Духовні бесіди (1-50) | Благовіст

УкраїнськаРосійська

Бесіда 1. Алегоричне пояснення видіння, описаного Пророком Єзекіїлем

Пророк Єзекіїль повідав Божественне і славне явлення і видіння, яке бачив, і описав його, як явлення, сповнене несказанних таємниць. Бачив же він на полі херувимську колісницю, чотирьох духовних тварин. У кожної тварини було чотири обличчя: одне обличчя лев’яче, інше обличчя орлине, ще обличчя теляче і обличчя людське. І в кожного обличчя були крила, так що в жодного неможливо було розрізнити, де – передня, чи задня сторона. “Плечі їхні сповнені” були “очес”, і груди також сповнені очей, і не було місця, несповненого очей. При кожному обличчі було по три колеса, немовби колесо – в колесі, і в колесах був дух. І Пророк бачив наче подобу людини, і підніжжя в нього – наче сапфірове. Колісниця ця (тобто Херувими і тварини) носила на собі Владику, що сидів на ній. Куди б не завгодно було Йому прямувати, – тварини усюди звернені були обличчям. І Пророк бачив під Херувимами ніби “руку людську”, яка їх підтримувала і носила (Єз. 1:5-28).
Істинно і безсумнівно було те, що бачив Пророк у піднесенні; але воно вказувало на інше, прообразовало щось таємниче і божественне, таємницю справді приховану від родів; явлену ж в останні часи, у пришестя Христове. Пророк споглядав таємницю душі, що має прийняти Господа свого і стати престолом слави Його. Бо душа, яку Дух, що приготував її для Себе на сидіння й оселю, сподобив долучитися до світла Його, і засяяв красою невимовної слави Своєї, робиться вся світлом, вся обличчям, вся очима; немає в неї жодної частини, не сповненої духовних очей світла, тобто, немає в ній нічого затьмареного; але вся вона цілком зроблена світлом і духом, вся сповнена очей, і не має жодної останньої або задньої сторони, але звідусіль представляється обличчям, тому що зійшла на неї і сидить на ній невимовна краса слави Світла-Христа. І як сонце скрізь собі подібне: – немає в нього жодної останньої або недостатньої частини, але, складаючись із частин однакових, все воно цілком сяє світлом, і все є світло, або, як вогонь, тобто саме світло вогню, весь сам собі подібний, і не має в собі ні першого, ні останнього, ні більшого, ні меншого: так і душа, досконало осяяна невимовною красою слави світла від обличчя Христового, яка досконало вступила в спілкування з Духом Святим і сподобилася стати житлом і престолом Божим, стає вся оком, вся світлом, вся обличчям, вся славою, вся духом, як приготував, впорядкував і прикрасив її духовним оздобленням Христос, Котрий і носить, і водить, і підтримує, і піднімає її. Бо сказано, що “рука людська” була під Херувимами (Єз. 1:7). Сам Христос і носим буває душею, і водить її.
Чотири тварини, що носять колісницю, являли собою образ володарюючих сил розумної душі. Як орел царює над птахами, лев – над дикими звірами, віл – над лагідними тваринами, а людина – над усіма створіннями, так і в розумній душі є більш царствені сили, тобто, воля, совість, розум і сила любові. Ними керується душевна колісниця, в них спочиває Бог. А за іншим способом пояснення, розуміється це про небесну Церкву Святих. І як там Пророк говорить про тварин, що висота їхня була надмірна, що вони сповнені очей, і що нікому неможливо було осягнути число очей, або висоту, бо не дано знання про це; як зірки на небі кожній людині дано бачити й дивуватися їм, дізнатися ж число їхнє нікому неможливо: таким самим чином у небесну Церкву Святих увійти й насолоджуватися в ній дано всім, хто бажає трудитися, але дізнатися й осягнути число Святих, – це належить єдиному Богові. Той, Хто сидить на колісниці і на престолі всеочітих тварин, тобто, в кожній душі, що стала престолом і сидінням Його, що стала оком і світлом, прямує і носиться, сидячи на ній, і правлячи браздами духу, і спрямовуючи її, як Сам знає. Як духовні тварини крокували, не куди самі хотіли йти, але куди знав і хотів Той, Хто сидить на них і спрямовує їх, так і душами Сам править, і водить їх, вказуючи шлях Духом Своїм. Отже, не з власної волі, коли хочуть, підносяться душі до небес; але Бог скеровує душу, скинувши тіло, прагнути думкою до небес, і знову, коли заманеться Йому, ходить вона в плоті та в думках, то з Його ж волі переходить до меж землі, і Він показує їй одкровення таїнств. О справді чудовий, благий, єдиний і істинний Броздодержець! Так, якщо душа передпрославлена нині, і вступила в єднання з Духом, то й тіла сподобляться частини у воскресінні.
А що душі праведних стають світлом небесним, – про це сам Господь сказав Апостолам: “ви є світло світу” (Мф. 5:14). Сам, зробивши їх світлом, повелів, щоб через них просвічувався світ, і каже: “засвітивши свічку, не ставлять її під посудину, а на підсвічник, і світить всім у домі. Так хай сяє світло ваше перед людьми” (Мф. 5:15-16). А це означає: не приховуйте дару, який прийняли від Мене, але повідомляйте всім охочим. І ще: “Світильником для тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле; коли ж око твоє буде лихе, то і все тіло твоє темне буде. Отже, якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” (Мф. 6:22-23)? Як очі суть світло для тіла; і коли очі здорові, – все тіло освітлене; а коли потрапить що-небудь в очі, і вони потьмаряться, тоді все тіло буває в темряві: так Апостоли були поставлені очима і світлом для цілого світу. Тому Господь, заповідаючи їм, сказав: “якщо ви, будучи світлом для світу, встоїте і не зіпсуєтесь, то просвічене буде все тіло світу. А якщо ви – світло світу – затьмаритеся; “то темрява”, тобто світ, “яка ж тоді?” Отже, Апостоли, ставши світлом, послужили світлом для тих, хто вірив, просвітивши серця їхні тим небесним світлом Духа, яким просвічені були самі.
А оскільки були вони і сіллю, то всяку віруючу душу розчиняли й осоляли сіллю Святого Духа. Бо Господь сказав їм: “Ви є сіль землі” (Мф. 5:13), називаючи землею людські душі, бо послужили вони душам людським небесною сіллю Духа, розчинивши їх, зробивши їх негниючими і незараженими великим смородом. Як м’ясо без солі загниває, наповнюється великим смородом, і через нестерпний сморід усі відвертаються від нього; і в гнилому м’ясі плазують черв’яки, знаходять там собі поживу, поїдають його та гніздяться в ньому; але щойно посипають сіллю, як черв’яки, що живилися м’ясом, винищуються та гинуть, смердючий запах припиняється, бо сіль за природою своєю винищує хробаків, і знищує сморід: так само й усяка душа, неосолена Святим Духом, непричетна до небесної солі, тобто Божої сили, загниває та наповнюється великим смородом лукавих помислів; чому, обличчя Боже відвертається від страшного сморіду марнославних помислів темряви та пристрастей, які живуть у такій душі; закрадаються до неї злі та страшні черв’яки, тобто лукаві духи та темні сили, харчуються, гніздуються, перелазять там, поїдають і розтлівають її. Бо сказано: “смердять та гниють мої рани з глупоти моєї” (Пс. 37:6). Але щойно душа прибіжить до Бога, увірує і випросить собі сіль життя, доброго і людинолюбного Духа, небесна сіль, що зійшла, винищує в ній страшних черв’яків, знищує шкідливий сморід і очищає душу дією сили своєї. А таким чином, коли справжня сіль зробить її здоровою і неушкодженою, – знову вводиться вона у вживання і служіння небесному Владиці. Тому і в Законі на ознаку цього Бог наказав усяку жертву осоляти сіллю (Лев. 2:13).
Отже, треба, щоб спершу заклав її ієрей, і вона померла, а потім, щоб розсічена на частини була вона осолена, і нарешті, вже покладена на вогонь. Бо, якщо ієрей заздалегідь не віддасть вівчарню на заклання і смерть, то не осоляється і не приноситься воно у всепліддя Владиці. Так і наша душа, приступаючи до істинного Архієрея – Христа, повинна бути від Нього зарізаною і померти для свого мудрування і для поганого життя, яким жила, тобто, для гріха; і як життя залишає жертву, повинне залишити її лукавство пристрастей. Як тіло, коли з нього вийде душа, помирає і не живе вже тим життям, яким жило, не чує, не ходить: так, коли небесний Архієрей Христос благодаттю сили Своєї віддасть закладенню і умертвить у душі життя для світу, помирає вона для того лукавого життя, яким жила, і вже не чує, не говорить, не живе у гріховній темряві; бо лукавство пристрастей, як душа її, по благодаті виходить із неї. І Апостол взиває, кажучи: “для мене світ розп’ятий і я для світу” (Гал. 6:14). Бо душа, доки живе у світі й у гріховній темряві, і не умертвлена Христом, але має ще в собі душу пороку, тобто дію темряви гріховних пристрастей, і цим харчується, – не належить тілу Христовому, не належить тілу світла, а є тілом темряви, і дотепер ще перебуває на боці темряви; як і навпаки, ті, котрі мають у собі душу світла, тобто силу Духа Святого, перебувають на боці світла.
Але скаже хто-небудь: чому душу називаєш тілом темряви, коли вона не є витвором темряви? – Зверни при цьому увагу, і зрозумій правильно. Як повсякденний одяг, який ти носиш, приготував інший, а ти в нього вдягаєшся; так само і дім будував і споруджував інший, а ти в ньому живеш: так само й Адам, переступивши Божу заповідь і послухавши лукавого змія, продав і поступився собою у власність дияволу, і в душу, – це прекрасне створіння, що його Бог приготував за образом Своїм, – вбрався лукавий, як і Апостол каже: “забравши сили у начальств і властей”, переміг їх на хресті (Кол. 2:15). Бо для того було і пришестя Господа, щоб вигнати їх і повернути Собі власний Свій дім і храм – людину. Тому-то душа називається тілом лукавої темряви, доки в ній перебуває гріховна темрява; тому що там живе і міститься вона в продовження лукавого віку темряви, як і Апостол, згадуючи про тіло гріховне й про тіло смерті, говорить: “нехай знищиться тіло гріховне” (Рим. 6:6); і ще: “хто визволить мене від тіла смерті цієї” (Рим. 7:24)? Подібно до цього, і навпаки, душа, що увірувала в Бога, позбулася гріха, померла для життя темного і прийняла в себе світло Духа Святого, як життя, і в ньому ожила, там уже проводить життя своє; тому що там утримується світлом Божества. Бо душа не від Божого єства і не від єства лукавої темряви, але є створіння розумне, сповнене краси, велике й дивовижне, чудова подоба й образ Божий, а лукавство темних пристрастей увійшло в неї внаслідок злочину.
Зрештою, душа тому і належить, з ким у спілкуванні та єднанні вона своїми бажаннями. Тому, або, маючи в собі Боже світло і в ньому живучи та прикрашаючись усілякими чеснотами, причетна вона до світла упокоєння, або, маючи в собі гріховну темряву, підлягає засудженню. Бо душа, яка бажає жити у Бога у вічному спочинку і світлі, за сказаним раніше, повинна приступити до істинного Архієрея Христа, перетерпіти заклання і померти для світу і для колишнього життя лукавої темряви, а переставитися в інше життя для божественного виховання. Якщо помирає хто в місті, – не чує ні голосу, ні промов, ні шуму тих, хто там живе, але як тільки помер, – переноситься в інше місце, де немає ні голосів, ні криків того міста: так і душа, як тільки віддається на заклання і вмирає в тому місті шкідливих пристрастей, у якому жила і проводила час, не чує вже в собі гласу бесід темряви, не лунає вже в ній говірка й крик марнославства суєтної бесіди та заколоту духів темряви, але переселяється вона в місто, сповнене доброти та миру, у місто Божественного світла, і там живе та чує, там громадянствує, розворухується й розмовляє, там чинить діла духовні й гідні Бога.
Тому й ми будемо молитися, щоб силою Його прийняти нам заклання і померти для лукавого віку темряви, щоб винищений був у нас дух гріха, щоб душа сприйняла в себе небесний Дух, вбралася в Нього, пересіла з гріховної темряви на світло Христове, і цілі віки упокоювалася в житті. Як на ристалищі колісниці мчать, і та, що випередила, затримує іншу, заважає і перешкоджає їй їхати вперед і випередити перемогу: так у людині проносяться душевні та гріховні думки, і якщо гріховній думці трапиться випередити, затримує вона душу, заважає і перешкоджає їй наблизитися до Бога і здобути перемогу над гріхом. А де сидить і править душею сам Господь, там завжди здобуває Він перемогу, майстерно і постійно правлячи браздами і спрямовуючи колісницю душі до небесного і божественного образу думок. Не веде Він брані з гріхом, але, як повноважний і повновладний, завжди Сам вирішує перемогу. Тому-то Херувими мчать, не куди самі бажають іти, але куди веде Той, хто сидить на них і править ними; куди Йому завгодно, туди й прямують вони, і сам Він носить їх; бо сказано: “рука людська” була під ними. Святі душі носяться і ведуться Духом Христовим, Який править, куди Йому завгодно. І коли завгодно Йому, – носяться в небесних помислах; а коли завгодно, – і в тілі. Де завгодно Йому, там і служать Йому. Як птаху ногами служать крила; так небесне світло Духа сприймає крила гідних душі помислів, направляючи і правлячи, куди Йому відомо.
Тому, як тільки чуєш це, зверни увагу на себе самого, чи насправді і дійсно придбано це душею твоєю? Бо це не слова, які просто вимовляються, але справа, яка воістину в душі здійснюється. І якщо не придбав ти таких духовних благ, але ще убогий; то повинно тобі сумувати, плакати і хворіти невпинно. Як мертвий ще для царства, і як виразковий, взивай завжди до Господа і проси з вірою, щоб і тобі сподобитися цього істинного життя. Бог, створивши тіло це, дарував йому, що не зі свого єства, не з тіла запозичує собі життя, їжу, питво, вбрання, взуття; а навпаки, створивши тіло саме по собі голим, улаштував, що все необхідне для життя запозичує воно ззовні, і неможливо тілу жити без того, що поза ним існує, тобто без їжі, без пиття, без одягу. Якщо ж обмежується воно тим, що – в його єстві, не запозичуючи нічого ззовні; то руйнується і гине. Так само і душа, яка не має в собі Божого світла, створена ж за Божим образом (бо так домобудував і благоволив Бог, щоб вона мала вічне життя), не з власного свого єства, а від Божества Його, від власного Духа Його, від власного світла Його, приймає духовну поживу, духовне питво та небесне вбрання, що і складає істинне життя душі.
Як у тілі, за сказаним перед цим, життя не від нього самого, але від того, що поза ним, тобто, від землі, і без того, що є поза ним, неможливо йому жити: так і душа, якщо ще нині не відродиться на ту землю живих і не буде там духовно харчуватися та духовно зростати, сповна сповняючись перед Господом, і не одягне її Божество в невимовні ризи небесної краси, то без тієї їжі неможливо їй самій жити в задоволенні й умиротворенні. Бо єство Боже має і хліб життя, – Того, Хто сказав: “Я є хліб життя” (Ін. 6:35), і “воду живу” (Ін. 4:10), і “вино, що звеселяє серце людини” (Пс. 103:15), і “олій радості” (Пс. 44:8), і багатогранну поживу небесного Духа, і світлоносні небесні одежі, які даруються Богом. У цьому і полягає небесне життя душі. Горе тілу, коли воно зупиняється на своїй природі, бо руйнується і вмирає. Горе і душі, якщо зупиняється на своїй природі, і сподівається на свої тільки справи, не маючи спілкування з Божественним Духом, бо вмирає, не сподобившись вічного Божественного життя. Як зневіряються у хворих, коли тіло їхнє не може вже вживати їжі, і плачуть за них усі близькі, друзі, рідні та улюблені ними, так Бог і святі Ангели достойними сліз визнають ті душі, що не споживають небесної їжі Духа і не живуть у нетлінні. І це, повторюю ще раз, не просто вимовлені слова, а сама справа духовного життя, справа істини, яка відбувається в душі гідній і вірній.
Отже, якщо став ти Божим престолом, і сів у тобі небесний Броздодержець, і душа твоя стала вся духовним оком і вся світлом; якщо нагодований ти тією небесною їжею Духа, і напоєний живою водою; якщо зодягнений в одежу невимовного світла; якщо внутрішня людина твоя дослідно й безсумнівно пізнала все це: то ось живеш ти справді вічним життям, і душа твоя навіть нині спочиває з Господом; ось справді придбав і прийняв ти це від Господа, щоб жити тобі істинним життям. Якщо ж не усвідомлюєш у собі нічого такого, то плач, сумуй і нарікай, бо дотепер не набув ще ти вічного і духовного багатства, дотепер не прийняв ще істинного життя. Тому, сокрушайся про убогість свою, день і ніч благаючи Господа; бо перебуваєш у страшному гріховному зубожінні. І о якби набув хто хоча б скорботу цю про убогість свою! О якби не проводили ми часу в безтурботності, як пересичені! Хто сумує, і шукає, і невідступно просить Господа, той скоріше отримає порятунок і небесне багатство, як сказав Господь, підсумовуючи слово про несправедливого суддю та про вдовицю: Хіба Бог не захистить вибранців Своїх, що взивають до Нього день і ніч? кажу вам, що захистить їх скоро” (Лк. 18:7-8). Йому слава і держава на віки вічні! Амінь.

Бесіда 2. Про царство темряви, тобто гріха, і про те, що один Бог може відлучити від нас гріх і позбавити нас від рабства лукавому князю

Лукавий князь – царство темряви, спочатку полонивши людину, так огорнув і зодягнув душу владою темряви, як зодягнули людину, щоб зробити її царем і дати їй усі царські одежі, і щоб від голови до нігтів носила вона на собі все царське. Так лукавий князь зодягнув гріхом душу, всю істоту її, і всю опоганив, усю полонив у царство своє, не залишив у ній вільним від своєї влади жодного члена її, ні помислів, ні розуму, ні тіла, але зодягнув її в порфіру темряви. Як у тілі страждає не одна його частина, або не один його член, але все воно цілком схильне до страждань: так і душа вся постраждала від немочей пороку і гріха. Лукавий усю душу, цю необхідну частину людини, цей необхідний член її, зодягнув у злобу свою, тобто в гріх; і таким чином, тіло стало стражденним і тлінним.
Коли Апостол каже: скиньте з себе “вітху людину” (Кол. 3:9), тоді розуміє людину досконалу, у якої відповідають очам свої очі, голові – своя голова, вухам – свої вуха, рукам – свої руки, і ногам – свої ноги. Бо лукавий опоганив і захопив до себе всю людину, душу й тіло, і зодягнув людину в людину вітху, опоганену, нечисту, богоборчу, непокірну Божому закону, – у найгірший гріх, щоб не дивилася вже, як бажано людині, а й бачила лукаво, і чула лукаво, і ноги її поспішали на лиходійство, і руки чинили беззаконня, і серце задумувало лукаве. Тож, будемо й ми благати Бога, щоб скинув з нас вітху людину; бо один Бог може забрати від нас гріх. Міцніші за нас ті, які полонили нас і тримають у царстві своєму; але Бог дав обітницю – визволити нас від рабства цього. Коли світить сонце, і дме який-небудь вітер; і в сонця – своє тіло і своя природа, і у вітру – своя ж природа і своє тіло, і ніхто не може відокремити вітер від сонця, якщо єдиний Бог не припинить вітру, щоб не дув він більше. Так і гріх домішався до душі; але і в гріха, і в душі – своя особлива природа.
Тому неможливо розлучити душу з гріхом, якщо Бог не припинить і не зупинить цього лукавого вітру, що перебуває в душі й у тілі. І ще, як інший бачить птаха, що літає, і хоче сам літати; але, не маючи крил, літати не може: так і в людини є бажання бути чистою, бездоганною, нескверненою, не мати в собі вади, завжди ж перебувати з Богом; але сил на це в неї немає. Бажає вона злетіти в божественне повітря, у свободу Святого Духа; але не може, поки не отримає крил. Тому будемо благати Бога, щоб дав нам “крила, немов та голубка” Святого Духа, щоб полетіли до Нього і спочили (Пс. 54:7), і щоб відлучив у нас від душі й тіла, і нехай припинить у нас лукавий вітер – найгірший гріх, що живе у членах душі й тіла. Бо Йому одному можливо зробити це. Сказано: “Це Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу” (Ін. 1:29). Він один людям, які вірять у Нього, створив милість цю, що позбавляє їх від гріха; Він робить незбагненне це спасіння тим, які завжди очікують і сподіваються, і невпинно шукають цього.
Як у темну й глибоку ніч дме якийсь жорстокий вітер і приводить у рух, сум’яття і струс усі рослини й насіння: так і людина, підпавши під владу темної ночі – диявола, і перебуваючи в ночі й у темряві, страшно дме вітром гріха, який страшно дує, призводить до коливань, струсів і рухів; у неї у сум’ятті вся природа, душа, помисли її й розум, у струсі всі тілесні члени. Жоден член душі й тіла не вільний і не може не страждати від гріха, що живе в нас. Подібно до цього є день світла і божественний вітер Святого Духа, який віє і оживляє душі, які перебувають у дні Божественного світла, і проникає в усю суть душі, і помисли, і всю сутність, і всі тілесні члени прохолоджує та упокоює Божественним і непостижним упокоєнням. Це-то і висловив Апостол: “бо всі ви – сини світла і сини дня: ми – не сини ночі, ні темряви” (1Сол. 5:5). І як там, в спокусі, вітха людина скинула з себе людину досконалу і носить одяг царства темряви, одяг хули, невір’я, небоязливості, марнославства, гордині, грошолюбства, похоті, а так само й інші одіяння царства темряви, нечисті та скверні лахміття: так і тут знову, які скинули з себе людину вітху й земну, і з яких Іісус скинув одіяння царства темряви, ті зодягнулися в нову й небесну людину – Іісуса Христа, і так само знову, відповідно очам мають свої очі, і відповідно вухам – свої вуха, і відповідно голові – свою главу, щоби цілковита людина була чиста й носила на собі небесний образ.
І Господь зодягнув їх в одіяння царства невимовного світла, в одіяння віри, надії, любові, радості, миру, милосердя, милості, доброти, а подібно, і в усі інші божественні, життєдайні одіяння світла, життя, невимовного упокоєння, щоб, як Бог є любов, радість, мир, милосердя, милосердя, так і нова людина стала такою по благодаті. І як царство темряви та гріх сховані в душі до дня воскресіння, коли темрявою, схованою нині в душі, покриється й саме тіло грішників: так і царство світла і небесний образ – Іісус Христос – таємниче нині осяває душу і царює в душі святих; але, залишаючись сокровенним від очей людських, єдиними душевними очима справді бачимо Христос до дня воскресіння, коли й саме тіло вкриється та буде прославлене тим світлом Господнім, яке ще нині є в душі людській, щоб тоді й самому тілу царювати разом із душею, ще нині приймаючою царство Христове в себе, упокоюваною та осяяною вічним світлом. Слава Його щедротам і благоутробності! Милує Він рабів Своїх, і просвіщає, і позбавляє їх від царства темряви, і дарує їм світло Своє і царство Своє. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Бесіда 3. Про те, що браття між собою повинні жити щиро, в простоті, в любові, в мирі, вести ж боротьбу і брань з внутрішніми помислами

Браття повинні перебувати один з одним у великій любові. Чи моляться вони, чи читають Писання, чи займаються якоюсь роботою, – нехай у основу ставлять любов один до одного; у такому разі воля їхня може сподобитися Божого благовоління. І хто молиться, і хто читає, і хто працює, всі можуть робити з користю, якщо ці живуть між собою в праводушності й простоті. Бо що написано? “Хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі” (Мф. 6:10), щоб, як Ангели на небесах перебувають між собою у великій однодумності, живучи в мирі та любові, і немає там зверхності чи заздрощів, а є взаємна любов та щирість, так перебували між собою й браття. Якщо трапляється якимось тридцяти людям бути за однією справою, то не можуть вони продовжувати це цілий день і цілу ніч; навпаки, деякі з них проведуть у молитві годин шість, і хочуть читати, деякі ж старанно прислуговують, а інші займаються якоюсь роботою.
Тому, браття, якщо що роблять, повинні бути у взаємній любові і в радості. Хто працює, той про того, хто молиться, нехай говорить так: “скарб, яким володіє брат мій, є спільний; отже, володію ним і я”. І хто молиться, той про того, хто читає, нехай говорить так: “чим скористається він у читанні, то і мені послужить на користь”. І хто працює, той нехай говорить знову таке: “у послузі, яку надаю, загальна є користь”. Як членів тілесних багато, і вони складають одне тіло, і взаємно допомагають одне одному, і кожен член виконує власну свою справу; більше того, око дивиться за ціле тіло, і руки працюють за всі члени, і ноги ходять, носячи на собі всі частини тіла, а інший член співчуває іншим: так нехай будуть і браття між собою. І хто молиться, той нехай не засуджує того, хто працює, за те, що він не молиться. І хто працює, нехай не засуджує того, хто молиться, кажучи: “він продовжує молитву, а я працюю”. І хто прислуговує, нехай не засуджує іншого. Навпаки того, кожен, що б він не робив, нехай робить на славу Божу. Той, хто читає з любов’ю і радістю, нехай дивиться на того, хто молиться, розмірковуючи так: “він і за мене молиться”. А той, хто молиться, нехай так міркує про того, хто працює: “що робить він, то робить для загальної користі”.
І таким чином, велика одноголосність, мир і єдність можуть усіх між собою утримувати в союзі миру, і можна буде жити один з одним у праведності й простоті, привертаючи до себе Боже благовоління. Найголовніше ж з усього, як очевидно, є завчасне перебування в молитві. Понад те, предметом шукання нехай буде одне – мати в душі скарб і життя, тобто мати Господа в розумі. Чи працює хто, чи молиться, чи читає, нехай має це неминуще стяжання, тобто Духа Святого. Деякі ж кажуть, що Господь вимагає від людей одних явних плодів, а таємне робить сам Бог. Але не так буває на ділі; навпаки того, скільки захищає хто себе за зовнішньою людиною, стільки ж він повинен боротися і вести боротьбу з помислами; бо Господь вимагає від тебе, щоб сам на себе був ти гнівний, вів боротьбу з розумом своїм, не погоджувався на порочні помисли, і не тішився ними.
Але щоб викорінити вже від гріхів зло, що живе в нас, – то це може бути здійснено тільки Божою силою. Бо не дано і неможливо людині – викорінити гріх власною своєю силою. Боротися з ним, чинити опір, наносити і приймати язви – у твоїх це силах; а викорінити – Божа справа. А якби сам ти в змозі був зробити це, то яка була б потреба в Господньому пришесті? Як неможливо – бачити оку без світла, або говорити без язика, або чути без вух, або ходити без ніг, або працювати без рук: так без Іісуса неможливо спастися, або увійти в небесне царство. Якщо ж кажеш: “видимим чином я не блудник, не перелюбник, не сріблолюбець; отже, праведний”; то спокушаєшся в цьому, думаючи, що все вже зробив. Не три тільки частини гріха, від яких людині треба захистити себе, але їх тисячі. Звідки чванливість, небоязливість, невіра, ненависть, заздрість, підступність, лицемірство? Чи не повинен ти вести з ними брань і боротьбу в тайні і в помислах? Якщо в домі в тебе розбійник; то це сокрушує вже тебе, і не дає тобі бути безтурботним, навіть сам починаєш нападати на нього, наносиш йому рани і приймаєш їх: так і душа повинна чинити опір, протистояти і відбивати.
Вчинок твій, протиборствуючи, перебуваючи в праці та скорботі, починає, нарешті, брати гору; він і падає, і повстає; гріх знову пригнічує його; в десяти й у двадцяти боротьбах перемагає та пригнічує душу; але й душа з часом в одному чому-небудь перемагає гріх. І знову, якщо душа стоїть твердо і ні в чому не слабшає, то починає брати перевагу, вирішувати справу і здобувати над гріхом перемоги. Але якщо й при цьому подивишся уважно: то гріх усе ще перемагає людину, аж доки “не досягне” вона “в мужа досконалого, в міру повного віку” (Еф.4:13), і сповна не переможе смерть. Бо написано: “Останній же ворог знищиться – смерть” (1Кор. 15:26). Так-то люди долають гріх і стають його переможцями. А якщо, як сказали ми вище, каже хто-небудь: “я не блудник, не перелюбник, не сріблолюбець, для мене досить цього”, то в такому разі боровся він із трьома частинами, а з іншими двадцятьма, якими гріх також воює з душею, не боровся, а навпаки, переможений ними. Тому треба боротися і подвизатися в усьому; тому що розум, як неодноразово говорили ми, є борець, і має рівнопотужну силу сперечатися з гріхом і опиратися помислам.
Якщо ж кажеш, що противна сила міцніша, і порок цілком царює над людиною; то звинувачуєш у несправедливості Бога, Який засуджує людство за те, що послухалося сатани. Коли сатана сильний і підкорює собі якоюсь примушувальною силою; тоді, на твою думку, він вищий і сильніший за душу. Вислухай же мене, нарешті. Якщо юнак бореться з отроком, і отрок переможений, і засуджують отрока за те, що він переможений, то велика в цьому несправедливість. Тому, стверджуємо що розум є борець, і борець рівносильний. І душа, що бореться, шукаючи допомоги і захисту, отримує їх, і сподобляється позбавлення; тому що боротьба і подвиг можливі при рівних силах. Прославимо Отця і Сина і Святого Духа на віки віків. Амінь.

Бесіда 4. Християни, щоб сподобитися їм небесних похвал від Бога і від ангелів, повинні уважно і ретельно здійснювати течію свою на поприщі світу цього

Хто хоче християнське життя з великою точністю вести досконало, той зобов’язаний усіма силами подбати насамперед про сенс і про розум душі, щоб, – набувши здатності точно розрізняти добре й погане, і в усякому разі розпізнаючи, що в чисту природу прив’язалося невластивого їй, – жити нам правильно і безперешкодно, і щоб, користуючись розумом як оком, бути нам у змозі – не дружити й не входити в згоду зі навіюваннями пороку, а через це, сподобившись Божественного дару, зробитися гідними Господа. Візьмемо ж приклад з видимого; тому що є схожість між тілом і душею, між тілесним і душевним, видимим і сокровенним.
Тіло має своїм дороговказом око, і воно бачить, і все тіло веде належним шляхом. Уяви ж, що йде хто-небудь місцями лісистими, зарослими терном і тінистими, де і вогонь загороджує шлях, і мечі встромлені; є там і стремнини, і безліч вод. Якщо мандрівник повороткий, обережний і безстрашний, то, маючи дороговказом око, з великою уважністю проходить важкі ці місця, і руками й ногами всіляко стримує хітон свій, щоб не порвати між деревами й у тернах, не забруднити брудом, не розрізати мечами; і око, служачи світлом для цілого тіла, вказує йому шлях, щоб не розтрощився він на стрімчаках, або не потонув у водах, або не зазнав шкоди в якомусь скрутному місці. Так оборотливий і кмітливий мандрівник, з усією обережністю підібравши хітон свій, ідучи прямо за вказівкою ока, і себе зберігає неушкодженим, і вдягнутий хітон зберігає незпаленим і нероздраним. Якщо ж подібними місцями проходить людина недбайлива, ледача, безтурботна, неповоротка, недіяльна, то хітон її, розвіваючись туди й сюди, бо подорожньому бракує твердості – усіляко добирати свій одяг, рветься об сучки й терни, або спалахує від вогню, або посічений встромившимися мечами, або брудниться в баговитій землі, одним словом, чудовий і новий хітон її незабаром псується від неуважності, недіяльності та ледарства. А якщо мандрівник не звертатиме повної й належної уваги на вказівку ока, то й сам впаде в рів або потоне у водах.
Подібним чином і душа, – носячи на собі, наче чудовий хітон, одяг тіла, і маючи в себе розум, який дає напрямок усій душі з тілом, коли проходить вона лісистими й тернистими стежками життя, серед твані, вогню, стремен, тобто жадань та задоволень й інших невідповідностей цього віку, – мусить із тверезістю, мужністю, дбайливістю й уважністю скрізь стримувати й оберігати себе. А щоб тілесний хітон у лісистих і тернистих місцях світу цього не роздерся десь від турбот, дозвілля і земних розваг, і не згорів від вогню прагнення, то вбрана в цей хитон душа, відвертає око, щоб не бачити лукавства, а також відвертає слух, щоб не чути пересудів, утримує язик від марнотратницьких розмов, руки й ноги від худих занять; тому що душі дана воля відвертати тілесні члени і не допускати їх до худих видовищ, до чуття чогось лукавого і сороміцького, до непристойних слів, до занять мирських і лукавих.
Душа і сама відвертається від лукавих кружлянь, оберігаючи серце, щоб помисли його не кружляли у світі цьому. А таким чином подвизаючись, вживаючи все піклування і з великою увагою за будь-якої нагоди утримуючи тілесні члени від лихого, прекрасний хітон тіла зберігає нероздертим, неопаленим, неочорненим. Та й сама вона допитливістю, кмітливістю і розсудливістю своєї волі, найбільше ж більше силою Господньою буде під захистом, якщо, в міру сил своїх, стримує себе і відвертається від усякого мирського побажання, а за це і від Господа отримує допомогу для дійсної своєї охорони від перелічених вище злих сил. Бо Господь, – як тільки бачить, що мужньо відвертається хто-небудь від життєвих задоволень, від речових розваг і турбот, від земних уз і від кружляння марнославних помислів, – подає такому благодатну Свою допомогу і бездоганно оберігає цю душу, що прекрасно звершує течію свою в теперішньому лукавому віці. І таким чином, душа від Бога і від Ангелів удостоюється небесних похвал за те, що прекрасно охороняла і себе, і хітон тіла свого, скільки можливо їй було, відвертаючись від усякої мирської пожадливості, і, за сприяння Бога, прекрасно здійснила течію свою на поприщі світу цього.
Якщо ж хто через недіяльність і безтурботність неуважно ходить у житті цьому, і з власної волі своєї не відвертається від усякої мирської пристрасті, і не шукає з усім бажанням єдиного Господа; то хітон тіла його рветься від тернів і дерев світу цього, обпалюється вогнем пожадливості, паплюжиться брудом задоволень; і тому душа в день суду виявляється такою, що не має відваги, тому що не спромоглася вбрання своє дотримати непорочним, а розбестила його серед зваблювання віку цього. За це-то вивергається вона з царства. Бо що зробить Бог із тим, хто з власної волі своєї віддає себе світові, спокушається його задоволеннями, або блукає, кружляючи в матеріальному? Допомогу Свою подає Він тому, хто відвертається від матеріальних задоволень і від колишніх навичок, із зусиллям спрямовує завжди думку свою до Господа, зрікається від себе самого, шукає ж єдиного Господа. Того і Бог береже, хто в нетрях світу цього за будь-якої нагоди остерігається сітей і тенет, хто “зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння” (Флп. 2:12), з усією уважністю обходить сітки, тенета і похіть віку цього, шукає ж Господньої допомоги і з ласки Господньої сподівається спастися благодаттю.
Ось мудрі п’ять дів, тверезячись, поспішивши до надзвичайного для свого єства, взявши елей у посудини серця свого, тобто благодать Духа, що подається згори, змогли увійти з Нареченим у небесний чертог. Інші ж юродиві діви, що залишилися при власному своєму єстві, не протверезіли, не постаралися, поки були ще в плоті, взяти в судини свої “оливу радості “(Пс. 44:8), але через недбальство, недіяльність, безтурботність, невідання або і за зарозумілістю про свою праведність, вдалися до немовби сну; і за це не допущені до чертога царства, як такі, що не могли догодити небесному Нареченому. Утримуючись мирськими узами і земним якою-небудь любов’ю, не присвятили вони небесному Нареченому всієї любові своєї і прихильності, і не принесли з собою оливи. А душі, які шукали надзвичайного для єства, – святині Духа, всією своєю любов’ю прив’язані до Господа, з Ним ходять, від усього відвертаючись, до Нього спрямовують молитви й думки; за що й сподобилися вони прийняти оливу небесної благодаті; і після цього можуть течію свою продовжувати непохитно, в усьому цілком впокорюючись духовному Нареченому. Душі ж, що залишилися в єстві своєму, по землі плазують помислом, про землю розмірковують, і розум їхній на землі має проживання своє. Самі про себе думають вони, що належать Нареченому, і прикрашені плотськими виправданнями; але, не прийнявши оливи радості, не відродилися вони Духом згори.
П’ять розумових душевних почуттів, якщо приймуть у себе благодать згори і святиню Духа, справді бувають мудрими дівами, які згори прийняли в себе благодатну мудрість. А якщо залишаються вони при одному своєму єстві, то робляться юродивими і виявляються чадами світу; бо не позбулися духу світу, хоча самі про себе, за деякими ймовірностями і за зовнішністю, думають, що вони – наречені Женихові. Як душі, що цілком приліпилися до Господа, в Ньому перебувають думкою, до Нього підносять молитви, з Ним ходять і прагнуть любові Господньої, так навпаки, душі, що віддалися любові до світу й забажали мати своє житло на землі, там ходять, там перебувають думкою, там живе їхній розум. А тому, несхильні вони до доброго мудрування духу, як до чогось надзвичайного для нашої природи, розумію ж під цим небесну благодать, якій необхідно – увійти до складу і до єднання з єством нашим, щоб могли ми вступити з Господом у небесне палац царства і отримати вічне спасіння.
Внаслідок непослуху першої людини прийняли ми в себе дивне для нашого єства – шкідливі пристрасті, і звичкою, довготривалим засвоєнням перетворили їх для себе начебто на природу; і знову ж таки надзвичайним же для нашого єства – небесним даром Духа належить вигнати з нас це дивне й відновити нас до первісної чистоти. І якщо нині з багатьма благаннями, проханням, з вірою, молитвою, з відверненням від світу не приймемо в себе тієї небесної любові Духа, і єство наше, опоганене вадою, не пристане до любові, тобто до Господа, і не буде освячене тією любов’ю Духа, і ми до кінця не будемо бездоганними, в усій точності живучи за заповідями Господніми, то не зможемо здобути небесне царство.
Маю намір же, у міру сил своїх, виректи якесь тонке і глибокодумне слово. Тому, вислухайте розумно. Безмежний, неприступний і нестворений Бог, за безмежною і немислимою добротою Своєю, зробив плоттю Себе, і так би мовити, ніби умалився в неприступній славі, щоб можна Йому було увійти в єднання з видимими Своїми створіннями, розумію ж душі Святих та Ангелів, і змогли вони бути причасними до життя Божества. А всяке створіння – і Ангел, і душа, і демон, за власною природою своєю, є тілом1; тому що, хоча і витончені вони, проте ж в сутності своїй, за відмітними своїми рисами та за образом, відповідно до витонченості свого єства, є тілами тонкими, тоді як це наше тіло в сутності своїй дебеле. Так і душа, будучи витонченою, зодягнулася оком, яким дивиться, і вухом, яким чує, а подібно до цього, язиком, яким говорить, і рукою; і одним словом, усім тілом і членами його зодягнувшись, душа зливається з тілом, унаслідок чого і відбуваються всі життєві відправлення.
Подібним чином, безмежний і недомислимий Бог, за добротою Своєю, умалив Себе, зодягнувся в члени тіла цього і сховав Себе, від неприступної слави. За поблажливістю і людинолюбством преображаючись, творить плоттю Він себе, входить у єднання, приймає святі, угодницькі й вірні душі, і, за висловом Павла, буває з ними в єдності Духа (1Кор. 6:17), душа, так би мовити, в душу, і іпостась в іпостась, щоб душа, гідна Бога і угодна Йому, могла жити в оновленні і відчувати безсмертне життя, і стала причасницею нетлінної слави. Бо і це видиме створіння привів Він із небуття в буття в якомусь великому розмаїтті та з безліччю різновидів, і його не було, доки не приведено в буття. Він забажав, і без зусиль створив із нічого істоти грубі й жорсткі, наприклад: гори, дерева (бачиш, яка твердість їхнього єства!), потім середні – води і з вод наказав народитися птахам, і ще найтонші: вогонь і вітри, і навіть ті, що за тонкістю невидимі тілесному оку.
А як безмежне і несповідиме мистецтво різноманітної Божої премудрості з нічого створило тіла грубі, і тонкі, і м’які, здійснені Божою волею; так тим паче Сам, і як хоче, і чим хоче, Той, Хто Сущий, за невимовною добротою і за недомислимою добротою прелагає, умаляє, уподібнює Себе святим і достойним вірним душам, плототворячи Себе в міру їхньої легкоприйнятності, щоб Невидимий був для них видимим, і Недосяжний, відповідно до властивостей душевної тонкощі, був відчутний, і щоб душі відчули благість і солодкість Його, і на власному досвіді усладилися світлом невимовної насолоди. Коли хоче, – буває Він вогнем, що спалює всяку непридатну душевну неміч, що з’явилася в нас. Бо сказано: “Бог наш є вогонь поїдаючий” (Євр. 12:29). А коли хоче, – буває невимовним і несказанним упокоєнням, щоб душа упокоювалася спокоєм Божества. Коли ж хоче, – буває радістю і миром, зігріває й оберігає душу.
Якщо ж, на радість і веселість духовним створінням, хоче вподібнити Себе й одній із створінь, наприклад: місту світла – Єрусалиму, або горі – небесному Сіонові, то все може, як Йому це завгодно, згідно зі сказаним: “ви приступили до гори Сіону і до міста Бога живого, до Ієрусалима небесного” (Євр. 12:22). Усе неважко і зручно Йому, у що хоче, який преображається для душ Його гідних і вірних. Нехай тільки людина намагатиметься стати приємною і угодною Йому, і на власному досвіді відчутно побачить небесні блага, невимовну насолоду, безмежне багатство Божества, в істинному розумінні, “не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9), побачить Духа Господнього, що зробився заспокоєм, радістю, насолодою і вічним життям гідних душ. Бо Господь плототворить Себе і в їжу, і в питво, як написано в Євангелії: “хто їсть цей хліб, житиме вічно” (Ін. 6:51), щоб незглаголанно упокоїти душу й сповнити її духовних веселощів. Бо каже: “Я є хліб життя” (Ін. 6:35). А подібним чином плототворить Себе і в пиття небесного струменя, як каже: “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не захоче пити повік; але вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14). І “всі”, сказано, “пили те саме духовне пиття” (1Кор. 10:4).
Таким чином, як Сам благоволив, і як корисно було, з’являвся Він кожному зі святих Отців, інакше – Авраамові, інакше – Ісаакові, інакше – Якову, інакше – Ноєві, Даниїлу, Давиду, Соломону, Ісаї, і кожному зі святих Пророків, інакше – Іллі, інакше – Мойсеєві. І думаю, що Мойсей, у весь час сорокаденного посту на горі, приступаючи до цієї духовної трапези, нею втішався і насолоджувався. Тому, як Сам благоволив, з’являвся Він кожному зі святих, щоб упокоїти, спасти і привести в пізнання Боже. Бо все, що забажає, зручне для Нього, і умаляючи Себе, як Йому заманеться, плототворячи й преображаючи Себе, роблячись видимим для тих, хто любить Його, за великою й невимовною любов’ю, у неприступній славі світла, будучи достойним, співрозмірно із силами кожного. А душа, яка сподобилася з великим прагненням і сподіванням, з вірою і любов’ю прийняти в себе цю силу згори, небесну любов Духа, і має вже в собі небесний вогонь безсмертного життя, справді зрікається від усякої мирської любові, звільняється від усяких уз пороку.
Як залізо, або свинець, або золото, або срібло, вкладені у вогонь, втрачають властивість твердості, змінюючись на речовини м’які, і доки бувають у вогні, за силою вогняної теплоти, розплавляються і змінюють природну твердість: таким же чином і душа, відрікшись від світу й полюбивши єдиного Господа, з великим сердечним шуканням, у праці, у подвигу, безперестанку очікуючи Його з надією й вірою, і прийнявши в себе отой небесний вогонь Божества й любові Духа, справді вже зрікається тоді від усякої мирської любові, звільняється від усякої шкоди пристрастей, все відмітає від себе, змінює природну свою якість і гріховну свою жорсткість, все вважає зайвим, в єдиному небесному Нареченому, Якого прийняла до себе, заспокоюючись палкою й невимовною любов’ю до Нього.
Кажу ж тобі, що і найулюбленіших братів, яких має у себе перед очима, якщо зупиняють у цій любові, душа, так би мовити, відвертається, бо життя і спокій її – таємниче і невимовне спілкування з небесним Царем. Бо і любов до тілесного спілкування розлучає з батьком, з матір’ю, з братами; і все, що стосується до них, робиться в розумі стороннім. І якщо чоловік любить їх, то любить як сторонній; все ж прихильність свою має до співмешканки своєї. Бо сказано: “Тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї і будуть двоє одна плоть” (Еф.5:31). А тому, якщо плотська любов так відрікає від усякої любові: то тим більше ті, які справді сподобилися вступити в спілкування з тим небесним і жаданим Святим Духом, відмовляться від усякої любові до світу, і все буде здаватися для них зайвим; тому що переможені вони небесним бажанням, і в тісній залежності від нього; там бажання, там їхні думки, там вони живуть, там ходять їхні думки, там завжди перебуває їхній розум, переможений божественною й небесною любов’ю та духовним бажанням.
Після цього, улюблені браття, коли стільки належить нам благ, і стільки обітниць сповіщено Господом; відкиньмо від себе всі труднощі, відвернімося від усякої любові у світі, присвятимо себе шуканню і бажанню того єдиного блага, щоби прийти нам до стану – набути тієї невимовної любові Духа, до якої поспішати радив нам блаженний Павел, кажучи: “Тримайтеся любові” (1Кор. 3:1), і щоб можна було нам, після жорстокості своєї, сподобитися зміни правиці Вишнього, і, вразившись любов’ю Божественного Духа, прийти до лагідності та до духовного спокою; бо Господь з великою доброзичливістю милується над нами, коли ми повністю навертаємося до Нього, вихищаючи себе від усього, що нам чинило опір. Навіть якщо ми через велике незнання, через дитинство і через укорінення в нас пороків, відвертаємося від життя, і самі собі ставимо багато перешкод, не бажаючи справді покаятися, то Він, довготерплячий до нас, велике виявляє милосердя, як тільки, навернувшись, прийдемо до Нього і просвітимо нашу внутрішню людину, щоб не посоромилися обличчя наші в день суду.
Якщо ж і здається нам це важким, через суворість подвигів чесноти, краще ж сказати, через навіювання і пораду супротивника, то Господь милосердствує і довготерпить ще, чекаючи на наше навернення, і якщо грішимо, переносить це в сподіванні нашого покаяння, і якщо падаємо, не соромиться приймати нас знову, як сказав Пророк: “Хіба падають і не встають? Хіба хто відступить, то вже не вертається?” (Єр. 8:4)? Ми тільки протверезіємо, набувши благу думку; скоріше і правильним чином до Нього звернемося, шукаючи Його допомоги; а Він готовий спасти нас; бо чекає гарячого, в міру сил наших, спрямування до Нього волі нашої благої, від прояву віри та ревнощів, а всякий успіх виробляє в нас Сам. Тому, улюблені, позбувшись усякого упередження, недбальства й лінування, як чада Божі, постараємося стати мужніми й готовими йти на слід Його, не відкладатимемо цього день за днем, захоплені для цього пороком, бо не знаємо, коли буде вихід наш із плоті. Великі ж і невимовні обітниці християнам, і такою мірою великі, що з вірою і багатством однієї душі не йдуть навіть у порівняння вся слава і краса неба і землі, та інша їхня прикраса і різноманітність, і багатство, і краса, і насолода видимим.
Отже, при стількох спонуканнях і обітницях Господніх, як же не побажати нам, цілковито приступити до Господа і Йому присвятити себе самих, понад усе, за Євангелієм, зректися і душі своєї, полюбити Його єдиного, не люблячи при тому нічого іншого? Ось усе це даровано нам, і яка ще слава! Скільки Господніх про нас промислів від часу Отців і Пророків! Скільки сповіщено обітниць! Скільки спонукань! Яке благосердя Владики було до нас від початку! Наостанок же, в пришестя Своє невимовну до нас доброту довів Він розп’яттям, щоб нас, які навернулися, ввести в життя. А ми не розлучаємося ще зі своїми примхами, з любов’ю до світу, з поганими упередженнями й навичками, і через це опиняємося маловірними, або й невірними! Однак же, ось і за всього цього, Господь перебуває до нас милостивим, невидимо охороняючи й заспокоюючи нас, до кінця не віддаючи нас, через гріхи наші, порокам і спокусам світу, через велику доброту й через довготерпіння не допускаючи нам загинути, маючи ще на увазі, що навернемося до Нього коли-небудь.
Але боюся, щоб на нас, які живемо, усім нехтуючи, і керуємося забобонами, не справдився згодом Апостольський вислів, а саме: “Або зневажаєш багатство милосердя, лагідності і довготерпіння Божого, не розуміючи, що милосердя Боже веде тебе до покаяння?” (Рим. 2:4)? Якщо ж, при довготерпінні, благості й лагідності Його, примножимо ще число гріхів, і своїм недбальством і нехтуванням підготуємо собі найтяжчий осуд, то виповниться на нас Апостольське слово: “через упертість твою і нерозкаяне серце, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і явлення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5). Бо велика і несповідима милість Божа, невимовне Боже довготерпіння до людського роду, якщо тільки побажаємо ми протверезіти і постараємося цілком звернутися до Бога, щоб можливо нам було отримати спасіння.
А якщо хочеться пізнати тобі Боже довготерпіння і велику Божу милість; то можемо навчитися цього з богонатхненних Писань. Поглянь на ізраїльтян, від яких “отці”, яким визначені були обітниці, “від них Христос по плоті, і богослужіння, і обітниці” (Рим. 9:4-5). Як багато вони грішили? Скільки разів спокушалися? І Бог не залишав їх наприкінці; але на короткий час на їхню ж користь піддавав їх покаранням, скорботою бажаючи пом’якшити їхню жорстокосердність, навертав, спонукав їх, посилав до них Пророків, і скільки часу був довготерплячий до них, коли вони згрішали і ображали Його? Тих, хто навертався, приймав із радістю; і коли знову спокушалися, – не полишав, але через Пророків закликав до навернення, і хоча багаторазово ухилялися від Нього й наверталися до Нього, щоразу зустрічав доброзичливо, приймав людянолюбно, аж доки не впали наостанок у великий гріх, поклавши руки на власного свого Владику, Котрого, за переданням Отців і святих Пророків, очікували собі Відкупителем, Спасителем, Царем і Пророком. Бо, коли прийшов, – не прийняли Його, але навіть ще, піддавши великій нарузі, наостанок, віддали на хресті смертній карі. І цією великою образою і надмірним злочином гріхи їхні, що примножилися, дійшли до повноти; бо, на кінець, уже покинуті вони були, після відлучення від них Святого Духа, коли роздерлася церковна завіса. Тому і храм їхній, відданий язичникам, зруйнований і приведений у запустіння, за визначенням Господа, що “не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйновано” (Мф. 24:2). І таким чином рішуче віддані вони язичникам і по всій землі розсіяні царями, що полонили їх тоді, і наказано їм уже не повертатися в країну свою.
Так і нині милостивий і благий до кожного з нас Бог виявляє Своє довготерпіння. Хоча багаторазові бачить від кожного образи, але мовчить, чекаючи, чи не протверезіє людина згодом, чи не зміниться, щоб більше вже не ображати Його; і з великою любов’ю та радістю приймає того, хто навертається від гріха. Бо так каже: “буває радість у Ангелів Божих і за одного грішника, що кається” (Лк. 15:10); і ще: “нема волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих” (Мф. 18:14) найменших. Але якщо хто, – за великого до нього милосердя і довготерпіння Божого, коли Бог не піддає його покаранню за кожне гріховне спотикання, таємне чи явне, але, бачачи його, мовчить, немовби очікуючи на покаяння, – сам, дійшовши до великої недбалості, починає докладати гріхи до гріхів, додавати недбалість до недбалості, на одному гріху будувати інший, і виконує міру гріхів; то впадає вже, врешті-решт, у такий гріх, з якого не може вийти, але скрушається, і, віддавшись лукавому, гине в кінець.
Так було з содомлянами. Багато грішачи і не навертаючись, наостанок, злим умислом проти Ангелів, забажавши здійснити з ними мужоложство, в такий впали гріх, що не стало вже місця і покаянню, але відкинуті вони на кінець, тому що сповнили, і навіть перевершили міру гріхів. І тому, за Божим судом, спалені вогнем. Так було і за Ноя; багаторазово дратуючи Бога і не приносячи в тому покаяння, простяглися до таких гріхів, що розбестили, нарешті, всю землю. Так і до єгиптян, які багато ображали Бога і згрішали проти народу Його, Бог був ще милостивий, не накладав на них таких страт, щоб остаточно винищити їх, а тільки для навчання, щоб спонукати до навернення й покаяння, наносив їм легкі удари, показуючи Своє довготерпіння й чекаючи на їхнє покаяння. Але вони, багато в чому згрішивши перед Божим народом, то навертаючись, то знову в тому розкаюючись, і утвердившись у давньому невір’ї злої волі, обтяживши народ Божий працями, наостанок, коли Бог через Мойсея за безлічі чудес вивів народ з Єгипту, вчинили великий гріх, погнавшись услід за народом Божим. Чому Божественний суд врешті винищив, і погубив, і потопив їх у водах, визнавши негідними видимого життя.
Подібним чином, ізраїльтяни, як сказано і вище, багаторазово піддавалися спотиканням і грішили, вбиваючи Пророків Божих і роблячи багато інших поганих діл, доки Бог мовчки довго терпів, очікуючи на їхнє покаяння; наостанок, споткнулися так, що розтрощилися, і вже не вставали, тому що поклали руки свої на Владицьку велич. А тому, в кінець покинуті Богом, вони відкинуті; забрані в них пророцтво, і священство, і богослужіння; все ж це дано увірувалим язичникам, як каже Господь: “Відніметься від вас Царство Боже і дане буде народові, який приносить плоди його” (Мф. 21:43). До цього часу терпів їхній Бог, не припиняв Свого довготерпіння, не припиняв милосердствувати про них. Але оскільки сповнили, і навіть переповнили, міру гріхів, поклавши руки свої на Владичу велич, то на кінець залишені Богом.
Розповсюдилися ж ми про це, улюблені, з Писання почерпнутими думками підтверджуючи, що, якнайскоріше, повинно нам навернутися й поспішити до Господа, Котрий милостивий до нас, і чекає, щоб зовсім віддалилися ми від усякого лукавства й лихого упередження, а тих, хто навертається, приймає з великою радістю, – розповсюдилися, кажу, про це для того більше, щоб від дня до дня не зростало нехтування наше, і не примножувалися в нас гріхопадіння наші, і через це не накликали ми на себе Божого гніву. Тому постараємося, звернувшись зі щирим серцем, приступити до Бога, і оскільки відчай є навіюванням злості й підступності, не впадати у відчай у спасінні, коли згадуємо гріхи, що були до того, і приводять людину до розпачу, недіяльності, ледарства та недбалості, щоб, навернувшись і прийшовши до Господа, через велику Господню милість до людського роду, не отримала вона спасіння.
Якщо ж здається нам нібито нездійсненним і неможливим – навернутися від безлічі гріхів, що переважали над нами (а така думка, як сказали вже ми, є навіюванням злості і служить перешкодою до нашого спасіння); то наведемо собі на пам’ять і не залишимо поза увагою, як Господь, прийшовши до нас за благодаттю Своєю, давав прозріння сліпим, лікував розслаблених, виліковував усяку хворобу, воскрешав мертвих, яких торкнулося вже тління й руйнація, відкривав слух глухим, з однієї людини вигнав легіон бісів, а тому, хто дійшов до такого біснування, повернув здоровий глузд. Коли ж паче душу, яка до Нього звертається, у Нього шукає милості, Його вимагає допомоги, і наверне Він, і приведе до цнотливості безпристрасності, до благоустрою всякої доброчесності, до оновлення розуму, дарує їй здоров’я, прозріння розуму, мир думок, від сліпоти, глухоти та мертвості невір’я, незнання та нестрашності приведе до цнотливості доброчесності та чистоти серця. Бо Хто створив тіло, Той створив і душу. І як, перебуваючи на землі, по доброті Своїй, усім, хто приходив до Нього і шукав у Нього допомоги і зцілення, як благий і єдиний лікар, у чому мав хто потребу, подавав те щедро; так щедрий Він і в духовному.
Якщо так милостивий Він був до тіл, які знову повинні були зруйнуватися і померти, і всякому, чого хто просив, робив це з готовністю і добротою; то наскільки більше душі безсмертній, неруйнівній і нетлінній, – яка впала в недугу невідання, вади, невір’я, небоязливості та інших гріховних пристрастей, проте ж приходить до Господа, у Нього шукає допомоги, на Його дивиться милосердя, від Нього прагне прийняти благодать Духа для позбавлення і звільнення свого від усякого пороку і від усякої пристрасті, – з усією поспішністю і готовністю дарує Він лікувальне визволення, за цим словом: Тим більше небесний Отець захистить “вибранців Своїх, що взивають до Нього день і ніч”. Господь додає до цього: “кажу вам, що захистить їх скоро” (Лк. 18:7-8). І ще в іншому місці радить нам: “Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчинять” (Мф. 7:7-8). І далі додає: “тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього” (Лк. 11:13). Амінь “кажу вам, він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки просить” (Лк. 11:8).
А всім цим переконував Він нас до того, щоб невідступно, невпинно, невтомно просили ми в Нього благодатного заступництва, бо прийшов Він заради грішників, щоб навернулися до Нього, і щоб Він вилікувати тих, хто вірить у Нього. Ми тільки відступимося від поганих упереджень, скільки буде на те наших сил, зненавидимо погані свої заняття і мирські спокуси, відвернемося від лукавих і марнославних помислів, а ми завжди, в міру сил наших, будемо до Нього прилипати: а Він готовий надати нам допомогу Свою; тому що Він вельми милосердний, життєдайний, лікує пристрасті, що не зцілюються, творить спасіння тим, хто кличе Його, до Нього звертається, з власної волі та невимушено віддаляється, у міру сил, від усякої мирської любові, відволікає розум від землі й до Нього спрямовує свої бажання та шукання. Гідною ж допомоги Його робиться така душа, яка все вважає зайвим, не упокоюється ні на чому в світі, одного чекає на своє упокоєння, а саме, що буде упокоєна і обрадувана Його благодаттю; і тому, за таку віру прийнявши небесний дар, – по благодаті з безсумнівністю упокоївши своє прагнення, пристойним і відповідним уже чином послуживши Духові Святому, з кожним днем досягаючи успіху в добрі, не ухиляючись зі шляху праведності, до кінця перебуваючи непохитною до пороку, не здружившись із ним і нічим не образивши благодать, – сподобляється вона вічного спасіння з усіма Святими, яким наслідувала, живучи у світі, як їхня спільниця і супутниця. Амінь.

Бесіда 5. Велика різниця між християнами і людьми світу цього. Одні, маючи в собі духа світу, в серці й у розумі пов’язані земними узами; а інші жадають любові небесного Отця, Його єдиного маючи предметом усіх своїх бажань

У християн – свій світ, свій спосіб життя, і розум, і слово, і діяльність свої; інакші ж і спосіб життя, і розум, і слово, і діяльність у людей світу цього. Інше – християни, інше – миролюбці; між тими й іншими відстань велика. Бо мешканці землі, чада віку цього уподібнюються пшениці, всипаній у решето землі цієї, і просіваються серед мінливих помислів світу цього, за безперервного хвилювання земних справ, побажань і багатосплетених матеріальних понять. Сатана стрясає душі, і решетом, тобто земними справами, просіває весь грішний рід людський. Від часу падіння, як переступив Адам заповідь, і підкорився лукавому князю, що взяв над ним владу, безперестанними звабливими і бентежними помислами всіх синів віку цього просіває, і приводить він у зіткнення в решеті земному.
Як пшениця в решеті у того, хто просіває, б’ється, і те, що кидається, невпинно в ньому перевертається: так князь лукавства земними справами займає всіх людей, хитає, бентежить, призводить до сум’яття й тривоги, змушує вдаватися до суєтних помислів, мерзенних побажань, земних і мирських зв’язків, безперестанку зачаровуючи, бентежачи, вловлюючи весь грішний рід Адамів. І Господь передбачив Апостолам майбутнє на них повстання лукавого: “сатана просив, щоб сіяти вас як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя” (Лк. 22:31-32). Бо це слово і визначення, вимовлене Творцем Каїну явно: “Мандрівником та заволокою”, у тривозі “будеш на землі” (Бут. 4:12), служить потай образом і подобою для всіх грішників; бо рід Адамів, переступивши заповідь і ставши грішним, прийняв на себе потай цю подобу. Людей приводять у коливання непостійні помисли остраху, страху, усілякого збентеження, побажаннями, різноманітними всілякими задоволеннями. Князь світу цього хвилює всяку душу, ненароджену від Бога, і як пшеницю, яка безперестанку обертається в решеті, різнобарвно хвилює людські помисли, всіх приводячи в коливання і вловлюючи мирськими зваблюваннями, тілесними задоволеннями, страхуваньками, збентеженнями.
І Господь, показуючи, що ті, хто слідують спокусам і забаганкам лукавого, носять на собі подобу Каїнова лукавства, і викриваючи їх, сказав: “ви хочете виконувати похоті отця вашого. Він був людиновбивця споконвіку і не встояв в істині, бо нема в ньому істини” (Ін. 8:44). Тому весь грішний рід Адамів потай несе на собі цей осуд: стіняючись і трясучись, будете тривожні у вирішенні землі, яку сіє на вас сатана. Як від одного Адама поширився землею весь рід людський; так одна якась пристрасна псування проникла в увесь грішний рід людський, і князь злості один у змозі сіяти всіх мінливими, речовинами, марнославними, бунтівними помислами. І як один вітер може приводити в коливання і кружляння всі рослини і насіння; і як одна нічна темрява розпростерта над цілим всесвітом: так князь лукавства, будучи якоюсь уявною темрявою гріха і смерті, якимось потаємним і жорстоким вітром, охоплює і кружляє весь земний людський рід, мінливими помислами й мирськими побажаннями вловлюючи людські серця, темрявою невідання, осліплення та забуття наповнює будь-яку душу, не народжену згори, і думкою та розумом, яка не переселилася в інший вік, за сказаним: “наше” ж “життя на небесах є” (Флп. 3:20).
Цим-то справжні християни відрізняються від усього людського роду; і як сказали ми вище, велика відстань між християнами та іншими людьми. Оскільки розум і розуміння християн завжди зайняті роздумами про небесне, через спілкування і причастя Святого Духа споглядають вічні блага; оскільки народжені вони згори від Бога; у самій дійсності й силі сподобилися стати чадами Божими; багатьма і довготривалими подвигами і працями досягли сталості, твердості, безтурботності та спокою, не розсіюються й не хвилюються вже мінливими й марнотратними помислами: то цим самим вищі й кращі за світ; тому що розум їхній і душевне мудрування перебувають у мирі Христовому й у любові Духа, як і Господь, розмірковуючи про таких, сказав, що перейшли вони “від смерті до життя” (Ін. 5:24). Тому, відмінність християн полягає не в зовнішньому вигляді і не в зовнішніх образах, як багато хто думає, що в цьому вся різниця, і що самі християни розрізняються між собою зовнішнім виглядом і образом. І ось вони і розумом, і розумінням уподібнюються світові: у них, як і у всіх інших людей, те саме коливання і безлад думок, ті самі невір’я, сум’яття, збентеження, боязнь. Хоча відрізняються вони від світу зовнішнім виглядом і думками, також деякими зовнішніми заслугами, проте ж, у серці та розумі зв’язані земними узами, не здобули серцю своєму упокоєння від Бога й небесного духовного світу, бо не шукали й не увірували, що сподобляться цього від Бога.
Оновленням розуму, упокоренням помислів, любов’ю і небесною прихильністю до Господа від усіх людей у світі відрізняється нове створіння – християнин. Для того було і пришестя Господнє, щоб ті, хто істинно увірував у Господа, сподобилися цих духовних благ. Християнам належать і слава, і краса, і небесне незглаголанне багатство, яке здобувається працею, потами, випробуваннями, багатьма подвигами, але не інакше, як за Божої благодаті. І споглядання земного царя жадане кожній людині. Хто не приходить у царське місто, кожному бажано хоча б поглянути тільки на красу його, або на убрання одягів, або на пишність порфіри, на красу різновидних перлів, на красу діадими, на дорогоцінність царських його відзнак. Хіба тільки ті, хто живуть духовно, не високо цінують це, тому що досвідчено пізнали іншу небесну і не тілесну славу, вражені іншою невимовною красою, мають частку в іншому багатстві, живуть за внутрішньою людиною, причетні до іншого Духа. А людям світу цього, які мають у собі духа світу, вельми жадано побачити земного царя, особливо ж в усій його красі й у всій славі. Бо якою мірою жереб царя видимою величчю багато перевищує жереб будь-якої іншої людини; такою ж мірою і славно, і жадано кожному хоча б тільки побачити його. І всякий говорить сам у собі: “о якби і мені хто дав цю славу, цю благоліпність, це оздоблення!” Так догоджає він людині, подібній до себе, земній, підлесливій, смертній, але яка збуджує бажання її тимчасовою пишністю і тимчасовою славою.
Але якщо плотським людям стільки жадана слава царя земного; то люди, на яких уканула та роса Духа Божественного життя, і вразила серце божественною любов’ю до небесного Царя-Христа, тим більше прив’язуються до тієї краси, до неглаголанної слави, до нетлінної краси, до немислимого багатства істинного і вічного Царя-Христа. Вони віддаються в полон прагненню і любові, цілком спрямовуючись до Христа, і прагнуть роздобути ті незглаголанні блага, які споглядають духом, і заради цього ні в що не ставлять усяку на землі красу, і славу, і пишність, і честь, і багатство царів і князів; бо вразливими вони є через божественну красу, і в душі їхні запалило життя небесного безсмертя. Тому й бажають єдиної любові небесного Царя, з великим прагненням Його єдиного маючи перед очима, заради Нього відрікаються від усякої мирської любові й віддаляються від усяких земних уз, щоб можливо їм було це одне бажання мати завжди в серцях2, і не домішувати до нього нічого іншого.
Але дуже небагато таких, які з добрим початком з’єднали добрий кінець, бездоганно дійшли до мети, мають єдину любов до єдиного Бога і від усього зреклися. Багато хто приходить у умиління, багато хто стає причасниками небесної благодаті, уражається небесною любов’ю; але, не витримавши різних борінь, подвигів, праць і спокус від лукавого, які зустрілися на шляху, оскільки в кожного є бажання любити що-небудь у світі цьому і не зовсім відмовлятися від любові своєї, повернувшись до різноманітних і різних мирських побажань, через слабкість і недіяльність або через боязкість власної своєї волі, або через любов до чогось земного, залишилися у світі та потонули в глибині його. А ті, котрі справді мають намір до кінця проходити добре життя, повинні, при тій небесній любові, не приймати в себе добровільно й не домішувати жодної іншої любові та прихильності, щоб не покласти тим перешкоди духовному, не повернутись назад і, зрештою, не позбутися життя. Як обітниці Божі великі, незглаголанні й несповідимі; так потрібні нам віра, і надія, і праці, і великі подвиги, і довготривале випробування. Не менш важливими є ті блага, які сподівається отримати людина, яка жадає небесного царства. З Христом бажає вона царювати нескінченні віки; невже ж не наважиться старанно, протягом короткого часу життя цього, до самої смерті, терпіти боріння, труди і спокуси? Господь взиває: “якщо хто хоче йти за Мною, зречись себе, і візьми хрест свій”, повсякденно радіючи, “і йди за Мною” (Мф. 16:24). І ще: “коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26). Але вельми багато хто з людей, хоча мають намір здобути царство і бажають успадкувати вічне життя, проте ж, не відмовляються жити за власними своїми бажаннями і слідувати цим бажанням, краще сказати, слідувати тому, хто посіває в них марнославство; і, не зрекшись себе, хочуть вони успадкувати вічне життя, що – неможливо.
Істинно слово Господнє. Ті бездоганно йдуть, які, за Господньою заповіддю, цілком зреклися себе, знехтували всіма мирськими побажаннями, зв’язками, розвагами, задоволенням і заняттями, мають перед очима одного Господа, і прагнуть творити Його заповіді. Тому, власною своєю волею зловтішається кожен, якщо справді не забажав він здобути царство і зректися себе, і за такої любові любить ще щось, тішиться якимись задоволеннями або побажаннями віку цього, і не має до Господа цілковитої любові, наскільки можливе це для зволення й бажання. Зрозумієш же все це з цього одного прикладу. Усяка людина доходить іноді розумом і знає, що ні з чим неспівмірна справа, яку бажано їй зробити, проте ж, оскільки має до того любов і не зрікається любові, то уступає над собою перемогу. Спершу всередині серця її бувають брань, боротьба, і рівновага, і схиляння, і перевага то любові до Бога, то любові до світу. І тоді людина починає міркувати, чи входити їй у сварку і суперечку з братом; вона говорить сама в собі: “скажу йому; ні, не скажу. Заведу з ним мову; ні, не заведу”. Пам’ятає він про Бога, але і свою береже славу, і не відрікається від себе. А якщо любов і схильність до світу перетягнуть дещо на терезах серця; негайно лукавий помисел готовий спонукати й уста. Потім розум, наче натягнутою стрілою, зсередини встрілює ближнього язиком, і, щоб зберегти славу свою, без усякого вже примусу до волі, метає стріли непристойних слів. Потім же продовжує язвити ближнього непристойними словами, доки гріх не розіллється по членах; і іноді члени ці, які сперечалися між собою вустами, лукаве прагнення доводить до ударів і ран, а іноді, простягнувшись і до вбивства, готує смерть. Дивись же, чим почалася справа, і який кінець отримала любов до мирської слави, з власної волі людини переваживши на терезах серця. Оскільки людина не зреклася себе, і любить що-небудь у світі; то походять від того всі ці невідповідності.
Те саме уявляй собі про кожен гріх і погане починання; порок лестить і схиляє волю розуму мирськими побажаннями, спокусою і плотським задоволенням. Так готується всяка порочна справа, перелюбство і злодійство, любостяжательність і пияцтво, грошолюбство і марнославство, ревнощі і любоначалля, і яке б то не було порочне передопочаття. Іноді хороші, мабуть, починання приводяться у виконання заради слави і людської похвали; а це перед Богом дорівнює неправді, і татьбі, і іншим гріхам. Бо сказано: “розсипав Бог кості того, хто тебе оточив був” (Пс. 52:6). І в добрих, мабуть, справах лукавий бачить собі послугу; він дуже різноманітний і оманливий у мирських побажаннях. Для якоїсь земної і плотської любові, якою людина пов’язує себе з власної волі, вловлює її гріх, робиться для людини кайданами, узами, тяжким тягарем, що потоплює і пригнічує її у віці лукавому, не даючи їй зібратися з силами і повернутися до Бога. Що полюбила людина у світі, те й обтяжує розум її, опановує його і не дає змоги їй зібратися з силами. Від цього залежить і рівновага, і схиляння, і перевага вади; цим випробовується весь рід людський, випробовуються всі християни, які живуть у містах, або в горах, або в обителях, або в полях, або в місцях пустельних; бо людина, яку вловлює власна своя воля, починає любити щось; любов її зв’язується чимось і не цілком уже спрямована до Бога. Наприклад, дехто полюбив маєток, а дехто – золото і срібло, а дехто – багатовчену мирську мудрість для слави людської; дехто полюбив начальство, дехто – славу і людські почесті, а дехто – гнів і прикрість; а любить це з тієї самої причини, що швидко піддається пристрастям; дехто любить позачасові сходбища, а дехто – ревнощі; інший весь день проводить у розсіянні й задоволеннях; інший спокушається дозвільними помислами; інший для людської слави любить бути нібито законовчителем; інший тішиться недіяльністю й недбальством; інший прив’язаний до одягу й лахміття; інший віддається земним піклуванням; інший любить сон, або жарти, або лихослів’я. Чим прив’язаний хто до світу, чи то малого, чи великого, те й утримує його, і не дозволяє йому зібратися з силами. З якою пристрастю людина не бореться мужньо, ту любить вона, і вона володіє нею, і обтяжує її, і робиться для неї кайданами і перешкодою розуму її звернутися до Бога, догодити Йому, і, послуживши Йому одному, стати пристойною для царства й отримати вічне життя.
А душа, яка справді прагне до Господа, вся і цілком до Нього простягає любов свою, і скільки є сил, до Нього єдиного приліплюється своїм бажанням, і в цьому здобуває допомогу благодаті, заперечує саму себе, і не слідує за прагненнями розуму свого, бо через невідлучне з нами зло, яке спокушає нас, ходить він лукаво. Навпаки, вона цілком віддає себе Господньому слову, відрікається від усяких видимих уз, наскільки можливе це для волі, і цілком віддається Господу. А в такому разі в змозі буде вона перенести боротьбу, труди і скорботи. Бо що любить душа, в тому знаходить для себе і підтримку, і обтяження. Якщо любить щось у світі, то це саме робиться для людини тягарем і узами, що тягнуть на дно і не дозволяють сходити горі до Бога. А якщо любить Господа і Його заповіді; то в цьому знаходить для себе і підтримку, і полегшення: від того самого, що цілковито дотримується любові своєї до Господа, легкими робляться для неї всі заповіді Господні. Це занурює людину в добро, краще ж сказати, полегшує її і робить для неї неважкими всіляку боротьбу і всіляку скорботу; Божою силою скидає вона світ і сили пороку, які осіли душу в світі, і в безодні світу обплутують її мряками всілякого роду побажань. Таким чином, щойно душа полюбила Господа, – вихиляється з цих сітей власною своєю вірою і великим піклуванням, а разом і допомогою згори сподобляється вічного царства, і справді, полюбивши його, з власної своєї волі та за допомоги Господньої, не позбавляється вже вічного життя.
Але щоб ясніше довести нам самою справою, як багато хто гине з власної своєї волі, тоне в морі, викрадається в полон, – уяви собі, що горить якийсь будинок; один, намірившись спасти себе, щойно довідався про пожежу, тікає геть і, полишивши все, наважившись потурбуватися лише про душу свою, він урятовується; інший, намірившись узяти з собою деяке домашнє начиння або інше що, увійшов у дім, щоб забрати це, і поки забирав, вогонь взяв силу над будинком, і його захопив у домі та спалив. Чи бачиш, що цей чоловік загинув у вогні з власної своєї волі з любові, і саме – полюбив на якийсь час щось окрім себе? Подібно також до цього пливуть інші морем, і захоплені сильним хвилюванням; один, роздягнувшись догола, кидається у воду з наміром врятувати тільки себе: і ось, він, гнаний хвилями і нічим не пов’язаний, окрім дбайливості про душу свою, плаваючи над хвилями, знайшов можливість вийти з гіркого моря; а інший, намірившись врятувати щось із одягу свого, подумав, що і з ним, якщо візьме його із собою, можна плисти і вийти з моря; але взяті ним одежі обтяжили його й потопили в морській глибині, і ось, заради малої корисливості, не потурбувавшись про душу свою, загинув він. Чи помітиш, що з власної волі своєї став він жертвою смерті? Уяви ще, що пройшла чутка про іноплемінників; один, щойно почув це, негайно вдається до втечі, анітрохи не бариться і вирушає в дорогу ні з чим; інший же, не довіряючи, що йдуть вороги, або бажаючи дещо з речей своїх узяти з собою, і наважившись на це, затримався з втечею; і от, недруги прийшли, узяли його, відвели бранцем до іноплемінної землі, і примусили жити там у рабстві. Чи бачиш, що і цей з власної своєї волі, через свою недіяльність, через нестачу мужності і через любов до деяких речей, відведений у полон?
Подібно до цього і ті, які не послідують заповідям Господнім, не зреклися себе самих, і не полюбили єдиного Господа, але добровільно зв’язали себе земними узами, коли приходить вічний вогонь, – як ті, хто опинився бранцем, точніше сказати, в’язнем у відношенні до добрих справ, загрузнуть у любові до світу, і тонуть у гіркому морі лукавства, і гинуть у полоні у інших народів, тобто полонені лукавими духами. А якщо хочеться правоту досконалої любові до Господа дізнатися зі святих богонатхненних Писань; то дивись, як Іов позбувся, так би мовити, усього, що мав у себе – дітей, маєтку, худоби, рабів та іншого надбання, і як він, позбувшись всього, тікав і спасав себе, навіть самий хітон залишивши й кинувши сатані, ані словом не сказав хули, ані серцем, ані вустами не нарікав на Господа, а навпаки того, благословляв Господа, кажучи: “Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!” (Йов. 1:21). Його вважали таким, що здобув багато чого, але після випробування його Господом, виявилося, що Іов нічого не здобув, крім єдиного Бога. Подібно й Авраам, коли Господь наказав йому “вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого” (Бут. 12:1), негайно позбувся, так би мовити, всього: батьківщини, землі, рідних, батьків, і пішов за словом Господнім. Потім, серед багатьох випробувань і спокус, які він зазнав: то коли у нього забрали дружину, то коли жив і терпів образу на чужому боці, – у всіх цих випадках довів, що єдиного Бога любить понад усе. Нарешті, коли за обітницею, через багато років, мав уже в себе єдинородного, так багато жаданого сина, і Бог зажадав від нього, щоб сина цього з готовністю сам він приніс у жертву, – злякався Авраам і істинно зрікся себе самого. Бо цим приношенням єдинородного довів, що не любив нічого іншого, крім Бога. Якщо ж з такою готовністю віддавав він сина; то тим більше, коли наказано б йому було залишити інше своє майно, або в один раз розділити бідним, – і це зробив би з усією готовністю і з усією ретельністю. Чи бачиш тепер правоту досконалої і довільної любові до Господа?
Так і ті, хто бажає бути співспадкоємцями цих праведників, не повинні любити нічого, окрім Бога, щоб, коли їх піддадуть випробуванню, виявитися їм доброчинними й милостивими, досконало зберігаючи любов свою до Господа. Ті тільки в змозі будуть пройти подвиг до кінця, які завжди з власної волі своєї любили єдиного Бога і відреклися від усякої мирської любові. Але вельми небагато виявляється людей, які б сприйняли таку любов, відверталися від усіх мирських задоволень і побажань, і великодушно терпіли повстання і спокуси лукавого. Чи не тому, що багато хто під час переходу річок захоплюється водами, немає тих, хто успішно минає і ці каламутні річки мирських усіляких побажань і різних спокус від лукавих духів? Чи не тому, що багато кораблів, ховаючись у морі, потоплюються хвилями, немає тих, хто перепливає і цю безодню, і ходить по хвилях, і досягає мирної пристані? Тому-то завжди потрібні велика віра, великодушність, боротьба, терпіння, праця, прагнення і спрага всього доброго, швидкість, невідступність, розсудливість, благоразумність. Вельми багато хто з людей хоче сподобитися царства без праці, без подвигів, без пролиття поту; але це – неможливо.
Як у світі дехто приходить до якоїсь багатої людини попрацювати в неї під час жнив або під час іншої справи, щоб одержати те, що сам потребує для своєї їжі, а деякі з них бувають люди ледачі й пустопорожні, не працюють, як інші, не працюють, як годиться, але, не працюючи і не виснажуючи себе в домі багатія, хочуть, як такі, що вже зробили всю роботу, узяти платню нарівні з тими, що трудяться терпляче, і скоро, і з усіх своїх сил: так само і ми, коли читаємо Писання, або про якогось праведника, як догодив він Богові, як став другом і співрозмовником Божим, або і про всіх Отців, як стали вони друзями і спадкоємцями Божими, скільки зазнали скорбот, скільки страждали заради Бога, скільки вчинили доблесних справ і подвигів; тоді догоджаємо їм, і хочемо сподобитися рівних з ними дарів і чеснот, охоче бажаємо отримати славні ті дарування, відклавши тільки вбік їхні труди, подвиги, скорботи і страждання; і здобути ті почесті та чесноти, які отримали вони від Бога, бажаємо ревно, а їхніх страждань, трудів і подвигів на себе не приймемо. Але кажу тобі, що всього цього бажає і прагне всяка людина; і блудники, і митарі, і неправедні люди хотіли б отримати царство так легко, без зусиль і подвигів. Для того й існують на шляху спокуси, багато випробувань, скорботи, боріння і пролиття поту, щоб явними виявилися ті, хто справді від усієї волі та всіма силами навіть до смерті любив єдиного Господа, і при такій любові до Нього не мали вже нічого іншого для себе жаданого. Тому-то і по правді входять вони в небесне царство, відрікшись від себе самих, за Господнім словом, і понад подих свій полюбивши єдиного Господа; чому, за високу любов свою і будуть винагороджені високими небесними дарами.
У скорботах, у стражданнях, у терпінні, у вірі приховані обітниці, і слава, і улаштування небесних благ, як плід прихований у пшеничному зерні, яке кидають у землю, або в дереві, яке прищеплюють за допомогою якогось ушкодження і приниження. Тоді виявляються ті, що мають благоліпний одяг, і славу, і плід у багато разів, як і Апостол каже: “багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже” ( Діян. 14:22); і Господь каже: “терпінням вашим спасайте душі ваші” (Лк. 21:19 ); і ще: “у світі будете мати скорботу” (Ін. 16:33 ). Бо потрібні праця, дбайливість, тверезість, велика уважність, швидкість і невідступність у проханнях до Господа, щоб нам позбутися побажання будь-чого земного, уникнути тенет і мереж задоволень, хвилювань світу, повстання лукавих духів, і достеменно дізнатися, з якою тверезістю та з якою стрімкістю віри і любові святі тут іще здобували небесний скарб, тобто духовну силу, яка в душах їхніх була запорукою царства. Бо блаженний Апостол Павел, розмірковуючи про цей небесний скарб, тобто про благодать Духа, і описуючи надмірність скорбот, а водночас показуючи, чого кожен повинен шукати тут 3 і що зобов’язаний набути, каже: “знаємо, що коли земний наш дім, ця хатина, розвалиться, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний” (2Кор. 5:1).
Тому кожен повинен подвизатися і намагатися подвигом у всіх чеснотах придбати цю храмину, і вірити, що купується вона тут. Бо якщо розориться тілесна наша храмина, – немає в нас іншої храмини, в якій би перебувала душа наша; “аби тільки нам”, як сказано, “вдягненим не опинитися нагими” (2Кор. 5:3), тобто не будемо позбавлені спілкування та єднання зі Святим Духом, у Котрому лише й може заспокоюватися вірна душа. Тому ті, які в усій дійсності і силі суть християни, твердо сподіваються і радіють, виходячи з цієї плоті, що мають оту “храмину нерукотворну”; а храмина ж ця – сила Духа, що мешкає в них. І якщо зруйнується тілесна храмина, – не бояться вони того; бо мають небесну духовну храмину, і ту нетлінну славу, яка в день воскресіння збудує і прославить і храмину тіла, як каже Апостол: “Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, Який живе у вас” (Рим. 8:11); і ще: “щоб і життя Іісусове відкрилося у смертній плоті нашій” (2Кор. 4:11); і: “щоб смертне”, як сказано, “поглинуте було життям” (2Кор. 5:4).
Тому постараємося вірою і доброчесним життям тут ще придбати собі це вбрання, щоб нам, зодягненим у тіло, не опинитися голими, і тоді в цей день ніщо не прославить плоть нашу. Бо якою мірою сподобляється кожен за віру і дбайливість стати причасником Святого Духа, такою ж мірою прославлено буде в цей день і тіло його. Що нині душа зібрала у внутрішню свою скарбницю, то й тоді відкриється і з’явиться поза тілом; як і дерева, коли, по закінченні зими, зігріє їх невидима сила сонця і вітрів, подібно до вбрання, виробляють і відкидають із себе назовні листя, квіти і плоди, а також у цей час виходять із внутрішніх надр землі й польові квіти, і ними вкриваються й вдягаються земля та трава, подібно до крин, про які сказав Господь: “що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них” (Мф. 6:29). Бо все це служить прикладом, образом і подобою християнина в день воскресіння.
Так для всіх боголюбивих душ, тобто для істинних християн, є перший місяць Ксанфік, званий ще Квітнем; і це є день воскресіння. В цей день силою Сонця правди виведеться зсередини слава Святого Духа, що вкриває й вбирає в себе тіла святих, та сама слава, яку мали вони сокровенною в душах. Бо що має тепер душа в собі, те виявиться тоді в тілі. Цей, кажу, місяць є “перший у місяцях літа” (Вих. 12:2); він приносить радість усій тварі; він, розверзаючи землю, одягає одягом оголені дерева; він приносить радість усім тваринам; він поширює між усіма веселість; він для християн є першим місяцем Ксанфік, тобто часом воскресіння, в яке прославлені будуть їхні тіла невимовним світлом, ще нині в них потаємним, тобто силою Духа, Який буде тоді їхнім вбранням, їжею, питтям, радістю, веселістю, миром, одягом, вічним життям. Бо всією лепотою світлості й краси небесної зробиться тоді для них Дух Божества, Якого ще нині сподобилися вони прийняти в себе.
Тому, якою мірою кожен із нас повинен вірувати, подвизатися, намагатися про життя в усіх відношеннях доброчесне, і очікувати зі сподіванням і великим терпінням, що нині ще сподобиться прийняти він всередину душі своєї силу з небес і славу Святого Духа, щоб тоді, після руйнування тіл, мати нам те, що вдягнуло б і оживило б нас? “Якщо тільки “нам і вдягненим”, як сказано, “не опинитися нагими”, і: “оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, Який живе у вас”. Блаженний Мойсей у тій славі Духа, яка вкривала обличчя його, так що жодна людина не могла дивитися на нього, показав нам образ, як під час воскресіння праведних прославлені будуть тіла святих тією славою, яку душі святих і вірних тут ще сподобляються мати всередині себе – у внутрішній людині. Бо сказано: “ми всі відкритим обличчям”, тобто внутрішньою людиною, “дивлячись на славу Господню, преображаємось у той же образ від слави до слави” (2Кор. 3:18). Той же Мойсей, як написано, “сорок день і сорок ночей, хліба не їв і води не пив” (Вих. 34:28); але тілесній природі неможливо було б прожити стільки часу без хліба, якби вона не долучалася до іншої духовної їжі; і ось до цієї-то їжі душі святих ще нині невидимо долучаються від Духа.
Тому блаженний Мойсей у двох образах показав нам, яку славу світла і яку розумну насолоду Духа матимуть істинні християни у воскресінні, ще й нині сподобляючись тих таємниць; чому, виявлені вони будуть тоді і на тілах їхніх. Бо, як сказано вже раніше, яку славу нині ще мають святі в душах, такою і оголені тіла їхні вкриються й вдягнуться, і будуть піднесені на небеса; і тоді вже і тілом, і душею на віки вічні будемо спочивати з Господом у царстві. Бог, створивши Адама, не влаштував йому тілесних крил, як птахам, але приготував йому крила Святого Духа, тобто крила, які дасть йому у воскресінні, щоб підняли й піднесли його, куди завгодно Духу. Ці-то крила ще нині сподобляються мати душі святих, що здіймаються розумом до небесного мудрування. Бо у християн інший є світ, інша трапеза, інше вбрання, інша насолода, інше спілкування, інший образ думок; чому і кращі вони за всіх людей. Силу ж усього цього ще нині сподобляються вони всередину душі своєї приймати через Духа Святого; чому у воскресіння і тіла їхні сподобляться вічних тих духовних благ, і причетні будуть до тієї слави, якої досліди ще нині пізнали душі їхні.
Тому кожен з нас повинен подвизатися і трудитися, ретельно вправлятися у всіх чеснотах, вірувати і просити у Господа, щоб внутрішня людина ще нині стала причасницею тієї слави, і душа отримала спілкування в тій святості Духа, і щоб, очистившись від скверни пороку, і у воскресіння мати нам, у що вдягнути воскреслий наш голий організм, чим прикрити неподобство їхнє, чим оживити і на віки почивати його в небесному царстві; бо, за святими Писаннями, Христос прийде з небес, і воскресить усі племена Адамові, всіх спочилих від віку, і розділить їх на дві частини, і котрі мають власне Його знак, тобто печатку Духа, тих, проголошуючи як Своїх, поставить праворуч Себе. Бо каже: “Вівці Мої голосу Мого слухають” (Ін. 10:27); “і знаю Моїх, і Мої знають Мене” (Ін. 10:14). Тоді-то тіла їхні за добрі діла одягнуться божественною славою, і самі вони будуть сповнені тієї духовної слави, яку ще нині мали в душах. І таким чином, прославлені божественним світлом і піднесені на небеса “назустріч Господу у повітрі”, за написаним, “і так завжди з Господом будемо” (1Сол. 4:17), з Ним царюючи в безмежні віки віків. Амінь.

Бесіда 6. Ті, хто має намір догоджати Богові, повинні звершувати молитви в мирі, в безмовності, в кротості й премудрості, щоб, молячись із голосіннями, не стати спокусою для всіх. У цій же бесіді містяться два питання: чи матеріальні витвори – престоли і вінці, і що таке дванадцять престолів ізраїлевих?

Ті, хто приступає до Господа, повинні здійснювати молитви в мовчанні та мирі й у великій благодушності, і слухати Господа не з криками непристойними та змішаними, а з напруженням серця і тверезими помислами. Інший, стражденний у хворобі, коли піддають його припіканням та іншим хірургічним лікуванням, вельми мужньо і терпляче переносить біль, який заподіюють йому, без сум’яття і збентеження володіючи собою. А інші, терплячи той самий біль, під час припікань і хірургічних лікувань, видають непристойні крики. Біль же однаковий в обох, – і хто кричить, і хто не кричить, і хто приходить, і хто не приходить у сум’яття. Так, інші мають скорботу і хворобливе відчуття, і благодушно переносять це без збентеження, володіючи помислами розуму свого; а інші, маючи ту саму скорботу, переносять її нетерпляче, зі сум’яттям і збентеженням здійснюють молитви, чим спокушаються ті, хто слухає; інші ж, і не відчуваючи нічого хворобливого, але напоказ або через пристрасність, видають безпристойні голосіння, начебто можна вдовольнити тим Богові.
Рабу Божому належить перебувати не в такому безладді, а в усякій лагідності й мудрості, як сказав Пророк: “І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом.” (Іс. 66:2). Знаходимо також, що за Мойсея та Іллі, коли з’являвся їм Бог, перед величчю Владики в безлічі служили і труби, і сили, але пришестя Господнє вирізнялося й виявлялося тим, що згадано вище, тобто миром, тишею і спокоєм. Бо сказано: “А по огні тихий лагідний голос, там Господь” (1Царів. 19:12). А цим показується, що спокій Господній полягає в мирі й у благодушності. Але яке підґрунтя покладе і який початок зробить людина, у тому й перебуває до кінця. Якщо почне здійснювати молитву гучно і з сум’яттям, то і до кінця утримає цю навичку. Оскільки ж Господь людинолюбний; то в інших випадках і цій людині надає Він допомогу. Чому, такі люди, заохочуючись дією благодаті, до кінця залишаються при своїй навичці. Але бачимо, що це – справа невігласів, бо й інших спокушають, і самі в збентеженні здійснюють молитву.
Істинна основа молитви така – бути уважним до помислів, і звершувати молитву у великій безмовності й мирі, щоб і сторонні не спокушалися. Така людина, якщо прийме благодать Божу і досконалість, до кінця буде здійснювати молитву в безмовності, а ще більше послужить для повчання багатьох. “Бог не є Бог безладдя, а миру” (1Кор. 14:33). Ті, хто молиться з голосіннями, схожі на тих, хто керує веслярами; вони не можуть молитися скрізь, ні в церквах, ні в селищах, хіба що тільки молитимуться в пустелях, де повна їм воля. А ті, хто молиться в мовчанні, без сумніву, будуть повчати інших на всякому місці. Людині треба все зусилля своє звертати на помисли, і що служить їжею лукавим помислам, то відсікати, а спрямовуватися думкою до Бога, і бажання помислів не виконувати, але помисли, які кружляють, збирати звідусіль в одне, розрізняючи природні помисли від лукавих. Душа під гріхом уподібнюється наче великому лісу на горі, або очерету в річці, або якійсь гущавині теренів і дерев; тому ті, хто має намір проходити цим місцем, повинні простягати вперед руки та із зусиллям і працею розсовувати перед собою гілки. Так і душу оточує цілий ліс помислів, що навіюються силою опору; чому, потрібні велика дбайливість і уважність розуму, щоб людині відрізняти чужі помисли, що навіюються силою опору.
Інший покладається на свою силу, думає сам собою просікти гори, що стоять перед ним; а інший спокійно і з розсудливістю керує розумом своїм, і без втоми здійснює справу свою успішніше за першого. Так і в молитвах деякі вдаються до непристойних вигуків, ніби довіряючи тілесній міцності, не помічаючи розкрадання помислів, але думаючи власною своєю силою виконати справу досконало; а інші бувають уважними до помислів і весь подвиг здійснюють внутрішньо. Такі своїм розумінням і розсудливістю можуть процвітати, відбивати повсталі помисли і ходити у волі Господній. Знаходимо ж у Апостола, що великим називає він того, хто наставляє іншого. “Хто говорить незнайомою мовою”, – каже він, – “той повчає себе; а хто пророкує, той повчає церкву. бо більший той, хто пророкує, ніж той, хто говорить мовами” (1Кор. 14:4-5). Тому, нехай кожен віддасть перевагу повчання інших, і сподобиться він небесного царства.
Питання. Якщо деякі кажуть, що престоли і вінці суть творіння матеріальні, а не істоти духовні; то як розуміти це?

Відповідь. Престол Божества є розум наш, і навпаки, престол розуму – Божество і Дух. А подібно і сатана, сили і князі темряви, з часу злочину заповіді, сіли в серці, в розумі, і в тілі Адамовому, як на власному своєму престолі. Чому, прийшов нарешті Господь, і прийняв на Себе тіло від Діви; тому що, якби Йому було завгодно прийти нерозкритим Божеством, хто міг би винести це? Навпаки, за допомогою цього знаряддя – тіла – провістив Він до людей. І нарешті, лукавих духів, що сидять у тілі, скинув Господь із престолів, тобто понять і помислів, якими вони правили, і очистив совість, і престолом Собі самому зробив розум, і помисли, і тіло.

6. Запитання. Що ж означає сказане Господом: сядете і ви на дванадцятьох престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих (Мф. 19:28)?

Відповідь. Знаходимо, що виповнилося це на землі, після того, як Господь вознісся на небо; бо на дванадцять Апостолів послав Він Духа Утішителя і святу силу, і вона, спустившись, осеняла їх, і сіла на престолах їхніх розумів. Коли ж ті, що стояли перед ними, стали говорити: “вони напилися солодкого вина” ( Діян. 2:13); тоді Петро почав уже “судити” їх, кажучи про Іісуса: “Чоловіка сильного словом і знаменнями розіп’яли ви, повісивши на дереві. І ось, творить він тут чудеса, розриває камені гробниць, і воскрешає мертвих. Бо написано: “в останні дні, говорить Бог, зіллю Я від Духа Мого на всяку плоть; і будуть пророкувати сини ваші й дочки ваші” ( Діян. 2:17). І таким чином, багато хто був оголошений Петром і приступив до покаяння; чому настав новий світ, обраний Богом.

7. Бачиш, як відкрився початок суду. Там відкрився новий світ; бо тут дано їм владу сидіти і судити в цьому світі. Щоправда, що будуть вони сидіти і творити суд у пришестя Господнє, при воскресінні мертвих, але це ж відбувається і тут, тому що Дух Святий сидить на престолах їхніх розумів. Та й вінці, які приймають християни в цьому віці, не є творіннями матеріальними. Хто стверджує останнє, той говорить погано. Навпаки, в цьому являє Себе Дух, що преображується. Що говорить Апостол Павел про небесний Єрусалим, що він “мати усім нам” (Гал. 4:26), те й ми сповідуємо. У міркуванні ж вбрання, яке носять на собі християни, очевидно, що сам Дух вбирає їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, на віки віків. Амінь.

Бесіда 7. Про снисходження Христове до людини. Бесіда ця містить у собі також кілька запитань і відповідей

Уяви, що хто-небудь входить у царські палаци, бачить зображені там історії та прикраси, в іншому місці розкладені скарби, а в іншому що-небудь інше, і сидить із царем за трапезою, і запропоновано йому найсолодші страви та напої, і сповна насолоджується він і зором, і оздобленням; а потім його тягнуть звідти, і його відводять до місць смердючих; або, уяви, що якась дівчина, перевершуючи всіх красою, мудрістю і багатством, обирає собі чоловіка злиденного, незнатного, негарного, одягненого в лахміття, і знімає з нього нечисті одежі, і надягає на нього царську ризу, і кладе на нього вінець, і робиться його дружиною; нарешті убогий починає дивуватися і каже: “Чи мені бідному, убогому, смиренному і приниженому дана така дружина? ” Так і Бог вчинив із бідною і приниженою людиною. Дав їй скуштувати іншого віку, іншої найсолодшої їжі. Показав їй славу і царські невимовні небесні краси. І людина, порівнявши вже ці духовні блага з благами віку цього, якщо бачить потім царя, володарів, мудрих, то все відкидає, маючи на увазі небесний скарб; бо Бог є любов, а вона прийняла в себе небесний Божественний вогонь Христовий, і насолоджується, і радіє, і прив’язана до того.
Запитання. Сатана, чи в повітрі, чи в людях, чи буває разом із Богом?

Відповідь. Якщо сонце це, будучи створінням, висвітлює місця брудні, і від того не зазнає шкоди; то тим паче Божество, перебуваючи і там, де сатана, не очорнюється і не оскверняється. Попустило ж Воно бути злу для вправи людей. Але зло затьмарюється і засліплюється, і не може бачити чистоти і тонкощі Божества. Якщо ж хто скаже, що своє місце – сатані, і своє – Богові, то цим приводить він до думки, що Бог описується тим місцем, у якому живе лукавий. Як же говоримо ми, що благе невимовне і необ’ємне, що все в ньому перебуває, і що благе не оскверняється від злого? Чи в тому сенсі, що, оскільки небо і сонце, і гори перебувають у самому Бозі і Ним відбудуться, то і самі вони стали Богом? – Створіння поставлені у власному своєму чині; а Творець, який перебуває з створіннями, є Бог.

3. Питання. Оскільки гріх перетворюється на світлого Ангела і уподібнюється майже благодаті; то як можна людині зрозуміти підступи диявола, і як відрізняти і приймати те, що від благодаті?

Відповідь. Що – від благодаті, в тому є радість, є мир, є любов, є істина. Сама істина спонукає людину шукати істини. Усякий же вид гріха сповнений сум’яття; у ньому немає любові й радості перед Богом. Так, цикорій схожий на салат; але один гіркий, а інший солодкий. І в самій благодаті є подібне до істини, і є сама істотність істини; як, наприклад, є промінь сонячний і саме коло сонця, і інакшим є промінь, інакшим же є світло, укладене в самому колі. Світильник горить у домі, і інакше є промінь, що всюди сяє від нього, інакше ж – більш блискуче і ясне світло в самому світильнику. Так, буває щось від благодаті, коли людина бачить вдалині від себе ніби якісь видіння, і радіє цим видінням. Інша ж справа, коли входить у людину сила Божа, і об’ємає члени і серце її, і полонить розум у любов Божу. Коли Петра взяли і кинули до в’язниці; тоді до нього, ув’язненого, прийшов Ангел, розірвав узи його і вивів його з в’язниці, і Петро, немовби перебуваючи у несподіваному стані, “думав, що бачить видіння” ( Діян. 12:9).

4. Питання. Яким чином падають і ті, на яких впливала Божа благодать?

Відповідь. Найчистіші за своєю природою помисли бувають спокушеними і падають. Людина починає звеличуватися, засуджувати іншого і говорити: “ти грішник”, а себе саму визнавати праведною. Хіба не знаєш, що говорить Павел? “Дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався” (2Кор. 12:7). І в чистій природі є можливість звеличування.

5. Питання. Чи може хто за допомогою світла бачити душу свою, тому що інші відкидають одкровення, Питання кажуть, що в наслідок знання і відчуття буває бачення?

Відповідь. Є відчуття, є бачення, і є осяяння. І хто має осяяння, той вищий за того, хто має відчуття. У нього осяяний розум; а це означає те, що отримав він деяку перевагу перед тим, хто має відчуття; бо усвідомив у собі якусь безсумнівність бачень. Але інше є одкровення, коли душі бувають відкриті справи великі й Божі таємниці.

6. Запитання. Чи бачить хто душу за допомогою одкровення і Божого світла?

Відповідь. Як тілесні очі бачать сонце, так і осяяні Божим світлом бачать образ душі; але небагато християн досягають цього бачення.

7. Запитання. Душа має зрак?

Відповідь. Має образ і зрак, що уподібнюється Ангелу. Бо як Ангели мають образ і зрак, і як зовнішня людина має образ, так і внутрішня має образ подібний до Ангела, і зрак подібний до зовнішньої людини.

8. Питання. Чи інше що є розум, а інше душа?

Відповідь. Як тілесних членів багато, і всі називаються однією людиною; так і в душі багато членів: розум, совість, воля, помисли, що засуджують і виправдовують; але все це пов’язано в один помисел, все це члени тільки душі, а душа одна; і це внутрішня людина. Але як зовнішні очі здалека бачать терни, і стремнини, і прірви; так розум, за швидкістю свого зору, передбачає підступи і наклепи сили опору, і будучи ніби душевним оком, оберігає душу. Чому, віддамо славу Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків. Амінь.

Бесіда 8. Про те, що буває з християнами під час звершення молитов, і про міри досконалості, тобто, чи можуть християни досягати досконалої міри

Інший входить схилити коліно, – і серце його сповнюється Божественною дієвістю, душа радіє з Господом, як наречена з нареченим, за словом Пророка Ісаї, що каже: “Як же радіє наречений за нареченою, так зрадіє Господь за тобою” (Іс. 62:5). І іноді на весь день чимось зайнятий на одну годину присвячує себе молитві, – і внутрішня його людина з великою насолодою підноситься в молитовний стан, у безмежну глибину того віку, так що цілком спрямовується туди ширяючий і захоплений розум. На цей час відбувається в помислах забуття про земне мудрування; тому що помисли насичені й полонені Божественним небесним, безмежним, незбагненним і чимось дивовижним, чого людським вустам вимовити неможливо. У цей час людина молиться і каже: “о, якби душа моя відійшла разом із молитвою!”2. Питання. Чи завжди людина входить у цей стан?

Відповідь. Правда, що благодать невпинно співперебуває, вкорінюється і діє як закваска в людині з юного віку, і це, співперебуваючи в людині, робиться чимось нібито природним і невіддільним, нібито єдиною з нею сутністю; однак, як їй завгодно, по-різному видозмінює вона свої дії в людині для її користі. Іноді вогонь цей спалахує і запалюється сильніше, а іноді ніби слабкіше і тихіше, в інші часи світло це спалахує і сяє більше, іноді ж приглушується і тьмяніє; і світильник цей, завжди палаючи і світячи, іноді робиться яснішим, більше спалахує від захвату Божої любові, а в інший час видає сяйво своє ощадливе, і притаманне людині світло буває слабкішим.

3. Понад те, іншим у світлі з’являлося знамення хреста і пригводжувалося у внутрішній людині. Іноді також людина під час молитви приходила ніби в несамовитість; здавалося, що стоїть вона в церкві перед жертовником, і запропоновано їй три хліби, які наче закисли з єлеєм, і якою мірою їла їх, такою хліби зростали й піднімалися. Іноді також з’являлося ніби світлоносне якесь вбрання, якого немає на землі в цьому віці, і якого не можуть приготувати руки людські. Бо як Господь, з Іоанном і Петром піднявшись на гору, перетворив ризи Свої і зробив їх блискавкоподібними, так бувало і з цим вбранням, і вбрана в нього людина дивувалася і зачудовувалася. В інший же час світло це, з’являючись у серці, відчиняло внутрішнє, найглибше та найпотаємніше світло; чому, людина, цілком поглинена тією насолодою та тим спогляданням, не володіла вже собою, а була для світу цього начебто буїм та варваром, з причини великої любові та насолоди, а також таємничих таїнств, тож людина, отримавши в цей час свободу, досягає досконалої міри, буває чистим і вільним від гріха. Але після цього благодать зменшувалася, і сходило покривало сили опору; благодать же бувала видима ніби частково, і на якомусь нижчому ступені досконалості,

4. Людині треба, так би мовити, пройти дванадцять ступенів, і потім досягти досконалості. Потім благодать знову починає діяти слабкіше, і людина опускається на один ступінь, і стоїть уже на одинадцятому. А інший, багатий благодаттю, завжди день і ніч стоїть на найвищій ступені, будучи вільним і чистим, завжди полоненим і виспренним. І тепер людина, якій показані ці чудеса, і яка пізнала їх на власному досвіді, якби так було з нею завжди, не могла б уже взяти на себе домобудівництва слова чи іншого якогось тягаря, не погодилася б ані чути, ані потурбуватися, за звичкою, про себе та про ранковий день, а лише почала би сидіти в одному кутку, у захопленні та начебто в упоєнні. Тому-то досконала міра не дана йому, щоб міг він займатися піклуванням про братію і служінням слову, хіба що тільки розорене вже середостіння огорожі і смерть переможена.

5. На ділі ж буває так: подібно до згущеного повітря якась ніби похмура сила лежить на людині і злегка прикриває її. Світильник безперестанку горить і світить; однак же, ніби покривало лежить на світлі; і тому, людина зізнається, що вона ще недосконала і не зовсім вільна від гріха; тому, можна сказати, що середостіння огорожі вже зруйноване й розтрощене, і знову в іншому чимось зруйноване не зовсім і не назавжди. Бо буває час, коли благодать сильніше розпалює, втішає і заспокоює людину; і буває час, коли вона принижується і тьмяніє, як сама вона домостроює це на користь людині. Хто ж, хоча на якийсь час, приходив у досконалу міру, вкушав і досвідчено пізнавав цей вік? Донині не знаю жодної людини християнина досконалої або вільної. Навпаки, якщо і спочиває хто в благодаті, доходить до таємниць і до одкровень, до відчуття великої благодатної солодощі; то і гріх перебуває ще всередині нього. Такі люди, через достаток у них благодаті і світла, вважають себе вільними і досконалими; але грішать у цьому, через недосвідченість, введені в обман тим самим, що діє в них благодать. А я дотепер не бачив жодної вільної людини, і оскільки в інші часи сам частково доходив до цієї міри, то дізнався і знаю, чому немає досконалої людини.

6. Запитання. Скажи нам: на якому ти ступені?

Відповідь. Нині після хресного знамення благодать так діє і втихомирює всі члени і серце, що душа від великої радості уподібнюється незлобивому немовляті, і людина не засуджує вже ані елліна, ані іудея, ані грішника, ані мирянина, але на всіх чистим оком дивиться внутрішня людина і радіє за цілий світ, і всебічно хоче вшанувати й полюбити еллінів та іудеїв. В інший час він – син царів, так твердо уповає на Сина Божого, як на батька. Відчиняються перед ним двері, і входить він всередину багатьох обителей; і в міру того, як входить, знову відчиняються перед ним двері в співрозмірному числі, наприклад, зі ста обителей – в інші сто обителей, і збагачується він; і в якій мірі збагачується, в такій же показуються йому нові чудеса. Йому, як синові і спадкоємцю, довіряється те, що не може бути вимовлено єством людським, або вимовлено устами і язиком. Богу слава! Амінь.

Бесіда 9. Про те, що Божі обітниці та пророцтва виконуються під час різних випробувань і спокус, і що від спокус лукавого рятуються ті, хто прихильний до єдиного Бога

Духовна дія Божої благодаті в душі відбувається великим довготерпінням, премудрістю і таємничим поглядом розуму, коли і людина з великим терпінням подвизається протягом часу і цілих років. І справа благодаті тоді вже виявляється в ній досконалою, коли вільна воля її, після багаторазового випробування, виявиться угодною Духу, і з часом покаже досвідченість і терпіння. Ясні зразки цього порядку представимо з богонатхненних Писань.
Стверджуване мною подібно до того, що було з Йосифом. Через стільки часу і через скільки років здійснилося визначення Божої про нього волі, і здійснилися видіння! А раніше в скількох трудах, скорботах і скруті випробовувався Йосип! І коли все перетерпів мужньо, в усьому виявився доброзичливим і вірним Богові рабом; тоді вже став царем Єгипту і прогодував рід свій, і виповнилися і пророцтво про невидиме, і та Божа воля, про яку задовго по великому бажанні було пророкувано.
Подібне цьому було і з Давидом. Бог через Пророка Самуїла помазав його на царя. І коли був він помазаний, тоді гнаний Саулом мусив рятуватися від смерті втечею. І де Боже помазання? Де швидке виконання обітниці? Бо як скоро помазаний, – став терпіти жорстокі скорботи, віддаляючись у пустелі, не маючи навіть насущного хліба і рятуючись втечею у язичників від Саулового проти нього зловмисного наміру. І в таких скорботах перебував той, кого Бог помазав на царя! Потім, коли багато років його випробовували й спокушали, він терпів скорботи й переносив їх великодушно, рішуче довірився Богові й себе самого засвідчив: “що Бог зробив зі мною через пророче помазання і що сказав, що це буде зі мною, те, безсумнівно, повинно виповнитися”: тоді вже за велике довготерпіння здійснилася, наостанок, воля Божа; і після багатьох випробувань воцарився Давид; і явним стало тоді Боже слово, і помазання, здійснене Пророком, виявилося твердим і істинним.
Подібне до цього було і з Мойсеєм. Бог, передбачивши і визначивши його на вождя і рятівника народу, зробив, що став він сином доньки Фараонової, вирощений у царському багатстві, у славі й у розкоші, навчений усякої єгипетської мудрості. А коли змужнів Мойсей і великий став вірою, – відрікся від усього цього, страждання і приниження Христові захотівши більше, за Апостольським словом, “ніж мати тимчасову гріховну насолоду” (Євр. 11:25). І втікши з Єгипту, цей царський син, вихований у таких задоволеннях і в царській розкоші, скільки провів часу в пастирських заняттях? І після цього, нарешті, за велике довготерпіння знайдений милостивим і вірним Богові, як такий, що переніс багато спокус, став він визволителем, вождем і царем Ізраїлю, і від самого Бога названий богом Фараоновим (Вих. 7:1). Бо через нього Бог вражав стратами Єгипет; через нього показав Фараонові справи великі й дивні, і нарешті, потопив єгиптян у морі. Бачиш, після закінчення скількох років відкрилися і після скількох випробувань і скорбот прийшли у виконання Божа воля і Божий намір?
Подібне до цього було і з Авраамом. За скільки часу Бог прорік обітницю – дарувати йому сина, і не відразу дарував його, але скільки років до цього тривали з Авраамом випробування і спокуси! І він, – великодушно перетерпівши все, що з ним трапилося, і утвердившись вірою в тій думці, що Той, Хто дав обітницю, непохитний і виконає слово Своє, а таким чином виявившись вірним, – отримав обітницю.
А також і Ной, – коли в п’ятисотий рік життя його Бог наказав будувати ковчег, сповіщаючи, що наведе на всесвіт потоп, який і навів у шестисотий рік, – сто років провів у великому терпінні, анітрохи не вагаючись думкою, чи сотворить, чи не сотворить Бог сказане Ним, але рішуче затвердившись вірою в тому, що, якщо Бог сказав про це, то, безсумнівно, це здійсниться; а таким чином, коли воля його знайдена вправною у вірі, терпінні й великодушності, у всій чистоті зберігши заповідь, один він врятувався з домом своїм.
Приклади ж ці навели ми з Писань на доказ, що дія Божої благодаті відкривається в людині, і приймає вона дарування Духа Святого, якого сподоблена буває душа вірна, тільки після довготривалої боротьби, після досвідів великого терпіння та великодушності, після спокус та випробувань, коли вільний порив випробувано буде всілякими скорботами. Коли ні в чому не образить воно Духа, але по благодаті буде в усьому згідно із заповідями, тоді буває воно сподоблене – досягти свободи від пристрастей, прийняти повноту духовного усиновлення, яке виголошується в таїнстві, а також духовного багатства і такого розуміння, яке – не від цього світу, і до якого долучаються самі лише справжні християни. Тому такі люди в усьому відмінні від усіх людей розсудливих, обізнаних і мудрих, які мають у собі духа світу.
Такий, за написаним (1Кор. 2:14), випробовує кожну людину. Про кожного знає він, з якого джерела бере слово, де зупинився, і на якій ступені перебуває; про нього ж самого ніхто з людей, що мають у собі духа миру, не може знати і судити. Хто тільки має в собі подібного до небесного Божого Духа, той і знає подібного до нього, як каже Апостол: “духовне розмислюючи з духовними. Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством; і не може розуміти, тому що про це треба судити духовно. Духовний же судить про все, а про нього ніхто не може судити” (1Кор. 2:14-15). Така людина вважає мерзенним і ненависним усе славне у світі – багатство, розкіш і всіляку насолоду, навіть саме знання, і все, що є в цьому віці.
Як людина, що перебуває у спеці й одержима вогневицею, якщо подати їй найсолодшу їжу або найсолодше питво, цурається цього й відкидає, бо палить її та сильно діє в ній хвороба, – так, подібно до цього, розпечені небесним, священним і чесним духовним бажанням, вражені в душі ревнощами любові Божої, коли той Божественний і небесний вогонь, що його Господь прийшов “звести на землю”, і бажає, аби скоріше він “запалав” (Лк. 12:49), почне сильно в них діяти, розпалить їхньою небесною прихильністю до Христа, – за сказаним вище, все славне і високо ціноване в цьому віці визнають гідним презирства й ненависним, тому що вогонь любові Христової об’ємляє, розпалює й запалює їхньою відданістю Богові та небесними благами любові, і ніщо небесне, земне та підземне, не в змозі відлучити їх від любові цієї, як засвідчив Апостол Павел: “Хто відлучить нас від любові” Христової, і так далі (Рим. 8:35)?
Але набуття душі своєї і небесної духовної любові неможливе людині, якщо вона не стане чужою до всього, що є в цьому віці, і не присвятить себе шуканню любові Христової, і якщо розум її не поставить себе поза всілякою матеріальною і земною розвагою, щоб їй можна було цілком зайнятися досягненням єдиної мети, прагнучи до неї за всіма заповідями; щоб усе піклування, шукання, розвага і вправа душі полягала в дослідженні духовної сутності, – того, як має бути вона прикрашена приписаними в заповідях чеснотами, небесною принадністю Духа, спілкуванням у чистоті й святині Христовій; щоб людина, від усього зрекшись, відтягнувши від себе всяку речовину та земні перешкоди, відмовившись від плотської любові, чи пристрасті до батьків та родичів, не дозволяла розуму своєму займатися чи розважатися чимось іншим, як-от: начальством, славою, почестями, плотською дружбою у світі, або іншими якимись земними турботами; але щоб весь розум цілком сприйняв на себе піклування і скорботу про вишукування духовної сутності душі, цілком і з терпінням перебував у сподіванні й очікуванні натхнення Духа, як каже Господь: “терпінням вашим спасайте душі ваші” (Лк. 21:19); і ще: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33).
Нехай буде ж це, щоб людина, – так подвизаючись і безперестанно перебуваючи уважною до себе, чи то в молитві, чи то в послуху, чи то в якій би то не було справі, яку вона робить за Богом, – змогла уникнути темряви лукавих демонів. Бо розум, який безперестанку заглиблюється в самого себе і шукає Господа, може здобути душу свою, хоча б вона була в погибелі пристрастей, якщо тільки завжди віддає себе в полон спонукання і ревнощів прагнути Господа і до Нього єдиного приліплюється, як сказано: “беремо в полон усякий помисел на послух Христу” (2Кор. 10:5), щоб, унаслідок такого подвигу, бажання і шукання, розум спромігся бути з Господом у єдиному дусі дару і благодаті Христової, спочиваючи в посудині душі, яка приготувала себе на всяку справу добру і не ображає Духа Господнього власними своїми волевиявленнями та неуважністю цього століття, або піклуванням про славу, про начальство, або самочинними думками, або тілесними задоволенням, а також товаришуванням і спілкуванням з лукавими людьми.
Достойно милостиво те, якщо душа, – цілком присвятивши себе Господу, до Нього єдиного приліпившись, без забуття перебуваючи в заповідях Його і гідно вшанувавши Христового Духа, що знайшов і приосинив її, – сподобиться бути в єдиний із Христом дух і в єдине розчинення, як говорить апостол: “А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом” (1Кор. 6:17). Якщо ж відданий хтось турботам, або славі, або любоначаллю, або дбає про людські почесті й домагається їх, і душа його обурюється та затьмарюється земними помислами, віддається чомусь у цьому віці й опановує те; то подібна душа, якби й побажала подолати темряву пристрастей, у якій тримають її лукаві сили, або втекти від неї й відгнати її від себе, не може цього зробити, бо любить і творить волю темряви, недосконало зненавиділа порочні починання.
Тому, приготуймося від усієї волі й з усією охотою йти до Господа й стати Христовими послідовниками, для виконання волі Христової та для пам’ятання й дотримання всіх Христових заповідей; повністю усунувшись від любові до світу, віддамо душі свої єдиному Христові; то матимемо на думці, щоб Їм одним опікуватися, про Нього одного мати піклування, Його єдиного шукати. Якщо ж, з причини тіла, не вживемо належного піклування про виконання заповідей і про послух Богові; то принаймні розум наш нехай не усувається від любові до Господа, – від того, щоб шукати Його і прагнути до Нього. А трудячись із таким розумом, із правильним образом думок йдучи шляхом правди й завжди перебуваючи уважними до себе, нехай здобудемо обітницю Духа Його, і по благодаті нехай позбудемося загибелі в темряві пристрастей, якими одержима душа, а через це станемо гідними вічного царства й сподобимося блаженствувати з Христом на віки віків, прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа на віки віків. Амінь.

Бесіда 10. Про те, що дари Божої благодаті зберігаються і примножуються смиренномудрістю і старанністю, втрачаються ж звеличуванням і недбальством

Душі правдолюбиві й боголюбиві, які з великою надією і вірою прагнуть досконало зодягнутися в Христа, не стільки потребують нагадування інших, і не терплять у собі навіть будь-якого умалення в небесному бажанні та любові до Господа; але, цілком пригвоздившись до хреста Христового, щодня усвідомлюють у собі відчуття духовного процвітання в прив’язаності до духовного Нареченого; уразившись же небесним бажанням і прагнучи правди чеснот, сильно й ненаситно жадають духовного осяяння. А якщо за віру свою сподобляються прийняти пізнання Божественних таїн, або стають причасними веселощів небесної благодаті: то не покладаються самі на себе, вважаючи себе чимось; але якою мірою сподобляються духовних обдарувань, такою самою, через ненаситність небесного бажання, з більшим ще напруженням прагнуть їх; чим більше відчувають у собі духовного процвітання, тим більше спрагують і жадають причастя і примноження благодаті; чим більше збагачуються духовно, тим більше ніби зубожіють у власній про себе думці, через ненаситність духовного бажання прагнути небесного Нареченого, як говорить Писання: “Ті, що споживають мене, ще будуть жадати, і ті, що п’ють мене, ще будуть відчувати жагу” (Сир. 24:23).
Такі душі, що мають у собі полум’яну і ненаситну любов до Господа, гідні вічного життя; а тому сподобляються позбавлення від пристрастей і в повноті благодаті досконало приймають осяяння і причастя Святого Духа, невимовного і таємничого спілкування. Душі ж немужественні й розслаблені, – які, через те саме, що перебувають ще в плоті, не намагаються тут через терпіння і великодушність прийняти в себе, не частково, а досконале освячення серця, не сподіваються в досконалості, з повним відчуттям і з безсумнівністю, бути в спілкуванні з Утішителем Духом, – з цього самого, не прийняли від Духа позбавлення від шкідливих пристрастей, або, навпаки, і сподобилися Божої благодаті, але, захоплені пороком, вдалися до якоїсь безтурботності й недіяльності.
Оскільки ж, прийнявши благодать Духа і знайшовши для себе благодатну втіху в спокої, бажанні та в духовній насолоді, і поклавшись на це, звеличуються вони, вдаються до недбалості, не журячись серцем, не смирячись у думках, не досягнувши досконалої міри безпристрасності, не отримавши того, щоб з усією дбайливістю й вірою досконало сповнитися благодаттю, задовольнилися вони тим і заспокоїлися та зупинилися на малій благодатній втісі; то подібні до цих душі, досягнувши успіху більше в звеличуванні, ніж у смиренні, якщо і сподобилися якогось дарування, втрачають його через безтурботне недбальство та через суєтне марнославство їхньої зарозумілості.
Душа істинно боголюбива і христолюбива, хоча б зробила тисячі праведних справ, за ненаситним прагненням своїм до Господа, думає про себе, нібито нічого ще вона не зробила; хоча б виснажила тіло своє постами й пильнуванням, при таких залишається почуттях, нібито не починала ще трудитися для чеснот; хоча б сподобилася досягти різних духовних обдарувань, або одкровень і небесних таємниць, через безмірну і ненаситну любов до Господа, сама в собі знаходить, нібито нічого ще не придбала; а навпаки, щодня спрагучи та голодуючи, з вірою та любов’ю перебуваючи в молитві, не може насититися благодатними таємницями та благоустроєнням себе в усякій чесноті. Вона уражена любов’ю небесного Духа, за допомогою благодаті невпинно збуджує в собі полум’яне прагнення до небесного Нареченого, прагне досконало сподобитися таємничого і невимовного спілкування з Ним у святині Духа, з відвертим обличчям душі, споглядає на небесного Нареченого лицем до лиця, у духовному й неглаголанному світлі, з усією безсумнівністю входить у єднання з Ним, співвідноситься зі смертю Його, з великим прагненням невпинно очікує смерті за Христа, безсумнівно вірить, що через Духа отримає досконале позбавлення від гріха і темряви пристрастей, і, очистившись Духом, освятившись душевно й тілесно, спроможеться стати чистим посудиною для прийняття в себе небесного світу та обителлю небесного й істинного Царя Христа. І тоді-то робиться вона гідною небесного життя, ставши ще тут чистим житлом Святого Духа.
Але прийти в таку міру можливо душі не раптом і не без випробувань. Навпаки, багатьма трудами і подвигами, з плином часу, за дбайливості, після випробувань і різних спокус, приймає вона духовне зростання і досягнення навіть до досконалої міри безпристрасності; і тоді вже, з готовністю і мужньо витримавши всяку спокусу від гріха, сподобиться великих почестей, духовних обдарувань, небесного багатства і, таким чином, зробиться спадкоємицею небесного царства в Христі Іісусі Господі нашому. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Бесіда 11. Про те, що сила Духа Святого в серці людському подібна до вогню; ще про те, в чому маємо потребу для розрізнення помислів, що виникають у серці; також про мертвого змія, що Мойсеєм був прибитий на вершині дерева, і служив образом Христа. У цій же бесіді містяться дві розмови: одна Христа з лукавим сатаною, а інша ж грішників із сатаною

Той небесний вогонь Божества, який християни ще нині, в цьому віці, приймають всередину себе, в серце, діючи всередині серця їхнього, коли зруйнується тіло, почне діяти ззовні, і знову сполучить члени, здійснить воскресіння зруйнованих членів. Як у Єрусалимі вогонь, що служив на жертовнику, під час полону був закопаний у рові, а коли настав мир і повернулися полонені, той самий вогонь немов би оновився і став служити, як і раніше: так і тепер цього ближнього нашого – тіло, що після руйнації обертається на тваніння, відтворить і оновить небесний вогонь; він воскресить зотлілі тіла. І внутрішній вогонь, що в серці мешкає нині, тоді буде діяти ззовні, і здійснить воскресіння тіл.
І за Навуходоносора вогонь у печі був не божественний, а тварний вогонь. Але три отроки, за праведність свою перебуваючи у видимому вогні, мали в серцях своїх небесний, божественний вогонь, що служив у помислах і діяв у них. І цей самий вогонь з’явився поза отроками; бо став посеред них, і перешкоджав видимому вогню палити праведників і скільки-небудь шкодити їм. Подібне до цього було і з ізраїльтянами; коли розум і помисел їхній намірився віддалитися від Бога живого і звернутися до ідолослужіння, – Аарон змушений був сказати їм, щоб принесли золоті посудини й прикраси. Тоді золото і посудини, кинуті у вогонь, стали ідолом, і вогонь ніби наслідував їхню волю. Дивовижне справді діло! Оскільки в намірі, потай і в помислах своїх наважилися вони на ідолослужіння; то й вогонь також вкинуті посудини перетворив на ідола, і ізраїльтяни стали вже явно ідолопоклонствувати. Тому, як три отроки, думаючи про праведність, прийняли в себе Божий вогонь, і поклонилися Господу істиною, так і нині вірні душі, у цьому ще віці, потай приймають у себе той божественний і небесний вогонь, і цей самий вогонь виробляє в людстві небесний образ.
Як вогонь золотим посудинам дав образ, і стали вони ідолом: так і Господь, узгоджуючись із волевиявленням вірних і добрих душ, згідно з їхньою волею, ще нині виробляє в душі той образ, що у воскресінні з’явиться зовні їхніх тіл, і тіла їхні прославить і всередині, і зовні. Але як тіла їхні нині ще тлінні, мертвотні й легкоруйнівні, так і помисли декого, розтлінного сатаною, мертвого для життя і похованого в твані й землі, тому що душа їхня загинула. Тому, як ізраїльтяни кинули золоті посудини у вогонь, і стали вони ідолом: так і нині людина віддала пороку чисті й прекрасні помисли, і вони поховані в гріховній твані й стали ідолом. І як тепер людині відшукати їх, розрізнити і вилучити з власного вогню? Тут потрібен душі божественний світильник, Дух Святий, який упорядковує цей затьмарений дім; потрібне світле Сонце правди, що засяяло в серці і просвіщає його; потрібна зброя, яка перемагає в битві.
І там (Лк. 15:8) вдова, яка загубила драхму, спершу запалила світильник, потім привела до ладу дім; і коли привели дім до ладу і запалили світильник, тоді знайшлася драхма, закопана у сміття, у нечистоті, у землі. І душа тепер не може сама собою відшукати і розділити між собою власні свої думки. Але коли запалений буде божественний світильник, і внесено світло в затьмарений дім; тоді душа побачить, як помисли її поховані в гріховній нечистоті й твані. Засяє сонце, і тоді бачить душа погибель свою, і починає збирати свої помисли, змішані зі сміттям і всякою скверною; тому що душа, переступивши заповідь, втратила свій образ.
Уяви собі царя, у якого є надбання, і підвладні йому служителі готові до послуг; і сталося так, що взяли і відвели його в полон вороги. Як тільки його взяли і відвели, – необхідно служителям і поплічникам його слідувати за ним же. Так і Адам чистим створений від Бога на служіння Йому, і на послугу Адаму дані створіння ці; тому що поставлений він господарем і царем усіх створінь. Але як скоро знайшло до нього доступ, і поспілкувалося з ним лукаве слово, – Адам спочатку прийняв його зовнішнім слухом, потім проникло воно в серце його, і охопило все його єство. А таким чином, після його полону, полонено вже з ним разом створіння, що служить йому і підкоряється йому, тому що через нього запанувала смерть над усякою душею, і внаслідок його непослуху так зіпсувала весь Адамовий образ, що люди змінилися і дійшли до поклоніння демонам. Бо ось і плоди земні, прекрасно створені Богом, приносяться демонам. На вівтарі їхні покладають хліб, вино і єлей, і тварин. Навіть синів і дочок своїх приносили в жертву демонам.
Тому Сам Той, Хто Створив тіло і душу, Сам приходить нині, і руйнує всякий безлад, зроблений лукавим, усі діла його, що робляться в помислах, оновлює, відтворює небесний образ, нову творить душу, щоб Адам знову став царем смерті й господарем створінь. І в законній сіні Мойсей називався спасителем Ізраїлю, бо вивів народ з Єгипту. Так і нині істинний визволитель – Христос приходить у потаємності душі, і виводить її з темного Єгипту, з-під найтяжчого ярма, з гіркого рабства. Тому заповідає нам вийти зі світу, вбожіти в усьому видимому, не мати піклування про земне, день і ніч стояти при дверях і чекати, коли Господь відчинить ув’язнені серця і виллє на нас дар Святого Духа.
Тому, повелів Він залишити золото, срібло, родинні зв’язки, продати маєток, роздати жебракам, покласти це до скарбниці і шукати цього на небесах: “де є скарб твій, там буде і серце твоє” (Мф. 6:21). Господь знав, що сатана через це бере силу над помислами і вводить їх у турботу про матеріальне і земне. Тому-то Бог, промишляючи про душу твою, повелів зректися всього, щоб і по неволі шукав ти небесного багатства і звернув серце своє до Бога. Бо якщо й забажаєш повернутися до створінь, то виявиться, що не володієш нічим видимим, і тоді, хочеш чи не хочеш, змушений будеш розум свій звернути до неба, де зібрав і поклав усе в скарбницю: “де є скарб твій, там буде й серце твоє”.
У Законі Бог наказав Мойсеєві зробити мідного змія, піднести й прибити його на верхівці дерева; і всі, уражені зміями, дивлячись на мідного змія, отримували зцілення. Це було зроблено з особливого погляду, щоб одержимі земними турботами, ідолослужінням, сатанинськими задоволеннями і всяким нечестям, будучи збудженими цим чином, хоча б дещо піднесли погляд свій на гору і, протверезивши себе від дольнього, звернули увагу на вищі речі, а від цього знову простяглися до найвищого, а так, поступово простягаючись до найвищого та верхнього, пізнали, що є Найвищий усього творіння. Так і тобі Бог повелів вбожіти, і продавши все, роздати убогим, щоб, хоча й захотів би ти кинутися вниз, на землю, було вже це неможливо для тебе. Тому, допитавши серце своє, почни міркувати зі своїми помислами: “на землі нічого не маємо в себе, звернімося ж до неба, де є в нас скарб, де зроблена нами купівля?” І розум твій почне зводити погляд у висоту, шукати гірського і досягати успіху в тому.
Яке ж у цьому значення, що мертвий змій, прикутий на верху дерева, зціляв уражених? Мертвий змій перемагав зміїв живих, тому що був образом Господнього тіла. Бо “Господь тіло” Своє, прийняте Ним від Марії, підніс на хрест, простягнув на дереві та пригвоздив до нього, і мертве тіло перемогло й умертвило змія, який жив і плазував у серці. Велике тут чудо! Як мертвий змій умертвив живого? Але як Мойсей зробив нове діло, зробивши подобу живого змія: так Господь нове діло створив від Марії (Єр. 31:22), і в це зодягнувся, а не з неба приніс тіло. Він породив небесний дух, увійшовши в Адама, і розчинив його Божеством, утворив людську плоть у материнській утробі й зодягнувся в неї. Тому, як мідному змію до Мойсея не наказував Господь бути у світі, так нове й безгрішне тіло не з’являлося у світі до Господнього пришестя, бо, після злочину заповіді першим Адамом, над усіма його чадами царювала смерть. Отже, мертве тіло перемогло живого змія.
І це чудо – ” для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство”. Але що говорить Апостол? “ми проповідуємо” Іісуса “Христа розп’ятого, для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство”, а тим, хто спасається, нам – “Христа, Божу силу і Божу премудрість” (1Кор. 1:23-24): бо в мертвому тілі життя; тут порятунок, тут світло, тут Господь приходить до смерті, розмовляє з нею, і наказує визволити душі з пекла й смерті, і повернути Йому. І ось, збентежена цим, смерть приходить до служителів своїх, збирає всі сили, і князь лукавий приносить рукописи, і каже: “ці ось слухалися слова мого, і ось як поклонялися нам люди”. Але Бог, праведний суддя, і тут показує правду Свою, і каже йому: “Послухався тобі Адам, і опанував ти все серце його; послухалося тобі людство. Що ж робить тут тіло Моє? Воно безгрішне. Тіло першого Адама стало належним тобі, і по праву ти утримуєш його рукописи. Про Мене ж усі свідчать, що Я не згрішив; нічим тобі не винен. Усі свідчать про Мене, що Божий Я Син. З висоти небес прийшовши на землю, засвідчив голос: “Цей є Син Мій Улюблений, Того послухайте” (Мф. 17:5). Іоанн свідчить: “ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29), а також і Писання: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лукавства в устах Його” (1Пет. 2:22), і: “йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30). І ти, сатано, сам свідчиш про Мене, кажучи: “знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий” (Мк. 1:24,3:11); і ще: “що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас” (Мф. 8:29). Три в Мене свідки. Один – з висоти небес Той, хто посилає голос, другий – ті, хто на землі, третій – ти сам. Тому, відкупляю тіло, продане тобі першим Адамом, знищую твої рукописи; Я відплатив борг Адамамовий тим, що розіп’ятий і зійшов у пекло. І наказую, тобі, пекло, темрява і смерть, звільни ув’язнені душі Адама”. І таким чином, лукаві сили, здригнувшись, віддають, нарешті, ув’язненого Адама.
Але коли чуєш, що Господь у цей час визволив душі з пекла й темряви, що сходив Він у пекло і звершив славну справу, – не думай, що все це далеко від душі твоєї. Людина зручно вміщує і приймає в себе лукаве, бо смерть обдержить душі Адама, і душевні помисли ув’язнені в темряві. І коли чуєш про гроби, – уявляй подумки не тільки видимі гроби; тому що гроб і могила для тебе – серце твоє. Коли гніздяться там князь лукавства й аґели його, коли прокладають там стежки й шляхи, якими б сатанинські сили проходили в розум твій і в помисли твої, тоді чи не пекло, не гробниця, не могила, чи не мрець ти перед Богом? Сатана поклав там печатку свою на невипробуване срібло; посіяв у душі цій насіння гіркоти, і закисло там старе квашення, тече там тінне джерело. Тож Господь приходить у душі, що Його шукали, у глибину сердечного пекла, і там наказує смерті, кажучи: “визволи ув’язнені душі, що шукали Мене, які тримаєш ти насильно”. І розтрощує Він важке каміння, що лежить на душі, відчиняє гроби, воскрешає справжнього мерця, виводить ув’язнену душу з похмурої темниці.
Як якщо людина зв’язана кайданами по руках і ногах, і приходить хто-небудь розв’язувати її кайдани, і пускає її вільно ходити на відкритому місці: так душу, зв’язану кайданами смерті, Господь розв’язує від кайданів, відпускає її, звільняє розум безструдно і спокійно ходити в Божественному повітрі. Уяви, що людина, в повноводдя річки, в середині її потонула у водах і, задихнувшись, лежить мертва серед страшних звірів; а інша людина, недосвідчена в плаванні, хоче врятувати того, хто впав у воду, і сама гине й задихається; тому потрібен тут досвідчений і вправний плавець, який би, увійшовши в глибоке надро вод, занурився там і виніс звідти того, хто потонув, і того, хто лежить серед звірів; тоді сама вода, щойно бачить людину досвідчену, яка вміє плавати, допомагає їй і виносить її на гору. Так і душа, занурившись у безодню темряви і в глибину смерті, позбавлена дихання, і серед страшних звірів перебуває мертвою для Бога. Хто ж може зійти в ці схованки і глибини пекла і смерті, крім самого Художника, який створив тіло? Він приходить у дві області, у глибину пекла і також у глибоке надро серця, де душа зі своїми помислами утримується смертю, і омертвілого Адама виносить із темної глибини. І сама смерть через навчання звертається на допомогу людині, як вода – плавцю.
Що важкого Богові зійти в смерть і також у глибоке надро серця, і звідти покликати омертвілого Адама? У видимому віці є оселі й будинки, де мешкає людство, і є оселі, де живуть звірі, леви, або змії, або інші отруйні тварини. Тому, якщо сонце, яке є створіння, через вікна або двері входить усюди, і в печери левів, і в нори плазунів, і виходить звідти, і не зазнає від того шкоди, то скільки ж Бог і Владика всіх входить до гнізда й осель, де витає смерть, і до душі, і, визволивши звідти Адама, не зазнає шкоди від смерті. І дощ, сходячи з неба, проникає в найнижчі шари землі, зволожує й оновлює засохле там коріння, і виробляє там коріння, і виробляє там нове породження.
Інший у боротьбі і скорботі від сатани, і веде з ним брань, у цього розбита душа його, він стурбований, плаче і проливає сльози. Такий представляє в собі нібито два обличчя. Чому, якщо встоїть у такій справі: то з ним на брані Господь, і береже його; бо дбайливо шукає він Господа і б’є у двері, чекаючи, коли Господь відкриє йому. Але також, якщо брат здається тобі в цьому доблесним; то підкріплюється він благодаттю. А в кому не покладено підстави, хто не має такого страху Божого, і не журиться серце його, не перебуває він у страху, не оберігає серця свого і членів своїх, щоб не ходили вони безчинно; в цього занапащена ще душа його; бо не вступав ще в боротьбу. Тому дехто перебуває в боротьбі й у скорботі, а дехто не знає навіть, що таке брань. Бо і насіння, коли кинуте в землю, страждає від інею, зими і повітряної холоднечі; але в належний час оживотворяється паросток.
Трапляється ж, що сатана веде розмову з тобою в серці: “дивись, скільки поганого зробив ти; дивись, якого шаленства сповнена душа твоя; скільки обтяжений ти гріхами, що не можеш уже врятуватися”. Це ж робить, щоб ввергнути тебе у відчай, бо неприємне йому покаяння твоє. Бо як тільки через злочин увійшов гріх, – щогодини розмовляє він із душею, як людина з людиною. Відповідай йому і ти: “Маю в Писанні Господні свідчення: не смерті хочу грішника, але покаяння, щоб він навернувся від шляху лукавого, і був живий (Єз. 33:11). Бо для того зійшов Він, щоб спасти грішних, воскресити мертвих, оживити вмертвілих, просвітити тих, хто перебуває в темряві”. І справді, прийшовши, покликав Він нас у синоположення, у град святий, умиротворений, у життя, що ніколи не помирає, у славу нетлінну, аби ми початку нашому дали добрий кінець, перебували в убогості, странництві, стражданнях, не припиняли просити Бога, невідступно б’ючи у двері. Як тіло близьке до душі; так і Господь близький і готовий прийти і відчинити ув’язнені двері серця, і дарувати нам небесне багатство. Він добрий і людинолюбний, і обітниці Його непорушні, якщо тільки з терпінням шукаємо Його до кінця. Слава щедротам Отця і Сина і Святого Духа на віки віків! Амінь.

Бесіда 12. Про стан Адама до порушення ним Божої заповіді і після того, як втратив він і власний свій, і небесний образ. Ця ж бесіда містить у собі кілька вельми корисних питань

Адам, переступивши заповідь, загинув подвійно; тому що втратив, по-перше, чисте, прекрасне, за образом і подобою Божою створене надбання природи своєї, а по-друге, самий образ, у якому, за обітницею, складалася вся його небесна спадщина. Як якщо буде монета, що має на собі царське зображення, і її обріжуть; то і золото загинуло, і зображення не додає їй ціни: так подібне до цього сталося і з Адамом. Велике багатство і велика спадщина були йому уготовані. Уяви собі велике село, і воно має багато прибутків; там квітучий виноградник, там родючі поля, там стада, там золото і срібло. Так і ця Адамова посудина до переслуху була дорогим селом. Але щойно Адам почав худі помисли й думки, загинув він для Бога.
Не говоримо, що людина цілком загубилася, знищилася і померла; вона померла для Бога, живе ж власним своїм єством. Бо ось цілий світ ходить і займається справами своїми на землі; але Боже око дивиться на самий розум і на помисли, немов би вдивляється в них, і не помічає, не входить з ними в спілкування, тому що не думають ні про що угодне Богові. Уяви собі готель, непристойний будинок, місця, де бувають безчинства і розпуста; благочестиві проходять повз і не оскверняються, вони бачачи не бачать, це ніби мертво для них. Так і Бог, хоча дивиться на тих, хто відступив від слова і заповіді Його, але немов би не помічає, не входить там у спілкування, і не спочиває в помислах їхніх Господь.
Питання. Як можна людині бути убогою по духу, особливо коли сама в собі відчуває, що вона змінилася, досягла успіху, дійшла до знання і розуміння, якого раніше не мала.Відповідь. Поки людина не набула цього і не досягла успіху, – вона не убога ще духом, але високо про себе думає. Коли ж приходить до цього розуміння і успіху, тоді сама благодать вчить її бути убогою за духом, – і хоча вона праведник і Божий обранець, – не вважати себе за будь-що, але визнавати душу свою малоцінною і приниженою, начебто нічого вона не знає й не має, хоч і знає, і має. І така думка робиться нібито природженою і вкоріненою в розумі людському. Чи не бачиш, що праотець наш Авраам, будучи Божим обранцем, називав себе землею і попелом (Бут. 18:27)? І Давид, помазаний на царя, мав перед собою Бога; і що каже? “А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі” (Пс. 21:7).
Тому ті, хто бажає бути співспадкоємцями їхніми, співгромадянами в небесному граді, і спрославитися з ними, повинні мати теж смиренномудрість і не думати про себе, ніби вони щось, але мати скрушене серце. Хоча благодать у кожному з християн діє по-різному, і робить їх різними членами; проте ж усі належать до одного граду, усі одностайні, єдиномовні, розуміють одне одного. Як у тілі членів багато, але одна у всіх душа, що приводить їх у рух: так єдиний Дух діє у всіх по-різному, але всі належать до одного граду, йдуть одним шляхом. Бо всі праведники йшли шляхом тісним і вузьким, страждали, були переслідувані, зневажені, жили “в козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення” (Євр. 11:37). Так само й Апостоли кажуть про себе: “донині терпимо голод і спрагу, і наготу”, терпимо ганьбу, і “поневіряємося” (1Кор. 4:11). Одні з них були обезголовлені, інші розіп’яті, інші зазнавали різних скорбот. І сам Владика Пророків і Апостолів, ніби забувши Божественну славу, яким йшов шляхом? Ставши для нас образом, на наругу носив Він на голові терновий вінець, перетерпів обпльовування, заушення і хрест.
Якщо Бог на землі йшов таким шляхом, то і ти повинен стати Його наслідувачем. Так йшли і Апостоли, і Пророки. І ми, якщо бажаємо бути назданими на підставі Господа й Апостолів, повинні стати їхніми наслідувачами. Бо Апостол Духом Святим говорить: “подібні до мене будьте, як і я до Христа” (1Кор. 4:16). Якщо ж любиш ти людську славу, хочеш, щоб кланялися тобі, шукаєш собі спокою; то звернув ти зі шляху. Тобі треба співрозп’ятися з Розп’ятим, постраждати з Тим, Хто постраждав, щоб після цього і прославитися з Тим, Хто прославився (Рим. 8:17). Бо нареченій необхідно спостраждати з Нареченим і через це стати спільницею і співспадкоємицею Христовою. І нікому не дозволено без страждань, не дорогою не гладкою, тісною і вузькою, увійти в град Святих, упокоюватися і царювати з Царем нескінченні віки.
Запитання: Оскільки Адам втратив і власний свій, і небесний образ; чи випливає з цього, що, якщо був він причасником небесного образу, то мав у собі і Духа Святого?Відповідь. Поки в ньому перебували Слово Боже і заповідь, – мав він усе. Бо саме Слово було його спадщиною; Воно було одягом і славою, що покривала його, Воно було вченням. Адаму внушено було, як дати імена всьому: “то назви небом, то сонцем, то місяцем, то землею, то птахом, то звіром, то деревом”. Як був навчений, так і нарікав імена.
Запитання: Чи мав Адам відчуття і спілкування Духа?Відповідь. Саме Слово, що перебувало в ньому, було для нього всім: і знанням, і відчуттям, і спадщиною, і вченням. І що говорить Іоанн про Слово? “На початку було Слово” (Ін. 1:1). Бачиш, що Слово було всім. А якщо і віднедавна перебувала на Адамі слава; то не будемо тим спокушатися, бо сказано: “були вони нагі” (Бут. 2:25), і не бачили один одного, і тільки після злочину заповіді побачили, що вони нагі, і засоромилися.
Запитання: Отже, люди до злочину замість покрову зодягнуті були Божою славою?Відповідь. Як у Пророках діяв Дух, і навчав їх, і всередині їхній був, і являвся їм вочевидь, так і в Адамі Дух, коли хотів, перебував із ним, навчав і навіював: “так скажи й назви”. Бо всім було для нього Слово; і Адам, поки тримався заповіді, був другом Божим. І що дивного, якщо в такому стані переступив він заповідь, коли і сповнені Духа Святого мають у собі природні помисли і мають волю погоджуватися на них? Так і Адам, перебуваючи з Богом у раю, з власної своєї волі переступив заповідь і послухав лукавого. Втім і після злочину мав він знання.
Запитання: Яке ж він мав знання?Відповідь. Коли розбійника беруть до суду і починають судити, – князь запитує його: “коли робив ти зло, – чи вже не знав, що будеш спійманий і відданий смерті?” І розбійник не наважується сказати, що не знав; тому що було йому це відомо, і підданий покаранню все пригадує і зізнається. І блудник не знає хіба, що робить погано? І злодій не знає хіба, що грішить? Так, люди і без Писань, за природним сенсом, хіба не знають, що є Бог? Неможливо їм буде того дня сказати: “не знали ми, що є Бог”. Бо в громах і блискавках із неба віщає їм: “Хіба не знаєте, що є Бог, який керує створінням?” Тому, що взивали демони? “Ти є Син Божий” (Мк. 3:11); “прийшов Ти сюди передчасно мучити нас” (Мф. 8:29)? І донині в мученицьких храмах говорять вони: “палиш, палиш Ти мене”. Тому люди не знали тільки древа пізнання добра і зла; злочин Адама дав їм це пізнання.
Кожен починає запитувати: в якому стані був Адам, і що він робив? Сам Адам набув пізнання добра і зла. До того ж, знаємо з Писань, що був він у честі й у чистоті, і, порушивши заповідь, його вигнали з раю, і він накликав на себе гнів Божий. Понад те і добре вивчає він у собі, а вивчивши зле, остерігається, щоб не згрішити ще й не впасти в суд смерті. Знаємо ж, що все створіння Боже перебуває під Божим наглядом. Бог створив небо, землю, тварин, плазунів, звірів; ми бачимо їх, але не знаємо числа їх. Бо чи відомо це комусь, окрім одного Бога, сущого в усьому, навіть і в зародках тварин? Чи не Він один знає, що – під землею і понад небесами?
Тому, залишивши все, постараємося краще, як добрі купці, придбати небесну спадщину, і те, що корисно душам нашим. Навчимося здобувати стяжання, які в нас залишаться назавжди. Якщо людина почне досліджувати розум Божий і казати: “я знайшов і збагнув дещо”; то розум людський виявиться таким, що перевершує розум Божий; але в цьому вельми вона помиляється. Чим більше хочеш досліджувати і проникнути знанням, тим у більшу сходиш глибину, і нічого не осягаєш. Навіть, що стосується роздумів, які виникають у тобі, про те, що і як відбувається в тобі щодня, – і це невимовно і незбагненно, хіба що тільки будеш приймати все це з вдячністю і вірою. Бо від дня народження твого і донині чи зміг ти пізнати душу свою? Дійсно, перекажи мені помисли, що виникли в тобі від ранку до вечора; розкажи мені помисли трьох днів. Але ти не в змозі цього зробити. А якщо не зміг ти осягнути помислів душі своєї; то як можеш домислюватися про Божі помисли і Божий розум?
Але скільки знаходиш, їж хліб, залиш усю землю, іди на берег річки, пий, скільки потрібно, і йди геть, не дошукуйся, звідки річка йде, або як тече. Намагайся вилікувати ногу і хворобу ока свого, щоб бачити тобі світло сонячне. Не розшукуй, скільки світла має сонце; або в якому знаку сходить. Бери те, що дається тобі у вживання. Для чого йдеш у гори, і дошукуєшся, скільки там пасеться онагрів або звірів? І немовля, коли наближається до сосків матерніх, куштує молоко і харчується, але не вміє дослідити коріння або джерела, звідки молоко притікає так рясно. Смокче воно молоко і виснажує весь запас; а через деякий час, соски знову наповнюються: цього не знають ні немовля, ні матір його, хоча найвідоміше, що молоко походить з усіх членів матері. Тому, якщо шукаєш Господа в глибині; то знайдеш, що творить Він там знамення. Якщо шукаєш Його в рові: то знайдеш, що там серед двох левів охороняє Він праведного Даниїла. Якщо шукаєш Його у вогні: то знайдеш, що там допомагає Він рабам Своїм. Якщо шукаєш Його на горі: то знайдеш, що там Він – з Іллею та Мойсеєм. Господь – усюди, і під землею, і вище небес, і в нас, і скрізь. Так і душа, поблизу тебе; вона і всередині тебе, і поза тобою; в яку далеку країну забажаєш, там і перебуває розум твій; на захід, на схід, на небо забажаєш – він там перебуває.
Намагаймося ж попередньо мати на собі знак і печатку Господню, бо під час суду, коли Бог буде робити розділення, і зібрані будуть усі племена земні – цілий Адам, коли Пастир скличе отару Свою, тоді всі, хто має на собі знак, впізнають свого Пастиря, і Пастир впізнає тих, хто має на собі власну Його печатку, і збере їх із усіх народів, і почують голос Його свої, і підуть по сліду Його. На дві частини розділиться світ: одна частина буде темна черідка, що йде у вогонь вічний, а інша – світла, сповнена паства, яку піднімають до небесного жереба. Що нині придбали ми в душах, те саме засяє і виявиться тоді, і наділить славою тіла.
Як у місяць Ксанфік закриті землею коріння виносять плід свій, дають свої квіти і прикраси і запліднюються; і тоді виявляються добрі коріння і явними робляться ті, на яких є терни: так і в цей день кожен покаже і виявить і добре, і погане, що зробив він за допомогою власного свого тіла. Бо там – загальний суд і відплата. Крім видимої їжі є інша їжа. І Мойсей, коли сходив на гору, постив сорок днів. Піднявся він людиною, а зійшов, маючи в собі Бога. Ось бачимо на собі, що тіло, якщо не підкріплене харчами, виснажується за кілька днів; але Мойсей, постувавши сорок днів, зійшов набагато сильнішим за будь-кого, бо живився Богом, і тіло його постачалося іншою небесною їжею. Йому їжею стало Боже слово, і мав він славу на обличчі. Але те, що було з Мойсеєм, є тільки образ; бо ця слава сяє нині всередині – в серцях християн. І воскрешені тіла у воскресіння вкриються іншою Божественною ризою, і будуть харчуватися небесною їжею.
Запитання: Що таке означає жінка, яка молиться з непокритою головою (1Кор. 11:5)?Відповідь. Оскільки за часів Апостолів дружинам замість покривала слугувало відрощене волосся, то і Господь, і Апостоли приходять до творіння і роблять його ціломудрим. Втім, жінка представляється тут як образ Церкви. І як, у той час, жінки показувалися народові, маючи замість покривала розпущене волосся, так і Церква одягає й вбирає чад своїх у Божественні прославлені ризи. Навіть і в давнину в ізраїльській Церкві була одна Синагога, і була вона вкрита Духом, і Духом одягалися ізраїльтяни замість слави, хоча й не водилися Ним. Тому слово: “Церква” говориться і про багатьох, і про одну душу: бо сама душа збирає воєдино всі помисли, і перед Богом є церквою; бо душа сполучилася з небесним Нареченим для спілкування з Ним, і поєдналася з небесним. Це ж розуміється і про багато душ, і про одну. Бо і Пророк говорить про Єрусалим. Я знайшов тебе залишеною, і оголеною, і зодягнув тебе, і так далі, ніби розмірковуючи про одну жінку (Єз. 16:8-13).
Запитання: Що таке значить сказане Марфою Господу про Марію: у мене багато трудів, а вона сидить при Тобі?Відповідь. Що Марія повинна була сказати Марфі, то попередньо сказав їй Господь, а саме, що Марія залишила все, сіла при ногах Господніх, і весь день благословляє Бога. Чи бачиш сидіння при нозі, що перевершує любов? Але щоб ясніше засяяло Боже слово, слухай ще. Якщо хто любить Іісуса і прислухається до Нього, як годиться, і не просто прислухається, а перебуває в любові, то і Бог хоче вже віддати чимось душі тій за любов цю, хоча людина не знає, що вона прийме, або якою мірою Бог обдарує душу. Бо і Марії, яка полюбила Його і сиділа при ногах Його, не просто дано нагороду, а від сутності Своєї дарував Він якусь потаємну силу. Самі слова, які Бог з миром виголосив Марії, були дух і якась сила. Слова ці увійшли в серце, стали душею в душі, духом у дусі, і Божественна сила наповнила серце її; тому що, де приходить оця сила, за необхідністю робиться, щоб вона там перебувала, як невід’ємне надбання. Тому й Господь, знаючи, що дарував їй, сказав: “Марія ж вибрала найкращу частку” (Лк. 10:42). Але з часом і те, що робила Марфа з ревності прислужитися, привело її до того ж дарування; тому що і вона прийняла Божественну силу в душу свою.
І що дивного, якщо ті, хто приходять до Господа і приліплені до Нього тілесно, приймали силу? Іноді апостоли промовляли, слово і Дух Святий нападав на віруючих ( Діян. 10:44). Корнилій від слова, яке почув, прийняв силу. Ще більше, коли Господь промовляв слово Марії, або Закхею, або грішниці, яка, розпустивши волосся, отирала ноги Господні, або Самарянці, або розбійникові, тоді з’являлась сила, і Дух Святий входив у єднання з душами їхніми. І нині, ті, хто люблять Господа, залишили все і постійно перебувають у молитві, потай навчаються того, чого не відали. Сама Істина за їхньою волею відкривається їм і вчить їх: ” Я є істина” (Ін. 14:6). Самі Апостоли, до хреста перебуваючи з Господом, бачили великі знамення, як очищалися прокажені та воскресали мертві: але не знали, як Божественна сила перебуває та діє в серці; не знали, що самі вони відродяться духовно, вступлять у єднання з небесною душею та стануть новим створінням. Вони любили Господа заради здійснюваних Ним знамень. Нарешті, Господь сказав їм: “Що дивуєтеся знаменням? Я даю вам велику спадщину, якої не має цілий світ”.
Дивними були для них ще слова Господа, доки не воскрес Він із мертвих, і заради нас не підніс тіла на небо. І тоді зійшов на них Дух Утішитель, і вступив у єднання з душами їхніми. Сама Істина являє Себе в душах вірних, і небесна людина приходить до людини твоєї, і буває між ними єдине спілкування. Тому, тих, які перебувають у служінні й старанно все роблять із ревності у вірі, з любові до Бога, згодом це саме приводить до пізнання самої Істини, тому що Господь відкривається душам їхнім і вчить їх співперебування Духа Святого. Слава і поклоніння Отцю, і Сину, і Святому Духу, на віки віків! Амінь.

Бесіда 13. Про те, якого плоду вимагає Бог від християн

Усе видиме створив Бог, і дав це людям на упокоєння і насолоду, але дав їм і закон правди. З часу ж Христового пришестя Бог вимагає іншого плоду й іншої правди, чистоти серця, доброї совісті, корисних промов, чесних і добрих думок, і всього того, у чому досягають успіху Святі. Бо каже Господь: “якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 5:20). У законі написано: не чини блуду, а Я кажу вам: не забажай, не гнівайся. Бо тому, хто має намір бути другом Божим, належить охороняти себе від гріховної скверни і від вічного вогню, що таїться в нас. Це робить нас гідними царства. Слава милосердю Його і звершеному благоволінню Отця і Сина і Святого Духа! Амінь.

Бесіда 14. Про те, що ті, хто присвячують Богові помисли й розум, роблять це в надії, що просвітляться очі їхнього серця, що Бог сподобляє таких у святості й найбільшій чистоті приступати до Таїнств і наділяє їх благодаттю Своєю; також про те, що маємо робити ми, хто бажає одержати будь-яке з небесних благ; нарешті, про те, що Апостоли та Пророки подібні до сонячного проміння, що входить у вікно. Ще, бесіда вчить, що таке земля сатанинська і земля Ангельська – обидві недосяжні і невидимі

Будь-яка видима у світі справа робиться в надії отримати користь від праці. І якщо хто не цілком упевнений, що отримає насолоду від праці; то некорисні йому і праці. І хлібороб сіє в надії зібрати плоди і, сподіваючись на них, переносить труди; сказано: “бо хто оре, повинен орати з надією” (1Кор. 9:10). І хто бере дружину, бере в надії мати спадкоємців. І купець заради прибутку пускається в море, віддає себе на готову смерть. Так і в царстві небесному людина, в надії, що просвітляться сердечні очі, віддає сама себе на те, щоб усунутися від справ життєвих, проводити час у молитвах і проханнях, чекаючи Господа, коли прийде і явить їй Себе, і очистить її від гріха, що живе в ній.
Але не сподівається вона на труди свої і на життя, поки не отримає сподіваного, поки не прийде Господь, і не буде жити в ній у всякому відчутті і дії Духа. А коли скуштує він благодаті Господньої, насолодиться плодами духовними, знято буде покривало темряви, і світло Христове засяє і діє в несказанній радості; тоді переконається у великій любові, маючи з собою Господа. Як там купець, що отримав прибуток, він радіє, але водночас журиться і боїться лиха від розбійників і лукавих духів, щоб, ослабнувши, не занапастити якось праці, аж доки не спроможеться увійти в небесне царство, в горній Єрусалим.
Тому будемо й ми благати Бога, щоб зняв з нас стару людину, і нині ще зодягнув нас у небесного Христа; і таким чином, у радості, Ним ведені, перебуватимемо у великій тиші. Бо Господь, бажаючи, щоб сповна скуштували ми царства, каже: “без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Але й через Апостолів просвітив Він багатьох. Самі, будучи створіннями Божими, вони подібних до себе рабів виховували до того, щоб кожен став братом і сином Христовим, здійснив дещо переважне над іншими людьми, тобто, освятив саме серце, самий розум, і помисли спрямував до Бога. І таким чином, Бог потаємно подає серцю життя і допомогу, і ввіряє йому самого Себе. Бо коли людина найпотаємніше своє, тобто розум і помисли, віддає Богові, нічим іншим не займаючись і не розважаючись, але стримуючи себе всіма силами, тоді Господь сподобляє її приступати до Таїнств у святості та в значно більшій чистоті, і Себе самого дає їй на небесну поживу й на духовне пиття.
Як людина, що придбала великий маєток, має рабів і дітей, іншу їжу дає рабам, а іншу – власним своїм дітям, народженим від насіння її, – бо діти успадковують батькові, і, будучи подібні до батька свого, їдять із ним разом: так і Христос, істинний Владика, Сам усе створив, і годує лукавих і невдячних; чад же, яких породив від насіння Свого, яким приділив благодаті Своєї, і в яких вообразився Господь, переважно перед іншими людьми харчує власним Своїм спокоєм, Своєю їжею та їдлом, Своїм питтям, і Себе Самого віддає їм, які перебувають у спілкуванні з Отцем Своїм, як каже Господь: “Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6:56), і не побачить смерті; бо ті, хто мають істинну спадщину, як сини, народжені від Отця небесного, і живуть у домі Отця свого, як каже Господь: “раб не перебуває в домі вічно, син перебуває вічно” (Ін. 8:35).
Тому, якщо і ми хочемо бути народженими від небесного Отця, то переважно перед іншими людьми повинні проявити дбайливе ставлення, зусилля, ревність, любов, добре життя, перебувати у вірі й у страху, як охочі досягти великих благ і стати спадкоємцями Божими. Бо “Господь то частина спадку мого та чаші моєї” (Пс. 15:5). І в такому випадку Господь, бачачи добру волю і терпіння, створить милість Свою, очистивши нас словом небесним, і мертвотні й розбещені помисли оживотворяючи й виставляючи чудовим життям і вченням Апостолів. Одне створіння живить і животворить інше створіння, як насіння пшениці або ячменю живиться і животворяться, коли наказано це, хмарами, дощем і сонцем, які також є створіннями. Але як є світло, що входить через вікно, так і сонце виливає промені на цілий всесвіт: так Пророки були світилами для власного тільки дому – для Ізраїлю; Апостоли ж послужили сонцями, що висвітлюють усіх, у всіх частинах світу.
Є земля, на якій живуть чотириногі, і є земля в повітрі, на якій ходять і живуть птахи, і якщо вони забажають стояти, або ходити на цій землі, то є ловці, які опановують їх. І є земля для риб – вода морська. І кожна тварина, в якому місці народилася, на землі чи в повітрі, там і має перебування, їжу та упокоєння. Таким же чином, є земля і країна сатанинська, де живуть, ходять і спочивають темні сили і лукаві духи, і є світлоносна земля Божества, де ходять і упокоюються полки Ангелів і святих духів. І як темна земля не може бути видима, або відчутна очима тіла цього, так світлоносна земля Божества і невідчутна, і невидима тілесними очима; людям же духовним, серцевому оку видимі і сатанинська земля темряви, і світлоносна земля Божества.
Але, за оповіддю мирських мудреців, є гори вогняні, бо в них вогонь, і там є тварини, подібні до овець; і, щоб зловити їх, роблять залізні кружки, закидають і опускають у вогонь уди. Оскільки ж тваринам цим вогонь дарує їжу, пиття, заспокоєння, зростання, життя, і замінює все; то, якщо витягнеш їх в інше повітря, вони гинуть. І, коли заплямований одяг їхній, не у воді, а у вогні омивається і робиться чистішим і білішим. Так і християни їжею для себе мають цей небесний вогонь; він для них заспокоєння; він очищає й омиває, і освячує серце їхнє, він приводить їх до зростання; він для них і повітря, і життя. Як скоро виходять звідти, – гинуть вони від лукавих духів. І як помирають тамтешні тварини, виходячи з вогню, як гинуть риби, витягнуті з води, як задихаються чотириногі, кинуті в море, і як пернаті, ходячи по землі, потрапляють у руки ловців: так і душа, що не залишається на тій землі, задихається та гине; і якщо оцим божественним вогнем не заміняє собі їжі, і пиття, і одягу, і серцевого очищення, і душевного освячення, то вловлюється й розбещується духами лукавими. Розшукаємо ж ретельно і ми, чи посіяні ми на тій невидимій землі, і чи насаджені в небесному винограднику? Слава щедротам Божим! Амінь.

Бесіда 15. Бесіда ця містить у собі розлоге вчення про те, як душі у святості, непорочності й чистоті треба перебувати перед нареченим своїм – Іісусом Христом, і ще деякі вельми повчальні питання – наприклад, про те, чи всі члени повстануть у воскресіння, – та багато інших – про зло, про благодать, про вільне волевиявлення, про достоїнство людського родуБесіда 15. Бесіда ця містить у собі розлоге вчення про те, як душі у святості, непорочності й чистоті треба перебувати перед нареченим своїм – Іісусом Христом, і ще деякі вельми повчальні питання – наприклад, про те, чи всі члени повстануть у воскресіння, – та багато інших – про зло, про благодать, про вільне волевиявлення, про достоїнство людського роду

Якась багата людина, вельми славний цар зверне своє благовоління на бідну жінку, у якої немає нічого, крім власного її тіла, стане її любителем і має намір ввести її до себе, як наречену і співмешканку. І якщо вона покаже, нарешті, прихильність свою до чоловіка, то, зберігаючи любов до нього, ця бідна, убога, нічого в себе не маючи, жінка стає пані всієї маєтку, який є в чоловіка. А якщо зробить щось проти обов’язку і долгу, і в домі чоловіка свого поводитиметься непристойно, то виганяється тоді з безчестям і наругою, і йде, поклавши обидві руки на голову, як і в законі Мойсеєвому дається це розуміти про жінку непокірну і неугодну чоловікові своєму (Повт. 24:1). І тоді вже вона мучиться і гірко плаче, міркуючи, яке втратила багатство, якої позбулася слави, зазнавши безчестя за свою нерозсудливість.
Так і душа, яку заручить Собі в наречену небесний наречений – Христос для таємничого і божественного з Ним спілкування, і яка скуштує небесного багатства, повинна з великою турботою щиро догоджати Христові, який заручився з нею, ввірене їй духовне служіння виконувати належним і пристойним чином, щоб у всьому догоджати Богові, нічим не ображати Духа, належно зберігати досконалу цнотливість і любов до Христа, добре поводитися в домі небесного Царя, з усією відданістю дарованій благодаті. І ось, така-то душа поставляється госпожею над усіма Господніми благами, саме тіло її отримує прославлення від Божества Христового. Але якщо згрішить вона в чомусь, і в служінні своєму чинитиме проти обов’язку, не зробить до вподоби Христу, не піде за волею Його, не буде посприятливою притаманній у ній благодаті Духа, то з наругою зазнає ганебного позору та відлучається від життя, як така, що стала недоброзичливою і нездатною до спілкування з небесним Царем. І про цю душу бувають уже печаль, скорбота і плач у всіх святих і розумних духів; Ангели, Сили, Апостоли, Пророки, Мученики сумують про неї.
Як, за сказаним Господом, “на небесах більше буде радості за одного грішника, що кається” (Лк. 15:7); так велика печаль і плач бувають на небі за одну душу, що відпадає від вічного життя. І як на землі, коли помирає якась багата людина, зі співом, зі сльозами і наріканнями, супроводжують її з цього життя брати її, рідні, друзі, знайомі: так і за душею тією зі сльозами та співом творять плач усі Святі. Бо і в іншому місці дає це зрозуміти Писання, кажучи: “Голоси, кипарисе, бо кедр он упав, пограбовані пишні!” (Зах. 11:2). Як Ізраїль, коли, мабуть, догоджав Владиці (хоча й ніколи не догоджав він, як треба догоджати), мав стовп хмарний, що осяював його, і стовп вогняний, що висвітлював його, бачив перед собою море, розділене, чисту воду, що текла з каменя, – а коли розум ізраїльтян і їхнє свавілля відверталося від Бога, тоді вони піддавалися зміям і ворогам своїм, їх відводили у тяжкий полон і катували гірким рабством: так, звичайно, буває теж і з нашими душами. Це таємничо назнаменуючи, Дух у Пророка Єзекіїля про таку душу, як про Єрусалим, сказав: Оголеною знайшов Я тебе в пустелі, “і обмив тебе водою” від нечистоти твоєї, “І зодягнув тебе” в одяг, “і дав нараменники на руки твої, а ланцюга на шию твою, і дав Я носову сережку до носа твого”, і стала ти в Мене іменитою серед усіх язиків; “булку й мед та оливу ти їла”, і згодом забула ти благодіяння Мої, і пішла на слід любителів твоїх, і “стала розпусною” (Єз. 16:8-15).
Так Дух переконує і душу, яка пізнала по благодаті Бога, і очистившись від колишніх гріхів, прикрасившись начинням Святого Духа, причастившись божественної й небесної їжі, але не поводячи себе, як належить, при великому знанні, не дотримуючись належного до небесного нареченого – Христа – прихильності та любові, робиться відкинутою та втрачає життя, до якого колись була причетною. Бо сатана може звеличуватися і височіти навіть і над тими, хто має таку міру благодаті, і проти тих, хто в благодаті й силі пізнав Бога, злоба височіє ще й посилюється скинути їх. Тому, повинно нам подвизатися і з усією розсудливістю поводитися обережно, щоб, за написаним, “зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння” (Флп. 2:12). Тому, всі ви, що стали причасниками Духа Христового, ні в чому, ні в малому, ні у великому, не чиніть зі зневагою, і не ображайте благодаті Духа, щоб не втратити вам того життя, до якого стали вже причасними.
І ще уявляю теж в іншій особі. Якщо раб входить у царські палаци – служити при цареві, подаючи, що доручено йому: то бере це з царського надбання, і сам, входячи ні з чим, царським начинням прислуговує цареві. Але тут уже потрібно багато розсудливості й розважливості, щоб під час служіння не зробити чогось неналежного, на царський стіл не подати одну страву замість іншої, а всі страви, від першого до останнього, пропонувати по порядку. І якщо, через незнання і через нерозсудливість, буде він служити цареві, не як слід, то наразиться на небезпеку і смерть. Так і душа, служачи Богові по благодаті й по духу, має потребу у великій розсудливості та у знанні, щоб не схибити в чомусь, коли йдеться про Божі судини, тобто, коли йдеться про духовне служіння, маючи власне своє волевиявлення, неузгоджене з благодаттю. Бо душа може служити Господу духовним служінням, яке потай відбувається внутрішньою людиною, і своїми власними судинами, тобто духом внутрішньої людини; а без судин Його, тобто без благодаті, ніхто не може служити Богові, тобто догоджати, виконуючи в усьому волю Божу.
І коли душа прийме благодать; тоді потрібно їй багато розумності й розсудливості. Усе ж це Сам Бог дає душі, яка просить у Нього, щоб могла благоугодно послужити Йому духом, який приймає, ні в чому не перемагатися пороком і не згрішати, збігши зі шляху через невідання, нестрах і недбальство, і проти обов’язку переступивши Владичну волю, бо для такої душі покаранням будуть смерть і плач, про що каже й божественний апостол: “щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися недостойним” (1Кор. 9:27). Бачиш, який мав страх, будучи Божим Апостолом? Тому будемо молити Бога, щоб усім нам, які прийняли благодать Божу, переважно проходити духовне служіння згідно з волею Його, і не звикати до думки, що зневажає все; а таким чином, поживши у благоугодний спосіб перед Богом і, згідно з волею Його, послуживши Йому духовним служінням, успадковувати вічне життя.
І в того, хто одержимий недугою, деякі члени бувають здорові, наприклад, знаряддя зору – око, або інший якийсь член, тим часом як інші члени пошкоджені. Теж буває і в міркуванні духовного. Іншому можна мати здоровими три духовні члени, але тому людина не є ще досконалою. Бачиш, скільки духовних ступенів і мір, і як по частинах, а не раптом очищається і стоншується зло. У всьому Господнє промисел і домобудівництво: і сонце сходить, і всі створіння створені заради царства, яке успадкують обрані, заради того, щоб склалося царство мирне і однодумне.
Тому християни самі повинні вживати всіх старань, але зовсім нікого не засуджувати, ні явну блудницю, ні грішників, або людей безчинних, дивитись же на всіх з простодушним наміром, чистим оком, щоб обернулось людині наче на щось природне і неодмінне – нікого не принижувати, не засуджувати, ніким не гребувати і не робити відмінності між людьми. Чи побачиш одноокого, – не засуджуй його в серці своєму, але дивись на нього, як на здорового; дивись на того, хто має суху руку, як не на сухорукого, на кульгавого – як на того, хто ходить прямо, і на розслабленого – як на здорового. Бо в тому полягає чистота серця, щоб, бачачи грішників, або немічних, мати до них співчуття і бути милосердним. І Святим Господнім трапляється сидіти на позорищі світу і дивитися на його спокуси; але внутрішньою людиною вони розмовляють із Богом, тоді як зовнішньою людиною вони здаються очам тими, хто спостерігає за тим, що відбувається у світі.
Мирські люди підлягають іншому впливу духа лестощів, за яким мудрують земне; а в християн інше бажання, інший розум; вони – люди іншого віку, іншого граду; тому що Дух Божий перебуває у спілкуванні з душами їхніми, і вони зневажають супротивника, бо написано: “Останній же ворог знищиться – смерть” (1Кор. 15:26). І як люди благочестиві є над усіма панами: так слабкі у вірі й грішники в повному розумінні є рабами; і вогонь їх палить, і камінь, і меч умертвляють, а наостанок, пануватимуть над ними демони.
Запитання: Чи у воскресіння всі члени будуть воскрешені?Відповідь. Богу все не важко. Такою є й обітниця Його. Але людській немочі і людському розуму здається це ніби неможливим. Як Бог, взявши прах і землю, влаштував нібито інше якесь єство, саме єство тілесне, не подібне до землі, і створив багато родів єств, як от: волосся, шкіру, кістки й жили; і як голка, кинута у вогонь, змінює колір і перетворюється на вогонь, тим часом як єство заліза не знищується, а залишається тим самим: так і у воскресінні всі члени будуть воскрешені, і, згідно з написаним, “волосина з голови вашої не пропаде” (Лк. 21:18), і все стане світловидним, все зануриться і перетвориться на світло і на вогонь, але не розчиниться і не зробиться вогнем, так щоб не стало вже колишнього єства, як стверджують деякі. Бо Петро залишається Петром, і Павло – Павлом, і Філіп – Філіпом; кожен, сповнившись Духа, перебуває у власному своєму єстві й істоті. А якщо стверджуєш, що єство розв’язалося: то немає вже Петра чи Павла, але в усьому і всюди – Бог, і ті, хто йде в геєну, не відчувають покарання, а ті, що йдуть у царство, – благодіяння.
Уяви собі сад, у якому всякого роду плодоносні дерева, були там груші, яблуні та виноград із плодами й листям; але і сад, і всі дерева, і листя змінилися й перетворилися на інше єство, і все колишнє стало світловидним. Так і люди зміняться у воскресіння, і члени їхні стануть святими і світловидними. Тому, Божі люди повинні приуготовляти себе до боротьби і подвигу. Як мужній юнак витримує боротьбу, і на удари, що наносяться йому, відповідає ударами: так і християни повинні переносити скорботи, і зовнішні, і внутрішні брані, щоб, приймаючи на себе удари, перемагати терпінням. Такий шлях Християнства. Де – Дух Святий, там, як тінь, слідує гоніння і брань. Бачиш, як Пророки, хоча в них діяв Дух, завжди гнані були одноплемінниками? Бачиш, як Господь, Який є шлях і істина, гнаний був не іншим народом, але Своїми? Своє плем’я – ізраїльтяни і гнали, і розіп’яли Його. А подібне до цього було і з Апостолами; тому що з часу хреста минув Дух Утішитель і поселився в християнах: ніхто з іудеїв не був уже гнаний, а одні християни були мучениками. Тому, не повинні вони дивуватися цьому: істині необхідно бути гнаною.
Запитання: Інші кажуть, що зло приходить ззовні, і людина, якщо захоче, не приймає його в себе, але жене геть.
Відповідь. Як змій, що говорив з Євою, проник в її душу внаслідок її послуху: так і нині через послух людський входить у людину гріх, який поза нею; тому що гріх має владу і свободу входити в серце; тому що помисли – не поза людиною, а всередині – з серця. Апостол каже: “бажаю, щоб на всякому місці мужі підносили молитви, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву” лукавих (1Тим. 2:8); тому що, за Євангелієм, помисли від серця виходять (Мф. 15:19). Тому, приступай до молитви, і звертай увагу на серце своє і на розум; бажай, щоб чиста молитва возносилася тобою до Бога, а головним чином дивись при цьому, чи немає чогось, що перешкоджає молитві, чи чиста молитва, чи зайнятий розум твій Господом так само, як у хлібороба – хліборобством, у чоловіка – дружиною, у купця – торгівлею; і коли схиляєш коліна свої на молитву, – чи не розкрадають помислів твоїх інші?
Але скажеш, що Господь, прийшовши, засудив гріх хрестом, і немає вже його всередині людини. Навпаки, як воїн, якщо в чиємусь домі поставить колісницю свою, то має владу входити в цей дім і виходити з нього, коли захоче: так і гріх має владу просторікувати в серці, бо написано: “ввійшов сатана” в серце Іуди (Лк. 22:3). А якщо кажеш, що пришестям Христовим гріх засуджено, і після хрещення зло не має вже собі частки, щоб розголошувати в серці; то хіба ти не знаєш, що від пришестя Господнього і дотепер багато хто хрестився, і думав інколи про лукаве? А інші з них чи не спокушалися на марнославство, чи на блуд, чи на обжерливість? Та й усі миряни, які перебувають у Церкві, чи мають серце бездоганне і чисте? Або, чи не знаходимо, що після хрещення багато буває гріхів, і багато хто грішить? Тому і після хрещення розбійник має можливість входити і робити, що хоче. Написано: “І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм” (Повт. 6:5). І ти кажеш: я люблю і маю Духа Святого. Але чи точно є в тобі пам’ять про Господа, любов і палкість до Нього? Чи прив’язаний ти до Господа день і ніч? Якщо маєш таку любов; то ти чистий. А якщо не маєш; то коли приходять земні турботи, кепські й лукаві помисли, розшукай: чи справді не схильний ти до цього, чи завжди душа твоя тяжіє до любові Божої і прихильна до Бога? Бо мирські помисли розважають розум земним і тлінним, не дають змоги полюбити Бога, або пам’ятати про Господа. Нерідко і людина необізнана приступає до молитви, схиляє коліно, і розум її входить у спокій; і якою мірою протилежну стіну злості підкопує вона та заглиблюється під неї, такою руйнується вона; людина доходить до видіння та мудрості, чого не досягають сильні, чи мудрі, чи вітії, і вони не можуть збагнути або пізнати тонкощі розуму її, тому що зайнята вона Божественними таємницями. Хто недосвідчений у розрізненні доброти перлин, той, через недосвідченість свою, не вміє й оцінити їх. Тому християни нехтують тим, що славно на землі, і ставлять це в гній, порівнюючи з тією величчю, яка діє в них.
Запитання: Чи може людина впасти, маючи благодатне дарування?
Відповідь. Якщо роздратується, то падає; бо вороги ніколи не залишаються в бездіяльності, і ведуть боротьбу, не віддаючись лінощам. А тим паче не повинен ти припиняти шукання свого перед Богом. Бо багато буває тобі шкоди, якщо віддаєшся недбальству, хоча б, мабуть, випробуваний ти був у самому таїнстві благодаті.
Запитання: Чи перебуває благодать у людині після її падіння?
Відповідь. Богу завгодно знову ввести людину в життя, і Він переконує людину, щоб вона знову заплакала і покаялася. І якщо людина продовжує це робити; то того, хто кається в давніх своїх гріхах, Бог умовляє знову плакати і приносити покаяння.
Запитання: Чи чекає на досконалих скорбота, чи брань? Чи вони цілком безтурботні?Відповідь. Немає людини, на яку ворог перестав би нападати. Сатана немилосердний і людиноненависний, тому не лінується нападати на всяку людину; але, мабуть, не на всіх наступає він з однаковим зусиллям. І начальники областей і коміти платять цареві данину; але така людина, сміливо сподіваючись на своє багатство, золото і срібло, ніби від надлишків своїх вносить оброки, не вважаючи того для себе збитком, як і той, хто подає милостиню, анітрохи не вважає цього збитком. Так і сатана вважає це ніби сторонньою справою. А інший убогий, не має у себе насущного прожитку, і його б’ють і мучать; тому що не може виплатити податі. Іншого жорстоко терзають і мучать, і він не вмирає; іншого за одне слово велять обезголовити, і він гине. Так і між християнами інші терплять сильну брань і муки від гріха, і навіть зміцнюються і примудряються в бранях, нехтуючи опірною силою, і немає їм небезпеки в цьому відношенні, бо непохитні й упевнені у своєму порятунку, тому що часто вправлялися й набули досвідченості в брані зі злобою, і сам Бог з ними, Богом керуються вони і заспокоюються.
Інші ж, не тренуючись ще, якщо в одну тільки впадуть у скорботу, і на них почнеться боротьба, негайно потрапляють у біду і в загибель. Як ті, хто йде містом, бажаючи побачити улюблених ними і знайомих своїх, хоча з багатьма зустрічаються на площах, проте ж не затримуються ними, бо мають намір побачитися з друзями, а коли ззовні постукають у двері та назвуть по імені, улюблені їм із радістю відчиняють, а коли зупиняються та жартують на площах, або затримуються зустрічними, то двері залишаються замкненими, і ніхто не відчиняє їм: так і ті, хто поспішає прийти до істинно улюбленого Владики нашого Христа, повинні знехтувати і зневажити все інше. Як ті, хто входить у палати до царя, коміти, або начальники областей, у великому страху бувають, як дати їм відповідь і не піддатися докору й покаранню, згрішивши у відповіді; а селяни й простолюдини, які ніколи не бачили князя, поводяться безтурботно: так і весь цей піднебесний світ, усі від царів до убогих, не пізнаючи слави Христової, мають клопоти про справи життєві, і не скоро хто згадає про день суду; а ті, хто входить думкою в судилище Христове, де престол Христовий, і хто завжди стоїть перед Христом, перебувають у безперервному страху й тремтіннях, щоб не погрішити в чомусь проти святих Його заповідей.
Земні багатії, коли зібрано багато плодів у житниці їхні, знову починають ще більше щодня працювати, щоб ними рясніти, а не бідніти. Якщо ж понадіються на багатство, що лежить у житницях, і будуть нерадіти, не додаючи нового, а вичікуючи покладене, то незабаром впадуть у бідність і убогість. Чому, збираючи прибутки і вносячи в житниці, повинні вони трудитися і знову збирати, щоб не дійти до убогості. Так можна і в християнстві людині куштувати благодать Божу; бо сказано: “Скуштуйте й побачте, який добрий Господь” (Пс. 33:9): а куштування це є, безсумнівно, дієвою силою Духа, що здійснює служіння в серці. Бо ті, які є синами світла і служіння Новому Заповіту в Дусі Святому, нічому не вчаться у людей, як ті, яких навчає Бог. Сама благодать пише на серцях їхніх закони Духа. Тому, не в Писаннях тільки, накреслених чорнилом, повинні вони знаходити для себе посвідчення, а й на скрижалях серця благодать Божа пише закони Духа і небесні таємниці; бо серце володарює і царює в цілому тілесному зчленуванні. І коли благодать опанує пасовища серця; тоді царює вона над усіма членами і помислами: бо там розум і всі помисли, і очікування душі. Чому, благодать і проникає в усі члени тіла.
Так і навпаки в тих, які є синами темряви, царює над серцем гріх і проникає в усі частини: “від серця бо виходять думки злі” (Мф. 15:19). І таким чином, гріх, розливаючись, затьмарює людину. А ті, хто стверджує, що немає в людині зла, яке з нею разом харчується і зростає, нехай не піклуються про ранковий день, і не мають побажань. На деякий час зло перестало турбувати їх навіюванням якого-небудь побажання: і тому, людина з клятвою стверджує: “у мені не повстає вже така-то пристрасть”; але через кілька років згорає вона побажанням, і понад те, виявляється ще клятвопорушником. Як вода тече в трубі; так і гріх – у серці та помислах. Ті, хто відкидає це, викриваються і висміюються самим гріхом, коли переможе над ними; тому що зло намагається втаїтися і сховатися в думці людини.
Тому, якщо хто любить Бога, то і Бог дає йому любов Свою; хто одного разу увірував у Бога, тому прикладає небесну віру, і людина робиться сугубою. Тому, як ти від членів своїх принесеш Йому дар; так і Він, подібно до цього, від власних Своїх членів приділить душі твоїй, щоб усе тобі робити, і любити, і молитися, чисто. Бо висока гідність людини. Дивись, які небо, земля, сонце і місяць: і не в них благоволив заспокоїтися Господь, а тільки в людині. Тому, людина найдорогоцінніша за всіх створінь, навіть, наважуся сказати, не тільки видимих, а й невидимих створінь, тобто службових духів. Бо про Архангелів Михаїла і Гавриїла не сказав Бог: “створимо за образом і за подобою Нашою” (Бут. 1:26), але сказав про розумну людську сутність, маю на увазі безсмертну душу. Написано: Ангельські ополчення “кругом тих, хто боїться його” (Пс. 33:8); а видимі створіння пов’язані якимось нерухомим єством.
Одного разу приведені в устрій небо, сонце, місяць, земля, і не в них благоволив Господь; навпаки, не можуть вони вийти з того стану, в якому створені, і не мають волі. А ти створений за образом і подобою Божою; тому що, як Бог вільний і творить, що хоче (якщо заманеться Йому буде, – за владою Своєю, пошле праведних до пекла, а грішних – до царства; але не вибере цього й не погодиться на це, тому що Господь справедливий), так вільний і ти; і якщо хочеш загинути, то природа твоя легкозмінювана; якщо хочеш вивергнути хулу, скласти отруту, вбити когось, – ніхто тобі не опирається і не забороняє. Хто хоче, той і підкоряється Богові, і йде шляхом правди, і володіє побажаннями; тому що розум цей є протиборцем, і твердим помислом може перемогти порочні прагнення і мерзенні побажання.
Якщо у великому будинку, – де стіни й стелі вкриті золотом і сріблом, де є різний одяг, золото й срібло, раби й рабині, які живуть у цьому будинку, – (хоча природа наша, через притаманний їй гріх, усього жадає), – приборкують свій розум, і, через людський страх перед господарями, стримують бажання побажань, – то значно більше, коли там, де є Божий страх, розум має протиборювати й протидіяти порокові, що живе в людині, – тому що Бог заповідав тобі можливе для тебе. Отже, природа безсловесних тварин пов’язана; наприклад, змія за природою зла і отруйна, чому всі змії такі; вовк звик викрадати, і всі вовки тієї самої властивості; ягня з простоти викрадається, і всі вони тієї самої властивості; голуб нехитрий і безневинний, всі голуби тієї самої властивості. Але людина не така. Один – вовк хижий, а інший викрадається, як ягня, і обидва походять від одного й того ж людського роду.
Інший не задовольняється власною своєю дружиною і живе блудно; а інший не дозволить на серці своєму і зійти похоті. Один розкрадає надбання ближнього; а інший по богочестю роздає і своє власне. Бачиш, як легкозмінна одна й та сама природа, схильна то до поганого, то навпаки до прекрасного, і внаслідок того й іншого має здатність дозволяти, на які захоче справи. Тому, природа наша удобоприйнятна і для добра, і для зла, і для Божої благодаті, і для сили опору. Але вона не може бути примушуваною. Сам Адам, спочатку перебуваючи в чистоті, царював над своїми помислами; але, щойно переступив заповідь, на розум його лягли нездоланні гори, і порочні помисли, що домішалися, всі стали ніби його власними. Але жоден з них не є його власний; тому що підтримуються вони пороком.
Треба тобі, нарешті, пошукати світильника, щоб запалити його і з ним знайти чисті помисли: тому що вони тобі природні; чистими створив їх Господь. Виховані на морі навчаються плавати, і коли піднімуться бурі й хвилі, не приходять у жах. Такі й християни. Як розум трирічної дитини не може вмістити або осягнути думки досконалого софіста, тому що велика відстань років їхніх, так і християни, подібно до немовлят, розуміють світ, дивлячись на міру благодаті. Вони чужі для віку цього; інший у них град, інший спокій. Християни мають у себе втіху Духа, сльози, плач і зітхання, і самі сльози становлять для них насолоду. При радості та веселощах мають вони і страх, і таким чином, уподібнюються людям, які на руках своїх носять кров свою, не сподіваються самі на себе, і не думають про себе, що значать вони що-небудь, але поводяться як принижені та знехтувані всіма людьми.
Якщо цар покладе свій скарб у якогось убогого, то той, хто прийняв на зберігання, не вважає цього скарбу своєю власністю, але скрізь зізнається у своїй убогості, не сміючи марнувати чужий скарб, бо завжди міркує сам із собою: “цей скарб не лише в мене чужий, а й ще покладений до мене сильним царем, і він, коли захоче, візьме його в мене”. І ті, хто має благодать Божу, повинні теж про себе думати, бути смиренномудрими, сповідувати убогість свою. Якщо убогий, прийнявши від царя ввірений йому скарб і сподіваючись на цей чужий скарб, починає звеличуватися ним, як власним своїм багатством, і серце його сповнюється пихатості, то цар бере в нього скарб, і той, хто мав його на збереженні, залишається таким самим же убогим, яким був колись. Так, якщо і ті, хто має благодать, загордяться, і стануть гордитися серця їхні, то Господь відбере в них благодать Свою, і залишаються вони такими самими, якими були до прийняття благодаті від Господа.
Але багато хто, хоча й притаманна їм благодать, не знають, що вкрадені вони гріхом. Як якщо в якомусь домі живуть молода жінка, а також і молодий чоловік, і жінка, спокушена чоловіком, врешті-решт входить із ним у злагоду, чинить перелюб і стає презирливою: так і страшний змій гріха перебуває з душею, спокушає і переконує її, і якщо погоджується вона, то безтілесна душа входить у спілкування з безтілесною злістю духу, тобто дух входить у спілкування з духом, і перелюбствує в серці своєму той, хто приймає в себе помисел лукавого і погоджується на нього. Тому міра подвигу твого полягає в тому, щоб тобі не перелюбствувати в думках, але протистояти розумом і внутрішньо вести боротьбу, боротися з пороком і не слухатися його, не тішитись ним у помислах. І якщо Господь знайде в тобі готовність цю; то в останній день прийме тебе в царство Своє.
Інше домостроює Господь для того, щоб не залишити незасвідченими Свою божественну благодать і покликання Своє. Інше ж домостроює за попущенням для того, щоб ввести людину в мистецтво і в вправу, і щоб виявилося вільне волевиявлення людини. Бо ті, хто зазнав скорбот і спокус, якщо витримають їх, не позбудуться небесного царства. Чому християни в скорботних обставинах не тужать і не сумують. Якщо випробовуються бідністю, або стражданням; то повинні не дивуватися цьому, а скоріше, тішитися убогістю, і її ставити на багатство, а піст – на насолоду, безчестя і безславність – на славу. І навпаки, якщо зустрінеться з ними що-небудь, що вважається в цьому житті славним, і що привертає їх до тілесного заспокоєння, або до багатства, або до слави, або до розкоші; то повинні не тішитися усім цим, але бігти від цього, як від вогню.
У видимому світі, якщо нечисленний народ повстав на брань із царем, то цар не трудиться сам іти на війну, посилає ж воїнів із воєначальниками, і вони ведуть війну; якщо ж повстав народ численний, що може спустошити його царство, то цар сам із царюючими та вояками і воїнством своїм змушений буває йти й розпоряджатися воєнними справами. Тому, візьми до уваги свою гідність: Бог з воїнством Своїм, тобто з Ангелами і святими духами подвигся, і Сам прийшов заступитися за тебе і позбавити тебе від смерті. Стань же твердо, і уяви собі, який про тебе промисел. Як ті, що перебувають у цьому ще житті, беремо ми приклади і з житейського. Як, якби цар, знайшовши людину убогу й недужну, не посоромився її, але лікарськими засобами став лікувати її рани, і переніс її у свої палаци, і зодягнув у порфіру й діадиму, і зробив співучасником своєї трапези: так і небесний Цар Христос, прийшовши до недужної людини, зцілив її і долучив до царської Своєї трапези; і до того ж, не роблячи примусу волі її, а діючи на неї переконувальними словами, вивів її на таку честь.
У Євангелії написано, що Господь послав рабів покликати охочих і оголосити їм: “ось, я приготував мій обід” (Мф. 22:4), але самі покликані відмовлялися і говорили: один: “Чоловік волів купив”, інший: “оженився” (Лк. 14:19-20). Бачиш, Той, хто кликав, готовий, відреклися ж покликані, і, звісно, самі для себе були виною? Така-то гідність християн! Бачиш, Господь приготував їм царство, кличе їх, щоб увійшли, але вони не хочуть. Про дар же, який успадковують християни, справедливо можна сказати, що якби кожна людина відтоді, як створено Адама, і до кінця світу вела боротьбу з сатаною і терпіла скорботи, то не зробила б вона нічого великого порівняно з тією славою, яку успадковує; бо нескінченні віки буде царювати з Христом. Слава Тому, Хто полюбив стільки душу, що Себе самого і благодать Свою дав і ввірив душі! Слава величі Його!
За зовнішнім виглядом ось усі ми, браття, що сидять тут, маємо один образ і одне Адамове лице. Чи вже й потай, і в самих нутрощах одна у всіх воля, одне серце? Невже всі ми одне, всі добрі й богочестиві? Чи тільки деякі з нас такі, тому що одні мають спілкування з Христом і з Ангелами Його, а інші – з сатаною і з демонами, хоча всі сидимо разом, вдаючи із себе ніби одну людину, всі маємо одне Адамове лице? Чи бачиш, як розумна сутність, внутрішня людина, є щось інше від людини зовнішньої? Бо всі представляємо із себе ніби одного; але одні перебувають із Христом і з Ангелами, а інші – із сатаною і нечистими духами. Тому в серці є якась безмежна глибина; є там і бенкетні світлиці, і опочивальні, і двері, і присінки, і багато служб, і виходи; є там робоча рама справ правди й неправди; є там смерть, є там і життя; є там добра і протилежна їй купівля.
Уяви собі великі чертоги: але вони в запустінні, наповнені всяким смородом, безліччю мертвих тіл. Так і серце є чертог Христовий; але воно наповнене всякою нечистотою і багатьма натовпами лукавих духів. Тому, треба відновити і перебудувати його, приготувати внутрішні світлиці і ложниці. Бо Цар Христос з Ангелами і святими духами йде упокоїтися там, і пожити, і походити, і заснувати Своє царство. Кажу ж, що, як на кораблі, якщо він цілком оснащений, усіма розпоряджається й керує керманич, одним робить догани, іншим вказує, що робити: так і серце має керманича – розум, і совість, що викриває, і помисли, що засуджують і виправдовують; бо Апостол каже: “думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну” (Рим. 2:15).
Бачиш, що совість не дає своєї згоди на такі помисли, що підкоряються гріху, але негайно викриває їх, тому що вона не бреше і, завжди викриваючи, свідчить, що буде говорити перед лицем Божим у день суду. Якщо колісниця, кермо, тварини і все для того потрібне в руках в одного візника, то вже, коли хоче він, носиться на колісниці з усією швидкістю, а коли хоче, стримує колісницю, і знову, куди хоче, поверне її, там вона і проходить, чому вся колісниця у владі у візника. Так і серце має багато природних помислів, які тісно з ним пов’язані, а розум і совість дають напоумлення і напрямки серцю, і присипляють природні помисли, які виникають у серці; бо в душі багато складів, хоча вона й одна.
Як тільки Адам переступив заповідь, – змій, увійшовши, став володарем дому, і він при душі, як інша душа. І Господь каже: усякий, хто не зречеться себе самого і не зненавидить душу свою, не Мій учень (Лк. 14:26); і: “Хто любить душу свою, той її згубить” (Ін. 12:25). Бо гріх, увійшовши в душу, став її членом; він приліпився навіть і до тілесної людини, і в серці струмує безліч нечистих помислів. Тому, хто виконує бажання душі своєї, той виконує бажання серця; тому що душа з ним пов’язана і з’єднана. Тому, хто підкорює душу свою і гнівається сам на себе і на побажання, які в ньому є, той подібний до того, хто підкорює град ворогів своїх, і сподобиться прийти в добру міру духа, і Божественною силою прийме в себе чисту людину, і робиться чимось більшим за себе самого, бо такий обожнюється вже й перетворюється на сина Божого, приймаючи в душу свою небесну печатку. Бо вибрані Божі помазуються освячувальним єлеєм, і стають людьми сановитими і царями.
Людина має таку природу, що і той, хто в глибині пороку і працює гріху, може навернутися до добра, і той, хто пов’язаний Духом Святим і захоплений небесним, має владу навернутися до зла. Уяви собі жінку, одягнену в лахміття, яка нудиться в голоді, вкриту нечистотами, і якщо вона, після багатьох зусиль, досягне царського сану, вдягнеться в порфіру й вінець, зробиться нареченою царя, то згадує колишню свою нечистоту і має волю повернутися до первісного стану, але не наважується знизитися до колишньої ганьби, бо це нерозумно. Але й ті самі, які скуштували Божої благодаті і стали вже причасниками Духа, якщо не будуть обережними, згасають і стають гірше за тих, якими були, коли жили в світі. І це буває не тому, що Бог зрадливий і немічний, або Дух згасає, а тому, що самі люди не узгоджуються з благодаттю, чому й зсуваються та впадають у тисячі зол. Бо і ті, хто скуштував цього дару, мають при собі те й інше, – як радість і втіху, так страх і трепет, як радість, так і плач; оплакують вони себе самих і цілого Адама, бо в людей одне єство, і сльози таких – хліб, їхній плач – насолода та заспокоєння.
Якщо ж побачиш, що хто-небудь звеличується і пишається тим, що він – причасник благодаті; то хоча б і знамення творив він, і мертвих воскрешав, але якщо не визнає душі своєї безчесною та приниженою, а себе убогим по Духу й мерзенним, скрадається він злістю, і сам не знає того. Якщо й знамення творить він, – не слід йому вірити; бо ознака Християнства – і тому, хто доброзичливий перед Богом, намагатися приховувати це від людей, і якщо має в себе всі скарби царя, приховувати їх і казати завжди: “не мій це скарб, інший поклав його в мене, а я – убогий, і той, хто його поклав, коли захоче, то візьме його в мене”. Якщо ж хто каже: “багатий я, досить з мене і того, що придбав; більше не потрібно”; то такий не християнин, а посудина омана і диявола. Бо насолода Богом ненаситна, і якою мірою смакує і причащається хто, такою робиться більш голодним. Такі люди мають гарячковість і нестримну любов до Бога; чим більше намагаються вони процвітати й здобувати, тим більше визнають себе убогими, як таких, що в усьому убогі й нічого не здобули. Вони кажуть: “недостойний я, щоб це сонце осявало мене”. Це ознака Християнства, це – смирення.
Якщо ж хто говорить: “я достатній і багатий”; то він в спокусі і брехун. Як тіло Господа, коли зійшов Він на гору, прославилося і преобразилося на Божественну славу і на нескінченне світло: так і тіла Святих прославляються і робляться блискучими. Бо як внутрішня слава Христова такою мірою розпростерта була і засяяла на тілі Христовому: так, подібно до цього, і в Святих всередині суща сила Христова в цей день буде випромінюватись назовні – на тіла їхні, бо ще нині розумом своїм причащаються вони Христової суті й Христового єства. Бо написано: “і освячуючий і освячувані, всі – від Єдиного” (Євр. 2:11); і: “славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм” (Ін. 17:22). Як одним вогнем запалюються багато світильників: так необхідно і тілам Святих – цим членам Христовим стати одним і тим самим із Самим Христом.
Запитання: У якому сенсі християни робляться вищими за першого Адама? – Адам був безсмертний і нетлінний по душі й по тілу, а християни вмирають і зотлівають.
Відповідь. Справжня смерть всередині – в серці, і вона потаємна; нею вмирає внутрішня людина. Тому, якщо хто перейшов від смерті до життя сокровенного, то він істинно на віки живе і не вмирає. Навіть якщо тіла таких і руйнуються на якийсь час, то знову будуть воскрешені у славі, бо освячені. Тому, смерть християн називаємо сном і успінням. А якби людина стала безсмертною і нетлінною по тілу; то цілий світ, бачачи надзвичайність справи, а саме, що тіла християн не зотлівають, схилявся б до добра за якоюсь необхідністю, а не за довільним розташуванням.
Але щоб ясно було видно і залишалася в людині свобода, яку Бог дав їй на початку, все влаштовується з особливим про це наглядом, і тіла руйнуються, щоб у волі людини було звернутися до добра, або до зла. Бо як досконалий не прив’язаний будь-якою необхідністю до добра, так не прив’язаний і до зла той, хто загруз у гріху і робить себе посудиною диявола, яким світ засуджено; навпаки, і він має свободу стати посудиною обрання й життя, а так само і ті, хто захоплений Божеством, хоча і сповнені та зв’язані Духом Святим, але ж не утримуються ніякою необхідністю, а мають свободу навернутися й робити в цьому віці те, що хочуть.
Запитання: Чи поступово витончується і викорінюється зло, і людина досягає успіху в благодаті, чи зло викорінюється негайно, як тільки почалося успіх?
Відповідь. Як зародок у материнській утробі не раптом робиться людиною, але поступово набуває людського образу, і народжується, втім, недосконалого ще віку людиною, але спершу багато років росте, а потім стає чоловіком; а також і насіння ячменю, або пшениці, не негайно, щойно вкинуте в землю, пускає корінь, але коли минатимуть холоди і вітри, тоді вже в належний час дають від себе стебла; і хто садить грушу, не негайно збирає з неї плід: так і в духовному, де стільки мудрості й витонченості, поступово зростає людина і приходить “в мужа досконалого, в міру повного віку” (Еф. 4 :13), а не як стверджують інші, нібито це те саме, що зодягнутися й одягнутися.
Хто хоче вчитися словесних наук, той іде й завчає букви, і коли буде там першим, вступає до латинської школи, де буває з усіх останнім; коли ж знову й там стане першим, вступає до граматичної школи, і знову буває з усіх останнім і новоначальним; потім, коли стане схоластиком, з усіх правознавців буває новоначальним і останнім; а коли знову й там стане першим, тоді стає правителем, і коли стане начальником, бере собі в помічники співтовариша. Тому, якщо у видимому стільки ступенів досягнення; то скільки ж небесні таємниці допускають досягнення і зростають багатьма ступенями? І тільки після довготривалих вправ, хто уникнув багатьох спокус, той робиться досконалим. Бо ті християни, які справді скуштували благодаті, і знамення хреста мають у розумі й серці, все, від владик і до вбогих, зараховують до гною та смороду, і вони самі можуть розуміти, що весь земний світ, і царські скарби, і багатство, і слава, і словеса мудрості, – все це – якась мрія, щось, що не має твердої підстави, але швидкоплинне, і що колись є що-небудь під небом, то для них гідне це всілякого презирства.
Чому ж це? – Тому що дивно і дивовижно те, що вище небес, чого немає ні в скарбах царських, ні в словах мудрості, ні в славі мирській. І гідність, або багатство, яке придбали собі вони – ті, що у внутрішній людині мають Господа і Творця всіляких, – є набуття, яке не швидкоплинне, але вічно перебуває. Бо християни знають, що душа найдорогоцінніша за всі створіння; тому що одна людина створена за образом і подобою Божою. Дивись, як неосяжні небо і земля, як дорогоцінні на них створіння, і як величні приналежності їхні! Але людина найдорогоцінніша за все це; тому що про неї одну благоволив Господь, хоча кити морські, гори і звірі, за видимістю, і більші за людину. Тому, розглянь свою гідність, як дорогоцінний ти; вище за Ангелів поставив тебе Бог, коли Сам в особі Своїй приходив на землю бути за тебе Заступником і твоїм Відкупителем.
Коли для спасіння твого приходили Ангели? Цар, Син Царів створив раду з Отцем Своїм, і послано Слово, і зодягнувшись у плоть і приховавши Божество Своє, щоб подібним спасти подібне, поклало душу Свою на хресті. Так велика любов Божа до людини! Безсмертний благоволив бути за тебе розіп’ятим. Тому, дивись, як “полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного” за нього (Ін. 3:16). “Як з Ним не дарує нам і всього?” (Рим. 8:32)? І ще в іншому місці говорить Писання: “істинно кажу вам, що над усім добром своїм поставить його” (Мф. 24:47). І в іншому ще місці показує, що Ангели суть служителі Святих. Коли Ілля був на горі, і йшли на нього іноплемінники, – отрок сказав: “безліч людей іде на нас, а ми одні”. Тоді відповідає Ілля: “Хіба не бачиш, що полки і безліч Ангелів, які допомагають нам, навколо нас?” Чи бачиш, сам Владика і безліч Ангелів бувають при рабах Його? Тому, що ж означає душа, і як високо цінується Богом? І Бог, і Ангел шукають її, щоб мати у власному Своєму спілкуванні і в царстві, а сатана і сили його шукають, щоб привернути її на свій бік.
Як у видимому світі цар на служіння своє обирає не пастухів, а людей благовидних і добре освічених; так і в небесному палаці небесному Цареві служать ті, котрі невинні, бездоганні, чисті серцем. І як у царських палацах красиві діви, що не мають жодного пороку, найблагообразніші вступають у царське товариство: так і в духовному тільки душі, прикрашені всякими добрими звичаями, удостоюються спілкування з небесним Царем. У видимому світі, якщо йде кудись на перебування князь, і в цьому домі трапиться бути якась нечистота, – будинок лагодять, роблять у ньому безліч прикрас, розливають пахощі: коли ж тим паче дім душі, у якому спочиває Господь, потребує багатьох прикрас, щоб міг увійти туди й спочивати там Пречистий і Вседосконалий. Бо в такому серці упокоюється Бог і вся небесна Церква.
У видимому світі, якщо батько має маєток, має також діадими та дорогоцінне каміння, то приховує їх у коморах храмів, і береже для улюбленого сина свого, і йому віддає це. Так і Бог стяжання Своє і власні свої коштовності ввірив душі. У видимому світі, якщо наступає війна, і цар з воїнством приходить воювати, але сторона його менша, або слабша, – негайно відправляє посольство просити миру. А якщо сходяться сильний народ із сильним, і цар із царем, наприклад, перський і римський; то за всією необхідністю мають обидва царі рушити з усім своїм воїнством. Тож, дивись, яка твоя гідність; бо Бог із власним Своїм воїнством (розумію Ангелів і духів) подвигнувся на брань із супротивником, щоб позбавити тебе від смерті. Тому-то Бог прийшов заради тебе.
Уяви, що цар знайде якогось убогого, у якого на всіх членах проказа, і не посоромиться, але докладе ліки до виразок його і вилікує його струпи, а врешті-решт, введе його за царську трапезу, і покладе на нього порфіру, і зробить його царем. Так і Бог вчинив з людським родом, омив у людей виразки, зцілив їх, ввів у небесний шлюбний чертог. Тому, велика гідність християн; вона ні з чим не порівнянна. А якщо хто доведений до розсіювання і вкритий злістю; то уподібнюється він місту, у якого немає стін, і безперешкодно входять до нього розбійники, звідки хочуть, і спустошують і спалюють його. Так, якщо і ти недбайливий і не уважний до себе самого, то приходять лукаві духи, в ніщо звертають і спустошують розум, розсіюючи помисли в цьому віці.
Багато хто, суворо стежачи за зовнішнім, вправляючись у науках і дбаючи про життя правильне, думають, що така людина досконала, не заглиблюючись у серце, не помічаючи там пороків, які володіють душею. Тим часом у членах є корінь пороку, співрозмірний з внутрішньою порочною думкою, і в домі криється розбійник, тобто сила опірна, а тому протиборча і водночас думкова. І якщо хто не бореться з гріхом, то внутрішній порок, розливаючись поступово, з примноженням своїм захоплює людину в явні гріхи, доводить до вчинення їх самою справою; бо зло, як отвір джерела, завжди витікає з себе струмінь. Тому старайся утримувати потоки пороку, щоб, впадаючи в тисячі зол, не заціпеніти від подиву, подібно до людини шляхетної і багатої, що живе безтурботно, яку раптом беруть служителі і чиновники князя і ведуть до неї, кажучи: “звинувачено тебе в злочині і ти підлягаєш смертному вироку”, і, залякана такою звісткою, втрачає вже вона всілякий глузд і заціпеніє від здивування.
Тому, роби висновок те саме і про лукавих духів. Бо видимий світ, від царів і до убогих, увесь у сум’ятті, у негараздах, у боротьбі, і ніхто з них не знає причини цього, тобто цього явного зла, яке з’явилося внаслідок Адамового непослуху, цього жала смерті, бо гріх, який з’явився, як розумна якась сила та сутність сатани, посіяв усяке зло: він таємно діє на внутрішню людину і на розум, і бореться з ним помислами; люди ж не знають, що роблять це, спонукувані чужою якоюсь силою, натомість думають, що це природно, і що роблять це на власний свій розсуд. Але ті, хто в самому розумі мають мир Христовий і осяяння Христове, знають, звідки виникає все це.
Світ страждає недугою пороку, і не знає того. Є нечистий вогонь, який запалює серце, пробігає всіма членами і спонукає людей до непотребства і до тисяч злих справ. І ті, які дратуються і співутішаються, внутрішньо, в серці чинять блуд; а коли зло в такий спосіб знайде собі поживу, – впадають і в явний блуд. Теж розумій і про грошолюбство, про марнославство, про гордовитість, про ревнощі, про дратівливість. Як якщо покликаний хтось на обід, і запропоновано йому безліч харчів: так і гріх навіює скуштувати все, і тоді душа, яка тішиться, обтяжується. Пристрасті суть нездоланні гори; серед них ріки змій, отруйних тварин і плазунів. Уяви, що хтось поглинає в черево своє людину: так і гріх поглинає душі. Пристрасті суть палаюче вогняне полум’я і розпечені стріли лукавого; бо Апостол каже: нехай “зможете погасити всі розпечені стріли лукавого” (Еф.6:16), бо зло виховалося і поклало підґрунтя в душі.
Але мудрі, коли повстають пристрасті, не слухаються їх, а виявляють гнів на злі побажання, і робляться ворогами самих себе, бо сатана вельми бажає собі спокою і простору в душі, і сумує і соромиться, коли душа не слухається. Інші так переважаються Божественною силою, що, якщо бачать юнака з жінкою, хоч і подумають щось, проте ж, розум їхній не оскверниться і не вчиняє внутрішньо гріха. Утім і такому не повинно ще сміливо на себе сподіватися. А є й такі, в яких похіть зовсім припинилася, згасла і зів’яла; але цієї міри досягають одні великі. Як купці, оголившись, пускаються в морську глибину на смерть під водою, щоб відшукати там перлини, придатні для царського вінця і для порфіри: так і ченці, скинувши з себе все, виходять зі світу й пускаються в глибину моря злості та в безодню пітьми, і з глибин беруть та виносять коштовне каміння, яке потрапляє у вінець Христовий, у небесну Церкву, в нове століття, в світлоносне градо, в Ангельський собор.
Як у невід потрапляють багатьох порід риби, і які непридатні, тих негайно знову кидають у море: так і мрежа благодаті розпростерта на всіх і для всіх шукає заспокоєння, але люди не підкоряються, а тому знову закидаються в ту саму глибину темряви. Як золото вимивається з більшої кількості піску, і то у вигляді найдрібніших зерен, подібних до проса, так з багатьох небагато бувають добромисними. Бо видимі ті, які трудяться для царства, видимі ті, які прикрашають слово його; також видимі й ті, які розчинені небесною сіллю і говорять запозичене зі скарбів Духа. Видимі посудини, про які благоволить Бог, і яким дає благодать Свою. А інші з великим терпінням приймають у себе силу, що освячує, за різноманітною волею Господньою. Тому, хто говорить, але не керується небесним світлом і премудрістю, той в розумі не всякого може поселити переконання; бо багато є бажань, і одні – в боротьбі, а інші – в спокої.
Уяви собі запустіле місто, і хто-небудь захоче побудувати його знову; – негайно зовсім руйнує він те, що загрожує падінням, а що впало, потім починає копати, і в ровах кладе підставу, і виводить будівлі, але в місті немає ще будинку. І хто хоче розвести сад у місцях порожніх і смердючих, той спершу починає очищати місце, обносити огорожею і готувати водогони, а потім уже садить, і насаджене зростає, щоб у такий спосіб, після довгого часу, сад приніс плоди. Так і волі людські, після злочину, здичавіли, занепали, поросли тернистою травою, бо Бог сказав людині: “Тернину й осот… буде родити тобі” земля (Бут. 3:18). Тому, багато потрібно праці й подвигу, щоб відшукати кому й покласти підставу, доки в серці людському зійде вогонь і почне очищати терни; і тоді люди починають освячуватися, славлячи Отця і Сина і Святого Духа, на віки віків. Амінь.

Бесіда 16. Про те, що духовні люди підлягають спокусам і скорботам, які походять від першого гріха

Усі розумні сутності, маю на увазі Ангелів, душі і демонів, Творець створив чистими і вельми простими. А що деякі з них спотворилися в зло, – це сталося з ними від мимовільності, тому що з власної своєї волі ухилилися вони від гідного помислу. Якщо ж скажемо, що Творець створив їх злими; то несправедливим суддею назвемо Бога, Який сатану посилає у вогонь. Але є єретики, які стверджують, що матерія безпочаткова, і що вона є корінь, корінна сила, і рівносильна Богу. Проти цього ґрунтовно можеш заперечити: яка ж сила перемагає нарешті? Необхідно сказати, що – сила Божа. А в такому разі переможений уже несучасний або нерівнозначний із Тим, Хто переміг. Ті, хто стверджує, що зло самостійно, нічого не знають. Бо в Бозі немає ніякого самостійного зла через Його безпристрасність і Божество. У нас же діє зло з усією силою і відчутністю, навіюючи всі нечисті побажання; однак же, зрозчинено з нами не так, як інші кажуть про змішання вина з водою, але як на одному полі ростуть і пшениця сама по собі, і пажитниця сама по собі, або як в одному домі перебувають особливо розбійник, і особливо володар будинку.
Джерело виливає чисту воду; але на дні його лежить твань. Якщо збурить хто твань, – все джерело робиться каламутним. Так і душа, коли буває обурена, розчиняється з пороком. І сатана чимось одним робиться з душею; обидва духи під час блуду або вбивства складають щось одне. Тому-то “хто з’єднується з блудницею, стає одним тілом з нею” (1Кор. 6:16). Втім, в інший час самостійна душа діє сама по собі, і кається у своїх вчинках, плаче, молиться, і приводить собі на пам’ять Бога. А якби душа завжди загрузла в злі, то як могла б робити це; тому що сатана, будучи жорстокосердим, ніяк не хоче, щоб люди зверталися до покаяння? І жінка після сполучення з чоловіком єдине з ним, але в інший час вони розлучені між собою: тому що, нерідко один з них помирає, а інший залишається живий. Подібне до цього буває і при спілкуванні душі з Духом Святим: душа робиться з Ним єдиним духом. хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом” (1Кор. 6:17). Це ж буває, коли людина поглинена самою благодаттю.
Інші, скуштувавши вже солодощі Божої, підлягають ще дії на них супротивника, і через недосвідченість дивуються, що і після Божого відвідування помисли чинять свою дію і під час християнських таїнств. Але ті, що постаріли в цьому стані, не дивуються цьому, як і досвідчені хлібороби за довготривалою навичкою, коли буває родючість, не залишаються абсолютно безтурботними, а очікують і голоду, і убогості, і навпаки, коли спіткає їх голод, або убогість, не втрачають абсолютно надії, знаючи, що часи змінюються. Так і в духовному, коли душа підпадає під різні спокуси, не дивується вона й не впадає у відчай, бо знає, що з Божого попущення дозволяється злобі випробовувати й карати її, і навпаки, за великого свого багатства й спокою, не робиться безтурботною, а очікує на зміну. Сонце є тіло і творіння, але, висвітлюючи місця смердючі, де є твань і нечистоти, анітрохи не терпить або не опоганюється: а ще більше – Дух чистий і Святий, перебуваючи в душі, яка ще перебуває під дією лукавого, нічого з того не запозичує, бо “світло в темряві світить, і темрява не огорнула Його.” (Ін. 1:5).
Тому, коли людина в глибині благодаті, і збагачена нею, і тоді є ще в ній зілля пороку, але є в неї і заступник, який допомагає їй. Чому, коли в скорботах хто, або в хвилюванні пристрастей, не повинен втрачати надію, бо відчаєм ще більше вводиться в душу гріх і одебелює в ній. А коли має хто безперестанну надію на Бога, – зло немов би стоншується і водніє в ньому. Якщо інші бувають у розслабленні, мають ушкоджені члени, страждають від вогневиці та нездужають; то це сталося від гріха, бо він є корінь усіх зол; від нього ж бувають душевні побажання та погані помисли. Якщо джерело тече; то і навколишні його місця бувають сирими і вологими. А як скоро настає спека; висихають і джерело, і прилеглі місця. Так і в рабах Божих, у яких надлишок благодаті, висушує вона і збуджуване лукавим, а так само і природне, побажання; тому що нині Божі люди стали вищими за першого Адама.
Бог невимовний і необ’ємний, являє Себе всюди, і на горах, і в морі, і внизу безодні, не переходячи з одного місця на інше, так само, як Ангели сходять з неба на землю; Він і на небі, Він і тут. Але запитаєш: як можливо Богові бути в геєні, або як можливо бути Йому в темряві або в сатані, або в місцях, де є сморід? Відповідаю тобі, що Бог безпристрасний, і все охоплює; тому що невимовний. І сатана, як створіння Його, зв’язується Ним; благе ж не оскверняється і не затьмарюється. А якщо не стверджуєш, що Бог охоплює все, і геєну, і сатану, то даєш зробити висновок, що Він описується тим місцем, у якому перебуває лукавий, і примушуєш шукати іншого бога, вищого за Нього, бо Богові необхідно бути всюди, вищим за все. Але через таємничість і витонченість Божества, темрява, охоплювана Ним, Його не охоплює. Зло не може бути причетним до чистоти, яка в Бозі. Тому, для Бога немає самостійного зла; тому що ні від чого не терпить Він шкоди.
Але для нас є зло; тому що воно живе і діє в серці, навіюючи лукаві й нечисті помисли, перешкоджає нам приносити чисті молитви, роблячи розум бранцем віку цього. Воно вбирається в душі, торкається самих складів кісток. Як у повітрі буває сатана, і, там же будучи присутнім, Бог анітрохи не соромиться тим: так і в душі є гріх, а так само є присутнім, анітрохи не соромлячись, і Божа благодать. Як раб, якщо він поблизу пана свого, весь той час, поки поблизу його, буває під страхом, і без нього нічого не робить: так і ми повинні піддавати й виявляти помисли свої перед Владикою і Серцеведцем Христом, і на Нього мати надію й уповання, бо Він – слава моя, Він – батько мій. Він – багатство моє. Отож, завжди повинен ти мати в совісті піклування та страх. А якщо хто не має ще насадженої й утвердженої в собі Божої благодаті, то вдень і вночі, як до чогось природного, нехай приліплюється душею до того, що часом керує ним, будить його й спрямовує до добра. Нехай, принаймні, як щось природне і незмінне, будуть у ньому піклування, страх, болючість і завжди утверджене в ньому скрушання серця.
Але як бджола таємно виробляє стільник у вулику: так і благодать таємно виробляє в серцях любов свою, і гіркоту перетворює на солодкість, а жорстокосердя – на м’якосердя. І як срібник і різьбяр, виробляючи різьблення на тарілці по частинах, покриває різних тварин, яких на ній вирізає, а коли закінчить роботу, тоді показує тарілку в повному блиску: так і істинний Художник Господь прикрашає різьбленням серця наші та оновлює таємничо, доки не переселимось із тіла, і тоді буде видна краса душі. Ті, хто бажає зробити посудини і зобразити на них тварин, спершу роблять восковий зліпок, і за його подобою відливають посудину, через що витвір і набуває, нарешті, свого вигляду. Так і гріх, будучи духовної властивості, має свій образ, і перетворюється на багато видів. Подібно до цього і внутрішня людина є якоюсь живою істотою, що має свій образ і свій обрис; тому що внутрішня людина є подобою зовнішньої. Це – важлива і дорогоцінна посудина; тому що Бог благоволить до неї більше, ніж до всіх створінь. І як добрі помисли душі подібні до дорогоцінних каменів і перлин: так нечисті помисли сповнені мертвих кісток, усякої нечистоти і смороду.
Отже, християни належать іншому віку, суть сини Адама небесного, нове народження, чада Духа Святого, світлоносні брати Христові, подібні до Отця свого духовного і світлоносного Адама; з того вони граду, з того роду, тієї причетної сили; не до цього світу належать, а до світу іншого. Бо сам Господь каже: ви “не від світу, як і Я не від світу” (Ін. 17:16). Як купець, повертаючись здалеку, у багато разів збільшивши свою купівлю, посилає до домашніх, щоб придбали йому будинки, сади і необхідний одяг; коли ж приходить на батьківщину приносить із собою велике багатство, з великою радістю приймають його домашні та рідні: так буває і в духовному. Якщо інші викупляють собі небесне багатство, то дізнаються про це співгромадяни, тобто духи Святих і Ангелів, і дивуються, кажучи: “велике придбали багатство брати наші, які на землі”. Такі при відношенні своєму, маючи з собою Господа, з великою радістю піднімаються до небес, і ті, що перебувають із Господом, приймають їх, приготувавши для них там оселі, сади, всесвітлі й багатоцінні одежі.
Тому в усьому потрібна тверезість, щоб і ті блага, які, мабуть, маємо, не обернулися нам на шкоду. Бо і добрі за природою люди, якщо не остерігатимуться, поступово заманюються самою добротою, і ті, що мають мудрість, обкрадаються самою мудрістю. Тому людині слід бути поміркованою у всіх частинах: благість розчиняти суворістю, мудрість – розсудливістю, слово – справою, і всю надію покладати на Господа, а не на себе. Бо чеснота виправляється багатьом, як і необхідна якась їжа вимагає для своєї приправи запашного вина, або чогось іншого, і не тільки меду, а й перцю, і в такому тільки випадку робиться придатною до вживання.
Ті, хто стверджує, що в людині немає гріха, подібні до людей, які під час повені тонуть у безлічі вод, і не зізнаються в цьому, а кажуть: “чули ми шум вод”. Так і ці, що загрузли в глибині хвиль пороку, стверджують, що немає гріха в їхньому розумі й помислах. А є й інші, що, і словом володіють, і промову ведуть, але не приправлені небесною сіллю, і тому, міркують про царську трапезу, самі ж не куштують її, і нічого не здобувають. А інший і самого царя бачить і, коли відчинені його скарби, входить, отримує спадщину, куштує і п’є отих багатоцінних брашен.
Якщо в матері був син єдинородний, найблагородніший обличчям, наймудріший, прикрашений усіма благами, і в цьому синові полягали всі її сподівання, але вона поховала його, то залишається вже їй одна безперестанна скорбота, один невтішний плач. Так, і розум про душу, як таку, що померла для Бога, повинен почати плач і проливати сльози, безперестанку віддаватися скорботі, сердечно журитися, бути в страху й турботі, завжди прагнути й жадати блага. До такого приходять, нарешті, благодать Божа і надія, і в нього немає вже плачу, навпаки, радіє він, як той, хто знайшов скарб, і знову тремтить, щоб не втратити його як такого; тому що нападають розбійники. І як той, хто багаторазово потрапляв до рук розбійників і, зазнавши від них втрат, з великими труднощами уникав їх, а після того набув величезне майно і велике надбання, не боїться вже розорення через багатство, яке збільшилося: так і духовні люди, які пройшли спочатку безліч спокус і страшних місць, а потім сповнившись благодаті та рясніючи благами, не бояться вже тих, хто хоче пограбувати їх, бо багатство їхнє не мале. Утім, мають вони і страх, – не страх людей заляканих лукавими духами, але страх і турботу, як розпорядитися ввіреними їм духовними даруваннями.
Така людина вважає себе приниженою більше за всіх грішників; і такий помисел насаджений у ній, як природний; і чим глибше входить вона в пізнання Бога, тим більше вважає себе невігласом; чим більше навчається, тим більше визнає себе такою, що нічого не знає. Це ж благодать, що сприяє, виробляє в душі, як щось природне. Як, якщо немовля на руках у юнака, то той, хто тримає його на руках, носить, куди хоче: так і благодать, що до глибини проникає, тримає на руках розум, і підносить на небеса, у досконалий світ, у вічний спокій. Але і в самій благодаті є міри і чини. Інший – начальник військового загону, що має сміливість перед царем, а інший – ватажок усього війська. Як дім, повний диму, розливає його і на зовнішнє повітря: так і порок, переповнивши душу, виливається назовні і приносить плоди. Як ті, яким доручено головне управління областю або царський скарб, у всякий час бувають стурбовані, щоб не образити чимось царя, так і ті, яким ввірено духовну справу, завжди стурбовані, і, маючи спокій, начебто не мають його: бо виганяють іще з душі царство пітьми, яке вторглося до міста, тобто до душі, і варварів, які опанували її пасовища.
Цар Христос посилає месників у це місто, зв’язує мучителів його, поселяє там, як у власній батьківщині, небесне воїнство, полк святих духів. Нарешті й сонце засяє в серці, і промені його проникають в усі члени, і запанує вже там глибокий мир. Людське ж зусилля, і подвиг, і мистецтво, і прихильність до Бога, тоді робляться видимими, коли, під час відступлення благодаті, людина буде мужніти і волати до Бога. А ти, чуючи, що є ріки зміїв і вуста левів, і темні піднебесні сили, і полум’я вогняне, що клекоче в членах, якого немає на землі, знаєш, що, якщо, коли підеш з тіла твого, не візьмеш завдатку Духа Святого, то затримають вони твою душу, не дозволяючи тобі підніматися до небес? Подібно до цього, чуючи і про гідність душі, про те, якою дорогоцінною є ця розумна сутність, чи розумієш, що не про Ангелів, а про людську сутність сказав Бог: “сотворимо за Нашим образом і за подобою” (Бут. 1:26), і що небо й земля повз ідуть, а ти покликаний до синоположення, до братерства, нареченою Царю? У видимому світі все женихове належить і нареченій: так все Господнє ввіряється тобі. Бо для клопотання про тебе сам Він прийшов, щоб покликати тебе. А ти нічого собі не уявляєш і не розумієш свого благородства. Тому, справедливо духоносний чоловік оплакує твій занепад, кажучи: “Людина в пошані, але нерозумна, подібна худобі, що гине!” (Пс. 48:21). Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, на віки віків! Амінь.

Бесіда 17. Про духовне помазання і славу християн і про те, що без Христа неможливо спастися або стати причасником вічного життя

Досконалі християни, які сподобилися увійти в міру досконалості і стати наближеними до Царя, завжди присвячують себе в дар хресту Христовому. Як за Пророків найдостойнішим було помазання; бо помазані були царі й Пророки, так і нині люди духовні, помазані небесним помазанням, робляться християнами по благодаті, щоб їм бути царями й пророками небесних таємниць. Вони суть і сини, і господа, і боги, зв’язані, відведені в полон, повалені, розп’яті, присвячені в дар. Якщо помазання єлеєм, який отримуємо від земної рослини, від видимого дерева, мало таку силу, що помазані беззаперечно отримували сан (бо всі визнавали, що вони поставлені в царі, і помазаний Давид негайно зазнав гонінь і скорботи, а через сім років став царем): то набагато більше ті, у яких розум і внутрішня людина помазуються освячувальним і радостворним, небесним і духовним єлеєм радості, приймають печатку оного нетлінного царства і вічної сили, заставу Духа, самого Духа Святого і Утішителя (зрозумій, що Утішитель і втішає, і сповняє радощі тих, хто перебуває у скорботах).
Ці, помазані єлеєм небесного насадження, древа життя – Іісуса Христа, бувають сподоблені увійти в міру досконалості, тобто царства й усиновлення, бо, перебуваючи ще в цьому світі, вони вже співтаємники небесного Царя, мають дерзновенність перед Вседержителем, входять до палацу Його, де Ангели й духи Святих. Бо, і не отримавши ще досконалої спадщини, уготованої їм в цьому віці, тією заставою, яку вони прийняли нині, убезпечили себе, як уже вінчані та царюючі, і за великої кількості й дерзновенності Духа не знаходять вони для себе дивовижним, що будуть царювати з Христом. Чому ж? Тому, що, будучи ще в плоті, мали вже в собі це відчуття солодощі й цю дію сили.
Хто друг цареві, постійно буває в чертогах його, знає таємниці його, бачить порфіру його, той, коли сам стане царем і носитиме вінець, не дивується і не жахається, бо довгий час займався тайнами царських чертогів. Крім же людей досвідчених і освічених, комусь із пастухів і простолюдинів, незнайомих із тайнами царськими, і неможливо прийти і воцаритися. Так і християни не дивуються тому, що будуть царювати в майбутньому віці; тому що попередньо вже пізнали тайни благодаті. Коли людина переступила заповідь; диявол усю душу її покрив темною завісою. Тому приходить, нарешті, благодать і скидає все покривало, тож душа, ставши вже чистою і сприйнявши власну свою природу, це бездоганне і чисте створіння, завжди вже чисто і чистими очима споглядає славу істинного світла і істинне сонце правди, яке засяяло в самому серці.
Як при кінці світу, коли цієї тверді не стане, праведники будуть уже жити в царстві у світлі й у славі, не бачачи нічого іншого, окрім того, як Христос перебуває завжди у славі праворуч батька, так і ці, нині ще піднесені та відведені полоненими до того віку, споглядають усі тамтешні лепоти й чудеса. Бо ми, будучи ще на землі, маємо проживання на небесах, як мешканці й громадяни одного світу за розумом і за внутрішньою людиною. Як видиме око, будучи чистим, чисто завжди бачить сонце: так і розум, абсолютно очистившись, завжди бачить славу світла – Христа і з Господом перебуває вдень і вночі, подібно до того, як тіло Господнє, з’єднавшись із Божеством, завжди співперебуває з Духом Святим. Але цієї міри не відразу досягають люди, і то хіба трудами, скорботою, великим подвигом. Бо є й такі, усередині яких, хоча притаманна їм благодать, що діє і упокоюється в них, перебуває і порок; і в одному серці дієві два роди життя – життя світла і життя темряви.
Але, звісно, скажеш мені: “яке спілкування світла з темрявою?” Чи затьмарюється і чи обурюється десь Божественне світло, і чи оскверняється десь нескверне і чисте? Написано: “і світло в темряві світить, і темрява не огорнула Його” (Ін. 1:5). Не треба розуміти речі одноманітним і одностороннім чином. Інші такою мірою заспокоюються в Божій благодаті, що бувають мужнішими за порок, що перебуває в них, і, маючи молитву і велике заспокоєння перед Богом, інколи підпадають під дію лукавих помислів, і скрадаються гріхом, хоча й перебувають ще в благодаті Божій. Але люди легковажні й необізнані, коли частково діє в них благодать, думають, що немає вже гріха в них; а ті, хто вміє міркувати й розсудливі, не наважаться зректися, щоб, маючи в собі благодать Божу, не підпадали вони під дію соромних і нечистих помислів…
Нерідко знаходимо в братах, що деякі велику здобували радість і благодать, і протягом п’яти або шести років говорили про себе: “зів’яла в нас похіть”, і після цього, коли вважали, що вони повністю звільнилися від похотіння, порок, який приховувався в них, починав рухатися і запалювалися вони похіттю, через що самі собі дивувалися й говорили: “Звідки це після такого тривалого часу повстав у нас такий порок”? Тому жоден з тих, хто міркує тверезо, не наважиться сказати: “оскільки перебуває благодать у мені, то абсолютно вільний я від гріха”. Навпаки, на розум діють дві особи. Недосвідчені в справі, щойно, хоча б трохи, вплинула на них благодать, думають, що перемогли вже вони і стали досконалими християнами. А по-моєму, справа буває так: коли на небі за чистого повітря сяє сонце, і найдуть на нього хмари, і затулять його, і згустять повітря, – сонце, будучи за хмарами, не зазнає жодної шкоди ані у світлі, ані в сутності своїй. Так буває і в тих, які не досягли досконалої чистоти. І в благодаті Божій перебуваючи, і в глибині душі одержимі ще гріхом, вони мають у собі і природні рухи, і помисли, що укріплюють їх у прагненні до Бога, хоча й не цілком затверджені в добрі.
Так навпаки, і ті, які в глибині душі тримаються доброго боку, тобто переважають благодаттю, залишаються ще рабами й полоненими лукавих помислів, і бувають на боці пороку. Тому, багато потрібно розсудливості, щоб людині досвідчено дізнатися, як буває в нас справа. Кажу ж тобі, що й Апостоли, маючи в собі Утішителя, не були абсолютно безтурботними. У них, попри радість і веселощі, був також страх і трепет за дією самої благодаті, а не з боку пороку; сама благодать застерігала їх, щоб вони не збожеволіли навіть і в чомусь малому. Як той, хто кинув уламком каменю в стіну, анітрохи не зашкодить, або не зрушить з місця стіни; або, той, хто пустив стрілу в того, хто носить броню, не заподіє шкоди ні залізу, ні тілу, бо броня відбиває стрілу: так, якщо й до Апостолів наближалася частка пороку, то не шкодила їм, бо були вони вдягнуті досконалою силою Христовою, і самі вони, будучи досконалими, мали свободу чинити діла праведні.
Оскільки дехто стверджує, що при благодаті душі вже нема про що дбати; то Бог і в досконалих вимагає душевної волі на служіння Духові, щоб діяли згідно з благодаттю. Бо Апостол каже: “Духа не вгашайте” (1Сол. 5:19). Деякі не хочуть бути в тягар іншим, інші самі собі прислуговують, а інші беруть у людей мирських і роздають бідним. І це чудовіше. Одні, маючи благодать, дбають тільки про самих себе; а інші намагаються принести користь душам інших. Останні багато переважають перед першими. А інші, маючи благодать, за ім’я Боже віддають тіла свої на наругу і страждання. І ці знову вищі за попередніх. Інші, вправляючись у чеснотах, бажають, щоб люди їх хвалили і шанували, кажучи про себе: “ми християни і причасники Духа Святого”; інші ж намагаються приховати себе і від зустрічі з людьми. – Останні багато в чому переважають перед першими. Чи бачиш, як, і за найдосконалішої досконалості старанність до Бога, залежна від природної волі, робиться вищою і переважнішою?
Як одягнений в убогу ризу, якщо бачить себе уві сні багатієм, то, вставши зі сну, знову бачить себе бідним і оголеним: так і ті, хто міркують про духовне, мабуть, кажуть послідовно, але якщо те, про що говорять, не підтверджене в розумі якимось досвідом, силою і запевненням, то зупиняються вони на якійсь мрії. Або, як якби жінка, одягнена вся в шовк і в перли, з’явилася в непотрібному домі, так і в таких людях серце їхнє є блудницею нечистих духів, хочуть говорити вони про праведність, не зазирнувши в діла.
Як неможливо рибі жити без води, або людині ходити без ніг, або бачити світло без очей, або говорити без язика, або чути без вух: так без Господа Іісуса і без дії Божої сили неможливо пізнати таємниці та премудрість Божу, або стати людині заможною і християнином. Бо ті – справжні мудреці, воїни, мужі, добрі і Божі любомудрі, які, за внутрішньою людиною, водяться і керуються Божою силою. Еллінські філософи вчаться володіти словом; але є інші філософи, які невігласи в слові, радіють же і веселяться про Божу благодать, і це – мужі благочестиві. Поміркуємо ж тепер, які з них кращі? Сказано: “царство Боже не в слові, а в силі” і у ділі (1Кор. 4:20).
Неважко сказати кому-небудь, що хліб цей зроблений із пшениці; але треба з подробицями пояснити, як саме хліб готується і печеться. Міркувати про безпристрасність і досконалість – можна небагатьом. Євангеліє висловило коротко: не гнівайся, не побажай. “Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і другу, і і хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг” (Мф. 5:39,40). Апостол же, продовжуючи далі, як треба з терпінням і великодушністю поступово здійснювати справу очищення, вчить розлого, спершу харчуючи молоком, як немовлят, а потім підносячи до зростання і досконалості. Євангеліє сказало, що одяг робиться з хвилі; Апостол пояснив подробиці приготування.
Хто веде мову про духовне, не скуштувавши того сам, той уподібнюється людині, котра під час настання денної спеки йде порожнім полем і, мучачись спрагою, описує джерело, яке тече водою, зображуючи, ніби вона п’є, тоді як засохли в неї вуста та язик від спраги, що палить їх, або людині, котра каже про мед, що він солодкий, але не куштувала його сама і не знає сили солодощів. Так, якщо ведуть мову про досконалість, про радість, або про безпристрасність, не відчуваючи в собі їхньої дієвості та посвідчення в них, то на ділі не все буває так, як вони кажуть. Бо, коли така людина сподобиться згодом, хоча частково, приступити до справи, тоді розсудить вона сама собою: “Не так виявилося, як припускав я. Інакше міркував я, а інакше діє Дух”.
Християнство – це їжа і пиття. І чим більше хто скуштує його, тим більше збуджується насолодою розум, роблячись нестримним і ненаситним, більше і більше вимагаючи і куштуючи. Або, як; якщо хто в спразі, і подано йому солодке питво, то, скуштувавши його, ще сильніше запалюється спрагою і ближче наближається до пиття, так і куштування Духа викликає невгамовну майже спрагу, що справедливо уподібнюється спразі такої людини. І це – не самі лише слова, а дія Святого Духа, яка таємничо сприяє розуму. Дехто думає, що, утримуючись від спілкування з дружиною і від усього видимого, він уже святий. Але на ділі не так; тому що порок перебуває в розумі, живе і підноситься в серці. Святий же той, хто очистився й освятився по внутрішній людині. Куди проникає істина; там бореться з нею омана, намагаючись її затьмарити і збурити.
Коли іудеї мали в себе священство, тоді були гнані й ображені деякі з цього народу, тому що стояли за істину; такі, наприклад, Єлеазар і Маккавеї. Нині ж, – коли, від часу хреста й роздирання завіси, Дух відступив від Іудеїв, істина відкрилася й діє вже тут, – знову деякі з цього народу зазнають гонінь. Але тоді з цього народу були деякі гнані і ображені, щоб любителі істини стали мучениками. Бо як виявиться істина, якщо не матиме супротивників, людей брехливих, що повстають проти істини? Але й між братами є такі, що несуть на собі страждання і скорботи. І потрібно їм багато обережності, щоб не впасти. Хтось із братії, молячись разом з іншим, полонений був Божественною силою, і піднесений побачив гірський град Єрусалим, і світлоносні образи, і безмежне світло, і чув голос, що промовляв: “це є місце спочинку праведних”. Незабаром же потім, він, надмившись і подумавши, що мав видіння про самого себе, впав у безодню і глибину гріха, і в тисячі зол.
Тому, якщо впала людина, яка жила внутрішньо і високо, то чи може, хто б то не було, сказати: “я пощусь, веду странницьке життя, витрачаю маєток свій, отже, вже святий”? Бо утримання від лихого не є ще самою досконалістю, хіба увійшов уже ти в принижений розум, і вбив змія, що таїться під самим розумом, у глибині помислів, гніздиться і вбиває тебе в так званих схованках і сховищах душі, бо серце – це безодня, і так, хіба його ти убив і змив з себе всіляку, колишню в тобі, нечистоту. Усі любомудрі, і Закон, і Апостоли, і пришестя Христове мають на меті очищення. Усяка людина, і Іудей і Еллін, любить чистоту, але не може стати чистою. Тому треба дошукатися, як і якими засобами можна досягти сердечної чистоти. Не інакше можливо це, як за допомогою Розп’ятого за нас. Він є шлях, життя, істина, двері, перлина, живий і небесний хліб. Без цієї Істини нікому неможливо пізнати істину і спастися. Тому, як у міркуванні зовнішньої людини і речей видимих відрікся ти від усього, і роздав маєток свій: так, якщо маєш знання і силу слова і в мирській мудрості, маєш усе від себе відкинути, все поставити ні на що; тоді тільки будеш у змозі наставляти себе на буяннях проповіді, що є істинною мудрістю, що полягає не у красі слів, а в силі, що діє святим хрестом. Слава єдиносущній Трійці на віки віків! Амінь.

Бесіда 18. Про скарб християн, тобто про Христа і про Духа Святого, що різними способами веде їх до досягнення досконалості

Якщо хтось у світі дуже багатий, і є в нього прихований скарб, то на цей скарб і на багатство, яке має він, здобуває собі все, що хоче, і, які завгодно йому, стяжання у світі легко дістає, покладаючись на свій скарб, тому що ним без зусиль здобувається всяка річ, яку тільки людина захоче мати. Так і ті, – які насамперед знайшли у Бога, і здобули, і мають уже небесний скарб Духа, самого Господа, що засяяв у серцях їхніх, – цим скарбом, що є у них Христом, набувають собі всякої правди чеснот і всякого володіння благодаттю заповідей Господніх, і цим самим скарбом долучають до себе ще більшого небесного багатства. Бо за допомогою небесного скарбу, твердо покладаючись на достаток у них духовного багатства, виконують усяку чесноту правди, і силою невидимого багатства благодаті, яка в них є, без зусиль здійснюють усяку правду й заповідь Господню. І Апостол каже: маючи “скарб цей… в глиняних сосудах” (2Кор. 4:7), тобто, будучи ще в плоті, сподобилися набути в собі цей скарб – освячувальну силу Духа. І ще: “Котрий став для нас премудрістю від Бога, праведністю і освяченням та викупленням” (1Кор. 1:30).
Тому, хто знайшов і має в собі цей небесний скарб Духа, той бездоганно й чисто здійснює ним усяку правду за заповідями й усяку працю доброчесностей уже без примусу й утруднення. Тому й ми станемо благати Бога, взиватимемо й проситимемо, щоб і нам дарував скарб Духа Свого, і в такий спосіб змогли б ми бездоганно й чисто перебувати в усіх заповідях Його, чисто й досконало звершувати всіляку правду Духа, за допомогою небесного скарбу, тобто Христа. Хто убогий і бідний, втомлюється голодом, той, через убогість свою, не може нічого придбати у світі. Але хто має скарб, той, як сказано вже, без зусиль і хвороби здобуває всяке стяжання, яке тільки захоче. Так і душа, яка оголена і позбавлена спілкування з Духом і перебуває у страшній убогості гріха, перш ніж причаститися Духа, не може, хоч би й хотіла, дійсно створити духовний плід правди.
Утім, кожному слід спонукати себе до того, щоб просити Господа, нехай сподобить знайти і прийняти небесний скарб Духа, і дійти до стану без труднощів і легко звершувати бездоганно й чисто всі заповіді Господні, яких колись не міг виконувати й за всіх зусиль. Бо, перебуваючи вбогим і нагим без спілкування з Духом, як міг набути такі духовні здобутки, не маючи в себе скарбу й багатства духовного? Душа ж, що через шукання Духа, через віру і багато терпіння знайшла Господа – цей істинний скарб, приносить плоди Духа, як сказано раніше, без зусиль, і всяку правду та всі заповіді Господні, заповідані Духом, у собі самій та сама собою виконує чисто, досконало й бездоганно.
Або, скористаємося ще іншою подобою. Якщо хто багатий, і готує дорогу вечерю; то витрачає зі свого багатства і зі скарбу, який має, і при великому багатстві не боїться, щоб у нього була нестача в чомусь; і таким чином, покликаних ним гостей звеселяє розкішно й пишно, пропонуючи їм різноманітні й незвичайні харчі. А убогий і той, хто не має багатства, якщо надумає приготувати для когось вечерю, все бере в позику, і самі посудини, і сукню, і інші речі, і ледь тільки повечеряють запрошені, як зазвичай можуть у убогого, віддає потім кожному, що в нього позичав, або посудину срібну, або одяг, або іншу річ. І коли таким чином роздасть усе, що належить кожному; сам лишається і вбогим, і голим, не маючи в себе власного багатства, яким би міг звеселятися.
Так і збагачені Духом Святим, воістину маючи в собі небесне багатство і спілкування Духа, якщо проголосять комусь слово істини, і якщо повідомлять комусь духовне слово, і побажають звеселити душі; то з власного свого багатства і з власного свого скарбу, яким володіють у собі, виголошують слово, ним звеселяють душі тих, хто слухає духовне слово, і не бояться збідніння в себе самих, бо володіють у собі небесним скарбом благодаті, з якого пропонують харчі та веселять тих, кого пригощають духовно. А убогий і той, хто не набув собі багатства Христового, не маючи в душі духовного багатства, що випромінює всіляку благостиню слів, діл, і думок Божественних, і неглаголанних таємниць, якщо і хоче виголосити слово правди та потішити декого з тих, хто слухає; то, насправді і по самій істині не здобуваючи собі слова Божого, а тільки пригадуючи, і запозичуючи слова з кожної книги Писання, або переказуючи і викладаючи, що вислухав у чоловіків духовних, тішить, мабуть, інших, і інші тішаться його словами; але, як тільки закінчить свою промову, кожне його слово повертається у своє місце, звідки взяте, і сам він знову залишається голим і убогим, бо не його власність – той духовний скарб, з якого він пропонує, користає й тішить інших, і сам він перший не звеселений і не обрадований Духом.
Тому насамперед із серцевою хворобою і вірою слід просити в Бога, щоб дав нам знайти в серцях своїх багатство Його, істинний скарб Христовий, у силі й дієвості Духа; і в такий спосіб, знайшовши спершу в собі самих користь і спасіння та вічне життя Господнє, потім уже, скільки в нас є сил і можливості, будемо користатися й іншими, з внутрішнього скарбу Христового пропонуючи всіляку милостінь духовних слів, і оповідаючи небесні таємниці. Бо так благоволила благодать Отцівської волі мешкати в усякому, хто вірує і просить Його. “Хто любить Мене, – каже Господь, – той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам” (Ін. 14:21); і ще: “Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14:23). Так забажала безмежна доброта Отця, так благоволила немислима любов Христова, так обітницю дала невимовна доброта Духа. Слава невимовному милосердю Святі Трійці!
Ті, хто сподобився стати чадами Божими і народитися згори від Духа Святого, маючи в собі Христа, що просвіщає і заспокоює їх, всілякими й різноманітними способами бувають наставниками Духа, і благодать невидимо діє в їхньому серці за умови духовного заспокоєння. Але від видимих насолод у світі візьмемо образи, щоб цими подібностями частково показати, як благодать діє в душі таких. Іноді бувають вони обвеселені, наче на царській вечері, і радіють радістю і веселощами незглаголанними. В інший час бувають, як наречена, божественним спокоєм упокоєна в співтоваристві з нареченим своїм. Іноді ж, як безтілесні Ангели, перебуваючи ще в тілі, відчувають у собі таку ж легкість і окриленість. Іноді ж бувають ніби в захваті питтям, звеселені й упоєні Духом, у захваті Божественними духовними таємницями.
Але іноді ніби плачуть і нарікають про рід людський, і молячись за цілого Адама, проливають сльози і плачуть, запалені духовною любов’ю до людства. Іноді такою радістю і любов’ю розпалює їх Дух, що, якби можна було, вмістили б усяку людину в серці своєму, не відрізняючи злого від доброго. Іноді в смиренномудрії духу стільки принижують себе перед усякою людиною, що вважають себе найостаннішими і найменшими з усіх. Іноді Дух постійно утримує їх у незглаголанній радості. Іноді уподібнюються сильному воїну, який, зодягнувшись у царське всеозброєння, виходить на брань із ворогами і міцно подвизається, щоб перемогти їх. Бо подібно до цього і духовний зодягається в небесну зброю Духа, наступає на ворогів і веде з ними бій, щоб підкорити їх під ноги свої.
Іноді душа спочиває в якійсь великій безмовності, в тиші та мирі, перебуваючи в одному духовному задоволенні, в невимовному спочинку і благоденстві. Іноді примудряється благодаттю в розумінні чого-небудь, у невимовній мудрості, у веденні невипробуваного Духа, чого неможливо вимовити язиком і устами. Іноді людина робиться, як одна зі звичайних. Так різноманітно діє в людях благодать, і багатьма способами веде душу, упокоюючи її з волі Божої, і по-різному тренує її, щоб досконалою, бездоганною і чистою представити небесному Отцеві.
Ці ж перераховані нами дії Духа досягають більшої міри в близьких до досконалості. Бо перелічені різноманітні упокоєння благодаті по-різному виражаються словом і в людях відбуваються безперервно, так що одна дія слідує за іншою. Коли душа зійде до досконалості Духа, досконало очистившись від усіх пристрастей, і в невимовному спілкуванні прийде до єднання і злиття з Духом Утішителем, і та, яка злита з Духом, сама сподобиться стати духом, тоді вона стає вся світлом, вся – оком, вся – духом, вся – радістю, вся – заспокоєм, вся – радованням, вся – любов’ю, вся – милосердям, вся – милосердям, вся – милосердям і добротою. Як у морській безодні камінь звідусіль оточений водою: так і люди ці, всіляко розчиняючись Духом Святим, уподібнюються до Христа, беззаперечно маючи в собі чесноти духовної сили, внутрішньо перебуваючи бездоганними, непорочними й чистими. Бо оновлені Духом як можуть виробляти зовні плід пороку? Навпаки, завжди і в усьому сяють у них плоди Духа.
Тому, будемо і ми благати Бога, з любов’ю і з великою надією увіруємо в Нього, нехай подасть Він і нам небесну благодать духовного дару, щоб сам Дух правив і направляв нас до виконання всякої Божої волі, і заспокоював нас різноманітними способами Свого спочинку, і щоб, за такого благодатного керування та вправляння і при духовному процвітанні, сподобилися ми прийти у досконалість повноти Христової, як каже Апостол: “щоб вам сповнитися всією повнотою Божою” (Еф. 3 :19); і ще: “аж доки всі прийдемо… в мужа досконалого, в міру повного віку Христового” (Еф.4:13). Господь усім, хто вірує в Нього воістину і просить у нього, обіцяв дарувати таємниці невимовного духовного спілкування. Тому і ми, цілком віддавши самих себе Господу, поспішимо здобути згадані вище блага, присвятивши Йому і душу, і тіло, і, прибившися до хреста Христового, станем гідними вічного царства, прославляючи Отця і Сина, і Святого Духа на віки віків. Амінь.

Бесіда 19. Християни, які бажають досягати успіху і зростати, повинні спонукати себе до всього доброго, щоб позбутися гріха, що живе в них, і сповнитися Духа Святого

Хто хоче приступити до Господа, сподобитися вічного життя, стати обителлю Христовою, сповнитися Духом Святим, щоби бути здатним приносити плоди Духа, чисто й бездоганно виконувати заповіді Христові, той має почати з того, що перш за все міцно увірує в Господа, і цілковито віддати себе проповідям заповідей Його, в усьому зректися світу, щоб увесь розум не був зайнятий нічим видимим. І йому належить невпинно перебувати в молитві, з вірою, в сподіваннях на Господа, завжди чекаючи Його відвідин і допомоги, це одне щохвилини маючи на меті розуму свого. Потім, через гріх, що живе в ньому, належить йому спонукати себе на всяку добру справу, до виконання всіх заповідей Господніх. Так, наприклад, слід примушувати себе до смиренномудрості перед усякою людиною, вважати себе нижчим і гіршим за всяку людину, ні від кого з людей не шукаючи собі честі, чи похвали, чи слави, як написано в Євангелії, але маючи завжди перед очима одного Господа та заповіді Його, Йому єдиному бажаючи догодити в лагідності серця, як каже Господь: “навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29).
Подібно до цього нехай привчає себе, скільки можна, бути милостивим, добрим, милосердним, добрим, благим, як каже Господь: будьте ласкаві й благі, “як і Отець ваш” небесний “милосердний є” (Лк. 6:36); і ще говорить: “Якщо любите Мене, то виконуйте Мої заповіді” (Ін. 14:15); і ще: “подвизайтеся увійти через вузькі ворота” (Лк. 13:24). Найбільше в незабутній пам’яті, як взірець, нехай утримує смиренність Господа, і життя Його, і лагідність, і поводження з людьми, нехай перебуває в молитвах, завжди вірячи й просячи, щоб Господь прийшов і вселився в нього, удосконалив і укріплював його у виконанні всіх заповідей Своїх, і щоб сам Господь став обителлю душі його. І в такий спосіб, що робить тепер із примусом нерозсудливого серця, то буде колись робити довільно, постійно привчаючи себе до добра, завжди пам’ятаючи Господа і безперестанку чекаючи Його з великою любов’ю. Тоді Господь, бачачи таке його волевиявлення і добре піклування, бачачи, як змушує себе до пам’ятання Господа, і як серце своє, навіть проти волі його, веде безперестанку до добра, до смиренномудрості, до лагідності, до любові, і веде, скільки має можливість, з усім зусиллям, – тоді, кажу, Господь творить із ним Свою милість, позбавляє його від ворогів його та від гріха, який у ньому живе, сповнюючи його Духом Святим. Тоді вже без зусиль і праці в усій істині творить він усі заповіді Господні, краще ж сказати, сам Господь творить у ньому заповіді Свої, і він чисто плодоносить тоді плоди Духа.
Але тому, хто приступає до Господа, належить, таким чином, насамперед, навіть проти волі серця, примушувати себе до добра, завжди з безсумнівною вірою чекаючи милості Господньої; належить примушувати себе до любові, якщо хто не має любові; примушувати себе до лагідності, якщо не має лагідності; примушувати себе до того, щоб милосердним бути і мати милостиве серце; примушувати себе до того, щоб терпіти зневагу, і коли зневажають, бути великодушним, коли принижують, або безчестять, не обурюватися, за сказаним: “Не мстіть за себе, улюблені” (Рим. 12:19); слід примушувати себе до молитви, якщо не має хто духовної молитви. У такому разі, Бог, бачачи, що людина стільки трудиться, і проти волі серця із зусиллям приборкує себе, дасть їй істинну духовну молитву, дасть істинну любов, істинну лагідність, “утробу щедрот”, істинну доброту, і одним словом, сповнить її духовного плоду.
Якщо ж хто, не маючи молитви, примушує себе до однієї тільки молитви, щоб мати йому молитовну благодать, але не примушує себе до лагідності, до смиренномудрості, до любові, до виконання інших заповідей Господніх, і не дбає, не докладає зусиль, щоб досягти успіху в них; то, в міру його волі і вільної волі, згідно з проханням його, дається йому іноді частково благодать молитовна, в спокої і веселощах духу, але за нравами залишається він таким же, яким був і раніше. Не має він лагідності, бо не стягнув праці й не підготував себе стати лагідним; не має смиренномудрості, бо не просив і не примушував себе до того; не має любові до всіх, бо, просячи молитви, про це не потурбувався і не показав зусилля. При самому занятті справою, не має віри і надії на Бога; бо знав себе, і проте ж не помітив, що не має в себе цього, і не потрудився зі скорботою стягнути в Господа твердої віри в Нього та істинної надії на Нього.
Кожному слід примушувати і нудити себе, навіть і проти бажання серця свого, як до молитви, так і до надії, так і до смиренномудрий, так і до любові, так і до лагідності, щирості та простодушності, так і до будь-якого терпіння, навіть довготерпіння, як написано, з радістю (1Сол. 5:5); а також примушувати себе до самоприниження, щоб вважати себе убогим останнім, також щоб не розмовляти ні про що марне, а міркувати, і серцем і устами вимовляти завжди те, що є Боже, також до того, щоб не дратуватися і не волати, за сказаним: “Усяке роздратування і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою хай будуть знищені у вас” (Еф.4 :31); також примушувати себе до того, щоб у вдачах уподібнюватися в усьому Господу; примушувати себе до всякого доброчесного подвигу, до доброго й чудового життя, до всякої доброти у спілкуванні, до всякої смиренномудрості, лагідності, до того, щоб не хизуватись, не загордитися, не пишатися і не казати ні про кого лихого.
До всього цього повинен примушувати себе той, хто бажає стати милостивим і догодити Христові, щоб Господь, – бачачи при цьому його старанність і бажання, з якими він нудить і з зусиллям спонукає себе до всякої доброти, простоти, благості, до смиренномудрості, до любові, до молитви, – дарував йому всього Себе, і щоб сам Господь в усій чистоті та істині без труда і зусиль здійснював у ньому все те, чого раніше, через гріх, який жив у ньому, не міг він зберігати, навіть із зусиллям. Тоді всяка вправа в чеснотах обертається для неї ніби в природу; приходить, нарешті, Господь, у ній перебуває, і вона перебуває в Господі, і сам Господь без зусиль творить у ній Свої власні заповіді, сповнюючи її духовного плоду. Якщо ж хто примушує себе до однієї молитви, поки не прийме дарування від Бога, але не примушує, не нудить і не привчає себе таким же чином до інших сказаних вище чеснот, то не може воістину здійснювати їх чисто і бездоганно. Навпаки, таким же чином треба, скільки можливо, підготувати себе до добра. Бо іноді благодать Божа приходить до нього, за його проханням і благанням; бо благий і милостивий Бог, і тим, хто просить у Нього, дарує те, що просить; однак же, хто не має сказаних вище чеснот, не привчив і не підготував себе до них, той, якщо і приймає благодать, то втрачає її після прийняття, і падає від високої думки, або не досягає успіху і не зростає в благодаті, дарованій йому; бо не віддасть себе з усієї волі виконанню заповідей Господніх. Бо обителлю і упокоєнням Духу служать смиренномудрість, любов, лагідність та інші Господні заповіді.
Тому хто хоче істинно догоджати Богові, прийняти від Нього небесну благодать Духа, зростати й усовершуватися Духом Святим, той повинен примушувати себе до виконання всіх заповідей Божих і підкоряти серце, навіть проти волі його, за сказаним: “Тому всі накази Твої уважаю за слушні, а кожну дорогу неправди ненавиджу!” (Пс. 118:128). Як інший примушує і нудить себе до перебування в молитві, поки не досягне успіху в тому; так, подібно до цього, якщо захоче примушувати й нудити себе до всякої вправи в чеснотах, приучає себе до доброї навички, і в такий спосіб, безперестанку просячи й молячи Господа й отримавши прохане, скуштувавши солодощі Божі та ставши причасником Духа Святого, робить так, що зростає та цвіте дане їй обдарування, спочиваючи в її смиренномудрості, любові й лагідності.
Сам Дух дарує йому це, і навчає його істинної молитви, істинної любові, істинної лагідності, до яких колись примушував він себе, яких шукав, про які дбав і думав, і які, врешті-решт, дані йому. І таким чином, зростаючи і вдосконалившись у Бозі, сподобляється він бути спадкоємцем царства; тому що смиренний ніколи не падає. Куди й упасти тому, хто нижчий за всіх? Високомудрість є велике приниження. А смиренномудрість є велика висота, честь і гідність. Тому і ми будемо, навіть проти волі серця, примушувати і нудити себе до смиренномудрості, до лагідності і любові, просячи і благаючи Бога безперестанку з вірою, надією і любов’ю в тому сподіванні і з тією думкою, що пошле Духа Свого в серця наші, і тоді будемо молитися і вклонятися Богові духом та істиною.
І сам Дух навчить нас істинної молитви, якої тепер не можемо звершувати і з зусиллям, навчить “утробам щедрот”, доброті й тому, щоб усі заповіді Господні виконувати воістину, безтурботно й невимушено, як сам Дух знає, що буде сповнювати нас плодами Своїми. І таким чином, коли виконаємо всі заповіді Божі Духом Божим, Який один знає волю Господню, і коли Дух удосконалить нас у Собі, і досконалим буде в нас, очищених від усякого бруду та гріховної нечистоти, тоді Дух душі наші, як чудові наречені, представить Христові чистими та бездоганними, і ми упокоїмось у Бозі, у Царстві Його, а Бог упокоїть нас на нескінченних віках. Слава Його щедротам, милосердю і любові; бо такої честі і слави сподобив рід людський, сподобив людей бути синами Отця Небесного, і найменував їх братами Своїми! Слава Йому на віки вічні! Амінь.

Бесіда 20. Один Христос, істинний лікар внутрішньої людини, може вилікувати душу і прикрасити її ризою благодаті

Якщо хто не має в себе Божественної й небесної ризи, тобто сили Духа, як сказано: “Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його” (Рим. 8:9); то нехай плаче і благає Господа, щоби прийняти йому цю духовну ризи, яку йому подають з неба, й вдягнути нею душу, позбавлену Божественної дієвості, бо вкритий великим соромом пристрастей безчестя той, хто не вдягнений у ризу Духа. Як у видимому світі хто оголений, той зазнає великого сорому і безчестя, і друзі відвертаються від друзів, і рідні – від своїх, якщо вони оголені, і діти, побачивши батька оголеним, відвернули очі, щоб не дивитися на оголене тіло батька, підійшли “і позадкували”, і накрили його, відвертаючи очі свої (Бут. 9:23): так і Бог відвертається від душ, які не зодягнені з повним посвідченням у ризу Духа, у силі й істині не зодяглися в Господа Іісуса Христа.
Найперша людина, побачивши себе голою, засоромилася. Стільки безчестя в наготі! Якщо ж і тілесна нагота піддає такому сорому; то значно більшим покривається соромом і безчестям пристрастей та душа, що оголена від Божественної сили, не має на собі, і не вбрана за всією істиною в невимовну, нетлінну та духовну ризу – самого Господа Іісуса Христа. І всякий, хто оголений від цієї Божественної слави, стільки ж повинен соромитися себе самого і усвідомлювати безчестя своє, скільки засоромився Адам, будучи голим тілесно, і хоча зробив собі вбрання зі смоковницького листя, проте носив сором, усвідомлюючи свою убогість і наготу. Тож нехай така душа просить у Христа, що дає ризу й одягає славою в невимовному світлі, і нехай не робить собі вбрання з марнославних думок, і нехай не думає, зваблюючись власною праведністю, що має в собі ризу спасіння.
Хто зупиняється на своїй тільки праведності, і думає сам себе визволити, той трудиться марно і напрасно. Бо всяка самовпевненість у праведності своїй в останній день зробиться явною, як “поплямована місячним одіж”, як каже Пророк Ісая: “вся праведність наша немов поплямована місячним одіж” (Іс. 64:6). Тож будемо просити й молити Бога, щоб зодягнутися нам у ризу спасіння, у Господа нашого Іісуса Христа, у невимовне світло, якого одягнені в Нього душі не позбудуться на віки вічні. А навпаки того, у воскресіння і тіла їхні прославлені будуть славою цього світла, на яке ще нині одягнені душі вірні й благородні, як каже Апостол: “Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, Який живе у вас” (Рим. 8:11). Слава невимовній благоутробності й невимовному милосердю Його!
І ще, як кровоточива дружина, істинно увірувавши й доторкнувшись до воскресіння ризи Господньої, негайно зцілилася і висмоктав потік нечистого джерела крові: так усяка душа, маючи невиліковну виразку гріха, джерело нечистих і лукавих помислів, якщо прийде до Христа і, істинно віруючи, проситиме, то отримає спасительне зцілення від невиліковного потоку пристрастей, і силою єдиного Іісуса висохне, вичерпавшись, це джерело, яке витікає нечисті помисли; але нікому іншому неможливо зцілити цю виразку. Бо того й домагався ворог, щоб Адамовим злочином уразити й затьмарити внутрішню людину, владичеський розум, що бачить Бога. І очі його, коли недоступні їм стали небесні блага, прозріли вже для пороків і пристрастей.
Тому, людина так уражена, що нікому неможливо зцілити її, крім єдиного Господа. Йому єдиному можливо це. Бо Він прийшов і взяв гріх світу, тобто висушив нечисте джерело душевних думок. Як та кровоточива, розтративши все майно на тих, котрі б могли зцілити її, ні від кого з них не одержала користі, аж доки не наблизилась до Господа, правдиво в Нього увірувавши, та не доторкнулась до риз Його, і одразу ж відчула зцілення, та зупинилась течія крові: так і душу, на початку уражену невиліковною язвою шкідливих пристрастей, ніхто не міг зцілити ні з праведних, ні з Отців, ні з Пророків, ні з Патріархів.
Приходив Мойсей, але не міг подати досконалого зцілення. Були священики, дари, десятини, суботники, новомісячники, обмивання, жертви, жертвоприношення, і всяка інша правда відбувалася згідно із Законом; а душа не могла зцілитися й очиститися від нечистої течії злих помислів, і вся правда її не в змозі була подолати людину, аж доки не прийшов Спаситель, істинний лікар, який лікує даром, а Себе віддав на відкупну ціну за рід людський. Він один здійснив велике і спасительне викуплення і зцілення душі; Він звільнив її від рабства, і вивів її з темряви, прославивши її власним світлом Своїм; Він висушив у ній джерело нечистих помислів. Бо сказано: “Це Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу” (Ін. 1:29).
Власні від землі взяті ліки, тобто свої тільки діла правди, не могли вилікувати й зцілити душу від такої невидимої виразки; тільки силою небесного й Божественного єства, даром Духа Святого – цими самими одними ліками могла людина зцілитися й досягти життя, після очищення серця Духом Святим. Але як там жінка, хоча не могла зцілитися, і залишалася язвенною, проте ж мала ноги, щоб прийти до Господа і, прийшовши, здобути зцілення, так само й цей сліпий, хоча не міг прийти й приступити до Господа, бо не бачив, проте ж послав голос, що потік швидше за вісників, бо сказав: “Сине Давидів, помилуй мене” (Мк. 10:47), і в такий спосіб, увірувавши, зцілився, коли Господь прийшов до нього й дав йому прозріння: так і душа, хоч і уражена виразками ганебних пристрастей, хоча засліплена гріховною темрявою, однак має волю вигукнути до Іісуса та покликати Його, щоби прийшов Він і створив душі вічне визволення.
Як той сліпий, якби не закричав, і та кровоточива, якби не прийшла до Господа, не зцілилися б, так і якщо хто не приступить до Господа, за власною волею й від усього бажання, і не благатиме Його з безсумнівністю віри, то не отримає він зцілення. Бо чому вони, увірувавши, негайно зцілилися, а ми ще не прозріли істинно і не зцілилися від таємних пристрастей? Тим часом Господь має більше піклування про безсмертну душу, ніж про тіло. Якщо душа прозріє, за словом того, хто сказав: “відкрий очі мої” (Пс. 118:18), – то назавжди не буде вже сліпотіти, і, зцілившись, не буде знову уражена. Якщо Господь, прийшовши на землю, мав піклування про тлінні тіла; то чи не тим паче має про душу безсмертну, створену за образом Його? Але через невірність нашу, через різнодумство наше, через те, що не любимо Його від щирого серця, і не віримо в Нього істинно, ще не одержали ми духовного зцілення і спасіння. Тож увіруймо в Нього й істинно приступимо до Нього, щоб незабаром здійснив у нас істинну цільбу. Бо пообіцяв дати “Духа Святого тим, хто просить у Нього” (Лк. 11:13), відчинити двері тим, хто стукає в них, і знайтися тим, хто шукає Його (Мф. 7:7). І правдивий, “Хто обіцяє” (Тит. 1:2). Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Бесіда 21. Християнина чекає двояка брань, а саме: внутрішня і зовнішня, і остання полягає у віддаленні себе від земних розваг, а перша відбувається в серці з помислами, які навіюються лукавими духами

Хто хоче істинно догоджати Богові і воістину зненавидів супротивну сторону злості, тому повинно вести боротьбу в подвигах і боротьбі двоякого роду, а саме: у видимих справах світу цього віддалятися від земних розваг, від любові до мирських зв’язків і від гріховних пристрастей, а в справах сокровенних боротися з самими духами злоби, про яких сказав Апостол: “бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6 :12).
Людина, переступивши заповідь, і будучи вигнаною з раю, пов’язана двояким чином і двоякого роду узами: у світі цьому – справами життєвими, любов’ю до світу, тобто до тілесних задоволень і пристрастей, до багатства і слави, до маєтку, до жінки, до дітей, до рідних, до вітчизни, до місця й одягу, одним словом, до всього видимого, від чого слово Боже велить відцуратися за власним бажанням (бо кожен до всього видимого й прив’язується з доброї волі), щоб, зрекшись і звільнивши себе від усього цього, міг він стати досконалим виконавцем заповіді; таємно ж обплутують, обкопують, остіняють і кайданами темряви зв’язують душу духи злості; чому, не може ні, скільки бажає, любити Господа, ні, скільки бажає, вірити, ні, скільки бажає, молитися, бо від часу злочину першої людини противлення і явно, і таємно в усьому оволоділо нами.
Тому, коли, почувши хто Боже слово, вступить у подвиг, відкине від себе справи життєві й мирські зв’язки, зречеться всіх тілесних задоволень і відречеться від них, тоді, постійно спрямовуючи думку до Господа, може він дізнатися, що в серці є інша боротьба, інший таємний спротив, інша боротьба помислів з лукавими духами, і що належить йому інший подвиг. І таким чином, з безсумнівною вірою і великим терпінням безперестанку призиваючи Господа, чекаючи від Нього допомоги, можна тут ще отримати внутрішнє звільнення від уз, тенет, перешкод і темряви лукавих духів, тобто, від дії таємних пристрастей.
Ця ж боротьба може бути припинена благодаттю і силою Божою; тому що людина сама собою не в змозі позбавити себе від супротиву, від блукання помислів, від невидимих пристрастей і підступів лукавого. Якщо ж хто прив’язаний до видимих речей у світі цьому, обплутує себе різноманітними земними узами і захоплюється шкідливими пристрастями, то не пізнає він, що всередині в нього є інша боротьба, і битва, і брань. І о якби людині, коли із зусиллям вихитить і звільнить себе від цих видимих мирських уз і речових турбот і плотських задоволень, і почне постійно приліплятися до Господа, усуваючи себе від світу цього, хоча після цього прийти в змогу пізнати усередині боротьбу пристрастей, і внутрішню боротьбу, і лукаві помисли, які заводяться всередині! А якщо, як сказали ми раніше, не зречеться із зусиллям від світу, не зречеться всім серцем від земних побажань і не побажає цілком приліпитися до Господа, то не пізнає обману потаємних духів злості й таємних зловмисних пристрастей, а залишається чужим собі самому, бо невідомі йому його виразки і, маючи в собі таємні пристрасті, не усвідомлює їх, а ще добровільно прив’язується до видимого та приліплюється до мирських турбот.
А хто істинно відрікся від світу, подвизається, скинув із себе земний тягар, звільнив себе від марнославних побажань, від тілесних задоволень, від слави, начальства і людських почестей, і всім серцем віддаляється від цього; той, – коли Господь у цьому явному подвигу допомагає йому таємно, в міру зречення волі від світу, і коли сам він повністю, тобто тілом і душею утвердився, – той, – коли Господь у цьому явному подвигу допомагає йому таємно, в міру зречення волі від світу, і коли він всебічно, тобто тілом і душею утвердився і постійно перебуває в служінні Господу, – знаходить у собі спротив, таємні пристрасті, невидимі узи, сокровенну боротьбу, таємну брань і тайний подвиг. І таким чином, випросивши в Господа, взявши з неба духовну зброю, яку перерахував блаженний Апостол: броню праведності, шолом спасіння, щит віри і меч духовний (Еф.6 :14-17), і озброївшись ними, зможе протистояти таємним підступам диявола в лукавствах, які він вигадує; здобувши собі цю зброю молитвою, терпінням, проханням, постом, а особливо вірою, у змозі буде трудитися у боротьбі з началами, властями й світоуримувачами; а таким чином, перемігши сили опору за сприяння Духа та за власного піклування про всі чесноти, стане достойним вічного життя, прославляючи Отця й Сина та Святого Духа. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Бесіда 22. Про двоякий стан тих, хто відходить від життя цього

Коли душа людська вийде з тіла, тоді відбувається при цьому велике якесь таїнство. Бо якщо винна вона в гріхах, то приходять натовпи демонів, і недобрі ангели й темні сили заберуть душу ту і беруть у власну свою область. І ніхто не повинен дивуватися цьому; тому що, якщо душа в цьому житті, перебуваючи в цьому віці, їм підпорядковувалася і корилася і була їхньою рабою, то тим більше утримується ними і в їхній владі залишається, коли відходить зі світу. А що стосується частини благої; то повинен ти уявляти собі, що справа буває так. При святих рабах Божих ще нині перебувають Ангели, і святі духи їх оточують і охороняють. І коли відходять від тіла, тоді лики Ангелів приймають душі їхні у власну свою область, у чистий вік, і таким чином, приводять їх до Господа.

Бесіда 23. Як царський і багатоцінний бісер можуть носити тільки народжені від царського сім’я: так і небесний бісер можна носити тільки Божим чадам

Великий, багатоцінний і царський бісер, що поступає в царський вінець, належить тільки царю; і один цар може носити цей бісер; іншій же людині не дозволено носити такий бісер. Так, якщо хто не народжений від царственого і Божого Духа і не став небесним і царським родом і Божим чадом, згідно з написаним: “А тим, котрі прийняли Його, віруючим в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути” (Ін. 1:12), то, не ставши сином Царя, не може він носити небесний і багатоцінний бісер, цей образ світла, і світла невимовного, тобто Господа, бо ті, хто мають цей бісер і носять його, житимуть і царюватимуть із Христом на віки вічні. Бо так сказав Апостол: “як ми носили образ земного, так будемо носити і образ небесного” (1Кор. 15:49).
Кінь, поки з дикими тваринами пасеться в лісах, непокірний буває людям. А коли він спійманий, тоді для приборкання його накладають на нього важку вузду, поки не навчиться ходити чинно і прямо. Потім, досвідчений сідок тренує його, щоб зробити здатним до брані. Тоді надягають на нього озброєння, розумію нагрудник і забрала, а колишню вуздечку вішають і приводять у струс прямо перед очима його, щоб він звик і не лякався. І навчений так вершником, якщо не привчиться, не може бути на війні, а як скоро привчиться і призвичаїться до брані, тільки-но відчує і почує звук брані, сам охоче йде на ворогів, чому, самим іржанням своїм наводить страх на ворогів.
Подібно до цього і душа, здичавіла і стала непокірною від часу злочину, в пустелі світу зближується зі звірами – лукавими духами, продовжуючи служіння гріху. Коли ж почує Боже слово, і увірує; тоді, приборкувана Духом, відкладає дику вдачу і плотське мудрування, керована вершником Христом. Потім приходить у скорботу, в утихомирення, в тісноту, що потрібно для її випробування, щоб поступово приборкував її Дух, при поступовому ж збіднінні та винищенні в ній гріха. І таким чином, душа, зодягнена в броню праведності, в шолом спасіння, в щит віри, і взявши меч духовний, вчиться вести бій зі своїми ворогами, і озброєна Духом Господнім, бореться з духами злоби, і вгашає розпалені стріли лукавого. А без духовної зброї не вступає в ополчення; як же скоро має зброю Господню, щойно почує й відчує сильні брані, виходить “зі скаканням і іржанням”, як сказано в Іова (Йов. 39:25), бо від самого гласу моління її падають вороги. Зробивши ж такий подвиг і за допомогою Духа здобувши в брані перемогу, з великою відвагою прийме переможні вінці, і буде упокоюватися разом з небесним Царем. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Бесіда 24. Стан християн подібний до купівлі та закваски. Як купці збирають земні прибутки, так християни збирають розсіяні в цьому віці помисли. І як закваска робить кислим усе змішання, так гріховна закваска пронизує весь рід Адамів, але Христос вкладає у вірні душі небесну закваску благості

Християни подібні до купців, які отримують від купівлі великі прибутки. Як купці з землі збирають земні прибутки: так і християни, розсіяні в цьому віці, помисли серця свого всіма чеснотами і силою Духа збирають з усієї землі. І це є найважливіша і найістинніша купівля; тому що світ цей противиться горньому світу, і вік цей протилежний горньому віку. Тому, християнину, згідно зі Святими Писаннями, треба, зрекшись світу, з віку цього, в якому від Адамового злочину загрузне й вловлюється розум, преставитися й переселитися розумом у вік інший, і думкою перебувати в горньому світі Божества, як сказано: “Життя ж наше на небесах” (Флп. 3:20).
А в цьому жодним чином неможливо досягти успіху, якщо душа не увірує в Господа всім серцем, зрекшись цього віку, і якщо сила Божого Духа не збере в любов до Господа розсіяне по всій землі серце, і не приведе думок до світу вічного, бо від часу Адамового злочину, душевні помисли, відкинувшися від Божої любові, розсіялися у цьому віці, змішавшись із помислами матеріальними і земними. Але як Адам, який переступив заповідь, прийняв у себе закваску шкідливих пристрастей, так і народжені від нього, і весь рід Адамів, за спадкоємством стали причасниками цієї закваски; а під час поступового розквіту та зростання до того вже примножилися в людях гріховні пристрасті, що простяглися до перелюбу, непотреби, ідолослужіння, убивства та інших безглуздих справ, аж доки все людство не закипіло пороками. Зло до того зросло в людях, що помислили, нібито немає Бога, стали ж поклонятися неживим каменям; зовсім не могли навіть скласти собі поняття про Бога. До такої міри закваска шкідливих пристрастей заквасила рід старого Адама.
Але Господь у пришестя Своє зволив постраждати за всіх, викупити всіх Своєю кров’ю і небесну закваску благодаті вкласти у вірні душі, принижені гріхом, а таким чином, під час поступового їхнього зростання, здійснити вже в них усяку правду заповідей і всі чесноти, аж доки не заквасяться вони у добрі, прийшовши воєдино і не будуть, за висловом Павла, “єдиним духом з Господом” (1Кор. 6:17); коли пороку і лукавству неможливо вже буде прийти навіть на думку в душі, цілком заквашеній Божественним Духом, як сказано: любов “не мислить зла”, і так далі (1Кор. 13:6). Без небесної ж закваски, тобто сили Божественного Духа, душі неможливо долучитися до Господньої доброти й досягти життя; як і Адамовому роду неможливо було б до такої міри зіпсуватися в порок і лукавство, якби не увійшла до нього заздалегідь закваска пороку, тобто гріх, – ця якась розумова й думкова сила сатани.
Як, якщо хто розчинить борошно, але не покладе закваски, то скільки, мабуть, не намагатиметься місити і трудитися над тістом, залишиться воно нескислим і непридатним в їжу; а коли покладено закваску, вона привертає до себе все змішання борошна, і все робить квасним; до чого і Господь уподібнив царство, сказавши: “Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка взяла і поклала в три мірки борошна, доки все не вкисне” (Мф. 13:33); або як м’ясо, якщо хто прикладе до нього все піклування, але не осолить сіллю, що винищує черв’яків і знищує сморід, робиться смердючим, загниває і буває непридатне для людського споживання: так, подібно до цього, і все людство уяви собі нібито м’ясом і незаквашеним тістом, а під сіллю й закваскою з іншого віку розумій божественне єство Святого Духа. Тому, якщо в принижене єство людське не буде вкладено й домішано з того віку і з тієї вітчизни небесної закваски Духа, а також доброї й святої солі Божества, то душа не звільниться від сморіду пороку й не закисне від тягаря й безквасія лукавства.
А що душа робить, мабуть, сама собою, що намагається і докладає зусиль зробити, спираючись на власну тільки силу, і думаючи, що сама собою без сприяння Духа може довести справу до досконалості, – в тому багато грішить; бо неблагополучна для небесних обителей, неблагополучна для царства та душа, яка думає сама собою і своїми тільки силами без Духа досягти успіху в досконалій чистоті. Якщо людина, що перебуває під впливом пристрастей, не приступить до Бога, зрекшись світу, з надією і терпінням не увірує, що отримає якесь надзвичайне для власного її єства благо, тобто силу Духа Святого, і не злиє від Господа зверху в душу життя божественне; то не відчує вона істинного життя, не протверезиться від матеріального упоєння, осяяння Духа не засяє в затьмареній душі, не засяє в ній святий день, і не прокинеться вона від найглибшого сну невідання, щоб істинно пізнати їй Бога Божою силою і дією благодаті.
Бо, якщо людина не сподобиться по вірі прийняти благодать, то неблагополучна і нездатна вона для царства Божого. І навпаки, хто, прийнявши благодать Духа, ні в чому не спотворюється, не ображає благодаті недбальством і худими ділами, і таким чином, трудячись довгий час, не засмутить Духа, той зможе отримати вічне життя. Як інший відчуває в собі дії злоби в пристрастях, як-от: дратівливість, похіть, заздрість, обтяження, лукаві помисли та інші недоречності, так повинна людина відчути благодать і Божественну силу в чеснотах, а саме: у любові, в поблажливості, в доброті, в радості, в легкості, у Божественній радості, щоб прийти в змогу уподібнитися до благого й Божественного єства, і розчинитися благою й святою дієвістю благодаті. У міру ж досягнення і зростання, з плином часу і років, виявлене вміле бажання, якщо завжди воно в єднанні з благодаттю і їй благоугодне, робиться, у міру досягнення, цілком духовним; і коли вже Дух зробить його святим і чистим, стає гідним царства. Слава і поклоніння Пречистому Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків! Амінь.

Бесіда 25. Бесіда ця вчить, що жодна людина, якщо не підкріплена Христом, не в силах подолати спокуси лукавого, показує, що треба робити тим, хто бажає собі божественної слави; і ще, вчить, що через Адамове непослушання впали ми в рабство плотських пристрастей, від якого позбуваємося таїнством хреста; а нарешті, показує, якою великою є сила сліз і божественного вогню

У кого божественний закон не чорнилом і письменами накреслений, а насаджений у серцях тілесних, ті, маючи освічені очі розуму і спонукаючись не чуттєвою і видимою, а невидимою і уявною надією, можуть долати спокуси лукавого, але тільки силою непереможною. А неприкрашені Божим словом, ненавчені Божественним законом, даремно, насміхаючись, думають власною своєю свободою усунути від себе приводи до гріха, який засуджується єдиним таїнством хреста. Свобода, можлива для людини, простягається на те, щоб опиратися дияволу, а не на те, щоб за цієї можливості неодмінно мати і владу над пристрастями. Бо сказано: “Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!” (Пс. 126:1).
Тому неможливо наступити на аспіда і василіска і потоптати лева і змія, хто не очистив себе заздалегідь, наскільки можливе це людині, і кого не підкріпив Той, Хто Сказав Апостолам: “даю вам владу наступати на змій та скорпіонів і на всяку силу вражу” (Лк. 10:14). А якби єство людське і без всеозброєння Духа Святого могло протистояти підступам диявольським, то не було б сказано Апостолом: “Бог же миру знищить незабаром сатану під ногами вашими” (Рим. 16:20); і ще: “якого Господь Іісус уб’є духом уст Своїх” (2Сол. 2:8). Тому й заповідано нам просити Господа: “не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого” (Мф. 6:13). Бо, якщо не сподобимося усиновлення, вищою допомогою позбувшись розпечених стріл лукавого, то даремно трудимося, як такі, що далеко відстоять від сили Божої.
Тому, хто хоче бути причасником Божественної слави, і образ Христовий, як у дзеркалі, бачити у володарюючій силі душі своєї, той із ненаситною любов’ю, з незадовільним бажанням, від щирого серця й усіма силами день і ніч повинен шукати всесильної Божої допомоги, якої неможливо отримати, якщо хто, за сказаним раніше, не утримається заздалегідь від мирської сладострасті, від побажань сили, що чинить опір, яка чужа світлу і є лукавою діяльністю, ворожою до діяльності доброї та абсолютно від неї відчуженою. Тому, якщо хочеш докопатися, чому ми, створені в честі й оселені в раю, згодом прилучилися до скотів безглуздих і уподібнилися до них, втративши пречистої слави, то знай, що через непослух стали рабами тілесних пристрастей, самі себе вигнали з блаженної країни живих, і ставши полоненими, сидимо ще на річках вавилонських; і оскільки утримуємося ще в Єгипті, то не успадкували обітованої землі, що тече молоком і медом, не розчинені ще квасом чистоти, а дотепер перебуваємо в квасі лукавства. Серце наше не окроплене ще Божою кров’ю; бо в ньому ще й “дно пекельне” (Притч. 8:19) і встромлена удача злоби.
Не сприйняли ми ще спасенної Христової радості; тому що заглиблене ще в нас жало смерті. Не одягнулися ще ми “в нову людину, створену за Богом, в праведності”, бо не позбулися “старої людини, яка зотліває в спокусливих похотях” (Еф.4:22,24). Не носимо ще в собі образ Небесного, і не стали такими, що відповідають славі Його. Не стали ще ми поклонятися Богові духом і істиною; тому що в мертвотному тілі нашому царює гріх. Не побачили ще ми слави нетлінного; бо ще перебуваємо під дією нічної темряви. Не зодягнулися ще ми в зброю світла; бо не склали з себе зброї, стріл і справ темряви. Не преобразилися ще ми оновленням розуму; тому що співвідносимося з віком цим у суєті розуму. Не спрославилися ще ми з Христом; тому що не страждаємо з Ним. Не носимо на тілі своєму виразок Христових, перебуваючи в таїнстві хреста Христового; тому що перебуваємо в плотських пристрастях і похотях. Не стали ще ми наслідниками і співспадкоємцями Христовими; тому що в нас ще дух рабства, а не синоположення. Не стали ще ми храмом Божим і обителлю Духа Святого; тому що донині, через прагнення своє до пристрастей, ми – храм ідольський і обитель лукавих духів.
Справді, не набули ще ми простоти нравів і світлості розуму. Не сподобилися ще невтішного і словесного молока, і уявного зростання. Не осяяв ще нас день, і денниця не засяяла в серцях наших. Не пройняті ще ми Сонцем правди; і промені Його не облистали нас. Не сприйняли ще ми на себе подоби Господньої, і не стали причасниками Божественного єства. Не стали ще ми непідробною царською порфірою, несправжнім Божим образом. Не уразилися ще ми Божественною прихильністю, не вражені духовною любов’ю до Нареченого. Не пізнали ще ми невимовного спілкування, не зрозуміли сили і миру у святині. І висловлюючи все це в сукупності, ми ще не “рід обраний”, не “царственне священство”, не “народ святий”, не “люди відновлення” (1Пет. 2:9), тому що ми – змії, “породження єхиднині” (Мф. 3:7).
І як ми не змії, коли не виявляємося слухняними Богові, а перебуваємо в неслухняності, навіяній змієм? Тому, як при цьому гідно оплакати мені лихо, – не знаходжу. Як зі сльозами звернутися до Могутнього вигнати з мене спокусу, що поселяється в мені, – не знаю. “Як же зможемо ми заспівати Господнюю пісню в землі чужинця?” (Пс. 136:4)? Як оплачу Єрусалим? Як уникну тяжкої Фараонової роботи? Як залишу ганебне місце преселення? Як зречуся гірких мук? Як вийду із землі єгипетської? Як перейду чорне море? Як пройду велику пустелю? Як не загинути мені, угризеному зміями? Як перемогти іноплемінників? Як винищити в собі язичницькі народи? Як на скрижалі свої прийняти слова Божественного закону? Як побачити істинний стовп світла, і хмарний стовп Духа Святого? Як насолодитися манною вічних утіх? Як вип’ю води від животворящого каменя? Як перейду Йордан, вступивши у святу землю обітниці? Як погляну на Архістратига Господнього, перед яким Іісус Навин, побачивши його, миттєво “впав на обличчя і вклонився йому” (Іс. Ісус. 5:14)?
Якщо і при всьому цьому не винищу в собі язичницькі народи; то, і увійшовши, не упокоюся у святилищі Божому, не стану причасником царської слави. Тому старайся стати бездоганним чадом Божим, і увійти в той спокій, “куди предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20). Намагайся бути написаним у Церкві на небесах із первородними, щоб опинитися тобі праворуч величі Всевишнього. Намагайся увійти у святий град, умиренний і горній Єрусалим, де і рай. Бо не інакше сподобишся цих чудових і блаженних видовищ, як хіба вдень і вночі будеш проливати сльози, як і той, хто каже: “щоночі постелю свою обмиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!” (Пс. 6:7). Чи не невідомо тобі, що “Хто сіє з слізьми, зо співом той жне” (Пс. 125:5). Чому Пророк із зухвалістю говорить: “не будь мовчазний до моєї сльози” (Пс. 38:13); і ще: “помісти ж мої сльози перед Собою, чи ж вони не записані в книзі Твоїй?” (Пс. 55:9); і: “Сльоза моя стала для мене поживою вдень та вночі” (Пс. 41:4); і в іншому псалмі: “напої свої із плачем перемішую” (Пс. 101:10).
Сльоза, що проливається справді від великої скорботи і сердечної тісноти, при знанні істини і з запаленням нутрощів, є їжею душі, що подається від небесного хліба, якого, сидячи біля ніг Господніх і плачучи, найбільше причастилася Марія, за свідченням самого Спасителя. Бо каже Він: “Марія ж вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї” (Лк. 10:42). О які багатоцінні це бісери у виливанні блаженних сліз! О який це правий і покірний слух! Який мужній і мудрий розум! Яке проникнення Господнім Духом, яка любов, що так сильно вабить до Пречистого Нареченого! Яке гостре жало душевного прагнення до Бога-Слова! Яке тісне спілкування нареченої з небесним Нареченим!
Марії наслідуй, чадо, наслідуй, не маючи на увазі нічого іншого, а дивлячись тільки на Того, Хто сказав: “Я прийшов вогонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалав!” (Лк. 12:49)? Бо загоряння духу оживотворяє серця. Неістотний і Божественний вогонь освітлює душі та спокушає їх, як непідробне золото в горнилі, а порок палить, як терни й солому; бо “Бог наш є вогонь поїдаючий” (Євр. 12:29), “у полум’яному вогні” здійснює помсту “им, які не пізнали Бога і не підкоряються благовіствуванню Господа” (2Сол. 1:8). Цей вогонь діяв в Апостолах, коли проголосили вогняними язиками. Цей вогонь облистав Павла гласом, і просвітив його розум, затьмарив же у нього почуття зору. Бо не без плоті бачив він силу цього світла. Цей вогонь бачив Мойсей у купині. Цей вогонь у вигляді колісниці підняв Іллю з землі. Дієвості цього вогню шукаючи, блаженний Давид сказав: “Перевір мене, Господи, і випробуй мене, перетопи мої нирки та серце моє” (Пс. 25:2).
Цей вогонь зігрівав серце Клеопи і супутника його, коли говорив з ними Спаситель після воскресіння. І Ангели та службові Духи причащаються світлості цього вогню, за сказаним: “Ти твориш Ангелами Своїми духів і служителями Своїми пломеніючий вогонь” (Євр. 1:7). Цей вогонь, спалюючи сучок у внутрішньому оці, робить чистим розум, щоб, повернувши собі природну прозорливість, безперестанку бачив він чудеса Божі, подібно до того, хто говорить: “Відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу!” (Пс. 118:18). Тож, вогонь цей проганяє бісів, винищує гріх, він є силою воскресіння, дієвістю безсмертя, просвітою святих душ, утвердженням розумних сил. Будемо молитися, щоб вогонь цей торкнувся і нас, і тоді, ходячи безперестанку у світлі, навіть і в малому чим-небудь не переткнемося ногами своїми об камінь, але, як світила, які з’явилися у світі, міститимемо в собі слова вічного життя, і, насолоджуючись Божими благами, упокоїмося в житті з Господом, прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа. Йому слава на віки вічні! Амінь.

Бесіда 26. Про достоїнство, дорогоцінність, силу і ділання безсмертної душі, і про те, як спокушається вона сатаною, і отримує позбавлення від спокус. Тут же додано деякі вельми повчальні запитання

Заглибся, улюблений, у розумну сутність душі; і заглибся не злегка. Безсмертна душа є дорогоцінна якась посудина. Дивись, як великі небо і земля, і не про них благоволив Бог, а тільки про тебе. Поглянь на свою гідність і благородство, бо не Ангелів послав, а сам Господь прийшов ходатаєм за тебе, щоб покликати загиблого, виразкового, повернути тобі первісний образ чистого Адама. Людина була владикою всього, починаючи від неба і до дольнього, вміла розрізняти пристрасті, була чужою для демонів, була чистою від гріха чи вад, була Божою подобою, але загинула за злочин, стала виразливою і мертвою. Сатана затьмарив її розум. І в іншому людина дійсно мертва, а в іншому живе, міркує, має волю.
Запитання: Після пришестя Святого Духа чи викорінюється разом із гріхом і природна похіть?
Відповідь. Раніше сказав я, що і гріх викорінюється, і людина сприймає первісний образ чистого Адама. Силою Духа і внаслідок духовного відродження людина приходить у міру першого Адама, і стає навіть вищою за нього; тому що робиться обожненою.
Запитання: Чи до певної міри попускається сатані, або, скільки хоче, нападає на нас?
Відповідь. Прагнення його – не тільки на християн, а й на ідолослужителів, і на цілий світ. Тому, якби дозволено йому було нападати, скільки хоче, то винищив би всіх. Чому ж? Тому що його це справа, і така його воля. Але як скудник, коли кладе посудини у вогонь, у міру розпалює піч, і не надто багато, щоб обпалювані довше належного часу посудини не дали тріщин, і не надто мало, щоб, залишившись не пропаленими, вони не пропали задарма; так само, той, хто виготовляє срібні й золоті речі, підкладає вогонь у міру; а якщо посилить вогонь, то золото і срібло розплавляються, робляться рідкими і пропадають; і розум людський уміє співвідносити важкість із силами в’ючної худоби, або верблюда, або іншої якоїсь тварини, яку саме важкість понести може: так набагато більше Бог, Який знає міцність посудин людських, у різних мірах попускає діяти опірній силі.
Як земля одна й та сама, але десь жорстка, а десь тучна, в іншому місці здатна до насадження винограду, а в іншому – до сіяння пшениці та ячменю: так різні й серця та волевиявлення людські; а відповідно до цього надаються і обдарування згори: одному дається служіння слова, іншому – міркування, а іншому – обдарування зцілень. Бог знає, як може хто вжити дане йому, і відповідно до того дає різні дарування. А подібно до цього і в битвах, якою мірою може хто прийняти і витримати брань, такою і попускається діяти на людей опірній силі.
Запитання: Той, хто прийняв у себе Божественну силу і змінився частково, чи залишається у своєму єстві?
Відповідь. Щоб і після благодаті випробовувана була воля, до чого вона схильна і з чим згодна, єство залишається таким самим; і людині суворій залишається її суворість, а легкій – її легкість. Буває ж і те, що інший невіглас розумом відроджується духовно, перетворюється на мудрого, і відомими стають йому потаємні таємниці, а за єством він невіглас. Інший, за єством будучи суворим, віддає волю свою богочестю, і приймає його Бог; а єство перебуває у своїй суворості, але Бог благоволить до нього. Інший добронравний, скромний, добрий, присвячує себе Богові, і приймає його Господь. А якщо не перебуває в добрих справах, то не благоволить до нього Господь; тому що все єство Адамове схильне до добра і до зла, сприйнятливе до зла, але може не робити зла, якщо бажає.
Як пам’ятна книжка буває списана по-різному; що хотів ти, в ній записував, і потім знову стирав; тому що пам’ятна книжка приймає в себе будь-який запис: так і сувора людина зрадила волю свою Богові, звернулася до добра і була прийнята Богом; бо Бог, бажаючи виявити своє милосердя, приймає всіх і всяку волю. Апостоли в яке місто не входили, проводили там кілька часу, і одних із стражденних зцілювали, а інших ні. Самі Апостоли бажали б оживити в них усіх мерців, і зробити здоровими всіх стражденних; але бажання їхнє цілком не виконувалося. Бо не дано їм було робити все, чого бажали. Так само й Павел, коли його затримав народоначальник, якби благодать, що була з ним, благоволила, то, як людина, що мала в собі Втішителя, міг би знищити і народоначальник, і стіну, а тим часом Апостола “в кошику спустили” (2Кор. 11:32). Де ж божественна сила, що перебуває з ним? Це робилося за Божим розсудом, що в іншому Апостоли творили знамення і чудеса, а в іншому виявлялися немічними; щоб видимим через це робилася відмінність віри, у вірних і невірних випробовувалася людська свобода, і виявлялося, чи не спокушаються інші їхньою неміччю. А якби Апостоли робили все, чого бажали, то знаменнями і свавіллям своїм стверджували б вони людей у богочесті, ніби якоюсь примушувальною силою, і не було б уже місця ні вірі, ні невір’ю. Християнство ж є каменем спотикання і каменем спокуси.
Не просто і те, що написано про Іова, як просив його собі сатана; тому що нічого не міг зробити сам собою без попущення. Що ж говорить диявол Господу? Віддай його мені в руки, “чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?” (Йов. 1:11)? Так і нині і Іов той самий, і Бог той самий, і диявол той самий. У той самий час, коли Іов бачив собі допомогу Божу, був ревним і палким за благодаттю, просить його собі сатана і каже Господу: “бо ти допомагаєш йому і захищаєш його; служить Тобі. Залиш його, і віддай мені; “чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?”. Нарешті, ніби через те саме, що душа втішається, благодать відступає від неї, і душа віддається спокусам. Тож, приходить диявол, і завдає їй тисячі лих, безнадії, відчаю, лукавих думок, і скрушує душу, щоб розслабити її та зробити далекою від уповання на Бога.
Душа ж розсудлива і в лихах, і в скорботі не втрачає надії, але володіє тим, що володіла, і що б їй не було завдано, серед тисячі спокус, усе терплячи, каже: “якщо і помру, не залишу Його”. І тоді-то, якщо людина перетерпить до кінця, Господь починає сперечатися з сатаною: “бачиш, скільки зла і скорбот заподіяв ти йому, і не послухався він тебе; але Мені служить, Мене боїться”. Посоромляється тоді диявол, і нічого не може вже сказати. Бо якби знав і про Іова, що, зазнавши спокус, перетерпить їх і не поступиться над собою перемогою, то не став би просити його собі, щоб не бути осоромленим. Так і нині посоромляється сатана тим, хто зазнає скорботи і спокуси, і кається в тому, що ні в чому не встиг. Бо Господь починає віщати йому таке слово: “ось, у твою віддавав його волю, дозволяв тобі спокушати його; чи міг же ти що-небудь зробити? чи послухав він тебе в чомусь?”
Запитання: Невже сатана знає всі помисли і наміри людські?
Відповідь. Якщо людина, поводячись із людиною, знає, що стосується її, і ти, проживши двадцять років, знаєш те, що стосується ближнього твого, то як сатані, який від народження твого при тобі, не знати твоїх помислів, коли йому вже 6000 років? Не говоримо, що перш ніж спокусити людину, знає він, що буде людина робити. Спокусник спокушає, але не знає, чи послухається його, чи не послухається душа, доки не віддасть вона волі своїй у рабство. Не говоримо також, що диявол знає всі помисли і бажання серця. Як дерево має багато гілок і багато членів; так є кілька гілок помислів і намірів, якими оволодіває сатана; але є й інші помисли і наміри, які не опановує сатана.
В іншому сильніше буває сторона злоби, під час збудження помислів, а в іншому ж знову перемагає людський помисел, – приймаючи допомогу і порятунок від Бога і опираючись злості; в іншому людина перемагає, а в іншому має свою волю. Буває іноді, що людина з палкістю приступає до Бога; сатана знає це і бачить, що людина діє всупереч йому, і не може оволодіти людиною. Чому ж? Тому що має вона волю звернутися до Бога, має природні плоди того, що полюбила Бога, увірувала в Нього, шукала Його і приступає до Нього. Бо і у видимому світі, хлібороб обробляє землю. Так і в духовному речі представляються у двох видах. Тому людині треба, за власним бажанням, обробляти землю серця свого і трудитися; тому що Бог вимагає від людини праці, зусиль і діяння. Але якщо не з’являться згори небесні хмари і благодатні дощі; ні в чому не встигне хлібороб, який трудиться.
Ось ознака християнства: скільки не потрудишся, скільки не зробиш праведних справ, – залишатися в тій думці, нібито нічого тобою не зроблено; постуючи, казати: “я не постив”; молячись: – “не молився”; перебуваючи в молитві: – “не перебував, покладаю лише початок подвигам і працям”. Хоч би й праведний був ти перед Богом, мусиш казати: “я не праведник, не труджуся, а кожен день починаю тільки”. Але повинно також християнину кожного дня мати надію, радість і сподівання майбутнього царства і визволення, і говорити: “якщо не позбавлений я сьогодні, буду позбавлений вранці”. Той, хто саджає у себе виноградник, перш ніж приступити до праці, має в собі радість і надію, і коли вина ще немає, жваво уявляє в умі точило, обчислює прибутки, і в таких думках береться до праці; надія й очікування змушують його трудитися старанно, і робить він поки великі витрати в домі. А подібним чином домобудівник і хлібороб, спершу марнують багато своєї власності, в надії на майбутній прибуток. Так і тут, якщо не буде в людини перед очима радості й надії, що вона отримає визволення й життя, то не зможе витерпіти скорбот і прийняти на себе тягар і ходу тісною дорогою. А надія і радість, що супроводжують його, роблять, що він трудиться, терпить скорботи, і приймає на себе тягар, і йде тісною дорогою.
Як голові важко тікати від вогню, так душа не інакше, як з великими труднощами, уникає вогню смерті. Усього ж частіше сатана, ніби під виглядом добрих помислів, що можна догодити цим Богові, робить свої навіювання душі, і втягує її у справи тонкі та пристойні; а той, кого втягують, не вміє розрізнити, і через це впадає в тенета й погибель диявольську. Найголовніша зброя для борця і подвижника полягає в тому, щоб, увійшовши в серце, створив він боротьбу з сатаною, зненавидів себе самого, зрікся душі своєї, гнівався на неї, докоряв їй, опирався звичним своїм побажанням, сперечався з помислами, боровся із самим собою.
А якщо видимо зберігаєш тіло своє від розтління і блуду, внутрішньо ж ти любодійствував і творив блуд у помислах своїх, то перелюбник ти перед Богом, і не принесе тобі користі незаймане тіло твоє. Як, якщо юнак, хитрістю звабивши дівчину, розбестить її, то мерзенною робиться вона нареченому своєму за любочинство: так і безтілесна душа, що вступає у спілкування зі змієм, лукавим духом, що живе всередині, блудодійствує перед Богом. І написано: “Всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5:28). Бо є блуд, що здійснюється тілесно, і є блуд душі, що вступає в спілкування з сатаною. Одна й та сама душа буває спільницею і сестрою або демонів, або Бога і Ангелів, і, перелюбуючись із дияволом, робиться вже неблагополучною для небесного Нареченого.
Запитання: Чи заспокоюється колись сатана, і чи звільняється людина від брані, чи, поки живе, повинна вести бій?
Відповідь. Сатана ніколи не заспокоюється у своїх нападах, і поки живе людина в цьому віці і носить на собі плоть, доти терпить його напади. Але коли розпалені стріли лукавого погашені, чи вже й тоді шкодить ще людині? Якщо сатана і приходить на змагання, то інший є друг царів і веде бій із суперником. Тому, коли цар на боці цієї людини і прихильний до неї, сам допомагає їй, тоді ані трохи не зазнає вона шкоди. Бо хто пройшов усі чини і ступені, і став другом царським, той від кого може потерпіти що-небудь? У видимому світі, інші міста від царя отримують дари і життєві припаси; тому, якщо і несуть малі повинності, то анітрохи не зазнають збитків, коли стільки отримують і бувають обдаровані від царя. Так і християни, якщо й нападає на них ворог, мають собі притулок у Божестві; вони одяглися в силу й упокоєння згори, і нітрохи не турбує їхня боротьба.
Як Господь, відклавши всяке начальство і владу, одягнувся в тіло: так і християни вдягаються Духом Святим і перебувають у спокої. Якщо і настає боротьба ззовні, робить зазіхання сатана; то внутрішньо огороджені вони Господньою силою, і не тривожаться при нападах сатани. Коли Господа спокушав він у пустелі сорок днів, – чи зашкодив Йому скільки-небудь тим, що ззовні приступав до тіла Його. У цьому тілі був Бог. Так і християни, якщо і спокушаються ззовні, то внутрішньо сповнені сили Божества, і не терплять ніякої образи. Але якщо досяг хто такої міри, то прийшов він до досконалої любові Христової і сповнення Божества. А хто не такий, той і внутрішньо веде ще боротьбу. В інший час заспокоюється в молитві, а в іншу годину буває в скорботі й у брані. Бо так угодно Господу; оскільки людина ще немовля, тренує її Господь у бранях. І всередині з’являються немовби два обличчя, світло і темрява, спокій і скорбота; в іншу годину в спокої моляться, а в іншу бувають у сум’ятті.
Чи не чуєш, що говорить Павел? Якщо маю всі дарування, “Якщо віддам тіло моє на спалення, якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я ніщо” (1Кор. 13:1-3). Бо дарування ці направляють тільки до досконалості; і ті, хто досягли їх, хоча й у світлі, проте ж ще немовлята. Багато хто з братії піднімався на цей ступінь, і мали дарування зцілень, одкровення і пророцтво; але, оскільки не прийшов ще до досконалої любові, в якій “сукупністю досконалості” (Кол. 3:14), то повстала в них боротьба, і вони, розлютившись, впали. Але хто досягає досконалої любові, той робиться вже в’язнем і бранцем благодаті. А хто наближається поступово до досконалої міри любові, але не дійшов ще до того, щоб стати в’язнем любові, той перебуває ще під страхом, йому загрожують боротьба та падіння; і якщо не відгородить він себе, то скидає його сатана.
Так багато хто вводився в оману самою дією в них благодаті: вони подумали, що досягли досконалості, і сказали: “досить з нас, не маємо ні в чому потреби”. Але Господь нескінченний і незбагненний. І християни не сміють сказати, що осягнули, але смиряються день і ніч. У видимому світі словесні науки невичерпні, і ніхто не знає цього, окрім ученого, який належною мірою їх вивчав. Так і тут Бог ні для кого незбагненний і невимірний, крім тих, які скуштували від Нього ж самого прийняте ними, і усвідомлюють свою неміч. Якщо вчений, який злегка знає науки, прийде в село, де живуть люди, котрі не навчилися; то прославляється ними, тому що сільські жителі зовсім не вміють судити про нього. А якщо цей же самий малоосвічений у науках прийде в місто, де є вітії і вчені; то не наважується показатися і говорити перед ними; тому що вчені винесуть про нього такий же суд, як і про сільського жителя.
Запитання: Якщо людина, перебуваючи ще в брані, коли в душі її дієві і гріх, і благодать, преставиться зі світу цього, – то куди надходить цей одержимий тим і іншим?
Відповідь. Вступає туди, де розум має свою мету і улюблене ним. Тобі, якщо спіткають тебе скорбота або брань, треба тільки чинити опір і зненавидіти. Бо, щоб настала брань, не твоя це справа; а ненавидіти – твоя справа. І тоді Господь, бачачи розум твій, бо подвизаєшся і любиш Господа від усієї душі, в єдину годину видаляє смерть від душі твоєї (це неважко Йому), і приймає тебе в лоно Своє і в світло; в єдину мить часу викрадає тебе з щелеп темряви, і негайно представляє в царство Своє. Богу легко все зробити в одну мить, тільки ти мав би любов до Нього. Бог вимагає від людини її діяння, тому що душа удостоєна бути в спілкуванні з Божеством.
Неодноразово наводили ми притчу про хлібороба, який, потрудившись і вклавши насіння в землю, повинен ще чекати згори дощу. А якщо не з’явиться хмара і не подують вітри, праця хлібороба не принесе йому ніякої користі, і насіння буде лежати без усього. Застосуй це і до духовного. Якщо людина обмежиться тільки власним своїм діянням, і не прийме надзвичайного для своєї природи; то не може принести гідних плодів Господу. У чому ж полягає діяння самої людини? У тому, щоб зректися, віддалитися від світу, перебувати в молитвах, у пильнуванні, любити Бога і братію; перебувати в усьому цьому – це власне її діло. Але якщо обмежиться вона своєю справою, і не сподіватиметься прийняти щось інше, і не повіють на душу вітри Духа Святого, не з’явиться небесна хмара, не здійметься з неба дощ, і не окропить душу, то людина не може принести достойних плодів Господу.
Написано ж, що творець, коли бачить “гілку, що плодоносить, очищає, щоб більше принесла плоду, гілку, що не плодоносить” викорінює й піддає спаленню (Ін. 15:2). Людина повинна, чи постить вона, чи перебуває в пильнуванні, чи молиться, чи робить щось добре, приписувати все Господу, кажучи так: “якби не підкріплював мене Бог, то не міг би я ні поститися, ні молитися, ні залишити світ”. І Бог, бачачи добру твою волю, бо і своє, природними силами зроблене, приписуєш Богові, і Сам дарує вже тобі власне Своє, духовне, Божественне, небесне. Що ж саме? – Плоди Духа, радість і веселощі.
Запитання: Але оскільки цим подібні й плоди природні, любов, віра, молитва: то покажи нам відмінність, чому називаються духовними?
Відповідь. Власне твоє, що сам ти робиш, хоча й добре і Богові сприятливе, проте ж нечисте. Наприклад, любиш Бога, але недосконало; приходить же Господь, дає тобі любов незмінну, небесну. Молишся ти, і в той же час природно кружляють твої помисли; а Бог дає тобі молитву чисту, здійснювану духом і істиною. У видимому світі земля сама собою найчастіше приносить терни; хлібороб копає землю, старанно обробляє й засіває; проте ж терни й непосіяні ростуть і примножуються, бо Адамові, після злочину, сказано: “Тернину й осот буде родити тобі” земля (Бут. 3:18). Землероб знову трудиться, викопує терни; вони ще більше множаться. Розумій це духовно; після злочину земля виносить із серця терни і вовчки; людина обробляє землю, трудиться, а терни лукавих духів все ще народжуються. Потім, сам Дух Святий допомагає людській немочі, і Господь у цю землю серця вкладає небесне насіння, і обробляє її. І коли впаде Господнє насіння, все ще народяться терни і вовчки. Сам Господь і людина знову обробляють землю душі, і все ще з’являються й відбиваються там сім лукавих духів і терни, доки не настане літо, не примножиться благодать, і не всохнуть терни від сонячної спеки.
Хоча порок перебуває в самому єстві, проте ж переважає там тільки, де знаходить собі притулок. Ніжні стебла пшениці можуть бути заглушені пажитницями. Але коли з настанням літа рослини стануть сухими, тоді пажитниця нітрохи не шкодить пшениці. Нехай буде тридцять мір чистої пшениці, але є в ній домішка і пажитниці, наприклад, виявиться їх кілька жмень; пажитниці непомітні будуть у безлічі пшениці. Так і в благодаті: коли дар Божий і благодать примножуються в людині, і багатіє вона в Господа; тоді вада, хоча частково й залишається в людині, не може шкодити їй і не має жодної над нею сили або жодної частки в ній. Бо для того й пришестя і промисел Господній, щоб нас, поневолених, винних і тих, що підкорилися пороку, звільнити і зробити переможцями смерті та гріха. Тому, браття, не повинні дивуватися, якщо терплять від когось скорботи, щоб звільнитися через те від пороку.
І в старому заповіті, Мойсей і Аарон, маючи священство, багато страждали. А Каіафа, сидячи на їхній кафедрі, сам переслідував і засудив Господа. Однак Господь, вселяючи повагу до священства, попустив цьому бути. Так само і Пророки гнані були іудейським народом. Нарешті, Петро став наступником Мойсеєвим, коли довірено йому було нову Церкву Христову і справжнє священство. Нині маємо хрещення вогнем і духом, а також обрізання, що відбувається в серці; бо Божественний і небесний Дух живе в розумі. Але й ці досконалі, поки перебувають у плоті, не позбавлені турбот через свободу і перебувають під страхом; чому й попускаються на них спокуси. Коли ж душа увійде в цей град Святих, тоді тільки може перебувати без скорбот і спокус; тому що немає там турботи, або скорботи, або праці, або старості, або сатани, або брані, а є там спокій, радість, мир і спасіння. Там посеред них Господь, Який іменується Спасителем, бо спасає полонених, іменується лікарем, бо подає небесне й Божественне лікування і зцілює душевні пристрасті, які в деякій мірі панують над людиною. Словом сказати: Іісус є Цар і Бог, а Сатана – мучитель і злий князь.
Понад те. Бог і Ангели Його хочуть, щоб людина ця була з ними в царстві, а подібно до цього диявол і аґели його хочуть, щоб вона була з ними. Тому душа перебуває посеред двох істот, і на який бік схилиться душевна воля, сином тієї сторони і робиться людина. Якщо батько посилає сина свого в чужу землю, де зустрінуться йому на шляху звірі, то дає йому отрути й протиотрути, щоб, коли нападуть на нього звірі та змії, дав їм отруту й умертвив їх. Так і ви намагайтеся прийняти небесне ліки, цілюще для душі, яке слугує їй протиотрутою, щоб ним умертвляти отрутоносних звірів – нечистих духів. Бо нелегка справа – набути чистого серця; багато потрібно людині боріння і праці, щоб чистими мати совість і серце, і цілком викорінити в собі зло.
Буває й те, що в іншому є благодать, а серце ще нечисте. Тому й падали ті, хто падав; вони не вірили, що з благодаттю перебуває в них дим і гріх. Усі ж праведники, йдучи тісним і вузьким шляхом, до кінця догоджали Богові: Авраам багатий був по Богові, а по відношенню до світу називав себе землею і попелом (Бут. 18:27); і Давид говорить про себе: “я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі” (Пс. 21:7). Так само всі Апостоли і Пророки страждали, були докоряємі. Сам Господь, – Який є шлях і Бог, прийшовши не для Себе, а заради тебе, щоби стати для тебе образом усього доброго, – дивись, у якому прийшов приниженні; зрак раба прийняв Бог, Син Божий, Цар і Син Царя; Він подає цілющі ліки й лікує виразкових, а зовні є немовби одним із виразкових.
Але не нехтуй Божої величі, коли бачиш Його зовні приниженим і ніби подібним до єдиного з нас: заради нас, а не заради Себе, з’явився Він таким. Поміркуй, чи не паче за всіх принижений був Він у той час, коли кричали: “розіпни, розіпни Його”, і стікався народ! Як у світі, якщо над яким лиходієм виголошено вирок князем, то весь народ зневажає його і принижує його: так і Господь під час розп’яття, як людина, що була засуджена померти, ні в що не ставився фарисеями. І коли також плювали на лице Його, покладали на Нього терновий вінець, били Його по ланітах; чи не перевершило це міру всякого приниження? Бо написано: “Підставив Я спину Свою тим, хто б’є, а щоки Свої щипачам, обличчя Свого не сховав від ганьби й плювання” (Іс. 50:6). Якщо ж Бог прийняв стільки наруги, страждань і приниження; то скільки б не смиряв себе ти – за природою тютюну і смертний єством, не зробиш нічого подібного до Владики твого. Заради тебе Бог смирив Себе; а ти і заради себе не смиряєшся, але звеличуєшся і хизуєшся. Він прийшов на Себе взяти скорботи й тяготи, а тобі ж дати спокій Свій; а ти не хочеш зазнати труднощів і постраждати, щоб через це могли зцілити твої виразки. Слава стражданню і довготерпінню Його навіки! Амінь.

Бесіда 27. Бесіда ця закінчує розлогі міркування, розпочаті в попередній бесіді, про достоїнство і стан людини християнина; вона ж навчає багато чого дуже корисного про довільність, долучаючи до того деякі, сповнені божественної мудрості, запитання

Пізнай, людино, свою шляхетність і гідність; який дорогоцінний ти, брате Христовий, друже Царю, наречена небесного Нареченого! Хто зміг пізнати гідність душі своєї, той може пізнати силу і таємниці Божества, і від цього тим паче смирятися, тому що, за допомогою Божої сили, людина бачить своє падіння. Але як сам Христос перетерпів страждання і хрест, а потім прославився і сів по праву руку Отця, так і тобі треба спостраждати і співрозп’ятися, а потім зійти, з’єднатися, поєднатися з тілом Христовим, і завжди з Христом царювати в цьому віці: “Бо як ми з Ним страждаємо, то й ми з Ним прославимося” (Рим. 8:17).
Всі ті, які в змозі були подолати і минути перепони гріха, входять в умиренне і сповнене багатьох благ небесне місто, де спочивають духи праведних. А для цього треба сильно трудитися і подвизатися; інакше несправедливо буде Нареченому, який прийшов для тебе, страждати і бути розіп’ятим, а нареченій, для якої приходив Наречений, бути веселою і кружляти. Як у видимому світі, блудниця безчинно віддає себе всякому; так і душа віддала себе всякому демону і розбещується духами. Бо одні вчиняють гріх і погане навмисне, а деякі – не навмисне. Що ж це означає? Те, що ті, котрі чинять лихе навмисне, ті віддають волю свою пороку, тішаться ним, дружать із ним, ті – у мирі з сатаною, і в помислах своїх не ведуть боротьби з дияволом; а котрі чинять те, що не навмисне, ті мають у собі гріх, за апостолом, “перебуває в членах моїх” (Рим. 7:23), у тих при сваволі є темна сила і покривало, і вони не погоджуються на помисли, не тішаться ними, не підкоряються їм, а суперечать і протидіють, і самі на себе гніваються. Останні набагато кращі й дорогоцінніші перед Богом, ніж перші, які, за власною волею, віддають волю свою пороку і тішаться ним.
Уяви, що цар, знайшовши якусь бідну отроковицю, одягнену в лахміття, не посоромився, але зняв з неї нечистий одяг, омив її чорноту, прикрасив її світлими ризами, зробив царською спільницею та учасницею в трапезі й бенкеті царському. Так і Господь знайшов душу уражену і розбиту, дав їй лікування, зняв з неї заплямовані шати і сором пороку, одягнув її в ризи царські, небесні, Божественні, світлоносні і славні, поклав на неї вінець і долучив її до царської трапези, на радість і веселощі. Уяви сад; там є дерева плодоносні, і всі пахнуть; багато там місць приємних, цілком прекрасних, сповнених пахощів і втіхи; хто б не зійшов туди, усякий звеселяється і знаходить собі заспокоєння. Так і душі в царстві; вони цілком насолоджуються радістю, веселощами і миром, вони там царі, владики і боги. Бо написано: “Цар царюючих і Господь господствуючих” (1Тим. 6:15).
Тому, Християнство не є чимось маловажним; воно – велика таємниця. Пізнай же свою шляхетність, а саме, що покликаний ти до царської гідності, що ти – “рід вибраний, царственне священство, народ святий” (1Пет. 2:9). Таємниця Християнства надзвичайна для світу цього. Видима слава і багатство царя є чимось земним, тлінним, скороминущим; а те царство і те багатство божественні, небесні, славні, ніколи не минають або ніколи не припиняються. Бо в небесній Церкві співцарюють із небесним Царем; і як сам Він “первісток з мертвих” (Кол. 1:18), так і ті, хто співцарює з Ним, первіснородні. Але хоча такими є обрані й милостиві перед Богом; проте ж самі себе визнають вони вельми малими і вкрай не милостивими, і для них стало природною і неодмінною справою вважати себе низькими, або навіть нічим.
Запитання: Невже такі не знають, що їм надано, чого не мали, і набули чогось надзвичайного для єства свого?
Відповідь. Кажу тобі, що не визнають вони себе милостивими і успішними, не знають, що придбали, чого не мали. Благодать, що сходить на таких, сама вчить їх, щоб і досягаючи успіху, не вважали душі своєї дорогоцінною, природно ж визнавали себе нічого не вартими. І будучи дорогоцінними перед Богом, не такі вони самі для себе; при своєму процвітання і віданні Бога, визнають себе такими, що ніби нічого не знають, і багаті перед Богом самі для себе здаються бідними. Як Христос, ” образ раба прийняв”, переміг диявола смиренномудрістю: так змій спочатку понизив Адама зарозумілістю і гордовитістю. І нині цей змій, через гордовитість вселяючись у серця, нищить і губить рід християнський.
Уяви собі людину вільну й шляхетну у світі, яка, маючи велике багатство, отримує ще прибутки, збирає плоди; вона забувається й стає самовпевненою, і для всіх ставши нестерпною, кожного зневажає ногами й завушує. Так буває з іншими; не маючи розсудливості, набувши ж трохи заспокоєння і дару молитви, почали вони пишатися, забуватися і засуджувати інших, і таким чином низринулися в пекло землі. Той самий змій, який вигнав Адама зарозумілістю, сказавши: “будете як боги”, і нині вкладає в серця зарозумілість, кажучи: “ти досконалий, досить з тебе, збагатився вже, не маєш більше потреби, блаженний”. Інші ж у світі, і багатство маючи, і отримуючи з нього доходи в безлічі зібраних плодів, дотримуються розсудливості, не хваляться, не звеличуються, але байдужі, бо знають, що за прибутком йде убогість. І знову, коли зазнають збитків і збідніння, не засмучуються, але бувають байдужі; бо знають, що слідом за цим приходить достаток. І не раз випробувавши те й інше, не дивуються; прибутками і достатком не пишаються, і коли доведеться зазнати збитків, не дивуються.
Тому, справа Християнства полягає в наступному: у куштуванні істини, в тому, щоб їжею і питтям мати істину, до того ж, куштувати і пити в міру сил і діяльності. Уяви собі джерело, і нехай там якийсь спраглий починає пити, потім, коли він п’є, відволікає його хтось і не дає напитися, скільки йому хочеться; тоді, скуштувавши води, ще більше спалахує його спрага і сильніше шукає пиття. Так буває і в духовному; дехто вже вкушає і причащається небесної їжі, і раптом у цей самий час його зупиняють, і ніхто не дає йому насититися.
Запитання: Чому ж не дають насититися небесною їжею?
Відповідь. Господь знає неміч людську, що людина скоро звеличується; тому зупиняє її, і попускає їй бути в безперервній вправі й хвилюванні. Бо якщо, коли й мале приймаєш, для всіх стаєш нестерпним і гордишся, то набагато більше зробишся нестерпним, якщо дадуть тобі в один раз насититися. Але Бог, знаючи твою неміч, за доглядом Своїм посилає тобі скорботи, щоб став ти смиренним, і ревніше шукав Бога. Один у світі убогий, знайшовши гаманець із золотом, через легковажність почав проголошувати: “знайшов я, знайшов гаманець, я багатий”. Тоді, з чуток, що рознеслися, почув про це той, хто загубив гаманець, і взяв його. Інший багач забувся, почав усіх зневажати, усіх ображати, над іншими звеличуватися; цар, почувши про це, описав його маєток. Так і в духовному; інші, якщо скуштують трохи спокою, не вміють ним скористатися, але втрачають і те, що отримали; тому що гріх спокушає їх і затьмарює розум їхній.
Запитання: Чому інші падають після того, як відвідала їх благодать? Чи не набагато слабкіше діючим виявляється в них сатана? Бо як можна бути ночі там, де день?
Відповідь. Падають не тому, що благодать згасає або знемагає; попускає ж Бог діяти злості, щоб випробувати твою волю і твою свободу, куди вони нахилені. І ти, наближаючись знову своєю волею до Господа, знову закликаєш на себе відвідування благодаті. Бо чому написано: “Духа не вгашайте” (1Сол. 5:19), коли він не вгашаємий і світлоносний? Тому що ти, не дбаючи про Духа і не узгоджуючись із Ним своєю волею, згасаєш для Духа. Так само Писання говорить: “не ображайте Святого Духа Божого, Яким покладено на вас печать в день викуплення” (Еф.4:30). Бачиш, у твоїй полягає волі і в твоєму самочинстві, шанувати Святого Духа, а не ображати Його. А я тобі кажу, що і в досконалих християнах, які полонені і захоплені добрим, є свавілля; тому, випробувані тисячами зол, звертаються вони до добра.
Уяви собі людей чинопосадових, багатих і шляхетних; і ось, вони зі своєї волі та за своїм свавіллям залишають багатство, і шляхетність, і чини свої, віддаляються, вбираються в нечисті й бідні шати, і замість слави – в безслав’я, живуть у бідності та в приниженні; це належить власній їхній волі. А я тобі кажу, що й Апостолам, досконалим у благодаті, благодать не перешкоджала робити те, що хотіли, навіть якби забажали зробити щось неугодне благодаті; бо природа наша сприйнятлива і до доброго, і до лихого, і сила, що чинить опір, може спонукати, а не примушувати. Нарешті, маєш ти дозвіл схилятися, на що тобі завгодно. Чи не бачиш, що Петро “негідний був” (Гал. 2:11), і Павел, виступивши проти нього, викривав його? І така людина могла бути непристойною! Та й Павел, чоловік духовний з власної своєї волі, вступив у суперечку з Варнавою, і внаслідок чвари вони розлучилися один з одним ( Діян. 15:39). І він же знову каже: “ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідності, пильнуючи кожний себе, щоб і ти не був спокушений” (Гал. 6:1). Ось і духовні терплять спокуси; тому що в них залишається ще свавілля, і нападають на них вороги, поки в цьому вони віці.
Запитання. Чи могли апостоли згрішити, якби захотіли; чи благодать була сильнішою за саму волю?
Відповідь. Згрішити вони не могли; тому що, перебуваючи у світлі, і при такій благодаті не звеличувалися. Утім, не говоримо, що благодать була в них немічна, стверджуємо ж, що благодать попускає і досконалим духовним мужам мати свої волевиявлення і можливість робити, що хочуть, і схилятися, на що їм заманеться. І сама природа людська, будучи немічною, має можливість ухилятися від добра, що співперебуває з нею. Як одягнені в повне озброєння, в броню та іншу зброю, внутрішньо приведені вже в безпеку, і вороги не нападають на них; або й нападають, але в їхній уже волі – вжити в діло зброю, чинити опір ворогам, вступити з ними в боротьбу і здобути перемогу, або, маючи в себе зброю, не воювати з ворогами, а веселитися разом із ними і бути в мирі: так і християни, наділені досконалою силою і маючи у себе небесну зброю, якщо захочуть, співвеселяться разом із сатаною і перебувають у мирі з ним, а не воюють; бо природа легкозмінювана, і людина, з огляду на те, що в неї є свавілля, якщо захоче, робиться сином Божим або також і сином погибелі.
Інша справа – міркувати про хліб і про трапезу, а інша справа – їсти і приймати в себе хлібну поживність і зміцнюватися всіма членами. Інша справа – на словах поговорити про найсолодше пиття, а інша – піти й почерпнути з самого джерела і насититися куштуванням солодкого пиття. Інша справа – міркувати про війну, про мужніх борців і воїнів, а інша – йти людині у військовий стрій і вступити в бій з ворогами, наступати й відступати, брати на себе й наносити удари та здобувати перемогу. Так і в духовному; інша справа – одним віданням і розумом пояснювати собі сказане, а інша справа – істотно, справді, з безсумнівністю, у внутрішній людині й умі мати скарб, благодать, споживання і дію Святого Духа. Ті, хто вимовляють одні тільки слова, мріють і пишаються своїм розумом. А наше слово, як сказано, і наша проповідь “не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні духа і сили” (1Кор. 2:4). І в іншому ще місці говорить Апостол: “Метою ж умовляння є любов від щирого серця і доброї совісті та нелицемірної віри” (1Тим. 1:5). Такий не падає. Бо багатьом, хто шукав Бога, двері були відчинені, вони бачили скарб і вступили в нього. А як тільки в радості стали говорити: “знайшли ми скарб”, Бог зачинив перед ними двері; почали вони волати, плакати і тужити: “знайшли ми скарб, і втратили”. За особливим розсудом благодать віддаляється від нас, щоб ми сильніше шукали її. Скарб показується в міру шукання.
Запитання: Якщо інші кажуть, що людина, після прийняття благодаті, переходить від смерті до життя; то чи може хто, перебуваючи у світлі, мати нечисті помисли?
Відповідь. Написано: почавши духом, закінчуєте тепер плоттю (Гал. 3:3). Ще говорить Апостол: Одягніться в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських (Еф. 6:11). За цим словом, два місця, на яких людина одягається в зброю і на яких веде боротьбу з початками і з владою, тобто у світлі, або в темряві. Ще: яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого (Еф.6:16). І ще: не ображайте Духа Святого, Божого (Еф.4:30). І також: неможливо – один раз просвічених, і тих, що прийняли дар небесний і стали причасниками Духа Святого, і вкусили доброго слова Божого, і сил майбутнього віку, і відпали, знову обновляти (Євр. 6:4-6). Ось просвічені і ті, що вкусили, відпадають. Бачиш, що людина має волю узгоджуватися з Духом, і має волю ображати Його. Без сумніву ж, для того сприймає зброю, щоб іти на брань і боротися з ворогами; без сумніву, для того освічена, щоб воювати проти темряви.
Запитання: У якому сенсі Апостол каже: якщо я маю всяке пізнання і всяке пророцтво, і “язиками ангельськими глаголю, то ніщо я не є” (1Кор. 13:1-2)?
Відповідь. Не так повинні ми розуміти це, нібито Апостол є ніщо; але порівняно з тією любов’ю, яка досконала, ці обдарування ще малі; і хто стоїть на цьому ступені, той падає; а хто має любов, той не може падати. Кажу ж тобі, що бачив я людей, які мали всі обдарування і стали причасниками Духа, і, не досягнувши досконалої любові, вони падали. Хтось, людина благородна, зрекшись світу, продав маєток свій, дав свободу рабам; і як розсудливий і тямущий прославився вже чесним життям, і тим часом, віддавшись зарозумілості й гордовитості, впав нарешті в розпусту і в тисячі зол.
Інший, під час гоніння, віддав тіло своє, і, будучи сповідником, згодом, після настання миру, був звільнений і був у пошані: у нього пошкоджено були вежді від того, що його мучили в сильному диму. І він, якого прославляють, коли його покликали на молитву, взявши хліб, дав його отрокові своєму, і розум його прийшов у такий стан, наче б ніколи не чув він Божого слова. Інший віддав на муку тіло своє під час гоніння, його повісили і стругали, потім кинули в темницю. Йому по вірі прислуговувала одна черниця, і зблизившись із нею, поки був у темниці, впав він у блуд. Дивись же, чому впали – і цей багатий, що продав маєток свій, і цей, що віддав тіло своє на муки?
А інший такий собі розсудливий подвижник, живучи зі мною в одному домі і молячись разом зі мною, так багатий був благодаттю, що, молячись поруч зі мною, приходив до умиління; тому що кипіла в ньому благодать. Йому дано було дарування зцілень; і не тільки виганяв бісів, а й зв’язаних по руках і ногах, що мали жорстокі хвороби, зціляв покладанням рук. Потім, загордившись, прославлений світом, і тішачись сам собою, загордився він і впав у саму глибину гріха. Дивись же, і той, хто має дар зцілення, впав. Чи бачиш, як падають ті, хто не прийшов у міру любові? А хто досяг любові, пов’язаний і захоплений нею, той занурений і відведений бранцем в інший світ, ніби не відчуваючи власної своєї природи.
Запитання: Що означають слова: не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило (1Кор. 2:9)?
Відповідь. У той час великі, праведні царі й Пророки знали, що прийде Визволитель; але не знали, не чули, і на серце їм не сходило, що Він постраждає і буде розіп’ятий, що проллється кров на хресті, що буде хрещення вогнем і Святим Духом, що в Церкві приноситимуться хліб і вино, які замістьподібні Його плоті й крові, що ті, хто причащаються видимого хліба, духовно вкушатимуть плоть Господню, що Апостоли і християни приймуть Утішителя, і вдягатимуться силою зверху і сповняться Божества, що душі сподобляться єднання з Духом Святим. Цього не знали Пророки і царі, це і на серце їм не сходило. Нині ж християни інакше збагачуються і сповнюються любов’ю до Божества, але, і таку радість і втіху маючи, перебувають у страху й трепеті.
Запитання: У якому страху і трепеті перебувають християни?
Відповідь. Щоб не поповзнутись у чому-небудь, але перебувати в згоді з благодаттю. Уяви, що інший має в себе скарби й вирушає в такі місця, де є розбійники: радіє вже він на своє багатство й скарб, але й боїться, щоб не напали й не пограбували його розбійники, й у такому стані буває, начебто власне тіло своє несе в себе в руках. Бо ось за видимістю всі ми зреклися світу, стали мандрівниками і нестяжательними, позбавили себе плотського спілкування; нарешті, ось тіло схилене на молитву; але ми повинні вникнути, браття, чи узгоджується і розум з тілом. Як у світі у художників і ремісників, здебільшого, тіло, а так само і розум, день і ніч віддані мистецтву; так і ти, нарешті, зверни на себе увагу, чи точно, коли тіло усунуте від світу цього, тоді й розум твій відчужений від цього віку, і не кружляєшся вже у світі? Бо в усякого мирянина, чи то воїна, чи то купця, де його тіло, там і розум його прив’язаний, там у нього і скарб; бо ж написано: “де скарб, там і серце” (Мф. 6:21).
Нарешті: до якого скарбу спрямований твій розум? Чи весь цілком відданий Богові, чи ні? Якщо ні, повинні ви сказати мені, що цьому перешкоджає? Звичайно, лукаві духи, сатана і демони утримують розум і запинають душу. Спритний диявол, у якого є запори, потрійні двері і багато хитрощів, займає душевні пажиті і помисли, і не дозволяє правильно молитися і наближатися до Бога; тому що сама природа може бути у спілкуванні з демонами і лукавими духами, так само як у спілкуванні з Ангелами і з Духом Святим, буває храмом сатани і храмом Святого Духа. Тому, звертайте увагу на розум ваш, браття, з ким він у спілкуванні, з Ангелами, чи з демонами? Чий він храм, Боже житло чи диявольське? Яким скарбом наповнене серце, благодатним чи сатанинським? Тому, як дім повний смороду і нечистот, треба і серце цілком очистити, прикрасити і наповнити всякими пахощами і скарбами, щоб замість сатани прийшов Дух Святий і спочив у душах християнських.
Утім, людина не одразу, як почує Боже слово, робиться вже гідною благої частини. А якби разом із тим, як почує, робилася гідною благої частини: то не було б уже подвигів, або випадків для брані, або теренів для боротьби, але кожен без зусиль, як тільки почув би, досягав заспокоєння і міри досконалості. На ділі буває не так. Стверджуючи протилежне, забираєш у людини волю і заперечуєш буття опірної сили, що протистоїть розуму. Ми ж говоримо, що той, хто слухає слово, приходить у скруту, і потім, оскільки благодать, з Божого погляду на користь людини, віддаляється від неї, починає вправлятися й повчатися в брані, бореться й трудиться проти сатани, і після тривалого змагання й боротьби здобуває перемогу й робиться християнином. А якби, слухом тільки, без зусиль досягав хто благої частини; то і лицедії, і всі блудники увійшли б у царство і в життя. Але ніхто не дасть їм життя без праці й подвигу, тому що вузький і тісний шлях (Мф. 7:14). Цим-то негладким шляхом і треба йти, і терпіти, і скорбіти, і таким чином увійти в життя.
Якби без труднощів можна було досягти успіху; то Християнство не було б уже каменем спотикання і каменем спокуси, не було б ні віри, ні невір’я. Понад те, ти робиш людину невільною, непохитною ні на добро, ні на зло; тому що закон дано тому, хто може схилятися на той і на інший бік, хто має мимовільність вести боротьбу з опірною силою. А природі невільній закон не належить: ні сонце, ні небо, ні земля не зобов’язані законом: тому що створіння ці мають невільну природу, а тому і честі не заслуговують, і покаранню не підлягають. Бо слава і честь уготовані тому, хто схильний до добра; а також геєна і покарання уготовані тій самій мінливій природі, яка здатна уникнути зла і схилитися до добра на правий бік. А ти ось стверджуєш, що людина має невільну природу; отже, добру людину не визнаєш гідною похвали. Бо хто добрий і милостивий за природою, той не гідний ще похвали, хоча й гідний любові; не за свавіллям добре не похвальне, хоча й жадане. Гідний же той похвали, хто власним своїм піклуванням, із зусиллям і боротьбою, обрав добре за вільною волею.
Уяви собі стан перський і стан римський; і ось вийшли з них два окрилені мужністю і рівносильні юнаки і ведуть боротьбу. Так сила опору і розум рівнопотужні між собою і рівну мають силу, як сатана схиляти і лестощами втягувати душу в волю свою, так знову і душа підкорятися і ні в чому не коритися йому; тому що обидві сили можуть тільки спонукати, а не примушувати до зла і добра. Такому-то починанню дається Божа допомога, і воно може боротьбою здобути зброю з неба, і нею перемогти й викорінити гріх; бо душа може противитися гріху, але не може без Бога перемогти, або викорінити зло. А ті, хто стверджує, що гріх подібний до сильного велетня, а душа подібна до отрока, кажуть погано. Бо якби такою була неподібність, і гріх уподібнювався велетню, а душа – отрокові, то несправедливим був би Законоположник, Який дав людині закон – вести боротьбу з сатаною.
Ось основа шляху до Бога – з великим терпінням, зі сподіванням, зі смиренномудрістю, у вбогості духовній, зі смиренністю прямувати шляхом життя; цим людина може сама в собі придбати виправдання, а під виправданням розуміємо самого Господа. Самі заповіді, що наказують це, суть немов би шляхоміри і знаки царського шляху, який тих, хто йде, веде в небесний град. Бо Господь каже: “блаженні убогі духом, блаженні кроткі, блаженні милостиві, блаженні миротворці” (Мф. 5:3-9). Ось Християнство! А якщо хто не йде цим шляхом, то блукає він по роздоріжжях, і поклав погану основу. Слава щедротам Отця і Сина і Святого Духа на віки віків! Амінь.

Бесіда 28. У бесіді цій описується і оплакується лихо душі, і саме, що через гріх не перебуває в ній Господь; також говориться про Іоанна Хрестителя, що ніхто з народжених жінками не більший за нього

Як, прогнівавшись колись на Іудеїв, Бог віддав Єрусалим на ганьбу ворогам, і ті, хто ненавиділи їх, стали панувати над ними, і не було вже там ні свята, ні приношення: так, прогнівавшись і на душу за злочин заповіді, віддав її ворогам, демонам і пристрастям, і вони, звабивши її, зовсім принизили, і не стало вже там ані свята, ані пахощів, ані приношення, яке душа приносила Богові, бо шляхи до визначного в ній наповнилися дикими звірами, і возгніздилися в ній плазуни – лукаві духи. І як дім, якщо не живе в ньому володар, одягається в темряву, в безслав’я і в наругу, наповнюється нечистотою і гноєм: так і душа, якщо Володар її не радіє в ній з Ангелами, наповнюється гріховною темрявою, ганебними пристрастями та всяким безслав’ям.
Горе дорозі, коли ніхто не ходить нею, і не чує на ній людського голосу; бо стала вона притулком звірів. Горе душі, коли не ходить у ній Господь, і голосом Своїм не жене з неї лукавих духовних звірів. Горе дому, коли не живе в ньому володар. Горе землі, коли немає хлібороба, який би обробляв її. Горе кораблю, коли немає на ньому керманича, бо гине він, носимий хвилями і морською бурею. Горе душі, коли не має в собі істинного керманича – Христа, бо, перебуваючи серед гіркого моря темряви, хвильована бурею пристрастей і охоплена лукавими духами, доходить, зрештою, до погибелі. Горе душі, коли не має в собі Христа, який дбайливо обробляє її, щоб могла вона принести добрі духовні плоди; бо, запустівши і ставши повною теренів і вовчків, вона приносить, врешті-решт, вогняне спалення. Горе душі, коли не мешкає в ній Владика її Христос; бо, спорожнівши і сповнившись смородом пристрастей, робиться вона притулком пороку.
Як хлібороб, коли йде обробляти землю, повинен узяти пристойні для обробітку знаряддя й одяг: так і Христос, Цар небесний і істинний будівничий, коли прийшов до спустошеного пороками людства, вбравшись у тіло й замість знаряддя понісши хрест, обробіток спустошеної душі, вилучив із неї терни та вовчці лукавих духів, викинув пажитницями гріха, й усе, що билля гріхів її, спалив вогнем. І таким чином, обробивши її древом хреста, насадив у ній найпрекрасніший духовний сад, який усілякого роду солодкі й жадані плоди приносить Богові, як Владиці.
І як у Єгипті, протягом триденної темряви, син не бачив батька, брат – брата, друг – щирого друга, тому що покривала їх темрява: так і після того, – як Адам переступив заповідь, зійшов з колишньої слави і підкорився духу світу, і покривало темряви зійшло на душу його, – від нього і до останнього Адама – Господа, не бачила людина істинного небесного Батька, милосердної і доброї матері – благодаті Духа, найсолодшого і наймрійнішого брата – Господа, друзів та щирих своїх – святих Ангелів, з якими колись радо радів і святкував. І не тільки до останнього Адама, навіть і нині, для кого не засяяло сонце правди – Христос, у кого не прочинилися душевні очі, просвічені правдивим світлом, усі ті вкриті тією самою темрявою гріха, мають у собі ту саму дію сластолюбства, підлягають тому самому покаранню, і не має в них очей, якими б могли бачити Отця.
Бо кожен повинен знати, що є очі, які внутрішні цих очей, і є слух, який внутрішній цього слуху. І як ці очі чуттєво бачать і розпізнають обличчя друга або улюбленого: так очі душі гідної й вірної, просвічені Божественним світлом, духовно бачать і розпізнають істинного друга, найсолодшого і найбажанішого нареченого – Господа, як тільки душу осяяно шанованим Духом. І таким чином, душа, подумки споглядаючи жадану і єдину незглаголанну лепоту, вражається Божественною любов’ю, налаштовується на всі духовні чесноти і, як наслідок, здобуває безмежну і невичерпну любов до жаданого для неї Господа. Тому, що блаженніше за те вічне слово, в якому Іоанн представляє нам перед очима Господа, і каже: “ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29)?
Справді, з народжених жінками ніхто не більший за Іоанна Хрестителя; тому що він – повнота всіх Пророків. Усі пророкували про Господа, здалека показуючи Його прихід; але Іоанн, пророкуючи про Спасителя, представив Його перед очима всіх, взиваючи й кажучи: “ось Агнець Божий” Який солодкий і прекрасний голос того, хто прямо вказує на того, хто проповідує його! Ніхто з народжених жінками не більший за Іоанна Хрестителя: “менший в Царстві Небесному більший за нього” (Мф. 11:11). Це зверху народжені від Бога Апостоли, які прийняли зачаток Духа Утішителя; бо вони сподобилися судити з Христом, бути співпрестольниками Христовими, стали визволителями людей. А знайдеш також, що вони розділяють море лукавих сил, і приводять вірні душі; знайдеш, що вони будівничі, що обробляють душевний виноград; знайдеш, що вони друзі наречені, що заручають Христові душі, бо сказано: “заручив вас єдиному мужу” (2Кор. 11:2); знайдеш, що вони дають життя людям; одним словом, знайдеш, що вони багаторазово й різнобічно служать Духові. Цей-то “менший більший” є Іоанна Хрестителя.
Як хлібороб, тримаючи у себе пару волів, обробляє землю: так, подібно до цього, і Господь Іісус, цей досконалий і істинний працівник, згрупувавши Апостолів “по двоє, пославши їх” (Лк. 10:1), Сам з ними обробляючи землю тих, хто слухає й істинно вірує. Утім, і це варте зауваження: царство Боже й Апостольська проповідь – не в одному чутному слові, так щоб для цього варто було тільки вміти говорити й передати іншим, натомість, царство – у силі й у дієвості Духа. Цього зазнали на собі ізраїльтяни; завжди повчаючись у Писанні, і, без сумніву, переймаючись думкою про Господа, не прийняли вони самої Істини, і саму спадщину свою передали іншим. Так і ті, які іншим повідомляють словеса Духа, самі ж не володіють словом у його силі, іншим передають спадщину. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків! Амінь.

Бесіда 29. Роздавання благодаті людському роду Бог здійснює двояким чином, для того, щоб плодів її потребувати на праведному суді

Безмежна і незбагненна премудрість Божа, непостижним і незбагненним чином всіляко здійснює роздавання благодаті людському роду, для випробування вільної волі, щоб виявилися ті, хто любить Бога всім серцем, хто заради Нього переносить всяку небезпеку і всякий труд. Бо інших, як тільки приступають з вірою і молитвою, поки ще живуть у мирі, без їхніх зусиль, потів і виснажень, випереджають дарування і дари Святого Духа. При цьому Бог дає благодать не без причини, не передчасно і не так, як трапилося, але за невимовною і незбагненною деякою премудрістю, щоб виявилися добромудрими свавілля і вільна воля тих, хто скоро отримують Божу благодать, а саме, в тому, що відчувають вони добродіяння, виявлену їм милість і насолоду Божу в міру, повідомленої їм без власних зусиль їхніх, благодаті, якої сподобившись, зобов’язані вони показати дбайливість, невтомність, зусилля і плід любові від своєї волі та від свого свавілля, і віддати за дарування, тобто повністю віддати себе, присвятивши любові Господній та виконуючи Господню тільки волю, абсолютно ж віддаляючись від усякого тілесного побажання.
А іншим, хоча віддалилися вони зі світу, відреклися, за Євангелієм, від віку цього, і з великим терпінням досягають успіху в молитві, в пості, в люб’язності та в інших чеснотах, Бог не швидко дає благодать, і заспокоєння, і духовне втішання, а зволікає і утримує дар. І це не без причини, не безвчасно і не так, як трапилося, але за невимовною якоюсь премудрістю, для випробування вільної волі, щоб бачити, чи точно вірним і істинним шанують Бога, що обіцяв давати тим, хто просить, і відчиняти двері життя тим, хто б’ється в них, щоб бачити, чи істинно увірували в слово Його, чи перебуватимуть до кінця в безсумнівній вірі, і чи стануть з усією дбайливістю просити й шукати, чи не відвернуться від Бога в злосердях і в боязні, чи не вдадуться до лінощів, впавши в зневіру й безнадійність і не перетерпівши до кінця, через сповільнення часу й випробування їхньої волі та волевиявлення.
Бо хто не скоро приймає, той, коли Бог відкладає і зволікає, ще більше запалюється і сильніше жадає небесних благ, і щодня докладає більшого бажання, дбайливого ставлення, невтомності, зусиль, сукупності всіх чеснот, спраги, жаги, аби лише здобути добро, а не слабшає від порочних помислів, що перебувають в душі, не впадає в лінощі, нетерплячість і розпач, або під приводом сповільнення, не піддається розслабленню, водячись таким помислом: “колись отримаю благодать Божу? ” і через це втягується лукавим у недбальство. Навпаки того, якою мірою сам Господь відкладає й зволікає, випробовуючи віру й любов волі його, такою і він, тим стрімкіше й ретельніше, неослабно й невтомно, повинен шукати дару Божого, раз увірувавши й переконавшись, що непохитний і істинний Бог, що пообіцяв подавати благодать Свою тим, котрі просять її з вірою та з усяким до кінця терпінням.
Душі вірні вважають Бога вірним і істинним, і за істинним словом, утвердилися, “що Бог є істинний” (Ін. 3:33). А відповідно до цього, за сказаним вище поняттям віри, випробовують самі себе, у чому, скільки від них залежить, мають вони недолік, чи то в праці, чи то в зусиллі, чи то в дбайливості, чи то у вірі, чи то в любові, чи то в інших чеснотах, і, випробувавши себе з усією витонченою точністю, скільки є сил, примушують і приволікають себе догоджати Господу, одного разу увірувавши, що Бог, як істинний, не позбавить їх духовного дару, якщо до кінця з усією дбайливістю перебуватимуть перед Ним у служінні і в терпінні, і що, перебуваючи ще в плоті, сподобляться вони небесної благодаті, і отримають вічне життя.
Таким чином, усю любов свою спрямовують до Господа, зрекшись усього, Його єдиного очікуючи з сильним жаданням, з жагою та спрагою, завжди сподіваючись на заспокоєння й утіху благодаті, не утішаючись і не утихомирюючись нічим у світі цьому, добровільно зв’язуючи себе, безперестанку чинячи опір речовим помислам, чекають лише на Божу допомогу та Боже заступництво; очікують, коли в таких душах, що сприйняли свавілля, дбайливість і терпіння, сам Господь уже таємно буде присутній, допомагати їм, охороняти і підтримувати в них всякий плід чесноти: очікують, хоча б перебували вони в праці й скорботі, хоча б у пізнанні істини і в душевному одкровенні не прийняли ще благодаті Духа й упокоєння небесним даром, не відчули цього з безсумнівністю, за невимовною премудрістю та за несповідимим судом Бога, який по-різному випробовує віруючі душі та зглянеться на любов, яка походить від волі й сваволі. Бо є межі, міра і вага вільному свавіллю і вільній любові та посильному розташуванню до всіх святих Його заповідей. І таким чином, душі, які виконують міру любові і обов’язку свого, сподобляються царства і вічного життя.
Праведний Бог і праві суди Його, і немає в Нього лицемірства, але в міру благодіянь і тілесних, і духовних, або відання, або розуму, або розважливості (які Бог по-різному вклав в людську природу), судячи кожного, стягає плоди чеснот, і гідно відплатить кожному за справами його. І “сильні сильніше будуть катовані, а малий гідний є милості” (Прем. 6:6). І Господь каже: “Раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий, і не робив за волею його, буде багато битий; а той, хто не знав і зробив те, за що треба карати, буде битий менше. Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато доручено, з того більше й запитається” (Лк. 12:47-48). Знання ж і розуміння розумій по-різному, або те, що дається по благодаті і по небесному дару Духа, або те, що буває природним наслідком розуміння, або розсудливості, і вивчення Божественних Писань. Бо від кожного вимагатимуться плоди чесноти, у міру наданих йому Богом благодіянь або природних, або дарованих Божою благодаттю. Тому в день суду безмовна перед Богом кожна людина, тому що від кожного, чула вона чи ніколи не чула слова Божого, будуть потрібні плоди віри й любові та всілякої відповідної їй чесноти, як відплату від волевиявлення і волі.
Душа вірна і істиннолюбна, дивлячись на приготовані праведним вічні блага, і на невимовне благодіяння Божої благодаті, яка має зійти, і себе, і своє піклування, і свою працю, і свій подвиг визнає негідними невимовних обітниць Духа. Такий убогий духом, якого ублажає Господь. Такий голодний і спраглий правди. Такий сокрушений серцем. Ті, хто прийняв такий поклик, і піклування, і працю, і любов до чеснот, і до кінця залишилися такими, воістину зможуть отримати життя і вічне царство. Тому ніхто з братії нехай не звеличується перед братом, і той, кого спокушає лукавий, нехай не зазнає успіху в зарозумілості, кажучи: “ось маю вже духовне обдарування”. Бо негідно християнам думати так. Невідомо тобі, що зробить із братом ранковий день; не знаєш, яким буде твій і його кінець. Навпаки, нехай кожен, будучи уважним до себе, невпинно розбирає совість свою, і випробовує діло серця свого, з яким старанням і зусиллям розум прагне до Бога; і маючи на увазі досконалу мету – свободу, безпристрасність і духовний спокій, безперервно й неліносно хай плине, не покладаючись, без сумніву, на будь-яке обдарування або виправдання. Слава і поклоніння Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків! Амінь.

Бесіда 30. Душі, щоб увійти в царство Боже, потрібно народитися від Святого Духа, і яким чином буває це

Ті, хто чують слово, повинні в душах своїх показати діло слова; тому що слово Боже – не пусте слово, але має діло, яке звершується в душі. Для того й називається ділом, щоб виявлялося ділом і в тих, хто слухає. Тож нехай Господь покаже діло істини в тих, хто слухає, щоб слово стало у вас плідним. Як тінь представляє тіло, але слугує тільки дороговказом тіла, сама ж дійсність є тілом: так подібним чином і слово є немов би тінню істини – Христа; і слово представляє істину. Батьки на землі народжують чад від свого єства, тіла свого і душі своєї, і народжених як чад своїх з усім піклуванням ретельно навчають, доки не зробляться досконалими чоловіками, спадкоємцями й спадкоємцями; бо в батьків спочатку та мета й турбота, щоб народити дітей і мати спадкоємців, і якби не народили, то був би для них великий смуток і скорбота; тому і навпаки, народивши, радіють з того, що навіть буває радість рідним і сусідам.
Так само і Господь наш Іісус Христос, сприйнявши на Себе піклування про спасіння людини, здійснив усе домобудівництво, і від самого початку докладав піклування через Отців, Патріархів, через Закон і Пророків; а наостанок, прийшовши Сам і знехтувавши хресною ганьбою, перетерпів смерть. І весь труд, все піклування Його були для того, щоб від себе, від єства Свого, породити чад Духом, благоволивши, щоб народжувалися вони згори від Божества Його. І як земні батьки засмучуються, якщо не народжують: так і Господь, полюбив рід людський, як власний Свій образ, захотів породити їх від Свого Божественного насіння. І якщо інші не хочуть прийняти таке народження, і бути народженими від утроб Духа Божого, то велика печаль Христу, який за них страждав і терпів, щоб спасти їх.
Господь хоче, щоб усі люди сподобилися цього народження; тому що за всіх помер і всіх покликав до життя. А життя є народження від Бога звище. Бо без цього народження душі неможливо жити, як каже Господь: “якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого” (Ін. 3:3). А тому всі ті, які увірували в Господа і, приступивши, сподобилися цього народження, радість і великі веселощі на небесах приносять батькам, які їх народили. Всі Ангели і святі Сили радіють за душу, народжену від Духа, яка стала духом. Бо тіло це є подоба душі, а душа – образ Духа; і як тіло без душі мертве і не може нічого робити, так без небесної душі, без Духа Божого, і душа мертва для царства, і без Духа не може робити того, що Боже.
Як живописець уважно дивиться цареві на обличчя, і пише його образ; і коли обличчя цареве прямо проти живописця і до нього звернене, тоді зручно і добре живописати його образ; а коли цар відверне обличчя, тоді неможливо писати живописцеві, тому що, обличчя не спрямоване на того, хто пише: так само і чудовий живописець – Христос у душах, які в нього вірять і до Нього спрямовані безперестанку, незабаром за образом Своїм живописує небесну людину, і від Духа Свого, від іпостасі незглаголанного світла Свого напише небесний образ, і дає душі прекрасного й доброго Нареченого її. А якщо хто не спрямований до Нього невпинно, і не знехтував усім іншим, то Господь не пише в ньому образу Свого світлом Своїм. Тому, треба нам до Нього спрямувати погляд, у Нього увірувавши, Його полюбивши, все відкинувши і Йому єдиному прислухаючись, щоб, написавши небесний Свій образ, послав його в душі наші, і так, носячи в собі Христа, отримали ми вічне життя і, впевнившись у тому, тут ще спочили.
Як золота монета, якщо не прийме на себе і не закарбує на собі царського образу, не використовується в торгівлі, не вкладається в царську скарбницю, а всякий відкидає її, так і душа, якщо не має образу небесного Духа в невимовному світлі, тобто закарбованого в ній Христа, то не є придатною для верхніх скарбів, і відкидається купцями царства – добрими Апостолами. Бо і той, хто був покликаний, але не мав на собі шлюбного вбрання, як чужий зринутий у чужу темряву; бо не мав у собі небесного образу. Це є знамення і знак відбитого в душах Господа, це – Дух невимовного світла. І як мертвий ні на що не потрібен і зовсім ні до чого не придатний для живих, чому, виносять його геть і покладають поза містом, так і душа, що не має в собі небесного образу Божественного світла, тобто життя душі, робиться нібито безвартісною і зовсім відкинутою, бо недоброзичлива для міста Святих душа мертва, що не має в собі світлозарного і Божественного Духа. Як у цьому світі душа є життям тіла: так і у вічному й небесному світі життя душі є Божий Дух.
Тому, хто намагається увірувати і прийти до Господа, тому слід молитися, щоб тут ще прийняти йому Божого Духа, бо Він є життя душі, і для того було пришестя Господа, щоб тут ще дати душі життя – Духа Свого. Бо сказано: “Доки світло з вами, віруйте у світло” (Ін. 12:36); “приходить ніч, коли ніхто робити не може” (Ін. 9:4). Тому, якщо хто тут не шукав і не прийняв життя душі, тобто божественного світла Духа, то він під час відходу з тіла відлучається вже в іншу країну темряви, не входячи в небесне царство, і в геєні маючи кінець із дияволом та з аґелами його. Або, як золото або срібло, коли кинуте у вогонь, робиться чистішим і добротнішим, і ніщо, ні дерево, ні трава, не можуть змінити його, бо саме буває, як вогонь, і з’являється в світлі всього, що до нього наближається, – так і душа, перебуваючи в духовному вогні та в Божественному світлі, не зазнає жодного зла від жодного зі злих духів, а коли наблизиться що-небудь до неї, то буде поглинута небесним вогнем Духа. Або, як птах, коли літає у висоті, не має турбот, не боїться ні ловців, ні хитрих звірів, і ширяючи високо, над усім насміхається, – так і душа, приявши крила Духа та здіймаючись до небесних висот, усього вища, над усім посміюється.
Плотський Ізраїль, коли Мойсей розділив море, проходив по дну його: а християни, ставши чадами Божими, йдуть над гірким морем лукавих сил; бо і тіло, і душа їхні стали домом Божим. Того дня, коли впав Адам, прийшов Бог і, ходячи в раю, побачивши Адама, пошкодував, так би мовити, і прорік: “При таких благах, яке обрав ти зло! Після такої слави, який несеш на собі сором! Чому тепер такий затьмарений ти, такий потворний, такий тлінний? Після такого світла, яка темрява покрила тебе!” Коли впав Адам і помер для Бога, шкодував про нього Творець; Ангели, всі Сили, небеса, земля, всі тварини оплакували смерть і падіння його. Бо створіння бачили, що даний їм у царя став рабом противної і лукавої сили. Тож темрявою, темрявою гіркою, і лукавою зодягнув він душу свою, бо запанував над ним князь темряви. Він-то і був той, що був уражений розбійниками і став напівмертвим, коли проходив з Єрусалима до Єрихона (Лк. 10:30).
І Лазар, якого воскресив Господь, цей Лазар, сповнений великого смороду, чому ніхто не міг наблизитися до гробу його, був образом Адама, який прийняв у душу свою великий сморід і наповнився чорнотою і темрявою. Але ти, коли чуєш про Адама, про ураженого розбійниками, і про Лазаря, не дозволяй наче по горах блукати розуму твоєму, а ув’язнись усередині душі своєї, бо і ти носиш ті самі виразки, той самий сморід, ту саму темряву. Всі ми – сини цього затьмареного роду, всі причетні до того ж смороду. Якою неміччю постраждав Адам, такою ж постраждали і всі ми, що походять від Адамового насіння. Бо така сама неміч, як каже Ісая, спіткала і нас: “Від підошви ноги й аж до голови нема цілого місця на ньому: рани й ґудзі, та свіжі порази невичавлені, і не позав’язувані, і оливою не порозм’якшувані” (Іс. 1:6). Такою невиліковною виразкою уражені ми; одному Господу можливо вилікувати її. Тому-то і прийшов Він сам; бо ніхто зі старозавітних, ні самий Закон, ні Пророки не могли вилікувати цієї виразки: Він один прийшовши, подолавши цю невиліковну душевну рану.
Отже, приймемо Бога і Господа, істинного лікаря. Який, прийшовши і багато для нас потрудившись, один може вилікувати наші душі. Бо безперестанку вдаряє Він у двері сердець наших, щоб відчинили ми Йому, і Він зійшов і спочив у душах наших, а ми омили й помазали ноги Його, і створив Він оселю в нас. І там докоряє Господь тому, хто не омив ніг Його (Лк. 7:44); і в іншому ще місці каже: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду” (Одкр. 3:20). Для того Він благоволив багато постраждати, віддавши тіло Своє на смерть і викупивши нас від рабства, щоб, прийшовши до душі нашої, створити в ній обитель. Тому й тим, які поставлені будуть ошуюю на суді Його, і яких пошле з дияволом у геєну. Господь скаже: “бо голодний був Я, і ви не дали Мені їсти; спраглий був, і ви не напоїли Мене; був подорожнім, і не прийняли Мене” (Мф. 25:42-43); адже і їжа, і пиття, і одяг, і покрив, і спокій Його – в душах наших. Тому невпинно б’є у двері, бажаючи увійти до нас. Приймемо ж Його і введемо всередину себе; бо і для нас Він є і їжа, і життя, і пиття, і життя вічне. І всяка душа, яка не прийняла в себе, і не упокоїла Його в собі нині, або, краще сказати, сама не упокоїлася в Ньому, не має спадку зі святими в Царстві Небесному, і не може увійти в небесне місто. Ти Сам, Господи Іісусе Христе, в нього введи нас, що прославляють ім’я Твоє з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь.

Бесіда 31. Віруючий повинен змінитися в розумі своєму і зібрати в Бога всі помисли, у чому справді і полягає все служіння Богу

Віруючому слід просити про себе Бога, щоб змінилося свавілля його преложенням серця, яке перетворюється з гіркоти на солодкість. Йому слід пам’ятати, як зцілений сліпий, як кровоточива отримала зцілення, доторкнувшись до краю риз, як приборкана природа левів, приведене в недіяльність єство вогню, бо Бог є найвища лепота; до Нього маєш ти підносити розум і думки, і не містити в думці нічого іншого, окрім сподівання побачити Його.
І тому, як жвавих дітей, душа нехай збере і втихомирить розсіяні гріхом помисли; нехай введе їх у дім тіла свого, безперестанку в пості та з любов’ю чекаючи на Господа, коли Він прийде й справді збере її в єдине ціле. Оскільки ж майбутнє невідоме; то нехай ще більше сподівається, прекрасно покладаючи надію свою на керманича, і нехай пам’ятає, як Раава, живучи з чужинцями, повірила ізраїльтянам, і спромоглася жити з ними, і як ізраїльтяни бажанням своїм верталися до Єгипту. Як Рааві анітрохи не зашкодило перебування її з іноплемінниками, а навпаки того, віра приєднала її до частини ізраїльтян: так гріх не зашкодить з надією і вірою тим, хто очікує Відкупителя, Котрий, прийшовши, змінює душевні думки, перетворює їх на божественні, небесні, добрі, і навчає душу правдивій, нерозважливій, нерозсіяній молитві. Сказано: не бійся, “Я перед тобою піду й повирівнюю висунене, двері мідні зламаю і порозбиваю залізні засуви” (Іс. 45:2). І ще сказано: “Стережися, щоб у серці твоїм не зродилася зла думка” (Повт. 15:9); не кажи в серці своєму: “народ великий, і численний” (Повт. 2:21).
Якщо не облінимося і не дамо в себе пасовищ безчинним порочним помислам, але волею своєю привернемо розум, примушуючи помисли спрямуватися до Господа, то, без сумніву, Господь Своєю волею прийде до нас, і справді збере нас до Себе, бо вся добра справа та служіння залежать від помислів. Тому старайся догоджати Господу, завжди чекаючи Його внутрішньо, шукаючи Його в думках, спонукаючи і примушуючи волю свою і сваволю свою до Нього безперестанку спрямовуватися. Дивись, як Він приходить до тебе, і творить у тебе обитель. Бо якою мірою збираєш ти розум свій до шукання Його, такою і ще більшою мірою спонукається Він власною Своєю доброзичливістю і милістю Своєю прийти до тебе і упокоїти тебе. Стоїть Він і розглядає твій розум, думки і рухи думок, назірає, як шукаєш Його, чи від усієї душі твоєї, чи не з лінощами, чи не з недбальством.
І коли побачить дбайливість твою в шуканні Його, тоді з’явиться і відкриється тобі, подасть допомогу Свою, і приготує тобі перемогу, позбавляючи тебе від ворогів твоїх. Бо, розглянувши раніше твоє прагнення до Нього і те, як все сподівання твоє невпинно до Нього звернене. Він навчить тебе і дасть тобі істинну молитву, істинну любов; а це – сам Він, Який стає в тобі всім, і є для тебе – рай, дерево життя, бісер, вінець, домобудівник, хлібороб, стражденна, безпристрасна людина, Бог, вино, вода жива, вівця, наречений, войовничий, зброя, -Христос все у всьому. Як немовля не вміє саме собі допомогти або подбати про себе, і дивиться тільки на матір, і плаче, доки змилостивившись не візьме його: так вірні душі сподіваються завжди на єдиного Господа, Йому виховуючи всяку правду. Як засихає гілка, знята з виноградної лози; так і ті, хто хоче виправдатися без Христа. Як “злодій і розбійник”, який “не входить” справжнім входом, “а десь перелазить” (Ін. 10:1): так і той, хто виправдовує сам себе без Того, Хто виправдовує.
Отож, піднесімо тіло це, спорудимо жертовник, покладемо на нього всякий наш помір і благатимемо Господа, щоб послав з неба невидимий і великий вогонь, нехай опалить він і жертовник, і все, що на ньому. І впадуть усі священики Ваалові, тобто сили опору; і тоді побачимо небесний дощ, подібний до сліду людського (1Царів. 18:44), що сходить у душу; тому, здійсниться на нас Божа обітниця, як сказано у Пророка. “Я поставлю упалу Давидову скинію і проломи в ній загороджу” (Ам. 9:11). Будемо благати, щоб Господь, за благодаттю Своєю, осяяв душу, яка перебуває в ночі і в темряві, в упоєнні невідання, і вона, прокинувшись, бездоганно вже буде ходити, звершуючи справи дня, і життя. Бо тим і живиться душа, що вкушає або від світу цього, або від Духа Божого; і Бог там живиться, живе, упокоюється, і перебуває.
Утім, кожен, якщо заманеться, може сам себе піддати випробуванню, чим він харчується, де живе, і чим зайнятий, щоб у такий спосіб, зрозумівши й набувши здатності розрізняти точно, цілком віддатися прагненню добра. Понад те, здійснюючи молитву, будь уважним до себе, вникаючи в помисли і дії, звідки вони, чи від Бога, чи від супротивника? і хто подає їжу серцю, Господь, чи світоправителі віку цього? І ти, душа, що випробувала й пізнала себе, у праці та з любов’ю проси в Господа небесної їжі, зростання й ділання Христового, як сказано: “Наше ж життя на небесах” (Флп. 3:20), а не в зовнішньому вигляді й образі, як думають дехто. Бо ось, розум і розуміння тих, хто має образ тільки благочестя, уподібнюються світові; у них коливання і хвилювання волі, непостійна думка, страх і боязнь, як сказано: “Мандрівником та заволокою будеш ти на землі” (Бут. 4:12). Через невір’я і замішання непостійних помислів стільки часу хитливі, як і всі інші люди, одним зовнішнім виглядом, і тілесними успіхами зовнішньої людини, а не думками, відрізняються вони від світу; серцем же і розумом захоплюються до світу і до земних прив’язаностей, обплутуються даремними турботами, не здобувши серцем небесного миру, як каже апостол: “хай панує в серцях ваших мир Божий” (Кол. 3:15), – мир, який царює і оновлює уми вірних у любові до Бога і до всього братства. Слава, і поклоніння Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків! Амінь.

Бесіда 32. Слава християн навіть нині перебуває в душах їхніх, а під час воскресіння виявиться і прославить тіла, в міру їхнього благочестя

У світі цьому є різні мови; тому що у всякого народу своя мова. А християни й нині вчаться однієї мови, і всі беруть уроки в однієї премудрості, у премудрості Божої, а не в мудрості світу цього і віку минущого. І оскільки християни живуть серед тих самих створінь, то, запозичуючи собі привід у видимому, піднімаються до нових небесних споглядань, слави і таїнств. Є породи тварин лагідних, наприклад, кінь і віл; у кожного з них своя будова тіла і свій голос. Теж помічаємо і в звірах: у лева своя будова тіла і свій голос, а подібно і в оленя. І між плазунами велика різниця, і в птахів багато відмінностей у будові тіла; інша будова тіла та інший голос у орла, також інша будова тіла та інший голос у яструба. Теж знаходимо і в морі; багато тіл, несхожих одне на інше. І на суші багато насіння, кожне ж насіння має свій плід; також багато дерев, і є дерева великі й дерева малі. І самі овочі мають велику різницю; тому що в кожного з них свій смак. Є трави, і між ними велика різниця; одні корисні для здоров’я, інші видають тільки пахощі. Кожне ж дерево з нутрощів своїх виробляє зовнішній свій одяг, листя, квіти і плоди; а також і насіння всередині себе містить зовнішній свій одяг; і самі лілії з нутрощів своїх виробляють свій одяг і прикрашають зелень.
Так, якщо якісь із християн ще тут сподобилися придбати небесне вбрання, то воно саме й перебуває в душах їхніх. І оскільки Богом наперед визначено, тваринам цим зруйнуватися, небу і землі перейти; то небесне вбрання, яке нині ще вбрало і прославило душу, в якому вигляді придбане воно в серці, в такому вдягне в той день воскреслі тіла, після того як вони повстануть із гробів оголеними. Очевидно ж, облекуть їх славою той невидимий дар і те небесне вбрання, які християнами отримані ще нині. Як вівці або верблюди, знайшовши траву, жадібно і скоро поглинають корм і запасають у собі їжу, під час голоду це саме відригають з утроби і пережовують, і до харчування їх служить те, що було прийняте ними в себе раніше, так і тих, які нині ще захопили небесне царство, живучи духом, скуштували небесної їжі, під час воскресіння те ж саме покриватиме і зігріватиме всі їхні члени.
І як сказали ми про різницю насіння, а саме, що на одній землі посівають багато насіння, і дають плоди різні, несхожі один на одного; а так само і про дерева, що одні з них більші, інші менші, хоча коріння всіх дерев знаходяться в одній землі: так і небесна Церква, будучи єдиною, незліченна, і кожен в ній особливим чином прикрашений славою Духа. Як птахи з тіла свого виробляють свій одяг – пір’я, але між ними велика різниця; одні літають майже по землі, а інші носяться високо в повітрі; або – як небо одне, а зірок на ньому багато: ті світліші, ті більші, ті менші, але всі затверджені на одному небі: так і святі на єдиному небі Божества й на невидимій землі вкорінені по-різному. А подібно до того, як помисли, що приходять на розум одному й тому самому Адаму, бувають різні, але Дух, що приходить у серце, виробляє один помисел, і одне серце, бо і дольні, і гірські керуються одним Духом.
Що означають тварини з роздвоєними копитами? (Лев. 11- Прим. ред.) Оскільки з подвійними копитами вільніше вони ходять, то служать образом тих, хто ходить праведно в Законі. Як тінь від тіла виробляється самим тілом, проте ж не може замінити собою плоть у служінні; тінь не може перев’язати рану, подати їжу або говорити, але вона є витвір самого тіла, і наперед показує його присутність: так і старий закон є тінь нового заповіту. Але тінь передбачала істину, а не заміняла собою Духа; тому що одягнений у плоть Мойсей не міг би увійти в серце, і скинути нечисті шати темряви, коли б силу лукавої темряви не скрушив Дух від Духа, і Вогонь від Вогню. І обрізання в підзаконній тіні вказує на істинне обрізання серця, що наближається, і обмивання законне є тінь істини. Там омивалося тіло; а тут хрещення вогнем і Духом очищає й омиває осквернений розум.
Там обкладений неміччю ієрей входив у Святе, приносячи жертву за себе і за народ: тут істинний Архієрей – Христос одного разу увійшов до нерукотворної скинії, до горнього жертовника, і готовий у тих, хто просить Його, очищати й осквернену совість. Бо каже: з вами буду “до кінця віку” (Мф. 28:20). Первосвященик мав на грудях два дорогоцінні камені, на яких були імена дванадцяти Патріархів. Те, що було там, є образ; так і Господь, зодягнувшись дванадцятьма Апостолами, послав їх благовісниками і проповідниками в цілий світ. Дивись, як тінь, що наближається, показує істину. Як тінь не виправляє служіння, і не лікує недуг: так і старий закон не міг лікувати душевних виразок і недуг; тому що не мав життя.
Дві особи, що сполучаються, становлять щось досконале: так і два завіти. Людина створена за образом і подобою Божою, і має два ока, дві брови, дві руки, дві ноги, і якщо трапиться бути одноокою, або однорукою, або одноногою, то це служить їй немовби на докір. Або, як птах, якщо в нього одне крило, з одним крилом і літати не може, так і людська природа, якби залишалася оголеною, якою вона є сама в собі, і не прийняла в себе розчинення та єднання природи небесної, то не робила би нічого доброго, але перебувала би за своєю природою оголеною і гідною докору за велику нечистоту. Бо і сама душа найменована храмом і житлом Божим, і нареченою царською. Бог каже: “оселюся в них і буду ходити” (2Кор. 6:16). Бог стільки благоволив до тебе, що зійшов зі святих небес, і прийняв на Себе розумну твою природу, і земну плоть розчинив Божественним Своїм Духом, щоб і ти, безтілесний, прийняв у себе небесну душу. І коли душа твоя буде в спілкуванні з Духом, і небесна душа увійде в душу твою; тоді досконала ти людина в Бозі, і спадкоємець, і син.
Але як Божої величі й Божої незбагненності не вміщають у собі ні горні, ні дольні віки, так, навпаки, і приниження Божого, того, як Бог утаємничує Себе з приниженими й малими, не можуть осягнути ні горні світи, ні земні. Бо як велич, так і приниження Боже – незбагненні. І коли за домобудівництвом Божим буваєш у скорботах, у стражданнях, у виразках, тоді, що вважаєш для себе противним, те саме служить на користь душі твоєї. Якщо хочеш бути і багатіти в світі; то зустрічаються з тобою всілякі нещастя, і починаєш міркувати сам із собою: “нещасливий я в світі, піду, зречуся світу, буду служити Богові”. Нарешті, дійшовши до цієї думки, чуєш заповідь, яка говорить: “продай маєток твій” (Мф. 19:27), зненавидь тілесне спілкування, і служи Богові. Тоді починаєш дякувати за своє нещастя у світі, за те, що, з цього приводу, опиняєшся слухняним Христовій заповіді. – Нарешті, якщо змінив ти думку свою частково – у ставленні до видимого, і віддалився від світу і від плотського спілкування; то належить тобі також змінитися і в розумі, плотське мудрування змінити на мудрування небесне. Тоді починаєш міркувати про ту саму почуту тобою заповідь, і не маєш ще спокою, а береш тільки на себе піклування і працю придбати те, про що чув.
Коли думаєш, що, зрекшись світу, зробив ти все, Господь звертає до тебе слово: “Чим хвалишся? Чи не Я створив тіло твоє і душу? Що зроблено тобою?” Душа, сповідуючись Господу, починає просити Його і казати: “Усе Твоє; дім, у якому живу, Твій; і одяг мій – Тобі належить. Ти мене живиш, Ти постачаєш мене всім потрібним”. Тоді Господь починає говорити на це: “Роблю тобі милість; цей маєток – твоя власність; ця добра воля – твоя ж власність. За любов твою до Мене, оскільки прибігла ти до Мене, ось даю тобі й те, чим не володіла ти донині, чого не мають люди на землі. Разом із душею твоєю прийми і Мене, Господа, щоб завжди тобі веселитися і радіти зі Мною”.
Як дружина, що заручається з чоловіком, усе майно своє, усе придане своє, з великою любов’ю приносить і передає в руки чоловікові, і каже: “Нічого немає в мене свого, цей маєток мій став твоїм, це придане – твоя власність, і душа моя, і тіло моє тобі належать”: так і цнотлива душа є дівою Господньою, що вступає в спілкування зі Святим Господнім Духом. Оскільки ж Господь, прийшовши на землю, постраждав і був розп’ятий; то і тобі треба постраждати з Ним. Бо щойно відійдеш від світу і почнеш шукати Бога і міркувати про Нього, муситимеш уже будеш боротися зі своєю природою, з колишніми звичаями і з тією звичкою, яка тобі природжена. А під час боротьби з цією навичкою знайдеш помисли, що противляться тобі, і які борються з розумом твоїм; і помисли ці потягнуть тебе, і стануть кружляти тебе у видимому, від чого ти тікав. Тоді-то почнеш боротьбу і брань, виставляючи помисли проти помислів, розум проти розуму, душу проти душі, дух проти духу; і тут-то вже вічна Душа.
Бо відкривається якась потаємна і тонка сила темряви, що перебуває в серці. І Господь буває поблизу душі й тіла твого, і, дивлячись на боротьбу твою, вкладає в тебе потаємні, небесні помисли і потай починає заспокоювати тебе. Але поки що залишає ще тебе під обученням, і в найскорботніших скорботах промишляє про тебе благодать. І коли прийдеш на спокій, дасть тобі пізнати Себе, і покаже тобі, що для твоєї ж користі попускала бути тобі в боротьбі. – Як синові багатої людини, в якого є пестун, поки наставник карає його, і вчення, і рани, і удари здаються тяжкими, і це буває, доки не стане чоловіком, а тоді починає вже дякувати пестуну, так і благодать промислительно навчає, доки не станеш досконалим чоловіком.
Хлібороб усюди кидає насіння, і той, хто насаджує виноградні лози, бажає, щоб усі вони приносили плід; а потім приходить із серпом, і засмучується, якщо не знаходить плоду. Так і Господь хоче, щоб слово Його посіяне було в серцях людських. Але як хлібороб сумує за скудною нивою: так і Господь сумує за скудним серцем, що не приносить плоду. Як вітри дмуть усюди, по всій тварі, і як сонце висвітлює цілий всесвіт: так і Божество всюди, скрізь знаходиш Його. Якщо шукаєш на небесах: то і там знаходиться в помислах Ангельських. Якщо шукаєш на землі; і тут знаходиться в серцях людських. Але з багатьох не багато хто виявляється християнами, які догоджають Йому. Слава і величність Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків! Амінь.

Бесіда 33. Треба невпинно і старанно молитися Богові

Не за тілесною звичкою, не за звичкою голосити, мовчати, схиляти коліна, повинно нам молитися, але, тверезо слухняно слухаючи розумом, очікувати, коли Бог прийде й відвідає душу на всіх виходах і шляхах її й у всіх почуттях. Таким чином, іноді треба мовчати, іноді ж треба взивати і молитися з голосом, тільки б розум утверджений був у Бозі. Бо як тіло, коли щось працює, старанно працюючи, цілком буває зайняте, і всі члени його один одному допомагають: так і душа цілком нехай присвятить себе молитві й любові Господній, не розважаючись і не кружляючи в думках, але все сподівання поклавши на Христа.
І в такому разі Господь сам просвітить її, навчаючи істинному проханню, подаючи молитву чисту, духовну, гідну Бога, і поклоніння духом та істиною. Але як той, хто наважився зайнятися торгівлею, має на увазі не одне підприємство для набуття прибутку, але намагається всіляко збільшити й примножити прибутки, переходячи від одного підприємства до іншого, і від цього поспішаючи ще до нового джерела прибутку, і, полишаючи підприємство, яке не приносить користі, звертається завжди до найвигіднішого: так і ми різними способами та майстерно постачимо душу свою, щоб здобути істинну і велику вигоду, тобто Бога, що вчить нас істинно молитися. Бо в такому разі, Господь упокоюється в благому зволінні душі, роблячи її престолом слави, сидячи і упокоюючись у ній. Так чули ми у Пророка Єзекіїля про духовних тварин, впряжених у владикову колісницю. Там представлені вони нам всеочимими; а такою є і душа, що носить у собі Бога, або, краще сказати, носима Богом; тому що вона робиться вся оком.
Як дім, у якому присутній сам володар, буває сповнений усякого оздоблення, краси і благоліпності, так і душа, що в себе має Владику свого, і в якій перебуває Він, сповнена усякої краси і благоліпності, бо Господь із духовними Його скарбами є мешканець її та браздодержатель. Але горе дому, якого володар у відсутності, і в якому немає пана, бо, руйнуючись, запустіє і робиться він повним усякої нечистоти й безладдя; там, за словом Пророка, оселяться “сирини” і “біси” (Іс. 13:21), бо в спорожнілому домі знаходять собі місце дикі коти, собаки й усяка нечистота. Горе душі, яка не повстає від тяжкого свого падіння, і всередині себе має тих, хто переконує і спонукає її перебувати у ворожнечі з Нареченим своїм, має намір розбестити думки її, відвернути від Христа.
Коли ж Господь бачить, що душа, в міру сил своїх, збирає себе в єдине, день і ніч завжди шукаючи Господа і до Нього взиваючи, як заповідено безперестанку молитися за все (1Сол. 5:17), тоді “захистить” її, як обіцяв (Лк. 18:7), очистивши її від пороку, який є в ній, Сам представить її Собі, як непорочну і нескверну наречену. Якщо ж віриш, що це істинно, як і справді істинно, то будь уважним до себе; дивись, чи знайшла душа твоя світло, яке веде її, істинну їжу і істинне пиття, тобто Господа? Якщо ж не знайшла; то шукай день і ніч, щоб отримати це. Тому, коли бачиш сонце, шукай істинне Сонце; бо ти сліпий. Коли дивишся на світло, зазирни в душу свою: чи здобув ти Світло істинне і благе? Усе видиме є тінь невидимого в душі; крім видимої людини є інша внутрішня людина; інші очі, які засліпив сатана, – інші вуха, які зробив він глухими; але прийшов Іісус зробити здоровою цю внутрішню людину. Йому слава і держава з Отцем і Святим Духом на віки віків! Амінь.

Бесіда 34. Про славу християн, якої у воскресіння сподобляться тіла їхні, просвітившись разом із душами

Як тілесні очі бачать усе ясно, так і душам Святих виразні й видимі ті лепоти Божества, якими бувають розчинені і про які думають християни. Але від очей тілесних прихована оця слава, ясно ж відкривається душі віруючій, що помертвіла від гріха, і яку Господь воскрешає, як воскрешає мертві тіла, готуючи їй нове небо, нову землю, і сонце правди, даючи їй усе від Божества Свого. Є істинний мир, і земля живих, і виноград плодоносний, і хліб життя, і вода жива, як написано: “вірував я, що в країні життя я побачу Господнє добро!” (Пс. 26:13); і ще: “засяє тим, хто Господа боїться, сонце правди, і зцілення на крилах Його” (Мал. 4:2). І Господь сказав: “Я є істинна виноградна лоза” (Ін. 15:1); і ще: “Я є хліб живий” (Ін. 6:35); і ще: “хто питиме воду, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14).
Усе пришестя Господнє було для людини, що лежить мертвою у гробі темряви, гріха, нечистого духа і лукавих сил, щоб Господу нині в цьому віці воскресити й оживити цю людину, очистити її від усякої чорноти, освітити світлом Своїм і зодягнути у Свої небесні ризи Божества. У воскресіння ж тіл, чиї душі заздалегідь воскресли і прославилися, прославляться і тіла ці, і просвітляться душею, нині ще просвіченою і прославленою, тому що Господь є для них і дім, і скинія, і град. Одягнуться ж в оселю нерукотворну, небесну, у славу Божественного світла, як такі, що стали чадами світла. Не дивитимуться одне на одного лукавим оком, тому що забрано лукавство; Нема” там “чоловічої статі, ні жіночої, нема раба, ні вільного” (Гал. 3:28), бо всі перетворюються на Божественну суть, ставши благими, богами і чадами Божими. Там несоромно брат сестрі скаже тоді мир; бо всі єдині у Христі, і всі упокоюються в одному світлі. Будуть уважні один до одного, і поки слухають один до одного, одразу ж осяються істиною, істинним спогляданням невимовного світла.
Так побачать один одного в багатьох видах, і в багатьох і різних Божественних славах, і кожен здивується і зрадіє радістю незглаголанною, дивлячись на славу іншого. Бачиш, як слави Божі невимовні й незбагненні; тому що вони – невимовне світло, вічні таїнства, незліченні блага. Бо як у видимому світі нікому неможливо осягнути числом усі різноманітні рослини, насіння і квіти на землі, і ніхто не в змозі виміряти, або пізнати, все земне багатство; або як неможливо жодній людині осягнути розумом усі живі істоти в морі, або їхню кількість, або породи, або відмінності, або кількість самої води, або простір моря; або як неможливо пізнати у повітрі кількість птахів, або їхні породи, або їхнє розмаїття; або як неможливо збагнути величину неба, або положення зірок, або перебіг їхній: так неможливо висловити або описати незмірне, безмежне і незбагненне багатство християн. Бо, якщо це створіння таке неосяжне і незбагненне для людей, то наскільки незбагненним є Той, Хто створив і приготував їх? Тому людина зобов’язана найбільше радіти і веселитися, що таке багатство і спадщина уготована християнам, якого ніхто не в змозі ні висловити, ні описати. З усілякою ж ретельністю і смиренномудрістю слід приступити до християнського подвигу, і прийняти це багатство; тому що спадщина і частина християн є сам Бог. Бо сказано: “Господь то частина спадку мого та чаші моєї” (Пс. 15:5). На віки слава Тому, Хто дає Себе самого, і святе єство Своє приводить у єднання з душами християнськими! Амінь.

Бесіда 35. Про стару і нову суботу

У тіні закону, даного через Мойсея, Бог повелів, щоб у суботу кожен заспокоювався і нічого не робив. А це було образом і затінком істинної суботи, дарованої душі Господом. Бо душа, яка спромоглася позбутися сороміцьких і нечистих помислів, суботствує справжню суботу, і спочиває справжнім спокоєм, перебуваючи безтурботною і вільною від усіх темних справ. Бо там, у просвітницькій суботі, хоча спочивали тілесно, але душі зв’язані були лукавством і пороками; а ця справжня субота – це істинний спочинок душі, яка перебуває безтурботно, очищена від сатанинських помислів і спочиває у вічному Господньому спокої і в радості.
Як тоді Бог повелів, щоб і самі бездумні тварини спочивали в суботу, вола не тягли під ярмо необхідності, і на віслюка не покладали тягаря, бо самі тварини заспокоювалися від важкої праці: так Господь, прийшовши і даруючи істинну і вічну суботу, упокоїв душу, обтяжену і отягчену тягарями беззаконня, нечистих думок, що творить діла неправди за потребою, бо вона в рабстві в жорстоких володарів, і полегшив її від нестерпних тягарів, від марнотратства й нечистих думок; зняв з неї тяжке ярмо діл неправди, упокоїв її обтяжену в нечистих думках.
Бо Господь закликає людину до спокою, кажучи: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). І ті душі, які підкоряються і приходять, Він упокоює від цих тяжких обтяжливих і нечистих помислів; робляться вони неробкими від усякого беззаконня, суботствують суботу істинну, приємну і святу, святкують духовне свято несказанної радості й веселощів, здійснюють від щирого серця служіння чисте і угодне Богові. І це є справжня і свята субота. Тому, будемо і ми благати Бога, щоб і нам увійти в спокій цей, звільнитися від ганебних, лукавих і марнославних помислів; а таким чином, прийти до можливості служити Богові від чистого серця, і святкувати свято Духа Святого. І блаженний, хто увійде в цей спокій. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, що благоволив так, на віки віків! Амінь.

Бесіда 36. Про двояке воскресіння душ і тіл, і про різну славу воскреслих

Воскресіння помертвілих душ буває ще нині, а воскресіння тіл буде того дня. Але як затверджені на небі зірки не всі рівні, і одна від одної відрізняються світлістю і величиною: так і в духовному процвітання про той самий Дух бувають у міру віри, і один виявляється багатшим від іншого. Писання говорить: “хто говорить незнайомою мовою, він таємне говорить духом” (1Кор. 14:2); і він, промовляючи з Богом, духовний. А “хто пророкує, той повчає церкву” (1Кор. 14:4); і цей має надлишок благодаті. Бо перший повчає тільки себе самого, а останній – і себе, і ближнього; тобто, подібно до пшеничного зерна, посіяного в землю, він з одного серця виносить багато і різні зерна. І ще самі колосся бувають одні більші, інші менші, але всі збираються на одне гумно, в одну житницю; і хоча вони різні, але робиться з них один хліб.
Або, як у місті людей багато: одні з них малі діти, інші – чоловіки або юнаки, але всі п’ють воду з одного джерела, куштують одного хліба, і мають у себе одне повітря; або уяви собі світильники; якщо один має дві трубки, а другий – сім, то в якому більша велика кількість світла, той інакше й світить: так і ті, що серед вогню й світла, не можуть бути в темряві, але між ними велика є різниця. Якщо хто, будучи батьком, має двох синів, – одного малолітнього, а іншого юнака, то юнака посилає в міста й області, а немовля всюди супроводжує сам, бо не може нічого ще робити. Богу слава! Амінь.

Бесіда 37. Про рай і про духовний закон

“Дружба зі світом”, за написаним, “є ворогування проти Бога” (Як. 4:4). Тому, Писання кожному велить “Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи” (Притч. 4:23), щоб людина, як рай, зберігаючи в ньому слово, насолодилася благодаттю, не слухаючи змія, що повзає всередину, і радить те, що служить для задоволення, від чого народжується братовбивчий гнів, і душа, що його породжує, помирає, але прислухаючись до Господа, Який говорить: “Майте піклування про віру й надію, з яких народжується боголюбна та людинолюбна любов, що приводить до вічного життя”. У цей рай увійшов Ной, зберігаючи і виконуючи заповідь, і за любов позбавлений гніву. Його зберігаючи, Авраам почув голос Божий. Його зберігаючи, Мойсей прийняв славу на обличчі; подібно Давид його зберігаючи обробляв, чому став панувати над ворогами. Та й Саул, доки зберігав серце, був благоуспішний; коли ж до кінця переступив заповідь, – в кінці залишений. Бо мірою, відповідно до здібностей кожного, осягає його слово Боже; скільки хто володіє, стільки й опановує; скільки зберігає, стільки й охороняється.
Тому весь лик святих Пророків, Апостолів, Мучеників зберігали слово в серцях своїх, не маючи іншого піклування, але нехтуючи земним і перебуваючи в заповіді Святого Духа, надаючи перевагу усьому, що угодне Духові, і доброму, не словом тільки й простим віданням, а й словом, і справою, у самій реальності обираючи замість багатства вбогість, замість слави – безчестя, замість задоволення – страждання, а як наслідок – замість дратівливості – любов. Бо, ненавидячи приємності життєві, тим більше полюбили тих, хто їх забирає, як таких, що сприяють їхній меті, і утримувалися від пізнання доброго і лукавого. І добрих не відрікалися, і лукавих не звинувачували, всіх визнаючи відповідальними служителями Владичного домобудівництва. Чому до всіх мали добру прихильність. Бо коли почули від Господа: “якою мірою міряєте, такою ж відміриться і вам” (Лк. 6:38), тоді тих, хто кривдить, стали вважати благодійниками, як таких, що дають випадки до прощення образ. І коли також почули: “як бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм” (Мф. 7:12); тоді й добрих полюбили по совісті. Бо, відклавши свою праведність і шукаючи правди Божої, знайшли, як і слід було, природно приховану в ній любов.
Господь, давши багато заповідей про любов, повелів шукати правди Божої, бо знав, що вона є матір’ю любові. Неможливо спастися інакше, як тільки через ближнього, як і заповідав: відпустіть, і відпуститься вам. Це – духовний закон, написаний у серцях вірних – виконання закону першого. Бо Господь каже: “не порушити прийшов Я закон, а здійснити” (Мф. 5:17). Як же виконується закон, – слухай. Перший закон, через благословенну причину, скривдженого засуджував більше, ніж того, хто згрішив, бо сказано: “тим же судом, яким судиш іншого, осуджуєш себе”, а що відпускає, то і йому відпущено буде (Рим. 2:1. Сир. 28:2). Бо за словом закону: між судом суд, і між язвою язва (Повт. 17:8).
Тому відпущення гріхів є виконання закону. Сказали ж ми про перший закон не тому, що Бог давав людям два закони: навпаки, закон один, у відношенні до єства він духовний, але у відношенні до переслідування піддає кожного переслідуванню справедливому; тому, хто відпускає, він відпускає, а того, хто переслідує, він переслідує; бо сказано: “із чистим поводишся чисто, а з лукавим за лукавством його” (Пс. 17:27). Тому ті, хто виконує закон духовно і, відповідно до цього, причетні до благодаті, люблять не тільки благодійників, а й навіть хулителів і гнобителів, як винагороду за ці блага, очікуючи духовної любові. Благами ж називаю не тому, що прощають образи, а тому, що благодійничають душам тих, хто образив; моляться за них Богові, немовби через них отримавши блаженство, як сказано: “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене” (Мф. 5:11).
Але так мудрувати навчилися вони під законом духовним. Оскільки вони терпіли і дотримувалися духовної лагідності, то Господь, бачачи терпіння борючогося серця і нездоланної любові, розорив середостіння огорожі, і вони відкинули докорінну ворожнечу, і вже не з зусиллям, а з Божої допомоги, здобули любов. Господь стримує, нарешті, “меча, який обертався навколо” (Бут. 3:24), що збуджує помисли, і входять вони “до середини за завісу, куди предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20), і насолоджуються плодами Духа, і споглядаючи майбутнє постійністю серця, а не дзеркалом у ворожіннях, згідно з Апостолом, вимовляють: “не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9). Але запитаю я про цю дивовижну справу:
Запитання: “Якщо на серці людині не приходило, то як же знаєте це ви, тим паче, коли самі зізналися в Діяннях (Діян. 14:15), що ви такі самі люди як ми?”.Відповідь. Але слухайте, що на це відповідає Павел. “Нам же”, – каже він, – “Бог відкрив це Духом Своїм; бо Дух все проникає, і глибини Божі” (1Кор. 2:10). А щоб не сказав хтось, що їм дано Дух, як Апостолам, а нам за природою це невмістиме; то Павел в іншому місці, молитовно підносячи молитву, каже: “: щоб дав вам, по багатству слави Своєї, міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині, вірою вселитися Христові в серця ваші” (Еф. 3:16,17); і ще: “Господь є Дух; а де Дух Господній, там свобода” (2Кор. 3:17). І ще: “Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його” (Рим. 8:9).
Тож, будемо і ми молитися з упевненістю і з почуттям, щоб і нам причаститися Святого Духа, і увійти туди, звідки ми вийшли, щоб згодом пішов геть згубний змій, порадник марнославний, дух багатозаботливості та пияцтва; тому, твердо увірувавши, будемо зберігати заповіді Господні й через те зростати в мужа досконалого, в міру віку; і не пануватиме вже над нами спокуса віку цього, і, засвідчувані духом, не втратимо віри в те, що благодать Божа благоволить грішникам, які каються. Бо те, що дарується по благодаті, не має й порівняння з попередньою неміччю; інакше благодать – не благодать. Але, увірувавши у всемогутнього Бога, з простим і не допитливим серцем приступимо до того, хто дарує причастя Духа по вірі, а не за уподібненням справ вірі. Бо сказано: “чи ділами закону ви прийняли Духа, чи через навчання у вірі?” (Гал. 3:2).
Запитання: “Кажеш, що все духовно криється в душі; що ж означає: “але в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм” (1Кор. 14:19)? Відповідь. Церкву можна розуміти у двох видах: або як зібрання вірних, або як душевний склад. Тому, коли церкву беруть духовно, – у значенні людини, тоді вона є цілий склад її; а “п’ять слів” означають п’ять загальних чеснот, які поділяються на багато видів і повчають цілу людину. Як той, хто промовляє про Господа, п’ятьма словами охоплює всю мудрість, так той, хто піде за Господом, п’ятьма чеснотами наставляє велике благочестя, тому що чеснот цих п’ять, але вони охоплюють собою і всі інші. Перша – молитва, потім стриманість, милостиня, убогість, довготерпіння; всі вони, будучи здійснені за бажанням і добровільним рішенням, є словами душевними, які вимовляє Господь і які чує серце; бо діє Господь, і Дух вимовляє тоді подумки; і якою мірою бажає серце, такою чинить явно.
Ці ж чесноти, оскільки суть загальні для всіх, настільки ж суть і родові щодо інших. Бо з відсутністю першої знищуються всі; а подібним чином, з другою від’єднуються за нею наступні, і так далі. Бо, як буде людина молитися, якщо не діяв у ній Дух? Свідком мені служить Писання, яке говорить: “ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки через Духа Святого” (1Кор. 12:3). А той, хто утримується без молитви, як встоїть без цієї допомоги? І хто не утримується в усьому, той як буде милосердним до голодного або скривдженого? А хто немилосердний, той не погодиться довільно зубожіти. І навпаки, дратівливість живе разом із пристрастю до грошей, хоч би мала їх людина, чи ні. Але душа доблесна приєднується таким чином до Церкви не тому, що зробила, а тому, що забажала. Бо спасає людину не власна її справа, а Той, Хто дарував силу. Тому, якщо хто і язви Владичні терпить, – нехай не має про себе зарозумілості в чомусь, хоча б і зробив що, навіть і в тому, що тільки полюбив і заздалегідь започаткував дію. Тому, не думай коли-небудь випередити в чеснотах Господа, за словом того, хто сказав: Він “викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю” (Флп. 2:13).
Запитання: Що ж Писання наказує людині робити?Відповідь. Раніше ще сказали ми, що людина за природою має передпочаток, і його-то шукає Бог. І тому, велить, щоб людина спершу зрозуміла, зрозумівши полюбила, і розпочала волею. А щоб думку привести в дію, або перенести працю, або зробити справу, – це благодать Господня дає тому, хто забажав і увірував. Тому, воля людська є ніби істотною умовою. Якщо немає волі; сам Бог нічого не робить, хоча й може за свободою Своєю. Тому, звершення справи Духом залежить від волі людини. Знову ж таки, якщо даємо ми повну свою волю, то нам все діло приписує дивовижний в усьому і абсолютно немислимий Бог. Ми – люди якусь частину чудес Його намагаємося виголосити, ґрунтуючись на Писанні, або, краще сказати, навчаючись його. Бо сказано: “хто пізнав розум Господній” (1Кор. 2:16)? І сам Бог каже: “скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх… і ви не захотіли” (Лк. 13:34). Тож маємо вірити, що Сам збирає нас, від нас же вимагає тільки волі. Що ж буде виявленням волі, як не праця добровільна?
Як залізо, коли ріже, рубає, обробляє землю, насаджує, коли його нагнітають, воно саме поглиблюється, втім хтось інший рухає ним і накладає його, і, коли зламане, розпалює у вогні й оновлює: так і людина, хоча засмучується й клопочеться, роблячи добрі вчинки, проте потаємно діє в ній Господь і під час клопоту й скрухи утішає й оновлює серце, як і Пророк каже: “Чи буде сокира пишатися понад свого рубача? Чи понад свого пилувальника буде гордитися пилка” (Іс. 10:15)? Теж буває і в злі; коли людина кориться і робиться готовою, тоді сатана спонукає і витончує її, як розбійник – меч. Залізу ж уподібнили ми серце за його нечутливість і за велику жорстокість. Але ми не повинні були, подібно до байдужого заліза, не знати того, хто керує нами (коли тільки від слова про виконавця зверталися до помислу лукавого), а навпаки того, подібно до вола й віслюка, зобов’язані були знати, хто спонукає та веде нас на власний розсуд. Бо сказано: “Віл знає свого власника, а осел ясла пана свого, а Ізраїль не знає Мене” (Іс. 1:3-5). Тож молімося, щоб набути нам пізнання Божого і навчитися духовного закону для виконання святих заповідей Його, прославляючи Отця, Сина і Святого Духа на віки віків. Амінь.

Бесіда 38. Багато уважності й розуміння потрібно нам при пізнанні істинних християн і того, хто істинний християнин

Багато, очевидно праведні, шануються християнами; але справа вправних і досвідчених людей дізнаватися, чи справді такі мають на собі печатку та образ Царя, чи не накладено підроблену печатку на художницьку справу, чому художники або дивуються, або засуджують? Якщо ж немає людей вправних, то неможливо буде пізнати діячів – ошуканців, бо і вони носять на собі образ ченців, або християн. Бо і лжеапостоли страждали за Христа, і вони благовістили про Царство Небесне; тому, каже Апостол: “був у трудах, безмірно в ранах, більше у темницях і багаторазово при смерті” (2Кор. 11:23), і цим хоче показати, що сам постраждав більше за них.
Золото розшукується зручно, перли ж і дорогоцінне каміння, придатне для царського вінця, відшукують рідко; часто багато хто з них не виявляється придатним вступити в справу. Так і християни, які повчають душі інших для вінця Христового, рідко знаходять, щоб душі ті ставали спільниками Святих. Слава Тому, Хто стільки полюбив душу цю, постраждав за неї і воскресив її з мертвих! Але, як на обличчі в Мойсея лежало покривало, щоб народ не міг дивитися на обличчя його, так і нині на серці твоєму лежить покривало, щоб не видно було слави Божої. Коли ж зніметься покривало; тоді Бог з’явиться і відкриє Себе християнам і тим, хто любить і справді шукає Його, як Сам каже: “Я явлюся йому, і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14:21-23).
Намагаймося ж прийти до небрехливого Христа, щоб прийняти обітницю, і новий заповіт, який оновив Господь, хрестом і смертю розтрощивши браму пекла й гріха, вивівши вірні душі, дав їм всередину Утішителя і ввівши їх у царство Своє. І ми будемо з Ним царювати в Єрусалимі, граді Його, в небесній Церкві, в лику святих Ангелів. А ті з братії, які довгий час тренувалися, і були в спокусі, можуть допомагати недосвідченим і співчувати їм.
Дехто, убезпечивши себе, і за сильної дії в них благодаті Божої, знаходив свої члени стільки освяченими, що зробив висновок про себе, нібито в Християнстві немає місця вже похоті, але набуває розуму цнотливого й чистого, і що внутрішня людина ширяє вже в божественному й небесному. Тому така людина думає, що, безсумнівно, досягла досконалої міри; і коли вважає себе такою, що вступила на безпечну пристань, – повстають на неї хвилі, і знову бачить вона себе серед моря, захопленою туди, де тільки вода і небо, і готова смерть. Так гріх, що увійшов у нас, породжує всяку злу похоть. Але, знову сподобившись такі якоїсь благодаті, і нібито, так би мовити, з цілої морської глибини отримавши малу якусь краплю, у цьому самому знаходять щогодини й щодня чудо, яке звершується; чому, той, хто піддався такій надзвичайній, новій і Божественній дії, дивується й шаленіє, як він обдурився. Нарешті, благодать, як божественна і небесна, просвіщає, керує, втихомирює його, все влаштовує на благе; чому царі і володарі, мудрі і сановні, порівняно з ним, вважаються малими і низькими. А з часом настає час, і справи змінюються, так що дійсно така людина думає про себе, що вона грішніша за всіх людей. І в іншу знову годину бачить себе ніби великим і надзвичайним царем, або сильним другом царським; і знову бачить себе в іншу годину немічним і убогим. Нарешті, розум приходить у утруднення, чому буває це так і знову інакше; бо ненависник добра сатана тим, хто досягає успіху в чеснотах, навіює лукаве і намагається розбестити їх. Так буває справа.
Але ти не підкоряйся цьому, роблячи правду, здійснювану у внутрішній людині, де поставлено Христовий вівтар разом із нескверною святинею, нехай свідоцтво совісті твоєї буде хвалитися хрестом Христа, що очищає совість твою від мертвих діл, і послужиш Богові духом своїм, впізнаєш, Кому поклоняєшся, як сказано: “ми знаємо, чому кланяємось” (Ін. 4:22). Довірся Богові, що веде тебе; душа твоя нехай вступить у спілкування з Богом, як наречена з нареченим. Бо сказано: “Тайна ця велика; я говорю відносно Христа” (Еф.5:32) і відносно непорочної душі. Господу слава на віки вічні! Амінь.

Бесіда 39. Для чого дано нам Богом божественне писання?

Як цар, написавши послання до тих, кому хоче дати грамоти й дари свої, дає всім знати: “намагайтеся скоріше прийти до мене й одержати від мене царські дари”; і якщо не прийдуть і не одержать, то не принесе їм користі читання послань, скоріше ж, зробляться повинними смерті за те, що не захотіли прийти, і з царських рук сподобитися честі: так і божественні Писання Цар-Бог, як послання, запропонував людям, оголошуючи ними, щоб ті, хто взивав до Бога і увірував, просили й отримували небесний дар від іпостасі Божества Його. Бо написано: “щоб ви через них стали причасниками Божого єства” (2Пет. 1:4). Якщо ж людина не приходить, не просить, не приймає: то не буде їй користі від читання Писань; а навпаки того, стане винною у смерті за те, що не захотіла від небесного Царя прийняти дар життя, без якого неможливо отримати безсмертне життя, тобто Христа, Йому слава на віки віків! Амінь.

Бесіда 40. Про те, що всі чесноти і всі погані справи пов’язані між собою і, подібно до ланок у ланцюзі, залежать одні від інших

Про зовнішнє подвижництво, і про те, який спосіб життя є вищий і перший, знайте, улюблені, наступне: всі чесноти між собою пов’язані, як ланки в духовному ланцюзі, одна від одної залежать: молитва від любові, любов від радості, радість від лагідності, лагідність від смиренності, смиренність від служіння, служіння від надії, надія від віри, віра від послуху, послух від простоти. Так і з протилежного боку, погані справи залежать одне від іншого: ненависть від дратівливості, дратівливість від гордості, гордість від марнославства, марнославство від невір’я, невір’я від жорстокосердя, жорстокосердя від недбальства, недбальство від розлінення, розлінення від засмучення, засмучення від нетерплячості, нетерплячість від сластолюбства; інші частини пороку також між собою пов’язані, як на доброму боці пов’язані між собою й одні від інших залежать чесноти.
Головне ж у всякому доброму піклуванні і верх заслуг – старанне перебування в молитві. Нею, просячи у Бога, щодня можемо здобувати й інші чесноти. Звідси в тих, хто сподобився, відбувається спілкування в Божій святості, в духовній дієвості, і союз розумового розташування як би в невимовній любові до Господа. Бо хто щодня примушує себе перебувати в молитві, той духовною любов’ю до Бога запалюється до божественної прихильності й полум’яного бажання, і приймає благодать духовної освячувальної досконалості.
Запитання: Якщо дехто продає маєток, відпускає на волю рабів, виконує заповіді, але не намагається у світі цьому прийняти Духа, то невже, живучи таким образом, не увійдуть вони в небесне царство?
Відповідь. Це предмет тонкий для міркування. Бо дехто стверджує, що і царство одне, і геєна одна; ми ж говоримо, що багато ступенів, відмінностей і мір в одному й тому самому царстві та в одній і тій самій геєні. Як у всіх членах одна душа, і вгорі діє вона в мозку, а внизу вона ж приводить у рух ноги: так і Божество об’єднує всі створіння і небесні, і ті, що нижчі за безодню, і всюди цілком перебуває у створінні, хоча через Свою безмірність та неосяжність Воно і поза створіннями. Тому саме Божество дослухається до людей, і в усьому домобудовує премудро. І оскільки деякі моляться, не знаючи, чого просять, інші постять, інші перебувають у служінні; то Бог, праведний Суддя, кожного нагороджує в міру віри. Бо що роблять вони, роблять зі страху Божого, але не всі вони – сини, царі, спадкоємці.
Одні у світі вбивці, інші розпусники, інші хижаки, а деякі також роздають маєток свій убогим; Господь дивиться на тих і на інших, і тим, хто чинить добро, дає спокій і нагороду; є міри надлишкові і є міри малі, у самому світі й у самій славі є різниця. У самій геєні і в покаранні є отруйники, і розбійники, і інші, хто згрішив у малому. А які стверджують, що одне царство, одна геєна, і ступенів немає, ті кажуть погано. Скільки нині мирських людей, які віддані видовищам та іншим безчинствам? І скільки ще таких, які моляться і бояться Бога? Бог дивиться на тих і на інших, і як праведний Суддя приготував для одних спокій, для інших – покарання.
Люди, запрягши коней, правлять колісницями і спрямовуються один проти одного; кожен намагається скинути і перемогти супротивника. Так серце подвижників являє собою видовище; там лукаві духи борються з душею, а Бог і Ангели дивляться на подвиг. Понад те, щогодини багато нових помислів і душею продукуються, а також влагаються і злобою. Бо душа має багато сокровенних помислів, і в цей час виробляє і народжує їх; і у злоби багато помислів і передумов, і щогодини породжує вона нові помисли проти душі; бо розум є вершник, він упрягає колісницю душі, стримуючи кермо думок, і спрямовується проти сатанинської колісниці, бо і сатана приготував її проти душі.
Запитання: Якщо молитва є заспокоєння; чому ж інші кажуть: “не можемо молитися” і не перебувають у молитві?
Відповідь. Саме заспокоєння, в надлишку своєму, призводить до милосердя і до інших служінь, як то: до відвідування братії і до служіння словом. І сама природа вимагає того, щоб іти, бачитися з братією і сказати слово. Що кинуте у вогонь, те не може залишатися у власній природі, але за потребою саме робиться вогнем. Так, якщо кинеш у вогонь дрібного каміння, робиться з того трохи вапна. Якщо людина занадто багато зануриться в море і відійде на саму середину; вона тоне і гине. А хто входить у воду поступово, той знову бажає вийти, виплисти й досягти пристані та побачити людей на землі. Так і в духовному; інший входить у глибину благодаті, і знову згадує про друзів своїх; і сама природа вимагає того, щоб сходити до братів, виконати обов’язок любові, підкріпити їх словом.
Запитання. Як можуть в один час бути в серці і благодать, і гріх?
Відповідь. Коли є вогонь поза мідною посудиною, і станеш потім підкладати дрова; посудина розпалюється, і що всередині неї, то вариться і кипить від вогню, розведеного поза посудиною. А якщо хто понерадить і не підкладе дров; то жар почне убувати і ніби згасати. Так і благодать є небесний усередині тебе вогонь. Якщо будеш молитися, помисли свої віддаси любові до Христа; то начебто підкладеш дров, і помисли твої зробляться вогнем, і зануряться в *любов* Божу. Хоч і віддаляється Дух і буває нібито поза тобою; проте ж він і всередині тебе перебуває, і є поза тобою. Якщо ж хто роздратується, хоча мало віддавшись, або мирським справам, або неуважності; то знову приходить гріх, і одягається в душу, і починає пригнічувати людину. Душа згадує про колишній спокій, і починає сумувати і частіше страждати.
Знову розум звертається до Бога, знову починає наближатися до нього колишній спокій, знову починає людина сильніше шукати Бога, і каже: “Благаю тебе, Господи”! Поступово додається вогонь, що запалює і заспокоює душу, подібно до того, як уда потроху витягує рибу з глибини. А якби не було цього, і скуштувала б душа гіркоти і смерті; то як могла б відрізнити гірке від солодкого, смерть від життя, і подякувати животворящому Отцю, і Сину, і Святому Духу на віки віків! Амінь.

Бесіда 41. Вельми глибокі тайники душі, що поступово зростає в благодаті й у пороках

Дорогоцінна посудина душі перебуває у великій глибині, як сказано ніде: безодню і серце Тієї випробовує (Сир. 42:18). Після того, як людина ухилилася від заповіді й зазнала осуду гніву, гріх взяв її у своє підданство, і сама, як якась безодня гіркоти, і тонка, і глибока, увійшовши всередину, опанувала пасовища душі аж до найглибших її потайників. Таким чином і душу, і гріх, що домішався до неї, уподібнюємо великому дереву, у якого багато гілок, а коріння в земних глибинах. Так і гріх, що увійшов у душу, опанувавши її пасовища до найглибших тайників, став звичкою й упередженням, змалечку в кожному зростає, виховується й учить його лихого.
Тому, коли дія Божественної благодаті осіняє душу, у міру віри кожного, і душа приймає допомогу згори; тоді благодать осіняє її тільки ще частково. І не думай, щоб у будь-кому осяялася вся душа; усередині її залишається ще велика пажить пороку, і людині потрібні велика праця і зусилля, узгоджені з благодаттю, що діє в ній. Тому-то Божественна благодать, яка в одну мить може людину очистити і зробити досконалою, починає відвідувати душу поступово, щоб випробувати людське волевиявлення, чи зберігає воно цілковиту любов до Бога, ні в чому не подружившись із лукавим, але цілковито віддаючи себе благодаті. Таким чином, душа, яка протягом часу і багатьох років виявляється доброзичливою, нічим не затьмарює і не ображає благодать, у самій поступовості знаходить для себе допомогу. І сама благодать опановує пасовищем в душі, і в міру того, як душа багато років виявляється добромилосердною і узгодженою з благодаттю, до найглибших її складів і думок пускає коріння, доки вся душа не буде оповита небесною благодаттю, що царює вже в цій посудині.
Якщо ж хто не дотримається великої смиренномудрості, то віддається він сатані, і оголюється від даної йому Божественної благодаті, і тоді виявляється його зарозумілість, тому що він голий і бідний. Тому той, хто збагачується Божою благодаттю, повинен перебувати у великій смиренномудрості та сердечному сокрушенні, вважати себе убогим і таким, що нічого не має, думати: “що маю в себе, все те чуже, інший мені дав, і коли захоче, візьме в мене”. Хто так смиряє себе перед Богом і людьми, той може зберегти дану йому благодать, як сказано: “хто звеличує себе, той принижений буде” (Мф. 23:12). Будучи Божим обранцем, нехай засуджує він сам себе, і будучи вірним, нехай вважає себе недостойним. Такі душі догоджають Богу і животворяться Христом. Йому слава і держава на віки вічні! Амінь.

Бесіда 42. До досконалості веде людину, або шкодить їй, не зовнішнє, але внутрішнє, тобто, або Дух благодаті, або дух лукавства

Якщо велике місто, після розорення стін його, взяте ворогами і спустошене; то не приносить йому користі широта. Чому, при величині потрібно йому мати і міцні стіни, щоб не увійшли в нього вороги. Так душі, прикрашені знанням, розумінням і найгострішим розумом, уподібнюються великим містам. Але питається: чи укріплені вони силою Духа, щоб не ввійшли і не спустошили їх вороги? Бо мудрі світу цього, Арістотель, або Платон, або Сократ, за ґрунтовного свого знання, уподібнювалися до великих міст, але спустошені були ворогами, тому що не було в них Божого Духа.
А люди невчені, ставши причасниками благодаті, подібні до малих міст, укріплених хресною силою. Позбавляються ж благодаті і гинуть вони з двох причин: або тому, що не переносять скорбот, які терпляче їх спіткали, або тому, що, насолодившись гріховними задоволеннями, віддаються їм. Не можуть же вони здійснити шляху свого без спокус. Але як під час чадонародження і убога, і цариця відчувають однакові муки; а подібно до того, як земля в багатого і в бідного, якщо не буде належного обробітку, не може принести хороших плодів, так і в душевній праці мудрий і багатий запанували благодаттю не інакше, як під час терпіння, скорбот та багатьох праць, бо таким повинне бути життя християн. Як мед, будучи солодким, не приймає в себе нічого гіркого або отруйного, так і християни, попри все, що б не трапилося з ними, добре або зле, перебувають благими, як каже Господь: “будьте милосердні”, “як і Отець ваш небесний” (Лк. 6:36). А шкідливе і оскверняюче людину буває всередині неї: “бо від серця виходять злі помисли” (Мф. 15:19), як говорить Господь. Бо що всередині людини, те опоганює її.
Тому всередині, в душі плазує і ходить дух лукавства, цей розумний двигун, тобто покривало темряви, стара людина, від якої повинні позбутися всі ті, хто звертається до Бога, щоб одягнутися в небесну і нову людину, тобто в Христа. Тому і людині ніщо зовнішнє не може шкодити, шкодить тільки живий і дієвий, в серці, що мешкає, дух темряви; а тому, кожен повинен провести боротьбу в помислах, щоб у серці його засяяв Христос. Йому слава на віки вічні! Амінь.

Бесіда 43. Про досягнення успіху людини християнина, вся сила якого залежить від серця, що й описується тут у різних рисах

Як вогнем запалюється багато світильників і свічок, що горять; і всі свічки і світильники запалюються і світять тим, що за природою одне й те саме: так і християни спалахують і світять одним і тим самим за природою Божественним вогнем Сина Божого; і вони в серцях своїх мають свічки, які горять, і, перебуваючи ще на землі, світять перед Ним, як і Він сам. Бо сказано: “, тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радости” (Пс. 44:8). Тому-то й названий Він Христом, щоб і ми, помазавшись тією самою оливою, якою помазаний Він, стали помазаниками, і були єдиної, так би мовити, з Ним сутності та єдиного тіла, як іще сказано: “освячуючий і освячувані, всі – від Єдиного” (Євр. 2:11).
Тому християни уподібнюються частково світильникам, що мають у собі оливу, тобто плоди правди. Якщо ж світильник у них не запалений світильником Божества, то вони ніщо. Господь був світильником палаючим, по Духу Божества, Який суттєво в Ньому перебував і запалював серце Його по людству. Подібно до гнилого мішка, наповненого перлинами, і християни, які зобов’язані за зовнішньою людиною бути смиренними і зневаженими, в собі, у внутрішній людині, мають багатоцінну перлину. Інші ж уподібнюються гробам поваленим: зовні вони розфарбовані й прибрані, а всередині сповнені мертвих кісток, великого смороду й нечистих духів, мертві перед Богом і вкриті всякою ганьбою, нечистотою й темрявою противника.
Апостол каже, що немовля, поки ще мале, “перебуває під опікунами і домоправителями” (Гал. 4:2) лукавих духів. А духи ці не хочуть, щоб немовля зростало; інакше, ставши досконалим чоловіком, почне заглиблюватися в домашні свої справи і домагатися панування. Християнин зобов’язаний завжди мати пам’ять про Бога; бо написано: “люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм” (Повт. 6:5), тобто, не тільки, коли входиш у молитовний дім, люби Господа, а й, і в дорозі, і розмовляючи, і вживаючи їжу, май пам’ять про Бога, і любов, і прихильність до Нього. Бо каже Він: де розум твій, там і скарб твій (Мф. 6:21). До чого прив’язане серце людини, і до чого тягне її побажання, те буває для неї богом. Якщо серце жадає завжди Бога, то Бог є Господь серця його. Навіть і той, хто відрікся від світу, став нестяжателем, безпритульним, посником, буває ще прив’язаний до себе самого, або до мирських речей, або до дому, або до батьківської любові. А до чого прив’язане його серце, і чим полонений його розум; те і є його бог. І виявляється, що широкими дверима зі світу він вийшов, а у світ входить і впадає вузькими дверима. Як хмиз, кинутий у вогонь, не може опиратися силі вогню, але негайно згорає: так і демони, коли хочуть напасти на людину, яка сподобилася дарів Духа, попалюються і винищуються Божественною вогненною силою, аби тільки сама людина завжди була приліпленою до Господа, і на Нього покладав уповання і надію. І якщо демони міцні, як тверді гори; то спалюються молитвою, як віск – вогнем. Але на душу тим часом чекає велика боротьба і брань із ними. Там ріки зміїв і уста левів, і вогонь, що палить душу. Як той, хто вдосконалився у злі, будучи упоєний духом принади, вбиває, чи перелюбляє, чи не знає ситості в поганих справах, так християни, охрещені Духом Святим, не вправні бувають у злі. Але ті, які і благодать мають, і прив’язані ще до гріха, перебувають під страхом і йдуть страшним шляхом.
Як купці, що пливуть морем, хоча знайдуть і попутний вітер, і тихе море, але доки не увійдуть до пристані, перебувають завжди під страхом, що раптом повстане протилежний вітер, схвилюватиметься море і корабель наразиться на небезпеку, так і християни, хоч і відчувають у собі, що дихає сприятливий вітер Святого Духа, але все одно перебувають ще під страхом, щоб не знайшов і не подув вітер сили, що чинить опір, і не збурив у душах їхніх якогось заколоту й хвилювання. Отже, потрібна велика дбайливість, щоб увійти в пристань спочинку, у досконалий мир, у вічне життя і вічну насолоду, у місто Святих, у небесний Єрусалим, “у церкву первістків” (Євр. 12:23). А хто не пройшов ще цих ступенів, для того багато причин для страху, щоб лукава сила, під час цього проходження, не влаштувала йому якогось падіння.
Дружина, що зачала в утробі, усередині себе носить немовля свого в темряві, так би мовити, і в нечистому місці. І якщо трапиться, нарешті, немовляті вийти з утроби в належний час; бачить вона для неба, землі й сонця нове створіння, якого ніколи не бачила; і негайно друзі та рідні з веселим обличчям беруть немовля в обійми. А якщо від якого-небудь безладу трапиться немовляті померти в утробі; то необхідно вже визначеним на те лікарям вдатися до гострих знарядь, – і тоді немовля переходить від смерті до смерті, з темряви в темряву. Теж застосуй і до духовного. Ті, хто прийняв у себе насіння Божества, мають його в собі невидимим, і через гріх, що живе в них, зберігають у місцях темних і страшних. Тому, якщо захистять себе і збережуть насіння; то в належний час породять його явно, і нарешті, після розрішення їх з тілом, ангели і всі небесні лики з веселими обличчями приймуть їх. А якщо той, хто підняв на себе зброю Христову, щоб битися мужньо, розслабиться, то скоро віддасться ворогам і, після розрішення з тілом, з темряви, яка утримує його зараз, піде в іншу, страшнішу, темряву і на погибель.
Уяви собі сад, у якому є плодоносні дерева та інші пахучі рослини; сад увесь прекрасно оброблений і прикрашений і для безпеки, замість загорожі, обнесений малою стіною; з нагоди ж протікає тут і швидка річка. Якщо вода, хоча б злегка, вдаряє в стіну, то шкодитиме її основі, знайде собі прохід, потроху зовсім розмиє основу, і, увійшовши в сад, поламає й викорінить усі рослини, знищить усі труди, і зробить сад безплідним. Так буває і з серцем людським. Є в ньому прекрасні помисли, але невпинно наближаються до серця і потоки гріха, готові його скинути і захопити на свій бік. І якщо розум, хоча б трохи, легковажний і віддається нечистим помислам; то ось уже духи лестощів знайшли собі там прихисток, увірвалися і сплюндрували всю красу, нанівець перетворили добрі помисли, і душу привели в запустіння.
Як око мале порівняно з усіма іншими членами, і сама зіниця, попри всю свою малу вагу, є найважливішою посудиною, тому що раптом (одразу, одночасно. – Прим. ред.) бачить небо, зірки, сонце, місяць, міста та інші створіння, і всі видимі раптом предмети однаково зображуються й описуються в малій зіниці ока: так і розум те ж саме в серці. Саме серце – мала посудина; але там є змії, там є леви, там є отруйні звірі, там усі скарби пороку, там шляхи негладкі та непоступливі, там прірви; але там також і Бог, там Ангели, там життя і царство, там світло і Апостоли, там скарби благодаті, там є все. Бо як буває імла розпростерта по всьому всесвіту, і людина не бачить людини: так, від часу злочину, темрява віку цього лежить на всьому творінні, на всьому єстві людському; чому люди, вкриті цією темрявою, живуть у ночі, у місцях страшних. І як в іншому домі буває безліч диму: так гріх з поганими його помислами і незліченна безліч демонів залазять у сердечні помисли, і засідають там.
Як у світі, коли оголошено війну, люди розумні й вельможі не вирушають туди, але, боячись смерті, залишаються вдома, а викликаються на війну новоспечені, бідні, простолюдини, і трапляється, що вони перемагають ворогів, проганяють їх від меж і за це отримують від царя нагороди та вінці, досягають почестей і чеснот, а ті великі люди залишаються позаду них: так буває і в духовному. Невігласи, чуючи вперше слово, з правдолюбним помислом виконують його на ділі, і приймають від Бога духовну благодать, а мудрі, що до тонкощів заглиблюються в слово, уникають битви і не досягають успіху, а залишаються позаду тих, хто брав участь у битві і переміг.
Але як вітри, що сильно дмуть, приводять у рух усе створіння в цілій піднебесній і створюють великий галас, так і ворожа сила рухає і забирає помисли, хитає глибини серця, схиляючи до своєї волі, і в служінні їй розсіює помисли. Як збирачі податей, сидячи в тісних проходах, зупиняють і катують тих, хто проходить, так і демони спостерігають і затримують душі, і якщо душі не досконало очистилися, то, коли вони виходять з тіла, не отримують дозволу увійти в небесні оселі та постати перед Владикою своїм, але несуться вниз повітряними демонами. Але ті, що перебувають у плоті, при трудах і при великих зусиллях, можуть ще здобути благодать згори від Господа, і вони, разом із тими, хто досяг спочинку за доброчесне життя, відійдуть до Господа, як сам Він дав обітницю: “де Я, там і слуга Мій буде” (Ін. 12:26), і безмежно вічно царюватимуть із Отцем, і Сином, і Святим Духом, нині, й повсякчас, і на віки віків! Амінь.

Бесіда 44. Про те, яку зміну і яке оновлення в людині християнині звершує Христос, вилікувавши душевні пристрасті і недуги

Хто приходить до Бога і справді бажає бути послідовником Христовим, той повинен приходити з тією метою, щоб змінитися, змінити колишній свій стан і поведінку, показати себе кращою і новою людиною, яка не втримала в собі нічого з властивого людині старій. Бо сказано: “Хто в Христі, той нове творіння” (2Кор. 5:17). Господь наш Іісус Христос для того і прийшов, щоб змінити, преобразити і оновити єство, і цю душу, внаслідок злочину низложену пристрастями, створити знову, розчинивши її власним Своїм Божественним Духом. Він прийшов тих, хто вірує в Нього, зробити новим розумом, новою душею, новими очима, новим слухом, духовним новим народом, одним словом, сказати, новими людьми або новим хутром, помазавши їх світлом відання Свого, щоб улити в них вино нове, тобто, Духа Свого. Бо каже, що нове вино треба вливати в нові міхи (Мф. 9:17).
Як ворог, взявши людину, що підкорилася йому, зробив її новою для себе, обклавши шкідливими пристрастями, помазавши духом гріха, влив у неї вино всякого беззаконня і лихого вчення, так і Господь, визволивши людину від ворога, зробив її новою, помазавши Духом Своїм, вливав у неї вино життя, нове вчення Духа. Хто поживність п’яти хлібів перетворив на поживність безлічі хлібів, ослиці, за природою безсловесній, дав голос, розпусницю навернув до цнотливості, зробив, що вогонь, який за природою спалює, зрошував кинутих у піч, і для Даниїла приборкав єство диких звірів, левів; Той може і душу, запустілу і здичавілу від гріха, перетворити на Свою доброту, лагідність і мир, святим і благим Духом обітниці.
Як пастух може вилікувати лускату вівцю і вберегти від вовків: так істинний Пастир Христос один тільки міг, прийшовши, загиблу і вкриту струпами вівцю – людину – вилікувати від гріховної нечистоти й прокази, і повернути Собі. Бо колишні єреї, левити і вчителі не могли вилікувати душу приношеннями дарів і жертв, і кропленням крові, навіть нездатні були вилікувати і себе самих, бо й самі були обкладені неміччю: “бо неможлив”, як сказано, “щоб кров телят і козлів знищувала гріхи” (Євр. 10:4). Господь же, показуючи неміч тодішніх лікарів, сказав: “ви скажете Мені приказку: лікарю, зціли Самого Себе” (Лк. 4:23), висловлюючи цим: “Я не такий, як вони, що нездатні зцілити самих себе; Я – істинний лікар і добрий пастир; Я поклав душу Свою за овець, можу зцілити будь-яку душевну хворобу та неміч; Я – непорочна вівця, одноразово принесена в жертву, і можу зцілити тих, хто приходить до Мене.” Істинне зцілення подається душі єдиним Господом; бо сказано: “ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29), тобто гріхи душі, що увірувала в Нього й полюбила Його від усього серця.
Тому добрий пастир лікує вкриту струпами вівцю, а вівця вівцю вівцю лікувати не може. І якщо не буде вилікувана словесна вівця – людина; то не увійде в небесну Господню Церкву. Так і в Законі говориться під тінню і образом. Бо це дає зрозуміти Дух, оголошуючи про прокаженого і того, хто має тілесний недолік. Сказано: прокажений і той, хто має тілесну нестачу, нехай не входить до церкви Господньої (Лев. 21:17-23). Але прокаженому наказано йти до ієрея і благати його, щоб прийшов у дім кущі його, і поклав руки свої на проказу, на місце, позначене дотиком прокази, і вилікував (Лев. 13). Подібно до цього, Христос, істинний Архієрей прийдешніх благ, зглядаючись до душ, прокажених гріховною проказою, входить до тілесної їхньої скинії, лікує та зцілює пристрасті, і тоді вже душа може увійти в небесну Церкву Святих, істинного Ізраїлю. Бо всяка душа, що носить на собі гріховну проказу пристрастей, якщо не приступить до істинного Архієрея, і ще нині не буде Ним зцілена, не ввійде в стан Святих, у Церкву небесну. Як непорочна і чиста, Церква ця вимагає душ непорочних і чистих. Бо сказано: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8).
Душа, яка істинно у Христа вірує, повинна з нинішнього порочного стану перейти в стан інший, добрий, і нинішнє принижене єство змінити на єство інше, божественне, і стати єством новим, за сприятливої сили Святого Духа; і тоді вона може стати придатною для небесного царства. Досягти ж цього можливо тільки нам, які віруємо, істинно любимо Його, і виконуємо всі святі заповіді Його. Якщо за Єлисея дерево, яке за природою на воді легке, будучи кинуте у воду, винесло на собі залізо, яке за природою важке; то набагато більше Господь тут ще пошле легкого, легкорухливого, доброго і небесного Духа Свого, і Ним душу, яка загрузла у водах лукавства, полегшить, окрилить, винесе на небесні висоти, перетворить і перемінить власну її природу.
Як у видимому світі ніхто не може сам собою переплисти й перейти море, якщо не має в нього легкого й легкорухомого корабля, що влаштований із дерева, може носитися по водах; бо потоне й загине той, хто піде по морю: так і душі неможливо самій собою перейти, подолати і переплисти гірке море гріха, непрохідну безодню лукавих сил і темних пристрастей, якщо не прийме в себе легкорухливого, небесного, легкокрилого Духа Христового, що зневажає і минає всяке лукавство. Через Нього вона може правомірно і прямо вступити в небесну пристань спочинку, у град царства. Але як ті, хто пливе на кораблі, не з моря черпають і п’ють, не з моря запозичують одяг і їжу, а приносять на корабель ззовні, так і християнські душі не зі світу цього, а згори, з неба приймають небесну їжу та духовне вбрання і, тим самим, живучи на кораблі доброго й життєдайного Духа, оминають опірні лукаві сили начал і влад. І як усі кораблі, на яких люди можуть перепливати гірке море, будуються з однієї деревної речовини, так усі християнські душі, укріплені єдиним Божеством небесного світла, різних обдарувань єдиного Духа, переносяться крізь усе море лукавства.
Але як кораблю для гарного плавання потрібні керманич, також помірний і приємний вітер: так усім цим у душі вірній буває Господь. Він дає душі силу – перепливати люті хвилі лукавства, за страшних негод і бурхливих поривів вітрів гріха. Він Сам приборкує хвилювання, як Йому це відомо, з силою, швидкістю і майстерністю. А без небесного керманича – Христа – нікому не можливо подолати лукаве море темних сил і хвилі гірких спокус, які здіймаються. Бо сказано: “до неба вони підіймаються, до безодні спадають” (Пс. 106:26). Усе мистецтво керувати кораблем, вести битви, витримувати спокуси відомо Тому, Хто ходив лютими хвилями. Бо сказано: “Бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18).
Тому душам нашим треба з теперішнього стану перейти в інший стан, і змінитися в Божественне єство, зі старих перетворитися на нові, тобто з непридатних і невірних – на добрих, чесних і вірних, і в такий спосіб прийти в впорядкування, ставши придатними для небесного царства. І блаженний Павел про свою зміну і про те, як Господь упіймав його, пише таке: “прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене” (Флп. 3:12). Як же вловлюється він Богом? Як заколотник, захопивши когось у полон, веде до себе, а потім сам вловлюється справжнім царем: так і Павел, коли діяв у ньому заколотницький дух гріха, гнав і розкрадав Церкву, але оскільки робив це через невідання, не через протистояння Богові, але нібито трудячись за істину, то й не знехтував, але вловив його Господь. Небесний і істинний Цар, невимовно облиставши його, сподобивши чути Свій голос і, вдаривши в обличчя, як раба, дарував йому свободу. Бачиш Владикову милість і те, як душі, що приліпилися до пороку й запеклі, Господь може в одну мить часу змінити й повідомити їм Свою милість і мир.
Усе можливе для Бога, як і було з розбійником; в одну мить змінений він вірою і введений до раю. Для того прийшов Господь, щоб душі наші змінити, відтворити і зробити їх, за написаним, причасницями Божественного єства (2Пет. 1:4), і в душу нашу вкласти душу небесну, тобто, Божественного Духа, який веде нас до всілякої чесноти, щоб могли ми жити вічним життям. Тому всім серцем повинні ми вірити несповідимим обітницям Його; бо правдиве Той, Хто обіцяв. Треба нам полюбити Господа, всіляко намагатися досягати успіху в усіх чеснотах, невтомно і невпинно просити, щоб цілком і повністю прийняти нам обітницю Духа Його, нехай оживуть душі наші, поки ще ми в плоті. Бо якщо душа в цьому ще світі не прийме в себе святині Духа за багату віру і за молитви, і не зробиться причетною до Божественного єства, розчинившись благодаттю, за сприяння якої може непорочно і чисто виконати всяку заповідь, то вона непридатна для небесного царства. Що доброго придбав хто тут, те саме і в той день буде для нього життям, по благодаті Отця і Сина, і Святого Духа, на віки віків. Амінь.

Бесіда 45. Про те, що не мистецтво якесь, не багатство світу цього, але одне пришестя Христове може вилікувати людину. У цій же бесіді показується дуже велике родство людини з Богом

Хто обрав життя усамітнене, той повинен чужим і стороннім для себе вважати все, що відбувається в цьому світі. Бо хто справді піде за хрестом Христовим, той повинен, зрекшись усього, навіть душі своєї, мати розум, прикутий до любові Христової, тобто віддати перевагу Господу, а не батькам, братам, жінці, чадам, роду, друзям, майну. Бо це висловив Господь, сказавши: Всякий, хто не залишить батька, або матір, або братів, або жінку, або чад, або сел, і не піде за Мною, “недостойний Мене” (Мф. 10:37). Ні в чому іншому, як чули ми, не знаходять собі люди спасіння і упокоєння. Скільки з’являлося царів з Адамового роду, які опановували всю землю, і багато думали про царське своє панування? І жоден, за такого достатку, не міг пізнати того ушкодження, яке злочином першої людини зроблено в душі, і затьмарило її; чому, не пізнає вона зміни, яка в ній відбулася, а саме, що розум спочатку чистий, перебуваючи в чині своєму, споглядав Владику свого, а тепер, через падіння своє, одягнений соромом і через засліпленість очей серцевих не бачить тієї слави, яку до переслуху бачив батько наш Адам.
Були й різні мудреці у світі: одні з них показали свою перевагу в любомудрії, інші дивували вправами в софістиці, інші показали силу у вітійстві, інші були граматиками і віршотворцями, і писали за прийнятими правилами історії. Але були й різні художники, які вправлялися в мирських мистецтвах: одні з них, ліплячи з дерева риб і птахів і зображення людей, намагалися в цьому показати свою перевагу; інші почали влаштовувати з міді подоби бовванів і чогось іншого; інші споруджували величезні й красиві будівлі; інші, риючи землю, витягають з неї тлінне срібло і золото, або дорогоцінне каміння; інші ж, маючи тілесну красу й підносячись красивістю обличчя, ще більше вловлені сатаною, і впали в гріх. І всі ці згадані художники, володіючи змієм, що оселився всередині них, і не усвідомлюючи гріха, що живе в них, стали полоненими і рабами лукавої сили, і жодної користі не отримали від свого знання і мистецтва.
Світ, сповнений усякого розмаїття, уподібнюється людині багатій, яка володіє чудовими й величезними будинками, рясніє сріблом і золотом, різними статками й усякою прислугою, але раптом охоплена хворобами та неміччю; уся родина стоїть перед нею, і попри все багатство не може позбавити її від хвороби. Чому, ніяка життєва дбайливість, ні брати, ні багатство, ні інше що з перерахованого вище, душу, занурену в гріх і нездатну бачити ясно, не вилучить від гріха; і одне тільки пришестя Христове може очистити душу і тіло. Отже, відклавши всяке життєве піклування, віддамо себе Господу, до Нього взиваючи день і ніч. Видимий цей світ і споживаний у ньому спокій, якою мірою, мабуть, сприятливі тілу, такою мірою дратують пристрасті душі і збільшують її злостраждання.
Один мудрий чоловік забажав вжити всю ретельність у посиленому шуканні, намагався випробувати всіх, хто перебуває у світі цьому, в надії, що отримає від когось користь. Приходив він до царів, до володарів, до князів, і не знайшов там спасительного лікарства, яке міг би докласти до душі; довго спілкувався з ними, і нічим не скористався. Пішов потім до мирських мудреців і вітіїв: і їх залишив у такий самий спосіб, не отримавши жодного надбання. Ходив до живописців, до тих, хто видобуває із землі золото і срібло, до всіляких художників; і не міг знайти ніякого лікування для виразок своїх. Нарешті, віддалившись від них, шукав собі Бога, що лікує пристрасті й хвороби душевні; як скоро розглянув себе, і розмислив про те, і виявилося, що розум його кружляє біля тих самих речей, від яких віддалився він, мабуть, зненавидівши їх.
Як інша багата у світі жінка, у котрої багато грошей і чудовий дім, залишається без захисту; багато хто приходить, робить їй шкоду, спустошує її оселю; і не терплячи образи, ходить вона, шукає собі чоловіка сильного, на все здібного та освіченого, і коли, після багатьох зусиль, знайде таку людину, буває рада їй, і має її замість сильної стіни: так і душа, після злочину, вельми багато утішається опірною силою, доведена до великого запустіння, за злочин заповіді вдовствує, і на самоті покинута небесним Чоловіком, стала іграшковою площадкою всіх опірних сил. Вони вивели її з розуму, придушивши в ній небесне розуміння; чому, не бачить вона, що з нею зробили вороги, але думає, що такою була спочатку. Потім, по слуху дізналася про свою самотність, і возрепетувавши про спустошення своє перед Божим людинолюбством, знайшла вона життя і спасіння. У чому ж це? У тому, що повернулася до своєї родини. Бо немає іншої такої близькості і взаємності, яка є у душі з Богом, і у Бога з душею. Бог створив різні роди птахів: – одних, щоб гніздилися на суші, і тут знаходили собі їжу та спокій; а інших, щоб гніздилися на воді, і там проводили життя. Він створив також два світи; один – вгорі для службових духів, і там повелів мати їм житло; інший – внизу, під цим повітрям, для людей. Створив же небо і землю, сонце і місяць, води, дерева плодоносні, всілякі роди тварин. Але в жодній із цих створінь не спочиває Господь. Всяке створіння у владі його; проте ж не затвердив у них престолу, не встановив з ними спілкування; благоволив же про єдину людину, з нею вступивши в спілкування і в ній спочиваючи. Чи бачиш у цьому родинність Бога з людиною, і людини з Богом? Тому, душа розумна і розсудлива, обійшовши всі створіння, ніде не знаходить собі спочинку, як тільки в єдиному Господі. І Господь ні до кого не благоволив, як тільки до єдиної людини.
Чи підведеш очі до сонця; знайдеш, що коло сонячне на небі, світло ж і промені його спускаються на землю, і вся сила світла і блискучість його прагне до землі. Так і Господь сидить праворуч Батька, понад усяким началом і владою, але око Його спрямоване на серця людей, які перебувають на землі, щоб тих, хто очікує від Нього допомоги, піднести туди, де Сам перебуває. Бо каже: “де Я, там і слуга Мій буде” (Ін. 12:26). І ще Павел сказав: “воскресив з Ним, і посадив праворуч Себе “на небесах” (Еф.2:6). Але безсловесні тварини набагато розумніші за нас; тому що кожна з них з’єднується з власною своєю породою: дикі з дикими, і вівці також зі своїм родом. А ти не повертаєшся до небесного свого роду, тобто, до Господа, але помислами своїми погоджуєшся і схиляєшся на помисли злоби, роблячись помічником гріха, за одне з ним воюючи проти себе, і таким чином, віддаючи себе на поталу ворогові, подібно до того, як пожирається птах, спійманий орлом, чи вівця вовком, чи як помирає дитина, що простягла руку свою до змії і уражена нею. Ці подібності ніби в обличчях представляють духовну справу.
Як багата дівчина, зговорена заміж, які б не отримала подарунки до шлюбу, чи то вбрання, чи то одяг, чи то дорогоцінне начиння, не заспокоюється тим, доки не настане час шлюбу, і не здійсниться шлюбний союз: так і душа, що приготувала себе в наречену небесному Нареченому, приймає завдаток Духа, дарування чи то зцілень, чи то відання, чи то одкровення, але не заспокоюється цим, доки не досягне досконалого спілкування, тобто, любові, що, будучи незмінною та бездоганною, тих, хто забажав її, робить неупередженими та непохитними. Або, як немовля, одягнене в перли і в дорогий одяг, коли воно голодне, ні в що не вірить у все те, що на ньому, але зневажає це, а всю ж уважність звертає на плекальні соски, щоб скуштувати молока, – так міркуй і про духовні Божі дарування. Богу слава на віки вічні! Амінь.

Бесіда 46. Про відмінність між словом Божим і словом світу, між чадами Божими і чадами світу цього

Слово Боже є Бог, а слово світу є світ. Але велика відмінність і відстань між словом Божим і словом світу, між чадами Божими і чадами світу. Бо всяке породження уподібнюється своїм батькам. Тому, якщо породження Духа забажає віддати себе слову світу, земним речам і славі віку цього; то воно помирає і гине, не спромігшись знайти істинного спочинку життю; тому що спочинок його там, де воно і народжене. Пригнічується, як каже Господь (Мф. 13:22), і робиться безплідним для слова Божого той, хто одержимий життєвими турботами і пов’язаний земними узами. А так само одержимий плотським свавіллям, тобто, людина мирська, якщо забажає слухати Боже слово, пригнічується і робиться ніби якоюсь безсловесною. Звиклі до спокус пороку, коли чують про Бога, ніби стурбовані неприємною бесідою, засмучуються в розумі.
Але й Павел каже: “Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством” (1Кор. 2:14). І Пророк сказав: слово Боже стало для них, як їжа, що вивергається (Єр. 51:34) 4. Бачиш, що неможливо інакше жити, як за тим законом, за яким кожен народжений. Але треба звернути на це увагу і з іншого боку. Якщо людина тілесна наважується приступити до зміни себе самої, спершу вона помирає і стає безплідною для того колишнього лукавого життя. Але як у одержимого хворобою, напр. гарячкою, хоча тіло його лежить на ліжку і не в змозі виконувати жодної земної справи, проте розум не залишається у спокої, розважається турботою про роботу, шукає лікаря, посилаючи до нього друзів своїх: так душа, що злочином заповіді піддала себе немочі пристрастей і стала безсилою, коли приступить до Господа та увірує в Нього, отримує від Нього заступництво, і, зрекшись попереднього, вельми поганого життя, хоч і лежить ще розслаблена старою немічністю і не має сил справді здійснити будь-яку справу життя, але зобов’язана й може мати посилену турботу про життя, благати Господа, шукати істинного Лікаря.
І несправедливо інші, введені в оману лжевченням, стверджують, що людина рішуче померла, і зовсім не може робити нічого доброго. Хоча немовля нічого не в силах робити, або не може на своїх ногах іти до матері, проте ж воно, шукаючи матері, рухається, кричить, плаче. І мати зглядається над ним; вона радіє, що дитя із зусиллям і криком шукає її. І оскільки немовля не може йти до неї; то сама матір, переборювана любов’ю до немовляти, за довге його шукання, підходить до нього і з великою ніжністю бере, пестить і годує його. Теж робить і людинолюбний Бог із душею, яка приходить і шукає Його. Але набагато ще більше, спонукуваний властивою Йому любов’ю і власною Своєю милістю, приліплюється Він до розуміння душі, і, за Апостольським словом, робиться з нею єдиний Дух (1Кор. 6:7). Бо коли душа приліплюється до Господа, і Господь, милуючи і люблячи її, приходить і приліплюється до неї, і розуміння її безперестанно вже перебуває в благодаті Господній, тоді душа і Господь стають єдиним духом, єдиним розчиненням, єдиним розумом. Тіло душі залишається пошкодженим на землі, а розум її цілком мешкає в небесному Єрусалимі, піднімаючись до третього неба, приліплюючись до Господа, і там служачи Йому.
І сам Той, Хто сидить у небесному граді на престолі величі на високих, увесь перебуває з душею в тілі її, бо образ її поклав Він на горі, у небесному граді Святих Єрусалимі, а власний образ невимовного світла Божества Свого поклав у тілі її. Він служить їй у граді тіла, і вона служить Йому в граді небесному. Душа стала спадкоємицею Його в небесах, а Він прийняв її в спадщину на землі. Бо Господь робиться спадщиною душі, і душа спадщиною Господа. Думка і розум навіть затьмарених грішників можуть бути вельми далеко від тіла, мають силу в одну мить часу пробігати великі простори, переходити у віддалені країни, і нерідко тіло повалене на землі, а думка в іншій стороні перебуває з улюбленим або з улюбленою, і бачить себе такою, що нібито живе там. А якщо душа грішника така тонка і швидкокрила, і розуму її немає перешкоди бути у віддалених місцях, тим більше душа, з якої покривало темряви знято силою Духа Святого, коли розумові очі її просвічені небесним світлом, і зовсім позбавлена вона від пристрастей безчестя, стала чистою по благодаті, – цілком на небесах служить Господу духом, і цілком служить Йому тілом, і стільки розширюється думкою, що буває всюди, і, де хоче, і коли хоче, служить Христу.
Це говорить Апостол: щоб ви… могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою (Еф.3:8-19). Розглядай невимовні таємниці душі, з якої Господь здирає темряву, що лежить на ній, і відкриває її, і Сам їй відкривається. Як розширює і розпростирає думки розуму її і на широту, і на довготу, і на глибину, і на висоту всієї видимої й невидимої істоти! Отже, справді душа – справа велика, Божа і дивовижна. При створенні її такою створив її Бог, що в єство її не було вкладено пороку, навпаки, створив її за образом чесноти Духа, вклав у неї закони чеснот, розважливість, знання, розсудливість, віру, любов та інші чесноти, за образом Духа.
Ще й нині у знанні, розсудливості, любові, вірі знаходиться нею і являється їй Господь. Він вклав у неї розуміння, помисли, волю, володарський розум, запанував у ній й іншу велику витонченість, зробив її легкорухливою, легкокрилою, невтомною; дарував їй здатність приходити й іти в одну мить, і думкою служити Йому, коли захоче Дух. Одним словом, створив її такою, щоб стати їй нареченою і співучасницею Його, щоб і Йому бути в єднанні з нею, і їй бути з Ним у єдиному дусі, як сказано: “хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом” (1Кор. 6:17). Йому слава на віки віків! Амінь.

Бесіда 47. Алегоричне тлумачення того, що було під законом

Слава, яку мав Мойсей на обличчі, була образом істинної слави. Як там Іудеї не могли дивитися на обличчя Мойсеєве: так і нині, коли цю славу світла приймають у душі християни, темрява, не терплячи сяйва світла цього, засліплена тікає. Але Іудеї обрізанням давали про себе знати, що Божий вони народ. Тут же “люди” Божі, “вибрані” (Тит. 2:14), приймають всередину серця свого знамення обрізання, бо небесний меч обтинає надлишок розуму, тобто, нечисте краєобрізання гріха. У них хрещення, що освячує плоть; у нас же є хрещення Духом Святим і вогнем. Бо це проповідував Іоанн: “Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11).
Там була скинія зовнішня і внутрішня: “до першої скінії завжди входять священники відправляти Богослужіння; а до другої – раз на рік один тільки первосвященник, не без крові, яку приносить за себе і за гріхи невідання народу. Цим Дух Святий показує, що ще не відкрита путь у святилище” (Євр. 9:6-8). А тут ті, хто сподобився, входять у нерукотворну скинію, “куди предтечею за нас увійшов Христос” (Євр. 6:20). У Законі наказано було жерцеві взяти двох голубів: одного зарізати, а живого окропити його кров’ю і пустити літати на волі. Ця ж дія була образом і покровом істини. Бо Христос закланий, і кров Його, що окропила нас, зробила нас окриленими; бо дала нам крила Святого Духа, щоб ми безперешкодно ширяли в повітрі Божества.
Іудеям було дано закон, написаний на кам’яних скрижалях; а нам дано закони духовні, написані на тілесних скрижалях серця. Бо сказано: “даючи закони Мої, в серцях їхніх, і на думках їхніх напишу Я” (Єр. 31:33). І то все було скасоване й тимчасове; нині ж справді все звершується у внутрішній людині, бо заповіт усередині, і одним словом: “Усе це сталося з ними”, як образ, “написано для повчання нам” (1Кор. 10:11). Бог передрік Аврааму майбутнє: “потомство твоє буде приходьком в землі не своїй. І будуть служити вони, і будуть їх мучити чотири сотні літ” (Бут. 15:13). І це було також образом сіни. Народ був преселений, поневолений єгиптянами й озлоблений бренієм і плінфами. Фараон поставив над ізраїльтянами приставників справ і наглядачів, щоб за потребою робили вони справу свою. Коли ж сини Ізраїлеві в працях своїх застогнали перед Богом; відвідав Він їх через Мойсея і багатьма стратами вразивши єгиптян, у місяць квітів, коли, по закінченні зимової суворості, ледь тільки з’являється приємна весна, виводить їх з Єгипту.
Повелів Бог Мойсеєві взяти непорочного агнця, зарізати і кров’ю його помазати пороги і двері, щоб не торкнувся їх той, хто губить єгипетських первістків, бо посланий Ангел здалека бачив знамено крові, і відходив, а входив у домівки тих, хто не мав знамено, і вбивав усякого первістка. Понад те, наказав вилучити квасне з усякого дому, і заколеного агнця заповів з’їсти з опрісноками і з гіркими травами. їсти ж його ізраїльтяни мали, підперезавши стегна, одягнувши чоботи на ноги і маючи в руках жезли. І таким чином, велілося “з усією ретельністю з’їсти” паску Господню надвечір і кісток не розтрощити в Агнця 5.
Вигнав же їх із безліччю срібла й золота, повелівши кожному в сусіда свого єгиптянина зайняти посудини золоті й срібні. І вийшли вони з Єгипту, коли єгиптяни ховали своїх первістків. В одних була радість про визволення від тяжкого рабства: в інших – плач і нарікання про загибель дітей. Чому, Мойсей каже: це ніч, в яку Бог обіцяв визволити нас. Усе ж це є таємниця душі, визволеної пришестям Христовим. Бо слово “Ізраїль” тлумачиться розум, що бачить Бога, і він звільняється від рабства темряви, від єгипетських духів.
Оскільки людина в неслухняності померла страшною душевною смертю і прийняла клятву на клятву: “Тернину й осот вона буде родити тобі” (Бут. 3:18), а також: “Обробляй землю, і вона не дасть тобі плодів своїх”, – то на землі серця її відродилися та зросли тернина й осот. Вороги обманом підкорили славу його й зодягли його соромом. Викрадено світло його, і одягнений він у темряву. Убили душу її, розсипали й розділили помисли її, звалили розум її з висоти, і людина – Ізраїль стала рабом істинного фараона, і він поставив над людиною приставників справ і наглядачів – лукавих духів, що спонукають людину, волею та мимоволі, робити лукаві справи її, робити брєніє та плінфи. Ті, хто віддалили людину від небесного способу мислення, низвели її до справ лукавих, речових, земних і тлінних, до слів, думок і міркувань марнославних, бо душа, зіскочивши з висоти своєї, зустріла людиноненависне царство й жорстоких князів, які спонукають її будувати їм гріховні гради пороку.
Якщо ж душа зітхне і волає до Бога; то дасть їй духовного Мойсея, який визволяє її з єгипетського рабства. Але спершу нехай кричить і стогне; і тоді побачить початок визволення. І вона отримує позбавлення в місяць нових квітів, під час весни, коли душевна нива може виростити прекрасні квітконосні летораслі правди; після закінчення жорстокої зими потемнілого невідання і великого засліплення – наслідку сороміцьких справ і гріхів. Але тоді велить Бог вилучити з кожного дому весь старий квас, відкинути, скільки можливо, справи і мудрування старої розтлінної людини, лукаві помисли і нечисті міркування.
Треба зарізати і принести в жертву агнця і кров’ю його помазати двері; тому що зарізаний Христос, істинний, благий і невинний агнець, і кров’ю Його помазані пороги серця, щоб вилита на хресті кров Христова душі була на життя й позбавлення, а єгиптянам, тобто, демонам, на плач і смерть. Бо справді, кров непорочного Агнця – їм плач, а душі радість і веселість. Потім, після помазання, Бог наказує до вечора з’їсти агнця і опрісноки з гіркими травами, перев’язавши стегна, взувшись у чоботи і маючи в руках жезли. Бо, якщо душа не буде перш за все всемірно, за можливістю, підготована добрими справами, то не дозволяється їй скуштувати Агнця. Але якщо агнець солодкий і опрісноки смачні: то зілля гіркі й жорстокі; тому що з великою скорботою і гіркотою душа куштує Агнця і добрі опрісноки, сумуючи через гріх, що живе в ній.
І велено з’їдати агнця до вечора, а вечірній час становить середину між світлом і темрявою. Так і душа перед цим позбавленням буває серед світла і темряви; тому що при ній тоді сила Божа не попускає темряві увійти в душу і поглинути її. І так Мойсей сказав: це ніч Божа обітниці; так і Христос, коли дано Йому в синагозі книгу, назвав це, за написаним, “літо Господнє сприятливе” і днем позбавлення (Лк. 4:18). Там ніч відплати, тут день позбавлення, – і справедливо; бо там усе було образом і тінню істини, і таємничо, у прообразах, визначало істинне спасіння душі, що була ув’язнена у темряві, зв’язана та схована в рові пеклі, зачинена мідною брамою, і не могла звільнитися без визволення через Христа.
Отже, виводить душу з Єгипту і з єгипетської праці, під час відходу побивши первородних єгипетських; тому що деяка частина сили істинного фараона вже падає. Єгиптяни в плачі стогнуть, засмучені спасінням бранця. Бог наказує зайняти в єгиптян посудини золоті й срібні, і взявши, йти з Єгипту; бо Душа, виходячи з темряви, бере з собою срібні й золоті посудини, тобто, власні свої добрі помисли, сім раз розпалені, і їх Бог дозволяє використати на служіння Йому, і упокоюється в них: а демони, що були колишніми сусідами душі, раніше розсіювали її помисли, володіли ними, марнували їх. Блаженна душа, яка звільнилася з темряви, і горе душі, яка не зітхає і не взиває до Того, Хто може визволити її від цих тяжких і жорстоких приставників!
Сини Ізраїлеві, здійснивши Пасху, вирушають у дорогу. Процвітає душа, прийнявши життя Духа Святого, скуштувавши Агнця, помазавшись кров’ю Його і харчуючись істинним хлібом – живим словом. Стовп вогняний і стовп хмарний передує ізраїльтянам, охороняючи їх: Дух Святий підкріплює християн, підтримуючи і керуючи душу в почутті. Фараон і Єгиптяни, довідавшись про втечу народу, про те, що позбулися праці ізраїльтян, і про побиття первістків, наважилися переслідувати їх. Фараон негайно запрягає колісниці свої, і з усім народом поспішає на винищування їх, і коли готовий уже був вторгнутися в середовище їхнє, хмара стала посеред, утримуючи й похмуро затьмарюючи одних, а осяваючи й охороняючи інших. І щоб переказуючи історію не розтягнути мені слова, сам знаходь у всьому застосування до духовного.
Як тільки душа тікає від єгиптян, приходить сила Божа і допомагає, направляючи її до істини. Духовний фараон, цар гріховної темряви, дізнається, що відступає від нього душа, тікає з його царства, викрадаючи давно одержимі ним помисли – це його надбання, але припускає і сподівається жорстокий, що душа знову повернеться до нього. З побиття ж первістків і викрадення помислів, дійшовши висновку, що душа зовсім уникає його володарювання, спрямовується з більшим нахабством, злякавшись, що, якщо душа уникне його, то зовсім не знайдеться жодного виконавця його волі та діла; тому переслідує він душу скорботами, спокусами і невидимими битвами. Тут-то спокушається, тут-то випробовується, тут-то робиться явною любов душі до Того, Хто вивів її з Єгипту; бо піддана буває вона випробуванням і спокусам усякого роду.
Вбачає душа, що сила ворожа готова на неї напасти і вбити її, але не має на це сил; тому що між нею і єгипетськими духами стоїть Господь. Вбачає також і перед собою море прикрості, скорботи та відчаю, але не в силах вона ні йти назад, бачачи готових ворогів, ні простягатися вперед; бо боязнь смерті й оточуючі страшні й різноманітні скорботи змушують бачити перед собою смерть. Тому, не надіється за себе душа, маючи в собі смертний вирок, через рой лукавих, що оточив її. І коли побачить Бог, що душа падає від страху смертного, і що ворог готовий поглинути її; тоді подає їй малу допомогу, поблажливо ставлячись до душі, і випробовуючи її, чи тверда вона у вірі, чи має любов до Нього. Бо Богом визначено, щоб таким був шлях, що вводить у життя, – зі скорботою, з тіснотою, з багатьма випробуваннями, з найгіршими спокусами. І якщо тут ще душа пройде цей шлях у безмірній скорботі, маючи перед очима смерть, то тоді вже рукою міцною і м’язом високим, осяянням Святого Духа, розірве вона силу темряви, омине страшні місця, перейде море темряви та всепоядаючого вогню.
Такі душевні таємниці, що справді відбуваються в людині, яка намагається увійти в обітницю життя, позбавлена царства смерті, взяла завдаток від Бога і є причетною до Духа Святого. Потім, душа, врятувавшись від ворогів своїх, Божою силою подолавши гірке море і бачачи, як перед її очима гинуть вороги, яким колись служила вона, радіє невимовною радістю і, прославлена, буває утішена Богом, та заспокоюється в Господі. Тоді Дух, Якого прийняла вона в себе, оспівує нову пісню Богові з тімпаном, тобто тілом, і з гуслями, тобто душею, на її словесних струнах – найтонших помислах, брязкалом Божої благодаті, і возносить хвали Життєдайцеві Христу. Бо як дихання, проходячи крізь сопілку, видає голос: так Дух Святий у чистому серці святих і духоносних людей оспівує, співає та молиться Богові: “Слава Тому, Хто спас душу від праці фараонової, Хто зробив її Своїм престолом, домом, храмом, чистою нареченою, Хто ввів її в царство вічного життя, доки вона ще в світі цьому!”
Під законом приносили в жертву тварин безсловесних; і якщо не заколилися, то приношення не були сприятливими. І тепер, якщо не заколюється гріх; то приношення неприємне Богові, і не є істинне. Прийшов народ до Мерри, де було джерело, що давало воду гірку і непридатну для пиття. Чому, Бог велить здивованому Мойсею в гірку воду вкинути дерево; і як тільки вкинули дерево, – вода посолодилася, і втративши гіркоту, стала солодкою і придатною до пиття для народу Божого. Так гіркою буває і душа, що п’є вино зміїне, уподібнившись до гіркого єства змія і ставши грішною. Тому Бог вкладає древо життя в найгірше джерело серця; і душа насолоджується, відклавши свою гіркоту і розчинившись Духом Христовим, а таким чином, ставши доброчинною, використовується для служіння своєму Владиці, тому що робиться плотоносним духом. Слава тому, хто змінює гіркоту нашу на насолоду і доброту духу! Горе тому, в кого не вкладено древо життя! Він не може придбати собі будь-якої доброї зміни.
Жезл Мойсея з’являвся у двох образах: ворогам уявлявся нібито змієм, що гризе й умертвляє, а ізраїльтянам – палицею, на яку вони спиралися. Так і істинне, хресне древо, тобто Христос, для ворогів, духів злоби, є смерть, а для душ наших – палиця, надійна опора і життя, в якому душа упокоюється. У всьому колишньому були образи і тінь цих істинних речей. Бо і старозавітне богослужіння було тінню і образом нинішнього богослужіння. І обрізання, і скинія, і кивот, і стамна, і манна, і священство, і ладан, і обмивання, і взагалі все, що було в ізраїльтян і в законі Мойсеєвому, або в пророків, – було заради цієї душі, що була за образом Божим створена, що підпала під гніт рабства та ввійшла в царство гіркої темряви.
З нею-то захотів Бог вступити в спілкування, її-то приготував Собі на царську наречену, її-то очищає від скверни, і, омиваючи від почорніння і від ганьби її, робить світлою, оживляє від мертвості, лікує від скорботи, і, припинивши ворожнечу її, утихомирює. Будучи створінням [творінням], готується вона на наречену Синові Царю. Бог приймає її, власною Своєю силою поступово змінюючи, доки не зростить у власний Свій вік, розширює і підносить її до безмежного і безмірного зростання, доки не стане непорочною і гідною Його нареченою. Спершу народжує її в Собі, і Сам плекає, аж доки не сприйме вона досконалої міри любові до Нього; бо Сам, будучи досконалим Нареченим, і її досконалу наречену приймає у святе, таємниче і чисте спілкування шлюбу, і тоді вона увінчується з Ним на безкінечні віки. Амінь.

Бесіда 48. Про досконалу віру в Бога

Господь, маючи намір піднести Своїх учнів до досконалої віри, сказав у Євангелії: “Вірний у малому і у великому вірний; а невірний у малому невірний і у великому” (Лк. 16:10). Що означає мале? І що означає велике? Мале – це обітниці цього віку, все, чим Господь обіцяв постачати віруючих у Нього, наприклад: їжа, одяг та інше, що слугує для тілесного спокою або здоров’я, тощо, і про що наказав зовсім не дбати, з надією, що сподіватиметься на Нього, тому що Господь в усьому промишляє тих, хто до Нього прибігає. Велике ж – це дари вічного й нетлінного віку, які обіцяв подати віруючим у Нього, котрі безперестанку про них дбають і їх у Нього просять, бо так заповідав їм: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33). Заповідав же для того, щоб кожен із нас випробуваний був цим малим і тимчасовим, чи вірить він у Бога, який обіцяв постачати це, якщо тільки ми не дбатимемо про те, а будемо дбати про майбутнє, вічне.
Тоді буває явно, що людина вірить нетлінному, і справді шукає вічних благ, якщо дотримується здорової віри в міркуванні сказаного. Бо кожен з тих, хто підкоряється слову істини, повинен, або сам випробувати й розсудити себе, або піддатися міркуванням і випробуванням людей духовних, як він увірував і віддався Богові, чи точно в самій дійсності згідно зі словом Його, чи, за зарозумілістю щодо свого виправдання та своєї віри, сам лише себе вважає віруючою людиною. Кожен випробовується і викривається, чи вірний він у малому, розумію, у тимчасовому. Як же буває це? Слухай. Чи назвеш себе віруючим, що сподобишся небесного царства, що, народившись згори, став ти сином Божим і співспадкоємцем Христовим, що будеш із Христом, царюватимеш цілі віки і блаженствуватимеш у невимовному світлі, безмежні й незліченні віки, як сам Бог? Без сумніву скажеш: “так; з цієї причини, віддалившись від світу, віддав я себе Господу”.
Отже, випробовуй себе, чи не займають тебе земні турботи, велика турбота про тілесну їжу й одяг, про інші потреби і про спокій, і чи ти своїми силами не домагаєшся і не промишляєш про себе, в чому наказано тобі зовсім про себе не піклуватися. Бо якщо віриш, що отримаєш безсмертне, вічне, що завжди перебуває і буяє, а про скороминуще і земне, що Бог дає і людям нечестивим, і звірам, і птахам, то чи не тим більше віритимеш, що Господь забезпечить тебе і цим, бо заповідав зовсім не піклуватися про це, сказавши: не піклуйтеся про те, що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися? бо “всього цього шукають язичники” (Мф. 6:31-32). Якщо ж є в тебе ще про це піклування, і не цілком довірив ти себе слову Його, то знай, що дотепер не впевнився ти в одержанні вічних благ, тобто, царства небесного, і вважаєш тільки себе віруючим, виявляючись невірним ще в малому й тлінному. І ще: як тіло дорожче за одяг, так душа дорожча за тіло. Тож чи віриш, що душа твоя приймає від Христа зцілення вічних і нелікованих людьми виразок – ганебних пристрастей, що Господь для того й прийшов сюди, щоб вірні душі вилікувати від невиліковних пристрастей, і очистити від бруду гріховної прокази Йому єдиному справжньому Лікареві та Цілителеві?
Скажеш: “безсумнівно вірю; бо твердо стою в цьому, і така моя надія”. Отже, випробувавши себе, дізнайся: чи тілесні страждання не приводять тебе іноді до земних лікарів, наче Христос, у Якого ти увірував, не може вилікувати тебе? Дивись, як сам себе обманюєш і вважаєш себе віруючим, не віруючи ще, як справді має бути. А якби вірив ти, що вічні й незліковні виразки безсмертної душі та гріховні хвороби лікує Христос, то увірував би, що Він сильний вилікувати й тимчасові тілесні недуги й хвороби, і до Нього єдиного вдавався би, нехтуючи лікарськими помічниками та послугами. Бо Хто створив душу, Той створив і тіло; і Хто зцілює безсмертну душу, Той може вилікувати і тіло від тимчасових страждань і хвороб.
Але, звичайно, скажеш мені таке: “Бог на зцілення тілу дав земні трави і лікарські речовини, і для тілесних немочей підготував лікарські посібники, розпорядившись, щоб від землі взяте тіло зцілювалося різними земними ж виробами”. І я згоден, що це так. Але будь уважний, і дізнайся, кому дано це, і про кого мав особливий догляд Бог, по великому і нескінченному Своєму людинолюбству і по доброті! Людина, відступивши від даної їй заповіді, зазнавши осуду гніву, з райської насолоди вигнана у світ цей, ніби в полон і безчестя, або в якусь рудокопню, скорившись владі темряви, через оману пристрастей ставши невірною, зазнала, зрештою, страждань і хвороб плоті, хоч колись не знала ні страждань, ні хвороб. Явно ж, що і всі, народжені від нього, зазнали тих самих страждань.
Отже, Бог явив у цьому догляд Свій за немічними й невірними, по великій доброті не захотів, щоб зовсім загинув грішний людський рід. На втіху і зцілення тіла, на задоволення потреб його дав лікарські засоби людям мирським і всім зовнішнім; їм дозволив користуватися цими засобами; тому що вони не в змозі ще цілком довірити себе Богові. А ти, чернець, який прийшов до Христа, який забажав бути сином Божим і народитися зверху від Духа, який прийняв обітниці вищі й більші, ніж перша безпристрасна людина, – прихильність Господнього пришестя, і який став чужим для світу, маєш набути нові якісь і надзвичайні перед усіма мирськими людьми і віру, і поняття, і життя. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, на віки віків! Амінь.

Бесіда 49. Немає достатньої причини відмовитися людині від насолод світу цього, якщо не візьме вона участі в блаженстві іншого світу

Якщо хто заради Господа, полишивши своїх, зрекшись світу цього, відмовившись від мирських насолод, від маєтку, батька й матері, розіп’явши себе самого, зробиться мандрівником, убогим і нічого не матиме, замість же мирського спокою не знайде в собі Божественного спочинку, замість тимчасової насолоди не відчує в душі своїй насолоди духовної, замість тлінних шат не вдягнеться в ризу Божественного світла по внутрішній людині, замість цього колишнього і плотського спілкування не пізнає з безсумнівністю в душі своїй спілкування з небесним, замість видимої радості світу цього не матиме всередині себе радості духу й розради небесної благодаті, і не прийме в душу, як написано, Божественного насичення, “коли явиться” йому ” слава Господня” (Пс. 16:15), одним словом, замість цієї тимчасової насолоди, не набуде нині ще в душі своїй жаданої нетлінної насолоди: то стала вона сіллю, що її охопила, вона жалюгідна, як ніхто інший, і тутешнього позбавлена, і Божественним не насолодилась, не пізнала дією Духа у внутрішній своїй людині Божественних таїнств.
Людина для того робиться чужою світові, щоб душа її думками, за Апостолом, переселилася в інший світ і вік, бо каже: “Життя ж наше на небесах” (Флп. 3:20), і ще: “ходячи на землі, не по плоті воюємо” (2Кор. 10:3). Тому той, хто відрікся від світу цього, повинен твердо вірити, що йому ще нині, за сприяння Духа, належить думками перейти в інший вік, і там жити, веселитися й насолоджуватися духовними благами та, за внутрішньою людиною, народитися від Духа, як сказав Господь: “хто вірує в Мене, перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24). Бо є інша смерть, крім видимої, і інше життя, крім видимого. Писання говорить, що “сластолюбна живою померла” (1Тим. 5:6), і: “залиш мертвим ховати своїх мерців” (Лк. 9:60), “Не мертві хвалитимуть Господа, а ми благословлятимемо” Тебе (Пс. 113:25-26).
Як коли сонце зійде над землею, то всі промені його на землі; а коли буває воно на заході, тоді, відходячи в дім свій, назад збирає воно всі промені свої: так душа, не відроджена зверху Духом, вся на землі своїми помислами, і думки її простягаються до меж землі; але щойно вона буває сподоблена отримати небесне народження і спілкування від Духа, в єдине, зібравши всі свої помисли й утримуючи їх при собі, входить до Господа, до нерукотвореної оселі на Небесах, і всі її помисли, вступаючи в Божественне повітря, робляться небесними, чистими і святими; тому що душа, звільнившись із похмурого в’язниці лукавого князя – духа світу, знаходить помисли чисті й Божественні; бо Бог благоволив створити людину причасником Божественного єства.
Тому, якщо віддалишся від усього життєвого, і старанно будеш перебувати в молитві своїй; то працю цю вважатимеш скоріше сповненою спочинку, і зізнаєшся, що малі скорботи й клопоти сповнені найбільшої радості й втіхи. Навіть якби і тіло, і душа в тебе, протягом цілого життя, були щогодини виснажені для стількох благ; що це означало б? О невимовна Божа благоутробність! Бог даром дарує Себе вірянам, за короткий час людина робиться спадкоємцем Божим, Бог вселяється в тілі людини, і Господь має в Себе чудову обитель – людину! Як небо і землю створив Бог для проживання людині, так тіло і душу людини створив Він у житло Собі, щоб вселитися і упокоюватися в тілі її, як у домі Своєму, маючи прекрасною нареченою люблячу душу, створену за образом Його. “заручив вас”, каже Апостол, “єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою” (2Кор. 11:2); і ще: “дім Його – ми” (Євр. 3:6). Як чоловік ретельно збирає в дім свій усілякі блага: так і Господь у домі Своєму – душі й тілі – збирає і покладає небесне багатство духу.
Ані мудрі своєю мудрістю, ані розумні своїм розумом не могли осягнути душевної тонкощі, або сказати про душу, що вона таке, тільки за сприяння Духа Святого відкривається і набувається поняття і точне знання про душу. Але при цьому розглядай, міркуй і розумій, як це буває, і слухай: Він Бог, а вона – не Бог; Він Господь, а вона – раба; Він Творець, а вона – творіння; Він Создатель, а вона – створення; нічого немає спільного в Його та її єстві, але тільки за безмежною, невимовною та незбагненною любов’ю Своєю і за добродійністю Своєю благоволив Він уселитися в цьому створенні, у цьому розумному створінні, у цій почесній, вибраному ділі Своєму, “щоб”, говорить Писання, “нам бути деяким початком Його творінь” (Як. 1:18), бути нам Його мудрістю і спілкуванням, бути власною Його обителлю, власною чистою Його нареченою.
Оскільки ж такі уготовані нам блага, такі дані обітниці, і таке було до нас благовоління Господнє; то не будемо недбайливими і не будемо докоряти, чада, поспішати до життя вічного і цілковито присвятити себе на догоду Господеві. Тож будемо благати Господа, нехай Божественною Своєю силою визволить нас із похмурої в’язниці ганебних пристрастей, і, помстившись за власний Свій образ і за творіння Своє, поверне йому світлоту, зробивши душу здоровою і чистою, і в такий спосіб сподобимось ми спілкування Духа, прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа, на віки вічні. Амінь.

Бесіда 50. Бог чудодійствує у Святих Своїх

Хто зачинив небесні врата? Ілля, чи Бог, Який був у ньому і велів дощу? Думаю, що Володар неба сам сидів тоді в душі Іллі, і Боже слово язиком його заборонило дощу сходити на землю; а коли знову промовив він, – відчинилася небесні врата, і зійшов дощ. Так само і Мойсей поклав жезл, – і став він змієм; і знову сказав слово, – і став він жезлом. Взяв він попіл з печі, розсіяв його, – і зробилися струпи. Ще повелів, – і з’явилися скнипи і жаби. Але чи могло людське єство зробити це? Сказав Мойсей морю, – і розділилося; сказав річці, – і перетворилася на кров. Явно, що небесна сила жила в розумі його, і через Мойсея творила ці знамення.
Як міг Давид без зброї вступити в боротьбу з таким велетнем? І коли Давид кинув камінь в чужинця, – Давидовою рукою Божа рука спрямувала камінь, і сама Божа сила, здійснивши перемогу, вразила ворога; бо не міг зробити цього Давид, немічний тілом. Іісус Навин, підступивши до Єрихона, сім днів тримав місто в облозі, і не міг нічого зробити своєю силою; але, коли повелів Бог, – стіни впали самі собою. І, коли вступав він у землю обітовану, каже йому Господь: Іди на боротьбу. Але Іісус відповів: Живий Господь, не піду без Тебе. І хто наказав сонцю стояти інші дві години під час битви? Одне його єство, чи сила, що жила в ньому? І Мойсей, коли бився з Амаліком, щойно підносив руки на небо до Бога, – нищив Амаліка; а щойно опускав він руки, – перемагав Амалік.
І ти, чуючи про це, не давай розуму своєму ходити в далечінь. Але оскільки було це образом і тінню речей дійсних; то застосовуй до себе. Коли і ти піднесеш долоні розуму свого і помисли до неба, і побажаєш приліпитися до Господа; тоді сатана буде повалений твоїми помислами. І як стіни в Єрихоні зруйновані Божою силою; так і нині стіни пороку, що перегороджують шлях розуму твоєму, сатанинські гради і вороги твої, винищаться Божою силою. Так і в підзаконній тіні Божа сила невпинно перебувала в праведниках, творячи явні чудеса, і всередині їх мешкала Божа благодать. Діяв також Дух і в Пророках, і в душах їхніх слугував для того, щоб пророкувати і віщати, і коли була потреба, прорікати світові справи великі. Бо не завжди віщали Пророки, але коли бажав того Дух, що був у них; втім сила перебувала в них завжди.
Якщо ж і в тіні законній Дух Святий виливався в такій мірі, то набагато більше виливається в новому завіті, після хреста, після Христового пришестя, де і сталося вилиття Духа і вживання Духа. Бо сказано: “виллю від Духа Мого на всяку плоть” (Йоїл. 2:28). А це означає те саме, що сказав сам Господь: “Я з вами по всі дні до кінця віку” (Мф. 28:20). “Усякий, хто шукає, знаходить”. І як сказано: “якщо ви, будучи лихими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, то тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього” (Лк. 11:10-13), за Апостольським словом, “в силі і з багатьма свідченнями” (1Сол. 1:5). Тому, набувається це в міру, з працею, з великим зусиллям, з терпінням і з любов’ю до Нього, коли вже, за сказаним, почуття душі навчені “розрізняти добро і зло” (Євр. 5:14), тобто в розумінні хитрощів, наклепів, різноманітних нападів і підстережень злаби, а подібно до цього, і в розумінні різних обдарувань і різних допоміжних засобів, за дією і силою Духа. Бо хто усвідомлює в собі гріховний струп, що пристрастями опоганює внутрішню людину, але не усвідомлює в собі допомоги від Святого Духа істини, який укріплює неміч її і оновлює душу сердечною радістю, той залишається без здатності розрізнення, не маючи пізнання про різноманітне домобудівництво Божої благодаті й Божого миру. А з іншого боку, і той, кому допомагає Господь, і хто має вже духовні веселощі й небесні обдарування, якщо подумає про себе, що не підлягає вже гріхові, спокушається, вдаючись до обману, не розрізняючи витонченості пороку й не розуміючи, що зростання немовляти та усовершення у Христі 6 буває поступово; тому що, за допомогою, яку подає Святий і Божественний Дух, разом і віра, зростаючи, приходить до успіху, і всі опори лукавих помислів починають поступово хилитися до досконалого винищення.
Тому кожен із нас зобов’язаний увійти в дослідження, чи знайшов він скарб у скудній цій посудині, чи одягнувся в порфіру Духа, чи побачив Царя, і чи упокоївся він, ставши близьким до Нього, чи ще служить у найзовнішніх храмах? Бо в душі багато членів, і глибина її велика, і гріх, що потрапив до неї, опанував уже всі її склади і пасовища серця. Потім, коли людина шукає благодаті, вона приходить до неї і опановує двома, можливо, складами душі. А недосвідчений, втішений благодаттю, думає, що благодать, яка прийшла, оволоділа всіма складами душі, і гріх викорінений. Але більша частина душі під владою гріха, одна ж частина під благодаттю. І людина обманюється, і не знає цього.
Маючи багато чого написати про цю щиру любов вашу, цим небагатьом вам, як чоловікам смисленим, даємо привід до того, щоб, привівши в дію і дослідивши силу слів, стали ви ще більш смисленими про Господа, і простоту серця вашого примножили Його благодаттю і силою істини, і з усією безпекою тримаючись за своє спасіння, позбувшись усякої допитливості й усіх хитрощів супротивника, сподобилися опинитися бездоганними й неосудженими в день суду Господа нашого Іісуса Христа. Йому слава і держава з Отцем і животворящим Духом Його нині, і завжди, і в нескінченні віки віків! Амінь.

* * *

1 Це розуміти треба в сенсі не відчуженому, але відносному. Іоанн Дамаскін (див. “Точний виклад православної віри”, кн. 2, гл. 3) говорить: “Ангел є істота безтілесна… Безтілесним же і нематеріальним називається Ангел порівняно з нами. Бо все, порівняно з Богом, єдиним незрівнянним, виявляється грубим і матеріальним. Одне тільки Божество в строгому сенсі нематеріальне і безтілесне”

2 Звідси починається додаток, надрукований Флоссом із грецького рукопису, що зберігається в Берлінській Бібліотеці під № 16.

3 Тут закінчується додаток, перекладений за виданням Флосса.

4 В оригіналі помилкова вказівка: Іс. 28:13 за перекладом Феодотіона

5 У виданні Пріція слово це читається – a=po tou Kuríou; а Котельєр (Monum. Eccl. Gr. Tom. II, pag 534) замінює вираз це словами – a=po tou a=rníou.

6 закінчення бесіди перекладено за вид. Флосса.

Беседа 1. Иносказательное изъяснение видения, описанного Пророком Иезекиилем

Пророк Иезекииль поведал Божественное и славное явление и видение, которое видел, и описал оное, как явление, исполненное неизглаголанных таин. Видел же он на поле херувимскую колесницу, четырех духовных животных. У каждого животного было четыре лица: одно лице львиное, другое лице орлиное, еще лице тельчее и лице человеческое. И у каждого лица были крыла, так что ни у одного невозможно было различить, где – передняя, или задняя сторона. «Плещи их исполнены»были «очес», и перси также полны очей, и не было места, неисполненного очей. При каждом лице было по три колеса, как бы колесо – в колесе, и в колесах был дух. И Пророк видел как бы подобие человека, и подножие у него – как бы сапфирное. Колесница сия (то есть Херувимы и животные) носила на себе восседающего Владыку. Куда ни угодно было Ему шествовать, – животные всюду обращены были лицом. И Пророк видел под Херувимами как бы «руку человечу», которая их поддерживала и носила (Єз. 1:5-28).
Истинно и несомненно было то, что видел Пророк в восхищении; но оно указывало на иное, прообразовало нечто таинственное и божественное, тайну подлинно сокровенную от родов; явленную же в последние времена, в пришествие Христово. Пророк созерцал тайну души, имеющей принять Господа своего и соделаться престолом славы Его. Ибо душа, которую Дух, уготовавший ее в седалище и обитель Себе, сподобил приобщиться света Его, и осиял красотою неизреченной славы Своей, делается вся светом, вся лицем, вся оком; нет у нее ни одной части, неисполненной духовных очей света, то есть, нет в ней ничего омраченного; но вся она всецело соделана светом и духом, вся исполнена очей, и не имеет никакой последней или задней стороны, но отовсюду представляется лицем, потому что снизошла на нее и восседит на ней неизреченная красота славы Света-Христа. И как солнце везде себе подобно: – нет у него ни одной последней или недостаточной части, но, состоя из частей одинаковых, все оно всецело блистает светом, и все есть свет, или, как огонь, то есть самый свет огня, весь сам себе подобен, и не имеет в себе ни первого ни последнего, ни большего ни меньшего: так и душа, совершенно осиянная неизреченною красотою славы света от лица Христова и совершенно вступившая в общение с Духом Святым, и сподобившаяся стать жилищем и престолом Божиим, делается вся оком, вся светом, вся лицем, вся славою, вся духом, как уготовал, благоустроил и украсил ее духовною лепотою Христос, Который и носит, и водит, и поддерживает, и подъемлет ее. Ибо сказано, что «рука человеча»была под Херувимами (Єз. 1:7). Сам Христос и носим бывает душею, и водит ее.
Четыре животные, носящие колесницу, представляли собою образ владычественных сил разумной души. Как орел царствует над птицами, лев – над дикими зверями, вол – над кроткими животными, а человек – над всеми тварями: так и в разумной душе есть более царственные силы, то есть, воля, совесть, ум и сила любви. Ими управляется душевная колесница, в них почивает Бог. А по иному способу объяснения, разумеется сие о небесной Церкви Святых. И как там Пророк говорит о животных, что высота их была чрезмерна, что они исполнены очей, и что никому невозможно было объять число очей, или высоту, потому что не дано ведения о сем; как звезды на небе всякому человеку дано видеть и дивиться им, узнать же число их никому невозможно: таким же образом в небесную ЦерковьСвятых войти и наслаждаться в ней дано всем желающим подвизаться, но узнать и объять число Святых, – сие принадлежит единому Богу. Сидящий на колеснице и на престоле всеочитых животных, то есть, в каждой душе, соделавшейся престолом и седалищем Его, ставшей оком и светом, шествует и носится, восседая на ней, и правя браздами духа, и направляя ее, как Сам знает. Как духовные животные шествовали, не куда сами хотели идти, но куда знал и хотел Сидящий на них и Направляющий их, так и душами Сам правит, и водит их, указуя путь Духом Своим. Таким образом, не по своей воле, когда хотят, возносятся души в небеса; но Бог направляет душу, свергнув тело, стремиться мыслью в небеса, и опять, когда угодно Ему, ходит она во плоти и в помыслах, то по Его же воле переходит к пределам земли, и Он показывает ей откровения таин. О подлинно превосходный, благий, единый и истинный Браздодержец! Так, если душа предпрославлена ныне, и вступила в единение с Духом, то и тела сподобятся части в воскресении.
А что души праведных соделываются светом небесным, – о сем сам Господь сказал Апостолам: «вы есте свет мира»(Мф. 5:14). Сам, соделав их светом, повелел, чтобы чрез них просвещался мир, и говорит: «ниже вжигают светильника, и поставляют под спудом, но на свещнице, и светит всем, иже в храмине. Тако да просветится свет ваш пред человеки» (Мф. 5:15-16). А сие значит: не скрывайте дара, какой прияли от Меня, но сообщайте всем желающим. И еще: «Светильник телу есть око: аще убо будет око твое» светло, «все тело твое» просветится: «аще же око твое лукаво, все тело твое темно будет. Аще убо свет, иже в тебе, тма есть, то тма кольми» (Мф. 6:22-23)? Как очи суть свет для тела; и когда очи здоровы, – все тело освещено; а когда попадет что в очи, и они омрачатся, тогда все тело бывает во тьме: так Апостолы были поставлены очами и светом для целого мира. Посему, Господь, заповедуя им, сказал: «если вы, будучи светом для мира, устоите и не совратитесь, то просвещено будет все тело мира. А если вы – свет мира – омрачитесь; «то тма», то есть мир, «кольми?» Итак, Апостолы, став светом, послужили светом для веровавших, просветив сердца их тем небесным светом Духа, которым просвещены были сами.
А как были они и солью, то всякую верующую душу растворяли и осоляли солью Святого Духа. Ибо Господь сказал им: «вы есте соль земли»(Мф. 5:13), именуя землею человеческие души; потому что послужили они душам человеческим небесною солью Духа, растворив их и соделав негниющими и незараженными великим зловонием. Как мясо без соли загнивает, наполняется великим зловонием, и по причине несносного смрада все отвращаются от него; и в загнившем мясе пресмыкаются черви, находят там себе пищу, поедают его и гнездятся в нем; но как скоро посыпана соль, – питавшиеся мясом черви истребляются и гибнут, зловонный запах прекращается; потому что соль, по природе своей, истребляет червей, и уничтожает зловоние: таким же образом и всякая душа, неосоленная Святым Духом, непричастная небесной соли, то есть Божией силы, загнивает и наполняется великим зловонием лукавых помыслов; почему, лице Божие отвращается от страшного смрада суетных помыслов тьмы и живущих в такой душе страстей; закрадываются в нее злые и страшные черви, то есть, лукавые духи и темные силы, питаются, гнездятся, пресмыкаются там, поедают и растлевают ее. Ибо сказано: «возсмердеша и согниша раны моя» (Пс. 37:6). Но как скоро душа прибегнет к Богу, уверует и испросит себе соль жизни, благого и человеколюбивого Духа, снисшедшая небесная соль истребляет в ней страшных червей, уничтожает вредное зловоние, и очищает душу действием силы своей. А таким образом, когда истинная соль соделает ее здравою и невредимою, – снова вводится она в употребление и служение небесному Владыке. Поэтому и в Законе в означение сего Бог повелел всякую жертву осолять солью (Лев. 2:13).
Итак, надобно, чтобы сперва заклал ее иерей, и она умерла, а потом, чтобы рассеченная на части была она осолена, и наконец, уже возложена на огонь. Ибо, если иерей предварительно не предаст овчати закланию и смерти, то не осоляется и не приносится оно во всеплодие Владыке. Так и наша душа, приступая к истинному Архиерею – Христу, должна быть от Него закланною и умереть для своего мудрования и для худой жизни, какою жила, то есть, для греха; и как жизнь оставляет жертву, должно оставить ее лукавство страстей. Как тело, когда из него выйдет душа, умирает и не живет уже тою жизнию, какою жило, не слышит, не ходит: так, когда небесный Архиерей Христос благодатью силы Своей предаст закланию и умертвит в душе жизнь для мира, умирает она для той лукавой жизни, какою жила, и уже не слышит, не говорит, не живет в греховной тьме; потому что лукавство страстей, как душа ее, по благодати выходит из нее. И Апостол взывает, говоря: «мне мир распяся, и аз миру»(Гал. 6:14). Ибо душа, пока живет в мире и в греховной тьме, и не умерщвлена Христом, но имеет еще в себе душу порока, то есть действие тьмы греховных страстей, и сим питается, – не принадлежит телу Христову, не принадлежит телу света, но есть тело тьмы, и доныне еще находится на стороне тьмы; как и наоборот те, которые имеют в себе душу света, то есть силу Духа Святого, находятся на стороне света.
Но скажет кто-нибудь: почему душу называешь телом тьмы, когда она не произведение тьмы? – Обрати при сем внимание, и выразумей правильно. Как повседневную одежду, которую ты носишь, приготовил другой, а ты в нее одеваешься; равно и дом строил и сооружал иной, а ты в нем живешь: таким же образом и Адам, преступив Божию заповедь и послушав лукавого змия, продал и уступил себя в собственность диаволу, и в душу, – эту прекрасную тварь, которую уготовал Богпо образу Своему, – облекся лукавый, как и Апостол говорит: «совлек начало и власти», победил их на кресте (Кол. 2:15). Ибо для того было и пришествие Господа, чтобы изгнать их и возвратить Себе собственный Свой дом и храм – человека. Посему-то душа называется телом лукавой тьмы, пока в ней пребывает греховная тьма; потому что там живет и содержится она в продолжение лукавого века тьмы, как и Апостол, упоминая о теле греховном и о теле смерти, говорит: «да упразднится тело греховное» (Рим. 6:6); и еще: «кто мя избавит от тела смерти сея» (Рим. 7:24)? Подобно сему, и наоборот, душа уверовавшая в Бога, избавившаяся от греха, умершая для жизни темной и приявшая в себя свет Духа Святого, как жизнь, и в нем ожившая, там уже проводит жизнь свою; потому что там удерживается светом Божества. Ибо душа не от Божия естества и не от естества лукавой тьмы, но есть тварь умная, исполненная лепоты, великая и чудная, прекрасное подобие и образ Божий, и лукавство темных страстей вошло в нее вследствие преступления.
Наконец, душа тому и принадлежит, с кем в общении и единении она своими хотениями. Поэтому, или, имея в себе Божий свет и в нем живя и украшаясь всякими добродетелями, причастна она свету упокоения; или, имея в себе греховную тьму, подлежит осуждению. Ибо душа, желающая жить у Бога в вечном упокоении и свете, по сказанному прежде, должна приступить к истинному Архиерею Христу, претерпеть заклание и умереть для мира и для прежней жизни лукавой тьмы, преставиться же в иную жизнь для божественного воспитания. Если умирает кто в городе, – не слышит ни голоса, ни речей, ни шума живущих там, но как скоро умер, – переносится в другое место, где нет ни гласов, ни воплей того города: так и душа, как скоро предается на заклание и умирает в том граде вредных страстей, в котором жила и проводила время, не слышит уже в себе гласа бесед тьмы, не раздается уже в ней говор и вопль суетного беседования и мятежа духов тьмы, но преселяется она в град, исполненный благости и мира, в град Божественного света; и там живет и слышит, там гражданствует, разглагольствует и беседует, там совершает дела духовные и достойные Бога.
Посему и мы будем молиться, чтобы силою Его приять нам заклание и умереть для лукавого века тьмы, чтобы истреблен был в нас дух греха, чтобы душа восприяла в себя небесного Духа, облеклась в Него, преселилась из греховной тьмы во свет Христов, и целые веки упокоевалась в жизни. Как на ристалище колесницы несутся, и опередившая задерживает другую, мешает и препятствует ей ехать вперед и предвосхитить победу: так в человеке проносятся душевные и греховные помышления, и если греховному помышлению случится упредить, задерживает оно душу, мешает и препятствует ей приблизиться к Богу и одержать победу над грехом. А где восседает и правит душею сам Господь, там всегда одерживает Он победу, искусно и постоянно правя браздами и путеводствуя колесницу души к небесному и божественному образу мыслей. Не ведет Он брани со грехом, но, как полномочный и полновластный, всегда Сам решает победу. Посему-то Херувимы несутся, не куда сами желают идти, но куда путеводствует Восседающий на них и Правящий ими; куда Ему угодно, туда и шествуют они, и сам Он носит их; ибо сказано: «рука человеча»была под ними. Святые души носятся и путеводствуются Духом Христовым, Который правит, куда Ему угодно. И когда угодно Ему, – носятся в небесных помыслах; а когда угодно, – и в теле. Где угодно Ему, там и служат Ему. Как птице ногами служат крылья; так небесный свет Духа восприемлет крыла достойных души помыслов, путеводствуя и правя, куда Ему известно.
Посему, как скоро слышишь это, обрати внимание на себя самого, в самом ли деле и подлинно ли приобретено сие душею твоею? Ибо это не слова, просто произносимые, но дело, поистине в душе совершаемое. И если не приобрел ты таких духовных благ, но еще нищ; то должно тебе скорбеть, плакать и болезновать непрестанно. Как мертвый еще для царства, и как язвленный, взывай всегда ко Господу и проси с верою, чтобы и тебе сподобиться сей истинной жизни. Бог, сотворив тело сие, даровал ему, что не из своего естества, не из тела заимствует себе жизнь, пищу, питие, одеяние, обувь; а напротив того, сотворив тело само по себе нагим, устроил что все необходимое для жизни заимствует оно совне, и невозможно телу жить без того, что вне его существует, то есть без пищи, без пития, без одежд. Если же ограничивается оно тем, что – в его естестве, не заимствуя ничего отвне; то разрушается и гибнет. Таким же образом и душа, не имеющая в себе Божия света, сотворенная же по Божию образу (ибо так домостроительствовал и благоволил Бог, чтоб имела она вечную жизнь), не из собственного своего естества, но от Божества Его, от собственного Духа Его, от собственного света Его восприемлет духовную пищу, и духовное питие, и небесные одеяния, что и составляет истинную жизнь души.
Как в теле, по сказанному пред сим, жизнь не от него самого, но от того, что вне его, то есть, от земли; и без существующего вне его невозможно ему жить: так и душа, если еще ныне не возродится в оную землю живых и не будет там духовно питаться и духовно возрастать, преспевая пред Господом, и не облечет ее Божество в неизреченные ризы небесной лепоты, то без оной пищи невозможно ей самой собою жить в услаждении и упокоении. Ибо естество Божие имеет и хлеб жизни, – Того, Кто сказал: «Аз есмь хлеб животный»(Ін. 6:35), и «воду живу» (Ін. 4:10), и «вино, веселящее сердце человека» (Пс. 103:15), и «елей радости» (Пс. 44:8), и многообразную пищу небесного Духа, и светоносные небесные одежды, даруемые Богом. В этом и состоит небесная жизнь души. Горе телу, когда оно останавливается на своей природе, потому что разрушается и умирает. Горе и душе, если останавливается на своей природе, и уповает на свои только дела, не имея общения с Божественным Духом; потому что умирает, не сподобившись вечной Божественной жизни. Как отчаиваются в больных, когда тело их не может уже принимать пищи, и плачут о них все близкие, друзья, родные и любимые ими: так Бог и святые Ангелы достойными слез признают те души, которые не вкушают небесной пищи Духа и не живут в нетлении. И это, повторяю еще, не просто произносимые слова, но самое дело духовной жизни, дело истины, совершаемое в душе достойной и верной.
Итак, если соделался ты Божиим престолом, и воссел в тебе небесный Браздодержец, и душа твоя стала вся духовным оком, и вся светом; если напитан ты оною небесною пищею Духа, и напоен живою водою; если облекся в одежды неизреченного света; если внутренний человек твой опытно и несомненно изведал все сие: то вот живешь ты подлинно вечною жизнию, и душа твоя даже ныне упокоевается с Господом; вот действительно приобрел и приял ты сие от Господа, чтобы жить тебе истинною жизнию. Если же не сознаешь в себе ничего такого: то плачь, скорби и сетуй; потому что доныне не приобрел еще ты вечного и духовного богатства, доныне не приял еще истинной жизни. Поэтому, сокрушайся о нищете своей, день и ночь умоляя Господа; потому что находишься в страшном греховном обнищании. И о если бы приобрел кто хотя скорбь сию о нищете своей! О если бы не проводили мы времени в беззаботности, как пресыщенные! Кто скорбит, и ищет, и неотступно просит Господа, тот скорее получит избавление и небесное богатство, как сказал Господь, заключая слово о неправедном судии и о вдовице: кольми паче Бог сотворит «отмщение вопиющих к Нему день и нощь?» Ей, глаголю: «сотворит отмщение их вскоре»(Лк. 18:7-8). Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 2. О царстве тьмы, то есть греха, и о том, что один Бог может отъять от нас грех и избавить нас от рабства лукавому князю

Лукавый князь – царство тьмы, вначале пленив человека, так обложил и облек душу властью тьмы, как облекают человека, чтобы соделать его царем и дать ему все царские одеяния, и чтобы от головы до ногтей носил он на себе все царское. Так лукавый князь облек грехом душу, все существо ее, и всю осквернил, всю пленил в царство свое, не оставил в ней свободным от своей власти ни одного члена ее, ни помыслов, ни ума, ни тела, но облек ее в порфиру тьмы. Как в теле страждет не одна его часть, или не один его член, но все оно всецело подвержено страданиям: так и душа вся пострадала от немощей порока и греха. Лукавый всю душу, эту необходимую часть человека, этот необходимый член его, облек в злобу свою, то есть в грех; и таким образом, тело соделалось страждущим и тленным.
Когда Апостол говорит: совлекитесь «ветхаго человека»(Кол. 3:9), тогда разумеет человека совершенного, у которого соответствуют очам свои очи, голове – своя голова, ушам – свои уши, рукам – свои руки, и ногам – свои ноги. Ибо лукавый осквернил и увлек к себе всего человека, душу и тело, и облек человека в человека ветхого, оскверненного, нечистого, богоборного, непокорного Божию закону, – в самый грех, чтобы не смотрел уже, как желательно человеку, но и видел лукаво, и слышал лукаво, и ноги его поспешали на злодеяние, и руки делали беззаконие, и сердце замышляло лукавое. Поэтому, будем и мы умолять Бога, чтобы совлек с нас ветхого человека; потому что один Бог может отъять от нас грех. Крепче нас те, которые пленили нас и держат в царстве своем; но Бог дал обетование – избавить нас от рабства сего. Когда светит солнце, и дует какой-нибудь ветер; и у солнца – свое тело и своя природа, и у ветра – своя же природа и свое тело, и никто не может отделить ветер от солнца, если единый Бог не прекратит ветра, чтобы не дул он более. Так и грех примешался к душе; но и у греха, и у души – своя особенная природа.
Посему, невозможно разлучить душу с грехом, если Бог не прекратит и не остановит сего лукавого ветра, пребывающего в душе и в теле. И еще, как иный видит летающую птицу, и хочет сам летать; но, не имея крыльев, летать не может: так и у человека есть желание быть чистым, неукоризненным, неоскверненным, не иметь в себе порока, всегда же пребывать с Богом; но сил на это у него нет. Желает он взлететь в божественный воздух, в свободу Святого Духа; но не может, пока не получит крыл. Посему, будем умолять Бога, чтобы дал нам «криле голубине»Святого Духа, да полетим к Нему и почием (Пс. 54:7), и да отлучит у нас от души и тела, и да прекратить в нас лукавый ветр – самый грех, живущий в членах души и тела. Ибо Ему одному возможно сделать сие. Сказано: «се Агнец Божий, вземляй грехи мира» (Ін. 1:29). Он один людям, верующим в Него, сотворил милость сию, что избавляет их от греха; Он соделывает неисповедимое сие спасение тем, которые всегда чают и надеются, и непрестанно ищут сего.
Как в темную и глубокую ночь дует какой-нибудь жестокий ветер и приводит в движение, смятение и сотрясение все растения и семена: так и человек, подпав под власть темной ночи – диавола, и пребывая в ночи и во тьме, страшно дующим ветром греха приводится в колебание, сотрясение и движение; у него в смятении вся природа, душа, помыслы его и ум, в сотрясении все телесные члены. Ни один член души и тела не свободен и не может не страдать от живущего в нас греха. Подобно сему есть день света и божественный ветр Святого Духа, который веет и оживотворяет души, пребывающие во дни Божественного света, и проникает все существо души, и помыслы, и всю сущность, и все телесные члены прохлаждает и упокоевает Божественным и неизглаголанным упокоением. Сие-то выразил Апостол: «несмы»чада «нощи ниже тмы: еси бо вы сынове света есте и сынове дне» (1Сол. 5:5). И как там, в обольщении, ветхий человек совлек с себя человека совершенного и носит одежду царства тьмы, одежду хулы, неверия, небоязненности, тщеславия, гордыни, сребролюбия, похоти, а подобным образом, и другие одеяния царства тьмы, нечистые и скверные рубища: так и здесь опять, которые совлекли с себя человека ветхого и земного, и с которых Иисус совлек одежды царства тмы, те облеклись в нового и небесного человека – Иисуса Христа, и также опять, в соответственность очам имеют свои очи, и в соответственность ушам – свои уши, и в соответственность главе – свою главу, чтобы всецелый человек был чист и носил на себе небесный образ.
И Господь облек их в одеяния царства неизреченного света, в одеяния веры, надежды, любви, радости, мира, милосердия, благости, а подобно, и во все прочие божественные, животворные одеяния света, жизни, неизглаголанного упокоения, чтобы, как Бог есть любовь, радость, мир, благость, милосердие, так и новый человек соделался сим по благодати. И как царство тьмы и грех сокрыты в душе до дня воскресения, когда тьмою, сокрытою ныне в душе, покроется и самое тело грешников: так и царство света и небесный образ – Иисус Христостаинственно ныне озаряет душу и царствует в душе святых; но, оставаясь сокровенным от очей человеческих, едиными душевными очами действительно видим Христос до дня воскресения, когда и самое тело покроется и будет прославлено тем светом Господним, какой еще ныне есть в душе человеческой, чтобы тогда и самому телу царствовать вместе с душею, еще ныне приемлющею в себя царство Христово, упокоеваемою и озаряемою вечным светом. Слава Его щедротам и благоутробию! Милует Он рабов Своих, и просвещает и избавляет их от царства тьмы, и дарует им свет Свой и царство Свое. Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 3. О том, что братия между собою должны жить искренно, в простоте, в любви, в мире, вести же борьбу и брань с внутренними помыслами

Братия должны пребывать друг с другом в великой любви. Молятся ли они, или читают Писания, или занимаются какою работою, – в основание да полагают любовь друг к другу; в таком случае произволение их может сподобиться Божия благоволения. И кто молится, и кто читает, и кто работает, все могут делать с пользою, если сии живут между собою в праводушии и простоте. Ибо что написано? «Да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли»(Мф. 6:10), чтобы, – как Ангелы на небесах пребывают между собою в великом единомыслии, живя в мире и любви, и нет там превозношения или зависти, но взаимная любовь и искренность, – так пребывали между собою и братия. Если случается каким-нибудь тридцати человекам быть за одним делом, то не могут они продолжать сие целый день и целую ночь; напротив того, некоторые из них проведут в молитве часов шесть, и хотят читать, иные же усердно прислуживают, а другие занимаются какой-либо работой.
Посему, братия, если что делают, должны быть во взаимной любви и в радости. Кто работает, тот о молящемся пусть говорит так: «сокровище, которым владеет брат мой, есть общее; следовательно, владею им и я». И кто молится, тот о читающем пусть говорить так: «чем воспользуется он в чтении, то и мне послужит в пользу». И кто работает, тот пусть говорит опять следующее: «в услуге, какую оказываю, общая есть польза». Как членов телесных много, и они составляют одно тело, и взаимно помогают друг другу, и каждый член исполняет собственное свое дело; сверх того, глаз смотрит за целое тело, и руки работают за все члены, и ноги ходят, нося на себе все части тела, а иной член состраждет другим: так пусть будут и братия между собою. И кто молится, тот да не осуждает работающего за то, что он не молится. И кто работает, да не осуждает молящегося, говоря: «он продолжает молитву, а я работаю». И кто прислуживает, да не осуждает другого. Напротив того, каждый, что ни делал бы он, пусть делает в славу Божию. Читающий с любовью и радостью да взирает на молящегося, рассуждая так: «он и о мне молится». А молящийся так да рассуждает о работающем: «что делает он, то делает для общей пользы».
И таким образом, великое единогласие, мир и единодушие могут всех между собою содержать в союзе мира, и можно будет жить друг с другом в праводушии и простоте, привлекая на себя Божие благоволение. Главнейшее же из всего, как очевидно, есть благовременное пребывание в молитве. Сверх того, предметом искания пусть будет одно – иметь в душе сокровище и жизнь, то есть иметь Господа во уме. Работает ли кто, или молится, или читает, да имеет оное непреходящее стяжание, то есть Духа Святого. Некоторые же говорят, что Господь требует от людей одних явных плодов, а тайное совершает сам Бог. Но не так бывает на деле; напротив того, сколько ограждает кто себя по внешнему человеку, столько же он должен бороться и вести брань с помыслами; потому что Господь требует от тебя, чтобы сам на себя был ты гневен, вел брань с умом своим, не соглашался на порочные помыслы, и не услаждался ими.
Но чтобы искоренить уже грехи живущее в нас зло, – то сие может быть совершено только Божией силою. Ибо не дано и невозможно человеку – искоренить грех собственною своею силою. Бороться с ним, противиться, наносить и принимать язвы – в твоих это силах; а искоренить – Божие дело. А если бы сам ты в состоянии был сделать сие, то какая была бы нужда в Господнем пришествии? Как невозможно – видеть глазу без света, или говорить без языка, или слышать без ушей, или ходить без ног, или работать без рук: так без Иисуса невозможно спастись, или войти в небесное царство. Если же говоришь: «видимым образом я не блудник, не прелюбодей, не сребролюбец; следовательно, праведен»; то обольщаешься в этом, думая, что все уже совершил. Не три только части греха, от которых человеку должно оградить себя, но их тысячи. Откуда кичливость, небоязненность, неверие, ненависть, зависть, коварство, лицемерие? Не должен ли ты вести с ними брань и борьбу в тайне и в помыслах? Если в доме у тебя разбойник; то сие сокрушает уже тебя, и не дает тебе быть беззаботным, даже сам начинаешь нападать на него, наносишь ему раны и принимаешь их: так и душа должна сопротивляться, противоборствовать и отражать.
Произволение твое, противоборствуя, пребывая в труде и скорби, начинает, наконец, одерживать верх; оно и падает, и восстает; грех снова низлагает его; в десяти и в двадцати борениях побеждает и низлагает душу; но и душа со временем в одном чем-нибудь побеждает грех. И опять, если душа стоит твердо и ни в чем не ослабевает, то начинает брать преимущество, решать дело и одерживать над грехом победы. Но если и при этом посмотришь внимательно: то грех все еще поборает человека, пока «не достигнет»он «в мужа совершенна, в меру возраста» (Еф.4:13), и вполне не победит смерть. Ибо написано: «последний враг испразднится смерть» (1Кор. 15:26). Так-то люди преодолевают грех и делаются его победителями. А если, как сказали мы выше, говорит кто-нибудь: «я не блудник, не прелюбодей, не сребролюбец, для меня довольно сего»; то в таком случае боролся он с тремя частями, а с другими двадцатью, которыми грех также воюет с душой, не боролся, напротив же того, побежден ими. Посему, должно бороться и подвизаться во всем; потому что ум, как неоднократно говорили мы, есть борец, и имеет равномощную силу препираться с грехом и противиться помыслам.
Если же говоришь, что противная сила крепче, и порок вполне царствует над человеком; то обвиняешь в несправедливости Бога, Который осуждает человечество за то, что послушалось сатаны. Когда сатана силен и покоряет себе какою-то приневоливающею силою; тогда, по твоему, он выше и, сильнее души. Выслушай же меня, наконец. Если юноша борется с отроком, и отрок побежден, и осуждают отрока за то, что он побежден: то великая в этом несправедливость. Посему, утверждаем что ум есть борец, и борец равносильный. И борющаяся душа, взыскав помощи и защиты, получает их, и сподобляется избавления; потому что борьба и подвиг возможны при равных силах. Прославим Отца и Сына и Святого Духа во веки. Аминь.

Беседа 4. Христиане, чтобы сподобиться им небесных похвал от Бога и от ангелов, должны внимательно и тщательно совершать течение свое на поприще мира сего

Кто хочет христианскую жизнь с великой точностью вести в совершенстве, тот обязан всеми силами позаботиться прежде всего о смысле и о рассудке души, чтобы, – приобретши способность в точности различать доброе и худое, и во всяком случае распознавая, что в чистую природу привзошло несвойственного ей, – жить нам правильно и непреткновенно, и чтобы, пользуясь рассудком как глазом, быть нам в состоянии – не сдружаться и не входить в согласие с внушениями порока, а чрез это, сподобившись Божественного дара, соделаться достойными Господа. Возьмем же пример с видимого; потому что есть сходство между телом и душею, между телесным и душевным, видимым и сокровенным.
Тело имеет своим путеводителем глаз, и он видит, и все тело ведет надлежащим путем. Представь же, что идет кто-нибудь местами лесистыми, заросшими тернием и тенистыми, где и огонь заграждает путь и мечи вонзены; есть там и стремнины, и множество вод. Если путник оборотлив, осторожен и неустрашим: то, имея путеводителем глаз, с великою внимательностью проходит трудные сии места, и руками и ногами всячески сдерживает хитон свой, чтобы не изорвать между деревьями и в терниях, не замарать грязью, не разрезать мечами; и глаз, служа светом для целого тела, указывает ему путь, чтобы не сокрушилось оно на стремнинах, или не потонуло в водах, или не потерпело вреда в каком-нибудь затруднительном месте. Так оборотливый и смышленый путник, со всей осторожностью подобрав хитон свой, идя прямо по указанию глаза, и себя сохраняет невредимым, и надетый хитон сберегает несожженным и неразодранным. Если же подобными местами проходит человек нерадивый, ленивый, беспечный, неповоротливый, недеятельный; то хитон его, развеваясь туда и сюда, потому что у путника недостает твердости – всячески подбирать свою одежду, рвется о сучки и терния, или загорается от огня, или изрезывается вонзенными мечами, или грязнится в тине; одним словом, прекрасный и новый хитон его в скором времени портится от его невнимательности, недеятельности и лености. А если путник не будет обращать полного и должного внимания на указание глаза; то и сам упадет в ров, или потонет в водах.
Подобным образом и душа, – нося на себе, как бы прекрасный хитон, одежду тела, и имея у себя рассудок, который дает направление всей душе с телом, когда проходит она по лесистым и тернистым стезям жизни, среди тины, огня, стремнин, то есть вожделений и удовольствий и прочих несообразностей века сего, – должна с трезвением, мужеством, рачительностью и внимательностью везде сдерживать и оберегать себя. А чтобы телесный хитон в лесистых и тернистых местах мира сего не раздрался где-либо от забот, недосугов и земных развлечений, и не сгорел от огня вожделения; то облеченная в оный душа, отвращает око, чтобы не видеть лукавства, а также отвращает слух, чтобы не слышать пересудов, удерживает язык от суетных разговоров, руки и ноги от худых занятий; потому что душе дана воля отвращать телесные члены и не допускать их до худых зрелищ, до слышания чего-либо лукавого и срамного, до непристойных слов, до занятий мирских и лукавых.
Душа и сама отвращается от лукавых кружений, оберегая сердце, чтобы помыслы его не кружились в мире сем. А таким образом подвизаясь, употребляя все рачение и с великим вниманием при всяком случае удерживая телесные члены от худого, прекрасный хитон тела соблюдает нераздранным, неопаленным, неочерненным. Да и сама она любознательностью, смышленостью и рассудительностью своей воли, всего же более силою Господнею будет охраняема, поколику, по мере сил своих, сдерживает себя и отвращается от всякого мирского пожелания, а за сие и от Господа получает помощь к действительному своему охранению от исчисленных выше зол. Ибо Господь, – как скоро видит, что мужественно отвращается кто-нибудь от житейских удовольствий, от вещественных развлечений и забот, от земных уз и от кружения суетных помыслов, – подает таковому благодатную Свою помощь, и непреткновенною соблюдает эту душу, которая прекрасно совершает течение свое в настоящем лукавом веке. И таким образом, душа от Бога и от Ангелов удостаивается небесных похвал за то, что прекрасно охранила и себя и хитон тела своего, сколько возможно ей было, отвращаясь от всякого мирского вожделения, и спомоществуемая Богом, прекрасно совершила течение свое на поприще мира сего.
Если же кто по недеятельности и беспечности невнимательно ходит в жизни сей, и по собственной воле своей не отвращается от всякого мирского вожделения, и не взыскует со всем желанием единого Господа; то хитон тела его рвется от терний и дерев мира сего, опаляется огнем вожделения, оскверняется грязью удовольствий; и потому, душа в день суда оказывается неимеющей дерзновения, потому что не возмогла одеяние свое соблюсти неоскверненным, но растлила оное среди обольщений века сего. За сие-то извергается она из царства. Ибо что сотворит Бог с тем, кто по собственной воле своей предает себя миру, обольщается его удовольствиями, или блуждает, кружась в вещественном? Помощь Свою подает Он тому, кто отвращается от вещественных удовольствий и от прежних навыков, с усилием устремляет всегда мысль свою к Господу, отрекается от себя самого, взыскует же единого Господа. Того и Бог блюдет, кто в дебри мира сего при всяком случае остерегается сетей и тенет, кто «со страхом и трепетом свое спасение содевает»(Флп. 2:12), со всею внимательностью обходит сети, тенета и похоти века сего, взыскует же Господней помощи и по милости Господней надеется спастись благодатью.
Вот мудрые пять дев, трезвясь, поспешив к необычайному для своего естества, взяв елей в сосуды сердца своего, то есть подаваемую свыше благодать Духа, возмогли войти с Женихом в небесный чертог. Другие же юродивые девы, оставшиеся при собственном своем естестве, не трезвились, не постарались, пока были еще во плоти, взять в сосуды свои «елей радости»(Пс. 44:8), но по нерадению, недеятельности, беспечности, неведению или и по самомнению о своей праведности, предались как бы сну; и за сие не допущены в чертог царства, как немогшие благоугодить небесному Жениху. Удерживаясь мирскими узами и земною какою-нибудь любовью, не посвятили они небесному Жениху всей любви своей и приверженности, и не принесли с собою елея. А души, взыскавшие необычайного для естества, – святыни Духа, всею своею любовью привязаны ко Господу, с Ним ходят, от всего отвращаясь, к Нему устремляют молитвы и помышления; за что и сподобились они приять елей небесной благодати; и после сего могут течение свое продолжать непреткновенно, во всем вполне благоугождая духовному Жениху. Души же, оставшиеся в естестве своем, по земле пресмыкаются помыслом, о земле помышляют, и ум их на земле имеет жительство свое. Сами о себе думают они, что принадлежат Жениху, и украшены плотскими оправданиями; но, не прияв елея радости, не возродились они Духом свыше.
Пять умственных душевных чувств, если приимут в себя благодать свыше и святыню Духа, действительно бывают мудрыми девами, свыше приявшими в себя благодатную мудрость. А если остаются они при одном своем естестве, то делаются юродивыми и оказываются чадами мира; потому что не совлеклись духа мира, хотя сами о себе, по некоторым вероятностям и по наружности, думают, что они – невесты Жениховы. Как души, всецело прилепившиеся ко Господу, в Нем пребывают помыслом, к Нему возносят молитвы, с Ним ходят, и вожделеют любви Господней; так наоборот, души, предавшиеся любви к миру и восхотевшие иметь жительство свое на земле, там ходят, там пребывают мыслью, там живет их ум. А потому, несклонны они к доброму мудрствованию духа, как к чему-то необычайному для нашей природы, разумею же под сим небесную благодать, которой необходимо – войти в состав и в единение с естеством нашим, чтобы могли мы вступить с Господом в небесный чертог царства и улучить вечное спасение.
Вследствие преслушания первого человека приняли мы в себя странное для естества нашего – вредные страсти, и привычкою, долговременным усвоением обратили их для себя как бы в природу; и опять необычайным же для нашего естества – небесным даром Духа надлежит изгнать из нас сие странное и восстановить нас в первоначальную чистоту. И если ныне со многим молением, прошением, с верою, молитвою, с отвращением от мира не приимем в себя оной небесной любви Духа, и естество наше, оскверненное пороком, не прилепится к любви, то есть ко Господу, и не будет освящено оною любовью Духа, и мы до конца не пребудем непреткновенными, во всей точности живя по заповедям Господним; то не возможем улучить небесное царство.
Намереваюсь же, по мере сил своих, изречь некое тонкое и глубокомысленное слово. Поэтому, выслушайте разумно. Беспредельный, неприступный и несозданный Бог, по беспредельной и недомыслимой благости Своей, оплототворил Себя, и так сказать, как бы умалился в неприступной славе, чтобы можно Ему было войти в единение с видимыми Своими тварями, разумею же души Святых и Ангелов, и возмогли они быть причастными жизни Божества. А всякая тварь – и Ангел, и душа, и демон, по собственной природе своей, есть тело¹; потому что, хотя и утонченны они, однако ж в существе своем, по отличительным своим чертам и по образу, соответственно утонченности своего естества, суть тела тонкие, тогда как это наше тело в существе своем дебело. Так и душа, будучи утонченною, облеклась оком, которым смотрит, и ухом, которым слышит, а подобно сему, языком, которым говорит, и рукою; и одним словом, всем телом и членами его облекшись, душа срастворяется с телом, вследствие чего и совершаются все жизненные отправления.
Подобным образом, беспредельный и недомыслимый Бог, по благости Своей, умалил Себя, облекся в члены тела сего и укрыл Себя ,от неприступной славы. По снисхождению и человеколюбию преображаясь, плототворит Он себя, входит в единение, восприемлет святые, благоугодившие и верные души, и, по изречению Павлову, бывает с ними в един Дух (1Кор. 6:17), душа, так сказать, в душу, и ипостась в ипостась, чтобы душа, достойная Бога и благоугодная Ему, могла жить в обновлении и ощущать бессмертную жизнь, и соделалась причастницей нетленной славы. Ибо и сию видимую тварь привел Он из небытия в бытие в каком-то великом разнообразии и со множеством разностей, и ее не было, пока не приведена в бытие. Он восхотел, и без труда сотворил из ничего существа грубые и жесткие, например: горы, деревья (видишь, какова твердость их естества!), потом средственные – воды и из вод повелел родиться птицам, и еще тончайшие: огонь и ветры, и даже те, которые по тонкости невидимы телесному глазу.
А как беспредельное и неисповедимое художество многоразличной Божией премудрости из ничего создало тела грубые, и тонкие, и мягкие, осуществленные Божией волею; так тем паче Сам, и как хочет, и чем хочет, Сущий, по несказанной благости и по недомыслимой доброте прелагает, умаляет, уподобляет Себя святым и достойным верным душам, плототворя Себя, по мере их удобоприемлемости, чтобы Невидимый был для них видим, и Неосязаемый, соразмерно свойству душевной тонкости, был осязаем, и чтобы души ощутили благость и сладость Его, и на самом опыте усладились светом неизреченного наслаждения. Когда хочет, – бывает Он огнем, пожигающим всякую негодную и привзошедшую в нас душевную немощь. Ибо сказано: «Бог наш огнь поядаяй есть»(Євр. 12:29). А когда хочет, – бывает неизреченным и несказанным упокоением, чтобы душа упокоевалась покоем Божества. Когда же хочет, – бывает радостью и миром, согревает и оберегает душу.
Если же, на радование и веселье духовным тварям, хочет уподобить Себя и одной из тварей, например: граду света – Иерусалиму, или горе – небесному Сиону; то все может, как Ему сие угодно, по сказанному: вы же «приступисте к Сионстей горе, и ко граду Бога живаго, Иерусалиму небесному»(Євр. 12:22). Все нетрудно и удобно Ему, во что хочет, преображающемуся для душ Его достойных и верных. Да потщится только человек стать приятным и благоугодным Ему, и на самом опыте ощутительно узрит небесные блага, невыразимое наслаждение, беспредельное богатство Божества, в подлинном смысле, «ихже око не виде, и ухо не слыша, и на сердце человеку не взыдоша» (1Кор. 2:9), узрит Духа Господня, соделавшегося упокоением, радованием, наслаждением и вечною жизнью достойных душ. Ибо Господь плототворит Себя и в пищу и в питие, как написано в Евангелии: «кто снесть от хлеба сего, жив будет во веки» (Ін. 6:51), чтобы неизглаголанно упокоить душу и исполнить ее духовного веселья. Ибо говорит: «Аз есмь хлеб животный» (Ін. 6:35). А подобным образом плототворит Себя и в питие небесной струи, как говорит: «иже пиет от воды, юже Аз дам ему, будет в нем источник воды, текущия в живот вечный» (Ін. 4:14). И «вси», сказано, «тожде пиво пиша» (1Кор. 10:4).
Таким образом, как Сам благоволил, и как полезно было, являлся Он каждому из святых Отцов, иначе – Аврааму, иначе – Исааку, иначе – Иакову, иначе – Ною, Даниилу, Давиду, Соломону, Исаии и каждому из святых Пророков, иначе – Илие, иначе – Моисею. И думаю, что Моисей, во все время сорокадневного поста на горе, приступая к оной духовной трапезе, ею утешался и наслаждался. Посему, как Сам благоволил, являлся Он каждому из святых, чтобы упокоить, спасти и привести в познание Божие. Ибо все, что ни захочет, удобно для Него, и умаляя Себя, как Ему угодно, плототворит и преобразует Себя, делаясь видимым для любящих Его, по великой и невыразимой любви, в неприступной славе света являясь достойным, соразмерно с силами каждого. А душа, которая сподобилась с великим вожделением и чаянием, с верою и любовью принять в себя оную силу свыше, небесную любовь Духа, и имеет уже в себе небесный огнь бессмертной жизни, действительно отрешается от всякой мирской любви, освобождается от всяких уз порока.
Как железо, или свинец, или золото, или серебро, вложенные в огонь, теряют свойство жесткости, переменяясь в вещества мягкие, и пока бывают в огне, по силе огненной теплоты, расплавляются и изменяют естественную жесткость: таким же образом и душа, отрекшись от мира и возлюбив единого Господа, с великим сердечным исканием, в труде, в подвиге, непрестанно ожидая Его с упованием и верою, и прияв в себя оный небесный огнь Божества и любви Духа, действительно уже отрешается тогда от всякой мирской любви, освобождается от всякого вреда страстей, все отметает от себя, переменяет естественное свое качество и греховную свою жесткость, все почитает излишним, в едином небесном Женихе, Которого приняла к себе, упокоеваясь горячею и несказанною любовью к Нему.
Сказываю же тебе, что и самых любимых братьев, которых имеет у себя перед очами, если останавливают в оной любви, душа, так сказать, отвращается; потому что жизнь и покой ее – таинственное и неизреченное общение с небесным Царем. Ибо и любовь к плотскому общению разлучает с отцем, с матерью, с братьями; и все, касающееся до них, делается в уме сторонним. И ежели человек любит их, то любит как сторонний; все же расположение свое имеет к сожительнице своей. Ибо сказано: «сего ради оставит человек отца своего и матерь и прилепится к жене своей, и будета два в плоть едину»(Еф.5:31). А посему, если плотская любовь так отрешает от всякой любви: то кольми паче те, которые действительно сподобились вступить в общение с оным небесным и вожделенным Святым Духом, отрешатся от всякой любви к миру, и все будет казаться для них излишним; потому что препобеждены они небесным желанием, и в тесной от него зависимости; там желания, там помышления их, там они живут, там ходят их помыслы, там имеет всегда пребывание свое ум, препобежденный божественною и небесною любовью и духовным желанием.
После этого, возлюбленные братия, когда столько предлежит нам благ, и столько обетований возвещено Господом; удалим от себя все затруднения, отвратимся от всякой любви в мире, посвятим же себя исканию и желанию оного единственного блага, чтобы прийти нам в состояние – приобрести ту неизреченную любовь Духа, к которой поспешать советовал нам блаженный Павел, говоря: «держитеся любве»(1Кор. 3:1), и чтобы можно было нам, после жестокости своей, сподобиться изменения десницы Вышнего, и уязвившись любовью Божественного Духа, прийти в кротость и в духовный покой; потому что Господь с великим благоутробием милосердствует о нас, как скоро всецело обращаемся к Нему, исхищая себя из всего сопротивного. Даже, если мы по великому неведению, по младенчеству и по причине укоренения в нас пороков, отвращаемся от жизни, и сами себе полагаем много препятствий, не хотя действительно покаяться; то Он, долготерпеливый к нам, великое оказывает благосердие, как скоро, обратившись, придем к Нему, и просветим внутреннего нашего человека, чтобы не постыдились лица наши в день суда.
Если же и кажется нам сие трудным, по суровости подвигов добродетели, лучше же сказать, по внушению и совету сопротивника; то вот Господь милосердствует и долготерпит еще, ожидая нашего обращения, и если грешим, переносит сие в чаянии нашего покаяния, и если падаем, не стыдится принимать нас снова, как сказал Пророк: «еда падаяй не востает? Или отвращаяйся не обратится»(Єр. 8:4)? Мы только отрезвимся, приобретя благую мысль; скорей и правым образом к Нему обратимся, взыскав Его помощи; а Он готов спасти нас; потому что ожидает горячего, по мере сил наших, устремления к Нему воли нашей благой от произволения веры и усердия, всякое же преспеяние производит в нас Сам. Посему, возлюбленные, совлекшись всякого предубеждения, нерадения и обленения, как чада Божии, постараемся соделаться мужественными и готовыми идти во след Его, не будем откладывать сего день за день, увлекаемые к тому пороком; ибо не знаем, когда будет исшествие наше из плоти. Велики же и неизреченны обетования христианам, и в такой мере велики, что с верою и богатством одной души не идут даже в сравнение вся слава и лепота неба и земли, и прочее их украшение и разнообразие, и богатство, и красота, и наслаждение видимым.
Итак, при стольких побуждениях и обетованиях Господних, как же не пожелать нам, всецело приступить ко Господу и Ему посвятить себя самих, сверх всего прочего, по Евангелию, отрекшись и души своей, возлюбить Его единого, не любя при том ничего иного? Вот все сие даровано нам, и какая еще слава! Сколько Господних о нас смотрений со времени Отцов и Пророков! Сколько возвещено обетований! Сколько побуждений! Какое благосердие Владыки было к нам от начала! Напоследок же, в пришествие Свое неизреченную к нам благость доказал Он распятием, чтобы нас обратившихся ввести в жизнь. А мы не расстаемся еще с своими изволениями, с любовью к миру, с худыми предубеждениями и навыками, и чрез это оказываемся маловерными, или и неверными! Однако же, вот и при всем этом, Господь пребывает к нам милостивым, невидимо охраняя и упокоевая нас, до конца не предавая нас, по грехам нашим, пороку и обольщениям мира, по великой благости и по долготерпению не попуская нам погибнуть, имея еще в виду, что обратимся к Нему когда-нибудь.
Но боюсь, чтобы на нас, которые живем, всем пренебрегая, и водимся предрассудками, не исполнилось со временем Апостольское изречение, а именно: «или о богатстве благости Его и кротости, и долготерпении нерадиши, неведый, яко благость Божия на покаяние тя ведет»(Рим. 2:4)? Если же, при долготерпении, благости и кротости Его, приумножим еще число грехов, и своим нерадением и пренебрежением уготовим себе тягчайшее осуждение: то исполнится на нас Апостольское слово: «по жестокости же своей и нераскаянному сердцу, собираеши себе гнев в день гнева и откровения праведнаго суда Божия» (Рим. 2:5). Ибо велика и неисповедима благость Божия, невыразимо Божие долготерпение к человеческому роду, если только пожелаем мы отрезвиться и постараемся всецело обратиться к Богу, чтобы возможно нам было улучить спасение.
А если угодно познать тебе Божие долготерпение и великую благость Божию; то можем научиться сему из богодухновенных Писаний. Посмотри на израильтян, от которых «отцы», которым определены были обетования, «от нихжеХристос по плоти, ихже служение и завет» (Рим. 9:4-5). Как много они грешили? Сколько раз совращались? И Бог не оставлял их в конец; но на короткое время к их же пользе предавал их наказаниям, скорбью желая смягчить их жестокосердие, обращал, побуждал их, посылал к ним Пророков, и сколько времени был долготерпелив к ним, когда они согрешали и оскорбляли Его? Обращающихся принимал с радостью; и когда снова совращались, – не оставлял, но чрез Пророков призывал к обращению, и хотя многократно уклонялись от Него и обращались к Нему, всякий раз сретал (/встречал/) благоволительно, принимал человеколюбиво, пока не впали, напоследок, в великий грех, возложив руки на собственного своего Владыку, Которого, по преданию Отцов и святых Пророков, ожидали себе Искупителем, Спасителем, Царем и Пророком. Ибо, когда пришел, – не приняли Его, но даже еще, подвергнув великому поруганию, напоследок, предали на кресте смертной казни. И сим великим оскорблением и чрезмерным преступлением преумножившиеся грехи их дошли до полноты; потому, в конец уже оставлены они, по удалении от них Святого Духа, когда раздралась церковная завеса. Потому и храм их, преданный язычникам, разрушен и приведен в запустение, по определению Господа, что «не имать остати зде камень на камени, иже не разорится» (Мф. 24:2). И таким образом решительно преданы они язычникам и по всей земле рассеяны пленившими их тогда царями, и повелено им уже не возвращаться в страну свою.
Так и ныне милостивый и благий к каждому из нас Бог являет Свое долготерпение. Хотя многократные видит от каждого оскорбления, но безмолвствует, ожидая, не отрезвится ли человек со временем, и не пременится ли, чтобы больше уже не оскорблять Его; и с великою любовью и радостью приемлет обращающегося от греха. Ибо так говорит: «радость бывает о едином грешнице кающемся»(Лк. 15:10); и еще: «несть воля пред Отцем Моим, да погибнет един от малых сих» (Мф. 18:14) наименьших. Но если кто, – при великом к нему милосердии и долготерпении Божием, когда Бог не подвергает его наказанию за каждое греховное преткновение, тайное или явное, но видя оное, безмолвствует, как бы ожидая покаяния, – сам, дошедши до великого пренебрежения, начинает прилагать грехи ко грехам, присовокуплять беспечность к беспечности, на одном прегрешении созидать другое, и исполняет меру грехов; то впадает уже, наконец, в такой грех, из которого не может изникнуть, но сокрушается, и предавшись лукавому, погибает в конец.
Так было с содомлянами. Много греша и не обращаясь, напоследок, злым умышлением против Ангелов, возжелав совершить с ними мужеложство, в такой впали грех, что не стало уже места и покаянию, но отвержены они в конец; потому что исполнили, и даже превзошли меру грехов. И потому, по Божию суду, попалены огнем. Так было и при Ное; многократно раздражая Бога и не принося в том покаяния, простерлись до таких грехов, что растлили, наконец, всю землю. Так и к египтянам, которые много оскорбляли Бога и согрешали против народа Его, Бог был еще милостив, не налагал на них таких казней, чтобы в конец истребить их, а только в научение, чтобы побудить к обращению и покаянию, наносил им легкие удары, являя Свое долготерпение и ожидая их покаяния. Но они, во многом согрешив пред Божиим народом, то обращаясь, то опять в том раскаиваясь, и утвердившись в древнем неверии злого произволения, обременив народ Божий работами, напоследок, когда Бог чрез Моисея при множестве чудес извел народ из Египта, учинили великий грех, погнавшись в след за народом Божиим. Почему, Божественный суд наконец истребил, и погубил, и потопил их в водах, признав недостойными видимой жизни.
Подобным образом, израильтяне, как говорено и выше, многократно подвергались преткновениям и согрешали, убивая Пророков Божиих и совершая много других худых дел, пока Бог безмолвно долготерпел, ожидая их покаяния; напоследок, преткнулись так, что сокрушились, и уже не восставали; потому что возложили руки свои на Владычнее величие. А поэтому, в конец оставленные Богом, они отвержены; отняты у них пророчество, и священство, и богослужение; все же сие дано уверовавшим язычникам, как говорит Господь: «отымется от вас царствие, и дастся языку творящему плоды его»(Мф. 21:43). До этого времени терпел их Бог, не прекращал Своего долготерпения, не переставал милосердствовать о них. Но пoелику исполнили, и даже переполнили, меру грехов, возложив руки свои на Владычнее величие; то в конец оставлены Богом.
Распространились же мы о сем, возлюбленные, из Писания почерпнутыми мыслями подтверждая, что, как можно скорее, должно нам обратиться и поспешить ко Господу, Который милостив к нам, и ожидает, чтобы совершенно удалились мы от всякого лукавства и худого предубеждения, обращающихся же приемлет с великою радостью, – распространились, говорю, о сем для того более, чтобы со дня на день не возрастало пренебрежение наше, и не умножались в нас грехопадения наши, и чрез сие не навлекли мы на себя Божия гнева. Посему, постараемся, обратившись с искренним сердцем, приступить к Богу, и пoелику отчаяние есть внушение злобы и коварства, не отчаиваться во спасении при воспоминании предшествовавших грехов, которые для того и приводят человека к отчаянию, недеятельности, нерадению и беспечности, чтобы, обратившись и пришед ко Господу, по великой Господней милости к человеческому роду, не получил он спасения.
Если же кажется нам как бы неудобоисполнимым и невозможным – обратиться от множества предвозобладавших нами грехов (а такая мысль, как сказали уже мы, есть внушение злобы и служит препятствием к нашему спасению); то приведем себе на память и не оставим без внимания, как Господь, пришедши к нам по благости Своей, давал прозрение слепым, врачевал расслабленных, целил всякую болезнь, воскрешал мертвых, которых коснулось уже тление и разрушение, отверзал слух глухим, из одного человека изгнал легион бесов и дошедшему до такого беснования возвратил здравый ум. Кольми же паче душу, которая к Нему обращается, у Него ищет милости, Его требует помощи, и обратит Он, и приведет в целомудрие бесстрастия, в благоустройство всякой добродетели, в обновление ума, дарует ей здравие, прозрение разумения, мир помыслов, от слепоты, глухоты и мертвости неверия, неведения и небоязненности возведет к целомудрию добродетели и чистоте сердца. Ибо Кто создал тело, Тот сотворил и душу. И как, пребывая на земле, по благости Своей, всем приходящим к Нему и ищущим у Него помощи и исцеления, как благий и единый врач, в чем имел кто нужду, подавал то щедро; так щедр Он и в духовном.
Если так благосерд Он был к телам, которые опять должны были разрушиться и умереть, и всякому, чего кто просил, делал сие с готовностью и благостью; то кольми паче душе бессмертной, неразрушимой и нетленной, – которая впала в недуг неведения, порока, неверия, небоязненности и прочих греховных страстей, однако же приходит ко Господу, у Него ищет помощи, на Его взирает милосердие, от Него вожделеет приять благодать Духа к избавлению и освобождению своему от всякого порока и от всякой страсти, – со всею поспешностью и готовностью дарует Он врачующее избавление, по сему слову: тем паче небесный Отец сотворит «отмщение вопиющих к Нему день и нощь». Господь присовокупляет к сему: «глаголю вам, яко сотворит отмщение их вскоре»(Лк. 18:7-8). И еще в другом месте советует нам: «просите, и дастся вам: всяк бо просяй приемлет, и ищай обретает, и толкущему отверзется» (Мф. 7:7-8). И далее присовокупляет: «кольми паче Отец» ваш небесный «даст Духа Святаго просящим у Него» (Лк. 11:13). Аминь «глаголю вам, аще и не даст ему, зане друг ему есть: но за безочство его, востав даст ему, елико требует» (Лк. 11:8).
А всем этим убеждал Он нас к тому, чтобы неотступно, непрестанно, неутомимо просили мы у Него благодатного заступления; потому что пришел Он ради грешников, чтобы обратились к Нему, и уврачевать Ему верующих в Него. Мы только отступимся от худых предубеждений, сколько будет на то наших сил, возненавидим дурные свои занятия и мирские обольщения, отвратимся от лукавых и суетных помыслов, будем же всегда, по мере сил своих, к Нему прилепляться: а Он готов оказать нам помощь Свою; потому что Он весьма милосерд, животворит, врачует неисцелимые страсти, творит избавление тем, которые призывают Его, к Нему обращаются, по собственной воле и непринужденно удаляются, по мере сил, от всякой мирской любви, отвлекают ум от земли, и к Нему устремлены своим желанием и исканием. Достойною же помощи Его делается такая душа, которая все почитает излишним, не упокоевается ни на чем в мире, одного ждет к своему упокоению, а именно, что будет упокоена и обрадована Его благостью; и потому, за таковую веру прияв небесный дар, – по благодати с несомненностью упокоив свое вожделение, приличным и соответственным уже образом послужив Духу Святому, с каждым днем преспевая в добре, не уклоняясь с пути праведности, до конца пребывая непреклонною к пороку, не сдружаясь с ним, и ничем не оскорбив благодать, – сподобляется она вечного спасения со всеми Святыми, которым подражала живя в мире, как их сообщница и сопутница. Аминь.

Беседа 5. Велика разность между христианами и людьми мира сего. Одни, имея в себе духа мира, в сердце и в уме связаны земными узами; а другие вожделеют любви небесного Отца, Его единого имея предметом всех своих желаний

У христиан – свой мир, свой образ жизни, и ум, и слово, и деятельность свои; инаковы же и образ жизни, и ум, и слово, и деятельность у людей мира сего. Иное – христиане, иное – миролюбцы; между теми и другими расстояние велико. Ибо обитатели земли, чада века сего уподобляются пшенице, всыпанной в решето земли сей, и просеваются среди непостоянных помыслов мира сего, при непрестанном волнении земных дел, пожеланий и многосплетенных вещественных понятий. Сатана сотрясает души, и решетом, то есть земными делами, просевает весь грешный род человеческий. Со времени падения, как преступил Адамзаповедь, и подчинился лукавому князю, взявшему над ним власть, непрестанными обольстительными и мятущимися помыслами всех сынов века сего просевает, и приводит он в столкновение в решете земном.
Как пшеница в решете у просевающего бьется, и взбрасываемая непрестанно в нем переворачивается: так князь лукавства земными делами занимает всех людей, колеблет, приводит в смятение и тревогу, заставляет приражаться к суетным помыслам, гнусным пожеланиям, земным и мирским связям, непрестанно пленяя, смущая, уловляя весь грешный род Адамов. И Господь предсказал Апостолам будущее на них восстание лукавого: «сатана просит вас, дабы сеял яко пшеницу: Аз же молихся»Отцу Моему, «да не оскудеет вера» ваша (Лк. 22:31-32). Ибо сие слово и определение, изреченное Создателем Каину явно: «стеня и трясыйся», в тревоге «будеши на земли» (Бут. 4:12), служит втайне образом и подобием для всех грешников; потому что род Адамов, преступив заповедь и соделавшись грешным, принял на себя втайне сие подобие. Люди приводятся в колебание непостоянными помыслами боязни, страха, всякого смущения, пожеланиями, многообразными всякого рода удовольствиями. Князь мира сего волнует всякую душу нерожденную от Бога, и как пшеницу, непрестанно вращающуюся в решете, разнообразно волнует человеческие помыслы, всех приводя в колебание, и уловляя мирскими обольщениями, плотскими удовольствиями, страхованиями, смущениями.
И Господь, показывая, что последующие обольщениям и хотениям лукавого, носят на себе подобие Каинова лукавства, и обличая их, сказал: «вы похоти отца вашего хощете творити, он человекоубийца бе искони, и во истине не стоит»(Ін. 8:44). Посему, весь грешный род Адамов втайне несет на себе оное осуждение: стеня и трясясь, будете тревожимы в решете земли сеющим вас сатаною. Как от одного Адама распространился по земле весь род человеческий; так одна какая-то страстная порча проникла во весь грешный род человеческий, и князь злобы один в состоянии сеять всех непостоянными, вещественными, суетными, мятежными помыслами. И как один ветер может приводить в колебание и кружение все растения и семена; и как одна ночная тьма распростирается над целою вселенною: так князь лукавства, будучи некою мысленною тьмою греха и смерти, каким-то сокровенным и жестоким ветром, обуревает и кружит весь на земле человеческий род, непостоянными помыслами и мирскими пожеланиями уловляя человеческие сердца, тьмою неведения, ослепления и забвения наполняет всякую душу нерожденную свыше, и мыслью и умом непреселившуюся в иной век, по сказанному: «наше» же «житие на небесех есть» (Флп. 3:20).
Сим-то истинные христиане отличаются от всего человеческого рода; и как сказали мы выше, велико расстояние между христианами и прочими людьми. Пoелику ум и разумение христиан всегда заняты мудрствованием о небесном, по общению и причастию Святого Духа созерцают вечные блага; пoелику рождены они свыше от Бога; в самой действительности и силе сподобились стать чадами Божиими; многими и долговременными подвигами и трудами достигли постоянства, твердости, безмятежия и покоя, не рассеиваются и не волнуются уже непостоянными и суетными помыслами: то сим самым выше и лучше они мира; потому что ум их и душевное мудрствование пребывают в мире Христовом и в любви Духа, как и Господь, рассуждая о таковых, сказал, что прешли они «от смерти в живот»(Ін. 5:24). Поэтому, отличие христиан состоит не во внешнем виде и не в наружных образах, как многие думают, что в этом вся разность, и что самые христиане различаются между собою внешним видом и образом. И вот они и умом и разумением уподобляются миру: у них, как и у всех прочих людей, то же колебание и неустройство помыслов, те же неверие, смятение, смущение, боязнь. Хотя отличаются они от мира наружным видом и мнениями, также некоторыми внешними заслугами, однако же, в сердце и уме связаны земными узами, не приобрели сердцу своему упокоения от Бога и небесного духовного мира; потому что не взыскали и не уверовали, что сподобятся сего от Бога.
Обновлением ума, умирением помыслов, любовью и небесною приверженностью ко Господу от всех людей в мире отличается новая тварь – христианин. Для того было и пришествие Господне, чтобы истинно уверовавшие в Господа сподобились сих духовных благ. Христианам принадлежат и слава, и красота, и небесное неизглаголанное богатство, приобретаемое трудом, потами, испытаниями, многими подвигами, но не иначе, как при Божией благодати. И лицезрение земного царя вожделенно всякому человеку. Кто ни приходит в царственный город, всякому желательно хотя взглянуть только на лепоту его, или на убранство одежд, или на великолепие порфиры, на красоту разновидных жемчугов, на благолепие диадимы, на драгоценность царских его отличий. Разве только живущие духовно не высоко ценят сие, потому что опытно изведали иную небесную и неплотскую славу, уязвлены иною неизреченною красотою, имеют часть в ином богатстве, живут по внутреннему человеку, причастны иного Духа. А людям мира сего, имеющим в себе духа мира, весьма вожделенно увидеть земного царя, особливо же во всем его благолепии и во всей славе. Ибо в какой мере жребий царя видимым величием много превышает жребий всякого другого человека; в такой же мере и славно и вожделенно всякому хотя только увидеть его. И всякий говорит сам в себе: «о если бы и мне кто дал эту славу, это благолепие, это убранство!» Так ублажает он человека подобного себе, земного, подобострастного, смертного, но возбуждающего желания его временным благолепием и временною славою.
Но если плотским людям столько вожделенна слава царя земного; то люди, на которых уканула оная роса Духа Божественной жизни, и уязвила сердце божественною любовью к небесному Царю-Христу, тем более привязываются к оной красоте, к неизглаголанной славе, к нетленному благолепию, к недомыслимому богатству истинного и вечного Царя-Христа. Они отдаются в плен вожделению и любви, всецело устремляясь ко Христу, и вожделеют улучить те неизглаголанные блага, какие созерцают духом, и ради сего ни во что вменяют всякую на земле красоту, и славу, и благолепие, и честь, и богатство царей и князей; потому что уязвились они божественною красотою, и в души их уканула жизнь небесного бессмертия. Посему и желают единой любви небесного Царя, с великим вожделением Его единого имея пред очами, ради Него отрешаются от всякой мирской любви и удаляются от всяких земных уз, чтобы возможно им было сие одно желание иметь всегда в сердцах², и не примешивать к нему ничего иного.
Но очень немного таких, которые с добрым началом соединили добрый конец, непреткновенно дошли до цели, имеют единую любовь к единому Богу и от всего отрешились. Многие приходят в умиление, многие делаются причастниками небесной благодати, уязвляются небесною любовью; но, не выдержав встретившихся на пути различных борений, подвигов, трудов и искушений от лукавого, пoелику у каждого есть желание любить что-либо в мире сем и не вовсе отрешаться от любви своей, возвратившись к разнообразным и различным мирским пожеланиям, по слабости и недеятельности, или по боязливости собственной своей воли, или по любви к чему-либо земному, остались в мире и погрязли в глубине его. А те, которые действительно намерены до конца проходить доброе житие, должны, при оной небесной любви, не принимать в себя добровольно и не примешивать никакой другой любви и приверженности, чтобы не положить тем препятствия духовному, не возвратиться вспять, и наконец, не лишиться жизни. Как обетования Божия велики, неизглаголанны и неисповедимы; так потребны нам вера, и надежда, и труды, и великие подвиги, и долговременное испытание. Не маловажны те блага, какие уповает получить человек, вожделеющий небесного царства. Со Христом желает он царствовать бесконечные веки; ужели же не решится с усердием, в продолжение краткого времени жизни сей до самой смерти, терпеть борения, труды и искушения? Господь взывает: «аще кто хощет по Мне ити, да отвержется себе, и возмет крест свой», повседневно радуясь, «и по Мне грядет»(Мф. 16:24). И еще: «аще кто не возненавидит отца, матерь, жену, чад, братию и сестр, еще же и душу свою, не может Мой быти ученик» (Лк. 14:26). Но весьма многие из людей, хотя намереваются получить царствие и желают наследовать вечную жизнь, однако же, не отказываются жить по собственным своим хотениям и следовать сим хотениям, лучше же сказать, следовать посевающему в них суетное; и не отрекшись от себя, хотят они наследовать вечную жизнь, что – невозможно.
Истинно слово Господне. Те непреткновенно шествуют, которые, по Господней заповеди, всецело отреклись от себя, возгнушались всеми мирскими пожеланиями, связями, развлечениями, удовольствиями и занятиями, имеют пред очами единого Господа, и вожделеют творить Его заповеди. Посему, собственною своею волею совращается каждый, если действительно не восхотел он получить царство и отречься от себя, и при оной любви любит еще что-нибудь, услаждается какими-нибудь удовольствиями или пожеланиями века сего, и не имеет ко Господу всецелой любви, сколько возможно сие для произволения и хотения. Уразумеешь же все это из сего одного примера. Всякий человек доходит иногда рассудком и знает, что ни с чем несообразно дело, какое желательно ему сделать, однако же, пoелику имеет к тому любовь и не отрекается от любви, то уступает над собою победу. Сперва внутри сердца его бывают брань, борение, и равновесие, и склонение, и перевес то любви к Богу, то любви к миру. И тогда человек начинает рассуждать, входить ли ему в ссору и спор с братом; он говорит сам в себе: «скажу ему; нет, не скажу. Заведу с ним речь; нет, не заведу». Помнит он о Боге, но и свою бережет славу, и не отрекается от себя. А если любовь и наклонность к миру перетянут несколько на весах сердца; тотчас лукавый помысл готов подвигнуть и уста. Потом ум, как бы натянутою стрелою, изнутри устреливает ближнего языком, и в сбережение славы своей, без всякого уже принуждения воле, мечет стрелы непристойных слов. Потом же продолжает язвить ближнего непристойными словами, пока грехне разольется по членам; и иногда члены сии, препиравшиеся между собою устами, лукавое вожделение доводит до ударов и ран, а иногда, простершись и до убийства, готовит смерть. Смотри же, чем началось дело, и какой конец получила любовь к мирской славе, по собственной воле человека перевесив на весах сердца. Пoелику человек не отрекся от себя, и любит что-нибудь в мире; то происходят от того все сии несообразности.
То же представляй себе о каждом грехе и худом начинании; порок льстит и склоняет волю ума мирскими пожеланиями, обольщением и плотским удовольствием. Так приуготовляется всякое порочное дело, прелюбодейство и татьба, любостяжательность и пьянство, сребролюбие и тщеславие, ревность и любоначалие, и какое бы то ни было порочное предначинание. Иногда хорошие, по-видимому, начинания приводятся в исполнение ради славы и людской похвалы; а сие пред Богом равно неправде, и татьбе, и другим грехам. Ибо сказано: «Бог разсыпа кости человекоугодников»(Пс. 52:6). И в добрых, по-видимому, делах лукавый видит себе услугу; он весьма разнообразен и обманчив в мирских пожеланиях. Для какой-нибудь земной и плотской любви, которою человек связывает себя по собственной воле, уловляет его грех, делается для человека оковами, узами, тяжким бременем, которое потопляет и подавляет его в веке лукавом, не давая ему собраться с силами и возвратиться к Богу. Что возлюбил человек в мире, то и обременяет ум его, овладевает им и не позволяет ему собраться с силами. От этого зависит и равновесие, и склонение, и перевес порока; сим испытывается весь род человеческий, испытываются все христиане, живущие в городах, или в горах, или в обителях, или в полях, или в местах пустынных; потому что человек, уловляемый собственною своею волею, начинает любить что-нибудь; любовь его связывается чем-нибудь и не всецело уже устремлена к Богу. Например, иной возлюбил имение, а иной – золото и серебро, иной же – многоученую мирскую мудрость для славы человеческой; иной возлюбил начальство, иной – славу и человеческие почести, иной – гнев и досаду; любит же это по тому самому, что быстро предается страсти; иной любит безвременные сходбища, а иной – ревность; иной весь день проводит в рассеянии и удовольствиях; иной обольщается праздными помыслами; иной для человеческой славы любит быть как бы законоучителем; иной услаждается недеятельностью и нерадением; другой привязан к одеждам и рубищам; иной предается земным попечениям; иной любит сон, или шутки, или сквернословие. Чем привязан кто к миру, малым ли, или великим, то и удерживает его, и не позволяет ему собраться с силами. С какою страстью человек не борется мужественно, ту любит он, и она обладает им, и обременяет его, и делается для него оковами и препятствием уму его обратиться к Богу, благоугодить Ему, и, послужив Ему единому, соделаться благопотребным для царствия и улучить вечную жизнь.
А душа, действительно стремящаяся ко Господу, вся и всецело к Нему простирает любовь свою, и сколько есть сил, к Нему единому прилепляется своим произволением, и в этом приобретает помощь благодати, отрицается сама себя, и не следует хотениям ума своего; потому что по причине неотлучного с нами и обольщающего нас зла, ходит он лукаво. Напротив того, она всецело предает себя Господню слову, отрешается от всяких видимых уз, сколько возможно сие для воли, и совершенно предается Господу. А в таком случае в состоянии будет она перенести борьбу, труды и скорби. Ибо что любит душа, в том находит для себя и пособие и обременение. Если любит что в мире, то сие самое делается для человека бременем и узами, влекущими долу и непозволяющими восходить горе к Богу. А если любит Господа и Его заповеди; то в сем находит для себя и пособие и облегчение: от того самого, что всецело соблюдает любовь свою ко Господу, легкими делаются для него все заповеди Господни. Сие погружает человека в добро, лучше же сказать, облегчает его и делает для него нетрудными всякую брань и всякую скорбь; Божией силою низлагает он мир и силы порока, которые осетили душу в мире, и в пучине мира опутывают ее мрежами всякого рода пожеланий. Таким образом, как скоро душа возлюбила Господа, – исхищается из оных сетей собственною своею верою и великою рачительностью, а вместе и помощью свыше сподобляется вечного царства, и действительно возлюбив оное, по собственной своей воле и при помощи Господней, не лишается уже вечной жизни.
Но чтобы яснее доказать нам самым делом, как многие гибнут по собственной своей воле, тонут в море, похищаются в плен, – представь себе, что горит какой-нибудь дом; один, вознамерившись спасти себя, как скоро узнал о пожаре, бежит вон, и оставив все, решившись же позаботиться только о душе своей, он спасается; другой, вознамерившись взять с собою некоторые домашние утвари или иное что, вошел в дом, чтобы забрать это, и пока забирал, огонь взял силу над домом, и его захватил в доме и сожег. Видишь ли, что этот человек погиб в огне по собственной своей воле из любви, и именно – возлюбив на время нечто кроме себя? Подобно также сему плывут иные морем, и застигнуты сильным волнением; один, раздевшись донага, бросается в воду с намерением спасти только себя: и вот, он, гонимый волнами и ничем не связанный кроме заботливости о душе своей, плавая поверх волн, нашел возможность выйти из горького моря; а другой, вознамерившись спасти нечто из одежд своих, подумал, что и с ними, если возьмет их с собой, можно плыть и выйти из моря; но взятые им одежды обременили его и потопили в глубине морской, и вот, ради малой корысти не позаботившись о душе своей, погиб он. Примечаешь ли, что по собственной воле своей стал он жертвою смерти? Представь еще, что прошел слух об иноплеменниках; один, как скоро услышал это, тотчас предается бегству, нимало не медлит и пускается в путь ни с чем; другой же, не доверяя, что идут враги, или желая некоторые из вещей своих взять с собою, и решившись на сие, замедлил побегом; и вот, неприятели пришли, взяли его, отвели пленником в иноплеменную землю, и принудили жить там в рабстве. Видишь ли, что и этот по собственной своей воле, по причине своей недеятельности, по недостатку в мужестве и по любви к некоторым вещам, отведен в плен?
Подобно сему и те, которые не последуют заповедям Господним, не отреклись от себя самих, и не возлюбили единого Господа, но добровольно связали себя земными узами, когда приходит вечный огонь, – как оказавшиеся пленниками, вернее же сказать, узниками в отношении к добрым делам, погрязают в любви к миру, и утопают в горьком море лукавства, и гибнут в иноплеменном плене, то есть плененные лукавыми духами. А если угодно правоту совершенной любви ко Господу узнать из святых богодухновенных Писаний; то смотри, как Иов совлекся, так сказать, всего, что имел у себя – детей, имения, скота, рабов и прочего достояния, и как он, совлекшись всего, бежал и спасал себя, даже самый хитон оставив и бросив сатане, ни словом не изрек хулы, ни сердцем, ни устами не возроптал пред Господом, а напротив того, благословлял Господа, говоря: «Господь даде: Господь отъят: яко Господеви изволися, тако бысть: буди имя Господне благословенно»(Йов. 1:21). Его почитали стяжавшим многое, но по испытании его Господом, оказалось, что Иов ничего не стяжал кроме единого Бога. Подобно и Авраам, когда было повелено ему Господом «изыти от земли, и от рода, и от дому отца его» (Бут. 12:1), тотчас совлекся, так сказать, всего; отечества, земли, родных, родителей, и последовал слову Господню. Потом, среди многих бывших ему испытаний и искушений: то когда взята была у него жена, то когда жил и терпел обиду на чужой стороне – во всех сих случаях доказал, что единого Бога любит паче всего. Наконец, когда по обетованию, по прошествии многих лет, имел уже у себя единородного, столь много вожделенного сына, и Бог потребовал у него, чтобы сына сего с готовностью сам он принес в жертву, – совлекся Авраам и истинно отрекся себя самого. Ибо сим приношением единородного доказал, что не любил ничего иного кроме Бога. Если же с такою готовностью отдавал он сына; то тем паче, когда повелено бы ему было оставить прочее свое имущество, или в один раз разделить бедным, – и это сделал бы со всею готовностью и со всем усердием. Видишь ли теперь правоту совершенной и произвольной любви ко Господу?
Так и желающие быть сонаследниками сих праведников не должны любить ничего кроме Бога, чтобы, когда будут подвергнуты испытанию, оказаться им благопотребными и благоискусными, в совершенстве сохраняющими любовь свою ко Господу. Те только в состоянии будут пройти подвиг до конца, которые всегда по собственной воле своей любили единого Бога и отрешились от всякой мирской любви. Но весьма немного оказывается людей, которые бы восприяли такую любовь, отвращались от всех мирских удовольствий и пожеланий, и великодушно претерпевали восстания и искушения лукавого. Не потому ли, что многие при переходе рек увлекаются водами, нет успешно минующих и эти мутные реки мирских всякого рода пожеланий и различных искушений от лукавых духов? Не потому ли, что многие корабли, скрываясь в море, потопляются волнами, нет переплывающих и сию пучину, и ходящих по волнам, и достигающих мирной пристани? По этому-то всегда потребны великая вера, великодушие, борение, терпение, труды, алкание и жажда всего доброго, быстрота, неотступность, рассудительность, благоразумие. Весьма многие из людей хотят сподобиться царствия без трудов, без подвигов, без пролития пота; но сие – невозможно.
Как в мире иные приходят к какому-нибудь богатому человеку поработать у него во время жатвы или во время другого дела, чтобы получить, в чем сами имеют нужду для своего пропитания; и некоторые из них бывают люди ленивые и праздные, не трудятся, как другие, не работают, как должно, но не трудясь и не изнуряя себя в доме богатого, хотят, как сделавшие уже все дело, взять плату наравне с теми, которые трудятся терпеливо, и скоро, и из всех своих сил: таким же образом и мы, когда читаем Писания, или о каком праведнике, как благоугодил он Богу, как стал другом и собеседником Божиим, или и о всех Отцах, как соделались они друзьями и наследниками Божиими, сколько претерпели скорбей, сколько страдали ради Бога, сколько совершили доблестных дел и подвигов; тогда ублажаем их, и хотим сподобиться равных с ними даров и достоинств, охотно желаем получить славные оные дарования, отложив только в сторону их труды, подвиги, скорби и страдания; и стяжать те почести и достоинства, какие прияли они от Бога, желаем усердно, а их изнурений, трудов и подвигов на себя не приемлем. Но сказываю тебе, что всего этого желает и вожделеет всякий человек; и блудники, и мытари, и неправедные люди хотели бы получить царствие так легко, без трудов и подвигов. Для того-то и предлежат на пути искушения, многие испытания, скорби, борения и пролитие пота, чтобы явными соделались те, которые действительно от всего произволения и всеми силами даже до смерти любили единого Господа, и при таковой любви к Нему не имели уже ничего иного для себя вожделенного. Посему-то и по правде входят они в небесное царство, отрекшись от себя самих, по Господнему слову, и паче дыхания своего возлюбив единого Господа; почему, за высокую любовь свою и будут вознаграждены высокими небесными дарами.
В скорбях, в страданиях, в терпении, в вере сокрыты обетования, и слава, и устроение небесных благ, как плод сокрыт в пшеничном зерне, повергаемом в землю, или в дереве, прививаемом посредством некоего повреждения и уничижения. Тогда оказываются имеющие благолепие одежды, и славу, и плод во много крат, как и Апостол говорит: «многими скорбми подобает нам внити в царствие небесное»(Деян.14:22); и Господь говорит: «в терпении вашем стяжите души ваша» (Лк. 21:19); и еще: «в мире скорбни будете» (Ін. 16:33). Ибо потребны труд, рачительность, трезвенность, великая внимательность, быстрота и неотступность в прошениях ко Господу, чтобы нам избавиться от пожелания чего-либо земного, избежать сетей и мрежей удовольствий, треволнений мира, восстания лукавых духов, и в точности узнать, с какою трезвенностью и с какою стремительностью веры и любви святые здесь еще приобретали небесное сокровище, то есть духовную силу, которая в душах их была залогом царствия. Ибо блаженный Апостол Павел, рассуждая о сем небесном сокровище, то есть о благодати Духа, и описывая чрезмерность скорбей, а вместе показывая, чего каждый должен искать здесь³, и что обязан приобрести, говорит: «вемы бо, яко аще земная наша храмина разорится, создание от Бога имамы, храмину нерукотворену, вечну, на небесех» (2Кор. 5:1).
Посему, каждый должен подвизаться и стараться преспеянием во всех добродетелях приобрести оную храмину, и веровать, что приобретается она здесь. Ибо если разорится телесная наша храмина, – нет у нас иной храмины, в которой бы превитала душа наша; «аще точию», как сказано, «и облекшеся, не нази обрящемся»(2Кор. 5:3), то есть не будем лишены общения и единения со Святым Духом, в Котором только и может упокоеваться верная душа. Посему те, которые во всей действительности и силе суть христиане, твердо надеются и радуются, исходя из сея плоти, что имеют оную «храмину нерукотворену»; храмина же сия есть обитающая в них сила Духа. И если разорится телесная храмина, – не страшатся они того; потому что имеют небесную духовную храмину, и ту нетленную славу, которая в день воскресения созиждет и прославит и храмину тела, как говорит Апостол: « воздвигий Христа из мертвых оживотворит и мертвенная телеса наша, живущим Духом Его в нас» (Рим. 8:11); и еще: «да и живот Иисусов явится в мертвенней плоти нашей» (2Кор. 4:11); и: «да пожерто будет», как сказано, «мертвенное животом» (2Кор. 5:4).
Посему, постараемся верою и добродетельною жизнью здесь еще приобрести себе оное одеяние, чтобы нам, облеченным в тело, не оказаться нагими; и тогда в день оный ничто не прославит плоть нашу. Ибо в какой мере сподобляется каждый за веру и рачительность стать причастником Святого Духа, в такой же мере прославлено будет в оный день и тело его. Что ныне душа собрала во внутреннюю свою сокровищницу, то и тогда откроется и явится вне тела; как и деревья, когда, по прошествии зимы, согреет их невидимая сила солнца и ветров, подобно одеянию, производят и откидывают из себя наружу листья, цветы и плоды, а также в это время выходят из внутренних недр земли и полевые цветы, и ими покрываются и облекаются земля и трава, подобно кринам, о которых сказал Господь: «ни Соломон во всей славе своей облечеся, яко един от сих»(Мф. 6:29). Ибо все сие служит примером, образом и подобием христианина в день воскресения.
Так для всех боголюбивых душ, то есть для истинных христиан, есть первый месяц Ксанфик, называемый еще Апрелем; и это есть день воскресения. В оный то силою Солнца правды изведется изнутри слава Святого Духа, покрывающая и облекающая собою тела святых, та самая слава, какую имели они сокровенною в душах. Ибо что имеет теперь душа в себе, то обнаружится тогда в теле. Сей, говорю, месяц есть «первый в месяцех лета»(Вих. 12:2); он приносит радость всей твари; он, разверзая землю, облекает одеждою обнаженные деревья; он приносит радость всем животным; он распространяет между всеми веселье; он для христиан есть первый месяц Ксанфик, то есть время воскресения, в которое прославлены будут тела их неизреченным светом, еще ныне в них сокровенным, то есть силою Духа, Который будет тогда их одеяние, пища, питие, радование, веселье, мир, облачение, вечная жизнь. Ибо всею лепотою светлости и красоты небесной соделается тогда для них Дух Божества, Которого еще ныне сподобились они приять в себя.
Посему, в какой мере всякий из нас должен веровать, подвизаться, стараться о житии во всех отношениях добродетельном, и ожидать с упованием и великим терпением, что ныне еще сподобится приять он внутрь души своей силу с небес и славу Святого Духа, чтобы тогда, по разрушении тел, иметь нам, что облекло и оживотворило бы нас? «Аще точию»облечемся, как сказано, «не нази обрящемся», и: «оживотворит мертвенная телеса наша, живущим Духом Его в нас». Блаженный Моисей в той славе Духа, которая покрывала лице его, так что ни один человек не мог взирать на оное, показал нам образ, как в воскресение праведных прославлены будут тела святых тою славою, какую души святых и верных здесь еще сподобляются иметь внутри себя – во внутреннем человеке. Ибо сказано: «мы вси откровенным лицем», то есть внутренним человеком, «славу Господню взирающе, в той же образ преобразуемся от славы в славу» (2Кор. 3:18). Тот же Моисей, как написано, «четыредесять дней, и четыредесять нощей хлеба не яде, и воды не пи» (Вих. 34:28); но телесной природе невозможно было бы прожить столько времени без хлеба, если бы она не приобщалась другой духовной пищи; и сей-то пищи души святых еще ныне невидимо приобщаются от Духа.
Посему, блаженный Моисей в двух образах показал нам, какую славу света и какое умное услаждение Духа будут иметь истинные христиане в воскресении, еще и ныне сподобляясь оных тайн; почему, обнаружатся тогда оные и на телах их. Ибо, как сказано уже прежде, какую славу ныне еще имеют святые в душах, такою и обнаженные тела их покроются и облекутся, и будут восхищены на небеса; и тогда уже и телом и душею во веки будем упокоеваться с Господом во царствии. Бог, сотворив Адама, не устроил ему телесных крыл, как птицам, но уготовал ему крыла Святого Духа, то есть крыла, которые даст ему в воскресении, чтобы подняли и восхитили его, куда угодно Духу. Сии-то крыла еще ныне сподобляются иметь души святых, воспаряющие умом к небесному мудрствованию. Ибо у христиан другой есть мир, иная трапеза, иные одеяния, иное наслаждение, иное общение, иной образ мыслей; почему и лучше они всех людей. Силу же всего этого еще ныне сподобляются они во внутренность души своей принимать чрез Духа Святого; почему, в воскресение и тела их сподобятся вечных оных духовных благ, и причастны будут той славы, каковой опыты еще ныне изведали души их.
Поэтому, каждый из нас должен подвизаться и трудиться, тщательно упражняться во всех добродетелях, веровать и просить у Господа, чтобы внутренний человек еще ныне соделался причастником оной славы, и душа возымела общение в оной святости Духа, и чтобы, очистившись от скверны порока, и в воскресение иметь нам, во что облечь воскресшие наши нагие тела, чем прикрыть срамоту их, чем оживотворить и на веки упокоить их в небесном царстве; потому что, по святым Писаниям, Христос приидет с небес, и воскресит все племена Адамовы, всех почивших от века, и разделит их на две части, и которые имеют собственное Его знамение, то есть печать Духа, тех, глашая как Своих, поставит одеснуюСебя. Ибо говорит: «овцы Моя гласа Моего слушают» (Ін. 10:27); «и знаю Моя, и знают Мя Моя» (Ін. 10:14). Тогда-то тела их за добрые дела облекутся божественною славою, и сами они будут исполнены той духовной славы, какую еще ныне имели в душах. И таким образом, прославленные божественным светом и восхищенные на небеса в «сретение Господне на воздусе», по написанному, «всегда с Господем будем» (1Сол. 4:17), с Ним царствуя беспредельные веки веков. Аминь.

Беседа 6. Намеревающиеся благоугождать Богу должны совершать молитвы в мире, в безмолвии, в кротости и премудрости, чтобы, молясь с воплями, не стать соблазном для всех. В сей же беседе заключаются два вопроса: вещественные ли творения суть престолы и венцы? и что такое дванадесять престолов израилевых?

Приступающие ко Господу должны совершать молитвыв безмолвии и мире и в великом благодушии, и внимать Господу не с воплями непристойными и смешанными, но с томлением сердца и трезвенными помыслами. Иной, страждущий в болезни, когда подвергают его прижиганиям и другим хирургическим врачеваниям, весьма мужественно и терпеливо переносит причиняемую ему боль, без смятения и смущения владея собою. А другие, терпя ту же боль, во время прижиганий и хирургических врачеваний, издают непристойные вопли. Боль же одинакова у обоих, – и кто кричит, и кто не кричит, и кто приходит, и кто не приходит в смятение. Так, иные имеют скорбь и болезненное ощущение, и благодушно переносят сие без смущения, владея помыслами ума своего; а другие, имея ту же скорбь, переносят ее нетерпеливо, с смятением и смущением совершают молитвы, чем соблазняются слушающие; другие же, и не чувствуя ничего болезненного, но напоказ, или по своенравию, издают бесчинные вопли, как будто можно благоугодить тем Богу.
Рабу Божию надлежит пребывать не в таком неустройстве, но во всякой кротости и мудрости, как сказал Пророк: «на кого воззрю? токмо на кроткого и молчаливаго, и трепещущаго словес Моих»(Іс. 66:2). Находим также, что при Моисее и Илие, когда являлся им Бог, пред величием Владыки во множестве служили и трубы и силы, но пришествие Господне отличалось и обнаруживалось тем, что исчислено выше, то есть миром, безмолвием и покоем. Ибо сказано: «се глас хлада тонка, тамо Господь» (1Царів. 19:12). А сим показывается, что покой Господень состоит в мире и в благодушии. Но какое основание положит и какое начало сделает человек, в том и пребывает до конца. Если начнет совершать молитву громогласно и с смятением, то и до конца удержит сей навык. Пoелику же Господь человеколюбив; то в иных случаях и сему человеку оказывает Он помощь. Почему, такие люди, поощряясь действием благодати, до конца остаются при своем навыке. Но видим, что это – дело невежд, потому что и других соблазняют, и сами в смущении совершают молитву.
Истинное основание молитвытаково – быть внимательным к помыслам, и совершать молитву в великом безмолвии и мире, чтобы и посторонние не соблазнялись. Такой человек, если приимет благодать Божию и совершенство, до конца будет совершать молитву в безмолвии, а еще более послужит к назиданию многих. «Несть бо нестроения Бог, но мира» (1Кор. 14:33). Молящиеся с воплями походят на управляющих гребцами; они не могут молиться везде, ни в церквах, ни в селениях, разве будут только молиться в пустынях, где полная им воля. Молящиеся же в безмолвии, без сомнения, будут назидать других на всяком месте. Человеку надобно все усилие свое обращать на помыслы, и что служит пищею лукавым помыслам, то отсекать, а устремляться мыслью к Богу, и хотения помыслов не исполнять, но кружащиеся помыслы собирать отвсюду во едино, различая естественные помыслы от лукавых. Душа под грехом уподобляется как бы большому лесу на горе, или тростнику в реке, или какой-нибудь чаще терний и деревьев; посему, намеревающиеся проходить сим местом должны протягивать вперед руки и с усилием и трудом раздвигать пред собою ветви. Так и душу окружает целый лес помыслов, внушаемых сопротивной силою; почему, потребны великая рачительность и внимательность ума, чтобы человеку отличать чуждые помыслы, внушаемые сопротивной силою.
Иной полагается на свою силу, думает сам собою просечь стоящие перед ним горы; а другой спокойно и с рассудительностью управляет умом своим, и без утомления совершает дело свое успешнее первого. Так и в молитвах некоторые прибегают к непристойным воплям, как будто доверяя телесной крепости, не замечая расхищения помыслов, но думая собственною своею силою исполнить дело в совершенстве; а другие бывают внимательны к помыслам, и весь подвиг совершают внутренне. Таковые своим разумением и рассудительностью могут преуспевать, отражать восстающие помыслы и ходить в воле Господней. Находим же у Апостола, что большим называет он того, кто назидает другого. «Глаголяй бо языки», говорит он, «себе зиждет: а пророчествуяй, церковьзиждет. Болий же пророчествуяй, нежели глаголяй языки» (1Кор. 14:4-5). Посему, пусть каждый предпочтет назидание других, и сподобится он небесного царства.
Вопрос.Пoелику некоторые говорят, что престолы и венцы суть творения вещественные, а не существа духовные; то как понимать сие?

Ответ. Престол Божества есть ум наш, и наоборот, престол ума – Божество и Дух. А подобно и сатана, силы и князи тьмы, со времени преступления заповеди, воссели в сердце, в уме, и в теле Адамовом, как на собственном своем престоле. Почему, пришел наконец Господь, и приял на Себя тело от Девы; потому что, если бы угодно Ему было прийти непокровенным Божеством, кто мог бы вынести сие? Напротив того, посредством сего орудия – тела – возглаголал Он к человекам. И наконец, лукавых духов, восседающих в теле, низложил Господь с престолов, то есть понятий и помыслов, которыми они правили, и очистил совесть, и престолом Себе самому соделал ум, и помыслы, и тело.

Вопрос.Что же значит сказанное Господом: сядете на двоюнадесяте престолу, судяще обеманадесяте коленома Исраилевома (Мф. 19:8)?

Ответ. Находим, что исполнилось сие на земле, после того как Господь вознесся на небо; потому что на двенадцать Апостолов ниспослал Он Духа Утешителя и святую силу, и она, снисшедши, осенила их, и воссела на престолах разумов их. Когда же предстоящие стали говорить: «яко» сии «вином исполнени суть» (Деян.2:13); тогда Петр начал уже «судить» их, говоря об Иисусе: «Мужа сильного словом и знамениями распяли вы, повесив на древе. И вот, творит он здесь чудеса, расторгает камни гробниц, и воскрешает мертвых. Ибо написано: «в последния дни излию от Духа Моего на всяку плоть, и прорекут сынове ваши, и дщери ваша”” (Деян.2:17). И таким образом, многие оглашены Петром и приступили к покаянию; почему настал новый мир, избранный Богом.

Видишь, как открылось начало суда. Там открылся новый мир; ибо здесь дана им власть воссесть и судить в мире сем. Правда, что будут они восседать и творить суд в пришествие Господне, при воскресении мертвых: но сие же совершается и здесь; потому что Дух Святый восседает на престолах разумов их. Да и венцы, какие приемлют христиане в оном веке, не суть творения вещественные. Кто утверждает последнее, тот говорит худо. Напротив того, в сем являет Себя преобразующийся Дух. Что говорит Апостол Павел о небесном Иерусалиме, что он «мати всем нам»(Гал. 4:26), то и мы исповедуем. В рассуждении же одеяния, какое носят на себе христиане, явно, что сам Дух облекает их во имя Отца и Сына и Святого Духа, во веки. Аминь.

Беседа 7. О снисхождении Христовом к человеку. Беседа сия заключает в себе также несколько вопросов и ответов

Представь, что кто-нибудь входит в царские чертоги, видит изображенные там истории и украшения, в ином месте разложенные сокровища, а в ином что-нибудь иное, и восседает с царем за трапезой, и предложены ему самые сладкие яства и пития, и вполне наслаждается он и зрением и убранством; а после этого влекут его оттуда, и он отведен в места зловонные; или, представь, что какая-нибудь девица, превосходя всех красотою, мудростью и богатством, избирает себе мужем человека нищего, незнатного, некрасивого, одетого в рубища, и снимает с него нечистые одежды, и облекает его в царскую ризу, и возлагает на него венец, и делается его супругою; наконец нищий начинает приходить в изумление и говорит: «мне ли бедному, нищему, смиренному и уничиженному дана такая супруга?» Так и Бог поступил с бедным и уничиженным человеком. Дал ему вкусить иного века, иной сладчайшей пищи. Показал ему славу и царские неизреченные небесные красоты. И человек, сравнив уже оные духовные блага с благами века сего, если видит потом царя, властителей, мудрых, то все отвергает, имея в виду небесное сокровище; потому что Бог есть любовь, а он приял в себя небесный Божественный огнь Христов, и наслаждается, и радуется, и привязан к тому.
Вопрос. Сатана, или в воздухе, или в людях, бывает ли вместе с Богом?

Ответ. Если солнце сие, будучи тварью, освещает места грязные, и от того не терпит вреда; то тем паче Божество, пребывая и там, где сатана, не очерняется и не оскверняется. Попустило же Оно быть злу для упражнения людей. Но зло омрачается и ослепляется, и не может видеть чистоты и тонкости Божества. Если же кто скажет, что свое место – сатане, и свое – Богу, то сим приводит он к мысли, что Бог описуется тем местом, в котором живет лукавый. Как же говорим мы, что благое неописуемо и необъемлемо, что все в нем пребывает, и что благое не оскверняется от злого? В том ли смысле, что, пoелику небо и солнце и горы пребывают в самом Боге и Им состоятся, то и сами они стали Богом? – Создания поставлены в собственном своем чине; а Создатель, пребывающий с тварями, есть Бог.

Вопрос.Пoелику грех преображается в светлого Ангела и уподобляется почти благодати; то как можно человеку уразумевать козни диавольские, и как отличать и принимать то, что от благодати?

Ответ. Что – от благодати, в том есть радость, есть мир, есть любовь, есть истина. Сама истина побуждает человека искать истины. Всякий же вид греха исполнен смятения; в нем нет любви и радости пред Богом. Так, цикорий походит на салат; но один горек, а другой сладок. И в самой благодати есть подобное истине, и есть самая существенность истины; как например, есть луч солнечный и самый круг солнца, и инаково является луч, инаково же – свет, заключенный в самом круге. Светильник горит в доме, и иное есть повсюду сияющий от него луч, иное же – более блистательный и ясный свет в самом светильнике. Так, бывает нечто от благодати, когда человек видит вдали от себя как бы некие видения, и радуется сим видениям. Иное же дело, когда входит в человека сила Божия, и объемлет члены и сердце его, и пленяет ум в любовь Божию. Когда Петра взяли и ввергли в темницу; тогда к нему заключенному пришел Ангел, расторг узы его и извел его из темницы, и Петр, как бы находясь в изступлении, «мняше видение зрети» (Деян.12:9).

Вопрос. Каким образом падают и те, в которых воздействовала Божия благодать?

Ответ. Самые чистые по своей природе помыслы бывают поползновенны и падают. Человек начинает превозноситься, осуждать другого и говорить: «ты грешник», а себя самого признавать праведным. Разве не знаешь, что говорит Павел? «Дадеся ми пакостник плоти, аггел сатанин, да ми пакости деет, да не превозношуся» (2Кор. 12:7). И в чистой природе есть возможность превозношения.

5. Может ли кто при помощи света видеть душу свою, так как иные отвергают откровение, Вопроси говорят, что в следствие ведения и ощущения бывает видение?

Ответ. Есть ощущение, есть видение, и есть озарение. И кто имеет озарение, тот выше имеющего ощущение. У него озарен ум; а сие значит то, что получил он некоторое преимущество пред имеющим ощущение; ибо сознал в себе некую несомненность видений. Но иное есть откровение, когда душе бывают открыты дела великие и Божии тайны.

Вопрос. Видит ли кто душу при помощи откровения и Божия света?

Ответ. Как телесные очи видят солнце, так и озаренные Божиим светом видят образ души; но немногие христиане достигают сего видения.

Вопрос. Душа имеет ли зрак?

Ответ. Имеет образ и зрак, уподобляющийся Ангелу. Ибо как Ангелы имеют образ и зрак, и как внешний человек имеет образ, так и внутренний имеет образ подобный Ангелу, и зрак подобный внешнему человеку.

Вопрос. Иное ли что есть ум, а иное душа?

Ответ. Как телесных членов много, и все называются одним человеком; так и у души много членов: ум, совесть, воля, помыслы осуждающие и оправдывающие; но все это связано в один помысл, все это члены только души, а душа одна; и это внутренний человек. Но как внешние очи издали видят терния, и стремнины, и пропасти; так ум, по быстроте своего зрения, предусматривает козни и наветы сопротивной силы, и будучи как бы душевным оком, предохраняет душу. Почему, воздадим славу Отцу и Сыну и Святому Духу во веки веков. Аминь.

Беседа 8. О том, что бывает с христианами во время совершения молитв, и о мерах совершенства, то есть, могут ли христиане достигать совершенной меры

Иной входит преклонить колено, – и сердце его исполняется Божественной действенности, душа веселится с Господом, как невеста с женихом, по слову Пророка Исаии, который говорит «якоже радуется жених о невесте, тако возрадуется Господь о тебе»(Іс. 62:5). И иногда во весь день чем-нибудь занятый на один час посвящает себя молитве, – и внутренний его человек с великим услаждением восхищается в молитвенное состояние, в бесконечную глубину оного века, так что всецело устремляется туда парящий и восхищенный ум. На это время происходит в помыслах забвение о земном мудровании; потому что помыслы насыщены и пленены Божественным небесным, беспредельным, непостижимым, и чем-то чудным, чего человеческим устам изречь невозможно. В этот час человек молится и говорит: «о, если бы душа моя отошла вместе с молитвою!»
Вопрос.Всегда ли человек входит в это состояние?

Ответ. Правда, что благодать непрестанно сопребывает, укореняется и действует как закваска в человеке с юного возраста, и сие, сопребывающее в человеке, делается чем-то как бы естественным и неотделимым, как бы единою с ним сущностью; однако же, как ей угодно, различно видоизменяет она свои действия в человеке к его пользе. Иногда огнь сей возгорается и воспламеняется сильнее, а иногда как бы слабее и тише, в иные времена свет сей возжигается и сияет более, иногда же умаляется и меркнет; и светильник сей, всегда горя и светя, иногда делается яснее, более возгорается от упоения Божией любовью, а в другое время издает сияние свое бережливо, и соприсущий в человеке свет бывает слабее.

Сверх того, иным во свете являлось знамение креста и пригвождалось во внутреннем человеке. Иногда также человек во время молитвы приходил как бы в исступление; казалось, что стоит он в церкви пред жертвенником, и предложены ему три хлеба, как бы вскиснувшие с елеем, и в какой мере вкушал их, в такой хлебы возрастали и поднимались. Иногда также являлось как бы светоносное некое одеяние, какого нет на земле в веке сем, и какого не могут приготовить руки человеческие. Ибо как Господь, с Иоанном и Петром возшедши на гору, преобразил ризы Свои и соделал их молниевидными, так бывало и с оным одеянием, и облаченный в оное человек удивлялся и изумевал. В иное же время свет сей, явясь в сердце, отверзал внутреннейший, глубочайший и сокровенный свет; почему, человек, всецело поглощенный оною сладостью и оным созерцанием, не владел уже собою, но был для мира сего как бы буим и варваром, по причине преизобилующей любви и сладости и по причине сокровенных таин; так что человек, получив в это время свободу, достигает совершенной меры, бывает чистым и свободным от греха. Но после сего благодать умалялась, и нисходило покрывало сопротивной силы; благодать же бывала видима как бы отчасти, и на какой-то низшей степени совершенства,
Человеку надобно, так сказать, пройти двенадцать ступеней, и потом достигнуть совершенства. Потом благодать снова начинает действовать слабее, и человек нисходит на одну ступень, и стоит уже на одиннадцатой. А иной, богатый благодатью, всегда день и ночь стоит на высшей мере, будучи свободен и чист, всегда пленен и выспрен. И теперь человек, которому показаны оные чудеса, и который изведал их опытно, если бы так было с ним всегда, не мог бы уже принять на себя домостроительства слова или иного какого бремени, не согласился бы ни слышать, ни позаботиться, по обыкновению, о себе и об утрешнем дне, но только стал бы сидеть в одном углу, в восхищении и как бы в упоении. Посему-то совершенная мера не дана ему, чтобы мог он заниматься попечением о братии и служением слову, разве только разорено уже средостение ограды и смертьпрепобеждена.
На деле же бывает так: подобно сгущенному воздуху какая-то как бы примрачная сила лежит на человеке и слегка прикрывает его. Светильник непрестанно горит и светит; однако же, как бы покрывало лежит на свете; и посему, человек признается, что он еще несовершен и не вовсе свободен от греха; почему, можно сказать, что средостение ограды уже разорено и сокрушено, и опять в ином чем-нибудь разорено не вовсе и не навсегда. Ибо бывает время, когда благодать сильнее воспламеняет, утешает и упокоевает человека; и бывает время, когда она умаляется и меркнет, как сама она домостроительствует сие на пользу человеку. Кто же, хотя на время, приходил в совершенную меру, вкушал и опытно изведывал оный век? Доныне не знаю ни одного человека христианина совершенного или свободного. Напротив того, если и упокоевается кто в благодати, доходит до тайн и до откровений, до ощущения великой благодатной сладости; то и грех сопребывает еще внутри его. Такие люди, по преизобилию в них благодати и света, почитают себя свободными и совершенными; но погрешают в сем, по неопытности вводимые в обман тем самым, что действует в них благодать. А я доныне не видал ни одного свободного человека, и пoелику в иные времена сам отчасти доходил до оной меры, то доведался и знаю, почему нет совершенного человека.
Вопрос.Скажи нам: на какой ты степени?

Ответ. Ныне после крестного знамения благодать так действует и умиряет все члены и сердце, что душа от великой радости уподобляется незлобивому младенцу, и человек не осуждает уже ни еллина, ни иудея, ни грешника, ни мирянина, но на всех чистым оком взирает внутренний человек, и радуется о целом мире, и всемерно желает почтить и полюбить еллинов и иудеев. В иной час он – сын царев, так твердо уповает на Сына Божия, как на отца. Отверзаются пред ним двери, и входит он внутрь многих обителей; и по мере того, как входит, снова отверзаются пред ним двери в соразмерном числе, например, из ста обителей – в другие сто обителей, и обогащается он; и в какой мере обогащается, в такой же показываются ему новые чудеса. Ему, как сыну и наследнику, вверяется то, что не может быть изречено естеством человеческим, или выговорено устами и языком. Богу слава! Аминь.

Беседа 9. О том, что Божии обетования и пророчества исполняются при различных испытаниях и искушениях, и что от искушений лукавого избавляются приверженные к единому Богу

Духовное действие Божией благодати в душе совершается великим долготерпением, премудростью и таинственным смотрением ума, когда и человек с великим терпением подвизается в продолжение времени и целых лет. И дело благодати тогда уже оказывается в нем совершенным, когда свободное произволение его, по многократном испытании, окажется благоугодным Духу, и с течением времени покажет опытность и терпение. Ясные образцы сего порядка представим из богодухновенных Писаний.
Утверждаемое мною подобно тому, что было с Иосифом. Чрез столько времени и чрез сколько лет совершилось определение Божией о нем воли, и исполнились видения! А прежде в скольких трудах, скорбях и теснотах испытан был Иосиф! И когда все претерпел мужественно, во всем оказался благоискусным и верным Богу рабом; тогда уже стал царем Египта и препитал род свой, и исполнились и пророчество о невидимом и та воля Божия, о которой задолго по великому смотрению было предречено.
Подобное сему было и с Давидом. Бог чрез Пророка Самуила помазал его в царя. И когда был он помазан, тогда гонимый Саулом должен был спасаться от смерти бегством. И где Божие помазание? Где скорое исполнение обетования? Ибо как скоро помазан, – стал терпеть жестокие скорби, удаляясь в пустыни, не имея даже насущного хлеба и спасаясь бегством у язычников от Саулова против него злоумышления. И в таких скорбях пребывал тот, кого Бог помазал в царя! Потом, когда многие годы был испытываем и искушаем, терпел скорби и переносил их великодушно, решительно вверился Богу и себя самого удостоверил: «что сотворил со мною Бог пророческим помазанием, и о чем сказал, что будет это со мною, то несомненно должно исполниться»: тогда уже за многое долготерпение совершилась, напоследок, воля Божия; и после многих испытаний воцарился Давид; и явственным стало тогда Божие слово, и помазание, совершенное Пророком, оказалось твердым и истинным.
Подобное сему было и с Моисеем. Бог, предуведав и предопределив его в вождя и избавителя народу, сделал, что стал он сыном дочери Фараоновой, возращен в царском богатстве, в славе и в роскоши, научен всякой египетской мудрости. А когда возмужал Моисей и велик стал верою, – отрекся от всего этого, злострадания и поношения Христовы изволив паче, по Апостольскому слову, «нежели имети временную греха сладость»(Євр. 11:5). И бежав из Египта, сей царский сын, воспитанный в таких удовольствиях и в царской роскоши, сколько провел времени в пастырских занятиях? И после сего, наконец, за великое долготерпение найденный благоискусным и верным Богу, как перенесший много искушений, соделался он избавителем, вождем и царем Израиля, и от самого Бога назван богом Фараоновым (Вих. 7:1). Ибо чрез него Бог поражал казнями Египет; чрез него показал Фараону дела великие и чудные, и наконец, потопил египтян в море. Видишь, по истечении скольких лет открылись и после скольких испытаний и скорбей пришли в исполнение Божия воля и Божие намерение?
Подобное сему было и с Авраамом. За сколько времени Бог изрек обетование – даровать ему сына, и не тотчас даровал его, но сколько лет до сего продолжались с Авраамом испытания и искушения! И он, – великодушно претерпев все с ним встретившееся и утвердив себя верою в той мысли, что Давший обетование неложен и исполнит слово Свое, а таким образом оказавшись верным, – улучил обетование.
А также и Ной, – когда в пятисотый год жизни его Бог повелел строить ковчег, возвещая, что наведет на вселенную потоп, который и навел в шестисотый год, – сто лет провел в великом терпении, нимало не колеблясь мыслью, сотворит, или не сотворит Бог сказанное Им, но решительно утвердившись верою в том, что, если сказал о сем Бог, то несомненно сие исполнится; а таким образом, когда произволение его найдено благоискусным в вере, терпении и великодушии, во всей чистоте сохранив заповедь, один он спасся с домом своим.
Примеры же сии привели мы из Писаний в доказательство, что действие Божией благодати открывается в человеке, и приемлет он дарование Духа Святого, какого сподоблена бывает душа верная, только после долговременного борения, после опытов великого терпения и великодушия, после искушений и испытаний, когда свободное произволение испытано будет всякими скорбями. Когда ни в чем не оскорбит оно Духа, но по благодати будет во всем согласно с заповедями, тогда бывает оно сподоблено – достигнуть свободы от страстей, приять полноту духовного всыновления, изрекаемого в таинстве, также духовного богатства и такого разумения, которое – не от мира сего, и которого делаются причастными одни истинные христиане. Почему, таковые люди во всем отличны от всех людей благоразумных, сведущих и мудрых, имеющих в себе духа мира.
Таковой, по написанному (1Кор. 2:14), востязует всякого человека. О каждом знает он, из какого источника берет слово, где остановился, и на какой находится степени; о нем же самом никто из людей, имеющих в себе духа мира, не может знать и судить. Кто только имеет в себе подобного небесного Божия Духа, тот и знает подобного ему, как говорит Апостол: «духовная духовными сразсуждающе. Душевен же человек не приемлет, яже Духа Божия, юродство бо ему есть: духовный же востязует убо вся, а сам той ни от единаго востязуется»(1Кор. 2:14-15). Таковой человек почитает гнусным и ненавистным все славное в мире – богатство, роскошь и всякое наслаждение, даже самое знание, и все, что есть в веке сем.
Как человек, находящийся в жару и одержимый огневицею, если подать ему самую сладкую снедь или сладкое питие, гнушается тем и отвергает; потому что жжет его и сильно действует в нем болезнь: так, подобно сему, распаляемые небесным, священным и честным духовным желанием, уязвленные в душе ревностью любви Божией, – когда тот Божественный и небесный огнь, который Господь пришел «воврещи на землю», и хощет, чтобы скорее он «возгорелся»(Лк. 12:49), начнет сильно в них действовать, разжжет их небесною приверженностью ко Христу, – по сказанному выше, все славное и высоко ценимое в веке сем признают достойным презрения и ненавистным, потому что огнь любви Христовой объемлет, разжигает и распаляет их преданностью к Богу и небесными благами любви, и ничто небесное, земное и преисподнее, не в состоянии отлучить их от любви сей, как засвидетельствовал Апостол Павел: «кто ны разлучит от любве» Христовы, и так далее (Рим. 8:35)?
Но приобретение души своей и небесной духовной любви невозможно человеку, если не соделается чуждым всего, что – в веке сем, и не посвятит себя исканию любви Христовой, и если ум его не поставит себя вне всякого вещественного и земного развлечения, чтобы ему можно было всецело заняться достижением единой цели, стремясь к оной по всем заповедям; чтобы все попечение, искание, развлечение и упражнение души состояло в исследовании духовной сущности, – того, как должна быть она украшена предписанными в заповедях добродетелями, небесным благолепием Духа, общением в чистоте и святыне Христовой; чтобы человек, от всего отрекшись, отсекши от себя всякое вещественное и земное препятствие, отказавшись от плотской любви, или от пристрастия к родителям и родственникам, непозволял уму своему заниматься или развлекаться чем-либо иным, как то: начальством, славою, почестями, плотскою дружбою в мире, или другими какими-нибудь земными заботами; но чтобы весь ум всецело восприял на себя попечение и скорбь об изыскании духовной сущности души, всецело и с терпением пребывал в чаянии и ожидании наития Духа, как говорит Господь: «в терпении вашем стяжите души ваша»(Лк. 21:19); и еще: «ищите царствия Божия, и сия вся приложатся вам» (Мф. 6:33).
Да будет же это, чтобы человек, – так подвизаясь и непрестанно пребывая внимательным к себе, в молитве ли то, или в послушании, или в каком бы то ни было деле, совершаемом по Богу, – возмог избежать тьмы лукавых демонов. Ибо ум, который непрестанно вникает в самого себя и взыскует Господа, может приобрести душу свою, хотя бы она была в погибели страстей, если только всегда отдает себя в плен побуждению и ревности стремиться ко Господу, и к Нему единому прилепляется, по сказанному: «пленяюще всяк разум в послушание Христово»(2Кор. 10:5), чтобы, в следствие такого подвига, желания и искания, ум сподобился быть с Господом в единый дух дара и благодати Христовой, упокоеваясь в сосуде души, уготовавшей себя на всякое дело благое и не оскорбляющей Духа Господня собственными своими изволениями и рассеянностью века сего, или попечениями о славе, о начальстве, или самочинными мнениями, или плотскими удовольствиями и сдружением и общением с лукавыми людьми.
Достолюбезно то, если душа, – всецело посвятив себя Господу, к Нему единому прилепившись, без забвения пребывая в заповедях Его и достойно почтив нашедшего и приосенившего ее Христова Духа, – сподоблена быть в единый со Христом дух и в единое срастворение, как говорит Апостол: «прилепляяйся Господеви, един дух есть с Господем»(1Кор. 6:17). Если же предан кто попечениям, или славе, или любоначалию, или заботится о человеческих почестях и домогается их, и душа его возмущается и омрачается земными помыслами, предается чему-либо в веке сем и овладевается тем; то подобная душа, если бы и пожелала прейти тьму страстей, в какой держат ее лукавые силы, или бежать от нее и отгнать ее от себя, не может сего сделать, потому что любит и творит волю тьмы, несовершенно возненавидела порочные начинания.
Посему, уготовимся от всего произволения и со всею охотою идти ко Господу и стать Христовыми последователями, для исполнения воли Христовой и для памятования и соблюдения всех Христовых заповедей; совершенно устранившись от любви к миру, предадим души свои единому Христу; то будем иметь в уме, чтобы Им одним заниматься, о Нем одном иметь попечение, Его единого искать. Если же, по причине тела, не употребим должного радения об исполнении заповедей и о послушании Богу; то, по крайней мере, ум наш да не устраняется от любви ко Господу, – от того, чтобы искать Его и стремиться к Нему. А подвизаясь с таким умом, с правым образом мыслей шествуя путем правды и всегда пребывая внимательными к себе, да улучим обетование Духа Его, и по благодати да избавимся от гибели во тьме страстей, какими одержима душа, а чрез сие соделаемся достойными вечного царствия, и сподобимся блаженствовать со Христом целые веки, прославляя Отца и Сына и Святого Духа во веки. Аминь.

Беседа 10. О том, что дары Божией благодати сохраняются и умножаются смиренномудрием и усердием, утрачиваются же превозношением и нерадением

Души правдолюбивые и боголюбивые, с великою надеждою и верою вожделеющие совершенно облечься во Христа, не столько имеют нужды в напоминании других, и не терпят в себе даже какого-либо умаления в небесном желании и любви к Господу; но, всецело пригвоздившись ко кресту Христову, ежедневно сознают в себе ощущение духовного преспеяния в привязанности к духовному Жениху; уязвившись же небесным желанием и жаждая правды добродетелей, сильно и ненасытимо вожделеют духовного озарения. А если за веру свою сподобляются приять познание Божественных таин, или делаются причастными веселья небесной благодати: то не полагаются сами на себя, почитая себя чем-либо; но в какой мере сподобляются духовных дарований, в такой же, по ненасытимости небесного желания, с большим еще напряжением взыскуют оных; чем более ощущают в себе духовного преспеяния, тем паче алчут и жаждут причастия и приумножения благодати; чем более обогащаются духовно, тем паче как бы обнищевают в собственном о себе мнении, по причине ненасытимости духовного желания стремиться к небесному Жениху, как говорит Писание: «ядущии Мя еще взалчут, и пиющии Мя еще вжаждутся»(Сир. 24:23).
Такие души, имеющие в себе пламенную и ненасытимую любовь ко Господу, достойны вечной жизни; а потому, сподобляются избавления от страстей и в полноте благодати совершенно приемлют озарение и причастие Святого Духа, неизреченного и таинственного общения. Души же немужественные и расслабленные, – которые, по тому самому, что находятся еще во плоти, не стараются здесь за терпение и великодушие приять в себя, не отчасти, но совершенное освящение сердца, не надеются в совершенстве, с полным ощущением и с несомненностью, быть в общении с Утешителем Духом, – по сему самому, не прияли от Духа избавления от вредных страстей, или, наоборот, и сподобились Божией благодати, но, увлекаемые пороком, предались какой-то беспечности и недеятельности.
Пoелику, прияв благодать Духа и находя для себя благодатное утешение в упокоении, желании и в духовной сладости, и положившись на сие, превозносятся они, предаются беспечности, не сокрушаясь сердцем, не смиряясь в мыслях и не достигнув совершенной меры бесстрастия, не получив того, чтобы со всей рачительностью и верою совершенно исполниться благодати, удовлетворились они тем, и успокоились, и остановились при малом благодатном утешении; то подобные сим души, преуспев более в превозношении, нежели в смирении, если и сподобились какого дарования, лишаются оного за беспечное небрежение и за суетную кичливость их самомнения.
Душа истинно боголюбивая и христолюбивая, хотя бы совершила тысячи праведных дел, по ненасытимому стремлению своему ко Господу, думает о себе, будто бы ничего еще она не сделала; хотя бы изнурила тело свое постами и бдениями, при таких остается чувствованиях, будто бы не начинала еще трудиться для добродетелей; хотя бы сподобилась достигнуть различных духовных дарований, или откровений и небесных таин, по безмерной и ненасытимой любви ко Господу, сама в себе находит, будто бы ничего еще не приобрела; а напротив того, ежедневно алкая и жаждая, с верою и любовью пребывая в молитве, не может насытиться благодатными тайными и благоустроением себя во всякой добродетели. Она уязвлена любовью небесного Духа, при помощи благодати непрестанно возбуждает в себе пламенное стремление к небесному Жениху, вожделеет совершенно сподобиться таинственного и неизреченного общения с Ним в святыне Духа, с откровенным лицом души, взирает на небесного Жениха лицом к лицу, в духовном и неизглаголанном свете, со всею несомненностью входит в единение с Ним, сообразуется смерти Его, с великим вожделением непрестанно ожидает смерти за Христа, несомненно верует, что чрез Духа приимет совершенное избавление от греха и тьмы страстей, и, очистившись Духом, освятившись душевно и телесно, сподобится стать чистым сосудом для приятия в себя небесного мира и обителью небесного и истинного Царя Христа. И тогда-то соделывается она достойною небесной жизни, став еще здесь чистым жилищем Святого Духа.
Но придти в такую меру возможно душе не вдруг и не без испытаний. Напротив того, многими трудами и подвигами, с продолжением времени, при рачительности, после испытаний и различных искушений, приемлет она духовное возрастание и преспеяние даже до совершенной меры бесстрастия; и тогда уже, с готовностью и мужественно выдержав всякое искушение от греха, сподобится великих почестей, духовных дарований, небесного богатства, и таким образом, соделается наследницею небесного царствия о Христе Иисусе Господе нашем. Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 11. О том, что сила Духа Святого в сердце человеческом подобна огню; еще о том, в чем имеем нужду для различения помыслов, возникающих в сердце; также о мертвом змие, который Моисеем пригвожден был на вершине древа, и служил образом Христа. В сей же беседе содержатся два разговора: один Христа с лукавым сатаною, а другой грешников с сатаною же

Тот небесный огнь Божества, который христиане еще ныне, в веке сем, приемлют внутрь себя, в сердце, действуя внутрь сердца их, когда разрушится тело, начнет действовать совне, и снова сопряжет члены, совершит воскресение разрушенных членов. Как в Иерусалиме огнь, служивший на жертвеннике, во время пленения был зарыт во рву, а когда настал мир, и возвратились пленные, тот же самый огнь как бы обновился, и стал служить по прежнему: так и ныне этого ближнего нашего – тело, которое по разрушении обращается в тину, воспроизведет и обновит небесный огнь; он воскресит истлевшие тела. И внутренний, в сердце обитающий ныне огнь, тогда будет действовать совне, и совершит воскресение тел.
И при Навуходоносоре огнь в пещи был не божественный, а тварный огнь. Но три отрока, за праведность свою быв в видимом огне, имели в сердцах своих небесный, божественный огнь, служивший в помыслах и действовавший в них. И сей-то самый огнь явился вне отроков; ибо стал посреди их, и препятствовал видимому огню жечь праведников и сколько-нибудь вредить им. Подобное сему было и с Израильтянами; когда ум и помысл их возымел намерение удалиться от Бога живаго и обратиться к идолослужению, – Аарон принужден был сказать им, чтобы принесли золотые сосуды и украшения. Тогда золото и сосуды, ввергнутые в огонь, стали идолом, и огнь как бы подражал их произволению. Чудное подлинно дело! Пoелику в намерении, втайне и в помыслах своих решились они на идолослужение; то и огнь также ввергнутые сосуды обратил в идола, и Израильтяне стали уже явно идолопоклонствовать. Посему, как три отрока, помышляя о праведности прияли в себя Божий огнь, и поклонились Господу истиною: так и ныне верные души, в сем еще веке, втайне приемлют в себя оный божественный и небесный огнь; и сей-то самый огнь производит в человечестве небесный образ.
Как огонь золотым сосудам дал образ, и стали они идолом: так и Господь, соображаясь с произволением верных и добрых душ, согласно с их волею, еще ныне производит в душе тот образ, который в воскресении явится вне их, и тела их прославит и внутри и совне. Но как тела их, в настоящее время еще тленны, мертвенны и удоборазрушимы: так и помыслы некоторых растлены сатаною, мертвы для жизни и погребены в тине и земле; потому что душа их погибла. Посему, как Израильтяне ввергли золотые сосуды в огонь, и стали они идолом: так и ныне человек предал пороку чистые и прекрасные помыслы, и они погребены в греховной тине и стали идолом. И как теперь человеку отыскать их, различить и изъять из собственного огня? Здесь потребен душе божественный светильник, Дух Святый, благоустрояющий сей омраченный дом; потребно светлое Солнце правды, воссиявшее в сердце и просвещающее его; потребно оружие, побеждающее во брани.
И там (Лк. 15:8) вдова, потерявшая драхму, сперва зажгла светильник, потом привела в порядок дом; и когда приведен был дом в порядок и зажжен светильник, тогда нашлась драхма, зарытая в сору, в нечистоте, в земле. И душа теперь не может сама собою отыскать и разделить между собою собственные свои помышления. Но когда зажжен будет божественный светильник, и внесен свет в омраченный дом; тогда душа увидит, как помыслы ее погребены в греховной нечистоте и тине. Воссияет солнце, и тогда видит душа погибель свою, и начинает собирать свои помыслы, смешанные с сором и всякою скверною; потому что душа, преступив заповедь, утратила свой образ.
Представь себе царя, у которого есть достояние, и подвластные ему служители готовы к услугам; и случилось, что взяли и отвели его в плен враги. Как скоро он взят и уведен, – необходимо служителям и приспешникам его следовать за ним же. Так и Адам чистым создан от Бога на служение Ему, и в услугу Адаму даны твари сии; потому что поставлен он господином и царем всех тварей. Но как скоро нашло к нему доступ, и побеседовало с ним лукавое слово, – Адам сначала принял его внешним слухом, потом проникло оно в сердце его, и объяло все его существо. А таким образом, по его пленении, пленена уже с ним вместе служащая и покорствующая ему тварь; потому что чрез него воцарилась смертьнад всякою душею, и в следствие его преслушания так изгладила весь Адамов образ, что люди изменились и дошли до поклонения демонам. Ибо вот и плоды земные, прекрасно созданные Богом, приносятся демонам. На алтари их возлагают хлеб, вино и елей, и животных. Даже сынов и дщерей своих приносили в жертву демонам.
Посему, Сам Создавший тело и душу, Сам приходит ныне, и разрушает всякий беспорядок, произведенный лукавым, все дела его, совершаемые в помыслах, обновляет, воспроизводит небесный образ, новую творит душу, чтобы Адамснова стал царем смерти и господином тварей. И в законной сени Моисей назывался спасителем Израиля, потому что извел народ из Египта. Так и ныне истинный избавитель – Христос приходит в сокровенности души, и изводит ее из темного Египта, из-под самого тяжкого ига, из горького рабства. Посему, заповедует нам выйти из мира, обнищать во всем видимом, не иметь попечения о земном, день и ночь стоять при дверях и ждать, когда Господь отверзет заключенные сердца, и излиет на нас дар Святого Духа.
Посему, повелел Он оставить золото, серебро, родство, продать имение, раздать нищим, положить это в сокровищницу и искать сего на небесах: «идеже бо есть сокровище»твое, «ту будет и сердце» твое (Мф. 6:21). Господь знал, что сатана чрез это берет силу над помыслами и вводит их в заботу о вещественном и земном. Посему-то Бог, промышляя о душе твоей, повелел отречься от всего, чтобы и по неволе взыскал ты небесного богатства и обратил сердце свое к Богу. Ибо если и пожелаешь возвратиться к тварям, то окажется, что не владеешь ничем видимым; и тогда, хочешь или не хочешь, принужден будешь ум свой обратить к небу, где собрал и положил все в сокровищницу: «идеже бо есть сокровище» твое, «ту будет и сердце твое».
В Законе Бог повелел Моисею сделать медного змия, вознести и пригвоздить его на верху дерева; и все, уязвленные змиями, взирая на медного змия, получали исцеление. Сие было сделано по особенному смотрению, чтобы одержимые земными попечениями, идолослужением, сатанинскими удовольствиями и всяким нечестием, будучи возбуждены сим образом, хотя несколько возвели взор свой горе, и отрезвившись от дольнего, обратили внимание на высшее, и от сего опять простерлись к высочайшему, а таким образом, постепенно простираясь к высшему и горнему, познали, что есть Превысший всея твари. Так и тебе Бог повелел обнищать, и продав все, раздать нищим, чтобы, хотя и захотел бы ты ринуться долу, на землю, было уже сие невозможно для тебя. Посему, допросив сердце свое, начни рассуждать с своими помыслами: «на земле ничего не имеем у себя, обратимся же к небу, где есть у нас сокровище, где сделана нами купля?» И ум твой начнет возводить взор в высоту, искать горнего и преспевать в том.
Какое же в этом значение, что мертвый змий, пригвожденный на верху древа, исцелял уязвленных? Мертвый змий препобеждал змиев живых, потому что был образом Господня тела. Ибо «Господь тело»Свое, приятое Им от Марии, вознес на крест, простер на древе и пригвоздил к нему; и мертвое тело победило и умертвило змия, живущего и пресмыкающегося в сердце. Великое здесь чудо! Как мертвый змий умертвил живого? Но как Моисей сделал новое дело, сделав подобие живого змия: так Господь новое дело сотворил от Марии (Єр. 31:22), и в сие облекся, а не с неба принес тело. Он произвел небесный дух, вошедши в Адама, и срастворил его Божеством, образовал человеческую плоть в матерней утробе и облекся в нее. Посему, как медному змию до Моисея не повелевал Господь быть в мире: так новое и безгрешное тело не являлось в мире до Господня пришествия, потому что, по преступлении заповеди первым Адамом, над всеми его чадами царствовала смерть. Итак, мертвое тело победило живого змия.
И сие чудо – «Иудеем соблазн, Еллином же безумие». Но что говорит Апостол? «Мы же проповедуем»Иисуса «Христа, и Сего распята, Иудеем убо соблазн, Еллином же безумие», а спасаемым нам – «Христа – Божию силу и Божию премудрость» (1Кор. 1:23-24): потому что в мертвом теле жизнь; здесь избавление, здесь свет, здесь Господь приходит к смерти, беседует с нею и повелевает изринуть души из ада и смерти, и возвратить Ему. И вот, смятенная сим смерть приходит к служителям своим, собирает все силы, и князь лукавый приносит рукописания, и говорит: «сии вот повиновались слову моему, и вот как покланялись нам люди». Но Бог, праведный судия, и здесь показывает правду Свою, и говорит ему: «Повиновался тебе Адам, и овладел ты всем сердцем его; повиновалось тебе человечество. Что же делает здесь тело Мое? Оно безгрешно. Тело первого Адама стало должным тебе, и по праву ты удерживаешь его рукописания. О Мне же все свидетельствуют, что Я не согрешил; ничем тебе не должен. Все свидетельствуют о Мне, что Божий Я Сын. С высоты небес пришедши на землю, засвидетельствовал глас: «Сей есть Сын Мой возлюбленный, Того послушайте» (Мф. 17:5). Иоанн свидетельствует: «се Агнец Божий, вземляй грехи мира» (Ін. 1:29), а также и Писание: «Иже греха не сотвори, ни обретеся» в Нем «лесть» (1Пет. 2:22), и: «грядет бо сего мира князь, и во Мне» не обрящет «ничесоже» (Ін. 14:30). И ты, сатана, сам свидетельствуешь о Мне, говоря: «вем Тя, кто еси, Сын Божий» (Мк. 1:24,3:11); и еще: «что нам и Тебе, Иисусе» Назарянине, «пришел еси семо прежде времене мучити нас» (Мф. 8:29). Три у Меня свидетеля. Один – с высоты небес Посылающий глас, другий – сущие на земле, третий – ты сам. Посему, искупаю тело, проданное тебе первым Адамом, уничтожаю твои рукописания; Я отдал долг Адамов тем, что распят и снисшел во ад. И повелеваю, тебе, ад, тьма и смерть, освободи заключенные души Адама». И таким образом, лукавые силы, вострепетав, отдают, наконец, заключенного Адама.
Но когда слышишь, что Господь в оное время избавил души из ада и тьмы, что сходил Он во ад и совершил славное дело, – не думай, что все это далеко от души твоей. Человек удобно вмещает и приемлет в себя лукавое, потому что смерть обдержит души Адама, и душевные помыслы заключены во тьму. И когда слышишь о гробах, – представляй мысленно не только видимые гробы; потому что гроб и могила для тебя – сердце твое. Когда гнездятся там князь лукавства и аггелы его, когда пролагают там стези и пути, по которым бы сатанинские силы проходили в ум твой и в помыслы твои; тогда не ад ли, не гроб ли, не могила ли, не мертвец ли ты пред Богом? Сатана положил там печать свою на неискушенное сребро; посеял в душе этой семена горечи, и вскис там ветхий квас, течет там тинный источник. Посему, Господь приходит в души, Его взыскавшие, во глубину сердечного ада, и там повелевает смерти, говоря: «освободи заключенные души, взыскавшие Меня, которые держишь ты насильно». И сокрушает Он тяжелые камни, лежащие на душе, отверзает гробы, воскрешает истинного мертвеца, изводит заключенную душу из мрачной темницы.
Как если человек связан оковами по рукам и ногам, и приходит кто-нибудь разрешать его узы, и пускает его свободно ходить на открытом месте: так душу, связанную оковами смерти, Господь разрешает от уз, отпускает ее, освобождает ум беструдно и покойно ходить в Божественном воздухе. Представь, что человек, в полноводие реки, в средине ее потонул в водах, и задохшись лежит мертвый среди страшных зверей; а другой человек, неопытный в плавании, хочет спасти упавшего в воду, и сам гибнет и задыхается; поэтому потребен здесь опытный и искусный пловец, который бы, войдя в глубокое недро вод, погрузился там, и вынес оттуда потонувшего и лежащего среди зверей; тогда сама вода, как скоро видит человека опытного, умеющего плавать, помогает ему и выносить его на верх. Так и душа, погрузившись в бездну тмы и в глубину смерти, лишена дыхания, и среди страшных зверей пребывает мертвою для Бога. Кто же может сойти в эти тайники и глубины ада и смерти, кроме самого Художника, произведшего тело? Он приходит в две области, во глубину ада и также в глубокое недро сердца, где душа с своими помыслами обдержится смертию, и омертвевшего Адамаизносит из темной глубины. И самая смерть чрез обучение обращается в помощь человеку, как вода – пловцу.
Что трудного Богу сойти в смерть и также в глубокое недро сердца, и оттуда воззвать омертвевшего Адама? В видимом веке есть жилища и домы, где обитает человечество, и есть жилища, где живут звери, львы, или змеи и другие ядовитые животные. Посему, если солнце, которое есть тварь, чрез окна или двери входит всюду, и в пещеры львов, и в норы пресмыкающихся, и выходит оттуда, и не терпит от того вреда: то кольми паче Бог и Владыка всех входит в гнездилища и жилища, где витает смерть, и в души, и, освободив оттуда Адама, не терпит оскорбления от смерти. И дождь, сходя с неба, проникает в низшие слои земли, увлажает и обновляет засохшие там корни, и производит там корни, и производит там новое порождение.
Иной в борении и скорби от сатаны, и ведет с ним брань, у этого сокрушена душа его, он озабочен, плачет и проливает слезы. Такой представляет в себе как бы два лица. Почему, если устоит в таком деле: то с ним на брани Господь, и хранит его; потому что рачительно взыскует он Господа и ударяет в дверь, ожидая, когда отверзет ему Господь. Но также, если брат кажется тебе в сем доблестным; то подкрепляется он благодатью. А в ком не положено основания, кто не имеет такого страха Божия, и не сокрушается сердце его, не пребывает он в страхе, не оберегает сердца своего и членов своих, чтобы не ходили они бесчинно; у сего погублена еще душа его; потому что не вступал еще в борьбу. Поэтому, иной пребывает в борении и в скорби, а иной не знает даже, что такое брань. Ибо и семена, когда брошены в землю, страждут от инея, зимы и воздушной стужи; но в надлежащее время оживотворяется росток.
Случается же, что сатана ведет разговор с тобою в сердце: «смотри, сколько худого сделал ты; смотри какого неистовства исполнена душа твоя; сколько обременен ты грехами, что не можешь уже спастись». Сие же делает, чтобы ввергнуть тебя в отчаяние, потому что неприятно ему покаяние твое. Ибо как скоро чрез преступление вошел грех, – ежечасно беседует он с душею, как человек с человеком. Отвечай ему и ты: «имею в Писании Господни свидетельства: не смерти хочу грешника, но покаяния, чтобы обратился он от пути лукавого, и был жив (Єз. 33:11). Ибо для того снисшел Он, чтобы спасти грешных, воскресить мертвых, оживотворить умерщвленных, просветить находящихся во тьме». И действительно, пришедши, призвал Он нас в сыноположение, во град святый, умиротворенный, в жизнь никогда не умирающую, в славу нетленную, только бы мы началу нашему дали добрый конец, пребывали в нищете, странничестве, злострадании, не преставали просить Бога, с неотступностью ударяя в дверь. Как тело близко к душе; так и Господь близок и готов прийти и отверсть заключенные двери сердца, и даровать нам небесное богатство. Он благ и человеколюбив, и обетования Его неложны, если только с терпением взыщем Его до конца. Слава щедротам Отца и Сына и Святого Духа во веки! Аминь.

Беседа 12. О состоянии Адама до преступления им Божией заповеди и после того, как утратил он и собственный свой и небесный образ. Сия же беседа содержит в себе несколько весьма полезных вопросов

Адам, преступив заповедь, погиб двояко; потому что утратил, во-первых, чистое, прекрасное, по образу и подобию Божию созданное достояние природы своей, а во-вторых, самый образ, в котором, по обетованию, состояло все его небесное наследие. Как если будет монета, имеющая на себе царское изображение, и ее обрежут; то и золото погибло и изображение не придает ей цены: так подобное сему произошло и с Адамом. Великое богатство и великое наследие было ему уготовано. Представь себе большое село, и оно имеет много доходов; там цветущий виноградник, там плодоносные поля, там стада, там золото и серебро. Так и этот Адамов сосуд до преслушания был дорогим селом. Но как скоро Адам возымел худые помыслы и мысли, погиб он для Бога.
Не говорим, что человек всецело утратился, уничтожился и умер; он умер для Бога, живет же собственным своим естеством. Ибо вот целый мир ходит и занимается делами своими на земле; но Божие око взирает на самый ум и на помышления, как бы всматривается в них, и не замечает, не входит с ними в общение, потому что не помышляют ни о чем благоугодном Богу. Представь себе гостиницу, непотребный дом, места, где бывают бесчиния и распутство; благочестивые проходят мимо и не оскверняются, они видя не видят, это как бы мертво для них. Так и Бог, хотя взирает на отступивших от слова и заповеди Его, но как бы не замечает, не входит там в общение, и не упокоевается в помыслах их Господь.
Вопрос. Как можно человеку быть нищим по духу, особливо когда сам в себе чувствует, что он переменился, преуспел, дошел до ведения и разумения, какого прежде не имел.

Ответ. Пока человек не приобрел сего и не преуспел, – он не нищий еще духом, но высоко о себе думает. Когда же приходит в сие разумение и преспеяние, тогда сама благодать учит его быть нищим по духу, – и хотя он праведник и Божий избранник, – не почитать себя за что-либо, но признавать душу свою малоценною и уничиженною, как будто ничего он не знает и не имеет, хотя и знает и имеет. И такая мысль делается как бы прирожденною и укорененною в уме человеческом. Не видишь ли, что праотец наш Авраам, будучи Божиим избранником, называл себя землею и пеплом (Бут. 18:27)? И Давид, помазанный в царя, имел пред собою Бога; и что говорит? «Аз есмь червь, а не человек, поношение человеков и уничижение людей» (Пс. 21:7).

Посему, желающие быть сонаследниками их, согражданами в небесном граде, и спрославиться с ними, должны иметь тоже смиренномудрие и не думать о себе, будто они что-нибудь, но иметь сокрушенное сердце. Хотя благодать в каждом из христиан действует различно, и делает их различными членами; однако же все принадлежат к одному граду, все единодушны, единоязычны, разумеют друг друга. Как в теле членов много, но одна во всех душа, приводящая их в движение: так един Дух действует во всех различно, но все принадлежат к одному граду, идут одним путем. Ибо все праведники шествовали путем тесным и узким, злострадали, были гонимы, поносимы, жили «в козиях кожах, в вертепах и пропастях земных»(Євр. 11:37). Подобно и Апостолы говорят о себе: «до нынешняго часа и алчем, и жаждем, и наготуем», терпим поношение, и «скитаемся» (1Кор. 4:11). Одни из них были обезглавлены, другие распяты, прочие несли разные скорби. И сам Владыка Пророков и Апостолов, как бы забыв Божественную славу, каким шествовал путем? Соделавшись для нас образом, в поругание носил Он на главе терновый венец, претерпел оплевания, заушения и крест.
Если Бог на земле шествовал таким путем, то и ты должен стать Его подражателем. Так шествовали и Апостолы и Пророки. И мы, если желаем быть назданными на основании Господа и Апостолов, должны стать их подражателями. Ибо Апостол Духом Святым говорит: «подобни мне бывайте, якоже аз Христу»(1Кор. 4:16). Если же любишь ты человеческую славу, хочешь, чтобы кланялись тебе, ищешь себе покоя; то совратился ты с пути. Тебе надобно сораспяться с Распятым, пострадать с Пострадавшим, чтобы после сего и прославиться с Прославившимся (Рим. 8:17). Ибо невесте необходимо спострадать с Женихом и чрез сие соделаться сообщницею и сонаследницею Христовою. И никому не дозволено без страданий, не путем не гладким, тесным и узким, войти в град Святых, упокоеваться и царствовать с Царем нескончаемые веки.
Вопрос.Пoелику Адам утратил и собственный свой и небесный образ; следует ли из сего, что, если был он причастником небесного образа, то имел в себе и Духа Святого?

Ответ. Пока в нем пребывали Слово Божие и заповедь, – имел он все. Ибо само Слово было его наследием; Оно было одеждою и покрывающею его славою, Оно было учением. Адаму внушено было, как дать имена всему: «то нареки небом, то солнцем, то луною, то землею, то птицею, то зверем, то деревом». Как был научаем, так и нарекал имена.

Вопрос.Имел ли Адам ощущение и общение Духа?

Ответ. Само пребывающее в нем Слово было для него всем: и ведением, и ощущением, и наследием, и учением. И что говорит Иоанн о Слове? «В начале бе Слово» (Ін. 1:1). Видишь, что Слово было всем. А если и совне пребывала на Адаме слава; то не будем тем соблазняться, ибо сказано: «беста нага» (Бут. 2:25), и не видали друг друга, и только по преступлении заповеди увидели, что они наги, и устыдились.

Вопрос.Следовательно, люди до преступления вместо покрова облечены были Божиею славою?

Ответ. Как в Пророках действовал Дух, и научал их, и внутри их был, и являлся им совне: так и в Адаме Дух, когда хотел, пребывал с ним, учил и внушал: «так скажи и нареки». Ибо всем было для него Слово; и Адам, пока держался заповеди, был другом Божиим. И что удивительного, если в таком состоянии преступил он заповедь, когда и исполненные Духа Святого имеют в себе естественные помыслы и имеют волю соглашаться на оные? Так и Адам, пребывая с Богом в раю, по собственной своей воле преступил заповедь и послушал лукавого. Впрочем и по преступлении имел он ведение.

Вопрос.Какое же имел он ведение?

Ответ. Когда разбойника берут в суд и начинают судить, – князь спрашивает его: «когда делал ты зло, – ужели не знал, что будешь пойман и предан смерти?» И разбойник не осмеливается сказать, что не знал; потому что было ему сие известно, и подвергнутый наказанию все припоминает и сознается. И блудник не знает разве, что делает худо? И тать не знает разве, что грешит? Так, люди и без Писаний, по естественному смыслу, не знают разве, что есть Бог? Невозможно им будет в оный день сказать: «не знали мы, что есть Бог». Ибо в громах и молниях с неба вещает им: «не знаете разве, что есть Бог, управляющий тварью?» Посему, что взывали демоны? «Ты еси Сын Божий» (Мк. 3:11); «что пришел еси прежде времене мучити нас» (Мф. 8:29)? И доныне в мученических храмах говорят они: «жжешь, жжешь Ты меня». Посему люди не знали только древа познания добра и зла; преступление Адамово дало им сие познание.

Всякий начинает спрашивать: в каком состоянии был Адам, и что он делал? Сам Адам приобрел познание добра и зла. Притом, знаем из Писаний, что был он в чести и в чистоте, и, преступив заповедь, изгнан из рая, и навлек на себя гнев Божий. Сверх того и доброе изучает он в себе, а изучив злое, остерегается, чтобы не согрешить еще и не впасть в суд смерти. Знаем же, что вся тварь Божия состоит под Божиим смотрением. Бог сотворил небо, землю, животных, пресмыкающихся, зверей; мы видим их, но не знаем числа их. Ибо известно ли сие кому, кроме одного Бога, сущего во всем, даже и в зародышах животных? Не Он ли один знает, что – под землею и превыше небес?
Посему, оставив все, постараемся лучше, как добрые купцы, приобрести небесное наследие, и то, что полезно душам нашим. Научимся приобретать стяжания, которые у нас останутся навсегда. Если человек начнет исследовать разум Божий и говорить: «я нашел и постиг нечто»; то ум человеческий окажется превосходящим разум Божий; но в сем весьма он заблуждается. Чем более хочешь исследовать и проникнуть ведением, тем в большую нисходишь глубину, и ничего не постигаешь. Даже, что касается до возникающих в тебе размышлений о том, что и как происходит в тебе ежедневно, – и это неизреченно и непостижимо, разве только будешь принимать все сие с благодарением и верою. Ибо со дня рождения твоего и доныне возмог ли ты познать душу свою? Действительно, перескажи мне помыслы, возникшие в тебе с утра до вечера; расскажи мне помышления трех дней. Но ты не в состоянии этого сделать. А если не возмог ты объять помыслов души своей; то как можешь домышляться о Божиих помышлениях и Божием уме?
Но сколько находишь, ешь хлеб, оставь всю землю, иди на берег реки, пей, сколько потребно, и иди прочь, не доискивайся, откуда река идет, или как течет. Старайся уврачевать ногу и болезнь ока своего, чтобы видеть тебе свет солнечный. Не разыскивай, сколько света имеет солнце; или в каком знаке восходит. Бери то, что дается тебе в употребление. Для чего уходишь в горы, и доискиваешься, сколько там пасется онагров или зверей? И младенец, когда приближается к сосцам матерним, вкушает молоко и питается, но не умеет исследовать корня или источника, откуда молоко притекает так обильно. Сосет он молоко и истощает весь запас; а по времени, сосцы опять наполняются: сего не знают ни младенец, ни матерь его, хотя всего известнее, что молоко исходит из всех членов матери. Посему, если ищешь Господа во глубине; то найдешь, что творит Он там знамения. Если ищешь Его во рве: то найдешь, что там среди двух львов охраняет Он праведного Даниила. Если ищешь Его в огне: то найдешь, что там помогает Он рабам Своим. Если ищешь Его на горе: то найдешь, что там Он – с Ильею и Моисеем. Господь – повсюду, и под землею, и превыше небес, и в нас, и везде. Так и душа, близ тебя; она и внутри тебя, и вне тебя; в какую дальнюю страну пожелаешь, там и пребывает ум твой; на запад ли, на восток ли, на небо ли пожелаешь, он там находится.
Постараемся же предварительно иметь на себе знак и печать Господню; потому что во время суда, когда Бог будет производить разделение, и собраны будут все колена земные – целый Адам, когда Пастырь созовет стадо Свое, тогда все, имеющие на себе знак, узнают своего Пастыря, и Пастырь узнает имеющих на себе собственную Его печать и соберет их из всех народов; услышат глас Его свои, и пойдут во след Его. На две части разделится мир: одна часть будет темное стадо, отходящее в огнь вечный, а другая – света исполненная паства, возводимая к небесному жребию. Что ныне приобрели мы в душах, то самое воссияет и обнаружится тогда, и облечет славою тела.
Как в месяц Ксанфик закрытые землею корни износят плод свой, дают свои цветы и украшения и оплодотворяются; и тогда обнаруживаются добрые корни и явными делаются те, на которых есть терния: так и в оный день всякий покажет и обнаружит и доброе и худое, что сделал он при помощи собственного своего тела. Ибо там – общий суд и воздаяние. Кроме видимой пищи есть другая пища. И Моисей, когда восходил на гору, постился сорок дней. Взошел он человеком, а нисшел, имея в себе Бога. Вот видим на себе, что тело, если не подкреплено снедями, расстраивается в несколько дней; но Моисей, постившись сорок дней, сошел гораздо сильнейшим всякого; потому что питаем был Богом, и тело его снабжаемо было иною небесною пищею. Ему пищею стало Божие слово, и имел он славу на лице. Но бывшее с Моисеем есть только образ; ибо оная слава сияет ныне внутри – в сердцах христиан. И воскрешенные тела в воскресение покроются иною Божественною ризою, и будут питаться небесною снедью.
Вопрос.Что такое значит жена, молящаяся с откровенною главою (1Кор. 11:5)?

Ответ. Пoелику во время Апостолов женам вместо покрывала служили отращенные волосы: то и Господь и Апостолы приходят к твари и уцеломудривают ее. Впрочем, жена представляется здесь как образ Церкви. И как, в то время, жены показывались народу, имея вместо покрывала распущенные волосы: так, Церковь одевает и облекает чад своих в Божественные прославленные ризы. Даже и в древности в израильской Церкви была одна Синагога, и была она покрываема Духом; и Духом облекались Израильтяне вместо славы, хотя и не водились Им. Посему, слово: «Церковь» говорится и о многих, и об одной душе: ибо сама душа собирает во едино все помыслы, и пред Богом есть церковь; потому что душа сочеталась с небесным Женихом для общения с Ним, и срастворена небесным. Сие же разумеется и о многих душах и об одной. Ибо и Пророк говорит об Иерусалиме. Я нашел тебя оставленною и обнаженною, и облек тебя, и так далее, как бы рассуждая об одной жене (Єз. 16:8-13).

Вопрос.Что такое значит сказанное Марфою Господу о Марие: у меня много трудов, а она сидит при Тебе?

Ответ. Что Мария должна была сказать Марфе, то предварительно сказал ей Господь, а именно, что Мария оставила все, села при ногах Господних, и весь день благословляет Бога. Видишь ли сидение при ногу, превосходящее любовь? Но чтобы яснее воссияло Божие слово, слушай еще. Если кто любит Иисуса и внемлет Ему, как должно, и не просто внемлет, но пребывает в любви; то и Бог хочет уже воздать чем-либо душе той за любовь сию, хотя человек не знает, что он приимет, или в какой мере Бог одарит душу. Ибо и Марии, возлюбившей Его и сидевшей при ногах Его, не просто дана награда, но от сущности Своей даровал Он некую сокровенную силу. Самые слова, какие Бог с миром изглаголал Марии, были дух и некая сила. Слова сии вошли в сердце, стали душею в душе, духом в духе, и Божественная сила наполнила сердце ее; потому что, где превитает оная сила, по необходимости делается она там пребывающею, как неотъемлемое стяжание. Посему и Господь, зная, что даровал ей, сказал: «Мария благую часть избра» (Лк. 10:42). Но со временем и то, что делала Марфа из усердия услужить, привело ее к тому же дарованию; потому что и она прияла Божественную силу в душу свою.

И что удивительного, если приходящие ко Господу и прилепленные к Нему телесно приимали силу? Иногда апостолы глаголали, слово и Дух Святый нападал на верующих (Деян.10:44). Корнилий от слова, какое услышал, приял силу. Кольми паче, когда Господь глаголал слово Марии, или Закхею, или грешнице, которая, распустив волосы, отирала ноги Господни, или Самарянке, или разбойнику, тогда являлась сила, и Дух Святый входил в единение с душами их. И ныне, любящие Господа, оставившие все и постоянно пребывающие в молитве, втайне научаются тому, чего не ведали. Сама Истинапо их произволению открывается им и учит их: «Аз есмь истина» (Ін. 14:6). Сами Апостолы, до креста пребывая с Господом, видели великие знамения, как очищались прокаженные и воскресали мертвые: но не знали, как Божественная сила и пребывает и действует в сердце; не знали, что сами они возродятся духовно, вступят в единение с небесною душею и соделаются новою тварию. Они любили Господа ради совершаемых Им знамений. Наконец, Господь сказал им: «Что дивитесь знамениям? Я даю вам великое наследие, какого не имеет целый мир».
Странны были для них еще слова Господа, пока не воскрес Он из мертвых, и ради нас не вознес тела на небо. И тогда сошел на них Дух Утешитель, и вступил в единение с душами их. Сама Истинаявляет Себя в душах верных, и небесный человек приходит к человеку твоему, и бывает между ними единое общение. Посему, тех, которые пребывают в служении и усердно все делают из ревности по вере, из любви к Богу, со временем сие самое приводит к ведению самой Истины; потому что Господь открывается душам их и учит их сопребыванию Духа Святого. Слава и поклонение Отцу и Сыну и Святому Духу, во веки! Аминь.

Беседа 13. О том, какого плода требует Бог от христиан

Все видимое создал Бог, и дал сие людям к упокоению и наслаждению, но дал им и закон правды. Со времени же Христова пришествия Бог требует иного плода и иной правды, чистоты сердца, благой совести, полезных речей, честных и добрых помышлений, и всего того, в чем преуспевают Святые. Ибо говорит Господь: «аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не можете внити в царствие небесное» (Мф. 5:20). В законе написано: не делай блуда, а Я говорю вам: не пожелай, не гневайся. Ибо намеревающемуся быть другом Божиим надлежит охранять себя от греховной скверны и от вечного огня, таящегося в нас. Сие соделывает нас достойными царствия. Слава благосердию Его и совершившемуся благоволению Отца и Сына и Святого Духа! Аминь.

Беседа 14. О том, что посвящающие Богу помыслы и ум делают сие в надежде, что просветятся очи их сердца, что Бог сподобляет таковых в святости и величайшей чистоте приступать к Таинствам и уделяет им благодать Свою; также о том, что должны делать мы, желающие получить какое-либо из небесных благ; наконец, о том что Апостолы и Пророки подобны солнечным лучам, входящим в окно. Еще, беседа учит, что такое земля сатанинская и земля Ангельская – обе неосязаемые и невидимые

Всякое видимое в мире дело делается в надежде получить пользу от трудов. И если кто не вполне уверен, что насладится трудами; то неполезны ему и труды. И земледелец сеет в надежде собрать плоды и, в чаянии их, переносит труды; сказано: «о надежде должен есть оряй орати»(1Кор. 9:10). И кто берет жену, берет в надежде иметь наследников. И купец ради прибыли пускается в море, отдает себя на готовую смерть. Так и в царстве небесном человек, в надежде, что просветятся сердечные очи, отдает сам себя на то, чтобы устраниться от дел житейских, проводить время в молитвах и прошениях, ожидая Господа когда придет и явит ему Себя, и очистит его от живущего в нем греха.
Но не надеется он на труды свои и на житие, пока не получит уповаемого, пока не придет Господь, и не будет обитать в нем во всяком ощущении и действии Духа. А когда вкусит он благодати Господней, насладится плодами духовными, снято будет покрывало тьмы, и свет Христов воссияет и воздействует в неизглаголанной радости; тогда удостоверится в великой любви, имея с собою Господа. Как там купец, получивший прибыль, он радуется, но вместе сокрушается и боится бед от разбойников и лукавых духов, чтобы, ослабев, не погубить как-либо труда, пока не сподобится войти в небесное царствие, в горний Иерусалим.
Посему, будем и мы умолять Бога, чтобы совлек с нас ветхого человека, и ныне еще облек нас в небесного Христа; и таким образом, в радовании, Им путеводимые, пребудем в великой тишине. Ибо Господь, желая, чтобы вполне вкусили мы царствия, говорит: «без Мене не можете творити ничесоже»(Ін. 15:5). Но и чрез Апостолов просветил Он многих. Сами, будучи созданиями Божиими, они подобных себе рабов воспитывали к тому, чтобы каждый стал братом и сыном Христовым, совершил нечто преимущественное пред прочими людьми, то есть, освятил самое сердце, самый ум, и помыслы устремил к Богу. И таким образом, Бог сокровенно подает сердцу жизнь и помощь, и вверяет ему самого Себя. Ибо, когда человек сокровенное свое, то есть ум и помыслы предает Богу, ничем иным не занимаясь и не развлекаясь, но сдерживая себя всеми силами; тогда Господь сподобляет его приступать к Таинствам в святости и в гораздо большей чистоте, и Себя самого дает ему в небесную пищу и в духовное питие.
Как человек, который приобрел большое имение, имеет рабов и детей, иную пищу дает рабам, а иную собственным своим детям, родившимся от семени его, – потому что дети наследуют отцу, и, будучи подобны отцу своему, едят с ним вместе: так и Христос, истинный Владыка, Сам все сотворил, и питает лукавых и неблагодарных; чад же, которых породил от семени Своего, которым уделил благодати Своей и в которых вообразился Господь, преимущественно пред прочими человеками питает собственным Своим покоем, Своею пищею и снедию, Своим питием, и Себя самого отдает им, пребывающим в общении с Отцем своим, как говорит Господь: «ядый Мою плоть, и пияй Мою кровь, во Мне пребывает, и Аз в нем»(Ін. 6:56), и не узрит смерти; потому что имеющие истинное наследие, как сыны, рождены от Отца небесного, и живут в дому Отца своего, как говорит Господь: «раб не пребывает в дому, сын же пребывает во век» (Ін. 8:35).
Посему, если и мы хотим быть рожденными от небесного Отца, то преимущественно пред прочими людьми должны показать рачение, усилие, ревность, любовь, доброе житие, пребывать в вере и в страхе, как желающие достигнуть толиких благ и стать наследниками Божиими. Ибо «Господь часть достояния моего и чаши моея»(Пс. 15:5). И в таковом случае Господь, видя благое произволение и терпение, сотворит милость Свою, очистив нас словом небесным, и мертвенные и растленные помышления оживотворяя и восставляя прекрасным житием и учением Апостолов. Одна тварь питает и животворит другую тварь, как семена пшеницы или ячменя питаются и животворятся, когда повелено сие, облаками, дождем и солнцем, которые также суть твари. Но как есть свет, входящий окном, солнце же изливает лучи на целую вселенную: так Пророки были светилами для собственного только дома – для Израиля; Апостолы же послужили солнцами, освещающими всех, во всех частях мира.
Есть земля, на которой живут четвероногие, и есть земля в воздухе, на которой ходят и живут птицы; и если они пожелают стоять, или ходить на сей земле, то есть ловцы, которые овладевают ими. И есть земля для рыб – вода морская. И каждое животное, в каком месте родилось, на земле, или в воздухе, там и имеет пребывание, пищу и упокоение. Таким же образом, есть земля и страна сатанинская, где живут, ходят и покоятся темные силы и лукавые духи, и есть светоносная земля Божества, где ходят и упокоеваются полки Ангелов и святых духов. И как темная земля не может быть видима, или осязаема очами тела сего, так светоносная земля Божества и неосязаема и невидима плотскими очами; людям же духовным, сердечному оку видимы и сатанинская земля тьмы и светоносная земля Божества.
Но, по сказанию мирских мудрецов, есть горы огненные, потому что в них огнь, и там есть животные, подобные овцам; и, чтобы поймать их, делают железные кружки, забрасывают и опускают в огонь уды. Пoелику же животным сим огонь доставляет пищу, питие, успокоение, возрастание, жизнь, и заменяет все; то, если извлечешь их в другой воздух, они погибают. И, когда очернены одежды их, не в воде, но в огне омываются и делаются чище и белее. Так и христиане пищею для себя имеют оный небесный огнь; он для них упокоение; он очищает и омывает, и освящает сердце их, он приводит их в возрастание; он для них и воздух и жизнь. Как скоро выходят оттуда, – гибнут они от лукавых духов. И как умирают тамошние животные, выходя из огня, как гибнут рыбы, извлеченные из воды, как задыхаются четвероногие, брошенные в море, и как пернатые, ходя по земле, достаются в руки ловцам: так и душа, неостающаяся на оной земле, задыхается и гибнет; и если оным божественным огнем не заменяет себе пищи, и пития, и одежды, и сердечного очищения, и душевного освящения, то уловляется и растлевается духами лукавыми. Разыщем же тщательно и мы, посеяны ли мы на оной невидимой земле, и насаждены ли в небесном винограднике? Слава щедротам Божиим! Аминь.

Беседа 15. Беседа сия содержит в себе пространное учение о том, как душе в святости, непорочности и чистоте надобно пребывать пред женихом своим – Иисусом Христом, и еще некоторые весьма поучительные вопросы – например, о том, все ли члены восстанут в воскресение, – и иные многие – о зле, о благодати, о свободном произволении, о достоинстве человеческого рода

Какой-нибудь богатый человек, весьма славный царь обратит свое благоволение на бедную женщину, у которой нет ничего, кроме собственного ее тела, сделается ее любителем и вознамерится ввести ее к себе, как невесту и сожительницу. И если она покажет, наконец, благорасположение свое к мужу; то, храня любовь к нему, эта бедная, нищая, ничего у себя неимевшая женщина, делается госпожею всего имения, какое есть у мужа. А если сделает что против обязанности и долга, и в доме мужа своего поведет себя неприлично; то изгоняется тогда с бесчестием и поруганием, и идет, положив обе руки на главу, как и в законе Моисеевом дается сие разуметь о жене непокорной и неугодной мужу своему (Повт. 24:1). И тогда уже она мучится и горько плачет, рассуждая, какое утратила богатство, какой лишилась славы, подвергшись бесчестию за свое неблагоразумие.
Так и душа, которую обручит Себе в невесту небесный жених – Христос для таинственного и божественного с Ним общения, и которая вкусит небесного богатства, должна с великим рачением искренно благоугождать обручившемуся с нею Христу, вверенное ей духовное служение выполнять должным и приличным образом, чтобы во всем благоугождать Богу, ничем не оскорблять Духа, надлежащим образом хранить совершенное целомудрие и любовь ко Христу, хорошо вести себя в дому небесного Царя, со всею преданностью дарованной благодати. И вот, таковая-то душа поставляется госпожею над всеми Господними благами, самое тело ее приемлет прославление от Божества Христова. Но если погрешит она в чем, и в служении своем будет поступать противно долгу, не сделает угодного Христу, не последует воле Его, не будет содейственницею присущей в ней благодати Духа; то с поруганием подвергается постыдному бесчестию и отлучается от жизни, как соделавшаяся неблагопотребной и неспособною к общению с небесным Царем. И о сей душе бывают уже печаль, скорбь и плач у всех святых и умных духов; Ангелы, Силы, Апостолы, Пророки, Мученики сетуют о ней.
Как, по сказанному Господом, «радость бывает на небеси о едином грешнице кающемся»(Лк. 15:7); так великая печаль и плач бывают на небеси об одной душе, отпадающей от вечной жизни. И как на земле, когда умирает какой-нибудь богатый человек, с пением, со слезами и сетованием, сопровождают его из сей жизни братья его, родные, друзья, знакомые: так и о душе той со слезами и пением творят плач все Святые. Ибо и в другом месте дает это разуметь Писание, говоря: «паде питис, восплачевопльствите кедри» (Зах. 11:2). Как Израиль, когда, по-видимому, благоугождал Владыке (хотя и никогда не благоугождал он, как должно благоугождать), имел осеняющий его столп облачный и освещающий его столп огненный, видел пред собою море разделяемое, чистую воду истекающую из камня; – а когда ум Израильтян и произволение их отвращались от Бога, тогда предаваемы были змиям и врагам своим, отводимы в тяжкий плен и истязуемы горьким рабством: так, конечно, бывает тоже и с нашими душами. Сие же таинственно назнаменуя, Дух у Пророка Иезекииля о такой душе, как о Иерусалиме, сказал: обнаженною нашел Я тебя в пустыне, «и омых тя водою» от нечистоты твоей, «и облекох тя» в одежду, «и запястие возложих на руце твои, и ожерелья на выю твою, и усерязи во уши твоя», и стала ты у Меня именитою среди всех языков; «семидал и масло и мед яла еси», и в последствии забыла ты благодеяния Мои, и пошла во след любителей твоих и «соблудила еси срамно» (Єз. 16:8-15).
Так Дух увещавает и душу, которая познала по благодати Бога, и очистившись от прежних грехов, украсившись утварями Святого Духа, причастившись божественной и небесной пищи, но не ведя себя, как должно, при многом ведении, не соблюдая приличным образом должного к небесному жениху – Христу благорасположения и любви, делается отверженною и лишается жизни, какой была некогда причастною. Ибо сатана может превозноситься и выситься даже и над имеющими такую меру благодати, и против тех, которые в благодати и силе познали Бога, злоба высится еще и усиливается низложить их. Поэтому, должно нам подвизаться и со всем благоразумием вести себя осторожно, чтобы, по написанному, «со страхом содевать свое спасение»(Флп. 2:12). Посему, все вы, соделавшиеся причастниками Духа Христова, ни в чем, ни в малом, ни в великом, не поступайте с пренебрежением, и не оскорбляйте благодати Духа, чтобы не лишиться вам той жизни, которой стали уже причастными.
И еще представляю тоже в другом лице. Если раб входит в царские чертоги – служить при царе, подавая, что поручено ему: то берет сие из царского достояния, и сам входя ни с чем, царскими утварями услуживает царю. Но здесь уже нужно много благоразумия и рассудительности, чтобы при служении не сделать чего не должного, на царский стол не подать одну снедь вместо другой, но все яства, от первого до последнего, предлагать по порядку. И если, по незнанию и по нерассудительности, будет он служить царю, не как следует, то подвергнется опасности и смерти. Так и душа, служа Богу по благодати и по духу, имеет нужду в великой рассудительности и в ведении, чтобы не погрешить в чем-нибудь в рассуждении Божиих сосудов, то есть, в рассуждении духовного служения, имея собственное свое произволение, несогласное с благодатью. Ибо душа может служить Господу духовным служением, которое втайне совершается внутренним человеком, и своими собственными сосудами, то есть духом внутреннего человека; а без сосудов Его, то есть без благодати, никто не может служить Богу, то есть благоугождать, исполняя во всем волю Божию.
И когда душа приимет благодать; тогда потребно ей много благоразумия и рассудительности. Все же сие Сам Бог дает душе, просящей у Него, чтобы могла благоугодно послужить Ему духом, какой приемлет, ни в чем не препобеждаться пороком и не погрешать, совратившись с пути, по неведению, небоязненности и нерадению, и против долга преступив Владычную волю; потому что таковой душе будут наказанием смерть и плач, о чем говорит и божественный Апостол: «да не како иным проповедуя, сам неключим буду»(1Кор. 9:27). Видишь, какой имел страх, будучи Божиим Апостолом? Посему, будем молить Бога, чтобы всем нам, приявшим благодать Божию, по преимуществу проходить духовное служение согласно с волею Его, и не свыкаться с пренебрегающею всем мыслью; а таким образом, пожив благоугодно пред Богом и, согласно с волею Его, послужив Ему духовным служением, наследовать вечную жизнь.
И у того, кто одержим недугом, некоторые члены бывают здоровы, например, орудие зрения – глаз, или другой какой член, между тем как прочие члены повреждены. Тоже бывает и в рассуждении духовного. Иному можно иметь здравыми три духовные члена, но поэтому человек не есть еще совершен. Видишь, сколько духовных степеней и мер, и как по частям, а не вдруг очищается и истончавается зло. Во всем Господне промышление и домостроительство: и солнце восходит, и все твари созданы ради царства, какое наследуют избранные, ради того, чтобы составилось царство мирное и единомысленное.
Посему, христиане сами должны употреблять все старание, но вовсе никого не осуждать, ни явную блудницу, ни грешников, или людей бесчинных, взирать же на всех с простодушным произволением, чистым оком, чтобы обратилось человеку как бы в нечто естественное и непременное – никого не уничижать, не осуждать, никем не гнушаться и не делать различия между людьми. Увидишь ли одноокого, – не осуждай его в сердце своем, но смотри на него, как на здорового; смотри на имеющего сухую руку, как не на сухорукого, на хромого – как на ходящего прямо, и на расслабленного – как на здорового. Ибо в том состоит чистота сердца, чтобы, видя грешников, или немощных, иметь к ним сострадание и быть милосердым. И Святым Господним случается сидеть на позорище мира и смотреть на его обольщения; но по внутреннему человеку беседуют они с Богом, тогда как по внешнему человеку представляются взорам смотрящими на то, что происходит в мире.
Мирские люди подлежат иному влиянию духа льсти, по которому мудрствуют земное; а у христиан иное произволение, иной ум; они – люди иного века, иного града; потому что Дух Божий пребывает в общении с душами их, и они попирают сопротивника, так как написано: «последний враг испразднится смерть»(1Кор. 15:26). И как люди благочестивые суть над всеми владыки: так слабые в вере и грешники в полном смысле суть рабы; и огонь их жжет, и камень и меч умерщвляют, а напоследок, будут господствовать над ними демоны.
Вопрос.В воскресение все ли члены будут воскрешены?

Ответ. Богу все не трудно. Таково и обетование Его. Но человеческой немощи и человеческому рассудку кажется сие как бы невозможным. Как Бог, взяв прах и землю, устроил как бы иное какое то естество, именно естество телесное, неподобное земле, и сотворил многие роды естеств, как то: волосы, кожу, кости и жилы; и каким образом игла, брошенная в огонь, переменяет цвет и превращается в огонь, между тем как естество железа не уничтожается, но остается тем же: так и в воскресение все члены будут воскрешены и, по написанному, «влас не погибнет» (Лк. 21:18), и все соделается световидным, все погрузится и преложится в свет и в огонь, но не разрешится и не сделается огнем, так чтобы не стало уже прежнего естества, как утверждают некоторые. Ибо Петр остается Петром и Павел – Павлом, и Филипп – Филиппом; каждый, исполнившись Духа, пребывает в собственном своем естестве и существе. А если утверждаешь, что естество разрешилось: то нет уже Петра или Павла, но во всем и повсюду – Бог, и отходящие в геенну не чувствуют наказания, а идущие в царство – благодеяния.

Представь себе сад, в котором всякого рода плодоносные дерева, были там груша, яблонь и виноград с плодами и листьями; но и сад, и все дерева и листья изменились и обратились в иное естество, и все прежнее соделалось световидным. Так и люди изменятся в воскресение, и члены их сделаются святыми и световидными. Посему, Божии человеки должны приуготовлять себя к борению и подвигу. Как мужественный юноша выдерживает борьбу, и на удары, ему наносимые, ответствует ударами: так и христиане должны переносить скорби, и внешние и внутренние брани, чтобы, принимая на себя удары, побеждать терпением. Таков путь Христианства. Где – Дух Святый, там, как тень, следует гонение и брань. Видишь, как Пророки, хотя в них действовал Дух, всегда гонимы были единоплеменниками? Видишь, как Господь, Который есть путь и истина, гоним был не иным народом, но Своими? Свое племя – Израильтяне и гнали, и распяли Его. А подобное сему было и с Апостолами; потому что со времени креста прешел Дух Утешитель и преселился в христиан: никто из Иудеев не был уже гоним, но одни христиане были мучениками. Посему, не должны они изумляться сему: истине необходимо быть гонимою.
Вопрос.Иные говорят, что зло привходит совне, и человек, если захочет, не приемлет его в себя, но гонит прочь.

Ответ. Как змий, говоривший с Евою, проник в ее душу вследствие ее послушания: так и ныне чрез послушание человеческое входит в человека грех, который вне его; потому что грех имеет власть и свободу входить в сердце; так как помыслы – не вне человека, но внутри – из сердца. Апостол говорит: «хощу, да молитвы мужие творят без гнева и размышлений» лукавых (1Тим. 2:8); потому что, по Евангелию, помыслы от сердца исходят (Мф. 15:19). Посему, приступай к молитве, и обращай внимание на сердце свое и на ум; желай, чтобы чистая молитва воссылалась тобою к Богу, преимущественно же смотри при этом, нет ли чего препятствующего молитве, чиста ли молитва, занят ли ум твой Господом так же, как у земледельца – земледелием, у мужа – женою, у купца – торговлею; и когда преклоняешь колена свои на молитву, – не расхищают ли помыслов твоих другие?

Но скажешь, что Господь, пришедши, осудил грех крестом, и нет уже его внутри человека. Напротив того, как воин, если в чьем-либо доме поставит колесницу свою, то имеет власть входить в этот дом и выходить из него, когда хочет: так и грех имеет власть разглагольствовать в сердце; ибо написано: «вниде сатана»в сердце Иуды (Лк. 22:3). А если говоришь, что пришествием Христовым грех осужден, и по крещении зло не имеет уже себе доли, чтоб разглагольствовать в сердце; то не знаешь разве, что, с пришествия Господня и доныне, многие крестились, и помышляли иногда лукавое? А иные из них не совращались ли в тщеславие, или в блуд, или в чревоугодие? Да и все миряне, пребывающие в Церкви, имеют ли сердце неукоризненное и чистое? Или, не находим ли, что после крещения много бывает грехов, и многие грешат? Поэтому и после крещения разбойник имеет возможность входить и делать, что хочет. Написано: «возлюбиши Господа Бога твоего от всего сердца твоего» (Повт. 6:5). И ты говоришь: я люблю и имею Духа Святого. Но точно ли есть в тебе памятование о Господе, любовь и горячность к Нему? Привязан ли ты ко Господу день и ночь? Если имеешь таковую любовь; то ты чист. А если не имеешь; то когда приходят земные заботы, скверные и лукавые помыслы, разыщи: действительно ли не преклонен ты к сему, всегда ли душа твоя влечется к любви Божией и привержена к Богу? Ибо мирские помыслы развлекают ум земным и тленным, не позволяют возлюбить Бога, или памятовать о Господе. Нередко и человек несведущий приступает к молитве, преклоняет колено и ум его входит в покой; и в какой мере противостоящую стену злобы подкапывает он и углубляется под нее, в такой разрушается она; человек доходит до видения и мудрости, до чего не достигают сильные, или мудрые, или витии, и они не могут постигнуть или познать тонкость ума его; потому что занят он Божественными тайнами. Кто неопытен в различении доброты жемчужин, тот, по неопытности своей, не умеет и оценить их. Посему, христиане гнушаются тем, что славно на земле и вменяют это в гной при сравнении с тем величием, какое действует в них.
Вопрос.Человек может ли пасть, имея благодатное дарование?

Ответ. Если вознерадит, то падает; потому что враги никогда не остаются в бездействии, и ведут брань, не предаваясь лености. Кольми паче не должен ты прекращать искания своего пред Богом. Ибо много бывает тебе вреда, если предаешься нерадению, хотя бы, по-видимому, испытан ты был в самом таинстве благодати.

Вопрос.Пребывает ли благодать в человеке после его падения?

Ответ. Богу угодно снова ввести человека в жизнь, и Он увещевает человека, чтобы снова восплакал и покаялся. И если человек продолжает сие делать; то кающегося в давних своих прегрешениях Бог убеждает снова плакать и приносить покаяние.

Вопрос.Предстоит ли совершенным скорбь, или брань? Или они вполне беззаботны?

Ответ. Нет человека, на которого враг перестал бы нападать. Сатана немилосерд и человеконенавистен, поэтому не ленится нападать на всякого человека; но, по-видимому, не на всех наступает он с одинаковым усилием. И начальники областей и комиты платят царю дани; но такой человек, смело надеясь на свое богатство, золото и серебро, как бы от избытков своих вносит оброки, не почитая того для себя убытком, как и подающий милостыню нимало не почитает сего убытком. Так и сатана почитает это как бы посторонним делом. А иной нищ, не имеет у себя насущного пропитания, и его бьют и мучат; потому что не может выплатить подати. Иного жестоко терзают и мучат, и он не умирает; другого за одно слово велят обезглавить, и он погибает. Так и между христианами иные терпят сильную брань и терзания от греха, и даже укрепляются и умудряются во бранях, пренебрегая сопротивную силу, и нет им опасности в этом отношении; потому что непоколебимы и уверены в своем спасении; так как часто упражнялись и приобрели опытность во брани с злобою, и сам Бог с ними; Богом путеводятся они и упокоеваются.

Иные же, не упражнявшись еще, если в одну только впадут скорбь, и воздвигнется на них брань, тотчас ввергаются в беду и в гибель. Как идущие городом, желая увидеть любимых ими и знакомых своих, хотя со многими встречаются на площадях, однако же не задерживаются ими; потому что имеют намерение свидеться с друзьями; и когда снаружи постучат в дверь и назовут по имени, – любимые им с радостью отворяют; а если останавливаются и шутят на площадях, или задерживаются встречными, то дверь остается запертою, и никто не отворяет им: так и поспешающие прийти к истинно возлюбленному Владыке нашему Христу должны пренебречь и презреть все прочее. Как входящие в чертоги к царю, комиты, или начальники областей, в великом бывают страхе, как дать им ответ и не подвергнуться нареканию и наказанию, погрешив в ответе; а поселяне и простолюдины, никогда не видавшие князя, ведут себя беззаботно: так и весь этот поднебесный мир, все от царей до нищих, не познавая славы Христовой, имеют попечение о делах житейских, и не скоро кто вспомнит о дне суда; входящие же помыслом в судилище Христово, где престол Христов, и всегда предстоящие Христу пребывают в непрестанном страхе и трепете, чтобы не погрешить в чем против святых Его заповедей.
Земные богачи, когда собрано много плодов в житницы их, снова начинают еще более каждый день работать, чтобы им изобиловать, а не оскудевать. Если же понадеются на лежащее в житницах богатство и будут нерадеть, не присовокупляя нового, но иждивая положенное; то скоро впадут в бедность и нищету. Почему, собирая прибытки и внося в житницы, должны они трудиться и вновь собирать, чтобы не дойти до скудости. Так можно и в христианстве человеку вкушать благодать Божию; ибо сказано: «вкусите и видите, яко благ Господь»(Пс. 33:9): вкушение же сие есть в несомненности действенная сила Духа, совершающая служение в сердце. Ибо те, которые суть сыны света и служения Новому Завету в Духе Святом, ничему не научаются у людей, как научаемые Богом. Сама благодать пишет на сердцах их законы Духа. Посему, не в Писаниях только, начертанных чернилами, должны они находить для себя удостоверение, но и на скрижалях сердца благодать Божия пишет законы Духа и небесные тайны; потому что сердце владычественно и царственно в целом телесном сочленении. И когда благодать овладеет пажитями сердца; тогда царствует она над всеми членами и помыслами: ибо там ум и все помыслы, и чаяние души. Почему, благодать и проникает во все члены тела.
Так и наоборот в тех, которые суть сыны тьмы, царствует над сердцем грех, и проникает во все части: «от сердца бо исходят помышления злая»(Мф. 15:19). И таким образом, грех, разливаясь, омрачает человека. А утверждающие, что нет в человеке зла, с ним вместе питающегося и возрастающего, пусть не заботятся об утрешнем дне, и не имеют пожеланий. На некоторое время зло перестало тревожить их внушением какого-либо пожелания: и поэтому, человек с клятвою утверждает: «во мне не восстает уже такая-то страсть»; но чрез несколько времени сгорает он пожеланием, и сверх того, оказывается еще клятвопреступником. Как вода течет в трубе; так и грех – в сердце и помыслах. Отвергающие это обличаются и осмеиваются самим грехом, когда восторжествует над ними; потому что зло старается утаиться и скрыться в мысли человека.
Посему, если кто любит Бога, то и Бог сообщает ему любовь Свою; кто однажды уверовал в Бога, тому прилагает небесную веру, и человек делается сугубым. Посему, как ты от членов своих принесешь Ему дар; так и Он, подобно сему от собственных Своих членов уделит душе твоей, чтобы все тебе делать, и любить и молиться, чисто. Ибо высоко достоинство человека. Смотри, каковы небо, земля, солнце и луна: и не в них благоволил успокоиться Господь, а только в человеке. Поэтому, человек драгоценнее всех тварей, даже, осмелюсь сказать не только видимых, но и невидимых тварей, то есть служебных духов. Ибо об Архангелах Михаиле и Гаврииле не сказал Бог: «сотворим по образу и по подобию Нашему»(Бут. 1:26), но сказал об умной человеческой сущности, разумею бессмертную душу. Написано: Ангельские ополчения «окрест боящихся Его» (Пс. 33:8); а видимые твари связаны каким-то неподвижным естеством.
Однажды приведены в устройство небо, солнце, луна, земля, и не в них благоволил Господь; напротив того, не могут они выйти из того состояния, в каком созданы, и не имеют воли. А ты создан по образу и подобию Божию; потому что, как Бог свободен и творит, что хощет (если угодно Ему будет, – по власти Своей, пошлет праведных в геенну и грешных в царство; но не изберет сего и не согласится на сие, ибо Господь правосуден), так свободен и ты; и если хочешь погибнуть, то природа твоя удобоизменяема; если хочешь изрыгнуть хулу, составить отраву, убить кого, – никто тебе не противится и не возбраняет. Кто хочет, тот и покорствует Богу, и идет путем правды, и владеет пожеланиями; потому что ум сей есть противоборник, и твердым помыслом может препобедить порочные стремления и гнусные пожелания.
Если в большом доме, – где стены и потолки покрыты золотом и серебром, где есть различная одежда, золото и серебро, живущие рабы и рабыни (хотя природа наша, по присущему в ней греху, всего вожделеет), – обуздывают свой ум, и, из человеческого страха пред господами, удерживают стремления пожеланий: то кольми паче там, где есть Божий страх, должен ум противоборствовать и противодействовать живущему в человеке пороку; потому что Бог заповедал тебе возможное для тебя. Итак, природа бессловесных животных связана; например, змея по природе зла и ядовита, почему все змеи таковы; волк привык похищать, и все волки того же свойства; ягненок по простоте похищается, и все они того же свойства; голубь нехитр и невинен, все голуби того же свойства. Но человек не таков. Один – волк хищный, а другой похищается, как агнец, и оба происходят от одного и того же человеческого рода.
Иной не довольствуется собственною своею женою и живет блудно; а другой не позволит на сердце свое и взойти похоти. Один расхищает достояние ближнего; а другой по богочестию раздает и свое собственное. Видишь, как удобоизменяема одна и та же природа, наклонна то к худому, то наоборот к прекрасному, и вследствие того и другого имеет способность соизволять, на какие захочет дела. Поэтому, природа наша удобоприемлема и для добра, и для зла, и для Божией благодати, и для сопротивной силы. Но она не может быть приневоливаема. Сам Адам, первоначально пребывая в чистоте, царствовал над своими помыслами; но, как скоро преступил заповедь, на уме его легли неудобоносимые горы, и примешавшиеся порочные помыслы все стали как бы его собственные. Но ни один не есть его собственный; потому что поддерживаются они пороком.
Надобно тебе, наконец, поискать светильника, чтобы зажечь его и с ним найти чистые помыслы: потому что они тебе естественны; чистыми сотворил их Господь. Воспитанные на море научаются плавать, и когда подымутся бури и волны, не приходят в ужас. Таковы и христиане. Как ум трехлетнего ребенка не может вместить или постигнуть мысли совершенного софиста, потому велико расстояние лет их: так и христиане, подобно грудным младенцам, понимают мир, смотря на меру благодати. Они чужды для века сего; иной у них град, иное упокоение. Христиане имеют у себя утешение Духа, слезы, плач и воздыхание, и самые слезы составляют для них наслаждение. При радости и веселии имеют они и страх, и таким образом, уподобляются людям, которые на руках своих носят кровь свою, не надеются сами на себя, и не думают о себе, что значат они что-нибудь, но ведут себя как уничиженные и отверженные всеми людьми.
Если царь положит свое сокровище у какого-нибудь нищего; то принявший на сохранение не считает сего сокровища своею собственностью, но везде признается в своей нищете, не смея расточать чужого сокровища; потому что всегда рассуждает сам с собою: «это сокровище не только у меня чужое, но еще положено ко мне сильным царем, и он, когда захочет, возьмет его у меня». И имеющие благодать Божию должны тоже о себе думать, быть смиренномудрыми, исповедывать нищету свою. Если нищий, приняв от царя вверенное ему сокровище и понадеявшись на это чужое сокровище, начинает превозноситься им, как собственным своим богатством, и сердце его исполняется кичения; то царь берет у него сокровище, и имевший оное на сохранении остается таким же нищим, каким был прежде. Так, если и имеющие благодать превознесутся, и станут надмеваться сердца их, то Господь отъемлет у них благодать Свою, и остаются они такими же, какими были до приятия благодати от Господа.
Но многие, хотя и присуща им благодать не знают, что окрадены они грехом. Как если в каком-нибудь доме живут молодая женщина, а также и молодой мужчина, и женщина, обольщаемая мужчиною, наконец входит с ним в согласие, прелюбодействует и делается презренною: так и страшный змий греха сопребывает с душею, соблазняет и убеждает ее, и если соглашается она, то бесплотная душа входит в общение с бесплотною злобою духа, то есть, дух входит в общение с духом, и прелюбодействует в сердце своем тот, кто приемлет в себя помысл лукавого и соглашается на оный. Поэтому, мера подвига твоего заключается в том, чтобы тебе не прелюбодействовать в мыслях, но противостоять умом и внутренне вести брань, бороться с пороком и не слушаться его, не соуслаждаться им в помыслах. И если Господь обретет в тебе готовность сию; то в последний день приимет тебя в царство Свое.
Иное домостроительствует Господь с тем, чтобы не оставить незасвидетельствованными Свою божественную благодать и призвание Свое. Иное же домостроительствует по попущению с тем, чтобы ввести человека в искус и в упражнение, и чтобы обнаружилось свободное произволение человека. Ибо подвергшиеся скорбям и искушениям, если выдержат их, не лишатся небесного царствия. Почему, христиане в скорбных обстоятельствах не тужат и не печалятся. Если испытываются бедностью, или злостраданием; то должны не дивиться сему, а скорее, услаждаться нищетою и ее вменять в богатство, а пост – в наслаждение, бесчестие и бесславие – в славу. И наоборот, если встретится с ними что-либо почитаемое в сей жизни славным, и привлекающее их к плотскому успокоению, или к богатству, или к славе, или к роскоши; то должны не услаждаться всем этим, но бежать от сего, как от огня.
В видимом мире, если малочисленный народ восстал на брань с царем, то царь не трудится сам идти на войну, посылает же воинов с военачальниками, и они ведут войну; если же восстал народ многочисленный, который может опустошить его царство, то царь сам с царедворцами и воинством своим принужден бывает идти и распоряжаться военными делами. Посему, приими во внимание свое достоинство: Бог с воинством Своим, то есть с Ангелами и святыми духами подвигся, и Сам пришел вступиться за тебя и избавить тебя от смерти. Стань же твердо, и представь себе, какое о тебе промышление. Как находящиеся в этой еще жизни, берем мы примеры и из житейского. Как, если бы царь, нашедши человека скудного и недужного, не постыдился его, но врачебными составами стал врачевать его раны, и перенес его в свои чертоги, и облек в порфиру и диадиму, и соделал сообщником своей трапезы: так и небесный Царь Христос, пришедши к недужному человеку, исцелил его и приобщил к царской Своей трапезе; и притом, не делая принуждения воле его, но действуя на него увещаниями, возвел его в такую честь.
В Евангелии написано, что Господь послал рабов призвать желающих и объявить им: «се обед Мой уготовах»(Мф. 22:4), но сами званные отказывались и говорили: один: «супруг волов купих», другой: «жену поях» (Лк. 14:19-20). Видишь ли, Звавший готов, отреклись же званные, и, конечно, сами для себя были виною? Таково-то достоинство христиан! Видишь, Господь уготовал им царство, зовет их, чтобы вошли, но они не хотят. О даре же, какой наследуют христиане, справедливо можно сказать, что если бы каждый человек с того времени, как создан Адам, и до скончания мира вел брань с сатаною и терпел скорби, то не сделал бы он ничего великого в сравнении с тою славою, какую наследует; потому что бесконечные веки будет царствовать со Христом. Слава Возлюбившему столько душу, что Себя самого и благодать Свою дал и вверил душе! Слава величию Его!
По наружности вот все мы, сидящие здесь братия, имеем один образ и одно Адамоволице. Ужели же и втайне, и в самой внутренности одно у всех произволение, одно сердце? Ужели все мы одно, все добры и богочестивы? Или только некоторые из нас таковы, потому что одни имеют общение со Христом и с Ангелами Его, а другие – с сатаною и с демонами, хотя все сидим вместе, представляя из себя как бы одного человека, все имеем одно Адамово лице? Видишь ли, как умная сущность, внутренний человек, есть иное нечто с человеком внешним? Ибо все представляем из себя как бы одного; но одни пребывают со Христом и с Ангелами, а другие – с сатаною и нечистыми духами. Поэтому, в сердце есть какая-то беспредельная глубина; есть там и пиршественные горницы, и опочивальни, и двери, и преддверия, и многие службы, и выходы; есть там рабочая храмина дел правды и неправды; есть там смерть, есть там и жизнь; есть там добрая и противная ей купля.
Представь себе обширные чертоги: но они в запустении, наполнены всяким зловонием, множеством мертвых тел. Так и сердце есть чертог Христов; но оно наполнено всякой нечистотою и многими толпами лукавых духов. Поэтому, надобно возобновить и перестроить его, приготовить внутренние горницы и ложницы. Ибо Царь Христос с Ангелами и святыми духами идет упокоиться там, и пожить, и походить, и основать Свое царство. Сказываю же, что, как на корабле, если он вполне оснащен, всеми распоряжает и управляет кормчий, одним делает выговоры, другим указывает, что делать: так и сердце имеет кормчего – ум, и обличающую совесть, и помыслы осуждающие и оправдывающие; ибо Апостол говорит: «между собою помыслом осуждающим, или отвещающим»(Рим. 2:15).
Видишь, что совесть не дает своего согласия на такие помыслы, повинующиеся греху, но тотчас обличает их, ибо она не лжет и, всегда обличая, свидетельствует, что будет говорить пред лицем Божиим в день суда. Если колесница, бразды, животные и все к тому нужное в руках у одного возничего; то уже, когда хочет он, носится на колеснице со всею быстротою, а когда хочет, сдерживает колесницу, и опять, куда хочет, поворотит ее, там она и проходит, почему вся колесница во власти у возничего. Так и сердце имеет много естественных помыслов, которые тесно с ним связаны, а ум и совесть дают вразумления и направления сердцу, и усыпляют естественные помыслы, возникающие в сердце; потому что у души много составов, хотя она и одна.
Как скоро Адам преступил заповедь, – змий вошедши стал властелином дома, и он при душе, как другая душа. И Господь говорит: всякий, кто не отвергнется себя самого и не возненавидит душу свою, не Мой ученик (Лк. 14:26); и: «любяй душу свою погубит ю»(Ін. 12:25). Ибо грех, вошедши в душу, стал ее членом; он прилепился даже и к телесному человеку, и в сердце струится множество нечистых помыслов. Посему, кто исполняет хотения души своей, тот исполняет хотения сердца; потому что душа с ним связана и соединена. Поэтому, кто покоряет душу свою и гневается сам на себя и на пожелания, какие в нем есть, тот подобен покоряющему град врагов своих и сподобляется прийти в добрую меру духа, и Божественною силою восприемлет в себя чистого человека, и делается чем-то большим себя самого, потому что такой обожается уже и соделывается сыном Божиим, приемля в душу свою небесную печать. Ибо избранные Божии помазуются освящающим елеем, и соделываются людьми сановитыми и царями.
Человек имеет такую природу, что и тот, кто во глубине порока и работает греху, может обратиться к добру, и тот, кто связан Духом Святым и упоен небесным, имеет власть обратиться к злу. Представь себе женщину, одетую в рубища, томящуюся голодом, покрытую нечистотами; и если она, после многих трудов достигнет царского сана, облечется в порфиру и венец, сделается невестою царя, то вспоминает прежнюю свою нечистоту, и имеет волю возвратиться в первобытное состояние, но не решается снизойти до прежней срамоты; потому что сие безрассудно. Но и те самые, которые вкусили Божией благодати, и стали уже причастниками Духа, если не будут осторожны, угасают и делаются хуже того, какими были, живя в миру. И сие бывает не потому, что Бог изменяем и немощен, или Дух угасает, но потому, что сами люди не согласуются с благодатью, почему и совращаются и впадают в тысячи зол. Ибо и вкусившие оного дара имеют при себе то и другое, – как радость и утешение, так страх и трепет, как радование, так и плач; оплакивают они себя самих и целого Адама, потому что у людей одно естество, и слезы таковых – хлеб, их плач – услаждение и упокоение.
Если же увидишь, что кто-нибудь превозносится и надмевается тем, что он – причастник благодати; то хотя бы и знамения творил он, и мертвых воскрешал, но если не признает души своей бесчестною и уничиженною, и себя нищим по Духу и мерзким, скрадывается он злобою, и сам не знает того. Если и знамения творит он, – не должно ему верить; потому что признак Христианства – и тому, кто благоискусен пред Богом, стараться таить сие от людей, и если имеет у себя все сокровища царя, скрывать их и говорить всегда: «не мое это сокровище, другой положил его у меня; а я – нищий; когда положивший захочет, возьмет его у меня». Если же кто говорит: «богат я, довольно с меня и того, что приобрел; больше не нужно»; то такой не христианин, а сосуд прелести и диавола. Ибо наслаждение Богом ненасытимо, и в какой мере вкушает и причащается кто, в такой делается более алчущим. Такие люди имеют горячность и неудержимую любовь к Богу; чем более стараются они преуспевать и приобретать, тем паче признают себя нищими, как во всем скудных и ничего не приобретших. Они говорят: «недостоин я, чтобы это солнце озаряло меня». Это признак Христианства, это – смирение.
Если же кто говорит: «я достаточен и обилен»; то он в обольщении и лжец. Как тело Господа, когда восшел Он на гору, прославилось и преобразилось в Божескую славу и в бесконечный свет: так и тела Святых прославляются и делаются блистающими. Ибо как внутренняя слава Христова в такой мере распростерта была и воссияла на теле Христовом: так, подобно сему, и во Святых внутри сущая сила Христова в оный день будет преизливаться во вне – на тела их; потому что еще ныне умом своим причащаются они Христовой сущности и Христова естества. Ибо написано: «и Святяй, и освящаемии от единаго»(Євр. 2:11); и: «славу, юже дал еси Мне, дах им» (Ін. 17:22). Как одним огнем зажигаются многие светильники: так необходимо и телам Святых – сим членам Христовым соделаться одним и тем же с Самим Христом.
Вопрос.В каком смысле христиане делаются выше первого Адама? – Адам был бессмертен и нетленен по душе и по телу, а христиане умирают и сотлевают.

Ответ. Истинная смерть внутри – в сердце, и она сокровенна; ею умирает внутренний человек. Посему, если кто перешел от смерти к жизни сокровенной, то он истинно во веки живет и не умирает. Даже, если тела таковых и разрушаются на время, то снова будут воскрешены во славе, потому что освящены. Поэтому, смерть христиан называем сном и успением. А если бы человек стал бессмертен и нетленен по телу; то целый мир, видя необычайность дела, а именно, что тела христиан не истлевают, преклонялся бы к добру по какой-то необходимости, а не по произвольному расположению.

Но чтобы ясно была видна и оставалась в человеке свобода, какую Бог дал ему в начале, все устрояется с особенным о сем смотрением, и тела разрушаются, чтобы в воле человека было обратиться к добру, или к злу. Ибо как совершенный не привязан какою-либо необходимостью к добру, так не привязан и к злу погрязший во грехе и делающий себя сосудом диавола, которым мир осужден; напротив того, и он имеет свободу соделаться сосудом избрания и жизни, а подобно также, и упоенные Божеством, хотя исполнены и связаны Духом Святым, однако же не удерживаются никакою необходимостью, но имеют свободу обратиться и делать в веке сем, что хотят.
Вопрос.Постепенно ли истончавается и искореняется зло, и человек преуспевает в благодати, или зло искореняется тотчас, как скоро началось преспеяние?

Ответ. Как зародыш в матерней утробе не вдруг делается человеком, но постепенно принимает человеческий образ, и рождается, впрочем, несовершенного еще возраста человеком, но сперва многие годы растет, и потом становится мужем; а также и семена ячменя, или пшеницы, не тотчас, как только брошены в землю, пускают корень, но когда пройдут холода и ветры, тогда уже в должное время дают от себя стебли; и кто садит грушу, не тотчас собирает с нее плод: так и в духовном, где столько мудрости и тонкости, постепенно возрастает человек и приходит «в мужа совершенна, в меру возраста» (Еф.4:13), а не как утверждают другие, будто бы сие тоже, что совлечься и облечься.

Кто хочет учиться словесным наукам, тот идет и заучивает буквы, и когда будет там первым, поступает в латинскую школу, где бывает из всех последним; когда же опять и там сделается первым, поступает в грамматическую школу, и опять бывает из всех последним и новоначальным; потом, когда сделается схоластиком, из всех правоведов бывает новоначальным и последним; а когда опять и там сделается первым, тогда становится правителем, и когда сделается начальником, берет себе в помощники сотоварища. Посему, если в видимом столько степеней преспеяния; то кольми паче небесные тайны допускают преспеяние и возрастают многими степенями? И только после долговременных упражнений, кто избежал многих искушений, тот делается совершенным. Ибо те христиане, которые действительно вкусили благодати, и знамение креста имеют в уме и сердце, все, от владык и до нищих, вменяют в гной и зловоние, и они одни могут разуметь, что весь земной мир и царские сокровища, и богатство, и слава, и словеса мудрости – все это – какая-то мечта, что-то, не имеющее твердого основания, но преходящее; и ежели есть что под небом, то для них достойно это всякого пренебрежения.
Почему же это? – Потому что чудно и дивно то, что превыше небес, чего нет ни в сокровищах царских, ни в словесах мудрости, ни в славе мирской. И достоинство, или богатство, какое приобрели себе они – во внутреннейшем человеке имеющие Господа и Творца всяческих, есть стяжание не преходящее, но вечно пребывающее. Ибо христиане знают, что душа драгоценнее всех созданий; потому что один человек сотворен по образу и подобию Божию. Смотри, как необъятны небо и земля, как драгоценны на них твари, и как величественны принадлежности их! Но человек драгоценнее всего этого; потому что о нем одном благоволил Господь, хотя киты морские, горы и звери, по видимости, и больше человека. Посему, рассмотри свое достоинство, как драгоценен ты; выше Ангелов поставил тебя Бог, когда Сам в лице Своем приходил на землю быть за тебя Ходатаем и твоим Искупителем.
Когда для спасения твоего приходили Ангелы? Царь, Сын Царев сотворил совет с Отцем Своим, и послано Слово, и облекшись в плоть и сокрыв Божество Свое, чтобы подобным спасти подобное, положило душу Свою на кресте. Так велика любовь Божия к человеку! Бессмертный благоволил быть за тебя распятым. Посему, смотри, как «возлюби Бог мир, яко и Сына Своего единороднаго дал есть»за него (Ін. 3:16). «Како не и с Ним вся нам дарствует» (Рим. 8:32)? И еще в другом месте говорит Писание: «аминь глаголю вам: над всем имением своим поставит его» (Мф. 24:47). И в другом еще месте показывает, что Ангелы суть служители Святых. Когда Илия был на горе, и шли на него иноплеменники, – отрок сказал: «множество людей идет на нас, а мы одни». Тогда отвечает Илия: «не видишь разве, что полки и множество помогающих нам Ангелов окрест нас?» Видишь ли, сам Владыка и множество Ангелов бывают при рабах Его? Поэтому, что же значит душа, и как высоко ценится Богом? И Бог, и Ангел взыскуют ее, чтобы иметь в собственном Своем общении и в царстве, а сатана и силы его ищут, чтобы привлечь ее на свою сторону.
Как в видимом мире царь на служение свое избирает не пастухов, но людей благообразных и хорошо образованных; так и в небесном чертоге небесному Царю служат те, которые непорочны, неукоризненны, чисты сердцем. И как в царских чертогах красивые девы, не имеющие никакого порока, самые благообразные вступают в царское сообщество: так и в духовном только души, украшенные всякими добрыми нравами, удостаиваются общения с небесным Царем. В видимом мире, если идет куда на пребывание князь, и в этом доме случится быть какой-нибудь нечистоте, – дом исправляют, делают в нем множество украшений, разливают благовония: кольми паче дом души, в котором упокоевается Господь, имеет нужду во многих украшениях, чтобы мог войти туда и упокоиться там Пречистый и Всесовершенный. Ибо в таком сердце упокоевается Бог и вся небесная Церковь.
В видимом мире, если у отца есть имение, есть также диадимы и драгоценные камни, то скрывает их в кладовых храминах, и бережет для возлюбленного сына своего, и ему отдает это. Так и Бог стяжание Свое и собственные свои драгоценности вверил душе. В видимом мире, если настоит война, и царь с воинством приходит воевать, но сторона его меньше, или слабее, – тотчас отправляет посольство просить мира. А если сходятся сильный народ с сильным же, и царь с царем, например персидский и римский; то по всей необходимости должно обоим царям двинуться со всем своим воинством. Посему, смотри, каково твое достоинство; потому что Бог с собственным Своим воинством (разумею Ангелов и духов) подвигся на брань с сопротивником, чтобы избавить тебя от смерти. Посему-то Бог пришел ради тебя.
Представь, что царь найдет какого-нибудь нищего, у которого на всех членах проказа, и не постыдится, но приложит врачевства к язвам его и излечит его струпы, а наконец, введет его за царскую трапезу, и возложит на него порфиру, и сделает его царем. Так и Бог поступил с человеческим родом, омыл у людей язвы, исцелил их, ввел в небесный брачный чертог. Поэтому, велико достоинство христиан; оно ни с чем не сравнимо. А если кто доведен до рассеяния и окраден злобою; то уподобляется он городу, у которого нет стен, и беспрепятственно входят в него разбойники, откуда хотят, и опустошают и сожигают его. Так, если и ты нерадив и не внимателен к себе самому; то приходят лукавые духи, в ничто обращают и опустошают ум, рассевая помыслы в веке сем.
Многие, строго наблюдая за внешним, упражняясь в науках и заботясь о жизни правильной, думают, что такой человек совершен, не вникая в сердце, не примечая там пороков, какие обладают душею. Между тем в членах есть корень порока, соразмерный внутренней порочной мысли, и в доме кроется разбойник, то есть сила сопротивная, и потому противоборная и вместе мысленная. И если кто не борется со грехом, то внутренний порок, разливаясь постепенно, с приумножением своим увлекает человека в явные грехи, доводит до совершения их самым делом; потому что зло, как отверстие источника, всегда источает из себя струю. Посему, старайся удерживать потоки порока, чтобы, впадая в тысячи зол, не оцепенеть от изумления, подобно человеку благородному и богатому, живущему беззаботно, которого вдруг берут служители и чиновники князя и ведут к нему, говоря: «обвинен ты в преступлении, и подлежишь смертному приговору», и, устрашенный такою вестью, теряет уже он всякое рассуждение и цепенеет от изумления.
Поэтому, заключай то же и о лукавых духах. Ибо видимый мир, от царей и до нищих, весь в смятении, в нестроении, в борьбе, и никто из них не знает тому причины, то есть, этого явного зла, привзошедшего вследствие Адамова преслушания, этого жала смерти; потому что прившедший грех, как разумная некая сила и сущность сатаны, посеял всякое зло: он тайно действует на внутреннего человека и на ум, и борется с ним помыслами; люди же не знают, что делают сие, побуждаемые чуждою некою силою, напротив того, думают, что это естественно, и что делают сие по собственному своему рассуждению. Но в самом уме имеющие мир Христов и озарение Христово знают, откуда воздвигается все это.
Мир страждет недугом порока, и не знает того. Есть нечистый огнь, который воспламеняет сердце, пробегает по всем членам и побуждает людей к непотребству и к тысячам злых дел. И те, которые раздражаются и соуслаждаются, внутренне, в сердце совершают блуд; а когда зло таким образом найдет себе пищу, – впадают и в явный блуд. Тоже разумей и о сребролюбии, о тщеславии, о надмении, о ревности, о раздражительности. Как если позван кто на обед, и предложено ему множество снедей: так и грех внушает отведать всего, и тогда услаждающаяся душа обременяется. Страсти суть неудобоносимые горы; среди них реки змей, ядовитых животных и пресмыкающихся. Представь, что кто поглощает в чрево свое человека: так и грех поглощает души. Страсти суть горящий огненный пламень и разженные стрелы лукавого; ибо Апостол говорит: да «возможете стрелы лукаваго разжженныя угасити»(Еф.6:16), потому что зло воспиталось и положило основание в душе.
Но мудрые, когда восстают страсти, не слушаются их, а изъявляют гнев на злые пожелания, и делаются врагами самих себя; потому что сатана весьма желает себе покоя и простора в душе, и скорбит и стесняется, когда душа не слушается. Иные так преобладаются Божественною силою, что, если видят юношу с женщиною, хотя и подумают нечто, однако же, ум их не сквернится и не совершает внутренне греха. Впрочем и таковому не должно еще смело на себя надеяться. А есть и такие, в которых похоть совершенно прекратилась, угасла и увяла; но этой меры достигают одни великие. Как купцы, обнажившись, пускаются в морскую глубину на смерть под водою, чтобы сыскать там жемчужины, годные для царского венца и для порфиры: так и монахи, совлекшись всего, выходят из мира и пускаются во глубину моря злобы и в бездну тьмы, и из глубин берут и выносят драгоценные камни, поступающие в венец Христов, в небесную Церковь, в новый век, в светоносный град, в Ангельский собор.
Как в невод попадаются многих пород рыбы, и которые негодны, тех тотчас опять бросают в море: так и мрежа благодати распростирается на всех, и для всех ищет упокоения; но люди не повинуются, а поэтому, опять ввергаются в туже глубину тьмы. Как золото вымывается из большего количества песку, и то в виде самых мелких зерен, подобных просу: так из многих немногие бывают благоискусны. Ибо явны те, которые трудятся для царства, видимы те, которые украшают слово его; также видимы и те, которые растворены небесною солью и глаголют заимствованное из сокровищ Духа. Видимы сосуды, о которых благоволит Бог, и которым дает благодать Свою. А другие со многим терпением приемлют в себя освящающую силу по многообразному изволению Господню. Посему, кто говорит, но не руководствуется небесным светом и премудростью, тот в уме не всякого может поселить убеждение; потому что много есть произволений, и одни – в брани, другие же – в покое.
Представь себе запустевший город, и кто-нибудь захочет построить его вновь; – немедленно совсем разрушает он, что грозит падением и упало, потом начинает копать, и во рвах полагает основание, и выводит здания, но в городе нет еще дома. И кто хочет развести сад в местах пустых и зловонных, тот сперва начинает очищать место, обносить оградой и готовить водопроводы, а потом уже садит, и насажденное растет, чтобы таким образом, по прошествии многого времени, сад принес плоды. Так и произволения человеческие, по преступлении, одичали, запустели, поросли тернием; ибо Бог сказал человеку: «терния и волчцы возрастит тебе»земля (Бут. 3:18). Посему, много потребно труда и подвига, чтобы отыскать кому и положить основание, пока в сердце человеческое сойдет огнь и начнет очищать терние; и тогда люди начинают освящаться, славя Отца и Сына и Святого Духа, во веки. Аминь.

Беседа 16. О том, что духовные люди подлежат искушениям и скорбям, проистекающим от первого греха

Все разумные сущности, разумею Ангелов, души и демонов, Создатель сотворил чистыми и весьма простыми. А что некоторые из них совратились в зло, – это произошло с ними от самопроизвола; потому что по собственной своей воле уклонились они от достодолжного помысла. Если же скажем, что Создатель сотворил их злыми; то неправедным судиею назовем Бога, Который сатану посылает в огонь. Но есть еретики, которые утверждают, что вещество безначально, и что оно есть корень, коренная сила, и равносильна Богу. Против сего основательно можешь возразить: какая же сила препобеждает наконец? Необходимо сказать, что – сила Божия. А в таком случае побежденный уже несовременен или неравносилен с Победившим. Утверждающие, что зло самостоятельно, ничего не знают. Ибо в Боге нет никакого самостоятельного зла по Его бесстрастию и Божеству. В нас же действует зло со всею силою и ощутительностью, внушая все нечистые пожелания; однако же, срастворено с нами не так, как иные говорят сие о смешении вина с водою, но как на одном поле растут и пшеница сама по себе, и плевелы сами по себе, или как в одном доме находятся особо разбойник, и особо владетель дома.
Источник изливает чистую воду; но на дне его лежит тина. Если возмутит кто тину, – весь источник делается мутным. Так и душа, когда бывает возмущена, срастворяется с пороком. И сатана чем-то одним делается с душею; оба духа во время блуда или убийства составляют что-то одно. Посему-то «прилепляяйся сквернодейце едино тело есть с блудодейцею»(1Кор. 6:16). Впрочем, в иное время самостоятельная душа действует сама по себе, и раскаивается в своих поступках, плачет, молится, и приводит себе на память Бога. А если бы душа всегда погрязала в зле, то как могла бы делать это; потому что сатана, будучи жестокосерд, никак не хочет, чтобы люди обращались к покаянию? И жена по сопряжению с мужем едино с ним, но в иной час они разлучены между собою: потому что, нередко один из них умирает, а другой остается жив. Подобное сему бывает и при общении души с Духом Святым: душа делается с Ним единым духом. «Прилепляйся же Господеви, един дух есть с Господем» (1Кор. 6:17). Сие же бывает, когда человек поглощен самою благодатью.
Иные, вкусив уже сладости Божией подлежат еще действию на них сопротивника, и по неопытности дивятся, что и после Божия посещения помыслы оказывают свое действие и во время христианских таинств. Но состарившиеся в этом состоянии не дивятся сему, как и опытные земледельцы по долговременному навыку, когда бывает плодородие, не остаются совершенно беспечными, но ожидают и голода и скудости, и наоборот, когда постигает их голод, или скудость, не теряют совершенно надежды, зная, что времена переменяются. Так и в духовном, когда душа подпадает различным искушениям, не дивится она и не отчаивается; ибо знает, что по Божию попущению дозволяется злобе испытывать и наказывать ее, и наоборот, при великом своем богатстве и покое, не делается беспечною, но ожидает перемены. Солнце есть тело и тварь, но, освещая места зловонные, где есть тина и нечистоты, нимало не терпит, или не оскверняется: кольми же паче Дух чистый и Святый, пребывая в душе, состоящей еще под действием лукавого, ничего от того не заимствует; ибо «свет во тме светится, и тма его не объят»(Ін. 1:5).
Поэтому, когда человек в глубине благодати, и обогащен ею, и тогда есть еще в нем зелие порока, но есть у него и заступник, который помогает ему. Почему, когда в скорбях кто, или в треволнении страстей, не должен терять надежду; потому что отчаянием еще более вводится в душу грех и одебелевает в ней. А когда имеет кто непрестанную надежду на Бога, – зло как бы истончавается и воденеет в нем. Если иные бывают в расслаблении, имеют поврежденные члены, страждут огневицею и недомогают; то сие произошло от греха, потому что он есть корень всех зол; от него же бывают душевные пожелания и худые помышления. Если источник течет; то и окружающие его места бывают сыры и влажны. А как скоро настает зной; высыхают и источник и близ лежащие места. Так и в рабах Божиих, в которых преизбыточествует благодать, иссушает она и возбуждаемое лукавым, а равно и естественное, пожелание; потому что ныне Божии человеки стали выше первого Адама.
Бог неописуем и необъемлем, являет Себя всюду, и на горах, и в море и внизу бездны, не переходя с одного места на другое, подобно как Ангелы сходят с неба на землю; Он и на небе, Он и здесь. Но спросишь: как возможно Богу быть в геенне, или как возможно быть Ему во тьме или в сатане, или в местах, где есть зловоние? Отвечаю тебе, что Бог бесстрастен, и все объемлет; потому что неописуем. И сатана, как тварь Его, связуется Им; благое же не оскверняется и не омрачается. А если не утверждаешь, что Бог объемлет все, и геенну и сатану: то даешь заключить, что Он описуем тем местом, в котором находится лукавый, и заставляешь искать иного бога, который выше Его; потому что Богу необходимо быть повсюду, выше всего. Но по таинственности и утонченности Божества, тьма, объемлемая Им, Его не объемлет. Зло не может быть причастным чистоты, какая в Боге. Посему, для Бога нет самостоятельного зла; потому что ни от чего не терпит Он вреда.
Но для нас есть зло; потому что оно живет и действует в сердце, внушая лукавые и нечистые помыслы, препятствует нам приносить чистые молитвы, делая ум пленником века сего. Оно облекается в души, касается самых составов костей. Как в воздухе бывает сатана, и, там же соприсутствуя, Бог нимало не стесняется тем: так и в душе есть грех, а равно соприсутствует, нимало не стесняясь, и Божия благодать. Как раб, если он близ господина своего, во все то время, пока близ его, бывает под страхом, и без него ничего не делает: так и мы должны подвергать и обнаруживать помыслы свои пред Владыкою и Сердцеведцем Христом, и на Него иметь надежду и упование, потому что Он – слава моя, Он – отец мой. Он – богатство мое. Посему, всегда должен ты иметь в совести попечение и страх. А если кто не имеет еще насажденной и утвержденной в себе Божией благодати, то день и ночь, как к чему-то естественному, да прилепляется душею к тому, что по временам руководствует им, пробуждает его и направляет к добру. Пусть, по крайней мере, как нечто естественное и неизменное, будут в нем попечение, страх, болезнование и всегда утвержденное в нем сокрушение сердца.
Но как пчела тайно выделывает сот в улье: так и благодать тайно производит в сердцах любовь свою, и горечь превращает в сладость, а жестокосердие – в мягкосердие. И как серебренник и резчик, производя резьбу на блюде по частям, покрывает разных животных, каких на нем вырезывает; а когда кончит работу, тогда показывает блюдо в полном блеске: так и истинный Художник Господь украшает резьбою сердца наши и обновляет таинственно, пока не преселимся из тела; и тогда соделается видною красота души. Желающие устроить сосуды и изобразить на них животных сперва делают восковой слепок, и по его подобию отливают сосуд, отчего произведение и принимает наконец свой вид. Так и грех, будучи духовного свойства, имеет свой образ, и преображается во многие виды. Подобно сему и внутренний человек есть некое живое существо, имеющее свой образ и свое очертание; потому что внутренний человек есть подобие внешнего. Это – важный и драгоценный сосуд; потому что Бог благоволит к нему более, нежели ко всем тварям. И как добрые помыслы души подобны драгоценным камням и жемчужинам: так нечистые помыслы исполнены мертвых костей и всякой нечистоты и зловония.
Посему, христиане принадлежат иному веку, суть сыны Адаманебесного, новое рождение, чада Духа Святого, светоносные братия Христовы, подобные Отцу своему духовному и светоносному Адаму; из того они града, из того рода, той причастны силы; не сему принадлежат миру, но миру иному. Ибо сам Господь говорит: вы «не от мира сего, якоже и Аз от мира несмь» (Ін. 17:16). Как купец, возвращаясь издали, во много крат увеличив свою куплю, посылает к домашним, чтобы приобрели ему домы, сады и необходимые одежды; когда же приходит на родину приносит с собою великое богатство, с великою радостью принимают его домашние и родные: так бывает и в духовном. Если иные искупуют себе небесное богатство, то узнают о сем сограждане, т. е. духи Святых и Ангелов, и дивятся, говоря: «великое приобрели богатство братия наши, которые на земле». Таковые при отношении своем, имея с собою Господа, с великою радостью восходят к горним, и сущие с Господом принимают их, уготовав для них там обители, сады, всесветлые и многоценные одежды.
Поэтому, во всем потребна трезвенность, чтобы и те блага, какие, по-видимому, имеем, не обратились нам во вред. Ибо и добрые по природе люди, если не остерегутся, постепенно завлекаются самою добротою, и имеющие мудрость окрадываются самою мудростью. Поэтому человеку должно быть умеренным во всех частях: благость срастворять строгостью, мудрость рассудительностью, слово делом, и все упование возлагать на Господа, а не на себя. Ибо добродетель исправляется многим, как и необходимая какая-нибудь снедь требует для своей приправы благовонного вина, или чего-нибудь другого, и не только меду, но и перцу, и в таком только случае делается годною к употреблению.
Утверждающие, что в человеке нет греха, подобны людям, которые во время наводнения тонут во множестве вод, и не признаются в этом, а говорят: «слышали мы шум вод». Так и сии, погрязающие во глубине волн порока, утверждают, что нет греха у них в уме и помыслах. А есть иные, что, и словом обладают и речь ведут, но не приправлены небесною солью, и потому, рассуждают о царской трапезе, сами же не вкушают ее, и ничего не приобретают. А иной и самого царя видит и, когда отверсты его сокровища, входит, получает наследие, вкушает и пиет оных многоценных брашен.
Если у матери был сын единородный, самый благообразный лицем, мудрый, украшенный всеми благами, и в этом сыне заключались все ее надежды, но она похоронила его; то остается уже ей одна непрестанная скорбь, один безутешный плач. Так, и ум о душе, как умершей для Бога, должен начать плач и проливать слезы, непрестанно предаваться скорби, сердечно сокрушаться, быть в страхе и заботе, всегда алкать и жаждать блага. К таковому приходят, наконец, благодать Божия и надежда, и у него нет уже плача; напротив того, радуется он, как нашедший сокровище, и снова трепещет, чтобы не утратить как оного; потому что нападают разбойники. И как тот, кто многократно попадал в руки разбойникам и, потерпев от них потери, с великим трудом избегал от них, а после того приобрел огромное имущество и большое достояние, не боится уже разорения по причине умножившегося богатства: так и духовные люди, прошедшие сначала множество искушений и страшных мест, потом исполнившись благодати и преизобилуя благами, не боятся уже тех, которые хотят разграбить их, потому что богатство их не мало. Впрочем, имеют они и страх, – не страх людей устрашенных лукавыми духами, но страх и заботу, как распорядиться вверенными им духовными дарованиями.
Такой человек почитает себя уничиженным паче всех грешников; и такой помысл насажден в нем, как естественный; и чем глубже входит он в познание Бога, тем больше почитает себя невеждою; чем более учится, тем паче признает себя ничего не знающим. Сие же споспешествующая благодать производит в душе, как нечто естественное. Как, если младенец на руках у юноши, то держащий его на руках носит, куда хочет: так и до глубины проникающая благодать держит на руках ум, и возносит на небеса, в совершенный мир, в вечное упокоение. Но и в самой благодати есть меры и чины. Иной – начальник воинского отряда, имеющий дерзновение перед царем, а иной – предводитель всего войска. Как дом полный дыма разливает его и на внешний воздух: так и порок, переполнив душу, изливается наружу и приносит плоды. Как те, которым поручено главное управление областью или царское сокровище, во всякое время бывают озабочены, чтобы не оскорбить чем царя: так и те, которым вверено духовное дело, всегда озабочены, и имея покой, как будто не имеют его: потому что изгоняют еще из души царство тьмы, вторгшееся в город, т. е. в душу, и варваров, овладевших ее пажитями.
Царь Христос посылает отмстителей в сей город, связывает мучителей его, поселяет там, как в собственном отечестве, небесное воинство, полк святых духов. Наконец и солнце воссияет в сердце, и лучи его проникают во все члены, и воцарится уже там глубокий мир. Человеческое же усилие, и подвиг, и искусство, и приверженность к Богу, тогда делаются видимыми, когда, при отступлении благодати, человек будет мужаться и вопиять к Богу. А ты, слыша, что есть реки змиев и уста львов, и темные поднебесные силы, и пламень огненный клокочущий в членах, какого нет на земле, знаешь ли, что, если при исшествии твоем из тела, не приимешь залога Духа Святого, то задержат они твою душу, не позволяя тебе восходить к небесам? Подобно сему, слыша и о достоинстве души, о том, как драгоценна сия умная сущность, понимаешь ли, что не об Ангелах, но о человеческом естестве сказал Бог: «сотворим по образу Нашему и по подобию»(Бут. 1:26), и что небо и земля мимо идут, а ты призван к сыноположению, к братству, в невесты Царю? В видимом мире все женихово принадлежит и невесте: так все Господне вверяется тебе. Ибо для ходатайства о тебе сам Он пришел, чтобы воззвать тебя. А ты ничего себе не представляешь и не разумеешь своего благородства. Поэтому, справедливо духоносный муж оплакивает падение твое, говоря: «человек в чести сый не разуме приложися скотом несмысленным, и уподобися им» (Пс. 48:21). Слава Отцу и Сыну и Святому Духу, во веки! Аминь.

Беседа 17. О духовном помазании и славе христиан и о том, что без Христа невозможно спастись или соделаться причастником вечной жизни

Совершенные христиане, сподобившиеся войти в меру совершенства и соделаться приближенными Царю, всегда посвящают себя в дар кресту Христову. Как при Пророках всего досточестнее было помазание; потому что помазуемы были цари и Пророки: так и ныне люди духовные, помазуемые небесным помазанием, делаются христианами по благодати, чтобы им быть царями и пророками небесных тайн. Они суть и сыны, и господа, и боги, связуемые, отводимые в плен, низвергаемые, распинаемые, посвящаемые в дар. Если помазание елеем, какой получаем от земного растения, от видимого дерева, имело такую силу, что помазанные беспрекословно получали сан (ибо всеми признавалось, что они поставлены в цари, и помазанный Давид тотчас подвергся гонениям и скорбям, а чрез семь лет стал царем): то кольми паче те, у которых ум и внутренний человек помазуются освящающим и радостворным, небесным и духовным елеем радования, приемлют печать оного нетленного царствия и вечной силы, залог Духа, самого Духа Святого и Утешителя (разумей же, что Утешитель и утешает и исполняет радости сущих в скорбях).
Сии, помазуемые елеем небесного насаждения, древа жизни – Иисуса Христа, бывают сподоблены войти в меру совершенства, т. е. царствия и усыновления, так как, находясь еще в этом мире, они уже сотаинники небесного Царя, имеют дерзновение пред Вседержителем, входят в чертог Его, где Ангелы и духи Святых. Ибо, и не получив еще совершенного наследия, уготованного им в оном веке, тем залогом, какой прияли ныне, обезопасили себя, как уже венчанные и царствующие, и при обилии и дерзновении Духа не находят они для себя удивительным, что будут царствовать со Христом. Почему же? Потому, что будучи еще во плоти, имели уже в себе оное ощущение сладости и оное действие силы.
Кто друг царю, постоянно бывает в чертогах его, знает тайны его, видит порфиру его, тот, когда сам сделается царем и будет носить венец, не приходит от сего в изумление и ужас, потому что долгое время занимался тайнами царевых чертогов. Кроме же людей опытных и образованных, кому либо из пастухов и простолюдинов, незнакомых с тайнами царскими, и невозможно прийти и воцариться. Так и христиане не дивятся тому, что будут царствовать в будущем веке; потому что предварительно уже познали тайны благодати. Когда человек преступил заповедь; диавол всю душу его покрыл темною завесою. Посему, приходит, наконец, благодать и совлекает все покрывало, так что душа, соделавшись уже чистою и восприяв собственную свою природу, это неукоризненное и чистое создание, всегда уже чисто и чистыми очами созерцает славу истинного света и истинное солнце правды, воссиявшее в самом сердце.
Как при скончании мира, когда этой тверди не станет, праведники будут уже жить в царстве во свете и в славе, не видя ничего иного, кроме того, как Христос пребывает всегда во славе одеснуюОтца: так и сии, ныне еще восхищенные и отведенные пленниками в оный век; созерцают все тамошние лепоты и чудеса. Ибо мы, будучи еще на земле, имеем жительство на небесах, как обитатели и граждане одного мира по уму и по внутреннему человеку. Как видимое око, будучи чистым, чисто всегда видит солнце: так и ум, совершенно очистившись, всегда видит славу света – Христа и с Господом пребывает день и ночь, подобно тому, как тело Господне, соединившись с Божеством, всегда сопребывает с Духом Святым. Но в сию меру не вдруг достигают люди, и то разве трудами, скорбию, великим подвигом. Ибо есть и такие, внутри которых, хотя соприсуща им действующая и упокоевающаяся в них благодать, пребывает и порок; и в одном сердце действенны два рода жизни – жизнь света и жизнь тьмы.
Но конечно скажешь мне: «кое общение свету ко тьме?»Омрачается ли и возмущается ли где Божественный свет, и оскверняется ли где нескверное и чистое? Написано: «и свет во тьме светится, и тьма его не объят» (Ін. 1:5). Не надобно понимать вещи однообразным и односторонним образом. Иные в такой мере упокоеваются в Божией благодати, что бывают мужественнее пребывающего в них порока, и имея молитву и великое упокоение пред Богом, в иной час подпадают действию лукавых помыслов, и скрадываются грехом, хотя и пребывают еще в благодати Божией. Но люди легкомысленные и несведущие, когда отчасти действует в них благодать, думают, что нет уже греха в них; а умеющие рассудить и благоразумные не осмелятся отречься, чтобы, имея в себе благодать Божию, не подлежали они действию срамных и нечистых помыслов
Нередко находим в братьях, что иные великую приобретали радость и благодать, и, в продолжение пяти или шести лет, говорили о себе: «увяла в нас похоть», и после этого, когда почитали себя совершенно освободившимися от похотения, таившийся в них порок приходил в движение, и возгорались, они похотию, отчего сами в себе дивились и говорили: «откуда это после столь долгого времени восстал в нас такой порок»? Поэтому, ни один рассуждающий здраво не осмелится сказать: «так как пребывает благодать во мне, то совершенно свободен я от греха». Напротив того, на ум действуют два лица. Неопытные в деле, как скоро, хотя несколько, воздействовала на них благодать, думают, что победили уже они и стали совершенными христианами. А по моему, дело бывает так: когда на небе при чистом воздухе сияет солнце, и найдут на него облака, и закроют его и сгустят воздух, – солнце, будучи за облаками, не терпит никакого ущерба ни в свете, ни в существе своем. Так бывает и в тех, которые не достигли совершенной чистоты. И в благодати Божией пребывая, и в глубине души одержимые еще грехом, они имеют в себе и естественные движения, и помыслы укрепляющие их в стремлении к Богу, хотя и не всецело утверждены в добре.
Так наоборот, и те, которые во глубине души держатся доброй стороны, т. е. преобладаются благодатию, остаются еще рабами и пленниками лукавых помыслов, и бывают на стороне порока. Посему, много потребно рассудительности, чтобы человеку опытно дознать, как бывает в нас дело. Сказываю же тебе, что и Апостолы, имея в себе Утешителя, не были совершенно беззаботны. В них, при радости и веселии, был также страх и трепет по действию самой благодати, а не со стороны порока; сама благодать остерегала их, чтобы они не совратились даже и в чем малом. Как бросивший осколком камня в стену нимало не повредит, или не сдвинет с места стены; или, пустивший стрелу в носящего броню не сделает вреда ни железу, ни телу, потому что броня отражает стрелу: так, если и к Апостолам приближалась часть порока, то не вредила им; потому что были они облечены совершенною силою Христовою, и сами они, будучи совершенными, имели свободу творить дела праведные.
Пoелику некоторые утверждают, что при благодати душе уже не о чем заботиться; то Бог и в совершенных требует душевной воли на служение Духу, чтобы действовали согласно с благодатью. Ибо Апостол говорит: «Духа не угашайте»(1Сол. 5:19). Некоторые не хотят быть в тягость другим, иные сами себе прислуживают, а иные берут у людей мирских и раздают бедным. И это превосходнее. Одни, имея благодать, заботятся только о самих себе; а другие стараются оказать пользу душам других. Последние много преимуществуют пред первыми. А иные, имея благодать, за имя Божие предают тела свои на поругания и страдания. И сии опять выше прежних. Иные, упражняясь в добродетели, желают, чтобы люди их хвалили и почитали, говоря о себе: «мы христиане и причастники Духа Святого»; другие же стараются укрыть себя и от встречи с людьми. – Последние во многом преимуществуют пред первыми. Видишь ли, как, и при самом совершенстве усердие к Богу, зависимо от естественной воли, делается выше и преимущественнее?
Как одетый в убогую ризу, если видит себя во сне богачом, то, встав от сна, опять видит себя бедным и обнаженным: так и рассуждающие о духовном, по-видимому, говорят последовательно; но пoелику то, о чем говорят, не подтверждено в уме каким-либо опытом, силою и удостоверением, то останавливаются они на какой-то мечте. Или, как если бы женщина, одетая вся в шелк и в жемчуги, явилась в непотребном доме: так и в подобных людях сердце их есть блудилище нечистых духов, хотят говорить они о праведности, не заглянув в дела.
Как невозможно рыбе жить без воды, или человеку ходить без ног, или видеть свет без глаз, или говорить без языка, или слышать без ушей: так без Господа Иисуса и без действия Божией силы невозможно познать тайны и премудрость Божию, или стать человеку богатым и христианином. Ибо те – истинные мудрецы, воители, мужи, доблие и Божии любомудрцы, которые, по внутреннему человеку, водятся и управляются Божиею силою. Еллинские философы учатся владеть словом; но есть другие философы, которые невежды в слове, радуются же и веселятся о Божией благодати, и это – мужи благочестивые. Рассудим же теперь, какие из них лучше? Сказано: в деле и «силе царство Божие, а не в словеси»(1Кор. 4:20).
Нетрудно сказать кому-нибудь, что хлеб этот сделан из пшеницы; но надобно с подробностью объяснить, как именно хлеб приготовляется и печется. Рассуждать о бесстрастии и совершенстве – можно немногим. Евангелие выразило кратко: не гневайся, не пожелай. «Аще тя кто ударит в десную твою ланиту, обрати ему и другую; и если кто судится, чтобы взять твою ризу, отдай ему и срачицу»(Мф. 5:39,40). Апостол же, простираясь далее, как надобно с терпением и великодушием постепенно совершать дело очищения, учит пространно, сперва питая млеком, как младенцев, а потом возводя к возрастанию и совершенству. Евангелие сказало, что одежда делается из волны; Апостол объяснил подробности приготовления.
Кто ведет речь о духовном, не вкусив того сам, тот уподобляется человеку, который при наступлении дневного зноя, идет пустым полем, и томясь жаждою, описывает источник, струящийся водою, изображая себя пиющим, тогда как засохли у него уста и язык от палящей их жажды, – или человеку, который говорит о меде, что он сладок, но не вкушал его сам и не знает силы сладости. Так, если ведут речь о совершенстве, о радовании, или о бесстрастии, неощущавшие в себе их действенности и удостоверения в них; то на деле не все бывает так, как они говорят. Ибо, когда такой человек сподобится со временем, хотя отчасти, приступить к делу, тогда рассудит он сам собою: «Не так оказалось, как предполагал я. Иначе рассуждал я, а иначе действует Дух».
Христианствоесть пища и питие. И чем больше кто вкусит его, тем более возбуждается сладостью ум, делаясь неудержимым и ненасытимым, более и более требующим и вкушающим. Или, как; если кто в жажде, и подано ему сладкое питие, то, отведав его, еще сильнее распаляется жаждою, и ближе придвигается к питию: так и вкушение Духа производит неутолимую почти жажду, которая справедливо уподобляется жажде такого человека. И это – не одни слова, но действие Святого Духа, таинственно споспешествующее уму. Некоторые думают, что, воздерживаясь от общения с женою и от всего видимого, они уже святы. Но на деле не так; потому что порок пребывает в уме, живет и возносится в сердце. Свят же тот, кто очистился и освятился по внутреннему человеку. Куда проникает истина; там борется с нею заблуждение, стараясь ее затмить и возмутить.
Когда Иудеи имели у себя священство, тогда были гонимы и оскорбляемы некоторые из сего народа, потому что стояли за истину; таковы, например, Елеазар и Маккавеи. Ныне же, – когда, со времени креста и раздрания завесы, Дух отступил от Иудеев, истина открылась и действует уже здесь, – опять некоторые из сего народа терпят гонения. Но тогда из сего народа были некоторые гонимы и оскорбляемы, чтобы любители истины сделались мучениками. Ибо как обнаружится истина, если не будет иметь противников, людей лживых, восстающих против истины? Но и между братьями есть такие, которые несут на себе страдания и скорби. И потребно им много осторожности, чтобы не пасть. Некто из братии, молясь вместе с другим, пленен был Божественною силою, и восхищенный увидел горний град Иерусалим, и светоносные изображения и беспредельный свет, и слышал голос, который говорил: «это есть место упокоения праведных». Вскоре же потом, он, надмившись и подумав, что имел видение о самом себе, впал в самую бездну и глубину греха, и в тысячи зол.
Поэтому, если пал человек живший внутренне и высокий, то может ли, кто бы то ни было, сказать: «я пощусь, веду странническую жизнь, расточаю имение свое, следовательно уже свят»? Ибо воздержание от худого не есть еще самое совершенство, разве вошел уже ты в уничиженный ум, и убил змия, который таится под самым умом, во глубине помыслов, гнездится и умерщвляет тебя в так называемых тайниках и хранилищах души; потому что сердце есть бездна; и так, разве его ты умертвил и изринул из себя всякую, бывшую в тебе, нечистоту. Все любомудрствующие, и Закон, и Апостолы, и пришествие Христово имеют целью очищение. Всякий человек, и Иудей и Еллин, любит чистоту, но не может соделаться чистым. Посему, надобно доискаться, как и какими средствами можно достигнуть сердечной чистоты. Не иначе возможно сие, как с помощью Распятого за нас. Он есть путь, жизнь, истина, дверь, жемчужина, живый и небесный хлеб. Без оной Истины никому невозможно познать истину и спастись. Посему, как в рассуждении внешнего человека и вещей видимых отрекся ты от всего, и раздал имение свое: так, если имеешь знание и силу слова и в мирской мудрости, должен все от себя отринуть, все вменить ни во что; тогда только будешь в состоянии назидать себя на буйстве проповеди, которая есть истинная мудрость, состоящая не в красоте слов, но в силе действующей святым крестом. Слава единосущной Троице во веки! Аминь.

Беседа 18. О сокровище христиан, то есть о Христе и о Духе Святом, различными способами ведущем их к достижению совершенства

Если кто в мире очень богат, и есть у него скрытое сокровище: то на сие сокровище и на богатство, какое имеет он, приобретает себе все, что хочет, и, какие угодно ему, стяжания в мире без труда достает, полагаясь на свое сокровище; потому что им без труда приобретается всякая вещь, какую только человек захочет иметь. Так и те, – которые прежде всего взыскали у Бога, и обрели, и имеют уже небесное сокровище Духа, самого Господа, воссиявшего в сердцах их, – сим сокровищем, сущим в них Христом, приобретают себе всякую правду добродетелей и всякое обладание благостью заповедей Господних, и тем же сокровищем присовокупляют себе еще большее небесное богатство. Ибо с помощью небесного сокровища, твердо полагаясь на обилие в них духовного богатства, исполняют всякую добродетель правды, и силою невидимого богатства сущей в них благодати без труда совершают всякую правду и заповедь Господню. И Апостол говорит: имея «сокровище сие в скудельных сосудех»(2Кор. 4:7), то есть, будучи еще во плоти, сподобились приобрести в себе оное сокровище – освящающую силу Духа. И еще: «Иже бысть нам премудрость от Бога, правда же и освящение и избавление» (1Кор. 1:30).
Посему, кто обрел, и имеет в себе, сие небесное сокровище Духа, тот неукоризненно и чисто совершает им всякую правду по заповедям и всякое делание добродетелей уже без принуждения и затруднения. Поэтому и мы станем умолять Бога, взыщем и будем просить, чтобы и нам даровал сокровище Духа Своего, и таким образом, возмогли мы неукоризненно и чисто пребывать во всех заповедях Его, чисто и совершенно исполнять всякую правду Духа, при помощи небесного сокровища, то есть Христа. Кто нищ и беден, истаевает голодом, тот, по причине нищеты своей, не может ничего приобрести в мире. Но кто имеет сокровище, тот, как сказано уже, без труда и болезни приобретает всякое стяжание, какое только захочет. Так и душа, которая обнажена и лишена общения с Духом и пребывает в страшной нищете греха, прежде причастия Духа, не может, хотя бы и желала, действительно сотворить духовный плод правды.
Впрочем, каждому надлежит понуждать себя к тому, чтобы просить Господа, да сподобит обрести и приять небесное сокровище Духа, и прийти в состояние без труда и легко совершать неукоризненно и чисто все заповеди Господни, которых прежде не мог исполнять и при всем усилии. Ибо, пребывая нищим и нагим без общения с Духом, как мог приобрести таковые духовные стяжания, не имея у себя сокровища и богатства духовного? Душа же, чрез искание Духа, чрез веру и многое терпение обретшая Господа – сие истинное сокровище, производит плоды Духа, как сказано прежде, без труда, и всякую правду и все заповеди Господни, заповеданные Духом, в себе самой и сама собою исполняет чисто, совершенно и неукоризненно.
Или, воспользуемся еще другим подобием. Если кто богат, и готовит дорогую вечерю; то тратит из своего богатства и из сокровища, какое имеет, и при великом богатстве не боится, чтобы у него был недостаток в чем-нибудь; и таким образом, званных им гостей веселит роскошно и пышно, предлагая им различные и необыкновенные снеди. А нищий и неимеющий богатства, если вздумает приготовить для кого вечерю, все берет в заем, и самые сосуды, и платье и другие вещи, и едва только поужинают позванные, как обыкновенно могут у нищего, отдает потом каждому, что у него занимал, или сосуд серебряный, или одежду, или другую вещь. И когда таким образом раздаст все, что принадлежит каждому; сам остается и нищим и нагим, не имея у себя собственного богатства, которым бы мог увеселяться.
Так и обогащенные Духом Святым, поистине имея в себе небесное богатство и общение Духа, если возглаголят кому слово истины, и если сообщат кому духовное слово, и пожелают возвеселить души; то из собственного своего богатства и из собственного своего сокровища, каким обладают в себе, изрекают слово, им возвеселяют души слушающих духовное слово, и не боятся оскудения у себя самих; потому что обладают в себе небесным сокровищем благостыни, из которого предлагают снеди и увеселяют угощаемых духовно. А нищий и не приобретший себе богатства Христова, не имея в душе духовного богатства, источающего всякую благостыню слов и дел, и помышлений Божественных и неизглаголанных тайн, если и хочет изречь слово истины и увеселить некоторых из слушающих; то, в действительности и по самой истине не стяжав себе слова Божия, а только припоминая, и заимствуя слова из каждой книги Писания, или пересказывая и преподавая, что выслушал у мужей духовных, увеселяет, по-видимому, других, и другие услаждаются его словами; но, как скоро окончит свою речь, каждое его слово возвращается в свое место, откуда взято, и сам он опять остается нагим и нищим; потому что не его собственность – то духовное сокровище, из которого он предлагает, пользует и увеселяет других, и сам он первый не возвеселен и не обрадован Духом.
Посему-то прежде всего с сердечною болезнью и верою надлежит просить у Бога, чтобы дал нам обрести в сердцах своих богатство Его, истинное сокровище Христово, в силе и действенности Духа; и таким образом, обретши сперва в себе самих пользу и спасение и вечную жизнь Господа, потом уже, сколько у нас есть сил и возможности, будем пользовать и других, из внутреннего сокровища Христова предлагая всякую благостыню духовных словес, и поведывая небесные тайны. Ибо так благоволила благость Отчей воли обитать во всяком верующем и просящем Его. «Любяй Мя», говорит Господь, «возлюблен будет Отцем Моим: и Аз возлюблю его, и явлюся ему Сам»(Ін. 14:21); и еще: «Аз и Отец Мой приидем, и обитель у него сотворим» (Ін. 14:23). Так восхотела беспредельная доброта Отчая, так благоволила недомыслимая любовь Христова, так обетовала неизреченная благость Духа. Слава неизреченному милосердию Святые Троицы!
Сподобившиеся стать чадами Божиими и родиться свыше от Духа Святого, имея в себе просвещающего и упокоевающего их Христа, многообразными и различными способами бывают путеводимы Духом, и благодать невидимо действует в их сердце при духовном упокоении. Но от видимых наслаждений в мире займем образы, чтобы сими подобиями отчасти показать, как благодать действует в душе таковых. Иногда бывают они обвеселены, как бы на царской вечери, и радуются радостью и весельем неизглаголанным. В иный час бывают, как невеста, божественным покоем упокоеваемая в сообществе с женихом своим. Иногда же, как бесплотные Ангелы, находясь еще в теле, чувствуют в себе такую же легкость и окриленность. Иногда же бывают как бы в упоении питием, возвеселяемые и упоеваемые Духом, в упоении Божественными духовными тайнами.
Но иногда как бы плачут и сетуют о роде человеческом, и молясь за целого Адама, проливают слезы и плачут воспламеняемые духовною любовью к человечеству. Иногда такою радостью и любовью разжигает их Дух, что, если бы можно было, вместили бы всякого человека в сердце своем, не отличая злого от доброго. Иногда в смиренномудрии духа столько унижают себя пред всяким человеком, что почитают себя самыми последними и меньшими из всех. Иногда Дух постоянно содержит их в неизглаголанной радости. Иногда уподобляются сильному воителю, который, облекшись в царское всеоружие, выходит на брань со врагами и крепко подвизается, чтобы победить их. Ибо подобно сему и духовный облекается в небесные оружия Духа, наступает на врагов и ведет с ними брань, чтобы покорить их под ноги свои.
Иногда душа упокоевается в некоем великом безмолвии, в тишине и мире, пребывая в одном духовном удовольствии, в неизреченном упокоении и благоденствии. Иногда умудряется благодатью в разумении чего-либо, в неизреченной мудрости, в ведении неиспытуемого Духа, чего невозможно изглаголать языком и устами. Иногда человек делается, как один из обыкновенных. Так разнообразно действует в людях благодать, и многими способами путеводствует душу, упокоевая ее по воле Божией, и различно упражняет ее, чтобы совершенною, неукоризненною и чистою представить небесному Отцу.
Сии же перечисленные нами действия Духа достигают большей меры в близких к совершенству. Ибо исчисленные разнообразные упокоения благодати различно выражаются словом и в людях совершаются непрерывно, так что одно действие следует за другим. Когда душа взойдет к совершенству Духа, совершенно очистившись от всех страстей, и в неизреченном общении пришедши в единение и срастворение с Духом Утешителем, и срастворяемая Духом сама сподобится стать духом; тогда делается она вся светом, вся – оком, вся – духом, вся – радостью, вся – упокоением, вся – радованием, вся – любовью, вся – милосердием, вся – благостью и добротою. Как в морской бездне камень отвсюду окружен водою: так и люди сии, всячески срастворяемые Духом Святым, уподобляются Христу, непреложно имея в себе добродетели духовной силы, внутренне пребывая неукоризненными, непорочными и чистыми. Ибо обновленные Духом как могут производить наружно плод порока? Напротив того, всегда и во всем сияют в них плоды Духа.
Посему, будем и мы умолять Бога, с любовью и с великим упованием уверуем в Него, да подаст Он и нам небесную благодать духовного дара, чтобы сам Дух правил и путеводствовал нас к исполнению всякой Божией воли, и упокоевал нас многоразличными способами Своего упокоения, и чтобы, при таком благодатном управлении и упражнении и при духовном преспеянии, сподобились мы прийти в совершенство полноты Христовой, как говорит Апостол: «да исполнитеся во всяко исполнение Христово»(Еф.3:19); и еще: «дондеже достигнем вси в мужа совершенна, в меру возраста исполнения Христова» (Еф.4:13). Господь всем верующим в Него поистине и просящим у него обетовал даровать тайны неизреченного духовного общения. Посему и мы, всецело предав самих себя Господу, поспешим улучить упомянутые выше блага, посвятив Ему и душу и тело, и пригвоздившись ко кресту Христову, соделаемся достойными вечного царства, прославляя Отца и Сына и Святого Духа во веки веков. Аминь.

Беседа 19. Христиане, желающие преуспевать и возрастать, должны понуждать себя ко всему доброму, чтобы избавиться им от живущего в них греха, и исполниться Духа Святого

Кто хочет приступить к Господу, сподобиться вечной жизни, соделаться обителию Христовою, исполниться Духа Святого, чтобы прийти в состояние приносить плоды Духа, чисто и неукоризненно исполнять заповеди Христовы: тот должен начать тем, чтобы прежде всего крепко уверовать в Господа, и всецело предать себя вещаниям заповедей Его, во всем отречься от мира, чтобы весь ум не был занят ничем видимым. И ему надлежит непрестанно пребывать в молитве, с верою, в чаянии Господа, всегда ожидая Его посещения и помощи, сие одно всякую минуту имея целью ума своего. Потом, по причине живущего в нем греха, надлежит ему понуждать себя на всякое доброе дело, к исполнению всех заповедей Господних. Так например: надлежит понуждать себя к смиренномудрию пред всяким человеком, почитать себя низшим и худшим всякого, ни от кого из людей не ища себе чести, или похвалы, или славы, как написано в Евангелии, но имея всегда пред очами единого Господа и заповеди Его, Ему единому желая угодить в кротости сердца, как говорит Господь: «научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем: и обрящете покой душам вашим»(Мф. 11:29).
Подобно сему да приучает себя, сколько можно, быть милостивым, добрым, милосердым, благим, как говорит Господь: будите добры и благи, «якоже и Отец ваш»небесный «милосерд есть» (Лк. 6:36); и еще говорит: «аще любите Мя, заповеди Моя соблюдите» (Ін. 14:15); и еще: «подвизайтеся внити сквозе тесныя врата» (Лк. 13:24). Паче всего в незабвенной памяти, как образец, да содержит смирение Господа и жизнь Его, и кротость, и обращение с людьми, да пребывает в молитвах, всегда веруя и прося, чтобы Господь пришел и вселился в него, усовершал и укреплял его в исполнении всех заповедей Своих, и чтобы сам Господь соделался обителью души его. И таким образом, что делает теперь с принуждением непроизволяющего сердца, то будет некогда делать произвольно, постоянно приучая себя к добру, и всегда памятуя Господа и непрестанно ожидая Его с великою любовью. Тогда Господь, видя такое его произволение и доброе рачение, видя, как принуждает себя к памятованию Господа, и как сердце свое, даже против воли его, ведет непрестанно к добру, к смиренномудрию, к кротости, к любви, и ведет, сколько есть у него возможности, со всем усилием; – тогда говорю, Господь творит с ним милость Свою, избавляет его от врагов его и от живущего в нем греха, исполняя его Духом Святым. Тогда уже без усилий и труда во всей истине творит он все заповеди Господни, лучше же сказать, сам Господь творит в нем заповеди Свои, и он чисто плодоприносит тогда плоды Духа.
Но приступающему ко Господу надлежит, таким образом, прежде всего, даже против воли сердца, принуждать себя к добру, всегда с несомненною верою ожидая милости Господней; надлежит принуждать себя к любви, если кто не имеет любви; принуждать себя к кротости, если не имеет кротости; принуждать себя к тому, чтобы милосердым быть и иметь милостивое сердце; принуждать себя к тому, чтобы терпеть пренебрежение, и когда пренебрегают, быть великодушным, когда уничижают, или бесчестят, не приходить в негодование, по сказанному: «не себе отмщающе, возлюбленнии»(Рим. 12:19); надлежит принуждать себя к молитве, если не имеет кто духовной молитвы. В таком случае, Бог, видя, что человек столько подвизается, и против воли сердца с усилием обуздывает себя, даст ему истинную духовную молитву, даст истинную любовь, истинную кротость, «утробы щедрот», истинную доброту, и одним словом, исполнит его духовного плода.
Если же кто, не имея молитвы, принуждает себя к одной только молитве, чтобы иметь ему молитвенную благодать, но не принуждает себя к кротости, к смиренномудрию, к любви, к исполнению прочих заповедей Господних, и не заботится, не прилагает труда и усилия преуспеть в них; то, по мере его произволения и свободной воли, согласно с прошением его, дается ему иногда отчасти благодать молитвенная, в упокоении и веселии духа, но по нравам остается он таким же, каким был и прежде. Не имеет он кротости, потому что не взыскал труда и не приуготовил себя соделаться кротким; не имеет смиренномудрия, потому что не просил и не принуждал себя к тому; не имеет любви ко всем, потому что, прося молитвы, о сем не позаботился и не показал усилия. При самом занятии делом, не имеет веры и упования на Бога; потому что знал себя, и однако же не приметил, что не имеет у себя этого, и не потрудился со скорбью взыскать у Господа твердой веры в Него и истинного упования на Него.
Каждому надлежит приневоливать и нудить себя, даже и против хотения сердца своего, как к молитве, так и к упованию, так и к смиренномудрию, так и к любви, так и к кротости, искренности и простосердечию, так и ко всякому терпению, даже долготерпению, по написанному, с радостью (1Сол. 5:16); а также принуждать себя к самоуничижению, к тому, чтобы почитать себя нищим и последним, также к тому, чтобы не беседовать ни о чем бесполезном, но размышлять, и сердцем и устами изрекать всегда то, что есть Божие, также к тому, чтобы не раздражаться и не вопиять, по сказанному: «всяка горесть, и ярость, и гнев, и клич, и хула, да возмется от вас со всякою злобою»(Еф.4:31); также принуждать себя к тому, чтобы в нравах уподобляться во всем Господу; принуждать себя ко всякому добродетельному подвигу, к доброму и прекрасному житию, ко всякой доброте в обращении, ко всякому смиренномудрию кротости, к тому, чтобы не превозноситься, не высокомудрствовать, не надмеваться и не говорить ни о ком худо.
Ко всему этому должен принуждать себя, кто желает стать благоискусным и благоугодить Христу, чтобы Господь, – видя при сем его усердие и произволение, с какими он нудит и с усилием побуждает себя ко всякой доброте, простоте, благости, к смиренномудрию, к любви, к молитве, – даровал ему всего Себя, и чтобы сам Господь во всей чистоте и истине без труда и усилия совершал в нем все то, чего прежде, по причине живущего в нем греха, не мог он сохранять, даже с усилием. Тогда всякое упражнение в добродетели обращается для него как бы в природу; приходит, наконец, Господь, в нем пребывает, и он пребывает в Господе, и сам Господь без труда творит в нем Свои собственные заповеди, исполняя его духовного плода. Если же кто принуждает себя к одной молитве, пока не приимет дарования от Бога, но не приневоливает, не нудит и не приучает себя таким же образом к прочим сказанным выше добродетелям; то не может поистине совершать их чисто и неукоризненно. Напротив того, таким же образом надобно, сколько возможно, предуготовлять себя к добру. Ибо иногда благодать Божия приходит к нему, по его прошению и молению; потому что благ и милостив Бог, и просящим у Него дарует просимое ими; однако же, кто не имеет сказанных выше добродетелей, не приучил и не приуготовил себя к ним, тот, если и приемлет благодать, то утрачивает оную по приятии, и падает от высокоумия, или не преуспевает и не возрастает в благодати, дарованной ему; потому что не предает себя от всего произволения исполнению заповедей Господних. Ибо обителью и упокоением Духу служат смиренномудрие, любовь, кротость и прочие Господни заповеди.
Посему кто хочет истинно благоугождать Богу, приять от Него небесную благодать Духа, возрастать и усовершаться о Духе Святом, тот должен принуждать себя к исполнению всех заповедей Божиих и покорять сердце, даже против воли его, по сказанному: «сего ради ко всем заповедем Твоим направляхся, всяк путь неправды возненавидех»(Пс. 118:128). Как иной приневоливает и нудит себя к пребыванию в молитве, пока не преуспеет в том; так, подобно сему, если захочет приневоливать и нудить себя ко всякому упражнению в добродетели, приобучает себя к доброму навыку, и таким образом, непрестанно прося и моля Господа, и получив просимое, вкусив сладости Божией и став причастником Духа Святого, делает, что растет и цветет данное ему дарование, упокоеваясь в его смиренномудрии, любви и кротости.
Сам Дух дарует ему сие, и научает его истинной молитве, истинной любви, истинной кротости, к которым прежде принуждал он себя, которых искал, о которых заботился и помышлял, и которые, наконец, даны ему. И таким образом, возрастая и усовершившись в Боге, сподобляется он быть наследником царствия; потому что смиренный никогда не падает. Куда и пасть тому, кто ниже всех? Высокомудрие есть великое унижение. А смиренномудрие есть великая высота, честь и достоинство. Посему и мы будем, даже против воли сердца, приневоливать и нудить себя к смиренномудрию, к кротости и любви, прося и умоляя Бога непрестанно с верою, надеждою и любовью в том чаянии и с тою мыслью, что пошлет Духа Своего в сердца наши, и тогда будем молиться и покланяться Богу духом и истиною.
И сам Дух научит нас истинной молитве, которой теперь не можем совершать и с усилием, научит «утробам щедрот», доброте и тому, чтобы все заповеди Господни исполнять поистине, беспечально и непринужденно, как сам Дух знает исполнять нас плодами Своими. И таким образом, когда исполним все заповеди Божии Духом Божиим, Который один знает волю Господню, и когда Дух усовершит нас в Себе, и совершен будет в нас, очистившихся от всякой скверны и греховной нечистоты: тогда Дух души наши, подобно прекрасным невестам, представит Христу чистыми и неукоризненными; и мы будем упокоеваться в Боге, во царствии Его, и Бог почиет в нас бесконечные веки. Слава Его щедротам, милосердию и любви; потому что такой чести и славы сподобил род человеческий, сподобил людей быть сынами Отца Небесного, и наименовал их братьями Своими! Слава Ему во веки! Аминь.

Беседа 20. Один Христос, истинный врач внутреннего человека, может уврачевать душу и украсить ее ризою благодати

Если кто не имеет у себя Божественной и небесной ризы, то есть силы Духа, как сказано: «аще кто Духа Христова не имать, сей несть Егов»(Рим. 8:9); то да плачет он и умоляет Господа, чтобы приять ему сию с неба подаваемую духовную ризу и облечь ею душу, лишенную Божественной действенности; потому что покрыт великим стыдом страстей бесчестия, кто не облечен в ризу Духа. Как в видимом мире кто обнажен, тот терпит великий стыд и бесчестие, и друзья отвращаются от друзей, и родные – от своих, если они обнажены, и дети, увидя отца обнаженным, отвратили взоры свои, чтобы не смотреть на обнаженное тело отца, подошли «вспять зряще» и покрыли его, отвращая взоры свои (Бут. 9:23): так и Бог отвращается от душ, которые не облечены с полным удостоверением в ризу Духа, в силе и истине не облеклись в Господа Иисуса Христа.
Самый первый человек, увидев себя нагим, устыдился. Столько бесчестия в наготе! Если же и телесная нагота подвергает такому стыду; то кольми паче большим покрывается стыдом и бесчестием страстей та душа, которая обнажена от Божественной силы, не имеет на себе, и не облечена по всей истине в неизреченную, нетленную и духовную ризу – самого Господа Иисуса Христа. И всякий, кто обнажен от оной Божественной славы, столько же должен стыдиться себя самого и сознавать бесчестие свое, сколько устыдился Адам, будучи наг телесно: и хотя сделал себе одеяние из смоковных листьев, однако же носил стыд, сознавая свою нищету и наготу. Посему, таковая душа да просит у Христа, дающего ризу и облекающего славою в неизреченном свете, и да не делает себе одеяния из суетных помыслов, и да не думает, обольщаясь собственною праведностью, что есть у ней риза спасения.
Кто останавливается на своей только праведности, и думает сам себя избавить, тот трудится напрасно и вотще. Ибо всякое самомнение о праведности своей в последний день сделается явным, якоже «порт нечистыя», как говорит Пророк Исаия: «бысть вся правда наша, якоже порт нечистыя»(Іс. 64:6). Посему, будем просить и молить Бога, чтобы облечься нам в ризу спасения, в Господа нашего Иисуса Христа, в неизреченный свет, которого облеченные в Него души не совлекутся во веки. А напротив того, в воскресение и тела их прославлены будут славою сего света, в который еще ныне облечены души верные и благородные, как говорит Апостол: «Воздвигий Христа из мертвых оживотворит и мертвенныя телеса наша живущим Духом Его в нас» (Рим. 8:11). Слава неизреченному благоутробию и несказанному милосердию Его!
И еще, как кровоточивая жена, истинно уверовав и прикоснувшись воскрилию ризы Господней, тотчас получила исцеление, и иссох поток нечистого источника кровей: так всякая душа, имея неисцелимую язву греха, источник нечистых и лукавых помыслов, если придет ко Христу, и истинно веруя, будет просить, то получит спасительное исцеление от неисцельного тока страстей, и силою единого Иисуса иссякнет, оскудев, оный источник, источающий нечистые помыслы; но никому другому невозможно исцелить сию язву. Ибо того и домогался враг, чтобы Адамовым преступлением уязвить и омрачить внутреннего человека, владычественный ум, зрящий Бога. И очи его, когда недоступны им стали небесные блага, прозрели уже для пороков и страстей.
Посему, человек так уязвлен, что никому невозможно исцелить его, кроме единого Господа. Ему единому возможно сие. Ибо Он пришел и взял грех мира, то есть, иссушил нечистый источник душевных помышлений. Как оная кровоточивая, расточив все имущество тем, которые бы могли уврачевать ее, ни от кого из них не получила пользы, пока не приблизилась ко Господу, истинно в Него уверовав, и не прикоснулась к воскрилию риз Его, при чем тотчас почувствовала исцеление и остановилось течение крови: так и душу, в начале уязвленную неисцельною язвою вредоносных страстей, никто не мог исцелить ни из праведных, ни из Отцов, ни из Пророков, ни из Патриархов.
Приходил Моисей, но не мог подать совершенного исцеления. Были священники, дары, десятины, субботствования, новомесячия, омовения, жертвы, всесожжения, и всякая прочая правда совершалась по Закону; а душа не могла исцелиться и очиститься от нечистого течения злых помыслов, и вся правда ее не в состоянии была уврачевать человека, пока не пришел Спаситель, истинный врач, туне врачующий, и Себя дающий в искупительную цену за род человеческий. Он один совершил великое и спасительное искупление и уврачевание души; Он освободил ее от рабства, и извел ее из тьмы, прославив ее собственным светом Своим; Он иссушил в ней источник нечистых помыслов. Ибо сказано: «се Агнец Божий, вземляй грехи мира»(Ін. 1:29).
Собственные от земли взятые врачевства, то есть свои только дела правды, не могли уврачевать и исцелить душу от такой невидимой язвы; только силою небесного и Божеского естества, даром Духа Святого – сим одним врачевством мог человек получить исцеление и достигнуть жизни, по очищении сердца Духом Святым. Но как там жена, хотя не могла исцелиться, и оставалась язвенною, однако же имела ноги, чтобы прийти ко Господу и пришедши получить исцеление, а подобным образом и оный слепой, хотя не мог прийти и приступить ко Господу, потому что не видел, однако же послал глас, потекший быстрее вестников, ибо сказал: «Сыне Давидов, помилуй мя»(Мк. 10:47), и таким образом, уверовав, получил исцеление, когда Господь пришел к нему и дал ему прозрение: так и душа, хотя изъязвлена язвами постыдных страстей, хотя ослеплена греховной тьмою, однако же имеет волю возопить ко Иисусу и призывать Его, чтобы пришел Он и сотворил душе вечное избавление.
Как оный слепой, если бы не возопил, и оная кровоточивая, если бы не пришла ко Господу, не получили бы исцеления: так, если кто не приступит ко Господу, по собственной воле и от всего произволения, и не будет умолять Его с несомненностью веры, то не получит он исцеления. Ибо, почему они, уверовав, тотчас были исцелены, а мы еще не прозрели истинно и не уврачевались от тайных страстей? Между тем Господь имеет больше попечения о бессмертной душе, чем о теле. Если душа прозрит, по слову сказавшего: «открый очи мои»(Пс. 118:18): то во век не будет уже слепотствовать, и исцелившись, не будет снова уязвлена. Если Господь, пришедши на землю, имел попечение о тленных телах; то не тем ли паче имеет о душе бессмертной, сотворенной по образу Его? Но за неверствие наше, за разномыслие наше, за то, что не любим Его от всего сердца, и не веруем в Него истинно, еще не получили мы духовного исцеления и спасения. Посему, уверуем в Него и истинно приступим к Нему, чтобы вскоре совершил в нас истинную цельбу. Ибо обетовал дать «Духа Святаго просящим у Него» (Лк. 11:13), отверзть дверь ударяющим в нее и обрестися ищущим Его (Мф. 7:7). И неложен, «Иже обетова» (Тит. 1:2). Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 21. Христианину предстоит двоякая брань, а именно: внутренняя и внешняя, и последняя состоит в удалении себя от земных развлечений, а первая происходит в сердце с помыслами, какие внушаются лукавыми духами

Кто хочет истинно благоугождать Богу и поистине возненавидел противную сторону злобы, тому должно вести брань в подвигах и борениях двоякого рода, именно: в видимых делах мира сего удаляться от земных развлечений, от любви к мирским связям и от греховных страстей, а в делах сокровенных бороться с самыми духами злобы, о которых сказал Апостол: «несть наша брань к крови и плоти, но к началом, ко властем, к миродержителем тмы века сего, к духовом злобы, поднебесным»(Еф.6:12).
Человек, преступив заповедь, и будучи изгнан из рая, связан двояким образом и двоякого рода узами: в мире сем – делами житейскими, любовью к миру, т. е. к плотским удовольствиям и страстям, к богатству и славе, к имению, к жене, к детям, к родным, к отечеству, к месту и одеждам, одним словом, ко всему видимому, от чего слово Божие повелевает отрешиться по собственному произволению (потому что каждый ко всему видимому и привязывается по доброй воле), чтобы, отрешась и освободив себя от всего этого, мог он стать совершенным исполнителем заповеди; втайне же опутывают, окапывают, остеняют и оковами тьмы связывают душу духи злобы; почему, не может ни, сколько желает, любить Господа, ни, сколько желает, веровать, ни, сколько желает, молиться, потому что, со времени преступления первого человека, противление и явно и тайно во всем овладело нами.
Посему, когда, услышав кто Божие слово, вступит в подвиг, отринет от себя дела житейские и мирские связи, отречется от всех плотских удовольствий и отрешится от них; тогда, с постоянством устремляя мысль ко Господу, может он дознать, что в сердце есть иная борьба, иное тайное противление, иная брань помыслов от лукавых духов, и что предлежит ему иной подвиг. И таким образом, с несомненною верою и великим терпением непрестанно призывая Господа, ожидая от Него помощи, можно здесь еще получить внутреннее освобождение от уз, тенет, преград и тьмы лукавых духов, то есть, от действия тайных страстей.
Сия же брань может быть прекращена благодатью и силою Божией; потому что человек сам собою не в состоянии избавить себя от противления, от скитания помыслов, от невидимых страстей и козней лукавого. Если же кто привязан к видимым вещам в мире сем, опутывает себя многоразличными земными узами и увлекается зловредными страстями, то не познает он, что внутри у него есть иная борьба, и битва, и брань. И о если бы человеку, когда с усилием исхитит и освободит себя от сих видимых мирских уз и вещественных забот и плотских удовольствий, и начнет постоянно прилепляться ко Господу, устраняя себя от мира сего, хотя после сего прийти в состояние познать внутри водворяющуюся борьбу страстей, и внутреннюю брань, и лукавые помыслы! А если, как сказали мы прежде, не отречется с усилием от мира, не отрешится всем сердцем от земных пожеланий, и не пожелает всецело прилепиться ко Господу; то не познает обмана сокровенных духов злобы и тайных зловредных страстей, но остается чуждым себе самому, потому что неизвестны ему язвы его, и, имея в себе тайные страсти, не сознает их; но еще добровольно привязывается к видимому и прилепляется к мирским попечениям.
А кто истинно отрекся от мира, подвизается, сверг с себя земное бремя, освободил себя от суетных пожеланий, от плотских удовольствий, от славы, начальствования и человеческих почестей, и всем сердцем удаляется от сего; тот, – когда Господь в сем явном подвиге помогает ему тайно, по мере отречения воли от мира, и когда сам он всецело, т.е. телом и душею утвердился и постоянно пребывает в служении Господу, – находит в себе противление, тайные страсти, невидимые узы, сокровенную брань, тайное борение и тайный подвиг. И таким образом, испросив у Господа, прияв с неба духовные оружия, какие исчислил блаженный Апостол: броню правды, шлем спасения, щит веры и меч духовный (Еф.6:14–17), и вооружившись ими, возможет противостать тайным козням диавола в составляемых им лукавствах; приобретши себе сии оружия молитвою, терпением, прошением, постом, а паче верою, в состоянии будет подвизаться во брани с началами, властями и миродержителями; а таким образом, победив сопротивные силы при содействии Духа и при собственной рачительности во всех добродетелях, соделается достойным вечной жизни, прославляя Отца и Сына и Святого Духа. Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 22. О двояком состоянии отходящих от жизни сей

Когда душа человеческая выйдет из тела, тогда совершается при сем великое некое таинство. Ибо если повинна она во грехах, то приходят толпы демонов, и недобрые ангелы и темные силы поемлют душу ту и берут в собственную свою область. И никто не должен удивляться сему; потому что, если душа в сей жизни, находясь в веке сем, им подчинялась и повиновалась и была их рабою, то тем паче удерживается ими и в их остается власти, когда отходит из мира. А что касается до части благой; то должен ты представлять себе, что дело бывает так. При святых рабах Божиих еще ныне пребывают Ангелы, и святые духи их окружают и охраняют. И когда отходят от тела, тогда лики Ангелов приемлют души их в собственную свою область, в чистый век, и таким образом, приводят их ко Господу.

Беседа 23. Как царский и многоценный бисер могут носит только родившиеся от царского семени: так и небесный бисер можно носить только Божиим чадам

Крупный, многоценный и царский бисер, поступающий в царский венец, принадлежит только царю; и один царь может носить этот бисер; другому же человеку не позволено носить такой бисер. Так, если кто не рожден от царственного и Божия Духа и не соделался небесным и царским родом и Божиим чадом, по написанному: «елицы же прияша Его, даде им область чадом Божиим быти»(Ін. 1:12), то, не соделавшись сыном Царя, не может он носить небесный и многоценный бисер, сей образ света, и света неизглаголанного, то есть Господа, потому что обладающие сим бисером и носящие его будут жить и царствовать со Христом во веки. Ибо так сказал Апостол: «яко же облекохомся во образ перстнаго, да облечемся и во образ Небеснаго» (1Кор. 15:50).
Конь, пока с дикими животными пасется в лесах, непокорен бывает людям. А когда он пойман, тогда для укрощения его налагают на него тяжелую узду, пока не научится ходить чинно и прямо. Потом, опытный седок упражняет его, чтобы сделать способным к брани. Тогда надевают на него вооружение, разумею нагрудник и забрала, а прежнюю узду вешают и приводят в сотрясение прямо перед глазами его, чтобы он привык и не пугался. И обучаемый так всадником, если не приучится, не может быть на войне, а как скоро приучится и приобыкнет к брани, едва почует и услышит бранный звук, сам с готовностью идет на врагов, почему, самым ржанием своим наводит страх на неприятелей.
Подобно сему и душа, одичав и став непокорною со времени преступления, в пустыне мира сближается со зверями – лукавыми духами, продолжая служение греху. Когда же услышит Божие слово, и уверует; тогда, обуздываемая Духом, отлагает дикий нрав и плотское мудрование, управляемая всадником Христом. Потом приходит в скорбь, в усмирение, в тесноту, что нужно для ее испытания, чтобы постепенно укрощал ее Дух, при постепенном же оскудении и истреблении в ней греха. И таким образом, душа облеченная в броню правды, в шлем спасения, в щит веры, и прияв меч духовный, научается вести брань с своими врагами, и вооруженная Духом Господним, борется с духами злобы, и угашает разжженные стрелы лукавого. А без духовного оружия не вступает в ополчение; как же скоро имеет оружие Господне, едва услышит и ощутит сильные брани, исходит «со скаканием и ржанием», как сказано у Иова (Йов. 39:25): потому что от самого гласа моления ее падают враги. Совершив же такой подвиг и с помощью Духа одержав во брани победу, с великим дерзновением приимет победные венцы, и будет упокоеваться вместе с небесным Царем. Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 24. Состояние христиан подобно купле и закваске. Как купцы собирают земные прибытки, так христиане собирают рассеянные в веке сем помыслы. И как закваска делает кислым все смешение, так греховная закваска проникает весь род Адамов, но Христос влагает в верные души небесную закваску благости

Христиане подобны купцам, приобретающим от купли большие прибытки. Как купцы с земли сбирают земные прибытки: так и христиане рассеянные в веке сем помыслы сердца своего всеми добродетелями и силою Духа собирают со всей земли. И это есть самая важная и истинная купля; потому что мир сей противится горнему миру, и век сей противоположен горнему веку. Потому, христианину, согласно с Святыми Писаниями, должно, отрекшись от мира, из века сего, в котором с Адамова преступления погрязает и уловляется ум, преставиться и преселиться умом в век иной, и мыслью пребывать в горнем мире Божества, как сказано: «наше житие на небесех есть»(Флп. 3:20).
А в сем никоим образом невозможно успеть, если душа не уверует в Господа всем сердцем, отрекшись от века сего, и если сила Божия Духа не соберет в любовь ко Господу рассеянного по всей земли сердца, и не преселит мыслей в мир вечный; потому что, со времени Адамова преступления, душевные помыслы, отторгшись от любви Божией, рассеялись в веке сем, и смешались с помыслами вещественными и земными. Но как преступивший заповедь Адам принял в себя закваску зловредных страстей, так и родившиеся от него, и весь род Адамов, по преемству стали причастниками оной закваски; а при постепенном преспеянии и возрастании до того уже умножились в людях греховные страсти, что простерлись до прелюбодеяний, непотребств, идолослужений, убийств и других нелепых дел, пока все человечество не вскисло пороками. Зло до того возросло в людях, что помыслили, будто бы нет Бога, стали же покланяться неодушевленным камням; вовсе не могли даже составить себе понятия о Боге. До такой степени закваска зловредных страстей заквасила род ветхого Адама.
Но Господь в пришествие Свое соблаговолил пострадать за всех, искупить всех Своею кровью и небесную закваску благости вложить в верные души, униженные грехом, а таким образом, при постепенном их преспеянии и возрастании, совершить уже в них всякую правду заповедей и все добродетели, пока не заквасятся они в добре, пришедши во едино, и не будут, по изречению Павлову, «един дух с Господем»(1Кор. 6:17); когда пороку и лукавству невозможно уже будет прийти даже на мысль в душе, всецело заквашенной Божественным Духом, как сказано: любы «не мыслит зла», и так далее (1Кор. 13:6). Без небесной же закваски, то есть силы Божественного Духа, душе невозможно приобщиться Господней благости и достигнуть жизни; как и Адамову роду невозможно было бы до такой степени совратиться в порок и лукавство, если бы не вошла в него предварительно закваска порока, то есть грех, – эта какая-то умная и мысленная сила сатаны.
Как, если кто растворит муку, но не положит закваски, то сколько, по-видимому, ни будет стараться месить и трудиться над тестом, останется оно невскисшим и непригодным в пищу; а когда положена закваска, привлекает она к себе все смешение муки, и все делает квасным; чему и Господь уподобил царствие, сказав: «подобно есть царствие небесное квасу, его же вземши жена скры в сатех трех муки, дóндежевскисоша вся» (Мф. 13:33); или как мясо, если кто приложит о нем все попечение, но не осолит солью, истребляющею червей и уничтожающею смрад, делается зловонным, загнивает и бывает негодно для людского употребления: так, подобно сему, и все человечество представь себе как бы мясом и незаквашенным тестом, а под солью и закваскою из иного века разумей божественное естество Святого Духа. Посему, если в униженное естество человеческое не будут вложены и примешаны из оного века и из оного отечества небесная закваска Духа, также добрая и святая соль Божества, то душа не освободится от зловония порока и не вскиснет по тяжести и безквасию лукавства.
А что душа делает, по-видимому, сама собою, что предприемлет и прилагает старание совершить, опираясь на собственную только силу, и думая, что сама собою без содействия Духа может привести дело в совершенство, – в том много погрешает; потому что неблагопотребна для небесных обителей, неблагопотребна для царствия та душа, которая думает сама собой и своими только силами без Духа преуспеть в совершенной чистоте. Если человек, находящийся под влиянием страстей, не приступит к Богу, отрекшись от мира, с упованием и терпением не уверует, что приимет некое необычайное для собственного его естества благо, то есть силу Духа Святого, и не уканет от Господа свыше в душу жизнь божественная; то не ощутит он истинной жизни, не отрезвится от вещественного упоения, озарение Духа не возблистает в омраченной душе, не воссияет в ней святый день, и не пробудится она от самого глубокого сна неведения, чтобы истинно познать ей Бога, Божиею силою и действием благодати.
Ибо, если человек не сподобится по вере приять благодать, то неблагопотребен и неспособен он для царствия Божия. И наоборот, кто, прияв благодать Духа, ни в чем не совращается, не оскорбляет благодати нерадением и худыми делами, и таким образом, подвизаясь долгое время, не преогорчит Духа; тот возможет улучить вечную жизнь. Как иной ощущает в себе действия злобы в страстях, каковы: раздражительность, похоть, зависть, отяготение, лукавые помыслы и другие несообразности: так должен человек восчувствовать благодать и Божественную силу в добродетелях, а именно: в любви, в снисходительности, в благости, в радости, в легкости, в Божественном радовании, чтобы прийти в возможность уподобиться благому и Божественному естеству; и сраствориться благою и святою действенностью благодати. По мере же преспеяния и возрастания, с течением времени и лет, оказывающееся благоискусным произволение, если всегда оно в единении с благодатью и ей благоугодно, делается, по мере преспеяния, всецело духовным; и когда уже Дух соделает оное святым и чистым, становится достойным царствия. Слава и поклонение Пречистому Отцу и Сыну и Святому Духу во веки! Аминь.

Беседа 25. Беседа сия учит, что ни един человек, если не подкреплен Христом, не в силах преодолеть соблазны лукавого, показывает, что должно делать желающим себе божественной славы; и еще, учит, что чрез Адамово преслушание впали мы в рабство плотским страстям, от которого избавляемся таинством креста; а наконец, показывает, как велика сила слез и божественного огня

В ком божественный закон не чернилами и письменами начертан, но насажден в сердцах плотяных, те, имея просвещенные очи ума, и побуждаясь не чувственною и видимою, но невидимою и мысленною надеждою, могут преодолевать соблазны лукавого, но только силою непобедимою. А неукрашенные Божиим словом, необученные Божественным законом, напрасно, надмеваясь, думают собственною своею свободою устранить от себя поводы ко греху, осуждаемому единым таинством креста. Свобода, возможная для человека, простирается на то, чтобы противиться диаволу, а не на то, чтобы при сей возможности непременно иметь и власть над страстями. Ибо сказано: «аще не Господь созиждет дом и сохранит град, всуе бде стрегий»и трудится зиждущий (Пс. 126:1).
Тому невозможно наступить на аспида и василиска и попрать льва и змия, кто не очистил себя предварительно, сколько возможно сие человеку, и кого не подкрепил Сказавший Апостолам: «се даю вам власть наступати на змию и на скорпию и на всю силу вражию»(Лк. 10:14). А если бы естество человеческое и без всеоружия Духа Святого могло противостать козням диавольским, то не было бы сказано Апостолом: «Бог же мира да сокрушит сатану под ноги ваша вскоре» (Рим. 16:20); и еще: «его же Господь убиет духом уст Своих» (2Сол. 2:8). Потому и заповедано нам просить Господа: «не введи нас в напасть, но избави нас от лукаваго» (Мф. 6:13). Ибо, если не сподобимся всыновления, высшею помощью избавившись от разжженных стрел лукавого, то всуе трудимся, как далеко отстоящие от силы Божией.
Посему, кто хочет быть причастником Божественной славы, и образ Христов как в зеркале видеть во владычественной силе души своей, тот с ненасытимою любовью, с неудовлетворяемым желанием, от всего сердца и всеми силами день и ночь должен искать всесильной Божией помощи, которой невозможно получить, если кто, по сказанному прежде, не воздержится предварительно от мирского сладострастия, от пожеланий сопротивной силы, которая чужда света и есть лукавая деятельность, враждебная деятельности доброй и совершенно от нее отчужденная. Поэтому, если хочешь доведаться, почему мы, сотворенные в чести и поселенные в раю, в последствии приложились к скотам бессмысленным и уподобились им, лишившись пречистой славы, то знай, что, чрез преслушание соделавшись рабами плотских страстей, сами себя изгнали из блаженной страны живых, и став пленниками, сидим еще на реках вавилонских; и пoелику удерживаемся еще в Египте, то не наследовали обетованной земли, текущей млеком и медом, не растворены еще квасом чистоты, но доныне пребываем в квасе лукавства. Сердце наше не окроплено еще Божиею кровью; потому что в нем еще и «дно адово»(Притч. 8:19) и вонзенная уда злобы.
Не восприяли мы еще спасительного Христова радования; потому что углублено еще в нас жало смерти. Не облеклись еще мы «в новаго человека, созданнаго по Богу в преподобии»; потому что не совлеклись «ветхаго человека, тлеющаго в похотех прелестных»(Еф.4:22,24). Не носим еще в себе образ Небеснаго, и не соделались сообразными славе Его. Не стали еще мы поклоняться Богу духом и истиною; потому что в мертвенном теле нашем царствует грех. Не узрели еще мы славы нетленного; потому что еще состоим под действием ночной тьмы. Не облеклись еще мы в оружия света; потому что не сложили с себя оружия, стрел и дел тьмы. Не преобразились еще мы обновлением ума; потому что сообразуемся с веком сим в суете ума. Не спрославились еще мы со Христом; потому что не страждем с Ним. Не носим на теле своем язв Христовых, пребывая в таинстве креста Христова; потому что находимся в плотских страстях и похотях. Не соделались еще мы наследниками и сонаследниками Христовыми; потому что в нас еще дух рабства, а не сыноположения. Не стали еще мы храмом Божиим и обителию Духа Святого; потому что доныне, по стремлению своему к страстям, мы – храм идольский и виталище лукавых духов.
Подлинно, не приобрели еще мы простоты нравов и светлости ума. Не сподобились еще нелестного и словесного млека, и мысленного возрастания. Не озарил еще нас день, и денница не воссияла в сердцах наших. Не проникнуты еще мы Солнцем правды; и лучи Его не облистали нас. Не восприяли еще мы на себя подобия Господня, и не соделались причастниками Божественного естества. Не стали еще мы неподдельною царскою порфирою, неложным Божиим образом. Не уязвились еще мы Божественною приверженностью, не поражены духовною любовью к Жениху. Не познали еще мы неизреченного общения, не уразумели силы и мира во святыне. И выражая все сие в совокупности, мы еще не «род избран», не «царское священие», не «язык свят», не «люди обновления»(1Пет. 2:9), потому что мы – змии, «рождения эхиднова» (Мф. 3:7).
И как мы не змии, когда не оказываемся послушными Богу, пребываем же в преслушании, внушенном змием? Посему, как при этом достойно оплакать мне бедствие, – не нахожу. Как со слезами воззвать мне к Могущему изгнать из меня водворяющееся во мне обольщение, – не знаю. «Како воспою песнь Господню на земли чуждей»(Пс. 136:4)? Как оплачу Иерусалим? Как избегну тяжкой Фараоновой работы? Как оставлю срамное место преселения? Как отрекусь от горького мучительства? Как выйду из земли египетской? Как перейду чермное море? Как пройду великую пустыню? Как не погибнуть мне, угрызенному змиями? Как победить иноплеменников? Как истребить в себе языческие народы? Как на скрижали свои принять словеса Божественного закона? Как узреть истинный столп света, и облачный столп Духа Святого? Как насладиться манною вечных утех? Как испию воды от животворящего камня? Как перейду Иордан, вступив в святую землю обетования? Как воззрю на Архистратига Господня, перед которым Иисус Навин, увидев его, мгновенно «паде на лице и поклонися ему» (Ісус. 5:14)?
Если и при всем этом не истреблю в себе языческие народы; то, и вошедши, не упокоюсь во святилище Божием, не соделаюсь причастником царской славы. Посему старайся соделаться неукоризненным чадом Божиим, и войти в оный покой, «идеже предтеча о нас вниде Христос»(Євр. 6:20). Старайся быть написанным в Церкви на небесах с первородными, чтобы обрестись тебе одесную величествия Всевышнего. Старайся войти во святый град, умиренный и горний Иерусалим, где и рай. Ибо не иначе сподобишься сих дивных и блаженных зрелищ, как разве день и ночь будешь проливать слезы, подобно тому, кто говорит: «измыю на всяку нощь ложе, слезами моими постелю мою омочу» (Пс. 6:7). Не неизвестно тебе, что «сеющии слезами радостию пожнут» (Пс. 125:5). Почему Пророк с дерзновением говорит: «слез моих не премолчи» (Пс. 38:13); и еще: «положил еси слезы моя пред тобою: яко и в обетовании Твоем» (Пс. 55:9); и: «быша слезы моя мне хлеб день и нощь» (Пс. 41:4); и в другом псалме: «питие мое с плачем растворях» (Пс. 101:10).
Слеза, проливаемая действительно от великой скорби и сердечной тесноты, при ведении истины и с разжжением внутренности, есть пища души, подаваемая от небесного хлеба, которого, седши у ног Господних и плача, наипаче причастилась Мария, по свидетельству самого Спасителя. Ибо говорит Он: «Мария же благую часть избра, яже не отъимется от нея»(Лк. 10:42). О какие многоценные это бисеры в излиянии блаженных слез! О какой это правый и благопокорный слух! Какой мужественный и мудрый ум! Какое проникновение Господним Духом, какая любовь, так сильно влекомая к Пречистому Жениху! Какое острое жало душевного стремления к Богу-Слову! Какое тесное общение невесты с небесным Женихом!
Марии подражай, чадо, подражай, не имея в виду ничего иного, а взирая только на Того, Кто сказал: «огня приидох воврещи на землю, и что хощу, ащеуже возгореся» (Лк. 12:49)? Ибо возгорение духа оживотворяет сердца. Невещественный и Божественный огнь освещает души и искушает их, как неподдельное золото в горниле, а порок попаляет, как терния и солому; потому что «Бог наш огонь поядаяй есть» (Євр. 12:29), «во огни пламенне» дает отмщение «неведущим Его и непослушающим благовествования Его» (2Сол. 1:8). Сей огнь действовал в Апостолах, когда возглаголали огненными языками. Сей огнь облистал Павла гласом, и просветил его ум, омрачил же у него чувство зрения. Ибо не без плоти видел он силу оного света. Сей огнь видел Моисей в купине. Сей огнь в виде колесницы восхитил Илию с земли. Действенности сего огня взыскуя, блаженный Давид сказал: «искуси мя Господи, и испытай мя, разжзи утробы моя и сердце мое» (Пс. 25:2).
Сей огнь согревал сердце Клеопы и спутника его, когда говорил с ними Спаситель по воскресении. И Ангелы и служебные Духи причащаются светлости сего огня, по сказанному: «Творяй Ангелы Своя духи, и слуги Своя огнь палящ»(Євр. 1:7). Сей огнь, сожигая сучец во внутреннем оке, делает чистым ум, чтобы, возвратив себе естественную прозорливость, непрестанно видел он чудеса Божии, подобно тому, кто говорит: «открый очи мои, и уразумею чудеса от закона Твоего» (Пс. 118:18). Поэтому, огнь сей прогоняет бесов, истребляет грех, он есть сила воскресения, действенность бессмертия, просвещение святых душ, утверждение умных сил. Будем молиться, чтобы огнь сей коснулся и нас; и тогда, ходя непрестанно во свете, даже и в малом чем-либо не преткнем ног своих о камень, но как светила, явившиеся в мире, будем содержать в себе глаголы вечной жизни, и наслаждаясь Божиими благами, упокоимся в жизни с Господом, прославляя Отца и Сына и Святого Духа. Ему слава во веки! Аминь.

Беседа 26. О достоинстве, драгоценности, силе и делании бессмертной души, и о том, как искушается она сатаною, и получает избавление от искушений. Здесь же присовокуплены некоторые весьма поучительные вопросы

Вникни, возлюбленный, в умную сущность души; и вникни не слегка. Бессмертная душа есть драгоценный некий сосуд. Смотри, как велики небо и земля, и не о них благоволил Бог, а только о тебе. Воззри на свое достоинство и благородство, потому что не Ангелов послал, но сам Господь пришел ходатаем за тебя, чтобы воззвать погибшего, изъязвленного, возвратить тебе первоначальный образ чистого Адама. Человек был владыкою всего, начиная от неба и до дольнего, умел различать страсти, чужд был демонам, чист от греха или от пороков, Божиим был подобием, но погиб за преступление, стал язвлен и мертв. Сатана омрачил его ум. И в ином человек действительно мертв, а в ином живет, рассуждает, имеет волю.
Вопрос.По пришествии Святого Духа искореняется ли вместе с грехом и естественная похоть?

Ответ. Прежде сказал я, что и грех искореняется, и человек восприемлет первоначальный образ чистого Адама. Силою Духа и вследствие духовного возрождения человек приходит в меру первого Адама, и становится даже выше его; потому что делается обоженным.

Вопрос.До известной ли меры попускается сатане, или, сколько хочет, нападает на нас?

Ответ. Стремление его – не только на христиан, но и на идолослужителей, и на целый мир. Посему, если бы дозволено ему было нападать, сколько хочет, то истребил бы всех. Почему же? Потому что его это дело, и такова его воля. Но как скудельник, когда кладет сосуды в огонь, в меру разжигает печь, и не слишком много, чтобы обжигаемые долее надлежащего времени сосуды не дали трещин, и не слишком мало, чтобы, оставшись не прожженными, они не пропали даром; а также, делающий серебряные и золотые вещи подкладывает огонь в меру; а если усилит огонь, то золото и серебро расплавляются, делаются жидкими и пропадают; и ум человеческий умеет соразмерять тяжести с силами вьючного скота, или верблюда, или другого какого животного, какую именно тяжесть понести может: так кольми паче Бог, Который знает крепость сосудов человеческих, в разных мерах попускает действовать сопротивной силе.

Как земля одна и та же, но где жестка, а где тучна, в ином месте способна к насаждению винограда, а в ином к сеянию пшеницы и ячменя: так различны и сердца и произволения человеческие; а сообразно с сим подаются и дарования свыше: одному дается служение слова, другому – рассудительность, иному же – дарования исцелений. Бог знает, как может кто употребить данное ему, и сообразно с тем дает различные дарования. А подобно сему и в бранях, в какой мере может кто принять и выдержать брань, в такой и попускается действовать на людей сопротивной силе.
Вопрос.Приявший в себя Божественную силу и изменившийся отчасти остается ли в своем естестве?

Ответ. Чтобы и после благодати испытываема была воля, к чему она склонна и с чем согласна, естество оставляется таким же; и человеку суровому оставляется его суровость, а легкому – его легкость. Бывает же и то, что иной невежда разумом возрождается духовно, преобразуется в мудрого, и известными делаются ему сокровенные тайны, а по естеству он невежда. Иной, по естеству будучи суровым, предает волю свою богочестию, и приемлет его Бог; а естество пребывает в своей суровости, но Бог благоволит о нем. Иной добронравен, скромен, добр, посвящает себя Богу, и приемлет его Господь. А если не пребывает в добрых делах, то не благоволит к нему Господь; потому что все естество Адамово удобопреклонно к добру и к злу, восприимчиво к злу, но может не делать зла, если желает.

Как памятная книжка бывает исписана различно; что хотел ты, в ней записывал, и потом опять стирал; потому что памятная книжка принимает в себя всякую запись: так и суровый человек предал волю свою Богу, обратился к добру и принят Богом; потому что Бог, желая явить Свое милосердие, приемлет всех и всякое произволение. Апостолы в какой город ни входили, проводили там несколько времени, и иных из страждущих исцеляли, а других нет. Сами Апостолы желали бы оживить у них всех мертвецов, и соделать здравыми всех страждущих; но желание их вполне не исполнялось. Ибо не дано им было делать все, чего желали. Подобно и Павел, когда задержан был народоначальником, если бы благоволила бывшая с ним благодать, как человек, имевший в себе Утешителя, мог бы сокрушить и народоначальника и стену; а между тем Апостол «свешен в кошнице»(2Кор. 11:32). Где же пребывающая с ним божественная сила? Сие делалось по Божию смотрению, что в ином Апостолы творили знамения и чудеса, а в ином оказывались немощными; чтобы видимым чрез сие делалось различие веры в верных и неверных испытывалась человеческая свобода, и обнаруживалось, не соблазняются ли иные их немощью. А если бы Апостолы делали все, чего желали, то знамениями и произволением своим утверждали бы они людей в богочестии, как бы какою-то приневоливающею силою, и не было бы уже места ни вере, ни неверию. Христианство же есть камень преткновения и камень соблазна.
Не просто и то, что написано об Иове, как просил его себе сатана; потому что ничего не мог сделать сам собою без попущения. Что же говорит диавол Господу? Отдай его мне в руки, «аще не в лице Тя благословит»(Йов. 1:11)? Так и ныне и Иов тот же, и Бог тот же, и диавол тот же. В то самое время, когда Иов видел себе помощь Божию, был ревностен и горяч по благодати, просит его себе сатана и говорит Господу: «пoелику помогаешь ему и защищаешь его; служит Тебе. Оставь его, и предай мне; «аще не в лице Тя благословит?”” Наконец, как бы по тому самому, что душа утешается, благодать отступает от нее, и душа предается искушениям. Поэтому, приходит диавол, и наносит ей тысячи бедствий, безнадежность, отчаяние, лукавые помышления, и сокрушает душу, чтобы расслабить ее и соделать далекою от упования на Бога.
Душа же благоразумная и в бедствиях и в скорби не теряет надежды, но владеет, чем обладала, и что ни было бы ей нанесено, среди тысячей искушений, все претерпевая, говорит: «если и умру, не оставлю Его». И тогда-то, если человек претерпит до конца, Господь начинает препираться с сатаною: «видишь, сколько зол и скорбей причинил ты ему, и не послушался он тебя; но Мне служит, Меня боится». Посрамляется тогда диавол, и ничего не может уже сказать. Ибо, если бы знал и об Иове, что, подвергшись искушениям, претерпит их и не уступит над собою победы, то не стал бы просить его себе, чтобы не быть посрамленным. Так и ныне посрамляется сатана претерпевающими скорби и искушения, и раскаивается в том, что ни в чем не успел. Ибо Господь начинает вещать ему такое слово: «вот, в твою отдавал его волю, попускал тебе искушать его; мог ли же ты что-нибудь сделать? послушал ли он тебя в чем либо?»
Вопрос.Ужели сатана знает все помыслы и намерения человеческие?

Ответ. Если человек, обращаясь с человеком, знает, что касается до него, и ты, прожив двадцать лет, знаешь касающееся до ближнего твоего, то как сатане, который от рождения твоего при тебе, не знает твоих помыслов, когда ему уже 6000 лет? Не говорим, что прежде нежели искусить человека, знает он, что будет человек делать. Искуситель искушает, но не знает, послушается ли его, или не послушается душа, пока не предаст она воли своей в рабство. Не говорим также, что диавол знает все помыслы и желания сердца. Как дерево имеет много ветвей и много членов; так есть несколько ветвей помыслов и намерений, которыми овладевает сатана; но есть другие помыслы и намерения, необладаемые сатаною.

В ином сильнее бывает сторона злобы, при возбуждении помыслов, в ином же опять препобеждает человеческий помысл, – приемля помощь и избавление от Бога и противясь злобе; в ином человек одолевается, а в ином имеет свою волю. Бывает иногда, что человек с горячностью приступает к Богу; сатана знает это, и видит, что человек действует вопреки ему, и не может овладеть человеком. Почему же? Потому что имеет он волю возопить к Богу, имеет естественные плоды того, что возлюбил Бога, уверовал в Него, взыскал Его и приступает к Нему. Ибо и в видимом мире, земледелец возделывает землю. Так и в духовном вещи представляются в двух видах. Посему, человеку надобно, по собственному произволению, возделывать землю сердца своего и трудиться; потому что Бог требует от человека труда, усилия и делания. Но если не явятся свыше небесные облака и благодатные дожди; ни в чем не успеет трудящийся земледелатель.
Вот признак христианства: сколько ни потрудишься, сколько ни совершишь праведных дел, – оставаться в той мысли, будто бы ничего тобою не сделано; постясь говорить: «я не постился»; молясь: – «не молился»; пребывая в молитве: – «не пребывал, полагаю только начало подвигам и трудам». Хотя бы и праведен был ты пред Богом, должен говорить: «я не праведник, не тружусь, а каждый день начинаю только». Но должно также христианину всякий день иметь упование, радость и чаяние будущего царства и избавления, и говорить: «если не избавлен я сегодня, буду избавлен наутро». Насаждающий у себя виноградник, прежде нежели приступить к труду, имеет в себе радость и надежду, и когда вина еще нет, живо представляет в уме точило, вычисляет доходы, и в таких мыслях принимается за труд; надежда и ожидание заставляют его трудиться усердно, и делает он пока большие издержки в доме. А подобным образом домостроитель и земледелец, сперва расточают много своей собственности, в надежде на будущую прибыль. Так и здесь, если не будет у человека пред очами радости и надежды, что приимет избавление и жизнь, то не возможет стерпеть скорбей и принять на себя бремя и шествие тесным путем. А сопровождающие его надежда и радость делают, что он трудится, терпит скорби, и принимает на себя бремя, и идет тесным путем.
Как головне трудно бежать от огня, так душа не иначе, как с великим трудом, избегает огня смерти. Всего же чаще сатана, как бы под видом добрых помыслов, что можно благоугодить сим Богу, делает свои внушения душе, и вовлекает ее в предприятия тонкие и благовидные; и вовлекаемый не умеет различить, и оттого впадает в сеть и погибель диавольскую. Самое главное оружие для борца и подвижника состоит в том, чтобы, вошедши в сердце, сотворил он брань с сатаною, возненавидел себя самого, отрекся от души своей, гневался на нее, укорял ее, противился привычным своим пожеланиям, препирался с помыслами, боролся с самим собою.
А если видимо соблюдаешь тело свое от растления и блуда, внутренне же ты любодействовал и творил блуд в помыслах своих, то прелюбодей ты пред Богом, и не принесет тебе пользы девственное тело твое. Как, если юноша, хитростью обольстив девицу, растлит ее, то мерзкою делается она жениху своему за любодейство: так и бесплотная душа, вступающая в общение с живущим внутри змием, лукавым духом, блудодействует пред Богом. И написано: «всяк, иже воззрит на жену, ко еже вожделети ея, уже любодействова в сердце своем»(Мф. 5:28). Ибо есть блуд совершаемый телесно, и есть блуд души, вступающей в общение с сатаною. Одна и та же душа бывает сообщницею и сестрою или демонов, или Бога и Ангелов, и прелюбодействуя с диаволом, делается уже неблагопотребной для небесного Жениха.
Вопрос.Успокаивается ли когда сатана, и освобождается ли человек от брани, или, пока живет, должен вести брань?

Ответ. Сатана никогда не успокаивается в своих нападениях, и пока живет человек в веке сем и носит на себе плоть, дотоле терпит его нападения. Но когда разжженные стрелы лукавого угашены, ужели и тогда вредит еще человеку? Если сатана и приходит на состязание, то иной есть друг царев и ведет прю с соперником. Посему, когда царь на стороне сего человека и благоприязнен к нему, сам помогает ему, тогда ни малого не терпит он вреда. Ибо, кто прошел все чины и степени, и стал другом царевым, тот от кого может потерпеть что-нибудь? В видимом мире, иные города от царя получают дары и жизненные припасы; потому, если и несут малые повинности, то нисколько не терпят убытка, когда столько получают и бывают жалуемы от царя. Так и христиане, если и нападает на них враг, имеют себе прибежище в Божестве; они облеклись в силу и упокоение свыше и нимало не тревожит их брань.

Как Господь, отложив всякое начальство и власть, облекся в тело: так и христиане облекаются Духом Святым и пребывают в упокоении. Если и наступает брань отвне, делает приражения сатана; то внутренне ограждены они Господнею силою, и не тревожатся при нападениях сатаны. Когда Господа искушал он в пустыне сорок дней, – повредил ли Ему сколько-нибудь тем, что отвне приступал к телу Его. В сем теле был Бог. Так и христиане, если и искушаются отвне, то внутренне исполнены силы Божества, и не терпят никакой обиды. Но если достиг кто в такую меру, то пришел он в совершенную любовь Христову и исполнение Божества. А кто не таков, тот и внутренне ведет еще брань. В иной час упокоевается в молитве, а в другой час бывает в скорби и во брани. Ибо так угодно Господу; пoелику человек еще младенец, упражняет его Господь во бранях. И внутри появляются как бы два лица, свет и тьма, упокоение и скорбь; в иной час в упокоении молятся, а в иной бывают в смятении.
Не слышишь ли, что говорит Павел? Если имею все дарования, «аще предам тело мое, во еже сжещи е, ащеязыки ангельскими глаголю, любве же не имам, ничтоже есмь» (1Кор. 13:1-3). Ибо дарования сии руководствуют только к совершенству; и достигшие оных, хотя и во свете, однако же еще младенцы. Многие из братии восходили на сию степень, и имели дарования исцелений, откровение и пророчество; но, пoелику не пришли еще в совершенную любовь, в которой «соуз совершенства» (Кол. 3:14), то восстала в них брань, и они, вознерадев, пали. Но кто достигает совершенной любви, тот делается уже узником и пленником благодати. А кто приближается постепенно к совершенной мере любви, но не дошел еще до того, чтоб стать узником любви, тот находится еще под страхом, ему угрожают брань и падение; и если не оградит он себя, то низлагает его сатана.
Так многие вводимы были в заблуждение самым действием в них благодати: они подумали, что достигли совершенства, и сказали: «довольно с нас, не имеем ни в чем нужды». Но Господь бесконечен и непостижим. И христиане не смеют сказать, что постигли, но смиряются день и ночь. В видимом мире словесные науки неисчерпаемы, и никто не знает сего, кроме ученого, в должной мере их изучавшего. Так и здесь Бог ни для кого непостижим и неизмерим, кроме тех, которые вкусили от Него же самого приятое ими, и сознают свою немощь. Если ученый, слегка знающий науки, придет в деревню, где живут люди неучившиеся; то прославляется ими, потому что сельские жители вовсе не умеют судить о нем. А если этот же самый малосведущий в науках придет в город, где есть витии и ученые; то не осмеливается показаться и говорить пред ними; потому что ученые произнесут о нем такой же суд, как и о сельском жителе.
Вопрос.Если человек, находясь еще во брани, когда в душе его действенны и грех и благодать, преставится из мира сего, – то куда поступает сей одержимый тем и другим?

Ответ. Поступает туда, где ум имеет свою цель и любимое им. Тебе, если постигают тебя скорбь или брань, должно только воспротивиться и возненавидеть. Ибо, чтобы наступила брань, не твое это дело; а ненавидеть – твое дело. И тогда Господь, видя ум твой, потому что подвизаешься и любишь Господа от всей души, в единый час удаляет смерть от души твоей (это нетрудно Ему), и приемлет тебя в лоно Свое и во свет; в единое мгновение времени исхищает тебя из челюстей тьмы, и немедленно представляет в царство Свое. Богу легко все совершить в одно мгновение, только ты имел бы любовь к Нему. Бог требует от человека его делания, потому что душа удостоена быть в общении с Божеством.

Неоднократно приводили мы притчу о земледельце, который, потрудясь и вложив семена в землю, должен еще ждать свыше дождя. А если не явится облако и не подуют ветры, труд земледельца не принесет ему никакой пользы, и семя будет лежать без всего. Примени это и к духовному. Если человек ограничится только собственным своим деланием, и не приимет необычайного для своей природы; то не может принести достойных плодов Господу. В чем же состоит делание самого человека? В том, чтобы отречься, удалиться из мира, пребывать в молитвах, во бдении, любить Бога и братию; пребывать во всем этом есть собственное его дело. Но если ограничится он своим деланием, и не будет надеяться приять нечто иное, и не повеют на душу ветры Духа Святого, не явится небесное облако, не снидет с неба дождь, и не оросит душу; то человек не может принести достойных плодов Господу.
Написано же, что делатель, когда видит «розгу творящую плод, отребляет ю, да множайший плод сотворит; а розгу не творящую плода»искореняет и предает сожжению (Ін. 15:2). Человеку должно, постится ли он, пребывает ли во бдении, молится ли, делает ли что доброе, приписывать все Господу, говоря так: «если бы не подкреплял меня Бог, то не мог бы я ни поститься, ни молиться, ни оставить мир». И Бог, видя доброе твое произволение, потому что и свое, естественными силами сделанное, приписываешь Богу, и Сам дарует уже тебе собственное Свое, духовное, Божественное, небесное. Что же именно? – Плоды Духа, радование и веселье.
Вопрос.Но пoелику сим подобны и плоды естественные, любовь, вера, молитва: то покажи нам различие, почему называются духовными?

Ответ. Собственно твое, что сам ты делаешь, хотя и хорошо и Богу благоприятно, однако же нечисто. Например, любишь Бога, но несовершенно; приходит же Господь, дает тебе любовь неизменную, небесную. Молишься ты, и в тоже время естественно кружатся твои помыслы; а Бог дает тебе молитву чистую, совершаемую духом и истиною. В видимом мире земля сама собою всего чаще приносит терния; земледелец вскапывает землю, прилежно обрабатывает и засевает; однако же терния и непосеянные растут и умножаются, потому что Адаму, по преступлении, сказано: «терния и волчцы возрастит тебе» земля (Бут. 3:18). Земледелец снова трудится, выкапывает терния; они еще более умножаются. Понимай это духовно; по преступлении земля износит из сердца терния и волчцы; человек возделывает землю, трудится, а терния лукавых духов все еще родятся. Потом, сам Дух Святый вспомоществует человеческой немощи, и Господь в сию землю сердца влагает небесное семя, и возделывает ее. И когда падет Господне семя, все еще родятся терния и волчцы. Сам Господь и человек снова возделывают землю души, и все еще изникают и отражаются там семь лукавых духов и терния, пока не наступит лето, не умножится благодать, и не посохнут терния от солнечного зноя.

Хотя порок пребывает в самом естестве, однако же преобладает там только, где находит себе пажить. Нежные стебли пшеницы могут быть заглушены плевелами. Но когда с наступлением лета растения сделаются сухи, тогда плевелы нимало не вредят пшенице. Пусть будет тридцать мер чистой пшеницы, но есть в ней примесь и плевел, например, окажется их несколько горстей; плевелы незаметны будут во множестве пшеницы. Так и в благодати: когда дар Божий и благодать приумножаются в человеке, и богатеет он в Господа; тогда порок, хотя отчасти и остается в человеке, не может вредить ему и не имеет никакой над ним силы, или никакой в нем доли. Ибо для того и пришествие и промышление Господне, чтобы нас, порабощенных, повинных и подчинившихся пороку, освободить и соделать победителями смерти и греха. Посему, братия не должны удивляться, если терпят от кого скорби, чтобы освободиться чрез то от порока.
И в ветхом завете, Моисей и Аарон, имея священство, много страдали. А Каиафа, восседая на их кафедре, сам преследовал и осудил Господа. Однако же Господь, внушая уважение к священству, попустил сему быть. Подобно и Пророки гонимы были иудейским народом. Наконец, Петр стал преемником Моисеевым, когда вверены ему были новая ЦерковьХристова и истинное священство. Ныне есть у нас крещение огнем и духом, и обрезание, совершаемое в сердце; потому что Божественный и небесный Дух обитает в уме. Но и сии совершенные, пока пребывают во плоти, не избавлены от забот по причине свободы и состоят под страхом; почему и попускаются на них искушения. Когда же душа войдет в оный град Святых, тогда только возможет пребыть без скорбей и искушений; потому что нет там заботы, или скорби, или труда, или старости, или сатаны, или брани, а есть там покой, радость, мир и спасение. Там посреди их Господь, Который именуется Спасителем, потому что спасает плененных, именуется врачом, потому что подает небесное и Божественное врачевство и исцеляет душевные страсти, в некоторой мере господствующие над человеком. Словом сказать: Иисус есть Царь и Бог, а Сатана – мучитель и злой князь.
Сверх того. Бог и Ангелы Его хотят, чтобы человек сей был с ними во царствии, а подобно диавол и аггелы его хотят, чтобы он был с ними. Посему, душа находится посреди двух существ, и на какую сторону преклонится душевная воля, сыном той стороны и делается человек. Если отец посылает сына своего в чужую землю, где встретятся ему на пути звери; то дает ему яды и противоядия, чтобы, когда нападут на него звери и змеи, дал им яд и умертвил их. Так и вы старайтесь приять небесное врачевство, целебное для души и служащее ей противоядием, чтобы им умерщвлять ядоносных зверей – нечистых духов. Ибо нелегкое дело – приобрести чистое сердце; много нужно человеку борения и труда, чтобы чистыми иметь совесть и сердце, и всецело искоренить в себе зло.
Бывает и то, что в ином есть благодать, а сердце еще нечисто. Потому и падали падавшие; они не верили, что с благодатью пребывает в них дым и грех. Все же праведники, идя тесным и узким путем, до конца благоугождали Богу: Авраам богат был по Богу, а в отношении к миру называл себя землею и пеплом (Бут. 18:27); и Давид говорит о себе: «поношение человеков и уничижение людей, червь, а не человек»(Пс. 21:7). Подобно все Апостолы и Пророки злострадали, были укоряемы. Сам Господь, – Который есть путь и Бог, пришедши не для Себя, а ради тебя, чтобы соделаться для тебя образом всего доброго, – смотри, в каком пришел уничижении; зрак раба приял Бог, Сын Божий, Царь и Сын Царев; Он подает целительные врачевства, и врачует язвленных, а по внешности является как бы одним из язвленных.
Но не пренебрегай Божия величия, когда видишь Его по внешности уничиженным и как бы подобным единому из нас: ради нас, а не ради Себя, явился Он таким. Рассуди, не паче ли всех уничижен был Он в тот час, когда вопияли: «распни, распни Его», и стекался народ! Как в мире, если над каким злодеем произнесен приговор князем, то весь народ гнушается им и уничижает его: так и Господь во время распятия, как человек осужденный умереть, ни во что вменяем был фарисеями. И когда также плевали на лице Его, возлагали на Него терновый венец, били Его по ланитам; не превзошло ли сие меру всякого уничижения? Ибо написано: «плещи Мои вдах на раны, лица же Моего не отвратих от студа заплеваний, и ланит Моих от заушений»(Іс. 50:6). Если же Бог приял столько поруганий, страданий и уничижения; то сколько бы ни смирял себя ты – по природе тина и смертный естеством, не сделаешь ничего подобного Владыке твоему. Ради тебя Бог смирил Себя; а ты и ради себя не смиряешься, но превозносишься и кичишься. Он пришел на Себя взять скорби и тяготы, тебе же дать покой Свой; а ты не хочешь понести трудов и пострадать, чтобы чрез это могли исцелеть твои язвы. Слава страданию и долготерпению Его во веки! Аминь.

Беседа 27. Беседа сия оканчивает пространное рассуждение, начатое в предыдущей беседе, о достоинстве и состоянии человека христианина; она же научает многому преполезному о произволе, присовокупляя к тому некоторые, исполненные божественной мудрости, вопросы

Познай, человек, свое благородство и достоинство; как драгоценен ты, брат Христов, друг Царев, невеста небесного Жениха! Кто возмог познать достоинство души своей, тот может познать силу и тайны Божества, и от сего тем паче смиряться, потому что, при помощи Божией силы, человек видит свое падение. Но как сам Христос претерпел страдания и крест, а потом прославился и воссел одеснуюОтца, так и тебе надобно спострадать и сораспяться, и потом взойти, совоссесть, сочетаться с телом Христовым, и всегда со Христом царствовать в оном веке: «понеже с Ним страждем, да и с Ним прославимся» (Рим. 8:17).
Все те, которые в состоянии были преодолеть и миновать преграды греха, входят в умиренный и исполненный многих благ небесный град, где упокоеваются духи праведных. А для сего должно сильно трудиться и подвизаться; иначе, несправедливо будет, пришедшему для тебя Жениху страдать и быть распятым, а невесте, для которой приходил Жених, быть веселою и кружиться. Как в видимом мире, блудница бесчинно предает себя всякому; так и душа предала себя всякому демону и растлевается духами. Ибо одни совершают грех и худое по произволению, а некоторые – не по произволению. Что же сие значит? То, что, которые делают худое по произволению, те предают волю свою пороку, услаждаются им, дружатся с ним, те – в мире с сатаною, и в помыслах своих не ведут брани с диаволом; а которые делают то не по произволению, те имеют в себе грех, по Апостолу, «противовоюющ во удех»их (Рим. 7:23), в тех при произволении есть темная сила и покрывало, и они не соглашаются на помыслы, не услаждаются ими, не повинуются им, а противоречат и противодействуют, и сами на себя гневаются. Последние гораздо лучше и драгоценнее пред Богом, нежели первые, которые, по собственному произволению, предают волю свою пороку и услаждаются им.
Представь, что царь, нашедши какую-нибудь бедную отроковицу, одетую в рубище, не постыдился, но снял с нее нечистые одежды, омыл ее черноту, украсил ее светлыми ризами, соделал царскою сообщницею и участницею в трапезе и пиршестве царском. Так и Господь обрел душу уязвленную и сокрушенную, дал ей врачевство, совлек с нее очерненные одежды и срамоту порока, облек ее в ризы царские, небесные, Божественные, светоносные и славные, возложил на нее венец и приобщил ее к царской трапезе, на радость и веселье. Представь сад; там есть дерева плодоносные, и все благоухают; много там мест приятных, вполне прекрасных, исполненных благовония и отрады; кто бы ни взошел туда, всякий увеселяется и находит себе успокоение. Так и души во царствии; они всецело вкушают радость, веселье и мир, они там цари, владыки и боги. Ибо написано: «Царь царствующих и Господь господствующих»(1Тим. 6:15).
Поэтому, Христианствоне есть что-нибудь маловажное; оно – великая тайна. Познай же свое благородство, а именно, что призван ты в царское достоинство, что ты – «род избран, священие и язык свят» (1Пет. 2:9). Тайна Христианства необычайна для мира сего. Видимая слава и богатство царя суть нечто земное, тленное, преходящее; а то царство и то богатство божественны, небесны, славны, никогда не преходят или никогда не прекращаются. Ибо в небесной Церкви соцарствуют с небесным Царем; и как сам Он «перворожден из мертвых» (Кол. 1:18), так и соцарствующие с Ним первородны. Но хотя таковы избранные и благоискусные пред Богом; однако же сами себя признают они весьма малыми и крайне не благоискусными, и для них стало естественным и непременным делом почитать себя низкими, или даже ничем.
Вопрос.Ужели таковые не знают, что им придано, чего не имели, и приобрели нечто необычайное для естества своего?

Ответ. Сказываю тебе, что не признают они себя благоискусными и преуспевшими, не знают, что приобрели, чего не имели. Нисходящая же на таковых благодать сама учит их, чтобы и преуспевая не почитали души своей драгоценною, естественно же признавали себя ничего не стоящими. И будучи драгоценными пред Богом, не таковы они сами для себя; при своем преспеянии и ведении Бога, признают себя как бы ничего не знающими, и богатые пред Богом сами для себя кажутся бедными. Как Христос, «зрак раба приим», победил диавола смиренномудрием: так змий вначале низложил Адама высокоумием и надменностью. И ныне этот змий, чрез надмение вселяясь в сердца, низлагает и губит род христианский.

Представь себе человека свободного и благородного в мире, который, имея великое богатство, получает еще доходы, собирает плоды; он забывается и делается самонадеянным, и для всех став нестерпимым, всякого попирает ногами и заушает. Так бывает с иными; не имея рассудительности, приобретши же несколько упокоения и дара молитвы, начали они надмеваться, забываться и осуждать других, и таким образом низринулись в преисподняя земли. Тот же змий, который изгнал Адама высокоумием, сказав: «будете яко бози», и ныне влагает в сердца высокоумие, говоря: «ты совершен, довольно с тебя, обогатился уже, не имеешь больше нужды, блажен». Иные же в мире, и богатство имея, и получая с него доходы во множестве собираемых плодов, держатся рассудительности, не хвалятся, не превозносятся, но равнодушны; ибо знают, что за прибытком следует скудость. И опять, когда потерпят ущерб и оскудение, не печалятся, но бывают равнодушны; ибо знают, что следом за сим приходит обилие. И не раз испытав то и другое, не приходят в изумление; прибытками и обилием не надмеваются, и когда придется понести ущерб, не изумляются.
Посему, дело Христианства состоит в следующем: во вкушении истины, в том, чтобы пищею и питием иметь истину, притом, вкушать и пить по мере сил и деятельности. Представь себе источник, и пусть там какой-нибудь жаждущий начинает пить, потом, когда он пьет, отвлекает его кто-то и не дает напиться, сколько ему хочется; тогда, вкусив воды, еще более возгорается он жаждою и усильнее ищет пития. Так бывает и в духовном; иной уже вкушает и причащается небесной пищи, и вдруг в это самое время его останавливают, и никто не дает ему насытиться.
Вопрос.Почему же не дают насытиться небесною пищею?

Ответ. Господь знает немощь человеческую, что человек скоро превозносится; потому останавливает его, и попускает ему быть в непрестанном упражнении и волнении. Ибо если, когда и малое приемлешь, для всех делаешься несносным и надмеваешься, то кольми паче сделаешься нестерпимым, если дадут тебе в один раз насытиться. Но Бог, зная твою немощь, по смотрению Своему посылает тебе скорби, чтобы стал ты смиренным, и ревностнее взыскал Бога. Один в мире нищий, нашедши кошелек с золотом, по легкомыслию начал провозглашать: «нашел я, нашел кошелек, я богат». Тогда, по разнесшейся молве, услышал о сем потерявший кошелек, и взял его. Другой богач забылся, начал всех попирать, всех обижать, над иными превозноситься; царь, услышав о сем, описал его имение. Так и в духовном; иные, если вкусят несколько упокоения, не умеют им воспользоваться, но теряют и то, что получили; потому что грех искушает их и омрачает ум их.

Вопрос.Почему иные падают после того, как посетила их благодать? Не гораздо ли слабее действующим оказывается в них сатана? Ибо как можно быть ночи там, где день?

Ответ. Падают не потому, что благодать угасает или изнемогает; попускает же Бог действовать злобе, чтобы испытать твой произвол и твою свободу, куда они наклонены. И ты, приближаясь опять своею волею ко Господу, снова призываешь на себя посещение благодати. Ибо почему написано: «Духа не угашайте» (1Сол. 5:19), когда он не угашаем и светоносен? Потому что ты, нерадея о Духе и не согласуясь с Ним своею волею, угасаешь для Духа. Подобным образом, Писание говорит: «не оскорбляйте Духа Святаго, Имже знаменастеся в день избавления» (Еф.4:30). Видишь, в твоей состоит воле и в твоем самопроизволе, почитать Святого Духа, а не оскорблять Его. А я тебе сказываю, что и в совершенных христианах, которые пленены и упоены добрым, есть произвол; посему, испытанные тысячами зол, обращаются они к добру.

Представь себе людей чиновных, богатых и благородных; и вот, они по своей воле и по своему произволению оставляют богатство, и благородство, и чины свои, удаляются, облекаются в нечистые и бедные одежды, и вместо славы – в бесславие, живут в бедности и в уничижении; это предоставлено собственной их воле. А я тебе сказываю, что и Апостолам, совершенным в благодати, благодать не препятствовала делать, что хотели, даже если бы пожелали сделать что-либо неугодное благодати; потому что природа наша восприимчива и к доброму и к худому; и сопротивная сила может побуждать, а не принуждать. Наконец, имеешь ты произвол преклоняться, на что тебе угодно. Не видишь ли, что Петр «зазорен бе»(Гал. 2:11), и Павел противустав обличал его? И такой человек мог быть зазорным! Да и Павел, муж духовный по собственной своей воле, вступил в спор с Варнавою, и вследствие распри они разлучились друг с другом (Деян.15:39). И он же опять говорит: «вы духовнии исправляйте таковаго: блюдый себе, да не и ты искушен будеши» (Гал. 6:1). Вот и духовные терпят искушения; потому что в них остается еще произвол, и нападают на них враги, пока в этом они веке.
Вопрос.Апостолы могли ли согрешить, если бы захотели; или благодать была сильнее и самой воли?

Ответ. Согрешить они не могли; потому что, пребывая во свете, и при такой благодати не превозносились. Впрочем, не говорим, что благодать была в них немощна, утверждаем же, что благодать попускает и совершенным духовным мужам иметь свои изволения и возможность делать, что хотят, и преклоняться, на что им угодно. И самая природа человеческая, будучи немощна, имеет возможность уклоняться от сопребывающего с нею добра. Как облеченные в полное вооружение, в броню и прочие оружия, внутренне приведены уже в безопасность, и враги не нападают на них; или и нападают, но в их уже воле – употребить в дело оружия, воспротивиться врагам, вступить с ними в борьбу и одержать победу, или, имея у себя оружие, не воевать с врагами, но веселиться вместе с ними и быть в мире: так и христиане, будучи облечены в совершенную силу и имея у себя небесное оружие, если захотят, соуслаждаются вместе с сатаною и пребывают в мире с ним, а не воюют; потому что природа удобоизменяема, и человек, по причине остающегося у него произвола, если захочет, делается сыном Божиим или также и сыном погибели.

Иное дело – рассуждать о хлебе и о трапезе, а иное дело – есть и принимать в себя хлебную питательность и укрепляться всеми членами. Иное дело – на словах поговорить о самом сладком питии, а иное – пойти и почерпнуть из самого источника и насытиться вкушением сладкого пития. Иное дело – рассуждать о войне, о мужественных борцах и воинах, а иное – идти человеку в воинский строй и вступить в сражение со врагами, наступать и отступать, принимать на себя и наносить удары и одерживать победу. Так и в духовном; иное дело – одним ведением и умом объяснять себе сказанное, а иное дело – существенно, на самом деле, с несомненностью, во внутреннем человеке и уме иметь сокровище, благодать, вкушение и действие Святого Духа. Произносящие одни только слова мечтают и надмеваются своим умом. А наше слово, как сказано, и наша проповедь«не в препретельных человеческия премудрости словесех, но в явлении духа и силы» (1Кор. 2:4). И в другом еще месте говорит Апостол: «конец же завещания есть, любы от чиста сердца, и совести благия, и веры нелицемерныя» (1Тим. 1:5). Такой не падает. Ибо многим взыскавшим Бога дверь была отверста, они видели сокровище и вступили в оное. А как скоро в радости стали говорить: «нашли мы сокровище», Бог затворил пред ними двери; начали они вопиять, плакать и тужить: «нашли мы сокровище, и утратили». По особливому смотрению благодать удаляется от нас, чтобы мы усильнее искали ее. Сокровище показывается по мере искания.
Вопрос.Пoелику иные говорят, что человек, по приятии благодати, преходит от смерти в жизнь; то может ли кто, пребывая во свете, иметь нечистые помыслы?

Ответ. Написано: наченше духом, ныне плотию скончаваете (Гал. 3:3). Еще говорит Апостол: облецытеся во вся оружия Духа, яко возмощи вам стати противу кознем диавольским (Еф.6:11). По слову сему, два места, на которых человек облекается в оружие и на которых ведет брань с началами и со властями, т. е. во свете, или во тьме. Еще: яко возмощи вам вся стрелы лукавого разжженныя угасити (Еф.6:16). И еще: не оскорбляйте Духа Святого, Божия (Еф.4:30). И также: невозможно просвещенных единою, и вкусивших дара Божия и причастников бывших Духа Святого и отпадших обновляти (Євр. 6:4-6). Вот просвещенные и вкусившие отпадают. Видишь, что человек имеет волю согласоваться с Духом, и имеет волю оскорблять Его. Без сомнения же, для того восприемлет оружия, чтоб идти на брань и бороться со врагами; без сомнения, для того просвещен, чтобы воинствовать против тьмы.

Вопрос.В каком смысле Апостол говорит: ежели имею всякое ведение и всякое пророчество, и «языки глаголю Ангельскими, ни что же есмь» (1Кор. 13:1-2)?

Ответ. Не так должны мы понимать сие, будто бы Апостол есть ничто; но в сравнении с тою любовью, которая совершенна, сии дарования еще малы; и кто стоит на сей степени, тот падает; а кто имеет любовь, тот не может падать. Сказываю же тебе, что видел я людей, имевших все дарования и соделавшихся причастниками Духа, и, не достигнув совершенной любви, они падали. Некто, человек благородный, отрекшись от мира, продал имение свое, дал свободу рабам; и как благоразумный и смысленный прославился уже честною жизнью, и между тем, предавшись самомнению и надменности, впал, наконец в распутство и в тысячи зол.

Другой, во время гонения, предал тело свое, и быв исповедником, впоследствии, по наступлении мира, освобожден и был в уважении: у него повреждены были вежди от того, что его томили в сильном дыму. И он прославляемый, будучи позван на молитву, взяв хлеб, дал оный отроку своему; и ум его пришел в такое состояние, как будто бы никогда не слышал он Божия слова. Другой предал на мучение тело свое во время гонения, был повешен и строган, потом ввергнут в темницу. Ему по вере прислуживала одна инокиня, и сблизившись с нею, пока был в темнице, впал он в блуд. Смотри же, почему пали – и этот богатый, продавший имение свое, и этот, предавший тело свое на мучение?
А другой некто благоразумный подвижник, живя со мною в одном доме и молясь вместе со мною, так богат был благодатью, что, молясь подле меня, приходил в умиление; потому что кипела в нем благодать. Ему дано было дарование исцелений; и не только изгонял бесов, но и связанных по рукам и ногам, имевших жестокие болезни, исцелял возложением рук. Потом, вознерадев, прославляемый миром, и услаждаясь сам собою, возгордился он и впал в самую глубину греха. Смотри же, и имеющий дар исцеления пал. Видишь ли, как падают непришедшие в меру любви? А кто достиг любви, связан и упоен ею, тот погружен и отведен пленником в иной мир, как бы не чувствуя собственной своей природы.
Вопрос.Что значат слова: ихже око не виде, и ухо не слыша, и на сердце человеку не взыдоша (1Кор. 2:9)?

Ответ. В оное время великие, праведные цари и Пророки знали, что придет Избавитель; но не знали, не слыхали, и на сердце им не всходило, что Он постраждет и будет распят, что пролиется кровь на кресте, что будет крещение огнем и Святым Духом, что в Церкви будут приносимы хлеб и вино вместообразные Его плоти и крови, что причащающиеся видимого хлеба духовно будут вкушать плоть Господню, что Апостолы и христиане приимут Утешителя, и облекутся силою свыше и исполнятся Божества, что души сподобятся единения с Духом Святым. Сего не знали Пророки и цари, сие и на сердце им не всходило. Ныне же христиане иначе обогащаются и исполняются любовью к Божеству, но, и такую радость и утешение имея, пребывают в страхе и трепете.

Вопрос.В каком страхе и трепете пребывают христиане?

Ответ. Чтобы не поползнуться в чем-нибудь, но пребывать в согласии с благодатью. Представь, что иной имеет у себя сокровища и отправляется в такие места, где есть разбойники: радуется уже он на свое богатство и сокровище, но и боится, чтобы не напали и не ограбили его разбойники, и в таком бывает состоянии, как будто собственное тело свое несет у себя в руках. Ибо вот по видимости все мы отреклись от мира, стали странниками и нестяжательными, лишили себя плотского общения; наконец, вот тело преклонено на молитву; но мы должны вникнуть, братия, согласуется ли и ум с телом. Как в мире у художников и ремесленников, по большей части, тело, а равно и ум, день и ночь преданы искусству; так и ты, наконец, обрати на себя внимание, точно ли, когда тело устранено от мира сего, тогда и ум твой отчужден от сего века, и не кружится уже в мире? Ибо у всякого мирянина, воина ли, купца ли, где его тело, там и ум его привязан, там у него и сокровище; так как написано: «идеже сокровище, ту и сердце» (Мф. 6:21).

Наконец: к какому сокровищу устремлен твой ум? Весь ли всецело предан Богу, или нет? Если нет, должны вы сказать мне, что сему препятствует? Конечно, лукавые духи, сатана и демоны удерживают ум и запинают душу. Изворотливый диавол, у которого есть запоры, тройные двери и много ухищрений, занимает душевные пажити и помыслы, и не дозволяет правильно молиться и приближаться к Богу; потому что самая природа может быть в общении с демонами и лукавыми духами, равно как в общении с Ангелами и с Духом Святым, бывает храмом сатаны и храмом Святого Духа. Поэтому, обращайте внимание на ум ваш, братия, с кем он в общении, с Ангелами, или с демонами? Чей он храм, Божие ли жилище или диавольское? Каким сокровищем наполнено сердце, благодатным или сатанинским? Посему, как дом полный зловония и нечистот, надобно и сердце всецело очистить, украсить и наполнить всяким благовонием и сокровищами, чтобы вместо сатаны пришел Дух Святый и почил в душах христианских.
Впрочем, человек не тотчас, как услышит Божие слово, делается уже достойным благой части. А если бы вместе с тем, как услышит, делался достойным благой части: то не было бы уже подвигов, или случаев к брани, или поприща для борьбы; но всякий без труда, как скоро услышал бы, достигал упокоения и меры совершенства. На деле бывает не так. Утверждая противное, отнимаешь у человека волю и отрицаешь бытие сопротивной силы, противоборствующей уму. Мы же говорим, что слушающий слово приходит в сокрушение, и потом, пoелику благодать, по Божию смотрению к пользе человека, удаляется от него, начинает он упражняться и поучаться во брани, борется и подвизается против сатаны, и после долгого состязания и борения одерживает победу и делается христианином. А если бы, слышанием только, без труда достигал кто благой части; то и лицедеи и все блудники вошли бы в царство и в жизнь. Но никто не даст им жизни без труда и подвига, потому что узок и тесен путь (Мф. 7:14). Сим-то негладким путем и надобно шествовать, и терпеть, и скорбеть, и таким образом, войти в жизнь.
Если бы без труда можно было преуспевать; то Христианство не было бы уже камнем преткновения и камнем соблазна, не было бы ни веры, ни неверия. Сверх того, ты делаешь человека несвободным, непреклонным ни на добро, ни на зло; потому что закон дан тому, кто может преклоняться на ту и на другую сторону, кто имеет самопроизвол вести брань с сопротивною силою. А природе несвободной закон не полагается: ни солнце, ни небо, ни земля не обязаны законом: потому что твари сии имеют несвободную природу, а поэтому и чести не заслуживают, и наказанию не подлежат. Ибо слава и честь уготованы тому, кто удобопреклонен к добру; а также геенна и наказание уготованы той же изменчивой природе, способной избежать зла и преклониться к добру на правую сторону. А ты вот утверждаешь, что человек имеет несвободную природу; следовательно, доброго человека не признаешь достойным похвалы. Ибо кто добр и благотворен по природе, тот недостоин еще похвалы, хотя и достоин любви; не по произволению доброе непохвально, хотя и вожделенно. Достоин же тот похвалы, кто собственным своим рачением, с усилием и борьбою, избрал доброе по свободному произволению.
Представь себе стан персидский и стан римский; и вот вышли из них два окриленные мужеством и равносильные юноши и ведут борьбу. Так сопротивная сила и ум равномощны между собою и равную имеют силу, как сатана преклонять и лестью вовлекать душу в волю свою, так опять и душа прекословить и ни в чем не повиноваться ему; потому что обе силы могут только побуждать, а не принуждать к злу и добру. Таковому-то произволению дается Божия помощь, и оно может борьбою приобрести оружие с неба, и им победить и искоренить грех; потому что душа может противиться греху, но не может без Бога победить, или искоренить зло. А утверждающие, что грех подобен сильному исполину, душа же подобна отроку, говорят худо. Ибо, если бы таково было несходство, и грех уподоблялся исполину, а душа отроку, то несправедлив был бы Законоположник, Который дал человеку закон – вести брань с сатаною.
Вот основание пути к Богу – с великим терпением, с упованием, с смиренномудрием, в нищете духовной, с кротостью шествовать путем жизни; сим человек может сам в себе приобрести оправдание, а под оправданием разумеем самого Господа. Самые заповеди, предписывающие это, суть как бы путемерия и знаки царского пути, который шествующих ведет в небесный град. Ибо Господь говорит: «блажени нищии духом: блажени кротцыи: блажени милостивии: блажени миротворцы»(Мф. 5:3-9). Вот Христианство! А если кто не идет сим путем, то блуждает он по распутиям, и положил худое основание. Слава щедротам Отца и Сына и Святого Духа во веки! Аминь.

Беседа 28. В беседе сей описывается и оплакивается бедствие души, и именно, что по причине греха не обитает в ней Господь; также говорится об Иоанне Крестителе, что никто из рожденных женами не больше его

Как, прогневавшись некогда на Иудеев, Бог предал Иерусалим на позор врагам, и ненавидящие их стали господствовать над ними, и не было уже там ни праздника, ни приношения: так, прогневавшись и на душу за преступление заповеди, предал ее врагам, демонам и страстям; и они, обольстив ее, совершенно уничижили, и не стало уже там ни праздника, ни фимиама, ни приношения, предлагаемого душею Богу; потому что пути к достопримечательному в ней наполнились дикими зверями, и возгнездились в ней пресмыкающиеся – лукавые духи. И как дом, если не живет в нем владетель, облекается во тьму, в бесславие и в поругание, наполняется нечистотою и гноем: так и душа, если Владыка ее не ликовствует в ней с Ангелами, наполняется греховною тьмою, постыдными страстями и всяким бесславием.
Горе пути, если никто не ходит оным, и не слышит на нем человеческого голоса; потому что стал он убежищем зверей. Горе душе, когда не шествует в ней Господь, и гласом Своим не гонит из нее лукавых духовных зверей. Горе дому, когда не живет в нем владетель. Горе земле, когда нет земледельца, который бы возделывал ее. Горе кораблю, когда нет на нем кормчего; потому что гибнет он, носимый волнами и морскою бурею. Горе душе, когда не имеет в себе истинного кормчего – Христа; потому что, находясь среди горького моря тьмы, волнуемая бурею страстей, и обуреваемая лукавыми духами доходит, наконец, до погибели. Горе душе, когда не имеет в себе рачительно возделывающего ее Христа, чтобы могла она принести благие духовные плоды; потому что, запустев и став полною терний и волчцев, она плодоприносит, наконец, огненное попаление. Горе душе, когда не обитает в ней Владыка ее Христос; потому что, опустев и исполнившись зловонием страстей, делается она убежищем порока.
Как земледелец, когда идет обрабатывать землю, должен взять приличные для возделывания орудия и одежды: так и Христос, Царь небесный и истинный делатель, когда пришел к запустевшему от пороков человечеству, облекшись в тело и вместо орудия понесши крест, возделал запустевшую душу, изъял из нее терния и волчцы лукавых духов, исторг плевелы греха, и все былие грехов ее пожег огнем. И таким образом, возделав ее древом креста, насадил в ней прекраснейший духовный сад, который всякого рода сладкие и вожделенные плоды приносит Богу, как Владыке.
И как в Египте, в продолжение трехдневной тьмы, сын не видал отца, брат – брата, друг – искреннего друга, потому что покрывала их тьма: так и после того, – как Адам преступил заповедь, ниспал из прежней славы и подчинился духу мира, и покрывало тьмы снисшло на душу его, – от него и до последнего Адама – Господа, не видал человек истинного небесного Отца, благосердой и доброй матери – благодати Духа, сладчайшего и вожделенного брата – Господа, друзей и искренних своих – святых Ангелов, с которыми некогда радостно ликовал и праздновал. И не только до последнего Адама, даже и ныне, для кого не воссияло солнце правды – Христос, у кого не отверзлись душевные очи, просвещенные истинным светом, все те покрыты тою же тьмою греха, имеют в себе тоже действие сластолюбия, подлежат тому же наказанию и нет у них очей, которыми бы могли видеть Отца.
Ибо всякий должен знать, что есть очи, которые внутреннее сих очей, и есть слух, который внутреннее сего слуха. И как эти очи чувственно видят и распознают лице друга или любимого: так очи души достойной и верной, просвещенные Божественным светом, духовно видят и распознают истинного друга, сладчайшего и многовожделенного жениха – Господа, как скоро душа озарена достопокланяемым Духом. И таким образом, душа, мысленно созерцая вожделенную и единую неизглаголанную лепоту, уязвляется Божественною любовью, настраивается ко всем духовным добродетелям, и в следствие сего приобретает беспредельную и неистощимую любовь к вожделенному для нее Господу. Посему, что блаженнее того вечного глагола, в котором Иоанн представляет нам пред очи Господа, и говорит: «се Агнец Божий, вземляй грехи мира»(Ін. 1:29)?
Подлинно, из рожденных женами никто не больше Иоанна Крестителя; потому что он – полнота всех Пророков. Все пророчествовали о Господе, издали показывая Его пришествие; но Иоанн, пророчествуя о Спасителе, представил Его пред очи всех, взывая и говоря: «се Агнец Божий!»Как сладостен и прекрасен глас того, кто прямо указует на проповедуемаго им! Никто из рожденных женами не больше Иоанна Крестителя: «мний же во царствии небеснем болий его есть» (Мф. 11:11). Это свыше рожденные от Бога Апостолы, приявшие начаток Духа Утешителя; ибо они сподобились судить со Христом, быть сопрестольниками Христовыми, соделались избавителями человеков. А найдешь также, что они разделяют море лукавых сил, и приводят верные души; найдешь, что они делатели, возделывающие душевный виноград; найдешь, что они други жениховы, обручающие Христу души; ибо сказано: «обручих вас единому Мужу» (2Кор. 11:2); найдешь, что они дают жизнь человекам; одним словом, найдешь, что они многочастно и многообразно служат Духу. Сей-то «мний болий» есть Иоанна Крестителя.
Как земледелец, держа у себя пару волов, возделывает землю: так, подобно сему, и Господь Иисус, сей совершенный и истинный делатель, совокупив Апостолов «по двема, посла их»(Лк. 10:1), Сам с ними возделывая землю слушающих и истинно верующих. Впрочем и сие достойно замечания: царствие Божие и Апостольская проповедь – не в одном слышимом слове, так чтобы для сего стоило только уметь говорить и передать другим, напротив того, царствие – в силе и в действенности Духа. Сие испытали на себе Израильтяне; всегда поучаясь в Писании, и без сомнения, занимаясь мыслью о Господе, не приняли они самой Истины, и самое наследство свое передали другим. Так и те, которые другим сообщают словеса Духа, сами же не обладают словом в его силе, другим передают наследие. Слава Отцу и Сыну и Святому Духу во веки! Аминь.

Беседа 29. Раздаяние благодати человеческому роду Бог совершает двояким образом, с тем, чтобы плодов ее потребовать на праведном суде

Беспредельная и непостижимая премудрость Божия, непостижимым и неисследимым образом многоразлично совершает раздаяние благодати человеческому роду, для испытания свободной воли, чтобы обнаружились любящие Бога всем сердцем и ради Его переносящие всякую опасность и всякий труд. Ибо иных, как скоро приступают с верою и молитвою, пока еще живут в мире, без их трудов, потов и изнурений, предваряют дарования и дары Святого Духа. При сем Бог дает благодать не без причины, не безвременно и не как случилось, но по неизреченной и непостижимой некоей премудрости, чтобы оказались благоискусными произволение и свободная воля тех, которые скоро получают Божию благодать, а именно, в том, что чувствуют они благодеяние, оказанную им милость и сладость Божию по мере, сообщенной им без собственных трудов их, благодати, которой сподобившись, обязаны они показать рачительность, неутомимость, усилие и плод любви от своей воли и от своего произволения, и воздать за дарования, то есть всецело предать себя, посвятив любви Господней и исполняя Господню только волю, совершенно же удаляясь от всякого плотского пожелания.
А иным, хотя удалились они из мира, отреклись, по Евангелию, от века сего, и с великим терпением преуспевают в молитве, в посте, в рачительности и в других добродетелях, Бог не скоро дает благодать, и упокоение, и духовное радование, но медлит и удерживает дар. И сие не без причины, небезвременно и не как случилось, но по неизреченной некоей премудрости, для испытания свободной воли, чтобы видеть, точно ли верным и истинным почитают Бога, обетовавшего давать просящим и отверзать дверь жизни ударяющим в нее, чтобы видеть, по истине ли уверовали в слово Его, пребудут ли до конца в несомненной вере, и станут ли со всею рачительностью просить и искать, не отвратятся ли от Бога в злостраданиях и в боязни, не предадутся ли лености, впав в неверие и безнадежность и не претерпев до конца, по причине умедления времени и испытания их воли и произволения.
Ибо кто не скоро приемлет, тот, когда Бог отлагает и медлит, еще более возгорается и сильнее вожделеет небесных благ, и ежедневно прилагает большее желание, рачение, неутомимость, усилие, совокупность всех добродетелей, алчбу и жажду, только бы получить благо, а не ослабевает от порочных помыслов, пребывающих в душе, не впадает в леность, нетерпеливость и отчаяние; или, под предлогом замедления, не предается расслаблению, водясь таким помыслом: «когда-то получу благодать Божию?» и чрез это вовлекаясь лукавым в нерадение. Напротив того, в какой мере сам Господь отлагает и медлит, испытывая веру и любовь воли его, в такой и он, тем стремительнее и тщательнее, неослабно и неутомимо, должен искать дара Божия, единожды уверовав и убедившись, что неложен и истинен Бог, обетовавший подавать благодать Свою тем, которые просят ее с верою и со всяким до конца терпением.
Души верные почитают Бога верным и истинным, и по истинному слову, утвердились, «яко истинен есть»(Ін. 3:33). А сообразно с сим, по сказанному выше понятию веры, испытывают сами себя, в чем, сколько от них зависит, имеют они недостаток, в труде ли, или в усилии, или в рачительности, или в вере, или в любви, или в прочих добродетелях, и испытав себя со всею утонченною точностью, сколько есть сил, принуждают и приневоливают себя угождать Господу, единожды уверовав, что Бог, как истинный, не лишит их духовного дара, если до конца со всею рачительностью пребудут пред Ним в служении и в терпении, и что, пребывая еще во плоти, сподобятся они небесной благодати, и улучат вечную жизнь.
Таким образом, всю любовь свою устремляют ко Господу, отрекшись от всего, Его единого ожидая с сильным вожделением, с алчбою и жаждою, всегда чая себе упокоения и утешения благодати, не утешаясь же и не упокоеваясь ничем в мире сем, добровольно связывая себя, непрестанно же сопротивляясь вещественным помыслам, ожидают только Божией помощи и Божия заступления; ожидают, когда в таковых душах, восприявших произволение, рачительность и терпение, сам Господь уже тайно будет присутствовать, помогать им, охранять и поддерживать в них всякий плод добродетели: ожидают, хотя бы пребывали они в труде и скорби, хотя бы в познании истины и в душевном откровении не прияли еще благодати Духа и упокоения небесным даром, не ощутили сего с несомненностью, по неизреченной премудрости и по неисповедимым судам Бога, различно испытующего верующие души и взирающего на любовь, происходящую от воли и произволения. Ибо есть пределы, мера и вес свободному произволению и свободной любви и посильному расположению ко всем святым Его заповедям. И таким образом, души, исполняющие меру любви и долга своего, сподобляются царствия и вечной жизни.
Праведен Бог и правы суды Его, и нет у Него лицеприятия, но по мере благодеяний и телесных и духовных, или ведения, или разумения, или рассудительности (каковые Бог различно вложил в человеческую природу) судя каждого, взыщет плодов добродетели, и в достойной мере воздаст каждому по делам его. И «сильнии сильне истязани будут, а малый достоин есть милости»(Прем. 6:6). И Господь говорит: «Раб ведевый волю господина своего, и не уготовав, ни сотворив по воли его, биен будет много. Неведевый же, сотворив же достойная ранам, биен будет мало. Всякому же, емуже дано будет много, много взыщется от него, и ему же предаша множайше, множайше просят от него» (Лк. 12:47-48). Ведение же и разумение понимай различно, или то, которое дается по благодати и по небесному дару Духа, или то, которое бывает естественным следствием разумения, или рассудительности, и изучения Божественных Писаний. Ибо от каждого потребуются плоды добродетели, по мере оказанных ему Богом благодеяний или естественных, или дарованных Божией благодатью. Посему, в день суда безответен пред Богом всякий человек, потому что от каждого, слышал ли он, или никогда не слыхал слова Божия, потребуются плоды веры и любви и всякой соразмерной ему добродетели, как воздаяние от произволения и воли.
Душа верная и истиннолюбивая, взирая на уготованные праведным вечные блага, и на неизреченное благодеяние имеющей снизойти Божией благодати, и себя и свое рачение, и свой труд и подвиг признает недостойными неизреченных обетований Духа. Таков нищий духом, которого ублажает Господь. Таков алчущий и жаждущий правды. Таков сокрушенный сердцем. Восприявшие такое произволение, и рачение, и труд, и любовь к добродетели и до конца пребывшие таковыми, поистине возмогут улучить жизнь и вечное царство. Посему, никто из братии да не превозносится пред братом, и обольщаемый лукавым да не преуспевает в самомнении. говоря: «вот имею уже духовное дарование». Ибо недостойно христиан думать так. Неизвестно тебе, что сделает с братом утрешний день; не знаешь, каков будет твой и его конец. Напротив того, пусть всякий, будучи внимателен к себе, непрестанно разбирает совесть свою, и испытывает дело сердца своего, с каким рачением и усилием ум стремится к Богу; и имея в виду совершенную цель – свободу, бесстрастие и духовное упокоение, непрерывно и неленостно да течет, не полагаясь несомненно ни на какое дарование или оправдание. Слава и поклонение Отцу и Сыну и Святому Духу во веки! Аминь.

Беседа 30. Душе, чтобы войти в царствие Божие, должно родиться от Святого Духа, и каким образом бывает сие

Слышащие слово должны в душах своих показать дело слова; потому что слово Божие – не праздное слово, но имеет дело совершаемое в душе. Для того и называется делом, чтобы оказывалось делом и в слушающих. Посему, Господь да явит дело истины в слушающих, чтобы слово соделалось в вас плодоносным. Как тень представляет тело, но служит только указателем тела, самая же действительность есть тело: так подобным образом, и слово есть как бы тень истины – Христа; и слово представляет истину. Отцы на земле рождают чад от своего естества, тела своего и души своей, и рожденных как чад своих со всем рачением тщательно обучают, пока не соделаются совершенными мужами, преемниками и наследниками; потому что у отцов вначале та цель и забота, чтобы родить детей и иметь наследников, и если бы не родили, то была бы им великая печаль и скорбь, посему и наоборот, родив, радуются тому, даже бывает радость родным и соседям.
Таким же образом и Господь наш Иисус Христос, восприяв на Себя попечение о спасении человека, совершил все домостроительство, и с самого начала прилагал рачение чрез Отцов, Патриархов, чрез Закон и Пророков; а напоследок, пришедши Сам и пренебрегши крестный позор, претерпел смерть. И весь труд, все рачение Его были для того, чтобы от себя, от естества Своего, породить чад Духом, благоволив, чтоб рождались они свыше от Божества Его. И как земные отцы печалятся, если не рождают: так и Господь, возлюбив род человеческий, как собственный Свой образ, восхотел породить их от Своего Божественного семени. И если иные не хотят приять таковое рождение, и быть рожденными от чресл Духа Божия; то великая печаль Христу, за них страдавшему и терпевшему, чтобы спасти их.
Господь хощет, чтобы все люди сподобились сего рождения; потому что за всех умер и всех призвал к жизни. А жизнь есть рождение от Бога свыше. Ибо без сего рождения душе невозможно жить, как говорит Господь: «аще кто не родится свыше, не может видети царствия Божия»(Ін. 3:3). А посему все те, которые уверовали в Господа, и приступив, сподобились сего рождения, радость и великое веселье на небесах доставляют родившим их родителям. Все Ангелы и святые Силы радуются о душе рожденной от Духа и соделавшейся духом. Ибо тело сие есть подобие души, а душа – образ Духа; и как тело без души мертво и не может ничего делать, так без небесной души, без Духа Божия, и душа мертва для царства, и без Духа не может делать того, что Божие.
Как живописец внимательно смотрит царю на лице, и пишет его образ; и когда лице царево прямо против живописца и к нему обращено, тогда удобно и хорошо живописать ему образ; а когда царь отвратит лице, тогда невозможно писать живописцу; потому что, лице не устремлено на пишущего: таким же образом и превосходный живописец – Христос в душах, которые в него веруют и к Нему устремлены непрестанно, скоро по образу Своему живописует небесного человека, и от Духа Своего, от ипостаси неизглаголанного света Своего написует небесный образ, и дает душе прекрасного и доброго Жениха ее. А если кто не устремлен к Нему непрестанно, и не презрел все прочее, то Господь не пишет в нем образа Своего светом Своим. Посему, надобно нам к Нему устремить взор, в Него уверовав, Его возлюбив, все отринув и Ему единому внимая, чтобы, написав небесный Свой образ, ниспослал его в души наши, и таким образом, нося в себе Христа, прияли мы вечную жизнь, и удостоверившись в том, здесь еще упокоились.
Как золотая монета, если не примет на себя и не отпечатлеет на себе царского образа, не обращается в торговле, не влагается в царскую сокровищницу, но всякий отметает ее: так и душа, если не имеет образа небесного Духа в неизреченном свете, т.е. отпечатленного в ней Христа, то неблагопотребна для горних сокровищ, и отметается купцами царствия – добрыми Апостолами. Ибо и тот, кто был зван, но не имел на себе брачного одеяния, как чуждый изринут в чуждую тьму; потому что не имел в себе небесного образа. Это есть знамение и знак отпечатленного в душах Господа, это – Дух неизреченного света. И как мертвый ни на что не потребен и вовсе ни к чему не годен для живых, почему, выносят его вон и полагают вне города: так и душа, которая не имеет в себе небесного образа Божественного света, то есть жизни души, делается как бы неимеющею цены и вовсе отверженною; потому что неблагопотребна для града Святых душа мертвая, неимеющая в себе светозарного и Божественного Духа. Как в сем мире душа есть жизнь тела: так и в вечном и небесном мире жизнь души есть Божий Дух.
Посему, кто старается уверовать и прийти ко Господу, тому надлежит молиться, чтобы здесь еще приять ему Божия Духа, потому что Он есть жизнь души, и для того было пришествие Господа, чтобы здесь еще дать душе жизнь – Духа Своего. Ибо сказано: « дóндежесвет имате, веруйте во свет» (Ін. 12:36); «приидет нощь, егда не можете делати» (Ін. 9:4). Посему, если кто здесь не искал и не приял жизни душе, т.е. божественного света Духа, то он во время исшествия из тела отлучается уже на шуюю страну тьмы, не входя в небесное царство, и в геенне имея конец с диаволом и с аггелами его. Или, как золото или серебро, когда ввержено оно в огонь, делается чище и добротнее, и ничто, ни дерево, ни трава не могут изменить его, потому что само бывает как огонь и поядает все приближающееся к нему: так и душа, пребывая в духовном огне и в Божественном свете, не потерпит никакого зла ни от одного из лукавых духов; а если и приблизится что к ней, то потребляется небесным огнем Духа. Или, как птица, когда летает в высоте, не имеет забот, не боится ни ловцов, ни хитрых зверей, и паря высоко, над всем посмевается: так и душа, прияв крила Духа и воспаряя в небесные высоты, всего выше, над всем посмевается.
Плотский Израиль, когда Моисей разделил море, проходил по дну его: а христиане, став чадами Божиими, шествуют поверх горького моря лукавых сил; потому что и тело и душа их соделались домом Божиим. В тот день, когда пал Адам, пришел Бог и ходя в раю и увидев Адама, пожалел, так сказать, и изрек: «При таких благах, какое избрал ты зло! После такой славы, какой несешь на себе стыд! Почему теперь так омрачен ты, так безобразен, так бренен? После такого света, какая тьма покрыла тебя!» Когда пал Адам и умер для Бога, сожалел о нем Творец; Ангелы, все Силы, небеса, земля, все твари оплакивали смерть и падение его. Ибо твари видели, что данный им в царя стал рабом сопротивной и лукавой силы. Итак тьмою, тьмою горькою, и лукавою облек он душу свою, потому что воцарился над ним князь тьмы. Он-то и был тот, изъязвленный разбойниками и ставший полумертвым, когда проходил из Иерусалима в Иерихон (Лк. 10:30).
И Лазарь, которого воскресил Господь, этот Лазарь, исполненный великого зловония, почему, никто не мог приблизиться к гробу его, был образом Адама, принявшего в душу свою великое зловоние и наполнившегося чернотою и тьмою. Но ты, когда слышишь об Адаме, об язвленном разбойниками, и о Лазаре, не позволяй как бы по горам блуждать уму твоему, но заключись внутри души своей, потому что и ты носишь те же язвы, то же зловоние, ту же тьму. Все мы – сыны этого омраченного рода, все причастны того же зловония. Какою немощью пострадал Адам, тою же пострадали и все мы, происходящие от Адамова семени. Ибо такая же немощь, как говорит Исаия, постигла и нас: «ни струп, ни язва, ни рана палящаяся: несть пластыря приложити, ниже елея, ниже обязания сотворити»(Іс. 1:6). Такою неисцельною язвою уязвлены мы; одному Господу возможно уврачевать ее. Поэтому-то и пришел Он сам; ибо никто из ветхозаветных, ни самый Закон, ни Пророки не могли исцелить сей язвы: Он один пришедши уврачевал эту неисцельную душевную рану.
Итак, приимем Бога и Господа, истинного врача. Который, пришедши и много для нас потрудившись, один может уврачевать наши души. Ибо непрестанно ударяет Он в двери сердец наших, чтобы отверзли мы Ему, и Он взошел и почил в душах наших, а мы омыли и помазали ноги Его, и сотворил Он обитель у нас. И там укоряет Господь неомывшего ног Его (Лк. 7:44); и в другом еще месте говорит: «се стою при дверех: ащекто услышит глас Мой и отверзет двери, вниду к нему» (Об. 3:20). Для того Он благоволил много пострадать, предав тело Свое на смерть, и искупив нас от рабства, чтобы, пришедши к душе нашей, сотворить в ней обитель. Потому и тем, которые поставлены будут ошуюю на суде Его, и которых пошлет с диаволом в геенну. Господь скажет: «странен бех, и не введосте Мене; взалкахся, и не дасте Ми ясти; возжадахся, и не напоисте Мене» (Мф. 25:42-43); ибо и пища, и питие, и одежда, и покров, и упокоение Его – в душах наших. Посему непрестанно ударяет в дверь, желая войти к нам. Приимем же Его и введем внутрь себя; потому что и для нас Он есть и пища, и жизнь, и питие, и жизнь вечная. И всякая душа, которая не прияла в себя, и не упокоила Его в себе ныне, или лучше сказать, сама не упокоилась в Нем, не имеет наследия со святыми в царстве небесном, и не может войти в небесный град. Ты Сам, Господи Иисусе Христе, в оный введи нас, прославляющих имя Твое со Отцем и Святым Духом во веки. Аминь.

Беседа 31. Верующему должно перемениться в уме своем и собрать в Бога все помыслы, в чем действительно и заключается все служение Богу

Верующему должно просить о себе Бога, чтобы пременилось произволение его преложением сердца, прелагаемого из горечи в сладость. Ему должно помнить, как исцелен слепой, как кровоточивая получила исцеление, прикоснувшись к воскрилию риз, как укрощена природа львов, приведено в бездействие естество огня, потому что Бог есть высочайшая лепота; к Нему должен ты возводить ум и помыслы, и не содержать в мысли ничего иного, кроме чаяния узреть Его.
И посему, как резвых детей, душа да соберет и усмирит рассеянные грехом помыслы; пусть введет их в дом тела своего, непрестанно в посте и с любовью ожидая Господа, когда Он придет и действительно соберет ее в едино. Пoелику же будущее неизвестно; то еще более да надеется, прекрасно возлагая надежду свою на кормчего, и да помнит, как Раав, живя с иноплеменниками, поверила Израильтянам, и сподобилась жить с ними, и как Израильтяне желанием своим возвращались в Египет. Как Рааве нимало не повредило пребывание ее с иноплеменниками, а напротив того, вера присоединила ее к части Израильтян: так грех не повредит с надеждою и верою ожидающим Искупителя, Который, пришедши, прелагает душевные помыслы, соделывает их божественными, небесными, добрыми, и научает душу истинной, неразвлекаемой, нерассеянной молитве. Сказано: не бойся, «Аз пред тобою пойду, и горы уравню, врата медяная сокрушу и вереи железныя сломлю»(Іс. 45:2). И еще сказано: «внемли себе, да не будет слово тайно в сердце твоем беззакония» (Повт. 15:9); не говори в сердце своем: «язык сей мног и крепок» (Повт. 2:21).
Если не обленимся и не дадим у себя пажитей бесчинным порочным помыслам, но волею своею привлечем ум, понуждая помыслы устремиться ко Господу: то, без сомнения, Господь Своею волею приидет к нам, и действительно соберет нас к Себе; потому что все благоугождение и служение зависит от помышлений. Посему старайся угождать Господу, всегда ожидая Его внутренне, взыскуя Его в помышлениях, побуждая и принуждая волю свою и произволение свое к Нему непрестанно устремляться. Смотри, как Он приходит к тебе, и творит у тебя обитель. Ибо в какой мере собираешь ты ум свой к исканию Его, в такой и еще в большей мере понуждается Он собственным Своим благоутробием и благостью Своею придти к тебе и упокоить тебя. Стоит Он и рассматривает твой ум, помышления и движения мыслей, назирает, как ищешь Его, от всей ли души твоей, не с леностью ли, не с нерадением ли.
И когда увидит рачительность твою в искании Его, тогда явится и откроется тебе, подаст помощь Свою, и уготовит тебе победу, избавляя тебя от врагов твоих. Ибо, рассмотрев прежде твое стремление к Нему и то, как все чаяние твое непрестанно к Нему обращено. Он научит тебя и даст тебе истинную молитву, истинную любовь; а это – сам Он, Который соделывается в тебе всем, и есть для тебя – рай, древо жизни, бисер, венец, домостроитель, земледелатель, страждущий, бесстрастный человек, Бог, вино, вода живая, овча, жених, воитель, оружие, – всяческая во всех Христос. Как младенец не умеет сам себе помочь или позаботиться о себе, и смотрит только на матерь, и плачет, пока сжалившись не возьмет его: так верные души надеются всегда на единаго Господа, Ему восписывая всякую правду. Как засыхает ветвь, снятая с виноградной лозы; так и желающие оправдаться без Христа. Как «разбойник есть и тать», кто «не входит»настоящим входом, «но прелазит инуде» (Ін. 10:1): так и оправдывающий сам себя без Оправдывающего.
Посему, вознесем тело сие, соорудим жертвенник, возложим на него всякое наше помышление и будем умолять Господа, чтобы послал с неба невидимый и великий огонь, да пояст он и жертвенник, и все, что на нем. И падут все священники Вааловы, т.е. сопротивные силы; и тогда увидим небесный дождь, подобно следу человеческому (1Царів. 18:44), сходящий в душу; почему, исполнится на нас Божие обетование, как сказано у Пророка. «возставлю и возгражду скинию Давидову падшую, и раскопанная ея возгражду»(Ам. 9:11). Будем умолять, чтобы Господь, по благости Своей, озарил душу, пребывающую в нощи и во тьме, в упоении неведения; и она, воспрянув, непреткновенно уже будет ходить, совершая дела дня, и жизни. Ибо тем и питается душа, что вкушает или от мира сего, или от Духа Божия; и Бог там питается, живет, упокоевается, и пребывает.
Впрочем, каждый, если угодно ему, может сам себя подвергнуть испытанию, чем он питается, где живет, и чем занят, чтобы таким образом, уразумев и приобретя способность различать в точности, совершенно предаться стремлению к добру. Сверх того, совершая молитву, будь внимателен к себе, вникая в помыслы и действия, откуда они, от Бога ли, или от противника? и кто подает пищу сердцу, Господь ли, или миродержители века сего? И ты, испытавшая и познавшая себя душа, в труде и с любовью проси у Господа небесной пищи, возрастания и делания Христова, по сказанному: «наше же житие на небесех есть»(Флп. 3:20), а не в наружном виде и образе, как думают некоторые. Ибо вот, ум и разумение имеющих образ только благочестия уподобляются миру; у них колебание и волнение произволения, непостоянная мысль, боязнь и страх, по сказанному: «стеня и трясыйся будеши на земли» (Бут. 4:12). По неверию и замешательству непостоянных помыслов столько времени колеблемые, как и все прочие люди, одним наружным видом, и телесными преспеяниями внешнего человека, а не мыслями, различаются они от мира; сердцем же и умом увлекаются к миру и к земным привязанностям, опутываются бесполезными заботами, не приобретя сердцем небесного мира, как говорит Апостол: «мир Божий да владычествует в сердцах ваших» (Кол. 3:15), – мир, который царствует и обновляет умы верных в любви к Богу и ко всему братству. Слава, и поклонение Отцу и Сыну и Святому Духу во веки! Аминь.

Беседа 32. Слава христиан даже ныне пребывает в душах их во время же воскресения обнаружится и прославит тела, по мере их благочестия

В мире сем есть разные языки; потому что у всякого народа свой язык. А христиане и ныне учатся одному языку, и все берут уроки у одной премудрости, у премудрости Божией, а не у мудрости мира сего и века преходящего. И как христиане живут среди тех же тварей; то, заимствуя себе повод в видимом, восходят к новым небесным созерцаниям, славам и таинствам. Есть породы животных кротких, например, конь и вол; у каждого из них свое строение тела и свой голос. Тоже примечаем и в зверях: у льва свое строение тела и свой голос, а подобно и у оленя. И между пресмыкающимися большая разность, и у птиц много различия в строении тела; иное строение тела и иной голос у орла, также иное строение тела и иной голос у ястреба. Тоже находим и в море; много тел, непохожих одно на другое. И на суше много семян, каждое же семя имеет свой плод; также много дерев, и есть дерева большие и дерева малые. И самые овощи имеют большую разность; потому что у каждого из них свой вкус. Есть травы, и между ними большая разность; одни полезны для здоровья, другие издают только благоухание. Каждое же дерево из внутренности своей производит наружную свою одежду, листья, цветы и плоды; а также и семена внутри себя заключают наружную свою одежду; и самые лилии из внутренности своей производят свою одежду и украшают зелень.
Так, если которые из христиан еще здесь сподобились приобрести небесное одеяние, то оно самое и пребывает в душах их. И пoелику Богом предопределено, твари этой разрушиться, небу и земле прейти; то небесное одеяние, ныне еще облекшее и прославившее душу, в каком виде приобретено оно в сердце, в таком облечет в тот день воскресшие тела, после того, как они восстанут из гробов обнаженными. Явно же, облекут их славою тот невидимый дар и то небесное одеяние, какие христианами получены еще ныне. Как овцы или верблюды, нашедши траву, жадно и скоро поглощают корм и запасают в себе пищу, во время же голода это самое отрыгают из чрева и пережевывают, и к напитанию их служит, что было принято ими в себя прежде: так и тех, которые ныне еще восхитили небесное царство, живя духом, вкусили небесной пищи, во время воскресения сие же самое будет покрывать и согревать все их члены.
И как сказали мы о разности семян, а именно, что на одной земле посеваются многие семена, и дают плоды различные, непохожие один на другой; а подобно и о деревах, что одни из них больше, другие меньше, хотя корни всех дерев находятся в одной земле: так и небесная Церковь, будучи единою, неисчислима, и каждый в ней особенным образом украшен славою Духа. Как птицы из тела своего производят свою одежду – перья, но между ними большая разность; одни летают почти по земле, а другие носятся высоко в воздухе; или – как небо одно, а звезд на нем много те светлее, те больше, те меньше, но все утверждены на одном небе: так и Святые на едином небе Божества и на невидимой земле укоренены различно. А подобно помыслы, приходящие на ум одному и тому же Адаму, бывают различны, но приходящий в сердце Дух производит один помысл, и одно сердце; потому что и дольние и горние управляются одним Духом.
Что означают животные с раздвоенными копытами? (Лев.11– Прим. ред.) Пoелику с двойными копытами свободнее они ходят, то служат образом ходящих право в Законе. Как тень от тела производится самым телом, однако же не может заменить собою плоть в служении; тень не может перевязать рану, подать пищу, или говорить, но она есть произведение самого тела, и наперед показывает его присутствие: так и ветхий закон есть тень нового завета. Но тень предуказывала истину, а не заменяла собою Духа; потому что облеченный плотью Моисей не мог бы войти в сердце, и совлечь нечистые одежды тьмы, если бы силу лукавой тьмы не сокрушил Дух от Духа, и Огнь от Огня. И обрезание в подзаконной сени указывает на приближающееся истинное обрезание сердца, и омовение законное есть тень истины. Там омывалось тело; а здесь крещение огнем и Духом очищает и омывает оскверненный ум.
Там обложенный немощью иерей входил во Святое, принося жертву за себя и за народ: здесь истинный Архиерей – Христос однажды вошел в нерукотворенную скинию, к горнему жертвеннику, и готов у просящих Его очищать и оскверненную совесть. Ибо говорит: с вами буду «до скончания века»(Мф. 28:20). Первосвященник имел на груди два драгоценных камня, на которых были имена двенадцати Патриархов. Бывшее там есть образ; так и Господь, облекшись двенадцатью Апостолами, послал их благовестниками и проповедниками в целый мир. Смотри, как приближающаяся тень показывает истину. Как тень не исправляет служения, и не врачует немощей: так и ветхий закон не мог врачевать душевных язв и немощей; потому что не имел жизни.
Два сопрягаемые лица составляют нечто совершенное: так и два завета. Человек сотворен по образу и подобию Божию, и имеет два глаза, две брови, две руки, две ноги; и если случится быть одноглазому, или однорукому, или одноногому, то сие служит ему как бы в укоризну. Или, как птица, если у нее одно крыло, об одном крыле и летать не может: так и человеческая природа, если бы оставалась обнаженною, какова она сама в себе, и не прияла в себя срастворения и общения природы небесной, то не совершала бы ничего хорошего, но пребывала бы по своей природе обнаженною и достойною укоризны за великую нечистоту. Ибо и самая душа наименована храмом и жилищем Божиим, и невестою царскою. Бог говорит: «вселюся в них, и похожду»(2Кор. 6:16). Бог столько благоволил к тебе, что сошел с святых небес, и принял на Себя разумную твою природу, и земную плоть срастворил Божественным Своим Духом, чтобы и ты перстный приял в себя небесную душу. И когда душа твоя будет в общении с Духом, и небесная душа войдет в душу твою; тогда совершенный ты человек в Боге, и наследник, и сын.
Но как Божия величия и Божией непостижимости не вмещают в себе ни горние, ни дольние веки: так, наоборот, и уничижения Божия, того, как Бог соумаляет Себя с уничиженными и малыми, не могут постигнуть ни горние миры, ни земные. Ибо как величие, так и уничижение Божие – непостижимы. И когда по домостроительству Божию бываешь в скорбях, в страданиях, в язвах, тогда, что почитаешь для себя противным, то самое служит к пользе души твоей. Если хочешь быть и богатеть в мире; то сретают тебя всякие несчастия, и начинаешь рассуждать сам с собою: «несчастлив я в мире, пойду, отрекусь от мира, буду служить Богу». Наконец, дошедши до этой мысли, слышишь заповедь, которая говорит: «продаждь имение твое»(Мф. 19:27), возненавидь плотское общение, и служи Богу. Тогда начинаешь благодарить за свое несчастие в мире, за то, что, по сему поводу, оказываешься послушным Христовой заповеди. – Наконец, если изменил ты мысль свою отчасти – в отношении к видимому, и удалился от мира и от плотского общения; то надлежит тебе также измениться и в уме, плотское мудрование переменить в мудрствование небесное. Тогда начинаешь рассуждать о той же слышанной тобою заповеди, и не имеешь еще покоя, а приемлешь только на себя попечение и труд приобрести то, о чем слышал.
Когда думаешь, что, отрекшись от мира, сделал ты все, Господь обращает к тебе слово: «Что хвалишься? Не Я ли создал тело твое и душу? Что сделано тобою?» Душа исповедуясь Господу начинает просить Его и говорить: «Все Твое; дом, в котором живу, Твой; и одежды мои – Тебе принадлежат. Ты меня питаешь, Ты снабдеваешь меня всем потребным». Тогда Господь начинает говорить на сие: «Делаю тебе милость; это имение – твоя собственность; эта добрая воля – твоя же собственность. За любовь твою ко Мне, пoелику прибегла ты ко Мне, вот даю тебе и то, чем не обладала ты до ныне, чего не имеют люди на земле. Вместе с душею твоею приими и Меня, Господа, чтобы всегда тебе веселиться и радоваться со Мною».
9. Как жена, обручаемая с мужем, все имение свое, все приданое свое, с великою любовью приносит и передает в руки мужу, и говорит: «ничего нет у меня своего; это имение мое стало твоим, это приданое – твоя собственность, и душа моя, и тело мое тебе принадлежат»: так и целомудренная душа есть дева Господня, вступающая в общение со Святым Господним Духом. Пoелику же Господь, пришедши на землю, пострадал и был распят; то и тебе надобно пострадать с Ним. Ибо как скоро удалишься от мира и начнешь искать Бога и рассуждать о Нем, должен уже будешь бороться с своею природою, с прежними нравами и с тем навыком, который тебе прирожден. А во время борьбы с сим навыком найдешь противящиеся тебе помыслы и борющиеся с умом твоим; и помыслы сии повлекут тебя, и станут кружить тебя в видимом, от чего ты бежал. Тогда-то начнешь борение и брань, восставляя помыслы против помыслов, ум против ума, душу против души, дух против духа; и здесь-то уже вечная Душа.
Ибо открывается какая-то сокровенная и тонкая сила тьмы, пребывающая в сердце. И Господь бывает близ души и тела твоего, и смотря на борьбу твою, влагает в тебя сокровенные, небесные помыслы, и втайне начинает упокоевать тебя. Но пока оставляет еще тебя под обучением, и в самых скорбях промышляет о тебе благодать. И когда придешь в упокоение, даст тебе познать Себя, и покажет тебе, что для твоей же пользы попускала быть тебе в борении. – Как сыну богатого человека, у которого есть пестун, пока наставник наказывает его, и учение, и раны, и удары кажутся тяжкими, и это бывает пока не сделается мужем; а тогда начинает уже благодарить пестуна: так и благодать промыслительно обучает, пока не придешь в совершенного мужа.
Земледелец всюду бросает семена и насаждающий виноградные лозы желает, чтобы все они приносили плод; а потом приходит с серпом, и печалится, если не находит плода. Так и Господь хочет, чтобы слово Его посеяно было в сердцах человеческих. Но как земледелец печалится о скудной ниве: так и Господь скорбит о скудном и не приносящем плода сердце. Как ветры дуют всюду, по всей твари, и как солнце освещает целую вселенную: так и Божество повсюду, везде обретаешь Его. Если ищешь на небесах: то и там обретается в помыслах Ангельских. Если ищешь на земле; и здесь обретается в сердцах человеческих. Но из многих не многие оказываются благоугождающими Ему христианами. Слава и велелепие Отцу и Сыну и Святому Духу во веки! Аминь.

Беседа 33. Должно непрестанно и усердно молиться Богу

Не по телесному навыку, не по привычке вопиять, молчать, преклонять колена, должно нам молиться, но, трезвенно внимая умом, ожидать, когда Бог придет и посетит душу на всех исходах и стезях ее и во всех чувствах. Таким образом, иногда надобно молчать, иногда же надобно взывать и молиться с воплем, только бы ум утвержден был в Боге. Ибо как тело, когда что-нибудь работает, прилежа к делу, всецело бывает занято, и все члены его один другому помогают: так и душа всецело да посвятит себя молитве и любви Господней, не развлекаясь и не кружась в помыслах, но все чаяние возложив на Христа.
И в таком случае, Господь сам просветит ее, научая истинному прошению, подавая молитву чистую, духовную, достойную Бога, и поклонение духом и истиною. Но как решившийся заняться торговлею имеет в виду не одно предприятие для приобретения, прибыли, но старается всячески увеличить и умножить прибытки, переходя от одного предприятия к другому, и от этого поспешая еще к новому источнику прибыли, и, оставляя предприятие, не приносящее пользы, обращается всегда к выгоднейшему: так и мы разными способами и искусно снабдим душу свою, чтобы приобрести истинную и великую прибыль, то есть Бога, научающего нас истинно молиться. Ибо в таком случае, Господь упокоевается в благом произволении души, соделывая ее престолом славы, восседая и упокоеваясь в ней. Так слышали мы у Пророка Иезекииля о духовных животных, впряженных во владычную колесницу. Там представлены они нам всеочитыми; а такова и душа, носящая в себе Бога, или лучше сказать, носимая Богом; потому что она делается вся оком.
Как дом, в котором присутствует сам владетель, бывает полон всякого убранства, красоты и благолепия: так и душа, которая у себя имеет Владыку своего, и в которой пребывает Он, исполняется всякой красоты и благолепия; потому что Господь с духовными Его сокровищами есть обитатель ее и браздодержец. Но горе дому, которого владетель в отсутствии, и в котором нет господина, потому что, разрушаясь, запустевает и делается он полным всякой нечистоты и неустройства; там, по слову Пророка, поселятся «сирини»и «беси» (Іс. 13:21), потому что в опустевшем доме находят себе место дикие кошки, собаки и всякая нечистота. Горе душе, которая не восстает от тяжкого своего падения, и внутри себя имеет убеждающих и понуждающих ее пребывать во вражде с Женихом своим и намеревающихся растлить мысли ее, отвратить от Христа.
Когда же Господь видит, что душа, по мере сил своих, собирает себя во едино, день и нощь всегда ища Господа и к Нему вопия, как заповедано непрестанно молиться о всем (1Сол. 5:17), тогда «сотворит отмщение»ее, как обещал (Лк. 18:7), очистив ее от порока, какой есть в ней, Сам представит ее Себе, как непорочную и нескверную невесту. Если же веруешь, что сие истинно, как и действительно истинно: то будь внимателен к себе; смотри, обрела ли душа твоя путеводствующий ее свет, истинную пищу и истинное питие, то есть Господа? Если же не обрела; то ищи день и ночь, чтобы получить сие. Посему, когда видишь солнце, ищи истинное Солнце; потому что ты слеп. Когда взираешь на свет, загляни в душу свою: приобрел ли ты Свет истинный и благий? Все видимое есть тень невидимого в душе; кроме видимого человека есть иный внутренний человек; иные очи, которые ослепил сатана, – иные уши, которые сделал он глухими; но пришел Иисус соделать здравым сего внутреннего человека. Ему слава и держава со Отцем и Святым Духом во веки! Аминь.

Беседа 34. О славе христиан, какой в воскресение сподобятся тела их, просветившись вместе с душами

Как телесные очи видят все ясно, так и душам Святых явственны и видимы те лепоты Божества, какими бывают срастворены и о каких помышляют христиане. Но от очей телесных сокрыта оная слава, ясно же открывается душе верующей, которая умерщвлена была грехом, и которую Господь воскрешает, как воскрешает мертвые тела, уготовляя ей новое небо, новую землю, и солнце правды, подавая ей все от Божества Своего. Есть истинный мир, и земля живых, и виноград плодоносный, и хлеб жизни, и вода живая, как написано: «верую видети благая Господня на земли живых»(Пс. 26:13); и еще: «возсияет боящимся Господа солнце правды, и исцеление в крылех Его» (Мал. 4:2). И Господь сказал: «Аз есмь лоза истинная» (Ін. 15:1); и еще: «Аз есмь хлеб животный» (Ін. 6:35); и еще: «иже пиет от воды, юже Аз дам ему, будет в нем источник воды, текущия в живот вечный» (Ін. 4:14).
Все пришествие Господне было для человека, лежащего мертвым во гробе тьмы, греха, нечистого духа и лукавых сил, чтобы Господу ныне в веке сем воскресить и оживотворить сего человека, очистить его от всякой черноты, просветить светом Своим, и облечь в Свои небесные ризы Божества. В воскресение же тел, которых души предварительно воскресли и прославились, прославятся и тела сии, и просветятся душею, ныне еще просвещенною и прославленною; потому что Господь есть для них и дом, и скиния, и град. Облекутся же в жилище нерукотворенное, небесное, в славу Божественного света, как соделавшиеся чадами света. Не будут взирать друг на друга лукавым оком, потому что отъято лукавство; «несть»там «ни мужеский пол, ни женский, ни раб, ни свободь» (Гал. 3:28); потому что все прелагаются в Божественное естество, соделавшись благими, богами и чадами Божиими. Там непостыдно брат сестре изречет тогда мир; потому что все едино о Христе, и все упокоеваются в одном свете. Будут внимательны один к другому, и пока внимают друг другу тотчас же озарятся истиною, истинным созерцанием неизреченного света.
Так увидят друг друга во многих видах, и во многих и различных Божественных славах, и каждый изумится и возрадуется радостью неизглаголанною, взирая на славу другого. Видишь, как славы Божии невыразимы и непостижимы; потому что они – неизреченный свет, вечные таинства, неизчислимые блага. Ибо как в видимом мире никому невозможно объять числом все многоразличные растения, семена и цветы на земле, и никто не в состоянии измерить, или познать, все земное богатство; или, как невозможно ни одному человеку объять умом все живые существа в море или их число, или породы, или различия, или количество самой воды, или пространство моря; или, как невозможно познать в воздухе число птиц, или пород их, или разнообразия; или, как нет возможности постигнуть величину неба, или положения звезд, или течение их: так невозможно выразить или описать неизмеримое, беспредельное и непостижимое богатство христиан. Ибо, если сии твари так необъятны и непостижимы для людей, то кольми паче непостижим Сотворивший и Уготовавший их? Посему, человек, обязан наипаче радоваться и веселиться, что такое богатство и наследие уготовано христианам, какого никто не в состоянии ни выразить, ни описать. Со всяким же тщанием и смиренномудрием должно приступить к христианскому подвигу, и приять оное богатство; потому что наследие и часть христиан есть сам Бог. Ибо сказано: «Господь часть достояния моего и чаши моея»(Пс. 15:5). Во веки слава Тому, Кто дает Себя самого, и святое естество Свое приводит в единение с душами христианскими! Аминь.

Беседа 35. О ветхой и новой субботе

В сени закона, данного чрез Моисея, Бог повелел, чтобы в субботу каждый упокоевался и ничего не делал. А сие было образом и сению истинной субботы, даруемой душе Господом. Ибо душа, сподобившаяся избавиться от срамных и нечистых помыслов, субботствует истинную субботу, и покоится истинным покоем, пребывая праздною и свободною от всех темных дел. Ибо там в прообразовательной субботе, хотя упокоевались телесно, но души связаны были лукавством и пороками; а сия истинная суббота есть истинное упокоение души, пребывающей праздною и очистившейся от сатанинских помыслов, покоющейся в вечном Господнем покое и в радости.
Как тогда Бог повелел, чтобы и самые бессловесные животные покоились в субботу, вола не влекли под ярмо необходимости, и на осла не возлагали бремени; потому что самые животные упокоевались от тяжелых работ: так Господь, пришедши и даруя истинную и вечную субботу, упокоил душу, обремененную и отягченную бременами беззакония, нечистых помышлений, творящую дела неправды по нужде, потому что она в рабстве у жестоких властителей, и облегчил ее от неудобоносимых бремен, от суетных и нечистых помышлений; снял с нее тяжкое иго дел неправды, упокоил ее утружденную в нечистых помышлениях.
Ибо Господь призывает человека к покою. говоря: «приидите ко Мне вси труждающиеся и обремененнии и Аз упокою вы»(Мф. 11:28). И те души, которые покоряются и приходят, Он упокоевает от сих тяжких обременительных и нечистых помыслов; делаются они праздными от всякого беззакония, субботствуют субботу истинную, приятную и святую, празднуют духовный праздник неизглаголанной радости и веселья, совершают от чистого сердца служение чистое и благоугодное Богу. И это есть истинная и святая суббота. Посему, будем и мы умолять Бога, чтобы и нам войти в покой сей, упраздниться от срамных, лукавых и суетных помышлений; а таким образом, прийти в возможность служить Богу от чистого сердца, и праздновать праздник Духа Святого. И блажен, кто войдет в оный покой. Слава благоволившему так Отцу и Сыну и Святому Духу во веки! Аминь.

Беседа 36. О двояком воскресении душ и тел, и о различной славе воскрешенных

Воскресение умерщвленных душ бывает еще ныне, а воскресение тел будет в оный день. Но как утвержденные на небе звезды не все равны, и одна от другой отличаются светлостью и величиной: так и в духовном преуспеянии о том же Духе бывают по мере веры, и один оказывается богатее другого. Писание говорит: «глаголяй языки Духом Божиим глаголет»(1Кор. 14:2); и он, глаголя с Богом, духовен. А «пророчествуяй Церковь зиждет» (1Кор. 14:4); и сей имеет избыток благодати. Ибо первый назидает только себя самого, а последний – и себя, и ближнего; то есть, подобно пшеничному зерну, посеянному в землю, он из одного сердца износит многие и различные зерна. И еще самые колосья бывают одни больше, другие меньше, но все собираются на одно гумно, в одну житницу; и хотя они различны, но делается из них один хлеб.
Или, как в городе людей много: одни из них малые дети, другие – мужи или юноши, но все пьют воду из одного источника, вкушают одного хлеба, и имеют у себя один воздух; или представь себе светильники; если один имеет две трубки, а другой – семь, то в котором большее обилие света, тот иначе и светит: так и те, которые среди огня и света, не могут быть во тьме, но между ними большая есть разность. Если кто, будучи отцом, имеет двух сынов, – одного малолетнего, а другого юношу, то юношу посылает в города и области, а младенца всюду сопровождает сам, потому что не может ничего еще делать. Богу слава! Аминь.

Беседа 37. О рае и о духовном законе

«Любы мира сего», по написанному, «вражда Богу есть»(Як. 4:4). Посему, Писание всякому повелевает «всяцем хранением блюсти сердце свое» (Притч. 4:23), чтобы человек, как рай храня в нем слово, насладился благодатью, не слушая вползающего внутрь змия, и советующего то, что служит к удовольствию, от которого рождается братоубийственный гнев, и рождающая его душа умирает, но внимая Господу, Который говорит: имейте попечение о вере и надежде, от которых рождается боголюбивая и человеколюбивая любовь, приводящая к вечной жизни. В сей рай вошел Ной, храня и исполняя заповедь, и за любовь избавлен от гнева. Его храня, Авраам услышал глас Божий. Его храня, Моисей приял славу на лице; подобно Давид его храня возделывал, почему стал господствовать над врагами. Да и Саул, пока хранил сердце, был благоуспешен; когда же до конца преступил заповедь, – в конец оставлен. Ибо мерою, соответственно способностям каждого, постигает его слово Божие; сколько кто владеет, столько и овладевается; сколько хранит, столько и охраняется.
Посему-то, весь лик святых Пророков, Апостолов, Мучеников хранили слово в сердцах своих, не имея другого попечения, но презирая земное, и пребывая в заповеди Святого Духа, всему предпочитая благоугодное Духу и доброе, не словом только и простым ведением, но и словом и делом в самой действительности избирая вместо богатства нищету, вместо славы бесчестие, вместо удовольствия злострадание, а в следствие сего вместо раздражительности – любовь. Ибо, ненавидя приятности житейские, тем паче возлюбили отъемлющих оные, как споспешествующих их цели, и удерживались от познания доброго и лукавого. И добрых не отрекались, и лукавых не обвиняли, всех признавая ответственными служителями Владычнего домостроительства. Почему ко всем имели доброе расположение. Ибо когда услышали от Господа: «отпустите и отпустится вам»(Лк. 6:38), тогда обижающих стали почитать благодетелями, как доставляющих случаи к прощению обид. И когда также услышали: «якоже хощете, да творят вам человецы, и вы творите им» (Мф. 7:12); тогда и добрых возлюбили по совести. Ибо, отложив свою праведность, и взыскав правды Божией, нашли, как и следовало, естественно сокрытую в ней любовь.
Господь, преподав многие заповеди о любви, повелел искать правды Божией; ибо знал, что она матерь любви. Невозможно спастись иначе, как токмо чрез ближнего, как и заповедал: отпустите, и отпустится вам. Это – духовный закон, написанный в сердцах верных – исполнение закона первого. Ибо Господь говорит: «не приидох разорити закон, но исполнити»(Мф. 5:17). Как же исполняется закон, – слушай. Первый закон, по благословной причине, обиженного осуждал более, нежели согрешившего; так как сказано: «им же судиши друга себе осуждаеши», а что отпущает, то и ему отпущено будет (Рим. 2:1. Сир. 28:2). Ибо по слову закона: между судом суд, и между язвою язва (Повт. 17:8).
Поэтому отпущение грехов есть исполнение закона. Сказали же мы о первом законе не потому, что Бог давал людям два закона: напротив того, закон один; в отношении к естеству он духовен, но в отношении к преследованию подвергает каждого преследованию справедливому; отпущающему он отпущает, а преследующего преследует; ибо сказано: «со избранным избран будеши, а со строптивым развратишися»(Пс. 17:27). Посему исполняющие закон духовно и, соразмерно сему, причастные благодати любят не только благодетелей, но даже хулителей и гонителей, в воздаяние за сии блага ожидая духовной любви. Благами же называю не потому, что прощают обиды, но потому, что благодетельствуют душам обидевших; молятся о них Богу, как бы чрез них прияв блаженство, по сказанному: «блажени есте, егда поносят вам, и ижденут, и рекут всяк зол глагол на вы лжуще Мене ради» (Мф. 5:11).
Но так мудрствовать научились они под законом духовным. Пoелику они терпели и соблюдали духовную кротость, то Господь, видя терпение боримого сердца, и неодолимой любви, разорил средостение ограды; и они отринули совершенную вражду, и уже не с усилием, но по Божией помощи, возымели любовь. Господь сдерживает, наконец, «обращаемое оружие»(Бут. 3:24), возбуждающее помыслы, и входят они «во внутренейшее завесы, идеже предтеча о нас вниде Господь» (Євр. 6:20), и наслаждаются плодами Духа, и созерцая будущее постоянством сердца, а не зерцалом в гадании, согласно с Апостолом, изрекают: «ихже око не виде, и ухо не слыша, и на сердце человеку не взыдоша, яже уготова Бог любящим Его» (1Кор. 2:9). Но спрошу я о сем чудном деле:
Вопрос.Если на сердце человеку не всходило; то как же знаете сие вы, тем паче, когда сами сознались в Деяниях (Деян.14:15), что вы подобострастные нам люди?

Ответ. Но слушайте, что на сие ответствует Павел. «Нам же», говорит он, «Бог открыл есть Духом Своим: Дух бо вся испытует, и глубины Божия» (1Кор. 2:10). А чтобы не сказал кто, что им дан Дух, как Апостолам, а нам по естеству сие невместимо; то Павел в другом месте, вознося молитву, говорит: «да даст вам Бог, по богатству славы Своея силою утвердитися во внутреннем человеце, вселитися Христу верою в сердца ваша» (Еф.3:16,17); и еще: «Господь же Дух есть: а идеже Дух Господень, ту свобода» (2Кор. 3:17). И еще: «аще же кто Духа Христова не имать, сей несть Егов» (Рим. 8:9).

Посему, будем и мы молиться с уверенностью и с чувством, чтобы и нам причаститься Святого Духа, и войти туда, откуда мы вышли, чтобы в последствии удалился от нас душепагубный змий, советник тщеславный, дух многопопечительности и пиянства; посему, твердо уверовав, будем сохранять заповеди Господни и чрез то возрастать в мужа совершенна, в меру возраста; и не возгосподствует уже над нами прелесть века сего, и, удостоверяемые духом, не утратим веры в то, что благодать Божия благоволит к кающимся грешникам. Ибо даруемое по благодати нейдет и в сравнение с предшествующею немощью; иначе благодать – не благодать. Но, уверовав во всемогущего Бога, с простым и непытливым сердцем приступим к дарующему причастие Духа по вере, а не по уподоблению дел вере. Ибо сказано: «не от дел закона Духа приясте, но от слуха веры»(Гал. 3:2).
Вопрос.Говоришь, что все духовно скрывается в душе; что же значит: «в церкви хощу пять словес умом моим глаголати» (1Кор. 14:19)?

Ответ. Церковь можно разуметь в двух видах: или как собрание верных, или как душевный состав. Посему, когда церковь берется духовно, – в значении человека, тогда она есть целый состав его; а «пять словес» означают пять общих добродетелей, которые делятся на многие виды и назидают целого человека. Как тот, кто глаголет о Господе, пятью словесами объемлет всю мудрость: так тот, кто последует Господу, пятью добродетелями назидает великое благочестие: потому что добродетелей сих пять, но они объемлют собою и все прочие. Первая – молитва, потом воздержание, милостыня, нищета, долготерпение; все они, будучи совершаемы по желанию и произволению, суть словеса душевные, глаголемые Господом и слышимые сердцем; ибо действует Господь, и Дух глаголет тогда мысленно; и в какой мере вожделеет сердце, в такой совершает явно.

Сии же добродетели, поколику суть общие для всех, потолику суть и родовые в рассуждении прочих. Ибо с отсутствием первой уничтожаются все; а подобным образом, со второю отъемлются за нею следующие, и так далее. Ибо, как будет человек молиться, если не воздействовал в нем Дух? Свидетелем мне служит Писание, которое говорит: «никто же может рещи Господа Иисуса, точию Духом Святым»(1Кор. 12:3). А воздерживающийся без молитвы как устоит без этой помощи? И кто не воздерживается во всем, тот как будет милостивым к алчущему или обиженному? А кто немилосерд, тот не согласится произвольно обнищать. И обратно, раздражительность живет вместе с пристрастием к деньгам, хотя бы имел их человек, или нет. Но душа доблестная присозидается таким образом к Церкви не потому, что сделала, но потому, что возжелала. Ибо спасает человека не собственное его дело, но Даровавший силу. Посему, если кто и язвы Владычние терпит, – да не имеет о себе самомнения в чем-либо, хотя бы и сделал что, даже и в том, что только возлюбил и предначал действие. Поэтому, не думай когда-либо предварить в добродетели Господа, по слову сказавшего: Он «есть действуяй в нас, еже хотети и еже деяти о благоволении» (Флп. 2:13).
Вопрос.Что же Писание повелевает человеку делать?

Ответ. Прежде еще сказали мы, что человек по природе имеет предначинание, и его-то взыскует Бог. И поэтому, повелевает, чтобы человек сперва понял, поняв возлюбил, и предначал волею. А чтобы мысль привести в действие, или перенести труд, или совершить дело, – сие благодать Господня дает возжелавшему и уверовавшему. Посему, воля человеческая есть как бы существенное условие. Если нет воли; сам Бог ничего не делает, хотя и может по свободе Своей. Посему, совершение дела Духом зависит от воли человека. Опять, если даем мы полную свою волю, то нам все дело приписывает чудный во всем и совершенно недомыслимый Бог. Мы – люди какую-нибудь часть чудес Его предприемлем изглаголать, основываясь на Писании, или лучше сказать, им научаемые. Ибо сказано: «Кто разуме ум Господень» (1Кор. 2:16)? И сам Бог говорит: «колькраты восхотех собрати чада твоя, и не восхотесте» (Лк. 13:34). Посему, должно веровать, что Сам собирает нас, от нас же требует только воли. Что же будет обнаружением воли, как не труд добровольный?

Как железо, когда режет, рубит, возделывает землю, насаждает, будучи нагнетаемо, само углубляется, впрочем иной некто движет им и налагает его, и, когда сломано, разжигает в огне и обновляет: так и человек, хотя сокрушается и утруждается, делая доброе, однако же сокровенно действует в нем Господь, и во время утруждения и сокрушения утешает и обновляет сердце, как и Пророк говорит: «Еда прославится секира без секущаго? Или вознесется пила без влекущаго»(Іс. 10:15)? Тоже бывает и во зле; когда человек повинуется и делается готовым, тогда сатана побуждает и изощряет его, как разбойник – меч. Железу же уподобили мы сердце по его бесчувственности и по великой жестокости. Но мы не должны были, подобно бесчувственному железу, не знать того, кто управляет нами (когда только от слова о делателе обращались к помыслу лукавого), а напротив того, подобно волу и ослу, обязаны были знать, кто понуждает и ведет нас по своему разумению. Ибо сказано: «позна вол стяжавшаго и, и осел ясли господина своего, Израиль же мене не позна» (Іс. 1:3-5). Посему, будем молиться, чтобы приобрести нам познание Божие и научиться духовному закону для исполнения святых заповедей Его, прославляя Отца, Сына и Святого Духа во веки. Аминь.

Беседа 38. Много внимательности и разумения потребно нам при изведании истинных христиан и того, кто истинный христианин

Многие, по-видимому праведные, почитаются христианами; но дело искусных и опытных людей изведывать, действительно ли таковые имеют на себе печать и образ Царя, не наложена ли поддельная печать на художническое дело, почему художники или удивляются или порицают? Если же нет людей искусных, то невозможно будет изведать делателей – обманщиков, потому что и они носят на себе образ монахов, или христиан. Ибо и лжеапостолы страдали за Христа, и они благовествовали о царстве небесном; посему, говорит Апостол: «в трудех множае, в скорбех преболе, в темницах излиха»(2Кор. 11:23), и сим хочет показать, что сам пострадал более их.
Золото сыскивается удобно, жемчуг же и драгоценные камни, годные для царского венца, отыскиваются редко; часто многие из них не оказываются годными поступить в дело. Так и христиане, назидающие души других для венца Христова, редко находят, чтобы души те соделывались сообщниками Святых. Слава Тому, Кто столько возлюбил душу сию, пострадал за нее и воскресил ее из мертвых! Но, как на лице у Моисея лежало покрывало, чтобы народ не мог взирать на лице его: так и ныне на сердце твоем лежит покрывало, чтобы не видима была слава Божия. Когда же снимется покрывало; тогда Бог явится и откроет Себя христианам и любящим и действительно ищущим Его, как Сам говорит: «явлюся ему, и обитель у него сотворю»(Ін. 14:21-23).
Постараемся же прийти к нелживому Христу, чтобы приять обетование, и новый завет, который обновил Господь, крестом и смертию сокрушив врата ада и греха, изведя верные души, подав им внутрь Утешителя и введя их в царство Свое. И мы будем с Ним царствовать во Иерусалиме, граде Его, в небесной Церкви, в лике святых Ангелов. А те из братии, которые долгое время упражнялись, и были в искусе, могут помогать неопытным и сострадать им.
Некоторые, оградив себя, и при сильном действии в них благодати Божией, находили свои члены столько освященными, что заключили о себе, будто бы в Христианстве нет места уже похоти, но приобретается ум целомудренный и чистый, и что внутренний человек парит уже в божественном и небесном. Посему такой человек думает, что несомненно достиг он в совершенную меру; и когда почитает себя вступившим в безопасную пристань, – восстают на него волны, и опять видит он себя среди моря, увлеченным туда, где только вода и небо, и готовая смерть. Так вошедший в нас грех производит всякую злую похоть. Но, снова сподобившись таковые некоей благодати, и как бы, так сказать, из целой морской глубины прияв малую некую каплю, в сем самом находят ежечасно и ежедневно совершающееся чудо; почему, подвергшийся такому необычайному, новому и Божественному действию дивится и изумляется, как он обманулся. Наконец, благодать, как божественная и небесная, просвещает, руководит, умиряет его, все устрояет во благое; почему, цари и властители, мудрые и сановные, в сравнении с ним, почитаются малыми и низкими. А со временем настает час, и дела изменяются, так что действительно такой человек думает о себе, что он грешнее всех людей. И в другой опять час видит себя как бы великим и необычайным царем, или сильным другом царевым; и опять видит себя в иной час немощным и нищим. Наконец, ум приходит в затруднение, почему бывает сие так и опять иначе; потому что ненавистник добра сатана преуспевающим в добродетели внушает лукавое и старается развратить их. Так бывает дело.
Но ты не покоряйся сему, делая правду, совершаемую во внутреннем человеке, где поставлен Христов алтарь вместе с нескверным святилищем, да свидетельство совести твоей похвалится крестом Христа, очищающего совесть твою от мертвых дел, и послужишь Богу духом своим, узнаешь, Кому покланяешься, по сказанному: «мы покланяемся, Его же вемы»(Ін. 4:22). Вверься путеводствующему тебя Богу; душа твоя да вступит в общение с Богом, как невеста с женихом. Ибо сказано: «тайна сия велика есть, аз же глаголю во Христа» (Еф.5:24) и в непорочную душу. Господу слава во веки! Аминь.

Беседа 39. Для чего дано нам Богом божественное писание?

Как царь, написав послания к тем, кому хочет дать грамоты и дары свои, дает всем знать: «старайтесь скорее прийти ко мне и получить от меня царские дары»; и если не придут и не получат, то не принесет им пользы чтение посланий, скорее же, сделаются повинными смерти за то, что не захотели прийти, и из царских рук сподобиться чести: так и божественные Писания Царь-Бог, как послания, предложил людям, объявляя ими, что бы взывавшие к Богу и уверовавшие просили и получали небесный дар от ипостаси Божества Его. Ибо написано: «да будем божественнаго причастницы естества» (2Пет. 1:4). Если же человек не приходит, не просит, не приемлет: то не будет ему пользы от чтения Писаний; а напротив того, соделается повинным смерти за то, что не восхотел от небесного Царя приять дар жизни, без которого невозможно улучить бессмертную жизнь, то есть Христа, Ему слава во веки! Аминь.

Беседа 40. О том, что все добродетели и все худые дела связаны между собою и, подобно звеньям в цепи, зависят одни от других

О внешнем подвижничестве, и о том, какой образ жизни есть высший и первый, знайте, возлюбленные, следующее: все добродетели между собою связаны, как звенья в духовной цепи, одна от другой зависят: молитваот любви, любовь от радости, радость от кротости, кротость от смирения, смирение от служения, служение от надежды, надежда от веры, вера от послушания, послушание от простоты. Так и с противной стороны, худые дела зависят одно от другого: ненависть от раздражительности, раздражительность от гордости, гордость от тщеславия, тщеславие от неверия, неверие от жестокосердия, жестокосердие от нерадения, нерадение от разленения, разленение от уныния, уныние от нетерпеливости, нетерпеливость от сластолюбия; прочие части порока также между собою связаны, как на доброй стороне связаны между собою и одне от других зависят добродетели.
Главное же во всяком добром рачении и верх заслуг – прилежное пребывание в молитве. Ею, испрашивая у Бога, ежедневно можем приобретать и прочие добродетели. Отсюда в сподобившихся происходит общение в Божией святости, в духовной действенности, и союз умного расположения как бы в неизреченной любви ко Господу. Ибо кто ежедневно принуждает себя пребывать в молитве, тот духовною любовью к Богу воспламеняется к божественной приверженности и пламенному желанию, и приемлет благодать духовного освящающего совершенства.
Вопрос.Пoелику некоторые продают имение, отпущают на свободу рабов, исполняют заповеди, но не стараются в мире сем приять Духа, то ужели, живя таким образом, не войдут они в небесное царство?

Ответ. Это предмет тонкий для рассуждения. Ибо некоторые утверждают, что и царство одно, и геенна одна; мы же говорим, что много степеней, различий и мер в одном и том же царстве и в одной и той же геенне. Как во всех членах одна душа, и вверху действует она в мозгу, а внизу она же приводит в движение ноги: так и Божество объемлет все твари и небесные, и те, которые ниже бездны, и повсюду всецело пребывает в твари, хотя по Своей неизмеримости и необъятности Оно и вне тварей. Посему, само Божество внемлет людям, и во всем домостроительствует премудро. И пoелику некоторые молятся, не зная, чего просят, другие постятся, иные пребывают в служении; то Бог, праведный Судия, каждого награждает по мере веры. Ибо что делают они, делают по страху Божию, но не все они – сыны, цари, наследники.

Одни в мире убийцы, другие любодеи, иные хищники, а некоторые также раздают имение свое нищим; Господь взирает на тех и на других, и делающим добро дает упокоение и награду; есть меры избыточествующие, и есть меры малые, в самом свете и в самой славе есть разность. В самой геенне и в наказании есть отравители, и разбойники, и другие прегрешившие в малом. А которые утверждают, что одно царство, одна геенна, и степеней нет, те говорят худо. Сколько ныне мирских людей, которые преданы зрелищам и прочим бесчинствам? И сколько еще таких, которые молятся и боятся Бога? Бог взирает на тех и на других, и как праведный Судия уготовляет одним упокоение, другим – наказание.
Люди, запрягши коней, правят колесницами и устремляются друг против друга; каждый старается низринуть и победить противника. Так сердце подвижников представляет из себя зрелище; там лукавые духи борются с душою, а Бог и Ангелы взирают на подвиг. Сверх того, ежечасно многие новые помыслы и душою производятся, а также влагаются и злобою. Ибо душа имеет много сокровенных помыслов, и в этот час производит и рождает их; и у злобы много помыслов и предначинаний, и ежечасно порождает она новые помыслы против души; потому что ум есть всадник, он впрягает колесницу души, сдерживая бразды помыслов и устремляется против сатанинской колесницы, так как и сатана уготовил ее против души.
Вопрос.Если молитва есть упокоение; почему же иные говорят: «не можем молиться» и не пребывают в молитве?

Ответ. Самое упокоение, в избытке своем, приводит к милосердию и к другим служениям, как то: к посещению братии и к служению словом. И сама природа требует того, чтобы идти, видеться с братиею и сказать слово. Что брошено в огонь, то не может оставаться в собственной природе, но по необходимости само делается огнем. Так, если бросишь в огонь мелких камней, делается из того несколько извести. Если человек слишком много погрузится в море и отойдет на самую средину; он тонет и гибнет. А кто входит в воду постепенно, тот опять желает выйти, выплыть и достигнуть пристани и увидеть людей на земле. Так и в духовном; иной входит в глубину благодати, и снова воспоминает о друзьях своих; и сама природа требует того, чтобы сходить к братьям, выполнить долг любви, подкрепить их словом.

Вопрос. Как могут в одно время быть в сердце и благодать и грех?

Ответ. Когда есть огонь вне медного сосуда, и станешь потом подкладывать дрова; сосуд разгорячается, и что внутри его, то варится и кипит от огня, разведенного вне сосуда. А если кто понерадит и не подложит дров; то жар начнет убывать и как бы потухать. Так и благодать есть небесный внутри тебя огнь. Если будешь молиться, помыслы свои предашь любви ко Христу; то как будто подложишь дров, и помыслы твои сделаются огнем, и погрузятся в *любовь* Божию. Хотя и удаляется Дух и бывает как бы вне тебя; однако же он и внутрь тебя пребывает, и является вне тебя. Если же кто вознерадит, хотя мало предавшись, или мирским делам, или рассеянности; то опять приходит грех, и облекается в душу, и начинает угнетать человека. Душа воспоминает о прежнем покое, и начинает скорбеть и чаще страдать.

Снова ум обращается к Богу, снова начинает приближаться к нему прежнее упокоение, снова начинает он сильнее искать Бога, и говорит: «Умоляю тебя Господи»! Постепенно прибавляется огнь воспламеняющий и упокоевающий душу, подобно тому, как уда понемногу извлекает рыбу из глубины. А если бы не было сего, и вкусила бы душа горечи и смерти; то как могла бы отличить горькое от сладкого, смерть от жизни, и возблагодарить животворящего Отца и Сына и Святого Духа во веки! Аминь.

Беседа 41. Весьма глубоки тайники души, постепенно возрастающей в благодати и в пороках

Драгоценный сосуд души пребывает в великой глубине, как сказано негде: бездну и сердцеТой испытует (Сир. 42:18). После того, как человек уклонился от заповеди и подвергся осуждению гнева, грех взял его в свое подданство, и сам, как некая бездна горечи, и тонкая и глубокая, вошедши внутрь, овладел пажитями души до глубочайших ее тайников. Таким образом и душу и примешавшийся к ней грех уподобляем великому дереву, у которого много ветвей, а корни в земных глубинах. Так и вошедший в душу грех, овладев ее пажитями до глубочайших тайников, обратился в привычку и предубеждение, с младенчества в каждом возрастает, воспитывается и учит его худому.
Посему, когда действие Божественной благодати приосеняет душу, по мере веры каждого, и душа приемлет помощь свыше; тогда благодать приосеняет ее только еще отчасти. И не думай, чтобы в ком-нибудь озарялась вся душа; внутри ее остается еще великая пажить пороку, и человеку потребны великий труд и усилие, соглашенные с действующею в нем благодатью. Посему-то Божественная благодать, которая в одно мгновение может человека очистить и сделать совершенным, начинает посещать душу постепенно, чтобы испытать человеческое произволение, сохраняет ли оно всецелую любовь к Богу, ни в чем не сдружаясь с лукавым, но всецело предавая себя благодати. Таким образом, душа, в продолжение времени и многих лет оказывающаяся благоискусной, ничем не преогорчающая и не оскорбляющая благодать, в самой постепенности находит для себя пособие. И сама благодать овладевает пажитию в душе, и по мере того, как душа многие годы оказывается благоискусной и согласною с благодатью, до глубочайших ее составов и помышлений пускает корни, пока вся душа не будет объята небесною благодатью, царствующею уже в этом сосуде.
Если же кто не соблюдет великого смиренномудрия; то предается он сатане, и обнажается от данной ему Божественной благодати и тогда обнаруживается его самомнение, потому что он наг и беден. Посему, обогащающийся Божиею благодатью должен пребывать в великом смиренномудрии и сердечном сокрушении, почитать себя нищим и ничего неимеющим, думать: «что имею у себя, все то чужое, другой мне дал, и когда захочет, возьмет у меня». Кто так смиряет себя пред Богом и людьми, тот может сохранить данную ему благодать, как сказано: «смиряяйся, вознесется»(Мф. 23:12). Будучи Божиим избранником, да осуждает он сам себя, и будучи верным, да почитает себя недостойным. Такие души благоугождают Богу и животворятся Христом. Ему слава и держава во веки! Аминь.

Беседа 42. К совершенству ведет человека, или вредит ему, не внешнее, но внутреннее, то есть, или Дух благодати, или дух лукавства

Если большой город, по разорении стен его, взят врагами и опустошен; то не приносит ему пользы обширность. Почему, при величине нужно ему иметь и крепкие стены, чтобы не вошли в него враги. Так души, украшенные ведением, разумением и самым острым умом, уподобляются большим городам. Но спрашивается: укреплены ли они силою Духа, чтобы не вошли и не опустошили их враги? Ибо мудрые мира сего, Аристотель, или Платон, или Сократ, при основательном своем ведении, уподоблялись большим городам, но опустошены были врагами; потому что не было в них Божия Духа.
А люди неученые, став причастниками благодати, подобны малым городам, укрепленным крестною силою. Лишаются же благодати и гибнут они по двум причинам: или потому, что не переносят терпеливо постигших скорбей, или потому, что, усладившись греховными удовольствиями, предаются им. Не могут же они совершить пути своего без искушений. Но как при чадорождении и нищая и царица чувствуют одинаковые мучения; а подобно сему, земля у богатого и у бедного, если не будет надлежащего возделания, не может принести хороших плодов: так и в душевном делании мудрый и богатый воцаряются благодатью не иначе, как при терпении, скорбях и многих трудах; потому что таковою должна быть жизнь христиан. Как мед, будучи сладок, не принимает в себя ничего горького или ядовитого: так и христиане, при всем, что ни случилось бы с ними, доброе или худое, пребывают благими, как говорит Господь: «будете»блази, «якоже Отец ваш небесный» (Лк. 6:36). А вредное и оскверняющее человека бывает внутри его: «от сердца бо исходят помышления злая» (Мф. 15:19), как говорит Господь. Ибо что внутри человека, то сквернит его.
Посему, внутри, в душе пресмыкается и ходит дух лукавства, этот разумный двигатель, то есть покрывало тьмы, ветхий человек, которого должны совлечься все прибегающие к Богу, чтобы облечься им в небесного и нового человека, то есть во Христа. Поэтому и человеку ничто внешнее не может вредить, вредит же только живой и действенный, в сердце обитающий, дух тьмы; а потому, каждый должен произвести борьбу в помыслах, чтобы в сердце его воссиял Христос. Ему слава во веки! Аминь.

Беседа 43. О преуспеянии человека христианина, вся сила которого зависит от сердца, что и описывается здесь в разных чертах

Как огнем зажигаются многие светильники и горящие свечи; и все свечи и светильники возжигаются и светят тем, что по природе одно и тоже: так и христиане воспламеняются и светят одним и тем же по природе Божественным огнем Сына Божия; и они в сердцах своих имеют горящие свечи, и будучи еще на земле, светят пред Ним, подобно Ему самому. Ибо сказано: «сего ради помаза Тя Бог Твой елеем радости»(Пс. 44:8). Посему-то и наименован Он Христом, чтобы и мы, помазавшись тем же елеем, каким помазан Он, соделались помазанниками, и были единой, так сказать, с Ним сущности и единого тела, как еще сказано: «Святяй и освящаемии от Единаго вси» (Євр. 2:11).
Посему, христиане уподобляются отчасти светильникам, имеющим в себе елей, то есть, плоды правды. Если же светильник в них не зажжен светильником Божества, то они ничто. Господь был светильником горящим, по Духу Божества, Который существенно в Нем пребывал и воспламенял сердце Его по человечеству. Подобно гнилому мешку, наполненному жемчужинами, и христиане, обязанные по внешнему человеку быть смиренными и презираемыми, в себе, во внутреннем человеке, имеют многоценную жемчужину. Другие же уподобляются гробам повапленным: снаружи они раскрашены и убраны, а внутри полны мертвых костей, великого зловония и нечистых духов, мертвы пред Богом и покрыты всякою срамотою, нечистотою и тьмой сопротивника.
Апостол говорит, что младенец, пока еще мал, «под повелители и приставники есть»(Гал. 4:1) лукавых духов. А духи сии не хотят, чтоб младенец возрастал; иначе, сделавшись мужем совершенным, начнет вникать в домашние свои дела и домогаться господства. Христианин обязан всегда иметь памятование о Боге; ибо написано: «возлюбиши Господа Бога твоего от всего сердца твоего» (Повт. 6:5), то есть, не только когда входишь в молитвенный дом, люби Господа; но, и находясь в пути, и беседуя, и вкушая пищу, имей памятование о Боге, и любовь и приверженность к Нему. Ибо говорит Он: где ум твой, там и сокровище твое (Мф. 6:21). К чему привязано сердце человека, и к чему влечет его пожелание, то бывает для него богом. Если сердце вожделеет всегда Бога, то Бог есть Господь сердца его. Даже и тот, кто отрекся от мира, стал нестяжателем, бесприютным, постником, бывает еще привязан к себе самому, или к мирским вещам, или к дому, или к родительской любви. А к чему привязано его сердце, и чем пленен его ум; то и есть его бог. И оказывается, что широкою дверью из мира он вышел, а в мир входит и впадает узкою дверью. Как хворост, брошенный в огонь, не может противиться силе огня, но тотчас сгорает: так и демоны, когда хотят напасть на человека, сподобившегося даров Духа, попаляются и истребляются Божественною огненною силою, только бы сам человек был всегда прилеплен ко Господу, и на Него возлагал упование и надежду. И если демоны крепки, как твердые горы; то пожигаются молитвою, как воск – огнем. Но душе между тем предлежит великая борьба и брань с ними. Там реки змиев и уста львов, и огнь, палящий душу. Как усовершившийся во зле, будучи упоен духом прелести, убивает ли, прелюбодействует ли, не знает сытости в худых делах: так христиане, крещенные Духом Святым, не искусны бывают во зле. Но те, которые и благодать имеют, и привязаны еще ко греху, пребывают под страхом и идут страшным путем.
Как плывущие морем купцы, хотя найдут и попутный ветр и тихое море, но пока не войдут в пристань, находятся всегда под страхом, что вдруг восстанет противный ветр, взволнуется море, и корабль подвергнется опасности: так и христиане, хотя и ощущают в себе, что дышет благоприятный ветр Святого Духа, однако же находятся еще под страхом, чтобы не нашел и не подул ветр сопротивной силы, и не воздвиг в душах их какого мятежа и волнения. Посему, потребна великая рачительность, чтобы войти в пристань упокоения, в совершенный мир, в вечную жизнь и вечное наслаждение, во град Святых, в небесный Иерусалим, «в Церковьпервородных» (Євр. 12:23). А кто не прошел еще оных степеней, для того много причин к страху, чтобы лукавая сила, во время сего прохождения, не устроила ему какого-либо падения.
Зачавшая во чреве жена внутри себя носит младенца своего во тьме, так сказать, и в нечистом месте. И если случится, наконец, младенцу выйти из чрева в надлежащее время; видит она для неба, земли и солнца новую тварь, какой никогда не видала; и тотчас друзья и родные с веселым лицом берут младенца в объятия. А если от какого-либо беспорядка случится младенцу умереть во чреве; то необходимо уже определенным на то врачам прибегнуть к острым орудиям; – и тогда младенец переходит от смерти к смерти, из тьмы во тьму. Тоже примени и к духовному. Приявшие в себя семя Божества имеют оное в себе невидимо, и по причине живущего в них греха, таят в местах темных и страшных. Посему, если оградят себя и соблюдут семя; то в надлежащее время породят оное явно, и наконец, по разрешении их с телом, ангелы и все горние лики с веселыми лицами приимут их. А если подъявший на себя оружие Христово, чтобы сражаться мужественно, расслабнет; то скоро предастся он врагам и, при разрешении с телом, из тьмы, обдержащей его ныне, пойдет в другую более страшную тьму и в погибель.
Представь себе сад, в котором есть плодоносные дерева и другие благоухающие растения; сад весь прекрасно обделан и украшен и для охранности, вместо загородки, обнесен малою стеною; по случаю же протекает тут и быстрая река. Если вода, хотя слегка, ударяет в стену; то будет вредить ея основанию, найдет себе проход, понемногу совершенно размоет основание, и вошедши в сад, поломает и искоренит все растения, уничтожит все труды, и сделает сад бесплодным. Так бывает и с сердцем человеческим. Есть в нем прекрасные помыслы, но непрестанно приближаются к сердцу и потоки греха, готовые его низринуть и увлечь на свою сторону. И если ум, хотя несколько, легкомыслен и предается нечистым помыслам; то вот уже духи льсти нашли себе там пажить, ворвались и испровергли все красоты, в ничто обратили добрые помыслы, и душу привели в запустение.
Как глаз мал в сравнении со всеми прочими членами, и самая зеница, при всей своей малости, есть самый важный сосуд, потому что вдруг(сразу, одновременно. – Прим. ред.) видит небо, звезды, солнце, луну, города и прочие твари, и все видимые вдруг предметы одинаково изображаются и живописуются в малой зенице ока: так и ум тоже самое в сердце. Само сердце – малый сосуд; но там есть змии, там есть львы, там есть ядоносные звери, там все сокровища порока, там пути негладкие и стропотные, там пропасти; но там также и Бог, там Ангелы, там жизнь и царство, там свет и Апостолы, там сокровища благодати, там есть все. Ибо как бывает мгла распростертая по всей вселенной, и человек не видит человека: так, со времени преступления, тьма века сего лежит на всей твари, на всем естестве человеческом; почему, люди, покрытые сею тьмою, ведут жизнь в ночи, в местах страшных. И как в ином доме бывает множество дыма: так грех с скверными его помыслами и бесчисленное множество демонов вкрадываются в сердечные помыслы, и заседают там.
Как в мире, когда объявлена война, люди умные и вельможи не отправляются туда, но, боясь смерти, остаются дома, вызываются же на войну вновь произникшие, бедные, простолюдины; и случается, что они одерживают победу над неприятелями, прогоняют их от пределов, и за сие получают от царя награды и венцы, достигают почестей и достоинств, а те великие люди остаются позади их: так бывает и в духовном. Невежды, слыша в первый раз слово, с правдолюбивым помыслом исполняют оное на деле, и приемлют от Бога духовную благодать, а мудрые и до тонкости углубляющиеся в слово избегают брани и не преуспевают, но остаются позади участвовавших во брани и победивших.
Но как сильно дующие ветры приводят в движение всю тварь в целой поднебесной, и производят великий шум: так и вражия сила движет и уносит помыслы, колеблет глубины сердца, к своей склоняя воле, и в служении ей рассевает помыслы. Как сборщики податей, сидя в тесных проходах, останавливают и истязывают проходящих: так и демоны наблюдают и задерживают души; и если души не совершенно очистились, то, при исшествии своем из тела, не получают дозволения войти в небесные обители и предстать Владыке своему, но уносятся вниз воздушными демонами. Но пребывающие во плоти, при трудах и при великом усилии, могут еще приобрести благодать свыше от Господа; и они, вместе с достигшими упокоения за добродетельное житие, отойдут ко Господу, как сам Он дал обетование: «идеже есмь Аз, ту и слуга Мой будет»(Ін. 12:26), и бесконечные веки будут царствовать со Отцем, и Сыном, и Святым Духом, ныне и всегда, и во веки веков! Аминь.

Беседа 44. О том, какую перемену и какое обновление в человеке христианине совершает Христос, уврачевавший душевные страсти и недуги

Кто приходит к Богу, и действительно желает быть последователем Христовым, тот должен приходить с той целью, чтобы перемениться, изменить прежнее свое состояние и поведение, показать себя лучшим и новым человеком, не удержавшим в себе ничего из свойственного человеку ветхому. Ибо сказано: «аще кто во Христе, нова тварь»(2Кор. 5:17). Господь наш Иисус Христос для того и пришел, чтобы изменить, преобразить и обновить естество, и эту душу, в следствие преступления низложенную страстями, создать вновь, растворив ее собственным Своим Божественным Духом. Он пришел верующих в Него соделать новым умом, новою душою, новыми очами, новым слухом, духовным новым языком, одним словом сказать, новыми людьми, или новыми мехами, помазав их светом ведения Своего, чтобы влить в них вино новое, то есть, Духа Своего. Ибо говорит, что новое вино должно вливать в новые мехи (Мф. 9:17).
Как враг, взяв подчинившегося ему человека, сделал его новым для себя, обложив вредоносными страстями, помазав духом греха, влил в него вино всякого беззакония и худого учения: так и Господь, избавив человека от врага, соделал его новым, помазав Духом Своим, влиял в него вино жизни, новое учение Духа. Кто питательность пяти хлебов претворил в питательность множества хлебов, ослице, по природе бессловесной, дал глас, блудницу обратил к целомудрию, соделал, что огонь, по природе сожигающий, орошал вверженных в пещь, и для Даниила укротил естество диких зверей, львов; Тот может и душу, запустевшую и одичавшую от греха, претворить в Свою благость, кротость и мир, святым и благим Духом обетования.
Как пастух может вылечить шелудивую овцу и уберечь от волков: так истинный Пастырь Христос один только мог, пришедши, погибшую и струпами покрытую овцу – человека уврачевать от греховной нечистоты и проказы, и возвратить Себе. Ибо прежние иереи, левиты и учители не могли уврачевать душу приношениями даров и жертв, и кроплениями крови, даже неспособны были уврачевать и себя самих; потому что и сами обложены были немощью: «невозможно бо», как сказано, «крови юнчей и козлей отпущати грехи»(Євр. 10:4). Господь же, показывая немощь тогдашних врачей, сказал: «всяко речете Ми притчу сию: врачу, исцелися сам» (Лк. 4:23), выражая сим: «Я не таков, как они неспособные уврачевать самих себя; Я – истинный врач и добрый пастырь; Я положил душу Свою за овец, могу уврачевать всякую душевную болезнь и немощь; Я – непорочное овча, единожды принесенное в жертву, и могу уврачевать приходящих ко Мне.» Истинное исцеление подается душе единым Господом; ибо сказано: «се Агнец Божий, вземляй грехи мира» (Ін. 1:29), то есть, грехи души, уверовавшей в Него и возлюбившей Его от всего сердца.
Поэтому, хороший пастырь врачует покрытую струпами овцу, а овца овцу врачевать не может. И если не будет уврачевана словесная овца – человек; то не войдет в небесную Господню Церковь. Так и в Законе говорится под сению и образом. Ибо сие дает разуметь Дух, объявляя о прокаженном и имеющем телесный недостаток. Сказано: прокаженный и имеющий телесный недостаток да не входит в церковьГосподню (Лев. 21:17-23). Но прокаженному предписано идти к иерею и умолять его, чтобы пришел в дом кущи его и возложил руки свои на проказу, на место, означенное прикосновением проказы, и уврачевал (Лев. 13). Подобно сему, Христос, истинный Архиерей грядущих благ, снисходя к душам, прокаженным греховною проказою, входит в телесную их скинию, врачует и исцеляет страсти; и тогда уже душа может войти в небесную Церковь Святых, истинного Израиля. Ибо всякая душа, носящая на себе греховную проказу страстей, если не приступит к истинному Архиерею, и еще ныне не будет Им уврачевана, не войдет в стан Святых, в Церковь небесную. Как непорочная и чистая, Церковь сия требует душ непорочных и чистых. Ибо сказано: «блажени чистии сердцем, яко тии Бога узрят» (Мф. 5:8).
Душе, истинно во Христа верующей, должно из нынешнего порочного состояния перейти в состояние иное, доброе, и нынешнее уничиженное естество изменить в естество иное, божественное, и соделаться естеством новым, при содействующей силе Святого Духа; и тогда может она стать благопотребной для небесного царства. Достигнуть же сего возможно только нам, которые веруем, истинно любим Его, и исполняем все святые заповеди Его. Если при Елисее дерево, по природе на воде легкое, будучи брошено в воду, изнесло на себе железо, по природе тяжелое; то кольми паче Господь здесь еще пошлет легкого, удободвижного, благого и небесного Духа Своего, и Им душу, погрязшую в водах лукавства, облегчит, окрылит, изнесет в небесные высоты, претворит и пременит собственное ее естество.
Как в видимом мире никто не может сам собою переплыть и перейти море, если нет у него легкого и удободвижного корабля, который устроен из дерева, может носиться по водам; потому что потонет и погибнет, кто пойдет по морю: так и душе невозможно самой собою перейти, преодолеть и переплыть горькое море греха, непроходимую бездну лукавых сил и темных страстей, если не приимет в себя удободвижного, небесного, легкокрылого Духа Христова, попирающего и преходящего всякое лукавство. Чрез Него возможет она правошественно и прямо вступить в небесную пристань упокоения, во град царствия. Но как плывущие на корабле не из моря черпают и пьют, не из него заимствуют одежду и пищу, приносят же сие на корабль отвне: так и христианские души не из мира сего, но свыше, с неба приемлют небесную пищу и духовные одеяния, и тем живя на корабле благого и животворящего Духа, минуют сопротивные лукавые силы начал и властей. И как все корабли, на которых люди могут преплывать горькое море, строятся из одного древесного вещества: так все христианские души, укрепляясь единым Божеством небесного света, различных дарований единого Духа, переносятся чрез все море лукавства.
Но как кораблю для хорошего плавания нужны кормчий, также умеренный и приятный ветр: так всем сим в душе верной бывает Господь. Он дает душе силу – преплывать свирепые волны лукавства, при страшных непогодах и бурных порывах ветров греха. Он Сам укрощает волнение, как Ему это ведомо, с силою, быстротою и искусством. А без небесного кормчего – Христа никому не возможно прейти лукавое море темных сил и воздымающиеся волны горьких искушений. Ибо сказано: «восходят до небес, и нисходят до бездн»(Пс. 106:26). Все искусство править кораблем, вести брани, выдерживать искушения ведомо Тому, Кто ходил по свирепым волнам. Ибо сказано: «Сам искушен быв, может и искушаемым помощи» (Євр. 2:18).
Посему душам нашим должно из настоящего состояния перейти в другое состояние, и измениться в Божественное естество, из ветхих соделаться новыми, то есть из негодных и неверных – добрыми, честными и верными; и таким образом, прийти в благоустройство, став благопотребными для небесного царства. И блаженный Павел о своем пременении и о том, как уловлен был он Господом, пишет следующее: «гоню же ащеи постигну, о немже и постижен бых от Христа» (Флп. 3:12). Как же уловляется он Богом? Как мятежник, захватив кого-нибудь в плен, уводит к себе, а потом сам уловляется истинным царем: так и Павел, когда действовал в нем мятежнический дух греха, гнал и расхищал Церковь: но пoелику делал сие по неведению, не из противления Богу но как бы подвизаясь за истину, то и не презрел, но уловил его Господь. Небесный и истинный Царь, неизреченно облистав его, сподобив слышать Свой глас и, ударив в лице, как раба, даровал ему свободу. Видишь Владычную благость и то, как души, прилепившиеся к пороку и ожесточенные, Господь может в одно мгновение времени изменить и сообщить им Свою благость и мир.
Все возможно для Бога, как и было с разбойником; во мгновение времени изменен он верою и введен в рай. Для того пришел Господь, чтобы души наши изменить, воссоздать и соделать их, по написанному, причастницами Божественного естества (2Пет. 1:4), и в душу нашу вложить душу небесную, то есть, Божественного Духа, путеводствующего нас ко всякой добродетели, чтобы могли мы жить вечною жизнью. Посему всем сердцем должны мы веровать неисповедимым обетованиям Его; ибо неложен Обетовавший. Надлежит нам возлюбить Господа, всемерно стараться преуспевать во всех добродетелях, неутомимо и непрестанно просить, чтобы всецело и совершенно приять нам обетование Духа Его, да оживотворятся души наши, пока еще мы во плоти. Ибо если душа в сем еще мире не примет в себя святыни Духа за многую веру и за молитвы, и не сделается причастною Божественного естества, срастворяясь благодатью, при содействии которой может непорочно и чисто исполнить всякую заповедь то она непригодна для небесного царства. Что доброго приобрел кто здесь, то самое и в оный день будет для него жизнью, по благодати Отца и Сына, и Святого Духа, во веки. Аминь.

Беседа 45. О том, что не искусство какое, не богатство мира сего, но одно пришествие Христово может уврачевать человека. В сей же беседе показывается весьма великое сродство человека с Богом

Кто избрал жизнь уединенную, тот должен чуждым и посторонним для себя почитать все, что ни совершается в сем мире. Ибо кто действительно последует за крестом Христовым, тому должно, отрекшись от всего, даже от души своей, иметь ум пригвожденный к любви Христовой, то есть предпочесть Господа родителям, братьям, жене, чадам, родству, друзьям, имуществу. Ибо сие выразил Господь, сказав: всякий, кто не оставит отца, или матерь, или братьев, или жену, или чад, или сел, и не последует Мне, «несть Мене достоин»(Мф. 10:37). Ни в чем ином, как слышали мы, не обретают себе люди спасения и упокоения. Сколько появлялось царей из Адамова рода, которые овладевали всею землею, и много думали о царском своем владычестве? И ни один, при таком довольстве, не мог познать того повреждения, какое преступлением первого человека произведено в душе, и омрачило ее; почему, не познает она происшедшей в ней перемены, а именно, что ум первоначально чистый, пребывая в чине своем, созерцал Владыку своего, а теперь, за падение свое, облечен стыдом, и по ослеплении очей сердечных, не видит той славы, какую до преслушания видел отец наш Адам.
Были и разные мудрецы в мире: одни из них показали свое превосходство в любомудрии, другие удивляли упражнениями в софистике, иные показали силу в витийстве, иные были грамматиками и стихотворцами, и писали по принятым правилам истории. Но были и разные художники, упражнявшиеся в мирских искусствах: одни из них, ваяя из дерева рыб и птиц и изображения людей, старались в этом показать свое превосходство; другие предприняли устроять из меди подобия истуканов и чего-либо иного; другие воздвигали огромные и красивые здания; иные, роя землю, извлекают из нее тленное серебро и золото, или драгоценные камни; другие же, имея телесную красоту и превозносясь красивостью лица, еще более уловлены сатаною, и впали в грех. И все сии упомянутые художники, обладаемые поселившимся внутри их змием, и не сознавая живущего в них греха, сделались пленниками и рабами лукавой силы, и никакой не получили пользы от своего знания и искусства.
Мир, исполненный всякого разнообразия, уподобляется человеку богатому, который владеет великолепными и огромными домами, изобилует серебром и золотом, различными стяжаниями и всякою прислугою, но внезапно объят болезнями и немощами; все родство стоит перед ним, и при всем богатстве не может избавить его от болезни. Почему, никакая житейская рачительность, ни братья, ни богатство, ни другое что из исчисленного выше, душу, погруженную в грех и неспособную видеть ясно, не изъемлет от греха; и одно только пришествие Христово может очистить душу и тело. Итак, отложив всякое житейское попечение, предадим себя Господу, к Нему взывая день и ночь. Видимый этот мир и вкушаемый в нем покой, в какой мере, по-видимому, благоприятны телу, в такой мере раздражают страсти души и увеличивают ее злострадание.
Один мудрый муж возжелал употребить все тщание в усильном искании, старался испытать всех, обращающихся в мире сем, в надежде, что получит от кого-нибудь пользу. Приходил он к царям, к властителям, к князьям, и не нашел там спасительного врачевства, которое мог бы приложить к душе; долго обращался с ними, и ничем не воспользовался. Пошел потом к мирским мудрецам и витиям: и их оставил таким же образом, не получив никакого приобретения. Ходил к живописцам, к добывающим из земли золото и серебро, ко всяким художникам; и не мог сыскать никакого врачевства для язв своих. Наконец, удалившись от них, взыскал себе Бога, врачующего страсти и болезни душевные; как скоро рассмотрел себя, и размыслил о том, и оказалось, что ум его кружится около тех же вещей, от которых удалился он видимо, возненавидев их.
Как иная богатая в мире женщина, у которой много денег и великолепный дом, остается без защиты; многие приходят, делают ей вред, опустошают ее жилище; и не терпя обиды, ходит она, ищет себе мужа сильного, на все способного и образованного, и когда, после многих усилий, найдет такого человека, бывает рада ему, и имеет его вместо крепкой стены: так и душа, по преступлении, весьма много утесняется сопротивною силою, доведена до великого запустения, за преступление заповеди вдовствует, и в одиночестве оставленная небесным Мужем, стала игралищем всех сопротивных сил. Они вывели ее из ума, подавив в ней небесное разумение; почему, не видит она, что с нею сделали враги, но думает, что такою была сначала. Потом, по слуху узнала о своем одиночестве, и восстенав о запустении своем пред Божиим человеколюбием, обрела она жизнь и спасение. В чем же это? В том, что возвратилась к своему родству. Ибо нет иной такой близости и взаимности, какая есть у души с Богом, и у Бога с душою. Бог сотворил разные роды птиц: – одних, чтобы гнездились на суше, и здесь находили себе пищу и покой; а других, чтобы гнездились на воде, и там проводили жизнь. Он создал также два мира; один – горе для служебных духов, и там повелел иметь им жительство; другой – долу, под сим воздухом, для людей. Создал же небо и землю, солнце и луну, воды, дерева плодоносные, всякие роды животных. Но ни в одной из сих тварей не почивает Господь. Всякая тварь во власти его; однако же не утвердил в них престола, не установил с ними общения; благоволил же о едином человеке, с ним вступив в общение и в нем почивая. Видишь ли в этом сродство Бога с человеком, и человека с Богом? Посему, душа смысленная и благоразумная, обошедши все создания, нигде не находит себе упокоения, как только в едином Господе. И Господь ни к кому не благоволил, как только к единому человеку.
Возведешь ли очи к солнцу; найдешь, что круг солнечный на небе, свет же и лучи его нисходят на землю, и вся сила света и блистательность его стремится к земле. Так и Господь сидит одеснуюОтца, превыше всякого начала и власти, но око Его устремлено на сердца людей, пребывающих на земле, чтобы ожидающих от Него помощи вознести туда, где Сам пребывает. Ибо говорит: «идеже есмь Аз, ту и слуга Мои будет» (Ін. 12:26). И еще Павел сказал: «воскреси и спосади» одесную Себя «на небесных» (Еф.2:6). Но бессловесные животные много смысленнее нас; потому что каждое из них соединяется с собственной своей породой: дикие с дикими, и овцы также с своим родом. А ты не возвращаешься к небесному своему сродству, то есть, ко Господу, но помыслами своими соглашаешься и склоняешься на помыслы злобы, делаясь помощником греху, за одно с ним воюя против себя, и таким образом, предавая себя в снедь врагу, подобно тому, как пожирается птица, пойманная орлом, или овца волком или как умирает дитя, протянувшее руку свою к змее и уязвленное ею. Сии подобия как бы в лицах представляют духовное дело.
Как богатая девица, сговоренная замуж, какие бы ни получила подарки до брака, наряды ли, одежду ли, или драгоценную утварь, не успокаивается тем, пока не наступит время брака, и не совершится брачный союз: так и душа, уготовившая себя в невесту небесному Жениху, приемлет залог Духа, дарования или исцелений, или ведения, или откровения; но не успокаивается сим, пока не достигнет совершенного общения, то есть, любви, которая будучи неизменною и непреткновенною, возжелавших ее делает бесстрастными и неколебимыми. Или, как младенец, одетый в жемчуг и в дорогие одежды, когда он голоден, ни во что вменяет все то, что на нем, но презирает это, всю же внимательность обращает на питательные сосцы, чтобы вкусить молока: так рассуждай и о духовных Божиих дарованиях. Богу слава во веки! Аминь.

Беседа 46. О различии между словом Божиим и словом мира, между чадами Божиими и чадами мира сего

Слово Божие есть Бог, а слово мира есть мир. Но большое различие и расстояние между словом Божиим и словом мира, между чадами Божиими и чадами мира. Ибо всякое порождение уподобляется своим родителям. Посему, если порождение Духа пожелает предать себя слову мира, земным вещам и славе века сего; то оно умирает и гибнет, не возмогши найти истинного упокоения жизни; потому что упокоение его там, где оно и рождено. Подавляется, как говорит Господь (Мф. 13:22), и делается бесплодным для слова Божия одержимый житейскими заботами и связанный земными узами. А равно одержимый плотским произволением, то есть, человек мирской, если пожелает слушать Божие слово, подавляется и делается как бы каким-то бессловесным. Привыкшие к обольщениям порока, когда слышат о Боге, как бы обеспокоенные неприятною беседою, огорчаются в уме.
Но и Павел говорит: «душевен человек не приемлет, яже Духа, юродство бо ему есть»(1Кор. 2:14). И Пророк сказал: слово Божие стало для них, как снедь извергаемая (Єр. 51:34)⁴. Видишь, что невозможно иначе жить, как по тому закону, по которому каждый рожден. Но должно обратить на сие внимание и с другой стороны. Если человек плотский решается приступить к изменению себя самого, сперва он умирает и делается бесплодным для оной прежней лукавой жизни. Но как у одержимого болезнью, напр. горячкою, хотя тело его лежит на постели и не в состоянии исправлять никакого земного дела, однако же ум не остается в покое, развлекаемый попечением о работе, ищет врача, посылая к нему друзей своих: так душа, преступлением заповеди подвергшая себя немощи страстей и сделавшаяся бессильною, когда приступит ко Господу и уверует в Него, получает от Него заступление, и отрекшись от прежней, весьма худой жизни, хотя лежит еще расслабленная ветхою немощью, и не имеет сил действительно совершить какое-либо дело жизни, однако же обязана, и может, иметь усильное попечение о жизни, умолять Господа, искать истинного Врача.
И несправедливо иные, введенные в обман лжеучением, утверждают, что человек решительно умер, и вовсе не может делать ничего доброго. Хотя младенец ничего не в силах делать, или не может на своих ногах идти к матери, однако же он, ища матери, движется, кричит, плачет. И матерь сжаливается над ним; она рада, что дитя с усилием и воплем ищет ее. И пoелику младенец не может идти к ней; то сама матерь, преодолеваемая любовью к младенцу, за долгое его искание, подходит к нему и с великою нежностью берет, ласкает и кормит его. Тоже делает и человеколюбивый Бог с душою, которая приходит и взыскует Его. Но гораздо еще более, побуждаемый свойственною Ему любовью и собственною Своею благостью, прилепляется Он к разумению души, и, по Апостольскому слову, делается с нею един Дух (1Кор. 6:7). Ибо когда душа прилепляется ко Господу, и Господь, милуя и любя ее, приходит и прилепляется к ней, и разумение ее непрестанно уже пребывает в благодати Господней, тогда душа и Господь делаются единый дух, единое срастворение, единый ум. Тело души остается поврежденным на земле, а ум ее всецело жительствует в небесном Иерусалиме, восходя до третьего неба, прилепляясь ко Господу, и там служа Ему.
И сам Сидящий в небесном граде на престоле величествия на высоких, весь пребывает с душою в теле ее; потому что образ ее положил Он горе, в небесном граде Святых Иерусалиме, а собственный образ неизреченного света Божества Своего положил в теле ее. Он служит ей во граде тела, и она служит Ему во граде небесном. Душа соделалась наследницею Его в небесах, а Он приял ее в наследие на земле. Ибо Господь делается наследием души, и душа наследием Господа. Мысль и ум даже омраченных грешников могут быть весьма далеко от тела, имеют силу во мгновение времени пробегать большие пространства, переходить в отдаленные страны, и нередко тело повержено на земле, а мысль в другой стороне пребывает с возлюбленным, или с возлюбленною, и видит себя, как бы живущею там. А если душа грешника так тонка и быстрокрыла, и уму ее нет препятствия быть в отдаленных местах, тем паче душа, с которой покрывало тьмы снято силою Духа Святого, когда умные очи ее просвещены небесным светом, и совершенно избавлена она от страстей бесчестия, соделалась чистою по благодати, – всецело на небесах служит Господу духом, и всецело служит Ему телом, и столько расширяется мыслью, что бывает повсюду, и, где хочет, и когда хочет, служит Христу.
Сие говорит Апостол: да возможете разумети со всеми святыми, что широта и долгота и высота и глубина, разумети же преспеющую разум любовь Христову, да исполнитеся во всякое исполнение Божие (Еф.3:8–19). Рассматривай неизреченные тайны души, с которой Господь съемлет лежащую на ней тьму, и открывает ее, и Сам ей открывается. Как расширяет и распростирает мысли ума ее и в широту, и в долготу, и в глубину, и в высоту всей видимой и невидимой твари! Итак, подлинно душа – дело великое, Божие и чудное. При создании ее такою сотворил ее Бог, что в естество ее не было вложено порока, напротив того, сотворил ее по образу добродетели Духа, вложил в нее законы добродетелей, рассудительность, ведение, благоразумие, веру, любовь и прочие добродетели, по образу Духа.
Еще и ныне в ведении, благоразумии, любви, вере обретается ею и является ей Господь. Он вложил в нее разумение, помыслы, волю, владычественный ум, воцарил в ней и иную великую утонченность, соделал ее удободвижною, легкокрылою, неутомимою; даровал ей способность приходить и уходить в одно мгновение, и мыслью служить Ему, когда хощет Дух. Одним словом, создал ее такою, чтоб соделаться ей невестою и сообщницею Его, чтобы и Ему быть в единении с нею, и ей быть с Ним в единый дух, как сказано: «прилепляяйся Господеви, един дух есть с Господем»(1Кор. 6:17). Ему слава во веки веков! Аминь.

Беседа 47. Иносказательное истолкование того, что было под законом

Слава, какую имел Моисей на лице, была образом истинной славы. Как там Иудеи не могли взирать на лице Моисеево: так и ныне, когда оную славу света приемлют в души христиане, тьма, не терпя сияния света сего, ослепленная предается бегству. Но Иудеи обрезанием давали о себе знать, что Божий они народ. Здесь же «люди»Божии «избранны» (Тит. 2:14) приемлют внутрь сердца своего знамение обрезания: потому что небесный меч обсекает излишество ума, то есть, нечистое краеобрезание греха. У них крещение, освящающее плоть; у нас же есть крещение Духом Святым и огнем. Ибо сие проповедал Иоанн: «Той вы крестит Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11).
Там была скиния внешняя и внутренняя: «в первую выну вхождаху священницы службы совершюще: во вторую же единую в лето един архиерей с кровию, сие являющу Духу Святому, яко не у явися святых путь»(Євр. 9:6-8). А здесь сподобившиеся входят в нерукотворенную скинию, «идеже предтеча о нас вниде Христос» (Євр. 6:20). В Законе предписано было жрецу взять двух голубей: одного заклать, а живого окропить его кровью и пустить летать на свободе. Сие же действие было образом и сенью истины. Ибо Христос заклан, и кровь Его, окропившая нас, соделала окрыленными; потому что дала нам крыла Святого Духа невозбранно воспарять в воздухе Божества.
Иудеям дан был закон, написанный на каменных скрижалях; а нам даны законы духовные, написанные на плотяных скрижалях сердца. Ибо сказано: «дая законы Моя, в сердцах их, и на мыслях их напишу я»(Єр. 31:33). И то все было упраздняемое и временное; ныне же действительно все совершается во внутреннем человеке; потому что завет внутри, и одним словом: «яже прилучахуся онем», все то состояло в образах, «писана же быша в научение нате» (1Кор. 10:11). Бог предрек Аврааму будущее: «яко пресельно будет семя твое в земли не своей, и озлобят я, и поработят я лет четыреста» (Бут. 15:13). И сие было также образом сени. Народ был преселен, порабощен Египтянами и озлобляем брением и плинфами. Фараон поставил над Израильтянами приставников дел и досмотрщиков, чтобы по необходимости делали они дело свое. Когда же сыны Израилевы в трудах своих восстенали пред Богом; посетил Он их чрез Моисея и многими казнями поразив Египтян, в месяц цветов, когда, по прошествии зимней суровости, едва только появляется приятная весна, изводит их из Египта.
Повелел Бог Моисею взять непорочного агнца, заклать и кровью его помазать пороги и двери, чтобы не коснулся их погубляющий египетских первенцев; потому что посланный Ангел издали видел знамение крови, и удалялся, входил же в домы неимевших знамения, и убивал всякого первенца. Сверх того, повелел изъять квасное из всякого дома, и закланного агнца заповедал съесть с опресноками и с горькими травами. есть же его Израильтяне должны были, препоясав чресла, надев сапоги на ноги и имея в руках жезлы. И таким образом, повелевалось «со всем тщанием снести»пасху Господню к вечеру и костей не сокрушать у Агнца⁵.
Извел же их со множеством серебра и золота, повелев каждому у соседа своего Египтянина занять сосуды золотые и серебряные. И вышли они из Египта, когда Египтяне погребали своих первенцев. У одних была радость об избавлении от тяжкого рабства: у других плач и сетование о погибели детей. Почему, Моисей говорит: это ночь, в которую Бог обетовал избавить нас. Все же сие есть тайна души, избавленной пришествием Христовым. Ибо слово «Израиль» толкуется ум, зрящий Бога, и он освобождается от рабства тьмы, от египетских духов.
Пoелику человек в преслушании умер страшною душевною смертьюи принял клятву на клятву: «терние и волчцы возрастит тебе земля» (Бут. 3:18); и еще: возделывай землю, и не приложит дать тебе плодов своих: то на земле сердца его возродились и возросли терния и волчцы. Враги обманом восхитили славу его и облекли его стыдом. Похищен свет его, и облечен он во тьму. Убили душу его, рассыпали и разделили помыслы его, совлекли ум его с высоты, и человек – Израиль стал рабом истинного фараона, и он поставил над человеком приставников дел и досмотрщиков – лукавых духов, которые понуждают человека, волею и неволею, делать лукавые дела его, составлять брение и плинфы. Удалившие человека от небесного образа мыслей низвели его к делам лукавым, вещественным, земным и бренным, к словам, помышлениям и рассуждениям суетным; потому что душа, ниспав с высоты своей, встретила человеконенавистное царство и жестоких князей, которые понуждают ее созидать им греховные грады порока.
Если же душа воздохнет и возопит к Богу; то ниспослет ей духовного Моисея, избавляющего ее от египетского рабства. Но прежде пусть вопиет и стенает; и тогда увидит начало избавления. И она получает избавление в месяц новых цветов, во время весны, когда душевная нива может произрастить прекрасные цветоносные леторасли правды; по миновании жестокой зимы потемненного неведения и великого ослепления – следствия срамных дел и грехов. Но тогда повелевает Бог изъять из каждого дома весь ветхий квас, отринуть, сколько возможно, дела и мудрования ветхого растленного человека, лукавые помыслы и нечистые умствования.
Должно заклать и принести в жертву агнца и кровью его помазать двери; потому что заклан Христос, истинный, благий и непорочный агнец, и кровью Его помазаны пороги сердца, чтобы излиянная на кресте кровь Христова душе была в жизнь и избавление, а Египтянам, то есть, демонам, в плач и смерть. Ибо действительно, кровь непорочного Агнца – им плач, а душе радость и веселье. Потом после помазания, Бог повелевает к вечеру снести агнца и опресноки с горькими травами, препоясав чресла, обувшись в сапоги и имея в руках жезлы. Ибо, если душа не будет прежде всемерно, по возможности, приуготовлена добрыми делами, то не дозволяется ей вкусить Агнца. Но если агнец сладок и опресноки вкусны: то зелия горьки и жестки; потому что со многою скорбью и горестью душа вкушает Агнца и добрых опресноков, скорбя по причине живущего в ней греха.
И велено снедать агнца к вечеру, а вечернее время составляет средину между светом и тьмою. Так и душа пред сим избавлением бывает среди света и тьмы; потому что при ней тогда сила Божия не попускает тьме войти в душу и поглотить ее. И так Моисей сказал: это ночь Божия обетования; так и Христос, когда дана Ему в синагоге книга, наименовал сие, по написанному, «летом Господним приятным»и днем избавления (Лк. 4:18). Там ночь воздаяния, здесь день избавления, – и справедливо; потому что там все было образом и сению истины, и таинственно, в прообразованиях, преднаписывало истинное спасение души, которая заключена была во тьме, связана и сокрыта в рове преисподнем, затворена медными вратами, и не могла освободиться без избавления чрез Христа.
Итак, изводит душу из Египта и из египетской работы, во время исшествия избив первенцев египетских; потому что некая часть силы истинного фараона уже падает. Египтяне в плаче стенают, опечаленные спасением пленника. Бог повелевает занять у Египтян сосуды золотые и серебряные, и взяв, идти из Египта; потому что Душа исходя из тьмы, берет с собою серебряные и золотые сосуды, то есть, собственные свои добрые помыслы, седмерицею разжженные, и их Бог дозволяет употребить на служение Ему и упокоевается в них: а прежде бывшие соседями души демоны рассевали ее помыслы, обладали ими, расточали их. Блаженна душа, освободившаяся из тьмы, и горе душе, которая не воздыхает и не вопиет к Могущему избавить ее от оных тяжких и жестоких приставников!
Сыны Израилевы, совершив Пасху, отправляются в путь. Преуспевает душа, прияв жизнь Духа Святого, вкусив Агнца, помазавшись кровью Его и питаясь истинным хлебом – живым словом. Столп огненный и столп облачный предшествует Израильтянам, охраняя их: Дух Святый подкрепляет христиан, поддерживая и руководствуя душу в чувстве. Фараон и Египтяне, узнав о бегстве народа, о том, что лишились работы Израильтян, и по избиении первенцев, отважились преследовать их. Фараон немедленно запрягает колесницы свои, и со всем народом спешит на истребление их; и когда готов уже был вторгнуться в среду их, облако стало посреди, удерживая и омрачая одних, озаряя же и охраняя других. И чтобы пересказывая историю не продлить мне слова, сам находи во всем применение к духовному.
Как скоро душа бежит от Египтян, приходит сила Божия и помогает, путеводствуя ее к истине. Духовный фараон, царь греховной тьмы, узнает, что отступает от него душа, бежит из его царства, исхищая давно одержимые им помыслы – это его достояние, но предполагает и надеется жестокий, что душа опять возвратится к нему. Из побиения же первенцев и похищения помыслов заключив, что душа совершенно избегает его владычества, устремляется с большою наглостью, убоявшись, что, если избежит его душа, то вовсе не найдется ни одного исполнителя его воли и дела; посему, преследует он душу скорбями, искушениями и невидимыми бранями. Здесь-то искушается, здесь-то испытывается, здесь-то делается явною любовь души к Изведшему ее из Египта; потому что предана бывает она испытаниям и искушениям всякого рода.
Усматривает душа, что сила вражия готова на нее напасть и умертвить ее, но не имеет на то сил; потому что между нею и египетскими духами стоит Господь. Усматривает также и перед собою море горести, скорби и отчаяния, но не в силах она ни идти назад, видя готовых врагов, ни простираться вперед; потому что боязнь смерти и окружающие страшные и различные скорби заставляют видеть пред собою смерть. Поэтому, не надеется за себя душа, имея в себе смертный приговор, по причине окружившего ее роя лукавых. И когда увидит Бог, что душа падает от боязни смертной, и что враг готов поглотить ее; тогда подает ей малую помощь, снисходя к душе, и испытывая ее, тверда ли она в вере, имеет ли любовь к Нему. Ибо Богом определено, чтобы таков был путь, вводящий в жизнь, – со скорбью, с теснотою, со многими испытаниями, с самыми горькими искушениями. И если здесь еще душа совершит сей путь в безмерной скорби, имея пред глазами смерть, то тогда уже рукою крепкою и мышцею высокою, озарением Святого Духа, расторгает она силу тьмы, минует страшные места, переходит море тьмы и всепоядающего огня.
Таковые душевные тайны, действительно совершающиеся в человеке, который старается войти в обетование жизни, избавлен из царства смерти, приял залог от Бога и причастен Духа Святого. Потом, душа, спасшись от врагов своих, Божией силою прешедши горькое море и видя, как пред ее очами гибнут враги, которым прежде служила она, радуется неизглаголанною радостью, и прославленная, бывает утешена Богом, и упокоевается в Господе. Тогда Дух, Которого прияла она в себя, воспевает новую песнь Богу с тимпаном, то есть, телом и с гуслями, то есть душею, на ее словесных струнах – тончайших помыслах, бряцалом Божией благодати, и воссылает хвалы Оживотворителю Христу. Ибо как дыхание, проходя чрез свирель, издает глас: так Дух Святый в чистом сердце святых и духоносных человеков воспевает, песнословит и молится Богу: «слава Спасшему душу от работы фараоновой, Соделавшему ее Своим престолом и домом, и храмом, и чистою невестою, и Вводящему ее в царство вечной жизни, пока она еще в мире сем!»
Под законом приносимы были в жертву животные бессловесные; и если не закалались, то приношения не были благоприятными. И теперь, если не закалается грех; то приношение неприятно Богу, и не есть истинное. Пришел народ в Мерру, где был источник, дающий воду горькую и негодную к питию. Почему, Бог повелевает недоумевающему Моисею в горькую воду ввергнуть дерево; и как скоро ввергнуто дерево, – вода усладилась, и утратив горечь, соделалась сладкою и годною к питию для народа Божия. Так горька бывает и душа, пиющая вино змииное, уподобившаяся горькому естеству змия и соделавшаяся грешною. Посему, Бог влагает древо жизни в самый горький источник сердца; и душа услаждается, отложив свою горечь и срастворившись Духом Христовым; а таким образом, соделавшись благопотребной, употребляется на служение своему Владыке, потому что делается плотоносным духом. Слава Пременяющему горечь нашу в сладость и доброту духа! Горе тому, в кого не вложено древо жизни! Он не может приобрести себе какой-либо доброй перемены.
Жезл Моисеев являлся в двух образах: врагам представлялся как бы угрызающим и умерщвляющим змием, а Израильтянам палицею, на которую они опирались. Так и истинное, крестное древо, то есть Христос, врагам, духам злобы, есть смерть, а душам нашим – палица, надежная опора и жизнь, в которой душа упокоевается. Во всем прежнем были образы и сени сих истинных вещей. Ибо и ветхозаветное богослужение было сению и образом нынешнего богослужения. И обрезание, и скиния, и кивот, и стамна, и манна, и священство, и фимиам, и омовения, и вообще все, что было у Израильтян и в законе Моисеевом, или у Пророков, – было ради сей души по образу Божию созданной и подпадшей игу рабства, вринувшейся в царство горькой тьмы.
С нею-то восхотел Бог вступить в общение, ее-то уготовал Себе в царскую невесту, ее-то очищает от скверны, и омывая от очернения и от срамоты ее, делает светлою, оживотворяет от мертвости, врачует от сокрушения, и, прекратив вражду ее, умиротворяет. Будучи тварью [творением], уготовляется она в невесту Сыну Цареву. Бог приемлет ее, собственною Своею силою постепенно изменяя, пока не возрастит в собственный Свой возраст, расширяет и возвышает ее до беспредельного и безмерного возрастания, пока не соделается непорочною и достойною Его невестою. Сперва рождает ее в Себе, и Сам взращает, пока не восприимет она совершенной меры любви к Нему; потому что Сам, будучи совершенным Женихом, и ее совершенную невесту приемлет в святое, таинственное и чистое общение брака, и тогда она воцаряется с Ним на бесконечные веки. Аминь.

Беседа 48. О совершенной вере в Бога

Господь, намереваясь возвести учеников Своих к совершенной вере, сказал в Евангелии: неверный в мале и во мнозе неверен есть, «а верный в мале, и во мнозе верен есть»(Лк. 16:10). Что значит малое? И что значит многое? Малое – это суть обетования века сего, все, чем Господь обещал снабжать верующих в Него, например: пища, одежда и прочее, служащее к телесному покою, или здравию, и тому подобное, и о чем повелел вовсе не заботиться, с упованием надеясь на Него; потому что Господь во всем промышляет о прибегающих к Нему. Многое же – это суть дары вечного и нетленного века, какие обещал подать верующим в Него, которые непрестанно об оных заботятся и их у Него просят; потому что так заповедал им: вы, говорит, «ищите прежде царствия Божия и правды Его, и сия вся приложатся вам» (Мф. 6:33). Заповедал же для того, чтобы каждый из нас испытан был сим малым и временным, верует ли он в Бога, обетовавшего снабдевать сим, если только мы не будем заботиться о том, а станем пещись о будущем, вечном.
Тогда бывает явно, что человек верит нетленному, и действительно ищет вечных благ, если соблюдает здравую веру в рассуждении сказанного. Ибо каждый из покоряющихся слову истины должен, или сам испытать и рассудить себя, или подвергнуться рассуждению и испытанию людей духовных, как он уверовал и предал себя Богу, точно ли в самой действительности согласно с словом Его, или, по самомнению о своем оправдании и о своей вере, сам только себя почитает верующим. Каждый испытывается и обличается, верен ли он в малом, разумею, во временном. Как же бывает это? Слушай. Назовешь ли себя верующим, что сподобишься небесного царствия, что, родившись свыше, стал ты сыном Божиим и сонаследником Христовым, что будешь со Христом, царствовать целые веки и блаженствовать в неизреченном свете, беспредельные и неисчислимые веки, как сам Бог? Без сомнения скажешь: «да; по сей-то причине, удалившись от мира, предал я себя Господу».
Итак, испытай себя, не занимают ли тебя земные попечения, великая забота о телесной пище и одежде, о прочих нуждах и о покое, и ты своими силами не домогаешься ли и не промышляешь ли о себе, в чем велено тебе вовсе о себе не заботиться. Ибо если веруешь, что получишь бессмертное, вечное, всегда пребывающее и преизобилующее; то о преходящем и земном, что Бог дает и людям нечестивым, и зверям, и птицам, не тем ли паче будешь веровать, что Господь снабдит тебя и сим, так как заповедал вовсе не заботиться о сем, сказав: не пекитеся о том, что вам есть, или пить, или во что одеться; «всех бо сих язы́цыищут» (Мф. 6:31-32). Если же есть у тебя еще о сем попечение, и не всецело вверил ты себя слову Его; то знай, что доныне не уверился ты в получении вечных благ, то есть, царства небесного, и почитаешь только себя верующим, оказываясь неверным еще в малом и тленном. И еще: как тело дороже одежды, так душа дороже тела. Посему, веруешь ли, что душа твоя приемлет от Христа исцеление вечных и неврачуемых людьми язв – постыдных страстей, что Господь для того и пришел сюда, чтобы верные души уврачевать от неисцельных страстей, и очистить от скверны греховной проказы Ему единому истинному Врачу и Целителю?
Скажешь: «несомненно верую; ибо твердо стою в сем, и таково мое упование». Итак, испытав себя, узнай: плотские страдания не приводят ли тебя иногда к земным врачам, как будто Христос, в Которого ты уверовал, не может уврачевать тебя? Смотри, как сам себя обманываешь и почитаешь себя верующим, не веруя еще, как действительно должно. А если бы веровал ты, что вечные и неврачуемые язвы бессмертной души и греховные болезни врачуются Христом; то уверовал бы, что Он силен уврачевать и временные телесные немощи и болезни, и к Нему единому прибегал бы, презрев врачебные пособия и услуги. Ибо Кто создал душу, Тот сотворил и тело; и Кто исцеляет бессмертную душу, Тот может уврачевать и тело от временных страданий и болезней.
Но, конечно, скажешь мне следующее: «Бог на врачевание телу дал земные травы и лекарственные вещества, и для телесных немощей приуготовил врачебные пособия, распорядив, чтобы от земли взятое тело врачуемо было разными земными же произведениями». И я согласен, что это так. Но будь внимателен, и дознай, кому дано сие, и о ком имел особое смотрение Бог, по великому и бесконечному Своему человеколюбию и по благости! Человек, отступив от данной ему заповеди, подвергшись осуждению гнева, из райского наслаждения изгнанный в мир сей, как бы в плен и бесчестие, или в какую рудокопню, покорившись власти тьмы, по обольщению страстей соделавшись неверным, подпал, наконец, страданиям и болезням плоти, хотя прежде не знал ни страданий, ни болезней. Явно же, что и все, родившиеся от него, подпали тем же страданиям.
Итак, Бог явил в сем смотрение Свое о немощных и неверных, по великой благости не восхотел, чтобы совершенно погиб грешный человеческий род. К отраде и уврачеванию тела, к удовлетворению нуждам его дал врачебные средства людям мирским и всем внешним; им дозволил пользоваться сими средствами; потому что они не в состоянии еще всецело вверить себя Богу. А ты, инок, пришедший ко Христу, возжелавший быть сыном Божиим и родиться свыше от Духа, приявший обетования высшие и большие, нежели первый бесстрастный человек, – благоволение Господня пришествия, и соделавшийся чуждым для мира, должен приобрести новые некие и необычайные пред всеми мирскими людьми и веру, и понятие, и жизнь. Слава Отцу, и Сыну, и Святому Духу, во веки! Аминь.

Беседа 49. Нет достаточной причины отказаться человеку от наслаждений мира сего, если не приимет он участия в блаженстве иного мира

Если кто ради Господа, оставив своих, отрекшись от мира сего, отказавшись от мирских наслаждений, от имения, от отца и матери, распяв себя самого, сделается странником, нищим и ничего не имеющим, вместо же мирского спокойствия не обретет в себе Божественного упокоения, вместо временного наслаждения не ощутит в душе своей услаждения духовного, вместо тленных одежд не облечется в ризу Божественного света по внутреннему человеку, вместо сего прежнего и плотского общения не познает с несомненностью в душе своей общения с небесным, вместо видимой радости мира сего не будет иметь внутри себя радости духа и утешения небесной благодати, и не примет в душу, по написанному, Божественного насыщения, «внегда явитися»ему «славе Господней» (Пс. 16:15), одним словом, вместо сего временного наслаждения, не приобретет ныне еще в душе своей вожделенного нетленного услаждения: то стал он солью обуявшею, он жалок паче всех людей, и здешнего лишен, и Божественным не насладился, не познал по действию Духа во внутреннем своем человеке Божественных таин.
Человек для того делается чуждым миру, чтобы душа его мыслями, по Апостолу, преселилась в другой мир и век; ибо говорит: «наше житие на небесех есть»(Флп. 3:20), и еще: «на земле ходяще, не по плоти воинствуем» (2Кор. 10:3). Посему, отрекшемуся от мира сего должно твердо веровать, что ему еще ныне, при содействии Духа, надлежит мыслями перейти в другой век, и там жительствовать, увеселяться и наслаждаться духовными благами и, по внутреннему человеку, родиться от Духа, как сказал Господь: «веруяй в Мя прейдет от смерти в живот» (Ін. 5:24). Ибо есть иная смерть, кроме видимой, и иная жизнь, кроме видимой. Писание говорит, что «питающаяся пространно, жива умерла» (1Тим. 5:6), и: «остави мертвыя погребсти своя мертвецы» (Лк. 9:60), «зане не мертвии восхвалят Тя, Господи, но мы живии благословим» Тебя (Пс. 113:25-26).
Как если солнце взойдет над землею, то все лучи его на земле; а когда бывает оно на западе, тогда, отходя в дом свой, назад собирает оно все лучи свои: так душа, не возрожденная свыше Духом, вся на земле своими помыслами, и мысли ее простираются до пределов земли; но как скоро бывает сподоблена получить небесное рождение и общение от Духа, во едино собрав все свои помыслы и удерживая их при себе, входит ко Господу, в нерукотворенную обитель на небеси, и все ее помыслы, вступая в Божественный воздух, делаются небесными, чистыми и святыми; потому что душа, освободившись из мрачного узилища лукавого князя – духа мира, обретает помыслы чистые и Божественные; так как Бог благоволил сотворить человека причастником Божественного естества.
Посему, если удалишься от всего житейского, и прилежно будешь пребывать в молитве своей; то труд сей почтешь скорее исполненным упокоения, и признаешься, что малая скорбь и утруждение полны величайшей радости и отрады. Даже если бы и тело и душа у тебя, в продолжении целой жизни, были ежечасно истощаемы для стольких благ; что сие значило бы? О неизреченное Божие благоутробие! Бог туне дарует Себя верующим, в краткое время человек делается наследником Божиим, Бог вселяется в теле человека, и Господь имеет у Себя прекрасную обитель – человека! Как небо и землю сотворил Бог для обитания человеку: так тело и душу человека создал Он в жилище Себе, чтобы вселиться и упокоеваться в теле его, как в доме Своем, имея прекрасною невестою возлюбленную душу, сотворенную по образу Его. «Обручих бо вас», говорит Апостол, «единому мужу деву чисту представити Христови»(2Кор. 11:2); и еще: «Егоже дом мы есмы» (Євр. 3:6). Как муж тщательно собирает в дом свой всякие блага: так и Господь в доме Своем – душе и теле собирает и полагает небесное богатство духа. Ни мудрые своею мудростью, ни разумные своим разумом не могли постигнуть душевной тонкости, или сказать о душе, что она такое, только при содействии Духа Святого открывается и приобретается понятие и точное ведение о душе. Но при этом рассматривай, рассуждай и уразумевай, как это бывает, и слушай: Он Бог, а она – не Бог; Он Господь, а она – раба; Он Творец, а она – тварь; Он Создатель, а она – создание; ничего нет общего в Его и ее естестве, но только по бесконечной, неизреченной и недомыслимой любви Своей, и по благоутробию Своему благоволил Он вселиться в сем создании, в этой разумной твари, в этом досточестном, избранном деле Своем, «во еже», говорит Писание, «быти нам начаток некий созданием Его» (Як. 1:18), быть нам Его мудростью и общением, быть собственною Его обителию, собственною чистою Его невестою.
Пoелику же такие уготованы нам блага, такие даны обетования, и такое было к нам благоволение Господа; то не вознерадим и не укосним, чада, поспешить к жизни вечной, и всецело посвятить себя на благоугождение Господу. Посему, будем умолять Господа, да Божественною Своею силою избавит нас из мрачной темницы постыдных страстей, и отмстив за собственный Свой образ и за создание Свое, возвратит ему светлость, соделав душу здравою и чистою; и таким образом, сподобимся мы общения Духа, прославляя Отца и Сына и Святого Духа, во веки. Аминь.

Беседа 50. Бог чудодействует во Святых Своих

Кто заключил небесные врата? Илия, или Бог, Который был в нем и повелевал дождю? Думаю, что Властитель неба сам восседал тогда в душе Илии, и Божие слово языком его воспретило дождю сходить на землю; а когда опять изрек он, – отверзлись небесные врата, и сошел дождь. Подобно и Моисей положил жезл, – и стал он змием; и опять сказал слово, – и стал он жезлом. Взял он пепел из печи, рассеял его, – и сделались струпы. Еще повелел, – и явились скнипы и жабы. Но человеческое естество могло ли совершить это? Сказал Моисей морю, – и разделилось; сказал реке, – и превратилась в кровь. Явно, что небесная сила обитала в уме его, и чрез Моисея творила сии знамения.
Как мог Давид без оружия вступить в брань с таким исполином? И когда Давид бросил камень в иноплеменника, – рукою Давидовою Божия рука направила камень, и сама Божия сила, совершив победу, поразила врага; ибо не мог произвести сего Давид, немощный телом. Иисус Навин, подступив к Иерихону, семь дней облежал город, и не мог ничего сделать своею силою; но, когда повелел Бог, – стены пали сами собою. И, когда вступал он в землю обетованную, говорит ему Господь: иди на брань. Но Иисус ответствовал: жив Господь, не пойду без Тебя. И кто повелел солнцу стоять другие два часа во время битвы? одно ли его естество, или обитавшая в нем сила? И Моисей, когда сражался с Амаликом, как скоро воздевал руки на небо к Богу, – попирал Амалика; а как скоро опускал он руки, – одолевал Амалик.
И ты, слыша о сем, не давай уму своему ходить в даль. Но пoелику было это образом и сению вещей действительных; то применяй к себе. Когда и ты возденешь длани ума своего и помыслы к небу, и пожелаешь прилепиться ко Господу; тогда сатана будет низложен твоими помыслами. И как стены в Иерихоне разрушены Божиею силою; так и ныне стены порока, преграждающие путь уму твоему, сатанинские грады и враги твои, истребятся Божией силой. Так и в подзаконной сени Божия сила непрестанно пребывала в праведниках, творя явные чудеса, и внутрь их обитала Божия благодать. Действовал также Дух и в Пророках, и в душах их служил к тому, чтобы пророчествовать и вещать, и когда была потребность, изрекать миру дела великие. Ибо не всегда вещали Пророки, но когда хотел того бывший в них Дух; впрочем сила пребывала в них всегда.
Если же и в сени законной Дух Святый изливался в такой мере: то кольми паче изливается в новом завете, по кресте, по Христовом пришествии, где и совершилось излияние Духа и упоение Духом. Ибо сказано: «излию от Духа Моего на всяку плоть»(Йоїл. 2:28). А это значит тоже, что сказал сам Господь: «с вами есмь до скончания века» (Мф. 28:20). «Всяк бо ищай обретает». И как сказано: «аще вы зли суще, умеете даяния блага даяти чадом вашим: кольми паче Отец ваш небесный даст Духа Святаго просящим у Него» (Лк. 11:10-13), по Апостольскому слову, «в силе и во извещении мнозе» (1Сол. 1:5). Посему, приобретается это в меру, с трудом, с великим усилием, с терпением и с любовью к Нему, когда уже, по сказанному, чувствия души обучены «в разсуждении добра и зла» (Євр. 5:14), то есть в рассуждении ухищрений, наветов, разнообразных нападений и подстережений злобы, а подобно сему, и в рассуждении разных дарований и различных вспомоществований, по действию и силе Духа. Ибо кто сознает в себе греховный струп, страстями оскверняющий внутреннего человека, но не сознает в себе вспомоществования от Святого Духа истины, укрепляющего немощь его и обновляющего душу сердечным весельем, тот остается без способности различения, не имея познания о многоразличном домостроительстве Божией благодати и Божия мира. А с другой стороны, и тот, кому вспомоществует Господь, и кто имеет уже духовное веселье и небесные дарования, если подумает о себе, что не подлежит уже греху, обольщается, вдаваясь в обман, не различая утонченности порока и не разумея, что возрастание младенчества и усовершение во Христе⁶ бывает постепенно; потому что, при помощи, подаваемой Святым и Божественным Духом, вместе и вера возрастая приходит в преспеяние, и все опоры лукавых помыслов начинают постепенно клониться к совершенному истреблению.
Посему, каждый из нас обязан войти в исследование, нашел ли он сокровище в скудельном сем сосуде, облекся ли в порфиру Духа, увидел ли Царя, и упокоен ли, став близким к Нему, или еще служит в самых внешних храминах? Ибо у души много членов, и глубина ее велика, и привзошедший в нее грех овладел уже всеми ее составами и пажитями сердца. Потом, когда человек взыщет благодати, она приходит к нему и овладевает двумя, может быть, составами души. А неопытный, утешаемый благодатью думает, что пришедшая благодать овладела всеми составами души, и грех искоренен. Но большая часть души во власти греха, одна же часть под благодатью. И человек обманывается, и не знает сего.
Имея многое написать о сем искренней любви вашей, сим немногим вам, как мужам смысленным, даем повод к тому, чтобы, приведя в действие и исследовав силу слов, соделались вы еще более смысленными о Господе, и простоту сердца вашего приумножили Его благодатью и силою истины, и со всею безопасностью емлясь за свое спасение, избавившись от всякой пытливости и от всех ухищрений противника, сподобились оказаться непреткновенными и неосужденными в день суда Господа нашего Иисуса Христа. Ему слава и держава со Отцем и животворящим Духом Его ныне и всегда и в бесконечные веки веков! Аминь.

* * *

¹Сие разуметь должно в смысле не отрешенном, но относительном. Иоанн Дамаскин (см. «Точное изложение православной веры», кн. 2, гл. 3) говорит: «Ангел есть существо бестелесное… Бестелесным же и невещественным называется Ангел по сравнению с нами. Ибо все, в сравнении с Богом, единым несравнимым, оказывается грубым и вещественным. Одно только Божество в строгом смысле невещественно и бестелесно»

²Отсюда начинается дополнение, напечатанное Флоссом с греческой рукописи, хранящейся в Берлинской Библиотеке под № 16.

³Здесь оканчивается дополнение, переведенное по изданию Флосса.

⁴В оригинале ошибочное указание: Іс. 28:13 по переводу Феодотиона

⁵В издании Приция слово сие читается – a=po tou Kuríou; а Котельер (Monum. Eccl. Gr. Tom. II, pag 534) заменяет выражение сие словами – a=po tou a=rníou.

⁶окончание беседы переведено по изд. Флосса.