Вибрані праці святих отців,  Праведний Миколай Кавасила

Сім слів про життя у Христі

УкраїнськаРосійська

Передмова

Слова Миколая Кавасили про життя у Христі були поширені в Греції; це видно з того, що рукописи цих Слів трапляються в багатьох бібліотеках, і до того ж не в одному екземплярі. Друковано видав їх Гасс у 1849 р., звіривши за багатьма списками, зі своєю передмовою і примітками. Більша частина рукописів містить у собі тільки шість слів про життя у Христі, Гасс в одному рукописі Віденської бібліотеки знайшов і сьоме Слово про життя у Христі, яке, вочевидь, написане пізніше за інших і тому рідко зустрічається в рукописах.

У своїх Словах про життя у Христі Микола Кавасила міркував про те, що нове благодатне життя, яке дарують вірянам у Христа, отримують вони і підтримують у собі силою спасительних Таїнств, а також діяльністю людини, що узгоджується із законом Христовим. У шостому й останньому слові Кавасила розмірковує, до якої моральної висоти може досягти християнин ще тут, на землі, якщо тільки докладе зусиль, щоб зберегти та зростити в собі скарб благодатних дарів. Піднесена течія думок, сила і жвавість благочестивого почуття, глибоке розуміння духу Святого Письма становлять невід’ємне достоїнство слів Миколи Кавасіли. Цим і пояснюється численність списків, у яких збереглися ці слова, – вони мають бути втішним читанням для людей, які шукають спасіння і подвизаються в благочесті.

 

Про те, що вона твориться за допомогою Божественних таїнств: Хрещення, Миропомазання і святого Причастя

Життя у Христі зароджується у цьому житті і початок бере тут, а завершується в майбутньому житті, коли ми досягнемо того дня. І ні теперішнє життя не може досконало вкласти його в серця людей, ні майбутнє, якщо не отримає початків його в цьому житті. Бо оскільки в теперішньому житті тілесне затьмарює, і тутешній морок, і тління, яке не може успадкувати нетління, то Павло вважав кращим визволитись, щоб із Христом бути: “Визволитись, – каже він, – і з Христом бути, бо це незрівнянно краще” (Флп. 1:23). А життя майбутнє, якщо і прийме людей, які не мають сил і почуттів, що потрібні для життя того, то для таких анітрохи не послужить для благополуччя, але як мертві й нещасні будуть вони жити в блаженному і безсмертному світі. А причина та, що хоча світло сяє і сонце дає чистий промінь, але не утвориться тоді ока в жодної людини, і пахощі запаху виливаються рясно і поширюються всюди, але почуття нюху від цього не отримує той, хто не має його. За допомогою таїнств можливо в цей день поєднатися з Сином Божим друзям Його і дізнатися від Нього те, що чув Він від Отця; але і приходити до Нього потрібно, будучи другом Його і маючи вуха. Бо там не можна будувати дружбу і відкривати вуха, і готувати шлюбний одяг, і готувати інше, що потрібно в шлюбному палаці, але місцем для приготування всього цього слугує теперішнє життя, і в кого не буде цього до відходу, в тих немає нічого спільного з майбутнім життям. І свідки цьому п’ять дів і той, хто був покликаний на шлюб, бо, коли прийшли, не маючи ні єлею, ні шлюбного одягу (Мф. 25), то не могли вже придбати їх. Справді внутрішню нову людину, створену за Богом, зачинає світ цей, і зачата вже тут і зовсім вже утворена, народжується вона в майбутньому нестаріючому світі. Бо як ембріон поки перебуває в темному й нічному житті, у той час природа готує його до життя у світлі й утворює ніби за законом того життя, яке треба йому сприйняти, – так само відбувається і зі святими. І це сказав апостол Павло в Посланні до галатів: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Але ці ембріони не доходять ніколи до відчуття цього життя; блаженні ж і в теперішньому житті мають багато відчуттів майбутнього. А причина та, що для перших ще життя теперішнє не настає, а є для них у буквальному сенсі майбутнє. Бо у вмістилищі ембріонів не буває ні променя, ні чогось іншого, що підтримує це життя; у нас же не так, але це майбутнє життя ніби вливається і домішується до цього теперішнього, і сонце майбутнє і нам сяє людинолюбно, і наднебесне миро зійшло до зловонних місць, і хліб ангельський даний і людям. Тому не налаштовуватись тільки і готуватися до життя, а й жити вже цим (майбутнім) життям і діяти можливо святим навіть у теперішньому житті. “Держись вічного життя (1Тим. 6:12), – каже Павло, – і вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). І божественний Ігнатій: “Є вода жива, що говорить у мені” (Послання до Римлян, 6), і багатьом подібним до цього наповнене Письмо. Крім усього цього, коли сповіщено, що Саме життя завжди є присутнім зі святимими, бо сказано: “І ось, Я з вами по всі дні до кінця віку” (Мф. 28:20), навіщо думати інакше?

Бо Той, Хто довірив землі насіння життя, кинув на неї вогонь і меч, не пішов негайно, надавши людям зрощувати, намагатися спалювати й використовувати меч, а Сам присутній істинно, викликає в нас “і хотіння, і чин за доброю волею Своєю”, як каже блаженний Павло (Флп. 2:13), і Вогонь Сам запалює й вносить, і меч тримає Сам. І справді, не прославиться сокира без того, хто володіє нею, і де не присутній Благий, там не може бути нічого доброго. І не тільки бути присутнім зі святими обіцяв Господь, а й перебувати в них і, що краще за все, оселю у них сотворити. І що я кажу – коли сказано, що Він з’єднується з ними так людинолюбно, що буває єдиний дух з ними: “А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом” (1Кор. 6:17), і ще: “Одне тіло і один дух, як ви й покликані до однієї надії покликання вашого” (Еф. 4:4), за словом Павла. Бо як невимовна людинолюбність і любов Божа до роду нашого перевершує розум людський і притаманна одній божественній благості. Бо це є ” мир Божий, який перевищує всякий розум” (Флп. 4:7); так само випливає, що і єднання Його з улюбленими вище від усякого єднання, тож цього ніхто не може зрозуміти й зобразити будь-якою подобою. Тому і в Письмі потрібно було багато образів, щоб можна було позначити це єднання, бо одного образу було недостатньо, і вказують вони (образи) то на жителя і будинок, то на виноградну лозу і її гілки, то на шлюб, то на частини тіла і голову, з яких ніщо не дорівнює цьому єднанню, бо від цих уподібнень не можна точно дійти до істини.

Бо вельми потрібно, щоб за дружбою йшло і єднання; що ж може бути рівним божественній любові? Далі, здається, що шлюб і згода членів із головою найкраще позначають зв’язок і єднання, але й це дуже далеко відрізняється від істини, і потрібно ще багато чого, щоб пояснити суть справи. Бо шлюб не так з’єднує людей, щоб з’єднані перебували й жили одне в одному, що сталося з Христом і Церквою. Чому божественний апостол, сказавши про шлюб: “Тайна ця велика є, – додав, – а я говорю про Христа і про Церкву” (Еф. 5:32), показував, що дивується не цьому, а майбутньому шлюбу. Частини тіла справді з’єднані з головою і живуть цим поєднанням, і вмирають, коли їх відокремлюють; але здається, що і вони з’єднані з Христом більше, ніж зі своєю головою, і Ним живуть більше, ніж союзом з головою. І це ясно в блаженних мучениках, які одне переносили легко, про друге не могли й чути; голову і частини тіла полишали із задоволенням, а від Христа не могли відступити навіть звуком голосу. І скажу ще щось нове. Бо чи може що-небудь з’єднатися з іншим тісніше, ніж як з’єднується воно саме із собою? Але й таке єднання менше за цей союз. Бо з блаженних духів кожен є одне й те саме із самим собою, але зі Спасителем з’єднаний більше, ніж сам із собою. Бо любить Спасителя більше, ніж самого себе, і засвідчує це слово Павло, молячись бути “відлученим від Христа” (Рим. 9:3) заради напоумлення іудеїв, щоб Йому було примноження слави. Якщо така людська любов, то божественної і зрозуміти не можна. Бо якщо лукаві показують таке добре міркування, що потрібно сказати про цю (Христову) доброту? Коли така надприродна любов, потрібно, щоб і союз, до якого залучає Він люблячих, перевищував помисел людський, так що і пояснити його порівнянням немає можливості.

Розглянемо ж і в такий спосіб. Є багато чого, чим потрібно користуватися для життя: повітря, світло, їжа, одяг, самі сили природи та частини тіла, – але нічим не доводиться користуватися щоразу і для всього, але іноді одним, іншим разом – іншим, тому що інше інакше допомагає при потребі, що з’являється. Бо одяг одягає нас, а їжі нам не дає; але тим, хто потребує трапези, потрібно шукати чогось іншого. І світло не дає нам дихати, а повітря не буває для нас замість променя; і дією почуттів частин тіла не завжди користуємося й уживаємо їх, але око, іноді й рука, залишаються без діла, коли треба слухати; і тим, хто бажає доторкнутися, досить руки, а щоб відчути, або чути, або бачити, для цього руки недостатньо, але, залишаючи її, ми звертаємося до іншої сили. Спаситель же з тими, хто живе в Ньому, завжди і в усьому присутній, тож усяку потребу заповнює і є для них усім, і не допускає звертати уваги на будь-що інше, ні шукати чогось в іншому місці. Бо немає для нужденних нічого такого, чим би Сам Він не був для святих, бо Він і народжує, і плекає, і живить, і світло для них, і дихання, і Самим Собою утворює для них око, Самим Собою освітлює їх і дарує їм бачити Себе Самого. Сам Він – Годувальник, але водночас і їжа, яку Він являє як хліб життя. Сам же є і те, що дає. Він і життя для тих, хто живе, миро для тих, хто дихає, одяг для тих, хто бажає одягнутися. Ним тільки можемо ми ходити, і Він же є і шлях і, крім того, відпочинок на шляху, і кінець його. Ми – частини тіла, Він – глава. Потрібно подвизатися, Він подвизається [з нами]; тим, які заслуговують похвали, Він — Суддя-оцінювач подвигів; ми перемагаємо, Він — вінець [наш].

Так в усьому звертає до Себе Самого і не допускає розуму звертатися до чогось іншого, ні запалюватися любов’ю до чогось сущого. Бо якщо сюди спрямуємо бажання, Сам присутній тут і подає спокій, якщо туди – і там Він, якщо в інше місце – і на цьому шляху підтримує та підкріплює готових впасти. “Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі ось Ти! Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, то рука Твоя й там попровадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя” (Пс. 138:8-10). Примусом деяким дивовижним і насильством людинолюбним привертаючи до Себе одного і з’єднуючи з Собою одним – таким, я думаю, є примус, яким примусив Він увійти в дім і на бенкет тих, кого звав, кажучи рабу: “умовляй прийти, щоб наповнився дім мій” (Лк. 14:23).

Що життя у Христі не в майбутньому тільки, а й у теперішньому житті перебуває у святих, які і живуть ним і діють, це видно зі сказаного. А чому можливо так жити і, як каже Павло, в оновленні життя ходити, тобто з тими, хто творить якісь діла, так з’єднується Христос і так прикріплюється до них, і не знаю, як і висловити це, про це станемо говорити далі. Відбувається це, з одного боку, від Бога, з іншого – від нашої старанності, і одне – цілком Його справа, інше – і від нас вимагає ревності. Утім, ми привносимо не більше того, скільки потрібно, щоб збереглася благодать, щоб не зрадити скарб і не погасити світильника вже піднесеного. Розумію ж тих, які не привносять нічого такого, що протидіє життю й породжує смерть, бо для того тільки служить усяке людське благо й усяка чеснота, щоб хто-небудь не оголив меча на самого себе й не тікав би від добробуту та не скидав вінців із голови своєї, бо ж суть життя всмоктує в душі наші Сам Христос, будучи присутнім нам невимовним якимось чином. Бо Він присутній істинно і допомагає початкам життя, які Сам дарував Своїм пришестям. Присутній же не як колись, і обходженням, і бесідою, і поводженням з нами, і спілкуванням, а іншим деяким і досконалим чином, за яким ми стаємо співтілесними Йому, і тими, хто співмешкає з Ним, членами, і таке інше, що тільки відноситься до цього. Бо як невимовна людинолюбність, за якою стільки полюбив найприниженіших, забажав удостоїти їх найбільших благодіянь, і як союз, яким Він з’єднується з улюбленими, перевершує всякий образ і всяке найменування, так і той спосіб, яким Він присутній і добродійничає, чудовий і притаманний Тому, Хто творить чудесне. Бо тих, котрі смерті Його, якою Він істинно помер заради нашого життя, наслідують у деяких символах, немов би на картинах, Він самою справою оновлює і відтворює і робить спільниками життя Свого.

Бо у священних таїнствах зображуючи поховання Його і сповіщаючи про Його смерть, через них ми народжуємося й утворюємося і природно з’єднуємося зі Спасителем. Бо через них-то ми, як каже апостол, у “бо ми Ним живемо і рухаємось і існуємо” (Діян. 17:28). Оскільки Хрещення дарує буття і цілковите існування у Христі, бо воно, прийнявши мертвих і розтлінних, перше з усіх таїнств вводить їх у життя. А Помазання миром звершує народженого, вбираючи відповідну цьому життю силу дії, божественна ж Євхаристія зберігає і підтримує його життя і здоров’я. Бо, щоб зберегти вже набуте і підкріпити тих, хто живе, це дарує хліб життя. Тому цим хлібом живемо, рухаємося світом, отримавши буття від купелі. І в такий спосіб живемо в Бозі, перемістивши життя від цього видимого світу до невидимого, змінивши не місце, а справи і життя. Бо не самі ми подвигнулися або зійшли до Бога, але Він Сам прийшов і зійшов до нас. Бо не ми шукали, але нас шукали, бо не вівця шукала пастиря і не драхма – пані, а Сам Він доторкнувся до землі і знайшов образ, і був у тих місцях, де блукала вівця, і підняв її, і визволив з блукання, не перемістив звідси людей, а тих, хто перебуває на землі, небесними зробив, і вклав у них небесне життя, не здіймаючи на небо, а небо прихиливши, і здійнявши до них. Бо, як каже пророк, “Він небо простяг і спустився” (Пс. 17:10). І так за допомогою цих священних таїнств, немов за допомогою віконець, у похмурий цей світ проникає Сонце правди і умертвляє життя, відповідне світу, і відновлює життя пресвітнє, і Світло світу перемагає світ, що позначає Спаситель, кажучи: “Я переміг світ” (Ін. 16:33), коли в смертне і мінливе тіло ввів життя постійне і безсмертне. Бо як у будинку, коли проникне в нього промінь, світильник не привертає до себе поглядів тих, хто дивиться, але привертає їх всеперемагаюче сяйво променя: так само і в цьому житті сяйво майбутнього життя, яке проникає в душі й проникає в них за допомогою таїнств, перемагає життя в плоті та затьмарює красу й сяйво світу цього. І таким є життя в дусі, яким перемагається всяке побажання плоті за словом Павла: “Я говорю: духом живіть, і похоті плотські не чиніть” (Гал. 5:16).  Цей шлях продовжив Господь, прийшовши до нас, і ці двері відчинив, увійшовши у світ, і, зійшовши до Отця, не допустив зачинити їх, а й від Отця через ці двері приходить до людей, а понад те, завжди присутній із нами й перебуває і перебуватиме назавжди, виконуючи ці обітниці. Отже, несть це, але дім Божий, і ця брама небесна, – сказав би патріарх, якими сходять на землю не тільки ангели, бо вони притаманні кожному, хто прийняв Хрещення, а й Сам Господь ангелів. Тому коли, ніби на листі накреслюючи своє хрещення, Сам Спаситель забажав хреститися Хрещенням Іоанновим, показуючи, що через Хрещення тільки ми можемо побачити небесні простори, і тим зазначено було, що не можна ввійти в життя нехрещеному, тим самим зазначено й те, що купіль є вхід і двері. “Відчиніте мені брами правди” (Пс. 117:19), говорить Давид, бажаючи, як я думаю, щоб відчинилася ця брама. Бо це є те саме, що бажали бачити багато пророків і царів, саме пришестя на землю Художника цих воріт; чому, якби, – каже Давид, – трапилося йому скористатися входом і пройти крізь цю браму, то він приніс би сповідіння Господу, який розділяє стіну. “Я ними ввійду, буду славити Господа” (Пс. 117:19), бо через цю браму отримав би він можливість досягти до найдосконалішого пізнання про доброту і людинолюбство Боже до роду людського.

Бо який може бути кращий знак благості й людинолюбства Божого, як не те, що Він, омиваючи водою, очищає душу від нечистоти, помазуючи миром, запанував у небесному Царстві й насичує, пропонуючи Своє Тіло і Кров? Що люди перетворюються на богів і синів Божих, і природу нашу вшановують честю божественною, і пір’я підноситься до такої слави, що перетворюється на подобочесну і навіть подібну до божественної природи, – з чим можна порівняти це? Чого ще бракує в цьому надлишку оновлення? Бо це є чеснота Божа, яка вкрила небеса і всю перевершила створіння, і всяку справу Божу приховала, переборовши їх величчю і красою. Бо з усіх справ Божественних, настільки багатьох і настільки прекрасних і великих, немає жодного, яке б ясніше за інші показувало мудрість і мистецтво Творця, і не можна сказати, щоб з того, що є, могло бути що-небудь і краще, і різноманітніше. Якщо ж можливо, щоб справа Божа була такою доброю, такою благою, що змагалася з цією мудрістю, силою і майстерністю, і, так би мовити, зрівнялася з безмежністю, і, подібно до відбитка, показувала всю велич Божественної благості, розмірковуючи, що вона може перемогти все. Бо якщо в тому завжди справа Божа, щоб роздавати блага, і для цього все творить Він, і такою є мета того, що вже було, і того, що буде після (щоб виливалося, – сказано, – благо і керувало), то, здійснюючи це, всіх Бог дарував благо найбільше і краще за те, що не міг дати, тож це є найбільшою і найкращою справою доброти і кінцевою межею доброти. А такою є справа домобудівництва, вчинена про людей. Бо тут не просто повідомив Бог єству людському кілька благ, зберігши більше для Себе, але все виконання Божества, всього Себе вклав у нього як природне Його багатство. Тому й сказав Павло, що “правда Божа” здебільшого відкрилася в Євангелії (Рим. 1:17): бо якщо є якась чеснота Божа і правда, то вона полягає в тому, щоб усім незалежно дарувати Свої блага і спілкування блаженства. Тому найсвященніші таїнства правильно можна назвати вратами правди, тому що крайня до роду людського любов і благість Божа, у чому полягає Божественна чеснота і правда, їх зробили для нас сходженням на небеса.

І іншим ще способом, за якимось судом і правдою спорудив Господь  і дарував нам ці двері і цей шлях. Бо Він не силою викрав тлінних, але дав за них викуп, і зв’язав сильного не тим, що мав більшу силу, але, засудивши його судом праведним, запанував у Яківовому домі, зруйнувавши в душах людей насильницьку владу не тому, що спромігся зруйнувати, але тому, що справедливо було зруйнувати її. І на це вказав Давид, кажучи: “Справедливість та право підстава престолу Твого” (Пс. 88:15). Правда не тільки розчинила цю браму, а й досягла через неї до нашого роду. Бо в перші часи, до того, як Бог прийшов до людей, не можна було знайти правди на землі. Бо приймав з небес і шукав її Сам Бог, від Якого вона не могла сховатися, якби тільки була, та попри те, не знайшов її: “Усі, – сказано, – повідступали, разом стали бридкими вони, нема доброчинця, нема ні одного!” (Пс. 13:3). Після ж того, як істина від землі засяяла тим, хто сидить у темряві брехні й сіні, тоді й правда з небес припала, вперше істинно й досконало з’явившись людям, і нас виправдали, звільнивши насамперед від пут і покарання, коли Той, хто не сотворив неправди, захистив нас смертю хресною, у якій зазнав покарання за те, що ми зробили нахабного; потім через ту саму ж смерть зробилися ми і друзями Божими, і праведними. Бо Спаситель Своєю смертю не тільки звільнив нас і примирив з Отцем, а й дав нам галузь чадом Божим бути, з Собою з’єднавши єство наше за допомогою плоті, яку сприйняв, кожного з нас з’єднуючи зі Своєю плоттю силою таїнств. І таким чином Свою правду і життя низвів у душі наші, тож за допомогою священних таїнств можливо стало людям пізнавати і здійснювати істинну правду. Якщо ж за Писанням було багато праведних і друзів Божих до пришестя Той, Хто виправдовує і примиряє, треба розуміти це переважно стосовно майбутнього, а саме: що вони стали такими й приготовані були вдаватися до правди, яка має відкритися, і звільнені, коли даровано було спокуту, побачили, коли з’явилося світло, і відцуралися від образів, коли відкрилася істина. І в тому відмінність між праведними і злими, які в одних кайданах перебували і тому самому підлягали рабству, що одні з незадоволенням переносили це поневолення і рабство і молилися, щоб зруйноване було в’язницею і розв’язалися ті кайдани, і бажали, щоб голова тирана зламалася від полонян, а іншим ніщо теперішнє не лише не здавалося дивним, а й вони ще й втішалися, перебуваючи в рабстві.

І в ці блаженні дні були подібні до них, які не прийняли сонця, що засяяло в них, і намагалися, скільки можна, погасити його, роблячи все, що, на їхню думку, могло знищити промені його. Чому одні звільнилися від рабства пекла, коли з’явився цар, інші ж залишилися в узах? Як із хворих ті, котрі всіляко шукають лікування і з задоволенням бачать лікаря, зазвичай бувають кращими й терплячішими за тих, котрі навіть і не знають, що хворіють, і відсторонюються від ліків, бо таких, здається мені, лікар, ще не лікуючи, назве вже одужувальними, якщо тільки не усвідомлює, що його мистецтво безсиле перед хворобою. Так само в ці часи Бог закликав деяких праведних і вірних Йому. Бо зі свого боку вони зробили все і показали можливу правду, що й зробило їх гідними дозволу, коли з’явиться Той, Хто може дозволити, але не дозволило їх. Якби це була правдива правда, то й вони, відклавши тіло це, були б у мирі та в руці Божій, каже Соломон (Прем. 9:13-15); тепер же, коли відходили вони звідси, їх приймало пекло. Бо істинну правду і співдружність із Богом, не як таку, що колись була тільки в чужих країнах, повернув Владика наш, але Сам увів її у світ, і шлях, що веде на небо, не як такий, що колись був тільки знайдений, але Сам проклав його. Бо якби шлях цей існував, то й інший хто-небудь із колишніх відкрив би його; тепер же “Ніхто не сходив на небо, тільки Той, Хто зійшов з небес, Син Людський, Сущий на небесах” (Ін. 3:13). Оскільки ж до хреста не можна було знайти відпущення гріхів і звільнення від покарання, – як можна було думати про правду? Бо недоцільно, гадаю, було б перед примиренням стати в лику друзів і ще обкладених узами прославляти увінчаними, словом, якби все це здійснило ягня отой (великодній), яка була б потреба в цьому наступному? Коли б тіні й образи приносили шукане блаженство, зайвими були б істина і справи. Навіть те саме, що смертю Христа зруйновано ворожнечу і знищено середостіння, і мир, і правда засяяли за днів Спасителя, і все подібне до цього, яке б було місце, якби перед жертвою цією були друзі Божі і праведні? І доказ цьому наступний. Бо тоді закон з’єднував нас із Богом, а тепер віра і благодать і тому подібне. Звідси зрозуміло, що тоді було рабство, а тепер синівство і співдружність слугують спілкуванням людей з Богом, бо закон для рабів, а для друзів і синів – благодать і віра і дерзновення. З усього цього стає зрозумілим, що первісток з мертвих є Спаситель і що ніхто з померлих не міг ожити в безсмертне життя, коли ще не воскрес Він. Так само і до освячення і правди керує людей один Він, і це показав Павло, написавши: “предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20). Бо увійшов у святая, Себе самого приносячи Отцеві, і вводить охочих, які долучилися до Його смерті, померли не так, як Він, але в купелі зобразили цю смерть і сповістили деяким чином помазаних і запашних, що пахнуть Самим померлим і воскреслим. І цими вратами вводячи в Царство, веде їх і до вінців.

Ця брама набагато гідніша і зручніша за браму райську. Ті не відчиняються ні для кого, хто не пройшов попередньо крізь цю браму, а ці відчинені й тоді, коли ув’язнені ті. Ті можуть і геть виводити – ці вводять тільки, а не виводять нікого. Ті й могли бути ув’язнені й знову відчинилися, а в цих назавжди зруйновані й знищені завіса та середостіння, і не можна вже відновити перепону й приладнати двері та стіною відокремити світи один від одного. І не просто відчинилися, а й “небеса, що розкривалися”, сказав дивовижний Марк (Мк. 1:10), показуючи, що не залишилося вже ні дверей, ні затворів, ні завіси будь-якої. Бо Той, хто примирив і з’єднав, і умиротворив вищий світ із нижчим, і середньостіння огорожі зруйнував, не може відректися від Самого Себе, каже блаженний Павло (2Тим. 2:13).  Бо ту браму, що була відчинена заради Адама, звісно, належало зачинити, коли Адам не перебував у тому, в чому повинен був перебувати. А ці відчинив Сам Христос, який не створив гріха і не може згрішити, бо правда Його, сказано, перебуває на віки вічні. Тому цілком необхідно, щоб вони залишалися відчиненими і вводили в життя, а виходу з життя не доставляли нікому. Бо “Я прийшов для того, щоб мали життя, і мали з достатком” (Ін. 10:10), а життя, яке приніс Господь, полягає в тому, щоб тих, хто приходить, за допомогою цих таїнств зробити учасниками Своєї смерті і причасниками страждань, а без цього нікому не можна уникнути смерті. Бо не охрещеному водою і Святим Духом не можна увійти в життя, так само й ті, хто не їсть Плоті Сина Людського і не п’є Його Крові, не можуть мати життя в собі самих.

І подивимося вище. Жити в Бозі ще не вмерлим для гріхів неможливо, а умертвити гріх можливо тільки одному Богові. Бо зробити це належало б людям, бо будучи праведними, ми здатні були б, зазнавши поразки, поновити боротьбу, але це зробилося абсолютно неможливим і не під силу нашим, коли ми стали рабами гріха. Яким же чином зробимося ми кращими, залишаючись у рабстві? І хоча б стали кращими, але раб не більший за пана свого. Оскільки ж той, кому належало сплатити цей борг і здобути цю перемогу, був рабом того, над ким належало здобути владу через боротьбу, а Бог, для Якого можливе це, нікому не був винен, тому ні той, ні інший не робив боротьби, а гріх жив, і неможливо було вже, щоб засяяло для нас істинне життя, ця переможна нагорода, з одного боку, того, хто має борг, а з другого – того, хто має силу, тому належало з’єднатися тому й іншому, а тому самому і тому самому мати обоє єств: і того, хто підлягає брані, і того, хто може перемогти. Так і сталося. Бог Собі привласнює боротьбу за людей, бо Він людина, а людина перемагає гріх, будучи чистою від усякого гріха, бо Він був Бог. І таким чином єство звільняється від ганьби і обкладається вінцем перемоги, коли впав гріх. А з людей хоча ніхто не переміг і не боровся, незважаючи на це, люди звільнені від цих уз; створив же це Сам Спаситель тим, що доставив Він, чим кожному з людей дав владу вмертвляти гріх і ставати спільником Його перемоги. Оскільки після цієї перемоги належало бути увінчаним і тріумфувати, а Він зазнав рани, і хрест, і смерть, і таке інше, як каже Павло: “Замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення” (Євр. 12:2), то що ж трапилося? Він не зробив жодної неправди, за яку б нести таке покарання, і не мав у собі нічого такого, у чому міг би звинуватити Його наклепник найбезсоромніший, а рани, і скорбота, і смерть від самого початку вигадані були за гріхи. Як же допустив це Владика, будучи людинолюбним? Бо благості не властиво втішатися страхом і смертю. Тому слідом за гріхи допустив Бог смерть і скорботу, щоб не стільки покарання накладати на того, хто згрішив, скільки пропонувати лікування тому, хто захворів. Оскільки ж до справ Христових не можна було застосувати цього покарання і Спаситель не мав у Собі жодного сліду немочі, яку потрібно було б знищити прийнятим ліками, то на нас переходить сила цієї чаші і умертвляє гріх, який у нас є, а рани невинного стають покаранням за винних у багато чому. І оскільки покарання було велике й дивовижне і набагато більше, ніж стільки потрібно було, щоб винагородити за людське зло, то воно не тільки від покарання звільнило, а й принесло таке розмаїття благ, що на саме небо підносяться й там долучаються до Царства Божого ті, що існують від землі, ворожі, зв’язані, поневолені, переможені. Бо дорогоцінна була ця смерть, наскільки людині не можна і зрозуміти, хоча за малу деяку ціну куплена була вбивцями з дозволу Спасителя, щоб і це компенсувало його убозтво і безчестя, щоб через продаж, зазнавши властивого рабам, скарбитися на ганьбу. Бо придбанням вважав безчестя за нас, а маловажністю ціни означається, що туне і даром прийняв Він смерть за мир. Добровільно помер той, хто нікому не вчинив неправди ні в чому, ні у ставленні до життя, ні до суспільства, започаткувавши і для вбивць благодіяння, що набагато перевищують усі бажання і надії.

Але що я кажу про це? Помер Бог, кров Божа вилита на хресті. Що може бути дорогоцінніше за цю смерть, що страшніше за неї? Чим стільки згрішило єство людське, що потрібно було таке спокутування? Якою має бути виразка, що для зцілення її потрібна була сила такого лікування? Бо належало, щоб гріх був спокутуваний якимось покаранням, і щоб тільки ті, хто зазнав гідного покарання за те, у чому згрішили перед Богом, позбавилися осуду. Бо вже не може бути звинувачений покараний у тому, за що зазнав покарання, а з людей немає нікого, хто, будучи чистим, сам зазнав би за інших, тому що ніхто не в силах винести належне покарання ні за самого себе, ні за весь рід людський, хоч би як можна було йому померти тисячократно. Бо яка ціна в тому, що постраждає найнікчемніший раб, який розтрощив царський образ і образив його велич? Тому безгрішний Владика, зазнавши багатьох страждань, помирає і несе виразку, прийнявши на Себе захист людей, як людина, звільняє ж увесь рід від осуду і дарує зв’язаним свободу, бо Сам не мав у ній потреби, будучи Богом і Владикою.

А чому саме істинне життя сходить у нас через смерть Спасителя, це видно з наступного. Спосіб, яким ми залучаємо його в наші душі, є той, щоб звершуватися таїнствами, омиватися, помазуватися, насолоджуватися священною трапезою. До тих, хто здійснює це, приходить Христос і поселяється в них, і з’єднується з ними, і приліплюється до них, і вириває в нас гріх, і вкладає Своє життя й силу, і перетворює на спільників перемоги – о, благість, тих, кого миють, підв’язує, і тих, хто вечеряє, хвалить. Чому ж і з якої причини від купелі і миру і трапези перемога і вінець, які суть плід трудів і поту? Тому що хоча ми не трудимося і не трудимося, здійснюючи це, але прославляємо цей подвиг і дивуємося перемозі, і прославляємо трофей, і виявляємо вельми велику і невимовну любов. І рани ці, і покарання, і смерть засвоюємо собі і скільки можливо. Залучаємо їх у себе і буваємо від плоті Померлого і Воскреслого. Чому справедливо насолоджуємося тими благами, які від смерті й цих подвигів. Бо якщо хто, проходячи повз мучителя, спійманого й такого, що чекає на страту, хвалить його, удостоює вінця, шанує його мучительство, сам думає померти з його падінням, волає проти законів, обурюється на правду, і робить це не із соромом, не приховуючи своєї злості, а явно кажучи та засвідчуючи, вказуючи на нього, який вирок уважатимемо його гідним? Чи не покараємо так само, як і мучителя? Очевидно, так. Зовсім протилежне цьому, якщо хто дивується хороброму, радіє за переможця і сплітає йому вінці, збуджує крик схвалення і потрясає театр, і з задоволенням припадає до того, хто тріумфує, і цілує його голову, і цілує його правицю, і вельми захоплюється воїном і перемогою, яку він здобув, начебто б йому самому належало прикрасити свою голову вінцем. Чи не буде він від розсудливих суддів визнаний учасником у нагородах переможця, як той, гадаю, розділить із мучителем покарання? Якщо щодо злих збережемо те, що повинно, вимагаючи покарання за намір і поміркованість, не буде співзвучно позбавити і добрих того, що слідує за ними. Якщо ж додати й те, що той, хто здобув цю перемогу, сам не має потреби в нагородах за перемогу, а всьому віддає перевагу тому, щоб бачити славним на ганьбі свого ревнителя, і те вважає нагородою за свій подвиг, щоб увінчався друг його, то невже несправедливо й незаконно цей останній без зусиль і небезпек прийняв би вінець за війну? А це може зробити для нас ця купіль і трапеза та розсудлива насолода миром. Бо приступаючи до таїнств, ми мучителя засуджуємо, зневажаємо й відвертаємося, а переможця хвалимо, дивуємося Йому, шануємо й любимо Його всією душею, так що великою кількістю бажання жадаємо Його, як хліба, помазуємося, як миром, і, як водою, оточуємося. Явно ж, що якщо за нас вступив Він у боротьбу і щоб перемогли ми, Сам перетерпів смерть, то немає нічого непослідовного та неузгодженого в тому, щоб через ці таїнства доходили ми до вінців. Ми показуємо можливу готовність і, чуючи про воду цю, що вона має силу смерті Христової та поховання, віруємо досконало, приступаємо охоче й занурюємося, а Він, бо чимале дає й чималого удостоює, тим, хто приступає, з любов’ю повідомляє те, що було наслідком смерті й поховання, не вінець якийсь даруючи, не славу даруючи, але не славу даруючи, а те, що було наслідком смерті та поховання,.., не славу даруючи, але Самого Переможця, Себе Самого увінчаного, І виходячи з води, ми Самого Спасителя несемо в наших душах, у голові, в очах, у самих нутрощах, у всіх членах, чистого від гріха, вільного від усякого тління, яким Він воскрес, з’являвся учням і вознісся, яким прийде знову, назад вимагаючи від нас цього скарбу.

А щоб ми, будучи так народжені й запечатані від Христа ніби деяким виглядом і образом, не внесли ніякого чужого вигляду, Він Сам охороняє входи життя. І за допомогою чого ми, приймаючи повітря і їжу, допомагаємо життю тіла, через те ж саме і Він проникає в наші душі і Своїми робить обидва ці входи, одного торкаючись, як миро і пахощі, іншого – як їжа. Бо ми і вдихаємо Його, і їжею буває Він для нас, і таким чином всіляко впроваджуючи Себе в нас і з’єднуючи Себе з нами, робить нас Своїм Тілом. І буває для нас тим самим, чим глава для членів. Тому і благ усіх долучаємося ми в Ньому, бо Він голова, а те, що належить голові, необхідно переходить і в тіло. І цьому треба дивуватися, що ми не беремо участі з Ним у виразках і смерті, але один Він подвизався, а коли належить увінчатися, тоді Він робить нас Своїми спільниками. І ця справа невимовного людинолюбства не перевищує розуму і відповідності. Бо ми з’єдналися з Христом уже після хреста, а коли Він ще не вмирав, не було в нас нічого спільного з Ним. Бо Він – Син і Улюблений, а ми – опоганені, і раби, і своїми помислами є Йому ворогами; коли ж Він помер, і віддано було ціну спокути, і зруйновано було ув’язнення диявола, тоді ми одержали свободу й усиновлення, і стали членами тієї Блаженної Глави. А від цього те, що належить Главі, робиться і нашим. І тепер за допомогою цієї води ми змінюємося на безгрішних, за допомогою світу беремо участь у Його благодіяннях, за допомогою трапези живемо одним із Ним життям, і в майбутньому віці ми боги через Бога і спадкоємці одного і того ж із Ним, Царюючи в одному з Ним Царстві, якщо тільки добровільно самі себе не осліпимо цього життя й не розірвемо царського хітона. Бо з нашого боку те тільки потрібно для цього життя, щоб дотримуватися дарів і зберігати благодіяння і не скидати вінця, який сплів для нас Бог з багатьма потом і працею. Таке життя у Христі, яке підтримують таїнства. Ясно ж, скільки має для нього сили і людська старанність, чому тому, хто бажає говорити про нього, доречно спершу поміркувати про кожне з таїнств, а потім по черзі сказати і про дію по чеснотах.

 

Яке сприяння надає їй Божественне хрещення

Що священне життя утворюється священними таїнствами, це показано в попередньому, а тепер подивися, як кожне з таїнств вводить у це життя. Бо життя у Христі є саме з’єднання з Христом, а яким чином кожне таїнство тих, хто приймає його, з’єднує з Христом, про те й будемо говорити.

З’єднатися з Христом, заради чого і прийшов Спаситель, всіляко можливо тим, хто приходить до Нього, заради чого і все терплять і стають такими, як і Він Сам. Він з’єднався з плоттю і кров’ю, чистими від усякого гріха, і від початку, будучи Богом за природою, Він обожив і те, чим став після, тобто людське єство, а вмираючи, Він помер і плоттю, і воскрес. І так тому, хто бажає з’єднатися з Ним, належить і плоть Його прийняти, і в обоженні брати участь, і труні долучитися, і воскресінню. А потім і хрестимося ми, щоб померти Його смертю і воскреснути Його воскресінням; помазуємося ж, щоб стати з Ним спільниками в царському помазанні обожнення. Коли ж ми харчуємося священним Хлібом і п’ємо божественну Чашу, сполучаємося з тією самою плоттю і тією самою кров’ю, які сприйняті Спасителем, і в такий спосіб єднаємося з тим, хто втілився за нас, і обоженився, і помер, і воскрес. Чому ж ми не зберігаємо того ж самого, як і Він порядку, але починаємо звідти, де Він закінчив, і закінчуємо тим, чим Він почав? Тому, що Він зійшов для того, щоб ми зійшли, і хоча один і той самий шлях, але Його справою було зійти, а ми сходимо так само, як на сходах, що було для Нього останнім, коли Він сходив, то стає для нас першим, коли ми сходимо. Інакше й бути не може по самій справі. Бо хрещення є народження, миро буває в нас причиною дії та руху, а хліб життя і чаша подяки є їжею та істинним питтям. Перед народженням не можна мати руху або харчуватися. Крім цього, Хрещення примиряє людину з Богом, миро удостоює дарів від Нього, а сила трапези Плоть Христову і Кров повідомляє тому, хто приймає таїнство. Перш ніж примирити, неможливо стати разом з іншими і удостоїтися обдарувань, які їм личать, і не можна безгрішну пити Кров і їсти Плід тим, хто підвладний лукавому і гріхам. Тому ми спершу омиваємося, потім помазуємося, і в такий спосіб, коли ми буваємо вже чисті й пахучі, приймаємо трапезу. Про це досить.

Подивимося ще на кожне з таїнств, яке сприяння приносять вони священному життю і, по-перше, на Хрещення – що може внести воно в наше життя. Хреститися означає народитися у Христі й отримати саме буття й існування тим, які ще не існують. Зрозуміти це можна багатьма способами. І по-перше, з порядку, тому що до цього таїнства ми приступаємо раніше за інші таїнства і раніше за інші воно вводить християн у нове життя, по-друге, з імен, якими називаємо його, і по-третє, з того, що в ньому відбувається і співається.

Від самого початку встановлений той порядок, щоб спершу омиватися, потім, помазавшись миром, приступати до священної трапези, що є сильним доказом того, що купіль є початком життя, основою життя і тому подібним приготуванням. Тому і Сам Христос, оскільки з усім іншим, що прийняв за нас, необхідно було Йому і хреститися, приймає Хрещення перш за все. І найменування цього таїнства до чого іншого можуть привести? Ми називаємо його і народженням (gennesis), і відродженням (anagennesis), і відтворенням (anaplasis), і печаткою (sphragis), крім того, хрещення є і вбрання (endymi), і помазання (chrisma), і дар (charisma), і просвітлення (photisma), і купіль (loytron) – все ж це має один і той самий сенс, що таїнство це для тих, хто існують і живуть у Бозі, є початком буття їхнього. Бо народження, крім цього поняття, звісно, не може означати нічого іншого, і відродження та відтворення позначають одне те, що народжені вже і створені народжуються і вдруге, а ті, хто втратили образ, тепер другим народженням повертаються до попереднього вигляду, як і художник, надаючи вигляду речовині розбитої статуї, відроджує образ і відтворює його. Тому що і сама справа Хрещення в нас є вигляд і образ, бо воно накреслює вигляд і накарбовує образ на душах наших, показуючи їх подібними до смерті та воскресіння Спасителя, чому йменується печаткою, бо утворює на кшталт царського образу та блаженного вигляду, А якщо ж цей вигляд вдягає речовину та приховує неподобство, то таїнство це називаємо одягом і зануренням (Baptisma). І Павло, пояснюючи те, що одяг і печатка вказують на це таїнство, іноді говорить, що Христос написується й уявляється в християнах, іноді – що вбирає їх подібно до одягу. Сказано також про того, хто приймає таїнство, що він одягається і занурюється. Перше – у посланні до галатів: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос” (Гал. 4:19), і “зображений був Христос, ніби розп’ятий у вас?” (Гал. 3:1); інше – в тому ж посланні: “всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися” (Гал. 3:27). Бо золото і срібло, і мідь, поки не потече, розплавившись від вогню, представляє погляду тільки речовину, тому й називається золотом або міддю, що служить іменуванням речовини. Коли ж освітніми формами стиснуто буде в певний вигляд, тоді, перш за все, представляється погляду вже не речовина, а певний вигляд, подібно до одягу на тілі, тому отримує і особливе якесь найменування, бо називається вже статуєю або перснем, або чимось подібним, що означає вже не речовину, а лише вид і образ. Тому, можливо, і спасительний день Хрещення називається у християн днем наречення імен (onomasterios), тому що тоді ми утворюємось і запечатуємось, і життя наше, яке не має образу та певного вигляду, отримує і вигляд, і межу. Інакше, будучи тоді пізнані Тим, Хто знає своїх, і, як каже Павло, “Тепер же, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога” (Гал. 4:9), ми чуємо в той день слово, що знаменує – проіменування, тому що тоді ми істинно буваємо пізнані, бо бути пізнаними (gnosthenai) Богом – це значить бути істинно знаменитими (gnorimos).

Чому про тих, які не мають нічого спільного з цим життям, Давид сказав: “і їхніх імен не носитиму в устах своїх” (Пс. 15:4), тому що невідомі й неявлені ті, котрі поставили себе далеко від оного світла. Бо ні для очей, без світла не буває нічого ясного з того, що може бути видимим, ні для Бога не буває відомою та людина, якій не трапиться прийняти промінь звідти. А причина та, що насправді абсолютно не існує те, що не буває явно для цього світла, як за цим словом: “пізнав Господь Своїх” (2Тим. 2:19), так і в іншому місці говорить Він, що “не знає юродивих дів” (Мф. 25:12).

Хрещення тому є просвітництво (photisma), що, даруючи істинне буття, робить відомими Богові і, направляючи до того світла, віддаляє від темного зла. Тому воно є купіль, що воно є просвітництвом, бо дозволяє світлу сполучатися безпосередньо, коли всяку нечистоту, що затіняє від душ наших Божественний промінь, знищує як якесь середостіння. А дар (charisma) воно тому, що воно є народження, бо чи може хто заплатити що-небудь за своє народження? Тому якщо хто захоче розсудити, побачить, як буває при природному народженні, так не можемо ми привнести і самого бажання благ Хрещення. Бо ми бажаємо того, про що можна думати, а це і на серце людині не приходить, і міркувати про це неможливо перш, ніж пізнаємо на досвіді. Бо чуючи про обіцяну свободу і царство, ми розмірковуємо про якесь благополучне життя, яке можна обійняти людським помислом, а насправді це є щось зовсім інше, вище і думки і бажання нашого. Помазання (chrima) воно тому, що помазаного для нас Христа воно напише в нас, тих, хто приймає таїнство; воно є і печатка (sphragis), що віддруковує самого Спасителя. Бо помазання звідусіль за своїм образом проникаючи в тіло того, хто приймає, і засвоївшись йому, робить помазаного знаменованим і показує вигляд його, а отже, становить воістину печатку. Зі сказаного видно, що від народження його можна назвати печаткою, так само як і від печатки – вбранням і зануренням, Оскільки ж і благодатний дар, і просвітництво, і купіль відносяться до одного і того ж, як творіння і народження, ясно, що всяке найменування хрещення означає одне те, що купіль є народженням і початком нового життя нашого у Христі. А що те, що відбувається і вимовляється в таїнстві, має той самий сенс, це явно буде для тих, хто детально розгляне таїнство.

Ясно, що той, хто приступає до таїнства раніше, ніж отримав таїнство, ще не примирений із Богом, ще не звільнений від давньої ганьби. Бо коли приступає він, той, хто звершує таїнство перш, ніж здійснити що-небудь таємниче, молиться про звільнення його від демона, який його утримує, і не з Богом тільки розмовляє про нього, а й диявола лихословить і, бичуючи, виганяє його. А бич для нього є “ім’я вище над усяке ім’я” (Флп. 2:9). Тому не можна бути живим і сином, і спадкоємцем, хто ще раб мучителя, тому що хто перебуває з лукавим, той, звісно, зовсім віддалений від Бога, а це означає бути цілком мертвим. Тому, оскільки життя ще зовсім не отримано, виконавець таїнства підходячи, дме на обличчя, бо дихання від початку є ознакою життя. І інше все згідно з цим, бо все властиво тим, хто нібито нещодавно повстав і відвертається від теперішнього і того, що під руками, а звертається до іншого. Бо їм треба у ставленні до світів один зневажати, інший – шанувати, і у ставленні до життя від одного відмовитися, а іншим почати жити, і у ставленні до вождів життя одного всіляко уникати, а до іншого з усією ревністю прагнути. І так з того, що відкидається теперішнє, ясно видно, чого заперечується ще й тепер той, хто не змінився, а тим, що через це таїнство отримує те, що здається йому кращим і чому віддав перевагу перед теперішнім, показує, що Хрещенням починає він гідне життя. Бо входячи у священний дім, відкладає одяг і розв’язує сандалі, одягом із сандалями, які допомагають у житті, означаючи колишнє життя. Потім, дивлячись на захід, видуває з вуст подих, знак життя в темряві, простягає руки й відштовхує лукавого, хоч би він тут був і наступав, і плює на нього, як на нечистого й огидного, і відкидає всілякі ворожі й невірні й до всілякої загибелі винні союзи, і розриває цілком гірку співдружність, і оголошує йому ворожнечу. І потім тікає від темряви і вдається до дня, і, повернувшись до сходу, шукає сонця, і, звільнившись від рук мучителя, вклоняється цареві, і, відкинувши чужого, пізнає свого володаря, і молиться, щоб скоритися йому й служити йому всією душею, а передусім вірити в нього як в Бога, пізнати про нього, що потрібно. Бо початок блаженного життя є істинне пізнання про Бога: ” знати тобі…, – каже Соломон, – корінь є безсмертя” (Прем. 15:3), бо, навпаки, незнання Бога внесло смерть на початку. Бо оскільки Адам, не знаючи Божественної людинолюбства, подумав, що Добрий заздрісний, і, забувши про премудрість, думав сховатися від Премудрого, і, знехтувавши Владикою, приліпився до втікача-раба, а за це вигнали з раю, втратив життя, зазнав скорботи та помер, тому тому тому, хто поспішає до життя і до Бога, усіляко необхідно бути приведеним до пізнання Бога. А досконалим оголенням і відкладенням останнього хітона ми показуємо, що торкаємося шляху, що веде до раю і до життя райського. Бо Адам від блаженного оного вбрання дійшов до наготи, від неї дійшов до лихого оного одягу, а ми від шкіряного оного одягу переходимо до наготи і виходимо на саму середину, відкрито виступаємо, щоб повернутися на той самий шлях і поспішити до царського одягу; і звідки й заради чого Адам спустився у світ цей, через те ж саме ми виходимо звідси. Може, оголення служить знаменням і того, що тепер чисто приступаємо до істинного світла, не затуляючись нічим таким, звідки морок смерті і все те, що затуляє блаженний цей промінь від душ людських, подібно до того, як одежа становить певну перешкоду між тим світлом і тілами. Так само й помазання єлеєм може бути знаком і іншого чого-небудь, може стосуватися наступного. Згадаймо камінь Якова, який він, помазавши оливою, приніс Богові, згадаймо також царів і священиків, яких він освячував для суспільства і Бога, і які жили зовсім не для себе, а для Бога і суспільства, заради чого і були поставлені. І ми власне своє життя і нас самих поступаємося Богові, а це означає, відкинувши стародавній вид, стати подібними до нього. І крім цього, цей символ цілком властивий і притаманний імені християнина, бо ми помазуємося і бажаємо уподібнитися Христу, який Божеством помазав людство, чому цим помазанням сполучаємося з його помазанням; а що це помазання є знаком того самого помазання, це показує той, хто звершує таїнство, у тих словах, які співає, помазуючи того, хто приступає до таїнства. Бо це слова, якими Давид вказує на це помазання і Царство. Бо священик каже: Помазується цей, – маючи на увазі того, хто приймає таїнство, – оливою радості, а Давид сказав про Спасителя: “тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радости понад друзів Твоїх” (Пс. 44:8), причасниками називаючи нас, яких через людинолюбство робить співтоваришами Царства.

До цього часу ми ще не живі, бо для того, хто приймає таїнство, все це слугує знаменням і деяким випередженням і приготуванням до життя. Після ж того, як той, хто приймає таїнство, сховавшись у воді, триразово піднімається з неї із закликом Трійці, одразу ж він отримує все бажане: і народжується, і твориться народженням дня і творінням, як сказав Давид, і отримує чудову печатку, і має всіляке бажане благополуччя, і стає світлом, коли був колись темрявою, і починає існувати, коли колишній раніше був нічим, і усвоюється та стає сином Богові, від пут та крайнього рабства, зведеним на царський престол. Бо ця вода одне життя губить, інше ж створює, і стару людину умертвляє, а нову відновлює. Для тих, хто зазнав цього, це зрозуміло з самих справ, потім і видиме під час таїнства в усьому представляє вираз цього. Бо коли, занурюючись у воду, людина ховається, вона, мабуть, тікає від життя в повітрі, а тікати від життя – значить помирати; коли ж знову підіймається, прагне, мабуть, до життя в дотику до повітря і світла і негайно отримує його. Тому і Творця закликаємо тут, що те, що відбувається, є початком життя, друге творіння, набагато краще за перше. Бо ретельніше, ніж колишній, написується образ, і статуя утворюється в найяскравіший Божественний вигляд. Тому належить, що Першообраз, як було зазначено, тепер досконаліший. Бо ті, хто хрестять, призиваючи при купелі Бога, виголошують не загальне Трійці в ім’я Бога, що не зовсім зрозуміло і роздільно для тих, хто богословствує, а ретельно і точно вказують властивості кожної з іпостасей. Також і з наступної причини, бо хоча Трійця з єдиного людинолюбства врятувала рід людський, але водночас кажуть, що кожна з Блаженних іпостасей привнесла до цього певний власний внесок. Бо Отець примирився, Син примирив, а Дух Святий став даром для тих, хто став уже іншими. Один звільнив, Інший – ціна, за яку ми звільнені, а Дух – свобода: “де Дух Господній, там свобода” (2Кор. 3:17), – каже Павло. І Один створив, Іншим ми створені, а Дух життєдайнує, тому і в першому творінні Трійця зобразилася ніби в сіни. Один творив, Інший був рукою для Творящого, а Утішитель – духом для того, хто вдихає життя. І що я кажу це? Чи в одному цьому з Божественних дій розрізняється Бог? З багато чого, чим від віку благотворив Бог створінню, не знайдеш нічого такого, що належало б тільки до Отця або до Сина, або до Духа, але все спільне для Трійці, оскільки все відокремлюється єдиною силою і промислом і творчістю. У домобудівництві ж і відновленні нашого роду це було нове, що і забажала нашого спасіння, і промислила, як повинно це здійснитися, вся взагалі Трійця, а діє не вся взагалі. Бо Здійснювач є не Отець і не Дух, а одне Слово, і Один єдинородний долучився до плоті й крові, і зазнав побоїв, і скорботнів, і помер, і воскрес, чим оживило єство і встановило Хрещення, це нове народження і відтворення. І так тим, котрі отримують священне відтворення, яке одне показало Бога розділеним, повинно під час Божественної купелі призивати Бога, розділяючи Іпостасі (в ім’я Отця і Сина і Святого Духа). А під час хрещення що згадуємо ми, як не домобудівництво і особливо це? Воістину, але не тим, що говоримо, а тим, що робимо. Бо коли людина, занурюючись тричі, виникає з води, хто не бачить, що цим вказує на триденну смерть Спасителя і воскресіння, що становить кінець усього домобудівництва? Не дарма, думаю, вчення про Бога проголошуємо, а домобудівництво в мовчанні показуємо справами. Бо одне було від початку і в пізнання людей приходить через голос, а інше скоєно і було видиме для очей людей і навіть відчутне руками. Чому блаженний Іоанн, знаючи, що те й інше – одне й те саме стосовно двоякого Спасителя, сказавши: “Про те, що було від початку, що ми чули, – додав, – що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя” (1Ін. 1:1). Крім того, у вчення про Бога треба тільки вірити, а виявляється віра словами, бо, сказано: “серцем… віримо в правду, а устами сповідуємо на спасіння” (Рим. 10:10), а домобудівництву необхідно треба і наслідувати, і показувати в справах. Бо маємо, як сказано, “йшли по слідах Його” (1Пет. 2:21) померлого і воскреслого, який за нас помер і воскрес.

Тому Трійцю зображуємо голосом, а пристрасть і смерть напишемо на тілі водою, перетворюючи самих себе на блаженний той вигляд і образ. Чи не неявно, зі сказаного, що в усьому, що стосується Хрещення: і в порядку його, і в іменах, якими називаємо його, і в тому, що відбувається під час нього й оспівується, – пізнаємо те, що життя у Христі отримує початок буття від купелі. Залишається розглянути, що означає саме буття життя. Бо оскільки одне втрачаємо, іншим стаємо, одне відкидаємо, інше зберігаємо, то коли зрозуміло буде, в чому полягає те й інше, буде зрозуміло і те, що означає існувати у Христі.

Отже, одне є гріх, інше – правда, одне – стара людина, інше – нова. Поміркуємо ж про це ретельніше. Оскільки гріх двоякий і проявляється в тому й іншому, буває в діях і полягає у звичці, а сама дія не залишається надовго і не перебуває, але щойно її здійснено, її і немає вже; подібно до того, як стріла пролітає разом із самим ударом, залишає ж вона рану на тих, хто підлягав її дії: образи зла, і сором, і повинність суду. А звичка до поганих дій, як хвороба, що пристала душам від лихого життя, буває постійна і пов’язує душу нерозв’язними узами, поневолює думку і продукує все найгірше, захоплюючи полонених нею до найгірших дій, від яких народжується сама і яка постійно народжує, будучи породжуваною, народжуючи в той самий час як би в колі. Від цього відбувається те, що гріх буває нескінченним, коли звичка породжує дії, від множення ж дій зростає звичка. І таким чином, за постійного взаємного успіху того й іншого зла, “гріх ожив, а я помер” (Рим. 7:9-10), Оскільки не вчора й нині почалося зло, а відтоді, як існуємо ми. Бо відтоді, як Адам, повіривши лукавому, знехтував Благого Владику і спотворив волю, відтоді й душа занапастила це здоров’я і добробут, від чого і тіло прийшло у згоду й у відповідність до душі і було перетворено, як орган рукою художника. Бо душа сполучається з тілом найтіснішим єднанням пристрастей, а ознака цього та, що червоніє тіло, коли соромиться душа, і тьмяніє тіло, коли стурбована душа, Якщо ж єство наше походить і рід людський розмножується, випливаючи з першого тіла, то тілам, які випливають з нього, як і інше будь-що з природного, передається і зло, Оскільки ж тіло не мимохідь тільки отримує шкоду від пристрастей душі, а й бере участь у них (бо і радіє душа, і скорбить, і цнотливі бувають дехто, і вільні, судячи з того чи іншого розташування тіла), звідси випливає, що душа кожного успадковує зло першого Адама, від душі його, переданого тілу, від тіла його – похідним від нього тіл, а від цих тіл – те, що переходить на душі. І це є стара людина; її, це насіння зла, отримавши від пращурів разом із самим буттям, ми не знаємо й одного дня чистого від гріха, навіть і не зітхнемо жодного разу вільно від зла, але, як каже пророк, “Від лоня ще матернього вже віддалені несправедливі, з утроби ще матерньої заблудилися неправдомовці” (Пс. 57:4), не зупинилися ми на цій нещасній спадщині, гріху прабатьківському, і не задовольнилися тими нещастями, що їх успадкували, а так багато ще доклали зла і примножили лукаве багатство, що останнє затьмарює перше, й наслідувачі є значно гіршими за взірці. І, що найважливіше, ніхто не отримує відпочинку від зла, але хвороба йде постійно і, можливо, з цієї причини неможливо, щоб рід людський достатній був для подолання самого себе, бо не куштував ніколи свободи, а не випробувавши її, не може прийти навіть до бажання її та здобути прихильність до неї й протистояти мучительствам. Від цих найтяжчих пут, від цього осуду від хвороби, від смерті звільняє купіль і так легко, що не вимагає й часу, так цілковито й досконало, що не залишає й сліду, і не лише звільняє від зла, а й приносить протилежну прихильність. Бо тим самим, що помер Сам Владика, він дав нам владу умертвляти гріх, А оскільки ж воскрес, зробив нас спадкоємцями нового життя. Бо смерть ця, оскільки була смертю, умертвляє лукаве життя, оскільки є страта, звільняє від покарання за гріхи, в яких винен кожен за своїми лукавими діями.

І таким чином купіль виявляє чистими від усякої прихильності й дії гріховної, оскільки робить спільниками цієї животворящої смерті. Оскільки ж і воскресіння долучаємося через купіль, Христос дає нам інше життя, і члени утворює, і вбирає сили, які потрібні для тих, хто прагне до майбутнього життя. Бо через це я зовсім звільняюся від злочинів і негайно отримую здоров’я, особливо тому, що це справа єдино Бога, Який не застосовується до часу і який не тепер тільки робить добро, роду людському, щоб не дістало йому часу для цього, але вже зробив йому добро. Бо не тепер несе Владика покарання за те, в чому згрішили ми, не тепер готує зцілення і утворює члени і вкладає сили, але вже утворив, і вклав, і приготував. Бо відтоді, як зійшов він на хрест, і помер, і воскрес, відновлено свободу людей, утверджено вигляд і красу, приготовано новий образ і нові члени, тепер треба тільки прийти і приступити до благодаті. І це може доставити нам купіль: мертвим – життя, зв’язаним – свободу, пошкодженим – блаженний образ. Ціну сплачено, тепер потрібно тільки вийти на волю, миро вилито, і пахощі його наповнюють усе, залишається тільки вдихати, навіть і дихання не потрібне, бо й можливість дихати приготована Спасителем, так само як і можливість бути зруйнованою та бути просвіченою. Бо він не світло тільки засяяло, прийшовши у світ, але й око приготував, не миро тільки вилив, але й почуття дарував. Тепер же священна ця купіль засвоює тим, кого омивають, ці почуття і сили. Бо подібно речовині безвидній, що не має образу, занурюємося ми у воду і в ній раптом отримуємо цей прекрасний вигляд.

Тому раптом повідомляються нам усі блага. Бо все приготовлено: “мій обід, – сказано, – приготований, , телят моїх і що відгодоване, заколоте і все готове; приходьте на весілля” (Мф. 22:4). Залишається тільки прийти запрошеним на свято, а тим, хто прийшов, що ще потрібно для благополуччя? Абсолютно нічого. Бо в майбутній вік ми увійдемо з Христом уже приготовані, тепер же входимо, щоб приготуватися. Тоді потрібно приходити, вже маючи все, а в теперішньому віці і божевільних закликають до бенкету і вечері. Тоді неможливо повстати мертвому, прозріти сліпому, виправитися ушкодженому, а в цьому житті потрібне тільки бажання і воля, і все станеться, бо сказано: “Я прийшов для того, щоб мали життя” (Ін. 10:10), і: “Я світло прийшов у світ” (Ін. 12:46). І в тому невимовне людинолюбство, що він, здійснивши все, чим визволив нас, залишив і для нас дещо, чим можемо ми приходити до свободи, саме вірити в спасіння через Хрещення і бажати приходити до нього, щоб за це вменене було нам все і те, з чим Сам він добродійничав нам, і те, для чого сплатив за нас борг. І коли потім омитим трапитися скоро відійти з життя, нічого не виносячи з собою, окрім печатки, закликає їх до вінців, як би подвизавшихся заради цього Царства. Від чого звільняє Хрещення і як змінює душі, про це і сказано. Оскільки ж і життя деяке дарує заради Воскреслого, подивимося, яке це життя. Доречно йому бути не таким, яким ми жили раніше, але кращим за колишнє, властивим природі. Бо якщо колишнє маємо і тепер, навіщо належало б і вмирати? Якщо іншу, але таку, що має ту саму силу – це не означало б воскреснути. Якщо ангельську – що спільного з ними? Бо людина впала, а людині занепалій зробитися після повстання ангелом не те саме, що бути відтвореною людиною. Подібно до того, як якщо розтрощена статуя і на мідь накладається нелюдський образ, але інший вигляд – це означає виробляти щось інше, а не статую відтворювати. Із цього випливає, що життя це є людське, нове і краще, ніж колишнє; а все це відповідає єдиному життю Спасителя. Воно нове, бо нічого не має спільного зі старим, найкраще, наскільки можна уявити, бо воно Боже; воно властиве і єству, бо було воно життям людини, а той, хто жив цим життям, був і Богом, і людиною правдивою, а за людським єством був чистим від усякого гріха. Тому, коли відроджуємося ми, нам абсолютно необхідно отримати життя Христове, тому й безгрішними виходимо з води цієї. Це ще й з наступного стає зрозумілим: народження в Хрещенні є початком майбутнього життя, і набуття нових членів і почуттів є приготування до тамтешнього життя. А приготуватися до майбутнього не інакше можна, як тут уже отримавши Христа, який став Отцем майбутнього віку, як Адам – теперішнього, бо до життя в тлінні довів людей він. Бо як нікому не можна жити людським життям, якщо не отримає почуттів Адама і людських сил до життя, так само не можна тому, хто живе, перейти в блаженний цей світ, якщо не приготуватися життям у Христі, і не буде вихований за виглядом його й за образом його. І інакше купіль є народження. Народжує він, народжуємося ми, а кожному народженому відомо, що своє життя вкладає той, хто народжує. У цьому є щось дивовижне, бо не омиті тільки, а й ті, яким не трапилося силою таїнств приготуватися до безсмертного життя, і взагалі всі люди прикрасяться нестаріючими тілами і повстануть нетлінними. Бо дивно, що у воскресінні, яке введене у світ однією смертю Христовою, братимуть участь ті, хто не отримав Хрещення, через яке ми сполучаємось із животворящою смертю. Бо якщо втекли від лікаря і не прийняли допомоги і відкинули єдине лікування, що залишається у них, що залишається у них достатнього для безсмертя? І здається пристойнішим бути одному з двох: або щоб усі без винятку отримали все те, винуватцем чого був для нас Христос, що помер для нас, і з ним воскресли, і співмешкали з ним, і соцеркувалися з ним, і мали всіляке інше благополуччя, якщо він не потребує нашого; або, якщо й нам треба привнести щось, то більш пристойно, здавалося б, щоб ті, хто не приніс віри в Спасителя, і не воскресали.

Про це потрібно сказати таке. Воскресіння є відновлення єства, це Бог дарує туне. Бо як створює нас, хоча ми не бажали, так і відтворює, хоча нічого не привнесли раніше. Царство ж оне і споглядання Бога і з’єднання з Христом є насолодою бажання. Тому доступна тільки тим, хто захотів, хто полюбив і забажав. Бо їм і пристойно насолоджуватися, коли настане бажане ними, а тому, хто не захотів – неможливо. Бо як може він і насолоджуватися, і втішатися, одержуючи те, до чого не мав бажання за його відсутності, бо він не може тоді ні бажати, ні шукати, бо не бачить тієї краси і, як каже Господь, “не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його” (Ін. 14:17), тому що переходив у це життя сліпий і позбавлений усяких почуттів та сил, якими можна й знати Спасителя й любити, і хотіти перебувати з Ним, і мати для того силу. Тому не треба дивуватися, якщо всі житимуть безсмертно, але не всі блаженно, тому що промислом Божим про природу насолоджуються всі взагалі однаково, а дарами, що прикрашають бажання, одні тільки благочестиві у ставленні до Бога. А причина та, що Бог бажає всім усякого блага й усім однаково роздає свої дари: і такі, якими благодійничає, і ті, якими виправляє природу; а ми всі, навіть не бажаючи, одержуємо Божі благодіяння, що стосуються природи нашої, тому що не можемо уникнути їх. Бо і тим, хто не бажає, благотворить і примушує людинолюбно, і хоча б хотіли відмовитися від благодіяння, але не можемо.

Такий дар воскресіння, бо не в нашій волі полягає не народитися і після смерті воскреснути знову чи не воскреснути. А що залежить від бажання людського, тобто обрання добра, відпущення гріхів, виправлення вдачі, чистота душі, любов, – нагородою за це служить останнє блаженство. А отримати його або віддалитися від нього в нашій владі, чому тим, хто бажає, можна, а тим, хто не бажає, як можливо насолоджуватися цим? Бо не можна хотіти проти волі і бути примушеним до бажання, особливо ж з такої причини. Бо Оскільки один Господь звільнив єство наше від тління, душу від гріха, одне – тим, що став первістком із мертвих, інше – тим, що предтечею за нас увійшов у святая святих, бо він умертвив гріх і примирив із нами Бога, і середостіння зруйнував, і за нас присвятив Самого Себе, то й ми будемо святими воістину. Ясно, що одні по праву звільняються від тління і гріха, які поєднуються з ним бажанням і єством в одному відношенні як люди, а в іншому – як ті, хто полюбив прояв його і пристрасть, хто підкоряється його велінням і забажав того самого, що він. А які одне мають, а іншого не отримали – людьми сталося їм бути, а вірувати в Спасителя на спасіння і сполучатися з Доброю волею їм не сталося, ці, бо вони відступили розумом, природно, повинні бути позбавлені відпущення гріхів і вінців правди, а здобути їм ту саму свободу й воскреснути немає вже перешкод, бо вони мають ту саму єдність, яку і людина – Христос. Бо Хрещення є причина тільки божественного життя у Христі, а не просто життя. Бо просто безсмертне життя однаково доставляє всім Христова смерть і воскресіння. Тому воскресіння є дар загальний усім людям, а відпущення гріхів і вінці на небесах та Царство отримують тільки ті, котрі надають сприяння, котрі тут влаштовують себе так, якими треба бути для того життя і шлюбного чертога.  Вони народжені знову тому, що від нового оного Адама сяють добротою і зберігають красу, яку дарувала їм купіль, тому що він “ки кращий від людських синів” (Пс. 44:3), і голову тримають прямо, подібно до олімпійських борців, бо він є вінець; мають вони слух, бо він – Слово; мають очі, тому що він – сонце; мають нюх, бо Наречений є миро та миро, що виливалося; чесні ж вони й у вбраннях заради шлюбу. Хай буде! Це ж веде і до іншого питання, яке несправедливо залишити без уваги. Бо якщо необхідно забажати і увірувати і прийти до дарів хрещення, і це одне робить здатним отримати народження, а віддалятися від цього значить віддалитися від усього того блаженства, то тих, хто зреклися після прийняття, збрехав у попередньому розумі та відвернувся від Христа, але, пізнав, в чому згрішили, прибігли до нього, і, зрештою, відреклися від Христа, у чому згрішили, вдаються до церкви, здавалося б, слід було знову приводити до купелі та знову здійснювати над ними таїнство, як над тими, що втратили все, а тим часом, згідно зі священним законом, помазавши тіла їхні божественним миром і нічого більше не додавши, вписують їх у число вірних – що сказати про це? Оскільки у двох речах маємо ми потребу для благочестя в Бозі: спершу отримати через таїнства око, потім користуватися ним і дивитись на цей промінь, то ті, хто зрадив християнству, втрачають друге, а перше залишається, тобто здатність дивитися і засіб до цього. А причина та, що охочі зручно можуть відмовитися від цього, бо наша справа або звертатися до сонця, або заплющувати очі від променя його, але вирвати око і зовсім зіпсувати будову його для нас неможливо. Бо якщо з сил душі, з якими народила нас природа, не можемо зруйнувати жодної, тим менше можемо зруйнувати ту, яку безпосередньо вклав у нас Бог, відроджуючи нас. Оскільки і саме начальницьке в нас, що не було б воно, утворює і вбирає купіль, чи буде то самозаконня розуму і волі, чи інакше як має назвати те, чому підкоряється всяка сила душі і що управляє рухом її, але чого ніщо не може підпорядкувати й змінити: ані саме воно саме себе, бо кращого за нього нема нічого, і навіть Богові не властиво змінити його. Бо в нас не забирають жодного з даних дарів, “Бо дари і покликання Боже непорушні” (Рим. 11:29), і словом, будучи безмежним у доброті, бажає нам усякого добра й дарує, не порушуючи найістотнішої переваги – нашого вільного волевиявлення. Таке благо Хрещення, Бо не обмежує волі і не утримує; але хоча воно і сила, однак тим, хто користується нею, ніщо не перешкоджає залишатися лукавими, як володіння здоровим оком не перешкоджає жити в темряві тим, хто цього бажає, і це очевидно саме собою, бо ясними свідками слугують ті самі, котрі після того, як омилися й отримали від Хрещення все, впали у крайнє нечестя та злість. Тому, оскільки не забираються сили, вкладені при другому створенні, священик не омиває, як тих, хто не має в тому потреби, а помазуючи, повідомляє їм духовну благодать благочестя, страху Божого, любові і тому подібне, що може оживити в них колишню волю. Бо такі дари повідомляє миро тим, хто приймає його. Про це досить, прострем же слово на подальше.

Зі сказаного очевидно, що відроджені Хрещенням живуть життям Христовим. Що ж таке життя Христове, тобто, що за настрій душі, який отримується в Хрещенні і яким омиті сполучаються з життям Христовим, це ще не ясно; більша ж частина цього вища за розуміння людського. Бо це є “сили майбутнього віку”, як каже Павло (Євр. 6:5), і приготування до цього життя. Не виходячи на світло, не можна пізнати переваги очей і приємність квітів; і сплячим, поки вони сплять, не можна знати про справи тих, хто не спить: подібним же чином і щодо нових членів і сил, якими цілком скористатися можна тільки в майбутньому житті, не можна в теперішньому житті дізнатися, які вони і яка в них краса. Бо для цього потрібно, щоб красі відповідало і світло. І те, що ми члени Христові, є діло Хрещення, а світлість членів і краса їхня полягає в главі; очевидно, що не гарні члени, якщо не з’єднані з главою. Глава ж цих членів прихована в теперішньому, а з’явиться тільки в майбутньому житті, тоді й члени засяють і відкриються, оскільки засяють разом із главою. Вказуючи на це, Павло каже: “Бо ви померли, і життя ваше сховане з Христом у Бозі;  коли ж явиться Христос, життя ваше, тоді і ви з’явитесь з Ним у славі” (Кол. 3:3-4). І блаженний Іоанн: “Бо ви померли, і життя ваше сховане з Христом у Бозі;  коли ж явиться Христос, життя ваше, тоді і ви з’явитесь з Ним у славі” (1Ін. 3:2). Тому досконало пізнати силу життя цього неможливо навіть і для самих блаженних, але здебільшого і вони зізнаються, що не знають його, а пізнають тільки в ворожіннях, у дзеркалі, частково, а що можуть пізнати, того не можуть пояснити ніяким словом. Але відчуття цього і пізнання хоча й можливі для чистих серцем, але неможливо знайти такого слова або мови, яке б відповідало пізнаному, і для незнаючих було знаком блаженного розташування душі. Бо це є те, що чув апостол, коли його піднесли до раю і до третього неба, “невимовні, – каже він, – слова, яких людині не можна переказати” (2Кор. 12:4). А що і пізнається, і може бути сказано на словах, і служить виявленням життя і потаємного, це успіхи тих, хто прийняв таїнство, нова вдача омитих, котрі зберегли свій ступінь; чеснота їхня вищеприродна, що перевершує закони людські, якої не може створити ані мудрість, ані подвиги, ані природа, ані інше що-небудь із людського. Бо іноді і душа прагне до того, чого й уявити неможливо людям, а тіло не поглинає її бажання, але робить такі труди, яких бажає душа; але оскільки сили душі й тіла обмежені, то всієї праці не може винести ні душа, ні тіло, і трапляється, де й можна було б перемогти, душа зрікається, а тіло знемагає. А блаженні оні душі й тіла ніщо не утримує, але які б не бачили вони праці, яких би не винаходив вільний розум помислів, усе переносять і в усьому мужні, і чи не скажемо ми найдивнішого? Вони і не переносять і немає для них потреби в мужності. Бо не з надії на вищі нагороди і краще життя зневажають вони життя теперішнє, тобто не за рішенням якимось і міркуванням дійшли вони до цієї відваги, і не проти волі переносять, як хворі переносять вогонь або ніж лікаря, але найдивовижніше те, що люблять свої рани, люблять свої труди, саму смерть вважають жаданою, хоча б нічого і не було обіцяно попереду. Одні бажали мечів, мук і смерті і, випробувавши їх, отримували ще більше бажання; інші захотіли вести скорботне життя, трудитися і жити без жодного поблажливого ставлення, і своєю їжею вважати те, щоб помирати щодня, і тіло сприяло цьому і допомагало тим, хто трудився проти законів тілесних. І таких не двоє, не троє або сто, і не одні чоловіки і не вікові тільки, але тисячі і безліч, що перевершує число, і до того ж людей будь-якого віку.

Це особливо ясно в мучениках. Бо з числа їхніх і ті, які були віруючими до гонінь, і ті, яким Христос під час самих гонінь дарував істинне життя, одностайно виявляли перед гонителями віру свою в Христа і сповідували його їм, і бажали смерті, і одностайно кликали мучителів, і немовби на що-небудь добре, однаково прагнули і жінки, і діви, і чоловіки, і діти, і люди всякого стану і роду життя. Бо потрібно додати і це, бо чимало відмінностей між людьми, бо не однаково переносить подвиги і праці той, хто проводить життя трудове, і той, хто веде розкішне життя, і на меч і смерть не одними й тими самими очима дивиться воїн і людина придворна. Але ніщо з цього не могло перешкодити цьому чудовому потягу і не перешкодило тому, щоб усі однаково досягали висоти любомудрия, але Оскільки одна була сила, що всіх народжує і творить, то всі досягли останньої межі чеснот, вшанували благо і полюбили його понад закони єства, а дехто заради нього знехтував і самою душею. Бо і жінки театральні, і розбещені чоловіки, і подібні до цього люди приймали слово спільного для нас порятунку і змінювалися “і перетворювалися, приходячи в чудову стрункість і так само тихо і так само легко, як би змінивши маску. Траплялося, що отримували досконалість і в цьому лику багато хто ще не омився, яких, коли їх ще не хрестили водою, хрестив Сам Наречений церкви. Багатьом посилав він хмару з небес і воду з землі понад очікування і, таким чином хрестив їх, а більшу частину відтворив потаємно. Бо як позбавлення Христове заповнюють члени церкви (Кол. 1:24), Павло чи інший хто подібний до нього, так немає нічого дивного, якщо позбавлення Церкви заповнить глава церкви. Бо якщо буває щось, у чому члени, мабуть, допомагають главі, наскільки справедливіше, щоб сама Глава доклала те, чого бракує членам? Це так і буває. Але потрібно звернути слово до колишнього. Тієї сили, яка смілива в дерзновенні, полум’яна в бажанні й можуть зрештою досягати того, чого забажали, не можна знайти в природі людини й не можна пояснити розумом, а так як вона є, то з необхідності треба причиною цього вшанувати благодать Хрещення, тож погляньмо, у який спосіб купіль проводить у них це.

Явно, що труди ці та подвиги ці роблять тільки ті, хто любить, і що стріли Христові та любов приводять їх до цього новозакону. А що служить причиною любові і звідки взяли вогонь, про це будемо міркувати тепер же. Бо пізнання є причиною любові й воно породжує її, і ніхто не може отримати любові до блага, якщо не дізнається, яку воно має красу. Оскільки ж трапляється іноді пізнати її цілком і досконало, іноді – недосконало, то природно, що і любов має бути такою ж. І з прекрасного і благого, що пізнається досконало, то і любимо буває досконало і відповідно до такої краси; а що не зовсім ясно для тих, хто любить, до того і любов слабка. Отже, очевидним стає, що купіль вклала в них деяке пізнання Бога і відчуття його, і що ясно пізнали вони добро, і відчули доброту, і випробували красу його. Кажу ж, що ті, кого навчають, досконаліше можуть пізнати з якогось досвіду, ніж із вчення. Бо оскільки в нас пізнання про предмети двояке: одне, яке людина набуває через слух, інше, коли пізнає сама собою, – першим способом ми не обіймаємо самого предмета, а бачимо його в словах, ніби в образі якомусь, та до того ж не в образі його власного вигляду. Бо в тому, що існує, неможливо знайти в усьому подібний до нього образ, який для тих, хто користується ним, достатній був би до пізнання його. А випробувати самим значить зустрітися з самим предметом, чому тут самий вигляд входить у душу і збуджує бажання, як слід, співрозмірний красі. Так само, як втрачається відмітна ознака предмета, через що він узагальнюється з іншими, ми отримуємо неясний і неясний образ його і з ним співвідносимо прагнення до предмета; тому не любимо його стільки, скільки його треба любити, і не переносимо стільки, скільки він може діяти на нас (бо ми не випробували його вигляду). Бо як різний вид існування кожного предмета вкладає в душу різний помисел, так те саме буває і з бажанням. Чи не те саме буває в нас і з любов’ю до Спасителя? Коли не буде відкрито нічого нового і вищого, зрозуміло, ми залишимося при одних звуках, які отримали про нього, з яких можна пізнати його добре, коли не можна знайти нічого подібного до нього, немає нічого спільного між ним та іншими, жодного зразка, з яким можна було б порівняти його, ні того, кому він слугує взірцем, – як же пізнати красу його і полюбити гідно цієї краси? А в кого є таке бажання, так що вони переступають межі єства, бажають і можуть більше, ніж скільки властиво бажати людям, цих уразив Сам Наречений (Пісн. 2:5,5:8); Сам він показав очам їхнім деякий промінь краси. Бо величина рани вказує на стрілу, а стріла – на того, хто уразив. І цим відрізняється Новий Заповіт від Старого і в цьому має перевагу, бо тоді навчали слово, а нині Сам Христос, що прийшов, невимовним деяким чином влаштовує й утворює душі людей. Бо за допомогою слова і вчення та законів неможливо людям досягти бажаного кінця. Якби можна було досягти за допомогою слова, не було б потреби в справах і до того ж у вишеприродних – у втіленні Бога, у розп’ятті його і смерті. Це очевидно насамперед на самих отцях нашого благочестя – на апостолах. Бо хоча викладено було їм усяке вчення, і до того ж вчення Самого Спасителя, і були вони самосвідками всього: і того, які дарування повідомив він єству, і що перетерпів за людей, і як після смерті воскрес, і як вознісся на небеса, і, знаючи все це, вони не показали нічого ані нового, ані мужнього, ані мужнього, ані духовного, ані кращого за попереднє, доти, доки їх не охрестили. Коли ж отримали Хрещення й утішитель зійшов у душі їхні, вони стали новими й отримали нове життя, і стали керувати інших, і самі себе, й інших залучали до любові Христової. Бо хоч і при Сонці перебували й були спільниками і життя, і вчення, але ще не було в них відчуття променя, доки не прийняли духовної тієї купелі: подібним чином звершував Бог згодом і всіх святих. І вони пізнали його й полюбили не словами тільки будучи переконані, але будучи налаштовані до цього силою купелі, коли пересозидав і перетворював їх Сам Улюблений, що творить, вивергаючи серце тілесне, нечуттєве, і пише, але, як каже Павло, “не на кам’яних скрижалях, а на плотяних скрижалях серця” (2Кор. 3:3), і не закон лише, а Самого Законодавця, Самого Себе Самого. Це найяскравіше відкрилося над багатьма зі святих, яких, коли вони зі слів не могли пізнати істину, не з чудес не зрозуміли сили того, що сповіщалося, раптом показала ревним християнами прийнята ними купіль.

Так блаженний Порфирій, що був у ті часи, коли закон Христовий володів усім Всесвітом і голос проповідників почули всі люди, а трофеї мученицьких подвигів було споруджено всюди, ясніше за слово свідчачи про істинне Божество Христа, і тисячоразово чуючи вчення, і будучи свідком таких подвижників і чудес, залишався в омані, а неправду вважав за істину, а неправду вважав замість істини. Коли ж охрестився і до того ж для жарту, у грі, не тільки раптом став християнином, а й звершився в лику мучеників. Бо він був комедіантом і, займаючись цією справою, наважився і на цю сміливість, щоб розбудити сміх і представити на видовище Хрещення, і хрестив самого себе, зійшовши на театрі у воду і проголосивши Трійцю. Одні сміялися, яким здавалося це театральною виставою, а для нього те, що відбулося, було не сміхом і не тінню, а істинним народженням і відтворенням і тим самим, що становить таїнство. Бо замість комедіанта вийшов, маючи душу мученицьку, тіло мужнє, наче звикле до любомудрия і подвигів, язик, який витягнув у тирана замість сміху гнів. І так заревнував він, що провів життя в грі, і так забажав Христа, що, зазнавши багато мук, помер із радістю, навіть і язиком не змінивши любові. Так само і Геласій полюбив Христа і пізнав так само, і, здається, однаково, як той, так і інший прийшли з ворожою ворожістю неприязню, але коли гнаний відчинив очі душі його і показав власну свою красу, він негайно ж здивувався красі й показав зовсім протилежний напрямок, і став шанувальником замість ворога. Бо захопленням була ця любов, бо полонених нею захоплювала далі за людські межі; і це показуючи, Пророк  розмовляючи з Христом про хрест і смерть, сказав: “Як багато-хто Ним дивувались, такий то був змінений образ Його, що й не був людиною, а вигляд Його, що й не був сином людським” (Іс. 52:14). Мужній Ардаліон хрестився, бажаючи цим замість іншої якоїсь гри догодити глядачам; бо він був сміхотворний і доставляв присутнім інші такого ж роду задоволення. А хрестився, не в символах і образах наслідуючи пристрасті Спасителя, але самою справою. Він удавано вимовив добре і мученицьке сповідання, і заради жарту оголений піднятий був на дерево гравцем. Коли ж вимовив ім’я Христове і відчув удари, раптом перемінився, і душа перейшла в згоду з голосом, а воля – у відповідність з вигаданим уявленням. І істинно став він тим, чим називав себе жартома – християнином, і це було справою жартівливих ударів і удаваного слова, і сказавши, що любить Христа, він негайно полюбив його, коли любов, як вогонь, вдихнув з вуст своїх у саме серце. І в інших благе від благого скарбу – серця виходить на вуста – в Ардаліона скарб небесних річок (Ін. 7:38) перейшов у серце від вуст. О, невимовна сила Христова! Бо не благодіяннями, не роздаванням вінців, не благими надіями привернув його до себе, але, зробивши співучасником в ударах і безчесті, обрав і возвеличив його так, що переконав у тому, чого він раніше не терпів і не чув. Раптом змінив він звички, які вкоренив у ньому тривалий час, спрямував волю в абсолютно протилежний напрямок, повернувши її від найгіршого і найзлішого до найкращого з усього, бо нічого не може бути розбещенішим за комедіанта і нічого любомудрішим за мученика.

У них що спільного? І для природного розуму яку представляє відповідність, щоб рани і безчестя народжували любов і щоб за допомогою того самого, через що навіть і вірянину слід уникати християнства, – ловити ворога і підкорювати його тому самому, чому він сам був ворогом? Хто, заподіюючи хворобу, сподівається цим переконати до любові того, хто намагається ненавидіти, і замість ворога і гонителя цим засобом приготувати собі друга і ревнителя?

Тому слово вчення, здається, начебто не має ніякої сили, а все робить сила Хрещення. Бо й Ардаліон чув слово спільного нам порятунку і був очевидцем багатьох чудес мучеників, які відважно трудилися при ньому, але тим не менш сліпкотствував і був ворогом світла, доки не охрестився, прийнявши знамення Христові та сповідувавши благе сповідування. Бо та мета хрещення, щоб наслідувати сповідування Христа перед Пилатом і твердості в ньому навіть до хреста і смерті, а наслідувати можна в образах і в цих священних символах, можна і самими справами, серед небезпек показуючи служіння, коли викликають до того обставини. З багатьох зцілень, придуманих в усі віки для хворого роду людського, одна смерть Христова може доставити справжнє життя і здоров’я, і тому відродитися новим народженням і жити блаженним життям, і досягти здоров’я не інакше, ніж пити це зцілення, і наскільки це можливо для людей, сповідувати сповідування, і перетерпіти пристрасть, і померти смертю. Такою є сила нового закону, так народжується християнин, таким чином досягає він дивовижної любомудрості, приліпляючись до прекрасних справ, маючи непохитну віру, не з необхідності послуху віруючи, не на вимогу законів улаштовуючи вдачу, а те й інше отримуючи від сили Божої, і за допомогою того й іншого преображаючись на блаженний вигляд Христа. “Бо царство Боже не в слові, а в силі” (1Кор. 4:20), і “Бо слово про хрест для тих, хто гине, безумство є, а для нас, хто спасаємось,– сила Божа” (1Кор. 1:18), тому й духовний цей закон, що все здійснює дух, а він є написаним, бо зупиняється на письменах і звуках, унаслідок чого він і покров, і образ, а діло й істина в сьогоденні. Бо слова й письмена мали значення образу доти, доки не здійснилися справи. Перш, ніж прийшли вони у виконання, Бог устами пророків довгий час сповіщав про них. Заповідаю, – каже, – заповіт новий, не за заповітом, що його ж заповідав батько їхній, – але який же це? Цей, – каже, – заповіт, його ж заповідаю дому Ізраїлеву і дому Юдину, даючи закони мої в думки їхні, і на серцях їхніх напишу я, не голосом проголошуючи його, але напишу безпосередньо Я, Сам Законодавець. І не навчить, – сказано ще, – кожного брата свого і кожного ближнього свого: “Пізнайте Господа! Бо всі будуть знати Мене, від малого їхнього й аж до великого їхнього” (Єр. 31:34). Про це, можливо, закон і Давид випустив цей блаженний голос: “Знаю бо я, що Господь і Владика наш більший від богів усіх” (Пс. 134:5), – я пізнав, каже, на власному досвіді, а не вчення інших вислухавши: чому, привертаючи й інших, він говорить: “Скуштуйте й побачте, який добрий Господь” (Пс. 33:9). Хоча й багатьма і всякого роду словами оспівує блаженний благість Божу, але оскільки слова не можуть показати сутності, то самих слухачів закликає до досвіду оспівуваного.

Цей досвід купелі вбирає в душі хрещених і робить відомими тварі Творця, розуму – істину, бажанню – єдиного Жаданого. Тому й велика прихильність, і невимовне прагнення, і найвища природня любов, що ні в чому не має нестачі і все повідомляє, ні в чому не відмовляє і, крім цього, надає всякий надлишок. Розглянемо це. Бог вклав у душі бажання, тож якщо вони мають потребу отримати благо, то потрібно також їм думати про істину; того й іншого, втім, бажаємо ми в досконалому вигляді: блага без зла, істини без брехні. Бо не радіє обманутий, і не може радіти той, хто помиляється і отримує зло замість добра. Тим, хто бажає цього, не завжди трапляється отримувати в досконалому вигляді, але в нас благо і істина не є те саме, що так називається, але нерідко навіть протилежне цьому. Чому не зрозуміло для нас тут, якою є сила любові й радості, Оскільки немає перед нами того, що потрібно любити і чим можна втішатися, невідомі нам ні узи бажання, ні те, яким є вогонь. Бо жаданим не було нічого, а для тих, хто скуштував Спасителя, жаданим слугує те саме, до чого, наче до певного правила і межі, від початку пристосована була любов людська, подібна до скарбниці настільки великої та настільки обширної, що може прийняти вона в себе Бога. А ті, що володіють і всіма благами життя, ніякого не отримують від них насичення, ніщо не зупиняє на собі бажання, але будемо жадати ще, ніби нічого не отримавши з того, що бажали. Бо спрага душ людських потребує якоїсь безмежної води, а обмежений світ цей як може бути для неї достатнім? І на це вказує Господь, кажучи дружині самарянській: “Іісус сказав їй у відповідь: всякий, хто п’є цю воду, знову захоче пити, а хто питиме воду, яку Я дам йому, той не захоче пити повік; але вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:13-14). Ця-то вода заспокоює бажання душ людських. “А я в правді побачу обличчя Твоє, і, збудившись, насичусь Твоєю подобою” (Пс. 16:15). Бо і око влаштоване таке, яке придатне для світла, і слух – для голосу, і що чому відповідає, бажання ж душі прагне до одного Христа. І це слугує для неї заспокоєнням, бо і благо, і і істина, і все жадане є він один. Тому тим, хто осягнув його, ніщо не перешкоджає любові, наскільки вкладено в душу любові від початків, і радіти, наскільки може радіти природа, і якщо що привнесла їм чеснота і вода відродження. Стосовно ж благ життя не може бути дієвою ні любов, ні радість, оскільки вони обманюються своєю назвою. Якщо ж і здається що-небудь прекрасним, воно буває помилковим зображенням істини. Тут же, коли немає нічого, що перешкоджає, відкривається дивовижна і невимовна любов і така радість, якої не можна пояснити. Особливо ж тому, що кожну з цих прихильностей душі Бог вклав для Себе Самого, щоб ми її любили, про неї одну раділи. І слід, гадаю, зберегти деяку повагу до безмежного цього блага і в словах про нього дотриматись пропорційності.

Подивимося ж, яка його велич, потім – яка ознака надлишку його. Бо за всі блага, які він дарував нам, єдиною винагородою вважає він любов і, якщо отримує її від нас, прощає борг. А те саме, що у Бога-Судії рівноцінне незліченним благам, як не назвати природним? Ясно ж, що надлишку любові абсолютно дорівнює радість, і прагненню відповідає в усьому задоволення, і найбільшому відповідає найбільше. Явно, що в душах людських є велика деяка і дивовижна схильність до любові і радості, яка тоді стає цілком дієвою, коли з’явиться воістину радісне і улюблене. І це саме Спаситель називає радістю сповненою (Ін. 16:24). Тому коли сходить на кого-небудь Дух і повідомляє йому обіцяні ним плоди, перше з них місце займають любов і радість. “Плід духовний, – сказано, – є любов, радість” (Гал. 5:22). Причина ж цього та, що таке перше відчуття себе дарує Бог душі, приходячи в неї. Той, хто відчуває благо, повинен і любити його, і радіти за нього; чому і тілесно з’явившись людям, перш за все, вимагав від нас пізнання себе. І цього вчив і це приніс негайно ж, навіть більше, заради цього відчуття він прийшов і заради цього робив усе. Бо каже: “Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18:37). А як істиною був Сам він, то майже так сказав: нехай покажу Мене Самого. Це й нині творить, приходячи до тих, хто хреститься, і свідчить істину, уявне благо відкидаючи, істинне ж вводячи і відкриваючи, і як Сам сказав, Сам являючи їм Себе Самого (Ін. 14:21).

 

А що це справедливо і що омиті цією купіллю ніби досвідчено пізнають Бога, це відкривається, як сказано, від справ їхніх. Якщо потрібні свідоцтва, то хоча і багато є боголюбивих і велику мають вони силу в тому, про що свідчать, але з усіх достатньо відповість за всіх Іоанн, якого душа світліша за промінь, а голос блискучіший за золото. Потрібно навести вислови благого язика. “Що значить: славу Господню дивлячись, в тій же образ перетворюємося? Це було ясніше, коли діяли дарування чудес. Втім, хто має очі віри, тому й нині не важко зрозуміти це. Як тільки ми хрестимося, душа наша, очищена духом, робиться світлішою за сонце. І ми не тільки дивимося на славу Божу, а й самі отримуємо від неї сяйво. Як чисте срібло, що лежить проти сонячних променів, і саме випромінює промені не від власного єства тільки, а й від блиску сонячного, так і душа, що очищена і стала блискучішою за срібло, приймає промінь слави від Духа у славу, доступну нам, в яку належить від Господнього Духа”. І трохи далі: “Чи хочеш, я покажу тобі це ясніше і ближче до твоїх почуттів на апостолах? Поміркуй про Павла, чий і одяг має дію, і про Петра, чия тінь має силу. Бо якби вони не носили образ Царя і недоступний був їм блиск, як могли б мати стільки дії їхній одяг і тінь? Бо одяг царський страшний і для розбійників. Чи хочеш бачити, як сяяв він і через тіло? “Дивлячись , – сказано, – на обличчя Стефана, як лице Ангела” (Діян. 6:15). Але це ще нічого не означало порівняно зі славою, що сяяла всередині нього. Що Мойсей мав колись на обличчі, те ж саме, і ще більше носили вони в душі. Бо те, що було в Мойсея, доступніше для почуттів, а це безтілесне. Бо як тіла, коли освітить їхній вогонь від світлих тіл, кидають власний відблиск на найближчі тіла і передають їм власне світло, так буває і з вірними. І коли вони досягають цього, залишають уже все земне і дбають тільки про небесне. На жаль мені! Добре тепер і стогнати гірко, тому що, отримавши таку шляхетність, не розуміємо і того, що говорять, Бо скоро згубили справи і впали в чуттєве. “Бо ця невимовна і страшна слава залишається в нас тільки на один і на два дні, а потім ми погашаємо її, обурюючись бурею життєвих справ і густотою хмар застіняючи промені” (Златоуст, Бесіда 7, на 2Кор. 3).

 

Отже, не одним тільки помислом і роздумом і вірою можливо хрещеним пізнавати Бога, але можна знайти у водах цих щось краще і найближче до справи. Бо думати, що цей промінь вкладає в думку пізнання Боже і становить деяке навчання розуму, не буде спасительним словом, бо його трапляється втратити через день або два, якщо тих, хто прийняв таїнство, охопить хвилювання і збентеження, а того, хто не знає віри, немає нікого, хоч би він піклувався про те дуже короткий час; але можна і справи мати, і вміти добре богословствувати, і, що ще більш важливо, бути схильним до нападу злих пристрастей, і не бути невігласом у слові порятунку та істинної любомудрість. Звідси ясно, що є деяке безпосереднє відчуття Бога, коли промінь від нього невидимо торкається самої душі. Символ цього променя в тому, що супроводжує хрещення. Бо все сповнене світлості: світильники, пісні, лики, гімни; немає нічого, що не сяяло б, увесь одяг світлий і пристосований до видовища світла, а головне вбрання зображає і самий Дух, і має вигляд, що знаменує його пришестя.  Бо і зроблено воно на зразок язика, щоб зручніше було і голові мати вбрання, і утримати той вигляд, у якому вперше з’явився Дух, хрестячи апостолів. Потім і торкнувся він цієї частини тіла їхнього, і модно було на голові кожного з них бачити вогонь в образі язика, щоб, гадаю, виглядом язика пояснити причину зішестя, бо він зійшов, щоб пояснити споріднене із Собою Слово та напоумити тих, хто його не знає. Бо така справа мови, яка виносить зсередини сокровенне, будучи провісником таємних рухів душі. Бо Слово сповіщає про Того, Хто його Породив, а Дух – про нього Самого. Бо, Я прославив Тебе, – сказав Спаситель, кажучи Отцю, – і Той Мене прославить (Ін. 16:14), кажучи про Утішителя. Тому-то він і з’явився їм у цьому образі. Символ же звертає думку нашу до того чуда і до того прекрасного дня, який бачив перше послання Хрещення, щоб ми знали, як ті, на яких насамперед прийшов Дух, передали його наступним за ними, а ті – наступним за ними, і так навіть до нас дійшов він, переходячи, і не збідніє дар, доки дієво притаманний нам Сам Винуватець його. Отже, тоді Владика дарує блаженним чисте відчуття себе, коли відніметься прикриття, а тепер наскільки можливо, то для прикритих грубою плоттю.

 

А плід цього відчуття є невимовна радість і природна любов, а також велич подвигів і дивовижне виявлення справ, і те, чого досягають усі ті, хто переміг, і ті, хто увінчаний. Бо озброєні цією зброєю не можуть бути переможені ні страхом, ні задоволенням. Бо радість вгамовує сумне, а приємне не може ні захопити, ні послабити затверджених і пов’язаних великою силою любові. У тому справа Хрещення, щоб звільнити від гріхів, примирити Бога з людиною, усиновити людину Богові, відкрити очі душевні для Божественного променю, словом сказати, приготувати до майбутнього життя. Отже, правильно робимо ми, накладаючи йому найменування відродження та інші, що мають той самий сенс, та інші, тому що воно приносить пізнання Боже душам тих, хто приймає таїнство. Воно є життя, і основа, і корінь життя, тому що і Сам Спаситель визначає життя вічне пізнанням єдиного істинного Бога і посланого Ним Іісуса Христа (Ін. 17:3); а Соломон каже Богові: “що знати Тебе,… є джерелом безсмертя” (Прем. 15:3). Якщо потрібно докласти доказ, хто не знає, що істинне буття і перевага людей полягає в тому, щоб мислити і пізнавати! Якщо ж у мисленні та знанні полягає буття людини, звісно, воно повинно складатися і в пізнанні найкращому з усіх і вільному від брехні. А коли Сам Бог відкриває очі душі і звертає до Себе Самого, яке знання може бути кращим і чистішим від усякої омани, ніж пізнання Бога? А воно є плід Хрещення. Отже, з усього сказаного ясно, що початок життя у Христі і причина того, що люди існують, і живуть, і досягають успіху в істинному житті та існуванні, є таїнство. Якщо ж не з усіма, хто хреститься, трапляється це, не слід визнавати в цьому неміч таїнства, а слід відносити це або до пристрасті тих, хто отримав таїнство, або до того, що недобре були вони приготовані для благодаті, або, що зрадили скарб. Бо набагато правильніше таку відмінність відносити до тих, хто отримує таїнство, котрі по-різному користуються Хрещенням, ніж таїнство, яке одне й те саме є для всіх, звинувачувати в протилежних діях. Ясно ж, що сукупність згаданих благ не є справою єства, ні подвигу, але Хрещення. Якщо ж і протилежне цьому буває, як не вважати незгідним, щоб одне й те саме могло і не могло робити небесними і анітрохи не підносити над земним. Ми не звинувачуємо сонця і не визнаємо його темним, тому що не всі бачать промінь його, але виголошуємо суд про тих, хто дивиться. І щодо просвіти незаконно вчинимо, думаючи, що вона може виробляти щось інше, крім того, чим іменується.

Яке сприяння надає їй Божественне миро

Тим, котрі так духовно створені й у такий спосіб народжені, слід отримати і дію, яка б відповідала такому народженню, і відповідний тому рух. І це доставляє нам таїнство Божественного світу, бо діяльними робить духовні діяння, то одне, то інше, то багато, судячи з того, яку має хто прийнятність до таїнства. І нині з тими, хто омився, відбувається те саме, що за старих часів чинили руки апостолів із хрещеними від них, бо коли апостоли покладали руки на тих, хто прийняв таїнство, сказано, подавався їм Дух Святий, і тепер Утішитель сходить на тих, хто помазаний. Докази цього такі. Перше: у Старому заповіті однаково помазувалися царі та священики, закон же церкви перших, що воцарюють миром, на священика покладає руки і молиться за благодать Духа, показуючи тим самим, що те й інше вважаємо за те саме, і що те й інше має одну й ту саму силу. Потім вони мають спільне між собою в іменах: оне називається помазанням, це – повідомленням Духа. Бо висвячення священиків найбожественніші з ієреїв називають помазанням, і навпаки, про тих, яких здійснюють таїнством миру, і моляться, і вірять, що вони спільники Святого Духа, і коли тим, хто приступає до таїнства, пояснюють, що воно таке, називають його печаткою духовного дару. Це і оспівують при помазанні. Ще ж і помазанником став Сам Владика, не тому, що прийняв на голову вилите миро, але заради Духа Святого, коли для сприйнятої ним плоті став сховищем усякої духовної дії; і не помазанцем тільки, але й помазанням, бо сказано: “миро, що вилито на ім’я твоє” (Пісн. 1:2), одне з самого початку, інше – згодом. Поки він не став тим, чому міг Бог повідомити свої дари, він був миром, який перебуває в собі самому; коли ж стала існувати блаженна плоть, яка прийняла всю повноту Божества, якій, як каже Іоанн, не в міру дав Бог Духа (Ін. 3:34) і вклав усяке духовне багатство, тоді вилите на нього миро і істинно зробилося й почало називатися помазанням. Бо бути повідомленим для нього означало стати помазанням і бути вилитим. Бо не змінив він місця, не зруйнував стіни і не переступив через неї, але знищив ті, що розділяють його від нас, тим, що сам, прийнявши його в себе, не залишив нічого між собою і нами. Бо не місцем відрізняється від людей Бог, що наповнює всяке місце, але відстоїть відмінністю, і природа сама відокремлює себе від Бога тим, що в усьому, що має, відрізняється від нього, а спільного не має з ним нічого, тому що він тільки Бог, а природа тільки людина. Коли ж плоть була обожена і природа людська прийнята в іпостась Самого Бога, миро вже перейшло через огорожу. І відмінність ця не має вже місця, коли одне вже було, а інше стало єдиною іпостассю, яка знищує відстань між Божеством і людством, будучи загальною межею кожного єства, а між тими, хто стоїть окремо, не буває спільної межі. Якби алавастр якимось способом на миро перетворився, не повідомленим для зовнішнього не могло б залишитися миро, ні те, що всередині, ні в собі самому; так само, коли наша природа обожилась у тілі Спасителя, не залишилося нічого, що відокремлювало б рід людський від Бога, чому і брати участь у його благодіяннях ніщо не перешкоджає нам, крім гріха. Оскільки ж двояка була перепона: одна від єства, інша від волі, то одне знищив Спаситель втіленням, інше – розп’яттям. Бо гріх зруйнований хрестом. Тому після Хрещення, що має силу того хреста і смерті, у світі отримуємо спілкування Духа. Бо коли знищена та й інша перешкода, ніщо не утримує, щоб Дух Святий вилився на всяку плоть, наскільки можливо це в теперішньому житті. Бо для безпосереднього співперебування з Богом є і третя перешкода, смерть, і тим, хто має смертне тіло, не можна обійтися без ворожіння і дзеркала. Отже, оскільки люди трояко відстояли від Бога: природою, гріхом і смертю, – Спаситель зробив так, щоб істинно сполучалися і безпосередньо приходили до нього, знищивши одне за одним усе, що перешкоджало цьому: одне – долучившись людству, інше – смертю на хресті, а останнє середостіння досконале вигнав із природи воскресінням. Тому Павло каже: “Останній же ворог знищиться – смерть” (1Кор. 15:26). Назвав би він її ворогом, якби вона не була перешкодою для нашого істинного благополуччя, бо спадкоємцям безсмертного Бога потрібно бути вільними від тління. Бо “Бо тлінному цьому належить одягнутись у нетління” (1Кор. 15:50). Бо після загального воскресіння людей, причиною якого є воскресіння Спасителя, дзерцало і ворожіння минеться, і віч-на-віч побачать Бога очищені серцем.

Отже, справа таїнства – подати діяння Святого Духа, а миро вводить самого Господа Іісуса, в Якому все спасіння людей, вся надія благ і від Нього нам спілкування Святого Духа, через Нього ж і приведення до Отця. Бо спасення людей залежить від всієї Трійці, але діячем служить одне Слово, і не в один той час, коли був у житті людей, і Жертвою, – каже Павло, – “щоб взяти гріхи багатьох” (Євр. 9:28), але відтоді й назавжди, поки ще носить єство наше, заради якого ми маємо в Ньому заступника до Бога, Сам Собою очищає совість нашу від мертвих справ, Сам Собою подає нам Духа. Це таїнство за старих часів дарувало хрещеним дарування зцілень і пророцтва, і язиків, і таке інше, що для всіх людей слугувало ясним доказом перевершальної сили Христової. Бо в них була потреба, коли утверджувалося і встановлювалося благочестя. І нині те саме буває з деякими, те саме сказано і про колишнє, і про майбутнє: і демонів виганяли вони, і від хвороби звільняли однією молитвою, і не за життя тільки, а й померлі вже могли здійснювати подібне, Бо духовна сила не полишає і блаженних, що спочили. А що повідомляє миро кожному з християн і до чого зручно всякий час – це є дар благочестя і молитви, і любові, і цнотливості, і іншого, що благопотрібно для тих, хто приймає. Якщо ж це чуже багатьом із християн і приховане від них, не знають вони, чи є Дух Святий, то це тому, що вони отримали таїнство в ранньому віці та прийняли дари його несвідомо, а коли досягли віку, звернулися до чогось, чого не слід, і засліпили око душі. Таким чином, “Дух” тим, хто приймає таїнство, дарує дари свої, “наділяючи кожному окремо, як Йому угодно” (1Кор. 12:11), і не зупинився Господь, благотворячи нам, бо й обіцяв перебувати з нами назавжди. Бо не марно таїнство, але як від Божественної купелі отримуємо відпущення гріхів і від священної трапези долучаємося до Тіла Христового, і не припиниться це доти, доки не прийде вочевидь Найяскравіший Той, хто слугує основою їх, – так само цілком необхідно, щоби християни і від Божественного світу отримували, що треба, і долучалися дарів Святого Духа. Бо яка доцільність, щоб зі Священних таїнств одні були дієві, а це анітрохи не було корисно і про них знати, що сповіщене про них, за словами Павла (Євр. 10:22), вірно, а в цьому ж сумніватися. Треба або про жодного не думати, або і про інших думати одне й те саме, бо одна й та сама сила діє у всіх, і єдине заколення єдиного Агнця і Його смерть та кров приносить Викуплення всім. І так істинно дається Святий Дух, одним, щоб вони могли благодіяти іншим і, як каже Павло, повчати церкву, пророкуючи майбутнє, або навчаючи таїнствам, або словом звільняючи від хвороб, іншим, щоб самі зробилися кращими, сяючи благочестям, або надлишком цнотливості, або любов’ю, або смиренномодрістю. Бо для того, хто отримав, можливо бути цнотливим помислом і вдачею, і вправляти вдачу свою в правді, і молитися, і любити, і в усьому іншому бути ревним. Можливо для спонукуваного Богом утримати волю від пристрастей, бути людинолюбцем, і справедливим, і виявляти іншу любомудрість. Бо як у людях, що діють під впливом лукавих духів, існують скотинячі пристрасті, так навпаки, коли рухає сам Бог, – існують чесноти божественні й вищі за людський закон. Цим чином любив блаженний Павло, кроткий був Давид, та й інші з тих, кого вихваляють, показали розум, вищий за природу людську. Бо написав він до Филипийців, що любить їх утробою Іісуса Христа (Флп. 1:8), про Давида ж сказав Бог: “знайшов Я мужа по серцю Моєму” (Діян. 13:22). І віра є дар духовний, який бажали отримати Апостоли від Спасителя, кажучи: “примнож в нас віру” (Лк. 17:5), і Сам Він просить для них висвітлення від Отця: “Освяти їх істиною Твоєю” (Ін. 17:17). І Бог дає молитву тому, хто молиться, і “сам Дух просить за нас зітханнями невимовними” (Рим. 8:26), даючи, гадаю, силу молитви; словом, Дух Святий є цілком духом премудрості, і розуму, і ради, і сили, і благочестя, і іншого, від чого отримують назви ті, кому повідомляє Він дари свої. Отже, усім, хто приступає, таїнство повідомляє свої дари, а відчуття дарів і ревність про багатство, що скористатися даним, – не всім, Бо одні, з причини віку, ще не можуть мати розуму, інші неприготовані та не показують правильного волевиявлення, з яких у декого згодом каяття в гріхах, і сльози, і життя за правим словом, виявляють вкладену в душі їхні благодать. Чому і Павло в посланні до Тимофія, каже: “Не занедбуй дарування” (1Тим. 4:14), так як і після прийняття дару, немає ніякої для нас користі, якщо ми будемо недбайливими, і тому ще, що тим, хто бажає мати душу діяльну в цьому, – потрібні труди і пильнування: тож якщо хто з ревних виявиться таким, що досягає успіху в любові, або в чистоті цнотливості, або надлишком смиренномудрия, або благочестя, або подібного до чогось, вищого за єство цих людей, причиною цього треба вважати Божественне миро і вірити, що такому дарувати дар у той час, коли приймав він таїнство, а зробився він діяльним згодом. Подібним чином і ті, хто вміє правильно говорити про майбутнє і без допомоги мистецтва бути рятівниками для тих, що розвернулися волею, і тих, хто немічний інакше, і ті, хто ще щось показує, – все це мають від таїнства. А якби таїнство і під час самого звершення не робило тих, хто його приймає, діяльними в духовних силах, і якби і того, що згодом вони діють духовно, не таїнство було причиною, тоді навіщо б і приступати до таїнства? До чого нам послужити прийняття Божественного світу, якщо воно не може вести до того, заради чого і бажають його? Тоді й того не можна буде сказати, щоб якщо цього не отримуємо від помазання, могло це таїнство доставити нам іншу допомогу. Бо якщо не доставляє того, що обіцяє і до чого все спрямовано, і про що молиться виконавець таїнства, і в чому запевняє той, хто приймає таїнство, що негайно отримає, то тим менше слід очікувати від нього будь-якого іншого блага. Якщо ж не марно таїнство, як і все інше в Християнстві, – не “то й проповідь наша марна, марна і віра ваша” (1Кор. 15:14); то якщо можна знайти в людях будь-яку духовну силу і що-небудь із кола духовних обдарувань, це потрібно відносити до цих молитов і священного помазання.

Бо немає абсолютно ніякого блага, що передається від Бога визволеним людям, яке б виходило без посередника між Богом і людьми, а знайти посередника, і отримати, і прийняти від нього всі блага, ніщо не дарує, крім таїнств. Бо вони роблять нас спорідненими з тією кров’ю і тими обдаруваннями, які отримав Він заради плоті, і спільниками того, що він захотів перетерпіти. Бо оскільки двояким є те, що наближає до Бога і в чому все спасіння людей, – приймати Священні таїнства і вправляти волю в благочесті, для другого, тобто для людських ревнощів, немає іншого діла, як зберегти дане і не зрадити скарбу; залишається тому одна подателька всіх благ – сила таїнства. І з цих таїнств у кожного інша мета, а повідомлення Духа і Його дарів залежить від всесвятого Світу; тому, якщо може хто показати духовне обдарування, хоча б це було не під час самого звершення таїнства, але багато років по тому, не повинно залишатися в невіданні про причину, і про те, звідки ця сила. Оскільки і просвітлення від хрещення негайно після хрещення входить у душі тих, хто отримав таїнство, але не для всіх буває воно очевидним тоді ж, а в деяких із ревних виявляється, коли вони очистили око душі багатьом потім, і працями, і любов’ю до Христа. Через це миро вдома молитви допомагають нам у молитвах. Бо помазані миром бувають для нас тим самим, чим є, бо вилите миро стає за нас заступатися за нас до Бога й Отця, бо саме те, що вилите, стало помазанням, і вилилося навіть на нашу природу. Жертовники ж уподібнюються руці Спасителя, і хліб від помазаної трапези ми приймаємо як тіло від пречистої руки Христової, і п’ємо кров його, як ті перші, яких Владика долучив до Священної трапези, випивши після вечері прощальну чашу, сповнену жаху. Оскільки ж Він і Священик, і пастир, і жертва, і той, хто приводить жертву, і заради чого приводить, і те саме, що приводить, це розділив він між таїнствами, одне віддавши хлібу благословення, а інше – світові. Бо і жертовник є Спаситель і той, хто приносить жертву через помазання. Бо жертовник від початку встановив бути помазаним, а для священиків бути Священиками значить бути помазаними, жертва ж Він через хрест і смерть, якими він помер для слави Бога і Отця, а смерть і жертвоприношення ми сповіщаємо, коли тільки куштуємо, як сказано, хліб цей. Миро ж є Христос і помазання через Духа Святого, через Якого звершує найсвященніше з усіх і висвітлює, але не висвітлюється сам і не відчуває чогось подібного. Це властиво вівтарю, і тому, хто приносить жертву, і тому, хто приводить, а не тому, хто приводиться і приноситься в жертву. Бо і про вівтар сказано, що він освячує; “жертовник, – сказано, – освячує дар” (Мф. 23:19); хліб же Він заради плоті, що була освячена, і обоженна, і яка прийняла і те, і те, – помазання і рани. Бо хліб, що його дам, плоть моя є, що Я дам, тобто приносячи в жертву, за життя світу (Ін. 6:33,35). Тому приноситься, як хліб, приносить же як миро, і в Собі Самому обоживши плоть, і нас зробив спільниками обоження. Представляючи образ цього, Яків, помазавши камінь єлеєм, підніс його Богові, приносячи його цим самим помазанням, і вказував або на наріжний камінь – плоть Спасителя, на яку вилив миро Божества істинний Ізраїль, який єдиним розумом бачить Отця, або на нас, яких із каміння Сам зробив чадами Авраама, давши нам помазання. Бо Дух Святий, що виливається на тих, хто помазується, є для нас і інше щось, і Дух синоположення, і послуху, – сказано, – духу нашому, що ми є чадами Божими, взиваючи в серцях наших: “Авва Отче” (Рим. 8:15-16). Так Божественне миро допомагає охочим жити у Христі.

Яке сприяння дарує їй священне з’єднання

Після миру ми приступаємо до трапези, цієї межі життя, ті, хто її досяг, ні в чому вже не потребують для бажаного благополуччя. Бо приймаємо від цієї трапези вже не смерть, і труну, і спілкування життя кращого, а Самого Воскреслого, і не дари Св. Духа, які тільки можемо ми отримати, а Самого Благодійника, самий храм, у якому перебуває вся повнота благодатних дарів. Бо є Він і в кожному таїнстві, і ним Самим ми помазуємося, і омиваємося, і Він же є і наша вечеря. Притаманний же Він тим, хто приймає таїнство, і повідомляє їм свої дари, але не у всіх таїнствах в один і той самий спосіб, але, омиваючи, звільняє від нечистоти зла і вкладає в нього свій образ, помазуючи, робить діяльним у діях Духа, яких сам зробився сховищем заради своєї плоті. Коли ж приводить до трапези і дає куштувати тіло, цілком змінює того, хто отримав таїнство, і перетворює на власну приналежність, і пір’янка, прийнявши царський вигляд, буває вже не пір’їнкою, а тілом царя, блаженніше за яке не можна і вигадати. Тому воно й останнє таїнство, що не можна і простягатися далі, не можна і докласти більшого. Бо ясно, що перше потребує середнього, а це – останнього. Після ж Євхаристії немає вже нічого такого, до чого б нам прагнути, але, зупинившись тут, мусимо намагатися пізнати те, як до кінця зберегти цей скарб. І хоча при нашому хрещенні таїнство повідомило нам усі свої дари, але ми цілком маємо потребу отримувати ще, бо ще не маємо дарів Святого Духа, що сполучені зі всесвятим світом. Бо на охрещених від Пилипа ще не прийшов Дух Святий заради цієї самої благодаті, а понад те потрібні були руки Іоанна і Петра, бо сказано: “Бо Він не сходив ще ні на одного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Іісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого” (Діян. 8:16-17). Коли ж ми отримуємо його, і таїнство виявляє в нас свою силу, ми даровану нам благодать маємо, а повідомляти інше немає необхідності для благодійника, хоча неможливого немає нічого, можливо ж в іншому і піддаватися відповідальності, і це анітрохи не перешкоджає таїнству здійснитися і даному не бути ушкодженим і недостатнім у тому, що потрібно.

 

Багато свідків цього було у Коринтян при Апостолах. Бо вони, рясніючи дарами Духа, і пророкуючи, і розмовляючи язиками, і інші дари показуючи, не тільки не були цілком божественними й духовними, а й недалекі були від заздрощів, і недоречної забаганки, і суперечок, і подібних до них зол. І на це вказуючи їм, Павло сказав: “бо ви ще плотські є… і людським звичаєм живете” (1Кор. 3:3). Хоча духовними були за участю в обдаруваннях, але цього було для них недостатньо для того, щоб вивергнути всяке зло зі своєї душі. У Євхаристії ж немає нічого подібного. Бо хліб життя буває дієвий тим, чим врятовані ми від смерті, і якщо ті, хто вечеряє, не мають і не привносять нічого поганого, ніхто не може ні в чому звинуватити його. Бо неможливо, абсолютно неможливо, щоб таїнство було в усьому дієвим і ті, хто приймають таїнство, були учасниками в будь-якому злі. Чому? Тому що в тому і полягає дієвість таїнства, щоб ті, хто приймає таїнство, не були позбавлені жодного з плодів його. Бо обітниця трапези оселяє нас у Христі, і Христа в нас. “Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6:56), а коли Христос перебуває в нас, у чому буде нестача, яке з благ приховається від нас? Перебуваючи у Христі чого іншого будемо ми бажати? І мешканець наш Він і оселя наша, тож блаженні ми в обителі, блаженні й тому, що самі стали обителлю для Нього. Якого ж із благ бракує при такому влаштуванні? Що спільного у зла з тими, хто отримує тут світлість? Яке зло протистане такій великій кількості благ? Яке присутнє в душі зло може залишитися, яке відсутнє може з’явитися, коли Христос так істотно перебуває з нами, і всіх нас проникає, і обтримає всю нутрощі, і біля нас перебуває? Бо коли ззовні кидають у нас стріли, Він перешкоджає їм торкнутися нас, бо звідусіль оточує нас, бо Він є обитель наша. Якщо ж є щось зле всередині, Він вивергає і виганяє його, бо є мешканець, що наповнює всю свою обитель. Бо ми приймаємо не мале дещо з Його дарів, але Його Самого, і не промінь якийсь і світло, але саме сонце приймаємо у свої душі, так що і мешкаємо в ньому, і служимо для нього обителлю, і стаємо єдиним з ним духом. Бо і душа, і тіло, і всі сили одразу стають духовними, бо душа змішується з душею, тіло з тілом, і кров з кров’ю. І що ж від цього? Найкраще подужує найслабше, і Божественне опановує людське, і, як каже Павло про воскресіння: “смертне поглинуте було життям” (2Кор. 5:4), і ще: “і вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). О велич таїнств! Як можливо розум Христовий змішати з нашим розумом, волю Його з нашою волею, тіло з’єднати з тілом, а кров – із кров’ю нашою! Який же розум наш, коли володіє нами розум Божественний, яке бажання наше, коли присутнє бажання блаженне, яка пір’я, коли перемагає її цей вогонь? А що це буває так, показує Павло, кажучи, що він не має ні свого розуму, ні бажання, ні життя, але все це в ньому Христос, бо каже: “А ми маємо розум Христовий” (1Кор. 2:16), “Ви шукаєте доказу того, чи говорить в мені Христос” (2Кор. 13:3) і “мрію бо і аз Духа Божого мати” (1Кор. 7:40) і “люблю всіх вас любов’ю Іісуса Христа” (Флп. 1:8), звідки зрозуміло, що мати одне й те ж саме з Ним прагнення, і все поєднуючи, казати: “і вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). Так досконало це таїнство, найвище всякого таїнства, і приводить до самої вершини благ; тому й усякої людської ревності остання межа тут же. Бо в ньому ми сполучаємося із самим Богом, і Бог з’єднується з нами найдосконалішим єднанням. Бо стати єдиним духом із Богом, яке краще цього може бути єднання? Тому й іншим таїнствам бути досконалими дарує одне з таїнств – Євхаристія – і допомагає їм у самому звершенні, тому що без неї вони не можуть звершувати; допомагає і після звершення в тих, хто прийняв таїнства, коли потрібно буває викликати з темряви гріхів промінь, що вилився з таїнств. Бо занепалих і умертвлених гріхами миттєво оживити – справа однієї Священної трапези. Бо неможливо людською силою відновити занепалу людину і людською правдою неможливо людям звільнитися від нечестя. Бо гріх становить образу Самому Богові, бо “порушуючи закон, безчестиш Бога” (Рим. 2:23), і потрібна вища людська чеснота, якою б можна було звільнитися від осуду. Бо для гіршого вельми зручно завдати кривди кращому, а винагородити за кривду честю неможливо, і особливо коли скривдженому він винен багатьом, і до того ж настільки високим, що немає цьому й міри. Бо для того, щоб звільнити від осуду, потрібно повернути забрану в скривдженого честь, намагаючись при цьому привнести більше того, скільки винна людина, і одне відновити, а інше винагородити тією мірою, якою чинила вона несправедливо. Але оскільки людина не може наблизитися і до того, що повинна робити, як буде вона в змозі прагнути більшого? Тому жодна людина не могла примирити із собою Бога, приносячи власну правду, тому ані давній закон не міг зруйнувати ворожнечі, ані тим, хто живе в благодаті, для здобуття такого миру не вистачило б одних ревнощів, бо все це – справа лише сили людської, а є правда лише людська. Бо блаженний Павло і самий закон називає правдою людською; не послухалися, каже він, правди Божої, “намагаючись поставити власну праведність” (Рим. 10:3), маючи на увазі старий закон, бо тільки таку він мав силу у відношенні до наших лих, щоб приготувати до здоров’я і зробити гідними руки лікаря. Бо “Тому закон був вихователем” (Гал. 3:24), і блаженний Іоанн хрестив у прийдешнього, і вся філософія людська, і всяка праця їхня були деяким передувагою і приготуванням до істинної правди. Тому-то, коли ми своїми засобами і самі собою не могли показати правду, сам Христос став для нас правдою від Бога, і осяянням, і порятунком (1Кор. 1:30), і руйнує ворожнечу плоттю та примиряє з нами Бога, не просто всю природу, і не тоді тільки, коли помер, а кожного разу і для кожного з людей – тоді як розіп’ятий, тепер як Той, що пропонує вечерю, коли, пізнав свої гріхи, ми бажаємо приступити до Нього. Бо один Він міг і всю належну честь віддати тому, хто народив, і винагородити за позбавлення її, одне своїм життям, інше своєю смертю. Бо як рівноцінну винагороду за нашу кривду, принісши після довгого приготування свою смерть, якою для слави Отця помер на хресті, Він з надлишком винагородив за ту честь, перед якою ми винні своїми гріхами, а життям Він віддав усяку честь, і ту, якою належало вшанувати Його, і ту, якою належало бути вшанованим Отцеві. Бо й окрім цього показав Він багато й великих справ, які були вищою пошаною для Отця, з одного боку, проводячи життя чисте від усякого гріха, з іншого, точно й досконало дотримуючись Його законів, не тільки в тому, що робив сам, бо каже він: “і Я виконав заповіді Отця Мого” (Ін. 15:10), а й у тому, що законопокладено для життя людей, один з усіх, показавши й насадивши на землі небесну любомудрість, віддав ще Він Отцеві честь і самими чудесами, винуватцем яких сповідував Того, Хто Його породив. А крім усього цього, хто не бачить, що одним уже тим, що був з людьми і так щиро долучився до плоті, Він найбільше ретельніше і з неї показав благість і людинолюбство того, хто послав Його, і віддав належну Йому славу! Якщо добрість треба виміряти благодіянням, то Бог у домобудівництві таке зробив благодіяння роду людському, що не пощадив нічого, що відноситься до цього, але все багатство своє вклав у природу, бо сказано: “бо в Ньому живе уся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9), очевидно, що в Спасителеві пізнаємо ми останню межу Божественної людинолюбності, і своїми ділами один Він навчив людей того, як Бог полюбив світ і яким є піклування Його про рід людський. Тому й Никодима, щоб він пізнав людинолюбство Отця, приводить до цього і вказує на цей прекрасний знак Його безмежної доброти: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16).  Бо якщо більше і краще за ті обдарування, які Отець вклав у природу під час сходження Його Єдинородного, Він не міг дати нічого, ясно, що доброта і людинолюбство не могли отримати слави, більшої від тієї, яку здобув тут, а тому Спаситель у такий спосіб через Себе Самого віддав Отцю честь, гідну і Себе Самого, і того, хто Його породив.Бо честь Божа що інше, як не те, щоб найяскравіше виявилося, що Він благий?І цю славу давно належало принести Йому, але ніхто з людей не міг віддати її, і тому каже: “якщо Я вам батько, де пошана Моя” (Мал. 1:6).Бо одному Єдинородному можливо зберегти все, що було потрібно для Отця, і це саме показував, саме що один Він міг вступити в цей подвиг, здійснивши всю справу на славу Отця.Він сказав:”Я прославив Тебе на землі, …відкрив ім’я Твоє людям” (Ін. 17:4,6) належним чином.Бо Слово носить точний образ Того, Хто народив, є сяйво слави і образ іпостасі Його.І після того, як долучився Він до плоті, для тих, хто живе в почутті, зрозуміло стало, що він пояснив усяке благе бажання того, хто породив його розуму.На це, гадаю, вказує те, що сказав Спаситель Пилипові, який шукав бачити Отця: “Хто бачив Мене, той і Отця бачив” (Ін. 14:9), і на цій підставі сказав Ісая: “нарікається ім’я Його велике” (Іс. 9:6).

Таким чином, Єдинородний, не опустивши нічого, що стосується слави Отця, один руйнує середостіння ворожнечі і звільняє людину від осуду.Оскільки ж за іншою з природ, тобто за нашою людяністю, вшанував Отця двоїстий Іісус, і від тіла свого і крові сплів Отцеві цей дивовижний вінець слави, тому одне ліки від гріха – тіло Христове, і одне відпущення гріхів – кров Його.Бо для цього і втілився він на початку, щоб прославити Отця, і як сказав Сам Спаситель, на це народився і на це прийшов у світ, і в увесь інший час частково для цього звершував усяке діло, а частково – над цим зазнав трудів.І це тіло стало сховищем повноти Божества і було непричетне до всякого гріха, виконало ж усяку правду, сповістило однорідним невідомого їм Отця, і одним сказало про Нього, іншим показало Його, – те саме тіло, що пожрали на хресті, і будучи відоме на заколоття, тріпотіло, і мучилося, і обливлося було потім, і було віддане, і схоплене, і перетерпіло беззаконних суддів,і свідчило перед Понтійським Пілатом добре сповідання, як каже Павло, і зазнало покарання за сповідування – смерть, до того ж на хресті, і прийняло бичі на рамена, в руки й ноги цвяхи, у ребро спис, боліло бичене, скорботіло, пронизане цвяхами, – та сама кров, що, сплинувши з ран, загасила сонце, і похитнула землю, й освятила повітря, й увесь світ омила від нечистоти гріха.Бо як писаний закон необхідно потребував закону духовного, недосконалий – досконалого, той, хто не може зробити виконавця досконалим, – того, хто може; так і ті, котрі, згрішивши після купелі, трудами й сльозами випрошують благодаті, потребують крові нового заповіту та пожертвуваного тіла, тому що без них немає нічого, що б допомагало.

 

А Божественний Діонісій каже, що і священні ці таїнства не звершували б, і самі не мали б сили, якби не було запропоновано священну трапезу, тим менше можливо, щоб праця і правда людська могли відпускати гріхи і робити що-небудь подібне.Хоча одне зі Священних таїнств людей, які усвідомили свої гріхи і сповідалися перед священиком, звільняє від великої відповідальності перед Богом Суддею, але й воно не може бути дієвим, якщо не будуть вони куштувати священної вечері.Тому омиваємося ми одного разу, а до трапези приступаємо часто, тому що кожній людині трапляється прогнівити Бога, а для того, щоб ті, хто піддаються спокусі, звільнилися від осуду, їм потрібні покаяння, і труди, і перемога над гріхом.Але що можна зробити проти гріха, якщо одне тільки ліки запропоновано для людських зол?Бо як хороша маслина, будучи прищепленою до дикої, одразу змінює її властивості на свої, і плід буває вже не таким, яким властива дика маслина; так само і правда людей сама по собі не веде ні до чого, а для тих, хто з’єднався з Христом і долучився до плоті та крові Його, негайно робляться можливими вищі з благ, відпущення гріхів і спадщина царства, що становить плід правди Христової.Бо як від священної трапези отримуємо ми тіло Христове, тіло благ, що перевершують, так тому і правда наша буває звідси правдою Христоподібною.Бо треба думати, що вислів: “І ви – тіло Христове, а окремо – члени” (1Кор. 12:27), сказаний не про одне тіло, але справедливіше пояснювати його про спілкування в душі та її діяння. Тому і словами: “А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом” (1Кор. 6:17) позначається, що спілкування це й існування полягає переважно в розумі та душі. Для цього не одним тілом зодягнувся Він, але прийняв і душу, і розум, і бажання, і все подібне людське, щоб можна було цілком з’єднатися з нами, і цілком мешкати в нас, і нас впустити в себе, з усім нашим з’єднуючи все своє; чому з тими, хто згрішає, Він неспівставний і нез’єднується з ними, бо в цьому тільки загальне у нас із Ним.  Бо і все інше і прийняти від нас людинолюбство, і повідомляє нам людинолюбно. Бо в одному випадку потрібно було Богові зійти на землю, в іншому нас піднести на небо, там Йому вочеловечитися, тут людині бути обоженою, там узагалі визволяє природу від ганьби в одному тілі та в одній душі перемігши гріх, тут кожного з людей очищає від гріхів та зіставляє з Богові, а це людяніше від того, що є людянолюбніше за нього.Бо коли неможливо було нам, зійшовши, з’єднатися з Ним, Він, зійшовши до нас, сприйняв наше і настільки щиро з’єднався зі сприйнятим, що, віддаючи нам сприйняте від нас, передає і своє, і, долучаючись до плоті й крові людської, ми душами приймаємо Самого Бога, і тіло Боже, і кров, і душу Божу, і розум, і бажання, анітрохи не менше, ніж і людське.Бо належало і цьому бути, і оному стати ліками моєї немочі.Бо якби він був тільки Бог, не з’єднався б у такий спосіб, і як став би вечерею для нас?Якщо ж був би тільки тим, що ми, не зробив би цього.А тепер і те й інше разом; таким чином, з одного боку, з’єднується і зріднюється з людьми, як з однорідними, з іншого – може перевищити і перемогти єство і перемінити в Себе.Бо більші сили не дозволяють меншим силам залишатися тими самими, коли з’єднаються з ним, і залізо нічого залізного не зберігає, сходячись із вогнем, і земля і вода, будучи піддані дії вогню, змінюють свої властивості на властивості вогню.Якщо в однорідних силах кращі так діють на гірші, що треба думати про цю вище природну силу? Ясно, що коли виливається в нас Христос і з’єднує з нами Себе Самого, Він змінює і на Себе перетворює нас, як би малу краплю води, влиту в безмежне море світу; бо миро стільки має сили над краплями, які влилися в нього, що не просто робить їх запашними, і лише такими, що пахнуть світом, а й пахнуть самими пахощами, природою самого вилитого на нас світу.”Бо ми Христове благоухання Богові ” (2Кор. 2:15).Таку силу і благодать має вечеря для тих, хто долучається, якщо, приступивши до неї чистими від усякого зла, і згодом не привнесемо нічого лукавого; адже коли ми такі й так приготовані, ніщо не перешкоджає Христові щиро з’єднатися з нами.” Тайна ця велика” (Еф.5:32), говорить блаженний Павло, вихваляючи це єднання.Бо це і є той знаменитий шлюб, на який всесвятий Наречений як діву приводить наречену свою – Церкву.Бо тут Христос виховує лик присних Своїх, за допомогою цього одного таїнства ми стаємо плоттю від плоті Його і кістками від кісток Його. Цим самим Апостол, визначаючи шлюб, показує, що Христос є нареченим, і має наречену, як каже наречений Іоанн.Це таїнство є світло для очищених уже, очищення для тих, хто ще очищається, помазання для тих, хто трудиться проти лукавого і проти пристрастей.Бо для одних уже не залишається нічого іншого, хіба тільки, подібно до ока очищеного від твані, приймати світло світу, а для тих, хто потребує того, хто мав би силу очищати, яке може бути інше очищення?Бо кров Сина Божого очищає нас від усякого гріха (1Ін. 1:7), каже по перевазі улюблений до Христа Іоанн.А хто не знає, що перемогу над лукавим здобув один Христос, тіло Якого є єдиним трофеєм над гріхом, і що може Він подавати допомогу тим, хто трудиться, за допомогою того тіла, в якому постраждав сам і переміг, коли зазнав спокуси?Бо оскільки плоть не мала нічого спільного з духовним життям, і була йому надмірно неприязною і ворожою, – бо “плоть бажає противного духові” (Гал. 5:17), то проти плоті плоть, проти земного – духовне, і законом плоті руйнується тілесний закон, і плоть підкоряється духу, і допомагає проти закону гріха.Тому нікому не-можливо було жити духовним життям, доки не було ще створено цієї блаженної плоті; тоді не спасав і самий закон, хоч і не зовсім чужий до любомудрия, і не мав жодної сили в людях, бо сама природа наша допомагала природженій нам найгіршій частині. “Безсилий, – сказано, – закон, в ньому ж неміч – як ваша плоть, Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх, і осудив гріх у плоті” (Рим. 8:3). Тому ми завжди маємо потребу в цій плоті й постійно насолоджуємося трапезою, щоб дієвий був у нас закон духу, і для життя плоті не залишалося жодного місця, і не мала вона часу схилятися до землі, подібно до важких тіл, що позбулися підтримки.  Бо таїнство це досконале в усьому, і немає нічого такого, чого ті, хто приступає, мали б потребу, і чого воно не давало б їм сповна. Оскільки ж погана властивість речовини не дозволяє печатці залишатися незмінною: “Але скарб цей ми носимо в глиняних сосудах” (2Кор. 4:7), – тому не один раз, а постійно приймаємо ліки, і художникові завжди треба присісти на бренію й одразу ж відновлювати зливальний образ, і нам потрібно постійно мати руку лікаря, яка підтримує речовину, що слабшає, і виправляє волю, яка ухиляється, щоб смерть не викрала нас, коли ми прийдемо. Бо мертвих, – сказано, – нас тих, що є гріхами, співживіть Христом, і “ККров Христа, Котрий Духом Святим приніс Себе непорочного Богові, очистить совість нашу від мертвих діл для служіння Богу живому і істинному” (Еф.2:1; Євр. 9:14).Бо істинне життя від Божественного  серця привертає в нас сила священної трапези, і щоб часто служити Богові – є її ж дар. Бо якщо чисте служіння Богові полягає в тому, щоб підкорятися, підкорятися Йому, робити все за Його натхненням, не знаю, коли краще можемо ми бути покірними Богові, якщо не тоді, коли стаємо членами Його? Бо хто і над ким може краще панувати, ніж як глава над членами? А щоб стати членами Христовими, це, і при дії всякого іншого священного таїнства, досконаліше дарує нам хліб життя.Бо як члени живі за допомогою голови і серця, так “хто їсть, – сказано, – Мене,  той житиме Мною” (Ін. 6:57).Можна жити за допомогою їжі; таїнство ж має не такий вигляд, бо їжа, не будучи сама живою, не може сама собою ввести в нас життя.Оскільки ж вона допомагає життю, притаманному тілу, то і видається, що вона є причиною життя для тих, хто приймає її.А хліб життя сам живий, і заради нього істинно живі ті, кому його дають, чому і їжа перетворюється на того, хто їсть, і риба, і хліб, і все інше, що їдять, – на кров людську, а тут усе навпаки.Бо хліб життя сам рухає того, хто харчується, і змінює, і перетворює на себе самого, і що властиво тільки серцю й голові, ми рухаємося й живемо, і в цьому уподібнюємося Йому, як і Він має життя; що, показуючи, й сам Спаситель навіює, що не вид їжі підтримує життя наше, а сам вдихає Його, Він сам вдихає її та дарує, як серце або голова, членам життя, бо назвав Себе хлібом живим.

Отже очевидно, що поклонятися Богові духом і істиною, і служити Йому чисто – є справа священної трапези, бо не тільки бути членами Христа і уподібнюватися Йому в цей спосіб дарують нам ці таїнства, а й те, що мертвим не можна служити живому Богові, а стати живими і звільнитися від мертвих діл не інакше можна, як завжди куштуючи цю вечерю.Бо так як Бог є Дух і поклонятися Йому треба духом і істиною, так і живим належить бути тим, котрі обирають для себе служіння живому, бо сказано: “Бог не є Бог мертвих, а живих” (Мф. 22:32).І так і жити за правильним словом і прагнути до чеснот – значить служити Богові, але це було справою і рабів, бо сказано: “коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні” (Лк. 17:10).А це служіння притаманне одним синам, а ми покликані не в число рабів, а в лик синів.Тому й долучаємося ми до плоті й крові Його, бо “діти, – сказано, – причетні до плоті й крові” (Євр. 2:14).Чому і Він, щоб стати Отцем нашим і мати змогу сказати: “Ось я та ті діти, що дав мені Господь” (Іс. 8:18), став спільником нам у плоті й крові.Чому і ми, щоб стати чадами Його, необхідно повинні прийняти те, що належить Йому, і таким чином, не членами Його тільки стаємо за допомогою таїнства, а й чадами, щоб служити Йому, підкоряючись добровільно і за довільним бажанням, подібно до чад, а точніше – подібно до членів; адже настільки дивовижним і таким надприродним є служіння, що потрібен і той, і той, і той образ, – і синів, і членів, тому що один із двох недостатній для позначення сутності.Бо що дивного в тому, що ті, хто не мають самі в собі жодного руху, рухаються Богом, подібно до того, як члени головою?Що великого в тому, щоб підкорятися Отцеві духів, так само як батькам по плоті?Але те й інше разом природно; коли, зберігаючи свободу розуму як діти, можемо підкоритися як члени.І в цьому важливість прославлюваного усиновлення, яке не в слові полягає, як у людей, і не тому тільки шановане. У нас усиновлювані сполучаються з батьками тільки в імені, і заради цього тільки спільний у них Отець, а немає ні народження, ні скорбот його. А тут є і народження істинне, і спілкування з Єдинородним не на ім’я тільки, але самою справою, спілкування крові, тіла, життя. І що краще, коли сам Отець визнає в нас члени Єдинородного Свого, коли самий образ Сина знаходить в обличчях наших? “Бо кого Він передбачив, – сказано, – подібними до образу Сина Свого” (Рим. 8:29). І що говорити про усиновлення, коли це синоположення щиріше і спорідненіше за синівство природне, і коли народжені так більші за сина Божого, ніж ті, хто їх народив, і настільки більші, наскільки останні більші за тих, хто усиновив.  Бо що робить істинними батьками нашими? Те, що з плоті їхньої маємо ми плоть цю, і з крові їхньої відбулося життя наше. Теж маємо ми і стосовно Спасителя, – ми плоті від плоті Його і кістки від кісток Його; але між тим і іншим спілкуванням велика відстань. Бо в природному порядку кров дітей тепер не те саме, що кров батьків, а була їхньою кров’ю до того, як стала кров’ю дітей, і сама порода полягає в тому, що тепер дітям належить те, що раніше належало батькам.А справа таїнства така, що кров, якою живемо, і тепер є кров Христова, і плоть, яку створює для нас таїнство, є тіло Христове, і загальні члени і спільне життя.Таким є істинне спілкування, коли і тому й іншому притаманне одне й те саме, і до того ж в один і той самий час; а якщо кожен має поперемінно спершу одне, потім інше, то не стільки спілкування, скільки роз’єднання.Бо не совокупляє те, що перебуває не в тому й іншому однаково, а що кожен має окремо, чому й не поєднуються вони одне з одним, і ніколи не були істинно спільні в чому б то не було.Але хоча одне й те саме те, що колись належало одному, а тепер належить іншому, але це тільки деякий вид спілкування.Бо не можна назвати співмешканцем того, з ким жив в одному будинку, якщо той, хто живе після, не має нічого спільного з тим, хто жив колись, ані в начальстві, ані в справах, ані в думках; але називають співмешканцем того, хто не лише живе в тому самому місці, а й зайнятий тими самими справами, та ще й живе в один і той самий час.Подібним чином буває і тут; з народженими не хвилею і не в один і той самий час маємо спільне по плоті й крові, а з Христом ми сполучаємося істинно, з Ним завжди спільні в нас і тіло, і кров, і члени, і все подібне.Якщо чадами робить те, щоб бути спільниками плоті і крові, ясно, що ми споріднені стаємо Спасителю через трапезу, ніж самим батькам через єство, бо Він не віддаляється, давши життя й існування, як вони, але завжди присутній і з’єднується, і цією самою присутністю життєдайнує й укріплює.І за відсутності народжених ніщо не перешкоджає існувати, а тим, хто віддалився від Христа, не залишається нічого іншого, як померти.І чому не сказати більше? Бо синам існувати самим по собі не інакше можливо, як відокремившись від тих, хто народив, а це саме, що вони народили, інші народилися, породжує початок поділу.А усиновлення в таїнствах полягає в співіснуванні і спілкуванні, а це вже означає бути поглинутим і не існувати.І так, якщо хто спілкування позначає ім’ям спорідненості й тих називає рідними, котрі сполучені спільною кров’ю, то одне може бути спілкування крові, одна спорідненість та усиновлення, те саме, яким ми сполучаємось із Христом.Чому і про природне народження замовчує, коли народжуються цим народженням.Бо сказано: “Котрі прийняли Його, то Він дав силу дітьми Божими бути” (Ін. 1:12-13), хоча були народжені й були в них тілесні батьки й це народження раніше за це, але друге настільки перевершило попереднє, що не залишилося ні сліду, ні імені його, і в такий спосіб священний хліб, вводячи нову людину, з корінням вирвавши стару.І це справа Священної трапези, бо ті, хто прийняли Його, – сказано, – народжені не від крові; коли приймаємо хліб, ми впізнаємо цей вислів, а також і те, про яке з таїнств сказано його, розумію ж слово, прийміть.Бо ясно, що цим словом запрошуємось ми до трапези деякої, і руками істинно беремо Христа, і вустами приймаємо, і душею єднаємося, і тілом сполучаємось, і кров’ю змішуємось, і це насправді.Бо для тих, котрі в такий спосіб і приймають Спасителя, і постійно зберігають Його, – Він є відповідна голова, а вони для нього пристойні члени, а членам слід народитися одним і тим самим народженням із головою.Не від крові плоть ця, не від похоті плоті, не від похоті чоловіка, але від Бога Святого Духа, “бо народжене, – сказано, – в Ній є від Духа Святого” (Мф. 1:20), доречно, щоб і члени були народжені так само, щоб народження глави було те саме, як і народження блаженних членів.Бо що члени складені, це означає те, що глава народжена.Якщо ж початком життя для кожного слугує народження, і починати жити означає народитися, а Христос є життя для тих, хто приліплюється до Нього, то вони народжені тоді, коли Христос увійшов у це життя і народився.Така велика кількість благ народжується для нас від Священної трапези: вона звільняє від покарання, знімає сором гріха, повертає красу, прив’язує до Самого Христа міцніше за природні узи, словом сказати, переважно перед усяким таїнством робить досконалими в істинному Християнстві. Тут багатьом довелося б дивуватися щодо таїнства, яке, будучи досконалішим за всіх, менше, мабуть, за хрещення, має сили до знищення провини, хоча й більше за нього, бо оне звершує без жодних зусиль, а це – після попередніх трудів. І в очищених там немає жодної відмінності з тими, котрі не одержували зовсім давнього осквернення, а з тих, хто приступає до вечері, на багатьох є сліди гріхів; і, розглядаючи точніше, слід сказати таке:  Оскільки ці чотири речі вбачаються в тих, хто грішить: чинитель гріха, погана дія, вина за це, і від цього вкладена в душу схильність до поганого; то тут належить тому, хто чинить, змінити дію і, припинивши її, йти до купелі, а все інше, хоч би ніхто нічого не зробив, хрещення знищує раптом, і провину, і хворобу, тож віримо, що знищується і самий грішник, бо помирає він у водах, а новою людиною буває та, кого віддає купіль. А священний хліб, кого приймає вже після скорботи і трудів, тому справедливо відпускає провину гріхів, але не омиває душу від злої навички і не вмертвляє її, бо не може відтворити знову, і один цей знак гріха залишає незмінним і допускає залишатися тому, що хоч і не підлягає осуду, але все одно є нахабство на проступки. Є такі, що носять на собі знаки хвороби і виразки давніх ран, коли менше, ніж потрібно дбають про рани свої, і представляють приготування душі, що не відповідає силі лікування. І це очищення відрізняється від цього тим, що не вмертвляє того, хто згрішив, і не відтворює, а тільки очищає, тим часом, як він залишається тим самим, та й це буває для нас не без труднощів. Але це відноситься не до таїнства, а призводить до самої суті справи, а саме, що винним потрібно очищатися, там омиваючись, і тут вечеряючи.Про те, що потрібні труди, скажу таке:Хрещення, приймаючи ще не створених і тих, хто не набув будь-якої сили прагнути до кращого, не даремно все це робить у нас туне і не вимагає від нас нічого, оскільки ми не можемо принести нічого.А трапеза, пропонована тим, хто вже створений і живе, і хто може задовольнятися сам по собі, залишає користуватися силою і даною зброєю, і прагнути добра, бо ми вже не насильно буваємо приведені і затягнуті до неї, а за власним бажанням і самі по собі прагнемо і прямуємо до неї, як такі, що вміють вже здійснювати плинність.Бо навіщо й отримувати те, чим не слід користуватися?Навіщо зміцнюватися і озброюватися тому, хто має намір сидіти вдома?Якби ні для освічених на початку, ні для тих, хто бажає очиститися згодом, не були б своєчасними боротьба і праця, не знаю, якими були б ми корисними для самих себе: якою була б справа людини з припиненням прагнення до чесноти.Навіть більше, що було б і гірше за ту справу, щоб не робити жодної похвальної справи, а для злої завжди мати діяльну душу.Щоб для людей обрано було місце для справ і час для подвигів, належить стати мужами досконалими тим, котрі одержали вже від таїнств можливість і мають силу робити діло згідно з природою, і коли настає день, що його створив для цього Господь, уже не сидіти, а виходити на діла, і, як каже Давид, виходити людині “на працю свою, й на роботу свою аж до вечора” (Пс. 103:23).Бо як після звичайного дня настає ніч, у яку ніхто не може робити, так і перед днем була цілковита неможливість робити й ніхто не знав, куди має йти, Бо ж була ніч на землі, в якій, – сказано, – “хто ходить у темряві, не знає, куди йде” (Ін. 12:35), а коли засяяло сонце і всюди через таїнства розлився промінь сонця, необхідно, щоб не було ніякої зупинки в справах і працях людських, але в поті чола потрібно з’їдати хліб цей наш, як за нас ломимий, особливо ж тому, що призначений він для тих, що володіють розумом, і повинно, як говорить Господь: “Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка зостається на життя вічне” (Ін. 6:27), що служить велінням, щоб до цієї вечері приступали не ледачі та недільничні, а ті, що творять.Бо якщо Павлів закон відводить ледачих і від згубної трапези: “хто не хоче трудитися, той хай і не їсть” (2Сол. 3:10), – то яких діл потребують ті, хто покликаний до цієї трапези?

А що таким чином належить торкатися до священних дарів і тому самим нам потрібно очищатися перш за таїнство, це зрозуміло зі сказаного, а що воно не тільки не менше за інші таїнства, а й більше має сили, явно буде з наступного.Бо, по-перше, якщо кращим більше дарує Бог, Який і ярмом деяким, за пророком, утверджує милість (Єр. 5:5), і правдою творить все, то коли ще кращими робить нас, які вже прийняли таїнства і вже подвизалися в чесноті, ніж коли ще не були омиті зовсім, то слід, щоб і благодать ця була кращою від одної, і вищі блага отримували ті, хто вже прийняв це таїнство.Перше є хрещення, а друге – священна вечеря, яку настільки слід вважати найдосконалішою, наскільки більшого приготування вимагають охочі, котрі бажають приступити до неї.Бо недоцільно, щоб, коли всі бажають кращого, менше давалося тим, котрі очищаються подвигами, ніж тим, котрі очищаються тільки таїнствами. Навпаки, тут розсудливіше віддавати переваги і вважати досконалим те, чого не можна отримати без багатьох і мужніх справ.  Потім і це потрібно знати, що Христос, насичуючи нас, споборствує нам, а споборник подає руку не тим, хто лежить, і не хворим, а тим, хто сповнений сили і відваги і мужньо протистоїть ворогові. Бо Сам Христос, що діє в кожному таїнстві, усім буває для нас: творцем, укріпленням, споборником, першим коли омиває, іншим коли помазує, останнім коли живить. Там на початку влаштовує члени, тут укріплює їх Духом, а у святій трапезі присутній щиро і допомагає в подвигу, і після закінчення його буде подвигоположником, і взойдёт зі святими як суддя тих праць, у яких Сам був співучасником, потім Сам же Він і перемога, і коли треба увінчати випробовуваних, – вінець їхній. До того ж, щоб могли наважуватися на подвиги любомудрия і здійснювати їх, – для цього Той, хто творить і помазує, дарує все, а споборює ж не в усьому, і під час подвигу навіть ні в чому. Бо тому, хто зміцнює і творить, непристойно залишити поза увагою все, що може бути приготовано для подвижника, так само і споборнику закон спілкування не дозволяє все взяти на себе самого, і іншому надасть насолоджуватися, а самому одному готуватися на брань,і подвигоположнику непристойно ні самий вінець сплітати, ні робити й готувати ліки, ні допомагати подвижникам у перемозі чи то мужністю, чи то силою, чи то фортецею, чи то ще чимось подібним, а тільки вміти прикрашати перемогу, коли вона є і для всіх очевидна.А для наймужніших краще бути увінчаними, ніж тільки подвизатися для перемоги, і краще бути переможцями, ніж тільки бути приготованими до перемоги.Бо це для перемоги, перемога ж заради вінців.Але якби ознакою недосконалості й гіршої долі слугувало те, що не зовсім очищає, не готує, і не утворює, то й найдосконаліша межа блаженства мало слугувала б для благополуччя.Розумію те, що під час трапези під покровом приймають Самого Бога, що увінчує, тож трапеза має і приготування деяке, і очищення, а вінців цих зовсім не має.Тому не повинно дивуватися, якщо вечеря, будучи таїнством більш досконалим, менш, мабуть, очищає, особливо ж коли, за сказаним, і нагорода за подвиг є її даром, і такого роду нагороди не створюють і не виробляють переможців, а показують тільки й укріплюють їх.Бо у вечері Христос не очистилище тільки і споборник, а й нагорода, яку потрібно отримати тим, хто подвизався; бо яка інша нагорода блаженним за тутешні труди, як не те, щоб прийняти Христа і співживати з Ним?І Павло сказав, що після такого перебігу дозвіл звідси отримує заспокоєння в найостаннішому – з’єднанні з Христом; “вабить мене те і інше: маю бажання визволитися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще” (Флп. 1:23), і це переважно справа трапези.Бо хоча і в інших таїнствах можна знайти Христа, але так тільки щоб можливо було приготуватися до з’єднання з Ним, а тут так, щоб істинно прийняти Його і з’єднатися з Ним.Бо в цьому одному з усіх таїнств і єдине тіло, і єдиний дух, і перебування в Ньому, і можливість мати Його в собі, чому, гадаю, і Сам Христос блаженство праведних назвав вечерею, на якій є Сам Він (Лк. 12:37).

Таким чином, і хліб життя служить нагородою. Оскільки ж ті, хто приймає цей дар, ще топчуть землю і йдуть дорогою, оскільки і прахом засарюють, спотикаються, і бояться рук розбійників, то для всіх потреб, які їм трапляються, цілком достатній цей хліб, – він і силу підтримує, і служить вождем, і очищає, поки не досягнуть туди, де, за словом Петра, “добре… бути” людині (Мф. 17:4), тому що для тих, хто перебуває вже у вільній від справ країні, не потрібна жодна інша країна, і єдиний вінець їхній є Христос, який щиро спребує їх.І тому Христос, як очищення і для цього існуючий від початку, очищає нас від усякої скверни, і як спільник наш у подвигах, у яких слугує і вождем, перш за всіх вступивши в них, подає нам силу проти ворогів.Оскільки ж він нагорода, то й не без зусиль; якщо ж вечеря є нагорода й останнє блаженство, яка підстава доводить, що вона має силу меншу за інші таїнства?Так само слід міркувати, і думати і про інше, що воно не спростовує досконалості таїнства.Не тому не відтворює воно пошкодженого гріхом, що небагато має сили, а тому, що він сам не може цього прийняти й отримати, бо має ще перше створіння, про яке сказано в попередніх словах, і якого не може знищити й вирвати з душі одного разу хрещених навіть найгірше зло, якщо вони не наважилися зректися того служіння, яке сповідували спільному Владиці, і оскільки і вища філософія не могла вкласти більше, ніж просте сповідання, і далі тому, що людина ще залишається кращою за померлу і знищену, а без цього неможливе відтворення. Бо смерть є ознака старої породи, і може померти той, кого породила пір’я: “сокира, – каже Іоанн, – біля кореня дерев лежить” (Лк. 3:9). А омитий носить уже нову людину, і як же можна померти тому, хто з’єднаний з Адамом, який уже не вмирає?  І для кого вмирати йому, коли він уже носить у душі Того, для прийняття Кого потрібно померти? А цього не можна отримати і від самої купелі. Яким чином це таїнство може бути кращим за це в тому, чого не можна однаково знайти в обох? Бо і хрещення не має такої сили, щоб уже існуючих і створених відроджувати знову, і тому священний закон жодної людини не омиває двічі, не звичай якийсь зберігаючи і порядок, а тому, що двічі народитися в один і той самий спосіб неможливо.

 

Але, можливо, скаже хтось, що хрещення ж є і те, щоб померти, показавши перед гонителями істинну богошанувальність, а багато хто з досконалих водою пройшов і цим шляхом, прийнявши цю другу купіль, а на це треба сказати наступне: що стосується попередньо обраних, то вони мають співперебувати та жити з Христом, їм для благого творення, з одного боку, треба бути створеними від руки цієї руки, а з другого – за допомогою доброчесності та похвальних справ самим досягати цього. Хрещення водою створює людину і тільки в цьому одному має і те, і інше; і те, що дарує вода, і те, що має бути привнесено нами.І тому для тих, хто ще не прийняв таїнства, воно є хрещенням і творенням, коли вони свідчать про Христа і сповнюються Христу, в чому і полягає мета хрещення; є і чеснота, сповнена подвигів заради добра і крайньої мужності;а для тих, хто отримав таїнство, першим вона не буває, бо вони створені вже і живуть, другим же буває, бо слугує подвигом благочестя і виявленням чесноти і того, що вони знають Христа і люблять Його вище за все, що можна любити, і нічого не вважають більш безсумнівним, ніж надія на Нього, – для всього цього вона слугує живим свідченням, яке підтверджує це і мечем, і вогнем, і всіляким насильством.І тому тим, хто одного разу прийняв хрещення, аж ніяк недозволено знову вживати його, бо воно не може дарувати нічого більшого від того, що ми, отримавши від нього, вже маємо, а піддавати мучеництву цілком можливо, бо воно може не лише відроджувати й творити, а й вінці плести за мужні справи, і тому тим, хто не отримав таїнства, приносить і те, і те, а тим, хто отримав таїнство, – тільки одне з двох.Бо коли воно корисне у двох відношеннях, нічого дивного немає в тому, щоб ті, хто не має потреби в обох, отримували одне з двох, те саме, чого потребують.І дари священної трапези можуть очищати тих, хто ще не отримав цього, можуть і просвіщати вже очищених, і подібним чином ніщо не перешкоджає приступати до таїнства заради другого, коли хто має вже перше.Але про це досить.

 

Від того почалася мова наша про це, що цілковите спілкування людей з Богом, чи потрібно назвати його служінням, чи усиновленням, і тим і іншим разом, виробляє саме священна вечеря, яка робить нас спорідненими з Христом більше, ніж народжених із самими батьками їхніми.Бо не слабкі якісь підвалини тіла вкладає в нас, і не малі зачатки крові, а досконале тіло і кров повідомляє нам Господь, і не винуватець лише життя Він, як батьки, а й саме життя, і не тому називається Життям, що винуватець життя, як Апостолів називає світлом, бо вони провідники світла для нас, а тому, що є те, чим має жити той, кого треба шукати, а тому, що є те, чим має жити той, кого треба шукати,що є те, чим повинно жити воістину, є саме життя, Бо і святими робить тих, хто прилучився до Нього, і праведними, не тільки наставляючи й навчаючи чого треба, і вправляючи душу в чеснотах, і приводячи в дію ту силу, яку має він у відношенні до істинного розуму, а й Сам, будучи для них правдою від Бога й освяченням. Цим-то переважно чином і відбувається, що святі стають блаженними і святими, заради Блаженного, який присутній у них, через якого вони стали живими з мертвих, мудрими з нерозумних, святими і праведними і синами Божими з потрібних і лукавих рабів.Бо в них самих і в людській природі та ревнощах не було нічого, за що б могли вони істинно назватися такими, але й святими іменуються заради Святого, і праведними, і мудрими через Праведного та Премудрого, що перебуває поруч з ними, та й узагалі,якщо будь-хто з людей істинно гідний чути це велике і гідне, то звідти отримує і проіменування, особливо ж тому, що їхні власні якості та зусилля не тільки не можуть зробити їх праведними й мудрими, але ще злом слугує правда їхня, і явним божевіллям – мудрість їхня.Хоч і вельми чесними робить нас, і прикрасу приносить нам чеснота, але оскільки для цього ми маємо правду і мудрість, більшу за людську, і таку, яку досягаємо нашою старанністю, то і найменування доречно мати від цієї, а не від тієї.Бо як не від стороннього й чужого отримуємо ми прозвання, а зазвичай отримуємо свідоцтво й назву від свого власного й від того, що є в природі нашій, бо не дім або одяг розташовують нас до тієї або іншої вдачі, і не вони дають ім’я чесноті чи ваді, до того ж і від їхньої власної приналежності, – то більше свідчить і дарує спільне найменування, що більше наше.А Христове набагато більше наше, ніж наше власне. Воно є власне наше тому, що ми стали членами, і синами, і долучилися до плоті, і крові, і духа Його; воно споріднене з нами не тільки з тим, що від подвигу, а й з тим, що від природи, Бо Він виявився спорідненішим за нас самих батьків наших.  Тому всі ми зобов’язані не людське вносити любомудрість, не в подвигах оних бути твердими, а жити найновішим життям у Христі й чинити ону правду. Якби вона не була пристойна нам, не була б вона особливо призначена для нас. Бо для того з’єднані ми з Христом через хрещення, щоб “ходити в оновленому житті” (Рим. 6:4), і Тимофію каже Павло: “держись вічного життя” (1Тим. 6:12), і святі будете за святим, хто кликав святого (1Пет. 1:15), і милосердними будете не людським милосердям, а “як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36), і нехай “щоб любили один одного; як Я полюбив вас” (Ін. 13:34). Такою любов’ю полюбив Павло – “я люблю всіх вас любов’ю Іісуса Христа” (Флп. 1:8), чому і Сам Спаситель, наказуючи учням мати мир, дарував їм Свій мир; “світ Мій, – говорить, – даю вам” (Ін. 14:27), і до Отця каже: “щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була” (Ін. 17:26). І як народження є чимось Божественним і вищим за природне, так і життя, і спосіб життя, і любомудрість, і все це є новим і духовним.І пояснюючи це, сказав Спаситель Никодиму: ” народжене від Духа є дух” (Ін. 3:6).Тому й Павло: “і знайтись, – каже, – у Ньому, не зі своєю праведністю, яка від закону, але з тією, що через віру в Христа, з праведністю від Бога за вірою” (Флп. 3:9).А Писання каже, що це є царський одяг, бо наш одяг рабський; свобода ж і царство, до якого треба прагнути, яким чином будуть рабськими?Бо неможливо з’явитися гідними царства, не показавши нічого більше, крім чесноти рабів.Бо як тління нетління не успадковує, потрібно ж тлінному цьому зодягнутися в нетління, і смертному цьому зодягнутися в безсмертя (1Кор. 15:53); так само і справи рабські не можуть бути нам достатніми для царства, але потрібна для цього правда від Бога.Бо сином має бути спадкоємець, а не раб, “Але раб, – сказано, -не перебуває в домі вічно, син перебуває вічно” (Ін. 8:35). Чому кожному з тих, хто приходить до цієї спадщини, потрібно, відклавши вигляд раба, показати в собі сина, це значить, носячи на обличчях своїх образ Єдинородного, з цією красою з’явитися Батькові.І це означає бути звільненим Сином Божим від усякого рабства і стати істинно вільним, що і розуміє це висловлювання Христа до іудеїв: “якщо Син визволить вас, то справді будете вільними” (Ін. 8:36).Бо звільняє рабів і робить їх синами Божими, бо Сам, будучи Сином і вільним від усякого гріха, спільними робить їм і тіло, і кров, і дух, і все Своє.Бо в такий спосіб Він і відтворив нас, і визволив, і обожив, поєднавши з нами себе всецільного, вільного й істинного Бога, і, таким чином, Христос, будучи істинною природою, нашим благом, започатковує для нас священну вечерю, вищу за саму природу,так що ми і хвалимося її благами, і немовби самі вчинивши добре, здобуваємо славу, і отримуємо від неї іменування, якщо тільки збережемо спілкування, якщо той, хто називається істинно святим і праведним і подібними до того похвальними іменами, отримує похвалу заради того, що отримав від Нього.”Душа моя буде хвалитися Господом” (Пс. 33:3) і “Бог виправдає язичників” (Гал. 3:8).Тому не людське щось, але Христове повинні ми і вносити в душі, і, носячи, відходити, і перш за вінці всіляко показувати таку любомудрість, і дотримати цей новий скарб, не докладаючи до нього нічого лукавого, Оскільки одна ця ноша гідна небесного царства.Оскільки ж нагорода, яку мають отримати ті, хто подвизався, є Сам Бог, потрібно, щоб відповідні були з нагородою і божественні подвиги, і щоб Бог був для подвижників не тільки помічником і вождем подвигів, а й Сам виправляв їх, щоб шукана мета відповідала приготуванню, а приготування – меті.Бо, як на землю посилаючи нас, не зробив і не вимагав від нас нічого вищого за природне, так приводячи до Бога і перекладаючи від землі, не дозволяє мати нічого людського, але в чому була для нас потреба, до всього пристосував Себе Самого і не залишив без Себе нічого з того, що може приготувати до цієї мети.Бо, якщо хто наше назве хворобою, а оне лікуванням, то Він не тільки Сам прийшов до стражденного, і оглянув його, і подав йому руку, і Сам приготував, що треба для лікування, а й Сам став і самим лікуванням, і способом життя, і подібним до того, що веде до зцілення. Якщо ж це відтворення, то з Себе Самого і з власної плоті закликає він потрібне, і Сам стає тим, що може винагородити пошкоджене в нас. Бо відтворити нас не з тієї самої речовини, з якої створив, але там створив, пір’я взявши від землі, а вдруге дарував власне тіло і, відтворюючи життя, не душу, що є в єстві, зробив кращою, але, виливаючи кров Свою в серця тих, хто приймає таїнство, народжує в них Своє власне життя. Тоді вдунув, – сказано, – дихання життя, тепер же повідомляє нам Духа Свого; ” послав, – сказано, – Бог Духа Сина Свого в серця ваші, кричучи: Авва Отче” (Гал. 4:6).  Оскільки і світло потрібне було тоді, він прорік: нехай буде світло, і було світло рабське це світло, а тепер засяяв у серцях наших Сам Владика, “звелів, щоб з темряви засяяло світло” (2Кор. 4:6), як каже Павло. І, словом сказати, в перші часи благодійничав роду людському за допомогою видимих цих створінь і керував людини заповідями, і повеліннями, і законами, за сприяння то ангелів, то високопоставлених мужів, тепер же безпосередньо Сам Собою і в усьому діючи Сам.

 

Подивимося ж і ще. Щоб врятувати рід людський, Він не Ангела послав, але прийшов Сам. Коли належало навчити людей того, для чого прийшов Він, то, не в одному місці перебуваючи, посилав Він за слухачами, але Сам ходив, шукаючи тих, кому б дати вчення. І, носячи на язиці своєму найбільші з благ, входив Він у двері тих, котрі мали потребу в Його благодіяннях, і хворих зцілював також, Сам приходячи до них, і торкаючись їхньою рукою, і очі створив сліпонародженому, наклавши на обличчя бріння, яке Сам утворив, плюнувши на землю та перемішавши перстом, підняв Сам і помазав, і Сам “доторкнувся, – сказано, – одра” (Лк. 7:14), і стояв перед гробом Лазаря, і голос випустив поблизу його, хоча й здалека, якби забажав, словом і одним помахом це й більше цього все зробив би Той, Хто небо створив словом.Але це було очевидним доказом Його могутності, а це служить знаком людинолюбства, яке і прийшов Він показати.Коли ж належало розв’язати в’язнів у пекло, і цю справу Він не доручив Ангелам або начальникам Ангелів, а Сам зійшов у в’язницю.Належало ж полоненим не туне здобути свободу, але бути викупленими, тому й звільняє їх, проливши кров; так само відтоді й до останнього дня звільняє і відпускає провину, і омиває нечистоту душі.І Сам Він те, чим очищає; на що вказував Павло, сказавши:”здійснивши Собою очищення гріхів наших, сів праворуч (престолу) величі на висот” на небесах (Євр. 1:3).Чому Павло і “служителем” називає Його (Рим. 15:8).І Сам Він називає Себе “служителем” (Лк. 22:27), і говорив, що прийшов Він від Отця у світ, “щоб послужити” (Мф. 20:28), і, що більше за це, не в теперішній тільки час, коли Він прийшов і з’явився в немочі людській не для того, щоб судити світ, і показував властиве рабам, і приховував все властиве Владиці, а й у майбутньому віці, коли прийде з силою і з’явиться в Отцівській славі, у об’явленні Свого Царства, “підпережеться і посадить їх, та, підходячи, служитиме їм” (Лк. 12:37), хоча Ним “царі царюють… і володарі… тримають землю” (Притч. 8:15-16).Бо в такий спосіб запанував Він у чистому й істинному царстві, Сам собою будучи достатнім для царства, і так спрямовує тих, якими володіє, що для них Він поблажливіший за друзів, уважніший за володарів, велелюбніший за батька, спорідненіший за члени, необхідний за серце, не страхом схиляючи їх і винагородою заохочуючи, а сам, будучи і владарююючою силою, і сам один Сам сполучаючи з собою тих, ким керують.Бо царювати страхом або обіцянкою нагород не означає істинно начальствувати Самому, але причиною слухняності потрібно тоді вважати надії та погрози.Бо як не істинно панує той, хто володіє інакше, так не значить і працювати істинно як Богові, коли ми підкоряємося Йому будь-яким із зазначених способів.Оскільки ж належало Йому царювати найчистішою владою, а володарювати іншою не було пристойно, Він вигадав, як досягти цього.І спосіб цей був найдивовижніший.Він вжив протилежне, і, щоб стати справжнім владикою, приймає природу раба, і служить рабам навіть аж до хреста і смерті, і в такий спосіб вловлює душі рабів і безпосередньо керує бажанням їхнім.Тому й Павло, знаючи, що це служіння є причиною царства, каже: “смирив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної” (Флп. 2:8); і високоподобний Ісая каже: “Тому то дам уділ Йому між великими, і з потужними буде ділити здобич за те, що на смерть віддав душу Свою, і з злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох Сам носив і заступавсь за злочинців” (Іс. 53:12). Бо Христос через перше творіння є Владика природи нашої, а через нове творіння Він опанував волю, це і значить істинно царювати над людиною, коли Він управляє, зв’язавши тут і поневоливши собі самовладдя розуму і самозаконня наше, що одне і робиться людиною, чому і сказав: “дана Мені всяка влада на небі і на землі” (Мф. 28:18), начебто нове що отримав предвічний Владика світу, коли разом із небесними і людське єство пізнало спільного Владику. І цей вислів Давида: “Бог зацарював над народами” (Пс. 46:9), вказує на це царство, в якому язичники, – каже Павло, – суть співвіряни і співучасники Христові (Еф.3:6). Бо, одного разу з’єднавшись у такий спосіб із тілами й душами, Він став Володарем не тільки тіла, а й душ і вироблень, і воістину володіє благополучним і чистим царством, керуючи ним Сам через Себе, як душа тілом, і голова членами.  А управляються ті, хто наважився полюбити ярмо це, немовби не живучи розумом і не володіючи самозаконом волі; “худобою, – сказано, – став перед Тобою” (Пс. 72:22), а це значить зненавидіти та занапастити душу свою і самим занапащеним врятувати її, коли нове створіння оволодіє й новий Адам цілком прикриє старого, й ані в народженні, ані в житті, ані в смерті не залишиться жодної старої закваски. І для старої людини тіло складено з землі, а нова, – сказано, – від Бога народжена (1Ін. 3:9), і про те та інше життя свідчить та та та інша трапеза, бо одну виносить земля, а нову людину Переднебесний живить власною плоттю. Тому і після дозволу один повернеться в землю, з якої вийшов, інший відійде до Христа, звідки взятий, і кожен покаже смерть, співзвучну з тим, хто породив його на початку: “Який земний, такі й земні; і який небесний, такі й небесні” (1Кор. 15:48), і не тільки за душею, а й за самим тілом. Бо і воно небесне, як там те й інше перстне; бо душа мешкає в руках Небесного, а тіло є член Його, і душі воно не має, а сповнене живого Духа, і після закінчення першого життя живе краще, ніж як і сказати можна, Бо воно істинне і не вмирало від початку. Бо тільки непщевани була вмерти, – каже Соломон, – і до того ж не премудрими, а в очах безумних (Прем. 3:2). Бо як “знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, вже не вмирає: смерть уже не має над Ним влади” (Рим. 6:9), так і члени Христові ” не побачять смерті повік” (Ін. 8:51). Бо як скуштують смерть вони, завжди з’єднані з живим серцем? Якщо видиме є тільки пір’я і нічого немає більше, не повинно цьому дивуватися.Бо скарб усередині; життя наше, – сказано, – сокровенне є (Кол. 3:3), а вмістилищем його служить посудина, ” скарб цей ми носимо в глиняних сосудах” (2Кор. 4:7), сказав Павло.Чому, кому видно тільки зовні, тим уявляється одне бріння, коли ж з’явиться Христос, і самий прах покаже свою красу, тому що, будучи членом цього променя, відкриється і уподібниться до сонця, і буде випускати спільний з ним промінь.Бо “засяють, – каже, – праведниці, як сонце в Царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43), царством Отця називаючи отой промінь, у сяйві якого з’явився Він, відкриваючи Апостолам, що бачили, як сам сказав, саме Царство Боже, що прийшло вже в силі (Мк. 9:1).Просвітляться ж і праведники в цей день однією світлістю і славою, коли вони будуть приймати, а Він передавати світло.Бо цей самий хліб, це саме тіло, яке, йдучи туди, понесуть від цієї трапези, з’явиться тоді на хмарах перед очима всіх і, подібно до блискавки, в одну мить часу на сході й заході, покаже свою красу.Із цим променем живуть блаженні тут, і по смерті не віддаляється від них світло.Бо світло завжди з праведними, і просвічувані ним відходять вони в життя оне, спрямовуючись до Того, з Котрим завжди жили в часі.Бо що трапиться тоді з кожним із тих, хто воскресає, саме що кістки, і частини, і члени, з’єднуючись із головою, складуть цілісність тіла, те ж саме буде і зі Спасителем Христом, спільною головою всіх.Бо ця голова щойно засяє на хмарах, звідусіль збере власні члени.Бог посеред богів, прекрасний вождь прекрасного лику, і як важкі тіла, як тільки будуть розірвані узи, що утримують їх у повітрі, падають на землю, і негайно знаходять своє місце, так і тіла святих тепер прив’язані до землі, віддані тлінню і перебувають під ярмом, і “тому, – сказано, – зітхаємо в оселі цій, а як з’явиться воля, нестримним ширянням кинуться до Христа, щоб зайняти своє власне місце”.Чому Павло, показуючи, що ця течія нестримна, називає її піднесенням; “піднесені на хмарах назустріч Господу у повітрі” (1Сол. 4:17), і Сам Спаситель сказав, що підніме їх, кажучи: “тоді двоє будуть на полі, один візьметься, а другий залишиться” (Мф. 24:40), означаючи цим, що не людське це діло і не власними силами відбувається, начебто є місце власному їхньому зусиллю, але потягне їх і підніме Сам Він, який не підлягає ніякому часу.Бо як на початку не чекав, що шукали Його, але Сам шукав тих, хто заблукав, і вказав дорогу, а тих, що не могли йти нею, Сам ніс, піднявши на рамена Свої, і тих, хто падав, і тих, хто ослаб, виправляв, і тих, хто віддалявся, і загалом дбайливо хворів, і все здійснив для порятунку їх, так і тоді тих, хто здійснював останню течію до Нього, Сам підніме, і для тих, хто летів, Сам буде крилами.Тому й орлами іменує тих, що сполучаються до трупа; “де труп, – каже, – там зберуться орли” (Мф. 24:28). Бо від трапези підуть до трапези, від сокровенної до явленої вже, від хліба до тіла.  Бо тепер Христос хліби для них, які ще живуть людським життям, і паска, бо переходять звідси в град небесний; “силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли”, – каже дивовижний Ісая (Іс. 40:31), тоді сядуть при самому тілі, вільному від покровів. Вказуючи на це, блаженний Іоанн каже: ” Побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2), бо Він уже не хліб для них, коли скінчиться життя в плоті, і не паска для тих, хто перебуває вже на одному місці, а ознак трупа має багато. Бо руки Його з виразками, і ноги Його мають сліди цвяхів, і ребра носять ще знак списа. До цього трупа веде оця вечеря; без неї неможливо здобути його, як з вирваними очима не можна бачити світло. Бо якщо ті, хто не куштують вечері, не мають життя в собі самих, як Безсмертний може бути головою мертвих членів? Бо одна сила трапези, і Один пропонує її в тому й іншому світі, і одне є шлюбне палац, інше – приготування до шлюбного палацу, а інше – сам Наречений. Чому для тих, котрі не з цими дарами відходять, не залишається нічого більше для життя, а кому трапилося і здобути благодать, і зберегти її, ті й увійшли в радість Господа свого, і вступили з Нареченим у шлюбне палац, і іншої розради насолодилися на вечерю, не тоді отримавши все, а в явленому Його чистіше відчуваючи те, що принесли, коли прийшли. І така причина, з якої “Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17:21).

Яке сприяння надає їй освячення священного жертовника

Таке значення священних таїнств, і таке доставляють вони нам приготування до істинного життя.Оскільки ж жертовник є початком усякого таїнства, чи то треба прийняти вечерю, чи то помазання, а також отримати освітлення, чи то брати участь у таїнстві купелі, – тож окрім сказаного, наскільки можливо нам, поміркуємо про нього та про таїнство, яким затверджується він.Не думаю зробити що-небудь непотрібне і зайве, а повніше зробимо слово, сказавши про джерело, початок таїнств, або як інакше називати це потрібно.Тому, виклавши по порядку все, що буває руками виконавця і з чого складається жертовник, подивимося потім, яке значення кожної дії, і до чого відбувається вона.

 

Насамперед Ієрарх, поклавши на себе білу срачицю і перев’язавшись на руки та інше тіло, припадає до Бога, схилившись не на голу землю, і помолившись, щоб досягти йому бажаної мети, ретельно піднімається до справи і, піднявши лежучу трапезу, затверджує її та укріплює, не наказуючи тільки, а й сам роблячи своїми руками.Затвердивши ж її, омиває теплою водою, молячись, щоб вода ця мала силу очищати не тільки видиму нечистоту, а й від приражень демонських.Потім помазує, виливаючи на нього найкраще вино, і чисте, з троянд зроблене, масло.Після ж цього приносить священне миро і помазує, тричі накреслюючи хрест і оспівуючи Богові пророчу, урочисту пісню.Потім покривши білою срачицею, прикрашає дорогоцінним одягом і на нього покладає інші плати, помазані миром, як і трапеза, які, будучи покладені на верху трапези, повинні лежати безпосередньо під священними книгами.І зробивши це, розв’язує і знімає з себе срачицю, і, маючи на собі архієрейське вбрання, виходить у який-небудь сусідній священний дім.Там, узявши на це приготовані кістки святих мучеників і вклавши їх у будь-яку з судин жертовника, у який кладуть страшні дари, і закривши тим, чим закривають їх, благочестиво піднімає їх, і, несучи на голові, іде до храму, який освячують; багато хто вшановує ходу його свічками, співом, фіміамом, і пахощними мазями.І коли, крокуючи так, досягає храму, стає перед зачиненими дверима, наказує тим, хто перебуває за дверима, відчинити двері для Царя Слави, і сказавши сам, і вислухавши від тих, хто перебуває всередині, ті самі слова Давида, які він вкладає у вуста ангелів, що говорили один одному під час сходження на небо Спасителя, і, коли відчиняються двері, входить до святині, маючи на голові покрівельну посудину ону.Потім входить у вівтар і до самої трапези, кладе на неї, і відкриває, і виймає вкладений у посудину скарб, вкладає його в сховище, завбільшки відповідне тому, що в нього вкладають, і після цього, виливши на це всесвяте миро, покладає його під священною трапезою.Коли ж усе зроблено таким чином, будинок стає вже домом молитви, і трапеза вже призначена для жертви, і приготована, і стає цілком жертовником.А про причину, з якої, після звершення цього, стає воно святилищем, і чому, коли звершено це священиком, може бути воно і домом, і трапезою, ми скажемо тепер, розглядаючи кожну дію.Отже, вбрання і те, що Ієрарх в такому одязі приступає до звершення, представляє образ святині, згідно з людським поняттям; бо Давид каже, що, омившись від усякого зла, і, як сніг, убілившись, приходить людина до самої себе, і збирається в себе, і істинно вселяє Бога в душу, і серце своє перетворює на жертовник. Знаком цього слугує в першому відношенні те, що має на собі біле і блискуче вбрання, в іншому, що звідусіль у собі замкнений і ув’язнений по тілу. І, таким чином, перш за освячене місце, в собі самому, скільки можливо показати жертовник, потім до освячуваного місця простягає руку, що здійснює, Оскільки і в тих, хто займається мистецтвом, і взагалі в усіх тих, хто може трудитися, думка перш за руки в собі самому здійснює справу, а що вигадав він, то ставить правилом для рук, які й виражають це на речовині.  І живописцям можливо іноді писати за зразком, з картин складаючи свій твір, іноді ж вони користуються для цього пам’яттю, і в душі споглядають зразок, і кожен знає, що це трапляється не з живописцями тільки, а й із скульпторами, і з усіма художниками, які працюють. І якби знайшлася якась можливість побачити очима душу художника, ти побачив би самий будинок, або статую, або інший будь-який твір, тільки без речовини. Тому Ієрарх не тим тільки представляє зразок жертовника, що служить улаштовувачем його, а й тим, що бути храмом Божим і істинним жертовником з усього видимого може одна людська природа, так що і озброєний руками людей (жертовник) зберігає образ його, тому і належить, щоб у цій дії діях діло було перед зображенням, і істина передувала образам. Бо той, хто сказав: “Який дім збудуєте ви”, каже ще: “Я вселюся в них і сходжуся”; а означає, гадаю, те, що той, хто бажає бути корисним іншим, повинен спершу допомогти самому собі, а той, хто має право вкладати в бездушне таку силу, насамперед, повинен сам собі принести таку користь; так само, як і Павло думає, що єпископ, який хоче бути добрим для міста і народу, повинен почати з родини, а той, хто має управляти будинком, перш за все, повинен себе самого вести за правильним словом. А для цієї справи потрібен Бог, бо без сприяння Божого ніхто не може здійснити як іншого чогось, так особливо таїнств, в яких все є єдино Його справа. Оскільки загальний владика не наказуючи промишляв про рабів і не радників послав до них, але Сам прийшов і Сам винуватцем був усього, що потрібно для порятунку, тому Ієрархові, учневі Його, належить власноруч утвердити жертовник, від якого для нас усі посібники порятунку; і робить він це, маючи на вустах оцей псалом: “Я буду Тебе величати, о Боже мій, Царю, і благословлятиму” (Пс. 144:1), у якому міститься подяка Богові та спогад про чудеса Його. Якщо закон Павлів велить дякувати за все, скільки справедливіше дякувати за це найголовніше з благ? Після цього приєднує інший псалом: “Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду” (Пс. 22:1), і цим оспівує не просто людинолюбство Боже, а стосується і теперішніх подій. Бо і про хрещення згадується в ньому, і про божественне помазання, і про чашу, і про трапезу, яка носить священний хліб; хрещення називає і водою спочинку, і місцем злачним, і добре сказав пасомий Богом, що назавжди заспокоїться в ньому. Бо, Оскільки гріх і праці заподіяв тим, хто на нього наважився, і землю для нас наповнив терням, то правильно, гадаю, вода, що омиває гріх, називається стосовно праць водою спочинку, а стосовно терням, – місцем злачним, а останнім спокоєм тому, що й останнє благо, у якому заспокоїмося ми, що шукаємо Христа, тут можна знайти. І з тієї ще причини можна назвати водою заспокоєння, що вона припинила побажання єства, що “бажали, – сказано, – багато пророків і царів” (Лк. 10:24).Чому ж Ієрарх, припадаючи до Бога і молячись, не торкається  не тому, що те, що ще не отримало освячення, не пристосоване до таїнства, і дім, що ще не став домом молитви, як належно прийме того, хто молиться?Тому й навпаки Мойсеєві, який мав намір вступити на священну землю, належало зняти взуття, як тому, хто вступає в безпосередню співбесіду, так само і присвячений Богові народ єврейський мусив колись у взутті ходити землею єгипетською (Вих. 3:5). Зробивши це, Ієрарх священною водою омиває трапезу.Бо оскільки загальний мучитель, поневоливши владику видимого – людину, вторгся потім в усе чуттєве, як би в царський дім після падіння царя, то кожне таїнство, запозичуючи речовину з чуттєвого, потребує чогось, що очищає від панування лукавого.Так і воду, в якій потрібно хрестити того, хто приступає до таїнства, священик спершу молитвами очищає від усякої диявольської злості, потім вже вимовляє і звершувальне слово.З цієї ж причини і трапезу омиває перед тим святими водами, і водночас вказує образ, як треба прагнути до добра, тобто ухилитися перед тим від зла, чому звершував це і співає псалом, який оспівується про зло людське: “Очисти ісопом мене, і буду я чистий, обмий Ти мене і я стану біліший від снігу” (Пс. 50:9), і після цього возносить подяку Богові і прославляє Його.І це в кожному з таїнств.Бо все звершувати треба на славу Божу, а найбільше таїнства, бо вони й найбільше корисніші і від одного тільки Бога.Оскільки ж перед божественною благодаттю потрібно не очиститися тільки, але, наскільки можливо нам, показати і відповідні їй чесноти, оскільки неможливо інакше отримати винуватця благодаті. (Бо Бог дає молитву не тому, хто спить, а тому, хто просить, і бореться з подвигом того, хто подвизається, і благодать цнотливості дарує тому, хто цнотливо поводиться, скільки можливо, і взагалі в усьому бажання бажаного треба показувати не тим, чого бажаємо, а самими ділами).  Тому перед найбожественнішим миром, що має повідомити жертовникові благодать від Бога, намащує трапезу нашими пахощами, вином і миром, з яких одне приносить нам тільки приємне, а інше допомагає і життю, щоб показати людське, вносячи все, що наповнює все життя наше, тобто необхідне для життя і приємне, починає з того й іншого, Бо ж і сам Він (Христос), прийшовши, і життя дав, і більше доклав, не воскресивши тільки й розв’язавши нас, а й запанувавши, й долучивши нас до нетлінної насолоди; тому й Ієрарх докладає до цього і миро, яке маючи всіляку силу для таїнства, має відношення і до самої жертви. Оскільки ж Спаситель спочатку здійснив її цими двома: “приймемо, – сказано, – хліб і поблагословимо його рукою”, то і ми повинні шукати і руки, і слова; слова ж вимовляють священики, і вони бувають дієві, нібито Він Сам велів, бо, “це творіть, – сказав Він, – на Мою пам’ять”, а замість руки має силу миро, і воно, за словом божественного Діонісія, вводить Іісуса. Але Апостоли і руку свою покладали, і та ж була благодать, а наступники їхні для цього таїнства мали потребу в слові, тільки через нього здійснюючи таїнство. Бо для перших священиків жертовником служили руки, а для спадкоємців їхніх через них же влаштував Христос таємнодійні доми. Виливаючи ж миро на трапезу, Ієрарх не докладає жодного слова, але тільки оспівує Богові пісню на мові Єврейській, включену в небагатьох буквах, а за змістом – всесвяту пісню лику священних пророків. Бо тим, хто оповідає про те, що було, доречно благословити довгим словом, а оспівувати те, що прославляється, доречно, включивши пісню в нечисленні слова. Перше, гадаю, доречно під час вихваляння минулих або майбутніх подій, щоб замість них самих для тих, хто споглядає, служили слова, а друге, гадаю, доречне теперішнім і тим, що відбуваються, коли справи очевидні самі собою, і слова потрібні не стільки для того, щоб виразити задоволення тих, хто сповіщає, скільки для того, щоб показати здивування, як і пророки пророкували тільки до Іоанна. Бо тут яка потреба була у вісниках, коли з’явився Сам сповіщуваний? Залишалося тільки оспівувати й увінчувати Його, що зрозуміло було й Ангелам, яким першим Він з’явився, коли прийшов на землю, і словом їхнього ликування було: слава в вишніх Богові. З цієї причини Ієрарх, після того, як із самих справ пізнав благодійника, якого прославляють, не молиться ні про що зі згаданого в молитвах і не перераховує діла людинолюбства, що перебувають перед очима, а тільки прославляє це в таємничій пісні.Оскільки ж сила жертовника є миро, належить, щоб цій силі відповідала і належна речовина.Бо, думаю, так краще може воно діяти, як вогонь і світло діють через зібрані тіла.Тому й саме ім’я Спасителя, яке, коли його призивають, має силу в усьому, не у всіх в устах однаково виявляє свою силу.І так звершувач, пошукавши, яке з тіл більш пристойно підлягало б миру, не знайшов нічого пристойнішого за мученицькі мощі, і помазавши їх миром, і помазані приклавши до трапези, цілком освячує жертовник.Бо таїнствам Христовим немає нічого спорідненішого за мучеників, бо в них із самим Христом спільне все – і тіло, і дух, і спосіб смерті.Він і за життя їхнього був присутній із ними і померлих не залишає мертвими, але, будучи з’єднаний із душами їхніми, і тлінності цієї є присутній, і якщо в чомусь із видимого можна знайти й мати Спасителя, то, звісно, при цих мощах.Тому, приходячи до храму, тими словами відчиняє для них браму, як би вводив Самого Христа, і в усьому іншому шанує їх нарівні зі священними дарами.Справді істинний храм Божий і жертовник – це мощі ці, а цей рукотворний – це наслідування істинному.І так доречно до цього храму докласти його і до звершення цього вжити його, як і з законів новий служить до звершення стародавнього.

 

Потім, зробивши вже все і приготувавши дім для жертвоприношення і молитви, запаливши світильник на жертовник, виходить, по-перше, думаю, вказуючи цим час жертви, в який її приносили спочатку, бо це бувало надвечір і під час запалення світильників. Потім, щоб, як у домі того, хто загубив драхму, світильник цей приводив нам на пам’ять цей світильник, що запалив, з яким шукав і знайшов драхму, вкриту землею й темрявою, що немовби під землею лежить у пеклі (це, думаю, значить вимісти дім, і все відкрити, і винести на світло), – Той, Хто й пекло сповнив світлом, зійшовши в нього. Потім, обходячи й увесь дім, помазує миром, щоби став він будинком молитви, і мав дієве ім’я, і допомагав нам у молитвах, бо дерзновення людей до Бога та виправлення молитви нашої, як кадила, є миром вилитим, – Спаситель, Який став заступником нашим перед Богом і посередником. Бо коли, будучи Єдинородним, Сам Себе вилив на рабів, тоді воістину примирився Отець і милостиво дивиться на нас, і тих, хто приходить, приймає, немов би самого улюбленого Сина Свого знаходячи в нас.  Чому слід, щоб на цей дім, у якому закликаємо Бога, було вилито миро молитви, щоб привернути до нього Бога, якого закликаємо в ньому, і щоб, як молився Соломон, “щоб очі Твої були відкриті на цей храм уночі та вдень” (1Царів. 8:29). І ще, щоб іменований храмом Божим піднісся до храму істинного і мав із ним щось спільне, для цього, як оний помазаний був Божеством, по-різному слід, щоб і цей став помазаним, будучи помазаним миром. Розумію ж істинний храм Божий – всесвяте тіло Його, як Сам він називав його, “зруйнуйте, – кажучи, – храм цей” (Ін. 2:19).

Яким чином зберегти нам життя, отримане через таїнства

Таке те, що з життя у Христі відноситься до Самого Христа і що належить Йому єдиному. Оскільки ж влаштувати життя на початку залежить від однієї руки Спасителя, а зберегти затверджене і залишатися живими, – є справа і нашої ревності, то необхідні тут і людські сили, і сприяння з нашого боку, щоб, отримавши, не втратити благодать, але до кінця зберегти її, і відійти звідси, маючи в руках скарб, і до того прагнути, за допомогою чого можна досягти, хоча б потрібен був і подвиг. І це по всій справедливості має скласти частину нашого слова про життя. Бо як у справах наших пристойно й відповідно, отримавши життя, не задовольнятися цим і не сидіти в бездіяльності, нібито всі вже мають, але слід дбати про те, чим зберегти його; так само й тут – до сказаного про перше – треба докласти промову про друге, і, сказавши про те, звідки в нас життя, як і чим досягаємо його, мусимо пояснити й те, що слід робити, аби не втратити благополуччя цього.

А це є чеснота і життя за правильним словом. Але про це сказано у багатьох древніх і багатьох наступних, і здається не залишається нічого, про що б потрібно було сказати, і тому є небезпека, що ми робимо зайву працю. Оскільки ж ми спочатку мали намір сказати і про це, то якщо не приєднаємо цього, слово не може бути повним; тому, опустивши те, що притаманне кожному роду життя людського, яких багато, вважаємо за потрібне сказати про те, який загальний усім нам обов’язок наш до Бога. Бо ніхто не скаже, що одна й та сама чеснота в людей, які керують громадськими справами, і в тих, хто займається тільки своїми власними; так само в тих, хто після купелі нічого більше не обіцяв Богові, і в тих, хто живе життям пустельничим, хто вирішив зберегти цноту, і не мати нічого свого, і не бути панами не лише над іншими надбаннями, а й ні над собою самими. А що становить загальний обов’язок для всіх, хто має ім’я від Христа, як спільне в них і саме іменування, і що повинно здійснюватися всім однаково, в упущенні чого в усьому іншому ті, хто досяг успіху в усьому іншому, не можуть отримати вибачення, хоч би вказували на вік, чи на ремесло, чи на випадок, чи на інше що, або на хворобу, або на пустелю, або на місто, або на галас, або на інше будь-що, чим зазвичай вибачаються звинувачувані, тоді як ніщо не може захиститися цим, є те, що всім потрібно не протидіяти волі Христовій, але всіляко зберігаючи Її закони, розташовувати життя на догоду Йому. І про це не можна сказати, що це перевищує сили людини, бо не було б покладено покарання тим, хто переступає закон, і з християн немає жодного, хто б сам по собі не усвідомлював, що зобов’язаний увесь закон приводити у виконання. Бо, приходячи до Нього на початку, всі однаково обіцяли в усьому слідувати Йому, і коли зв’язали себе такими обітницями, тоді вже й сподобилися таїнств. Отже, заповіді Спасителя становлять загальні для віруючих обов’язки, і для тих, хто бажає їх виконувати, вони і можливі, і вельми необхідні, і без них неможливо прийти до Христа тим, хто відстоїть від Нього більшою і кращою частиною, бажанням і волею. Бо необхідно волею сполучитися з Тим, з Ким сполучаємося кров’ю, а не так, щоб в одному узгоджуючись, в іншому віддаляючись, інколи любити, інколи ворогувати, бути чадами, але такими, що заслуговують на осуд, бути членами, але мертвими, для яких уже немає жодної користі від того, що вони зростали та були народжені разом із тілом, як і для гілки, відокремленої від істинної лози виноградної, якій кінець бути викинутою геть, засохнути та бути кинутою у вогонь. Тому тому тому, хто обрав жити у Христі, слід з’єднатися з серцем і цією главою, – бо ні з якого іншого джерела життя наше, – а це неможливо для тих, хто не бажає цього, а потрібно, наскільки можливо людині, волю свою вправляти за бажанням Христове і влаштувати її – бажати того самого, чого хоче Він, і тішитися тим, про що радіє Він. Бо протилежні бажання не можуть поєднуватися в одному й тому ж серці. Бо лиха людина з лихого скарбу серця свого нічого іншого, – сказано, – не вміє вивести, окрім зла, а добра людина виносить благе (Лк. 6:45); і у вірних у Палестині, оскільки вони бажали одного й того самого, було, – сказано, – “серце й душа одна” (Діян. 4:32). Так само, якщо хто не сполучається з Христом волею, але опирається тому, що велить Він, то й життя своє влаштовує не за одним із Ним серцем, але явно залежить від іншого серця, Бо, навпаки, за своїм серцем знайшов Він Давида, бо той казав: “Заповідей твоїх не забув”. Якщо ж не можна жити, не залежачи від цього серця, а залежати не можна тим, хто не бажає цього, то, щоб могли ми жити, подивимося, як можна любити те саме, що й Христос, і втішатися тим самим, чим Він.

Початок усякої справи є бажання, а початок бажання – помисел.

Отже, насамперед потрібно намагатися відвертати око душі від суєтного і мати серце, завжди повне благих помислів, щоб, залишившись порожнім, не зробилося воно вмістилищем помислів лукавих. Хоча багато є такого, що можна зробити предметом піклування і справою душі, насолодою і вправою розуму, але найприємніше і найкорисніше, і говорити, і міркувати про таїнства, і про те, який ми отримуємо від них скарб. Бо хто ми були перед отриманням таїнств і якими стали, прийнявши їх, і яке колишнє рабство, яка ж справжня свобода і царство, і скільки благ уже даровано нам і скільки ще обіцяно, і перш за все, хто винуватець всього цього для нас і яка Його доброта, з якою добрістю і скільки полюбив Він рід людський, і яка ця любов! А коли розум зайнятий і душа наповнена цим, нелегко помислу дивитися на інше і бажанню прагнути до іншого, оскільки це так добре і так привабливо. Бо ці благодіяння перемагають своєю безліччю і величчю, а любов, яка спонукала до цього, вища за осягнення помислом людським. Бо як людська любов, коли посилиться надмірно і стане вищою за силу тих, хто її приймає, виводить тих, хто любить, із себе, так само любов до людей до применшення згорнула Бога. Бо не на місці перебуваючи закликає до себе раба, але Сам, зійшовши, шукає його, і багатий приходить в оселю бідного, і прийшовши Сам собою, показує любов і бажає рівної любові, і того, хто відкидає, не відкидає, і на образу не гнівається, і коли його виганяють, сидить біля дверей і все робить, щоб показати себе люблячим, і терпить муки, і вмирає. Бо дві речі виявляють любов і приносять торжество тому, хто любить, – 1) усім, чим можна, робити благодійність, і 2) погоджуватися терпіти за нього жорстокості, і, якщо потрібно, за нього постраждати. І хоча останній доказ прихильності набагато важливіший за перший, але він неможливий був для Бога, байдужого до всякого зла. Будучи людинолюбним, Він міг робити добро людині, а терпіти за неї рани не міг; а оскільки любов Його була надмірна, а знака, яким би висловити її, не вистачало, то потрібно було не приховувати, як сильно любить Він, а дати нам доказ найвищої любові, і показати найвіддаленішу любов. Він вигадує це виснаження, робить і чинить те, через що став би здатним терпіти жорстокості і страждання, і тим, що перетерпів, довести, як надмірно любить. Він навертає до себе того, хто тікав від Благого, думаючи, що зазнав Його ненависті. І що найдивовижніше, не тільки перетерпів, переносячи жорстокості й померши в ранах, а й, ожививши й воскресивши від тління тіло, ще зберігає ці рани, і носить на тілі виразки, і очам ангелів з’являється з ними, і вважає це прикрасою, і радіє, показуючи, що перетерпів жорстокості; інше тілесне Він відкинув, і тіло Його духовне, і не залишилося в Ньому нічого важкого, грубого та іншої пристрасті тілесної, а ран не відкинув зовсім і не випрасував на кінець виразки, але показує, що за любов’ю до людини любить і їх, Бо, через них знайшов загиблого і, перетерпівши муки, знайшов. Бо інакше як було б відповідно залишатися слідам ран у безсмертному тілі, коли і в тілах смертних і тлінних знищує їх мистецтво і природа? Але начебто в Нього було бажання часто страждати за нас, Оскільки ж це неможливо, тому що тіло Його зараз звільнилося від тління, і водночас жаліє Він людей, які почали б завдавати рани, то, принаймні, Він не хотів залишати слідів смертей, бо, принаймні, Він не хотів, щоб вони залишалися на тілі смертних, знаки смерті забажав зберегти на тілі й назавжди зберегти письмена ран, якими прийняв накреслення під час розп’яття, щоб зрозуміло було, що Він розп’ятий був за рабів і ребра Його пронизані, і щоб це залишилося і за невимовного того світла, і послужило прикрасою для царя. Що може зрівнятися з цією любов’ю? Що полюбила людина стільки? Яка мати стільки ніжна і який батько настільки чадолюбний? Або хто з добрих мав таку сильну любов, щоб, зазнавши ран від своїх, не тільки перенести їх через любов, не тільки зберегти любов до невдячного, а й самим ранам цим віддати перевагу над усім? Утім, це справа не однієї любові, а й великої поваги, знак вищої честі, не соромитися немочі єства, але з виразками, які успадкував від людської немочі, сісти на царському престолі. І не природу тільки удостоїв цього, а побачив кожну людину окремо, але всіх кличе до цієї діадими, всіх звільнив від рабства, всіх зробив синами, усім відчинив небо і показав шлях, і щоб можна було прихилитися до Нього, – для цього і крила дав, і не вдовольнився цим, а й Сам приходить і підкріплює, і втішає тих, хто розслабляється. І ще про більше не сказано: бо після цього не владикою залишився для рабів, і, даючи їм свої блага, не руку тільки подає, а Себе самого цілком віддав нам, чому ми храм живого Бога, і члени ці – це члени Христові, а Главі ж цих членів поклоняються херувими, ноги ці, руки ці залежать від Його серця. Про це міркувати немає нічого кориснішого і приємнішого. Бо коли про це розмірковуємо, і ці помисли займають душу, по-перше, не буває доступу до нас нічому лихому; потім тим, хто пізнав благодіяння, зручно сповнитися любов’ю до Благодійника, а полюбивши Його так сильно, ми стаємо виконавцями Його заповідей і співтоваришами Його волі, тому що “той любить Мене, – сказано, – хто заповідей моїх дотримується” (Ін. 14:21). Справді, пізнавши власну гідність, якою вона є, не легко віддамо її і не потерпимо рабства рабу-втікачу, коли усвідомлюємо в себе самих царську владу; не відчинимо вуст для лукавого слова, якщо матимемо на думці трапезу і те, якою кров’ю обагряємо цей язик. Як будемо звертати очі свої до чого не слід, після того як дивилися ними на ці страшні таїнства? Не будемо спрямовувати ніг і простягати руки до чогось лихого, якщо матимемо в душі дійсну думку про них, що вони є членами Христовими, і священними, і, подібно до фіалів, носять кров Його, ба більше, цілковито вбрані Самим Спасителем, не як одягом, не як природною шкірою, а настільки досконалішими за це, наскільки це вбрання ближче з’єднується з вдягненими, ніж шкіра з кістками. Бо ті можна відсікти і проти бажання, а Христа не може відокремити ніхто з людей і демонів, ані теперішня, каже Павло, ані майбутня, ” ні висота, ні глибина, ні інше яке творіння” (Рим. 8:39), хоч би яку б могутність вона не мала. Бо у мучеників Христових лукавий руками мучителів міг відривати і знімати шкіру, відсікати члени, розтрощувати кістки, виливати нутрощі і розривати утроби, але щоб здирати це вбрання і оголити блаженних від Христа, то в цьому відношенні настільки обманювався у своїх задумах, що тим самим, що думав здирати, наділяв набагато більше, ніж раніше.

Отже, що ж може бути священнішим за це тіло, з яким Христос з’єднаний тісніше від усякого природного з’єднання? Отже, ми вшануємо його і збережемо чесним для Христа, якщо, знаючи про цю дивовижну його світлість, будемо завжди мати її перед очима душі. Бо якщо храм, і посудини, й інше що-небудь священне, щойно усвідомлюємо, що воно священне, всіляко зберігаємо недоторканним, то тим паче не зрадимо більшого за це: адже ніщо не священне стільки, скільки людина, з якою і за єством з’єднався Бог. Бо уявімо, кому всяке коліно поклониться небесних і земних? Хто пройде на хмарах із силою і славою великою, виблискуючи понад усяке порівняння? Це людина і разом Бог. І кожен із нас істинно може просіяти паче за сонце, носитися на хмарах, побачити саме тіло Боже, до Нього вознестися, до Нього білятіти, наблизитися, і з’явитися у світ. Бо коли з’явиться Владика, оточити його лик благих рабів, і коли засяє Він, засяють також і вони. Яке видовище, бачити незліченну безліч світильників на хмарах, людей, що підносяться для того, щоб принести похвалу, вищу за всякий взірець, безліч богів навколо Бога, вродливих навколо прекрасного, рабів навколо Владики, котрий не заздрить, коли хтось із них повідомить Його світлість, і не думає, що меншою буде Його власна слава, коли прийме Він багатьох приватників царства, як ті, хто володіє людьми, чинять з підлеглими їм, бо, хоч і дають їм усе, та і вві сні не дозволяють їм уважати себе співтоваришами в скіпетрі. Бо не рабами вважає їх, і не рабськими почестями вшановує їх, але, шануючи їх своїми друзями, і зберігаючи закон дружби, який сам же заснував від початку, все робить спільним, і не те чи інше тільки, але дарує їм саме царство, саму діадему. Бо на що інше дивлячись, сказав блаженний Павло: Спадкоємці Богові, співспадкоємці ж Христові, і що царювати будуть із Христом ті, котрі з Ним брали участь у стражданнях? Що знайдемо настільки приємне, щоб могло воно зрівнятися з цим видовищем? Лик блаженних, безліч тріумфуючих. Він блискавично сходить із неба на землю, а земля інші сонця возсилає до сонця правди, і все сповнюється світла. Тут ті, котрі турботами, і злостражданням, і працями, і піклуванням про подібних до себе довели своє прагнення до Христа; там ті, котрі наслідували пристрасті Його і віддали себе мечу, і вогню, і смерті, ще показують рани на блискучих тілах своїх, і слідами виразок вихваляються, немов би переможним написом – лик ратоборців зі славними ранами навколо царя, що переміг заради страждань, і як каже Павло: за прийняття смерті славою й честю увінчаного! Коли ми розмірковуємо про це і до цього спрямовуємо свої помисли, очевидною стає гідність наша, і зрозумілою є людинолюбство Боже до нас.

Це ж не допустить нас дивитися на лукаве, і якщо трапиться впасти, зручно відновить нас. Багато що, звісно, протидіє нам у спасінні, але найбільше те, що, згрішивши, ми відмовляємося негайно звернутися до Бога, але, соромлячись і соромлячись, важким вважаємо шлях до Нього, і думаємо, що Він розгніваний і ворогує проти нас, і що тим, хто хоче прийти до Нього, потрібне велике приготування; але людинолюбність Божа повністю виганяє з душі цю думку. Бо хто ясно знає, скільки має Він поблажливості, і як ще  (грішнику) каже вже: аз приидох, що перешкоджає тим, хто грішить, негайно ж приступити до Нього?  Бо в тому підступність проти нас і підступність спільного ворога, що, приводячи до гріха, він збуджує безстрашність і зухвалість, а тим, хто насмілився на мерзенне і впав, вкладає сором і недоречний страх, щоб першим приготувати до падіння, а другим не допустити до повстання, інакше одними відволікти від Бога, іншим не допустити звернутися до Нього, і в такий спосіб за допомогою протилежного тягти в одну й ту саму безодню. Цього з усією ретельністю берегтися треба, і однаково тікати, – і безстрашності перед гріхом, і сорому і страху після нього, від яких немає ніякої користі. Бо цей страх є не збудженням, а деяким заціпенінням душі, і соромимося ран не для того, щоб знайти чим вилікувати їх, а щоб втекти від очей Спасителя, як і Адам сховався через рану, тікаючи від руки лікаря; між тим, як йому належало шукати, щоб не тріумфував над ним гріх, а він вказував на дружину, прикривав, скільки було можливо, неміч своєї волі; і після нього Каїн, бажаючи сховатися, думав, що можна сховатися від Того, у Кого все перед очима. Корисно і боятися, і соромитися, і зламувати дух, і послаблювати тіло, коли все це може вести до Бога, “По плодах їхніх, – сказано, – пізнаєте їх” (Мф. 7:16). хоча за гріхом слідує не сором тільки й страх, а й певна тяжка печаль, але від неї не буває жодної шкоди для тих, хто знає добре людинолюбство Боже. Бо хоч би найгірше зло усвідомлювали вони за собою, але не втрачають надії, знають же, що ніщо не вище за прощення, щоб могло перемогти Божу милість, печаль же мають вони спасенну і дбають про те, чим збільшити її, а іншу, що розслабляє, виганяють благою надією. А що печаль про гріхи двояка: одна виправляє, інша ж для одержимих нею служить загибеллю, цьому ясними свідками служать один блаженний Петро, інший Іуда злочестивий; з яких в одному печаль врятувала волю і після гіркого плачу з’єднала з Христом анітрохи не менш, ніж до гріха проти Нього, а Іуду довела до придушення. І відійшов він, несучи пута під час загального визволення, і коли проливалася кров очисна для всього світу, зневірився в очищенні однієї людини – себе самого. А знаючи це, щоб могли ми однієї шукати, іншої уникати, для цього потрібно мати на увазі відмінність кожної пристрасті і те, чим одна робить для нас добро, інша зло. Оскільки ж, грішачи, ми робимося гіршими і перед Богом, і перед самими собою, то скорбота за невдячність перед Владикою не завдасть жодної шкоди, а, навпаки, буває для нас вельми благовірна, а інша скорбота щодо нас самих, коли ми, бачачи себе призначеними до дивовижного якогось жереба, і потім бачачи себе викритими в тому, що згрішили проти належного, сумуємо і журимося, і тяжким якимсь каяттям утішаємо серце, нібито не належало б і жити тим, хто впав у такого роду зло. Такої скорботи треба уникати, бо вона є причиною смерті й робить нас винними багато в чому, а інша печаль за Господом збуджує любов і вчить ясно розуміти благодійника, і що, протидіючи Йому, ми жодної не приносимо користі собі, а, навпаки, навертаємося до зла. Як зухвалість, так і печаль душі, що буває від неї, є зло, і знову ж таки, як любов до Христа найпохвальніша, так немає нічого для тих, хто мислить, блаженнішого за те, що вражені тут стрілами, скорблять і журяться душею. Оскільки ж сповнений благодаті сум залежить від любові до Христа, а любов – від думок, що мають предметом Христа і Його людинолюбство, то їх переважно треба тримати в пам’яті й обертати в душі, і в цьому занятті не знати відпочинку, а уважно й усередині себе роздумувати про це, і в зібраннях це робити насолодою язика і предметом співбесід, і крім того, намагатися, не розважаючись нічим, постійно виявляти ці ревнощі, чи то протягом усього життя, чи то якомога частіше, щоб могло це закарбуватися в душі та сповна обійняти все серце. Бо як вогонь нічого не зробить із тим, чого торкнеться, якщо його не підтримуватимуть постійно, так і швидкоплинний помисел не може привернути серце до будь-якої пристрасті; але потрібно, щоб він перебував тривалий час. Отже, помисли, що розпалюють пристрасть від відчуття прекрасного і приємного (оскільки почуття зазвичай діють у нас від початку, а помисли народжуються від них), споріднені й сучасні нам, і легко схиляють до чого хочуть, або тим, що приємні, або тим, що притаманні нам довгий час, а ті, що досягли в наступний час розуму і його любомудрості, потребують великих ревнощів, хоча б на короткий час, і постійної зосередженості, щоб здобути будь-яку прихильність до добра, що не негайно стає приємним, а пізно входить до тих, що надто сповнені багатьма приємними речами. Бо тільки посильним старанням, відсікаючи довготривалість звички до них, можемо ми внести істинне, замість удаваного, і добре замість приємного; чому не треба дивуватися, якщо кращі помисли не завжди беруть гору над злими, і кращі не більше за гірші мають сили в тих, хто живе розумом. Бо для того, щоб можна було стати благим, гадаю, недостатньо пізнати те, чим можна переконатися бути благим, але потрібно і жити з турботою, і перебувати з роздумами, і істинне слово здобувати не пізнанням тільки, а й користуватися ним для того, що треба; як і їжа, і зброя, і врачева приносять користь не тим, котрі знають тільки про них і мають їх, а допомагають тим, котрі користуються ними насправді. Якщо ж із помислів погані, впровадившись, займають розум собою, а від почуттів благих ми віддаляємося, тільки-но скуштувавши їх, що дивного, коли зло має силу і лукаві помисли, коли вони діють, займають усю сферу душі, а добрі, коли вони не діють, виганяються зовсім, як переможені? Немає нічого дивного в тому, що той, хто знає, не побудує будинку, або лікар не вилікує хворого, або інший хто з художників не зробить своєї справи доти, доки не буде користуватися своїм мистецтвом; немає також нічого дивного в тому, якщо хтось, маючи здорове слово, а діяльності не маючи, не отримує жодного плоду від ревнощів. Бо зброєю користуються проти нападників, керуючи нею як слід, а мистецтвом діючи, як воно вчить, а кращими з помислів ми користуємося як кращими порадниками, скеровуючи вже не стільки до того, щоб дізнатися, що треба, скільки до того, щоб переконатися в пізнаному й мати любов до неї, як до істинно прекрасної, що потребує постійного піклування. Оскільки ж і навпаки щодо поганих помислів – займатися ними і плекати їх у душі – згубно, а просто знати їх анітрохи не шкідливо, тому необхідно тут уникати піклування, а там посилювати його.

Бажати благого не є ще діло, бо не передує ніяка ревність про справу. А для того, щоб отримати і зберегти те, що має потребу в праці, необхідна прихильність до дії і порядок, чому ми могли б добровільно обрати такі подвиги, бо нелегко вибрати для себе працю. Підкріпленням у подвигах завжди слугує любов до того, заради чого трудимося; вона робить приємними труди, хоч би вони були надмірно важкими, а любов до доброго запалює ніщо інше, як увага до нього розуму і пізнання його краси. І це є той вогонь, який від роздумів про Бога запалюється в душі пророка. “від мого роздумування, – каже, – палає огонь (Пс. 38:4). В іншому місці він же, показуючи про що має бути піклування і якій людині притаманна ця праця, останнього називає чоловіком блаженним, а перше іменує законом Божим: “блажен муж…, – каже він, – що про Закон Його вдень та вночі він роздумує” (Пс. 1:1-2). Якщо піклування про писаний закон може розпалювати цей вогонь, що може зробити закон Духа, який один вклав у людей істинну любов до Бога і запалив вогонь бажання нічим незгасимий, ані задоволенням, ані іншим чим, ані сьогоденням, ані майбутнім? Тому, здається мені, і з’явився Він, зійшовши у вогняних язиках, що приніс любов всеохоплюючу на кшталт вогню, Бо ж перш за все й Самого засновника закону любов низвела на землю, а саме тіло Законоположника є плід людинолюбства, і, окрім того, весь закон Його сповнений любові, і її показує Він в усьому, в чому можна, її вводить, до неї переконує, її, одержуючи від нас, вважає достатнім даром за те, що дарував нам. Бо не наказує, як рабам зобов’язаним, але начебто понесли ми попередньо багато для нього праці, багато надали йому прихильності й любові, тих, хто приходить до Нього, Він негайно ж закликає до спілкування із Собою. Я, каже Він, трудився заради царства і багатьма трудами сплів вінець, а ви без зусиль отримуєте його; натомість цього прошу вас, не любіть нічого більше за Мене. О, невимовна благодать, що не тільки Сам надмірно любить нас, а й так високо цінує те, щоб бути улюбленим нами і все робить для цього. Бо для чого влаштував він небо, і землю, і сонце, і видимий світ, і красу невидимого, і влаштував усе помахом своїм, і через неї навчає всякої любомудрість, як не для того, щоб звернути до себе, переконати нас полюбити Його? І взагалі, як люди найпалкіші в любові, Він показує нам і мудрість, і благість, і мистецтво, щоб вкласти в нас любов до себе. І так високо цінує цю справу, і такою важливою вважає її, що здійснивши для цього все, що притаманне природі Божої, Він не задовольнився цим, а перейшов в іншу природу, щоб і нею скористатися для цього ж, щоб у чому не переконав, будучи Богом, то здійснив, зробивши себе людиною, і через те і через те – через своє, що приніс придячи на землю, і через чуже, що сприйняв ззовні. Так закон духу є завжди закон дружби, і сам собою збуджує до благомудрия, тому потрібно слухати його розумом; по-перше, тому, що немає тут ні зусилля якого-небудь, ні трудитися не повинно, ні витрачати гроші, ні безслав’я не буде, ні сорому, і ні в іншому чому не зробимося гіршими, а й мистецтвами можна користуватися без шкоди, і до заняття якого-небудь немає жодної перешкоди, і полководець може начальствувати військами, і хлібороб обробляти землю, і правитель управляти справами, і ні в чому не матиме потреби через це. Бо немає потреби піти в пустелю, ні харчуватися незвичною їжею, ні змінювати одяг, ні розлаштовувати здоров’я, ні на інший якийсь сміливий вчинок зважитися, але можна, сидячи вдома, і не втрачаючи нічого зі свого майна, постійно займатися цими помислами. Що завадить цьому бути корисним, коли, крім цього, зручно здійснювати і потрібну працю? Якщо нам як людям і тим, хто має можливість міркувати, необхідно міркувати про що-небудь, чому не міркувати про краще? Якщо тим, хто розмірковує про суєтне і погане, у чому немає жодної користі, ніколи не спадає на думку, що це може зробити гіршим долю, мистецтво, майно, або щось, що стосується життя, то тим менше можна докоряти в цьому благим помислам, а добре звинувачувати в лихолітті. І таким чином, вони не протидіють нічому корисному і немає в них нічого неприємного, так що можна назвати їх самою радістю. Бо якщо ми радіємо про прекрасне, звісно, нічого не може бути кращим за помисли, котрі предметом своїм мають Христа і Його людинолюбство; бо і в тих самих справах, у яких остання межа добра, ніхто і насилу не знайде нічого приємного й вартого любові, що личилося б нам більше за це. Бо не тільки близьких по плоті, і самих батьків, а й нас самих спорідненіший нам Христос, як показано в попередніх словах. Тому і для того, хто розмірковує про душу, нічого не може бути властивішим за помисли про Нього, тому що Він через них стає властивим і спорідненим нам, і через них життя для душ, які отримали хрещення, стає кращим за все, що називають приємним. Розумію ж тих, котрі після хрещення не надто озлобилися, як дивовижний Стефан декого з євреїв називає “необрізаними серцем та вухами” (Діян. 7:51). Отже, зі сказаного зрозуміло, що від цих помислів не може бути жодної шкоди для людського життя, а приносять вони задоволення і радість тим, хто розмірковує. А що це корисно і допомагає корисному, і містить все найкраще і благовременное, це вже показано і очевидніше відкриється далі, якщо ретельніше будемо розглядати. Бо, щоб зайняти душу благими помислами, перш за все, потрібно віддалятися від поганих помислів, безпосередньо ж за цим через таїнства отримувати промінь, вільний від немочей. Це нам тим, хто нічого не трудився, доставляє достаток усіх благ; потім потрібно, щоб і самі помисли своїми засобами виробляли свою справу, і серце, яке займають, було найкращим з усього; бо як від поганих помислів народжуються погані пристрасті, так само і чесноти повинні походити від добрих помислів. Бо взагалі до того, щоб прийняти той чи інший намір, говорити що або робити, або переносити, або обрати що-небудь, завжди переконують помисли і міркування, і в такий спосіб вчителі чесноти завчасно вкладають тим, хто живе з ними, думки прекрасні, а злі демони, навпаки, навіюють нечисті образи; намагаючись одних зробити вправними в нечесті, а інших – виконавцями обов’язку. І так потрібно всяке гідне піклування про те, щоб самою справою сприяти чеснотам, а міркувати про Христа і про те, що Він, будучи людинолюбним, вигадав заради мого порятунку, складає для нас саме жадане життя, і в усьому робить блаженними.

І щоб ясніше бачити це, подивимося, які подвиги тих, хто звершує, назвав блаженними Сам Христос, – чи не все в них залежить від цих помислів? Кого ж ублажив Він, єдиний істинно блаженний? Убогих духом, тих, хто плаче, кротких, спраглих і спраглих до правди, милостивих, чистих серцем, миротворців, які терплять гоніння і всілякі образи заради правди і ревнощів за Христа; таких приймають у блаженне життя. Отже, якщо розглянути, побачимо, що з цих помислів складається цей прекрасно влаштований лик, і ними сплітаються вінці, усім зрозуміло буде, що зайняття цими помислами та турбота про них є до блаженного життя безпечний шлях, і сходження, і драбину, або інакше як назвеш це.

Про перше блаженство, що убогість духовна отримує успіх за допомогою сказаного роздуму.

І по-перше, убогість духовна, і те, як каже Павло, щоб не “не думайте про себе більше, ніж треба думати; але думайте скромно” (Рим. 12:3), кому може належати, як не тим, котрі розуміють убогість Іісусову. Який і природою, і способом життя долучився до рабів, будучи владикою, і став плоттю – будучи Богом, і убозтво обрав інших той, хто багатіє, і зазнав безчестя цар слави, і водили в кайданах того, хто звільнив рід людський, і прийняв осуд беззаконних того, хто прийшов виконати закон, і наругу суддів, що витерпів шаленство і галас народу, перетерпів Той, Котрому Отець дав увесь суд. Якого гордія не знищить це! З іншого боку, коли збудиться зверхність через чесноти, якщо здаються вони чудовими, той, хто розмірковує про Христа, дізнається, що не вчинив він нічого великого, і сам по собі не тільки не має сили звільнитися з полону, а й після звільнення не може зберегти чистої свободи. Бо Він кров’ю спокутував нас і дарував нам свободу, придбавши її такою великою ціною. Хто ж зі звільнених перебував у тому, що отримав і до кінця недоторканним зберіг духовне багатство, а не досягнувши успіху в цьому великому, вже не може бути вшанований тим, хто мало згрішив проти благодаті? Чим же нам, за власною свідомістю, можна величатися, коли власна наша чеснота сама по собі не веде ні до чого корисного? А якщо є в нас істинне добро, це вкладає в нас Бог без усяких зусиль наших, до того ж, щоб і ззовні привнесене багатство зберегти безпечно, за подобою бездушних скарбниць, і до цього ми мало здатні. Бо і після нового народження, і втілення у воді, і сповнені вогню трапези навіть найдосвідченіші з людей так слабкі опиняються для чесноти, що постійно потребують священної трапези, і очисної крові, і допомоги згори, щоб не впасти в останню злобу. І ясні свідки цього ті, котрі, відмовившись від праць заради блага і чесноти, стали потім зухвалими в усьому злому. Вони, віддалившись у гори, уникаючи галасу і громадського життя як виразки, щоб слухати одного Бога і, наскільки можливо людям, досягти успіху в усьому кращому, так що в усьому мали велику силу перед Богом, коли слабшали дещо в надії на Нього і у цілковитій вірі в Нього, негайно ж наважувалися на все найгірше, і вдавалися до всілякої нечистоти. Чим же звеличуватися? Чеснотами? Але в нас немає нічого великого. Тим, що велике в нас? Але воно не наше. Чи тим, що зберегли отримане? Але ми втратили його. Чи тим, що носимо печатку Христову? Але це саме і є доказом того, що не носимо її. Бо в тих, хто пишається, немає нічого спільного з Тим, Хто кроткий і смиренний серцем, а при думках про це буває, що пиха падає сама собою і пристрасть минає. Бо якщо мудруємо, про що треба, ми не високодумствуємо, якщо ж високодумствуємо, то за цього самого високодумства, усвідомлюючи, що віддаляємося від Христа і не маємо нічого доброго, не будемо високо мудрувати про себе, як про людей худих.

Про друге блаженство, що смуток за Богом отримує успіх за допомогою сказаного роздуму.

Тим, хто розмірковує про Христа, слід і сумувати, і плакати, якщо тільки роздумає хто про те, що Він новоузаконив щодо нашого спасіння, і яка наша лінощі, і сон, що утримує нас. Бо нас засмучує або втрата дорогоцінного, і спогад про блага, втрачені нами, налаштовує на сльози, і тоді ми пізнаємо, яке багатство, яке, маючи в руках, мали б утримувати, а натомість занапастили, або усвідомлення того, наскільки великою є невдячність наша до такого любочестивого благодійника, вражає та розтрощує душу, і тоді стає особливо зрозумілим, яку Він виявляє до нас кротість та людяність, і яку ми у ставленні до нього виявляємо недбальство. Бо, перш за все, Він зійшов із неба, шукаючи нас, і ніби з спорідненими собі заговорив з нами голосом і показав споріднений нашому вигляд, зробив так, щоб ми любили Його, або як спорідненого, або як кращого (а Він був і тим, і тим), щоб, з’єднавши в собі й те, і те, що повсюдно збуджує любов у тих, хто приходить до Нього, збудити нас до найсильнішої любові; потім, збільшуючи співдружність, приєднав і це. Оскільки кожен любить себе самого, любить і спорідненого собі, то щоб і в цьому відношенні утримати за собою краще право на любов (чого бажати найбільше), і щоб від усіх отримати не таку прихильність, з якою ставимося ми до споріднених, але таку любов, якою любимо ми самих себе, Він не задовольнився бути тільки спорідненим нам, прийнявши те саме єство, але зробив нас спільниками самого тіла, і крові, і духу, щоб, про що прислів’я з перебільшенням говорить щодо друзів, тим насправді стати для нього для кожного з тих, хто долучається до Нього, – іншим я. Якщо ж Він так шукав нас і жодного способу дружби не залишив невипробуваним для себе, але і благодійником показав себе і братом, і став для нас замість нас самих, і це не бажанням і помахом тільки, як створив Він це небо, а потім і працями, що аж ніяк не властиво Йому, і стражданнями, і безчестям, і виразками і, нарешті, смертю, а ми – стражданням і ганебним пошануванням, і, нарешті, смертю, нарешті, смертю, і ми не тільки не зберігаємо подяки до Нього, в усьому доброго до нас, і не намагаємося, чим би віддати Йому, але ще настільки нерозумні, що прилипаємось до того, що Він ненавидить, і від чого відвертає нас, того ми тримаємось, і до чого переконує нас, від того тікаємо ми, і, таким чином, виявляємо недоречне лукавство. Якого плачу і яких сліз не варті ми, які все інше вважаємо вартим уваги, а Спасителем і домобудівництвом Його нехтуємо так, як ніби іншим будь-кому потрібно шукати цього, а не для нас був несказаний Його промисел! І у ставленні до життєвого вважаємо обов’язком скористатися чим потрібно, і в словах, і в справах, і в усяких мистецтвах, і в усьому, що належить до життя, чи потрібно обробляти землю, чи управляти військом, чи інше що-небудь робити на загальну користь, чи робити щось для самих себе, усюди шукаємо належного і користуємося своєчасною нагодою, і взагалі у всіх справах усюди маємо на увазі пристойність і справедливість і до всього ставимося з увагою, а у ставленні тільки до того, що воістину наше, про те, як має бути збережене воно, і як зробити справедливість до нас самих, про те дбаємо найменше, начебто вважаємо себе гіршими за все інше. Якщо не на інше що, принаймні, мали б ми звернути увагу на новозаконня, яким Він сколихнув і змінив усе, за яким те, що було вище за небеса, побачили на землі, і земля зійшла вище за саме небо, і зв’язаний путами загальний тиран світу, а зв’язані, як колись зв’язані, топчуть главу мучителя, і зряче бачиться Бог, який має тіло, і до того ж, підв’язане виразками, що має кров і її проливає на хрест, і потім мертвий за людяністю хитає землю і приносить життя мертвим, і всього цього не інша мета, як та, щоб людина пізнала Владику, і повстала з землі, і дивилася на небо, – коли все так досконало, люди, що ще сплять і, як статуї, нічого не відчувають під час грому, чи не найстрашніше за всіх? І чи не справедливо, щоб весь час життя вважали вони часом плачу? Бо що ми оплакуємо? Хворобу? Але чи не хворіє в нас найкраще? Убозтво? – Але ми чинимо настільки гірше від убогих, наскільки необхідніше тут і прекрасніше це багатство; до того ж убозтво обов’язково припиниться після теперішнього століття, а цього лиха не може закінчити і смерть, але обов’язково в майбутньому столітті принесе нам ще більший сором. Чи гідне жалю безумство? Але чи не забирає демон наш розум, наповнюючи його таким божевіллям? Бо якщо ходити по гострих ножах і походжати по стрімчаках, не визнавати друзів і припадати до найбільш зловтішних людей властиво божевільним, то чи не тікаємо ми від Люблячого, чи не шукаємо ворога у своїх вчинках, чи не поспішаємо до геєни, роблячи все, що скидає в неї? Отже, коли самі усвідомлюємо тягар цей, слід нам засмучуватися і плакати, А від цього станеться те, що ми будемо усвідомлювати самих себе і правильно цінувати істину, і не погрішати незнанням про свою злість; якщо дізнаємося про благополуччя й багатство, мудруватимемо над тим, чим скористатися можемо ми, не привносячи нічого, окрім бажання, тому що все вже приготовано Христом для нас, коли ми ще нічого не трудилися. Бо найбільше турбувати серце, – бути нещасливим, коли можна обрати благополуччя, і тим, хто має змогу жити у світлі, – залишатися сидіти в темряві. Це викликає сльози не тільки в безтурботних, а й у найревнивіших, і в них переважно, бо більше відчувають вони шкоду. Бо і в цьому, і ще в найтяжчому цього, звинувачують вони себе і вважають себе гідними найгіршого, коли помислять про оголеного пожертвуваного на хресті Бога, Якому все служить, і Який здійснює повну за нас відплату; Оскільки, будучи Богом, прийняв природу людську, щоб із людей зробити нас богами і землю замінити на небо, рабство – на царство, безслав’я, яке утримує нас, – на істинну славу, для цього Творець неба вдягнув на себе землю, Владика за природою – на образ раба, цар слави хрест перетерпів, не піклуючись про срамоту.

Про третє блаженство, що і в тому, щоб і кроткими бути, процвітання виходить від сказаного роздуму.

Багато є такого, чим Спаситель вніс у світ істинну любомудрість щодо кротості й того, щоб приборкувати гнів і не засмучуватися на тих, хто образив, але найкращі й найвищі зразки цього запропонував і тим, що вчинив, і тим, що зазнав, постраждавши. І по-перше, на тих, хто образив його, прийняв плоть і кров, і прийшов, шукаючи розв’язати тих, яких міг звинуватити в найтяжчому нечесті, і коли потім вони осуджували благодіяння, якими виправляв Він природу, не припинив Він благодійничати їм, але за те, що виганяв з людей демонів, чуючи, що називають його веельзевулом і начальником демонічних сил, та інше найнечестивіше, проте не перестав виганяти, і одного з учнів, який задумав загибель його, не тільки не виверг з лику учнів, але жив з ним, як пристойно жити з друзями, і спілкування солі мав з убивцею, і зраднику преподав невимовне таїнство і саму кров, і нарешті допустив його обійняти себе й поклонятися, і простягнувся до найдивовижнішого з усього: кому благодійничав, від тих помер, самі ті, хто отримав благодіяння, встромили в Нього меч, друг керував убивцями в убивстві, цілування слугувало знаком убивства, і все це терплячи, Він був таким кротким і людяним, що коли один з учнів його поранив одного з цих лиходіїв, Він не знехтував раною, але, торкнувшись пораненого члена, негайно зцілив його, і коли в такий спосіб показав знак і сили, і крайньої кротості, тих, котрі не злякалися цієї сили й не посоромилися цього, не згубив і не злився на нечестивих вогнем, не вразив їх громом, хоча вони варті були і цього, і ще гіршого. Той, на якого Ангели не могли дивитися без страху, слідував за тими, хто тягнув його, і дозволив зв’язати руки, якими розв’язував пута, хвороби і руйнував тиранію демонів, і найлютішому рабу, що вдарив його в ланіту, не заподіяв шкоди, але вельми кротко і людинолюбно вшанував його слова, і виправляв його розумування. Потім, коли засудили Його злочестиві судді на смерть, Він мовчки переніс вирок їхній, і, приймаючи страту, і будучи вже прибитим до древа, Він не відмовився від любові своєї до вбивць аж до того, що просив зухвалість їхню проти Єдинородного не поставити їм за провину, і не лише просив за їхню, а й захищав їх, і слово захисту було вельми палким і милостивим: “Отче! прости їм, – сказав Він, – бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34). І як чадолюбивий Батько, поблажливий до нерозумності малолітніх дітей, дає їм кротке вмовляння; і після цих слів Він помер. Коли ж воскрес Він і належало спільниками урочистості зробити своїх учнів, у яких залишалося знання, Він не пригадав кривди, що залишили його, втікши посеред небезпек, а скликав учнів і, вказавши, де їм треба зустріти Його, коли з’явився їм, не дорікнув їм за втечу і не пригадав проти них нічого подібного, ні про те, як усі стверджували, що будуть співучасниками у смерті Його й наступному, а вони не перенесли й видовища, не теперішніх уже, а тільки майбутніх лих, але дарував їм мир і Духа Святого тощо, довірив їм опіку над усією всесвітньою всесвіту, поставивши їх начальниками над усією землею. І це зробив для всього лику, а що зробив для верховного, який неодноразово відкинув Його і відмовився від прихильності до Нього? Бо не тільки не виставив на середу його зречення, і не нагадав про його обітниці, в яких присягався Йому – брати участь у смерті вчителя (чому зрадив негайно, не маючи навіть проміжку часу), а й вісника воскресіння послав до нього перш за інших, і, вшанувавши його так, і після з’яви розмовляв з Ним приязно, і запитував про його любов, чи вона в ньому більша за любов, ніж в інших? І коли Петро сказав, що любить, Він знову запитав про те саме, і знову почув: “Люблю тебе”, знову запитав: “Любиш?”, і, здається, не припинив би ще частіше запитувати про любов, якби Петро не відповів із прикрістю: “Хіба Той, хто знає все, має потребу в багатьох словах, щоб дізнатися, що любить Його?”. І це не було ні незнанням про одного, ні вдаванням у незнанні, бо одне означало б оманюватись, інше – обманювати, а і те, і те не притаманне чистій істині, але було це доказом того, що не пам’ятає Він зла за порушення колишніх обіцянок, бо не інших обіцянок запитує, а намагається цим розпалити в Петрові любов, що ледь не наразилась на небезпеку згаснути зовсім. Бо пропонувати такі запитання, і викликати такі відповіді, вельми багато має сили для дружби, бо і спогад про дружбу, і розмова про неї не тільки більшою робить дружбу, яка вже є, а й може відродити навіть ту, якої не існує. Так Спаситель у справах виявляється таким, що виявляє гнів, а у вченні та законоположенні що вище за його кротість? Бо Він каже, що і самої молитви і жертви не прийме, якщо приносити жертви і молитися будемо в гніві, і навіть відпущення гріхів, спільного для всіх дару (який з собою принесе Він з неба) не даватиме тим, хто гнівається один на одного, хоч би крім цього зробили ми все, хоч би пролили ріки поту і сліз, хоч би віддали тіло своє вогню і мечу. Настільки високо ставить Він кротість, і тому слід, щоб ті, хто розмірковує про справи Його, мали серце кротке щодо тих, хто їх ображає; на що вказуючи, сказав Він: “Якщо дізнаєтеся про мене, скільки маю я кротості, то смиренно буде й ваше серце”. “Навчіться від Мене, – каже Він, – бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29). Ще й таким чином кротість може бути наслідком роздумів про Христа. Тому, хто живе в цих помислах, необхідно мати любов до священної трапези, а так як до неї не можна приступати тому, хто злопам’ятний до всякої образи, то він утримається від гніву і збереже душу чистою від ненависті. Бо кров ця, спочатку вилита для примирення, не може бути правильно сприйнята тими, котрі є рабами гніву та люті, бо хоча вона й піднесла за убивць голос свій до Отця, як пролита кров Авеля, та не звинувачувала їх перед Ним і не вимагала покарання їхнього, як та покарання брата, а й визволила їх від покарання, й голос убієнного був прощенням для убивць.

Про четверте блаженство, що правда здобуває успіх за допомогою цих помислів.

І творцями правди переважно перед усіма бувають ті, котрі живуть із цими помислами, з яких зрозуміло, що Владика світу так вшанував правду, що був із рабами, із засудженими, з ураженими, з мертвими, щоб усім віддати по правді, а саме: Отцеві славу і послух, якого належною мірою ніхто не міг принести, а мучителеві пута, і презирство, і сором, бо забрав у нього несправедливе начальство, а самозванця, який привласнив собі права над ними, вигнав, вражаючи судом і правдою.

Про п’яте блаженство, що милостиня отримує успіх за допомогою цих помислів.

Те, щоб бути милосердними і спільниками з тими, хто сумує в печалі, і нещастя інших вважати своїм лихом, звідки можна отримати, якщо не від цих думок, у яких ми й самих себе бачимо вельми гідними співчуття, помилуваними понад усяке сподівання, бачимо полонення це, рабство, пута, шаленство того, хто поневолив нас? І до того ж не було ніякого кінця нашим лихам, і ми дедалі більше і більше відчували силу жорстокого і злого мучителя, і скрізь знаходили для себе безпорадність і залишення, бо ніхто не міг подати нам руки. А мучителю можливо було виконувати свою волю над нами, і ми, ніби віддані, вважалися власністю того, хто купив нас, а для нас не було жодної розради в нещасті, ані ліків, ані всередині нас, ані ззовні, ані від вищих за нас, ані від споріднених із нами, але всім однаково неможливо було принести користь природі людській. Над тими, хто опинився в такому лихові, умилосердився ні заступник, ні ангел, але сам Господь, проти Котрого ми ворогували, Котрого ображали беззаконнями, умилосердився співчуттям незвичайним, що перевищив слова, вищим за все, що належало б зробити в цьому випадку. Бо не визволення нашого забажав тільки, і не своєю тільки вважав скорботу нашу, а й своїми зробив, і на себе прийняв скорботи наші, забажав Сам з’явитися гідним співчуття, щоб нас зробити блаженними. Бо за днів плоті своєї, як сказав Павло, для багатьох здавався таким, що заслуговує на співчуття, і співчуття збуджував Він, вмираючи неправедною смертю. Бо, “плакали, – сказано, – і ридали за Ним” (Лк. 23:27) про Нього, коли вели Його на смерть, і ця скорбота була не тільки в тих, котрі були з Ним і котрі дивилися на страждання, але ще Ісая, здалека побачивши, не міг без сліз перенести цього видовища, але, немовби плачучи над мертвим, випустив голос, сповнений жалю: “Бачили Його, – говорить він, – і не мав вигляду і добра,  принижений вид Його, як… синів людських” (Іс. 53:2-3). Що може зрівнятися з цим співчуттям, коли не помислами тільки й бажаннями став співучасником у стражданнях нещасних, але самою справою, і не задовольнився бути тільки учасником у злостражданні, але все прийняв на себе Самого і помер нашою смертю? Що сильніше за це може привернути нас до співчуття за подібних до нас? Якщо тим, хто зазнав попередньо нещастя, легко буває засвоїти долю тих, хто знову зазнав подібного злостраждання, яких із лих не перенесли ми? Чи не втратили батьківщини, воістину нашої? Чи не зазнали злиднів, хвороб, найтяжчого рабства і крайнього божевілля? І від усього цього звільнилися утробами людинолюбства Бога нашого. Тому будемо і ми милосердні, якщо піддасться хто подібному лиху, і надамо сорабам співчуття, яке раніше надав нам усіх Владика. І Спаситель, показуючи це, саме, що треба бути кротким до споріднених собі, дивлячись на приклад божественного людинолюбства, сказав: “та краси не було, щоб Його пожадати” (Лк. 6:36).

Про шосте блаженство, що чистота серця отримує успіх від сказаного роздуму.

Очистити серце і душу затвердити в освяченні, якому властиві подвигу, або стражданню, або праці, як не цим помислам і цьому роздуму? Той, хто уважно міркує, звісно, чистоту серця назве не плодом тільки роздумів про Христа, а скаже, що вона є самими цими роздумами. Бо перш ніж засвоїти собі кращі помисли, потрібно віддалитися від поганих, і це і означає бути чистим серцем. Бо оскільки двояке наше життя, і народження духовне, і тілесне, і дух протистоїть тілу в тому, чого воно бажає, а тіло повстає проти духу, і протилежному з’єднатися і примиритися неможливо, то кожному очевидно, що які з побажань візьмуть у пам’яті гору над помислами, ті витісняють протилежне їм. Тому, як пам’ять тілесного життя і народження, і уваги до цього розуму вносить згубну похіть і осквернення, яке випливає з неї, подібно до того, як народження купелі, і співрозмірна народженню їжа, та інше, що притаманне новому життю, опановуючи душою через постійний спогад, природно захоплює бажання від землі до самого неба.

Про сьоме блаженство, що миротворення отримує успіх від сказаного роздуму.

Оскільки Христос є мир наш, що сотворив обох воєдино, і “руйнував перешкоду, яка стояла посередині, знищивши ворожнечу плоттю Своєю” (Еф.2:14-15). Який вигадав усе заради миру, тому чи може щось бути вищим за мир для тих, хто і помисли душі, і турботу розуму спрямовує до справ Його? Бо й самі вони найбільше прагнуть миру, як наказує Павло (Рим. 12:19), і інших керують у цій справі, і руйнують даремну ненависть, і приборкують даремно тих, хто воює, знаючи, що мир настільки коштовний, що сам Бог, аби здобути його для людей, зійшов на землю і, будучи багатим і Господом усього, не знайшов для нього жодної достойної ціни, а пролив саму кров Свою. Бо оскільки в народженому й існуючому не побачив нічого такого, що було б рівноцінне шуканому миру й примиренню, Він створив іншу нову тварюку, кров свою, і, віддавши її, негайно став примирителем і начальником світу. Тому ті, хто шанує цю кров, шукаючи успіху, що інше почнуть робити, як не те, щоб стати для людей винуватцями примирення і миру? Якщо те, яке благо і яка краса в досконалій правді або в чесноті, можна бачити в житті одного тільки Спасителя, бо один Він показав себе абсолютно чистим від усього протилежного правді (бо Він гріха не сотворив, і коли прийшов князь світу, не знайшов, за що міг би переслідувати цю божественну душу, ні в чому дорікнути б її благоліпності, хоча все оглядав злісними очима), очевидно, що любов до Христа і до чеснот можуть здобути ті, хто робить, а не ті, хто розглядає й міркує над справами Христовими. Бо вельми достатньо пізнати красу чесноти, і Спасителя, щоб пізнати, полюбити її, бо пізнання завжди є причиною любові, тому і Єву в такий спосіб привернув плід древа, і до того ж забороненого, бо сказано: “побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей” (Бут. 3:6).

Про восьме і дев’яте блаженство, що терпіння і гонінь, і кривд заради правди і Христа отримує процвітання від цього роздуму.

Тим, хто отримав любов до Христа і чесноти, потрібно буває терпіти гоніння, і вдаватися до втечі, і вислуховувати найжорстокіші слова, та ще й з радістю, бо багато і прекрасних нагород уготовано їм на небесах. Бо любов тих, хто подвизається до Подвигоположника, може зробити і це, і вчить вірити Йому щодо нагород, які ще не відкрилися, і ще в теперішній час мати тверду надію на майбутнє. Тож тих, хто розмірковує щогодини про Христа й дбає про це, самі ці роздуми роблять поміркованими й обізнаними про людську неміч, так само як уміють і плакати, й кроткі показують їх, і справедливі, і людяні, і цнотливі, і винуватці миру та злагоди між людьми, а відтак – володарі Христа і чеснот, тому, одержуючи за це кривду, не лише не терплять її, а й тішаться, і знаходять насолоду в гоніннях. Взагалі від цих роздумів можна отримати найвищі блага і через них стати блаженними, і в такий спосіб зберегти волю в добрі, і за такого благоустрою зробити душу прекрасною, і зберегти здобутий від таїнств скарб, не розірвати й не опоганити царського одягу. Тому як мати розум і користуватися розумом властиво природі людській, так споглядання діла Христового треба вважати обов’язком помислу, а особливо ж тому, що взірець, на який повинні дивитись люди, коли або їм самим треба щось робити, або інших направляти до належного, – є єдиний Іісус, який зокрема й загалом був для людей у показі правдивої правди і першим, і середнім, і останнім. Тому Він Сам є і нагородою, і вінцем, що його треба отримати тим, хто подвизається. Отже, на Нього слід дивитися, і на Його діла звертати старанну увагу, і скільки можливо намагатися дізнаватися, щоб знали ми, як повинно нам трудитися. Бо у подвижників нагороди порівнюються з подвигами, і на них дивлячись, переносять вони труди, стільки виявляючи мужності, скільки дізналися про них, що вони прекрасні. Крім же всього цього, хто не знає, для чого Він один придбав нас, відкупивши Своєю кров’ю, і іншого немає нікого, кому б належало служити, і для кого б належало нам користуватися і тілами нашими, і душами, і любов’ю, і пам’яттю, і діяти по розуму. Тому й Павло каже: “і ви не свої? Бо ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 6:19-20). Бо і єство людське від початку складено було для нової людини, і розум, і бажання приготовані були для неї, і розум ми отримали, щоб пізнавати Христа, і бажання, щоб до Нього прагнути, пам’ять маємо, щоб Його тримати в ній, бо і для тих, кого ми творимо, Він був першообразом. Бо не старий для Нового, але Новий Адам для старого слугує зразком. Бо хоча й сказано, що Новий народжений за подобою старого, але тільки щодо тління, яке той почав, а Цей пішов, щоб неміч єства знищити своїм власним ліками, і щоб, як каже Павло: “щоб смертне поглинуте було життям” (2Кор. 5:4). Яким же чином, за самою природою, старий Адам може бути першообразом для нас, коли ми знаємо, що раніше за нього був Цей, у якого все перед очима перш за все буття, і як найстаріший слугує наслідуванням другому, коли за Його виглядом та образом створено останнього, але він не залишився таким, прагнув до цього, але не досяг цього. Тому і закон прийняв той, а зберіг Цей, і послух вимагався від старого, а надав його Новий, до того ж “навіть до смерті, до смерті ж хресної”, – каже Павло (Флп. 2:8), і перший, вочевидь, був злочинцем, недосконало маючи те, що належало мати людині, бо закон не перевищує природи, і злочинець його справедливо підлягає покаранню, а другий досконалим був в усьому, і “Я, – говорить, – виконав заповіді Отця Мого” (Ін. 15:10). І той вніс життя недосконале, яке потребувало незліченних допомог, а Той став для людей Отцем найдосконалішого, тобто нетлінного життя, і природа людська від початку призначена була до нетління, а досягла його згодом у тілі Спасителя, яке Він воскресив із мертвих на безсмертне життя, а потім став вождем безсмертя для роду людського, і, одним словом, правдиву людину, досконалу у вдачі й у житті, і в усьому іншому, показав перший і єдиний Спаситель. Якщо такою воістину є межа людини, на яку дивився Бог як на кінцеву, створив її, – маю на увазі життя нетлінне, – то і тіло її було б вільне від тління, і воля вільна від усякого гріха, бо тоді б вона була досконалою сама по собі, якби творець зробив усе, що вважав за потрібне для неї, як і краса статуї остаточно улаштовується рукою художника. Якщо ж одному бракувало багато чого, щоб бути досконалим, а інший досконалий в усьому, і людям дарував досконалість, і весь рід людський привів у відповідність до себе, як другий не буде взірцем для першого, і як того не вважати за першообраза, а цього – за створеного за ним? Усього недоречніше думати, що найдосконаліше з усього влаштовано за зразком недосконалого, і що найгірше слугує прикладом для кращого, і сліпі керують тими, хто бачить. Бо не тому треба дивуватися, що воно раніше в часі, але слід вірити, що досконале це слугує початком недосконалого, думаючи про те, що і спочатку для потреби людини багато чого приготовано було заздалегідь, і людина, мірило всього, вже після всіх прийшла на землю. Понад усе це і єством, і волею, і помислами людина завжди прагне до Христа, не заради божества тільки, яке становить кінець усього, а й заради іншої природи, і Він, з одного боку, прихисток людських бажань, з іншого – насолода помислів, і окрім Нього інше щось любити, або про інше що-небудь міркувати, – вочевидь, є опускання обов’язку й ухиляння від вкладеного в душу від початку. А щоб могли ми про Нього завжди мати роздуми і цю завжди мали ревність, Його, як головний предмет помислів, повинні ми закликати щогодини. І не приготування до молитов, не місце, і не крики потрібні тим, хто кличе Його, бо немає місця, де не був би присутній, і де не був би з нами Той, Котрий для нижчих за Нього ближчий за їхнє власне серце. Тому і щодо молитов вельми потрібно вірити, що Він виконає їх, і не сумніватися, бо ми злі вдачами, але дерзати, бо Той, Кого Він кличе, добрий на безблагодатних і злих, так що Він не лише не зневажає прохання рабів, що образили Його і кличуть Його, а й, коли вони ще не кликали Його і не промовляли до Нього жодного слова, Сам, зійшовши на землю, перший покликав їх. “Прийшов, – сказав Він, – покликати не праведників, а грішників до покаяння” (Мф. 9:12-13); а Той, Хто покликав тоді, коли цього не хотіли, яким буде, коли стануть покликати Його? І якщо полюбив Він, будучи ненависним, як відкине, будучи улюбленим нами? На це вказуючи, Павло каже: “Бо коли, будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, спасемося життям Його” (Рим. 5:10). Подивимося ще й на форму прохання, бо просимо ми не того, що пристойно просити друзям, але чого дозволено просити і кривдникам, і винним рабам, і особливо їм. Бо ми просимо Бога не про те, щоб Він увінчав, або іншу подібну дарував нам благодать, але щоб помилував нас. Помилування ж, і прощення, і відпущення обов’язку просити в людинолюбця, і, просячи, не з порожніми руками відходити, комусь пристойніше, якщо не винним, бо здорові не мають потреби в лікарі. Бо якщо взагалі вказано людям возносити до Бога голос, що просить помилування, то це є голос людей, які роблять те, за що потрібно помилування, голос грішників. Будемо ж закликати Бога і язиком, і волею, і помислами, щоб до всього, чим грішимо, докласти одне спасительне ліки, “бо нема…, – сказано, – нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Діян. 4:12). А для всього цього достатній, і доставляє ревнощам силу, і виганяє природжену душі лінощі, хліб, що істинно зміцнює серце людини, який, зійшовши з неба, приніс нам життя, насичення яким всіляко треба бажати, і вечеря ця, що постійно приступає до неї, зберігає від голоду, і більше належного не слід утримувати від цих таїнств на тій підставі, що ми негідні їх, щоб не зробити душу слабкішою і гіршою за все, але, приступаючи спочатку до священиків із покаянням у гріхах, слід пити очисну кров. Взагалі ж не настільки багато будемо ми винні, щоб нам віддалитися від священної трапези, якщо тільки будемо живити себе цими роздумами. Бо як узагалі було б не законно, якби хто, згрішаючи до смерті, насмілився потім приступити до святині, так тим, котрі не хворіють настільки тяжко, не слід віддалятися від хліба. Бо тим, котрі страждають ще ранами волі, належить побоюватися вогню, не спілкуватися з ним, перш ніж не зміняться, а тим, котрі мають праву волю, а втім немічні, потрібне зміцнювальне врачевство, і належить їм приходити до винуватця здоров’я, який прийняв немочі наші та хвороби поніс, а тим, хто бажає не бути хворим, найперше потрібно намагатися вдаватися до лікаря. Бо кров ця замикає двері почуттів наших і не дозволяє увійти в них нічому, що може зашкодити, особливо ж знаменуючи двері, відганяє від них всегубителя, і те серце, в яке вилито її, робить храмом Божим, кращим за стіни храму Соломонова, хоча і кров образна не допускала стояти в ньому лукавому ідолу, – гидоти, сказано, запустіння на місці святому, але духом владним, – як співає Давид, – утверджуючи помисел, підпорядковує йому мудрування плоті, і людина насолоджується глибокою тишею.

І що я кажу це про таїнство, коли раніше багато сказано про те, якими робить воно тих, хто приймає таїнство! Але щоб так з’єднатися нам із Христом таїнством, молитвами, міркуванням, помислами, будемо всією душею трудитися в чеснотах, збережемо запоруку, як наказує Павло, і дотримаємось благодаті, вкладеної в нас таїнствами. Бо як Сам Він є звершувач, Сам же і таїнства, так само Він же один і зберігає в нас, що дає, і має в своєму розпорядженні перебувати в тому, що прийняли ми, ” без Мене, – каже Він, – не можете робити нічого” (Ін. 15:5).

 

Який буває той, хто прийняв таїнства і в чистоті зберіг благодать, отриману від таїнств

Після того, як сказано, яким стає той, хто прийняв таїнства, і яким, йдучи шляхом, може зберегти те, що отримав від таїнств, треба розглянути, яким буде він, коли збереже це, і яку отримає вдачу, коли до отриманого від Бога додасть своє. Бо життя полягає в тому, що слугувало для нас предметом попередніх слів, тобто, з одного боку, у благодаті від таїнств, з іншого – у піклуванні тих, хто прийняв, про збереження дару. Тепер залишається оглянути вже все життя так влаштоване, і показати те й інше разом, і вказати, до чого може досягти людська чеснота за допомогою благодаті. А це може бути, якщо розглянемо людину, яка з’єднала в собі те й інше, як думаю, і в тому разі, якщо захоче хто показати, яке здоров’я і яка його користь, найяскравіше буде видно це, коли виведе вона на середовище людину, яка цілком користується здоров’ям. І ми перед очима поставивши людину, яка так живе, дізнаємося її добробут, і з усіх боків оглянемо її красу. Будемо ж дивитися не на те, чим прикрашається вона, не на те, чи сяє вона чудесами і чи має іншу подібну благодать, а подивимося тільки на неї саму і на красу її внутрішню, на чесноту її душі. Бо якщо з цими дарами порівняти ревнощі, одна вона буде доказом чесноти, а дослідити самий спосіб життя означає пізнати саму людину. Бо якщо потрібно пізнати саму сутність, навіщо шукати свідоцтв і знамень, коли потрібно тільки досліджувати самі справи? Оскільки і знамення недостатньо для чесноти. Бо не всім, хто ревнує, даються вони, і не всі, у кого вони є, бувають діячами чесноти. Бо багато хто з тих, хто має велику силу перед Богом, не виявляє нічого подібного, а тим часом іноді й деяким із нас буває це можливо, і для тих, хто кличе Христа, немає нічого неможливого, тому що не вдачі дають це, а щоб був явлений той, кого кличуть. І тому для чесноти встановлені і таїнства, і всяка праця, а для здобуття сили цієї ніхто не вигадає нічого з відомого, як потрібно б трудитися. І що я кажу? Коли не було цих знамень, не мали до них ніякого бажання, не шукали їх, а коли з’явилися вони, не було дозволено навіть радіти їм. “Не радійте, – сказано, – що духи вам коряться, а радійте тому, що імена ваші написані на небесах” (Лк. 10:20). А якщо це не дає чесноти і не вказує на її присутність, то той, хто шукає цього, багато піклується про зайве. Але якби хто мав видіння й одкровення і знав усі таємниці, на цій підставі не слід визнавати його доброчесним і дивуватися йому. Бо і це буває іноді у тих, хто живе у Христі, але не становить і не виробляє життя, бо ніщо не сприяє до чесноти тому, хто дивиться на це тільки. І на це вказав блаженний Павло, написавши Коринфянам: “Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, – то я ніщо…то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бринчить (1Кор. 13:1-2). Тому, залишивши інше, будемо дивитися на саме бажання душі, в якому і полягає добро людини і зло, справжнє здоров’я і хвороба, і взагалі життя або смерть, його мати добрим, спрямованим до одного Бога, і становить блаженне життя. Бо в тому мета таїнств і піклування людини, щоб воля приліплялася до одного істинно благого. Бо і всього божественного промислу про рід людський одна ця мета, і до цього спрямована вся обіцянка благ і всяка погроза лихами, і для того Бог влаштував нам світ цей, і поклав закони, і наділив незліченними благами, відвідував багатьма скорботами, щоб навернути до Себе Самого, і переконати бажати і любити одного Себе. Очевидно, що за все, чим Він благодійничав нам, бажає Він тільки одного приношення від нас, щоб ми бажали доброго і мали благу волю. І про це свідчать усі заповіді, свідчать похвали, і взагалі, все писання, корисне людям, спрямоване до цього. Бо, упокорюючи зарозумілості й караючи хіть плоті, і утримуючи гнів, і виганяючи злопам’ятство, чого іншого вимагає, як не доброти й правоти волі? І навпаки, духовна убогість і плач, і милосердя, і кроткість, і все інше, у чому тих, хто досягає успіху, Христос найменував блаженними, безперечно є справами бажання. Навіть приліплятися до правильних догматів і істинно вірити в Бога є справою добромислячих, і, взагалі, заради любові, каже, Бог поклав увесь закон, а любов є чеснота волі. Коли ж Бог з усяким напоумленням і промисловим вимагає від нас плодів хотєнія, явно, що в нього вселяє і вкладає всяку силу і прихильність до благого. Так і хрещення дарував Він для цього і іншими звершив нас таїнствами, щоб зробити в нас благу волю; і вся сила таїнств і нове життя в ній. Взагалі ж яку мають для нас силу таїнства? Вони готують до майбутнього життя, бо, як каже Павло, є ” сили майбутнього віку” (Євр. 6:5). Чим же одним ми можемо бути приготовані? Збереженням заповідей Того, Хто може увінчати і покарати в майбутньому, бо це вселяє в нас самого Бога. “Хто любить Мене, – сказано, – той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14:23). А зберігати закони є цілком справа волі. Бо і нагороди покладено тим, хто боїться законодавця, і покарання тим, хто не поважає Його, а це справа сваволі. Бо справа душі все піддавати дослідженню, і в усьому справа сваволі, чи вибере хто вінець, чи покарання; отже, якщо розкриємо волю того, хто живе в Бозі, ввійдемо в неї сяйво блаженного життя; коли ж дізнаємося всю силу її, побачимо її в самому її надлишку, як і сила тіла видна в зрілому віці. Надлишок же бажання є задоволення і печаль, одне при досягненні, інше при відхиленні, тому в цьому відкривається, що таке людина, і це показує спосіб життя кожного і розрізняє худих від добрих. І таким чином, двояким буває життя людей, Оскільки злі втішаються ганебним і марнославним, а добрі благим, одні обтяжені гаданими неприємностями, інші – справжніми неприємностями, і цим розрізняють не тільки зло й доброту, а й добробут та складність життя, нещастя й добробут його, А як не вважати за потрібне міркування про те, у чому підстава блаженного життя, за допомогою чого можна пізнати й рід життя та добробуту? Оскільки ж печаль перед задоволенням, так як останнє є плід першого, – ті, хто плачуть, сказано, утішаться, – доречно і слово почати про неї. Крім того, сумувати про що слід, значить тікати від зла, а радість, з іншого боку, є прагнення до доброго, тому перше передує цьому другому: бо сказано: ухилися від зла і зроби добро. І хоча в попередніх словах сказано про смуток за Богом, змістом яких слугує те, що можна сказати про один плач, а що стосується іншого і всього, що споріднене з пристрастю, про те сказано недостатньо. Тепер треба розглянути (Бог же нехай управить слово), і про що має засмучуватися людина ревна, і яким чином, і про інше, у чому, тобто, відмінність похвальної печалі від поганої.

Про що і як має засмучуватися той, хто живе в Бозі, це зрозуміло для всіх, але чому повинно, і який у цьому відношенні пристойний спосіб, це не для всіх, і тих, хто міркує, зрозуміло; тому не зайвим буде можливий, наскільки нам під силу, розгляд цього. Сум залежить від ненависті, ненависть же від свідомості зла. Бо ми відвертаємося від того, що видається злим, а що вважає хто шкідливим і чим обтяжується, тому протидіє, коли настає воно; бо той, хто живе правильно й зайнятий істинною допитливістю, знає, по-перше, що є зло насправді, знає ж, що треба ненавидіти, та опирається тому, чим можна бути обтяженим. Тому пошукаємо, що справді становить зло для людини. Численне й різноманітне те, що носить це ім’я, і інше важко для всіх узагалі людей, інше тільки для декого, але з усього цього ніщо не становить у власному сенсі зла для душі й хвороби волі. Бо і падіння зірок, і плутанина часів, і безпліддя країн, і провали, і землетруси, і голод, і знову убозтво і хвороба, і образи, і в’язниці, і рани, і подібне до того, саме в собі може бути і зло, але для людини ніяк не зло. Бо це шкодить зовнішньому, і не стосується нічого далі за тіло й майно, людина ж не тіло, щоб при хворобі її хворому бути й усій людині, тим менше зазнає шкоди сама природа людська, коли втрачає те, що потрібно для життя тіла. І ще думки багатьох не роблять людину гіршою, хоча б хто й думав про неї погано. Бо якби погодитися на це, то належало б людині і погано робити, і кращою бути в самій собі, бути злою і благою, злощасною і блаженною, судячи з того, те чи інше думають про неї. Людина ж насправді складається з волі й розуму, і крім цього ніщо інше не суттєве для неї, а це може принести людині іноді чесноту, іноді зло. І якщо трапиться наражатися на нещастя або чинити добре, наражатися на хворобу або бути здоровим, жити в утисках або насолоджуватися, то одне буває, коли віддаляємося, інше, коли перебуваємо в тому, в чому має бути. Оскільки ж омана розуму є брехня, а омана волі – зло, залишається розглянути, за якою ясною ознакою можемо ми розпізнавати оману того й іншого. З безлічі їх усіх виразнішим є суд самого Бога, і тому благо і істинне те, що приємно Йому, а зло і брехня, – що не заслуговує на Його схвалення; і чого Він удостоюється навчати людину, те істина, чого велить бажати, те благо, а протилежне до цього сповнене брехні, сповнене зла. І з божественних промов одні досягли землі проповіддю людей, вісником інших був сам Бог, що зодягнувся в природу людську, і голосом, як людині, пояснив обов’язок її. Що ж може бути корисніше за правила, або істинніше за догмати, яких Сам Бог був і законоположником, і Сам же провісником, Він єдиний істинний і єдиний благий. Отже, потрібно дізнатися, що, становлячи збочення природи, засмучує істинну людину, і обрати протилежне цьому. Бо по істині погано те, що протистоїть волі її, а коли воно зло, тим, хто дбає про благо, пристойно ненавидіти його, а ненавидячи, не хотіти, коли немає його, і опиратися, коли є воно. Засмутить же їх наявне зло, коли або самі вони ухиляться дещо від закону, або інші, разом з якими прагнуть вони кращого, а вони всім людям бажають того, щоб вдавалися до людинолюбства Божого і забажали бачити славу Божу, що сяє в кожному з них. І таким чином, тим, хто живе у Христі, приносить смуток один гріх, по-перше, тому що він є злом, а вони за вдачею своєю благі, по-друге, тому, що суперечить законам Бога, з Яким прагнуть вони з’єднатися волею, і, по-третє, тому, що тим, хто живе правим словом, найменше личить засмучуватися даремно; тоді лише не даремно засмучення, коли смуток плодоносить найбільшу користь. Бо в іншому будь-чому нічого не станеться від того, якщо хто сумує; і убозтво, і хвороба, і інше подібне не буде усунуто сльозами, а для зла душевного смуток є ліками, він і майбутнє зло попереджає, і теперішнє припиняє, і провину вчиненого може розв’язати. З цієї причини, здається мені, вона від початку вкладена в природу, оскільки ні в чому іншому не може допомогти нам. Бо недарма чинимо гріх, а збуджувані нагородою деякого задоволення і спокушаючись приємністю добробуту душевного (бо загибель душі та займання розуму не обрали б заради цього самого); і ясно знаючи все це, потім покаявшись у тому, чим згрішили, ми сумуємо, гребуючи цим задоволенням, і, очевидно, одну пристрасть виганяємо іншою, відкидаючи те, що прийняли, і приймаючи те, що відкинули. І разом зі скорботою відбувається в нас покарання того, на що ми наважилися, а для очищених у такий спосіб уже не потрібні інші рани; чому й Бог від початку карає законами своїми, коли їх порушили, накладаючи на того, хто переступив закон, покарання сумом і працею, чого не визнав би за достатню покараність, якби це не винагороджувало провину і не могло б звільнити від відповідальності. Так само Сам згодом, прийшовши, допоміг людині проти гріха; і гріх, який потрібно було вигнати з природи людини, вигнав, зазнавши скорботи. З іншого боку, не даремно відбувається те, якщо хто сумує за чимось, що належить до тіла, але шкода цього очевидна. Бо це значить Богові віддавати перевагу над чимось іншим. Крайність такого лукавства є лють Іуди, який Бога і Спасителя проміняв на мале срібло, а причина і насіння в тому, що він згрішив проти пам’ятання про Нього, і прихильність до Нього була вигнана любов’ю до чогось іншого. Бо коли посилилася ця пристрасть, і забуття Бога оволоділо сферою душі, любов до Нього зів’яла, тому народжується і протилежне до постійної пам’яті, а коли згасла любов, негайно зустрічається байдужість до Його заповідей і беззаконня. Як той, хто любить мене, – сказано, – заповіді Мої збереже, так тим, котрі зневажають заповіді Божі та зухвалі в цьому, немає нічого недоцільного зрадити і слово віри, якщо потрібно отримати вигоду. Бо ” добру совість, яку деякі відкинувши, зазнали загибелі” (1Тим. 1:19), сказав блаженний Павло, бо мертва, – сказано (Як. 2:17,20), – віра тих, хто не піклується про відповідні їй справи, чому, якщо зручно, розбещуються, немає нічого дивного. Бо оскільки три предмети зберігають у нас благоговіння перед Богом – страх загрозливих для нечестивих лих, блага надія благочестивих, любов до Самого Бога і до блага, то в душах людей, які навчилися беззаконню, не залишається нічого дієвого; але як у тих, життя яких розташовується за законами Божими, зростає страх до Нього, подібним чином у зневажливих до Його велінь він мало-помалу слабшає, і немає нічого дивного, якщо в людях, які цю пристрасть надають перевагу добру, він знищується зовсім; але коли зникає все, що може утримувати зло, і від частого замовчання зовсім замовкає помисел, який тягне до доброго, анітрохи не важко дійти їм до найвідчайдушнiшого зла.

Тому ревні зберігають піклування і від початку протистоять джерелу зол і зберігають серце своє для єдиного Бога, ніби скарб деякий, дотримуючись пам’яті про Нього. Бо знають, що і в священних домівках до багато чого недозволено і торкатися, і посудинами, і одягом, призначеним для нього, нечестиво користуватися до будь-чого іншого, а ніщо зі священного не дорівнює душі, присвяченій Богові, тому тим більше не дозволено продавати й купувати її, і віддалятися належить від трапез та бенкетів і тому подібних справ. Бо якщо так слід шанувати дім молитви, то як же слід поважати Того, Кому молиться, для Котрого і місце це слід очищати від нечистот? До того ж ім’я того не всякий раз відповідає йому, і не завжди він був будинком молитви, будучи позбавлений тих, хто молився, а Християнам закон Павла велить належати до спілкування з Богом у всякий час, молячись безперестанку. І на те звернемо увагу, що Спаситель, словами відхиляючи від інших гріхів, тут уживає і язик, і гнів, і руку, і бич, даючи зрозуміти, якої ретельності удостоює справу цю. Бо це притаманне не тільки бажанню вшанувати той храм, яким знехтував під час його руйнації, а й бажанню кожному вірянину, з яким обіцяв завжди перебувати, показати, наскільки шанує Він віддалення від турбот і клопотів, і водночас, наскільки зухвала пристрасть, і наскільки потрібні бадьорість, і сталість душі, і неспання душі, і неспання духу, а найперше – сама рука Спасителя, що не взявся за неї, і не може втекти від галасу. Тому закон поклав святотатців карати смертю і для Святого святих потрібна була завіса. Оза помер, простягнувши нечисту руку до хитливого ківота, і Озія отримав проказу від святилища, і багато чого подібного законопокладає, щоб душа, яка охрещена, це істинна святиня Божа, була істинно недоторканна. Тому для тих, хто живе у Христі, турбота мати душу чистою чи не найважливіша за все? І хоча б займало волю що-небудь, що здається корисним, воно не відволікає помислу, як Петра анітрохи не стурбувало те, що було в руках Його, щойно Він почув, як закликає Спасителя. Бо і ці призиваються званням деяким, постійним, і безперервним за допомогою благодаті, що закарбовується в душі від таїнств, яка, як сказав Павло, є Дух Сина Божого, який волає в їхніх серцях: Авва Отче. І таким чином щоразу відкидаються від усього, щоб щоразу могли слідувати за Христом. Оскільки “не личить нам, – сказано, – залишивши слово Боже, піклуватися про столи” (Діян. 6:2), і по-перше, тому, що нічого немає для них важливішого за Бога, а далі – тому, що й усе інше очікують одержати від Бога, тому що Він – роздавальник усіх благ. Бо тим, хто шукає насамперед Царства Божого, за обіцянкою не хибною, додано буде і все інше. Спаситель, відхиляючи тих, хто приліпляється до Нього, від усякої турботи про це, велике звертає увагу на цей закон, щоб не втратили кращого, і щоб не марно працювали ті, хто дбають про те, перш за все, треба дбати про Нього. Якщо ж піклування про це шкідливе, де помістимо скорботу, яка полягає не тільки в тому, що душа віддаляється від спогадів про Бога, а й розум зовсім затьмарюється і сліпотствує, так що і до падіння різного має велику зручність? Бо, коли розум обдержиться розслабленням, бо зазнає аварій і падінь, він і для себе самого вживає найгірше, вельми скоро полишаючи свою діяльність і гідність, і те, що набув, як одержимі глибоким присипленням впускають те, що перебуває в їхніх руках, і, як і раби, захоплені пристрастями, якими повинні були би повелевати; і, отже, ніщо не заважає померти душі, що одержала тисячі ран, коли багато з висоти воює проти неї, а того, хто допомагає, як сказав Давид, немає. Тому Павло каже: “печаль мирська викликає смерть” (2Кор. 7:10); дивлячись на це, ті, хто бажають, щоб панувала і жила в них душа, не тільки уникають скорботи, а й утримуються і від турбот, далеко відсторонюючи зло. Хоча багатьом із ревних, які живуть у містах і громадах, трапляється бути зайнятими турботами і справами, але, тим не менш, не захоплюються вони турботами, і помисел їхній не ухиляється від твердої основи. Ми дбаємо, коли невідомо буває, чи отримаємо те, чого бажаємо і про що намагаємося, щоб воно трапилося, так як ми маємо до нього деяку прихильність. Бо одне те може становити турботу і турбувати душу, коли немає нічого відомого як про бажану любов, так і про кінець, який отримає турбота про неї. Бо якщо нічого не знаємо про те, що любимо, або згідно з бажанням нашим знаємо про те, що любимо, немає жодної для нас праці і в турботі; якщо ж шукаючи того, що любимо, ясно знаємо, що не отримаємо цього, не залишиться зовсім і місця для турботи. Бо немає тут ніякого занепокоєння, ні страху, в чому і полягає сутність турботи, але прямо залишається страждання, як би вже настало зло. Оскільки ж ніщо з того, що спричиняє турботу, не засмучує душі тих, хто живе у Христі, то очевидно, що вони вільні й від нещасть, які заподіюють турботи. Бо вони не прив’язані ні до чого теперішнього, а якщо і роблять що-небудь для потреб тіла, то мета кожного піклування вказує і міру його. Бо межею праць ставлять вони угодне Богові, і вельми ясно знають, як скоро може обдурити те, чого бажають. Піклуються ж або ті з бідних, які, бажаючи більш належних насолод, шукають потрібного для життя, або ті з багатих, для яких немає нічого вищого за гроші, які, коли є в них гроші, бояться, щоб не пропали вони, а коли витрачають їх, скорботні, хоч би марнували їх на найнеобхідніше для тіла, і до того ж так непомірно люблять їх, що ліпше хотіли б на вічний час зберегти їх, хоч вони і не можуть принести там користі, ніж зректися їх і здобути якісь потрібні скарби. А що бояться вони витрат, це буває з ними не даремно, бо анітрохи не можуть вони сподіватися на кінець праць, бо не на руку Божу покладають надії, що завжди непохитно і твердо, а все звертають на себе самих і на свої помисли, з якими здійснюють справи, а помисли ці боязкі та гріховні (Прем. 9:14), каже Соломон. А в тих, котрі ненавидять усяку насолоду, зневажають усе видиме, а в усьому, що роблять для себе самих або для інших, користуються керівництвом світильника закону Божого, і все роблять зі сподіванням на Нього та надією, що все буде їм корисно, – для таких яка потреба піклуватися? Про що турбуватися їм, коли вони вважають це нібито вже отриманим? Бо вони не відшукують усіляко мети, що відповідає старанням, але задоволені тим, що трапиться, не піклуються про майбутнє, а добре знаючи, що отримають бажане, і що з люблячими трапиться найкорисніше з усього, вірять, що буде те саме, чого бажають вони. І як для мандрівників, коли вони мають керівника, який добре знає, як вести їх куди треба, немає жодного побоювання заблукати і немає жодної турботи про готель, так само й вони, поклавши турботу про все на Того, хто може все, і Йому одному віддати життя та турботу про нього, самі зберігають душу вільною від усякого піклування, щоб, звертаючи увагу на одне істинно благе, дбати про Господнє, щоб, якщо треба боятися, то лише за те, що приємно Йому, й відчувати тільки подібне до цього. Бо тут не собі тільки самим, а й іншим бувають вони корисними: і в цьому випадку не треба дивуватися благості Божій, бо ж ніхто не може звільнитися від хвороби, коли інший почне пити ліки, а від покарання звільняємося ми, коли скорботять інші?

Що ті, хто бажає жити у Христі, сумують, це зрозуміло зі сказаного, а як сумують вони, і з якими помислами, про це слід запропонувати дещо. Не всі одного й того самого заради сумують за гріх, але одних спонукає плакати звеличування, саме тому, що, вважаючи самих себе гідними багато чого, чинять понад сподівання, інших засмучує, гадаю, втрата нагород, багатьох нестерпний страх покарання, а для найкращих любов до законодавця робить нестерпним злочин закону. Бо як з тих, хто досягає успіху, найкраще життя ведуть ті, в яких не страх лиха і не надія нагород, а одна любов до Бога виробляє труди в чеснотах, так і з тих, хто згрішає, а тому сумує, найкращі – ті, в кого плач збуджений любов’ю до Бога. Бо перші самі виробляють у собі страждання і про себе самих починають плакати і плачуть тому, що люблять самих себе, а останніх рухає сам Бог. Оскільки рух необхідно перебуває відповідно до того, що рухається, то це останнє настільки краще за нього, наскільки кращі засоби тих, хто його рухає, як і політ стріли краще і вірніше досягає мети від рук тих, хто добре вміє пускати стріли. Тому потрібно знати не тільки те, про що і як, а й скільки треба сумувати; бо можливо сумувати менше, ніж скільки пристойно для тих, хто згрішив, і можна піддатися скорботі більше, ніж потрібно, а ті, хто плачуть із такими помислами, знають міру сліз. Бо як у разі рани тіла, доки болить ще член, для очищення плоті або зовсім нічого не можна вживати, або можна зробити і нарив, більший за природний і звичайний, а коли природа очиститься сама в собі та від хвороби, вона негайно приводиться до ладу й потім зцілюється, не винагороджуючи нічим втраченого, так само буває й із неміччю душі. Бо оскільки печаль про гріхи, і злостраждання, і сльози, і все подібне до цього має на меті те, щоб знищити гріх, відновити благо душі, наскільки можливе це, то і печаль, яка походить від божественної любові, одна з усіх будучи істинною, одна й поводиться розумно, одна й міру встановлює для іншого. Бо, хоча б вони і впали, але якщо залишиться в них любов Божа, не підуть вони криво, не змінюють напрямку, не залишаться в невіданні шляху, а того, де має їм зупинитися. Бо правильно йти до Бога, значить іти з любов’ю. Це є шлях непорочних, як сказав Псалмоспівець, бо вони, – каже він, – усім серцем шукатимуть Його, показуючи цим тверде їхнє бажання. Бо ті, хто ходять у законі Господньому, – це ті, хто живуть у любові, в якій весь закон висить. Але щойно очищено весь гріх, який один затьмарює око душі, ніщо не перешкоджає їм, навіть і за примх, дивитися на праве слово і чітко знати, скільки треба плакати. Бо оскільки сутність людської чесноти, як сказано вище, полягає в тому, щоб сполучатися з Богом волею, а сутність зла – протилежне до цього, і в першому випадку людина досягає мети, а в останньому згрішає, то ті, хто міркує про нагороду і досягає успіху в чеснотах, не заради неї самої люблять її, і, падаючи, сумують за злом не через його саме, але перше викликає в них любов до винагороди, а друге – втрату. Чому, надто мало ненавидячи, так би мовити, сутність гріха, не зовсім віддаляються від нього розташуванням своєї волі, хоча, трапляється, перестають у діянні гріховному. Бо, як людину, яка ненавидить злих людей через їхні звичаї, не можна назвати людиноненависником, так і ненависть до зла, яка походить не від того, що воно суперечить закону Божому, а від того, що завдає шкоди тим, хто робить його, властива тим, хто боїться шкоди, а не тим, хто огидний від самого зла. Вони, вочевидь, не стали б тікати від зла, якби можна було грішити без небезпеки; ті ж, яких до любомудрия збудила любов Божа і які поважають закон тому, що люблять Законодавця, коли пізнають, що образили Бога, звинувачують і оплакують самий гріх у собі не тому, що втратили винагороду за чесноту, а тому, що не відповідають Богові своєю волею. Чому перші, пізнавши, у чому згрішили, мають душу не зовсім чисту від зла, і тому повинні бажати скорботи, і сліз, і праць за гріхи, потрібних для досягнення певної міри здоров’я, а інші можуть заспокоїтися тільки тоді, коли вивергнуть із себе всю хворобу. Бо оскільки гріх двоякий, вони уникають і тієї, і іншої частини, бо саму дію припиняють, покаявшись, і не залишається в них погана пристрасть, або будь-яка прихильність до гріха, бо впроваджене в душі їхнє прагнення до доброго і до Бога не припиняється.

Це про печаль. А радіти трапляється і тоді, коли вже притаманне нам те, що любимо; трапляється радіти і про очікуване. Бо “радіємо і маємо надію”, як сказав Павло (Рим. 12:12). Бо любов полягає в радості про це, і тому ми радіємо про нас самих, наскільки любимо нас, і про інших заради нас самих. Є такі, які приємні самі по собі, бо вони добрі в житті і мають добрі звичаї. Тому ревний, який знає, що треба любити одне добре, заради Нього радіє про себе самого, заради Нього ж і про інших, частково тому, що гідні цього за правами, частково тому, що допомагають йому на благо. І крім цього, добра людина радіє і про чуже добро, і межа її бажань і прагнень у тому, якщо хтось добре чинить. І в тому найчистіший спосіб задоволення, коли загальне буває задоволення душі, і не себе тільки саму, і не свого тільки бажає, і хвалиться не своїм тільки, і любить не з корисливості, але керує до вінця і тих, хто інших перемагає. Бо в цьому людина перевершує природу і уподібнюється Богові, Який є загальне благо. Таким чином, явно буде, що людина любить добро заради неї самої, а не заради користі, коли не менше буде радіти, вбачаючи його і в інших, і плодом інакшого може бути інше що-небудь, а в добрих мужів те, щоб усім бажати добра й радіти за доброчесних, і це можна поставити знаком цілком добрих людей, як плодоношення рослини, що росте явно робить її силу. Бо, як природа, якщо не буде спершу досконала сама в собі, не породить народження подібних, так ніхто і з людей не буде благ для інших, якщо спершу не буде таким сам у собі. Бо для себе самого він існує раніше, ніж для інших, собі самому близький, і перш за всіх самим собою користується і собі бажає корисного і просить. Що ж перешкоджає допомогти перш за все самій собі, якщо вона радіє про добро, а природа і її саму, і турботу її насамперед звертає до неї самої, як чинить щодо кожного з тих, хто існує. Бо для себе самого існує, для себе самого насамперед благ, а щоб кожен був тим самим – це перше і загальне всіх бажання. Тому ясно, що якщо хто любить благополуччя інших і радіє за щастя їхнє, сам він не позбавлений того ж самого і не відчуває в ньому нестачі, бо не став би думати про інших, забуваючи про себе і користь свою, якби сам мав у тому потребу. Бо як побажав би він бачити в руках інших те, чого немає в його власній руці? Хоча й буває, що дехто з людей, мало схильних до блага й чесноти, беручи на себе личину найкращих людей, прикриваються чеснотою, і чого зовсім не знають самі, у тому бажають бути керівниками інших, і роблять це, бажаючи здобути певну популярність і неправдиву славу, а не заради чеснот і добра, але тим, хто цього бажає, проти вчення правого слова, абсолютно неможливо бути добрими. Бо це властиво чоловікам, вільним від усяких заздрощів і ревнощів, і тим, хто має щиру й досконалу любов до подібних до себе, у чому полягає набуття вищого любомудрия. Отже, потрібно, щоб ті, хто бажає брати участь у цьому задоволенні, були і найдосвідченішими з усіх, і щоб найкращі та найдосвідченіші з усіх були учасниками і в цьому задоволенні. Бо доцільно, щоб ті, хто беруть участь у благу, показували в душі природу блага, а природа цього блага полягає в тому, щоб виливатися і повідомлятися. Бо як прагне вона до всього свого, так і до себе дозволяє прагнути всьому. Бо вона і не бажала б отримати все своє, якби не пропонувала себе саму всім; а щоб марно було стільки загальне бажання, яка в цьому доцільність? Тому поняття доброти вимагає, щоб добра людина, як собі самій, так і всім пропонувала себе саму, і щоб вона сумувала і раділа, і взагалі терпіла в душі будь-що подібне до цього по відношенню до інших не менше, ніж і до себе самої. І справді любов Божа виробляє одну й ту саму радість. Бо тому, хто любить, необхідно радіти не тільки за того, а й за тих, за кого радіє він.

Перейдемо ж до найдосконалішого і найчистішого задоволення. І оскільки той, хто живе в Бозі, любить Його найбільше і радіє радістю, яка відповідає цій любові, то потрібно набагато ретельніше оглянути, яка вона, і в якому відношенні до тих, хто її має. І по-перше, не себе самого ставить він причиною радості, і не тому приємний йому Бог, що благий для нього. Бо це властиво не тому, хто істинно любить самого Бога, але хто більше любить себе самого, і в тому, що робить, на себе самого дивиться як на мету. Яке добро в людині, якщо вона не любить істинно свого благодійника? Яка в ній правда, якщо вищому з жаданих відокремлює вона меншу міру любові? Яка в ній мудрість, якщо що-небудь вважає вона далі останнього кінця? Оскільки ж їй слід бути і доброю, і справедливою, і мудрою, то слід і любити Бога, і радіти за Нього якнайкраще, тому і радості слід бути і постійною, і твердою, до того ж понад природною і дивовижною. Бо знає всі діла Божі, всі вони постійно перед ним, чому все для нього зберігає нагадування про Нього, все дотримується любові незгасимої, все утішає, і сам він не полишає Його, і не перестає перебувати з Ним, і нема можливості забрати радість цю. Бо ми радіємо не тоді тільки, коли живемо разом із коханими, а й у справах їхніх, і в усьому, що якимось чином має спільне з ними. Справді, і в тому, що властиво їм самим, є деяка велика радість, і дуже може вона втішати сама по собі, і тверда вона. Бо не може той, хто радіє, відмовитися від неї, співперебуваючи з таким задоволенням, і не може припинитися радісне, будучи саме по собі радісним. Бо він нічого не вимагатиме від пристрасті, не збреше самому собі, будучи одержимим таким задоволенням, про яке і говорити незручно, і вище воно за природу слова, і тікає від самого слова, але радісне існує і не повинно боятися за нього, не підозрювати зміни його, і ні тіні зміни його. Велич же задоволення може зрозуміти той, хто дивиться на найрадісніше, бо належить, щоб радість відповідала величі приємного. Бо як ніщо не може перевершити Його, так і для людей ніщо не може бути подібним до радості про Нього, коли і сила бажання відповідає улюбленому. Бо і бажане не таке велике, і бажаюче не таке зле, щоб не бути достатнім для такого багатства благодаті, але воно існує для цієї безмежності та приготоване до неї. Бо хоча й визначають, що воно співрозмірне з природою, але ми бачимо, що ніщо зі створеного не відповідає йому, але все менше за нього, і прагне воно далі за всіх, хоч би які були б блага, хоч би всі в сукупності, і, дивлячись на те, що існує вічно, бажає не теперішнього, і бажання це нічим більше не насичується і не відчуває у повноті, і сила радості в душі ніколи цілком не діє. Звідки зрозуміло, що сила, яка бажає, обмежується цим, але приготовлена до безмежного блага, і що природа має межу, а діяння і прагнення не має ніякої межі, як і взагалі знаємо, що все життя душі не має кінця в створеному. А причина та, що Бог і життя душі, і радість, і все наше пристосував до Самого Себе, і душа для того безсмертна, щоб після смерті ми спокушалися з Ним, і не знає межі, щоб у Ньому одному могли ми тішитися цілковитим задоволенням. Коли ж з’єднається і те, й інше, і безмежне благо, якому немає межі, і виконання граничного бажання, яке ще можливе задоволення? Але й такого надлишку не знає ніхто, бо не отримує того, чого побажав би. Бо настільки радіє, наскільки може отримати, і наскільки позбавляється, настільки втрачає задоволення, а тепер радіє з причини всього блаженства Божого, і оскільки все пізнає в Бозі, то все й доставляє йому задоволення, бо бажає не себе самого, але Його. Бо як життя має він не для себе самого, так і бажання не для власного блага, але маючи його спрямованим до Нього, і тішиться він божественними благами не тому, що сам насолоджується ними, а тому, що присутній у них Бог, і вважає себе блаженним не в тому, що здобув сам, а в усьому, чого бажає. І залишає він себе самого, а до Бога йде всім бажанням, і забуває про свою убогість, бажає ж того багатства, і на перше дивиться як на чужу долю, а інше ж вважає наче власним стяжанням. І не думає, що він нещасний через перше, але визнає себе багатим і блаженним через інше. Бо сила любові засвоює тим, хто любить, те, що властиво коханим, бо сила бажання святих уся спрямована до Бога, і Його одного вони вважають власним благом, і ані тіло не може втішати їх, ані душа, ані блага душі, ані інше щось споріднене та властиве природі, бо ніщо з них саме собою не є предметом їхньої любові, але, оскільки вони вже одного разу зреклися самих себе, і перенесли в інше місце життя та всі бажання, вони вже не знають самих себе. І в цьому немає нічого неймовірного, бо й любов до людей переконує зневажати статки й тіла, і чи не бачиш, що пристрасно люблячі не процвітають, хоч би вони почували здоров’я, коли побачать хворими тих, кого вони люблять, не відвертаються й від тих, хто хворіє через їхню неміч, хоч краще за них мають тіла, і багато хто з тих, хто любить, коли його знехтувано, із задоволенням помирають, віддаючи перевагу віддати краще тіло, ніж бачити, як зневажають їхні тіла. А любов до Бога настільки вища за любов до людей, наскільки вищі якості люблячого. І так що ж залишається такого, чим могли б ми пожертвувати для Нього, або що більше дамо Йому, якщо одержимий любов’ю не знехтує і саму душу? А істинно зневажає душу не той, хто умертвляє тіло, але хто зраджує її саму і її блага; зраджує ж як розпусний, продаючи всього себе за задоволення тіла, так той, хто любить Бога, всю діяльність і бажання перекладає на Бога, і нічого не залишає душі. Бо хоча і говорить він про те, який має добробут, але не про те, щоб шукати свою душу і її блага, а про те, щоб любити Бога і дбати про заповіді Його, як би зберегти їх. Як і кажучи про знаряддя, через справу, про кліщі через візок, ми бажаємо не кліщів, а візка. І як буває це – це ясно. Бо що інше спонукає душу приліпитися і вельми любити? Не інше що, як бажання існувати. А бажаємо ми існувати для того, щоб добре існувати, бо не бажає існування той, кому тяжко, і багато хто тому вбиває самих себе, і Спаситель сказав: “краще було б цій людині не народжуватися” (Мф. 26:24). Оскільки ж існувати добре неможливо інакше, як люблячи Бога, ясно, що ми за природою існуємо для того, щоб любити Бога, коли любимо саму душу. Багато хто, не знаючи, звідки для них благополуччя, має любов до іншого, і, згрішаючи в меті прагнення, часто береться за те, від чого стають гіршими, і душу не поважає, у чому має бути, і не зневажає згідно зі співзвучністю. Ревні ж, що розташували себе до Бога, як такі, що знають, де шукати буття і як користуватися самими собою, одного винуватця любові вважають Богом, одного Його люблять заради Нього самого, і заради Нього люблять душу, і буття, і все інше, і так люблячи душу, насправді люблять не її, але Того, заради Котрого люблять її. Якщо ж любимо душу, як щось власне, то Спаситель є власним для нас і самої душі нашої, і ті, котрі на це тільки звертають увагу протягом свого життя, знають, що Спаситель з усіма ними з’єднаний спорідненістю, і що заради Нього тільки їм приємні й споріднені і душа, і саме буття. Хоч би й старався хто про себе самого, але тому входить у розбрат із собою, і не отримає тиші, що не знайшов Бога. Понад те, праві судді речей, якими слід вважати тих, хто живе у Христі, не відрізняють Бога від властивого Йому. А це буває, коли досконале благо любимо недосконалою любов’ю, недосконало ж любимо тоді, коли любимо і що-небудь інше, розділяючи любов. Тому й закон говорить: ” люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю” (Повт. 6:5). І так, оскільки, прагнучи до Нього, на Нього звертають усю любов, і жодної частки дружби не залишають ні іншим, ні собі самим, то і від самих себе і від усіх віддаляються своєю волею. Бо любов з’єднує все. Таким чином до Бога одного всюди спрямовуючи себе, Ним одним живуть. Його одного люблять, про Нього одного радіють. А коли ми бажаємо, і співмешкаємо, і радіємо про властиве нам самим, це буває не тому, що воно наше, але тому, що любимо його, хоча б воно було і не наше, бо власність не може сама по собі зблизити нас із нею, або спонукати радіти про неї. Бо багато чого з нашого засмучує нас, і навіть у нас самих є те, за що ми докоряємо собі, а дехто, вочевидь, ненавидить себе і бажає втекти від себе, і умертвляє себе. Є й такі, що були зухвалі й помирали завчасно, мечем або придушенням прийняли собі насильницьку смерть. Звідки ясно, що стосовно всіх, з якими ми живемо і про яких радіємо, і стосовно душі, і щодо власності нашої, і щодо нас самих любов виробляє і співжиття, і радість. Отже, якщо хто бажає благ іншого і любить їх не менше, ніж свої, тому необхідно і узгоджуватися волею, і радіти іншим у їхніх благах більше, ніж самому собі у своїх. Тому тому тому, хто любить Бога, коли ще природа не переклалася і не перемінилася на божественне, так щоб воно перебувало в самій природі його, коли бажання і любов перенесені від свого до Бога, ніщо не перешкоджає мати досконалу радість про Нього, начебто б він і перемінився вже. Бо хоча природу має ще людську, і за природою не з’єднується з божественним, як зі своїм власним, але все бажання своє має вже там, і воно таке істотне, що можна було радіти істинно, і таку має силу в нас, щоб утримати це задоволення. І як той, хто любить себе самого, радіє, думаючи про благо, яке є в нього, так і ті, хто любить одного тільки Бога, від Його благ отримують собі задоволення, і Його багатством вихваляються, і Його славою величаються і увінчуються, коли поклоняються Йому, і заслуговують на повагу, коли дивуються Йому. І ті, хто живуть для самих себе, хоч би про справжні блага раділи, не отримають чистого задоволення, але як радіють про притаманне добро, так потрібно їм сумувати і про добро, якого немає, або про зло, яке є притаманним, а в тих, хто в Бозі поклав життя своє, задоволення чисте, а смутку немає жодного, тому що перше приносить багато чого, а того, що засмучує, немає нічого. Бо в Бозі, яким живуть вони, немає нічого неприємного, ні щодо теперішнього немає в них жодного почуття, яке б могло засмутити, бо шукати свого не дозволяє їм закон досконалої любові, “не шукає свого” (1Кор. 13:5).  Але і люблячих, бо блаженний улюлений, незвичайна і надприродна пристрасть, земля і прах стають власним Богові і стають ближніми Його, так само, як як якщо б люди бідні й нещасні, вторгнувшись у царський дім, раптом звільнилися від супутньої убозтва і зодягнулися всією тамтешньою світлістю. Тому, гадаю, і нужденницями називаються вони, і підкорюють царство, що не чекають на тих, котрі б дали їм, і не звертають уваги на тих, котрі б обрали їх, але самовладно беруться за престол і за власним рішенням одягаються діадимою. Бо хоч і отримують вони, але не в цьому ставлять своє благополуччя, і не в тому мають задоволення, а в улюбленому пізнали царство, і радіють не тому, що Він повідомляє їм блага, а що сам Він у благу, а його мають вони самі по собі та за власним благорозсудом, тож якби не було в них нічого спільного з царством, то і  не зробив би їх учасниками блаженства, проте вони і блаженствували б, і царювали, і увінчалися, і насолоджувалися б цим царством. Чому справедливо заради цього їх називають тими, хто загарбовує і занудами божественних благ, втискуючи самих себе в насолоди їхні. Ці суть ті, що ненавидять і погубили душі, і замість них прийняли в себе Владику душ.

Що ж може бути вищим і міцнішим за цю радість! Бо для тих, котрі радіють про самих себе, втратити радісне не є справою непередбачуваною, бо в жодному теперішньому немає блага непорушного, чому не стільки радіють за тим, чим насолоджуються, скільки засмучуються тим, за що побоюються у ставленні до багатства. А в цих і скарб благ недоторканний, і задоволення не змішане з сумом, і немає жодного побоювання через сталість і твердість справи. Одні й самі ґрунтовно побоюються за радість, як би вона не довела їх до звеличування, коли будуть дуже звертати увагу на самих себе (що найбільше присікає задоволення), а інших не турбує нічого подібного, бо вони не звертаються до самих себе, бо в Богові покладають свою силу, Ним хваляться, і загалом вони не так тріумфують, як ті, й тішаться не так, як властиво тішитись людям, а плодоприносять надприродне деяке й божественне задоволення. Бо якби хто змінив житло на житло, гірше на краще, і задоволення отримав би замість задоволення, – замість того, яким утішався, живучи в першому житлі, інше, яким властиво утішатися тому, хто користується іншим житлом, подібно до того, як якби за якимось мистецтвом з’явилося краще тіло, то, відкинувши теперішнє, залишив би і радість за нього, і настільки більше почав би радіти, наскільки кращим користується тілом. Отже, як людина, відкинувши не тільки тіло й житло, а й себе саму, йде до Бога, який замінює для неї і тіло, і душу, і власність, і друзів, і все, то необхідно, щоб задоволення перевершувало будь-яке людське задоволення, необхідно отримати таке задоволення, яке було б узгоджене з божественним блаженством і відповідало б такій зміні. Тому й говориться, що вони радіють радістю Христовою, бо про що радіє Він, таку саму і їм дарує радість; бо радіє про себе самого; а коли те, що може потішити, є одне й те саме, то випливає, що і задоволення одне й те ж саме, і про це не здогадуватися тільки й міркувати можна, а ґрунтовно знати це, за ясним словом Спасителя. Бо коли встановлював Він закони про любов, і переконував учнів до кінця зберігати незмінну любов до Нього, сказав їм: “Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала і радість ваша буде повна” (Ін. 15:11). Для того, – сказано, – наказую любити, щоб коли любов зробиться загальною для вас, ви мали абсолютно одне й те саме зі Мною задоволення про Мене і Моє. “Бо ви померли, і життя ваше сховане з Христом у Бозі” (Кол. 3:3), так само і радість, і все інше, і людського в них немає нічого. І все це пояснюючи в коротких словах, блаженний Павло каже: “не свої? Бо ви куплені дорогою ціною. ” (1Кор. 6:19-20), а проданий дивиться не на себе самого, а на того, хто купив його, і живе за його волею. Але той, хто працює людям тільки тілом одним, зобов’язаний жити з волі пана, а своєю волею і розумом він вільний користуватися всім, чим хоче, а кого купив Христос, неможливо, щоб цей залишався своїм. І оскільки ніхто з людей не купує цілої людини, і немає такої ціни, за яку можна було б отримати душу людську, то ніхто не викуповував людину і не поневолював її, крім тіла, а Спаситель купив усю людину. Тому й люди за раба віддають тільки гроші, а Він приніс Самого себе, і тіло віддав, і душу за волю нашу, і одне віддав смерті, інша залишила власне тіло, одне страждало, піддаючись ранам, інша скорботствовала не лише тоді, коли вбивали тіло, а й перш ніж рани; “душа Моя , – сказано, – сумує смертельно” (Мф. 26:38). І таким чином віддавши всього себе, Він купив усю людину, отже, купив і бажання, і переважно його. Бо всього іншого Він був владика і володів усією природою нашою, а в чому ми можемо втекти від рабства, – це бажання, і щоб купити його, Він зробив усе. Бо тому, що шукав волі, не зробив Він Нічого насильницького, не викрав, але купив. Чому ніхто з куплених, користуючись бажанням для себе самого, не може чинити справедливо, але буде несправедливий по відношенню до того, хто купив, позбавляючи його майна. Зашкодить же і собі самому той, хто бажає себе самого і про своє радіє. І так випливає, що ніхто з благих і праведних не любить себе самого, а тільки Того, Хто купив його, тому необхідно, щоб деякі з них, якщо не всі, були купленими, бо яка доцільність, щоб даремно було страшне це придбання? А тим, хто любить Його одного, слід насолоджуватися задоволенням, вільним від усякої прикрості, бо той хто любить  нічого не робить проти їхнього бажання, до того ж задоволенням найвищим, найнадійнішим, найнадприроднішим і найбожественнішим, бо тут вони виснажують усю силу радості й бо приємне для них перевершує весь надлишок добродіянь. І справді, як рабу людей необхідно сумувати, так рабу Христа необхідно радіти. Бо перший досягає не своєї радості, а радості того, хто купив його, до того ж слідуючи за людиною, схильною до скорбот, смутку і праць, а цей навіщо отримає скорботу, коли керує ним справжня радість? Бо там той, хто заплатив гроші за раба, не для того заплатив їх, щоб робити добро купленому, а щоб самому отримувати вигоду, користуючись принаймні працями його; чому раб, куплений для користі тих, хто його купив, поки він зазнає праці, щоб принести їм задоволення, сам зазнає безперервних скорбот. А тут навпаки; бо все зроблено для благополуччя рабів, і викуп дав Він не для того, щоб Самому насолоджуватися чимось із того, що належить відкупленим, а щоб своє зробити власністю їхньою, і прибутком рабів слугує сам Владика та труди Владики, і той, хто купив, сам сприйняв усе куплене. Тому тим, які не відкинули цього рабства, але прийняли Його узи, кращі за всяку свободу, необхідно радіти, бо вони убозтво перемінили на багатство, і в’язницю – на царство, і крайнє безчестя – на найвищу славу. Бо що владикам людей можливо за законами робити по відношенню до рабів, це за людинолюбством Владики дозволено рабам по відношенню до загального владики. Бо їх закон ставить володарями рабів і того, що належить рабам, щоб не втекли від панування і не залишили рабства, а ці будуть володіти своїм Владикою і успадкують те, що належить Йому, щойно полюбили його ярмо і примирилися з покупкою. І це заповідав Павло, кажучи: “Радуйтесь завжди в Господі” (Флп. 4:4), вказуючи на купленого Господом, і Спаситель, ще ясніше позначаючи нам причину радості, іменує благим рабом того, хто долучився до Його радості, а себе паном; “увійди, – кажучи, – рабе благий і вірний у радість Господа, Бога твого” (Мф. 25:21,23), залишаючись рабом, і не знищивши записів покупки, зійди в радість того, хто тебе придбав. Бо можлива одна й та сама радість не тому тільки, що один і той самий предмет радості, а й тому, що один і той самий образ доброго розуму. Бо як Він не собі самому догоджав, але для рабів жив, і помер, і народився на початку; і, піднявшись до себе, і сівши на престолі Батьківському, сяде там для нас, і повік заступається за нас, так і з рабів, володарем яких був, перш ніж були їхні душі, тільки ті люблять Його одного, які не звертають уваги на самих себе. Таким був Іоанн, і коли з явленням Його втратив він пошану, не тільки не засмутився, а й сам сповіщав і вказував на Нього незнайомим, і для нього не було нічого приємнішого від цієї мови, від якої довелося йому отримати применшення слави, і він задовольнявся тим, щоб Його звернути увагу на самих себе, щоб на Нього звернути погляди, і про Нього переконувати весь народ, і до Нього звернути помисли всіх, як помисли нареченої до нареченого, а самому бути задоволеним, якщо, стоячи, почує голос Його, і нагородою за все своє старання отримати голос улюбленого (Ін. 3:29,30). А Павло, бажаючи Його слави, не тільки знехтував, але навіть зрадив самого себе: бо і в геєну ввергав себе заради Нього, і просив страждань, і був немов би ганьбою, і Якщо сильно любив Його, то бажав бути відлученим від Того, Котрого полюбив, і здається, що оця любов не тільки спалювала його сильніше за геєну, але була могутнішою за саму радість співперебування з улюбленим. Бо, як погодився він знехтувати цією радістю, так зручно міг знехтувати геєною, хоча мав уже ясні докази краси Господа і скуштував уже Його, але оскільки співперебувати, і співмешкати, і соцарствувати з Ним було і його власним благополуччям, а він не шукав свого заради Його слави, то готовий був залишити і це. І так і бажаючи, він бажав не для себе, а для Нього, і чого потрібно було уникати, уникав заради Нього. І якщо єдиного жаданого не бажати для себе самого, чого залишалося йому бажати з усього іншого? Бо, якщо заради Кого все робив, все переносив, Кого шукав, не на себе самого дивлячись, не для того, щоб насолоджуватися самому, тим менше міг шукати іншого, що зневажав. Чому ясно, що, цілком тікаючи від самого себе, і заперечуючись від усієї волі своєї, був діяльний тільки щодо Христа. Оскільки ж немає в Ньому нічого відразливого, нічого протилежного бажанню, випливає, що варте здивування те задоволення, в якому він співперебував Йому і співмешкав із Ним, а неприємностей жодних не було в душі його. Бо хоч і було те, про що він хворів і турбувався, але сумне не переборювало задоволення, і ніщо не могло забрати його, тому що і вигляд прикрості цієї був сповнений радості; бо смуток був плодом любові та величі душі, і в серці його не входило нічого сумного, чи тяжкого, чи слабкодухого. Бо, що він радів постійно, це зрозуміло з того, що й інших переконував він радіти постійно, бо каже: “Радуйтесь завжди в Господі, і ще кажу: радуйтесь” (Флп. 4:4), і, звісно, не запропонував би іншим того, чого сам не показав раніше насправді.

Таке життя святих і настільки блаженне навіть нині, коли вони сподіванням і вірою отримують блаженство, а коли вони розв’яжуться, – воно буде настільки кращим, наскільки дійсне досконаліше від сподівання, і чисте споглядання Доброго – досконаліше від віри, наскільки досконалішим за це життя є сущий у Бога дух синопокладення, звідки досконала любов, через яку блаженне і життя. Бо цей дух дарував приймати таїнства Христові, “А тим, котрі прийняли Його, – сказано, – дав силу дітьми Божими бути” (Ін. 1:12), а любов чад досконала, від неї далекий всякий страх. Бо істинно люблячому неможливо боятися ні позбавлення нагород, ні ран, бо одне властиво найманцям, інше рабам, а так досконало любити властиво одним синам. І таким чином благодать у душі тих, хто приймає таїнства, вкладає справжню любов. А що вона виробляє в них і яку доставляє досвідченість, це знають навчені; можна ж сказати взагалі, що вона вкладає відчуття божественних благ і тим, хто скуштував багато чого, подає надію на більше, і від сьогодення вкладає тверду надію на те, що ще не відкрилося. А наша справа зберегти любов, бо недостатньо тільки полюбити і отримати прихильність, але треба і зберегти її, і до вогню докладати речовину, щоб підтримувати його. Бо це означає перебувати в любові, у чому все блаженство, перебувати в Бозі і Його мати перебуваючим у собі; “і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому” (1Ін. 4:16), а це буває, і маємо ми любов, укорінену в серці, коли досягаємо цього за допомогою заповідей і зберігаємо закони. Бо душа діями привертається до тієї чи іншої навички, судячи з того, чи будуть вони мати доброту, чи зло, як і з мистецтв ті засвоюємо і тим навчаємося, до яких привчаємося діями. А закони Бога, покладені щодо людських дій, що визначають їх і спрямовують до Нього одного, вкладають у тих, хто їх виконує, відповідний до цього навик, тобто бажати бажаного законодавцеві, і Йому одному підкорити всю волю, і крім Нього не бажати нічого, а це значить уміти істинно любити Його одного. І тому сказав Спаситель: “Якщо заповіді Мої виконаєте, будете перебувати в любові Моїй” (Ін. 15:10). А плід такої любові є блаженне життя, бо, звідусіль збираючи бажання і відволікаючи його від усього іншого, і самого охочого зосереджує на одному Христі, а все наше слідує за бажанням, і куди вабить воно, туди прямують і спонукання тіла, і рух думки, і всілякі діяння, і все людське; словом, бажання управляє й захоплює все в нас, і коли приборкується воно, все буває зв’язане, і той, хто володіє ним, має цілком здоровий глузд. Тому, в кому воля цілком спрямована до Христа і до Нього одного спрямована, і все, що бажають, що люблять і чого шукають, – є Він один, у тих все буття й життя в Ньому, тому й саме бажання не може жити й бути дієвим, коли не перебуває у Христі, якому, що все благо в Ньому, як і око не могло б виконувати свого призначення, якби не користувалося світлом. Бо в ньому одне світло тільки виробляє зір, і тільки одне благе становить те, у відношенні до чого може діяти бажання. Тому оскільки роздавальник усіх благ Він, то якщо не всю волю спрямуємо до Нього, але дещо бажання буде спрямовано до чогось поза цим скарбом, воно залишиться недієвим і мертвим. А хто в Мені не перебуватиме, – каже Він, – вивергнеться геть, як різки, і висихає: “збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють” (Ін. 15:6). Тому і наслідувати Христа і жити за Ним, значить жити у Христі, і це справа волі, коли вона слухняна велінням Божим. Бо як Він зі своїх бажань людське підкорив Божественному, і щоб навчити цього і залишити нам зразок праведного життя, Він не просив смерті за світ, хоча і належало Йому померти, поки ще не настав час, навіть молився за відраза від неї, показуючи, що не Сам собою вибрав, чому утримувався, але, як сказав Павло, будучи слухняним, увійшов на хрест, не як такий, що має одне лише чи одне з двох бажання, а як злагоду двох бажань. Таким чином, з усього ясно відкривається, що блаженне життя полягає в досконалості бажання. Говорю ж я стосовно теперішнього часу. Оскільки людина має дві головні сили: розум і волю, – то щоб бути їй цілком блаженною в майбутньому, необхідно, щоб вона обома силами наблизилася до Бога і з’єдналася з Ним, розумом чисто споглядала Його, а волею цілковито любила Його. Але нікому з тих, хто живе в тлінному тілі, неможливо бути блаженним і в тому, і в іншому відношенні, але таких людей приймає тільки те життя, яке вільне від тління, а в теперішньому житті по відношенню до волі блаженні досконалі в божественному, а щодо дії розумом ніяк не можуть бути досконалими, любов можна знайти у них досконалу, а чистого споглядання Бога не можна знайти. Бо хоча і під час життя в тілі притаманне їм майбутнє життя, і вони мають уже досвіди нагород, але не постійно, не безперервно, не досконало, бо життя не дозволяє цього, і тому сподіваємося радіємо, каже Павло, і “вірою ходимо, а не баченнями”, і частково пізнаємо (2Кор. 5:7), і хоча він бачив Христа, але не постійно перебував у цьому спогляданні. Бо він завжди тільки передрікав про те, що побачить він майбутнє, і це показав сам, коли, сказавши про це пришестя, додав: і так завжди з Господом будемо. Тому якщо хто, будучи в тілі, живе у Христі, і може, як каже Павло, тут отримати вічне життя, він має його у волі, за допомогою любові досягаючи невимовної радості, тоді як чисте споглядання розуму зберігається для майбутнього, а до любові керує віра. Вказуючи на це, блаженний Петро каже: “в Котрого віруєте, хоч донині не бачили, і радієте радістю невимовною і преславною” (1Пет. 1:8).

У цій любові й радості полягає блаженне життя, а саме життя, з одного боку, приховане, за словом Павла, “життя ваше, – каже він, –  сховане з Христом у Бозі” (Кол. 3:3), а з другого – виявляється, і як сказав Господь: “Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде: так буває з кожною людиною, народженою від Духа” (Ін. 3:8). Бо стосовно того, як приходить благодать для народження й утворення її, що таке сама благодать, і яким способом утворює її, – життя це сокровенне, а виявляється в заслугах тих, хто живе, у невимовній любові до Бога і радості за Нього. Це явно саме по собі і вказує на потаємну благодать, по-перше, через те, що це є плід благодаті; “плід, – сказано, – духовний є -любов, радість” (Гал. 5:22), а від плоду пізнається древо; далі тому, що дух свідчить про благодать синоположення, а любов – про саму спорідненість їхню, і що вони є синами Божими, які не мають нічого найманого, ні рабського. У такий самий спосіб і Соломон знайшов матір живого немовляти, і знаком, здатним відкрити її, визнав сильну любов до народженого, чому немає нічого незгідного і чад живого Бога впізнати за цим свідченням. Бо як цю матір, оскільки вона не мала нічого спільного з померлим немовлям, ясно вказала любов до живого і піклування про нього, так і в цих благоговіння перед живим Богом і любов до Нього слугують очевидною вказівкою того, що вони не мертвих мають батьків, яких Спаситель так живим не дозволяв і погребувати: “Залиши, – сказано, – мертвим ховати своїх мерців” (Мф. 8:22). Оскільки не тією тільки любов’ю доводять своє синівство, що шанують Бога й люблять Його, як Отця, і тим, що любов’ю уподібнюються до Нього, бо вони сповнені любові, а Бог любий є, і вони живі через любов. Бо істинно живі ті, в яких виховується ця прекрасна пристрасть, як зовсім мертві ті, в яких немає її. Бо, оскільки вони сини, шанують Отця тим, що роблять, і, живучи самі, сповіщають живого Бога, яким народжені, і невимовне народження, упевнені, що оновленням життя, в якому, за словом Павла, ходять (Рим. 6:5), прославляють небесного Отця. Так невимовно і людинолюбно радіють вони, і звідси випливає, що Бог не є Бог мертвих, але живих, Оскільки в них знаходить Він власну славу свою. Чому злим сказав Він: Якщо Бог ваш є Бог, то де слава Моя? Це показуючи, Давид сказав: ” Не мертві хвалитимуть Господа,… а ми благословлятимемоі” (Пс. 113:25-26).

Таке життя у Христі, і так приховується, і так виявляється воно світлом добрих справ, а це є любов. Бо в ній світлість усякої чесноти, і вона, наскільки можливо то людської ревності, підтримує життя у Христі. Тому не погрішить той, хто назве її самим життям, бо вона є єднання з Богом, а це і є життя, як смертю визнаємо ми віддалення від Бога. Тому, кажучи про любов, і сам Спаситель сказав, “заповідь Його є життя вічне” (Ін. 12:50). “Слова, які Я говорю вам, є дух і життя” (Ін. 6:63), а сутність їх є любов, “хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому.” (1Ін. 4:16), або, що те саме, у житті перебуває, і життя в ньому, бо ” Я є воскресіння і життя” (Ін. 11:25). Якщо ж життя є силою, що рухає те, що живе, то що рухає істинно живих людей, яких Бог є Бог не мертвих, але Бог живих, як не сама любов, що не лише захоплює й керує ними, а й легко виводить із самих себе, й таким чином може зробити в них більшим за будь-яке життя, тож вона виявляється сильнішою за життя? Бо вона переконує зневажати життя не тільки швидкоплинне, а й постійне. Тому що справедливіше за любов може бути названо життям? До того ж, що важливіше за все сказане; життя є те, що не дозволяє тому, хто живе, померти, а це і є любов. Бо, коли все інше, за словом Павла, скасовується в майбутньому житті, однієї любові, яка залишиться, достатньо буде для життя цього у Христі Іісусі, Господі нашому, Якому належить вічна слава. Амінь.

 

Переклад: Данило Д.

 

Предисловие

Слова Николая Кавасилы о жизни во Христе были распространены в Греции; это видно из того, что рукописи этих слов встречаются во многих библиотеках, и притом не в одном экземпляре1. Печатно издал их Гасс в 1849г., сличив по многим спискам, со своим предисловием и примечаниями. Большая часть рукописей содержит в себе только шесть слов о жизни во Христе, Гасс в одной рукописи Венской библиотеки нашел и седьмое слово о жизни во Христе, которое, как нужно думать, написано позже после прочих и потому редко встречается в рукописях.

В своих словах о жизни во Христе Николай Кавасила рассуждал о том, что новая благодатная жизнь, даруемая верующим во Христа, получается ими и поддерживается в них силой спасительных Таинств, и деятельностью человека, сообразной с законом Христовым. В шестом и последнем слове Кавасила рассуждает, до какой нравственной высоты может достигнуть христианин еще здесь на земле, если только употребит старание сохранить и возрастить в себе сокровище Благодатных Даров. Возвышенное течение мыслей, сила и живость благочестивого чувства, глубокое разумение духа Священного Писания составляют неотъемлемое достоинство слов Николая Кавасилы. Этим и объясняется многочисленность списков, в которых сохранились эти слова – они должны быть отрадным чтением для людей, ищущих спасения и подвизающихся в благочестии.

 

О том, что она созидается посредством Божественных таинств: Крещения, Миропомазания и священного Приобщения

Жизнь во Христе зарождается в здешней жизни и начало приемлет здесь, а совершается в будущей жизни, когда мы достигнем оного дня. И ни настоящая жизнь не может совершенно вложить ее в сердца людей, ни будущая, если не получит начатков ее в сей жизни. Ибо Поелику в настоящей жизни помрачает плотское, и здешний мрак, и тление, не могущее наследовать нетление, то Павел почитал лучшим разрешиться, дабы со Христом быть: «Разрешиться, – говорит он, – и со Христом быть много паче лучше» (Флп. 1:23). А жизнь будущая, если и приемлет людей, не имеющих сил и чувств, которые нужны для жизни оной, то для таковых нисколько не послужит ко благополучию, но как мертвые и несчастные будут они обитать в блаженном оном и бессмертном мире. А причина та, что хотя свет сияет и солнце доставляет чистый луч, но не образуется тогда глаза ни у одного человека, и благоухание запаха изливается обильно и распространяется повсюду, но чувства обоняния от сего не получает тот, кто не имеет его. Посредством таинств возможно в день оный сообщиться с Сыном Божиим друзьям Его и узнать от Него то, что слышал Он от Отца; но и приходить к Нему нужно будучи другом Его и имея уши. Ибо там нельзя составлять дружбу и отверзать уши и приготовлять брачную одежду и уготовлять прочее, что нужно в брачном чертоге, но местом для приготовления всего этого служит настоящая жизнь, и у кого не будет сего прежде отшествия, у тех нет ничего общего с оною жизнью. И свидетели сему пять дев и оный званый на брак, Поелику пришли, не имея ни елея и ни одежд брачных (Мф. 25), то не могли уже приобрести их. Подлинно внутреннего нового человека, созданного по Богу, чревоносит мир сей, и зачатый уже здесь и совершенно уже образовавшийся рождается он в оном нестареющем мире. Ибо как зародыш пока находится в темной и ночной жизни, в то время природа приготовляет его к жизни в свете и образует как бы по закону той жизни, какую нужно ему восприять – подобным образом случается и со святыми. И сие сказал апостол Павел в Послании к галатам: «Чадца моя, ими же паки болезную, дóндеже вообразится Христос в вас» (Гал. 4:19). Но оные зародыши не доходят никогда до ощущения сей жизни; блаженные же и в настоящей жизни имеют многие ощущения будущего. А причина та, что для первых еще жизнь настоящая не настает, а есть для них в буквальном смысле будущая. Ибо во вместилище зародышей не бывает ни луча, ни чего-либо иного, что поддерживает сию жизнь; у нас же не так, но оная будущая жизнь как бы вливается и примешивается к сей настоящей, и солнце оное и нам воссиявает человеколюбиво, и пренебесное миро истощено в зловонных местах, и хлеб ангельский дан и людям. Посему не располагаться только и приготовляться к жизни, но и жить уже оною жизнью и действовать возможно святым даже в настоящей жизни. «Емлися за вечную жизнь (1Тим. 6:12), – говорит Павел, – и живу же не ктому аз, но живет во мне Христос» (Гал. 2:20). И божественный Игнатий: «Есть вода живая и говорящая во мне» (послание к Рим. 6), и многим подобным сему наполнено Писание. Кроме всего этого, когда возвещено, что Сама жизнь всегда соприсутствует святым, ибо сказано: «се Аз с вами есмь во вся дни до скончания века» (Мф. 28:20), зачем думать иначе?

Ибо вверивший земле семена жизни, ввергший на нее огонь и меч, не удалился тотчас, предоставив людям возращать, пытаться сожигать и употреблять меч, но Сам присутствует истинно, действуя в нас и «еже хотети и еже деяти», как говорит блаженный Павел (Флп. 2:13), и Огонь Сам возжигает и вносит, и меч держит Сам. И подлинно, не прославится секира без владеющего ей и где не присутствует Благий, там не может быть ничего доброго. И не присутствовать только со святыми обещался Господь, но и пребывать у них и, что лучше сего, обитель в них сотворить. И что я говорю – когда сказано, что Он соединяется с ними так человеколюбиво, что бывает един дух с ними: «прилепляйся Господеви един дух есть» (1Кор. 6:17), и еще: «едино тело и един дух, яко же и звани бысте» (Еф.4:4), по слову Павла. Ибо как неизреченное человеколюбие и любовь Божия к роду нашему превосходит разум человеческий и приличествует одной божественной благости. Ибо это есть «мир Божий, превосходяй всяк ум» (Флп. 4:7); подобным же образом следует, что и единение Его с возлюбленными выше всякого единения, так что сего никто не может понять и изобразить каким-либо подобием. Потому и в Писании нужны были многие подобия, дабы можно было обозначить оное соединение, так как одного подобия было недостаточно, и указывает оно то на жителя и дом, то на виноградную лозу и ее ветви, то на брак, то на члены и главу, из коих ничто не равно оному единению, ибо от сих уподоблений нельзя точно дойти до истины.

Ибо весьма нужно, чтобы за дружеством следовало и соединение; что же может быть равно божественной любви? Потом, кажется, что брак и согласие членов с головою лучше всего обозначают связь и единение, но и сие весьма далеко отстоит от истины и нужно еще многое, чтобы объяснить сущность дела. Ибо брак не так соединяет людей, чтобы соединенные пребывали и жили друг в друге, что случилось со Христом и Церковью. Почему божественный апостол, сказав о браке: «тайна сия велика есть, – прибавил, – аз же глаголю во Христа и во Церковь» (Еф.5:32), показывал, что удивляется не сему, а оному браку. Члены действительно соединены с главою и живут сим соединением и умирают, когда их отделяют; но кажется, что и они соединены со Христом более, нежели со своею главою и Им живут больше, нежели союзом с главою. И это ясно в блаженных мучениках, которые одно переносили легко, о другом не могли и слышать; голову и члены отлагали с удовольствием, а от Христа не могли отступить даже звуком голоса. И скажу еще нечто новое. Ибо может ли что-нибудь соединиться с другим теснее, нежели как соединяется оно само с собою? Но и такое единение меньше оного союза. Ибо из блаженных духов каждый есть одно и то же с самим собою, но со Спасителем соединен больше, нежели сам с собою. Ибо любит Спасителя больше, нежели самого себя, и свидетельствует сему слову Павел, молясь быть «отлученным от Христа» (Рим. 9:3) ради умудрения иудеев, дабы Ему было приложение славы. Если такова человеческая любовь, то божественной и понять нельзя. Ибо если лукавые показывают такое благомыслие, что нужно сказать об оной благости? Когда так превышеестественна любовь, нужно, чтобы и союз, в который вовлекает он любящих, превышал помысел человеческий, так что и объяснить его сравнением нет возможности.

Станем же рассматривать и таким образом. Есть многое, чем нужно пользоваться для жизни: воздух, свет, пища, одежда, самые силы естественные и члены, – но ничем не приходится пользоваться каждый раз и для всего, но иногда одним, в другой раз – другим, так как иное иначе помогает в представляющейся нужде. Ибо одежда одевает нас, а пищи нам не доставляет; но нуждающимся в трапезе нужно искать чего-либо иного. И свет не дает нам дышать, а воздух не бывает для нас вместо луча; и действием чувств членов не всегда пользуемся и употребляем их, но глаз, иногда и рука остаются без дела, когда нужно слушать; и желающим прикоснуться достаточно руки, а чтобы обонять или слышать, или видеть, для сего руки недостаточно, но оставляя ее, мы обращаемся к другой силе. Спаситель же с живущими в Нем всегда и во всем соприсутствует, так что всякую нужду восполняет и есть для них все и не допускает обращать внимания на что-либо иное, ни искать чего-либо в другом месте. Ибо нет для нуждающихся ничего такого, чем бы Сам Он не был для святых, ибо Он и рождает, и взращивает, и питает, и свет для них и дыхание и Собою Самим образует для них око, Собою Самим освещает их и дарует им видеть Себя Самого. Сам Он – Питатель, но вместе с тем и пища, которую Он являет как хлеб жизни. Сам же есть и то, что доставляет. Он и жизнь для живущих, миро для дышащих, одежда для желающих одеться. Им только можем мы ходить, и Он же есть и путь и, кроме того, отдохновение на пути, и предел его. Мы – члены, Он – глава. Подвизаться нужно – Он споборствует, заслуживающим похвалы, Он подвиги положил и побеждаем мы – Он готовый венец наш. Так во всем обращает к Себе Самому и не допускает уму обращаться к чему-либо иному, ни воспламеняться любовью к чему-либо сущему. Ибо если сюда устремим желание, Сам присутствует здесь и подает покой, если туда – и там Он, если в иное место – и на сем пути поддерживает и подкрепляет готовых пасть. «Аще взыду на небо, Ты тамо еси, – сказано, – аще сниду во ад, тамо еси, аще возму криле мои рано и вселюся в последних моря, и тамо бо рука Твоя наставит мя и удержит мя десница Твоя» (Пс. 138:8-10). Принуждением некоторым удивительным и насилием человеколюбивым привлекая к Себе одному и соединяя с Собою одним – таково, я думаю, принуждение, которым принудил Он войти в дом и на пиршество тех, кого звал, говоря рабу: «принудь войти, чтобы наполнился дом мой» (Лк. 14:23).

Что жизнь во Христе не в будущей только, но и в настоящей жизни находится в святых, кои и живут ею и действуют, это видно из сказанного. А почему возможно так жить и, как говорит Павел, во обновлении жизни ходить, то есть с творящими какие дела так соединяется Христос и так прикрепляется к ним, и не знаю, как и выразить сие, о сем станем говорить далее. Происходит сие, с одной стороны, от Бога, с другой – от нашего тщания, и одно – вполне Его дело, другое – и от нас требует ревности. Впрочем, мы привносим не более того, сколько нужно, чтобы сохранилась благодать и не предать сокровища и не погасить светильника уже возженного. Разумею же тех, кои не привносят ничего такого, что противодействует жизни и рождает смерть, ибо к тому только служит всякое человеческое благо и всякая добродетель, чтобы кто-нибудь не обнажил меча на самого себя и не бежал бы от благополучия и не свергал венцов с головы своей, так как существо жизни всаждает в души наши Сам Христос, соприсутствуя нам неизреченным неким образом. Ибо Он присутствует истинно и помогает начаткам жизни, которые Сам даровал Своим пришествием. Присутствует же не как прежде, и обхождением и беседою, и обращением с нами, и общением, но иным некоторым и совершеннейшим образом, по которому мы становимся сотелесными ему и соживущими, членами и тому подобное, что только относится к сему. Ибо как неизреченно человеколюбие, по которому столько возлюбив самых уничиженных, восхотел удостоить их величайших благодеяний, и, как союз, которым Он соединяется с возлюбленными, превосходит всякий образ и всякое наименование, так и тот способ, коим Он присутствует и благотворит, дивен и приличен Одному Творящему дивное. Ибо тех, кои смерти Его, которою Он истинно умер ради нашей жизни, подражают в некоторых символах, как бы на картинах, Он самым делом обновляет и воссозидает и делает общниками жизни Своей.

Ибо в священных таинствах изображая погребение Его и возвещая Его смерть, чрез них мы рождаемся и образуемся и преестественно соединяемся со Спасителем. Ибо чрез них-то мы, как говорит апостол, в «Нем живем, и движемся и есмы» (Деян.17:28). Поелику Крещение дарует бытие и всецелое существование о Христе, ибо оно, приняв мертвых и растленных, первое из всех таинств вводит их в жизнь. А Помазание миром совершает рожденного, влагая соответствующую сей жизни силу действования, божественная же Евхаристия сохраняет и поддерживает его жизнь и здравие. Ибо, чтобы сохранить уже приобретенное и подкрепить живущих, сие дарует хлеб жизни. Посему сим хлебом живем, движемся миром, получив бытие от купели. И сим образом живем в Боге, переместив жизнь от сего видимого мира в невидимый, переменив не место, но дела и жизнь. Ибо не сами мы подвиглись или взошли к Богу, но Он Сам пришел и нисшел к нам. Ибо не мы искали, но мы взысканы были, потому что не овца искала пастыря и не драхма – госпожу, но Сам Он приник на землю и нашел образ и был в тех местах, где блуждала овца, и поднял ее и восставил от блуждания, не переместив людей отсюда, пребывающих на земле небесными соделал и вложил в них небесную жизнь, не возводя на небо, но небо преклонив и низведя к ним. Ибо, как говорит пророк, «приклони небеса и сниде» (Пс. 17:10). И так посредством сих священных таинств, как бы посредством оконцев, в мрачный сей мир проникает Солнце правды и умерщвляет жизнь, сообразную с миром, и восстановляет жизнь премирную, и Свет мира побеждает мир, что обозначает Спаситель, говоря: «Аз победих мир» (Ін. 16:33), когда в смертное и изменяющееся тело ввел жизнь постоянную и бессмертную. Ибо как в доме, когда проникнет в него луч, светильник не обращает на себя взоров смотрящих, но привлекает их всепобеждающая светлость луча: подобным же образом и в сей жизни светлость будущей жизни, проникающая в души и внедряющаяся в них посредством таинств, побеждает жизнь во плоти и омрачает красоту и светлость мира сего. И такова-то жизнь в духе, которою побеждается всякое пожелание плоти по слову Павла: «духом ходите и похоти плотския не совершайте» (Гал. 5:16). Сей путь продолжил Господь, пришедши к нам, и сию отверз дверь, вошедши в мир, и восшедши к Отцу, не допустил заключить ее, но и от Отца через сию дверь приходит к людям, паче же всегда присутствует с нами и пребывает, и пребудет навсегда, исполняя оные обещания. Итак, несть сие, но дом Божий, и сия врата небесная, – сказал бы патриарх, коими нисходят на землю не только ангелы, ибо они присущи каждому принявшему Крещение, но и Сам Господь ангелов. Посему когда, как бы на письме предначертывая свое крещение, Сам Спаситель восхотел креститься Крещением Иоанновым, показывая, что чрез Крещение только мы можем узреть небесные пространства и тем указано было, что нельзя войти в жизнь некрещеному, тем же указано и то, что купель есть вход и дверь. «Отверзите мне врата правды» (Пс. 117:19), говорит Давид, желая, как я думаю, чтобы отверзлись сии врата. Ибо это есть то самое, что желали видеть многие пророки и цари, именно пришествие на землю Художника этих врат; почему, если бы, – говорит Давид, – случилось ему воспользоваться входом и пройти чрез сии врата, то он принес бы исповедание Господу, разделяющему стену. “Вшед в ня, – говорит, – исповемся Господеви» (Пс. 117:19). так как чрез сии врата получил бы он возможность достигнуть до совершеннейшего познания о благости и человеколюбии Божием к роду человеческому.

Ибо какой может быть лучший знак благости и человеколюбия Божия, как не то, что Он, омывая водою, очищает душу от нечистоты, помазуя миром, воцаряет в небесном Царстве и насыщает, предлагая Свое Тело и Кровь? Что люди соделываются богами и сынами Божиими и природа наша чествуется честью божественною и персть возвышается до такой славы, что соделывается подобочестною и даже подобную божественной природе – с чем можно сравнить сие? Чего еще недостает в сем преизбытке обновления? Ибо это есть добродетель Божия, которая покрыла небеса и всю превзошла тварь и всякое дело Божие сокрыла, препобедив их величием и красотою. Ибо из всех дел Божественных, столь многих и столь прекрасных и великих, нет ни одного, которое бы яснее других показывало мудрость и искусство Творца, и нельзя сказать, чтобы из существующего могло быть что-либо и лучше и многообразнее. Если же возможно, чтобы дело Божие было так хорошо, так благо, что состязалось с оною мудростью и силою и искусством и, так сказать, уравнилось с беспредельностью и, подобно оттиску, показывало все величие Божественной благости, помышляя, что оно может препобедить все. Ибо если в том всегда дело Божие, чтобы раздавать блага, и для сего все творит Он, и такова цель уже бывшего и того, что будет после (чтобы изливалось, – сказано, – благо и руководило), то сие совершая всех Бог даровал благо самое большее и лучше коего не имел дать, так что это есть самое большее и лучшее дело благости и конечный предел доброты. А таково дело домостроительства, совершенное о людях. Ибо здесь не просто сообщил Бог естеству человеческому несколько блага, сохранив большее для Себя, но все исполнение Божества, всего Себя вложил в него как естественное Его богатство. Посему и сказал Павел, что «правда Божия» по преимуществу открылась в Евангелии (Рим. 1:17): ибо если есть какая добродетель Божия и правда, она состоит в том, чтобы всем независтно даровать Свои блага и общение блаженства. Посему священнейшие таинства правильно можно назвать вратами правды, потому что крайняя к роду человеческому любовь и благость Божия, в чем состоит Божественная добродетель и правда, их соделали для нас восходом на небеса.

И иным еще способом, по некоему суду и правде воздвиг Господь сей трофей и даровал нам сию дверь и сей путь. Ибо Он не силою похитил тленных, но дал за них выкуп и связал сильного не тем, что имел большую силу, но осудив его судом праведным, воцарился в доме Иакова, разрушив в душах людей насильственную власть не потому, что возмог разрушить, но потому, что справедливо было разрушить ее. И на сие указал Давид, говоря: «Правда и судба уготование престола» (Пс. 88:15). Правда не только растворила сии врата, но и достигла чрез них до нашего рода. Ибо в первые времена, прежде, нежели Бог пришел к людям, нельзя было найти правды на земле. Ибо принимал с небеси и искал ее Сам Бог, от Которого она не могла сокрыться, если бы только была, но несмотря на то, не нашел ее: “Вси, – сказано, – уклонишася, вкупе неключими быша, несть творяй благостыню, несть до единого» (Пс. 13:3). После же того, как истина от земли воссияла сидящим во тьме лжи и сени, тогда и правда с небесе приникла, в первый раз истинно и совершенно явившись людям, и мы были оправданы, освободившись прежде всего от уз и наказания, когда не сотворивший неправды защитил нас смертью крестной, в которой понес наказание за то, что сделали мы дерзостного; потом чрез оную же смерть сделались мы и друзьями Божиими и праведными. Ибо Спаситель Своею смертью не только освободил нас и примирил Отцу, ни и дал нам область чадом Божиим быти, с Собою соединив естество наше посредством плоти, которую восприял, каждого из нас соединяя со Своею плотью силою таинств. И таким образом Свою правду и жизнь низвел в души наши, так что посредством священных таинств возможно стало людям познавать и совершать истинную правду. Если же по Писанию были многие праведные и други Божии прежде пришествия Оправдывающего и Примиряющего, нужно разуметь сие преимущественно по отношению к будущему, именно, что они соделались таковыми и приготовлены были прибегать к имеющей открыться правде и освобождены, когда даровано было искупление, узрели, когда явился свет, и отрешились от образов, когда открылась истина. И в том различие между праведными и злыми, которые в одних находились узах и тому же подлежали рабству, что одни с неудовольствием переносили оное порабощение и рабство и молились, чтобы разрушено было узилище и разрешились оные узы, и желали, чтобы глава тирана сокрушена была пленниками, а другим ничто настоящее не только не казалось странным, но они еще и утешались, находясь в рабстве.

И в оные блаженные дни были подобные им, кои не приняли воссиявшего в них солнца и старались, сколько можно, погасить его, делая все, что, по их мнению, могло уничтожить лучи его. Почему одни освободились от рабства ада, когда явился царь, другие же остались в узах? Как из болящих те, кои всячески ищут врачевания и с удовольствием видят врача, обыкновенно бывают лучше и терпеливее тех, кои даже и не знают, что они больны и удаляются от лекарств, ибо таковых, кажется мне, врач, еще не врачуя, назовет уже выздоравливающими, если только не сознает, что его искусство бессильно болезни. Таким же образом в оные времена Бог призывал некоторых праведных и возлюбленных Ему. Ибо со своей стороны они сделали все и показали возможную правду, что и соделало их достойными разрешения, когда явится Могущий разрешить, но не разрешило их. Если бы это была истинная правда, то и они, отложив тело сие, были бы в мире и в руке Божией, говорит Соломон (Прем. 9:13-15); теперь же, когда отходили они отсюда, их принимал ад. Ибо истинную правду и содружество с Богом, не как прежде бывшую в чуждых странах только, возвратил Владыка наш, но Сам ввел ее в мир, и путь, возводящий на небо не как прежде существовавший только нашел, но Сам проложил его. Ибо если бы путь сей существовал, то и иной кто-либо из прежних открыл бы его; теперь же «никтоже взыде на небо, токмо сшедый с небесе Сын человеческий, сый на небеси» (Ін. 3:13). Поелику же прежде креста нельзя было найти отпущения грехов и освобождения от наказания, – как можно было думать о правде? Ибо несообразно, думаю, было бы прежде примирения стать в лике друзей и еще обложенных узами прославлять увенчанными, словом, если бы все сие совершил агнец оный (пасхальный), какая была бы нужда в сем последующем? Когда бы тени и образы доставляли искомое блаженство, излишни были бы истина и дела. Даже то самое, что смертью Христа разрушена вражда и уничтожено средостение, и мир и правда воссияли во дни Спасителя и все подобное сему, какое бы имело место, если бы прежде жертвы оной были други Божии и праведные? И доказательство сему следующее. Ибо тогда закон соединял нас с Богом, а теперь вера и благодать и сему подобное. Отсюда ясно, что тогда было рабство, а теперь сыновство и содружество служат общением людей с Богом, ибо закон для рабов, а для друзей и сынов – благодать и вера и дерзновение. Из всего этого становится ясным, что перворожденный из мертвых есть Спаситель и никто из умерших не мог ожить в бессмертную жизнь, когда еще не воскрес Он. Подобным образом и к освящению и правде руководит людей один Он, и сие показал Павел, написав: «Предтеча о нас вниде во святая Христос» (Євр. 6:20). Ибо вошел в святая, Себя самого принося Отцу, и вводит желающих, приобщившихся Его смерти, умерших не как Он, но в купели изобразивших оную смерть и возвестивших некоторым образом помазанных и благоухающих Самым умершим и воскресшим. И сими вратами вводя в Царство, ведет их и к венцам.

Сии врата много досточестнее и удобнее врат райских. Те не отверзаются ни для кого, кто не прошел прежде чрез сии врата, а сии отверсты и тогда, когда заключены те. Те могут и вон выводить – сии вводят только, а не выводят никого. Те и могли быть заключены и опять отверзлись, а в сих навсегда разрушены и уничтожены завеса и средостение и нельзя уже восстановить преграду и приделать двери и стеною отделить миры один от другого. И не просто отверзлись, но и «разверзлись небеса», сказал чудный Марк (Мк. 1:10), показывая, что не осталось уже ни дверей, ни затворов, ни завесы какой-либо. Ибо примиривший и соединивший и умиротворивший высший мир с низшим и средостение ограды разрушивший, не может отречься Самого Себя, говорит блаженный Павел (2Тим. 2:13). Ибо те врата, кои отверсты были ради Адама, конечно, надлежало заключить, когда Адам не пребыл в том, в чем должен был пребыть. А сии отверз Сам Христос, который не сотворил греха и не может согрешить, ибо правда Его, сказано, пребывает во веки. Посему совершено необходимо, чтобы они оставались отверстыми и вводили в жизнь, а выхода из жизни не доставляли никому. Ибо «Аз приидох, – сказал Спаситель, – да живот имут» (Ін. 10:10), а жизнь, которую принес Господь, состоит в том, чтобы приходящих посредством сих таинств соделать участниками Своей смерти и причастниками страданий, а без сего никому нельзя избежать смерти. Ибо не крещеному водою и Святым Духом нельзя войти в жизнь, равно и не вкушающие Плоти Сына Человеческого и не пиющие Его Крови не могут иметь жизни в себе самих.

И посмотрим выше. Жить в Боге еще не умершим для грехов невозможно, а умертвить грех возможно только одному Богу. Ибо сделать сие надлежало бы людям, ибо будучи праведными, мы способны были бы, потерпев поражение, возобновить борьбу, но сие сделалось совершенно невозможно и не по силам нашим, когда мы сделались рабами греха. Каким же образом сделаемся мы лучшими, оставаясь в рабстве? И хотя бы сделались лучшими, но раб не больше господина своего. Поелику же тот, кому следовало уплатить сей долг и одержать сию победу, был рабом того, над кем надлежало получить власть чрез борьбу, а Бог, для Которого возможно сие, никому не был должен, потому ни тот, ни другой не предпринимал борьбы и грех жил, и невозможно было уже, чтобы воссияла для нас истинная жизнь, эта победная награда, с одной стороны, имеющего долг, с другой – имеющего силу; потому надлежало соединиться тому и другому и одному и тому же иметь оба естества: и подлежащее брани и могущее победить. Так и сделалось. Бог Себе присвояет борьбу за людей, ибо Он человек, а человек побеждает грех, будучи чист от всякого греха, ибо Он был Бог. И таким образом естество освобождается от поношения и облагается венцом победы, когда пал грех. А из людей хотя никто не победил и не боролся, несмотря на сие, люди разрешены от оных уз; сотворил же сие Сам Спаситель тем, что доставил Он, чем каждому из людей дал власть умерщвлять грех и соделываться общником Его победы. Поелику после оной победы надлежало быть увенчану и торжествовать, а Он испытал раны и крест и смерть и прочее, как говорит Павел: «Вместо предлежащая Ему радости претерпе крест, о срамоте нерадив» (Євр. 12:2), что же случилось? Он не сделал никакой неправды, за которую бы нести такое наказание и не имел в себе ничего такого, в чем мог бы обвинить Его клеветник самый бесстыдный, а раны и скорбь и смерть изначала измышлены были за грехи. Как же допустил сие Владыка, будучи человеколюбив? Ибо благости не свойственно утешаться страхом и смертью. Потому вслед за грехи допустил Бог смерть и скорбь, чтобы не столько наказание налагать на согрешившего, сколько предлагать врачевство заболевшему. Поелику же к делам Христовым нельзя было применить сего наказания и Спаситель не имел в Себе никакого следа немощи, которую нужно было бы уничтожить принятым врачевством, то на нас переходит сила сей чаши и умерщвляет находящийся в нас грех и раны невинного становятся наказанием за повинных во многом. И Поелику наказание было велико и удивительно и гораздо больше, нежели столько нужно было, чтобы вознаградить за человеческое зло, то оно не только от наказания освободило, но принесло такое обилие благ, что на самое небо восходят и там приобщаются Царства Божия сущие от земли, враждебные, связанные, порабощенные, побежденные. Ибо драгоценна была оная смерть, насколько человеку нельзя и понять, хотя за малую некоторую цену куплена была убийцами по соизволению Спасителя, чтобы и сие восполнило его убожество и бесчестие, дабы чрез продажу претерпев свойственное рабам, сокровиществовать поношение. Ибо приобретением почитал бесчестие за нас, а маловажностью цены означается, что туне и даром принял Он смерть за мир. Добровольно умер никому не сделавший неправды ни в чем, ни в отношении к жизни, ни к обществу, предначав и для убийц благодеяния много превышающие все желания и надежды.

Но что я говорю о сем? Умер Бог, кровь Божия излита на кресте. Что может быть драгоценнее сей смерти, что страшнее ее? Чем столько согрешило естество человеческое, что нужно было такое искупление? Какова должна быть язва, что для уврачевания ее нужна была сила такого врачевства? Ибо надлежало, чтобы грех был искуплен каким-либо наказанием и чтобы только понесшие достойное наказание за то, в чем согрешили пред Богом, избавлены были от осуждения. Ибо уже не может быть обвинен наказанный в том, за что понес наказание, из людей же нет никого, кто будучи чист, сам потерпел бы за других, так как никто не в силах вынести надлежащее наказание ни за самого себя, ни весь род человеческий, хотя бы как можно было ему умереть тысячекратно. Ибо какая цена в том, что постраждет ничтожнейший раб, сокрушивший царский образ и оскорбивший его величие? Посему безгрешный Владыка, претерпев многие страдания, умирает и несет язву, приняв на Себя защиту людей, как человек, освобождает же весь род от осуждения и дарует связанным свободу, потому что Сам не имел в ней нужды, будучи Богом и Владыкою.

А почему именно истинная жизнь нисходит в нас через смерть Спасителя, это видно из следующего. Способ, каким мы привлекаем ее в наши души, есть тот, чтобы совершаться таинствами, омываться, помазываться, наслаждаться священною трапезою. К совершающим сие приходит Христос и водворяется в них и соединяется с ними и прилепляется к ним и исторгает в нас грех и влагает Свою жизнь и силу и соделывает общниками победы – о благость – омываемых препоясывает и вечеряющих похваляет. Почему же и по какой причине от купели и мира и трапезы победа и венец, которые суть плод трудов и пота? Потому что хотя мы не подвизаемся и не трудимся, совершая сие, но прославляем оный подвиг и удивляемся победе и прославляем трофей и оказываем весьма великую и неизреченную любовь. И раны оные и наказание и смерть усвояем себе и сколько возможно. Привлекаем их в себя и бываем от плоти Умершего и Воскресшего. Почему справедливо наслаждаемся оными благами, кои от смерти и оных подвигов. Ибо если кто, проходя мимо мучителя, уловленного и ожидающего казни, хвалит его и удостаивает венца и оказывает уважение его мучительству и сам думает умереть с его падением и вопиет против законов, негодует на правду и делает сие не со стыдом и не скрывая своей злобы, но явно говоря и свидетельствуя и указывая на него, какого приговора почтем его достойным? Не накажем ли так же, как и мучителя? Очевидно, так. Совершенно противное сему, если кто удивляется храброму, радуется о победителе и сплетает ему венцы, возбуждает крик одобрения и потрясает театр и с удовольствием припадает к торжествующему и лобызает его голову и целует его десницу и весьма восторгается о воителе и о победе, им одержанной, как будто бы ему самому надлежало украсить свою голову венцом. Не будет ли он от благомыслящих судей признан участником в наградах победителя, как тот, думаю, разделит с мучителем наказание? Если касательно злых сохраним то, что должно, требуя наказания за намерение и помышление, не будет сообразно лишить и добрых следующего им. Если же прибавить и то, что приобретший оную победу сам не нуждается в наградах за победу, а всему предпочитает то, чтобы видеть славным на позорище своего ревнителя и то почитает наградою за свой подвиг, чтобы увенчан был друг его, ужели неправедно и незаконно сей последний без труда и опасностей принял бы венец за войну? А это может сделать для нас сия купель и трапеза и благоразумное наслаждение миром. Ибо приступая к таинствам, мы мучителя порицаем и презираем и отвращаемся, а победителя хвалим и удивляемся Ему и почитаем и любим Его всею душою, так что обилием желания жаждем Его, как хлеба, помазуемся, как миром, и, как водою, окружаемся. Явно же, что если за нас вступил Он в борьбу и дабы победили мы, Сам претерпел смерть, то нет ничего несообразного и несогласного в том, чтобы чрез сии таинства доходили мы до венцов. Мы показываем возможную готовность и, слыша о воде сей, что она имеет силу смерти Христовой и погребения, веруем всесовершенно и приступаем охотно и погружаемся, а Он, ибо немалое дает и немалого удостаивает, приступающим с любовью сообщает то, что было следствием смерти и погребения, не венец какой-либо доставляя, не славу даруя, но Самого Победителя, Себя Самого увенчанного, И выходя из воды, мы Самого Спасителя несем в наших душах, в голове, в очах, в самых внутренностях, во всех членах, чистого от греха, свободного от всякого тления, каким Он воскрес и являлся ученикам и вознесся, каким приидет опять, обратно требуя от нас сего сокровища.

А чтобы мы, будучи так рождены и запечатлены от Христа как бы некоторым видом и образом не внесли никакого чуждого вида, Он Сам охраняет входы жизни. И посредством чего мы, принимая воздух и пищу, помогаем жизни тела, чрез то же самое и Он проникает в наши души и Своими делает оба сии входа, одного касаясь, как миро и благоухание, другого – как пища. Ибо мы и вдыхаем Его и пищею бывает Он для нас, и таким образом всячески внедряя Себя в нас и соединяя Себя с нами, соделывает нас Своим Телом. И бывает для нас тем же, чем глава для членов. Потому и благ всех приобщаемся мы в Нем, ибо Он глава, а принадлежащее голове необходимо переходит и в тело. И сему нужно удивляться, что мы не участвуем с Ним в язвах и смерти, но один Он подвизался, а когда надлежит увенчаться, тогда Он делает нас Своими сообщниками. И сие дело неизреченного человеколюбия не превышает разума и сообразности. Ибо мы соединились со Христом уже после креста, а когда Он еще не умирал, не было у нас ничего общего с Ним. Ибо Он – Сын и Возлюбленный, а мы – оскверненные, и рабы, и своими помыслами являющиеся Ему врагами; когда же Он умер и отдана была цена искупления и разрушено было узилище диавола, тогда мы получили свободу и усыновление и соделались членами оной Блаженной Главы. А от сего принадлежащее Главе делается и нашим. И теперь посредством сей воды мы переменяемся в безгрешных, посредством мира участвуем в Его благодеяниях, посредством трапезы живем одной с Ним жизнью, и в будущем веке мы боги чрез Бога и наследники одного и того же с Ним, Царствующие в одном с Ним Царстве, если только добровольно сами себя не ослепим в сей жизни и не раздерем царского хитона. Ибо с нашей стороны то только требуется для сей жизни, чтобы соблюдать дары и хранить благодеяния и не сбрасывать венца, который сплел для нас Бог со многим потом и трудом. Такова жизнь во Христе, которую поддерживают таинства. Ясно же, сколько имеет для нее силы и человеческое усердие, почему желающему говорить о ней прилично прежде рассудить о каждом из таинств, потом по порядку сказать и о действовании по добродетели.

 

Какое содействие оказывает ей Божественное крещение

Что священная жизнь образуется священными таинствами, это показано в предыдущем, а теперь посмотри, как каждое из таинств вводит в сию жизнь. Ибо жизнь во Христе есть самое соединение со Христом, а каким образом каждое таинство принимающих его соединяет со Христом, о том и будем говорить.

Со Христом соединиться, ради чего и пришел Спаситель, всячески возможно тем, кои приходят к Нему, ради чего и все терпят и соделываются такими, как и Он Сам. Он соединился с плотью и кровью, чистыми от всякого греха и от начала будучи Богом по естеству, Он обожил и то, чем сделался после, то есть человеческое естество, а умирая, Он умер и плотью и воскрес. И так желающему соединиться с Ним надлежит и плоть Его принять и в обожении участвовать и гробу приобщиться и воскресению. А затем и крестимся мы, чтобы умереть Его смертью и воскреснуть Его воскресением; помазываемся же, дабы соделаться с Ним общниками в царском помазании обожения. Когда же мы питаемся священнейшим Хлебом и пием божественную Чашу, сообщаемся той самой плоти и той самой крови, которые восприняты Спасителем и таким образом соединяемся с Воплотившимся за нас и Обоженным и Умершим и Воскресшим. Почему же мы не сохраняем того же самого, как и Он порядка, но начинаем оттуда, где Он окончил, и оканчиваем тем, чем Он начал? Потому, что Он сошел затем, чтобы мы взошли, и хотя один и тот же предлежит путь, но Его делом было сойти, а мы восходим подобно тому, как на лестнице что было для Него последним, когда Он сходил, то становится для нас первым, когда мы восходим. Иначе и быть не может по самому делу. Ибо крещение есть рождение, миро бывает в нас причиною действования и движения, а хлеб жизни и чаша благодарения есть пища и истинное питье. Прежде рождения нельзя иметь движения или питаться. Кроме сего, Крещение примиряет человека с Богом, миро удостаивает даров от Него, а сила трапезы Плоть Христову и Кровь сообщает принимающему таинство. Прежде же примирения невозможно стать вместе с другими и удостоиться дарований, какие им приличны, и нельзя безгрешную пить Кровь и вкушать Плоть тем, кои подвластны лукавому и грехам. Потому мы сперва омываемся, потом помазуемся, и таким образом, когда мы бываем уже чисты и благоуханны, приемлется нами трапеза. О сем довольно.

Посмотрим еще на каждое из таинств, какое содействие доставляют они священной жизни и, во-первых, на Крещение – что может внести оно в нашу жизнь.

Креститься значит родиться во Христе и получить самое бытие и существование тем, кои еще не существуют. Уразуметь сие можно многими способами. И во-первых, из порядка, потому что к этому таинству мы приступаем прежде прочих таинств и прежде других оно вводит христиан в новую жизнь, во-вторых – из имен, которыми называем его, и в-третьих – из того, что в нем совершается и поется.

С самого начала установлен тот порядок, чтобы сперва омываться, потом, помазавшись миром, приступать к священной трапезе, что служит сильным доказательством того, что купель есть начало жития, основание жизни и тому подобное предуготовление. Потому и Сам Христос, так как со всем прочим, что принял за нас, необходимо было Ему и креститься, принимает Крещение прежде прочего. И наименования сего таинства к чему иному могут привести? Мы называем его и рождением (gennesis), и возрождением (anagennesis), и воссозданием (anaplasis), и печатью (sphragis), кроме того, крещение есть и одеяние (endymi), и помазание (chrisma), и дар (charisma), и просвещение (photisma), и купель (loytron) – все же сие имеет один и тот же смысл, что таинство сие для сущих и живущих по Боге есть начало бытия их. Ибо рождение, кроме сего понятия, конечно, не может означать ничего иного, и возрождение и воссоздание обозначают одно то, что рожденные уже и созданные рождаются и в другой раз и потерявшие образ теперь вторым рождением возвращаются прежнему виду подобно тому, как художник, придав вид веществу разбитой статуи, возрождает образ и воссозидает его. Потому что и самое дело Крещения в нас есть вид и образ, ибо оно начертывает вид и напечатлевает образ на душах наших, являя их сообразными смерти и воскресению Спасителя, почему именуется печатью, так как образует по подобию царского образа и блаженного вида, Поелику же сей вид облекает вещество и сокрывает безобразие, потому таинство сие называем одеждою и погружением (Baptisma). И Павел, объясняя то, что одежда и печать указывают на сие таинство, иногда говорит, что Христос написуется и воображается в христианах, иногда – что облекает их подобно одежде. Сказано также о приемлющем таинство, что он облекается и погружается. Первое – в послании галатам: «Чадца моя, имиже паки болезную, дóндеже вообразится Христос в вас» (Гал. 4:19), и «Иисус Христос преднаписан бысть, в вас распят» (Гал. 3:1); другое в том же послании: «Елицы во Христа крестистеся, во Христа облекостеся» (Гал. 3:27). Ибо золото и серебро и медь, пока не потечет, расплавившись от огня, представляет взору только вещество, потому и называется золотом или медью, что служит именованием вещества. Когда же образовательными формами сжато будет в определенный вид, тогда, прежде всего, представляется взору уже не вещество, а определенный вид, подобно одеждам на теле, почему получает и особое какое-нибудь наименование, ибо называется уже статуей или перстнем, или чем-нибудь подобным, что означает уже не вещество, а только вид и образ. Потому, может быть, и спасительный день Крещения называется у христиан днем наречения имен (onomasterios), потому что тогда мы образуемся и запечатлеваемся, и жизнь наша, не имеющая образа и определенного вида, получает и вид и предел. Иначе, будучи тогда познаны Знающим своих и, как говорит Павел, «познавше Бога, паче же Познани бывше от Бога» (Гал. 4:9), мы слышим в тот день знаменующее слово – проименование, так как тогда мы истинно бываем познаны, ибо быть познану (gnosthenai) Богом значит быть истинно знаменитым (gnorimos).

Почему о тех, кои не имеют ничего общего с сею жизнью, Давид сказал: «нe помяну имен их устнама моима» (Пс. 15:4), ибо незнаемы и неявлены те, кои поставили себя вдали от оного света. Ибо ни для глаз, без света не бывает ничего ясным из того, что может быть видимо, ни для Бога не бывает ведом тот, кому не случится принять луча оттуда. А причина та, что на самом деле совершенно не существует то, что не бывает явно для оного света, как по сему слову: «позна Господь сущия своя» (2Тим. 2:19), так и в другом месте говорит Он, что «не знает юродивых дев» (Мф. 25:12).

Крещение потому есть просвещение (photisma), что доставляя истинное бытие, соделывает ведомыми Богу и руководя к оному свету, удаляет от темного зла. Потому оно есть купель, что оно просвещение, ибо дозволяет свету сообщаться непосредственно, когда всякую нечистоту, которая затеняет от душ наших Божественный луч, уничтожает как некое средостение. А дар (charisma) оно потому, что оно есть рождение, ибо может ли кто заплатить что-нибудь за свое рождение? Потому если кто захочет рассудить, увидит, как бывает при естественном рождении, так не можем мы привнести и самого желания благ Крещения. Ибо мы желаем того, о чем можно помышлять, а сие и на сердце человеку не приходит и рассуждать о сем невозможно прежде, нежели познаем на опыте. Ибо слыша об обещанной свободе и царстве, мы помышляем о некой благополучной жизни, которую можно обнять человеческим помыслом, а на самом деле это есть нечто совершенно иное, высшее и мысли и желания нашего. Помазание (chrima) оно потому, что помазанного для нас Христа оно написует в нас, приемлющих таинство; оно есть и печать (sphragis), отпечатлевающая самого Спасителя. Ибо помазание отовсюду по своему образу проникая в тело приемлющего и усвоившись ему, соделывает помазанного знаменованным и показывает вид его и составляет поистине печать. Из сказанного видно, что от рождения оно может быть названо печатью, равно как и от печати – одеянием и погружением, Поелику же и благодатный дар, и просвещение, и купель относятся к одному и тому же, как творение и рождение, ясно, что всякое наименование крещения означает одно то, что купель есть рождение и начало новой жизни нашей во Христе. А что совершаемое и произносимое в таинстве имеет тот же самый смысл, сие явно будет для тех, кои подробно рассмотрят таинство.

Ясно, что приступающий к таинству прежде, нежели получил таинство, еще не примирен с Богом, еще не освобожден от древнего поношения. Ибо когда приступает он, совершающий таинство прежде, нежели совершить что-либо таинственное, молится об освобождении его от обдержащего демона и не с Богом только беседует о нем, но и диавола злословит и, бичуя, изгоняет его. А бич для него есть «имя, еже паче всякаго имене» (Флп. 2:9). Тому нельзя быть живым и сыном и наследником, кто еще раб мучителя, ибо кто сопребывает с лукавым, тот, конечно, совершенно удален от Бога, а это значит быть вполне мертвым. Посему, так как жизнь еще совсем не получена, совершитель таинства подходя, дует на лицо, ибо дыхание от начала есть признак жизни. И прочее все сообразно с сим, ибо все свойственно тем, ком как бы недавно восстали и отвращаются настоящего и находящегося под руками, а обращаются к иному. Ибо им должно в отношении к мирам один презреть, другой – почтить, и в отношении к жизни от одной отказаться, другою начать жить, и в отношении к вождям жизни одного всячески избегать, к другому со всею ревностью стремиться. И так из того, что отвергается настоящее, ясно видно, чего отрицается еще и теперь не изменившийся, а тем, что чрез сие таинство получает то, что кажется ему лучшим и что предпочел он настоящему, показывает, что Крещением начинает он достохвальную жизнь. Ибо входя в священный дом, отлагает одежду и развязывает сандалии, одеждою с сандалиями, которые вспомоществуют в жизни, означая прежнюю жизнь. Потом, смотря к западу, выдувает из уст дыхание, знак жизни во тьме, протягивает руки и отталкивает лукавого, как бы он тут был и наступал, и плюет на него, как на нечистого и омерзительного, и отрицается всяких вражеских и неверных и ко всякой гибели виновных союзов и расторгает вполне горькое содружество и объявляет ему вражду. И потом бежит от тьмы и прибегает ко дню, и обратившись к востоку, ищет солнца и, освободившись от рук мучителя, покланяется царю и, отвергшись чуждого, познает своего владыку и молится, чтобы покориться ему и служить ему всею душою, а прежде сего веровать в него как Бога, познать о нем, что нужно. Ибо начало блаженной жизни есть истинное познание о Боге: «еже бо знати тебе…, – говорит Соломон, – корень есть бессмертия» (Прем. 15:3), так как, напротив, неведение Бога внесло смерть в начале. Ибо Поелику Адам, не зная Божественного человеколюбия, подумал, что Благий завистлив, и, забыв о премудрости, думал скрыться от Премудрого, и, презрев Владыку, прилепился к беглому рабу и за сие изгнан был из рая и лишился жизни и подвергся скорбям и умер, потому поспешающему к жизни и к Богу всячески необходимо быть приведену к познанию Бога. А совершенным обнажением и отложением последнего хитона мы показываем, что касаемся пути, ведущего в рай и к жизни райской. Ибо Адам от блаженного оного одеяния дошедший до наготы, от нее дошел до бедственной оной одежды, а мы от кожаных оных одежд переходя к наготе и выходя на самую середину, открыто выступаем, чтобы возвратиться на тот же самый путь и поспешить к царской одежде; и откуда и ради чего Адам нисшел в мир сей, чрез то же самое мы выходим отсюда. Может, обнажение служит знамением и того, что теперь чисто приступаем к истинному свету, не закрываясь ничем таким, откуда мрак смерти и все то, что заслоняет блаженный оный луч от душ человеческих, подобно тому, как одежды составляют некоторую преграду между тем светом и телами. Равно и помазание елеем может быть знаком и иного чего-нибудь, может относиться к следующему. Вспомним камень Иакова, который он, помазав елеем, принес Богу, вспомним также царей и священников, кои им же освящались для общества и Бога и которые жили совсем не для себя, а для Бога и общества, ради чего и были поставляемы. И мы собственную свою жизнь и нас самих уступаем Богу, а сие значит, отвергши древний вид, соделаться подобными ему. И кроме этого, этот символ вполне свойствен и приличен имени христианина, ибо мы помазываемся и желаем уподобиться Христу, который Божеством помазал человечество, почему сим помазанием сообщаемся его помазанию; а что сие помазание есть знак оного помазания, это показывает совершающий таинство в тех словах, которые поет, помазуя приступающего к таинству. Ибо это слова, коими Давид указывает на оное помазание и Царство. Ибо священник говорит: Помазуется сей, – разумея приемлющего таинство, – елеем радости, а Давид сказал о Спасителе: «помаза Тя, Боже, Бог Твой елеем радости паче причастник твоих» (Пс. 44:8), причастниками называя нас, коих по человеколюбию делает общниками Царства.

До сего времени мы еще не живы, ибо для принимающего таинство все сие служит знамением и некоторым предварением и приготовлением к жизни. После же того, как приемлющий таинство сокрывшись в воде, троекратно поднимается из нее с призыванием Троицы, тотчас он получает все желаемое: и рождается и создается рождением дня и созданием, как сказал Давид, и приемлет прекрасную печать и имеет всякое желаемое благополучие и становится светом, бывши прежде тьмою, и начинает существовать прежде бывший ничем и усвояется и сынополагается Богу, от уз и крайнего рабства будучи возведенным на царский престол. Ибо сия вода одну жизнь погубляет, другую же создает, и ветхого человека умерщвляет, а нового восстановляет. Для испытавших это ясно из самых дел, потом и видимое при таинстве во всем представляет выражение сего. Ибо когда погружаясь в воду, человек сокрывается, он, по-видимому, убегает жизни в воздухе, а убегать жизни значит умирать; когда же опять поднимается, стремится, по-видимому, к жизни в соприкосновении с воздухом и светом и тотчас получает ее. Потому и Творца призываем здесь, что совершающееся есть начало жизни, второе творение, много лучше первого. Ибо тщательнее прежнего написуется образ, и статуя образуется в яснейший Божественный вид. Посему надлежит, что Первообраз, было указано, теперь совершеннее. Ибо крещающие, призывая при купели Бога, возглашают не общее Троице во имя Бога, что не совсем ясно и раздельно для богословствующих, а тщательно и точно указывают свойства каждой из ипостасей. Также и по следующей причине, ибо хотя Троица по единому человеколюбию спасла род человеческий, но вместе с тем говорят, что каждая из Блаженных ипостасей привнесла к сему некое собственное содействие. Ибо Отец примирился, Сын примирил, а Дух Святой соделался даром для сделавшихся уже другими. Один освободил, Другой – цена, за которую мы освобождены, а Дух – свобода: «идеже Дух Господень, ту и свобода» (2Кор. 3:17), – говорит Павел. И Один сотворил, Другим мы сотворены, а Дух животворит, потому и в первом творении Троица изобразилась как бы в сени. Один творил, Другой был рукою для Творящего, а Утешитель – духом для Вдыхающего жизнь. И что я говорю сие? В одном ли сем из Божественных действий различается Бог? Из многого, чем от века благотворил Бог твари, не найдешь ничего такого, что относилось бы только к Отцу или к Сыну или к Духу, но все обще Троице, Поелику все отделывается единою силою и промыслом и творчеством. В домостроительстве же и восстановлении нашего рода сие было новое, что и восхотело нашего спасения и промыслило, как должно сие совершиться, вся вообще Троица, а действует не вся вообще. Ибо Совершитель есть не Отец и не Дух, а одно Слово и Один единородный приобщился плоти и крови и потерпел биения, и скорбел, и умер, и воскрес, чем оживлено естество и установлено Крещение, сие новое рождение и воссоздание. И так тем, кои получают священное воссоздание, которое одно показало Бога разделенным, должно при Божественной купели призывать Бога, разделяя Ипостаси (во имя Отца и Сына и Святого Духа). А при крещении что воспоминаем мы, как не домостроительство и особенно сие? Поистине, но не тем, что говорим, а тем, что делаем. Ибо когда человек, погружаясь трижды, возникает из воды, кто не видит, что сим указывает на тридневную смерть Спасителя и воскресение, что составляет конец всего домостроительства? Не напрасно, думаю, учение о Боге провозглашаем, а домостроительство в молчании показываем делами. Ибо одно было от начала и в познание людей приходит через голос, а другое совершено и было видимо для глаз людей и даже осязаемо руками. Почему блаженный Иоанн, зная, что то и другое – одно и то же в отношении к двоякому Спасителю, сказав: «еже бе исперва, еже слышахом, – прибавил, – еже видехом очима нашима, и руки наша осязаша, о словеси животнем» (1Ін. 1:1). Кроме того, в учение о Боге должно только веровать, а обнаруживается вера словами, ибо, сказано: «сердцем… веруем в правду, усты же исповедуем во спасение» (Рим. 10:10), а домостроительству необходимо нужно и подражать и показывать в делах. Ибо должно, как сказано, «последовать стопам» (1Пет. 2:21) за нас Умершего и Воскресшего.

Посему Троицу изображаем голосом, а страсть и смерть написуем на теле водою, преобразуя самих себя в блаженный оный вид и образ. Не неявно, из сказанного, что во всем, касающемся Крещения: и в порядке его и в именах, коими называем его, и в совершаемом при нем и воспеваемом, – познаем то, что жизнь во Христе получает начало бытия от купели. Остается рассмотреть, что значит самое бытие жизни. Ибо, Поелику одно теряем, другим становимся, одно отвергаем, другое сохраняем, то когда ясно будет, в чем состоит то и другое, будет ясно и то, что значит существовать во Христе.

Итак, одно есть грех, другое – правда, одно – ветхий человек, другое – новый. Рассудим же о сем тщательнее. Так как грех двояк и проявляется в том и другом, бывает в действиях и состоит в привычке, а самое действие не остается надолго и не пребывает, но как скоро совершено, его и нет уже; подобно тому, как стрела пролетает вместе с самым ударом, оставляет же она рану на подлежавших ее действию: образы зла и стыд, и повинность суду. А привычка к худым действиям, как болезнь, приставшая душам от худой жизни, бывает постоянна и связывает душу неразрешимыми узами и порабощает мысль и производит все самое худшее, увлекая пленных ею к самым худым действиям, от которых рождается сама и которая постоянно рождает, будучи рождаема и, рождая в то же самое время как бы в круге. От сего происходит то, что грех бывает нескончаем, когда привычка порождает действия, от умножения же действий возрастает привычка. И таким образом, при постоянном взаимном успехе того и другого зла, «грех убо оживе, аз же умрох» (Рим. 7:9-10), Поелику не вчера и ныне началось зло, но с тех пор, как существуем мы. Ибо с тех пор, как Адам, поверив лукавому, презрел Благого Владыку и извратил волю, с тех пор и душа погубила оное здоровье и благосостояние, отчего и тело пришло в согласие и в соответствие с душою и было превращено, как орган рукою художника. Ибо душа сообщается с телом теснейшим единением страстей, а признак сего тот, что краснеет тело, когда стыдится душа, и тускнеет тело, когда озабочена душа, Поелику же естество наше исходит и род человеческий размножается, происходя от первого оного тела, то происходящим от него телам, как и иное что-либо из естественного, передается и зло, Поелику же тело не мимоходом только получает вред от страстей души, но и участвует в них (ибо и радуется душа и скорбит, и целомудренны бывают некоторые и свободны, судя по тому или другому расположению тела), отсюда следует, что душа каждого наследует зло первого Адама, от души его, переданной телу, от тела же его происшедшим от него телам, а от сих тел переходящее на души. И это есть ветхий человек; его, это семя зла, получив от предков вместе с самим бытием, мы не знаем и одного дня чистого от греха, даже и не вздохнем ни разу свободно от зла, но как говорит пророк, «отчуждихомся… от ложесн, заблудихом от чрева» (Пс. 57:4), не остановились мы на оном несчастном наследии, грехе прародительском, и не удовольствовались теми бедствиями, которые наследовали, но столь много еще приложили зла и умножили лукавое богатство, что последнее закрывает первое и подражатели являются много хуже образцов. И, что важнее всего, никто не получает отдыха от зла, но болезнь идет постоянно и, может быть, по сей причине невозможно, чтобы род человеческий достаточен был для уврачевания самого себя, потому что не вкушал никогда свободы, а не испытав ее, не может придти даже к желанию ее и получить расположение к ней и противостать мучительству. От сих тягчайших уз, от сего осуждения от болезни, от смерти освобождает купель и так легко, что не требует и времени, так всецело и совершенно, что не оставляет и следа, и не только освобождает от зла, но и доставляет противоположное расположение. Ибо тем самым, что умер Сам Владыка, он дал нам власть умерщвлять грех, Поелику же воскрес, соделал нас наследниками новой жизни. Ибо смерть оная, поскольку была смертью, умерщвляет лукавую жизнь, поскольку есть казнь, освобождает от наказания за грехи, в которых виновен каждый по своим лукавым действиям.

И таким образом купель являет чистыми от всякого расположения и действия греховного, поскольку делает общниками сей животворящей смерти. Посколько же и воскресения приобщаемся через купель, Христос дает нам иную жизнь и члены образует и влагает силы, которые нужны для стремящихся к будущей жизни. Ибо чрез сие я совершенно освобождаюсь от преступлений и тотчас получаю здравие, особенно потому, что это дело единственно Бога, Который не применяется ко времени и который не теперь только делает добро, роду человеческому, чтобы не достало ему времени для сего, но уже сделал ему добро. Ибо не теперь несет Владыка наказание за то, в чем согрешили мы, не теперь приготовляет врачевания и образует члены и влагает силы, но уже образовал, и вложил, и приготовил. Ибо с тех пор, как взошел он на крест, и умер, и воскрес, восстановлена свобода людей, утверждены вид и красота, приготовлены новый образ и новые члены, теперь нужно только придти и приступить к благодати. И сие может доставить нам купель: мертвым – жизнь, связанным – свободу, поврежденным – блаженный образ. Цена уплачена, теперь нужно только выйти на свободу, миро излито, и благоухание его наполняет все, остается только вдыхать, даже и дыхание не нужно, ибо и возможность дышать приготовлена Спасителем, равно как и возможность быть разрушену и быть просвещену. Ибо он не свет только воссиял, пришедши в мир, но и глаз приготовил, не миро только излиял, но и чувства даровал. Теперь же священная сия купель усвояет омываемым сии чувства и силы. Ибо подобно веществу безвидному и не имеющему образа, погружаемся мы в воду и в ней вдруг получаем сей прекрасный вид.

Посему вдруг сообщаются нам все блага. Ибо все приготовлено: “обед мой, – сказано, – уготован, юнцы мои и упитанная исколена и вся готова: приидите на браки» (Мф. 22:4). Остается только придти званым на праздник, а пришедшим что еще нужно для благополучия? Совершенно ничего. Ибо в будущий век мы войдем со Христом уже приготовленные, теперь же входим, чтобы приготовиться. Тогда нужно приходить, уже имея все, а в настоящем веке и безумных призывают к пиршеству и вечери. Тогда невозможно восстать мертвому, прозреть слепому, исправиться поврежденному, а в сей жизни нужно только желание и произволение, и все последует; ибо сказано: «Аз приидох в мир, да живот имут» (Ін. 10:10), и: «Аз свет в мир приидох» (Ін. 12:46). И в том неизреченное человеколюбие, что он, совершив все, чем освободил нас, оставил и для нас нечто, чем можем мы приходить в свободу, именно веровать во спасение через Крещение и желать приходить к нему, чтобы за сие вменено было нам все и то, с чем Сам он благосотворил нам, и то, для чего уплатил за нас долг. И когда потом омытым случиться скоро отойти из жизни, ничего не вынося с собою, кроме печати, призывает их к венцам, как бы подвизавшихся ради сего Царства. Отчего освобождает Крещение и как переменяет души, о сем и сказано. Посколько же и жизнь некоторую дарует ради Воскресшего, посмотрим, какая это жизнь. Прилично ей быть не такою, какою мы жили прежде, но лучшею прежней, свойственною природе. Ибо если прежнюю имеем и теперь, зачем надлежало бы и умирать? Если другую, но имеющую ту же силу – это не значило бы воскреснуть. Если ангельскую – что общего с ними? Ибо человек пал, а человеку падшему сделаться по восстании ангелом не то же, что быть воссозданным человеком. Подобно тому, как если сокрушена статуя и на медь налагается нечеловеческий образ, но иной вид – это значит производить нечто иное, а не статую воссоздавать. Из сего следует, что жизнь сия есть человеческая и новая и лучшая прежней; а все сие соответствует единой жизни Спасителя. Она новая, Поелику ничего не имеет общего с ветхою, лучшая, насколько можно помыслить, ибо она Божия; она свойственна и естеству, ибо была она жизнью человека, и живший сею жизнью был и Бог, и человек истинный; и по естеству человеческому чист был от всякого греха. Посему, когда возрождаемся мы, нам совершенно необходимо получить жизнь Христову, посему и безгрешными выходим из воды сей. Это еще и из следующего становится ясным: рождение в Крещении есть начало будущей жизни и приобретение новых членов и чувств есть приготовление к тамошней жизни. А приготовиться к будущему не иначе можно, как здесь уже получив Христа, который соделался Отцом будущего века, как Адам – настоящего, ибо к жизни в тлении довел людей он. Ибо как никому нельзя жить жизнью человеческою, если не получит чувств Адама и человеческих сил к жизни, подобным образом нельзя живущему перейти в блаженный оный мир, если не приготовиться жизнью во Христе, и не будет образован по виду его и по образу его. И иначе купель есть рождение. Рождает он, рождаемся мы, а всякому рожденному известно, свою жизнь влагает рождающий. В сем есть нечто удивительное, ибо не омытые только, но и те, коим не случилось силою таинств приготовиться к бессмертной жизни и вообще все люди украсятся нестареющими телами и восстанут нетленными. Ибо удивительно, что в воскресении, которое введено в мир одною смертью Христовой, будут участвовать те, кои не получили Крещения, чрез которое мы сообщаемся с животворящею смертью. Ибо если убежали от врача и не приняли пособия и отвергли единственное врачевство, что остается у них, что остается у них достаточного для бессмертия? И кажется приличнее быть одному из двух: или чтоб все без изъятия получили все то, виновником чего был для нас умерший Христос и с ним воскресли и сожительствовали ему и соцарствовали ему и имели всякое иное благополучие, если он не имеет нужды в нашем; или, если и нам нужно привнести что-либо, сообразнее, казалось бы, чтобы не принесшие веры в Спасителя и не воскресали.

О сем нужно сказать следующее. Воскресение есть восстановление естества, сие Бог дарует туне. Ибо как создает нас, хотя мы не желали, так и воссозидает, хотя ничего не привнесли прежде. Царство же оное и созерцание Бога и соединение со Христом есть наслаждение желания. Посему доступно только восхотевшим и возлюбившим, и возжелавшим. Ибо им и прилично наслаждаться, когда настанет желаемое ими, а невосхотевшему – невозможно. Ибо как может он и наслаждаться и утешаться, получая то, к чему не имел желания при его отсутствии, Поелику он не может тогда ни желать, ни искать, потому что не видит оной красоты и, как говорит Господь, «не может прияти, яко не видит его, ниже знает его»(Ін. 14:17), так как переходил в оную жизнь слепым и лишенным всякого чувства и силы, которыми возможно и знать Спасителя и любить и желать пребывать с ним и иметь к тому силу. Посему не должно удивляться, если все будут жить бессмертно, но не все блаженно, потому что промышлением Божиим о природе наслаждаются все вообще одинаково, а дарами, укращающими хотение, одни только благочестивые в отношении к Богу. А причина та, что Бог желает всем всякого блага и всем равно раздает свои дары: и такие, коими благодетельствует, и те, коими исправляет естество; а мы все и не желая, получаем благодеяния Божии, касающиеся естества нашего, потому что не можем избежать их. Ибо и не желающим благотворит и принуждает человеколюбно, и хотя бы хотели отказаться от благодеяния, но не можем.

Таков дар воскресения, ибо не в нашей воле состоит не родиться и после смерти воскреснуть ли опять или не воскреснуть. А что зависит от хотения человеческого, то есть избрание добра, отпущение грехов, исправление нрава, чистота души, любовь, – наградою за сие служит последнее блаженство. А получить его или удалиться от него в нашей власти, почему желающим можно, а не желающим как возможно наслаждаться сим? Ибо нельзя хотеть против воли и быть принуждену к желанию, особенно же по следующей причине. Ибо Поелику один Господь освободил естество наше от тления, душу от греха, одно – тем, что соделался перворожденным из мертвых, другое – тем, что предтечею о нас вошел во святая святых, так как он умертвил грех и примирил с нами Бога и средостение разрушил и за нас посвятил Самого себя, да и мы будем священны воистину. Ясно, что одни по праву освобождаются от тления и греха, которые сообщаются с ним желанием и естеством в одном отношении как люди, в другом как возлюбившие явление его и страсть, повинующиеся велениям его и возжелавшие того же, что он. А которые одно имеют, а другое не получили – людьми случилось им быть, а веровать во Спасителя во спасение и сообщаться с Благим волею им не случилось, сии Поелику отступили разумом, естественно должны быть лишены отпущения грехов и венцов правды, а получить им оную свободу и воскреснуть нет уже препятствия, так как они имеют то же естество, какое и человек – Христос. Ибо Крещение есть причина только божественной жизни во Христе, а не просто жизни. Ибо просто бессмертную жизнь одинаково доставляет всем Христова смерть и воскресение. Посему воскресение есть дар общий всем людям, а отпущение грехов и венцы на небесах и Царство получают только те, кои оказывают вспомоществующее содействие, кои здесь располагают себя так, какими нужно быть для оной жизни и брачного чертога. Они рождены вновь потому, что от нового оного Адама сияют добротою и сохраняют красоту, которую даровала им купель, потому что он «красен добротою паче всех сынов человеческих» (Пс. 44:3), и голову держат прямо, подобно олимпийским борцам, потому что он есть венец; имеют они слух, потому что он – Слово; имеют очи, потому что он – солнце; имеют обоняние, потому что Жених есть миро и миро излиянное; честны же они и в одеждах ради брака. Да будет! Это же ведет и к другому вопросу, который несправедливо оставить без внимания. Ибо если необходимо возжелать и уверовать и придти к дарам крещения, и это одно соделывает способным получить рождение, а удаляться от сего значит удалиться всего оного блаженства, то тех, кои отреклись после принятия и солгали в прежнем разуме и отвертись Христа, но, познав, в чем согрешили, прибегают к церкви, казалось бы, следовало опять приводить к купели и снова совершать над ними таинство, как над потерявшими все, а между тем, по священному закону, помазав тела их божественным миром и ничего более не прибавив, вписывают их в число верных – что сказать о сем? Посколько в двух вещах имеем мы нужду для благочестия по Боге: сперва получить через таинства глаз, потом пользоваться им и взирать на оный луч, то изменившие христианству теряют второе, а первое остается, то есть способность смотреть и средство к сему. А причина та, что желающие удобно могут отказаться от сего, ибо наше дело или обращаться к солнцу или закрывать глаза от луча его, но вырвать самый глаз и совсем испортить строение его для нас невозможно. Ибо если из сил души, с которыми родила нас природа, не можем разрушить ни одной, тем менее можем разрушить ту, которую непосредственно вложил в нас Бог, возрождая нас. Поелику и самое начальственное в нас, что не было бы оно, образует и влагает купель, будет ли то самозаконие разума и воли, или иначе как должно назвать то, чему покоряется всякая сила души и что управляет движением ее, но чего ничто не может подчинить и изменить: ни само оно себя, ибо лучше его нет ничего, и даже Богу не свойственно изменить его. Ибо у нас не отнимается ни один из данных даров, «нераскаянна бо, – сказано, – дарования… Божия» (Рим. 11:29), и словом, будучи беспределен во благости, желает нам всякого блага и дарует, не нарушая самого существенного преимущества – нашего свободного произволения. Таково благо Крещения, Ибо не стесняет воли и не удерживает; но хотя оно и сила, однако пользующимся ею ничто не препятствует оставаться лукавыми, как обладание здоровым глазом не препятствует жить во тьме желающим сего, и это очевидно само собою, ибо ясными свидетелями служат те самые, кои после того уже, как омылись и получили от Крещения все, впали в крайнее нечестие и злобу. Посему, так как не отнимаются силы, вложенные при втором создании, священник не омывает, как не имеющих в том нужды, а помазуя, сообщает им духовную благодать благочестия и страха Божия и любви и тому подобное, что может оживить в них прежнюю волю. Ибо такие дары сообщает миро приемлющим его. О сем довольно, прострем же слово на дальнейшее.

Из сказанного очевидно, что возрожденные Крещением живут жизнью Христовою. Что же такое жизнь Христова, то есть, что за расположение души, которое получается в Крещении и которым омытые сообщаются с жизнью Христовою, это еще не ясно; большая же часть сего выше разумения человеческого. Ибо это есть «силы грядущего века», как говорит Павел (Євр. 6:5), и приготовление к оной жизни. Не выходя на свет, нельзя узнать достоинства глаз и приятность цветов; и спящим, пока они спят, нельзя знать о делах бодрствующих: подобным же образом и касательно новых членов и сил, которыми вполне воспользоваться можно только в будущей жизни, нельзя в настоящей жизни узнать, какие они и какая в них красота. Ибо для сего нужно, чтобы красоте соответствовал и свет. И то, что мы члены Христовы, есть дело Крещение, а светлость членов и красота их состоит в главе; явно, что не хороши члены, если не соединены с главою. Глава же сих членов сокрыта в настоящей, а явится только в будущей жизни, тогда и члены воссияют и откроются, Поелику воссияют вместе с главою. Указывая на сие, Павел говорит: «умросте, и живот ваш сокровен есть со Христом в Бозе; егда же Христос явится живот ваш, тогда и вы с ним явитеся в славе» (Кол. 3:3-4). И блаженный Иоанн: «Не у явися, что будем; егда же явится, подобии ему будем» (1Ін. 3:2). Посему в совершенстве познать силу жизни сей невозможно даже и для самых блаженных, но по большей части и они сознаются, что не знают ее, а познают только в гадании, в зерцале, отчасти, а что могут познать, того не могут изъяснить никаким словом. Но ощущение сего и познание хотя и возможны для чистых сердцем, но невозможно найти такого слова или речи, которое бы соответствовало познанному, и для незнающих была знаком блаженного расположения души. Ибо это есть то, что слышал апостол, будучи восхищен в рай и дo третияго небесе, «неизреченны, – говорит он, – глаголы ихже не леть есть человеку глаголати» (2Кор. 12:4). А что и познается и может быть сказано на словах и служит обнаружением жизни и сокровенного, это успехи принявших таинство, новый нрав омытых, кои сохранили свою степень; добродетель их вышеестественная и превосходящая законы человеческие, которой не может произвести ни мудрость, ни подвиги, ни природа, ни иное что-либо из человеческого. Ибо иногда и душа устремляется к тому, чего и вообразить невозможно людям, а тело не поглощает ее желания, но предпринимает такие труды, каких желает душа; но Поелику силы души и тела ограничены, то всего труда не может вынести ни душа, ни тело, и случается, где и можно бы победить, душа отрекается и тело изнемогает. А блаженные оные души и тела ничто не удерживает, но какие бы ни видели они труды, каких бы ни изобретал свободный разум помыслов, все переносят и во всем мужественны и не скажем ли мы самого странного? Они и не переносят и нет для них нужды в мужестве. Ибо не по надежде на высшие награды и лучшую жизнь презирают они жизнь настоящую, то есть не по решению некому и рассуждению дошли они до этого дерзновения и не против воли переносят, как больные переносят огонь или нож врача, но всего удивительнее то, что любят свои раны, любят свои труды, самую смерть считают вожделенной, хотя бы ничего и не было обещано впереди. Одни желали мечей, мучений и смерти и, испытав их, получали еще большее желание; иные восхотели вести скорбную жизнь, трудиться и жить без всякого послабления и своею пищею почитать то, чтобы умирать ежедневно, и тело содействовало сему и помогало подвизающимся против законов телесных. И таких не двое, не трое или сто, и не одни мужи и не возрастные только, но тысячи и множество, превосходящее число, и притом людей всякого возраста.

Это особенно ясно в мучениках. Ибо из числа их и те, кои были верующими прежде гонений, и те, коим Христос во время самых гонений даровал истинную жизнь, единодушно обнаруживали пред гонителями веру свою во Христа и исповедовали его им и желали смерти и единогласно призывали мучителей и как бы на что-нибудь доброе одинаково устремлялись и женщины, и девы, и мужи, и дети, и люди всякого сословия и рода жизни. Ибо нужно прибавить и сие, потому что немало различий между людьми, ибо не одинаково переносит подвиги и труды тот, кто проводит жизнь трудовую, и тот, кто ведет роскошную жизнь, и на меч и смерть не одними и теми же глазами смотрит воин и человек придворный. Но ничто из сего не могло воспрепятствовать оному дивному влечению и не воспрепятствовало тому, чтобы все одинаково достигали высоты любомудрия, но Поелику одна была сила, всех рождающая и творящая, то все достигли последнего предела добродетели, почтили благо и возлюбили его превыше законов естества, иные же ради него презрели и самую душу. Ибо и женщины театральные, и развращенные мужчины, и подобные сему люди принимали слово общего нам спасения и переменялись «и преобразовывались, приходя в прекрасную стройность и так же тихо и так же легко, как бы переменив маску. Случалось, что получали совершенство и в сем лике многие еще не омывшиеся, которых, когда они еще не были крещены водою, крестил Сам Жених церкви. Многим посылал он облако с небеси и воду из земли сверх ожидания и, таким образом крестил их, а большую часть воссоздал сокровенно. Ибо как лишение Христово восполняют члены церкви (Кол. 1:24), Павел или иной кто подобный ему, так нет ничего странного, если лишение Церкви восполнит глава церкви. Ибо если бывает нечто, в чем члены, по-видимому, помогают главе, насколько справедливее, чтобы самая Глава приложила то, чего недостает членам? Это так и бывает. Но нужно обратить слово к прежнему. Той силы, которая смела в дерзновении, пламенна в желании и могут наконец достигать того, чего возжелали, нельзя найти в природе человека и нельзя объяснить разумом, а так как она есть, то по необходимости нужно причиною сего почесть благодать Крещения, посему посмотрим, каким способом купель проводит в них сие.

Явно, что труды сии и подвиги оные предпринимают только любящие и что стрелы Христовы и любовь приводят их к сему новозаконию. А что служит причиною любви и откуда приняли огонь, о сем будем рассуждать теперь же. Ибо познание есть причина любви и оно рождает ее, и никто не может получить любви к благу, если не узнает, какую оно имеет красоту. Поелику же случается иногда познать ее вполне и совершенно, иногда – несовершенно, то естественно и любви быть таковой же. И из прекрасного и благого что познается совершенно, то и любимо бывает совершенно и соответственно такой красоте; а что не совсем ясно для любящих, к тому и любовь слаба. Итак, очевидным становится, что купель вложила них некоторое познание Бога и ощущение его и что ясно познали они добро и восчувствовали доброту и испытали красоты его. Говорю же, что научаемые совершеннее могут познать из некого опыта, нежели из учения. Ибо Поелику у нас познание о предметах двояко: одно, которое человек приобретает чрез слух, другое, когда познает сам собою, – первым способом мы не обнимаем самого предмета, а видим его в словах, как бы в образе каком-либо и притом не в образе его собственного вида. Ибо в существующем невозможно найти во всем подобный ему образ, который для пользующихся им достаточен был бы к познанию его. А испытать самим значит встретиться с самым предметом, отчего здесь самый вид входит в душу и возбуждает желание, как след, соразмерный красоте. Так же, как теряется отличительный признак предмета, отчего он обобщается с другими, мы получаем неясный и смутный образ его и с ним соразмеряем стремление к предмету; посему не любим его столько, сколько он должен быть любим и не переносим столько, сколько он может действовать на нас (потому что мы не испробовали его вида). Ибо как различный вид существования каждого предмета влагает в душу различный помысел, так то же бывает и с желанием. Не то же ли бывает в нас и с любовью к Спасителю? Когда не будет открыто ничего нового и высшего, ясно, мы останемся при одних звуках, какие получили о нем, из коих можно ли познать его хорошо, когда нельзя найти ничего подобного ему, нет ничего общего между им и другими, никакого образца, с которым можно бы было сравнить его, ни того, кому он служит образцом – как же познать красоту его и возлюбить достойно сей красоты? А у кого есть таковое желание, так что они преступают пределы естества, желают и могут больше, нежели сколько свойственно желать людям, сих уязвил Сам Жених (Пісн. 2:5,5:8); Сам он показал очам их некоторый луч красоты. Ибо величина раны указывает на стрелу, а стрела – на уязвившего. И сим отличается Новый Завет от Ветхого и в сем имеет преимущество, ибо тогда учили слово, а ныне Сам пришедший Христос неизреченным некоторым образом устрояет и образует души людей. Ибо посредством слова и учения и законов невозможно людям достигнуть желаемого конца. Если бы можно было достигнуть посредством слова, не было бы нужды в делах и притом в вышеестественных – в воплощении Бога, в распятии его и смерти. Это очевидно прежде всего на самых отцах нашего благочестия – на апостолах. Ибо хотя преподано было им всякое учение и притом учение Самого Спасителя, и были они самовидцами всего: и того, какие дарования сообщил он естеству, и что претерпел за людей и как по смерти воскрес и как вознесся на небеса и, знавши все сие, они не показали ничего ни нового, ни мужественного, ни духовного, ни лучшего прежнего до тех пор, пока не были крещены. Когда же получили Крещение и утешитель нисшел в души их, они соделались новыми и получили новую жизнь и стали руководить других и сами себя и других привлекали к любви Христовой. Ибо хотя и при Солнце находились и были общниками и жизни и учения, но еще не было у них ощущения луча, пока не приняли духовной оной купели: подобным образом совершал Бог впоследствии и всех святых. И они познали его и возлюбили не словами только будучи убеждены, но быв расположены к сему силою купели, когда пересозидал и преобразовывал их Сам Возлюбленный, который творит, извергая сердце плотяное, нечувственное, и написует, но, как говорит Павел, «не на скрижалях каменных, а на скрижалях сердца плотяных» (2Кор. 3:3), и не закон только, но Самого Законодателя, Сам Себя Самого. Это всего яснее открылось над многими из святых, которых, когда они из слов не могли познать истину, не из чудес не уразумели силы возвещаемого, вдруг показала ревностным христианами принятая ими купель.

Так блаженный Порфирий, бывший в те времена, когда закон Христов владел всею Вселенною и голос проповедников услышали все люди, трофеи же мученических подвигов были воздвигнуты повсюду, яснее слова свидетельствуя об истинном Божестве Христа, и тысячекратно слышав учение, и бывши самовидцем таковых подвижников и чудес, оставался в заблуждении и ложь почитал вместо истины. Когда же крестился и притом для шутки, в игре, не только вдруг соделался христианином, но и совершился в лике мучеников. Ибо он был комедиантом и, занимаясь сим делом, дерзнул и на сию смелость, дабы возбудить смех и представить на зрелище Крещение и крестил самого себя, сойдя на театре в воду и провозгласив Троицу. Одни смеялись, коим казалось сие театральным представлением, а для него происшедшее было не смех и не тень, но истинное рождение и воссоздание и то самое, что составляет таинство. Ибо вместо комедианта вышел, имея душу мученическую, тело мужественное, как бы привыкшее к любомудрию и подвигам, язык, извлекший у тирана вместо смеха гнев. И так возревновал он, проведший жизнь в игре, и так возжелал Христа, что претерпев многие мучения, умер с радостью, даже и языком не изменив любви. Так же и Геласий возлюбил Христа и познал сим же образом, и кажется одинаково, как тот, так и другой пришли со враждою неприязнью, но когда гонимый отверз очи души его и показал собственную свою красоту, он тотчас же изумился красоте и показал совершенно противоположное направление и соделался почитателем вместо врага. Ибо восхищением была оная любовь, потому что пленных ею увлекала далее человеческих пределов; и сие показывая, Пророк говорит; ужаснутся о тебе мнози, когда беседуя ко Христу о кресте и смерти, сказал: «якоже ужаснутся о тебе мнози, тако обезславится от человек вид Твой и красота твоя от сынов человеческих» (Іс. 52:14). Мужественный Ардалион крестился, желая сим вместо иной какой игры угодить зрителям; ибо он был смехотвор и доставлял присутствующим иные такого же рода удовольствия. А крестился, не в символах и образах подражая страсти Спасителя, но самым делом. Он притворно произнес доброе и мученическое исповедание, и ради шутки обнаженный поднят был на дерево играющим. Когда же произнес имя Христово и почувствовал удары, вдруг переменился и душа перешла в согласие с голосом, а воля – в сообразность с вымышленным представлением. И истинно соделался он тем, чем называл себя в шутку – христианином, и это было делом шуточных ударов и притворного слова, и сказав, что любит Христа, он тотчас возлюбил его, когда любовь, подобно огню вдохнул от уст своих в самое сердце. И у других благое от благого сокровища – сердца исходит на уста – у Ардалиона сокровище небесных рек (Ін. 7:38) перешло в сердце от уст. О, неизреченная сила Христова! Ибо не благодеяниями, ни раздаянием венцов, ни благими надеждами привлек его к себе, но соделав соучастником в ударах и бесчестии избрал и возвысил его так, что убедил в том, чего он прежде не терпел и слышал. Вдруг переменил он привычки, которые укоренило в нем продолжительное время, устремил волю к совершенно противоположному направлению, обратив ее от самого худшего и самого злого к самому лучшему из всего, ибо ничего не может быть развращеннее комедианта и ничего любомудрственнее мученика.

У них что общего? И для естественного разума какую представляет сообразность, чтобы раны и бесчестие рождали любовь и чтобы посредством того самого, по причине чего даже и верующему следовало бы избегать христианства – уловлять врага и покорять его тому самому, чему он сам был врагом? Кто, причиняя болезнь, надеется сим убедить к любви того, кто старается ненавидеть и вместо врага и гонителя сим средством приготовить себе друга и ревнителя?

Посему слово учения, кажется, как будто не имеет никакой силы, а все совершает сила Крещения. Ибо и Ардалион слышал слово общего нам спасения и был очевидцем многих чудес дерзновенно подвизавшихся при нем мучеников, но тем не менее слепотствовал и был врагом света, пока не крестился, приняв знамения Христовы и исповедав благое исповедание. Ибо та цель крещения, чтобы подражать исповеданию Христа пред Пилатом и твердости в нем даже до креста и смерти, а подражать можно в образах и в сих священных символах, можно и самыми делами, среди опасностей показывая служения, когда вызывают к тому обстоятельства. Из многих врачеваний, придуманных во все века для больного рода человеческого, одна смерть Христова может доставить истинную жизнь и здравие и посему возродиться новым рождением и жить блаженною жизнью, и достигнуть здравия не иное что есть, как пить сие врачевство и, насколько возможно людям, исповедать исповедание и претерпеть страсть и умереть смертью. Такова сила нового закона, так рождается христианин, сим образом достигает он чудного любомудрия, прилепляясь к прекрасным делам, имея непоколебимую веру, не по необходимости послушания веруя, не по требованию законов устрояя нрав, но то и другое получая от силы Божией и посредством того и другого преобразуясь в блаженный вид Христа. «Не в словеси, – сказано, – Царство Божие, но в силе» (1Кор. 4:20), и «слово… крестное… спасаемым нам сила Божия есть» (1Кор. 1:18), потому и духовен сей закон, что все совершает дух, а оный есть писанный потому, что останавливается при письменах и звуках, по причине коих он и сень и образ, а дело и истина в настоящем. Ибо слова и письмена имели значение образа до тех пор, пока не осуществились дела. Прежде, нежели пришли они в исполнение, Бог устами пророков долгое время провозвещал о них. Завещаю, – говорит, – завет новый, не по завету, его же завещая отцем их, – но какой же это? Сей, – говорит, – завет, его же завещаю дому Израилеву и дому Иудину, дая законы моя в мысли их, и на сердцах их напишу я, не голосом провозглашая его, но напишу непосредственно Я, Сам Законодатель. И не научит, – сказано еще, – кийждо брата своего и кийждо ближняго своего: «познай Господа, яко еси познают Мя от мала даже до велика их» (Єр. 31:34). Об этом, может быть, закон и Давид испустил оный блаженный глас: «аз познах, яко велий Господь» (Пс. 134:5), – я познал, говорит, опытом, а не учение других выслушав: почему к тому же привлекая и других говорит: «вкусите и видите, яко благ Господь» (Пс. 33:9). Хотя и многими и всякого рода словами воспевает блаженный благость Божию, но Поелику слова не могут показать сущности, то самих слушателей призывает к опыту воспеваемого.

Сей опыт купели влагает в души крещаемых и делает известными твари Творца, уму – истину, желанию – единого Вожделенного. Потому и велико расположение, и неизреченно стремление, и вышеестественна любовь, что ни в чем нет недостатка и все сообщает, ни в чем не отказывает и, кроме сего, предоставляет всякий избыток. Рассмотрим сие. Бог вложил в души желание, так что если имеют они нужду получить благо, то нужно также им помышлять об истине; того и другого, впрочем, желаем мы в совершенном виде: блага без зла, истины без лжи. Ибо не веселится обманутый, и не может радоваться заблуждающийся и получающий зло вместо добра. Желающим сего не всегда случается получать в совершенном виде, но у нас благо и истина не есть то самое, что так называется, но нередко даже противоположное сему. Почему не ясно для нас здесь, какова сила любви и радости, Поелику нет пред нами того, что нужно любить и чем можно утешаться, неизвестны нам ни узы желания, ни то, каков огонь. Ибо вожделенным не было ничего, а для вкусивших Спасителя вожделенным служит то самое, к чему, как бы к некому правилу и пределу, из начала приспособлена была любовь человеческая, подобная сокровищнице столь великой и столь обширной, что может принять она в себя Бога. А владеющие и всеми благами жизни никакого не получают от них насыщения, ничто не останавливает на себе желания, но будем жаждать еще, как бы ничего не получив из того, что желали. Ибо жажда душ человеческих нуждается в некой беспредельной воде, а ограниченный мир сей как может быть для нее достаточен? И на сие-то указывает Господь, говоря жене самарянской: «Пияй от воды сея вжаждается паки. А иже пиет от воды, юже Аз дам ему, не вжаждется во веки» (Ін. 4:13-14). Сия-то вода успокаивает желание душ человеческих. “Насыщуся, – сказано, – внегда явитимися славе Твоей» (Пс. 16:15). Ибо и глаз устроен такой, какой пригоден для света и слух – для голоса и что чему соответствует, желание же души стремится к одному Христу. И это служит для нее успокоением, потому что и благо и истина и все вожделенное есть он один. Посему постигшим его ничто не препятствует любви, насколько вложено в душу любви от начал, и радоваться, насколько может радоваться природа, и если что привнесла им добродетель и вода возрождения. В отношении же к благам жизни не может быть действенною ни любовь, ни радость, Поелику они обманываются своим названием. Если же и кажется что-либо прекрасным, оно бывает ложным изображением истины. Здесь же, Поелику нет ничего препятствующего, открывается удивительная и неизреченная любовь и такая радость, какой нельзя изъяснить. Особенно же потому, что каждое из сих расположений души Бог вложил для Себя Самого, чтобы мы его любили, о нем одном радовались. И следует, думаю, сохранить некоторое уважение к беспредельному оному благу и в словах о нем соблюсти соразмерность.

Посмотрим же, каково его величие, потом – каков признак преизбытка его. Ибо за все блага, какие он даровал нам, единственным вознаграждением почитает он любовь и, если получает ее от нас, прощает долг. А то самое, что у Бога-Судии равноценно бесчисленным благам, как не назвать преестественным? Ясно же, что преизбытку любви совершенно равняется радость и стремлению соответствует во всем удовлетворение и самому большему соответствует самое большее. Явно, что в душах человеческих находится великое некоторое и удивительное предрасположение к любви и радости, которое тогда становится вполне действенным, когда явится поистине радостное и возлюбленное. И это самое Спаситель называет радостью исполненною (Ін. 16:24). Посему когда нисходит на кого-либо Дух и сообщает ему обещанные им плоды, первое из них место занимают любовь и радость. «Плод духовный, – сказано, – есть любы, радость» (Гал. 5:22). Причина же сему та, что таковое первое ощущение себя дарует Бог душе, приходя в нее. Ощущающему же благо нужно и любить его и радоваться о нем; почему и телесно явившись людям, прежде всего, требовал от нас познания себя. И сему учил и сие принес тотчас же, даже более, ради сего ощущения он пришел и ради сего делал все. Ибо говорит: «Аз на сие родихся и на сие приидох в мир, да свидетельствую истину» (Ін. 18:37). А как истиною был Сам он, то почти так сказал: да покажу Меня Самого. Сие и ныне творит, приходя к крещающимся, и свидетельствует истину, мнимое благо отвергая, истинное же вводя и открывая, и как Сам сказал, Сам являя им Себя Самого (Ін. 14:21).

А что сие справедливо и что омытые сею купелью как бы опытно познают Бога, сие открывается, как сказано, от дел их. Если нужны свидетельства, то хотя и много есть боголюбивых и великую имеют они силу в том, о чем свидетельствуют, но из всех достаточно ответит за всех Иоанн, которого душа светлее луча и голос блистательнее золота. Нужно привести речения благого языка. «Что значит: славу Господню взирающе, в той же образ преобразуемся? Это было яснее, когда действовали дарования чудес. Впрочем, кто имеет очи веры, тому и ныне не трудно уразуметь сие. Как скоро мы крещаемся, душа наша, очищенная духом, делается светлее солнца. И мы не только взираем на славу Божию, но и сами получаем от нее сияние. Как чистое серебро, лежащее против солнечных лучей, и само испускает лучи не от собственного естества только, но и от блеска солнечного, так и душа, очищенная и соделавшаяся блистательнее серебра, принимает луч славы от Духа в славу, доступную нам, в какую надлежит от Господня Духа». И немного далее: «Хочешь ли, я покажу тебе это яснее и ближе к твоим чувствам на апостолах? Помысли о Павле, коего и одежда имеет действие, и о Петре, коего тень имеет силу. Ибо если бы они не носили образ Царя и недоступен был им блеск, как могли бы иметь столько действия их одежды и тень? Ибо одежда царская страшна и для разбойников. Хочешь ли видеть, как сиял он и чрез тело? “Воззревше, – сказано, – на лице Стефана, видеша яко лице ангела» (Деян.6:15). Но это еще ничего не значило в сравнении со славою, сиявшею внутри его. Что Моисей имел некогда на лице, то же самое, и еще большее носили они в душе. Ибо бывшее у Моисея доступнее чувствам, а сие бестелесно. Ибо как тела, когда осветит их огонь от светлых тел, кидают собственный отблеск на ближайшие тела и передают им собственный свет, так бывает и с верными. И когда они достигают сего, оставляют уже все земное и заботятся только о небесном. Увы мне! Хорошо теперь и стенать горько, потому что, получив такое благородство, не понимаем и того, что говорят, Поелику скоро погубили дела и ниспали в чувственное. «Ибо сия неизреченная и страшная слава остается в нас только на один и на два дня, а потом мы погашаем ее, обуреваясь бурею житейских дел и густотою облаков застеняя лучи» (Златоуст, Беседа 7, на 2Кор. 3).

Итак, не одним только помыслом и размышлением и верою возможно крещаемым познавать Бога, но можно обрести в водах сих нечто лучшее и ближайшее к делу. Ибо думать, что оный луч влагает в мысль познание Божие и составляет некоторое научение разума, не будет спасительным словом, ибо его случается потерять чрез день или два, если принявших таинство охватит волнение и смущение, а незнающего веры нет никого, хотя бы он заботился о том самое краткое время; но возможно и дела иметь, и уметь хорошо богословствовать и, что еще более, быть подвержену нападению худых страстей и не быть неведущим в слове спасения и истинного любомудрия. Отсюда ясно, что есть некоторое непосредственное ощущение Бога, когда луч от него невидимо касается самой души. Символ сего луча в том, что сопровождает крещение. Ибо все исполнено светлости: светильники, песни, лики, гимны; нет ничего, что не сияло бы, вся одежда светлая и приспособленная к зрелищу света, а головное одеяние и изображает самый Дух, и имеет вид, знаменующий его пришествие. Ибо и соделано оно наподобие языка, чтобы удобнее было и голове иметь одеяние, и удержать тот вид, в котором в первый раз явился Дух, крещая апостолов. Затем и коснулся он сей части тела их и модно было на главе каждого из них видеть огонь в образе языка, чтобы, думаю, видом языка объяснить причину нисшествия, потому что он нисшел, дабы изъяснить сродное Себе Слово и вразумить о нем неведущих. Ибо таково дело языка, который износит изнутри сокровенное, будучи провозвестником тайных движений души. Ибо Слово возвещает о Родившем его, а Дух – о нем Самом. Ибо, Аз прославих Тя , – сказал Спаситель, говоря Отцу, – и Той Мя прославит (Ін. 16:14), говоря об Утешителе. Посему-то он и явился им в сем образе. Символ же обращает мысль нашу к оному чуду и к оному прекрасному дню, который видел первое ниспослание Крещения, дабы мы знали, как те, на коих прежде всего пришел Дух, передали его последующим за ними, а сии – следующим за ними, и таким образом даже до нас дошел он, переходя, и не оскудеет дар, пока действенно присущ нам Сам Виновник его. Итак, тогда Владыка дарует блаженным чистое ощущение себя, когда отнимется прикровение, а теперь насколько возможно, то для прикрытых грубой плотью.

А плод сего ощущения есть неизреченная радость и преестественная любовь, а также величие подвигов и удивительное обнаружение дел и то, чего достигают все победившие и увенчанные. Ибо вооруженные сими оружиями не могут быть побеждены ни страхом, ни удовольствием. Ибо радость умеряет печальное, а приятное не может ни увлечь, ни ослабить утвержденных и связанных толикою силою любви. В том дело Крещения, чтобы разрешить от грехов, примирить Бога с человеком, усыновить человека Богу, открыть очи душевные для Божественного луча, словом сказать, приготовить к будущей жизни. Итак, правильно делаем мы, налагая ему наименования возрождения и иные, имеющие тот же смысл, и другие, потому что оно доставляет познание Божие душам приемлющих таинство. Оно есть жизнь, и основание, и корень жизни, так как и Сам Спаситель определяет жизнь вечную познанием единого истинного Бога и посланного Им Иисуса Христа (Ін. 17:3); а Соломон говорит Богу: «еже знати Тебе,… источник есть безсмертия» (Прем. 15:3). Если нужно приложить доказательство, кто не знает, что истинное бытие и превосходство людей состоит в том, чтобы мыслить и познавать! Если же в мышлении и знании состоит бытие человека, конечно, оно должно состоять и вы познании лучшем из всех и свободном от лжи. А когда Сам Бог отверзает очи души и обращает к Себе Самому, какое знание может быть лучше и чище от всякого заблуждения, чем познание Бога? А оно есть плод Крещения. Итак, из всего сказанного ясно, что начало жизни во Христе и причина того, что люди существуют, и живут, и преуспевают в истинной жизни и существовании, есть таинство. Если же не со всеми крещающимися случается сие, не должно признавать в нем немощь таинства, а должно относить сие или к страсти получивших таинство или к тому, что нехорошо были они приготовлены для благодати, или, что предали сокровище. Ибо гораздо правильнее такое различие относить к самим получающим таинство, кои различным образом пользуются Крещением, нежели таинство, которое одно и то же есть для всех, обвинять в противоположных действиях. Ясно же, что совокупность упомянутых благ не есть дело естества, ни подвига, но Крещения. Если же и противное сему бывает, как не почесть несообразным, чтобы одно и то же могло и не могло делать небесными и нисколько не возвышать над земным. Мы не обвиняем солнца и не признаем его темным, потому что не все видят луч его, но произносим суд о смотрящих. И касательно просвещения незаконно поступим, думая, что оно может производить что-либо иное, кроме того, чем именуется.

 

Какое содействие доставляет ей Божественное миро

Тем, кои так духовно созданы и таким образом рождены, следует получить и действование, которое бы соответствовало таковому рождению, и сообразное тому движение. И это доставляет нам таинство Божественного мира, ибо деятельными соделывает духовные действования, то одно, то другое, то многие, судя по тому, какую имеет кто приемлемость к таинству. И ныне с омывшимися совершается то же, что в прежние времена соделывали руки апостолов с крещеными от них, ибо когда апостолы возлагали руки на принявших таинство, сказано, подавался им Дух Святый, и теперь Утешитель нисходит на помазуемых. Доказательства сего следующие. Первое: в Ветхом завете одинаково помазывались цари и священники, закон же церкви первых воцаряя миром, на священника возлагает руки и молится о благодати Духа, показывая сим, что то и другое считаем за одно и то же, и что то и другое имеет одну и ту же силу. Потом они имеют общее между собою в именах: оное называется помазанием, сие – сообщением Духа. Ибо рукоположение священников Божественнейшие из иереев называют помазанием, и наоборот, о тех, коих совершают таинством мира, и молятся, и веруют, что они общники Святого Духа, и когда приступающим к таинству объясняют, что оно такое, называют его печатью духовного дара. Сие и воспевают при помазании. Еще же и помазанником соделался Сам Владыка, не потому, что принял на главу излиянное миро, но ради Духа Святого, когда для восприятой им плоти соделался хранилищем всякого духовного действования; и не помазанником только, но и помазанием, ибо сказано: «миро излиянное имя твое» (Пісн. 1:2), одно с самого начала, другое – впоследствии. Пока он не соделался тем, чему мог Бог сообщил свои дары, он был миром, пребывающим в себе самом; когда же стала существовать блаженная плоть, принявшая всю полноту Божества, коей, как говорит Иоанн, не в меру даде Бог Духа (Ін. 3:34) и вложил всякое духовное богатство, тогда излиянное на нее миро и истинно соделалось и стало называться помазанием. Ибо быть сообщену для него значило соделаться помазанием и быть излияну. Ибо не переменил он места, не разрушил стены и не преступил через нее, но уничтожил разделяющие его от нас тем, что сам приняв его в себя, не оставил ничего между собою и нами. Ибо не местом отличается от людей Бог, наполняющий всякое место, но отстоит различием, и природа сама отделяет себя от Бога тем, что во всем, что имеет, отличается от него, а общего не имеет с ним ничего, потому что он только Бог, а природа только человек. Когда же плоть была обожена и природа человеческая принята в ипостась Самого Бога, миро уже перешло через ограждение. И различие оное не имеет уже места, когда одно уже было, а другое соделалось единою испостасью, которая уничтожает расстояние между Божеством и человечеством, будучи общим пределом каждого естества, а между стоящими порознь не бывает общего предела. Если бы алавастр каким-либо способом в миро превратился, не сообщимым для внешнего не могло бы остаться миро, ни то, что внутри, ни в себе самом; равным образом когда наша природа обожилась в Спасителевом теле, не осталось ничего отделяющего род человеческий от Бога, почему и участвовать в его благодеяниях ничто не препятствует нам, кроме греха. Поелику же двоякое было преграждение: одно от естества, другое от воли, то одно уничтожил Спаситель воплощением, другое – распятием. Ибо грех разрушен крестом. Посему после Крещения, имеющего силу оного креста и смерти, в мире получаем общение Духа. Ибо когда уничтожено то и другое препятствие, ничто не удерживает, чтобы Дух Святой излиялся на всякую плоть, сколько возможно это в настоящей жизни. Ибо для непосредственного сопребывания с Богом есть и третье препятствие, смерть, и носящим смертное тело нельзя обойтись без гадания и зерцала. Итак, Поелику люди трояко отстояли от Бога: природою, грехом и смертью, – Спаситель соделал, чтобы истинно сообщались и непосредственно приходили к нему, уничтожив одно за другим все, что препятствовало сему: одно – приобщившись человечеству, другое – смертью на кресте, а последнее средостение совершенное изгнал из природы воскресением. Посему Павел говорит: «последний враг испразднится – смерть» (1Кор. 15:26). Назвал бы он ее врагом, если бы она не была препятствием для нашего истинного благополучия, ибо наследникам бессмертного Бога нужно быть свободными от тления. Ибо «тление нетления не наследствует» (1Кор. 15:50).

Ибо после общего воскресения людей, причина коего воскресение Спасителя, зерцало и гадание прейдут, и лицом к лицу узрят Бога очищенные сердцем.

Итак, дело таинства – преподать действования Святого Духа, а миро вводит самого Господа Иисуса, в Котором все спасение людей, вся надежда благ и от Него нам общение Святого Духа, чрез Него же и приведение к Отцу. Ибо воссоздание людей хотя производит вообще вся Святая Троица, но деятелем служит одно Слово, и не в одно то время, когда было общником в жизни людей, и себе принесе, – говорит Павел, – «во еже вознести многих грехи» (Євр. 9:28), но с того времени и навсегда, пока еще носит естество наше, ради коего мы имеем в Нем ходатая к Богу, Сам Собою очищает совесть нашу от мертвых дел, Сам Собою подает нам Духа.

Сие таинство в прежние времена сообщало крещаемым дарования исцелений и пророчества и языков и тому подобное, что для всех людей служило ясным доказательством превосходящей силы Христовой. Ибо в них была нужда, когда утверждалось и установлялось благочестие. И ныне то же бывает с некоторыми, то же сказано и о прежнем и о будущем: и демонов изгоняли они и от болезни освобождали одною молитвою и не во время жизни только, но и умершие уже могли совершать подобное, Поелику духовная сила не оставляет и почивших блаженных. А что сообщает миро каждому из христиан и к чему удобно всякое время – это есть дар благочестия и молитвы и любви и Целомудрия и иного, что благопотребно для приемлющих. Если же сие чуждо многим из христиан и сокрыто от них, не знают они, есть ли Дух Святый, сие оттого, что они получили таинство в раннем возрасте и приняли дары его бессознательно и, когда пришли в возраст, обратились к чему не должно и ослепили око души. Таким образом, “Дух” принимающим таинство сообщает дары свои, «разделяя властью комуждо, якоже хощет» (1Кор. 12:11), и не престал Господь, благотворя нам, так как и обещался пребывать с нами навсегда. Ибо не напрасно таинство, но как от Божественной купели получаем отпущение грехов и от священной трапезы приобщаемся Тела Христова, и не прекратится сие до тех пор, пока не приидет явно Самый Тот, кто служит основанием их – подобным образом совершенно необходимо, чтобы христиане и от Божественного мира получали, что нужно, и приобщались даров Святого Духа. Ибо какая сообразность, чтобы из Священных таинств одни были действенны, а сие нисколько не было полезно и об оных знать, что возвещенное о них, по словам Павла (Євр. 10:22), верно, о сем же сомневаться. Должно или ни об одном не думать, или и о других думать одно и тоже, так как одна и та же сила действует во всех, и единое заколение единого Агнца и Его смерть и кровь доставляет совершение всем. И так истинно преподается Святой Дух, одним дабы они могли благодетельствовать другим и, как говорит Павел, назидать церковь, предрекая будущее, или уча таинствам, или словом освобождая от болезней, другим, чтобы сами сделались лучшими, сияя благочестием, или преизбытком целомудрия, или любви, или смиренномудрия. Ибо для получившего возможно целомудрствовать помыслом и нравом, и упражнять нрав свой в правде, и молиться, и любить, и во всем прочем быть ревностным. Возможно для движимого Богом удержать волю от страстей, быть человеколюбивым, и справедливым, и оказывать иное любомудрие. Ибо как в людях, действующих под влиянием лукавых духов, существуют скотские страсти, так наоборот, когда движит сам Бог, – существуют добродетели божественные и высшие человеческого закона. Сим образом любил блаженный Павел, кроток был Давид, и другие из восхваляемых показали разум выше естества человеческого. Ибо написал он Филиппийцам, что любит их утробою Иисуса Христа (Флп. 1:8), о Давиде же сказал Бог: «обретох… мужа по сердцу Моему» (Деян.13:22). И вера есть дар духовный, который желали получить Апостолы от Спасителя, говоря: «приложи нам веру» (Лк. 17:5), и Сам Он просит для них освещения от Отца: «святи, – говорит, – их во истину Твою» (Ін. 17:17). И Бог дает молитву молящемуся и «сам Дух ходатайствует о нас воздыхании неизглаголанными» (Рим. 8:26), доставляя, думаю, силу молитвы; словом, Дух Святой есть вполне дух премудрости, и разума, и совета, и крепости, и благочестия, и прочего, от чего получают наименования те, коим сообщает Он дары свои. Итак, всем приступающим таинство сообщает свои дары, а ощущение даров и ревность о богатстве, что воспользоваться данным, – не всем, Поелику одни, по причине возраста, еще не могут иметь разума, другие неприготовлены и не показывают правильного изволения, из коих у некоторых в последствии раскаяние во грехах, и слезы, и жизнь по правому слову, обнаруживают вложенную в души их благодать. Почему и Павел в послании к Тимофею, говорит: «не неради о своем даровании» (1Тим. 4:14), так как и по принятию дара, нет никакой для нас пользы, если мы будем нерадивы, и потому еще, что желающим иметь душу деятельную в сем – нужны труды и бдения: так что если кто из ревностных явится преуспевающим в любви, или в чистоте целомудрия, или преизбытком смиренномудрия, или благочестия, или подобного чего-либо, выше естества сих людей, причиною сего должно почитать Божественнейшее миро и верить, что таковому даровать дар в то время, когда принимал он таинство, а соделался он деятельным впоследствии. Подобным образом и умеющие правильно говорить о будущем и без помощи искусства быть спасителями для развратившихся волей, и иначе немощствующих, и иное что-либо показывающие, все сие имеют от таинства. А если бы таинство и при самом совершении не соделывало приемлющих его деятельным в духовных силах, и если бы и того, что в последствии времени они действуют духовно, не таинство было причиною, тогда зачем бы и приступать к таинству? К чему нам послужить принятие Божественного мира, если оно не может вести к тому, ради чего и желают его? Тогда и того нельзя будет сказать, чтобы если сего не получаем от помазания, могло сие таинство доставить нам иную помощь. Ибо если не доставляет того, что обещает и к чему все направлено, и о чем молится совершитель таинства, и в чем уверяет он приемлющего таинство, что тотчас получить, тем менее должно ожидать от него какого-либо иного блага. Если же не напрасно таинство, как и все прочее в Христианстве, – не «тще проповедание наше и не тща вера ваша» (1Кор. 15:14); то если можно найти в людях какую-либо духовную силу и что-либо из круга духовных дарований, сие нужно относить к сим молитвам и священному помазанию.

Ибо нет совершенно никакого блага, сообщаемого от Бога избавленным людям, которое бы получалось без посредника между Богом и людьми, а найти посредника и получить, и принять от него все блага, ничто не дарует, кроме таинств. Ибо они делают нас сродными оной крови, и тех дарований, какие получил Он ради плоти и общниками того, что он восхотел претерпеть. Ибо Поелику двояко то, что приближает к Богу и в чем все спасение людей, – принимать Священные таинства и упражнять волю в благочестии, для второго, т.е. для человеческой ревности, нет иного дела, как сохранить данное и не предать сокровища; остается посему одна подательница всех благ – сила таинства. И из сих таинств у каждого иная цель, а сообщение Духа и Его даров зависит от всесвятого Мира; посему если может кто показать духовное дарование, хотя бы то было не во время самого совершения таинства, но много спустя, не должно оставаться в неведении о причине, и о том откуда сия сила. Поелику и просвещение от крещения тотчас по крещении входит в души получивших таинство, но не для всех бывает оно очевидно тогда же, а в некоторых из ревностных обнаруживается, когда они очистили око души многим потом, и трудами, и любовью ко Христу. Через сие миро дома молитвы помогают нам в молитвах. Ибо помазуемые миром бывают для нас тем самым, чем имеются, потому что излиянное миро становится за нас ходатаем к Богу и Отцу, потому самому, что излияно и соделалось помазанием, и излилось даже на нашу природу. Жертвенники же уподобляются руке Спасителя, и хлеб от помазанной трапезы мы принимаем как тело от пречистой руки Христовой, и пием кровь его, как те первые, которых Владыка приобщил Священной трапезе, предыспив по вечери прощальную чашу, полную ужаса. Поелику же Он и Священник и пастырь, и жертва, и приводящий жертву, и ради чего приводит и то самое, что приводит, сие разделил он между таинствами, одно отдав хлебу благословения, а другое миру. Ибо и жертвенник есть Спаситель и приносящий жертву через помазание. Ибо жертвеннику от начала установил быть помазываемым, а для священников быть Священниками значит быть помазанными, жертва же Он через крест и смерть, которыми он умер для славы Бога и Отца, а смерть и жертвоприношение мы возвещаем, когда только вкушаем, как сказано, хлеб сей. Миро же есть Христос и помазание через Духа Святого, через Которого совершает священнейшее из всех и освещает, но не освещается сам и не испытывает чего-либо подобного. Сие свойственно алтарю, и приносящему жертву и приводящему, а не приводимому и приносимому в жертву. Ибо и об алтаре говорится, что он освящает; “алтарь, – сказано, –святяй дар» (Мф. 23:19); хлеб же Он ради плоти освященной, и обоженной, и принявшей то и другое, – помазание и раны. Ибо хлеб, егоже Аз дам, плоть моя есть, юже Аз дам, т.е. принося в жертву, за живот мира (Ін. 6:33,35). Посему приносится, как хлеб, приносит же как миро, и в себе самом обожив плоть, и нас соделовал общниками помазания. Представляя образ сего Иаков, помазав камень елеем, вознес его Богу, принося его сим самым помазанием, и указывал или на краеугольный камень – плоть Спасителя, на которую излил миро Божества истинный Израиль, единый ум видящий Отца, или на нас, которых из камней Сам соделал чадами Авраама, преподав нам помазание. Ибо Дух Святый, изливаемый на помазующихся, есть для нас и иное нечто и Дух сыноположения и спослушествует, – сказано, – духови нашему, яко есмы чада Божия, вопия в сердцах наших: “Авва Отче” (Рим. 8:15-16). Так Божественнейшее миро помогает желающим жить во Христе.

 

Какое содействие дарует ей священное приобщение

После мира мы приступаем к трапезе, сему пределу жизни, достигшие коего ни в чем уже не имеют нужды для желаемого благополучия. Ибо принимаем от сей трапезы уже не смерть, и гроб, и общение жизни лучшей, но Самого Воскресшего, и не дары Св. Духа, какие только можем мы получить, но Самого Благодетеля, самый храм, в коем находится вся полнота благодатных даров. Ибо есть Он и в каждом таинстве и им Самим мы помазуемся, и омываемся, и Он же есть и наша вечеря. Присущ же Он приемлющим таинство и сообщает им свои дары, но не во всех таинствах одним и тем же образом, но омывая освобождает от нечистоты зла и влагает в него свой образ, помазуя, соделывает деятельным в действованиях Духа, коих сам соделался хранилищем ради своей плоти. Когда же приводит к трапезе и дает вкушать тело, всецело изменяет получившего таинство и преобразует в собственное свойство, и персть, приняв царский вид, бывает уже не перстью, но телом царя, блаженнее чего нельзя и измыслить. Потому оно и последнее таинство, что нельзя и простираться далее, нельзя и приложить большего. Ибо ясно, что первое нуждается в среднем, а сие в последнем. После же Евхаристии нет уже ничего такого, к чему бы нам стремиться, но остановившись здесь должны стараться узнать то, как до конца сохранить сие сокровище. И хотя при нашем крещении таинство сообщило нам все свои дары, но мы вполне имеем нужду получать еще, ибо еще нет даров Святого Духа, которые соединены со всесвятым миром. Ибо на крещеных от Филиппа еще не пришел Дух Святый ради сей одной благодати, но сверх сего нужны были руки Иоанна и Петра, ибо сказано: «еще бо ни на единаго их бе пришел, точию крещени бяху во имя Господа Иисуса. Тогда возложиша руце на ня и прияша Духа Святаго» (Деян.8:16–17). Когда же мы получаем его, и таинство обнаруживает в нас свою силу, мы дарованную нам благодать имеем, а сообщать иное нет необходимости для благодетеля, хотя невозможного нет ничего, возможно же в ином и подвергаться ответственности, и это нисколько не препятствует таинству совершиться и данному не быть повреждену и быть недостаточным в том, что требуется.

Много свидетелей сего было у Коринфян при Апостолах. Ибо они, изобилуя дарами Духа, и пророчествуя, и говоря языками, и иные дары показывая, не только не были вполне божественными и духовными, но и недалеки были от зависти и неуместного любочестия и споров и тому подобных зол. И на сие указывая им, Павел сказал: «плотстии есте… и по человеку ходити» (1Кор. 3:3). Хотя духовными были по участию в дарованиях, но сего было для них недостаточно к тому, чтобы извергнуть всякое зло из своей души. В Евхаристии же нет ничего подобного. Ибо хлеб жизни бывает действен тем, чем спасены мы от смерти, и если вечеряющие не имеют и не привносят ничего худого, никто не может ни в чем обвинить его. Ибо невозможно, совершенно невозможно, чтобы таинство было во всем действенно и принимающие таинство были участниками в каком-либо зле. Почему? Потому что в том и состоит действенность таинства, чтобы приемлющие таинство не были лишены ни одного из плодов его. Ибо обетование трапезы водворяет нас во Христе, и Христа в нас. “Во мне, – сказано, – пребывает и аз в нем» (Ін. 6:56), а когда Христос пребывает в нас, в чем будет недостаток, какое из благ сокроется от нас? Пребывая во Христе чего иного будем мы желать? И обитатель наш Он и обитель наша, так что блаженны мы в обители, блаженны и потому, что сами соделались обителью для Него. Какого же из благ недостает при таком устроении? Что общего у зла с получающими здесь светлость? Какое зло противостанет такому обилию благ? Какое присутствующее в душе зло может остаться, какое отсутствующее может привзойти, когда Христос так существенно пребывает с нами, и всех нас проникает и обдержит всю внутренность и около нас находится? Ибо когда извне бросают в нас стрелы, Он препятствует им коснуться нас, потому что отовсюду окружает нас, ибо Он есть обитель наша. Если же есть нечто худое внутри, Он извергает и изгоняет его, ибо есть обитатель, наполняющий всю свою обитель. Ибо мы принимаем не малое нечто из Его даров, но Его Самого, и не луч какой-либо и свет, но самое солнце принимаем в свои души, так что и обитаем в нем и служим для него обителью, и становимся единым с ним духом. Ибо и душа, и тело, и все силы тотчас становятся духовными, потому что душа смешивается с душою, тело с телом и кровь с кровью. И что же от сего? Лучшее осиливает слабейшее и Божественное овладевает человеческим, и, как говорит Павел о воскресении: «пожерто бывает мертвенное животом» (2Кор. 5:4), и еще: «живу же не к тому аз, но живет во мне Христос» (Гал. 2:20). О величие таинств! Как возможно ум Христов смешать с нашим умом, волю Его с нашею волею, тело соединить с телом и кровь с кровью нашею! Каков же ум наш, когда владеет нами ум Божественный, каково желание наше, когда присутствует хотение блаженное, какова персть, когда препобеждает ее оный огонь? А что сие бывает так, показывает Павел, говоря, что он не имеет ни своего ума, ни хотения, ни жизни, но все сие в нем Христос, ибо говорит, «мы ум Христов имамы» (1Кор. 2:16) и «искушения ищете глаголющаго во мне Христа» (2Кор. 13:3) и «мнюся бо и аз Духа Божия имети» (1Кор. 7:40), и «люблю… вас… утробою Иисус Христовою» (Флп. 1:8), откуда явно, что иметь одно и тоже с Ним хотение, и все совокупляя, говорить: «живу же не к тому аз, но живет во мне Христос» (Гал. 2:20). Так совершенно сие таинство, высшее всякого таинства, и приводит к самой вершине благ; потому и всякой человеческой ревности последний предел здесь же. Ибо в нем мы сообщаемся с самим Богом, и Бог соединяется с нами совершеннейшим единением. Ибо соделаться единым духом с Богом, какое лучшее сего может быть единение? Посему и другим таинствам быть совершенными дарует одно из таинств – Евхаристия – и помогает им в самом совершении, так как без нее они не могут совершать; помогает и после совершения в принявших таинства, когда нужно бывает вызвать из тьмы грехов луч, излившийся из таинств. Ибо падших и умерщвленных грехами мгновенно оживить – дело одной Священной трапезы. Ибо невозможно человеческой силой восстановить падшего человека и человеческой правдой невозможно людям освободиться от нечестия. Ибо грех составляет обиду Самому Богу, ибо «преступлением закона, – сказано, – Бога безчествуеши» (Рим. 2:23), и нужна выше человеческая добродетель, которой бы можно было освободиться от осуждения. Ибо для худшего весьма удобно нанести обиду лучшему, а вознаградить за обиду честью невозможно, и особенно когда обиженному он должен многим, и притом столь высоким, что нет сему и меры. Ибо для того, чтобы освободить от осуждения, нужно возвратить отнятую у обиженного честь, стараясь при сем привнести более того, сколько должен человек, и одно восстановить, а другое вознаградить в той мере, в какой поступал он несправедливо. Но так как человек не может приблизиться и к тому, что должен делать, как будет он в состоянии стремиться к большему? Потому ни один человек не мог примирить с собой Бога, принося собственную правду, почему ни древний закон не мог разрушить вражды, ни живущим во благодати для получения такого мира не было бы достаточно одной ревности, ибо все сие дело только силы человеческой и есть правда только человеческая. Ибо блаженный Павел и самый закон называет правдой человеческой; неповинушася, говорит он, правде Божией, «свою правду ищуще поставити» (Рим. 10:3), разумея ветхий закон, ибо только такую он имел силу в отношении к нашим бедствиям, чтобы приготовить к здоровью и соделать достойными руки врача. Ибо “закон, – говорит он, – пестун нам бысть во Христа» (Гал. 3:24), и блаженный Иоанн крестил в грядущего, и вся философия человеческая и всякий труд их были некоторым предварением и приготовлением к истинной правде. Посему-то, когда мы своими средствами и сами собой не могли показать правду, сам Христос соделался для нас правдой от Бога, и освещением, и избавлением (1Кор. 1:30), и разрушает вражду плотью и примиряет с нами Бога, не просто всю природу, и не тогда только, когда умер, но каждый раз и для каждого из людей – тогда как распинаемый, теперь как предлагающий вечерю, когда, познав свои прегрешения, желаем приступить к Нему. Ибо один Он мог и всю подобающую честь воздать Родившему, и вознаградить за лишение ее, одно своей жизнью, другое своей смертью. Ибо как равноценное вознаграждение за нашу обиду принеся после долгого приготовления свою смерть, которою для славы Отца умер на кресте, Он с преизбытком вознаградил за ту честь, пред которой мы виновны своими грехами, а жизнью Он воздал всякую честь, и ту, которой надлежало почтить Его, и ту, которой надлежало быть почтену Отцу. Ибо и кроме сего показал Он многие и великие дела, которые были высшей почестью для Отца, с одной стороны, проводя жизнь чистую от всякого греха, с другой, в точности и совершенстве соблюдая Его законы, не только в том, что делал сам, ибо говорит он: «аз заповеди Отца моего соблюдох» (Ін. 15:10), но и в том, что законоположено для жизни людей, один из всех, показав и насадив на земле небесное любомудрие, воздал еще Он Отцу честь и самыми чудесами, виновником коих исповедывал Родившего Его. А кроме же всего этого кто не видит, что одним уже тем, что был с людьми и так приискренно приобщился плоти, Он всего тщательнее и с нее показал благость и человеколюбие Пославшего и воздал подобающую Ему славу! Если благость должно измерить благодеянием, то Бог в домостроительстве такое оказал благодеяние роду человеческому, что не пощадил ничего относящегося к сему, но все богатство свое вложил в природу, ибо сказано: «в том живет всяко исполнение Божества телесне» (Кол. 2:9), явно что во Спасителе познаем мы последний предел Божественного человеколюбия и своими делами один Он научил людей тому, как возлюбил Бог мир и каково попечение Его о роде человеческом. Посему и Никодима, дабы познал он человеколюбие Отца, приводит к сему и указывает на сей прекрасный знак Его беспредельной благости: «тако бо, говорит, возлюби Бог мир, яко и Сына своего Единородного дал есть, да всяк веруяй в онь не погибнет, но имать живот вечный» (Ін. 3:16). Ибо если больше и лучше тех дарований, какие Отец вложил в природу при нисшествии Его Единородного, Он не мог дать ничего, ясно что благость и человеколюбие не могли получить славы больше той, какую получил здесь, а посему Спаситель сим способом через себя Самого воздал Отцу честь, достойную и Себя Самого, и Родившего. Ибо честь Божия что иное, как не то, чтобы всего яснее обнаружилось, что Он благ? И эту славу давно надлежало принести Ему, но никто из людей не мог воздать ее, и посему говорит: «аще Отец есмь аз, где слава моя» (Мал. 1:6). Ибо одному Единородному возможно сохранить все, что требовалось для Отца, и сие самое показывал, именно что один Он мог вступить в сей подвиг, совершив все дело к славе Отца. Он сказал: «Аз прославих тя на земли, …явих имя твое человеком» (Ін. 17:4,6) надлежащим образом. Ибо Слово носит точный образ Родившего, есть сияние славы и образ ипостаси Его. И после того, как приобщился Он плоти, для живущих в чувстве понятно стало, что он изъяснил всякое благое желание Родившего его ума. На сие, думаю, указывает то, что сказал Спаситель Филиппу, искавшему видеть Отца: «видевый Мене, виде Отца» (Ін. 14:9), и на сем основании сказал Исайя: «нарицается имя Его велика совета Ангел» (Іс. 9:6).

Таким образом, Единородный, не опустив ничего касающегося славы Отца, один разрушает средостение вражды и освобождает человека от осуждения. Поелику же по другой из природ, т.е. по нашему человечеству, почтил Отца двойственный Иисус, и от тела своего и крови сплел Отцу оный чудный венец славы, потому одно врачевство от греха – тело Христово, и одно отпущение грехов – кровь Его. Ибо для сего и воплотился он в начале, чтобы прославить Отца, и как сказал Сам Спаситель, на сие родился и на сие пришел в мир, и во все остальное время частью для сего совершал всякое дело, частью же выше сего понес труды. И это тело соделалось хранилищем полноты Божества и было непричастно всякого греха, исполнило же всякую правду, возвестило однородным неведомого им Отца, и одним сказало о Нем, другим показало Его, – то самое тело, которое пожерто на крест, и будучи ведомо на заколение, трепетало, и мучилось, и облито было потом, и было предано, и схвачено, и претерпело беззаконных судей, и свидетельствовало пред Понтийским Пилатом доброе исповедание, как говорит Павел, и потерпело наказание за исповедание – смерть и притом на кресте, и приняло бичи на рамена, в руки и ноги гвозди, в ребро копье, болело бичуемое, скорбело, пронзаемое гвоздями, – та самая кровь, которая, истекши из ран, угасила солнце, и поколебала землю, и освятила воздух, и весь мир омыла от нечистоты греха. Потому как писанный закон необходимо имел нужду в законе духовном, несовершенный в совершенном, немогущий соделать исполнителя совершенным, в могущем; так и те, кои, согрешив после купели, трудами и слезами испрашивают благодати, имеют нужду в крови нового завета и пожертом теле, так как без них нет ничего вспомоществующего.

А Божественный Дионисий говорит, что и священные оные таинства не совершали бы, и сами не имели бы силы, если бы не была предложена священная трапеза, тем менее возможно, чтобы труд и правда человеческая могли отпускать грехи и производить что-либо подобное. Хотя одно из Священных таинств людей, сознавших свои грехи и исповедавшихся пред священником, освобождает от великой ответственности пред Богом Судиею, но и оно не может быть действенно, если не будут они вкушать священной вечери. Потому омываемся мы однажды, а к трапезе приступаем часто, потому что каждому человеку случается прогневлять Бога, а для того, чтобы искушаемые освободились от осуждения, им нужны покаяние, и труды, и победа над грехом. Но что можно сделать против греха, если одно только врачевство предложено для человеческих зол? Ибо как хорошая маслина, будучи привита к дикой, сразу переменяет ее свойства на свои, и плод бывает уже не такой, какой свойствен дикой маслине; подобным образом и правда людей сама по себе не ведет ни к чему, а для соединившихся со Христом и приобщившихся плоти и крови Его, тотчас делаются возможными высшие из благ, отпущение грехов и наследие царства, что составляет плод правды Христовой. Ибо как от священной трапезы получаем мы тело Христово, тело благ превосходящих, так посему и правда наша бывает отсюда правдой Христоподобной. Ибо нужно думать, что изречение: «тело Христово есмы, и уди от части» (1Кор. 12:27), сказано не об одном теле, но справедливее изъяснять его об общении в душе и ее действований. Посему и словами: «прилепляяйся Господеви, един дух есть» (1Кор. 6:17) обозначается, что общение сие и существование состоит преимущественно в уме и душе. Для сего не одним телом облекся Он, но принял и душу, и ум, и желание и все тому подобное человеческое, дабы можно было всецело соединиться с нами, и всецело обитать в нас, и нас разрешить в себя, со всем нашим соединяя все свое; почему с согрешающими Он несообразен и несоединим с ними, ибо в сем только общее у нас с Ним. Ибо и все прочее и принять от нас человеколюбие, и сообщает нам человеколюбиво. Ибо в одном случае нужно было Богу снизойти на землю, в другом нас возвести на небо, там Ему вочеловечиться, здесь человеку быть обожену, там вообще освобождает природу от поношения в одном теле и в одной душе победив грех, здесь каждого из людей очищает от грехов и сопоставляет Богу, а сие человеколюбнее оного. Ибо когда невозможно было нам возшедши соединиться с Ним, Он, сошедши к нам, воспринял наше и столь искренно соединился с воспринятым, что, отдавая нам воспринятое от нас, передает и свое, и приобщаясь плоти и крови человеческой, мы душами принимаем Самого Бога, и тело Божие, и кровь, и душу Божию, и ум, и желание, нисколько не менее, как и человеческое. Ибо надлежало и сему быть и оному соделаться врачевством моей немощи. Ибо если бы он был только Бог, не соединился бы таким образом, и как соделался бы вечерей для нас? Если же был бы только тем, что мы, не совершил бы сего. А теперь и то и другое вместе; таким образом, с одной стороны соединяется и сродняется с людьми, как с однородными, с другой может превысить и победить естество и переменить в Себя. Ибо большие силы не позволяют меньшим силам оставаться тем же, когда соединятся с ним, и железо ничего железного не сохраняет, сходясь с огнем, и земля и вода, будучи подвержены действию огня, переменяют свои свойства в свойства огня. Если в однородных силах лучшие так действуют на худшие, что должно думать об оной выше естественной силе? Ясно, что когда изливается в нас Христос и соединяет с нами Себя Самого, Он переменяет и в Себя преобразует нас, как бы малую каплю воды, влитую в беспредельное море мира; ибо миро столько имеет силы над впавшими в него каплями, что не просто делает их благоуханными, и только пахнущими миром, но самым благоуханием, природой самого излиянного на нас мира. «Христово бо, – сказано, – благоухание есмы» (2Кор. 2:15). Таковую силу и благодать имеет вечеря для приобщающихся, если, приступив к ней чистыми от всякого зла, и впоследствии не привнесем ничего лукавого; ибо когда мы таковы и так приготовлены, ничто не препятствует Христу приискренно соединиться с нами. «Тайна сия велика есть» (Еф.5:32), говорит блаженный Павел, восхваляя сие единение. Ибо это и есть оный знаменитый брак, на который всесвятый Жених как деву приводит невесту свою – Церковь. Ибо здесь Христос воспитывает лик присных Своих, посредством сего одного таинства мы соделываемся плотью от плоти Его и костями от костей Его. Этим самым Апостол, определяя брак, показывает, что Христос есть жених, и имеет невесту, как говорит невестоводитель Иоанн. Сие таинство есть свет для очищенных уже, очищение для очищаемых еще, помазание для подвизающихся против лукавого и против страстей. Ибо для одних уже не остается ничего иного, разве только, подобно глазу очищенному от тины, принимать свет мира, а для нуждающихся в том, кто имел бы силу очищать, какое может быть иное очищение? Ибо кровь Сына Божия очищает нас от всякого греха (1Ін. 1:7), говорит по преимуществу возлюбленный Христу Иоанн. А кто не знает, что победу над лукавым получил один Христос, тело Коего есть единственный трофей над грехом, и что может Он подавать помощь подвизающимся посредством того тела, в котором пострадал сам и победил, когда подвергался искушению? Ибо Поелику плоть не имела ничего общего с духовной жизнью, и была ей чрезмерно неприязненна и враждебна – ибо “плоть, – сказано, – похотствует на духа» (Гал. 5:17), посему против плоти измышлена плоть, против земной духовная, и законом плоти разрушается плотской закон, и плоть покоряется духу, и помогает против закона греха. Посему никому не-возможно было жить духовной жизнью, пока не была еще создана сия блаженная плоть; тогда не спасал и самый закон, хотя не совсем чуждый любомудрия, и не имел никакой силы в людях, так как самая природа наша помогала прирожденной нам худшей части. Ибо немоществоваше, – сказано, – закон плотию (Рим. 8:3), и нужна была другая плоть, могущая дать ему силу. «Немощное бо, – сказано, – закона, в немже немощество – ваше плотию, Бог Сына своего послав в подобии плоти греха осуди грех во плоти» (Рим. 8:3). Посему мы всегда имеем нужду в сей плоти и постоянно наслаждаемся трапезой, дабы действен был в нас закон духа, и для жизни плоти не оставалось никакого места, и не имела она времени склоняться к земле, подобно тяжелым телам, лишившимся поддержки. Ибо таинство сие совершенно во всем, и нет ничего такого, в чем приступающие имели бы нужду, и чего оно не доставляло бы им вполне. Поелику же худое свойство вещества не дозволяет печати оставаться неизменной: «имамы бо сокровище сие в скудельных сосудех» (2Кор. 4:7), – посему не однажды, но постоянно принимаем врачевство, и художнику всегда нужно приседеть брению, и тотчас восстановлять сливающийся образ, и нам нужно постоянно иметь руку врача, поддерживающую ослабевающее вещество и исправляющую уклоняющуюся волю, чтобы не похитила нас пришедшая смерть. Ибо мертвых, – сказано, – нас сущих прегрешениями сооживи Христом, и «кровь Христова очистит совесть нашу от мертвых дел, во еже служити нам Богу живу и истинну» (Еф.2:1Євр. 9:14). Ибо истинную жизнь от Божественного оного сердца привлекает в нас сила священной трапезы, и чтобы часто служить Богу – есть ее же дар. Ибо если чистое служение Богу состоит в том, чтобы подчиняться, покоряться Ему, делать все по Его внушению, не знаю, когда лучше можем мы быть покорны Богу, если не тогда, когда становимся членами Его? Ибо кто и над кем может лучше господствовать, нежели как глава над членами? А дабы соделаться членами Христовыми, сие, и при действии всякого иного священного таинства, совершеннее дарует нам хлеб жизни. Ибо как члены живы посредством главы и сердца, так “ядый, – сказано, – Мя и той жив будет Мене ради» (Ін. 6:57). Можно жить посредством пищи; таинство же имеет не такой вид, ибо пища, не будучи сама живой, не может сама собой ввести в нас жизнь. Поелику же она помогает жизни, присущей телу, то и представляется, что она есть причина жизни для приемлющих ее. А хлеб жизни сам жив, и ради него истинно живы те, коим преподается он, почему и пища претворяется в питающегося, и рыба, и хлеб, и все иное вкушаемое в кровь человеческую, здесь же все напротив. Ибо хлеб жизни сам движет питаемого, и изменяет, и прелагает в себя самого, и что свойственно только сердцу и голове, мы движемся и живем, и в сем уподобляемся Ему, как и Он имеет жизнь; что показывая и Сам Спаситель внушает, что не вид пищи поддерживает жизнь нашу, но Сам Собой вдыхает Он ее и доставляет, как сердце или голова, членам жизнь, потому и назвал себя хлебом живым, и сказал: «ядый Мя, и той жив будет Мене ради» (Ін. 6:57).

Итак очевидно, что поклоняться Богу духом и истиной, и служить Ему чисто – есть дело священной трапезы; ибо не только быть членами Христа и уподобляться Ему сим образом даруют нам сии таинства, но и то, что мертвым нельзя служить живому Богу, а соделаться живыми и освободиться от мертвых дел не иначе можно, как всегда вкушая сию вечерю. Ибо так как Бог есть Дух и поклоняться Ему должно духом и истиной, так и живым надлежит быть тем, кои избирают для себя служение живому, ибо сказано: «несть Бог Бог мертвых, но живых» (Мф. 22:32). И так и жить по правому слову и устремляться к добродетели – значит служить Богу, но сие было делом и рабов, ибо сказано: «егда сотворите вся сия, глаголите, яко раби неключими есмы» (Лк. 17:10). А сие служение свойственно одним сынам, а мы призваны не в число рабов, а в лик сынов. Потому и приобщаемся мы плоти и крови Его, ибо “дети, – сказано, – приобщишася плоти и крови» (Євр. 2:14). Почему и Он, дабы соделаться Отцом нашим и иметь возможность сказать: «се Аз и дети, яже ми даде Бог» (Іс. 8:18), соделался общником нам в плоти и крови. Почему и мы, чтобы соделаться чадами Его, необходимо должны принять принадлежащее Ему, и таким образом, не членами Его только соделываемся посредством таинства, но и чадами, так чтобы служить Ему, покоряясь добровольно и по произвольному желанию, подобно чадам, а точнее подобно членам; ибо так удивительно и столь сверхъестественно служение, что нужен и тот и другой образ, – и сынов и членов, так как один из двух недостаточен для обозначения сущности. Ибо что удивительного в том, что не имеющие сами в себе никакого движения движутся Богом, подобно как члены главою? Что великого в том, чтобы покоряться Отцу духов, также как отцам по плоти? Но то и другое вместе преестественно; когда, сохраняя свободу разума как дети, можем подчиниться как члены. И в сем важность прославляемого усыновления, не в слове состоящего, как у людей, и не потому только почитаемого. У нас усыновляемые сообщаются с родителями только в имени, и ради сего только общий у них Отец, а нет ни рождения, ни скорбей его. А здесь есть и рождение истинное, и общение с Единородным не по имени только, но самым делом, общение крови, тела, жизни. И что лучше, когда сам Отец признает в нас члены Единородного Своего, когда самый образ Сына находит в лицах наших? «Ибо сообразных, – сказано, – быти предустави образу Сына своего» (Рим. 8:29). И что говорить об усыновлении, когда сие сыноположение искреннее и родственнее сыновства естественного и когда рожденные так больше сына Бога, нежели родивших их, и настолько больше, насколько последние более усыновивших. Ибо что соделывает истинными отцами нашими? То, что из плоти их имеем мы плоть сию, и из кровей их произошла жизнь наша. Тоже имеем мы и в отношении к Спасителю, – мы плоти от плотей Его и кости от костей Его; но между тем и другим общением велико расстояние. Ибо в естественном порядке кровь детей теперь не то же, что кровь родителей, а была их кровью прежде, нежели сделалась кровью детей, и самая порода состоит в том, что теперь детям принадлежит то, что прежде принадлежало родителям. А дело таинства таково, что кровь, которой живем, и теперь есть кровь Христова, и плоть, которую создает для нас таинство, есть тело Христово, и общи члены и обща жизнь. Таково истинное общение, когда и тому и другому присуще одно и то же, и притом в одно и то же время; а если каждый имеет попеременно сначала один, потом другой, то не столько общение, сколько разъединение. Ибо не совокупляет то, что находится не в том и другом одинаково, а что каждый имеет отдельно, почему и не сообщаются они друг с другом, и никогда не были истинно общи в чем бы то ни было. Но хотя одно и тоже то, что прежде принадлежало одному, а теперь принадлежит другому, но это только некоторый вид общения. Ибо нельзя назвать сожителем того, с кем жил в одном доме, если живущий после не имеет ничего общего с тем, кто жил прежде, ни в начальстве, ни в делах, ни в мыслях; но называют сожителем того, кто не только живет в том же месте, но и занят теми же делами и притом живет в одно и тоже время. Подобным образом бывает и здесь; с родившимися не волне и не в одно и то же время имеем общее по плоти и крови, а с Христом мы сообщаемся истинно, с Ним всегда общи у нас и тело, и кровь, и члены, и все подобное. Если чадами соделывает то, чтобы быть общниками плоти и крови, ясно, что мы сродственные становимся Спасителю через трапезу, чем самим родителям через естество, ибо Он не удаляется, дав жизнь и существование, как они, но всегда присутствует и соединяется и сим самым присутствием животворит и укрепляет. И при отсутствии родивших ничто не препятствует существовать, а удалившимся от Христа не остается ничего иного, как умереть. И почему не сказать больше? Ибо сынам существовать самим по себе не иначе возможно, как отделившись от родивших, а сие самое, что они родили, другие родились, производит начало разделения. А всыновление в таинствах состоит в сосуществовании и общении, а это уже значит быть поглощену и не существовать. И так, если кто общение обозначает именем родства и тех называет родными, кои соединены общей кровью, то одно может быть общение крови, одно сродство и усыновление, то самое, которым мы сообщается с Христом. Почему и об естественном рождении умалчивает, когда рождаются сим рождением. Ибо сказано: «елицы прияша Его, даде им область чадом Божиим быти» (Ін. 1:12-13), хотя были рождены и были у них плотские родители и оное рождение прежде сего, но второе настолько превзошло прежнее, что не осталось ни следа, ни имени его, и таким образом священный хлеб, вводя нового человека, с корнем исторгает ветхого. И это дело Священной трапезы, ибо принявшие Его, – сказано, – рождены не от крови; когда принимаем хлеб, мы узнаем сие изречение: также и то, о каком из таинств сказано оно, разумею же слово, приимите. Ибо ясно, что сим словом приглашаемся мы к трапезе некоторой, и руками истинно берем Христа, и устами принимаем, и душою соединяемся, и телом сообщаемся, и кровью смешиваемся, и сие на самом деле. Ибо для тех, кои таким образом и принимают Спасителя, и постоянно сохраняют Его – Он есть сообразная глава, а они для него приличные члены, членам же следует родиться одним и тем же рождением с головой. Не от крови плоть оная, не от похоти плоти, не от похоти мужа, но от Бога Святого Духа, «рождшеебося в ней, – сказано, – от Духа есть Свята» (Мф. 1:20), прилично, чтобы и члены были рождены таким же образом, чтобы рождение главы было то же, как и рождение блаженных членов. Ибо что члены составлены, это значит то, что глава рождена. Если же началом жизни для каждого служит рождение и начинать жить значит родиться, а Христос есть жизнь для прилепляющихся к Нему, то они рождены тогда, когда Христос вошел в сию жизнь и родился. Такое обилие благ рождается для нас от Священной трапезы: она освобождает от наказания, снимает стыд греха, возвращает красоту, привязывает к Самому Христу крепче естественных уз, словом сказать, преимущественно перед всяким таинством делает совершенными в истинном Христианстве. Здесь многим пришлось бы удивляться касательно таинства, что будучи совершеннее всех, меньше, по-видимому, крещения имеет силы к уничтожению вины, хотя и больше его; ибо оное совершает без всякого труда, а сие после предварительных трудов. И у очищенных там нет никакого различия с теми, кои не получали совсем древнего осквернения, а из приступающих к вечери на многих есть следы грехов; и рассматривая точнее, нужно сказать следующее: Поелику сии четыре вещи усматриваются в согрешающих: совершитель греха, худое действие, вина за сие, и от сего вложенная в душу склонность к худому; то здесь надлежит действующему изменить действие и прекратив его, идти в купели, а все остальное, хотя бы никто ничего не сделал, крещение уничтожает вдруг, и вину, и болезнь, так что веруем, что уничтожается и самый грешник, ибо умирает он в водах и новым человеком бывает тот, которого отдает купель. А священный хлеб, кого приемлет уже после скорби и трудов, тому справедливо отпускает вину грехов, но не омывает душу от злого навыка и не умерщвляет его, ибо не может воссоздать снова, и один сей знак греха оставляет неизменным и допускает оставаться тому, что хотя не подлежит осуждению, но тем не менее есть дерзновение на проступки. Есть такие, кои носят на себе знаки болезни и язвы древних ран, когда меньше, чем нужно заботятся о ранах своих, и представляют приготовление души, не соответствующее силе врачевства. И оное очищение отличается от сего тем, что не умерщвляет согрешающего и не воссоздает, но только очищает, между тем, как он остается тем же, да и сие бывает для нас не без трудов. Но сие относится не к таинству, а приводит к самому существу дела, именно, что виновным нужно очищаться, там омываясь, и здесь вечеряя. О том, что нужны труды, скажу следующее: Крещение, принимая еще не созданных и не приобретших какой-либо силы стремиться к лучшему, не напрасно все сие совершает в нас туне и не требует от нас ничего, так как мы не можем принести ничего. А трапеза, предлагаемая уже созданным и живущим, и могущим достаточествовать самим по себе, оставляет пользоваться силой и данными оружиями, и стремиться к добру, так как мы уже не насильно бываем приводимы и влекомы к ней, но по собственному изволению и сами по себе стремимся и направляемся к ней, как умеющие уже совершать течение. Ибо зачем и получать то, чем не должно пользоваться? Зачем укрепляться и вооружаться намеревающемуся сидеть дома? Если бы ни для просвещенных в начале, ни для желающих очиститься впоследствии не были благовременны борьба и труды, не знаю, как были бы мы полезны для самих себя: какое было бы дело человека с прекращением стремления к добродетели. Даже более, что было бы и хуже того дела, чтобы не делать ни одного похвального дела, а для злого всегда иметь деятельную душу. Чтобы для людей избрано было место для дел и время для подвигов, надлежит соделаться мужами совершенными тем, кои получили уже от таинств возможность и имеют силу делать дело сообразно с природой, и когда является день, который сотворил для сего Господь, уже не сидеть, но выходить на дела, и как говорит Давид, исходить человеку «на дело свое и на делание свое до вечера» (Пс. 103:23). Ибо как после обыкновенного дня наступает ночь, в которую никто не может делать, так и прежде дня была совершенная невозможность делать и никто не знал, куда должно идти, Поелику была ночь на земле, в которой, – сказано, – «ходяй… не весть, камо идет» (Ін. 12:35), а когда воссияло солнце и повсюду через таинства разлился луч солнца, необходимо, чтобы не было никакой остановки в делах и трудах человеческих, но в поте лица нужно снедать хлеб сей наш, как за нас ломимый, особенно же потому, что назначен он для одних обладающих разумом, и должно, как говорит Господь, делать «брашно пребывающее» (Ін. 6:27), что служит повелением, чтобы к сей вечери приступали не ленивые и недеятельные, но делающие. Ибо если Павлов закон отводит ленивых и от гиблющей трапезы, не трудивыйся, – сказано, – ниже да ясть (2Сол. 3:10), какие потребны дела призываемым к сей трапезе?

А что таким образом надлежит прикасаться к священным дарам и посему самим нам нужно очищаться прежде таинства, это ясно из сказанного, а что оно не только не меньше других таинств, но и больше имеет силы, явно будет из следующего. Ибо, во-первых, если лучшим более дарует Бог, Который и ярмом некоторым, по пророку, утверждает милость (Єр. 5:5), и правдой творит все, то когда еще лучшими соделывает нас уже принявших таинства и уже подвизавшихся в добродетели, нежели когда еще не были омыты совсем, следует, чтобы и благодать сия была лучше одной и высшие блага получали уже принявшие оное таинство. Первое есть крещение, а второе – священная вечеря, которую настолько надлежит почитать совершеннейшей, насколько большее требуется приготовление от желающих приступить к ней. Ибо несообразно, чтобы, когда все желают лучшего, менее даваемо было тем, кои очищаются подвигами, нежели тем, кои очищаются только таинствами. Напротив, здесь благоразумнее отдавать преимущества и почитать совершенным то, чего нельзя получить без многих и мужественных дел. Потом и сие нужно знать, что Христос, насыщая нас, споборствует нам, споборник же подает руку не лежащим и не больным, а исполненным силы и дерзновения и мужественно противостоящим врагу. Ибо Сам Христос, действующий в каждом таинстве, всем бывает для нас: творцом, укреплением, споборником, первым когда омывает, другим когда помазует, последним когда питает. Там в начале устрояет члены, здесь укрепляет их Духом, а в святой трапезе присутствует приискренно и помогает в подвиге, и по окончании его будет подвигоположником, и воссядет со святыми как судья тех трудов, в коих Сам был общником, потом Сам же Он и победа, и когда нужно увенчать испытанных, – венец их. К тому же, чтобы могли дерзать на подвиги любомудрия и совершать их, – для сего образующий и помазующий дарует все, споборствует же не во всем, и во время подвига даже ни в чем. Ибо тому, кто укрепляет и созидает, неприлично оставить без внимания все, что может быть приготовлено для подвижника, равно и споборнику закон общения не позволяет все взять на себя самого, и другому предоставит наслаждаться, а самому одному приготовляться на брань, и подвигоположнику неприлично ни самый венец сплетать, ни делать и уготовлять врачевства, ни пособлять подвижникам в победе или мужеством, или силой, или крепостью, и чем-либо подобным, а только уметь украшать победу, когда она есть и для всех очевидна. А для самых мужественных лучше быть увенчанными, нежели только подвизаться для победы, и лучше быть победителями, нежели только быть приготовленными к победе. Ибо сие для победы, победа же ради венцов. Но если бы признаком несовершенства и худшей участи служило то, что не совсем очищает, не приготовляет, и не образовывает, то и самый совершенный предел блаженства мало служил бы к благополучию. Разумею то, что при трапезе под покровом принимают Самого увенчивающего Бога, так что трапеза имеет и приготовление некоторое, и очищение, а венцов сих совсем не имеет. Посему не должно удивляться, если вечеря, будучи таинством более совершенным, менее, по-видимому, очищает, особенно же когда, по сказанному, и награда за подвиг есть ее дар, и такого рода награды не соделывают и не производят победителей, а показывают только и укрепляют их. Ибо в вечере Христос не очистилище только и споборник, но и награда, которую нужно получить подвизавшимся; ибо какая иная награда блаженным за здешние труды, как не то, чтобы принять Христа и сожительствовать с Ним? И Павел сказал, что после оного течения разрешение отсюда получает успокоение в самом последнем – соединении со Христом; «разрешитися, – говорит, – и со Христом быти много паче лучше» (Флп. 1:23), и сие по преимуществу дело трапезы. Ибо хотя и в других таинствах можно обрести Христа, но так только чтобы возможно было приготовиться к соединению с Ним, а здесь так, чтобы истинно принять Его и соединиться с Ним. Ибо в сем одном из всех таинств и единое тело, и единый дух, и пребывание в Нем, и возможность иметь Его в себе, почему, думаю, и Сам Христос блаженство праведных назвал вечерею, на которой прислуживает Сам Он (Лк. 12:37).

Таким образом, и хлеб жизни служит наградой. Поелику же приемлющие сей дар еще попирают землю и совершают путь, Поелику и прахом засаривают, спотыкаются, и страшатся рук разбойников, то для всех представляющихся им нужд вполне достаточен сей хлеб, – он и силу поддерживает, и служит вождем, и очищает, пока не достигнут туда, где, по слову Петра, «хорошо… быть» человеку (Мф. 17:4), так как для пребывающих уже в свободной от дел стране не нужна никакая иная страна, и единственный венец их есть Христос, искренно спребывающий им. И потому Христос, как очищение и для сего существующий от начала, очищает нас от всякой скверны, и как общник наш в подвигах, в которых служит и вождем, прежде всех вступив в них, подает нами силу против врагов. Поелику же он награда, то и не без трудов; если же вечеря есть награда и последнее блаженство, какое основание доказывает, что она имеет силу меньше других таинств? Подобным образом должно рассуждать, и думать и о прочем, что оно не опровергает совершенства таинства. Не потому не воссоздает оно поврежденного грехом, что немного имеет силы, но потому, что он сам не может сего принять и получить, так как имеет еще первое создание, о котором сказано в предшествовавших словах, и которого не может уничтожить и исторгнуть из души однажды крещеных даже самое крайнее зло, если они не дерзнули отречься от того служения, какое исповедали общему Владыке, и так как и высшая философия не могла вложить более, чем простое исповедание, и далее потому, что человек еще остается лучше умершего и уничтоженного, а без сего невозможно воссоздание. Ибо смерть есть признак ветхой породы, и может умереть тот, кого произвела персть: “секира, – говорит Иоанн, – при корени древа лежит» (Лк. 3:9). А омытый носит уже нового человека и как же можно умереть тому, кто соединен с Адамом, который уже не умирает? И для кого умирать ему, когда он уже носит в душе Того, для принятия Кого нужно умереть? А сего нельзя получить и от самой купели. Каким образом оное таинство может быть лучше сего в том, чего нельзя одинаково найти у обоих? Ибо и крещение не имеет такой силы, чтобы уже существующих и сотворенных возрождать вновь, и посему священный закон ни одного человека не омывает дважды, не обычай какой-либо сохраняя и порядок, но потому что дважды родиться одним и тем же образом невозможно.

Но может быть, скажет кто-либо, что крещение же есть и то, чтобы умереть, показав перед гонителями истинное богопочтение, а многие из совершенных водой прошли и по сему пути, приняв сие вторую купель, а на сие нужно сказать следующее: что касается до предызбранных сопребывать и жить со Христом, для них нужно для благого создания, с одной стороны быть созданными от руки оной, с другой посредством добродетели и похвальных дел самим достигать сего. Крещение водой создает человека и только в сем одном имеет и то и другое; и то, что дарует вода, и то, что должно быть привнесено нами. И потому для не принявших еще таинства оно есть крещение и создание, когда они свидетельствуют о Христе и спогребаются Христу, в чем и состоит цель крещения; есть и добродетель, полная подвигов ради добра и крайнего мужества; а для получивших таинство первым она не бывает, так как они созданы уже и живут, вторым же бывает, ибо служит подвигом благочестия и обнаружением добродетели и того, что они знают Христа и любят Его выше всего, что может быть любимо, и ничего не почитают несомненнее надежды на Него, – для всего этого она служит живым свидетельством, подтверждающим сие и мечом, и огнем, и всяким насилием. И посему однажды принявшим крещение никак непозволительно опять употреблять его, так как оно не может даровать ничего более того, что мы, получив от него, уже имеем, а подвергать мученичеству вполне возможно, так как оно может не возрождать только и творить, но и венцы сплетать за мужественные дела, и посему не получившим таинства доставляет и то и другое, а получившим таинство только одно из двух. Ибо когда оно полезно в двух отношениях, ничего странного нет в том, чтобы не имеющие нужды в обоих, получали одно в двух, то именно, в чем нуждаются. И дары священной трапезы могут очищать еще не получивших сего, могут и просвещать уже очищенных и подобным образом ничто не препятствует приступать к таинству ради второго, когда кто имеет уже первое. Но о сем довольно.

От того началась речь наша о сем, что всецелое общение людей с Богом, нужно ли назвать его служением, или усыновлением, и тем и другим вместе, производит именно священная вечеря, которая соделывает нас родственными со Христом более, нежели рожденных с самими родителями их. Ибо не слабые некие основания тела влагает в нас, и не малые начатки крови, но совершенное тело и кровь сообщает нам Господь, и не виновник только жизни Он, как родители, но и самая жизнь, и не потому называется Жизнью, что виновник жизни, как Апостолов называет светом, потому что они руководители света для нас, но потому, что есть то, чем должно жить поистине, есть самая жизнь, Поелику и святыми соделывает прилепившихся к Нему и праведными, не только наставляя и научая чему должно, и упражняя душу в добродетели и приводя в действие ту силу, какую имеет он в отношении к истинному разуму, но и Сам, будучи для них правдой от Бога и освящением. Сим-то преимущественно образом и совершается, что святые соделываются блаженными и святыми, ради соприсутствующего им Блаженного, через которого они соделались из мертвых живыми, мудрыми из неразумных, святыми и праведными и сынами Божиими из потребных и лукавых рабов. Ибо в них самих и в человеческой природе и ревности не было ничего, за что бы могли они истинно назваться таковыми, но и святыми именуются ради Святого, и праведными и мудрыми по причине сопребывающего им Праведного и Премудрого, и вообще, если кто-либо из людей истинно достоин слышать сие великое и досточестное, то оттуда получает и проименование, особенно же потому, что их собственные качества и усилия не только не могут соделать их праведными и мудрыми, но еще злом служит правда их, и явным безумием мудрость их. Хотя и весьма честными делает нас, и украшение доставляет нам добродетель, но Поелику для сего мы имеем правду и мудрость, более, нежели человеческую, и достигаемую нашим тщанием, то и наименование прилично иметь от сей, а не от той. Ибо как не от постороннего и чуждого получаем мы прозвание, а обыкновенно получаем свидетельство и название от своего собственного и от того, что есть в природе нашей, ибо не дом или одежда располагает нас к тому или другому нраву, и не они дают имя добродетели или пороку, притом и из собственного их, – то более свидетельствует и дарует общее наименование, что более наше. А Христово гораздо более наше, чем наше собственное. Оно есть собственное наше потому, чтобы соделались членами, и сынами, и приобщились плоти, и крови, и духа Его; оно сродственнее нам не только того, что от подвига, но и того, что от природы, Поелику Он оказался сродственнее нам самих родителей наших. Посему все мы обязаны не человеческое вносить любомудрие, не в подвигах оных быть твердыми, но жить самой новой жизнью во Христе и оказывать оную правду. Если бы она не была прилична нам, не была бы она особенно предназначена для нас. Ибо для того соединены мы со Христом через крещение, чтобы «ходить в обновление жизни» (Рим. 6:4), и Тимофею говорит Павел: «емлися за вечную жизнь» (1Тим. 6:12), и святи будете по звавшему святому (1Пет. 1:15), и милосерда будите не милосердием человеческим, но «якоже и Отец ваш милосерд есть» (Лк. 6:36), и дa «любите друг друга, якоже возлюбих вы» (Ін. 13:34). Таковой любовью возлюбил Павел – «утробою Иисус Христовою» (Флп. 1:8), почему и Сам Спаситель, повелевая ученикам иметь мир, даровал им Свой мир; “мир Мой, – говорит, – даю вам”(Ін. 14:27), и к Отцу говорит: « да любы ею же Мя еси возлюбил, в них будет» (Ін. 17:26). И как рождение есть нечто Божественное и превыше естественное, так и жизнь, и образ жизни, и любомудрие, и все сие ново и духовно. И объясняя сие, сказал Спаситель Никодиму: «рожденное от духа дух есть» (Ін. 3:6). Посему и Павел: «дa обрящуся, – говорит, – в Нем, не имый моея правды, яже от закона, но яже верою (Иисус) Христовою, сущую от Бога правду» (Флп. 3:9). А писание говорит, что это есть царская одежда, ибо наша одежда рабская; свобода же и царство, к которому должно стремиться, каким образом будут рабскими? Ибо невозможно явиться достойными царства, не показав ничего более, кроме добродетели рабов. Ибо как тление нетления не наследует, нужно же тленному сему облещися в нетление и смертному сему облещися в бессмертие (1Кор. 15:53); подобным образом и дела рабские не могут быть нам достаточны для царства, но нужна для сего правда от Бога. Ибо сыном надлежит быть наследнику, а не рабом, “ибо раб, – сказано, – не пребывает в дому во век, сын же пребывает во век» (Ін. 8:35). Почему каждому из приходящих к сему наследию нужно, отложив вид раба, показать в себе сына, это значит, нося на лицах своих образ Единородного, с сею красотой явиться Родителю. И сие-то значит быть освобождену Сыном Божиим от всякого рабства и соделаться истинно свободным, что и разумеет оное речение Христа к Иудеям; «аще убо сын вы свободит, воистину свободна будете» (Ін. 8:36). Ибо освобождает рабов и соделывает их сынами Божиими, потому что Сам, будучи Сыном и свободным от всякого греха, общими соделывает им и тело, и кровь, и дух, и все Свое. Ибо таким образом Он и воссоздал нас, и освободил, и обожил, соединив с нами себя всецелого, свободного и истинного Бога, и, таким образом, Христос, будучи истинной природой, нашим благом, учреждает для нас священную вечерю, превыше самого естества, так что мы и хвалимся ее благами, и как бы сами соделав доброе, приобретаем славу, и получаем от нее именование, если только сохраним общение, если тот, кто называется истинно святым и праведным и тому подобными похвальными именами, получает похвалу ради того, что получил от Него. “О Господе, – сказано, – похвалится душа моя» (Пс. 33:3) и «благословятся о Нем вси язы́цы» (Гал. 3:8). Потому не человеческое что-либо, но Христово должны мы и вносить в души и нося отходить, и прежде венцов всячески показывать таковое любомудрие, и соблюсти сие новое сокровище, не прилагая к нему ничего лукавого, Поелику одна сия ноша достойна небесного царствия. Поелику же награда, какую должны получить подвизавшиеся, есть Сам Бог, нужно, чтобы сообразны были с наградой и божественны подвиги, и чтобы Бог был для подвижников не только помощником и вождем подвигов, но и Сам исправлял их, так чтобы искомая цель соответствовала приготовлению и приготовление – цели. Ибо, как на землю посылая нас, не сделал и не требовал от нас ничего выше естественного, так приводя к Богу и перелагая от земли, не позволяет иметь ничего человеческого, но в чем была для нас нужда, ко всему приспособил Себя Самого и не оставил без Себя ничего из того, что может приготовить к оной цели. Ибо, если кто наше назовет болезнью, а оное врачевством, то Он не только Сам пришел к страждующему, и осмотрел его, и подал ему руку, и Сам приготовил что нужно для врачевания, но соделался и самим врачевством, и образом жизни, и иным подобным, что ведет к уврачеванию. Если же это воссоздание, то из Себя Самого и из собственной плоти воззывает он нужное, и Сам становится тем, что может вознаградить поврежденное в нас. Ибо воссоздать нас не из того же вещества, из какого создал, но там сотворил, персть взяв от земли, а во второй раз даровал собственное тело и воссозидая жизнь, не душу находящуюся в естестве соделал лучшей, но изливая кровь Свою в сердца приемлющих таинство, рождает в них Свою собственную жизнь. Тогда вдуну, – сказано, – дыхание жизни, теперь же сообщает нам духа Своего; “ибо посла, – сказано, – Бог Духа Сына Своего в сердца ваша, вопиюща: Авва Отче» (Гал. 4:6). Поелику и свет нужен был тогда, он изрек: да будет свет, и был свет рабский сей, а теперь воссиял в сердцах наших Сам Владыка, “рекий тогда из тьмы свету возсияти» (2Кор. 4:6), как говорит Павел. И, словом сказать, в первые времена благодетельствовал роду человеческому посредством видимых сих тварей и руководил человека заповедями, и повелениями, и законами, при содействии то ангелов, то досточестных мужей, теперь же непосредственно Сам Собой и во всем действуя Сам.

Посмотрим же и еще. Дабы спасти род человеческий, Он не Ангела послал, но пришел Сам. Когда надлежало научить людей тому, для чего пришел Он, то, не в одном месте пребывая, посылал Он за слушателями, но Сам ходил, ища тех, кому бы преподать учение. И, нося на языке своем величайшие из благ, входил Он в двери тех, кои имели нужду в благодеяниях Его, и больных исцелял также, Сам приходя к ним, и касаясь их рукой, и очи создал слепорожденному, наложив на лицо брение, которое Сам образовал, плюнув на землю и смешав перстом, поднял Сам и помазал, и Сам “коснулся, – сказано, – одра” (Лк. 7:14), и предстоял гробу Лазаря, и голос испустил вблизи его, хотя и издали, если бы восхотел, словом и одним мановением сие и большее сего все соделал бы Тот, Кто небо создал словом. Но то было очевидным доказательством Его могущества, а сие служит знаком человеколюбия, которое и пришел Он показать. Когда же надлежало разрешить узников во ад, и сие дело не вверил Ангелам или начальникам Ангелов, но Сам сошел в узилище. Надлежало же пленным не туне получить свободу, но быть выкупленными, потому и освобождает их, пролив кровь; сим же образом с того времени и до последнего дня освобождает и отпущает вину, и омывает нечистоту души. И Сам Он то, чем очищает; на что указывал Павел сказал: «Собою очищение сотворив грехов наших, седе одесную престола величествия» на небесех (Євр. 1:3). Почему Павел и «служителем» называет Его (Рим. 15:8). И Сам Он называет Себя “служащим” (Лк. 22:27), и говорил, что пришел Он от Отца в мир, «чтобы послужить» (Мф. 20:28), и, что больше сего, не в настоящее только время, когда Он пришел и явился в немощи человеческой не для того, чтобы судить мир, и показывал свойственное рабам, и скрывал все свойственное Владыке, но и в будущем веке, когда приидет с силой и явится во славе Отчей, в откровении Царства Своего, « препояшется, – сказано, – и посадит их, и приступив послужит им» (Лк. 12:37), хотя Им «цари царствуют… и властители… держат землю» (Притч. 8:15-16). Ибо сим образом воцарился Он в чистом и истинном царстве, Сам Собой будучи достаточен для царства, и так направляет тех, коими обладает, что для них Он снисходительнее друзей, внимательнее властителей, любвеобильнее отца, сродственнее членов, необходимее сердца, не страхом склоняя их и мздой увлекая, но Сам, будучи и силой начальственной, и один Сам соединяя с Собой начальствуемых. Ибо царствовать страхом или обещанием наград не значит истинно начальствовать Самому, но причиной послушания нужно тогда считать надежды и угрозы. Ибо как не истинно начальствует тот, кто владеет иначе, так не значит и работать истинно как Богу, когда мы покорны Ему по каким-либо из указанных способов. Поелику же надлежало Ему царствовать чистейшей властью, а властвовать иной не было прилично, Он измыслил как достигнуть сего. И способ сей был самый удивительный. Он употребил противоположное, и, чтобы соделаться истинным владыкой, принимает природу раба, и служит рабам даже до креста и смерти, и таким образом уловляет души рабов и непосредственно руководит хотением их. Посему и Павел, зная, что сие служение есть причина царства, говорит: «смирил Себе, послушлив быв даже до смерти, смерти же крестный, темже и Бог Его превознесе» (Флп. 2:8); и досточудный Исайя говорит: «сего ради той наследит многих и крепких разделит корысти, зане предана бысть на смерть души его и со беззаконными вменися» (Іс. 53:12). Ибо Христос посредством первого создания есть Владыка природы нашей, а посредством нового творения Он овладел волей, это и значит истинно царствовать над человеком, когда Он управляет, связав здесь и поработив себе самовластие разума и самозаконие наше, что одно и делается человеком, почему и сказал: «дадеся Ми всяка власть на небеси и на земли» (Мф. 28:18), как будто новое что получил предвечный Владыка мира, когда вместе с небесными и человеческое естество познало общего Владыку. И оное изречение Давида: «воцарися Бог над языки» (Пс. 46:9), указывает на сие царство, в котором язы́цы, – говорит Павел, – суть сотелесники и сопричастники Христовы (Еф.3:6). Ибо, однажды соединившись таким образом с телами и душами, Он соделался Владыкой не только тела, но и душ и произволений, и истинно владеет благопотребным и чистым царством, управляя им Сам через Себя, как душа телом, и голова членами. А управляются те, кои решились возлюбить иго сие, как бы не живя разумом и не владея самозаконием произволения; “скотен, – сказано, – бых у тебе” (Пс. 72:22), а сие значит возненавидеть и погубить душу свою, и самим погубленном спасти ее, когда новая тварь овладеет и новый Адам совершенно сокроет ветхого и ни в рождении, ни в жизни, ни в смерти не останется никакой ветхой закваски. И для ветхого человека тело составлено из земли, а новый, – сказано, – от Бога рожден (1Ін. 3:9), и о той и другой жизни свидетельствует та и другая трапеза, ибо одну износит земля, а нового человека Преднебесный питает собственной плотью. Посему и по разрешению один возвратится в землю, из которой произошел, другой отойдет ко Христу, откуда взят, и каждый покажет кончину, сообразную с произведшим его в начале: “яков, – сказано, – перстный, такови и перстии, и яков небесный, тацы же и небеснии» (1Кор. 15:48) и не по душе только, но и по самому телу. Ибо и оно небесное, как там то и другое перстное; ибо душа обитает в руках Небесного, а тело есть член Его, и души оно не имеет, а исполнено живущего Духа, и по окончании первой жизни живет лучше, нежели как и сказать можно, Поелику истинно и не умирало от начала. Ибо только непщевани была умрети, – говорит Соломон, – и притом не премудрыми, а в очесех безумных (Прем. 3:2). Ибо как «Христос возста из мертвых, ктому уже не умирает, смерть Им ктому необладает» (Рим. 6:9), так и члены Христовы «смерти не имут видети во веки» (Ін. 8:51). Ибо как вкусят смерть они, всегда соединенные с живым сердцем? Если видимое есть только персть и ничего нет более, не должно сему удивляться. Ибо сокровище внутри; живот наш, – сказано, – сокровен есть (Кол. 3:3), а вместилищем его служит скудельный сосуд, «имамы бо сокровище сие в скудельных сосудех» (2Кор. 4:7), сказал Павел. Почему, кому видно только снаружи, тем представляется одно брение, когда же явится Христос, и самый прах покажет свою красоту, потому что, будучи членом оного луча, откроется и уподобится солнце, и будет испускать общий с ним луч. Ибо «просветятся, – говорит, – праведницы, яко солнце в Царствии Отца их» (Мф. 13:43), царством Отца называя оный луч, в сиянии коего явился Он, открывая Апостолам, видевшим, как сам сказал, самое Царство Божие, пришедшее уже в силе (Мк. 9:1). Просветятся же и праведники в день оный одной светлостью и славой, когда они будут принимать, а Он сообщать свет. Ибо сей самый хлеб, сие самое тело, которое, отходя туда, понесут от сей трапезы, явится тогда на облаках пред очами всех и подобно молнии, в одно мгновение времени на востоке и западе, покажет свою красоту. С сим лучом живут блаженные здесь, и по смерти не удаляется от них свет. Ибо свет всегда с праведными и просвещаемые им отходят они в жизнь оную, устремляясь к Тому, с Которым всегда жили во времени. Ибо что случится тогда с каждым из воскресающих, именно что кости, и части, и члены, соединяясь с головой, составят целость тела, тоже будет и со Спасителем Христом, общей главой всех. Ибо сия глава едва только воссияет на облаках, отовсюду соберет собственные члены. Бог посреди богов, прекрасный вождь прекрасного лика, и как тяжелые тела, как скоро будут расторгнуты узы, удерживающие их в воздухе, падают к земле, и тотчас находят свое место, так и тела святых теперь привязаны к земле, преданы тлению и находятся под игом, и «посему – сказано, – воздыхаем в жилище сем, а когда явится свобода, неудержимым парением устремятся ко Христу, дабы занять собственное место». Почему Павел, показывая, что оное течение неудержимо, называет его восхищением; “восхищена, – говорит, – будем на облацех в сретение Господне на воздусех» (1Сол. 4:17), и Сам Спаситель сказал, что поемлет их, говоря: «тогда два будета на селе, един поемлется, а друеий оставляется» (Мф. 24:40), означая сим, что не человеческое это дело и не собственными совершается силами, как будто есть место собственному их усилию, но повлечет их и восхитит Сам Он, который не подлежит никакому времени. Ибо как в начале не дожидался, что искали Его, но Сам искал заблуждающих, и указал путь, не могших же идти по нем Сам нес, подняв на рамена Свои, и падающих воззывал, и ослабевающих духом исправлял, и удаляющихся призывал, и вообще заботливо болезнуя все совершил для спасения их, так и тогда совершающих последнее к Нему течение Сам восставит, и для летящих Сам будет крылами. Потому и орлами именует сообщающихся к трупу; “идеже, – говорит, – труп, тамо соберутся орли» (Мф. 23:28). Ибо от трапезы пойдут к трапезе, от сокровенной к явленной уже, от хлеба к телу. Ибо теперь Христос хлебы для них, еще живущих человеческой жизнью, и пасха, ибо переходят отсюда во град небесный; «тогда же изменят крепость, окрылатеют яко орли», говорит чудный Исайя (Іс. 40:31), тогда воссядут при самом теле, свободном от покровов. Указуя на сие, блаженный Иоанн говорит: «узрим Его, якоже есть» (1Ін. 3:2), ибо Он уже не хлеб для них, когда окончится жизнь во плоти, и не пасха для пребывающих уже на одном месте, а признаков трупа имеет много. Ибо руки Его с язвами, и ноги Его имеют следы гвоздей, и ребра носят еще знак копья. К сему трупу ведет оная вечеря; без нее невозможно получить его, как с исторгнутыми глазами нельзя видеть свет. Ибо Поелику не вкушающие вечери не имеют жизни в себе самих, как Бессмертный может быть главой мертвых членов? Ибо одна сила трапезы, и Один предлагает ее в том и другом мире, и одно есть брачный чертог, другое приготовление к брачному чертогу и иное есть сам Жених. Почему для тех, кои не с сими дарами отходят, не остается ничего более для жизни, а кому случилось и получить благодать и сохранить ее, те и вошли в радость Господа своего, и вступили с Женихом в брачный чертог, и иного утешения насладились на вечери, не тогда получив все, но в явлении Его чище ощущая то, что принесли пришедши. И такова причина, по которой «Царствие Божие внутрь нас есть” (Лк. 17:21).

 

Какое содействие доставляет ей освящение священного жертвенника

Таково значение священных таинств, и такое доставляют они нам приготовление к истинной жизни. Поелику же жертвенник есть начало всякого таинства, нужно ли принять вечерю или помазание, а также получить освещение, или участвовать в таинстве купели, – посему кроме сказанного, сколько возможно нам, рассудим о нем и о таинстве, коим утверждается он. Не думаю сделать что-либо ненужное и излишнее, а полнее сделаем слово, сказав об источнике, начале таинств, или как иначе называть сие нужно. Посему, изложив по порядку все, что бывает руками совершителя и из чего состоит жертвенник, посмотрим потом, какое значение каждого действия, и к чему совершается оно.

Прежде всего Иерарх, возложивши на себя белую срачицу и препоясавшись по рукам и прочему телу, припадает к Богу, преклонившись не на голую землю, и помолившись, чтобы достигнуть ему желаемой цели, со тщанием восстает на дело и, подняв лежащу трапезу, утверждает ее и укрепляет, не приказывая только, но и сам делая своими руками. Утвердив же ее, омывает теплой водой, молясь, чтобы вода сия имела силу очищать не только видимую нечистоту, но и от приражений демонских. Потом помазывает, изливая на него лучшее вино, и чистое, из роз сделанное, масло. После же сего приносит священное миро и помазует, трижды начертывая крест и воспевая Богу пророческую, торжественную песнь. Потом покрыв белой срачицей, украшает драгоценными одеждами и на них возлагает иные платы, помазанные миром, как и трапеза, которые, быв положены на верху трапезы, должны лежать непосредственно под священными книгами. И совершив сие, развязывает и снимает с себя срачицу, и, имея на себе архиерейское облачение, выходит в какой-либо соседний священный дом. Там, взяв на сие приготовленные кости святых муче