Вибрані праці святих отців,  Преподобний авва Дорофей

Душекорисні повчання й послання

Зміст
УкраїнськаРосійська

Повчання

Коротка розповідь про преподобного Дорофея

Ми не маємо відомостей для точного визначення часу, в якому жив преподобний Дорофей, більше відомий як письменник. Приблизно ж можна визначити його за свідченням схоластика Євагрія, який у своїй «Церковній історії», що написана, як відомо, близько 590 року, згадує про сучасника й наставника преп. Дорофея, великого старця Варсонофія, кажучи, що він «ще живе, замкнувшись у хатині». Звідси можна зробити висновок, що преп. Дорофей жив наприкінці VІ-го і на початку VІІ-го століть. Припускають, що він був родом із околиць Аскалона. Ранню молодість провів за старанним вивченням світських наук. Це видно з його власних слів, уміщених на початку 10-го повчання, де преподобний говорить про себе: «Коли я навчався світських наук, спочатку це здавалося мені вельми обтяжливим, і коли я приходив узяти книжку, я був у такому ж становищі, як людина, що йде доторкнутися до звіра: коли ж я продовжував силувати себе, Бог поміг мені, і старанність перетворилася для мене в таку звичку, що від запалу до читання я не помічав, що я їв або пив чи як спав. Ніколи не дозволяв затягнути себе на обід комусь із моїх друзів і навіть не ставав з ними до бесіди під час читання, хоча й був товариським і любив своїх приятелів. Коли філософ відпускав нас, я обмивався водою, бо всихав від безмірного читання і мав потребу щодня освіжатися водою; приходячи додому, я не знав, що буду їсти: не міг знайти вільного часу, щоб розпорядитися щодо самої моєї їжі, проте я мав вірну людину, яка готувала мені, що хотіла. А я їв, що знаходив приготовленим, мав книжку біля себе й на постелі і часто заглиблювався в неї. Також і під час сну книга була коло мене на столі, і, поспавши трохи, я негайно схоплювався для того, щоб продовжувати читання. Так само ввечері, повернувшись додому після вечірні, я запалював світильник і продовжував читати до півночі, і взагалі був у такому стані, що цілком не знав насолоди відпочинку від читання».

Навчаючись із таким запалом і старанністю, преп. Дорофей набув широких знань і розвинув у собі природний дар слова, як про це згадує невідомий автор послання про книжку його повчань, кажучи, що преподобний «був високим за даром слова» і, подібно до мудрої бджоли, що облітає квіти, збирав корисне з творів світських філософів і пропонував це у своїх працях для загального повчання. Можливо, тут преподобний ішов за прикладом св. Василія Великого, повчання якого він вивчав і намагався точно виконувати. Із повчань преподобного Дорофея і його питань до св. старців чітко видно, що він добре знав твори поганських письменників, але незрівнянно більше писання св. Отців і Вчителів Церкви: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Климента Александрійського та багатьох відомих подвижників перших віків християнства; а співжиття з великими старцями і труди подвижництва збагатили його досвідом, про що свідчать його повчання.

Хоча ми й не знаємо про походження преподобного, але з його бесід із великими старцями видно, що він був людиною заможною і ще перед приходом до монашества користав із повчань відомих подвижників свв. Варсануфія і Іоанна. Це виявляється з відповіді, яку дав йому св. Іоанн на питання про роздавання багатства: «Брате! на перші питання відповідав я тобі як людині, що потребує молока. Тепер же, коли ти говориш про цілковите зречення світу, то слухай уважно, за словом Писання: «розкрий широко уста твої, і я наповню їх» (Пс. 80:11). З цього очевидно, що св. Іоанн давав йому поради ще перед цілковитим відреченням від світу. На жаль, до нас не дійшли всі ці корисні для душі слова святих старців. Ми маємо лише ті з них, що збереглися в книжці «Відповіді свв. Варсонофія і Іоанна».

Не знаємо, яка причина спонукала преподобного Дорофея покинути світ, але, розглядаючи його повчання й особливо запитання до святих старців, можна зробити висновок, що він віддалився від світу» маючи на меті лише одне – досягти Євангельської досконалості через виконання Божих заповідей. Він сам говорить про свв. мужів у 1-му своєму повчанні: «Вони збагнули, що, перебуваючи у світі, не можуть досконало осягнути чеснот, і вимислили собі особливий спосіб життя, особливий спосіб дій, – я кажу про монаше життя, – і почали втікати від світу й жити в пустелях».

Ймовірно, на цю рішучість мали благий вплив і бесіди святих старців: прийшовши до монастиря преп. Серіда, Дорофей зараз же віддав себе в досконалий послух св. Іоаннові Пророкові, так, що нічого не дозволяв собі робити без його ради. «Коли я перебував у кеновії, – в каже про себе преподобний, – я відкривав усі свої помисли старцеві в авві Іоанну і ніколи, як я сказав, не наважувався зробити що-небудь без його ради. Іноді помисел казав мені: «Чи ж не те саме скаже тобі старець? Навіщо ти хочеш турбувати його?» А я відповідав помислові: «Анафема тобі і міркуванню твоєму, і розумові твоєму, і баченню твоєму, бо що ти знаєш, то знаєш від демонів». І так я йшов і запитував старця. І траплялось іноді, що він відповідав мені те саме, що було в мене на думці. Тоді помисел казав мені: «Ну що ж, бачиш, це те саме, що і я радив тобі: чи не даремно ти турбував старця?» А я відповідав помислові: «Тепер воно добре, тепер воно від Святого Духа; твоя ж порада лукава, від демонів, і була ділом пристрасного стану душі». І так ніколи не потурав я собі слухатися свого помислу, не запитавши старця».

Великий запал, з яким преп. Дорофей опановував світські науки, заохочував його і в трудах задля чесноти. «Коли я прийшов до монастиря, – пише він у своєму 10-му повчанні, – то казав сам собі: якщо під час вивчення світських наук зродилося в мені таке бажання і таке завзяття від того, що я вправлявся в читанні і воно перетворилося у звичку, то тим більше буде так у навчанні чесноти, – і з цього прикладу я черпав багато сил і старання».

Картина внутрішнього життя й успіхів преп. Дорофея під проводом старців відкривається нам почасти з його запитань до духовних отців і наставників у благочесті; у його повчаннях знаходимо деякі моменти, що свідчать про те, як він спонукував себе до чесноти і як досягав у ній успіху. Звинувачуючи завжди самого себе, він старався покривати недоліки ближніх любов’ю і їхні провини щодо себе приписував спокусі або незловмиснїй простоті. Так, у своєму 4-му повчанні преподобний наводить кілька прикладів, з яких видно, що, сильно кривджений, він терпеливо це зносив і, провівши, як він сам каже, у кеновії 9 років, нікому не сказав образливого слова.

Послушність, яку призначив йому ігумен Серід, полягала в тому, щоб приймати і заспокоювати прочан, і тут не раз виявлялася його велика терпеливість і пильність у служінні ближнім і Богові. «Коли я був у кеновії, – говорить про себе преподобний Дорофей, – Ігумен з радою старців призначив мене гостинником, а в мене незадовго перед тим була сильна хвороба. І так, бувало, увечері приходили прочани, і я проводив вечір з ними; потім приходили ще погоничі верблюдів, і я служив їм; часто й після того, як я йшов спати, знову траплялася інша потреба, і мене будили, а між тим наставав час чування. Тільки-но я засинав, як канонарх уже будив мене. Але від праці чи від хвороби я був знесилений, і сон знову опановував мене так, що, розслаблений від жару, я не тямив сам себе і відповідав йому крізь сон: «Добре, пане, нехай Бог пом’яне твою любов і нехай нагородить тебе; ти звелів, – я прийду, пане». Потім, коли він відходив, я знову засинав і вельми журився, що запізнювався йти до церкви. А як канонарх не міг чекати на мене, то я вмовив двох братів: одного – щоб будив мене, другого – щоб не давав мені дрімати на чуванні, і повірте мені, браття, я так шанував їх, немовби через них звершувалося моє спасення, і мав до них велике благоговіння». Так подвизаючись, преподобний Дорофей досягнув високого ступеня духовного зросту і, призначений як начальник лічниці, яку його брат влаштував у монастирі преподобного Серіда, служив для всіх добрим прикладом любові до ближнього і водночас лікував душевні рани й немочі братів. Його глибоке смирення виявляється і в самих тих словах, якими він розповідає про це у своєму 11 -му повчанні: «Коли я був у кеновії, не знаю, як брати помилялися щодо мене й відкривали мені свої помисли, й Ігумен із радою старців велів мені взяти на себе цю турботу». Тож під його проводом досягнув успіху за такий короткий час і той простосердний ділатель послуху Досифей, опису життя якого присвячено кілька сторінок цієї книжки. Маючи від самого приходу до монастиря своїм наставником св. Іоанна Пророка, преподобний Дорофей приймав від нього поради, як з уст Божих, і вважав себе щасливим, що за свого перебування в кеновії удостоївся йому послужити, як сам він розповідає про це у своєму повчанні про страх Божий: «Коли я ще був у монастирі авви Серіда, з сталося, що служитель старця авви Іоанна, учня авви Варсонофія, захворів, й авва звелів мені служити старцеві. А я і двері його келії цілував іззовні з таким самим почуттям, з яким інший покланяється а чесному хресту, тим більше був я радий йому служити». Наслідуючи у в всьому приклад святих подвижників і виконуючи на ділі благодатні поради своїх отців: Великого Варсонофія, Іоанна й ігумена Серіда, – преподобний Дорофей був, без сумніву, і спадкоємцем їхніх духовних дарів. Промисел Божий не залишив його під покровом невідомості, а поставив на свічникові настоятельства; тимчасом як він прагнув й усамітнення й безмовності, що видно з його запитань до старців.

Після смерті авви Серіда і св. Іоанна Пророка, коли їхній спільний наставник Великий Варсонофій цілковито замкнувся у своїй келії, преподобний Дорофей відійшов із кеновії авви Серіда і був настоятелем. Очевидно, до цього часу належать повчання, які він давав своїм учням; ці повчання (числом 21) і кілька послань становлять усе, що залишилося нам у спадок від писань преподобного, хоча світло його навчання поширилося не тільки в чернечих обителях, а й у світі: багато хто, захоплений славою його подвигів і чеснот, приходив до нього по поради й повчання, про що свідчить невідомий автор послання, яке є передмовою до його повчань (він, як можна судити зі змісту його послання, особисто знав преподобного Дорофея і, мабуть, був його учнем). Він розповідає, що преподобний, згідно з даром, який дано йому від Бога, виконував святе й мироносне служіння однаково щодо багатих і бідних, мудрих і невігласів, жінок і чоловіків, старців і молодих, смутних і радісних, чужих і своїх, рабів і вільних: він для всіх завжди був усім і здобув дуже багатьох.

На превеликий жаль, до нас не дійшло повного життєпису цього великого подвижника, що, без сумніву, був би вельми повчальний. Вибравши з його власних писань небагато з того, що ми тепер запропонували читачам, гадаємо, не буде зайвим додати і свідчення св. Теодора Студита про автентичність і чистоту писань преподобного Дорофея. У своєму заповіті св. Теодор говорить про це так: «Приймаю всяку богонатхненну книгу Старого і Нового Завіту, також і житія і Божественні Писання всіх богоносних отців, учителів і подвижників. Кажу ж оце задля божевільного Памфіла, який, прийшовши зі сходу, звів наклепи на цих преподобних отців, тобто на Марка, Ісайю, Варсонофія, Дорофея й Ісихія; не тих Варсонофія і Дорофея, що були однодумні з акефалітами і з так званим Декакератом (десятирогим), за що їх піддав Анафемі святий Софроній у своїй книжці, – вони цілковито відмінні від вищезгаданих, яких я, за переданням отців, приймаю, спитавшись про це у священоначальника святішого патріарха Тарасія та інших правовірних Східних Отців; та й у науках вищезгаданих отців я не знайшов ані найменшого нечестя, навпаки, велику душевну користь. Згідно з цим свідчить й інший давній письменник Ніл, слова якого надруковано як передмову в книжці повчань преподобного авви Дорофея в грецькому оригіналі і в його слов’янському перекладі. «Нехай буде відомо, – каже він, – щодо цієї душекорисної книжки, що було два Дорофеї і два Варсонофії; одні нехтували вчення Севіра, а інші у всьому є православні й досягли досконалості в подвигах благочестя; саме оцих і згадувано в цій книжці, тому ми й приймаємо її з любов’ю – як твір цього авви Дорофея, блаженного і славного серед отців».

Розповідь про блаженного отця Досифея, учня св. авви Дорофея

Блаженний справді авва Дорофей, возлюбивши чернече у Бозі життя, віддалився у кеновію отця Серіда, де знайшов багатьох Я великих подвижників, які перебували в безмовності; серед них усіх перевершували двоє великих старців – св. Варсонофій та його учень і сподвижник авва Іоанн, якого називали Пророком через дар прозорливості, який він мав від Бога. Їм віддався святий Дорофей у послух із цілковитою певністю і бесідував із великим старцем через святого отця Серіда; отцеві ж Іоанну пророкові сподобився і послужити. Вищезгадані святі старці побажали, щоб преподобний Дорофей спорядив лікарню і, розмістившись там, сам дбав про неї, бо брати вельми журилися тим, що, хворіючи, не мали нікого, хто б  піклувався про них. Отож він із Божою поміччю спорядив лікарню, а у чім поміг йому його рідний брат, який забезпечив його всім необхідним для її обладнання, тому що був людиною вельми христолюбивою і монахолюбивою. Отож авва Дорофей, як я сказав, із деякими іншими благоговійними братами служив хворим і сам, і як начальник лікарні і мав нагляд над цією установою. Одного разу послав по нього й покликав його до себе ігумен авва Серід. Увійшовши до старця, авва Дорофей побачив там якогось юнака у військовому одязі, вельми молодого й гарного з себе, який прийшов тоді до монастиря разом із людьми князя, що їх любив отець Серід. Коли авва Дорофей увійшов, то авва Серід, відвівши його набік, сказав йому: «Ці люди привели до мене цього юнака, кажучи, що він хоче залишитися в монастирі й бути монахом, проте я боюся, чи не належить він кому-небудь із вельмож. Якщо ж вкрав що-небудьчи вчинив щось подібне і хоче сховатися, а ми приймемо його, то потрапимо в біду, бо ні одяг, ні його вигляд не вказують на людину, що хоче бути монахом». Цей юнак був родичем якогось воєводи, жив у великому достатку й розкоші (бо родичі таких вельмож завжди живуть у великому достатку) і ніколи не чув слова Божого. Одного разу якісь люди воєводи розповідали при ньому про святе місто Єрусалим – почувши про нього, юнак забажав побачити тамошню святиню і просив воєводу послати його оглянути святі місця. Воєвода, не бажаючи засмутити його, відшукав одного свого найближчого друга, який туди відправлявся, і сказав йому: «Зроби мені ласку, візьми цього юнака зі собою оглянути святі місця». Той же, прийнявши від воєводи цього молодого чоловіка, віддавав йому всяку шану, оберігав його і запрошував його трапезувати разом із собою і своєю дружиною.

Отак прибувши до святого міста й поклонившись святим місцям, прийшли вони і в Гефсиманію, де було зображення страшного суду. Коли ж юнак, зупинившись перед цим зображенням, уважно і з подивом оглядав його, він побачив біля себе прегарну жону, зодягнену в багряницю, яка пояснювала йому муку кожного із засуджених і давала при тому деякі інші повчання від себе. Юнак, слухаючи, чудувався і дивувався, бо, як я вже казав, він ніколи не чув ні слова Божого, ні того, що є суд. Отож, він мовив до неї: «Пані! що слід робити, щоб визволитися від цих мук?» Вона відповіла йому: «Дотримуйся посту, не їж м’яса, молись часто і визволишся від мук». Давши йому ці три заповіді, багряноносна жона стала невидимою і більше йому не з’являлася. Юнак обійшов усе те місце, шукаючи її, гадаючи, що це була звичайна жінка, проте не знайшов її. То була Свята Марія Богородиця. З того часу цей юнак перебував у замилуванні і зберігав три заповіді, які йому дано; а друг воєводи, бачачи, що він постить і не їсть м’яса, журився цим за воєводу, бо знав, що воєвода особливо оберігав цього юнака. Воїни ж, які з ним були, бачачи, що він так поводиться, мовили йому: «Юначе! те, що ти робиш, не випадає робити людині, що хоче жити у світі; якщо ти бажаєш так жити, то йди до монастиря і спасеш свою душу». А він, не знаючи нічого божественного, ні того, що таке монастир, дотримуючись лише почутого від тієї жони, промовив до них: «Ведіть мене, куди знаєте, бо я не знаю, куди йти». Деяких із них, як я казав, любив авва Серід, і вони, прийшовши до монастиря, привели цього юнака зі собою. Коли ж авва послав блаженного Дорофея поговорити з ним, той випробовував його і побачив, що юнак не міг нічого іншого сказати йому, лишень: «Хочу спастися». Тоді блаженний Дорофей прийшов і сказав авві: «Якщо ти бажаєш прийняти його, нічого не бійся, бо в ньому немає нічого злого». Авва мовив до нього: «Зроби ласку, прийми його до себе для його спасення, бо я не хочу, щоб він був посеред братів». Авва Дорофей, за своїм благоговінням, довго відмовлявся від цього, кажучи: «Понад мої сили взяти на себе чийсь тягар, і це мені понад міру». Авва відповів йому: «Я ношу і твій, і його тягар, про що ж ти журишся?» Тоді блаженний Дорофей мовив до нього: «Коли ти так вирішив, то повідом про це старця, якщо твоя воля». Авва відповів йому: «Добре, я скажу йому». І він пішов і сповістив про це великого старця. Старець же мовив до блаженного Дорофея: «Прийми цього юнака, бо через тебе Бог його спасе». Тоді авва Дорофей прийняв його з радістю і помістив його зі собою в лікарні. Ім’я того було Досифей.

Коли настала година трапези, авва Дорофей мовив до нього: «Їж до наситу, тільки скажи мені, скільки ти з’їси». Той прийшов і сказав йому: «Я з’їв півтора хліба, а в хлібі було чотири літри». Авва Дорофей спитав його: «Чи досить тобі цього, Досифею?» Той відповів: «Так, пане мій, мені досить цього». Авва запитав його: «Чи не голодний ти, Досифею?» Той відповів йому: «Ні, владико, не голодний». Тоді авва Дорофей мовить до нього: «Наступного разу з’їж один хліб, а другу половину хліба розділи навпіл, з’їж одну четвертину, другу ж четвертину розділи надвоє, з’їж одну половину». Досифей зробив так. Коли ж авва Дорофей запитав його: «Чи голодний ти, Досифею?», той відповів: «Так, пане, трохи голодний». Через кілька днів знову каже йому: «Як ти, Досифею? Чи далі почуваєшся голодним?» Той відповів йому: «Ні, пане, твоїми молитвами мені добре». Мовить йому авва: «Отож, відклади і другу половину четвертини». І той це зробив. Знову через кілька днів авва Дорофей питає в нього: «Як тобі тепер, Досифею, чи не голодний ти?» Той відповів: «Мені добре, пане». Каже йому авва: «Розділи і другу четвертину надвоє і з’їж половину, а половину залиш». Той це зробив. І таким чином, з Божою допомогою, мало-помалу, від шести літрів, а літра містить дванадцять унцій, той зупинився на восьми унціях, тобто на шістдесяти чотирьох драхмах. Бо і споживання їжі залежить від звички.

Юнак цей був тихий і вправний у кожній справі, яку виконував; він служив у лікарні хворим, і кожен був заспокоєний його служінням, бо він усе робив старанно. Якщо ж траплялося йому образитися на когось із хворих і сказати щось із гнівом, то він полишав усе, йшов до келарні (комори) і плакав. Коли ж інші служителі лікарні входили потішити його, але він залишався невтішним, то вони приходили до отця Дорофея і говорили йому: «Будь ласкавий, отче, піди і довідайся, що сталося з цим братом: він плаче і ми не знаємо, чому». Тоді авва Дорофей входив до нього і, заставши, що той сидів на  землі і плакав, казав до нього: «Що таке, Досифею, що з тобою? Чому ти плачеш?» Досифей відповідав: «Прости мені, отче, я розгнівався і погано говорив із моїм братом». Отець йому на це відповідав: «Так-то, Досифею, ти гніваєшся і не соромишся, що гніваєшся й ображаєш свого брата? Хіба ти не знаєш, що він є Христос і що ти ображаєш Христа?» Досифей схиляв із плачем голову й нічого не відповідав. І коли авва Дорофей бачив, що той уже доволі плакав, казав йому тихо: «Бог простить тобі. Встань, віднині почнемо виправлятися; постараємося, і Бог допоможе». Почувши це, Досифей зараз же вставав і з радістю поспішав до свого служіння, неначе справді від Бога одержав прощення і сповіщення. Отож брати, які служили в лікарні, пізнавши його звичай, коли бачили, що він плакав, говорили: «Щось сталося з Досифеєм, він знову в чомусь згрішив», – і казали блаженному Дорофеєві: «Отче, піди до комори, там для тебе є справа». Коли ж він входив і бачив Досифея, який сидів на землі і плакав, то здогадувався, що той сказав комусь недобре слово. І казав йому: «Що таке, Досифею? Чи ти знову образив Христа? Чи знову розгнівався? Чи не соромно тобі? Чому ти не виправляєшся?» А той далі плакав. Коли ж авва Дорофей бачив, що той наситився плачем, то казав йому: «Встань, Бог нехай простить тобі; знову почни і виправся нарешті». Досифей негайно ж відкидав цю печаль і йшов до своєї праці. Він дуже добре стелив хворим постелі і мав таку свободу у відкриванні своїх помислів, що часто, коли стелив постіль і бачив, що блаженний Дорофей ішов повз, казав йому: «Отче, отче, помисел каже мені: ти добре стелиш». І відповідав йому авва Дорофей: «О диво! Ти став добрим рабом, чудовим постельником, а чи добрий ти монах?»

Ніколи авва Дорофей не дозволяв йому мати пристрасть до якої-небудь речі чи до чого-небудь іншого; і все, що він говорив, Досифей приймав із вірою і любов’ю, і в усьому пильно слухався його. Коли йому потрібна була одежа, авва Дорофей доручав йому шити її самому, і той ішов і шив її з великою старанністю і ретельністю. Коли ж він закінчував її, блаженний кликав його і казав: «Досифею, чи пошив ти ту одежу?» Той відповідав: «Так, отче, пошив і добре її обробив». Авва Дорофей казав йому: «Піди і віддай її такому-то братові, чи такому-то хворому». Той ішов і віддавав її з радістю. Блаженний знову давав йому шити іншу, і також, коли той зшивав і закінчував її, казав йому: «Віддай її цьому братові». Той віддавав її відразу ж і ніколи не журився і не нарікав, кажучи: «Щоразу, коли я пошию і ретельно оброблю одежу, він відбирає її від мене і віддає іншому», – але все добре, що він чув, виконував старанно.

Одного разу хтось, кого послали були з послушністю поза монастир, приніс добрий і дуже гарний ніж. Досифей узяв його і показав отцеві Дорофеєві, кажучи: «Такий-то брат приніс цей ніж, і я взяв його, щоб, якщо звелиш, мати його в лікарні, тому що він добрий». Блаженний же Дорофей ніколи не набував для лікарні нічого красивого, а лише те, що було добре в ділі. І тому сказав Досифеєві: «Покажи, я подивлюся, чи добрий він?» Той подав йому, кажучи: «Так, отче, він добрий». Авва побачив, що це справді річ добра, але тому, що не хотів, щоб Досифей мав пристрасть до якої-небудь речі, то і не велів йому носити цього ножа і мовив: «Досифею! Невже тобі хочеться бути рабом цього ножа, а не Божим рабом? Чи тобі хочеться зв’язати себе прив’язаністю до цього ножа? Чи ти не соромишся, бажаючи, щоби володів тобою цей ніж, а не Бог?» Той же, слухаючи, не підводив голови, а, поникнувши лицем додолу, мовчав. Зрештою, доволі його покартавши, авва Дорофей мовив до нього: «Піди і поклади ніж у лікарні й ніколи не доторкайся до нього», – і Досифей так остерігався доторкатися до цього ножа, що не зважувався його брати навіть для того, щоб подати коли-небудь іншому, і, коли інші служителі його брали, він один не доторкався до нього. І ніколи не сказав: «Чи я не такий, як усі інші?» – але все, що б він не чув від отця, виконував з радістю. Так він провів небагато часу в монастирі, бо прожив у ньому лише п’ять років, і помер у послусі, ніколи і ні в чому не виконавши своєї волі і не зробивши нічого із пристрасності. Коли ж він захворів і почав кашляти кров’ю (від чого й помер), почув від когось, що недоварені яйця корисні тим, які кашляють кров’ю; це було відомо і блаженному Дорофеєві, який піклувався про його видужання, але, через безліч справ, цей засіб не спав йому на думку. Досифей мовив до нього: «Отче, хочу сказати тобі, що я чув про річ, корисну для мене, але не хочу, щоб ти дав її мені, тому що помисел про неї непокоїть мене». Дорофей йому на це відповів: «Скажи мені, дитино, що це за річ?» Той відповів: «Дай мені слово, що ти не даси мені її, тому що, як я сказав, помисел непокоїть мене щодо цього». Авва Дорофей каже йому: «Добре, я зроблю, як ти хочеш». Тоді хворий мовив до нього: «Я чув від декого, що недоварені яйця корисні тим, які кашляють кров’ю, але заради Господа, чого ти раніше не дав мені сам від себе, того не давай мені і тепер задля мого помислу». Авва відповів йому: «Добре, якщо не хочеш, то я не дам тобі, тільки не журися». І він старався замість яєць давати йому інші корисні ліки, бо Досифей наперед сказав, що помисел непокоїть його щодо яєць. Ось як він подвизався відсікти свою волю, навіть і в такій хворобі.

У нього завжди була і пам’ять про Бога, бо авва Дорофей наказував йому постійно говорити: «Господи, Іісусе Христе, помилуй мене», – і між тим: «Сину Божий, поможи мені», – так він завжди промовляв оцю молитву. Коли ж його хвороба вельми посилилася, блаженний сказав йому: «Досифею, дбай про молитву, дивись, щоб не позбутися її». Той відповів: «Гаразд, отче, тільки молись за мене».Коли йому стало ще гірше, блаженний мовив до нього: «Що, Досифею, як молитва, чи йде, як раніше?» Той відповів йому: «Так, отче, твоїми молитвами». Коли ж йому стало вельми тяжко і хвороба так посилилася, що його носили на простирадлі, авва Дорофей запитав у нього: «Як молитва, Досифею?» Той відповів: «Прости, отче, більше не можу молитися». Тоді сказав йому авва Дорофей: «Отож, залиш молитву, тільки згадуй Бога й уявляй собі Його як сущого перед тобою». – Страждаючи сильно, Досифей повідомив про це великого старця, кажучи: «Відпусти мене, більше не можу терпіти». На це старець відповів йому: «Терпи, дитино, бо близько милість Божа». Блаженний же Дорофей, бачачи, що брат так сильно страждає, журився цим, боячись, щоб той не збожеволів. Через кілька днів Досифей знову сповістив про себе старцеві, кажучи: «Владико мій, не можу більше жити». Тоді старець відповів йому: «Іди, дитино, з миром, стань перед Святою Тройцею і молися за нас».

Почувши таку відповідь старця, браття почали обурюватися і казати: «Що він зробив особливого чи яким був його подвиг, що він почув такі слова?» Бо вони справді не бачили, щоб Досифей особливо подвизався чи споживав їжу через день, як робили деякі з тих, що там були, чи щоб він чував раніше звичайного чування, а й на саме чування вставав не на початок; також не бачили, щоб він мав особливу стриманість, а навпаки, помічали, що коли випадково залишалось від хворих трохи соку чи риб’ячих голів або чогось подібного, то він це їв. А там були ченці, які, як я сказав, тривалий час споживали їжу через день і подвоювали свої чування і стриманість. Вони-то, почувши, що старець послав таку відповідь юнакові, що пробув у монастирі лише п’ять років, бентежилися, бо не знали про його ділання і безсумнівний в усьому послух, не відали, що він ніколи ні в чому не виконав своєї волі, що, коли траплялось інколи блаженному Дорофеєві сказати йому слово, сміючись з нього (начебто щось наказуючи), то той поспішно йшов і виконував це без роздумувань. Наприклад, спочатку Досифей за звичкою говорив голосно; блаженний Дорофей, сміючись з нього, одного разу сказав йому: «Тобі потрібен вукократ, Досифею? Добре, піди візьми вукократ». Той, почувши це, пішов і приніс чашу з вином і хлібом і подав йому, щоб взяти благословення. Авва Дорофей, не розуміючи, подивився на нього з подивом і мовив: «Чого ти хочеш?» Той відповів: «Ти наказав мені взяти вукократ, тож дай мені благословення». Тоді старець сказав: «Недоумкуватий, тому що ти кричиш подібно до готів які горланять, коли нап’ються і розгніваються, то і я сказав тобі: візьми вукократ, бо ти говориш, як гот». Досифей же, почувши це, поклонився і відніс назад те, що приніс.

Одного разу прийшов він також запитати авву Дорофея про один вислів зі Святого Письма, бо через свою чистоту почав розуміти Святе Письмо. Блаженний же Дорофей не хотів, щоб той вникав у це, а щоб краще оберігався смиренням. Отож, коли Досифей спитав його, цей відповів йому: «Не знаю». Але той, не зрозумівши наміру свого отця, прийшов знову і спитав його про другу главу. Тоді старець сказав йому: «Не знаю, але піди і запитай в отця ігумена», – і Досифей пішов, уже анітрохи не роздумуючи; авва ж Дорофей заздалегідь сказав ігуменові: «Якщо Досифей прийде до тебе запитати про щось із Писання, то побий його злегенька». Отож, коли той прийшов і спитав ігумена, цей почав штовхати його, кажучи: «Чому ти не сидиш спокійно у своїй келії і не мовчиш, коли ти нічого не знаєш? Як ти смієш питати про такі речі? Чого не журишся своєю нечистотою?» І, сказавши йому ще кілька подібних фраз, ігумен відіслав його, давши йому два легенькі удари по щоках. Досифей, повернувшись до авви Дорофея, показав йому свої щоки, почервонілі від ударів, і мовив: «Ось я дістав те, що просив». Проте не сказав йому: «Чому ти сам не напоумив мене, а послав до отця ігумена?» Він не сказав нічого подібного, а все (що казав йому отець його) приймав із вірою і виконував не роздумуючи. Коли ж він питав авву Дорофея про якийсь помисел, то з таким довір’ям приймав почуте і так дотримувався його, що вдруге вже не питав старця про той самий помисел. Отож, не розуміючи, як я сказав, цього дивовижного ділання, дехто з братів нарікав на те, що сказав Досифеєві великий старець. Проте Бог захотів явити славу, вготовану тому за святий його послух, а також і дар до спасення душ, що його мав блаженний авва Дорофей, що сподобився так вірно і скоро привести Досифея до Бога, хоч і був ще учнем. Незабаром після блаженної смерті Досифея трапилось таке: один великий старець, прийшовши з іншого місця до братів, які пробували там (у кеновії авви Серіда), захотів побачити раніше спочилих св. отців цієї кеновії і помолився Богові, щоб Він відкрив йому про них. І побачив їх усіх разом, що стояли немовби в хорі, посеред них же був якийсь юнак. Старець опісля спитав: «Хто той юнак, якого я бачив між святими отцями?» І коли він описав прикмети його обличчя, то всі впізнали, що це був Досифей, і прославили Бога, дивуючись, від якого життя і від якого колишнього перебування якої міри сподобився він досягнути за такий короткий час тим, що мав послух і відсікав свою волю. За них усіх віддамо славу чоловіколюбному Богові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Повчання 1. Про відречення від світу

На початку, коли Бог сотворив людину (Бут. 2:20), Він помістив її в раю, як каже Божественне і Святе Писання, прикрасив її всякою чеснотою і дав їй заповідь не їсти з дерева, яке було посеред раю. І так вона пробувала там у райській насолоді: у молитві, спогляданні, у всякій славі й честі, маючи здорові почуття й перебуваючи в тому природному (стані), в якому була сотворена. Бог бо сотворив людину за Своїм образом, тобто безсмертною, самовладною і прикрашеною всякою чеснотою. Проте коли людина порушила заповідь, з’ївши плід дерева, з якого Бог заповідав їй не споживати, тоді її було вигнано з раю (Бут. 3), вона відпала від природного стану і впала в неприродний, і перебувала вже в грісі, у славолюбстві, в любові до насолод цього віку та в інших пристрастях, і була ними опанована, і вони заволоділи нею, бо сама стала рабом їхнім через переступ. Тоді мало-помалу почало зростати зло, і запанувала смерть. Ніде не стало Богопошани, а повсюди було незнання Бога. Лише декотрі, як сказали отці наші, спонукувані природним законом, знали Бога, якими були Авраам та інші патріархи, і Ной, і Яків, – коротко кажучи, досить небагато хто і вельми рідко хто знав Бога.

Бо тоді ворог вилив усю свою злобу; й оскільки запанував гріх, то почалося ідолослужіння, багатобожжя, чародійство, вбивство та інше диявольське зло. І тоді-то благий Бог, змилосердившись над Своїм створінням, дав через Мойсея написаний закон, у якому одне заборонив, а інше повелів, немовби кажучи: «Це робіть, а цього не чиніть». Він дав заповідь і найперше мовив: «Господь Бог наш, Господь єдиний» (Повт. 6:4), щоб завдяки цьому відвернути їхній ум віл багатобожжя. І знову каже: «І любитимеш Господа Бога твого … всією душею твоєю і всією силою твоєю» (Повт. 6:5). І всюди звіщає, що єдиний Бог і єдиний Господь і що немає іншого. Бо, сказавши: «Любитимеш Господа Бога твого», Він показав, що єдиний є Бог і єдиний Господь. І знову в Декалозі, кажучи: «Господеві Богові твоєму поклонятимешся, і тому Єдиному служитимеш, і до Нього пристанеш, й іменем Його будеш клястися» (Повт. 6:13), – Він потім додає: «Нехай не буде в тебе інших богів… ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що знизу на землі» (Вих. 20:3-4), бо люди служили всім сотворінням.

Отож, благий Бог дав закон у поміч для відвернення від зла, для його виправлення – однак воно не виправилося. Послав пророків, але й вони успіху не мали, бо зло перемагало, як каже Ісайя: «Ні струп, ані виразка, ані рана незагоєна: немає ані пластиру, щоб прикласти, ні олії, ні перев’язки» (Іс. 1:6), немовби сказав: «Зло не частинне, не на одному місці, але по всьому тілі, охопило всю душу, оволоділо всіма її силами, «немає пластиря, щоб прикласти», тобто все стало підвладне гріхові, усім він володіє». І Єремія також мовить: Лікували ми Вавилон,та він не зцілився» (Єр. 51:9), тобто ми явили ім’я Твоє, звістили заповіді Твої, благодіяння й обітниці, прорекли Вавилонові нашестя ворогів, але він не зцілився, тобто не покаявся, не убоявся, не відвернувся від злих діл своїх. Так і в іншому місці каже: «Вони покарання не прийняли» (Єр. 2:30), тобто напоумлення чи повчання. І в псалмі сказано: «Усякою стравою бридилася душа їх, і наблизились вони до воріт смерті» (Пс. 106:18). Тоді, врешті, преблагий і чоловіколюбний Бог послав Єдинородного Сина Свого, бо один лише Бог міг зцілити таку хворобу, і це було відомо пророкам. Тому і пророк Давид ясно каже: «Ти, що сидиш на херувимах, явися, підійми силу Твою і прийди, щоб спасти нас» (Пс. 79:2,3) і: «Господи, прихили небеса і зійди» (Пс. 143:5) тощо. Та й інші пророки різним способом багато чого сказали: одні, молячись, щоб Він зійшов, інші, звіщаючи, що Він неодмінно зійде.

Отож, прийшов Господь наш, ставши задля нас людиною, щоб, як каже св. Григорій, подібним вигоїти подібне: душею – душу, плоттю – плоть, бо Він у всьому, крім гріха, став людиною. Він Прийняв саму природу нашу, початок нашого єства і став Новим Адамом; за образом Бога, що сотворив першого Адама, обновив природний стан і почуття зробив знову здоровими, якими вони були напочатку. Він, ставши людиною, відновив її упалу, звільнив її, що була поневолена гріхом і насильно ним опанована. Бо насильно й жорстоко володів ворог людиною, так що ті, які не хотіли грішити, проти волі грішили, як каже Апостол від нашого імені: «Не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим. 7:19).

Отож Бог, ставши задля нас людиною, звільнив нас від катування ворожого. Бо Бог знищив усю силу ворога, розтрощив саму його міць й увільнив нас з-під його влади, визволив нас від покори й рабства йому, якщо тільки ми самі не захочемо грішити самовільно. Тому що Він, очистивши нас святим хрещенням від усякого гріха, – а святе хрещення відіймає і знищує всякий гріх, – дав нам владу, як Він сказав, «наступати на зміїв, і на скорпіонів, і на всю силу ворожу» (Лк. 10:19). Притому преблагий Бог, знаючи нашу неміч і передбачаючи, що ми й після святого хрещення грішитимемо, – як сказано в Писанні: «помисел людини вельми схильний до зла вже від юності» (Бут. 8:21), – дав нам за Своїм милосердям святі заповіді, які нас очищують, щоб ми, якщо захочемо, могли знову через їх дотримання очиститися не тільки від наших гріхів, а й від самих пристрастей. Бо пристрасті – це одне, а гріхи – зовсім інше. Пристрасті – це гнів, марнославство, сластолюбство, ненависть, зла похіть тощо. Гріхи ж – це самі дії пристрастей, коли хтось виконує їх на ділі, тобто виконує тілом ті діла, до яких спонукають його пристрасті, бо можна мати пристрасті, але не діяти за ними.

Отож, Він дав нам, як я сказав, заповіді, що очищують (нас) і від самих наших пристрастей, від найгірших нахилів, що містяться в нашій внутрішній людині, бо дає їй силу розрізняти добро і зло, зворушує її, показує їй причини, через які вона допускається прогрішення, і мовить: «Закон сказав: «Не чини перелюбу», а Я кажу: «Навіть не пожадай». Закон сказав: «Не вбивай», а Я кажу: «Навіть не гнівайся» (Мф. 5:27-28)». Бо коли ти будеш пожадати, хоча б ти сьогодні й не чинив перелюбу, похіть не припинить внутрішньо хвилювати тебе, поки не залучить і до самої дії. Якщо ти гніваєшся на свого брата і дратуєшся ним, то колись впадеш і в лихослів’я, потім почнеш чинити підступи проти нього і так, мало-помалу просуваючись уперед, дійдеш, зрештою, і до вбивства. Ще закон каже: «Око за око, зуб за зуб» тощо (Лев. 24:20). Христос же навчає не лише терпеливо зносити удар по щоці, а й зі смиренням підставляти другу щоку. Бо тоді метою Закону було навчити нас не робити того, від чого самі не хочемо потерпіти: ось тому він і зупиняв нас від чинення зла страхом, щоб самим не потерпіти від того самого. Нині ж вимагається, як я сказав, викорінити саму ненависть, саму любов до насолод, саме славолюбство та інші пристрасті. Словом, тепер метою Владики нашого Христа є навчити нас, через що ми впали у всі ці гріхи, через що спостигли нас такі люті дні. Отож спершу, як я вже сказав, Він звільнив нас святим хрещенням, давши нам свободу робити добро, якщо захочемо, і не втягуватися вже, так би мовити, силоміць до зла: бо того, хто поневолений гріхами, вони обтяжують і тягнуть за собою, як і сказано, що кожен потрапляє у пута своїх гріхів (Притч. 5:22).

Пізніше Він навчає нас, як за допомогою святих заповідей очищатися і від самих пристрастей, щоб через них не впасти знову в ті самі гріхи. Нарешті, показує нам причину, через яку людина стає недбалою і порушує Божі заповіді, і в такий спосіб подає нам лік і проти цієї причини, щоб ми змогли стати послушними і спастися. Який же це лік і яка причина недбальства? Послухайте, що каже Сам Господь наш: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем: і знайдете мир душам вашим» (Мф. 11:29). Ось тут Він показав нам коротко, одним словом, корінь і причину всіх бід і лік від них – причину всього доброго; показав, що гордість скинула нас, що неможливо інакше заслужити помилування, як через протилежне їй, тобто смиренно мудрість. Бо як гордість породжує недбальство, непослух і погибель, так смиренно мудрість породжує послух і спасення душі. Маю на увазі істинну смиренномудрість, не на словах лише чи в зовнішньому образі смирення, а саме смиренну поставу, що утвердилася в самому серці. Отож той, хто хоче знайти істинне смирення і мир своїй душі, хай навчиться смиренномудрості і побачить, що в ній усяка радість, і всяка слава, і увесь мир – як і в гордості все протилежне. Бо через що зазнали ми всіх цих скорбот? Чи не через нашу гордість? Чи не через наше безумство? Чи не через те, що ми не вгамовуємо нашого злого бажання? Чи не через те, що ми тримаємося нашої гіркої сваволі? Та й через що більше? Чи не була людина після свого сотворення у всякій насолоді, у всякій радості, у всякому спокої, у всякій славі? Чи не була вона в раю? їй було наказано не робити цього, а вона зробила. Чи бачиш гордість? Чи бачиш упертість? Чи бачиш непокору?

Після цього Бог, бачачи таку безсоромність, каже: «Вона божевільна, вона не вміє насолоджуватися радістю. Якщо вона не зазнає нещасть, то піде ще далі й цілковито загине. Бо якщо не пізнає, що таке скорбота, то не пізнає, і що таке спокій». Тоді Бог віддав їй те, чого вона була достойна, і вигнав її з раю. І людину було віддано власному своєму самолюбству і власній волі, щоб вони окрушили її кості, щоб вона навчилася керуватися не сама собою, а Божими заповідями, щоб саме лихо непослуху навчило її легкості послуху, як сказано у пророка: «Покарає тебе відступство твоє» (Єр. 2:19). Однак милосердя Боже, як я часто казав, не знехтувало своїм сотворінням, а знову вмовляє, знову закликає: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мф. 11:28), немовби каже: «Ось ви трудилися, ось ви постраждали, ось ви відчули лихі наслідки вашої непокори. Прийдіть же тепер, наверніться; прийдіть, пізнайте свою неміч, щоб увійти в спокій і славу вашу. Прийдіть, оживотворіть себе смиренномудрістю замість високомудрування, яким ви себе умертвили. Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем: і знайдете полегшу душам вашим» (Мф. 11:29). О, диво, браття мої, що робить гордість! О, чудо, яка велика сила смиренномудрості! Яка ж бо була потреба у всіх цих вивертах? Якби людина спочатку впокорилася, послухала Бога і зберегла заповідь, то не впала б.

І після падіння Бог дав їй можливість покаятися і бути помилуваною, та шия її залишилася непохиленою. Бог прийшов, кажучи їй: «Адаме, де ти?» (Бут. З, 9), тобто від якої слави до якого сорому перейшов ти? І потім, запитуючи його: «Навіщо ти згрішив, навіщо порушив заповідь?», готував його саме до того, щоб він сказав: «Прости». Та немає смирення! Де слово «прости»? Нема покаяння, а є цілком протилежне. Бо Адам заперечує і відказує: «Жінка, яку Ти дав мені (спокусила мене)»; і не сказав: «Жінка моя спокусила мене», але «жінка, яку Ти дав мені», немовби кажучи: «Це біда, яку Ти  навів на мою голову». Бо так завжди буває, браття мої: коли людина не хоче засуджувати себе, то вона не завагається звинувачувати і Самого Бога.

Потім Бог приходить до жінки і каже їй: «Чому і ти не зберегла заповіді?», начебто, власне, навчав її: «Скажи принаймні ти: «Прости», щоб упокорилася душа твоя, і тебе було помилувано». Проте знову (не чує) слова «прости». Бо й вона відповідає: «Змій спокусив мене» (Бут. З, 13), немовби сказала: «Змій згрішив, а мені що до того?» Що ви робите, окаянні? Покайтесь, пізнайте ваш гріх, пожалійте про свою наготу. Та ніхто з них не захотів осудити себе, ні в одного не виявилось і дрібки смирення. Отож, ви бачите тепер ясно, до якого стану дійшли ми, от у які та більші біди запровадило нас те, що ми виправдовуємо себе самих, що тримаємося своєї волі й діємо самі від себе. Усе це породження гордості, ворожої Богові. Діти ж смиренномудрості – це докоряння самому собі, недовіра до свого розуму, ненависть до своєї волі; бо через них людина сподоблюється отямитися й повернутися до природного стану через очищення себе святими Христовими заповідями. Без смирення неможливо коритися заповідям і досягти чогось доброго, як сказав і авва Марк: «Без сердечного сокрушення неможливо звільнитися від зла й набути чесноти».

Отож, через сердечне сокрушення людина стає слухняною заповідям, звільняється від зла, набуває чесноти і потім входить у свій спочинок. Знаючи це, і святі всіляко старалися смиренним життям з’єднати себе з Богом. Бо були деякі боголюбиві люди, які після святого хрещення не лише вгамували дії пристрастей, а захотіли перемогти й самі пристрасті й стати безпристрасними, якими були святі Антоній і Пахомій та інші богоносні отці. Вони мали добрий намір очистити самих себе, як каже Апостол, «від усякої скверни плоті і духа» (2Кор. 7:1), бо знали, що збереженням заповідей, як ми вже сказали, очищується душа і, так би мовити, очищується ум, прозріває і повертається до природного стану, бо «заповідь Господня – світла, просвітляє очі» (Пс. 18:9). Вони збагнули, що, перебуваючи у світі, не можуть достоту осягнути чеснот, і вимислили собі особливий спосіб життя, особливий порядок проведення часу, особливий спосіб діяння – словом, монаше життя, і почали втікати від світу, жити в пустелях, подвизаючись у постах, у чуваннях, спали на голій землі і зносили інше злостраждання, цілковито зрікалися батьківщини та родичів, майна і багатства – одне слово, розіп’яли д себе світові. І вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари; і поясню вам, як вони це зробили. Христові заповіді дано всім « християнам, і кожен християнин має обов’язок виконувати їх; вони, так би мовити, – данина, належна цареві. І хто, відмовляючись давати данину цареві, уникнув би покарання? Та є у світі великі і знатні люди, які не лише дають данину цареві, а приносять йому й дари – такі заслуговують великої честі, великих нагород і гідностей. Так і отці: вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари. Дари ж оці – це дівицтво і вбогість. Це не заповіді, а дари; бо ніде не сказано у Письмі: не бери жінки, не май дітей. Так само і Христос, кажучи: «Продай майно твоє» (Мф. 19:21), не дав цим заповіді; але коли приступив до нього законник і мовив: «Учителю благий, що доброго маю чинити, щоб життя вічне успадкувати», Христос відповів: «Ти знаєш заповіді: не вбий, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво на ближнього свого» тощо. Коли ж той мовив: «Усе це я зберіг від юності моєї», – Господь додав: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє, і дай бідним» тощо (Мф. 19:21). Він не сказав: «Продай майно своє», немовби наказуючи, але даючи пораду, бо слова «якщо хочеш» – це слова не того, хто наказує, а того, хто дає пораду.

Отже, як ми сказали, отці принесли Богові, разом з іншими чеснотами, і дари: дівицтво і вбогість, – і, як ми згадали вище, розіп’яли для себе світ. Проте згодом намагалися розіп’ята і себе світові, як каже Апостол: «Для мене світ розп’ятий, а я – світові» (Гал. 6:14). Яка ж між цим відмінність? Як світ розпинається для людини і людина – для світу? Коли людина зрікається світу і стає ченцем, покидає батьків, маєтки, багатство, торгівлю, дари іншим і дарунки від них, тоді розпинається для неї світ, бо вона відкинула його. Оце й означають слова Апостола: «Для мене світ розп’ятий»; потім він додає: «А я – світові». Як людина розпинається для світу? Коли, звільнившись від зовнішніх речей, вона подвизається і проти самих насолод чи проти самого прагнення речей і проти своїх пожадань і умертвить свої пристрасті, тоді й сама вона розпинається для світу і сподобляється сказати з Апостолом: «Для мене світ розп’явся, а я – світові».

Отці наші, як ми сказали, розіп’явши для себе світ, віддались подвигам і розіп’яли і себе для світу; а ми вважаємо, що розіп’яли для себе світ лише тому, що покинули його і прийшли до монастиря; себе ж не хочемо розіп’яти для світу, бо любимо ще насолоди його, маємо ще пристрасність до наїдків, до одягу; якщо в нас є які-не-будь добрі знаряддя праці, то ми пристрасні і до цього і дозволяємо якомусь нікчемному знаряддю викликати в нас її (мирську пристрасність), як сказав авва Зосима. Ми думаємо, що, вийшовши зі світу і прийшовши до монастиря, покинули все світове; але й тут задля нікчемних речей задовільняємо мирські пристрасті. Це відбувається з нами через великий наш нерозум: покинувши великі й вельми цінні речі, ми через якісь нікчемні вволюємо наші пристрасті; бо кожен із нас покинув те, що мав: той, хто мав велике, покинув велике; і той, хто мав щось, покинув те, що мав; кожен по своїй змозі. І, прийшовши до монастиря, як я сказав, дрібними речами вволюємо нашу пристрасність. Однак ми не маємо так робити; як ми відреклися світу і його речей, так маємо зректися і самої пристрасності до речей і знати, в чому полягає це відречення, навіщо ми прийшли до монастиря і що значить одяг, у який ми зодягнулись; маємо враховувати це і подвизатися так, як наші отці.

Одяг, який ми носимо, складається з мантії, що не має рукавів, шкіряного пояса, аналава і куколя, а все це є символи. І ми маємо знати, що означають символи нашого одягу. Отож чому ми носимо мантію, що не має рукавів? Тимчасом як усі інші мають рукави, чому ми не маємо їх? Рукави є подобою рук, а руки призначені для дії. Отож коли з’являється нам помисел зробити що-небудь руками нашої старої людини, як, наприклад, украсти чи вдарити і взагалі вчинити нашими руками якийсь гріх, то нам слід звернути увагу на наш одяг і згадати, що ми не маємо рукавів, тобто не маємо рук, щоб зробити якусь справу старої людини. Притому наша мантія має і певний знак багряного кольору. Що ж означає цей багряний знак? Кожен царський воїн має на своїй опанчі багряницю. Бо так, як цар носить багряний одяг, то і всі його воїни нашивають на свої опанчі багряницю, тобто царську відзнаку, щоб за нею впізнавали їх, що вони належать цареві і йому служать, – так і ми носимо багряний знак на нашій мантії, показуючи, що ми стали Христовими воїнами і що зобов’язані терпіти всі страждання, які Він перетерпів за нас. Бо коли наш Владика страждав, то Він був зодягнутий у багряну ризу, спершу як цар, бо Він є Царем царюючих і Владикою володарюючих, опісля ж і як. зневажений цими нечестивими людьми. Так і ми, маючи багряний знак, складаємо обіт, як я сказав, зносити всі Його страждання. І як воїн не повинен покидати своєї служби для того, щоб стати хліборобом чи купцем, бо інакше він позбудеться свого сану, як каже Апостол: «Ніхто, будучи воїном, не зобов’язується купівлями житейськими, щоб бути вгодним воєводі» (2Тим. 2:4) так і нам слід подвизатися і не турбуватися ні про що світське, а служити єдиному Богові, щоб, як сказано, бути дівою, старанно зайнятою своїм ділом і безмовною (2Кор. 11:2).

Є в нас і пояс. Для чого ж ми носимо його? Пояс, який ми носимо, є символом, по-перше, того, що ми готові наділо, бо кожен, хто хоче щось зробити, спершу підперізується, а потім розпочинає справу, як і Господь каже: «Нехай стан ваш буде підперезаний» (Лк. 12:35); по-друге, для того, що як пояс узято з мертвого тіла, так і ми мусимо умертвити нашу похіть, бо пояс носимо на стегнах наших, де містяться нирки, в яких, як кажуть, міститься похітлива частина душі, що про неї сказав Апостол: «Умертвіть… ваші земні члени, розпусту, нечистоту» тощо (Кол. З, 5).

Маємо також і аналав, який одягаємо на наші плечі хрестоподібно. А це означає, що ми носимо на наших плечах знак хреста, як каже (Господь): «Візьми хрест свій і йди слідом за Мною» (Мк. 8:34). Що ж є хрестом? Не що інакше, як досконале умертвлення, яке звершується в нас вірою у Христа. Бо віра, як сказано в Патерику, завжди усуває перешкоди і робить для нас легким той подвиг, який веде нас до такого досконалого умертвлення, коли людина вмерла для всього світського. І якщо вона покинула батьків, то нехай трудиться і проти пристрасності до них; так само якщо хтось відрікся від майна і багатства і взагалі від будь-якої речі, то він мусить відректися від самої своєї пристрасності до неї, як ми вже сказали. У цьому й полягає досконале відречення.

Одягаємо ми і кухоль, який є символом смирення. Куколі носять маленькі й незлобливі діти, а повнолітня людина куколів не носить; ми ж носимо їх для того, щоб бути дітьми щодо зла, як сказав Апостол: «Не будьте дітьми умом: але щодо зла, будьте немовлятами» (1Кор. 14:20). Що ж означає бути немовлятами щодо зла? Незлоблива дитина, якщо її буде зганьблено, не гнівається, і якщо її буде вшановано, не пишається. Якщо хтось візьме те, що належить їй, вона не журиться, бо вона є дитиною щодо зла і не мститься за образи й не шукає слави. Куколь є також подобою Божої благодаті, тому що як куколь покриває і гріє голову дитини, так і Божа благодать покриває наш ум, як сказано в Патерику: «Куколь є символом благодаті Бога, Спасителя нашого, що покриває наше володарююче (ум) й оберігає наше у Христі дитинство від демонів, які завжди намагаються противитися нам і скидати нас додолу».

Ось ми маємо довкола стегон наших пояс, який означає умертвлення безсловесної похоті, а на плечах аналав, тобто хрест. Ось і куколь, який є символом незлобливості і дитячості у Христі. Тому живімо відповідно до нашого одягу, щоб, як сказали отці, не виявилось, що ми носимо чужий одяг, але як ми покинули велике, так залишмо і мале. Ми покинули світ, залишімо і пристрасність (прив’язаність) до нього. Бо прив’язаності, як я сказав, через дріб’язкові і звичайні речі, що не варті жодної уваги, знову прив’язують нас до світу і з’єднують з ним, а ми цього не розуміємо. Тому, якщо ми хочемо цілковито змінитися і звільнитися від світу, навчімося відсікати наші хотіння і таким чином, мало-помалу, з Божою поміччю досягнемо успіхів і безстрастя. Бо ніщо не приносить такої користі людям, як відсічення своєї волі, і справді через це людина досягає успіху більше, ніж через усяку іншу чесноту. І як з людиною, яка, йдучи шляхом, знаходить на ньому палицю, бере її і за допомогою цієї палиці проходить більшу частину свого шляху, – так буває і з тим, хто йде шляхом відсічення своєї волі. Бо відсіченням своєї волі він здобуває безпристрасність, а від безпристрасності переходить з Божою поміччю до досконалого безстрастя. Можна і за короткий час відсікти десять своїх хотінь. І скажу вам, як це зробити.

Уявімо, що хтось, пройшовши невелику відстань, побачив щось, і помисел каже йому: «Подивись туди». А він відповідає помислові: «Істинно, не буду дивитися», і відсікає своє хотіння і не дивиться. Або ж бачить він тих, які провадять між собою пусту балаканину, і помисел В каже йому: «Скажи і ти таке-то слово», а він відсікає своє хотіння і не каже. Чи мовить йому помисел: «Піди, спитай кухаря, що він варить», – а він не йде і відсікає своє хотіння. Він бачить що-небудь, і я помисел каже йому: «Спитай, хто приніс це», – а він відсікає своє хотіння і не питає. Відсікаючи таким чином (свою волю), він здобуває навичку відсікати її і, починаючи з малого, досягає того, що й у великому відсікає її без зусиль і спокійно і досягає нарешті того, що зовсім не має своєї волі і, що б не трапилося, є спокійний, начебто виконалося його власне бажання. І тоді, як він не хоче виконувати свою волю, виявляється, що вона завжди виконується. Бо хто не має своєї власної волі, для того все, що з ним трапляється, буває згідне з його волею. Таким чином виходить, що він не має пристрасності, а від безпристрасності, як я сказав, переходить до безстрастя. Чи бачите, до якого успіху поступово приводить відсічення своєї волі.

Яким був раніше блаженний Досифей? Від якої розкоші і достатку прийшов він? Він навіть ніколи не чув слова Божого, однак ви чули, до якого ступеня духовного зростання привели його за короткий час блаженний послух і відсічення своєї волі? Отож Бог його прославив і не допустив, щоб така його чеснота зазнала забуття, а відкрив про неї одному святому старцеві, який і бачив Досифея серед усіх великих Святих, що насолоджувався їхнім блаженством.

Розповім вам й іншу схожу подію, що трапилася при мені, щоб ви пізнали, що блаженний послух і відсічення своєї волі визволяє людину й від смерті. Одного разу, коли я ще був в обителі авви Серіда, прийшов туди учень одного великого старця з Аскалонського краю з деяким дорученням від свого авви. Старець заповів йому повернутися до своєї келії до вечора. Між тим знялася сильна буря з дощем і громом, і потік, що протікав поблизу, піднявся до рівня берегів. Брат, пам’ятаючи слова свого старця, хотів повертатися назад, ми благали його залишитися, гадаючи, що йому неможливо безпечно перейти потік, та він не погодився залишитися з нами. Тоді ми мовили: «Ходімо разом з ним до потоку; коли він побачить його, то сам повернеться». Отож ми пішли з ним, і коли дійшли до річки, він зняв свою одежу, прив’язав її до своєї голови, підперезався нарамником і кинувся в річку – у цю страхітливу бистрину. Ми дивилися з жахом, тремтячи за нього, щоб він не втопився; проте він продовжував пливти і досить скоро опинився на іншому боці, одягнувся у свою одежу, поклонився нам звідти, прощаючись, і швидко пішов, продовжуючи свій шлях. А ми стояли зачудовані і дивувалися силі чесноти: тоді як ми зі страху ледь могли дивитися на ріку, він безпечно переплив її завдяки своїй послушності.

Так само і той брат, якого послав його авва в їхній потребі в село до чоловіка, що служив їм (задля Бога), коли побачив, що дочка його почала зваблювати його до вчинення гріха, мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», – і тієї ж хвилини опинився на дорозі до скиту, ідучи до свого отця. Чи бачите силу чесноти? Чи бачите дію слова? Яка поміч є в тому, щоб прикликати молитви свого отця! Він мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», – і відразу ж опинився на шляху. Зверніть увагу на смирення і благочестя обох. Вони були у скрутному становищі, і старець хотів послати брата до чоловіка, який служив їм, але не сказав: «Піди», а спитав його: «Чи хочеш іти?» Також і брат не сказав: «Піду», а відповів йому: «Як ти бажаєш, отче, так і зроблю»; бо він боявся і спокуситися, і не послухатися свого отця. Пізніше, коли нужда ще більше стиснула їх, старець мовив йому: «Встань і піди, сину мій», – і не сказав йому: «Уповаю на Бога мого, що Він збереже тебе», а: «Уповаю на молитви мого отця, що Бог збереже тебе». Також і брат, коли побачив себе спокушуваним, не сказав: «Боже мій, спаси мене», але «Боже! молитв ради отця мого, спаси мене». І кожен з них уповав на молитви свого отця.

Чи бачите, як вони послух поєднали зі смиренням? Бо як у запряженій колісниці один кінь не може випередити іншого, бо зламається колісниця, так і послухові потрібно, щоб із ним у парі йшло смирення. Але хто може сподобитися цієї благодаті, якщо, як я мовив, не присилує себе відсікти свою волю і не віддасть себе заради Бога своєму отцеві, ні в чому не маючи сумніву, а чинячи все, що кажуть вони (тобто отці), з цілковитою вірою, немовби слухаючи самого Бога. Хто інший достойний бути помилуваним? Хто достойний спастися?

Розповідають, що одного разу святий Василій, відвідуючи свої монастирі, мовив до одного з ігуменів: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються?» Авва відповів йому: «Твоїми святими молитвами, владико, всі ми хочемо спастися». Св. Василій мовив до нього знову: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються, питаю?» Тоді ігумен зрозумів силу (питання), бо сам був мужем духовним, і сказав: «Так, є». Святий Василій каже йому: «Приведи його сюди». Й ігумен покликав такого брата. Коли ж він прийшов, святий мовив до нього: «Дай мені води вмитися». Той пішов і приніс йому вмитися. Умившись, святий Василій узяв сам умивальницю з водою і сказав братові: «На, вмийся і ти». І брат прийняв омивання від святого без жодного сумніву. Випробувавши його у цьому, святий мовив до нього знову: «Коли я увійду до святилища, прийди і нагадай мені, я рукопокладу тебе». І він знову послухався його без роздумувань; і коли побачив святого Василія у вівтарі, пішов і нагадав йому, і той посвятив його і взяв із собою. Кому ж бо належало бути з цим святим і богоносним мужем, як не такому благословенному братові? А ви не маєте досвіду в безперечному послусі, тому й не знаєте спокою, який від нього походить.

Одного разу я запитав старця авву Варсонофія: «Владико, Писання каже, що «через багато страждань треба нам увійти в Царство Небесне» (Діян. 14:22), а я бачу, що не маю жодної скорботи; що мені робити, щоб не погубити своєї душі?» Я не мав жодного смутку. Якщо траплялося мені мати якийсь помисел, то я брав дощинку і писав до старця (коли я ще не служив йому, то запитував його письмово), і раніше, ніж я закінчував писати, відчував полегшення і користь: такими великими були моя безжурність і спокій. А я, не знаючи сили цієї чесноти і чуючи, що «через багато страждань треба нам ввійти в Царство Небесне», боявся, що не мав скорбот. Тож як я пояснив оце старцеві, він відповів мені: «Не журись, тобі немає про що непокоїтися: кожен, хто віддав себе у послух отцям, має таку безжурність і спокій». Богові ж нашому нехай буде слава навіки. Амінь.

Повчання 2. Про смиренномудрість

Хтось зі старців сказав: «Найперше потрібна нам смиренномудрість, щоб бути готовими на кожне слово, яке чуємо, сказати: «прости!»; бо смиренномудрість ламає всі стріли ворога й супротивника». З’ясуємо, яке значення має слово старця; чому він говорить, що найперше потрібна нам смиренномудрість, а не сказав, що спершу потрібна стриманість? Адже Апостол говорить: «Той, хто змагається, від усього стримується» (І Кор. 9, 25). Або чому не сказав старець, що передусім потрібен нам страх Божий? Адже в Писанні сказано: «Початок премудрості – страх Господній» (Пс. ПО, 9), – і знову: «Страхом Господнім всякий ухиляється від зла» (Притч. 15:27). Чому не говорить він, що насамперед потрібна нам милостиня або віра? Адже сказано: «Милостинями і вірою очищуються гріхи» (Притч. 15:27), і Апостол каже: «Без віри неможливо подобатися Богові» (Євр. 11:6). Отож, якщо без віри неможливо подобатися Богові й милостинею та вірою очищуються гріхи, якщо страхом Господнім ухиляється всякий від зла і початок премудрості – страх Господній і кожен подвижник від усього має стримуватися, то як же старець каже, що найперше потрібна нам смиренномудрість, полишаючи все інше, таке необхідне? Цим старець хоче показати нам, що ні самого страху Божого, ні милостині, ні віри, ні стриманості, ні іншої будь-якої чесноти не можна досягти без смиренномудрості. Ось чому каже він: «Найперше потрібна нам смиренномудрість, щоб бути готовими на кожне слово, яке чуємо, сказати: «прости», бо смиренномудрість ламає всі стріли ворога і супротивника». Ось бачите, браття, яка велика сила смиренномудрості; бачите, який вплив має слово «прости». Чому ж диявол називається не лише ворогом, а й супротивником? Ворогом називається через те, що він людино- ненависник, ненависник добра і наклепник; супротивником же називається через те, що він намагається перешкодити кожній добрій справі. Хоче хтось помолитися – він противиться і перешкоджає  йому лихими спогадами, полоненням ума і смутком. Хоче хтось подати милостиню – він перешкоджає грошолюбством і скупістю. Хоче хтось чувати – він перешкоджає лінивством і недбальством. І ось так він противиться нам у кожному ділі, коли хочемо зробити добро. Тому він і називається не лише ворогом, а й супротивником. Але всю зброю ворога й супротивника можна зламати смиренно-мудрістю. Бо воістину великою є смиренномудрість, і кожен зі Святих ішов цим шляхом, а працею скорочував свій шлях, як каже Псалмоспівець: «Споглянь на смирення моє та на труд мій і прости всі гріхи мої» (Пс. 24:18) і: «Я смирився, і врятував мене Господь» (Пс. 114:6). Утім, смирення й саме може увести нас до Царства, як сказав старець авва Іоанн, та тільки поволі.

Отож і ми смирімося трохи і спасемося. Якщо ми, як немічні, не можемо трудитися, то постараймося смиритися; і віруймо в милість Божу, що і за те мале, що ми вчинили зі смиренням, будемо разом зі святими, які багато потрудилися і послужили Богові. Нехай ми немічні і не можемо трудитися, та невже ми не можемо і смиритися? Блажен, браття, хто має смирення, бо великим є смирення. Добре також описав один святий того, хто має правдиве смирення, так: «Смирення ні на кого не гнівається і нікого не гнівить, і вважає це цілком чужим для себе». Великим, як ми сказали, є смирення: воно одне противиться марнославству і заховує від нього людину. А хіба не гніваються також через багатства або через наїдки? Як же старець каже, що смирення ні на кого не гнівається і нікого не гнівить? Смирення велике, як ми сказали, і має силу притягнути в душу Божу благодать. Благодать Божа, прийшовши, покриває душу від двох тяжких вищезгаданих пристрастей. Бо що може бути тяжчим, як гніватися і гнівити ближнього? Як дехто сказав: «Монахам взагалі не властиво гніватися, також як і гнівити інших». Бо, воістину, якщо такий (тобто той, що гнівається або гнівить інших) невдовзі не покриється смиренням, то він мало-помалу доходить до бісівського стану, згіршуючи інших і згіршуючись сам. Тому-то сказав старець, що смирення не гнівається і не гнівить. Проте чому я кажу, нібито смирення покриває тільки від двох пристрастей. Воно покриває душу і від усякої пристрасті, і від усякої спокуси.

Коли святий Антоній побачив натягненими всі сіті диявола і, зітхнувши, запитав Бога: «Хто ж уникне їх?», то відповів йому Бог: «Смирення уникає їх»; а що ще дивніше, – додав: «Воно навіть не дотикається до нього». Чи бачиш благодать цієї чесноти? Воістину немає нічого сильнішого від смиренномудрія, ніщо не перемагає його. Якщо зі смиренним трапиться щось скорботне, він зараз же звертається до себе, відразу засуджує себе, що він достойний того, і нікому не стане докоряти, не буде на іншого перекладати вину; і таким чином він переносить те, що сталося, без збентеження, без смутку, з цілковитим спокоєм, а тому й не гнівається і нікого не прогнівляє. Отже, добре сказав святий, що передусім потрібне нам смиренномудріє.

Смирення ж буває двох видів, так само, як є і дві гордості. Перша гордість є та, коли хтось докоряє братові, коли осуджує і безчестить його, як нічого не вартого, а себе вважає вищим від нього. Такий, якщо не отямиться скоро і не постарається виправитися, поступово приходить і до другої гордості, так що загордіє і супроти Самого Бога і подвиги й чесноти свої приписує собі, а не Богові, начебто сам собою звершив їх, своїм розумом і старанністю, а не з Божою допомогою. Воістину, браття мої, знаю я одного, який дійшов колись до цього жалюгідного стану. Спочатку, якщо хтось із братів казав йому що-небудь, він зневажав кожного і заперечував: «Що значить такий-то? Немає нікого (достойного), крім Зосими і подібних до нього». Потім почав і цих осуджувати і говорити: «Немає нікого (достойного), крім Макарія». Згодом почав казати: «Хто такий Макарій? Немає нікого (достойного), крім Василія і Григорія». Проте незабаром почав осуджувати і цих, кажучи: «Хто такий Василій? І хто такий Григорій? Немає нікого достойного, крім Петра і Павла». Я кажу йому: «Воістину, брате, ти скоро і їх почнеш зневажати». І повірте мені, через деякий час він почав говорити: «Хто такий Петро? І хто такий Павло? Ніхто нічого не важить, крім Святої Тройці». Нарешті загордів він і супроти Самого Бога і відтак збожеволів. Ось тому-то мусимо ми, браття мої, подвизатися всіма нашими силами проти першої гордості, щоб потрохи не впасти і в другу, тобто в абсолютну гордість.

Гордість же буває мирська й монаша: мирська гордість – це та, коли хтось високо несеться перед своїм братом, що він багатший або гарніший від нього або що носить кращий, аніж той, одяг; або що він благородніший від нього. Отож коли ми бачимо, що пишаємося цими перевагами, чи тим, що наш монастир більший або багатший від інших, чи що в ньому багато братії, то нам слід знати, що перебуваємо ще в мирській гордості. Трапляється також, що пишаються якимись природними дарами: хтось, наприклад, величається тим, що в нього красивий голос і що він гарно співає або що він скромний, старанно працює і сумлінний у служінні. Ці переваги кращі від перших, однак і це мирська гордість. Монаша ж гордість – це та, коли хтось гордиться, що він вправляється в чуванні, у пості, що він побожний, добре живе і є старанним. Буває також, що хтось і смиряється для слави. Усе це стосується монашої гордості. Можна нам взагалі не гордитися; якщо ж хтось не може зовсім уникнути цього, то бодай би вже пишався перевагою монаших діл, а не чимось мирським.

Ось ми сказали, що таке перша гордість і що друга; сказали також, що таке мирська гордість і що монаша. Розглянемо тепер, у чому полягають і два смирення. Перше смирення полягає в тому, щоб вважати свого брата розумнішим від себе і таким, який у всьому вищий, та, одне слово, як сказали святі отці, щоб «вважати себе нижчим від усіх». Друге ж смирення полягає в тому, щоб приписувати Богові свої подвиги. Це є досконале смирення святих. Воно природно народжується в душі від виконання заповідей. Бо це як із деревами: коли на них буває багато плодів, то самі плоди нахиляють гілки додолу і нагинають їх – гілка ж, на якій немає плодів, тягнеться вгору і росте прямо; є ж деякі дерева, які не дають плоду, поки їхні гілки ростуть угору; якщо ж хтось візьме камінь, причепить до гілки і нахилить її донизу, тоді вона дає плід. Так і душа: коли вона смиряється, тоді приносить плід, і чим більше приносить плоду, тим більше смиряється; так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними.

Пригадую, одного разу ми вели бесіду про смирення, й один із вельможних громадян міста Гази, чуючи наші слова, що чим більше хтось наближається до Бога, тим більше бачить себе грішним, дивувався і говорив: «Як це може бути?» – і, не розуміючи, хотів дізнатися, що значать оці слова. Я сказав йому: «Вельможний пане, скажи мені, за кого ти вважаєш себе у своєму місті?» Він відповів: «Вважаю себе за великого і першого в місті». Кажу йому: «Якщо ж ти підеш до Кесарії, за кого будеш вважати себе там?» Він відповів: «За останнього із тамтешніх вельмож». «Якщо ж, – кажу йому знову, – ти відправишся до Антіохії, за кого ти будеш там себе вважати?» «Там, – відповів він, – буду вважати себе за одного з простолюдинів». «Якщо ж, – кажу, – підеш до Константинополя і наблизишся до царя, там за кого вважатимеш себе?» І він відповів: «Майже за злидаря». Тоді я мовив до нього: «Ось так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними. Бо Авраам, коли побачив Господа, назвав себе землею і порохом (Бут. 18:27); Ісайя ж сказав: «окаянний і нечистий я» (Іс. 6:5); також і Даниїл, коли був у рові з левами, Авакумові, який приніс йому хліба і мовив: «Візьми обід, що послав тобі Бог», відповів: «Отак згадав про мене Бог» (Дан. 14:36,37). Яке смирення було в його серці! Він перебував у рові серед левів І не зазнав від них шкоди, і причому не один раз, а двічі, і після всього цього він здивувався і мовив: «Отак згадав про мене Бог».

Чи бачите смирення святих і які їхні серця? Навіть і послані від Бога на поміч людям, вони відмовлялися через смирення, уникаючи слави. Як одягнений у шовкову одежу, якщо накинути на нього нечисте лахміття, відбігає, щоб не забруднити свого дорогоцінного вбрання, так і святі, прибрані в чесноти, уникають людської слави, щоб не осквернитися нею. А ті, які шукають слави, подібні до нагого, що хоче знайти хоч мале рам’я чи щось інше, щоб покрити свій сором: так і не прибраний у чесноти шукає людської слави. Тому святі, яких Бог посилав на поміч людям, через смирення відмовлялися від цього. Мойсей говорив: «Благаю Тебе поставити іншого, спосібного, бо ж я тяжкомовний і тугоязикий» (Вих. 4:10). Єремія ж казав: «Наймолодший я» (Єр. 1:6). Одне слово, кожен зі святих набув цього смирення,  як ми сказали, через виконання заповідей. Але що таке смирення і як я воно народжується в душі, ніхто не може виразити словами, якщо людина не навчиться цього з досвіду; із самих же слів неможливо цього навчитися.

Якось авва Зосима говорив про смирення, а якийсь софіст, що був тут, чуючи, що той казав, і бажаючи збагнути це точно, запитав у нього: «Скажи мені, як ти вважаєш себе грішним, хіба ти не знаєш, що ти святий? Хіба не знаєш, що маєш чесноти? Адже ти бачиш, як виконуєш заповіді. Як же ти, чинячи так, вважаєш себе грішним?» Старець же не знав, як йому відповісти, а тільки казав: «Не знаю, що сказати тобі, але вважаю себе грішним». Софіст наполягав на своєму, бажаючи довідатися, як таке може бути. Тоді старець, не знаючи, як йому це пояснити, став казати йому зі своєю святою простотою: «Не бентеж мене, я справді вважаю себе таким».

Бачачи, що старець не розуміє, як відповісти софістові, я мовив до того: «Чи не те саме буває і в софістичному, і в лікарському мистецтвах? Коли хтось добре вивчить мистецтво і займеться ним, то, в міру вправляння, лікар чи софіст набуває певних навичок, але не вміє пояснити, як він став досвідченим у справі: душа набула навички, як я вже сказав, поступово і невідчутно, завдяки вправлянню в мистецтві. Так і в смиренні: від виконання заповідей буває певна звичка до смирення, і неможливо виразити це словом». Коли авва Зосима почув це, він зрадів, тієї ж миті обійняв мене і сказав: «Ти збагнув справу, воно саме так буває, як ти сказав». А софіст, почувши ці слова, був задоволений і згідний з ними.

І старці сказали нам дещо, що допомагає нам збагнути смирення. Самого ж стану, в який душа приходить від смирення, ніхто не міг пояснити. Так, коли авва Агафон наближався до смерті, брати сказали йому: «Чи ти боїшся, отче?». Він відповів: «Скільки міг, я примушував себе зберігати заповіді, але я людина, і звідки мені знати, чи вгодне моє діло Богові? Бо один суд Божий, а інший людський. Так він відкрив нам очі, щоб збагнути смирення, і вказав шлях, як його досягти: а як воно буває в душі, як я вже багато разів повторював, ніхто не міг сказати ні збагнути через самі слова; хіба  лишень від діл душа може цього трохи навчитися. А що приводить нас до смирення, про це сказали отці. Бо в Патерику написано: «Один брат запитав у старця: «Що таке смирення?» Старець відповідав: «Смирення є ділом великим і божественним; шляхом же до смирення служать тілесні труди, звершувані розумно. Також вважати себе нижчим від усіх і постійно молитися Богові – це шлях до смирення. Саме ж смирення божественне і незбагненне».

Чому ж старець говорить, що тілесні труди приводять душу до смирення? Яким чином тілесні труди стають душевними чеснотами? Те, щоб вважати себе нижчим від усіх, як ми вже сказали, противиться демонам і першій гордості. Бо як може вважати себе більшим від свого брата чи пишатися перед кимось, чи докорити, чи принизити кого-небудь той, хто вважає себе нижчим від усіх? Також і молитися безнастанно явно противиться другій гордості, бо, очевидно, смиренний і благоговійний, знаючи, що неможливо досягти жодної чесноти без помочі й покрову Божого, не перестає завжди молитися Богові, щоб Він сотворив Із ним милість. Бо той, хто безнастанно молиться Богові, якщо і сподобиться чогось досягти, знає, чому він цього досягнув, і не може загордіти, і не приписує цього своїй силі, а всі свої успіхи відносить до Бога, завжди дякує Йому і завжди кличе Його, тремтячи, щоб йому не втратити такої допомоги і щоб не виявилися його неміч і безсилля. І так він зі смиренням молиться і молитвою смиряється; і чим більше досягає успіху в чесноті, тим більше смиряється; а в міру того як смиряється, отримує поміч і досягає успіху через смиренномудрість. Але чому старець говорить, що тілесні труди приводять до смирення? Який стосунок мають тілесні труди до настрою душі? Я поясню вам це. Оскільки душа після порушення заповіді віддалася, як говорить святий Григорій, в оману сластолюбства і самозаконності, полюбила тілесне і певним чином стала немовби єдиним із тілом, і вся стала плоттю, як сказано: «Не перебуватиме дух мій у цих людях, бо вони – плоть» (Бут. 6), то бідна душа немовби співстраждає з тілом і співчуває всьому, що з ним робиться. Тому-то і сказав старець, що й тілесний труд приводить душу до смирення. Бо один настрій душі у здорової людини, інший – у хворої, ще інший – у спраглої, а ще інший – у того, хто наситився. Так само один настрій душі в людини, що їде на коні, інший – у того, який сидить на престолі, ще інший – у того, що сидить на землі, ще інший – у того, який носить красивий одяг, а ще інший – у того, що носить благенький. У такий спосіб -труд смиряє тіло, а коли тіло смиряється, то разом з ним смиряється г і душа. Отже, добре сказав старець, що тілесний труд приводить до смирення. Тому, коли Євагрій зазнав боротьби з хульними помислами, він, як муж розумний, знаючи, що хула походить від гордості і що коли смиряється тіло, то разом з ним смиряється й душа, провів сорок днів на відкритому повітрі, так що його тіло, як говорить його життєписець, стало плодити червів, подібно до того, як це трапляється в диких тварин. І до такого труду він взявся не заради хули, а заради смирення. Отож, добре сказав старець, що й тілесні труди приводять до смирення. Благий Бог нехай дасть нам смирення, бо воно визволяє людину від багатьох бід й оберігає її від великих спокус. Богові слава і влада навіки. Амінь.

Повчання 3. Про совість

Коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось Божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом. Це ті криниці, які, як тлумачать святі отцівикопував Ісаак, а филистимляни засипали (Бут. 26). Дотримуючись цього закону, тобто совісті, патріархи і всі святі ще перед написаними заповідями догодили Богові. Та коли люди через гріхопадіння закопали й потоптали совість, тоді виникла потреба в законі написаному, стали потрібні святі пророки, конечним зробився сам прихід Владики нашого Іісуса Христа, щоб відкрити і піднести її (совість); щоб засипану цю іскру знову запалити дотриманням святих Його заповідей.

Нині ж у нашій владі або знову засипати її, або дати їй світитися в нас і просвічувати нас, якщо будемо її слухати. Бо коли наша совість каже нам щось зробити, а ми нехтуємо цим, і коли вона знову каже, а ми не робимо, а продовжуємо зневажати її, тоді ми засипаємо ї, і вона не може вже чітко говорити нам через тягар, що лежить на ній, і як світильник, який сяє за завісою, починає показувати нам речі темнішими. І яку воді, скаламученій від великого намулу, ніхто не може впізнати свого обличчя, так і ми після переступу не розуміємо, що говорить нам наша совість, так що нам здається, нібито її взагалі немає в нас. Однак немає людини, яка не мала б совісті, бо вона є, як ми вже сказали, чимось Божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне, а ми не відчуваємо цього, тому що, як уже сказано, нехтуємо нею і зневажаємо її.

Тому-то Пророк оплакує Ефрем і говорить: «Здолав Ефрем супротивника свого, і потоптав суд» (Осії 5, 11). Супротивником же він називає совість. Тому і в Євангелії сказано: «Мирися з твоїм супротивником, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя – слугам, і вкинуть тебе в темницю; істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага» (Мф. 5:25,26). Але чому ж совість називається противником? Противником називається вона тому, що противиться завжди злій нашій волі і нагадує нам, що ми маємо робити, а не робимо; і навпаки, чого не маємо робити, а робимо, і за це вона осуджує нас, тому й Господь називає її супротивником і заповідає нам, кажучи: «Мирися з твоїм супротивником, коли ти ще з ним у дорозі». Дорога, як говорить Василій Великий, – це оцей світ.

Отож стараймося, браття, берегти нашу совість, поки ми перебуваємо в цьому світі, не допустімо, щоб вона викривала нас у якому-небудь ділі; не зневажаймо її в жодному разі ні в чому, хоча б то було й найменше. Знайте, що через занедбання цього найменшого і, по суті, незначного ми переходимо й до нехтування великим. Бо якщо хтось почне говорити: «Що тут такого, як я скажу це слово? Що поганого в тому, коли я з’їм оцю дещицю? Що поганого в тому, коли я подивлюся на цю чи на ту річ?», то від цього «що поганого в тому, що поганого в іншому» він впадає в лиху звичку й починає нехтувати великим і важливим, зневажає свою совість, а таким чином, шкарубнучи (у злі), перебуває в небезпеці прийти й до цілковитого нечуття. Тому остерігайтесь, браття, нехтувати малим, остерігайтесь зневажати його як мале і незначне – воно не мале, через нього утворюється погана звичка. Будьмо ж уважні до себе й дбаймо про легке, поки воно легке, щоб воно не стало тяжким. Бо і чесноти,  і гріхи починаються від малого і приходять до великого добра і зла. Тому заповідує нам Господь оберігати свою совість і немовби особливо наставляє (кожного з нас), кажучи: «Подивись, що ти робиш, нещасний! Опам’ятайся, помирись зі твоїм противником, коли ти ще з ним у дорозі». Потім Він вказує на тяжкі наслідки від недотримання цієї заповіді: «Щоб противник часом не віддав тебе судді, а  суддя – слугам, і вкинуть тебе в темницю». А потім що? – «Істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага». Бо совість викриває нас, як я вже сказав, і в добрі, і в злі, і показує нам, що робити і чого не робити; і знову вона ж засудить нас у майбутньому віці, тому й сказано: «щоб противник часом не віддав тебе судді та інше.

А оберігати совість можна по-різному: людина мусить оберігати її щодо Бога, щодо ближнього і щодо речей. Щодо Бога оберігає совість той, хто не нехтує Його заповідями навіть у тому, чого не бачать люди і чого ніхто не вимагає від нас; він оберігає свою совість до Бога в тайні. Наприклад, чи лінивий хтось до молитви, чи пристрасний помисел увійшов у його серце, а він не спротивився йому і не вгамував себе, а прийняв його; також, якщо хтось, бачачи ближнього, який робить чи говорить щось, і, як (звичайно) буває, осудив його. Коротко кажучи, все, що буває в тайні, чого ніхто не знає, крім Бога і нашої совісті, ми мусимо оберігати. Ось це і є оберіганням совісті стосовно Бога. А оберігання совісті стосовно ближнього вимагає, щоб не робити ніколи нічого такого, що, як ми знаємо, ображає чи спокутує ближнього ділом, або словом, або виглядом, або поглядом: бо і виглядом, як я часто повторюю, навіть і поглядом можна образити брата. Коротко кажучи, людина не має робити нічого такого, про що знає, що вона робить це з наміром образити ближнього. Усвідомлюючи, що це вчинено для того, щоб пошкодити братові чи засмутити його, вона осквернює свою совість. Це й означає оберігати свою совість стосовно ближнього. А оберігання совісті щодо речей полягає в тому, щоб не поводитися недбало з якою-небудь річчю, не допускати її псування і не кидати її як-небудь, а якщо побачимо що-небудь кинуте, то не слід нехтувати цим, хоча б воно було й незначне, а підняти і покласти на місце. Не слід також поводитися недбало зі своїм одягом: бо трапляється, що хтось міг би носити одежу тиждень чи два або навіть місяць, а . він часто пере її передчасно і тим псує її, і замість того щоб носити її п’ять місяців чи більше, він частим пранням робить її старою і непридатною; а це проти совісті. Також і щодо постелі: часто хтось міг би задовільнятися однією подушкою, а він шукає більшої постелі; або має волосяницю, але хоче змінити її і придбати іншу, нову або гарнішу, через марнославство або від нудьги. Інший може обійтися одним покривалом, але шукає іншого, кращого, іноді навіть і сперечається, коли не одержить його. А якщо він ще почне помічати за братом своїм і говорити: «Чому в нього є, а в мене нема?», то такий далекий від поступу. Також якщо хтось розвішає свою одежу або покривало на сонці й полінується вчасно зняти їх і дасть їм від спеки псуватися, то й це проти совісті. Також і в їжі: хтось може задовільнити свою потребу малою кількістю якогось овоча, або сочевицею, або кількома маслинами, а він не хоче цього, а шукає іншої їжі, смачнішої і кращої – це все проти совісті. Отці ж говорять, що монах ніколи не має допускати, щоб совість викривала його в будь-чому. Отже, треба нам, браття, дослухатися до себе завжди й оберігати себе від усього цього, щоб не зазнати лиха, від якого Сам Господь остерігає нас, як ми вище згадали. Нехай дасть нам Бог чути й виконувати це, щоб слова отців наших не послужили нам на осудження.

Повчання 4. Про страх Божий

Святий Іоанн говорить у своїх соборних посланнях: «Досконала любов геть проганяє страх» (1Ін. 4:18). Що хоче цим сказати нам святий Апостол? Про яку любов каже він нам і про який страх? Адже пророк Давид мовить у псалмі: «Бійтеся Господа, всі святі Його» (Пс. 33:10), і багато інших подібних висловів знаходимо ми в Божественних Писаннях. Отож, якщо і святі, які стільки любили Господа, бояться Його, то як же святий Іоанн каже: «Досконала любов геть проганяє страх»? Святий хоче нам цим показати, що є два страхи: один початковий, а другий досконалий; і що один властивий, так би мовити, тим, які починають бути благочестивими, другий же є страхом святих досконалих, які досягли міри досконалої а любові. Наприклад, хто виконує волю Божу через страх мук, той, як ми вже сказали, ще початківець, бо він не чинить добра задля самого добра, але зі страху покарання. Інший же виконує волю Божу з любові до Бога, люблячи Його саме для того, щоб сподобатися Йому; оцей знає, в чому полягає істинне добро, він пізнав, що означає бути з Богом. Ось оцей має правдиву любов, яку святий називає досконалою. І ця любов приводить його до досконалого страху, бо такий боїться Бога, і виконує волю Божу вже не зі страху перед покаранням, вже не для того, щоб уникнути мук, а тому, що він, як ми вже сказали, засмакувавши самої насолоди перебування з Богом, боїться відпасти, боїться втратити її. І цей досконалий страх, що постає з цієї любові, проганяє початковий страх; ось тому апостол і каже: «Досконала любов геть проганяє страх».

Однак неможливо досягнути досконалого страху інакше, як лише початковим страхом. Бо потрійним чином, як каже Василій Великий, можемо ми сподобатися Богові: або догоджаємо Йому, боячись муки, і тоді перебуваємо в стані раба; або, шукаючи нагороди, виконуємо накази Божі задля власної користі, і тому уподібнюємося наймитам; або робимо добро задля самого добра, і тоді ми перебуваємо в становищі сина. Бо син, коли досягає зрілого віку і приходить до розуму, виконує волю свого батька не для того, щоб отримати від нього нагороду, а саме тому зберігає до нього особливу любов і належну батькові пошану, що любить його і впевнений, що все майно батька належить і йому. Такий удостоюється почути: «Ти вже не раб, а син і спадкоємець Божий через Іісуса Христа» (Гал. 4:7). Такий уже не боїться, як ми сказали, Бога звичайно, тим початковим страхом, а любить Його, як і святий Антоній каже: «Я вже не боюся Бога, а люблю Його». І Господь, сказавши Авраамові, коли той привів для жертвоприношення Йому свого сина: «Нині пізнав, що боїшся ти Бога» (Бут. 22:12), цим означив той досконалий страх, який постає з любові. Бо інакше як би Він мовив: «Нині пізнав»? Та коли Авраам уже зробив стільки з послуху Богові: покинув усе своє і переселився в чужу землю до народу, що служив ідолам, де не було й сліду богопочитання, і, крім усього цього, навів на нього Бог таку страшну спокусу – жертвоприношення сина, – щойно після цього Він мовив до нього: «Нині пізнав, що боїшся ти Бога». Очевидно, що Він говорив тут про досконалий страх, властивий святим, які вже не через страх перед муками і не для одержання нагороди виконують волю Божу, але, люблячи Отця, як ми вже багато разів казали, бояться зробити щось проти волі Того, Якого люблять. Ось тому й каже (Апостол): «Любов геть проганяє страх», бо вони вже не страхом керуються, але бояться, тому що люблять. У цьому полягає досконалий страх. Але неможливо (як ми вже сказали вище) досягти досконалого страху, якщо хтось спершу не здобуде початкового. Бо сказано: «Початок премудрості – страх Господній» (Притч. 1:7), і ще сказано: «Страх Божий є початком і кінцем» (Сир. 1:15,18). Початком названо початковий страх, за яким настає досконалий страх святих. Початковий страх притаманний нашому душевному станові. Він оберігає душу від усякого зла, як полірування мідь, бо сказано: «Страхом Господнім ухиляється всякий від зла» (Притч. 15:27). Отож, якщо хтось ухиляється від зла через страх покарання, як раб, що боїться пана, то він поступово приходить і до того, щоб робити добро добровільно, і потрохи починає, як наймит, сподіватися якоїсь нагороди за свої добрі вчинки. Бо коли він постійно уникатиме зла, як ми вже сказали, зі страху, подібно до раба, і чинитиме добро у сподіванні нагороди, подібно до наймита, то, перебуваючи за Божою благодаттю у доброму і відповідно до цього з’єднуючись із Богом, він одержує смак доброго і починає розуміти, в чому істинне добро, і вже не хоче розлучатися з ним. Бо хто може, як мовив Апостол, відлучити такого від любові Христової? (Рим. 8:35). Ось це і є великий і досконалий страх. Тоді досягає він гідності сина й любить добро задля самого добра і боїться, тому що любить. Тому і пророк, навчаючи нас відрізняти один страх від Іншого, сказав: «Прийдіте, діти, послухайте мене, страху Господнього навчу вас. Хто той чоловік, що бажає життя, що любить бачити дні благі?» (Пс. 33:12-13). Зверніть увагу на кожне слово пророка, як кожний його вислів має свою силу. Спершу говорить він: «прийдіть до мене», закликаючи нас до чесноти, а потім (додає): «діти». Дітьми я називають святі тих, які через їхні слова навертаються від гріха до чесноти, як і Апостол каже: «Дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос відобразиться у вас» (Гал. 4:19). Потім, прикликавши нас і приготувавши до того навернення, (пророк) каже: «Страху Господнього навчу вас».

Чи бачите дерзновення святого? Ми, коли хочемо сказати щось добре, завжди говоримо: «Хочете, ми порозмовляємо з вами трохи про страх Божий чи про якусь іншу чесноту?» Святий же пророк чинить не так, а з дерзновенням каже: «Прийдіте, діти, послухайте мене, страху Господнього навчу вас. Хто той чоловік, що бажає життя, що любить бачити дні благі?» Потім, наче почувши від когось у відповідь: «Я хочу, навчи мене, як жити і бачити дні благі», він навчає, кажучи: «Стримай язик твій від зла, і уста твої, щоб не говорити лукавства». Отож, він найперше відсікає дію зла страхом Божим.

Стримувати язик свій від зла означає не вражати чим-небудь совісті ближнього, не лихословити, не дратувати. А устами своїми «не говорити лукавства» означає не спокутувати ближнього. Потім пророк додає: «Ухилися від зла». Спершу сказав він про деякі поодинокі гріхи: про злослів’я, обман, а пізніше говорить взагалі про всяке зло. «Ухилися від зла» – тобто уникай взагалі всякого зла, ухиляйся від кожного діла, що веде до гріха. Знову, сказавши це, він не зупинився на цьому, а додав: «і чини добро». Бо трапляється, що хтось і не робить зла, але й добра не чинить; хтось також і не ображає але й не виявляє милосердя; хтось і не ненавидить, але й не любить. Тому добре сказав пророк: «Ухилися від зла і чини добро». Ось він показує нам ту поступовість трьох душевних станів, про яку ми вже згадували вище. Страхом Божим він навчив ухилятися від злого і тоді вже наказує покласти початок доброму. Бо коли хтось сподобиться звільнитися від зла і віддалитися від нього, тоді він природно чинить добро, як вчать святі.

Сказавши про це так добре й послідовно, він продовжує: «Шукай миру і біжи за ним». Не сказав тільки шукай, а наполегливо прямуй до нього, щоб осягнути його. Стежте уважно вашим умом за цією мовою і помічайте точність, яку спостеріг святий. Коли хтось сподобиться ухилитися від зла й (потім) буде старатися з Божою допомогою чинити добро, то негайно повстає на нього ворожа боротьба, і він подвизається, трудиться, сокрушається, не лише боячись повернутися знову до злого, як ми вже сказали про раба, а й сподіваючись, як було згадано, нагороди за добро, подібно до наймита. І так, терплячи напади від ворога, борючись із ним і опираючись йому, він чинить добро, але з великою скорботою, з великими труднощами. Коли ж він отримає поміч від Бога і здобуде певні навички у добрі, тоді бачить спокій, тоді смакує мир, тоді відчуває, що означає смуток боротьби, а що радість і веселість миру. І потім уже шукає миру, наполегливо прагне до нього, щоб осягнути його, здобути цілковито й оселити в собі.

Що може бути блаженнішим від душі, що сподобилася досягти такої міри духовного зросту? Такий, як ми неодноразово вже казали, перебуває в гідності сина; бо воістину «блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9). Хто відтоді може спонукати цю душу чинити добро задля чогось іншого, крім насолоди тим самим добром? Хто може знати цю радість, крім того, хто відчув її? Ось тоді такий, як ми вже кілька разів казали, пізнає й досконалий страх. Ось ми чули тепер, в чому полягає досконалий страх святих і в чому полягає початковий страх, властивий нашому душевному станові, від чого людина починає і чого досягає через страх Божий. Тепер ми хочемо довідатися про те, як страх Божий вселяється в нас, і хочемо сказати, що нас відлучає від страху Божого.

Отці сказали, що людина здобуває страх Божий, якщо має пам’ять про смерть і пам’ять про муки, якщо щовечора перевіряє себе, як вона провела день, і щоранку – як проминула ніч, якщо не буде зарозумілого у поводженні і, зрештою, якщо перебуватиме в близькому спілкуванні з людиною, котра боїться Бога. Розповідають, що один брат спитав якогось старця: «Що мені робити, отче, для того, щоб боятися Бога»? Старець відповів йому: «Іди, живи з людиною, яка боїться Бога, і тим самим, що вона боїться Бога, навчить вона й тебе боятися Бога». Проганяємо ж страх Божий від себе тим, що робимо протилежне цьому: не маємо ні пам’яті про смерть, ні пам’яті про муки, не зважаємо на себе самих і не перевіряємо себе, як проводимо час, але живемо недбало і спілкуємося з людьми, які  не мають страху Божого, а також тим, що не оберігаємося від зухвалості. Це останнє – гірше за все. Це цілковита погибель. Бо ніщо так не відганяє від душі страх Божий, як зухвалість. Тому, коли запитали авву Агафона про зухвалість, він сказав: «Вона подібна до сильного палючого вітру, від якого, коли він подує, усі втікають, і який псує всякий плід на деревах». Чи бачиш, брате, силу цієї пристрасті? Чи бачиш її лютість? І коли його знову спитали: «Невже зухвалість така шкідлива?», він відповів: «Немає пристрасті шкідливішої від зухвалості, бо вона є матір’ю всіх пристрастей». Досить добре й розумно сказав він, що вона є матір’ю всіх пристрастей, тому що вона відганяє страх Божий від душі. Бо якщо «страхом Господнім ухиляється всякий від зла» (Притч. 15:27), то, звичайно, там, де немає страху Божого, є всяка пристрасть. Бог нехай визволить наші душі від всезгубної пристрасті – зухвалості.

Зухвалість буває різноманітна: можна бути зухвалим і словом, і дотиком, і поглядом. Через зухвалість один впадає в пустослів’я, говорить мирське, робить смішне і спонукує інших до непристойного сміху. Зухвалістю є й те, коли хтось доторкнеться до іншого без потреби, коли підніме руку на когось, хто сміється, штовхає кого-небудь, вирве в нього що-небудь з рук, безсоромно дивиться на когось – усе це робить зухвалість, усе це відбувається через те, що в душі немає страху Божого, і через це людина потрохи приходить і до . цілковитого недбальства. Ось тому коли Бог давав заповіді закону, Він сказав: «Зробіть благоговійними синів Ізраіля» (Лев. 15:31), бо без благоговійності й сорому людина не шанує і самого Бога і не зберігає жодної заповіді. Ось тому немає нічого шкідливішого від зухвалості; ось тому вона і є матір’ю всіх пристрастей, тому що вона проганяє благоговіння, проганяє страх Божий і породжує зневагу; а через те, що ми зухвалі між собою і не соромимося один одного, трапляється, що ми й лихословимо, й ображаємо один одного. Буває, що хтось із вас, побачивши щось некорисне, відходить і осуджує це, і вкладає те в серце іншому своєму братові, і не лише сам собі шкодить, але шкодить і своєму братові, вливаючи в його серце лиху отруту. І часто трапляється, що ум того брата був зайнятий молитвою чи іншою доброю справою, а цей приходить і втягує його в пустослів’я, і не тільки позбавляє його користі, а й уводить у спокусу; а немає нічого тяжчого, нічого згубнішого, як шкодити не лише собі, а й ближньому.

Тому добре нам, браття, мати благоговіння, боятися шкодити собі та іншим, шанувати один одного й остерігатися навіть дивитися один одному в обличчя, бо й це, як сказав хтось зі старців, є видом зухвалості. І якщо трапиться комусь бачити, що його брат грішить, не треба зневажати його й мовчати про це, попускаючи йому загинути, а з почуттям жалю і страхом Божим слід сказати тому, хто може виправити його, або сам очевидець нехай скаже йому з любов’ю і смиренням, кажучи так: «Вибач, брате мій, якщо не помиляюсь, ми не добре це робимо». І якщо він не послухає, скажи іншому, про якого знаєш, що він має до нього довір’я, або скажи його старцеві чи авві, зважаючи на поважність прогрішення, щоб вони його виправили, і після цього будь спокійний. Проте говори, як ми вже сказали, з метою виправити свого брата, а не задля пустослів’я чи лихослів’я і не для докоряння йому, не з прагнення викрити його, не для осудження, і не прикидаючись, що виправляєш його, а всередині маючи що-небудь зі згаданого. Бо справді, якщо хтось скаже й самому його авві, але зробить це не для виправлення ближнього або не для уникнення власної шкоди, то це гріх, бо це лихослів’я; але нехай він перевірить своє серце, чи не має воно якогось пристрасного поруху, і якщо так, то нехай не говорить. Якщо ж він, уважно в собі розібравшись, побачить, що хоче сказати зі співчуття і для користі, а внутрішньо бентежиться якимось пристрасним помислом, то нехай він скаже авві зі смиренням і про себе, і про ближнього, кажучи так: «Совість моя свідчить мені, що я хочу сказати для виправлення брата, проте відчуваю, що маю всередині якийсь змішаний помисел, не знаю, чи від того, що мав колись прикрість із цим братом, чи це спокуса, яка перешкоджає мені сказати про брата тому, щоб не настало його виправлення»; і тоді авва скаже йому, чи слід йому розповідати, чи ні. Буває ж, що хтось говорить не для користі свого брата, не через побоювання власної шкоди і не тому, що пам’ятає якесь зло, а розповідає просто так, через пустослів’я. Але для чого таке лихослів’я? Часто й брат довідується, що про нього говорили, бентежиться, через що находить скорбота і ще більша шкода. А коли хто говорить, як ми вже сказали, лише задля користі брата, то Бог не допустить, щоб прийшло збентеження, а за ним услід – скорбота або шкода.

Отже, постарайтеся, як ми вже сказали, стримувати свій язик, щоб не сказати чогось лихого ближньому й нікого не спокусити ні словом, ні ділом, ні поглядом, ні іншим якимось чином, і не будьте швидкими до дратівливості, щоб ви, коли хтось із вас почує від брата свого (неприємне) слово, не бунтувалися відразу гнівом, не відповідали йому зухвало й не залишалися ображеним на нього; це неприйнятне для тих, які хочуть спастися, не личить тим, що подвизаються. Здобудьте страх Божий і з благоговінням зустрічайте один одного, схиляючи кожен свою голову перед своїм братом, як ми вже сказали. Кожен нехай смиряється перед Богом і перед братом своїм і відсікає свою волю. Справді добре, якщо хтось, роблячи яке-небудь добре діло, віддасть перевагу в ньому своєму братові і поступиться йому – такий отримає більшу користь, ніж той, якому він поступиться. Не знаю, чи зробив я колись що-небудь добре, але якщо Бог покрив мене, то знаю, що покривав тому, що я ніколи не вважав себе кращим за свого брата, а завжди ставив брата свого вище від себе.

Коли я ще був у монастирі авви Серіда, трапилося, що служитель старця авви Іоанна, учня авви Варсонофія, захворів, і авва звелів мені служити йому. А я і двері його келії цілував Іззовні з таким самим почуттям, з яким інший поклоняється чесному хресту, тим більше був я радий йому служити. Та й хто не захотів би сподобитися послужити такому святому? Саме слово його було гідне подиву. Щодня, коли я, закінчивши моє служіння, робив перед ним поклін,щоб отримати від нього прощення і піти, він завжди говорив мені щось: у старця був звичай повторювати чотири вислови, і, як я вже казав, щовечора, коли мені треба було йти, він завжди говорив мені, крім усього іншого, один із цих висловів і починав так: «Сказав я одного разу, – бо в старця був звичай до будь-якої бесіди додавати:

«Сказав я одного разу, брате», – Бог нехай збереже любов. Отці сказали: через оберігання совісті щодо ближнього народжується смиренномудрість». Наступного вечора він говорив мені: «Сказав я одного разу, брате. Бог нехай збереже любов. Отці сказали: ніколи не слід надавати перевагу своїй волі перед волею брата свого». Іншого разу він знову мовив: «Сказав я одного разу, брате. Бог нехай збереже любов. Отці сказали: уникай усього людського і спасешся». І знову говорив він: «Сказав я одного разу, брате. Бог нехай збереже любов. Отці сказали: носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий» (Гал. 6:2)». Щовечора, коли я йшов, старець завжди давав мені одне з цих чотирьох повчань, подібно до того, як хтось дає повчання тому, хто збирається в дорогу; і, таким чином, вони слугували захороною всього мого життя. Однак незважаючи на те, що я мав таку любов до святого і стільки клопотався про служіння йому, тільки-но я довідався, що один із братів журиться, бажаючи служити йому, пішов я до авви і просив його, кажучи: «Цей брат відповідніший за мене, щоб послужити святому, якщо це вгодне тобі, пане (авво)». Але ні авва, ні сам старець не дозволили мені цього, однак я зробив спершу все, що міг, щоб віддати перевагу братові. І провівши там дев’ять років, не знаю, чи сказав я кому-небудь лихе слово, хоча я мав іншу послушність, – щоб не сказав хто-небудь, що я її не мав. І повірте, я вельми пам’ятаю, як один брат, ідучи слідом за мною від лікарні до самої церкви, ганьбив мене, а я йшов поперед нього, не кажучи ні слова. Коли ж авва довідався про це, – не знаю, хто розповів, – і хотів покарати брата, я пішов і впав йому до ніг, кажучи: «Заради Господа, не карай його, я згрішив, брат анітрохи не винен». Та інший також, чи через спокусу, чи з простоти, Бог знає чому, протягом чималого часу щоночі пускав свою воду над моєю головою, так що і саму мою постіль бувало нею змочено. Також і деякі інші з братів приходили щодня і тріпали свої підстилки перед моєю келією, і я бачив, як безліч блощиць назбирувалося в моїй келії, так що я не в змозі був убивати їх, бо їх була сила-силенна від спеки. Опісля ж, коли я лягав спати, всі вони збиралися на мене, і я засинав лише від сильної втоми; коли ж я вставав зі сну, бачив, що д все моє тіло було поїджене, проте я ніколи не сказав кому-небудь із них: «Не роби цього» чи «Навіщо ти це робиш?» І я не пригадую, щоб я коли-небудь вимовив слово, яке могло б збентежити або образити брата. Навчіться і ви «носити тягарі один одного», навчіться благоговіти один перед одним; і якщо хтось із вас почує від кого-небудь неприємне слово або якщо зазнає чогось над сподіване, то він не має відразу впадати в легкодушність або негайно спалахувати гнівом, щоб під час подвигу і користі не виявився він тим, який має серце розслаблене, безтурботне, нестійке, що не може витримати жодного нападу, як буває з динею: якщо хоча б маленька гілочка доторкнеться до неї, негайно в ній з’являється пошкодження, і вона гниє. Навпаки, майте серце стійке, майте великодушність: нехай ваша любов один до одного перемагає все, що вам трапляється. І якщо хтось із вас має послушність або якусь справу в садівника, чи келаря, чи кухаря, чи взагалі в когось, хто з вами служить, то нехай постараються і той, хто доручає справу, і той, хто виконує її, насамперед зберегти свій власний настрій, і нехай вони ніколи не дозволять собі ухилитися від Божої заповіді чи то у збентеження, чи у впертість, чи в пристрастність, чи в якесь свавілля і самовиправдання; але якою б не була справа, маленькою чи великою, не слід нехтувати нею і не дбати про неї, бо нехтування шкідливе; проте не слід також і надавати перевагу виконанню справи над своїм настроєм, щоб змусити себе виконати діло, хоча б то було і зі шкодою для душі. У кожній справі, що трапляється, хоча б вона була вкрай необхідною і вимагала ретельності, не хочу, щоб ви робили що-небудь і суперечками і зі збентеженням, але будьте певні, що кожне діло, як ви робите, чи велике воно, як ми вже сказали, чи мале, є восьмою частиною шуканого; а зберегти свій настрій, якщо і трапиться через це не виконати діла, є три восьмих із половиною.

Чи бачите яка різниця? Отож, якщо ви робите якусь справу хочете досконало й цілковито виконати її, то постарайтеся виконати саму справу, що, як я вже сказав, є восьмою частиною шуканого, і водночас зберегти свій настрій неушкодженим, що становить три восьмих із половиною. Якщо ж для того, щоб виконати діло вашого служіння, виникне потреба наполягти, захопитися, відступити від заповіді й пошкодити собі або іншому, сперечаючись з ним, то не слід втрачати три восьмих із половиною для того, щоб зберегти одну восьму. Тому, якщо ви довідаєтеся, що хтось так чинить, то знайте, що такий нерозумно виконує своє служіння, але або через марнославство, або через чоловіковгодництво сперечається і мучить і себе, і ближнього, щоб потім почути, що ніхто не міг його перемогти.

О! Яка напрочуд велика відвага! Це не перемога, браття, це втрата, це погибель, якщо хтось сперечається і спокушує брата свого для того, щоб виконати діло свого служіння. Це означає задля восьмої частини втратити три восьмих із половиною. Якщо залишиться невиконаним діло служіння – втрата невелика; сперечатися ж і спокутувати брата, не даючи йому необхідного, або віддати перевагу справі служіння і відступити від Божої заповіді – це велика шкода. Ось що означає восьма частина і три восьмих із половиною. Тому кажу вам, якщо і я пошлю кого-небудь із вас у якійсь потребі, і він побачить, що виникає збентеження або інша якась шкода, полишіть діло і ніколи не шкодьте собі самим чи один одному; але нехай ця справа полишиться і не буде її виконано, лишень не бентежте один одного, бо втрачаєте ви три восьмих із половиною і зазнаєте більшої шкоди, а це – явний нерозум. Кажу ж я вам це не для того, щоб ви негайно віддавалися малодушності й полишали діло або нехтували ним і легко кидали його, гнітили свою совість, бажаючи уникнути скорботи, і також не для того, щоб не слухалися і щоб кожен із вас казав: «Я не можу цього зробити, мені це шкодить, це мене засмучує». Бо в такий спосіб ви ніколи не виконаєте ніякого служіння і не зможете зберегти Божої заповіді. Старайтеся усіма вашими силами з любов’ю виконувати кожне ваше служіння, зі смиренномудрістю, схиляючись один перед одним, поважаючи і просячи один одного, бо немає нічого сильнішого від смиренномудрості. Однак якщо колись хтось побачить, що сам він чи його ближній журиться, то полиште діло, яке призводить до спокуси, поступайтеся один одному, не наполягайте на своєму аж до того, щоб настала шкода; бо краще, як я тисячу разів уже казав вам, щоб діло не виконалося так, як ви хочете, але нехай буде так, як станеться і як вимагає того потреба, ніж щоб через ваші зусилля або самовиправдання, хоча б вони й були слушні, ви бентежили або ображали один одного і через це втрачали багато задля малого. Трапляється ж часто, що хтось втрачає і те, й інше й абсолютно нічого не виконає: така властивість тих, які люблять сперечатися. Зі самого початку всі діла, які ми робимо, робимо для того, щоб отримати від них користь. Яка ж користь, якщо ми не смиряємося один перед одним, а, навпаки, бентежимо й ображаємо один одного! Хіба ви не знаєте, що сказано в Патерику: «Від ближнього – життя і смерть»? Повчайтесь завжди в цьому, браття, наслідуйте слова святих старців, старайтеся з любов’ю і страхом Божим шукати своєї користі і братів ваших: таким чином можете від усього, що з вами трапляється, отримувати користь і досягати успіхів із Божою поміччю. Сам Бог наш, як чоловіколюбець, нехай дарує нам Свій страх, бо сказано: «Бога бійся і заповіді Його зберігай» (Еккл. 12:13), тому що це вимагається від кожної людини. Самому ж Богові нашому нехай буде слава і влада на віки. Амінь.

Повчання 5. Про те, що не треба покладатися на свій розум

Премудрий Соломон говорить у Приповідках; «Ті, які не мають управління, падають, наче листя; спасення ж є у раді великій» (Притч. 11:14). Чи бачите, браття, силу цього вислову? Чи бачите, чого навчає нас Святе Письмо? Воно повчає нас не покладатися на самих себе, не вважати себе розумними, не вірити тому, що можемо самі управляти собою, бо ми маємо потребу в допомозі, потребуємо наставників у Бозі. Немає нещасніших і ближчих до погибелі людей від тих, які не мають наставника на Божому шляху. Бо що означає сказане: «Ті, які не мають управління, падають, наче листя?» Листя спочатку завжди буває зелене, квітуче й гарне, потім поступово засихає, падає, і, врешті, ним нехтують і топчуть його. Так і людина, яку ніхто не провадить, спочатку завжди має ревність до посту, до чування, мовчання, послуху та до інших добрих діл; потім ця ревність потроху холоне, і вона, не маючи нікого, хто б повчав її, підтримував і запалював у ній цю ревність, подібно до листя, бездушно засихає, падає і стає, зрештою, рабом ворогів, і вони роблять з нею, що хочуть.

Про тих же, які відкривають свої помисли і вчинки і роблять усе з радою, Писання говорить: «Спасення ж є у раді великій». Не каже: «У раді багатьох», тобто, щоб із кожним радитися, а що треба радитися про все звичайно з тим, кому довіряємо, і не так, щоб одне говорити, а інше замовчувати, але про все відкривати і про все радитися. Такому і є вірне спасіння «у раді великій». Бо якщо людина відкривала не все, що її стосувалося, й особливо якщо вона була полонена поганою звичкою або була в лихому товаристві, то диявол знаходить у ній одне якесь пожадання або лише самовиправдання і цим скидає її додолу.

Коли диявол бачить, що людина не хоче грішити, то він не настільки недосвідчений у чиненні зла, щоб навіювати їй які-небудь явні гріхи, і не каже їй: «Піди вчини розпусту» чи «Піди вкради», бо він знає, що ми цього не хочемо, а він не вважає потрібним навіювати нам те, чого ми не хочемо; але знаходить у нас, як я вже сказав, одне пожадання чи лише самовиправдання і тим під виглядом доброго шкодить нам. Тому знов сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним» (Притч. 11:15). Лукавим є диявол, він чинить лихо тоді, «коли поєднується з праведним», тобто коли поєднується з нашим самовиправданням: тоді він стає міцнішим, тоді більше шкодить, тоді більше діє. Бо коли ми тримаємося своєї волі і йдемо з нашими виправдовуваннями, тоді, роблячи, здається, добру справу, ми самі собі розкладаємо сіті й навіть не знаємо, як гинемо. Бо як ми можемо збагнути Божу волю чи знайти її, якщо віримо самим собі й тримаємося своєї волі. Ось тому авва Пімен і казав, що наша воля є міцною стіною між людиною і Богом. Чи бачите силу цього вислову? І ще він додав: «Вона є наче камінь, що протистоїть, протидіє Божій волі». Отож якщо людина полишить я свою волю, тоді може вона сказати: «З Богом моїм перейду крізь стіну; Бог мій, бездоганна путь Його» (Пс. 17:30,31). Вельми предивно сказано! Бо тоді тільки людина бачить бездоганну путь Божу, коли полишить свою волю. Коли ж вона слухається своєї волі, то не  бачить, що шляхи Божі – бездоганні; якщо ж почує щось, що стосується повчання, то відразу осуджує це, зневажає, відвертається від цього і діє всупереч цьому. Бо як їй перенести щось чи послухатися чиєїсь поради, якщо вона тримається своєї волі! Далі говорить старець і про самовиправдання: «Якщо ж і самовиправдання допоможе волі, то людина цілковито розбещується». Дивовижно, яка послідовність у словах святих отців! Справді, коли виправдання поєднається з волею, то це абсолютна смерть, велика небезпека, великий страх. Тоді нещасний остаточно падає. Бо хто примусить такого вірити, що інша людина більше від нього знає, що йому корисно? Тоді він цілком віддається своїй волі, своєму помислові, і нарешті, ворог, як хоче, влаштовує його падіння. Тому сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним, голос же утвердження він ненавидить». Бо не лише саме повчання ненавидить лукавий, а навіть самого голосу, що промовляє його, не може чути, ненавидить навіть сам голос повчання, тобто те саме, коли говорять щось, що служить для повчання. Перш ніж той, хто питає про корисне, почне чинити за даною порадою, перше ніж ворог збагне, чи виконає він, чи не виконає почуте, ворог ненавидить вже саме те, щоб питати кого-небудь чи чути щось корисне; сам голос, сам звук таких слів він ненавидить і відвертається від них. І сказати, чому? Він знає, що його лиходійство виявиться відразу ж, як тільки почнуть питати й говорити про корисне. І нічого він так не ненавидить і не боїться, як бути впізнаним, тому що тоді він уже не може чинити підступи, як хоче. Бо якщо душа стверджується тим, що людина питає і відкриває все про себе і чує від кого-небудь досвідченого: «Це роби, а цього не чини; це добре, а це погане; це самовиправдання, це свавілля», і чує також: «Тепер не час для цієї справи», а іншого разу чує: «Тепер час», тоді диявол не знаходить, яким чином шкодити людині чи як перемогти її, тому що вона завжди, як я вже сказав, радиться і з усіх боків захищає себе, і в такий спосіб сповняється на ній (слово): «спасення є у раді великій».

Лукавий же не хоче цього, а ненавидить, бо він хоче чинити зло і більше тими радіє, «які не мають управління». Чому? Тому що вони «падають, наче листя». Згадай того брата, якого любив лукавий і про якого говорив він авві Макарію: «Маю одного брата, який, коли бачить мене, крутиться, наче мотовило». Таких він любить, такими завжди радіє, які живуть без повчань і не доручають себе людині, що може допомагати їм і провадити їх у Бозі. Хіба не до всіх братів приходив тоді демон, якого бачив святий, як той носив різноманітні страви в гарбузах? Хіба не всіх він відвідував? Проте кожен із них, розуміючи його підступи, йшов (до свого духовного отця) і відкривав йому свої помисли, і знаходив поміч під час спокус, а тому лукавий не міг подолати їх. Лише одного нещасного знайшов він, який керувався сам собою і ні від кого не мав помочі, і тому лукавий чинив з ним, як з іграшкою, і, відходячи, дякував йому і проклинав інших. Коли ж ворог повідомив авві Макарію про цю справу й ім’я брата, святий пішов до того і побачив, що причиною його загибелі було те, що він не хотів сповідатися зі своїх помислів; побачив, що той не мав звичаю відкривати їх кому-небудь. Ось тому ворог і крутив ним, як хотів. І брат на запитання святого старця: «Як тобі ведеться, брате?», відповів: «Молитвами твоїми, добре». І коли святий знову запитав: «Чи не поборюють тебе помисли?», він відповів: «Поки що мені добре». І не хотів нічого розповісти, поки святий уміло не примусив його відкрити свої помисли і, повівши йому слово Боже, утвердив його – і повернувся.

За своїм звичаєм, ворог прийшов знову, бажаючи подолати цього брата, але осоромився, бо знайшов його виправленим і не міг уже більше з нього знущатися, і тому відійшов, не зумівши нічого досягти; відійшов осоромлений і від цього (брата). Тому коли святий знову запитав демона: «Як мається той брат, твій приятель?», він уже не назвав його приятелем, але ворогом і проклинав його, кажучи: «І той розбестився, і цей не слухається мене, а навіть став лютішим за інших». Чи бачиш, чому ненавидить ворог «голос утвердження»? Тому що завжди прагне нашої погибелі. Чи бачиш, чому він любить тих, які покладаються на себе? Тому що вони допомагають дияволові й самі на себе кують лихо. Я не знаю іншого падіння для монаха, крім того, коли він вірить своєму серцю. Дехто говорить: «Через те падає людина або через те»; а я, як я вже казав, не знаю іншого падіння, окрім того, коли людина слухається себе самої. Чи бачив ти того, який впав, – знай, що він слухався себе самого. Немає нічого небезпечнішого, немає нічого згубнішого від цього. Я завжди боявся цього лиха, і Бог зберіг мене. Коли я був у кеновії, я відкривав усі свої помисли старцеві авві Іоанну і ніколи, як я сказав, не наважувався зробити щось без його поради. Й іноді казав мені помисел: «Чи не те ж саме скаже тобі старець? Навіщо ти хочеш турбувати його?» А я відповідав помислові: «Анафема тобі й міркуванню твоєму, і розумові твоєму, і мудруванню твоєму, і віданню твоєму, бо що ти знаєш, те знаєш від демонів». Отож я йшов і запитував старця. І траплялось іноді, що він відповідав мені те саме, що в мене було на думці. Тоді помисел казав мені: «Ну що ж? Бачиш, це те саме, що я говорив тобі; чи не даремно ти турбував старця?» І я відповідав помислові: «Тепер воно добре, тепер воно від Духа Святого; твоя ж порада лукава, від демонів, і була справою пристрасного стану душі». Отак ніколи не потурав я собі слухатися свого помислу, не запитавши старця. І повірте мені, браття, що я перебував у повному спокої, у повній безжурності, так що я навіть і журився цим, бо чув, що «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14:21); і бачачи, що в мене немає жодної скорботи, я боявся і був у великому нерозумінні, не знаючи причини такого спокою, поки старець не пояснив мені цього, сказавши: «Не журись, бо кожен, хто віддається в послух отцям, має цей спокій і безжурність».

Постарайтесь ж і ви, браття, запитувати і не покладатися на себе. Пізнайте, яка в цій справі безжурність, яка радість, який спокій. Але оскільки, як я вже казав, я ніколи не журився, то послухайте і про те, що зі мною сталося тоді.

Коли я ще перебував там у кеновії, напала на мене одного разу велика й нестерпна скорбота, і я був у такому стражданні та утискові, що був готовий навіть зрадити й саму душу мою; скорбота ж оця, походила від демонського лукавства. Така спокуса, яку наносять, демони через заздрість, буває тяжкою для людини, проте короткотривалою: вона понура, тяжка, безутішна, нізвідки не видно заспокоєння, а звідусіль пригнічення. Однак скоро навідує душу Божа благодать, бо коли б не відвідала Божа благодать, то ніхто не міг би цього перенести. І я був, як я вже казав, у такій спокусі, у такій скруті. Одного дня, коли я стояв на монастирському дворі, знемагаючи і благаючи про це Бога, враз поглянув я всередину церкви і побачив якогось мужа, на вигляд – єпископа, який начебто ніс Святі Дари і входив до святого вівтаря. Я ніколи не підходив до паломника чи подорожнього без потреби чи наказу, але тоді мене щось притягувало, і я пішов за ним. Увійшовши, він довго стояв із піднесеними руками, і я стояв позад нього, молячись у страсі, бо від споглядання його напав на мене страх і трепет. Після молитви він повернувся і пішов до мене, і в міру того, як він наближався до мене, я відчував, що скорбота і жах відходили від мене. Потім, ставши переді мною, він простягнув свою руку, доторкнувся до моїх грудей і, б’ючи в них своїми перстами, мовив: «Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене, і вислухав молитву мою. І вивів мене з ями страждання і з багна намулу; і поставив на скелі ноги мої, і направив стопи мої. І вложив в уста мої пісню нову, пісню хвали Богові нашому» (Пс. 39:2,3,4). Усі ці стихи вимовив він по тричі, б’ючи, як я вже казав, у мої груди, й опісля вийшов. Одразу ж після цього запанували в моєму серці найсолодше світло, радість, утіха й велика веселість, і я став уже не тим, ким був раніше. Коли він вийшов, я поспішив слідом за ним, бажаючи знайти його, але не знайшов, бо він зробився невидимим. З того часу, за Божою милістю, я не відчував уже, щоб хвилювала мене скорбота чи страх, але Господь покрив мене донині заради молитов цих святих старців. Це оповів я вам, браття, для того, щоб ви знали, який спокій і безжурність має той, хто не слухається себе самого, і з якою безпечністю, з якою стійкістю живе, хто не покладається на себе і не вірить своєму помислові, але у всьому, що його стосується, покладає надію на Бога і на тих, які можуть повчити його в Бозі. Отож навчіться й ви, браття, запитувати, навчіться не покладатися на себе самих, не вірити тому, що вам каже ваш помисел. Добре смирення – у ньому спокій і радість. Для чого марно засмучуватися? Неможливо спастися інакше, ніж таким чином.

Однак хтось може подумати: якщо немає людини, яку можна запитувати, то що в такому разі робити? Правда, якщо хтось хоче істинно, усім серцем, виконувати Божу волю, то Бог ніколи його не покине, а всіляко наставить за Своєю волею. Справді, якщо хтось спрямує своє серце за Божою волею, то Бог просвітить і мале дитя сказати йому Свою волю. Якщо ж хтось не хоче щиро виконувати Господньої волі, то хоча він і до пророка піде, Бог покладе пророкові на серце відповідати йому відповідно до його розбещеного серця, як каже Писання: «Коли ж пророк дав би звести себе й сказав слово, то це Я, Господь, звів того пророка» (Єз. 14:9). Тому ми мусимо всією силою спрямовувати себе до Божої волі й не вірити своєму серцю. Та якщо буде добре діло і ми почуємо від якогось святого мужа, що воно справді добре, то й ми маємо вважати його добрим, однак не вірити самим собі, що добре його виконуємо і що воно має (неодмінно) бути добре виконане. Але ми маємо його виконувати відповідно до своїх сил і знову розповідати, як ми його виконуємо, і дізнаватися, чи добре ми його виконали; і після цього не треба залишатися безтурботними, а очікувати Божого суду, як сказав святий авва Агафон. Коли його спитали: «Невже і ти, отче, боїшся?», він відповів: «Я виконував Божу волю по своїй силі, але не знаю, чи вгодне моє діло Богові; бо один суд Божий, а інший людський». Хай Господь Бог вбереже нас від бід, що трапляються тим, які покладаються на себе самих, і нехай сподобить нас триматися шляху наших отців, які благовгодили імені Його. Бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Повчання 6. Про те, щоб не осуджувати ближнього

Коли б ми пам’ятали, браття, слова святих старців, коли б ми завжди повчалися в них, то ми не віддавалися б так легко безпечності щодо себе; бо якщо б ми, як вони сказали, не нехтували малим і тим, що нам видається незначним, то не впадали б у велике й тяжке. Я завжди кажу вам, що через оці незначні гріхи, через те, що кажемо: «Що поганого в тому чи в іншому», постає в душі лиха звичка, і (людина) починає занедбувати й велике. Чи знаєте ви,  який тяжкий гріх осуджувати ближнього? Бо що є тяжчим за це? Що настільки ненавидить Бог? Від чого Він так відвертається? Як і отці сказали, що немає нічого гіршого за осудження. Однак і до такого великого зла людина приходить через те ж занедбування незначного, як здається. Бо через те, що людина дозволила собі незначне осудження ближнього, через те, що каже: «Що в тому поганого, якщо послухаю, що говорить цей брат? Що поганого, якщо і я скажу одне ось таке-то слово? Що такого, якщо я подивлюся, що буде робити цей брат чи той прочанин?», через оце саме ум починає залишати свої гріхи без уваги й помічати гріхи ближнього. І через це потім трапляється, що ми осуджуємо, лихословимо, зневажаємо ближніх і, нарешті, падаємо і в те, що осуджуємо. Бо через те, що людина не журиться своїми гріхами «й не оплакує, – як сказали отці, – свого мерця», не може вона досягти успіху ні в чому доброму, а завжди звертає увагу на діла ближнього. А ніщо стільки не гнівить Бога, ніщо так не оголює людину і не призводить до полишення Богом, як лихослів’я, чи осудження, чи зневага ближнього.

Одна ж справа лихословити чи ганити, інша – осуджувати, ще інша – зневажати. Ганити – означає сказати про когось: такий-то збрехав, чи розгнівався, чи вчинив перелюб, чи зробив щось подібне. Ось такий лихословив брата, тобто сказав пристрасно про його прогрішення. А осуджувати – означає сказати: такий-то брехун, гнівливий, розпусник. Ось цей осудив сам стан його душі, виніс присуд про все його життя, кажучи, що він отакий-от, і осудив його, як такого, а це – тяжкий гріх. Бо одне сказати: «Він розгнівався», і зовсім інше сказати: «Він гнівливий», і, як я сказав, винести (таким чином) присуд про все його життя. А гріх осудження настільки тяжчий за будь-який інший гріх, що сам Христос сказав: «Лицеміре, вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Лк. 6:42); і гріх ближнього прирівняв до скалки, а осудження – до колоди. Таке-то тяжке осудження, що перевищує всякий гріх. І отой фарисей, молячись і дякуючи Богові за свої чесноти, не збрехав, а говорив істину, і не за те був засуджений; бо ми маємо дякувати Богові, коли сподобилися зробити щось добре, тому що Він допоміг і посприяв нам у цьому. За це фарисей не був засуджений, як я сказав, що він дякував Богові, перелічуючи свої чесноти, і не за те він був засуджений, що сказав: «Я не такий, як інші люди»; але коли він повернувся до митаря і мовив: «Чи як оцей митар», тоді він підпав під засуд, бо він осудив саму особу, сам стан її я душі і, коротко кажучи, все її життя. Тому митар і вийшов «більше виправданий, аніж той» (Лк. 18:11-14).

Немає нічого тяжчого, як я багато разів уже говорив, немає нічого гіршого від осудження, зневажання чи погорджування ближнього. Чому ми радше не осуджуємо самих себе і наші гріхи, які ми достеменно знаємо і за які мусимо дати відповідь перед Богом? Навіщо стягуємо на себе суд Божий? Чого хочемо від Його створіння? Чи не слід нам тремтіти, чуючи, що сталося з отим великим старцем, який, дізнавшись про якогось брата, що той піддався розпусті, сказав: «Як погано він зробив!» Чи ви не знаєте, яка жахлива подія оповідається про нього в Патерику? Святий ангел приніс до нього душу того, який згрішив, і промовив до нього: «Подивись, той, кого ти осудив, помер; куди ж накажеш ти помістити його: в Царство чи в муку?» Чи є щось страшніше за цей тягар? Бо що інше означають слова ангела до старця, як не оце: оскільки ти суддя праведних і грішних, то скажи, що накажеш про цю смиренну душу? Чи помилуєш ти її, чи віддаси на муки? Святий старець, вражений цим, усю решту свого життя провів у зітханнях, сльозах і в безмірних трудах, молячись Богові, щоб Він простив йому той гріх, – і все оце вже після того, як він, припавши лицем своїм до ніг святого ангела, отримав прощення. Бо слова ангела: «Ось Бог показав тобі, який тяжкий гріх осудження, щоб ти більше не допускався його» – вже означали прощення; однак душа старця до самої його смерті не хотіла вже втішитися і залишити свій плач.

Отож чого хочемо ми від нашого ближнього? Чого хочемо від чужого тягаря? Є нам про що журитися, браття! Нехай кожен уважає на себе і свої гріхи. Одному Богові належить влада виправдовувати й засуджувати, оскільки Він знає і душевний стан кожного, і силу, і характер виховання, й обдарування, і будову тіла, і здібності; і відповідно до цього судить кожного, як Він сам Єдиний знає. Бо інакше судить Бог діла єпископа й інакше світського правителя, інакше старого й інакше юного, інакше хворого й інакше здорового. І хто може знати всі ці суди? Лише Єдиний, що створив усіх, усе збудував і все відає.

Пригадую, я чув, що колись сталася така подія. У якесь місто прибув корабель із невільниками, а в тому місті жила одна свята діва, що вельми заховувалася. Вона, почувши, що прибув оцей корабель, дуже зраділа, бо хотіла купити собі маленьку дівчинку, і думала: «Візьму і виховаю її, як хочу, щоб вона взагалі не знала пороків цього світу». Вона послала за хазяїном цього корабля і, прикликавши його до себе, довідалася, що в нього є двоє маленьких дівчаток, саме таких, яких вона хотіла, і негайно ж із радістю вона заплатила ціну (за одну з них) і взяла її до себе. Коли ж хазяїн корабля пішов з того місця, де перебувала ця свята, і ледь небагато відійшов, зустріла його одна блудниця, цілковито розпусна, і побачивши з ним іншу дівчинку, захотіла взяти її. Домовившись із ним, вона заплатила ціну, взяла (дівчинку) і пішла з нею. Чи бачите таємницю Божу? Чи бачите суд (Божий)? Хто може це пояснити? Отож, свята діва взяла ту маленьку, виховала її в страсї Божому, наставляючи її на кожне добре діло, навчаючи її чернечого життя, і, коротко кажучи, в усяких пахощах святих Божих заповідей. Блудниця ж, узявши ту нещасну, зробила її знаряддям диявола. Бо чого ж могла оця нікчема навчити її; як не погуби своєї душі? Отже, що можна сказати про страшну цю долю? Обидві були маленькі, обох було продано, вони самі не знали, куди йдуть, і одна опинилася в Божих руках, а інша потрапила в руки диявола. Чи можна сказати, що Бог однаково спитає, як з однієї, так і з іншої? Як це можливо! Якщо обидві віддадуться розпусті чи іншому гріхові, чи можна сказати, що обидві вони підпадуть під один суд, хоча й обидві вчинили один і той самий гріх? Чи це можливо? Одна знала про суд, про Боже Царство, вдень і вночі повчалася в словах Божих; інша ж, нещасна, ніколи не бачила й не чула нічого доброго, а завжди, навпаки, все мерзенне, все диявольське; як же можливо, щоб обох було суджено одним судом?

Отож, жодна людина не може знати судів Божих, але Він єдиний усе відає і може судити гріхи кожного, як Йому єдиному відомо. Справді, трапляється, що брат грішить із простоти, але має одне добре діло, яке вгодне Богові більше від усього твого життя; а ти судиш і осуджуєш його й обтяжуєш свою душу. Якщо ж і довелося йому спіткнутися, звідки ти знаєш, скільки він трудився і скільки пролив своєї крові перед прогрішенням; і тепер його гріх є перед Богом наче діло правди? Бо Бог бачить його труд і скорботу, які він, як я казав уже, поніс ще перед прогрішенням, і милує його. А ти знаєш лише цей (гріх); і тоді, коли Бог милує його, ти осуджуєш його і губиш свою душу. Звідки ти знаєш, скільки сліз він пролив через це перед Богом? Ти бачив його гріх, а покаяння його не бачив.

Іноді ж ми не лише осуджуємо, а й принижуємо ближнього; бо одне, як я вже казав, осуджувати й інше принижувати. Приниженням є те, коли людина не лише осуджує іншого, а зневажає його, тобто гидиться ближнім і відвертається від нього, як від якоїсь мерзоти. Це ще гірше від осудження і набагато згубніше. Ті ж, які хочуть спастися, не звертають уваги на недоліки ближніх, а завжди дивляться на свої власні й досягають успіхів. Таким був той, який, бачачи, що його брат згрішив, зітхнув і мовив: «Горе мені! Як він згрішив сьогодні, так згрішу і я завтра». Чи бачиш стійкість? Чи бачиш стан душі? Як він одразу ж знайшов спосіб уникнути осудження свого брата. Бо сказавши: «Так само і я завтра», він прищепив собі страх і піклування про те, що й він незабаром може згрішити, і таким чином уникнув осудження ближнього. Притім не задовільнився цим, а й себе самого кинув йому до ніг, сказавши: «Та він (принаймні) покається за свій гріх, а я не покаюся як слід, не досягну покаяння, не в силах буду покаятися». Бачиш просвічення божественної душі? Він не тільки встиг уникнути осудження ближнього, а й себе самого кинув до його ніг. Ми ж, окаянні, не розбираючись, осуджуємо, гидуємо, принижуємо, коли щось бачимо, або почуємо, або тільки підозрюємо; і що найгірше, ми не зупиняємося на своїй власній шкоді, але, стрічаючи й іншого брата, негайно кажемо йому: «Те й те сталося», – і шкодимо йому, вносячи в його серце гріх. І не боїмося ми того, який сказав: «Горе тому, хто напуває свого приятеля розпустою мутною» (Авак. 2, 15), а звершуємо бісівську справу і не дбаємо про це. Бо що інше робити бісові, як не бентежити й не шкодити? А ми виявляємося помічниками бісів на погибель свою і ближнього; бо хто шкодить душі, той сприяє і допомагає демонам, а хто приносить їй користь, той допомагає святим ангелам. Через що ми в це впадаємо, як не через те, що немає в нас любові? Бо коли б у нас була любов, то зі співчуттям і жалем дивилися б ми на недоліки ближнього, як сказано: «любов покриває силу гріхів» (1 Пт. 4, 8); «любов не задумує зла; все покриває» тощо (1Кор. 13:5).

Отож, коли б, як я вже казав, ми мали любов, то ця любов покрила б усякий гріх, як і святі чинять, бачачи людські недоліки. Невже ж святі сліпі й не бачать гріхів? Та й хто так ненавидить гріх, як святі? Однак вони не ненавидять того, хто грішить, і не осуджують його, не відвертаються від нього, а співчувають йому, журяться про нього, напоумлюють, потішають, лікують його, як недужий член, і роблять усе для того, щоб його спасти. Як рибалки, коли закинуть вудило в море і, зловивши велику рибу, чують, що вона кидається і б’ється, не враз сильно його тягнуть, бо інакше мотузка порветься і вони взагалі втратять рибу, а пускають мотузку повільно й дозволяють їй плисти, як хоче; коли ж побачать, що риба втомилася і перестала битися, тоді поволі її притягують. Так само і святі довготерпеливістю й любов’ю привертають брата, а не відвертаються від нього й не гидують ним. Як матір, що має потворного сина, не тільки не гидує ним і не відвертається від нього, а й прикрашає його з любов’ю і все, що не робить, робить для його потіхи; так само і святі завжди покривають, прикрашають, допомагають, щоб і того, хто грішить, із часом виправити, І щоб ніхто інший не отримав від нього шкоди, і щоб їм самим досягнути ще більше успіхів у Христовій любові.

Що зробив святий Аммон, коли одного разу брати прийшли до нього збентежені і сказали йому: «Піди і подивись, отче, у такого-от брата в келії жінка»? Яке милосердя виявила, яку любов мала свята ця душа! Збагнувши, що брат сховав жінку під діжкою, він пішов і. сів на неї і звелів їм шукати по всій келії. Коли ж вони нічого не знайшли, він сказав їм: «Бог нехай простить вам». І так він їх засоромив, укріпив і подав їм велику користь, навчивши їх не вірити легковажно звинуваченню ближнього; і того брата виправив, не лише покривши його задля Бога, а й напоумивши його, коли знайшов зручний для того час. Бо, виславши всіх геть, він узяв його за руку й мовив до нього: «Подумай про свою душу, брате». Цей брат відразу засоромився, зворушився, чоловіколюбність і співчуття старця відразу ж вплинули на його душу.

Отож здобудемо й ми любов, здобудемо милостивість до ближнього, щоб уберегтися від згубного лихослів’я, осудження й приниження і будемо допомагати один одному, як своїм власним членам. Хто, маючи рану на своїй руці, чи на нозі, чи на якомусь іншому члені, гидує собою, чи відсікає свій член, хоча б він і гноївся? Чи не скоріше він очищує його, обмиває, накладає на нього пластир, обв’язує, окроплює святою водою, молиться і просить святих помолитися за нього, як сказав і авва Зосима? Одне слово, ніхто не залишає свого члена занедбаним, не відвертається від нього, ні навіть від смороду його, а робить усе для того, щоб вилікувати його. Так і ми маємо співчувати один одному, маємо допомагати один одному – самі та за посередництвом інших, сильніших, І все придумувати й робити для того, щоб допомагати і собі, й один одному; бо ми члени один одного, як каже апостол, «всі ми – одне тіло, а кожен – один одному член» (Рим. 12:5) і: «як страждає один член, страждають із ним усі члени» (1Кор. 12:26). Як вам бачаться кеновійні монастирі? Хіба вони не є одним тілом, а всі, хто живе у спільнотових монастирях, чи не є членами один одного? Ті, які керують і повчають, – це голова; ті, які пильнують і виправляють, – очі; ті, які користуються словом, – уста; ті, які слухають їх, – вуха; ті, які виконують, – руки, а ноги – це ті, яких посилають і які сповняють служіння. Голова ти? – Повчай. Око? – Пильнуй, дивись. Уста? – Говори, принось користь. Вухо? – Слухай. Рука? – Роби. Нога? – Служи. Кожен нехай служить тілові за своєю силою, і старайтеся постійно допомагати один одному: чи повчанням, вкладаючи слово Боже в серце братові, чи потішанням у час скорботи, чи наданням допомоги у справі служіння. І, одне слово, кожен, як я вже казав, за своєю силою, старайтеся мати єдність один з одним, бо чим більше хтось поєднується з ближнім, тим більше єднається він із Богом.

І щоб вам ясніше збагнути силу висловленого, запропоную вам порівняння, передане від отців. Уявіть собі коло, накреслене на землі, середина якого називається центром; прямі лінії, що йдуть від центру до кола, називаються радіусами. Тепер вникніть у те, що я буду казати: уявіть, що це коло є світ, а сам центр кола – Бог; радіуси ж, тобто прямі лінії, що йдуть від центру до кола, – це шляхи людського життя. Отож, наскільки святі входять усередину кола, прагнучи наблизитися до Бога, настільки, в міру входження, вони стають ближчими і до Бога, й один до одного; і наскільки наближаються до Бога, настільки наближаються й один до одного; і наскільки наближаються один до одного, настільки наближаються й до Бога. Так само розумійте і про віддалення. Коли віддаляються від Бога й повертаються до зовнішнього, то очевидно, що наскільки вони відходять від центру й віддаляються від Бога, настільки віддаляються й один від одного; і наскільки віддаляються один від одного, настільки віддаляються і від Бога. Такою є природа любові: наскільки ми перебуваємо назовні і не любимо Бога, настільки кожен віддалений і від ближнього. Якщо ж полюбимо Бога, то наскільки наближаємося до Бога любов’ю до Нього, настільки єднаємося любов’ю і з ближнім; і наскільки поєднуємося з ближнім, настільки єднаємося з Богом. Господь Бог нехай сподобить нас чути корисне і його виконувати; бо в міру того, як ми стараємося і турбуємося про виконання почутого, Бог завжди просвічує нас і навчає Своєї волі. Йому слава і влада на віки віків. Амінь.

Повчання 7. Про те, щоб докоряти собі, а не ближньому

Розглянемо, браття, чому трапляється, що іноді хтось, почувши образливе слово, не звертає на нього уваги і зносить його без збентеження, начебто зовсім і не чув його; іноді ж, як тільки почує, відразу бентежиться. Яка причина такої відмінності? І чи одна причина такої відмінності, чи багато? Я вважаю, що вона має багато причин, але є одна, так би мовити, що породжує всі інші. І скажу вам, як це буває. Найперше, трапляється, що хтось після молитви чи доброго вчинку є, так би мовити, в доброму настрої і тому ставиться поблажливо до свого брата й не бентежиться його словами. Буває також, що хтось має до когось прив’язаність і тому без смутку зносить усе, що той завдає. Буває також, що хтось погорджує тим, хто хоче його образити, і тому не звертає уваги на його образи, не вважає його за людину й тому ні за що має все те, що той говорить чи робить. І розповім вам дещо таке, що вас здивує.

У кеновійному монастирі, ще перед моїм відходом звідти, був один брат, якого я ніколи не бачив збентеженим, чи засмученим, чи я розгніваним на кого-небудь, тимчасом як помічав, що багато з братів часто допікали йому и ображали його. А цей юнак так зносив образи від кожного з них, наче ніхто взагалі не турбував його. Я ж п завжди дивувався надзвичайній його незлобливості й хотів довідатися, як він набув цієї чесноти. Одного разу я відвів його вбік і, поклонившись йому, просив його сказати мені, який помисел він завжди має у своєму серці, що, зазнаючи образ чи зносячи від кого-небудь кривду, він виявляє таку довготерпеливість. Він відповів мені зневажливо без жодного сорому: «Чи мені зважати на їхні недоліки, чи приймати від них образи як від людей? Це – пси, що гавкають». Почувши це, я схилив голову і мовив до себе: «Знайшов шлях цей брат», – і, перехрестившись, відійшов від нього, молячи Бога, щоб Він зберіг мене і його.

Отож буває, як я вже сказав, що хтось не бентежиться і від зневаги (від ближнього), і це явна погибель. Якщо ж хтось ображається на брата, що його скривдив, то це стається або через те, що він у цей час був у поганому настрої, або через те, що відчуває до нього неприязнь. Є багато й інших причин цього, про які вже була мова. Але основною причиною будь-якого збентеження, якщо докладно дослідити, є те, що ми не докоряємо самим собі. Від цього походить кожен такий розлад, через що ми ніколи не знаходимо спокою. І нема чого дивуватися, коли чуємо від усіх святих, що немає іншого шляху, крім цього. Ми бачимо, що ніхто, минаючи цей шлях, не знайшов спокою; а ми сподіваємося отримати спокій чи вважаємо, що йдемо правильним шляхом, ніколи не бажаючи докорити самим собі. Справді, якщо навіть людина вчинить і десятки тисяч добрих діл, але не буде триматися цього шляху, то вона ніколи не перестане ображатися і кривдити інших, втрачаючи через те всі свої труди. Навпаки, яку радість, який спокій має той, хто докоряє самому собі! Куди б не подався той, хто докоряє собі, як сказав авва Пімен, яка б прикрість йому не трапилася, чи то ганьба, чи інша якась скорбота, він уже завчасно вважає себе вартим будь-якої скорботи й ніколи не бентежиться. Чи є щось безжурніше за такий стан?

Але якщо хтось скаже: «Якщо брат кривдить мене, і я, перевіривши себе, побачу, що я не подав йому до цього жодного приводу, то як можу докорити собі?» По правді, якщо хтось перевірить себе зі страхом Божим, то побачить, що він усіляко сам подав привід або ділом, або словом, або виглядом. Якщо ж він бачить, як каже, що він тепер не подав йому взагалі жодного приводу, то, напевно, він колись зневажив його чи в цій, чи в іншій справі або, мабуть, засмутив іншого брата і мусив через це потерпіти, або часто і через інший якийсь гріх. Тому якщо хтось, як я вже казав, зі страхом Божим перевірить самого себе й пильно розгляне свою совість, то він неодмінно виявить себе винуватцем.

Буває також, що хтось, як йому видається, перебуває в мирі і безмовності; але коли брат скаже йому зневажливе слово, то він бентежиться і вважає, що має право нарікати на нього, кажучи: «Коли б він не прийшов і не збентежив мене своїми словами, то я не згрішив би». Ось яка безглузда думка. Ось диявольська спокуса! Хіба той, хто сказав йому слово, вклав у нього пристрасть? Він лише показав йому ту (пристрасть), яка вже була в ньому, для того щоб він, якщо хоче, покаявся в ній. Такий подібний до гнилого хліба, -який зверху добрий, а всередині запліснявів, і коли хтось розламає його, то виявляється його гнилість. Так і оцей пробув, як йому здавалося, в мирі, але пристрасть була в нього всередині, а він не знав про це; брат сказав йому одне слово і виявив гнилість, сховану в нього всередині. Отож, якщо він хоче отримати помилування, то нехай покається, очиститься, досягне поступу; і нехай бачить, що він ще має дякувати братові – як такому, що приніс йому таку користь. Бо спокуси не будуть уже перемагати його, як раніше; але наскільки він досягне поступу, настільки вони виявляться для нього найлегшими: бо в міру того, як душа досягає поступу, вона стає міцнішою і здобуває силу переносити спокуси, яких вона зазнає. Сильна тварина, якщо на неї нав’ючать великий тягар, спокійно його несе, і коли трапиться їй спіткнутися, то встає одразу й зовсім не відчуває, що спіткнулася; якщо ж, навпаки, тварина слабка, то й легка ноша обтяжує її, і коли вона впаде, необхідна значна допомога, щоб її підняти. Так буває і з душею: в міру того, як вона чинить гріх, вона знемагає від нього; бо гріх розслаблює і призводить до знеможення того, хто віддається йому; і тому все, що з таким стається, обтяжує його. Якщо ж людина досягає поступу в добрі, то, в міру поступу, те, що колись було тяжким, стає для неї легшим. Ось тому  якщо ми в усьому, що з нами стається, вважаємо винними самих  себе, а не інших, то це приносить нам багато добра і дає чималий спокій і поступ, і тим більше (маємо так чинити), що нічого не буває з нами без Божого промислу.

Якщо хтось каже: «Як я можу не нарікати, коли маю потребу в якійсь речі і не отримую її, тимчасом як вона мені вкрай необхідна?» То навіть і в такому разі він не має права докоряти комусь чи нарікати на когось. Бо якщо він справді потребує якоїсь речі, як каже, і не отримує її, то йому належить сказати; «Христос знає більше від мене, чи маю я отримати (бажане), і Він буде мені замість цієї речі чи замість цієї їжі». Ізраїльські сини їли манну в пустелі сорок років; і хоча на вигляд манна була одна й та сама, для кожного вона була тим, в чому він мав потребу: кому необхідно було солоне, для того вона була солоною, кому треба було солодкого, для того вона була солодкою, – одне слово, для кожного вона була тим, що відповідало його потребі. Так, якщо комусь необхідне яйце, а він не отримує його, а отримує лише овочі, то нехай скаже своєму помислові: «Якщо б мені було корисно отримати яйце, то Бог неодмінно послав би мені його; однак Він може зробити, що й самі ці овочі замінять мені яйце». І вірую Богові, що це буде йому зараховано за мучеництво. Бо коли хто справді гідний заспокоєння, то й сарацинському (варварському) серцю Бог звістить вчинити з ним милість, відповідно до його потреби. Якщо ж хтось недостойний заспокоєння або воно некорисне йому, то хоча б він і нове небо, і нову землю створив, не знайде спокою. Однак іноді людина знаходить заспокоєння і понад свою потребу, а іноді не отримує й необхідного. Бог, як милостивий, кожному дає те, що йому потрібне. Проте буває, що Він посилає людині більше, ніж їй потрібно; цим виявляє надмір Свого чоловіколюбства й навчає її вдячності; коли ж не посилає їй і необхідного, то Своїм словом (Мф. 4:4) замінює дію тієї речі, якої потребує людина, і навчає її терпеливості. Отож за будь-яких обставин ми маємо звертати погляд угору. Чи добро нам хто-небудь зробить, чи зло потерпимо від когось, ми маємо звертати погляд угору й дякувати Богові за все, що з нами трапляється, завжди докоряючи самим собі й кажучи, як говорили отці, що коли стається з нами щось добре, то це справа Божого промислу, а коли погане, то це за наші гріхи. Бо, по правді, все, що б ми не терпіли, терпимо за наші гріхи. Святі якщо й страждають, то страждають за ім’я Боже або для того, щоб показалися їхні чесноти на користь багатьох, або для того, щоб збільшилися вінці та їхня нагорода від Бога. Та чи можемо ми, окаянні, сказати це про себе, ми, які щодня так грішимо і, задовільняючи наші пристрасті, покинули правильний шлях, що його вказали отці, – шлях самодокоряння, і йдемо кривим шляхом – докоряння ближньому. І кожен із нас намагається в усякій справі скласти провину на свого брата й на нього перекласти увесь тягар; кожен занедбує і не зберігає жодної заповіді, а від ближнього вимагає виконання їх.

Одного разу прийшло до мене двоє братів, які нарікали один на одного, і старший говорив про молодшого: «Коли я наказую йому щось зробити, він нарікає, і я також нарікаю, гадаючи, що коли б він мав до мене довіру і любов, то приймав би мої слова з упевненістю». Молодший же мовив: «Вибач, авво, він говорить мені зовсім не зі страхом Божим, а наказує, як володар, і я гадаю, що тому й не схиляється до довіри моє серце, як кажуть отці». Зауважте, як обидва вони докоряють один одному, і жоден з них не докорив собі. Також ще інших двоє нарікали один на одного і, вклонившись один одному, не отримали заспокоєння. І один говорив: «Він не від серця вклонився мені, і тому я не заспокоївся, бо так казали отці». Інший же казав: «Тому що він не був прихильний любов’ю до мене, коли я просив у нього прощення, тому і я не заспокоївся». Чи бачиш, пане, яка безглузда думка! Чи бачиш, яке перекручення понять! Бог знає, як я жахаюся з того, що й самі вислови отців наших ми використовуємо відповідно до нашої лукавої волі і до погибелі душ наших. Кожному з них слід було скласти провину на самого себе, й один мусив сказати: «Оскільки я не від серця поклонився моєму братові, тому Бог і не прихилив його до мене», а іншому треба було сказати: «Тому що я не був прихильний любов’ю до свого брата перш ніж він просив прощення, тому Бог і не прихилив його до мене». Так само слід було вчинити й двом вищезгаданим. Один мав сказати: «Я розмовляю владно, і тому Бог не схиляє мого брата довіряти мені», а інший мусив думати: «Мій брат зі смиренням і любов’ю наказує мені, а я непослушний і не маю страху Божого». Проте жоден із них не знайшов дороги до самодокоряння; навпаки, кожен складав провину на ближнього. Ось чому ми й не досягаємо успіху, ось чому й не отримуємо ні від чого користі, а увесь наш час проводимо в суперечці один з одним і мучимо самі себе. Оскільки кожен виправдовує себе, кожен, як я вже казав раніше, нічого не дотримується, а від ближнього вимагаємо виконання заповіді, тому ми й не можемо прийти до пізнання добра; бо якщо хоч трохи навчимося чогось, відразу і від ближнього вимагаємо того ж, докоряючи йому і кажучи: «Він мав це зробити; чому ж він так не зробив?» Чому ми краще від себе не вимагаємо виконання заповідей і не докоряємо собі в їх недотриманні?

Де є той старець, який, коли його запитали: «Що головне з того, що ти знайшов на цьому шляху, отче?», відповів: «Те, щоб у всьому докоряти собі»? Це і той, який запитав, похвалив і сказав йому: «Немає іншого шляху, крім цього». Так і авва Пімен сказав із зітханням: «Усі чесноти увійшли в цей дім, крім однієї, без якої тяжко встояти людині?» І коли його запитали, що не за чеснота, він відповів: «Та, щоб людина в усьому докоряла собі». І святий Антоній сказав: «Великий подвиг людини полягає в тому, щоб вона перед обличчям Божим брала всі свої провини на себе й очікувала б спокуси до останнього подиху». І всюди ми бачимо, що отці, зберігши це і віддавши Богові все, навіть і найменше, знайшли спокій. Таким-був той старець, якому під час хвороби брат влив до їжі замість меду лляну оливу, яка дуже шкідлива. Однак старець нічого не сказав, а їв мовчки і першого, і другого разу й анітрохи не докорив братові, який служив йому, не сказав, що він недбалий, і не лише не сказав цього, а навіть жодним словом не засмутив його. Коли ж брат довідався, що він наробив, і почав журитися, кажучи: «Я вбив тебе, авво, і ти поклав цей гріх на мене тим, що промовчав», то з якою покорою той відповів йому: «Не журись, дитино, якщо б Богові вгодно було, щоб я їв мед, то ти влив би мені меду». І (таким чином) він віддав це Богові.

Яке діло Богові до цього, монаше? Брат помилився, а ти кажеш: «Якщо б Богові було вгодно». Яка участь Бога в цій справі? Однак він каже: «По правді, якщо б Богові було вгодно, щоб я їв мед, то брат і влив би мені меду». Ось, хоча старець мав таку хворобу і стільки днів не міг прийняти їжі, однак не став нарікати на брата, а віддав усю справу Богові та й був спокійний. І добре сказав старець, бо він знав, що коли б Богові було вгодно, щоб він їв мед, то і сморідну лляну оливу перетворив би Він у мед. Ми ж у кожній справі накидаємося на ближнього, осуджуючи його і докоряючи йому як недбайливому і як такому, що чинить несумлінно. Як тільки почуємо хоча б одне слово, негайно перетлумачуємо його, кажучи: «Якщо б він не хотів засоромити мене, то він не сказав би цього». Де пророк Давид, який сказав про Семея: «Залиште його, і так нехай проклинає, як Господь звелів йому проклинати Давида» (2Сам. 16:11)? Чи чоловікові-вбивці говорив Бог, щоб він проклинав пророка? Як, невже Господь сказав йому це? Та пророк, маючи духовне розуміння і знаючи, що ніщо так не притягує милості Божої на душу, як спокуси, й особливо ті, яких завдано й накладено під час скорботи та нужди, мовив: «Залиште його проклинати Давида, як Господь звелів йому». Для чого? «Чи не зглянеться Господь на смирення моє і чи не віддасть мені на добром замість прокльону його». Чи бачиш, як мудро чинив пророк? Ось тому він і зупинив тих, які хотіли відімстити тому, хто проклинав, кажучи: «Що мені і вам, сини Саруїнові? Залиште його проклинати мене, як Господь звелів йому» (2Сам. 16:10,11). Ми ж не хочемо сказати про нашого брата, що Господь йому звелів, але якщо почуємо зневажливе слово, то чинимо подібно до собаки: коли хтось кине в нього каменем, то він залишає того, хто кинув, і біжить гризти камінь. Так чинимо і ми: покидаємо Бога, Який допускає напастям находити на нас для очищення наших гріхів, і накидаємося на ближнього, кажучи: «Навіщо він це мені сказав? Навіщо він це мені зробив?» І тимчасом як ми могли б отримувати велику користь від подібних випадків, ми чинимо протилежне і шкодимо самим собі, не розуміючи, що промислом Божим усе влаштовується на користь кожного, Господь Бог нехай напоумить нас молитвами святих, бо Йому (належить) всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Повчання 8. Про злопам’ятність

Отці сказали, що монахам не властиво гніватися, також і зневажати кого-небудь, і ще: «Хто подолав гнів, той переміг демонів, а кого поборює ця пристрасть, той взагалі далекий від монашого життя» тощо. Що ж маємо сказати про себе, коли ми не лише не позбуваємося роздратування й гніву, а й поринаємо у злопам’ятність? Що нам робити, як не оплакувати такий жалюгідний і нелюдський стан наших душ? Отож зважаймо на себе самих, браття, і постараймося з Божою поміччю визволитися від гіркоти цієї згубної пристрасті.

Трапляється, що коли між братами станеться непорозуміння чи виникне невдоволення, один із них поклониться іншому, просячи прощення, але й після цього далі журиться і має помисли проти брата. Такий не має цим нехтувати, а скоро їх відкинути, бо це є злопам’ятність; а вона, як я вже казав, вимагає від людини багато уваги, щоб у ній не закостеніти і не загинути. Хто поклонився, просячи прощення, і зробив це задля заповіді, той тепер вилікував гнів, але проти злопам’ятності ще не подвизався і тому продовжує нарікати на брата. Бо одне – злопам’ятність, інше – гнів, ще інше – роздратування і ще інше – збентеження; і щоб ви краще це збагнули, наведу вам приклад. Хто розпалює вогонь, той бере спочатку маленьку вуглинку: це слово брата, який завдав образи. Ось це поки що лише маленька вуглинка: бо що таке слово твого брата? Якщо ж ти його перетерпиш, то ти і згасив вуглинку. Якщо ж будеш думати: «Навіщо він мені це сказав, і я йому скажу те й те, і якщо б він не хотів образити мене, він не сказав би цього, і я неодмінно зневажу його». Ось ти і підклав скіпки, чи щось інше, подібно як той, хто розпалює вогонь, і спричинив дим, яким є збентеження. Збентеженням же є той самий порух і збудження помислів, що розбурхує і дражнить серце. Роздратуванням же є мстиве обурення на того, хто засмутив, яке перетворюється в зухвалість, як сказав блаженний авва Марк: «Злоба, що живиться помислами, роздражнює серце; а вбита ж молитвою і надією, вона приводить його в сокрушення». Коли б ти стерпів мале слово твого брата, то згасив би, як я вже казав, оцю маленьку вуглинку ще до того, ніж сталося збентеження; одначе і його, якщо хочеш, можеш легко згасити, поки воно ще невелике, мовчанням, молитвою, одним поклоном від серця. Якщо ж ти будеш продовжувати диміти, тобто подражнювати й розбурхувати серце згадкою: «Навіщо він мені це сказав, і я йому скажу те й те», то від цього самого напливу і, так би мовити, зіткнення помислів серце розігрівається і розпалюється, і виникає спалах роздратування, бо роздратування є жаром крові біля серця, як говорить св. Василій Великий. Ось як виникає роздратування. Його також називають жовчністю (запальністю). Якщо хочеш, можеш згасити і його, перш ніж виникне гнів. Якщо ж ти й далі непокоїш і непокоїшся, то уподібнюєшся до людини, що підкладає дрова у вогонь і ще більше розпалює його, через що утворюється багато палаючого вугілля, і це є гнів. Так само сказав і авва Зосима, коли його запитали, що означає вислів: «Де немає дратівливості, там мовчить ворожнеча». Бо якщо хтось на початку збентеження, коли воно починає, як ми вже казали, диміти й іскритися, поспішить докорити собі й поклонитися (ближньому, просячи прощення), перш ніж розгориться роздратування, то він збереже мир. Також коли розгориться роздратування, якщо він не замовкне, а буде далі бентежитися й розпалюватися, то він, як ми вже казали, уподібнюється до того, хто підкладає дрова у вогонь, і вони горять, поки, нарешті, утворюється багато палаючого вугілля. І як палаюче вугілля, коли воно згасне й буде зібране, може лежати кілька років без шкоди, і навіть якщо хтось поллє його водою, не зазнає гниття, так і гнів, якщо зашкарубне, перетворюється у злопам’ятність, від якої людина не визволиться, якщо не проллє своєї крові. Ось я вам показав відмінність. Чи розумієте? Ось ви са чули, що таке перше збентеження, а що роздратування, що таке в гнів, а що злопам’ятність. Чи бачите, як через одне слово доходять до такого лиха? Бо якби ти відразу докорив собі самому, терпеливо переніс слово брата і не хотів би відімстити йому за себе й на одне слово відповісти два чи п’ять і віддати злом за зло, то визволився б від усіх цих бід. Тому й кажу вам: завжди відсікайте пристрасті, поки вони ще молоді, перш ніж вони вкоріняться і закріпляться у вас і почнуть гнівити вас, бо тоді доведеться вам багато постраждати від них; тому що одна справа вирвати маленьку билинку, а інша – викорінити велике дерево.

Нічому стільки не дивуюся, як тому, що ми самі не розуміємо, що співаємо. Бо ми співаємо щодня, проклинаючи себе, і не розуміємо цього. Чи не маємо ми розуміти те, що співаємо? Ми завжди говоримо: «Якщо б відплатив я тим, що зло мені діють, нехай упаду від ворогів моїх полишений» (Пс. 7:5). Що означає: «Нехай упаду»? Доки хтось стоїть, він має силу чинити опір своєму ворогові: то він поражає, то його поражають, то він перемагає, то його перемагають, але він усе-таки стоїть. Якщо ж йому доведеться впасти, то як він може, лежачи на землі, боротися зі своїм ворогом? А ми молимося за себе, щоб нам не тільки впасти від своїх ворогів, а й «від ворогів своїх бути полишеними». Що означає: «від ворогів своїх бути полишеним»? Ми сказали, що впасти означає не мати більше сили чинити опір, а лежати на землі; а «бути полишеним» означає не мати нічого доброго, щоб і якимось чином (можна було) встати, Бо хто має силу підвестися, той може потурбуватися про себе і якимось чином знову вступити в бій. Потім кажемо: «Нехай переслідує ворог і душу мою і досягне»; не тільки «нехай переслідує», але нехай і «досягне»: нехай підкоримося йому, нехай слухаємося його у всьому і в кожній справі, нехай переможе він нас, якщо ми віддаємо злом тим, які діють нам зло. І не тільки про це молимося, а й «нехай затопче в землю життя наше». Що таке «життя наше»? Життя наше – це чесноти, і ми молимося, щоб ворог втоптав у землю життя наше. Нехай будемо цілковито земними, і все мудрування наше нехай буде прибите до землі. «І славу нашу в порох укине». Чим же є слава наша, якщо не тим віданням, яке здобуває душа через дотримання святих заповідей. Отож, ми просимо, щоб ворог обернув «славу нашу», як каже апостол, «на сором наш», щоб змішав її з порохом і зробив життя наше і славу нашу земними, щоб ми не роздумували ні про що Боже, а все лише про тілесне, плотське, як ті, про яких Бог сказав: «Не перебуватиме дух Мій у людях оцих, бо вони – плоть» (Буг. 6, 3). Бачите, коли ми співаємо це все, ми проклинаємо самих себе, якщо віддаємо злом за зло. А як часто ми віддаємо злом за зло і не переймаємося цим, а залишаємо це без уваги!

Віддати ж злом за зло можна не лише ділом, а й словом, і виглядом. Хтось гадає, що він на ділі не віддає злом за зло, а виявляється, що він, як я вже казав, віддає словом або виглядом, оскільки трапляється, що хтось одним виглядом, чи порухом, чи поглядом бентежить свого брата; бо можна й одним поглядом чи порухом тіла образити свого брата, і це також є відплатою злом за зло. Інший намагається не мстити за зло ні ділом, ні словом, ні виглядом, ні порухом, але у своєму серці має невдоволення на свого брата і нарікає на нього.

Чи бачите, яка неоднаковість душевних станів! Ще інший хоча не має жалю на свого брата, але як почує, що хтось зневажив його в чомусь, або його насварили, або принизили, чуючи це, радіє, то виявляється, що і він таким чином віддає злом за зло у своєму серці. Ще інший не має злоби у своєму серці й не радіє, чуючи про зневагу свого кривдника, навіть сумує, коли того скривдять, однак же не радіє і його благополуччям; але якщо бачить, що того прославляють і тому догоджають, то він журиться; і це є також, хоча й найлегший, однак вид злопам’ятності. Кожен (із нас) має радіти умиротворенням свого брата і все робити, щоб пошанувати його.

Ми сказали на початку слова, що хтось, і поклонившись своєму братові, усе ще продовжує нарікати на нього; і говорили, що він, зробивши поклін, зцілив оцим гнів, але ще не подвизався проти злопам’ятності. Ще інший, якщо трапиться комусь образити його, і вони поклоняться один одному, примиряться між собою, живе у згоді з тим і не має проти нього жодного помислу у своєму серці; коли ж за деякий час тому знову трапиться сказати щось образливе для нього, то він починає пригадувати й колишнє, і бентежитися не тільки про друге, а й про давніше. Такий подібний до людини, що и має рану і наклала на неї пластир, і хоча він на цей час загоїв рану, і вона затягнулася, але місце ще болюче; і якщо хтось кине в нього камінцем, то це місце пошкоджується скоріше за все тіло і відразу в починає кровити. Те ж саме зносить і ця людина; була в неї рана, і вона наклала пластир, тобто зробила поклін, і подібно, як перша, зцілила рану, тобто гнів; ї почала також ставати проти злопам’ятності, намагаючись не плекати жодного помислу у своєму серці, бо це означає, що рана затягується. Проте вона ще не цілком загоїлася; є ще залишок злопам’ятності, який становить верхнє покриття рани, і від нього легко відкривається вся рана, якщо людина отримає хоча б легкий удар. Отож слід намагатися очистити цілковито і внутрішній гній, аби хворе місце зовсім затягнулося і щоб не залишилось жодного неподобства та й взагалі, щоб неможливо було впізнати, що на цьому місці була рана. Як же можна цього досягти? Молячись з усього серця за кривдника, кажучи: «Боже! Допоможи моєму братові і мені, задля його молитов». Таким чином людина і молиться за свого брата, а це є ознакою співчуття й любові; і смиряється, просячи собі допомоги задля його молитов; а де співчуття, любов і смирення, що може там досягнути роздратування, чи злопам’ятність, чи інша пристрасть? І авва Зосима сказав: «Якщо диявол підійме всі хитрощі своєї злоби з усіма своїми демонами, то всі його підступи знищаться і скрушаться від смирення за Христовою заповіддю». А інший старець сказав: «Хто молиться за ворога, буде незлопам’ятним» Виконуйте це на ділі й тоді добре збагнете те, що чуєте; бо по правді, якщо не будете цього виконувати, не можете одними лише словами навчитися цього. Яка людина, прагнучи навчитися ремесла, осягає його з самих слів? Ні, спершу вона працює і псує, трудиться і знищує свою працю; і так, потрохи, трудами і терпінням навчається ремесла з допомогою Бога, Який споглядає на її труд і бажання. А ми хочемо мистецтва із мистецтв навчитися самими словами, не беручись за діло. Чи це можливо? Отож будемо вважати на себе, браття, і старанно трудитися, поки ще маємо час. Бог нехай дасть нам пам’ятати й виконувати те, що чуємо; нехай не послужить нам це на осудження в день Господнього суду. Богові належить слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Повчання 9. Про те, що не слід обманювати

Хочу вам, браття, пригадати дещо про брехню, бо я бачу, що ви не дуже стараєтеся стримувати свій язик, через що ми легко втягуємося у велике зло. Зауважте, браття мої, що в кожній справі, як я завжди кажу вам, можна здобути навички і до доброго, і до злого; отож потрібна велика увага, щоб нам не бути окраденими брехнею, бо брехун не має частки з Богом. Брехня чужа Богові. У Писанні сказано, що «брехня від лукавого» і «що він – брехун і брехні батько» (Ін. 8:44). Ось, батьком брехні названо диявола, а істиною є Бог, бо Він Сам каже: «Я є дорога, істина і життя» (Ін. 14:6). Бачите тепер, від кого ми відлучуємо себе і з ким з’єднуємося через брехню: очевидно, з лукавим. Отже, якщо ми справді хочемо спастися, то ми мусимо всією силою і з усією ревністю любити істину й оберігати себе від усякої брехні, щоб вона не відлучила нас від істини й життя. Є три різні види брехні: один обманює думкою, інший обманює словом, а ще інший обманює самим своїм життям. Думкою обманює той, хто приймає за істину свої припущення, тобто пусті підозри щодо ближнього. Такий, коли бачить, що хтось розмовляє зі своїм братом, робить свої здогади і каже: «Він про мене говорить». Якщо припиняють бесіду, він знову припускає, що через нього припинили бесіду. Якщо хтось вимовить слово, то він підозрює, що це сказано для того, щоб його зневажити. Взагалі, у кожній справі він постійно зауважує щось за ближнім, кажучи: «Він через мене це вчинив, він через мене це сказав, він це зробив для того-то». Такий обманює думкою, бо він нічого правдивого не говорить, а все лишень через підозру, а через це постають: цікавість, лихослів’я, підслуховування, ворожнеча, осудження. Буває, що хтось припустить дещо, і це випадково виявиться істинним; а він після цього, бажаючи, як він каже, виправлятися, вже постійно за всім спостерігає, думаючи: «Якщо хтось говорить про мене, то мені слід знати, яке моє прогрішення, за яке він мене осуджує, і я буду виправлятися». По-перше, уже й цей початок від лукавого, бо він почав з неправди: не знаючи достеменно, видумав те, чого не знав; а як «лихе дерево  може добрі плоди приносити?» (Мф. 7:18). Якщо ж він насправді З хоче виправитися, то коли йому брат скаже: «Не роби цього» або «Навіщо ти це вчинив», то йому не слід непокоїтися, а поклонитися й подякувати йому, і тоді він виправиться. Бо якщо Бог побачить,  що таке його бажання, то Він ніколи не залишить його в омані, а пошле когось, хто б його міг виправити. А казати: «Я вірю своїм здогадкам для виправлення себе», – і з цією метою підслуховувати й цікавитися – це самовиправдання, що навіяв диявол, який прагне умислити лихе на нас.

Колись, ще за мого перебування в кеновії, найшла на мене така диявольська спокуса, що я почав був за рухами і за ходою людини робити висновок про її душевний стан, і зі мною трапився такий випадок. Одного разу, коли я стояв, пройшла повз мене жінка з відром води; сам не знаю, як я спокусився і глянув їй у вічі, і зараз же помисел навіяв мені, що вона блудниця; але тільки-но спала мені ця думка, я почав дуже журитися і повідомив (про це) старцеві, авві Іоанновї: «Владико, що мені слід робити, коли я мимоволі помічаю чиї-небудь рухи і ходу, і помисел говорить мені про душевний стан цієї людини?» І старець відповів мені так: «Що ж? Хіба не буває, що в когось природна вада, однак із великим зусиллям і трудами він виправляє її? Тому й не можна з цього робити висновок про чийсь душевний стан. Отож ніколи не вір своїм здогадам, бо криве правило і пряме робить кривим. Людські гадки неправдиві і шкодять тому, хто їм віддається. Отож відтоді, коли помисел казав мені про сонце, що це сонце, або про пітьму, що це пітьма, я не вірив йому, бо немає нічого тяжчого, як вірити своїм думкам. Якщо воно вкоріниться в нас, то призводить до такої шкоди, що ми хочемо справді бачити речі, яких нема й не може бути. І розповім вам про це дивний випадок, який стався при мені, коли я ще був у кеновії.

Там був у нас один брат, якого вельми непокоїла ця пристрасть, і він так слухався своїх здогадів, що був упевнений у кожному своєму припущенні. Йому здавалося, що (справа відбувається) неодмінно так, як показує йому його помисел, і не може бути інакше. Зло з часом посилилося, і демони довели його до такого блуду, що одного разу, як він, увійшовши в сад, виглядав, – бо він завжди підглядав і підслуховував, – йому здалося, що він бачить, начебто один із братів краде і їсть смокви; а була п’ятниця, і ще не було навіть другої години. Отож, упевнившись, що він справді це бачив, він заховався і мовчки відійшов. Потім, під час Літургії, він знову почав спостерігати, що буде робити під час причастя брат, який щойно вкрав і з’їв смокви. І коли він побачив, що той умиває руки, щоб увійти причаститися, він побіг і сказав ігуменові: «Подивись, такий-то брат іде причащатися Божественних Тайн разом із братами, але накажи не давати йому (Святих Дарів), бо я бачив сьогодні вранці, як він крав смокви з саду та їв». А, між іншим, той брат увійшов уже, щоб приступити до Святого Причастя з великим благоговінням і зворушенням, бо він був із побожних. Коли ж ігумен побачив його, то прикликав його до себе, перш ніж той підійшов до священика, який причащав Святими Дарами, і, відвівши його вбік, запитав: «Скажи мені, брате, що ти вчинив сьогодні?» Той здивувався і мовив до нього: «Де, владико?» Ігумен провадив далі: «Коли ти вранці увійшов до саду, що ти там робив?» Брат, здивований цим, відповів йому знов: «Владико, я сьогодні й не бачив саду. Я навіть і не був тут вранці, у кеновії, але тільки тепер повернувся з дороги, бо відразу ж по закінченні всенічного чування економ послав мене на таку-то послушність». А місце тієї послушності, про яку він говорив, було дуже далеко, і брат ледве встиг до початку Літургії. Ігумен покликав економа і запитав його: «Куди ти посилав цього брата?» Економ відповів те саме, що й брат сказав, тобто що він послав його в таке-то село. Ігумен спитав: «Чому ж ти не привів його взяти (від мене) благословення?» Той, уклонившись, відповів: «Прости мені, владико, ти відпочивав після чування, і тому я не привів його взяти від тебе благословення». Коли ігумен таким чином впевнився, то він відпустив цього брата Йти причаститися і, прикликавши того, який вірив своїм підозрам, наклав на нього покуту й відлучив його від Святого Причастя. І мало того: він, ц прикликавши всю братію після закінчення Літургії, зі сльозами я розповів їм про те, що сталося, і викрив брата перед усіма, бажаючи досягти цим потрійної користі: по-перше, засоромити диявола і виявити того, хто сіє такі підозри; по-друге, щоб через це осоромлення було прощено гріх брата і щоб він отримав від Бога поміч на майбутнє, і по-третє, щоб утвердити братію ніколи не вірити своїм думкам. І багато повчивши про це і нас, і брата, він сказав, що немає нічого шкідливішого від підозріливості, й доводив це випадком, який стався. І багато подібного сказали отці, оберігаючи нас від шкоди вірити своїм підозрам. Отож постараємося, браття, ніколи не вірити своїм думкам. Бо, по правді, ніщо так не віддаляє людину від Бога і від уважності до своїх гріхів і не спонукає її повсякчас цікавитися некорисним для неї, як оця пристрасть, від цього не буває нічого доброго, а безліч непорозумінь; від цього людина ніколи не знаходить можливості здобути страх Божий. Якщо ж через нашу гріховність засіваються в нас лукаві помисли, то слід негайно переводити їх на добрі, вони нам не пошкодять; бо якщо вірити своїм здогадам, то їм і кінця не буде, і вони ніколи не допустять душі бути мирною. Ось це омана думкою.

А словом обманює той, хто, наприклад, через млявість полінившись встати на чування, не каже: «Прости мені, що я полінився встати»; а говорить: «У мене був жар, я до крайнощів утомився роботою, не в силах був устати, був нездоровий», – і говорить десять неправдивих слів для того, щоб не зробити одного поклону й не впокоритися. І якщо він у подібному випадку не докорить собі, то безнастанно змінює свої слова і сперечається, щоб не зазнати докору.

Також коли трапиться йому мати якусь суперечку зі своїм братом, то він не припиняє виправдовуватися і говорить: «Але ти мовив, але ти зробив, але я не говорив, але такий-то сказав», і те, й інше, щоб тільки не смиритися. Так само, якщо він забажає чогось, то не хоче сказати: «Я цього бажаю», – а завше перекручує свої слова, кажучи: «У мене якась хвороба, і це мені потрібно; це мені наказано», – і обманює доти, поки не задовільнить своє бажання. І як кожен гріх походить або від сластолюбства, або від грошолюбства, або від славолюбства, так і брехня буває через оці три причини. Людина говорить неправду або для того, щоб не докорити собі й не впокоритися, або для того, щоб сповнити своє бажання, або задля набуття (чогось) і не припиняє викручуватися й хитрувати на словах доти, поки не сповнить свого бажання. Такій людині ніколи не вірять, і хоча вона і правду скаже, ніхто не може їй повірити, і сама її правда виявляється неймовірною. Іноді трапляється така справа, що виникає крайність трішки приховати правду, і якщо хтось не приховає трохи, то справа приносить велике непорозуміння і скорботу. Коли трапляється така крайність, і хтось бачить себе в такій потребі, то може, отже, змінити слово для того, щоб не сталося, як я вже сказав, великого непорозуміння і скорботи або образи. Але коли трапляється така велика конечність ухилитися від слова правди, то й тоді людина не має залишатися безжурною, а каятися і плакати перед Богом і вважати такий випадок часом спокуси. І на таке відхилення людина має наважуватися не часто, а хіба один раз з-поміж багатьох випадків. Бо як буває з теріяком і проносним: якщо хтось часто їх уживає, то вони шкодять; якщо ж хтось прийме один раз у рік задля великої потреби, то вони приносять йому користь; так слід чинити і в цій справі: хто хоче через потребу змінити слово, то він має робити це не часто, а хіба у крайньому разі, один раз на багато років, коли бачить, як я вже сказав, велику необхідність, і це саме, що допускається досить рідко, нехай чинить зі страхом і трепетом, показуючи Богові і свою волю, і конечність, і тоді його буде прощено, але шкоду він усе-таки отримує. Ось ми сказали, що означає обманювати думкою і що – обманювати словом. Тепер хочемо сказати, що означає обманювати і самим своїм життям.

Своїм життям обманює той, хто є розпусником, а вдає з себе повздержливого; або є користолюбним, а говорить про милостині й вихваляє милосердя; або є зарозумілим, а вихваляє смиренномудрість. І дивується він чесноті не тому, що прагне похвалити її, бо якщо б він говорив з такою думкою, то спершу зі смиренням зізнався б у своїй немочі, кажучи: «Горе мені, окаянному, я став непричетним до жодного блага», – і тоді вже, після усвідомлення своєї немочі, почав би він вихваляти чесноту й дивуватися їй. І так само  в він не з тією метою вихваляє чесноту, щоб не згіршувати інших, бо йому слід було б у такому разі міркувати так: «По правді, я окаянний і пристрасний, але навіщо мені згіршувати інших? Навіщо завдавати шкоди душі іншого й накладати на себе ще й інший тягар?» І тоді, хоча б він тим (вищезгаданим) і згрішив, однак торкнувся б і добра; бо осуджувати себе є ділом смирення, а милувати ближнього є ділом милосердя. Але брехун не через якусь зі згаданих причин дивується, як я вже сказав, чесноті; але він викрадає ім’я чесноти або для того, щоб покрити свій сором, І говорить про неї, начебто і сам він абсолютно такий, або часто для того, щоб пошкодити комусь і спокусити його. Бо жодна злоба, жодна єресь, ані сам диявол не може нікого спокусити інакше, як лише під виглядом чесноти. Апостол говорить, що сам диявол вдає з себе ангела світла, тому не дивно, що і його слуги вдають із себе служителів правди (2Кор. 11:14,15). Так само й брехлива людина, чи то боячись сорому, щоб не смиритися, чи то, як ми вже сказали, прагнучи спокусити когось і пошкодити йому, говорить про чесноти і вихваляє їх, і дивується їм, немовби сама так поводилася і знає їх з досвіду – така обманює самим своїм життям; це не проста людина, а подвійна, бо одна вона всередині й інша зовні, і життя її подвійне й лукаве. Ось ми розповіли про брехню, що вона від лукавого, розповіли й про істину, що істина є Бог. Отож, браття, будемо уникати неправди, щоб визволитися від частки лукавого, і постараємося прийняти істину, щоб мати єдність з Богом, Який сказав: «Я є істина» (Ін. 14:6). Господь Бог нехай сподобить нас Своєї істини; бо Йому належить слава, влада, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Повчання 10. Про те, що треба звершувати шлях Божий розумно й уважно

Подбаємо про себе, браття, будемо уважними. Хто нам дасть цей час, якщо ми марно його втратимо? Насправді ми будемо шукати цих днів і не знайдемо їх. Авва Арсеній завжди казав собі: «Арсенію, навіщо ти вийшов (зі світу)?» А ми перебуваємо в такому згубному лінивстві, що не знаємо навіть, чого ми тоді прагнули, і тому не лише не досягаємо успіху, а й повсякчас журимося. Це відбувається з нами через те, що не маємо уваги в нашому серці. І справді, якщо б ми хотіли трохи подвизатися, то ми не нарікали б багато й не відчували б труднощів; бо коли хтось на початку примушує себе, то, продовжуючи подвизатися, поступово досягає успіхів і потім зі спокоєм здобуває чесноти, – оскільки Бог, бачачи, що той спонукає себе, подає йому поміч. Отож будемо й ми примушувати себе, покладемо добрий початок, щиро запрагнемо добра; бо хоч ми ще й не досягли досконалості, але саме це бажання є вже початком нашого спасення; з цим бажанням ми почнемо з Божою поміччю і подвизатися, а через подвиг отримуємо поміч у здобуванні чеснот. Ось тому хтось із отців сказав: «Дай кров і прийми дух», тобто подвизайся й одержиш навичку в чесноті.

Коли я вивчав світські науки, мені спочатку це здавалося досить обтяжливим, і коли я приходив узяти книжку, я був у такому ж становищі, як людина, що йде доторкнутися до звіра; коли ж я й далі примушував себеБог допоміг мені, і старання в мене стало такою звичкою, що через ревність до читання я не помічав, що я їв, що пив або як спав. І ніколи не дозволяв звабити себе на обід з кимось із моїх друзів і навіть не ставав з ними до бесіди під час читання, хоча й був товариським і любив своїх товаришів. Коли ж учитель відпускав нас, я обмивався водою, бо всихав від безмірного читання, і мав потребу щодня освіжатися водою; коли ж приходив додому, я не знав, що буду їсти, бо не міг знайти вільного часу, щоб розпорядитися щодо самої моєї їжі, проте я мав вірну людину, яка готувала мені, що хотіла. А я їв, що знаходив зготованим, маючи книжку біля себе на постелі, і часто заглиблювався в неї. Також і під час сну книга була коло мене на моєму столі, і, поспавши трохи, я негайно схоплювався для того, щоб продовжувати читання. Так само ввечері, коли я повертався додому після вечірні, я запалював свічник і продовжував читати до півночі і взагалі був у такому стані, що від читання зовсім не знав насолоди спочинку.

Отож коли я прийшов до монастиря, то говорив сам собі: «Якщо у вивченні зовнішньої любомудрості зродилося в мені таке бажання й таке завзяття від того, що я вправлявся в читанні і воно д стало моєю звичкою, то тим більше (буде так) із опануванням чесноти», – і з цього прикладу я черпав багато сил і запалу. Отож, якщо хтось хоче здобути чесноту, він не має бути недбалим і неуважливим. Бо як той, хто хоче опанувати теслярство, не займається іншим ремеслом, так і ті, які хочуть навчитися духовного ділання, не мають журитися ні про що інше, але вдень і вночі повчатися в тому, як би його здобути. А інакше ті, які беруться за цю справу, не лише не досягають успіху, а й сокрушаються, нерозважно затруднюючи себе. Бо хто не вважає на себе і не трудиться, той легко ухиляється від чесноти, тому що чесноти – це середина, той царський шлях, про який один святий старець сказав: «Ходіть шляхом царським і рахуйте терени (верстви)». Отже, чесноти, як я вже казав, – це середина між надміром і нестачею. Тому й сказано в Писанні: «Не відступай ні праворуч, ні ліворуч, а ходи царським шляхом» (Повт. 5:32; 17, II). І святий Василій каже: «Правий серцем той, чий помисел не ухиляється ні до надміру, ні до нестачі, а спрямовується лише до середини чесноти». Зло само по собі є ніщо, бо воно не є якоюсь сутністю і не має жодного складу. Так, але душа, відступивши від чесноти, стає пристрасною і породжує гріх – тому й знемагає в ньому, не знаходячи в ньому для себе природного заспокоєння. Чи дерево. Хіба воно має за природою черв’яків всередині себе? А коли з’являється в ньому невеличка гнилість, то від неї зароджується черв’як і цей самий черв’як з’їдає дерево. Також і мідь сама породжує іржу, і її так само поїдає іржа. Й одяг сам породжує міль, і ця міль, що з нього постала, його з’їдає і псує. Так і сама душа породжує зло, якого спочатку взагалі не існувало й яке не має, як я вже казав, жодного складу, і знов сама мучиться від зла. Добре сказав святий Григорій: «Вогонь є породженням речовини, і пожирає речовину, як і лихих – зло». Те ж саме бачимо і в тілесній хворобі: коли хтось живе як-небудь і не береже здоров’я, то виникає надлишок або нестача (чогось у тілі), і тоді людина стає через це хворою; а перед цим взагалі не існувало хвороби, і вона не була коли-небудь чимось (самобутнім), і так само після зцілення тіла хвороба вже взагалі не існує. Так само і зло є недугою душі, що втратила властиве їй здоров’я, яке належить їй за природою, яким є чеснота. Тому ми й сказали, що чесноти – це середина: так, мужність стоїть між страхом і зухвалістю; смиренномудрість – між гордістю і підлесливістю; також і благоговіння – між соромом і безсоромністю, як подібно до цього й інші чесноти. Отож коли людина удостоїться здобути ці чесноти, то вона буває милою Богові, і хоча всі бачать, що вона їсть, п’є і спить, як інші люди, але вона мила Богові завдяки чеснотам, які вона має. А хто не вважає на себе й не пильнує себе, то легко сходить із цього шляху або праворуч або ліворуч, тобто або в надмір, або в нестачу, і породжує в собі недугу, яка є злом. Ось це царський шлях, яким ішли всі святі.

Терени ж (верстви) – це різні стани, які кожен постійно має рахувати й помічати безнастанно, де він, якої верстви досягнув і в якому стані перебуває. Ми подібні до людей, які мають намір іти до Святого Міста (Єрусалима): вийшовши з одного міста, деякі пройшли п’ять верств і зупинилися, інші пройшли десять, ще інші подолали й половину шляху, а ще інші анітрохи не пройшли ним, а, вийшовши з міста, перебувають за воротами, у смердючому його передмісті. З тими ж, які в дорозі, трапляється, що деякі пройдуть дві верстви і, заблукавши, повертаються або, пройшовши дві верстви вперед, знову відходять п’ять назад; інші ж дійшли до самого міста, але залишилися поза ним і не ввійшли всередину. Те саме буває з нами: деякі з нас покинули світ і прийшли до монастиря з наміром набути чесноти; й одні зробили небагато і зупинилися; інші – більше, а ще інші виконали половину діла й зупинилися; ще інші взагалі нічого не зробили, але, думаючи, що вийшли зі світу, залишилися в мирських пристрастях і в їхньому смороді; одні чинять трохи доброго і знову його руйнують; а деякі руйнують і більше від того, чого досягли. Інші ж, хоча й здобули чесноти, але були гордими і зневажали ближнього, тому не ввійшли до міста, а перебувають поза ним. Отже, і ці не досягли своєї мети, бо хоча дійшли до самих воріт міста, але залишилися поза ним, а тому не сповнили свого наміру. Отож, кожен із нас мусить бачити, де він є: чи вийшов він зі свого і міста, але зупинився поза воротами у смердючому його передмісті; чи пройшов мало, чи багато; чи дійшов до середини шляху; чи йде дві верстви вперед і дві назад; чи дійшов до міста й увійшов в Єрусалим; чи хоча і дійшов до міста, але не міг увійти в нього. Кожен нехай розгляне своє становище, де він перебуває.

Є три стани (душі) в людини: вона або чинить за пристрастю, або опирається їй, або викорінює її. Чинить за пристрастю той, хто її виконує, задовільняє її. Опирається їй той, хто не сповняє її і не відсікає її, але, вживаючи розуму, неначе минає її, однак має в собі. А викорінює пристрасть той, хто подвизається і чинить протилежне пристрасті. Проте ці три стани мають великий обшир. Назвіть, для прикладу, яку бажаєте пристрасть, і ми її розглянемо. Чи хочете, розповімо про гордість? Або хочете, розповімо про розпусту, чи хочете краще, щоб ми розповіли про марнославство? Бо вони вельми поборюють нас. Через марнославство людина не може чути слова від свого брата. Хтось, коли почує одне слово, бентежиться або відповідає п’ять чи десять слів на одне, і ворогує, і засмучується. ї коли суперечка припиниться, він продовжує мати лихі помисли на того, хто сказав йому це слово, і пам’ятає зло, і шкодує, що він не сказав більше, ніж сказав, і готує в собі ще гірші слова, щоб сказати йому. І постійно каже: «Чому я не відповів йому того-то, навіщо він мені це сказав, я йому те й те скажу», – і повсякчас гнівається. Ось один стан. Це означає, що зло стало навичкою. Бог нехай визволить нас від такого стану, бо він обов’язково підлягає мукам; тому що кожен гріх, який вчинено ділом, підлягає пеклові, і хоча б така людина захотіла покаятися, вона не може сама здолати пристрасті, якщо не отримає помочі від деяких святих, як сказали й отці. Ось тому я завжди кажу вам: старайтеся відсікати пристрасті, перш ніж вони стануть вам навичкою. Інший, коли почує слово, хоча й бентежиться і також відповідає п’ять чи десять слів на одне, і шкодує, що не відказав ще Інших трьох гірших, і нарікає, і пам’ятає зло, але через кілька днів змінюється; ще інший перебуває тиждень у такому стані, але потім змінюється; а ще інший змінюється і за день. Ще якийсь зневажає, свариться, непокоїться – і відразу навертається. Бачите, скільки різних станів! Однак усі ці люди, доки вони ділом сповняють пристрасть, підлягають пеклові.

Скажемо й про тих, які опираються пристрасті. Один, коли почує слово, журиться, але не про те, що його образили, а про те, що він не зніс цієї зневаги. Такий є серед тих, які трудяться й опираються пристрасті. Інший подвизається і трудиться, але, нарешті, поборюється спонукою пристрасті. Інший не хоче відповідати образливо, але втягується звичкою. Ще інший намагається не промовити в жодному разі нічого образливого, але журиться про те, що йому допекли, однак осуджує себе за те, що сумує, і розкаюється в цьому. Ще хтось не засмучується зневагою, але й не радіє нею. Ось ці всі опираються пристрасті. Але двоє з них відрізняються від інших. Хто поборюється в подвизі та хто втягується звичкою, тим загрожує небезпека потрапити в біду тих, які діють за пристрастю. Сказав же я про них, що й вони серед тих, які опираються пристрасті, бо своєю волею вони стримали пристрасть і не хочуть за нею чинити, але і журяться, і подвизаються. Отці ж сказали, що кожне діло, якого душа не хоче, буває короткочасне. Але такі мусять випробувати себе, чи не сповняють вони якщо не саму пристрасть, то щось із того, що спонукає до неї, і тому поборюються або втягуються нею? Трапляються й такі, які стараються стримати пристрасть, але через навіювання іншої пристрасті: один мовчить через марнославство, інший – через догоджання людям або через якусь іншу пристрасть. Ці злом хочуть зцілити зло. Проте авва Пімен сказав, що зло аж ніяк не викорінює зла. Такі належать до тих, які діють за пристрастю, хоча й самі себе обманюють.

Нарешті хочемо сказати і про тих, які викорінюють пристрасть. Один радіє, коли його зневажають, але тому, що має на увазі нагороду. Цей належить до тих, які викорінюють пристрасть, але нерозумно. Інший радіє, отримуючи зневаги, і вважає, що він мусив перетерпіти образу, тому що сам подав привід до того. Цей розумно викорінює пристрасть. Бо приймати зневагу, брати вину на себе і вважати все, що находить на нас, за наше власне є справою розумною, тому що кожен, хто молиться Богові: «Господи, дай мені смирення», мусить знати, що він просить Бога, щоб Той послав йому   кого-небудь образити його. Отож коли хтось зневажає його, то він сам мусить зганьбити й принизити себе подумки, щоб у той час, коли інший смиряє його зовні, він сам смиряв себе внутрішньо. Ще інший не лише радіє, коли його зневажають, і вважає винним самого себе, а й шкодує про збентеження того, хто його образив. Бог нехай дасть нам такий стан.

Чи бачите, які різноманітні ці три стани? Отож кожен із нас нехай розглядає, як я вже сказав, в якому устрої він перебуває. Чи добровільно він діє за пристрастю і задовільняє її, чи, не бажаючи діяти за нею, перемагається нею? Чи діє він за пристрастю, втягуючись звичкою, і, допустившись цього, побивається і кається, що так учинив? Чи він розумно намагається стримати пристрасть, чи подвизається проти однієї пристрасті через іншу, як ми вже сказали, бо один мовчить через марнославство, або через догоджання людям, або взагалі через якийсь людський помисел? Чи він почав викорінювати пристрасть і чи розумно її викорінює, чи робить протилежне до пристрасті? Кожен нехай пізнає, де він перебуває, на якому терені. Бо ми мусимо перевіряти себе не тільки щодня, а й щороку, і щомісяця, і щотижня й казати: «Минулого тижня мене так турбувала ця пристрасть, а тепер який я!» Так само й щороку запитувати себе: «Торік мене так перемагала ця пристрасть, а нині який я?» І завжди маємо випробовувати себе, чи досягли ми чогось, чи перебуваємо в тому стані, в якому були раніше, чи впали в гірший. Бог нехай дасть нам силу, щоб ми, якщо б і не спромоглися викорінити пристрасть, то принаймні не діяли б за нею й опиралися їй. Бо, направду, тяжка справа – діяти за пристрастю й не опиратися їй Наведу вам приклад, до кого подібний той, хто діє за пристрастю і задовольняє її. Він подібний до людини, яку ворог зранює стрілами, а вона бере і власними руками встромляє їх у своє серце. Той, що опирається пристрасті, подібний до того, якого ворог його осипає стрілами, але він зодягнений у панцир, і тому не отримує ран. А той, який викорінює пристрасть, подібний до того, якого осипає стрілами його ворог, але він ламає їх або повертає в серця ворогів, як сказано у Псалмі: «Зброя їх нехай увійде в серця їх, і луки їх нехай поламаються» (Пс. 36:15).

Отож постараємося й ми, браття, якщо не можемо повернути їхню зброю в їхні серця, то принаймні не приймати стріл і не встромляти їх у наші серця; та й зодягнімося в панцир, щоб не вразили вони нас. Милосердний Бог нехай покриє нас від них, нехай дасть нам пильність і нехай наставить нас на шлях Свій, бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Повчання 11. Про те, що треба старатися швидше відсікати пристрасті, перш ніж вони стануть лихою звичкою душ

Вникайте умом вашим, браття, у властивість речей й остерігайтесь, щоб не стати недбалими, бо й найменша недбалість наражає нас на великі небезпеки. Ходив я недавно до одного брата і, заставши його знеможеним від недуги, бесідував з ним і довідався, що він лише сім днів пробув у гарячці, і ось минуло інших сорок днів, а він ще не відчував у собі сили. Чи бачите, браття, як страждає той, хто потрапляє у невластивий йому стан. Дехто ніколи не хвилюється малими розладами свого тіла й не знає, що коли доведеться тілу хоч трохи постраждати й особливо коли він немічний, то потрібно дуже багато труду й часу, поки він цілковито одужає. Сім днів хворів цей смиренний, і ось скільки минуло днів, а він іще не знаходить спокою і не може скріпитися. Так буває і з душею: хтось грішить мало, а скільки часу витрачає він потім, проливаючи свою кров, доки виправиться. Але в тілесних хворобах знаходимо ми різні причини: або лікар невправний і дає одні ліки замість інших; або недужий поводиться безладно й не виконує приписів лікаря. А щодо душі буває інакше. Ми не можемо сказати, що лікар, як невправний, не дав відповідних ліків. Бо лікарем душ є Христос, Який усе знає і проти кожної пристрасті подає відповідний лік: так, проти марнославства дав Він заповіді про смиренномудрість, проти сластолюбства – заповіді про стриманість, проти грошолюбства – заповіді про милостиню – й, одне слово, ліком на кожну пристрасть є відповідна їй заповідь. Отож не можна сказати, що лікар невмілий чи що ліки старі й тому не впливають: заповіді Христові ніколи не старіють, але чим більше їх виконують, тим більше вони оновлюються. Тому ніщо не перешкоджає душевному здоров’ю, крім свавілля душі.

Отже, будемо уважати на себе, браття, будемо подвизатися, доки маємо час. Чому ми не турбуємося про себе? Зробім хоча б що – небудь добре, щоб знайти поміч під час спокуси! Чому ми занапащуємо наше життя? Ми стільки чуємо і не хвилюємося про себе, і все зневажаємо. Бачимо, як брати наші відходять з нашої спільноти, і не вважаємо на себе, тимчасом як знаємо, що й ми поволі наближаємося до смерті. От відтоді як ми сіли бесідувати до цього часу ми прожили дві або три години нашого віку й наблизились до смерті: і бачачи, що втрачаємо час, не боїмося. Як ми не пам’ятаємо слів того старця, який сказав, що коли хтось загубить золото чи срібло, то він замість нього може знайти інше; якщо ж загубимо час, живучи в ледарстві та лінощах, то не зможемо знайти іншого замість втраченого; направду, ми будемо шукати хоча б однієї години цього часу і не знайдемо його. Скільки людей прагне почути слово Боже й не отримує бажаного, а ми стільки чуємо й нехтуємо цим і не зворушуємося! Бог відає (я вражений нечулістю наших душ), що ми можемо спастися, але не хочемо; бо поки наші пристрасті ще юні, ми можемо їх відсікати, але не турбуємося про це й дозволяємо їм укріпитися проти нас, щоб прийти до гіршого кінця. Бо одна справа, як я вже багато разів казав вам, вирвати з корінням дрібну билинку, тому що вона легко виривається, а інша – викорінити велике дерево.

Один великий старець прогулювався зі своїми учнями в тому місці, де були різні кипариси, великі й малі. Старець сказав одному зі своїх учнів: «Вирви цей кипарис». Той кипарис був малий, і брат одразу ж вирвав його однією рукою. Потім старець вказав йому на інший, більший від першого, і мовив: «Вирви й цей» – брат розхитав його двома руками і вирвав. Знову вказав йому старець на інший, ще більший. Той із великим зусиллям вирвав і цей. Відтак вказав йому на інший, ще більший. Брат же з величезним зусиллям спершу довго розхитував його, трудився і обливався потом і, нарешті, вирвав і цей. Потім вказав йому старець на ще більший, але брат, хоча й багато трудився й обливався потом над ним, не міг його вирвати. Коли ж старець побачив, що тому не під силу це зробити, то звелів іншому братові встати й допомогти йому; і, таким чином, вони двоє разом ледве спромоглися його вирвати. Тоді Старець сказав братам: «Ось так і пристрасті, браття: поки вони малі, то, якщо захочемо, легко можемо їх вирвати; якщо ж занедбаємо це, як незначне, то вони зміцняться, і чим більше зміцняться, тим більшої вимагатимуть від нас праці; а коли дуже укріпляться в нас, тоді навіть із зусиллям ми не зможемо самі вирвати їх із себе, якщо не отримаємо помочі від деяких святих, які допомагають нам задля Бога». Чи бачите, яке велике значення мають слова святих старців? І Пророк також вчить нас цього, кажучи в Псалмі: «Дочко вавилонська, окаянная! Блажен, хто відплатить тобі заплату твою за те, що ти заподіяла нам! Блажен, хто візьме і розіб’є немовлят твоїх об камінь!» (Пс. 136:8,9). Простежмо сказане за порядком. Вавилоном він називає замішання або збентеження, бо так пояснюють це слово, виводячи його від слова «вавель»; те саме означає і «Сихем». Дочкою ж вавилонською називає ворожнечу: душа спершу бентежиться, а потім породжує гріх. Окаянною він її називає тому, що, як я раніше вже казав вам, злоба не має жодної сутності, ані складу, а дістає буття від нашої недбалості і знову викорінюється і знищується нашим старанням (про чесноту). Потім святий Давид звертається начебто до неї: «Блажен, хто відплатить тобі заплату твою за те, що ти заподіяла нам!». Погляньмо ж, що ми дали, що прийняли і що хочемо віддати? Ми дали нашу волю і прийняли гріх; цей же вислів називає блаженними тих, які відплатили їй, а «відплатити» тут означає більше не чинити гріха. Потім додає: «Блажен, хто візьме і розіб’є немовлят твоїх об камінь»; блажен, хто з самого початку взагалі не приймає породженого тобою, тобто лукавих помислів, і не дає їм місця в собі, щоб вони зростали і приводили зло в дію; а скоро, поки вони ще малі і перш ніж вони зміцняться й повстануть на нього, візьме й розіб’є їх об камінь, «Яким є Христос» (І Кор. 10,4), і знищить їх, припавши до Христа. Ось як і старці, і Святе Письмо – всі згідні (між собою) й ублажають тих, які намагаються відсікати свої пристрасті, поки вони ще малі, перш ніж зазнаємо від них бід і прикрощів.

Отож постараємося, браття, отримати помилування, потрудимося трохи й осягнемо великий спокій. Отці сказали, яким чином ц людина має поступово очищуватися: щовечора їй слід перевіряти себе, як вона провела день, і знову вранці, як провела ніч, і каятися перед Богом, в чому їй довелося згрішити. Нам же, направду, тому що ми багато грішимо, треба, через нашу забудькуватість, і після  шести годин перевіряти себеяк провели ми час і в чому згрішили. І кожен із нас мусить говорити собі: чи не сказав я чогось такого, що прогнівало мого брата? Коли бачив його зайнятим якоюсь справою, чи не осудив я його? Чи не зневажив його і чи не лихословив на нього? Чи не просив я чогось у келаря, і коли він не дав мені, чи не осудив я його і чи не поремствував на нього? Якщо їжа була недоброю, чи не сказав я чогось? Або, коли я був засмучений, чи не ремствував на самого себе? Бо коли хтось і на себе ремствуватиме, то це гріх. Слід також говорити собі: «Чи не сказав мені канонарх або хтось інший із братів (неприємного) слова, і я не стерпів цього, а перечив йому?» Так мусимо щодня перевіряти самих себе, як ми провели день. Так само кожен має перевіряти себе, як провів він і ніч: чи з ревністю вставав на чування, чи поремствував на того, хто збудив його, чи не виявив легкодушності проти нього? Нам треба знати, що той, хто будить нас на всенічне, виявляє нам велике добродійство і буває для нас винуватцем великих благ, бо він будить нас для того, щоб розмовляти з Богом, молитися за свої гріхи, просвітитися й отримати (душевну) користь. Як же ж не дякувати такому доброчинцеві? Справді, треба його шанувати так, немовби через нього ми отримуємо спасення.

Розповім вам про це дещо дивовижне, що я почув про великого і прозорливого старця. Стоячи в церкві, він бачив, що коли браття починали співати псалми, хтось світлоносний виходив зі святилища; тримаючи наче ковчежець із миром і щіточку, він умочував щіточку в ковчежець й обходив усіх братів, роблячи знамення на кожному з них і на місцях декого з відсутніх, а місця інших відсутніх обходив мимо. Перед закінченням богослуження старець знову бачив, як той виходив зі святилища й робив те саме. Одного разу старець зупинив його і кинувся йому до ніг, благаючи пояснити йому, що той робить і хто він такий. Цей світлоносний муж відповів йому: «Я ангел Божий, і мені наказано було робити це знамення на тих, які приходять до церкви на початку псалмоспіву і залишаються до його кінця, за їхню ревність, старання і добру волю». Старець запитав його: «Чому ж ти робиш знак на місцях декого з відсутніх братів?» У відповідь на це святий ангел мовив йому: «Ті з братів, які ревні та мають добру волю, але вийшли з церкви чи через певне крайнє знеможення з благословення отців, чи також через якийсь наказ, зайняті своєю послушністю, і через те не перебувають тут, хоча й не перебувають у церкві, але отримують своє знамення, тому що своєю волею вони присутні разом з тими, які співають. Лише тим, які можуть бути в церкві, але не приходять до неї через лінивство, наказано мені не класти знамення, оскільки такі самих себе роблять недостойними його». Чи бачите, винуватцем яких дарів буває для свого брата той, хто будить його на церковне правило. Постарайтеся ж, браття, ніколи не позбавляти себе знамення святого ангела; якщо ж трапиться колись комусь із вас зледащіти й інший нагадає вам про це, то вам не слід ремствувати, а, зважаючи на користь із цього нагадування, треба дякувати тому, хто нагадав вам, ким би той не був.

Коли я перебував у кеновії, ігумен із радою старців призначив мене гостинником; а я незадовго перед тим дуже сильно хворів. І так бувало, що ввечері приходили прочани, і я проводив вечір із ними; потім приходили ще погоничі верблюдів, і я служив їм. Часто і після того, як я йшов спати, знову траплялася інша потреба, і мене будили, а між тим наставав і час чування. Тільки-но я засинав, як канонарх уже будив мене, але від праці чи від хвороби я був знесилений, і сон знову опановував мене так, що, розслаблений від жару, не тямив сам себе і відповідав йому крізь сон: «Добре, пане, нехай Бог пом’яне твою любов і нехай нагородить тебе; ти звелів – я прийду, пане». Потім, коли він відходив, я знову засинав, потім вельми журився, що запізнювався йти до церкви. А оскільки канонарх не міг чекати на мене, то я вмовив двох братів: одного – щоб він будив мене, другого – щоб не давав мені дрімати на чуванні, і повірте мені, браття, я так шанував їх, немовби через них звершувалося моє спасіння, і почував до них велике благоговіння. Так і ви маєте поводитися з тими, які будять вас на церковне правило і на кожне добре діло. Тому кожен, як ми вже сказали, мусить перевіряти себе, як він провів день і ніч: чи уважно стояв на співі псалмів і молитві, чи захоплювався пристрасними помислами? Чи уважно слухав Божественне, читання чи, облишивши псалмоспів, вийшов із церкви розсіяний? Коли хтось постійно перевіряє себе таким чином, розкаюється, в чому згрішив, і старається виправитися, то починає зменшувати в собі зло, і якщо вчиняв дев’ять провин, буде чинити вісім, і в такий спосіб, поступово досягаючи успіхів з Божою допомогою, не дозволяє укріпитися в собі пристрастям. Бо велике нещастя для когось набути звички до пристрасті, тому що, як ми вже сказали, хоча б такий навіть і захотів покаятися, він не може сам побороти пристрасті, якщо не має допомоги від деяких святих.

Хочете, я розповім вам про одного брата, в якого пристрасть стала звичкою? Ви почуєте справу, гідну великого плачу. Коли я перебував у кеновії, браття через свою простоту, гадаю, сповідували мені свої помисли, й ігумен, з радою старців, звелів мені взяти на себе цю турботу. Одного разу прийшов до мене один із братів і сказав мені: «Прости мені отче, і помолись за мене: я краду і їм». Я запитав його: «Навіщо ж? Хіба ти голодний?» Він відповів; «Так, я не насичуюся за братською трапезою, але не можу просити». Я мовив йому: «Чому ж ти не підеш і не скажеш ігуменові?» Він відповів мені: «Соромлюся». Кажу йому: «Чи хочеш, щоб я пішов і сказав йому?» Він говорить: «Як ти бажаєш, пане». Отож я пішов і повідомив про це ігумена. Він сказав мені: «Вияви любов і потурбуйся про нього, як знаєш». Тоді я взяв його і звернувся до келаря при ньому: «Вияви любов, і коли прийде до тебе цей брат, давай йому, скільки він хоче, і ні в чому не відмовляй йому». Почувши це, келар відповів мені: «Як ти наказав, так і виконаю». Провівши таким чином кілька днів, цей брат знову приходить і каже мені: «Прости мені, отче, я знову почав красти». Мовлю йому: «Навіщо ж? Хіба келар не дає тобі, чого ти хочеш?» Він відповів мені: «Так, прости мені, він дає мені, що я бажаю, але я соромлюся його». Кажу йому: «Що ж, ти і мене соромишся?» Він відповів: «Ні». Тоді я мовив до нього: «Отож, коли хочеш, приходь і бери в мене, але не кради». Я тоді мав посаду в лікарні, і він приходив і брав, що хотів. Та через кілька днів він знову почав красти, прийшов засмучений і сказав мені: «Ось я знову краду». Я спитав його: «Навіщо, брате мій? Хіба я не даю тобі, чого ти хочеш?» Він відповів: «Ні, даєш». Кажу йому: «Що ж, ти соромишся брати в мене?» Він мовить: «Ні». Я кажу йому: «Так навіщо ж ти крадеш?» Він відповів мені: «Прости мене, сам не знаю, навіщо; а так просто краду». Тоді я мовив йому: «Скажи мені принаймні правду, що ти робиш з тим, що крадеш?» Він відповів: «Я віддаю це ослові». І справді, виявилось, що цей брат крав кусні хліба, фініки, смокви, цибулю і взагалі все, що б не знаходив, і ховав це: щось під своє ліжко, ще щось – в іншому місці і, зрештою, не знаючи, де його використати, і бачачи, що воно псується, він виносив це геть і викидав або віддавав безсловесним тваринам.

Ось бачите, що означає перетворити пристрасть у звичку? Чи бачите, якого це варте співчуття, яке це страждання? Він знав, що це зло; він знав, що погано робить, і журився, плакав; однак зваблювався, нещасний, лихою звичкою, що виникла в нього через давню недбалість. І добре сказав авва Ністерой: «Якщо хтось піддається пристрасті, то він буде її рабом». Милосердний Господь нехай визволить нас від лихої звички, щоб і нам не було сказано: «Яка користь із крові моєї, коли я зійду в зітління?» (Пс. 29:10). А яким чином хтось набуває звички, про це я вже неодноразово говорив вам. Бо не той, хто один раз розгнівався, називається вже гнівливим; і не той, хто один раз учинив розпусту, називається вже розпусником; і не той, хто один раз виявив милість (ближньому), називається милостивим; але як у чесноті, так і в пороці через часте вправляння в них душа отримує певну звичку, і пізніше ця навичка або мучить, або заспокоює її. А про те, як чеснота зоспокоює душу і як мучить її порок, ми говорили не раз, тобто про те, що чеснота природна, вона є в нас, бо насіння чеснот не знищується. Отож я кажу, що чим більше ми чинимо добро, тим більшу звичку здобуваємо в чесноті, тобто повертаємо собі свою природну властивість і поновлюємо своє давнє здоров’я, як від більма повертаємося до свого давнього зору або від іншої якоїсь хвороби до свого давнього, природного здоров’я. Щодо пороку буває інакше: через вправляння в ньому ми приймаємо певну чужу і протилежну природі звичку, тобто набуваємо схильність до якоїсь згубної недуги, так що коли навіть захочемо, не можемо зцілитися без великої допомоги, без багатьох молитов і багатьох сліз, які могли б прихилити до нас милосердя Христове. Подібне спостерігаємо і щодо тіла: є певні види страв, що за своєю властивістю виробляють чорну жовч, як наприклад капуста, сочевиця та деякі інші, подібні до них; але не через те, що хтось один раз чи два поїсть капусти, сочевиці чи чогось подібного, він стає чорножовчним, а через часте їх споживання; і якщо пізніше в ньому збільшиться чорна жовч, то виникає гарячка, яка мучить одержимого нею і тягне за собою й інші незліченні хвороби. Те саме буває і з душею: якщо хтось заскніє в грісі, то в душі утворюється зла звичка, яка й мучить її. Однак вам слід знати й те, що іноді душа має схильність до якоїсь пристрасті, і навіть якщо лишень один раз зазнає її впливу, то відразу ж наражається на небезпеку набути й звичку. Те саме трапляється І в тілесному вимірі: якщо якась людина має схильність до чорної жовчі внаслідок якоїсь колишньої недбалості, то й один із вищезгаданих видів їжі може в неї негайно викликати чорну жовч і спричинити гарячку. Отож потрібна пильна увага, і старання, і страх, щоб хто-небудь не набув поганої звички.

Повірте, браття, що коли в когось хоча б одна пристрасть стала навичкою, то він підлягає муці. Буває, що хтось робить десять добрих діл, але має одну погану навичку, і це одне, що походить від поганої звички, перемагає десять добрих діл. Якщо весь орел буде поза тенетами, але заплутається в них одним кігтем, то через цю дрібницю пропадає вся його сила; бо хіба не в тенетах він уже, хоча і весь перебуває поза ними, коли вони тримають його за один кіготь? Хіба не може ловець схопити його, як тільки захоче? Так і душа: якщо вона хоч одну пристрасть перетворить собі у звичку, то ворог, коли б не забажав, перемагає її, бо вона перебуває в його руках через оту пристрасть. Ось тому я й кажу вам завжди: «Не допускайте, щоб яка-небудь пристрасть стала для вас звичкою, але трудіться і моліться Богові вдень і вночі, щоб не потрапити в спокусу». Якщо ж ми й будемо переможені, як люди, і допустимося прогрішення, то постараємося відразу ж піднятися, покаємося в ньому, заплачемо перед милосердям Божим, будемо чувати і подвизатися. І Бог, бачачи нашу добру волю, смирення й наше сокрушення, дасть нам руку допомоги і вчинить над нами милість. Бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння. Амінь.

Повчання 12. Про страх майбутніх мук і про те, що той, хто хоче спастися, ніколи не має бути безпечним щодо свого спасіння

Коли я хворів на ноги й мучився через них, деякі брати, прийшовши навідати мене, просили, щоб я повідомив їм причину недуги, маючи, як я гадаю, подвійну мету: щоб трохи потішити мене й відвернути мої думки від хвороби і щоб дати мені нагоду побесідувати з ними про щось корисне. Але тому що тоді хвороба не дозволила мені розповісти їм про те, що вони хотіли, то варто вам нині про це послухати. Адже мила оповідь про скорботу, коли минула скорбота. Так і на морі, коли здіймається шторм, то всі, що є на кораблі, нарікають; коли ж шторм промине, то всі з радістю, весело розповідають один одному про пригоду. Добре, браття, як я завжди кажу вам, кожну справу покладати на Бога і, хоча б вона й мала якусь зовнішню причину, говорити: «Нічого не буває без Божої волі; звичайно ж, Бог знав, що це добре й корисне, і тому так вчинив». Наприклад, я міг би сказати, що оскільки я споживав їжу з прочанами і трохи примусив себе, для того щоб їх почастувати, то мій шлунок обважнів, утворився набряк на моїй нозі, і через те я став

хворий; (міг би я навести) й інші різні причини, бо тому, хто (їх) шукає, немає в них браку; але найдостовірніше і найкорисніше є те, щоб сказати: «Справді, Бог знав, що це буде корисніше для моєї душі, і тому воно так і сталося». Бо з усього, що творить Бог, немає нічого такого, що б не було добре, а «що все добре і дуже добре» (Бут. 1:31). Отож нікому не слід журитися тим, що трапляється, а все, як я вже сказав, покладати на промисел Божий і бути спокійним. Є деякі люди, які до того знемагають у скорботах, які трапляються їм, що відмовляються і від самого життя, вважають смерть солодкою, аби лише визволитися від скорбот, але це трапляється через малодушність і великий нерозум, бо такі не знають, яка страшна нужда стрічає нас після виходу душі з тіла.

Це велика чоловіколюбність Божа, браття, що ми досвідчуємо покарань, доки ми в цьому світі; але ми, не знаючи, що відбувається там, вважаємо тяжким тутешнє. Однак це несправедливо. Хіба не знаєте, що оповідає Патерик? Один вельми ревний брат запитав якогось старця: «Чому моя душа прагне смерті?» Старець відповів йому: «Тому, що ти уникаєш скорботи і не знаєш, що майбутня скорбота набагато тяжча від теперішньої». Й інший також запитав старця: «Чому я віддаюся безпечності, перебуваючи у своїй келії?» Старець мовив йому: «Тому, що не пізнав ти ще очікуваного спокою, ані майбутньої муки. Бо коли б ти достеменно знав це, то хоча б твоя келія була повна червів, так, що ти стояв би в них по саму шию, ти терпів би це, не розслаблюючись». Та ми, сплячи, хочемо спастися, і тому знемагаємо в скорботах; тимчасом як ми мали б дякувати Богові і вважати себе блаженними, що заслуговуємо трохи потерпіти тут, щоб там знайти трохи спокою. І Євагрій говорить: «Хто не очистився ще від пристрастей і молиться Богові, щоб скоріше померти, той подібний до людини, яка просить теслю якомога скоріше порубати ліжко недужого». Бо душа, перебуваючи в цьому тілі, хоча й веде боротьбу з пристрастями, але має й деяку потіху від того, що людина їсть, п’є, спить, бесідує, ходить з любими своїми друзями. Коли ж вийде з тіла, вона залишається сама зі своїми пристрастями, і тому завжди терпить від них. Зайнявши душу, пристрасті опалюють її бунтом і терзають її, так що вона навіть не може згадати Бога; бо сама пам’ять про Бога потішає душу, як і в Псалмі сказано: «Згадав я Бога, і возвеселився» (Пс. 76:4), але й цього не дозволяють їй пристрасті.

Хочете, я поясню вам на прикладі те, що говорю вам. Нехай хтось із вас прийде, і я зачиню його в темній келії, і нехай він, хоча б тільки три дні, не їсть, не п’є, не спить, ні з ким не бесідує, не співає псалмів, не молиться і в жодному разі не згадує про Бога. І тоді він довідається, що будуть робити в ньому пристрасті. Однак він ще тут перебуває. А після виходу душі з тіла, коли вона віддасться пристрастям і залишиться сама з ними, наскільки ж більше терпітиме вона тоді, нещасна. За тутешніми скорботами ви трохи можете зрозуміти, якою є тамтешня скорбота. Бо коли в когось станеться гарячка, то що розпалює її? Який вогонь або яка речовина викликає цей жар? Якщо ж у когось тіло жовчне й хирляве, то хіба не сама ця хирлявість розпалює його, завжди непокоїть і робить його життя прикрим? Так і пристрасна душа повсякчас мучиться, нещасна, своєю лихою звичкою, маючи постійно гіркий спогад і нестерпне враження від пристрастей, які безнастанно обпікають і опалюють її. І понад те, хто може, браття, уявити страшні ті місця й тіла, що мучаться в них і служать душам лише для посилення страждань, а самі не тліють; той страхітливий вогонь і темряву, тих немилосердних слуг мучителів та інші незліченні муки, про які часто говорить Божественне Писання та які спів мірні із поганими ділами душ і їхніми лихими споминами? Бо як праведні, за словами святих, отримують певні світлі місця й ангельську веселість, відповідно до їхніх добрих діл, так і грішники отримують місця темні та похмурі, повні страху і жахіття. Бо що є страшніше й важче від тих місць, у які послано демонів? І що жахливіше від муки, на яку вони будуть засуджені? Однак і грішники будуть мучитися з оцими самими демонами, як каже Христос: «Ідіть у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мф. 25:41). А ще страшніше те, про що говорить святий Іоанн Златоуст: «Якщо б і не текла ріка вогненна і не стояли страшні ангели, а лише покликали б усіх людей на суд, й одні, отримавши похвалу, прославилися б, а інших відсилали б із безчестям, щоб не бачити їм слави Божої, то чи не були б покарання оцим соромом і безчестям і скорбота про відпадіння від стількох благ жахливішими від будь-якої геєни? Тоді й сам докір сумління, і сама згадка про вчинене, як ми вже сказали вище, будуть нестерпніші за незліченні та невимовні муки. Бо душі пам’ятають усе, що було тут, як кажуть отці: і слова, і вчинки, і думки – і нічого з цього не можуть забути тоді. А в словах Псалма: «Того дня загинуть усі думки їхні» (Пс. 145:4) сказано про думки цього віку, тобто про будівлі, маєтки, батьків, дітей і кожне даяння і дар. Усе це в момент, коли душа виходить із тіла, гине для неї, і з усього цього вона тоді ні про що не згадує і не турбується. А що вона вчинила щодо чесноти або пристрасті, все те пам’ятає і ніщо з того для неї не гине; а якщо людина принесла комусь користь чи сама отримала її від когось, то вона завжди пам’ятає того, хто одержав від неї користь, і того, хто зробив їй її. Так само й коли зазнала від когось шкоди чи сама комусь завдала шкоди, то завжди пам’ятає і того, хто вчинив їй шкоду,  і того, хто зазнав шкоди від неї. І нічого, як я вже сказав, не забуває душа з того, що вона зробила в цьому світі, а все пам’ятає після виходу з тіла, і притому ще краще і ясніше, оскільки звільнилася від цього земного тіла.

Колись розмовляли ми про це з одним великим старцем, і старець сказав, що душа після виходу з тіла пам’ятає пристрасті та гріхи, які вона чинила, й осіб, з якими їх звершувала. А я казав йому: «Можливо, це й не так; але, звичайно, вона буде мати недобру звичку до гріха, який вона отримала, і буде згадувати про нього». Ми довго сперечалися щодо цього предмету, жадаючи його збагнути; але старець не погоджувався зі мною і казав, що душа пам’ятає і сам вид гріха, і саме місце, і ту саму особу, з якою згрішила. І направду, коли це так, то нас очікує ще набагато тяжчий кінець, якщо не будемо вважати на себе. Тому я й кажу вам завжди: старайтеся плекати добрі думки, щоб знайти їх там, бо що людина має тут, те переходить з нею звідси, і те саме буде вона мати й там.

Потурбуймося, браття, щоб нам визволитися від такого лиха, подбоймо про це, і Бог вчинить із нами милість, бо Він є «уповання всіх кінців землі і тих, що в морі далеко» (Пс. 64:6). Ті, що з кінців землі, – це ті, які перебувають у крайній люті; а ті, що в морі далеко, – це ті, які перебувають у крайньому нерозумі; однак Христос є упованням і таких. Потрібен невеликий труд. Потрудімося ж, щоб бути помилуваними. Якщо хтось має поле й покине його занедбаним, то воно заросте; хіба не покриється воно терням і бур’яном тим більше, чим більше він цим нехтуватиме? Коли ж він прийде очистити поле й коли захоче викорінити ту погану траву, якій дозволив зійти за час свого недбальства, то чи не мусять окривавитися його руки тим більше, чим більше воно заросло? Бо неможливо людині не зібрати того, що вона посіяла. А хто хоче очистити своє поле, той мусить спершу цілковито викорінити всю погану траву; бо якщо він не викорінить абсолютно всього її коріння, а лише зверху її зріже, то вона знову виросте. Отож йому треба, як я вже сказав, викорінити саме коріння; коли ж він добре очистить поле від трави, терня і тому подібного, то має його зорати, зборонувати і в такий спосіб обробити; а коли воно вже буде добре оброблене, тоді треба посіяти добре насіння. Бо якщо він після такого очищення залишить поле незасіяним, то знову зійде трава і, знайшовши землю м’якою й удобреною від очищення, пустить коріння в глибину й ще більше укріпиться і побільшиться на полі. Так буває і з душею: спершу слід відсікти кожну стару пристрасть і лихі звички, які вона має; бо немає нічого гіршого, ніж лиха звичка. І святий Василій говорить: «Чималий подвиг – побороти свою звичку, бо звичка, укріпившись за довгий час, часто набуває сили природи».

Отож треба боротися, як я вже сказав, проти поганих навичок і пристрастей, і не тільки проти пристрастей, а й проти їхніх причин, які є корінням; бо коли не вирвано коріння, то терня обов’язково знову виросте, тим більше, що деякі пристрасті нічого не можуть зробити, якщо людина відсіче їхні причини. Так, заздрість сама по собі ніщо, але має деякі причини, серед яких є і славолюбство; бо хто прагне прославитися, той заздрить тому, кого прославляють або якому віддають перевагу. Також гнів буває з різних причин, але особливо через сластолюбство. Про це згадує і Євагрій, оповідаючи, що якийсь святий говорив: «Я тому й відкидаю насолоди, щоб відсікти причини дратівливості». І всі отці говорять, що кожна пристрасть породжується від цих трьох: від славолюбства, грошолюбства і сластолюбства – як я часто говорив вам. Отож треба не тільки відсікти пристрасті, а й їхні причини, потім добре удобрити свою вдачу покаянням і плачем і тоді вже почати сіяти добре насіння, яким є добрі діла. Бо як ми сказали про поле, що коли після його очищення й обробітку не посіють (на ньому) доброго насіння, то сходить трава і, знайшовши землю пухкою і м’якою від очищення, глибше вкорінюється в ній, то так буває і з людиною. Якщо вона, виправивши свою вдачу і покаявшись у колишніх своїх гріхах, не буде дбати про творення добрих діл і набуття чеснот, то на ній збувається сказане в Євангелії: «Коли нечистий дух вийде з чоловіка, то блукає по безводних місцях, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: «Повернуся у дім свій, звідки я вийшов». Приходить і знаходить його порожнім», – очевидно, що від усякої чесноти, – «заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там; і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (Мф. 12:44). Бо неможливо душі перебувати в одному й тому ж стані, вона завжди поступає або в доброму, або в поганому. Тому кожен, хто хоче спастися, мусить не тільки не робити зла, а зобов’язаний чинити й добро, як сказано в Псалмі: «Ухилися від зла і твори добро»; не сказано лише: «ухилися від зла», а й: «твори добро». Наприклад, якщо хтось звик ображати, то він має не лише не ображати, а й чинити за правдою; якщо він був розпусником, то він має не лише не віддаватися розпусті, а й бути повздержливим; якщо був гнівливим, мусить не лише не гніватися, а й здобути лагідність; якщо хтось пишався, то він мав би не лише не пишатися, а й смирятися. Й оце-то означає: «Ухилися від зла і чини добро». Бо кожна пристрасть має протилежну їй чесноту: гордість – смиренномудрість, грошолюбство – милосердя, розпуста – стриманість, малодушність – терпеливість, гнів – лагідність, ненависть – любов і, одне слово, кожна пристрасть, як я вже сказав, має протилежну їй чесноту.

Про це оповідав я вам багато разів. І як ми прогнали чесноти і прийняли замість них пристрасті, так мусимо потрудитися не лише щоб прогнати пристрасті, а й прийняти чесноти і розташувати їх на своєму місці: тому що чесноти природно нам належать як дані Богом, які дано нам від Бога. Бо коли Бог створив людину, Він наділив її чеснотами, як і мовив: «Сотворімо людину на наш образ і на подобу» (Бут. 1:26). Сказано: «на наш образ», оскільки Бог створив душу безсмертною і самовладною, а «на подобу» – стосується чесноти. Бо Господь каже: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), і в іншому місці: «Будьте святі, бо Я святий» (1 Пт. 1, 16). Також і апостол каже: «Будьте один до одного добрі» (Еф. 4, 32). І в Псалмі сказано: «Благий Господь для всіх» (Пс. 144:9) тощо – ось що означає «на подобу». Отже, за природою Бог дав нам чесноти. Пристрасті ж не належать нам від природи, бо вони навіть не мають жодної сутності або складу. Але як темрява за своєю суттю не має складу, а є, як каже святий Василій, станом повітря, що буває через зменшення світла, так і пристрасті не властиві нам по природі; але душа, через сластолюбство ухилившись від чеснот, породжує в собі пристрасті та зміцнює їх проти себе. Тому нам і треба, як сказано про поле, закінчивши цілковите очищення, негайно посіяти добре насіння, щоб воно і принесло добрий плід.

Той, хто засіває своє поле, вкинувши насіння, має також сховати й заглибити його в землю, бо інакше прилетять птахи, викрадуть його, і воно загине; а сховавши його, (сіяч) мусить чекати Божої милості, поки Бог зішле дощ, і насіння зійде. Хоча б хлібороб і безмірно трудився над очищенням, обробітком і посівом, але якщо Бог не зішле дощу на його посіви, то вся його праця буває марною. Так і ми, коли й зробимо щось добре, мусимо покрити це смиренномудрієм і покласти на Бога нашу неміч, молячись до Нього, щоб Він споглянув на нашу працю, інакше вона буде даремною. Іноді навіть і після дощу, коли насіння вже зійшло, якщо дощ не буде час від часу зрошувати його, паросток засихає і гине; бо й насінню потрібен дощ, і паростку також час від часу, поки він укріпиться; але й тоді не можна уникнути турбот. Іноді й після того як він виросте й утвориться колос, трапляється, що гусінь, або град, або щось подібне знищують плід. Так буває і з душею: коли хтось потрудиться, очистить її від усіх згаданих вище пристрастей і постарається набути всіх чеснот, то він має завжди прибігати до Божої милості і до Божого покрову, щоб не бути йому покинутим і не загинути. Бо як ми сказали про насіння, що й після того, як воно зійде, виросте і принесе плід, якщо час від часу не буде зрошувати його дощ, воно засихає і гине, так буває і з людиною: якщо Бог і після здійснення таких багатьох справ хоча б на малу часинку забере від неї Свій покров і покине її, то вона гине. А Бог полишає людину тоді, коли вона зробить щось проти свого природного стану: наприклад, якщо хтось був побожний і схилився до безчинного життя; або був смиренний, а став зухвалим. І не стільки полишає Бог того, хто провадить розпутне життя, коли той живе безчинно, або нахабного, коли він гордиться, скільки Він покидає побожного, коли цей чинить свавілля, і смиренного, коли той загордиться. Це й означає грішити проти свого природного стану, і через це буває полишення. Тому святий Василій інакше судить гріх побожного, а інакше грішника. Коли ж хтось убереже себе і від цього, то має завважувати, щоб, роблячи ш хоча б найменше добро, не робити його з марнославства, або з наміром догодити людям, або з якоїсь людської спонуки, щоб це мале не погубило всього, що він зробив, як ми вже сказали про гусінь, град і тому подібне. Коли на полі плід не зазнає жодної шкоди, а збережеться до самих жнив, навіть і тоді хлібороб не може бути без клопотів. Бо трапляється, що після того як хтось пожне своє поле й завершить усю свою працю, приходить лиха людина і через ненависть підкладає вогонь під цей плід і знищує увесь плід і всю його працю. Тому поки хлібороб не бачить, що він добре очистив свій плід і засипав його до житниці, він не може бути без клопоту. Також і людина, коли спроможеться визволитися від усього того, про що ми сказали, навіть І тоді не має бути без турбот. Бо стається, що після всього цього диявол знаходить можливість звести її або самовиправданням, або гордістю, або вклавши в неї думки невірства чи злої єресі, і не тільки губить всю її працю, а й віддалює її від Бога; і чого не міг досягти через діла, те викликає через один помисел. Бо буває, що й один помисел може віддалити людину від Бога, як тільки людина прийме його і підкориться йому. Тому той, хто правдиво хоче спастися, не може бути безпечним до останнього подиху. Отож потрібна велика праця й турбота і постійна молитва до Бога, щоб Він покрив і спас нас Своєю благодаттю на славу святого імені Свого. Амінь.

Повчання 13. Про те, що треба зносити спокуси з вдячністюі без сум’яття

Писання згадує про бабусь-повитух, що залишали живими ізраїльських дітей чоловічої статі: «оскільки боялися баби Бога, спорудили собі доми» (Вих. 1:21). Чи про матеріальні доми тут мова? І що означає вислів: спорудити собі доми зі страху Божого? Ми чинимо протилежне: нас вчать покидати задля страху Божого й ті будинки, які маємо. Писання говорить тут не про чуттєві оселі, а про дім душевний, що його будує собі людина дотриманням Божих заповідей. Писання навчає цим, що страх Божий спонукає душу до зберігання заповідей і шляхом виконання заповідей зводиться душевна оселя. Будемо й ми, браття, уважні до самих себе, будемо боятися і ми Бога і збудуємо собі доми, щоб знайти захист під час зими, під час дощів, блискавиць і громів, тому що велике лихо терпить взимку той, хто не має житла. Як же будувати душевну оселю? З побудови чуттєвого житла можемо точно навчитися цієї справи. Бо хто хоче побудувати такий дім, той мусить звідусіль укріпити його і зводити стіну з чотирьох боків, а не про один лише бік клопотатися, інші ж занедбати; тому що інакше він не матиме жодної користі, а надармо втратить усе: намір, і витрати, і працю. Так буває і щодо душі: людина, яка хоче збудувати душевний дім, не має занедбувати жодної сторони своєї будівлі, а рівно й однаково зводити її. Ось це означає, що сказав авва Іоанн: «Я хочу, щоб людина щодня набувала потрохи від кожної чесноти»; а не так, як робить той, хто, тримаючись однієї чесноти й перебуваючи в ній, тільки її одну й виконує, а про інші не дбає. Можливо, він схильний до цієї чесноти або має її за природною властивістю, тому й не хвилює його протилежна пристрасть; а попри те такі непомітно захоплюються іншими пристрастями, і ті їх тривожать, але вони не журяться ними, а, навпаки, гадають, що володіють чимось великим. Такі подібні до людини, яка будує тільки одну стіну, зводить її якомога вище і, споглядаючи лише на висоту цієї стіни, думає, що вона звершила щось велике, а не знає того, що коли хоча б раз подує вітер, то він повалить стіну, бо вона стоїть одна і не має зв’язку з іншими стінами. До того ж, ніхто не може собі зробити захисту з однієї стіни, тому що з усіх інших боків вона відкрита. Чинити так нерозумно; навпаки, той, хто хоче побудувати собі дім і зробити собі захист, має будувати його з усіх чотирьох боків і звідусіль зміцнювати. Поясню вам, яким це способом.

Спочатку має бути покладено основу, тобто віру, бо «без віри, – як каже апостол, – неможливо подобатися Богові» (Євр. 11:6). Потім на цій основі людина мусить будувати будинок рівномірно: трапилася послушність – вона має покласти один камінь послушності; сталася прикрість від брата – має покласти один камінь довготерпеливості; підвернулася нагода до повздержливості – має покласти один камінь повздержливості. Так від кожної чесноти, для якої трапляється нагода, слід вкладати в будівлю по одному каменю і таким чином зводити її з усіх боків, кладучи то камінь співчуття, то камінь відсічення своєї волі, то камінь лагідності тощо. І при всьому тому треба потурбуватися про терпеливість та мужність, бо вони є наріжними каменями, поєднують будівлю і з’єднують стіну зі стіною так, що ті не нахиляються й не відцілюються одна від одної. Без терпеливості та мужності ніхто не може надбати жодної чесноти. Бо якщо хтось не має відваги в душі, той не буде мати й терпеливості; а в кого немає терпеливості, той цілковито нічого не може вчинити. Тому й сказано: «Терпеливістю вашою здобудете свої душі» (Лк. 21:19).

Будівничий має також на кожен камінь класти вапно, бо якщо він покладе камінь на камінь без вапна, то каміння випаде і будинок завалиться. Вапно – це смирення, тому що його беруть із землі і воно є у всіх під ногами. А кожна чеснота, яку звершувано без смирення, не є чеснотою. Про це сказано і в Патерику: «Як корабель неможливо збудувати без цвяхів, так і спастися неможливо без смиренномудрості». Отож, кожен має все, що б він не робив доброго, робити зі смиренням, щоб смиренням зберегти те, що виконано. Будинок мусить мати і так звані сполучення, якими є розсудливість: вона зміцнює будову, з’єднує камінь із каменем, поєднує стіни і водночас надає будинкові більшої краси. Покрівлею ж є любов, яка є досконалістю чеснот, так само, як і покрівля – верхом будинку. Потім після покрівлі – поруччя довкола неї. Що ж означають поруччя довкола покрівлі? У Законі про це написано: якщо побудуєте дім і зробите на ньому покрівлю, то зробіть навкруг покрівлі поруччя, щоб ваші діти не падали з даху (Повт. 22:8). Поруччя – це смирення, тому що воно захищає й оберігає всі чесноти; і як кожна чеснота має поєднуватися зі смиренням, подібно до того, як ми вже сказали, що над кожним каменем кладеться вапно, так і для досконалості чесноти потрібне смирення; бо й святі, досягаючи успіхів, природно доходять до стану смирення; як я завжди кажу вам, що чим більше хто наближається до Бога, тим більше бачить себе грішним. Чим же є діти, про яких Закон сказав, щоб вони не падали з даху? Діти – це думки, які бувають у душі і які треба оберігати тим же смиренням, щоб вони не впали з покрівлі будинку.

Ось дім завершено: він має сполучення, має покрівлю, про яку ми вже сказали, що вона є досконалістю чеснот, ось і поруччя, яке її оточує, – одне слово, будинок готовий. А чи не потрібно йому ще чогось? Так, ми не згадали ще про одне. Що ж це таке? Це те, щоб будівничий був вправний, бо якщо він невмілий, то він скривить трохи стіну, і дім коли-небудь обвалиться. Умілим є той, хто розумно здобуває чесноти; бо трапляється, що хтось і візьметься за труд чесноти, але через те, що нерозумно звершує цей труд, сам і нищить його або постійно псує справу й не може закінчити її; будує і руйнує, кладе один камінь і знімає його, інколи ж кладе один і знімає два. Наприклад: ось прийшов один брат і сказав тобі слово, образливе або прикре для тебе. Якщо ти промовчиш і поклонишся йому, то ти поклав один камінь. Потім ти йдеш і розповідаєш іншому братові: «Такий-то мене дойняв і сказав мені те-то й те-то, а я не лише промовчав, а й уклонився йому». Ось ти один камінь поклав, а два зняв. Також інший вклониться, бажаючи тим заслужити похвалу, і в ньому виявляється смирення, змішане з марнославством. Це означає покласти камінь і зняти його. А хто розумно робить поклін, той твердо переконаний, що він згрішив, і цілком певний, що він сам винен: ось що означає розумно зробити поклін. Хтось зберігає мовчання, але нерозумно, бо гадає, що він робить добре діло, тимчасом як взагалі не чинить його. А той, хто розумно мовчить, вважає, що він недостойний говорити, як сказали отці, і це є розумне мовчання. Також хтось не вважає себе (кращим за інших) і гадає, що він робить щось велике і що він смиряється; а не знає, що він нічого не має, тому що нерозумно діє. А хто розумно не вважає себе (кращим за інших), той думає, що він ніщо і що він недостойний бути між людьми, як казав про себе й авва Мойсей: «Чорношкірий! Ти не людина, навіщо ж ти з’являєшся між людьми?».

Або хтось служить недужому, але служить для того, щоб мати нагороду, то це також нерозумно. І тому якщо з ним трапиться щось прикре, то це легко віддалює його від цього доброго діла, і він не доводить його до кінця, тому що чинить його нерозумно. А той, хто розумно служить, служить для того, щоб здобути милостиве серце, щоб осягнути співчуття: бо хто має таку мету, той, що б з ним не сталося, – чи то скорбота ззовні, чи сам хворий виявить легкодушність супроти нього, – без журби переносить усе це, споглядаючи на свою мету і знаючи, що більше недужий чинить йому добро, аніж він недужому. Повірте, що хто мудро служить хворим, той звільняється і від пристрастей, і від борні. Я знаю брата, який терпів боротьбу від нечистих помислів і звільнився від неї тим, що розумно служив хворому, який страждав на водянку. І Євагрій розповідає про якогось великого старця, що він одного з братів, якого бентежили нічні марення, звільнив від таких марень, наказавши йому постити й служити недужим, а коли його запитали про це, то він говорив, що ці пристрасті ніщо так не гасить, як співчуття.

Також якщо хтось постить або через марнославство або гадаючи собі, що звершує чесноту, такий постить нерозумно й тому опісля починає докоряти своєму братові, вважаючи себе за щось велике; і виявляється, що він не лише поклав один камінь і зняв два, а й перебуває в небезпеці зруйнувати всю стіну через осудження ближнього. А хто розумно постить, той не думає, що він звершує чесноту, і не хоче, щоб його хвалили як посника, але гадає, що через стриманість осягне ціломудрість, а через неї дійде й до смирення, як кажуть отці: «Шлях до смирення – не тілесні труди, звершувані розумно» тощо. Словом, кожну чесноту людина мусить звершувати так розумно, щоб осягнути її та перетворити у звичку, і така людина виявляється, як ми вже сказали, вмілим художником, будівничим, який може будувати свій дім міцним.

Отже, хто бажає з Божою допомогою досягнути такого благого стану, не має говорити, що чесноти великі і він не може осягнути їх. Бо хто так каже, той або не уповає на Божу поміч, або лінується посвяти себе чомусь доброму. Назвіть яку хочете чесноту, ми розглянемо її, і ви побачите, що від нас залежить виконати її, якщо хочемо. Так, Писання говорить: «Люби ближнього свого, як себе самого» (Левіт 19, 18; Мф. 5:43). Не зважай на те, як далеко ти стоїш від цієї чесноти, щоб не почати жахатися і казати: «Як можу я любити ближнього, як себе самого? Хіба можу перейматися його стражданнями, як своїми власними, й особливо прихованими в його серці, яких не бачу і не знаю так, як свої?». Не захоплюйся такими роздумуваннями й не гадай, що чеснота переважає твої сили й важка до виконання, а тільки почни з вірою в Бога, покажи Йому своє бажання і старання і побачиш поміч, яку Він дасть тобі для виконання чесноти. Уяви собі дві драбини: одна підносить вгору на небо, інша зводить до пекла, а ти стоїш на землі поміж обома. Не думай і не кажи: «Як можу я злетіти від землі й опинитися враз на висоті неба, тобто наверху драбини?» Це неможливо, та й Бог не вимагає цього від тебе; але пильнуйся принаймні, щоб не зійти вниз. Не чини зла ближньому, не засмучуй його, не обмовляй, не лихослов, не зневажай, не докоряй, а відтак почнеш пізніше помалу й добро робити своєму братові, потішаючи його словами, співчуваючи йому або даючи йому те, чого він потребує; отож, підіймаючись з однієї сходинки на іншу, досягнеш із Божою поміччю і верху драбини. Бо потрохи допомагаючи ближньому, ти дійдеш до того, що почнеш бажати його користі як своєї власної і його успіху як свого власного. Це й означає любити ближнього свого, як себе самого.

Якщо шукатимемо, то знайдемо, і якщо проситимемо Бога, то Він просвітить нас, бо у Святому Євангелії сказано: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мф. 7:7). Сказано «просіть» для того, щоб ми благали Бога в молитві; а «шукайте» означає, щоб ми пізнавали, яким чином приходить сама чеснота, що її приносить, що маємо робити для її здобуття. Так повсякчас пізнавати й означає: «шукайте, і знайдете». А «стукайте» означає сповняти заповіді, бо кожен, хто стукає, стукає руками, а руки означають діяльність. Отож ми мусимо не тільки просити, а шукати й діяти, стараючись, як сказав апостол, «бути готовими до всякого доброго діла» (2Кор. 9:8; 2 Тим. З, 17). Що означає бути готовим? Коли хтось хоче побудувати корабель, то він спершу готує все необхідне для нього, навіть до найменших цвяшків, смоли і клоччя. Також якщо жінка хоче ткати полотно, то вона спочатку готує все до найменшої ниточки, – це і називається бути готовим, тобто мати під рукою все необхідне для роботи. Будемо й ми таким чином «готовими до всякого доброго діла», маючи все для того, щоб розумно сповняти Божу волю, як Він хоче і як Йому подобається. Що означають слова Апостола: «Воля Божа і добра, і вгодна, і досконала» (Рим. 12:2)? Усе, що стається, буває або з Божого благовоління, або з допусту, як сказано в Пророка: «Я Господь, Який вчинив світло і створив пітьму» (Іс. 45:7). І ще: «Чи станеться у місті якесь лихо, що його Господь не спричинив би» (Ам. З, 6). Лихом тут названо все, що обтяжує нас, тобто все смутне, що буває для нашого покарання, через нашу порочність, як-от голод, моровиця, землетрус, бездощів’я, хвороби, війни – усе це буває не з Божого благовоління, а з допусту, коли Бог допускає цьому находити на нас для нашого добра. Але Бог не хоче, щоб ми цього бажали чи цьому сприяли. Наприклад, як я вже сказав, буває Божий допуст на те, щоб місто було зруйновано, але Бог не хоче, щоб ми, – оскільки є Його воля на знищення міста, – самі поклали вогонь і запалили його або щоб ми взяли сокири й почали руйнувати його. Також Бог допускає, щоб хтось був у смутку і в хворобі, але хоча воля Божа й така, щоб той журився, та Господь не хоче, щоб і ми засмучували його або щоб казали: «Тому що є воля Божа на те, щоб він був хворий, то не будемо жаліти його». Цього Бог не хоче; не хоче, щоб ми служили такій Його волі. Він прагне, навпаки, бачити нас такими добрими, щоб ми не бажали того, що Він чинить із допусту. Але чого Він хоче? Він хоче, щоб ми прагнули Його благої волі, яка буває, як я вже сказав, із благовоління, тобто всього того, що твориться за Його заповіддю: щоб любити один одного, бути співчутливими, творити милостиню тощо. Ось воля Божа «добра». Що ж означає «і благовгодна»? Не кожен, хто чинить якесь добро, робить його благовгодно Богові. І скажу вам, як це буває. Трапляється, що хтось знаходить сироту, вбогу й красиву собою; вона подобається йому задля своєї краси, і він бере її і виховує як вбогу сироту, а водночас як і красиву собою. Ось це і є воля Божа: «добра», але не «благовгодна». А «благовгодна» – це та, коли хтось робить милостиню не з якоїсь людської спонуки, а задля самого добра, зі самого співчуття. Це благовгодне Богові. А досконалою (волею Божою) є та, коли хтось чинить милостиню не зі скупістю, не з лінощами, не з примусу, а всією силою і всією волею, даючи так, начебто приймає сам, і так благодіючи, немовби сам приймав благодіяння: тоді сповняється «досконала» воля Божа. Так виконує людина волю Божу, як каже апостол, «добру, і благовгодну, і досконалу». Це означає розумно виконувати її. Проте слід знати й саме добро милостині, саму її благодать – вона така велика, що може прощати і гріхи, як каже Пророк: «Викуп людини – її власне багатство» (Притч. 13:8). І знову в іншому місці каже: «Гріхи твої милостинею спокутуй» (Дан. 4:24). І сам Господь мовив: «Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний» (Лк. 6:36). Він не сказав: «Постіть, як і Отець ваш небесний постить». Не сказав: «Будьте вбогі, як Отець ваш небесний вбогий». А що говорить? «Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний», – бо ця чеснота особливо наслідує Бога й уподібнює людину до Нього. Тож завжди треба, як ми вже сказали, дивитися на цю мету й розумно творити добро: бо й мета милостині є дуже різноманітна. Один дає милостиню для того, щоб благословилося його поле, і Бог благословляє його поле, і він досягає своєї мети. Інший дає милостиню для того, щоб урятувався його корабель, і Бог рятує його корабель. Ще інший дає її за своїх дітей, і Бог спасає і береже його дітей. Ще хтось дає її для того, щоб прославитися, і Бог прославляє його. Бо Бог не відкидає нікого, а кожному дає те, чого він бажає, якщо тільки це не шкодить його душі. Але всі ці вже отримали свою нагороду, і Бог нічого не винен їм, тому що вони нічого не шукали собі в Нього, і мета, що була в них на думці, не мала стосунку до їхньої душевної користі. Ти зробив це для того, щоб благословилося твоє поле, і Бог благословив твоє поле; ти зробив це за своїх дітей, і Бог зберіг твоїх дітей. Ти зробив це для того, щоб прославитися, і Бог прославив тебе. То ж що винен тобі Бог? Він віддав тобі плату, за яку ти робив.

Один дає милостиню для того, щоб визволитися від майбутніх мук. Цей дає її для користі своєї душі. Інший дає задля Бога, однак і він не такий, як того хоче Бог, бо він ще перебуває в стані раба, а раб не добровільно виконує волю свого пана, а боячись бути покараним. Також і цей дає милостиню для того, щоб визволитися від мук, і Бог визволяє його від них. Ще інший дає милостиню для того, щоб отримати нагороду. Цей вищий від першого, але й цей не такий, як того хоче Бог, бо він ще не є в стані сина, а, як наймит, виконує волю свого пана, щоб одержати від нього плату і прибуток. Також і цей дає милостиню для того, щоб здобути й отримати нагороду від Бога. Бо трьома способами, як каже Василій Великий, можемо чинити добро, як я і раніше згадував вам: або робимо добро, боячись мук, і тоді ми є в стані раба; або для того, щоб отримати нагороду, і тоді ми є в стані наймита; або робимо добро задля самого добра, і тоді ми є в стані сина, бо син виконує волю батька не зі страху і не тому, що хоче одержати нагороду, а бажаючи догодити йому, пошанувати й умиротворити його. Так і ми маємо давати милостиню задля самого добра, співчуваючи один одному, як своїм членам, і так догоджати іншим, немовби ми самі приймали від них послуги; давати так, начебто ми самі отримуємо. Ось оце і є розумна милостиня; так досягаємо ми стану сина, як ми вище сказали. Ніхто не може сказати: «Я вбогий, і не маю з чого давати милостиню»; бо якщо ти не можеш дати стільки, скільки ті заможні, що вклали свої дари у скарбничку, то дай дві лепти, подібно як ота вбога вдовиця, і Бог прийме це від тебе краще, ніж дари тих заможних (Мк. 12:42; Лк. 21:2). Якщо й того не маєш, то маєш силу й можеш служінням виявити милість немічному братові. Не можеш і того? Можеш словом утішити свого брата. Тож вияви йому милосердя словом, і почуй сказане: «Слово добре більше над дарунок» (Сир. 18:17). Якщо ж і словом не можеш допомогти йому, то можеш, коли образиться на тебе твій брат, виявити йому милість І терпеливо зносити його під час його смутку, бачачи його спокушуваним від спільного ворога, і замість того щоб сказати йому якесь слово і ще більше засмутити його, (ти можеш) промовчати. Цим ти виявиш йому милість, визволяючи його душу від ворога. Можеш також, коли згрішить перед тобою твій брат, помилувати його і простити йому гріх його, щоб і ти одержав прощення від Бога, бо сказано: «Прощайте, і вам проститься» (Лк. 6:37); і так ти виявиш милість душі свого брата, прощаючи його, в чому він згрішив проти тебе, бо Бог дав нам владу, якщо хочемо, прощати один одному прогрішення, що між нами трапляються. Таким чином, не маючи чим виявити милосердя до тіла, милуєш його душу. А яка милість більша понад ту, щоб помилувати душу? І як душа дорожча за тіло, так і милість, виявлена душі, більша за виявлену тілові.

І тому ніхто не може сказати: «Я не можу виявити милості», – бо кожен, відповідно до своєї сили й душевного стану, може виявити милість; нехай тільки кожен постарається те добре, що він робить, робити розумно, як ми вже згадували вище, щодо кожної чесноти. Бо ми сказали, що хто їх звершує розумно, той майстерний митець, який міцно будує свій дім. Про це і Євангеліє говорить (Мф. 7:24), що мудрий будує свій дім на камені, і жодна протидія не може похитнути його. Бог Чоловіколюбець хай дасть нам слухати й виконувати те, що чуємо, щоб ці слова не послужили нам на осудження в день суду. Бо Йому належить слава навіки. Амінь.

Повчання 14. Про спорудження і звершення душевного дому чеснот

Писання згадує про бабусь-повитух, що залишали живими ізраїльських дітей чоловічої статі: «оскільки боялися баби Бога, спорудили собі доми» (Вих. 1:21). Чи про матеріальні доми тут мова? І що означає вислів: спорудити собі доми зі страху Божого? Ми чинимо протилежне: нас вчать покидати задля страху Божого й ті будинки, які маємо. Писання говорить тут не про чуттєві оселі, а про дім душевний, що його будує собі людина дотриманням Божих заповідей. Писання навчає цим, що страх Божий спонукає душу до зберігання заповідей і шляхом виконання заповідей зводиться душевна оселя. Будемо й ми, браття, уважні до самих себе, будемо боятися і ми Бога і збудуємо собі доми, щоб знайти захист під час зими, під час дощів, блискавиць і громів, тому що велике лихо терпить взимку той, хто не має житла. Як же будувати душевну оселю? З побудови чуттєвого житла можемо точно навчитися цієї справи. Бо хто хоче побудувати такий дім, той мусить звідусіль укріпити його і зводити стіну з чотирьох боків, а не про один лише бік клопотатися, інші ж занедбати; тому що інакше він не матиме жодної користі, а надармо втратить усе: намір, і витрати, і працю. Так буває і щодо душі: людина, яка хоче збудувати душевний дім, не має занедбувати жодної сторони своєї будівлі, а рівно й однаково зводити її. Ось це означає, що сказав авва Іоанн: «Я хочу, щоб людина щодня набувала потрохи від кожної чесноти»; а не так, як робить той, хто, тримаючись однієї чесноти й перебуваючи в ній, тільки її одну й виконує, а про інші не дбає. Можливо, він схильний до цієї чесноти або має її за природною властивістю, тому й не хвилює його протилежна пристрасть; а попри те такі непомітно захоплюються іншими пристрастями, і ті їх тривожать, але вони не журяться ними, а, навпаки, гадають, що володіють чимось великим. Такі подібні до людини, яка будує тільки одну стіну, зводить її якомога вище і, споглядаючи лише на висоту цієї стіни, думає, що вона звершила щось велике, а не знає того, що коли хоча б раз подує вітер, то він повалить стіну, бо вона стоїть одна і не має зв’язку з іншими стінами. До того ж, ніхто не може собі зробити захисту з однієї стіни, тому що з усіх інших боків вона відкрита. Чинити так нерозумно; навпаки, той, хто хоче побудувати собі дім і зробити собі захист, має будувати його з усіх чотирьох боків і звідусіль зміцнювати. Поясню вам, яким це способом.

Спочатку має бути покладено основу, тобто віру, бо «без віри, – як каже апостол, – неможливо подобатися Богові» (Євр. 11:6). Потім на цій основі людина мусить будувати будинок рівномірно: трапилася послушність – вона має покласти один камінь послушності; сталася прикрість від брата – має покласти один камінь довготерпеливості; підвернулася нагода до повздержливості – має покласти один камінь повздержливості. Так від кожної чесноти, для якої трапляється нагода, слід вкладати в будівлю по одному каменю і таким чином зводити її з усіх боків, кладучи то камінь співчуття, то камінь відсічення своєї волі, то камінь лагідності тощо. І при всьому тому треба потурбуватися про терпеливість та мужність, бо вони є наріжними каменями, поєднують будівлю і з’єднують стіну зі стіною так, що ті не нахиляються й не відцілюються одна від одної. Без терпеливості та мужності ніхто не може надбати жодної чесноти. Бо якщо хтось не має відваги в душі, той не буде мати й терпеливості; а в кого немає терпеливості, той цілковито нічого не може вчинити. Тому й сказано: «Терпеливістю вашою здобудете свої душі» (Лк. 21:19).

Будівничий має також на кожен камінь класти вапно, бо якщо він покладе камінь на камінь без вапна, то каміння випаде і будинок завалиться. Вапно – це смирення, тому що його беруть із землі і воно є у всіх під ногами. А кожна чеснота, яку звершувано без смирення, не є чеснотою. Про це сказано і в Патерику: «Як корабель неможливо збудувати без цвяхів, так і спастися неможливо без смиренномудрості». Отож, кожен має все, що б він не робив доброго, робити зі смиренням, щоб смиренням зберегти те, що виконано. Будинок мусить мати і так звані сполучення, якими є розсудливість: вона зміцнює будову, з’єднує камінь із каменем, поєднує стіни і водночас надає будинкові більшої краси. Покрівлею ж є любов, яка є досконалістю чеснот, так само, як і покрівля – верхом будинку. Потім після покрівлі – поруччя довкола неї. Що ж означають поруччя довкола покрівлі? У Законі про це написано: якщо побудуєте дім і зробите на ньому покрівлю, то зробіть навкруг покрівлі поруччя, щоб ваші діти не падали з даху (Повт. 22:8). Поруччя – це смирення, тому що воно захищає й оберігає всі чесноти; і як кожна чеснота має поєднуватися зі смиренням, подібно до того, як ми вже сказали, що над кожним каменем кладеться вапно, так і для досконалості чесноти потрібне смирення; бо й святі, досягаючи успіхів, природно доходять до стану смирення; як я завжди кажу вам, що чим більше хто наближається до Бога, тим більше бачить себе грішним. Чим же є діти, про яких Закон сказав, щоб вони не падали з даху? Діти – це думки, які бувають у душі і які треба оберігати тим же смиренням, щоб вони не впали з покрівлі будинку.

Ось дім завершено: він має сполучення, має покрівлю, про яку ми вже сказали, що вона є досконалістю чеснот, ось і поруччя, яке її оточує, – одне слово, будинок готовий. А чи не потрібно йому ще чогось? Так, ми не згадали ще про одне. Що ж це таке? Це те, щоб будівничий був вправний, бо якщо він невмілий, то він скривить трохи стіну, і дім коли-небудь обвалиться. Умілим є той, хто розумно здобуває чесноти; бо трапляється, що хтось і візьметься за труд чесноти, але через те, що нерозумно звершує цей труд, сам і нищить його або постійно псує справу й не може закінчити її; будує і руйнує, кладе один камінь і знімає його, інколи ж кладе один і знімає два. Наприклад: ось прийшов один брат і сказав тобі слово, образливе або прикре для тебе. Якщо ти промовчиш і поклонишся йому, то ти поклав один камінь. Потім ти йдеш і розповідаєш іншому братові: «Такий-то мене дойняв і сказав мені те-то й те-то, а я не лише промовчав, а й уклонився йому». Ось ти один камінь поклав, а два зняв. Також інший вклониться, бажаючи тим заслужити похвалу, і в ньому виявляється смирення, змішане з марнославством. Це означає покласти камінь і зняти його. А хто розумно робить поклін, той твердо переконаний, що він згрішив, і цілком певний, що він сам винен: ось що означає розумно зробити поклін. Хтось зберігає мовчання, але нерозумно, бо гадає, що він робить добре діло, тимчасом як взагалі не чинить його. А той, хто розумно мовчить, вважає, що він недостойний говорити, як сказали отці, і це є розумне мовчання. Також хтось не вважає себе (кращим за інших) і гадає, що він робить щось велике і що він смиряється; а не знає, що він нічого не має, тому що нерозумно діє. А хто розумно не вважає себе (кращим за інших), той думає, що він ніщо і що він недостойний бути між людьми, як казав про себе й авва Мойсей: «Чорношкірий! Ти не людина, навіщо ж ти з’являєшся між людьми?».

Або хтось служить недужому, але служить для того, щоб мати нагороду, то це також нерозумно. І тому якщо з ним трапиться щось прикре, то це легко віддалює його від цього доброго діла, і він не доводить його до кінця, тому що чинить його нерозумно. А той, хто розумно служить, служить для того, щоб здобути милостиве серце, щоб осягнути співчуття: бо хто має таку мету, той, що б з ним не сталося, – чи то скорбота ззовні, чи сам хворий виявить легкодушність супроти нього, – без журби переносить усе це, споглядаючи на свою мету і знаючи, що більше недужий чинить йому добро, аніж він недужому. Повірте, що хто мудро служить хворим, той звільняється і від пристрастей, і від борні. Я знаю брата, який терпів боротьбу від нечистих помислів і звільнився від неї тим, що розумно служив хворому, який страждав на водянку. І Євагрій розповідає про якогось великого старця, що він одного з братів, якого бентежили нічні марення, звільнив від таких марень, наказавши йому постити й служити недужим, а коли його запитали про це, то він говорив, що ці пристрасті ніщо так не гасить, як співчуття.

Також якщо хтось постить або через марнославство або гадаючи собі, що звершує чесноту, такий постить нерозумно й тому опісля починає докоряти своєму братові, вважаючи себе за щось велике; і виявляється, що він не лише поклав один камінь і зняв два, а й перебуває в небезпеці зруйнувати всю стіну через осудження ближнього. А хто розумно постить, той не думає, що він звершує чесноту, і не хоче, щоб його хвалили як посника, але гадає, що через стриманість осягне ціломудрість, а через неї дійде й до смирення, як кажуть отці: «Шлях до смирення – не тілесні труди, звершувані розумно» тощо. Словом, кожну чесноту людина мусить звершувати так розумно, щоб осягнути її та перетворити у звичку, і така людина виявляється, як ми вже сказали, вмілим художником, будівничим, який може будувати свій дім міцним.

Отже, хто бажає з Божою допомогою досягнути такого благого стану, не має говорити, що чесноти великі і він не може осягнути їх. Бо хто так каже, той або не уповає на Божу поміч, або лінується посвяти себе чомусь доброму. Назвіть яку хочете чесноту, ми розглянемо її, і ви побачите, що від нас залежить виконати її, якщо хочемо. Так, Писання говорить: «Люби ближнього свого, як себе самого» (Левіт 19, 18; Мф. 5:43). Не зважай на те, як далеко ти стоїш від цієї чесноти, щоб не почати жахатися і казати: «Як можу я любити ближнього, як себе самого? Хіба можу перейматися його стражданнями, як своїми власними, й особливо прихованими в його серці, яких не бачу і не знаю так, як свої?». Не захоплюйся такими роздумуваннями й не гадай, що чеснота переважає твої сили й важка до виконання, а тільки почни з вірою в Бога, покажи Йому своє бажання і старання і побачиш поміч, яку Він дасть тобі для виконання чесноти. Уяви собі дві драбини: одна підносить вгору на небо, інша зводить до пекла, а ти стоїш на землі поміж обома. Не думай і не кажи: «Як можу я злетіти від землі й опинитися враз на висоті неба, тобто наверху драбини?» Це неможливо, та й Бог не вимагає цього від тебе; але пильнуйся принаймні, щоб не зійти вниз. Не чини зла ближньому, не засмучуй його, не обмовляй, не лихослов, не зневажай, не докоряй, а відтак почнеш пізніше помалу й добро робити своєму братові, потішаючи його словами, співчуваючи йому або даючи йому те, чого він потребує; отож, підіймаючись з однієї сходинки на іншу, досягнеш із Божою поміччю і верху драбини. Бо потрохи допомагаючи ближньому, ти дійдеш до того, що почнеш бажати його користі як своєї власної і його успіху як свого власного. Це й означає любити ближнього свого, як себе самого.

Якщо шукатимемо, то знайдемо, і якщо проситимемо Бога, то Він просвітить нас, бо у Святому Євангелії сказано: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мф. 7:7). Сказано «просіть» для того, щоб ми благали Бога в молитві; а «шукайте» означає, щоб ми пізнавали, яким чином приходить сама чеснота, що її приносить, що маємо робити для її здобуття. Так повсякчас пізнавати й означає: «шукайте, і знайдете». А «стукайте» означає сповняти заповіді, бо кожен, хто стукає, стукає руками, а руки означають діяльність. Отож ми мусимо не тільки просити, а шукати й діяти, стараючись, як сказав апостол, «бути готовими до всякого доброго діла» (2Кор. 9:8; 2 Тим. З, 17). Що означає бути готовим? Коли хтось хоче побудувати корабель, то він спершу готує все необхідне для нього, навіть до найменших цвяшків, смоли і клоччя. Також якщо жінка хоче ткати полотно, то вона спочатку готує все до найменшої ниточки, – це і називається бути готовим, тобто мати під рукою все необхідне для роботи. Будемо й ми таким чином «готовими до всякого доброго діла», маючи все для того, щоб розумно сповняти Божу волю, як Він хоче і як Йому подобається. Що означають слова Апостола: «Воля Божа і добра, і вгодна, і досконала» (Рим. 12:2)? Усе, що стається, буває або з Божого благовоління, або з допусту, як сказано в Пророка: «Я Господь, Який вчинив світло і створив пітьму» (Іс. 45:7). І ще: «Чи станеться у місті якесь лихо, що його Господь не спричинив би» (Ам. З, 6). Лихом тут названо все, що обтяжує нас, тобто все смутне, що буває для нашого покарання, через нашу порочність, як-от голод, моровиця, землетрус, бездощів’я, хвороби, війни – усе це буває не з Божого благовоління, а з допусту, коли Бог допускає цьому находити на нас для нашого добра. Але Бог не хоче, щоб ми цього бажали чи цьому сприяли. Наприклад, як я вже сказав, буває Божий допуст на те, щоб місто було зруйновано, але Бог не хоче, щоб ми, – оскільки є Його воля на знищення міста, – самі поклали вогонь і запалили його або щоб ми взяли сокири й почали руйнувати його. Також Бог допускає, щоб хтось був у смутку і в хворобі, але хоча воля Божа й така, щоб той журився, та Господь не хоче, щоб і ми засмучували його або щоб казали: «Тому що є воля Божа на те, щоб він був хворий, то не будемо жаліти його». Цього Бог не хоче; не хоче, щоб ми служили такій Його волі. Він прагне, навпаки, бачити нас такими добрими, щоб ми не бажали того, що Він чинить із допусту. Але чого Він хоче? Він хоче, щоб ми прагнули Його благої волі, яка буває, як я вже сказав, із благовоління, тобто всього того, що твориться за Його заповіддю: щоб любити один одного, бути співчутливими, творити милостиню тощо. Ось воля Божа «добра». Що ж означає «і благовгодна»? Не кожен, хто чинить якесь добро, робить його благовгодно Богові. І скажу вам, як це буває. Трапляється, що хтось знаходить сироту, вбогу й красиву собою; вона подобається йому задля своєї краси, і він бере її і виховує як вбогу сироту, а водночас як і красиву собою. Ось це і є воля Божа: «добра», але не «благовгодна». А «благовгодна» – це та, коли хтось робить милостиню не з якоїсь людської спонуки, а задля самого добра, зі самого співчуття. Це благовгодне Богові. А досконалою (волею Божою) є та, коли хтось чинить милостиню не зі скупістю, не з лінощами, не з примусу, а всією силою і всією волею, даючи так, начебто приймає сам, і так благодіючи, немовби сам приймав благодіяння: тоді сповняється «досконала» воля Божа. Так виконує людина волю Божу, як каже апостол, «добру, і благовгодну, і досконалу». Це означає розумно виконувати її. Проте слід знати й саме добро милостині, саму її благодать – вона така велика, що може прощати і гріхи, як каже Пророк: «Викуп людини – її власне багатство» (Притч. 13:8). І знову в іншому місці каже: «Гріхи твої милостинею спокутуй» (Дан. 4:24). І сам Господь мовив: «Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний» (Лк. 6:36). Він не сказав: «Постіть, як і Отець ваш небесний постить». Не сказав: «Будьте вбогі, як Отець ваш небесний вбогий». А що говорить? «Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний», – бо ця чеснота особливо наслідує Бога й уподібнює людину до Нього. Тож завжди треба, як ми вже сказали, дивитися на цю мету й розумно творити добро: бо й мета милостині є дуже різноманітна. Один дає милостиню для того, щоб благословилося його поле, і Бог благословляє його поле, і він досягає своєї мети. Інший дає милостиню для того, щоб урятувався його корабель, і Бог рятує його корабель. Ще інший дає її за своїх дітей, і Бог спасає і береже його дітей. Ще хтось дає її для того, щоб прославитися, і Бог прославляє його. Бо Бог не відкидає нікого, а кожному дає те, чого він бажає, якщо тільки це не шкодить його душі. Але всі ці вже отримали свою нагороду, і Бог нічого не винен їм, тому що вони нічого не шукали собі в Нього, і мета, що була в них на думці, не мала стосунку до їхньої душевної користі. Ти зробив це для того, щоб благословилося твоє поле, і Бог благословив твоє поле; ти зробив це за своїх дітей, і Бог зберіг твоїх дітей. Ти зробив це для того, щоб прославитися, і Бог прославив тебе. То ж що винен тобі Бог? Він віддав тобі плату, за яку ти робив.

Один дає милостиню для того, щоб визволитися від майбутніх мук. Цей дає її для користі своєї душі. Інший дає задля Бога, однак і він не такий, як того хоче Бог, бо він ще перебуває в стані раба, а раб не добровільно виконує волю свого пана, а боячись бути покараним. Також і цей дає милостиню для того, щоб визволитися від мук, і Бог визволяє його від них. Ще інший дає милостиню для того, щоб отримати нагороду. Цей вищий від першого, але й цей не такий, як того хоче Бог, бо він ще не є в стані сина, а, як наймит, виконує волю свого пана, щоб одержати від нього плату і прибуток. Також і цей дає милостиню для того, щоб здобути й отримати нагороду від Бога. Бо трьома способами, як каже Василій Великий, можемо чинити добро, як я і раніше згадував вам: або робимо добро, боячись мук, і тоді ми є в стані раба; або для того, щоб отримати нагороду, і тоді ми є в стані наймита; або робимо добро задля самого добра, і тоді ми є в стані сина, бо син виконує волю батька не зі страху і не тому, що хоче одержати нагороду, а бажаючи догодити йому, пошанувати й умиротворити його. Так і ми маємо давати милостиню задля самого добра, співчуваючи один одному, як своїм членам, і так догоджати іншим, немовби ми самі приймали від них послуги; давати так, начебто ми самі отримуємо. Ось оце і є розумна милостиня; так досягаємо ми стану сина, як ми вище сказали. Ніхто не може сказати: «Я вбогий, і не маю з чого давати милостиню»; бо якщо ти не можеш дати стільки, скільки ті заможні, що вклали свої дари у скарбничку, то дай дві лепти, подібно як ота вбога вдовиця, і Бог прийме це від тебе краще, ніж дари тих заможних (Мк. 12:42; Лк. 21:2). Якщо й того не маєш, то маєш силу й можеш служінням виявити милість немічному братові. Не можеш і того? Можеш словом утішити свого брата. Тож вияви йому милосердя словом, і почуй сказане: «Слово добре більше над дарунок» (Сир. 18:17). Якщо ж і словом не можеш допомогти йому, то можеш, коли образиться на тебе твій брат, виявити йому милість І терпеливо зносити його під час його смутку, бачачи його спокушуваним від спільного ворога, і замість того щоб сказати йому якесь слово і ще більше засмутити його, (ти можеш) промовчати. Цим ти виявиш йому милість, визволяючи його душу від ворога. Можеш також, коли згрішить перед тобою твій брат, помилувати його і простити йому гріх його, щоб і ти одержав прощення від Бога, бо сказано: «Прощайте, і вам проститься» (Лк. 6:37); і так ти виявиш милість душі свого брата, прощаючи його, в чому він згрішив проти тебе, бо Бог дав нам владу, якщо хочемо, прощати один одному прогрішення, що між нами трапляються. Таким чином, не маючи чим виявити милосердя до тіла, милуєш його душу. А яка милість більша понад ту, щоб помилувати душу? І як душа дорожча за тіло, так і милість, виявлена душі, більша за виявлену тілові.

І тому ніхто не може сказати: «Я не можу виявити милості», – бо кожен, відповідно до своєї сили й душевного стану, може виявити милість; нехай тільки кожен постарається те добре, що він робить, робити розумно, як ми вже згадували вище, щодо кожної чесноти. Бо ми сказали, що хто їх звершує розумно, той майстерний митець, який міцно будує свій дім. Про це і Євангеліє говорить (Мф. 7:24), що мудрий будує свій дім на камені, і жодна протидія не може похитнути його. Бог Чоловіколюбець хай дасть нам слухати й виконувати те, що чуємо, щоб ці слова не послужили нам на осудження в день суду. Бо Йому належить слава навіки. Амінь.

Повчання 15. Про святу чотиридесятницю

У Законі написано, що Мойсей звелів синам Ізраїля щороку давати десятину зі всього, що вони надбали, і, чинячи так, мали вони благословення в усіх ділах своїх. Знаючи це, святі Апостоли встановили й передали на допомогу нам і як благодіяння душам нашим ще щось більше і вище, – щоб ми відділяли десятину від самих днів життя нашого й посвячували її Богові, щоб і ми, таким чином, отримали благословення на всі діла наші й щорічно очищали гріхи, які ми вчинили протягом цілого року. Розваживши так, вони освятили нам із трьохсот шістдесяти п’яти днів року оці сім тижнів святої Чотиридесятниці. Таким чином відділили вони оці сім тижнів. Але згодом Отці забажали додати до них іще один тиждень: по-перше, для того, щоб ті, хто бажає ввійти в подвиг посту, протягом цього тижня привчалися й наче приготовлялися до нього; по-друге, для того, щоб вшанувати число днів посту Чотиридесятниці, під час якої постив Господь наш Іісус Христос. Бо, віднявши від восьми тижнів суботи й неділі, отримуємо сорок днів, а піст святої Суботи вважається особливим, тому що вона є найсвященніша і єдина посна з усіх субот року. А сім тижнів без субот і неділь становлять тридцять п’ять днів; потім, додавши піст святої Великої Суботи й половину Світлої і світлоносної ночі, отримуємо тридцять шість з половиною днів, що й становить з усією точністю десяту частину трьохсот шістдесяти п’яти днів року. Бо десята частина трьохсот є тридцять, десята частка шістдесяти є шість, а десяту частину п’яти становить половина (Світлого дня). Ось, як ми сказали, тридцять шість днів з половиною; ось, так би мовити, десятина всього року, яку, як я сказав, освятили для нас святі Апостоли для покаяння й очищення гріхів усього року.

Отож блажен, браття, хто добре і як належить збереже себе в ці святі дні. Бо хоч трапляється йому, як людині, згрішити з немочі чи з недбальства, але ось Бог дав ці святі дні для того, щоб коли хто постарається уважно й смиренномудро потурбуватися про себе й покаятися у гріхах своїх, то він очиститься від гріхів, які вчинив протягом усього року. Тоді душа його звільниться від тягаря, і таким способом він очищений дійде до святого дня Воскресення й неосудно причаститься святих Таїн, зробившись через покаяння під час цього святого Посту новою людиною. Такий у радості й веселості духовній, з Божою поміччю, святкуватиме цілу святу П’ятдесятницю, бо П’ятдесятниця, як кажуть отці, є спокій і воскресення душі. Це і знаменується тим, що ми всю святу П’ятдесятницю не приклоняємо колін.

Тож кожен, хто бажає в ці дні очиститися від гріхів, вчинених протягом цілого року, передусім має утримуватися від великої кількості страв, бо безмір їжі, як кажуть отці, породжує для людини всіляке зло. Він має також вистерігатися, щоб не порушувати посту без великої потреби, не шукати смачної страви й не обтяжувати себе великою кількістю їжі чи пиття. Бо існує два види обжерства. Перший – коли людина шукає приємності в їжі, і не завжди хоче їсти багато, але бажає смачного. Трапляється, що такий, коли споживає страву, яка йому подобається, до такої міри переможений її приємним смаком, що притримує страву в роті, довго жує її і через приємний смак не наважується проковтнути її. Це називається по-грецьки лемаргія – гортанобісся. А іншого поборює багатоїдство: він не бажає добрих страв, не турбується про їхній смак, але чи вони добрі, чи ні – він хоче тільки їсти, і не розбирає, які вони. Він дбає лише про те, щоб наповнити своє черево. Це називається гастримаргія, тобто черевобісся. Скажу вам і про походження цих назв. Словом «маргенін» – біснуватися – говорять еллінські вчені про того, хто біснується, а словом «маргос» називають біснуватого. Тож коли в когось буває ця недуга, тобто біснування до наповнення черева, тоді це називається гастримаргія. А коли біснування буває тільки для насолоди гортані, то це називається лемаргія. Тому-то хто бажає очиститися від гріхів своїх, той мусить дуже уважно остерігатися й уникати цих видів обжерства, бо вони задовільняють не потребу тіла, а пристрасть, і якщо хтось піддається їм, то це зараховується йому за гріх. Як у законному шлюбі й розпусті дія буває та сама, однак мета виявляє різницю справи, бо один єднається для народження дітей, а інший – для задоволення свого сладострастя; те саме можна сказати й про їжу: їсти за потребою і їсти задля насолоди смаком – справа однакова, а гріх полягає в намірі. Їсти з потреби означає, що хтось визначив для себе, скільки їжі вживати на день. І якщо він бачить, що ця визначена кількість обтяжує його і треба її дещо зменшити, то він і зменшує її; або якщо вона не обтяжує його, але й недостатня для тіла – так, що треба трішки додати, він і додає трохи. Таким чином, добре випробувавши свою потребу, дотримується потім визначеної (міри) і приймає їжу не для насолоди, а бажаючи підтримати силу свого тіла. Проте й цю кількість, яку споживаємо, треба приймати з молитвою й осуджувати себе у своєму помислі як негідних жодної їжі й потіхи. Не треба також звертати уваги на те, що інші через випадкову потребу чи необхідність бувають заспокоєні, щоб і собі не забажати спокою. І взагалі, не треба думати, що заспокоєння тіла є легким для душі. Одного разу, коли я ще був у кеновії, пішов я відвідати одного зі старців, бо там було багато великих старців, і побачив, що брат, який йому служив, разом із ним споживав їжу. Побачивши це, я сказав йому наодинці: «Хіба не знаєш ти, брате, що ці старці, які, як бачиш, споживають їжу і чинять собі з конечності деяку полегшу, подібні до людей, що придбали скарбничку. Довго працюючи, вони клали до неї заробіток, поки не наповнили її. Коли ж наповнили і запечатали, то знову стали працювати собі на видатки й зібрали ще по тисячі золотих монет, щоб мати звідки брати в час потреби і зберегти те, що покладено до скарбнички. Так і ці старці, довго працюючи, зібрали собі скарб в юності своїй і, запечатавши його, придбали ще трохи, щоб мати це на час старості чи немочі і брати з нього, а зібране раніше зберігати укритим. А ми не придбали ще й самої скарбнички. Із чого ж станемо тратити? Тому ми й мусимо, як я сказав, споживати їжу відповідно до потреби тіла, осуджувати самих себе і вважати себе негідними ніякої утіхи і навіть самого монашого життя, і не без стриманості споживати їжу: таким чином вона не буде нам на осудження. Це сказали ми про стриманість черева. Але ми не лише в їжі маємо мати міру, а й утримуватися від усякого іншого гріха, щоб, як постимо ми черевом, так постили ми і язиком, стримуючись від наклепів, від брехні, від пустослів’я, від зневаги, від гніву і, одне слово, від усякого гріха, який чинимо язиком. Також (слід) постити й очима, тобто не дивитися на речі суєтні, не давати волі очам, ні на кого не дивитися безсоромно і без страху. Також і руки, і ноги слід стримувати від всякого злого діла. Постячи таким чином, як каже святий Василій Великий, постом благовгодним, відходячи від усякого гріха, звершуваного усіма нашими чуттями, осягнемо святого дня Воскресення, зробившись, як ми сказали, новими, чистими й гідними причастя Святих Таїн. Та спершу вийдімо назустріч Господу нашому Іісусові Христові, що гряде постраждати, і з оливковими та пальмовими гілками приймімо Його, що сидить на осляті і входить у святий град Єрусалим.

Для чого (Господь) возсів на осля? Він возсів на осля для того, щоб душу нашу, що уподібнилася, як: каже пророк, до скотів безсловесних і нерозумних, – як Слово Боже, – навернути й підкорити Своєму Божеству. Що означає, що Його зустрічають із пальмовими та оливковими гілками? Коли хтось піде на війну з ворогом своїм і повернеться переможцем, то всі (піддані) зустрічають його як переможця, з пальмовими гілками, бо пальмові галузки є символом перемоги. Так само коли хтось терпить кривду від іншого й хоче звернутися до чоловіка, який може захистити його, то він приносить йому оливкові галузки, взиваючи й благаючи про помилування і допомогу, бо оливкові гілки – це символ милості. Тому й ми зустрічаємо Владику нашого Христа з пальмовими гілками як переможця, бо Він переміг нашого ворога; а з галузками оливковими, бо просимо в Нього милості, благаючи, щоб як Він переміг за нас, так щоб і ми перемогли через Нього, щоб ми стали носіями (знаку) перемоги не тільки заради тієї перемоги, яку Він отримав за нас, а й заради тієї, яку ми отримали через Нього, молитвами всіх святих. Йому ж подобає всяка слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Повчання 16. До деяких келіотів, які запитали преподобного авву Дорофея про відвідування братії

Отці говорять, що в духовному житті пробувати в келії є половиною і відвідувати старців також є половиною. Цей вислів означає, що і в келії, і поза нею нам однаково потрібна пильність, і маємо знати, для чого мусимо мовчати в себе в келії і для чого маємо ходити до отців і братів; бо хто не випускає з уваги цієї мети, той старається чинити так, як навчають отці. А саме: коли він пробуває в келії, він молиться, повчається у Святому Писанні, займається трохи рукоділлям і, по своїй силі, стежить за своїми помислами. Коли

де іде кудись, він спостерігає (за собою) й досліджує свій стан: чи отримує він користь від зустрічі з братами, чи ні? І чи може без шкоди повернутися до своєї келії? І коли бачить, що він у чомусь зазнав шкоди, то пізнає з цього свою неміч; бачить, що ще нічого не здобув від безмовності, і, смирившись, повертається до своєї келії, каючись, плачучи і молячись Богові про свою неміч, і таким чином знову пробуває в келії і пильнує себе.

Потім він знову йде до людей і спостерігає за собою, чи перемагає його те, що перемагало раніше, чи щось інше. Тоді знову повертається до своєї келії й знову чинить те саме: плаче, кається і молить Бога про свою неміч; бо келія підносить, а люди спокутують. Тому добре сказали отці, що пробувати в келії є половиною, а відвідувати старців – другою половиною. Так і ви, браття, коли ходите один до одного, мусите знати, для чого виходите з келії; і не виходити куди-небудь нерозважливо без мети, бо хто без мети пускається в дорогу, той, за словами отців, даремно буде трудитися.

Отож, роблячи що-небудь, кожен мусить неодмінно мати мету і знати, для чого він це робить. Яку ж мету мусимо мати на увазі, коли відвідуємо один одного? По-перше, ми маємо відвідувати один одного з любові, бо сказано: «Бачивши брата твого, ти бачив Господа Бога твого». По-друге, для того, щоб почути Слово Боже, тому що серед великої спільноти братів завжди більше повідається Слово Боже, бо часто чого не знає один, то знає інший, і перший, запитуючи його, також пізнає це. Нарешті, для того щоб пізнати, як я вже сказав раніше, свій душевний стан. Наприклад, якщо хтось іде, як іноді буває, споживати їжу з іншими, то він має спостерігати за собою і дивитися: чи може він, коли буде запропоновано смачну страву, що йому подобається, стриматися і не взяти від неї? Чи старається він також не образити свого брата й не взяти більше за нього або коли буде запропоновано щось (порізане) на шматки, чи не намагається він взяти більший шматок, а іншому залишити менший? Бо трапляється, що хтось не соромиться навіть простягнути руку й покласти менший шматок братові, а більший взяти собі. Якою може бути різниця між більшим шматком і меншим? Чи велика вона? І за таку дріб’язкову річ хтось ображає свого брата і грішить.

Чернець також має помічати, чи може він стриматися від багатьох страв і, бачачи їх, не віддаватися багатоїдству, як це іноді буває. Помічати також, чи стримується він від зарозумілості і чи не засмучується, коли бачить, що іншому братові надають перевагу перед ним і більше його шанують. Якщо бачить, що хтось надто вільно поводиться з іншими, або багато говорить, або робить щось непристойне, то чи не спостерігає він за ним і чи не осуджує його, чи не переймається цим і не звертає на це уваги, а більше дивиться на благоговійних і усердних? І чи старається він чинити так, як розповідають про авву Антонія, котрий, коли приходив до кого-небудь, то помічав лише те, що мав кожен доброго, переймав це від нього і засвоював собі. Від одного переймав лагідність, від іншого – смирення, ще від іншого – безмовність і таким чином поєднував у собі чесноти кожного з них. Так маємо чинити й ми і для цього відвідувати інших, а коли повертаємося до наших келій, мусимо перевіряти себе й визначати, від чого ми отримали користь або від чого шкоду. І за те, в чому ми були вбережені, маємо принести подяку Богові, Який захоронив нас від шкоди; а в чому згрішили, покаємося, будемо плакати й ридати над станом нашої душі. Бо кожен отримує шкоду або користь від свого душевного стану, і ніхто інший не може пошкодити йому; але якщо ми й зазнаємо шкоди, то ця шкода виникає, як я вже сказав, через стан нашої душі; бо ми можемо від будь-якого діла, як я завжди кажу вам, якщо захочемо, отримати і користь, і шкоду. І розповім вам приклад, щоб ви збагнули, що це справді так. Припустимо, що комусь довелося стояти вночі в певному місці, не кажу, щоб то був монах, але хтось із міських жителів. І ось повз нього йде троє людей. Один думає про нього, що він чекає на когось, щоб піти і вчинити перелюб; другий думає, що він злодій; а третій гадає, що він покликав із найближчого будинку якогось свого товариша і чекає, щоб разом із ним піти кудись до церкви помолитися. Ось троє бачили одну й ту саму людину, на одному й тому ж місці, однак не склалося про нього в цих трьох одного і того ж помислу: один подумав одне, другий – інше, третій – ще інше, і очевидно, що кожен відповідно до свого стану. Бо як тіла чорно жовчні й хирляві кожну їжу, яку споживають, перетворюють у погані соки, хоча б їжа була й корисна, а причина цього полягає не в їжі, а в хирлявості, як я вже сказав, самого тіла, яке з конечності так діє і змінює їжу відповідно до своєї недоброякісності; так і душа, що має погану звичку, отримує шкоду від кожної речі, і хоча б ця річ була корисна, душа зазнає шкоди. Уяви собі посудину з медом: якщо хтось увіллє в неї трохи полину, то хіба не зіпсує ця дещиця всього меду в посудині і чи не зробить увесь мед гірким? Так чинимо й ми: примішуємо трохи нашої власної гіркоти й знищуємо добро ближнього, дивлячись на нього відповідно до нашого душевного стану й перекручуючи його за нашою власною лихою вдачею. А той, хто має добру вдачу, подібний до того, в кого тіло здорове: якщо він їсть щось навіть шкідливе, то воно, відповідно до стану його тіла, перетравлюється для нього в добрі соки, і ця погана їжа йому не шкодить, тому що, як я вже сказав, тіло його здорове й перетравлює їжу відповідно до своєї доброякісності. І як ми сказали про першого, що той, відповідно до свого поганого стану, і добру їжу перетравлює в погані соки, так і цей, за добрим станом свого тіла, і погану їжу перетравлює в добрі соки. Наведу вам приклад для того, щоб ви це зрозуміли. Дикий кабан має тіло вельми здорове, а його їжу становить: лушпиння, фінікові кісточки, жолуді й баговиння; однак, оскільки його тіло здорове, то воно й таку їжу перетравлює в добрі соки. Так і ми, якщо маємо добру вдачу і є в доброму душевному стані, то можемо, як я вже сказав раніше, від кожної речі отримати користь, хоча б ця річ і не цілком була корисною. І добре каже премудрий: «Хто бачить право, буде помилуваний» (Притч. 28:13), і в іншому місці: «а мужеві безумному – все противне» (Притч. 14:8).

Чув я про одного брата, що коли він приходив до когось із братів і бачив його келію незаметеною і неприбраною, то говорив у собі: «Блажен цей брат, що відклав турботу про все, або навіть про все земне, і так увесь свій ум підніс вгору, що не знаходить часу і свою келію привести до ладу». Також якщо приходив до іншого й бачив його келію прибраною, заметеною і чистою, то знову казав собі: «Як чиста душа цього брата, так і келія його чиста, і стан келії відповідає стану його душі». ї ніколи він не говорив ні про кого: «цей (брат) недбайливий» чи «цей марнославний», але, за своїм добрим устроєм, отримував користь від кожного. Милосердний Господь нехай дасть нам благий устрій, щоб і ми могли отримувати користь від кожного й ніколи не помічали недоліків ближнього. Якщо ж ми через нашу власну гріховність і помічаємо або припускаємо їх, то негайно обернімо наш помисел в добрі думки. Бо якщо людина не буде помічати недоліків ближнього, то, з Божою поміччю, народжується в ній благість, якою подобаємося Богові. Бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Повчання 17. До наставників у монастирях і до учнів, як треба наставляти братію і як слухатися наставників

Якщо ти настоятель братів, дбай про них зі сокрушеним серцем і поблажливим милосердям, наставляючи та навчаючи їх чеснот ділом і словом, але більше ділом, бо приклад впливовіший від слова. Якщо можеш, будь для них прикладом і в тілесних трудах, а якщо ти немічний, то перебувай в доброму устрої душевнім і в перерахованих апостолом плодах Духа: у любові, радості, мирі, довготерпеливості, благості, милосерді, вірі, лагідності і здержливості від усіх пристрастей (Гал, 5, 22.23). За провини, що трапляються, не обурюйся надмірно, а без збентеження показуй шкоду, що походить від такого вчинку. Якщо треба зробити догану, то звертай увагу на особу й вибирай зручний час. Не карай суворо за малі промахи, наче ти сам абсолютно праведний, і не часто звинувачуй, бо це обтяжує і навичка до звинувачень веде до нечутливості та недбалості. Не наказуй владно, а зі смиренням, наче радячи братові, бо таке слово легше приймається й сильніше переконує і заспокоює ближнього.

А під час збентеження, коли брат тобі противиться, стримай язик твій, щоби зовсім нічого не сказати з гнівом, і не дозволяй серцю своєму вивищитися над ним; але пригадай, що він – брат твій і член во Христі і образ Божий, що терпить спокусу від нашого спільного ворога. Змилосердися над ним, щоб диявол, поранивши його дратівливістю, не полонив його й не умертвив злопам’ятністю, і щоб від нашої неуважності не загинула душа, за яку Христос помер. Згадай, що й тебе перемагає пристрасть гніву і, судячи зі своєї власної немочі, май співчуття до брата твого, дякуй, що трапилася нагода Простити іншому, щоб і ти отримав від Бога прощення більших і численніших гріхів, адже сказано: «Прощайте, і проститься вам» (Лк. 6:37). Чи не гадаєш ти, що брат твій зазнає шкоди від твого довготерпіння? Але апостол заповідає перемагати зло добром, а не добро злом (Рим. 19, 21). І отці говорять: «Якщо ти, роблячи зауваження іншому, впадаєш у гнів, то ти сповниш лише свою власну Пристрасть, а жодна розумна людина не руйнує свого дому для того, щоб збудувати дім ближнього». Коли ж збентеження продовжується, то присилуй своє серце й помолись, кажучи так: «Боже милосердний і чоловіколюбний! Ти з невимовної Твоєї благості сотворив нас з нічого для насолоди Твоїми благами і кров’ю Єдинородного Сина Твого, Спасителя нашого, прикликав нас, що відступили від Твоїх заповідей! Прийди і нині, допоможи немочі нашій, і, як колись заборонив Ти схвильованому морю, так і нині заборони обуренню сердець наших, щоб Ти водночас не втратив нас обох, дітей Твоїх, умертвлених гріхом, і щоби не сказати нам: «Яка користь із крові моєї, коли я зійду у зітління» (Пс. 29:10), і: «Амінь, кажу вам, Я вас не знаю» (Мф. 25:12); світильники бо наші погасли від браку єлею». І після цієї молитви, коли серце твоє смириться, тоді вже можеш розумно й зі смиренням серця, згідно з апостольською заповіддю, викривати, погрожувати, напоумлювати та зі співчуттям лікувати й виправляти брата як немічного члена (Гал, 6, 12; Тим 4, 2). Тоді-бо і брат, усвідомивши своє розлючення, прийме твої настанови з вірою, і ти своїм миром умиротвориш і його серце. Тож хай ніщо не розлучить тебе зі святою заповіддю Христовою: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем» (Мф. 11:29); бо найперше треба турбуватися про мирний настрій так, щоб навіть зі справедливого приводу чи заради заповіді зовсім не бентежити серця у переконанні, що ми всі заповіді стараємося виконувати саме заради любові й сердечної чистоти. Наставляючи таким чином брата, почуєш і ти цей голос: «Як винесеш чесне з недостойного, будеш як уста Мої» (Єр. 15:19).

Якщо ж ти перебуваєш під послухом, то ніколи не вір своєму серцю, адже воно осліплює прив’язаностями старої людини. Ні в чому не йди за своїми судженнями, і сам нічого не призначай собі без запитання й поради. Не думай і не припускай, що ти кращий і праведніший від свого наставника, і не досліджуй діл його, бо в іншому разі ти часто можеш обманутися і впасти у спокусу, бо це є омана лукавого, який хоче перешкодити досконалому згідно з вірою послухові й позбавити нас твердого спасіння, що з цього виникає. Чинячи так, ти коритимешся спокійно й безпечно, не блукаючи йтимеш дорогою отців наших. Примушуй себе й відсікай свою волю в усьому, і благодаттю Христовою через навчання набудеш звички відсікати свою волю; і потім чинитимеш це без примусу й скорботи, аж виявиться, що все буде відбуватися так, як ти хочеш. Не бажай, щоб усе чинилося так, як ти хочеш, але бажай, щоб воно було так, як буде, і в такий спосіб будеш мирний з усіма. Втім, це стосується того, в чому немає переступу заповіді Божої чи отцівської. Намагайся в усьому докоряти самому собі й розумно виконуй заповідь вважати себе за ніщо. І віруй, що все, що трапляється з нами, до найменшого, буває з промислу Божого, і тоді ти без збентеження переноситимеш усе, що находить на тебе.

Віруй, що безчестя і докори є ліками, які лікують гордість душі твоєї, і молись за тих, хто докоряє тобі, як за істинних лікарів (душі твоєї), маючи переконання, що той, хто ненавидить безчестя, ненавидить смирення, і хто уникає тих, що його засмучують, той втікає від лагідності. Не бажай знати про недоліки ближнього і не приймай на нього підозр, які навіює тобі ворог; якщо ж вони і виникають у тобі через нашу гріховність, то старайся перетворювати їх на добрі помисли. Дякуй за все і здобудь благість і святую любов. Найперше будемо всі оберігати совість нашу в усьому: у ставленні до Бога, ближнього і до речей; і перед тим, ніж скажемо чи зробимо що-небудь, перевірмо, чи згідно це з волею Божою; і тоді, помолившись, скажемо чи вчинимо це й покладемо неміч нашу перед Богом, і благість Його допоможе нам в усьому, бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Повчання 18. До брата, який проходить келарську службу

Якщо не хочеш впадати в роздратування і злопам’ятність, то цілком не май прив’язаності до речей і не турбуйся ними понад міру; але і не занедбуй їх, як маловажливі та дріб’язкові; коли хто просить їх у тебе, то давай, коли ж він випадково, а чи через недбальство розіб’є або загубить щось, не сумуй. (Втім), ти маєш так поводитися не через недбайливість до монастирських речей, бо ти зобов’язаний усією силою і з усяким старанням турбуватися про них, а через бажання оберігати себе від збентеження й суперечок, постійно виявляючи перед Богом твоє по силі старання. А досягнути цього ти можеш тільки тоді, коли будеш розпоряджатися монастирськими речами не як своїми власними, а як речами, які принесені Богові і лише довірені твоїй опіці. Перше наставляє нас на те, щоб не мати прив’язаності до речей, а друге – на те, щоб не нехтувати ними. Якщо ж ти не маєш на увазі цієї мети, то будь упевнений, що не перестанеш наражатися на збентеження і бентежити себе та інших.

Питання. Думка моя радіє з цих слів і бажає, щоб це було так; але чому ж я виявляюся неготовим, коли це потрібно?

Відповідь. Тому, що не завжди в цьому повчаєшся. Якщо хочеш мати ці думки у відповідний час, то вправляйся в них завжди, постійно йди за ними і віруй Богові, що матимеш успіх. Молитву підкріплюй повчанням у Божественному Писанні. Хворим догоджай – найперше для того, щоб через це здобути милосердя, як я часто говорив; а також тому, що якщо ти захворієш, то Бог поставить людину, яка послужить тобі, адже сказав Він: «Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють» (Мф. 7:2). Коли ж постараєшся виконати справу, в міру сили твоєї і совісті, то мусиш знати й переконати себе, що ти ще не збагнув істинної путі, а тому й зобов’язаний без збентеження і смутку, а з радістю приймати, коли почуєш, що ти согрішив в тому, що, на твою думку, вчинив ти згідно з совістю. Адже судженням тих, що розумніші від тебе, всі недоліки виправляються, а те, що вчинено добре, утверджується. Постарайся досягти успіху, щоб, коли трапиться скорбота, чи тілесна, а чи духовна, ти міг би перенести її без печалі, без тягаря і з терпеливістю. Коли почуєш, начебто ти вчинив те, чого ти не робив, то не дивуйся з того і не засмучуйся, але відразу ж зі смиренням поклонися тому, хто сказав тобі це, кажучи йому: «Прости мені і помолися за мене», – і потім мовчи, як заповідали отці. А коли він запитає тебе, правда це чи ні, тоді поклонися зі смиренням і скажи по правді, як було діло, і, сказавши, знову поклонися зі смиренням, кажучи: «Прости мені і помолися за мене».

Питання. Що маю робити? Я не завжди буваю в одному й тому ж настрої під час зустрічі з братами.

Відповідь. Ти ще не можеш бути в одному і тому ж настрої при зустрічі з братами; однак старайся не спокуситися чим-небудь, нікого не судити, не ганити, не помічати слів, діл чи рухів брата, які не приносять тобі користі, а краще старайся зі всього витягати для себе науку. Не бажай марнославно виявити себе ні в слові, ні в ділі. Здобудь поміркованість у їжі та у словах твоїх навіть до найменшого. Знай, що той, кого поборює якийсь пристрасний помисел, або хто терпить від нього і не сповідається з нього, той сам зміцнює його проти себе, тобто надає помислові сили ще більше поборювати й мучити його. Якщо ж він почне боротися і противитися помислові своєму і вчинить наперекір йому, то, як ми часто говорили, пристрасть слабне й не має сили поборювати його і наводити на нього печалі; і таким способом, помаленьку, подвизаючись та отримуючи допомогу від Бога, він подолає і саму пристрасть. Бог нехай покриє нас молитвами всіх святих. Амінь.

Питання. Чому авва Пімен сказав, що боятися Бога, молитися Богові та чинити добро ближньому є трьома головними чеснотами?

Відповідь. Про те, щоб боятися Бога, старець сказав тому, що страх Божий передує всякій чесноті, бо «початок мудрості – страх Господній» (Пс. 110:10), і без страху Божого ніхто не може ні досягти чесноти, ані зробити що-небудь добре; бо «страхом Господнім ухиляється всякий від зла» (Притч. 15:27). А що слід молитися Богові він сказав тому, що людина сама по собі не може ні придбати чесноту, ні вчинити що-небудь добре, як я вже зауважив, хоча б вона почала старатися про це у страсі Божому; ніщо не звершується без помочі Божої; тож неодмінно потрібні й наші старання, і поміч Божа.

Через те людина має завжди молитися Богові і просити Його допомогти їй і сприяння їй у всякій справі. А робити добро ближньому є справою любові. Той, хто боїться Бога, і той, хто Богові молиться, приносить користь тільки собі одному, а всяка чеснота удосконалюється любов’ю до ближнього; тому старець і сказав, що (слід) чинити добро ближньому. Тому той, хто боїться Бога й молиться Йому, мусить приносити користь і ближньому, і чинити йому добро, бо це, як сказав я, є любов’ю, яка є сповненням чеснот, як каже святий Апостол (Рим. 13:30). Богові нашому слава на віки віків. Амінь.

Повчання 19. Різні короткі вислови

Авва Дорофей говорив, що той, хто покладається на власний розум чи на свій розсуд, не може слухатися ближнього ані наслідувати його добрий вчинок.

Говорив також: ми – пристрасні, тож анітрохи не можемо довіряти своєму серцю, адже криве правило і пряме викривить.

Говорив також: хто не зневажить усіх речей, слави і тілесного спокою, а водночас і самовиправдання, той не може ні відсікти своїх забаганок, ні позбутися гніву та скорботи, ні заспокоїти ближнього.

Говорив також: не велике діло не судити того чи співчувати тому, хто перебуває в скорботі і підкоряється тобі; але велике діло – не судити того, хто тобі перечить, не мстити йому із пристрасті, не погоджуватися з тими, хто його осуджує, і радіти разом з тим, кого визнали за кращого від тебе.

Іще сказав: не вимагай любові від ближнього, бо той, хто вимагає її, бентежиться, коли її не зустріне; але краще ти сам вияви любов до ближнього, і заспокоїшся, і таким чином приведеш і ближнього до любові.

Іще сказав: хто вчинить діло, угодне Богові, на того неодмінно прийде спокуса, адже спокуса або передує всякому доброму ділу, або приходить після нього; та й те, що робиться заради Бога, не може бути твердим, якщо не буде випробуване спокусою.

Іще сказав: ніщо так тісно не поєднує людей між собою, як те, коли вони співрадіють (одне одному) в тому самому і мають однаковий напрям думок.

Іще сказав: не гордувати подаянням ближнього є ділом смиренномудрості; і треба приймати це (подаяння) з вдячністю, хоча б воно було мале та незначне.

Іще сказав: якщо мені трапиться яке-небудь діло, то мені приємніше вчинити за радою ближнього, хоч би й випало зіпсувати це діло, проте за його радою, аніж і добре виконати його, вчинивши за своєю волею.

Іще сказав: у всякому ділі добре самому дбати про те мізерне, чого потребуєш, бо не корисно в усьому бути заспокоєним.

Іще сказав: у всякому ділі, яке мені траплялося, я ніколи не бажав забезпечуватися людською мудрістю: а, що б там не було, я завжди чиню згідно з моїми силами і все поручаю Богові.

Іще сказав: хто не має своєї волі, той завжди виконує своє бажання. Оскільки такий не має свого бажання, то, що б не сталося, він зі всього буває задоволений, і так виходить, що він завжди виконує свої бажання; адже він не хоче, щоб діла чинилися так, як він бажає, а хоче, щоб вони були так, як будуть.

Іще сказав: не личить кому-небудь виправляти брата в той самий час, коли він грішить проти тебе; та й іншим часом не треба чинити це для того, щоб помститися за себе.

Говорив також: не чини зла навіть на жарт; адже трапляється, що хтось спочатку, жартуючи, чинить зло, а потім, і не хотячи, ним захоплюється.

Говорив також: не слід бажати позбутися пристрасті для того, щоб уникнути скорботи, яка приходить від неї, але з абсолютної ненависті до неї, як сказано: «Ненавистю повною я зненавидів їх, вони ворогами мені стали» (Пс. 138:22).

Говорив також: неможливо комусь розгніватися на ближнього, якщо серце його спершу не вознесеться над ним, якщо він не принизив його і не поставив себе вищим від нього.

Говорив також: прикметою того, що хтось добровільно чинить пристрасть, є його збентеження в той час, коли його викривають чи виправляють з неї. А без збентеження переносити викриття, тобто напоумлення, є прикметою того, що хтось був переможений пристрастю або вчинив її з незнання. Богові ж нашому належить слава на віки віків. Амінь.

Повчання 20. Пояснення деяких висловів святого Григорія, що їх співають з тропарями на Святу Пасху

Воскресенія день! Принесімо самих себе (в жертву) 

Придбання найдорогоцінніше перед Богом,

Воздаймо Образу те, що створене на його образ,

Пізнаймо нашу гідність і вшануймо Правообраз,

Збагнувши сил таїнства і те, за кого Христос помер.

Приємно мені говорити вам хоч дещо про піснеспіви, які ми співаємо, щоб ви насолоджувалися не самими лише звуками, а й сам ум ваш рівномірно запалювався силою слів. Отже, що ми співали сьогодні? «Воскресенія день! Принесімо самих себе (в жертву)». В давнину сини Ізраїля у свята чи торжества приносили Богові дари згідно із Законом, тобто жертви, всепалення, первоплоди і т. д. Тому святий Григорій учить і нас, подібно, як вони, святкувати Господеві й побуджує нас, кажучи: «Воскресення день» замість: «День святого празника! День Божественного торжества! День Пасхи Христової!» Що ж означає «Пасха Христова»? Пасху звершили сини Ізраїля, коли виходили з Єгипту; а нині Пасху, до святкування якої спонукає нас святий Григорій, звершує душа, яка виходить із мисленного Єгипту, тобто гріха. Коли душа переходить від гріха до чесноти, тоді звершує вона Фасех Господеві, як сказав Євагрій: «Пасха Господня є перехід від зла до добра». Отже, нині Пасха Господня, день світлого празника, день Воскресіння Христа, що розп’яв гріх, помер за нас і воскрес. Принесімо ж і ми Господеві дари, жертви, всепалення не безсловесних тварин, котрих Христос не хоче, бо «жертви і приношення безсловесних Ти не схотів» і «цілопалення телиць і ягнят не жадав Ти» (Пс. 39:7). А Ісайя говорить: «Що Мені безліч ваших жертв, – говорить Господь» (Іс. 1:11) та інше. Але тому, що Агнець Божий заколений був за нас, за словами Апостола, що каже: «Наша Пасха, – Христос, принесений за нас у жертву» (1Кор. 5:7), щоб взяти на себе гріх світу, і «став за нас прокляттям» (Гал. 3,13), як написано: «Проклятий кожен, хто висить на дереві» (Повт. 21:23), «щоб викупити нас від прокляття Закону, щоб ми прийняли усиновлення» (Гал. З, 13; 4, 5), той ми маємо принести Йому якийсь благо-прийнятний дар.

Який же дар чи яку жертву маємо принести Христові в день Воскресіння, щоб це було Йому благовгодно, оскільки Він не хоче жертви безсловесних тварин? Той самий святий навчає нас також і цього. Бо сказавши: «Воскресіння день», він додає: «принесімо самих себе (в жертву)». Так і Апостол каже: «Принесіть ваші тіла як жертву живу, святу, приємну Богові, як словесне служіння ваше» (Рим. 12:1). А як маємо ми принести тіла свої Богові в жертву живу і святу? А так, щоб не виконувати більше волі плоті і помислів наших (Еф. 2:3), а чинити згідно з Духом, і похотей плотських не виконувати (Гал. 5:16), бо це означає: «Умертвляти наші земні члени» (Кол. 3:5). Це і називається жертвою живою, святого і приємною Богові. Чому ж це називається жертвою живою? Тому, що безсловесна тварина, яку приводять на жертву, вмирає після того, як її заколюють, а святі, приносячи себе в жертву Богові, живі заколюються щоденно, як говорить Давид: «Задля Тебе нас увесь день умертвляють, уважають нас за овець на заріз» (Пс. 43:23). Ось що означають слова святого Григорія: «принесімо самих себе» – тобто принесемо в жертву самих себе, будемо умертвлювати себе «увесь день», як і всі святі умертвляли себе заради Христа Бога нашого, що помер за нас. Як же вони умертвляли себе? Тим, що «не любили світу, ні того, що в світі» (1Ін. 2:15), як сказано у соборних посланнях, але зрікшись похоті тіла, і похоті очей, і гордості житейської (1Ін. 2:16), тобто сластолюбства, грошолюбства і марнославства, і, взявши хрест, пішли за Христом і розіп’яли для себе світ і себе для світу (Гал. 6:14). Про це говорить Апостол: «а ті, що Іісус-Христові, розп’яли своє тіло з його пристрастями і похотями» (Гал. 5:24). Ось як умертвляли себе святі. Як же вони приносили себе в жертву? Живучи не для себе, але підкоривши себе заповідям Божим і залишивши свої пожадання заради заповіді і любові до Бога й до ближнього, як сказав святий Петро: «Ось ми залишили все І пішли за Тобою» (Мф. 19:27). Що він залишив? Хіба були в нього гроші або маєтки, золото чи срібло? У нього був невід, та й то старий, як сказав святий Іоанн Златоуст. Але він залишив, як згадано, все, тобто всі свої побажання, всяку прив’язаність до світу цього – так, що якби мав він маєтки чи багатство, то він, очевидно, знехтував би й ними; взявши хрест, пішов би за Христом, згідно зі сказаним: «Живу вже не я, але живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Ось як святі приносили себе в жертву! Вони умертвляли в собі, як ми сказали, всяку пристрасть і власну волю і жили для одного Христа і Його заповідей. Так і ми принесімо в жертву самих себе, як навчає святий Григорій: нас бо хоче Бог, ми – «придбання найдорогоцінніше перед Богом». Воістину людина дорогоцінніша від усіх видимих створінь, бо Творець привів їх (до бутя) словом (Своїм), сказавши: «Хай буде це» – і сталося; і знову: «Хай земля виростить те і те» – «і сталося»; «Хай виведуть води» і т. п. (Бут. 1:3,11,20). Людину ж Бог збудував своїми руками і прикрасив її, а все інше влаштував для служіння їй і заспокоєння її, поставленої володарем над усім цим; і дарував їй для смакування насолоду раю, а що ще дивніше, – коли людина позбулася всього цього через гріх свій, – Бог знову прикликав її кров’ю Єдинородного Свого Сина. Людина – найдорогоцінніше придбання, як сказав святий, і не тільки найдорогоцінніше, а й найбільш властиве Богові, бо Він сказав: «Сотворімо людину на наш образ і подобу». І ще: «Сотворив Бог людину, на образ Божий сотворив її, і вдихнув у лице її подих життя» (Бут. 1:26,27,2:7). І сам Господь наш, прийшовши до нас, прийняв образ людини, людські тіло й душу, і, одне слово, у всьому, крім гріха, став людиною, присвоївши, так би мовити, Собі цим людину і вчинивши її Своєю. Отже, добре і доречно сказав святий, що «людина є найдорогоцінніше придбання». Тому, кажучи ще ясніше, додає: «Воздаймо Образові те, що сотворене на образ». Як же іде? Навчімося цього від Апостола, який говорить: «Очистьмо себе від усякої скверни плоті й духа» (2Кор. 7:1). Вчинимо образ наш чистим, яким ми й прийняли його, омиємо його від скверни гріха, щоб виявилася краса його, що походить від чеснот. Про цю красу молився і Давид, кажучи: «Господи, волею Твоєю подай красі моїй силу» (Пс. 29:8). Отже, очистимо в собі образ Божий, адже Бог вимагає його від нас таким, яким дарував його, що не має ні плями, ані вади, ані чого-небудь подібного (Еф. 5, 27). «Воздаймо Образові сотворене за образом, пізнаймо свою гідність», пізнаймо, яких великих благ ми сподобилися, пригадаймо, за Чиїм образом ми сотворені, не забудьмо великих благ, дарованих нам від Бога виключно з Його благості, а не за нашою гідністю; збагнімо, що ми сотворені на образ Бога, що сотворив нас. «Вшануймо Первообраз». Не зневажаймо образу Божого, на який ми сотворені. Хто, бажаючи намалювати зображення царя, посміє вжити для цього погану фарбу? Чи не обезчестить він цим царя і не підпаде під покарання? Навпаки, він уживає для цього дорогі й блискучі фарби, гідні царського зображення; часом додає і саме золото до зображення царя і старається всі царські шати, якщо можливо, показати так, щоб, дивлячись на зображення, в якому виражені всі характерні риси царя, думали, що дивляться на самого царя, на самий оригінал, бо зображення є величне й вишукане. Так і ми, сотворені на образ Божий, не будемо безчестити свого Первообразу, а вчинимо образ свій чистим і славним, гідним Первообразу. Бо якщо той, хто обезчестив зображення царя, якого бачимо і який є такий же пристрасний, як і ми, буває покараний, то що мусимо перетерпіти ми, що зневажаємо в собі Божественний образ і повертаємо, як сказав святий, образ нечистим.

Отож «вшануймо Первообраз, усвідомивши силу таїнства й те, за кого Христос помер». Сила ж таїнства смерті Христової є така: оскільки ми через гріхи втратили в собі образ Божий і тому через падіння й гріхи стали мертвими, як каже Апостол (Еф. 2:1), то і Бог, що сотворив нас на Свій образ, змилосердившись над Своїм створінням і Своїм образом, нас ради стався чоловіком і прийняв смерть за всіх, щоб нас, померлих, піднести до життя, яке ми втратили через свій непослух. Бо Він зійшов на святий хрест і розіп’яв гріх, за який ми вигнані були з раю, і «полонив полон», як сказано в Писанні (Пс. 67:19, Еф. 4,8). Що значить: «полонив полон»? Це означає, що після Адамового злочину ворог полонив нас і тримав у своїй владі, так що душі людські, які виходили тоді з тіла, відходили до аду, бо рай був зачинений. Коли ж Христос зійшов на висоту святого й животворящого хреста, то Він Своєю кров’ю визволив нас із полону, яким полонив нас ворог за переступ, тобто знову вихопив нас із руки ворога і, так би мовити, знову полонив нас, перемігши й скинувши того, хто нас полонив. Тому й сказано у Писанні, що Він «полонив полон». Такою є сила таїнства. Для того вмер за нас Христос, щоб, як сказав святий, нас, померлих, возвести до життя. Отже, н ми визволилися від аду чоловіколюбністю Христа, але від нас залежить, чи підемо ми до раю, бо ворог уже не силує нас, як раніше, і не тримає нас у рабстві; тільки подбаймо за себе, браття, і збережімо себе від справжнього гріха. Бо я й раніше багато разів говорив вам, що всякий гріх, вчинений ділом, знову віддає нас у рабство; чи не сором це, чи не велике це нещастя, коли ми, після того як Христос визволив нас від аду Своєю кров’ю і після того як ми всі це чуємо, знову підемо і вкинемо себе до аду? Чи не достойні ми в такому разі ще сильнішої і жорстокішої муки? Чоловіколюбець Бог нехай помилує нас і подасть нам уважність, щоб ми могли розуміти все це й помагати самим собі, щоб здобути хоча б найменше.

Повчання 21. Пояснення деяких висловів святого Григорія про святих мучеників
Послання преподобного авви Дорофея

Жертви одушевленнії, всепалення словеснії,

Мученики Христові – заколення досконалі Богові,

Вівці, які знають Бога і яких знає Бог,

Загорода яких неприступна для вовків,

Будьте нашими посланцями на водах відпочинку,

Щоб ми могли бути з вами у вашій кошарі.

Добре, браття, співати слова святих богоносців, бо вони завжди і всюди стараються навчити нас усього, що веде до просвічення душ наших. Із цих самих слів, що їх співають під час святкувань, маємо завжди пізнавати й саме значення здійснюваного поминання: чи це Господський празник, чи святих мучеників, чи отців, чи, одне слово, який би то не був святий або пам’ятний день. Отже, ми маємо співати з увагою і вникати умом у значення слів святих (отців), щоб співали не лише уста, як сказано в Патерику, але щоб і серце наше співало разом із ними. Із першого піснеспіву ми дізналися, згідно з нашою силою, дещо про святу Пасху. Погляньмо також, чого хоче навчити нас святий Григорій про святих мучеників. У піснеспіві про них, який запозичено з його слів і який ми співаємо сьогодні, сказано: «Жертви одушевленії, всепалення словеснії» і под. Що значить «жертви одушевленії»? Жертвенним називається все, що освячене на жертву Богові, як наприклад вівця, віл і т. п. Чому ж святі мученики називаються «жертвами одушевленими»? Це тому, що вівцю, яку приводять на жертву, спершу заколюють, і вона вмирає, а потім уже її роздроблюють, розсікають і приносять Богові; а святих мучеників ще за життя розсікали на частини, різали, мучили, членували. А часом мучителі відсікали в них і руки, і ноги, і язик, і виколювали очі, і до того стругали їх по ребрах, що видно було і самі нутрощі їх. І все це, про що я говорив, святі терпіли ще за життя, ще маючи в собі душі, тому вони й називаються жертвами одушевленими. Чому ж їх називають ще й «всепаленнями словесними»? Тому, що одне є жертва, а всепалення – що інше. Часом приносять у жертву не всю вівцю, а лише її початки, як сказано в Законі: праве плече, селезінку й обидві нирки тощо (Вих. 29:22). Ті, що приносили це, тобто початки, називали це жертвами: від цього таке приношення й називається взагалі жертвою. Всепаленням називається те, коли цілу вівцю, або цілого вола, або яке-небудь інше приношення спалюють без залишків, як сказано в тому-таки Законі: голову з ногами і з нутрощами, часом і шлунок, і послід, – одне слово, все до кінця спалюють, і це називається всепаленням. Так сини Ізраїля за Законом приносили жертви і всепалення. А ці жертви і всепалення були прообразами душ, що бажають спастися і принести себе (в жертву) Богові. Скажу вам і про це дещо з того, що сказали отці, щоб, коли читаєте це, ви підносилися вашою думкою і живили душу вашу. Під плечем, яким позначаються руки, як я вже не раз говорив вам, вони розуміють діяльність, бо плече дає силу руці. Тому ізраїльтяни приносили в жертву силу правої руки, тобто благих діл, бо праву руку приймають для означення доброго. Усі інші частини (тварини), про які ми згадували, – як наприклад, селезінка і дві нирки, і товщ з них, стегна і товщ на стегнах, серце і груди та інше тому подібне, – також є прообразами (символами), бо «все це, – як каже Апостол, – сталося з ними як прообраз, і записано нам на науку» (1Кор. 10:11). А як це, я вам поясню. Душа, як каже святий Григорій (Ниський), складається із трьох частин: пожадливої, гнівливої і розумної. Отож вони приносили (в жертву) селезінку, бо черево отці вважають вмістилищем пожадань, а селезінка є на краю черева. Значить, вони прообразно приносили кінчик пожадливої частини, тобто її початок, кращу і найважливішу її частину. А це означає, що нічого (не слід) любити більше від Бога і з усього, що бажаємо, нічого не ставити вище від прагнення до Бога, адже ми сказали, що Йому приносили все найкраще. А нирки, їхній товщ, стегна і товщ, що покриває стегна, означають відповідно те ж саме, бо кажуть, що там вмістилище пожадань. Усе це – прообрази пожадливої частини. А прообразом (символом) гнівливої частини є серце, адже кажуть, що тут є сідали-ще гніву, на що вказує і святий Василій, кажучи: «Гнів – це кипіння крові біля серця». А груди є символом розумної частини, тому груди і приймають для її означення. Тому й сказано, що коли Мойсей зодягав Аарона в ризу первосвященика, то за Божим велінням наклав на груди його наперсник, що називається логіон (розумне) (Лев. 8:8).

Отже, усе це, як ми сказали, є символи душі, яка з Божою поміччю очищає себе за допомогою благої діяльності й повертається до свого природного стану. Бо Євагрій каже: «Розумна душа тоді діє згідно з природою, коли пожадлива її частина прагне чесноти, гнівлива подвизається за неї, а розумна віддається спогляданню сотвореного». Коли приводили вівцю, чи вола, а чи щось для жертвоприношення, сини Ізраїлеві виймали це (тобто селезінку, нирки та інше) з принесеного і клали на жертовник перед Господом. Це й називається жертвою. Але коли приносили жертвувану тварину і спалювали її всю до останку так, як була вона ціла в повноті, то це називається, як ми вище сказали, всепаленням. Воно є символом і сповнених, завершених, досконалих – тих, які кажуть: «Ось ми покинули все і пішли за Тобою» (Мф. 19:27). До цієї-то міри духовного росту повелів Господь прийти одному юнакові, який сказав Йому: «Все це зберіг я від юності моєї». Бо у відповідь на це Господь сказав йому: «Одного тобі бракує». Чого ж це? «Візьми хрест свій і йди за Мною» (Мф. 10:21; Мф. 19:20,21). Так святі мученики всеціло принесли себе в жертву Богові, і не лише себе, а й те, що було їхнє і що було в них. Бо одне, як каже святий Василій, ми самі, що інше – наше, і ще інше – те, що в нас. Ми – це ум і душа, наше – це тіло; а те, що в нас – це маєток та інші речі. Отже, святі приносили себе (в жертву) Богові всім серцем, усією душею і всією силою, виконуючи слово Писання: «Возлюбиш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всією мислею твоєю» (Мф. 22:27), бо вони знехтували не лише дітьми, жінками, славою, маєтками і всім іншим багатством, а й самими тілами своїми. Тому-то вони й називаються всепаленнями, а словесними тому, що людина є твариною словесною (розумною).

«Заколення досконалі Богові», а потім: «Вівці, які знають Бога, і яких знає Бог». Як вони знають Бога? – Як Сам Господь показав і навчив, кажучи: «Вівці Мої мого голосу слухають» і: «знаю Моїх, і Мої Мене знають» (Ін. 10:27). Чому сказав Він: «Вівці Мої голосу Мого слухають»? Він сказав це замість слів: «Слова Мого слухають, і заповіді Мої зберігають, а тому і знають Мене». Бо збереженням заповідей святі наближаються до Бога, і наскільки вони наближаються до Нього, настільки і знають Його, і Він їх знає. Але Бог знає все: і утаєне, і глибоке, і несуще. Чому ж тоді святий Григорій каже про святих: «Бог їх знає»? Тому, що вони, як я сказав, через збереження заповідей наближаються до Нього, знають Його і відомі Йому. Бо наскільки хтось відвертається і відходить від іншого, настільки кажуть про нього, що він його не знає, і не знають його. Також і про того, хто наближається до іншого, кажуть, що він знає, і його знають. Тому-то і сказано про Бога, що Він не знає грішників, бо вони віддаляються від Нього. Як і Сам Господь таким каже: «Амінь, амінь, кажу вам, Я вас не знаю» (Мф. 25:12). Тож святі, як я часто говорив, чим більше здобувають чеснот через збереження заповідей, тим більше стають домашніми Богові, і чим більше споріднюються Йому, тим більше вони Його пізнають, а Він знає їх.

«Загорода їх неприступна для вовків». Загородою називають те навколо обгороджене місце, в якому пастир збирає овець і стереже, щоб не розтягнули їх вовки чи не вкрали розбійники. Якщо ж загорода з якогось боку зігнила, то вовкам та розбійникам буває легко увійти в неї і зручно напасти (на овець). А загорода святих зі всіх боків укріплена й охороняється, як сказав Господь, «де злодії не підкопують» {Мф. 6:20), і ніщо шкідливе не може їм пошкодити. Тож помолімось, браття, щоб і нам сподобитися пастися разом із ними, чи принаймні оселитися на місці цієї блаженної насолоди і їхнього спокою. Бо хоч ми й не осягнули стану святих і не достойні їхньої слави, та можемо не позбавитися раю, якщо будемо уважні і трохи примусимо себе. Святий Климент каже: «Хоча би хтось і не був увінчаний, але він мусить старатися бути недалеко від увінчаних». Бо як у царських палатах перебувають великі і славні чини, наприклад сенатори, патриції, воєначальники, начальники міст, члени таємної ради, і всі вони є дуже почесними сановниками, так і в тих самих палатах є і деякі інші чини, що служать за малу винагороду; проте і вони називаються царськими слугами й перебувають всередині палат; і хоч не користуються славою тих великих чинів, та все ж є всередині палат. Трапляється часом, що й вони, роблячи успіхи, крок за кроком отримують великі й славні чини та посади. Так і ми постараймося уникнути гріха ділом, щоб принаймні врятуватися нам від пекла, і тоді дістанемо можливість з Божої чоловіколюбності здобути й сам вхід до раю молитвами всіх святих. Амінь.

Послання преподобного авви Дорофея

Повчальне послання до брата, який запитав його про байдужість та охолодження любові

За байдужості душі, брате, корисні часте читання Божественного Писання і зворушливих слів богоносних отців, пам’ять про страшний суд Божий, про відхід душі з тіла і про те, що мають її зустріти страшні сили, за співучастю яких вона чинила зло в цьому короткочасному й скорботному житті. Також корисно згадувати про те, що ми маємо стати перед страшним і праведним судилищем Христовим, і не тільки за діла, а й за слова, і за помисли дати відповідь перед Богом, перед усіма ангелами Його і взагалі перед усім творінням.

Згадуй також часто той вирок, який виніс страшний і праведний Суддя тим, хто був поставлений ліворуч від Нього: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготовлений дияволові й ангелам його» (Мф. 25:41). Добре також пригадувати великі скорботи людські, щоб таким чином, хоч мимоволі, пом’якшилась жорстока й байдужа душа й усвідомила свою гріховність.

А в братолюбності немічний ти від того, що приймаєш помисли підозріння на ближнього й віриш своєму серцю. Це трапляється з тобою також і тому, що ти не хочеш нічого потерпіти проти своєї волі. Тому найперше маєш ти з Божою поміччю цілком не вірити своїм думкам і зі всіх сил старатися смирити себе перед братами твоїми, і від усієї душі відсікати перед ними свою волю. Якщо хтось із них тобі допече чи якось засмутить тебе, то ти, за словом отців, помолися за нього, як за того, що вчинив тобі велику користь і лікує твоє сластолюбство. Через це дратівливість твоя зменшуватиметься, бо, за словами святих отців, любов – це вуздечка дратівливості. Найперше моли Бога дати тобі увагу й розум, щоб ти міг знати, в чому полягає воля «Його, що добре, що благовгодне і що досконале» (Рим. 12:2), а також силу бути готовим на всяке добре діло. Бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Послання того самого до брата, якого гнітять спокуси

Найперше, брате мій, треба сказати, що ми не знаємо шляхів промислу Божого, і тому маємо поручати Йому влаштовувати все, що нас стосується, а тим більше треба так чинити тепер. Бо якщо захочеш ти за людськими думками судити про те, що стається, замість того щоб скласти свою печаль на Бога, то такі помисли лише обтяжать тебе. Отже, коли повстануть на тебе супротивні помисли й почнуть пригнічувати тебе, ти маєш взивати до Бога: «Господи! Як Ти хочеш і як Ти знаєш, владнай цю справу!». Бо промисел Божий чинить багато понад наші уявлення і сподівання. І часом те, що ми припускаємо, у дісності стається інакше, і, одне слово, під час спокуси треба мати довготерпеливість і молитися, а не бажати, як я сказав, і не думати, що можна людськими помислами подолати помисли бісівські. Знаючи це, авва Пімен сказав, що вираз, який велить не турбуватися про завтрашній день (Мф. 6:34), стосується людини, яка є в спокусах.

Отож, сину мій, віруючи, що це істинне, покинь усякий власний помисел, хоч би він був і розумний, і май надію на Бога, що може зробити незрівнянно більше від того, чого ми просимо або про що думаємо (Ефес. З, 20). Я міг би відповідати на все, що ти сказав, та не хочу сперечатися ні з тобою, ні навіть із самим собою, тільки бажаю вказати тобі шлях до надії на Бога, бо цей шлях є найбезпечніший і найтвердіший. Господь із тобою.

До того самого брата

Пригадай, мій сину, Того, Який сказав, що «багатьма скорботами ми маємо увійти в Царство Небесне» (Діян. 14:22), і не визначив, скількома і якими саме, а сказав невизначено «багатьма скорботами». Тож із благодаренням і розумно переноси все, що надходить на тебе: якщо маєш гріхи – то як солодке, а якщо не маєш їх – то як очищення від пристрастей або як таке, що наближає тобі Царство Небесне. Чоловіколюбний і милосердний Бог, що заборонив вітрові й морю і сотворив тишу велику (Мф. 8:26), нехай заборонить і твоїй спокусі, мій сину, і хай дасть тобі широту серця, щоб міг ти розуміти підступ воржий. Амінь.

Того самого до брата, що впав у тяжку недугу й різні спокуси

Прошу тебе, мій сину, терпи і благодари за спокуси, що трапляються у хворобі, за словом: «Все, що спіткає тебе, прийми за благо» (Сир. 2:3), щоб намір Промислу здійснився на тобі, сину мій, так, як Йому завгодно. Тож будь мужнім, кріпися в Господі й уповай на Його опіку. Бог із тобою.

Того самого до брата у спокусах

Мир тобі во Христі, брате! Присилуй серце своє вірити, що неодмінно сам ти дав нагоду до спокуси, хоча тепер, у цьому випадку, ти її не знаходиш. Впокори себе, терпи, молися; і я уповаю на милосердя благого Владики Христа, що Він віддалить спокусу. Апостол сказав: «Мир Христовий, що перевищує всякий ум, хай береже серце ваше» (Флп. 4:7).

До того самого

Не дивуйся, мій сину, якщо, перебуваючи на шляху, що веде вгору, ти впадеш у тернину й багно; трапляться також і гладкі місця. Бо ті, що в подвизі, часом падають, а часом самі поборюють противників. Великий Іов сказав: «Чи не спокуса – життя людини на землі» (Йов. 7:1). А хтось інший зі святих сказав: «Муж, що не випробуваний спокусами, недосвідчений». Бо ми буваємо спокушувані для повчання у вірі, для того, щоб ми були випробувані й навчилися боротися. Господь сказав: «Терпеливістю вашою здобудете душі ваші» (Лк. 21:19). Отже, надія на благий кінець хай допоможе нам у всіх випадках. І святий Апостол, навчаючи нас терпеливості, каже: «Вірний Бог не допустить, щоб вас спокушувано понад вашу силу, але разом із спокусою дасть і вихід, аби ви могли її перенести» (1Кор. 10:13). І Господь наш – Сама Істина – хай утішить тебе, кажучи: «У світі страждатимете, а бадьоріться, бо Я переміг світ!» (Ін. 16:33). Цього навчайся, в цьому перебувай і згадуй Господа і благість Його, мій сину! Він допоможе тобі в усьому, бо Він милостивий і знає неміч нашу. Він знову хай заборонить хвилям і сотворить тишу в душі твоїй молитвами святих Його. Амінь.

До того самого

Як за тілами йдуть тіні, так І за виконанням заповідей – спокуси, бо ніхто, як сказав Антоній Великий, не ввійде до Царства Небесного без спокус. Тож не дивуйся, мій сину, що, турбуючись про спасення своє, ти зустрічаєш спокуси і скорботи. Але терпи, не бентежачись, і молися, дякуючи, що ти за виконання заповіді сподобляєшся бути у спокусах для навчання і випробування твоєї душі. Благий Бог хай подасть тобі в час спокуси уважність і терпеливість.

До того самого

Ми – твір і діло благого й чоловіколюбного Бога, що мовив: «Як живий Я, – говорить Господь, – не хочу смерті грішника, а щоб він навернувся і жив» (Езек. 33, 31). Також: «Не прийшов Я кликати праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9:13). Отже, якщо це істинно і якщо ми так віруємо, то «покладемо на Господа печаль свою, і Він нас підтримає» (Пс. 54:23), тобто спасе, бо Він дбає про нас. Він хай утішить і твоє серце, сину мій, молитвами святих. Амінь.

До того самого

Добре розважив авва Пімен, що вираз, в якому наказано не турбуватися про завтрашній день (Мф. 6:34), сказано до людини у спокусах. І вираз «поклади на Господа печаль твою» (Пс. 54:23) стосується також сюди. Отже, відкинь, сину мій, людські помисли, і май надію на Бога, що чинить куди більше від того, чого ми сподіваємося, і заспокоїть тебе надія на Бога. Господь нехай допоможе тобі, мій сину, молитвами святих. Ми мусимо чинити опір таким помислам, бо не відважимося сказати, що проживемо і завтрашній день.

До одного дуже хворого брата, що мав різні лихі помисли про того, хто ним піклувався

Во ім’я Іісуса Христа, брате мій, не тримаймо нічого проти ближнього, бо ми мусимо перемагати й покривати це любов’ю. Ніхто не каже ближньому своєму: «Чому ти не любиш мене?» Але сам, чинячи гідне любові, притягає і ближнього до любові. А відносно тілесної потреби скажу, що коли хтось гідний заспокоєння, то Бог напоумить і сарацинське серце виявити йому милість, за його потребою; коли ж він не гідний або для нього не корисно в навчанні його бути потішеним, то хоч би він сотворив нове небо й нову землю, не знайде спокою. А твої слова про те, що ти є тягарем для братії, очевидно, є самовиправданням: бо ніхто, допомагаючи ближньому, який бажає спасення, виконувати заповідь Божу, не каже йому: «Я є тягарем для тебе». Хто ненавидить тих, що завдають йому прикрощів, той ненавидить лагідність, а хто втікає від того, що його ображає, той втікає від миру во Христі. Чоловіколюбивий Бог нехай покриє нас, сину мій, Своєю благодаттю молитвами всіх святих. Амінь.

Питання преподобного Дорофея і відповіді, що їх дали на них святі старці Варсонофій Великий і Іоанн Пророк

Питання 1. До святого старця Іоанна Пророка. Я маю майно і хочу одну частину з нього пожертвувати на кеновію, а другу роздати вбогим. Скажи мені, отче мій, чи маю я роздати його через авву?

Відповідь. Брате, на перші питання відповідав я тобі як людині, яка ще потребує молока. Тепер же, коли ти говориш про цілковите відречення від світу, то слухай уважно, за словом Писання: «Розкрий широко уста твої, і я наповню їх» (Пс. 80:11). Брате! Не в мене, найгіршого, треба тобі вчитися, що робити; а послухай краще, що написано в Апостольських Діяннях: «Роздавалося кожному за його потребою» (Діян. 4:35). Не самі вони роздавали, а через Апостолів; самі ж ставали вільними від клопотів, майна та марнославства. Так і ти вчини, якщо хочеш досягти цієї міри, насолоджуватися умиротворенням, відмовитися від усіх турбот і спокійно жити для Бога. Брате! Твоє майно досить незначне порівняно з тим, яке інші віддавали авві Ісаї. Йому приносили десятки тисяч, кажучи: «Розпорядись ними, як знаєш», а не казали, куди і як їх віддати. Зробивши в такий спосіб те, що веде до досконалості, вони жили вже без турбот. Якщо буде Божа воля на те, щоб і ти досягнув цього радісного стану, то ти маєш бути вдячний тому, хто понесе твій тягар; як би тільки сіяч зла не посіяв у тобі тієї думки, що той, хто прийняв твоє майно, мусить бути тобі вдячний. Бог нехай дасть тобі корисне до спасіння душі.

Питання 2. Той самий брат запитав Великого старця, чи має він через свого авву роздати майно, і як роздати його і кому?

Відповідь. Господь нехай благословить тебе, сину мій! Ти хочеш звільнитися від клопотів; і водночас не хочеш, утримуючись власною волею. Ти тільки скажи, скільки хочеш призначити на кеновію і скільки для бідних, і більше не журися. Бо послух полягає в тому, щоб не мати своєї волі. Що дорогоцінніше за твою душу, про яку Господь сказав, що вона дорожча за увесь світ (Мф. 16:26)? Якщо ж ти і її передав Богові і твоїм духовним отцям, то навіщо ж вагаєшся довірити їм маловажливе? Дивись, як таємно провадить із тобою борню марнославство і невірство! Якщо чиниш так, то ти і своєї душі не довірив їм істинно; як же очікуєш отримати через них милість? Бажаючи задля Бога бути вільним від усього, залиш усі клопоти; і я візьму на себе твої турботи разом із тим, кого ти призначиш; тільки ти будь далекий від піклувань задля Бога і прости мене з любові.

Питання 3. Того самого до того ж Великого старця. Скажи мені, отче мій, як досягти відсічення своєї волі і того, щоб сказати: «Ось ми покинули все й пішли за Тобою» (Мф. 19:27). Я залишив для свого прожиття невеличкий маєток, тому що я немічний.

Відповідь Великого старця. Відсічення своєї волі є кровопролиттям, і для досягнення цього людина мусить трудитися до смерті й відрікатися своєї волі. Слова ж: «Ось ми покинули все й пішли за Тобою» стосуються досконалості. Тут маються на увазі не лише маєтності й невеликі маєтки, а й помисли, і бажання. Ти не досягнув ще такої досконалості; коли ж наблизишся до неї, відчуєш, що тобі треба робити. Тепер же одне кажу тобі: покинь усі клопоти про речі. Маєтком же тим володій поки для свого прожиття. Господь Іісус Христос нехай приведе тебе до невимовної радості, бо Він є світлом вічним. Амінь.

Питання 4. Той самий брат запитав того ж Великого старця. Мене сильно поборює блудна пристрасть; побоююсь, щоб не впасти у відчай. Та через неміч мого тіла не можу стримуватися; помолися за мене, заради Господа, і скажи мені, отче мій, що мені робити?

Відповідь. Брате! Диявол із заздрощів підняв на тебе борню. Бережи свої очі і не їж доситу. Вина споживай мало, задля немочі тіла, про яку говориш. Здобудь же смирення, яке розриває всі ворожі сіті. І я, нікчемний, зроблю по своїй силі, благаючи Бога, щоб Він визволив тебе від усякої спокуси і зберіг від усякого зла. Не поступайся ворогові, брате, і не впадай у відчай, бо це велика радість для диявола. Молись безнастанно, кажучи: «Господи Іісусе Христе, визволи мене від ганебних пристрастей», – і Бог помилує тебе, й отримаєш силу молитвами святих. Амінь.

Питання 5. Той самий брат, поборюваний тією ж блудною пристрастю, просив того ж самого Великого старця помолитися за нього й сказати йому, як розпізнати, чи своєю похіттю спокутується людина, чи ворогом.

Відповідь. Брате! Без зусилля і сердечного сокрушення ніхто не може визволитися від пристрастей і сподобатися Богові. Коли людину спокушує її власна похіть, можна довідатися з того, що вона не дбає про себе й дозволяє своєму серцю роздумувати про вчинене раніше; і тоді людина сама собою накликає собі пристрасть через свою похіть. Її ум, поволі осліплюваний пристрастю, починає непомітно для неї самої звертати увагу на того, до кого відчуває потяг; або розмовляє з ним і знаходить причини для того, щоб з ним побесідувати чи посидіти, і всіма способами намагається сповнити своє бажання. Якщо дозволити думці пробувати в цьому, то збільшиться борня до падіння, хоч і не тілом, то духом відповідно до помислів, і виявляється, що така людина сама запалює вогонь у своїй речовині. Пильна ж і розсудлива людина, яка хоче спастися, коли бачить, від чого зазнає шкоди, старанно оберігає себе від поганих спогадів, не захоплюється пристрасними думками, уникає зустрічі й розмови з тими, до кого відчуває потяг, уникає усякого приводу до гріха, боячись, щоб самій не розпалити із собі вогню. Ось борня, що постає через свою похіть чи свавілля людини. А та, яка буває від диявола, виникає так: серце того, хто хоче спастися, боїться, щоб не прийняти в себе ворожого сімені. І в цьому разі людина пильно оберігає себе від лихих спогадів, щоб не захопитися пристрасними помислами, і від зустрічі, бесіди і будь-якого приводу до побачення. Якщо є потреба до неї (особи, що зваблює) у справі, то краще покинути справу, щоб не загинула душа. Будь пильний, брате, ти смертний і недовговічний; не бажай же за короткий час (насолоди) втратити вічне життя. Яку користь приносить сморід і нечистота гріха? Тільки сором, ганьбу і спокусу; стриманість же дає перемогу, вінець і похвалу. Приборкуй свого коня вуздечкою для зору, щоб він, розглядаючись туди й сюди, не розпалювався похіттю на жінок і чоловіків і не скинув би тебе, свого вершника, на землю. Молись Богові, щоб Він відвернув «очі твої, щоб не бачили суєти» (Пс. 118:37). І коли здобудеш мужнє серце, борня покине тебе. Очищуй себе, як вино очищує рани, і не дозволяй нагромаджуватись у тобі смороду й нечистоті. Здобудь плач, щоб він віддалив від тебе надмірну вільність у стосунках, що губить душі тих, які її засвоїли. Не кидай знаряддя, без якого неможливо обробити плодоносну землю. Цим знаряддям, що його зробив Великий Бог, є смирення. Воно викорінює всі бур’яни з поля Владики і дає благодать тим, які мешкають на ньому. Смирення не пригинає, а підносить із падіння тих, які його мають. Полюби всім серцем плач, бо і він є співучасником цього доброго діла. Потрудися у всьому відсікати свою волю, бо це зараховується людині за жертву. Це ж воно й означає: «Задля Тебе нас умертвляють увесь день, уважають нас за овець на заріз» (Пс. 43:23). Не розслаблюй себе розмовами, бо вони не дозволяють тобі зростати задля Бога. З усіх сил загнуздуй органи твоїх відчуттів: зору, слуху, нюху, смаку і дотику. І досягнеш успіху благодаттю Христовою. Без страждань ніхто не стає мучеником, як і Господь сказав: «Терпеливістю вашою здобудете душі ваші» (Лк. 21:19); й Апостол каже: «У великій терпеливості, у скорботах» (2Кор. 6:4) тощо. Дивись, не показуй халдеям скарбів свого дому (2Царів. 20:12-18), Інакше візьмуть вони тебе в полон і відведуть до Навуходоносора, царя Вавилонського (2Царів. 24:13). Напоумлюючись завжди моєю відповіддю, зневажай пристрасті, щоб вони не зневажили тебе й насильно не спричинили тобі зла. Утікай від них, як сарна від тенет (Притч. 6:5), щоб не зарізали тебе, як ягня. Не лякайся їх, вони не мають сили: Господь наш Іісус Христос розслабив їх і зробив безсилими. Не віддавайся сну: хоча вони й напівмертві, та не сплять; не будь недбалим, бо вони не є недбалими. Хоча б трішки простягни і ти руку своїм отцям, які хочуть витягнути тебе зі смердючого баговиння. Згадуй, що «ревна молитва праведника має велику силу» (Як. 5:16). Не суди, не зневажай і не спокушуй нікого. Не приписуй нікому того, чого не знаєш про нього достовірно, бо це душевна погибель. Уважай на себе й очікуй смерті, що наближається. Говори собі слово блаженного Арсенія: «Арсенію, навіщо ти вийшов зі світу?» Навчайся того, чого прийшов ти тут шукати. Біжи до Іісуса, щоб і досягти Його. Якщо хочеш спастися, іди швидко, щоб і тобі увійти в добру дружину святих старців. Якщо хочеш досягти успіху, трудися. Забажай бути прославленим зі святими в невимовній славі, а не бути з безславними демонами в невимовних муках. Забажай бути в Царстві Небесному, а не в геєні вогненній. Забажай почути: «Прийдіть, благословенні Отця Мого» (Мф. 25:34), і «Гаразд, рабе добрий і вірний» (Мф. 25:23) тощо, а не почути: «Ідіть від Мене геть, прокляті» (Мф. 25:41), «Рабе лукавий і лінивий» (Мф. 25:26). Господеві слава навіки. Амінь.

Питання 6. Того самого до того ж Великого старця. Маючи багато гріхів, я хочу покаятися, але через тілесну неміч не можу подвизатися подібно до отців. Прошу тебе, скажи мені, як мені почати? Признач мені щось і поясни, що означають твої слова в попередній відповіді: «Не показуй вавилонянам скарбів свого дому, інакше вони візьмуть тебе в полон і відведуть до Вавилону».

Відповідь Варсонофія. Брате! Є вбогі, яких ублажає Господь, тому що вони зреклися всього свого майна, тобто всіх своїх пристрастей, і роздягнулися з них задля імені Його; такі насправді вбогі, і їм належить блаженство. Є й інші вбогі, які не придбали нічого доброго, яким Господь погрожує, кажучи: «Ідіть від Мене геть, прокляті» (Мф. 25:41). Хто має такі надбання й обтяжений ними, нехай зречеться їх, щоб бути без клопотів. Отож, коли хочеш покласти початок покаяння, поглянь, що зробила блудниця: своїми сльозами обмила вона ноги Владики (Лк. 7:38). Плач обмиває кожного від гріхів; але людина здобуває плач трудом, тривалим повчанням у Писанні, терпеливістю, роздумами про страшний суд і вічний сором і через самозречення, як Господь сказав: «Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мф. 16:24). Зректися ж себе і взяти свій хрест означає відсікати свою волю у всьому і вважати себе за ніщо. Оскільки ти сказав, що немічний тілом і не можеш нічого робити, то роби по своїй силі, споживаючи хліба й пиття трохи менше, ніж належиться, бо Бог прийняв дві лепти вдовиці й радів ними більше, ніж усім іншим. Привчи себе не поводитися з іншими розв’язно, і ти спасешся. Зберігай мої попередні відповіді й цю останню як зіницю ока. Що ж стосується моїх слів: «Не показуй своїх скарбів вавилонянам», – я говорив це про бісів, яким ти покажеш їх, якщо будеш говорити людям, що тобі написано цю відповідь. Біси, бачачи це, розгніваються на тебе й будуть тебе поборювати марнославством, а простих слухачів спокутувати, і ти одержиш осуд за те й за інше. Тим же, які можуть слухати і зберігати мої слова, вони принесуть радість і користь. Усе, чого б не робив доброго, старайся приховувати, бо це тобі корисно. Господь нехай наставить тебе молитвами святих. Амінь.

Питання 7. Того самого до того ж Великого старця. Помолись за мене, отче мій, мене дуже бентежать помисли блуду, зневіри і страху; і помисел каже мені, щоб я розмовляв із братом, до якого відчуваю потяг, коли його бачу, щоб своєю мовчанкою не дати йому приводу до підозр. Відчуваю також, що біси неначе душать мене, і впадаю в боязнь.

Відповідь. Брате! Ти не навчився ще боротьби з ворогом, тому і приходять до тебе помисли страху, зневіри і блуду. Стань проти них твердим серцем, бо борці, якщо не подвизаються, не бувають увінчаними, і воїни, якщо не покажуть своєму цареві своєї вправності в битвах, не удостоюються почестей. Згадай, яким був Давид. Хіба ти не співаєш: «Досліди мене, Господи, і випробуй мене; розпали нутро моє й серце моє» (Пс. 25:2). І ще: «Як озброїться полк проти мене, не убоїться серце моє. Як повстане проти мене війна, на Нього я уповаю» (Пс. 26:3). Також про страх: «Бо коли піду я навіть посеред тіні смерті, не боятимуся зла, бо Ти зо мною» (Пс. 22:4). Про зневіру ж: «Коли дух вельможі зійде на тебе, місця твого не покидай» (Еклез. 10, 4). Хіба ти не хочеш бути вправним? Але муж, не випробуваний спокусами, невправний. Вправною людину робить боротьба. Ділання монаха полягає в тому, щоб терпіти борню й чинити їй опір із мужністю серця. Але оскільки ти не знаєш хитрощів ворога, то він приносить тобі помисли страху й розслаблює твоє серце. Ти маєш знати, що Бог не попустить на тебе борні і спокус, вищих за твої сили; тому навчає тебе й Апостол, кажучи: «Бог вірний: Він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність» (1Кор. 10:13). Брате! І я за моєї юності багато разів і сильно був спокушуваний бісом блуду, і трудився, подвизаючись проти таких помислів, суперечачи їм і не погоджуючись з ними, а уявляючи собі перед очима вічні муки. П’ять років робив я так щоденно, і Бог звільнив мене від цих помислів. Цю борню знищує безнастанна молитва з плачем. А те, що біси душать тебе, стається через їхню заздрість. Коли б могли, вони вигнали б тебе і з твоєї келії; але Бог не допускає їм володіти тобою, та вони й не мають на те влади. Бог скоро міг би дати тобі полегшу, але ти не став би тоді опиратися іншій пристрасті. Нехай не розслаблять тебе біси, щоб звертати увагу на брата, яким захоплюєшся, або розмовляти з ним, а якщо тобі й трапиться ненароком з ним зійтися проти твого бажання, стримай свій погляд зі страхом і доброчесністю і не слухай уважно його голосу. Якщо ж той брат через незнання сам заговорить з тобою або сяде біля тебе, то вміло відхились від нього, втім, не відразу, а з доброчесністю. Скажи своєму помислові: «Згадай страшний суд Божий і сором, якого зазнають тоді ті, яких зваблюють ці ганебні пристрасті». Примушуй свій помисел, і отримаєш поміч молитвами святих, і Бог помилує тебе. Не будь дитиною розумом, «але щодо зла будь немовлям» (1Кор. 14:20); розумом же, брате, будь досконалим. Уважай на себе, як тобі стрінути Бога. Амінь.

Питання 8. Той самий брат просив того ж Великого старця, кажучи: Помолися за мене, отче мій, бо я окаянний у всьому і маю потребу у великому чоловіколюбстві. Помисли, які в мені постають, говорять: іди в чужий край і там спасешся. За молитвами вашими, нехай не допустить Бог, щоб ці помисли оволоділи мною.

Відповідь. Брате! Нехай буде проклятий той, хто посіяв у твоєму серці такі помисли, щоб вийти з цього місця заради порушення заповідей. Це диявол. Він пропонує тобі це під виглядом правди для того, щоб, насміявшись з тебе, зробити тебе предметом спокуси для багатьох, щоб ти і за них поніс осудження. Зрештою, ти цього зазнаєш через свою недбалість і марнославство. Ти говориш: «Якщо піду в чужий край, то там буду зносити безчестя». Чому ж тепер, як тільки почуєш, що твій брат сказав щось на тебе, твоє серце бентежиться, і ти не хочеш, щоб хтось знав про твоє прогрішення? До недбалості та марнославства приєднують свої підступи й демони, щоб погубити твою душу. Будь впевнений у Господі: коли б не Божа поміч і не молитви істинних рабів Божих, що тут перебувають, ти не міг би й року пробути в монастирі. Але як сліпий нічого не бачить, так і ти не бачиш благодіяння, яке виявив тобі Бог і продовжує виявляти за молитвами святих і блаженного Авраамія, який сказав тобі і твоєму братові: «Якщо ви залишитеся в цьому місці, то будете мати мене заступником». Брате! Уважай на себе пильно; подвизайся проти помислів, щоб не впасти в недбайливість і марнославство, не чинити нічого за своєю волею і не приймати помислів і самовиправдання, що виникають у тобі; бо ти зазнаєш сильного падіння. Знай же достеменно, що куди б ти не пішов, хоча б пройшов усю землю з кінця в кінець, ніде не отримаєш такої користі, як на цьому місці. Що для корабля якір, то буде для тебе молитва тутешніх отців. Здобудь твердість, і вона віджене від тебе надмірну вільність у стосунках із ближніми – причину всіх бід у людині. Залиш усі (зовнішні) клопоти і тоді будеш вільно служити Богові. Стань мертвим для будь-якої людини. Ось у цьому й полягає прочанство. Вважай себе за ніщо, І твоя думка не буде бентежитися. Не думай, щоб ти зробив щось добре, і твоя нагорода збережеться непорушена. Понад усе пам’ятай, що ти не довго пробудеш у тілі, і старайся, щоб зі сміливістю міг ти сказати в той час: «Приготувавсь я і не боявся» (Пс. 118:60) Брате! Неможливо жити без праці, і ніхто не вінчається без подвигу. Примушуй себе подвизатися за своє спасення, і допоможе тобі Бог, «Який хоче, щоб усі люди спаслися І прийшли до розуміння істини» (1Тим. 2:4). Він нехай помилує тебе, сину мій, щоб ти міг із ревністю почати догоджати Йому. Бо Його є милість, і сила, і слава на віки віків. Амінь.

Питання 9. Того самого до того ж Великого старця. Отче мій! Що означають твої слова, що я не міг би й одного року пробути в монастирі? І помолися за мене заради Господа, тому що під час сну нападає на мене демон і душить мене, і я маю потребу в твоєму чоловіколюбстві.

Відповідь. Я сказав тобі, що коли б не молитви отців, то ти не міг би й одного року пробути в монастирі, маючи на увазі монаший стан. Тому що не всі, що живуть у монастирях – монахи, а той монах, хто сповняє монаше діло. Господь сказав: «Не кожний, хто промовляє до Мене: «Господи, Господи!» увійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця Мого, що на небі» (Мф. 7:21). Брате! Навіщо ти, перебуваючи в біді, дозволяєш ворогові знущатися з тебе. Ти запитуєш і не стараєшся виконувати сказаного тобі; знову запитуєш і марнославно передаєш це іншим через чоловіковгодництво, і сам перешкоджаєш собі скоро досягти успіхів; а тому й зазнаєш спокус уві сні, і демон нападає на тебе й душить тебе. Бог же допускає це для того, щоб ти напоумився і докоряв собі, як належить монахові; а ти не розумієш цього, брате. Час нам дано для того, щоб пізнавати наші пристрасті, плакати й ридати. Якщо ж ти, перебуваючи в келії, розсіюєшся думками, докоряй собі у всьому і поклади твою неміч перед Богом. Він допоможе тобі й укріпить тебе, щоб досягти успіхів задля Нього. Амінь.

Питання 10. Того самого до іншого старця і прохання про молитву. Заради Господа, помолись за мене, щоб мені визволитися від ганебних пристрастей і від марнославства, бо вони осквернюють мене в кожній справі, про яку думаю, що чиню добре; також прошу тебе сказати мені: з яким наміром звершувати пам’ять святих і як викинути з себе внутрішнє зло.

Відповідь Іоанна. Якщо хочеш визволитися від ганебних пристрастей, не поводься ні з ким надмірно вільно, особливо ж із тими, до яких твоє серце прихиляється через похітливу пристрасть. Через те звільнишся і від марнославства, бо до марнославства примішується чоловіковгодництво, до чоловіковгодництва – надмірно вільна поведінка, а надмірно вільна поведінка є матір’ю всіх пристрастей. Хто звершує пам’ять святих без марнославства, вважаючи, що робить це за Божою настановою, а не за своєю власною думкою, той стає сопричасником святих і отримує нагороду від їхнього Владики. Турбота ж про спасення душі й любов до Бога допомагають кожному викинути з себе внутрішнє зло й чисто покаятися. Вислухай мене, сину мій, і за видимим роби висновок і про невидиме. Коли ти буваєш трохи нездоровий тілом, то стримуєшся від шкідливого для тебе. Чому ж не стараєшся стримуватися, коли ти хворий душею? Багато потрібно нам трудів і поту, як каже апостол: «Умертвляю своє тіло і поневолюю» (1Кор. 9:27). Зроби по своїй силі, і Бог допоможе Тобі молитвами твоїх отців; бо прагне бачити наше спасення Той, Хто клявся самим Собою, що «не хоче смерті грішника, а хоче, щоб він навернувся і жив» (Єз. 33:11). Велика сила підноситься з місця, де молитви істинних рабів Божих приносяться Богові за всіх нас; вірую, що не посоромить їх Господь. Приєднай до них і свої дві лепти і ти порадуєш Господа, як і євангельська вдовиця. Прив’яжи обтяжений твій човен до корабля твоїх отців, і вони скерують тебе до Іісуса, Який може дарувати тобі смирення і силу, розум, вінець і веселість. Амінь.

Питання 11. Того самого до Великого старця. Я молодий і нерозумний, а моє служіння перевищує мої сили, і тому прошу тебе, отче мій, випроси мені в Бога розум, щоб я міг роздавати речі відповідно до потреби, сказати вчасно слово і вчасно помовчати, щоб серед сумнівів прикликав Бога і твої молитви й одержував поміч і щоб не впасти мені в оману.

Відповідь Варсонофія. Вельми радію, коли хтось просить чогось, керуючись страхом Божим; такий сміливо нехай сподівається, що його прохання сповниться. Але послухай, брате, якщо ти просиш насіння для свого поля, то удобри спершу поле для прийняття насіння. Бо про добру й оброблену землю сказано, що вона принесла «плід сторицею» (Лк. 8:8). Я зроблю по своїй силі, що можу, заради Божої заповіді; проте визнаю свою неміч, що не можу дарувати тобі того, чого просиш, через мою недостойність. А втім, якщо ти віруєш, то отримаєш за твоєю вірою не тільки це, а й усе, в чому маєш потребу. «Бо знає Бог, чого тобі треба, перш ніж ти проситимеш у Нього» (Мф. 6:8). Тож не май сумнівів, і я вірую, що Бог вчинить за твоїм проханням – не задля мене, а задля твоєї віри. Найперше смирись перед Богом, бо «смиренним дає Він благодать» (1 Пт. 5, 5) у Христі Іісусі Господі нашім, Якому слава навіки. Амінь.

Питання 12, Той самий брат запитував іншого старця, як йому чинити за силою цієї відповіді старця.

Відповідь. Якщо ти хочеш навчитися, як тобі діяти за силою цієї відповіді старця, то так треба чинити: коли хочеш говорити з кимось або зробити щось, призивай ім’я старця, і Бог вкладе тобі в серце, що треба робити або що сказати. Але роби це зі смиренням, щоб не втратити цієї благодаті.

Питання 13. Того самого до Великого старця. Отче мій! Ти виявив милість мені, немічному, і дав мені пораду, коли щось роблю або говорю, призивати ім’я Боже і твої молитви і мовив, що через те буду мати успіх; я силую себе робити й говорити згідно з Божою волею; але стається, що іноді й забуваю призивати Ім’я Боже і твої молитви через мою недбалість і тому прошу тебе: випроси мені в Бога трезвіння і не допусти мене блукати за своєю волею. Ще прошу тебе сказати мені, як чинити в тому разі, коли, призвавши в якійсь справі ім’я Боже і твої молитви, я все ще вагаюся, чи зробити діло, чи ні. Також коли мене спитають про щось, і перш ніж я встигну призвати Бога чи зметикую, що сказати, а той, хто запитав, негайно зажадає відповіді, то як мені вчинити за такого несподіваного питання? Прошу тебе помолитися і про те, щоб я міг володіти своїми очима, бо вони є причиною розпорошення.

Відповідь. Якщо хтось тримає від отців заповідь, пораду або відповідь на щось і через забуття чи недбалість забуде, то, пізнавши, що він згрішив, нехай покається, і Бог простить йому. Брате! Чому ж ти написав про одне лиш трезвіння? Я благаю Бога, нехай дасть Він тобі всякий благий дар, і щоб Він пробував із тобою навіки. Якщо трапиться тобі щось робити і призовеш Бога й молитви святих, але все ще маєш сумнів, виконай цю справу: вона згідна з Божою волею, бо ти перед початком її призвав Бога. Що стосується того, як відповідати на несподіване запитання, то немає нічого бистрішого за розум; піднеси його до Бога, і Він дасть тобі, що відповідати без страху. Смирення оберігає очі від розпорошення і всю людину від усякого зла. Я прошу тобі ще більших дарів, про які казав я тобі, але з умовою, якщо ти будеш чинити по своїй силі. Уважай на себе, і не тільки святі, а й Сам Бог дасть тобі руку (помочі) і виявить тобі милість.

Питання 14. Прохання того самого до того ж Великого старця. Наймилосердніший отче мій! Ти бачиш сліпоту моєї душі, і тому знову прошу тебе: випроси мені просвічення серця, щоб я міг відрізнити добрий помисел від потаємно шкідливого, бо боюся, як би не повірити часом останньому. Багато разів траплялося, що коли я давав річ, мені здавалося, що роблю це не з пристрасті; але, досліджуючи свій помисел, чи приємно йому (помислові) буде, якщо через іншого дам братові цю річ, так, щоб брат не знав, що я йому дав її, бачив я, що це було неприємно моєму помислові. Буває також, що я, здається, не з пристрасті починаю щось робити або говорити; але водночас, коли видаю річ або говорю, мій помисел цим насолоджується. Тож що робити мені, окаянному? Та ж дія, чи, краще сказати, славолюбне моє серце, вражають мене ще й іншим. Буває, що коли деякі говорять мені про якусь справу, перш ніж вони закінчать свою мову, мій помисел погоджується з ними і співнасолоджується, як такий, що це розуміє. Прошу тебе, отче мій, випроси мені силу мовчати, бо дивуюся, як я насолоджуюсь тим, що, як сам знаю, марне й позбавляє людину всякого добра.

Відповідь Варсонофія. Без сердечного терпіння ніхто не дістає дару розрізняти помисли. Я благаю Бога дарувати тобі його, та нехай і твоє серце трохи потерпить, і Бог дасть тобі цей дар. Подібно до цього розумій і про інше. Коли Бог, за молитвами святих і за терпінням твого серця, дасть тобі цей дар, то завжди вже будеш уміти розрізняти помисли Його Духом. Коли бачиш, що випадає нагода показати своє знання, мовчи, як ти і чув уже від істинного мого в Бозі сина, якого ти маєш слухати щодо кожного твого помислу; бо він говорить тобі не від себе, а вимовляє те, що Бог дає йому для користі кожного. Бог нехай охоронить тебе і нехай дасть тобі силу, щоб у кожному разі мовчати розважливо, і благодать, щоб ти пізнавав, коли треба говорити без пристрасті. Бо твоє серце ще не знає в повноті, що багатомовність осквернює людину, інакше воно не дозволяло б тобі нею насолоджуватися.

Питання 15. Того самого до того ж Великого старця. Велике твоє милосердя до мене, грішного, знову дає мені сміливість турбувати тебе. Настав мене, отче мій, як має трудитися моє серце, щоб досягнути дару розсудливості. Напиши мені, пане мій, і про безнастанну пам’ять про Бога, якщо удостоїш мене цього повчання, і утверди мене в ньому, бо мій помисел боїться, що не під силу мені буде цього дотриматися; тому й прошу тебе, Владико, скажи, чи справді корисна для мене ця справа. Я вірую, що коли слово виходить із твоїх уст, воно дає силу моєму серцю.

Відповідь Варсонофія. Сердечний твій труд має полягати в тому, щоб безнастанно молитися Богові, щоб не допустив Він тобі помилятися або йти за своїми власними бажаннями: через це досягнеш ти розсудливості. Про безнастанну ж пам’ять, тобто повчання: поклади початок і не бійся; Бог укріпить і утвердить тебе. Але сій із надією (1Кор. 9:10), щоб і пожати, якщо не ослабнеш (Гал. 5:6). Благословен Бог, Який благословляє тебе розпочати. Він дасть тобі силу й охоронить за твоєю мірою.

Питання 16. Того самого до того ж. Багато разів траплялося мені раніше відчувати певну теплоту протягом небагатьох днів, але потім вона знову минала; І тепер протягом однієї години з ревністю зберігаю пам’ять про Бога, а другу (годину) – із присилуванням себе, і лякає мене думка, що ця короткочасна теплота, як завжди, триватиме лише кілька днів, а потім полишить мене, і моя душа загине цілковито. Тому й прошу тебе, благий мій отче, не покинь мене, а поясни, що відцалює від мене цю пам’ять і теплоту. Випроси мені й збереження відчуттів, бо я чимало зваблююсь через них, й особливо тоді, коли моє серце шукає приводу до гріха; а й саме собою, без мого бажання, воно виливає пристрасні чи безумні спогади або недоречні помисли. Тому прошу тебе, отче мій, сильний у Господі, даруй мені, твоєму рабові, трезвіння, щоб я пізнавав те, що входить у моє серце, і скажи, як чинити мені, щоб воно не віддалило мене від твого благословення. Поясни мені ще й оце: якщо зроблю щось або скажу, і Божою поміччю буду захоронений від гріха, то чи маю я після звільнення від цього дякувати Богові? І чи приводить це до Божої любові, чи взагалі не приймати думки, що уникнув гріха, а досліджувати свої прогрішення у вчиненому ділі чи словах і просити за них прощення?

Відповідь Варсонофія. Потрудись сердечним терпінням здобути теплоту й молитву, і Бог дасть тобі мати їх постійно. Забуття виганяє їх. Саме ж воно постає через недбалість. Щодо збереження відчуттів, то кожен дар отримується через терпіння серця. Дар же трезвіння не дозволяє помислам входити, а якщо вони і ввійдуть, то не допускає їх завдати шкоди. Бог нехай дасть тобі трезвіння і чування. Заповідано: «За все дякуйте» (1Сол. 5:17), тим більше за те, про що ти мені пояснив; досліджувати ж прогрішення і просити прощення вельми корисно.

Питання 17. Прохання того самого до того ж Великого старця. Прошу тебе, отче мій святий, випроси мені в Бога силу; бо те, що я заповідаю собі на самоті, не виконую, коли сходжуся з братією; і боюсь, щоб мені не звикнути, роблячи гріх, лише розкаюватися, а не виправлятися, щоб не пробути в гріхах і не вмерти так. Знаю, що скорботи від пристрастей корисні мені. Вони, можливо, сокрушать жорстокість моєї душі, і не смію, безумний, прагнути спокою від них; лишень прошу про те, щоб через ваше заступництво, отче мій, не часто падати, якщо це мені корисно, і не жаліти за цим серцем.

Відповідь. Ніхто й нікому не може сказати: «Я буду про тебе піклуватися, а ти будь спокійним», бо виявиться винним. Але той, кого підтримують, мусить докласти трохи власного зусилля, робити, що належить, за своєю силою, пильно зберігаючи заповіді своїх отців. І якщо впаде колись, то нехай знову постарається виправитися. Я вірую Богові, що такій людині це (випадкове повторення падінь) не стане звичкою і недбалість не запанує над нею, але Бог невдовзі приведе її в стан ревних ділателів і не візьме її душі доти, поки не приведе її до повної міри, до «мужа досконалого» (Еф. 4, 13). Отож не розслаблюйся, але доки маєш час, трудись, смиряйся, будь послушним, корися, і поможе тобі Бог, Який дає благодать смиренним, а гордим противиться (1 Пт. 5, 5). Безперевно говори: «Іісусе, поможи мені», – і він допоможе. Бог нехай визволить твою душу, сину мій, від ганебних пристрастей.

Питання 18. Того самого до того ж Великого старця. Кланяюся тобі, милосердний мій отче і лікарю немічної моєї душі. Горе мені! Що показав ти мені, до чого привернув мене? І де я перебуваю, немовби пов’язаний недоброю моєю звичкою? Якщо і звільнюся трохи, знову повертаюся до того самого, тому що даю і приймаю різні речі. Якщо б я не соромився Божої доброти і твого милосердя (бо знаю, від якого тяжкого становища привів Він мене до ваших ніг), то міг би впасти у відчай. Коли ваші молитви охороняють мене, я пробуваю в мирі, коли ж буваю трохи покинутий, щоб виявилася моя власна воля, негайно стаю переможений. Зранку усамітнююся в келії, але коли трапиться потреба, що мушу вийти з неї, то після завершення справи вже не маю сили волі повернутися туди, а ворог дає мені привід за приводом щодо справ, які й без мене можуть бути виконані, поки не вразить мене. Таким чином повертаюсь я до келії вже пізно, з великою неприємністю, похмурий і засмучений, не знаючи, що мені робити. І тому, святий мій отче, ось я перед твоїм серцем, яке бачить усе. Вчини зі мною за твоїм милосердям, як хочеш і як знаєш. Зрештою, я не знаю, що й сказати тобі; але прости мене заради Бога.

Відповідь. Брате! Не треба тобі зневірятися через те, що ти написав мені. Стерничий, коли його корабель б’ють хвилі, не втрачає надії на своє спасення, а управляє кораблем, поки не заведе його до пристані. Так і ти, бачачи, що захопився і розсіявся в ділі, постав себе на початок шляху, кажучи з пророком: «І я сказав: Нині почав» (Пс. 76:11) тощо. Оцінюй справи, які трапляються: чи можуть їх виконати браття, чи ти – і не схибиш зі шляху. Турбота задля Бога є духовним діланням, що його виконують і звершують на спасіння душі; старайся тільки, за своєю силою, не виходити з келії для дрібних справ, бо це демонська хитрість. Будь розумно уважний до себе, і Бог допоможе тобі молитвами святих. Амінь.

Питання 19. Прохання того самого до того ж Великого старця, щоб він поніс його гріхи.

Відповідь. Брате! Хоча ти просиш про справу, що перевищує мої сили, але виявлю тобі міру любові, яка спонукає себе і на те, що понад сили. Задля прихильності до тебе я беру на себе й понесу твій тягар із тим, щоб і ти взяв на себе берегти мої слова і заповіді, бо вони спасенні, і ти проживеш без ганьби.

Питання 20. Того самого до того ж Великого старця про заповіді, які він дав йому, і прохання про те, щоб бути спроможним зберегти їх.

Відповідь. Той, Хто укріпив наших отців, нехай укріпить і твою любов, брате, і нехай дасть тобі духовний розум, щоб ти міг у всіх своїх ділах поводитися розумно. Стримуй свій язик від пустослів’я, черево – від сластолюбства і не дратуй ближнього. Не будь зухвалим, вважай себе за ніщо, оберігай любов до всіх і май завжди Бога у своєму умі, згадуючи, «коли з’явлюся перед лицем Божим» (Пс. 41:3). Дотримуйся цього, і твоя земля принесе сторицею плід Богові, Якому слава на віки. Амінь.

Питання 21. Того самого до того ж Великого старця. Отче мій, що означає вважати себе за ніщо?

Відповідь. Брате! Вважати себе за ніщо означає ні з ким не порівнювати себе і не говорити про своє добре діло: «І я це зробив».

Питання 22. Прохання того самого до того ж. Щодо порушення заповідей, які йому дано, про поміч у покаянні і як треба каятися; і якщо трапиться порушити заповідь, чи знищується через те завіт?

Відповідь. В ім’я Боже, нехай станеться за твоїм проханням те, про що ти просив. Остерігайся ж високомудрування, щоб не втратити всього. Коли порушиш заповідь, поспішай до покаяння; і хоча маєш перев’язку для своєї рани, не віддавайся недбальству, щоб не сталося з тобою гірше від першого. Поки ти тримаєшся за мене, мій завіт із тобою перебуває непорушний. Інакше як помилує тебе Бог, щоб слухати і виконувати у Христі? Амінь.

Питання 23. Того самого до того ж великого старця прохання про молитву, щоб і в майбутньому віці не втратити його покрову.

Відповідь. Сину мій! Коли б ти розумів те, що я тобі сказав, то міг би знати, що я вже дав тобі запоруку спасіння твоєї душі; я не хочу звести тебе чи відлучити від істинних дітей моїх, що спасаються, і покрову Божого, але й ти сам постарайся не відриватися від того життя. Апостол нікого не розлучив, а мовив: «Коли ж невірний хоче розлучитися, нехай розлучається» (1Кор. 7:15). Але хай не сповниться це на тобі; я згадав про це лише для твого утвердження, щоб ти уважав на себе, силкуючись не відпасти від цього очікування і надії. Кріпись же у Господі, Який сказав Своїм учням, що вони приймуть силу з висоти (Лк. 24:49).

Питання 24. Того самого до іншого старця. Якщо хтось вважає себе нижчим від усього творіння, а його дії цьому не відповідають, що про це думати?

Відповідь. Якщо дія не згідна з усвідомленням, то й воно не є правдивим, а демонською наругою.

Питання 25. Отче мій! Немає ще того, щоб я вважав себе нижчим від усього творіння, але коли досліджую свою совість, бачу, що я заслужив собі те, щоб вважати себе нижчим від усього творіння. Невже і це наруга від демонів?

Відповідь. Брате! Тепер (тільки) став ти на правильну дорогу. Ось сама істина. Бог нехай приведе тебе до тієї міри, щоб вважати себе нижчим від усього творіння. Живи у Господі.

Питання 26. Того самого до того ж. Скажи мені, Владико мій: яким шляхом скоріше можна досягти спасення: трудами чи смиренням і як визволитися від забуття?

Відповідь. Брате! Істинний труд не може бути без смирення; бо сама по собі праця марна і вважається за ніщо. Писання каже: «Споглянь на смирення моє та на труд мій, і прости всі гріхи мої» (Пс. 24:18). Тож хто поєднує смирення з працею, той скоро досягне (мети). Той, хто має смирення з приниженням, також досягає успіху, бо приниження замінює труд. А хто має одне лише смирення, той хоча й досягає успіхів, але не так скоро. Той, хто хоче здобути правдиве смирення, в жодному разі не має вважати себе чимось. У цьому полягає правдиве смирення. Хто приймає «вогонь», який Господь «прийшов кинути на землю» (Лк. 12:49), той не знає забуття і полонення, бо завжди відчуває цей вогонь. Візьми приклад від чуттєвого вогню. Якщо до людини, яка вже є при смерті, наблизиться вогонь, вона відразу відчуває біль; і чим би людина не була зайнята, якщо впаде на неї гаряча вуглинка, вона анітрохи не може вже залишатися у своєму захопленні. Брате! Вогонь ніколи не згасає, інакше він і не був би вогнем. Якщо ти хочеш визволитися від забуття і полонення, то не інакше можеш цього досягти, як зібравши в собі духовний вогонь, бо тільки від його тепла зникають забуття і полонення. Здобувають же цей вогонь прагненням до Бога. Брате! Якщо твоє серце вдень і вночі із томлінням не шукатиме Господа, ти не можеш досягти успіху. Якщо ж, залишивши все інше, займешся цим, то досягнеш цього; бо Писання каже: «Заспокойтесь і пізнайте» (Пс. 45:11) тощо. Нехай дасть тобі Господь розуміти це і подвизатися у цьому.

Питання 27. Того самого до того ж. Отче мій, що таке смирення, що приниження, а що сокрушення серця? Чи здобуває смирення той, хто сам себе принижує в серці? Чи потрібно для цього перенести ще й зовнішні зневаги, і наруги від людей, і вправлятися в найнижчих ділах? Чи має також смиренномудрий показувати своє смирення на словах, чи старатися бути смиренним і у вчинках?

Відповідь. Смирення полягає в тому, щоб у жодному разі не вважати себе чимось, у всьому відсікати свою волю, коритися всім і без страху переносити те, що спіткає нас зовні. Таким є правдиве смирення, в якому не знаходить собі місця марнославство. Смиренно-мудрий не має виявляти своє смирення на словах, а досить йому говорити: «Прости мені» або «Помолись за мене». Не треба також самому викликатися на виконання низьких діл, бо й те, й інше веде до марнославства, перешкоджає досягненню успіхів і більше завдає шкоди, ніж приносить користі; але коли накажуть щось, не суперечити, а виконувати з послухом – ось що сприяє досягненню успіхів. Приниження ж буває двоякого роду. Одне сердечне, а друге постає від наруг, які надходять ззовні. Зневаги, прийняті ззовні, більші від сердечних; бо легше самому себе зневажати, аніж знести зневажання від інших, тому що останнє викликає значно більше терпіння в серці. Сокрушення ж серця полягає в тому, щоб оберігати його і не допускати захоплюватися некорисними думками.

Питання 28. Того самого до того ж. Якщо когось хвалять, чи не має він відповідати, промовляючи наче зі смиренням?

Відповідь. Мовчати значно корисніше. Бо якщо хтось відповідає, то це означає, що він приймає похвалу, а це вже є марнославством. Навіть і сама гадка про те, що він відповідає смиренно, є вже марнославством; бо якщо він ті ж слова, які сам говорить про себе, почує від іншого, то не може перенести їх.

Питання 29. Того самого до того ж. Проте трапляється, що той, хто похвалив, зробивши висновок з його мовчання, що той прийняв похвалу, цим спокуситься. Як тоді треба повестися?

Відповідь. Невідоме подвижник має поручати Богові, нехай Він Сам звістить тому, хто слухає. Звідки знати, можливо, той, який похвалив, отримав користь від його мовчання, гадаючи, що той не прийняв похвали, а цей думає, що той спокусився. Якщо той, хто спокусився, сам це виявить, тоді слід пояснити йому зі смиренно-мудрієм, кажучи: «Прости мені, брате, я нічого не бачу в собі доброго, тому й не знайшовся, щоб тобі відповісти, але помолися за мене ради Господа».

Питання 30. Того самого до того ж. Буває, що хтось справді грішний, і зі смиренномудрістю, а не з марнославства говорить істину. Невже він і тоді не повинен відповідати?

Відповідь Іоанна. Не повинен, хоча б так і було; бо якщо він смиренно думає на час, а той, який слухає, вважає його смиренномудрим, це буде його обтяжувати; тому що Господь мовив: «Горе вам, коли добре кажуть про вас люди» (Лк. 6:26), відносячи це до грішників, які не мають діл, а отримують похвалу.

Питання 31. Того самого до того ж. Як же ж ми знаємо, що дехто зі святих, коли їх хвалили, відповідали зі смиренням?

Відповідь. Отці, які досягли тієї міри, про яку сказав Господь: «Як зробите все, що звелено вам, кажіть: ми раби непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10), і справді вважаючи себе такими, так і відповідають, як думають про себе; якщо ж і від іншого почують те саме, не обурюються, а благословляють його, як такого, що сказав істину.

Питання 32. Того самого до того ж. Якщо хто-небудь, отримавши благодіяння від іншого, дякує йому як своєму благодійникові, невже і в такому разі не треба відповідати?

Відповідь. Мовчання завжди добре. Але щоб не здалося, що благодійник відкидає подяку, що йому приносять, він має зі смиренням сказати: «Прости мені, авво, і помолися за мене Господа ради», думаючи у своєму серці, що він сам нічого не зробив; бо Господь творить благодіяння всім. Притому йому слід молити Бога, щоб не бути осудженим за свої слова.

Питання 33. Того самого до того ж. Помолися за мене, отче мій, щоб я визволився від свого язика, від надмірної свободи в стосунках і від догоджання череву.

Відповідь. Щодо язика, надмірної вільності в стосунках і догоджання череву, то так, як ти мене просив помолитися, так і сам старайся по своїй силі стримуватися, бо їх неможливо загнуздати без сердечного терпіння, без трезвіння і плачу, пам’ятаючи, що «ревна молитва праведника має велику силу» (Як. 5:16). Усі пристрасті перемагає смирення, яке кожен здобуває трудом. Брате! Бог нехай дасть тобі силу, разом із розсудливістю і страхом Божим.

Питання 34. Того самого до того ж. Якщо це здобувається плачем, як ти сказав, то як же мені зберегти плач, коли я перебуваю серед людей, служачи іншим, і клопочуся про те, що кому дати з хворих? І чи є сердечний плач без сліз?

Відповідь Іоанна. Не плач постає від сліз, а сльози від плачу. Якщо людина, перебуваючи серед інших, відсікає свою волю і не звертає уваги на чужі гріхи, то здобуває плач. Бо через це збираються її помисли і, збираючись, таким чином породжують у серці смуток задля Бога (2 Кор, 7, 10), а цей смуток – сльози.

Питання 35. Того самого до того ж. Я відкриваю свої помисли авві і відчуваю, що деякі з помислів на це нарікають. Як мені чинити? Чи не отримую я шкоди, коли перебуваю в келії і як помисел, насміхаючись з мене, навіює мені, немовби слухаюся свого наміру? Відтак, якщо мій намір, за вашим заступництвом, і не буде через пристрасть, то як я можу звершити цю справу без шкоди, коли я немічний і не маю ще ненависті до моїх пристрастей? І тому прошу тебе, якщо й ти так само розсудиш, і те мені корисно, щоб не бути мені більше посередником між братією й аввою поза лікарнею, щоб часом через це не викликати заздрощів і не захитатися самому. Душа моя в твоїх руках, отче мій, скажи мені, як накажеш чинити?

Відповідь. Якщо говориш від чистого серця, не з пристрасті і не з марнославства, а лише для користі, то не звертай уваги на слова людей. Подвизайся, за допомогою молитов святих, поки не завершиш всю справу без шкоди. Бути посередником не з пристрасті, як я вже сказав, справа добра, тому що не всім можливо, та й не всім і корисно говорити безпосередньо з аввою. Коли ти говориш задля Бога, то не від себе говориш і робиш добро, а Бог діє у всьому. А добро Боже не породжує заздрості. Якщо ж вона і з’явиться на короткий час, то скоро згасає. Душі всіх нас у руках Бога; Він береже нас і укріпляє на корисне.

Питання 36. Того самого до того ж. Якщо я вважаю, що щось корисне для когось, то чи маю я сказати про це, якщо мене не запитують? І якщо брат, якого це стосується, буде старший за мене або клирик, чи розповісти мені про нього авві, чи змовчати? Коли мене запитають, то як відповідати? Якщо ж корисно говорити й самому по собі, то як мені говорити, щоб не видатися нещирим, тобто уникнути смирення на словах і не говорити, немовби владно навчаючи.

Відповідь. Отці сказали, що добре говорити задля Бога й мовчати задля Бога. їхні ж слова означають таке: говорити, як я вже сказав, не з пристрасті добре, бо хто так говорить, задля Бога говорить. А коли хто бачить, що хоче щось сказати з пристрасті, то якщо змовчить, добре зробить, бо він змовчить задля Бога. Якщо ж ти хочеш говорити задля Бога, не журись про те, що сказати, інакше ти не виконаєш заповіді; а віддай цю справу Богові, і Він вкладе у твої уста, що сказати для користі. Бог сильний «опоясати нас, немічних, силою» (1Сам. 2:4). Він нехай укріпить тебе, брате.

Питання 37. Того самого до того ж. У чому треба відсікати свою волю перед аввою: в доброму, у посередньому чи в тому, що видається противним Божій заповіді? І якщо його наказ перевищуватиме мої сили, чи маю я відмовитися, щоб не відчути потім скорботи й збентеження? І ще, якщо комусь буде потрібно попросити щось в авви, а він скаже мені, щоб я допоміг йому в тій справі, і я згоджуся, чи не дасть це поживи моєму честолюбству, немовбито я що-небудь значу?

Відповідь. Брате! Хто хоче бути монахом, той у жодному разі ні в чому не може мати своєї волі. Христос, навчаючи нас цього, сказав: «Прийшов Я у світ не для того, щоб свою волю чинити» (Ін. 6:38) тощо. Бо хто хоче одне виконувати, а від іншого відмовлятися, той показує, що він або розсудливіший від того, хто йому наказує, або збезчещений демонами. Тож ти мусиш слухатися у всьому, хоча б тобі здавалося, що діло буде не безгрішне. Авва, який призначає його тобі, понесе і твій гріх, бо з нього спитають відповідь за тебе. Якщо ж призначуване діло видасться тобі тяжким, запитай про це авву і віддай на його розсуд. Якщо ж брати будуть призначати тобі подібне діло, а ти бачиш або знаєш, що воно шкідливе або переважає твої сили, знову спитай авву, і що він скаже, те й зроби. Якщо ж будеш розглядати не тільки діла, а й людей, то стягнеш на себе скорботи. А де бачиш, що діло добре, там вияви послух братам; а в чому помисел сумнівається, або що перевищує твої сили, або поєднане зі шкодою – усе те кажи твоєму авві. І як він розсудить, так і вчини, і будеш спокійний; бо авва знає, що робить, і як подбати про твою душу. Віруй, що все, що він каже тобі, говорить задля Бога (а все, що буває задля Бога), корисне І не приносить ні скорбот, ні збентеження (від доброго не постає нічого злого). «Всяке добре дерево добрі плоди приносить» (Мф. 7:17). Якщо ж хтось у разі потреби попросить тебе допомогти йому в авви, виконай це як заповідь, яку дав тобі авва; бо якщо він посадовить тебе біля дверей і скаже: «Повідомляй мені про кожного, хто б не прийшов», то ти не від себе це робитимеш, а виконуватимеш наказ того, який звелів. Якщо авва звелить тобі говорити йому чи не говорити, це вже не твоя справа.

Питання 38. Того самого до того ж. Коли брат запитає мене про якесь слово чи справу, якої я не знаю, відповідати йому чи ні? Також коли мене й не запитують, але я сам бачу, що недобре щось виконують, чи треба хоч один раз сказати про це тому, хто робить погано, чи ні?

Відповідь. На всі ці питання одна відповідь: остерігайся, щоб не сказати з марнославства, а говори зі смиренням і страхом Божим. У всіх випадках (про які ти запитував) скажи і нагадай, якщо треба, однак у своєму тільки монастирі, а не в іншому місці; тому що ті, які живуть в одній спільноті, є немовби одним тілом. А коли перебуваєш в іншому місці, сам від себе не кажи нічого, щоб не видатися вчителем; але коли тебе запитають, скажи зі смиренням, і Бог напоумить тебе, брате.

Питання 39. Того самого до того ж. Ти сказав мені, що коли мене запитають або сам побачу щось, то я маю сказати зі смиренням. Але якщо бачу, що коли говорю, серце моє насолоджується марнославством, або хоча тоді й не насолоджуюся, та знаю, що буду насолоджуватися ним пізніше, промовчати мені чи ні?

Відповідь. Сказати щось зі смиренням не означає говорити по-вчительськи, а так, як сам чув від авви і від отців. Якщо ж корисно сказати щось братові, а марнославство навіює тобі насолодитися цим, то знай, що ворог хоче перешкодити тобі зробити добро братові. Якщо будеш слухатися марнославства, брат ніколи не отримає від тебе користі; але відкинь марнославство і погорди ним; а коли скажеш братові (належне), покайся перед Богом, кажучи: «Прости мені, Господи, що я марнославно говорив». І в останньому випадку чини так само.

Питання 40. Того самого. Отче мій! Як це узгодити: ти наказав мені, коли побачу щось недобре, говорити, перш ніж мене запитають, а отці кажуть, що не слід починати розмови раніше від запитання, і хіба авва Ністерой не тому дивував інших, що, живучи в кеновії, говорив: «Я і осел – одне й те ж». Скажи мені також, отче мій, що означає пильнувати за своїми помислами? Чи слід цим займатися у визначений час і як це робити?

Відповідь Іоанна. Брате, старці відповідають згідно з духовним зростом людини. Є час, у який людина може послужити, і тоді вона мусить робити послуги іншим; але прийде і такий час, коли їй будуть служити інші; тоді її духовний зріст буде вже не той, що раніше. Досконалим досконале і говориться, а тим, які перебувають під законом, подається інше, бо їх ще випробовують під наглядом наставника. Коли й ти будеш мертвим для світу, як авва Ністерой, тоді можеш сказати: «Я осел». Не мудруй високо, тому що тим собі пошкодиш. Отці призначили час для розгляду своїх помислів, кажучи: вранці перевір себе, як провів ти ніч, і ввечері також, як провів день. І серед дня, коли обтяжишся помислами, перевір себе.

Пояснення

Цим Богоносний отець показує, що не кожен, а лише той, який думає смиренно і зневажає себе, може сказати: «Я осел»; бо сказати це не є безчестям, а, навпаки, найбільшою честю. Тому й говорить отець: «Високо не мудруй». Бо коли хто досягне в міру осла, то, подібно до осла, дістаючи удари, терплячи зневаги, несучи тягарі, будучи волоченим, зв’язаним і терплячи все подібне, що властиво терпіти ослові, він зносить усе це, не суперечачи, не пам’ятаючи зла й аж ніяк не обурюючись, подібно до осла, а перебуваючи при всьому тому як безчуттєвий. Це й означає вже бажане подвійне або потрійне умертвлення. Тоді, можливо, людина й насмілиться сказати: «Я осел», та й то з великим соромом, роздумуючи про висоту такого досягнення. Однак, гадаю, що й тоді вона цього не скаже; але бачачи, що їй багато чого не вистачає до такого стану, тим менше наважиться сказати: «Я осел», і навіть не посміє й подумати цього, знаючи, що це є високомудрування, в якому міститься падіння душі і, насправді, цілковита загибель.

Питання преподобного Дорофея і відповіді, що їх дали на них святі старці Варсонофій Великий і Іоанн Пророк

Питання 41. Того самого до того ж. Якщо хтось зі старців, вищих за мене, запитає мене про щось, чи маю я відповісти те, що вважаю корисним?

Відповідь Іоанна. Не твоє діло це говорити, тому що ти не знаєш волі Божої, чи справді це добре; але якщо хтось із них запитає тебе, скажи йому зі смиренням: «Прости мені» і: «Я не знаю».

Питання 42. Того самого до того ж. Коли брат робить щось посереднє, але не згідне з моєю волею, і я ремствую на це, як мені вчинити: чи промовчати і не заспокоїти свого серця, чи лагідно сказати і тим позбутися збентеження? Якщо ж це діло іншим спричинює скорботу, а не мені, чи сказати мені задля інших, чи це буде даремне втручання в чужу справу?

Відповідь Іоанна. Якщо діло буде безгрішне, посереднє, і ти хочеш сказати для того тільки, щоб заспокоїти своє серце, то в цьому виявляється твоя поразка, що ти через свою неміч не можеш потерпіти. Докори ж собі і мовчи. А коли брат іншим спричинює скорботу, то скажи своєму авві, і він або сам скаже тому братові, або тебе напоумить, що тобі сказати йому, і ти будеш спокійний.

Питання 43. Того самого. Якщо я розповідаю авві задля інших і здогадуюся, що брат цим бентежиться, як мені вчинити? Також коли він ображає й інших, і мене, чи сказати мені задля інших, чи промовчати, тому що це й мене непокоїть? Якщо ж знаю, що брат цим не журиться, чи розповісти про це задля себе, чи примусити себе змовчати?

Відповідь Іоанна. Якщо ти скажеш авві, а брат цим збентежиться, то це тебе не стосується. Коли треба буде сказати задля інших, і це тебе турбує, скажи задля них, заради ж себе примусь себе не говорити.

Питання 44. Того самого. Але помисел каже мені, що коли брат образиться на мене, він стане моїм ворогом, гадаючи, що я його обмовив перед аввою.

Відповідь Іоанна. Це злий помисел, що перешкоджає виправленню брата. Не стримуйся, а розповідай авві лише задля Бога, а не через пристрасть; бо й на лікарів нарікають хворі, яких вони лікують, але лікарі цим нехтують, знаючи, що пізніше вони їм будуть дякувати.

Питання 45. Того самого. Коли помічаю, що помисел спонукає мене сказати не для користі брата, а для того, щоб обмовити його, сказати мені чи промовчати?

Відповідь Іоанна. Переконай свій помисел сказати задля Бога, а не через пристрасть. Якщо ж прагнення обмовити (брата) перемагає тебе, скажи авві, визнаючи перед ним і свою обмову, щоб вам обом зцілитися: братові – від гріха, а тобі – від обмови.

Питання 46. Якщо ж помисел не дозволить мені звіритися авві, що я розповідаю з наміром обмовити брата, що мені робити: сказати чи ні?

Відповідь. Не кажи нічого, і Господь про це потурбується. Тобі не слід говорити на шкоду душі. Господь виправить брата, як йому подобається.

Питання 47. Буває, що я, здається, роблю щось, як належить, а Інший виправляє мою працю; і я відповідаю йому з марнославством. Як мені поводитися в таких випадках?

Відповідь Іоанна. Якщо тобі не треба відповідати, мовчи. А коли праця брата викликає в тебе сумнів, докори собі в марнославстві і вилікуй брата.

Питання 48. Якщо роблю щось посереднє і бачу, що коли брат довідається, що я це чиню, він цим спокуситься і марнославство спонукає мене приховати цю справу (бо соромлюся, якщо брат це побачить); чи маю я її приховати, щоб уникнути спокуси; чи не приховувати, щоб запобігти марнославству? Також якщо не знаю напевно, чи спокутується брат, а лише підозрюю, як мені повестися?

Відповідь Іоанна. Якщо серце осуджує тебе, що спокутуєш брата, то приховай цю справу й не давай йому приводу до подібних думок; а коли не знаєш напевно, а тільки підозрюєш, не журися про це.

Питання 49. Того самого. Якщо скажу комусь уїдливе слово, а він не зрозуміє його, чи маю я покаятися перед ним, чи змовчати і не давати йому думки про те?

Відповідь Іоанна. Якщо брат не зрозуміє, що ти сказав йому ущипливе слово, мовчи і не бентеж його, але постарайся в тому покаятися.

Питання 50. Якщо хтось побачить, що брат згрішив, і повідомить про це авві; той, про якого сказано, як має ставитися до того, який про нього розповів?

Відповідь Іоанна. Якщо той, хто згрішив, вірний і живе задля Бога, то хоча б хтось і через ворожість розповів про нього авві, він має подумати: брат це сказав, бажаючи зробити мені добро; тож сповниться на ньому слово Писання: «Добра людина з доброго скарбу серця свого добро виносить» (Мф. 12:35). Думаючи так, він має радше полюбити того брата, ніж ненавидіти. Хто завжди так чинить, той досягає успіхів задля Бога.

Питання 51. Того самого. Коли я відчуваю, що через своє марнославство трохи червонію, коли роблю при декому поклін, то чи маю я старатися з наміром кланятися при інших, чи як випаде?

Відповідь Іоанна. Ти не маєш примудрятися з наміром кланятися при інших чи окремо (наодинці), а робити це, як доведеться.

Питання 52. Чи маю я кланятися й молодшим, чи лікувати їх словами, щоб, з іншого боку, не вкралося (в мене) марнославство?

Відповідь Іоанна. Трапляється, що великі й шановані люди бувають винні нікчемним і найостаннішим, і вони зобов’язані віддати борг, не пишаючись, тому що були винні. Так і ти: якщо винен комусь із молодших за тебе, поклонись йому без марнославства, знаючи, що ти його боржник.

Питання 53. Того самого. Якщо пристрасний помисел увійде в моє серце, чим я маю відбити його: чи тим, щоб суперечити йому, чи вимовити заборону і начебто прогніватися на нього, чи тим, щоб припасти до Бога й повалити ниць перед Ним свою неміч?

Відповідь Іоанна. Брате! Пристрасті – це ті ж самі скорботи, І Господь не розділив їх, а мовив: «Призови мене в день скорботи твоєї, і я визволю тебе, і ти прославиш мене» (Пс. 49:15). І тому відносно кожної пристрасті немає нічого кориснішого, як призвати ім’я Боже. Суперечити ж можуть не всі, а лише сильні в Бозі, яким коряться демони. Якщо ж хтось із слабких буде перечити, то демони насміхаються з нього, що, перебуваючи в їхній владі, він їм же суперечить. Також і забороняти їм – справа великих мужів, які мають над ними владу. Чи багато хто зі святих забороняв дияволові, як архангел Михаїл, який зробив це тому, що мав владу? Нам же, немічним, залишається лише прибігати до імені Іісусового; бо пристрасті, як сказано, – це демони, і (від призивання цього імені) вони виходять. Чого ж ти хочеш більшого від цього? Бог нехай укріпить тебе у Своєму страсі і нехай дасть тобі перемогу.

Питання 54. Прохання того самого. Прошу тебе, отче мій, дай мені слово, що ти молишся за мене, як і святий старець дав мені його. І коли я буваю переможений у чомусь, помисел нашіптує мені: «Бог тому не дає тобі сили опанувати пристрасть, що в тобі є гордість, або тому, щоб, опанувавши її, ти не впав у марнославство, або якщо легко отримаєш цю владу, то легко і втратиш її, або для того, щоб ти, бажаючи її отримати, часто припадав до Бога, або з якоїсь іншої причини. Чи це буває через моє розслаблення? І як мені чинити?

Відповідь Іоанна. Якщо всі ми одне, то наважуюся сказати, що старець у Бозі та й я з ним. Якщо він дав тобі слово, то і я через нього. Знаю, що я немічний і найостанніший, але відійти від старця не можу, бо за його милістю ми двоє становимо одне. Отож уважай на себе, брате. Постарайся трудитися, щоб зберегти ці заповіді. Коли ж і переможено тебе буде в чомусь, не підупадай на силі, не розпачай, а встань знову, і Бог допоможе тобі. Те, що пристрасті перемагають тебе й ти не можеш їх подолати, стається і через перші причини, про які ти згадав. Але трапляється, що і від розслаблення підлягаєш ти тому. Для звільнення ж від першого й від другого треба кинутись ниць перед милосердям Господа з плачем, щоб визволив Він тебе від цих і від інших пристрастей молитвами святих. Амінь.

Питання 55, Того самого до того ж, прохання допомоги в тому, що заповідав Великий старець.

Відповідь. Брате! Старець нічого не залишив без розв’язання у своїх до тебе відповідях і загородив через те уста всім. Чого ж ти ще хочеш, коли тобі сказано: «Збережи слова Мої, і завіт Мій із тобою залишиться непорушним». По твоїй силі, старайся зберегти Його заповіт; бо в ньому міститься спадкоємство Царства, рай насолоди і «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спадало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (1Кор. 2:9). Ти мусиш докласти свої зусилля і старання; а покров, милість і подання сили залежать від Бога. Йому слава навіки. Амінь.

Питання 56. Що мені робити? Я боюся сорому безчестя. ї якщо почну розмову з кимось, сильно втягуюся в неї і захоплююся, так що цілковито забуваюся; коли ж отямлююся, соромлюся залишити співрозмовників і відійти.

Відповідь Іоанна. Щоб немічному не зазнати всього цього і славолюбства, йому слід усілякими способами уникати багатослів’я і припиняти розмову, покликаючись на авву, начебто той наказав йому щось виконати, і тому він квапиться. А не переносити безчестя є ділом невірства. Брате! Іісус став людиною і переніс безчестя, а хіба ти більший від Іісуса? Це невірство і демонська спокуса. Хто прагне смирення, як каже, і не зносить безчестя, той не може осягнути смирення. Ось, ти чув (те, що було сказано), не легковаж цим; бо й саме діло зневажить тебе. Коли розмова приносить користь і не є перешкодою до важливішої справи, то стій, поки розмовляють. Якщо ж розмова ця некорисна, скажи: «Прости, я немічний». Про сором же (скажу): роздумуючи про всенародний сором, якого перед Господом зазнають грішники, вважатимеш ти тимчасовий за ніщо.

Питання 57. Того самого. Коли приходять до монастиря декотрі, або світські, або отці, помисел навіює мені запитати в них на користь душі або про справи. Як ти розсудиш про це?

Відповідь Іоанна, Брате! Хто насправді хоче бути Христовим учнем, той ні в чому не має влади над самим собою, щоб самому по собі щось робити. Хоча він і гадає отримати користь від бесіди з тими, які приходять, але порушує заповідь, яка каже: «Усе роби, за порадою» (Сир. 32:21). Що ж ти ще хочеш почути понад те, що сказали отці? Якщо дехто з тих, які прийшли, будуть говорити про слово Боже, запитай свого авву зі смиренням: «Авво, чи хочеш, щоб я почекав і послухав, чи мені йти?» І що він скаже, те й роби спокійно. Якщо ж із потреби хочеш когось спитатися, монаха чи мирянина, то скажи авві, і коли він вважатиме за потрібне, сам запитає про те, що ти хочеш довідатися; а коли тобі скаже: «Спитай ти», тоді запитай.

Питання 58. Якщо ж я не хочу запитувати, а трапиться мені зустрітися з кимось із них або хтось сам запитає мене про щось, то як звелиш тоді повестися?

Відповідь Іоанна. Зустрічаючись з кимось, обмежуйся тільки привітанням і потім скажи: «Помолися за мене, я йду у справі», і відійди. А коли запитають тебе про щось, і ти це знаєш, то скажи і йди далі; не знаючи, скажи: «Не знаю», і проходь.

Питання 59. Якщо ж (хтось) застане мене в той час, як я сиджу або щось роблю, і сяде біля мене і захоче зі мною говорити, то що мені робити?

Відповідь Іоанна. Якщо (хтось) застане тебе, коли ти десь сидітимеш, і підійде до тебе, візьми від нього благословення і зроби те саме, що й раніше, і скажи йому: «Помолися за мене»; і хоча б заледве не руками удержував тебе, скажи йому: «Прости мені, мені дано заповідь ні з ким не розмовляти без волі авви; але я скажу йому, і що він звелить, те й зроблю». Якщо ж хтось підійде до тебе й сяде в той час, як ти щось робиш, то, за заповіддю, яку тобі дано, знайди якийсь привід і встань.

Питання 60. Того самого. Що ж означають слова авви Ісаї: «Привітавши подорожнього, запитай його, як він живе, і потім сиди з ним мовчки»?

Відповідь. Ти написав мені, що авва Ісая заповідав прийняти подорожнього й після привітання спитати його, як він живе, а потім сидіти з ним мовчки; але все це було сказано старцеві, який був уже в роках і досягнув (високої духовної) міри. Правдивий же учень і той, хто хоче бути монахом, оберігає себе від подібних бесід, бо від них породжуються: недбайливість, розслабленість, непокірність і затята зухвалість. В Іншому місці («Висловів отців») написано: «Іоанн цим не займається». Й ось це означає звільнитися від клопотів щодо кожної людини.

Питання 61. Помисел каже мені: «За один раз відітни зустрічі, і ти визволишся (від захоплень ними)». І знову каже: «Відсікай поволі, щоб ті, які тебе бачать, не почали дивуватися». Скажи мені, що з цього краще?

Відповідь Іоанна. Про те, щоб припинити зустрічі раз назавжди чи поволі, щоб ті, які тебе бачать, не почали дивуватися, відповім: якщо відкинеш побачення за один раз, то будеш спокійний; а інакше подаси привід до нових розмов і різних помислів. До розмов – тому що будуть говорити: «Він бесідував зі мною раніше, побесідую і я з ним»; до помислів же – тому що хтось подумає: «Певно, цей брат має щось проти мене, бо раніше говорив зі мною, а тепер не розмовляє». Побажай цього досягти, і Бог допоможе тобі.

Питання 62. Того самого. Іноді деякі хворі приходять до монастиря, просячи чогось із лікарні, і мені призначено від авви роздавати їм необхідне, через що я змушений буваю розмовляти з ними, гадаю, чи не за своїм бажанням я це роблю. Поясни мені це, отче мій, і помолися за мене, щоб мати мені в цьому спокій.

Відповідь Іоанна. Щодо тих, які приходять до лікарні й мають потребу отримати щось, скажу: якщо ти всім однаково роздаватимеш, ти не маєш про це непокоїтися, тому що тобі наказано так робити. Але будь вельми уважний до того, щоб не почати з кимось розмови з цієї нагоди і не продовжити зустрічі, що сталася з необхідності, за винятком того, коли треба буде запитати про якусь справу чи покупку; а й при цьому обмежуйся лише необхідним питанням, щоб зла воля не знайшла собі поживи. Збережи це й отримаєш спокій.

Питання 63. Помисел каже мені, що безмовність потрібніша за все і що воно мені корисне. Чи справедливо він так мені навіює?

Відповідь Іоанна. У чому полягає мовчання, як не в тому, щоб стримувати своє серце від того, щоб давати (іншим речі й самому) приймати (від них) задля догоджання людям та інших подібних дій. Коли Господь викрив книжника через притчу про того, хто потрапив у руки розбійників, і при тому запитав його, хто був його ближній, то книжник відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя» (Лк. 10:37); і ще сказав Господь у Писанні: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Мф. 12:7). Якщо й ти віриш, що милосердя більше від жертви, то до милосердя прихили своє серце. Мовчання дає людині привід до високомудрування, перш ніж вона здобуде саму себе, тобто буде непорочна. Тільки тоді є істинна безмовність, коли людина понесла вже хрест. Тому, якщо будеш співчувати ближнім, отримаєш поміч; якщо ж утримаєшся від співчуття, бажаючи досягти того, що вище від твоєї міри, то знай, що втратиш і те, що маєш. Отож, не залишайся ні всередині, ні зовні, а тримайся середини, «розуміючи, що є Господня воля, бо дні лихі» (Еф. 5:16).

Питання 64. Того самого. Поясни мені, отче мій, що означає: «Не залишайся ні всередині, ні зовні, а тримайся середини». Чи не слід певні дні призначати для безмовності, а певні – для клопотання про зовнішнє?

Відповідь Іоанна, (Слова мої) означають: не дерзати на мовчання і не занедбувати себе, коли перебуваєш серед клопотів, – ось середній шлях, безпечний від падіння; у безмовності треба мати смирення і в клопотах пильність над собою й утримувати свій помисел; і все це не обмежується якимось визначеним часом, тим більше днями. Кожен має із вдячністю терпіти те, що через необхідність його спостигає, і співчувати всім, хто живе в кеновії; бо через це виконує заповідь Апостола, тобто якщо хтось плаче, поплач із ним, умовляй його, потіш (Рим. 12:15; Сол. 5, 11, 14). У цьому й полягає співчуття. Співчувати ж хворим і допомагати їм лікуванням – добре діло. Якщо лікар, який піклується недужим, отримує нагороду, хіба не тим більше отримає той, хто по своїй силі у всьому співчуває ближньому? Бо той, хто не співчуває йому в усьому, навіть у тому, в чому співчуває, виконує лише свою волю.

Питання 65. Того самого. Ти звелів мені триматися середини, але буває, що, коли я звільнюся від занять і виберу зручний час, щоб посидіти трохи у своїй келії, мене вельми турбують монахи або миряни, яких я люблю і які приходять за своїм звичаєм. Якщо вийду до них, то журюся; якщо ж не захочу вийти, то мені треба сидіти у своїй келії, а через це з’являється перепона у виконанні конечного в лікарні. Чи не накажеш мені сказати одному з братів, які є зі мною в лікарні, щоб, коли я не вийду, пішов і поклопотався про те, що потрібно? Чи цілковито відійти мені? Це я думаю, як людина; але якщо в моєму помислі криється самовиправдання, то нехай буде Божа воля, а не моя, тому що своя воля не може вистояти, а завершується загибеллю.

Відповідь Іоанна. Чим більше людина сходить до смирення, тим більше досягає успіхів. Перебування в келії не робить тебе досвідченим, тому що ти перебуваєш у ній без скорботи. А через те, щоб передчасно полишити всі клопоти, ворог готує тобі не спокій, а радше збентеження, так що змусить тебе нарешті сказати: «Краще б я не народився». Про турботи ж від людей отці сказали: «Буває, що людина вже є близькою до смерті, а все ще уважає на дружбу цього світу». Не давай їм нічого і не бери від них нічого. У такий спосіб вони й залишать тебе. А про служіння брата (в лікарні замість тебе, скажу): коли ти робиш щось, собі й помагаєш; якщо ж через іншого, то він одержить більше, ніж ти за твою працю й молитву. У попередній моїй відповіді я говорив тобі про співчуття. Подвизайся ж у ньому, якщо віруєш апостолові, який каже: «Хтось слабкий, а я не слабкий? Хтось спокушається, а я не розпалююся?» (2Кор. 11:29). «Із терплячими співтерпімо, бо й самі ви в тілі» (Євр. 13:3).

Питання 66. Отче мій! Якщо хтось просить речі, як мені видати їх з привітністю, коли я спочатку вагаюся? Бо коли даю з примусу, то моя душа буває жорстока й невдоволена.

Відповідь Іоанна. Якщо довідаєшся, що прохач просить задля потреби, дай йому з радістю, немов видаючи з Божих дарів. У цьому й полягає привітність. Якщо ж знаєш, що він просить без потреби, не давай йому, а скажи: «Мені дано заповідь від авви нічого не давати тому, хто не має потреби»; і це не буде жорстокість. Господь нехай наставить тебе.

Питання 67. Читаючи книжку Василія Великого про подвижництво, я натрапив на таке: «Хто має що-небудь і дає те іншому за Господньою заповіддю, той не іншому чинить благодіяння, а більше собі». Як мені виконати цю заповідь?

Відповідь. Ця глава стосується того, хто проживає окремо й може розсудливо собою керувати; а той, хто живе в кеновії, той перебуває під послухом в отця, і його не стосується ця заповідь, бо він ні в чому не має влади чинити за своєю волею.

Питання 68. У книжці Св. Василія про подвижництво знайшов я й те, що неможливо бути Господнім учнем людині, яка має пристрасть до чогось теперішнього або яка має стосунки з кимось із тих, які, хоча й на короткий час, відвертають її від Божої заповіді. Але мої родичі мені дещо винні, і я хочу цю суму віддати вбогим, а рідні, можливо, не захочуть мені її повернути. Як мені повестися в такому разі?

Відповідь Іоанна. Якщо ти не відсічеш плотського мудрування й не станеш ще наполегливішим задля Бога, то почнеш догоджати людям. Бог нехай дасть тобі силу у всьому виконувати Його волю. Амінь.

Питання 69. Того самого. Що означає «не замовчувати», за словами отців, і як це сповняти на ділі?

Відповідь. Думаю, те, щоб не мовчати про свої помисли; бо хто приховує свої помисли, залишається невигоєним і виправляється лише частим запитуванням про них духовних отців. Як сам розумію, сказав я й тобі, моєму братові. Якщо ж ти краще це розумієш, Господь нехай дасть тобі розум (2Тим. 2:7), зісланий від Нього (Еккл. 2:26; Йов. 12:13,16; 1Ін. 5:20), також і мені, найгіршому Його рабові.

Питання 70. Що означає сказане тобою, мій отче, що пильному анітрохи не шкодить сон?

Відповідь Іоанна. Хто оберігає своє стадо так, як Яків (Бут. 1:40), від того відходить сон (Бут. 31:40); а коли він і засне трохи, його сон буває такий, як в іншого чування. Вогонь сердечного горіння не дозволяє йому поринути в сон, і він співає з Давидом: «Просвіти очі мої, щоб я не заснув часом на смерть» (Пс. 12:4). Хто досягає цієї міри й засмакував уже її солодкість, той розуміє сказане. Така людина не п’яниться чуттєвим сном, а лише користується природним.

Питання 71. Якщо хтось попросить мене увійти в його келію й помолитися, або я попрошу когось зайти до мене, або хочу допомогти комусь у ділі, то скільки разів треба відмовлятися й не погоджуватися – там, звичайно, де немає порушення заповіді?

Відповідь. Якщо ти увійдеш до келії брата або він до твоєї і скаже тобі: «Помолися, брате», до трьох разів відповідай: «Прости». Якщо він і після третього разу проситиме, то виконай (його бажання) зі смиренням. І ти також три рази говори іншому, і якщо не захоче, залиш його; тому що сперечатися – погана справа. І завжди, чи пропонують тобі прийняти допомогу, чи ти хочеш подати комусь (руку) помочі, проси до трьох разів, і якщо він не погодиться, припини в мирі й не ображай його. Такий правдивий шлях Божий; уважай на себе, щоб подвизатися на ньому нелицемірно, з чистим серцем, зі співдією Бога, Який простягає тобі руку й допомагає своєю благодаттю. Амінь.

Питання 72. Того самого. Якщо трапиться трапеза любові і мені даватимуть мою частку, але я не матиму в ній потреби; чи накажеш мені взяти її, щоб не видалося, що я не беру через стриманість, і роздати її кому потрібно в лікарні, чи ні?

Відповідь Іоанна. Брате! Якщо маєш потребу в цій частці, то візьми її; якщо ж ні, то не бери, бо інакше відродиться в тобі марнославство.

Питання 73. Того самого. Буває, що я роблю для братів трапезу любові, і мене за це прославляють; чи не шкодить це мені і чи не краще робити її таємно, через авву, чи самому для свого навчання? І як, отче мій, звільнитися від цієї слави, тому що вона йде і за добрими, і за лихими ділами людини?

Відповідь Іоанна. Ти маєш бути уважний до обох цих намірів, бо вони дають привід до марнославства. Однак через авву легше робити (трапезу любові), бо в такому разі тобі треба буде боротися лише з власним серцем. А коли сам собою робитимеш її, тебе чекає подвійна борня – не лише з власним серцем, а й з думкою інших людей. Бути вільними від славолюбства й марнославства можуть тільки ті, які скинули стару людину. Господь нехай дасть тобі цю свободу в Христі Іісусі Господі нашім, Якому слава навіки. Амінь.

Питання 74. Коли заплющую очі під час служби, мої думки збираються. Але чи добре це? Можливо, іншим, браттям, які зі мною стоять, це видається дивним, і вони згіршуються?

Відповідь Іоанна. Якщо твої думки справді збираються, коли задля Бога заплющуєш очі під час служби, то не звертай уваги на деяких, хоча б, як ти говориш, це й здавалося дивним браттям, які з тобою стоять.

Питання 75. Того самого. У мене є власні мої книжки, і думка навіює мені віддати їх до кеновії і не журитися про них більше; бо коли вони будуть спільні монастирські, кожен буде отримувати їх для читання. Так само думаю і про одяг. Скажи мені, отче мій, чи слід це зробити? І який одяг мені залишити собі, через мою тілесну і неміч?

Відповідь Іоанна. Якщо хочеш визволитися від журби про книжки, то добре зробити так, як ти казав, тобто віддати їх до кеновії; бо все, що належить кеновії, є Боже. Що стосується одягу, який для тебе необхідний, ти залиш собі на зиму дві короткі коловії й один левітонарій і на літо – дві легкі коловії и один левітонарій. І ще на зиму, на випадок сильного холоду, невеликий нагрудник. Якщо ж не буває сильного холоду, то достатньо мати куколь і дві мантії: одну зимову, а другу літню; також і два покривала: одне тепле, а друге легке. Май також волосяницю й подушку, вони тобі потрібні. Якщо потрібен тобі матрац, май І його. І коли тобі дають одяг, і ти потребуєш його, візьми його, а старий замість нього віддай авві; якщо ж тобі не потрібен той, який дають, його також віддай авві. Господь нехай укріпить тебе слухати й виконувати, бо в цьому й полягає успіх і виправлення, вгодне Богові.

Питання 76. Того самого до великого старця. Оскільки ви призначили мені перебувати в цьому служінні в лікарні, то скажи, отче мій, чи треба мені читати деякі лікарські книжки й навчатися самому готувати ліки, чи краще не дбати про це, як таке, що розсіює ум, і полишити це (щоб воно не викликало в мені, як у неуважного, марнославства) і задовільнятися тим, що я вже знаю, роблячи, що можливо, за допомогою оливи, борошна, мазей і взагалі простих засобів, які вживають і ті, що не читають лікарських книжок. Як мені чинити? Бо моє серце тремтить при цьому служінні, щоб не згрішити в ньому і не додати до моїх пристрастей ще інших гріхів.

Відповідь великого старця. Тому що ми не осягнули ще досконалості, щоб цілковито визволитися від полону пристрастей, то краще лікарські заняття, аніж пристрасні. Та не на лікування маємо покладати надію, а на Бога, Який умертвляє й оживляє і каже: «Я завдам ран і Я зцілю» (Повт. 32:39). Читаючи лікарські книжки або запитуючи про них когось, не забувай, що без Бога ніхто не отримує зцілення. Тож хто посвячується лікарській справі, той мусить віддаватися Імені Божому, і Бог дасть йому поміч. Лікарська справа не перешкоджає людині бути благочестивою, але займайся нею як рукоділлям на (користь) братам. Що робиш, роби зі страхом Божим і збережешся молитвами святих. Амінь.

Питання 77. Того самого. Ти сказав мені раніше, що відсічення своєї волі полягає і в тому, щоб не сперечатися з бажання наполягти на своєму. Як мені бути, отче мій: інколи трапляється, що приношу недужому річ, здається, корисну; а вона нерідко шкодить йому, і я журюся, що сповнив у тому свою волю. Бачу також, що я цілий день перебуваю в занятті, і воно начебто не допускає мені згадати про Бога, і догоджання череву непокоїть мене. Скажи мені, що мені робити? Бо вірую, що в цьому полягає моє спасення.

Відповідь Варсонофія. Якщо ти, гадаючи, що якась річ принесе хворим користь, зробиш по-своєму, а станеться навпаки, що вона завдасть їм шкоди, то Бог, Який бачить твоє серце, не осудить тебе, бо знає, що ти завдав шкоди, бажаючи принести користь. Якщо ж хтось із тих, що знають, попередить тебе про це заздалегідь, а ти зі зневагою не послухаєш його, то це буде гордість і свавілля. Багато хто завжди чує про якесь місто, і йому трапляється увійти до нього, не знаючи, що воно – те саме місто; так і ти, брате, цілий день проводиш в пам’яті Божій і не знаєш того. Мати заповідь і старатися зберігати її – у цьому полягає і послух, і пам’ять Божа. Справедливо сказав тобі брат Іоанн: «Зодягнися спершу листям, а потім, коли Бог звелить, принесеш і плоди». Якщо не знаєш доброго, то наслідуй тих, які знають. І це є смирення, й отримаєш Божу благодать. Справедливо зауважив ти, що в цьому полягає твоє спасіння; бо ти не сам собою прийшов сюди, а Бог запровадив тебе. «Кріпися в Господі» (Еф. 6:10); ти чималу користь отримуєш від заняття, на яке скаржишся. Скільки можливо, подвизайся проти догоджання череву, і Господь допоможе тобі пізнавати й робити добре. Мужній і кріпися в Господі.

Питання 78. Того самого. Тому що ти сказав мені, що послух і пам’ять про Бога полягають у тому, щоб мати заповідь і старатися виконувати її, то прошу тебе, навчи мене й цього: чи можливо зайнятому таким служінням задля Бога, який перебуває між людьми, мати безнастанну пам’ять про Бога? І коли можливо, випроси мені її, отче мій, якщо це мені буде корисно. Бо тобі і «Богові все можливо» (Мф. 19:26),

Відповідь Варсонофія. Щодо безнастанної пам’яті про Бога, то кожен може зберігати її за своєю мірою. Ти тільки смирися, а я краще від тебе знаю, що тобі корисно, і цього прошу тобі в Бога, бо Йому «все можливо» (Мф. 19:26).

Питання 79. Того самого. Знову прибігаю до тебе, милосердний мій отче, і не перестану непокоїти тебе, поки не укріпиш мене; бо якщо Бог за вашими молитвами і дає мені деякий жаль за мої гріхи, я поволі знову втрачаю його через зовнішнє розсіяння. Тож прошу тебе, отче мій, і в цьому укріпи мене, щоб усе було зі мною за милістю Божою і вашою і нічого не було мого власного: бо я нічого не можу, якщо не буду укріплений вашими молитвами. Побоююся, отче мій, і того, що керую лікарнею, бо це є певна влада, щоб це не дало приводу для марнославства і надмірної вільності в стосунках. Також і через часте споживання їжі можу почати догоджати череву. Тож чи не вирішите ви, щоб мені, для попереднього мого навчання, виконувати спочатку нижчу послушність, а потім, коли мені буде легше, знову почати це служіння? Чи знаєш ти, отче мій, що я кажу так не тому, що обтяжуюся цією справою, бо що я роблю, окаянний? Але боюся, чи не розпалюю я свої пристрасті, живучи тут. Не знаю, чи сам я так думаю, чи демони мені те навіюють. Ти ж, отче мій, відкрий мені волю Божу; визволи від помислів, які бентежать мене, укріпи мене твоїми молитвами виконувати, що ти кажеш, і прости мене.

Відповідь Варсонофія. Вислухай, брате, і будь певний у Господі, що, коли ми доручили тобі це діло, наша рука й наше серце з тобою, точніше ж мовити, рука Бога, Якого благаємо нашими молитвами про спасення твоєї душі і про те, щоб Він укріпив тебе в ділі, дарував тобі успіх і покрив тебе в ньому. Ти не інакше можеш спастися, як тільки через цю (послушнїсть). Тож не розпачай, падаючи і встаючи, хитаючись і докоряючи собі, поки Господь не виявить тобі милості, якої ти прагнеш; лише не будь недбалим. Не бійся, бо Господь, Який настановив тебе на цю справу, і влаштує її, і ми поділяємо з тобою турботи. Нехай не спокусить тебе диявол під видом добра, як сказано: «Милими та улесливими словами зводять серця простодушних» (Рим. 16:18). Той, Який настановив тебе на це діло, є всім: Він сказав Своїм учням: «Оце Я посилаю вас» (Мф. 10:16), і ще: «Оце Я з вами» (Мф. 28:20). Не бійся й анітрохи не бентеж себе сумнівами щодо лікарні, журячись клопотами, пов’язаними з владою. Якщо збагнеш написане тобі, то будеш спокійний. Тільки на себе мусиш ти уважати за своєю силою, Бог допоможе тобі. Живи у Господі й укріпляйся в Ньому.

Питання 80. Того самого до іншого старця. Якщо браття, які живуть зі мною, у чомусь згрішать, як мені їх виправити без збентеження?

Відповідь Іоанна. Якщо закарбуєш у серці Божу волю, то не будеш бентежитися, а здобудеш добру звичку, як і отці. Якщо ж забудеш її і захопишся, як людина, то скажи Богові з покаянням: «Прости мені, Владико, і помилуй мене». А братам, які живуть з тобою, скажи: «Пильнуйтеся, брати, бо через це ми наражаємося на осудження й губимо наші душі». І не говори надто голосно, а тільки так, щоб було чутно. Коли навчишся цього, досягнеш і такого стану душі, який вгодний Богові.

Питання 81. Того самого. Прошу тебе, отче мій, скажи мені, яким чином треба виправляти (ближніх) і коли треба юродствувати, тобто вдавати, начебто не розумієш у чому річ, і не звертати на неї уваги. А якщо я не матиму успіху в справі, чи маю заборонити її собі?

Відповідь Іоанна. Щодо людей поводься так: коли знаєш, що людина, яка згрішила, розумна і приймає твої слова, то, наставляючи її, скажи: «Брате! Якщо ми недбало робимо Божу справу – це погибель для душі. Ну, чи добре ти тепер вчинив? Постарайся надалі (виправитися)». Якщо ж вона немудра, скажи їй: «Повір мені, брате, що ти заслуговуєш на покарання за свою недбалість, І як тільки скажу авві, він суворо тебе покарає». А відносно того, коли можна вдавати з себе такого, що нічого не розуміє, то зважай на прогрішення брата; і якщо воно незначне, вдай, що ти його не зрозумів; якщо ж велике, то не можна вдавати, що не розумієш. Ти не мусиш забороняти собі (займатися справою) у разі невдачі, але й не занедбувати її. Розглянувши її, проси прощення в Бога, бо інакше станеш недбалим.

Питання 82. Того самого. Якщо хтось із братів або навіть із хворих згрішить, і я, бажаючи виправити його, скажу щось із докором, чи мушу я після цього поклонитися йому (просячи прощення)? І якщо трапиться, що він, розгніваний на мене, вийде з лікарні, що мені робити? І взагалі, через які прогрішення треба робити поклін? Бо гордість і самовиправдання затьмарюють розум. А коли хтось і поклониться, то марнославство знову знайде собі привід.

Відповідь Іоанна. З докором нічого не говори, тому що зло добра не породжує. А потерпи, поки твій помисел заспокоїться, і тоді скажеш мирно. І якщо брат послухає тебе, – добре; якщо ж ні, скажи йому: «Хочеш, я відкрию це авві, і як він вирішить, так і зробимо, і ти будеш спокійний». А якщо він, розгнівавшись, піде, то скажи авві, і він напоумить його, а ти йому не кланяйся (тобто не проси прощення), бо через те даси йому привід думати, що ти справді винен перед ним, І він ще більше на тебе озброїться. В інших же людей старанно проси прощення, відповідно до прогрішення: як чітко бачиш, що твоє прогрішення велике, поклонись; а коли воно незначне, скажи устами з почуттям сердечного розкаяння: «Прости мені, брате». Остерігайся гордості й самовиправдання, бо вони перешкоджають покаянню. Утім, буває й так, що людина з марнославства робить поклін. Зневажаючи ці три пристрасті, де треба, роби поклін зі смиренням, страхом Божим і розсудливістю. За твоєю силою старайся перебувати в цих чеснотах, і Бог допоможе тобі молитвами святих.

питання 83. Того самого. Якщо під час служіння хворим настане час псалмоспіву або святої проскомидії або трапиться Інша потреба, і брати, які є зі мною, знають, що кому треба дати, чи повелиш мені піти, чи це буде для мене тяжкою провиною? Так само якщо захочу побути у своїй келії, коли я не маю потреби бути в лікарні: чи дозволиш мені, отче мій, чи ні?

Відповідь Іоанна. Коли брати знають, не матимеш провини в тому, щоб піти або побути у своїй келії; тільки відвідуй хворих.

Питання 84. Якщо скупість непокоїть мене в той час, коли видаю комусь щось необхідне, так що не можу навіть і дати: то дати йому менше від того, скільки йому потрібно, чи постаратися видати не менше, ніж належиться? Також якщо я хочу дати більше, але соромлюся, неначе з чоловіковгодництва або марнославства, за навіюванням помислу, то дати мені всупереч моїй пристрасті трохи менше чи належне за заповідаю?

Відповідь. Якщо скупість перешкоджає дати ближньому те, що йому потрібне, то розсуди відповідно до того, що маєш. Коли в тебе багато речей, дай трохи більше від належного, а коли мало, дай точно, скільки належить. Бог нехай врозумить твоє серце, брате.

Питання 85. Коли бачу посудину, конче потрібну для лікарні, і відчуваю, що маю до неї пристрасть, то чи не дам поживи моїй пристрасті, взявши її?

Відповідь Іоанна. Якщо маєш потребу в посудині, і думка про неї поборює тебе, то скажи своєму помислові: «Вона мені потрібна, але навіщо брати з примхи?» Як скоро перестане поборювати тебе пристрасть, візьми її; якщо ж не перестане, то, коли зручно обійтися іншою посудиною, не бери і затамуй свою пристрасть; а в разі потреби візьми ту посудину, докоряючи собі й кажучи: «Коли б не змушувала потреба, не взяв би її, тому що піддався своїй похітливості».

Питання 86. Одна людина подарувала мені колись одяг, і я взяв його тоді начебто з радістю, анітрохи не вагаючись; але, роблячи іспит совісті, побачив, що взяв його не з потреби, а більше через пожадливість, і помисел говорить мені: «Поверни його». Як накажеш мені вчинити?

Відповідь Іоанна. Від душі похвалимо того, хто подарував, і від душі зганимо того, хто взяв, і будемо носити його зі смиренням, осуджуючи себе, а надалі будемо остерігатися пожадливості.

Питання 87. Того самого. Якщо трапиться, що хтось хоче дати мені річ, яка мені потрібна, але бачу, що серце моє бажає прийняти її з пристрасті, як маю вчинити: чи взяти з огляду на потребу, чи відмовитися з причини пристрасті до неї?

Відповідь Іоанна. Як про їжу, так розумій і про це. Ти знаєш, що ми щоденно маємо потребу в їжі, але не маємо споживати її з насолодою. Коли споживаємо її, дякуючи Богові, що її дав, і осуджуючи себе, як негідних, то Бог чинить, що вона служить нам на освячення і благословення. Тож якщо потребуєш якоїсь речі й отримуєш її, дякуй Богові, що допомагає тобі, і осуджуй себе, як негідного, і Бог відверне від тебе пристрасть, бо «все для Нього можливе, і немає нічого неможливого для Нього» (Йов. 10:13,42,2; Мк. 10:27). Йому слава навіки. Амінь.

Поучения

Краткое сказание о преподобном Дорофее

Мы не имеем оснований для точного определения времени, в которое жил преподобный Дорофей, более известный в качестве писателя. Приблизительно же можно определить оное свидетельством схоластика Евагрия, который в своей церковной истории, писанной, как известно, около 590 года, упоминает о современнике и наставнике преп. Дорофея, великом старце Варсануфии, говоря, что он «ещё живет, заключившись в хижине» . Отсюда можно заключить, что преп. Дорофей жил в конце VI и начале VII века. Предполагают, что он был родом из окрестностей Аскалона . Раннюю молодость свою он провёл в прилежном изучении светских наук. Это видно из собственных слов его, помёщенных в начале 10-го поучения, где преподобный говорит о себе: «Когда я обучался светским наукам, мне казалось это сначала весьма тягостным, и когда я приходил взять книгу, я был в таком же положении, как человек, идущий прикоснуться к зверю; когда же я продолжал понуждать себя, Бог помог мне, и прилежание обратилось мне в такой навык, что от усердия к чтению я не замечал, что я ел или пил, или как спал. И никогда не позволял завлечь себя на обед с кем-нибудь из друзей моих, и даже не вступал с ними в беседу во время чтения, хотя и был общителен и любил своих товарищей. Когда философ отпускал нас, я омывался водою, ибо иссыхал от безмерного чтения и имел нужду каждый день освежаться водою; приходя же домой, я не знал, что буду есть; ибо не мог найти свободного времени для распоряжения касательно самой пищи моей, но у меня был верный человек, который готовил мне, что он хотел. А я ел, что находил приготовленным, имея и книгу подле себя на постели, и часто углублялся в неё. Также и во время сна она была подле меня на столе моём, и, уснув немного, я тотчас вскакивал для того, чтобы продолжать чтение. Опять вечером, когда я возвращался домой, после вечерни, я зажигал светильник и продолжал чтение до полуночи и вообще был в таком состоянии, что от чтения вовсе не знал сладости покоя».

Учась с такой ревностию и усердием, преп. Дорофей приобрёл обширные познания и развил в себе природный дар слова, как о сём упоминает неизвестный писатель послания о книге его поучений, говоря, что преподобный «был высок по дару слова» и, подобно мудрой пчеле, облетая цветы, собирал полезное из сочинений светских философов и предлагал это в своих поучениях для общего назидания. Может быть, и в этом случае Преподобный следовал примеру св. Василия Великого, наставления которого он изучал и старался исполнять на самом деле . Из поучений преподобного Дорофея и его вопросов свв. Старцам ясно видно, что он хорошо знал произведения языческих писателей, но несравненно более писания святых Отцов и Учителей Церкви: Василия Великого, Григория Богослова, Иоанна Златоуста, Климента Александрийского и многих знаменитых подвижников первых веков христианства; а сожительство с великими старцами и труды подвижничества обогатили его опытным знанием, о чём свидетельствуют его поучения.

Хотя мы и не знаем о происхождении преподобного, но из бесед его с великими старцами видно, что он был человек достаточный, и ещё прежде вступления в монашество пользовался наставлениями знаменитых подвижников: святых Варсануфия и Иоанна. Это оказывается из ответа, данного ему св. Иоанном на вопрос о раздаче имения: «Брат! На первые вопросы отвечал я тебе как человеку, ещё требовавшему млека. Теперь же, когда ты говоришь о совершенном отречении от мира, то слушай внимательно, по слову Писания: «разшири уста твоя, и исполню я» (Пс. 80:11. Из этого очевидно, что св. Иоанн давал ему советы ещё прежде совершенного отречения от мира. К сожалению, до нас не дошли все сии душеполезные слова святых старцев. Мы имеем только те из них, которые сохранились в книге ответов свв. Варсануфия и Иоанна.

Не знаем, какая причина побудила преподобного Дорофея оставить мир, но, рассматривая его поучения и в особенности вопросы святым Старцам, можно заключить, что он удалился из мира, имея в виду только одно – достигнуть Евангельского совершенства через исполнение заповедей Божиих. Он сам говорит о святых мужах в 1-м поучении своём: «Они поняли, что, находясь в мире, не могут удобно совершать добродетели и измыслили себе особенный образ жизни, особенный образ действования, – я говорю о монашеской жизни, – и начали убегать от мира и жить в пустынях».

Вероятно, на эту решимость имели благодетельное влияние и беседы святых Старцев; ибо, поступив в монастырь преп. Серида, Дорофей немедленно предал себя в совершенное послушание св. Иоанну Пророку, так что ничего не позволял себе делать без его совета . «Когда я был в общежитии, – говорит о себе Преподобный, – я открывал все свои помыслы старцу авве Иоанну, и никогда, как я сказал, не решался сделать что-либо без его совета. Иногда помысл говорил мне: не то же ли (самое) скажет тебе Старец? Зачем ты хочешь беспокоить его? А я отвечал помыслу: анафема тебе, и рассуждению твоему, и разуму твоему, и мудрованию твоему, и ведению твоему, ибо что ты знаешь, то знаешь от демонов. И так я шёл и вопрошал Старца. И случалось иногда, что он отвечал мне то самое, что у меня было на уме. Тогда помысл говорит мне: ну что же? видишь, это то самое, что и я говорил тебе: не напрасно ли беспокоил ты Старца? А я отвечал помыслу: теперь оно хорошо, теперь оно от Духа Святаго; твоё же внушение лукаво, от демонов, и было делом страстного состояния души. И так никогда не попускал я себе повиноваться своему помыслу, не вопросив Старца».

Воспоминание о большом прилежании, с которым преп. Дорофей занимался светскими науками, поощряло его и в трудах добродетели. «Когда я вступил в монастырь, – пишет он в 10-м поучении своём, – то говорил сам себе: если при обучении светским наукам родилось во мне такое желание и такая горячность, и оттого, что я упражнялся в чтении, оно обратилось мне в навык; то тем более будет так при обучении добродетели, и из этого примера я почерпал много силы и усердия».

Картина его внутренней жизни и преуспеяния под руководством старцев открывается нам отчасти из его вопросов к духовным Отцам и Наставникам в благочестии; а в поучениях его находим некоторые случаи, свидетельствующие о том, как он понуждал себя к добродетели и как преуспел в ней. Обвиняя всегда самого себя, он старался покрывать недостатки ближних любовию, и проступки их в отношении к нему приписывал искушению или незлонамеренной простоте. Так в 4-м поучении своём Преподобный приводит несколько примеров, из которых видно, что, будучи сильно оскорбляем, он терпеливо переносил это, и, проведя, как он сам говорит, в общежитии 9 лет, никому не сказал оскорбительного слова.

Послушание, назначенное ему игуменом Серидом, состояло в том, чтобы принимать и успокаивать странников, и здесь не раз выказывалось его великое терпение и усердие к служению ближним и Богу. «Когда я был в общежитии, – говорит о себе преподобный Дорофей, – игумен, с советом старцев, сделал меня странноприимцем, а у меня незадолго перед тем была сильная болезнь. И так бывало: вечером приходили странники, и я проводил вечер с ними; потом приходили ещё погонщики верблюдов, и я служил им; часто и после того, как я уходил спать, опять встречалась другая надобность, и меня будили, а между тем наставал и час бдения. Едва только я засыпал, как канонарх уже будил меня; но от труда или от болезни я был в изнеможении, и сон опять овладевал мною так, что, расслабленный от жара, я не помнил сам себя и отвечал ему сквозь сон: хорошо, господин, Бог да помянет любовь твою, и да наградит тебя; ты приказал, – я приду, господин. Потом, когда он уходил, я опять засыпал и очень скорбел, что опаздывал идти в церковь. А как канонарху нельзя было ждать меня, то я упросил двух братий, одного – чтобы он будил меня, другого – чтобы он не давал мне дремать на бдении, и поверьте мне, братия, я так почитал их, как бы через них совершалось моё спасение, и питал к ним великое благоговение» .

Подвизаясь таким образом, преподобный Дорофей достиг высокой меры духовного возраста и, будучи сделан начальником больницы, которую брат его устроил в монастыре преподобного Серида, служил для всех полезным примером любви к ближнему и в то же время врачевал душевные язвы и немощи братии. Глубокое смирение его выражается и в самых тех словах, которыми он говорит о сём в 11-м поучении своём: «Когда я был в общежитии, не знаю, как братия заблуждались (касательно меня) и исповедовали мне помышления свои, и Игумен с советом старцев велел мне взять на себя эту заботу». Под его-то руководством преуспел в столь краткое время и тот простосердечный делатель послушания Досифей, описанию жизни которого посвящено несколько особых страниц сей книги. Имея с самого поступления в монастырь наставником своим св. Иоанна Пророка, преподобный Дорофей принимал от него наставления, как из уст Божиих, и считал себя счастливым, что в бытность свою в общежитии удостоился послужить ему, как сам он говорит об этом в поучении своём о Божественном страхе: «Когда я ещё был в монастыре аввы Серида, случилось, что служитель старца аввы Иоанна, ученика аввы Варсануфия, впал в болезнь, и авва повелел мне служить Старцу. А я и двери келлии его лобызал извне с таким же чувством, с каким иной поклоняется честному кресту, тем более был я рад служить ему». Подражая во всём примеру святых подвижников и исполняя делом благодатные наставления Отцов своих: Великого Варсануфия, Иоанна и игумена Серида, преподобный Дорофей был несомненно и наследником их духовных дарований. Ибо Промысл Божий не оставил его под спудом неизвестности, но поставил на свещнике настоятельства, тогда как он желал уединения и безмолвия, что видно из его вопросов Старцам .

По кончине аввы Серида и св. Иоанна Пророка, когда общий наставник их Великий Варсануфий совершенно заключился в своей келлии, преподобный Дорофей удалился из общежития аввы Серида и был настоятелем. Вероятно, к этому времени относятся поучения, говорённые им своим ученикам; эти поучения (в числе 21) и несколько посланий составляют всё, что осталось нам в наследие от писаний Преподобного, хотя свет учения его распространялся не только в обителях иноческих, но и в мире: ибо многие, привлекаемые славою его подвигов и добродетелей, прибегали к нему за советами и наставлениями, о чём свидетельствует неизвестный писатель послания, служащего предисловием к его поучениям (который, как можно судить по содержанию его послания, знал лично преподобного Дорофея и, вероятно, был учеником его). Он говорит, что Преподобный, сообразно с дарованием данным ему от Бога, исполнял святое и мироносное служение равным образом в отношении к богатым и нищим, мудрым и невеждам, женам и мужам, старцам и юным, скорбящим и радующимся, чужим и своим, мирским и монахам, властям и подвластным, рабам и свободным – он всем постоянно был всё и приобрёл очень многих.

К крайнему сожалению, до нас не дошло полного жизнеописания сего великого подвижника, которое, без сомнения, было бы весьма назидательно. Выбрав из его собственных писаний то немногое, что мы теперь предложили читателям, считаем нелишним присовокупить к сему и свидетельство св. Феодора Студита о подлинности и чистоте писаний преподобного Дорофея. В завещании своём св. Феодор говорит о сём так: «Принимаю всякую Богодухновенную книгу Ветхого и Нового Завета, также и жития и Божественныя писания всех Богоносных отцов, учителей и подвижников. Говорю же сие ради умовреднаго Памфила, который, придя с востока, оклеветал оных преподобных отцов, то есть Марка, Исаию, Варсануфия, Дорофея и Исихия; не тех Варсануфия и Дорофея, которые были единомысленны с акефалитами и с так называемым Декакератом (десяторогим) и были за сие преданы анафеме святым Софронием в его книге, ибо сии совершенно отличны от вышеупомянутых мною, которых я, по преданию отцов, принимаю, вопросив о сём священноначальствовавшего Святейшего Патриарха Тарасия и других достоверных Восточных Отцов; да и в учениях вышеупомянутых отцов я не нашёл не только ни малейшего нечестия, напротив, многую душевную пользу» .

Согласно с сим свидетельствует и другой древний писатель – Нил, слова которого напечатаны в виде предисловия в книге поучений преподобного аввы Дорофея, в греческом подлиннике и в славянском его переводе. «Известно да будет, – говорит он касательно сей душеполезной книги, – что было два Дорофея и два Варсануфия: одни недуговавшие учением Севира, а другие по всему православные и достигшие совершенства в подвигах (благочестия); сии-то самые и упоминаются в предлежащей книге, почему мы и принимаем оную с любовию, как произведение сего аввы Дорофея блаженного и достославного в Отцах».

Сказание о блаженном отце Досифее, ученике св. аввы Дорофея

Блаженный поистине авва Дорофей, возлюбив иноческое по Богу житие, удалился в киновию 10 отца Серида, где нашёл многих великих подвижников, пребывавших в безмолвии, из коих превосходнее всех были два великие старца: св. Варсануфий и его ученик и сподвижник авва Иоанн, названный Пророком по дару прозорливости, который он имел от Бога. Им предал себя святый Дорофей в повиновение с полною уверенностию и беседовал с великим старцем чрез святого отца Серида; отцу же Иоанну Пророку сподобился и послужить. Вышеупомянутые святые Старцы нашли нужным, чтобы преподобный Дорофей устроил больницу и, поместившись там, сам имел о ней попечение, ибо братия очень скорбели о том, что, впадая в болезни, не имели никого, пекущегося о них. И так он, с помощью Божиею, устроил больницу, при пособии родного брата своего, который снабдил его всем нужным для её устройства, потому что был муж весьма христолюбивый и монахолюбивый.

И так авва Дорофей, как я сказал, с некоторыми другими благоговейными братиями служил больным и сам, и как начальник больницы имел надзор над сим заведением. Однажды послал за ним и призвал его к себе игумен авва Серид. Войдя к нему, он нашёл там некоторого юношу в воинской одежде, весьма молодого и красивого собою, который пришёл тогда в монастырь вместе с людьми князя, которых любил отец Серид. Когда авва Дорофей вошёл, то авва Серид, отведя его в сторону, сказал ему: «Эти люди привели ко мне сего юношу, говоря, что он хочет остаться в монастыре и быть монахом, но я боюсь, не принадлежит ли он кому-нибудь из вельмож, и если украл что-нибудь или сделал что-либо подобное и хочет скрыться, а мы примем его, то попадём в беду, ибо ни одежда, ни вид его не показывают человека, желающего быть монахом». Юноша сей был сродник некоторого воеводы, жил в большой неге и роскоши (ибо сродники таких вельмож всегда живут в большой неге) и никогда не слыхал слова Божия. Однажды некоторые люди воеводы рассказывали при нём о Святом Граде Иерусалиме; услышав о нём, он возжелал видеть тамошнюю святыню и просил воеводу послать его посмотреть святые места. Воевода, не желая опечалить его, отыскал одного ближнего своего друга, отправляющегося туда, и сказал ему: «Сделай мне милость, возьми сего юношу с собою посмотреть святые места». Он же, приняв от воеводы сего молодого человека, оказывал ему всякую честь, берёг его и предлагал ему вкушать пищу вместе с собою и женою своею.

Итак, достигнув Святого Града и поклонившись святым местам, пришли они и в Гефсиманию, где было изображение Страшного Суда. Когда же юноша, остановясь пред сим изображением, смотрел на него со вниманием и удивлением, он увидел благолепную Жену, облечённую в багряницу, Которая стояла подле него и объясняла ему муку каждого из осуждённых и давала при том некоторые другие наставления от Себя. Юноша, слыша сие, изумлялся и дивился, ибо, как я уже сказал, он никогда не слыхал ни слова Божия, ни того, что есть Суд. И так он сказал Ей: «Госпожа! Что должно делать, чтобы избавиться от сих мук?» Она отвечала ему: «Постись, не ешь мясо и молись часто, и избавишься от мук». Давши ему сии три заповеди, багряноносная Жена стала невидима и более не являлась ему. Юноша обошел всё то место, ища Её, полагая, что это была обыкновенная жена, но не нашёл Её: ибо то была Святая Мария Богородица. С тех пор юноша сей пребывал в умилении и хранил три заповеди, данные ему; а друг воеводы, видя, что он постится и не ест мяса, скорбел о сём за воеводу, ибо он знал, что воевода особенно берёг сего юношу. Воины же, которые были с ним, видя, что он так себя ведёт, сказали ему: «Юноша! То, что ты делаешь, неприлично человеку, хотящему жить в мире; если ты хочешь так жить, то иди в монастырь и спасёшь душу свою». А он, не зная ничего Божественного, ни того, что такое монастырь, и соблюдая только слышанное от оной Жены, сказал им: «Ведите меня, куда знаете, ибо я не знаю, куда идти». Некоторые из них были, как я сказал, любимы аввою Серидом и, придя в монастырь, привели сего юношу с собою. Когда же авва послал блаженного Дорофея поговорить с ним, авва Дорофей испытывал его и нашёл, что юноша не мог ничего другого сказать ему, как только: «Хочу спастись». Тогда он пришёл и сказал Авве: «Если тебе угодно принять его, не бойся ничего, ибо в нём нет ничего злого». Авва сказал ему: «Сделай милость, прими его к себе для его спасения, ибо я не хочу, чтобы он был посреди братий». Авва Дорофей, по благоговению своему, долго отказывался от сего, говоря: «Выше силы моей принять на себя чью-либо тяготу, и не моей это меры». Авва отвечал ему: «Я ношу и твою и его тяготу, о чём же ты скорбишь?» Тогда блаженный Дорофей сказал ему: «Когда ты решил таким образом, то возвести о сём старцу 11 , если тебе угодно». Авва отвечал ему: «Хорошо, я скажу ему». И он пошел и возвестил о сем великому Старцу. Старец же сказал блаженному Дорофею: «Прими сего юношу, ибо чрез тебя Бог спасёт его». Тогда он принял его с радостию и поместил его с собою в больнице. Имя его было Досифей.

Когда пришло время вкушать пищу, авва Дорофей сказал ему: «Ешь до сытости, только скажи мне, сколько ты съешь». Он пришёл и сказал ему: «Я съел полтора хлеба, а в хлебе было четыре литры» 12 . Авва Дорофей спросил его: «Довольно ли тебе сего, Досифей?» Тот отвечал: «Да, господине мой, мне довольно сего». Авва спросил его: «Не голоден ты, Досифей?» Он отвечал ему: «Нет, владыко, не голоден». Тогда авва Дорофей сказал ему: «В другой раз съешь один хлеб, а другую половину хлеба раздели пополам, съешь одну четверть, другую же четверть раздели надвое, съешь одну половину». Досифей исполнил так. Когда же авва Дорофей спросил его: «Голоден ли ты, Досифей?» Он отвечал: «Да, господине, немного голоден». Чрез несколько дней опять говорил ему: «Каково тебе, Досифей? Продолжаешь ли ты чувствовать себя голодным?» Он отвечал ему: «Нет, господине, молитвами твоими мне хорошо». Говорит ему Авва: «Итак, отложи и другую половину четверти». И он исполнил сие. Опять чрез несколько дней авва Дорофей спрашивает у него: «Каково тебе теперь, Досифей, не голоден ли ты?» Он отвечал: «Мне хорошо, господине». Говорит ему Авва: «Раздели и другую четверть надвое и съешь половину, а половину оставь». Он исполнил сие. И так с Божиею помощию, мало-помалу, от шести литр, а литра имеет двенадцать унций, он остановился на восьми унциях, то есть шестидесяти четырёх драхмах. Ибо и употребление пищи зависит от привычки.

Юноша сей был тих и искусен во всяком деле, которое исполнял; он служил в больнице больным, и каждый был успокоен его служением, ибо он всё делал тщательно. Если же случалось ему оскорбиться на кого-нибудь из больных и сказать что-либо с гневом, то он оставлял всё, уходил в келарню (кладовую) и плакал. Когда же другие служители больницы входили утешать его и он оставался неутешным, то они приходили к отцу Дорофею и говорили ему: «Сделай милость, отче, пойди и узнай, что случилось с этим братом: он плачет, и мы не знаем, отчего». Тогда авва Дорофей входил к нему и, найдя его сидящим на земле и плачущим, говорил ему: «Что такое, Досифей, что с тобою? О чём ты плачешь?» Досифей отвечал: «Прости меня, отче, я разгневался и худо говорил с братом моим». Отец отвечал ему на это: «Так-то, Досифей, ты гневаешься и не стыдишься, что гневаешься и обижаешь брата своего? Разве ты не знаешь, что он есть Христос и что ты оскорбляешь Христа?» Досифей преклонял с плачем голову и ничего не отвечал. И когда авва Дорофей видел, что он уже довольно плакал, то говорил ему тихо: «Бог простит тебя. Встань, отныне положим начало исправления себя; постараемся, и Бог поможет». Услышав это, Досифей тотчас же вставал и с радостию спешил к своему служению, как бы поистине от Бога получил прощение и извещение. Таким образом служащие в больнице, узнав его обыкновение, когда видели его плачущим, говорили: «Что-нибудь случилось с Досифеем, он опять в чем-нибудь согрешил», и говорили блаженному Дорофею: «Отче, войди в кладовую, там тебе есть дело». Когда же он входил и находил Досифея, сидящего на земле и плачущего, то догадывался, что он сказал кому-нибудь худое слово. И говорил ему: «Что такое, Досифей? Или ты опять оскорбил Христа? Или опять разгневался? Не стыдно ли тебе? Почему ты не исправляешься?» А тот продолжал плакать. Когда же авва Дорофей опять видел, что он насытился плачем, то говорил ему: «Встань, Бог да простит тебя; опять положи начало и исправься наконец». Досифей тотчас же с верою отвергал печаль оную и шёл на дело своё. Он очень хорошо постилал больным постели и имел такую свободу в исповедании своих помыслов, что часто, когда постилал постель и видел, что блаженный Дорофей проходит мимо, говорил ему: «Отче, отче, помысл говорит мне: ты хорошо постилаешь». И отвечал ему авва Дорофей: «О диво! Ты стал хорошим рабом, отличным постельничим 13 , а хороший ли ты монах?»

Никогда авва Дорофей не позволял ему иметь пристрастие к какой-либо вещи или к чему бы то ни было: и всё, что он говорил, Досифей принимал с верою и любовью и во всём усердно слушал его. Когда ему нужна была одежда, авва Дорофей давал ему оную шить самому, и он уходил и шил её с большим старанием и усердием. Когда же он оканчивал её, блаженный призывал его и говорил: «Досифей, сшил ли ты ту одежду?» Он отвечал: «Да, отче, сшил и хорошо её отделал». Авва Дорофей говорил ему: «Поди и отдай её такому-то брату или тому-то больному». Тот шёл и отдавал её с радостию. Блаженный опять давал ему другую и также, когда тот сшивал и оканчивал её, говорил ему: «Отдай её сему брату». Он отдавал тотчас и никогда не поскорбел и не пороптал, говоря: «Всякий раз, когда я сошью и старательно отделаю одежду, он отнимает её от меня и отдаёт другому», но всё хорошее, что он слышал, исполнял с усердием.

Однажды некто из посылаемых на послушание вне монастыря принёс хороший и очень красивый нож. Досифей взял его и показал отцу Дорофею, говоря: «Такой-то брат принёс этот нож, и я взял его, чтобы, если повелишь, иметь его в больнице, потому что он хорош». Блаженный же Дорофей никогда не приобретал для больницы ничего красивого, но только то, что было хорошо в деле. И потому сказал Досифею: «Покажи, я посмотрю, хорош ли он?» Он подал ему, говоря: «Да, отче, он хорош». Авва увидел, что это действительно вещь хорошая, но так как не хотел, чтобы Досифей имел пристрастие к какой-либо вещи, то и не велел ему носить сего ножа и сказал: «Досифей! Ужели тебе угодно быть рабом ножу сему, а не рабом Богу? Или тебе угодно связать себя пристрастием к ножу сему? Или ты не стыдишься, желая, чтобы обладал тобою сей нож, а не Бог?» Он же, слыша это, не поднимал головы, но, поникнув лицем долу, молчал. Наконец, побранив его довольно, авва Дорофей сказал ему: «Пойди и положи нож в больнице и никогда не прикасайся к нему», и Досифей так остерегался прикасаться к ножу сему, что не дерзал его брать и для того, чтобы подать когда-нибудь другому, и тогда как другие служители брали его, он один не прикасался к нему. И никогда не сказал: «Не таков ли и я, как все прочие?», но всё, что он ни слышал от отца, исполнял с радостию.

Так провёл он недолгое время своего пребывания в монастыре, ибо он прожил в нём только пять лет и скончался в послушании, никогда и ни в чём не исполнив своей воли и не сделав ничего по пристрастию. Когда же он впал в болезнь и стал харкать кровью (отчего и умер), услышал он от кого-то, что недоваренные яйца полезны харкающим кровью. Это было известно и блаженному Дорофею, который заботился о его исцелении, но, по множеству дел, средство это не пришло ему на ум. Досифей сказал ему: «Отче, хочу сказать тебе, что я слышал о вещи, полезной для меня, но не хочу, чтобы ты дал мне её, потому что помысл о ней беспокоит меня». Дорофей отвечал ему на сие: «Скажи мне, чадо, какая эта вещь?» Он отвечал ему: «Дай мне слово, что ты не дашь её, потому что, как я сказал, помысл смущает меня о сем». Авва Дорофей говорит ему: «Хорошо, я сделаю, как ты желаешь». Тогда больной сказал ему: «Я слышал от некоторых, что недоваренные яйца полезны харкающим кровью; но Господа ради, если тебе угодно, чего ты прежде не дал мне сам от себя, того не давай мне и теперь ради моего помысла». Авва отвечал ему: «Хорошо, если ты не хочешь, то я не дам тебе, только не скорби». И он старался вместо яиц давать ему другие полезные для него лекарства, ибо Досифей прежде сказал, что помысл смущает его касательно яиц. Вот как он подвизался отсечь свою волю, даже и в такой болезни.

Он имел всегда и память Божию, ибо авва Дорофей заповедал ему постоянно говорить: «Господи Иисусе Христе, помилуй мя», и между этим: «Сыне Божий, помози ми»: так он всегда произносил эту молитву. Когда же болезнь его весьма усилилась, блаженный сказал ему: «Досифей, заботься о молитве, смотри, чтобы не лишиться её». Он отвечал: «Хорошо, отче, только молись о мне». Опять, когда ему сделалось ещё хуже, блаженный сказал ему: «Что, Досифей, как молитва? продолжается ли по-прежнему?» Он отвечал ему: «Да, отче, твоими молитвами». Когда же ему стало весьма трудно, и болезнь так усилилась, что его носили на простыне, авва Дорофей спросил у него: «Как молитва, Досифей?» Он отвечал: «Прости, отче, более не могу держать её». Тогда сказал ему авва Дорофей: «Итак, оставь молитву, только вспоминай Бога и представляй себе Его, как сущего пред тобою». Страдая сильно, Досифей возвестил о сём великому старцу 14 , говоря: «Отпусти меня, более не могу терпеть». На сие старец отвечал ему: «Терпи, чадо, ибо близка милость Божия». Блаженный же Дорофей, видя, что он так сильно страдал, скорбел о сём, боясь, чтобы он не повредился умом. Через несколько дней Досифей опять возвестил о себе старцу, говоря: «Владыко мой, не могу более жить»; тогда старец отвечал ему: «Иди, чадо, с миром, предстань Святой Троице и молись о нас».

Услышав сей ответ старца, братия начали негодовать и говорить: «Что он сделал особенного, или каков был подвиг его, что он услышал сии слова?» Ибо они действительно не видели, чтобы Досифей особенно подвизался или вкушал пищу через день, как делали некоторые из бывших там, или чтобы он бодрствовал прежде обычного бдения, но и на самое бдение вставал не к началу; также не видели, чтобы он имел особенное воздержание, но, напротив, примечали, что если случайно оставалось от больных немного соку или рыбьих голов или чего-нибудь подобного, то он ел это. А там были иноки, которые, как я сказал, долгое время вкушали пищу через день и удваивали свои бдения и воздержание. Они-то, услышав, что старец послал таковой ответ юноше, пробывшему в монастыре только пять лет, смущались, не зная делания его и несомненного во всём послушания, что он никогда ни в чём не исполнил своей воли, что, если случалось когда-нибудь блаженному Дорофею сказать ему слово, смеясь над ним (и как бы что-нибудь приказывая), то он поспешно шёл и исполнял это без рассуждения. Например, сначала он по привычке говорил громко; блаженный Дорофей, смеясь над ним, однажды сказал ему: «Тебе нужен вукократ, Досифей? Хорошо, пойди же, возьми вукократ». Он, услышав это, пошёл и принёс чашу с вином и хлебом 15 . и подал ему, чтобы принять благословение. Авва Дорофей, не понимая этого, посмотрел на него с удивлением, и сказал: «Чего ты хочешь?» Он отвечал: «Ты велел мне взять вукократ, так дай мне благословение». Тогда он сказал: «Бессмысленный, так как ты кричишь подобно готфам, которые кричат, когда напьются и рассердятся, то я и сказал тебе: возьми вукократ, ибо ты говоришь, как готф». Досифей же, услышав это, поклонился и отнёс обратно принесённое им.

Однажды пришёл он также спросить авву Дорофея об одном изречении Святого Писания, ибо ради чистоты своей он начал понимать Святое Писание. Блаженный же Дорофей не хотел, чтобы он вдавался в это, но чтобы лучше охранялся смирением. Итак, когда Досифей спросил его, он отвечал ему: «Не знаю». Но тот, не поняв намерения отца своего, опять пришёл и спросил его о другой главе. Тогда он сказал ему: «Не знаю, но пойди и спроси отца Игумена», и Досифей пошёл, уже нимало не рассуждая. Авва же Дорофей предварительно сказал Игумену: «Если Досифей придёт к тебе спросить что-нибудь из Писания, то побей его слегка». Итак, когда он пришёл и спросил Игумена, тот начал толкать его, говоря: «Зачем ты не сидишь спокойно в своей келлии и не молчишь, когда ты ничего не знаешь? Как смеешь ты спрашивать о таких предметах? Что не заботишься о нечистоте своей?» И, сказав ему ещё несколько подобных выражений, Игумен отослал его, дав ему и два лёгких удара по щекам. Досифей, возвратясь к авве Дорофею, показал ему свои щеки, покрасневшие от ударений, и сказал: «Вот я получил, чего спросил» 16 . Но не сказал ему: «Зачем ты сам не вразумил меня, а послал к отцу Игумену?» Он не сказал ничего подобного, но всё, что говорил ему отец его, принимал с верою и исполнял, не рассуждая. Когда же он вопрошал авву Дорофея о каком-либо помысле, то с такою уверенностью принимал слышанное и так соблюдал оное, что во второй раз уже не спрашивал Старца о том же помысле.

Итак, не понимая, как я сказал, чудного сего делания, некоторые из братии роптали о сказанном Досифею от великого старца. Когда же Бог восхотел явить славу, уготованную ему за святое его послушание, а также и дар ко спасению душ, который имел блаженный авва Дорофей, хотя и был ещё учеником, сподобившись так верно и скоро наставить Досифея к Богу, тогда в скором времени по блаженной кончине Досифея случилось следующее: один великий старец, из другого места пришедши к находившимся там в киновии аввы Серида братиям, возжелал видеть прежде почивших святых отцов сей киновии и помолился Богу, чтобы Он открыл ему о них. И увидел их всех вместе, стоящих как бы в лике, посреди же их был некоторый юноша. Старец после спросил: «Кто тот юноша, которого я видел среди святых отцов?» И когда он описал приметы лица его, то все узнали, что это был Досифей, и прославили Бога, удивляясь, от какой жизни и от какого прежнего пребывания в какую меру сподобился он достигнуть в столь короткое время тем, что имел послушание и отсекал свою волю. За них всех воздадим славу человеколюбивому Богу, ныне и присно и во веки веков. Аминь.

Поучение 1. Об отвержении мира

В начале, когда Бог сотворил человека (Бут. 2:7), Он поместил его в раю, как говорит Божественное и Святое Писание, и украсил его всякою добродетелию, дав ему заповедь не вкушать от древа, бывшего посреди рая. И так он пребывал там в наслаждении райском: молитве, в созерцании, во всякой славе и чести, имея чувства здравые и находясь в том естественном состоянии, в каком был создан. Ибо Бог сотворил человека по образу Своему, т. е. бессмертным, самовластным и украшенным всякою добродетелию. Но когда он преступил заповедь, вкусивши плод древа, от которого Бог заповедал ему не вкушать, тогда он был изгнан из рая (Бут. 3), отпал от естественного состояния и впал в противоестественное и пребывал уже в грехе, в славолюбии, в любви к наслаждениям века сего и в прочих страстях, и был обладаем ими, ибо сам сделался рабом их чрез преступление. Тогда мало-помалу начало возрастать зло, и воцарилась смерть. Нигде не стало Богопочтения, а повсюду было неведение Бога. Только немногие, как сказали отцы наши, побуждаемые естественным законом, знали Бога, каковы были Авраам и прочие патриархи, и Ной, и Иаков, – короче сказать, очень немногие и весьма редкие знали Бога. Ибо тогда враг излил всю злобу свою; и Поелику воцарился грех, то начались идолослужение, многобожие, чародейства, убийство и прочее диавольское зло. И тогда-то благий Бог, умилосердившись над Своим созданием, дал чрез Моисея написанный закон, в котором одно запретил, а другое повелел, как бы говоря: это делайте, а сего не делайте. Он дал заповедь и прежде всего говорит: «Господь Бог наш, Господь един есть» (Повт. 6:4), чтобы чрез сие отвлечь ум их от многобожия. И опять говорит: «и возлюбиши Господа Бога твоего… от всея души твоея и от всея силы твоея» (Повт. 6:5). И везде возвещает, что един Бог, и един Господь, и что нет иного. Ибо, сказав: «Возлюбиши Господа Бога твоего», Он показал, что един есть Бог и един Господь. И опять в Десятословии говоря: «Господу Богу твоему поклонишися, и тому Единому послужиши, и к Нему прилепишися, и именем Его кленешися» (Повт. 6:13), потом присовокупляет: «да не будут тебе бози инии… ниже всяко подобие, елика на небеси горе, и елика на земли низу» (Вих. 20:3-4), ибо люди служили всем тварям.

Итак, благий Бог дал закон в помощь для обращения от зла, для исправления оного; однако оно не исправилось. Послал пророков, но и они успеха не имели, ибо зло превозмогало, как говорит Исаия: «ни струп, ни язва, ни рана палящаяся: несть пластыря приложити, ниже елея, ниже обязания» (Іс. 1:6). Как бы сказал: зло не частное, не на одном месте, но во всем теле, объяло всю душу, овладело всеми силами её, «несть пластыря приложити» и проч., т. е. всё стало подвластно греху, всем он обладает. И Иеремия также говорит: «врачевахом Вавилона, и не исцеле» (Єр. 51:9), т. е. мы явили имя Твое, возвестили заповеди Твои, благодеяния и обетования, предсказали Вавилону нашествие врагов, но он не исцелел, т. е. не покаялся, не убоялся, не обратился от злых дел своих. Так и в другом месте говорит: «наказания не приясте» (Єр. 2:30), т. е. вразумления или наставления. И в псалме сказано: «всякаго брашна возгнушася душа их, и приближишася до врат смертных» (Пс. 106:18). Тогда наконец преблагий и человеколюбивый Бог послал Единородного Сына Своего; ибо один только Бог мог исцелить такую болезнь, и это было небезызвестно пророкам. Посему и пророк Давид ясно говорит: «седяй на херувимех, явися… воздвигни силу Твою, и прииди во еже спасти нас» (Пс. 79:2-3), и: «Господи, приклони небеса, и сниди» (Пс. 143:5), и тому подобное. И другие пророки различным образом изрекли многое: одни, моля, чтобы Он снисшёл, другие, извещая, что Он непременно снидет.

Итак, пришёл Господь наш, сделавшись нас ради человеком, чтобы, как говорит св. Григорий, подобным исцелить подобное: душою – душу, плотию – плоть, ибо Он по всему, кроме греха, стал человеком. Он принял самое естество наше, начаток нашего состава, и сделался Новым Адамом, по образу Бога, создавшего первого Адама, обновил естественное состояние и чувства сделал опять здоровыми, какими они были вначале. Сделавшись человеком, восставил падшего человека, освободил его, порабощённого грехом и насильственно им обладаемого. Ибо с насилием и мучительски владел враг человеком, так что и не хотевшие грешить невольно согрешали, как говорит Апостол от лица нашего: «не еже бо хощу доброе, творю: но еже не хощу злое, сие содеваю» (Рим. 7:19).

Итак, Бог, сделавшись ради нас человеком, освободил от мучительства вражия. Ибо Бог низложил всю силу врага, сокрушил самую крепость его и избавил нас от владычества его, и освободил нас от повиновения и рабства ему, если только мы сами не захотим согрешать произвольно. Потому что Он дал нам власть, как Он сказал, «наступати на змию, и на скорпию, и на всю силу вражию» (Лк. 10:19), очистив нас святым крещением от всякого греха, ибо святое крещение отъемлет и истребляет всякий грех. Притом преблагий Бог, зная немощь нашу и предвидя, что мы и по святом крещении будем согрешать, как сказано в Писании, что «прилежит помышление человеку прилежно на злая от юности его» (Бут. 8:21), дал нам, по благости Своей, святые заповеди, очищающие нас, дабы мы, если пожелаем, могли опять соблюдением заповедей очиститься не только от грехов наших, но и от самых страстей. Ибо иное суть страсти, и иное – грехи. Страсти суть: гнев, тщеславие, сластолюбие, ненависть, злая похоть и тому подобное. Грехи же суть самые действия страстей, когда кто приводит их в исполнение на деле, т. е. совершает телом те дела, к которым побуждают его страсти, ибо можно иметь страсти, но не действовать по ним.

Итак, Он дал нам, как я сказал, заповеди, очищающие нас и от самых страстей наших, от самых худых залогов, находящихся во внутреннем человеке нашем: ибо даёт ему силу различить добро и зло, возбуждает его, показывает ему причины, по которым он впадает в согрешения, и говорит: закон сказал: «не прелюбодействуй», а Я говорю: даже не похотствуй. Закон сказал: “не убивай”, а Я говорю: даже не гневайся (Мф. 5:21-22,27-28). Ибо если ты будешь похотствовать, хотя бы ты сегодня и не прелюбодействовал, похоть не перестанет внутренно смущать тебя, пока не вовлечёт и в самое действие. Если ты гневаешься и раздражаешься на брата своего, то когда-нибудь впадёшь и в злословие, потом начнёшь и коварствовать против него, и таким образом, мало-помалу идя вперёд, дойдёшь наконец и до убийства. Ещё закон говорит: «око за око, зуб за зуб» , и прочее (Лев. 24:20). Христос же учит не только терпеливо переносить удар по ланите, но и со смирением обращать другую ланиту. Ибо тогда цель закона была научить нас не делать того, от чего сами не хотим пострадать: потому-то он и останавливал нас от делания зла страхом, чтобы самим не пострадать от того же. Ныне же требуется, как я сказал, изгнать самую ненависть, самое сластолюбие, самое славолюбие и прочие страсти. Словом, теперь цель Владыки нашего Христа есть научить нас, от чего мы впали во все грехи сии, от чего постигли нас такие злые дни. Итак, сперва, как я уже сказал, Он освободил нас святым крещением, подав нам свободу делать добро, если пожелаем, и не увлекаться уже, так сказать, насильственно ко злу: ибо того, кто порабощён грехами, они отягощают и увлекают, как и сказано, что каждый связывается узами своих грехов (Притч. 5:22).

Потом Он научает нас, как посредством святых заповедей очищаться и от самых страстей, чтобы чрез них не впасть опять в те же грехи. Наконец, показывает нам и причину, от которой приходит человек в небрежение и преслушание самих заповедей Божиих, и таким образом подаёт нам врачевство и противу сей причины, дабы мы возмогли сделаться послушными и спастись. Какое же это врачевство и какая причина небрежения? Послушайте, что говорит Сам Господь наш: «научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем: и обрящете покой душам вашим» (Мф. 11:29). Вот здесь Он показал нам вкратце, одним словом, корень и причину всех зол, и врачевство от оных, – причину всего благого: показал, что возношение низложило нас, что невозможно иначе получить помилование как через противоположное ему, т. е. смиренномудрием. Ибо возношение рождает пренебрежение, преслушание и погибель, как и смиренномудрие рождает послушание и спасение души. Разумею же истинное смиренномудрие, не в словах только или во внешнем образе смирение, но собственно смиренный залог 17 , утвердившийся в самом сердце. Итак, желающий найти истинное смирение и покой душе своей да научится смиренномудрию и увидит, что в нём всякая радость и всякая слава и весь покой, как и в гордости всё противное. Ибо от чего подверглись мы всем скорбям сим? Не от гордости ли нашей? Не от безумия ли нашего? Не от того ли, что мы не обуздываем злого произволения нашего? Не от того ли, что мы держимся горького своеволия нашего? Да и от чего же более? Не был ли человек, по сотворении своём, во всяком наслаждении, во всякой радости, во всяком покое, во всякой славе? Не был ли он в раю? Ему было повелено не делать сего, а он сделал. Видишь ли гордость? Видишь ли упрямство? Видишь ли непокорность?

После сего Бог, видя такое бесстыдство, говорит: он безумен, он не умеет наслаждаться радостию. Если он не испытает злоключений, то пойдет ещё далее и совершенно погибнет. Ибо если не узнает, что такое скорбь, то не узнает и что такое покой. Тогда Бог воздал ему то, чего он был достоин, и изгнал его из рая. И человек был предан собственному своему самолюбию и собственной воле, чтобы они сокрушили кости его, чтобы он научился следовать не самому себе, но заповедям Божиим, чтобы самое злострадание преслушания научило его покою послушания, как сказано у пророка: «накажет тя отступление твое» (Єр. 2:19). Однако благость Божия, как я часто говорил, не презрела своего создания, но опять увещевает, опять призывает: «Приидите ко Мне вси труждающиися и обремененнии, и Аз упокою вы» (Мф. 11:28). Как бы говорит: вот вы трудились, вот вы пострадали, вот вы испытали злые следствия вашей непокорности; придите же теперь, обратитесь; придите, познайте немощь свою, дабы войти в покой и славу вашу. Придите, оживотворите себя смиренномудрием вместо высокоумия, которым вы себя умертвили. «Научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем: и обрящете покой душам вашим» (Мф. 11:29). О, удивление, братия мои, что делает гордость! О, чудо, сколь сильно смиренномудрие! Ибо какая была нужда во всех сих превратностях? Если бы человек сначала смирился, послушал Бога и сохранил заповедь, то не пал бы.

Опять, по падении, Бог дал ему возможность покаяться и быть помилованным, но выя его осталась непреклонною. Ибо Бог пришёл, говоря ему: «Адаме, где еси?» (Бут. 3:9) т. е. из какой славы в какой стыд перешёл ты? И потом, вопрошая его: зачем ты согрешил, зачем преступил заповедь, приготовлял его собственно к тому, чтобы он сказал: «прости». Но нет смирения! Где слово «прости»? Нет покаяния, но совсем противное. Ибо он прекословит и возражает: «жена, юже ми еси дал (прельсти мя)», и не сказал: «жена моя прельсти мя», но «жена, юже ми еси дал», как бы говоря: «эта беда, которую Ты навёл на главу мою» (Бут. 3:12). Ибо так всегда бывает, братия мои: когда человек не хочет порицать себя, то он не усомнится обвинять и Самого Бога.

Потом Бог приходит к жене и говорит ей: почему и ты не сохранила заповеди? Как бы собственно внушал ей: скажи по крайней мере ты: «прости», чтобы смирилась душа твоя, и ты была помилована. Но опять не слышит слова «прости». Ибо и она отвечает: «змий прельсти мя» (Бут. 3:13); как бы сказала: змий согрешил, а мне какое дело? Что вы делаете, окаянные? Покайтесь, познайте согрешение ваше, пожалейте о наготе своей. Но никто из них не захотел обвинить себя, ни в одном не нашлось и малого смирения. Итак, вы видите теперь ясно, до чего дошло устроение наше, вот в какие и коликия бедствия ввело нас то, что мы оправдываем самих себя, что держимся своей воли и следуем самим себе. Всё это исчадия гордости, враждебной Богу. А чада смиренномудрия суть: самоукорение, недоверие своему разуму, ненавидение своей воли; ибо через них человек сподобляется прийти в себя и возвратиться в естественное состояние через очищение себя святыми заповедями Христовыми. Без смирения нельзя повиноваться заповедям и достигнуть чего-либо благого, как сказал и авва Марк: «Без сокрушения сердечного невозможно освободиться от зла и приобресть добродетель».

Итак, через сокрушение сердечное человек делается послушным заповедям, освобождается от зла, приобретает добродетели и притом восходит в покой свой. Зная сие, и святые всячески старались смиренною жизнью соединить себя с Богом. Ибо были некоторые боголюбивые люди, которые по святом крещении не только пресекли действия страстей, но восхотели победить и самые страсти и быть бесстрастными, каковы были святые Антоний и Пахомий и прочие богоносные отцы. Они имели благое намерение очистить самих себя, как говорит Апостол, «от всякия скверны плоти и духа» (2Кор. 7:1), ибо знали, что сохранением заповедей, как мы уже сказали, очищается душа и, так сказать, очищается ум, и прозревает, и приходит в естественное состояние; ибо «заповедь Господня светла, просвещающая очи» (Пс. 18:9). Они поняли, что, находясь в мире, не могут удобно совершать добродетели, и измыслили себе особенный образ жизни, особенный порядок провождения времени, особенный образ действования, – словом, монашеское житие, и начали убегать от мира и жить в пустынях, подвизаясь в постах, в бдениях, спали на голой земле и терпели другое злострадание, совершенно отрекались от отечества и сродников, имений и приобретений: одним словом, распяли себя миру. И не только сохранили заповеди, но и принесли Богу дары; и объясню вам, как они это сделали.

Заповеди Христовы даны всем христианам, и всякий христианин обязан исполнять их; они, так сказать, дань, должная царю. И кто, отрекающийся давать дани царю, избег бы наказания? Но есть в мире великие и знатные люди, которые не только дают дани царю, но приносят ему и дары: таковые сподобляются великой чести, великих наград и достоинств. Так и Отцы: они не только сохранили заповеди, но и принесли Богу дары. Дары же сии суть девство и нестяжание. Это не заповеди, но дары; ибо нигде не сказано в Писании: не бери жены, не имей детей. Так же и Христос, говоря: «продаждь имение твое» (Мф. 19:21), не дал этим заповеди; но когда приступил к нему законник и сказал: «Учителю благий, что благо сотворю, да имам живот вечный», Христос отвечал: ты знаешь заповеди: не убий, не прелюбодействуй, не укради, не лжесвидетельствуй на ближнего своего и проч. Когда же тот сказал: «вся сия сохраних от юности моея», Господь присовокупил: «аще хощеши совершен быти, иди, продаждь имение твое, и даждь нищим» и проч. (Мф. 19:16,20-21). Он не сказал: продай имение твое, как бы повелевая, но советуя, ибо слова: «аще хощеши» , не суть слова повелевающего, но советующего.

Итак, как мы сказали, Отцы принесли Богу, вместе с иными добродетелями, и дары: девство и нестяжание и, как мы упомянули прежде, распяли себе мир. Но потом подвизались распять и себя миру, как говорит Апостол: «мне мир распяся, и аз миру» (Гал. 6:14). Какое же между этим различие? Как мир распинается человеку и человек миру? Когда человек отрекается от мира и делается иноком, оставляет родителей, имения, приобретения, торговлю, даяние другим и приятие от них, тогда распинается ему мир, ибо он отверг его. Это и значат слова Апостола: «мне мир распяся» ; потом он прибавляет: “и аз миру”. Как же человек распинается миру? Когда, освободившись от внешних вещей, он подвизается и против самых услаждений, или против самого вожделения вещей и против своих пожеланий, и умертвит свои страсти, тогда и сам он распинается миру и сподобляется сказать с Апостолом: «мне мир распяся, и аз миру».

Отцы наши, как мы сказали, распяв себе мир, предались подвигам и распяли и себя миру; а мы думаем, что распяли себе мир потому только, что оставили его и пришли в монастырь; себя же не хотим распять миру, ибо любим ещё наслаждения его, имеем ещё пристрастие к снедям, к одеждам; если у нас есть какие-нибудь хорошие рабочие орудия, то мы пристрастны и к ним, и позволяем какому-нибудь ничтожному орудию произвести в нас оное мирское пристрастие, как сказал авва Зосима. Мы думаем, что, вышедши из мира и придя в монастырь, оставили всё мирское; но и здесь ради ничтожных вещей исполняем пристрастия мирские. Это происходит с нами от многого неразумия нашего, что, оставив великие и многоценные вещи, мы посредством каких-нибудь ничтожных исполняем страсти наши; ибо каждый из нас оставил то, что имел: имевший великое оставил великое, и имевший что-нибудь, и тот оставил, что имел, каждый по силе своей. И, приходя в монастырь, как я сказал, маловажными вещами исполняем пристрастие наше. Однако мы не должны так делать; но как мы отреклись от мира и вещей его, так должны отречься и от самого пристрастия к вещам и знать, в чём состоит сие отречение, и зачем мы пришли в монастырь, и что значит одеяние, в которое мы облеклись; должны сообразоваться с ним и подвизаться подобно отцам нашим.

Одеяние, которое мы носим, состоит из мантии, не имеющей рукавов, кожаного пояса, аналава и куколя, а всё это суть символы. И мы должны знать, что означают символы одеяния нашего. Итак, для чего мы носим мантию, не имеющую рукавов? Между тем как все другие имеют рукава, мы почему не имеем их? Рукава суть подобие рук, а руки принимаются для обозначения действия. Итак, когда приходит нам помысл сделать что-либо руками ветхого нашего человека, как например: украсть или ударить и вообще сделать руками нашими какой-либо грех, то мы должны обратить внимание на одеяние наше и вспомнить, что не имеем рукавов, т. е. не имеем рук, чтобы сделать какое-либо дело ветхого человека. Притом мантия наша имеет и некоторый знак багряного цвета. Что же значит сей багряный знак? Каждый царский воин имеет на своей епанче багряницу. Ибо так как царь носит багряную одежду, то и все воины его нашивают на епанчи свои багряницу, т. е. отличие царское, чтобы по этому узнавали их, что они принадлежат царю и ему служат. Так и мы носим багряный знак на мантии нашей, показывая, что мы стали воинами Христовыми и что обязаны терпеть все страдания, какие Он претерпел за нас. Ибо когда Владыка наш страдал, то Он был одет в багряную ризу, во-первых, как царь – ибо Он есть Царь царствующих и Господь господствующих, потом же и как поруганный оными нечестивыми людьми. Так и мы, имея багряный знак, даём обет, как я сказал, переносить все страдания Его. И как воин не должен оставлять службы своей для того, чтобы сделаться земледельцем или купцом, ибо иначе он лишится своего сана, как говорит Апостол: «никто же воин бывая обязуется куплями житейскими, да воеводе угоден будет» (2Тим. 2:4); так и мы должны подвизаться и не заботиться ни о чём мирском, и служить единому Богу, дабы, как сказано, быть девою, прилежно занятою своим делом и безмолвною (2Кор. 11:2).

Есть у нас и пояс. Для чего же мы носим его? Пояс, который мы носим, есть символ, во-первых, того, что мы готовы на дело: ибо каждый, желающий что-либо делать, сперва опоясывается и потом начинает дело, как и Господь говорит: «да будут чресла ваша препоясана» (Лк. 12:35); во-вторых, для того, что как пояс взят от мёртвого тела, так и мы должны умертвить похоть нашу: ибо пояс носится на чреслах наших, где находятся и почки, в которых, как говорят, заключается похотная часть души, и сие то есть сказанное Апостолом: «умертвите… уды ваша, яже на земли, блуд, нечистоту» и проч. (Кол. 3:5).

Имеем также и аналав, который полагается на плечах наших крестообразно. А сие значит, что мы носим на раменах наших знамение креста, как говорит Господь: «возмет крест свой, и по Мне грядет» (Мк. 8:34). Что же есть крест? Не что иное, как совершенное умерщвление, которое совершается в нас верою во Христа. Ибо вера, как сказано в Отечнике 18, устраняет всегда препятствия и делает для нас удобным тот подвиг, который ведёт нас к таковому совершенному умерщвлению, т. е. чтобы человек умер для всего мирского. И если он оставил родителей, то пусть подвизается и против пристрастия к ним; также, если кто отрекся от имений и приобретений и вообще от какой-либо вещи, то он должен отречься от самого пристрастия своего к ней, как мы уже сказали; в сем-то и состоит совершенное отречение.

Надеваем мы и куколь, который есть символ смирения. Куколи носят малые и незлобивые младенцы, а человек совершеннолетний куколи не носит: мы же носим оный для того, чтобы младенчествовать злобою, как сказал Апостол: не «дети бывайте умы: но злобою младенствуйте» (1Кор. 14:20). Что же значит младенчествовать злобою? Незлобивый младенец, если будет обесчещен, не гневается, и если почтён будет, не тщеславится. Если кто возьмёт принадлежащее ему, он не печалится: ибо младенчествует злобою и не мстит за оскорбления, и не ищет славы. Куколь есть также подобие благодати Божией, потому что как куколь покрывает и греет главу младенца, так и благодать Божия покрывает ум наш, как сказано в Отечнике: «куколь есть символ благодати Бога, Спасителя нашего, покрывающей наше владычественное (ум) и охраняющей наше о Христе младенчество от демонов, старающихся всегда противиться нам и низвергать нас».

Вот мы имеем около чресл наших пояс, который означает умерщвление бессловесной похоти, и на плечах аналав, т. е. крест. Вот и куколь, который есть символ незлобия и младенчества о Христе. Итак, будем жить сообразно с одеянием нашим, чтобы, как сказали Отцы, не оказалось, что мы носим чуждое одеяние, но как мы оставили великое, так оставим и малое. Мы оставили мир, оставим и пристрастие к нему. Ибо пристрастия, как я сказал, и маловажными, и обыкновенными вещами, не стоющими никакого внимания, опять привязывают нас к миру и соединяют с ним, а мы не разумеем этого. Посему, если мы хотим совершенно измениться и освободиться от мира, то научимся отсекать хотения наши, и таким образом мало-помалу, с помощию Божиею, мы преуспеем и достигнем бесстрастия. Ибо ничто не приносит такой пользы людям, как отсечение своей воли, и поистине от сего человек преуспевает более, нежели от всякой другой добродетели. И как человек, который идёт путём, найдя на нём жезл 19 и взяв его, с помощью этого жезла проходит большую часть пути своего; так бывает и с тем, кто идёт путём отсечения своей воли. Ибо отсечением своей воли он приобретает беспристрастие, а от беспристрастия приходит, с помощью Божиею, и в совершенное бесстрастие. Можно и в краткое время отсечь десять хотений своих. И скажу вам, как это.

Положим, что кто-нибудь, пройдя небольшое расстояние, увидел что-либо и помысл говорит ему: «посмотри туда». А он отвечает помыслу: «истинно не стану смотреть», и отсекает хотение своё, и не смотрит. Или встречает празднословящих между собою и помысл говорит ему: «скажи и ты такое-то слово», а он отсекает хотение своё и не говорит. Или говорит ему помысл: «пойди, спроси повара, что он варит», а он нейдёт и отсекает хотение своё. Он видит что-нибудь, и помысл говорит ему: «спроси, кто принёс это», а он отсекает хотение своё и не спрашивает. Отсекая же таким образом свою волю, он приходит в навык отсекать её и, начиная с малого, достигает того, что и в великом отсекает её без труда и спокойно, и достигает наконец того, что вовсе не имеет своей воли, и что бы ни случилось, он бывает спокоен, как будто исполнилось его собственное желание. И тогда, как он не хочет исполнять свою волю, оказывается, что она всегда исполняется. Ибо кто не имеет своей собственной воли, для того всё, что с ним ни случается, бывает согласно с его волею. Таким образом выходит, что он не имеет пристрастия, а от беспристрастия, как я сказал, приходит в бесстрастие. Видите ли, в какое преуспеяние мало-помалу приводит отсечение своей воли.

Каков был прежде блаженный Досифей? От какой роскоши и неги пришел он? Он даже никогда не слыхал слова Божия, однако же вы слышали, в какую меру духовного возраста привело его в короткое время блаженное послушание и отсечение своей воли? Итак, Бог его прославил и не попустил таковой его добродетели придти в забвение, но открыл о ней одному святому старцу, который и видел Досифея посреди всех великих Святых, наслаждающегося их блаженством.

Расскажу вам и другое подобное событие, случившееся при мне, дабы вы узнали, что блаженное послушание и отсечение своей воли избавляет человека и от смерти. Однажды, когда я ещё был в обители аввы Серида, пришел туда ученик одного великого старца из страны Аскалонской с некоторым поручением от своего аввы. Старец дал ему заповедь возвратиться в свою келлию до вечера. Между тем поднялась сильная буря с дождём и громом, и протекавший вблизи поток поднялся в уровень с берегами. Брат, помня слова своего старца, хотел идти обратно, мы просили его остаться, полагая, что ему невозможно безопасно перейти поток; но он не согласился остаться с нами. Тогда мы сказали: пойдём вместе с ним до потока; когда он увидит его, то сам возвратится. Итак, мы пошли с ним, и, когда дошли до реки, он снял одежду свою, привязал её на голове своей, опоясался нарамником и бросился в реку, – в эту страшную быстрину. Мы стояли в ужасе, трепеща за него, как бы он не утонул; но он продолжал плыть и весьма скоро очутился на другой стороне, оделся в свою одежду, поклонился нам оттуда, прощаясь с нами, и пошёл скоро, продолжая путь свой. А мы стояли в изумлении и удивлялись силе добродетели: тогда как мы от страха едва могли смотреть на реку, он безопасно переплыл её за послушание своё.

Так же и тот брат, которого послал авва его, по их нуждам, в село к служившему им Бога ради, когда увидел, что дочь сего стала привлекать его к совершению греха, сказал только: «Боже, молитвами отца моего, спаси меня», и тотчас очутился на пути в скит, идя к отцу своему. Видите ли силу добродетели? Видите ли действие слова? Какая помощь заключается в том, чтобы призывать молитвы отца своего! Он сказал только: «Боже, молитвами отца моего, спаси меня», и тотчас очутился на пути. Обратите же внимание на смирение и благочестие обоих. Они были в стеснённом положении, и старец хотел послать брата к служившему им, но не сказал: «пойди», а спросил его: «хочешь ли идти?» Также и брат не сказал: «пойду», но отвечал ему: «как ты желаешь, отче, так и сделаю»; ибо он боялся и соблазниться, и ослушаться отца своего. Потом, когда нужда ещё более стеснила их, старец сказал ему: «встань и пойди, сын мой», и не сказал ему: «уповаю на Бога моего, что Он сохранит тебя», но: «уповаю на молитвы отца моего, что Бог сохранит тебя». Также и брат, когда увидел себя в искушении, не сказал: «Боже мой, спаси меня», но – «Боже! молитв ради отца моего, спаси меня». И каждый из них уповал на молитвы отца своего.

Видите ли, как они послушание совокупили со смирением? Ибо как в запряженной колеснице один конь не может опередить другого, иначе сломается колесница, так и послушанию нужно, чтобы с ним сопряжено было смирение. Но кто может сподобиться сей благодати, если, как я сказал, не понудит себя отсечь свою волю и не предаст себя, Бога ради, своему отцу, ни в чём не сомневаясь, но делая всё, что ни говорят они (т. е. отцы), с полною верою, как бы слушая Самого Бога. Кто иной достоин быть помилованным? Кто достоин спастись?

Рассказывают, что однажды святой Василий, посещая свои монастыри, сказал одному из своих игуменов: «Имеешь ли ты у себя кого-нибудь из спасающихся?» Авва отвечал ему: «Твоими святыми молитвами, владыко, все мы желаем спастись». Св. Василий сказал ему опять: «Имеешь ли кого-нибудь из спасающихся, говорю я?» Тогда игумен понял силу вопроса, ибо сам был муж духовный, и сказал: «Да, имею». Святой Василий говорит ему: «Приведи его сюда». И игумен позвал такового брата. Когда же он пришёл, святой сказал ему: «Дай мне воды умыться». Тот пошёл и принёс ему умыться. Умывшись, святой Василий взял сам умывальницу с водою и сказал брату: «На, умойся и ты». И брат принял умовение от святого без всякого сомнения. Испытав его в этом, святой сказал ему опять: «Когда я войду в святилище, приди и напомни мне, я рукоположу тебя». И он опять послушался его без рассуждения; и когда увидел святого Василия в алтаре, пошёл и напомнил ему, и тот посвятил его и взял с собою. Ибо кому подобало быть с сим святым и богоносным мужем, как не такому благословенному брату? А вы не имеете опыта в несомненном послушании, оттого и не знаете покоя, от него происходящего.

Однажды я спросил старца авву Варсануфия: «Владыко, Писание говорит, что «многими скорбьми подобает нам внити во царствие Божие» (Деян.14:22), а я вижу, что не имею никакой скорби; что мне делать, чтобы не погубить души своей?» Потому что я не имел никакой печали. Если случалось мне иметь какой-нибудь помысл, то я брал дощечку и писал к Старцу (когда я ещё не служил ему, то вопрошал его письменно 20), и прежде чем я оканчивал писать, чувствовал уже облегчение и пользу: так велико было мое беспечалие и спокойствие. А я, не зная силы этой добродетели и слыша, что «многими скорбьми подобает нам внити во царствие Божие», боялся, что не имел скорби. Итак, как я объяснил это старцу, он отвечал мне: «Не скорби, тебе не о чём беспокоиться: каждый предавший себя в послушание отцам имеет такое беспечалие и покой». Богу же нашему да будет слава во веки. Аминь.

Поучение 2. О смиренномудрии

Некто из старцев сказал: «Прежде всего нужно нам смиренномудрие, чтобы быть готовыми на каждое слово, которое слышим, сказать: «прости»; ибо смиренномудрием сокрушаются все стрелы врага и сопротивника». Исследуем, какое значение имеет слово старца; почему он говорит, что прежде всего нужно нам смиренномудрие, а не сказал, что прежде нужно воздержание? Ибо Апостол говорит: «подвизаяйся, от всех воздержится» (1Кор. 9:25). Или почему не сказал старец, что прежде всего нужен нам страх Божий? Ибо в Писании сказано: «начало премудрости страх Господень» (Пс. 110:10) и опять: «страхом же Господним уклоняется всяк от зла» (Притч. 15:27). Почему не говорит он, что прежде всего нужна нам милостыня или вера? Ибо сказано: «милостынями и верою очищаются греси» (Притч. 15:27), и Апостол говорит: «без веры невозможно угодити Богу» (Євр. 11:6). Итак, если без веры невозможно угодити Богу, и милостынями и верою очищаются грехи, и если страхом Господним уклоняется всяк от зла, и начало премудрости страх Господень, и подвизающийся от всего должен воздерживаться, то как же старец говорит, что прежде всего нужно нам смиренномудрие и оставил всё другое столь нужное? Старец хочет показать нам сим, что ни самый страх Божий, ни милостыня, ни вера, ни воздержание, ни другая какая-либо добродетель не может быть совершена без смиренномудрия. Вот почему говорит он: «Прежде всего нужно нам смиренномудрие, – чтобы быть готовыми на каждое слово, которое слышим, сказать: «прости»; ибо смиренномудрием сокрушаются все стрелы врага и противника». Вот видите, братия, как велика сила смиренномудрия; видите, какое имеет действие слово: «прости».

Почему же диавол называется не только врагом, но и противником? Врагом называется потому, что он человеконенавистник, ненавистник добра и клеветник; противником же называется потому, что он старается препятствовать всякому доброму делу. Хочет ли кто помолиться: он противится и препятствует ему злыми воспоминаниями, пленением ума и унынием. Хочет ли кто подать милостыню: он препятствует сребролюбием и скупостию. Хочет ли кто бодрствовать: он препятствует леностью и нерадением, и так-то он сопротивляется нам во всяком деле, когда хотим сделать доброе. Поэтому он и называется не только врагом, но и противником. Смиренномудрием же сокрушаются все оружия врага и противника. Ибо поистине велико смиренномудрие, и каждый из святых шествовал его путем, а трудом сокращал путь свой, как говорит Псалмопевец: «виждь смирение мое и труд мой, и остави вся грехи моя» (Пс. 24:18) и: «смирихся, и спасе мя» (Господь) (Пс. 114:5). Впрочем, смирение и одно может ввести нас в царствие, как сказал старец авва Иоанн, но только медленно.

Итак, смиримся немного и мы, и спасёмся. Если мы, как немощные, не можем трудиться, то постараемся смириться; и верую в милость Божию, что и за то малое, совершаемое нами со смирением, будем и мы в местах святых, много потрудившихся и работавших Богу. Пусть мы немощны и не можем трудиться: но неужели мы не можем смириться? Блажен, братия, кто имеет смирение, – велико смирение. Хорошо также означил один святой имеющего истинное смирение так: «Смирение ни на кого не гневается и никого не прогневляет, и считает это совершенно чуждым себе». Велико, как мы сказали, смирение, ибо оно одно сопротивляется тщеславию и хранит от него человека. А разве не гневаются также за имения или за брашна? Как же старец говорит, что смирение ни на кого не гневается и никого не прогневляет? Смирение велико, как мы сказали, и сильно привлечь в душу благодать Божию. Благодать же Божия, пришедши, покрывает душу от двух тяжких вышеупомянутых страстей. Ибо что может быть более тяжким, как гневаться и прогневлять ближнего? как некто и сказал: «Монахам вовсе не свойственно гневаться, равно и прогневлять других». Ибо, поистине, если такой (т. е. гневающийся или прогневляющий других) вскоре не покроется смирением 21 , то он мало-помалу приходит в состояние бесовское, смущая других и смущаясь сам. Посему-то сказал старец, что смирение не гневается и не прогневляет. Но что я говорю, будто смирение покрывает только от двух страстей, – оно покрывает душу и от всякой страсти, и от всякого искушения.

Когда святой Антоний увидел распростертыми все сети диавола и, вздохнув, вопросил Бога: «кто же избегнет их?», то отвечал ему Бог: «смирение избегает их», а что ещё более удивительно, присовокупил: «они даже и не прикасаются ему». Видишь ли благодать сей добродетели? Поистине нет ничего крепче смиренномудрия, ничто не побеждает его. Если со смиренным случится что-либо скорбное, он тотчас обращается к себе, тотчас осуждает себя, что он достоин того, и не станет укорять никого, не будет на другого возлагать вину; и таким образом переносит случившееся без смущения, без скорби, с совершенным спокойствием, а потому и не гневается, и никого не прогневляет. Итак, хорошо сказал Святой, что прежде всего нужно нам смиренномудрие.

Смирения же два, так же как и две гордости. Первая гордость есть та, когда кто укоряет брата, когда осуждает и бесчестит его как ничего не значащего, а себя считает выше его, – таковый, если не опомнится вскоре и не постарается исправиться, то мало-помалу приходит и во вторую гордость, так что возгордится и против Самого Бога, и подвиги и добродетели свои приписывает себе, а не Богу, как будто сам собою совершил их, своим разумом и тщанием, а не помощию Божиею. Поистине, братия мои, знаю я одного, пришедшего некогда в сие жалкое состояние. Сначала, если кто из братий говорил ему что-либо, он уничижал каждого и возражал: «Что значит такой-то? нет никого достойного, кроме Зосимы и подобного ему». Потом начал и сих осуждать и говорить: «Нет никого достойного, кроме Макария». Спустя немного начал говорить: «Что такое Макарий? нет никого достойного, кроме Василия и Григория». Но скоро начал осуждать и сих, говоря: «Что такое Василий? и что такое Григорий? нет никого достойного, кроме Петра и Павла». Я говорю ему: «Поистине, брат, ты скоро и их станешь уничижать». И поверьте мне, чрез несколько времени он начал говорить: «Что такое Петр? и что такое Павел? Никто ничего не значит, кроме Святой Троицы». Наконец, возгордился он и против Самого Бога и таким образом лишился ума. Посему-то должны мы, братия мои, подвизаться всеми силами нашими против первой гордости, дабы мало-помалу не впасть и во вторую, т. е. в совершенную гордыню.

Гордость же бывает мирская и монашеская: мирская гордость есть та, когда кто гордится пред братом своим, что он богаче или красивее его, или что носит лучшую, нежели тот, одежду, или что он благороднее его. Итак, когда мы видим, что тщеславимся сими преимуществами, или тем, что монастырь наш больше или богаче других, или что в нём много братии, то мы должны знать, что находимся ещё в мирской гордости. Случается также, что тщеславятся какими-либо природными дарованиями: иной, например, тщеславится тем, что у него хорош голос и что он хорошо поёт, или что он скромен, усердно работает и добросовестен в служении. Сии преимущества лучше первых, однако и это мирская гордость. Монашеская же гордость есть та, когда кто тщеславится, что он упражняется во бдении, в посте, что он благоговеен, хорошо живёт и тщателен. Случается также, что иной и смиряется для славы. Всё сие относится к монашеской гордости. Можно нам вовсе не гордиться; если же кто сего совсем избежать не может, то хоть бы гордился преимуществом монашеских дел, а не чем-либо мирским.

Вот мы сказали, что такое первая гордость, и что вторая; сказали также, что такое мирская гордость, и что монашеская. Рассмотрим теперь, в чём состоят и два смирения. Первое смирение состоит в том, чтобы почитать брата своего разумнее себя и по всему превосходнее и, одним словом, как сказали святые Отцы, чтобы «почитать себя ниже всех». Второе же смирение состоит в том, чтобы приписывать Богу свои подвиги, – сие есть совершенное смирение святых. Оно естественно рождается в душе от исполнения заповедей. Ибо как деревья, когда на них бывает много плодов, то самые плоды преклоняют ветви книзу и нагибают их; ветвь же, на которой нет плодов, стремится вверх и растет прямо. Есть же некоторые деревья, которые не дают плода, пока их ветви растут вверх; если же кто возьмет камень, привесит к ветви и нагнёт её книзу, тогда она даёт плод: так и душа, когда смиряется, тогда приносит плод, и чем более приносит плода, тем более смиряется. Так и святые, чем более приближаются к Богу, тем более видят себя грешными.

Помню, однажды мы имели разговор о смирении, и один из знатных граждан города Газы, слыша наши слова, что чем более кто приближается к Богу, тем более видит себя грешным, удивлялся и говорил: как это может быть? И, не понимая, хотел узнать, что значат эти слова? Я сказал ему: «Именитый господин, скажи мне, за кого ты считаешь себя в своём городе?» Он отвечал: «Считаю себя за великого и первого в городе». Говорю ему: «Если же ты пойдёшь в Кесарию, за кого будешь считать себя там?» Он отвечал: «За последнего из тамошних вельмож». «Если же, – говорю ему опять, – ты отправишься в Антиохию, за кого ты будешь там себя считать?» «Там, – отвечал он, – буду считать себя за одного из простолюдинов». «Если же, – говорю, – пойдешь в Константинополь и приблизишься к царю, там за кого ты станешь считать себя?» И он отвечал: «Почти за нищего». Тогда я сказал ему: «Вот так и святые, чем более приближаются к Богу, тем более видят себя грешными». Ибо Авраам, когда увидел Господа, назвал себя землёю и пеплом (Бут. 18:27); Исаия же сказал: «окаянный… и нечистый есмь аз» (Іс. 6:5); также и Даниил, когда был во рву со львами, Аввакуму, принёсшему ему хлеб и сказавшему: приими обед, который послал тебе Бог, отвечал: итак, вспомнил обо мне Бог (Дан. 14:37-38). Какое смирение имело сердце его! Он находился во рву посреди львов и был невредим от них, и притом не один раз, но дважды, и после всего этого он удивился и сказал: итак, вспомнил обо мне Бог.

Видите ли смирение святых, и каковы их сердца? Даже и посылаемые от Бога на помощь людям, они отказывались, по смирению, избегая славы. Как облечённый в шёлковую одежду, если набросить на него нечистое рубище, отбегает, чтобы не замарать своего драгоценного одеяния, так и святые, будучи облечены в добродетели, убегают человеческой славы, чтобы не оскверниться ею. А ищущие славы подобны нагому, который желает найти хотя малое рубище или иное что-либо, дабы покрыть свой стыд: так и необлечённый в добродетели ищет славы человеческой. Итак, святые, будучи посылаемы Богом на помощь людям, по смирению отказывались от сего. Моисей говорил: «молюся ти… поставити иного могущаго, аз бо есмь гугнив и косноязычен» (Вих. 4:13,10). Иеремия же говорил: «юнейший есмь аз» (Єр. 1:6). И, одним словом, каждый из святых приобрел сие смирение, как мы сказали, чрез исполнение заповедей. Но что такое сие смирение и как оно рождается в душе, никто не может выразить словами, если человек не научится сему из опыта; из одних же слов нельзя сему научиться.

Некогда авва Зосима говорил о смирении, а какой-то софист, тут находившийся, слыша, что он говорил, и желая понять это в точности, спросил его: «Скажи мне, как ты считаешь себя грешным, разве ты не знаешь, что ты свят? разве не знаешь, что имеешь добродетели? Ведь ты видишь, как исполняешь заповеди: как же ты, поступая так, считаешь себя грешным?» Старец же не находился, какой ему дать ответ, а только говорил: «Не знаю, что сказать тебе, но считаю себя грешным». Софист настаивал на своём, желая узнать, как сие может быть. Тогда Старец, не находя, как ему это объяснить, начал говорить ему с своею святою простотою: «Не смущай меня; я подлинно считаю себя таким».

Видя, что Старец недоумевает, как отвечать софисту, я сказал ему: «Не то же ли самое бывает и в софистическом, и врачебном искусствах? Когда кто хорошо обучится искусству и занимается им, то, по мере упражнения в оном, врач или софист приобретает некоторый навык, а сказать не может и не умеет объяснить, как он стал опытен в деле: душа приобрела навык, как я уже сказал, постепенно и нечувствительно, чрез упражнение в искусстве. Так и в смирении: от исполнения заповедей бывает некоторая привычка к смирению, и нельзя выразить это словом». Когда авва Зосима услышал это, он обрадовался, тотчас обнял меня и сказал: «Ты постиг дело, оно точно так бывает, как ты сказал». И софист, услышав эти слова, остался доволен и согласен с ними.

И старцы сказали нам нечто, помогающее нам уразуметь смирение. Самое же состояние, в которое душа приходит от смирения, никто не мог объяснить. Так, когда авва Агафон приближался к кончине, и братия сказали ему: «И ты ли боишься, отче?» – он отвечал: «Сколько мог, я понуждал себя сохранять заповеди, но я человек, и по чему могу знать, угодно ли дело моё Богу? Ибо иной суд Божий, и иной человеческий». Вот, он открыл нам глаза, чтобы уразуметь смирение, и указал путь, как его достигнуть: а как оно бывает в душе, как я уже многократно говорил, никто не мог сказать, ни постигнуть через одни слова; разве только от дел душа может научиться сему несколько. А что приводит нас к смирению, о том сказали Отцы. Ибо в Отечнике написано: один брат спросил старца: что есть смирение? Старец отвечал: «Смирение есть дело великое и Божественное; путём же к смирению служат телесные труды, совершаемые разумно; также, чтобы считать себя ниже всех и постоянно молиться Богу – это путь к смирению; самое же смирение Божественно и непостижимо».

Почему же старец говорит, что телесные труды приводят душу в смирение? Каким образом телесные труды делаются душевными добродетелями? То, чтобы считать себя ниже всех, как мы уже сказали, сопротивляется демонам и первой гордости: ибо как может считать себя большим брата своего, или гордиться перед кем-либо, или укорить, или уничижить кого-либо тот, кто почитает себя ниже всех? Также и молиться непрестанно – явно противиться второй гордости: ибо очевидно, что смиренный и благоговейный, зная, что невозможно совершить никакой добродетели без помощи и покрова Божия, не перестаёт всегда молиться Богу, чтобы Он сотворил с ним милость. Ибо непрестанно молящийся Богу если и сподобится совершить что-либо, знает, почему он совершил сие и не может возгордиться, и не приписывает это своей силе, но все свои успехи относит к Богу, всегда благодарит Его и всегда призывает Его, трепеща, как бы ему не лишиться такой помощи, и не обнаружилась его немощь и бессилие. Итак, он со смирением молится и молитвою смиряется и чем более преуспевает всегда в добродетели, тем более всегда смиряется; а по мере того как смиряется, получает помощь и преуспевает чрез смиренномудрие.

Но почему старец говорит, что телесные труды приводят к смирению? Какое отношение имеют телесные труды к расположению души? Я объясню вам это. Так как душа, по преступлении заповеди, предалась, как говорит святой Григорий, прелести сластолюбия и самозакония и возлюбила телесное, и некоторым образом стала как бы нечто единое с телом, и вся сделалась плотию, как сказано: «не имать дух мой пребывати в человецех сих… зане суть плоть» (Бут. 6:3), и бедная душа как бы состраждет телу и сочувствует во всём, что делается с телом. Посему-то и сказал старец, что и телесный труд приводит душу в смирение. Ибо иное расположение души у человека здорового, и иное у больного, иное у алчущего, и иное у насытившегося. Также опять иное расположение души у человека, едущего на коне, иное у сидящего на престоле, и иное у сидящего на земле, иное у носящего красивую одежду, и иное у носящего худую. Итак, труд смиряет тело, а когда тело смиряется, то вместе с ним смиряется и душа. Следовательно, хорошо сказал старец, что телесный труд приводит к смирению. Посему, когда Евагрий подвергся брани от хульных помыслов, то он, как муж разумный, зная, что хула происходит от гордости, и что когда смиряется тело, то вместе с ним смиряется и душа, провёл сорок дней на открытом воздухе, так что тело его, как говорит его жизнеописатель, стало производить червей, подобно тому как случается у диких животных; и такой труд он подъял не ради хулы, но ради смирения. Итак, хорошо сказал старец, что и телесные труды приводят к смирению. Благий Бог да подаст нам смирение, ибо оно избавляет человека от многих зол и покрывает его от великих искушений. Богу слава и держава во веки. Аминь.

Поучение 3. О совести

Когда Бог сотворил человека, то Он всеял в него нечто Божественное, как бы некоторый помысл, имеющий в себе, подобно искре, и свет и теплоту; помысл, который просвещает ум и показывает ему, «что» доброе, и «что» злое: сие называется совестью, а она есть естественный закон. Это те кладези, которые, как толкуют святые Отцы, искапывал Исаак, а Филистимляне засыпали (Бут. 26). Последуя сему закону, то есть совести, патриархи и все святые прежде написанного закона угодили Богу. Но когда люди, чрез грехопадение, зарыли и попрали её, тогда сделался нужен закон написанный, стали нужны святые пророки, нужно сделалось самое пришествие Владыки нашего Иисуса Христа, чтобы открыть и воздвигнуть её (совесть), чтобы засыпанную оную искру снова возжечь хранением святых Его заповедей.

Ныне же в нашей власти или опять засыпать её, или дать ей светиться в нас и просвещать нас, если будем повиноваться ей. Ибо когда совесть наша говорит нам сделать что-либо, а мы пренебрегаем сим, и когда она снова говорит, а мы не делаем, но продолжаем попирать её, тогда мы засыпаем её, и она не может уже явственно говорить нам от тяготы, лежащей на ней, но, как светильник, сияющий за завесою, начинает показывать нам вещи темнее. И как в воде, помутившейся от многого ила, никто не может узнать лица своего, так и мы, по преступлении, не разумеем, «что» говорит нам совесть наша, так что нам кажется, будто её вовсе нет у нас. Однако нет человека, не имеющего совести, ибо она есть, как мы уже сказали, нечто Божественное и никогда не погибает, но всегда напоминает нам полезное, а мы не ощущаем сего, потому что, как уже сказано, пренебрегаем ею и попираем её.

Посему-то Пророк оплакивает Ефрема и говорит: «Соодоле Ефрем соперника своего, попра суд» (Ос. 5:11). Соперником же называет совесть. Поэтому и в Евангелии сказано: «Буди увещаваяся с соперником твоим скоро, дóндеже еси на пути с ним: да не предаст тебе соперник судии, и судия тя предаст слузе, и в темницу ввержен будеши. Аминь глаголю тебе: не изыдеши оттуду, дóндеже воздаси последний кодрант» (Мф. 5:25-26). Но почему же совесть называется соперником? Соперником называется она потому, что сопротивляется всегда злой нашей воле и напоминает нам, «что» мы должны делать, но не делаем; и опять, чего не должны делать, и делаем, и за это она осуждает нас, потому и Господь называет её соперником и заповедует нам, говоря: «буди увещаваяся с соперником твоим скоро, дóндеже еси на пути с ним»… Путь, как говорит Василий Великий, есть мир сей.

Итак, потщимся, братия, хранить совесть нашу, пока мы находимся в этом мире, не допустим, чтобы она обличала нас в каком-либо деле: не будем попирать её отнюдь ни в чем, хотя бы то было и самое малое. Знайте, что от пренебрежения сего малого и в сущности ничтожного мы переходим и к пренебрежению великого. Ибо если кто начнёт говорить: «Что за важность, если я скажу это слово? что за важность, если я съем эту безделицу? что за важность, если я посмотрю на ту или на эту вещь?» – от этого: «Что за важность в том, что за важность в другом» впадает он в худой навык 22 и начинает пренебрегать великим и важным и попирать свою совесть, а таким образом закосневая во зле, находится в опасности придти и в совершенное нечувствие. Поэтому берегитесь, братия, пренебрегать малым, берегитесь презирать его как малое и ничтожное; оно не малое, ибо чрез него образуется худой навык. Будем же внимать себе и заботиться о лёгком, пока оно легко, чтобы оно не стало тяжким: ибо и добродетели и грехи начинаются от малого и приходят к великому добру и злу. Поэтому заповедует нам Господь блюсти свою совесть и как бы особенно увещевает каждого из нас, говоря: «Посмотри, что ты делаешь, несчастный! Опомнись, помирись с соперником твоим, пока ты на пути с ним». Потом указывает бедственные последствия от несоблюдения сей заповеди: «да не предаст тебе соперник судии, и судия тя предаст слузе, и в темницу ввержен будеши». А затем что? – «Аминь глаголю тебе: не изыдеши оттуду, дóндеже воздаси последний кодрант». Ибо совесть обличает нас, как я уже сказал, и в добре, и в зле, и показывает нам, «что» делать; и опять она же осудит нас в будущем веке, поэтому и сказано: «да не предаст… судии», и прочее.

А хранение совести многоразлично: ибо человек должен сохранять её в отношении к Богу, к ближнему и к вещам. В отношении к Богу хранит совесть тот, кто не пренебрегает Его заповедями и даже в том, чего не видят люди и чего никто не требует от нас, он хранит совесть свою к Богу в тайне. Например, обленился ли кто в молитве или страстный помысл вошел в сердце его, а он не воспротивился ему и не восстягнул себя, но принял его; также, если кто, видя ближнего, делающего или говорящего что-либо, и как обыкновенно случается, осудил его; короче сказать, всё, что бывает в тайне, чего никто не знает, кроме Бога и совести нашей, должны мы хранить – и сие-то есть хранение совести в отношении к Богу. А хранение совести в отношении к ближнему требует, чтобы не делать отнюдь ничего такого, что, как мы знаем, оскорбляет или соблазняет ближнего делом, или словом, или видом, или взором: ибо и видом, как я часто повторяю, даже и взором можно оскорбить брата. Короче сказать: человек не должен делать ничего такого, о чём знает, что он делает это с намерением оскорбить ближнего: сим оскверняется совесть его, сознавая, что это сделано с тем, чтобы повредить брату или опечалить его – и сие-то значит хранить свою совесть в отношении к ближнему.

А хранение совести в отношении к вещам состоит в том, чтобы не обращаться небрежно с какою-либо вещию, не допускать ей портиться и не бросать её как-нибудь, а если увидим что-либо брошенное, то не должно пренебрегать сим, хотя бы оно было и ничтожно, но поднять и положить на своё место. Не должно также обходиться нерассмотрительно с своею одеждою: ибо случается, что иной мог бы носить одежду 23 неделю или две, или даже месяц, а он часто моет её преждевременно и тем портит её, и вместо того чтобы носить её пять месяцев или более, он частым мытьем приводит её в ветхость и негодность – а это против совести. Также и в отношении постели, часто иной мог бы довольствоваться одной подушкой, а он ищет большой постели; или имеет власяницу, но хочет переменить её и приобрести другую, новую или более красивую, по тщеславию или от уныния. Иной опять может обойтись одним покрывалом, а он ищет другого, лучшего, иногда даже и спорит, если не получит его. А если он ещё станет примечать за братом своим и говорить: «Зачем у него есть, а у меня нет?» – то такой далёк от преуспеяния. Также если кто-либо развесит свою одежду или покрывало на солнце и поленится вовремя снять их и допустит им от зноя портиться – то и это против совести. Также и в пище, иной может удовлетворить своей потребности малым количеством какого-либо овоща, или чечевицей, или немногими маслинами, а он не хочет этого, но ищет другой пищи, вкуснейшей и лучшей – это всё против совести. Отцы же говорят, что монах никогда не должен допускать, чтобы совесть обличала его в какой-либо вещи. Итак, необходимо нам, братия, внимать себе всегда и охранять себя от всего этого, чтобы не подвергнуться тому бедствию, от которого Сам Господь предостерегает нас, как мы выше сказали. Да подаст нам Бог слышать и исполнять сие, чтобы слова отцов наших не послужили нам на осуждение.

Поучение 4. О страхе Божием

Святой Иоанн говорит в Соборных посланиях своих: «совершенна любы вон изгоняет страх» (1Ін. 4:18). Что хочет сказать нам чрез сие святой Апостол? О какой любви говорит он нам и о каком страхе? Ибо пророк Давид говорит в псалме: «бойтеся Господа вси святии Его» (Пс. 33:10), и много других подобных изречений находим мы в Божественных Писаниях. Итак, если и святые, столько любящие Господа, боятся Его, то как же святой Иоанн говорит: «совершенна любы вон изгоняет страх»? Святой хочет нам показать этим, что есть два страха: один первоначальный, а другой совершенный, и что один свойствен, так сказать, начинающим быть благочестивыми, другой же есть страх святых совершенных, достигших в меру совершенной любви. Например, кто исполняет волю Божию по страху мук, как мы сказали, ещё новоначальный: ибо он не делает добра для самого добра, но по страху наказания. Другой же исполняет волю Божию из любви к Богу, любя Его собственно для того, чтобы благоугодить Ему: сей знает, в чём состоит существенное добро, он познал, что значит быть с Богом. Сей-то имеет истинную любовь, которую Святой называет совершенною. И эта любовь приводит его в совершенный страх, ибо таковый боится Бога и исполняет волю Божию уже не по страху наказания, уже не для того чтобы избегнуть мучений, но потому, что он, как мы сказали, вкусив самой сладости пребывания с Богом, боится отпасть, боится лишиться её. И сей совершенный страх, рождающийся от этой любви, изгоняет первоначальный страх: посему-то Апостол и говорит: «совершенна любы вон изгоняет страх».

Однако невозможно достигнуть совершенного страха иначе, как только первоначальным страхом. Ибо трояким образом, как говорит Василий Великий 24 , можем мы угодить Богу: или благоугождаем Ему, боясь муки, и тогда находимся в состоянии раба; или, ища награды, исполняем повеления Божии ради собственной пользы, и посему уподобляемся наёмникам; или делаем добро ради самого добра, и тогда мы находимся в состоянии сына. Ибо сын, когда приходит в совершенный возраст и в разум, исполняет волю отца своего не потому, что боится быть наказанным, и не для того, чтобы получить от него награду, но собственно потому и хранит к нему особенную любовь и подобающее отцу почтение, что любит его и уверен, что всё имение отца принадлежит и ему. Таковой сподобляется услышать: «уже неси раб, но сын… и наследник Божий Иисус Христом» (Гал. 4:7). Таковой уже не боится, как мы сказали, Бога, конечно, тем первоначальным страхом, но любит Его, как и святой Антоний говорит: я уже не боюсь Бога, но люблю Его 25.

И Господь, сказав Аврааму, когда он привёл для жертвоприношения Ему сына своего: «ныне бо познах, яко боишися ты Бога» (Бут. 22:12), сим означил тот совершенный страх, который рождается от любви. Ибо иначе как бы он сказал: «ныне познах», когда (Авраам) уже сделал столько из послушания Богу, – оставил всё своё и переселился в чужую землю к народу, служившему идолам, где не было и следа Богопочитания, и сверх всего этого навёл на него Бог такое страшное искушение – жертвоприношение сына, и после сего сказал ему: «ныне познах, яко боишися ты Бога». Очевидно, что Он говорил здесь о совершенном страхе, свойственном святым, которые уже не по страху мучения и не для получения награды исполняют волю Божию, но, любя Бога, как мы многократно говорили, боятся сделать что-либо против воли Бога, ими любимого. Посему-то и говорит Апостол: «любы вон изгоняет страх», ибо они уже не по страху действуют, но боятся, потому что любят. В сём состоит совершенный страх.

Но невозможно (как мы уже сказали выше) достигнуть совершенного страха, если кто прежде не приобретает первоначального. Ибо сказано: «начало премудрости страх Господень» (Притч. 1:7), и ещё сказано: «страх Божий есть начало и конец» (Сир. 1:15,18). Началом назван первоначальный страх, за которым следует совершенный страх святых. Первоначальный страх свойствен нашему душевному состоянию. Он сохраняет душу от всякого зла, как полировка – медь, ибо сказано: «страхом же Господним уклоняется всяк от зла» (Притч. 15:27). Итак, если кто уклоняется от зла по страху наказания, как раб, боящийся господина, то он постепенно приходит и к тому, чтобы делать благое добровольно, и мало-помалу начинает, как наёмник, надеяться некоторого воздаяния за свое благое делание. Ибо когда он постоянно будет избегать зла, как мы сказали, из страха, подобно рабу, и делать благое в надежде награды, подобно наёмнику, то, пребывая, по благодати Божией, во благом и соразмерно сему соединяясь с Богом, он получает вкус благого и начинает понимать, в чём истинное добро, и уже не хочет разлучаться с ним. Ибо кто может разлучить такового от любви Христовой? – как сказал Апостол (Рим. 8:35).

Тогда достигает он в достоинство сына и любит добро ради самого добра, и боится, потому что любит. Сей-то есть великий и совершенный страх. Поэтому и Пророк, уча нас отличать один страх от другого, сказал: «приидите, чада, послушайте мене, страху Господню научу вас. Кто есть человек хотяй живот, любяй дни видети благи?» (Пс. 33:12-13). Обратите внимание ваше на каждое слово Пророка, как каждое речение его имеет свою силу. Сперва говорит он: «приидите ко мне» , призывая нас к добродетели, потом прилагает и “чада”. Чадами называют святые тех, которые их словами обращаются от греха к добродетели, как и Апостол говорит: «Чадца моя, имиже паки болезную, дóндеже вообразится Христос в вас» (Гал. 4:19). Потом, призвав нас и приготовив к тому обращению, Пророк говорит: «страху Господню научу вас».

Видите ли дерзновение Святого? Мы, когда хотим сказать что-либо доброе, всегда говорим: «Хотите ли, мы беседуем с вами несколько о страхе Божием, или о другой какой-либо добродетели?» Святой же Пророк не так, но с дерзновением говорит: «приидите, чада, послушайте мене, страху Господню научу вас. Кто есть человек хотяй живот, любяй дни видети благи?» Потом, как бы услышав от кого-либо в ответ: я желаю, научи меня, как жить и видеть дни благие, он научает, говоря: «удержи язык твой от зла, и устне твои, еже не глаголати льсти» (Пс. 33:14). Итак, он прежде всего отсекает действие зла страхом Божиим.

Удерживать язык свой от зла значит не уязвлять чем-либо совести ближнего, не злословить, не раздражать. А устнами своими «не глаголати льсти» значит не обольщать ближнего26.

Потом Пророк прибавляет: «уклонися от зла» . Сперва сказал он о некоторых частных грехах: о злословии, обмане, а потом говорит вообще о всяком зле. «Уклонися от зла» , т. е. избегай вообще всякого зла, уклоняйся от всякого дела, ведущего ко греху. Опять, сказав это, он не остановился на сём, но прибавил: «и сотвори благо». Ибо случается, что иной не делает зла, но и добра не делает; иной также не обижает, но не оказывает и милосердия; иной не ненавидит, но и не любит. Итак, хорошо сказал Пророк: «уклонися от зла, и сотвори благо» (Пс. 33:15). Вот он показывает нам ту постепенность трёх устроений душевных, о которой мы упоминали выше. Страхом Божиим он научил уклоняться от зла и тогда уже повелевает начать благое. Ибо когда кто сподобится освободиться от зла и удалится от него, тогда он естественно совершает доброе, наставляемый святыми.

Сказав о сем столь хорошо и последовательно, он продолжает: «взыщи мира и пожени и». Не сказал только “взыщи”, но усильно стремись за ним, чтобы достигнуть его. Следите внимательно умом вашим за сею речью и примечайте точность, наблюдаемую Святым. Когда кто сподобится уклониться от зла и потом будет стараться, с помощию Божиею, делать благое, тотчас восстают на него брани вражеские, и он подвизается, трудится, сокрушается, не только боясь возвратиться опять на злое, как мы сказали о рабе, но и надеясь, как было упомянуто, награды за благое, подобно наёмнику. И таким образом, терпя нападения от врага, борясь с ним и сопротивляясь ему, он делает благое, но с большою скорбию, с великим трудом. Когда же он получит помощь от Бога и приобретёт некоторый навык в добре, тогда видит он покой, тогда вкушает мир, тогда ощущает, «что” значит печаль брани и «что” – радость и веселие мира. И потом уже ищет мира, усильно стремится к нему, чтобы достигнуть его, приобрести совершенно и водворить его в себе.

Что может быть блаженнее души, сподобившейся придти во сию меру духовного возраста? Таковой, как мы неоднократно говорили, находится в достоинстве сына; ибо поистине «блажени миротворцы: яко тии сынове Божии нарекутся» (Мф. 5:9). Кто может отселе побудить душу сию делать добро ради чего-либо иного, кроме наслаждения тем самым добром? Кто может знать радость сию, кроме того, кто испытал её? Тогда-то таковой, как мы уже несколько раз говорили, познает и совершенный страх. Вот мы слышали теперь, в чём состоит совершенный страх святых и в чём состоит первоначальный страх, свойственный нашему душевному устроению, и с чего человек начинает и чего достигает ч