павла Ермием». Видишь, как у эллинов было в обычае делать богами людей. Запомни происхождение идолослужения, чтобы дать ответ, когда будут спрашивать, откуда идолослужение. Таким же точно образом эллины из людей делали богами и апостолов. И диавол вначале подобным же образом старался ввести в мир это нечестие, говоря: «Будете как боги» (Бут. 3:5). И так как тогда ему это не удалось, то с тех пор он домогается этого и доселе, всюду стараясь вводить многобожие.

Деян.14:13–18. Жрец же идола Зевса, находившегося перед их городом, приведя к воротам волов и принеся венки, хотел вместе с народом совершить жертвоприношение. Но Апостолы Варнава и Павел, услышав о сем, разодрали свои одежды и, бросившись в народ, громогласно говорили: мужи! что вы это делаете? И мы – подобные вам человеки, и благовествуем вам, чтобы вы обратились от сих ложных к Богу живому, Который сотворил небо и землю, и море, и все, что в них; Который в прошедших родах попустил всем народам ходить своими путями, хотя и не переставал свидетельствовать о Себе благодеяниями, подавая нам с неба дожди и времена плодоносные и исполняя пищею и веселием сердца наши. И, говоря сие, они едва убедили народ не приносить им жертвы и идти каждому домой. Между тем, как они, оставаясь там, учили.

Смотри: всюду они чисты и чужды тщеславия; не только не домогаются славы, но даже отклоняют ее от себя, когда воздают им прославление. Так и Петр говорил: «Что смотрите на нас, как будто бы мы своею силою или благочестием сделали то, что он ходит» (Деян. 3, 12)? И эти апостолы говорят то же самое, но поступают с некоторой горячностью: «разодрали свои одежды и, бросившись в народ, громогласно говорили: мужи! что вы это делаете? И мы – подобные вам человеки». Мы – люди, говорят, но мы – выше идолов, потому что они – мертвы. Видишь, каким обыкновенным явлением было у эллинов делать из людей богов? Да и в их книгах, где описана их древняя история, ты найдешь, что Зевс, будучи человеком, сделал себя богом, говоря, что он – бог. Точно так же и многие из римских и македонских царей назывались божественными. Поэтому нет никакого основания не верить древним сказаниям о том, что некоторые из народов были обольщены и назвали некоторых из людей богами, как и эти люди обольстились Варнавой и Павлом. И Симона волхва жители Самарии называли великой силой божией.

«Разодрали свои одежды». У иудеев был обычай разрывать на себе одежды, когда они слышали богохульные слова. Так, когда Христос говорил, что Он – Сын Божий, Каиафа разорвал на себе одежду, говоря, что Христос произнес хулу на Бога. А так как то, что случилось теперь, было некоторым образом богохульством, то, следуя иудейскому обычаю, и апостолы сделали то же самое. Отвергнут же этот обычай потому, что он не был постановлением закона. И Господь говорил иудеям, когда они поступали подобным образом: «Обратитесь ко Мне всем сердцем своим в посте, плаче и рыдании. Раздирайте сердца ваши, а не одежды ваши» (Йоїл. 2:12-13).

«Который в прошедших родах попустил всем народам ходить своими путями. Попустил», сказано, но почему попустил, апостол еще не говорит, так как останавливается преимущественно на том, что настоятельно было необходимо, и нигде еще не упоминает имени Христова.

«Хотя и не переставал свидетельствовать о Себе». Так говорит, потому что в каждом поколении совершал такие дела, которые приводили людей к правде. Не насилуя свободной воли, Господь позволял всем людям ходить по собственному их усмотрению, но Сам постоянно совершал такие дела, из которых они, как существа разумные, могли уразумевать Создателя. Свидетелями Его апостол называет даже ежегодные дожди.

Деян.14:19–28. Из Антиохии и Иконии пришли некоторые Иудеи и, когда Апостолы смело проповедовали, убедили народ отстать от них, говоря: они не говорят ничего истинного, а все лгут. И, возбудив народ, побили Павла камнями и вытащили за город, почитая его умершим. Когда же ученики собрались около него, он встал и пошел в город, а на другой день удалился с Варнавою в Дервию. Проповедав Евангелие сему городу и приобретя довольно учеников, они обратно проходили Листру, Иконию и Антиохию, утверждая души учеников, увещевая пребывать в вере и поучая, что многими скорбями надлежит нам войти в Царствие Божие. Рукоположив же им пресвитеров к каждой церкви, они помолились с постом и предали их Господу, в Которого уверовали. Потом, пройдя через Писидию, пришли в Памфилию. И, проповедав слово Господне в Пергии, сошли в Атталию; а оттуда отплыли в Антиохию, откуда были преданы благодати Божией на дело, которое и исполнили. Прибыв туда и собрав церковь, они рассказали всё, что сотворил Бог с ними и как Он отверз дверь веры язычникам. И пребывали там немалое время с учениками.

Посмотри на бешенство иудеев: проникли в народ, который оказал такую честь апостолам, и “убедили” его побить Павла камнями. А вытащили его вон из города, потому что боялись. Да притом они старались лишь подорвать проповедь. Но видишь ли ты пламенную ревность Павла? После того как его выбросили вон из города, он снова пришел в тот же самый город, чтобы показать, что если где, в подобных случаях, он и удалялся, так потому, что должен был сеять слово Божие и что разжигать гнев не следовало…

«Многими скорбями надлежит нам войти в Царствие Божие». Смотри: без труда и скорбей никто не оправдывается. Поэтому врата, ведущие в Царство Небесное, и Господь назвал узкими и тесными (см. Мф. 7:13), то есть полными стеснений. Но в Царство Небесное вводит не всякая, какая только встретится, теснота или скорбь, но скорбь из-за веры в Бога.

«Рукоположив… им пресвитеров… они помолились с постом». Научали поститься даже во время испытаний; постом сопровождались и хиротонии. Но в Кипре не поставили пресвитеров, тоже и в Самарии, она находилась близ Иерусалима и апостолов, да и в самой Антиохии слово Божие укреплялось. А здесь новоуверовавшие, и в особенности те из язычников, которым необходимо было назидание, нуждались в большой поддержке. Но обрати внимание на то, что Павел и Варнава имели сан епископский, потому что рукополагали не только диаконов, но и пресвитеров.

«Прибыв туда» (в Антиохию) «и собрав церковь, они рассказали всё, что сотворил Бог с ними». Не сказал апостол: «что сотворили они», но – «что сотворил Бог с ними.

«Бог… отверз дверь веры язычникам». Отверзением двери называет учение, которое приняли через апостолов язычники.

«И пребывали там немалое время с учениками». Так как город был велик, то там была нужда в учителях.

Глава пятнадцатая

Деян.15:1–4.   Некоторые, пришедшие из Иудеи, учили братьев: если не обрежетесь по обряду Моисееву, не можете спастись. Когда же произошло разногласие и немалое состязание у Павла и Варнавы с ними, то положили Павлу и Варнаве и некоторым другим из них отправиться по сему делу к Апостолам и пресвитерам в Иерусалим. Итак, быв провожены церковью, они проходили Финикию и Самарию, рассказывая об обращении язычников, и производили радость великую во всех братиях. По прибытии же в Иерусалим они были приняты церковью, Апостолами и пресвитерами, и возвестили всё, что Бог сотворил с ними и как отверз дверь веры язычникам.

Видишь, апостолы подвергались испытаниям и внешним, и внутренним. Не просто говорилось о необходимости обрезания, но: «если не обрежетесь по обряду Моисееву, не можете спастись». Противоположным этому мнением было то, будто, обрезываясь, верующие не могли спастись. Но Павел не сказал: «Да почему же это? Ужели я не заслуживаю доверия после того, как совершил столько знамений?», а рассудил отправиться ради них в Иерусалим. Как же он в Послании к Галатам говорит: «не пошел в Иерусалим к предшествовавшим мне апостолам» (1, 17)? В первый раз он пришел в Иерусалим не сам, а был послан другими; во второй раз прибыл туда не с тем, чтобы научиться, но с тем, чтобы склонить к своему мнению других, потому что сам он от начала обращения был того мнения, какое постановил потом и собор апостолов, то есть что обращаемых язычников обрезывать не следует. А так как некоторым христианам из иудеев казалось, что Павлу одному доверять решение вопроса нельзя, и так как они обращали свои взоры на апостолов, бывших в Иерусалиме, то Павел пошел туда, пошел не с тем, чтобы научиться большему, но с тем, чтобы убедить тех, которые говорили противное, что и бывшие в Иерусалиме апостолы решают вопрос этот в согласии с ним и Варнавой.

Деян.15:5–12.   Тогда восстали некоторые из фарисейской ереси уверовавшие и говорили, что должно обрезывать язычников и заповедывать соблюдать закон Моисеев. Апостолы и пресвитеры собрались для рассмотрения сего дела. По долгом рассуждении Петр, встав, сказал им: мужи братия! вы знаете, что Бог от дней первых избрал из нас меня, чтобы из уст моих язычники услышали слово Евангелия и уверовали. И Сердцеведец Бог дал им свидетельство, даровав им Духа Святаго, как и нам; и не положил никакого различия между нами и ими, верою очистив сердца их. Что же вы ныне искушаете Бога, желая возложить на выи учеников иго, которого не могли понести ни отцы наши, ни мы? Но мы веруем, что благодатию Господа Иисуса Христа спасемся, как и они. Тогда умолкло все собрание и слушало Варнаву и Павла, рассказывавших, какие знамения и чудеса сотворил Бог через них среди язычников.

Верующие не из язычников, но из иудеев требовали, чтобы принявшие веру обрезывались и исполняли прочие заповеди закона, имевшие отношение к плотской природе человека. С ними, рассуждавшими на основании древнего закона, не согласились прочие ученики, хотя и сами были от обрезания, потому что старались сделать постановление не по своему желанию, но соображаясь с общей пользой.

«Апостолы и пресвитеры собрались для рассмотрения сего дела». И из этого места также можно заключать, что апостолы имели какое-то особенное достоинство, по которому стояли выше пресвитеров, иначе Лука обозначил бы всех их одним общим с пресвитерами именем.

«Мужи братия! вы знаете». Заметь: благодать на решение вопроса получает Петр, в котором и до сих пор оставались элементы иудейства. “Вы, – говорит он, – знаете”. Быть может, здесь были и обвинявшие его некогда за Корнилия, а быть может, и входившие с ним в дом Корнилия, поэтому-то он и выставляет их свидетелями.

«Бог от дней первых избрал из нас меня». Что значит выражение «избрал из нас?» Это значит «в Палестине» или «в присутствии вашем». Словами же «из уст моих» показывает, что через него говорил Бог и что тут ничего не было человеческого.

«И Сердцеведец Бог дал им свидетельство». Указывает им на духовное свидетельство.

«Что же вы ныне искушаете Бога, желая возложить на выи учеников иго..?» Там, где вера очищает грехи, исходящие от сердца, нет никакого различия между верными, иудеи ли они или эллины. А очищение это заменило обрезание; вместо плотского обрезания даруется обрезание духовное, которое верой во Христа очищает и тайные грехи. Что значит «искушаете Бога?» Это значит: «Почему вы не верите Богу? Как будто Бог не силен спасти человека по вере». Вводить закон есть знак неверия. Известно всем, что закон был обременителен для израильтян. Это признавали и ученики. Да и сам Спаситель указал нам на это, говоря: «Придите ко Мне все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас» (Мф. 11:28). Труждающимися и обремененными называет бывших под законом, а Себя назвал кротким, какового свойства закон не имел. Есть и еще место, подобное этому: «Благодатью вы спасены» (Еф. 2,5). Итак, прежде закон спасал тех, кто соблюдал все, что написано в законе, а ныне благодать Господня и без соблюдения закона спасает чрез веру.

Деян.15:13–23.   После же того, как они умолкли, начал речь Иаков и сказал: мужи братия! послушайте меня. Симон изъяснил, как Бог первоначально призрел на язычников, чтобы составить из них народ во имя Свое. И с сим согласны слова пророков, как написано: «Потом обращусь и воссоздам скинию Давидову падшую, и то, что в ней разрушено, воссоздам, и исправлю ее, чтобы взыскали Господа прочие человеки и все народы, между которыми возвестится имя Мое, говорит Господь, творящий все сие» (Ам. 9:11-12). «Ведомы Богу от вечности все дела Его. Посему я полагаю не затруднять обращающихся к Богу из язычников, а написать им, чтобы они воздерживались от оскверненного идолами, от блуда, удавленины и крови, и чтобы не делали другим того, чего не хотят себе. Ибо закон Моисеев от древних родов по всем городам имеет проповедующих его и читается в синагогax каждую субботу. Тогда Апостолы и пресвитеры со всею церковью рассудили, избрав из среды себя мужей, послать их в Антиохию с Павлом и Варнавою, именно: Иуду, прозываемого Варсавою, и Силу, мужей, начальствующих между братиями, написав и вручив им следующее: «Апостолы и пресвитеры и братия – находящимся в Антиохии, Сирии и Киликии братиям из язычников: радоваться».

Этот Иаков был епископом, поэтому и говорит после. Обрати внимание и на его мудрость: свое слово он подтверждает и новым свидетельством, и ветхозаветными пророчествами.

«Симон изъяснил». Это тот Симеон, который в Евангелии от Луки пророчествует: «Ныне отпускаешь раба Твоего, Владыко» (Лк. 2:29).

«Составить из них народ во имя Свое». Благоволил принять Господь людей из язычников не просто, но «во имя Свое», то есть во имя славы Своей.

«И с сим согласны слова пророков». Симон был известен как муж близкий по времени, но он не имел авторитета, так как не был древний муж. Поэтому Иаков приводит древнее пророчество: «Потом обращусь и воссоздам скинию Давидову падшую». Падение это было так велико, что казалось непоправимым. Что же? Разве был восстановлен Иерусалим? Не был ли он еще более разорен? О каком же восстановлении говорит пророчество? О восстановлении после вавилонского плена, когда Иерусалим снова стал иметь значение.

«Посему я полагаю не затруднять». То есть не расстраивать дела, потому что если Бог призвал их, а эти навязывания расстраивают призвание, то мы противимся Богу. Говорит со властью я “полагаю”.

«Написать им, чтобы они воздерживались от оскверненного идолами». Предостережения эти, хотя и касаются чувственных вещей, но необходимы. Так как эти вещи были причиной многих зол, то преимущественно от них Иаков и удерживал верующих.

«Закон Моисеев от древних родов». До пришествия Спасителя читали Моисея каждую субботу в одних синагогах, но после пришествия Его закон Моисеев читался невозбранно и в церквах Христовых. И это видно из того, что он читается постоянно даже до сего дня. Притом же, если бы ветхозаветное Писание не читалось в церквах, то апостол не написал бы так нерассудительно в Послании к Галатам: «Скажите мне вы, желающие быть под законом: разве вы не слушаете закона?» (Гал. 4:21).

Деян.15:24–27.   Поелику мы услышали, что некоторые, вышедшие от нас, смутили вас своими речами и поколебали ваши души, говоря, что должно обрезываться и соблюдать закон, чего мы им не поручали, то мы, собравшись, единодушно рассудили, избрав мужей, послать их к вам с возлюбленными нашими Варнавою и Павлом, человеками, предавшими души свои за имя Господа нашего Иисуса Христа. Итак мы послали Иуду и Силу, которые изъяснят вам то же и словесно.

Говорит, что «мы, собравшись, единодушно рассудили», потому что все так определили и пишут это по тщательном обсуждении. Замечательно, что ни Петр, ни Иаков не дерзали, без всей церкви, постановить определение об обрезании, хотя признавали это нужным. Но и все вместе не положились бы на себя самих, если бы не были убеждены, что так благоугодно и Духу Святому. А чтобы посольство Иуды и Силы не было сочтено за знак неудовольствия Павлом и Варнавой, следуют похвалы им: «человеками, предавшими души свои за имя Господа нашего Иисуса Христа.

Деян.15:28–38.   Ибо угодно Святому Духу и нам не возлагать на вас никакого бремени более, кроме сего необходимого: воздерживаться от идоложертвенного и крови, и удавленины, и блуда, и не делать другим того, чего себе не хотите. Соблюдая сие, хорошо сделаете. Будьте здравы». Итак, отправленные пришли в Антиохию и, собрав людей, вручили письмо. Они же, прочитав, возрадовались о сем наставлении. Иуда и Сила, будучи также пророками, обильным словом преподали наставление братиям и утвердили их. Пробыв там некоторое время, они с миром отпущены были братиями к Апостолам. Но Силе рассудилось остаться там. А Иуда возвратился в Иерусалим. Павел же и Варнава жили в Антиохии, уча и благовествуя, вместе с другими многими, слово Господне. По некотором времени Павел сказал Варнаве: пойдем опять, посетим братьев наших по всем городам, в которых мы проповедали слово Господне, как они живут.

«Варнава хотел взять с собою Иоанна, называемого Марком. Но Павел полагал не брать отставшего от них в Памфилии и не шедшего с ними на дело, на которое они были посланы».

Говорит, что было «угодно Святому Духу», чтобы не подумали, что это дело человеческое. Что же касается того, что прибавлено “и нам”, так это для того, чтобы узнали все, что и они, обрезанные, этого именно мнения относительно вопроса об обрезании.

«Кроме сего необходимого». Показывается, что нет ничего такого, чего недоставало бы верующим, напротив, с них довольно того, чтобы «воздерживаться от идоложертвенного» и так далее. Выражением «же воздерживаться от… удавленины» запрещается убийство.

«Собрав людей, вручили письмо». Преуспеяние учеников – вот в чем утешение для учителей!

«Пойдем опять, посетим братьев наших». Следует заметить, что долгом руководителей было заботиться о тех, кого они просветили светом Евангелия, – испытывать, здравы ли они верой, не хромают ли и не следует ли их исправить.

Деян.15:39–41.   Отсюда произошло огорчение, так что они разлучились друг с другом; и Варнава, взяв Марка, отплыл в Кипр; а Павел, избрав себе Силу, отправился, быв поручен братиями благодати Божией, и проходил Сирию и Киликию, утверждая церкви.

Между Павлом и Варнавой произошло некоторое недоразумение: один стоял на почве справедливости, а другой хотел поступиться справедливостью но каждый имел одну цель – служение вере. Причина недоразумения следующая. На евангельском пути сопутствовал им от Палестины до Пергии Памфилийской некто Марк, который, как человек слабый, отстав от апостолов, возвратился в Палестину, не отрицаясь, однако же, Христа, но отказываясь от дальнейшего путешествия как трудного для него. Между тем Павел и Варнава возвратились с обильными плодами веры и благочестия и благовествовали находившейся в Иерусалиме церкви об обращении и покаянии язычников. Когда же стали воздавать Павлу и Варнаве хвалу за их подвиги, Марк опечалился, смутился душой, потому что подумал: если бы и он был с апостолами, то сделался бы участником в их славе. И потому снова пожелал сопутствовать им. Варнава принимал его, как раскаявшегося, а Павел настаивал, что не следует брать с собой на дело Господне человека, который не мог сопутствовать им прежде. Итак, разномыслие имело характер не несправедливости, а правды, и проистекало от недоразумения. Павел требовал правды, Варнава – человеколюбия. Расходясь во мнениях, они сходились в чувстве благочестия и разделились не по вере и убеждениям, а по человеческому недоразумению. Случилось же это по Божиему устроению, потому что как только они расстались, Варнава взял с собой Марка и пошел своим особым путем. Но строгая точность Павла принесла и Марку свою пользу, так как своим рвением он старался загладить прежнюю оплошность. Павел советовал в церквах не принимать Марка не с тем, чтобы опечалить его, но чтобы сделать его ревностнее, и когда увидел, что Марк явил успехи ревности и оправдал себя своими последующими действиями, начинает одобрять его и говорить: «Приветствует вас… Марк, племянник Варнавы (о котором вы получили приказания: если придет к вам, примите его)» (Кол. 4:10).

Различие во мнениях и нравах замечаем и между пророками. Так, Илия – строг, Моисей – кроток. Точно так же и здесь: Павел настойчивее Марка. Но посмотри: он в то же время и снисходителен. Он не горячился, но требовал настойчиво не брать Марка. Итак, что же? Павел и Варнава разлучились врагами? Да не будет! В посланиях Павла ты находишь, что Варнава имел после этого много похвал от Павла. Мне кажется даже, что они разлучились по взаимному согласию, сказав друг другу: «Так как ты не хочешь, чего я хочу, и наоборот, то, чтобы не спорить, изберем для проповеди различные местности». Так они и поступили, вполне уступив друг другу. А написано это в наше назидание, чтобы предостеречь нас от падения, потому что нам, людям, нельзя обойтись без распрей, но в распрях следует делать взаимные уступки. Но для Марка распря эта была как нельзя более полезна. Павлова строгость исправила его, а Варнавина снисходительность ободряла его не оставлять еще призвания. Итак, Павел и Варнава спорят; но из спора выходит одно следствие – польза. Смотря на Павла, решающегося разлучиться с Варнавой, Марк сильно испугался и обвинил себя; а смотря на Варнаву, который так защищал его, Марк сильно полюбил последнего. И ученик исправляется распрею учителей – так далека была эта распря от того, чтобы послужить соблазном.

«Проходил Сирию и Киликию, утверждая церкви». Прежде чем идти в другие города, посещает те, которые приняли уже слово Божие. Так поступаем и мы: первых людей прежде наставляем, чтобы они не послужили препятствием для наставления последующих.

Глава шестнадцатая

Деян.16:1–3. Дошел он до Дервии и Листры. И вот, там был некоторый ученик, именем Тимофей, которого мать была Иудеянка уверовавшая, а отец Еллин, и о котором свидетельствовали братия, находившиеся в Листре и Иконии. Его пожелал Павел взять с собою; и, взяв, обрезал его ради Иудеев, находившихся в тех местах; ибо все знали об отце его, что он был Еллин.

Замечательно, что иудеи так пренебрегали законом, что своих дочерей выдавали за эллинов и женились на эллинках.

«Взяв, обрезал его ради Иудеев». Достойна великого удивления мудрость Павла. Он, который так ратовал против обрезания язычников и который давал толчок всему, пока не решили вопроса, обрезал своего ученика. Он не только другим не запрещал этого, но даже сам делает это. В каждом деле он имел в виду пользу и ничего не делал без цели. И тому нужно удивляться, как еще Павел расположил его к обрезанию.

«Ради Иудеев, находившихся в тех местах». Потому что они никак не решились бы слушать слово Божие от необрезанного. И что же?

Обрати внимание на оправдание этого поступка. Павел обрезал Тимофея для того, чтобы уничтожить обрезание; он не поддерживал обрезания, а хотел выполнить величайшую и всем апостолам приятную задачу, потому что если бы Тимофей не был обрезан и в то же время был бы учителем иудеев, то все отшатнулись бы от него. Если уже иудеи так сильно обвиняли Павла за Трофима Ефесского, так как думали, что Павел ввел его в храм (а он был из эллинов), то что пришлось бы перенести самому Павлу, если бы при нем находился учителем же человек необрезанный? Но посмотри: он оправдан и во мнении апостолов, и говорит в храме об исполнении этого оправдания. Все он делал ради спасения иудеев. Пожалуй, можно указать, что и Петр прикрывался личиной иудейства… И это нисколько не вредило апостолам, а напротив, то, что иудеи имели таких учителей, которые, по их мнению, соблюдали закон, послужило поводом к их обращению и началом их веры во Христа.

Деян.16:4–12. Проходя же по городам, они предавали верным соблюдать определения, постановленные Апостолами и пресвитерами в Иерусалиме. И церкви утверждались верою и ежедневно увеличивались числом. Пройдя через Фригию и Галатийскую страну, они не были допущены Духом Святым проповедывать слово в Асии. Дойдя до Мисии, предпринимали идти в Вифинию; но Дух не допустил их. Миновав же Мисию, сошли они в Троаду. И было ночью видение Павлу: предстал некий муж, Македонянин прося его и говоря: приди в Македонию и помоги нам. После сего видения, тотчас мы положили отправиться в Македонию, заключая, что призывал нас Господь благовествовать там. Итак, отправившись из Троады, мы прямо прибыли в Самофракию, а на другой день в Неаполь, оттуда же в Филиппы: это первый город в той части Македонии, колония. В этом городе мы пробыли несколько дней.

Говорится, что «они предавали верным соблюдать определения», передавали не тайны воплощения, но наставления «воздерживаться от идоложертвенного и крови, и удавленины, и блуда» (Деян. 15, 29), – все, что касается устройства правильной жизни.

«Они не были допущены Духом Святым проповедывать слово в Асии». Почему воспрещено было им проповедовать в Асии, об этом не говорит, но о том, что воспрещено было это им, сказал, научая этим нас повиноваться и не требовать отчета и показывая, что часто они действовали и по-человечески. Дух запрещает апостолам проповедовать в Асии и Вифинии, так как предвидел, что тамошними жителями овладеет ересь духоборцев.

«Было ночью видение Павлу: предстал некий муж, Македонянин, прося его и говоря». Уже не через Ангела, как Филипп и Корнилий, но в видении Павел получает откровение, – уже более человеческим образом. Где легко убедить, там – более человеческим образом, а где требуется большое усилие, там откровение бывает в форме более Божественной. Нужно заметить, что в этих городах с Павлом был и Лука. Это видно из того, что последний объединяет свою личность с первым, когда говорит: «мы положили отправиться… мы прямо прибыли… мы пробыли.

Деян.16:13–15. В день же субботний мы вышли за город к реке, где, по обыкновению, был молитвенный дом, и, сев, разговаривали с собравшимися там женщинами. И одна женщина из города Фиатир, именем Лидия, торговавшая багряницею, чтущая Бога, слушала; и Господь отверз сердце ее внимать тому, что говорил Павел. Когда же крестилась она и домашние ее, то просила нас, говоря: если вы признали меня верною Господу, то войдите в дом мой и живите у меня. И убедила нас.

Там, по причине малочисленности иудеев, не было синагоги, и особенно набожные из них тайно собирались вне города “при реке”. Как народ более плотской, иудеи там, где не было синагоги, молились и вне ее, определяя для этого какое-либо место, – молились и по субботам, когда обыкновенно собирался и народ.

«Если вы признали меня верною Господу». Посмотри, как любомудра жена: сначала сама засвидетельствовала, что Бог призвал ее. Обрати также внимание и на ее скромность. Это – женщина простая, она продавала материи, окрашенные в пурпур. И Лука не стыдится упомянуть о ее ремесле. Она не сказала: «Если вы увидели, что я великая женщина», или «я благочестивая женщина», но говорит: «Если вы признали меня верною Господу». Если Господу, то тем более – вам. Не просто просила их к себе в дом, но предоставила дело на их волю, хотя и сильно настаивала на своем желании.

Деян.16:16–21. Случилось, что, когда мы шли в молитвенный дом, встретилась нам одна служанка, одержимая духом прорицательным, которая через прорицание доставляла большой доход господам своим. Идя за Павлом и за нами, она кричала, говоря: сии человеки – рабы Бога Всевышнего, которые возвещают нам путь спасения. Это она делала много дней. Павел, вознегодовав, обратился и сказал духу: именем Иисуса Христа повелеваю тебе выйти из нее. И дух вышел в тот же час. Тогда господа ее, видя, что исчезла надежда дохода их, схватили Павла и Силу и повлекли на площадь к начальникам. И, приведя воеводам, сказали: сии люди, будучи Иудеями, возмущают наш город и проповедуют обычаи, которых нам, Римлянам, не следует ни принимать, ни исполнять.

Каким духом была одержима служанка? Называют его, по месту, богом Пифоном. Он хотел ввести апостолов в искушение. Иначе, это та женщина, Пифия, о которой говорят, что она садилась на треножник Аполлона, раздвинув ноги, и что злой дух, поднимаясь из углубления, находившегося под треножником, проникал в нее и приводил ее в исступление; тогда она приходила в бешенство, испускала из рта пену и в состоянии такого исступления произносила бессвязные слова. «Идя за Павлом и за нами, она кричала, говоря: сии человеки – рабы Бога Всевышнего». О дух нечистый! Если ты знаешь, что они «возвещают… путь спасения», то почему не удаляешься от них?

«Павел, вознегодовав», то есть будучи возбужден и взволнован. Заградив ей уста, хотя она и говорила истину, он научает нас не допускать к себе демонов, хотя бы они принимали вид, что защищают истину, но преграждать им всякий повод к соблазну и не слушать ничего, что они говорят. Если бы Павел обратил внимание на свидетельство этого духа, то последний обольстил бы многих из верующих. Поэтому Павел на первый раз не только не принял, но отверг его свидетельство, не желая увеличивать числа своих знамений. Но когда дух упорствовал, тогда Павел повелел ему выйти из женщины. Итак, дух действовал коварно, Павел же – разумно.

«Господа ее, видя, что исчезла надежда дохода их». Везде виною зла – деньги. В видах обогащения господа женщины желали, чтобы она одержима была бесом. Посмотри: они и демона не хотят знать, но поглощены одной своей страстью – сребролюбием. Демон говорил: «Сии человеки – рабы Бога Всевышнего», а они говорят, что «сии люди… возмущают наш город», демон говорил, что они «возвещают нам путь спасения», а господа служанки говорят, что они «проповедуют обычаи, которых… не следует… принимать».

Деян.16:22–34. Народ также восстал на них, а воеводы, сорвав с них одежды, велели бить их палками. И, дав им много ударов, ввергли в темницу, приказав темничному стражу крепко стеречь их. Получив такое приказание, он ввергнул их во внутреннюю темницу и ноги их забил в колоду. Около полуночи Павел и Сила, молясь, воспевали Бога; узники же слушали их. Вдруг сделалось великое землетрясение, так что поколебалось основание темницы; тотчас отворились все двери, и у всех узы ослабели. Темничный же страж, пробудившись и увидев, что двери темницы отворены, извлек меч и хотел умертвить себя, думая, что узники убежали. Но Павел возгласил громким голосом, говоря: не делай себе никакого зла, ибо все мы здесь. Он потребовал огня, вбежал в темницу и в трепете припал к Павлу и Силе. И, выведя их вон, сказал: государи мои! что мне делать, чтобы спастись? Они же сказали: веруй в Господа Иисуса Христа, и спасешься ты и весь дом твой. И проповедали слово Господне ему и всем, бывшим в доме его. И, взяв их в тот час ночи, он омыл раны их и немедленно крестился сам и все домашние его. И, приведя их в дом свой, предложил трапезу и возрадовался со всем домом своим, что уверовал в Бога.

Творить чудеса и учить было делом Павла, а в опасностях принимал участие с ним и Сила. Прими к сведению, что и демоны знают о том, что распятый Иисус есть Вышний Бог, а Павел – раб Его, что сам он утверждал, говоря: «Павел раб Иисуса Христа» (Рим. 1:1).

«Вдруг сделалось великое землетрясение».

Отворились двери, темничный страж пробудился. Случившееся изумило его. Но узники не видели этого, иначе все они бежали бы. А чтобы стражу не показалось, что это произошло само собой, двери отворились вслед за землетрясением.

«Веруй в Господа Иисуса Христа, и спасешься ты и весь дом твой». И в темнице не давал себе покоя Павел, и тут он привлек к себе темничного стража и совершил это прекрасное пленение.

«Взяв их в тот час ночи, он омыл раны их». Им страж омыл раны, а сам омыт был от грехов.

«И возрадовался со всем домом своим, что уверовал в Бога», хотя и ничего не получил, кроме благих слов и благих надежд.

Деян.16:35–40. Когда же настал день, воеводы послали городских служителей сказать: отпусти тех людей. Темничный страж объявил о сем Павлу: воеводы прислали отпустить вас; итак выйдите теперь и идите с миром. Но Павел сказал к ним: нас, Римских граждан, без суда всенародно били и бросили в темницу, а теперь тайно выпускают? нет, пусть придут и сами выведут нас. Городские служители пересказали эти слова воеводам, и те испугались, услышав, что это Римские граждане. И, придя, извинились перед ними и, выведя, просили удалиться из города. Они же, выйдя из темницы, пришли к Лидии и, увидев братьев, поучали их, и отправились.

И после того, как приказали воеводы, Павел не выходит из темницы, но, в назидание Лидии, торговавшей багряницей, и других, устрашает воевод, чтобы не подумали, что они освобождены по чьей-либо просьбе. Он даже обвиняет воевод в том, что они публично били их, – их, ни в чем не обвиненных и притом римских граждан. Видишь: часто поступали они так, как свойственно обыкновенным людям. Высказал же Павел это (что они римские граждане и ни в чем не обвинены) для того, чтобы не показалось, что его освобождают как человека вредного и в чем-либо обвиненного. Что же касается темничного стража, так это – Стефан, о котором упоминает Павел в Послании к Коринфянам: «крестил… также Стефанов дом» (1Кор. 1:16).

«Выйдя из темницы, пришли к Лидии и, увидев братьев, поучали их, и отправились». Не следовало оставлять в состоянии беспокойства и заботы женщину, которая оказала им гостеприимство; и они, несмотря на побуждения воевод, не хотели удалиться, не посетив простой женщины и других лиц, которых они называли братьями. О, сколь велики их смирение и любовь!

Глава семнадцатая

Деян.17:1–9. Пройдя через Амфиполь и Аполлонию, они пришли в Фессалонику, где была Иудейская синагога. Павел, по своему обыкновению, вошел к ним и три субботы говорил с ними из Писаний, открывая и доказывая им, что Христу надлежало пострадать и воскреснуть из мертвых и что Сей Христос есть Иисус, Которого я проповедую вам. И некоторые из них уверовали и присоединились к Павлу и Силе, как из Еллинов, чтущих Бога, великое множество, так и из знатных женщин немало. Но неуверовавшие Иудеи, возревновав и взяв с площади некоторых негодных людей, собрались толпою и возмущали город и, приступив к дому Иасона, домогались вывести их к народу. Не найдя же их, повлекли Иасона и некоторых братьев к городским начальникам, крича, что эти всесветные возмутители пришли и сюда, а Иасон принял их; и все они поступают против повелений кесаря, почитая другого царем, Иисуса. И встревожили народ и городских начальников, слушавших это. Но сии, получив удостоверение от Иасона и прочих, отпустили их.

Небольшие города «Амфиполь и Аполлонию» проходят мимо и спешат в большие, так как из последних слово Божие должно было распространяться по ближним городам.

«Пришли в Фессалонику, где была Иудейская синагога». Хотя Павел и сказал: «Но как вы… сами себя делаете недостойными вечной жизни, то вот, мы обращаемся к язычникам» (Деян. 13, 46), но он не оставлял и иудеев, потому что очень сожалел о них.

«Павел… говорил с ними из Писаний, открывая и доказывая им, что Христу надлежало пострадать и воскреснуть из мертвых». Прежде всего проповедует о страдании, так как признавал это спасительным.

«Еллинов, чтущих Бога, великое множество». Эллинами называет иудеев, говоривших по-гречески, или же разумеет причисленных к иудеям пришельцев, из эллинов. Называет их чтущими Бога потому, что они соблюдали закон.

«Все они поступают против повелений кесаря, почитая другого царем, Иисуса». Точно так же и Иисуса обвиняли отцы их, говоря, что царем Себя называет. Но те имели хотя несколько правдоподобный предлог, так как обвиняемый был еще жив. А эти на что рассчитывали в своей лжи, когда говорили об апостолах, что они называют царем Иисуса, Который, по их мнению, умер и бояться Которого земным царям было уже нечего, так как они видели, что Он вовсе уже не появлялся?

Деян.17:10–15. Братия же немедленно ночью отправили Павла и Силу в Верию, куда они прибыв, пошли в синагогу Иудейскую. Здешние были благомысленнее Фессалоникских: они приняли слово со всем усердием, ежедневно разбирая Писания, точно ли это так. И многие из них уверовали, и из Еллинских почетных женщин и из мужчин немало. Но когда Фессалоникские Иудеи узнали, что и в Верии проповедано Павлом слово Божие, то пришли и туда, возбуждая и возмущая народ. Тогда братия тотчас отпустили Павла, как будто идущего к морю; а Сила и Тимофей остались там. Сопровождавшие Павла проводили его до Афин и, получив приказание к Силе и Тимофею, чтобы они скорее пришли к нему, отправились.

Когда говорит «ежедневно разбирая Писания, точно ли это так», разумеет, что они исследовали Писание не как неверующие (потому что они уже уверовали), но как не знавшие пророческих преданий. Исследуя Писание и находя, что события, касавшиеся воплощения Господня, согласуются со словами древних пророков, они через это еще более укреплялись в вере.

«Тогда братия тотчас отпустили Павла… до Афин». Избегали опасностей апостолы не из боязни, а по Божиему внушению, потому что в этот, например, раз они перестали уже проповедовать и более уже не раздражали врагов. Из того же, что Павел удалился, вышла двоякая польза: и гнев врагов угасал, и проповедование распространялось далее. А что касается того, что посылают одного Павла, так это потому, что за него только боялись, чтобы не случилось что-нибудь, так как он был во главе. Таким образом, не всегда благодать содействовала им, но предоставляла их и себе самим, – то как бы пробуждая их, то ввергая в заботы.

Деян.17:16–21. В ожидании их в Афинах Павел возмутился духом при виде этого города, полного идолов. Итак он рассуждал в синагоге с Иудеями и с чтущими Бога, и ежедневно на площади со встречающимися. Некоторые из эпикурейских и стоических философов стали спорить с ним. И одни говорили: «что хочет сказать этот суеслов?», а другие: «кажется, он проповедует о чужих божествах», потому что он благовествовал им Иисуса и воскресение. И, взяв его, привели в ареопаг и говорили: можем ли мы знать, что это за новое учение, проповедуемое тобою? Ибо что-то странное ты влагаешь в уши наши. Посему хотим знать, что это такое? Афиняне же все и живущие у них иностранцы ни в чем охотнее не проводили время, как в том, чтобы говорить или слушать что-нибудь новое.

Под выражением «возмутился духом» разумеется здесь не гнев, потому что дар благодати далек от гнева и негодования. Итак, что же значит «возмутился?» Был возбужден, не мог сносить, тревожился.

«Некоторые из эпикурейских и стоических философов стали спорить с ним». Эпикурейцы говорили, что все существует без Божественного Промысла. Направляя свою речь преимущественно против них, Павел говорит, что Бог дает «всему жизнь и дыхание» (ст. 25), «назначив предопределенные времена и пределы их обитанию» (ст. 26), и доказывает таким образом Промышление Божие. Философы не смеялись над ним, когда он говорил это, потому что они и не понимали ничего из того, что говорилось. Да и как могли понимать апостола люди, видевшие Бога в теле, а блаженство – в плотских удовольствиях?

«Взяв его, привели в ареопаг». Не с тем, чтобы научиться от него, но с тем, чтобы наказать его, вели его на то место, где производится суд над убийцами. Ареопагом, или Ареевым (Марсовым) холмом, называлось это место потому, что здесь Арей (или Марс) был наказан за прелюбодеяние. Пагом же называлось возвышенное место, так как судилище это находилось на холме. Следует заметить, что философы эти, хотя все время проводили в беседах и слушании других, считали, однако же, сообщаемое Павлом новостью, которой они еще не слыхали. Если бы он проповедовал, что распят человек, то слово его было бы не новостью, а так как он говорил, что был распят и воскрес Бог, то говорил действительно новое.

Деян.17:22–29. И, став Павел среди ареопага, сказал: Афиняне! по всему вижу я, что вы как бы особенно набожны. Ибо, проходя и осматривая ваши святыни, я нашел и жертвенник, на котором написано: «неведомому Богу». Сего-то, Которого вы, не зная, чтите, я проповедую вам. Бог, сотворивший мир и все, что в нем, Он, будучи Господом неба и земли, не в рукотворенных храмах живет и не требует служения рук человеческих, как бы имеющий в чем-либо нужду, Сам дал всему жизнь и дыхание и всё. От одной крови Он произвел весь род человеческий для обитания по всему лицу земли, назначив предопределенные времена и пределы их обитанию, дабы они искали Бога, не ощутят ли Его и не найдут ли, хотя Он и недалеко от каждого из нас. Ибо мы Им живем и движемся и существуем, как и некоторые из ваших стихотворцев говорили: «мы Его и род». Итак мы, будучи родом Божиим, не должны думать, что Божество подобно золоту, или серебру, или камню получившему образ от искусства и вымысла человеческого.

Представляется, что апостол как бы хвалит афинян, говоря, что «они как бы особенно набожны», вместо того, чтобы назвать благочестивыми. А назвал их так по поводу жертвенника, поставленного ими по следующей причине. Однажды у афинян вспыхнула война с неприятелем; потерпев поражение, они удалились. И так как у них было в обычае праздновать игры в честь демонов, то один из демонов явился к ним и сказал, что он не видел еще от них никакой себе почести, поэтому он осердился на них и был причиной этого их поражения. Этому демону они построили храм, и как бы из опасения, чтобы и еще когда-нибудь не случилось с ними того же, если они обойдут какого-либо неведомого им Бога, поставили жертвенник с надписью «неведомому Богу», говоря этим, что если есть еще какой-либо иной Бог, Которого они не знают, то пусть жертвенник этот будет посвящен Ему; быть может, Он милостив будет к нам, хотя мы не почитаем Его, так как не знаем. Полная же надпись на жертвеннике была следующая: «Богам Азии и Европы и Ливии; Богу неведомому и чужому».

«Проходя и осматривая ваши святыни, я нашел и жертвенник». Нашел в городе не книгу Божественную, а жертвенник; и, воспользовавшись надписью на жертвеннике, разрушил его. Да что же и оставалось ему делать? Эллины все были неверующими. Если бы он стал беседовать с ними на основании евангельского учения, они стали бы смеяться над ним; если бы – на основании пророков, не имели бы доверия к нему. Он оружие неприятеля покорил его же оружием, – вот это-то и есть то, что он говорит: был «для чуждых закона – как чуждый закона» (1Кор. 9:21). Увидел жертвенник – и надпись на нем обратил в свою пользу, а что еще важнее, так это то, что он изменил мнение афинян. На жертвеннике, говорится, «было написано: «неведомому Богу». Кто же был этот неведомый Бог, как не Христос? Неужели афиняне написали это во имя Христа? Если бы они написали это во имя Христа, то успех Павла в их обращении не представлял бы ничего удивительного. Нет, они написали это с иной целью, а Павел сумел придать надписи совершенно новое значение. Но следует сказать, ради какого Бога они написали «неведомому Богу». Много было у них богов и своих, и чужих. Об одних из них они получили сведения от матерей, а о других – от соседних народов. Итак, поскольку сначала не все боги сразу были приняты ими, а вводились мало-помалу, одни – их отцами, другие – дедами, а иные – уже в их время, то, собравшись вместе, они сказали: «Как этих богов прежде мы не знали, а потом впоследствии узнали их, так, быть может, есть и еще какой-либо Бог, Которого мы не знаем, и так как не знаем Его, хотя Он и Бог, то делаем ошибку, пренебрегая Им и не почитая Его». Поэтому они поставили жертвенник и сделали на нем надпись «неведомому Богу», говоря этой надписью, что если и еще есть какой-либо иной Бог, Которого они не знают, так и Его будут чтить. Обрати внимание на избыток бесобоязненности. Поэтому Павел говорит: «По всему вижу я, что вы как бы особенно набожны», потому что почитаете не только тех демонов, которые вам известны, но и тех, которых вы не узнали, и, пленив их умы, направил их умственные взоры на Христа.

«Сего-то, Которого вы, не зная, чтите, я проповедую вам». Афиняне намеревались обвинить Павла, говоря: «Ты вводишь новое учение, вводишь Бога, Которого мы не знаем». Поэтому, желая освободиться от подозрения и показать, что он проповедует не нового Бога, но Того, Которого они прежде него почтили уже служением, говорит: «Вы предупредили меня, ваше служение Ему упредило мою проповедь, потому что я возвещаю вам Того Бога, Которого вы почитаете не зная».

«Бог, сотворивший мир и всё, что в нем». Сказал одно слово и подорвал все положения философов. Эпикурейцы утверждают, что все произошло само собой и из атомов, а он говорит, что мир и все, что в нем, – дело Божие.

«Не в рукотворенных храмах живет и не требует служения рук человеческих». Чтобы не подумали, что проповедуется один из многих их богов, Павел дополняет сказанное: «не в рукотворенных храмах живет», но в человеческой душе. Итак, что же? Он не жил в иерусалимском храме? Да, не жил, но действовал. Как же иудеи почитали Его при содействии рук? Не при содействии рук, но мыслью, потому что Он не требовал чувственного, не нуждаясь в этом: «Ем ли Я мясо волов и пью ли кровь козлов?» (Пс. 49:13)

«Не требует… Сам дая всему жизнь и дыхание и всё». Два доказательства Божественности, именно: что Бог ни в чем не нуждается и всем дарует все. Но здесь же Павел показывает и то, что Бог не отец, а Творец души.

«Назначив предопределенные времена». Назначил, чтобы «искали Бога», но не навсегда, а на «предопределенные времена». Павел показывает, что, и не отыскав Господа, они обрели Его. А так как, отыскивая Его, они не находили, то он показывает также, что Господь так очевиден, как какой-нибудь предмет, рассматриваемый на видном месте, потому что невозможно, чтобы небо было здесь, а в другом месте его не было; невозможно также, чтобы оно было в это время, а в другое – нет. Итак, во всякое время и во всяком месте можно обрести Господа. Бог так устроил, что мы не встречаем препятствия в этом ни со стороны места, ни со стороны времени. То, что небо находится везде и установлено (предопределено) на все времена, особенно сильно действовало на слушателей. Господь так близок к нам, говорит апостол, что без Него невозможно жить.

«Им живем и движемся и существуем». Близость Господа доказывает посредством чувственного примера: невозможно, говорит, не знать, что воздух разлит всюду и находится не только близ каждого из нас, но и в нас самих. То, что мы от Бога получили жизнь, что действуем и не погибаем, – все это называет промышлением и попечением Божиим о нас.

«Как и некоторые из ваших стихотворцев говорили». Один мудрец, Арат, сказал о Зевсе: «Наш род от него». А апостол говорит о Творце: «Мы – Его… род», – не утверждая, что Творец и Зевс – одно и то же, – да не будет! – но прилагая это выражение собственно к Творцу, как и жертвенник назвал жертвенником Его (Творца), а не того, кого чтили афиняне. Назвал нас родом Божиим, то есть самыми близкими родственниками, так как от нашего рода Бог благоволил на земле родиться. Не сказал: “не должны” вы «думать, что Божество подобно золоту или серебру, или камню», но употребил более смиренный оборот: «мы… не должны». Заметь, как внес в свою речь предмет сверхчувственный, потому что с представлением о теле мы соединяем и представление о расстоянии.

Деян.17:30–34. Итак, оставляя времена неведения, Бог ныне повелевает людям всем повсюду покаяться. Ибо Он назначил день, в который будет праведно судить вселенную, посредством предопределенного Им Мужа, подав удостоверение всем, воскресив Его из мертвых. Услышав о воскресении мертвых, одни насмехались, а другие говорили: об этом послушаем тебя в другое время. Итак Павел вышел из среды их. Некоторые же мужи, пристав к нему, уверовали; между ними был Дионисий Ареопагит и женщина, именем Дамарь, и другие с ними.

В виду имеет не умерших, когда говорит времена «неведения», но тех, кому проповедал. Не говорит также: «Вы добровольно совершили злодеяние», но – «Вы не знали». Итак, он объявляет это слушателям, не требуя наказания их как достойных наказания, но призывая их к покаянию.

«Ибо Он назначил день, в который будет праведно судить вселенную». Непременно, говорит, будет судить за все дела и помышления через “Мужа”, Которого определил быть Судиею живых и мертвых. Это – вочеловечившийся Господь. Выслушав великую и высокую истину, они не сказали Павлу ни слова, но воскресение осмеивали: «Душевный человек не принимает того, что от Духа Божия» (1Кор. 2:14).

«Итак Павел вышел из среды их». Как? Одних убедив, а другими будучи осмеян.

«Некоторые же мужи, пристав к нему, уверовали; между ними был Дионисий Ареопагит». Судилище находилось на Марсовом холму, вне города. Ареопагиты разбирали все обиды и все преступления. Поэтому Павла, как проповедника чужих богов, влекут в собрание ареопага; но один из тогдашних членов ареопага, божественный Дионисий, по праву судии подал голос за истину и, раскланявшись с неразумным торжественным собранием ареопагитов, удостоился просвещения светом истины. Хотя Греция и была в то время под владычеством римлян, но Афинам и Лакедемону они предоставили автономию. Поэтому должности судей в Афинах и занимали ареопагиты. Учение о спасении сообщается Дионисию через Павла, а руководится он, как ученик учителем, великим Иерофеем.

Глава восемнадцатая

Деян.18:1–6.   После сего Павел, оставив Афины, пришел в Коринф. И, найдя некоторого Иудея, именем Акилу, родом Понтянина, недавно пришедшего из Италии, и Прискиллу, жену его, – потому что Клавдий повелев всем Иудеям удалиться из Рима, – пришел к ним; и, по одинаковости ремесла, остался у них и работал; ибо ремеслом их было делание палаток. Во всякую же субботу он говорил в синагоге и убеждал Иудеев и Еллинов. А когда пришли из Македонии Сила и Тимофей, то Павел понуждаем был духом свидетельствовать Иудеям, что Иисус есть Христос. Но как они противились и злословили, то он, отрясши одежды свои, сказал к ним: кровь ваша на главах ваших; я чист; отныне иду к язычникам.

Павел был приведен Духом в Коринф; и в Коринфе должен был он оставаться, потому что афиняне, несмотря на то, что любили слушать новости, не внимали истине, так как заботились не о существе дела, а о том, чтобы всегда быть в состоянии сказать что-нибудь. Итак, Павел признал достаточным бросить там только семя.

«Потому что Клавдий повелел». При Нероне Павел достиг совершенства, а при Клавдии загоралась война против иудеев, и они, как люди опасные, изгонялись из Рима. Поэтому Промысл устрояет, что он был отведен туда узником, чтобы не быть изгнанным ему, как иудеянину.

«По одинаковости ремесла, остался у них и работал». Потому остался, что нашел пристанище у них удобным, так как оно было для него удобнее многих царских чертогов, как и для атлета арена более полезна, чем мягкие ковры, и для воина необходим железный меч, а не золотой.

«Отрясши одежды свои, сказал к ним», чтобы устрашить их не словом только, но и делом.

«Кровь ваша на главах ваших». Неясное изречение. Думаю, что Павел говорит: «Каждый, кто отступает от Христа, Который есть жизнь, представляется убивающим себя самого, так как переходит от жизни к смерти и через наносимое себе самому убийство проливает некоторым образом собственную кровь». Или он говорит следующее: «За то, что через неверие вы убиваете себя самих, отвечать перед судом будете вы же сами, так как я невиновен в этом». Отсюда можно заключить, что самоубийца наказывается Богом как убийца.

Деян.18:7–11.   И пошел оттуда, и пришел к некоторому чтущему Бога, именем Иусту, которого дом был подле синагоги. Крисп же, начальник синагоги, уверовал в Господа со всем домом своим, и многие из Коринфян, слушая, уверовали и крестились. Господь же в видении ночью сказал Павлу: не бойся, но говори и не умолкай, ибо Я с тобою, и никто не сделает тебе зла, потому что у Меня много людей в этом городе. И он оставался там год и шесть месяцев, поучая их слову Божию.

Многие воспламенились от того, что Павел находился по соседству.

«Крисп… начальник синагоги, уверовал в Господа». Это тот самый Крисп, о котором говорит Павел: «никого из вас не крестил, кроме Криспа и Гаия» (1Кор. 1:14).

«Не бойся, но говори и не умолкай». Наконец Господь говорит Павлу то, в чем он особенно нуждался, потому что ничто его так не печалило, как неверие.

Деян.18:12–18.   Между тем, во время проконсульства Галлиона в Ахаии, напали Иудеи единодушно на Павла и привели его пред судилище, говоря, что он учит людей чтить Бога не по закону. Когда же Павел хотел открыть уста, Галлион сказал Иудеям: Иудеи! если бы какая-нибудь была обида или злой умысел, то я имел бы причину выслушать вас, но когда идет спор об учении и об именах и о законе вашем, то разбирайте сами; я не хочу быть судьею в этом. И прогнал их от судилища. А все Еллины, схватив Сосфена, начальника синагоги, били его перед судилищем; и Галлион нимало не беспокоился о том. Павел, пробыв еще довольно дней, простился с братиями и отплыл в Сирию, – и с ним Акила и Прискилла, – остригши голову в Кенхреях, по обету.

Как же, спросит кто-нибудь, «напали Иудеи единодушно на Павла?» Внезапно схватив его. И однако ж ничего не осмелились сделать, но привели его к проконсулу. А он изгнал их из судилища. Кажется мне, это был один из гуманных людей.

«А все Еллины, схватив Сосфена». Что же касается того, что они били Сосфена, так это или потому, что и он, как и начальник синагоги Крисп, предан был более Павлу, или уже они так далеко зашли в неистовстве, что, забыв свои планы, вместо Павла стали бить Сосфена, или же били его потому, что хотели убить Павла, а Сосфен не позволил им. Били Сосфена, поступали противозаконно в виду самого начальника, говоря этим: если всякий делает то, что хочет, если закона более не существует, так вот и мы бьем его. Проконсул же не останавливал их, но позволял им бить друг друга. Если бы они поступили так не по отношению к себе самим, а по отношению к кому-нибудь из другой нации, то он, конечно, образумил бы их.

«Отплыл в Сирию, – и с ним Акила и Прискилла, – остригши голову в Кенхреях». Так как иудеям казалось, что Павел учит отступничеству от закона, и так как многие гнушались его и не принимали его проповеди, то и здесь, и в храме иерусалимском делает это с высокой целью. Это – то же, что он говорил: «был для чуждых закона… как чуждый закона, чтобы приобрести чуждых закона» (1Кор. 9:20).

“По обету”. Разумеет обет отречения. Дал обет остричь волосы, чтобы свою деятельность более не посвящать уже мирским делам, подобно мирским людям, но чтобы, подобно человеку, живущему по Боге, посвятить себя Церкви. И Акила, также по обету, остриг свои волосы, потому что это делалось теми, кто хотел жить богоугодно, но вместе с тем это был древний обычай у иудеев. Поэтому и пострижение монахов целесообразно.

Деян.18:19–20.   Достигнув Ефеса, оставил их там, а сам вошел в синагогу и рассуждал с Иудеями. Когда же они просили его побыть у них долее, он не согласился.

Акилу и Прискиллу оставил в Ефесе, без сомнения, с тем, чтобы они учили, ибо, пробыв с Павлом так много времени, они научились многому.

Деян.18:21–23.   А простился с ними, сказав: мне нужно непременно провести приближающийся праздник в Иерусалиме; к вам же возвращусь опять, если будет угодно Богу. И отправился из Ефеса. (Акила же и Прискилла остались в Ефесе.) Побывав в Кесарии, он приходил в Иерусалим, приветствовал церковь и отошел в Антиохию. И, проведя там несколько времени, вышел, и проходил по порядку страну Галатийскую и Фригию, утверждая всех учеников.

«К вам возвращусь опять». Будучи пророком и зная, что ему следовало возвратиться, Павел дал обещание снова возвратиться в Ефес. А чтобы никто не делал того же самого по неразумию, давая безотчетное обещание сделать то или другое, Павел научил нас не давать никакого обещания в будущем без присовокупления слов «если будет угодно Богу», потому что никто не знает, что принесет следующий день. Поэтому безумен тот, кто не ограничивает своего обещания словами «если будет угодно Богу»; потому что если кто будет обещать с самоуверенностью, что непременно сделает, тот часто будет выслушивать следующие слова: «Безумный! в сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил» (Лк. 12:20)?

Посещать верующих и укреплять их было всегдашним правилом Павла, чтобы, если найдет их ослабевшими, облегчить их бремя наставническим назиданием.

Деян.18:24–25.   Некто Иудей, именем Аполлос, родом из Александрии, муж красноречивый и сведущий в Писаниях, пришел в Ефес. Он был наставлен в начатках пути Господня и, горя духом, говорил и учил о Господе правильно, зная только крещение Иоанново.

Некоторые утверждают, что «Аполлос» этот есть Аполлос, епископ Коринфский, о котором Павел пишет: «Что до брата Аполлоса, я очень просил его» (1Кор. 16:12); также: «Я насадил, Аполлос поливал, но возрастил Бог» (1Кор. 3:6).

Деян.18:26–28.   Он начал смело говорить в синагоге. Услышав его, Акила и Прискилла приняли его и точнее объяснили ему путь Господень. А когда он вознамерился идти в Ахаию, то братия послали к тамошним ученикам, располагая их принять его; и он, прибыв туда, много содействовал уверовавшим благодатью. Ибо он сильно опровергал Иудеев всенародно, доказывая Писаниями, что Иисус есть Христос.

Если Аполлос крещен был только крещением Иоанновым, то каким образом он пламенеет Духом? Дух Святый не сообщался таким образом. И если его последователи нуждались в крещении Христовом, то гораздо более нуждался в нем он сам. Итак, что сказать на это? Мне кажется, что Аполлос из числа ста двадцати, крещенных вместе с апостолами, или, если не так, то и с ним было то же, что и с Корнилием. Крещение Иоанново призвало к покаянию, но не доставляло в то же время очищения от греха, так что различие между крещением Иоанновым и крещением верующих заключается в том, что крещение верующих дарует оставление грехов, так как верующий крещается во имя Отца и Сына и Святаго Духа и омывается от предшествовавших крещению заблуждений. Если же крещенные Иоанном не имели Святаго Духа, то каким образом Аполлос, крещенный только Иоанновым крещением, пламенел Духом? Но в таком случае, если он и пламенел Духом, все же не имел Святаго Духа, потому что не говорил разными языками, не пророчествовал; иное дело пламенеть Духом, и иное – иметь Святаго Духа. Имеющий Святаго Духа имеет Его обитающим в себе, и Сам Дух вещает ему из сердца его, как вещал апостолам – то запрещая, то повелевая им глаголати (произносить) слово. А пламенеющий Духом совершает что-либо под руководством Духа через освящение и наставление внешнее; так как от чувственного следует заключать к невидимому.

«Сильно опровергал Иудеев всенародно, доказывая Писаниями». Обличать «всенародно» – значит показывать дерзновение; обличать сильно – значит являть силу; а обличать «доказывая Писаниями» – значит свидетельствовать о своем знании. Ни дерзновение ничего не достигает без силы, ни сила – без дерзновения.

Глава девятнадцатая

Деян.19:1–5. Во время пребывания Аполлоса в Коринфе Павел, пройдя верхние страны, прибыл в Ефес и, найдя там некоторых учеников, сказал им: приняли ли вы Святаго Духа, уверовав? Они же сказали ему: мы даже и не слыхали, есть ли Дух Святый. Он сказал им: во что же вы крестились? Они отвечали: во Иоанново крещение. Павел сказал: Иоанн крестил крещением покаяния, говоря людям, чтобы веровали в Грядущего по нем, то есть во Христа Иисуса. Услышав это, они крестились во имя Господа Иисуса.

Эти, из «некоторых учеников», не знавшие даже того, что есть Дух Святый, во многом отличались от прочих учеников, потому что из слов «чтобы веровали в Грядущего по нем» видно, что они не веровали и во Христа. Не сказал, что крещение Иоанново – ничто, но что оно несовершенно. Как же они, будучи в Ефесе, приняли крещение Иоанново? Быть может, они путешествовали в то время в Иерусалим и возвратились оттуда, не получив даже сведений о Христе. Не говорит им «веруете вы во Иисуса?» Но что же говорит: «Приняли ли вы Святаго Духа, уверовав?» Павел знал, что они не имели Духа Святаго, но у него является желание сказать так, чтобы, узнав, чего они лишаются, они сами потребовали этого.

Деян.19:6–7. И, когда Павел возложил на них руки, нисшел на них Дух Святый, и они стали говорить иными языками и пророчествовать. Всех их было человек около двенадцати.

Не видели Духа, потому что Он невидим; но некоторое подлежащее чувствам доказательство Его присутствия представлял дар языков: один говорил по-персидски, другой – по-римски, третий – на каком-либо ином языке; и по внешним признакам видно было, что в каждом говорит Дух.

Деян.19:8. Придя в синагогу, он небоязненно проповедовал три месяца, беседуя и удостоверяя о Царствии Божием.

Что значит «небоязненно»? Подвергал себя опасностям или стал говорить еще яснее, не затеняя своего учения. Посмотрите: везде Павел проникает в синагоги и всегда выходит одинаково, так как всюду желал воспользоваться случаем.

Деян.19:9–10. Но как некоторые ожесточились и не верили, злословя путь Господень перед народом, то он, оставив их, отделил учеников, и ежедневно проповедовал в училище некоего Тиранна. Это продолжалось до двух лет, так что все жители Асии слышали проповедь о Господе Иисусе, как Иудеи, так и Еллины.

Путем называет Лука Христа, о Котором и говорится, что Он есть путь (см. Ін. 14:6). Или же путем называет истинную веру, которую проповедовал Павел. А словами «отделил учеников» преподается наставление, чтобы верующие в Сына Божия удалялись от тех, которые поносят Его.

Деян.19:11–12. Бог же творил немало чудес руками Павла, так что на больных возлагали платки и опоясания с тела его, и у них прекращались болезни, и злые духи выходили из них

Не только в то время, когда Павел носил «платки и опоясания», прикасались к ним, но и брали с собой и возлагали на недужных. Но обрати внимание на ожесточение иудеев. Их не трогало то, что одежды учеников Христовых производят чудеса, хотя чудеса от платков и опоясаний и от теней учеников больше тех чудес, которые сотворил Христос. Платки и главотяжи, и убрусцы были льняные; главотяжи набрасывались на голову, а убрусцы держали в руках те, кто не мог носить главотяжей; назначение тех и других – вытирать с лица пот, слюну, слезы и прочее.

Деян.19:13. Даже некоторые из скитающихся Иудейских заклинателей стали употреблять над имеющими злых духов имя Господа Иисуса, говоря: заклинаем вас Иисусом, Которого Павел проповедует.

Уверовать не хотели, а желали изгонять демонов именем Иисуса, потому что слова эти явно изобличают, что заклинатели эти заклинали нечистых духов именем Господа нашего Иисуса Христа не как верующие во Иисуса, но как испытывающие Его. А выражение «стали употреблять» показывает, что они, хотя не надеялись на успех, однако ж налагали руки, чтобы достигнуть цели испытания. Поэтому спустя немного и поплатились за свое безрассудство.

Деян.19:14–17. Это делали какие-то семь сынов Иудейского первосвященника Скевы. Но злой дух сказал в ответ: Иисуса знаю, и Павел мне известен, а вы кто? И бросился на них человек, в котором был злой дух, и, одолев их, взял над ними такую силу, что они, нагие и избитые, выбежали из того дома. Это сделалось известно всем живущим в Ефесе Иудеям и Еллинам, и напал страх на всех их, и величаемо было имя Господа Иисуса.

Хотя сыновья Скевы делали это скрытно, но бессилие их обнаруживается. Достойно удивления то обстоятельство, что злой дух не содействовал обольщению этих заклинателей, но изобличил и обнаружил их обман. Мне кажется, что он был сильно раздражен, подобно тому, как кто-нибудь, притесняемый в крайней опасности каким-нибудь жалким и ничтожным существом, хочет излить на это существо весь свой гнев.

Деян.19:18. Многие же из уверовавших приходили, исповедуя и открывая дела свои.

Всякому верующему следует сказывать свои грехи и обличением себя самого зарекаться творить то же самое снова, чтобы получить оправдание в силу сказанного в Писании: «Говори… чтоб оправдаться» (Іс. 43:26).

Деян.19:19–21. А из занимавшихся чародейством довольно многие, собрав книги свои, сожгли перед всеми, и сложили цены их, и оказалось их на пятьдесят тысяч драхм. С такою силою возрастало и возмогало слово Господне. Когда же это совершилось, Павел положил в духе, пройдя Македонию и Ахаию, идти в Иерусалим, сказав: побывав там, я должен видеть и Рим.

Видя, что книги эти более ни на что уже не полезны, занимавшиеся чародейством их «сожгли перед всеми». Так преданы были ефесяне кумирам и волшебству, что книги волшебнические ценили очень высоко как такие, в которых заключается самое лучшее в жизни. Уверовав во Христа, они книги эти не продали, но сожгли для того, во-первых, чтобы кто-нибудь не заразился их душегубительной язвой, а также и для того, чтобы не приобрести чего-нибудь за их продажу. Так как деньги, вырученные за собаку или доход от идолопоклонства запрещено было приносить Богу, то они не признали делом праведным повергнуть к ногам апостолов и серебро, вырученное этим путем.

Деян.19:22. И, послав в Македонию двоих из служивших ему, Тимофея и Ераста, сам остался на время в Асии.

Послал в Македонию учеников возвестить, что он придет, и поселить в македонянах более сильное желание видеть его. Что же касается того, что сам он остается на время в Асии, то это так было нужно, потому что в Асии была тирания философов.

Деян.19:23–24. В то время произошел немалый мятеж против пути Господня, ибо некто серебряник, именем Димитрий, делавший серебряные храмы Артемиды и доставлявший художникам немалую прибыль.

Под серебряными храмами подразумеваются, быть может, небольшие кивоты. Посмотри: всюду идолослужение отстаивали из-за денег. И этот Димитрий хлопотал из-за денег. Хлопотал не потому, что их нечестивая религия в опасности, но потому, что лишался средств к приобретениям; потому что он знал, что обольщал людей, делая им серебряных богов и серебряные кивоты, и боялся, как бы его хитрость не была изобличена истинным учением Павла; боялся также, как бы и вовсе не исчез храм Артемиды, бывший в Ефесе, и таким образом предсказывал исчезновение храма, что и случилось.

Деян.19:25–27. Собрав их и других подобных ремесленников, сказал: друзья! вы знаете, что от этого ремесла зависит благосостояние наше. Между тем вы видите и слышите, что не только в Ефесе, но почти во всей Асии этот Павел своими убеждениями совратил немалое число людей, говоря, что делаемые руками человеческими не суть боги. А это нам угрожает тем, что не только ремесло наше придет в презрение, но и храм великой богини Артемиды ничего не будет значить, и испровергнется величие той, которую почитает вся Асия и вселенная.

Обратил внимание их на опасность: мы, говорит, находимся в опасности впасть от нашего ремесла в голод. Однако то, что он сказал, могло привести их к истинному богопочтению. Если, как он говорит, человек этот (Павел) так силен, что есть опасность, как бы он и всех не обратил, и если от него грозит опасность тому, что принадлежит богам, то следует подумать о том, каков же его Бог. Везде свою речь сводит этот Димитрий на ремесло.

«Своими убеждениями совратил немалое число людей». Не насилием, а так именно следует убеждать. Достаточно и того, что Павел сказал «не суть боги». Если так удоборазоблачаема несостоятельность этого культа, то его давно следовало отвергнуть; если же он имеет в себе силу, то так скоро искоренить его невозможно.

Деян.19:28–29. Выслушав это, они исполнились ярости и стали кричать, говоря: велика Артемида Ефесская! И весь город наполнился смятением. Схватив Македонян Гаия и Аристарха, спутников Павловых, они единодушно устремились на зрелище.

Пришли в ярость, услышав об Артемиде и о подрыве ремесла, потому что черни свойственно возбуждаться и воспламеняться от всякой, даже пустой, вещи. В городе у них были боги; и они приняли угрожающее положение, чтобы криком восстановить как-нибудь уважение к богам и заглушить то, что произошло. Кричали не переставая, как бы опасаясь, чтобы вовсе не угасло почитание богов.

Деян.19:30–32. Когда же Павел хотел войти в народ, ученики не допустили его. Также и некоторые из Асийских начальников, будучи друзьями его, послав к нему, просили не показываться на зрелище. Между тем одни кричали одно, а другие другое, ибо собрание было беспорядочное, и большая часть собравшихся не знали, зачем собрались.

Ученики не позволили Павлу вторгаться в возбужденную толпу – так любили его все верующие. И Павел слушает их, так как не был честолюбив.

«Большая часть собравшихся не знали, зачем собрались». Таково уже свойство толпы: она устремляется туда или сюда безотчетно, подобно огню, брошенному в лес.

Деян.19:33–34. По предложению Иудеев, из народа вызван был Александр. Дав знак рукою, Александр хотел говорить к народу. Когда же узнали, что он Иудей, то закричали все в один голос, и около двух часов кричали: велика Артемида Ефесская!

Почему Александр хотел «говорить к народу» в оправдание? Ведь его не обвиняли? Чтобы улучить минуту, дать всему другой оборот и утишить гнев народа.

Деян.19:35–36. Блюститель же порядка, утишив народ, сказал: мужи Ефесские! какой человек не знает, что город Ефес есть служитель великой богини Артемиды и Диопета? Если же в этом нет спора, то надобно вам быть спокойными и не поступать опрометчиво.

Справедливо и с укоризной отвечает книжник; не сказал «какой человек не знает Артемиды?», но – «кто не знает, что наш город «есть служитель великой богини Артемиды..?» Так что же вы шумите, как будто это неизвестная вещь? Выражение «служитель» означает, собственно, служителя, выметающего или очищающего храм. Диопетом же называет куполообразный храм Зевса или изображение Афины Паллады, называвшееся Палладиум, относительно которого у эллинов существовал миф, будто оно было сброшено Зевсом с неба, а не людьми сделано; это для изумления людей наивных.

Деян.19:37–40. А вы привели этих мужей, которые ни храма Артемидина не обокрали, ни богини вашей не хулили. Если же Димитрий и другие с ним художники имеют жалобу на кого-нибудь, то есть судебные собрания и есть проконсулы: пусть жалуются друг на друга. А если вы ищете чего-нибудь другого, то это будет решено в законном собрании. Ибо мы находимся в опасности – за происшедшее ныне быть обвиненными в возмущении, так как нет никакой причины, которою мы могли бы оправдать такое сборище. Сказав это, он распустил собрание.

Кротко порицает их, показывая, что они поступили опрометчиво и что не следовало делать общей сходки из-за частных причин.

Глава двадцатая

Деян.20:1–6. По прекращении мятежа Павел, призвав учеников и дав им наставления и простившись с ними, вышел и пошел в Македонию. Пройдя же те места и преподав верующим обильные наставления, пришел в Елладу. Там пробыл он три месяца. Когда же, по случаю возмущения, сделанного против него Иудеями, он хотел отправиться в Сирию, то пришло ему на мысль возвратиться через Македонию. Его сопровождали до Асии Сосипатр Пирров, Вериянин, и из Фессалоникийцев Аристарх и Секунд, и Гаий Дервянин и Тимофей, и Асийцы Тихик и Трофим. Они, пойдя вперед, ожидали нас в Троаде. А мы, после дней опресночных отплыли из Филипп и дней в пять прибыли к ним в Троаду, где пробыли семь дней.

Павел наставил учеников, потому что после смятения они нуждались в большом утешении.

Деян.20:7–8. В первый же день недели, когда ученики собрались для преломления хлеба, Павел, намереваясь отправиться в следующий день, беседовал с ними и продолжил слово до полуночи. В горнице, где мы собрались, было довольно светильников.

Тогда был праздник Пятидесятницы и день воскресный. И ночью не успокоивался Павел, но беседовал тогда более, так как было досужное время. Посмотри, как долго говорил он даже после ужина.

Деян.20:9. Во время продолжительной беседы Павловой один юноша, именем Евтих, сидевший на окне, погрузился в глубокий сон и, пошатнувшись, сонный упал вниз с третьего жилья, и поднят мертвым.

Отягчив сном слушателя, диавол нарушил праздник. Юноша сидел на окне ночью – так велико было желание слушать. И достойно удивления, что, будучи юношей, он не был беззаботен и, отягчаемый сном, не ушел, даже не испугался того, что его могут столкнуть, потому что он заснул не от невнимательности, а по требованию природы.

Деян.20:10–13. Павел, сойдя, пал на него и, обняв его, сказал: не тревожьтесь, ибо душа его в нем. Взойдя же и преломив хлеб и вкусив, беседовал довольно, даже до рассвета, и потом вышел. Между тем отрока привели живого, и немало утешились. Мы пошли вперед на корабль и поплыли в Асс, чтобы взять оттуда Павла.

Не сказал «воскреснет, ибо я воскрешу его», но – «душа его в нем есть». Обрати внимание на смирение его и на его желание утешить.

Деян.20:13–15. Ибо он так приказал нам, намереваясь сам идти пешком. Когда же он сошелся с нами в Ассе, то, взяв его, мы прибыли в Митилину. И, отплыв оттуда, в следующий день мы остановились против Хиоса, а на другой пристали к Самосу и, побывав в Трогиллии, в следующий день прибыли в Милит.

Сам пошел пешим, предоставляя им то, что легче, а себе выбирая то, что труднее, и с тем вместе поучая многому и приучая их разлучаться с собою.

Деян.20:16. Ибо Павлу рассудилось миновать Ефес, чтобы не замедлить ему в Асии; потому что он поспешал, если можно, в день Пятидесятницы быть в Иерусалиме.

Видишь, и при желании и при старании Павел часто не достигал желаемого, чтобы мы не подумали, что он был выше человеческой природы. Святые и великие мужи были одной с нами природы, но не одной воли, поэтому и имели много благодати.

Деян.20:17–21. Из Милита же послав в Ефес, он призвал пресвитеров церкви. И, когда они пришли к нему, он сказал им: вы знаете, как я с первого дня, в который пришел в Асию, все время был с вами, работая Господу со всяким смиренномудрием и многими слезами, среди искушений, приключавшихся мне по злоумышлениям Иудеев; как я не пропустил ничего полезного, о чем вам не проповедовал бы и чему не учил бы вас всенародно и по домам, возвещая Иудеям и Еллинам покаяние пред Богом и веру в Господа нашего Иисуса Христа.

«Со всяким смиренномудрием». Не просто со смиренномудрием, но со “всяким”, потому что много видов смиренномудрия: в слове, в деле, по отношению к начальникам, по отношению к подчиненным.

«Призвал пресвитеров церкви». Многим неизвестен обычай Писания, особенно Нового Завета, – называть епископов пресвитерами и пресвитеров епископами; между тем это видно и из этого места, и из Послания к Титу, а также и из Послания к Филиппинцам. Мы могли бы также узнать, не то ли самое следует, хотя по заключению, выводить и из Первого послания к Тимофею.

«Не пропустил ничего полезного, о чем вам не проповедовал бы». Было, значит, и такое, что не следовало знать. Как скрывать что-нибудь есть признак зависти, так высказывать все есть признак неблагоразумия. Поэтому прибавил «ничего полезного.

Деян.20:22–24. И вот, ныне я, по влечению Духа, иду в Иерусалим, не зная, что там встретится со мною. Только Дух Святый по всем городам свидетельствует, говоря, что узы и скорби ждут меня. Но я ни на что не взираю и не дорожу своею жизнью, только бы с радостью совершить поприще мое и служение, которое я принял от Господа Иисуса, проповедать Евангелие благодати Божией.

«Аз связан Духом». Слово «связан» следует отделить запятою, чтобы вышла следующая мысль: иду во Иерусалим, будучи связан, не узнав предварительно от Духа, что будет со мной. Замечательно, что пророки знают не все, но только то, что внушает им Дух Святый. Вот и Павел, предсказав, как пророк, обо всем, что имело случиться с ним, и о том, что среди ефесян будут плохие верующие и еретики, сказал, что одного не знает, – какой конец будет всего этого, потому что, объявив ему все, Господь скрыл от него одно это, именно: что будет с ним после уз и скорбей. Это для того, чтобы, зная, что именно ему следует преследовать, и возгордившись, он не пал от гордости. Святый Дух оставил его в сомнении, чтобы, страшась плотской немощи, он молил Бога об избавлении от искушений.

«Узы и скорби ждут меня». Что ждут меня искушения, это я знаю, а какие искушения, того не знаю, потому что это было труднее. Зачем же ты идешь, если ожидают тебя «узы и скорби?» Для того, чтобы быть узником ради Христа, чтобы умереть ради Него.

Деян.20:25–27. И ныне, вот, я знаю, что уже не увидите лица моего все вы, между которыми ходил я, проповедуя Царствие Божие. Посему свидетельствую вам в нынешний день, что чист я от крови всех, ибо я не упускал возвещать вам всю волю Божию.

“Чист”, говорит, «я от крови всех», если вы будете отягчены сном и умрете от рук убийцы душ, потому что я исполнил обязанность учителя, «ибо я не упускал возвещать вам всю волю Божию.

Это значит: кто не говорит всей воли Божией, тот виновен в крови, то есть в убийстве. По видимости оправдываясь, он, однако же, заставляет их остерегаться.

Деян.20:28. Итак внимайте себе и всему стаду, в котором Дух Святый поставил вас блюстителями, пасти Церковь Господа и Бога, которую Он приобрел Себе Кровию Своею.

«Внимайте себе и всему стаду», потому что спасительная польза состоит не в том только, чтобы исправлять других, – боюсь, говорит апостол, «дабы, проповедуя другим, самому не остаться недостойным» (1Кор. 9:27), но и не в том, чтобы заботиться только о себе, потому что таковой – самолюбец, ищет только своей выгоды и подобен зарывшему свой талант в землю.

«Внимайте себе». Не потому, что спасение себя предпочтительнее спасения стада, но потому, что когда мы внимаем себе, тогда и стадо получает пользу.

«Дух Святый поставил вас блюстителями, пасти Церковь». Вы получили, говорит, хиротонию от Духа. И на вас лежит обязанность наблюдать за словесными стадами Церкви, наблюдать, чтобы не ослабел кто верой, не томится ли кто голодом или жаждой, не нуждается ли кто в каком-либо замечании или обличении, как заповедует сам же Павел: «обличай, запрещай, увещевай» (2Тим. 4:2).

«Которую Он приобрел Себе Кровию Своею». Немаловажным вещам угрожала опасность если Господь не пощадил даже Крови Своей. Да, чтобы примирить врагов, Он пролил даже собственную Кровь; ты же можешь удержать их, когда они сделались уже друзьями.

Деян.20:29–31. Ибо я знаю, что, по отшествии моем, войдут к вам лютые волки, не щадящие стада; и из вас самих восстанут люди, которые будут говорить превратно, дабы увлечь учеников за собою. Посему бодрствуйте, памятуя, что я три года день и ночь непрестанно со слезами учил каждого из вас.

Двоякое несчастье: с одной стороны, то, что его не будет, с другой – то, что иные будут нападать, и притом, – что особенно горько, – «из вас самих». Тяжело бывает, когда происходит междоусобная война.

«Увлечь учеников за собою». Цель еретиков стараться привлечь народ не к Господу, а к себе, чтобы польстить своему тщеславию, когда привлеченные ими будут носить имя того или другого еретика, как, например, от Манеса – манихеи, от Ария – ариане. Вот что значит «увлечь учеников за собою». Поэтому, умеряя, еще ранее, их ревность, Павел поносит и прощает тех, которые говорили: “”я Павлов»; «я Аполлосов» (1Кор. 1:12).

Деян.20:32–34. И ныне предаю вас, братия, Богу и слову благодати Его, могущему назидать вас более и дать вам наследие со всеми освященными. Ни серебра, ни золота, ни одежды я ни от кого не пожелал. Сами знаете что нуждам моим и нуждам бывших при мне послужили руки мои сии.

Увещание оканчивается молитвой. Так как он сильно устрашил их, то, чтобы не поразить окончательно, вот и утешение. “И ныне”, говорит, «предаю вас… Богу и слову благодати Его», то есть самой благодати Его.

Не сказал: “”ни серебра, ни золота, ни одежды» не взял», но даже и «не пожелал». А еще возвышеннее сказал далее: «Сами знаете, что нуждам моим и нуждам бывших при мне послужили руки мои сии». Да, истинная милостыня в том, чтобы подавать из собственных трудов. Но обрати внимание на то, что трудился человек, который постоянно беседовал: и днем и ночью.

Деян.20:35. Во всем показал я вам, что, так трудясь, надобно поддерживать слабых и памятовать слова Господа Иисуса, ибо Он Сам сказал: «блаженнее давать, нежели принимать».

Не можете укрываться незнанием. Я показал вам самим делом, что нужно трудиться и памятовать это слово Господа Иисуса. Но где сказал Господь это? Быть может, апостолы передали это неписьменно или это ясно по умозаключению. Одна степень – отказаться от всего, другая – доставлять себе необходимое, третья – доставлять не только себе, но и другим, четвертая – не брать и тогда, когда проповедуешь и имеешь возможность брать. Не сказано, однако же, что брать – худое дело, но – что лучше не брать.

Деян.20:36–38. Сказав это, он преклонил колени свои и со всеми ими помолился. Тогда немалый плач был у всех, и, падая на выю Павла, целовали его, скорбя особенно от сказанного им слова, что они уже не увидят лица его. И провожали его до корабля.

Заметить нужно, что тому, кто расстается, следует сотворить коленопреклонение и молитву со всеми присутствующими и тогда уже удаляться. Сила расположения к Павлу обнимавших его в последний раз и от последней беседы его почувствовавших сильную любовь и дружбу видна в словах: «падая на выю Павла.

Глава двадцать первая

Деян.21:1–3. Когда же мы, расставшись с ними, отплыли, то прямо пришли в Кос, на другой день в Родос и оттуда в Патару. И, найдя корабль, идущий в Финикию, взошли на него и отплыли. Быв в виду Кипра и оставив его слева, мы плыли в Сирию, и пристали в Тире; ибо тут надлежало сложить груз с корабля.

Лука употребляет сильное выражение, говоря «расставшись с ними» (отторгшимся от них «ц. – слав. – Ред.)». И это вполне выразительно, потому что после отторжения они не могли войти в море. Что значит: «прямо пришли?» Это значит, что все другие места прошли мимо, не останавливаясь в них.

«Найдя корабль, идущий в Финикию». Быть может, корабль этот имел здесь, в Патаре, стоянку; и они, не найдя корабля, отправлявшегося в Кесарию а найдя корабль, отходивший в Финикию, на нем и отправились и оставили в стороне Кипр и Сирию, так как выражение «оставив слева» не без цели прибавлено, но чтобы показать, что они не думали даже и подойти к Сирии.

Деян.21:4–7. И, найдя учеников, пробыли там семь дней. Они, по внушению Духа, говорили Павлу, чтобы он не ходил в Иерусалим. Проведя эти дни, мы вышли и пошли, и нас провожали все с женами и детьми даже за город; а на берегу, преклонив колени, помолились. И, простившись друг с другом, мы вошли в корабль, а они возвратились домой. Мы же, совершив плавание, прибыли из Тира в Птолемаиду, где, приветствовав братьев, пробыли у них один день.

Если Павлу повелевал Дух, то почему же он воспротивился? Ведь ученики говорили, зная от Духа об угрожавших ему опасностях. Да, они не убеждали его «по внушению Духа», не предсказывали ему прямо предстоящие ему опасности, а, щадя его, просто говорили, «чтобы он не ходил в Иерусалим». <…>

Деян.21:8–9. А на другой день Павел и мы, бывшие с ним, выйдя, пришли в Кесарию и, войдя в дом Филиппа благовестника, одного из семи диаконов, остались у него. У него были четыре дочери девицы, пророчествующие.

У диакона Филиппа были дочери. Но заметь, что дочери его были девицы и пророчицы и что они более всего благочестием достигли того, что удостоились даже дара пророчества. Писатель не присовокупил бы, что они были девицы, если бы это не стоило внимания.

Деян.21:10–11. Между тем как мы пребывали у них многие дни, пришел из Иудеи некто пророк, именем Агав; и, войдя к нам, взял пояс Павлов и, связав себе руки и ноги, сказал: так говорит Дух Святый: мужа, чей этот пояс, так свяжут в Иерусалиме Иудеи и предадут в руки язычников.

Это тот Агав, который раньше предсказал голод. Но горько то, что «предадут в руки язычников». Заметь: как только услышал, что ему предстоит перенести множество бедствий, начинает торопиться. Агав не сказал, что свяжут Павла, чтобы не подумали, что он говорит, условившись заранее, нет, он сказал: «мужа, чей этот пояс.

Деян.21:12–14. Когда же мы услышали это, то и мы и тамошние просили, чтобы он не ходил в Иерусалим. Но Павел в ответ сказал: что вы делаете? что плачете и сокрушаете сердце мое? я не только хочу быть узником, но готов умереть в Иерусалиме за имя Господа Иисуса. Когда же мы не могли уговорить его, то успокоились, сказав: да будет воля Господня!»

Прочие плакали, а Павел утешал их: и тот, кто не страшился собственных испытаний, скорбел по поводу их слез. О вас плачу, говорит он, а не о страданиях, какие мне предстоят, потому что ради Господа Иисуса я готов и умереть. Когда же не могли убедить его, то замолчали, потому что осознали, что на это была воля Божия. Нужно заметить, что следует останавливать тех, кто препятствует кому-нибудь сделать какое-нибудь благородное дело, хотя бы они и плакали. А эти слезы и самого Павла трогали, и ослабляли его силу. Поэтому он их и порицает.

Деян.21:15–19. После сих дней, приготовившись, пошли мы в Иерусалим. С нами шли и некоторые ученики из Кесарии, провожая нас к некоему давнему ученику, Мнасону Кипрянину, у которого можно было бы нам жить. По прибытии нашем в Иерусалим братия радушно приняли нас. На другой день Павел пришел с нами к Иакову; пришли и все пресвитеры. Приветствовав их, Павел рассказывал подробно, что сотворил Бог у язычников служением его.

Слово «приготовившись» означает «взяв все необходимое для путешествия».

«На другой день Павел пришел с нами к Иакову». Иаков был иерусалимским епископом; это брат Господа, муж великий и достойный удивления. Рассказывает им Павел, что случилось у язычников, не по тщеславию, но желая показать Божие человеколюбие.

«Служением его», то есть проповеданием евангельского учения.

Деян.21:20–23. Они же, выслушав, прославили Бога и сказали ему: видишь, брат, сколько тысяч уверовавших Иудеев, и все они ревнители закона. А о тебе наслышались они, что ты всех Иудеев, живущих между язычниками, учишь отступлению от Моисея, говоря, чтобы они не обрезывали детей своих и не поступали по обычаям. Итак что же? Верно соберется народ; ибо услышат, что ты пришел. Сделай же, что мы скажем тебе.

Эти тысячи иудеев уверовавших – из тех, которые кричали: «Кровь Его на нас и на детях наших» (Мф. 27:25). Однако же Человеколюбец и из них и из детей их принял многих и даровал им неисчислимые блага.

Деян.21:23–24. Есть у нас четыре человека, имеющие на себе обет. Взяв их, очистись с ними, и возьми на себя издержки на жертву за них, чтобы остригли себе голову, и узнают все, что слышанное ими о тебе несправедливо, но что и сам ты продолжаешь соблюдать закон.

Много видов обетов: одни обещали жертвы, другие – деньги, третьи – себя самих, а четвертые – не пить вина и не стричь головы известное число дней. К разряду последних принадлежали и эти мужи. Волосы были символом умерщвления, потому что они, как мертвые, не ощущают боли.

«Взяв их, очистись с ними, и возьми на себя издержки на жертву за них». То есть, говорит, жертвы, какие, по закону, должны быть принесены за них, представь ты, чтобы уничтожить всякое подозрение. Защитись, говорится, делом, а не словом.

«Чтобы остригли себе голову, и узнают все, что слышанное ими о тебе несправедливо». Было в обычае, что давшие обет, по очищении, стригли голову и в таком виде в продолжение семи дней делали приношения за себя. Нечто такое же сделали Акила и Прискилла, чтобы было явно, что они стригли голову как почитатели Бога.

Деян.21:25. А об уверовавших язычниках мы писали, положив, чтобы они ничего такого не наблюдали, а только хранили себя от идоложертвенного, от крови, от удавленины и от блуда.

Как мы заповедуем язычникам, хотя проповедуем иудеям, так и ты содействуй нам, хотя проповедуешь язычникам. Не бойся, дело – в снисхождении.

Деян.21:26. Тогда Павел, взяв тех мужей и очистившись с ними, в следующий день вошел в храм и объявил окончание дней очищения, когда должно быть принесено за каждого из них приношение.

Остригся Павел и исполнил все иудейские обряды, но не потому, что изменил свое мнение (так как это было бы делом нечистым от порока), а потому, что любовь снисходительна.

«Объявил окончание дней очищения», то есть сам объявлял о себе, что очищение закончено.

Деян.21:27–29. Когда же семь дней оканчивались, тогда Асийские Иудеи, увидев его в храме, возмутили весь народ и наложили на него руки, крича: мужи Израильские! помогите: этот человек всех повсюду учит против народа и закона и места сего; притом и Еллинов ввел в храм и осквернил святое место сие. Ибо перед тем они видели с ним в городе Трофима Ефесянина и думали, что Павел его ввел в храм.

Замечай Божие устроение: после того как одни разубедились, другие, из опасения, чтобы не разубедились и остальные, нападают на Павла. Беспокойный характер их виден везде.

Деян.21:30–34. Весь город пришел в движение, и сделалось стечение народа; и, схватив Павла, повлекли его вон из храма, и тотчас заперты были двери. Когда же они хотели убить его, до тысяченачальника полка дошла весть, что весь Иерусалим возмутился. Он, тотчас взяв воинов и сотников, устремился на них; они же, увидев тысяченачальника и воинов, перестали бить Павла. Тогда тысяченачальник, приблизившись, взял его и велел сковать двумя цепями, и спрашивал: кто он, и что сделал. В народе одни кричали одно, а другие другое. Он же, не могши по причине смятения узнать ничего верного, повелел вести его в крепость.

Хотели убить и тащили его из храма, чтобы с большим бесстрашием совершить убийство.

Деян.21:35–38. Когда же он был на лестнице, то воинам пришлось нести его по причине стеснения от народа, ибо множество народа следовало и кричало: смерть ему! При входе в крепость Павел сказал тысяченачальнику: можно ли мне сказать тебе нечто?»

«А тот сказал: ты знаешь по-Гречески? Так не ты ли тот Египтянин, который перед сими днями произвел возмущение и вывел в пустыню четыре тысячи человек разбойников?»

Говорят «смерть ему!» применительно к римскому обычаю, так как у иудеев было в обычае кричать эту фразу против праведников, как кричали они и против Господа: «Смерть Ему» (Лк. 23:18).

«Не ты ли тот Египтянин?» Явился один египтянин, производивший нововведения, бунтовщик, обольститель и чародей. Диавол и польстил себя надеждой воспользоваться этим человеком и представить как Христа, так и апостолов участниками в тех преступлениях, какие были учинены последователями этого египтянина.

Деян.21:39. Павел же сказал: я Иудеянин, Тарсянин, гражданин небезызвестного Киликийского города; прошу тебя, позволь мне говорить к народу.

Мы, христиане, – истинные иудеи, как исповедующие истинную веру, потому что имя «Иуда» значит «исповедание». Так как тысяченачальник спросил, не он ли тот египтянин, то Павел прежде всего отклоняет его от этого подозрения. А чтобы тот не подумал, что он по происхождению иудей, объявляет потом свою веру. Итак, что же? Он не отрекся? Да не будет! Он был иудей и христианин.

«Позволь мне говорить к народу». Это самое сильное доказательство того, что он не был ни в чем виноват, – так готов был он к защите себя и так хотел обратиться со словом к народу иудейскому.

Деян.21:40. Когда же тот позволил, Павел, стоя на лестнице, дал знак рукою народу; и, когда сделалось глубокое молчание, начал говорить на еврейском языке так.

Много способствовало ему само место – лестница, – именно то, что он говорил, стоя высоко и будучи связан. Видеть связанного двумя цепями Павла говорящим к народу – что может быть равное этому зрелищу? Как не устрашился он, глядя на такое множество возбужденного народа!

Глава двадцать вторая

Деян.22:1–2.   Мужи братия и отцы! выслушайте теперь мое оправдание перед вами. Услышав же, что он заговорил с ними на Еврейском языке, они еще более утихли. Он сказал.

Выражение “отцы” – знак уважения, а выражение «братия» – указание на родство. Посмотри, его слово и чуждо лести, и исполнено кротости. Не сказал «господа», но – «братья», что особенно было приятно народу. Я не чужой вам, говорит, и не против вас.

«Услышав же, что он заговорил… на Еврейском языке». Видишь, как подействовало на них то, что он говорил одним с ними языком, – они имели некоторого рода уважение к этому языку.

Деян.22:3–4.   Я Иудеянин, родившийся в Тарсе Киликийском, воспитанный в сем городе при ногах Гамалиила, тщательно наставленный в отеческом законе, ревнитель по Боге, как и все вы ныне. Я даже до смерти гнал последователей сего учения, связывая и предавая в темницу и мужчин и женщин.

Таким началом пролагает путь к речи: “Я”, говорит, “Иудеянин”. Слышать это для них было приятней всего. Но чтобы снова не подумали, что он иудей по народности, а не по вере, присовокупляет: «родившийся в Тарсе Киликийском, воспитанный в сем городе». Показывает большое внимание свое к вере, так что, оставив так далеко и такое славное отечество свое, пожелал изучить здесь закон. Не просто говорит «у Гамалиила», но – «при ногах Гамалиила», указывая этим на постоянное, неослабное прилежание и внимание и на большое уважение к этому мужу.

«Наставленный в отеческом законе», – наставлен не просто закону, но отеческому закону. Итак, что же? Ты изучил прекрасно закон, а не защищаешь его и не любишь?

«Ревнитель», говорит. Так как Павел много уже высказал себе похвал, то обобщает: «Как и все вы ныне». Но обрати внимание, на скольких свидетелей ссылается он: и на старцев, и на первосвященника, и на городских жителей. До сих пор имеет он свидетелей; но последующее содержание речи не находит уже свидетелей.

Деян.22:5–8.   Как засвидетельствует о мне первосвященник и все старейшины, от которых и письма взяв к братиям, живущим в Дамаске, я шел, чтобы тамошних привести в оковах в Иерусалим на истязание. Когда же я был в пути и приближался к Дамаску около полудня вдруг осиял меня великий свет с неба. Я упал на землю и услышал голос, говоривший мне: «Савл, Савл! что ты гонишь Меня?» Я отвечал: «кто Ты, Господи?» Он сказал мне: «Я Иисус Назорей, Которого ты гонишь».

Чтобы не подумали, что это выдумка, Павел показывает, что он делал все по любви и ревности, а не по тщеславию.

Деян.22:9–13.   Бывшие же со мною свет видели, и пришли в страх; но голоса Говорившего мне не слыхали. Тогда я сказал: «Господи! что мне делать?» Господь же сказал мне: «встань и иди в Дамаск, и там тебе сказано будет всё, что назначено тебе делать». А как я от славы света того лишился зрения, то бывшие со мною за руку привели меня в Дамаск. Некто Анания, муж благочестивый по закону, одобряемый всеми Иудеями, живущими в Дамаске, пришел ко мне и, подойдя, сказал мне: «брат Савл! прозри». И я тотчас увидел его.

Это было с целью, так как он один должен был выслушать глас оный. А так как люди довольно посредственные доверяют более зрению, то бывшие с Савлом только «свет видели, и пришли в страх; но голоса Говорившего мне не слыхали». И свет произвел такое действие не для них, а для Савла; поэтому и зрения лишил его, а не их; но в то время, когда свет изливался на него, и им дозволялось смотреть на этот свет, если хотели. Мне же кажется, что они не уверовали по особенному Божественному устроению, чтобы быть такими свидетелями события, которым иудеи не могли не верить.

«Бывшие со мною за руку привели меня в Дамаск». Прекрасно прилагается упоминание о городе, чтобы знали иудеи, что Савл был гонителем. Павел-Савл переплетает свидетельства лиц со свидетельствами обстоятельств, бывших с ним самим и с другими; свидетелями являются священники, старцы, спутники. Факты свидетельствуются фактами, а не только личностью. Свидетели – Анания, человек посторонний, далее – самый факт, то есть прозрение.

Деян.22:14.   Он же сказал мне: «Бог отцов наших предызбрал тебя, чтобы ты познал волю Его, увидел Праведника и услышал глас из уст Его.

Прекрасно сказал: «Бог отцов наших», чтобы показать, что они не иудеи, а отступники от закона и поступают не по ревности о Боге.

«Увидел Праведника». Прямо говорит так сильно, потому что если Иисус – Праведник, то они – преступники.

Деян.22:15–18.   Потому что ты будешь Ему свидетелем пред всеми людьми о том, что ты видел и слышал. Итак, что ты медлишь? Встань, крестись и омой грехи твои, призвав имя Господа Иисуса». Когда же я возвратился в Иерусалим и молился в храме, пришел я в исступление. И увидел Его, и Он сказал мне: «поспеши и выйди скорее из Иерусалима, потому что здесь не примут твоего свидетельства о Мне».

По той причине, что ты не изменишь тому и не забудешь того, что видел и слышал.

«Что ты видел и слышал». Господь убеждает Савла посредством того и другого чувства, то есть посредством зрения и слуха.

«Потому что ты будешь Ему свидетелем пред всеми людьми».

Не перед единоплеменниками только, но и иноплеменниками, потому что свидетели на то и свидетели, чтобы свидетельствовать не перед теми, которые знают, но перед теми, которые не знают. Но это – и великое пророчество; и посмотри – оно исполнилось, потому что своими делами, своими страданиями, своими словами Павел действительно стал свидетелем у всех людей.

Деян.22:19–22.   Я сказал: «Господи! им известно, что я верующих в Тебя заключал в темницы и бил в синагогах; и когда проливалась кровь Стефана, свидетеля Твоего, я там стоял, одобрял убиение его и стерег одежды побивавших его». И Он сказал мне: «иди; Я пошлю тебя далеко к язычникам». До этого слова слушали его; а за сим подняли крик, говоря: истреби от земли такого! ибо ему не должно жить.

Для чего сказал «им известно?» Сказал это, не противореча Христу, но желая понять такую непонятную вещь. Но Христос не объяснил ему, а сказал только, чтобы он шел.

«И когда проливалась кровь Стефана». Напомнил им об одном жестоком убийстве, когда Стефан обличал их в то время, а они не вынесли.

Деян.22:23–29.   Между тем как они кричали, метали одежды и бросали пыль на воздух, тысяченачальник повелел ввести его в крепость, приказав бичевать его, чтобы узнать, по какой причине так кричали против него. Но когда растянули его ремнями, Павел сказал стоявшему сотнику: разве вам позволено бичевать Римского гражданина, да и без суда? Услышав это, сотник подошел и донес тысяченачальнику, говоря: смотри, что ты хочешь делать? этот человек – Римский гражданин. Тогда тысяченачальник, подойдя к нему, сказал: скажи мне, ты Римский гражданин? Он сказал: да. Тысяченачальник отвечал: я за большие деньги приобрел это гражданство. Павел же сказал: а я и родился в нем. Тогда тотчас отступили от него хотевшие пытать его. А тысяченачальник, узнав, что он Римский гражданин, испугался, что связал его.

Но ведь у них – так как они вопили, – следовало узнать, их спросить, что они подозревали в словах Павла; но тысяченачальник просто угождает власти и делает в угоду им, потому что не о том заботился он, как бы посправедливее поступить, но о том, как бы утишить их гнев, хотя и несправедливый.

«Разве вам позволено бичевать Римского гражданина, да и без суда?» Не солгал Павел, сказав, что он – римлянин, потому что отец его, ради представительства, купил себе это имя за деньги, так как великим почетом пользовались удостоившиеся называться этим именем. Говорит же это Павел, чтобы, в случае наказания его, не стали относиться к нему с презрением. Если бы его наказали, то делу дали бы иной оборот и убили бы его; а теперь, хотя и не по иной причине, а по той самой, что он – римлянин, не только не наказали его, но и отпустили. Два преступления полагает Павел в наказании себя: одно – то, что хотели наказать его без суда, другое – то, что хотели наказать римлянина; поэтому и больше страха навел на них.

«Павел же сказал: а я и родился в нем». Смотри: и отец его был римлянин. Прежде чем родился Павел, Киликия перешла уже под власть римлян, поэтому и отцу его, как перешедшему под их власть, необходимо было быть римлянином. Павел же, согласно пророчеству, связан был в Иерусалиме, и исполнилось пророческое слово. Что же происходит потом? Тысяченачальник развязывает Павла и приводит к иудеям. Итак, не ложь, что он римлянин, потому что тысяченачальник испугался того, что он римлянин, то есть человек знатного рода.

Деян.22:30.   На другой день, желая достоверно узнать, в чем обвиняют его Иудеи, освободил его от оков и повелел собраться первосвященникам и всему синедриону и, выведя Павла, поставил его перед ними.

Глава двадцать третья

Деян.23:1–5. Павел, устремив взор на синедрион, сказал: мужи братия! я всею доброю совестью жил пред Богом до сего дня. Первосвященник же Анания стоявшим перед ним приказал бить его по устам. Тогда Павел сказал ему: Бог будет бить тебя, стена подбеленная! ты сидишь, чтобы судить по закону, и, вопреки закону, велишь бить меня. Предстоящие же сказали: первосвященника Божия поносишь? Павел сказал: я не знал, братия, что он первосвященник; ибо написано: «начальствующего в народе твоем не злословь» (Вих. 22:28).

Павел говорит уже не к народу и не к толпе, «устремив взор на синедрион», что «всею доброю совестью жил», то есть не сознает себя в своих поступках ни в чем виновным перед ними и достойным этих оков.

«Ты сидишь, чтобы судить по закону, и, вопреки закону, велишь бить меня». То есть преступая закон, становясь виновным в беззаконии; как бы говорит: «Будучи достоин весьма многих наказаний».

«Первосвященника Божия поносишь? Павел сказал: я не знал, братия, что он первосвященник». Как же он говорил: «ты сидишь, чтобы судить по закону?» Да, Павел принимает вид, что не знает, но это было не вредно, а полезно для слушателей. Но я (блж. Феофилакт. – Ред.) очень убежден, что Павел действительно не знал, что Анания – первосвященник, так как Павел прибыл недавно в Иерусалим, с иудеями не обращался и видел Ананию среди многих других лиц. Да среди многих и разнообразных лиц первосвященник был и незаметен.

«Тебя, стена подбеленная!» так называет его потому, что хотя Анания принимал светлый образ человека, который как бы защищает закон и судит по закону, но мысль его была полна беззакония. Поэтому Павел и изобличает в нем лицемерный вид наружного расположения к закону.

Деян.23:6–8. Узнав же Павел, что тут одна часть саддукеев, а другая фарисеев, возгласил в синедрионе: мужи братия! я фарисей, сын фарисея; за чаяние воскресения мертвых меня судят. Когда же он сказал это, произошла распря между фарисеями и саддукеями, и собрание разделилось. Ибо саддукеи говорят, что нет воскресения, ни Ангела, ни духа; а фарисеи признают и то и другое.

Опять говорит по-человечески: “Я фарисей”, но всюду богат благодатью. Не обманывает, однако, и здесь, потому что по предкам он – «сын фарисея». А так как иудеи не хотели сказать, за что обвиняют его, то он считает себя вынужденным высказать это сам: «за чаяние о воскресении мертвых меня судят», и оправдывает себя и обвинением и клеветой их. Саддукеи же, будучи несмысленными, не знали, быть может, даже Бога, поэтому не верят и тому, что будет воскресение.

«Фарисеи признают и то и другое». Однако же саддукеи не признают трех положений (воскресения, бытия Ангела и бытия Духа). Как же писатель говорит «и то и другое?» Но Дух и Ангел одно и то же; кроме того, «и то и другое» говорится и о трех предметах. Писания людей некнижных и рыбарей не следует измерять мерой изящной внешней отделки, какой отличаются сочинения писателей специалистов, – от этого рождаются ереси.

Деян.23:9–10. Сделался большой крик; и, встав, книжники фарисейской стороны спорили, говоря: ничего худого мы не находим в этом человеке; если же дух или Ангел говорил ему, не будем противиться Богу. Но как раздор увеличился, то тысяченачальник, опасаясь, чтобы они не растерзали Павла, повелел воинам сойти взять его из среды их и отвести в крепость.

Чего-то недостает здесь для полноты мысли. Дух, говорится, или Ангел внушал ему содержание речи – неизвестно. Или это сказано от лица фарисеев, и в таком случае слова «если же дух или Ангел говорил ему» следует понимать так: «Вот он говорит о воскресении; очевидно, или Дух, или Ангел преподал ему учение о воскресении».

«Тысяченачальник, опасаясь». Боялся, чтобы не растерзали Павла, так как он сказал, что он – римлянин, и дело было недалеко от опасности. Наконец воины похищают его, думаю, как свою собственность.

Деян.23:11–14. В следующую ночь Господь, явившись ему, сказал: дерзай, Павел; ибо, как ты свидетельствовал о Мне в Иерусалиме, так надлежит тебе свидетельствовать и в Риме. С наступлением дня некоторые Иудеи сделали умысел, и заклялись не есть и не пить, доколе не убьют Павла. Было же более сорока сделавших такое заклятие. Они, придя к первосвященникам и старейшинам, сказали.

Господь явился Павлу, так как Он – утешитель в скорбях. Но Он не являлся Павлу прежде, чем тот не впал в опасность (Господь укрепляет нас и посредством скорбей), и по явлении Своем соизволяет спасти жизнь его человеческими средствами.

Деян.23:14–15. Мы клятвою заклялись не есть ничего, пока не убьем Павла. Итак ныне же вы с синедрионом дайте знать тысяченачальнику, чтобы он завтра вывел его к вам, как будто вы хотите точнее рассмотреть дело о нем; мы же, прежде нежели он приблизится, готовы убить его.

Говорит, что они «клятвою заклялись» вместо того, чтобы сказать: они отрекутся от веры в Бога, если не сделают того, что задумали. Таким образом, если давали они ложное обещание – они находились под клятвою как обманщики; если бы удалось им убить Павла – они снова подвергали себя проклятию как убийцы, или предал бы их анафеме Бог.

Деян.23:16–24. Услышав о сем умысле, сын сестры Павловой пришел и, войдя в крепость, уведомил Павла. Павел же, призвав одного из сотников, сказал: отведи этого юношу к тысяченачальнику, ибо он имеет нечто сказать ему. Тот, взяв его, привел к тысяченачальнику и сказал: узник Павел, призвав меня, просил отвести к тебе этого юношу, который имеет нечто сказать тебе. Тысяченачальник, взяв его за руку и отойдя с ним в сторону, спрашивал: что такое имеешь ты сказать мне? Он отвечал, что Иудеи согласились просить тебя, чтобы ты завтра вывел Павла пред синедрион, как будто они хотят точнее исследовать дело о нем. Но ты не слушай их; ибо его подстерегают более сорока человек из них, которые заклялись не есть и не пить, доколе не убьют его; и они теперь готовы, ожидая твоего распоряжения. Тогда тысяченачальник отпустил юношу, сказав: никому не говори, что ты объявил мне это. И, призвав двух сотников, сказал: приготовьте мне воинов пеших двести, конных семьдесят и стрелков двести, чтобы с третьего часа ночи шли в Кесарию. Приготовьте также ослов, чтобы, посадив Павла, препроводить его к правителю Феликсу.

По Божию устроению иудеи не заметили, как «сын сестры Павловой» мог их слышать. Снова спасается Павел вследствие человеческой предусмотрительности, так как он всех, даже сотника, оставляет в неведении, чтобы не обнаружилось дело. Не следует ставить в осуждение Павлу того, что он боялся опасности, – это свидетельствует лишь о слабости его природы (так как он был человек) и должно служить в похвалу его воли, так как, даже страшась ударов и смерти, он не сделал из-за страха этого ничего недостойного себя.

Деян.23:25–35. Написал и письмо следующего содержания: «Клавдий Лисий достопочтенному правителю Феликсу – радоваться. Сего человека Иудеи схватили и готовы были убить; я, придя с воинами, отнял его, узнав, что он Римский гражданин. Потом, желая узнать, в чем обвиняли его, привел его в синедрион их и нашел, что его обвиняют в спорных мнениях, касающихся закона их, но что нет в нем никакой вины, достойной смерти или оков. А как до меня дошло, что Иудеи злоумышляют на этого человека, то я немедленно послал его к тебе, приказав и обвинителям говорить на него перед тобою. Будь здоров». Итак воины, по данному им приказанию, взяв Павла, повели ночью в Антипатриду. А на другой день, предоставив конным идти с ним, возвратились в крепость. А те, придя в Кесарию и отдав письмо правителю, представили ему и Павла. Правитель, прочитав письмо, спросил, из какой он области, и, узнав, что из Киликии, сказал: я выслушаю тебя, когда явятся твои обвинители. И повелел ему быть под стражею в Иродовой претории.

Вот письмо, написанное в защиту его и в обвинение иудеев. Посмотри: Павел признается невинным не иудеями, а иноплеменниками, как и Христос – Пилатом.

«В Иродовой претории». Замечательно, что в Кесарии была претория Ирода.

Глава двадцать четвертая

Деян.24:1–4. Через пять дней пришел первосвященник Анания со старейшинами и с некоторым ритором Тертуллом, которые жаловались правителю на Павла. Когда же он был призван, то Тертулл начал обвинять его, говоря: всегда и везде со всякою благодарностью признаём мы, что тебе, достопочтенный Феликс, обязаны мы многим миром, и твоему попечению благоустроением сего народа. Но, чтобы много не утруждать тебя, прошу тебя выслушать нас кратко, со свойственным тебе снисхождением.

Снова недостает чего-то в словах «жаловались правителю на Павла» для полноты мысли, которая должна быть такова: они представили обвинительную против Павла записку.

«Тебе… обязаны мы многим миром». Видишь, как с первого раза предрасполагает похвалами в свою пользу судью и как старается выдать Павла за нововводителя и возмутителя.

Деян.24:5–9. Найдя сего человека язвою общества, возбудителем мятежа между Иудеями, живущими по вселенной, и представителем Назорейской ереси, который отважился даже осквернить храм, мы взяли его и хотели судить его по нашему закону. Но тысяченачальник Лисий, придя, с великим насилием взял его из рук наших и послал к тебе, повелев и нам, обвинителям его, идти к тебе. Ты можешь сам, разобрав, узнать от него о всем том, в чем мы обвиняем его. И Иудеи подтвердили, сказав, что это так.

Принадлежать к числу Назореев было делом позорным; поэтому Тертулл унижал Павла и с этой стороны, так как Назарет был ничтожным городом.

Называет назореев еретиками, как будто и такая секта существовала у иудеев. Но Тертулл был эллин, поэтому он именно и ораторствовал или обвинял Павла.

Деян.24:10–15. Павел же, когда правитель дал ему знак говорить, отвечал: зная, что ты многие годы справедливо судишь народ сей, я тем свободнее буду защищать мое дело. Ты можешь узнать, что не более двенадцати дней тому, как я пришел в Иерусалим для поклонения. И ни в святилище, ни в синагогах, ни по городу они не находили меня с кем-либо спорящим или производящим народное возмущение, и не могут доказать того, в чем теперь обвиняют меня. Но в том признаюсь тебе, что по учению, которое они называют ересью, я действительно служу Богу отцов моих, веруя всему, написанному в законе и пророках, имея надежду на Бога, что будет воскресение мертвых, праведных и неправедных, чего и сами они ожидают.

Настолько, говорит Павел, далек я от того, чтобы воздвигать возмущения, что пришел в Иерусалим для поклонения. Останавливается на этой мысли потому, что она представляла сильное доказательство его невиновности.

«Действительно служу Богу отцов моих, веруя». Когда, после призвания быть Христовым апостолом, Павел говорит, что он служит отеческому Богу, то он показывает этим, что Бог Ветхого и Нового Завета – Один и Тот же.

Деян.24:16–21. Посему и сам подвизаюсь всегда иметь непорочную совесть пред Богом и людьми. После многих лет я пришел, чтобы доставить милостыню народу моему и приношения. При сем нашли меня, очистившегося в храме не с народом и не с шумом. Это были некоторые Асийские Иудеи, которым надлежало бы предстать пред тебя и обвинять меня, если что имеют против меня. Или пусть сии самые скажут, какую нашли они во мне неправду, когда я стоял перед синедрионом, разве только то одно слово, которое громко произнес я, стоя между ними, что за учение о воскресении мертвых я ныне судим вами.

Совершенную добродетель являем мы тогда, когда и людям не подаем поводов к соблазнам, и пред Богом стараемся быть непорочными.

«Пусть сии самые скажут, какую нашли они во мне неправду». Обрели неправду на собрании, когда сделано было дознание. А что я говорю правду, так об этом свидетельствуют сами обвиняющие меня. Не избегать обвинителей, но быть готовым дать ответ всякому знак несомненной правоты. Сначала они и обиделись, что я проповедовал воскресение, потому что после этой проповеди удобно было присовокупить и то, что относится ко Христу, – что Он воскрес.

Деян.24:22–23. Выслушав это, Феликс отсрочил дело их, сказав: рассмотрю ваше дело, когда придет тысяченачальник Лисий, и я обстоятельно узнаю об этом учении. А Павла приказал сотнику стеречь, но не стеснять его и не запрещать никому из его близких служить ему или приходить к нему.

С намерением отложил дело – не для того, чтобы изучить его, но чтобы удалить иудеев и дать облегчение Павлу, так как не хотел ради них наказывать его.

«Рассмотрю ваше дело, когда придет тысяченачальник Лисий». Феликс, наставленный из Ветхого Завета тому, что относилось ко Христу, хорошо знал веру Павла и не освободил его по человекоугодливости, как говорится ниже: «желая доставить удовольствие Иудеям» (ст. 27). А может быть, он думал получить от Павла и денег. Знал же Феликс о том, что относилось ко Христу, как имевший жену иудеянку, от которой он часто слышал об этом.

Деян.24:24–27. Через несколько дней Феликс, придя с Друзиллою, женою своею, Иудеянкою, призвал Павла, и слушал его о вере во Христа Иисуса. И как он говорил о правде, о воздержании и о будущем суде, то Феликс пришел в страх и отвечал: теперь пойди, а когда найду время, позову тебя. Притом же надеялся он, что Павел даст ему денег, чтобы отпустил его: посему часто призывал его и беседовал с ним. Но по прошествии двух лет на место Феликса поступил Порций Фест. Желая доставить удовольствие Иудеям, Феликс оставил Павла в узах.

Будучи иудеянкой, Друзилла, против закона, вышла за эллина; или, быть может, она, хотя и была иудеянкой, но, выйдя замуж, стала эллинкой. Поэтому-то она, желая обратить мужа, и сообщила ему свою веру.

«Феликс пришел в страх». Такая сила заключалась в словах Павла, что и начальник испугался.

«Посему часто призывал его и беседовал с ним». Видишь, какой правдой дышит то, что пишется? Часто призывал Павла не потому, что удивлялся ему или что одобрял его речи, и не потому, что желал уверовать, но потому, что надеялся, что ему дадут денег.

Глава двадцать пятая

Деян.25:1–12.   Фест, прибыв в область, через три дня отправился из Кесарии в Иерусалим. Тогда первосвященник и знатнейшие из Иудеев явились к нему с жалобою на Павла и убеждали его, прося, чтобы он сделал милость, вызвал его в Иерусалим; и злоумышляли убить его на дороге. Но Фест отвечал, что Павел содержится в Кесарии под стражею и что он сам скоро отправится туда. Итак, сказал он, которые из вас могут, пусть пойдут со мною, и если есть что-нибудь за этим человеком, пусть обвиняют его. Пробыв же у них не больше восьми или десяти дней, возвратился в Кесарию, и на другой день, сев на судейское место, повелел привести Павла. Когда он явился, стали кругом пришедшие из Иерусалима Иудеи, принося на Павла многие и тяжкие обвинения, которых не могли доказать. Он же в оправдание свое сказал: я не сделал никакого преступления ни против закона Иудейского, ни против храма, ни против кесаря. Фест, желая сделать угождение Иудеям, сказал в ответ Павлу: хочешь ли идти в Иерусалим, чтобы я там судил тебя в этом? Павел сказал: я стою перед судом кесаревым, где мне и следует быть судиму. Иудеев я ничем не обидел, как и ты хорошо знаешь. Ибо, если я неправ и сделал что-нибудь, достойное смерти, то не отрекаюсь умереть; а если ничего того нет, в чем сии обвиняют меня, то никто не может выдать меня им. Требую суда кесарева. Тогда Фест, поговорив с советом, отвечал: ты потребовал суда кесарева, к кесарю и отправишься.

Вот ясное и открытое показание: я, говорит Павел, соблюл себя чистым во всем, не согрешил ни против Бога, «ни против закона Иудейского», ни против человека, ни против храма, то есть я никогда не бесчестил храмов иудейских, построенных из камней, хотя знаю и проповедую, что Бог живет не в рукотворенных храмах; также никогда не оскорблял совести иудеев поношением их первосвященника, хотя более уже не внемлю и первосвященникам иудейским.

А выражение «я стою перед судом кесаревым» означает: хочу идти в Рим к кесарю и там принять суд. Требую, говорит, этого от тебя.

Деян.25:13–15.   Через несколько дней царь Агриппа и Вереника прибыли в Кесарию поздравить Феста. И как они провели там много дней, то Фест предложил царю дело Павлово, говоря: здесь есть человек, оставленный Феликсом в узах, на которого, в бытность мою в Иерусалиме, с жалобою явились первосвященники и старейшины Иудейские, требуя осуждения его.

Агриппа был или наместником царя в восточных провинциях и потому назывался царем, или, быть может, он был и сам царем на востоке, тогда как Нерон владычествовал на западе и имел резиденцию в Риме. «Кесарь» по-римски означает «император», так как все римские императоры, пока были императорами, назывались кесарями; однако же названия эти не были собственными их именами. Я заметил это, чтобы кто-либо, на основании тождества этого общего названия с именем собственным, не подумал, что при одном и том же императоре и Господь наш родился, и Павел умер. Господь родился, как показывает хронология, при кесаре Августе, а умер через тридцать три года при Тиверии Августе. Павел же умер при Нероне, спустя тридцать четыре года после смерти Господа. Да и Ирод был наместником царя, поэтому и сам назывался царем.

Деян.25:16–18.   Я отвечал им, что у Римлян нет обыкновения выдавать какого-нибудь человека на смерть, прежде нежели обвиняемый будет иметь обвинителей налицо и получит свободу защищаться против обвинения. Когда же они пришли сюда, то, без всякого отлагательства, на другой же день сел я на судейское место и повелел привести того человека. Обступив его, обвинители не представили ни одного из обвинений, какие я предполагал.

Ясно, что Пилат, выдав Иисуса иудеям, сделал это со злодейской целью, так как он и суд Божий, и закон римский презрел для того, чтобы, предав кровь неповинную на смерть, угодить убийцам, хотя за такой противозаконный поступок и подвергался ответственности перед императором римским, который и послал его начальником в пределы Иерусалима.

«Обступив его, обвинители не представили ни одного из обвинений». Клеветники возводили на него обвинение, но не доказали его, потому что их клевета и дерзость казались подозрительными, а разбирательство дела не подтвердило ничего.

Деян.25:19–24.   Но они имели некоторые споры с ним об их Богопочитании и о каком-то Иисусе умершем, о Котором Павел утверждал, что Он жив. Затрудняясь в решении этого вопроса, я сказал: хочет ли он идти в Иерусалим и там быть судимым в этом? Но как Павел потребовал, чтобы он оставлен был на рассмотрение Августово, то я велел содержать его под стражею до тех пор, как пошлю его к кесарю. Агриппа же сказал Фесту: хотел бы и я послушать этого человека. Завтра же, отвечал тот, услышишь его. На другой день, когда Агриппа и Вереника пришли с великою пышностью и вошли в судебную палату с тысяченачальниками и знатнейшими гражданами, по приказанию Феста приведен был Павел. И сказал Фест: царь Агриппа и все присутствующие с нами мужи! вы видите того, против которого всё множество Иудеев приступали ко мне в Иерусалиме и здесь и кричали, что ему не должно более жить.

Естественно говорит «о каком-то Иисусе», так как был человек со властью и не обращал внимания на Господа.

«Затрудняясь в решении этого вопроса». Разбор такого дела поставил в недоумение судью, так как дело было выше его понимания.

«На рассмотрение Августово». Августом, равно как и кесарем, называет императора; его же называет и господином (государем).

Деян.25:25–27.   Но я нашел, что он не сделал ничего, достойного смерти; и как он сам потребовал суда у Августа, то я решился послать его к нему. Я не имею ничего верного написать о нем государю; посему привел его пред вас, и особенно пред тебя, царь Агриппа, дабы, по рассмотрении, было мне что написать. Ибо, мне кажется, нерассудительно послать узника и не показать обвинений на него.

Наконец сам судья свидетельствует о Павле, что он был невинен; однако же он не освободил Павла. Господь устроил, что Павел упомянул кесаря (а назвавших кесаря необходимо было посылать в Рим), чтобы исполнилось предсказание самого Павла, именно: «Я должен видеть и Рим» (Деян. 19, 21). Наблюдай, как Павел, оставив все – и родителей, и воспитателей, – приходит в Рим чистым от всякого подозрения.

Глава двадцать шестая

Деян.26:1–8. Агриппа сказал Павлу: позволяется тебе говорить за себя. Тогда Павел, простерши руку, стал говорить в свою защиту: царь Агриппа! почитаю себя счастливым, что сегодня могу защищаться перед тобою во всем, в чем обвиняют меня Иудеи, тем более, что ты знаешь все обычаи и спорные мнения Иудеев. Посему прошу тебя выслушать меня великодушно. Жизнь мою от юности моей, которую сначала проводил я среди народа моего в Иерусалиме, знают все Иудеи; они издавна знают обо мне, если захотят свидетельствовать, что я жил фарисеем по строжайшему в нашем вероисповедании учению. И ныне я стою перед судом за надежду на обетование, данное от Бога нашим отцам, которого исполнение надеются увидеть наши двенадцать колен, усердно служа Богу день и ночь. За сию-то надежду, царь Агриппа, обвиняют меня Иудеи. Что же? Неужели вы невероятным почитаете, что Бог воскрешает мертвых?»

Павел говорил: «Почитаю себя счастливым, что сегодня могу защищаться перед тобою во всем, в чем обвиняют меня Иудеи». Говорил не с лестью (да не будет!), но желая доставить пользу царю. И тот, кого только что трактовали находящимся под судом, частью подействовал на судью и пленил его, потому что Агриппа в присутствии всех говорил: «Ты немного не убеждаешь меня сделаться Христианином» (ст. 28).

«Тем более, что ты знаешь все обычаи и спорные мнения Иудеев». Сознавая это, Павел должен был бы бояться того, что его судит человек, знающий все; но не отклонять такого судью, который подробно знает все бывшее, значит иметь чистую совесть.

«Знают все Иудеи; они издавна знают обо мне». Это значит: иудеи знают истину, но не хотят засвидетельствовать ее, а самовольно лгут и погрешают против него.

«Я жил фарисеем по строжайшему в нашем вероисповедании учению». Замечательно, что и фарисеи были еретики, хотя Писания они исследовали и понимали лучше, чем все другие иудейские секты. Понимали лучше, но не истинно, потому что истинного разумения Писаний они не имели. Итак, прилежание может обследовать и обсудить дело с тонкостью, однако же понять вполне его сущность не может, напротив, бывает, что человека обманывает его же ум.

Деян.26:9–11. Правда, и я думал, что мне должно много действовать против имени Иисуса Назорея. Это я и делал в Иерусалиме: получив власть от первосвященников, я многих святых заключал в темницы, и, когда убивали их, я подавал на то голос; и по всем синагогам я многократно мучил их и принуждал хулить Иисуса и, в чрезмерной против них ярости, преследовал даже и в чужих городах.

Павел говорит «правда, и я думал», ибо казалось ему, что это так должно было быть.

«Многократно мучил их». Подстрекаемые диаволом и демонами, говорит, многие, как бешеные, делали много нелепостей; а я, быть может, бесновался больше их, когда по своей воле причинял зло.

Деян.26:12–18. Для сего, идя в Дамаск со властью и поручением от первосвященников, среди дня на дороге я увидел, государь, с неба свет, превосходящий солнечное сияние, осиявший меня и шедших со мною. Все мы упали на землю, и я услышал голос, говоривший мне на Еврейском языке: «Савл, Савл! что ты гонишь Меня? Трудно тебе идти против рожна». Я сказал: «кто Ты, Господи?» Он сказал: «Я Иисус, Которого ты гонишь. Но встань и стань на ноги твои; ибо Я для того и явился тебе, чтобы поставить тебя служителем и свидетелем того, что ты видел и что Я открою тебе, избавляя тебя от народа Иудейского и от язычников, к которым Я теперь посылаю тебя открыть глаза им, чтобы они обратились от тьмы к свету и от власти сатаны к Богу, и верою в Меня получили прощение грехов и жребий с освященными».

Сообщая о сиянии светлейшем чувственного света и считая невозможным уподобить свет Иисусов солнечному свету, Павел, чтобы передать явление так, как может принять человеческий слух, говорит: свет этот далеко превосходит солнечный свет.

Деян.26:19–20. Поэтому, царь Агриппа, я не воспротивился небесному видению, но сперва жителям Дамаска и Иерусалима, потом всей земле Иудейской и язычникам проповедовал, чтобы они покаялись и обратились к Богу, делая дела, достойные покаяния.

Я убедился через это явление, говорит Павел. Видением этим Господь обратил меня и убедил таким образом не отлагать дела. Видение это – чистое созерцание, превышающее человеческие силы, его нельзя видеть плотскому человеку, если очи его не будут отверсты нечеловеческой силой.

Деян.26:21–23. За это схватили меня Иудеи в храме и покушались растерзать. Но, получив помощь от Бога, я до сего дня стою, свидетельствуя малому и великому, ничего не говоря, кроме того, о чем пророки и Моисей говорили, что это будет, то есть что Христос имел пострадать и, восстав первый из мертвых, возвестить свет народу (Иудейскому) и язычникам.

Что пророки говорили о страдании Христовом, известно, и излишне говорить об этом; а что Моисей предсказывал, видно из сказанного им как бы от лица Иакова – Иуде: «Преклонился… лег, как лев… кто поднимет его?» (Бут. 49:9). Здесь разумеет смерть и воскресение Христово. Но Моисей и о страдании предсказывал: «Жизнь твоя будет висеть пред тобою» (Повт. 28:66).

«Восстав первый из мертвых». Иисус первый восстал и уже не умирает, а воскрешенные Им или Его учениками снова умерли в ожидании будущего общего воскресения.

Деян.26:24–26. Когда он так защищался, Фест громким голосом сказал: безумствуешь ты, Павел! большая ученость доводит тебя до сумасшествия. Нет, достопочтенный Фест, сказал он, я не безумствую, но говорю слова истины и здравого смысла. Ибо знает об этом царь, перед которым и говорю смело. Я отнюдь не верю, чтобы от него было что-нибудь из сего скрыто…»

Так как Павел речь свою постоянно обращал к царю, то Фест, обидевшись несколько и видя дерзновение Павлово, сказал от досады и гнева: «безумствуешь ты, Павел!» Павел же объясняет ему причину, почему он обратил свое слово к царю.

Деян.26:26–32. …ибо это не в углу происходило. Веришь ли, царь Агриппа, пророкам? Знаю, что веришь. Агриппа сказал Павлу: ты немного не убеждаешь меня сделаться Христианином. Павел сказал: молил бы я Бога, чтобы мало ли, много ли, не только ты, но и все, слушающие меня сегодня, сделались такими, как я, кроме этих уз. Когда он сказал это, царь и правитель, Вереника и сидевшие с ними встали; и, отойдя в сторону, говорили между собою, что этот человек ничего, достойного смерти или уз, не делает. И сказал Агриппа Фесту: можно было бы освободить этого человека, если бы он не потребовал суда у кесаря. Посему и решился правитель послать его к кесарю.

Говоря, что «это не в углу происходило», Павел имеет в виду крест и воскресение, так как учение об этом разнеслось по всей вселенной. Говорит же это в доказательство того, что Агриппа все знал; и едва не говорит и прочим присутствовавшим: «И вам следовало знать это», потому что таков смысл следующих слов:

«Молил бы я Бога, чтобы мало ли, много ли, не только ты, но и все, слушающие меня сегодня, сделались такими, как я, кроме этих уз». Хотя узы за имя Христово и достойны славы, но Павел «прибавил кроме этих уз», приноравливаясь к пониманию присутствовавших. – Что говоришь ты, блаженный Павле, «кроме этих уз?» Какое же и дерзновение у тебя, если ты стыдишься и избегаешь уз? Не везде ли в своих посланиях ты хвалишься узами и называешь самого себя узником? И не везде ли выставляешь нам на вид кандалы вместо диадемы? Итак, что же такое случилось, что ты отстраняешь от себя узы? Сам я, говорит он, не отстраняю их от себя, не стыжусь их, но говорю так по снисхождению к немощи слушателей, потому что они не могут еще вместить похвалы моей. От Господа же узнал я, что «никто к ветхой одежде не приставляет заплаты из небеленой ткани» (Мк. 2:21). Вот почему я так сказал.

Глава двадцать седьмая

Деян.27:1–3. Когда решено было плыть нам в Италию, то отдали Павла и некоторых других узников сотнику Августова полка, именем Юлию. Мы взошли на Адрамитский корабль и отправились, намереваясь плыть около Асийских мест. С нами был Аристарх, Македонянин из Фессалоники. На другой день пристали к Сидону. Юлий, поступая с Павлом человеколюбиво, позволил ему сходить к друзьям и воспользоваться их усердием.

Аристарх с пользой присутствует и сопутствует Павлу, так как должен возвестить в Македонии обо всем, что случилось с Павлом.

«Юлий, поступая с Павлом человеколюбиво». Да и естественно было вести и поддерживать Павла, угнетенного узами и страхом. Посмотри, как писатель не скрывает и того, что Павел нуждался в попечении о себе.

Деян.27:4–8. Отправившись оттуда, мы приплыли в Кипр, по причине противных ветров, и, переплыв море против Киликии и Памфилии, прибыли в Миры Ликийские. Там сотник нашел Александрийский корабль, плывущий в Италию, и посадил нас на него. Медленно плавая многие дни и едва поровнявшись с Книдом, по причине неблагоприятного нам ветра, мы подплыли к Криту при Салмоне. Пробравшись же с трудом мимо него, прибыли к одному месту, называемому Хорошие Пристани, близ которого был город Ласея.

Корабль, говорит, «Александрийский, плывущий в Италию». Вероятно, и они отправились в Малую Азию, чтобы возвестить о том, что случилось с Павлом, как Аристарх – в Македонию.

Деян.27:9–10. Но как прошло довольно времени, и плавание было уже опасно, потому что и пост уже прошел, то Павел советовал, говоря им: мужи! я вижу, что плавание будет с затруднениями и с большим вредом не только для груза и корабля, но и для нашей жизни.

Думаю, Павел говорит здесь о посте иудейском, так как он отправился много времени спустя после Пятидесятницы, так что в пределы Крита прибыл почти к зиме. Но чтобы показать, что он не пророчествует, а говорит по догадке, выражается так: “вижу”, – потому что ему не тотчас поверили бы и в том случае, если бы он сказал это как пророк.

Деян.27:11–13. Но сотник более доверял кормчему и начальнику корабля, нежели словам Павла. А как пристань не была приспособлена к зимовке, то многие давали совет отправиться оттуда, чтобы, если можно, дойти до Финика, пристани Критской, лежащей против юго-западного и северо-западного ветра, и там перезимовать. Подул южный ветер, и они, подумав, что уже получили желаемое, отправились, и поплыли поблизости Крита.

Евангелист говорит, что «сотник более доверял кормчему и начальнику корабля». Сделал он это в том предположении, что скорее следует послушать людей опытных в плавании, чем пассажира, неопытного в этом деле. Таким образом, это было ошибкой его ума, а не судьбы.

Деян.27:14–33. Но скоро поднялся против него ветер бурный, называемый эвроклидон. Корабль схватило так, что он не мог противиться ветру, и мы носились, отдавшись волнам. И, набежав на один островок, называемый Клавдой, мы едва могли удержать лодку. Подняв ее, стали употреблять пособия и обвязывать корабль; боясь же, чтобы не сесть на мель, спустили парус и таким образом носились. На другой день, по причине сильного обуревания, начали выбрасывать груз, а на третий мы своими руками побросали с корабля вещи. Но как многие дни не видно было ни солнца, ни звезд и продолжалась немалая буря, то наконец исчезала всякая надежда к нашему спасению. И как долго не ели, то Павел, став посреди них, сказал: мужи! надлежало послушаться меня и не отходить от Крита, чем и избежали бы сих затруднений и вреда. Теперь же убеждаю вас ободриться, потому что ни одна душа из вас не погибнет, а только корабль. Ибо Ангел Бога, Которому принадлежу я и Которому служу, явился мне в эту ночь и сказал: «не бойся, Павел! тебе должно предстать пред кесаря, и вот, Бог даровал тебе всех плывущих с тобою». Посему ободритесь, мужи, ибо я верю Богу, что будет так, как мне сказано. Нам должно быть выброшенными на какой-нибудь остров. В четырнадцатую ночь, как мы носимы были в Адриатическом море, около полуночи корабельщики стали догадываться, что приближаются к какой-то земле. И, вымерив глубину, нашли двадцать сажен; потом на небольшом расстоянии, вымерив опять, нашли пятнадцать сажен. Опасаясь, чтобы не попасть на каменистые места, бросили с кормы четыре якоря, и ожидали дня. Когда же корабельщики хотели бежать с корабля и спускали на море лодку, делая вид, будто хотят бросить якоря с носа, Павел сказал сотнику и воинам: если они не останутся на корабле, то вы не можете спастись. Тогда воины отсекли веревки у лодки, и она упала. Перед наступлением дня Павел уговаривал всех принять пищу, говоря: сегодня четырнадцатый день, как вы, в ожидании, остаетесь без пищи, не вкушая ничего.

После столь продолжительной бури не с укоризной обращается к ним, но желает, чтобы на будущее время они верили ему, и то, что случилось, представляет как свидетельство истинности того, что сказано было им. Потом предсказывает две вещи, именно: что корабль погибнет, а находившиеся на нем спасутся, и что они будут выброшены на остров.

«Вот, Бог даровал тебе всех плывущих с тобою». Вот, если бы не Павел, то все находившиеся в корабле должны были бы погибнуть. Итак, ложно то, что сказано Гомером:

Но судьбы, как я мню, не избег ни один земнородный, Муж ни отважный, ни робкий, как скоро на свет он родится.

(Илиада. «Перевод П. Гнедича)»

Гомер говорит, что невозможно избежать смертного рока, вместе с рождением определяющего час смерти человеческой. Но вот: если всем определено было погибнуть, то, судя по-обыкновенному, и Павел должен был бы погибнуть, пробыв столько дней на море без пищи! Да, ложный ум сказал: «Судьбы не избег муж ни отважный (то есть доблестный), ни робкий”… Совершенно иное сказано в Писании, именно: «Праведник спасается от беды, а вместо него попадает в нее нечестивый» (Притч. 11:8). Итак, души Бог даровал Павлу, а корабль со всем находившимся на нем погиб. Таким образом, нечестивые спасаются в этот раз ради праведника. Бывает также, когда и нечестивый преждевременно гибнет от своего нечестия, как говорит Екклесиаст: «Не предавайся греху, и не будь безумен: зачем тебе умирать не в свое время?» (7, 18).

«Тогда воины отсекли веревки у лодки». Бог устроил так, чтобы Павлу сначала не верили, но поверили, проверив его слова опытом; что и случилось. Посмотри: сотник верит Павлу так, что позволяет погубить лодку; корабельщики же еще не верили, но поверили после, так как люди эти мало развиты.

Деян.27:34–39. Потому прошу вас принять пищу: это послужит к сохранению вашей жизни; ибо ни у кого из вас не пропадет волос с головы. Сказав это и взяв хлеб, он возблагодарил Бога перед всеми и, разломив, начал есть. Тогда все ободрились и также приняли пищу. Было же всех нас на корабле двести семьдесят шесть душ. Насытившись же пищею, стали облегчать корабль, выкидывая пшеницу в море. Когда настал день, земли не узнавали, а усмотрели только некоторый залив, имеющий отлогий берег, к которому и решились, если можно, пристать с кораблем.

Что Павел начал есть, так это для того, чтобы не умереть с голоду. «Взяв хлеб, он возблагодарил Бога» за случившееся. Говорить то же самое научает нас и чин Евхаристии: «Благодарим Тя, Боже, яко удостоил еси нас…»

Деян.27:40–44. И, подняв якоря, пошли по морю и, развязав рули и подняв малый парус по ветру, держали к берегу. Попали на косу, и корабль сел на мель. Нос увяз и остался недвижим, а корма разбивалась силою волн. Воины согласились было умертвить узников, чтобы кто-нибудь, выплыв, не убежал. Но сотник, желая спасти Павла, удержал их от сего намерения, и велел умеющим плавать первым броситься и выйти на землю, прочим же спасаться кому на досках, а кому на чем-нибудь от корабля; и таким образом все спаслись на землю.

Ослабили привязи, когда настал день; днем же снимается и корабль, чтобы бывшие на нем не погибли от страха и чтобы видели исполнение пророчества.

Следует заметить, что убивают кого-нибудь добровольно и судьба не может воспрепятствовать совершению убийства. Так вот, добровольно решаются на дело убийства воины и приступают к нему; однако же, послушавшись сотника, снова и также добровольно оставляют свое намерение. Им можно было не послушать сотника, так как их было много и на их стороне была сила, но воля и свободное желание делают то, что хотят, и не делают того, чего не хотят.

Глава двадцать восьмая

Деян.28:1–5. Спасшись же, бывшие с Павлом узнали, что остров называется Мелит. Иноплеменники оказали нам немалое человеколюбие, ибо они, по причине бывшего дождя и холода, разложили огонь и приняли всех нас. Когда же Павел набрал множество хвороста и клал на огонь, тогда ехидна, выйдя от жара, повисла на руке его. Иноплеменники, когда увидели висящую на руке его змею, говорили друг другу: верно этот человек – убийца, когда его, спасшегося от моря, суд Божий не оставляет жить. Но он, стряхнув змею в огонь, не потерпел никакого вреда.

Когда Павел собирал хворост, ехидна укусила его руку и не причинила ему никакого вреда, потому что святой муж был совершителем веры. Впустив жало в руку апостола и не нашедши в ней греховной язвы, ехидна тотчас отскочила и бросилась в огонь, как бы ища наказания себе самой. Мы же боимся зверей, так как не имеем всеоружия добродетели.

«Говорили друг другу». Смотри: естественное суждение полно правдивости и у варваров не просто осуждают, но с чувством сострадания переговорив между собой.

Деян.28:6. Они ожидали было, что у него будет воспаление, или он внезапно упадет мертвым; но, ожидая долго и видя, что не случилось с ним никакой беды, переменили мысли и говорили, что он Бог.

Они думали, что Павлово тело разорвется.

«Ожидая долго». Чудо обнаружилось не вдруг, но люди несколько времени выжидали его. Таким образом, явление это не было обманом или простой ловкостью.

«Говорили, что он Бог». Так как имели обычай всякого, кто сделает что-либо необыкновенное, называть богом, подобно тому как древние называли богами тех, кто, физической ли силой, как Геракл, совершал более великие подвиги, чем его современники, или сводил зрителей с ума искусством магии, как Симон в Самарии.

Деян.28:7–10. Около того места были поместья начальника острова, именем Публия; он принял нас и три дня дружелюбно угощал. Отец Публия лежал, страдая горячкою и болью в животе; Павел вошел к нему, помолился и, возложив на него руки свои, исцелил его. После сего события и прочие на острове, имевшие болезни, приходили и были исцеляемы; и оказывали нам много почести и при отъезде снабдили нужным.

Публий был человеком гостеприимным, потому что принял их, не зная ничего о них, а только по состраданию к их участи, и дал покой двумстам восьмидесяти человекам, видя в этом пользу для себя.

«Отец Публия лежал, страдая горячкою и болью в животе». Дизентерия, болезнь трудноизлечимая, исцеленная Павлом, обратила к вере во Христа многих.

Деян.28:11–14. Через три месяца мы отплыли на Александрийском корабле, называемом Диоскуры, зимовавшем на том острове, и, приплыв в Сиракузы, пробыли там три дня. Оттуда отплыв, прибыли в Ригию; и как через день подул южный ветер, прибыли на второй день в Путеол, где нашли братьев, и были упрошены пробыть у них семь дней, а потом пошли в Рим.

Почти всегда, особенно на кораблях александрийских, было в обычае делать такие изображения около носа корабля справа и слева.

А так как, при тогдашнем господстве идолослужения, изображены были, вероятно, на этом корабле “Диоскуры”, то из этого заключим, что корабельщиком на нем был иноземец и идолопоклонник.

Деян.28:15–16. Тамошние братья, услышав о нас, вышли нам навстречу до Аппиевой площади и трех гостиниц. Увидев их, Павел возблагодарил Бога и ободрился.

Когда говорит «до Аппиевой площади и трех гостиниц», обозначает некоторые местности перед Римом. Первая, Аппиева площадь – местность, где находилась статуя Аппия; от этого, вероятно, местность эта и названа площадью перед статуей.

«Увидев их, Павел возблагодарил Бога и ободрился». Хотя и сотворил столько чудес Павел, однако же получил больше дерзновения от того, что увидел братию. Отсюда мы узнаем, что он по-человечески принимал и утешение, и противоположные отношения к нему.

Деян.28:16–18. Когда же пришли мы в Рим, то сотник передал узников военачальнику, а Павлу позволено жить особо с воином, стерегущим его. Через три дня Павел созвал знатнейших из Иудеев и, когда они сошлись, говорил им: мужи братия! не сделав ничего против народа или отеческих обычаев, я в узах из Иерусалима предан в руки Римлян. Они, судив меня, хотели освободить, потому что нет во мне никакой вины, достойной смерти.

Павел был уважаем настолько, что ему дозволено было пребывать отдельно; так как если до сих пор сотник относился к нему благосклонно, то теперь стал еще благосклонней.

«С воином, стерегущим его», чтобы предотвратить возможность новых козней против Павла так что воин не за ним наблюдал, а за тем, чтобы не было с ним какой-либо неприятности.

Деян.28:19–20. Но так как Иудеи противоречили, то я принужден был потребовать суда у кесаря, впрочем не с тем, чтобы обвинить в чем-либо мой народ. По этой причине я и призвал вас, чтобы увидеться и поговорить с вами, ибо за надежду Израилеву обложен я этими узами.

Так как Павел знал, что совершенно неуместно было оказаться под судом, особенно у человека неверующего, то защищает себя с той и другой стороны, именно: что он поступил не против закона, а, напротив, сам заведомо несправедливо осужден иудеями и что не по своей воле назвал кесаря, а потому, что сами иудеи дали ему к тому повод, так как не заблагорассудили ни судить его по закону Церкви, ни подчиниться законному мнению властей. Власти хотели отпустить его; не отпустили же потому, что иудеи воспротивились этому. Итак, что же? Чтобы обвинить иудеев, ты сделал то, что назвал кесаря? Нет, говорит, чтобы избежать опасности.

«За надежду Израилеву обложен я этими узами». То есть Писаниями предоставлена иудеям одна надежда – Христос, проповедуя которую, Павел и очутился в этом состоянии узника.

Деян.28:21–22. Они же сказали ему: мы ни писем не получали о тебе из Иудеи, ни из приходящих братьев никто не известил о тебе и не сказал чего-либо худого. Впрочем желательно нам слышать от тебя, как ты мыслишь.

Еще до прибытия Павла в Рим было внушено иудеям не принимать проповеди о Христе, и не только римским иудеям, но и всем иудеям по всей земле. Но откуда известно это? В сочинениях древних писателей мы находим, что обитавшие в Иерусалиме священники, книжники и старцы, написав послания, разослали их по всем странам к живущим в них иудеям; в этих посланиях они поносили учение Христово как учение, чуждое Богу, и убеждали не принимать его. То же самое, по-видимому, означает следующее пророчество Исайи: «Горе земле, осеняющей крыльями по ту сторону рек Ефиопских, посылающей послов по морю, и в папировых суднах по водам!» (18, 1–2). Этим означается, что нечестивый голос людей, населявших Иудею, разнесся на быстролетных кораблях за пределы земли эфиопской и до последних концов земли и что «послы» их, плавая по водам и переплывая море, проникали во все страны, разнося послания и понося учение о нашем Спасителе. У иудеев и до сих пор в обычае называть послами, вестниками, – лиц, разносящих окружные грамоты от их начальников.

Следующая часть пророчества – «идите, быстрые послы, к народу крепкому и бодрому» – (там же, 2) – говорит об учениках Спасителя, которых пророчество называет «быстрыми послами» – в отличие от упомянутых им иудейских и в силу того, что они – благовестники всем людям.

Деян.28:23–24. И, назначив ему день, очень многие пришли к нему в гостиницу; и он от утра до вечера излагал им учение о Царствии Божием, приводя свидетельства и удостоверяя их о Иисусе из закона Моисеева и пророков. Одни убеждались словами его, а другие не верили.

Веру во Христа иудеи называют ересью. Но вот и они свидетельствуют, что Христос проповедуется всюду, хотя и не все принимают эту проповедь, а некоторые из иудеев и эллинов даже противодействуют ей.

Деян.28:25–26. Будучи же не согласны между собою, они уходили, когда Павел сказал следующие слова: хорошо Дух Святый сказал отцам нашим через пророка Исайю.

Наблюдай, как теперь иудеи строят козни против Павла: в Иудее они были как бы тиранами, а здесь, даже порицаемые Павлом, они ничего не осмеливаются сказать против него, потому что дело о нем более не предоставлялось уже их власти.

«Хорошо Дух Святый сказал». Здесь Павел благовременно наносит поражение тем, которые утверждают, что Дух Святый – лицо служебное Отцу, потому что он называет Святаго Духа Господом, сидящим «на престоле высоком и превознесенном», Которого видел Исайя (Іс. 6:1), так как Дух Святый единосущен Отцу и Сыну и имеет равную с Ними власть.

Деян.28:26–29. «Пойди к народу сему и скажи: слухом услышите, и не уразумеете; и очами смотреть будете, и не увидите. Ибо огрубело сердце людей сих, и ушами с трудом слышат, и очи свои сомкнули, да не узрят очами, и не услышат ушами, и не уразумеют сердцем, и не обратятся, чтобы Я исцелил их» (Іс. 6:9-10). «Итак да будет вам известно, что спасение Божие послано язычникам: они и услышат. Когда он сказал это, Иудеи ушли, много споря между собою.

Сделали это, говорит, люди, зажавшие уши и закрывшие глаза, которые «не обратятся, чтобы Я исцелил их». Указывается на сильное нечестие и упорное отвращение этих людей. Говорится же это с тем, чтобы привлечь и расположить их и чтобы показать, что если они обратятся, будут исцелены.

«Ибо огрубело сердце людей сих». Говорится это не в том смысле, будто Бог, Который хочет всем спастись и в разум истины прийти, содействует тому, чтобы они не видели, будто ревнуя о том, как бы они не услышали, но мы привыкли так говорить о людях, которые удаляются и не хотят слышать слова спасения. Такой человек бежит и отворачивается, чтобы не услышать слово, которое могло бы обратить его и удержать от зла.

Деян.28:30–31. И жил Павел целых два года на своем иждивении и принимал всех, приходивших к нему, проповедуя Царствие Божие и уча о Господе Иисусе Христе со всяким дерзновением невозбранно.

Павел действовал не как тот Диоген, который одевался в лохмотья и жил в бочке, который многих удивлял тем, в чем они не имели никакой нужды, а пользы не приносил никому. Павел ничего подобного не делал, потому что обращал свои взоры не на честолюбие. Напротив, Павел одевался со всевозможным приличием, жил постоянно в доме и показывал всяческое попечение о приличии, которым упомянутый циник пренебрегал, нарушая его публично, живя невоздержно и увлекаясь страстью к славе. Если кто вздумает искать причины обитания его в бочке, так никакой другой причины не найдет, кроме одного тщеславия. А Павел даже платил за помещение, какое занимал в Риме.

 

Источник: Издается по: Благовестник, Толкование на Деяния святых апостолов и на Соборные послания святых апостолов Иакова, Петра, Иоанна и Иуды блаженного Феофилакта, архиепископа Болгарского. СПб., 1911.