УкраїнськаРосійська

Слово 1. Про зречення від світу і про чернече життя

Страх Божий є початком чесноти. Кажуть, що він – породження віри і посівається в серці, коли розум усунутий від мирських клопотів, щоб кружляючі від ширяння думки свої зібрати йому в міркуванні про майбутнє відновлення. Для того, щоб покласти підставу чесноти, найкраще людині тримати себе в усуненні від справ життєвих і перебувати в слові світла стежками правих і святих, які Духом вказав і найменуванням Псалмоспівець (див. Пс. 22:3,118:35). Навряд чи знайдеться, а можливо, і зовсім не знайдеться така людина, яка б, хоча буде вона і рівноангельна за вдачею, могла витримати честь; і це відбувається, як скаже хтось інший, від швидкої схильності до зміни.

Початок шляху життя – повчатися завжди розумом у словах Божих і проводити життя в убогості. Напоювання себе одним сприяє вдосконаленню в іншому. Якщо напоюєш себе вивченням слів Божих, це допомагає досягненню успіху в убогості; а досягнення успіху в безкорисливості приносить тобі дозвілля досягати успіху у вивченні слів Божих. Допомога ж того й іншого сприяє швидкому зведенню цілої будівлі чеснот.

Ніхто не може наблизитися до Бога, якщо не віддалиться від світу. Віддаленням же називаю не переселення з тіла, але усунення від мирських справ. У тому й чеснота, щоб людина не займала розуму свого світом. Серце не може перебувати в тиші і бути без мрій, поки почуття чимось зайняті⁴²; тілесні пристрасті не приходять у бездіяльність і лукаві помисли не убожіють без пустелі. Поки душа не прийде в захват вірою в Бога, прийняттям в себе сили її відчуття, доти не вилікує немочі почуттів, не зможе з силою знехтувати видимою речовиною, що слугує перепоною внутрішньому, і не відчує в собі розумного породження свободи; і плід того й іншого – порятунок від тенет. Без першого⁴³ не буває другого⁴⁴; а де друге правішественне, там третя⁴⁵ зв’язується ніби вуздою⁴⁶.

Коли примножиться в людині благодать, тоді за бажанням праведності страх смертний робиться для неї легким для зневаги, і багато причин знаходить вона в душі своїй, через які заради страху Божого має терпіти скорботу. Усе, що вважається таким, що шкодить тілу і раптово діє на природу, а отже, призводить до страждань, ні в що не ставиться в очах людини, як порівняти з тим, на що вона сподівається в майбутньому. Без потурання спокус неможливо пізнати нам істини. Точне ж посвідчення в цьому знаходить людина в думці, що Бог має про людину велике промисел і що немає людини, яка б не перебувала під Його Промислом, особливо ж ясно, ніби за вказівкою пальця, вбачає це на тих, хто шукає Бога, і на тих, хто зазнає страждань заради Нього. Але коли збільшиться в людині збідніння благодаті, тоді все сказане виявляється в ній майже в протилежному вигляді. У неї знання, через дослідження, буває більшим за віру, а надія на Бога є не у всякій справі, і Промисел Божий про людину заперечується. Така людина постійно піддається в цьому⁴⁷ підступам тих, хто підстерігає її стрілами своїми, що “в мороці сострелять” (Пс. 10:2) її.

Початок істинного життя в людині – страх Божий. А він не терпить того, щоб перебувати в чиїйсь душі разом із ширянням розуму⁴⁸; тому що під час служіння почуттям серце відволікається від насолоди Богом, тому що внутрішні думки відчуттям їхнім, як кажуть, зв’язуються в самих чуттєвих органах, які їм служать⁴⁹.

Сумнів серця приводить у душу боязнь. А віра може робити волю твердою і при відсіканні членів. Якою мірою перемагає в тобі любов до плоті, такою не можеш бути відважним і безтрепетним під час багатьох протиборств, що оточують те, що любиш ти.

Той, хто бажає собі честі, не може мати нестачі в причинах для смутку. Немає людини, яка б зі зміною обставин не відчула в розумі своєму зміни у ставленні до належної справи. Якщо прагнення, як кажуть, є породженням почуттів, то нехай замовкнуть, нарешті, ті, хто стверджує про себе, що і під час розваги зберігають вони мир розуму. Цнотливий не той, хто у праці, під час боротьби і подвигу, говорить про себе, що припиняються тоді в ньому сороміцькі помисли, але хто істинністю серця уціломудровує споглядання розуму свого, так що не слухає він безсоромно непотрібних помислів. І коли чесність совісті його свідчить про вірність свою поглядом очей, тоді сором уподібнюється завісі, повішеної в потаємному вмістилищі помислів. І непорочність його, як цнотлива діва, дотримується Христу вірою.

Для відвернення заклопотаних душею прихильностей⁵⁰ до непотребу і для усунення тривожних спогадів, що постають у плоті, які виробляють бунтівне полум’я, ніщо не буває таким достатнім, як занурення себе в любов до вивчення Божественного Писання та збагнення глибини його думок. Коли помисли занурюються в насолоду збагненням осягненням потаємної в словах премудрості, тоді людина, завдяки силі, яку витягує з них просвітлення, залишає позаду себе світ, забуває все, що в світі. І стирає в душі всі спогади, всі дієві образи уречевлення світу, а нерідко знищує саму потребу звичайних помислів, що відвідують природу. Сама душа перебуває в захваті від нових уявлень, що зустрічаються їй у морі таємниць Писання.

І знову, якщо розум плаває на поверхні вод, тобто моря Божественних Писань. моря Божественних Писань, і не може проникнути своєю думкою Писання до самої глибини, збагнути всі скарби, які ховаються в глибині його, то і цього самого, що розум зайнятий завзяттям до збагнення Писання, досить для нього, щоб єдиним помислом про гідне міцно зв’язати свої помисли і перешкодити їм, як сказав хтось із богоносних, прагнути до єства тілесного, тоді як серце немічне і не може винести озлоблень⁵¹, що трапляються під час зовнішніх і внутрішніх сварок.

І ви знаєте, який тяжкий поганий помисел. І якщо серце не зайняте веденням, то не може подолати бунтівності тілесного збудження.

Як швидкості коливання терезів у вітряну бурю перешкоджає тяжкість того, що зважується, так коливанню розуму перешкоджають сором і страх. А в міру збідніння страху і сорому є причина для того, щоб розум безперестанку поневірявся, і тоді, у міру видалення з душі страху, коромисло розуму, як вільне, коливається туди і сюди. Але як коромислу терезів, якщо чаші їхні обтяжені дуже важким вантажем, нелегко прийти вже в коливання від подиху вітру, так і розум, під тягарем страху Божого і сорому, насилу спокушається тим, що призводить його до коливання. А якою мірою збідніє в розумі страх, такою ж мірою починають володіти ним мінливість і мінливість. Примудрись же в основу ходи своєї покладати страх Божий і в небагато днів, не роблячи кружлянь на шляху, будеш біля врат Царства.

У всьому, що зустрінеться тобі в Писаннях, дошукуйся мети слова, щоб проникнути тобі в глибину думки святих і з більшою точністю зрозуміти її. Божественною благодаттю ті, хто в житті своєму прямує до просвіти, завжди відчувають, що ніби уявний якийсь промінь проходить по віршах написаного і відрізняє розуму голі слова від того, що душевному віданню сказано з великою думкою.

Якщо людина багатозначні вірші читає, не заглиблюючись у них, то і серце її залишається бідним, і згасає в ньому свята сила, яка за дивовижного розуміння душі доставляє серцю найсолодший смак.

Будь-яка річ зазвичай прагне до спорідненого їй. І душа, що має в собі долю духу, коли почує вислів, що містить у собі потаємну духовну силу, полум’яно сприймає зміст цього виразу. Не всяку людину пробуджує до подиву те, що сказано духовно і що має в собі сокровенну велику силу. Слово про чесноти вимагає серця, яке не переймається землею і близьким з нею спілкуванням. У людині ж, розум якої заклопотаний турботою про минуще, чеснота не пробуджує помислу до того, щоб полюбити її і прагнути володіння нею.

Зречення від чогосьи за своїм походженням передує союзу з Богом, хоча нерідко, за даруванням благодаті, в деяких виявляється, що останній передує першому, тому що любов’ю покривається любов⁵². Звичайний порядок дарування благодаті інший у порядку загальному для людей. Ти ж зберігай загальний чин. Якщо прийде раніше до тебе благодать, це – її справа. А якщо не прийде, то шляхом усіх людей, яким йшли вони, поступово йди для сходження на духовний стовп.

Усяка справа, що робиться споглядально і виконується за заповіддю, даною для неї, зовсім не видима тілесними очима. І всяка справа, що здійснюється діяльно, буває складною, тому що заповідь, яка тільки одна, саме діяльність заради тілесних і безтілесних, потребує і того, і іншого, у спогляданні і в діяльності. Бо єдине є поєднання споглядання та діяльності.

Справи, що демонструють дбайливість про чистоту, не пригнічують почуття, що збуджується пам’ятанням минулих вчинків, але смуток, що відчувається під час цього пам’ятання, запозичують із розуму. І відтоді перебіг припам’ятовування проводиться в розумі з користю. Ненаситність душі в придбанні чесноти перевершує частину видимих прагнень пов’язаного з нею тіла⁵³. Будь-яку річ прикрашає міра. Без міри обертається на шкоду і те, що вважають прекрасним.

Чи хочеш розумом своїм бути в спілкуванні з Богом, прийнявши в себе відчуття цієї насолоди, не поневоленої почуттям? Послужи милостині. Коли всередині тебе віднаходиться вона, тоді зображається в тобі ота свята краса, якою уподібнюєшся Богові. Всеосяжність справи милостині⁵⁴ виробляє в душі, без усякого зволікання часу, спілкування з єдиним сяйвом слави Божества⁵⁵.

Духовне єднання є безперестанне пам’ятання; воно безперервно палає в серці полум’яною любов’ю, в ухилянні від заповідей запозичуючи силу до перебування в союзі, не з насильством природі і не за природою. Бо там⁵⁶ знаходить (людина) опору для душевного споглядання, щоб воно міцно утвердилося на ній. Тому серце приходить у захват, закриваючи двоякі почуття свої, плотські й душевні. До духовної любові, яка відбиває невидимий образ⁵⁷, немає іншого шляху, якщо людина не почне насамперед бути щедролюбною такою ж мірою, якою досконалий Отець, як сказав Господь наш, бо так заповідав Він слухняним Йому покладати підставу цю⁵⁸.

Інше слово дієве, і інше слово красиве. І без пізнання речей мудрість уміє прикрашати слова свої, говорити істину, не знаючи її, і тлумачити про доброчесність, хоча сама людина не пізнала досвідчено справи її. Але слово від діяльності – скарбниця надії; а мудрість, не виправдана діяльністю, запорука сорому.

Що художник, який малює на стінах воду і не може тією водою втамувати своєї спраги, і що людина, яка бачить чудові сни, те саме і слово, не виправдане діяльністю. Хто говорить про чесноти, що сам випробував на ділі, той так само передає це тому, хто слухає його, як інший віддає іншому гроші, здобуті працею своєю. І хто з власного здобуття посіває вчення в слух тих, хто його слухає, той із відвагою відвертає вуста свої, кажучи духовним своїм чадам, як старий Яків сказав цнотливому Йосипу: “аз же даю тобі” єдину частку “понад братію твою, що я взяв у аморреїв мечем моїм і луком” (Бут. 48:22).

Кожній людині, яка живе нечисто, жадане життя тимчасове. Другий по ньому, хто позбавлений пізнання59. Чудово сказав хтось, що страх смертний засмучує чоловіка, засуджуваного своєю совістю. А хто має в собі добре свідчення, той стільки ж бажає смерті, як і життя. Не визнавай того істинним мудрецем, хто заради цього життя поневолює розум свій боязні і страху. Усе добре і погане, що не трапляється з плоттю, вважай за сновидіння. Бо не в смерті одній зречешся цього, але часто і перед смертю залишає це тебе і віддаляється. А якщо що-небудь із цього має спілкування60 з душею твоєю, то вважай це своїм стяжанням у цьому віці; воно піде з тобою і в вік майбутній. І якщо це є щось добре, то веселися і дякуй Богові в розумі своєму. Якщо ж це є щось погане, то будь засмучений, і зітхай, і намагайся звільнитися від цього, поки ти в тілі.

Будь упевнений, що до всякої доброї справи, здійснюваної в тобі свідомо чи несвідомо, посередниками для тебе були хрещення і віра, за допомогою яких покликаний ти Господом нашим Іісусом Христом на справи Його благі. З Отцем і Святим Духом Йому слава, і честь, і подяка, і поклоніння на віки віків! Амінь.

* * *

Тобто поки почуття дбають про предмети зовнішні.

Віддалення від світу.

Впивання вірою в Бога.

Свобода.

Думка темна; за сирійським текстом це місце після слова “внутрішньому” читається так: “Розум є причина свободи, і плід обох є схильність. Без першого друга неможлива; і де немає другої, там третя ніби стримується вуздою”.

Тобто в питанні про Промисел Божий.

Тобто з розсіюванням розуму земними речами.

За сирійським текстом це місце читається так: “Бо внутрішні рухи зустрічають перешкоди з боку почуттів, які б повинні були служити їм при сприйнятті ними (внутрішніми рухами) їхнього об’єкта”.

Колишніх вражень.

Маються на увазі злі помисли, завдані зовнішніми предметами, що збуджують пристрасті.

Тобто любов’ю до Бога витісняється любов до земного (за сирійським текстом).

Тобто прагнення душі до чесноти перевершує пристрасть тіла до предметів видимих (за сирійським текстом).

Сенс: сукупність добрих справ, зосереджена в милосерді (за сирійським текстом).

Тобто славою Божества, яка тільки одна сяє (за сирійським текстом).

Тобто в постійному зберіганні заповідей.

Бога в собі.

І саме, коли говорить: “будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний є” (Лк. 6:36); і ще: “коли ж ти хочеш бути досконалим, то, йди, розпродай маєток твій, і дай вбогим, та й матимеш скарб на Небесах, та й йди слідом за Мною” (Мф. 19:21); і: “будьте ж ви досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалим є” (Мф. 5:48).

Пізнання добра.

Тобто зв’язок.

Слово 2. Про подяку Богові, з додаванням короткого викладу початкових навчань

Подяка того, хто приймає, спонукає того, хто дає, давати дари більші за попередні. Хто невдячний за мале, той і в більшому брехливий і неправедний.

Хто хворий і знає свою хворобу, той повинен шукати лікування. Хто усвідомлює хворобу свою, той близький до зцілення свого і легко знайде його. Жорстокістю серця множаться хвороби його; і якщо хворий чинить опір лікарю, муки його збільшуються. Немає гріха непростимого, крім гріха нерозкаяного. І дар не залишається без посилення, хіба тільки коли немає за нього подяки. Частина безглуздого мала в очах його.

Тримай завжди в пам’яті тих, хто перевершує тебе чеснотою, щоб безперестанно бачити в собі недолік проти їхньої міри; утримуй завжди в умі найтяжкіші скорботи тих, хто сумує, та озлоблених, щоб самому тобі віддавати належну подяку за малі й нікчемні скорботи, які бувають у тебе, і бути в змозі переносити їх із радістю.

Під час своєї поразки, розслаблення і лінощів, зв’язаний і утримуваний ворогом у болісному томлінні та в тяжкій справі гріха, уявляй у серці своєму колишній час дбайливості своєї, як був ти турботливий про все навіть до малості, який показав подвиг. Як із завзяттям противився тим, хто бажав перешкодити твоїй ході. Понад же цього, подумай про ті зітхання, з якими хворів ти за малі недоліки, що з’являлися в тобі від недбальства твого, і про те, як у всіх цих випадках отримував ти переможний вінець. Бо всіма такими спогадами душа твоя збуджується нібито з глибини, вдягається полум’ям ревнощів, нібито з мертвих повстає від потоплення свого, підноситься і гарячим протиборством дияволу й гріху повертається в первісний свій чин.

Згадай про падіння сильних і змиришся в чеснотах своїх. Пригадай тяжкі падіння занепалих у давнину і тих, хто покаявся, а також висоту і честь, яких сподобилися вони після цього, і приймеш сміливість у покаянні своєму.

Переслідуй сам себе, і ворог твій прогнаний буде наближенням твоїм. Умирись сам із собою, і умиряться з тобою небо і земля. Намагайся увійти у внутрішню свою клітку, і побачиш клітку небесну; тому що та й інша – одне й те саме, і, входячи в одну, бачиш обидві. Ліствиця іншого царства всередині тебе, сокровенна в душі твоїй. У собі самому занурся від гріха і знайдеш там сходження, за якими в змозі будеш сходити.

Писання не витлумачило нам, що́ суть речі майбутнього віку. Але воно просто навчило нас, як відчуття насолоди ними ми можемо здобути ще тут, перед природною зміною і виходом зі світу цього61. Хоча Писання, щоб спонукати нас до жадання майбутніх благ, зобразило їх під іменами речей у нас жаданих і славних, приємних і дорогоцінних, коли говорить: “їх око не бачило, і вухо не чуло” (1Кор. 2:9) та інше, але цим сповістило нам про те, що майбутні блага незбагненні й не мають жодної схожості з благами тутешніми.

Духовна насолода не є користування речами, які самостійно перебувають поза душею тих, хто їх приймає. А інакше сказане: “Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17:21) і: “Нехай прийде Царство Твоє” (Мф. 6:10) буде вже означати, що всередину себе взяли ми чогосьу чогось чуттєвого, як заставу насолоди, яка в цьому полягає.

Бо необхідно, щоб саме стяжання було подібне до застави, і ціле – частині. І сказане: як у дзеркалі (1Кор. 13:12) хоч і не вказує на те, що самостійно перебуває, проте ж означає набуття подібності. А якщо істинним є свідчення тих, хто тлумачив Писання, що саме відчуття це є розумова дія Святого Духа, то і воно вже є частиною цього цілого.

Не той любитель чесноти, хто з боротьбою робить добро, але той, хто з радістю приймає подальші за тим лиха. Не велика справа терпіти людині скорботи за чесноту, як і не вагатися розумом в обранні доброї своєї волі при звабливому лоскотанні почуттів.

Усяке каяття, після відібрання свободи62, таке, що ні радості воно не випромінює, ні дає права на нагороду тому, хто його здобув.

Покрий того, хто грішить, якщо немає тобі від цього шкоди: і йому додаси бадьорості, і тебе підтримає милість Владики твого. Немічних і засмучених серцем підкріплюй словом і всім, наскільки можлива рука твоя, – і підкріпить тебе Вседержительна Правиця. З засмученими серцем будь у спілкуванні і працею молитовною, і співчуттям сердечним – і проханням твоїм відверзнеться джерело милості.

Постійно обтяжуй себе молитвами перед Богом у серці, що має чистий помисел, сповнений розчулення, – і Бог збереже розум твій від помислів нечистих і поганих, нехай не заперечуєш про себе шлях Божий.

Постійно вправляй себе в роздумах, читаючи Божественні Писання, з точним їхнім розумінням, щоб, за неробства розуму твого, не засмічувався зір твій чужими сквернами непотребства63.

Не наважуйся спокушати розум свій непотрібними помислами або зором осіб, що вводять тебе в спокусу, навіть коли думаєш, що не будеш подоланий цим, тому що і мудрі таким чином затьмарювалися і впадали в юродство. Не приховуй полум’я в пазусі своїй, без сильних скорбот плоті своєї64. Юності важко без навчання65 віддатися під ярмо святині. Початок затьмарення розуму (коли ознака його починає відкриватися в душі) насамперед вбачається в лінощах до Божої служби і до молитви. Бо, якщо душа не відпаде спершу від цього, немає іншого шляху до душевного зваблення; коли ж позбавляється вона Божої допомоги, зручно впадає в руки супротивників своїх. А також, як тільки душа робиться безтурботною до справ доброчесності, неодмінно захоплюється в протилежне тому. Бо перехід з якого б то не було боку є вже початок боку противного. Добродіяння є піклування про душевне, а не про суєтне. Невпинно відкривай неміч свою перед Богом, і не будеш спокушений чужими, як скоро залишишся один без Заступника свого.

Діяльність хресна двояка; за двоякістю єства і вона поділяється на дві частини. Одна, що полягає в терпінні тілесних скорбот66, вироблених дією дратівливої частини душі, і є, і називається діяльність. А інша полягає в тонкому діянні розуму і в Божественному роздумі, а також і в перебуванні на молитві, і так далі; вона здійснюється жаданою частиною душі і називається спогляданням. І одна, тобто діяльність, очищає, за силою ревнощів, пристрасну частину душі, а друга – дієвість душевної любові, тобто природне прагнення, що просвітлює розумну частину душі.

Кожну людину, яка перш ніж досконало навчитися в першій частині, переходить до цієї, другої, приваблювану її солодкістю, не кажу вже – своєю лінощами, охоплює гнів67 за те, що не вмертвила раніше “уди” свої, “яже на землі” (Кол. 3:5), тобто не подолала немочі помислів терплячою вправою у виконанні хресного ганьби, але наважилася в думці своїй мріяти про славу хресну. Це-то і означає сказане древніми святими, що якщо розум наважиться зійти на хрест раніше, ніж почуття його, зцілюючись від немочі, прийдуть у мовчання, то спіткає Божий гнів. Це сходження на хрест, що накликає гнів, буває не в першій частині терпіння скорбот, тобто розп’яття плоті, а коли людина входить у споглядання, а це є друга частина, яка йде за зціленням душі. У кого розум осквернений ганебними пристрастями і хто поспішає наповнити розум свій мрійливими помислами, тому загороджуються вуста покаранням68 за те, що, не очистивши раніше розуму скорботами і не скоривши тілесних пожадливостей, а поклавшись на те, що чуло вухо й що написано чорнилом, кинулась вона прямо вперед, йти шляхом, сповненим темряви, коли сама сліпа очима. Бо й ті, у кого зір здоровий, будучи сповнені світла і придбавши собі вождів благодаті, день і ніч бувають у небезпеці, тим часом як очі у них сповнені сліз, і вони в молитві та в плачі продовжують служіння своє цілий день, навіть і ніч, через жахи, що очікують їх на шляху, і страшні стрімнини, які трапляються їм на шляху, та образи істини, що виявляються змішаними з оманливими примарами істини.

Кажуть: “Що від Бога, то приходить само собою, а ти й не відчуєш”. Це правда, але тільки якщо місце чисте, а не осквернене.

Якщо ж нечиста зіниця душевного ока твого, то не насмілюйся спрямовувати погляд на сонячну кулю, щоб не втратити тобі і цього малого променя, тобто простої віри, і смиренності, і серцевого сповідування, і малих посильних тобі справ, і не бути вивергнутим у єдину сферу духовних істот, яка є темрява непроглядна, то, що поза Богом і є подобою пекла, як вивергнули того, хто не засоромився прийти на шлюб у нечистому одязі.

Працями і зберіганням себе виділяється чистота помислів, а чистотою помислів – світло мислення. Звідси ж по благодаті розум прямує до того, над чим почуття не мають влади, чого і не вчать, і не навчаються вони.

Уяви собі, що чеснота є тілом, споглядання – душею, а та й інша – одна досконала людина, яку з’єднує дух із двох частин, із чуттєвого і розумного. І як неможливо, щоб душа отримала буття і була народжена без досконалого утворення тіла з його членами; так душі прийти до споглядання другого, тобто до духу одкровення – до споглядання,а це неможливо без звершення діла доброчесності, а це 69 – це оселя міркування, що сприймає одкровення.

Споглядання є відчуття Божественних таємниць, сокровенних у речах і в їхніх причинах. Коли чуєш про віддалення від світу, про залишення світу, про чистоту від усього, що є у світі, тоді потрібно спочатку зрозуміти й дізнатися, але поняттям не простонародним, а суто розумним, що значить саме найменування: світ, з яких відмінностей складається це ім’я, і ти будеш в змозі дізнатися про душу свою, наскільки далека вона від світу й що домішано до неї від світу. Слово ” світ” є ім’ям збірним, що обіймає собою так звані пристрасті. Якщо людина не знала раніше, що таке світ, то не досягне вона до пізнання, якими членами далека від світу і якими пов’язана з ним.

Багато є таких, які двома або трьома членами зреклися світу, і відмовилися від спілкування ними зі світом, і подумали про себе, що стали вони чужими світові в житінні своєму; бо не зрозуміли й не вгледіли премудро, що двома тільки членами померли вони світові, а інші ж їхні члени в тілі живуть світові. Втім, не спромоглися вони усвідомити в собі і пристрастей своїх; і як не усвідомили їх, то не подбали і про їхнє подолання.

За умоглядним дослідженням, світом називається і склад збірного імені, що охоплює собою окремо взяті пристрасті. Коли взагалі хочемо найменувати пристрасті, називаємо їх світом; а коли хочемо розрізняти їх за відмінністю найменувань їхніх, називаємо їх пристрастями. Пристрасті ж суть частини наступної течії світу; і де припиняються пристрасті, там світ став у своїй наступності. І пристрасті такі: прихильність до багатства, до того, щоб збирати будь-які речі; тілесна насолода, від якої походить пристрасть тілесного прагнення; бажання честі, з якого витікає заздрість; бажання розпоряджатися начальницьки; гордості за пишність влади; бажання вбиратися й подобатися; прагнення до людської слави, що буває причиною злопам’ятства; страх за тіло. Де пристрасті ці припиняють свою течію, там світ помер; і якою мірою бракує там деяких із цих частин, такою мірою світ залишається поза, не діючи тими частинами складу свого, як і про святих сказав дехто, що, коли вони були ще живі, стали вони мертві, бо, живучи в плоті, жили не по плоті. І ти дивись, якими з цих частин живеш; тоді дізнаєшся, якими частинами ти живеш і якими помер світу. Коли пізнаєш, що таке світ, тоді з відмінності всього цього пізнаєш і те, чим пов’язаний ти зі світом і чим зрікся його. І скажу коротше: світ є плотське життя і мудрування плоті. По тому самому, що людина вихитила себе з цього, пізнається, що вийшла вона зі світу. І відчуження від світу пізнається за цими двома ознаками: за чудовим життям і за відмінністю понять самого розуму. Із цього, нарешті, виникають у думці твоїй поняття про речі, в яких блукає думка своїми поняттями. За ними зрозумієш міру життя свого: чи жадає чогось єство без насильства над собою, чи є в тобі якісь животіння незнищенні або які, вироблені тільки випадком; чи прийшов розум до усвідомлення понять абсолютно нетілесних, чи весь він рухається в матеріальному, і це матеріальне пристрасне. Бо печатки уречевлення справ, під якими розум мимоволі постає в усьому, що не робить, суть чесноти. У них-то без немочі запозичує для себе причину до гарячності й зібраності помислів із доброю метою попрацювати тілесно, для вправляння цієї гарячності, якщо тільки робиться це непристрасно. І дивись, чи не знемагає розум, зустрічаючись із цими печатками таємних помислів, через краще полум’янення за Богом, яким зазвичай відтинають суєтні пам’ятання70.

Цих небагатьох ознак, показаних у цьому розділі, замість багатьох книг достатньо буде для того, щоб просвітити людину, якщо вона мовчить і живе у відлюдництві. Страх за тіло буває в людях стільки сильний, що внаслідок нього нерідко залишаються вони нездатними здійснити що-небудь високославне і високочесне. Але коли на страх за тіло припадає страх за душу, тоді страх тілесний знемагає перед страхом душевним, як віск від сили вогню, що спалює його. Богу ж нашому слава на віки віків! Амінь.

* * *

За сирійським текстом думка інша: “Але воно просто навчило нас, що тут, без зміни нашої природи і зміни місця, ми не можемо отримати відчуття про блаженство від них”.

Зрозуміло, ймовірно, старечий вік, коли багато видів спокус недоступні або втрачають свою спокусливість, і, отже, не потрібно подолання себе і прояву свободи волі, щоб їм опиратися.

За давнім слов’янським перекладом: “Чужими непотрібними помислами”.

Притч. 6:27: “Чи може хто взяти собі вогонь у пазуху, щоб не прогоріла сукня його”?

У духовних подвигах.

Тілесних поневірянь, неминучих у боротьбі з пристрастями.

Божий.

Той утримується покаранням.

Добродіяння.

У сирійському тексті все це місце читається так: “Цей його матеріальний напрямок є пристрасний стан, або відбиток зовнішньої діяльності. Бо розум мимоволі уявляє собі також ті речі, за допомогою яких він здійснює чесноти, і ними в чималому ступені спонукається до хвилювання і до збирання думок. Бо, навіть якщо мета спрямована до добра, розум може ще, внаслідок нестачі вправи, бути діяльним у напрямку до тілесного, хоча не пристрасно і доти, доки йому таємна дія думкових образів не готує скорботи через сильніше полум’янення завдяки Богові, що зазвичай відтинає марнотратні спогади”.

Слово 3. Про те, що душа до пізнання Божої премудрості й Божих створінь доходить без зусиль, якщо мовчить далеко від світу й життєвих турбот; бо тоді може пізнавати єство своє й ті скарби, які має прихованими всередині себе

Коли не ввійшли в душу ззовні життєві клопоти, але перебуває вона в природному своєму стані, тоді нетривала буває праця її і доходить вона до пізнання Божої премудрості; бо віддалення душі від світу та мовчанка її природно спонукають її до пізнання Божих творінь, а від цього вона підноситься до Бога, в подиві здивовано дивується і перебуває з Богом. Бо коли в душевне джерело не входять води ззовні, тоді природні води, що виливаються в ній, безперестанку породжують у душі думки про чудеса Божі. А як тільки душа виявляється такою, що не має цих думок, то це означає або що подано до того якусь причину якимись чужими спогадами, або що почуття від зустрічі з предметами викликали проти неї заколот. Коли ж почуття ув’язнені безмовністю, не дозволяється їм спрямовуватися назовні, і за допомогою безмовності застаріють пам’ятки; тоді побачиш, що таке – природні помисли душі, що таке – саме єство душі, і які скарби має вона прихованими в собі. Скарби ж ці становить пізнання безтілесних, що виникає в душі саме собою, без попередньої думки про нього і без зусиль. Людина навіть не знає, що такі помисли виникають у природі людській. Бо хто був їй учителем? Або як осягнув він те, що, і будучи умопредставленим, не може бути з’ясовано для інших? Або хто був наставником його в тому, чого анітрохи не вчився він в іншого?

Така-то природа душі. Отже, пристрасті суть щось додаткове, і в них винна сама душа. Бо за природою душа безпристрасна. Коли ж чуєш у Писанні про пристрасті душевні й тілесні, нехай буде тобі відомо, що говориться про це стосовно причин пристрастей; бо душа за природою безпристрасна. Не приймають цього ті, хто тримається зовнішнього любомудрия, а подібно до них – і їхні послідовники. Навпаки, ми віруємо так, що Бог створеного за образом створив безпристрасним. Створеного ж за образом розумію по відношенню не до тіла, але до душі, яка невидима. Бо всякий образ знімається з належного зображення. Неможливо ж уявити кому-небудь образ, не бачивши раніше подоби. Тому слід упевнитися, що пристрасті, як сказали ми вище, не в природі душі. Якщо ж хто суперечить сказаному, то ми запропонуємо йому запитання, і нехай відповість він нам.

Питання. Що таке єство душі? Чи безпристрасне щось і сповнене світла, чи пристрасне і затьмарене?

Відповідь. Якщо колись єство душі було світлим і чистим, через прийняття ним у себе блаженного світла, а подібно до цього таким же виявляється, коли повертається до первісного стану, то безсумнівно вже, що душа буває поза своїм єством, як тільки приходить у пристрасний рух, як стверджують і вихованці Церкви. Тому пристрасті прибули в душу згодом, і несправедливо казати, нібито пристрасті – у єстві душі, хоча вона і приводиться ними в рух. Отже, явно, що приводиться вона в рух зовнішнім, не як своїм власним. І якщо пристрасті називаються душевним71, тому що душа приводиться ними в рух без участі тіла, то і голод, і спрага, і сон будуть душевними ж, бо і в них, а також під час відсікання членів, у гарячці, у хворобах і подібному до цього, душа страждає і зовоздихає з тілом. Бо душа співчуває тілу через спілкування з ним, як і тіло співчуває душі; душа радіє при веселощах тіла, приймає в себе і скорботи його. Богу ж нашому слава і держава навіки! Амінь.

* * *

У грецькій читається “природними”, але згідно з давніми слов’янськими рукописами краще читати “душевними”.

Слово 4. Про душу, про пристрасті та про чистоту розуму, у запитаннях і відповідях

Запитання. Що таке природний стан душі? Що таке стан протиприродний? Що таке стан надприродний?

Відповідь. Природний стан душі є пізнання Божих створінь, чуттєвих і уявних. Надприродний стан є збудження до споглядання Пресущественного Божества. Протиприродний же стан є рух душі в тих, хто бентежиться пристрастями, як сказав божественний і великий Василій, що душа, коли опиняється співзвучною з єством, перебуває горе́, а коли опиняється поза своїм єством, є долу на землі; коли ж буває горе́, опиняється безпристрасною; а коли єство зійде з притаманного йому чину, тоді відкриваються в ньому пристрасті. Отже, випливає нарешті, що пристрасті душевні не суть душевні за єством. Якщо душа в охуждаемих тілесних пристрастях приходить у такий самий рух, як і в голоді та в жадобі, то, оскільки в міркуванні цих останніх не встановлено їй закону, не стільки буває вона варта осуду, як в інших пристрастях, що заслуговують на осуд. Трапляється, що іноді декому буває попущено Богом зробити щось, мабуть, недоречне, і замість осуду й докорів відплачується йому благою відплатою. Так було з пророком Осією, який поспілкувався з блудницею, з пророком Ілією, який через ревнощі Божі здійснив убивство, і з тими, хто, за велінням Мойсея, мечем убив своїх батьків. Утім, говориться, що в душі, і без тілесного єства, природно є хіть і дратівливість, і це суть пристрасті душі.

Питання. Чи то згідно з єством, коли пожадливість душі запалена Божественним, чи коли звернена на земне й тілесне? І для чого душевне єство виявляє ревнощі свої з дратівливістю? І в якому випадку роздратування називається природним? Чи тоді, як душа дратується через якесь плотське прагнення, або через заздрість, або через марнославство, або через щось подібне, або коли дратує її що-небудь протилежне цьому? Нехай відповідає, у кого слово, і ми підемо за ним.

Відповідь. Божественне Писання багато говорить і часто вживає іменування не у власному значенні. Інше притаманне тілу, але сказано про душу. І навпаки, властиве душі позначається про тіло. І Писання не розділяє цього; але розумні розуміють це. Так і з притаманного Божеству Господа інше, незастосовне до людської природи, сказано в Писанні про Всесвяте Тіло Його; і навпаки, принизливе, притаманне Йому за людством, сказано про Божество Його. І багато хто, не розуміючи мети Божественних словес, поповзнулися в цьому, погрішивши невиправно. Так, у Писанні не розрізняється суворо властиве душі і властиве тілу. Тому якщо чеснота природним чином є здоров’ям душі, то недугою душі будуть уже пристрасті, щось випадкове, що прив’язалося до єства душі і виводить її з власного здоров’я. А з цього випливає, що здоров’я передує в єстві випадковій недузі. Якщо ж це справді так (що і справедливо), то значить уже, що чеснота є природним станом душі, випадкове ж72 поза єством душі.

Питання. Пристрасті тілесні природно чи випадково приписуються тілу? І пристрасті душевні, що належать душі, за зв’язком її з тілом, чи природно, чи в невласному сенсі їй приписуються?

Відповідь. Про пристрасті тілесні ніхто не наважиться сказати, що приймаються в невласному сенсі. А про душевні пристрасті, як скоро дізналися і всі визнають, що душі природна чистота, треба сміливо сказати, що пристрасті анітрохи не природні душі; бо хвороба пізніше за здоров’я. А одному і тому ж єству неможливо бути разом і добрим, і лукавим. Тому необхідно одне передує іншому; природно ж те, чим передує інше; тому що про все випадкове говориться, що воно не від єства, а прибуло ззовні; і за всіма випадковими і такими, що прибули, слідує зміна, єство ж не переінакшується і не змінюється.

Будь-яка пристрасть, що служить для користі, дарована від Бога, пристрасті тілесні вкладені в тіло на користь і зростання йому; такі ж і пристрасті душевні. Але коли тіло, позбавленням властивого йому, примушене стати поза своїм добробутом і слідувати душі, тоді воно знемагає і зазнає шкоди. Коли ж і душа, полишивши належне їй, піде за тілом, тоді й вона зазнає шкоди, за словом божественного апостола, який каже: “бо плоть полюбляє дух, а дух – плоть, і ті протистоять одне одному” (Гал. 5:17)73. Тому ніхто нехай не хулить Бога, нібито Він у єство наше вклав пристрасті й гріх. Бог у кожне з єств вклав те, що служить до його зростання.

Але коли одне єство входить у згоду з іншим, тоді воно знаходиться не в тому, що йому своє, але в протилежному тому. А якби пристрасті були в душі природно, то чому душа терпіла б від них шкоду? Властиве єству не шкодить йому.

Питання. Чому тілесні пристрасті, що плекають і зміцнюють тіло, шкодять душі, якщо вони не властиві їй? 74 І чому чеснота утішає тіло, а душу зрощує?

Відповідь. Чи не помічаєш, як те, що поза єством, шкодить йому? Бо кожне єство сповнюється веселощів, наблизившись до того, що йому властиво. Але ти бажаєш знати, що властиво кожному з цих єств? Зауваж: що допомагає єству, те йому притаманне; а що шкодить, то чуже і прийшло ззовні. Отже, оскільки пізнано, що пристрасті тіла і душі одні іншим протилежні, то вже все, що скільки-небудь допомагає тілу і приносить йому відпочинок, властиво йому75. Але коли здружилася з цим душа, не можна сказати, що це їй природно; бо що властиво єству душі, то – смерть для тіла. Втім, у невласному сенсі, сказане вище приписується душі; і душа, через неміч тіла, поки носить на собі це, не може від цього звільнитися, бо природно вступила в спілкування зі скорботним для тіла, через те єднання, яке незбагненна Премудрість встановила між рухом душі й рухом тіла. Але хоча і в такому вони взаємному спілкуванні, проте ж відмінні і рух від руху, і воля від волі, а також і тіло від духу.

Утім, єство не переінакшується; навпаки, кожне з єств, хоч і вкрай ухиляється, у гріх то чи в чесноту, проте ж приводиться в рух власною своєю волею. І коли душа піднесеться над піклуванням про тіло, тоді вся цілком цвіте духом у рухах своїх і серед неба носиться в незбагненному. Втім, і в цьому стані не забороняє тілу пам’ятати притаманного йому. І також, якщо тіло опиняється в гріхах, душевні думки не перестають випромінюватися в розумі.

Питання. Що таке чистота розуму?

Відповідь. Чистий розумом не той, хто не знає зла (бо такий буде скотоподібним), не той, хто за своєю сутністю перебуває в стані дитячому, не той, хто приймає на себе вигляд чистоти. Але ось чистота розуму – просвітлення Божественним, після діяльної вправи в чеснотах. І не сміємо сказати, щоб набув цього хтось без спокуси помислами, бо інакше він був би не наділений тілом. Бо не наважуємося говорити, щоб наше єство до самої смерті не було бореться і не терпіло шкоди. Спокусою ж помислів називаю не те, щоб підкорятися їм, але щоб покласти початок боротьбі з ними.

Перерахування рухів помислів

Рух помислів у людині буває від чотирьох причин: по-перше, від природної тілесної похоті; по-друге, від чуттєвого уявлення мирських предметів, про які людина чує і які бачить; по-третє, від предзайнятих понять76 і від душевної схильності, які людина має в розумі; по-четверте, від прираження бісів, які воюють з нами, залучаючи до всіх пристрастей, зі сказаних раніше причин. Тому людина навіть до смерті, поки вона в житті цієї плоті, не може не мати помислів і брані. Бо, поміркуй сам, чи можливо, щоб перед тим, як людина вийде зі світу, і перед смертю прийшла в бездіяльність якась одна з цих чотирьох причин? Або чи можливо тілу не домагатися необхідного і не бути змушеним побажати чогось мирського? Якщо ж недоречно уявляти собі щось подібне, тому що єство має потребу в таких речах, то значить уже, що пристрасті діють у всякому, хто носить на собі тіло, хоче він того чи не хоче. Тому всякій людині, як тій, що носить на собі тіло, необхідно охороняти себе не від однієї якоїсь пристрасті, яка явно і безперестанку в ній діє, і не від двох, а від багатьох пристрастей. Ті, хто переміг у собі пристрасті чеснотами, хоча й бувають тривожні помислами та наслідками чотирьох причин, проте ж не поступаються над собою перемогою, бо мають силу, і розум їхній захоплюється благими й Божественними пам’ятаннями.

Питання. Чим відрізняється чистота розуму від чистоти серця?

Відповідь. Інше є чистота розуму, а інше – чистота серця. Бо розум є одне з душевних почуттів, а серце обіймає в собі і тримає у своїй владі внутрішні почуття. Воно є корінь, а якщо корінь святий, то і гілки святі, тобто якщо серце доводиться до чистоти, то зрозуміло, що очищаються і всі почуття. Якщо розум докладе старань до читання Божественних Писань або попрацює дещо в постах, у пильнуваннях, у мовчанні, то забуде колишній свій спосіб мислення і досягне чистоти, щойно віддалиться від поганого життя; однак же не матиме постійної чистоти, бо як скоро він очищається, так само скоро й оскверняється. Серце ж досягає чистоти багатьма скорботами, поневіряннями, віддаленням від спілкування з усім, що є у світі мирського, і умертвінням себе для всього цього. Якщо ж досягло воно чистоти, то чистота його не оскверниться чимось малим, не боїться великих, явних чвар, розумію чвари страшні; тому що набуло собі міцний шлунок, що може скоро перетравити всяку їжу, неварену в людях немічних. Бо лікарі кажуть, що всяка м’ясна їжа незручна, але багато сили повідомляє тілам здоровим, коли приймає її міцний шлунок. Так, усяка чистота, набута швидко, за короткий час і з малою працею, скоро втрачається й оскверняється. Чистота ж, досягнута багатьма скорботами і набута тривалим часом, не боїться будь-якого приросту, що не перевищує міру, в якій-небудь із частин душі, тому що зміцнює душу Бог. Йому слава на віки віків! Амінь.

* * *

За давнім слов’янським перекладом: “пристрасті ж поза єством душі”.

Тобто “плоть бажає протилежного духу, а дух – протилежного плоті, вони один одному противляться”.

За сирійським текстом сенс такий: “Чому задоволення пристрастей тіла дає йому ріст і міцність, тоді як задоволення пристрастей душі шкодить їй, хоча вони начебто їй повинні бути властиві?”

Слів: “притаманне йому” в грецькому виданні немає, доповнені ж вони з давнього слов’янського рукопису. У сирійському тексті це місце читається так (після слова “протилежні”): “то все, що тілу приносить користь і радість, має розглядатися як чуже природі душі і покладене на неї тільки за допомогою запозичення, якщо вона собі засвоїть це; бо те, що належить природі душі, смертоносне для тіла”.

Колишніх вражень.

Слово 5. Про почуття, а разом і про спокуси

Почуття цнотливі й зібрані воєдино породжують у душі мир і не попускають їй входити77 у випробування речей. А коли душа не приймає в себе відчуття речей, тоді перемога відбувається без боротьби. Якщо ж людина обуриться і дозволить, щоб мали до неї доступ прираження78, то змушена тоді буває витримувати боротьбу. Обурюється ж і первісна чистота, яка буває вельми проста і рівна. Бо через це недбальство більша частина людей, або й цілий світ, виходять із природного й чистого стану. Тому ті, хто живуть у світі, в тісних зв’язках з мирськими людьми, і не можуть очистити розуму, з тієї причини, що багато пізнали зла. Мало хто ж у змозі повернутися до первісної чистоти розуму. Тому кожній людині слід з обережністю дотримуватися завжди почуттів своїх і розуму від приражень. Бо багато потрібно тверезості, невсипущості, передбачливості. Велика простота прекрасна.

Людській природі, щоб зберігати межі послуху Богові, потрібен страх. Любов до Бога збуджує в людині любов до здійснення чеснот, через це прагне до подяки. Духовне ведення природно слідує за діянням чеснот. Тому ж і іншому передують страх і любов. І знову, любові передує страх. Всякий, хто не соромиться говорити, що можна придбати останні, не роблячи перших79, безсумнівно, покладає першу підставу погибелі для душі своєї. Такий шлях Господній, що останні народжуються від перших.

Любові до брата свого не замінюй любов’ю до якоїсь речі; тому що брат твій таємно придбав усередину себе Того, Хто найдорожчий. Залиш мале, щоб придбати велике. Знехтуй зайве і малоцінне, щоб придбати багатоцінне. Будь мертвий у житті своєму, щоб жити по смерті. Віддай себе на те, щоб умирати в подвигах, а не жити в недбальстві. Бо не ті тільки мученики, які прийняли смерть за віру в Христа, а й ті, які вмирають за дотримання заповідей Христових. Не будь нерозумний у проханнях своїх, щоб не образити тобі Бога нерозумністю. Будь мудрий у своїх молитвах, щоб сподобитися тобі слави. Проси досточесного у Того, Хто дає, без заздрощів, щоб за мудре своє бажання отримати від Нього і пошану. Премудрості просив собі Соломон, і оскільки у Великого Царя просив премудрого, то з премудрістю прийняв і царство земне. Єлисей просив сугубою мірою тієї благодаті Духа, яку мав учитель, і прохання його не залишилося невиконаним.

Ізраїль просив маловажного, і спіткав його гнів Божий. Залишив він те, щоб у справах Божих дивуватися страшним чудесам Божим, і домагався задовольнити похотіння утроби своєї. Але “ще брашню сущу у вустах їхніх, і гнів Божий піднявся на ня” (Пс. 77:30-31). Принось Богові прохання свої згідно з Його славою, щоб возвеличилася перед Ним гідність твоя і зрадів Він про тебе. Якщо хто попросить у царя трохи гною, то не тільки сам себе зганьбить маловажністю свого прохання, як такий, що показав тим велике нерозуміння, а й цареві своїм проханням завдасть образи. Так чинить і той, хто в молитвах своїх у Бога просить земних благ. Бо ось Ангели й Архангели, ці вельможі Царя, під час молитви твоєї, дивляться на тебе, з яким проханням звернешся до Владики їхнього, і дивуються та радіють, коли бачать, що ти, земний, полишив плоть свою і просиш небесного, і навпаки – засмучуються, дивлячись на того, хто залишив небесне і проситься свого гною.

Не проси в Бога того, що Сам Він без прохання дає нам за Своїм промислом, і дає не тільки Своїм і улюбленим, а й тим, хто не має знання про Нього. Бо сказано: не будьте, “як язичниці, лише” промовляючи в молитвах своїх (Мф. 6:7). Це є тілесне, і цих язичники шукають, сказав Господь. Ви ж не “дбаєте, що їсте, або що п’єте”, або “у що вдягнетеся. Весть бо Отець ваш”, що маєте в цьому потребу (Мф. 6:25,32). Син у батька свого не просить уже хліба, але домагається найбільшого і вищого в домі батька свого. Бо через неміч тільки розуму людського Господь заповів просити повсякденного хліба. Але дивись, що заповідано тим, які досконалі знанням і здорові душею. Їм сказано: не переймайтеся їжею або одягом, бо якщо Бог дбає про безсловесних тварин, птахів і неживих істот, то набагато більше дбає про нас: “а ви шукайте понад те Царства Божого і правди Його, і все це буде прикладено до вас” (Мф. 6:33).

Якщо просиш чогось у Бога і Він зволікає почути тебе незабаром, не засмучуйся, бо ти не премудріший за Бога. Буває ж це з тобою або тому, що недостойний ти отримати прохане; або тому, що шляхи серця твого не відповідні, але противні проханням твоїм; або тому, що не прийшов ти ще в міру, щоб прийняти дарування, якого просиш. Бо не повинно нам завчасно торкатися великих мір, щоб дарування Боже, від швидкості прийняття його, не зробилося марним; бо легко отримане скоро і втрачається; все ж, придбане з хворобою серцевою, і зберігається з обережністю.

Терпи спрагу заради Христа, нехай упоїть тебе Своєю любов’ю. Зміжи очі свої для життєвих приємностей, нехай сподобить тебе Бог, щоб мир Його царював у серці твоєму. Утримуйся від того, що бачать очі твої, нехай сподобишся духовної радості. Якщо неугодні будуть Богові справи твої, не домагайся в Нього прославлення, щоб не уподібнитися людині, яка спокушає Бога. Суголосна з життям твоїм має бути і молитва твоя. Бо тому, хто прив’язаний до земного, неможливо домагатися небесного, і тому, хто зайнятий мирським, немає можливості просити Божественного; тому що побажання кожної людини показується справами її; у чому показує вона своє прагнення, про те подвизається в молитві. Хто бажає великого, той не буває зайнятий маловажним.

Будь вільний, хоча і пов’язаний ти тілом, і заради Христа доведи свободу свого послуху. Будь і розсудливий у простоті твоїй, щоб не бути тобі окраденим. Полюби смиренність у всіх справах своїх, щоб позбутися непримітних сіток, які завжди знаходяться на шляху смиренномудренних. Не відвертайся від скорбот, тому що ними входиш у пізнання істини; і не бійся спокус, тому що через них знаходиш гідне. Молися, щоб не впадати в спокуси душевні, а до спокус тілесних готуйся з усією міцністю своєю. Бо поза ними не зможеш наблизитися до Бога; бо серед них уготований Божественний спокій. Хто тікає від спокус, той тікає від чесноти. Розумію ж спокусу не хтивістю, але скорботами.

Запитання. Як узгоджується між собою сказане: “моліться, щоб не ввійдете в напасть” (Мф. 26:41), а в іншому місці: “подвизайтеся ввійти крізь тісну браму” (Лк. 13:24); і ще: “не бійтеся тих, хто вбиває тіло” (Мф. 10:28); і: “а хто загубить душу свою заради Мене, знайде її” (Мф. 10:39)? Чому Господь скрізь спонукає нас до перенесення спокус, а тут повелів: “моліться, щоб не ввійдете” в них? Бо яка чеснота буває без скорботи і спокуси? Або яка спокуса більша за цю – погубити людині себе саму? Однак же Господь повелів піддаватися цій спокусі заради Нього. Бо каже: “А хто не візьме хреста свого і йде слідом за Мною, той не гідний Мене” (Мф. 10:38). Чому ж у всьому Своєму вченні, наказуючи піддаватися спокусам, тут заповів молитися про те, щоб не “внити”! Бо сказано: “багатьма скорботами личить нам ввійти в Царство Небесне” (Діян. 14:22); і: “у світі скорботному будете” (Ін. 16:33); і: “у терпінні цих встягнете душі ваші” (Лк. 21:19).

О, якої тонкощі розуму вимагає шлях вчень Твоїх, Господи! Завжди буде поза ним той, хто не читає осмислено і з веденням. Коли сини Зеведеєві та мати їхня побажали сидіння з Тобою в Царстві, сказав Ти їм таке: “Чи можеш ти пити чашу, яку Я маю пити, чи хрещенням, яким Я хрещуся, хреститися?” (Мф. 20:22). Чому ж тут наказуєш нам, Владико, молитися про те, щоб “не внити в напасть”? Про які спокуси наказуєш нам молитися, щоб “не внити” в них?

Відповідь. Сказано: молися, щоб “не внити” у спокуси щодо віри. Молися, щоб разом із демоном хули і гордині “не внити” у спокуси зарозумілістю розуму твого. Молися, щоб, за Божим попущенням, “не внити” тобі в явну диявольську спокусу, через худі думки, які помислив ти розумом своїм і за які попускається на тебе спокуса. Молися, щоб не відступив від тебе Ангел цнотливості твоєї, щоб гріх не підняв на тебе полум’яніючої брані і не розлучив тебе з ним. Молися, щоб “не внити” у спокусу – дратувати одного проти іншого, або у спокусу двоєдушності й сумніву, якими душа вводиться у велике боріння. А спокуси тілесні готуйся приймати від усієї душі, і перепливай80 їх усіма своїми членами, і очі свої наповнюй слізьми, щоб не відступив від тебе хранитель81 твій. Бо поза спокусою не вбачається Промисел Божий, неможливо набути дерзновення перед Богом, неможливо навчитися премудрості Духа, немає також можливості, щоб Божественна любов утвердилася в душі твоїй. До спокус людина молиться Богу як чужий хто. Коли ж входить у спокуси за любов’ю до Бога і не допускає в себе зміни82, тоді постає перед Богом як такий, що має Його боржником своїм, і як щирий друг, бо, на виконання волі Божої, вів боротьбу з ворогом Божим і переміг його. Ось що означає сказане: “моліться, щоб не ввійдете в напасть”. І ще: молися, щоб у страшну диявольську спокусу “не внитися” тобі через пихатість твою, але через любов твою до Бога нехай сприяє тобі сила Божа, і тобою переможе ворогів своїх. Молися, щоб у спокуси ці “не внити” тобі за порочність помислів і справ твоїх; але нехай спокуситься любов твоя до Бога, і прославиться сила Його в терпінні твоєму. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

* * *

Захоплюватися.

Помислів.

Тобто ведення і роблення чеснот без любові та страху.

У сирійському тексті: “купайся в них”.

Ангел.

Буде непохитним.

Слово 6. Про милосердя Владики, за яким з висоти величі Своєї зійшов до немочі людської, і про спокуси

І ще Господь наш, промишляючи згідно зі Своєю милістю і в міру благодаті Своєї, якщо вникнеш осмислено, повелів молитися і про тілесні спокуси. Бо, знаючи, що єство наше, через перстне і тлінне тіло, немічне і не в змозі протистояти спокусам, коли буває в них, і тому відпадає від істини, обертається назад і долається скорботами, наказав молитися, щоб не впадати нам у спокуси раптово, якщо й без них можна догодити Богові. А якщо людина, прагнучи високої чесноти, раптово впаде в страшні спокуси і не витримає, то не може вона в цей час дійти до досконалості в чесноті.

Не слід нам мати лицемірства ні до себе самих, ні до інших, зі страху залишати справу шляхетну й чесну, в якій приховано життя душі, і виставляти приводи та вчення, що потурають слабкості, як, наприклад, оце: “моліться, нехай не потрапите в напасть” (Мф. 26:41). Бо про таких сказано, що вони під приводом заповіді грішать потай. Тому якщо трапиться людині, і спіткає її спокуса, і її примусять порушити одну з цих заповідей, тобто залишити цнотливість або чернече житіє, або зректися віри, або не трудитися за Христа, або залишити без виконання одну із заповідей, то, якщо вона побоїться і не протистоїть спокусам мужньо, – відпаде від істини.

Тому всіма силами нехтуймо тілом, віддаймо душу Богові і про ім’я Господнє вступимо в боротьбу зі спокусами. І Хто врятував Йосипа в землі Єгипетській і показав у ньому подобу й зразок цнотливості, Хто зберіг неушкодженим Даниїла в рові лев’ячому та трьох юнаків у печі вогненній, Хто врятував Єремію з рову тинного та дарував йому милість у таборі халдейському, Хто Петра вивів із ув’язнення за замкнутих дверей, а Павла врятував від сонмища іудейського, коротше сказати, Хто завжди на всякому місці, у всякій країні притаманний рабам Своїм і виявляє в них силу і перемогу Свою, дотримується їх у багатьох надзвичайних обставинах, показує їм порятунок Свій у всіх скорботах їхніх, Той і нас нехай укріпить і нехай врятує серед хвиль, що оточують нас! Амінь.

Нехай буде в душах наших стільки ж ревнощів проти диявола і його приставників, скільки мали Маккавеї, і святі пророки, і апостоли, і мученики, і преподобні, і праведні, котрі встановили Божественні закони й заповіді Духа в місцях найстрашніших, у найтяжчих спокусах, і світ, і тіло кинули позаду себе, і встояли в правді своїй, не поступившись над собою перемогою небезпекам, що разом із їхніми душами оточували й тіла, але перемігши їх мужньо. Імена їхні написані в книзі життя навіть до Пришестя Христового, і вчення їхнє, за Божим велінням, зберігається для нашої настанови й укріплення, як свідчить апостол (див. Рим. 15:4), щоб ми стали мудрими й пізнали шляхи Божі та мали в себе перед очима оповіді про них і їхнє житіє. Як живі і живі образи, їх брали собі за зразок, йшли їхнім шляхом і їм уподібнювалися. О, як солодкі Божественні словеса душі благосмисленої! Вони те саме для душі, що для тіла їжа, яка підкріплює його. Розповіді ж про праведних настільки ж жадані слуху лагідних, як і постійне зрошення недавно посадженої рослини.

Отже, дорогий, як добрі ліки для слабких очей, утримуй в розумі Промисел Божий, яким охороняється все від початку і донині; пам’ять про це зберігай у собі щогодини, про це міркуй і піклуйся, із цього витягай для себе настанови, щоб призвичаїтися тобі зберігати в душі своїй пам’ять про велич честі Божої й тим здобути душі своїй вічне життя у Христі Іісусі, Господі нашому, Який, як Бог і людина, став Заступником Бога і людей. До слави, що оточує Престол честі Його, не можуть наближатися чини Ангельські; але заради нас з’явився Він у приниженому і смиренному образі, як каже Ісая: “Бачили Його, і не було в Ньому ні вигляду, ні доброти” (Іс. 53:2). Той, Хто за природою невидимий усьому створінню, зодягнувся в тіло і здійснив домобудівництво для порятунку і життя всіх народів, які в Ньому знайшли очищення. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Слово 7. Про гріхи довільні, мимовільні та такі, що скоюються з якоїсь нагоди

Є гріх, скоєний через неміч, у який людина захоплюється мимоволі; і є гріх, скоєний довільно і через незнання. Буває також, що інший зробить гріх через якусь нагоду, і ще – через закостеніння і навик у злі. Ось усі роди і види гріхів; і хоча всі вони гідні осуду, проте ж, порівнюючи належні за гріхи покарання, виявляється, що один більший за інший. На іншого падає найбільший осуд, і насилу приймається від нього покаяння, а гріх іншого близький до прощення. І як Адам, Єва і змій, хоча всі отримали від Бога відплату за гріх, проте ж вельми різною мірою зазнали прокльону, так буває і з синами їхніми: кожному тяжкість покарання співвідноситься з наміром його і пристрастю до гріха. Якщо хто, не маючи бажання служити гріху, через недбальство про доброчесність захоплюється в гріх, тому що не вправлявся в чеснотах, то важко такому перебувати в гріху; та й покарання його важке. А якщо трапиться, що той, хто піклується про чесноти, спокушений буде якимось гріхом, то, без сумніву, близька до нього милість, щоб очистити його гріх.

Інакшим є гріх, що чиниться, коли людина виявляється такою, що дбає про доброчесність і є постійною у діланні, так що й уночі не спить, дбаючи, щоб не зазнати шкоди в тому, про що в неї турбота, і вдень усюди носить із собою тягар свій, і вся турбота її про доброчесність, але під час цих та подібних до них турбот, чи то через непізнання яке, чи то через будь-які перешкоди на шляху її, тобто на шляху чеснот, вона не може бути вправною, а не може бути врятованою. тобто на шляху чесноти, і від хвиль, які щоразу здіймаються в членах її, або внаслідок ухилення, попущеного їй для випробування її свободи, вагова чаша в неї відхиляється дещо вліво, і тілесною неміччю захоплюється вона в один із видів гріха; і водночас скорбить, сумує, хворобливо зітхає вона в душі своїй через лихо, яке сталося з її боку від опірних.

Інший же гріх, коли людина виявляється слабкою і недбайливою у діланні чесноти, зовсім залишила шлях її, рабськи прагне до послуху всякій гріховній насолоді, виявляє завзяття шукати засоби для якнайповнішої насолоди, подібно до якого-небудь раба, готовий з ретельністю виконати волю ворога свого і члени свої приготувати на зброю дияволу з усяким йому послухом, анітрохи не має наміру подумати про покаяння, наблизитися до чесноти, присікти зло і покласти край згубному шляху своєму.

Інакший гріх від намірів і падінь, які можуть трапитися на шляху чесноти і на стежці правди. Бо, за словами отців, на шляху чесноти і на шляху правди трапляються падіння, перешкоди, примуси тощо.

Інша ж справа – падіння душі, цілковита її загибель, досконале залишення. Хто явно належить до числа таких, той, коли впаде, нехай не забуває любові Отця свого; але якщо трапиться йому впасти і в різноманітні гріхи, нехай не перестає піклуватися про добро, нехай не зупиняється у своїй течії; але, і перемагає, нехай знову повстає на боротьбу зі своїми оппонентами, і щодня нехай починає покладати підвалину зруйнованому будинку, до самого кінця свого життя, маючи у вустах пророче слово: “не радій за мене”, супротивнику моєму, “як упав”; бо знову “встану, а коли сяду в темряві”, Господь осяє “мене” (Міх. 7:8); і нітрохи нехай не припиняє битви до самої смерті, поки є в ньому подих, нехай не віддає душі своєї на здолання, навіть і під час самої поразки. Але якщо й щодня розбивається човен його, і зазнає аварії весь вантаж, нехай не перестає піклуватися, запасатися, навіть позичати, переходити на інші кораблі та пливти зі сподіванням, аж доки Господь, зглянувшись на подвиг його та змилостивившись над розтрощеним його життям, не пошле йому милість Свою та не дасть йому сильних спонукань83 зустріти й витерпіти розпалені стріли ворога. Така премудрість, що подається від Бога; такий мудрий хворий, що не втрачає надії своєї. Краще бути нам засудженим за деякі справи, а не за залишення всього. Тому-то авва Мартініан вмовляє не знемагати від безлічі подвигів, від різноманітних і частих сварок на шляху правди, не повертатися назад і не поступатися ворогові перемоги над собою якимось ганебним для нас чином. Бо, як якийсь чадолюбивий батько, в чинному і стрункому порядку, говорить він таке:

Порада преподобного Мартініана

“Якщо ви, чада, справді подвижники, які прагнуть чеснот, і є у вас душевне піклування, то забажайте розум ваш представити Христу чистим і робити справи Йому угодні. Бо неодмінно повинно вам витримати за це всіляку боротьбу, що її піднімають природні пристрасті, потяг світу цього, постійна та безперервна злість демонів, з якою зазвичай нападають на вас, і з усіма їхніми зловмисними хитрощами. Не бійтеся, що жорстокість брані безперервна і тривала; не вагайтеся від довготривалості боротьби; не слабшайте і не тремтіть від ворожих ополчень; не впадайте в безодню безнадійності, якщо, можливо, і трапиться вам на якийсь час наскочити і згрішити. Але якщо і потерпите що-небудь у цій великій брані, будете вражені в обличчя і уражені, це нітрохи не перешкодить вам прагнути до доброї вашої мети. Паче ж перебувайте в обраному вами діланні й досягайте цієї жаданої й похвальної якості, тобто щоб опинитися в брані твердими, непереможеними, обагренними кров’ю виразок своїх, і жодним чином не припиняйте боротьби зі своїми супротивниками”.

Такі повчання великого старця. Не треба вам слабшати або знемагати через сказане вище84. Горе ж тому ченцеві, який бреше обітниці своїй і, зневажаючи совість свою, подає руку дияволові, щоб той піднявся проти нього у вигляді будь-якого малого або великого гріха, і який не може знову стати перед обличчям ворогів своїх скрушеною частиною душі своєї. З яким обличчям постане він перед Суддею, коли, досягнувши чистоти, друзі його зустрінуть один одного – ті самі, з якими, розлучившись у дорозі своїй, пішов він стежкою погибелі, втратив і ту відвагу, яку мають перед Богом преподобні, і ту молитву, що йде з чистого серця, підноситься горі понад Ангельські Сили й нічим не забороняється, поки не отримає проханого в ній і з радістю не повернеться до тих вуст, хто її промовив? І найстрашніше те, що, як тут він розлучився з ними в дорозі своїй, так і його розлучить з ними Христос того дня, коли світла хмара понесе на хребті своєму тіла, що сяють чистотою, і поставить у брамі небесній. Бо через те саме, що тут уже засуджено справи їхні, “не воскреснуть нечестиві на суд, а грішники – на раду праведних” (Пс. 1:5) у воскресіння суду.

* * *

Міцності сил.

Заради різних браней.

Слово 8. Про зберігання і спостереження себе від людей розслаблених і недбайливих; про те, що від зближення з ними запановує в людині недбальство й розслаблення, і вона сповнюється всілякою нечистою пристрастю, – і про збереження себе від близькості з юними, щоб розум не осквернився непотрібними помислами…

Хто забороняє устам своїм обмовляти, той зберігає серце своє від пристрастей. А хто зберігає серце своє від пристрастей, той щогодини бачить Господа. У кого думка завжди про Бога, той проганяє від себе демонів і викорінює насіння їхньої злоби. Хто щогодини назирає за своєю душею, у того серце звеселяється одкровеннями. Хто зір розуму свого зосереджує всередині себе самого, той бачить у собі зорю Духа. Хто ухилився від усякого паріння розуму, той бачить Владику свого всередині серця свого. Якщо любиш чистоту, за якої можна побачити Владику всіляких, то ні на кого не нарікай і не слухай того, хто нарікає на брата свого. Якщо інші сперечаються при тобі, замкни вуха і біжи звідти, щоб не почути тобі виразів гнівних і не померла душа твоя, позбувшись життя. Серце роздратоване не вміщує в собі таємниць Божих; а лагідне і смиренномудре є джерело таємниць нового віку.

Ось, якщо будеш чистий, то всередині тебе небо, і в собі самому побачиш Ангелів і світло їхнє, а з ними і в них і Владику Ангелів. Кого хвалять справедливо, той не терпить шкоди. Але якщо втішна для нього похвала, то безкорисливий він творець. Скарб смиренномудрого всередині нього, і це – Господь. Той, хто спостерігає за язиком своїм, довіку не буде ним обкрадений. Вуста мовчазні тлумачать таємниці Божі, а швидкий на слова віддаляється від Творця свого. Душа доброго сяє паче сонця і щогодини звеселяється баченням Божественних одкровень. Хто піде за тим, хто любить Бога, той збагатиться таємницями Божими; а хто піде за несправедливим і гордовитим, той віддалиться від Бога і ненависний буде друзями своїми. Мовчазний язиком у всій зовнішності своїй набуває смиренному іншу чинність, і він без зусиль візьме гору над пристрастями. Пристрасті викорінюються і втікають від них безперестанним зануренням думки в Бога. Це меч, що умертвляє їх. Як за безмовної тиші чуттєвого моря носиться і плаває дельфін, так і за безмовності й утихомирювання дратівливості та гніву в морі серцевому, у всякий час, на радість серця, носяться в ньому таємниці й Божественні одкровення.

Хто бажає бачити Господа всередині себе, той докладає зусилля очищати серце своє невпинним пам’ятанням про Бога, і таким чином, за світлості очей розуму свого, щогодини буде він бачити Господа. Що буває з рибою, що вийшла з води, те буває і з розумом, який виступив з пам’яті про Бога і ширяє в пам’яті про світ. Скільки людина віддаляється від співбесіди з людьми, стільки ж удостоюється відважного розумом своїм співбесіди з Богом, і якою мірою відтинає від себе розраду світу цього, такою ж мірою удостоюється радості Божої про Духа Святого. І як гинуть риби від нестачі води, так розумні рухи, що виникають від Бога, зникають у серці ченця, який часто звертається і проводить час із людьми мирськими.

Мирянин, який бідує і злостраждає у справах мирських і життєвих, кращий за ченця, який злостраждає і в мирських справах проводить час. Хто з полум’яною ревністю вдень і вночі шукає Бога в серці своєму і викорінює в ньому поразки, що бувають від ворога, той страшний демонам і жаданий до Бога й Ангелів Його. У чистого душею уявна область усередині нього; сонце, що сяє в ньому, – світло Святої Трійці; повітря, яким дихають мешканці області цієї, – Утішний і Всесвятий Дух; ті, що сидять із ним, – святі й безтілесні природи; а життя, і радість, і радість їхні – Христос, світло від світла – Отця. Такий і баченням душі своєї щогодини тішиться, і дивується красі своїй, яка справді у стократ блискучіша за світлість сонячну. Це – Єрусалим і Царство Боже, всередині нас сокровенне, за Господнім словом (Лк. 17:21). Область ця є хмара Божої слави, в яку тільки чисті серцем ввійдуть побачити обличчя свого Владики і осяяти розуми свої променями Владичного світла.

А хто дратівливий, хто гнівливий, хто славолюбний, хто жадібний, хто корисливий, хто обжерливий, хто поводиться з мирянами, хто хоче, щоб виконувалася власна його воля, хто запальний і сповнений пристрастей, – усі такі перебувають у такому самому сум’ятті, як ті, хто воює вночі, і відчувають пітьму, перебуваючи за межами царини життя і світла. Бо область ця становить долю добрих, смиренномудрих, які зробили серця свої чистими. Людина не може побачити краси, яка всередині неї, поки не знехтує всякою красою поза нею і не знечестить її. Вона не може підвести погляду прямо до Бога, поки не зречеться зовсім від світу. Хто принижує і применшує самого себе, того упремудрить Господь. А хто сам себе вважає премудрим, той відпадає від Божої премудрості. Якою мірою язик утримується від багатоголосся, такою осяюється розум до розрізнення думок, а багатоголоссям бентежиться і найрозумніший розум.

Хто зубожіє в мирському, той збагатиться в Бозі; а друг багатих зубожіє Богом. Хто цнотливий, смиренномудрий, гребує вільністю в словах і вигнав із серця дратівливість, той (упевнений я в цьому), щойно стане на молитву, бачить у душі своїй світло Святого Духа і радіє у сяйвам осяяння світлом Його, і радіє баченням слави цього осяяння та зміною своєю до уподібнення до цієї слави. Немає іншого діяння, яке б могло скидати так полки нечистих демонів, як бачення в Бозі.

Дехто з отців розповідав мені таке: “Одного дня сидів я, і розум мій був полонений видіннями. А коли прийшов я до тями, міцно зітхнув. А біс, що стояв проти мене, щойно почув це, злякався і, як би зжертий якоюсь блискавкою, закричав від нужди і як би гнаний кимось, віддався втечі”. Блаженний, хто пам’ятає про свій відхід із цього життя й утримується від прив’язаностей до насолод світу цього, бо багаторазово збільшене блаженство отримає під час відходу свого, і не збідніє для нього блаженство це. Він є народжений від Бога; і Святий Дух – годувальник його; з лона Духа смокче він життєдайну поживу і, на радість свою, відчуває сморід Його. А хто прив’язаний до мирського, до світу і до заспокоєння його, хто любить бесіду зі світом, той втрачає життя, і мені нема чого сказати про нього; залишається тільки з воланням плакати невтішним плачем, який розтрощить серця тих, хто чує цей плач.

Ті, що перебувають у темряві, піднесіть голови свої, нехай осяються світлом обличчя ваші! Вийдіть з-під влади мирських пристрастей, нехай вийде в посередництво вам Світло, що є від Отця, і служителям Таємниць Своїх нехай накаже розв’язати пута ваші, щоб слідами Його прямувати вам до Отця. На жаль! Чим ми пов’язані і що нам перешкоджає бачити славу Його? О, якби розірвалися узи наші, і нам, шукаючи, знайти Бога нашого! Якщо хочеш знати людські таємниці і не досяг ще до того, щоб дізнатися по духу, – дізнаєшся за промовами, способом життя і розпорядком кожного, якщо ти мудрий. Хто чистий у душі й невинний у способі життя, той завжди з цнотливістю вимовляє слова Духа і відповідно до міри свого розуміння міркує і про Божественне, і про те, що в ньому самому. А в кого серце розтрощене пристрастями, у того ними ж і язик приводиться в рух. Якщо стане він говорити і про духовне, то буде міркувати під впливом пристрасті, щоб у неправді здобути перемогу. Мудрий помічає таку людину при першій зустрічі, і чистий відчуває її сморід.

Хто душею і тілом відданий завжди марнослів’ю і ширянням розуму, той блудник; хто погоджується і бере співучасть із ним у цьому, той перелюбник; і хто спілкується з ним, той ідолослужитель. Дружба з юними є блуд, яким гребує Бог. До пом’якшення такої людини немає пластиру. А хто всіх однаково любить за співчуттям і без розрізнення, той досяг досконалості. Юний, слідуючи за юним, змушує розважливих плакати і ридати за них; старець же, слідуючи за юним, набуває пристрасть, яка смердючіша за пристрасть юних. Хоч би й про чесноти міркував він з юними, але серце його уражене. Юний, якщо він смиренномудрий і мовчазний, якщо чистий серцем від заздрості й дратівливості, віддаляється від усякої людини й уважний до себе, то скоро розуміє пристрасті недбайливого старця. А якщо старець неоднаково прихильний до старця і до юного, то всіма силами старайся з таким не мати спілкування, але паче віддаляйся від нього.

Горе недбайливим, які вдають і під зовнішністю чистоти живлять власні свої пристрасті. Хто досяг сивини в чистоті помислів, у доброму житінні й у стриманості язика, той тут ще насолоджується насолодою плоду пізнання85, а під час відходу свого від тіла приймає Божу славу.

Ніщо не охолоджує так вогню, що вдихається в серце ченця Святим Духом до освячення душі, як поводження з людьми, багатоголосся та будь-яка розмова, окрім розмови з чадами Таїн Божих, яка сприяє збільшенню пізнання Божого та зближенню з Богом, тому що така бесіда сильніше від усіх чеснот будить душу до того86 життя, викорінює пристрасті та присипляє кепські помисли. Не набувай собі друзів і товаришів, крім таких87, щоб не покласти спотикання душі своїй і не ухилитися тобі від шляху Господнього. Нехай звеличиться в серці твоєму любов, що з’єднує і сполучає тебе з Богом, щоб не полонила тебе любов мирська, якій причина і кінець – тління. Перебування і поводження з подвижниками – тих і інших збагачує таємницями Божими. А любов до недбайливих і ледачих робить, що, віддавшись спільно парінню розуму, вони наповнюють черево до пересичення і без міри. Такому неприємними здаються страви без друга його, і каже він: “Горе тому, хто їсть хліб свій на самоті, бо не солодкий йому буде”. І вони запрошують один одного на бенкети і платять цим один одному, як найманці. Геть від нас, ці мерзенні відносини, це непристойне і нечестиве проведення часу! Біжи, брате, від тих, хто звик до подібних справ, і ніяк не погоджуйся їсти разом із ними, хоч би трапилася тобі й потреба, бо трапеза їхня мерзенна, при ній прислужують біси; друзі нареченого-Христа не куштують її.

Хто часто влаштовує бенкети, той працівник блудного демона88 і оскверняє душу смиренномудрого. Простий хліб із трапези непорочного очищає душу того, хто їсть, від усякої пристрасті. Смерд від трапези обжерливого – велика кількість страв і печива. Божевільний і безглуздий притягується до неї, як пес до м’ясної крамниці. Трапеза того, хто перебуває завжди в молитві, солодша від усяких пахощів від мускусу і пахощів від світу; боголюбивий жадає її, як безцінного скарбу.

З трапези тих, хто постує, хто перебуває в пильнуванні і трудиться за Господа, запозичуй собі ліки життя і збуди від омертвіння душу свою. Бо серед них, освячуючи їх, лежить Улюблений, і гіркоту страждання89 їхнього перетворює на несповідувану насолоду Свою; духовні ж і небесні служителі Його осяяють їх і святі їхні страви. І я знаю одного з братії, який ясно бачив це власними своїми очима. Блаженний, хто затулив собі вуста від усякого сластолюбства, що відлучає його від Творця. Блаженний, кому їжею є Хліб, що зійшов з неба і дарував життя світу. Блаженний, хто на полі своєму побачив Зрошення життя, що з милосердя виходить із надр Отчих, і до Нього звів око. Бо, коли вип’є Його, звеселиться і процвіте серце його, і буде в веселощах і радості. Хто в їжі своїй побачив Господа свого, той ховається від усіх і один причащається Його, не вступаючи в спілкування з негідними, щоб не стати їхнім співпричасником і не залишитися без осяяння променем Господнім. А в кого в їжу домішана смертоносна отрута90, той не може куштувати її з приємністю без друзів своїх. Той – вовк, що пожирає мертвечину, хто вступає в дружбу заради власного свого черева. Яка ненаситність у тебе, нерозумний, хочеш наповнити черево своє за трапезою недбайливих, де душа твоя сповнюється всякої пристрасті! Цих застережень достатньо для тих, які можуть приборкувати черево.

Вельми солодкий сморід пісника, і зустріч із ним звеселяє серця розважливих; а на обжерливого від поводження з пісником нападає страх, і він вживає всіх заходів не їсти з ним.

Люб’язний Богові спосіб життя стриманого, тоді як сусідство його вельми важке для любостяжательного. Мовчазний багато вихваляється у Христа; але не буде приємним наближення його тим, яких біси вловили пристрастю до забав і паріння розуму. Хто не любить смиренномудрого і лагідного, окрім гордовитих і лихослівних, які далекі від його діяння?

Хтось розповідав мені з власного свого досвіду: “У які дні маю я бесіду з ким-небудь, в ті з’їдаю по три або по чотири сухарі на день, і якщо стану примушувати себе до молитви, то розум мій не має дерзновення до Бога, і не можу спрямувати до Нього думки. Коли ж розлучуся зі співрозмовниками на безмовність, у перший день примушую себе з’їсти півтора сухаря, у другій – один, а як скоро утвердиться розум мій у безмовності, посилююся з’їсти один цілий сухар, і не можу; розум же мій невпинно з дерзновенням розмовляє з Богом, хоча й не примушую його до того, і світлозарність Божества, не зменшуючись, осяює мене, і вабить мене бачити красу Божественного світла й веселитися нею. Якщо ж під час безмовності трапиться комусь прийти і говорити зі мною хоча б одну годину, неможливо мені тоді не додати їжі, не залишити чогось із правила, не розслабитися розумом до споглядання іншого світла”. Ось бачите, браття мої, які прекрасні й корисні терпіння й усамітнення, яку силу і яку зручність приносять подвижникам. Блаженний, хто заради Бога перебуває в мовчанні і наодинці їсть хліб свій, тому що завжди він розмовляє з Богом. Йому слава і держава нині, і завжди, і навіки! Амінь.

* * *

Духовного.

Духовної.

Тобто тих, які суть чада Таїн Божих.

Виконавець плотської похоті.

Зрозуміло, праця посту і подвигу.

Гріховний.

Слово 9. Про чин і статут новоначальних і про те, що личить їм

Ось цнотливий і люб’язний Богові чин – не звертати очей туди й сюди, але простягати завжди погляд уперед; не марнувати, а говорити тільки необхідне потрібне; задовольнятися вбогим одягом для задоволення тілесних потреб; користуватися наїдками, що підтримують тіло, а не для обжерливості: їсти всього потроху, не нехтувати одним, а інше обирати й цим одним охоче наповнювати чрево, а решту ж відкидати91. Вище всякої чесноти розсудливість. Вина ж, коли немає з тобою друзів або не маєш хвороби чи занепаду сил, не їж. Не переривай мови, коли говорить інший; і не відповідай, як невіглас, але будь твердий92, як мудрець. І де б не перебував ти, вважай себе меншим за всіх і служителем братії своїх. Ні перед ким не оголюй жодного члена свого; не наближайся ні до чийого тіла без необхідної причини. Не дозволяй, щоб і до твого тіла наближався хтось без важливої, як сказано, причини. Ухиляйся від зухвалості в промовах, як від смерті. І сну своєму придбай цнотливий чин, нехай не віддалиться від тебе сила, що охороняє тебе93. Де ти не спиш, нехай ніхто, якщо тільки можна, не бачить тебе. Ні перед ким не вивергай слини. Якщо, коли сидиш за трапезою, знайде на тебе кашель, відверни обличчя своє назад і так кашляй. Їж і пий із цнотливістю, як пристойно чадам Божим. Не простягай руки своєї, щоб із безсоромністю взяти що-небудь із запропонованого друзям твоїм. А якщо сидить із тобою мандрівник, раз і два запроси його скуштувати, і пропонуй трапезу благочинно, а не в безладді. Сиди чинно і скромно, не оголюючи жодного з членів своїх. Коли позіхаєш, затули вуста свої, щоб не бачили інші; бо, якщо втримаєш дихання своє, позіхання мине. Якщо входиш у келію настоятеля, або друга, або учня, бережи очі свої, щоб не бачили, що там є. Якщо ж спонукає до того помисел, будь уважний до себе, не слухайся його, і не роби цього. Бо хто безсоромний у цьому, той чужий чернечого образу і самого Христа, який дарував нам цей образ. Не звертай погляду на ті місця, в яких заховане начиння в келії друга твого. Тихо відчиняй і зачиняй двері у себе і у друга свого. Ні до кого не входь раптово, але постукавши ззовні і випросивши дозволу, потім вже увійди благоговійно.

Не будь квапливий у ході своїй без необхідної потреби, що змушує поспішити. Усім будь слухняний у всякій добрій справі, тільки не йди за любостяжательнимі, або сріблолюбцями, або миролюбцями, нехай не виявиться послух твій справою диявольською. Розмовляй з усяким лагідно, дивись на всякого цнотливо, нічиїм обличчям не насичуй очей своїх. Йдучи дорогою, не випереджай старших за тебе. А якщо друг твій відстав, відійшовши трохи вперед, почекай його. Хто не так чинить, той нерозумний і уподібнюється свині, якій немає закону. Якщо друг твій почне розмову з ким-небудь з тих, хто зустрівся, зачекай його і не квап його. Здоровий хворому нехай завчасно скаже: зробимо, що потрібно.

Нікого не викривай у якому б то не було проступку, але себе вважай у всьому відповідальним і винним у гріхах. Усяку низьку справу робити зі смиренномудрістю не відмовляйся і не ухиляйся. Якщо змушений засміятися, не виставляй назовні зубів своїх. Якщо змушений говорити з жінками, відверни обличчя від зору їхнього і так розмовляй з ними. А від черниць, від зустрічі і розмов з ними і від споглядання їх віддаляйся, як від вогню і як від сітки диявольської, щоб у серці своєму не остудити тобі любові до Бога і не заплямувати серця свого тиною пристрастей. Якщо вони і сестри тобі по плоті, стережися від них, як від чужих. Остерігайся зближення зі своїми, щоб серце твоє не охололо в любові Божій. Вільного поводження і співбесіди з юними уникай, як дружби з дияволом. Одного май співрозмовника і співтаємника – того, хто боїться Бога і завжди уважний до себе самого, бідний у хатині своїй, але багатий таємницями Божими. Приховуй від усякого свої таємниці, діяння і брані. Ні перед ким, крім крайньої потреби, не сиди з відкритою головою94. З цнотливістю приступай до виконання необхідної потреби, ніби соромлячись Ангела, який тебе береже, і роби справу зі страхом Божим, і примушуй себе до самої смерті, хоча б і неприємно було це серцю твоєму.

Краще тобі прийняти смертоносну отруту, ніж їсти разом із жінкою, хоча це буде мати або сестра твоя. Краще тобі жити разом зі змієм, ніж спати і лежати під одним покровом разом з юним, хоча буде це брат твій по плоті. Якщо йдеш дорогою і скаже хто зі старших тобі: “Іди, будемо співати”, послухайся його. А якщо не скаже цього, язиком мовчи, серцем же славослов Бога. Нікому ні в чому не опирайся, ні з ким не сварися, не бреши, не клянися ім’ям Господа Бога твого. Будеш зневажати, сам не зневажай. Будеш скривджений, сам не скривджуй. Нехай краще гине тілесне разом із тілом, тільки б не зазнало шкоди щось душевне. Ні з ким не входь у суд, а незаслужено засуджений – терпи. Не полюби душею своєю чогось мирського, але підкоряйся ігуменам і начальникам, а від близьких стосунків із ними утримуйся, бо це мережа, що ловить недбайливих на погибель.

Тобі, обжерливий, що намагається догодити череву своєму, краще вугілля вогняне ввергнути в утробу свою, ніж печіння правителів і начальників. На всіх виливай милість і від усіх будь принижений. Оберігай себе від багатоголосся, бо воно вгашає в серці уявні рухи, що бувають від Бога. Як лева, що кидається на всіх, уникай міркувань про догмати: не сходися для цього ні з вихованцями Церкви, ні з чужими. Не проходь і стогнами гнівливих або сварливих, щоб серце твоє не сповнилося дратівливості й душею твоєю не запанувала темрява спокуси. Не живи разом із гордовитим, нехай не буде дієвість Святого Духа забрана від душі твоєї, і нехай не стане вона житлом усякої лукавої пристрасті. Якщо ж дотримаєшся ти, людино, цих запобіжних заходів і будеш завжди займатися богодумством, то душа твоя справді побачить у собі світло Христове і не потьмяніє на віки вічні. Христу слава і держава навіки! Амінь.

* * *

Слова “інше ж відмітати” доповнені з давнього слов’янського перекладу.

В приборканні язика.

Ангел Хранитель.

Точніше: “без накидки”.

Слово 10. Розповіді святих мужів, їхні преподобні вислови та чудесне житіє

Одного дня пішов я в келію до одного святого брата і через неміч свою приліг у нього на одному місці, щоб походив він за мною заради Бога, бо знайомих у мене нікого там не було. І бачив я, як цей брат встає вночі завчасно і має звичай приходити на правило до братії. Досить часу він віршував і раптом на весь той час, доки тривало це з ним, полишав правило, падав на обличчя своє і до ста чи більше разів із палкістю, яку запалювала в серці його благодать, бив головою в землю. Після цього вставав, цілував хрест Владичний, знову робив уклін, і цілував той самий хрест, і знову падав на обличчя своє. І такого звичаю дотримувався він усе життя, так що неможливо зобразити мені числом безлічі його колінопреклонінь. Та й хто був би в змозі порахувати поклони цього брата, які клав він щоночі? Разів двадцять зі страхом і палкістю, з любов’ю, розчиненою благоговінням, цілував він хрест і знову починав вірш, а іноді від великого спалаху помислів, що розпалювали його палкістю своєю, коли не міг терпіти розпалювання цього полум’я, перемагає радість і вигукує, бо не може втриматись. Тому багато дивувався я благодаті цього брата, і подвигу, і тверезості його в справі Божій. Вранці ж, після першої години, коли сідав він за читання, ставав подібним до людини полоненої, і протягом кожної глави, яку він читав, неодноразово падав на обличчя своє, і на багатьох віршах підносив руки свої до неба, і славословив Бога. Від роду ж йому був сороковий рік. Вживав він і їжу в дуже малій кількості, і дуже суху. І оскільки понад міру і силу робив часті примуси тілу своєму, то здавався подібним до тіні, чому жалість збуджувала в мені знемогу обличчя його, яке так змарніло від багатої неїдимості, що в ньому не було і двох перстів. І нерідко казав я йому: “Пожалій і себе, брате, у подвигу своєму, і це добре житіє, яке здобув ти; не сплутай і не порви цього, подібного до духовного ланцюга, житія твого, і через бажання додати трохи праці не загуби й не зупини зовсім перебіг шляху свого. Їж у міру, щоб не втратити можливості їсти; не простягай ноги своєї понад силу, щоб не стати зовсім нездатним до справи”. Був же він милостивий, вельми скромний, і милість надавав з благодушністю.

Чистий за вродженими якостями, готовий на розраду, мудрий за Богом, усіма любимий був за чистоту свою і за благодушність. З братією ж, коли мали в ньому потребу, нерідко працював дня по три і по чотири і тільки до вечора йшов у свою келію, тому що майстерний був і у всякому служінні. Коли ж набував щось, хоча мав у тому потребу, з великої поваги своєї до великих і малих, не міг сказати95, що не має того. І навіть коли працював із братією, то здебільшого робив це нібито з поваги і примушував себе, не знаходячи для себе задоволення у виходах із келії. Таким було житіє і навернення96 іншого справжнього чудового брата. Богу ж нашому нехай буде слава навіки! Амінь.

* * *

Тому, хто просить.

З іншими.

Слово 11. Про старого старця

Іншим разом знову пішов я до одного старого, прекрасного й доброчесного старця. Він вельми любив мене, і був, хоча невіглас у слові, але освічений веденням і глибокий серцем, і говорив, що навіювала йому благодать; не часто виходив він зі своєї келії, хіба що тільки на святі служби; був уважний до себе і жив у безмовності. Одного разу сказав я йому: “Прийшов мені, отче, помисел піти в недільний день на церковну паперть, сісти там і рано вранці їсти, щоб кожен, хто входить і виходить, побачивши мене, принизив”. На це старець відповів мені так: “Писано, що всякий, хто робить спокусу мирянам, не побачить світла. А ти нікому не відомий у цій стороні, житія твого не знають, будуть же казати, що ченці з ранку їдять; особливо97 же браття тут новоначальники й немічні у своїх помислах; багато хто з них, маючи віру до тебе й користуючись від тебе, щойно побачать, що зробив ти це, зазнають шкоди. Стародавні отці робили так, з причини багатьох скоєних ними чудотворінь і з причини честі, яку вони отримували, та прославляючи їхнє ім’я, і робили це, щоб піддати себе безчестю, приховати славу житія свого і усунути від себе причини до гордині. А тебе що змушує вчинити подібним до цього чином? Хіба не знаєш, що всякому життю свій чин і свій час? Ти не маєш такого чудового житія і такого імені, а живеш, як і інші браття. Ти собі не принесеш користі, а іншому зашкодиш. До того ж така дія корисна не всім, але одним досконалим і великим, тому що в цьому98 є дозвіл почуттів99. А тим, хто досяг тільки середини, і новоначальним вона шкідлива, тому що такі мають потребу в більшій обережності й у підпорядкуванні почуттів. Старці вже пережили час обережності, отримують користь, з чого тільки захочуть. Бо недосвідчені купці у великих оборотах великі завдають собі збитків, а в маловажних оборотах скоро йдуть з успіхом уперед. І знову, як сказав я, усякій справі свій порядок, і всякому роду життя відомий час. Хто завчасно починає, що понад його міру, той нічого не здобуває, а посилює тільки собі шкоду. Якщо жадано тобі це, з радістю терпи те безчестя, яке з Божого погляду, а не з твоєї волі спіткає тебе, і не бентежся, не питай ненависті до того, хто безчестить тебе”.

Була в мене одного разу ще бесіда з цим розсудливим чоловіком, який скуштував плоду з древа життя за труди, понесені ним з ранньої юності до вечора старості своєї. І, давши мені багато уроків чесноти, говорив він ще так: “Усяка молитва, в якій не обтяжувалося тіло і не сумувало серце, ставиться в один ряд із недоношеним плодом утроби, тому що така молитва не має в собі душі”, – і ще говорив мені: “Людині любопримхливій, яка хоче поставити на своєму слові, лукавій розумом і безсоромній у почуттях своїх, нічого не дай, і в неї зовсім нічого не бери, щоб тобі не віддалити від себе чистоту, набуту великими зусиллями, і не наповнити серця свого темрявою і збентеженням”.

* * *

Не повинно цього робити тому, що браття…

Тобто в такій дії.

Свобода користування почуттями, навченими в добрі.

Слово 12. Про іншого старця

Пішов я колись у келію до одного з отців. Святий же нечасто кому відчиняв двері. Але, як тільки побачив у вікно, що йду я, сказав мені: “Чи хочеш увійти?” – і я відповідав: “Так, чесний отче”. Після ж того, як увійшов я, звершив молитву, сів, і багато про що ми поговорили, наостанок запитав я його: “Що мені робити, отче? Інші приходять до мене, і я нічого не здобуваю, і ніякої не отримую користі з бесіди з ними, але соромлюся сказати їм: не ходіть. Навіть перешкоджають вони мені нерідко виправляти звичайне правило, і тому сумую”. На це відповів мені блаженний оний старець: “Коли прийдуть до тебе такі любителі неробства, як скоро посидять небагато, зроби їм вигляд, що хочеш стати на молитву, і тому, хто прийшов, скажи з поклоном: “Помолимося, брате, тому що настав уже для мене час правила, і не можу порушити його, важко мені робиться, коли хочу виконати його в іншу годину, і це буває для мене причиною збентеження, і без крайньої будь-якої потреби не можу залишати правила. А тепер немає необхідності, щоб скасована була моя молитва”. І не відпускай його без того, щоб не молився з тобою. Якщо скаже: “Молись, а я піду”, – зроби йому уклін і скажи: “Любові заради сотвори зі мною хоча цю одну молитву, щоб мені була користь від молитви твоєї”. – І коли станете, продовжи молитву твою навіть понад те, як звик ти робити. Якщо так будеш чинити з ними, щойно прийдуть до тебе, то, дізнавшись, що не потураєш їм і не любиш неробства, не наблизяться й до місця того, про яке почують, що ти там.

Тому дивись, щоб тобі через лицемірство не розорити справи Божі. Якщо ж зустрінеться хтось із отців або збентежений мандрівник, то побути з таким вменіться тобі замість найдовшої молитви. Але якщо мандрівник буде один з любителів марнослів’я, то заспокой його по можливості і відпусти з миром”.

Один з отців сказав: “Дивуюся, чуючи, що деякі в келіях своїх займаються рукоділлям і можуть без упущення здійснювати правило своє і не бентежитися”. Вирік же гідне здивування слово: “Правду кажучи, якщо виходжу за водою, то відчуваю замішання у своєму звичаї і в порядку іншого і зустрічаю перешкоду для вдосконалення своєї розважливості “100.

* * *

100

Тобто в справі міркування своїх помислів.

Слово 13. Про запитання одного брата

Той самий старець запитав одного разу деякий брат: “Що мені робити? Нерідко буває в мене якась річ, в якій маю потребу або через неміч, або у справі, або з іншої якоїсь причини, і без цієї речі не можу жити в мовчанні, але бачу, що хто-небудь має в ній потребу, і, подоланий жалем, віддаю йому цю річ, а часто роблю це і тому, що буваю кимось проханий. Бо змушують мене до того і любов, і заповідь, і поступаюся, що самому мені потрібно. А потім потреба для мене цієї речі робить, що впадаю в занепокоєння і збентеження помислів; і це відволікає мій розум від піклування про мовчання, іноді навіть буваю змушений залишити мовчання і йти шукати тієї ж речі. Якщо ж дістає терпіння не виходити з безмовності, то буваю у великій скорботі і в сум’ятті помислів. Тому не знаю, що обрати мені: чи для заспокоєння брата свого робити те, що розсіює мене і припиняє мою безмовність, чи зневажати прохання і перебувати в безмовності?”

На це старець відповів і сказав: “Якщо милостиня, або любов, або милосердя, або будь-що, що шанується зробленим для Бога, перешкоджають твоїй мовчанці, звертають твій погляд на світ, ввергають тебе в турботу, затьмарюють у тобі пам’ятання про Бога, переривають молитви твої, творять у тобі сум’яття та безладдя думок, роблять так, що ти припиняєш займатися Божественним читанням, залишаєш цю зброю, яка позбавляє від ширяння розуму, послаблюють обережність твою, роблять так, що, будучи досі зв’язаним, починаєш ходити вільно і, вступивши в усамітнення, повертаєшся в суспільство людей, пробуджують на тебе поховані пристрасті, дозволяють стриманість почуттів твоїх, воскрешають для світу тебе, померлого світові, від ангельського ділання, про яке в тебе єдина турбота, низводять тебе й ставлять на боці мирян, – то нехай загине така правда! Бо виконувати обов’язок любові, приносячи заспокоєння тілесне, є справою для людей мирських, а якщо й ченців, то недостатніх, які не перебувають у мовчанні, або таких, у яких мовчанка з’єднана з одностайним гуртожитком, які безперестанку і входять, і виходять. Для таких це є справа прекрасна і гідна подиву.

А тим, які справді обрали для себе відлюдництво від світу і тілом, і розумом, щоб установити думки свої у відокремленій молитві, в омертвінні для всього скороминущого, для зору мирських речей і для пам’ятання про них, – таким не личить служити Христові діяльністю чогось тілесного й правдою справ явних (щоб ними виправдатися), але, за словом апостола, умертвінням удів своїх, “яже на землі” (Кол. 3:5), належить приносити Христу чисту і непорочну жертву помислів як перший плід обробітку самих себе і тілесну скорботу в терпінні небезпек, заради майбутньої надії. Бо житіє чернече рівночесне ангельському. І не личить нам, залишивши небесне ділання, триматися житейського”. Богу ж нашому слава навіки! Амінь.

Слово 14. Про одного брата, якого докоряли

Одного разу докоряли якогось брата за те, що він не подав милостині, і він зухвало й гордо відповідав тому, хто докоряв йому: “Ченцям не зобов’язано подавати милостиню”. Але той, хто дорікнув йому, заперечив йому: “Видно і видно того ченця, якому не зобов’язано подавати милостиню. Бо не зобов’язаний той, хто з відкритим обличчям може сказати Христу, як написано: “Ось, ми залишили все, і слідом за Тобою йдучи” (Мф. 19:27), тобто хто нічого не має на землі, не займається тілесним, не думає ні про що видиме, не дбає про будь-яке надбання, але, якщо хтось і дає йому що, бере тільки необхідне для потреб, а що понад потреби, ставить те ні на що й живе точнісінько як птах. Такому не поставлено в обов’язок подавати милостиню. Бо як може давати іншому з того, від чого вільний сам? Але хто зайнятий справами життєвими, власними своїми руками працює і сам бере в інших, той тим більше зобов’язаний подавати милостиню. І якщо не дбати йому про милостиню, то немилосердя це є противлення Господній заповіді. Бо якщо хто не наближається до Бога потаємно101 і не вміє служити Йому духом, але не дбає і про справи явні, які можливі для нього, то яка ще буде в такого надія здобути собі життя? Такий нерозумний”. Інший старець сказав: “Дивуюся тим, які бентежать себе в справі безмовності, щоб інших заспокоїти в тілесному”. І ще говорив: “Не треба нам до справи безмовності домішувати піклування про будь-що інше: усяка ж справа нехай буде вшанована на своєму місці, щоб поведінка наша не мала в собі змішання102. Бо хто має піклування про багатьох, той раб багатьох. А хто залишив усе і дбає про влаштування душі своєї, той – друг Божий. Дивись, тих, хто подає милостиню і у ставленні до ближніх виконує любов задоволенням потреб тілесних, їх у світі багато; а творці цілковитої і прекрасної мовчанки, зайняті Богом, ледь знаходять і рідкісні. Хто ж із тих, хто подає у світі милостиню або дотримується правди в тому, що стосується тіла, міг досягти хоча б одного з тих обдарувань, яких бувають сподобляемими від Бога ті, хто перебуває в безмовності?” І ще сказав він: “Якщо ти мирянин, то проводь час у заняттях добрими мирськими справами. А якщо ти чернець, то прослався справами, якими відрізняються ченці. Якщо ж маєш намір ти займатися тим і іншим, то втратиш те й інше103. Справи ченця такі: свобода від тілесного104, у молитвах тілесна праця і безперестанна сердечна пам’ять про Бога. Суди ж сам, чи можна тобі без цих справ задовольнятися мирськими чеснотами?”

Запитання. Чи не може чернець, який злостраждає в безмовності, придбати два види занять, тобто думати про Бога і мати в серці іншу турботу?

Відповідь. Думаю, що той, хто має намір перебувати в безмовності, коли все залишить і буде піклуватися про свою одну душу, не зможе без упущення впоратися в справі безмовності, навіть якщо поставить себе поза життєвою турботою; а тим більше, якщо буде піклуватися і про інше. Господь залишив Собі у світі тих, хто працює Йому і дбає про чад Його, і обрав Собі таких, які служили б перед Ним. Бо не в земних тільки царів можна помічати відмінність чинів і бачити, що славнішими є ті, котрі завжди стоять перед обличчям царя й беруть участь у його таємницях, аніж ті, котрі займаються справами зовнішніми; але можна бачити те саме в справах Царя Небесного, а саме: якого дерзновення набули ті, яких повсякчасне перебування в молитві зробило співрозмовниками й таїнниками Його; якого сподобляються вони багатства і небесного, і земного, і якою мірою виявляють вони владу свою над усякою тварюкою, більше, ніж ті, хто служить Богові своїми статками й життєвими благами і вдовольняють Його творінням добрих справ, що також вельми важливо й прекрасно. Тому повинно нам брати за взірець не останніх, які ще недостатні в справах Божих, а тих подвижників і святих ратоборців, які прекрасно здійснили житіє своє, залишили все життєве і на землі обробляли Царство Небесне, одного разу назавжди відреклися від земного і простягнули руки до воріт небесних.

Чим догодили Богові стародавні святі, які проклали нам шлях цього житія? Іже у святих Іоанн Фівейський, цей скарб чеснот, це джерело пророцтва, чи тим догодив Богові, що в тілесних потребах спочивав братів усередині затвора свого, чи молитвою й безмовністю? Не сперечаюся, що і першим багато хто також догодив Богові, але менше тих, хто догодив молитвою і залишенням усього. Бо від тих, хто живе в безмовності і прославляється нею, є явна певна допомога братам їхнім. Розумію ж, що під час потреби допомагають вони нам словом або приносять за нас молитви. А що крім цього (якщо пам’ятання або піклування про що-небудь життєве таїться в серці тих, хто перебуває в безмовності), то це не справа духовної мудрості. Бо не тим, хто мовчить, а тим, хто живе поза безмовністю, сказано: “Віддайте бо кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мф. 22:21), тобто кожному своє, що ближньому, то ближньому, а що Боже, то Богові. Тим, які живуть в ангельському чині, тобто мають піклування про душу, не заповідано догоджати Богові чимось життєвим, тобто дбати про рукоділля або брати в одного і подавати іншому. Тому ченцеві не повинно мати піклування ні про що таке, що коливає і зводить розум його від предстояння перед лицем Божим.

Якщо ж хто, заперечуючи йому, згадає про божественного апостола Павла, що він працював власними своїми руками і подавав милостиню, то скажемо йому, що Павло один міг усе робити; ми ж не знаємо, щоб інший був Павло, подібно до нього здатний на все. Бо покажи мені іншого такого Павла, і повірю тобі. До того ж, що буває з Божого погляду, того не виставляй на вид для справ загальних. Бо інше є справа благовістя, а інше – діяльність безмовності. Ти ж, якщо маєш намір триматися безмовності, будь подібний до Херувимів, які не піклуються ні про що життєве. І не думай, що, крім тебе і Бога, є хтось інший на землі, про кого б піклуватися тобі, – як навчений ти раніше за тебе колишніми батьками. Якщо не озлобить хто власного серця свого, і не буде із зусиллям утримувати милосердя свого так, щоб стати далеким від піклування про все подільне, і заради Бога, і заради чогось життєвого, і не буде перебувати в одній молитві в певні на те часи, то не може він бути вільним від збентеження й турботи і перебувати в безмовності. Тому, коли прийде тобі думка подбати про що-небудь під приводом чесноти й тим збурити тишу, яка в тебе в серці, тоді скажи тій думці: “Прекрасний шлях любові, прекрасна справа милосердя заради Бога, але я заради ж Бога не хочу цього”. – “Зупинись, отче, – сказав один чернець, – заради Бога поспішаю за тобою”, і той відповів: “І я заради Бога біжу від тебе”. Авва Арсеній заради Бога ні з ким не розмовляв ні про користь душевну, ні про що інше. Інший заради Бога весь день говорив і приймав усіх мандрівників, які приходили; а він замість цього обрав мовчання і мовчання, і з цієї причини серед моря теперішнього життя розмовляв із Божественним Духом, і в найбільшій тиші перепливав його на кораблі безмовності, як ясно бачили це подвижники, які довідалися про це в Бога. І ось закон безмовності: замовкнути для всього. А якщо і в безмовності опинишся сповненим сум’яття і будеш бентежити тіло рукоділлями, а душу турботою про когось, то суди сам, яку проводиш тоді безмовність, піклуючись про багатьох, щоб догодити тим Богові? Бо соромно і сказати, нібито без залишення всього, без віддалення себе від усякого піклування можна досягти успіху в безмовному житії. Богу ж нашому слава!

* * *

101

Сокровенним діянням.

102

Двох образів житія.

103

Не встигнеш ні в тому, ні в іншому.

104

Піклування.

Слово 15. Про різні відмінності безмовності, про владу розуму і про те, наскільки владний розум збуджувати власні свої рухи в різних видах молитви, яку межу дано молитві самим єством, до якої межі молитва твоя вже не є молитвою, хоч те, що робиш, ти й називаєш молитвою…

Слава Тому, Хто рясно вилив дари Свої на людей! Він зробив, що і тілесні служать Йому в чині створінь безтілесних, і природу перстних сподобив промовляти про такі таємниці, а найбільше – людей грішних, подібних до нас, негідних і чути такі промови. Але Він, по благодаті Своїй, відчинив нам сліпоту серцеву до розуміння оних, з розгляду Писання і вчення великих отців. Бо внаслідок власного свого подвигу не спромігся я пізнати досвідом і тисячну частину того, що написав своїми руками, особливо ж у цьому творі, який запропоную для збудження й просвіти душ ваших і всіх тих, хто читає його, з тією надією, що, можливо, прокинуться й, жадаючи цього, почнуть ділання.

Інша справа – молитовна насолода, а інша – молитовне споглядання. Останнє такою мірою вище за перше, якою досконала людина вища за недосконалого отрока. Іноді вірші робляться солодкими в устах, і віршування одного вірша в молитві незліченно триває, не дозволяючи переходити до іншого вірша, і той, хто молиться, не знає насичення. Іноді ж від молитви народжується якесь споглядання, і перериває воно молитву вуст, і той, хто молиться в спогляданні, стає тілом бездиханним, прийшовши в захват. Такий стан називаємо ми молитовним спогляданням, а не виглядом чогось і образом, або мрійливою примарою, як кажуть нерозумні. І знову в цьому молитовному спогляданні є міра і відмінність обдарувань; і це ще молитва, бо думка ще не переступила туди, де немає вже молитви, в такий стан, що вищий за молитву. Бо рух язика і серця до молитви суть ключі, а що після цього, то вже є вхід у потаємні клітки. Тут нехай замовкнуть усілякі вуста, усілякий язик; нехай замовкне і серце – цей охоронець помислів, і розум – цей керманич почуттів, і думка – цей птах, який швидко парить і безсоромно птахається, і нехай припиниться всяке їхнє хитрування. Тут нехай зупиняться ті, хто шукає: бо прийшов Владика.

Слово 16. Про чисту молитву

Як уся сила законів і заповідей, які Богом дано людям, за словом отців, має межею чистоту серця, так усі роди й види молитви, якими тільки люди моляться Богові, мають межею чисту молитву. Бо і зітхання, і колінопреклоніння, і сердечні прохання, і найсолодші крики, і всі види молитви, як сказав я, мають межею чисту молитву і до неї тільки мають можливість простягатися. А від чистоти молитовної і до внутрішньої, щойно думка переступила цю межу, не матиме вона вже ані молитви, ані руху, ані плачу, ані влади, ані волі, ані прохання, ані прагнення, ані насолоди чимось з того, на що сподівається в цьому житті або в майбутньому віці. І тому після чистої молитви іншої молитви немає. До цієї тільки межі всякий молитовний рух і всі види молитви доводять розум владою свободи. Тому й подвиг у молитві. А за цією межею буде вже здивування, а не молитва; тому що все молитовне припиняється, настає ж якесь споглядання, і не молитвою молиться розум. Будь-яка, якого б то не було роду, здійснювана молитва відбувається за допомогою рухів; але як тільки розум входить у духовні рухи, не має там молитви. Інша справа – молитва, а інша – споглядання в молитві, хоча молитва і споглядання запозичують собі початок один в одному. Молитва є сіяння, а споглядання – збирання руків’їв [снопів], під час якого той, хто збирає, дивується незабутнім видовищем, як із малих і голих посіяних ним зерен раптом зросли перед ним такі гарні класи. І він у власному своєму діланні105 перебуває без усякого руху; тому що будь-яка здійснена молитва є молінням, що містить у собі або прохання, або подяку, або похвалу. Розглянь же уважніше, чи один із цих видів молитви, або прохання чого-небудь, буває, коли розум переступає свою межу і входить в цю область? Питаю ж про це того, хто відає істину. Але не у всіх ця розсудливість, а тільки в тих, які стали глядачами і служителями справи цієї або вчилися в таких батьків, і з вуст їхніх пізнали істину, і в цих і подібних до цих дослідженнях провели життя своє. Як із багатьох тисяч ледве знаходиться один, який виконав заповіді і все законне з малим недоліком і досяг душевної чистоти, так із тисячі хіба один знайдеться такий, що спромігся, з великою обережністю, досягти чистої молитви, розірвати цю межу й прийняти це таїнство; тому що чистої молитви ніяк не могло спромогтися багато людей, спромоглися ж вельми рідкісні, а той, хто досягнув того таїнства, що вже за цією молитвою, ледве, з благодаті Божої, перебуває і з роду в рід.

Молитва є благанням і піклуванням про що-небудь і бажанням чого-небудь, як-то: позбавлення від тутешніх або майбутніх спокус, або бажання спадщини батьків; благання – це те, чим людина здобуває собі допомогу від Бога. Цими рухами і обмежуються рухи молитовні. А чистота й нечистота молитви залежать від такого: як тільки в той самий час, коли розум готується принести один зі сказаних нами рухів своїх, домішується до нього якась стороння думка або занепокоєння про що-небудь, тоді молитва ця не називається чистою; тому що не від чистих тварин приніс розум на жертовник Господній, тобто на серце – цей духовний Божий жертовник. А якби хто згадав про цю, у отців звану духовною, молитву і, не зрозумівши сили отецьких висловів, сказав: “Ця молитва в межах молитви духовної”, то думаю, якщо точніше вникнути в це поняття, то хула буде, якщо якась тварюка скаже, нібито духовна молитва хоч трохи схиляється. Бо молитва, що схиляється, – нижча за духовну. Всяка ж духовна молитва вільна від рухів. І якщо чистою молитвою навряд чи хто молиться, то що сказати про молитву духовну? У святих отців було за звичаєм усім добрим рухам і духовним діянням давати іменування молитви. І не тільки отцям, а й усім, які просвічені баченням, зазвичай усяке прекрасне діяння ставити майже за одне з молитвою. Ясно ж, що інша справа – молитва, а інша – вчинені справи. Іноді цю, так звану духовну, молитву в одному місці називають шляхом, а в іншому – пізнанням, а деінде – розумним баченням. Бачиш, як отці змінюють назви духовних предметів? Бо точність іменувань встановлюється для предметів тутешніх, а для предметів майбутнього віку немає справжньої і істинної назви, є ж про них одне просте пізнання, яке вище за всяке найменування і всякого складового початку, образа, кольору, обрису і всіх придуманих імен. Тому, коли пізнання душі піднесеться з видимого світу, тоді отці на означення іншого пізнання вживають які хочуть назви, бо точних іменувань оному ніхто не знає. Але, щоб утвердити на цьому віданні душевні помисли, вживають вони найменування і притчі, за висловом святого Діонісія, який каже, що заради почуттів вживаємо притчі, склади, пристойні імена і вислови. Коли ж дією Духа душа рухома до Божественного, тоді зайві для нас і почуття, і їхня діяльність, так само, як зайві сили духовної душі, коли вона, через незбагненну єдність, перетворюється на подобу до Божества і у своїх рухах осявається променем вищого світла.

Отже, повір, брате, що розум має можливість розрізняти свої рухи тільки до межі чистої молитви. Як же скоро досягне туди, і не повертається назад, або полишає молитву – молитва робиться тоді ніби посередницею між молитвою душевною і духовною. І коли розум у русі, тоді він у душевній царині; але щойно вступає він у цю царину, припиняється і молитва. Бо святі в майбутньому віці, коли розум їхній поглинутий Духом, не молитвою моляться, а зі здивуванням оселяються у славі, що веселить їх. Так буває і з нами. Щойно розум сподобиться відчути майбутнє блаженство, забуде він і самого себе, і все тутешнє, і не матиме вже в собі руху до чого-небудь. Тому дехто з упевненістю насмілюється сказати, що свобода волі спрямовує і приводить у рух за допомогою почуттів усяку здійснювану чесноту і всякий чин молитви, в тілі чи то, чи то в думці, і навіть самий розум – цього царя пристрастей. Коли ж управління і спостереження Духа запанують над розумом – цим домобудівником почуттів і помислів, тоді відбирається у природи свобода, і розум путеводиться, а не путеводить. І де тоді буде молитва, коли природа не в силах мати над собою влади, але іншою силою путководиться сама не знає куди, і не може здійснювати рухів думки, в чому б їй хотілося, але опановує в ту ж мить силу, що полонила її, і не відчуває, де путководиться нею? Тоді людина не матиме і бажання; навіть, за свідченням Писання, не знає, в тілі вона чи поза тілом (див. 2Кор. 12:2). І чи буде вже молитва в тому, хто стільки полонений і не усвідомлює сам себе? Тому ніхто нехай не промовляє хули і нехай не дерзає стверджувати, що можна молитися духовною молитвою. Такій зухвалості віддаються ті, які моляться з чванливістю, невігласи пізнанням, і брехливо говорять про себе, нібито, коли хочуть, моляться вони духовною молитвою. А смиренномудрі й ті, хто розуміє справу, погоджуються вчитися в отців і знати межі єства і не дозволяють собі вдаватися до таких зухвалих думок. Запитання.

Чому ж цій невимовній благодаті, якщо вона не є молитвою, дається найменування молитви?

Відповідь. Причина цього, як стверджуємо, та, що благодать ця дається гідним під час молитви і початок свій має в молитві, так як, за свідченням отців, окрім подібного часу, немає і місця для відвідування цієї достославної благодаті. Найменування молитви дається їй тому, що від молитви путєводиться розум до цього блаженства, і тому, що молитва буває причиною його; в інші ж часи не має воно місця, як показують отецькі писання. Бо знаємо, що багато святих, як розповідається і в житіях їхніх, ставши на молитву, були захоплені розумом.

Але якщо хто запитає: чому ж у цей тільки час бувають ці великі й невимовні обдарування, то відповідаємо: тому що в цей час більше, ніж у всякий інший, людина буває зібрана в себе й підготовлена до слухання Богові, жадає й очікує від Нього милості. Коротше сказати, це є час стояння біля воріт царських, щоб благати царя; і пристойно здійснитися проханню того, хто благає і призиває в цей час. Бо чи буває інший якийсь час, у який би людина стільки була приготована і так спостерігала за собою, крім часу, коли приступає вона до молитви? Чи, можливо, пристойніше отримати їй щось таке в той час, коли спить, або працює щось, або коли розум її збурений? Бо ось і святі, хоча не мають дозвільного часу, бо щогодини зайняті духовним, проте ж і з ними буває час, коли не готові вони до молитви. Бо нерідко займаються або роздумами про будь-що, що трапляється в житті, або розгляданням тварюк, або іншим, що справді корисне. Але під час молитви споглядання розуму спрямоване до Єдиного Бога і до Нього спрямовує всі свої рухи, Йому від серця, з рачінням і безперервною палкістю приносить благання. І тому-то в цей час, коли в душі буває одне-єдине піклування, пристойно випромінюватися Божественному благоволінню. І ось бачимо, що, коли священик приготується, стане на молитву, умилостивляючи Бога, молячись і збираючи свій розум воєдино, тоді Дух Святий сходить на хліб і на вино, запропоновані на жертовнику. І Захарії під час молитви з’явився Ангел, і провістив народження Іоанна. І Петру, коли під час шостої години молився в світлиці, з’явилося видіння, яке вело його до покликання язичників плащаницею, що зійшла з неба, та ув’язненими в ній тваринами. І Корнилію під час молитви з’явився Ангел і сказав йому написане про нього. І так само Іісусу синові Навину промовляв Бог, коли в молитві схилився він на обличчя своє. І з очистилища, що було над ківотом, звідки священик про все, що повинен був знати, у видіннях був від Бога таємнонавідований у той самий час, коли архієрей раз на рік, у страшний час молитви, при зібранні всіх поколінь синів Ізраїлевих, які стояли на молитві в зовнішній скинії, входив у Святе святих і вклонявся на лице своє, – чув він Божі дієслова в страшному й несказанно видіннях. О, яке страшне це таїнство, якому служив при цьому архієрей! Але такі й усі видіння, що являлися святим під час молитви. Бо який інший час такий святий і за святинею своєю стільки придатний для прийняття обдарувань, як час молитви, в який людина розмовляє з Богом? У цей час, коли відбуваються молитвослів’я, і благання перед Богом, і співбесіда з Ним, людина із зусиллям звідусіль збирає воєдино всі свої рухи й думки і занурюється думкою в Єдиному Бозі, і серце її наповнене буває Богом; і тому розуміє вона незбагненне. Бо Дух Святий, у міру сил кожного, діє в ньому, і діє, про що хто молиться; тож уважністю молитва позбавляється руху, і розум уражається та поглинається подивом, і забуває про прагнення власного свого прохання, і в глибоке захоплення занурюються рухи його, і буває він не у світі цьому. І тоді не буде там відмінності між душею і тілом, ні пам’яті про що-небудь, як сказав божественний і великий Григорій: “Молитва є чистота розуму, яка одна, під час подиву людини, відокремлюється від світла Святої Трійці”. Чи бачиш, як приділяється молитва тим, хто приходить у здивування, розумінням того, що народжується від неї в розумі, за сказаним мною на початку цього писання і в багатьох інших місцях? І ще, той же Григорій каже: “Чистота розуму є здіймання уявного. Вона уподібнюється небесному кольору, в ній під час молитви просяває світло Святої Трійці”.

Питання. Коли ж хто сподобляється всієї цієї благодаті?

Відповідь. Сказано: під час молитви. Коли розум скине стару людину й зодягнеться в людину нову, благодатну, тоді побачить чистоту свою, подібну до небесного цвіту, що її старійшини синів Ізраїлевих найменовували місцем Божим (див. Вих. 24:10), коли Бог з’явився їм на горі. Тому, як я говорив, дар цей і благодать цю треба називати не духовною молитвою, але породженням молитви чистої, що посилається Духом Святим. Тоді розум буває там – вище молитви, і з набуттям кращого молитва залишається. І не молитвою тоді молиться розум, але буває в захопленні, при спогляданні незбагненного, – того, що за межами світу смертних, і замовкає в невіданні всього тутешнього. Це-то і є те незнання, про яке сказано, що воно вище за знання. Про це непізнання сказано: блаженний той, хто збагнув непізнання, нерозлучне з молитвою, якого нехай сподобимося і ми, по благодаті Єдинородного Сина Божого. Йому личить усяка слава, честь і поклоніння нині і повсякчас і на віки віків! Амінь.

* * *

105

У стародавньому і слов’янському перекладах замість слів “у своєму діланні”, читається “у своєму баченні”.

Слово 17. Про душу, яка шукає глибокого споглядання, щоб зануритися в ньому від плотських помислів, збуджуваних пам’ятанням речей

Усе, що вище за інше, приховано від того, чого воно вище; і не інше тіло служить йому за природою якоюсь завісою, тож може і відкривати його потаємність. Будь-яка уявна сутність не ззовні себе запозичує те, що становить власну її відмінність: навпаки, усередині її рухів визначена ця відмінність, тобто може вона безпосередньо вступити у більшу світлість до прийняття першого світла чи стати подібною до іншого чину, який, вочевидь, відрізняється не місцем, а чистотою прийняття та переваги, або відповідно до розумової міри за ступенем прийняття гірських маневрів і сил. Будь-яка сутність, яку можна уявити, прихована для сутності, яка нижча за неї; одна ж від одної приховані вони не за природою, а за рухами чеснот; і кажу це про святі сили, про душевні чини і про демонів. Перші від середніх, і середні від третіх приховані і за природою, і за місцем, і за рухами. Сутності ж кожного чину, і самі для себе, і одна для одної в тому самому чині, чи видимі вони, чи невидимі, приховані по веденню, а від сутностей нижчого чину – за природою; тому що бачення в істот безтілесних не поза ними, як в істот тілесних, але бачити їм одна одну – значить і чеснотами, і мірою рухів бути їм усередині рухів істот, які вони бачать. Тому, якщо в рівній частці вони гідні, то, хоча й віддалені один від одного, однак не мрійливо, але в неправдивому баченні, в істинному єстві бачать один одного, крім Причини всіляких, Яка, як Єдина Гіднопоклонна, вища за цю різницю. Демони, хоча і вкрай нечисті, проте ж у чинах своїх не приховані один від одного, але не бачать двох чинів106, які вищі за їхні, тому що духовне бачення є світлом руху, і він-то самий служить для них і дзеркалом, і оком. І як тільки затьмаряться рухи, істоти не бачать вищих чинів. У власному своєму чині бачать один одного, оскільки вони дебеліші за духовні чини. І це має місце в міркуванні демонів.

Душі ж, поки опоганені й затьмарені, не можуть бачити ні один одного, ні себе самих, а якщо очистяться і повернуться в древній стан, у якому створені, то ясно бачать ці три чини, тобто чин нижчий їхній, чин вищий і один одного. І не тому, що зміняться в тілесний вигляд, побачать тоді Ангелів чи то, чи демонів, чи один одного; навпаки, побачать у самому єстві і в духовному чині. А якщо скажеш, що неможливо бути видимим демону або Ангелу, якщо не зміняться вони, не візьмуть на себе видимого образу, то це означатиме, що бачить уже не душа, а тіло. Але в такому разі яка потреба в очищенні? Бо ось, і нечистим людям часом з’являються демони, так само як і Ангели; втім, коли бачать вони, бачать тілесними очима, і тут немає потреби в очищенні. Але не те буває з душею, що досягла чистоти; навпаки, бачить вона духовно, оком природним, тобто прозорливим, або розумним. І не дивуйся тому, що душі бачать одна одну, навіть будучи в тілі. Бо представляю тобі доказ ясний, який за істинністю свідчить, – розумію ж блаженного Афанасія Великого, – який у творі про Антонія Великого говорить: Великий Антоній, стоячи якось на молитві, побачив чиюсь душу, піднесену з великою честю, і догодив тому, хто удостоївся такої слави; блаженний же був Аммун із Нітрії, і та гора, на якій жив святий Антоній, була на відстані тринадцяти днів шляху від Нітрії. Цим прикладом про три, сказані вище, чини доведено вже, що духовні природи бачать одна одну, хоча й віддалені одна від одної, і що не перешкоджають їм бачити одна одну відстань і тілесні почуття. Так само і душі, коли досягають чистоти, бачать не тілесно, а духовно; тому що тілесний зір відбувається відкрито і бачить, що перед очима, віддалене ж вимагає іншого бачення. Горні чини107 у бутті незліченно численні й іменуються за відмінністю і чином.

Бо чому названі Началами, Владами, Силами? Пануваннями названі, можливо, як такі, що відзначені честю. І вони нечисленніші за підлеглих їм, як сказав святий Діонісій, єпископ Афінський, але більші за владою і веденням, і дуже розділені за величчю своїх чинів. Бо простягаються від чину до чину, поки не досягнуть до єдності паче за всіх великого і могутнього – Голови і основи всієї тварюки. Главою ж називаю не Творця, але Того, Хто стоїть на чолі чудес справ Божих. Бо багато хто – нижче промислу премудрості Бога, їхнього і нашого Творця, і стільки нижче, скільки ті, що під ними перебувають, – нижче за них самих. Називаю ж нижчими, маючи на увазі висоту і низькість не в місці, а в силі пізнання, відповідно до тієї міри, яку набувають порівняно з наступним, більшим чи меншим, пізнанням. Бо всі ці духовні сутності Божественне Писання назвало дев’ятьма духовними іменами та розділило їх на три ступені; і першу ділить на великі, високі та святі Престоли, багатоочітих Херувимів та шестикрилих Серафимів; другу ж ступінь – на Панування, Сили та Влади, а третю – на Початки, Архангелів та Ангелів. Чини ж ці з єврейської тлумачаться: Серафими – ті, що зігрівають і спалюють; Херувими – багаті пізнанням і мудрістю; Престоли – Божа опора і Божий спокій; і цими іменами названі чини ці за їхніми діяннями. Іменуються ж Престоли як достойні, Панування – як такі, що мають владу над усяким царством, Початки – як такі, що влаштовують ефір, Влада – як такі, що владарюють над народами та над кожною людиною, Сили – як міцні силою та страшні своїм баченням, Серафими – як ті, що освячують, Херувими – як ті, що несуть, Архангели – як пильні охоронці, Ангели – як ті, що посилаються.

У перший день створено дев’ять духовних природ у мовчанні, і одна природа – словом; і це – світло. Другого дня створено твердь. Третього дня створив Бог зібрання вод і прозябання злаків; четвертого – відділення світла; п’ятого – птахів, плазунів і риб; шостого – тварин і людину. Улаштування цілого світу – довгота і широта; початок – схід; кінець – захід; права сторона – північ; ліва – південь. Цілу землю поставив Бог, як одр; найвище небо – як шкіру, і склепіння, і куб; друге небо, як колесо, примкнене до першого неба, і те, що примкнене до неба та землі; океан – як пояс, що оточує небо та землю, а всередині його високі гори, які сягають неба, і позаду гір сонце, щоб проходило там упродовж цілої ночі, і посеред цих гір велике море, що займає біля трьох чвертей усієї суходолу. Богу ж нашому нехай буде слава!

* * *

106

Тобто ангельського і душевного.

107

Духи.

Слово 18. Про бачення єства безтілесних, у запитаннях і відповідях

Запитання. Скількома різними способами людська природа сприймає бачення єства безтілесних?

Відповідь. Осягнення всякого простого й тонкого єства духовних тіл108 підлягає почуттю природи людської в трьох різних видах: або в дебелості видимого предмета – здійснення, або в тонкощах цього предмета – нездійсненно, або в істинному спогляданні, тобто в спогляданні самої сутності. Що до першого, то на це мають владу і почуття; що до другого, то душа вбачає це в одній поверхні; що до третього, то потрібна тут сила єства розумного. І ще, що до кожного з двох останніх109, то на це мають владу воля і розум; і що до волі і душевної насолоди і того, з чим вона складена110, то воля буває першою цьому причиною. І це суть породження свободи, хоча, під час потреби, свобода і воля зберігають мовчання, доки має місце і зупиняється на цьому діяння. В одному випадку вона вказує тільки і буває без підбадьорливої волі і без істинного пізнання, тому що почуття здатні приймати в себе випадкове без участі волі. Цими трьома способами святі Сили, спілкуючись із нами, служать для нашої настанови і для влаштування нашого життя.

Нечисті ж демони, коли наближаються до нас на погибель, а не на користь нашу, можуть у нас приводити в дію два тільки способи; не можуть же приступати до нас, для спокушання нашого, третім способом; тому що демони зовсім не мають сили приводити в нас у рух природні помисли розуму. Бо синам темряви неможливо наближатися до світла. Але святі Ангели володіють тим, що можуть приводити в рух і просвіщати помисли, тоді як демони – володарі та творці хибних думок – виплодків темряви; тому що від світлоносних приймається світло, а від потемнілих – темрява.

Питання. Яка причина, що тим дано світло, а цим ні?

Відповідь.

Кожен із цих учителів те знання, якому вчить, спершу сам у собі розглядає, вивчає, сприймає, смакує і тоді вже може пропонувати його тим, кого вчать. Перші111 вчителі точне пізнання про речі передають із власного здорового пізнання; і це суть ті, які на самому початку можуть усе обіймати у швидкому осягненні найшвидшого і найчистішого розуму. Демони ж володіють швидкістю, але не світлом. Інша ж справа – швидкість, а інша – світло. Перша без другого веде до погибелі того, хто володіє нею. Другий показує істину, а перша – привид істини, тому що світло показує дійсність речей, і множиться, і зменшується відповідно до способу життя. Святі Ангели з власного пізнання вливають у нас пізнання про рух речей, пізнання, яке самі спершу куштують, і осягають, і тоді передають нам. І також другі112 вчителі, у міру свого знання, збуджують у нас уявлення про рух речей, бо інакше про те, в чому самі не перебували, немає потреби їм у нас збуджувати праві помисли113. Утім, будь упевнений, як уже сказав я, що якби ми й могли прийняти, то вони не були б у змозі навчити нас істинного пізнання, хоча спочатку й мали його. І знову, кожен із них збуджує тих, кого навчають, до того чи до протилежного, згідно з порядком, яким він керується.

А я визнаю за істину те, що розум наш, і без посередництва святих Ангелів, може сам собою і не навчаючись порушуватися до доброго, хоча пізнання про зло без посередництва114 демонів не сприймають почуття і не приводяться злом у рух, і розум не може сам собою зробити зла. Бо добре насаджене в природі, а зле – ні. Усе ж чуже і те, що приходить ззовні, для того, щоб бути пізнаним, має потребу в якомусь посереднику. Тим часом як усе, що росте всередині, проникає хоча б скільки-небудь у природу і без навчання. І якщо такою є властивість людини, що сама собою збуджується вона до добра, то зростання її і світлозарність можливі і без споглядання Ангелів. Втім, вони наші вчителі, так само як вчителі і взаємно один до одного. Нижчі вчаться у тих, які припадають на них і мають більше світла; і таким чином вчаться одні в інших, піднімаючись поступово до тієї одиниці, яка має вчителем Святу Трійцю. І самий знову перший чин ствердно говорить, що не сам собою вчиться він, але має вчителем посередника Ісуса, від Якого приймає і передає нижчим.

Міркую так, що розум наш не має природної сили спрямуватися до Божественного споглядання115, і однією лише недосконалістю дорівнюємо ми всім небесним єствам, – тому що в нас і в них діє благодать. За єством же, і людському, і ангельському розуму споглядання Божества чуже, тому що споглядання це не співвідноситься до інших споглядань. У всіх же розумних, і перших, і середніх, істотах не за природою буває, але благодаттю відбувається споглядання всього сущого, і небесного, і земного; і не єство осягнуло це, як інші речі.

Розумне споглядання, в якому перебуває чин істот небесних, і бачення, до пришестя Христа у плоті, не були для них стільки доступні, щоб проникати їм у ці таємниці. Але коли втілилося Слово, відчинилися їм двері в Ісусі, як каже апостол. А якби ми стали непорочними й чистими, то міркую (а це й справді так), що в нас – людей – думки наші, без посередництва істот небесних, не могли б наблизитися до одкровень і пізнань, які підносять до вічного споглядання, що є справжнім одкровенням таємниць, бо розуму нашому бракує такої сили, яка є в гірських істот, котрі сприймають одкровення й споглядання безпосередньо від Вічного. Бо і вони приймають в образі, а не без прикриття; подібно до них приймає116 і наш розум. Бо кожен чин приймає через передачу від іншого чину з дотриманням суворого порядку і розрізнення в повідомленні від першого чину другому, поки таємниця не перейде таким чином до всіх чинів. Але багато таємниць зупиняються на першому чині і не простягаються на інші чини, тому що, крім першого чину, всі інші не можуть вмістити в себе величі таємниці. А деякі з таємниць, виходячи від першого чину, відкриваються одному другому чину, і їм зберігаються в мовчанні, інші ж чини не збагнули їх; і деякі таємниці доходять до третього і до четвертого чину. І ще, в одкровеннях, видимих святими Ангелами, бувають збільшення і зменшення. А якщо так буває у них, то кольми паче чи можемо ми прийняти такі таємниці без їхнього посередництва? Навпаки, від них буває те, що в розумі святих є відчуття одкровення якоїсь таємниці.

І як скоро попущено Богом, щоб одкровення передавалося від чину вищого і потім нижчого до іншого чину, то в такий спосіб, як скоро Божою мановеною попущено доходити чомусь до єства людського, доходить це до людей, які на все це гідні. Бо через гірські чини приймають святі світло споглядання навіть до славного Присносутності – цієї невивчуваної таємниці, а самі вони приймають один від одного, тому що вони є “службовцями, що посилаються” до тих, хто готовий стати спадкоємцями життя (Євр. 1:14). Але в майбутньому віці скасується такий порядок, тому що не один від одного буде приймати тоді одкровення слави Божої, на прославлення і радість душі своєї, але кожному, в міру його чеснот, безпосередньо, що слідує йому, дане буде Владикою по достоїнству, і не від іншого, як тут, прийме він дар. Бо там немає ні того, хто навчає, ні того, кого навчають, ні того, хто має потребу, щоб інший поповнив нестачу його. Там один Дарувальник, який безпосередньо дарує тим, хто здатен прийняти, і від Нього приймають ті, хто отримує небесні веселощі. Там припиняться чини тих, хто навчає, і тих, хто вчиться, і швидкість бажання кожного буде прагнути до Єдиного.

Кажу ж, що мучимі в геєні вражаються бичем любові! І яка гірка і жорстока ця мука любові! Бо ті, хто відчули, що згрішили вони проти любові, терплять муку більшу за всяку муку, що приводить у страх; печаль, що вражає серце за гріх проти любові, страшніша за всяке можливе покарання. Недоречна нікому така думка, що грішники в геєні позбавляються любові Божої. Любов є породження пізнання істини, яке (в чому кожен згоден) дається всім взагалі. Але любов силою своєю діє двояко: вона мучить грішників, як і тут трапляється другові терпіти один від одного, і радує собою тих, хто дотримав обов’язок свій. І ось, за моїм міркуванням, геєнська мука є каяття. Душі ж горніх синів любов упоює своїми втіхами.

Запитання. Когось запитали: коли людина дізнається, що отримала відпущення гріхів своїх?

Відповідь. І запитаний відповідав: коли відчує в душі своїй, що досконало, від щирого серця зненавиділа гріхи, і коли явно дає собі напрямок, протилежний колишньому. Такий сподівається, що отримав від Бога залишення гріхопадінь, як той, хто зненавидів уже гріх, за свідченням совісті, яке набув у собі, за апостольським словом: неосуджена совість сама собі свідок (див. Рим. 2:15).

Нехай сподобимося і ми отримати відпущення гріхів наших по благодаті і людинолюбству Безначального Отця з Єдинородним Сином і Святим Духом. Йому слава на віки віків! Амінь.

* * *

108

Духовними тілами називаються тут безтілесні й нематеріальні сутності, які найменовані єством нескладним.

109

Видів осягнення.

110

Під цим розуміється розум, як думає видавець грецького тексту Никифор Феотокіс.

111

Ангели.

112

Демони.

113

У грецькому тексті немає заперечення перед словом “необхідності”; але оскільки без нього сенс виходить невірний, то ми в перекладі дотримувалися думки видавця грецького тексту Никифора Феотокіса, який пропонує додати це заперечення.

114

Без навіювання.

115

Хоча в грецькій книзі сказано ствердно (“имать”), але сенс наступного і початок 4-го слова показують, що переклад преп. Паїсія “не имать” правильніший. (Примітка до перекладу преп. Паїсія).

116

Видіння та одкровення.

Слово 19. Зразок міркування про день недільний і про суботу, і приточне їхнє значення

День недільний є неприйнятна нами, поки ми з плоттю і кров’ю, таємниця пізнання істини, і вона перевершує думки. У цьому столітті немає дня восьмого, ні суботи, у справжньому сенсі. Бо той, хто сказав: “Спочивай Бог у день сьомий” (Бут. 2:2), означав відпочинок після завершення перебігу життя цього; бо гріб цей є тіло, і воно від світу. Шість днів відбуваються в творенні життя зберіганням заповідей; сьомий день весь проводиться в гробі, а восьмий – у виході з гробу.

Як удостоєні приймають тут таємниці недільного дня в притчі, а не самий день по суті його, так і подвижники приймають таємниці суботи в притчі, але не насправді саму суботу, яка є відпочинком від усього скорботного і досконалим заспокоєнням від занепокоєнь117. Бо таїнство, а не справжню дійсність влаштовувати дав нам тут Бог. Справжня і незрівнянна субота є труною, що показує і знаменує досконале заспокоєння від тягаря пристрастей і від опірного спокою ділання. Там суботствує все людське єство – і душа, і тіло. Бог за шість днів упорядкував увесь склад світу цього, влаштував стихії, пріснорушному їхньому рухові дав впорядкування для служіння, і не зупиняться вони в перебігу до свого розорення.

Їх-то силою, тобто силою первісних стихій, склав Він і наші тіла. Але і стихіям не дав спокою в русі їхньому, ні тілам нашим, що зі стихій походять, відпочинку від ділання. Межу ж відпочинку від ділання поклав у нас доти, доки тіла наші підуть за першою своєю спорідненістю, і це є дозвіл від життя цього. Так і Адаму сказав: “у поті чола твого знеси хліб твій”. І чи довго буде це? “доки не повернешся в землю, з якої взятий ти”, і яка “виростить тобі терни та вовчки” (Бут. 3:18-19). Ось таємниці роблення життя цього, поки ти живеш! Але з тієї ночі, в яку Господь вилив піт, змінив Він піт, що виводив терни і вовчки, на піт, що проливається в молитві і разом у діланні правди.

П’ять тисяч і п’ятсот з гаком років Бог залишав Адама трудитися на землі, бо до того часу “не з’явився святий шлях”, як каже божественний апостол (Євр. 9:8). В останок же днів прийшов і заповів свободі один піт замінити іншим потім, дозволив не відпочинок від усього, а зміну всього, бо, за тривалість страждання нашого на землі, проявив до нас Своє людинолюбство. Тому якщо припинимо проливати на землі піт, то за необхідності пожнемо терни. Бо залишення самої молитви є роблення отелення землі, яка природно вирощує терни118. Дійсно ж, пристрасті суть терни і проростають у нас від сіяння в тіло (див. Гал. 6:8). Поки носимо на собі образ Адамів, необхідно “носимо” в собі й пристрасті Адамові. Бо неможливо землі не вирощувати животінь, властивих природі її. Породження ж її єства є земля тіл наших, як свідчить Боже свідоцтво: “земля, від якої взятий ти” (Бут. 3:19). Та земля вирощує терни, а ця розумна – пристрасті.

Якщо Господь у всьому був для нас образом, у таїнстві, у всіх різних діях домобудівництва Свого, і навіть до дев’ятої години п’яти не припиняв діла і праці (а це є таємниця ділання нашого ціле життя), у суботу ж спочив у гробі, то де ті, хто стверджує, що в житті ще є субота, тобто відпочинок від пристрастей? Про день же недільний високо для нас і говорити. Наша субота є день поховання. Там дійсно суботствує істота наша. Щодня ж, поки стоїть земля, належить нам потреба виривати з неї терни. За тривалість тільки нашого ділання убожіють ці терни, тому що не цілком очищається від них земля. І якщо це так, і при тимчасовому оленінні або при малому недбальстві множаться терни, і вкривають обличчя землі, пригнічують посіяне тобою і працю твою обертають на ніщо, то кожен вже день повинно очищати землю, тому що припинення очищення збільшує безліч тернів, від яких нехай очистимося по благодаті Єдиносущного і Єдинородного Сина Божого! Йому слава з Безначальним Отцем і Животворящим Духом навіки! Амінь.

* * *

117

Див. Євр. 4:9-10.

118

Тобто через припинення молитви земля серця нашого грубіє.

Слово 20. Щоденне нагадування про те, що найпотрібніше і що вельми корисно для того, хто перебуває в келії своїй і вирішив бути уважним до одного тільки себе.

Хтось із братії написав це і завжди покладав це перед собою, нагадував про це собі і говорив: “Нерозсудливо зжив ти життя своє, людино посоромлена і гідна будь-якого зла; остережися хоча б цього дня, що залишився від днів твоїх, які минули даремно без діл добрих і збагатилися ділами лихими.

Не питай ні про світ, ні про життя в ньому, ні про ченців, ні про справи їхні, ні про те, як вони живуть, наскільки велике їхнє діло, не переймаючись нічим подібним. Таємничо вийшов ти зі світу і вважаєшся ніби мертвим у Христі. Будь готовий і озбройся терпінням проти будь-якої ганьби, будь-якої образи, висміювання і осуду від усіх. І все це приймай з радістю, як справді того гідний; переноси з подякою всяку працю, і всяку скорботу, і всяке лихо від демонів, чию волю виконував ти; мужньо зноси будь-яку скруту, і що трапиться природно, і всі прикрощі. У надії на Бога терпи позбавлення того, що необхідно для тіла і незабаром перетворюється на гній. Бажай все це приймати в надії на Бога, не чекаючи нізвідки більше ні порятунку, ні чиєїсь розради. “Зкинь на Господа смуток твій” (Пс. 54:23) і у всіх спокусах своїх засуджуй сам себе, як винного в усьому цьому. Нічим не спокушайся і не докоряй нікому з тих, хто ображає тебе, бо і ти скуштував із забороненого древа, і ти придбав різні пристрасті. З радістю приймай прикрощі, нехай вони потрясуть тебе небагато; зате згодом насолодишся. Горе тобі і смердючій славі твоїй! Бо душу свою, яка сповнена всякого гріха, залишив ти, як незасуджену, а інших засуджував словом і думкою. Досить, досить із тебе цієї, свиням пристойної їжі, якою донині харчуєшся ти. Що спільного з людьми в тебе, поганий, і чи не соромишся залишатися в їхньому товаристві, проводячи життя так нерозумно? Якщо звернеш на це увагу і збережеш усе це – можливо, і врятуєшся за сприяння Божого. В іншому ж випадку, відійдеш у країну темну і в селище демонів, чию волю виконував ти з безсоромним обличчям. Ось засвідчив я тобі про все це. Якщо Бог праведно спонукає на тебе людей відплатити тобі за образи й осуд, які тримав ти в думці й вигукував на них119 за весь час свого життя, то цілий світ має бути зайнятий тобою. Отже, перестань відтепер і перетерпи відплати, що знаходяться на тебе”. Усе це нагадував собі брат щодня, щоб, коли прийдуть на нього спокуси або скорбота, бути йому в змозі переносити це з вдячністю і з користю для себе. О, якби й нам із вдячністю терпіти лиха, що спіткають нас, і отримувати з них для себе користь, по благодаті людинолюбця Бога! Йому слава і держава навіки! Амінь.

* * *

119

У грецькому тексті сказано: “на Нього”. Переклад: “на них” узято з преп. Паїсія.

Слово 21. Про різні предмети. У запитаннях і відповідях

Запитання. Якими узами зв’язується серце людське, щоб не прагнути йому до зла?

Відповідь. Тими, щоб постійно слідувати премудрості й надлишково навчатися вченням життя. Бо немає інших міцніших уз, щоб стримувати ними безчинство думки.

Питання. Де межа прагнень у послідовника премудрості і чим закінчується навчання її?

Відповідь. Справді неможливо в ході своїй досягти своєї межі, тому що і святі не дійшли в цьому до досконалості. Шляху премудрості немає кінця; вона прямує вище і вище, поки не з’єднає послідовника свого з Богом. Те й становить її ознаку, що осягнення її безмежне, тому що Премудрість є Сам Бог.

Запитання. Яка перша стезя, що наближає нас до премудрості, і в чому її початок?

Відповідь. У тому, щоб усією силою прагнути слідом за Премудрістю Божою, і в цьому прагненні від усієї душі поспішати до самого кінця життя, навіть із любові до Бога не вознерадіти і про те, щоб, якщо потрібно, здихатися життя і відкинути його від себе.

Питання. Хто гідно іменується розумним?

Відповідь. Той, хто дійсно зрозумів, що є межа цього життя. Він може покласти межу і своїм гріхам. Бо яке знання або яке розуміння вище за це – примудритися людині вийти з життя цього в нерослому стані, не маючи жодної частини, оскверненої смородом прагнення, і жодного бруду в душі, яку залишає насолода прагнення. Бо якщо якась людина стоншує думки свої, щоб проникнути їй у таємниці всіх створінь, і збагачується винаходами і спостереженнями в усякому віданні, але душа її засмічена гріховним брудом, і не здобула вона свідоцтва про надію душі своєї, проте ж думає, що благополучно увійшла до пристані надії, то немає на світі людини, що є нерозумнішою за неї, бо справи її, в безперервному прагненні її до світу, довели її тільки до мирської надії.

Питання. Хто воістину міцніший за всіх?

Відповідь.

Той, хто поблажливо ставиться до скорбот тимчасових, у яких сховані життя і слава перемоги його, і не жадав широти, в якій ховається сморід сорому, і яка того, хто знаходить її, в усі часи напоює з чаші зітхання.

Питання.

Яка буває шкода в ході до Бога, якщо хто, через спокуси, ухиляється від добрих справ?

Відповідь.Неможливо наблизитися до Бога без скорботи; без неї і праведність людська не зберігається незмінною.І якщо людина залишає справи, що примножують праведність, то залишає і справи, що охороняють її.І робиться вона подібною до скарбу, що не охороняється, і до борця, з якого згорнута його зброя, коли оточили його полки ворогів його, і до корабля, що не має снастей своїх, і до саду, з якого відведене джерело води.

Питання.Хто освічений у своїх поняттях?

Відповідь.Хто вмів відшукати гіркоту, потаємну в солодощах світу, заборонив устам своїм пити з цієї чаші, дошукується завжди, як врятувати душу свою, не зупиняється у своєму прагненні, доки не зрікнеться цього світу, і зачиняє двері почуттів своїх, щоб не увійшла в нього прихильність до цього життя, не викрала в нього таємних скарбів його.

Питання.Що таке світ?Як пізнаємо його і чим шкодить він любителям своїм?

Відповідь.Світ є розпусниця, яка тих, хто дивиться на неї з пожадливістю краси її, привертає до любові до себе.І ким, хоча частково, взяла гору любов до світу, хто обплутаний ним, той не може вийти з рук його, поки світ не позбавить його життя.І коли світ скине з людини все, і в день смерті винесе її з дому її, тоді дізнається людина, що світ справді підлабузник і обманщик.Коли ж буде хто посилюватися вийти з темряви світу цього, поки ще схований у ньому, не зможе бачити шлях його.І, таким чином, світ утримує в собі не тільки учнів і чад своїх і тих, які пов’язані ним, а й нестяжательних, і подвижників, і тих, які розтрощили пута його і одного разу стали вище його.Ось, і їх різними способами починає вловлювати у справи свої, валить до ніг своїх і зневажає.

Питання. Що робити нам із тілом, коли оточать його хвороба й тягар, а з ним разом знеможе і воля в побажанні доброго і в першій міцності своїй?

Відповідь. Нерідко буває з іншими, що одна половина їхня пішла слідом за Господом, а інша половина залишилася у світі, і серце їхнє не відмовилося від тутешнього, але розділилися вони самі в собі й іноді дивляться вперед, а іноді назад.І гадаю, тим, хто розділився в собі самих і наближається до шляху Божого, Премудрий дає пораду, кажучи: “не приступай до нього з роздвоєним серцем” (Сир. 1:28), але приступай як той, що сіє, і той, хто жаткує (див. Сир. 6:19). І Господь, знаючи, що ці люди, які недосконало зрікаються світу, але розділені в собі самих, словом або, вірніше сказати, помислом повертаються назад, внаслідок страху перед скорботами і через те, що не відкинули ще від себе тілесної пожадливості, бажаючи повалити з них це розслаблення розуму, виголосив їм певне слово: “хто хоче йти за Мною, спершу відкиньтеся від себе” і т. д.(Мф. 16:24).

Запитання.Що означає відректися від себе самого?

Відповідь.Як той, хто приготувався зійти на хрест, одну думку про смерть має в думці своїй і в такий спосіб сходить на хрест, як людина, яка не думає, що знову матиме частку в житті теперішнього віку, так і той, хто бажає виконати сказане.Бо хрест є воля, готова на всяку скорботу. І Господь, коли хотів навчити, чому це так, сказав: хто хоче жити в цьому світі, той занапастить себе для життя істинного; а хто занапастить себе тут “Мене заради” (Мф. 10:39), той знайде себе там, тобто знайде себе, хто йде шляхом хресним і на ньому затвердив стопи свої.Якщо ж хто знову дбає про життя це, то позбавив він себе надії, заради якої вийшов на скорботи. Бо піклування це не попускає йому наблизитися до скорботи заради Бога, і тим самим, що віддається він цьому піклуванню, воно захоплює його поступово і виводить із середовища подвигу воістину Божественнішого і блаженнішого життя, і зростає в ньому помисел цей, поки не переможе його.”А хто” в розумі своєму “погубить душу свою заради Мене”, з любові до Мене, той бездоганним і неушкодженим збережеться в життя вічне.Це значить сказане: “хто загубить душу свою заради Мене, знайде її”.Тому тут ще сам підготуй душу свою до досконалого знищення для цього життя. І якщо згубиш себе для цього життя, то Господь скаже тобі, хто так думає:”дам” тобі “життя вічне”, як обіцяв Я тобі (Ін. 10:28). Якщо ж і в цьому житті перебуватимеш, то тут ще самою справою покажу тобі обітницю Мою і посвідчення в майбутніх благах.І тоді здобудеш вічне життя, коли будеш нехтувати цим життям. І коли, так приготований, виступиш на подвиг, тоді стане в очах твоїх гідним зневаги все, що вважається сумним і скорботним.Бо, коли розум приготується таким чином, тоді немає для нього ні боротьби, ні скорботи під час смертної небезпеки.

Тому треба точно знати, що якщо людина не зненавидить життя свого у світі, через прагнення до життя майбутнього і блаженного, то не може цілком перенести всіляких скорбот і печалей, що спіткають її щогодини.

Запитання.

Яким чином людина відсікає колишню свою звичку і привчається в житті до недоліків і подвижництва?

Відповідь.

Тіло не погоджується жити без задоволення потреб його, поки оточене тим, що слугує для насолоди й розслаблення, і розум не може втримати його від цього, доки це тіло не буде усунуто від усього, що викликає розслаблення. Бо коли відкрито перед ним видовище насолоди й суєт і щогодини бачить те, що служить для розслаблення, тоді пробуджується в ньому полум’яне побажання цього і, немов би розпалюючи його, дратує.

Тому-то Викупитель Господь Господь зобов’язав тому, хто зобов’язався йти слідом за Ним, всепремудро120 і вельми добре заповідав: оголитися і вийти зі світу (див. Мф. 19:21), тому що людина повинна спершу відкинути все, що служить для розслаблення, а потім братися за діло.І Сам Господь, коли почав боротьбу з дияволом, вів її в найсухішій пустелі.І Павло тим, хто приймає на себе хрест Христовий, радить вийти з граду.

“Нехай вийдемо до Нього”, – каже, – “за межами міста, і приймемо ганьбу Його” (Євр. 13:12-13), тому що постраждав Він за межами міста.Бо, якщо відлучить себе людина від світу і від усього, що у світі, скоро забуває колишню свою звичку і колишній спосіб життя і тривалий час не трудиться над цим. А від наближення її до світу і до речей мирських скоро розслаблюється сила розуму її.Тому треба знати, що особливо сприяє і веде до успіху в цій страдницькій і спасительній брані. Отже, придатне і посприяє в цій брані, щоб чернеча келія була в убогому й недостатньому стані, щоб келія в ченця була порожня і не містила в собі нічого, що збуджує в ньому жадання спокою.Бо, коли віддалені від людини причини, що розслаблюють, немає їй небезпеки у двоякій брані – внутрішній і зовнішній.І, таким чином, людина, яка далеко від себе має те, що служить для задоволення, без зусиль здобуває перемогу, порівняно з тією, у якої поблизу те, що збуджує її до жадання. Бо тут сугубий подвиг.

Коли людина бажає мати тільки потрібне для підтримання тіла її, тоді і потреби її робляться легкозаперечуваними, і навіть у необхідний час помірного задоволення потребам своїм дивиться вона на це не з пожадливістю, і малим чимось121 підпорядковує собі тіло, і дивиться на це як на щось легкозаперечуване, і наближається до їжі не через солодкість її, а щоб допомогти природному єству і підкріпити його.Такі засоби скоро доводять людину до того, що приступає вона до подвижництва з нескорбним і безтурботним помислом.Отже, дбайливому ченцеві доречно швидкою ногою, не повертаючись назад, тікати від усього того, що воює з ченцем, не входити в спілкування з тим, що веде з ним боротьбу, але утримуватися навіть від єдиного погляду на них і, скільки можливо, віддалятися від їхнього наближення.

І кажу це не тільки про черево, а й про все, що вводить у спокусу і брань, чим спокушається і випробовується свобода ченця.Бо людина, коли приходить до Бога, робить із Богом заповіт утримуватися від усього цього, саме ж не задивлятися на обличчя жіноче, не дивитися на красиві обличчя, не плекати ні до чого прагнення, не розкошувати, не дивитися на ошатні вбрання, не дивитися на всілякий порядок, заведений у мирян, не слухати слів їхніх і не цікавитися ними, бо пристрасті набувають більшої сили від зближення з усім подібним до цього, як таким, що розслабляє подвижника та змінює думки його й наміри.І якщо погляд на що-небудь хороше збуджує волю істинного ревнителя і схиляє до звершення добра, то явно, що і протилежне цьому має силу полонити розум. І якщо з мовчазним розумом не трапляється чогось більшого, а тільки кидає він себе в бранний подвиг, то і це велика вже втрата – самому себе з мирного стану довільно кинути в збентеження.

І якщо один зі старців, подвижників і борців, побачивши юнака, який не мав бороди і був схожий на дружин, визнав це шкідливим для помислу і згубним для свого подвигу, то чи може хто обуритися в чомусь іншому122, коли цей святий не наважився увійти й попобити брата? Бо мудрий старець міркував: “Якщо подумаю тільки в цю ніч, що є тут щось таке, то і це буде для мене великою шкодою”.Тому-то не ввійшов він і сказав їм: “Не боюся я, чада; але для чого ж мені і бажати марно споруджувати на себе брань?Спогад про що-небудь подібне викликає в розумі марне збентеження.У кожному члені цього тіла ховається приманка.На людину чекає від цього велика боротьба, і має вона охороняти себе і полегшувати для себе загрозу, що загрожує в цьому, рятуючись від неї втечею, а щойно наближається що-небудь таке, людина, хоч і примушує себе до добра, проте ж буває в небезпеці від цього, завжди бачачи це і жадаючи цього”. У землі бачимо багато потаємних отрут, і влітку через спеку ніхто не знає їх; коли ж зволожені будуть і відчують силу прохолодженого повітря, тоді виявляється, де була похована в землі кожна отрута.

Так і людина, коли вона в благодаті безмовності й у теплоті стриманості, тоді справді буває в спокої від багатьох пристрастей; якщо ж входить у мирські справи, то бачить тоді, як зростає кожна пристрасть, піднімає голову свою, особливо якщо відчує сморід спокою. Сказав же я це для того, щоб ніхто не вдавався до самовпевненості, поки живе в цьому тілі й поки не помре; хотілося мені також показати, що тікати й віддалятися від усього, що веде до порочного життя, багато допомагає людині в подвижницькому змаганні.

Завжди повинно нам боятися того, про що один спогад заподіює нам сором, і також не зневажати совісті, і не нехтувати нею. Отже, спробуймо видалити тіло на певний час у пустелю і змусимо його набути терпіння.

А що найважливіше, нехай кожен (хоч би це й сумно було для нього, зате нема чого вже буде йому боятися) намагається, де б він не був, віддалятися від причин брані, щоб, коли прийде потреба, не впасти йому від близькості їх.

Питання.Хто відкинув від себе всяке піклування і вступив у подвиг, який у нього початок брані з гріхом і чим починає він цю боротьбу?

Відповідь.Всім відомо, що всякій боротьбі з гріхом і пожадливістю служить початком праця пильнування і посту, особливо ж, якщо хто бореться з гріхом, який усередину нас перебуває.У цьому вбачається ознака ненависті до гріха і пожадливості його в тих, хто веде цю невидиму боротьбу; починають вони постом, а після нього сприяє подвижництву нічне пильнування.

Про піст і увагу

Хто протягом цілого свого життя любить бесіду з цим подружжям, той буває другом цнотливості.Як початком усьому поганому слугує заспокоєння утроби і розслаблення себе сном, що розпалює блудну хіть, так святий шлях Божий і основа всіх чеснот – піст.Пильнування, неспання в службі Божій, у розпинанні тіла цілий день і ніч, на противагу солодощам сну.Піст – огорожа всякої чесноти, початок подвигу, вінець стриманих, краса дійства і святині, світлість цнотливості, початок християнського шляху, матір молитви, джерело цнотливості й розуму, вчитель безмовності, попередник усіх добрих справ. Як здоровим очам властиве прагнення світла, так посту, якого дотримуються з розсудливістю, властиве прагнення молитви.

Як скоро почне хто постити, жадає вже з цього часу розумом своїм прийти в жадання співбесіди з Богом, бо тіло того, хто постить, не терпить того, щоб цілу ніч проспати на ліжку своєму.Коли на вуста людині накладається печатка постів, тоді помисел її повчається в розчуленні, серце її виділяє молитву, на обличчі в неї смуток, і сороміцькі помисли далекі від неї, не видно веселощів в очах її, ворог вона похітливих і марнотратних бесід. Ніхто ніколи не бачив, щоб розважливий пістник став рабом лихого прагнення.Піст із розсудливістю – велика обитель для всякого добра.А хто не дбає про піст, той призводить до коливання все добре, тому що піст був заповіддю, спочатку даною нашому єству для застереження проти споживання їжі, і порушенням посту впав початок нашого створення.Але в чому полягало перше приниження, з того починають подвижники досягати успіху в страху Божому, як тільки почнуть зберігати закон Божий. З чого почав і Спаситель, коли з’явився світу на Йордані.

Бо після хрещення Дух вивів Його в пустелю, і постив Він там сорок днів і сорок ночей. Так само і всі, хто йде слідом за Спасителем, на цій підставі стверджують початок свого подвигу, тому що піст є зброя, уготована Богом.

І хто, якщо не дбає про нього, не буде докорений за це? Якщо поститься Сам Законоположник, то як не поститися будь-кому з тих, хто дотримується закону?

Тому-то до посту рід людський не знав перемоги, і диявол ніколи не зазнавав поразки своєї від нашого єства, але від цієї зброї знесилився на самому початку. І Господь наш був вождем і первістком цієї перемоги, щоб на главу єства нашого покласти перший переможний вінець. І щойно диявол бачить цю зброю на комусь із людей, негайно приходить у страх цей противник і мучитель, негайно думає і згадує про поразку свою в пустелі Спасителем, і сила його розтрощується, і погляд на зброю, дану нам Начальником нашим, спокушає його. Яка зброя сильніша за цю?І що надає стільки сміливості серцю в боротьбі з духами злоби, як жага заради Христа?Бо якою мірою обтяжується і злостраждає тіло в той час, як оточує людину полк демонів, такою мірою серце сповнюється надією. Одягнений у зброю посту в усякий час розпалюється ревністю. Бо і ревнитель Ілля, коли ревнував до закону Божого, перебував у цій справі – в пості.Піст тому, хто його здобув, нагадує заповіді Духа.Він є посередник Старого Закону і благодаті, даної нам Христом.Хто не дбає про піст, той і в інших подвигах розслаблений, недбальствує, немічний, показує тим початок і погану ознаку розслаблення душі своєї, а тому, хто з ним воює, дає випадок для перемоги, бо голим і беззбройним виходить на подвиг, а тому очевидно, що вийде з боротьби без перемоги, бо члени його не зодягнені в теплоту жаги в пості.Такий піст. Хто перебуває в ньому, у того розум непохитний і готовий зретити і відбити всі люті пристрасті.

Про багатьох мучеників кажуть, що того дня, в який очікували вони прийняти вінець мучеництва, якщо дізнавалися про це або по одкровенню, або за сповіщенням від когось із друзів своїх, нічого не їли всю ніч, але з вечора до ранку стояли бадьоро на молитві.Прославляючи Бога в псалмах, піснях і піснях духовних, з веселощами й радощами чекали вони того часу, як інші, котрі приготувалися до шлюбу, щоб постувати, щоб зректи меч.Тому й ми, покликані до невидимого мучеництва, щоб прийняти вінці святині, будемо тверезими, і нехай вороги наші не отримають знака зречення ні одним членом, ні однією частиною нашого тіла.

Запитання.Чому нерідко інші, і навіть багато хто, маючи, можливо, і справи ці, не відчувають тиші, і заспокоєння пристрастей, і миру помислів?

Відповідь.Пристрасті, потаємні в душі, не виправляються, брате, тілесними тільки працями; вони не утримують і помислів про те, що пробуджується завжди почуттями.Труди ці охороняють людину від побажань, щоб не була ними переможена, і від демонської спокуси, але не приносять душі миру і тиші.Бо справи і труди тоді приносять душі безпристрасність, умертвляють уди, “що на землі” (Кол. 3:5), і дарують спокій помислам, коли долучимося до мовчання, коли в зовнішніх почуттях припиниться сум’яття і кілька часу перебуватимуть вони в діяннях премудрості123.А поки людина не позбудеться можливості бути в співтоваристві з людьми, а членів своїх і себе самого від розваги помислів не збере сама в себе, доти не зможе пізнати пристрасті своєї.

Безмовність, як сказав святий Василій, є початок очищення душі.Бо коли в зовнішніх членах припиняться зовнішній заколот і піклування про зовнішнє, тоді розум від зовнішніх турбот і ширяння повертається в себе і заспокоюється в собі, а серце пробуджується до дослідження внутрішніх душевних думок.І якщо людина добре встоїть у цьому, то приходить вона потроху в стан простувати до душевної чистоти.

Запитання. Чи не може душа очиститися і під час перебування поза дверима? 124

Відповідь.

Якщо дерево щодня поливають, то чи засихає колись корінь його? Чи зменшується коли в посудині, в яку щодня додають?

І якщо чистота не інше що є, як віддалення від життя вільного і залишення цієї звички, то як і коли побажає очиститися душею своєю той, хто діяльно, сам собою або іншими, за допомогою почуттів, оновлює в собі пам’ятання старої звички, тобто пізнання знову пороку? Коли може очиститися душею своєю від цього або звільнитися від зовнішніх протидій, щоб хоч побачити себе?

Якщо серце щодня оскверняється, то коли воно очищається від скверни? Не в силах він протистояти дії зовнішньої сили, чи не тим паче не може очистити серця, коли стоїть посеред військового табору і щодня чекає чути часті звістки про битву? І як наважиться він сповістити мир душі своїй? Якщо ж віддалиться від цього, то може потроху припиняти спершу внутрішні хвилювання.

Поки річка не перегороджена вгорі, не вичерпуються води її внизу.Коли ж прийде людина в безмовність, тоді душа може розрізняти пристрасті й розумно пізнавати свою мудрість.Тоді і внутрішня людина пробуджується на духовну справу і з кожним днем більше відчуває потаємну мудрість, що цвіте в душі її.

Запитання.Які точні вказівки і близькі ознаки, за якими людина відчуває, що почала вона бачити в собі плід, прихований у душі?

Відповідь.Коли сподобиться хто благодаті багатьох сліз, що проливаються без примусу, тому що сльози покладено розуму ніби якоюсь межею між тілесним і духовним, між станом пристрасним і чистотою.Поки не прийме людина цього обдарування, відбувається справа її ще в зовнішній тільки людині, і ще зовсім не відчула вона дієвості таємниць духовної людини.Бо коли людина почне залишати тілесне теперішнього віку і виявляється такою, що переступила цю межу того, що перебуває в єстві, тоді скоро досягає цієї благодаті сліз. І сльози ці починаються від першої обителі потаємного житія і зводять людину до досконалості любові Божої.І чим далі125 досягає успіху вона, тим більше збагачується цією благодаттю, доки від тривалого виливу сліз не почне пити їх і в їжі своїй, і в питті своєму.

І це точна ознака, що розум вийшов зі світу цього і відчув цей духовний світ. Але якою мірою людина розумом своїм наближається до цього світу, такою ж мірою зменшуються сльози ці.І коли розум досконало буває в цьому світі, тоді зовсім позбавляється він цих сліз. І це є ознака, що людина похована в пристрастях.

Про відмінність сліз

Бувають сльози, що спалюють, і бувають сльози, що вгамують.Тому всі ті сльози, які виходять із сутності серця від скорботи про гріхи, висушують і спалюють тіло; а нерідко і найпанівніше в душі, під час вилиття сліз, відчуває від них шкоду.І спершу людина з примусу вступає на цей ступінь сліз, і ними відчиняються їй двері увійти на другий ступінь, кращий за перший; і це є країна радості, в якій людина приймає милість. Це вже сльози, що проливаються через розсудливість: вони і прикрашають, і притупляють тіло, і виходять невимушено самі собою; і не тільки, як сказано, притупляють тіло людське, а й вигляд людини змінюється.Бо сказано: “Серцю, що радіє, обличчя цвіте, а в печалях сушить, нарікає” (Притч. 15:13).

Запитання. Що означає воскресіння душі, про яке говорить апостол: “якщо воскреснете з Христом” (Кол. 3:1)?

Відповідь. Апостол, сказавши: “Бог, що з темряви світлу засяяти, що засяяло в серцях наших” (2Кор. 4:6), показав, що воскресінням душі треба називати вихід зі старості, а саме, щоб з’явилася нова людина, в якій немає нічого від стародавньої людини, за сказаним: “і дам їм серце нове, і дух новий” (Єз. 36:26). Бо тоді уявляється в нас Христос Духом премудрості й одкровення пізнання Його.

Питання. У чому полягає (кажучи коротко) сила діяння безмовності?

Відповідь. Безмовність умертвляє зовнішні почуття і воскрешає внутрішні рухи. А заняття зовнішнім робить протилежне тому: збуджує зовнішні почуття і умертвляє внутрішні рухи.

Питання. Що буває причиною видінь126 і одкровень, бо дехто має видіння, а дехто трудиться більше за них, проте ж видіння не діє в них стільки?

Відповідь.

Причин цього багато. Одні з них – домобудівничі, мають на меті загальну користь, інші ж – розраду, відвагу й навчання немічних.

І по-перше, все це влаштовується з милості Божої до людей; здебільшого ж влаштовується це заради трьох родів людей: або заради людей простих і вкрай незлобивих, або заради деяких досконалих і святих, або заради тих, що мають полум’яну ревнощі Божі, зреклися й цілком зреклися світу, віддалилися від співжиття з людьми, покинувши все, не чекаючи жодної допомоги від видимого, пішли слідом за Богом. На них-то нападає боязнь внаслідок їхнього усамітнення, або оточує їх небезпека смертна від голоду, від хвороби або від якої-небудь обставини і від скорботи, так що наближаються вони до відчаю.

Тому якщо таким бувають розради, а тим, які перевершують їхніми трудами, не буває, то перша цьому причина – непорочність і порочність, і саме совісті127. Друга ж причина, напевно, є така: щойно хто має людську розраду або розраду чимось видимим, то не буває йому подібних розрад, хіба що за якимось домобудівництвом, заради загальної користі. У нас же слово про пустельників; і свідок сказаному один з отців, який молився про розраду і почув: “Достатньо для тебе розради людської і бесіди з людьми”.

І інший дехто, подібно до цього, коли був у пустельництві й вів життя пустельне, щогодини тішився благодатною втіхою; а коли зблизився зі світом, шукав за звичаєм розради – і не знайшов, і благав Бога відкрити йому причину, кажучи: “Чи не заради єпископства, Господи, відступила від мене благодать?”

І йому було сказано: “Ні, – але тому, що Бог промишляє про тих, хто живе в пустелі, і їх удостоює таких розрад”.Бо неможливо, щоб будь-хто з людей мав видиму розраду, а водночас отримав і невидиму від благодаті, Божественну й таємничу128, хіба за якимось, згаданим вище потаємним домобудівництвом, яке відоме в таких випадках лише Домобудівельникові, який є єдиним, хто будує.

Питання.Одне й те саме – бачення і одкровення, чи ні?

Відповідь.Ні. Вони різні між собою.Одкровення129 часто називається те й інше.Бо оскільки виявляється потаємно130, то всяке бачення називається одкровенням.Одкровення ж баченням не називається.Слово “одкровення” здебільшого вживається про пізнаване, про те, що розумом випробовується і розуміється. Бачення ж буває всілякими способами, наприклад, у зображеннях і образах, як бувало колись старозавітним, у глибокому сні або в бадьорому стані, і іноді з усією точністю, а іноді ніби в примарі та дещо неявно; чому й сам, хто має видіння, часто не знає, в бадьорому стані бачить він або в сонному.Можна і через голос чути про заступництво, а іноді бачити якийсь образ, іноді ж (бачити) ясніше, віч-на-віч.І бачення, і спільне перебування, і запитання, а з ним і співбесіда – це святі сили, видимі гідними, які творять одкровення.І такі видіння бувають у місцях найбільш пустельних і віддалених від людей, де людина необхідно має в них потребу; тому що немає в неї іншої допомоги і розради від самого місця. Одкровення ж, що відчуваються розумом, за чистоти легкоприйнятні, і бувають тільки досконалим і тим, хто може розуміти.

Питання.Якщо досяг хто серцевої чистоти, що служить її ознакою?І коли пізнає людина, що серце її досягло чистоти?

Відповідь.Коли всіх людей бачить хто добрими, і ніхто не видається йому нечистим і оскверненим, тоді справді чистий він серцем. Бо як сповнитися слову апостольському, за яким повинно всіх однаково від щирого серця честю великих собі творити (див. Флп. 2:3), якщо людина не досягне сказаного, що око благе не побачить зла (див. Авв. 1:13)?

Питання. Що таке чистота і де межа її?

Відповідь. Чистота є забуття способів ведення через єство, запозичених від єства у світі131. А щоб звільнитися від них і стати поза ними, ось цьому межа: прийти людині в первісну простоту і первісну незлобивість єства свого і стати немовби немовлям, тільки без дитячих недоліків.

Питання. Чи може хто піднятися на цей ступінь?

Відповідь. Так. Бо, ось, інші приходили в міру цю, як і авва Сисой прийшов у цю міру так, що питав учня: “Їв я чи не їв?” І інший дехто з отців прийшов до такої простоти і майже до дитячої невинності, чому зовсім забував усе тутешнє, тож став би і їсти до Прилучення, якби не перешкоджали йому в цьому учні; і, як немовля, приводили його учні до Прилучення. Отже, для світу був він немовля, для Бога ж – досконалий душею.

Питання. Які помисли і роздуми повинно мати подвижникові, який перебуває на безмовності, в безмовній своїй келії? І що належить йому безперестанку робити, щоб розум його не мав дозвілля для суєтних помислів?

Відповідь.

Запитуєш про помисли і роздуми, як людина стає мертвою в келії своїй? Хіба людина дбайлива і твереза душею має потребу питати, як їй поводитися, коли буває вона одна сама з собою?

Яке інше заняття у ченця в келії його, крім плачу?

Хіба буває в нього час від плачу звернутися до іншого помислу?

І яке заняття краще за це? Саме перебування ченця і самотність його, уподібнюючись перебуванню в гробі, далекому від радості людської, вчать його, що діяльність його – плач. І саме значення імені його до того ж закликає і переконує, тому що називається він нарікаючим, тобто сповненим смутку в серці. І всі святі в плачі переселялися з цього життя. Якщо ж святі плакали, і, поки не переселилися з життя цього, очі їхні завжди були сповнені сліз, то хто ж не буде плакати?

Втіха ченцеві породжується плачем його. І якщо досконалі й переможні тут плакали, то як стерпить сповнений виразок, щоб перебувати йому без плачу? Хто мав мертвеця свого, що лежить перед собою, і бачить, що сам він умертвлений гріхами, того чи потрібно вчити, з якою думкою користуватися йому сльозами?Душа твоя, яка для тебе дорожча за цілий світ, вмертвіла від гріхів і лежить перед тобою; невже ж не вимагає вона плачу? Тому якщо підемо на безмовність і з терпінням перебуватимемо в ній, то, звісно, в змозі перебуватимемо в плачі.Тому будемо невпинно в розумі своєму молити Господа, щоб дарував нам плач.Бо якщо приймемо цю благодать, кращу і кращу за інші дарування, то за допомогою її досягнемо чистоти.А як скоро досягнемо її, не відніметься вже в нас чистота до самого виходу нашого з життя цього.

Тому блаженні чисті серцем, тому що немає часу, коли б не тішилися вони цією солодкістю сліз, і в ній завжди бачать вони Господа.Поки ще сльози в них на очах, вони сподобляються зору одкровень Його на висоті молитви своєї; і немає в них молитви без сліз.Це й означає сказане Господом: “блаженні ті, що плачуть, бо ті втішаться” (Мф. 5:4).Бо від плачу приходить людина до душевної чистоти.Тому Господь, сказавши:”яко ті втішаться”, не пояснив: якою втіхою.Бо коли чернець сподобився за допомогою сліз подолати царину пристрастей і вступити на рівнину душевної чистоти, тоді зрітає його така розрада. Тому якщо хто з тих, хто отримав розраду тут, прострілиться на цю рівнину, то на ній зустріне розраду, якої тут немає, і розуміє тоді, яку дістає кінець плачу розраду, що її тим, хто плаче, дає Бог за чистоту їхню, бо той, хто безперервно плаче, не може бути тривожним від пристрастей.Проливати сльози і плакати – це дарування безпристрасних.І якщо сльози того, хто тимчасово плаче і нарікає, можуть не тільки вести його до безпристрасності, а й повністю очистити й звільнити розум від пам’яті про пристрасті, то що скажемо про тих, хто з розумінням день і ніч вправляється в цій справі? Тому ніхто не знає допомоги, що буває від плачу, крім тих одних, які віддали душі свої справі цій.Усі святі прагнуть до цього входу132, тому що сльозами відчиняються перед ними двері для входження в країну розради; і в цій країні в одкровеннях зображуються преблаженні й спасительні сліди Божі.

Запитання. Оскільки інші, через неміч тіла, не в змозі безперестанку плакати, що повинно мати їм для охорони розуму, щоб проти нього, коли він нічим не зайнятий, не повставали пристрасті?

Відповідь. Пристрасті не можуть повстати на душу і збентежити подвижника, якщо у самітництві його, віддаленому від усякого розсіювання, серце його не переймається життєвими справами, хіба що тільки буде він ледачий і недбальствуючий до свого обов’язку. А переважно, якщо буде вона вправлятися у вивченні Божественних Писань, то, займаючись вишукуванням їхнього змісту, перебуває нітрохи не тривожною пристрастями.

Бо при зростаючому й укоріненому в ньому розумінні Божественних Писань, тікають від нього суєтні помисли, і розум його не може відстати від бажання читати Писання або роздумувати над прочитаним, і не звертає він ані малої уваги на життя теперішнє, через вельми велику насолоду від свого заняття, підносячись над цим133 у глибокій пустельній мовчазності. Тому забуває себе і єство своє і робиться ніби людиною, яка прийшла в несамовитість, зовсім не пам’ятає про це століття, переважно зайнята думкою про велич Божу і, занурюючись у це розумом, говорить: “Слава Божеству Його!” і ще: “Слава чудесам Його!

На яку висоту звів Він мою убогість: чому сподобив мене повчатися, на які наважуватися помисли, чим тішити душу мою!” Звертаючись думкою до цих чудес і завжди ними вражений, перебуває він у безперестанному захваті і ніби вже куштує життя після воскресіння, тому що мовчання вельми багато сприяє цій благодаті.

Бо розум його знаходить можливість перебувати в собі самому з миром, який придбаний ним у безмовності. А водночас збуджується цим до пам’ятання того, що узгоджується з порядком життя його. Бо, подумки уявляючи славу майбутнього віку і блага, за сподіванням уготовані праведним, які перебувають у тому духовному житті й у Бозі, і нове те відновлення, не утримує ані в думці, ані в пам’яті того, що є у світі цьому. І коли буде цим захоплений, знову переноситься звідти спогляданням до віку цього, в якому ще живе, і в подиві говорить: “”О, глибина багатства і премудрості”, пізнання, смисленості, розумності та домобудівництва незбагненного Бога, “як неспробованими є судові Його і не дослідженими є шляхи” Його (Рим. 11:33)! Бо, коли Він приготував інший стільки дивовижний вік, щоб увести в нього всі розумні істоти і зберегти їх у нескінченному житті, яка була причина створити Йому цей перший світ, розширити його, і стільки збагатити його повнотою і безліччю видів і створінь, і дати в ньому місце причинам багатьох пристрастей, і тому, що їх живить і що їм протиборствує?

І чому спочатку поставив нас у цьому світі, поставив у нас любов до довголітнього в ньому життя і раптово викрадає нас із нього смертю, чималий час зберігає нас у нечутливості та нерухомості, знищує образ наш, розливає розчинення134 наше, змішує його із землею, дозволяє, щоб склад наш зруйнувався, зотлів та зник, і щоб зовсім не лишилося нічого від людського єства; а потім, у час, який визначив Своєю премудрістю, що гідно поклоняється, коли забажає, спорудить нас в іншому образі, який Йому тільки відомий, і введе нас в інший стан? Цього не тільки ми, люди, сподіваємося, а й самі святі Ангели, які не мають потреби в цьому світі, через незвичайність єства свого, які малим чим не досягли досконалості, очікують на наше повстання з тління, коли повстане рід наш з пір’я і оновиться тління його.

Бо заради нас і їм заборонено вхід, і вони чекають одноразового отвору дверей нового віку.І ця тварюка (Ангели) з нами спочиває від тягаря тіла, що обтяжує нас, як каже апостол: “як і сама тварюка об’явлення синів Божих сподівається, щоб звільнитися від праці тління на волю слави чад Божих” (Рим. 8:19,21), після досконалого руйнування віку цього в усьому його устрої та після відновлення єства нашого до первісного стану”.

І звідси вже підноситься розумом своїм до того, що передувало утворенню світу, коли не було ніякої тварюки, ні неба, ні землі, ні Ангелів, нічого з наведеного в буття, і до того, як Бог, за єдиною примхою Своєю, раптово привів усе з небуття в буття, і будь-яка річ постала перед Ним у досконалості. І знову сходить розумом своїм до всіх створінь Божих, звертає увагу на дивовижність створінь у Бога і на премудрість творінь Його, в подиві розмірковуючи сам із собою: “Яке диво!

Наскільки домобудівництво і Промисел Його перевищують усяке поняття, наскільки дивовижна сила Його міцніша за всі творіння Його! Як із небуття привів Він у буття створіння це – цю незліченну безліч різних речей?

І як знову розорить її, знищивши цей дивовижний благоустрій, цю лепоту створінь, цю струнку течію тварюк, годинник і час, це поєднання ночі й дня, річні зміни, ці різноманітні квіти, що прозябають із землі, ці чудові будівлі міст і в них оздоблені палаци, це швидкий рух людей, це існування їхнє, обтяжене працями від пришестя у світ до самого відходу? І як раптово припиниться дивовижний цей порядок, і настане інший вік, і спогад про першу цю тварюку зовсім не зійде нікому на серце, і будуть інша видозміна, інші думки, інші турботи!

І єство людське також не згадає зовсім про цей світ і про перший спосіб життя свого, тому що розум людський приліпиться до споглядання того стану, і розуму людей не буде дозвілля повернутися знову до брані з плоттю і кров’ю. Бо з розоренням цього віку негайно візьме початок вік майбутній. І кожна людина скаже тоді таке: “О матір, забута своїми чадами, яких народила, виховала й умудрила, і які в одну мить зібрані на чуже лоно та стали справжніми чадами неплідної, яка ніколи не народжувала! “Возвеселися, неплідна, нерожаюча” (Іс. 54:1) про чад, яких народила тобі земля”.

І тоді ніби в нестямі роздумує і каже: “Скільки ще часу стоятиме вік цей? І коли вік майбутній візьме початок? Скільки ще часу храмам цим спати в цьому вигляді, і тілам бути змішаними з перстию?

Яким буде це життя?У якому образі повстане і складеться єство це? Як перейде воно в нове створіння?” І коли розмірковує він про це і подібне до цього, приходить він у захват, здивування і мовчазне мовчання, і повстає він у цей час, і схиляє коліна, і з рясними сльозами возносить подяку і славослів’я Єдиному Премудрому Богові, що завжди славиться в усепремудрих справах Його.

Отже блаженний, хто сподобився такого!Блаженний, у кого такий помисел і день і ніч!Блаженний, хто про це і подібне до того розмірковує всі дні життя свого!І якщо людина на початку своєї безмовності не відчуває сили таких споглядань, через ширяння розуму свого, і не може ще підноситися до сил135 сказаних вище чудес Божих, то нехай не сумує і нехай не полишає тиші безмовного життя свого!Бо і хлібороб, коли сіє, не одразу з посівом насіння бачить і колос; але за посівом слідує в нього зневіра, праця, знемога власних членів, вигнання товаришів, розлука з близькими людьми.А коли перетерпить це, приходить інший час, у який услаждается делатель, і скаче, і радіє, і веселиться.

Який же це час? Коли скуштує він хліба136, здобутого потом своїм, і в безмовності дотримано буде роздуми його. Бо велику й нескінченну насолоду збуджують у серці й у невимовне здивування приводять розум – безмовність і ці, сказані вище, терплячі роздуми, що терпляться в безмовності. І блаженний, хто терпляче перебуває в ньому, тому що відкрилося перед ним це Боготочне джерело, і пив він із нього, і насолодився, і не перестане пити з нього завжди, у всякий час, у всяку годину дня й ночі, до кінця й останнього краю цілого свого тимчасового цього життя.

Питання. Що головне у всіх трудах справи цієї, тобто безмовності, щоб людині, яка дійшла і до цього, можна було знати, що досягла вона вже досконалості в житії?

Відповідь. Те, коли сподобиться людина безперестанного перебування в молитві. Бо, як тільки досягла вона цього, зійшла на висоту всіх чеснот і стала вже обителлю Святого Духа. А якщо хто не прийняв безсумнівно цієї благодаті Утішителя, то не може вільно здійснювати перебування в цій молитві, тому що, як сказано, коли вселиться в кого з людей Дух, тоді не припинить він молитви, бо сам Дух молиться завжди (див. Рим. 8:26). Тоді і в сонному, і в бадьорому стані людини молитва не припиняється в душі її, але чи їсть, чи п’є, чи спить, чи робить щось, навіть і в глибокому сні, без зусиль видаються серцем її пахощі і випаровування молитви. Тоді молитва не відлучається від неї, але щогодини, хоча й не виявляється в ній зовні, проте водночас звершує в ній службу Божу потайки. Бо мовчання чистих один із христоносних мужів називає молитвою, бо помисли їхні – це лагідні гласи, якими потаємно оспівують Сокровенного.

Запитання. Що таке духовна молитва? І як подвижнику сподобитися її?

Відповідь.

Душевні рухи, за сувору непорочність і чистоту, робляться причетними дієвості Святого Духа. І її сподобляється один з багатьох тисяч людей, тому що це – таємниця майбутнього стану і життя.

Бо він підноситься, і єство перебуває недієвим, без жодного руху і пам’яті про тутешнє. Не молитвою молиться душа, але почуттям відчуває духовні речі того віку, що перевищують людське поняття, розуміння яких можливе тільки силою Святого Духа.

А це є розумне споглядання, але не рух і не шукання137 молитви, хоча від молитви запозичило собі початок. Бо через це деякі з подібних цим людей досягали вже досконалості чистоти. І немає години, в яку б внутрішній їхній рух був не в молитві, як сказали ми вище. І коли припадає Дух Святий, завжди знаходить таких у молитві; і від цієї молитви підносить їх до споглядання, яке називається духовним зором. Бо не мають вони потреби ні в образі тривалої молитви, ні в стоянні і в чині тривалої служби. Для них достатньо згадати про Бога, і негайно полоняться любов’ю Його. Утім, не нерадять зовсім і про стояння на молитві, коли віддають честь молитві, і, окрім безперервної молитви, у призначені години стоять на ногах.

Бо бачимо святого Антонія, що стояв на молитві дев’ятої години і відчув піднесення розуму свого.

І інший з отців, з піднятими руками стоячи на молитві, приходив у захоплення на чотири дні.

І багато інших, під час такої молитви, були полонені сильною пам’яттю про Бога і великою любов’ю до Нього, і приходили в захоплення.Сподобляється ж її людина, коли зберіганням заповідей Господніх, що протистоять гріху, і внутрішньо, і зовнішньо позбудеться гріха.Хто полюбить ці заповіді і скористається ними за чином, для того необхідним стане звільнитися від багатьох людських справ, тобто позбутися тіла і бути поза ним, так би мовити, не за єством, але за потребою. Хто веде життя за образом Законоположника і керується заповідями Його, в тому неможливо залишатися гріху.Тому Господь обіцяв у Євангелії тому, хто зберіг заповіді, створити в нього обитель (див. Ін. 14:23).

Питання.У чому досконалість багатьох плодів Духа?

Відповідь.У тому, коли сподобиться хто досконалої любові Божої.

Питання. І як дізнається людина, що досягла її?

Відповідь. Коли пам’ять про Бога в розумі її, тоді серце її негайно збуджується любов’ю до Бога, і очі її рясно виводять сльози. А той, хто перебуває в любові Божій, ніколи не позбавляється сліз, тому що ніколи не має нестачі в тому, що живить у ньому пам’ять про Бога; чому і уві сні своєму розмовляє з Богом. Бо любові зазвичай робити що-небудь подібне, і вона є досконалість людей у цьому їхньому житті.

Питання. Якщо після багатої праці, злостраждання, боротьби, якої зазнала людина, помисел гордині не соромиться приразитися до неї, бо запозичує собі поживу в лепоті чеснот її та розраховує на велич понесеної нею праці, то чим здолати людині помисел свій і здобути в душі своїй таку твердість, щоб не скорилася вона помислу?

Відповідь.

Коли пізнає хто, що відпадає він від Бога, як сухий листок падає з дерева, тоді розуміє силу душі своєї: тобто чи своєю силою набув він чеснот цих і переніс заради них усі боріння, тим часом як Господь утримував допомогу Свою й попускав йому одному вступати в боротьбу з дияволом і не ходити з ним разом, як зазвичай бере участь Він у боротьбі з тими, хто бореться, і сприяє їм; тоді виявляється сила його; краще ж сказати, ясною робиться поразка та утруднення його. Бо зі святими завжди буває Промисел Божий, що охороняє і зміцнює їх.

Ним перемагає всякий чин людей, якщо буває в подвигу і в стражданнях мученицьких і в інших лихах, що спіткають за Бога і заради Нього терплять. І це ясно, очевидно і безсумнівно.

Бо як єство може перемогти силу лоскотань, що безперестанку збуджуються в членах людей, заподіюють їм скорботу і дуже сильні для того, щоб подолати їх? І чому інші бажають перемоги і люблять її, але не можуть здобувати її при сильному протиборстві своєму, навпаки ж того, щодня зазнають поразки від тілесних лоскотань і перебувають у праці, в плачі і в знемозі, трудячись за душі свої, а ти зручно зможеш понести домагання тіла, які настільки люті, – і не приходити від цього у велике збентеження? І як тіло, яке в інших випадках чутливе до страждань і не терпить ураження терням, що вкололо його ніготь, може подолати різання залізом, переносити розбиття членів і всякого роду муки і не перемагатися стражданнями, не відчуваючи, як зазвичай єство, навіть відмінності цього в муках, якщо, окрім природної сили, не приходить ззовні [з усіх боків, з усіх боків] інша сила, яка віддзеркалює від нього лютість мук? І оскільки заговорили ми про Божий Промисел, то не полінуємося навести на пам’ять одну корисну для душі розповідь, що піднімає людину в борах її.

Один юнак, на ім’я Феодор, у якого все тіло зазнало мук, запитаний кимось: “Чи відчуваєш ти муки?”, відповідав: “Спочатку відчував, а згодом побачив якогось юнака, який витирав піт моїх терзань, зміцнював мене і дарував мені прохолоду під час страждання мого”. О, як великі Божі щедроти! Наскільки близька буває благодать Божа до тих, хто трудиться за ім’я Боже, щоб їм із радістю терпіти за Нього страждання!

Тому не будь невдячний, людино, до Божого про тебе промислу.

Якщо, зрештою, явно, що ти не переможець, а тільки ніби знаряддя, перемагає ж у тобі Господь і ти туне отримуєш переможне ім’я, хто забороняє тобі і в усякий час просити тієї самої сили, і перемагати, і приймати похвалу, і сповідуватися138 Богові?

Хіба не чув ти, людино, скільки подвижників від укладення світу, будучи невизнаними до цієї благодаті, впали з висоти життя і з висоти подвигів своїх? Скільки численні й різні дари Божі роду людському самі по собі, стільки ж буває відмінності в дарах, що приймаються, і відповідно до ступеня тих, хто їх приймає.

Бувають менші й більші дари Божі; хоча всі вони високі й дивовижні, але один перевершує інший славою і честю, і ступінь ступеня вищий. І також: присвятити себе Богові і жити доброчесно є одне з великих обдарувань Христових.

Бо багато хто, забувши, що завдяки цій благодаті сподобився стати відлученим від людей і присвяченим Богові, причасником і спадкоємцем обдарувань Його, обраним і удостоєним служіння і священнодійства Богові, замість того, щоб безперестанку вустами своїми дякувати за це Богові, ухилилися в гординю і зарозумілість і думають про себе не як про тих, хто отримав благодать священнодійства, щоб священнодіяти Богові чистим життям і духовною працею, а як про тих, хто чинить милість Богові, якби належало їм розсудити, що Бог вилучив їх з-поміж людей і зробив прісними Своїми для пізнання таємниць Його.

І не тремтять вони всією душею своєю, міркуючи таким чином, особливо ж, коли бачать, як у тих, хто міркував так само, як це, перш ніж вони, раптово відібрали гідність, і як Господь умить повалив їх із тієї високої слави й честі, яку мали вони, і схилилися вони до нечистоти, нечутливого вжитку й студодіяння, як худоба. Оскільки вони не пізнали сили своєї і не утримували невпинно в пам’яті Того, Хто дав їм благодать – здійснювати перед Ним служіння, стати включеними до Царства Його, бути співмешканцями ангелів і наближатися до Нього ангельським життям, то Бог усунув їх від ділання їхнього, і тим, що залишили безмовність і змінили спосіб життя свого, показав їм, що не їхня була сила, якщо дотримувалися вони благочиння в житті й не турбували їхні спонукання єства, демонів та інших інших спротивів, натомість була це сила благодаті Божої, яка виробляла в них те, чого світ через складнощі цього не може вмістити чи чути і в чому вони перебували тривалий час, і їх не можна було перемогти; чому, звісно, була в них якась супутня їм сила, достатня для того, щоб у всьому допомагати їм і охороняти їх. Але оскільки забули вони про силу цю, то виповнилося на них слово, сказане апостолом: “бо не спокусилися мати в розумі Бога”, Владику свого, що згуртував пір’я для духовного служіння, “зрадив їх у нехитромудрий розум” (Рим. 1:27-28), і, як годиться, прийняли вони безчестя за свою оману.

Питання. Чи буває колись, щоб той, хто наважиться раптом зовсім зректися співжиття з людьми і через благу ревність раптово піти в безлюдну і страшну пустелю, помер від цього з голоду, через брак у себе покрову та іншого необхідного?

Відповідь.

Хто безсловесним тваринам, перш ніж створити їх, приготував житло і дбає про їхні потреби, Той не знехтує творіння Свого, а переважно тих, хто боїться Його, хто просто і не допитливо пішов за Ним.

Хто волю свою в усьому віддає Богові, той не дбає вже про потреби тіла свого, про лихоліття і страждання його, але бажає перебувати в житті потаємному і вести життя принижувальне, не боїться скорбот, але вважає приємним і солодким відчуження від цілого світу за чистоту життя, виснажуючи себе серед пагорбів і гір, живе як поневірянин у колі безсловесних тварин, не погоджується заспокоюватися тілесно і проводити життя, сповнене скверн. І коли віддає себе на смерть, щогодини плаче і молиться, щоб не втратити йому чистого Божого житія, тоді отримує від Бога допомогу. Йому слава і честь!Він нехай збереже нас у чистоті Своїй і нехай освятить нас святинею благодаті Святого Духа, на честь імені Свого, щоб святе ім’я Його в чистоті прославлялося на віки віків!Амінь.

* * *

120

“Всепремудро” в грецькому виданні немає; вставлено нами з перекладу преп. Паїсія.

121

Тобто малою кількістю їжі.

122

Той, хто піднімає брань.

123

Тобто премудрості безмовності.

124

Т. е. поза келією.

125

У цьому житії.

126

Духовних.

127

До цих слів видавець грецького тексту Никифор Феотокіс зробив таку примітку: “Це – або непорочність від тілесних пристрастей, але не душевних і сумління; або непорочність, але не досконала й повна; або непорочність так звана, але не суща насправді”.

128

Слів “невидиме – таємниче” в грецькому тексті немає (там стоїть тільки слово “це”); але вони є в перекладі преп. Паїсія.

129

Замість “одкровенням”, можливо, треба читати “видіннями”, як пропонує Никифор Феотокіса.

130

І в тому, і в іншому.

131

Преподобний Ісаак розрізняє тут вид знання сущих за єством і вид знання сущих через єство. Перший же противний чистоті, а другий має бути забутий для досягнення чистоти. Вид знання сущих через єство є знання речей не просто за єством, але з домішкою думок, що походять від вживання речей не за єством, а за пристрастю. Так, уявлення в думках золота як творіння Божого є знання сущого за природою; а уявлення золота з корисливим прагненням є знання сущого через природу.

132

Тобто до отримання дару плачу.

133

Тобто над суєтними помислами цього життя.

134

Розсипає тіло.

135

До величі.

136

Духовного.

137

У грецькій мові мова без заперечення; але тут віддано перевагу давнім слов’янському і сербському перекладам.

138

Приносити хвалу.

Слово 22. Про те, що тіло, яке боїться спокус, робиться другом гріха

Хтось зі святих сказав, що другом гріха робиться тіло, яке боїться спокус, щоб не дійти йому до крайнощів і не позбутися життя свого.

Тому Дух Святий примушує його померти. Бо знає, що, якщо не помре, не переможе гріха. Якщо хто хоче, щоб вселився в нього Господь, то примушує він тіло своє служити Господу, трудиться в заповідях Духа, написаних в апостола, і береже душу свою від справ плотських, описаних апостолом (див. Гал. 5:19-21). Тіло ж, що долучилося до гріха, упокоюється в ділах плотських, і Дух Божий не упокоюється в плодах його. Бо коли тіло знемагає в пості та смиренні, тоді душа зміцнюється молитвою. Тілу зазвичай, коли багато гнітиться скорботами безмовності, терпить поневіряння й нестачі й наближається до того, щоб позбутися життя свого, благати тебе й казати: “Дай мені трохи свободи пожити в міру; ходжу я тепер право, бо випробувано великими злостражданнями”. І як скоро, зі співчуття до нього, заспокоїш його від скорбот і даси йому трохи перепочинку, і хоча ненадовго заспокоїться воно, мало-помалу почне з пестощами нашіптувати тобі (а пестощі його вельми сильні), доки не примусить тебе піти з пустелі, і скаже тобі: “Можемо й біля світу жити добре, бо випробувані в чомусь, тож можемо й там жити за тими самими правилами, якими керуємось тепер. Спокуси мене тільки, і, якщо не буду таким, як тобі завгодно, можемо повернутися.

Ось, пустеля не біжить від нас”.

Не вір йому, хоч і сильно благатиме і дасть багато обіцянок. Воно не виконає того, що говорить. Коли схилишся на прохання його, ввергне тебе у великі падіння, з яких не будеш у змозі повстати і вийти.

Коли прийдеш від спокус у зневіру і переситишся ними, скажи сам собі: “Знову жадаєш ти нечистоти і сороміцьких життів”.І якщо тіло скаже тобі: “Великий гріх самому себе вбивати”, то відповідай йому: “Сам себе вбиваю, бо не можу жити нечисто. Помру тут, щоб знову не побачити мені істинної смерті душі моєї, смерті для Бога. Краще мені померти тут заради непорочності і не жити поганим життям у світі. Довільно обрав я смерть цю за гріхи свої. Сам себе умертвляю, тому що згрішив я Господу; не буду більше прогнівляти Його. Що мені в житті далекому від Бога? Буду терпіти озлоблення ці, щоб не бути відчуженим від небесної надії. Що Богу в житті моєму в цьому світі, якщо живу в ньому погано і прогніваю Бога?”

Слово 23. Послання, написане до одного брата, любителя безмовності

Оскільки знаю, що любиш ти безмовність і що диявол, знаючи волю твого розуму, під приводами добра обплутує тебе в багатьох речах, доки не розчавить і не заперечить тебе в чеснотах, які містять у собі багато видів доброго, то, щоб мені, як члену, тісно пов’язаному з тобою, добрий брате, допомогти твоєму доброму бажанню корисним словом, поклопотався я написати, чого я сам навчився в мужах, мудрих на доброчесність, і в Писаннях, і в отців, і власним досвідом. Бо, якщо людина не буде нехтувати і почестями, і безчестям і заради безмовності терпіти ганьбу, наругу, шкоду, навіть побої, не зробиться посміховиськом, а ті, хто бачить її, не стануть вважати її юродивою та дурнею, то не зможе вона перебувати в доброму намірі безмовності, тому що, якщо людина одного разу відчинить двері з якихось спонукань, то диявол не припинить виставляти їй на вид деякі з цих спонукань, під багатьма приводами, для частих і незліченних зустрічей із людьми. Тому якщо ти, брате, істинно любиш чесноту такої мовчанки, яка не терпить у собі ані розсіювання, ані відторгнення, ані відокремлення, і якою перемагали стародавні, то знайдеш у такому разі можливість здійснити похвальне своє бажання, щойно уподібнишся до своїх отців і матимеш намір у собі показати житіє їхнє. А вони полюбили досконалу мовчанку, не дбали виявляти любов близьким своїм, не намагалися вживати сили свої на їхнє заспокоєння і не соромилися уникати зустрічі з тими, кого шанують людьми поважними. Так вони йшли і не були засуджені людьми мудрими і провідними, як такі, що нехтують братами, зневажають їх, нехтуючими, недбайливими, позбавленими розуму, що на їхнє виправдання і сказано тим, хто шанує мовчанку і самітництво більше, ніж співтовариство з людьми. “Людина, – каже він, – яка досвідчено осягає солодкість безмовності в келії своїй, не як той, хто нехтує ближнім, тікає від зустрічі з ним, але заради того плоду, який збирає від безмовності”. “Для чого, – запитує він, – авва Арсеній вдавався до втечі і не зупинявся, зустрічаючи кого-небудь?” Авва ж Феодор, якщо зустрічав когось, то зустріч його була як меч. Нікому не говорив він привітання, коли перебував поза своєю келією.

А святий Арсеній не вітав навіть і того, хто приходив до нього з привітанням. Бо одного разу хтось із отців прийшов бачити авву Арсенія, і старець відчинив двері, думаючи, що це служитель його, але коли побачив, хто був той, хто прийшов, впав на обличчя своє, і, довго благаючись встати, за запевненням того, хто прийшов, що візьме благословення і піде, святий відмовився, кажучи: “Не встану, доки не підеш”. І не встав, поки той не пішов. І робив блаженний це для того, щоб, якщо одного разу подасть їм руку, знову не повернулися до нього.

Подивися ж на продовження слова, і тоді не скажеш, що, можливо, Арсеній знехтував цим батьком або кимось іншим, через незначущість його, а іншому заради честі його надав лицемірство і розмовляв з ним. Навпаки, Арсеній однаково бігав від усіх, і від малих, і від великих. Одне було в нього перед очима – заради безмовності нехтувати спілкуванням із людьми, чи буде то людина велика чи мала, і заради честі безмовності й мовчання від усіх понести на собі докір. І ми знаємо, що приходив до нього архієпископ, блаженний Феофіл, а з ним був і суддя тієї країни, який мав бажання бачити святого і надати йому честь.

Але Арсеній, коли сидів перед ними, навіть малим словом не вшанував їхнього високого сану, хоча й дуже вони бажали чути слово його.

І коли архієпископ став просити його про те, добрий старець помовчав трохи і потім каже: “Чи збережете слово моє, якщо скажу вам?” Вони виявили згоду, сказавши: “Так”. Старець же сказав їм: “Якщо почуєте, що тут Арсеній, не наближайтеся туди”. Чи бачиш дивовижну вдачу старця?Чи бачиш зневагу його до людської бесіди? Ось людина, яка пізнала плід безмовності. Блаженний не міркував, що прийшов учитель вселенський і глава Церкви, але уявляв у думці таке: “Одного разу назавжди помер я для світу, яка ж користь від мерця живим?” І авва Макарій докорив його сповненою любові докором, сказавши: “Що ти бігаєш від нас?” Старець же представив йому дивовижне і гідне похвали виправдання, відповівши: “Богу відомо, що люблю вас; але не можу бути разом і з Богом, і з людьми”. І цьому дивовижному віданню навчений він не іншим ким, але Божим голосом. Бо сказано було йому: “Бігай, Арсенію, людей, і спасешся”.

Жодна дозвільна людина, яка любить бесіди, нехай не буде настільки безсоромною, щоб спростовувати це, перекручуючи слова Арсенієва, і нехай не говорить всупереч цьому, що це – винахід людський і винайдений на користь безмовності. Навпаки, це – вчення Небесне. І нехай не подумаємо ми, нібито сказано це було Арсенію в тому сенсі, щоб тікати і віддалятися йому від світу, а не в тому, щоб бігати йому також і від братії! Після того як залишив він світ, пішов і оселився в лаврі, знову молився він Богу, запитуючи: як можна жити йому доброчесно? – і говорив: “Укажи мені шлях, Господи, як врятуватися”, і думав, що почує щось інше; але і вдруге почув знову той самий Владичний глас: “Бігай, Арсенію, мовчи і мовчи. І хоча багато користі (сказано йому) у побаченні і в бесіді з братами, проте ж не стільки корисно для тебе розмовляти з ними, скільки бігати від них”. І коли прийняв це блаженний Арсеній у Божественному одкровенні, і так як, коли був ще у світі, наказано йому бігати, і потім, коли був із братією, сказано те саме, тоді запевнився він і зрозумів, що для здобуття доброго життя недостатньо йому бігати тільки мирських, треба ж тікати від усіх однаково. Бо чи може хто опиратися і перекословити Божественному гласу? Та й божественному Антонію сказано було в одкровенні: “Якщо бажаєш мовчати, йди не тільки до Фіваїди, а й навіть до внутрішньої пустелі”. Тому, якщо Бог велить нам тікати від усіх і стільки любить мовчання, коли перебувають у ньому ті, хто любить Його, хто стане виставляти на показ будь-які приводи до того, щоб перебувати в співбесіді і зближенні з людьми? Якщо Арсенію й Антонію корисні були втеча й обережність, то наскільки ж корисні вони немічним? І якщо тих, і в слові, і в спогляданні, і в допомозі яких мав потребу цілий світ, Бог вшанував більше за їхню мовчазність, ніж за сприяння всьому братству, краще ж сказати – всьому людству, то наскільки ж більше мовчання потрібне тому, хто не в змозі добре охороняти себе? Знаємо і про іншого якогось святого, що брат його захворів і був ув’язнений в іншій келії. А оскільки святий у весь час хвороби його перемагав свою співчутливість і не приходив побачитися з ним, то хворий, наближаючись до відходу свого з життя, послав сказати йому: “Якщо ти не приходив до мене дотепер, то прийди тепер, щоб бачити мені тебе перш ніж я відійду від світу, або прийди сюди вночі, і я поцілую тебе, і спочию”. Але блаженний не погодився навіть і в цей час, коли природа зазвичай вимагає нашого співчуття один до одного і переступає визначення волі, але сказав: “Якщо вийду, то не очищуся серцем моїм перед Богом, бо нерадів відвідувати духовних братів, єство ж віддав перевагу Христу”. І брат помер, а він не бачив його.

Тому ніхто через лінощі помислів нехай не виставляє на вигляд, що це неможливо, нехай не зневажає і нехай не обертає на ніщо свою безмовність, відкинувши Божий про нього Промисел. Якщо святі перемогли саме єство, яким би міцним воно не було, і якщо Христос любить, коли вшановують безмовність, тим часом як залишають у нехтуванні чад Його, то яка може бути в тебе інша потреба, якою ти не міг би знехтувати, коли підпадаєш під неї? Ця заповідь, в якій сказано: “Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю”, і всім розумом твоїм (Мф. 22:37), більше за цілий світ, за єство, за все, що є в єстві, – цілком виконується, коли перебуваєш у мовчанні своєму. І заповідь про любов до ближнього укладена в ньому ж. Чи хочеш, за євангельською заповіддю, набути в душі своїй любові до ближнього? Віддалися від нього, і тоді запалає в тобі полум’я любові до нього, і радіти будеш, побачивши його, як побачивши світлого Ангела. Чи хочеш також, щоб жадали твого споглядання ті, хто любить тебе? У визначені тільки дні май побачення з ними.

Досвід – справді вчитель для всіх.

Будь здоровим. Богу ж нашому подяка і слава на віки віків! Амінь.

Слово 24. Послання до якогось брата природного і духовного, який, живучи у світі й бажаючи бачитися з Ісааком, переконував і благав у листах своїх прийти до нього

Не такі ми сильні, як думаєш ти, блаженний; і, можливо, не знаєш ти немочі моєї і того, що неважка для тебе погибель моя139, а тому, ніби розпалений природністю за звичаєм її, безперестанку просиш мене про те, про що і нам дбати, чого і тобі бажати, не повинно.Не проси в мене, брате, цього, що лише заспокоює плоть і її мудрування, але попіклуйся про спасіння душі моєї. Трохи ще часу, і перейдемо ми з віку цього. Скільки облич зустріну, коли прийду до тебе! Скільки побачу людських звичаїв і місць, поки не повернуся у своє місце! Скільки причин до помислів прийме душа моя при зустрічі з людьми! Скільки збентеження зазнає від пристрастей, що прокинулися в ній, від яких заспокоїлася дещо! Це і тобі не невідомо. Що ченцеві шкідливо бачити мирське, сам ти це знаєш. І дивись, яка зміна відбувається в розумі того, хто тривалий час мовчав із самим собою, коли він раптом знову впадає в це, і бачить, і чує, що для нього незвично.

Якщо тому, хто в подвигу і веде ще боротьбу з супротивником своїм, шкодить і зустріч із ченцями, коли вони не близькі до його устрою, то поміркуй, у яку криницю впадемо140 ми, котрі особливо довгим досвідом набули пізнання? О, якби позбутися нам жала ворога нашого! Тому не вимагай від мене, щоб я без потреби зробив це. Нехай не спокушають нас ті, хто стверджує, нібито ніякої шкоди немає для нас від того, що чуємо і бачимо щось, бо ми нібито однакові за думками своїми і в пустелі, і в світі, і в келії, і поза нею, і не змінюємося через лагідність нашу, і не приймаємо лихої зміни, і під час зустрічі з обличчями і речами не відчуваємо тривоги пристрастей. Ті, хто стверджують це, якщо і рани приймають, не знають цього; але ми не досягли ще цього душевного здоров’я; бо маємо на собі смердючі виразки, і вони закиплять черв’яками, якщо і один день не буде про них піклування, і залишаться вони неперев’язаними, не будуть обкладені пластиром і стягнуті пов’язками.

* * *

139

Ти вважаєш зручним те, від чого може статися моя погибель.

140

Прийшовши у світ.

Слово 25. Про три способи ведення, про різницю їхнього ділання і понять, про віру душі, про таємниче багатство, що в ній сокровенне, і про те, наскільки ведення світу цього відрізняється у способах своїх із простотою віри

Душа, що проходить стежками життя і шляхом віри, і нерідко досягла успіху в цьому останньому, якщо звертається знову до способів ведення, починає незабаром шкутильгати у вірі, і втрачається в ній духовна її сила, яка виявлялася в чистій душі взаємністю допоміг141 і через простоту не входила в дослідження всього того, що в ній і до неї належить142. Бо душа, що одного разу143 з вірою віддала себе Богові й багаторазовим досвідом пізнала Його сприяння, не піклується вже про себе, але зв’язується здивуванням і мовчанням і не має змоги знову повернутися до способів свого пізнання й уживати їх у діло, щоб інакше, за їхнього супротиву, не позбутися Божого промислу, що потай невсипуще дивиться на душу, дбає про неї і невпинно слідує за нею всіма способами, – не позбутися ж тому, що душа збожеволіла, замислившися, нібито сама достатньо може помишляти про себе силою свого пізнання.

Бо ті, в яких засяє світло віри, не доходять уже до такого безсором’я, щоб знову їм просити в Бога в молитвах: “Дай нам це”, або: “Візьми в нас те”, і анітрохи не дбають вони про себе самих, бо духовними очима віри щогодини бачать Отцівський Промисел, яким осяює їх Той істинний Батько, Який безмірно великою любов’ю Своєю перевершує всяку отцівську любов, більше за всіх може й має силу сприяти нам до надлишку, в більшій мірі, ніж як ми просимо, розмірковуємо й уявляємо собі.

Знання протилежне вірі. Віра в усьому144, що до неї відноситься, є порушення законів пізнання, втім – пізнання не духовного. Визначення145 пізнання те, що воно не має влади що-небудь робити без розвідки й дослідження, а, навпаки, розшукує, чи можливо тому бути, про що думає й чого хоче. Що ж робить віра? Вона не погоджується перебувати в тому, хто наближається до неї неправо.

Пізнання без розшуку і без своїх способів дії не може бути пізнане. І це є ознака коливання в істині. А віра вимагає єдиного чистого і простого способу мислення, далекого від усякого хитрування і вишукування способів146.

Дивись, як вони противляться один одному. Дім віри є думка, що немовлятіє, і просте серце. Бо сказано: “у простоті серця” свого прославили Бога (Діян. 2:46-47), і: “якщо не навернетесь, і не будете, мов діти, не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 18:3). Знання ж ставить мережі простоті серця і думок і противиться їй.

Знання є межа єства і охороняє його на всіх шляхах його. А віра здійснює ходу свою вище єства. Знання не наважується допустити до себе будь-що руйнівне для єства, але віддаляється від цього; а віра без зусиль дозволяє і каже: “на аспіда і василіска наступиш, і поперешиш лева і змія” (Пс. 90:13). Знання супроводжується страхом. Віра – надією. Якою мірою людина водиться способами ведення, такою ж мірою зв’язується вона страхом і не може сподобитися звільнення від нього. А хто піде за вірою, той незабаром стає вільним і самовладним, і як син Божий усім користується з владою вільно. Той, хто полюбив віру цю, як Бог, розпоряджається всяким тварним єством, тому що вірі дана можливість творити нове створіння за подобою Божою, як сказано: “забажаєш”, і все з’явиться перед тобою (Йов. 23:13). Нерідко вона може все виробляти і з не-сущого. А знання не може що-небудь зробити безпідставно. У пізнання немає стільки безсоромності147, щоб виробляти те, чого не дано єством. Та й як йому зробити це? Плинне єство води на хребет свій не сприймає слідів тіла, і той, хто наближається до вогню, спалює себе; а якщо в нього вистачить на це зухвалості, то настане біда. Ведення з обережністю охороняє себе від цього, і ніяк не погоджується переступити в цьому межу. Віра ж самовладно переступає все, і каже: “Якщо пройдеш крізь вогонь, то не спалишся, і ріки не покриють тебе” (Іс. 43:2). І віра нерідко робила це перед усією твариною [творінням]. А якби віданню відкривався тут випадок спокусити себе в цьому, то, без сумніву, воно не наважилося б на це. Бо багато хто з віри входив у полум’я, приборкував палючу силу вогню, і неушкоджено проходив посеред нього, і по хребту моря йшов, як по суші. А все це вище за природу, противно способам пізнання і показало, що суєтне воно у всіх способах і законах своїх. Чи бачиш, як знання зберігає межі єства? Чи бачиш, як віра піднімається вище над єством і там ставить стежки своїй ході? Ці способи ведення п’ять тисяч років, або трохи менше, або й понад цього, керували світом, і людина анітрохи не могла підняти глави своєї від землі та усвідомити силу Творця свого, доки не засяяла віра наша і не визволила нас від темряви земного ділання та марнославного підпорядкування після марного ширяння розуму148. Та й тепер, коли знайшли ми незворушне море і невичерпний скарб, знову жадаємо ухилитися до малих джерел. Немає знання, яке б не було в убогості149, як би багато не збагатилося воно. А скарбів віри не вміщають ні земля, ні небо. Нічого ніколи не позбавляється той, у кого серце підкріплюється упованням віри. І коли нічого не має, усім володіє він вірою, як написано: “Усе, що ви проситимете, молячись з вірою, то приймете” (Мф. 21:22), і ще: “Господь поблизу. Ні про що не турбуйтеся” (Флп. 4:5-6).

Знання завжди шукає способів до охорони тих, хто його здобуває. А віра каже: “Якщо не Господь збудує дім, всує трудишася той, хто будує, якщо не Господь збереже град, всує бде стоїть” (Пс. 126:1). Хто молиться з вірою, той ніколи не користується способами самозбереження і не вдається до них.

Бо знання на всякому місці хвалить страх, як сказав Премудрий: “Блаженна душа того, хто боїться Господа” (Сир. 34:15). Що ж віра? Сказано: “злякався, і почав тонути” (Мф. 14:30), і ще сказано: “не прийняли ви духа праці на острах, але прийняли ви Духа синоположення” (Рим. 8:15) на свободу віри й надії на Бога; і ще: не злякайтеся їх, і не тікайте від лиця їхнього (див. Єз. 2:6). Страх завжди супроводжує сумнів, а сумнів супроводжується розшукуванням, а розшукування – прийнятими способами, а прийняті способи – веденням. І в самому дослідженні та розшукуванні завжди пізнаються страх і сумнів, тому що не у всякий час у всьому встигає пізнання, як показали ми раніше цього. Бо нерідко трапляються душі різні випадковості, люті напади і багато сповнених небезпек випадків, у яких зовсім не можуть тут скільки-небудь допомогти знання і способи мудрості. Але, з іншого боку, у труднощах, невідворотних усіма силами і крайньою межею людського пізнання, віра анітрохи не переборюється жодним із цих труднощів. Бо чи достатньо людського пізнання, щоб допомогти хоч трохи в явних бранях з невидимими природами і з силами тілесними, а так само і з багатьом іншим? Чи бачиш неміч сили пізнання і міцність сили віри? Пізнання учням своїм забороняє наближатися до всього чужого для єства. Але поміть у цьому силу віри: що пропонує вона учням, які навчаються в неї? Сказано: “Іменем Моїм біси винищують; змія візьмуть; якщо навіть і що смертно вип’ють, не шкодить їм” (Мк. 16:17-18). Пізнання, за законами своїми, усім, хто йде шляхом його, пропонує в усякій справі до початку її розшукати кінець і потім починати, щоб, якщо виявиться, що кінець справи насилу знаходиться в межах людської сили, не потрудитися нею марно, а також, щоб не виявилося, що справі важко і неможливо здійснитися. Що ж говорить віра? “Усе можливе тому, хто вірує” (Мк. 9:23), тому що для Бога немає нічого неможливого. Яке невимовне багатство, яке море багатства – у хвилях віри і в дивовижних скарбах, які виливаються силою її! Якої відваги, якої насолоди і надії сповнена хода з нею! Як легкі тягарі її і скільки солодощів у діянні її!

Питання. Кому уподібнюється у справі своїй той, хто сподобився скуштувати солодощі віри і знову звернувся до ведення душевного?

Відповідь. Тому, хто знайшов дорогоцінну перлину і обміняв її на мідний обол; тому, хто залишив повновладну свободу і повернувся в стан злиднів, сповнений страху і рабства. Бездоганне ведення, але вища за нього віра. Якщо й докоримо, то не саме ведення докоримо. Хай не буде цього! Але ми докоряємо те, що воно вживає різні способи, в яких йде воно всупереч вірі150, і те, що наближається воно до чинів демонських. Згодом ми це розсудимо ясно, а також: скільки сходинок, на які піднімається цими способами ведення? Яка різниця відкривається на кожному щаблі? Якими думками збуджується ведення за кожного способу, коли тримається їх? У якому з цих способів, коли слідує їм, воно опирається вірі й виходить із єства? І яка буває в ньому різниця? І на якому ступені (коли повертається до первісної своєї мети) приходить у єство своє і ставить щабель до віри добрим життям? І до чого дає простягатися відмінності цього стану? І як переходить від цього до вищого? І які способи цього іншого, або першого151, ступеня? І коли пізнання сполучається з вірою, робиться з нею єдиним цілим, вдягається нею у вогняні помисли, загоряється духом, набуває крил безпристрасності та від служіння земному, уживши інші способи, підноситься в область Творця свого?

Утім, до часу досить нам знати, що віра, і ступені її, і ходіння в них – вищі за пізнання.

Саме пізнання вдосконалюється вірою і набуває сили підніматися вгору, відчувати те, що вище за будь-яке відчуття, бачити те сяйво, невловиме розумом і пізнанням створінь. Пізнання є щаблем, яким людина сходить на висоту віри і, щойно досягає її, більше вже не потребує його. Бо сказано: нині “від частини розуміємо, від частини думаємо “152. “Коли ж прийде досконале, тоді те, що від частки, скасується” (1Кор. 13:9-10). Отже, і тепер уже віра нібито перед очима представляє нам дійсність досконалості, і вірою нашою розуміємо те незбагненне, а не розвідкою і силою пізнання.

Ось справи правди: піст, милостиня, пильнування, святиня153 і все інше, що здійснюється тілесно; любов до ближнього, смиренномудрість серця, прощення154 проступків, поміркованість про блага155, дослідження таїнств, таємниць, потаємних у Святому Письмі, роздуми розуму про справи найдосконаліші, як зберігати межі душевних рухів, та інші чесноти, що здійснюються в душі. Усе це має потребу у віданні, тому що пізнання охороняє це і вчить порядку в цьому. І все це тільки сходинки, якими душа сходить на горню висоту віри; і це називається чеснотами. Але життя віри вище за чесноти, і творення її – не праця, але досконалий спокій, і розрада, і словеса в серці, і воно156 відбувається в думках душі. Її також ділання – всі дивовижні види духовного життя, проходження яких подає відчуття духовного життя, і насолоду, і насолоду душевну, і пожадливість, і радість за Богом, і все інше, що в такому житті дається душі, гідній благодаті тамтешнього блаженства, і що, наче зазначене вірою в Божественних Писаннях, здійснюється тут Богом, багатим у Своїх обдаруваннях.

“Здивування”. Хто-небудь скаже: якщо всі ці блага, і перераховані перед цим справи чесноти, і віддалення від лихого, і розрізнення тонких думок, що виникають у душі, і боротьба з думками, і протиборство пристрастям дратівливим, і все інше, без чого віра не може показати сили своєї в душевній праці, – якщо все це здійснюється пізнанням, то чому ж пізнання вважається протилежним вірі?

“Вирішення сумніву”. Відповідаємо: три суть уявні способи, якими пізнання сходить і сходить; і буває зміна як у способах, якими водиться пізнання, так і в самому віданні; і через це воно шкодить і допомагає. Три ж способи суть: тіло, душа, дух. І якщо пізнання в єстві своєму одне, то, по відношенню до цих сфер уявного і чуттєвого, воно стоншується, змінює свої способи і діяння думок своїх. Вислухай, нарешті, який порядок цього діяння і які причини, через які воно шкодить і допомагає. Знання є Боже дарування єству розумних створінь, дане спочатку, при їх створенні, і воно за своєю природою просте і неподільне, як світло сонячне, але згідно з діловодством своїм набуває змін і поділу.

* * *

141

Від благодатних посібників.

142

Тобто при всіх діях душі.

143

Абсолютно.

144

У всіх своїх діях.

145

Закон.

146

Дії.

147

Тобто зухвалості, самовпевненості.

148

Тобто підпорядкування суєті, що слідує за марним ширянням розуму.

149

Недостатньо.

150

У грецькому і стародавньому слов’янському перекладі читається “єству”, але у преп. Паїсія читаємо “опір вірі”.

151

Вищою.

152

Тобто почасти знаємо, почасти уявляємо. У тексті послання до Коринтян сказано: “почасти знаємо, і почасти пророкуємо”.

153

Чистота тіла.

154

Ближнім.

155

Небесних.

156

Ділання.

Слово 26. Про перший ступінь пізнання

Коли пізнання слідує плотському прагненню, тоді зводить докупи такі способи: багатство, марнославство, оздоблення, тілесний спокій, піклування про словесну мудрість, придатну для управління у світі цьому, та виливає оновлення у винаходах, мистецтві, науці, і все інше, чим увінчується тіло в цьому видимому світі. А за цими відмінними рисами, як сказали і розподілили ми, ведення робиться противним вірі. І воно іменується голим пізнанням, тому що виключає будь-яке піклування про Божественне, і через переважання тіла вносить в розум нерозумне безсилля, і все піклування його абсолютно про цей тільки світ. Ось поняття про себе цього пізнання: воно, без жодного сумніву, є уявною силою, що таємно править людиною, Божественна дбайливість, що назирає над нею і абсолютно про неї піклується. Тому не Божому Промислу приписує воно управління світом, але все добре в людині, порятунок її від шкідливого для неї і природне її остереження від нещасть і від багатьох супротивів, які таємно і явно супроводжують єство наше, здаються їй наслідком власної її дбайливості і власних її способів. Таке поняття про себе пізнання, що розмірковує157. Воно мріє, що все буває за його промислом; і в цьому погоджується з тими, хто стверджує, що немає управління цим видимим світом. Утім, не може вона перебувати без безперестанного піклування і без страху за тіло, а тому оволодіває нею малодушність, смуток, розпач, страх від бісів, острах від людей, чутки про розбійників, чутки про смерті, дбайливість у хворобі, тривога в убогості й нестачі потрібного, страх смерті, страх страждань і злих звірів, і все інше, подібне до цього і подібне до моря, в якому щогодини день і ніч бентежаться і спрямовуються на плавців хвилі, бо знання це не має піклування про себе перекидати на Бога, сподіваючись на віру в Нього. А тому в усьому, що стосується його самого, буває зайняте вигадуванням засобів і хитрощів. Коли ж способи його винаходів в одному якомусь випадку виявляться недійсними, таємничого ж у цьому Промислу воно не вбачатиме, тоді сперечається з людьми, які перешкоджають і противляться йому.

У цьому-то пізнанні насаджено древо пізнання доброго і лукавого, що викорінює любов.

І воно розшукує малі провини інших людей, провини їхні та немочі, і налаштовує людину вчителювати, перекословити на словах, вигадувати лукаві засоби і хитрощі; вдається воно до інших способів, образливих для людини. У ньому гординя і гординя, тому що всяку добру справу привласнює собі, а не Богові приписує.

Віра ж справи свої приписує благодаті, тому й не може вихвалятися, як написано: “все можу про Христа, що зміцнює мене” (Флп. 4:13); і ще: “не я, але благодать Божа, що зі мною” (1Кор. 15:10). А що сказав блаженний апостол: “розум хизується” (1Кор. 8:1), то вимовив це про те знання, не розчинене вірою в Бога і надією на Нього, а не про знання істинне. Нехай не буде цього!

Пізнання істинне душу тих, хто його здобув, вдосконалює в смиренні, як удосконалило Мойсея, Давида, Ісаю, Петра, Павла та інших святих, які сподобилися цього, в міру природи людської, досконалого пізнання. І в подібних до цих святих знання їхнє завжди поглинається надзвичайними спогляданнями, Божественними одкровеннями, високим спогляданням духовного, невимовними таїнствами, і душа їхня в очах їхніх вважається попелом і пір’ям. Інше ж знання, як і властиво йому, хизується, бо ходить у темряві, цінує надбання своє порівняно з тим, що на землі, і не знає, що є щось краще за нього. У звеличення ж втягуються всі тому, що вони на землі, життя своє зважують плоттю, спираються на справи свої і не думають в розумі своєму про незбагненне. І піддаються цьому, поки плавають у хвилях цих. Але святі досягають успіху в славній Божественній чесноті; і ділання їхнє горе, і думка їхня не ухиляється в піклування про винаходи і про марнославне, бо ті, хто ходять у світлі, не можуть помилятися. Тому всі, хто віддалився від світла пізнання Сина Божого і ухилився від істини, ходять цими стежками. Ось перший ступінь пізнання, на якому людина піде за плотською похоттю! Це-то ведення ми і засуджуємо, і визнаємо його противним не тільки вірі, а й усякому чиненню чесноти.

* * *

157

Грецькою це приблизно те саме, що “того, хто філософствує”.

Слово 27. Про другий ступінь пізнання

Коли людина, полишивши перший ступінь пізнання, буває зайнята душевними думками й побажаннями, тоді у світлі єства душі як тілесними почуттями, так і душевними думками робить такі вищезазначені158 чудові справи, а саме: піст, молитву, милостиню, читання Божественних Писань, різні чесноти, боротьбу із пристрастями та інше. Бо всі благі справи, всі різні добрі стани, що вбачаються в душі, і дивовижні образи служіння на дворі Христовому, на цьому другому ступені пізнання, діланням сили його159 здійснює Дух Святий. І воно вказує серцю стежки, що ведуть нас до віри, через нього збираємо напуття до майбутнього віку. Але й тут ще ведення тілесне160 і складне. Хоча і це знання є шлях, що веде і супроводжує нас до віри, проте ж є і ще вищий ступінь знання. І якщо хто досягне успіху, то знайде можливість, за допомогою Христової, бути піднесеним і на цей ступінь, коли підставу свого ділання покладе в мовчазному видаленні від людей, у читанні Писань, у молитві та в інших добрих справах, якими здійснюється все, що відноситься до другого пізнання. І ним виробляється все добре; воно і називається веденням справ, тому що чуттєвими справами, за посередництвом тілесних почуттів, робить справу свою на зовнішньому ступені. Амінь.

* * *

158

Див. Слово 25.

159

Цього пізнання.

160

У своїх уявленнях.

Слово 28. Про третій ступінь пізнання, який є ступінь досконалості

Послухай же, як людина стоншується, набуває духовності й уподібнюється в житті невидимим Силам, які служіння своє відправляють не чуттєво виробленими справами, а такими, які звершуються дбайливістю розуму. Коли пізнання піднесеться над земним і над піклуванням про роблення земного і почне випробовувати свої помисли в тому, що приховано від очей усередині, і деяким чином почне нехтувати тим, від чого буває непотребство пристрастей, і простреться горе́, і послідує вірі в турботі про майбутній вік і в жаданні обітованого нам, і в вишукуванні потаємних таїнств, тоді сама віра поглинає це пізнання, і навертається, і народжує оне знову, так що цілком стає воно духом.

Тоді може здійматися воно на крилах у царині безтілесних, торкатися глибин і невловимого моря, уявляючи в умі Божественні й дивовижні дії правління в єствах істот уявних і чуттєвих, і досліджує духовні таємниці, які можна збагнути думкою простою і тонкою. Тоді внутрішні почуття збуджуються до духовного ділання відповідно до стану, що буває в тому житті безсмертя і нетління, тому що ще в тутешньому, ніби потай, воно161 прийняло уявне воскресіння, як істинне свідчення про загальне оновлення.

Ось три способи пізнання, з якими пов’язано162 весь перебіг людини в тілі, в душі, в дусі. Відтоді, як починає людина розрізняти зло від добра, і доки не вийде вона зі світу цього, пізнання душі її перебуває в цих трьох мірах. І повноту всякої неправди і нечестя, і повноту правди, і те, щоб торкнутися глибини всіх таємниць духу, виробляє єдине знання в цих трьох мірах, і в ньому міститься всякий рух розуму, коли піднімається або опускається він у добрі або в злі, або в середньому між добром і злом. Ці ж міри у отців називаються: природне, протиприродне і надприродне. І це суть три напрямки, за якими піднімається і опускається пам’ять розумної душі, коли за сказаним або за єством робить хтось правду, або понад єством захоплюється її пам’яттю, у спогляданні Бога, або поза єством виходить пасти свиней163, як той, хто марнотратить багатство своєї розсудливості, працюючи з безліччю демонів.

Сукупний огляд трьох пізнаннь

Перший ступінь пізнання охолоджує душу для справ ходи по Богу. Другий зігріває душу для швидкої течії до того, що на ступені віри. Третя ж є заспокоєння від ділання (що є образ майбутнього), що в єдиному присноповчанні розуму насолоджується таємницями майбутнього. Але оскільки єство не може ще зовсім піднятися над станом омертвіння і тягарем плоті та вдосконалитися в тому духовному віданні, яке вище за інше пізнання, що ухиляється, то й пізнання це не в змозі послужити до досконалості, яка не має нестачі; не може людина бути і в світі мертвості, і – зовсім залишити єство плоті. Але поки людина живе в плоті, залишається вона в перехідному стані від одного знання до іншого. То раптом душа її, як убогий і жебрак, починає звершувати служіння на другій, середній ступені чесноти, яка закладена в єстві і може бути зроблена за допомогою єства тілесного; то перебуває, подібно до тих, хто прийняв Духа синопсису, в таїнстві свободи, насолоджується благодаттю Духа, який гідно дає цю благодать, і знову повертається до смиренності справ своїх, і це – справи, які звершуються за допомогою тіла. І благодать зберігає їх, щоб ворог не полонив її164 принадами, які можна знайти в цьому лукавому віці, і помислами збентеженими і спокушеними165 , бо людина, доки ув’язнена під завісою дверей плоті, не має надії. Бо у віці цьому недосконалому немає досконалої свободи. Усяке діяння пізнання полягає в робленні й тривалій вправі; діяння ж віри не ділами здійснюється, але виконується духовними думками, в чисто душевній дії; і воно вище почуттів. Бо віра витонченіша за пізнання, як пізнання витонченіше за речі чуттєві. Усі святі, які сподобилися знайти життя це (а це є захоплення до Бога), силою віри перебувають у насолоді отим вищим за природне життям.

Віру ж розуміємо не ту, якою людина вірить у відмінність гідних поклоніння і Божественних Іпостасей, у перевершувальне все, особливо166 єство самого Божества, і в дивовижне домобудівництво167, досконале в людстві сприйняттям нашого єства (хоча й ця віра вкрай висока), – але віру, яка засяює в душі від світла благодаті, яка свідоцтвом розуму підкріплює серце, щоб не вагалося воно в безсумнівності надії, далекої від усякої зарозумілості.

І віра ця виявляється не в збільшенні слуху вух, а в духовних очах, які бачать приховані в душі таємниці, невидиме й божественне багатство, сокровенне від очей синів плоті, що його відкриває Дух, котрий харчується з трапези Христової, у повчанні законам Христовим, як сказав Господь:

“якщо заповідей Моїх додержитеся, пошлю вам Утішителя, “Духа істини, якого світ не може прийняти, і Той навчить вас всякої істини” (Ін. 14:15,17,26). Він вказує людині цю святу силу, що мешкає в ній у всякий час, цей покрив, цю уявну фортецю, що завжди покриває людину, відбиває від неї все шкідливе, щоб не наближалося це до душі або до тіла її. Цю-то силу розум світлий і духовний невидимо відчуває очима віри. Вона-то пізнається святими паче в досвідченому залученні до неї.

Сила ця є Сам Утішитель, що міцністю віри, як вогнем, запалює душевні члени. І душа спрямовується, нехтуючи168 всякою небезпекою в надії на Бога, на крилах віри підноситься над видимою тварюкою і буває завжди немовби захопленою, в подиві перед Божественною дбайливістю, у непорушному спогляданні та невидимому розглядінні Божественного єства, приучуючи розум бути уважним до роздумів про таємниці Його. Бо, доки не прийде Той169, Хто є звершення таїнств, і доки явно не сподобимося одкровення оних, віра між Богом і святими священнодійствує невимовні таїнства, яких, за благодаттю Самого Христа, і ми нехай сподобимося, тут – як застава, а в самій дійсній істині – там, у Царстві Небесному з тими, хто любить Його. Амінь.

* * *

161

Т. е. знання.

162

З яких складається.

163

Так за перекладом преп. Паїсія. За грецьким текстом: “…у спогляданні Бога поза єством, або виходить…”

164

Душу.

165

Ухиляються від належного напрямку.

166

Тільки Божеству властиве.

167

Боже.

168

У такому стані.

169

Дух істини.

Слово 29. Про інші образи і розуміння відмінності пізнання¹⁷⁰

Пізнання, яке займається видимим або почуттями сприймає порядок його, називається природним. Пізнання ж, яке перебуває в царині уявного і своєю власною силою осягає природу безтілесного, називається духовним, тому що воно сприймає відчуття духом, а не почуттями, і народження цих двох171 приходить у душу ззовні, і вона розуміє їх. А знання, що досягло Божественного, іменується надприродним, і воно паче недоведене і вище від знання. І споглядання цього знання душа приймає не від розуму, який поза нею, як у перших двох видах знання, а нематеріально, усередині її самої, туне, незабаром і понад сподівання з’являється і відкривається воно із самої нутрощів, тому що, за словом Христовим, “Царство” Небесне “всередину вас є” (Лк. 17:21), і не можна очікувати його у відомому образі, і не з дотриманням воно приходить, але всередині образу, закарбованого в потаємному розумі, відкривається саме собою, бездумно172 про нього, тому що розум не знаходить нічого свого.

Перше знання народжується від безперестанного заняття і дбайливого навчання; друге ж – від доброго життя і розумної віри, а третє успадковується однією вірою, бо нею скасовується знання, справи приймають кінець, і почуття робляться зайвими для вживання. Тому знання вшановується, якою мірою сходить від цієї межі; і що більше сходить, то більше вшановується. І коли досягає землі й земного, тоді всім панує знання, і без нього всяка справа кульгава й недосконала. Коли ж душа споглядання своє піднесе на гору, і думки свої простягне в пренебесне, і забажає того, що невидимо тілесними очима і що не у владі плоті, тоді в усьому діє віра, яку і нам нехай дарує Господь Іісус Христос, “що благословенний віки вічні, амінь” (Рим. 9:5).

* * *

170

Ще інша відмінність пізнань.

171

Видів пізнання, природного і духовного.

172

Без участі турботи про нього.

Слово 30. Про образ молитви та про інше, необхідне для повсякчасної пам’яті й у багатьох відношеннях корисне, якщо збереже це той, хто читає, з міркуванням

Людині, під час молитовного прохання свого, утвердитися в упованні на Бога є найкраща частина благодаті віри. Твердість же віри в Бога не те, що здорове173 сповідування, хоча воно й матір віри; навпаки, душа бачить істину Божу за силою життя. Коли у Святих Писаннях знаходиш віру, з’єднану зі справами, тоді міркування про неї не приймай за міркування про праве сповідання, тому що віра, яка доводить до безсумнівності в надії, ніколи не досягається людьми нехрещеними174 або в яких розум розтлінний для істини. Бо безсумнівність віри в людях високих душею відкривається в міру того, як вони за вдачею своєю узгоджуються в житті із заповідями Господніми.

Безперестанне вивчення Писання – світло для душі, тому що воно вказує душі корисні нагадування про те, щоб остерігатися пристрастей і перебувати в любові до Бога чистотою молитви, і також накреслює перед нами мирний шлях слідами святих. Утім, не сумнівайся в силі молитви нашого вірша, коли, під час молитви або щогодинного читання, не послідує за ними сильного збудження і безперервного скорботи.

Сказане з досвіду слово необхідно приймай, хоча той, хто його сказав, і некнижна людина, бо царські скарби більші за всі на землі, але не нехтують тим, щоб прийняти на додачу до себе обол, узятий у злиденного; і з малих потоків повільно повеніють річки і робляться великими у своїй течії.

Про зберігання пам’ятань

Якщо пам’ятання доброго, коли наводимо це собі на думку, оновлює в нас чесноту, то очевидно, що і пам’ятання розпусти, коли згадуємо про неї, оновлює в розумі нашому сороміцьке побажання, бо пам’ятання того й іншого показує й накреслює в думках наших різницю речей, які згадують, немов би пальцем вказує нам чи то на соромоту наших помислів, чи то на висоту нашого життя, й укріплює в нас помисли та рухи і дісних, і шуїх. Ми буваємо зайняті ними в таємниці розуму нашого, і в цьому уявному занятті зображається доля житія нашого, так що в разі потреби невпинно бачимо самих себе. Отже, не одне це заняття шкодить тому, хто має його, але з ним разом шкодить і бачення, а також і пам’ятання, що заповнює це собою. І не одне роблення чесноти сильно допомагає тому, хто вправляється в цьому діланні, а й уявлення в думках, утворене згадкою про осіб, які подвизалися в чесноті.

А це робить зрозумілим, чому вельми багато хто з тих, хто досяг ступеня чистоти, сподобляються споглядання деяких святих завжди в нічному баченні; і вдень щогодини в уявній вправі розуму буває для них джерелом радості бачення цих святих, що закарбувалися в душах їхніх. І тому з гарячністю приступають до роблення чеснот, і в надлишку западає в них полум’я до жадання їх. І кажуть, що святі Ангели приймають на себе подоби деяких високоповажних і благих святих, і в сонних мріях показують душі ці подібності під час ширяння її думок, на її радість, збагачення і веселощі, а вдень постійно приводять їх у рух, коли розглядає душа свої помисли; і ділання її полегшується радістю святих, і від цього досягає успіху вона в перебігу своєму. Так буває і при безперервності сварок. Хто має звичку займати свої думки худим, тому, за сприяння демонів, представляється це в подобі. Демони приймають на себе подобу і показують душі мріяння, що приводять її в жах, і більше за допомогою денної пам’яті, діючи за допомогою неї. І іноді страшним цим баченням, що приводить душу в жах, скоро доводять її до знемоги, а іноді уявляють їй також труднощі життя в мовчанні й усамітненні, та інше що-небудь.

Тому й ми, браття, що стосується уважності до наших пам’ятань і висновків за ними про стан душі нашої, почнемо відтепер постійно міркувати про відмінність пам’ятань, які нас турбують; які з них зупиняють на собі нашу увагу, а які ми негайно відганяємо від себе, щойно наближаються до думки нашої: чи ті, які в нас за задумом бісів, що кидають цю поживу пристрастям, чи ті, що від пожадливості й дратівливості, чи ті, що від святих Ангелів, що подають нам поклик до радості та пізнання, а також пам’яткоутворення, що пробуджують нас помислами під час наближення до нас святих Ангелів, чи ті, що в нас від вражень, заздалегідь прийнятих почуттям, якими в душі порушуються помисли, що захоплюють до чогось одного. Через пізнання ж цієї відмінності набудемо досвідченості у двох речах: у розсуді пам’ятовувань і в робленні справ, що нагадуються ними, – і постараємося, щоб за тим і іншим слідувала певна молитва.

Про різні ступені любові

Любов, що збуджується чимось матеріальним, подібна до малого світильника, що живиться єлеєм, яким і підтримується світло його, або потоку, що повеніє дощем, потік, течія якого припиняється з збіднінням речовини, що його становить.

Любов же, яка має винуватцем Бога, подібна до джерела, що б’є із землі; потоки її ніколи не припиняються (бо Бог – єдине джерело любові), і речовина її не убожіє.

Про те, як слід тобі молитися без кружляння думок

Чи хочеш насолодитися віршуванням під час служби своєї і прийняти відчуття вимовлених тобою словес Духа? Відклади зовсім убік кількість віршів, не зважай на знання міри у віршах, вимовляй їх як молитву, залиш звичайне вичитування і зрозумій, що кажу тобі і що сказано на підставі досвіду, ніби в книзі одного з чоловіків, керованих Богом: хай поглиблюється розум твій у вивчення словес Духа, поки душа твоя здивуванням домобудівництву не порушиться до великого їхнього розуміння і через це не спонукає до славослів’я чи до корисної печалі. І якщо є що в молитві, засвоюй це собі; і коли розум твій утвердиться в цьому, тоді збентеження поступиться своїм місцем і віддалиться. Бо в рабському діланні175 немає миру розуму, і у свободі чад немає бунтівного збентеження; збентеження забирає зазвичай смак у змісту і тямущості й розкрадає думки, подібно до п’явки, що висмоктує життя з тіла з кров’ю їхніх членів. І збентеження, якщо тільки можливо, доречно буде назвати колісницею диявола, тому що сатана має завжди звичай, подібно до їздця, сидіти на розумі, брати з собою купу пристрастей, з ними входити в нещасну душу і занурювати її в збентеження. Але зрозумій розважливо і це: під час віршування псалмоспіву твого не будь таким, що немовби запозичує слова в іншого, щоб не подумати, нібито справу повчання примножуєш безперервно, і зовсім не стати далеким від розчулення та радості, які почерпляєш у віршах; але, як сам від себе, вимовляєш слова прохання твого з розчуленням та розважливим розумінні, як той, хто справді розуміє справу свою.

Зауваж, від чого народжується зневіра і від чого ширяння розуму

Зневіра – від ширяння розуму, а ширяння розуму – від неробства, читання і суєтних бесід або від пересичення черева.

Про те, що треба не підкорятися лукавим¹⁷⁶ помислам, але ставити себе перед Богом

Якщо хто не підкоряє помислам, які таємно вселяє в нас ворог, але молитвою до Бога відсікає бесіду з ними, то це служить ознакою, що розум його знайшов по благодаті премудрість, що від багатьох справ звільнило його правдиве його відання, і що знаходженням короткої стежини, якої він досяг, припинив він довготривале ширяння на довгому шляху, бо не в усякий час маємо ми силу так підкоряти всім опірним помислам, щоб припинити їх; навпаки ж того, нерідко отримуємо від них виразку, яка довгий час не зцілюється. Бо ти входиш навчати тих177, кому вже шість тисяч років. А це178 служить для них зброєю, якою зможуть вони вразити тебе, незважаючи на всю твою мудрість і на всю твою розсудливість.

Але коли й переможеш ти їх, і тоді нечистота помислів осквернить розум твій, і сморід сморіду їхнього на довгий час залишиться в нюху твоєму. Вживши ж першого способу179, будеш вільний від усього цього і від страху, тому що немає іншої допомоги, крім Бога.

Про сльози

Сльози під час молитви – ознака Божої милості, якої сподобилася душа в покаянні своєму, – ознака того, що молитву прийнято і сльозами почала сходити на поле чистоти. Бо, якщо не будуть вилучені в людях помисли про минуще, і не відкинуть вони від себе мирської надії, і не збудиться в них зневага до світу, і не почнуть вони готувати добрий напутній напутній на похід свій, не почнуть у душі повставати помисли про те, що буде там; то очі не можуть проливати сліз, тому що сльози – це наслідок безпримісного і невисокопарного роздуму, багатьох, частих і неухильно перебувають помислів, пам’яті про щось тонке180 , що відбувається в розумі, і пам’яттю цим приводить серце до печалі. Від цього-то сльози множаться і найбільше посилюються.

Про рукоділля і про сріблолюбство

Коли, під час перебування твого на мовчанні, звертаєшся до рукоділля, не перетворюй батьківської заповіді на покривало своєму сріблолюбству. Щоб уникнути зневіри, нехай буде в тебе невелика справа, яка не збурює розуму. Якщо ж для милостині забажаєш більше зайнятися справою, то знай, що молитва в чині своєму вища за милостиню, а якщо заради тілесних потреб, то, якщо ти не ненаситний, для задоволення потреб твоїх достатньо з тебе і того, чим наділяє тебе Бог. Бо Він ніколи не залишає подвижників Своїх, щоб терпіли вони нестачу в минущому. Господь сказав: “шукайте передусім Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33), передусім прохання вашого.

Дехто зі святих сказав: “Не той чин життя твого, щоб насичувати спраглих і щоб келія твоя стала странноприїмницею для прийшлих. Це – справа мирян: їм вона паче пристойна, як справа прекрасна, а не відлюдникам, вільним від видимих турбот, які зберігають розум свій у молитві”.

* * *

173

Православне.

174

Не зодягненими у Христа (див. Гал. 3:27), які не прийняли Духа (див. Ін. 3:5).

175

У вичитуванні тільки покладеного.

176

Слово “лукавим” доповнено з давнього слов’янського перекладу.

177

Бісів.

178

Тобто досвідченість бісів, що спокушають, і твоя зухвала непокора лукавим помислам.

179

Тобто молитвою до Бога відсікаючи бесіду з помислами.

180

Духовному.

Слово 31. Про відлюдництво і про те, що повинно нам не в острах приходити й лякатися, а підкріплювати серце упованням на Бога й мати дерзновення з безсумнівною вірою, тому що стражем і хранителем маємо Бога

Якщо колись опинишся гідним самітництва, яке в царстві свободи його має тягарі легкі, то помисел страху нехай не спонукає тебе, за звичаєм своїм, різноманітно змінювати помисли й займатися ними. Але будь паче впевнений, що Хранитель твій з тобою, і мудрість твоя в усій точності нехай упевнить тебе, що разом з усіма створіннями і ти перебуваєш під єдиним Владикою, Який єдиним помахом приводить все в рух, і коливає, і приборкує, і влаштовує. Жоден раб не може заподіяти шкоди будь-кому з подібних до нього рабів, без потурання Того, Хто про всіх промишляє і всім керує. І ти негайно повстань і дерзай. Якщо й дана іншим свобода, то не у всякій справі. Бо ні демони, ні згубні звірі, ні порочні люди не можуть виконати волі своєї на шкоду і згуб, якщо не попустить цього воля Правлячого і не дасть цьому місця в певній мірі. Він і свободі не попускає приводити все в дію. А якби не було того, не залишилася б у живих ніяка плоть. Господь не дозволяє, щоб до тварини Його наближалася влада демонів і людей і виконувала на ній волю свою. Тому кажи завжди душі своїй: “Є в мене охоронець, що оберігає мене, і жодна з тварин не може з’явитися переді мною, хіба тільки буде велено згори”. Будь же впевнений, що не наважаться з’явитися на очі тобі і змусити тебе вислухати вухами своїми погрози їхні. Бо якби дозволено було згори від Пренебесного, то не було б потреби в слові і в словах, але за волею їхньою послідувала б і справа.

Скажи також сам собі: “Якщо є на те воля Владики мого, щоб лукаві запанували над творінням Його, то приймаю це, не засмучуючись, подібно до того, як той, хто не бажає, щоб воля Господа його залишилася без виконання”. І таким чином у спокусах твоїх будеш сповнений радості, як той, хто дізнався і ясно відчув, що опікується тобою і управляє тобою Владиче бажання. Нарешті, утверди серце своє в упованні на Господа, і нехай “не злякаєшся страху нічного, стріли, що летить у дні” (Пс. 90:5). Бо сказано, що праведного віра в Бога і диких звірів робить лагідними, подібно до овець181.

Скажеш: “Я не праведник, щоб уповати мені на Господа”. Але ти справді для ділання правди вийшов у пустелю, сповнену скорбот, і для цього став слухняним Божій волі. Отже, коли несеш труди ці, даремно трудишся, тому що Богу тоді тільки бажана праця людська, коли приносиш ти Йому жертву любові – скорботу свою. Цю розсудливість показують усі, хто любить Бога, піддаючи себе скорботам із любові до Нього. Бо ті, хто благодозволяє жити у Христі Ісусі в страху Божому, обирають для себе скорботу, зазнають гоніння. І Він робить їх володарями таємних скарбів Своїх.

Про вигоди, які приносять спокуси тим, котрі терплять їх із вдячністю і мужньо

Хтось зі святих говорив: “Був один відлюдник, старець поважний, і я прийшов до нього одного разу, будучи в печалі від спокус. Він лежав хворий; привітавши його, я сів біля нього і сказав: “Помолися за мене, отче, бо дуже засмучують мене демонські спокуси”. Він, відкривши очі свої, уважно подивився на мене і сказав: “Молодий ти, чадо, і Бог не залишає тебе без спокус”. Я відповідав йому: “Так, я молодий, терплю ж спокуси чоловіків сильних”. – І він продовжував: “Отже, Бог хоче умудрити тебе”. – Я заперечив: “Як же умудрити мене? Щодня вкушаю смерть”. – І він сказав на це: “Любить тебе Бог; мовчи! Він дає тобі благодать Свою”. Потім додав: “Знай, чадо, тридцять років вів я боротьбу з демонами, і після закінчення двадцятого року зовсім не бачив собі допомоги. Коли ж прожив я і п’ятий з останніх десяти, тоді почав знаходити спокій. І з плином часу він зростав. І коли минув сьомий рік, а за ним настав восьмий, спокій простягнувся до набагато більшої міри. Протягом же тридцятого року, і коли цей рік добігав уже до кінця, такий сильний став спокій, що не знаю й міри, до якої він збільшився”. І ще додав: “Коли захочу встати для звершення служби Божої, Бог дозволяє мені ще здійснити одну славу182; а що до решти, то, якщо буду стояти три дні, в подиві перебуваю з Богом і нітрохи не відчуваю праці”. Ось який ненаситний спокій породжений багатотрудною і довготривалою справою!

Про те, що зберігання язика не тільки змушує розум підбадьоритися до Бога, а й сприяє утриманню

Був один старець, який їв їжу двічі на тиждень, і казав нам: “Того дня, коли я поговорю з ким-небудь, неможливо для мене зберегти правило посту, за звичаєм моїм; але змушений буваю дозволити піст”. І ми зрозуміли, що зберігання язика не тільки змушує розум підбадьоритися до Бога, а й ділам явним, здійснюваним за допомогою тіла, потай приносить велику силу до їхнього звершення, а також просвіщає183 в таємному діланні, як казали отці, бо зберігання вуст змушує совість підбадьоритися до Бога, якщо тільки дотримується хто мовчання з віданням. Цей святий мав постійний звичай проводити ніч у чуванні. Бо говорив: “Тієї ночі, яку стою до ранку, сплю після псалмоспіву, а після пробудження зі сну в день цей буваю ніби людиною, яка не належить до цього світу; жодні земні помисли не приходять мені в серце, і не маю потреби в певних правилах, але цілий цей день буваю в здивуванні184. Так, одного дня хотів я прийняти їжу, коли минуло перед тим чотири дні, в які нічого не їв. І коли став я на вечірню службу, щоб після неї скуштувати, і стояв на подвір’ї келії моєї, тимчасом як сонце було ще високо, то, розпочавши службу, тільки протягом першої слави звершував її зі свідомістю, а після того перебував у ній, не знаючи, де я, і залишався в такому становищі, аж доки знову не зійшло сонце наступного дня і не зігріло обличчя мого. І тоді вже, коли сонце почало сильно турбувати мене і палити мені обличчя, повернулася до мене свідомість моя, і ось побачив я, що настав уже інший день, і подякував Богові, розмірковуючи, як сильно благодать Його виливається на людину і яку велич сподобляє Він тих, хто йде слідом за Ним. Після цього Йому Єдиному личить слава і велелепіє на віки віків!” Амінь.

* * *

181

Див. Євр. 11:33.

182

Одну третю частину кафізми.

183

Ум.

184

Тобто в духовному захваті.

Слово 32. Про те, чим зберігається таємне, внутрішнє в душі тверезість і звідки приходять сонливість і холодність в розумі, і вгашають в душі святу гарячковість, і вгамують прагнення до Бога, позбавивши душу гарячності до духовного і небесного

Хто має добрі бажання, тому противлення не може перешкодити виконати їх, хіба тільки лукавий знайде місце для поганого приводу в тих, хто бажає доброго. Буває ж це з такої причини. За всякою думкою доброго бажання, на початку його руху, слідують певні ревнощі, які гарячістю своєю подібні до вогняного вугілля, і вони зазвичай захищають цю думку і не допускають, щоб наблизилися до неї якийсь опір, перешкода і перепона, тому що ревнощі ці набувають великої фортеці та несказанної сили захищати на всякий час душу від розслаблення або від остраху, коли вона намагається впоратися зі всілякими сором’язливими обставинами. І як перша та думка є силою святого бажання, від природи насаджена в єстві душі, так ревність ця є думкою, рухомою дратівливою в душі силою, даною нам Богом для користі, для дотримання природної межі, для вираження поняття про свою свободу виконанням природного бажання, яке є в душі. Ця185 є чеснота, без якої не виробляється добре, і вона називається ревнощами, бо від часу до часу спонукає, збуджує, розпалює і зміцнює людину нехтувати тілом у скорботах і в страшних спокусах, які її спокушають, безперестанку віддавати душу свою на смерть і вступати в бій від бунтівної сили заради звершення тієї справи, якої дуже забажала душа.

Бо дехто, зодягнений у Христа, ревність цю в словах своїх назвав псом – і хранителем закону Божого, тобто чесноти, тому що законом Божим називається чеснота. Ця сила ревнощів двома способами зміцнюється, пробуджується і запалюється на зберігання дому, а також двома способами приводиться в знемогу, дрімоту і лінощі. А саме: пробудження і займання буває, коли людині спадає на думку якийсь страх, що змушує її боятися за те благо, яке вона придбала або має на увазі придбати, щоб не було вкрадено, тобто знищено якимось випадком або наслідком оного. І це збуджується в людині за Божественним промислом; розумію ж страх у всіх гідних діячів чесноти, що перебуває в душі для її пробудження і ревнощів, щоб не віддавалася вона дрімоті. Коли ж збуджений у єстві цей страх, тоді ревнощі, названі в нас псом, день і ніч розпалюються, як палаюча піч, і пробуджують єство. І, подібно до Херувимів, він пробуджується і щогодини уважно слухає те, що навкруги нього, і, як каже згаданий вище дехто186, якщо проходить птах біля нього, починає рухатися і гавкає з найшвидшою та несказанною стрімкістю. І коли цей страх буває про тіло, тоді робиться сатанинським187, тому що людина захиталася у вірі своїй у Промисел Божий і забула, як дбає і промишляє Бог про тих, хто трудиться заради чесноти, щогодини наглядаючи за ними, про що й Дух Святий говорить вустами пророка: “очі Господні на праведних” тощо. (Пс. 33:16); і ще: “держава Господь тих, хто боїться Його” (Пс. 24:14). І Сам Господь ніби від Свого імені сказав тим, хто боїться Його: “не прийде до тебе зло, і рана не наблизиться до тіла твого” (Пс. 90:10).

Але коли страх буває про душу через те, що трапляється з чеснотою і що слідує за нею, і саме страх, щоб вона не була пофарбована і з якихось причин не зазнала шкоди, тоді помисел цей божественний, турбота добра, скорбота і томління бувають за Божим промислом. І ще інший є спосіб, тобто міцність і запалення пса виявляються, коли найбільше зростає в душі прагнення чесноти. Бо якою мірою зростає в душі жадання, такою ж мірою запалюється і цей пес, тобто природні ревнощі до чеснот.

Перший же привід до охолодження його188, коли саме жадання зменшиться і припиниться в душі. А другий привід, коли ввійде в душу якийсь помисел упевненості й відважності й утвердиться в ній, і людина почне сподіватися, думати й дотримуватися тієї думки, що немає їй причини боятися потерпіти шкоду від якоїсь сили; і тому складає вона із себе зброю ревнощів і буває як дім без варти, пес засинає й надовго полишає варту.

Вельми багато уявних домів бувають окрадені цим помислом. І це буває, коли померкне в душі чистота оного осяяння святим віданням. Чому ж вона затьмарюється? Звичайно, через те, що таємно увійшов у душу якийсь найтонший помисел гордині й загніздився там; або людина почала більше віддаватися турботі про швидкоплинне, або частому спокусливому для неї сполученню зі світом. Або буває це від утроби – цього пана всього поганого. Всякий же раз, коли подвижник вступає в спілкування зі світом, душа його негайно знемагає. Те саме буває, коли сходиться він із багатьма, які мимоволі розтрощують душу його марнославством. Коротше кажучи, розум подвижника, який вдається до втечі, коли входить він у спілкування зі світом, уподібнюється керманичеві, який спокійно пливе морем і раптово потрапляє в середину підводного каміння, і зазнає аварії.

Богу ж нашому слава, держава, честь і велелепіє на віки вічні! Амінь.

* * *

185

Думка ця.

186

Одягнений у Христа.

187

Слова: “про тіло, що тоді робиться сатанинським” доповнено з давнього слов’янського перекладу.

188

Пса цього.

Слово 33. Про багато змін, що настають після розуму і випробовуються молитвою

Віддати перевагу доброму велінню – справа того, хто бажає; довершити ж вибір доброго веління – справа Божа. Для цього людина має потребу в Божій допомозі. А тому зробимо, щоб за добрим бажанням, яке з’являється в нас, слідували часті молитви, і проситимемо (Бога), щоб не тільки надав нам допомогу, але й дав і розрізнити, послужить це на догоду волі Божій, чи ні. Бо не всяке добре бажання входить у серце від Бога, але тільки те, яке корисне. Іноді людина бажає доброго, але Бог не допомагає, тому що якесь подібне до цього бажання входить і від диявола, і його вважають таким, що служить на допомогу, а тим часом нерідко буває не в міру людині. Сам диявол замишляє зробити людині шкоду і примушує її шукати бажаного, коли або не досягла ще вона відповідного до того життя, або бажання чуже до способу життя її, або не настав ще час, коли можна виконати його або почати його виконання, або людина недостатньо сильна справою, або віданням, або тілом, або не сприяють нам у тому обставини часу. І диявол у всякий спосіб, ніби під личиною цієї доброї справи, або бентежить людину, або завдає шкоди її тілу, або приховує мережі в розумі її. Утім, як сказав я, дбайливо звершуватимемо часті молитви, коли в нас з’являється добре бажання, і кожен із нас нехай скаже сам у собі: “Нехай буде воля Твоя, доки не зроблю доброго діла цього, що забажав я зробити, коли буде угодною воля Твоя. Бо в справі цій захотіти – для мене зручно, а виконати діло без обдарування, що Тобою посилається, не можу, хоча від Тебе і те, і те, і те, і “що хочеш, то й твориш” (Флп. 2:13), бо без благодаті Твоєї не наважився би я прийняти й це бажання, яке порушилося в мені, чи злякався б його”. Бо такий звичай у того, хто прагне доброго, – під час міркування розуму молитву вживати як допомогу до ділання і до набуття мудрості, для розрізнення істини від підробленого. А добре вирізняється за допомогою багатьох молитов, ділання189, зберігання190, безперестанного прагнення, за допомогою частих сліз, смиренності та небесної допомоги, особливо коли в людині є опірні помисли гордині, бо вони не допускають до нас Божої допомоги, – приводимо їх у недієздатність молитвою.

* * *

189

Чесноти.

190

Себе.

Слово 34. Про тих, які живуть найближче до Бога і проводять дні свої в житті ведення

Один старець на стінах келії своєї написав різні вислови і думки, і коли запитали його: “Що це значить?” – відповідав: “Це – помисли правди, які приходять до мене від Ангела, що перебуває зі мною, і природні праві думки, які виникають в мені; записую їх під час їхньої появи, щоб, за затьмарення свого, займатися мені ними, і вони позбавляли мене від омани”.

Інший старець догоджав думкам своїм, що замість швидкоплинного світу сподобився він непохитної надії, і старець відповідав їм: “Поки ще я в дорозі, даремно хваліть мене: не здійснив ще я шляху”.

Якщо будеш трудитися в прекрасній чесноті й не відчуєш, що вкушаєш від неї допомоги, то не дивуйся. Бо, доки не змириться людина, не отримує нагороди за своє діяння. Нагорода дається не за діяння, але за смирення. Хто ображає останнє, той втрачає перше. Хто раніше прийняв уже нагороду за добрі справи, той має перевагу перед тим, хто має роблення чесноти. Чеснота є матір печалі, а смиренню дається благодать. Відплата ж буває вже не чесноті й не праці заради неї, а смиренню, що народжується від них. Якщо ж воно збідніє, то перші191 будуть марні.

Роблення чесноти є зберігання заповідей Господніх. Велика кількість ділання – ось добрий устрій розуму. Воно полягає в смиренномудрії та зберіганні192. Коли убожіє сила перших, замість них приймається це193. Христос же вимагає не виконання заповідей, але виправлення душі, для якого узаконив заповіді підзаконним. Тіло однаково діє і яснами, і шуїми194, а розум, як хоче, або правим є, або грішить195. Інший і справами шуїми творить життя в премудрості Божій, а інший чинить гріх ніби під личиною чогось божественного.

В інших, що охороняють себе, і недоліки бувають хранителями правди. Дарування без спокуси – погибель для тих, хто його приймає. Якщо робиш добре перед Богом, і дасть тобі обдарування, благай Його дати тобі пізнання, скільки личить для тебе змиритися, або приставити до тебе вартового над обдаруванням, або взяти в тебе інше, щоб воно не було для тебе причиною погибелі. Бо не для всіх нешкідливо зберігати багатство. Душа, яка взяла на себе піклування про чесноти і живе з обережністю і в страху Божому, не може бути без печалі щодня, тому що чесноти пов’язані з печалями. Хто ухиляється від скорбот, той цілком розлучається, безсумнівно, і з чеснотою. Якщо жадаєш чесноти, то віддай себе на всяку скорботу. Бо скорботи народжують смирення. Бог не хоче, щоб душа була без піклування. Хто бажає не мати піклування, той мудруванням своїм поза волею Божою. Піклування ж розуміємо не про тілесне, але про те, що обтяжує наступних добрих справ. Поки не досягнемо істинного відання, тобто одкровення таємниць, за допомогою спокус наближаємося до смирення. Хто без скорботи перебуває в чесноті своїй, тому відчинені двері гордості.

Отже, хто бажає бути без печалі в думках своїх? Без образ розум не може перебувати в смиренні. А без смиренномудрия не може чисто зайнятися молитвою до Бога. Спершу людина думками своїми віддаляється від належного піклування, а після цього наближається до неї дух гордині. Коли ж людина перебуває в гордості, тоді віддаляється від неї промислительний Ангел, який поблизу неї і збуджує в ній піклування про праведність. І коли людина образить цього Ангела і він віддалиться, тоді наближається до людини чужий196, і відтоді немає вже в неї жодного піклування про праведність.

“Перед розбиттям” – гординя, каже Премудрий (Притч. 16:18), і перед даруванням – смиренність. У міру гордині, видимої в душі, – і міра розтрощення, яким напоумляє душу Бог. Гординю ж розумію не ту, коли помисел її з’являється в розумі або коли людина на якийсь час перемагається нею, але гординю, що постійно перебуває в людині. За гордовитим помислом піде розбиття, а коли людина полюбила гординю, не знає вже розбиття. Богу нашому слава і велелепіє на віки вічні! Амінь.

* * *

191

Доброчесність і праця заради неї.

192

Заповідей.

193

Смирення.

194

Справами.

195

Згідно з настроєм своїм.

196

Т. е. біс.

Слово 35. Про любов до світу

Істинно слово, сказане Господом, що людині неможливо з любов’ю до світу здобути любов до Бога, і немає можливості, спілкуючись зі світом, вступити в спілкування з Богом і, дбаючи про світ, мати дбання про Бога. Як тільки залишимо Боже через марнославство або нерідко через нестачу потрібного для тіла, багато хто з нас ухиляється в інші сторони. Інші виявили згоду трудитися для Царства Небесного. І не пам’ятають обітниці, яку прорік Господь197: “Коли ж усе піклування ваше докладете до Царства Небесного, то не позбавлятиму вас того, що задовольняє потребам видимого єства, а все прийде до вас разом із рештою. Бо не залишу вас мати піклування про себе самих “198. Про бездушних птахів, заради нас створених, дбає Господь; невже ж розгнівається про нас? Це неможливо. Хто дбає про духовне або про те, що служить духовному, тому доставляється тілесне без піклування про те, скільки і коли то потрібно.

А хто дбає про тілесне понад потребу, той мимоволі відпадає від Бога. Якщо ж ми постараємося мати піклування про те, що служить на славу імені Господнього, то Господь подбає про те і про інше199, у міру подвигу нашого.

Втім, не будемо намагатися спокушати Бога в тілесному, замість душевних наших справ, але всі справи свої спрямуємо до надії майбутніх благ. Хто з любові до душі своєї одного разу віддав себе чесноті й забажав здійснити діяння її, той не турбується після цього про тілесне, чи є це в нього, чи ні. Відносно200 Бог нерідко попускає, щоб доброчесних спокушали чимось таким201, і попускає, щоб звідусіль повставали проти них спокуси: вражає їх у тілі їхньому, як Іова, ввергає їх у злидні, робить, що відступаються від них люди, вражає їх у тому, що придбано ними202; тільки до душ їхніх не наближається шкода. Бо неможливо, щоб, коли йдемо шляхом правди, не зустрілася з нами печаль, тіло не знемагало б у хворобах і стражданнях і перебувало б незмінним, якщо тільки полюбимо жити в чесноті. Якщо ж людина проводить життя з волі своєї, або вдаючись до заздрості, або гублячи душу свою203, або роблячи щось інше шкідливе для неї, то підлягає вона осуду. А коли піде він шляхом правди, і здійснює вже ходу свою до Бога, і має багатьох подібних до себе, і трапляється з ним щось таке204, то не личить йому ухилятися від стежки своєї, але повинен він з радістю, без допитливості приймати це і дякувати Богові, що послав йому благодать цю і що сподобився він заради Бога впасти в спокусу і стати співучасником в стражданнях з пророками, апостолами та іншими святими, заради цього шляху, які зазнали скорботи. Чи то від людей, чи то від демонів, чи то від тіла прийдуть на неї спокуси (неможливо ж, щоб прийшли і були попущені без Божого поклику), нехай буде це для неї приводом до праведності. Бо неможливо, щоб Бог, який забажав перебувати з Ним, зробив благодіяння як інакше, як не пославши на нього спокуси за істину, бо людина не може сама по собі, без благодаті Христової, сподобитися цієї величі, тобто за божественні ці труди увійти в спокусу – і зрадіти. Про це свідчить святий Павло. Бо настільки велика справа ця, що апостол явно називає даруванням, коли людина готується постраждати заради надії на Бога. Павло каже: “Від Бога “даровано” нам це, “не тільки щоб у Нього вірити, але й щоб за Ним страждати” (Флп. 1:29). Так і святий Петро написав у посланні своєму: “Коли “страждаєте правди заради, блаженні ви” (1Пет. 3:14), бо стали спільниками страстей Христових” (див. Флп. 3:10). Зрештою, не належить тоді тобі радіти, коли живеш просторо, а в скорботах понуряти обличчя і вважати чужими їхнього шляху Божого. Бо стежка Його205 від віку і від пологів хрестом і смертю додається. А в тебе звідки така думка206? Дізнайся з цього, що ти поза дорогою Божою, і віддаляєшся від неї. Чи стопами святих хочеш іти, чи маєш намір влаштувати собі інший, особливий шлях і ним ходити не страждаючи?

Шлях Божий є щоденний хрест. Ніхто не сходив на небо, живучи прохолодно207. Про шлях же прохолодний знаємо, де він закінчується. Богу не завгодно, щоб безтурботним був той, хто Йому віддав себе всім серцем. Піклування ж його має бути про істину. А з цього пізнається, що під Божим Промислом він перебуває, коли Бог безперестанку посилає йому печалі.

Промисел ніколи не попускає, щоб ті, хто живуть у спокусах, впадали в руки демонів, особливо якщо вони цілують ноги в братії, прикривають і приховують їхні провини, як би свої власні. Хто хоче в цьому світі не мати турбот208 і жадає цього, але бажає і в чесноті вправлятися, той не на її шляху. Бо праведні не тільки з волі своєї подвизаються в добрих справах, а й мимоволі витримують сильну боротьбу зі спокусами на випробування свого терпіння. Душа, що має в собі страх Божий, не боїться чогось такого, що шкодить їй тілесно, бо на Бога сподівається відтепер і на віки віків. Амінь.

* * *

197

Див. Мф. 6:25-34.

198

Щодо тілесного.

199

Тобто духовному і тілесному.

200

Тілесного.

201

Т. е. тілесним.

202

Позбавляє їхнього майна.

203

Гріховним життям.

204

Тобто скорботне.

205

Шляхи Божі.

206

Тобто що скорботи чужі шляху Божому.

207

З послабленням собі.

208

Жити без подвигу за істину.

Слово 36. Про те, що не слід бажати або домагатися без потреби – мати в себе в руках якісь явні знамення

Господь не у всякий час, коли Він близький до святих Своїх, на допомогу їм, без потреби явно показує силу Свою в будь-якій справі й чуттєвому знаменні, щоб надана ним допомога не стала марною і не послужила до якоїсь шкоди. І робить це, промишляючи про святих і бажаючи показати їм, що і на годину не припиняє таємної Своєї турботи про них, але у всякій справі надає їм, у міру сил, показати свій подвиг і попрацювати в молитві. Якщо ж справа перемагає їхніми труднощами, коли знеможуть вони і не в силах будуть звершити справи, бо недостатня до того природа їхня, Сам звершує за величчю держави Своєї, і, як Сам знає, отримують вони належну допомогу, і, скільки можна, зміцнює їх потайки, аж доки не зміцняться проти скорботи своєї. Бо робить, що віданням209, яке дарує їм, розв’язуються різноманітні скорботи їхні, і розумінням цього спонукає їх до славослів’я, корисного в тому й іншому випадку. Якщо ж справа вимагає виявлення210, то заради потреби робить і це; і способи Його бувають найпремудріші, достатні в убогості й у потребі, а не якісь випадкові.

Хто без потреби наважується на це або молить Бога і бажає, щоб у руках його були чудеса і сили, той спокушається в розумі своєму лайливим демоном і виявляється хвалькуватим і немічним у своїй совісті. Бо в скорботі треба просити нам Божої допомоги. Без потреби ж спокушати Бога небезпечно. І хто бажає цього, той недійсно праведний. А те, що Господь створив благоволячи, знаходиться у багатьох святих. Але хто хоче і жадає цього з волі своєї без потреби, той падає, втрачаючи охорону, і поповзається у веденні істини. Бо, якщо той, хто просить, буде почутий у цьому, як наважувався просити про те в Бога, то знаходить у ньому місце лукавий і веде його ще до більшого, ніж просили. А справжні праведники не тільки не прагнуть цього, а й відмовляються, коли дають їм це; і не тільки перед очима людей, а й потай самі для себе не бажають цього. Бо ось один зі святих отців за чистоту свою, за благодаттю, отримав дарування передбачати тих, хто йде до нього, і молив Бога (а з ним молилися й інші святі, спрощені на це старцем), щоб узяте в нього було це дарування. Якщо ж деякі з них і приймали обдарування, то приймали через нужду211 або через простоту свою; а інших спонукало прийняти Боже помазання212 , і, звісно, не без особливих до того причин.

Коли блаженний святий Аммун ішов вітати святого Антонія Великого і заблукав у дорозі, дивись, що тоді говорив він Богові213, і також – що вчинив із ним Бог214. Пригадай і про авву Макарія та про інших. Справжні праведники завжди думають самі в собі, що недостойні вони Бога. А що справжні вони праведники, дізнається це з того, що визнають себе окаянними і негідними опіки Божої, і сповідують це таємно і явно, і примудряються на це Святим Духом, щоб не залишитися без належної їм дбайливості і трудничества, поки вони в цьому житті. Час же упокоєння Бог дотримав їм у майбутньому віці. І ті, хто має в собі Господа, що живе, через це самі не бажають бути в спокої і звільнитися від скорбот, хоча часом і дається їм розрада в духовному.

Не є чеснота те, щоб людина, коли досягне її215, не мала піклування і праці в ній; але ось оселення Духа – безперестанку примушувати себе трудитися, хоча і є спосіб зробити справу в спокої, тому що така воля Духа: в кому мешкає Він – не привчати тих до лінощів. Навпаки, Дух спонукає їх не спокою шукати, а віддаватися більше праці й найбільшим скорботам. Спокусами Дух зміцнює їх і робить, що наближаються вони до мудрості. Така воля Духа, щоб улюблені Його перебували в трудах.

Не Дух Божий живе в тих, які перебувають у спокої, а дух дияволів, як сказав дехто з тих, хто любить Бога: “Присягався я, що вмираю кожного дня”. Тим і відрізняються сини Божі від інших, що живуть вони в скорботах, а світ радіє в насолоді та спокої. Бо не благоволив Бог, щоб улюблені Його спочивали, доки вони в тілі, але більше забажав, щоб вони, доки у світі, перебували в скорботах, у тягарі, у працях, у злиднях, у наготі, на самоті, у потребі, у хворобі, в зневазі, в образах, у сердечному розбитті, в обтяженому тілі, у зреченні від родичів, у сумних думках, мали вигляд інший, ніж у всієї тварі, місце проживання несхоже на звичайне людське, оселю чернечу, яка безмовна, не видна людському погляду, не містить у собі нічого такого, що веселить тут людину. Ченці плачуть, а світ сміється. Вони зітхають, а світ веселиться. Вони постять, а світ розкошує. Трудяться вони вдень, і вночі віддаються подвигам у тісноті й трудах. Деякі з них перебувають у добровільних скорботах; інші в трудах, борючись із пристрастями своїми; інші гнані людьми, а інші бідують від пристрастей, від демонів і від іншого. І одні були вигнані, інші вбиті, інші “проидоша в милотех” (Євр. 11:37) та ін. І справдилося на них слово Господнє: “у світі скорботні будете”, але про Мене зрадієте (Ін. 16:33). Господь знає, що тим, хто живе в тілесному спокої, неможливо перебувати в любові Його, і тому заборонив їм спокій і насолоду ним Христос Спаситель наш, любов Якого перемагає тілесні смерті. Він нехай явить нам міцність любові Своєї!

* * *

209

Сенсу скорбот.

210

Явної допомоги Божої.

211

Для користі інших.

212

У грец. читається “не спонукало”, але в давньослов. слав. без заперечення: він подвизався.

213

“Молю Тебе, Господи Боже мій, не загуби творіння Твого!”

214

І з’явилася йому ніби людська рука, що висить із неба, яка показувала йому шлях. Див. “Достопам’ятні сказання про подвижництво святих отців”.

215

Втіхи.

Слово 37. Про те, з якої причини Бог попускає спокуси на тих, хто любить Його

Внаслідок любові, яку святі показали до Бога тим, що страждають за ім’я Його, коли Він утримує їх у тісноті, але не відступає від улюблених Ним, – серце святих набуває дерзновення дивитися на Бога нерозкритим обличчям і просити Його з упованням. Велика сила дерзновенної молитви. Тому попускає Бог святим Своїм спокушатися всілякою печаллю – і, з іншого боку, на досвіді отримувати доказ допомоги Його і того, скільки промишляє про них Бог, – бо внаслідок спокус здобувають мудрість; попускає (це), щоб, залишаючись невігласами, не втратили вони навчання в тому й іншому, але з досвіду набували знання про все і не зазнали насмішки від демонів, бо якби спокусив їх в одному добрі, то бракувало б їм навчання в іншій частині, і в бранях були б вони сліпі. І якщо скажемо, що Бог навчає їх без їхнього власного про те пізнання, то це значить уже сказати, що Бог хоче зробити їх подібними до волів і віслюків, що не мають ні в чому свободи, і що людина, якщо не буває випробувана спершу випробуванням лихого216, не має поняття про добре, щоб, коли зустрінеться їм добре, з розумінням і вільно скористатися тим, як своєю власністю. Як приємне знання, запозичене самою справою з досвіду і з вправ, і яку силу приносить тому, хто довготривалим досвідом своїм знайшов його в собі самому, пізнається це тими, хто пізнав сприяння знання, так само як і неміч єства, і допомогу Божої сили, і запевнився в цьому. Бо тоді тільки пізнають, коли Бог, утримавши спершу силу Свою від сприяння їм, приводить їх до усвідомлення немочі єства, лютості спокус, лукавства ворожого і того, з ким у них боротьба, яким вбрані вони єством і як були охоронювані Божою силою, скільки пройшли шляху, скільки піднесла їх Божа сила і скільки бувають немічні в боротьбі з усякою пристрастю, якщо віддаляється від них ця сила, тож з усього цього здобувають смиренність, наближаються до Бога, починають очікувати на Його допомогу і перебувати в молитві.

І звідки б взяли все це, якби не набули досвіду про багато поганого, потрапивши в це погане з Божого потурання, як каже апостол: “за превелике одкровення, щоб не звеличуватися, дався мені потворник плоті, аґел сатанинський” (2Кор. 12:7)? Але в спокусах багаторазово випробовуючи Божу допомогу, людина набуває і твердої віри; звідси робиться небоязливою і набуває відваги в спокусах від самої вправи, яку мала вона.

Спокуса корисна всякій людині. Бо, якщо корисною була спокуса Павлу, то “нехай “всяка уста заградяться, і винен буде весь світ Богові” (Рим. 3:19). Подвижники бувають спокушувані, щоб додати їх до багатства свого; розслаблені – щоб охороняти їх від шкідливого; занурені в сон – щоб підготуватися до пробудження; ті, що далеко відстоять, – щоб наблизитися до Бога; свої до Бога – щоб веселитися їм із дерзновенням. Всякий ненавчений син приймає багатство з дому батька свого не на допомогу собі. Тому-то Бог спершу спокушає і мучить, а потім показує дарування. Слава Владиці, Який гіркими ліками приводить нас до можливості насолодитися здоров’ям!

Немає людини, яка б не сумувала під час навчання; і немає людини, якій би не здавався гірким час, коли випиває вона отруту спокус. Без них неможливо набути сильної волі217. Але перетерпіти спокуси не в наших силах. Бо як зупинити течію води посудині з бріння, якщо не зміцнить її Божественний вогонь? Якщо, смиренно просячи з безперестанним бажанням, скоримося Богові в терпінні, то все приймемо у Христі Ісусі, Господі нашому. Амінь.

* * *

216

Тут, як і нижче, під словом “погане” слід розуміти “спокуси, скорботи”.

217

Мужнього влаштування душі.

Слово 38. Про те, як за помислами, що збуджуються в людині, дізнаватися, на якому ступені стоїть вона

Людина, поки в недбальстві, боїться години смертної; а коли наблизиться до Бога, боїться зрітення суду; коли ж цілком посунеться вперед218, тоді любов’ю поглинається той і інший страх. Чому ж це? Тому що, коли залишається хто у віданні й житті тілесному219, жахається він смерті; коли ж буває у веденні душевному й у житті доброму, розум його щогодини буває зайнятий пам’ятанням майбутнього суду, бо ж право стоїть він за самим єством, рухається в душевному чині, перебуває у своєму веденні й житті220, і добре влаштовується для того, щоб наблизитися до Бога. Але коли досягне того відання істини, внаслідок руху в ньому розуміння таємниць Божих і внаслідок утвердження надії майбутнього, тоді любов’ю поглинається і та тілесна людина, яка, як тварина, боїться забою, і людина розумна, яка боїться суду Божого; а людина, яка стала сином, прикрашається любов’ю, а не нагадує про страшенність і нагадує про себе жезлом. “А я і дім” батька мого “будемо служити Господу” (Ісус. 24:15).

Хто досяг любові Божої, той не бажає вже знову перебувати тут, тому що любов ця знищує страх221.

І я, улюблені, оскільки вдався до юродства, то не можу зберегти таємницю в мовчанні, але роблюся безумним222 для користі братії, тому що такою є істинна любов: вона не може утримувати що-небудь у таємниці від своїх. Коли писав я це, пальці мої неодноразово зупинялися на хартії, і не міг я терпіти від солодощі, що вторгалася в серце моє і змушувала замовкнути почуття. Утім, блаженний, у кого думки завжди про Бога, хто утримався від усього мирського і з Ним одним перебував у бесіді ведення свого. І якщо не збідніє терпінням, то недовго забариться побачити плід. Радість про Бога міцніша за тутешнє життя, і хто знайшов її, той не тільки не подивиться на страждання, а навіть не зверне погляду на життя своє, і не буде там іншого почуття, якщо дійсно була ця радість. Любов солодша за життя, і розуміння Бога, від якого народжується любов, солодше за мед і сот. Любові – не печаль прийняти тяжку смерть за тих, хто любить. Любов є породження ведення, а ведення є породження душевного здоров’я, здоров’я ж душевне є сила, що походить від тривалого терпіння.

Запитання. Що таке ведення223?

Відповідь. Відчуття безсмертного життя.

Питання. Що таке безсмертне життя?

Відповідь. Відчуття Бога; тому що любов від пізнання, а пізнання Бога є царем усіх побажань, і серцю, що приймає його, будь-яка солодкість на землі зайва. Бо немає нічого подібного до солодкості пізнання Божого.

Сповни, Господи, серце моє життя вічного!

Життя вічне є розрада в Бозі; і хто знайшов розраду в Бозі, той вважає зайвою розраду мирську.

Запитання. Звідки людина дізнається, що прийняла вона мудрість від Духа?

Відповідь. Від самої мудрості, яка в потаємності її і в почуттях вчить її смиренних вдач; і в розумі її відкривається їй, як буде прийнято смирення.

Питання. З чого дізнається людина, що досягла смирення?

Відповідь. З того, що знаходить для себе мерзенним догоджати світу своїм спілкуванням з ним або словом; і в очах її ненависна слава світу цього.

Запитання. Що таке пристрасті?

Відповідь. Пристрасті, які виробляються речами світу цього, спонукаючи тіло задовольняти зайві його потреби; і пристрасті ці не припиняються, поки стоїть цей світ. Але людина, яка сподобилася Божественної благодаті, скуштувала і відчула щось вище цього224, не попускає прираженням цим входити в серце її; тому що на місці їх утвердилося в ній інше, краще за них, прагнення, і до серця її не наближаються ні самі ці забаганки, ні те, що породжуються ними, а залишаються вони недієвими, – не тому, що немає вже пристрасних пристрастей, а тому, що серце, що приймає їх, мертве для них і живе чимось іншим, – не тому, що людина перестала зберігати міркування та діла її, а тому, що в розумі її немає ні від чого тривоги, бо свідомість її насичена, насолодившись чимось іншим225.

Серце, яке прийняло в себе відчуття духовного і ясне споглядання майбутнього віку, таке саме буває у свідомості своїй до пам’ятання пристрастей, якою є людина, що наситилася дорогою їжею, до іншої, не схожої на ту і запропоновану їй їжу, тобто зовсім не звертає на неї уваги. зовсім не звертає на неї уваги, не бажає її, а ще більше гидує нею і відвертається від неї, не тому тільки, що вона сама в собі мерзенна й огидна, а й тому, що людина наситилася першою, кращою їжею, якою вона харчувалася, не так, як та, що марнотратить частину свою і забажає потім жита, якщо заздалегідь уже марнотратила батьківське багатство, яке мала226. І до того ж, кому ввірено скарб, той не спить.

Якщо будемо зберігати закон тверезості і справу міркування з веденням, плодом чого буває життя227, то боротьба з прираженнями пристрастей абсолютно не наблизиться до розуму. Перешкоджає ж увійти їм у серце не боротьба, а насичення свідомості та відання, яким наповнене серце, і бажання споглядати чудеса, які знаходяться в душі. Ось що завадило примхам наближатися до серця: не тому, що, як сказав я, серце віддалилося від зберігання і справ міркування, які охороняють відання істини і світло душевне, а тому, що розум, зі сказаних вище причин, не має боротьби. Бо їжа жебраків огидна багатим, а подібно і їжа хворих – здоровим; багатство ж і здоров’я складаються за умови тверезості й дбайливості. Поки людина живе, вона має потребу в тверезості, дбайливості та бадьорості, щоб зберегти свій скарб. Якщо ж залишить призначену їй межу228, то стане хворою і буде обкраденою. Не до того тільки часу трудитися треба, поки побачиш плід; але треба трудитися до самого результату. Бо нерідко і дозрілий плід побивається раптово градом. Хто втручається в життєві справи і пускається в бесіди, про того неможливо ще бути впевненим, що здоров’я його збережеться в ньому.

Коли молишся, вимовляй таку молитву: “Сподоби мене, Господи, дійсно бути мертвим для співбесіди зі світом цим”. І знай, що поєднав ти в цьому всі прохання; старайся ж виконати в собі справу цю. Бо, якщо за молитвою піде діло, то справді стоїш ти у свободі Христовій. А умертвіння себе для світу полягає не тільки у віддаленні людини від спілкування в співбесіді з тим, що є у світі, а й у тому, щоб у бесіді розуму свого не жадав мирських благ.

Якщо привчимо себе до доброго міркування, то будемо соромитися пристрастей, як тільки зустрінемося з ними. І це знають ті, що пізнали досвідом на собі самих. Але будемо соромитися наближення до пристрастей також і внаслідок причин, що викликають їх. Коли з любові до Бога бажаєш зробити якусь справу, межею бажання цього постав смерть; і, таким чином, насправді сподобишся зійти на ступінь мучеництва в боротьбі з кожною пристрастю, і не зазнаєш жодної шкоди від того, що зустрінеться з тобою всередині цієї межі, якщо терпітимуть до кінця й не розслабишся. Думка немічного розуму немічною робить силу терпіння; а твердий розум тому, хто слідує думці його, повідомляє навіть і силу, якої не має природа.

Сподоби мене, Господи, зненавидіти життя своє заради життя в Тобі!

Життя світу цього подібне до того, як ті, хто виводить деякі тільки літери з накреслених на таблиці; і коли хто хоче й побажає, додає до них і віднімає, і робить зміну в буквах. А життя майбутнє подібне до рукописів, накреслених на чистих сувоях, запечатаних царською печаткою, в яких не можна нічого ні додати, ні відняти. Тому, поки ми серед змін229, будьмо уважними до себе, і поки маємо владу над рукописом життя свого, яке пишемо своїми руками, постараємося робити в ньому доповнення добрим житієм, станемо випрасовувати в ньому недоліки попереднього житія230.

Бо, поки ми в цьому світі, Бог не докладає печатки ні до доброго, ні до лихого, аж до самої години відходу, коли закінчується справа на батьківщині нашій231 і ми відходимо в країну чужу. І, як сказав святий Єфрем: “Подобає нам роздумати, що душа наша подібна до готового корабля, який не знає, коли подує на нього вітер, і до війська, яке не відає, коли протрубить бранна труба. І якщо, – каже, – так буває це для малого надбання, у таких випадках, які, можливо, знову повернуться, то як повинно нам підготуватися і споряджатися перед оним грізним днем, перед цим мостом і перед цими дверима нового століття?” Готовність утвердитися в цьому сповіданні сподівання нехай дарує Заступник життя нашого, Христос. Йому слава, поклоніння і подяка на віки віків! Амінь.

* * *

218

Тобто цілком наблизиться до Бога.

219

Тобто мудрує і живе по плоті.

220

Благом.

221

Див. 1Ін. 4:18.

222

Див. 2Кор. 12:11.

223

Тобто пізнання духовне.

224

Вище, ніж насолода речами світу цього.

225

Кращим.

226

Див. Лк. 15:13-16.

227

Вічна.

228

Тобто тверезість і дбайливість.

229

У житті цьому.

230

Покаянням.

231

У земному житті.

Слово 39. Про те, чому люди душевні прозирають віданням у щось духовне, порівняно з тілесною неміччю, як розум може підноситися над нею; яка причина того, що не звільняється від неї, коли й якою мірою можна розуму перебувати без мріяння під час моління

Благословенна честь Господа, що відчиняє перед нами двері, щоб не було в нас іншого прохання, крім бажання до Нього прагнути. Бо в такому разі залишаємо ми все, і душа спрямовується слідом за Його Єдиним, тож немає в неї турботи, яка б завадила їй у цьому спогляданні Господа. Якою мірою, улюблені, залишає розум піклування про це видиме і переймається сподіванням майбутнього, відповідно піднесенню своєму над піклуванням про тіло і над думками про це піклування, такою самою мірою стоншується він і просвітлюється в молитві. І якою мірою тіло звільняється від речових уз, такою ж мірою звільняється і розум. І якою мірою розум звільняється від пут піклувань, такою просвітлюється він; а якою просвітлюється, такою ж стоншується і підноситься над поняттями століття цього, що носить на собі образи дебелості. І тоді розум навчається споглядати в Бозі, згідно з Ним232, а не як бачимо ми. Якщо людина не стане спершу гідною одкровення, то не може бачити його. І якщо не досягне чистоти, поняття її не можуть стати просвітленими, щоб бачити їй сокровенне. І доки не звільниться від усього видимого, що вбачається у видимій тварюці, не звільниться і від понять про видиме і не стане чистим від потемнілих помислів. А де темрява і сплутаність помислів, там і пристрасті. Якщо людина не звільниться, як сказали ми, від цього і від причин до того, то розум не прозріє в сокровенне. Тому Господь насамперед повелів узятися за нестяжательність, віддалитися від мирського заколоту і відмовитися від турботи, спільної всім людям, сказавши: “усякий, хто не зречеться” від усього людства і від усього свого і не відречеться сам від себе, “не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26,33).

Щоб розум не терпів шкоди від усього, від зору, від слуху, від турботи про речі, від їхнього винищення, від їхнього примноження, від людини, і щоб зв’язати його єдиною надією на Бога, Господь відхилив від нас усяке піклування мудрування відріканням від усього, щоб унаслідок цього забажали ми співбесіди з Богом. Але молитва має ще потребу у вправі, щоб розум умудрився довготривалим перебуванням у ній. Після нестяжательності, що звільняє наші думки від пут, молитва потребує перебування в ній, бо з плином часу розум набуває навичку до вправ, пізнає, як відбивати від себе помисел, і довгим досвідом навчає того, чого запозичити не може з іншого джерела. Бо всяке теперішнє житіє233 запозичує зростання від житія попереднього, а попереднє потрібне для здобуття наступного. Молитві передує самітництво, а саме самітництво потрібне заради молитви, а сама молитва – для того, щоб набути нам любові Божої, бо внаслідок молитви відшукуються причини любити нам Бога.

Треба ж знати нам, улюблені, і те, що всяка бесіда, що відбувається потай234, всяка турбота доброго розуму про Бога, всякі роздуми про духовне встановлюється молитвою і називається ім’ям молитви, і під цим ім’ям зводиться воєдино, чи будеш розуміти різні читання, чи голос уст у славослів’ї Богові, чи турботливу печаль за Господа, чи тілесні поклони, чи псалмоспів у віршах, чи все інше, з чого складається все вчення чистої молитви, від якої народжується любов Божа; бо любов від молитви, а молитва – від перебування у відлюдництві. У відлюдництві ж маємо ми потребу для того, щоб нам була можливість наодинці розмовляти з Богом. Але відлюдництву передує зречення від світу. Бо якщо людина не зречеться спершу від світу і не спроможеться від усього мирського, то не може усамітнитися. І, таким чином, зреченню від світу передує знову терпіння, а терпінню – ненависть до світу, і ненависті до світу – страх і любов. Бо якщо не злякає серця страх геєни і любов не приведе до бажання блаженств, то не збудиться в серці ненависть до світу цього. А якщо не зненавидить світу, то не потерпить бути поза його спокоєм. І якщо не передує в розумі терпіння, то людина не зможе обрати місця, сповненого суворості й ніким не населеного. Якщо не обере собі відлюдницького життя, не зможе перебувати в молитві. Якщо не буде постійно розмовляти з Богом, не перебуватиме в цих, з молитвою з’єднаних, роздумах і в усіх видах сказаного нами молитовного вчення, то не відчує любові.

Отже, любов до Бога – від співбесіди з Ним, а молитовні роздуми і повчання досягаються безмовністю, безмовність – нестяжательністю, нестяжательність – терпінням, терпіння – ненавистю до похітливості, а ненависть до похітливості – страхом пекла і сподіванням блаженств. Ненавидить же похоті той, хто знає плід їх, і що готується ними людині, і до якого блаженства не допускається вона заради похотей. Так, усяке житіє пов’язане з попереднім, і в нього запозичує собі прирощення, і переходить в інше, вище. І якщо одне житіє збідніє, то і наступне за ним не може з’явитися і бути видимим, тому що все руйнується і гине. Що понад цього, то є міра слова235. Богу нашому слава і велелепіє на віки вічні! Амінь.

* * *

232

Розуміти про Бога – богопристойно.

233

Спосіб життя.

234

Внутрішньо.

235

Сенс, мабуть, той, що можна було б і більше сказати про це, але для слів є міра.

Слово 40. Про молитву, поклони, сльози, читання, мовчання і псалмоспіви

Не називай неробством тривалість молитви невисокопарної, зібраної й довгої, через те, що залишив ти при цьому псалми. Але паче за вправу у віршування полюби на молитві поклони. Молитва, коли подає тобі руку, замінює собою Божу службу. І коли під час самої служби дано тобі буде дарування сліз, насолоду ними не називай неробством у молитві; тому що благодать сліз є повнота молитви.

У той час, як розум твій розсіяний, паче молитви займайся читанням. Але, як сказано, не всяке писання корисне. Возлюби безмовність набагато більше справ. Якщо можна, читання віддавай перевагу стоянню. Бо читання – джерело чистої молитви. Ні під яким виглядом не віддавайся нерадінню; тверезись же від ширяння розуму. Бо псалмоспів – корінь житія. Утім, знай і те, що справи тілесні набагато корисніші за віршування, що здійснюється з парінням розуму. А печаль розумна236 перевершує і тілесну працю. Під час недбальства будь тверезим і збуджуй у собі потроху ревнощі; тому що вони сильно збуджують серце і зігрівають душевні думки. Проти похоті, під час недбальства, допомагає природі дратівливість, бо припиняє холодність душі. Недбальство ж зазвичай приходить на нас із цих причин: або від обтяження утроби, або від безлічі справ. Благопорядність у діланні є світло мудрування.

Це не інше що, як пізнання. Усяка молитва, яку звершуємо вночі, нехай буде в очах твоїх гіднішою за всі денні діяння. Не обтяжуй утроби своєї, щоб не затьмарився розум твій, і не бути тобі в сум’ятті від ширяння думок, коли встанеш уночі, і не розслабли члени твої, і тобі самому не виявитися сповненим жіночого розслаблення, а понад те, щоб душа твоя не потьмяніла, і не затьмарились розуму твоїму, і щоб.., через затьмарення не прийти тобі в цілковиту неможливість зібрати їх докупи для віршування, і щоб не притупився в тобі смак до всього, і не перестало тішити тебе віршування псалмоспіву, тоді як розум, за легкості й світлості думки, із задоволенням зазвичай смакує його розмаїттям. Бо коли обурене нічне благочиння, тоді і в денному діланні розум буває збентежений, і ходить в потьмареннях, і не тішиться, як звичайно, читанням, бо чи звернеться розум до молитви, чи до повчання, на думки находить як би буря. Солодкість, що подається подвижникам вдень, виділяється в чистому розумі зі світла нічного діяння.

Усяка людина, яка досвідом не пізнала тривалої безмовності, нехай не очікує сама собою дізнатися щось більше про блага подвижництва, хоча вона і велика, і мудра, і вчительна, і має багато заслуг.

Остерігайся, щоб не виснажилося надто тіло твоє, і від того не посилилося проти тебе недбальство і не охолодило в душі твоїй смаку до її роблення. Кожному належить ніби на вагах зважувати житіє своє. У той час, коли насичуєшся, остерігайся давати собі і в малому свободу. Нехай буде цнотливим сидіння твоє під час задоволення природної потреби. Наіпаче ж, під час сну свого будь цнотливим і чистим і суворо стеж не тільки за помислами, а й за членами своїми. Бережи себе від зарозумілості під час добрих у тобі змін. Неміч свою і невігластво своє щодо тонкощів цієї зарозумілості дбайливо відкривай Господу в молитві, щоб не бути тобі покинутим і не спокуситися в чому-небудь сороміцькому, бо за гордістю слідує блуд, а за зарозумілістю – спокуса.

Рукоділлям займайся в міру потреб своїх, краще ж сказати, для утримання тебе в мовчанні твоєму. Не знемагай у надії на Промислителя свого, бо дивовижне домобудівництво Його в прісних Йому. Бо в безлюдній пустелі не людськими руками влаштовує Він справи тих, хто живе упованням на Нього. Якщо Господь відвідав тебе в тілесному без твоєї праці, коли трудишся в турботі про душу свою, то через хитрощі вбивці – диявола – виникає тоді в тобі думка, що причина всього цього промислу, без сумніву, в тобі самому237. І тоді разом із цим помислом припиняється промисел про тебе Божий, і тієї самої години спрямовуються на тебе вельми багато спокус: чи то від залишення тебе Промислителем, чи то від поновлення хвороб і недуг, що повстають у тілі твоєму.

Бог припиняє піклування Своє не за одне виникнення помислу, а за те, що розум зупиняється на цьому помислі. Бо не карає і не судить Бог людину за мимовільний рух, якщо й погодимося на час із помислом. Якщо тієї ж години прободемо238 у собі пристрасть і з’явиться в нас скруха, то Господь не стягує з нас за таку недбалість; стягує ж за недбалість, якій справді віддається розум так, що дивиться на це байдуже й визнає це чимось належним і корисним, а не вважає це небезпечним для себе піклуванням.

Будемо ж завжди молитися Господу так: “Христе, повнота істини, нехай засяє в серцях наших істина Твоя, і нехай пізнаємо, як по волі Твоїй ходити шляхом Твоїм!”

Коли посіває в тобі лукавий якийсь помисел, або з числа тих, що здалеку приходять, або з числа тих, що були зайняті239 тобою раніше, і часто з’являється в розумі твоєму, тоді за правильне визнай, що приховує він тобі сітку. Але ти прокинься і протверезіть вчасно. А якщо помисел із добрих і добрих, то знай, що Бог хоче дати тобі деякий спосіб життя, і тому помисел цей, понад звичаї, збуджується в тобі. Якщо ж помисел затьмарений, і ти сумніваєшся в ньому, і не можеш чітко збагнути, свій він чи тать, помічник або навідник, що ховається під доброю личиною, – то озброїшся на нього старанною найшвидшою молитвою з багатьма чуваннями і вдень, і вночі. Ти і не відкидай його від себе, і не погоджуйся з ним; але з ретельністю й палкістю створи за нього молитву і не замовкай, закликаючи Господа. Він покаже тобі, звідки цей помисел.

* * *

236

Про гріхи та несправності свої.

237

По твоїй заслузі.

238

Відкинемо.

239

Колишніх вражень.

Слово 41. Про мовчання

Найбільше люби мовчання, тому що наближає тебе до плоду; язик же немічний зобразити його.

Спершу будемо примушувати себе до мовчання, і тоді від мовчання народиться в нас щось, що приводить до самого мовчання. Хай подасть тобі Бог відчути щось, що народжується мовчанням. Якщо ж почнеш цим життям, то не вмію і сказати, скільки світла засяє тобі звідси. Не думай, брате, що – як розповідають про дивовижного Арсенія, коли відвідали його батьки і браття, які приходили бачити його, а він сидів з ними мовчки і в мовчанні відпускав їх від себе – все це робив він абсолютно з волі і що спочатку не примушував себе до цього. Від вправи в цьому діланні згодом народжується якась солодкість і спонукає тіло перебувати в безмовності. І безліч сліз народжується в нас у цьому житії, і в дивовижному спогляданні серце відчуває в них240 щось різне – в інший час насилу, а в інший – зі здивуванням, тому що серце зменшується, робиться подібним до немовляти, і, як тільки почне молитву, ллються сльози. Велика та людина, яка терпінням членів своїх набула внутрішньо в душі своїй дивовижний цей навик. Коли на один бік покладеш усі справи життя цього, а на інший мовчання, тоді знайдеш, що воно переважує на вагах. Багато порад людських, але, коли зблизиться хто з мовчанням, зайвим для нього буде роблення зберігання їх, і зайвими виявляться колишні справи, а сам він виявиться таким, що перевершив ці роблення, тому що наблизився до досконалості. Мовчання допомагає безмовності. Як же це? Живучи в багатолюдній обителі, неможливо не зустрічатися нам із ким-небудь.

І рівноангельний Арсеній, який найбільше любив безмовність, не міг уникнути цього. Бо неможливо не зустрічатися з отцями і братами, що живуть з нами, і зустріч ця буває несподівано: людині необхідно йти до церкви або в інше місце. Усе це бачив достоблаженний оний чоловік, і саме, що неможливо йому уникнути цього, поки живе поблизу людської обителі. І коли часто бував у неможливості, за місцем проживання свого, віддалитися від зближення з людьми і ченцями, що живуть у тих місцях, тоді навчений був благодаттю цього способу – безперестанного мовчання. І якщо коли в разі потреби деяким із них відчиняв двері свої, то тішилися вони тільки спогляданням його, а словесна бесіда і потреба в ній стали в них зайвими.

Багато хто з отців спогляданням цим приведені були в стан охороняти себе самих і примножувати духовне багатство, скориставшись уроком, яким служило для них споглядання блаженного. І деякі з них прив’язували себе до каменя, або зв’язували мотузкою, або мучили себе голодом у той час, коли народжувалося в них бажання йти до людей; тому що голод багато сприяє приборканню почуттів.

Знаходив я, брате, багатьох отців, великих і дивовижних, які більше, ніж про справи, докладали піклування про благоустрій почуттів і про тілесне уміння; тому що звідси походить благоустрій помислів. Багато причин зустрічається людині поза її волею, які змушують її виходити з меж свободи своєї. І якщо не буде вона охороняється в почуттях своїх попередньо здобутою неослабною навичкою, то може трапитися, що тривалий час не ввійде вона сама в себе і не набуде первісного мирного свого стану.

Успіх серця – безперестанний роздум про своє сподівання. Процвітання житія – зречення від усього. Пам’ятання про смерть – добрі узи для зовнішніх членів. Приманка для душі – радість, вироблена надією, що процвітає в серці. Нарощення відання – невпинні випробування, яким розум щодня піддається внутрішньо внаслідок двояких змін241. Бо якщо від усамітнення народжується в нас іноді й зневіра (і це, можливо, попускається за Божим розсудом), то маємо чудову розраду надії – слово віри, яке в серцях у нас. І добре сказав один із мужів богоносних, що для віруючого любов до Бога – достатня розрада навіть і за загибелі душі його. Бо, каже він, якої шкоди завдадуть скорботи тому, хто заради майбутніх благ нехтує насолодою і спокоєм?

Даю ж тобі, брате, і цю заповідь: нехай у тебе завжди бере перевагу милостиня, поки в самому собі не відчуєш тієї милостині, яку має Бог до світу242. Наше милосердя нехай буде дзерцалом, щоб бачити нам у собі самих ту подобу і той істинний образ, який є в Божому єстві і в сутності Божій. Цим і подібним до цього будемо просвіщатися для того, щоб нам із просвітленим свавіллям подвигнутися до життя по Богу. Серце жорстоке і немилосердне ніколи не очиститься. Людина милостива – лікар своєї душі, бо ніби сильним вітром із нутрощів своїх розганяє вона затьмарення пристрастей. Це, за євангельським словом життя, добрий обов’язок, даний нами взаємно Богу243. Коли наближаєшся до ліжка свого, скажи йому: “Цієї ночі, можливо, ти будеш для мене труною, постіль; і не знаю, чи не прийде на мене цієї ночі, замість сну тимчасового, вічний, майбутній сон”.

Тому, поки є в тебе ноги, йди слідом за діланням, перш ніж зв’язаний ти будеш узами, яких неможливо вже буде розв’язати. Поки є в тебе персти, розіпни себе в молитві, перш ніж прийшла смерть. Поки є в тебе очі, наповнюй їх сльозами, перш ніж покриються вони прахом. Як троянда, щойно подує на неї вітер, в’яне, так, якщо всередині тебе дохнути на одну зі стихій, що входять до складу твого, – ти помреш. Поклади, людино, на серці своєму, що чекає на тебе відхід244, і безперестанку кажи собі: “Ось прийшов уже до дверей посланець, який піде позаду мене. Що ж я сиджу? Переселення моє вічне, повернення вже не буде”.

Хто любить співбесіду з Христом, той любить бути усамітненим. А хто любить залишатися з багатьма, той друг світу цього. Якщо любиш покаяння, возлюби і безмовність. Бо поза безмовністю покаяння не досягає досконалості, і, якщо хто буде суперечити цьому, не входь із ним у змагання. Якщо любиш безмовність – матір покаяння, то із задоволенням злюби і малі тілесні позбавлення245, і докори, і образи, які поллються на тебе за безмовність. Без цього приготування не зможеш жити в безмовності вільно і незворушно. Якщо ж будеш нехтувати зазначеним246, то станеш причасником безмовності, скільки буде угодно Богові. Любов до безмовності є безперестанне очікування смерті. Хто без цього роздуму вступає в безмовність, той не може понести того, що всіма заходами повинні ми терпіти і зносити.

Зрозумій і те, розважливий, що обираємо відокремлене проживання з душами своїми, безмовність і усамітнення не для справ, що простягаються понад правила, не для того, щоб їх зробити. Бо відомо, що цьому, через тілесне завзяття, сприяє більше спілкування з багатьма. І якби необхідно було це, то деякі з отців не залишили б співперебування і спілкування з людьми, а інші не стали б жити в трунах, а інші не обрали б собі усамітнення в усамітненій оселі, де, найбільше розслабивши тіло, залишили б його не в змозі виконувати накладені ними на себе правила, за всілякої немочі й тілесного виснаження, із задоволенням ціле життя своє переносили ще тяжкі хвороби, що спіткали їх, від яких не могли стояти на ногах своїх, або вимовити звичайну молитву, або славословити вустами своїми, але навіть не звершували псалма чи іншого чогось, що звершувалося тілом; і замість усіх правил достатньо для них було однієї тілесної немочі та безмовності. Так поводилися вони всі дні життя свого. І за всієї цієї уявної неробства, ніхто з них не побажав покинути своєї келії і, через невиконання ними правил своїх, йти кудись геть, або в церкву – потішити себе гласами і службами інших.

Той, хто відчув гріхи свої, кращий за того, хто молитвою своєю воскрешає мертвих, коли обитель його буде серед велелюддя. Хто одну годину провів, зітхаючи за душею своєю, той кращий за того, хто приносить користь цілому світу своїм спогляданням. Хто сподобився побачити самого себе, той кращий за того, хто сподобився бачити Ангелів. Бо останній входить у спілкування очима тілесними, а перший очима душевними. Хто піде за Христом у відокремленому плачі, той кращий, ніж той, хто хвалиться собою в зібраннях. Ніхто нехай не виставляє на вид сказаного апостолом: “молив бих ся бо сам аз відлучений бути від Христа” (Рим. 9:3). Хто прийняв силу Павлову, тому й велено це робити. А Павло для користі світу поят був Духом, що перебуває в ньому, як сам засвідчив, що робив це не з власної волі. Бо каже він: “бо я маю потребу, і горе мені, якби я не благовістив” (1Кор. 9:16). І обрання Павла було не для того, щоб показати йому образ свого покаяння, а щоб благовістити людству; для цього прийняв він і силу, яка надлишкова.

Утім, будемо ми, браття, любити безмовність, поки мир не умертвлений у серцях наших. Будемо завжди пам’ятати про смерть, і в цій думці наближатися до Бога серцем своїм, і нехтувати суєтою світу, і знехтуваними стануть в очах наших мирські задоволення; з приємністю в хворобливому тілі перетерпимо повсякденне неробство безмовності, щоб сподобитися насолоди з тими, хто “у вертепах і провальях земних” (Євр. 11:38) сподівається на славне об’явлення Господа нашого з небес. Йому і Отцю Його, і Святому Його Духу слава, і честь, і держава, і велелепіє на віки віків! Амінь.

* * *

240

Так за грецьким текстом; у Паїсія: “в собі”.

241

На краще і гірше.

242

Так у преп. Паїсія. За грецьким текстом: “яку маєш ти до світу”; але це читання, хоча й підтверджується давнім слов’янським перекладом, дає гірший сенс.

243

Див. Мф. 25:40; Притч. 19:17.

244

У майбутнє життя.

245

Позбавлення чого-небудь, необхідного тілом.

246

Тобто позбавленнями, докорами й образами.

Слово 42. Послання до одного з улюблених Ісааком, в якому пропонує він: а) вчення про таємниці мовчання і про те, що багато хто, через незнання цих таємниць, не дбає про це дивовижне діло, а більша ж частина тримається перебування в келіях, за переказами, які ходять в ченців, і б) короткий перелік того, що належить до оповіді про мовчання

Оскільки змушений я обов’язком писати до тебе, брате, про необхідне належне, то листом моїм, за даною тобі нашою обіцянкою, сповіщаю любов твою, що знайшов я тебе, що ти суворістю життя свого підготував себе до того, щоб іти на перебування в безмовності. Тому все, що чув я про це ділання від мужів розважливих, після того, як зібрання їхніх висловів збагнув у розумі своєму з найближчим, який мав насправді, досвідом, коротким словом закарбовую в твоїй пам’яті; тільки і сам ти, після уважного прочитання цього послання, сприяй собі звичайною тобі ретельністю, тому що з мудрим розумінням, не разом зі звичайним читанням, маєш ти приступити до читання словес, зібраних у цьому нашому посланні, і, з причини великої потаємної в ньому сили, під час іншого читання прийняти його, як би якесь світло; і тоді дізнаєшся, що значить перебування в безмовності, у чому полягає діяння його, які таємниці приховані в цьому діянні й чому деякі применшують ціну правди в суспільному житті та надають перевагу їй, а не скорботам і подвигам безмовного перебування й чернечого житія. Якщо бажаєш, брате, в короткі дні свої знайти життя нетлінне, то з розсудливістю нехай буде вступ твій на безмовність. Увійди в дослідження його діяння, і не заради одного тільки імені вступай на цей шлях, але вникни, заглибся, подвизайся і постарайся з усіма святими збагнути, що таке глибина і висота цього житія. Бо у всякій людській справі, на початку її роблення і до кінця, передбачаються будь-який спосіб і надія звершення; а це спонукає розум покласти основу справи. І ця мета зміцнює розум до перенесення труднощів справи; і в погляді на цю мету запозичує розум для себе деяку розраду в справі. І як інший неослабно напружує розум свій до закінчення своєї справи, так само і гідна справа безмовності робиться пристанню таємниць за умови обміркованої мети, на яку, від початку до кінця, уважно дивиться розум у всіх тривалих і тяжких працях своїх. Як очі керманича спрямовані на зірки, так той, хто живе на самоті протягом усієї своєї ходи, внутрішній погляд спрямовує на ту мету, до якої поклав іти в думці своїй від того першого дня, коли вирішив прокласти шлях лютим морем безмовності, доки не знайде тієї перлини, заради якої вирушив у невловиму безодню моря безмовності, і сповнена надії увага полегшує його в тягарях справи та жорстокості небезпек, що трапляються з ним на шляху його. А хто на початку своєї безмовності не припускає сам у собі цієї мети в майбутньому його діланні, той чинить нерозважливо, як і той, хто бореться з повітрям. Такий за все своє життя ніколи не позбувається духу зневіри; і з ним буває одне з двох: або не виносить він нестерпного тягаря, перемагає його і зовсім залишає мовчання, або терпляче перебуває в мовчанні, і келія робиться для нього будинком темницьким, і нудиться він у ньому, бо не знає надії на розраду, породжувану діянням безмовності. Тому-то, бажаючи цієї розради, не може просити з сердечною хворобою і плакати під час молитви. Усьому цьому на потребу життя нашого залишили нам ознаки в писаннях своїх отці наші, сповнені жалості й люблячі синів своїх.

Один із них сказав: “Для мене та користь від безмовності, що, коли відійду з дому, в якому живу, розум мій відпочиває від бранного приготування і звертається до кращого ділання”.

Так само й інший говорив: “Я подвизаюся в безмовності для того, щоб тішилися для мене вірші під час читання і молитви. І коли від насолоди при розумінні їх замовкне язик мій, тоді, ніби уві сні якомусь, приходжу в стан стиснення почуттів і думок моїх. І також, коли, віддаляючись під час цієї безмовності, вщухне серце моє від заколоту спогадів, тоді надсилаються мені безперестанку хвилі радості внутрішніми думками, які, понад сподівання, раптово приходять до втіхи серця мого. І коли наближаються хвилі ці до корабля душі моєї, тоді від мовлень світу і від тілесного життя занурюють її в істинні чудеса, у мовчанку, що перебуває в Бозі”.

І інший також говорив: “Тиша відсікає приводи і причини до нових помислів і всередині стін своїх доводить до занепаду і зів’янення спогади про попередньо зайняте нами247. І коли занепадуть у думці старі речовини, тоді розум, виправляючи їх, повертається у свій чин”.

І ще інший сказав:

“Міру сокровенного248 у тобі зрозумієш із відмінності думок твоїх, кажу ж про думки постійні, а не випадково збуджувані й такі, що проходять в одну годину. Немає нікого, хто носить на собі тіло, хто прийшов би у свій дім, не відлучившись від двох, добрих чи поганих змін: і, якщо він дбайливий, то – від змін маловажних, і за допомогою єства (бо батьки є батьки народжуваних), а якщо він недбальствуючий, – то від змін високих, і за допомогою закваски тієї благодаті, яка була у єстві нашому “249.

І інший говорив: “Обери собі ділання втішне, безперестанне пильнування ночами, під час якого всі отці позбувалися старої людини і сподоблялися оновлення розуму. У ці години душа відчуває це безсмертне життя, і відчуттям його скидає шати темряви, і приймає в себе Духа Святого”.

І інший ще сказав: “Коли бачить хто різні обличчя, і чує різноманітні голоси, незгодні з духовною його справою, і вступає в співбесіду і в спілкування з такими, тоді не може він знайти вільного часу для розуму, щоб бачити себе потаємно, нагадати собі на пам’ять гріхи свої, очистити свої помисли, бути уважним до того, що до нього приходить250, і потаємно бесідувати в молитві”.

І ще: “Почуття ці підпорядкувати владі душі неможливо без мовчання і відчуження від людей, тому що розумна душа, будучи істотно з’єднана і пов’язана з цими почуттями, і зі своїми помислами мимоволі захоплюється, якщо людина не буде неспальною в потаємній молитві”.

І ще: “О, скільки приносить насолоди, як веселить, тішить і очищає душу неспання – своїм пробудженням разом із молитвою і читанням! Це найбільше знають ті, які у всякий час життя свого в цьому бувають занятті й живуть у найсуворішому подвижництві”.

Тому й ти, людино, що любить безмовність, ці вказівні наміри отецьких слів поклади перед собою як певну мету і до зближення з ними спрямовуй течію свого ділання. А перш за все примудрися дізнатися, що найбільше слід узгодити з метою свого діяння. Бо без цього не зможеш набути відання істини; і цим постарайся з надлишком показати своє терпіння.

Мовчання є таїнство майбутнього віку, а слова – знаряддя цього світу. Людина-постник намагається душу свою мовчанням і безперестанним постом уподібнити єству духовному. Коли ж людина в божественному своєму діланні відлучає себе на те, щоб перебувати у своєму потаємному, тоді посвячується вона в ці таїнства, і служіння її буває сповнене Божественних таїнств, а через них – і невидимих Сил, і святині панівної над створіннями Влади, яка панує над тварюками. І якщо деякі відлучали себе на час, щоб увійти їм у Божественні таємниці, то були призначені цією печаткою. І деяким із них довіряли, для оновлення тих, хто стоїть на середньому ступені, виявлення таємниць, прихованих у недоведеному Господньому мовчанні, бо послужити таким таємницям було б непристойно людині, в якої наповнене черево і розум збурений нестриманістю.

Але і святі не наважувалися на бесіду з Богом і не підносилися до сокровенних таємниць, хіба що тільки за немочі членів, за блідого цвіту обличчя від любові до голоду та від мовчазного розуму, і за зречення від усіх земних помислів. Бо, коли після тривалого часу в келії твоїй, серед утримання почуттів від усякої зустрічі, осяє тебе сила безмовності, тоді збагнеш спершу радість, яка без причини опановує часом душу твою, а потім відвернуться очі твої, щоб, у міру чистоти твоєї, бачити фортецю тварюки Божої і красу створінь. І коли розум путеводиться чудом цього бачення, тоді і ніч, і день будуть для нього єдине в славних чудесах створінь Божих. І цього заради в самій душі викрадається почуття пристрастей насолодою цього бачення, і в ньому-то піднімається розум ще на два ступені уявних одкровень, які перебувають у порядку, що настає за ним, починаючи від чистоти і вище. Цього нехай сподобить Бог і нас! Амінь.

* * *

247

Тобто колишні враження.

248

Т. е. внутрішнього твого устрою.

249

Загальний зміст цього місця такий. Якщо людина дбайлива, то вона звільняється від малих перешкод з боку прихильності до чуттєвого, і до того ж звільняється від них завдяки своєму природному єству, яке чисте (як чисте Богом створене природне єство, яке породило її, так чистий і він, син його). А якщо він недбайливий, то він звільняється від більших перешкод з боку прив’язаності до Божественного, і до того ж звільняється від них за допомогою Божественної благодаті, даної нам, за словами апостола: “а коли збільшився гріх, то стала рясніти благодать” (Рим. 5:20). (З примітки до грецького тексту).

250

Тобто до тих думок, які до нього приходять.

Слово 43. Про різні предмети і про те, яка потреба в кожному з них

Почуття духовне такої якості, що приймає в себе споглядальну силу, подібно до зіниці тілесних очей, що мають у собі чуттєве світло. Уявне споглядання є природне бачення, поєднане з природним станом; і воно називається природним світлом. Свята сила є дарування сонця розсудливості, поставленого між світлом і спогляданням природи, є чимось середнім, що споглядається розважливими при світлі. Пристрасті суть ніби тверда якась сутність; вони займають середину між світлом і спогляданням і перешкоджають при спогляданні розрізняти різноманітність речей. Чистота є світлість уявного повітря, надрами якого окриляється внутрішнє наше єство. Якщо розум нездоровий у єстві своєму, то недієвим у ньому є відання; як і тілесне почуття, коли з якихось причин ушкоджене, втрачає зір. Якщо ж розум здоровий, але немає в ньому ведення, то без нього не розрізняє розум духовного, як і око, здорове в цілому своєму складі, буває нерідко слабке щодо чуттєвого зору. А якщо в усьому цьому збережено що чому властиво, але не близька благодать, то в справі розрізнення залишиться все це недієвим, як і в години ночі, оскільки немає тоді сонця, очі бувають нездатні розбирати предмети. І коли все (тобто і око, і зір) здорове і саме в собі досконале, і діє добре, і бачить ті речі, які не були розрізнені або ж не розрізняються, то цим виповнюється сказане: “у світлі Твоєму побачимо світло” (Пс. 35:10). Якщо ж благодать уявного Сонця буває близька, збуджує до бажання, заохочує і робить бадьорим, але немає в розумі чистоти, то він подібний до порожнього повітря, що непрозоре251 від густини хмар і темних речовин, які зручно підносяться до сонячного світла, яке тішить нас насолодою бачення його.

Оскільки зір нетвердий у розрізненні, то і єство слабке в дійсності. Душі відчувати солодкість другого Сонця, що сяє над усім, перешкоджає накладене на неї тілесне, яке закриває собою осяяння істини, тож вони не доходять до нас. Отже, з примусом розшукується все це нами сказане, і тому, що важко в одній людині знайти все це в цілій сукупності, без нестачі й докору, і тому, що багато хто не може досягти досконалості в якомусь духовному віданні. Недолік же цей буває з таких причин: через недостатність розуму, через безладність волі, через невідповідне меті становище, через збідніння чистоти, через брак вчителя й керівника, через утримання благодаті (сказано: “чоловікові скупому не ліпо є багатство” і володіння великим. – Сир. 14:3), через перешкоди від обставин, від місця і звичаїв.

Істина є відчуття Бога, яке вкушає в собі людина відчуттям почуттів духовного розуму. Любов є плід молитви; і від споглядання свого зводить розум до ненаситного її прагнення, коли розум перебуває в молитві без зневіри, і людина розумом, тільки в мовчазних думках, молиться палко і з гарячністю. Молитва є умертвіння думок похоті плотського життя. Бо той, хто старанно молиться, є те саме, що той, хто помирає для світу; і терпляче перебувати в молитві значить зректися людині від себе самої. Тому в самовідданості душі знаходиться любов Божа. Як від насіння поту постів виростає колос цнотливості, так від ситості – розпуста, і від пересичення – нечистота.

При голодному і смиренному череві ніяк не проникають у душу сороміцькі помисли. Будь-яка їжа, що поглинається, додає собою вологи і робиться природною в нас міцністю. І коли орудні члени, від напруження цілого тіла, що відбулося в них, робляться повними, і водночас трапиться побачити щось тілесне, або в серці мимоволі порушиться що-небудь разом із помислом, тоді від помислу раптово починає рухатися щось приємне і поширюється по всьому тілу. Хоча розум цнотливого й непорочного у своїх помислах міцний, проте ж цим відчуттям, що відбулося в членах, негайно обурюється розум його, і немов би з високого якогось місця сходить він зі свого місця, на якому стоїть; і святість помислів його хитається, і світла цнотливість опоганюється заколотом пристрастей, що ввійшли в серце під час розпалення членів. Тоді половина сили його знемагає, чому можна сказати, що забуває він і першу мету надії своєї, і, перш ніж вступить у боротьбу, без боротьби стає полоненим, без зусиль ворогів своїх робиться підпорядкованим похоті немічної плоті. До всього цього спонукає волю доброї людини сильне прагнення безперестанного насичення. Хоч би й твердо перебувала вона в пристані цнотливості, однак пересичення схиляє її віддатися тому, чого ніколи не хотіла б вона допустити в серце своє. І щойно засне один помисел, оточує його збіговисько помислів, що містять у собі порожні й сороміцькі мрії, і це чисте ложе його робить кублом розпусти та ганебним видіннями. Коли ж у захваті помислів долучиться до бесіди з ними, то осквернить преподобні свої члени і без наближення дружини. Яке море хвилюється і кипить так від бурі, як бентежиться розум, що зазнав сили хвиль, від пересичення утроби збуджуваних на нього морем плоті його?

Як просвітлюється краса твоя, цнотливість, лежанням на голій землі, працею голодування, що забирає в тебе сон, внаслідок страждання плоті, що, коли утримуєшся від страв, між ребрами й черевом робиться подібною до глибокого рову! Усяка їжа, яку ми приймаємо всередину, і всякий спокій утворюють у нас сороміцькі подоби й потворні примари, і вони народжуються, виходять назовні, стають видимими в потаємній області розуму нашого й дратують нас до таємного спілкування зі справами сороміцькими. А порожнеча утроби і думки наші робить країною пустельною, не тривожною помислами і безмовною від усіх бунтівних помислів. Черево ж, наповнене від пересичення, є область привидів; і пересичення робить його чотиригранним для безглуздих мрій, хоча будемо й самі в пустелі. Бо кажуть, що пересичення жадає багато чого.

Коли сподобишся Божественної благодаті й душевної безпристрасності, тоді розумій, що не внаслідок неявки в тобі потворних помислів або незворушення помислів плотських (без них нікому пробути неможливо), також не внаслідок помислів, які ти зручно перемагаєш (бо ними, звісно, не паплюжиш і не збурюєшся думка, хоч би якою б вона не була вкрай високою), а внаслідок помислів кращої душевної діяльності не залишаєшся розум у потребі вести з ними брань і губити їх; але, щойно проникне помисел, розум хижацьки захоплюється від зближення з ними якоюсь силою, що перебуває поза волею, яка за навиком і за благодаттю утримує закваску всередині серця, що є оселею розуму.

Інше – розум подвижника; а інше – чин священства. Розум, що з милості небесної помер для світу, має прості помисли про деякі тільки предмети, без боротьби і подвигу. Досконалість, пов’язана з плоттю і кров’ю, панівно царює над помислами, що випливають із плоті й крові, але не доводить до досконалої бездіяльності і їх, і інших властивих єству помислів. Поки ще стихійним життям б’ється життєдайна думка людини, основа розуму її на всякому русі та схилянні запозичує зміну від чотирьох волог. Богу ж нашому нехай буде слава на віки віків! Амінь.

* * *

251

У стародавньому сербському перекладі читається: “іже не осяяний”, хоча в грецькому тексті сказано без заперечення.

Слово 44. Про те, як розсудливому слід перебувати в тиші

Послухай, улюблений, якщо бажаєш, щоб справи твої були не марні й дні твої не пустопорожні та не позбавлені користі, на яку розважливі сподіваються від мовчанки, то вступ твій до неї нехай буде з міркуванням, а не в надії на що-небудь252, щоб не стати тобі схожим на багатьох. Навпаки, нехай буде в думці твоїй покладена мета, до якої б направляти тобі справи життя свого. Розпитуй про це більш обізнаних, і до того ж обізнаних із досвіду, а не з одного умогляду. І не припиняй цього робити, поки не навчишся справ безмовності на всіх шляхах. На кожному зробленому тобою кроці розшукуй, чи шляхом ти йдеш, чи ухилився від нього і йдеш якою-небудь стежкою поза справжньою дорогою. І за одними справами явними не переконуйся в тому, що точно здійснюєш ти житіє безмовне. Якщо бажаєш знайти що-небудь і осягнути це досвідом своїм, то в душі твоїй потаємно нехай будуть знаки і прикмети на кожному зробленому тобою кроці, і за ними будеш дізнаватися істину отців і принадність ворога.

А поки не примудришся на шляху своєму, нехай послужить для тебе ця дещиця: коли, під час мовчання, помічаєш у розумі своєму, що думка твоя може вільно діяти помислами ясними253, і у владі її над будь-яким із них немає їй примусу, тоді знай, що мовчання твоє правильне.

І ще, коли звершуєш службу254, якщо під час різних служб буваєш, за можливістю, далеким від ширяння розуму255, і раптово припиняється вірш язиком твоїм, і це на душу твою накладає кайдани мовчання, без участі твоєї волі, і буде після довгострокового перебування в мовчанні, то знай, що ти в мовчанні своєму простягаєшся вперед і що лагідність почала в тобі поглиблюватися. Бо одна256 безмовність без праведності гідна охудіння. Одне житіє у любомудрих і розважливих визнається як би єдиним членом, відлученим від допомоги інших членів.

І ще, коли помічаєш у душі своїй, що при кожному думці, що виникає в ній, при кожному спогаді та під час споглядань, які бувають у безмовності твоїй, очі твої наповнюються сльозами, і сльози без примусу окроплюють ланіти твої, то знай, що почало здійснюватися перед тобою отвір перепони на розорення опірних.

І якщо знаходиш у собі, що часом думка твоя без попереднього про те промислу, поза звичайним порядком, занурюється всередину тебе і перебуває в цьому стані близько години або скільки-небудь часу, а потім помічаєш, що члени твої наче у великій знемозі, а мир панує в думках твоїх, і те саме повторюється з тобою завжди, то знай, що хмара почала затінювати скинію твою.

Якщо ж, коли досить часу проведеш на мовчанні, знаходиш у душі своїй помисли, які ділять її на різні частини й опановують її, і ніби насильно вона щогодини об’єднуючись цими помислами, і думка її щогодини зводиться до того, що було зроблено нею або що було зроблено нею, або що було зроблено нею, або що було зроблено нею, або що було зроблено нею, або що було зроблено нею, або що було зроблено нею, або що було зроблено нею, що зроблено було нею, або бажає пускатися в суєтні розвідки, то знай, що даремно трудишся в мовчанні, і в ширянні розуму проводить час душа твоя, і причини тому бувають зовнішні або внутрішня недбалість про належне, а паче про пильнування і читання. І ти негайно влаштуй справу свою257.

Якщо ж, коли вступиш у дні ці258, не знаходиш миру від пристрастей, що турбують тебе, то не дивуйся. Якщо ядро світу, після віддалення від нього променів сонячних, надовго залишається теплим, а також запах ліків і дим миру, що розливається в повітрі, перебувають чималий час, перш ніж розсіються й зникнуть, то тим більше пристрасті, подібно до псів, що звикли лизати кров у м’ясній крамниці, коли не дають їм звичної їжі, стоять при дверях і гавкають, доки не зламається сила колишнього їхнього звикання.

Коли недбальство почне, як тать, закрадатися в душу твою, і в затьмареннях повертається вона назад, і дім259 близький до того, щоб наповнитися затьмарением, тоді є такі ознаки: відчуєш у собі таємно, що знемагаєш у вірі своїй, переважаєш у видимому260, надія твоя261 применшується, зазнаєш утрати в близькому тобі, а вся душа твоя сповнюється докору у вустах і в серці на всяку людину, і на всяку річ, і на все, з чим не зустрічаєшся помислами і почуттями, і на Самого Всевишнього, і боїшся шкоди тілесної, через що малодушність опановує тобою щогодини, і часом душа твоя збуджується таким страхом, що лякаєшся і бігаєш тіні своєї; бо невір’ям затьмарив ти віру (під вірою ж розуміємо не підставу спільного для всіх сповідування, а ту уявну силу, що світлом розуму підкріплює серце і свідченням сумління збуджує в душі велике сподівання на Бога, щоб не дбала вона про себе саму, а дбайливе ставлення до себе в усьому безтурботно поклала на Бога).

Коли ж простягаєшся ти вперед, такі виразні ознаки знайдеш близькими в душі своїй: зміцнюєшся в усьому надією і збагачуєшся молитвою, не збідніє ніколи в розумі твоєму те, що служить для користі262, з чим би ти не зустрічався, відчуваєш неміч єства людського, і кожна така подія оберігає тебе від гордині.

А з іншого боку, недоліки ближнього робляться негідними уваги в очах твоїх, і з таким бажанням263 прагнеш вийти з тіла, з яким став би перебувати в майбутньому віці. Про всяку скорботну для нас пригоду, що трапляється з тобою явно і таємно, з усією обережністю, далекою від зарозумілості, знаходиш, що по справедливості і по суду наблизилося до тебе все це264. І за все принесеш сповідання265 і подяку. Ось ознаки тверезих, обережних, тих, що перебувають у мовчанні й бажають досягти строгості життя.

Розслаблені ж не мають потреби в цих тонких прикметах, що загрожують їм падінням, тому що далекі вони від сокровенних чеснот. Коли одна з них почне проникати в душу твою, збагни в цей час, на який бік почав ти схилятися, бо незабаром дізнаєшся, якої ти спільноти. Нехай подасть нам Бог істинне знання! Амінь.

* * *

252

Тобто не за спонуканнями, чужими сутності та прямій меті безмовності.

253

Благими.

254

Стоїш на молитві.

255

Від неуважності.

256

Одне, без інших подвигів і чеснот.

257

Швидше старайся влаштувати порядок у діланні твоєму.

258

Тобто в дні безмовності.

259

Душевного твого устрою.

260

Ряснієш видимими речами.

261

На Промисел Божий.

262

Духовної.

263

Блаженства.

264

Згідно із сербським перекладом: “обретавши в правді і суді бути вся близу тобі”.

265

Хваління, прославлення.

Слово 45. Про порядок тонкої розсудливості

Будь завжди уважний до себе самого; і серед безперервних справ своїх роздивись і скорботи, які тобі трапляються, і безлюдні місця твого перебування, і тонкість розуму твого разом із грубістю твого бачення, і більшу тривалість мовчання твого разом із багатьма ліками, тобто спокусами, що наводяться на тебе, і спокусами, які наводяться на тебе. спокусами, наведеними істинним Лікарем до здоров’я цієї внутрішньої людини, а в інший час і бісами, іноді ж хворобами й тілесними працями, а іноді боязливими думками душі твоєї, страшними спогадами про те, що буде наостанок266, іноді ж прищепленням і обов’язком благодаті сердечної теплоти, солодких сліз, і духовної радості, і всього іншого, скажу так, не множачи слів. Чи зовсім у всьому цьому помічаєш, що виразка твоя почала гоїтися і закриватися, тобто чи почали знемагати пристрасті? Поклади прикмету, і входь безперестанку сам у себе, і дивись: які пристрасті, за твоїм зауваженням, знесилилися перед тобою, які з них пропали і зовсім відступили від тебе, і які з них почали замовкати внаслідок душевного твого здоров’я, а не внаслідок видалення того, що бентежило тебе, і які навчився ти долати розумом, а не позбавленням себе того, що є для них приводом? Зверни також увагу на те, чи точно бачиш, що серед загноєння виразки твоєї почала наростати жива плоть, тобто душевний мир. Які пристрасті поступово і які стрімко спонукають і через які проміжки часу? Чи це пристрасті тілесні, чи душевні, чи складні та змішані? І чи збуджують у пам’яті темно, як немічні, чи з силою повстають на душу? І до того ж – володарським чи татським267 чином? І як звертає на них увагу цар, що володіє почуттями, – розум? І коли вони напружать сили і вступлять у бій, чи б’ється з ними, і чи приводить їх у безсилля своєю фортецею, чи не звертає навіть на них погляду і ставить їх ні в що? І які згладилися з колишніх268, і які знову утворилися? Пристрасті збуджуються або якимись образами, або почуттям без образів і пам’яттю без пристрасних рухів і думок, і тоді ж виробляють роздратування. За всім цим можна також визначити ступінь устрою душі.

Перші269 не прийшли до устрою, тому що душу чекає ще подвиг, хоча й виявляє проти них міцність свою, а другі досягли устрою, про який сказало Писання, кажучи: “Давид сів у домі своєму”, і упокоїв його Бог “від усіх ворогів його околишніх” (2Сам. 7:1).

Зрозумій це не про одну пристрасть, але разом із пристрастями природними, побажанням і дратівливістю, і про пристрасть славолюбію, яка зображує і подумки представляє обличчя і збуджує до похоті й бажання, а також про пристрасть грошолюбства, коли душа входить у спілкування з нею таємно і, хоча не погоджується вступити в самісіньку справу, але представляє в умі образи предметів, на які спрямована грошолюбність, коли збирає багатства, і змушує душу думати про них і викликає в ній бажання разом із іншими володіти і ними.

Не всі пристрасті ведуть боротьбу прираженням помислів. Бо є пристрасті, які душі показують тільки скорботи: недбальство, смуток, печаль не нападають принадою помислів і насолодою, а тільки накладають на душу тяжкість. Міцність же душі пізнається в перемозі над пристрастями, що ведуть боротьбу прираженням помислів. І людині належить мати тонке розуміння про все це і знати прикмети, щоб при кожному зробленому кроці усвідомлювати, куди досягла і в якій країні почала прямувати душа її; чи то в землі ханаанській, чи то за Йорданом. Але зверни увагу і на це. Чи достатньо віданню душевного світла для розрізнення цього, чи воно розрізняє це в темряві, чи зовсім позбавлене такої здатності? Чи точно знаходиш, що розумна частина душі почала очищатися? Ширяння думок у розумі проходить у годину молитви? Яка пристрасть бентежить розум під час наближення до молитви? Чи відчуваєш у собі, що сила безмовності осяяла душу лагідністю, тишею і миром, який незвичайним чином народжується в розумі? Чи захоплюється безперестанку розум без участі волі до понять про безтілесне, у пояснення чого не дозволено входити почуттям? Чи спалахує в тобі раптово радість, яка ні з чим незрівнянною насолодою своєю змушує замовкнути язик? Чи виділяється безперестанку з серця якась насолода і чи тягне цілком розум? Чи входить часом непомітно в усе тіло якась насолода і радість, чого плотський язик не може висловити, доки все земне не буде за цієї пам’яті вважати прахом і марнотою. Бо ця перша насолода, що витікає з серця, іноді в годину молитви, іноді під час читання, а іноді також внаслідок безперервного повчання і тривалості роздумів зігріває розум; а це останнє найчастіше буває без усього цього, і багаторазово під час поробів, а також часто і ночами, коли перебуваєш між сном і пробудженням, нібито сплячи й не сплячи, не сплячи й не спляча. Але коли знайде на людину цю насолоду, що б’ється в усьому тілі її, тоді думає вона в цей час, що і Царство Небесне не інше що є, як саме це.

Дивись також, чи набула душа сили, яка чуттєві пам’ятки споживає силою надії, що опановує серцем, і внутрішні почуття зміцнює нез’ясовним переконанням у безсумнівності? І серце без піклування про те, щоб не було полонене воно земним, пробуджене безперестанною співбесідою270 і безперервною серцевою діяльністю, що здійснюється зі Спасителем нашим?

Намагайся набути розуміння в розрізненні голосу Його і бесіди, коли почуєш. Можливість же скоро скуштувати цього доставляє душі безперервну безмовність безперестанним і постійним своїм діянням. Бо, через недбальство тих, хто приймає, і після набуття це271 знову втрачається, і довгий уже час знову не набувається.

І чи наважиться хто, поклавшись на свідчення совісті своєї, сказати про це те саме, що сказав блаженний Павло: “звістися, що ні смерть, ні життя, ні теперішнє, ні прийдешнє, ні все інше не зможе розлучити мене від любові” Христової (Рим. 8:38-39), тобто. не розлучать ні тілесні, ні душевні скорботи, ні голод, ні гоніння, ні голими, ні голими, ні самотністю, ні самітністю, ні затвором, ні лихоліттям, ні мечем, ні ангелами й силами сатанінами з їхніми злісними хитрощами, ні знищеною272 славою, що припадає своєю примхою до людини, ні наклепом, ні докорами, ні докорами, ні заушами, які наносяться без причини й даремно?

Якщо ж не почав ти вбачати в душі своїй, брате, що все це якимось чином надлишкове або збідніле, то труди твої, і скорботи, і вся безмовність твоя – марне обтяження себе. І якщо чудеса творяться руками твоїми, і мертвих воскрешають вони, не йде це і в порівняння з цим, і негайно спонукай душу свою, і зі сльозами благай Спасителя всіх від’їхати завісу від дверей серця твого й затьмарення бурі пристрастей знищити на внутрішній тверді, щоб сподобитися тобі побачити промінь цього дня273, щоб не був ти, як мрець, який вічно перебуває в потьмареннях.

Завждишнє пильнування разом із читанням і часті поклони, що здійснюються спадкоємно ким-небудь, не сповільнять дбайливим подати блага ці. І хто знайшов їх, той знайшов цими саме засобами. Ті, хто бажає знову знайти їх, мають потребу перебувати в мовчанні, а разом і в діланні сказаного нами, і до того ж ні до чого, окрім душі своєї, навіть до жодної людини, не прив’язуватися думкою своєю, вправлятися ж у внутрішньому діланні чесноти. Але і щодо самих справ – лише в деяких з них ми знаходимо частково поблизу себе вірне почуття, яке стверджує нас і щодо іншого.

Хто перебуває в мовчанні й досвідом пізнав доброту Божу, той не має потреби у великому запевненні; навпаки, душа його анітрохи не хворіє невір’ям, як ті, хто вагається в істині, тому що свідоцтва розуму його досить для нього для запевнення себе самого понад незліченну безліч слів, не виправданих досвідом. Богу ж нашому слава і велелепіє на віки вічні! Амінь.

* * *

266

При смерті та після смерті.

267

Крадькома.

268

Після боротьби.

269

Тобто пристрасті.

270

З Богом.

271

Благодатні дії.

272

Тимчасова.

273

Тобто від осяяння незахідного Сонця – Христа.

Слово 46. Про істинне пізнання, про спокуси і про необхідність точно знати, що не тільки люди невисокі, немічні й ненавчені, а й люди, які сподобилися на тривалий час безпристрасності, досягли досконалості в образі думок, наблизилися частково до чистоти, пов’язаної з омертвінням, (ті, що стали вищими за пристрасті, поки вони у світі цьому, з Божого потурання від сполучення життя їхнього з пристрасною плоттю, перебувають у боротьбі, і через плоть терплять занепокоєння від пристрастей, бо)²⁷⁴ з ласки буває потурання на них за падіння їхнього в гординю

Скільки разів інші щодня переступають закон і покаянням лікують душі свої, і благодать приймає їх, тому що у всякому розумному єстві зміна відбувається невизначеним чином і з кожною людиною щогодини відбуваються зміни. І розсудливий знаходить багато випадків зрозуміти це. Але випробування, які щодня супроводжують його, найбільше можуть навчити його в цьому, якщо він буде тверезим, і нехай спостерігає за собою в розумі своєму і дізнається, якої зміни в лагідності й поблажливості зазнає думка з кожним днем, як раптово з мирного свого стану приходить у збентеження, коли не буде вилучено будь-яку причину для цього, і як людина буває у великій і несказанній небезпеці.

І це-то святий Макарій, з великою передбачливістю і дбайливістю, виразно написав на пам’ять і як повчання братам, щоб, під час зміни на протилежне, не впадали в розпач, бо і з тими, хто стоїть на ступені чистоти, як із повітрям охолодження, трапляються завжди падіння, навіть якщо немає в них недбальства або розладу життя; навпаки, навіть коли вони дотримуються свого чину, трапляються з ними падіння, протилежні наміру власної їхньої волі. Та й блаженний Марк, як такий, що пізнав на власному досвіді, свідчить про це і докладно викладає це в писаннях своїх, щоб не подумав хтось, нібито святий Макарій сказав це в посланні своєму випадково, а не за дійсним досвідом, і щоб від таких двох свідків розум з усією безсумнівністю взяв для себе розраду в час потреби. Тому що ж тепер? “Зміни, – каже, – у кожному бувають, як у повітрі”. Витлумач же це слово: “у кожному”; бо єство одне275, і щоб не подумав ти, нібито сказав це про нижчих і гірших, а досконалі ж вільні від зміни та неухильно стоять на одному ступені без пристрасних помислів, як стверджують євхіти276, сказав він тому: “у кожному”. Як же це, блаженний? Утім, кажеш ти, буває ж холод, і незабаром потім спека, також град, і трохи згодом відро. Так буває і в нашій вправі: то боротьба, то допомога від благодаті; іноді душа буває в обурюванні, і повстають на неї жорстокі хвилі; і знову відбувається зміна, бо відвідує благодать і наповнює серце людини радістю та миром від Бога, цнотливими й мирними помислами. Він вказує тут на ці помисли цнотливості, даючи тим зрозуміти, що перед ними були помисли скотинячі й нечисті; і дає пораду, кажучи: якщо за цими цнотливими та скромними помислами буде навала супротивників, не будемо журитися та впадати у відчай; не будемо також хвалитися і під час спочинку благодаті, а в часі радості очікуватимемо скорботи. Радить же не засмучуватися нам, коли підуть нещастя, показуючи тим самим, що розум повинен не уникати їх, але з радістю приймати, як природне і властиве нам. Не впадемо у відчай, подібно до людини, яка очікує чогось, що перевершує самий подвиг, і досконалого й незмінного спочинку, а разом з тим не допускає подвигів і смутку, і того, щоб у ній стався рух чогось опірного, чого 277 і Господь Бог наш не знайшов пристойним дати цьому єству в цьому світі.

Макарій дає пораду цю, щоб ми не стали абсолютно дозвільними, залишившись без діла, і з цією думкою не розслабилися в розпачі та не перебували нерухомими в перебігу своєму. “Знай, – каже він, – що всі святі перебували в цій справі278. Поки ми в світі цьому, після трудів цих буває нам потай і надлишкова розрада, тому що щодня і щогодини потрібен від нас досвід любові нашої до Бога в боротьбі й у подвизі проти спокус. І це означає – не засмучуватися і не сумувати нам у подвигу. І, таким чином, благоуспішний робиться шлях наш. А хто хоче відвернутися або ухилитися від цього, буває здобиччю вовків279. Гідно, справді, подиву в цьому святому, що таким коротким словом підтвердив думку цю280, і довів, що вона сповнена розуму, і в розумі того, хто читає, абсолютно знищив сумнів. Він же каже: хто ухиляється від цього і робиться здобиччю вовків, той хоче йти не шляхом281, і поклав у розумі своєму домагатися цього, і має намір ходити своїм особливим шляхом, якого не прокладали отці. Але вчить він і тому, щоб під час радості очікувати скорбот. Коли за дією благодаті раптово бувають у нас великі помисли, і, як сказав святий Марк, буваємо в подиві під час думкового споглядання Вищої Природини, коли наближаються до нас Ангели, сповнюють нас спогляданням, тоді все протилежне віддаляється, і в увесь той час, коли людина буває в подібному стані, тривають мир і невимовна тиша. Але коли приосенить тебе благодать і наблизяться до тебе святі Ангели, що оберігають тебе, і за цього наближення відступлять усі спокуси, ти не звеличуй і не думай у душі своїй, що досягнув пристані, яка не обходиться без обрізання, і незмінного повітря, і цілком вийшов із цього надра протилежних подихів, і немає вже більше ворога та злої зустрічі, бо багато хто мріяв про це і впав у біди, як сказав блаженний Ніл.

Або не думай також, що ти вищий за багатьох і тобі пристойно бути в такому стані, а іншим нітрохи не пристойно, за недостатністю їхнього життя; або оскільки вони не мають достатнього знання, то й позбавляються подібних обдарувань, а ти маєш на це право, тому що досягнув досконалості святості, і духовного ступеня, і незмінної радості. Навпаки, розглянь краще в собі нечисті помисли і ті неблагопристойні образи, які утвердилися в розумі твоєму під час обуреванія, в годину сум’яття і безладдя помислів, які незадовго до цього повстали проти тебе в сліпому затьмаренні; подумай, з якою швидкістю і ухилився ти в пристрасті, і розмовляв з ними в затьмареннях розуму, не засоромився і не злякався Божественного бачення, обдарувань і дарів, які прийняв ти. І знай, що все це до смирення нашого навів на нас Божий Промисел, який про кожного з нас промишляє і влаштовує, що кому корисно. А якщо піднесешся даруваннями Його, залишить тебе, і зовсім впадеш у тому, в чому будеш спокушений одними помислами.

Отже, знай, що встояти – не твоя і не чесноти твоєї справа, зробить же це благодать, яка носить тебе на долонях руки своєї, щоб ти не приходив у страх. Це вклади собі в думку під час радості. Коли піднесеться помисел, як сказав отець наш святий, і плач, і проливай сльози, і припадай, коли згадуєш про свої гріхопадіння під час потурання, щоб позбутися тобі цим282 і набути через це смиренності. Утім, не впадай у відчай, і в помислах смирення умилостивленням283 зроби пробачливими гріхи свої. Смирення і без справ багато гріхів робить простимими. Навпаки, без смирення і справи марні, навіть готують нам багато поганого. Смиренням, як сказав я, зроби беззаконня твої простими. Що сіль для всякої їжі, то смирення для всякої чесноти; воно може розтрощити міцність багатьох гріхів. Отже, про нього284 треба сумувати невпинно думкою зі смиренням і з сумом міркування. І якщо набудемо його, зробить нас синами Божими, і без добрих діл представить Богові, бо без смирення марні всі діла наші, всілякі чесноти й усяка справа.

Отже, Бог хоче зміни в думці. Думка робить нас і кращими, і непотрібними. Його одного285 достатньо, щоб, не потребуючи помічників, стати перед Богом і говорити за нас. Дякуй і мовчки сповідуйся Богові в тому, що настільки немічне і здатне до ухиляння одержав ти єство – і, за сприяння благодаті, до чого іноді піднімаєшся, яких сподобляєшся обдарувань і в чому буваєш понад єство; коли ж буває потурає – до чого спускаєшся і набуваєш розуму худобинського! Тримай у пам’яті бідність єства свого і швидкість, з якою відбудуться в тобі зміни, як сказав дехто зі святих старців. “Коли, – каже він, – приходить до тебе помисел гордині, кажучи тобі: “Згадай свої чесноти”, ти скажи: “Поглянь, старий, на свій блуд”. Зрозумів же той блуд, яким, під час потурання, спокушаєшся буваєш у помислах, що з кожним влаштовує благодать, або вводячи нас у боротьбу, або являючи нам допомогу, коли що для нас корисно.

Дивись же, як добре чудовий цей старець висловив цю думку. “Коли, – каже, – приходить до тебе помисел гордині про висоту життя твого, скажи: “Подивися, старече, на свій блуд””. Із цього ясно, що старець сказав це людині високого життя. Бо неможливо, щоб таким помислом286 тривожні були люди, крім тих, що стоять на високому ступені та в житії, гідній похвали. Ясно ж і те, що пристрасть ця повстає в душі після зробленої чесноти, щоб позбавити душу роблення цієї чесноти. А якщо завгодно, і з одного послання того ж святого Макарія можеш навчитися, на якому ступені стоять святі і що попускається на них для спокуси в цьому. Послання ж це є таке.

Авва Макарій пише до всіх своїх чад улюблених і ясно навчає, яке про них Боже домобудівництво під час брані та благодатної допомоги; тому що Божій премудрості благовидно цим навчати святих, поки вони в житті цьому, в боротьбі з гріхом за чесноту, щоб погляд їхній у всякий час підносився до Бога, і за безперервного спрямування погляду до Бога зростала в них свята любов Його, коли безперервно будуть вони прагнути до Бога від нападу пристрастей і страху ухилення287 і затвердяться у вірі, надії та любові Його.

І це справді сказано тепер не тим, які перебувають з людьми, ходять по всяких місцях і завжди віддані справам і помислам ганебним і нечистим, також не тим, які поза мовчанням дотримуються правди, справами й почуттями своїми щогодини ловляться, щоразу бувають у небезпеці падіння (бо потреба, яка трапляється з ними зовсім не з їхньої волі, ввергає їх у несвідомі нещастя), не можуть охороняти абсолютно не лише помислів, але й почуттів своїх; але тим, які в змозі дотримуватися тіл своїх і помислів, зовсім далекі від заколоту і сполучення з людьми, у зреченні від усього і від душ своїх, знайшли можливість охороняти розум свій молитвою, зміни благодатних поглядів приймають, не полишаючи мовчазного життя, і живуть під м’язом Господнього відання, потай примудряються духом на мовчанку, віддаленням від мирських речей і бачення деяких предметів, і здобули умертвіння мирського помислу. Бо від цього пристрасті не вмирають; помисел же вмирає в них288 внаслідок віддалення від мирських речей і за сприяння благодаті. І нас благодать ця нехай збереже на цій межі! Амінь.

* * *

274

Слова, укладені в дужки, запозичені з давнього сербського перекладу.

275

У всіх.

276

Євхітами (грец.), або мессаліанами (євр.), у перекладі – тими, хто молиться, називали єретиків IV ст., що заперечували троїчність осіб у Божестві та свою молитву, яку вважали єдиним засобом до порятунку. Виникла ця єресь у деяких чернечих громадах Сирії та Малої Азії. Ченці євхіти стверджували, що, домігшись молитвою вселення в них Святого Духа, вони назавжди звільняються від пристрастей і нахилу до зла і не потребують ні подвигів для приборкання тіла, ні читання Священного Писання, ні таїнств, ні взагалі будь-якого закону. Вони проводили час у неробстві, уникаючи всякого роду праці, як такої, що принижує духовне життя, і харчуючись тільки милостинею; водночас, відчуваючи в собі уявну присутність Святого Духа, вони вдавалися до споглядань і, в запалі засмученої уяви, марили, що вони тілесними очима споглядають Божество.

277

Сталість настрою.

278

Зазнали змін.

279

Подумки.

280

Щодо змін.

281

Правим.

282

Від звеличування.

283

Бога.

284

Тобто про набуття смирення.

285

Смирення.

286

Звеличування.

287

У пристрасті.

288

У пристрастей.

Слово 47. Загальний зміст цього розділу, і про молитву

Коротко виражена думка цього розділу є така: щогодини належить нам знати, що в ці двадцять чотири години дня і ночі маємо ми потребу в покаянні. Значення ж слова “покаяння”, як дізналися ми з дійсної властивості речей, таке: воно є неослабним проханням про залишення минулого та благанням про збереження майбутнього, яке з сповненою скорботи молитвою наближається до Бога. Тому і Господь наш опору нашої немочі вказав у молитві, кажучи: прокиньтеся, “пильнуйте і моліться, щоб не ввійдете в напасть” (Мф. 26:41). Моліться і будьте неледачі, у всякий час пильнуючи і молячись (див. Лк. 21:36; Кол. 4:2). “Просіть, і дасться вам: шукайте, і знайдете, штовхайте, і відчиниться вам. Усякий, хто просить, отримує, і хто шукає, той знаходить, і тому, хто тлумачить, відверзнеться” (Мф. 7:7-8). Особливо ж підтвердив слово Своє і до більшої ощадливості спонукав нас притчею про друга, який опівночі прийшов до друга свого і просив у нього хліба; Господь каже: амінь, “кажу вам, що, коли він встане, то не дасть йому, бо він йому друг, але, за безоччість його, вставши, дасть йому, чого він просить” (Лк. 11:8). І ви моліться і не будьте недбайливі. Яке невимовне спонукання до відваги! Подавець спонукає нас просити в Нього, щоб дати нам Божественні Свої дарування. І хоч Сам, як знає Він, домобудує все, що є благодійним для нас, однак ці слова Його сповнені великої сили для збудження в нас відваги й сподівання. Оскільки Господь знає, що перед смертю не забирає Він у нас можливості до ухилення, що вельми близькою до нас є ця зміна, а саме перехід від чесноти до пороку, що людина і єство її зручно сприймають у собі протилежне, то наказав бути старанними та трудитися у повсякчасній молитві. Якби в цьому світі була країна посвідчення, то, щойно людина досягла б її, єство її стало б тоді вищим від потреби, і ділання її вищим від страху, і не наказав би нам Бог трудитися в молитві, звершуючи це Своїм промислом; бо в майбутньому віці не приносять Богові молитов із проханнями про що-небудь. В цій вітчизні свободи єство наше не сприймає зміни й ухилення під страхом опору, тому що в усьому досконале. Тому повелів290 не заради тільки молитви і зберігання себе291 самих, а й через тонкість і незбагненність того, що завжди з нами зустрічається і не об’єднуючись віданням розуму нашого в тих станах, в яких нерідко перебуваємо мимоволі в усякий час. Бо, хоча думки наші й вельми тверді та приліплені до добра, проте ж Промисел Його неодноразово залишав нас на межі спокус і ввергав у них, як сказав блаженний Павло: “за премногая одкровення, щоб я не звеличуся, дадеся ми капоснику плоті, аггєл сатанинський, нехай ми капості творить. Про це трикрати Господа молих, нехай відступить від Мене: і промовив я: “Благодать Моя має над тобою перевагу, бо сила Моя в немочі звершується”” (2Кор. 12:7-9).

Отже, якщо це Твоя воля, Господи, і дитинство наше вимагає всього цього для керівництва і пробудження свого Тобою, а не тоді, коли людина любов’ю Твоєю упоєна, як і я, і тяжіє слідом за добрим, так що зовсім не зважає на світ, через упоєніє Тобою, в якому він перебуває, навіть коли мені понад те дав Ти досягти одкровень і споглядань, яких неможливо пояснити плотською мовою, дав бачити і чути голос служіння духовних292, і сподобитися сповненого святості споглядання Твого; але й при всьому цьому я, людина досконала у Христі, недостатній для того, щоб охороняти себе самого, бо є щось таке, що через тонкощі свої не може бути збагнутим моєю силою, хоча й набув я розуму Христового; то радію вже тому, Господи, у немощах, у скорботах, у темницях, у кайданах, у потребах, чи то від єства, чи то від синів єства, чи то від ворогів293 його; але, радіючи, терплю нині немочі мої, тобто немочі у спокуті, тобто немочі в спокуті, а немочі у спокусі, а немочі у спокусі, а немочі у спокусі, а немочі у спокусі. тобто немочі в спокусах моїх, нехай вселиться в мене сила Божа. Якщо після всього цього маю потребу в жезлі спокус, щоб ним розширювалося в мені вселення Твоє і я зберігався в наближенні до Тебе, то знаю, що ніхто не возлюблений Тобою більше за мене, і тому возвеличив Ти мене над багатьма. І дав мені пізнати дивовижні і славні сили Твої так, як не дав жодному з друзів моїх, апостолів. І назвав мене “посудиною вибраною” (див. Діян. 9:15), як такого, що може зберегти чин любові Твоєї. З огляду на все це, і особливо для того, щоб процвітала і простягалася вперед справа проповіді, якщо я буду звільнений від уз спокус, Ти, скільки знаю, дарував би мені свободу, якби це було корисно для мене. Але Ти благоволив, щоб не був я без скорботи і турботи у світі цьому, бо для Тебе не стільки важливо те, щоб множилася найбільше справа проповіді Євангелія Твого у світі, скільки те, щоб мені була користь від спокус моїх і щоб душа моя збереглася у Тебе здоровою. Отже, якщо все це, розважливий, є великий дар спокус, тому що чим більше піднесена людина і, за подобою Павла, вступила в духовне, тим більше має ще потребу в страху й обережності і отримує користь від спокус, що з нею трапляються, то хто є цей той, хто досяг у країну посвідчення, сповнену хижаків (див. Мф. 11:12), і той, хто прийняв те, щоб стати йому непохитним, чого не дано було і святим Ангелам, “нехай не без нас досконалість приймуть” (Євр. 11:40), – прийняв те, що суперечить усьому духовному й тілесному, і хоче бути цілком незмінним, хоче, щоб не наближалася до нього спокуса і в помислах? Порядок же світу цього є ця думка, виражена нібито у всіх Писаннях: якщо щодня постійно приймаємо тисячі ударів, то нехай не малодушним не буде і нехай не зупиняємося в течії на шляху294, бо в одному малозначущому випадку можна нам піднести перемогу й одержати вінець.

Світ цей є змагання і шляхи для змагань. Час цей є час боротьби. А в країні боротьби, і під час змагання, закону не встановлюється, тобто цар не встановлює воїнам своїм межі, поки не буде скінчено змагання, поки кожна людина не буде приведена до дверей Царя царюючих, і там випробуваний той, хто був у змаганні, хто не допустив здобути над ним перемогу, і хто звернув хребет свій. Бо багато разів трапляється, що людина, ні до чого не придатна через немайстерність свою, невпинно буває вражена і скинута з землі, і всякий раз виявляє безсилля, але іноді раптом викрадає стяг з рук у воїнства синів велетенських – і звеличують ім’я її, і вихваляють її, коли вона значно більше подвизалась і зробила відомими у перемогах, і отримує вінець та дорогі дари, ніж її товариші. Тому жодна людина нехай не залишиться у відчаї! Не будемо тільки байдужими до молитви і не полінуємося просити допомоги у Господа.

Твердо покладемо в думці своїй і те, що, поки ми в світі цьому і залишені в плоті, хоча б піднеслися до небесного склепіння, не можемо залишатися без справ і праці, і бути без піклування. Це 295 (вибач мені) є досконалість; а що більше за це, то нерозумне міркування. Богу ж нашому нехай буде слава, і держава, і велелепіє на віки вічні! Амінь.

* * *

289

Невідступність.

290

Подвизатися в молитві.

291

Від явної зміни.

292

Тут маються на увазі, ймовірно, Сили Небесні.

293

Бісів.

294

У подвигу.

295

Т. е. покаяння і смиренність.

Слово 48. Про відмінність чеснот і про досконалість усього шляху

Досконалість усього шляху полягає в трьох таких речах: у покаянні, у чистоті та в удосконаленні себе. Що таке покаяння? Залишення колишнього296 і печаль297 про нього. Що таке чистота? Коротко сказати: серце, що милує всяку тварну природу. Що таке вдосконалення себе? Глибина смирення, тобто залишення всього видимого і невидимого (видимого, тобто всього чуттєвого, і невидимого, тобто уявного) і піклування про те.

В інший час його знову запитали: “Що таке покаяння?” – і сказав: “Серце скрушене і смиренне”. – “Що таке смирення?” – і сказав298: “Сугубе, добровільно прийняте на себе омертвіння для всього”. – “І що таке серце, яке милує?” – і сказав: “Загоряння серця у людини про все творіння, про людей, про птахів, про тварин, про демонів і про всяку тварюку. При згадці про них і при погляді на них очі людини виділяють сльози, від великої і сильної жалості, що охоплює серце. І від великого терпіння зменшується серце її, і не може воно винести, або чути, або бачити будь-якої шкоди, або малої печалі, яких зазнає тварина. А тому і про безсловесних, і про ворогів істини, і про тих, хто завдає йому шкоди, щогодини зі сльозами молиться, щоб збереглися й очистилися; а також і про створіння плазунів молиться з великим жалем, який без міри збуджується в серці його за уподібненням у цьому Богові”.

І ще був запитаний: “Що таке молитва?” – і сказав: “Свобода і скасування розуму від усього тутешнього, – серце, яке повністю звернуло погляд свій до жадання сподіваного в майбутньому. А хто далекий від цього, той на ниві своїй сіє змішане насіння і подібний до того, хто впрягає в ярмо разом вола й осла” (див. Повт. 22:10). І ще був запитаний: “Як може людина набути смирення?” – і сказав: “Безперестанним пам’ятанням про гріхи, надією, що наближається до смерті, бідним вбранням, тим, щоб у будь-який час віддавати перевагу останньому місцю і в усякому разі охоче перебирати на себе справи найостанніші та найпринизливіші, не бути неслухняною, зберігати безперервне мовчання, не любити ходити на збори, бажати залишатися невідомою, такою, що не йде в рахунок299, не мати жодної справи в повному своєму розпорядженні300, ненавидіти бесіди з багатьма особами, не любити прибутків і, понад те, підносити свою думку від усякого осуду й обвинувачення будь-якої людини і від змагання, не бути такою людиною, чиї руки були б на всіх і на яку були б руки всіх301, а одному на самоті займатися своєю справою і не брати на себе турботи про будь-що у світі, окрім себе самого. Коротше сказати: мандрівне життя302, убогість і перебування на самоті – ось від чого народжується смиренність і очищається серце”.

Ознака досконалості тих, хто досяг досконалості, така: якщо десятикратно на день віддані будуть на спалення за любов до людей, не задовольняються цим, як Мойсей сказав Богові: “Якщо залишиш їм гріх їхній, то залиш, якщо не залишиш – то викресли з книги Своєї, в якій написав ти мене” (Вих. 32:32); і як говорив блаженний Павло: “молив бих ся сам відлучений бути від Христа за братією моєю”, і так далі (Рим. 9:3); і ще: нині радію в скорботах за вас, язичників (Кол. 1:24). І інші апостоли за любов до життя людей прийняли смерть у всяких її видах.

Кінець же всього цього вкупі – Бог і Господь. З любові до тварини Сина Свого віддав Він на хресну смерть. “Так бо Бог полюбив світ, що й Сина Свого Єдинородного дав є” за нього на смерть (Ін. 3:16), не тому, що не міг викупити нас іншим чином, але Він навчив нас тим, як пренадзвичайно любив Свою любов, і смертю Єдинородного Свого Сина наблизив нас до Себе. А якби в Нього було щось більш дорогоцінне, і те дав би нам, щоб цим придбати Собі рід наш. І, з великої любові Своєї, не благоволив утиснути свободу нашу, хоч і сильний Він зробити це, але благоволив, щоб любов’ю власного нашого серця наблизилися ми до Нього. І Сам Христос, за любов’ю Своєю до нас, слухняний був Отцю Своєму в тому, щоб з радістю прийняти на Себе наругу і смуток, як говорить Писання: “замість радості, що була перед Ним, перетерпів хрест, а не потурбувався про побої не потурбувався про позори” (Євр. 12:2). Тому-то Господь тієї ночі, в яку був відданий, сказав: “се є Тіло Моє, що за світ “дається” в життя (Лк. 22:19); і: “се є Кров Моя, що за багатьох виливається на відпущення гріхів” (Мф. 26:28); і ще каже: “за них Аз свящу Себе” (Ін. 17:19). Так досягають цієї досконалості і всі святі, коли стають досконалими і уподібнюються Богові виливом любові своєї і людинолюбства до всіх. І домагаються святі цієї ознаки – уподібнитися Богові досконалістю в любові до ближнього. Так чинили і отці наші, ченці, коли для цієї досконалості завжди приймали в себе уподібнення, сповнене життя Господа нашого Ісуса Христа.

Кажуть, що блаженний Антоній ніколи не наважувався зробити що-небудь, корисне більше для нього самого, ніж для ближнього, в тому сподіванні, що вигода його ближнього – найкраще для нього діяння. Розповідають також про авву Агафона, нібито сказав він: “Бажав би я знайти прокаженого і взяти в нього тіло його, а йому дати своє”. Чи бачиш досконалу любов? І також щодо того, що в нього було поза ним, він не міг втерпіти, щоб не упокоїти тим ближнього свого. І ще: був у нього ножичок; брат, прийшовши до нього, побажав його мати, і авва не дав йому вийти з келії своєї без цього ножичка. Таке й інше, написане про подібних чоловіків. Але до чого я говорю це? Багато хто з них заради ближнього віддавали тіла свої звірам, мечу і вогню. Ніхто не може зійти на ступінь цієї любові, якщо не відчує він потай надії303 своєї. І не можуть набути любові до людей ті, які люблять світ цей. Коли набуває хто любов, одягається в Самого Бога. А тому, хто здобув Бога, необхідно не тільки не погоджуватися на придбання з Ним будь-чого іншого, а й позбутися тіла свого.

Якщо ж любов’ю до світу зодягнеться хто в цей світ і в це життя, то не зодягнеться він у Бога, поки не залишить цього. Бо Сам Бог засвідчив це, кажучи: “якщо хто не залишить усього, і не зненавидить душу свою, то не може бути учень Мій” (Лк. 14:26). Має не тільки залишити, а й зненавидіти це. А якщо хто не може бути учнем Господнім, то як Господь буде жити в ньому? Питання. Чому так сладостна304 надія, і житіє її і справи її легкі, і скоро відбуваються справи її в душі?

Відповідь. Тому що пробуджується в душі святих природне побажання, і дає їм пити з цієї чаші, і спокушає їх красою оною305. Тому-то не відчувають вже вони праці, але робляться нечутливими до скорбот, і на протязі всієї своєї ходи думають, що хід їхній відбувається повітрям, а не людськими стопами йдуть вони; бо не бачать вони труднощів шляху, перед ними немає пагорбів і потоків, “і будуть їм гостра на дорозі гладкою” і т. д. (Іс. 40:4), і тому що щогодини звернена увага їхня на лоно Отця їхнього, і сама надія немов би перстом, у кожну мить, вказує їм віддалене й невидиме, немов би гадально дивлячись на це потаємним оком віри, і тому що бажанням віддаленого, немов вогнем, розпалено всі частини душі, і відсутнє сприймають як притаманне. Туди простягається вся протяжність їхніх помислів, і завжди поспішають досягти туди; і коли наближаються до звершення якоїсь чесноти, не частково над нею однією трудяться, а раптом і цілком звершують її у всіх частинах, тому що велетні ці хода своя не царським шляхом звершують, як усі інші, а обирають для себе стежки короткі, якими деякі виразно приходять скоро в обителі. Сама надія розпалює їх немов би вогнем, і не можуть дати собі відпочинку в стрімкій і безперестанній течії, що відбувається з радістю. З ними буває сказане блаженним Єремією, бо каже: “Не згадаю імені Господнього, не згадаю імени Господнього, не скажу про нього на ім’я Його, і був у серці моєму, як вогонь палаючий, і такий, що проникає в кістки мої (Єр. 20:9). Так пам’ять про Бога діє в їхніх серцях, упоєваних надією обітниці Божої.

Короткі стежки чеснот суть чесноти загальні, бо не мають вони306 великої відстані між багатьма стежками життя від однієї стежки до іншої: не вичікують ні місця, ні часу, не допускають марнотратства, але негайно беруться до справи і виконують її.

Питання. Що таке безпристрасність людська?

Відповідь. Безпристрасність не в тому полягає, щоб не відчувати пристрастей, але в тому, щоб не приймати їх у себе. Внаслідок багатьох і різноманітних чеснот, явних і потаємних, набутих святими, пристрасті знесилилися в них і нелегко можуть повстати на душу; і розум не має потреби безперестанку бути щодо них уважним, бо в усякий час сповнений думками своїми внаслідок роздумів і розмов про найкращі образи, які зі свідомістю збуджуються в розумі. І щойно починають збуджуватися пристрасті, розум раптово захоплюється від зближення з ними якимось розумінням, яке припадає на розум, і пристрасті, як сказав блаженний Марк, залишаються в ньому немов би пустими.

Розум, з благодаті Божої, виконуючи доброчесні діяння і наблизившись до відання, мало відчуває те, що становить худу307 і нерозумну частину душі. Бо відання підносить його у висоту і відчужує його від усього, що у світі.

І через непорочність святих і тонкощі, легкорухливості й гостроти розуму їхнього, а також через їхній подвиг, очищається розум їхній і виявляється просвітленим, через сухість їхньої плоті. І, внаслідок навчання їхньої безмовності і тривалого перебування в ній, легко і скоро дається кожному внутрішнє і веде до захоплення в спогляданні. При цьому, звичайно, рясніють вони спогляданнями, і розум їхній ніколи не має нестачі в предметах розуміння, і ніколи не бувають вони без того, що виробляє в них плід духу. Довготривалою навичкою згладжуються в серці їхньому спогади, якими збуджуються в душі пристрасті, і скасовується сила диявольської влади. Бо, коли душа не здружиться з пристрастями думкою про них, тоді, оскільки зайнята вона іншою турботою, сила пристрастей не може в пазурах своїх утримати духовних почуттів її.

Про смирення

Запитання. Які переваги смирення?

Відповідь. Як зарозумілість є марнування душі в мріянні її, яке призводить її до ширяння і не перешкоджає їй ширяти в хмарах своїх помислів, так що кружляє вона по всьому створінню, так смиренність збирає душу в мовчанку, і зосереджується вона в собі самій. Як душа непізнавана і невидима тілесними очима, так і смиренномудрий не пізнається серед людей. І як душа всередині тіла прихована від зору і від спілкування з усіма людьми, так і істинно смиренномудра людина, по своєму відлученню від усіх і по позбавленню308 в усьому, не тільки не бажає бути видимою і пізнаваною людьми, але навіть така її воля, – якщо можна, від самої себе зануритися всередину себе, увійти в безмовність і вселитися в неї, цілком полишивши всі свої колишні думки й почуття, стати чимось, що ніби не існує в створінні, що не прийшло ще в буття, зовсім незнайомим навіть самій душі своїй. І поки така людина буває потаємною, ув’язненою в собі і відлученою від світу, цілком перебуває вона у Владиці своєму. Смиренномудрий ніколи не зупиняється309 подивитися на збори, народне збіговисько, хвилювання, галас, розгул, клопоти та насолоду, наслідком якої буває нестриманість; не втягується в промови, бесіди, клики та розпорошення почуттів, а вважає за краще розмовляти з усіма в мовчанці, усамітнившись та відлучившись від усієї тварюки, дбаючи про себе самого у країні мовчазній. У всьому применшення, нестяжательність, нужда, убогість – для нього жадані. Йому бажано не те, щоб мати в себе багато чого і бути в безперервних справах, а щоб у всякий час залишатися на волі, не мати турбот, не обурюватися тутешнім, так, щоб помисли його не виходили за межі його. Бо впевнена вона, що, якщо вдасться до багато чого, не зможе пробути без збентеження помислів, бо при багатьох справах буває багато турбот і збіговисько помислів багатоскладових. І людина перестає вже – у світі помислів своїх бути вище всіх земних турбот, за винятком малих, найнеобхідніших потреб, і втрачає думку, стурбовану єдино найкращими її помислами. Якщо ж потреби не перестають утримувати її від найкращих помислів, то доходить вона до стану, в якому і терпить, і чинить шкоду, – і відтоді відчиняються двері пристрастям, віддаляється тиша розважливості, тікає смиренність і зачиняються двері миру. Через усе це смиренномудрий невпинно охороняє себе від багато чого, і тоді знаходить себе в усякий час у тиші, у спокої, у мирі, у лагідності, у благоговінні.

У смиренномудрого ніколи не буває метушливості, квапливості, збентеження, гарячих і легких думок, але в усякий час перебуває він у спокої. Якби небо притулилося до землі, смиренномудрий не жахнеться. Не всякий безмовник смиренномудр, але всякий смиренномудрий – безмовник. Хто не смиренномудрий, той не принижений; але принижених не смиренномудрих знайдеш багатьох. Це і означає, що сказано лагідним і смиренним Господом: “Навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29). Смиренномудрий у всякий час перебуває в спокої, тому що нема чому привести розум його в рух або в жах. Як ніхто не може налякати гору, так небоязливий і розум його. І, якщо можна так висловитися (а, можливо, і не недоречно сказати це), смиренномудрий не є “від світу цього” (Ін. 8:23), бо і в печалях не лякається і не змінюється, і у веселощах не дивується і не розширюється. Але всі веселощі його і справжня радість – у Владиці його. За смиренномудрістю слідує лагідність і зібраність у собі, тобто цнотливість почуттів, пропорційність голосу, небагатослів’я, нехтування собою, бідний одяг, непокірлива хода, нахилення очей долу, перевага в милосерді, швидке вилиття сліз, усамітнена душа, серце скорботне, нерухомість до роздратування, немарнотратні почуття, малість майна, применшення у всякій потребі, перенесення всього, терпіння, небоязливість, твердість серця, що походить від ненависті до тимчасового життя, терпіння у спокусах, вагомі, а не легкі думки, згасання помислів, зберігання таємниць цнотливості, сором’язливість, благоговіння, а крім усього цього безперервне безмовчання та повсякчасне звинувачення його в невігластві.

Смиренномудрому ніколи не трапляється така потреба, яка приводила б його в сум’яття або в збентеження. Смиренномудрий іноді, будучи один, соромиться себе самого. Дивуюся ж тому, що істинно смиренномудрий не наважиться і помолитися Богові, коли приступає до молитви, або вважати себе гідним молитви, або просити чогось іншого, і не знає, про що молитися; але тільки мовчить усіма своїми думками, чекаючи однієї милості й того зволення, яке вийде про нього від лиця Величності, яку гідно поклоняють, коли схиляє він обличчя своє на землю, і внутрішній зір серця його піднесено до піднесеної брами у Святе святих, де Той, Чиє оселення – морок, Хто притуплює очі серафимів, Чия доброчесність спонукає легіони до ликостояння їхнього, Хто на всі чини їхні виливає мовчання. – І насмілюється він тільки так говорити і молитися: “З волі Твоєї, Господи, нехай буде зі мною!” Те саме говорити і ми будемо про себе. Амінь.

* * *

296

Гріховного житія.

297

Розкаяння.

298

Слова “що таке смиренність – і сказав” доповнено з давнього слов’янського перекладу.

299

Тим, хто ставить себе ні в що.

300

Мається на увазі своя воля, що не підкоряється волі іншого, наприклад духовного отця.

301

Див. Бут. 16:12.

302

Ухилення від світу.

303

Майбутнього життя.

304

Святим.

305

Духовним.

306

Загальні чесноти.

307

Страсну.

308

Довільну.

309

Не знаходить задоволення.

Слово 49. Про віру і про смиренномудрість

Чи бажаєш ти, людино, знайти життя? Збережи в собі віру і смиренність, тому що ними знайдеш милість, і допомогу, і слова, які вимовляє в серці Бог-хранитель, що сокровенно і явно з тобою перебуває. Чи бажаєш придбати це, тобто причастя життя? Ходи перед Богом у простоті, а не в знанні310. Простоту супроводжує віра; а за витонченістю і спритністю помислів слідує зарозумілість; за зарозумілістю ж – віддалення від Бога.

Коли постанеш у молитві перед Богом, стань у думках своїх немов мурахою, немов плазуном, що плазує землею, немов п’явицею, немов дитиною, що лепече. Не говори перед Богом чогось від знання, але думками дитячими наближайся до Нього і ходи перед Ним, щоб сподобитися тобі того батьківського промислу, яке батьки мають про дітей своїх, немовлят. Сказано: “бережи немовлят Господь” (Пс. 114:6).

Немовля підходить до змії, бере її за шию, і вона не робить йому шкоди. Нагим ходить немовля цілу зиму, коли інші вдягнені й укриті, і холод входить у всі члени його; а він нагий сидить у день холоду, зимової холоднечі й паморозі – і не хворіє. Бо тіло простоти його іншим, невидимим вбранням вкриває той сокровенний Промисел, що оберігає ніжні члени його, щоб не наблизилася до них від чого-небудь шкода.

Чи віриш тепер, що є якийсь потаємний Промисел, яким ніжне тіло, схильне через свою ніжність і слабку будову негайно прийняти в себе всяку шкоду, охороняється серед того, що чинить опір йому, і не долається тим? Сказано: “бережи немовлят Господь” (Пс. 114:6), і не тільки цих малих тілом, а й тих мудрих у світі, котрі полишають відання своє, спираються на ту вседоступну Премудрість, волею своєю уподібнюються немовлятам, а потім уже навчаються тієї мудрості, яка не відчувається від справ навчання. І прекрасно сказав богомудрий Павло: “хто думає, що він мудрий бути” в цьому світі, “нехай буває, що він не мудрий буде” (1Кор. 3:18). Утім, проси у Бога, щоб дав тобі прийти в міру віри. І якщо відчуєш у душі своїй насолоду нею, то не важко сказати мені при цьому, що нічому вже відвернути тебе від Христа. І не важко тобі щогодини бути відведеним у полон далеко від земного, і сховатися від цього немічного світу і від спогадів про те, що в світі. Про це молись неленосно, цього проси з гарячістю, про це благай з великим завзяттям, поки не отримаєш. І ще молися, щоб не знемогти. Сподобишся ж цього, якщо спершу з вірою спонукатимеш себе турботу свою перекласти на Бога і свою дбайливість заміниш Його промислом. І коли Бог побачить у тобі цю волю, що з усією чистотою думок довірився ти Самому Богові більше, ніж собі самому, і примусив себе уповати на Бога більше, ніж на душу свою, тоді вселиться в тебе та сама невідома сила, і відчутно відчуєш, що з тобою, безсумнівно, сила, – та сила, яку, відчувши в собі, багато хто йде у вогонь і, ходячи по водах, не вагається в думці своїй побоюванням потонути; тому що віра зміцнює душевні почуття, і людина відчуває в собі, що начебто щось невидиме переконує її не зважати на бачення речей страшних і не дивитись на бачення, що перевершує почуття.

Можливо, ти думаєш, що таке духовне ведення набуває хто-небудь цим душевним веденням? Не тільки неможливо цим душевним віданням прийняти оне духовне, але навіть немає можливості відчути його і почуттям або сподобитися його – будь-кому з тих, хто ревно вправляється у віданні душевному. І якщо деякі з них бажають наблизитися до оного відання Духа, то, доки не зречуться цього душевного, і всіляких вивертів його тонкощі, і багатоскладових його способів, і не поставлять себе в дитячий спосіб мислення, доти не зможуть наблизитися, хоча б мало, до відання духовного. Навпаки, великою перешкодою бувають для них навик і поняття душевного ведення, поки не викреслять цього мало-помалу. Це знання Духа просто і не просяє в помислах душевних. Доки розум не звільниться від помислів багатьох і не прийде в єдину простоту чистоти, доти не зможе відчути цього духовного відання.

Ось порядок цього відання – відчути насолоду ним життям оного віку; тому охуджує воно помисли багато. Це душевне ведення, крім безлічі помислів, не може пізнавати щось інше, прийнятне в простоті розуму, за словом Того, Хто промовив: “якщо не навернетесь, і не будете, як діти”, не зможете увійти в Царство Боже (Мф. 18:3). Але ось багато хто не приходить у простоту цю, а за добрими справами їхніми сподіваємося, що дотримується їм частка в Царстві Небесному, бо зі змісту євангельських блаженств, які Господь зобразив по-різному, можна нам зрозуміти, що цими блаженствами показав нам багато змін у різних родах життя: бо кожна людина, на кожному шляху, яким крокує до Бога, сама всіма тими заходами311 відчиняє перед собою двері Небесного Царства. Але оного духовного знання ніхто не може прийняти, якщо не навернеться і не буде як дитя. Бо від цього тільки часу відчувається ця насолода Небесним Царством. Про Царство Небесне кажуть, що воно є духовне споглядання. І здобувається воно не справами помислів, але може бути смаковане по благодаті. І поки не очистить себе людина, не має вона достатніх сил і чути про нього, тому що ніхто не може придбати його вивченням. Якщо ти, чадо, досягнеш чистоти серця, породжуваної вірою в мовчанні від людей, і забудеш знання світу цього, так що не будеш і відчувати його, то раптово знайдеться перед тобою духовне відання, без розвідки про нього. Постав, кажуть, стовп, і виливай на нього елей, і знайдеш скарб у надрах своїх (див. Бут. 35:14). Якщо ж ти обплутаний мережею душевного відання, то чи не доречно мені сказати, що зручніше тобі звільнитися від залізних пут, ніж від цієї сітки; і завжди будеш недалекий від сіток принади, і ніколи не збагнеш, як знайти відвагу перед Господом і уповання на Нього, на всякий час будеш ходити по вістрях меча і аж ніяк не зможеш бути без печалі. У почутті немочі і в простоті молися, щоб добре жити тобі перед Богом і бути без піклування. Бо як тінь слідує за тілом, так і милість за смиренномудрістю. Тому якщо бажаєш жити цим, то аж ніяк не подавай руки немічним помислам. Якщо всяка шкода, всяка злість і всі небезпеки оточать і будуть лякати тебе, не переймайся цим і не став цього ні в що.

Якщо одного разу довірив ти себе Господу, який вседовлеє для охорони твоєї і догляду за тобою, і якщо підеш слідом за Ним, то не піклуйся знову про будь-що таке, а скажи душі своїй: “На кожну справу доручаю для мене Того, Кому одного разу я віддав душу свою. Мене тут немає; Він це знає”. Тоді на ділі побачиш чудеса Божі: побачиш, як у всякий час Бог близький, щоб рятувати тих, хто боїться Його, і як Його Промисел оточує їх, хоча й невидимий. Але через те, що невидимий тілесними очима хранитель оний312, що перебуває з тобою, не повинен ти сумніватися щодо нього, нібито його немає; бо нерідко відкривається він тілесним очам, щоб тобі мати відвагу.

Щойно людина відкине від себе всяку видиму допомогу й людську надію і з вірою та чистим серцем піде слідом за Богом, як миттю піде за нею благодать, і відкриває їй силу свою в різноманітних помаганнях. Спершу відкриває – в цьому явному, що стосується тіла, і надає йому допомогу промислом про нього, так що в цьому найбільше може він відчути силу Божого Промислу про нього. І усвідомленням явного313 переконається і в потаємному, як і властиво дитинству його думок і життю його. Бо як інакше готується потрібне для нього, коли про те й не піклувався? Багато ударів, що наближаються до неї, часто сповнені небезпек, проходять повз, коли людина про них і не думала; тим часом благодать невідчутно і вельми чудесно відбиває від неї це і береже її, як пташка, що годує чад своїх і простягає над ними крила свої, щоб не наблизилася до неї від чогось шкода.

Благодать дає йому бачити очима своїми, як близька була до нього погибель його і як залишився він неушкодженим.

Так навчає її і щодо сокровенного, відкриває перед нею хитросплетіння думок і помислів важких, незбагненних. І легко відшукується людиною розуміння їх, взаємний між ними зв’язок і принада314 їх, і до якого з цих помислів приліплена людина, як вони народжуються один від одного і гублять душу. І благодать осоромлює перед очима її всю підступність демонів і житло помислів їхніх, вкладає в неї розум вгледіти майбутнє; в простоті її сяє сокровенне світло, щоб цілком відчувати і силу думок у тонких помислах, і ніби перстом вказує їй, чого вона зазнала би, якби не дізналася про це. І тоді народжується в неї звідси та думка, що будь-яку річ, малу й велику, треба їй у молитві просити собі у Творця свого.

Коли Божественна благодать утвердить думки її, щоб у всьому цьому уповала вона на Бога, тоді мало-помалу починає вона входити в спокуси. І благодать попускає, щоб насилалися на неї спокуси, відповідні її мірі, щоб понести людині тяжкість їх. І в цих спокусах відчутно наближається до неї допомога, щоб не боялася вона, доки не навчиться поступово, і здобуде мудрість, і в надії на Бога стане зневажати ворогів своїх. Бо примудритися людині в духовних бранях, пізнати свого Промислителя, відчути Бога свого і потаємно утвердитися у вірі в Нього – неможливо інакше, як тільки за силою витриманого нею випробування.

Щойно благодать побачить, що в помислі людини почала з’являтися певна зарозумілість і стала вона високо про себе думати, негайно попускає, щоб посилилися й укріпилися проти неї спокуси, доки не пізнає своєї немочі, не вдасться до Бога й не прилипиться до Нього зі смиренням. Цим приходить людина в міру чоловіка, досконалого вірою і надією на Сина Божого, і підноситься до любові.

Бо дивовижна любов Божа до людини пізнається, коли буває вона в обставинах, що руйнують надію її. Тут-то Бог силу Свою показує у спасінні її. Бо ніколи людина не пізнає сили Божої в спокої і свободі; і ніде Бог не виявляв відчутно дієвості Своєї, як тільки в таборі мовчання й у пустелі, у місцях, позбавлених розмов і сум’яття, які бувають у тих, хто живе з людьми.

Не дивуйся, що, коли приступаєш до чеснот, звідусіль виливаються на тебе жорстокі й сильні скорботи; бо і чеснотою не вважається та, вчинення якої не супроводжується труднощами справи. Бо через це саме, як сказав святий Іоанн, вона і названа чеснотою. “Чесноті, – каже, – зазвичай зустрічати труднощі; вона гідна осуду, коли прив’язана до спокою”. Блаженний монах Марк сказав: “Всяка чеснота іменується хрестом, коли виконує заповідь Духа”. Тому-то “всі, хто хоче жити в страху Господньому і за Христа Ісуса, гнані будуть” (2Тим. 3:12). Бо говорить Він: “Якщо хто хоче йти за Мною, нехай відкинеться від себе, і візьме хрест свій, і за Мною піде” (Мк. 8:34). Хто не хоче жити в спокої, той, погубивши “душу свою заради Мене, знайде її” (Мф. 16:25). Для того Він випередив тебе і запропонував тобі хрест, щоб ти визначив собі смерть, і потім уже послав душу свою йти слідом за Ним.

Ніщо так не сильне, як розпач315: він не знає, щоб хто переміг його дісними чи то, чи шуїми. Коли людина в думці своїй відітне надію щодо життя свого, тоді немає нічого зухвалішого за неї. Ніхто з ворогів не може протистояти їй, і немає скорботи, чутка про яку привела б у знемогу мудрування її, тому що будь-яка скорбота, що трапляється, легша за смерть, а вона нахилила голову, щоб прийняти на себе смерть.

Якщо у всякому місці, у всякій справі, у всякий час, у всьому, що не захотів би ти зробити, прирікаєш себе в розумі своєму на труди і скорботу, то не тільки в усякий час опинишся доброчесним і не ледачим, щоб протистояти кожній незручній ситуації, яка представляється тобі, але від сили розуму твого побіжать від тебе залякувальні й жахливі для тебе думки, які зазвичай породжуються в людині думками, спрямованими на спокій316. І все, що зустрічається тобі важкого і незручного, здасться тобі зручним і легким. Нерідко буде зустрічатися з тобою протилежне тому, чого ти очікував; а можливо, ніколи не зустрінеться з тобою нічого подібного.

Ти знаєш, що надія спокою в усі часи змушувала людей забувати велике, благе і чесноти. Але й ті, які в світі цьому живуть для тіла, не можуть цілком досягати виконання бажань своїх, якщо не наважуються в розумі своєму терпіти скорботне. І оскільки свідчить про це досвід, то не потрібно переконувати в цьому словами, тому що у всякому роді раніше за нас, і навіть дотепер, не від чогось іншого, а саме від цього317, люди знемагають і не лише не здобувають перемоги, а й навіть позбавляються найкращого. Тому скажемо коротше, що якщо людина недбало ставиться до Царства Небесного, то не через що інше, як через бажання малої тутешньої втіхи. І не це одне буває з нею, але часто сильні удари і страшні спокуси готуються всякій людині, яка слідує власній волі, і до цього йдуть помисли її, тому що править нею хіть.

Хто не знає, що і птахи наближаються до сітки, маючи на увазі спокій? Порівняно зі знанням птахів чи не більш мізерне, можливо, наше знання про те, що сокровенне або буває прикрите обставинами, місцем або чимось іншим, у чому і диявол від початку вловлює нас обіцянкою спокою і думками про нього.

Але маючи на думці те, щоб промова текла за бажанням, ухилився я від мети, яку припустив у слові своєму спочатку, а саме, що в усякий час повинно нам думками своїми ставити за мету – скорботи в усякому ділі, яким хочемо почати шлях до Господа, і кінець звершення шляху ретельно стверджувати на цьому початку. Як часто людина, коли хоче почати що-небудь заради Господа, запитує так: “Чи є в цьому спокій? Чи немає можливості зручно пройти цим шляхом без зусиль? Чи, можливо, є на ньому скорботи, що заподіюють томління тілу?” Ось як скрізь, горе і долу, всіма заходами домагаємося ми уявного спокою. Що говориш ти, людино? Бажаєш зійти на небо, прийняти тамтешнє Царство, спілкування з Богом, упокоєння в тамтешньому блаженстві, спілкування з Ангелами, життя безсмертне і питаєш: чи не важкий цей шлях? Дивна річ! Ті, хто бажає того, що є в цьому скороминущому віці, перепливають страшні хвилі морські, наважуються проходити шляхами нелегкими – і зовсім не кажуть, що є праця або печаль у тому, що хочуть зробити. А ми на всякому місці допитуємося про спокій. Але якщо в усякий час будемо уявляти в розумі шлях хресний, то поміркуємо, яка печаль не легша за цей шлях? І хіба вже ще хто не переконався в тому, що ніхто ніколи не здобув перемоги на брані, ніхто не отримував навіть тлінного вінця, ніхто не досяг виконання свого бажання, хоч би воно було і похвальне,

ніхто не послужив нічим у справах Божих і не досяг успіху в жодній із гідних чеснот, якщо спершу не знехтував працями скорбот і не відкинув від себе думки, яка спонукає до спокою, від якої народжуються недбальство, смуток, лінощі та боязнь, а від них – розслаблення в усьому.

Коли розум ревнує про доброчесність, тоді й зовнішні чуття, як-то: зір, слух, нюх, смак і дотик – не поступаються над собою перемогою таким труднощам, які для них чужі, надзвичайні, виходять за межі сил природних. А якщо в якийсь час виявить свою діяльність природна дратівливість, то тілесне життя буває нехтуваним більше, ніж уметів318. Бо коли серце заревнує духом, тіло не сумує про скорботи, не боїться і не стискається від страху, але розум, як адамант, своєю твердістю протистоїть у ньому всім спокусам. Поревнуймо ж і ми духовними ревнощами про волю Ісусову, і відженеться від нас усяке недбальство, яке породжує в думках наших зневіру; бо ревнощі народжують відважність, душевну силу та тілесне дбайливе ставлення. Яка сила буває в демонах, коли душа спонукає проти них свою природну сильну ревність? А також і старанність називається породженням ревнощів. І коли вона пускає в хід свою силу, то надає душі міцність нездоланну. Та й самі вінці сповідництва, які приймають подвижники і мученики за терпіння своє, набуваються цими двома діяннями – ревнощів і ревності, які породжуються силою природної дратівливості: вони в лютій скорботі мук не відчувають страждань. Хай дасть Бог і нам таку старанність догоджати Йому! Амінь.

* * *

310

Не з допитливістю розуму.

311

Показаними в євангельських блаженствах.

312

Промисел.

313

Через пізнання промислу в явному.

314

Спокуса, брехня.

315

Тобто коли людина визначить себе на скорботи до смерті.

316

Тілесному.

317

Від любові спокою.

318

Сміття, що вимітається.

Слово 50. Про користь втечі від світу

Справді наполегливий, важкий і незручний подвиг, здійснюваний нами серед справ життєвих. Скільки б людина не могла стати непереможною і міцною, однак, як тільки наближається до неї те, що служить причиною прирікання брані і подвигів, – не полишає її страх і загрожує їй швидким падінням, навіть більше, ніж під час явної брані з дияволом.

Тому, поки людина не віддаляється від того, від чого серце її приходить у сум’яття, ворогові завжди є зручність напасти на нього. І якщо трохи задрімає вона, ворог легко погубить її. Бо, коли душа охоплена шкідливими зустрічами зі світом, самі зустрічі ці робляться для неї гострими ріжками; і вона ніби природно перемагається, коли зустріне їх. І тому стародавні отці наші, що проходили цими шляхами, знаючи, що розум наш не у всякий час можливий і не в змозі буде неухильно стояти на одному місці й дотримуватися варти своєї варти, а в інший час не може й угледіти того, що шкодить йому, премудро міркували й, як у зброю, вдягали себе в нестяжательність, яка, як написано, вільна від усяких борень (щоб у такий спосіб своєю убогістю людина могла позбутися багатьох гріхопадінь), і пішли в пустелю, де немає життєвих занять, які спричиняють пристрасті, щоб, коли трапиться їм319 знеможити, не зустрічати причин для падінь, маючи на увазі ж роздратування, побажання, злопам’ятність, славу, але щоб усе це та інше зробила легким пустеля. Бо нею зміцнювали й захищали вони себе, як нездоланним стовпом. І коли кожен із них міг здійснити подвиг свій у безмовності, де почуття під час зустрічі з чимось шкідливим не знаходили собі допомоги, для сприяння нашому протиборнику. Краще нам померти в подвигу, ніж жити в падінні.

* * *319

Отцям.

Слово 51. Про те, за допомогою чого можна людині зі зміною зовнішнього способу життя придбати зміну в потаємних думках

Поки людина перебуває в нестяжательності, безперестанку спадає їй на думку преселення з життя; і покладає вона завжди роздуми свої про життя після воскресіння, в усілякий час всіляко готується туди і здобуває терпіння проти всякої честі й тілесного спокою, посіву, який посіває в думках її320; і думка про нехтування світом повсякчасно живцем живцем в думці її; і дерзає він розумом своїм, і набуває в усякий час міцного серця, щоб зустріти всяку небезпеку і всякий страх, що заподіює смерть; навіть не боїться і смерті, тому що щогодини спрямовує на неї погляд, як на ту, що наближається, і чекає на неї; турбота ж його з усяким безсумнівним сподіванням покладена на Бога. І якщо зустрінуться йому скорботи, то він немов упевнений і точно знає, що скорботи принесуть йому вінець; і терпить їх з усякою радістю, приймає їх з веселощами і радістю. Бо знає, що Сам Бог з причин корисних призначає йому ці скорботи у Своєму неявному промислі про недоведене для нас.

Якщо ж трапиться йому, за дією і хитрощами того мудреця на всяке зло, з якоїсь причини придбати що-небудь скороминуще, то цієї ж самої години в душі його починає прокидатися любов до тіла; думає він про довге життя; щогодини в ній виникають і набувають чинності помисли про тілесний спокій, перемагає над нею тілесне, і вишукує сам у собі, чи неможливо їй, хоч би якимось чином, мати в себе все, що становить для неї цей спокій, і виходить вона з цієї свободи, яка не підкоряється якомусь помислу страху; звідси за будь-якої нагоди зупиняється вона на думках, що призводять до страху, і вигадує причини для страху, тому що забрана в неї ця твердість серця, яку вона набула, коли у своїй нестяжательності була вищою за світ, і якою збагачувалася в душі своїй, тому що стала спадкоємцем світу цього, в міру того, що набула. Піддається ж він страху за законом і домобудівництвом, визначеним Богом. На служіння чому уготовані бувають члени наші, тому й поневолюємося і, за словом апостола, мусимо працювати з усяким страхом (див. Рим. 6:16; Євр. 2:15).

Перед усіма пристрастями – самолюбство; перед усіма чеснотами – нехтування спокоєм. Хто тіло своє віддає спокою, той у країні світу заподіює йому скорботу. Хто насолоджується в юності своїй, той робиться рабом321 у старості й зітхає в останні дні свої. Як тому, у кого голова у воді, неможливо вдихати в себе тонкого повітря, що вливається в це порожнє надро322, так і тому, хто занурює думку свою в тутешні турботи, неможливо вдихати в себе відчуттів цього нового світу. Як сморід смерті засмучує тілесний склад, так і непристойне видовище – світ розуму. Як неможливо, щоб в одному тілі були здоров’я і хвороба і одне не знищувалося іншим, так неможливо, щоб в одному домі був достаток грошей і любов323, і одне з них не знищувало іншого. Як скло не може залишатися цілим при зіткненні з каменем, так і святий, коли буває, залишається і розмовляє з дружиною, не може перебувати в чистоті своїй і не опоганитися. Як з корінням вириваються дерева сильним і постійним потоком вод, так викорінюється і любов до миру в серці припливом спокус, спрямованих на тіло.

Як ліки винищують нечистоту худих соків у тілі, так і жорстокість скорбот очищає серце від лукавих пристрастей. Як мрець не може відчувати справи живих, так і душа ченця, похованого в мовчанні, як у труні, позбавлена того віяння, яке зазвичай, на кшталт диму, з’являється під час відчуття чогось такого, що перебуває у вжитку в людей. Як неможливо залишитися неушкодженим тому, хто щадить свого ворога під час битви, так неможливо і подвижникові душу позбавити від погибелі, якщо щадить він тіло своє324. Як дитя вражається страшними видовищами і, втікши (від них), тримається за краї одягу своїх батьків, кличучи їх на допомогу, так і душа, якою мірою утішається і журиться від страху спокус, поспішає приліпитися до Бога, кличучи Його в безперестанній молитві. І поки спокуси продовжують одна за одною нападати на неї, примножує молитву; і, навпаки, коли отримує звільнення, віддається парінню думок. Як тим, кого віддають у руки суддів для покарання за злодіяння, якщо вони, щойно наближаються до тортур, упокорюються й негайно зізнаються в неправді своїй, покарання зменшується, і незабаром через малі скорботи їх звільняють; якщо ж якісь злочинці бувають упертими й не зізнаються, то піддають їх новим тортурам, і хоча наостанок, після багатьох тортур, коли тіло їхнє вкрите ранами, і зізнаються вони мимоволі, та не отримують від цього жодної користі;

так і ми, коли за гріхи наші, необачно нами зроблені, милосердя325 віддає нас до рук праведного всіх Судді й наказує розпростерти нас під жезл спокус, щоб полегшити тамтешнє покарання наше, якщо, щойно наблизиться до нас жезл Судді, упокоримося, згадаємо свої несправедливості та принесемо в них зізнання перед Мстителем326, то за короткочасними спокусами невдовзі позбудемося; а якщо озлобимося в скорботах своїх і не сповідуватимемо, що ми винні їм і гідні зазнати ще й більших цих (скорбот), але станемо звинувачувати людей, а іноді й бісів, а іноді й Божу правду, і стверджувати, що ми не заслуговуємо на такі справи, і це будемо думати й казати, а не подуматимемо, що Бог краще за нас самих знає й відає нас, що суди Його по всій землі, і без Його наказу не карається людина, – то все, що трапляється з нами, завдаватиме нам невпинної печалі, скорботи наші збільшаться, і одна за одною будуть вони, подібно до мотузки, зв’язувати нас, доки не пізнаємо себе, не змиримося і не відчуємо беззаконь своїх (бо, не відчувши їх, неможливо нам дійти до виправлення); і наостанок, змучені безліччю скорбот, без користі для себе будемо приносити сповідь, коли, звичайно, вже не буває розради. Але це – відчути гріхи свої – є Боже обдарування, що входить у нашу думку, коли Бог бачить, що стомлені ми різноманітними спокусами, щоб за всіх нещасть і скорбот наших не відійти нам зі світу цього, не отримавши жодної користі. І те, що не розуміємо спокус, буває не через труднощі327, а через нерозуміння. Нерідко інші, перебуваючи в подібних обставинах, відходять зі світу цього винними у своїх гріхах, але заперечуючи їх і звинувачуючи328; милосердний же Бог чекав, чи не упокоряться вони якось, щоб пробачити їм і створити їм порятунок; і не тільки створив би порятунок їх від спокус, а й пробачив би їм і провини, умилостивившись і малим сердечним сповідуванням.

Як інша людина, принісши великий дар цареві, нагороджується від нього лагідним поглядом, так і тому, хто має в молитві своїй сльози, великий Цар віків, Бог, прощає будь-яку міру гріхопадінь і нагороджує його доброзичливим поглядом. Як вівця, виходячи з огорожі й поневіряючись окремо329, зупиняється біля лігва вовків, так і чернець, що відлучається від зібрання друзів своїх, під приводом перебування в мовчанні, постійно приходить, і йде, і наближається до видовищ і театральних ганебних місць, проходячи містами.

Як людина, яка на раменах своїх несе багатоцінну перлину і йде шляхом, на якому є розбійники і про яку ходить поганий поголос, щогодини буває в страху, щоб не зазнати нападу, так і той, хто несе бісер цнотливості та крокує у мирі ворожим шляхом, не має надії позбутися розбійників і розкрадачів, доки не прийде до оселі труни, тобто до країни уповання. І чи може не боятися той, хто несе з собою дорогоцінну перлину? Так і цей не знає, в якому місці, звідки і в яку годину нападуть на нього і позбавлять його раптово надії його330, і в дверях будинку свого, тобто під час старості своєї, буде він пограбований.

Як людина, яка п’є вино в день плачу, напившись, забуває будь-яку печаль про своє скрутне становище, так і захоплений любов’ю Божою – в усьому світі, який дім плачу, забуває всі свої праці та печалі, і через своє захоплення робиться нечутливим до всіх гріховних пристрастей. Серце його підкріплюється надією на Бога; душа його легка, як пернатий птах; розум його щогодини підноситься від землі, понад усе людське, ширяє присноповчанням помислів своїх і насолоджується серед безсмертних у Всевишнього. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

* * *

320

Опираючись навіюванням честолюбства і самозаспокоєння.

321

Пристрастей.

322

У внутрішність його.

323

До ближніх.

324

Подаянням йому зайвого спокою.

325

Боже, для користі нашої.

326

Перед Богом.

327

Для розуміння їх.

328

Інших або Бога.

329

Від свого стада.

330

Збереження цнотливості.

Слово 52. Про нічну молитву і про різні способи її здійснення

Коли побажаєш стати на служіння , тоді, зроби, як скажу тобі. Схили за звичаєм коліна твої і встань; і не негайно розпочинай службу твою, але, коли помолишся спершу, і здійсниш молитву331, і признаменуєш серце своє і члени свої життєдайним знаменням хреста, стій кілька разів мовчки, доки заспокояться почуття твої і втихомиряться помисли твої. Після цього піднеси внутрішній погляд свій до Господа і з сумом благай Його зміцнити неміч твою, щоб вірш твій і думки серця твого стали угодними святій Його волі. І скажи безмовно в молитві серця свого так:

“Господи Ісусе, Боже мій, що дивиться на створіння Своє, Ти, Якому явні пристрасті мої, і неміч єства нашого, і сила супостата нашого, Ти Сам захисти мене від злоби його, бо сила його могутня, а єство наше бідне, і сила наша немічна. Тому Ти, Благий, Який знаєш неміч нашу і поніс на Собі труднощі нашого безсилля, збережи мене від заколоту помислів і від потопу пристрастей, і зроби мене гідним цієї святої служби, щоб мені пристрастями своїми не розбестити її солодощі й не опинитися перед Тобою безсоромним і зухвалим”.

Повинно ж нам з усією свободою поводитися під час служби нашої без усякої дитячої і збентеженої думки. А якщо побачимо, що часу небагато і до закінчення служби застигне нас ранок, то з доброї волі з розумінням залишимо зі звичайного правила одну або дві слави, щоб не було місця сум’яттю, щоб не втратити смаку до служби нашої і не читати не в належному порядку псалми першої години.

Якщо, коли відправляєш службу, помисел заговорить у тобі й почне нашіптувати: “Поквапся дещо, бо діла в тебе багато; швидше звільнишся”, ти не долучайся до цього помислу. А якщо сильніше буде турбувати тебе цим, то повернися негайно назад на одну славу, або на скільки хочеш, і кожен вірш, що містить у собі вид молитви332, з роздумом повторюй багаторазово. І якщо знову буде бентежити й стискати тебе помисел, залиш віршування, схили коліна на молитву і скажи: “Бажаю не слова обчислювати, а осель досягти, бо всякою стежкою, якою не поведеш мене, піду скоро”. Той народ, що злив тельця в пустелі, сорок років ходив по ній, переходячи гори й пагорби, піднімаючись на них і сходячи з них, а землю обітниці не бачив навіть здалеку.

Якщо ж, коли перебуваєш у пильнуванні, тривале стояння долає тебе своєю довготривалістю, і виснажишся від безсилля, і скаже тобі помисел, вірніше ж сказати, зловмисник промовить у думці, як у змії: “Закінчи, бо не можеш стояти”, то відповідай йому: “Ні, але посиджу одну кафісму333, і це краще від сну. І якщо язик мій мовчить і не вимовляє псалма, розум же повчається з Богом у молитві й у співбесіді з Ним, то неспання корисніше від усякого сну”. Пильнування не є цілком ні стояння, ні віршування одних псалмів. Навпаки, інший всю ніч проводить у псалмах, інший – у покаянні, молитвах розчулених і земних поклонах, а інший – у сльозах і риданні про свої гріхи.

Про одного з наших отців кажуть, що сорок років молитву його складала одна промова: “Я згрішив, як людина, Ти ж прости, як Бог”. І отці чули, як він із сумом повторював цей вірш, а тим часом плакав і не замовкав; і ця одна молитва була в нього замість служби вдень і вночі. І ще, інший трохи ввечері віршословить, залишок же ночі проводить у співі тропарів, а інший – у славослів’ї та читанні. Інший ставить собі за правило не схиляти колін, подібно до того, на кого нападав блудний помисел334. Богу ж нашому слава і держава на віки віків! Амінь.

* * *

331

Початкову.

332

У сирійському тексті: “весь вірш, що містить у собі повний сенс”.

333

Тобто прочитаю сидячи.

334

Преподобний Мойсей Мурин.

Слово 53. Про те, яку честь має смиренномудрість і який високий ступінь її

Хочу відкрити уста мої, браття, і говорити про високий предмет, про смиренномудрість; але сповнений страху, як і той, хто знає, що має намір розмовляти про Бога за своїм власним розумом. Смиренномудрість є вбрання Божества. У нього зодягнулося Слово, що вочеловечилося, і через нього долучилося до нас у тілі нашому. І кожен, одягнений у нього, істинно уподібнився Тому, Хто зійшов із висоти Своєї, Хто приховав чесноту величі Своєї і славу Свою прикрив смиренномудрістю, щоб створіння не було спалене баченням цього. Бо створіння не могло б дивитися на Нього, якби не сприйняв Він частини від нього335 і в такий спосіб став розмовляти з ним; не могло б і почути словес із вуст Його віч-на-віч. Тому-то й сини Ізраїлеві не могли чути голосу Його, коли промовляв до них із хмари, і сказали Мойсею: “Нехай з тобою Бог промовляє, і ти зведеш нам слова Його, і нехай не промовляє до нас Бог, нехай не вмремо колись” (Вих. 20:19)” (Вих. 20:19).

Та й як створіння могло відкрито прийняти споглядання Його? Бачення Боже таке страшне, що і ходатай336 сказав: “боязкий я і трепетний” (Євр. 12:21); бо на горі Синайській з’явилася ця чеснота слави; гора диміла й хиталася від страху того одкровення, що було на ній, так що й звірі, що наближалися до нижчих частин гори, вмирали; а сини Ізраїлеві, очистивши себе, за повелінням Мойсея, три дні готувалися й споряджалися, щоб стати гідними чути голос Божий і бачити Боже одкровення; але, коли настав час, не могли прийняти337 бачення світла Його та сили гласу громів Його.

Нині ж, коли Своїм пришестям Своїм вилив на світ благодать Свою, то не в боягузтві, не у вогні, не в голосі страшному і міцному зійшов Він, а як дощ на руно і як крапля, що тихо капає на землю, і бачимо Його, що Він розмовляв із нами в інший спосіб, тобто коли Він ніби в скарбничці, ніби в скарбничці, ніби в скарбничці, ніби в скарбничці, ніби в скарбниці, ніби в скарбничці, ніби в скарбничці, а коли Він ніби в скарбниці сховав велич Свою під завісою плоті (див. Євр. 10:20) і серед нас розмовляв із нами в ній, зробивши її Собі помахом Своїм у лоні Діви й Богородиці Марії, щоб ми, бачачи, що Він з нами розмовляє, як єдиний із нашого роду, не жахалися, споглядаючи на Нього.

Тому всякий, хто зодягнувся в те вбрання338, у якому видимий був Сам Творець, зодягнувшись у тіло наше, той зодягнувся в Самого Христа, тому що і він побажав зодягнутися, за внутрішньою своєю людиною, в ту подобу, в якій Христос видимий був створінню Своєму й пожив із ним, і в цій подібності він видимий буває своїм співрабам, і цією прикрасою він прикрасився замість вбрання честі й зовнішньої слави.

Тому створіння, словесне й безсловесне, дивлячись на всяку людину, одягнену в цю подобу, вклоняється їй, як владиці, на честь Владики свого, Якого бачила вбраною в цю саму подобу, яка в ній пожила. Бо яка тварюка не буде благоговіти, дивлячись на смиренномудрого? Втім, поки слава смиренномудрия не була всім відкрита, нехтувалося це сповнене святості видовище. Нині ж засяяла велич його перед очима світу, і кожна людина вшановує подобу цю, хоч би де вона бачилася. За цим посередництвом сподобилася тварина прийняти бачення Творця і Зиждителя свого. Тому не нехтують нею339 і вороги істини, і хоча б той, хто придбав її, був мізернішим за всяку тварюку, проте той, хто заручився нею, як вінцем і порфірою, прикрашається нею. Смиренномудрого ніколи людина не переслідує ненавистю, не уражає словом і не зневажає його.

Оскільки любить його Владика його, то всіма любимий він. І він усіх любить, і його всі люблять. Усі бажають його і на всякому місці, куди не наближається, дивляться на нього, як на Ангела світла, і віддають йому честь. Якщо й почнуть промову мудрий або наставник, то вони замовкнуть, тому що місцем говорити поступаються смиренномудрому. Очі всіх спрямовані на його уста, в очікуванні, яке слово вийде з них. І всяка людина чекає словес його, як словес Божих. Його коротке слово те саме, що слова мудреців, у яких вони викладають думки свої. Слова його солодкі слуху мудрих більше, ніж сот і мед для гортані. Всі сприймають його, як Бога, хоча він і невчений у слові своєму, принижений і непоказний на вигляд.

Хто презирливо говорить про смиренномудрого і не визнає його за людину, той нібито на Бога відчиняє уста свої. Але, тим часом як в очах його нехтується смиренний, у всякої тварини дотримується честь йому. Чи наближається смиренномудрий до згубних340 звірів, – і тільки-но звернуть погляд свій на нього, приборкується лють їхня; вони підходять до нього, як до свого володаря, схиляють свої голови, лижуть руки й ноги його, бо відчули від нього ті пахощі, що йшли від Адама до його злочину, коли звірі були зібрані до Адама й нарікав він їхні імена в раю. Це забрано було в нас; але оновив і дарував нам це паки пришестям Своїм Ісус. Цим-то і помазані пахощі людського роду. Чи наближається також смиренномудрий до смертоносних гадів – і тільки-но наблизиться відчуття руки його і торкнеться їхнього тіла, припиняється їдкість і жорстокість смертоносної їхньої гіркоти, і своїми руками чавить їх, як сарану. Чи наближається він до людей – і слухають його, як Господа. І що кажу про людей? Навіть демони, за всієї нахабності і злоби своєї, за всієї високовитості гордині своєї, наближаючись до нього, робляться, як прах; уся їхня злість втрачає силу, руйнуються їхні підступи, недієвими лишаються їхні зловмисні хитрощі.

Тепер, оскільки показали ми велич честі смирення від Бога і приховану в ньому силу, то покажемо вже, що є саме смирення і коли людина удостоюється прийняти його в тій досконалості, якої воно досягає. Зробимо також відмінність між смиренномудрим за видимістю і між тим, хто сподобився істинного смиренномудрия.

Смирення є якась таємнича сила, яку, після звершення всього Божественного житія, сприймають досконалі святі. І не інакше, як тільки одним досконалим у чеснотах, сила ця дається силою благодаті, оскільки вони єством можуть прийняти за визначенням Божим, тому що чеснота ця містить у собі все. Тому не всяку людину, хто б вона не була, можна вважати смиренномудрою, але тих, хто сподобився цього, сказаного нами чину.

Не всякий, хто за природою скромний і безмовний, або розсудливий, або лагідний, досяг уже ступеня смиренномудрия. Але істинно смиренномудрий той, хто має в потаємності щось гідне гордості, але не пишається і в думці своїй ставить це на порох. Та й того, хто упокорюється при згадці гріхопадінь і проступків і пам’ятає про них, доки не розтрощиться серце його, і розум його, згадуючи про них, не зійде з висоти гордовитих думок, – хоч і це похвально, – не назвемо смиренномудрим, бо є ще в ньому гордовитий помисел і не здобув він смирення, а лише примудряється наблизити його до себе. І хоча, як сказав я, і це похвально, проте ж смирення ще не належить йому; бажає він тільки смирення, але смирення немає в нього. Досконало ж смиренномудрий той, хто не має потреби мудруванням своїм винаходити способи бути смиренномудрим, але в усьому цьому абсолютно і природно має смиренність без зусиль; і хоча прийняв він у себе якесь обдарування велике і таке, що перевищує все створіння і природу, але на себе дивиться як на грішника, на людину, яка нічого не значить і є знехтуваною у власних очах; і хоча увійшов він у таємниці всіх духовних істот і в усій повноті досконалий став у мудрості всієї тварюки, сам себе визнає таким, що не має нічого значущого. І цей, не хитромудро, але без примусу такий у серці своєму.

Чи можливо людині стати такою і за природою так змінити себе, чи ні?

Отже, не сумнівайся, що прийнята людиною сила таїнств звершує в ній це, у всякій чесноті, без її праці. Це є сила, яку прийняли блаженні апостоли у вигляді вогню. Для неї-то заповів їм Спаситель “від Єрусалима не відлучатися”, поки не візьмуть сили згори (Діян. 1:4). Єрусалим цей є чеснота, сила – смирення, а сила згори – Утішитель, тобто Дух утіхи. Це-то і означає сказане про нього в Божественному Писанні, що таємниці відкриваються смиренномудрим. Цього ж Духа одкровень, що показує таємниці, сподобляються приймати всередину себе смиренномудрі. Тому-то і сказано деякими святими, що смиренність усовершує душу Божественними спогляданнями. Отже, нехай не наважиться людина подумати в душі своїй, що сама собою прийшла вона в міру смиренномудрия, і заради одного помислу розчулення, який виник у неї в якийсь час, або за малі сльози, які витекли в неї, або за одну якусь добру властивість,

яку має вона за природою або яку опанувала із зусиллям, – набула вона те, що становить повноту всіх таємниць, що слугує сховищем усіх чеснот, і все це, кажу, набула малими справами, а не цим даруванням. Навпаки, якщо людина перемогла всіх опірних духів, і зі справ усякої чесноти не залишилося жодного, якого б не вчинила явно й не набула, якщо перемогла й підкорила всі твердині супротивників, і після цього відчула в собі духом, що отримала це обдарування, коли, за словами апостола, “Дух слухатиметься духу” її (Рим. 8:16), – то це є досконалість смирення мудреців. Блаженний, хто придбав її; тому що щогодини цілує і об’ємає він надро Ісусове.

Якщо ж запитає людина: “Що мені робити? Як придбати? Яким способом стати гідним прийняти смирення? Ось, примушую сам себе і, щойно подумаю, що придбав його, бачу, що ось протилежні йому думки обертаються в моєму розумі, і тому впадаю тепер у відчай”.

Цьому запитувачу такою буде дана відповідь: “Належить учневі” стати подібним до вчителя свого, рабу – подібним до пана свого (Мф. 10:25). Дивись, як набув смирення Той, Хто заповів його і дарує це дарування, і наслідуй, і знайдеш його. Він сказав: “гряде князь цього світу, а в Мені не має нічого” (Ін. 14:30). Чи бачиш, як за досконалості всіх чеснот набути смирення? Поревнуймо Того, хто дав заповідь. Він каже: “лисиці виразки мають, і птахи небесні гнізда, а Син людський не має, де глави підхилити” (Мф. 8:20). Говорить же це Той, Хто від усіх, у всякому роді досконалих, освячених і тих, що досягли повноти, має славу, разом з Отцем, що Його послав, і зі Святим Духом, нині й повсякчас, і навіки віків. Амінь.

* * *

335

Людську природу.

336

Пророк Мойсей.

337

Стерпіти, винести.

338

Смирення.

339

Смиренномудрість.

340

Хижим.

Слово 54. Про різні предмети, у запитаннях і відповідях

Запитання. Чи добре віддалятися від усього, що дратує пристрасті? І така втеча, коли душа уникає сварок і обирає собі спокій, перемогою визнається чи поразкою душі?

Відповідь. Відповімо на це коротко. Іноку всіляко слід уникати всього, що дратує в ньому лукаві пристрасті, особливо – відсікати в собі причини пристрастей і те, чим приводяться в дію і від чого зростають, хоча б то найменші пристрасті. Якщо ж настане час протистояти пристрастям і боротися з ними, коли ставлять нам сіті в духовному спогляданні341, то зробимо це не жартома, але майстерно. І людині завжди треба відвертати думку свою від пристрастей до природного добра, яке Творцем вкладено в природу, хоча диявол і перекрутив істину лукавою спокусою. І якщо пристойно так сказати, то йому слід тікати не тільки від надокучливості пристрастей, а й від почуттів своїх, і занурюватися у внутрішню свою людину, і там відокремлено перебувати, безперестанку творячи у винограднику серця свого, доки не приведе він діл до згоди з чернечим ім’ям, нареченим йому в потаємності його і явно.

І може бути, що цим перебуванням поблизу внутрішньої людини прийдемо в досконале з’єднання з віданням нашої надії, Христа, що живе в нас. Бо коли розум наш перебуває там342 відокремлено і відлюдницьки, тоді не він уже веде боротьбу з пристрастями, а благодать; хіба тільки й самі пристрасті не приходять у ньому в дію343.

Питання. Якщо людина щось робить заради душевної чистоти, а інші, не розуміючи, спокушаються її духовним життям, то чи повинна вона віддалятися від божественного свого життя через спокусу, або ж робити те, що корисно для її наміру, хоча те й спокусливо для тих, хто дивиться на неї? Відповідь.

Скажемо і про це, що, якщо хто за правилами, які прийняв від колишніх перш за нього отців, робить щось таке, що слугує очищенню розуму його, і припустив у собі цю мету – досягнення чистоти, а інші, які не знають, спокушаються його наміром, то відповідальний не він, а ті, хто спокушаються. Не для того він утримується, або постить, або живе в суворому самітництві і робить, що корисно для його мети, щоб інші спокушалися, але для того, щоб очистити розум свій. А ті, хто спокушаються, засуджують його через незнання мети життя його і грішать проти істини, тому що, перебуваючи в недбальстві, нездатні були збагнути ту духовну мету, яку припустив він собі, тобто чистоту своєї душі. Про них блаженний Павло написав, кажучи: “слово хресне для тих, хто гине, бо юродство є” (1Кор. 1:18). Що ж тепер? Оскільки слово хресне цими, які не відчули сили слова, поставлено було в юродство, то чи повинен був Павло мовчати, а не проповідувати? Але ось і донині вчення хресне служить спотиканням і спокусою для іудеїв і для еллінів; тому і нам мовчати про істину, щоб не спокушалися? Але Павло не тільки не мовчав, але навіть голосно волав, кажучи: “Нехай не буде хвалитися мною, але тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа” (Гал. 6:14). Цю похвалу про хрест висловив святий не для того, щоб інших спокусити, а тому, що велика проповідувана сила Хреста. Тому і ти, святий, здійснюй життя своє згідно з тією метою, яку припустив собі перед Богом, у чому не засуджується совість твоя, і життя своє випробовуй за Божественними Писаннями і за тими заповідями, які прийняв ти від святих отців344. І якщо не будеш звинувачений345 ними, то не бійся того, чим спокусилися інші. Бо жодна людина не може всіх однаково поінформувати346, або всім догодити, і (в той самий час) у потаємності своїй попрацювати Богові347.

Блаженний той монах, о блаженний, який справді прагне до чистоти душі своєї всією силою своєю і тим законним шляхом, яким прямували до чистоти отці наші, тими щаблями її, якими вони висходили за чином і ступенем, і він піднесеться до наближення до неї в премудрості та терпінні скорботи, а не за чужими щаблями хитрощів348.

Чистота душі є первісне дарування єству нашому. Без чистоти від пристрастей душа не лікується від недуг гріха і не набуває слави, втраченої злочином. Якщо ж хто сподобився очищення, тобто душевного здоров’я, то розум його справді й насправді сприймає радість духовним почуттям; бо робиться він сином Божим і братом Христовим, і не має часу349 відчувати, як добрі та погані речі, які з ним трапляються.

Нехай дасть нам Бог пізнати волю Його, щоб, завжди її виконуючи, прийти нам у вічний Його спокій, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому личить усяка слава, честь і поклоніння, нині й на віки безмежні віки. Амінь.

* * *

341

Коли тонко буваємо спокушені при баченні духовному.

342

У внутрішньому діланні.

343

Втім, і самі пристрасті рухаються в ньому не так сильно, щоб могли спонукати його до виконання їх на ділі.

344

Чи згідно воно з ними.

345

Викритий у протилежному.

346

Про себе.

347

Творити угодне Богові.

348

Дій неправильних.

349

Від оної невимовної духовної радості, що народжується від чистоти.

Слово 55. Послання до преподобного Симеона Чудотворця

Послання твоє, святий, не просто накреслені слова; навпаки того, в ньому, як у дзеркалі, зобразив і показав ти любов свою до мене. І як уявляв ти мене собі, так і написав, і самою справою показав, що любиш мене надмірно, а тому, від сильної любові, забув і міру мені. Бо, що я повинен був написати твоєму преподобію і про що мені, якби в мене була турбота про своє спасіння, належало б у тебе питати і дізнатися від тебе істину, про те попередив ти написати мені, по великій любові. А можливо, зробив це і за хитрощами любомудрия, щоб тонкими і духовними питаннями, які ти мені пропонуєш, пробудити душу мою від недбальства, в яке глибоко вона була занурена. Втім, і я, з цієї любові, з якої забув ти міру мені, забуваю свою убогість, а тому звертаю увагу не на те, на що можу бути здатний, але на те, що може зробити твоя молитва. Бо коли я забуду міру собі, а ти молитвами своїми ублагатимеш Бога, щоб здійснилося прохання твоє, тоді, без сумніву, чого б ти не просив у молитві, дано це буде від Бога тобі, як щирому Його служителеві.

Отже, перше питання в посланні твоєму наступне:

Питання. Чи треба зберігати всі заповіді Господні і чи немає способу врятуватися тому, хто не зберігає їх?

Відповідь. Про це, як мені здається, немає потреби будь-кому й питати. Бо хоча заповідей і багато, проте ж треба зберігати їх. Інакше Спасителеві не потрібно було б і давати їх, бо Владика, як гадаю, нічого не сказав і не зробив зайвого, на що не було б причини і в чому не було б потреби. Бо метою пришестя Його, коли дав нам життєдайні заповіді Свої, як очисні ліки в нашому пристрасному стані, було те, щоб очистити душу від зла, спричиненого першим злочином, і відновити її в первісний її стан. Що ліки для хворого тіла – то заповіді для пристрасної душі. І явно, що заповіді були дані проти пристрастей, для подолання злочинної душі, як ясно говорить Господь учням Своїм: “Хто має заповіді Мої та виконує їх, той є той, хто любить Мене, а хто любить Мене, той буде возлюблений Моїм Отцем, а Я полюблю його, і Я з’явлюся йому Сам. І до нього прийду, і оселю в нього зроблю” (Ін. 14:21,23). І ще: “про це розуміють усі, що Мої учениці ви, якщо… любите один одного” (Ін. 13:35,34). Зрозуміло ж, що любов може бути придбана після душевного здоров’я; а душа, яка не зберегла заповідей, не є здорова.

Зберігання заповідей ще нижче духовної любові. І оскільки багато таких, які зберігають заповіді зі страху або заради нагороди в майбутньому, а не з любові, то Господь багатьом переконує до зберігання заповідей з любові, що дає душі світло. І ще: “нехай бачать” люди “ваші добрі діла, і прославлять Отця вашого, що на небесах” (Мф. 5:16). Але в душі не можуть бути видимими добрі справи, яких навчив Господь, якщо не будуть збережені заповіді. А що заповіді не важкі для тих, хто любить істину, про це Господь сказав: “Приходьте всі, хто трудиться і обтяжений, і Аз упокою вас. Іго бо Моє благо, і тягар Мій легкий є” (Мф. 11:28,30). А що всі заповіді повинні бути збережені нами дбайливо, і про це Він Сам заповів, кажучи: хто руйнує “єдину заповідь цих малих” і вчить тому “люди”, той “не буде мною названий у Царстві Небесному” (Мф. 5:19). Після всього цього, узаконеного для спасіння нашого, не можу сказати, що не повинно зберігати всіх заповідей. Та й сама душа не в змозі буде зробитися чистою, якщо не буде зберігати їх. Заповіді дані Господом як ліки, щоб очищати від пристрастей і гріхопадінь. Ти знаєш, що зло прийшло до нас від злочину заповідей.

Отже, ясно, що здоров’я повертається знову їхнім зберіганням. А без виконання заповідей, доки насамперед не підемо цим шляхом, що веде до душевної чистоти, не повинно нам і бажати й очікувати очищення душі. І не кажи, що Бог і без виконання заповідей може, по благодаті, дарувати нам душевне очищення; бо це – Господні суди, і Церква не велить нам просити чогось такого. Юдеї, під час повернення свого з Вавилону до Єрусалима, йшли шляхом природно прокладеним, і таким чином прийшли до святого міста свого, і побачили чудеса Господні. Але Єзекіїль надприродно, за дією одкровення, був піднесений і прибув до Єрусалима, і в Божественному одкровенні став глядачем майбутнього оновлення. Подібне до цього буває і щодо душевної чистоти. Інші шляхом протоптаним і законним, через зберігання заповідей у важкому житті, кров’ю своєю приходять у душевну чистоту; а інші удостоюються її за даром благодаті. І дивно те, що не дозволено просити в молитві чистоти, що дарується нам по благодаті, і відмовлятися від життя, супроводжуваного у виконанні заповідей. Бо тому багатому, який запитав Господа, як “життя” вічне успадкую” (Лк. 10:25), Господь ясно сказав: “дотримай заповіді” (Мф. 19:17). І коли багатий запитав: “Які заповіді?” – по-перше, наказав йому утримуватися від злих справ і так нагадав про заповіді природні (див. Мф. 19:18-19). Коли ж домагався дізнатися ще більше, сказав йому: “Якщо хочеш бути досконалим, то продай маєток твій, і дай жебракам”, і візьми хрест свій, “та й іди слідом за Мною” (Мф. 19:21). А це означає: помри для всього, що маєш у себе, і потім живи в Мені; вийди зі старого світу пристрастей, і так увійдеш у новий світ Духа; зніміть і скиньте з себе відання поганих вдач і хитрощів, і так зодягнетесь у просте відання істини. Бо Господь, сказавши: візьми хрест твій (див. Мф. 16:24), навчив тим людину померти для всього у світі. І коли умертвив Він у ній стару людину, тобто пристрасті, тоді сказав їй: “йди слідом за Мною” (Мф. 19:21). Старій людині неможливо ходити дорогою Христовою, як сказав блаженний Павло: “бо плоть і кров Царства Божого успадкувати не можуть, бо тління тління нетління успадковує” (1Кор. 15:50); і ще: скиньте з себе “стару людину, що гниє в пристрасті”, і тоді зможете зодягнутися в нового, оновлюваного пізнанням уподібнення до того, Хто його Створив (див. Еф.4 :22,24); і ще: “мудрування” перстне “ворожнеча на Бога: закону бо Божому не підкоряється, нижче бо може”. Бо ті, що існують у плоті, тілесне мудрують, і Богові догодити духовним мудруванням “не можуть” (Рим. 8:7,8). Ти ж, святий, якщо любиш чистоту серця і сказане тобою духовне мудрування, приліпися до Владичних заповідей, як сказав Владика наш: “якщо “хочеш” вйти в життя, збережи заповіді” (Мф. 19:17), з любові до Того, Хто їх дав, а не зі страху або за воздаяння нагороди. Бо насолоду, приховану в правді, вкушаємо не тоді, коли чинимо правду, але коли любов до правди поглинає серце наше; і стаємо грішниками не тоді, коли вчинимо гріх, але коли не зненавидимо його і не розкаємося в ньому. І не кажу, щоб хто-небудь із давніх або з людей останніх часів, не зберігши заповідей, досяг чистоти і сподобився духовного споглядання; навпаки, як мені здається, хто не зберіг заповідей і не йшов слідами блаженних апостолів, той негідний іменуватися святим.

Блаженний Василій і блаженний Григорій, про яких сказав ти, що були любителями пустелі, стовпами і світлом Церкви і вихваляли мовчання, прийшли в безмовність не тоді, коли були недбалими від виконання заповідей, але жили спершу у світі350 і зберігали заповіді, які повинні були зберігати люди, які живуть у суспільстві, а потім прийшли до душевної чистоти, і сподобилися духовного споглядання. Воістину я впевнений, що коли жили вони в містах, то приймали дивних, відвідували хворих, одягали нагих, вмивали ноги трудящих, і, якщо хто з’явився їхній “поприще єдине”, йшли з ним “два” (Мф. 5:41). І коли зберегли заповіді, потрібні в житті суспільному, і розум їхній почав відчувати351 первісну непохитність352, Божественні й таємничі споглядання, тоді зревнувалися вони – і вийшли в пустельну мовчанку; і відтепер перебували з внутрішньою своєю людиною353, чому стали споглядальниками та перебували в духовному спогляданні, аж доки не були покликані благодаттю зробитися пастирями Церкви Христової. Щодо ж сказаного тобою, що Великий Василій іноді хвалив співжиття з багатьма, а іноді самітництво, зауважу, що істинно дбайливі двома способами набувають собі користі354, кожен – в міру сил, за тією відмінністю і за тією метою, яку припустив він собі. Бо в співжитті з багатьма іноді буває користь сильним, а іноді немічним; те ж саме буває і в пустелі. Хто досяг душевного здоров’я, у кого розум злитий із Духом і хто умертвив себе для життя людського, тому співжиття з багатьма не буває шкідливим, якщо тверезиться він у справах своїх. І він355 не для того живе з багатьма, щоб самому отримувати користь, але щоб приносити користь (іншим), тому що Богом він покликаний був (на це) ім’ям інших отців. Але й немічному, якому потрібно ще зростати, живлячись млеком заповідей, корисно також співжиття з багатьма, доки не навчиться, не утвориться, не постраждає від спокус, не буде падати і у великій кількості випадків повставати і не набуде душевного здоров’я. Немає немовляти, якого не годували б потоками молока, і жоден монах, не будучи вигодуваним молоком заповідей, не досяг успіху, не переміг пристрастей і не сподобився чистоти. А подібним чином і пустеля, як сказали ми, іноді корисна немічним і тим, хто рятується втечею356, а іноді й сильним: і першим – щоб знайдена ними (у світі) речовина357 не сприяла тому, щоб у них розгорілися та зросли пристрасті; а сильним – тим, що вони не оточені речовиною і не зустрінуть брані лукавого358. Дійсно, як сказав ти, пустеля присипляє пристрасті. Але від людини вимагається не це одне – приспати пристрасті, а й те, щоб викорінити їх, тобто подолати їх, коли будуть проти нас наполягати359. Пристрасті ж приспані прокидаються, як тільки трапляється причина прийти їм у діяльність.

А як дізнатися тобі, кажеш ти, що не одна пустеля присипляє пристрасті? Зауваж, що під час хвороби і великої немочі пристрасті не сильно нападають на нас.

І не це тільки, але навіть нерідко присипляють вони одна одну, коли одна іншій поступається місцем. Бо пристрасть марнославства змушує поступитися їй місцем блудну пристрасть, і знову пристрасть блудна приборкує пристрасть славолюбія. Отже, не тому тільки будемо бажати пустелі, що вона присипляє пристрасті, але побажаємо, щоб, за нестачі чуттєвого і віддаленості від усього, примудритися нам у ній, і щоб оновилася в нас внутрішня, духовна у Христі людина, щоб щогодини бути нам наглядачами над самими собою, і щоб розум наш став недремним і охороняв себе щогодини, і не викрадалася в нього пам’ятаність надії його.

Цього, здається мені, достатньо на перше твоє запитання, якщо тільки і в цьому наполягла потреба. Скажемо за цим і про друге, а воно було таке:

Питання. Чому Господь наш, для уподібнення нашого величі Отця Небесного, призначив нам милосердя, а ченці віддають перевагу милосердю, а не мовчанню?

Відповідь. Ось на нього відповідь. Добре, що з Євангелія представив ти приклад і зразок дослідження про це велике житіє – безмовність. Ми стаємо проти милосердя360, але не намагаємося перетворити його на ніщо, як щось зайве. Господь для уподібнення нашого Отцю Небесному призначив нам милосердя, бо тих, хто його творить, воно наближає до Бога. І ми, ченці, не шануємо безмовності без милосердя, а намагаємося, скільки можливо, піти від піклування і заколоту. Не те що ми хочемо протистояти необхідності, коли вона трапляється361, але дбаємо про безмовність, щоб перебувати в богодумстві, яким найбільше можемо повернути собі чистоту після зніяковілості й наблизитися до Бога.

Якщо ж, коли на певний час буде необхідна якась потреба в нас братам, не повинно не дбати про неї. Тому будемо невпинно спонукати себе – у всякий час внутрішньо бути милосердним до всякого розумного єства. Бо так навіює нам вчення Господнє, і в цьому полягає відмінність нашого мовчання, а не (буває воно) як доведеться. І треба не тільки зберігати це внутрішнє наше милосердя, але, коли закликають самі обставини справ і потреба, не обурюватися і про те, щоб довести любов свою362 явно, і особливо, якщо мовчазні не визначили себе на досконалу мовчанку – навіть і не зустрічатися ні з ким, а йти за правилом тих, хто призначає для себе мовчанку на одну або на сім седмиць. Бо такі, навіть протягом часу, призначеного правилом, не утримують себе від справ милосердя до ближнього, хіба що ті, хто вкрай жорстокий, суворий і нелюдяний, і тримається безмовності лицемірно і напоказ. Бо ми знаємо, що без любові до ближнього розум не може просвічуватися Божественною бесідою і любов’ю. І який нині мудрий чернець, маючи в себе їжу й вбрання і бачачи ближнього свого голодним та оголеним, не віддасть йому того, що має, але збереже що-небудь із цього? Або ще, хто, бачачи, що людина єдиної з ним плоті нудиться в хворобі, бідує від знемоги і має потребу в піклуванні, з любові до мовчання правило затвора віддасть перевагу любові до ближнього? Коли ж немає чогось подібного363, будемо в розумі зберігати любов і милосердя до братів. Бо в тому тільки випадку, коли річ близько364, Бог вимагає від нас виконати і показати любов насправді. Тому ясно, що, якщо нічого в себе не маємо, не дозволяється нам ввергати себе в піклування і заколоти заради жебраків; а якщо щось маємо, вимагається від нас це.

Також якщо, за прийнятим нами родом життя, віддаляємося від співжиття з людьми і від того, щоб бачитися з ними, то не належить нам залишати келію свою і місце чернечого і відлюдницького перебування і віддавати себе на те, щоб кружляти світом, відвідувати хворих і проводити час у подібних справах. Бо явно, що в подібних випадках буває перехід від вищого до нижчого. Якщо ж хто живе в товаристві багатьох, і перебуває поблизу людей у місці перебування свого з ними, і працями інших заспокоюється під час здоров’я або хвороби, то й сам зобов’язаний робити те саме, а не виставляти на вигляд неправдивої своєї мовчазності, щоб самому цілком вимагати собі від інших спочинку, але, щойно побачить у тісних обставинах сина плоті своєї, що носить на собі один із ним образ, а краще сказати – побачить переможеного та стражденного Христа, – віддалятися й ховатися від нього. Усякий такий немилосердний.

І не наводь мені на пам’ять Іоанна Фіваїдського і Арсенія, не кажи: “Хто ж із них вживав себе на подібні справи або докладав піклування про хворих і жебраків, не дбав же про свою безмовність?” Ти й не наближайся до будь-яких справ таких мужів. Бо якщо далекий ти від усякого заспокоєння і сполучення з людьми, як далекі були вони, то Господь і тобі велить нехтувати подібними справами. Якщо ж далекий ти від цієї досконалості й у всякий час перебуваєш у тілесних працях і в спілкуванні з людьми, то чому недбайливо ставишся до заповідей (які маєш зберігати ти, наскільки можеш, у міру сил своїх), представляючи в якості привіду, що проводиш велике житіє святих, до якого ти й не наближався?

А я не буду настільки недбайливий, щоб не згадати про вчинок святого Макарія Великого, який служить докором для тих, хто недбало піклується про братів своїх. Макарій пішов одного разу відвідати одного хворого брата. І коли Великий запитав хворого, чи не бажає він чогось, а той відповідав: “Трохи м’якого хліба” (а тоді всі ченці, здебільшого, пекли собі хліби одного разу на цілий рік: такий був звичай у тому місці), оскаженілий цей чоловік, коли йому було вже дев’яносто років, негайно встав, пішов зі скиту до Олександрії, і сухі хліби, які взяв у шкіряний одяг, проміняв на м’які, і приніс їх братові.

Але щось і цього ще більше зробив подібний до Великого Макарія авва Агафон, чоловік найдосвідченіший з усіх того часу ченців, який більше за всіх шанував мовчання і безмовність. Отже, цей дивовижний чоловік, під час великого торгу, прийшов продати своє рукоділля і на торжищі знайшов одного хворого мандрівника, який лежав і лежав; найняв для нього дім, залишився з ним, працював своїми руками, і, що отримував за це, на нього витрачав, і прислужував йому шість місяців, доки хворий не одужав. Цей же Агафон (як оповідають про нього) сказав: “Бажав би я знайти прокаженого і йому віддати своє тіло, а собі взяти його”. Ось досконала любов.

Ті, хто боїться Бога, охоче прагнуть того і дбають про те, щоб зберігати заповіді. І якщо виявиться на ділі, що відшукання їх їм дістається в руки365, то піддаються заради них і небезпеці. Життєдавець досконалість заповідей зв’язав і уклав у двох заповідях, які об’ємлють собою всі інші, – у любові до Бога і в подібній до неї любові до тварини, тобто в любові до образу Божого. І перша задовольняє мету духовного споглядання, а друга – споглядання і діяльності.

Бо єство Божественне просте, нескладне, невидиме, природно, ні в чому не має потреби; бо свідомість у присноповчанні своєму за своєю природою не має потреби в тілесній діяльності, і в дії чогось, і в дебелості уявлень366, діяльність її проста і виявляється в єдиній частині розуму, згідно з тією простотою гідно поклоняємої Причини, Яка вища за відчуття відчуття почуття плоті. А друга заповідь, тобто людинолюбство, через двоїстість єства, вимагає, щоб піклування про ділання розуму було суворе, тобто що виконуємо невидимо у свідомості, то подібним чином бажаємо виконати і тілесно, і не тільки явно, а й таємно. І заповідь, що виконується справами, вимагає виконання і в свідомості. Як людина складена з двох частин, тобто з душі й тіла, так і все в ній вимагає двоякої турботи, згідно з подвійністю її складу. І оскільки діяльність скрізь передує спогляданню, то неможливо будь-кому піднестися до царини цього вищого367, якщо самою справою не виконати насамперед нижчого368. І нині жодна людина не сміє сказати про набуття любові до ближнього, що досягає успіху в ній душею своєю, якщо залишена нею та частина, яка, в міру сил, згідно з часом і місцем, що надає випадок до справи, виконується тілесно. Бо при цьому тільки виконанні робиться достовірним, що є в людині і дає про себе знати любов споглядальна. І коли буваємо в цьому, за можливістю, вірні й істинні, тоді дається душі сила – у простих і безвидних думках простягатися до великої області високого і Божественного споглядання. А де людині немає можливості любов до ближнього проявити в справах видимих і тілесно, там достатньо перед Богом любові нашої до ближнього, здійснюваної тільки думкою; особливо – якщо самітницьке та мовчазне житіє і досягнення успіху в ньому перебувають достатньо в діянні її369.

Якщо ж убогі ми у всіх частинах безмовності, то заповнимо недолік приєднанням до нього заповіді, тобто чуттєвої діяльності. І це, як поповнення спокою життя нашого, виконуватимемо обтяженням тіла нашого, щоб свобода наша не стала приводом до підпорядкування себе плоті, коли марно станемо трудитися під самітницьким ім’ям. Бо ясно, що тому, хто зовсім не має спілкування з людьми і цілком занурений думкою в Бога, коли мертвий він для всього, у віддаленні від цього, не велено допомагати і служити людям. Але хто утримує правило безмовності своєї протягом семи тижнів або одного тижня, і по виконанні свого правила сходиться і вступає у спілкування з людьми, і втішається разом з ними, але не піклується про братів своїх, які в скорботах, думаючи тим безперервно витримати тижневе правило, той немилосердний і жорстокий. І само собою випливає, що він через нестачу милосердя, і через зарозумілість, і через помилкові помисли не поблажливо ставиться до участі в таких справах.

Хто нехтує хворим, той не побачить світла. Хто відвертає обличчя своє від скорботного, для того затьмариться день його. І хто нехтує голосом злостражденного, у того сини в сліпоті навпомацки шукатимуть домівки його.

Не поругаймо великого імені безмовності невіглаством своїм. Бо всякому життю свій час, і місце, і відмінність. І тоді Богу відомо, чи угодно буде все роблення оного370. А без цього суєтне ділання всіх, хто печеться про міру досконалості. Хто очікує, щоб неміч його втішали й відвідували інші, той нехай упокорить себе й попрацює разом із ближнім своїм у той час, коли зазнає він371 спокуси, щоб власне своє ділання з радістю здійснити йому в мовчанці своїй, далекий від усякої зарозумілості та від бісівської принади. Одним зі святих, чоловіком розумним, сказано: “Ніщо не може так позбавляти ченця від біса гордині і допомагати йому в збереженні цнотливості при розпалюванні блудної пристрасті, як те, щоб відвідувати його, коли він лежить на ліжках своїх і одержимий скорботою плоті”.

Велика ангельська справа безмовності, коли заради потреби смирення приєднає372 до себе таку розсудливість. Бо ми буваємо вкрадені й розкрадені там, де не знаємо. Сказав я це, браття, не для того, щоб вознерадіти нам про справу мовчання і знехтувати нею. Бо скрізь переконуємо до безмовності й тепер373 не виявляємося такими, що суперечать словам своїм. Зі сказаного нами ніхто нехай не бере і не виводить чогось окремо і, відклавши вбік все інше, нехай не утримує нерозумно це одне в руках своїх. Пам’ятаю, у багатьох місцях говорив я, благаючи, що якщо комусь і трапиться в келії своїй бути абсолютно пустопорожнім через потребу немочі нашої, що спіткає нас, то через це не повинно думати про досконалий вихід з келії та зовнішнє роблення вважати кращим за роблення келійне. Досконалим же виходом назвав я не те, якщо часом трапиться нам необхідна справа, вийти на кілька тижнів і впродовж оних набути спочинку і життя ближнього – і ти став би називати це неробством і визнавати заняттям непристойним. Але якщо думає хто про себе, що він досконалий і перебуванням своїм перед Богом, і віддаленням своїм від усього видимого – вищий за всіх тих, хто живе тут, то нехай він розумно відмовиться і від цього. Велике є роблення міркування про те, що відбувається за допомогою Божою. І Бог, з милості Своєї, нехай дасть нам виконати слово Його, яке сказав Він, сказавши: “що хочете, щоб люди вам чинили, то й ви чините їм так само” (Лк. 6:31). Йому слава і честь! Амінь.

Ще писав ти в посланні своєму, що монах, який бажає полюбити Бога, понад усе зобов’язаний мати піклування про чистоту душі своєї. І сказав ти прекрасно, якщо маєш достатні на те сили. А оскільки кажеш ще, що душа не має відваги в молитві, як така, що не здолала ще пристрастей, то видається мені в тому і в іншому протиріччя, хоча я і невіглас. Бо якщо душа не перемогла пристрастей, то як їй мати піклування про чистоту? Оскільки і правилом духовної правди не наказано їй, коли не перемогла своїх пристрастей, домагатися того, що вище за неї. Бо не з того, чого жадає людина, пізнається, що вона любить; але з того, що любить, робиться висновок про те, чого жадає: любов природно передує жаданню. (Чого не полюбить людина, того не буде жадати.) Пристрасті суть двері, зачинені перед обличчям чистоти. Якщо не відчинить хто цих ув’язнених дверей, то не ввійде він у непорочну і чисту область серця. І сказане тобою, що душа не має дерзновення в годину молитви, сказано справедливо. Бо зухвалість вища не тільки за пристрасті, а й за чистоту. Порядок цього спадкоємства буває такий, як я кажу: терпіння з примусом себе бореться з пристрастями за чистоту. Тому якщо душа переможе пристрасті, то набуває чистоти; а справжня чистота робить, що розум набуває відваги в годину молитви.

Чи вже піддамося докору, в молитві просячи цієї душевної чистоти, про яку тепер ідеться, і [чи вже] справою гордості й зарозумілості буває наше прохання, якщо просимо в Бога того, що пропонує нам Божественне Писання та отці наші, і для чого монах іде у відлюдництво? Але думаю, святий, що, як син не сумнівається в батькові своєму і не просить у нього такими словами: “Навчи мене мистецтва”, або: “Дай мені що-небудь”, так не личить ченцю міркувати і просити в Бога: “Дай мені те й те”. Бо він знає, що промисел Божий про нас вищий за той, який буває у батька про сина. І тому слід нам змиритися, плакати про ті причини гріхів, які поза нашою волею, чи зроблені вони помислом, чи самою справою, і з розбитим серцем говорити словами митаря: “Боже, милостивий буди мені грішнику” (Лк. 18:13), таємно і явно робити те, чого навчив Господь, сказавши: “Коли зробите все, що вам наказано, глаголіть, що ми раби неключі, бо, як повинні були зробити, так і зробили” (Лк. 17:10), щоб совість твоя засвідчила тобі, що ти неключовий і маєш потребу в помилуванні. Знаєш же і сам ти, що не діла відчиняють ці ув’язнені двері серця, але серце розбите і смиренність душі, коли здолаєш пристрасті смиренням, а не звеличуванням. Бо хворий спершу упокорюється і докладає піклування про одужання від своїх недуг, а потім вже домагається зробитися царем; бо чистота і душевне здоров’я – це царство душі.

Яке ж це царство душі? Як хворий не говорить батькові: “Зроби мене царем”, але докладає спершу піклування про недугу свою, і після одужання царство батька його робиться цілком його царством, так і грішник, який приносить покаяння, одержуючи здоров’я душі своєї, входить з Отцем у царину чистого єства і царює у славі Отця свого.

Пригадаймо, як святий апостол Павло описує свої гріхи і душу свою ставить на найостаннішому й найнижчому місці, кажучи: “Христос Іісус прийшов у світ грішників врятувати, від них же перший єсм аз. Але цього заради помилуваний бих, нехай у мені першому покаже все Своє довготерпіння” (1Тим. 1:15-16). Бо спочатку був я гонителем, докучливим і недоброзичливцем, “та помилував мене, бо я не знав, що я зробив, коли був невірним” (1Тим. 1:13). Коли ж і в який час сказав він це? Після великих подвигів, сповнених сили справ, після проповіді за благовістя Христове, проповідуваної ним у цілому світі, після багаторазових смертей, різноманітних скорбот, яких зазнавав від юдеїв і язичників. І все ще дивився він на перші свої справи, не тільки не вважав себе таким, що досяг чистоти, але й не думав навіть визнати себе, як годилося, учнем. Бо говорив: “не гідний назватися апостолом, бо гнаних церкву Христову” (1Кор. 15:9). І коли паче за всіх здобув перемогу над пристрастями, говорив: “умертвляю тіло моє і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, сам не був неключим” (1Кор. 9:27). Якщо ж скажеш, що апостол в інших місцях оповідає про себе і велике, то нехай сам він переконає тебе щодо цього. Бо каже, що робив це не добровільно, не заради себе, але для проповіді. І коли оповідає про це для користі вірних, представляє себе за таку похвалу позбавленим усякого розуму, волаючи та кажучи: “ви мене понудите” (2Кор. 12:11); і ще: “не глаголю за Господа, але як у безумстві в цій частині похвали” (2Кор. 11:17). Ось це справедливе і вірне правило, яке дав нам святий Павло, праведний і правий. Отже, збережемо його і поревнуємо про нього. Відречемося від того, щоб шукати в Бога високого, коли не посилає і не дарує Він цього; бо Бог знає посудини, обрані на служіння Йому. Бо блаженний Павло навіть і після того не просив Царства душі, але говорив: “молив би сам, щоб я був відлучений від Христа” (Рим. 9:3). Як же наважимося ми, і до часу, відомого Богові, просити душі Царства, не дотримавши заповідей, не перемігши пристрастей і не віддавши боргу?

Тому благаю тебе, святий, нехай не входить тобі і на думку це; але понад усе придбай терпіння для всього, що не буває з тобою374. І у великому смиренні й у розбитті серця про те, що в нас375, і про помисли наші, будемо просити в Господа відпущення гріхів своїх і душевного смирення.

Одним зі святих написано: “Хто не вважає себе грішником, того молитва не приймається Господом”. Якщо ж скажеш, що деякі отці писали про те, що таке душевна чистота, що таке здоров’я, що таке безпристрасність, що таке видіння, то писали не для того, щоб нам з очікуванням домагатися цього завчасно, бо написано, що “не прийде Царство Боже, коли буде дотримано” (Лк. 17:20) очікування. І в кому виявився такий намір, ті придбали собі гордість і падіння. А ми область серця приведемо до ладу справами покаяння і життям угодним Богові; Господнє ж приходить саме собою, якщо місце в серці буде чистим і не оскверненим. Чого ж шукаємо з дотриманням, розумію Божі високі обдарування, то відкинуто Церквою Божою; і ті, хто прийняв це, здобули собі гордість і падіння. І це не ознака того, що людина любить Бога, але недуга душі. Та й як нам домагатися високих Божих обдарувань, коли божественний Павло хвалиться скорботами і високим Божим даром вважає спілкування в стражданнях Христових.

Ще писав ти в посланні своєму, що полюбила душа твоя любов до Бога, але не досяг ти любові, хоча ти маєш велике прагнення любити; а понад те – жадане для тебе пустельне пустельне відлюдництво. І цим показав ти, що покладено в тобі початок серцевої чистоти і що пам’ятання про Бога старанно розпалюється і розігрівається в серці твоєму. І це – велика справа, якщо істинно; але не бажав би я, щоб писав ти це; тому що не до одного належить це ступеня376. Якщо ж сказав це для питання, то і питання вимагало іншого порядку. Бо хто каже, що душа його не має ще дерзновення в молитві, бо не перемогла пристрастей, той чи сміє сказати, що душа його полюбила любов до Бога? Немає способу збудитися в душі Божественної любові, слідом за якою таємничо пливеш ти у самітництві, якщо вона не здолала пристрастей. Ти ж сказав, що душа твоя не перемогла пристрастей і полюбила любов до Бога; і в цьому немає порядку. Хто каже, що не переміг пристрастей і полюбив любов до Бога, про того не знаю, що він говорить.

Але скажеш: не говорив я “люблю”, але “полюбив любов”. І це не має місця, якщо душа не досягла чистоти. Якщо ж хочеш сказати це тільки для слова, то не ти один говориш, а й усякий каже, що бажає любити Бога; і не тільки християни кажуть це, а й ті, хто несправедливо поклоняється Богові. І слово це кожен вимовляє, як своє власне; однак же, при вимові таких слів, рухається тільки язик, душа ж не відчуває, що говорить. І багато хворих не знають навіть того, що вони хворі. Бо зло є недуга душі, і принадність377 – загибель істини. І вельми багато хто з людей, недугуючи цим, оголошує себе здоровим і в багатьох заслуговує на похвалу. Бо, якщо душа не вилікується від зла і не буде приведена в природне здоров’я, в якому створена, щоб народитися від здоров’я духу, людині неможливо прагнути надприродних дарів Духа, бо душа, доки хворіє на пристрасті, не відчуває почуттям своїм духовного і не вміє прагнути того, прагне лише на слух вух і за Писаннями. Отже, справедливо сказав я вище, що тим, хто прагне досконалості, слід зберігати всі заповіді, тому що потаємне виконання заповідей лікує душевну силу. І воно має бути не просто і абияк. Бо написано, що “без кровопролиття не буває залишення” (Євр. 9:22). Але спершу єство наше у вочеловеченні Христовому набуло оновлення, долучилося до Христового страждання і смерті; і тоді, після оновлення виливом крові, оновилося й освятилося єство наше і стало здатним до прийняття заповідей нових і досконалих. А якби заповіді ці дано було людям до вилиття крові, до оновлення й освячення єства нашого, то, можливо, і найновіші заповіді, подібно до заповідей стародавніх, відтинали б тільки ваду в душі, але не могли б винищити в душі самий корінь вади. Нині ж не так: навпаки, потаємне ділання, що послідувало, і заповіді нові й духовні, які душа зберігає з дотриманням страху Божого, оновлюють і освячують душу й потаємно лікують усі члени її. Бо очевидно для всіх, яку пристрасть безмовно в душі зцілює кожна заповідь, і дійсність їх відчутна і для того, хто лікує, і для того, кого лікують, як було і з кровоточивою дружиною.

Знаєш, що якщо не буде зцілена пристрасна частина душі, не оновиться, не освятиться потайки, не буде зв’язана життям Духа, то душа не набуде здоров’я і не звільниться від того, щоб не засмучувала її та річ, яка трапляється в тварюці. І зцілення це може здійснитися по благодаті, як було з блаженними апостолами; бо вони вірою вдосконалилися в любові Христовій. А іноді буває, що душа набуває здоров’я законно. Бо, хто виконанням заповідей і важкими справами істинного життя переміг пристрасті, той нехай знає, що законно набув він душевного здоров’я і віддоєний млеком378 від отелення світу цього, і відсікся від нього звичаї колишніх його вражень379, і відроджений, як і спочатку, у духовному, і з благодаті був узрітий у царині Духа, у думках внутрішньої людини, і прийняв його в себе світ новий, нескладний.

Коли ж розум оновлений і серце освячене, тоді всі думки, що виникають у ньому380 , порушуються відповідно до природи того світу, в який вступає воно.

Спершу збуджується в ньому бажання Божественного, і жадає воно спілкування з Ангелами й одкровення таємниць духовного381 відання; і розум його відчуває духовне відання тварюк, і сяє в ньому споглядання таємниць Святої Трійці, також – таємниць домобудівництва, що гідно поклоняється заради нас, а потім цілком входить у єднання з віданням надії майбутнього.

Отже, з того, що я написав тобі, зрозумій стан свій. Якби душа, коли ув’язнена в царині пристрастей, могла істинно полюбити Бога, то не мала б великої потреби питати й дізнаватися про таїнства світу духовного. Але явно, що навчання і знання382 при пристрастях не приносять користі й недостатні для того, щоб відчинити двері, ув’язнені перед лицем чистоти. Якщо ж від’єднані від душі будуть пристрасті, то розум просвіщається, і влаштовується на чистому місці єства, і не потребує запитань, тому що ясно бачить блага, які знаходяться на своєму місці. Бо, як зовнішні наші почуття не внаслідок навчання і запитань відчувають дотичні їм єства і речі, але кожне почуття природно і не за допомогою запитань відчуває річ, що зустрічається йому (бо немає вчення, яке посередничо посередничає між тим, хто відчуває, і тим, хто відчувається383: сліпому скільки не говори про славу сонця і місяця, про сонм зірок, про блиск дорогоцінних каменів, – і сприймає, і судить, і уявляють собі красу, яку мають вони, тільки за назвою, знання ж і міркування його далекі від солодощів, які приносять саме бачення); так, подібно до цього, уявляй собі і про споглядання духовне. Бо розум, що прозирає в сокровенні таємниці Духа, якщо він у своєму природному здоров’ї, сповна споглядає славу Христову, а не питає і не вчиться, але насолоджується таємницями нового світу, понад свободу волі своєї, відповідно до палкості віри й надії на Христа, як написав блаженний Павло: “Що бачить, на те й сподівається… терпінням чекаємо” (Рим. 8:24,25). Отже, мусимо ми чекати і перебувати усамітнено і з простотою у внутрішній нашій людині, де немає відбитків помислів, ні погляду на що-небудь складне, бо розум, на що дивиться, від того приймає і образи. Коли дивиться на світ, тоді згідно з видозміною образів, за якими він носиться, в такій самій кількості приймає від них у себе образи і подоби, які, в міру своєї безлічі і за відмінністю своєї зміни, збуджують у ньому помисли; коли ж помисли порушені, віддзеркалюються вони в розумі. Якщо ж розум проникає поглядом у внутрішню людину, де немає нічого такого, що могло б слугувати зміною образів, і де складне не відокремлюється від іншого складного інакшістю образу, але все – єдиний Христос, то очевидно, що розум сприймає тоді просте споглядання, без якого ніщо інше не обвухохають душевну гортань, і робить так, що душа здобуває відвагу під час молитви, бо це є їжа єства душевного єства. І коли розум стане в царині пізнання істини, тоді не має потреби в питаннях. Бо, як тілесне око не запитує спершу, а потім уже дивиться на сонце, так і душевне око не входить спершу в дослідження, а після того вже споглядає відання Духа. Таким чином, і те таємниче споглядання, якого жадаєш ти, святий, відкривається розуму після набуття душевного здоров’я. Бажати ж за допомогою дослідження і розпитувань розуміти такі таємниці є нерозуміння душі. Бо і блаженний Павло керувався не наукою чи іншим речовим способом (пізнання), коли сказав, що бачив і чув таємниці та “невимовні дієслова, які не можна людині промовляти” (2Кор. 12:4), а захопленням піднесено був у духовну сферу і бачив одкровення таємниць.

Отже, і ти, святий, якщо любиш чистоту, відсікай від усіх любов, що виливається384 на всіх, і, увійшовши у виноградник серця свого, твори в ньому, винищуй у душі своїй пристрасті, намагайся не знати зла людського. Чистота дивиться на Бога, засяє і цвіте в душі не внаслідок запитань, а внаслідок незнання зла якоїсь людини. Якщо ж бажано тобі, щоб серце твоє стало вмістилищем таємниць нового світу, то збагатись спершу справами тілесними, постом, чуванням, службою, подвижництвом, терпінням, приниженням помислів та іншим. Прив’яжи розум свій до читання Писань і заглиблення в них; напиши перед очима в себе заповіді й віддай борг пристрастей, коли буваєш переможений і перемагаєш. І безперестанною співбесідою, молитовною і прохальною, і заглибленням у молитвослів’я викорінюй у серці своєму всякий образ і всяку подобу, перш за тебою сприйняту. Привчай розум свій заглиблюватися завжди в таємниці Спасителевого домобудівництва і залиш просити собі відання385 і споглядання, які, у своєму місці та у свій час, вищі за висловлення їх словами386, продовжуй ділання заповідей і труди в набутті чистоти; і просіть собі в Господа в молитві, вогнем запаленому, про все печалі (яку вклав Він у серця апостолів, мучеників та отців), нехай закине вона в серці твоєму, і нехай сподобишся розумного житія. Початок, середину і кінець житія цього становить таке: відсікання всього387 єднанням про Христа. Якщо ж жадаєш споглядання таємниць, самою справою плекай у собі заповіді, а не одним прагненням до їхнього ведення.

Духовне споглядання діє в області чистоти всередині нас388. І ти домагайся спершу збагнути, як маєш входити тобі в царину таємниць Духа, і потім починай.

Першою з таємниць іменується чистота, що досягається при дієвості заповідей. Споглядання ж є духовне споглядання розуму, яке полягає в тому, що він приходить у здивування і осягає, що було і буде. Споглядання є бачення розуму, приведеного в здивування домобудівництвом Божим у всякому роді й роді, і який осягає славу Божу і тяготи нового світу. При цьому розбивається й оновлюється серце, і, подібно до немовлят у Христі, людина виховується на окропі заповідей нових і духовних, робиться без зла, призвичаюється до таємниць Духа і до одкровень відання, піднімаючись від ведення до ведення, і від споглядання до споглядання, і від збагнення до збагнення, і навчається і зміцнюється таємниче, поки не буде піднесений до любові, з’єднаний з надією, і не запанує в ньому радість, і не буде він піднесений до Бога і увінчаний природною славою свого створення, в якій був створений.

Цими пажитями Духа піднімається розум до одкровень відання, і падає, і повстає, і перемагає, і перемагається, і перепікається389 у печі келії, і в такий спосіб очищається, і буває з ним милість, і діяльно сподобиться він того споглядання Святої Трійці, якого жадаєш ти. Бо є три споглядання єств, у яких розум підноситься, чинить свою діяльність і навчається: два споглядання єств створених, розумних і нерозумних, духовних і тілесних, і ще – споглядання Святої Трійці. Тому спершу буває споглядання всякої тварюки, що прийшла в буття, і розум проникає в неї одкровенням відання; а що не підлягає відчуттям, у тому буває розумове споглядання. І розум має споглядання для споглядання себе самого; у ньому-то390 зовнішні філософи піднеслися розумом своїм під час представлення створінь.

Тому споглядання синів таїнства віри пов’язане з вірою і пасеться на лузі Писань: воно воєдино збирає розум від усякого зовнішнього ширяння і зв’язує його єднанням Христовим, як Василія Великого і Григорія; і споглядання його буває в таємничих словах, покладених у Писанні. І словеса, що не осягаються віданням, приймаються391 нами за допомогою віри, і знання про них отримуємо в спогляданні, яке буває в нас після очищення. Для таємниць Духа, які вищі за відання і яких не відчувають ні тілесні почуття, ні розумна сила розуму, Бог дав нам віру, якою пізнаємо тільки, що таємниці ці існують. І від цієї віри народжується в нас надія щодо них. Вірою сповідуємо, що Бог є Господь, Владика, Творець і Творець усіляких, а віданням вирішуємо, що повинно нам зберігати заповіді Його, і розуміти, що старі заповіді зберігає страх, як сказав Сам Він, а життєдайні заповіді Христові зберігає любов, як сказано: “Я заповідей Моєго Отця дотримав, і я перебуваю в любові до Нього” (Ін. 15:10). Тому очевидно, що Син зберігає заповіді Отця Свого не через страх, а з любові, а тому наказує і нам дотримуватися заповідей Його з любові, як каже: “Якщо любите Мене, заповідей Моїх дотримуйтесь. І Аз благаю Отця, і іншого Утішителя дасть вам” (Ін. 14:15-16). Пришестям Утішителя називає дарування одкровення таємниць Духа; тому в прийнятті Духа, Якого прийняли апостоли, – уся досконалість духовного відання. І Господь сповідував і обіцяв, благаючи Отця Свого, дати їм Утішителя, щоб, після виконання ними заповідей і очищення самих себе, перебував із ними навіки.

Чи бачиш, що за збереження заповідей розум сподобляється благодаті таємничого споглядання й одкровень відання Духа, а не як припускала твоя мудрість, що справа зберігання заповідей служить перешкодою спогляданню Божественних таємниць, які звершуються в безмовності.

Тому благаю тебе: якщо відчуєш у душі своїй, що досяг ти в царину любові, дотримуйся нових заповідей із любові до Того, Хто їх дав, а не зі страху, як і блаженний Павло, коли загорівся Божественною любов’ю, сказав: “хто” нині “розлучить від любові” Христової? “Чи скорбота”, чи темниця, “чи гоніння”, та інше? І ще додає: “звісно, що ні смерть, ні життя, ні теперішнє, ні прийдешнє” зможуть “відлучити мене від любові Божої, що є в Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:35,38,39). І щоб не подумати комусь, нібито жадає він великої нагороди, або честі, або рясного дарування духовних дарів, як жадає твоя святиня, сказав: “благав би, щоб сам був відлучений від Христа” (Рим. 9:3), щоб привласнені Йому були чужі. І щоб ти знав, що не таємничого й самітницького споглядання шукав він, як твоя преподобність, прагнув же того392 , чого часто інші сподоблялися по благодаті; слухай, що говорить в іншому місці: “Якщо язиками людськими глаголю й ангельськими, любові ж не маю, то я б був, як мідь дзвеніла, або як кімвал дзенькаючий. І коли б я мав пророцтво, і знав таємниці всі й увесь розум, і коли б я мав усю віру, що й гори переставлятиму, а любові не мав би, то був би ніщоже єсмь” (1Кор. 13:1,2), бо законними дверима, що вводять у це, є любов. Якщо придбаємо любов, вона вводить нас у це. Якщо ж сподобимося цього393 по благодаті без любові, то неодмінно колись втратимо ми це, бо здобуття і страж святих, що піднялися, і Божественного життя є любов. Як тільки чернець позбудеться любові, серце його негайно ж позбавляється миру, а воно є поселення Боже, і полягає для нього двері благодаті, якими Господь наш ввійде і вийде, за сказаним Ним: “Аз есмь дверима” життя, і “Мною” людина “ввійде” в життя і “паживу знайде” (Ін. 10:9) для харчування духовного свого життя, де не перешкоджають їй ні зло, ні принада394; але в усі сходження одкровень відання і таємничих споглядань Божественна любов вводить її та виводить, як і тих, які мають свободу Христову. І щоб дізнатися тобі істину цього, а саме, що духовне життя дійсно є Божественне споглядання розуму, послухай великого Павла. Бо волає він: не хочеться мені це395 без любові; і якщо не ввійду в споглядання законною брамою любові, то не побажаю цього; і якби дано було мені по благодаті, коли не набув я любові, то не домагаюся цього, бо ввійшов до нього396 не природними дверима, які є любов. Тому спершу треба набути любові, яка є первісне споглядання Святої Трійці; а після того і без дарування, природним шляхом, буде в мене споглядання духовного. Зрозумій же мудрість блаженного Павла, що залишив він усі дарування, які дарує благодать, і просив найістотнішого підґрунтя речей, яке приймає дарування та зберігає їх, як каже дехто. Дарування споглядання створінь дано було і Мойсею, і багато хто сподобився його, втім не з твердженням397, але в одкровенні. Я ж, охрещений Духом Святим і сповнений благодаті, хочу всередину себе прийняти відчуття Христа, що живе в мені. Бо Христос Іпостассю Своєю здійснив оновлення єства нашого, в Нього вбрані ми водою і Духом, і в невимовному таїнстві з’єднав Він нас із Собою, і зробив членами тіла Свого; але тут – у вигляді тільки запоруки, а в новому світі природно повідомляє Він життя іншим членам. Для чого тому бажаєш і домагаєшся споглядання перед любов’ю, коли божественний Павло відкинув його без любові?

Бо, сказавши, що “виконання заповідей служить мені перешкодою до споглядання”, явно зневажив ти любов до ближнього, і віддав перевагу над нею спогляданню, і прагнеш бачити його там, де воно не вбачається. Поки не можемо ми ще бачити споглядання, мудрейший, але саме споглядання показує нам себе на своєму місці. Як у міру природного віку душа сприймає поліпшення відання, і відчуває те, що є у світі, і з кожним днем все більше і більше навчається цьому, так і в духовному людина сприймає в себе духовне споглядання й Божественне відчуття, і навчається цьому тією мірою, якою розум зростає в житті розуму, і простягається вперед. Коли ж прийде в область любові, тоді споглядає духовне на своєму місці. Але скільки б людина не вживала зусиль, щоб духовне зійшло до неї, воно не підкоряється. І якщо зухвало замислиться вона, і зведе погляд до духовного, і буде доходити до нього розумом невчасно, то скоро притупляється зір її, і замість дійсного вбачає примари й образи. Як скоро цілком осягнеш це розсудливим розумом своїм, не будеш домагатися споглядання невчасно. Якщо ж здається тобі, що і тепер бачиш споглядання, споглядання це є тінь примари, а не споглядання; тому що у всього уявного буває подібність і мрійливий образ, а буває також і справжнє споглядання. Бо ось і в єствах складних буває мріяння, а іноді можливе й істинне споглядання. Якщо ж споглядання істинне, то знаходиться світло і споглядальне вбачається близьким до дійсності. А коли буває протилежне цьому, тоді око замість дійсності бачить тінь: бачить воду, де немає води, бачить будівлі, які підняті догори й висять у повітрі, тоді як вони стоять на землі. За таким явищем тілесного те саме думай і про уявне.

Якщо зір розуму не буде очищений виконанням заповідей, ділами безмовного життя, не набуде398 досконалості світла любові, не досягне успіху віком поновлення Христа, поліпшенням відання не наблизиться до духовних єств у тій мірі, в якій шукає ангельського духовного життя, то не зможе стати справжнім глядачем Божественного споглядання. Усі ж ті подоби духовного, які думає скласти собі розум, називаються примарою, а не дійсністю. І це, що розум бачить одне замість іншого, походить від того, що він не очистився. Бо єство істини перебуває завжди незмінним і не змінюється ніколи на подобу; причиною ж мріяння образів цих буває неміч, а не чистота розуму. Це було і з філософами зовнішніми, тому що вважали духовним те, про що не прийняли істинного вчення від Бога. Від скупчення і руху мислячої сили їхньої, від розумінь помислів своїх робили висновок вони в зарозумілості своїй, що вони є щось; а разом з цим міркували, як вони існують399, щоб відкриття їхнього походження і зміна уподібнення зробилася для них тим і іншим. І просторікували про це в неналежній зарозумілості, Єдиного Бога розділили в багатобожжі, говорили і зійшлися між собою в марнослів’ї думок, і цю мрію божевілля думок своїх назвали умозрінням єств.

Тому істинне споглядання єств чуттєвих і надчуттєвих, і Самої Святої Трійці, приходить в одкровенні Христовому. Його навчив і його вказав людям Христос, коли спочатку у Своїй Іпостасі здійснив оновлення єства людського, повернув і дав йому першу свободу і проклав нам шлях Собою до того, щоб животворящими Його заповідями сходити до істини.

І єство тоді тільки здатне стати глядачем істинного, а не мрійливого споглядання, коли людина спочатку терпінням страждань, діяльністю і скорботою скине з себе стару пристрасну людину, як новонароджене немовля скине з себе одяг, який виносять із матір’ячих лож. Тоді розум здатний відродитися духовно, бути побаченим у світі Духа і прийняти споглядання батьківщини своєї.

Тому нині споглядання створінь, хоча воно і солодке, є тільки тінь відання. І солодкість його400 не відрізняється від мрій уві сні. Тому споглядання нового світу духом одкровення, яким розум тішиться духовно, є дією благодаті, а не тінню відання, і солодкість його невіддільна від тієї, яку описав апостол, кажучи: “їхнє око не бачило, і вухо не чуло, і в серці людині не бачило, що приготовано Богом для тих, хто любить Його, а святим Бог відкрив Духом своїм: Дух же все випробовує, і глибину Божу” (1Кор. 2:9-10). І це-то споглядання буває їжею розуму, поки не зміцниться він і не прийде в стан прийняти споглядання вище за перше споглядання; бо одне споглядання передає людину іншому спогляданню, поки розум не буде введений у сферу досконалої любові. Бо любов є вмістилищем духовного і водворяється в чистоті душі. Коли розум стане в царині любові, тоді діє благодать, розум приймає духовне споглядання і стає глядачем сокровенного.

Двома способами, як сказав я, дається дарування одкровень розумного споглядання: іноді дається по благодаті, за гарячність віри; а іноді – за виконання заповідей і за чистоту. По благодаті, як блаженним апостолам, які не виконанням заповідей очистили розум і сподобилися одкровення споглядання, а палкістю віри, бо в простоті увірували у Христа і, не вагаючись сумнівом, з палаючим серцем пішли за Ним. І коли Христос здійснив Своє домобудівництво, що гідно поклоняється, то послав їм Духа Утішителя, очистив і вдосконалив розум їхній, дієво умертвив усередині їхню стару, пристрасну людину і дієво оживив у них нову, духовну людину, і отримали вони відчуття і тієї, й тієї, і тієї. Так і блаженний Павло оновлений був таємничо і потім прийняв споглядання одкровення таємниць; але й при цьому не покладався на нього. Хоч і дієво прийняв він благодать і дар, але весь час життя свого здійснював перебіг, щоб, за можливістю, віддати тієї благодаті, якої сподобився, коли Господь з ним, як із прісним Своїм, розмовляв на дорозі й послав його до Дамаска. Не написано, що Ісус розмовляв із ним явно, але пишеться, що Ананія сказав йому: “Савле, брате, Господь наш “Ісус” Христос, “явився на дорозі і послав мене до тебе, нехай прозріють очі твої, і сповнишся Духом Святим” (Діян. 9:17). І коли хрестив його, сповнився він Духом Святим і відчув найпотаємніші таємниці одкровень, як сталося це і зі святими апостолами, коли перебував із ними Ісус і сказав їм: “багато “імама глаголати вам, та не можете носити нині: коли ж прийде” Дух Святий, Він “наставить вас на всяку істину… і прийдешню сповістить вам” (Ін. 16:12-13).

І блаженний Павло, вочевидь, тоді, коли прийняв Духа Святого й оновився ним, сподобився таємниць одкровення, став споглядати духом одкровень, і тішився спогляданням, чув невимовні дієслова, бачив споглядання вищого єства, насолодився спогляданнями Небесних Сил, і тішився духовним. І нехай не буде того, що в божевіллі своєму стверджують єретики, звані євхіти401, нібито цього сходження досяг він своїм бажанням! (Розум зовсім не може сходити туди).

Навпаки, Павло був піднесений Духом одкровень, як сам написав у посланні до Коринтян, всупереч цим марнославним людям, які уподібнювали себе святим апостолам, сповідували мрії своїх помислів і називали їх духовними спогляданнями. Це стосується багатьох єретиків, тобто близьке це до Орігена, до Валентина, до сина Діссанова, до Маркіона, до Манеса та до інших стародавніх начальників шкідливих єресей, які розпочалися від часів апостольських, і навіть донині по місцях знаходяться. Отже, оскільки деякі люди, розбещені бісівськими мріяннями, захотіли розбестити402 вчення блаженних апостолів, то божественний апостол змушений був назавжди звернути нанівець похвалу єретиків, які вихвалялися тінню ділання бісів, що являлися їм, коли зі смиренністю й великим страхом описує він Божественне своє споглядання, відносячи оне до обличчя іншого. Бо каже: “знаємо людину про Христа, перед чотирьомадесятьма роками: якщо в тілі, то не знаємо, якщо поза тілом, то не знаємо, Бог знає, викраденою була… “в рай”, і чула “дієслова, які людині не можна промовляти” (2Кор. 12:2,4). Тому говорить він, що захопленням захоплений був, а не довільно піднявся розумом своїм у споглядання, до третього неба. Написав, що бачив споглядання; сказав, що чув дієслова; але які були словеса або образи споглядань, того не міг написати. Бо, коли розум духом одкровень бачив це на своєму місці, тоді не взяв дозволу виректи це на невластивому для цього місці. А якби й захотів виректи це, то не міг би, бо бачив це не тілесними почуттями. Що розум сприймає тілесними почуттями, то ними ж може знову й пояснити в царині тілесній, а що відчутно споглядає, або чує, або відчуває всередині себе, в царині Духа, то, коли повертається до тіла, нездатний переказати, а лише згадує, що бачив це; але як бачив, не вміє розповісти ясно.

І цим викриваються неправдиві писання, так звані одкровення, вигадані начальниками єресей, розбещених мріями бісівськими, про обителі на тверді, в які зводять розум для самовільного розуміння, і про сходження розуму на небо, і про місця, відведені для суду, і про багатовидні образи гірських Сил, і про дієвість їхню. Усе це є тінь розуму, захопленого зарозумілістю і приведеного в безумство бісівським діянням. Тому-то блаженний Павло єдиним словом зачинив двері перед обличчям усякого споглядання і затвор його403 вніс всередину мовчання, де розум, якби й міг оголосити про це, не отримав би на те дозволу. Бо сказав, що всі споглядання, які язик у змозі виявити в тілесній царині, – це мріяння душевних помислів, а не дія благодаті.

Отже, преподобіє твоє, пам’ятаючи це, нехай спостерігає над мріями помислів глибоких. А цій брані найчастіше піддаються ченці розуму тонкого, які шукають суєтної слави, які прагнуть нових відкриттів і роблять все напоказ.

Хтось, на ім’я Малпа́, що вів рід свій з Едесси, в один час винайшов єресь євхітів, тоді як проводив високе житіє і переносив найтяжчі труди і скорботи. Бо кажуть, що, будучи учнем блаженного Іуліана, званого Сава, на короткий час ходив з ним на Синай і в Єгипет і бачив великих отців того часу, бачив блаженного Антонія, чув від нього таємничі словеса, виголошені ним про чистоту і спасіння душ, чув тонкі запитання про пристрасті, в яких Антоній пояснював, що розум, після очищення свого, має споглядання таємниць Духа і що душа може, по благодаті, сподобитися безпристрасності, коли діленням заповідей скине старі пристрасті та прийде до здоров’я первісного свого єства.

І коли Малпа, у розквіті юності своєї, вислухав слова ці, то запалився, як вогонь, прийшов до свого міста, коли запалала в ньому пристрасть славолюбія, і обрав собі самітницьку храм, і посвятив себе на діла, на жорстокі скорботи і безперервні молитви. І коли запалала в ньому пристрасть непомірного славолюбія, тобто надія досягти йому тієї висоти404, про яку він чув, тому що не навчився він мистецтву протистояти ворогам істини, не зрозумів підступів, обманів і хитрощів супостата, якими сильних і міцних захоплює він на погибель, сподівався ж тільки на справи, на скорботи, на нестяжательність, на подвижництво, на стриманість, не набувши самознищення, смиренності, сердечного розбиття – цих нездоланних озброєнь під час опору лукавого, не пам’ятаючи й Писання, що говорить: “коли виконаєте діла, збережіть заповіді, перетерпіть скорботи, вважайте себе рабами неспокійними “405, – і тільки розпалювався високою про себе зарозумілістю, що ґрунтується на творенні ним житія свого, і горів бажанням висоти, про яку чув, – то після закінчення довгого часу, коли диявол побачив, що не має у нього ділання смирення, а лише прагне споглядання, щоб відчути таємниці, про які чув, з’явився йому в безмірному світлі, кажучи: “Я – Утішитель і посланий до тебе від Отця, щоб сподобити тебе побачити споглядання, якого бажаєш за діла свої, дати тобі безпристрасність і на майбутній час спочивати тебе від справ”. Натомість же цього підступний зажадав поклоніння у цього нещасного. І цей об’юродівший, оскільки не відчув брані лукавого, негайно з радістю прийняв його, і поклонився йому, і негайно ж став під владою його. І ворог, замість Божественного споглядання, наповнив його бісівськими мріяннями, зробив, що перестав він трудитися заради істини, надмив його і насмілився над ним марною надією безпристрасності, кажучи йому: “Тепер не маєш ти потреби у справах, у стражданнях тіла, у боротьбі з пристрастями й пожадливостями”, – і зробив його єресеначальником євхітів. Коли ж помножилися вони і відкрилося мерзенне і неправе їхнє вчення, вигнані вони були тодішнім єпископом.

І ще хтось інший, на ім’я Асіна́, у тому ж місті Едесі, склавши багато трислів’їв406, які співають і донині, проводив високе життя й нерозважливо зв’язав себе найважчими справами, поки не прославився407. Його спокусив диявол, вивів з келії його і поставив на верху гори, званої Сторій, домовився з ним, показав йому образ колісниць і коней і сказав йому: “Бог послав мене поять тебе в рай, як Іллю”. І щойно вдався той в обман дитячим своїм розумом і зійшов на колісницю, зруйнувалася вся ця мрія, скинувся він із великої висоти, упав звідти на землю і помер смертю, гідною разом сміху і плачу.

Не дарма я сказав тут це, але щоб пізнати нам наругу від бісів, спраглих до погибелі святих, і не жадати невчасно висоти розумного житія408, а інакше – будемо висміяні лукавим супостатом нашим, бо і нині бачу, що юнаки, сповнені пристрастей, безбоязно марнословлять і навчають про таємниці безпристрасності.

Щодо людей, які сповнені пристрастей, і входять у дослідження про стосунки тілесного й безтілесного, і не відрізняються від хворих, які навчають про здоров’я, одним зі святих написано: “Блаженний Павло, коли довідався про учнів, що нехтували заповідями й не здолали пристрастей, а жадали блаженства в спогляданні таємниць, що можливе по очищенню, сказав їм: скиньте спершу стару людину пристрастей, і тоді жадайте зодягнутися в людину нову, оновлювану пізнанням таємниць за подобою Творця409, і не жадайте того мого та інших апостолів бачення, дієво здійсненого благодаттю, бо Бог, “кого хоче, того милує, а кого хоче, того озлоблює” (Рим. 9:18). Бо хто протистане обличчю Його або чинитиме опір волі Його? Бог подає іноді даром; іноді ж вимагає справ і очищення, і потім вже посилає дар; а іноді й після справ і очищення не дає тут, але зберігає, щоб дарувати споглядання на своєму місці”.

Знаходимо ж, що так чинить Він і щодо меншого порівняно з цим410 дару – розумію прощення гріхів. Бо ось, у хрещенні туне прощає і зовсім нічого не вимагає, окрім віри, – при покаянні ж у гріхах після хрещення не туне прощає, а вимагає трудів, скорбот, смутку, скорботи розбиття, сліз, довготривалого плачу, а потім уже прощає. Розбійника туне пробачив за одне сповідання словом на хресті й обіцяв йому Царство Небесне; а в мучеників і сповідників, разом із сердечною їхньою вірою, вимагав скорбот, мук, строгання, мук, різноманітних смертей.

Отже, святиня твоя, переконавшись цим і подібним до цього, нехай дивиться на перших і останніх і нехай не домагається споглядання, коли не час для споглядання. І поки ув’язнений ти в місці тіла, будь дбайливим у справах покаяння і протиборцем пристрастей, терплячим у виконанні заповідей, і стережися бісівської наруги, а також тих, що проповідують непорушну досконалість у світі цьому, пристрасному й уступчивому.

Це не дано навіть і святим Ангелам, цим служителям Отця і Духа, і вони очікують на оновлення в посередньому411, щоби звільнитися “від праці зотління на волю чад Божих” (Рим. 8:21). Бо чи можлива досконалість тут, де сонце сходить і заходить серед хмар, часом відро, а часом посуха, іноді радість, а іноді нарікання? Що протилежне цьому, то – частина вовків412, як сказав дехто зі святих. Бог же нехай утвердить підставу життя нашого істинним утвердженням і святим Своїм вченням. Йому личить слава, держава і велелепіє нині і в нескінченні віки віків! Амінь.

* * *

350

Мирно з іншими.

351

Слово: “відчувати” доповнено з давніх слов’янських і сербських перекладів.

352

По відношенню до пристрастей.

353

Тобто у внутрішньому діланні.

354

Духовну.

355

Тобто той, хто живе з багатьма.

356

Від спільноти з людьми і мирських справ.

357

Тобто мирські справи, що живлять пристрасті.

358

Тобто в пустелі.

359

Т. е. повставати.

360

Тобто ченці, віддаючи перевагу мовчанню перед милосердям, стають ніби противниками останнього.

361

Тобто ми не відмовляємося надати милість у разі дійсної потреби.

362

До ближнього.

363

Якщо не буде таких випадків.

364

Коли подібні випадки поблизу нас.

365

Тобто випаде їм випадок до виконання заповідей насправді.

366

Тобто у втіленні, здійсненні їх справою.

367

Т. е. споглядання.

368

Т. е. діяння.

369

Любові.

370

Безмовності.

371

Ближній.

372

Безмовник.

373

Говорячи про милостиню.

374

Маються на увазі скорботи і спокуси.

375

Маються на увазі пристрасті й немочі.

376

Бо в цьому немає жодного порядку, послідовності.

377

Спокуса, омана.

378

Заповідей.

379

Гріховних.

380

У серці.

381

Подаваного Духом.

382

Пізнання таїнств духовного світу.

383

Між почуттями і предметами.

384

Видимо явлену.

385

Розуміння таємниць світу духовного.

386

Яких неможливо висловити словами.

387

Віддалення від усього.

388

У преп. Паїсія після цього додано: “де живе Христос, Начальник життя нашого”.

389

Спокушається.

390

У спогляданні.

391

Робляться зрозумілими для нас.

392

Любові.

393

Дарувань духовних.

394

Спокушання.

395

Т. е. споглядання.

396

Т. е. до споглядання.

397

Тобто не як постійного стану.

398

Розум.

399

Тобто як отримали буття.

400

Цього споглядання.

401

Про євхітів див. примітку на с. 185.

402

Пошкодити.

403

Споглядання.

404

Тобто споглядання таємниць.

405

Див. Лк. 17:10.

406

Духовні піснеспіви.

407

У надії прославитися.

408

Розумних видінь.

409

Див. Кол. 3:9,10.

410

Тобто з даром споглядання.

411

Тобто людства.

412

Мислених.

Слово 56. Про любов до Бога, про зречення від світу і про упокоєння в Бозі

Душа, яка любить Бога, в Бозі і в Ньому єдиному має собі упокоєння. Зречися насамперед від усякого зовнішнього союзу, і тоді зможеш бути серцем у союзі з Богом, тому що єднанню з Богом передує зречення від речовини. Хліб дається в їжу немовляті після того, як відгодоване воно молоком – людина, яка хоче процвітати в Божественному, повинна спочатку усунути себе від світу, як немовля від обіймів і сосць материнських. Тілесне ділання передує душевному, як пір’я передувало душі, вдунутій в Адама. Хто не здобув тілесного ділання, той не може мати і душевного; тому що останнє народжується від першого, як колос від пшеничного зерна. А хто не має душевного ділання, той позбавлений і духовних обдарувань.

Страждання, які в теперішньому столітті переносяться за істину, не порівнюються з насолодою, яка уготована стражденним за добре. Як за тими, хто сіє в сльозах, слідують рукояті413 радості (див. Пс. 125:5,6), так і за стражданням заради Бога послідує радість. Солодким здається хліб хліба хлібороба, видобутий потім, – солодкі й ділання заради правди серцю, що прийняло відання Христове. З доброю волею зазнай і приниження, і смирення, щоб прияти тобі дерзновення перед Богом. Людина, яка з розумінням терпить усяке жорстоке слово, коли сама не зробила заздалегідь неправди тому, хто його сказав, покладає цим на главу свою терновий вінець, але блаженна, бо нетлінно увінчується в часі, якого не відає.

Хто з розумінням тікає від суєтної слави, той відчув у душі своїй майбутній вік. Хто каже, що залишив світ, і свариться з людьми через будь-яку потребу, щоб не було в нього в чомусь нестачі для спочинку його, той абсолютно сліпий, тому що, добровільно залишивши ціле тіло, ратує і свариться через один його член. Хто бігає спокою в теперішньому житті, у того розум дивиться вже на майбутній вік. А хто пов’язаний любостяжательністю, той раб пристрастей. Не думай, що одне придбання золота і срібла є корисливістю, а й усе, що б то не було, до чого прив’язана воля твоя. Не хвали того, хто злостраждає тілесно, коли в когось дано волю почуттям, маю на увазі слух, зяючі й нестримні вуста та розсіяні очі. Коли ставиш душі твоїй межі, так щоб влаштовувати себе милосердям414, привчай душу свою не шукати виправдання в інших справах415, щоб не виявилося, що робиш однією рукою і марнуєш іншою: бо там потреба в милосердя, а тут у широті серця.

Знай же, що залишати гріхи боржникам належить до справ справедливості. Тоді побачиш тишу і світлість всюди в розумі твоєму. Коли перевершиш шлях справедливості, тоді приліпишся до свободи у всякій справі416.

Дехто зі святих сказав про це: “Сліпий милостивий, якщо не буває справедливий; розумію ж, що повинен давати іншому з здобутого власними зусиллями і працями, а не з здобутого брехнею, неправдою, хитрощами”. І ще він же в іншому місці сказав: “Якщо завгодно сіяти в жебраків, то цей із власного. А якщо намірився сіяти з чужого, то знай: це – найгірші кукіль”. А я додаю, що якщо милостивий не буває вищим за свою справедливість417, то він не милостивий, тобто милостивий не тільки дає людям милостиню зі свого власного, а й з радістю терпить від інших несправедливість, і милує їх. А коли переможе справедливість милостинею, тоді увінчується не підзаконними вінцями праведників, але євангельськими вінцями досконалих. Бо подавати жебракам із власності своєї, одягнути нагаго, любити ближнього, як самого себе, не ображати, не брехати – це проголошував і закон старий; досконалість же євангельського домобудівництва велить так: “від того, хто бере твоїх грошей, не муч, та всякому, хто просить, дай” (Лк. 6:30). І треба з радістю терпіти не тільки несправедливе відбирання будь-якої речі та інше зовнішнє, а й саму душу покладати за брата. Цей – милостивий, а не той, хто милостинею тільки робить милість братові своєму! Але і той милостивий, хто почує або побачить щось, що засмучує брата його, і співчуває серцем, а так само і той, хто, будучи завушаний братом своїм, не набуде стільки безсоромності, щоб відповідати і засмутити серце його. Майже роблення бдіння, щоб знайти тобі розраду близьким до душі твоєї.

Займайся читанням у безмовності, щоб розум твій завжди підносився до чудес Божих. Полюби з терпінням злидні, щоб зібрати воєдино розум свій від ширяння. Зненавидь життя розлоге418, щоб думки свої зберегти безтурботними. Утримуйся від багатьох419 і дбай про одну душу свою, щоб врятувати її від марнування внутрішньої тиші. Полюби цнотливість, щоб не посоромитися під час молитви своєї перед Богом, придбай чистоту в справах своїх, щоб осяювалася душа твоя в молитві і пам’ятанням про смерть запалювалася радість у розумі твоєму. Остерігайся малого420, щоб не впасти у велике. Не будь ледачий у діланні своєму, щоб не посоромитися, коли станеш серед друзів своїх, і не опинитися таким, що не має подорожнього запасу421, чому друзі залишать тебе одного серед шляху. З веденням веди справи свої, щоб не бути відхиленим ними від усієї течії твоєї422. Придбай свободу в житті своєму, щоб звільнитися від бурі423. Не зв’язуй свободи своєї тим, що служить для насолоди, щоб не стати тобі рабом рабів. В одязі своєму люби бідний одяг, щоб принизити думки, що народжуються в тобі, тобто високоумство серця.

Хто любить блиск, той не може набути смиренних думок, тому що серце внутрішньо відбивається за подобою зовнішніх образів424.

Хто, люблячи марнослів’я, умів набути чистого розуму? Хто, прагнучи вловити людську славу, міг набути смиренних помислів або хто, будучи нестриманим і розбещеним тілесно, може стати чистим розумом і смиренним серцем? Коли розум захоплюється почуттями, тоді і він їсть з ними звірину їжу425. А коли почуття захоплені розумом, тоді вони долучаються з ним ангельської їжі.

За смиренномудрістю слідує стриманість і самообмеження; а марнославство – служитель розпусти і справа гордині. Смиренномудрість, через постійне самообмеження, приходить у споглядання і прикрашає і душу цнотливістю; а марнославство, через безперервний заколот і збентеження думок своїх, з усього, що трапляється, збирає кепські скарби й оскверняє серце. Воно також непотрібним поглядом дивиться на природу речей і займає426 розум сороміцькими мріями; а смиренномудрість духовно обмежує себе спогляданням і того, хто здобув його, збуджує до славослів’я.

Тих, хто творить знамення, чудеса і сили у світі, – не прирівнюй до тих, хто мовчить з віданням. Бездіяльність безмовності возлюби паче, ніж насичення спраглих у світі й навернення багатьох народів до поклоніння Богові. Краще тобі самого себе звільнити від уз гріха, ніж рабів звільняти від рабства. Краще тобі втихомиритися з душею твоєю в однодумності потрійного в тобі складу, тобто тіла, душі і духу, ніж вченням своїм утихомирювати різнодумців. Бо Григорій каже: “Добре богословствувати заради Бога, але краще цього для людини зробити себе чистим для Бога”. Краще тобі, будучи провідним і досвідченим, бути недорікуватим, ніж від гостроти розуму свого, подібно до річки, випромінювати вчення. Корисніше для тебе подбати про те, щоб мертвість душі твоєї від пристрастей воскресити рухом помислів твоїх до Божественного, ніж воскрешати померлих.

Багато хто здійснював сили427, воскрешав мертвих, трудився в наверненні заблукалих і творив великі чудеса; руками їхніми багато людей були приведені до Богопізнання, і після всього цього самі, які оживляли інших, впали в мерзенні й мерзенні пристрасті, вмертвивши428 самих себе і для багатьох стали спокусою, коли явні стали діяння їхні, бо були вони ще в душевній недузі й не дбали про здоров’я душ своїх, але пустилися в море світу цього зцілювати душі інших, будучи ще й самі немічні, і втратили для душ своїх надію на Бога429 у вказаний вище спосіб430. Бо неміч почуттів їхніх не в змозі була зретити й винести полум’я речей, які зазвичай приводять до розлючення лютість пристрастей, бо їм потрібна була ще охорона, а саме: щоб зовсім не бачити жінок, не вдаватися до спокою431 , не здобувати срібла й інших речей, не начальствувати над іншими й не бути вищими за кого-небудь.

Нехай краще вважають тебе неосвіченим за малість у тобі вміння перекословити, ніж одним із мудрих за безсоромність432. Будь убогим заради смирення і не будь багатим заради безсоромності. Тих, які тримаються вчення противного твоєму, викривай силою чеснот твоїх, а не переконливістю слів твоїх. Лагідністю і спокоєм вуст своїх загороджуй вуста безсоромності непокірних і змушуй її замовкнути. Викривай нестриманих благородством життя свого, а тих, у кого безсоромні почуття, – стриманістю очей своїх. Усі дні життя свого, куди б не прийшов ти, визнавай себе мандрівником, щоб бути тобі в змозі позбутися шкоди, породжуваної вільністю в поводженні.

У всякий час думай про себе, що нічого не знаєш, щоб уникнути тобі осуду – за підозрою, нібито ти хочеш по-своєму встановити думку іншого. Благословляй завжди устами, і не будуть тебе лихословити, бо від лихослів’я народжується лихослів’я, а від благословення – благословення. У всякій справі вважай себе мізерним для того, щоб навчати, – і на все життя своє будеш виявлятися мудрим. Не викладай іншому того, чого сам не досяг433, щоб не було тобі соромно себе самого і, після звірення життя твого, не відкрилася брехня твоя. Якщо ж станеш говорити комусь щось корисне, то говори як учень, а не з владою і безсоромністю, і наперед сам себе засуди і покажи, що ти нижчий за нього, щоб тим, хто слухає, показати чин смиренності, і спонукати їх вислухати промову твою, і приступити до ділання, і будеш пошанобливий в їхніх очах. Якщо можеш, то в подібних випадках говори зі сльозами, щоб принести користь і собі, і тим, хто слухає тебе, і буде з тобою благодать Божа.

Якщо прийняв ти благодать Божу і сподобився насолодитися зором доль Божих і видимих тварюк, що становить перший ступінь відання434, то підготуй себе і озбройтеся проти духу хули. Але не стій у країні цій без зброї, щоб не померти тобі незабаром від тих, хто чатує і спокушає тебе. Зброєю твоєю нехай будуть сльози і невпинний піст. Остерігайся читати вчення єретичні, тому що це найчастіше озброює на тебе духа хули. А коли наповниш черево, не май безсоромності входити в дослідження будь-яких предметів і понять Божественних, щоб не каятися. Розумій же, що кажу тобі: у наповненому череві – відання таємниць Божих немає. Часто і не знаючи ситості, читай у книжках учителів про Промисел Божий, тому що вони направляють розум до розсуду порядку в створіннях і ділах Божих, укріплюють його собою, своєю тонкістю пристосовують його до набуття світлосяйних думок і роблять так, щоб у чистоті йшов він до розуміння створінь Божих. Читай Євангеліє, заповідане Богом для пізнання цілого всесвіту, щоб набути тобі напуття від сили Промислу Його про всякий рід і щоб розум твій занурився в чудеса Божі. Таке читання допомагає твоєму наміру. Читання ж твоє нехай буде в тиші, що не збурюється нічим; і будь вільний від багатотурботливості про тіло і від життєвого заколоту, щоб скуштувати тобі в душі своїй найсолодший смак солодким розуміння, яке перевершує всяке почуття, і щоб душа твоя відчула це через перебування своє в тому435. Слова людей милостивих436 нехай не будуть для тебе як слова лицемірів і тих, хто торгує словом Божим, щоб не залишитися тобі в темряві до кінця життя свого, і не позбутися користі від цих слів, і під час брані не збентежитися, як збентеженому437, і не впасти в яму, під виглядом добра.

У що б ти не мав наміру заглибитися, ознакою входження всередину нехай буде для тебе таке. Коли благодать почне відверзати очі твої до відчуття зору предметів у їхній дійсності438, тоді очі твої негайно почнуть виливати струмками сльози, так що неодноразово безліччю їх омиються ланіти твої. І тоді боротьба почуттів вщухає і ховається всередині тебе. Якщо хто буде вчити тебе проти цього, не вір йому. Крім сліз, не шукай іншої більш явної ознаки в тілі. Коли ж розум піднесеться над створіннями, тоді і для тіла припиняються сльози і всяке збудження і відчуття.

“Мед знайдеш, яждь помірно, щоб не како пересичений не зблудив” (Притч. 25:16). Природа душі рухома і легка: іноді, захоплюючись, жадає вона підніматися високо і дізнаватися, що перевищує її єство. Нерідко з читання Писань і погляду на речі осягає щось. Коли ж буде попущено і порівняє вона себе з осягнутим нею, тоді виявляється, що вона в міру погляду свого нижча і менша за те, до чого простяглося відання її, а тому в думках своїх вбирає в себе страх, і трепет, і в острах, немовби соромиться того, що наважилася торкнутися вищих її духовних предметів, поспішає знову повернутися в нікчемність свою. Через страх, який навіюють предмети439, находить на неї якийсь острах, і розсудливість дає вказівку розуму душі, щоб навчалася вона мовчання, а не була безсоромною, щоб не загинути, і не шукала того, хто перевершує її, і не допитувалася про те, що вище за неї. Тому, коли дана тобі влада розуміти – розумій, а не торкайся з безсоромністю таємниць, але вклоняйся, славослов і дякуй у мовчанні. Як не добре їсти багато меду, так і входити в дослідження440 про слова Божі, щоб при бажанні вдивлятися у віддалені предмети, не наблизившись ще до них через незручність шляху, не виснажилася і не пошкодилася в тебе сила зору. Бо іноді замість дійсності бачиш якісь примари.

І розум, коли занепаде духом від вишукування цього, забуває і намір свій. Тому прекрасно сказав Соломон, що, “як град неогороджений”, так і людина нетерпляча (Притч. 25:28). Отже, очищай, людино, душу свою, скинь із себе піклування про те, що поза твоїм єством, і на думки і рухи свої повісь завісу цнотливості та смирення, і через це знайдеш те, що всередині твоєї природи; тому що смиренномудрим відкриваються таємниці.

Якщо маєш намір ти віддати душу свою на справу молитви, що очищає розум, і на перебування в неспанні вночі, щоб набути світлого розуму, то віддаляйся від зору світу, припини бесіди з людьми і не бажай приймати за звичаєм до келії своєї друзів, навіть під приводом користі441 , окрім однорівних, однодумців з тобою та співтаємничків твоїх; бійся порушення душевної бесіди442, яка зазвичай збуджується мимоволі, після відсікання, і зречення, і досконалого припинення зовнішньої бесіди. З молитвою твоєю поєднай милостиню, і душа твоя побачить світло істини. Бо якою мірою серце перестає тривожитися зовнішніми предметами, такою ж мірою розум може через розуміння думок443 доходити до осягнення і справ Божественних і до здивування (ними). Бо душі зазвичай скоро замінювати (людські зібрання співбесідою з Богом і словесами Божими і)444 одну бесіду іншою, якщо постараємося показати малу дбайливість. А щоб замінити одну співбесіду іншою, займайся читанням Писання, що відкриває тобі шлях тонкощі споглядання, і житіями святих, хоча спочатку і не відчуєш солодощі через затьмарюючу близькість речей. І коли станеш на молитву і на правило своє, то замість міркування про те, що бачив і чув у світі, знайдеш у собі міркування про Божественні Писання, які прочитав, і цими міркуваннями забудеш пам’ять про мирське, і, таким чином, розум прийде в чистоту. Це і значить написане, що душа приймає допомогу від читання, коли стане вона на молитву, і також від молитви просвіщається в читанні. І читання, знову ж таки, замість зовнішнього збентеження доставляє їжу різним видам молитви, а тому і читанням душа просвіщається, щоб завжди молитися неліниво і не збентежено.

Плотолюбцям і обжерливим входити в дослідження предметів духовних так само непристойно, як і блудниці просторікувати про цнотливість. Вкрай хворобливе тіло відвертається і не терпить огрядних харчів – і розум, зайнятий мирським, не може наблизитися до дослідження Божественного. Вогонь не спалахує в сирих дровах, і Божественна палкість не спалахує в серці, що любить спокій. Блудниця не перебуває в любові до одного, і душа, прив’язана до багатьох речей, не перебуває в Божественних вченнях. Як той, хто не бачив своїми очима сонця, не може будь-кому описати його світла на слух, і навіть не відчуває його світла, так і той, хто не скуштував душею своєю солодощі духовних справ.

Якщо маєш щось зайве понад денну потребу, роздай це жебракам і йди з відвагою приносити молитви свої, тобто розмовляй із Богом, як син із батьком. Ніщо не може так наблизити серце до Бога, як милостиня, і ніщо не створює в розумі такої тиші, як свавільна убогість. Краще, щоб багато хто називав тебе невігласом за простоту, ніж – мудрим і досконалим по розуму за славу445. Якщо хто, сидячи на коні, простягне до тебе руку, щоб прийняти милостиню, не відмов йому, тому що в цей час він, без сумніву, убогий, як один із жебраків.

Коли ж подаєш, подавай з великодушністю, з лагідністю на обличчі і забезпеч його більшою мірою, ніж скільки просив він. Бо сказано: “посли” шматок твій “на лице” бідного, і не через багато часу знайдеш відплату (Еккл. 11:1)446. Не відокремлюй багатого від бідного і не старайся розпізнавати гідного від негідного; нехай усі люди будуть для тебе рівними для доброї справи. Бо цим способом можеш і негідних привернути до добра, бо душа за допомогою тілесного447 швидко привертається до страху Божого. І Господь розділяв трапезу з митарями і блудницями, і не відлучав від Себе негідних, щоб у такий спосіб усіх привернути до страху Божого, і щоб за допомогою тілесного наблизилися до духовного. Тому благотворінням і честю зрівнюй усіх людей, будь то іудей, чи невірний, чи вбивця, тим паче, що і він брат тобі, однієї з тобою природи, і не з віданням заблукав від істини.

Коли зробиш комусь добро, не чекай від нього відплати – і за те, і за інше винагородить тебе Бог448. А якщо можливо для тебе, роби добро і не заради майбутньої відплати. Якщо покладеш на душу свою межу убогості, і, по благодаті Божій, звільнишся від турбот, і убогістю своєю станеш вищим від світу, то дивись, не полюби здобуття через злидарство, для подаяння милостині, не ввергни душі своєї у сум’яття тим, що будеш брати у одного і давати іншому, не знищ честі своєї залежністю від людей, просячи у них. І не втрать свободи і шляхетності розуму свого в турботі про життєве, бо ступінь твій вищий за ступінь милостивих; ні, прошу тебе, не будь залежним. Милостиня подібна до виховання дітей, а безмовність – верх досконалості.

Якщо маєш у себе маєток, марнуй його раптом. Якщо ж нічого не маєш, і не бажай мати. Очисти келію свою від розкоші і від зайвого, і це приведе тебе до стриманості мимоволі, хоча б ти і не хотів. Убогість речей вчить людину стриманості, а коли дозволимо ми собі послаблення щодо речей, тоді не в змозі будемо утримувати себе.

Ті, хто здобув перемогу в битві зовнішній, позбулися і внутрішнього страху, і ніщо насильно не тіснить їх, не турбуються вони бранею, яка загрожує їм спереду або ззаду449; розумію ж брани, які нападають на душу почуттями та недбальством, як-от слухом і язиком, чи коли даємо і беремо. Усе це, входячи в душу, виробляє в ній засліплення. І при настанні зовнішнього сум’яття не може вона бути уважною до себе в таємній боротьбі, що споруджується на неї, і тишею перемагати внутрішні повстання450. А коли хто зачинить браму градську, тобто почуття, тоді бореться всередині й не боїться тих, хто перебуває в засідці поза градом.

Блаженний, хто знає це, і перебуває в мовчанні, і не турбує себе безліччю справ, але всю тілесну діяльність замінив працею молитовною і вірить, що, доки працює з Богом і на Нього покладає опіку день і ніч, не матиме нестачі в чомусь необхідному, тому що для Бога віддаляється від розсіювання і від праці. Якщо ж хто не може перебувати в безмовності без рукоділля, то нехай працює, користуючись рукоділлям як посібником, а не для вигод, з користолюбства. Рукоділля призначається для немічних, а для більш досконалих воно буває причиною сум’яття. Бо незаможним451 і малодушним отці поклали займатися роботою, але не як справою необхідною.

У той час як Бог внутрішньо приводить серце твоє в розчулення, безперестанку твори поклони і колінопреклоніння. Не дозволяй серцю своєму піклуватися про що-небудь, коли демони почнуть переконувати тебе452 займатися іншими справами, і тоді дивись, і дивуйся, що станеться в тебе з цього. Ніщо інше в подвижницьких працях не буває таким важливим і важким і не викликає такої заздрості в бісів, як якщо кидає хто себе перед Хрестом Христовим, молячись день і ніч, і буває зі зв’язаними позаду руками453. Чи хочеш не охолонути у своїй гарячковості й не збідніти сльозами – спрямуй себе до того, і блаженний ти, людинко, якщо про сказане тобі будеш дбати день і ніч і не станеш домагатися нічого іншого, окрім цього, тоді засяє всередині тебе світло, і правда твоя засяє незабаром, і будеш, як сад квітучий, як джерело води, яка нескудеваема.

Дивись, які блага породжуються людині від подвижництва. Нерідко буває, що людина схилила коліна в молитві, і руки її піднесені до небес, обличчя спрямоване на хрест Христовий, і всі думки свої збирає вона воєдино в молитві до Бога, і в той час, коли людина молиться Богові зі сльозами і розчуленням, тієї самої години раптом раптово починає бити в серці її джерело, що виливає насолоду, члени її розслаблюються, очі заплющуються, обличчя впадає в погорблення до землі, і помисли її змінюються, так що не може вона робити поклони від радості, що збуджується в усьому тілі її. Зверни увагу, людино, на те, що читаєш. Бо якщо не будеш трудитися, то не знайдеш, і якщо не будеш із запалом бити у двері й невпинно пильнувати, то не будеш почутий.

Хто, чуючи це, забажає зовнішньої праведності454, крім нездатного перебувати в безмовності? Утім, якщо хто не може вправлятися в безмовності (бо благодаттю Божою дається людині бути всередині дверей455), то нехай не залишає іншого шляху, щоб інакше не позбутися обох шляхів життя456. Поки зовнішня людина не помре для всього мирського, не тільки для гріха, а й для всякого тілесного ділання, а також і внутрішня людина – для лукавих думок, і не унеможливить природний рух тіла до того, щоб не порушувалась у серці гріховна насолода, допоки і насолода Духа Божого не порушиться у людині, члени її не набудуть чистоти у житті цьому, Божественні думки не увійдуть до душі її та перебуватимуть невідчутними й незримими. І поки людина не скасує в серці своєму піклування про життєве, окрім необхідних потреб єства, і не надасть піклуватися про це Богові, доти не порушиться в ній духовний захват і не зазнає вона тієї потіхи457, якою втішався апостол (див. Гал. 2:20; 2Кор. 12:3-4).

Сказав же я це, не відсікаючи надії, начебто якщо хто не досягне верху досконалості, то не сподобиться і благодаті Божої, і не відчує Його втіхи. Бо справді, коли людина знехтує недоречним458, і зовсім віддалиться від цього, і звернеться до добра, незабаром відчуває допомогу. Якщо ж употребить і дещо зусилля, то знайде розраду душі своїй, отримає відпущення гріхопадінь, сподобиться благодаті і прийме безліч благ. Втім, він менший порівняно з досконалістю того, хто відлучив себе від світу, знайшов у душі своїй таємницю тамтешнього блаженства і досяг того, для чого прийшов Христос. Йому слава з Отцем і зі Святим Духом нині, і завжди, і на віки віків! Амінь.

* * *

413

Снопи.

414

Тобто коли покладеш милосердя в основу всіх твоїх чеснот.

415

Тобто не будь грішним в інших відношеннях, якщо, наприклад, благодійничаючи бідним, не будеш прощати образ.

416

У сирійському тексті це місце має такий зміст: “Але це трапиться тоді, коли ти на своєму шляху піднімешся над точкою зору лише обов’язку і справедливості і в усьому даси свободі можливість діяльності”.

417

У сирійському тексті так: “А я кажу, що милосердний навіть і тоді не істинно милосердний, якщо він ще не піднявся над простою справедливістю”.

418

Тобто зайве заспокоєння в житті.

419

Від поводження з багатьма людьми.

420

Від малих погрішностей.

421

Без справ благих, які супроводжують нас у майбутнє життя.

422

Тобто щоб зовсім не залишити шлях чесноти.

423

Тобто від пристрастей.

424

У сирійському тексті так: “тому що внутрішність серця необхідно повинна узгоджуватися із зовнішнім способом дій”.

425

Тобто захоплюється пристрастями.

426

У сирійському тексті: “розпалює розум нечистими думками”.

427

У сирійському тексті: “чудеса”.

428

Душевно.

429

Тобто надію на спасіння.

430

У сирійському тексті: “згаданими вище пристрастями”.

431

У сирійському тексті: “насолоді життям”.

432

У сирійському тексті: “Нехай краще дурні звинувачують тебе в неосвіченості, ніж розумні – у зухвалості”.

433

Справою.

434

Духовного.

435

Тобто в читанні Євангелія.

436

Досвідчених у справі.

437

У сирійському тексті: “як уночі”.

438

Тобто істинного вигляду предметів (як сказано в сирійському тексті).

439

Духовними, вищими її.

440

Мається на увазі зухвале, самочинне дослідження таємниць, прихованих у Писанні.

441

У сирійському тексті: “навіть із благочестивими цілями”.

442

Тобто співбесіди з Богом, про яку йдеться нижче.

443

Або тих, що безпосередньо навіюються Богом людині, або тих, що містяться у Священному Писанні.

444

Слова, укладені в дужках, доповнені з давнього слов’янського перекладу; у сирійському тексті їх теж немає.

445

У сирійському тексті: “за твою ощадливість”.

446

У нашому тексті: “відпускай хліб твій по водах, бо через багато днів знову знайдеш його”.

447

Благодіяння.

448

У сирійському тексті: “потім удвічі воздасть тобі Бог”.

449

Брань позаду, або зовнішня боротьба, є сум’яття, яке виробляється в душі заняттями, що розсіюють її зовнішніми речами, що перешкоджає їй вести боротьбу спереду, або внутрішню боротьбу проти себе самої, з нероздільною увагою.

450

У сирійському тексті це місце читається так: “ті, які здобули перемогу в боротьбі зовнішній, видалили також і внутрішній страх; і ніякий (ворожий) примус не може вже їх насильно забрати в полон, мучачи їхньою боротьбою спереду й ззаду. Зовнішньою боротьбою називаю я ту, яку людина збуджує нерозважливо проти своєї власної душі за допомогою почуттів, саме за допомогою взяття і давання, слухання і бачення, говоріння і обжерливості, і за допомогою того, що вона безперестанку накладає на душу свою багато насущних справ, так що вона, засліплена сум’яттям, яке тіснить її ззовні, не в змозі ясно бачити приховану, порушену проти неї брань, і спокоєм перемагати збентеження, які виникають усередині неї.

451

Читання грецького тексту підтверджується давніми перекладами слов’янським і сербським. У сирійському тексті: “обмеженим”.

452

Через помисли.

453

У сирійському тексті: “коли людина вдень і вночі лежить на обличчі своєму зі складеними назад руками”.

454

Під зовнішньою праведністю розуміється діяльне життя на противагу споглядальному.

455

Келлії.

456

Тобто життя діяльного і споглядального.

457

У грецькому тексті стоїть тут слово “безумство”; відповідне слово стоїть і в сирійському тексті. Але в перекладах латинському, стародавньому слов’янському, сербському і в преп. Паїсія поставлено слово “розрада”, яке збережено і в нашому перекладі з колишнього видання. У сирійському ж тексті сказано так: “…і не відчуває воно (серце) того божевілля, за яке засуджували апостола, коли говорили, що багато книг зробили його божевільним”. Тут, вочевидь, маються на увазі слова Діянь апостольських – Діян.26:24: коли він (апостол Павло) “так захищався, Фест гучним голосом сказав: “божеволієш ти, Павле! велика вченість доводить тебе до божевілля””. Яке читання є істинним, не беремося вирішувати.

458

У сирійському тексті: “відкине від себе гріхи”.

Слово 57. Про віддалення від світу і від усього, що бентежить розум

Велику честь надав Бог людям двояким навчанням459, яким обдарував їх, і всюди відчинив їм зачинені двері для входження в спасительне пізнання. Чи бажаний тобі вірний свідок сказаного? Будь сам у собі й не загинеш. А якщо хочеш дізнатися це і ззовні, то маєш і іншого вчителя і свідка, який безпомилково наставить тебе на шлях істини.

Розум збентежений не може уникнути забуття, і премудрість не відчиняє такому дверей своїх. Хто з точним веденням зміг осягнути, до якої рівності веде загальний для всіх кінець, той для зречення від життєвого не має потреби в іншому вчителі. Спочатку даний Богом людині природний закон, який Бог дав людині, є розглядання створінь Його. Закон писаний додано після падіння. Хто не віддаляється добровільно від причин пристрастей, той мимоволі захоплюється в гріх. Причини ж гріха такі: вино, жінки, багатство, тілесне здоров’я; втім, не тому, що це гріхи за самою природою, а тому, що природа зручно схиляється цим до гріховних пристрастей, і тому людина повинна ретельно остерігатися цього. Якщо завжди пам’ятатимеш неміч свою, то не переступиш межі обережності. Людям огидна убогість, а Богові набагато більш огидна душа високосерда і розум гордовитий. У людей шановане багатство, а в Бога – душа смиренна.

Коли хочеш започаткувати добру справу, приготуйся спершу до спокус, які тебе спіткають, і не сумнівайся в істині. Бо у ворога за звичаєм, коли побачить, що з гарячою вірою почав хто-небудь добре житіє, зустрічати його різними страшними спокусами, щоб, прийшовши від цього в страх, охолов він у доброму починанні та зовсім уже не мав палкості наближатися до богоугодного ділання. І супротивник робить це не тому, що має таку силу (тоді ніхто не міг би зробити що-небудь добре), а тому, що попускається йому Богом, як дізналися ми на праведному Йові. Тому приготуйся мужньо зустріти спокуси, які насилаються на чесноти460, і потім уже починай їх робити. А якщо не будеш приготований до зустрічі зі спокусами, то утримайся від роблення чеснот.

Людина, яка сумнівається, що Бог – помічник у доброму діланні, боїться тіні своєї, і під час достатку й достатку нудиться голодом, і в оточуючій його тиші сповнюється бурі. А хто уповає на Бога, той твердий серцем, і всім людям явна гідність його, і перед усіма ворогами його похвала його.

Заповіді Божі вищі за всі скарби світу. Хто здобув їх461, той усередині себе знаходить Бога. Хто спочиває завжди в піклуванні про Бога, той Бога придбав домоприставником462. Хто жадає виконання волі Божої, той небесних Ангелів матиме путівниками. Хто боїться гріхів, той безперешкодно здійснить страшну ходу і під час мороку знайде світло перед собою і всередині себе. Стопи того, хто боїться гріхів, охороняє Господь, і під час намірів перетворює його милість Божа. Хто гріхи свої вважає малими, той впадає в гірше колишнього і понесе семикратне покарання.

Посівай милостиню на смиренні і пожнеш милість на суді. Чим занапастив ти добре, тим знову здобувай його. Заборгував ти Богові: замість нього не візьме Він з тебе перлини; наприклад, занапастив ти цнотливість – Бог не прийме від тебе милостині, якщо перебуваєш у розпусті, бо хоче від тебе святості тіла, бо переступив ти заповідь. Невже, думаючи залишити здобуття світу, будеш вести боротьбу за що-небудь інше? Залишив ти насаджене, і з іншими хіба прийшов битися?463

Святий Єфрем сказав, що під час жнив не будеш протистояти спеці зимовим одягом. Так кожен, що сіє, те й пожне. І всяка недуга лікується властивими їй ліками. Ти, можливо, переможений заздрістю – для чого ж посилюєшся боротися зі сном? Поки проступок ще малий і не дозрів, винищи його, перш ніж пошириться і дозріє. Не піддавайся недбальству, коли недолік здається тобі малим, бо згодом знайдеш у ньому нелюдського володаря і побіжиш перед ним, як зв’язаний раб. А хто спочатку протистоїть пристрасті, той незабаром запанує над нею.

Хто може з радістю перенести образу, навіть маючи в руках засіб відбити її, той отримав розраду від Бога з віри в Нього. І хто зі смиренномудрістю терпить звинувачення, що зводяться на нього, той досяг досконалості, і йому дивуються святі Ангели. Бо немає ніякої іншої чесноти настільки високої і важкої.

Не вір собі, що ти сильний, поки не будеш випробуваний і не знайдеш себе незмінним. Так і в усьому випробовуй себе. Придбай у собі праву віру, щоб потоптати тобі ворогів твоїх. Нехай розум твій буде не зарозумілий, і не покладайся на силу твою, щоб не попущено було впасти тобі в природну неміч; і тоді за власним своїм падінням зрозумієш неміч свою. Не довіряй своєму знанню, щоб ворог за допомогою його не вловив тебе своєю хитрістю. Нехай язик твій буде лагідний, і ніколи не зустрінеться з тобою безчестя. Придбай уста солодкі, і всі будуть тобі друзями. Не хвалися ніколи в промовах своїх справами своїми, щоб не бути осоромленим. У всьому, чим не хвалиться людина, Бог дозволяє їй змінюватися, щоб вона була приниженою і навчилася смирення. Тому мусиш ти все віддати Божому передбаченню і не вірити, нібито в цьому житті є щось незмінне. Ставши таким, зводь безперестанку око своє до Бога, бо покров і Промисел Божий охоплює всіх людей, але він невидимий, хіба що тільки тим, хто очистив себе від гріха і думає завжди про Бога, і до того ж – про Нього Єдиного. Переважно ж відкривається їм Промисел Божий, коли заради Бога входять вони у велику спокусу. Бо тоді відчувають вони Промисел Божий, ніби вбачаючи його тілесними очима, згідно з мірою і причиною спокуси, що спіткає кожного з них, і це464 – для того, щоб подвижників цих збудити до мужності, як було з Яковом, Ісусом Навином, трьома отроками, Петром та іншими святими, яким з’являвся він465 у людському деякому образі, підбадьорюючи й утверджуючи їх у благочесті. Якщо ж скажеш, що це даровано від Бога святим за особливим промислом, і вони за своєю гідністю сподоблялися таких видінь, то нехай взірцями в мужності будуть для тебе святі мученики, які, нерідко багато хто разом, а іноді поодинці, у багатьох і різних місцях подвизалися за Христа і силою, яка знайшлася на них, мужньо перетерпіли в тлінних тілах стругання залізом і всілякого роду муки, нестерпні для єства. Бо їм виразно з’являлися святі Ангели, щоб кожен зрозумів, як на тих, хто заради Бога всіляко терпить усіляку спокусу і всілякі страждання, рясно являється Божий Промисел, щоб показати їхню доблесть і присоромити ворогів їхніх. Бо скільки святі мужніли при таких видіннях, стільки супротивники терпінням їхнім були роздратовані і приведені в шаленство.

Чи потрібно говорити що про подвижників, чужих світу цьому, і про пустельників? Вони пустелю перетворили на град, перетворили на селище й обитель Ангелів. До них, за впорядкуванням життя їхнього, завжди приходили Ангели і, як слуги єдиного Владики, іноді співратуючи, перебували з тими, хто всі дні життя свого любив пустелю і з любові до Бога мав оселі свої в горах, вертепах і прірвах земних. І оскільки вони, полишивши земне, полюбили небесне і стали наслідувачами Ангелів, то й самі святі Ангели по справедливості не приховували за це від них зоряності своєї і виконували кожне їхнє бажання, часом же з’являлися їм, навчаючи, як належить їм жити, а іноді пояснювали те, в чому дивувалися вони; іноді ж самі святі запитували їх, про що належало; іноді Ангели наставляли на шлях тих із них, які помилялися; іноді позбавляли тих, хто впадав у спокуси; іноді, за раптового лиха та загрозливої небезпеки, вихищали їх від цього, спасаючи, наприклад, від змія, чи від (падіння) скелі, чи від стріли, чи від кинутого каміння; іноді, якщо ворог явно нападав на святих, з’являлися видимим чином, і говорили, що послані на допомогу до них, і надавали їм сміливості, відважності та відраді; а іншим часом здійснювали через них зцілення, іноді ж зцілювали самих святих, які зазнали якихось страждань; іноді тілам їхнім, знеможеним від неїдання, дотиком руки або словами повідомляли надприродну силу і зміцнювали їх; іноді ж приносили їм їжу, хліб і навіть овочі466 або будь-які інші їстівні продукти, що їдять із хлібом; і деяким із них оголошували час, а іншим – і образ їхнього преставлення. І чи потрібно перераховувати багато чого, чим доводиться любов до нас святих Ангелів і всіляке піклування їх про праведних? Вони промишляють про нас, як старші брати про молодших. Сказано ж це, щоб кожен міг збагнути, що “близький Господь усім, хто кличе Його в істині” (Пс. 144:18), і бачити, яким є промисел Його про тих, котрі присвятили себе на догоджання Йому і від щирого серця Йому слідують.

Якщо віриш, що Бог промишляє про тебе, то навіщо тобі турбуватися і піклуватися про тимчасове і про потрібне для плоті твоєї? А якщо не віриш, що Бог промишляє, і тому, крім Нього, сам дбаєш про потрібне для себе, то ти найжалюгідніший з усіх людей. Для чого ти і живеш, і будеш жити? “Поклади на Господа печаль твою, і Той тебе вигодує” (Пс. 54:23). “І не злякаєшся страху, що знайшов” (Притч. 3:25).

Хто одного разу назавжди присвятив себе Богові, той проводить життя в спокої розуму. Без нестяжательності душа не може звільнитися від заколоту помислів і поза мовчанням почуттів не відчує миру в думках. Не входячи в спокуси, ніхто не набуде духовної мудрості. Без старанного читання не зрозуміє тонкощі помислів. Без тиші помислів розум не посунеться в сокровенні таїнства. Без надії по вірі душа не може сміливо наважитися на спокуси. Не випробувавши явного заступництва Божого, серце не в змозі сподіватися на Бога. Якщо душа не скуштує з веденням467 страждань Христових, то не матиме спілкування з Христом.

Людиною Божою вважай того, хто з великого милосердя умертвив себе для необхідної потреби. Бо хто милує жебрака, той піклувальником про себе має Бога. І хто заради Бога зубожіє, той знайде невичерпні скарби. Бог ні в чому не має потреби; але тішиться, коли бачить, що людина заспокоює образ Його і шанує його заради Нього. Коли попросить хтось у тебе того, що маєш ти, не кажи в серці своєму: “Залишаю це душі моїй, щоб упокоїтися в цьому; Бог з іншого місця подасть йому потрібне для нього”. Такі слова пристойні людям неправедним і тим, хто не знає Бога. Людина праведна і добра не поступається честю своєю іншому і не попустить, щоб час благодаті468 проходив без діла. Людина злиденна і нужденна забезпечується від Бога, тому що Господь нікого не залишає; але ти, відіславши від себе убогого, ухилився від честі, даної тобі Богом, і віддалив від себе благодать Його. Тому, коли даєш, веселися й кажи: “Слава Тобі, Боже, що сподобив мене знайти, кого упокоїти!” Якщо ж нічого тобі дати, паче радій і, дякуючи Богові, кажи: “Дякую Тобі, Боже мій, що дав мені благодать цю і честь – зубожіти заради імені Твого, і сподобив мене скуштувати скорботи, що лежить на дорозі заповідей Твоїх, у недузі та вбогості, як куштували святі Твої, що прямували дорогою цією!”

І коли перебуваєш у хворобі, скажи: “Блаженний той, хто сподобився бути випробуваним від Бога в тому, за що успадковуємо життя”. Бо недуги насилає Бог для здоров’я душі. Дехто зі святих сказав: “Помічав я, що ченцеві, який не працює угодне Господу і не трудиться ревно про спасіння душі своєї, але недбало навчається чеснот, неодмінно дозволяється Богом впадати у спокуси, щоб не залишався він нерозважливим і від багатьох своїх неробств не ухилився в найгірше”. Тому-то Бог ввергає в спокуси ледачих і недбайливих, щоб думали вони про спокуси, а не про марнотратство. Творить же це Бог завжди з тими, хто любить Його, щоб напоумити, напоумити і навчити їх волі Своїй. І коли будуть благати Його, нескоро дослухається до них, доки не знеможуть і доки твердо не збагнуть, що через недбальство і через лінощі їхні трапилося з ними це. Бо написано: “Коли ви простягнете руки ваші до Мене, то відверну очі Мої від вас, а коли примножите благання, то не почую вас” (Іс. 1:15). І хоча говориться це про інших, але в усякому разі написано взагалі про тих, хто залишив шлях Господній.

Але коли говоримо, що Бог багатомилостивий, то чому ж, коли постійно товчем і просимо в спокусах, не буваємо почуті, але зневажає Він прохання наше? Цьому, звичайно, вчить нас пророк, кажучи: не мала рука Господня, щоб помилувати, і не важкий Господь слухом, щоб почути. Але гріхи наші розлучили нас із Ним, і беззаконня наші відвернули обличчя Його, щоб не чути (див. Іс. 59:1-2). У всякий час пам’ятай про Бога, і Він згадає про тебе, коли потрапиш у біди.

Природа твоя зробилася такою, що легко приймає пристрасті, багато спокус у теперішньому світі, і не далеко від тебе зло, але виливається воно всередині тебе і під ногами твоїми. Не сходи з того місця, на якому став; коли дозволить Бог, звільнишся від цього. Як близькі між собою повіки (на очах), так спокуси близькі до людей; і Бог передбачив це премудро для користі твоєї, щоб ти постійно вдаряв у двері Його, щоб страхом скорботного вселялася пам’ятаність про Нього в умі твоєму, щоб до Нього наближався ти в молитвах і висвітлювалося серце твоє безперервною пам’ятанністю про Нього. І коли будеш благати, почує тебе; і зрозумієш, що Той, Хто рятує тебе, є Бог, і пізнаєш Того, Хто створив тебе, Хто промишляє про тебе, Хто береже тебе, Хто створив для тебе два світи: один – як тимчасового вчителя і наставника, інший – як батьківський дім і вічну спадщину. Бог не створив тебе недоступним для сумного, щоб ти, забажавши бути богом, не успадкував того самого, що успадкував той, хто спочатку був Денницею, а згодом, за звеличування, став сатаною. А також не створив тебе неухильним і нерухомим469, щоб не стати тобі подібним до єства неживих тварюк, і щоб добре в тобі не залишилося для тебе невигідним і таким, що не заслуговує на винагороду, як природні тваринницькі переваги в нелюдяних. Бо кожному легко збагнути, скільки народжується користі, подяки і смирення від того, що витончені проти тебе ці жала. Тому ясно, що в нашій волі подвизатися в добрі й ухилятися від лихого, і що нам усвоюються і честь, і безчестя, що виникають від того. Присоромлені безчестям, ми боїмося; збуджувані ж честю, приносимо подяку Богові і простягаємося до чесноти. Бог примножив цих пестунів, щоб ти, звільнившись від них, ставши недоступним для скорбот і ставши вищим за всякий страх, не забув Господа Бога твого, не ухилився від Нього й не впав у багатобожжя, як багато хто з тих, хто, хоч і був улесливим до тебе та враженим такими самими прикрощами, за мить, з тимчасової та малозначущої влади або здоров’я470, не лише впав у багатобожжя, а й сам себе наважився безглуздо іменувати богами. Тому-то Бог попустив тобі бути в скорботах. А іноді попускає і для того, щоб ти, ухилившись, не прогнівив Його і щоб Йому, піддавши покаранню, не винищити тебе від лиця Свого. Не буду говорити про нечестя і про інші хули, породжувані благополуччям і небоязливістю життя, коли і сказаного перед цим не наважиться хтось інший вимовити471. Тому-то стражданнями і пристрастями Бог помножив у серці твоєму пам’ять про Нього, і страхом протилежного спонукав тебе приступити до воріт Його милосердя, і позбавленням від цього вселив у тебе любов до Нього; вклавши ж в тебе любов, наблизив тебе до честі усиновлення і показав тобі, наскільки багата благодать Його. Бо звідки пізнати б тобі таку Його промисливість і благодійність, якби не зустрілося тобі нічого протилежного?

Тому любов до Бога найбільше може примножуватися в душі твоїй саме цим, тобто розумінням обдарувань Його і пам’ятанням про надлишок промислу Його. Всі ці блага породжуються для тебе прикрощами, щоб навчився ти дякувати. Отже, пам’ятай про Бога, щоб і Він завжди пам’ятав про тебе, і, пам’ятаючи, Він врятує тебе, і отримаєш від Нього всяке блаженство. Не забувай Його, ширяючи думкою в суєтному, щоб і Він не забув тебе під час браней твоїх. Будь слухняний Йому в достатку своєму, щоб у скорботах мати перед Ним відвагу в сердечній і постійній до Нього молитві.

Очищай себе перед Господом, завжди маючи в серці своєму пам’ять про Нього, щоб, пробувши довго без пам’яті про Нього, не опинитися тобі таким, що не маєш дерзновення, коли приходиш до Нього. Бо зухвалість перед Богом буває наслідком частої з Ним співбесіди і багатьох молитов. Зносини з людьми і перебування з ними буває за допомогою тіла, а зносини з Богом за допомогою душевної пам’яті, уважності в молитвах і цілопалення. Довготривалим зберіганням пам’яті про Бога душа часом приводиться в здивування472 і здивування. Бо “звеселиться серце тих, хто шукає Господа. Взищіте Господа”, засуджені, “і утвердіться” надією; “взищіте лиця Його” покаянням (Пс. 104:3-4), і освятіться святинею лиця Його, і очиститеся від гріхів своїх. Винні в гріхах, тікайте до Господа, що може пробачити гріхи і знехтувати гріхами. Бо з клятвою прорік Він через пророка: “Живий Аз, каже… Господь, не бажаю смерті грішника, але щоб навернутися… і живий бути йому” (Єз. 33:11); і ще: “прострох руки Мої увесь день на тих, хто не покараний, і тих, що противно промовляє” (Іс. 65:2); і ще: “вмираєте вправді вмираєте, домі Ізраїлевий” (Єз. 33:11); “зверніться до Мене, і звернуся до вас” (Мал. 3:7); і ще: того дня, коли грішник полишить дорогу свою, і звернеться до Господа, і зробить суд і правду, не згадаю його беззаконь, та, живячи, живим буде, глаголить Господь (див. Єз. 33:19).

І якщо праведник залишить правду свою і, згрішивши, зробить неправду, правди його не пом’яну, але наміри покладу перед ним, і в темряві діл своїх, перебуваючи в них, помре він (див. Єз. 18:21-24,33:14-18). Чому ж це? Тому що грішник не спіткнеться в гріху своєму того дня, коли звернеться до Господа; і правда праведного не позбавить його того дня, коли згрішить, якщо він перебуватиме в такому гріху. А Єремії так сказав Бог: “Візьми собі сувій книжковий, і, що сказав Я тобі, напиши: від дня Йосипа, царя Юдиного, і до цього дня… усяка лихоманка, що, як сказав Я, наведу на народ сей, щоб, почувши й злякавшись, полишала людина дорогу свою лукаву, і, навернувшись, покаявся, і відберу гріхи їхні (Єр. 36:2-3). І Премудрість сказала: “покриваючи” гріх свій, нехай не буде ні до чого придатний; а хто сповідує гріхи свої і залишить їх, той сподобиться милості від Бога (Притч. 28:13). І Ісая каже: “шукайте Господа”, і, шукавши, “покличте” Його, і, наблизившись, “нехай покине шляхи свої” грішник, і чоловік несправедливий поради свої, і зверніться до Мене, і помилую вас. “Не суть бо поради Мої, якоже поради ваші, ані шляхи Мої, якоже шляхи ваші” (Іс. 55:6-8). “Якщо… послухаєте Мене, блага землі знесете” (Іс. 1:19). Прийдіть до Мене, і послухайте Мене, і живі будете душею вашою (див. Іс. 55:3). Коли збережеш шляхи Господні й зробиш волю Його, тоді сподівайся на Господа й кличеш Його, “і ще промовляю тобі, каже: Ось, прийшов” (Іс. 58:9). Коли на несправедливого находить спокуса, не має він надії, щоб закликати Бога й очікувати від Нього порятунку, бо в дні упокоєння свого віддалявся від волі Божої. Перш ніж почнеш боротьбу, шукай собі допомоги, і перш ніж недуги шукай лікаря. Перш ніж знайде на тебе скорбота, молися Богові – і під час прикрості знайдеш Його, і почує тебе. Перш ніж поповзнешся, закликай і благай; і перш ніж станеш молитися473, приготуй обітниці, тобто запаси на дорогу звідси. Ковчег Ноїв побудований був під час миру, і дерева його були посаджені за сто років, а під час гніву неправедні загинули, а праведникові ж став він покровом.

Неправедні вуста загороджуються для молитви474; бо осуд совісті робить людину такою, що не має дерзновення. Серце добре з радістю виділяє сльози в молитві. У кому світ мертвий, ті з радістю терплять кривди; а в кому світ живий, ті не можуть терпіти кривди, але, спонукувані марнославством, гніваються і від нерозумного руху приходять у сум’яття або охоплені печаллю475. О, як важко виконати цю чесноту і яку славу здобуває вона у Бога! Хто хоче досягти успіху в цій чесноті, тобто, приймаючи образи, бути великодушним, тому потрібно піти подалі від своїх476 і стати мандрівником, тому що у вітчизні своїй неможливо досягти успіху в цій чесноті. Одним великим і сильним властиво переносити страждання цієї чесноти серед своїх, а також тим, для яких помер цей світ і які зреклися надії на всяку справжню втіху.

Як благодать близька до смиренномудрия, так хворобливі пригоди до гордині. Очі Господні на смиренномудрих, щоб звеселити їх. Смирення завжди приймає від Бога милість, а жорстокосерддя і маловір’я зустрічаються страшні випадки. Применшуй себе в усьому перед усіма людьми, і будеш піднесений перед князями віку цього.

Випереджай усякого своїм привітанням і поклоном, і будеш ушанованим, ніж ті, що приносять у дар суфірське477 золото.

Принижуй себе, і побачиш у собі славу Божу. Бо де росте смирення, там виливається Божа слава. Якщо будеш намагатися перебувати в явному приниженні, то Бог зробить, що від усіх людей будеш прославлятися; якщо ж у серці своєму будеш мати смирення, то в серці твоєму покаже тобі Бог славу Свою. Будь удобопренебрегаем у величі твоїй, а не великим у малості твоїй. Намагайся бути в зневазі, і сповнишся Божої честі. Не домагайся бути шанованим, будучи внутрішньо сповнений виразок478. Знехтуй честю, щоб стати поважним; і не люби честі, щоб не бути збезчещеним. Хто женеться за честю, від того тікає вона вперед. А хто тікає від честі, того наздоганяє вона позаду і робиться для всіх людей провісницею його смирення. Якщо знехтуєш сам себе, щоб не бути тобі шанованим, то проголосить про тебе Бог. Якщо за істину понесеш докір, то Бог усім створінням Своїм накаже вихваляти тебе, і відчинять перед тобою двері слави Творця твого, і вихвалять тебе, тому що в тобі справді є образ і подоба Його.

Хто бачив людину, що сяє чеснотами, а людям видається нікчемною, світлого життям, мудрого веденням і смиренного духом? Блаженний, хто упокорює себе в усьому, тому що буде він піднесений. Бо хто заради Бога в усьому упокорює і принижує себе, той прославлений буває Богом. Хто голодує і жадає заради Нього, того напоїть Бог Своїми благами. Хто терпить наготу заради Бога, той зодягається Ним у ризу нетління і слави. Хто зубожіє заради Бога, той буває втішений істинним Його багатством.

Принижуй себе заради Бога, і без твого відома примножиться слава твоя. Усе життя своє визнавай себе грішником, щоб у всьому житті своєму бути тобі праведним. Будь невігласом у мудрості своїй, а не здавайся мудрим, будучи невігласом. Якщо смиренність підносить людину просту і невчену, то яку, подумай, честь принесе вона великим і поважним?

Бігай марнославства і будеш прославлений. Бійся гордості і будеш звеличений. Не дано марнославство синам людським, і високомудрість – породженню дружин. Якщо добровільно відрікся ти від усього життєвого, то через нікчемні речі вже ні з ким аж ніяк не сварися. Якщо обурився ти марнославством, то бігай тих, які женуться за ним. Бігай від любостяжательних, як і від самої корисливості. Віддаляйся від тих, хто шукає насолоди, як і від самої насолоди. Бігай від непотрібних, як і від самого непотребства. Бо якщо один спогад про сказане обурює розум, то кольми паче погляд на таких і проведення часу з ними? Зближуйся з праведними і через них наблизишся до Бога. Поводься з тими, хто має смиренність, і навчишся їхніх звичаїв. Бо якщо погляд на таких корисний, то наскільки корисніше вчення їхніх вуст? Полюби убогих, щоб через них і тобі отримати милість.

Не зближуйся з розбещувачами, щоб не бути тобі примушеним стати поза тишею своєю. Без відрази зноси сморід від недужих, а особливо – убогих, тому що і ти обкладений тілом. Не дорікай скорботним серцем, щоб тебе не вразив жезл479 їхній, і шукатимеш утішників – і не знайдеш. Не принижуй калік, бо в пекло підемо всі рівночесними. Люби грішників, але ненавидь справи їхні і не нехтуй грішними за недоліки їхні, щоб самому тобі не впасти в спокусу, в якій перебувають вони.

Пам’ятай, що і ти причетний до земного єства, і роби добро всім. Не докоряй тих, хто потребує молитви твоєї, і не позбавляй їх пом’якшених слів розради, щоб не загинули вони, і з тебе не були б стягнуті душі їхні. Навпаки, наслідуй лікарів, які запальні хвороби зцілюють прохолодними ліками, а протилежні їм – міцними.

Коли зустрінешся з ближнім своїм, примушуй себе надавати йому честь вище за міру його. Лобизай руки й ноги його, обіймай їх часто з великою честю, покладай їх на очі собі й хвали його навіть за те, чого не має. А коли розлучишся з ним, говори про нього все хороше і що-небудь гідне. Бо цим і подібним до цього привернеш його до добра, змусиш його відчувати сором від того привітання, яким привітав ти його, і посієш у ньому насіння чесноти. Від такої, здобутої тобою, звички закарбовується в тобі добрий образ, здобудеш у собі смиренність багато чого і без зусиль досягнеш успіху у великому. А крім цього, якщо той, кого ти вшановуєш, і має якісь недоліки, легко прийме від тебе лікування, присоромлений тією честю, яку ти надав йому. Нехай завжди буде в тебе ця вдача – до всіх бути привітним і шанобливим. Нікого не дратуй480 і нікого не ненавидь, ні за віру481, ні за погані справи його, але стережися будь-кого і в чомусь докоряти або викривати, тому що є в нас безсторонній Суддя на небесах. Якщо ж хочеш навернути когось до істини, то сумуй за ним і зі сльозами та з любов’ю скажи йому слово чи два, а не розпалюйся на нього гнівом, і нехай не побачить у тобі ознаки ворожнечі. Бо любов не вміє гніватися і дратуватися на когось або докоряти комусь із пристрастю.

Вказівкою любові та відання служить смирення, яке народжується від доброго сумління про Христа Ісуса, Господа нашого. Йому слава і держава з Отцем і зі Святим Духом, нині і повсякчас і на віки віків! Амінь.

* * *

459

Тут мається на увазі одкровення природне в природі (див. Рим. 1:20) і одкровення надприродне в писаному законі.

460

На тих, хто творить чесноти.

461

Тобто виконав їх. У сирійському тексті: “хто сприйняв Його закони у своє серце, той у них знайде Господа”. (“У них” читається і в одному грецькому рукописі).

462

У сирійському тексті: “той стає співмешканцем Бога, хто завжди перебуває в роздумах про Нього”.

463

У сирійському тексті: “не залишай несправедливий прибуток на його місці і не постися замість нього! Не залишай злочину на його місці і не борися проти чогось іншого. Несправедливість викорінюється милосердям і зреченням, а ти залишаєш рослину на її місці й борешся проти чогось іншого, як каже великий святий учитель Єфрем”. У грецькому перекладі посилання на св. Єфрема помилково віднесено до наступного. Втім, вище наведені слова належать не св. Єфрему, а Ісааку Антіохійському.

464

Особливе виявлення Промислу.

465

Промисел Божий.

466

Власне: лупини, овочі, що мають міцну властивість.

467

Тобто на досвіді особистого життя.

468

Тобто слушна нагода для благодіянь.

469

До пристрастей.

470

У сирійському тексті: “через деяке багатство, короткочасну владу і мале красномовство”.

471

У сирійському тексті: “навіть якщо вищезгаданий гріх не буде досконалий”.

472

Духовний захват.

473

У сирійському тексті: “перш ніж прийдеш у сум’яття”.

474

Перекладено згідно з сирійським текстом: “гріх загороджує вуста під час молитви”.

475

У сирійському тексті: “чиї думки цілком зайняті турботою про це життя, той або з порожнього марнославства зараз же запалиться гнівом, або занурюється в похмурі думки, що збуджуються ним” (марнославством).

476

Близьких.

477

Суфір – те саме, що Офір (1Царів. 22:48), златоносна місцевість в Індії.

478

Гріховних.

479

Тобто скорбота їхня.

480

У сирійському тексті: “ні на кого не гнівайся”.

481

Тобто за слабкість віри або за неправоту віри.

Слово 58. Про те, що Бог на користь душі попустив, щоб вона була доступна пристрастям, і про подвижницькі діяння

Поповзтися на що-небудь гріховне – виявляє людську неміч, тому що Бог на користь душі попустив, щоб вона була доступна пристрастям. Бо Він не вважав за корисне поставити її вище за пристрасті перед пакибиттям. І душі бути доступною пристрастям – корисно для ураження совісті; перебувати ж у пристрастях – зухвало і безсоромно. Є три способи, якими всяка розумна душа може наближатися до Бога: або гарячністю віри, або страхом, або напоумленням Господнім. І ніхто не може наблизитися до Божої любові, якщо не поведе його один із цих трьох способів. Як від обжерливості народжується заколот помислів, так від багатослів’я і безчинних бесід нерозуміння і несамовитість482 розуму.

Турбота про справи життєві бентежить душу, а збентеження ними бентежить розум і позбавляє його тиші.

Ченцеві, який присвятив себе небесному діланню, доречно завжди і в усякий час бути поза всякою життєвою турботою, щоб, поринувши в собі самому, зовсім не знаходити в собі нічого, що належить теперішньому століттю. Бо, ставши дозвільним від усього такого, може без розваги повчатися в законі Господньому день і ніч. Тілесні труди без чистоти розуму те саме, що безплідна утроба і висохлі соски, бо не можуть наблизитися до відання Божого. Тіло вони стомлюють, але не дбають про те, щоб викорінювати пристрасті в розумі, а тому нічого і не пожнеться. Як той, хто сіє в тернині, нічого не може потиснути, так той, хто нищить себе злопам’ятністю і корисливістю, ні в чому не може встигнути, але стогне на ложі своєму від багатої пильнування і від скрутності справ. І Писання свідчить, кажучи: “яко люди, що правду сотворили” і про жодну із заповідей Господніх не нерадіючи, шукають у Мене правди й істини і хочуть наблизитися до Мене, Бога, “промовляючи: “Що ж ти, яко постиг, та й не побачив ти? Смирихом себе, і не побачив ти? У дні бо поминок ваших творите волі ваші” (Іс. 58:2-3), тобто лукаві думки ваші, – і приносите їх, як цілопалення, ідолам, – і злі помисли, які ви визнали ви в собі за богів, причому ви приносите їм найдорогоціннішу з усіх жертв – вашу вільну волю483 , яку ви мали б присвячувати Мені за допомогою ваших добрих справ і чистої совісті.

Добра земля тішить свого будівничого плодоношенням навіть до ста. Якщо душа засяяла пам’ятанням про Бога і невсипущим пильнуванням день і ніч, то Господь влаштовує там для огорожі її хмару, яка осяює її вдень і світлом вогненним опромінює ніч; у темряві її засяє світло.

Як хмара закриває світло місяця, так випаровування утроби виганяють із душі Божу премудрість. І що полум’я вогняне в сухих дровах, те й тіло при наповненому череві. І як одна горюча речовина, прикладена до іншої, збільшує вогненне полум’я, так розмаїття брашнів збільшує рух у тілі. У сластолюбному тілі не мешкає знання Боже; і хто любить своє тіло, той не отримає Божої благодаті. Як у хворобах народження з’являється на світ плід, що звеселяє ту, що народила, так під час праці гортані484 народжується в душі плід – знання таємниць Божих, а в ледачих і сластолюбних – плід сорому. Як батько дбає про чад, так і Христос дбає про тіло, яке страждає заради Нього, і завжди буває поблизу вуст його. Здобуток ділання, здійснюваного з мудрістю, неоціненний.

Той – мандрівник485, хто думкою своєю став поза всім життєвим. Той, хто плаче486, хто, сподіваючись на майбутні блага, всі дні життя свого проводить у голодуванні та спразі. Той монах, хто перебуває поза світом і завжди молить Бога, щоб отримати йому майбутні блага. Багатство ченця – розрада, яку він знаходить у плачі, і радість від віри, яка сяє в схованках розуму. Той милостивий, хто в думці своїй не відрізняє одного від іншого, але милує всіх. Той незайманий, хто не тільки зберіг тіло неосквернене тілесним зляганням, а й навіть соромиться себе самого, коли буває один. Якщо любиш цнотливість, віджени сороміцькі помисли вправою в читанні й тривалою молитвою, і тоді матимеш зброю проти природних спонукань, а без цього неможливо побачити в душі чистоту. Якщо бажаєш бути милостивим, привчи себе спершу всім нехтувати, щоб розум не захоплювався тягарем цього і не виходив зі своїх меж.

Бо досконалість милосердя виявляється в терпінні того, хто віддає перевагу переносити образи; досконалість смирення – в тому, щоб з радістю зносити помилкові звинувачення. Якщо істинно ти милосердний, то, коли несправедливо забрали в тебе твоє, не сумуй внутрішньо і не розповідай про збитки стороннім. Нехай краще збиток, нанесений тими, хто тебе скривдив, буде поглинений твоїм милосердям, як терпкість вина поглинається безліччю води. Доведи безліч милосердя свого тими благами, які відплачуєш тим, хто тебе скривдив, як і блаженний Єлисей вчинив з ворогами своїми, що мали намір узяти його в полон. Бо, коли помолився і засліпив їх темрявою, показав тим, яка в ньому сила, а коли, давши їм їжу і питво, дозволив піти, довів тим, яке його милосердя (див. 2Царів. 6:13-23). Хто істинно смиренномудрий, той, будучи скривджений, не обурюється і не говорить нічого на свій захист про те, в чому він скривджений, але приймає наклепи, як істину, і не намагається запевняти людей, що його обмовили, а просить вибачення.

Бо інші добровільно накликали на себе назву блудних, не будучи такими; інші ж терпіли іменування перелюбників, будучи далекими від перелюбу, і сльозами свідчили, що несуть на собі плід гріха, якого не чинили, і з плачем просили в скривджених вибачення в беззаконні, якого не скоювали, коли душу їхню було увінчано всілякою чистотою і непорочністю. Інші ж, щоб не прославляли їх за чудові правила життя, яких вони дотримувалися потайки, представлялися в образі юродивих, будучи розчинені божественною сіллю і непохитні у своїй тиші, так що на висоті досконалості своєї святих Ангелів мали провісниками своїх доблестей.

Ти думаєш про себе, що є в тобі смирення. Але інші самі себе звинувачували, а ти, і іншими звинувачуваний, не переносиш цього і вважаєш себе смиренномудрим. Якщо хочеш дізнатися, чи ти смиренномудрий, то випробовуй себе у сказаному: чи не приходить у сум’яття, коли тебе ображають487?

Спаситель багатьма обителями в Отця називає різні міри розуміння тих, хто оселяється в цій країні, тобто відмінності та різницю духовних обдарувань, якими насолоджуються в міру розуміння. Бо не різницю місць, але ступені обдарувань назвав Він багатьма обителями. Як чуттєвим сонцем насолоджується кожен відповідно до чистоти і прийнятності сили зору, і як від одного світильника в одному домі освітлення буває різне, хоча світло не ділиться на багато світлотінь, так у майбутньому віці всі праведні нероздільно поселяться в одній країні, але кожен своєю мірою осяюється одним уявним сонцем і за гідністю своєю привертає до себе радість і радість, немовби з одного повітря, з одного місця, сидіння, видіння й образу. І ніхто не бачить міри друга свого, як вищого, так і нижчого, щоб, якщо побачить вищу благодать друга і своє позбавлення, не було це для нього причиною смутку і скорботи. Нехай не буде цього там, де немає ні печалі, ні зітхання! Навпаки, кожен, за даною йому благодаттю, веселиться внутрішньо у своїй мірі. Але видовище488, що перебуває поза всіма, є одне, і місце одне, і окрім цих двох ступенів немає іншого посереднього ступеня, розумію ж одну ступінь гірську, іншу – дольну, а серед них – розмаїття в різниці воздаянь.

Якщо ж це справедливо (як і справді справедливо), то що безглуздіше або нерозумніше за таку промову: “Досить для мене уникнути геєни, про те ж, щоб увійти в Царство, не дбаю”? Бо уникнути геєни і означає це саме – увійти в Царство; так само як позбутися Царства – означає увійти в геєну. Писання не вказало нам трьох країн, але що говорить? “Коли прийде Син Людський у славі Своїй…, і поставить вівці праворуч від Себе, а цапину – на шию” (Мф. 25:31,33). Не три найменував сонми, але два – один одесную, інший ошуюю. І розділив межі різних обителей їхніх, сказавши: “і йдуть ці”, тобто грішники, “на муку вічну, а праведниці “в житті вічному” (Мф. 25:46) просвітляться як сонце (Мф. 13:43). І ще: “зі сходу і заходу прийдуть, і ляжуть” на лоні Авраамовому “в Царстві Небесному; сини ж царства вигнані будуть у темряву непроглядну, де плач і скрегіт зубом” (Мф. 8:11,12), що страшніша за всякий вогонь. Чи не зрозумів ти з цього, що стан, протилежний гірському ступеню, і є та болісна геєна?

Прекрасна справа – навчати людей благості Божої, приваблювати їх безперервністю Промислу Божого і від омани приводити до пізнання істини. Бо таким був спосіб дії у Христа і апостолів, і він дуже високий. Якщо ж людина, за такого способу життя і частого спілкування з людьми, відчуває в собі, що немічна совість її, дивлячись на те, що відбувається, і обурюється тиша її, і затьмарюється бачення, бо розум її має ще потребу в охороні і в підпорядкуванні почуттів, і, бажаючи лікувати інших, губить він власне своє здоров’я і, полишаючи власну свободу волі своєї, приходить у сум’яття розуму, то нехай пригадає такий апостольське слово, яке навіює нам, що “досконалих є тверда їжа” (Євр. 5:14), і нехай повернеться назад, щоб не почути від Господа сказаного в притчі: “лікарю, зцілися сам” (Лк. 4:23). Нехай засуджує сам себе і охороняє здоров’я своє, і замість чуттєвих слів його нехай слугує добре його житіє, і замість голосу вуст його нехай вчать його діяння. І коли дізнається, що душа його здорова, тоді нехай користає інших і лікує своїм здоров’ям. Бо коли буде далеко від людей, тоді може більше зробити їм добра ревнощами про добрі справи, аніж скільки зробить словами, будучи сам немічний і більше за них маючи потребу в зціленні. “Сліпий сліпого якщо водить, обидва в яму впадуть” (Мф. 15:14). Тверда їжа доречна здоровим, тим, хто має навчені почуття, здатним приймати будь-яку їжу, тобто принади від усяких почуттів489 і, з причини навчання досконало, від яких би то не було зустрічей не бачити шкоди серцю. Коли диявол захоче осквернити розум таких людей блудним спогадом, тоді випробовує спершу терпіння їхнє любов’ю до марнославства, і зародження цього помислу не видається пристрастю.

Так зазвичай чинить він із тими, які охороняють розум свій і в яких неможливо скоро вкласти будь-яку непристойну думку. Коли ж вирве людину з кріпості490 її, і почне вона розмовляти з першим помислом491 і віддалятися від цієї кріпості, тоді диявол зацікавить її чимось, що нагадує про блуд, і спокушає розум на справи непотрібні. І спершу бентежиться він раптовим їхнім прираженням – тим, що попередня цнотливість помислів зустрілася з такими предметами, від погляду на які далекий був правитель – розум. І якщо диявол не опоганює його повністю, то принаймні зводить з колишньої гідності. Але якщо розум відступить назад і попередить перше ураження помислів492, що служить причиною навали других помислів493, тоді зручно може, за допомогою Божою, подолати пристрасть.

Пристрасті відвертати краще пам’ятанням чеснот, ніж опором, тому що пристрасті, коли виступають з області своєї і підносяться на боротьбу, відображають в розумі свої образи і подоби. Брань ця набуває великої влади над розумом, сильно збурюючи і приводячи в сум’яття думки. А якщо вчинити за першим, сказаним нами правилом, то не виявляється в розумі і сліду пристрастей після відгнання їх.

Тілесна праця і повчання в Божественних Писаннях охороняють чистоту, працю ж підкріплюють494 надія і страх. Надію ж і страх утверджують у розумі віддалення від людей і безперестанна молитва. Поки людина не прийме Утішителя, потрібні їй Божественні Писання для того, щоб пам’ятання доброго закарбувалося в думці її, а безперервне читання оновлювало в ній устремління до добра й охороняло душу від тонкощів гріховних шляхів, бо вона не набула сили Духа, що усуває оману, яка викрадає душевну пам’ятку, що корисна для душі, та наближає її до холодності через розсіяння розуму. Але коли сила Духа зійде в душевну силу, що діє в людині, тоді замість закону Писань укорінюються в серці заповіді Духа, і тоді таємно навчається в Духа і не має потреби в допомозі речовини чуттєвої. Бо поки серце вчиться від речовини, безпосередньо за вченням слідують омана і забуття, а коли вчення викладається Духом, тоді пам’ятання зберігається неушкодженим495.

Бувають помисли добрі й зволення добрі; бувають же помисли лукаві й серце лукаве. Перший ступінь496 є рухом, що відбувається в розумі подібно до вітру, що піднімається в морі і піднімає хвилі; другий ступінь497 є опорою і основою. І за твердістю основи, а не за рухом помислів буває відплата за добре і лукаве.

Душа не буває в спокої від руху мінливих помислів. Якщо ж за кожну з них, хоча не має вона підстави в глибині серця, призначиш відплату, то близький будеш до того, щоб тисячократно на день змінювати тобі і благе своє, і противне тому.

Безкриле пташеня – той розум, який покаянням нещодавно вийшов з пут пристрастей і під час молитви намагається піднестися над земними речами, але не може, а навпаки, ступає ще по обличчю землі, не маючи сил літати. Однак за допомогою читання, ділання, страху і піклування про різні чесноти збирає воєдино думки свої. Бо не може він знати що-небудь, крім цього. І цим на короткий час зберігається розум без осквернення і збентеження498, але згодом приходять спогади і обурюють і оскверняють серце, бо людина не відчула ще того спокійного повітря свободи, в яке, після довгого лише часу499, забуттям про земне вводить вона розум, бо набула тілесних тільки крил, тобто чеснот, тобто доброчесностей, що здійснюються в житті. тобто чесноти, які здійснюються зовнішньо, але не бачив ще чеснот споглядальних і не сподобився відчуття їх, а вони суть ті крила розуму, на яких людина наближається до небесного і віддаляється від земного.

Поки людина служить Господу чимось чуттєвим, доти образи цього чуттєвого віддзеркалюються в думках її, і Божественне представляє вона в образах тілесних. Коли ж отримає вона відчуття внутрішнього, тоді, в міру відчуття його, і розум від часу до часу буде підніматися над образами речей.

“Очі Господні” на смиренних серцем “і вуха Його на молитву їхню” (Пс. 33:16). Молитва смиренномудрого ніби прямо з вуст у вуха. Під час безмовності твоєї благими справами смирення волайте: “Господи, Боже мій”, Ти “просвітиш темряву мою” (Пс. 17:29). Коли душа твоя наблизиться до того, щоб вийти з темряви, тоді ось що нехай буде для тебе ознакою: серце в тебе горить і, як вогонь, розпалюється вдень і вночі; а тому цілий світ вважатимеш за сміття500 і попіл, не хочеш навіть їжі від солодощів нових, полум’яних помислів, які безперестанку збуджуються в душі твоїй.

Раптово дається тобі джерело сліз, як потік, що тече без примусу і домішується до всякої справи твоєї, тобто і під час читання твого, і молитви твоєї, і роздумів твоїх, і коли приймаєш їжу й питво; і в усякій справі твоїй виявляється, що в тебе з нею розчинені сльози. І коли побачиш це в душі своїй, будь благонадійний, бо переплив ти море; і будь настільки старанний до справ своїх, так ретельно охороняючи себе, щоб благодать примножувалася в тобі з дня на день. А поки не досягнеш у собі цього, ти не здійснив ще шляху свого і не вступив на гору Божу. Якщо ж і після того, як знайшов і прийняв ти благодать сліз, вони припиняться і гарячність твоя охолоне без зміни в чому-небудь іншому, тобто без тілесних немочей, то – горе тобі: ти занапастив щось, впавши або в зарозумілість, або в недбальство, або в розслаблення. Але що послідує за сльозами після прийняття їх і що буває з людиною після цього, про це напишемо згодом в іншому місці, в розділах про Промисел, як освічені ми в цьому від батьків, яким ввірені були такі таємниці, і з Писань.

Якщо не маєш справ, не говори про чесноти. Паче за всяку молитву і жертву дорогоцінні перед Господом скорботи за Нього і заради Нього, і паче за всі пахощі – запах поту їхнього.

Усяку чесноту, здійснювану без тілесної праці, вважай бездушним викиднем. Приношення праведних – сльози очей їхніх, і приємна Богові жертва – зітхання їхні під час пильнування. Закличуть до Господа праведні, гноблені тягарем тіла, і з хворобливістю будуть молити Бога, і на крик гласу їхнього прийдуть на допомогу до них святі Чини – підбадьорити, утішити їх надією, бо святі Ангели, наближаючись до святих чоловіків, є співучасниками їхніх страждань і скорбот.

Добрі справи і смиренномудрість роблять людину богом на землі; а віра і милостиня виробляють те, що вона скоро наближається до чистоти. Неможливо, щоб в одній душі були і гарячковість, і скрушання серця, так само як в сп’янінні неможливо володіти помислами. Бо, як тільки дана душі ця гарячність, відбирається в неї слізний сокрушення. Вино даровано для веселощів, і гарячність – для душевної радості. Вино зігріває тіло, а слово Боже розум. Ті, хто розпалюються гарячністю, бувають захоплені роздумами про сподівання і готують думку свою до майбутнього віку. Бо як сп’янілі від вина уявляють собі якісь спотворені подоби речей, так упоєні й зігріті цією надією не знають ні скорботи, ні чогось мирського. Усе це та інше, подібне до цього, що уготовано тим, хто прямує стежкою чесноти, буває з людьми щиросердими і тими, хто має палку надію, після постійної праці та після набуття чистоти. Це відбувається на початку шляху вірою душі, бо Господь творить усе, що хоче501.

Блаженні ті, які заради любові до Бога підперезали для моря скорбот стегна свої простотою і непитливою вдачею і не обертають тил502. Вони скоро рятуються в пристань Царства, упокоюються в селищах тих, хто добре потрудився, утішаються від страждання свого і сповнюються веселощами свого сподівання. Ті, що з надією вступають на шлях суворий503 – не повертаються назад і не зупиняються, щоб входити в дослідження про це. Але коли перепливуть море, тоді, дивлячись на неслухняність шляху, приносять подяку Богові, що позбавив їх тісноти, стремен і від такої негладкості в дорозі, тоді як вони й не знали цього. А з тих, які складають багато міркувань, бажають бути дуже мудрими, вдаються до сповільнень і боязких помислів, приуготовляють себе і хочуть передбачати шкідливі причини, більша частина опиняються такими, що завжди сидять при дверях свого будинку.

Ледачий, посланий у дорогу, скаже: “лев на дорогах, а на шляхах – розбійниці” (Притч. 22:13), подібно до тих, що говорили: “Синів велетнів “бачили там, і бігли перед ними, як прузи” (Чис. 13:34). Це ті, які під час кончини своєї опиняються ще в дорозі: бажають завжди бути мудрими, а аж ніяк не хочуть покласти й початку. А невіглас, пускаючись у плавання, перепливає з першою палкістю, ні малої не докладаючи турботи про тіло і не міркуючи сам із собою, буде чи ні якийсь успіх від цієї праці. Почуй собі, нехай не буде в тебе надлишок мудрості наміром душі й сіткою перед обличчям твоїм; навпаки, поклавши надію на Бога, мужньо покладай початок шляху, сповненого крові, щоб не опинитися тобі мізерним завжди й позбавленим Божого відання. Страшливий, “блюдий вітру не сіє” (Еккл. 11:4).

Краще смерть за Бога, ніж життя з соромом і лінощами. Коли хочеш започаткувати Божу справу, зроби спершу заповіт, як людина, якій уже не жити в цьому світі, як людина, що приготувалася до смерті і зневірилася в теперішньому житті, як людина, що досягла часу терміну504 свого. І справді май це на думці, щоб надія продовжити теперішнє життя не завадила тобі трудитися і перемогти, тому що надія продовжити це життя розслабляє розум. Тому аж ніяк не умудряйся505 до надмірності, але вірі дай місце в розумі своєму; утримуй у пам’яті багато днів майбутніх і несповідимі віки після смерті та суду, і нехай не прийде на тебе колись розслаблення, за словами Премудрого, що тисяча років нинішнього віку не дорівнює й одному дню у віці праведних (див. Пс. 89:5). З мужністю починай усяку добру справу, а не з двоєдушністю приступай до таких справ; не вагайся серцем твоїм в надії на Бога, щоб праця твоя не стала марною, а твій труд не став обтяжливим. Навпаки, віруй серцем твоїм, що Господь милостивий і тим, хто шукає Його, дає благодать, як Мздовоздаєтель, не за діяннями нашими, а за ретельністю та за вірою душ наших. Бо каже: “як вірив ти, так і буде тобі” (Мф. 8:13).

Діла ж тих, хто живе по Богу, такі: один цілий день б’є голову свою506 і робить це замість звершення служби, тобто годин.

Інший з постійним і тривалим колінопреклонінням з’єднує число молитов своїх. Інший безліччю сліз своїх замінює для себе служби і задовольняється тим. Інший зайнятий заглибленням у свої думки і поєднує з тим визначене йому правило507. Інший мучить душу свою голодом, так що не в змозі буває здійснювати служби. А інший, ревно повчаючись у псалмах, робить службу цю безперервною. Інший проводить час у читанні, і зігрівається серце його. Інший віддається в полон тим, що намагається зрозуміти Божественний сенс у Божественних Писаннях. Інший, приходячи в захват від дивовижного сенсу віршів, утримується508, охоплений звичайними роздумами і мовчанням509. Інший, скуштувавши всього цього і наситившись, повернувся назад і залишився бездіяльним. А інший, скуштувавши тільки мале щось і надмившись510, вдався в оману. Іншому завадили зберігати правило його тяжка хвороба і безсилля, а іншому – панування якоїсь звички, або якогось побажання, або любоначалія, або марнославства, або любостяжательности, або пристрасті до того, щоб збирати речове. Інший спіткнувся, але повстав і не повернув хребта свого511, поки не отримав багатоцінну перлину. Тому завжди з радістю і ретельністю започатковуй Божу справу; і якщо ти чистий від пристрастей і вагань серця, то Сам Бог підніме тебе на вершину, і допоможе тобі, і умудрить тебе згідно з волею Його, і в здивуванні приймеш досконалість. Йому слава і держава нині, і повсякчас, і на віки віків! Амінь.

* * *

482

Затьмарення розуму.

483

Грецьке читання “ваше тіло” – виправдовується сербським перекладом, але суперечить перекладу преп. Паїсія “самовладдя” і сирійському тексту. Ми наслідували у своєму перекладі його і сирійський текст, у якому все це місце ясніше, ніж у грецькому (де, мабуть, фраза “і приносьте їх, як цілопалення, ідолам” потрапила не на своє місце, вона повинна слідувати безпосередньо за словами “волі ваша”. У сирійському тексті це місце читається так: “…У день вашого посту ви творите волю вашу і приносите всіх ваших ідолів. А під цим маються на увазі грішні думки і злі помисли, які ви вважаєте у своїй душі за ідолів, приносячи їм щоденно дорогоцінну жертву, саме свою високу свободу волі, яку ви мали би присвячувати Мені через добрі справи і святу прихильність серця”.

484

Тобто утримання і посту.

485

Тобто подвижник, який помер для світу.

486

Це слово в сирійській мові означає також ченця.

487

Це місце перекладено за грецьким різночитанням, узгодженим зі стародавнім слов’янським перекладом.

488

У сирійському тексті: “предмет споглядання”.

489

Наслідки всяких помислів через почуття.

490

З твердині зберігання.

491

Тобто з помислом марнославства.

492

Відкидає прираження помислу марнославства.

493

Блудних.

494

До праці спонукають.

495

Див. 1Ін. 2:27.

496

Тобто, помисли.

497

Тобто волевиявлення добрі або лукаві (у сирійському тексті: “воля добра” і “воля зла”).

498

Слова “збентеження” в грецькому тексті немає; немає його і в сирійському, але у преп. Паїсія воно є.

499

Тут грецькому тексту віддано перевагу давньому слов’янському перекладу. У сирійському тексті: “… (вільного повітря), що може утримати розум довгий час у спокійній зібраності без спогадів про зовнішні речі”.

500

Вважаєш за сміття.

501

Порівняння із сирійським текстом показує, що в грецькому є неправильність: слова “після постійного ділання і після набуття чистоти” поставлені не на своєму місці й мають бути після слів “стежкою чесноти”; та й узагалі грецьк. текст не зрозумілий.

У сирійському тексті це місце читається так: “це трапляється з тими, хто має чисте серце і палку надію, і вони вкушають багато чого вже на початку шляху за допомогою віри душі, що в інших випадках лише після довготривалих праць очищення повинно даватися тим, хто проходить по черзі окремі ступені шляху чесноти. Бо Господь може творити все, що хоче”.

502

Тобто не звертаються до втечі. У сирійському тексті: “… які просто і без роздумів, з гарячої любові до Бога, ввіряють себе морю скорбот і не звертаються назад”.

503

Важкий, жорсткий.

504

Кончини.

505

Тобто живи не тільки розумом, а й вірою.

506

Або: “вдаряє головою об землю”.

507

Правило молитви.

508

Від служб.

509

У сирійському тексті: “захват від наречень утримує рух губ у їхньому звичному перебігу”.

510

Тут віддано перевагу різночитанню, узгодженому з давнім слов’янським перекладом і з сирійським текстом. У грец. тексті стоїть “засліплений”.

511

Не звернувся назад.

Слово 59. Про чин чернечого житія, про скорочення512 і відмінності оного і про те, чому і яким чином чесноти народжуються одна від одної

Від ділання з примусом513 народжується безмірна гарячність, що розпалюється в серці гарячими думками, які вперше з’являються в розумі. А це ділання і зберігання стоншують розум своєю гарячністю і надають йому бачення. І це бачення породжує сказані вище гарячі помисли в глибині душевного бачення, яке іменується спогляданням. А це споглядання породжує гарячність, і від цієї гарячності, виробленої благодаттю споглядання, народжується слізний потік, спочатку – в малій деякій мірі, тобто в один день багато разів ідуть у людини сльози і потім убожіють, а потім йдуть невпинні сльози, і від безперервних сліз душа отримує утихомирення помислів; від утихомирення ж помислів підноситься до чистоти розуму, а за чистоти розуму людина приходить до бачення таємниць Божих, бо чистота ховається в утихомиренні від сварок. Після ж цього розум досягає до зору одкровень і знамень, як бачив пророк Єзекіїль. Це зображує три ступені, якими душа наближається до Бога. Початок усьому цьому – добрий перед Богом намір і види справ безмовності непорушні; вони породжуються багатьма відсіканнями і віддаленням себе від справ життєвих. Немає великої необхідності говорити про кожен вид цих справ, тому що вони всім відомі; втім, оскільки опис їх не марний, і навіть, як я стверджую, скоріше корисний для тих, хто читає, то не слід лінуватися описати їх.

Це суть: голод, спрага514, читання, всенічне і тверезе пильнування, в міру сил кожного, і безліч поклонів, які слід здійснювати і в години денні, і багато разів вночі. Нехай же найменшою мірою буде для тебе – покласти тридцять поклонів в один раз, потім вклонитися Чесному Хресту, і тим закінчити. Але є й такі, які за силою своєю додають до цієї міри (поклонів). Інші ж у єдиній молитві проводять три години, маючи розум тверезий і повернувшись обличчям на землю без примусу і ширяння помислів. І два ці види виявляють і показують безліч багатства благостині, тобто благодаті, яка приділяється кожній людині в міру її гідності. Який же інший спосіб молитви і перебування в ній, вільного від примусу, – цього знаходжу я справедливим не оголошувати і, ні усним словом, ні письмовими написами, не зображати чину цієї молитви, щоб той, хто читає, не зрозумівши, що читає, не визнав, що написане не має сенсу515 , або, якщо він виявиться тим, хто знає це, не став принижувати того, хто не знає порядку в цьому, і в останньому разі не сталося б докору, а в першому – сміху. І тоді, за висловом апостола, сказаним ним про тих, хто пророкує, і я опинюся в таких справах іншомовником (1Кор. 14:11). Тому, кому бажано збагнути це, той нехай іде описаним вище шляхом і послідовно проходить розумове діяння516. І коли приступить до цього самою справою, тоді сам собою пізнає це і, звичайно, не потребуватиме вчителя. Бо каже: сиди в келії, і це саме по собі навчить тебе всього. Богу ж нашому нехай буде слава навіки! Амінь.

* * *

512

Замість “скорочення”, можливо, слід читати “напруженості”.

513

Тобто із самопримусом.

514

Слова “спрага” в грецькому тексті немає, його додано з перекладу преп. Паїсія.

515

У грецькому тексті стоїть слово “марним”; преп. Паїсій, мабуть, мав читання “нерозумеваема”, “таким, що не має сенсу”, що ми і прийняли тут.

516

У грец. тексті стоїть “нехай творить ділання, узгоджене з розумом”.

Але преп. Паїсій, мабуть, мав читання “послідовно нехай творить діяння думки”, що ми і прийняли тут.

Слово 60. Про різні способи брані, яку диявол веде з тими, хто йде шляхом тісним

У супротивника нашого диявола є давній звичай з тими, хто вступає в подвиг цей, хитро урізноманітнювати боротьбу свою – відповідно до способу озброєння їхнього517, і, зважаючи на намір особи, змінює він спосіб свого ратоборства. Які ліниві свавіллям і немічні помислами, на тих звертає особливу увагу й від самого початку сильно нападає на них, так що підносить проти них тверді й сильні спокуси, щоб на початку шляху примусити їх відчути всі способи лукавства його, щоб від першого подвигу огорнув їхній острах, шлях їхній здався їм жорстоким і нелегким для проходження, і сказали вони так: “Якщо початок шляху такий тяжкий і важкий, то хто може до самого кінця його витримати багато труднощів, що перебувають посеред його, і хто може до самого кінця витримати багато труднощів, що знаходяться посеред нього?” І відтоді не можуть уже вони знову повстати або йти вперед, і навіть бачити щось інше від гнітючої турботи про це. І мало-помалу диявол посилює з ними жорстоку боротьбу свою, щоб звернути їх таким чином у втечу. Краще сказати, Сам Бог попускає дияволу перемагати їх і ні в чому не допомагає їм, тому що з сумнівом і холодністю вступили вони в подвиг Господній. Бо каже Бог: “проклятий усякий, хто робить справу Господню з недбалістю”, і той, хто відмовляє руці “від кров’яного” (Єр. 48:10); і ще: Господь “поблизу тих, хто боїться Його” (Пс. 84:10). Бо без страху й холодності йти проти диявола наказує Бог, кажучи: почніть тільки знищувати його, і кинься на брань із ним, і бийся з ним мужньо, і “накладу страх твій” на всіх ворогів твоїх під небом, – глаголить Господь (Повт. 11:25). Бо якщо не помреш добровільно чуттєвою смертю за благість Божу, то мимоволі помреш духовно – для Бога.

Тому, якщо така твоя доля, без обтяження518 добровільно прийми за Бога тимчасові страждання, щоб увійти в славу Божу. Бо, якщо в подвигу Господньому помреш тілесно, Сам Господь увінчає тебе, і чесним останкам твоїм дарує Бог честь мучеників. Тому, як сказав я вище, ті, які на самому початку були недбайливими і розслабленими і не зважилися віддати себе на смерть, ті відтепер у всіх бранях виявляються слабкими, а не мужніми. Краще ж сказати, Бог попускає, щоб вони були гнані і перемагалися в бранях, тому що не воістину шукали Його, а ніби спокушаючи і знущаючись, намагалися здійснити справу Божу. Тому й сам диявол від самого початку впізнав їх і випробував їх у помислах їхніх, якими вони є, тобто – боязкими й самолюбними, і найбільше жаліють тіло своє. І тому-то ніби бурею жене їх, бо не бачить у них духовної сили, яку звик бачити у святих. Бо, відповідно до заповіту людини прагнути до Бога і наміру прагнути до мети заради Нього, і Бог сприяє, і допомагає, і виявляє їй Своє за неї промисел. А диявол не може наближатися до людини або наводити на неї спокуси, якщо людина не обуриться і Бог не попустить на неї (спокус). Або якщо хто допустить себе до сороміцьких помислів зарозумілістю і зверхністю, або помислом сумніву і двоєдушності, то диявол випрошує таких собі на спокусу.

Новоначальних же, простих і недосвідчених, не просить він у Бога, подібно до святих і великих, для спокуси їх. Бо знає, що Бог не попустить таким впасти в руки його (бо Богу відомо, що немає в них достатніх сил проти диявольських спокус), хіба що буде в них одна зі сказаних причин, і тоді сила Промислу Божого віддаляється від них. Це є перший спосіб диявольських браней.

Про другий спосіб диявольських браней

А які, як бачить диявол, мужні, сильні, ні в що не ставлять смерть, виходять на справу з великими ревнощами, віддають себе на всяку спокусу і на смерть, нехтують мирським життям, тілом та всіма спокусами, назустріч їм не раптом виходить диявол і, здебільшого, не показує себе їм, ховається, поступається їм місцем, не зустрічається з ними за першого їхнього пориву, не вступається з ними в боротьбу. Бо знає, що всякий початок брані буває гарячий; і відомо йому, що подвижник має велику ревність, а ревні воїни не легко перемагаються. Робить же це диявол, не їх самих боячись, але боїться він Божественної сили, що оточує їх, його страхітливої Божественної сили. Тому, поки бачить їх такими, не наважується навіть доторкнутися до них – доти, доки не побачить, що охолодилися вони в ревнощах своїх, а ту зброю, яку приготували собі в думках своїх, склали з себе зміною Божественних слів і пам’ятей, що сприяють і допомагають їм; під час же лінощів їхніх звертає на них увагу, коли ухиляться вони дещо від перших помислів своїх і самі від себе почнуть винаходити те, що слугує для здолання їх, яке витікає з пестощів їхніх, витікаючими з них же, ласощами519, мудрування їхнього, і самі від себе душам своїм виганяють рів загибелі від лінощів, які виникають через ширяння помислів, від яких у них, тобто в думках і пам’яті їхніх, є поміркування, і від яких у них, тобто в думках і пам’яті їхніх, є поспіхи, які вони отримують. тобто в думках і в серцях їхніх, запанувала холодність. І диявол, коли утримується від нападу на них, робить це мимоволі: не тому, що щадить їх або соромиться їх, бо ні в що не ставить їх.

Навпаки, міркую, що якась сила оточує тих, які з полум’яними ревнощами прагнуть до Бога, з дитячими почуттями виходять на подвиг, без вагань зрікаються світу, сподіваються на Бога, вірять у Нього і не знають, з ким ведуть боротьбу. Тому Бог відбиває від них лютість диявольського лукавства, щоб не наближалися до них, і ворог приборкується, бачачи Хранителя, який завжди їх охороняє. Бо якщо не відкинуть від себе причин допомоги, тобто молитов, трудів і смиренномудрия, то Заступник і Помічник цей ніколи не віддаляється від них.

Дивись і запиши це в серці своєму, тому що сластолюбство і любов до спокою бувають причиною попущення. А якщо хто перебуває в неослабному утриманні від цього, то ніколи не залишає його Боже сприяння, і ворогові не дозволяється битися з ним. Якщо ж і буває коли попущено битися з ним для напоумлення його, то супроводжує і підтримує його свята сила, і не боїться він демонських спокус, бо помисел його буває зухвалий і нехтує спокусами заради цієї сили. Бо сама Божественна сила ця навчає людей, як інший вчить плавати якусь малу дитину; і коли та почне тонути, виносить її з води, бо дитина плаває над руками того, хто її вчить; і коли почне боятися, щоб не потонути, той, хто носить її на руках, волає, заохочуючи її: “Не бійся, я ношу тебе”. І як мати вчить малого сина свого ходити, віддаляється від нього і кличе його до себе, а коли він, ідучи до матері своєї, почне тремтіти і, через слабкість і младость ніг і членів, падати, матір його прибігає і носить його в обіймах своїх; так і благодать Божа носить і вчить людей, які чисто й у простоті віддали себе в руки Творця свого, усім серцем зреклися світу й ідуть слідом за Господом.

А ти, людина, що йде слідом за Богом, у всякий час подвигу свого пам’ятай завжди початок, і перші ревнощі на початку шляху, і ті полум’яніння помисли, з якими вийшов ти в перший раз з дому свого і вступив у боротьбу. Так випробовуй себе щодня, щоб гарячність душі твоєї не охолола в ревнощах, які запалали в тобі на початку, і щоб не позбутися тобі одного зі знарядь, в які одягнений ти був на початку твого подвигу. І безперестанку підноси голос свій серед військового стану, підбадьорюй і заохочуй до мужності чад дісної країни, тобто помисли свої, а іншим, тобто стороні супротивника, показуй, що ти тверезий. І тому, якщо спочатку побачиш, як залякує тебе устремління спокусника, не слабшай: воно, можливо, буде тобі корисне, тому що Той, хто Спасає тебе, нікому не дозволяє задарма520 наблизитися до тебе, якщо не влаштовує в цьому чого-небудь для користі твоєї.

Але не показуй недбальства521 спочатку, щоб, показавши недбальство тут, не впасти тобі, коли йдеш уперед, і не виявитися вже нездатним чинити опір скорботам, які на тебе накидаються, розумію ж скорботи через голод, неміч, страшні мрії та інше. Не перекручуй наміри522 Подвигоположника твого, тому що дасть Він тобі допомогу проти супротивника, щоб ворог не знайшов тебе, яким очікує. Але призивай невпинно Бога, плач перед благодаттю Його, журись і трудися, поки не пошле тобі помічника. Бо, якщо одного разу побачиш біля себе Того, Хто спасає тебе, не будеш уже переможений ворогом твоїм, який чинить опір тобі. Ось до цього місця описані два способи диявольської боротьби.

Про третій спосіб ворожої брані з сильними й мужніми

Тому коли диявол після всього цього повстане на кого-небудь, то вже не має він сил до боротьби з ним, краще ж сказати – до боротьби з тим, хто зміцнює його і допомагає йому; людина сприянням цим підноситься над ворогом, запозичує у того, хто сприяє523 , силу й терпіння, так що грубе й речове тіло перемагає безтілесне й духовне. Коли ж побачить ворог усю цю силу, яку людина прийняла від Бога, побачить, що зовнішні почуття в людини не перемагаються видимими речами й чутними голосами, і помисли не розслабляються від пестощів та зваблень її, тоді тому ошуканник цей бажає відшукати якийсь спосіб віддалити від людини Ангела, що їй допомагає; краще ж сказати, обманщик цей бажає засліпити розум людини, якій надають допомогу, щоб вона виявилася безпорадною, і порушити в ній помисли гордині, щоб подумала вона в собі, ніби вся міцність її залежить від її власної сили, і сама вона набула собі цього багатства, своєю силою зберегла себе від супротивника й убивці. І іноді міркує він, що переміг ворога випадково; а іноді – що переміг через безсилля ворога (замовчую про інші образи і помисли хули, при одному тільки спогаді про які душа впадає в страх); іноді ж ворог, під виглядом одкровень від Бога, наводить на середовище оману свою, і в сновидіннях показує що-небудь людині, і також під час її неспання перетворюється на світлого Ангела, і робить все, щоб отримати можливість мало-помалу переконати людину – хоча б трохи бути в однодумності з нею, щоб людина віддана була в руки її. Якщо ж розсудлива людина твердо утримає помисли свої, краще ж сказати, утримає пам’ять про того, хто сприяє їй, і око серця свого спрямує до неба, щоб не бачити тих, хто нашіптує їй це, то ворог знову намагається винаходити інші способи.

Про четверту протидію ворожій брані

Отже, у нього залишилося це одне524, тому що природа має з цим спорідненість; і тому цим525 переважно сподівається він заподіяти загибель людині. У чому полягає ця хитрість? У наступному: нападати на людину за допомогою природних її потреб. Розум подвижника засліплюється часто баченням і наближенням до нього речей чуттєвих і без зусиль перемагає в боротьбі, коли зближується з ними, набагато ж більше – коли вони бувають перед очима у людини. Бо зі знанням справи і з досвідченістю користується цим способом лютий диявол, тобто пізнав він це досвідчено на багатьох міцних і сильних подвижниках, які впали від цього, і робить це хитро. Хоча не може він змусити людину вчинити526 на ділі, через твердість мовчання її і через віддаленість житла її від приводів і причин до гріха, проте ж посилюється порушити розум подвижників до мрійливості та намагається утворити в них хибні мрії під виглядом істини; щоб прийшли до пожадливого мрійливого, виробляє в них лоскотання й спонукання зупинятися думкою на ганебних помислах, погоджуватися на них, перетворюватися на в них винних, тож через це відступає від них помічник їхній. Бо ворог знає, що перемога людини, і поразка її, і скарб, і захист її, і все в подвижника полягає в помислі її і відбувається в коротку мить, аби тільки помислу зрушити з місця, і з цієї висоти зійти на землю, і волевиявленням на одну мить показати свою згоду, як і трапилося це з багатьма святими, коли вони мрійливо уявляли красу жіночу. Якщо наближалися вони до спокою(миру) за часом на відстань денного шляху, то ворог нерідко вдавався до того, що дійсно приводив до них жінок. А оскільки тих, хто перебуває далеко від світу, не може вловити в цю сітку, то в мріях показує їм жіночу красу, показуючи їм її то в ошатному вбранні та в спокусливому вигляді, то непристойно – в образі голої жінки. Цим і подібним до цього одних переміг ворог насправді, а інші, через безтурботність помислів своїх, зганьблені були мріями і через те прийшли в глибину розпачу, ухилилися у світ, і душі їхні втратили небесну надію.

Інші ж були міцнішими за них і, просвічені благодаттю, перемогли ворога і мрії його, знехтували тілесними насолодами і виявилися майстерними в любові Божій. Часто також ворог робив, що бачили вони мрійливо золото, дорогоцінні речі й золоті скарби, а інколи насправді показував їм це в тій надії, що, може бути, й встигне такими різноманітними мріями зупинити будь-кого з них у течії її та заскочити однією з сіток і мреж своїх.

Але Ти, Господи, що ведеш неміч нашу, не введи нас у такі спокуси, з яких навіть сильніші й вправніші ледь виходять переможцями після такої боротьби! І все це попускається спокуснику дияволу, щоб вести зі святими брань спокусами, щоб такими спокусами досліджувалася любов Божа в них; чи справді, віддаляючись від цих речей, у самітництві, поневірянні та злиднях своїх, вони боголюбні й перебувають у любові Божій, і істинно люблять Бога; і коли наближаються до цих речей, то намагаються з любові до Бога нехтувати ними і принижувати їх; спокушувані ними, не поступаються їм над собою перемоги. І в такий спосіб спокушаються, щоб через це стати не тільки відомими Богові, а й самому дияволу, бо бажано йому багатьом спокусити й пізнати всіх, якщо можна, і випросити собі в Бога для спокуси, як випросив праведного Іова. І коли буває мале потурання Боже, спокусник диявол нестримно наближається; але в міру сили тих, кого він спокушає, а не за бажанням своїм приражається до них беззаконний диявол. І через це випробовують істинних і твердих у любові Божій: чи нехтують вони всім цим, і чи ставиться це в очах їхніх ні в що порівняно з любов’ю Божою, чи завжди упокорюються вони, віддають славу Тому, хто допомагає їм у всьому й Винуватцю їхньої перемоги, і Йому в руки віддають себе під час подвигу, кажучи Богові: “Ти сильний, Господи, це подвиг Твій; Твій це подвиг, Ти боришся й перемагай у ньому за нас”. Тоді спокушаються вони, як золото в горнилі.

Так само і помилкові боголюбці пізнаються і пізнаються в таких спокусах, і вони, давши місце ворогові своєму і ставши винними, відпадають від Бога, як сміття, через безтурботність розуму свого або через гордість свою, тому що не спромоглися прийняти силу, яка діяла у святих. Сила, що сприяє ж нам, не долається. Бо Господь Всемогутній і міцніший за всіх, і в усякий час буває переможцем у смертному тілі, коли йде разом із подвижниками на брань. Якщо ж бувають вони переможені, то явно, що перемагаються без Нього. І це суть ті, які, за своїм свавіллям, нерозсудливістю своєю оголили себе від Бога, бо не сподобилися сили, яка допомагає переможцям, і навіть відчувають себе позбавленими тієї звичайної, власної своєї сили, яку мали під час сильних своїх браней. Як же відчувають це? Бачать, що падіння їхнє видається приємним і солодким в очах їхніх, і що важко їм витримати жорстокість боротьби з ворогом їхнім, яку колись із завзяттям рішуче переборювали прагненням природного руху, що супроводжувалося на той час палкістю і швидкістю. І цього не знаходять вони тепер у душі своїй.

І ті, які недбайливі й слабкі на початку подвигу, не тільки від цих і подібних борінь, а й від шуму деревного листя бояться й сум’ятяться, і малим лихом, голодом у разі нестачі, й невеликою неміччю переборюються, відрікаються від подвигу й повертаються назад. Справжні ж і доброзичливі подвижники не насичуються злаками й овочами і, навіть харчуючись корінням сухих бувальщин, не погоджуються щось скуштувати перш ніж настає призначена година, але в тілесній знемозі та нестачі лежать на голій землі; очі їхні ледь дивляться від надмірного виснаження тіла, і, якщо від потреби цієї близькі бувають до того, щоб розлучитися з тілом, не поступаються над собою перемогою527 і не залишають міцного волевиявлення, бо хочуть і прагнуть краще змусити себе з любові до Бога, і вважають за краще трудитися заради чеснот, аніж мати тимчасове життя й у ньому всякий спочинок. І коли знаходять на них спокуси, веселяться більше, тому що вдосконалюються ними. Навіть серед тяжких трудів, що трапляються з ними, не вагаються в любові Христовій, але до відходу з життя цього полум’яно бажають з мужністю витримувати труднощі та не відступають, бо через це вдосконалюються. Богу ж нашому нехай буде слава на віки віків! Амінь.

* * *

517

У грец. тексті: “озброєння свого” (тобто диявола). Преп. Паїсій, мабуть, мав читання “озброєнь їхніх”, що нами і прийнято тут.

518

Без малодушності.

519

Спокусами.

520

Без причини, марно.

521

У подвигах.

522

Тут надається перевага читанню, узгодженому з давнім слов. перекладом.

523

Тобто в Ангела Хранителя.

524

Останній спосіб спокуси.

525

Останній спосіб спокуси.

526

Тобто вчинити гріх.

527

Ворогу.

Слово 61. Про те, що корисно людині для наближення її в серці своєму до Бога, яка істинна причина потаємно наближає до неї допомогу і яка знову причина приводить людину до смирення

Блаженна людина, яка пізнає неміч свою, тому що знання це робиться для неї підставою, коренем і початком усякого доброго вдосконалення. Як скоро пізнає хто і справді відчує неміч свою, тоді піднімає душу свою з розслаблення, що затьмарює це знання, і багатіє обережністю. Але ніхто не може відчути неміч свою, якщо не буде попущено на нього хоча б малої спокуси тим, що стомлює або тіло, або душу. Тоді, порівнявши свою неміч із Божою допомогою, негайно пізнає її528 велич. І також, коли розгляне безліч вжитих ним заходів, обережність, стриманість, покрив і огорожу душі своєї, у чому сподівався він знайти для неї впевненість, і не знаходить – навіть і серце його, від страху й тремтіння, не має тиші, то нехай зрозуміє й пізнає тоді, що цей страх серця його виявляє й показує неодмінну потребу для нього іншого якогось помічника. Бо серце страхом, що вражає його і бореться всередині його529, свідчить і дає знати про нестачу чогось, а цим доводиться, що не може воно жити зі сподіванням, тому що, як сказано, спасає Божа допомога. Але хто пізнав, що має потребу в Божій допомозі, той звершує багато молитов. І якою мірою примножує їх, такою смиряється серце. Бо кожен, хто молиться і просить, не може не змиритися. “Серце ж скрушене і смиренне Бог не принизить” (Пс. 50:19). Тому серце, поки не змириться, не може перестати від ширяння; смирення ж збирає його воєдино.

А як тільки людина смириться, негайно оточує її милість. І тоді серце відчуває Божественну допомогу, тому що знаходить якусь силу надії, що збуджується в ньому. Коли ж людина відчує, що Божественна допомога допомагає їй, тоді серце її зараз же сповнюється віри. Із цього розуміє вона, що молитва є притулком допомоги, джерелом порятунку, скарбом надії, пристанью, що рятує від тривоги, світ тим, хто перебуває в темряві, опорою для немічних, покровом під час спокус, допомогою у вирішальну хвилину хвороби, щитом порятунку у боротьбі, стрілою, що витончено діє на ворогів, і просто сказати: відкривається, що вся множина цих благ має доступ через молитву, і тому віднині насолоджується вже вона молитвою віри. Серце його веселиться від надії і ніяк не залишається в колишньому засліпленні і при простому мовленні вуст. Але коли зрозуміє це таким чином, тоді придбає в душі молитву, подібну до скарбу, і від великих веселощів вид молитви своєї змінить на подячні гласи. І ось слово, вимовлене Тим, Хто кожній речі визначив власний її образ: “Молитва є радість, що підносить подяку”. Зрозумів же Він цю молитву, що здійснюється у віданні Бога, тобто що посилається від Бога; тому що не з працею і втомою молиться тоді людина, якою є всяка інша молитва, якою молиться людина до відчуття цієї благодаті; але з сердечною радістю і здивуванням безперестанку випромінює подячні рухи під час незліченних уклінень – і від безлічі збуджень до відання, від подиву й здивування перед Божою благодаттю раптово піднімає голос свій, співаючи та прославляючи Бога, возносить подяку Йому та в крайньому подиві приводить у рух язик свій.

Хто досягнув сюди справді, а не мрійливо, самою справою поклав у собі багато ознак і після тривалого самовипробування впізнав багато особливостей, той знає, що кажу, бо не суперечить це530. І відтепер нехай перестане думати про марнославство, нехай перебуває невідступно перед Богом у безперестанній молитві, з острахом і страхом, щоб не позбутися великої Божої допомоги. Усі ці блага народжуються в людині від пізнання власної немочі. Бо за великим бажанням допомоги Божої наближається вона до Бога, перебуваючи в молитві. І якою мірою наближається вона до Бога наміром своїм, такою і Бог наближається до неї обдаруваннями Своїми і не забирає в неї благодаті за велике її смиренність, бо вона, як вдова перед суддею, невідступно волає захистити від суперника. Тому ж щедролюбний Бог утримує від нього дари благодаті, щоб слугувало це для людини причиною наближатися до Бога, і щоб заради потреби своєї людина невідлучно перебувала перед Тим, хто витікає те, що слугує на користь. І деякі прохання його Бог виконує дуже скоро, саме ті, без яких ніхто не може спастися, а інші зволікає виконати. І в інших обставинах відбиває від нього і розсіює палючу силу ворог531, а в інших попускає впадати в спокусу, щоб це випробування, як уже сказав я, слугувало для нього причиною наблизитися до Бога, і щоб навчився він і мав досвідченість у спокусах. І ось слово Писання: Господь залишив багато народів, не винищив їх, і не віддав до рук Ісуса, сина Навина, щоб наставити ними синів Ізраїлевих, і щоб покоління синів Ізраїлевих послухали їхніх уроків, і навчилися брані (див. Суд. 3:1-2). Бо у праведника, який не пізнав своєї немочі, справи його наче на вістрі бритви, і зовсім недалекий він від падіння і від згубного лева, розумію ж демона гордині. І ще, хто не знає своєї немочі, тому бракує смирення; а кому бракує його, той не досяг досконалості; і той, хто не досягнув її, завжди буває в страху, бо град його не укріплений на стовпах залізних і на порогах мідних, тобто на смиренні. Смирення ж не інакше може хто набути, як тими способами, якими зазвичай набувається серце скрушене і принижені про себе думки. Тому-то і ворог нерідко відшукує собі слід причини, щоб спокусити людину. Бо без смирення не може бути звершена справа людини, і до рукописання свободи її не докладена ще печатка Духа, краще ж сказати – дотепер вона раб, і справа її не перевершила страху; бо нікому не виправити справи своєї без смирення і не порозумнішати без спокус; а без порозумнішання ніхто не досягає смирення.

Тому-то Господь залишає святим причини до смирення і до розтрощення серця в посильній молитві, щоб ті, хто люблять Його, наближалися до Нього за допомогою смирення. І нерідко залякує їх пристрастями їхнього єства і намірами сороміцьких і нечистих думок, а часто – докорами, образами і заушеннями від людей; іноді ж – хворобами і недугами тілесними; і іншим часом – злиднями і убогістю необхідного необхідного, то – болісністю сильного страху, залишенням, явною браниною диявола, чим зазвичай залякує їх, то – різними страшними подіями. І все це буває для того, щоб мати їм причини до смирення і щоб не впасти їм у присипляння недбальства, або через ті недуги, в яких перебуває подвижник, або заради майбутнього страху. Тому спокуси за необхідності корисні людям. Але кажу це не в тому сенсі, нібито людині слід добровільно розслаблятися сороміцькими помислами, щоб пам’ять про них слугувала для неї приводом для смирення, і нібито вона повинна намагатися впадати в інші спокуси; але – в тому сенсі, що слід їй у доброчинстві щоразу тверезо дивитися на речі, дотримуватися душі своєї та міркувати, що вона – істота, і тому легко зазнає змін. Бо всяка тварюка на захист собі вимагає Божої сили, і всякий, хто вимагає захисту від іншого, виявляє тим природну неміч. А хто пізнав неміч свою, тому за потребою потрібно змиритися, щоб потрібне для себе отримати від Того, Хто може дати це. І якби від початку знав і бачив він неміч свою, то не розгнівався б. І якби не занепокоївся, то і не впав би в сон і для пробудження свого не був би відданий в руки тих, хто ображає його.

Отже, тому, хто прямує шляхом Божим, належить дякувати Богові за все, що трапляється з ним, докоряти ж і обсипати докорами душу свою і знати, що попущено це Промислителем не інакше, як через власне його якесь недбальство, для того, щоб прокинувся розум його або тому, що він загордився. І тому нехай не бентежиться він, нехай не полишає подвигу, і нехай не перестане докоряти собі, щоб не спіткало його суцільне зло, бо немає неправди в Бога, що виливає правду. Нехай не буде цього! Йому слава навіки! Амінь.

* * *

528

Допомоги Божої.

529

Серця.

530

Тобто не противно істині.

531

Тяжкість брані ворожої.

Слово 62. Про слова Божественного Писання, що спонукають до покаяння, і про те, що виречені вони через людську неміч, щоб люди не загинули, відпавши від Бога живого, і що не слід розуміти їх як привід до того, щоб грішити

Ту мужність у покаянні, яку отці справами своїми показали532 і в божественних своїх писаннях поклали533, і ту силу її, яка зображена в Писаннях апостолів і пророків, не повинні ми розуміти як привід для гріха та руйнування непорушних постанов Господніх, які від давніх часів вустами всіх святих, у всіх писаннях і законоположеннях визначено силою Божою для винищення гріха. Бо для того, щоб здобути нам надію в покаянні, придумали вони видалити з нашого почуття страх відчаю, щоб усяка людина поспішала прийти в покаяння і не грішила не острахом. Бо Бог усіма заходами у всіх Писаннях вселяв страх і показував, що гріх ненависний Йому. Бо як загинув у потопі сучасний Ною рід? Чи не за хтивість, коли люди з шаленством забажали краси дочок Каїнових? Не було ж у той час сріблолюбства, ідолослужіння, чаклунства534 і воєн. За що і содомські міста спалені вогнем? Чи не за те, що члени свої віддали пожадливості й нечистоті, які з волі їхньої володіли всіма ними535 у всіх кепських і нерозважливих діяннях? Чи не за розпусту однієї людини в одну мить зазнали смерті двадцять п’ять тисяч синів первістка Божого, Ізраїлю? За що відкинутий Богом цей велетень Самсон, якого в утробі матері відокремили й освятили Богові, про якого, як про Іоанна, сина Захаріїна, до народження благовістив Ангел і який сподобився великої сили і великих чудес? Чи не за те, що святі члени свої осквернив співжиттям із блудницею? За це-то віддалився від нього Бог і віддав його ворогам його. А Давид, чоловік по серцю Божому, який за чесноти свої сподобився того, щоб від насіння свого породити Обітницю отців і щоб засяяв від нього Христос на порятунок всього всесвіту, не покараний чи не покараний за перелюбство з однією дружиною, коли очима своїми побачив красу її і прийняв стрілу в душу свою?

За це Бог поставив на нього брань у домі його, і вигнав його, що вийшов з утроб його, хоча Давид з багатьма сльозами приносив покаяння, так що і постіль свою омочив сльозами, і Бог прорік йому через пророка: “Господь забрав твій гріх” (2Сам. 12:13).

Маю намір згадати і про деяких перед ним. За що гнів Божий і смерть прийшли на дім священика Ілія, праведного старця, який сорок років сяяв священством? Чи не за беззаконня чи дітей його, Офні та Фінеєса? Бо не згрішив сам він, і вони грішили не з його на те волі; але бо не було в нього ревнощів покарати їх за злочин перед Господом, і батько любив їх більше, ніж повеління Господні. Отже, щоб не подумав хтось, що Господь на тих одних, котрі всі дні життя свого прожили в беззаконнях, виявляє гнів Свій за цей нерозважливий гріх, Він показує ревнощі Свої на близьких до Нього, на священиках, на суддях, князях, на людях, освячених Йому, котрим ввірив чудотворення. Цим дає знати, що Бог ніколи не залишає поза увагою, як скоро з’являються ті, хто порушив Його закони, як написано в Єзекіїля: “Сказав чоловікові, котрому заповідав Я винищити Єрусалим невидимим мечем: Почни з тих, хто стоїть біля вівтаря Мого, не оминеш старого і юнака” (див. Єз. 9:6). А цим показує, що близькі й люб’язні Йому ті, які в страху й благоговінні ходять перед Ним і виконують волю Його, і що угодними перед Богом є доблесні справи й чиста совість. А тих, хто принижує Господні шляхи, і Він принижує, і відкидає їх від лиця Свого, і відбирає в них благодать Свою. Бо за що вийшов раптово вирок на Валтасара і як би рукою вразив його? Чи не за те, що зазіхнув на недоторканні приношення536 Йому, які викрав у Єрусалимі, і пив із них сам і наложниці його? Так і ті, котрі присвятили члени свої Богові й знову наважуються вживати їх на справи мирські, гинуть від невидимого удару.

Тому не будемо, в надії на покаяння, з відважністю, що подається нам Божественними Писаннями, нехтувати словами і погрозами Божими, і прогнівляти Бога недолугістю діянь своїх, і опоганювати члени, які одного разу назавжди освятили ми на служіння Богові. Бо ось і ми освячені Йому, як Ілля та Єлисей, як сини пророчі та інші святі й незаймані, що звершували великі чудеса та віч-на-віч розмовляли з Богом, та й усі, хто був після них, як-то: Іоанн незайманий, святий Петро та інший лик благовісників і проповідників Нового Заповіту, які присвятили себе Господу, і прийняли від Нього таємниці, одні з вуст Його, інші через одкровення, і стали посередниками Бога і людей і проповідниками Царства у всесвіті.

* * *

532

Слів: “справами своїми показали” немає в грецькому тексті; вони взяті з перекладу преп. Паїсія.

533

Тобто виклали.

534

Слова: “ідолослужіння”, “волхвування” доповнені з давнього слов’янського перекладу.

535

Членами.

536

Священні посудини.

Слово 63. Про те, чим охороняється доброта чернечого житія, і про чин славослів’я Божого

Ченцеві в усій своїй зовнішності й у всіх справах своїх повинно бути повчальним взірцем для кожного, хто його бачить, щоб через багато його чеснот, що сяють, подібно до променів, і вороги істини, дивлячись на нього, навіть неохоче визнавали, що християни мають тверду й непохитну надію на порятунок, і звідусіль стікалися до нього, як до дійсного притулку, і щоб через це ріг Церкви піднісся на ворогів її, і багато хто спонукався б до змагання чернечої чесноти та залишив світ, а чернець став би в усьому достойним за доброту житія його; тому що чернече житіє – похвала Церкві Христовій.

Тому ченцеві повинно в усіх відношеннях мати прекрасні риси, тобто зневагу до видимого, сувору нестяжательність, цілковиту зневагу до плоті, високий піст, перебування в мовчанні, благочестя почуттів, охорону зору, відсікання всякої суперечки про будь-що у цьому віці, стислість у словах, чистоту від злопам’ятства, за розважливості – простоту, за розсудливості, проникливості та швидкості розуму – незлобство та простосердечність. Йому треба знати, що теперішнє життя суєтне і порожнє і що близьке життя істинне і духовне; треба не бути знаним або засуджуваним від людей, не пов’язувати себе дружбою або єднанням з будь-якою людиною; місце проживання мати мовчазне; тікати завжди від людей, із неослабним терпінням перебувати в молитвах і читаннях; не любити почестей і не радіти дарункам; не прив’язуватися до життя цього; мужньо переносити спокуси; бути вільним від мирських бажань, від розвідування і пам’ятань про мирські справи; піклуватися і міркувати завжди про одну істинну країну; мати обличчя скорботне і зморщене, день і ніч безперестанку проливати сльози; а найперше за все це берегти цнотливість свою, бути чистим від обжерливості, від малих і великих недоліків. Ось, коротко кажучи, чесноти ченця, що свідчать йому про досконале омертвіння його для світу і про наближення до Бога.

Тому в усякий час повинно нам піклуватися про ці чесноти і здобувати їх. Якщо ж хто скаже: “Яка потреба перераховувати їх, а не сказати про них загалом і коротко?” – то відповім: “Це необхідно, щоб, коли той, хто піклується про життя своє, шукав у душі своїй якоїсь зі сказаних чеснот і знайшов себе убогим у чомусь із переліченого, пізнав він із цього нікчемність свою в усякій чесноті, і перерахування це слугувало б йому у вигляді нагадування. Але коли придбає в собі все тут перераховане, тоді дано йому буде знання і про інше, не згадане мною. І буде він для святих людей винуватцем славослів’я Богові. І тут ще, до відходу свого з життя, приготує душі своїй місце відради. Богу ж нашому нехай буде слава навіки! Амінь.

Слово 64. Про зміну і мінливість, яка буває в тих, хто йде встановленим від Бога шляхом безмовності

Хто зважився в розумі своєму жити в безмовності, той нехай чинно править собою і залишок днів своїх проводить у діянні безмовності за чином оного. Коли трапиться, що душа твоя внутрішньо бентежиться темрявою (а це зазвичай у визначеному Божою благодаттю чині безмовності), і подібно до того, як сонячні промені закриваються від землі імлою хмар, душа на якийсь час втрачає духовну розраду і світло благодаті, через хмару пристрастей, що затьмарює душу, і зменшується в тобі дещо радіснотворна сила, і розум затьмарюється незвичайною імлою, – ти не бентежся думкою і не подавай руки душевному невіданню, але терпи, читай книжки вчителів, примушуй себе до молитви і чекай на допомогу. Вона прийде скоро, без твого відома. Бо, як обличчя землі відкривається сонячними променями від повітряної темряви, що охоплює землю, так молитва може винищувати й розсіювати в душі хмари пристрастей і опромінювати розум світлом веселощів та втіхи, яке зазвичай породжує вона за допомогою наших думок, особливо коли запозичує собі поживу з Божественних Писань і має неспання, яке осяює розум. Повсякчасне занурення в писання святих (учителів) наповнює душу незбагненним подивом і Божественними веселощами. Богу ж нашому нехай буде слава навіки!

Слово 65. Про тих, хто мовчить: коли починають вони розуміти, до чого простяглися ділами своїми в безмежному морі, тобто в мовчазному житті, і коли можуть дещо сподіватися, що їхня праця почала приносити плоди

Скажу тобі дещо, і не сумнівайся в цьому; не не нехтуй і іншими словами моїми, як чимось маловажливим; бо ті, хто віддав мені це, – люди правдиві, і я, як у цьому слові, так і у всіх словах моїх, кажу тобі істину. Якщо повісиш себе за віжды очей своїх, то, поки не досягнеш через це сліз, не думай, що досягнув уже чогось у проходженні життя свого. Бо донині світові служить потаємне твоє, тобто ведеш мирське життя, і Боже діло робиш зовнішньою людиною, а внутрішня людина ще безплідна; бо плід її починається сльозами. Коли досягнеш області сліз, тоді знай, що розум твій вийшов із в’язниці світу цього, поставив ногу свою на стежку нового століття і почав нюхати те дивовижне нове повітря. І тоді починає він537 виділяти сльози, бо наблизилася хвороба народження духовного немовляти, тому що спільна для всіх матір, благодать, поспішає таємничо породити душі Божественний образ для Світла майбутнього віку. А коли настане час народження, тоді розум починає збуджуватися чимось тамтешнім538, подібно до подиху, який немовля почерпає зсередини членів, у яких зазвичай харчується. І оскільки не терпить того, що для нього ще незвично, то починає раптом спонукати тіло до крику, змішаного з солодкістю меду. І якою мірою харчується внутрішнє немовля, такою ж буває прирощення сліз.

Але цей описаний мною чин сліз не той, який із проміжками539 буває в тих, хто не мовчить; бо й у всякого, хто перебуває у мовчанні з Богом, буває часом ця розрада, то – коли він у думках, то – коли зайнятий словами Писань, то – коли буває в молитовній співбесіді. Але я говорю не про цей чин сліз, а про той, який буває у того, хто плаче безперервно день і ніч.

Але хто в дійсності й точності знайшов істину цих образів, той знайшов її в безмовності. Бо очі його уподібнюються водному джерелу до двох і більше років, а потім приходить він в утихомирювання помислів; після утихомирювання ж помислів, скільки вміщає частково єство, входить у той спокій, про який сказав святий Павло (див. Євр. 4:3); а від цього мирного спокою розум починає споглядати таємниці; бо тоді Дух Святий починає відкривати йому небесне, і вселяється в нього Бог, і воскрешає в ньому плід Духа, і тому, дещо неясно і ніби гадально, людина відчуває в собі ту зміну540 , якої повинно зазнати внутрішнє єство під час оновлення всіляких.

Це на пам’ять собі і кожному, хто читає твір цей, написав я, як осягнув із розуміння Писань, з розказаного правдивими вустами, а дещицю з власного досвіду, щоб послужило це мені на допомогу за молитвами тих, кому буде це на користь; бо вжив я на це чималу працю.

Але послухай ще, що тепер скажу тобі і чого навчився з неправдивих вуст. Коли входиш у царину упокорення помислів, тоді відбирається в тебе безліч сліз, і потім приходять до тебе сльози в міру і в належний час. Це є найточніша істина; коротше сказати, так вірує вся Церква.

* * *

537

Ум.

538

Належним до майбутнього віку.

539

За часом.

540

Духовне.

Слово 66. Про те, що рабу Божому, який зубожів у мирському і пішов шукати Бога, зі страху, що не досяг розуміння істини, не повинно припиняти пошуки і охолоджуватися в палкості, породжуваній любов’ю до Божественного й дослідженням таємниць Божих; про те, як розум опоганюється пристрасними пригадками

Є три чини, якими людина досягає успіху: чин новоначальних, чин середній і чин досконалих. І хто в першому чині, у того, хоча образ думок нахилений до добра, однак рух думки буває в пристрастях. Другий чин є чимось середнім між станом пристрасним і безпристрасністю: і десні, і шуїї помисли порушуються в людині однаково, і, як уже сказано, не перестає вона зовсім випромінювати і світло, і темряву. Якщо ж припинити ненадовго часте читання Божественних Писань і уявлення в розумі Божественних думок, представленням яких запалюється вона до образів істини в міру сил своїх, із зовнішньою охороною, від якої народжуються і внутрішня охорона, і достатня справа, то захоплюється людина в пристрасті. Якщо ж природну гарячковість свою буде живити сказаним вище і не залишить шукання, дослідження і прагнення до цього здалеку, хоча і не бачив цього, але, за вказівкою читання541 Божественних Писань, живить помисли свої і утримує їх від ухилення на країну шуйю, і не прийме в себе під образом істини будь-якого диявольського посіву, а ще більше – з любов’ю берегтиме душу свою і проситиме Бога з терпінням у скрутній молитві, то Бог Сам виконає йому прохання його і відчинить йому двері Свої, особливо за смиренність його; бо одкровення таємниць буває смиренномудрим. А якщо помре в цьому сподіванні, то, хоча б і не побачив зблизька цю землю, проте ж, думаю, спадщина його буде з давніми праведниками, які сподівалися досягти досконалості й не побачили її, за апостольським словом (див. Євр. 11:39); бо вони всі дні свої трудилися й спочивали в сподіванні. Але що ж сказати нам? Якщо не досягає людина того, щоб увійти їй у землю обітниці, яка є образом досконалості, тобто щоб виразно, у міру природних сил, осягнути їй істину, то чи вже за це заборонено буде їй це і перебуватиме вона в останньому чині542, в якого всякий намір схиляється в країну шуюю? Або за те тільки, що не осягнув усієї істини, залишиться в незнатності543 останнього чину, який і не пізнає, і не жадає цього? Чи личить йому піднестися до цього, сказаного мною, середнього шляху? Бо хоч і не побачив його544 інакше, як тільки в дзеркалі, проте ж сподівався здалеку і з цією надією приклався до отців своїх; хоч і не сподобився тут досконалої благодаті, проте ж тим, що завжди долучався до неї, цілковито розумом перебував у ній і все життя своє прагнув її, то міг він відтинати лукаві помисли; і оскільки надіями цими серце його сповнилося від Бога, то він відходить зі світу цього.

Чудово все те, що має смирення. Постійне духовне повчання розуму в любові Божій, кероване розумом Божественних Писань, захищає душу всередині від колишніх лукавих помислів і дотримує розум пам’ятанням майбутніх благ, щоб не розслаблявся він від недбальства свого і замість кращого не займався пам’ятанням про речі мирські, бо від цього поступово остуджує гарячість дивовижних його рухів і він впадає у побажання марнославні й нерозумні. Богу ж нашому нехай буде слава!

* * *

541

Тобто спогадом прочитаного в Писаннях.

542

На найнижчому ступені.

543

У безплідності.

544

Обіцяної землі.

Слово 67. Про види надії на Бога, про те, кому слід сподіватися на Бога і хто сподівається нерозважливо й нерозумно

Буває надія на Бога за сердечної віри; і вона прекрасна, поєднана з розсудливістю та віданням; і буває інша, відмінна від тієї надії, наслідок беззаконня, і вона є неправдива. Людина, яка зовсім не має турботи про речі тлінних, але цілком, вдень і вночі, ввіряє себе Господу, не дбає ні про що мирське, через велике своє дбайливе ставлення до чеснот, увесь свій час використовує для занять Божественним, а тому не піклується про приготування собі харчів та одягу, приготування місця проживання для тіла і все інше, – така людина чудово й розумно сподівається на Господа, тому що Господь приготує для неї все необхідне. І це – справді справжня і наймудріша надія. Та й справедливо такій людині сподіватися на Бога, тому що вона стала рабом Його і дбайливо ставиться до справи Його, не вдається до недбальства, з якої б то не було причини. Такий гідний, щоб на ньому особливим чином показав Бог Свою дбайливість; тому що зберіг він заповідь Божу, яка говорить: “шукайте насамперед Царства Божого і правди Його, і все це прикладується до вас” (Мф. 6:33); і: “Плоті догоджання не творіть у хтивості” (Рим. 13:14). Бо за такого нашого устрою545 світ, як раб якийсь, приготує нам усе, без сумніву підкорятиметься нам, як владикам, не чинитиме спротиву словам нашим і волі нашій. Така людина, щоб не переривати їй безперервного предстояння Богові, не віддається турботам про необхідну потребу тіла і, зі страху Божого, ні про що про інше не дбає, окрім того одного, щоб вільною вона була від усякої такої, малої та великої, турботи, яка має на меті задоволення й ширяння546 розуму, і, проте, дивовижним чином отримує це, не дбаючи й не трудячись про це.

Але людина, у якої серце абсолютно поховане в земному, яка завжди їсть зі змієм пір’я, ніколи не дбає про благоугодне Богові, але стомлена і розслаблена всім тілесним, не робить жодної чесноти, через повсякденні зносини з людьми та розсіювання у насолодах, і надає якісь приводи для цього547 – така людина, справді, через ці лінощі та ледарювання, відпала від доброго. І коли буде обмежена убогістю в чому-небудь або смертю і пригнічена плодами беззаконь своїх, тоді і вона, можливо, скаже: “Покладу надію на Бога, і зробить мене без турботи, і дасть мені послаблення”. До цієї години не згадував ти, божевільний, про Бога, але ображав Його непотребством справ своїх, і ім’я Боже заради тебе, як написано, зневажувалося язичниками (див. Рим. 2:24); а тепер наважуєшся говорити відчиненими устами: “На Нього покладу надію, Він допоможе мені і попіклується про мене!” На ганьбу таких добре сказав Бог через пророка: “Мене день від дня шукають, і не хочуть розуміти шляху Мого, як люди, що правду зробили, і суду Бога свого не залишили, просять… у Мене суду праведного” (Іс. 58:2). До числа таких належить цей безумець, який і думкою своєю не наближався до Бога, а як тільки оточений був скорботами, підносить до Нього руки свої з надією. Такого треба було б багато разів палити на вогні, щоб усіляко напоумити його; тому що не зроблено ним нічого такого, за чим був би він гідний мати надію на Бога. Навпаки, за свої люті діяння і за своє недбальство про належне, гідний він покарання; і Бог, довготерпячи, по милості тільки Своїй терпить його. Тому нехай не спокушає себе такий, нехай не забуває, яким є життя його, і нехай не каже, що сподівається він на Бога, бо буде покараний, бо не має в нього жодної справи віри. Нехай не спрямовує він стопи свої в неробство і нехай не каже: “Вірю, що подасть мені Бог необхідне”, – як той, хто проводить життя у справах Божих, або нехай не занурюється нерозважливо в скарбничку, ніколи не маючи в думці Бога. А то, після відпадіння548, він скаже: “Покладу надію на Бога, Він позбавить мене”. Не спокушайся, божевільний; надії на Бога передує праця для Бога і пролитий у діланні піт. Якщо віруєш у Бога, то добре робиш. Але віра ця вимагає і справ, і надія на Бога є від злостраждання за чесноти. Чи віриш, що Бог промишляє про створіння Свої і всесильний? Нехай супроводжує віру твою належне діяння, і тоді почує тебе Бог. Не намагайся горщиною своєю утримувати вітер, тобто віру без справ. Нерідко інший, не знаючи, йде шляхом, де є лютий звір, або вбивці, або що-небудь подібне, і ось загальний Промисел Божий полягає в тому, що він рятує його від такої шкоди: або, доки не пройде лютий звір, чимось сповільнює хід мандрівника, або зустрічається йому хтось і змушує ухилитися від шляху. І ще, іноді лютий змій лежить на шляху – і невидимий; але Бог, не бажаючи піддати людину такій спокусі, робить, що змій починає раптом шипіти і рушати з місця або повзти попереду подорожнього, і він, побачивши це, остерігається і рятується від змія. Хоч і недостойна ця людина за таємними гріхами, відомими їй самій, проте ж Бог відводить її від лиха, по милості Своїй. І ще, трапляється нерідко, що падають будинок, або стіна, або камінь, з шумом посунувшись з місця свого, а там сидять інші, і Бог людинолюбно велить Ангелу зупинити й утримувати від падіння місце це, поки не встануть ті, хто сидить там, або поки чим-небудь не відведе їх, так що нікого не залишиться на місці, а тільки-но відійдуть вони, негайно попускає впасти. А якщо й трапиться, що когось буде заскочено, робить, що не зазнає він ніякої шкоди. Бо цим хоче показати нескінченну велич сили Своєї.

Усе це й подібне до цього є діло Божого Промислу, який є загальним і на все простягається, праведник же має над собою невідлучний промисел549. Бо іншим людям Бог повелів по розуму розпоряджатися справами своїми і з Божим промислом з’єднувати і своє відання; праведник же не має потреби в цьому віданні для розпорядження справами своїми, бо замість відання цього здобув віру, якою знищує “всяке підношення, що підноситься на розум Божий” (2Кор. 10:5), і нічого з перерахованого вище не злякається, як написано: “Праведний, як лев, сподівається” 550 (Притч. 28:1), на все наважуючись вірою, не тому, що спокушає Господа, а тому, що на Нього дивиться, і наче озброєний, і одягнений силою Святого Духа. І оскільки його постійне піклування – про Бога, то і Бог говорить про нього: “Я з ним у скорботі, виснажу його, і прославлю його; довгістю днів сповню його, і покажу йому спасіння Моє” (Пс. 90:15-16). Розслаблений і ледачий до справи Його не може мати такої надії. Але хто в усьому і завжди перебуває в Бозі, до Нього наближається добротою справ своїх і погляд серця свого безперестанку спрямовує до благодаті Його, той може сказати про себе, що сказав божественний Давид: “зникають очі мої, від чого сподіватися мені на Бога Мого” (Пс. 68:4). Йому личить слава, честь і поклоніння навіки! Амінь.

* * *

545

Душевному.

546

Розсіяність.

547

Знаходить деякі приводи до вибачення.

548

Від добра.

549

Тобто праведник перебуває під особливим Промислом Божим.

550

Сміливий.

Слово 68. Про зречення від світу і про утримання від вільного поводження з людьми

Коли полюбимо втечу від світу й віддалення від справ мирських, тоді ніщо не відокремлює нас стільки від світу, не вмертвляє в нас пристрастей, не збуджує й не оживляє нас для духовного, як плач і серцеве, з міркуванням, хворобливість. Бо обличчя побожного наслідує смиренність. І, навпаки, ніщо не робить нас стільки співучасниками світу, і тих, хто живе у світі, і тих, хто у світі відданий пияцтву та розпусті, і не віддаляє нас стільки від скарбів премудрості та пізнання таємниць Божих, як сміховиська та зухвале ширяння думок. І це є справа блудного демона. Але оскільки досвідом пізнав я любомудрість твою, то благаю тебе любов’ю – охоронятися від нападу ворога, щоб тобі дотепністю промов не остудити в душі своїй палкості любові до Христа, заради тебе скуштувавши жовч на дереві хресному, і щоб ворог, замість солодких роздумів і відваги перед Богом, не став під час неспання твого наповнювати душу твою багатьма мріями і під час сну твого полонити її безглуздими мріями, смороду яких не терплять святі Ангели Божі. І тоді станеш ти для інших причиною падіння, а для себе – гострим ріжком551. Тому примушуй себе наслідувати смирення Христове, щоб скоріше запалав вогонь, Ним у тебе кинутий, яким викорінюються всі рухи світу цього, що вбивають нову людину та опоганюють подвір’я святого і Всемогутнього Господа. Бо насмілююся сказати зі святим Павлом, що ми “храм Божий” (1Кор. 3:16). Тому, як чистий Сам Бог, очистимо храм Його, щоб забажав вселитися в ньому. І як Сам Він святий, освятимо і храм; прикрасимо його всілякими добрими і чесними справами, облагоухаємо його пахощами спокою волі Божої, чистою і сердечною молитвою, яку неможливо набути спілкуванням у частих мирських хвилюваннях. І, таким чином, хмара слави Його приосінить душу, і світло величі Його засяє всередині серця, і сповняться радості й веселощів усі мешканці оселі Божої, а нахабні й безсоромні зникнуть від полум’я Святого Духа. Тому докоряй невпинно самого себе, брате, і кажи: “На жаль, окаянна душа! Наблизився час зречення твого від тіла. Для чого тішишся тим, що сьогодні ж повинна будеш залишити і чого не побачиш навіки? Зверни увагу на колишнє своє життя, поміркуй, що ти зробила, чому так робила, і які справи твої, з ким провела дні життя свого, або хто скористався працею твоїх трудів на землі, кого потішила ратоборством своїм, щоб він вийшов в серединку твою, коли ти підеш зі світу, кого потішила під час течії своєї, щоб упокоїтися тобі в пристані її, для кого бідувала, трудячись, щоб прийти до неї з радістю, кого придбала другом у майбутньому віці, щоб прийняв тебе під час твого виходу, на якому полі працювала за наймом, і хто віддасть тобі платню на заході сонця, коли ти підеш зі світу? ”

Випробуй себе, душе, і роздивись, у якій землі доля твоя і чи минула ти поле, що ділкам плодоприносить горе; зі стогоном і скорботою вигукни і возопи – чим заспокоюється Бог твій, ніж жертви і цілопожертвування. Уста твої нехай виливають хворобливі голоси, якими тішаться святі Ангели; омочи ланіти свої сльозами очей твоїх, щоб спочив у тобі Святий Дух і омив тебе від бруду пороку твого; умилостиви Господа твого слізьми, щоб прийшов до тебе; поклич Марію та Марфу, хай навчать тебе жалісливих гласів. Возопи до Господа:

“Господи Ісусе, Боже наш, що плакав над Лазарем і виливав над ним сльози скорботи і співчуття, прийми сльози прикрості моєї. Стражданням Твоїм зціли пристрасті мої; виразками Твоїми зціли мої виразки; Кров’ю Твоєю очисти мою кров і з тілом моїм розчиняй пахощі Твого животворящого Тіла. Та жовч, якою напоїли Тебе вороги, нехай потішить душу мою від смутку, яким напоїв мене суперник. Тіло Твоє, розпростерте на дереві хресному, до Тебе нехай піднесе розум мій, захоплений демонами на дно. Глава Твоя, схилена на хресті, нехай піднесе мою главу, завушену супостатами. Всесвяті руки Твої, прикуті невірними до хреста, до Тебе нехай піднесуть мене з безодні погибелі, як обіцяли всесвяті уста Твої. Обличчя Твоє, що прийняло на себе завушування і заплівання від проклятих, нехай осяє моє обличчя, осквернене беззаконнями. Душа Твоя, яку, будучи на хресті, віддав Ти Отцю Твоєму, до Тебе нехай веде мене благодаттю Твоєю. Не маю я хворобливого серця, щоб шукати Тебе; не маю я ні покаяння, ні розбиття, якими вводять чад у власну свою спадщину. Немає в мене, Владико, втішних сліз. Затьмарився розум мій справами життєвими і не має сил з хворобливістю звести до Тебе погляд. Охололо серце моє від безлічі спокус і не може зігрітися сльозами любові до Тебе. Але Ти, Господи Ісусе Христе Боже, скарб благ, даруй мені покаяння цілковите і серце невтомне, щоб усією душею вийти мені на шукання Тебе. Бо без Тебе буду я чужий всякого блага. Тому даруй мені, Благий, благодать Твою. Батько, що бездітно і вічно виводить Тебе з надр Своїх, – нехай оновить у мені риси образу Твого. Залишив я Тебе; Ти не залиш мене. Відійшов я від Тебе; Ти прийди шукати мене і введи мене на пасовище Твоє, сопричти мене до овець обраної черідки Твоєї, напоїти мене злаком Божественних таїнств Твоїх разом із тими, в кого чисте серце їхнє – оселя Твоя, і в ньому видно облистання одкровень Твоїх – це розрада й відрада для тих, що трудилися заради Тебе у скорботах та в багатоманітних муках. Цього облистання нехай сподобимося і ми за Твоєю благодаттю і за Твоєю людинолюбством, Спасителю наш, Ісусе Христе, на віки віків! Амінь”.

* * *

551

Тобто причиною муки.

Слово 69. Про те, що безмовникам корисно не мати турбот, і шкідливі входи і виходи

Людина багатотурботлива не може бути лагідною і мовчазною; тому що необхідні причини справ, що обтяжують її, змушують її мимоволі, хоч би й не хотіла, займатися ними552 і проводити в них час, і марнують її тишу та безмовність. Тому ченцеві треба поставити себе перед обличчям Божим і завжди непохитно зводити око своє до Бога, якщо істинно хочемо охоронити розум свій, очистити й припинити малі рухи, що вкрадаються в нього, і навчитися в тиші думок розрізняти те, що входить, і те, що виходить. Численні турботи ченців служать ознакою їхнього розслаблення в готовності до виконання заповідей Христових і виявляють їхнє збідніння в Божественному.

Без звільнення від турбот не шукайте світла в душі своїй, ні тиші й безмовності при розслабленні почуттів своїх. Де є турботи про справи, не примножуй турбот своїх – і не знайдеш ширяння в розумі своєму або в молитві своїй. Без безперестанної молитви не можеш наблизитися до Бога. Після ж праці молитовної покладання на розум нової турботи виробляє марнування думок. Сльози, удари себе по голові під час молитви і падіння ниць з гарячністю – пробуджують у серці гарячність насолоди своєї, і серце з похвальним захопленням здіймається до Бога і волає: “жадає душа моя до Тебе, Бога міцного, живого; коли прийду, і я явлюся обличчю Твоєму, Господи” (Пс. 41:3)? Хто пив вина цього і потім позбувся його, той один знає, в якому жалюгідному стані залишений він і що забрано в нього через розслаблення його.

О, яке зло для тих, хто живе в безмовності, – і споглядання людей, і бесіда з ними! Справді, браття, набагато гірше, ніж для тих, хто не дотримується безмовності. Як сильний лід553, раптово вкривши деревні бруньки, висушує їх і знищує, так побачення з людьми, хоч би ці побачення були вельми короткочасні й допущені, мабуть, із доброю метою, висушують квіти чесноти, які щойно розцвіли від розчинення безмовності, ніжні та рясні, що оточують древо душі, насаджене “біля вод, що виходять” покаяння (Пс. 1:3). І як сильний іній, вкривши собою ледь вирослу із землі зелень, спалює її, так і бесіда з людьми спалює корінь розуму, що почав виробляти від себе злак чеснот. І якщо шкодить зазвичай душі бесіда з людьми в іншому стриманими, а в іншому такими, що мають малі тільки недоліки, то чи не набагато шкідливіші розмова і побачення з людьми неосвіченими і дурними, не кажу вже – з мирянами? Як людина шляхетна і поважна, коли впивається, забуває свою шляхетність, і безчестяться її статки, і висміюванню піддається честь її через чужі помисли, що увійшли в неї від вина, так і цнотливість душі обурюється спогляданням людей і бесідою з ними, забуває спосіб охорони своєї, в думці в людини викреслюються наміри волі її, і викорінюється будь-яка підстава похвальної устрою.

Тому, якщо бесіда і розсіювання себе, що трапляються з тими, хто перебуває в мовчанні, під час польоту думок, або навіть одне наближення до цього, щоб тільки побачити або почути те, що входить брамою зору або слуху, достатні для того, щоб справити в людині холодність і потемніння розуму для Божественного, і якщо коротка година може заподіяти стільки шкоди стриманому ченцю, то що сказати про постійні побачення та довготривале в цьому костеніння? Випаровування, що виходить із утроби, не дає змоги розуму приймати в себе Божественне пізнання, але затьмарює його подібно до туману, який піднімається з вологої землі й затьмарює повітря. Так само і гордість не розуміє, що ходить у темряві і не має поняття про мудрість. Бо як їй і розуміти це, коли перебуває у своєму затьмарення? Тому-то затьмареним помислом своїм і звеличується вона вище за всіх, будучи всіх нікчемнішою і немічнішою і будучи нездатною пізнавати шляхи Господні, Господь же приховує від неї волю Свою, тому що не захотіла вона ходити шляхом смиренних. Богу ж нашому нехай буде слава на віки віків! Амінь.

* * *

552

Справами.

553

При ожеледиці, тобто при швидкому переході від відлиги до морозу. У сирійському тексті: “мороз”.

Слово 70. Про шляхи, що наближають до Бога і відкриваються людині з приємності справ нічного пильнування, і про те, що виконавці його всі дні життя свого харчуються медом

Не думай, людино, щоб у всьому чернечому діланні було якесь заняття важливіше за нічне пильнування. Справді, брате, воно і важливіше, і найнеобхідніше для стриманого. Якщо у подвижника не буде розсіювання і збурювання справами тілесними і піклуванням про минуще, але збереже він себе від світу і пильно охоронятиме себе, то розум його за короткий час здійметься наче на крилах і піднесеться до насолоди Богом554 , скоро прийде до слави Його і через свою легкорухливість та легкість плаватиме у віданні, що перевищує людську думку. Якщо чернець з розсудливістю перебуває в пильнуванні, то не дивись на нього, як на плотоносця. Бо справді це справа ангельського чину. Неможливо, щоб ті, які все життя проводять у цьому занятті, залишені були Богом без великих обдарувань за їхню тверезість, неспання серця і дбайливе спрямування до Нього помислів своїх. Душа, яка трудиться над тим, щоб перебувати в цьому пильнуванні, і благопристойно живе, матиме херувимські очі, щоб безперестанку підносити їй погляд і споглядати небесне видовище.

Я думаю, що тому, хто з розумінням і розсудливістю обрав цю велику і божественну працю і зважився нести на собі тягар цей, неможливо не подвизатися в цій прославленій, обраній ним справі555 і не охороняти себе вдень від заколоту сходів і від турбот про справи, побоюючись інакше втратити чудовий плід і велику насолоду, яку він сподівається отримати від цього. Хто не дбає про це, про того сміливо скажу, що не знає він, для чого трудиться, утримується від сну, мучить себе тривалим віршуванням, обтяженням язика і всенічним стоянням, тоді як розум його не бере участі в псалмоспіві та молитві, а, наче водячись звичкою, трудиться нерозважливо. І якщо це не так, як сказав я, то чому ж позбавлений він можливості, за постійного свого сіяння, над яким трудиться, потиснути найбільші благодіяння і плід? Бо якби замість цих турбот вправлявся він у читанні Божественних Писань, яке зміцнює розум, особливо ж служить зрошенням молитви, допомагає пильнику, з яким воно тісно пов’язане, і подає світло розумінню, то в цьому читанні знайшов би вождя на дорогу праву, знайшов би те, що сіє речовину, що живить молитовне споглядання, і що стримує помисли парінням і не дає їм кружляти і жити суєтному, безустанно посіває душі пам’ять про Бога, що живить молитовне споглядання, і що утримує помисли від ширяння, не дає їм кружляти й жити в суєтному, безперестанку сіє в душі пам’ятання про Бога, вказує шляхи святих, що догодили Богові, і робить так, що розум здобуває тонкість і мудрість, – словом, знайшов би зрілий плід таких ділань.

Для чого ж, людино, так нерозсудливо розпоряджаєшся собою? Вночі звершуєш всенічне стояння і обтяжуєш себе псалмоспівуваннями, піснеслів’ями і моліннями – але чи важким, а не малим здається тобі, за допомогою короткочасної ощадливості під час дня, сподобитися благодаті Божої за злосердя твоє в іншому? Для чого обтяжуєш себе: вночі сієш, а вдень розвіюєш працю свою – і опиняєшся безплідним; марнуєш неспання, тверезість і гарячість, якої набув, – даремно губиш працю свою у бунтівних стосунках із людьми та справах, без жодного ґрунтовного для того приводу? Бо якби в тебе нічній вправі відповідними стали денна праця й палкість сердечної бесіди, і не було б проміжку між тим і тим, то за короткий час міг би ти припасти до пір’їв Ісусових.

Але з цього випливає, що живеш ти нерозважливо і не знаєш, для чого ченцям треба пильнувати. Думаєш, що встановлено це для того тільки, щоб трудитися тобі, а не для чогось іншого, що звідси народжується. Але хто сподобився від благодаті збагнути, в надії на що подвижники опираються сну, роблять примус природі і в неспанні тіла і думок своїх щоночі приносять прохання свої, той знає силу, яка походить від денного охоронування, знає, яку допомогу дає воно розуму в нічній мовчазності, і яку владу над помислами, яку чистоту і піклування556 дарує йому невимушено і без боротьби, і дає йому вільно пізнати благородство слів. А я кажу, що якби тіло через неміч свою ослабло і не могло постити, то розум одним пильнуванням може здобути устрій душі і дати розуміння серцю до пізнання духовної сили, якщо тільки не знищаться у нього від розваги557 денні причини558.

Тому тебе, хто бажає набути тверезого перед Богом розуму і пізнання нового життя, благаю – протягом усього життя твого не бути недбайливим до перебування в пильнуванні. Бо ним відкриються тобі очі – побачити всю славу цього життя і силу шляху правди. А якщо (чого нехай не буде! ) знову з’явиться в тобі помисел слабкості і стане, можливо, гніздитися в тобі, тому що забажає спокусити тебе Помічник твій, який зазвичай попускає тобі – в усьому подібному до цього, в гарячковості чи то, чи то в холодності, змінюватись через будь-яку причину, чи то через неміч тіла, чи через неможливість для тебе переносити працю, яку зазвичай робиш, – тривале псалмоспівання, дбайливу молитву, численні ухили на колінах, які ти звик завжди здійснювати, – то з любов’ю благаю тебе: якщо не стане в тобі цього і не зможеш виконувати цього, то, хоча сидячи, не спати і молися в серці, але не засинай, і всі заходи вживи без сну провести ніч цю, сидячи і думаючи про добре. Не озлобляй серця свого і не затьмарюй його сном, і знову прийдуть до тебе, з благодаті, колишня гарячість, і легкість, і сила, і, піднявшись, будеш догоджати Богові, дякуючи Йому; тому що холодність ця і такий тягар напускається на людину для випробування і спокуси. І якщо збудить вона себе і з палкістю і з малим собі примусом відкине від себе це, то наближається до неї благодать, як було колись, і приходить до неї інша сила, в якій ховаються всілякі блага і всі роди допомоги. І в подиві дивується людина, згадуючи колишню тяжкість і легкість і силу, що знайшла на неї, і уявляючи собі цю різницю, і легкорухливість, і те, як раптово прийняла вона в себе таку зміну. І відтоді примудряється і, якщо знайде на нього подібний тягар, пізнає його за колишнім своїм досвідом. А якщо людина не буде подвизатися в перший час, то не може набути цієї досвідченості. Чи бачиш, наскільки примудряється людина, коли збудить себе дещо і перетерпить під час брані, – якщо тільки не виснажилося тілесне єство? Але це вже не боротьба, а необхідність немочі: бо в цьому випадку немає користі, щоб боролося єство; у всіх же інших випадках добре людині примушувати себе до всього, що корисно для неї.

Отже, повсякчасна мовчанка разом із читанням, помірне вживання їжі та пильнування скоро збуджують думку до подиву, якщо не буде якоїсь причини, що порушує безмовність. Думки, що збуджуються в тих, хто мовчить, самі собою, без навмисного зусилля, роблять так, що обидва ока, що ллються з них сльозами і великою кількістю своїм омивають ланіти, уподібнюються купелі хрещення. Коли тіло твоє буде приборкане стриманістю, пильнуванням і уважністю безмовності559, але відчуєш, що тіло твоє, без природного руху, перебуває в гостроті блудної пристрасті, тоді знай, що спокушений ти помислом гордині. Тому домішай попелу в їжу свою, приліпи до землі черево своє і досліджуй, про що ти думав, збагни зміну єства свого і протиприродні справи свої, і тоді, можливо, помилує тебе Бог, пошле тобі світло, щоб навчитися тобі смирення і не зростало в тобі зло твоє. Тому не перестанемо трудитися і докладати старань, поки не побачимо в собі покаяння, не набудемо смирення і не упокоїться серце наше в Бозі. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

* * *

554

У сирійському тексті: “підніметься до Бога у веселощах своїх”.

555

Тобто пильнуванні над собою.

556

Про чесноти.

557

Тобто внаслідок незбереження себе протягом дня.

558

До влаштування душі.

559

Тобто уважним (старанним) мовчанням.

Слово 71. Про силу і дієвість гріховних зол, чим вони породжуються і чим припиняються

Доки не зненавидить хто причини гріха воістину від серця, не звільняється він від насолоди, виробленої дією гріха. Це є найлютіша боротьба, що противиться людині навіть до крові; у ній спокушається її свобода в єдності любові її до чеснот. Це є та сила, яку називають роздратуванням і ополченням, від нюху яких знемагає душа окаянна, внаслідок неминучого ополчення, що буває на неї. Це є та сила величі гріха, якою ворог зазвичай приводить у збентеження душі цнотливих, і чисті рухи змушує відчувати те, чого ніколи вони зовсім не відчували. Тут, улюблені браття, ми показуємо своє терпіння, подвиг і піклування. Бо це є час незримого подвигу, про який кажуть, що чин чернечий завжди ним перемагає. При зустрічі з цією бранією благочестивий розум скоро приходить у збентеження, якщо не сильно ополчиться.

У ці часи – часи мучеництва – Ти, Господи, джерело всілякої допомоги, сильний підкріпити душі, які з радістю себе сповістили Тобі, Небесному Нареченому, і за чистими, а не підступними спонуканнями, з розумом вступили з Тобою в заповіт святий. Тому даруй їм силу з дерзновенням розорити укріплені стіни й усяке піднесення, що піднімається проти істини, щоб не залишитися їм невстиглими у власному своєму намірі від нестерпного й нестерпного примусу в такий час, коли боротьба йде про кров.

У цій лютій брані не завжди буває перемога цнотливості, бо людина і заради спокуси залишається без допомоги. Але горе немічному, якого спокушають у цій випробовувальній брані, тому що ця браня набула найбільшої сили внаслідок звички560, отриманої нею від тих, які самі себе віддають на поразку поєднання561 зі своїми помислами.

Остерігайтеся, улюблені, неробства, бо в ньому прихована пізнана смерть: бо без нього неможливо впасти в руки тих, хто домагається полонити ченця. В цей день Бог засудить нас не за псалми, не за залишення нами молитви, але за те, що опущенням цього дається вхід бісам. А коли знайдуть вони собі місце, увійдуть і зачинять двері очей наших, тоді болісно й нечисто виконають на нас те, що виконавців562 їхніх піддає Божественному осуду й найжорстокішому покаранню; і стаємо ми підручними їм за опускання цього малозначущого563, але що, як написано наймудрішими, заради Христа робиться вартим піклування. Хто волі своєї не підкоряє Богові, той підкориться супротивникові Його; а тому це564, що видається тобі малим, буде для тебе муром, що обгороджує від тих, хто нас полонить. Здійснення цього565 всередині келії встановлено мудрими, що містять церковний чин, для охорони нашого життя Духом одкровення. Упущення цього566 у немудрих визнається маловажним. Оскільки вони не беруть до уваги шкоди, яка від того походить, то і початок, і середина шляху їхнього – неприборкана свобода, яка є матір’ю пристрастей. Краще намагатися не опускати цього малого567, ніж небажанням обмежувати себе давати місце гріху. Бо недоречній цій свободі кінець – жорстоке рабство.

Доки живі в тебе почуття, то для зустрічі з усім, що трапляється, вважай себе мертвим; бо в усіх членах твоїх не вщухне гріховне запалювання і не зможеш набути собі спасіння. Якщо хто з ченців скаже568 у серці своєму, що остерігається цього, то, значить, не хоче збагнути, коли завушують його. Хто обдурить друга свого, то за законом гідний прокляття, а хто обманює сам себе, той яке понесе покарання за те, що, знаючи зло лукавої справи, прикривається незнанням? А що знає він, це показує викриття совісті. Те й мучить його, що знає він, у чому прикидається незнаючим. О, як солодкі приводи до пристрастей! Людина може іноді відсікти пристрасті; далеко від них насолоджується тишею і радіє, коли припиняються вони; причин же пристрастей не може відкинути. Тому спокушаємося і неохоче, і сумуємо, коли ми в пристрастях, але любимо, щоб залишалися в нас приводи до них. Гріхів собі не бажаємо, але причини, що приводять нас до них, приймаємо із задоволенням. Тому другі робляться винними в дієвості перших. Хто любить приводи до пристрастей, той мимоволі й знехотя стає підручним і поневолюється пристрастям. Хто ненавидить свої гріхи, той перестає грішити; і хто сповідує їх, той отримає відпущення. Неможливо ж людині залишити навик гріховний, якщо не набуде раніше ворожнечі до гріха, і неможливо отримати відпущення перш ніж сповідувати гріхи. Бо сповідання гріхів буває причиною істинного смирення; смирення ж – причиною скорботи, яка виникає в серці від сорому.

Якщо не зненавидимо того, що варте осуду, то, поки носимо це в душах своїх, не можемо відчути смороду і смороду дієвості цього. Доки не відкинеш від себе того, що недоречно, доти не зрозумієш, яким вкритий ти ганьбою, і не зрозумієш сорому від цього. Коли ж тягар свій569 побачиш на інших, тоді зрозумієш сором, що лежить на тобі. Віддалися від світу і тоді пізнаєш сморід його. А якщо не відійдеш, не зрозумієш (наскільки він смердючий); навпаки ж того, скоріше, як у пахощі, вдягнешся в сморід його, і наготу сорому свого будеш вважати за завісу слави.

Блаженний, хто віддалився від світу і від темряви його і слухає себе єдиного. Бо прозорливість і розсудливість не можуть діяти в тому чи служити тому, хто проводить життя в справах суєтних. Та й як збурювана його розсудливість у змозі буде розрізняти, що має бути? Блаженний, хто вийшов із затьмарення захвату свого і на інших вбачає, яка ненаситність цим п’янким чадом! Тоді пізнає він власний свій сором. А поки людина носить у собі чад захвату від гріхів своїх, наскільки благоліпним здається їй усе, що не робить вона! Бо, щойно природа виходить зі свого чину, то все одно – чи вона сп’яніла від вина, чи від пожадливостей570: бо те й те виводить із належного стану, і те й те однакове розпалювання виробляється в тілі, яке містить у собі це; хоча способи різні, але змішання571 одне. І хоча однакова зміна572, але відмінності причин бувають не рівні, розрізняються ж вони і за сприйнятливістю кожного573.

За всякою відрадою слідує злостраждання, і за всяким злостражданням заради Бога слідує відрада. Якщо все, що є в цьому світі, підлягає тлінню, а тління і тут, і в майбутньому віці, і під час результату буває від протилежних причин574, і найбільше від непотрібного сластолюбства або від злостраждання, що протидіє цьому сластолюбству, терпимого через святість575, то Бог і це влаштовує з людинолюбства, щоб або під час самої дороги, або наприкінці її скуштувати нам цієї муки, і тоді вже, за багатою милістю Його, перейти її576 як якусь відплату, а іншу577 – як заставу. Бо не забороняє (Бог) здобувати добре навіть до останньої години; зле ж справді забороняє, тим, що гідний муки піддається карі, як написано. Покараний тут за свій сором вкушає своєї геєни578.

Остерігайся власної своєї свободи, що передує порочному рабству. Остерігайся розради, що передує брані. Остерігайся відання, що передує зустрічі зі спокусами, а що найчастіше буває, бажання (цієї зустрічі), перш ніж здійснити покаяння. Бо якщо всі ми грішники і ніхто не вищий за спокуси, то жодна з чеснот не вища за покаяння; тому що справа покаяння ніколи не може бути досконалою. Покаяння завжди притаманне всім грішникам і праведникам, які бажають отримати спасіння. І немає межі вдосконаленню, тому що досконалість і найдосконаліших справді недосконала. Тому-то покаяння до самої смерті не визначається ні часом, ні справами. Пам’ятай, що за всякою насолодою слідує огида і гіркота.

Остерігайся радості, з якою не з’єднана причина до зміни. Бо всього того, що має прихований погляд згори, не можеш ти збагнути і пізнати межі і причини зміни його. Бійся тих, про кого припускаєш, що йдуть прямим шляхом; бо вони, як то кажуть, ходять поза шляхом. Той, Хто премудро вміє керувати кораблем світу, у все, що у світі, вклав змінюваність; і що поза цим, то – тінь. За ослабленням членів слідує несамовитість і збентеження помислів; за непомірним діловодством – зневіра, і за зневірою – несамовитість. Але один несамовитість відрізняється від іншого. За першим несамовитістю – від ослаблення – слідує блудна лайка, а за несамовитістю від зневіри – залишення мовчазної своєї обителі і переходження з місця на місце. Помірному ж і з труднощами здійснюваному робленню немає ціни. Применшення в цьому579 примножує солодкість, а непомірність580 примножує немилосердя. Перетерпи нерозумність єства твого581 , яке перемагає тебе, брате; тому що уготовано тобі бути в тій премудрості, що має вічний вінець начальства. Не бійся сум’яття в адамовому тілі, уготованому бути в тій насолоді, пізнання якої тут вище за розум тілесних, – бути, коли прийде небесний Образ, тобто Цар світу. Не бентежся зміною і сум’яттям єства, тому що тимчасове злостраждання в цьому для того, хто приймає його із задоволенням. Пристрасті подібні до песиків, які звикли бути на м’ясних ринках, і тікають від одного голосу, і, якщо не звернуть на них уваги, наступають як найбільші леви. Знищуй малу похіть, щоб не плекати в собі думки про силу розпалювання її; бо тимчасове терпіння в малому усуває небезпеку у великому. Неможливо подолати великого, якщо не переможеш маловажного.

Пам’ятай, брате, той чин582, в якому будеш, і в якому – не це життя, яке нібито перебирається і рухається по вологе, а життя, яке розтрощує мертвотність. У тому житті немає займання розчинення583 , яке потуранням сластолюбству доставляє працю дитячому єству. Перетерпи працю подвигу, в який введений ти для випробування, щоб прийняти від Бога вінець і упокоїтися після відходу з цього світу. Пам’ятай і ту відраду, якій немає кінця, і життя, яке не потурає (пристрастям), і чин досконалого й непорушного домобудівництва, і те полонення, яке спонукає любити Бога і панує над єством. Цього584 нехай сподобимося і ми благодаттю Самого Христа, Якому слава з Безначальним Отцем і Всесвятим Духом, нині, і повсякчас, і навіки. Амінь.

* * *

560

Перемагати.

561

Прийняттям їх, згодою з ними.

562

Тобто рабів їхніх.

563