Вибрані праці святих отців,  Святитель Василій Великий

Про Святого Духа до святого Амфілохія, єпископа Іконійського

УкраїнськаРосійська

Глава 1. Передмова, в якій йдеться про те, що дослідження необхідні і в найменш важливих частинах богослов’я.

Похвалив я твій навик до богознавства й працьовитості, надзвичайно порадів проникливому й тверезому міркуванню, за яким вважаєш, що й одного висловлювання, виголошеного про Бога, хоч би де знадобилося про Нього слово, не слід залишати без дослідження, о люб’язний і для мене всіх найповажніший брате Амфілохій! Бо, прекрасно послухавши Господню настанову, що “кожен, хто просить, отримує, а хто шукає, той знаходить” (Лк. 11:10), милостивим проханням, здається, і найледачішого можеш ти спонукати до участі. А більше дивуюся в тобі тому, що пропонуєш питання не для випробування інших, як роблять нині багато хто, але щоб дошукатися самої істини.

Щоправда, багато нині людей, які слухають і розпитують нас, проте ж дуже важко зустріти душу, що любить, і шукає істини, щоб вилікувати незнання. У багатьох питання, як мисливська сітка і ворожа засідка, містять у собі прихований і хитро складений обман. Вони заводять розмови не з наміром здобути з них що-небудь корисне, але щоб, щойно знайдуть відповіді неспівпадаючими зі своїм бажанням, визнати себе такими, що мають у цьому справедливий привід до нападу.

Але якщо “Безглуздому, хто запитав … мудрість буде вмінна” (Притч. 17:28), то яку ціну призначимо “розумному слухачеві”, якого в пророка поставлено поряд з ним ” дивним порадником” (Іс. 3:3)? Звичайно, справедливість вимагає, як вшанувати всіляким схваленням, так вести його далі, з’єднавшись з ним у ревності, і розділяючи всі труди з тим, хто поспішає до досконалості.

Бо не мимохідь вислуховувати богословські слова, а докладати зусиль – у кожній промові й у кожному складі відкривати сокровенний сенс – справа не недбайливих у благочесті, а тих, хто знає мету нашого покликання, бо ми зобов’язані уподібнюватися до Бога, наскільки це можливо для єства людського; уподібнення неможливе без знання, і знання здобувається не без повчання, а початок же вчення – слово, і частини слова – склади й промови, а тому розбирати й самі склади – не значить віддалятися від мети. І якщо питання, як здалося б іншому, маловажні, то вони тому не гідні ще нехтування, навпаки, оскільки істину вловлюють насилу, усюди повинні ми стежити за нею. Бо якщо, як мистецтва, так і розуміння благочестя, вдосконалюються через поступові прирости, то тим, кого вводять у пізнання, нічим не повинні нехтувати. А хто проходить поза увагою перші основи, як щось маловажне, той ніколи не досягне мудрості досконалих. “Так” і “ні” (Мф. 5:37) – два слова, але ж у цих коротких висловах нерідко містяться найкраще з благ – істина, і крайня межа лукавства – брехня. І що ще скажу про це? Хтось за один помах головою під час свідчення про Христа визнаний уже виконавцем усього благочестя. А якщо це справедливо, то яке ж богословське висловлювання таке маловажне, що воно, буде добре чи ні, в обох випадках не складе великої ваги? Якщо “іота єдина, або єдина риса перейде із закону” (Мф. 5:18), то чи безпечно буде для нас переступити і в малому?

А те, про що вимагав ти нашого розсуду, водночас і мале, і велике, – мале через стислість того, як вимовляється (чому його, можливо, і легко залишають поза увагою), але велике через силу того, що означає, на зразок гірчичного насіння, яке менше від усякого іншого насіння, від якого виростає кущ, але, коли докладено до нього належне піклування, із розвитком прихованої в ньому сили, зростає до значної висоти.

Якщо ж хто, бачачи наше (вживу вираз псалмоспівця) “міркування” (Пс. 118:85) над словами, посміється з цього, то, потиснувши плід свого сміху, сам нехай дізнається про його марність. Але ми не залишимо дослідження, поступаючись людським докорам і визнавши себе спонукуваними насмішкою. Я не тільки не соромлюся таких предметів, як маловажних, але якщо, хоча малою мірою, наближуся до їхньої гідності, то сам себе вважатиму щасливим, як того, хто отримав велике, та й про брата, який попрацював зі мною в дослідженні, скажу, що для нього в цьому не мале надбання. Тому, хоча бачу, що за деякі висловлювання треба витримати вельми велику боротьбу, проте, в надії нагород не ухиляюся від праці, міркуючи, що слово і для мене самого буде плідним, і тим, хто слухає, принесе достатню користь. З цієї-то причини, з Самим, скажу так, Святим Духом приступаю до викладу. І якщо завгодно тобі, щоб утвердився я на шляху слова, звернуся трохи до початку пропонованого питання.

У недавньому часі, коли молився я з народом і славослів’я Богові й Отцеві завершував подвійно, то словами: “із Сином і зі Святим Духом”, то словами: “через Сина у Святому Дусі”, дехто з присутніх повстали проти цього, кажучи, що мною вжито вислови дивні, і до того ж такі, що суперечать одне одному. Ти ж, найбільше для користі цих самих людей, а якщо вони абсолютно невиліковні, для безпеки тих, хто зустрічається з ними, просив мене викласти ясне вчення про силу, що міститься в цих складах. Тому, звісно, маю я говорити коротко, по можливості давши слову якийсь усіма допустимий початок.

Глава 2. Який початок тому, що єретики звертають сувору увагу на склади?

Дріб’язкова уважність цих людей до складів і виразів не без хитрощів, як подумав би інший, і веде не до малого зла, а містить у собі глибокий і прихований задум проти благочестя. Вони намагаються показати несхожість виразів, що вживаються про Отця, і Сина, і Святого Духа, щоб мати в цьому зручний доказ відмінності Їхньої і за природою. Бо в них є давнє хибне міркування, винайдене начальником цієї єресі, Аетієм, який, в одному зі своїх листів, висловився так: “неоднакове за єством виражається неоднаково, і навпаки, те, що виражається неоднаково, неоднаково за єством”. І до засвідчення цього положення залучив він Апостола, який говорить: “єдиний Бог Отець, з Нього все, …і єдиний Господь Іісус Христос, Ним все” (1Кор. 8:6). “Тому, – стверджує Аетій, – як відносяться між собою ці вислови, так повинні відноситися і означувані ними єства. Але вислів: “Яким”, не однаково з висловом: “з Нього”; отже, і Син не однаковий з Отцем”. Від цієї-то недуги сталося і знущання цих людей над запропонованими мною висловлюваннями. Від цього-то Богові й Отцю, як виняткову якусь спадщину, привласнюють вислів: “з Нього”, а Синові й Богові відокремлюють вислів: “Ним”, а Духу Святому – вислів: “у Ньому”, і кажуть, що цей порядок ніколи не змінюється, щоб, як сказано, з різниці виразів випливала різниця і єства. Але не можна було їм приховати, що цією тонкістю в розрізненні висловів намагаються підкріпити нечестиве вчення. Бо вимагають, щоб вислів: “з Нього”, означав Творця, а вислів: “Ним” – служителя, або знаряддя, а вислів: “у Ньому”, показував час чи місце, і щоб Творець усякого уявлявся не більш достойно, ніж знаряддя, а Дух Святий виявився таким, що подає від Себе до буття істот, не більше, ніж те, що привносить місце чи час.

Глава 3. Про те, що це тонке розрізнення складів запозичене у зовнішньої мудрості.

У цей обман ввела їхня розбірливість письменників зовнішніх, у яких вислови: “з Нього” і “Ним” (1Кор. 8:6), засвоювалися предметам окремим за природою. Бо ці письменники думають, що висловом: “з Нього”, позначається речовина, а висловом: “Ним”, виражається знаряддя, або взагалі службова дія. Краще ж сказати (бо що перешкоджає, повторивши все вчення зовнішніх, стисло викрити непослідовність з істиною і незгоду самих із собою цих єретиків?), ті, хто вправлявся в марній філософії, різною мірою пояснюючи сутність причини, і загальне її поняття поділяючи на приватні значення, кажуть, що одні з причин – це першообразно, інші – сприяють, чи співучать, а інші мають таке відношення до твору, що без них він не буває. Для кожної з цих причин визначають вони власний свій вираз, так що інакше позначається творець, а інакше знаряддя. Творцеві, на їхню думку, доречний вираз: “від нього”, бо у власному сенсі говориться, що лава походить від столяра. Знаряддю ж доречний вираз: “ним”, бо кажуть, що вона зроблена сокирою, свердлом, та інше. А подібним чином вираз: “з нього”, вважають вони, власне, таким, що означає речовину, тому що твір столяра з дерева. Вираз же “по ньому” означає або уявний, або запропонований художникові зразок, тому що або, накресливши в розумі те, що будується, уявлення це приводить у виконання, або, дивлячись на запропонований йому зразок, за його подобою розташовує свою роботу. Але вираз: “для нього”, вважають таким, що відноситься до кінця, тому що лава робиться для вживання людям. І вираз “у ньому” вказує на час або місце, бо коли лава зроблена? – у такий-то час. І де? – у такому-то місці. А час і місце, хоча анітрохи не беруть участі у творінні, проте ж такі, що без них ніщо зроблено бути не може, тому що діючим потрібні і місце, і час.

Цим спостереженням марнослів’я і “марних лестощів” навчаючись і дивуючись, єретики переносять їх у просте і нехитрослівне вчення Духа, до приниження Бога-Слова, і до заперечення Святого Духа. І вислів, який у зовнішніх письменників відокремлений для позначення неодушевлених знарядь або служіння підпорядкованого і зовсім низького, розумію вислів: “їм”, вони не утруднилися застосувати до Владики всіх і, будучи християнами, не посоромилися Творцеві тварі усвоїти вислів, який вживають про пилу або молот.

Глава 4. Про те, що в писанні вживання цих складів не витримується строго.

А ми зізнаємося, що й слово істини нерідко вживає ці вислови, утім стверджуємо, що свобода Духа анітрохи не поневолюється обмеженості зовнішніх, але, зважаючи на кожен новий випадок, змінює вирази відповідно до потреби.

Бо вислів “з нього” не означає неодмінно речовини, як думають зовнішні, навпаки, Святому Письму звичніше вживати цей вислів про найвищу Причину, як у такому місці: “Єдиний Бог,… з Нього ж все” (1Кор. 8:6). І ще: “все ж (εκ του θεου) від Бога” (1Кор. 11:12). Однак слово істини вживає цей вислів нерідко і про речовину, наприклад, коли говорить: “сотвори …ковчег з (εκ) древ [негниючих]” (Бут. 6:14). І: “нехай створиш світильник з (εκ) злата чистого” (Вих. 25:31). І: “перша людина з (εκ) землі перстен” (1Кор. 15:47). І: “від (εκ) бріння створений ти, як і я” (Йов. 33:6).

Але єретики, як помітили ми, щоб показати різницю єства, хоча привід до розрізнення запозичили в зовнішніх, проте ж, не в усьому з точністю їм підлабузнюючись, узаконили, що вислів цей притаманний одному Отцеві, натомість Сину присвоїли найменування знаряддя, і Духові – місця (бо кажуть: “у Дусі”, і так само кажуть: “Сином”). Богу ж засвоїли вислів: “з Нього”, слідуючи в цьому не чужим, але перейшовши, як самі кажуть, до апостольського слововживання, бо сказано: “з Нього ж ви є в Христі Іісусі” (1Кор. 1:30). І: “все ж від” (εκ) “Бога” (1Кор. 11:12).

Тому який висновок виводиться із цього тонкого розрізнення? Те, що інше єство причини, інше – знаряддя, і інше – місця, отже, Син за природої не причетний Отцю, як і знаряддя не причетне художнику, не причетний і Дух, оскільки час або місце окремі від єства знарядь або від єства тих, хто діє знаряддями.

Глава 5. Про те, що і про Отця говориться: Ним, і про Сина: з Нього, також і про Духа.

Такими є міркування єретиків, і ми доведемо сказане вище, зокрема те, що несправедливо, нібито Отець, взявши для Себе вислів: “з Нього”, відкинув Синові вислів: “Ним”, і знову ж таки, нібито Син, за узаконенням єретиків, не приймає Духа Святого до спілкування вислівів: “з Нього”, або: ” Ним”, як розподілено за новим їхнім поділом.

“Єдиний Бог і Отець, з Нього ж все:… і єдиний Господь Іісус Христос, Ним же все” (1Кор. 8:6). Це – слова не того, хто дає закон, а того, хто розрізняє Іпостасі. Апостол вимовив це не для того, щоб ввести думку про відмінність єства, але щоб поняття про Отця і Сина уявити не злитим.

А що ці вислови не протилежні одне одному, і, подібно до поставлених в опірні ряди для битви, не вводять із собою в протиборство і самих єств, до яких додані, це видно з наступного. Блаженний Павло поєднав обидва вислови про один і той самий підмет, сказавши: “яко з Того, і Тим, і в Ньому всіляка” (Рим. 11:36). І що це місце очевидним чином відноситься до Господа, скаже всякий, хто хоча б анітрохи не заглибився в намір цього вислову. Бо Апостол, додавши слова з Ісаї пророка: “хто… зрозуміє розум Господній? або хто радником Йому був?” (Рим. 11:34), – додав: “бо з Того і Тим і в Ньому все”. У пророка ж сказано це про Бога Слове, Творця всього творіння. Це можеш дізнатися з попередніх його слів. “Хто води поміряв своєю долонею, а п’ядею виміряв небо, і третиною міри обняв пил землі, і гори ті зважив вагою, а взгір’я шальками ? Хто зрозумів розум Господній, і хто радник Йому був” (Іс. 40:12-13)? Слово: “хто” означає тут не зовсім неможливе, але рідкісне, як у вислові: “хто повстане ми на лукавих” (Пс. 93:16)? І: “хто є людина, що хоче жити” (Пс. 33:13)? І: “хто взиде на гору Господню” (Пс. 23:3)? Так, звичайно, сказано і тут: хто той, хто знає розум Господній, і хто співучасник Його ради? – “Отець бо любить Сина, і все показує Йому” (Ін. 5:20). Той утримує землю, і обійняв її жменею, Хто все упорядкував і впорядковує, Хто дав горам рівновагу, призначив водам міру, кожній речі, що перебуває у світі, визначив власний її чин; Хто ціле небо об’ємає малою часткою цілковитої Своєї сили, що пророче слово і назвало алегорично “п’ядією”. Тому доречно додав Апостол: “з Того, і Тим, і в Ньому” (εις αυτον) “усіляка”. Бо “з Нього”, з волі Бога і Отця, причина буття істот. “Ним” усі істоти перебувають і складаються, оскільки Творець кожній тварі приділяє все потрібне і до її збереження. А тому, звісно, все повертається до Нього (εις αυτον), з якимось нестримним бажанням і з якоюсь невимовною любов’ю прямуючи до Начальника й Джерела життя, як написано: “очі всіх на Тебе уповають” (Пс. 144:15). І ще: “вся на Тебе сподіваються” (Пс. 103:27). І: “Ти руку Свою відкриваєш, і все, що живе, Ти зичливо годуєш!” (Пс. 144:16). Якщо ж єретики противляться цьому нашому поясненню, то чи врятує їх якесь міркування від явного протиріччя собі самим? Бо якщо не погодяться, що ці три вислови: “з Того, Тим і в Ньому”, сказані про Господа, то за всією необхідністю повинні привласнити їх Богові й Отцеві. А внаслідок цього явно підірветься їхнє розрізнення. Бо відкривається, що не тільки вислів: “з Нього”, а й вислів: “Ним”, додається до Отця. Якщо ж останнє з цих висловів не означає нічого принизливого, чому відокремлюють його до Сина, як щось нижче? А якщо воно неодмінно виражає службовість, то нехай відповідають: у якого князя служителем служителем є Бог слави і Отець Іісуса Христа? Так вони самі себе скидають, а наша сила зберігається в тому й іншому випадку. Бо, якщо перевершить думка, що слово йде про Сина, то знайдеться, що вислів “з Нього” притаманний Синові. А якщо хто пророчий цей вислів наполегливо буде відносити до Бога, то знову погодиться, що вислів “з Нього” притаманний Богові, і обидва виречення матимуть рівну гідність, бо однаковою силою вжиті про Бога. І в тому, і в іншому випадку вислови ці виявляться одне з одним рівночесними, як такі, що вживаються про одну й ту саму Особу. Але повернемося до свого предмета.

Глава 6. Відповідь тим, хто стверджує, що Син не з Отцем, але після Отця, де йдеться і про рівночестя слави.

І звісно, не можна вдатися до вибачення себе незнанням, коли приступають до слова з такою хитрістю і зловмисністю ті, хто явно обурюється на нас за те, що разом з Отцем звершуємо славослів’я Єдинородному, і Святого Духа не відокремлюємо від Сина. І за це як вони не називають нас! новоделами, нововведенцями, винахідниками слів, та іншими докірливими іменами! Але не тільки не засмучуюся я їхнім злослов’ям, а навпаки того, якби власна їхня шкода не заподіювала мені скорботи й безперервної болі, готовий би сказати, що вдячний їм за хули, якими сприяють моєму блаженству. Бо сказано: “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас… заради Мене” (Мф. 5:11).

Але ось за що вони гніваються. “Син, – кажуть, – не з Отцем, але після Отця, тому “Ним”, а не “з Ним” треба підносити славу Отцеві. Бо вислів “з Ним” виражає рівночестя, а вислів “Ним” показує службову дію. Але і Духа, кажуть, треба ставити не поряд з Отцем і Сином, а нижче Сина і Отця, як не одноосібного, але підпорядкованого, не разом числимого, але підпорядкованого”. І подібними цим тонкощами в складанні висловів спотворюють вони простоту і невигадливість віри. Тому чи можуть вибачатися недосвідченістю такі люди, які своєю допитливістю не дозволяють і іншим залишатися в недосвідченості?

Але ми насамперед запитаємо їх про те, на якій підставі кажуть, що Син після Отця? чи як молодший за часом, чи за чином, чи за гідністю?

Але ніхто не буде настільки безглуздим, щоб став стверджувати, що Творець віків є другий за часом, коли немає ніякої відстані, що посередничає в природному єднанні Сина з Отцем. Та й з людським поняттям неправильно стверджувати, що Син молодший за Отця, не тільки тому, що Отець і Син уявляються у взаємному між Собою відношенні, а й тому, що другим за часом називається те, що має меншу відстань від теперішнього часу, і першим знову ж таки те, що далі відстоїть від теперішнього часу. Наприклад, те, що було за часів Ноя, старіше за те, що трапилося з Содомлянами, бо більш віддалене від теперішнього часу, і останнє пізніше за перше, бо здається нібито ближчим до теперішнього. Але буття Життя, що перевершує всякий час і всі віки, вимірювати відстанню від сьогодення, чи не буде не тільки нечестиво, а й понад усяку міру нерозумно, якщо тільки уявити, що, як говориться про речі, що мають початок буття і тлінних, що вони одна одної раніше, так само як і Бог і Отець, порівняний із Сином і Богом, який є раніше віків, перевершує Його? Навпаки, така перевага Отця у відношенні до старійшинства є незбагненною, тому що ні роздуми, ні поняття ніяк не простягаються далі за народження Господа, після того, як Іоанн прекрасно двома словами уклав розуміння в описаних межах, сказавши: “на початку було Слово” (Ін. 1:1). Бо це “було” невихідне для мислення, і початок непорушний для уявлень. Скільки не заглиблюйся думкою в давнє, не вийдеш із цього: “було”, і скільки не старайся побачити, що первісніше за Сина, не зможеш стати вищим за Початок. А на цій підставі благочестиво уявляти собі Сина разом з Отцем.

Якщо ж уявляють вони якесь пониження Сина перед Отцем щодо місця, так що Отець сидить вище, а Син за порядком посідає нижче місце, то нехай зізнаються в цьому, і ми замовкнемо, тому що невідповідність видна сама собою. Бо не дотримуються послідовності в судженнях ті, які не приписують Отцеві скрізьсущості, коли здоровий глузд вірить, що Бог усе наповнює. І сказаного пророком: “Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі ось Ти!” (Пс. 138:8), не пам’ятають ті, котрі між Отцем і Сином ділять верх і низ. Але не буду нічого говорити на докір необізнаності тих, хто приписує місце Безплотному.

Їхній безсоромності, з якою повстають проти Писання і противляться йому, чи допоможе скільки-небудь сказане: “Сядь праворуч Мене” (Пс. 109:1), і: “Сядь праворуч… величі Божої” (Євр. 1:3)? Слово “по правиці” означає не нижче місце (як розуміють вони), але відношення до рівного, бо поняття десного береться не чуттєво (інакше в Бога було б і шуее), а навпаки, Писання почесним іменуванням сидіння виражає велич честі Синові.

Тож залишається їм сказати, що цим висловом позначається нижчий ступінь гідності. Тому нехай знають, що Христос “є Божа сила і Божа премудрість” (1Кор. 1:24), що Він “є образ Бога невидимого” (Кол. 1:15) і “сяйво слави” (Євр. 1:3), і що Його закарбував Бог Отець, цілком зобразивши в Ньому Себе.

Невже ж скажемо, що принизливі ці та інші, схожі з ними, свідчення, які тільки є в цілому Писанні? Або зізнаємося, що це суть ніби якісь проголошення, якими сповіщається велич Єдинородного і рівність слави Його з Отцем? Нехай почують, як Сам Господь ясно зображує рівночесну славу Сина з Отцем, коли говорить: “хто бачив Мене, той бачив Отця” (Ін. 14:9). І ще: “коли прийде Син у славі Отця” (Мк. 8:38). І: “нехай шанують Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23). І: “бачили славу Його, як славу Єдинородного від Отця” (Ін. 1:14). І: “Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця” (Ін. 1:18). Єретики, ані трохи не розмірковуючи про це, призначають Синові місце, визначене ворогам. Бо Отче лоно – ось сидіння, пристойне Синові, а підніжжя – місце для тих, кого потрібно принизити.

Ми торкнулися цих свідчень мимохідь, бо маємо на увазі іншу мету. Але ти, зібравши на дозвіллі докази, сам можеш бачити висоту слави і перевагу сили Єдинородного. Втім, для розсудливого слухача не менш важливими є і наведені свідоцтва, якщо тільки не розуміє хто плотським і низьким чином слів: “праворуч” і “лоно”, не описує Бога місцем, не вигадує для Нього тілесного обрису, образу і положення, що доволі неспівпадає з поняттям простого, безмежного і безтілесного. Не кажу вже про те, що таке поняття однаково низьке і для Отця, і для Сина. Тому той, хто розмірковує подібним чином, не тільки принижує гідність Сина, але впадає в гріх богохульства. Бо що наважиться сказати він проти Сина, те ж саме необхідно йому докласти і до Отця. Хто дає Отцеві для седіння найвище місце, а про Єдинородного ж Сина каже, що Він сидить нижче, у того наслідком такої побудови розуму будуть усі тілесні приналежності.

А якщо такі уявлення притаманні людям, у яких розум затьмарився від вина й розладнаний безумством, то чи благочестиво буде, щоб і за природою, і за славою, і за гідністю З’єднаного з Отцем, не разом з Отцем вшановували поклонінням і славословили ті, котрі навчені Ним Самим, що “хто не вшановує Сина, той не вшановує Отця” (Ін. 5:23)? Бо що скажемо? Яке справедливе виправдання матимемо для себе на страшному й загальному для всієї тварі суді, якщо після того, як Господь ясно сповістив, що прийде “у славі Отця” (Мф. 16:27), і Стефан бачив, як ” Іісус стояв по праву руку Бога” (Діян. 7:55), і Павло Духом засвідчив про Христа, що Він “є по праву руку Бога” (Рим. 8:34), і Отець каже: “Сядь праворуч Мене” (Пс. 109:1), і Святий Дух свідчить, що “Сів праворуч… величі Божої” (Євр. 8:1), чи ми Сопрестольного і Рівночесного зведемо на нижчий ступінь зі стану рівності? Бо думаю, що стоянням і сидінням виражається непохитність і повна постійність єства, як і Варух, показуючи нерухомість і непорушність Божого перебування, сказав: “Ти перебуваєш навіки, а ми ж гинемо навіки” (Вар. 3:3). А десною стороною означається рівночесність гідності. Як же не зухвало – позбавляти Сина спілкування в славослів’ї, як ніби Він гідний бути поставленим на нижчому ступені честі?

Глава 7. Відповідь тим, хто стверджує, що про Сина пристойно говорити не: з Ним, а: Ним.

Але вони стверджують, що “говорити: “з Ним”, абсолютно дивно і незвично, а вислів: “Ним” і слову Писання є найвластивішим, і в вживанні у братії затверджений”. Що ж скажемо їм на це? – Блаженні вуха, які не слухали вас, і блаженні серця, які врятувалися не ураженими від ваших навчань!

А вам, христолюбці, скажу, що Церкві відоме те й інше слововживання, і що Вона жодного з них не відкидає, як такого, що виключає інше. Бо, коли беремо до розгляду велич єства в Єдинородному і перевагу Його гідності, тоді свідчимо, що має Він славу “з Отцем”. А коли уявляємо собі, що Він подає нам блага, і нас самих приводить до Бога, і робить Йому своїми, тоді сповідуємо, що благодать ця звершується “Ним” і “в Ньому”. Тому вислів “з Ним” властивий тим, хто славословить, а вислів “Ним” переважно притаманний тим, хто дякує.

Але хибно й те, щоб вислів “з Ним” усунуто було з ужитку благоговійних. Бо вислів цей вживають і в селах, і в містах усі ті, котрі, твердо тримаючись своїх звичаїв, поважній стародавності віддали перевагу над новизнами, і передання батьків зберегли неушкодженим. А які набридли звичайним і повстали проти стародавнього, як проти застарілого, ті вхопилися за нововведення, як і любителі вбрання завжди надають перевагу одягу нового крою перед загальновживаним. У сільських жителів і досі знайдеш з давніх-давен уживаний вислів, а у цих умільців, які звикли до словоблуддя, слова викувані за новою мудрістю. Тому, що говорили отці наші, те говоримо й ми, тобто, спільна слава Отцеві й Синові, чому разом із Сином приносимо славослів’я Отцеві.

Але не те задовольняє нас, що таким є передання отців, бо й отці слідували наміру Писання, взявши за підставу свідоцтва, які не задовго до цього навели ми вам із Писання. Бо сяйво уявляється в думках разом зі славою, і образ – разом із Першообразом, і Син необхідно – з Отцем, бо ні послідовний зв’язок імен, ні єство тих, кого іменують, не допускають жодного розділення.

Глава 8. У яких випадках має місце вислів: “Ним”, і в якому розумінні він є властивішим за вислів: “з Ним”, а також тлумачення на те, як Син приймає заповідь, і як Він посилається.

Тому Апостол, коли “дякує Богові через Іісуса Христа” (Рим. 1:8), і також каже, що “Ним прийняв благодать і апостольство на послух віри в усіх язичників” (Рим. 1:5) або “з Ним прийняв благодать і апостольство на послух віри” (Рим. 1:5), або що “через Котрого вірою і одержали ми доступ до тієї благодаті, в якій стоїмо і хвалимось надією на славу Божу” (Рим. 5:2), тоді зображує благодіяння нам Христові, оскільки Христос, то Сам посилає на нас від Отця благодать дарів, то приводить нас Собою до Отця. Бо словами: “Ним прийняли ми благодать і апостольство”, виражає дарування благ від Нього, а словами: “приведення знайшли”, зображує наше сприйняття і привласнення Богу, здійснене Христом. Тому сповідування благодаті, яку Він у нас здійснює, невже служить для применшення слави? Чи справедливіше буде сказати, що опис благодіянь є гідним змістом славослів’я?

Тому знаходимо, що Писання, кажучи нам про Господа, дає Йому не одне ім’я, і не ті самі імена, якими позначається тільки Його Божество і велич. Але іноді вживає найменування, що показують відмінні ознаки єства, бо знає ім’я Сина, “що є понад усяке ім’я” (Флп. 2:9), іменує Його ” істинним Сином” (1Ін. 5:20), ” Єдинородним Богом” (Ін. 1:18), “силою Божою та премудрістю” (1Кор. 1:24) і “Словом” (Ін. 1:1). І знову, з причини різноманітних нам дарів благодаті, які від багатства благодаті, за різноманітною Своєю премудрістю, подає тим, хто цього вимагає, Писання називає Його тисячами інших іменувань, називаючи то Пастирем, то Царем, і також Лікарем, а також Його ж називаючи Нареченим, Шляхом, Дверима, Джерелом, Хлібом, Сокирою, Камінням. Бо ці іменування означають не єство, але, як сказав я, різні способи діяти, які з милосердя до власного Свого творіння виявляє тим, хто цього потребує, за властивістю їхньої потреби. Бо тих, які вдалися до Його заступництва і через терпіння досягли успіху в бажані спілкуватися, називає Він вівцями, а Себе визнає Пастирем таких овець, які слухають Його голосу і не слухають чудернацьких вчень. Бо каже: “вівці… голосу Мого слухають” (Ін. 10:27). А Царем називається для тих, котрі зійшли вже високо і мають потребу в законному управлінні. Називається Дверями, бо правотою Своїх заповідей приводить до справ величних, а також безпечно вводить на подвір’я Своє тих, хто через віру в Нього звернувся до блага пізнання. Чому й сказано: “Мною хто і увійде, і вийде, і пасовище знайде” (Ін. 10:9). Називається Каменем, як охорона для вірних міцна, непорушна і непохитна від всякого оплоту.

І в цих випадках, коли, наприклад, називається Дверями або Шляхом, найпристойніше і найвизначніше вживання дають вислові: “Ним”. Утім, як Бог і Син, має Він славу разом з Отцем (μετα πατρος και συν πατρι), бо “щоб перед іменем Іісуса схилилося всяке коліно небесних, земних і преісподніх, і всякий язик сповідував, що Господь Іісус Христос у славу Бога Отця” (Флп. 2:10-11). З цієї причини вживаємо обидва вислови, одним сповіщаючи власну Його славу, а іншим – даровану нам благодать. Бо Ним подається всяка допомога душам, відповідно до кожного роду піклування існує відмінне найменування. Бо, коли бездоганну душу, “не маючи скверни чи пороку, представить Собі” (Еф. 5:27), як чисту діву, іменується Нареченим, а коли приймає душу, уражену жорстокими ранами від диявола, і зцілює її від тяжкої гріховної недуги, тоді називається Лікарем.

Невже ж такі піклування про нас приводять нашу думку до чогось низького? або, навпаки того, викликають у нас здивування великою могутністю і водночас людинолюбством Спасителя, бо Він і благоволив “співстраждати неміччю нашою”, і спромігся снизойти до самої нашої немочі? Бо перевагу сили доводять не стільки небо, і земля, і широта морів, і тварини, що живуть у водах і на суші, і рослини, і зірки, і повітря, і пори року, і різноманітна прикраса всесвіту, скільки те, що Бог міг через плоть безпристрасно вступити в боротьбу зі смертю, щоб власним Своїм стражданням дарувати нам безпристрасність. А якщо Апостол каже, що “у всіх цих перемагаємо за (δια) Улюбленого нас” (Рим. 8:37), то цим висловом він дає зрозуміти не якесь низьке служіння, а допомогу, яку надає у владі сили. Бо Сам, “зв’язавши міцного, пограбував його речі” (Мф. 12:29), тобто нас, яких сильний вживав на всяку лукаву дію, і Сам зробив нас посудинами “придатними для Владики”, через підготовку того, що залежить від нас, на “всяке діло благе” (2Тим. 2:21).

Так “Ним… приведення здобули” (Рим. 5:2) до Отця ми, преставлені “від влади темної… у причастя насліддя святих у світлі”, (Кол. 1:12-13). Тому домоуправління, здійснене Сином, будемо уявляти собі не служінням вимушеним у рабського приниження, а добровільним піклуванням, яке Син по доброті і людинолюбству згідно з волею Бога і Отця доклав про власне Своє творіння. А в такому разі дотримаймо благочестя щодо всього, що зроблено Сином, свідчачи про досконалу Його могутність і анітрохи не відокремлюючи Його від волі Отця.

Так, коли Господь іменується ” шляхом”, зводимося ж до вищого поняття, а не зупиняємося на тому, яке видається з першого погляду. Бо під словом “шлях” розуміємо успіх у досконалості, що послідовно й у порядку досягається справами правди й просвітленням розуму, коли безперестанку простягаємось до того, чого ще не вистачає в нас, аж доки не досягнемо блаженного кінця, тобто пізнання Божого, яке Господь тим, хто увірував у Нього, дарує Самим Собою. Бо Господь наш справді є шлях благий, неухильний і непогрішний, що веде до дійсного блага – до Отця. Бо каже: “Ніхто не прийде до Отця лише через Мене” (Ін. 14:6). І таким є наше восходження до Бога через Сина. Але тепер слід сказати, як ще й від Отця подаються блага нам Сином. Оскільки всяке створене єство, і видиме, і мислиме, для підтримання свого потребує Божого піклування, то Творець – Слово, Єдинородний Бог, у міру потреби кожного єства, надаючи йому допомогу Свою, на вимогу необхідності збільшує дарування, скільки різноманітні та на все добропотрібні внаслідок різновиду тих, кого Він благодійно опікує, стільки ж відповідні природі кожної тварюки. Він просвіщає тих, хто перебуває у темряві незнання, і тому є Світло істинне. Він судить, відміряючи воздаяння за гідністю справ, і тому є Суддя праведний. “Отець бо не судить нікого, але суд весь дав Синові” (Ін. 5:22). Він визволяє від падіння тих, які з висоти життя впали в гріх, і тому є “Воскресіння” (Ін. 11:25). Усе ж це виробляє, діючи дотиком могутності та велінням благості. Пасе, просвіщає, живить, веде, лікує, воскрешає, не суще здійснює, створене підтримує.

Так від Бога доходять до нас блага через Сина, Який у кожному діє з більшою швидкістю, ніж з якою можно було б вимовити слово. Із цим не зрівняються ні блискавки, ні швидка течія світла в повітрі, ні швидка мить ока, ні рухи самої нашої думки, але все це, як порівняти зі швидкістю Божого діяння, має нестачу великою мірою, ніж якою неповороткі тварини поступаються у рухливості, не скажу, птахам, чи вітрам, чи стрімкості небес. Бо який часовий проміжок потрібен Тому, Хто носить ” все словом сили Своєї” (Євр. 1:3), і не тілесно діє, не вимагає допомоги рук для творення, а має природу створінь у всьому покірним вільному Своєму бажанню? Так каже Юдифь: “Подумав, і сталося те, що думав ти” (Юдит. 9:5).

Втім, щоб велич виробленого не захопила нас до уявлення, що Господь безначальний, що говорить джерело Життя? “Аз живу заради Отця” (Ін. 6:57). І що говорить Божа Сила? “Не може Син творити від Себе нічого” (Ін. 5:19). І що говорить самодосконала Премудрість? “Він дав Мені заповідь, що Мені казати і що говорити” (Ін. 12:49). Усім цим зводить Він нас до розуміння Отця, і до Отця обертає здивування істот, щоб ми пізнали Ним Отця. Бо не з відмінності справ умоспоглядається Отець, коли вказується на окрему і власне Отцеві належну дію: “що бачить, що Отець творить,… те й Син так само творить” (Ін. 5:19). Але оскільки Єдинородний виховує Йому славу, то Він збирає здивування створінь, за величі Своїх творінь, що його прославляє Сам Творець, а ті, хто пізнає в Ньому Отця, – Господа нашого Іісуса Христа, “для Котрого все і від Котрого все” (Євр. 2:10).

Тому-то говорить Господь: “Моя вся Твоя суть”, тому що до Отця зводиться початок творінь, “і Твоя Моя” (Ін. 17:10), тому що від Отця приймає Він і те, щоб стати причиною творення, не в тому сенсі, що Син у діях користується допомогою Отця, і що Йому особливими окремими наказами довіряють служіння кожної справи – це було б рабськи й занадто низько від Божої гідності, а в тому сенсі, що Слово, сповнившись благами Отця, від Отця сяючи, все творить за подобою Того, Хто Його породив. Бо якщо не має з Ним різниці за єством, то не матиме різниці і за могутністю. A у кого сила рівна, у тих неодмінно і дії рівні. Христос же “Божа сила і Божа премудрість” (1Кор. 1:24). Тому ” все Тим було” (Ін. 1:3), і “все Ним і для Нього створено” (Кол. 1:16), не в тому сенсі, що Він виконує якесь орудне і рабське служіння, а в тому, що Він звершує Отчу волю.

Отже, коли говорить: ” Я від Себе не говорив” (Ін. 12:49), і ще: “як Отець Мені скаже, так і я кажу” (Ін. 12:50), і: “слово, яке чуєте, – не Моє, а того, хто Мене послав” (Ін. 14:24), і в іншому місці: “як Отець Мені заповість, так і я буду чинити” (Ін. 14:31), не як позбавлений вільної волі, або не самостійно рухомий, або очікуючий повеління у наперед обумовлених знаках, вживає подібні до цього висловлення, але показує ними, що власна Його воля з’єднана й нерозлучна з волею Отця.

Тому і так звану заповідь будемо сприймати не за наказове слово, яке вимовляють словесні органи, як підлеглому, і яке призначає, що робити Синові, а розумітимемо її як притаманно Богові, як повідомлення волі, яке, подібно до відображенню якогось образу в дзеркалі, не в часі переходить від Отця до Сина. “Бо Отець любить Сина, і все показує Йому” (Ін. 5:20).

Тому все, що має Отець, належить Синові, не як щось таке, що поступово в Ньому прибуває, а як таке, що цілком у Ньому перебуває. І в людей, які навчилися майстерності й довготривалим роздумом укорінили в собі непохитну до нього навичку, можуть уже діяти самі по собі за законами знання, що склалися в них. Невже ж Божа Премудрість, Творець всієї тварі, завжди досконалий, без навчення премудрий, Божа Сила, Той, у Котрому “всі скарби премудрості й розуму сокровенні” (Кол. 2:3), потребує особливої вказівки, якою б визначалися і спосіб, і міра Його діянь? Хіба ми, в суєті своїх помислів, відкриємо училище, і Одного зробимо таким, що сидить на посаді вчителя, а Іншого – таким, що сидить з недосвідченістю учня, а потім, поступово збільшуючи кількість уроків, вчиться мудрості та досягає успіху в досконалості? А в такому разі, якщо вмієш дотриматись послідовності суджень, зробиш висновок із цього, що Син завжди навчається, і ніколи не може досягти досконалості, тому що премудрість Отця безмежна, а в безмежному неможливо досягти кінця. Тому хто не погоджується, що Син від початку має все, той не може погодитися, що Він коли-небудь дійде до досконалості. Але соромлюся низості поняття, до якого приведений я послідовністю мови. Тому повернемося знову на висоту слова.

“Той, хто бачив Мене, бачив Отця” (Ін. 14:9), бачив не відображення, не образ, бо Боже єство не допускає в собі складності, але благість волі, що споглядається в Отці й у Сині, як щось супутнє єству, подібне та рівне до нього, а ще краще – як щось, що є тотожним із ним.

Що ж означають вирази: ” слухняний був” (Флп. 2:8), і: “видав Його за всіх нас” (Рим. 8:32)? Значать, що від Отця дано Синові й те, щоб по доброті діяти за людей.

Але ти вислухай і такі місця: “Христос відкупив нас від законної клятви” (Гал. 3:13), і: “Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками” (Рим. 5:8). Зверни також ретельну увагу і на слова Господа. Коли навчив Він нас про Отця, тоді й Сам вживає вже вирази повновладні й володарські, кажучи: “хочу, очистися” (Мф. 8:3), і: “мовчи, припини” (Мк. 4:39), і: “Я ж кажу вам” (Мф. 5:22,28,32); і: “душе німий і глухий! Я тобі велю” (Мк. 9:25), і тому подібні, щоб із цих виразів пізнали ми свого Владику та Творця, а з попередніх навчилися пізнавати Отця нашого Владики та Творця. У такий спосіб з усього доводиться істинне вчення, що якщо Отець творить через Сина, то цим ані творча сила в Отці не уявляється недосконалою, ані дія Сина не визнається безсилою, але зображується єднання волі. Тому вислів “Ним” містить у собі визнання первісної причини, і береться не до приниження причини, що породжує.

Глава 9. Характерні поняття про Духа, узгоджені з вченням Писання.

Дослідимо тепер, якими є наші загальні поняття і про Духа, як зібрані нами про Нього з Писання, так і почерпнуті з неписаного передання отців. І, по-перше, хто, почувши найменування Духа, не піднесеться душею, і не захопиться думкою до Єства Найвищого? Бо Він називається “Духом Божим” (Мф. 3:16), і “Духом істини, що від Отця походить” (Ін. 15:26), “Духом правим”, “Духом Владичним” (Пс. 50:12,14).

Дух Святий є головне і власне Його ім’я. І воно переважно перед усяким іншим є іменування чогось безтілесного, суто нематеріального і нескладного. Тому й Господь у бесіді з жінкою, яка думала, що Богові треба поклонятися у відомому місці, навчаючи її, що безтілесне безмежне, каже: “Дух є Бог” (Ін. 4:24). Тому, чуючи слово “Дух”, неможливо уявити в думці єства обмеженого, або такого, що підлягає змінам і переінакшенням, або взагалі подібного тварі, але, простягаючись думками до Найвищого, необхідно уявити собі сутність розумну, безмежну за силою, безмежну за величчю, невимірювану часами чи віками, нескінченну в благах, які має.

До Духа Святого звернене все, що має потребу в освяченні, Його бажає все, що живе доброчесно, натхненням Його як би зрошуване і допоміжне для досягнення властивого собі і природного кінця. Він вдосконалює інших, а Сам ні в чому не має потреби; Він живе без відновлення сил, але є Той, Хто дає життя; Він не через збільшення зростає, але відразу сповнений, Сам у Собі поставлений і всюдисущий. Він є початок освячення, розумове світло, що доставляє Собою всякій розумній силі, шукаючи істину, ніби деяку очевидність. Він неприступний за природою, і легкодоступний за добротою, хоча все наповнює Своєю силою, проте ж передається одним гідним, і не однією мірою сприймається ними, але розділяє дію в міру віри. Він простий за єством, різноманітний у силах, весь присутній у кожному, і весь усюди. Він розділяючись, не страждає, і коли долучаються до нього, не перестає бути цілковитим, на зразок сонячного сяйва, той, хто насолоджується приємністю його, начебто одним ним насолоджується, тим часом як сяйво це опромінює землю й море і розчиняється з повітрям. Так і Дух у кожному з тих, хто здібний прийняти Його, перебуває, як йому одному притаманний, і всіх вдосталь сповнює цілковитою благодаттю, якою насолоджуються ті, хто причащається, в міру власної своєї прийнятності, а не в міру можливого для Духа.

Освоєння ж Духа з душею є не місцеве зближення (бо чи може безтілесне наближатися тілесним чином?), а усунення пристрастей, які пристали до душі внаслідок прив’язаності її до тіла, і віддалили її від спорідненості з Богом. Тому, хто очистився від скверни, яку спричинив гріх, повернувся до природної краси, через очищення начебто повернув давній вигляд царському образу, той єдино може наблизитися до Утішителя. І Він, як сонце, яким зустрінуте чисте око, у Собі самому покаже тобі образ Невидимого. А в блаженному спогляданні образу побачиш невимовну красу Першообразу.

Через Духа – вознесіння сердець, наставництво немічних, вдосконалення тих, хто процвітає. Дух сяючи очищеним від усякої скверни, через спілкування з Собою робить їх духовними. І як блискучі й прозорі тіла, коли впаде на них промінь світла, самі робляться такими, що світяться, і відкидають від себе новий промінь, так і духоносні душі, коли їх осяює Дух, самі робляться духовними, і на інших виливають благодать. Звідси – передбачення майбутнього, розуміння таїнств, розуміння сокровенного, роздавання дарувань, небесне проживання, молитва з ангелами, нескінченні радості, перебування в Бозі, уподібнення Богові і крайня межа бажаного – обоження.

Такі-то (якщо з багато чого досить запропонувати небагато) наші поняття про Святого Духа, які з самих слів Духа навчилися ми давати собі уявлення про Його велич, достойність і дії. Тепер же слід звернутися до тих, хто сперечається з нами, і спробувати відповісти на заперечення, які пропонують вони нам від хибного знання.

Глава 10. Відповідь тим, хто стверджує, що Святого Духа не слід ставити разом з Отцем і Сином.

Кажуть: “не треба з Отцем і Сином ставити поряд Святого Духа, бо Він і за природою Їм чужий, і за гідністю Їхньою нижчий”. – Справедливо можна відповідати їм апостольським словом: “Бога повинно слухатися більш, як людей” (Діян. 5:29). Бо, якщо Господь, віддаючи заповідь про спасительне хрещення, ясно наказав учням хрестити “всі народи… в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28:19), не цураючись спілкування з Духом, а вони ж кажуть, що не потрібно ставити Духа поруч із Отцем і Сином, то чи не протистоять вони Божому велінню явно?

Якщо стверджують, що таке поєднання у Господа не означає будь-якого спілкування і єднання, то нехай скажуть, як пристойніше розуміти це, і який знайдеться у них інший, більш властивий, образ єднання? Утім, якщо Господь, заповідаючи про хрещення, не з’єднував із Собою і з Отцем Духа, то нехай не звинувачують і нас у цьому з’єднанні, бо ми не вигадуємо і не говоримо нічого іншого з Господом. А якщо там Дух з’єднаний з Отцем і Сином, і ніхто не дійде до такого безсором’я, щоб стверджувати що-небудь інше, то й у цьому разі нехай не звинувачують нас, що слідуємо написаному.

Але на нас спрямована всяка думка, і язики хулителів мечуть тут стріли з більшою напругою, ніж христовбивці метали каміння на Стефана. Нехай не сховається ж те, що напади їхні мають у нас тільки видимий привід, у дійсності ж спрямовані у висоту. Тому, хоча на нас видимо готують бойові снаряди і засідки, проти нас закликають один одного на допомогу, щоб кожному показати свою досвідченість або силу, однак метою їхніх нападів служитиме віра, і в усіх супротивників і ворогів здорового вчення один спільний намір – похитнути твердиню віри в Христа, скинувши й винищивши апостольське передання. З цієї-то причини, як зовні чесні боржники, голосно вимагають доказів з Писань і відкидають не підтверджене Писанням свідоцтво отців, як таке, що не має ніякої сили.

Але ми не відступимося від істини, не зрадимо її з боязкості. Бо якщо Господь поєднання Святого Духа з Отцем віддав, як необхідний і спасительний догмат, вони ж міркують інакше, відокремлюють, відкидають Духа і зводять Його в природу службову, то чи не правда, що вони хулу свою ставлять вище від Владичої заповіді? Тому, залишивши всі суперечки, розглянемо спільно з ними, що є у нас під руками.

Чому ми християни? – Кожен скаже: по вірі. А яким чином спасаємося? Таким, що відроджуємося, саме ж, благодаттю, що подається в хрещенні. Бо чим інакше спастися? – Невже, пізнавши це спасіння, затверджене Отцем і Сином, і Святим Духом, відступимося від прийнятого нами образу вчення? Великої скорботи було б гідно, якби тепер виявилися ми більш далекими від свого спасіння, ніж коли увірували, якби тепер відреклися від того, що тоді прийняли. Рівна втрата – чи померти, не сподобившись хрещення, чи прийняти таке хрещення, в якому бракує чогось одного з відданого. А хто не зберігає назавжди того сповідання, яке виголосили ми при першому нашому введенні, коли, звільнившись від ідолів, приступили до живого Бога, і хто не утримує його впродовж усього свого життя, як безпечного сховища, той сам себе робить чужим від обітниць Божих, чинячи всупереч власному своєму рукописному написанню, яке дав у сповідуванні віри. Бо, якщо хрещення для мене – початок життя, і цей день, день відродження, перший із днів, то очевидно, що найдорогоціннішим є і те слово, яке вимовив я в благодаті усиновлення. Тож невже, спокусившись переконаннями таких людей, зраджу тому переданню, що вводить мене у світ, дарувало мені пізнання про Бога, і через яке став чадом Божим я, що був доти ворогом Божим через гріх? Навпаки, і собі бажаю відійти до Господа з цим сповіданням, і їм раджу дотримати неушкоджену віру до дня Христового, зберегти Духа невіддільним від Отця і Сина, вчення про хрещення дотримуючись і в сповіді віри, і у виконанні слави.

Глава 11. Про те, що ті, хто заперечує Духа, суть зрадники

Кому горе, кому скорбота, кому смута і тьма, кому вічний осуд? Чи не зрадникам, чи не тим, хто відрікся від віри? Де ж доказ зречення? Чи не в тому, що відреклися від власних своїх сповідань? Що ж вони сповідували? або коли це сповідували? Сповідували, що вірують в Отця і Сина і Святого Духа. Сповідували, коли, зрекшись диявола й ангелів його, вимовили те спасительне слово. Тому яке ж пристойне найменування знайдено для них чадами світла? Чи не зрадниками іменуються вони, як такі, що порушили заповіт свого спасіння? Як назву того, хто відрікся від Бога? Як назву того, хто відрікся від Христа? Як інакше, як не зрадником? Яке ж угодно дати найменування тому, хто відрікся від Духа? Чи не те ж саме, яке даємо людині, що зрадила свій заповіт із Богом? Тому, коли сповідання віри в Духа готує нам блаженство за благочестя, а зречення від Духа піддає засудженню за безбожництво, то чи не страшно зректися Його нині, не вогню, не меча, не хреста, не бичів, не колеса, не знаряддя тортур злякавшись, а спокусившись одними хибними вигадками й доводами духоборців?

Запевняю кожну людину, яка сповідує Христа і заперечує Бога, що нею не скористається Христос, як і тому, хто призиває Бога, але відкидає Сина, бо суєтна віра його. Запевняю і того, хто відкидає Духа, що віра в Отця і Сина обернеться для нього на марноту, і що він не може мати цієї віри, якщо не віритиме у Духа. Бо той, хто не вірує в Духа, не вірує в Сина, а той, хто не увірував у Сина, не вірує в Отця. “ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого” (1Кор. 12:3). І: “Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, Він явив” (Ін. 1:18). Той, хто не вірує в Духа, не має частини і в істинному поклонінні. Бо не інакше можна поклонятися Синові, як тільки у Святому Дусі, і не інакше можна закликати Отця, як тільки в дусі усиновлення.

Глава 12. Відповідь тим, хто стверджує, що достатньо хрещення тільки в Господа.

Нікого нехай не вводить в оману в Апостола те, що, згадуючи про хрещення, нерідко замовчує він про ім’я Отця і Святого Духа, і ніхто не повинен робити висновок із цього, що не потрібно дотримуватися призивання імен. Сказано: “всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися.” (Гал. 3:27). І ще: “коли в Христа хреститеся, у смерть Його хреститеся” (Рим. 6:3). Це тому, що найменування Христа є сповідуванням усього, воно вказує і на Бога, що помазує, і на помазаного Сина, і на помазання – Духа, як навчає нас Петро в Діях: ” Іісуса, що з Назарету,… Його помазав Бог Духом Святим” (Діян. 10:38), і Ісая: “Дух Господній на Мені, його ж заради помазав Мене” (Іс. 61:1), і Псалмоспівець: “цього ж заради помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше за причасників Твоїх” (Пс. 44:8).

До того ж бачимо, що Апостол, кажучи про хрещення, згадував іноді й про один Дух. Бо каже: “всі в одне тіло… одним Духом… хрестимося” (1Кор. 12:13). А з цим погоджується і наступне: “ви ж маєте хреститися Духом Святим” (Діян. 1:5), і: “Той вас хрестить Духом Святим” (Лк. 3:16). Але на цій підставі ніхто не назве досконалим хрещення, в якому покликане тільки ім’я Духа. Бо треба, щоб передання, повідомлене в життятворній благодаті, завжди перебувало непорушно. Той, хто позбавив життя наше від тління, дав нам силу оновлення, яка, хоча має причину нез’ясовну і таку, що міститься в таїнстві, проте ж приносить душам велике спасіння, тому додати або збавити що-небудь – це значить явно відпасти від вічного життя.

А тому, якщо відлучення Духа від Отця і Сина в хрещенні небезпечне для того, хто хрестить, і не корисне для того, хто приймає хрещення, то як же ми непокарано можемо відторгати Духа від Отця і Сина? Віра і хрещення – суть два способи спасіння, між собою споріднені та нероздільні. Бо віра звершується хрещенням, а хрещення ґрунтується на вірі, а те й інше здійснюється одними й тими самими Іменами. Як віруємо в Отця і Сина і Святого Духа, так і хрестимося в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. І як передує сповідання, що вводить у спасіння, так послідує хрещення, що засвідчує собою нашу згоду на сповідання.

Глава 13. Виклад причини, через яку Павло з Отцем і Сином ставить і Ангелів.

Кажуть: “але до Отця і Сина співвідноситься дещо й інше, тим часом воно, звичайно, не спрославляється з Ними. Так Апостол включив ангелів у свідоцтво, яке дає Тимофію, кажучи: “засвідчую тобі перед Богом і… Іісусом Христом, і обраними [Його] Ангелами” (1Тим. 5:21). Але ангелів не відокремлюємо від іншої тварі, і не згодні зарахувати їх до Отця і Сина”.

А я, хоча міркування це не варте жодної відповіді (так з першого погляду помітна в ньому неузгодженість!), але ж скажу, що інший і подібного до себе раба може представити у свідки перед таким суддею, який лагідний і поблажливий, а через особливу прихильність до підсудних доводить незаперечність правдивості свого суду. Але з раба стати вільним, найменуватися сином Божим і від смерті перейти в життя, не через іншого когось можна, а тільки через Того, Хто за єством є Свій Богові і вільний від рабського стану. Бо як зробить своїм Богу того, хто чужий йому? Як звільнить той, хто сам підлягає ярму рабства?

Тому не однаково згадуються і Дух, і Ангели, але Дух іменується, як Господь життя, Ангели долучаються, як помічники подібних до них рабів, і як вірні свідки істини. Бо у святих – у звичаї давати заповіді Божі при свідках, як той же самий Павло каже Тимофію: “що… прийняв ти від мене багатьма свідками, те й передай вірним людям” (2Тим. 2:2). Тепер свідчить Ангелами, бо знає, що й Ангели будуть із Суддею, коли прийде Він у славі Отчої судити всесвіт у правді. Бо сказано: “Хто сповідує Мене перед людьми, той і Син Людський сповідує його перед Ангелами Божими, а хто відкине Мене перед людьми, відкинутий буде перед Ангелами Божими” (Лк. 12:8-9). І Павло в іншому місці говорить: “в одкровенні Господа Іісуса з небес з Ангелами” (2Сол. 1:7). З цієї причини ще тут свідчить перед Ангелами, щоб приготувати придатні докази для майбутнього суду.

І не один Павло, а й усі загалом, кому ввірене було служіння слова, ніколи не перестають свідчити, і призивають у свідки навіть небо і землю, бо і тепер перед ними відбувається кожна справа, і під час майбутнього випробування життя вони разом будуть із тими, кого судять. Бо сказано: “покличе згори небеса, і землю народ Свій судити” (Пс. 49:4). Тому Мойсей, маючи намір запропонувати людям слова Божі, каже: “Засвідчу вам сьогодні небом і землею” (Повт. 4:26). І знову, виголошуючи пісню, каже: “Слухай, небо, а я говоритиму, і хай почує земля мову уст моїх” (Повт. 32:1). І Ісая: “Послухайте ви, небеса, і ти, земле, почуй” (Іс. 1:2). А Єремія описує якусь несамовитість неба, в яку приходить воно, чуючи недоброчесні діла народу: “Здивуйтеся цим, небеса, і затремтіть, і злякайтесь над міру…Бо дві речі лихі Мій народ учинив” (Єр. 2:12-13). Тому й Апостол, знаючи, що ангели приставлені до людей немов би вихователями, закликав їх у свідки, Іісус же Навин і камінь поставив свідком слів своїх, а Яковом навіть і “пагорб прозваний свідком” (Бут. 31:47). Іісус сказав: “Буде… камінь сьогодні на свідоцтво в останні дні,… коли збрешете Господу, Богу вашому” (Іісус. 24:27). Можливо, він вірив, що силою Божою і каміння видасть голос на докір злочинцям, а якщо ні, то принаймні совість кожного буде вражена дією нагадування. Так ті, кому повірено домоуправління душ, заздалегідь готують будь-яких свідків, щоб представити їх надалі. Але Дух не на вимогу часу, а за спілкуванням єства, зіставляється з Богом, не нами на це залучається, але долучається Господом.

Глава 14. Заперечення, що і в Мойсея інші хрестилися, і вірили в нього, і відповідь на це заперечення, а разом і про прообрази.

Але кажуть: “якщо й хрестимося в Духа, то й у такому разі несправедливо ставити Його нарівні з Богом. Бо дехто й “у Мойсея хрестився в хмарі та в морі” (1Кор. 10:2). А подібним чином відомо, що і віра бувала в людей. Бо “вірили люди… Богу, і Мойсею, угоднику Його” (Вих. 14:31). Для чого ж, кажуть, внаслідок віри і хрещення стільки підносиш і звеличуєш Святого Духа над створінням, коли те ж саме засвідчено і про людей”?

Що скажемо на це? Те, що віра в Духа, а подібно і хрещення, такі самі, як в Отця і в Сина. А якщо була віра і хрещення в Мойсея і в хмару, то як у тінь і прообраз. Але тому, що божественне прообразується речами малими й людськими, звичайно, не є чимось малим і саме єство божественного, яке нерідко прознаменувалося прообразами.

Бо прообрази є вираженням очікуваного в уподібненні, яким передбачається майбутнє. Так Адам – прообраз майбутнього Адама, і камінь прообразно є Христос, а вода з каменю – прообраз живоносної сили Слова. Бо сказано: “хто хоче пити, хай іде до Мене і п’є” (Ін. 7:37). І манна – прообраз животворного хліба, що зійшов з небес, а змій, поставлений “на знамені” (Чис. 21:9), – рятівного страждання, довершеного хрестом; чому і ті, хто дивиться на нього, спасалися. Так, звісно, і оповідь про виведення Ізраїлю служить вказівкою на тих, хто спасається хрещенням. Бо первородні в ізраїльтян, як і тіла тих, кого хрестять, врятувалися завдяки благодаті, даній поміченим кров’ю, бо кров овеча є образом крові Христової, а первородні – образом первозданного. І оскільки він необхідний у нас, переданий від одного до іншого до кінця, за безперервним спадкоємством, то тому “за Адама всі помираємо” (1Кор. 15:22), і панувала смерть до виконання Закону і до пришестя Христового. Дотримані ж Богом первородні, і їх не торкнувся Той, Хто губить, – як свідчення, що і ми, оживотворені у Христі, не вмираємо вже в Адамі. А море і хмара, в теперішньому приводили до віри дивовижністю події, відносно ж до майбутнього, як прообрази, прознаменували майбутню благодать. “Хто премудрий, той зрозуміє це” (Ос. 14:10), яким чином море прообразно служить хрещенням, відлучаючи від Фараона, як і ця купіль відлучає від мучительства диявольського? Море умертвило в собі ворога, і тут вмирає ворожнеча наша на Бога. Народ вийшов з моря, не зазнавши шкоди, і ми піднімаємося від води ніби з мертвих ожили, будучи врятовані вдячністю Тому, Хто покликав нас. А хмара є покров дару, що подається Духом, і через умертвіння членів гасить вогонь пристрастей.

Отже що ж? Невже тому, що прообразно хрестилися в Мойсея, і благодать хрещення неважлива? У такому разі й інше що-небудь у наших таїнствах не буде великим, якщо гідне в кожному принижуватимемо за його прообразами. У такому разі не буде чимось великим і надзвичайним і любов Божа до людей, за якою Бог за гріхи наші віддав Єдинородного Сина, бо й Авраам не пощадив власного сина свого. І страждання Господнє не славне, бо замість Ісаака прообразом приношення послужив овен. І сходження в пекло не страшне, тому що Іона трьома днями і стількома ж ночами перевиконав прообразом смерті.

Те саме робить і той, хто в хрещенні порівнює дійсність із тінню, хто нарівні з прообразами ставить знаменоване ними, хто Мойсеєм і морем думає раптом підірвати все Євангельське домоуправління. Бо яке відпущення гріхів, яке оновлення життя в морі? Яке духовне дарування через Мойсея? Яке там умертвіння гріха? Вони не померли з Христом, а тому й не повстали з Ним. Вони не вбралися в образ небесного, не носили в тілі мертвості Іісусової, не скинули з себе ветхого чоловіка, не вбралися в людину нову, оновлювану в пізнанні, за образом того, хто створив її. Для чого ж порівнюєш два хрещення, в яких одне найменування загальне, а на ділі стільки ж різниці, скільки може бути між сновидінням і дійсністю, між тінню або зображеннями і тим, що самостійно існує?

Але й віра в Мойсея не те доводить, щоб віра в Духа була малозначущою, а, навпаки того, за міркуванням цих людей, вона применшує більше сповідування Бога. Бо сказано: “вірили люди Богові, і Мойсею, угоднику Його”. Отже, Мойсей поставлений разом із Богом, а не з Духом, і був прообразом не Духа, а Христа, бо в законному служінні прооразував тоді собою Ходатая Бога і людей. Не прообразом Духа служив Мойсей, який клопоче про народ перед Богом, тому що Закон дано, будучи “переданий Ангелами, рукою” Господа, за пропозицією народу, який казав: “говори ти до нас, і нехай не говорить до нас Бог” (Вих. 20:19). Тому віра в Мойсея підноситься до Господа, Котрий сказав: “Якщо б ви вірили Мойсеєві, то вірили б Мені” (Ін. 5:46).

Невже ж маловажна віра в Господа, тому що прознаменована Мойсеєм? Так і благодать Духа в хрещенні не є малозначущою через те, що дехто хрестився в Мойсея.

До того ж можу сказати, що Писання зазвичай називає Мойсеєм і Закон, як у наступних словах: “мають Мойсея і пророків” (Лк. 16:29). Тому Апостол, розуміючи підзаконне хрещення, сказав: “хрестилися в Мойсея”.

Отже, чому ж похвалу надії нашої і щедрий дар Бога і Спасителя нашого, який оновлює відродженням юність нашу, “як орла”, намагаються уявити чимось знехтуваним ті люди, які дійсності приписують те, що належить тіні й прообразам?

Звичайно, дитячому розуму і якомусь отрокові, який справді має ще потребу в молоці, властиво не знати того великого таїнства нашого спасіння, що, згідно з передпідготовчим способом учіння, і ми, в вправляючись благочестям, підносимося до досконалості, починаємо спершу з початків знання, зрозумілих для нас і співрозмірних з нашими силами, тому що Домоуправитель нашого спасіння, подібно до ока людини, яка виросла в темряві, вводить нас у велике світло істини після поступового до нього принавчання, тому що щадить нашу неміч. У глибині багатства Своєї премудрості і не досліджених судах розуму накреслив Він для нас це легке і до нас застосовне керівництво, привчаючи спершу бачити тіні предметів і у воді дивитися на сонце, щоб, приступивши раптом до зору чистого світла, ми не затьмарилися. На такій самій підставі вигадані Закон, “який має… покров… майбутніх” (Євр. 10:1), і передбачення в пророків – ці передбачення істини для навчання очей сердечних, щоб зручнішим для нас став перехід від них до премудрості в тайні таємниці потаємної.

Досить цього про прообрази, та й неможливо далі зупинятися на цьому предметі. Інакше про стороннє було б сказано більше, ніж про головне.

Глава 15. Відповідь на нове заперечення, що хрестимося і в воду, а разом і про хрещення.

Що ж понад це кажуть ще? Бо вони багаті на рішення.

“Ми хрестимося і у воду, але, звичайно, воді не надаємо перевагу над усією сукупністю тварі, або не віддаємо і їй такої самої честі, як Отцеві й Синові”.

Їхні міркування схожі на міркування людей розсерджених, які, через затьмарення розуму пристрастю, не шкодують нічого для помсти тому, хто образив. Але ми не наважимося дати відповідь і на це, або навчимо незнаючих, або не поступимося зловмисним. Почнемо ж трохи вище.

Домоуправління Бога і Спасителя нашого про людину є поклик зі стану занепаду, і повернення у спілкування з Богом зі стану відчуження, спричиненого переслухом. Для того пришестя Христове у плоті, настанови Євангельських правил життя, для того страждання, хрест, поховання, воскресіння, щоб людина, яка спасається через наслідування Христу, сприйняла давнє оне усиновлення. Тому для досконалості життя необхідне наслідування Христа, тобто, не тільки показаним у житті Христовому прикладам негнівливості, смиренномудрості й довготерпіння, а й смерті Христовій, як каже наслідувач Христовий Павло: “щоб пізнати Його і силу воскресіння Його, і участь у стражданнях Його, уподібнюючись смерті Його, щоб досягти воскресіння мертвих” (Флп. 3:10-11).

Як же буваємо ми “в подобі смерті Його? – спогрібшись Йому хрещенням” (Рим. 6:4-5). У чому ж образ поховання? І чому корисне таке наслідування? По-перше, потрібно, щоб порядок колишнього життя був припинений. А це, за словом Господнім, неможливо для того, “хто не народиться… Звище” (Ін. 3:5,7). Бо відродження, як показує і саме ім’я, є початок нового життя. Тому, до початку нового життя, треба покласти край життю, що передувало. Як у тих, що біжать на терені туди й назад, два протилежні рухи розділяються деякою зупинкою й відпочинком, так і під час зміни життя виявилося необхідним, щоб смерть слугувала серединою між тим і іншим життям, завершуючи собою життя попереднє і покладаючи початок життю наступному. Як же здійснюємо сходження в пекло? Наслідуючи в хрещенні Христове поховання, бо тіла тих, кого хрестять у воді, немов би ховаються. Тому хрещення символічно означає відкладення діл тілесних, за словом Апостола, який каже: “обрізані ви були обрізанням нерукотворним, у відпадінні тіла… плоті, в обрізанні Христовому, сховівшись Йому хрещенням” (Кол. 2:11). Воно є ніби очищення душі від скверни, виробленої в ній тілесною мудрістю, за написаним: “омий мене, і я вибілюся, як сніг” (Пс. 50:9). Тому не омиваємося по-іудейськи під час кожного осквернення, але знаємо одне спасенне хрещення, тому що одна є смерть за світ, і одне воскресіння з мертвих, образом яких служить хрещення. Тому-то Домоуправитель життя нашого Господь поклав з нами заповіт хрещення, що має в собі образ смерті і життя, і зображенням смерті служить вода, а запорука життя подається Духом.

А таким чином робиться з цього ясним і те, чого ми шукали, тобто, чому разом з Духом і вода. Оскільки в хрещенні передбачено дві мети: винищити тіло гріховне, щоб воно не приносило вже плодів смерті, ожити ж Духом і мати плід у святині, то вода зображає собою смерть, беручи тіло нібито до труни, а Дух повідомляє життєдайну силу, оновлюючи душі наші з гріховної мертвості в первісне життя. Це означає “народитися зверху водою і Духом” (Ін. 3), тому що умертвіння наше робиться водою, а життя твориться в нас Духом. Тому велике таїнство хрещення відбувається трьома зануреннями, і рівночисельними їм закликами, щоб і образ смерті закарбувався в нас, і просвітилися душі тих, кого хрестять, через передання їм богопізнання. Тому, якщо є якась благодать у воді, то вона не з єства води, але від присутності Духа. Бо “хрещення є не обмивання тілесної нечистоти, а обіцяння Богові доброї совісті” (1Пет. 3:21). Тому Господь, готуючи нас до життя після воскресіння, викладає статути всього Євангельського життя, узаконюючи характер негнівливий, терплячий, не занечищений сластолюбством, не жадібний до грошей, щоб ми за власним бажанням виконували заздалегідь те, що належить майбутньому століттю за його природою. Чому, якщо хто, визначаючи Євангеліє, скаже, що воно є уявою життя після воскресіння, то він, на мою думку, не схибить у вірності поняття. Повернемося ж до своєї мети.

Духом Святим – відновлення наше до раю, вступ до небесного царства, повернення до синоположення, дерзновення іменувати Отцем своїм Бога, ставати спільниками благодаті Христової, іменуватися дітьми світла, долучитися до вічної слави, одним словом, набути всієї повноти благословення і в цьому, і в майбутньому віці, коли в собі, як у дзеркалі, відображаємо благодать тих благ, що призначені нам за обітницями, і якими через віру насолоджуємося, як уже теперішніми. Бо, якщо такою є запорука, то яким є досконале? і якщо таким є початок, то якою є повнота цілого?

Але різниця між благодаттю Духа і хрещенням у воді видна ще й з того, що Іоанн хрестив водою на покаяння, а Господь наш Іісус Христос хрестить Духом Святим. Бо Іоанн каже: “Той, Котрий йде за мною, сильніший за мене; я недостойний понести взуття Його; Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11), під вогняним хрещенням розуміючи випробування на суді, за сказаним в Апостола: “кожне діло,… як таке є, вогонь спокусити”, і ще: “тому що у вогні відкривається, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно є” (1Кор. 3:13). А інші в подвигах за благочестя справді, а не наслідуючи, прийнявши смерть за Христа, не мали вже потреби для свого спасіння в символі – воді, хрестившись власною кров’ю. І це кажу, не хрещення водою відкидаючи, але низводячи думки тих, хто здіймається на Духа, з’єднує непоєднуване, порівнює непорівнянне.

Глава 16. Про те, що в усякому понятті Дух Святий не відокремлений від Отця і Сина, і в творенні світу уявного, і в домоуправлінні щодо людей, і на очікуваному суді.

Повернемося до сказаного на початку, а саме, що Дух Святий в усьому абсолютно невідлучний і невіддільний від Отця і Сина. Павло, у тому місці послання до Коринфян, де розмірковує про дарування мов, каже: “А коли всі пророкують, і увійде хтось невіруючий або незнаючий, то його всі викривають, всі осуджують. І таким чином таємниці серця його виявляються, і він, упавши ниць, поклониться Богові і скаже: воістину з вами Бог” (1Кор. 14:24-25). Отже, якщо за пророцтвом, яке відбувається внаслідок поділу дарувань Духа, пізнається, що в пророках Сам Бог, то нехай роздумують ці люди, яке місце дати Святому Духові, і що справедливіше, поставити Його поруч із Богом, чи звести до низки створінь? І сказане Петром Сапфірі: “що… погодилися спокусити Духа Святого? “не людям збрехали, але Богу” (Діян. 5:9,4), показує, що один і той самий гріх – і проти Духа Святого, і проти Бога. А так само можеш дізнатися, що Дух і в усякій дії з’єднаний і нерозділений з Отцем і Сином. Разом із Богом, Який виробляє поділ діянь, і з Господом, Який виробляє поділ служінь, співперебуває і Святий Дух, Який повновладно домоустроює в роздаванні дарів по достоїнству кожного. Бо сказано: “Дари різні, а Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же; і діяння різні, а Бог один і той же, Котрий творить все у всіх. Усе це творить один і той же Дух, наділяючи кожному окремо, як Йому угодно.” (1Кор. 12:4-6,11).

Утім із того, що Апостол згадав тут, по-перше, про Духа, по-друге, про Сина, і по-третє, про Бога й Отця, зовсім не слід робити висновок, що в нього перекручений порядок. Апостол за початок прийняв відношення до нас: тому що ми, які приймаємо дар, насамперед звертаємо думку до того, хто роздає, потім уявляємо собі Того, хто посилає, а потім підносимо думку до Джерела і Причини благ. Спілкування ж Духа з Отцем і Сином можеш пізнати і з того, що спочатку створено. Бо чисті, духовні Сили святі й іменуються святими, як такі, що набули святині за благодаттю, даною Святим Духом. Тому, хоча промовчано про те, як створені небесні Сили, тому що за допомогою одного чуттєвого відкрив нам Творця той, хто описав світотворення, однак ти, маючи здатність від видимого робити висновки про невидиме, прослав Творця, Котрим (εν) “бо Ним створене все, що на небесах і що на землі, видиме і невидиме: чи престоли, чи господства, чи начальства, чи власті,– все Ним і для Нього створено” (Кол. 1:16), і які ще є розумні, не іменовані природи. У творенні ж їх уявляй первісну причину створеного – Отця, і причину творчу – Сина, і причину звершувальну – Духа, так що службові духи мають буття з волі Отця, приводяться в буття дією Сина, і звершуються в бутті присутністю Духа. Звершення ж Ангелів – святиня і перебування у святині.

І ніхто нехай не подумає, нібито стверджую, що три Іпостасі початкові, і що діяння Сина недосконале. Бо один Початок істот, що творить через Сина і звершує в Дусі. І в Отця, що діє вся у всіх, не недосконала дія, і в Сина не недостатньо створення, якщо не здійснене Духом. Бо так ні Отець, що творить єдиним бажанням, не мав би потреби в Сині, проте ж хоче через Сина, ні Син, що діє подібно до Отця, не мав би потреби в співпраці, проте ж і Він хоче здійснювати через Духа. “Словом Господнім небеса утвердилися, і Духом уст Його вся сила їхня” (Пс. 32:6). Слово ж – не знаменна видозміна в повітрі, зроблена словесними інструментами, і Дух – не пара вуст, що викидається дихальними членами, але “Слово, що на початку… у Бога і Бог” (Ін. 1:1), і Дух уст Божих – “Дух істини, що від Отця походить” (Ін. 15:25).

Тому уявляй Трьох, – Господа, що наказує, Слово, що творить, і Духа, що утверджує. Оскільки ж утвердження показує неослабність, незмінність і непохитну поставленість у добрі, що інше означатиметься утвердженням, як не звершення у святині? Але святиня можлива не без Духа. Бо небесні Сили не за природою святі, інакше вони не мали б жодної різниці зі Святим Духом. Навпаки, вони в міру переваги однієї перед іншою мають від Духа відому міру святині. Як у поняття припікання входить поняття вогню, проте інше є речовина, що припікається, і інше є вогонь, так і в небесних силах сутність їхню становить повітряний, якщо можна так сказати, дух або нематеріальний вогонь, як сказано в книзі: “Ти твориш Ангелами Своїми духів і служителями Своїми пломеніючий вогонь” (Євр. 1:7), чому вони обмежені місцем і бувають видимі, будучи святим в образі власних своїх тіл, але святиня, будучи поза єством, дає їм досконалість через спілкування Духа. Зберігають же гідність свою перебуванням у добрі, як такі, що мають свободу в обранні, і ніколи не втрачають безперестанного прагнення до істинно благого.

Тому, якщо віднімемо подумки Духа, розладнаються ангельські лики, винищаться архангельські начальства, все змішається, життя їхнє стане незаконосообразним, безчинним, невизначеним. Бо як Ангели, не отримавши сили від Духа, скажуть: “слава у вишніх Богові” (Лк. 2:14)? “Тому кажу вам, що ніхто з тих, хто говорить Духом Божим, не скаже анафеми на Іісуса, і ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого” (1Кор. 12:3). Останнє могли б сказати лукаві духи, відпадінням яких доводиться те положення, що невидимі сили вільні, однаково схильні і до чеснот, і до пороку, а тому мають потребу в допомозі Духа. Вважаю, що і Гавриїл не інакше пророкує майбутнє, як за передбаченням Духа, тому що пророцтво є одне з дарів, що розділяються Духом, а той, хто отримав веління сповістити “мужу любимому” таємниці пізнання (Дан. 10:11), ким, як не Духом Святим навчений, міг навчити таємниці сокровенного? Тому що одкровення таємниць власне належить Духу, за написаним: “нам… відкрив Бог Духом” (1Кор. 2:10). Престоли ж і Господства інші чини ангельські, як могли б проводити блаженне життя, якби не “постійно бачили лице Отця небесного” (Мф. 18:10)? А бачити неможливо без Духа. Як вночі, якщо винесеш світло з дому, очі твої стають сліпими, сили залишаються в бездіяльності, гідність речей не пізнається, але золото і срібло однаково зневажаються через незнання, так і для розумних чинів неможливо, щоб життя їхнє перебувало відповідно до закону без Духа, так само як неможливі впорядкування у війську без тисяченачальника і згода в лику співаків без регента, який приводить їх до стрункості. Як сказали б Серафими: “святий, святий, святий” (Іс. 6:3), якби не були навчені Духом, що багаторазове проголошення цього славослів’я є благочестивим? Тому, якщо хвалять Бога всі Ангели Його, і хвалять Його всі Сили Його, то за дією Духа. Якщо стоять перед Ним тисячі тисяч Ангелів, то силою Духа здійснюють вони непорочно справу свого служіння. Тому вся ця пренебесна і невимовна стрункість, як у служінні Богові, так і у взаємній між собою злагоді пресвітніх Сил, не може бути збережена інакше, як під управлінням Духа. Так у творенні Дух Святий притаманний створінням не Таким, що поступово вдосконалюється, а з хвилини створення вже досконалим, і повідомляє їм від Себе благодать до звершення та доповнення кожної істоти (της υποστασεως υποστασεως).

Хто ж буде сперечатися проти того, що домоуправління про людину, які за благодаттю Божою здійснені великим Богом і Спасителем нашим Іісусом Христом, остаточно виконані Духом Святим? Чи побажаєш розглянути старозавітне, благословення патріархів, допомогу, дану в законоположенні, просвітництва, пророцтва, доблесні подвиги, чудеса, здійснені праведниками, а потім і все домоуправління пришестя Господнього у плоті, все це через Духа. По-перше, Дух співприсутній самій плоті Господній, ставлячи її помазанням, і нерозлучно співпребуваючи з нею, за написаним: “на Нього побачиш Духа сходящого, що сходив, і що перебував,… Той є “Син Мій Улюблений” (Ін. 1:33), і: “Іісуса, що з Назарета, Його помазав Бог Духом Святим” (Діян. 10:38). Потім будь-яка дія відбувалася в присутності Духа. Дух співприсутній був Іісусу коли Він був спокушений від диявола. Бо сказано: “Тоді Іісус ведений був Духом у пустиню для спокуси від диявола” (Мф. 4:1). Дух невідлучно був присутнім Тому, хто творить чудеса. Бо каже: “Коли ж Я Духом Божим виганяю бісів” (Мф. 12:28). Дух не залишив і Воскреслого з мертвих. Бо, оновлюючи людину, і знову повертаючи їй ту благодать, яку вдихнув у неї Бог, і яку людина занапастила, Господь дмухнув в обличчя учням, і що говорить при цьому? “Прийміть Дух Святий: Ним, як відпустите гріхи, відпустяться їм, і Ним, як тримаєте, тримаються” (Ін. 20:22-23). А управління Церквою чи не явно і не незаперечно здійснюється Духом? Бо сказано: Той дасть “Церкві перше Апостолів, друге – пророків, третє – вчителів, а потім – сили, теж дарування зцілень, заступництва, правління, народження язиків” (1Кор. 12:28). Бо цей чин встановлений з поділом дарів Духа.

А уважний дослідник може знайти, що і під час очікуваного явлення Господнього з небес Дух Святий буде не недієвим, як думають інші, але з’явиться разом і в день одкровення Господнього, в який стане судити всесвіт по правді Блаженний і єдиний Сильний. Кому так мало відомі ті блага, які Бог приготував гідним, щоб не знати, що і вінець праведних є благодать Духа, яка рясніше і повніше буде передана, коли духовна слава розділиться кожному в міру доблесних справ його? Бо у світлостях святих у “Отця… осель багато” (Ін. 14:2), тобто, багато відмінностей достоїнств. Як “зірка від зірки відрізняється у славі, так само і воскресіння мертвих” (1Кор. 15:41-42). Тому запечатані Духом Святим у день спасіння, і ті, що зберегли чистим і цілим прийнятий ними початок Духа, вони тільки почують: “добре, добрий і вірний рабе! у малому ти був вірним, над великим тебе поставлю” (Мф. 25:21). А подібно, і ті, хто засмутив Духа Святого лукавством починань своїх або нічого не придбали до даного, будуть позбавлені того, що отримали, і благодать віддасться іншим. Або, як каже один з Євангелістів, вони будуть “розітнені” зовсім (Лк. 12:46), під розітненням розуміючи кінцеве відчуження від Духа. Бо не тіло ділиться на частини, щоб одну частину було покарано, а іншу звільнено, бо схоже на байку і не варте праведного Судді припущення, що покарають однією половиною того, хто згрішив увесь. Також і не душа розтинається навпіл, тому що вона вся і цілком прийняла гріховне мудрування і сприяла тілу у злі. Навпаки, розітнення це, як сказав я, є відлучення назавжди душі від Духа. Бо нині Дух, хоча не має спілкування з негідними, проте ж, мабуть, певним чином перебуває з тими, які запечатані одного разу, очікуючи на їхнє спасіння після навернення. А тоді зовсім відокремиться від душі, що зганьбила Його благодать. Тому “Бож у смерті нема пам’ятання про Тебе, у шеолі ж хто буде хвалити Тебе?” (Пс. 6:6), тому що там не перебуває вже допомога Духа. Як же можна уявити, щоб суд відбувся без Святого Духа, тим часом як Слово показує, що Він є і нагородою праведних, коли замість запоруки буде дане буде досконале, і що перший осуд грішників буде полягати в тому, що відніметься в них усе, що вони вважають за те, що мають?

Але найважливішим доказом, що Дух з’єднаний з Отцем і Сином, служить сказане, що Він так само має відношення до Бога, як і до кожного має дух, що перебуває в ньому. Бо сказано: “Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого” (1Кор. 2:11). І цього досить.

Глава 17. Відповідь тим, хто стверджує, що Дух Святий сочисляється з Отцем і Сином, а тільки підчисляються Їм, і разом короткий виклад віри про благочесне сочисленні.

Не легко й зрозуміти, що розуміють вони під цим підчисленням (υπαριθμησις), і яке значення дають цьому слову. Бо кожному відомо, що воно введено до них із мирської мудрості. Але подивимося, чи має воно якесь відношення до нашого предмета.

Вправні в марнослів’ї кажуть, що одні імена суть загальні, і значенням своїм простягаються на багато предметів, а інші – більш власні, і вони мають одні інших більшу силу. Наприклад, єство є ім’я загальне, що застосовується до всього, так само і до одухотвореного, і до неживого, а тварина є ім’я більш власне, і хоча застосовується до меншої кількості предметів, ніж перше, однак до більшої, ніж імена, які під ним містяться, тому що ним об’ємлеться природа як розумних, так і нерозумних тварин. Знову імені тварина власне ім’я людина, а цього власне ім’я чоловік, і імені чоловік ще власне іменування кожного порізно: Петро, або Павло, або Іоанн.

Тож чи це розуміють під словом ” підчислення” – поділ загального іменування на іменування найтісніші? Але не повірю, щоб дійшли вони до такого тупоумства, і стали стверджувати, що Бог, подібно до якогось спільного поняття, яке уявляється тільки в розумі і не має буття в жодній самостійності, ділиться на підлеглих, а потім підрозділ цей стали називати підчисленням. Цього не скажуть і ті, хто страждає на чорножовчість. Бо це не тільки нечестиво, але веде ще до поняття, яке суперечить власному їхньому наміру, тому що підрозділювані – однієї сутності з тим, від чого відокремлюються.

Але сама очевидність безглуздості, мабуть, ускладнює нас у слові, і не знаходимо виразів для присоромлення їхнього нерозумства, чому, здається, самим божевіллям своїм здобувають вони певну для себе вигоду. Бо як тілам м’яким і легкорухомим неможливо завдати міцного удару з тієї самої причини, що вони не мають наполегливості, так і тим, хто явно божеволіє, неможливо зробити сильного докору. Тож залишається змиритися мовчанням з мерзотою їхнього нечестя, але й мовчання не дозволяють любов до братів і нестерпна поведінка супротивників.

Бо що говорять вони? Подивіться, які вирази винайдені їхньою високомірністю! “Ми стверджуємо, що рівночесним доречно сочислення, а тим, хто відрізняється нижчою гідністю, доречно підчисленням”. Що ж під цим розумієте? Я не розумію вашої дивної мудрості. Чи то, що золото із золотом сочислеться, а свинець не вартий сочислення із золотом, але через дешевизну речовини підчислюється золоту? І невже числу приписуєте ви таку силу, що воно підносить гідність речей малоцінних і принижує гідність речей багатоцінних? Тому і золото знову будуть підчислювати дорогоцінному камінню, і з цих останніх менш блискучі та дрібні підчислють більш доброкольорові та великі. Але чого не скажуть люди, у яких не вистачає вільного часу ні на що інше, як тільки говорити або чути що-небудь нове? Нехай славляться надалі разом зі Стоїками та Епікурейцями ті, хто подає голос на користь нечестя! Бо яке можливе підчислення речей малоцінних до речей багатоцінних? Чому мідний овол буде підчислюватися золотому статиру? Тому, кажуть, що, маючи їх, не говоримо: у нас дві монети, але: одна й одна. Яка ж із цих монет якій підчислюється? Бо назва кожної вимовляється подібно. Тому, якщо кожну монету будеш счисляти окремо, то однаковим чином счислення введеш рівноцінність. А якщо сполучиш їх у счисленні, то знову, рахуючи обидві одну з одною, з’єднаєш гідністю. А якщо підчислення належатиме тому, що счислюється по-друге, то від того, хто счислює, залежить почати счислення з мідної монети. Але відкладаючи до часу викриття невігластва, звернемо мову до головного предмета.

Чи стверджуєте, що і Син підчисляється Отцеві, і Дух – Синові, чи одному Духу приписуєте підчислення? Бо, якщо і Сина підчислюєте, то відновлюєте те саме вчення нечестя і опиняєтися в одному цьому висловлюванні повторюючими непідобосущіє, нижчий ступінь гідності, народження згодом, одним словом, усі раптом хули на Єдинородного, які спростовувати знадобилося б більше часу, ніж скільки можна приділити, згідно із справжнім наміром, до того ж це нечестиве вчення, у міру сил, викрито вже нами в інший час і в інших місцях. А якщо вважають, що підчислення належить одному Духу, то нехай знають, що однаковим чином вимовляється Дух із Господом і Син з Отцем. Бо однаково подано ім’я Отця і Сина і Святого Духа (Мф. 28:19). Тому, за словосполученням, виголошеним у хрещенні, як Син належить до Отця, так Дух до Сина. А якщо Дух ставиться поряд із Сином, а Син ставиться поряд з Отцем, то очевидно, що і Дух ставиться поряд з Отцем. Тому чи доречно стверджувати про імена, поставлені в одному і тому ж зв’язку, що одне з них счислюється, а інше підчислюється?

Взагалі ж, яка річ через счислення втрачала коли-небудь свою природу? Навпаки, облічені речі чи не залишаються такими самими, якими були від початку, і число чи не додається нами до речей як знак, що показує безліч підлеглих? З тіл одні рахуємо, інші міряємо, інші ж зважуємо, і які становлять щось безперервне, ті беремо на міру, а які окремі, ті піддаємо числу, втім і вони, якщо дрібні, також бувають вимірюваними, про тіла ж важкі робимо висновок за нахилом терезів. Але якщо ми винайшли для себе знаки для пізнання кількості, то цим не змінили ще природи означуваних речей. Тому, як вагомих речовин одну іншій не підвішуємо, хоч би то було золото або олово, і вимірюваних не підмірюємо, так і счислювальних, звісно, не будемо підчислювати. А якщо ніщо інше не допускає підрахування, то чому ж стверджують, що Духові личить бути підчислювальним? Але ті, хто страждає від недуги язичництва, вважають, що якщо одне одному поступається або за ступенем гідності, або за підчислюванням сутності, то тому, хто поступається в цьому, належить бути підчисляємим.

Глава 18. Про те, як у сповідуванні трьох Іпостасей дотримуємося благочестивого догмату єдиноначальності, і водночас викриття тих, хто стверджує, що Дух пічисляється.

Господь, розповідаючи нам про Отця і Сина та Святого Духа, не лічбою перейменував Їх, бо не сказав: у перше, друге і третє, або – в одне, два і три, але у святих Іменах дарував нам пізнання віри, яке приводить до спасіння. Отже, те, що спасає нас, є віра, а число придумано як знак, що показує кількість підлеглих. Тим часом люди, які з усього витягують для себе шкоду, і здатність рахувати вживають проти віри, і хоча знають, що все інше не змінюється від додавання числа, проте ж, зважаючи на Боже єство, бояться числа, щоб заради нього не порушити міри у вшануванні, яке личить Утішителю.

Але недоступне, о премудрі, тим більше нехай буде вище числа! Так і давнє благоговіння Євреїв особливими знаками накреслювало незглаголанне Боже ім’я, і тим показувало перевагу його над усіма іменами. А якщо слід і рахувати, то принаймні не треба і в цьому пошкоджувати істини. Або мовчанням майже невимовне, або благочестиво рахуй святе. Єдиний Бог і Отець, і єдиний Єдинородний Син, і єдиний Дух Святий. Про кожну з Іпостасей сповіщаємо окремо, але коли потрібно буде рахувати, тоді не попустимо, щоб неосвічене числення довело нас до поняття багатобожжя.

Ми рахуємо не через додавання, від одного роблячи нарощення до безлічі, і кажучи: одне, два, три, або: перше, друге, третє. “Я перший, і Я останній, і Бога нема, окрім Мене!” (Іс. 44:6). Про другого ж Бога ніколи не чули ми навіть досі. Поклоняючись Богу від Бога, і відмінність Іпостасей сповідуємо, і залишаємося при єдиноначаллі, не розсікаючи богослов’я на роздроблену множину, бо в Бозі Отці й у Бозі Єдинородному споглядаємо один немов би образ, який закарбувався в незмінності Божества. Бо Син в Отці, і Отець у Сині, бо і Син такий самий, який Отець, і Отець такий самий, який Син, і в цьому Вони – єдине. Чому за відмітною властивістю Осіб – єдиний і єдиний, а за спільністю єства Обидва – єдине.

А чому, хоча єдиний і єдиний, проте ж не два Бога? Тому що царем іменується і образ царів, і не два царі, бо ні держава не розсікається, ні слава не розділяється. Як один початок, що владарює над нами, і одна влада, так і наше славослів’я одне, а не багато, тому що вшанування образу переходить до першообразу. Але що тут наслідувально є образ, це там природно є Син. І як у штучних витворах подоба – в образі, так у Божому нескладному єстві єднання – у спілкуванні Божества.

Але єдиний і Святий Дух, і про Нього сповіщається окремо, через єдиного Сина поєднується Він з єдиним Отцем і Собою заповнює блаженну Трійцю. Єднання Його з Отцем і Сином достатньо виражається тим, що Його не ставлять в один ряд із безліччю створінь, але промовляють окремо. Бо Він – не єдиний з багатьох, але єдиний. Як єдиний Отець, і єдиний Син, так єдиний і Святий Дух. Тому Він стільки ж далекий від тварної природи, наскільки одиничне не подібне до складеного і того, що має в собі безліч. З Отцем же і Сином остільки з’єднаний, оскільки одиниця має властивість з одиницею.

Але не з цього тільки запозичуються докази спілкування Його за єством, а також і з тих місць, де говориться, що Він від Бога, не як і все від Бога, а як той, хто виходить від Бога, хто виходить не через народження, як і Син, але як Дух уст Божих. Без сумніву ж, і вуста – не член, і Дух – не дихання, яке розсіюється, а навпаки, і вуста розуміються як притаманне Богові, і Дух є сутністю живою, володар святині, з чого хоча відкривається Його єднання з Богом, але образ ісходження залишається нез’ясованим.

Він називається і Духом Христовим, як з’єднаний із Христом за природою. Тому “хто Духа Христового не має, той не є Його” (Рим. 8:9). Тому Він один гідно прославляє Господа. Бо Господь сказав: “Він Мене прославить” (Ін. 16:14), не як створіння, а як “Дух істини”, що ясно показує в Собі істину, і як Дух премудрості, що у величі Своїй відкриває Христа, Божу силу і Божу премудрість. А як Утішитель, Він показує в Собі благодать того, хто послав Його Утішителя, і в гідності Своїй показує велич Того, від Кого ісходе. Тому є слава якась природна, як слава сонця – світло, і є слава якась зовнішня, яка розважливо віддається гідним, за вільним бажанням. Але і ця знову двояка. Бо сказано: “син славить отця, і раб пана свого” (Мал. 1:6). Отже, одна з них, рабська, воздається тварюкою, а інша, скажу так, домашня (οικειακη), здійснюється Духом. Бо Господь, як про Себе сказав: “Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати” (Ін. 17:4), так і про Утішителя каже: “Він Мене прославить, що від Мого прийме, і сповістить вам” (Ін. 16:14). І як прославляється Син Отцем, Який каже: “і прославив, і ще прославлю” (Ін. 12:28), так прославляється Дух через спілкування з Отцем і Сином та за свідченням Єдинородного, Який каже: “Тому кажу вам: всякий гріх і хула простяться людям, а хула на Духа не проститься людям” (Мф. 12:31).

Але як тільки за сприяння просвіщаючої сили спрямоваємо погляд на красу Образу Бога невидимого і через неї піднімаємося до споглядання Першообразу, що перевершує будь-яку красу, невідлучно є присутнім при цьому Дух пізнання, Котрий допитливим до істини в Собі Самому подає таємноглядну силу до споглядання Образу, і не поза Собою показує Його, а в Собі Самому вводить у пізнання. Бо як “ніхто не знає… Отця,… тільки Син” (Мф. 11:27), так “ніхто не може вимовити Господа Іісуса, але тільки в Дусі Святому ” (1Кор. 12:3). Бо не сказано: Духом (δια πνευματος), але: “у Дусі” (εν πνευματι). І: “Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині” (Ін. 4:24), як написано: “бо в Тебе джерело життя, в Твоїм світлі побачимо світло” (Пс. 35:10), – “світло правдиве, яке просвіщає всякого, хто приходить у світ” (Ін. 1:9). Тому Дух у Собі показує славу Єдинородного, і в Собі повідомляє істинним прихильникам пізнання Бога. Тому шлях богознавства – від єдиного Духа, через Єдинородного Сина, до єдиного Отця. І навпаки, природна благість, і природна святиня, і царська гідність від Отця, через Єдинородного, простягаються на Духа.

Таким чином і Іпостасі сповідуються, і благочестивий догмат єдиноначалля не падає. А ті, які допускають підрахування, кажучи: перше, друге і третє, нехай будуть визнані тими, хто вводить у нескверне християнське богослов’я багатобожжя еллінської помилки. Бо це хитромудре введення підрахування ні до чого іншого не веде, а тільки до того, щоб сповідувати Бога першого, другого і третього. Але для нас достатньо порядку, запропонованого Господом, хто перемішує його, той згрішить не менше, ніж і ці нечестивці.

Отже, достатньо сказано про те, що природне спілкування нітрохи не порушується підчисленням, як гріховно думають ці люди. Але зробимо поблажливість людині наполегливій і неосвіченій і поступимося, що друге після чого-небудь називається так у сенсі підчислення цього чого-небудь. І подивимося, що виходить із цього положення. Сказано: “Перший чоловік – із землі, земний; другий чоловік – Господь з неба” (1Кор. 15:47). І в іншому місці сказано: “не спершу духовне, але душевне, а потім духовне” (1Кор. 15:46). Тому, якщо друге підпорядковується першому, а те, що підпорядковується, малоцінніше того, чому підпорядковується, то, за вашими словами, духовна людина малоцінніша від душевної, і небесна – від тілесної.

Глава 19. Відповідь тим, хто стверджує, що Духа прославляти не слід.

“Нехай так, – кажуть вони, – але з цього не випливає, що і слава неодмінно належить Духові, чому і ми повинні звеличувати Його славослів’ями”. Отже, звідки візьмемо докази, що гідність Духа вища за всякий розум, коли спілкування з Ним Отця і Сина вони вважають ненадійним свідченням цієї гідності? Принаймні, звернувши увагу на знамення імен, на велич діянь Духа, а також на благодіяння, які робить Він нам, а краще сказати – всьому творінню, можемо певною мірою скласти собі уявлення про велич Його єства і про невимовну Його могутність.

Він називається “Духом”, як: “Дух [є] Бог” (Ін. 4:24), і: “Дух обличчя нашого, помазаний Господь” (Плч. 4:20). Називається Святим, як святий Отець і святий Син. Бо в створіння привноситься святиня ззовні, а в Дусі святість заповнює єство, чому Він є не той, хто освячується, але той, хто освячує. Називається благим, як благий Отець і благий Народжений від Благого. Називається “правим”, як “правий Господь Бог” (Пс. 91:16), тому що Він – першоджерельна істина і першоджерельна правда, через незмінність Свого єства не має відступів і ухилень у той і інший бік. Називається Утішителем, як і Єдинородний, Який Сам каже: “І Я умолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя, що буде з вами повік” (Ін. 14:16). Так у Духа імена спільні з Отцем і Сином, і Він має ці найменування через природне з Ними єднання. А інакше чому ж міг би мати? Ще називається “владичним” і Духом істини, і Духом премудрості. “Дух Божий створив мене” (Йов. 33:4). І про Веселеїла сказано, що наповнив його Бог “духом Божим премудрості, і розуму, і відання” (Вих. 31:3). Такі імена, такі вони високі й великі, проте ж не виражають жодного надлишку слави!

А які дії? Невимовні за величчю, незліченні за безліччю. Бо як уявимо думкою те, що за межами віків? Якими були діяння Духа до створіння? Наскільки численні благодіяння Його до твворіння? Яка могутність на часи прий? Бо Дух був, був перед віками, був купно з Отцем і Сином. Тому, якщо й уявиш щось за межами віків, то знайдеш, що воно після Духа. А якщо уявиш в розумі творіння, то Сили небесні утвердилися Духом, під утвердженням же, вочевидь, маєш ти розуміти непідвладність у навику до добра. Бо від Духа даровано Силам і спілкування з Богом, і неухильність до гріха, і перебування в блаженстві. Пришестя Христове! і Дух передує. Явище у плоті! і Дух невідлучний. Дії сил, дарування зцілень – від Духа Святого. Бісів виганяв Дух Божий, диявол приведений у бездіяльність – у співприсутності Духа, спокутування гріхів – за благодаттю Духа. Бо “омилися” і “освятилися… ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, і Духом” Святим (1Кор. 6:11). Присвоєння нас Богу – через Духа. Бо “послав Бог Духа Сина Свого в серця” наші, “вопіюща: Авва Отче” (Гал. 4:6). Воскресіння з мертвих – дією Духа. Бо “Посилаєш Ти Духа Твого, і збудуються, і обновиш обличчя землі” (Пс. 103:30). Якщо хто під творінням захоче розуміти оживотворення того, що зруйнувалося, то хіба вже не великою є дія Духа, Який влаштовує нам життя з воскресіння і відновлює душі наші для духовного життя? І якщо творінням буде названо тутешнє перетворення на краще тих, які впали внаслідок гріха (бо і так вживається слово це за звичаєм Писання, наприклад, коли говорить Павло: “аще хто у Христі, нова тварина” (2Кор. 5:17), то й тутешнє оновлення, і тутешній перехід від земного та пристрасного життя до небесного, який відбувається в нас через Духа, призводить душу нашу у крайнє здивування.

Чого ж побоїмося після цього? Невже того, щоб надлишком вшанування не перевищити гідності? Або, навпаки того, щоб поняття про Духа не принизити, хоча, мабуть, скажемо про Нього найвеличніше, що тільки вимовляється людською думкою і людською мовою? Це говорить Дух Святий, тому що це говорить Господь: “зійди, та й будь з ними, ні про що не розмірковуючи, бо Я послав їх” (Діян. 10:20). Невже це – слова приниженого і зневаженого? “Відокремте Мені Варнаву і Савла на діло, на яке покликав їх” (Діян. 13:2). Чи вже говорить так раб? І Ісая сказав: “Господь послав мене, і Дух Його” (Іс. 48:16). І: “Дух Господній зійшов, і наставив їх” (Іс. 63:14). А слово: наставлення, приймай знову не в низькому значенні. Бо Писання свідчить, що це є Божа справа. Сказано: “наставив ти, як овець, людей Твоїх” (Пс. 76:21), і: “наставляв ти, як овець, Йосифа” (Пс. 79:2), і: “і провадив безпечно Він їх, і вони не боялись” (Пс. 77:53). Тому, коли почуєш: “коли прийде” Утішитель, “Той… згадає вам,… і наставить… на всяку істину” (Ін. 16:13; Ін. 14:26), тоді слово повчання розбирай, як навчений, і не підкопуй поняття.

Але кажеш: “і клопоче за нас” (Рим. 8:26). Тому скільки прохач нижчий за благодійника, стільки й Дух за гідністю далекий від Бога”. Але хіба не чув ти про Єдинородного, що Він є праворуч Бога, “і заступається за нас” (Рим. 8:34)? За те, що Дух у тобі, і за те, що нас засліплих навчає і наставляє обирати корисне, ти не спотворюй благочестивого і святого про Нього вірування. Бо крайня міра невизнання – людинолюбство благодійника перетворювати на привід до невдячності.

Тому “не ображайте Духа Святого” (Еф. 4:30). Чуєте, що говорить початок мучеників – Стефан, докоряючи народу непокірному і такому, що не підкоряється. “Ви за́вжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви” (Діян. 7:51), каже він. І ще Ісая: “Духа Святого Його засмутили, і Він обернувся на ворога їм” (Іс. 63:10). І в іншому місці: “дім Яковля розгнівав Дух Господній” (Мих. 2:7). Чи не виражає це повновладної могутності? Надаю суду тих, хто читає, які поняття про Духа повинні мати ті, хто чує це. Чи то як про знаряддя, чи то як про щось підпорядковане, рівночесне тваринам і нам співслужбове? Чи благочестивим вельми важко і єдиним словом зазіхнути на таку хулу? Рабом ти називаєш Духа? Але ж сказано: “раб не відає, що робить господь його” (Ін. 15:15), а Дух так само “звістка… Божа”, як і “дух людський – що в людині” (1Кор. 2:11).

Глава 20. У відповідь тим, хто стверджує, що Дух – ні в рабському, ні в господському чині, але в чині вільних.

Кажуть, що “Дух – не раб і не Господь, але вільний”. Дивна байдужість, жалюгідна безстрашність – тих, хто стверджує це! Що більше оплакувати в них? Чи то невігластво? чи то хульництво? Богословські догмати принижують вони людськими прикладами і тутешній звичай, за яким інша відмінність чеснот, намагаються застосувати до Божого невимовного єства, не розмірковуючи, що в людей ніхто не раб за єством.

Бо люди або насильно приведені під ярмо рабства, як у полонах, або поневолилися через бідність, як єгиптяни Фараонові, або, за якимось мудрим і таємничим домоуправлінням, найгірші з дітей словом батьків засуджені бути рабами найрозумнішим і кращим, і це інший правдивий дослідник подій назве навіть не засудженням, а благодіянням. Бо тому, хто через нестачу розсудливості від природи не має в собі начальницького, корисніше стати надбанням іншого, щоб ним керував розум володаря, як колісницею, якій дано візника. Тому Яків за благословенням батька – господар Ісаву, щоб нерозумний, не маючи власного свого опікуна – розуму, проти волі скористався благодіяннями розсудливого. І “Ханаан юнак: раб буде братам” (Бут. 9:25), бо нездатний сам собою навчитися чеснот, маючи в себе батьком нерозумного Хама. Ось з яких причин бувають тут раби, а вільні ті, котрі уникли бідності, або війни, або не мають потреби в піклуванні інших. Тому, хоча один називається володарем, а інший рабом, однак же всі ми співслужителі і по взаємній рівночесності одного з іншим, і як надбання Того, Хто нас створив.

А там, що зможеш звільнити від рабства? Бо раптом і створено, і передбачено до того, щоб бути рабським. Небесні не начальствують один над одним, тому що немає в них пристрасті до панування, але всі покірні Богові, Йому, як Владиці, віддають належний страх, і як Творцеві – належну славу. Бо “син славить батька, і раб господаря свого”. І Бог неодмінно вимагає одного з двох. Бо каже: “Коли ж Отець є Я, то де слава Моя, і коли ж Господь є Я, то де страх Мій” (Мал. 1:6)? І вельми жалюгідним було б життя, якби не перебувало під наглядом Владики. Ті відступницькі сили, які, піднісши вию проти Бога Вседержителя, відмовляються від рабства, чинять так не через інший устрій природи, а через непокору свою, через те, що не підкоряються Тому, Хто створив. Тому кого називаєш ти вільним? Чи того, хто не має над собою царя? Чи того, хто сам не має сили начальствувати над іншим, і не терпить, щоб над ним начальствували? Але між істотами немає подібної природи, і думати так про Духа – явне нечестя. Чому, якщо Він створений, то, без сумніву, рабствує поряд з усіма створіннями. Бо сказано: “бо раби Твої всі” (Пс. 118:91). А якщо Він вищий за створіння, то співучасник у царській владі.

Глава 21. Свідчення з Писання про іменування Духа Господом.

І чи потрібно в суперечках про поняття принизливі домагатися словом неславної перемоги, коли, представивши поняття найдостойніші, можна довести незаперечну перевагу слави? Але якщо скажемо, чого навчені ми Писанням, то, можливо, духоборці заволають голосно і сильно, і спрямуються на нас, заткнувши вуха, взявши каміння, або звернувши на зброю все, що трапиться комусь у руки. Утім ми не повинні віддавати перевагу істині над своєю безпекою.

Отже, в Апостола знайшли ми: “Нехай Господь виправить серця ваші до любові Божої, і до терпіння Христового” заради скорбот (2Сол. 3:5). Хто ж цей Господь, що виправляє в любов Божу і заради скорбот у терпіння Христове? Нехай відповідають нам ті, хто поневолює Духа. Якби йшлося про Бога Отця, то неодмінно було б сказано: “Нехай Господь виправить вас у любов Свою”. І якби йшлося про Сина, то було б додано: в терпіння Своє. Тому нехай знайдуть, яка інша особа гідна того, щоб вшанувати її найменуванням Господа.

А подібно до цього сказане в іншому місці: “А вас Господь нехай примножить, і нехай перебільшить любов’ю… до всіх, так само, як і ми до вас, щоб укріпити серця ваші невинними в святині перед Богом і Отцем нашим, у пришестя Господа нашого Іісуса Христа з усіма святими Його” (1Сол. 3:12-13). Якого Господа благає Апостол “перед Богом і Отцем нашим, у пришестя Господа нашого, щоби серця” всіх тих, хто перебуває в Солуні, “затвердити непорочна”, як затверджені “у святині”? Нехай дадуть відповідь нам ті, які ставлять Духа Святого поряд зі службовими духами, що посилаються на служіння.

Але вони нічого не можуть відповісти. Тому нехай вислухають інші свідчення, в яких також ясно іменується Дух Господом. Сказано: “Господь же Дух є” (2Кор. 3:17). І ще: “якоже від Господа Духа” (2Кор. 3:18). Але щоб не залишалося жодного приводу до протиріччя, запропоную власний вислів Апостола: “Та розум їхній засліпився: бо те ж саме покривало донині лишається незнятим при читанні Старого Завіту, бо воно знімається Христом. Донині, коли вони читають Мойсея, покривало лежить на серці їхньому, але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається. Господь є Дух; а де Дух Господній, там свобода.” (2Кор. 3:14-17). Що це означає? Те, що той, хто зупиняється на голому розумінні букви й застрягає в підзаконних дотриманнях, таким іудейським тлумаченням букви закриває серце своє ніби деяким покровом, а зазнає цього через незнання, що тілесне дотримання закону “престає” в пришестя Христове, коли прообрази переходять уже в дійсність. Бо не потрібними робляться світильники при появі сонця, бездіяльний закон і замовкають пророцтва, як тільки засяяла істина. Хто зміг проникнути в глибину законного розуміння і, неясність буквального сенсу розірвавши, як деяку завісу, зійшов у сенс таємничий, той наслідує Мойсея, який під час співбесіди з Богом знімав із себе покривало, і сам звертався від букви до духу. З цієї-то причини покривалу на обличчі Мойсеєвому відповідає неясність підзаконних вчень, наверненню ж Мойсея, і саме зверненню до Господа – духовне споглядання. Тому, хто під час читання Закону відкидає букву, той навертається до Господа (Господом же називається тепер Дух), і він робиться подібним до Мойсея, у якого обличчя було прославлене внаслідок Божого явлення. Як те, що лежить разом із кольоровими речовинами, від кольорових променів, що розливаються навколо, саме забарвлюється, так і той, хто ясно вникнув у Дух, від слави Його преображається до просвітління, осяваючи серце істиною Духа, немов би деяким світлом. І це означає перетворюватися від слави Духа на власну свою славу, не бідно і не ледь помітно, але в такій мірі, в якій властиво просвіченому Духом.

Чи не соромно тобі, чоловіче, за Апостола, який каже: “храм Божий ви, і Дух Божий живе у вас” (1Кор. 3:16)? Невже б погодився він коли-небудь рабське житло вшанувати найменуванням храму? І що ще? Той, хто називає Писання богодухновенним, тому що воно написане за натхненням Святого Духа, невже вживає вислови, що ображають і принижують Духа?

Глава 22. З того, що Дух подібно до Отця і Сина недоступний для споглядання, висновок про природне спілкування Духа з Отцем і Сином.

Перевага єства в Дусі пізнається не тільки з того, що Він з Отцем і Сином має ті самі найменування і спілкування в діях, а й з того, що подібно до Нього недоступний для споглядання. Що сказано про Отця, як про такого, що перевищує людське розуміння, і що сказано про Сина, те ж саме Господь говорить і про Святого Духа. “Отче праведний, і мир Тебе не пізнає” (Ін. 17:25), а миром називається тут не склад неба і землі, а це тимчасове життя, що підлягає тисячам змін. І про Себе розмовляючи, каже: “ще мало, і світ не побачить Мене, а ви побачите Мене” (Ін. 14:19), і тут знову іменує світом тих, хто відданий речовому й плотському життю, довіряє істини одним очам і, не вірячи воскресінню, ніколи не побачить Господа нашого сердечними очима. Але те ж саме сказав Він і про Дух. “Дух істини, якого світ не може прийняти, бо не бачить Його, і не знає Його, а ви знаєте Його, бо Він у вас перебуває” (Ін. 14:17). Бо тілесна людина, у якої розум не вправлявся в спогляданні, краще ж сказати, вся, як у тині, похована в тілесних мудруваннях, не може споглядати на духовне світло істини. Тому світ, тобто, життя, поневолене плотським пристрастям, не сприймає благодаті Духа, як хворе око – світла сонячних променів. А учням Своїм, про яких Господь засвідчив, що вони, слідуючи вченням Його, мають чистоту життя, дає Він і силу бути таємноглядачами та споглядачами Духа. Бо каже: “вже ви чисті, за слово, що говорив вам” (Ін. 15:3). Тому “світ не може прийняти, бо не бачить Його, а ви знаєте Його, бо в вас перебуває” (Ін. 14:17). Те саме говорить і Ісая: “утверджуючи землю, і що на ній, і даючи подих людям, що на ній, і Дух тим, хто ходить по ній” (Іс. 42:5). Про тих, хто зневажає земне і про тих, хто став вище за нього, свідчить пророк, що вони гідні дару Святого Духа. Тому чим треба визнати Того, Хто не вмістимий для світу, і споглядаємо одними святими через чистоту їхнього серця? або які почесті пристойні Йому?

Глава 23. Про те, що перерахування того, що належить Духу, є славослів’я Йому.

Про інші Сили віримо, що кожна перебуває в певному місці. Бо Ангел, який представився Корнилію, не був у той самий час і у Филипа (Діян. 8:26; Діян. 10:3), і Ангел, який розмовляв із 3ахарією біля “вівтаря кадильного” (Лк. 1:11), не займав у той самий час властивого йому місця на небі. Про Духа ж віримо, що Він в один час діє в Авакумі й у Даниїлі у Вавилонії (Дан. 14 та ін.), разом і з Єремією “у скарбі” (Єр. 20:2), і з Єзекіїлем на Ховарі (Єз. 1:1). “Яко Дух Господній сповнить всесвіт” (Прем. 1:7). І: “як я піду від Духа Твого, і від обличчя Твого як я втечу” (Пс. 138:7)? І пророк каже: “бо Я з вами, говорить Господь, і Дух Мій буде стояти посеред вас” (Ог. 2:5-6). Яким же треба визнавати єство Того, Хто всюдисущий і співприсутній із Богом? Всеосяжним чи об’ємним окремими місцями, яким, за вказівкою Писання, є єство ангельське? Але ніхто не скаже останнього.

Як же не звеличимо і не прославимо Того, Хто божественний за єством, не вмістимий за величчю, могутній за діями, благий у діях? А я не в іншому чому постачаю славу, як в обчисленні чудес, що Йому належать. Тому, або нехай ці люди накажуть нам не пам’ятати благ, які дарує Дух, або нехай опис того, що належить Духові, необхідно буде визнано вчиненням найвищого славослів’я, бо не інакше можемо славити Бога й Отця Господа нашого Іісуса Христа, та Єдинородного Його Сина, як перераховуючи, в міру сил, Його чудеса.

Глава 24. Обвинувачення в незгідності тих, які не славлять Духа, запозичене з порівняння Його з прославленими створіннями.

До того ж славою і честю увінчана взагалі людина, а за обітницями уготовані “слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре” (Рим. 2:10). Є якась слава, що власне належить Ізраїлю, сказано: “їхнє всиновлення, і слава,… і служіння” (Рим. 9:4). Псалмоспівець говорить і про свою якусь славу: коли “оспіває Тебе слава моя” (Пс. 29:13). І ще: “востани слава моя” (Пс. 107:3). А є якась “слава сонцю,… місяцю,… і зіркам” (1Кор. 15:41), за словом же Апостола: “і служіння засудження” – для слави (2Кор. 3:9). За такої кількості тих, кого прославляють, тобі хочеться, щоб один Дух був усіх менш прославлений? Однак же сказано, що “служіння Духа – у славі” (2Кор. 3:8). Чому ж Сам Він недостойний прославлення? І хоча “велика слава” праведного, за словами псалмоспівця (Пс. 20:6), проте ж, на твою думку, немає ніякої слави Духа. Як же не явна небезпека – накликати на себе такими словами неминучий гріх? Якщо людина, що спасається справами правди, прославляє і тих, хто боїться Господа, то тим менше повинна позбавляти належної слави Духа.

Кажеш: “нехай буде славимо, але не з Отцем і Сином”. – Яка ж підстава вигадувати для Духа нове місце, залишивши те, що визначене Господом, і позбавляти спілкування у славі Того, Хто скрізь приєднаний до Божества, у сповідуванні віри, у хрещенні відкуплення, у дії сил, у мешканні святих, у благодатних дарах покірним? Бо взагалі немає дару, який би без Святого Духа сходив до тварі, так що, як навчені ми в Євангелії Господом і Спасителем нашим, і простого слова на захист віри Христової неможливо сказати без сприяння Духа (Мф. 10:20). Не знаю, який же причасник Святого Духа, випустивши з поля зору все це, і забувши про спілкування Духа в усьому, погодиться відторгати Його від Отця і Сина? Та й куди зарахуємо Його? Чи до створінь? Але все створіння рабствує, а Дух звільняє. Бо “де Дух Господній, там свобода” (2Кор. 3:17).

І оскільки багато чого можна сказати на підтвердження, що Духа Святого не слід зараховувати до тварної природи, то мову про це відкладу до іншого часу. Бо якщо, відповідно до важливості предмета, почнемо наводити власні свої докази і вирішувати заперечення супротивників, то знадобиться тривале слово, і могли б ми набриднути читачам багатослівністю книги. Чому, зберігаючи це для особливого твору, буду триматися цього предмета.

Отже розглянемо докладно. Дух благий за природою, як благий Отець і благий Син, а створіння в обранні благого причетне тільки до благості. Дух відає глибини Божі, а створіння тільки через Духа приймає одкровення таємниць. Дух оживотворяє разом із Богом, що животворить усе, і Сином, що дає життя. Бо сказано: “що воскресив Христа із мертвих, оживить мертві тіла ваші, Духом Його, що живе у вас” (Рим. 8:11). І ще: “вівці Мої голосу Мого слухають,… і Я даю їм вічне життя” (Ін. 10:27-28). Але сказано також: і “Дух животворить” (1Кор. 15:45). І ще сказано: “Якщо ж Дух Того, Хто воскресив з мертвих Іісуса, живе у вас, то Той, Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, Який живе у вас.” (Рим. 8:10). І Господь свідчить, що “Дух животворить; плоть аніскільки не допомагає” (Ін. 6:63). Тож як же Духа, зробивши чужим животворної сили, приєднаємо до природи, яка ще потребує життя? Хто такий любитель суперечок, так не причетний до небесного дару, так мало скуштував добрих Божих глаголів, так позбавлений вічних надій, щоб Духа, поставивши поза Божеством, прилічив до створіння ?

Кажуть: “у нас є Дух, як дар Божий. Але дар ніколи не вшановується з Давшим рівними почестями”. – Правда, що Дух є дар Божий, але дар життя (“закон бо, – сказано, – Духа життя… звільнив” нас, (Рим. 8:2)), – і дар сили (бо “приймете силу, що Святий Дух на вас нашодшу на Святаго Духа”, (Діян. 1:8)). Отже, невже за це гідний Він презирства? І Сина чи не дарував Бог людям? Сказано: “Хто… Сина Свого не пощадив, але за нас усіх віддав Його: як же не і з Ним вся нам дарує” (Рим. 8:32)? І в іншому місці говорить Апостол про таємницю вочеловечення: “щоб ми знали, що від Бога дароване нам” (1Кор. 2:12). Тому ті, хто стверджує це, чи не перевершили іудеїв у невдячності, самий надлишок доброти перетворивши на привід до хули? Вони звинувачують Духа за те, що дає нам нахабство іменувати Бога Отцем Своїм. Бо “послав Бог Духа Сина Свого в серця людей, що промовляють: “Авва Отче”” (Гал. 4:6), щоб голос Його став власним голосом тих, хто Його прийняв.

Глава 25. Про те, що Писання вживає склад “в” замість складу “с”, а також, що склад “і” рівносильний складу “с”.

“Чому ж, – кажуть, – Писання ніде не передало про прославляння Духа з Отцем і Сином, але ретельно ухилялося від цього виразу: “з Духом”, завжди ж надавало перевагу, як більш пристойний, вираз: прославляти “в Дусі””?”?

А я, зі свого боку, не сказав би, що склад “в” дає сенс менш гідний, навпаки, зауважив би, що він, якщо його розуміти тверезо, підносить розуміння на більшу висоту. Бо помічаємо, що його нерідко ставлять замість складу “с”. Наприклад, “ввійду в дім Твій у цілопаленнях”, замість: “із цілопаленнями” (Пс. 65:13). “І виведу… їх у сріблі та золоті”, замість: “зі сріблом і золотом” (Пс. 104:37). І: “не вийдеш у силах наших”, замість: із силами нашими (Пс. 43:10). Подібних місць є тисячі. Але, одним словом, хотів би я дізнатися від нової мудрості, яке славослів’я здійснював Апостол з висловом: “в”, в тому вигляді, в якому вимовляють його ці люди, як запозичене з Писання? Бо ніде не знайшов я, щоб сказано було: “Тобі, Отче, честь і слава, через Єдинородного Твого Сина у Святому Дусі”, тимчасом як у них нині славослів’я це звичніше, так би мовити, самого дихання. Хоча кожне з цих висловів можна знайти окремо, проте ж не в змозі вони будуть вказати їх де-небудь сукупно в цьому саме порядку. Тому, якщо дошукуються того, що є в Писанні, то нехай вкажуть, звідки взяли те, що говорять. А якщо поступаються звичаю, то нехай не перешкоджають у тому ж і нам. Бо ми, у вживанні у вірних знаходячи обидва висловлювання, обома користуємося, будучи впевненими, що і тим, і іншим однаково віддається слава Духу.

А тим, які спотворюють істину, більше загороджує вуста запропонований вислів, який у Писанні, коли його вживають замість сполучника “і”, має таке ж значення, але не стільки підходящий для супротивників, чому нині й оспорюється ними. Бо одне означає, чи сказати: Павло, і Силуан, і Тимофій, чи – Павло з Силуаном і Тимофієм. У тому й іншому способі вираження однаково дотримується сполучення імен. Тому, якщо Господь сказав: “Отця, і Сина, і Святого Духа”, а я скажу: “Отця, і Сина, зі Святим Духом”, то, відносно сили мови, чи інше що буде мною сказано? Але багато свідчень про сполучення Імен за допомогою сполучника: “і”. Бо сказано: “благодать Господа нашого Іісуса Христа, і любов Бога,… і причастя Святого Духа” (2Кор. 13:13). І ще: “молю ж ви,… Господом нашим Іісусом Христом, і любов’ю Духа” (Рим. 15:30). Тож, якщо замість “і” захочемо вжити “з”, чи різне що зробимо? Я не бачу жодної різниці, хіба що хтось, слідуючи холодним граматичним правилам, віддасть перевагу союзу, як частці, що сполучає і виробляє більшу єдність, а прийменник заперечить, як такий, що не має рівної сили.

Але якби зажадали в нас у цьому звіту, то, можливо, не багато було б потрібно слів на наше виправдання. Тепер же в нас ідеться не про склади, і не про звуки того чи іншого слова, а про предмети, які мають вельми велику різницю в значенні та істині. З цієї-то причини, хоча вживання складів байдуже, вони замишляють одні склади визнати законними, а інші вигнати з Церкви.

Але хоча вживання цього прийменника “з” і з першого погляду видається очевидно корисним, втім, покажу причину, через яку Отці не без міркування прийняли його до вживання. Бо крім того, що прийменник цей рівносильно зі складом: “і”, викриває зломудрість Савелієву, і подібно до цього складу показує відмінність Іпостасей (як у виразах: Я й Отець “прийдемо”, (Ін. 14:23), та: “Я й Отець єдине є” (Ін. 10:30)), він слугує ще й чудовим свідченням вічного спілкування і безперервного єднання. Той, хто сказав, що Син з Отцем, показав тим самим разом і особливість Іпостасей, і невіддільність спілкування. Це можна бачити, коли йдеться і про людей. Сполучник “і” виражає спільність дії, а прийменник “з” показує разом якесь спілкування. Наприклад, Павло і Тимофій відпливли до Македонії, а Тихик і Онисим послані до Колосян. Із цих слів дізнаємося, що вони робили одне й те саме. Але якщо скажуть, що і відпливли, і послані один з одним, то цим сповіщаємося, що вони спільно виконали справу. Таким чином, цей вислів, більше за всяке інше, розсіюючи зломудрість Савелієву, скидає і тих, хто вдається до протилежного нечестя, розумію ж тих, хто часовими відстанями відокремлює Сина від Отця і Святого Духа від Сина. Зі складом “в” склад “с” має ту особливу різницю, що цей останній зображує взаємне єднання тих, хто перебуває у спілкуванні, наприклад, тих, хто разом пливуть, живуть разом, або що-небудь спільно роблять, а склад “в” виражає відношення до того місця, де вони діють. Бо, чуючи про тих, що пливуть або живуть у чому-небудь, одразу маємо на увазі човен або будинок. Така взаємна різниця цих прийменників за загальним слововживанням, але працьовиті можуть знайти ще й більшу, а я не маю вільного часу входити в дослідження про склади.

Тому, оскільки доведено, що прийменник “с” дає досить ясне поняття про єднання, примиріться, якщо завгодно, і припиніть із ним жорстоку й люту боротьбу. Утім, хоча вислів цей такий зрозумілий, однак, якщо кому завгодно в славослів’ях сполучати імена складом “і” і славити Отця, Сина і Святого Духа, як навчені ми в Євангелії під час хрещення, нехай славить, ніхто не суперечить цьому, на це, якщо хочуть, і ми згодні. Але вони скоріше погодяться позбутися язика, ніж прийняти це висловлювання. Це-то й спричиняє в нас люту й непримиренну брань. Вони кажуть: славослів’я віддавати треба Богові в Дусі Святому, а не Богові й Духу, і з усім запалом тримаються цього вислову, як принизливого для Духа. Про нього не марно поговорити й далі. І для мене дивно буде, якщо вони, вислухавши це, не проголосять самого вислову зрадницьким, що перейшов захищати славу Духа.

Глава 26. Про те, що в яких тільки випадках не говориться прийменник “в”, у всіх тих випадках береться він і про Дух.

Розглядаючи цей простий і короткий вислів, вважаю, що значення його численні й різноманітні. А в яких тільки випадках не говориться прийменник “в”, у всіх тих випадках, як знаходимо, служить він для складання поняття про Дух. Так говориться, що образ у речовині, що сила у здатному до прийняття її, що навичка у розташованому згідно з нею, і тому подібно.

Тому Святий Дух, оскільки для розумних створінь є силою, що здійснює, підносить їх на найвищу висоту, остільки утримує поняття образу. Бо хто живе вже не по плоті, але водиться Духом Божим і сином Божим іменується, і робиться подібним до образу Сина Божого, той називається духовним.

І як сила зору в здоровому оці, так дія Духа в очищеній душі. Тому й Павло бажає Ефесеям, щоб були “просвічені очі” їхні в Дусі премудрості (Еф. 1:18).

І як мистецтво в тому, хто його навчився, так і благодать Духа в тому, хто її прийняв, хоча завжди перебуває, але не безперервно діє, тому що і мистецтво в художнику перебуває як сила, в дію ж приводиться тоді тільки, коли він діє згідно з мистецтвом. Так і Дух, хоча завжди перебуває в гідних, проте ж у разі тільки потреби діє або в пророцтвах, або в зціленнях, або в інших діях сил.

Ще як у тілах здоров’я або теплота, або взагалі свобода тілесних відправлень, так душі нерідко притаманний Дух, але не залишається назавжди в тих, котрі, через непостійність волі, легко відштовхують від себе прийняту ними благодать. Такий був Саул, такі сімдесят старців у синів Ізраїлевих, окрім Елдада і Модада (бо на них одних виявляється, що Дух перебуває (Чис. 11:25-26)), такий узагалі кожен, хто подібний до них своїм свавіллям. І як слово в душі, іноді буває сердечною думкою, а іноді вимовляється язиком, так і Дух Святий, то іноді засвідчує духу і взиває в серцях наших: “Авва Отче”, то іноді говорить за нас, як сказано: “бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме у вас.” (Мф. 10:20).

Ще ж Дух, щодо поділу дарів, представляється і як ціле в частинах. Бо всі ми – члени в міркуванні один одного, маємо ж різні дарування за даною нам Божою благодаттю. Тому “Не може око сказати руці: ти мені непотрібна; або так само голова ногам: ви мені непотрібні” (1Кор. 12:21). Але всі члени, як у сукупності складають тіло Христове в єднанні Духа, так взаємно один одному приносять необхідну користь своїми обдаруваннями, тому що Бог помістив члени в тілі, і кожен з них, як Йому було завгодно. Члени ж про одне й те саме дбають одне для одного, за духовним спілкуванням вродженої їм співчутливості. Тому, “Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени” (1Кор. 12:26). І як частини в цілому, так ми, кожен окремо взятий, у Дусі, тому що всі в єдиному тілі хрещені в єдиного Духа.

Хоч дивно сказати, проте все ж таки істинно, що Дух нерідко називається немов би місцем тих, кого освячують. І такий спосіб мови, як виявиться, не принижує, а ще більше прославляє Духа, бо Писання, задля ясності, нерідко переносити на духовні поняття й те, що в іменах є чуттєвого. Тому зауважуємо, що псалмоспівець говорить і про Бога: “буди мені в Бога захисника…, і в місце укріплене, щоб спасти мене” (Пс. 30:3). Про Духа ж сказано: “Ось місце у Мене, і станеш ти на камені” (Вих. 33:21). Бо що інше називається тут місцем, як не споглядання в Дусі, в якому перебуваючи Мойсей міг свідомо бачити Бога, що з’явився йому? Ось те місце, яке властиве істинному богопоклонінню. Бо сказано: “Почуй, щоб не приносив ти цілопалень твоїх на кожному місці, тільки на місці, яке вибере Господь, Бог твій” (Повт. 12:13-14). Тож яке є духовне цілопалення? “Жертва хвали” (Пс. 49:14). В якому ж місці станемо приносити цю жертву, як не в Дусі Святому? Де ми навчилися цього? У Самого Господа, Який каже: “Але прийде час і прийшов уже, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві в дусі і істині, бо таких поклонників Отець шукає Собі” (Ін. 4:23). Це місце бачачи, Яків сказав: “Господь на місці цьому” (Бут. 28:16). Тому Дух – воістину місце святих. І святий є власне місце Духа, представляє себе в оселі Духа з Богом, і іменується храмом Його. Як у Христі промовляє Павло, бо каже: “перед Богом, у Христі промовляємо” (2Кор. 3:17), і Христос промовляє в Павлові, про що сам він каже: “Ви шукаєте доказу того, чи говорить в мені Христос: Він не безсильний для вас, але сильний у вас ” (2Кор. 13:3), так і в Дусі промовляє він таємниці, і Дух знову промовляє в ньому (1Кор. 14:2).

Тому про Духа говориться, що Він так багаточастинно і багатоманітно перебуває в створіннях. Стосовно ж Отця і Сина набагато благочестивіше буде сказати, що Він не в Ньому, але з Ними перебуває. Бо про благодать Духа, що живе в гідних і творить у них Свої дії, прекрасно говориться, що Дух перебуває в тих, хто приймає Його. А коли розглядається предвічне існування, і перебування з Сином і Отцем, яке не припиняється, тоді потрібні іменування, що показують вічне з’єднання. Бо власне і справді співперебуваючими називаються ті, які невідлучно один з одним разом. Про теплоту говоримо, що вона перебуває в розпеченому залізі, співперебуває ж у самому вогні. І здоров’я в тілі перебуває, а життя в душі співперебуває. Тому, де є спілкування власне, природне і невідлучне, там виразніше прийменник “з”, яким дається поняття про нерозлучне спілкування. А до кого благодать Духа може наближатися і знову віддалятися від нього, про того у власному і дійсному сенсі говориться, що благодать перебуває в ньому, хоча в тих, хто прийняв її, через тверду їхню прихильність до добра, нерідко залишається вона і довгий час. Тому, коли уявляємо собі власну гідність Духа, тоді розглядаємо Його з Отцем і Сином, а коли розуміємо благодать, що діє в її причасниках, тоді говоримо, що Дух у нас.

І славослів’я, яке ми приносимо в Дусі, слугує не сповідуванням Його гідності, а свідомістю власної нашої немочі. Цим показуємо, що навіть і славити “Не тому, щоб ми самі здатні були помислити щось від себе, ніби від себе, але здібність наша від Бога” (2Кор. 3:5) у Дусі Святому, – в Якому, почерпнувши силу, за зроблені нам добродіяння відплачуємо подяку Богові нашому, в міру нашої чистоти від гріха, оскільки більше або менше одне від одного отримуємо допомоги від Духа до приношення жертв хвали Богові. Тому так однаково благочестиво чинимо подяку в Дусі, хоч і то не безструдно, щоб хто-небудь сам про себе міг засвідчити: Дух Божий у мені, і Його благодаттю умудрений воздаю славу. Бо Павлу пристойні слова: “Але вона блаженніша є, коли залишиться так, за моєю порадою; а думаю, і я маю Духа Божого” (1Кор. 7:40). І ще: “доброго заповіту додержися Духом Святим, що живе в нас” (2Тим. 1:14). І про Даниїла можна було сказати, що в ньому Дух Божий Святий (Дан. 5:11), і ще про того, хто їм подібний до чеснот.

Але ось і інший сенс, якого також не можна заперечувати. Як у Сині бачимо для нас Отця, так у Дусі Сина. Тому поклоніння в Дусі вказує на діяння нашого розуму, що відбувається ніби у світлі, що можеш зрозуміти зі сказаного Самарянці. Бо цю дружину, яка, за місцевим звичаєм країни, помилково думала, що поклоніння визначається місцем, Господь наш, навчаючи, сказав, що “в Дусі та істині гідно кланятися”, вочевидь, під істиною маючи на увазі Себе. Тому, як говоримо, що є поклоніння в Синові, як в образі Бога і Отця, так є поклоніння і в Дусі, бо Він у Собі показує Божество Господа.

Тому Дух Святий і в поклонінні не відлучений від Отця і Сина. Бо, якщо ти поза Духом, то жодним чином не можеш поклонятися, а якщо ти в Дусі, то жодним чином не будеш відлучати Його від Бога, – як і від видимих речей не станеш відокремлювати світла. Не можливо інакше бачити Образ Бога невидимого, як тільки в осяянні Духа. І хто спрямовує погляд на образ, тому не можна відлучити світло від образу. Бо те, що служить причиною бачення, за необхідністю, буває видимим разом із видимими через нього предметами. Тому, при осяянні тільки Духа, власне і належним чином бачимо сяйво слави Божої, а за допомогою Образа підносимося до тієї слави, якої Він є образ і рівномірна печать.

Глава 27. Про те, звідки отримав початок, і яку силу має склад “с”, і разом про не викладені в Писанні узаконення Церкви.

Кажуть: “якщо склад “в” власне притаманний Духові й достатній для висловлення всякого про Нього поняття, то для чого вводите цей новий склад, кажучи “з Духом”, а не “у Дусі Святому”, вживаючи непотрібні й не узаконені Церквою висловлювання”? Вище було вже сказано, що склад “в” не виключно привласнений Святому Духу, але є спільний Йому з Отцем і Сином. Думаю ж, достатньо сказано і про те, що цим висловом не тільки не відбирається в Духа анітрохи гідності, а навпаки, ще на більшу висоту підносяться думки людей не зовсім спотворених. Залишається тепер щодо прийменника “с” розглянути, звідки отримав він початок, яку має силу і якою мірою узгоджується з Писанням.

З догматів і проповідей, дотриманих у Церкві, інші маємо у вченні, викладеному в Писанні, а інші, що дійшли до нас від апостольського передання, прийняли ми в таємниці. Але ті й інші мають однакову силу для благочестя. І ніхто не заперечує останніх, якщо хоча б трохи обізнаний він у церковних постановах. Бо, якби надумали ми відкидати не викладені в Писанні звичаї, як такі, що не мають великої сили, то непомітно для себе спотворили б найголовніше в Євангелії, краще ж сказати, перетворили б проповідь на порожнє ім’я. Наприклад (нагадаю спочатку про перше і найзагальніше), хто з тих, хто поклав надію на ім’я Господа нашого Іісуса Христа, письмово навчив знаменувати себе хресним знаменням? Яке Писання навчило нас – у молитві звертатися до сходу? Хто зі святих залишив нам на письмі слова призивання під час показу Хліба благодаріння і Чаші благословення? Бо ми не задовольняємося тими словами, про які згадали Апостол або Євангеліє, а й раніше, і після них вимовляємо інші, як такі, що мають велику силу для здійснення таїнства, взявши їх з не викладеного в Писанні вчення. Благословляємо ж і воду хрещення, і єлей помазання, і навіть самого хрещеного за якими викладеними в Писанні правилами? Чи не за таємничим переданням, якого дотримуються в мовчанні? Що ще? Самому помазуванню єлеєм чи навчило якесь писане слово? Звідки і триразове занурення хрещеної людини? З якого писання взято й інше, що стосується хрещення – заперечувати сатану й агелів його? Чи не з цього не оприлюдненого і потаємного вчення, якого Отці наші дотримувалися в непитливому і скромному мовчанні, дуже добре розуміючи, що поважність таїнств охороняється мовчанням?

На що непосвяченим недозволено навіть і дивитися, чи пристойно було б вчення про те виставляти на показ письмово? Або з яким наміром Мойсей не все в храмі зробив доступним усякому, але осквернених поставив поза святою огорожею, а вхід до першого двору дозволив чистішим, одних Левитів покликав гідними служителями Божими, а заклання, цілопалення та інші священнодійства надавши лише ієреям, одного обраного з них допускає до святилища, і того не завжди, але в один тільки день на рік, і в цей день призначивши йому певну годину для входження, щоб, через неприступність і незвичку, зі здивуванням дивився він на Святая Святих? Мойсей дуже знав за своєю мудрістю, що те, чим зневажають, і те, що саме собою дають у руки, близьке до зневаги, а те, що вилучено з ужитку й рідкісне, природно робиться предметом посиленого шукання. Подібним до цього чином апостоли й Отці, що законопокладали на початку про Церкву, гідну повагу до таїнств охороняли потаємністю і дотриманням у мовчанні. Бо взагалі то вже не таїнство, що розголошується в слух народу і всякому зустрічному. Такою є причина, через яку віддано інше і не викладене в Писанні, щоб знання догматів, яке не потребує зусиль, за звичкою до них, не стало для багатьох таким, що їх можна зневажати. Бо інше догмат, а інше проповідь. Догмат замовчується, а проповідь оприлюднюється. Але вид мовчання – і та неясність, яку вживає Писання, роблячи сенс догматів, на користь тих, хто читає, важким для Розуміння.

Тому під час молитов усі дивимося на схід, але мало хто знає, що при цьому шукаємо стародавньої вітчизни, раю, який “насадив Бог в Едемі на сході” (Бут. 2:8).

У перший день седмиці звершуємо молитви, стоячи прямо, але не всі знаємо тому причину. Бо не тільки, як ті, що воскресли з Христом і зобов’язані шукати вишніх, у недільний день прямим положенням тіла під час молитви нагадуємо собі про даровану нам благодать, а й тому, що це робимо, що цей день, мабуть, є немовби образ очікуваного нами віку. Тому, будучи початком днів, у Мойсея названий він не першим, а єдиним. Бо сказано: “Був вечір, і був ранок, день єдиний” (Бут. 1:5), бо один і той самий день повертається багаторазово. Тому він же є і єдиний, і восьмий, що зображає собою справді єдиний і воістину восьмий день, про який псалмоспівець згадав у деяких написаннях Псалмів (Пс. 6:1,11:1), тобто, отой стан, що настане після теперішнього часу, отой безперервний, невечірній день, який не змінювався, отой вічний вік, що не закінчується, який не старіє. Тому Церква за необхідності навчає вихованців своїх здійснювати в цей день молитви стоячи, щоб при частому нагадуванні про нескінченне життя не застаріло, щоб ми не змогли забезпечити себе напутніми словами до представлення в нього. Але і вся П’ятидесятниця є нагадування про воскресіння очікуване у вічності. Бо єдиний і перший оний день, семикратно помножений на число сім, здійснює сім седмиць священної П’ятидесятниці, бо, починаючись першим днем седмичним, ним же і закінчується, після п’ятдесятикратного обертання подібних, середніх між ними днів. Чому уподібнено подражає вік, ніби в колоподібному русі з тих самих знаків починаючись, і тими самими знаками закінчуючись. У цю-то П’ятидесятницю церковні статути навчили нас віддавати перевагу прямому положенню тіла в молитві, цим ясним нагадуванням немов би перетинаючи наш розум із теперішнього в майбутнє. Але і кожним колінопреклонінням і восклонінням від землі насправді показуємо, що через гріх впали ми на землю і людинолюбством Того, Хто нас створив, нас покликано на небо.

Не вистачить мені й дня переказати про всі не викладені в Писанні таїнства Церкви. Залишаю інше. Але саме сповідання віри в Отця і Сина і Святого Духа з яких у нас писань? Бо якщо на відповідність благочестю на підставі переказу про хрещення, зобов’язані будучи так і вірити, як хрестимося, викладаємо сповідування, подібне до хрещення, то нехай дозволять нам на тій самій відповідності відплачувати славу, подібну до віри. А якщо відмітять цей образ славослів’я, як не викладений у Писаннях, то нехай дадуть нам викладені в Писаннях докази на сповідування віри, і на все інше, що нами перераховано. До того ж, коли так багато не викладеного в Писанні, і воно має таку силу в таємниці благочестя, невже не дозволять нам одного висліву, що дійшов до нас від Отців, що його ми знайшли таким, що зберігся внаслідок ненавмисно дотриманого звичаю в Церквах неушкоджених, і що має не менш важливе підґрунтя, і доставляє силі таїнства не мале підкріплення?

Отже, сказано, яка сила кожного з цих висловів, скажемо ще, в чому вони між собою згодні і в чому різні, втім так, що не суперечить одне одному, але кожне привносить свою особливу думку в учення благочестя. Бо вислів “в” виражає те, що більше стосується нас, а вислів “з” сповіщає про спілкування Духа з Богом. Тому вживаємо обидва слова, одним висловлюючи гідність Духа, а іншим сповіщаючи про благодать Його в нас. У такий спосіб віддаємо славу Богові і в Дусі, і з Духом, нічого не кажучи від себе, але з Господнього вчення, яке слугує нам правилом, переносячи вислів на те, що близьке між собою, перебуває у взаємному зв’язку та має необхідну сумісність у таїнствах. Бо під час хрещення разом злічуване необхідно, як думаємо, повинно поєднувати і у вірі. А сповідання віри зробили ми для себе ніби деяким початком і матір’ю славослів’я. Але що ж належить робити? Нехай тепер навчать нас або не хрестити, як нам передано, або не вірувати, як ми хрещені, або не славословити, як ми увірували. Нехай доведе нам хто-небудь, або що в усьому цьому немає взаємного, необхідного і безперервного зв’язку, або що нововведення в цьому не буде розоренням усього.

Але вони не перестають за всякого випадку славослів’я це: “з духом Святим”, оголошувати не засвідченим, не викладеним у Писанні, і тому подібне. Сказано вже, що стосовно сили мови одне й те саме – сказати: “слава Отцю, і Сину, і Святому Духу”, і: “слава Отцю, і Сину, зі Святому Духу”. Тому, як неможливо будь-кому відкинути або викреслити склад “і”, запозичений із власних слів Господа, так ніщо не перешкоджає прийняти склад, що йому рівнозначний, про який вище показали ми, скільки має він із першим відмінності та схожості. Наше міркування підтверджує і Апостол, який байдуже вживає той і інший вислів, і в одному місці говорить: “ім’ям Господа Іісуса Христа, і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11), а в іншому: “тим, що зібралися вам, і моєму духу, із силою Господа… Іісуса” (1Кор. 5:4), не вважаючи жодної різниці у використанні під час сполучення імен чи то сполучника, чи то прийменника.

Глава 28. Про те, що противники не дозволяють вживати про Дух і того, що Писання говорить про людей, а саме, що вони соцарствують із Христом.
Подивимося ж, чи не можна придумати якогось виправдання Отцям нашим у такому вживанні. Бо ті, хто поклав початок цьому слововживанню, більше за нас підлягають звинуваченню. Отже, Павло, пишучи до Колосян, каже: “і вас, що були мертві в гріхах і в необрізанні плоті вашої, оживив разом з Ним, простивши нам усі гріхи” (Кол. 2:13). Невже ж Бог цілому народу і Церкві дарував життя з Христом, а Духу Святому немає життя з Христом? Якщо ж і помислити так нечестиво, то чому неправильно, як справді є за природою, так і сповідання приносити разом? До того ж, чи не крайня жорстокість – сповідувати про святих, що вони з Христом (бо, без сумніву, Павло, відійшовши від тіла, воскрешається з Господом і, зруйнувавшись, перебуває вже з Христом, (2Кор. 5:8), а Духові, скільки є сил, не поступатися і тим, щоб Він, нарівні з людьми, був з Христом? Павло себе називає ” помічником” Божим у домоуправління Євангелія (1Кор. 3:9), невже ж нас, якщо помічником назвемо Духа Святого, через Якого Євангеліє є плідним в усій тварі під сонцем, стануть за це звинувачувати в нечесті? І видно, хоча “життя” тих, хто покладався на Господа, “Бо ви померли, і життя ваше сховане з Христом у Бозі; коли ж явиться Христос, життя ваше, тоді і ви з’явитесь з Ним у славі.” (Кол. 3:3-4), однак же Сам Дух життя, що звільнив нас від гріховного закону, зовсім не з Христом, як у таємному й сокровенному з Ним житті, так і в явленому славі, що, як ми чекали, відкриється у святих? Ми “спадкоємиці… Богу, а спадкоємиці ж Христу” (Рим. 8:17), а Дух позбавлений спадщини і частки в спілкуванні з Богом і Христом Його? І хоча “сам Дух слухається духа нашого, що ми чада Божі” (Рим. 8:16), проте ж ми не даємо Духу свідоцтва про Його спілкування з Богом, коли були навчені Господом, що Він має це спілкування? І що становить верх божевілля, хоча через віру в Христа, і саме, через віру в Дусі, сподіваємося ми воскреснути з Христом і бути спосадженими “на небесних” (Еф. 2:6), коли тіло смирення нашого перетвориться з душевного на духовне, проте ж Духу не даємо частки ні в сусідстві, ні в славі, ні в усьому іншому, що самі від Нього маємо, але навіть чого, вірячи правдивому дару Обіцявшего, що обітницю дав, себе визнаємо достойними, з усього цього не поступаємося нічим Духові Святому, начебто все це вище за Його достоїнство! Тобі завжди бути з Господом згідно з твоєю гідністю, і ти очікуєш, що “потім ми, що залишились живими, разом з ними будемо піднесені на хмарах назустріч Господу у повітрі, і так завжди з Господом будемо. Отож втішайте один одного цими словами.” (1Сол. 4:17), а тим часом заперечуєш, що Дух і тепер із Христом, і якщо хтось рахує та рахує Його з Отцем та Сином, то його виганяєш, як нетерпимого нечестивця! Соромлюся додати інше, а саме, що ти сподіваєшся бути прославленим із Христом (бо “з Ним страждаємо, щоб і з Ним прославилися”, (Рим. 8:17)), але Духа святині не прославляєш із Христом, начебто Він не гідний і рівного з тобою. Сам сподіваєшся царювати з Христом, а Духа благодаті докоряєш, відокремлюючи Йому місце раба і служителя.

І це кажу не з наміром тільки довести, що такою самою мірою зобов’язані ми славословити й Духа, а щоб викрити невдячність тих, котрі не відплачують Йому і цього, навіть як нечестя уникають думки, що Дух має спільність слави з Отцем і Сином. Хто може без стогону торкнутися цього словом? Бо чи не явно вже (так що й дитина може бачити) розпочинається в сьогоденні те збідніння віри, яким погрожував Господь? Незаперечне стало сумнівним. Віруємо в Духа і боремося з власним своїм сповіданням. Хрестимося і знову протиборствуємо. Як начальника життя закликаємо Духа і зневажаємо як подібного до нас раба. З Отцем і Сином прийняли Його, і безчестимо як частину творіння. Ті, які не знають без Духа, “про що… моляться” (Рим. 8:26), як тільки змушені сказати про Духа щось гідне, начебто вони досліджували Його достоїнства, починають обмежувати те, що перевершує міру слова, коли належало їм оплакувати свою неміч, бо ми й не в змозі достатньо висловити словом подяки за те, що відчуваємо на ділі. Бо це перевершує всяку думку і викриває неміч слова, яке не дорівнює в гідності й найменшій частині цього, за словом книги, надписаної: Премудрість. Бо сказано: “Прославляючи Господа, прославляйте Його, скільки можете, але й потім Він буде перевершенішим; і, величаючи Його, додайте сили, але не трудіться, бо не осягнете.” (Сир. 43:32-33). Звичайно, страшну відповідь дасте за подібні слова ви, які чули від непорочного Бога, що хула на Духа Святого не прощається (Мф. 12:31).

Глава 29. Перерахування знаменитих у Церкві мужів, які у творах своїх вживали прийменник: з.

А на те, нібито славослів’я: “з Духом”, не засвідчено і не викладено в Писанні, відповідаємо: якщо не приймається і все інше, що не викладено в Писанні, то нехай не приймається і це. А якщо більша частина того, що стосується таїнств, запроваджується в нас, хоча це й не викладено в Писанні, то разом із багатьма іншими приймемо й це. Вважаю ж правилом апостольським – триматися і не викладених у Писанні переказів. Бо сказано: “Хвалю вас, браття, що все моє пам’ятаєте і дотримуєте передання так, як я передав вам” (1Кор. 11:2), і: “Отже, браття, стійте і держіть передання, яким ви навчились чи словом, чи посланням нашим” (2Сол. 2:15). Особливо одним із цих переказів є і славослів’я, яке ми розглядаємо, яке первісні установники, що передали своїм наступникам, при триваючому з плином часу вживанні, укоренили в Церквах довготривалим звичаєм. І якщо, як перед судом через нестачу письмового доказу представимо вам безліч свідків, то невже не отримаємо від вас милостивого вироку? А я сподіваюся отримати. Бо “при вустах двох… і трьох свідків стане всяке глагол” (Повт. 19:15). Якщо ж ясно вам доведемо, що і давність – на нашу користь, то чи не визнаєте справедливим те, що ми стверджуємо, що нас і суду піддавати не слід? Бо догмати стародавні навіюють до себе якесь благоговіння і гідну повагу за свою давнину, як би за якусь сивину.

Тому перерахую вам захисників вчення (а при цьому дотримано буде, звичайно, і порядок часу без вказівки на нього), бо вчення не від нас отримало початок. Звідки ж? Ми справді, за словом Іова, наче “вчорашні є” (Йов. 8:9), порівняно з часом, у який триває цей звичай. Тому, і сам я (якщо потрібно сказати мені щось і власне своє), як отцівську спадщину, дотримуюся цього вислову, запозичивши його від чоловіка, який багато часу проводив у служінні Богові, яким я охрещений і введений у церковнослужіння. І після ретельного розшукування, чи не вживав цих оспорюваних нині висловів хтось із давніх і блаженних мужів, знайшов я багатьох, хто і за давниною достовірних, і за точністю знань не вподібнювався з нинішніми вчителями. І хоча одні з них пов’язували в славослів’ї промову прийменником, а інші сполучником, проте ж про них не думали, що роблять цим якусь різницю в міркуванні прямого поняття про благочестя. І це – оний Іриней, і Климент Римський, і Діонісій Римський. А Александрійський Діонісій, про що дивно чути, у другому до співіменника свого посланні “Про докір і захист” так уклав слово. Але випишу вам власні слова Діонісія. “Згідно з усім цим, – каже він, – і ми, запозичивши зразок і правило ще у пресвітерів, які жили раніше нас, і одноголосно з ними приносячи подяку, укладаємо вже тепер і наше до вас послання. Богу ж Отцю і Сину Господу нашому Іісусу Христу зі Святим Духом слава і держава на віки віків, амінь”. І ніхто не може сказати, що це переправлено після. Діонісій не став би посилювати так промову, і каже, що запозичив зразок і правило, якби в нього було сказано: “в Дусі”, бо вживання цього останнього вислову було звичайно. А той вислів вимагав застереження. Він же десь у середині твору сказав Савеліанам так: “Якщо стверджують, що Іпостасі, якщо їх три, роздільні, то Їх справді три, хоча б єретикам цього не хотілося, інакше нехай зовсім винищать поняття про Божественну Трійцю”. І ще: “Бо за цим самим після Одиниці і Трійця пребожественна”. А Климент говорить просте: “Живий Бог, і Господь Іісус Христос, і Дух Святий”. Але послухаємо, як згадує про Духа, у слові проти єресей, Іриней, який жив близько до Апостолів. “А людей неприборканих, – каже він, – і тих, що захоплюються власними пристрастями, анітрохи не жадаючи Божого Духа, справедливо Апостол (1Кор. 3:3) називає “тілесними””. І в іншому місці він же говорить: “Щоб ми, ставши непричетними до Божого Духа, не втратили небесного царства, Апостол (1Кор. 15:50) вигукнув, що плоть не може “царства Божого успадкувати””. А якщо достовірний для когось за своєю досвідченістю і Євсевій Палестинський, то вкажемо і в нього ті ж вислови в здивуваннях його щодо багатоженства древніх. Бо, сам себе збуджуючи до слова, говорить так: “Святого Бога Просвітителя пророків через Спасителя нашого Іісуса Христа покликавши зі Святим Духом”.

Але знайшли ми також, що зі Святим Духом віддає славу в багатьох бесідах на Псалми й Оріген, людина, яка не в усьому має абсолютно здорові поняття про Духа. Однак і він, поважаючи силу звичаю, на багатьох місцях залишив благочестиві висловлювання про Духа. А в шостій, як здається, книзі тлумачень на Євангеліє від Іоанна ясно підтвердив, що Дух гідно поклоняєм, пишучи дослівно так: “Водна баня є символ очищення душі, якою омивають від усякої гріховної скверни, але, проте, для того, хто віддасться Божеству гідно поклоняємої Трійці, вона й сама по собі, за силою закликів, має початок і джерело обдарувань”. І ще в тлумаченнях на послання до Римлян каже: “Священні Сили можуть приймати в себе Єдинородного і Божество Святого Духа”. Так, гадаю, твердість переказу змушувала нерідко людей суперечити і власним своїм думкам.

Але й Африканцю, письменнику історії, не невідомий був такий вид славослів’я. Бо, здається, у п’ятій книзі скороченого Тимчасового журналу, він говорить так: “Ми, що пізнали міру і тих слів, ми, яким не невідома благодать віри, дякуємо Отцю, Який нам, вічним Його, дарував Спасителя всіляких і Господа нашого Іісуса Христа. Йому слава, велич зі Святим Духом на віки віків”. В інших випадках можна і не довіряти, або, якщо місце підроблене, важко розкрити обман, тому що різниця в одному складі; але запропоноване нам у довгих виписках унеможливлює зловмисну підробку, і безсумнівно доводить, що свідоцтва взяті з самих творів.

Але що в іншому випадку не варте було б, можливо, і вказівки, для обвинуваченого ж у нововведенні необхідне для свідоцтва за давністю часу, то і представлю тепер. Отцям нашим розсудилося не в мовчанні приймати благодать вечірнього світла, але при появі його негайно дякувати. І не можемо сказати, хто винуватець цих висловлювань світильникої подяки, принаймні народ виголошує стародавню пісню, і ніхто не визнавав неіснуючими тих, хто вимовляє: “хвалимо Отця і Сина і Святого Духа Божого “. А якщо комусь відома і пісня Афіногена, яку він замість запобіжного лікування залишив учням своїм, коли сам поспішав уже до цілопалення; то він знає, яку думку про Духа мали мученики. І про це досить.

А де дамо місце Григорію Великому, і словам його? Чи не з Апостолами і Пророками? Кажу про чоловіка, який ходив у єдиному з ними Дусі, у весь час життя йшов слідами святих, у всі дні свої ретельно досягав успіху в житті Євангельському. Так про нього кажу, інакше знехтуємо істиною, не зарахувавши до вічних Божих цю душу, цього чоловіка, який, подібно до якогось світлосяйного великого світила, опромінював Божу Церкву, який за сприяння Духа мав над демонами страшну для них силу, і таку “прийняв благодать” слова “на послух віри в язичницьких народах” (Рим. 1:5), що там, де до нього було сімнадцять тільки чоловік християн, весь народ у містах і селах навчивши богознавства, привів до Бога. Він і річковий потік, повелівши йому великим ім’ям Христовим, повернув назад, він висушив і озеро, яке допитливим братам слугувало приводом до війни. А передбачення його про майбутнє такі, що нічим не нижчі за інших пророків. І звісно, довго було б переповідати всі чудеса цього чоловіка, якого, через надлишок обдарувань, які в ньому виявлено за дією Духа в усякій силі у знаменнях і чудесах, і найвідчайдушніші вороги істини називали другим Мойсеєм. Так у нього в усякому слові і ділі, що відбувалися по благодаті, просяяло якесь світло – знак небесної сили, невидимо йому супутньої. І донині ще велике до нього здивування тубільних жителів, нова і завжди свіжа в Церквах твердо вкорінена пам’ять про нього, що не в’яне і від самого часу. Тому в тамтешній Церкві не додавали ні дії, ні слова, ні таємничого будь-якого знака, понад ті, які він залишив. А від того багато що з того, що відбувається у них за давності свого встановлення, здається недостатнім, тому що ті, хто наступним чином домоуправляв у тих Церквах, не погоджувалися прийняти на додачу що-небудь із знайденого після нього. Тому одним із Григорієвих встановлень є і заперечуваний нині образ славослів’я, за його переказами збережений у Церкві.

І не багато потрібно праці, щоб за невеликого зусилля набути в цьому безсумнівного засвідчення. Така була віра і нашого Фірміліана, як свідчать залишені ним слова. І про Мелетія Великого стверджують сучасники, що він був тієї ж думки. І чи потрібно говорити про давнє? І нині на Сході чи не за цим одним найбільше впізнають благочестивих, відрізняючи їх за цим висловом, ніби за деяким знаком? І як чув я від одного жителя Месопотамії, людини і в мові обізнаної, і в образі думок неушкодженої, тубільним їхнім діалектом, якби хто й хотів, неможливо сказати інакше, але за властивістю вітчизняної мови необхідно вимовляти славослів’я зі сполучником “і”, а ще краще – за допомогою рівнозначних йому виразів. І ми, Каппадокійці, так само висловлюємось тубільною своєю мовою, бо Дух тоді ще, під час поділу язиків, передбачив користь такого способу вираження. Та й увесь майже Захід, від Іллірика до меж населених нами країн, чи не віддає перевагу цій мові?

Чому ж я нововводитель і складач нових висловів, коли початківцями і захисниками цього вислову маю цілі народи і міста, і звичаї, які своєю старовиною простягаються за межі людської пам’яті, і мужів, що були стовпами Церков і вирізнялися всілякою обізнаністю та силою Духа? За це спонукали на мене ці полчища, кожне місто, кожне село, і всі віддалені країни стали наповнені наклепниками! Щоправда, що сумно і болісно це для сердець тих, хто шукає миру, але оскільки великі нагороди терпінню в стражданнях за віру, то нехай ще понад те загрожує мені меч, витонченість на мене сокири, спалахує вогонь, що є сильніший за вавилонський, приводяться в дію всі знаряддя мук! Для мене ніщо так не страшно, як не злякатися погроз, які Господь виголосив на хулителів Духа.

Тому перед людьми благомислячими достатнім виправданням послужить сказане, з яких причин приймаю рішення, стільки угодне і звичайне святим, і стільки затверджене звичаєм. Бо виявляється, що з того самого часу, як сповіщене Євангеліє, і дотепер уживалося це висловлювання в Церквах, а що найважливіше, і за змістом воно благочестиве і праведне. Але що підготуємо собі на виправдання перед великим судилищем? Те, що до слави Духа веде нас, по-перше, честь, що віддається Самим Господом, Який до Себе і до Отця приймає в хрещенні і Духа, по-друге, те, що і кожен з нас таким самим чином вводиться в богопізнання, і, нарешті, страх погроз, який відвертає думку від усякої негідної і принизливої думки.

Але що скажуть противники? Яке виправдання знайдуть своїм хулам, не засоромившись честі, яку віддає Господь, і не злякавшись погроз Його? Звичайно, вони мають повну владу зважитися, розмірковуючи про себе, на що їм завгодно, або навіть і змінити своє рішення. А я, зі свого боку, бажав би найбільше того, щоб благий Бог дарував мир Свій, який керує серцями всіх, і щоб ті, хто на мене скрегочуть зубами і повстають, заспокоїлися в дусі лагідності та любові. Якщо ж вони геть розлютилися і стали неприборкані, то нам нехай дарує великодушно перенести все, що не терпимо від них. Звичайно ж, тим, які мають у собі осуд смерті, не страждати за віру скорботно, але нестерпним є те, що не подвизалися за неї, бо і борцям не стільки тяжко отримати удар під час боротьби, як зовсім не бути допущеними на терені. Чи, можливо, це був “час мовчати”, за словом премудрого Соломона (Еккл. 3:7)? Бо, справді, яка користь кричати на вітер, коли життя так сильно обурюється, що розум усякого, кого оглашають словом, наповнившись оманливими хибними розмірковуваннями, як око пилом, заплутався, і слух у кожного оглушається нестерпними та незвичними звуками, нарешті, все у ваганнях і в небезпеці падіння?

Глава 30. Зображення теперішнього стану Церков.

Тож із чим порівняємо теперішній стан? Без сумніву, він подібний до морської битви, в яку мужі звиклі до морських битв вступили з роздратуванням один проти одного за давні образи. Дивись же на це зображення! Як страшно по обидва боки спрямовуються ряди кораблів, і, коли гнів досягає найвищого ступеня, схопившись, починають боротьбу! Припусти, якщо завгодно, що кораблі пориваються сильною бурею, що миттєва імла, розлившись із хмар, затьмарює все видиме, що неможливо розрізнити ні друзів, ні ворогів, і від замішання не розпізнають знаків, які вони подають один одному. Для більшої ясності подібності припустимо ще, що море хвилюється, із самих глибин б’є клубом вгору, що з хмар ллє стрімкий дощ, що почалося страшне хвилювання гнаних бурею валів, і потім, що вітри звідусіль прагнуть до однієї точки, і через це кораблі з тріском взаємно зіштовхуються, і ті, що стояли в бойовому порядку, частково передаються ворогам, а частина їх передається ворогам і відтак кораблі з тріском взаємно зіштовхуються, частиною передаються ворогам і внаслідок самої боротьби переходять у їхню владу, а частиною поставлені в необхідність разом відштовхувати човни, що наносяться на них вітрами, і чинити опір кораблям, які нападають на них, і вбивати одне одного під час бунту, спричиненого і заздрістю до переваги інших, і бажанням кожного самому взяти гору. Уяви ще понад те, що все море оглашене там якимись змішаними й невиразними звуками, від свистячих вітрів, від взаємного удару кораблів, від шуму киплячих хвиль, від крику тих, хто воює, і які виражають страсті свої всілякими голосами, через що не чути голосу ні кораблеправителя, ні кормчого, а видно якесь жахливе безладдя та замішання, і надмірність лиха за розпачу в житті виробляє в них те, що грішать із цілковитою безстрашністю. Присовокупи якесь невиліковне біснування честолюбства в тих, що на кораблях, так що вони не полишають між собою суперечки про першість, коли корабель занурюється вже в глибину.

Перейди ж тепер від цього зображення до самого першообразу зла. Чи не здавалося деяким чином раніше, що іномислення аріанське, відокремившись від Церкви Божої для протиборства з нею, одне, своїми тільки силами, протистоїть нам у рядах ворожих? Але коли після тривалих і жорстоких суперечок вступили вони з нами в явну боротьбу: тоді боротьба прийняла багато видів і розділилася на багато частин, тому і через загальну ворожнечу, і через приватну підозрілість, у всіх оселилася непримиренна ненависть. І це обурювання Церков чи не лютіше всякого морського хвилювання? Ним зрушені з місця всі межі Отців, приведені в коливання всі підстави і всі твердині догматів. Зиблеться і потрясається все поставлене на гнилій опорі. Один на одного нападаючи, один одним скидаємося. Кого не скинув противник, того уражає захисник. Якщо ворог скинутий і впав, то наступає на тебе колишній твій заступник. Доти тільки взаємне у нас спілкування, поки спільно ненавидимо супротивників. А як тільки вороги пройшли повз, один в одному бачимо вже ворогів. Понад те хто злічить безліч корабельних аварій? Одні тонуть від нападу ворогів, інші від таємного зловмисництва споборників, інші від немистецтва керівників. В іншому місці Церкви з усіма своїми членами зазнали пошкодження, немов об підводне каміння, розбившись об єретичні хитрощі, інші, коли були нещодавно ворогами спасительних страждань, узялися за годівницю й зазнали аварії. А замішання, вироблені князями світу цього, чи не сильніші за всяку бурю і всякий вихор, що спокушають з прямого шляху народи? Справді якесь плачевне і сумне затьмарення охоплює Церкви, після того, як вигнані в ув’язнення Світила світу, поставлені Богом просвіщати душі людей. А непомірне змагання один проти одного робить людей байдужими, коли близький уже страх загального руйнування. Бо приватна неприязнь сильніша за загальну і народну війну, коли загальній користі віддається перевага перед славою здолати ворогів, і справжнє захоплення честолюбства дорожче за нагороди, що очікують згодом. Тож усе одно, хто тільки як може, заносять убивчі руки один на одного. А якийсь грубий клич людей, що взаємно стикаються через свою охоту до суперечок, і неясний крик, і невиразні звуки невгамовних поголосок наповнили собою всю вже майже Церкву, то доповненнями, то зменшеннями, перекручуючи правильний догмат благочестя. Одні захоплюються в іудейство через злиття Осіб, а інші в язичництво через протиставлення Природ. Недостатньо богодухновенного Писання для їхнього зближення, апостольські перекази не вирішують взаємних між ними умов примирення. Одна межа дружби – говорити на догоду один одному, і один привід до ворожнечі – не погоджуватися в думках. А схожість в оманах вірніша за всілякі клятви на участь у розбраті. Кожен – богослов, хоча й тисячі плям лежать у нього на душі.

Кожен – богослов, хоча й тисячі плям лежать у нього на душі. Тому в цих новоробів велика кількість помічників для вчинення заколотів. Тому отримують предстоятельство в Церквах самопоставлені й низькі шукачі, які відкинули домоуправління Святого Духа. І оскільки Євангельські статути безчинням приведені в цілковиту злитість, то неописана штовханина біля головуючих місць, кожен честолюбець силою змушує дати йому першість. А від такого владолюбства напало на людей якесь страшне безначалля, через що абсолютно недієвими й марними стали вмовляння начальників, кожен у неосвіченому чванливості міркує, що він зобов’язаний не стільки слухати когось, скільки сам начальствувати над іншими.

Тому вважав я, що корисніше слова мовчання, тому що голос людський не може бути і чути серед такої балаканини. Якщо справедливий вислів Екклесіаста, що “Слова мудрих, почуті в спокої” (Еккл. 9:17), то за теперішнього стану справ вельми було б непристойно сказати це про цих людей. А мене утримує і цей пророчий вислів: “хто має глузд у той час, той промовчить, бо час лукавий є” (Ам. 5:13). Тепер одні підставляють ногу, інші ругаються над занепалим, а інші аплодують, але немає людини, яка б із співчуття подала руку тому, хто послизнувся, хоча за старим законом не врятований від осуду і той, хто пройде повз, побачивши, як “віслюк ворога занепав під тягарем” (Вих. 23:5). Не те робиться нині. Від чого ж? Від того, що у всіх охолола любов, зникла одностайність братії, і невідоме стало ім’я однодумності, припинилися дружні вмовляння, ніде немає християнського милосердя, ніде немає співчутливої сльози. Нікому підтримати немічного у вірі, а навпаки того, така взаємна ненависть спалахувала між єдиноплемінними, що кожен падінню ближнього радіє більше, ніж власним своїм добрим справам. Як під час морових пошестей і ті, які з усією ретельністю бережуть своє здоров’я, знемагають нарівні з іншими, заражаючись від одного поводження з хворими, так і нині всі ми стали подібні один до одного, пристрасть до суперечок, що опанувала наші душі, всіх захоплює у змагання з лихим. Тому в нас невблаганні й жорстокі цінителі невдач, невизнані й неприязні судді успіхів, і зло, здається, вкоренилося настільки, що стали ми нерозумнішими за безсловесних тварин, бо вони, якщо однієї породи, живуть однією отарою, а в нас жорстока війна з нашими домашніми.

Про все це належало мовчати, але до іншого вабила любов, яка “не шукає своїх сіл” (1Кор. 13:5), і любить долати всі труднощі часу й обставин. Нас і вавилонські отроки навчили виконувати свої обов’язки, хоча б і ніхто не дбав про благочестя. Вони і серед полум’я славляли Бога, не розмірковуючи про безліч тих, хто відкидає істину, але задовольняючись один одним, коли їх було троє. Тому й нас не призвела до бездіяльності хмара ворогів, але, поклавши надію на допомогу Духа, з усякою відвагою сповістили ми істину. Інакше, найбільше було б гірше, коли хулителі Духа з такою зручністю нападають на благочестиве вчення, нам, маючи такого заступника й захисника, не послужити вченню, що з переказу Отців у безперервній пам’яті збережено до нас. Але нашу ревність найбільше збудили полум’яність твоєї нелицемірної любові, непохитність і спокій твоєї вдачі, які ручаються, що сказане мною не буде розголошене багатьом, не тому, що воно не варте розголосу, але щоб не кидати бісеру свиням. – І про це досить.

А для тебе, якщо достатньо сказаного, тут нехай буде межа слову про це. А якщо здасться це недостатнім, не позаздрю, коли в старанному дослідженні просунеся далі в примноженні знання за допомогою запитань. Бо Господь або через нас, або через інших, заповнить те, чого бракує, у міру знання, яке гідним Його повідомляє Дух.

Переклад Остапчук М. С.

Глава 1. Предисловие, в котором рассуждается, что исследования необходимы и в наименее важных частях богословия.

Похвалил я твой навык к боговедению и трудолюбию, чрезвычайно порадовался проницательному и трезвенному рассуждению, по которому полагаешь, что и одного речения, произносимого о Боге, где бы ни потребовалось о Нем слово, не должно оставлять без исследования, о любезная и для меня всех досточестнейшая глава, брат Амфилохий! Ибо, прекрасно вняв Господню наставлению, что «всяк …просяй приемлет, и ищай обретает» (Лк. 11:10), благоискусным прошением, кажется, и самого ленивого можешь ты возбудить к участию. А более дивлюсь в тебе тому, что предлагаешь вопросы не для испытания других, как делают ныне многие, но чтобы доискаться самой истины.

Правда, что много ныне людей, которые слушают и выспрашивают нас, однако же очень трудно встретить душу любоведущую, которая ищет истины к уврачеванию неведения. У многих вопросы, как охотничья сеть и неприятельская засада, заключают в себе скрытый и хитро составленный обман. Они заводят речи не с намерением приобрести из них что-нибудь полезное, но чтобы, как скоро найдут ответы несходственными с своим желанием, признать себя имеющими в этом справедливый предлог к нападению.

Но если «Несмысленному вопросившу …мудрость вменится» (Притч. 17:28), то какую цену назначим «разумному послушателю», который у пророка поставлен на ряду ей »дивным советником» (Іс. 3:3)? Конечно, справедливость требует, как почтить всяким одобрением, так вести его далее, соединившись с ним в ревности, и разделяя все труды с поспешающим к совершенству.

Ибо не мимоходом выслушивать богословские слова, но прилагать старание – в каждом речении и в каждом слоге открывать сокровенный смысл, есть дело не нерадивых в благочестии, но знающих цель нашего призвания, потому что мы обязаны уподобляться Богу, сколько это возможно для естества человеческого; уподобление же невозможно без ведения, и ведение приобретается не без наставления, начало же учения – слово, и части слова-слоги и речения, а поэтому разбирать и самые слоги не значит удаляться от цели. И если вопросы, как показалось бы иному, маловажны, то они поэтому не достойны еще презрения, напротив того, поскольку истина уловляется с трудом, повсюду должны мы следить за нею. Ибо ежели, как искусства, так и уразумение благочестия, усовершаются чрез постепенные приращения, то вводимым в познание ничем не должно пренебрегать. А кто проходит без внимания первые начатки, как нечто маловажное, тот никогда не достигнет мудрости совершенных. «Ей» и «ни» (Мф. 5:37) – два слога, однако же в сих кратких речениях не редко заключаются лучшее из благ – истина, и крайний предел лукавства – ложь. И что еще говорю о сем? Иной за одно мановение головою при свидетельстве о Христе признан уже исполнителем всего благочестия. А если это справедливо, то какое же богословское речение так маловажно, что оно, будет ли хорошо или нет, в обоих случаях не составит большого веса? Если «от закона» «иота едина, или едина черта не преидет» (Мф. 5:18), то безопасно ли будет для нас преступить и в малости?

А то, о чем требовал ты нашего рассуждения, вместе и мало и велико, – мало по краткости произносимого (почему оно, может быть, и легко оставляется без внимания), но велико по силе означаемого, на подобие горчичного семени, которое менее всякого другого семени, произращающего кустарник, но когда приложено о нем надлежащее попечение, с развитием сокрытой в нем силы, возрастает до значительной высоты.

Если же кто, видя наше (употреблю выражение псалмопевца) “глумление» (Пс. 118:85) о слогах, посмеется сему, то, пожав плод своего смеха, сам пусть узнает его бесполезность. Но мы не оставим исследования, уступая людским укоризнам и признав себя побужденными насмешкой. Я не только не стыжусь таких предметов, как маловажных, но если, хотя в малой мере, приближусь к их достоинству, то сам себя почту счастливым, как удостоившийся великого, да и о потрудившемся со мною в исследовании брате скажу, что для него в этом не малое приобретение. Посему, хотя вижу, что за немногие речения надобно выдержать весьма великую борьбу, однако же, в надежде наград не уклоняюсь от труда, рассуждая, что слово и для меня самого будет плодоносно, и слушающим принесет достаточную пользу. По сей-то причине, с Самим, скажу так, Святым Духом приступаю к изложению. И если угодно тебе, чтобы утвердился я на пути слова, обращусь несколько к началу предлагаемого вопроса.

В недавнем времени, когда молился я с народом и славословие Богу и Отцу заключал двояко, то словами: «с Сыном и со Святым Духом», то словами: «чрез Сына во Святом Духе», некоторые из присутствовавших восстали против сего, говоря, что мною употреблены речения странные и притом противоречащие одно другому. Ты же, всего более для пользы этих самых людей, а если они совершенно неисцельны, для безопасности встречающихся с ними, просил меня изложить ясное учение о силе, заключающейся в сих слогах. Посему, конечно, должен я говорить кратко по возможности дав слову какое-нибудь всеми допускаемое начало.

Глава 2. Какое начало тому, что еретики обращают строгое внимание на слоги?

Мелочная внимательность сих людей к слогам и речениям не без хитрости, как подумал бы иной, и ведет не к малому злу, но заключает в себе глубокий и прикровенный замысел против благочестия. Они стараются показать несходственность выражений, употребляемых об Отце, и Сыне и Святом Духе, чтобы иметь в этом удобное доказательство различия Их и по естеству. Ибо у них есть давнее лжеумствование, изобретенное начальником сей ереси, Аэтием, который, в одном из своих писем выразился так: «не одинаковое по естеству выражается не одинаково, и наоборот, не одинаково выражаемое не одинаково по естеству». И в засвидетельствование сего положения вовлек он Апостола, который говорит: «един Бог Отец, из Негоже вся, …и един Господь Иисус Христос, Имже вся» (1Кор. 8,6). «Посему, – утверждает Аэтий, – как относятся между собою сии речения, так должны относиться и означаемые ими естества. Но речение: «Имже», не одинаково с речением: «из Негоже»; следовательно, и Сын не одинаков с Отцем». От сего-то недуга произошло и глумление этих людей о предложенных мною речениях. От сего-то Богу и Отцу, как исключительное некое наследие, присваивают речение: «из Него», а Сыну и Богу отделяют речение: «Им», Духу же Святому речение: «в Нем», и говорят, что сие употреблено слогов никогда не переменяется, чтобы, как сказано, из разности выражений явствовала разность и естества. Но нельзя было им утаить, что сей тонкостью в различении речений стараются подкрепить нечестивое учение. Ибо требуют, чтоб речение: «из Него», означало Зиждителя, речение же: «Им» – служителя, или орудие, а речение: «в Нем», показывало время или место, и чтобы Зиждитель всяческих представляем был ничем не досточестнее орудия, и Дух Святый оказался подающим от Себя к бытию существ не более того, что привносит место или время.

Глава 3. О том, что сие тонкое различение слогов заимствовано у внешней мудрости.

В этот обман ввела их разборчивость писателей внешних, у которых речения: «из Него» и «Им» (1Кор. 8:6), усвоялись предметам отдельным по естеству. Ибо сии писатели думают, что речением: «из Него», обозначается вещество, а речением: «Им», выражается орудие, или вообще служебное действие. Лучше же сказать (ибо что препятствует, повторив все учение внешних, кратко обличить несообразность с истиною и несогласие с самими собою сих еретиков?), упражнявшиеся в тщетной философии, различно объясняя сущность причины, и общее ее понятие деля на частные значения, говорят, что одни из причин суть первообразные, другие – содейственные или совиновные, а иные имеют такое отношение к произведению, что не без них оно бывает. Для каждой из сих причин определяют они собственное свое выражение, так что иначе обозначается соорудитель, а иначе орудие. Соорудителю, по их мнению, прилично выражение: «от него», ибо в собственном смысле говорится, что скамья произошла от плотника. Орудию же прилично выражение: «им», ибо говорят, что она сделана топором, буравом, и прочее. А подобным образом выражение: «из него», полагают они собственно означающим вещество, ибо произведение плотника из дерева. Выражение же «по нем» означает или мысленный, или предложенный художнику образец, потому что или, предначертав в уме построеваемое, представление сие приводит в исполнение, или, смотря на предложенный ему образец, по его подобию располагает свою работу1. Но выражение: «для него», почитают приличным концу, потому что скамья делается для употребления людям. И выражение «в нем» указывает на время или место, ибо когда скамья сделана? – в такое-то время. И где? – в таком-то месте. А время и место, хотя ни мало не участвуют в произведении, однако же таковы, что без них ничто произведено быть не может, потому что действующим нужны и место и время.

Сим-то наблюдениям суесловия и «тщетной лести» научась и дивясь, еретики переносят их в простое и нехитрословное учение Духа, к уничижению Бога-Слова, и к отрицанию Святого Духа. И речение, которое у внешних писателей отделено на означение неодушевленных орудий или служения подчиненного и совершенно низкого, разумею речение: «им», они не затруднились приложить к Владыке всяческих и, будучи христианами, не постыдились Зиждителю твари усвоить речение, употребляемое о пиле или молоте.

Глава 4. О том, что в писании употребление сих слогов не выдерживается строго.

А мы признаемся, что и слово истины нередко употребляет эти речения, впрочем утверждаем, что свобода Духа нимало не порабощается ограниченности внешних, но, соображаясь с каждым новым случаем, изменяет выражения соответственно потребности.

Ибо речение «из него» не означает непременно вещества, как думают внешние, напротив того, Писанию обычнее употреблять это речение о высочайшей Причине, как в следующем месте: «един Бог,… из Негоже вся» (1Кор. 8:6). И еще: «вся же (εκ του θεου) от Бога» (1Кор. 11:12). Однако же слово истины употребляет это речение нередко и о веществе, например, когда говорит: «сотвори …ковчег от (εκ) древ [негниющих]» (Бут. 6:14). И: «да сотвориши светильник от (εκ) злата чиста» (Вих. 25:31). И: «первый человек от (εκ) земли перстен» (1Кор. 15:47). И: “от (εκ) брения сотворен еси ты, якоже и аз» (Йов. 33:6).

Но еретики, как заметили мы, чтобы показать разность естества, хотя повод к различению заимствовали у внешних, однако же, не во всем с точностью им раболепствуя, узаконили, что речение это прилично одному Отцу, напротив того, Сыну по законоположению внешних присвоили наименование орудия, и Духу – места (ибо говорят: «в Духе», и также говорят: «Сыном»). Богу же усвоили речение: «из Него», последуя в этом не чуждым, но перейдя, как сами говорят, к апостольскому словоупотреблению, потому что сказано: «из Негоже вы есте о Христе Иисусе» (1Кор. 1,30). И: «вся же от» (εκ) «Бога»(1Кор. 11:12).

Посему какое заключение выводится из сего тонкого различения? То, что иное естество причины, иное – орудия, и иное – места, следовательно, Сын по естеству чужд Отцу, как и орудие чуждо художнику, чужд и Дух, поскольку время или место отдельны от естества орудий или от естества действующих орудиями.

Глава 5. О том, что и об Отце говорится: Им, и о Сыне: из Него, также и о Духе.

Таковы рассуждения еретиков, и мы докажем сказанное выше, именно же, что несправедливо, будто бы Отец, взяв для Себя речение: «из Него», поверг Сыну речение: «Им», и опять, будто бы Сын, по узаконению еретиков, не приемлет Духа Святого в общение речений: «из Него», или: «Им», как распределено по новому их разделу.

«Един Бог и Отец, из Негоже вся:… и един Господь Иисус Христос, Имже вся» (1Кор. 8:6). Это – слова не закон дающего, но различающего Ипостаси. Апостол произнес это не для того, чтобы ввести мысль о различии естества, но чтобы понятие об Отце и Сыне представить не слитным.

А что сии речения не противоположны одно другому, и, подобно поставленным в сопротивные ряды для битвы, не вводят с собою в противоборство и самых естеств, к которым приданы, сие видно из следующего. Блаженный Павел совокупил оба речения об одном и том же подлежащем, сказав: «яко из Того, и Тем, и в Нем всяческая» (Рим. 11:36). И что это место очевидным образом относится к Господу, скажет всякий, хотя нисколько вникнувший в намерение сего изречения. Ибо Апостол, предпоставив слова из Исаии пророка: “кто… уразуме ум Господень? или кто советник Ему бысть?» (Рим. 11:34) – присовокупил: «яко из Того, и Тем, и в Нем всяческая». У пророка же сказано сие о Боге Слове, Зиждителе всей твари. Это можешь узнать из предыдущих его слов. «Кто измери горстию воду, и небо пядию, и всю землю горстию? кто постава горы во мериле, и холмы в весе? кто уразуме ум Господень, и кто советник Ему бысть» (Іс. 40:12-13)? Слово: «кто» означает здесь не вовсе невозможное, но редкое, как в изречении: «кто востанет ми на лукавнующыя» (Пс. 93:16)? И: «кто есть человек хотяй живот» (Пс. 33:13)? И: «кто взыдет на гору Господню» (Пс. 23:3)? Так, конечно, сказано и здесь: кто уведавший ум Господень, и кто сообщник Его совета? – «Отец бо любит Сына, и вся показует Ему» (Ін. 5:20). Тот содержит землю, и объял ее горстью, Кто все привел в порядок и благоустройство, Кто дал горам равновесие, назначил водам меру, каждой вещи, находящейся в мире, определил собственный ее чин; Кто целое небо объемлет малою частью всецелой Своей силы, что пророческое слово и наименовало иносказательно «пядию». Посему кстати присовокупил Апостол: «из Того, и Тем, и в Нем» (εις αυτον) «всяческая». Ибо «из Него», по воле Бога и Отца, причина бытия существ. «Им» все существа пребывают и составляются, поскольку Творец каждой твари уделяет все нужное и к ее сохранению. А посему, конечно, все возвращается к Нему (εις αυτον), с каким-то неудержимым желанием и с какою-то неизреченною любовью стремясь к Начальнику и Снабдителю жизни, по написанному: «очи всех на Тя уповают» (Пс. 144:15). И еще: «вся к Тебе чают» (Пс. 103:27). И: «отверзаеши Ты руку Твою, и исполнявши всяко животно благоволения» (Пс. 144:16). Если же еретики противятся сему нашему изъяснению, то спасет ли их какое умствование от явного противоречия себе самим? Ибо если не согласятся, что эти три речения: «из Того, Тем и в Нем», сказаны о Господе, то по всей необходимости должны присвоить их Богу и Отцу. А вследствие сего явным образом подорвется их различение. Ибо открывается, что не только речение: «из Него», но и речение: «Им», прилагается к Отцу. Если же последнее из сих речений не означает ничего унизительного, почему отделяют оное Сыну, как нечто низшее? А если оно непременно выражает служебность, то пусть отвечают: у какого князя служителем Бог славы и Отец Иисуса Христа? Так они сами себя низлагают, а наша крепость соблюдается в том и другом случае. Ибо, если превозможет мысль, что слово идет о Сыне, то найдется, что речение «из Того» приличествует Сыну. А если кто пророческое это изречение упорно будет относить к Богу, то опять согласится, что речение «Тем» прилично Богу, и оба речения будут иметь равное достоинство, потому что в равной силе употреблены о Боге. И в том и другом случае речения эти окажутся одно с другим равночестными, как употребляемые об одном и том же Лице. Но возвратимся к своему предмету.

Апостол, пиша к Ефесеям, говорит: «истинствующе же в любви, да возрастим в Него всяческая, иже есть глава Христос, из Негоже все тело составляемо и счиневаемо приличне, всяцем осязанием подаяния, по действу в меру единыя коеяждо части, возращение тела творит» (Еф 4:15–16). И еще, в послании к Колоссянам, сказано не имеющим познания об Единородном: «не держа главы (то есть Христа), из неяже все тело составы и соузы подаемо, растит возращение Божие» (Кол. 2:19). А что глава Церкви – Христос, знаем из другого места у Апостола, который говорит: «и Того даде главу выше всех Церкви» (Еф 1:22). И: «от (εκ) исполнения Его мы вси прияхом» (Ін. 1:16). И Сам Господь говорит: »яко от (εκ) Моего приимет, и возвестит вам» (Ін. 16:14). И вообще, внимательно читающему откроются различные употребления сего речения: «из Него». Ибо и Господь говорит: «чух силу исшедшую из Мене» (Лк. 8:46).

Но подобно сему и о Духе, как примечаем, во многих местах употреблено речение: «из Него». Ибо сказано: «сеяй в Дух, от (εκ) Духа пожнет живот вечный» (Гал. 6:8). И Иоанн говорит: «о сем разумеем, яко в нас пребывает, от (εκ) Духа, егоже дал есть нам» (1Ін. 3:24). И Ангел говорит: «Рождшееся бо в ней от (εκ) Духа есть Свята» (Мф. 1:20). И Господь сказал: «рожденное от (εκ) Духа дух есть» (Ін. 3:6). Таково употребление сего речения.

Но остается показать, что Писание и речение: «Им», одинаково употребляет об Отце, и Сыне, и Святом Духе. Конечно, приводить на сие свидетельства о Сыне было бы лишним делом, потому что сие известно, да и противники то же самое доказывают. Но покажем, что и об Отце употреблено речение: «Им» (δι ου). Сказано: «верен Боге Имже звани бысте в общение Сына Его» (1Кор. 1:9). И: «Павел посланник Иисус Христов волею (δια θεληματος) Божиею” (2Кор. 1:1). И еще: «темже уже неси раб, но сын: аще ли же сын, и наследник Богом» 2 (Гал. 4,7). И: «якоже воста Христос от мертвых славою (δια της δοξης) Отчею” (Рим. 6:4). И Исаия говорит: «горе творящим глубоко совет, а не Господем» (Іс. 29:15).

Можно представить многие свидетельства, что речение это употребляется и о Духе. Сказано: «нам же Бог открыл есть Духом» (1Кор. 2:10). И в другом месте: «доброе завещание соблюди Духом Святым» (2Тим. 1:14). И еще: «овому бо Духом дается слово премудрости» (1Кор. 12:8).

А то же самое можем сказать и о слове: «в» (εν), а именно, что Писание допускает употребление сего слова и о Боге Отце. Так в Ветхом Завете сказано: «о (εν) Бозе сотворим силу» (Пс. 107:14) И: »о (εν) Тебе пение мое выну» (Пс. 70:6). И еще: “о (εν) имени Твоем возрадуюся» (Пс. 88:17). И у Павла сказано: «в Бозе создавшем всяческая» (Еф 3:9). И: «Павел и Силуан и Тимофей, церкви солунстей о (εν) Бозе Отце” (2Сол. 1:1). И: «аще убо когда поспешен буду волею (εν τω θεληματι) Божиею npиити к вам» (Рим. 1:70). И: «хвалишися, – говорит, – о (εν) Бозе» (Рим. 2:17). Много и других мест, которые не легко перечислить.

Но для нас важно показать не множество свидетельств, а изобличить, что еретики неосновательно делают такие различения. И что употребление сего слога принято в Писании о Господе или о Святом Духе, сего, как известного, не стану доказывать. Нужно же сказать то, что для разумного слушателя достаточным будет опровержение еретического положения, взятое от противного. Ибо, если по рассуждению еретиков разность выражения доказывает различие естества, то пусть теперь тождество речений заставит их со стыдом исповедать неразличную сущность.

Но не только в богословии разнообразно употребление сих речений, они нередко меняются даже между собою и значением, когда одно принимает значение другого. Например: «стяжах человека Богом» (Бут. 4:1), говорит Адам, вместо того, чтобы сказать: от Бога. И в другом месте: «Елика заповеда Моисей… Израилю по (δια) повелению Господню» (Чис. 36:5). И еще: «еда не Богом изъявление их есть» (Бут. 40:8)? – говорит Иосиф, рассуждая о снах с заключенными в темнице, и очевидно, вместо того, чтобы сказать: «от Бога», сказал он: «Богом». А наоборот, Павел употребляет речение: «от Него» (εξ ου) вместо речения: «Им» (δι ου), когда говорит так: «раждаемый от (εκ) жены« (Гал. 4:4), вместо: »женою«. Ибо в другом месте ясно различил это, сказав, что жене свойственно рождаться от мужа, а мужу – женою. «Якоже бо жена от мужа, сице муж женою» (1Кор. 11:12). Впрочем здесь, как показывая различие употребления, так вместе исправляя мимоходом погрешительное мнение думавших, что тело Господне духовно, в доказательство того, что богоносная плоть составилась из нашего смешения, Апостол предпочел речение более выразительное (ибо слово: »женою«, выражало бы переходное понятие рождения, а речение: »от жены«, достаточно показывает общение естества у рожденного с рождающею). И в этом не противоречит он сам себе, а дает только видеть, что речения сии легко могут уступать место одно другому. А если о чем определено говорит в собственном смысле: »им«, о том самом употребляется: »от него”, то какое основание к клевете на благочестие решительно разделять между собою речения?

Глава 6. Ответ утверждающим, что Сын не со Отцем, но после Отца, где рассуждается и о равночестии славы.

И конечно, нельзя прибегнуть к извинению себя неведением, когда приступают к слову с такою хитростью и злонамеренностью явно негодующие на нас за то, что вместе с Отцем совершаем славословие Единородному, и Святого Духа не отделяем от Сына. И за это как они не называют нас! новоделами, нововводителями, изобретателями слов, и другими укоризненными именами! Но не только не огорчаюсь я их злословием, а напротив того, если бы собственный их вред не причинял мне скорби и непрестающей болезни, готов бы сказать, что благодарен им за хулы, которыми споспешествуют моему блаженству. Ибо сказано: «блажени есте, егда поносят вам… Мене ради» (Мф. 5:11).

Но вот за что они гневаются. «Сын, – говорят, – не со Отцем, но после Отца, поэтому «Им», а не «с Ним» должно возносить славу Отцу. Ибо речение «с Ним» выражает равночестие, а речение «Им» показывает служебное действие. Но и Духа, говорят, должно ставить не наряду со Отцем и Сыном, а ниже Сына и Отца, как не единочиновного, но подчиненного, не купночислимого, но подчисляемого». И подобными сим тонкостями в составлении речений искажают они простоту и безыскусственность веры. Посему могут ли извиняться неопытностью такие люди, которые своею пытливостью не позволяют и другим оставаться в неопытности?

Но мы прежде всего спросим их о том, на каком основании говорят, что Сын после Отца? как младший ли по времени, или по чину, или по достоинству?

Но никто не будет столько бессмыслен, чтобы стал утверждать, что Творец веков есть второй по времени, когда нет никакого расстояния, посредствующего в естественном единении Сына с Отцем. Да и с человеческим понятием несообразно утверждать, что Сын моложе Отца, не только потому, что Отец и Сын умопредставляются во взаимном между Собою отношении, но и потому, что вторым по времени называется, что имеет меньшее расстояние от настоящего времени, и первым опять, что далее отстоит от настоящего времени. Например, бывшее при Ное старее случившегося с Содомлянами, потому что более удалено от нынешнего времени, и последнее позднее первого, потому что кажется как бы более близким к настоящему. Но бытие Жизни, превосходящей всякое время и все веки, измерять расстоянием от настоящего, не будет ли не только нечестиво, но и сверх всякой меры неразумно, если только представить, что, каким образом говорится о вещах имеющих начало бытия и тленных, что они одна другой прежде, таким же образом Бог и Отец, сравниваемый с Сыном и Богом, сущим прежде веков, превосходит Его? Напротив того, такое превосходство Отца в отношении к старейшинству неудобомыслимо, потому что ни размышление, ни понятие никак не простираются далее рождения Господа, после того как Иоанн прекрасно двумя словами заключил разумение в описанных пределах, сказав: «в начале бе Слово»(Ін. 1:1). Ибо это «бе» неисходно для мышления, и начало непреступно для представлений. Сколько ни углубляйся мыслию в давнее, не выйдешь из сего: «бе», и сколько ни усиливайся увидеть, что первоначальнее Сына, не возможешь стать выше Начала. А на сем основании благочестиво представлять себе Сына вместе с Отцем.

Если же представляют они какое-то понижение Сына пред Отцем в отношении к месту, так что Отец восседает выше, а Сын по порядку занимает низшее место, то пусть признаются в этом, и мы умолкнем, потому что несообразность видна сама собою. Ибо не соблюдают последовательности в суждениях те, которые не приписывают Отцу вездесущия, когда здравый разум верит, что Бог все наполняет. И сказанного пророком: «аще взыду на небо, Ты тамо еси: аще сниду во ад, тамо еси» (Пс. 138:8), не помнят те, которые между Отцем и Сыном делят верх и низ. Но не буду ничего говорит в обличение невежества приписывающих место Бесплотному.

Их бесстыдству, с каким восстают против Писания и противятся ему, поможет ли сколько-нибудь сказанное: «седи одесную Мене» (Пс. 109:1), и: «седи одесную… величествия Божия» (Євр. 1:3)? Слово «одесную» означает не низшее место (как понимают они), но отношение к равному, потому что понятие десного берется не чувственно (иначе у Бога было бы и шуее), а напротив того, Писание почетным именованием приседения выражает великолепие чести Сыну.

Итак остается им сказать, что сим речением означается низшая степень достоинства. Посему да знают, что Христос «есть Божия сила и Божия премудрость» (1Кор. 1:24), что Он «есть образ Бога невидимаго» (Кол. 1:15), и «сияниe славы» (Євр. 1:3), и что Его напечатлел Бог Отец, всецело изобразив в Нем Себя.

Неужели же скажем, что уничижительны сии и другие, сродные с ними, свидетельства, какие только есть в целом Писании? Или сознаемся, что это суть как бы некие провозглашения, которыми возвещается великолепие Единородного и равенство славы Его с Отцем? Да услышат же, как Сам Господь ясно изображает равночестную славу Сына с Отцем, когда говорит: «видевый Мене виде Отца» (Ін. 14:9). И еще: «егда пpиидет Сын во славе Отца» (Мк. 8:38). И: «да чтут Сына, якоже чтут Отца» (Ін. 5:23). И: «видехом славу Его, яко славе Единороднаго от Отца» (Ін. 1:14). И: «Единородный… Бог3, сый в лоне Отчи» (Ін. 1:18). Еретики, ни мало не рассуждая о сем, назначают Сыну место, определенное врагам. Ибо Отчее лоно – вот седение приличное Сыну, а подножие – место для тех, кого нужно унизить.

Мы коснулись сих свидетельств мимоходом, потому что имеем в виду другую цель. Но ты, собрав на досуге доказательства, сам можешь видеть высоту славы и превосходство силы Единородного. Впрочем, для благомыслящего слушателя не маловажны и приведенные свидетельства, если только не разумеет кто плотским и низким образом слов: «одесную» и «лоно» не описывает Бога местом, не вымышляет для Него телесного очертания, образа и положения, что весьма несходно с понятием простого, беспредельного и бесплотного. Не говорю уже о том, что такое понятие равно низко и для Отца, и для Сына. Почему рассуждающий подобным образом не только унижает достоинство Сына, но впадает в грех богохульства. Ибо что осмелится сказать он против Сына, то же самое необходимо ему приложить и к Отцу. Кто дает Отцу для председательства высшее место, об Единородном же Сыне говорит, что Он сидит ниже, у того следствием такого построения ума будут все телесные принадлежности.

А если такие представления свойственны людям, у которых ум помутился от вина и расстроен помешательством, то благочестиво ли будет, чтобы и по естеству, и по славе, и по достоинству Соединенного со Отцем не вместе с Отцем чествовали поклонением и славословили те, которые научены Им Самим, что «иже не чтит Сына, не чтит Отца» (Ін. 5:23)? Ибо что скажем? какое справедливое оправдание будем иметь для себя на страшном и общем для всей твари суде, если после того, как Господь ясно возвестил, что придет «во славе Отца» (Мф. 16:27), и Стефан видел «Иисуса стояща одесную Бога» (Деян 7:55), и Павел Духом засвидетельствовал о Христе, что Он «есть одесную Бога» (Рим. 8:34), и Отец говорит: «седи одесную Мене» (Пс. 109:1), и Святый Дух свидетельствует, что «седе одесную… величествия Божия» (Євр. 8:1), мы Сопрестольного и Равночестного низведем на низшую степень из состояния равенства? Ибо думаю, что стоянием и седением выражается неколеблемость и совершенное постоянство естества, как и Варух, показывая неподвижность и непреложность Божия пребывания, сказал: «Ты пребываяй во век, мы же погибающии во век» (Вар. 3:3). А десною страною означается равночестие достоинства. Как же не дерзко – лишать Сына общения в славословии, как будто Он достоин быть поставленным на низшей степени чести?

Глава 7. Ответ утверждающим, что о Сыне прилично говорить не: с Ним, а: Им.

Но они утверждают, что «говорить: «с Ним», совершенно странно и необычайно, речение же: «Им», и слову Писания есть самое свойственное, и в употреблении у братии затверженное». Что же скажем им на это? – Блаженны уши, которые не слушали вас, и блаженны сердца, которые спаслись не уязвленными от ваших учений!

А вам христолюбцам скажу, что Церкви известно то и другое словоупотребление, и что она ни которого из них не отметает, как исключающего другое. Ибо, когда берем в рассмотрение величие естества в Единородном и превосходство Его достоинства, тогда свидетельствуем, что имеет Он славу «со Отцем». А когда представляем себе, что Он подает нам блага, и нас самих приводит к Богу, и делает Ему своими, тогда исповедуем, что благодать эта совершается «Им» и «в Нем». Посему речение «с Ним» свойственно славословящим, а речение «Им» по преимуществу прилично благодарящим.

Но ложно и то, чтобы речение «с Ним» устранено было из употребления благоговейных. Ибо речение это употребляют и в селах и в городах все те, которые, твердо держась своих обычаев, почтенную древность предпочли новизнам, и предание отцов соблюли неповрежденным. А которые наскучили обыкновенным и восстали против древнего, как против устаревшего, те ухватились за нововведения, как и любители нарядов всегда предпочитают одежду нового покроя общеупотребительной. У сельских жителей и доселе найдешь издревле употребительное речение, а у сих искусников, ввыкших в словопрения, слова выкованы по новой мудрости. Посему, что говорили отцы наши, то говорим и мы, то есть, общая слава Отцу и Сыну, почему вместе с Сыном приносим славословие Отцу.

Но не то удовлетворяет нас, что таково предание отцов, ибо и отцы следовали намерению Писания, взяв за основание свидетельства, которые не задолго пред сим привели мы вам из Писания. Ибо сияние представляется в мыслях вместе со славою, и образ – вместе с Первообразом, и Сын необходимо – со Отцем, потому что ни последовательная связь имен, ни естество именуемых не допускают никакого разлучения.

Глава 8. В каких случаях имеет место речение: «Им», и в каком понятии оно свойственнее речения: «с Ним», а вместе толкование на то, как Сын приемлет заповедь, и как Он посылается.

Посему Апостол, когда «благодарит Бога Иисусом Христом» (Рим. 1:8), и также говорит, что «Им приял благодать и апостольство в послушание веры во всех языцех» (Рим. 1:5), или что «Им… приведение обретохом… во благодать сию, в нейже стоим и хвалимся» (Рим. 5:2), тогда изображает благодеяния нам Христовы, поскольку Христос, то Сам изливает на нас от Отца благодать даров, то приводит нас Собою к Отцу. Ибо словами: «Им приняли мы благодать и апостольство», выражает даяние благ от Него, а словами: «приведение обретохом», изображает наше восприятие и присвоение Богу, совершенное Христом. Посему исповедание благодати, Им в нас совершаемой, неужели служит к умалению славы? Или справедливее будет сказать, что описание благодеяний есть приличное содержание славословия?

Поэтому находим, что Писание, говоря нам о Господе, дает Ему не одно имя, и не те одни имена, которыми означается только Его Божество и величие. Но иногда употребляет наименования, показывающие отличительные признаки естества, ибо знает имя Сына, «еже паче всякаго имени» (Флп. 2:9), именует Его «истинным Сыном» (1Ін. 5:20), «Единородным Богом» (Ін. 1:18), «силою Божиею и премудростию» (1Кор. 1:24) и «Словом» (Ін. 1:1). И опять, по причине многообразных нам даров благодати, какие от богатства благости, по многоразличной Своей премудрости, подает требующим, Писание обозначает Его тысячами других именований, называя то Пастырем, то Царем, и также Врачом, и Его же именуя Женихом, Путем, Дверью, Источником, Хлебом, Секирою, Камнем. Ибо сии именования означают не естество, но, как сказал я, различные образы действования, какие по милосердию к собственному Своему созданию являет требующим, по свойству их нужды. Ибо тех, которые прибегли к Его заступлению и чрез терпение преуспели в любообщительности, называет Он овцами, а Себя признает Пастырем таковых овец, слушающих Его голоса и не внимающих учениям странным. Ибо говорит: «овцы… гласа Моего слушают» (Ін. 10:27). А Царем называется для тех, которые взошли уже высоко и имеют нужду в законном управлении. Называется Дверью, потому что правотою Своих заповедей приводит к делам достославным, а также безопасно вводит во двор Свой тех, которые чрез веру в Него прибегли ко благу ведения. Почему и сказано: «Мною аще кто внидет, и внидет и изъидет и пажить обрящет» (Ін. 10:9). Называется Камнем, как охранение для верных крепкое, незыблемое и неколебимейшее всякого оплота.

И в сих случаях, когда, например, называется Дверью или Путем, самое приличное и благознаменательное употребление дают речению: «Им». Впрочем, как Бог и Сын, имеет Он славу купно со Отцем (μετα πατρος και συν πατρι), потому что «о имени Иисусове всяко колено поклонится небесных и земных и преисподних: и всяк язык исповесть, яко Господь Иисус Христос в славу Бога Отца» (Флп. 2:10-11). По сей-то причине употребляем оба речения, одним возвещая собственную Его славу, а другим – даруемую нам благодать. Ибо Им подается всякая помощь душам, соответственно каждому роду попечения измышлено какое-нибудь отличительное наименование. Ибо, когда неукоризненную душу, «не имущу скверны или порока, представит Себе» (Еф. 5:27), как чистую деву, именуется Женихом, а когда приемлет душу, изъязвленную жестокими ранами от диавола, и исцеляет ее от тяжкого греховного недуга, тогда называется Врачом.

Неужели же такие попечения о нас приводят наше помышление к чему-либо низкому? или, напротив того, производят в нас удивление к великому могуществу и вместе к человеколюбию Спасающего, потому что Он и благоволил «спострадати немощем нашим», и возмог снизойти до самой нашей немощи? Ибо превосходство крепости доказывают не столько небо, и земля, и обширность морей, и животные живущие в водах и на суше, и растения, и звезды, и воздух, и времена года, и разнообразное украшение вселенной, сколько то, что невместимый Бог мог чрез плоть бесстрастно вступить в борьбу с смертью, чтобы собственным Своим страданием даровать нам бесстрастие. А если Апостол говорит, что «во всех сих препобеждаем за (δια) Возлюбльшаго ны» (Рим. 8:37), то этим выражением дает разуметь не низкое какое-нибудь служение, а помощь подаваемую в державе крепости. Ибо Сам, «связав крепкого, расхитил его сосуды» (Мф. 12:29), то есть нас, которых крепкий употреблял на всякое лукавое действе, и Сам соделал нас сосудами «благопотребными Владыце», чрез уготовление того, что зависит от нас, на «всякое дело благое» (2Тим. 2:21).

Так «Им… приведение обретохом»(Рим. 5:2) ко Отцу мы, преставленные «от власти темныя… в причастие наследия святых во свете», (Кол. 1:12-13). Посему домостроительство, совершенное Сыном, будем представлять себе не служением вынужденным у рабского уничижения, а добровольным попечением, какое Сын по благости и человеколюбию согласно с волею Бога и Отца приложил о собственном Своем создании. А в таком случае соблюдем благочестие касательно всего, что соделано Сыном, свидетельствуя о совершенном Его могуществе и ни мало не отделяя Его от воли Отца.

Так, когда Господь именуется «путем», возводимся ж высшему понятию, а не останавливаемся на том, какое представляется с первого взгляда. Ибо под словом «путь» разумеем преспеяние в совершенстве, последовательно и в порядке достигаемое делами правды и просвещением разума, когда непрестанно желаем преднего и простираемся к тому, чего еще не достает у нас, пока не достигнем блаженного конца, то есть, познания Божия, какое Господь уверовавшим в Него дарует Собою. Ибо Господь наш действительно есть путь благий, неуклонный и непогрешительный, ведущий к действительному благу – к Отцу. Ибо говорит: «никтоже приидет ко Отцу токмо Мною» (Ін. 14:6). И таково наше восхождение к Богу чрез Сына. Но теперь следует сказать, как еще и от Отца подаются блага нам Сыном. Поскольку всякое сотворенное естество, и видимое, и умопредставляемое, для поддержания своего имеет нужду в Божием попечении, то Зиждитель – Слово, Единородный Бог, по мере нужды каждого естества, оказывая ему помощь Свою, по требованию необходимости увеличивает даяния, сколько разнообразные и на все благопотребные по причине разновидности благодетельствуемых, столько соразмерные с природою каждой твари. Он просвещает содержимых во тьме неведения, и потому есть Свет истинный. Он судит, возмеряя воздаяние по достоинству дел, и потому есть Судия праведный. «Отец бо не судит никомуже, но суд весь даде Сынови» (Ін. 5:22). Он восставляет от падения тех, которые с высоты жизни поползнулись в грех, и потому есть «воскрешение» (Ін. 11:25). Все же это производит, действуя прикосновением могущества и изволением благости. Пасет, просвещает, питает, путеводит, врачует, воскрешает, не сущее осуществляет, сотворенное поддерживает.

Так от Бога доходят до нас блага чрез Сына, Который в каждом действует с большею скоростью, нежели с какою могло бы это выговорить слово. С сим не сравнятся ни молнии, ни скорое течение света в воздухе, ни быстрое мгновение ока, ни движения самой нашей мысли, но все это в сравнении с скоростью Божия действования имеет недостаток в большой мере, нежели в какой неповоротливейшие из наших животных уступают в подвижности, не скажу, птицам, или ветрам, или стремительности небес, но парению самого нашего ума. Ибо какое временное протяжение нужно Тому, Кто носит «всяческая глаголом силы Своея» (Євр. 1:3), и не телесно действует, не требует пособия рук к созиданию, а имеет естество тварей во всем покорным свободному Своему хотению? Так говорит Иудифь: “помыслил, и собышася, яже мыслил еси» (Юдит. 9:5).

Впрочем, чтобы величие производимого не увлекло нас к представлению, что Господь безначален, что говорит источная Жизнь? «Аз живу Отца ради» (Ін. 6:57). И что говорит Божия Сила? «Не может Сын творити о Себе ничесоже» (Ін. 5:19). И что говорит самосовершенная Премудрость? «Заповедь… приях, что реку, и что возглаголю» (Ін. 12:49). Всем этим возводит Он нас к уразумению Отца, и к Отцу обращает удивление твари, чтобы мы познали Им Отца. Ибо не из различия дел умосозерцается Отец, когда указывается на отдельное и собственно Отцу принадлежащее действование: «еже видит Отца творяща,… сия и Сын такожде творит» (Ін. 5:19). Но поскольку Единородный восписывает Ему славу, то Он собирает удивление тварей, при величии Своих произведений прославляемый Самим Творцом и превозносимый познающими в Нем Отца Господа нашего Иисуса Христа, «Имже всяческая,… и егоже ради всяческая» (Євр. 2:10).

Посему-то говорит Господь: «Моя вся Твоя суть», потому что к Отцу возводится начало созданий, «и Твоя Моя» (Ін. 17:10), потому что от Отца приемлет Он и то, чтоб стать причиною созидания, не в том смысле, что Сын в действовании пользуется пособием Отца, и что Ему особыми частными приказаниями вверяется служение каждого дела – это было бы рабственно и чрезмерно ниже Божеского достоинства, но в том смысле, что Слово, исполнившись Отчими благами, от Отца возсияв, все творит по подобию Рождшего. Ибо если не имеет с Ним разности по сущности, то не будет иметь разности и по могуществу. A у кого сила равная, у тех непременно и действование равное. Христос же «Божия сила и Божия премудрость» (1Кор. 1:24). Посему «вся Тем быша» (Ін. 1:3), и «всяческая Тем и о Нем создашася» (Кол. 1:16), не в том смысле, что Он исполняет какое-то орудное и рабское служение, но в том, что Он зиждительно совершает Отчую волю.

Итак, когда говорит: «Аз от Себе не глаголах» (Ін. 12:49), и еще: «яко же рече Мне Отец, тако глаголю» (Ін. 12:50), и: «слово, еже слышасте, несть Мое, но Пославшаго Мя» (Ін. 14:24), и в другом месте: «якоже заповеда Мне Отец, тако творю» (Ін. 14:31), не как лишенный свободной воли, или несамодвижный, или ожидающий повеления в условленных наперед знаках, употребляет подобные сим речения, но показывает ими, что собственная Его воля соединена и неразлучна с волею Отца.

Посему и так называемую заповедь будем принимать не за повелительное слово, произносимое словесными органами, как подчиненному, и назначающее, что делать Сыну, но будем разуметь ее боголепно, как сообщение воли, подобно отражению какого-нибудь образа в зеркале, не во времени переходящее от Отца к Сыну. «Отец бо любит Сына, и вся показует Ему» (Ін. 5:20).

Посему все, что имеет Отец, принадлежит Сыну, не как что-либо постепенно в Нем прибывающее, но как всецело в Нем пребывающее. И у людей, обучившийся искусству и долговременным размышлением укоренивший в себе непоколебимый к нему навык может уже действовать сам собою по составившимся в нем законам знания. Неужели же Божия Премудрость, Зиждитель всей твари, всегда совершенный, без научения премудрый, Божия Сила, Тот, в Ком «вся сокровища премудрости и разума сокровенна» (Кол. 2:3), имеет нужду в частном указании, которым бы определялись и образ, и мера Его действований? Разве мы, в суете своих помыслов, откроем училище, и Одного сделаем председящим в чине учителя, а Другого предстоящим с неопытностью ученика, потом при постепенном умножении уроков научающимся мудрости и преуспевающим в совершенстве? А в таком случае, если умеешь соблюсти последовательность суждений, заключишь из сего, что Сын всегда учится, и никогда не может достичь совершенства, потому что премудрость Отчая беспредельна, а в беспредельном невозможно достигнуть конца. Посему кто не соглашается, что Сын от начала имеет все, тот не может согласиться, что Он когда-либо дойдет до совершенства. Но стыжусь низости понятия, к которому приведен я последовательностью речи. Посему возвратимся опять на высоту слова.

«Видевый Мене виде Отца» (Ін. 14:9), видел не отпечатление, не образ, потому что Божие естество не допускает в себе сложности, но благость воли, которая созерцается во Отце и в Сыне, как нечто сопутственное сущности, подобное и равное ей, лучше же сказать, тождественное с нею.

Что же значат выражения: «послушлив быв» (Флп. 2:8), и: «за нас всех предал есть Его» (Рим. 8:32)? Значат, что от Отца дано Сыну и то, чтобы по благости действовать за людей.

Но ты выслушай и следующие места: «Христос ны искупил есть от клятвы законныя» (Гал. 3:13), и: «яко еще грешником сущим нам, Христос за ны умре» (Рим. 5:8). Обрати также тщательное внимание и на слова Господа. Когда научил Он нас об Отце, тогда и Сам употребляет уже выражения полновластные и владычественные, говоря: «хощу, очистися» (Мф. 8:3), и: «молчи, престани» (Мк. 4:39), и: «Аз же глаголю вам» (Мф. 5:22,28,32); и: «душе немый и глyxий, Аз ти повелеваю» (Мк. 9:25), и тому подобные, чтобы из этих выражений познали мы своего Владыку и Творца, а из предыдущих научились познавать Отца нашего Владыки и Творца. Таким образом из всего доказывается истинное учение, что если Отец созидает чрез Сына, то этим ни зиждительная сила в Отце не представляется несовершенною, ни действие Сына не признается бессильным, но изображается единение воли. Посему речение «Им» заключает в себе признание первоначальной вины, и берется не к унижению производящей причины.

Глава 9. Отличительные понятия о Духе, сообразные с учением Писания.

Исследуем теперь, каковы наши общие понятия и о Духе, как собранные нами о Нем из Писания, так и занятые из неписанного предания отцов. И, во-первых, кто, услышав наименование Духа, не воспрянет душою, и не восторгнется мыслию к Естеству Высочайшему? Ибо Он называется «Духом Божиим» (Мф. 3:16), и «Духом истины, Иже от Отца исходит» (Ін. 15:26), «Духом правым», «Духом Владычним» (Пс. 50:12,14).

Дух Святый есть главное и собственное Его имя. И оно преимущественно пред всяким другим есть именование чего-то бесплотного, чисто невещественного и несложного. Посему и Господь в беседе с женой, которая думала, что Богу должно покланяться в известном месте, научая ее, что бестелесное беспредельно, говорит: «Дух есть Бог» (Ін. 4:24). Поэтому, слыша слово «Дух» невозможно вообразить в мысли естества ограниченного, или подлежащего изменениям и переиначиваниям, или вообще подобного твари, но, простираясь мыслями к Высочайшему, необходимо должно представить себе сущность умную, бесконечную по силе, беспредельную по великости, неизмеримую временами или веками, неоскудевающую в благах, какие имеет.

К Духу Святому обращено все имеющее нужду в освящении, Его желает все живущее добродетельно, вдохновением Его как бы орошаемое и вспомоществуемое к достижению свойственного себе и естественного конца. Он усовершает других, а Сам ни в чем не имеет нужды; Он живет без возобновления сил, но есть Податель жизни; Он не чрез прибавления возрастает, но вдруг полон, Сам в Себе водружен и вездесущ. Он есть начало освящения, мысленный свет, доставляющий Собою всякой разумной силе при искании истины, как бы некоторую очевидность. Он неприступен по естеству, и удобовместим по благости, хотя все исполняет Своею силою, однако же сообщается одним достойным, и не в одной мере приемлется ими, но разделяет действование по мере веры. Он прост по сущности, многообразен в силах, весь присутствует в каждом, и весь повсюду. Он разделяемый не страждет, и когда приобщаются его, не перестает быть всецелым, наподобие солнечного сияния, наслаждающийся приятностью которого как бы один им наслаждается, между тем как сияние это озаряет землю и море и срастворяется с воздухом. Так и Дух в каждом из удобоприемлющих Его пребывает, как ему одному присущий, и всем достаточно изливает всецелую благодать, которого наслаждаются причащающиеся по мере собственной своей приемлемости, а не по мере возможного для Духа.

Освоение же Духа с душою есть не местное сближение (ибо бестелесное может ли приближаться телесным образом?), но устранение страстей, которые привзошли в душу в последствии от привязанности ее к телу, и отдалили ее от сродства с Богом. Посему, кто очистился от срамоты, какую произвел в себе грехом, возвратился к естественной красоте, чрез очищение как бы возвратил древний вид царскому образу, тот единственно может приблизиться к Утешителю. И Он, как солнце, которым встречено чистое око, в Себе самом покажет тебе образ Невидимого. А в блаженном созерцании образа увидишь неизреченную красоту Первообраза.

Чрез Духа – восхождение сердец, руковождение немощных, усовершение преуспевающих. Дух воссиявая очищенным от всякой скверны, чрез общение с Собою делает их духовными. И как блестящие и прозрачные тела, когда упадет на них луч света, сами делаются светящимися, и отбрасывают от себя новый луч, так духоносные души, будучи озарены Духом, сами делаются духовными, и на других изливают благодать. Отсюда – предведение будущего, разумение таинств, постижение сокровенного, раздаяния дарований, небесное жительство, ликостояние с ангелами, нескончаемое веселие, пребывание в Боге, уподобление Богу и крайний предел желаемого – обожение.

Таковы-то (если из многого достаточно предложить немногое) наши понятия о Святом Духе, какие из самых словес Духа научились мы доставлять себе об Его величии, достоинстве и действиях. Теперь же должно обратиться к препирающимся с нами, и попытаться отразить возражения, какие предлагают они нам от лжеименного ведения.

Глава 10. Ответ утверждающим, что Святого Духа не должно ставить наряду с Отцем и Сыном.

Говорят: «не надобно с Отцем и Сыном ставить наряду Святого Духа, потому что Он и по естеству Им чужд, и по достоинству Их ниже». – Справедливо можно отвечать им апостольским словом: «повиноватися подобает Богови паче, нежели человеком» (Деян 5:29). Ибо, если Господь, предавая заповедь о спасительном крещении, ясно повелел ученикам крестить «вся языки… во имя Отца и Сына и Святаго Духа» (Мф. 28:19), не гнушаясь общения с Духом, они же говорят, что не надобно ставить Духа наряду с Отцем и Сыном, то не явно ли противятся они Божию повелению?

Если утверждают, что таковое сочетание у Господа не означает какого-либо общения и единения, то пусть скажут, как приличнее разуметь оное, и какой найдется у них другой, более свойственный, образ единения? Впрочем, если Господь, заповедуя о крещении, не соединял с Собою и с Отцем Духа, то да не обвиняют и нас в сем соединении, потому что мы не придумываем и не говорим ничего иного с Господом. А если там Дух соединен с Отцем и Сыном, и никто не дойдет до такого бесстыдства, чтобы утверждать что-нибудь иное, то и в этом случае да не обвиняют нас, что следуем написанному.

Но на нас обращено уготование брани, на нас устремлена всякая мысль, и языки хулителей мечут здесь стрелы с большим напряжением, нежели христоубийцы метали камни на Стефана. Да не скроется же то, что нападения их имеют в нас только видимый предлог, в действительности же устремлены в высоту. Посему, хотя на нас видимо готовят боевые снаряды и засады, против нас призывают друг друга на помощь, чтобы всякому показать свою опытность или силу, однако же целью их нападений служить вера, и у всех противников и врагов здравого учения одно общее намерение – поколебать твердыню веры во Христа, ниспровергнув и истребив апостольское предание. По сей-то причине, как наружно честные должники, громко требуют доказательств из Писаний и отвергают не подтвержденное Писанием свидетельство отцов, как не имеющее никакой силы.

Но мы не отступимся от истины, не предадим ее из робости. Ибо если Господь сочетание Святого Духа с Отцем предал, как необходимый и спасительный догмат, они же рассуждают иначе, отделяют, отторгают Духа и низводят Его в природу служебную, то не правда ли, что они хулу свою ставят выше Владычней заповеди? Поэтому, оставив все споры, рассмотрим сообща с ними, что есть у нас под руками.

Почему мы христиане? – Всякий скажет: по вере. А каким образом спасаемся? Таким, что возрождаемся, именно же, благодатью подаваемою в крещении. Ибо чем иначе спастись? – Неужели, познав сие спасение, утвержденное Отцем и Сыном, и Святым Духом, отступимся от принятого нами образа учения? Великого сокрушения было бы достойно, если бы теперь оказались мы более далекими от своего спасения, нежели когда уверовали, если бы теперь отреклись от того, что тогда приняли. Равна потеря – умереть ли не сподобившись крещения, или принять такое крещение, в котором недостает чего-либо одного из преданного. А кто не сохраняет навсегда того исповедания, какое произнесли мы при первом нашем введении, когда, освободившись от идолов, приступили к живому Богу, и кто не содержит его в продолжение всей своей жизни, как безопасного хранилища, тот сам себя делает чуждым обетований Божиих, поступая вопреки собственному своему рукописанию, какое дал в исповедании веры. Ибо, если крещение для меня – начало жизни, и этот день, день паки бытия, первый из дней, то очевидно, что всего драгоценнее и то слово, которое произнес я в благодати сыноположения. Итак неужели, обольстившись убеждениями таких людей, изменю тому преданию, которое вводит меня в свет, даровало мне познание о Боге, и чрез которое стал чадом Божиим я, бывший дотоле врагом Божиим по причине греха? Напротив того, и себе желаю отойти ко Господу с сим исповеданием, и им советую соблюсти неповрежденную веру до дня Христова, сохранить Духа неотлучным от Отца и Сына, учение о крещении соблюдая и в исповедании веры и в исполнении славы.

Глава 11. О том, что отрицающие Духа суть изменники

Кому горе, кому скорбь, кому смятение и тьма, кому вечное осуждение? Не изменникам ли, не отрекшимся ли от веры? Где ж доказательство отречения? Не в том ли, что отринули собственные свои исповедания? Что ж они исповедывали? или когда это исповедывали? Исповедывали, что веруют в Отца и Сына и Святого Духа. Исповедывали, когда, отрекшись диавола и ангелов его, произнесли оное спасительное слово. Посему какое же приличное наименование найдено для них чадами света? Не изменниками ли именуются они, как нарушившие завет своего спасения? Как назову отрекшегося от Бога? как назову отрекшегося от Христа? Как иначе, как не изменником? Какое же угодно дать наименование отрекшемуся от Духа? Не то же ли самое, какое даем человеку, который изменил своему завету с Богом? Посему, когда исповедание веры в Духа предуготовляет нам ублажение за благочестие, а отречение от Духа подвергает осуждению за безбожие, то не страшно ли отречься от Него ныне, не огня, не меча, не креста, не бичей, не колеса, не орудия пытки убоявшись, но обольстившись одними лжеумствованиями и доводами духоборцев?

Уверяю всякого человека, который исповедует Христа и отрицает Бога, что ему не воспользует Христос как и тому, кто призывает Бога, но отвергает Сына, потому что суетна вера его. Уверяю и того, кто отметает Духа, что вера в Отца и Сына обратится для него в тщету, и что он не может иметь сей веры, если не соприсутствует Дух. Ибо не верующий в Духа не верует в Сына, а не уверовавши в Сына не верует в Отца. «Не может бо рещи Господа Иисуса, точию Духом Святым» (1Кор. 12:3). И: «Бога никтоже виде нигдеже»: но «Единородный Сын, сый в лоне Отчи, Той нам исповеда” (Ін. 1:18). Не верующий в Духа не имеет части и в истинном поклонении. Ибо не иначе можно покланяться Сыну, как только во Святом Духе, и не иначе можно призывать Отца, как только в духе сыноположения.

Глава 12. Ответ утверждающим, что достаточно крещения только в Господа.

Никого да не вводит в обман у Апостола то, что, упоминая о крещении, нередко умалчивает он об имени Отца и Святого Духа, и никто не должен заключать из сего, что не надобно соблюдать призывания имен. Сказано: «елицы… во Христа крестистеся; во Христа облекостеся» (Гал. 3:27). И еще: «елицы во Христа крестистеся, в смерть Его крестистеся» (Рим. 6:3). Это потому, что наименование Христа есть исповедание всего, оно указывает и на помазующего Бога, и на помазанного Сына, и на помазание – Духа, как учат нас Петр в Деяниях: «Иисуса, Иже от Назарета,… Егоже помаза Бог Духом Святым» (Деян 10:38), и Исаия: «Дух Господень на Мне, егоже ради помаза Мя» (Іс. 61:1), и Псалмопевец: «сего ради помаза Тя, Боже, Бог Твой елеем радости паче причастник Твоих» (Пс. 44:8).

Притом видим, что Апостол, говоря о крещении, упоминал иногда и об одном Духе. Ибо говорит: «вси во едино тело …единем Духом… крестихомся» (1Кор. 12:13). А с сим согласно и следующее: «вы же имате креститися Духом Святым» (Деян. 1:5), и: «Той вы крестит Духом Святым» (Лк. 3:16). Но на сем основании никто не назовет совершенным крещения, в котором призвано только имя Духа. Ибо надобно, чтобы предание, сообщенное в животворящей благодати, всегда пребывало ненарушимо. Избавивший жизнь нашу от тления дал нам силу обновления, которая, хотя имеет причину неизъяснимую и заключающуюся в таинстве, однако же приносит душам великое спасение, посему прибавить или убавить что-нибудь значит явным образом отпасть от вечной жизни.

А поэтому, если отлучение Духа от Отца и Сына в крещении опасно крещающему, и не полезно приемлющему крещение, то как же мы ненаказанно можем отторгать Духа от Отца и Сына? Вера и крещение – суть два способа спасения, между собою сродные и нераздельные. Ибо вера совершается крещением, а крещение основополагается верою, а та и другое исполняются одними и теми же Именами. Как веруем в Отца и Сына и Святого Духа, так и крестимся во имя Отца и Сына и Святого Духа. И как предшествует исповедание, вводящее во спасение, так последует крещение, запечатлевающее собою наше согласие на исповедание.

Глава 13. Изложение причины, по которой Павел с Отцем и Сыном ставит и Ангелов.

Говорят: «но к Отцу и Сыну сопричисляется нечто и иное, между тем оно, конечно, не спрославляется с Ними. Так Апостол включил ангелов в свидетельство, какое дает Тимофею, говоря: «засвидетельствую тебе пред Богом и… Иисусом Христом, и избранными [Его] Ангелы» (1Тим. 5:21). Но ангелов не отделяем от прочей твари, и не согласны причислить их к Отцу и Сыну».

А я, хотя рассуждение сие не стоит никакого ответа (так с первого взгляда заметна в нем несообразность!), однако ж скажу, что иной и подобного себе раба может представить во свидетели пред таким судиею, который кроток и снисходителен и по особенной благосклонности к подсудимым доказывает непререкаемость правдивости своего суда. Но из раба стать свободным, наименоваться сыном Божиим и от смерти перейти в жизнь, не чрез иного кого можно, а только чрез Того, Кто по естеству Свой Богу и свободен от рабского состояния. Ибо как сделает своим Богу, кто чужд ему? Как освободить, кто сам подлежит игу рабства?

Поэтому не одинаково упоминаются и дух и Ангелы, но Дух именуется, как Господь жизни, Ангелы присовокупляются, как помощники подобных им рабов, и как верные свидетели истины. Ибо у святых – в обыкновении давать заповеди Божии при свидетелях, как сей же самый Павел говорит Тимофею: “яже… приял еси от мене многими свидетели, сия предаждь верным человеком» (2Тим. 2:2). Теперь свидетельствуется Ангелами, ибо знает, что и Ангелы будут с Судиею, когда придет Он во славе Отчей судить вселенную в правде. Ибо сказано: «иже аще исповесть Мя пред человеки, и Сын человеческий исповесть его пред Ангелы Божиими: а отвергийся Мене пред человеки, отвержен будет пред Ангелы Божиими» (Лк. 12:8-9). И Павел в другом месте говорит: «во откровении Господа Иисуса с небесе со Ангелы» (2Сол. 1:7). По сей причине еще здесь свидетельствует пред Ангелами, чтобы приготовить годные доказательства для будущего судилища.

И не один Павел, но и все вообще, кому вверено было служение слова, никогда не перестают свидетельствовать, и призывают во свидетели даже небо и землю, потому что и теперь пред ними совершается всякое дело, и при будущем испытании жизни они вместе будут с судимыми. Ибо сказано: «призовет небо свыше, и землю, разсудити люди Своя» (Пс. 49:4). Посему Моисей, намереваясь предложить людям словеса Божии, говорит: «засвидетельствую вам днесь небом и землею» (Повт. 4:26). И опять, произнося песнь, говорит: «вонми небо, и возглаголю, и да слышит земля глаголы уст моих» (Повт. 32:1). И Исаия: «слыши небо, и внуши земле» (Іс. 1:2). А Иеремия описывает какое-то исступление неба, в которое приходит оно, слыша непреподобные дела народа: «ужасеся небо о сем, и вострепета по премногу зело,… два бо зла сотвориша людие Мои» (Єр. 2:12-13). Посему и Апостол, зная, что ангелы приставлены к людям как бы детоводителями и воспитателями, призывал их во свидетели, Иисус же Навин и камень поставил свидетелем слов своих; а Иаковом даже и «холм прозван свидетель» (Бут. 31:47). Иисус сказал: “будет… камень днесь в свидение в последния дни,… егда солжете Господу Богу вашему» (Ісус. 24:27). Может быть, он верил, что силою Божиею и камни издадут глас в обличение преступников, а если нет, то по крайней мере совесть каждого будет уязвляться действием напоминания. Так те, кому поверено домостроительство душ, предуготовляют каких бы то ни было свидетелей, чтоб представить их в последствии. Но Дух не по требованию времени а по общению естества, сопоставляется с Богом, не нами на сие привлекаемый, но приобщаемый Господом.

Глава 14. Возражение, что и в Моисея иные крестились, и веровали в него, и ответ на сие возражение, а вместе и о прообразованиях.

Но говорят: «если и крестимся в Духа, то и в таком случае несправедливо ставить Его наравне с Богом. Ибо иные и «в Моисея крестишася во облаце и в мори» (1Кор. 10:2). А подобным образом известно, что и вера бывала в людей. Ибо «вероваша людие… Богу, и Моисею угоднику Его» (Вих. 14:31). Для чего же, говорят, вследствие веры и крещения столько возвышаешь и возвеличиваешь Святого Духа над тварью, когда то же самое засвидетельствовано и о людях»?

Что скажем на сие? То, что вера в Духа, а подобно и крещение, таковы же, как в Отца и в Сына. А если была вера и крещение в Моисея и в облако, то как в тень и прообразование. Но потому, что божественное предызображается вещами малыми и человеческими, конечно, не есть что-либо малое и самое естество божественного, которое нередко прознаменовалось сеннописанием прообразований.

Ибо прообразование есть выражение ожидаемого в уподоблении, которым назнаменательно предуказуется будущее. Так Адам – прообразование будущего Адама, и камень преобразовательно есть Христос, а вода из камня – прообразование живоносной силы Слова. Ибо сказано: «аще кто жаждет, да приидет ко Мне и пиет» (Ін. 7:37). И манна – прообразование животворящего хлеба, сошедшего с небес, а змий, поставленныйя «на знамени» (Чис. 21:9) – спасительного страдания, довершенного крестом; почему и взирающие на него спасались. Так, конечно, и повествуемое об изведении Израиля служит указанием на спасаемых крещением. Ибо первородные у Израильтян, как и тела крещаемых, спаслись по благодати, данной запечатлевшимся кровью, потому что кровь овчая есть образ крови Христовой, а первородные – образ первозданного. И поскольку он необходимо в нас, передаваемый от одного к другому до конца, по непрерывному преемству, то посему «о Адаме вси умираем» (1Кор. 15:22), и царствовала смерть до исполнения Закона и до пришествия Христова. Соблюдены же Богом первородные, и их не коснулся Погубляющий – в показание, что и мы, оживотворенные во Христе, не умираем уже в Адаме. А море и облако, в настоящем приводили к вере изумительностью события, относительно же к будущему, как прообразования, прознаменовали будущую благодать. «Кто премудр, и уразумеет сия» (Ос. 14:10), каким образом море прообразовательно служит крещением, отлучая от Фараона, как и сия купель отлучает от мучительства диавольского? Море умертвило в себе врага, и здесь умирает вражда наша на Бога. Народ вышел из моря, не потерпев вреда, и мы восходим от воды как бы из мертвых ожившие, будучи спасены благодарю Призвавшего нас. А облако есть сень дара, подаваемого Духом, и чрез умерщвление членов угашающего пламень страстей.

Итак что же? Неужели потому, что прообразовательно крестились в Моисея, и благодать крещения маловажна? В таком случае и иное что-нибудь в наших таинствах не будет велико, если досточестное в каждом будем унижать по его прообразованиям. В таком случае не будет чем-то великим и чрезвычайным и любовь Божия к людям, по которой Бог за грехи наши отдал Единородного Сына, потому что и Авраам не пощадил собственного сына своего. И страдание Господне не славно, потому что вместо Исаака прообразованием приношения послужил овен. И сошествие во ад не страшно, потому что Иона тремя днями и столькими же ночами предысполнил прообразование смерти.

То же делает и тот, кто в крещении сравнивает действительность с тенью, кто наравне с прообразованиями ставит знаменуемое ими, кто Моисеем и морем думает вдруг подорвать все евангельское домостроительство. Ибо какое отпущение прегрешений, какое обновление жизни в море? Какое духовное дарование чрез Моисея? Какое там умерщвление греха? Они не умерли со Христом, а потому и не восстали с Ним. Они не облеклись в образ небесного, не носили в теле мертвости Иисусовой, не совлеклись ветхого человека, не облеклись в человека нового, обновляемого в познании, по образу Создавшего его. Для чего же сравниваешь два крещенья, в которых одно наименование общее, а на деле столько же разности, сколько может быть между сновидением и действительностью, между тенью или изображениями и тем, что самостоятельно существует?

Но и вера в Моисея не то доказывает, чтобы вера в Духа была маловажна, а, напротив того, по рассуждению сих людей, она умаляет более исповедание Бога всяческих. Ибо сказано: «вероваша людие Богу, и Моисею угоднику Его». Итак, Моисей поставлен вместе с Богом, а не с Духом, и был прообразованием не Духа, но Христа, ибо в законном служении предызображал тогда собою Ходатая Бога и человеков. Не прообразованием Духа служил Моисей, ходатайствующий о народе пред Богом, потому что Закон дан, будучи «вчинен Ангелы, рукою» Ходатая, по предложению народа, который говорил: «глаголи ты к нам, и да не глаголет к нам Бог» (Вих. 20:19). Посему вера в Моисея возводится к Господу, Ходатаю Бога и человеков, сказавшему: «аще бысте веровали Моисеови, веровали бысте Мне» (Ін. 5:46). Неужели же маловажна вера в Господа, потому что прознаменована Моисеем? Так и благодать Духа в крещении не маловажна по тому, что иной крестился в Моисея.

Притом могу сказать, что Писанию обычно называть Моисеем и Закон, как в следующих словах: «имут Моисея и пророки» (Лк. 16:29). Посему Апостол, разумея подзаконное крещение, сказал: «крестишася в Моисея».

Итак почему же похваление упования нашего и преизобильный дар Бога и Спасителя нашего, который обновляет пакибытием юность нашу, «яко орлю», стараются представить чем-то презренным сии люди, которые действительности приписывают то, что принадлежит тени и прообразованиям?

Конечно, младенческому разуму и какому-нибудь отроку, который действительно имеет еще нужду в молоке, свойственно не знать того великого таинства нашего спасения, что, сообразно с предуготовительным способом учения, и мы, в упражнении благочестием возводимые до совершенства, начинаем сперва с начатков знания, удобопонятных для нас и соразмерных с нашими силами, потому что Домостроитель нашего спасения, подобно глазу человека, выросшего во тьме, вводит нас в великий свет истины после постепенного к нему приобучения, потому что щадит нашу немощь. В глубине богатства Своей премудрости и не исследованных судах разумения предначертал Он для нас это легкое и к нам применимое руководство, приучая сперва видеть тени предметов и в воде смотреть на солнце, чтоб, приступив вдруг к зрению чистого света, мы не омрачились. На таком же основании измышлены Закон, «имый… сень… грядущих» (Євр. 10:1), и предображения у пророков – эти гадания истины, для обучения очей сердечных, чтобы удобнее для нас сделался переход от них к премудрости в тайне сокровенной.

Довольно сего о прообразованиях, да и невозможно долее останавливаться на сем предмете. Иначе о постороннем было бы сказано больше, нежели о главном.

Глава 15. Ответ на новое возражение, что крестимся и в воду, а вместе и о крещении.

Что же сверх сего говорят еще? Ибо они обильны на решения.

«Мы крестимся и в воду, но конечно, воды не предпочитаем всей в совокупности твари, или не воздаем и ей такой же чести, как Отцу и Сыну».

Их рассуждения похожи на рассуждения людей рассерженных, которые, по причине помрачения рассудка страстью, не щадят ничего для отмщения оскорбившему. Но мы не обленимся дать ответ и на это, или научим незнающих, или не уступим злонамеренным. Начнем же несколько выше.

Домостроительство Бога и Спасителя нашего о человеке есть воззвание из состояния падения, и возвращение в общение с Богом из состояния отчуждения, произведенного преслушанием. Для того пришествие Христово во плоти, предначертания евангельских правил жизни, для того страдания, крест, погребение, воскресение, чтобы человек, спасаемый чрез подражание Христу, воспринял древнее оное сыноположение. Посему для совершенства жизни необходимо подражание Христу, то есть, не только показанным в жизни Христовой примерам негневливости, смиренномудрия и долготерпения, но и смерти Христовой, как говорит подражатель Христов Павел: «сообразуяся смерти Его, аще како достигну в воскресение мертвых» (Флп. 3:10-11).

Как же бываем мы «в подобии смерти Его? – Спогребшись Ему крещением» (Рим. 6:4-5). В чем же образ погребения? И почему полезно такое подражание? Во-первых, нужно, чтобы порядок прежней жизни был пресечен. А сие, по слову Господню, невозможно для того, «кто не родится… свыше» (Ін. 3:5,7). Ибо пакибытие, как показывает и самое имя, есть начало новой жизни. Посему, до начатия новой жизни, надобно положить конец жизни предшествовавшей. Как у тех, которые бегут на поприще туда и обратно, два противоположные движения разделяются некоторою остановкою и отдыхом, так и при перемене жизни оказалось необходимым, чтобы смерть служила средою между той и другою жизнью, оканчивая собою жизнь предыдущую, и полагая начало жизни последующей. Как же совершаем сошествие во ад? Подражая в крещении Христову погребению, потому что тела крещаемых в воде как бы погребаются. Посему крещение символически означает отложение дел плотских, по слову Апостола, который говорит: «обрезани бысте обрезанием нepукoтвopeнным, в совлечении тела… плоти, во обрезании Христове, спогребшеся Ему крещением» (Кол. 2:11). Оно есть как бы очищение души от скверны, произведенной в ней плотским мудрованием, по написанному: «омыеши мя, и паче снега убелюся» (Пс. 50:9). Посему не омываемся по-иудейски при каждом осквернении, но знаем одно спасительное крещение, потому что одна есть смерть за мир, и одно воскресение из мертвых, образом которых служит крещение. Посему-то Домостроитель жизни нашей Господь положил с нами завет крещения, имеющий в себе образ смерти и жизни, и изображением смерти служит вода, а залог жизни подается Духом.

А таким образом делается из сего ясным и то, чего мы искали, то есть, почему вместе с Духом и вода. Поскольку в крещении предположены две цели: истребить тело греховное, чтобы оно не приносило уже плодов смерти, ожить же Духом и иметь плод во святыне, то вода изображает собою смерть, принимая тело как бы во гроб, а Дух сообщает животворящую силу, обновляя души наши из греховной мертвенности в первоначальную жизнь. Сие-то значит «родиться свыше водою и Духом» (Ін. 3), потому что умерщвление наше производится водою, а жизнь творится в нас Духом. Посему великое таинство крещения совершается тремя погружениями, и равночисленными им призываниями, чтобы и образ смерти отпечатлелся в нас, и просветились души крещаемых чрез предание им боговедения. Поэтому, если есть какая благодать в воде, то она не из естества воды, но от присутствия Духа. Ибо “крещение есть не плотския отложение скверны, но совести благия вопрошение у Бога» (1Пет. 3:21). Посему Господь, уготовляя нас к жизни по воскресении, излагает уставы всей евангельской жизни, узаконивая нрав негневливый, терпеливый, не оскверняемый сластолюбием, не сребролюбивый, чтобы мы по произволению исполняли предварительно, что принадлежит будущему веку по его природе. Почему, если кто, определяя Евангелие, скажет, что оно есть предображение жизни по воскресении, то он, по моему мнению, не погрешит в верности понятия. Возвратимся же к своей цели.

Духом Святым – восстановление наше в рай, вступление в небесное царство, возвращение в сыноположение, дерзновение именовать Отцем своим Бога, соделываться общниками благодати Христовой, именоваться чадами света, приобщиться вечной славы, одним словом, приобрести всю полноту благословения и в сем, и в будущем веке, когда в себе, как в зеркале, отражаем благодать тех благ, какие предназначены нам по oбетoвaниям, и которыми чрез веру наслаждаемся, как уже настоящими. Ибо, если таков залог, то каково совершенное? и если таков начаток, то какова полнота целого?

Но разность между благодатью Духа и крещением в воде видна еще и из того, что Иоанн крестил водою в покаяние, а Господь наш Иисус Христос крестит духом Святым. Ибо Иоанн говорит: «Аз вы крещаю водою в покаяние: Грядый же по мне, креплий мене есть. Емуже несмь достоин сапоги понести: Той вы крестит Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11), под огненным крещением разумея испытание на суде, по сказанному у Апостола: «коегождо дело,… яковоже есть, огнь искусить», и еще: «день бо явит: зане огнем открывается» (1Кор. 3:13). А иные в подвигах за благочестие действительно, а не подражательно, прияв смерть за Христа, не имели уже нужды для своего спасения в символе – воде, крестившись собственною кровью. И сие говорю, не крещение водою отметая, но низлагая помышления вземлющихся на Духа, соединяющих несоединимое, сравнивающих несравнимое.

Глава 16. О том, что во всяком понятии Дух Святый не отлучен от Отца и Сына, и в созидании мира мысленного, и в домостроительстве касательно человеков, и на ожидаемом суде.

Возвратимся к сказанному в начале, а именно, что Дух Святый во всем совершенно неотлучен и неотделим от Отца и Сына. Павел, в том месте послания к Коринфянам, где рассуждает о даровании языков, говорит: «аще вси пророчествуете, внидет же некий неверен или невежда, обличается всеми, истязуется от всех;… тайная сердца его явлена бывают: и тако пад ниц, поклонится Богови, возвещая, яко воистину Бог с вами есть» (1Кор. 14:24-25). Итак, если по пророчеству, которое производится вследствие разделения дарований Духа, познается, что в пророках Сам Бог, то пусть размыслят эти люди, какое место дать Святому Духу, и что справедливее, поставить ли Его наряду с Богом, или низвести в ряд тварей? И сказанное Петром Сапфире: «что… согласистеся искусити Духа» Святого? «не человеком солгали есте, но Богу» (Деян. 5:9, 4), показывает, что один и тот же грех – и против Духа Святого и против Бога. А таким же образом можешь дознать, что Дух и во всяком действовании соединен и неразделен с Отцем и Сыном. Вместе с Богом, Который производит разделение действ, и с Господом, Который производит разделение служений, сопребывает и Святый Дух, Который полновластно домостроительствует в раздаянии дарований по достоинству каждого. Ибо сказано: «разделения дарований суть, а тойжде Дух: и разделения служений суть, а тойжде Господь: и разделения действ суть, а тойжде… Бог, действуяй вся во всех… Вся же сия, – продолжает Апостол, – действует един и тойжде Дух, разделяя властию коемуждо якоже хощет» (1Кор. 12:4-6,11).

Впрочем из того, что Апостол упомянул здесь, во-первых, о Духе, во-вторых, о Сыне, и в-третьих, о Боге и Отце, вовсе не должно заключать, что у него извращен порядок. Апостол за начало принял отношение к нам: потому что мы, приемлющие дар, прежде всего обращаем мысль к Раздающему, потом представляем себе Посылающего, а потом возводим помышление к Источнику и Вине благ. Общение же Духа с Отцем и Сыном можешь познать и из того, что первоначально создано. Ибо чистые, духовные и премирные Силы святы и именуются святыми, как приобретшие святыню по благодати, данной Святым Духом. Посему, хотя умолчано о том, как сотворены небесные Силы, потому что посредством одного чувственного открыл нам Создателя описавший миротворение, однако же ты, имея способность от видимого заключать о невидимом, прославь Творца, Которым (εν) «создана быша всяческая,… аще видимая,… аще невидимая…, аще начала, аще власти,… аще силы, аще престоли, аще господствия» (Кол. 1:16), и какие еще есть разумные, не именуемые природы. В творении же их представляй первоначальную причину сотворенного – Отца, и причину зиждительную – Сына, и причину совершительную – Духа, так что служебные духи имеют бытие по воле Отца, приводятся же в бытие действом Сына, и совершаются в бытии присутствием Духа. Совершение же Ангелов – святыня и пребывание в святыне.

И никто да не подумает, будто бы утверждаю, что три начальственные Ипостаси, и что действование Сына несовершенно. Ибо одно Начало существ, созидающее чрез Сына и совершающее в Духе. И у Отца, действующего вся во всех, не несовершенно действование, и у Сына не недостаточно созидание, если не совершено Духом. Ибо так ни Отец, созидающий единым хотением, не имел бы нужды в Сыне, однако же хочет чрез Сына, ни Сын, действующий подобно Отцу, не имел бы нужды в содействии, однако же и Он хочет совершать чрез Духа. «Словом бо Господним небеса утвердишася, и Духом уст Его вся сила их» (Пс. 32:6). Слово же – не знаменательное видоизменение в воздухе, производимое словесными орудиями, и Дух – не пар уст, исторгаемый дыхательными членами, но »Слово, Которое в начале… у Бога и Бог» (Ін. 1:1), и Дух уст Божиих – «Дух истины, Иже от Отца исходит» (Ін. 15:25).

Посему представляй Трех, – повелевающего Господа, созидающее Слово и утверждающего Духа. Поскольку же утверждение показывает неослабность, неизменность и неколебимую водруженность в добре, что иное означаться будет утверждением, как не совершение в святыне? Но святыня возможна не без Духа. Ибо небесные Силы не по природе святы, иначе они не имели бы никакой разности с Святым Духом. Напротив того, они по мере превосходства одной пред другой имеют от Духа известную меру святыни. Как в понятие прижигания входить понятие огня, однако же иное есть прижигаемое вещество, и иное есть огонь, так и в небесных силах сущность их составляет воздушный, если можно так сказать, дух или невещественный огонь, по написанному: «творяй Ангелы Своя духи, и слуги Своя огнь палящ» (Євр. 1:7), почему они ограничены местом и бывают видимы, являясь святым в образе собственных своих тел, но святыня, будучи вне сущности, дает им совершенство чрез общение Духа. Сохраняют же достоинство свое пребыванием в добре, как имеющие свободу в избрании, и никогда не теряющие непрестанного стремления к истинно благому.

Посему, если отнимем мысленно Духа, расстроятся ангельские лики, истребятся архангельские начальства, все придет в смешение, жизнь их сделается незаконосообразною, бесчинною, неопределенною. Ибо как Ангелы, не прияв силы от Духа, скажут: «слава в вышних Богу» (Лк. 2:14)? “Никтоже бо может рещи Господа Иисуса, точию Духом Святым,… и… никтоже Духом Божиим глаголяй, речет анафема Иисуса» (1Кор. 12:3). Последнее могли бы сказать лукавые и сопротивные духи, отпадением которых доказывается то положение, что невидимые силы свободны, равно наклонны и к добродетели и к пороку, а потому имеют нужду в помощи Духа. Полагаю, что и Гавриил не иначе предсказывает будущее, как по предуведению Духа, потому что пророчество есть одно из дарований, разделяемых духом, а получивший повеление возвестить «мужу желаний» тайны ведения (Дан. 10:11) кем, как не Духом Святым умудренный, мог научить сокровенному? Потому что откровение тайн собственно принадлежит Духу, по написанному: «нам… открыл есть Бог Духом» (1Кор. 2:10). Престолы же и Господствия, Начала и Власти, как могли бы проводить блаженную жизнь, если бы не «выну видели лице Отца небеснаго» (Мф. 18:10)? А видеть невозможно без Духа. Как ночью, если вынесешь свет из дому, глаза твои делаются слепы, силы остаются в бездействии, достоинство вещей не познается, но золото и серебро равно попираются по неведению, так и для умных чинов не возможно, чтобы жизнь их пребывала сообразною с законом без Духа, равно как невозможны благоустройство в войске без тысяченачальника и согласие в лике поющих без ликоначальника, приводящего их в стройность. Как сказали бы Серафимы: «свят, свят, свят» (Іс. 6:3), если бы не были научены Духом, коликократное возглашение сего славословия благочестно? Посему, если хвалят Бога все Ангелы Его, и хвалят Его все Силы Его, то по действию Духа. Если предстоят Ему тысячи тысяч Ангелов и тьмы тем служащих, то силою Духа совершают они непорочно дело своего служения. Поэтому вся эта пренебесная и неизреченная стройность, как в служении Богу, так и во взаимном между собою согласии премирных Сил, не может быть сохранена иначе, как под управлением Духа. Так в созидании Дух Святый присущ тварям не постепенно усовершаемым, но с минуты сотворения уже совершенным, и сообщает им от Себя благодать к совершению и восполнению каждого существа (της υποστασεως).

Кто же будет спорить против того, что домостроительства о человеке, какие по благости Божией совершены великим Богом и Спасителем нашим Иисусом Христом, окончательно исполнены Духом Святым? Пожелаешь ли рассмотреть ветхозаветное, благословения патриархов, помощь данную в законоположении, прообразования, пророчества, доблестные подвиги в бранях, чудеса совершенные праведниками, а потом и все домостроительство пришествия Господня во плоти, все сие чрез Духа. Во-первых, Дух соприсущ самой плоти Господней, ставь ея помазанием, и неразлучно сопребывая с нею, по написанному: «над Негоже узриши Духа сходяща и пребывающа,… Той есть» Сын Мой возлюбленный (Ін. 1:33), и: «Иисуса, Иже от Назарета, Его помаза Бог Духом Святым» (Деян. 10:38). Потом всякое действие совершалось в присутствии Духа. Дух соприсущ был и искушаемому от диавола. Ибо сказано: «возведет бысть Иисус Духом в пустыню, искуситися» (Мф. 4:1). Дух неотлучно соприсущ был совершающему чудеса. Ибо говорит: «Аз о Дусе Божии изгоню бесы» (Мф. 12:28). Дух не оставил и воскресшего из мертвых. Ибо, обновляя человека, и опять возвращая ему ту благодать, которую вдохнул в него Бог, и которую человек погубил, Господь дунул в лице ученикам, и что говорит при сем? «Приимите Дух Свят: Имже отпустите грехи, отпустятся им, и имже держите, держатся» (Ін. 20:22-23). А управление Церкви не явно ли и не непререкаемо ли производится Духом? Ибо сказано: Той даде «Церкви первее Апостолов, второе пророков, тpeтиe учителей, потом же силы, тоже дарования исцелений, заступления, правления, роди языков» (1Кор. 12:28). Ибо сей чин установлен с разделением даров Духа.

А внимательный исследователь может найти, что и во время ожидаемого явления Господня с небес Дух Святый будет не бездействен, как думают иные, но явится вместе и в день откровения Господня, в который станет судить вселенную по правде Блаженный и единый Сильный. Кому так мало известны те блага, какие Бог уготовал достойным, чтобы не знать, что и венец праведных есть благодать Духа, которая обильнее и полнее будет сообщаема, когда духовная слава разделится каждому по мере доблестных дел его? Ибо во светлостях святых у «Отца… обители многи» (Ін. 14:2), то есть, многие различия достоинств. Как «звезда от звезды разнствует во славе, такожде и воскресение мертвых» (1Кор. 15:41-42). Посему запечатленные Духом Святым в день избавления и сохранившие чистым и целым приятый ими начаток Духа, они только услышат: «добре, рабе благий и верный, о мале Ми был еси верен, над многими тя поставлю» (Мф. 25:21). А подобно, и огорчившие Духа Святого лукавством начинаний своих или ничего не приобретшие к данному, будут лишены того, что получили, и благодать отдастся другим. Или, как говорит один из Евангелистов, они будут «растесаны» совершенно (Лк. 12:46), под растесанием разумея конечное отчуждение от Духа. Ибо не тело делится на части, чтобы одна часть была предана наказанию, а другая освобождена, потому что походит на басню и не достойно праведного Судии предположение, что подвергается наказанию одной половиной, кто согрешил весь. Также и не душа рассекается пополам, потому что она вся и всецело приняла греховное мудрование и содействовала телу во зле. Напротив того, растесание это, как сказал я, есть отчуждение навсегда души от Духа. Ибо ныне Дух, хотя не имеет общения с недостойными, однако же, по-видимому, сопребывает некоторым образом с теми, которые запечатлены однажды, ожидая их спасенья по обращении. А тогда совершенно отсечется от души, поругавшей Его благодать. Посему «несть… во аде… исповедующийся, и «в смерти поминаяй». Бога (Пс. 6:6), потому что там не сопребывает уже помощь Духа. Как же можно представить, чтобы суд совершился без Святого Духа, между тем как Слово показывает, что Он есть и награда праведных, когда вместо залога дано будет совершенное, и что первое осуждение грешников будет состоять в том, что отнимется у них все, что почитают себя имеющими?

Но самым важнейшим доказательством, что Дух соединен со Отцем и Сыном, служит сказанное, что Он такое же имеет отношение к Богу, какое и к каждому имеет дух, находящийся в нем. Ибо сказано: «кто бо весть от человек, яже в человеце, точию дух человека живущий в нем? такожде и Божия никтоже весть, точию Дух Божий» (1Кор. 2:11). И сего довольно.

Глава 17. Ответ утверждающим, что Дух Святый не сочисляется со Отцем и Сыном, но только подчисляется Им, и вместе краткое изложение веры о благочестном сочислении.

Не легко и понять, что разумеют они под сим подчислением (υπαριθμησις), и какое значение дают сему слову. Ибо всякому известно, что оно введено к ним из мирской мудрости. Но посмотрим, имеет ли оно какое-нибудь отношение к нашему предмету.

Искусные в суесловии говорят, что одни имена суть общие, и значением своим простираются на многие предметы, а другие более собственные, и они имеют одни других более частнейшую силу. Например, сущность есть имя общее, прилагаемое ко всему, равно и к одушевленному и к неодушевленному, а животное есть имя более собственное, и хотя прилагается к меньшему числу предметов, нежели первое, однако же к большему, нежели имена под ним заключающиеся, ибо им объемлется природа как разумных, так и неразумных животных. Опять имени животное собственнее имя человек, а сего собственнее имя муж, и имени муж еще собственнее именование каждого порознь: Петр, или Павел, или Иоанн.

Итак сие ли разумеют под словом «подчисление» – разделение общего именования на именования теснейшие? Но не поверю, чтобы дошли они до такого тупоумия, и стали утверждать, что Бог всяческих, подобно какому-нибудь общему понятию, представляемому только в уме и не имеющему бытия ни в какой самостоятельности, делится на подлежащие, а потом подразделение сие стали называть подчислением. Сего не скажут и страждущие черножелчием. Ибо сие не только нечестиво, но ведет еще к понятию, которое противно собственному их намерению, потому что подразделяемые – одной сущности с тем, от чего отделяются.

Но самая очевидность нелепости, по-видимому, затрудняет нас в слове, и не находим выражений к посрамлению их неразумия, почему, кажется, самым безумием своим приобретают они некоторую для себя выгоду. Ибо как телам мягким и удобоподвижным невозможно нанести крепкого удара по тому самому, что они не имеют упорства, так и явно безумствующим невозможно сделать сильного обличения. Посему остается прейти молчанием мерзость их нечестия, но и безмолвия не дозволяют любовь к братьям и нестерпимое поведение противников.

Ибо что говорят они? Посмотрите, какие выражения изобретены их высокомерием! «Мы утверждаем, что равночестным прилично сочисление, отличающимся же низшим достоинством прилично подчисление». Что же под сим разумеете? Я не понимаю вашей странной мудрости. То ли, что золото с золотом сочисляется, а свинец недостоин сочисления с золотом, но по дешевизне вещества подчисляется золоту? И неужели числу приписываете вы такую силу, что оно возвышает достоинство вещей малоценных и унижает досточестность вещей многоценных? Поэтому и золото опять будут подчислять драгоценным камням, и из сих последних менее блестящие и мелкие подчислять более доброцветным и крупным. Но чего не скажут люди, у которых не достает досуга ни на что иное, как только говорить или слышать что-либо новое? Да славятся впредь вместе с Стоиками и Эпикурейцами подающие голос в пользу нечестия! Ибо какое возможно подчисление вещей малоценных вещам многоценным? Почему медный овол будет подчисляться золотому статиру? Потому, говорят, что, имея их, не говорим: у нас две монеты, но: одна и одна. Которая же из сих монет которой подчисляется? Ибо название каждой произносится подобно. Посему, если каждую монету будешь счислять отдельно, то одинаковым образом счисления введешь равноценность. А если сопряжешь их в счислении, то опять, счисляя обе одну с другою, соединишь достоинством. А если подчисление будет принадлежать тому, что счисляется во-вторых, то от счисляющего зависит начать счисление с медной монеты. Но отлагая до времени обличение невежества, обратим речь к главному предмету.

Утверждаете ли, что и Сын подчисляется Отцу, и Дух Сыну, или одному Духу приписываете подчисление? Ибо, если и Сына подчисляете, то возобновляете то же учение нечестия и окажетесь в одном этом речении повторяющими неподобосущие, низшую степень достоинства, рождение в последствии, одним словом, все вдруг хулы на Единородного, которые опровергать потребовалось бы более времени, нежели сколько можно уделить, сообразно с настоящим намерением, притом сие нечестивое учение, по мере сил, обличено уже нами в другое время и в других местах. А если полагают, что подчисление приличествует одному Духу, то пусть знают, что одинаковым образом произносится Дух с Господом и Сын со Отцем. Ибо одинаково преподано имя Отца и Сына и Святого Духа (Мф. 28,19). Посему, по словосочинению, преподанному в крещении, как Сын относится к Отцу, так Дух к Сыну. А если Дух ставится наряду с Сыном, а Сын ставится наряду с Отцем, то очевидно, что и Дух ставится наряду с Отцем. Поэтому уместно ли утверждать об именах, поставленных в одной и той же связи, что одно из них счисляется, а другое подчисляется?

Вообще же, какая вещь чрез счисление утрачивала когда-нибудь свою природу? Напротив того, исчисленные вещи не остаются ли такими же, какими были от начала, и число не прилагается ли нами к вещам как знак, показывающий множество подлежащих? Из тел одни счисляем, другие меряем, иные же взвешиваем, и которые составляют нечто непрерывное, те берем на меру, а которые раздельны, те подвергаем числу, впрочем и они, если мелки, также бывают измеряемы, о телах же тяжелых заключаем по наклонению весов. Но если мы изобрели для себя знаки к познанию количества, то сим не изменили еще природы означаемых вещей. Посему, как весомых веществ одного другому не подвешиваем, хотя бы то было золото или олово, и измеряемых не подмериваем, так и счисляемых, конечно, не будем подчислять. А если ничто прочее не допускает подчисления, то почему же утверждают, что Духу прилично быть подчисляемым? Но страждущие недугом язычества полагают, что если одно другому уступает или по степени достоинства или по подчинению сущности, то уступающему в сем принадлежит – быть подчисляемым.

Глава 18. О том, как в исповедании трех ипостасей соблюдаем благочестивый догмат единоначалия, и вместе обличение утверждающих, что Дух подчисляется.

Господь, предавая нам об Отце и Сыне и Святом Духе, не счетом переименовал Их, ибо не сказал: в первое, второе и третие, или – в одно, два и три, но в святых Именах даровал нам познание веры, приводящее ко спасению. Посему, спасающее нас есть вера, а число придумано как знак, показывающий количество подлежащих. Между тем люди, из всего извлекающие для себя вред, и способность считать употребляют против веры, и хотя знают, что все прочее не изменяется от прибавки числа, однако же в рассуждении Божия естества боятся числа, чтобы ради него не преступить меры в чествовании, подобающем Утешителю.

Но недоступное, о премудрые, тем наипаче да будет выше числа! Так и древнее благоговение Евреев особенными знаками начертывало неизглаголанное Божие имя, и тем показывало превосходство его над всеми именами. А если должно и счислять, то по крайней мере не надобно и в этом повреждать истины. Или молчанием почти неизреченное, или благочестно счисляй святое. Един Бог и Отец, и един Единородный Сын, и един Дух Святый. О каждой из Ипостасей возвещаем отдельно, но когда нужно будет счислять, тогда не попустим, чтобы невежественное счисление довело нас до понятия многобожия.

Мы счисляем не чрез сложение, от одного делая наращение до множества, и говоря: одно, два, три, или: первое, второе, третье. “Аз Бог первый, и Аз по сих» (Іс. 44:6). О втором же Боге никогда не слыхали мы даже доселе. Поклоняясь Богу от Бога, и различие Ипостасей исповедуем, и остаемся при единоначалии, не рассекая богословия на раздробленное множество, потому что в Боге Отце и в Боге Единородном созерцаем один как бы образ, отпечатлевшийся в неизменности Божества. Ибо Сын во Отце, и Отец в Сыне, потому что и Сын таков же, каков Отец, и Отец таков же, каков Сын, и в этом Они – едино. Почему по отличительному свойству Лиц – един и един, а по общности естества Оба – едино.

А почему, хотя един и един, однако же не два Бога? Потому что царем именуется и образ царев, и не два царя, ибо ни держава не рассекается, ни слава не разделяется. Как одно державствующее над нами начало и одна власть, так и наше славословие одно, а не многие, потому что чествование образа переходит к первообразу. Но что здесь подражательно есть образ, сие там естественно есть Сын. И как в искусственных произведениях подобие – в образе, так в Божием несложном естестве единение – в общении Божества.

Но един и Святый Дух, и о Нем возвещается отдельно, чрез единого Сына сочетавается Он с единым Отцем и Собою восполняет препетую и блаженную Троицу. Единение Его со Отцем и Сыном достаточно выражается тем, что Он не поставляется в один ряд со множеством тварей, но произносится отдельно. Ибо Он – не единый из многих, но единый. Как един Отец, и един Сын, так един и Святый Дух. Посему Он столько же далек от тварной природы, сколько единичное не подобно составному и имеющему в себе множество. Со Отцем же и Сыном постольку соединен, поскольку единица имеет свойство с единицею.

Но не из сего только заимствуются доказательства общения Его по естеству, а также и из тех мест, где говорится, что Он от Бога, не как и все от Бога, но как исходящий от Бога, исходящий не чрез рождение, подобно Сыну, но как Дух уст Божиих. Без сомнения же, и уста – не член, и Дух – не рассеивающееся дыхание, а напротив того, и уста разумеются боголепно, и Дух есть сущность живая, владычица святыни, из чего хотя открывается Его единение с Богом, но образ исхождения остается неизъяснимым.

Он называется и Духом Христовым, как соединенный со Христом по естеству. Посему «кто Духа Христова не имать, сей несть Егов» (Рим. 8:9). Поэтому Он один достойно прославляет Господа. Ибо Господь сказал: «Он Мя прославит» (Ін. 16:14), не как тварь, но как «Дух истины», ясно показывающий в Себе истину, и как Дух премудрости, в величии Своем открывающий Христа, Божию силу и Божию премудрость. А как Утешитель, Он показывает в Себе благость пославшего Его Утешителя, и в достоинстве Своем являет величие Того, от Кого исшел. Посему есть слава какая-то естественная, как слава солнца – свет, и есть слава какая-то внешняя, рассудительно воздаваемая достойным, по свободному произволению. Но и сия опять двояка. Ибо сказано: «сын славит отца, и раб господина своего» (Мал. 1:6). Итак, одна из них, рабская, воздается тварью, а другая, скажу так, домашняя (οικειακη), совершается Духом. Ибо Господь, как о Себе сказал: «Аз прославих Тя на земли, дело соверших, еже дал еси Мне, да сотворю» (Ін. 17:4), так и об Утешителе говорит: «Он Мя прославит, яко от Моего приимет, и возвестит вам» (Ін. 16:14). И как прославляется Сын Отцем, Который говорит: «и прославих, и паки прославлю» (Ін. 12:28), так прославляется Дух, по причине общения с Отцем и Сыном, и по свидетельству Единородного, Который говорит: «всяк грех и хула отпустится вам человеком: а яже на Духа хула, не отпустится» (Мф. 12:31).

Но как скоро при содействии просвещающей силы устремляем взор на красоту Образа Бога невидимого и чрез нее возводимся к превосходящему всякую красоту созерцанию Первообраза, неотлучно соприсутствует при сем Дух ведения, Который любозрителям истины в Себе Самом подает тайнозрительную силу к созерцанию Образа, и не вне Себя показывает Его, но в Себе Самом вводит в познание. Ибо как «никтоже знает… Отца,… токмо Сын» (Мф. 11:27), так «никтоже может рещи Господа Иисуса, точию в Духе Святом»4 (1Кор. 12:3). Ибо не сказано: Духом (δια πνευματος), но: «в Духе» (εν πνευματι). И: «Дух [есть] Бог: и иже кланяется Ему , в Духе и истине достоит кланятися» (Ін. 4:24), как написано: «во свете Твоем, то есть, в просвещении Духа, узрим свет» (Пс. 35:10), – «свет истинный, иже просвещает всякаго человека грядущаго в мир» (Ін. 1:9). Посему Дух в Себе показывает славу Единородного, и в Себе сообщает истинным поклонникам ведение Бога. Поэтому путь боговедения – от единого Духа, чрез Единородного Сына, к единому Отцу. И обратно, естественная благость, и естественная святыня и царское достоинство от Отца, чрез Единородного, простираются на Духа.

Таким образом и Ипостаси исповедуются, и благочестивый догмат единоначалия не падает. А те, которые допускают подчисление, говоря: первое, второе и третье, да будут признаны вводящими в нескверное христианское богословие многобожие эллинского заблуждения. Ибо это ухищренное введение подчисления ни к чему иному не ведет, а только к тому, чтобы исповедывать Бога первого, второго и третьего. Но для нас достаточно порядка предложенного Господом, кто перемешивает оный, тот погрешит не менее, чем и сии нечестивцы.

Итак достаточно сказано о том, что естественное общение нимало не нарушается подчислением, как погрешительно думают сии люди. Но сделаем снисхождение человеку упорному и суемудренному и уступим, что второе после чего-нибудь называется так в смысле подчисления сему чему-нибудь. И посмотрим, что выходит из сего положения. Сказано: «первый человек, от земли перстен: вторый человек, Господь с небесе» (1Кор. 15:47). И в другом месте сказано: «не прежде духовное, но душевное, потом же духовное» (1Кор. 15:46). Поэтому, если второе подчисляется первому, а подчисляемое малоценнее того, чему подчисляется, то, по вашим словам, духовный человек малоценнее душевного, и небесный – перстного.

Глава 19. Ответ утверждающим, что Духа прославлять не должно.

«Пусть так, – говорят они, – но из сего не следует, что и слава непременно принадлежит Духу, почему и мы должны превозносить Его славословиями». Итак откуда возьмем доказательства, что достоинство Духа превыше всякого ума, когда общение с Ним Отца и Сына почитают они неудостоверительным свидетельством сего достоинства? По крайней мере, обратив внимание на знаменование имен, на величие действований Духа и также на благодеяния, какие оказывает Он нам, лучше же сказать, всей твари, можем, в некоторой мере, составить себе понятие о величии Его естества и о неизреченном Его могуществе.

Он называется «Духом», как: «Дух [есть] Бог» (Ін. 4:24), и: «Дух лица нашего, помазанный Господь» (Плч. 4:20). Называется Святым, как свят Отец и свят Сын. Ибо в тварь привносится святыня совне, а в Духе святость восполняет естество, почему Он есть не освящаемый, но освящающий. Называется благим, как благ Отец и благ Рожденный от Благого. Называется «правым», как «прав Господь Бог» (Пс. 91:16), потому что Он – источная истина и источная правда, по неизменяемости Своей сущности не имеет отступлений и уклонений в ту и другую сторону. Называется Утешителем, как и Единородный, Который Сам говорит: «Аз умолю Отца, и иного Утешителя даст вам» (Ін. 14:16). Так у Духа имена общие с Отцем и Сыном, и Он имеет сии наименования по естественному с Ними единению. А иначе почему же мог бы иметь? Еще называется «владычним» и Духом истины, и Духом премудрости. «Дух Божий сотворивый мя» (Йов. 33:4). И о Веселеиле сказано, что наполнил его Бог «духом Божиим премудрости, и смышления, и ведения» (Вих. 31:3). Таковы имена, так они высоки и велики, однако же не выражают никакого преизбытка славы!

А каковы действования? Неизреченны по величию, неисчислимы по множеству. Ибо как представим мыслью то, что за пределами веков? Каковы были действования Духа прежде мысленной твари? Сколь многочисленны благодеяния Его к твари? Какое могущество на времена грядущая? Ибо Дух был, был прежде веков, был купно со Отцем и Сыном. Поэтому, если и представишь что за пределами веков, то найдешь, что оно после Духа. А если представишь в уме творение, то Силы небесные утвердились Духом, под утверждением же, очевидно, должен ты разуметь неудобоизменность в навыке к благому. Ибо от Духа даровано Силам и общение с Богом, и неуклонность ко греху, и пребывание в блаженстве. Пришествие Христово! и Дух предшествует. Явление во плоти! и Дух неотлучен. Действия сил, дарования исцелений – от Духа Святого. Бесы были изгоняемы Духом Божиим, диавол приведен в бездействие – в соприсутствии Духа, искупление грехов – по благодати Духа. Ибо «омыстеся» и «освятистеся… именем Господа нашего Иисуса Христа, и Духом» Святым (1Кор. 6:11). Присвоение нас Богу – чрез Духа. Ибо «посла Бог Духа Сына Своего в сердца» наша, «вопиюща: Авва Отче» (Гал. 4:6). Воскресение из мертвых – действием Духа. Ибо «послеши Духа Твоего, и созиждутся, и обновиши лице земли» (Пс. 103:30). Если кто под творением захочет разуметь оживотворение разрушившегося, то ужели не велико действование Духа, Который устраивает нам жизнь из воскресения и восстанавливает души наши для духовной жизни? И если творением будет названо здешнее преобразование в лучшее тех, которые пали вследствие греха (ибо и так употребляется слово сие по обыкновению Писания, например, когда говорит Павел: «аще кто во Христе, нова тварь» (2Кор. 5:17), то и здешнее обновление и здешний переход от жизни земной и страстной к жительству небесному, совершаемый в нас чрез Духа, приводят душу нашу в крайнее удивление.

Чего же побоимся после этого? Неужели того, чтобы избытком чествования не превысить достоинства? Или, напротив того, чтобы понятия о Духе не унизить, хотя, по-видимому, скажем о Нем самое великое, что только произносится человеческою мыслью и человеческим языком? Сие говорит Дух Святый, потому что сие говорит Господь: «сниди, и или с ними, ничтоже разсуждая: зане Аз послах их» (Деян. 10:20). Неужели это – слова униженного и презренного? «Отделите Ми Варнаву и Савла на дело, на неже призвах их» (Деян. 13:2). Ужели говорит так раб? И Исаия сказал: «Господь посла мя, и Дух Его» (Іс. 48:16). И: «сниде Дух Господа, и настави их» (Іс. 63:14). А слово: наставление, принимай опять не в низком значении. Ибо Писание свидетельствует, что это есть Божие дело. Сказано: «наставил еси, яко овцы, люди Твоя» (Пс. 76:21), и: «наставляяй, яко овча, Иосифа» (Пс. 79:2), и: «настави я на упование, и не убояшася» (Пс. 77:53). Посему, когда услышишь: «егда приидет» Утешитель, «Той… воспомянет вам,… и наставит… на всяку истину» (Ін. 16:13Ін. 14:26), тогда слово наставление разумей, как научен, и не подкапывай понятия.

Но говоришь: «и ходатайствует о нас» (Рим. 8:26). Посему сколько проситель ниже благодетеля, столько и Дух по достоинству далек от Бога». Но разве не слыхал ты об Единородном, что Он есть одесную Бога, «и ходатайствует о нас» (Рим. 8:34)? За то, что Дух в тебе (если только совершенно в тебе), и за то, что нас ослепленных учит и наставляет избранию полезного, ты не искажай благочестивого и святого о Нем верования. Ибо крайняя мера непризнательности – человеколюбие благодетеля обращать в предлог к неблагодарности.

Посему «не оскорбляйте Духа Святаго» (Еф. 4:30). Слышите, что говорит начаток мучеников – Стефан, укоряя народ непокорный и не подчиняющийся. «Вы присно Духу Святому противитеся» (Деян. 7:51), говорит он. И еще Исаия: «разгневаша Духа Святаго…, и обратися им на вражду» (Іс. 63:10). И в другом месте: «дом Иаковль разгнева Дух Господень» (Мих. 2:7). Не выражает ли это полновластного могущества? Предоставляю суду читающих, какие понятия о Духе должны иметь слышащие сие. Как об орудии ли, как о чем ли подчиненном, равночестном твари и нам сослужебном? Или благочестивым весьма тяжело и единым словом поползнуться на такую хулу? Рабом ты называешь Духа? Но сказано: «раб не весть, что творит господь его» (Ін. 15:15), а Дух так же «весть… Божия», как и «дух человека – яже в человеце» (1Кор. 2:11).

Глава 20. В ответ утверждающим, что Дух – ни в рабском, ни в господском чине, но в чине свободных.

Говорят, что «Дух – не раб и не Господь, но свободен». Удивительно бесчувствие, жалко бесстрашие – утверждающих это! Что более оплакивать в них? невежество ли? или хульничество? Богословские догматы унижают они человеческими примерами и здешний обычай, по которому иное различие достоинств, стараются применить к Божию неизреченному естеству, не размышляя, что у людей никто не раб по естеству.

Ибо люди или насильственно приведены под иго рабства, как в пленениях, или поработились по бедности, как Египтяне Фараону, или, по какому-то мудрому и таинственному домостроительству, худшие из детей, словом отцев осуждены рабствовать благоразумнейшим и лучшим, и это иной правдивый исследователь событий назовет даже не осуждением, а благодеянием. Ибо тому, кто по недостатку благоразумия от природы не имеет в себе начальственного, полезнее стать достоянием другого, чтобы им управлял рассудок владетеля, как колесницею, которой дан возница, и кораблем, на котором при кормиле сидит кормчий. Поэтому Иаков по благословению отца – господин Исаву, чтобы неразумный, не имея собственного своего попечителя – ума, против воли воспользовался благодеяниями благоразумного. И «Ханаан отрок: раб будет братиям» (Бут. 9:25), потому что неспособен сам собою научиться добродетели, имея у себя отцом несмысленного Хама. Вот по каким причинам бывают здесь рабы, а свободны те, которые избегли бедности, или войны, или не имеют нужды в попечительство других. Поэтому, хотя один называется властелином, а другой рабом, однако же все мы сослужители и по взаимной равночестности одного с другим, и как достояние Сотворившего нас.

А там, что возможешь освободить от рабства? Ибо вдруг и создано, и предустроено к тому, чтоб быть рабским. Небесные не начальствуют друг над другом, потому что нет у них страсти к преобладанию, но все покорны Богу, Ему, как Владыке, воздают должный страх, и как Создателю – подобающую славу. Ибо «сын славит отца, и раб господина своего». И Бог непременно требует одного из двух. Ибо говорит: «аще Отец есмь Аз, то где слава Моя? и аще Господь есмь Аз, то где есть страх Мой» (Мал. 1:6)? И весьма жалка была бы жизнь, если бы не состояла под надзором Владыки. Те отступнические силы, которые, вознесши выю против Бога Вседержителя, отказываются от рабства, поступают так не по иному устройству природы, а по непокорности своей Сотворшему. Поэтому кого называешь ты свободным? Того ли, кто не имеет над собою царя? того ли, кто сам не имеет силы начальствовать над другим, и не терпит, чтоб над ним начальствовали? Но между существами нет подобной природы, и думать так о Духе – явное нечестие. Почему, если Он создан, то, без сомнения, рабствует наряду со всеми тварями. Ибо сказано: «всяческая работна Тебе» (Пс. 118:91). А если Он выше твари, то соучастник в царской власти.

Глава 21. Свидетельства из Писания об именовании Духа Господом.

И нужно ли в спорах о понятиях унизительных домогаться словом неславной победы, когда, представив понятия досточестнейшие, можно доказать неоспоримое превосходство славы? Но если скажем, чему научены мы Писанием, то, может быть, духоборцы возопиют громко и сильно, и устремятся на нас, заткнув уши, взяв камни, или обратив в оружие все, что ни попадется кому в руки. Впрочем мы не должны предпочитать истине свою безопасность.

Итак у Апостола нашли мы: «Господь же да исправит сердца ваша в любовь Божию, и в терпение Христово» ради скорбей (2Сол. 3:5). Кто же сей Господь, исправляющий в любовь Божию и ради скорбей в терпение Христово? Пусть отвечают нам порабощающие Духа. Если бы речь была о Боге Отце, то непременно было бы сказано: «Господь же да исправит вас во любовь Свою». И если бы говорилось о Сыне, то было бы приложено: в терпение Свое. Поэтому пусть сыщут, какое иное лице достойно того, чтобы почтить его наименованием Господа.

А подобно сему сказанное в другом месте: «вас же Господь да умножит, и да избыточествит любовию… ко всем, якоже и мы ко вам, во еже утвердити сердца ваша непорочна в святыни, пред Богом и Отцем нашим, в пришествие Господа нашего Иисуса Христа со всеми святыми Его» (1Сол. 3:12-13). Какого Господа умоляет Апостол «пред Богом и Отцем нашим, в пришествие Господа нашего, во еже сердца» всех находящихся в Солуни «утвердити непорочна», как утвержденные «во святыни»? Пусть ответят нам те, которые поставляют Духа Святого наряду с служебными духами, посылаемыми в служение.

Но они ничего не могут ответить. Потому пусть выслушают другие свидетельства, в которых также ясно именуется Дух Господом. Сказано: «Господь же Дух есть» (2Кор. 3:17). И еще: «якоже от Господа5 Духа” (2Кор. 3:18). Но чтобы не оставалось никакого предлога к противоречию, предложу собственное изречение Апостола: «даже бо до сего дне тожде покрывало во чтении ветхаго завета пребывает неоткровенно, зане о Христе престает… Внегда же обратятся ко Господу, взимается покрывало… Господь же Дух есть» (2Кор. 3:14-17). Что сие значит? То, что останавливающийся на голом разумении буквы и коснеющий в подзаконных соблюдениях, таким иудейским толкованием буквы закрывает сердце свое как бы некоторым покровом, подвергается же этому по незнанию, что телесное соблюдение закона «престает» в пришествие Христово, когда прообразования перешли уже в действительность. Ибо не нужными делаются светильники при явлении солнца, бездействен закон и умолкают пророчества, как скоро воссияла истина. Кто возмог проникнуть в глубину законного разумения и, неясность буквального смысла расторгнув как некоторую завесу, взошел в смысл таинственный, тот подражает Моисею, который, во время собеседования с Богом, снимал с себя покрывало, и сам обращаясь от буквы к духу. По сей-то причине покрывалу на лице Моисеевом соответствует неясность подзаконных учений, обращению же Моисея, и именно обращению ко Господу – духовное созерцание. Поэтому, кто при чтении Закона отбрасывает букву, тот обращается ко Господу (Господом же называется теперь Дух), и он делается подобным Моисею, у которого лице было прославлено вследствие Божия явления. Как лежащее вместе с цветными веществами от разливающихся вокруг цветных лучей само окрашивается, так и тот, кто ясно вник в Дух, от славы Его преобразуется до просветления, озаряя сердце истиною Духа, как бы некоторым светом. И сие-то значит преображаться от славы Духа в собственную свою славу, не скудно и не едва приметно, но в такой мере, в какой свойственно просвещенному Духом.

Не стыдно ли тебе, человек, Апостола, который говорит: «храм Божий есте, и Дух Божий живет в вас» (1Кор. 3:16)? Неужели бы согласился он когда-нибудь рабское жилище почтить наименованием храма? И что еще? Называющий Писание богодухновенным, потому что оно написано по вдохновению Святого Духа, неужели употребляет речения оскорбляющие и унижающие Духа?

Глава 22. Из того, что Дух подобно Отцу и Сыну недоступен для созерцания, заключение об естественном общении Духа с Отцем и Сыном.

Превосходство естества в Духе познается не только из того, что Он с Отцем и Сыном имеет те же наименования и общение в действованиях, но и из того, что подобно Им недоступен для созерцания. Что сказано об Отце, как о превышающем человеческое разумение, и что сказано о Сыне, то же самое Господь говорит и о Святом Духе. «Отче праведный, и мир Тебе не позна» (Ін. 17:25), а миром называется здесь не состав неба и земли, а эта привременная жизнь, подлежащая тысячам перемен. И о Себе беседуя, говорит: «еще мало, и мир ктому не увидит Мене, вы же увидите Мя» (Ін. 14:19), и здесь опять именует миром тех, которые преданы вещественной и плотской жизни, доверяют в истины одним глазам и, не веря воскресению, никогда не увидят Господа нашего сердечными очами. Но то же самое сказал Он и о Духе. «Дух истины, егоже мир не может прияти, яко не видит Его, ниже знает Его: вы же знаете Его, яко в вас пребывает» (Ін. 14:17). Ибо плотский человек, у которого ум не упражнялся в созерцании, лучше же сказать, весь, как в тине, погребен в плотском мудровании, не может воззреть на духовный свет истины. Поэтому мир, то есть, жизнь порабощенная плотским страстям, не приемлет благодати Духа, как больной глаз – света солнечных лучей. А ученикам Своим, о которых Господь засвидетельствовал, что они, следуя учениям Его, имеют чистоту жизни, дает Он и силу быть тайнозрителями и созерцателями Духа. Ибо говорит: «уже вы чисти есте, за слово, еже глаголах вам» (Ін. 15:3). Посему «мир не может прияти, яко не видит Его: вы же знаете Его, яко в вас пребывает» (Ін. 14:17). То же говорит и Исаия: «утверждаяй землю, и яже на ней, и даяй дыхание людем, иже на ней, и Дух ходящым6 на ней” (Іс. 42:5). О попирающих земное и о ставших выше него свидетельствует пророк, что они достойны дара Святого Духа. Посему чем должно признать Того, Кто не вместим для мира, и созерцаем одними святыми, по причине чистоты их сердца? или какие чествования приличны Ему?

Глава 23. О том, что перечисление принадлежащего Духу есть славословие Ему.

О прочих Силах верим, что каждая находится в определенном месте. Ибо Ангел, представший Корнилию, не был в то же время и у Филиппа (Деян. 8:26Деян. 10:3), и Ангел, беседовавший с 3ахариею у «олтаря кадильнаго» (Лк. 1:11), не занимал в то же время свойственного ему места на небе. О Духе же веруем, что Он в одно время действует в Аввакуме и в Данииле в Вавилонии (Дан. 14и проч.), вместе и с Иеремиею «в кладе» (Єр. 20:2), и с Иезекиилем на Ховаре (Єз. 1:1). «Яко Дух Господень исполни вселенную» (Прем. 1:7). И: «камо пойду от Духа Твоего, и от лица Твоего камо бежу» (Пс. 138:7)? И пророк говорит: «зане Аз с вами есмь, глаголет Господь и Дух Мой настоит посреде вас» (Ог. 2:5-6). Каким же должно признавать естество Того, Кто вездесущ и соприсущ с Богом? Всеобъемлющим ли или объемлемым частными местами, каково, по указанию Писания, естество ангельское? Но никто не скажет последнего.

Как же не превознесем и не прославим Того, Кто божествен по естеству, не вместим по величию, могуществен по действиям, благ в действиях? А я не в ином чем поставляю славу, как в исчислении чудес, Ему принадлежащих. Поэтому, или пусть эти люди предпишут нам не помнить благ, даруемых Духом, или пусть описание принадлежащего Духу необходимо будет признано совершением высочайшего славословия, ибо не иначе можем славить Бога и Отца Господа нашего Иисуса Христа, и Единородного Его Сына, как перечисляя, по мере сил, Его чудеса.

Глава 24. Обличение в несообразности тех, которые не славят Духа, заимствованное из сравнения Его с прославляемыми тварями.

Притом славою и честью увенчан вообще человек, а по обетованиям уготованы «слава и честь и мир всякому делающему благое» (Рим. 2:10). Есть какая-то слава собственно принадлежащая Израилю, сказано: «их всыновление, и cлaвa,… и служение» (Рим. 9:4). Псалмопевец говорит и о своей какой-то славе: егда «воспоет Тебе слава моя» (Пс. 29:13). И еще: «востани слава моя» (Пс. 107:3). А есть некая «слава солнцу,… луне,… и звездам» (1Кор. 15:41), по слову же Апостола: «и служение осуждения» – для славы (2Кор. 3:9). При таком числе прославляемых, тебе хочется, чтобы один Дух был всех менее прославляем? Однако же сказано, что «служение Духа – в славе» (2Кор. 3:8). Почему же Сам Он недостоин прославления? И хотя «велия слава» праведного, по словам псалмопевца (Пс. 20:6), однако же, по твоему мнению, нет никакой славы Духа. Как же не явная опасность – навлечь на себя такими словами неизбежный грех? Если человек, спасающийся делами правды, прославляет и боящихся Господа, то тем менее должен лишать подобающей славы Духа.

Говоришь: «пусть будет славим, но не с Отцем и Сыном». – Какое же основание придумывать для Духа новое место, оставив то, которое определено Господом, и лишать общения в славе Того, Кто везде присоединен к Божеству, в исповедании веры, в крещении искупления, в действии сил, в обитании святых, в благодатных дарах покорным? Ибо вообще нет дара, который бы без Святого Духа нисходил к твари, так что, как научены мы в Евангелии Господом и Спасителем нашим, и простого слова в защищение веры Христовой невозможно сказать без содействия Духа (Мф. 10:20). Не знаю, какой же причастник Святого Духа, опустив из вида все это, и забыв об общении Духа во всем, согласится отторгать Его от Отца и Сына? Да и куда причтем Его? к тварям ли? Но вся тварь рабствует, а Дух освобождает. Ибо «идеже Дух Господень, ту свобода» (2Кор. 3:17).

И поскольку многое можно сказать в подтверждение, что Духа Святого не должно причислять к тварной природе, то речь о сем отложу до другого времени. Ибо если, сообразно с важностью предмета, станем приводить собственные свои доказательства и решать возражения противников, то потребуется продолжительное слово, и могли бы мы наскучить читателям многословием книги. Почему, сберегая сие для особого сочинения, буду держаться настоящего предмета.

Итак рассмотрим подробно. Дух благ по естеству, как благ Отец и благ Сын, а тварь в избрании благого причастна только благости. Дух ведает глубины Божии, а тварь только чрез Духа приемлет откровение тайн. Дух оживотворяет вместе с животворящим все Богом и дающим жизнь Сыном. Ибо сказано: «воздвигий Христа из мертвых, оживотворит мертвенная телеса ваша, живущим Духом Его в вас» (Рим. 8:11). И еще: «овцы Моя гласа Моего слушают,… и Аз живот вечный даю им» (Ін. 10:27-28). Но сказано также: и «Дух животворит» (1Кор. 15:45). И еще сказано: “Дух жизнь7 правды ради» (Рим. 8:10). И Господь свидетельствует, что «Дух… оживлет, плоть не пользует ничтоже» (Ін. 6:63). Посему как же Духа, соделав чуждым животворящей силы, присоединим к природе, еще требующей жизни? Кто такой любитель споров, так не причастен небесного дара, так мало вкусил добрых Божиих глаголов, до того лишен вечных надежд, чтобы Духа, поставив вне Божества, сопричислил к твари?

Говорят: «в нас есть Дух, как дар Божий. Но дар никогда не чествуется с Давшим равными почестями». – Правда, что Дух есть дар Божий, но дар жизни (“закон бо, – сказано, – Духа жизни… свободил» нас, (Рим. 8:2)), – и дар силы (ибо «приимете силу, нашедшу Святому Духу на вы», (Деян. 1:8)). Итак, неужели за сие достоин Он презрения? И Сына не даровал ли Бог людям? Сказано: «Иже… Сына Своего не пощаде, но за нас всех предал есть Его: како убо не и с Ним вся нам дарствует» (Рим. 8:32)? И в другом месте говорит Апостол о тайне вочеловечения: «да вемы, яже от Бога дарованная нам» (1Кор. 2:12). Посему утверждающие это не превзошли ли иудеев в неблагодарности, самый избыток благости обратив в повод к хуле? Они винят Духа за то, что дает нам дерзновение именовать Бога Отцем Своим. Ибо «посла Бог Духа Сына Своего в сердца н…аша, вопиюща: Авва Отче» (Гал. 4:6), чтобы глас Его сделался собственным гласом приявших Его.

Глава 25. О том, что Писание употребляет слог «в» вместо слога «с», а также, что слог «и» равносилен слогу «с».

«Почему же, – говорят, – Писание нигде не предало о спрославлении Духа со Отцем и Сыном, но тщательно уклонялось сего выражения: «с Духом», всегда же предпочитало, как более приличное, выражение: прославлять «в Духе»»?

А я с своей стороны не сказал бы, что слог «в» дает смысл менее досточестный, напротив того заметил бы, что он, понимаемый здраво, возводит разумение на большую высоту. Ибо примечаем, что он нередко ставится вместо слога «с». Например, «вниду в дом Твой: во всесожжениях», вместо: «со всесожжениями» (Пс. 65:13). “И изведе… их в сребре и злате», вместо: «с серебром и златом» (Пс. 104:37). И: «не изыдeши в силах наших», вместо: с силами нашими (Пс. 43:10). Подобных мест есть тысячи. Но, одним словом, желал бы я узнать от новой мудрости, какое славословие совершал Апостол с речением: «в», в том виде, в каком произносят оное эти люди, как заимствованное из Писания? Ибо нигде не нашел я, чтоб сказано было: «Тебе, Отцу, честь и слава, чрез Единородного Твоего Сына во Святом Духе», между тем как у них ныне славословие сие обычнее, так сказать, самого дыхания. Хотя каждое из сих речений можно найти в отдельности, однако же не в состоянии они будут указать их где-либо совокупно в этом именно порядке. Поэтому, если доискиваются того, что есть в Писании, то пусть укажут, откуда взяли то, что говорят. А если уступают обычаю, то да не препятствуют в том же и нам. Ибо мы, в употреблении у верных находя оба речения, обоими пользуемся, будучи уверены, что тем и другим равно воздается слава Духу.

А тем, которые искажают истину, более заграждает уста предложное речение, которое в Писании, будучи употребляемо вместо союза «и», имеет подобное значение, но не столько сподручно противникам, почему ныне и оспаривается ими. Ибо одно значит, сказать ли: Павел, и Силуан, и Тимофей, или – Павел с Силуаном и Тимофеем. В том и другом образе выражения одинаково соблюдается сопряжение имен. Посему, если Господь сказал: «Отца и Сына и Святаго Духа», а я скажу: «Отца и Сына со Святым Духом», то относительно к силе речи, другое ли что будет мною сказано? Но много свидетельств о сопряжении Имен посредством союза: «и». Ибо сказано: «благодать Господа нашего Иисуса Христа, и любы Бога,… и общение Святаго Духа» (2Кор. 13:13). И еще: «молю же вы,… Господем нашим Иисус Христом, и любовию Духа» (Рим. 15:30). Поэтому, если вместо «и» захотим употребить «с», разное ли что сделаем? Я не вижу никакой разности, разве кто, следуя холодным грамматическим правилам, предпочтет союз, как частицу сопрягающую и производящую большее единение, отринет же предлог, как не имеющий равной силы.

Но если бы потребовали у нас в этом отчета, то, может быть, не много было бы нужно слов к нашему оправданию. Теперь же у нас речь не о слогах, и не о звуке того или другого слова, но о предметах, которые имеют весьма великую разность в значении и истине. По этой-то причине, хотя употребление слогов безразлично, они замышляют одни слоги признать законными, а другие изгнать из Церкви.

Но хотя употребление сего предлога «с» и с первого взгляда представляется очевидно полезным, впрочем, покажу причину, по которой Отцы не без рассуждения приняли его в употребление. Ибо кроме того, что предлог сей равносильно с слогом: «и», изобличает зломудрие Савеллиево, и подобно сему слогу показывает отличие Ипостасей (как в выражениях: Аз и Отец «приидем», (Ін. 14:23), и: «Аз и Отец едино есма» (Ін. 10:30)), он служит еще превосходным свидетельством вечного общения и непрекращающегося единения. Сказавший, что Сын со Отцем, показало тем вместе и особенность Ипостасей, и неотлучность общения. Это можно видеть, когда говорится и о людях. Союз «и» выражает общность действования, а предлог «с» показывает вместе какое-то общение. Например, Павел и Тимофей отплыли в Македонию, а Тихик и Онисим посланы к Колосянам. Из сих слов узнаем, что они делали одно и то же. Но если скажут, что и отплыли и посланы один с другим, то сим извещаемся, что они сообща исполнили дело. Таким образом сие речение, более всякого другого, рассеивая зломудрие Савеллиево, низлагает и вдающихся в противоположное нечестие, разумею же тех, которые временными расстояниями отделяют Сына от Отца и Святого Духа от Сына. С слогом же «в» слог «с» имеет ту особенную разность, что сей последний изображает взаимное единение находящихся в общении, например, вместе плывущих, вместе живущих, или что-нибудь сообща делающих, а слог «в» выражает отношение к тому месту, где они действуют. Ибо, слыша о плывущих или живущих в чем-либо, тотчас подразумеваемы ладью или дом. Такова взаимная разность сих предлогов по общему словоупотреблению, но трудолюбивые могут найти еще и большую, а я не имею свободного времени входить в исследование о слогах.

Посему, так как доказано, что предлог «с» дает весьма ясное понятие об единении, примиритесь, если угодно, и прекратите с ним жестокую и лютую брань. Впрочем, хотя речение сие так ясно, однако же, если кому угодно в славословиях сопрягать имена слогом «и» и славить Отца и Сына и Святого Духа, как научены мы в Евангелии при крещении, пусть славит, никто не противоречит сему, на это, если хотят, и мы согласны. Но они скорее согласятся лишиться языка, нежели принять сие речение. Сие-то и воздвигает у нас лютую и непримиримую брань. Они говорят: славословие воздавать должно Богу в Духе Святом, а не Богу и Духу, и со всем жаром держатся сего изречения, как уничижительного для Духа. О нем не бесполезно поговорить и долее. И для меня удивительно будет, если они, выслушав это, не провозгласят самого речения предательским, перешедшим защищать славу Духа.

Глава 26. О том, что в каких только случаях ни говорится предлог «в», во всех тех случаях берется он и о Духе.

Рассматривая сие простое и краткое речение, полагаю, что значение его многочисленны и разнообразны. А в каких только случаях ни говорится предлог «в», во всех тех случаях, как находим, служит он к составлению понятия о Духе. Так говорится, что образ в веществе, что сила в способном к принятию ее, что навык в расположенном сообразно с оным, и тому подобно.

Посему Святый Дух, поскольку для разумных тварей есть сила совершающая, возводящая их на самую высоту, постольку удерживает понятие образа. Ибо кто живет уже не по плоти, но водится Духом Божиим и сыном Божиим именуется, и делается сообразным образу Сына Божия, тот называется духовным.

И как сила зрения в здоровом глазе, так действование Духа в очищенной душе. Потому и Павел желает Ефесеям, чтобы были «просвещенна очеса» их в Духе премудрости (Еф. 1:18).

И как искусство в обучившемся ему, так благодать Духа в приявшем ее, хотя всегда пребывающая, но не непрерывно действующая, потому что и искусство в художнике находится как сила, в действие же приводится тогда только, когда он действует сообразно с искусством. Так и Дух, хотя всегда пребывает в достойных, однако же в случае только нужды действует или в пророчествах, или в исцелениях, или в других действиях сил.

Еще как в телах здравие или теплота, или вообще свобода телесных отправлений, так душе нередко присущ Дух, но не остается на всегда в тех, которые, по непостоянству воли, легко отталкивают от себя принятую ими благодать. Таков был Саул, таковы семьдесят старцев у сынов Израилевых, кроме Елдада и Модада (ибо на них одних оказывается пребывшим Дух (Чис. 11:25-26)), таков вообще всякий, им подобный своим произволением. И как слово в душе, иногда бывает сердечным помышлением, а иногда произносится языком, так и Дух Святый, то иногда сосвидетельствует духу и вопиет в сердцах наших: «Авва Отче»; то иногда говорит за нас, по сказанному: «не вы глаголющий, но Дух Отца глаголяй в вас» (Мф. 10:20).

Еще же Дух, относительно к разделению даров, представляется и как целое в частях. Ибо все мы – члены в рассуждении друг друга, имеем же различные дарования по данной нам Божией благодати. Потому «не может око рещи руце, не тpeбе ми еси: или паки глава ногам, не требе ми есте» (1Кор. 12:21). Но все члены, как в совокупности составляют тело Христово в единении Духа, так взаимно друг другу доставляют необходимую пользу своими дарованиями, потому что Бог поместил члены в теле, и каждый из них, как Ему было угодно. Члены же об одном и том же заботятся друг для друга, по духовному общению врожденной им сострадательности. Потому, «аще страждет едино уд, с ним страждут вси уди: аще ли же славится един уд, с ним радуются вси уди» (1Кор. 12:26). И как части в целом, так мы, каждый отдельно взятый, в Духе, потому что все в едином теле крещены в единого Духа.

Хотя странно сказать, однако же тем не менее истинно, что Дух нередко называется как бы местом освящаемых. И такой образ речи, как окажется, не унижает, а еще более прославляет Духа, потому что Писание, для ясности, нередко переносить на духовные понятия и то, что в именах есть чувственного. Поэтому примечаем, что псалмопевец говорит и о Боге: «буди ми в Бога защитителя…, и в место укрепленное8, еже спасти мя» (Пс. 30:3). О Духе же сказано: «се место у Мене, и станеши на камени» (Вих. 33:21). Ибо что иное называется здесь местом, как не созерцание в Духе, в котором находясь Моисей мог сознательно видеть явившегося ему Бога? Вот то место, которое свойственно истинному богопоклонению. Ибо сказано: «внемли себе, да не принесеши всесожжений твоих на всяком месте, токмо на месте, еже изберет Господь Бог твой» (Повт. 12:13-14). Поэтому какое есть духовное всесожжение? «Жертва хвалы» (Пс. 49:14). В каком же месте станем приносить сию жертву, как не в Духе Святом? Где мы научились сему? У Самого Господа, Который говорит: «истиннии поклонницы в Духе и истине поклонятся Отцу» (Ін. 4:23). Сие место видя Иаков сказал: «Господь на месте сем» (Бут. 28:16). Посему Дух – воистину место святых. И святой есть собственное место Духа, представляет себя в жилище Духа с Богом, и именуется храмом Его. Как во Христе глаголет Павел, ибо говорит: «пред Богом, во Христе глаголем» (2Кор. 3:17), и Христос глаголет в Павле, о чем сам он говорит: «искушения ищете глаголющаго во мне Христа» (2Кор. 13:3), так и в Духе глаголет он тайны, и Дух опять глаголет в нем (1Кор. 14:2).

Посему о Духе говорится, что Он так многочастно и многообразно пребывает в тварях. В отношении же к Отцу и Сыну гораздо благочестивее будет сказать, что Он не в Них, но с Ними сопребывает. Ибо о благодати Духа, живущего в достойных и производящего в них Свои действия, прекрасно говорится, что Дух пребывает в приемлющих Его. А когда рассматривается предвечное существование, и не прекращающееся пребывание с Сыном и Отцем, тогда требуются именования, показывающие вечное соединение. Ибо собственно и действительно сопребывающими называются те, которые неотлучно друг с другом вместе. О теплоте говорим, что она пребывает в раскаленном железе, сопребывает же в самом огне. И здравие в теле пребывает, а жизнь в душе сопребывает. Посему, где есть общение собственное, естественное и неотлучное, там выразительнее предлог «с», которым дается понятие о неразлучном общении. А к кому благодать Духа может приближаться и опять удаляться от него, о том в собственном и действительном смысле говорится, что благодать пребывает в нем, хотя в приявших ее, по причине твердого их расположения к добру, нередко остается она и долгое время. Посему, когда представляем себе собственное достоинство Духа, тогда рассматриваем Его со Отцем и Сыном, а когда разумеем благодать действующую в ее причастниках, тогда говорим, что Дух в нас.

И славословие, приносимое нами в Духе, служит не исповеданем Его достоинства, но сознанием собственной нашей немощи. Сим показываем, что даже и славить «не довольны есмы от себе,… но довольство наше» (2Кор. 3:5) в Духе Святом, – в Котором почерпнув силу, за оказанные нам благодеяния воздаем благодарение Богу нашему, по мере нашей чистоты от греха, поскольку больше или меньше друг друга получаем помощи от Духа к приношению жертв хвалы Богу. Посему так одинаковым образом благочестно совершаем благодарение в Духе, хотя и то не беструдно, чтобы кто-нибудь сам о себе мог засвидетельствовать: Дух Божий во мне, и Его благодатию умудренный воздаю славу. Ибо Павлу приличны слова: «мнюся бо и аз Духа Божия имети» (1Кор. 7:40). И еще: «доброе завещание соблюди Духом Святым живущим в нас» (2Тим. 1:14). И о Данииле можно было сказать, что в нем Дух Божий Святый (Дан. 5:11), и еще о том, кто им подобен добродетелью.

Но вот и другой смысл, которого также нельзя отрицать. Как в Сыне видим для нас Отец, так в Духе Сын. Посему поклонение в Духе указывает на действование нашего ума, совершаемое как бы во свете, что можешь уразуметь из сказанного Самарянке. Ибо жену сию, которая, по местному обычаю страны, ложно думала, что поклонение определяется местом, Господь наш, научая, сказал, что «в Духе и истине достоит кланятися», очевидно под истиною разумея Себя. Посему, как говорим, что есть поклонение в Сыне, как в образе Бога и Отца, так есть поклонение и в Духе, так как Он в Себе показывает Божество Господа.

Поэтому Дух Святый и в поклонении не отлучен от Отца и Сына. Ибо, если ты вне Духа, то никоим образом не можешь покланяться, а если ты в Духе, то никоим образом не будешь отлучать Его от Бога, – как и от видимых вещей не станешь отделять света. Не возможно иначе видеть Образ Бога невидимого, как только в озарении Духа. И кто устремляет взор на образ, тому нельзя отлучить свет от образа. Ибо служащее причиною видения, по необходимости, бывает видимо вместе с видимыми чрез него предметами. Поэтому, при озарении только Духа, собственно и надлежащим образом видим сияние славы Божией, а посредством Образа возводимся к той славе, которой Он есть образ и равнообразная печать.

Глава 27. О том, откуда получил начало, и какую силу имеет слог «с», и вместе о не изложенных в Писании узаконениях Церкви.

Говорят: «если слог «в» собственно приличен Духу и достаточен к выражению всякого о Нем понятия, то для чего вводите этот новый слог, говоря «со Духом», а не «в Духе Святом», употребляя и ненужные, и не узаконенные Церковью речения»? Выше было уже сказано, что слог «в» не исключительно присвоен Святому Духу, но есть общий Ему со Отцем и Сыном. Думаю же, достаточно сказано и о том, что сим речением не только не отъемлется у Духа нисколько достоинства, а напротив того, еще на большую высоту возводятся мысли людей не вовсе развращенных. Остается теперь касательно предлога «с» рассмотреть, откуда получил он начало, какую имеет силу, и в какой мере согласен с Писанием.

Из догматов и проповедей, соблюденных в Церкви, иные имеем в учении, изложенном в Писании, а другие, дошедшие до нас от апостольского предания, приняли мы в тайне. Но те и другие имеют одинаковую силу для благочестия. И никто не оспаривает последних, если хотя несколько сведущ он в церковных постановлениях. Ибо, если бы вздумали мы отвергать не изложенные в Писании обычаи, как не имеющие большой силы, то неприметным для себя образом исказили бы самое главное в Евангелии, лучше же сказать, обратили бы проповедь в пустое имя. Например (напомню сначала о первом и самом общем), кто из возложивших упование на имя Господа нашего Иисуса Христа письменно научил знаменовать себя крестным знамением? Какое Писание научило нас – в молитве обращаться к востоку? Кто из святых оставил нам на письме слова призывания при показании9 Хлеба благодарения и Чаши благословения? Ибо мы не довольствуемся теми словами, о которых упомянули Апостол или Евангелие, но и прежде, и после них произносим другие, как имеющие великую силу к совершению таинства, приняв их из не изложенного в Писании учения. Благословляем же и воду крещения, и елей помазания, и даже самого крещаемого по каким изложенным в Писании правилам? Не по соблюдаемому ли в молчании и таинственному преданию? Что еще? Самому помазыванию елеем научило ли какое писанное слово? Откуда и троекратное погружение крещаемого человека? Из какого писания взято и прочее, относящееся к крещению – отрицаться сатаны и аггелов его? Не из этого ли не обнародованного и сокровенного учения, которое Отцы наши соблюдали в непытливом и скромном молчании, очень хорошо понимая, что достоуважаемость таинств охраняется молчанием?

На что непосвященным непозволительно даже и смотреть, прилично ли было бы учение о том выставлять на показ письменно? Или с каким намерением Моисей не все в храме сделал доступным всякому, но оскверненных поставил вне святых оград, вход же в первый двор дозволив более чистым, одних Левитов призвал достойными служителями Божиими, а заклания, всесожжения и прочие священнодействия предоставив только иереям, одного избранного из них допускает во святилище, и того не всегда, но в один только день в году, и в этот день назначив ему определенный час для вхождения, чтобы, по неприступности и непривычке, с изумлением взирал он на Святая Святых? Моисей очень знал по своей мудрости, что попираемое и само собою дающееся в руки близко к презрению, а изъятое из употребления и редкое естественным образом делается предметом усильного искания. Подобным сему образом законополагавшие в начале о Церкви апостолы и Отцы достоуважаемость таинств охранили сокровенностью и соблюдением в молчании. Ибо вообще то уже не таинство. что разглашается в слух народу и всякому встречному. Такова причина, по которой предано иное и не изложенное в Писании, чтобы не требующее усилий знание догматов, по привычке к оным, не сделалось для многих удобопрезираемым. Ибо иное догмат, а иное проповедь. Догмат умалчивается, а проповедь обнародывается. Но вид молчания – и та неясность, какую употребляет Писание, делая смысл догматов, к пользе читающих, трудным для Уразумения.

Посему во время молитв все смотрим на восток, но не многие знаем, что при сем ищем древнего отечества, рая, который «насади Бог в Едеме на востоцех» (Бут. 2:8).

В первый день седмицы совершаем молитвы, стоя прямо10, но не все знаем тому причину. Ибо не только, как совоскресшие со Христом и обязанные искать вышних, в воскресный день прямым положением тела во время молитвы напоминаем себе о дарованной нам благодати, но и потому сие делаем, что этот день, по-видимому, есть как бы образ ожидаемого нами века. Посему, будучи началом дней, у Моисея назван он не первым, а единым. Ибо сказано: «бысть вечер, и бысть утро, день един» (Бут. 1:5), потому что один и тот же день возвращается многократно. Посему он же есть и единый и восьмой, изображающий собою действительно единый и воистину восьмой день, о котором псалмопевец упомянул в некоторых надписаниях Псалмов (Пс. 6:1,11:1), то есть, оное состояние, которое последует за теперешним временем, оный непрекращающийся, невечерний, несменяющийся день, оный нескончаемый и нестареющийся век. Посему Церковь по необходимости научает питомцев своих совершать в сей день молитвы стоя, чтобы при частом напоминании о нескончаемой жизни не вознерадели мы снабдить себя напутствиями к представлению в оную. Но и вся Пятидесятница есть напоминание о воскресении ожидаемом в вечности. Ибо единый и первый оный день, семикратно умноженный на число семь, совершает семь седмиц священной Пятидесятницы, потому что, начинаясь первым днем седмичным, им же и оканчивается, по пятидесятикратном обращении подобных, средних между ними дней. Почему уподобительно подражает веку, как бы в кругообразном движении с тех же знаков начинаясь, и теми же знаками оканчиваясь. В сию-то Пятидесятницу церковные уставы научили нас предпочитать прямое положение тела в молитве, сим ясным напоминанием как бы преселяя наш ум из настоящего в будущее. Но и каждым коленопреклонением и восклонением от земли на самом деле показываем, что чрез грех пали мы на землю и человеколюбием Сотворшего нас воззваны на небо.

Не достанет мне и дня пересказать о всех не изложенных в Писании таинствах Церкви. Оставляю прочее. Но самое исповедание веры в Отца и Сына и Святого Духа из каких у нас писаний? Ибо если в сообразность благочестию на основании предания о крещении, обязаны будучи так и веровать, как крестимся, излагаем исповедание подобное крещению, то пусть дозволят нам по той же сообразности воздавать славу подобную вере. А если отметут этот образ славословия, как не изложенный в Писаний, то пусть дадут нам изложенные в Писании доказательства на исповедание веры, и на все прочее, что нами исчислено. Притом, когда так много не изложенного в Писании, и оно имеет такую силу в тайне благочестия, неужели не дозволят нам одного речения, которое дошло к нам от Отцев, которое нашли мы сохранившимся вследствие неумышленно соблюдаемого обычая в Церквах не поврежденных, и которое имеет не маловажное основание, и доставляет силе таинства не малое подкрепление?

Итак, сказано, какая сила каждого из сих речений, скажем еще, в чем они между собою согласны и в чем различны, впрочем так, что не противоречит одно другому, но каждое привносит свою особенную мысль в учение благочестия. Ибо речение «в» выражает более относящееся к нам, а речение «с» возвещает общение Духа с Богом. Посему употребляем оба слова, одним выражая достоинство Духа, а другим возвещая о благодати Его в нас. Таким образом воздаем славу Богу и в Духе, и с Духом, ничего не говоря от себя, но из Господня учения, служащего нам правилом, перенося речение на то, что близко между собою, состоит во взаимной связи и имеет необходимую соприкосновенность в таинствах. Ибо при крещении купно счисляемое необходимо, как думаем, должно сочетавать и в вере. А исповедание веры соделали мы для себя как бы некоторым началом и матерью славословия. Но что же надлежит делать? Пусть теперь научат нас или не крестить, как нам предано, или не веровать, как мы крещены, или не славословить, как мы уверовали. Пусть докажет нам кто-нибудь, или что во всем этом нет взаимной, необходимой и непрерывной связи, или что нововведение в этом не будет разорением всего.

Но они не перестают при всяком случае славословие сие: «со духом Святым», оглашать не засвидетельствованным, не изложенным в Писании, и тому подобно. Сказано уже, что в отношении к силе речи одно и то же – сказать: «слава Отцу, и Сыну, и Святому Духу», и: «слава Отцу, и Сыну со Святым Духом». Посему, как невозможно кому-либо отринуть или изгладить слог «и», заимствованный из собственных слов Господа, так ничто не препятствует принять слог ему равносильный, о котором выше показали мы, сколько имеет он с первым разности и сходства. Наше рассуждение подтверждает и Апостол, который безразлично употребляет то и другое речение, и в одном месте говорит: «именем Господа Иисуса Христа, и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11), а в другом: «собравшимся вам и моему духу, с силою Господа… Иисуса» (1Кор. 5:4), не полагая никакой разности в употреблении при сопряжении имен то союза, то предлога.

Глава 28. О том, что противники не дозволяют употреблять о Духе и того, что Писание говорит о людях, именно, что они соцарствуют со Христом.

Посмотрим же, нельзя ли придумать какого оправдания Отцам нашим в таком употреблении. Ибо положившие начало сему словоупотреблению более нас подлежат обвинению. Итак Павел, пиша к Колоссянам, говорит: «и вас мертвых сущих в прегрешениих и в необрезании… сооживил есть со Христом» (Кол. 2:13). Неужели же Бог целому народу и Церкви даровал жизнь со Христом, а Духу Святому нет жизни со Христом? Если же и помыслить так нечестиво, то почему неправильно, как действительно есть по естеству, так и исповедание приносить совокупно? Притом, не крайнее ли ожесточение – исповедывать о святых, что они со Христом (так как, без сомнения, Павел, отошедши от тела, водворяется с Господом и, разрушившись, пребывает уже со Христом, (2Кор. 5:8)), а Духу, сколько есть сил, не уступать и того, чтобы Он, наравне с людьми, был со Христом? Павел себя называет «споспешником» Божиим в домостроительстве Евангелия (1Кор. 3:9), неужели же нас, если споспешником назовем Духа Святого, чрез Которого Евангелие плодоносно во всей твари под солнцем, станут за сие обвинять в нечестии? И видно, хотя «живот» уповавших на Господа «сокровен есть со Христом в Бозе: и егда Христос явится, живот наш, тогда и они с Ним явятся в славе» (Кол. 3:3-4), однако же Сам Дух жизни, освободивший нас от закона греховного, вовсе не со Христом, как в тайной и сокровенной с Ним жизни, так и в явлении славы, которая по ожиданию нашему откроется во святых? Мы «наследницы… Богу, снаследницы же Христу» (Рим. 8:17), а Дух лишен наследия и части в общении с Богом и Христом Его? И хотя «самый Дух спослушествует духови нашему, яко есмы чада Божия» (Рим. 8:16), однако же мы не даем Духу свидетельства об Его общении с Богом, будучи научены Господом, что Он имеет сие общение? И что составляет верх безумия, хотя чрез веру во Христа, и именно, чрез веру в Духе, надеемся мы воскреснуть со Христом и быть спосажденными «на небесных» (Еф. 2:6), когда тело смирения нашего преобразится из душевного в духовное, однако же Духу не даем части ни в соседении, ни в славе, ни во всем прочем, что сами от Него имеем, но даже чего, веря нелживому дару Обетовавшего, себя признаем достойными, из всего того не уступаем ничего Духу Святому, как будто все сие выше Его достоинства! Тебе всегда быть с Господом сообразно с твоим достоинством, и ты ожидаешь, что «восхищенный… на облацех в сретение… на воздусе всегда с Господем будешь» (1Сол. 4:17), а между тем оспариваешь, что Дух и теперь со Христом, и если кто счисляет и счиневает Его со Отцем и Сыном, того изгоняешь, как нетерпимого нечестивца! Стыжусь присовокуплять прочее, а именно, что ты надеешься быть спрославлен со Христом (потому что «с Ним страждем, да и с Ним прославимся», (Рим. 8:17)), но Духа святыни не спрославляешь со Христом, как будто Он недостоин и равного с тобою. Сам надеешься царствовать со Христом, а Духа благодати укоряешь, отделяя Ему место раба и служителя.

И сие говорю не с намерением только доказать. что в такой же мере обязаны мы славословить и Духа, но чтобы обличить неблагодарность тех, которые не воздают Ему и сего, даже как нечестия избегают мысли, что Дух имеет общение славы с Отцем и Сыном. Кто может без стенания коснуться сего словом? Ибо не явно ли уже (так что и дитя может видеть) предначинается в настоящем то оскудениe веры, которым угрожал Господь? Непререкаемое стало сомнительным. Веруем в Духа и боремся с собственным своим исповеданием. Крещаемся и снова противоборствуем. Как начальника жизни призываем Духа и презираем как подобного нам раба. С Отцем и Сыном прияли Его, и бесчестим как часть твари. Те, которые не знают без Духа, «о чесом… помолятся» (Рим. 8:26), как скоро вынуждены сказать о Духе нечто досточестное, как будто они исследовали Его достоинство, начинают ограничивать превосходящее меру слова, когда надлежало им оплакивать свою немощь, потому что мы и не в состоянии достаточно выразить словом благодарности за то, что испытываем на деле. Ибо сие превосходит всякую мысль и изобличает немощь слова, не равняющегося в достоинстве и самой малой части сего, по слову книги, надписанной: Премудрость. Ибо сказано: «вознесите, елико аще можете, превзыдет бо и еще. И возносяще Его умножитеся…: не трудитеся, не имате бо постигнути» (Сир. 43:32-33). Конечно, страшный ответ дадите за подобные слова вы, слышавшие от неложного Бога, что хула на Духа Святого не прощается (Мф. 12:31).

Глава 29. Перечисление знаменитых в Церкви мужей, которые в сочинениях своих употребляли речение: с.

А на то, будто бы славословие: «со Духом», не засвидетельствовано и не изложено в Писании, отвечаем: если не приемлется и все прочее не изложенное в Писании, то пусть не приемлется и это. А если большая часть касающегося до таинств водворяется у нас, хотя сие и не изложено в Писании, то вместе со многим другим примем и это. Почитаю же правилом апостольским – держаться и не изложенных в Писании преданий. Ибо сказано: «хвалю… вы, братие, яко вся моя помните, и якоже предах вам, предания держите» (1Кор. 11:2), и: «держите предания, имже научистеся, или словом, или посланием» (2Сол. 2:15). Особенно одним из сих преданий есть и рассматриваемое нами славословие, которое первоначальные установители, предавшие своим преемникам, при продолжающемся с течением времени употреблении, укоренили в Церквах долговременным обычаем. И если, как перед судом за недостатком письменного доказательства представим вам множество свидетелей, то неужели не получим от вас милующего приговора? А я надеюсь получить. Ибо «при устех двою… и триех свидетелей станет всяк глагол» (Повт. 19:15). Если же ясно вам докажем, что и давность – в нашу пользу, то не признаете ли справедливым утверждаемое нами, что нас и суду подвергать не должно? Ибо догматы древние внушают к себе какое-то благоговение и достоуважаемость за свою давность, как бы за какую-то седину.

Поэтому перечислю вам защитников учения (а при сем соблюден будет, конечно, и порядок времени без указания на оное), ибо учение не от нас получило начало. Откуда же? Мы действительно, по слову Иова, как бы «вчерашни есмы» (Йов. 8:9), в сравнении с временем, в которое продолжается сей обычай. Посему, и сам я (если нужно сказать мне нечто и собственное свое), как отеческое наследие, соблюдаю сие речение, заимствовав его от мужа, который много времени проводил в служении Богу, которым я крещен и введен в церковнослужение. И по тщательном разыскании, не употреблял ли сих оспариваемых ныне речений кто из древних и блаженных мужей, нашел я многих и по древности достоверных, и по точности знаний не уподобляющихся нынешним учителям. И хотя одни из них связывали в славословии речь предлогом, а другие союзом, однако же о них не думали, что делают сим какую-нибудь разность в рассуждении прямого понятия о благочестии. И это – оный Ириней, и Климент Римский, и Дионисий Римский. А Александрийский Дионисий11, о чем удивительно слышать, во втором к соименнику своему послании «Об обличении и защищении» так заключил слово. Но выпишу вам собственные слова Дионисия. «Сообразно со всем этим, – говорит он, – и мы, заимствовав образец и правило еще у живших прежде нас пресвитеров, и единогласно с ними принося благодарение, заключаем уже теперь и наше к вам послание. Богу же Отцу и Сыну Господу нашему Иисусу Христу со Святым Духом слава и держава во веки веков, аминь». И никто не может сказать, что сие переправлено после. Дионисий не стал бы усиливать так речь, и говорит, что заимствовал образец и правило, если бы у него было сказано: «в Духе», потому что употребление сего последнего речения было обыкновенно. А то речение требовало оговорки. Он же где-то в средине сочинения сказал Савеллианам так: «Если утверждают, что Ипостаси, как скоро Их три, раздельны, то Их действительно три, хотя бы еретикам сего не хотелось, иначе пусть совершенно истребят понятие о Божественной Троице». И еще: «Ибо по сему самому после Единицы и Троица пребожественна». А Климент говорит простое: «Жив Бог, и Господь Иисус Христос, и Дух Святый». Но послушаем, как упоминает о Духе, в слове против ересей, Ириней, живший близко к Апостолам. «А людей необузданных, – говорит он, – и увлекающихся в собственные похоти, нимало не вожделевающих Божия Духа, справедливо Апостол (1Кор. 3:3) называет «плотскими»«. И в другом месте он же говорит: «Чтобы мы, став непричастными Божия Духа, не лишились небесного царствия, Апостол (1Кор. 15:50) воскликнул, что плоть не может «царствия Божия нacледити»«. А если достоверен для кого по своей многоопытности и Евсевий Палестинский, то укажем и у него те же речения в недоумениях его о многоженстве древних. Ибо, сам себя возбуждая к слову, говорит так: «Святого Бога Просветителя пророков чрез Спасителя нашего Иисуса Христа призвав со Святым Духом».

Но нашли мы также, что со Святым Духом воздает славу во многих беседах на Псалмы и Ориген, человек не во всем имеющий совершенно здравые понятия о Духе. Однако же и он, уважая силу обычая, на многих местах оставил благочестивые речения о Духе. А в шестой, как кажется, книге толкований на Евангелие от Иоанна ясно подтвердил, что Дух достопоклоняем, пиша дословно так: «Водная баня есть символ очищения души, омываемой от всякой греховной скверны, но тем не менее, для того, кто предает себя Божеству достопоклоняемой Троицы, она и сама по себе, по силе призываний, имеет начало и источник дарований». И еще в толкованиях на послание к Римлянам говорит: «Священные Силы могут принимать в себя Единородного и Божество Святого Духа». Так, думаю, твердость предания заставляла нередко людей противоречить и собственным своим мнениям.

Но и Африкану, писателю истории, не безызвестен был такой вид славословия. Ибо, кажется, в пятой книге сокращенного Временника, он говорит так: «Мы, познавшие меру и оных слов, мы, которым не неизвестна благодать веры, благодарим Отца, Который нам, присным Его, даровал Спасителя всяческих и Господа нашего Иисуса Христа. Ему слава, величие со Святым Духом во веки». В иных случаях можно и не доверять, или, если место поддельно, трудно открыть обман, потому что разность в одном слоге; но предложенное нам в длинных выписках делает невозможною злонамеренную подделку, и несомненно доказывает, что свидетельства взяты из самых сочинений.

Но что в другом случае не стоило бы, может быть, и указания, для обвиняемого же в нововведении необходимо для свидетельства по давности времени, то и представлю теперь. Отцам нашим заблагорассудилось не в молчании принимать благодать вечернего света, но при явлении его немедленно благодарить. И не можем сказать, кто виновник сих речений светильничного благодарения, по крайней мере народ возглашает древнюю песнь, и никто не признавал нечествующими тех, которые произносят: «хвалим Отца и Сына и Святаго Духа Божия»12. А если кому известна и песнь Афиногена, которую он вместо предохранительного врачевства оставил ученикам своим, когда сам поспешал уже ко всесожжению; то он знает, какое мнение о Духе имели мученики. И о сем довольно.

А где дадим место Григорию великому, и словам его? Не с Апостолами ли и Пророками? Говорю о муже, который ходил в едином с ними Духе, во все время жизни шествовал по следам святых, во все дни свои тщательно преуспевал в жизни евангельской. Так о нем говорю, иначе преобидим истину, не сопричислив к присным Божиим сию душу, сего мужа, который, подобно какому-то светозарному великому светилу, озарял Церковь Божию, который при содействии Духа имел над демонами страшную для них силу, и такую «пpиял благодать» слова «в послушание веры во языцех» (Рим. 1:5), что там, где до него было семнадцать только человек христиан, весь народ в городах и селах научив боговедению, привел к Богу. Он и речной поток, повелев ему великим именем Христовым, обратил назад, он иссушил и озеро, которое любостяжательным братьям служило поводом к войне. А предсказания его о будущем таковы, что ничем не ниже он прочих пророков. И конечно, долго было бы пересказывать все чудеса сего мужа, которого, по преизбытку дарований, какие в нем явлены по действию Духа во всякой силе в знамениях и чудесах, и самые враги истины называли вторым Моисеем. Так у него во всяком слове и деле, как совершавшихся по благодати, просиявал какой-то свет – знак небесной силы, невидимо ему сопутствующей. И доныне еще велико к нему удивление туземных жителей, нова и всегда свежа в Церквах твердо укорененная память о нем, не увядающая и от самого времени. Поэтому в тамошней Церкви не прибавляли ни действия, ни слова, ни таинственного какого-либо знака, сверх тех, какие он оставил. А от того многое из совершаемого у них при давности своего установления кажется недостаточным, потому что преемственно домостроительствовавшие в тех Церквах не соглашались принять в дополнение что-либо из приисканного после него. Поэтому одним из Григориевых установлений есть и оспариваемый ныне образ славословия, по его преданию сохраненный в Церкви.

И не много нужно труда, чтобы при небольшом усилии приобрести в сем несомненное удостоверение. Такова была вера и нашего Фирмилиана, как свидетельствуют оставленные им слова. И о Мелетии великом утверждают современники, что он был того же мнения. И нужно ли говорить о давнем? И ныне на Востоке не по этому ли одному всего более узнают благочестивых, отличая их по сему речению, как бы по некоторому знаку? И как слышал я от одного жителя Месопотамии, человека и в языке сведущего, и в образе мыслей неповрежденного, на туземном их наречии, если б кто и хотел, невозможно сказать иначе, но по свойству отечественного языка необходимо произносить славословие с союзом «и», а еще лучше с помощью равнозначительных ему речений. И мы Каппадокияне так же выражаемся на туземном своем наречии, потому что Дух тогда еще, при разделении языков, предусмотрел пользу такого образа выражения. Да и весь почти Запад, от Иллирика до пределов обитаемых нами стран, не предпочитает ли сего речения?

Почему же я нововводитель и слагатель новых речений, когда началовождями и защитниками сего речения имею целые народы и города, и обычай, своею древностью простирающиеся за пределы человеческой памяти, и мужей бывших столпами Церквей, отличавшихся всяким ведением и силою Духа? За сие подвиглись на меня эти бранноносные полчища, всякий город, всякое село, и все отдаленные страны стали наполнены клеветниками! Правда, что прискорбно и болезненно сие для сердец ищущих мира, но поскольку велики награды терпению в страданиях за веру, то пусть еще сверх этого угрожает мне меч, изощряются на меня секиры, возгорается огонь сильнейший вавилонского, приводятся в действие все орудия мучений! Для меня ничто так не страшно, как не убояться угроз, какие Господь произнес на хулителей Духа.

Поэтому перед людьми благомыслящими достаточным оправданием послужит сказанное, по каким причинам принимаю речение, столько угодное и обычное святым, и столько утвержденное обыкновением. Ибо оказывается, что с того самого времени, как возвещено Евангелие, и до ныне употреблялось сие речение в Церквах, а, что всего важнее, и по смыслу оно благочестиво и праведно. Но что приуготовим себе в оправдание пред великим судилищем? То, что к славе Духа ведет нас, во-первых, честь, воздаваемая Самим Господом, Который к Себе и к Отцу соприемлет в крещении и Духа, во-вторых то, что и каждый из нас таковым же тайноводством вводится в богопознание, и наконец, страх угроз, удаляющий мысль от всякого недостойного и унизительного мнения.

Но что скажут противники? Какое оправдание найдут своим хулам, не устыдившись чести, воздаваемой Господом, и не убоявшись угроз Его? Конечно, они имеют полную власть решиться в рассуждении себя, на что им угодно, или даже и переменить свое решение. А я с своей стороны желал бы наипаче того, чтоб благий Бог даровал мир Свой, управляющий сердцами всех, и чтоб те, которые на меня скрежещут зубами и сильно ополчаются, успокоились в духе кротости и любви. Если же они совершенно рассвирепели и стали неукротимы, то нам да дарует великодушно перенести все, что ни терпим от них. Конечно же, тем, которые имеют в себе осуждение смерти, не страдать за веру прискорбно, но нестерпимо то, что не подвизались за нее, потому что и борцам не столько тяжело получить удар во время борьбы, как вовсе не быть допущенными на поприще. Или, может быть, это было «время молчати», по слову премудрого Соломона (Еккл. 3:7)? Ибо, действительно, какая польза кричать на ветер, когда жизнь так сильно обуревается, что ум всякого оглашаемого словом, наполнившись обманчивыми лжеумствованиями, как глаз пылью, приходит в замешательство, и слух у всякого оглушается несносными и непривычными звуками, наконец все в колебании и в опасности падения?

Глава 30. Изображение настоящего состояния Церквей.

Поэтому с чем сравним настоящее состояние? Без сомнения, оно подобно морской битве, в которую мужи браннолюбивые и привыкшие к морским сражениям вступили с раздражением друг против друга за давние обиды. Смотри же на это изображение! Как страшно с обеих сторон устремляются ряды кораблей, и, когда гнев достигает высшей степени, схватившись, начинают борьбу! Предположи, если угодно, что корабли порываются сильною бурей, что мгновенная мгла, разлившись из облаков, очерняет все видимое, что невозможно различить ни друзей, ни врагов, и от смятения не распознаются подаваемые друг другу знаки. Для большей ясности подобия предположим еще, что море надувается, из самых глубин бьет клубом вверх, что из облаков льет стремительный дождь, что началось страшное треволнение гонимых бурею валов, и потом, что ветры отовсюду стремятся к одной точке, и оттого корабли с треском взаимно сталкиваются, и стоявшие в боевом порядке, частью передаются неприятелям и вследствие самой борьбы переходят в их власть, а частью поставлены в необходимость вместе отталкивать наносимые на них ветрами ладьи и сопротивляться нападающим на них кораблям, и убивать друг друга во время мятежа, произведенного и завистью к превосходству других, и желанием каждого самому одержать верх. Вообрази еще сверх этого, что все море оглашено там какими-то смешанными и неразличимыми звуками, от свистящих ветров, от взаимного ударения кораблей, от шума кипящих волн, от крика сражающихся, которые выражают страсти свои всякими голосами, отчего не слышно голоса ни кораблеправителя, ни кормчего, а видны какой-то ужасный беспорядок и смятение, и чрезмерность бедствия при отчаянии в жизни производит в них то, что грешат с совершенным бесстрашием. Присовокупи какое-то неисцельное беснование честолюбия в тех, которые на кораблях, так что они не оставляют между собою спора о первенстве, когда корабль погружается уже в глубину.

Перейди же теперь от сего изображения к самому первообразу зла. Не казалось ли некоторым образом прежде, что иномыслие арианское, отделившись от Церкви Божией для противоборства с нею, одно, своими только силами, противостоит нам в рядах неприятельских? Но когда после продолжительных и жестоких споров вступили они с нами в явную борьбу: тогда брань приняла много видов и разделилась на много частей, потому и по общей вражде, и по частной подозрительности, во всех поселилась непримиримая ненависть. И это обуревание Церквей не свирепее ли всякого морского волнения? Им сдвинуты с места все пределы Отцов, приведены в колебание все основания и все твердыни догматов. Зыблется и потрясается все поставленное на гнилой опоре. Друг на друга нападая, друг другом низлагаемся. Кого не низринул противник, того уязвляет защитник. Если враг низложен и пал, то наступает на тебя прежний твой заступник. До тех только пор взаимное у нас общение, пока сообща ненавидим противников. А как скоро враги прошли мимо, друг в друге видим уже врагов. Сверх того кто исчислит множество кораблекрушений? Одни утопают от нападения врагов, другие от тайного злоумышления споборников, иные от неискусства управляющих. В ином месте Церкви со всеми своими членами потерпели повреждение, как о подводные камни сокрушившись об еретические ухищрения, другие, быв недавно врагами спасительных страданий, взялись за кормило и подверглись крушению. А смятения, производимые князьями мира сего, не сильнее ли всякой бури и всякого вихря совращают с прямого пути народы? Подлинно какое-то плачевное и горестное омрачение объемлет Церкви, после того, как изгнаны в заточение Светила мира, поставленные Богом просвещать души людей. А непомерное соревнование друг против друга делает людей бесчувственными, когда близок уже страх всеобщего разрушения. Ибо частная неприязненность сильнее общей и народной войны, когда общей пользе предпочитается слава одолеть врагов, и настоящее упоение честолюбия дороже наград, ожидающих впоследствии. Поэтому все равно, кто только как может, заносят убийственные руки друг на друга. А какой-то грубый клич людей, взаимно сталкивающихся по своей охоте к спорам, и неясный крик, и неразличимые звуки неумолкающей молвы наполнили собою всю уже почти Церковь, то прибавлениями, то убавлениями, извращая правый догмат благочестия. Одни увлекаются в иудейство чрез слияние Лиц, а другие в язычество чрез противоположение Естеств. Недостаточно богодухновенного Писания для их сближения апостольские предания не решают взаимных между ними условий примирения. Один предел дружбы – говорить в угождение друг другу, и один предлог к вражде – не соглашаться в мнениях. А сходство в заблуждениях вернее всяких клятв на участие в раздоре. Всякий – богослов, хотя и тысячи пятен лежат у него на душе. Оттого у этих новоделов большое обилие в помощниках к произведению мятежей. Поэтому получают предстоятельство в Церквах самопоставленные и низкие искатели, отринувшие домостроительстве Святого Духа. И поскольку евангельские уставы бесчинием приведены в совершенную слитность, то неописанная толкотня около председательских мест, всякий честолюбец силою вынуждает дать ему первенство. А от такого любоначалия напало на людей какое-то страшное безначалие, отчего совершенно бездейственны и напрасны стали увещания начальствующих, всякий в невежественном кичении рассуждает, что он обязан не столько слушать кого-нибудь, сколько сам начальствовать над другими.

Посему полагал я, что полезнее слова молчание, потому что голос человеческий не может быть и слышим среди такой молвы. Если справедливо изречение Екклесиаста, что «словеса мудрых… покои слышатся» (Еккл. 9:17), то при настоящем положении дел весьма было бы неприлично сказать это о сих людях. А меня удерживает и сие пророческое изречение: «смысляй в то время премолчит, яко время лукаво есть» (Ам. 5:13). Теперь одни подставляют ногу, другие ругаются над падшим, а иные рукоплещут, но нет человека, который бы из сострадания подал руку поскользнувшемуся, хотя по ветхому закону не избавлен от осуждения и тот, кто пройдет мимо, увидев «осля врага падшее под бременем» (Вих. 23:5). Не то делается ныне. От чего же? От того, что во всех охладила любовь, исчезло единодушие братии, и неизвестно стало имя единомыслия, прекратились дружеские увещания, нигде нет христианского милосердия, нигде нет сострадательной слезы. Некому поддержать немощного в вере, а напротив того, такая взаимная ненависть возгоралась между единоплеменными, что каждый падению ближнего радуется больше, нежели собственным своим добрым делам. Как во время моровых поветрий и те, которые со всею тщательностью берегут свое здоровье, занемогают наравне с прочими, заражаясь от одного обращения с больными, так и ныне все мы стали подобны друг другу, овладевшая нашими душами страсть к спорам всех увлекает в соревнование худому. Оттого у нас неумолимые и жестокие ценители неудач, непризнательные и неприязненные судьи успехов, и зло, кажется, укоренилось до того, что стали мы неразумнее бессловесных животных, ибо они, если одной породы, живут одним стадом, а у нас жестокая война с нашими домашними.

По всему этому надлежало молчать, но к иному влекла любовь, которая «не ищет своих си» (1Кор. 13:5), и любит преодолевать все затруднения времени и обстоятельств. Нас и вавилонские отроки научили исполнять свои обязанности, хотя бы и никто не радел о благочестии. Они и среди пламени песнословили Бога, не рассуждая о множестве отметающих истину, но довольствуясь друг другом, когда их было трое. Поэтому и нас не привела в бездействие туча врагов, но, возложив упование на помощь Духа, со всяким дерзновением возвестили мы истину. Иначе, всего было бы бедственнее, когда хулители Духа с таким удобством нападают на благочестивое учение, нам, имея такого заступника и защитника, не послужить учению, которое из предания Отцов в непрерывной памяти сохранено до нас. Но нашу ревность всего более возбудили пламенность твоей нелицемерной любви непоколебимость и спокойствие твоего нрава, которые ручаются, что сказанное мною не будет разглашено многим, не потому что оно недостойно оглашения, но чтоб не бросать бисера свиньям. – И о сем довольно.

А для тебя, если достаточно сказанного, здесь пусть будет предел слову о сем. А если покажется сего недостаточным, не позавидую, когда в люботрудном исследовании прострешься далее в приумножении ведения посредством нелюбопретельных вопросов. Ибо Господь или чрез нас, или чрез других, восполнит недостающее по мере ведения, какое достойным его сообщает Дух.

* * *

1 Εργασιαν; по другому чтению: ενεργειαν (деятельность).

2По обыкновенному чтению сего места: Единородный Сын.

3По обыкновенному чтению сего места: Единородный Сын.

4У Апостола в сем месте, как и у Евангелиста Иоанна в приводимом ниже сего месте, читается: εν πνευματι.

5 Απο Κιριου πνευματος, в славян. от Господня Духа.

6 Τοις πατουσιν.

7 Ζωη в слав. пер. живет (ζη)

8 Εις τοπον οχυρον; у Семидесяти: εις οικον καταφυγης – в дом прибежища.

9То есть: Богу Отцу, как читается в Литургии св. Василия Великого в молитве во время трисвятой песни: Свят, Свят, Свят, и проч.

10То есть, без земных поклонов и коленопреклонений.

11В синодальной рукописи творений св. Василия Великого, принадлежащей к XI-мy веку (№ XXIII), место сие читается так: Ειρηναιος εκεινος, και Κλημης ο Ρομαιος, και Λιονσιος, о και παραδοξον ακουσαι, и проч.

12Слова сии в вечерней песне: Свете тиxий, читаются так: Поем Отца, Сына и Святаго Духа Бога.

 

Источник: Творения иже во святых отца нашего Василия Великаго, архиепископа Кесарии Каппадокийския – Москва : В тип. А. Семена, 1815-. / Ч. 3. Кн. 2. – 231-496, VII, 4 с. (Творения святых отцов в русском переводе, издаваемые при МДА. Т. VII). / О Святом Духе к св. Амфилохию, епископу Иконийскому. 234-356 с.

 

Знайшли помилку