Передмова

Постійне читання Божественних Писань веде до пізнання їх, бо правдивий Той, Хто сказав: «шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мф. 7:7). Тому ми дізнаємося і про таємниці послань святого апостола Павла, якщо читатимемо ці послання постійно і ретельно. Апостол цей всіх перевершив словом вчення. І справедливо, бо він найбільше попрацював і придбав дуже рясну благодать Духа, що видно не тільки з послань його, а й з Діянь апостольських, де сказано, що за досконалість у слові невіруючі вважали його Гермесом (Діян. 14:12). Першим пропонується нам Послання до Римлян, проте не тому, ніби воно написане раніше за інші послання. Так, раніше Послання до Римлян написано обидва Послання до Коринфян, а раніше Послання до Коринфян написано Послання до Фессалонікійців, у якому апостол Павло з похвалою натякає їм про милостиню, послану до Єрусалима (1Сол. 4:9-10; пор. 2Кор. 9:2). Крім того, раніше Послання до Римлян написано ще Послання до Галатів. Незважаючи на це, говорю, що Послання до Римлян є перше з-поміж інших послань. Чому ж воно отримало перше місце? Тому, що у Святому Письмі хронологічний порядок не є необхідним. Так і дванадцять пророків, якщо брати їх у тому порядку, у якому вони в ряді священних книг, не йдуть один за одним за часом, а розділені великим проміжком. А пише Павло до римлян, з одного боку, тому, що на ньому лежав обов’язок проходити священне служіння Христове, а з іншого – тому, що римляни були ніби предстоятелями всесвіту, бо хто приносить користь голові, той приносить користь і решті тіла.

 

Глава перша

Рим. 1:1. Павел,

Ні Мойсей, ні після нього багато хто, навіть євангелісти, не виставляли імен своїх перед писаннями своїми, а апостол Павло ставить ім’я своє перед кожним посланням своїм: це тому, що вони писали для тих, хто жили разом з ними, а він посилав писання здалеку і за звичаєм виконував правило відмінної якості послань. Лише у Посланні до Євреїв він не робить цього, бо вони ненавиділи його: тому, щоб, почувши одразу ж ім’я його, не перестали слухати його, приховує своє ім’я на початку. А для чого він із Савла перейменований Павлом? Для того, щоб йому і в цьому не бути меншим за верховного з апостолів, названого Кифою, що означає камінь (Петро) (Ін. 1:42), або синів Зеведея, названих Воанергес, тобто синами громовими (Мк. 3:17).

раб

Рабство має багато видів. Є рабство за створенням, про яке говориться: «За словом Твоїм усе існує донині, усе служить Тобі» (Пс. 118:91). Є також рабство через віру, про яке сказано: «стали слухняні тому образу вчення, якому віддали себе» (Рим. 6:17). Нарешті, є рабство за способом життя: у цьому відношенні названий рабом Божим Мойсей (Ісус. 1:2). Павло – «раб» у всіх цих видах.

Іісуса Христа

Пропонує імена Господні від воплочення, сходячи знизу вгору: бо імена “Іісус” і “Христос”, тобто Помазаний, суть імена після воплочення. Помазаний же аж ніяк не єлеєм, а Духом Святим, Який, звичайно, безцінніший за єлей. А що помазання буває і без єлею, послухай: «Не торкайтеся помазаників Моїх» (Пс. 104:15), і цей вислів треба відносити до тих, що були до закону, коли не було навіть назви помазання за допомогою єлею.

покликаний

Слово це означає смиренномудрість; бо ним показує апостол, що він не сам шукав і знайшов, а був покликаний.

Апостол,

Це слово вжив апостол на відміну від інших званих. Бо всі вірні покликані, але вони покликані тільки для того, щоб увірувати, а мені, каже, вручено ще апостольство, яке ввірено було і Христові, коли Він посилався Отцем.

вибраний для благовістя Божого,

Тобто обраний до служіння благовіствування. Інакше: «вибраний» замість «наперед визначений» до цього, як і до Єремії говорить Бог: «перше ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе» (Єр. 1:5). І сам Павло говорить в одному місці: «Коли ж Бог, Котрий вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, благоволив» (Гал. 1:15). Далі, недаремно каже він: «покликаний і вибраний для благовістя». Позаяк слово в нього було до гордих, то й переконує, що він вартий віри, як посланий згори. Саме ж благовістя називає так не за тими лише благами, що вже звершилися, а й за майбутніми, а ім’ям благовістя одразу втішає слухача, бо благовістя містить не сумне що-небудь, якими є передречення пророків, а скарби незліченних благ. А благовістя це є благовістям Бога, тобто Отця, і тому, що дароване Ним, і тому, що робить Його відомим, бо хоча Він відомий був і в Старому Завіті, однак самим лише іудеям, але і їм невідомий Він був як Отець, згодом же, через благовістя, Він разом із Сином відкрився всьому всесвіту.

Рим. 1:2. яке Бог раніше обіцяв через пророків Своїх

Оскільки проповідь ту ганьбили, як нововведення, то показує, що вона давніша за язичництво й раніше описана була у пророків; навіть слово «благовістя» можна знайти у Давида, який говорить: «Господь дасть слово тим, що благовістять великою силою» (Пс. 67:12), – і в Ісаї: «Які прекрасні на горах ноги благовісника, що сповіщає мир» (Іс. 52:7).

у святих писаннях,

Пророки не тільки говорили, а й писали і зображували діями, наприклад: Авраам через Ісаака, Мойсей через змія, піднесення рук і заклання агнця. Бо коли Бог має намір приготувати щось велике, то провіщає про це набагато раніше. Тому, коли Він каже, що багато пророків бажали бачити, що ви бачите, і не бачили (Мф. 13:17), то висловлює цим, що вони не бачили самої плоті Його, а тому не бачили і знамень, що звершуються перед їхніми очима.

Рим. 1:3. про Сина Свого, Котрий народився від сім’я Давидового по плоті

Тут явно показує два народження; бо через слова «про Сина Свого», тобто Божого, вказує на народження горнє, а через вислів «від сім’я Давидового» – на народження земне. Додаванням же «по плоті» показав, що й народження за Духом належить Йому. Тому благовіствування є не про просту людину, бо воно – про Сина Божого, і не про простого Бога, бо воно – про Народженого від сім’я Давидового по плоті, так що Один і Той самий є те й інше, тобто і Син Божий, і Син Давида. Тому нехай посоромиться нарешті Несторій. Згадує ж і апостол про народження Його по плоті, як і три євангелісти, щоб від нього звести слухачів до вищого народження. Так і сам Господь спочатку був бачений людиною, а потім визнаний Богом.

Рим. 1:4. і відкрився Сином Божим у силі, по духу святині, через воскресіння з мертвих, – про Іісуса Христа Господа нашого,

Вище сказав «про Сина Свого», а тепер доводить, як Він пізнаний Сином Божим, і каже, що Він наречений, тобто показаний, утверджений, визнаний; бо наречення є саме визнанням, вироком і рішенням. Бо всі визнали і вирішили, що Він є Син Божий. Як так? «У силі», тобто через силу знамень, які Він творив. До того ж «по духу святині», через який освятив віруючих; бо дарувати це властиво Богові. Також «через воскресіння з мертвих», бо Він перший, і притому Він один, Сам воскресив Себе. Отже, Він пізнаний і відкрився Сином Божим через воскресіння; бо і це велика справа, як і Сам Він каже: «коли вознесете Сина Людського, тоді зрозумієте, що це Я» (Ін. 8:28).

Рим. 1:5. через Котрого ми одержали благодать і апостольство, щоб в ім’я Його підкоряти вірі.

Зауваж вдячність. Нічого, каже, немає нашого, а все отримане нами через Сина. Я отримав апостольство і благодать через Духа. «Він,— каже Господь,— наставить вас» (Ін. 16:13). І Дух каже: «Відділіть Мені Савла та Варнаву» (Діян. 13:2), і: «Дається Духом слово мудрості» (1Кор. 12:8). Що це означає? Те, що належить Духові, належить Синові, і навпаки. Благодать, каже, і апостольство «одержали”, тобто не через заслуги свої стали ми апостолами, а від благодаті згори. Але й переконання є ділом благодаті, бо ділом апостолів було ходити й проповідувати, а переконувати слухачів повністю належить Богові. «Підкоряти вірі». Ми послані, каже, не для сперечання й не для дослідження чи доведення, а «підкоряти вірі», щоб ті, хто навчаються, слухали, віруючи без жодного суперечення.

всі народи.

Благодать отримали «підкорювати вірі всі народи» ми – не я один, а й інші апостоли: бо Павло не обійшов усіх народів; хіба скаже хто-небудь, що, якщо не за життя, то після смерті, він ходить до всіх народів через послання. А вірували б, чуючи про ім’я Христа, а не про сутність Його; бо чудеса творило ім’я Христове, і воно саме вимагає віри, тому що і його не можна осягнути розумом. Дивись, який дар благовістя: воно повідомлене не одному народу, як Старий Завіт, але всім народам.

Рим. 1:6.  серед яких знаходитесь і ви, покликані Іісусом Христом.

Тут сокрушає зарозумілість римлян. Ви не більше отримали, ніж інші народи, над якими ви вважаєте себе володарями; тому як проповідуємо іншим народам, так і вам: не марнославтеся ж. Інакше: і ви покликані, благодаттю попереджені, а не самі прийшли.

Рим. 1:7. усім, що перебувають в Римі, улюбленим Божим, покликаним святим.

Не просто «усім, що перебувають в Римі», а «улюбленим Божим». Звідки ж видно, що вони улюблені? З освячення; а святими називає всіх віруючих. Додав же «покликаним», укорінюючи в пам’яті римлян благодіяння Боже і показуючи, що хоча б між ними й знаходилися і консули, і префекти, але Бог усіх покликав тим самим покликанням, яким і простолюдинів, однаково полюбивши і освятивши вас. Отже, оскільки ви однаково і улюблені, і покликані, і освячені, то не звеличуєтеся над незнатними.

благодать вам і мир.

І Господь заповідав апостолам, щоб, коли входять до будинків, це слово вимовляли першим. Боротьба, припинена Христом, котру породив для нас гріх проти Бога, була нелегка, а мир той набутий не нашою працею, а благодаттю Божою: отже, спершу благодать, потім мир. Апостол молить про безперервне і непорушне перебування обох цих благ, аби знову, якщо впадемо в гріх, не спалахнула нова боротьба.

від Бога Отця нашого і Господа Іісуса Христа.

О, яка всесильна благодать, що походить від любові Божої! Вороги та безславні, ми стали мати Отцем Самого Бога. Отже, від Бога Отця і Господа нашого Іісуса Христа нехай будуть у вас непохитними благодать і мир. Вони дарували їх, можуть і зберегти їх.

Рим. 1:8. Перш за все дякую Богові моєму через Іісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світі.

Вступ, що личить душі Павла! Він і нас навчає дякувати Богові, і не лише за власні блага, а й за блага ближніх, бо в цьому полягає любов; дякувати ж не за земне і тлінне, а за те, що римляни увірували. А словами «Богові моєму» показує тодішній настрій духу свого, присвоюючи спільного Бога собі, як роблять і пророки, і навіть сам Бог, називаючи Себе Богом Авраамомим, Ісааковим і Яковлевим, щоб показати Свою любов до них. Дякувати, каже, треба «через Іісуса Христа», бо Він є Ходатаєм подяки для нас до Отця, не тільки Тим, Хто навчає нас дякувати, а й Тим, Хто приносить нашу подяку до Отця. За що ж дякувати? За те, що «віра» римлян «звіщається по всьому світі». Про два предмети свідчить перед ними: і про те, що вони увірували, і про те, що увірували з повною впевненістю, так що віра їхня звіщається по усьому світі, а через них отримують собі користь усі, палаючи співревнуванням царственному місту й наслідуючи його. І Петро проповідував у Римі, але Павло, вважаючи праці його спільними зі своїми, дякує за віру навчених Петром; так вільний він від заздрості!

Рим. 1:9. Свідок мені Бог, Котрому служу духом моїм у благовіствуванні Сина Його, – що безперестанно згадую про вас,

Позаяк Павло ще не бачився з римлянами, проте хотів сказати, що завжди згадує про них, то й закликає у свідки Того, Хто знає серця. Поміть милосердя апостола: він завжди згадує про людей, котрих навіть не бачив. Де ж згадує? У молитвах, і до того ж невпинно. «Служу» Богу, тобто рабую «духом моїм», тобто не тілесним служінням, а духовним; бо служіння язичницьке є тілесне і хибне, а іудейське, хоча й не хибне, але також тілесне, служіння ж християнське є істинне і духовне, про що і Господь каже самарянці: «справжні поклонники кланятимуться Отцеві в дусі і істині» (Ін. 4:23). Оскільки багато є родів служіння Богу (бо один служить і працює Богу тим, що благоустроює тільки свої справи, інший тим, що дбає про мандрівників і забезпечує вдовиць, як чинили співслужителі Стефана, а інший тим, що проходить служіння слова), то апостол говорить: «Бог, Котрому служу духом моїм у благовіствуванні Сина Його». Вище він приписав благовіствування Отцю; але це не дивно, бо Отцеве належить Сину і Синове Отцю. Говорить це, доводячи, що ці турботи необхідні для нього; тому що, кому доручено служіння благовіствування, тому потрібно піклуватися про всіх, хто прийняв слово.

Рим. 1:10. завжди благаючи в молитвах моїх, щоб воля Божа була сприятлива коли–небудь прийти мені до вас.

Тепер додає, чому згадує про них. «Прийти, – каже, – до вас». Зверни увагу: як не любив він їх, як сильно не бажав бачити їх, проте не хотів бачитися з ними проти волі Божої. Але ми або нікого не любимо, або, якщо любимо когось коли-небудь, то робимо це проти волі Божої. Що Павло невпинно молився про те, щоб бачити їх, те походило від сильної любові його до них, а що він підкорявся велінню Божому, це було знаком його великого благочестя. Не будемо журитися й ми, якщо колись не отримаємо проханого в молитвах. Ми не кращі за Павла, котрий тричі просив Господа про звільнення від «жала в плоті» і не отримав бажаного (2Кор. 12:7-9), бо це було корисно для нього.

Рим. 1:11. бо я дуже бажаю побачити вас, щоб дати вам деякий духовний дар для вашого утвердження,

Інші, каже, здійснюють далекі подорожі для інших цілей, а «я» для того, щоб подати вам деякий дар. «Деякий» говорить через скромність, бо не сказав: іду навчити вас, а іду передати те, що я отримав, і притому мале й співмірне з моїми силами. «Дар», тобто все, що сповіщають вчителі на користь слухачам; бо хоча учительство й добре діло, проте й добрі діла наші суть дари, тому що й для них потрібна допомога звище.

Рим. 1:12.  тобто втішитися з вами спільною вірою, вашою і моєю.

Приховано дав розуміти, що римлян належить багато в чому виправити. Оскільки ж і це сказано дуже сильно (бо римляни могли сказати: що ти кажеш? невже ми вагаємося, кружляємо і маємо потребу в тобі, щоб стати твердо?), то додає «тобто втішитися з вами». Смисл такий: ви терпите багато утисків, тому мені стало бажано бачитися з вами, щоб скільки-небудь втішити вас або, краще сказати, щоб і самому прийняти втіху. Цього потребує спільна користь. Бо тодішні віряни, які проводили життя немовби в полоні, мали потребу в прибутті один до одного і тим вельми втішали один одного. Значить, і Павло потребував їхнього сприяння? Анітрохи, бо він є стовпом Церкви. Навпаки, аби не висловитися різко і, як сказали ми, не засмутити їх, висловився він, що сам має потребу в утісі їхній. Якщо ж хтось скаже, що в цьому випадку втішав і веселив апостола приріст віри в римлянах, то й така мова буде гарною; вона видна й зі слів апостола: «спільною вірою, вашою і моєю». У такому разі думка буде така: і я, бачачи віру вашу, утішуся і зрадію, і ви отримаєте твердість від моєї віри, отримавши втіху щодо того, у чому, можливо, вагаєтесь через малодушність. Але цього він не говорить явно, а, як сказано, уміло має це на увазі.

Рим. 1:13. Не хочу, браття, від вас таїти, що я багаторазово намагався прийти до вас (але зустрічав перешкоди навіть донині).

Вище сказав, що молився, щоб прийти до них, а деякі, мабуть, думали: якщо ти молишся і бажаєш подати втіху й отримати її, то що перешкоджає тобі прийти? Тому додав: «зустрічав перешкоди» від Бога. Зверніть увагу, що апостол не цікавиться, чому він зустрічав перешкоди, а кориться велінням Владики, навчаючи і нас не допитуватися про діла Божі. Отже, він доводить, що не прийшов до них не через недбальство чи зневагу. Я, каже, так сильно люблю вас, що хоча й зустрічав перешкоди, проте аж ніяк не залишив свого наміру, навпаки, постійно домагався прийти до вас, тому що вельми люблю вас.

щоб мати деякий плід і у вас, як і в інших народів.

Позаяк Рим був славним містом, до якого стіклися всі, як до міста, багатого на дивини й чудового, то, аби не подумав хтось, що Павло вельми хотів бачити римлян з цієї самої причини, каже: я для того дуже хотів прийти, щоб мати «деякий плід». Заразом знищує й іншу підозру, бо хтось міг би сказати: ти тому зустрічав перешкоди, що хотів прийти всупереч Божій волі. Не сказав: наставити у вірі, навчити, а висловлюється скромно: «щоб мати деякий плід», як і вище: «дати вам деякий дар». Водночас обмежує і їх, говорячи: «як і в інших народів». Не подумайте, каже, що ви кращі за інші народи, бо володарюєте: всі ви стоїте в одному ладі.

Рим. 1:14. Я винен і еллінам і варварам, мудрецям і неукам.

Рим. 1:15. Отже, щодо мене, я готовий благовістити і вам, хто знаходитесь у Римі.

І це є ділом скромності. Я, каже, не милість якусь виявляю, а виконую наказ Владики, і ви повинні дякувати Богові, бо Він благодіє, а я «винен». Те саме сказав і коринфянам: «горе мені, якщо не благовіствую!» (1Кор. 9:16). Тому я готовий і вам проповідувати, хоч би перед очима й були небезпеки. Такою була ревність його про Христа!

Рим. 1:16. Бо я не соромлюсь благовістя Христового, тому що воно є сила Божа для спасіння всякому віруючому.

Римляни були надто схильними до мирської слави, а Павло мав проповідувати Іісуса, Який зазнав всякого безслав’я, і ​​римлянам природно можна було соромитися, що такий Спаситель. Тому каже «не соромлюсь», навчаючи між іншим і їх не соромитися, тому що і він не тільки не соромився Розп’ятого, а й хвалився і величався Ним. Крім того, оскільки вони пишалися мудрістю, то я, каже, іду проповідувати хрест і не соромлюся того, бо він «є сила Божа для спасіння». Є сила Божа й на покарання; так Бог довів силу Свою єгиптянам, покаравши їх. Є також сила на погибель, як сказано: «Бійтеся Того, Хто може погубити в геєні» (Мф. 10:28). Отже, що я, Павло, проповідую, те містить не покарання, не погибель, а спасіння. Кому? «Всякому віруючому». Бо благовістя служить на спасіння не просто всім, а тим, хто приймає його.

по-перше, іудею, потім і еллінові.

Тут слово «по-перше» означає першість за порядком, а не перевагу в благодаті, бо іудеєві не потрібно віддавати перевагу тому, що він нібито більше отримує виправдання: він лише удостоївся отримати його раніше; тому словом «по-перше» виражається лише першість у порядку мови.

Рим. 1:17. В ньому відкривається правда Божа від віри у віру, як написано: праведний вірою живий буде.

Сказавши, що благовістя є «для спасіння», пояснює, як воно є «для спасіння». Нас, каже, спасає правда Божа, а не наша. Бо яку можемо мати правду ми, прокляті в ділах і розбещені? Але Бог виправдав нас, не від діл, а від віри, яка повинна зростати у більшу й більшу віру, бо недостатньо того, щоб спочатку увірувати, а ми повинні сходити від первісної віри у віру досконалу, тобто в стан непохитний і твердий, як і апостоли сказали Господеві: «примнож в нас віру» (Лк. 17:5). А сказане, тобто те, що ми виправдані правдою Божою, підтверджує словами з пророцтва Авакума: «праведний же, – каже, – вірою живий буде». Позаяк дароване нам Богом перевершує всі думки людські, то за справедливістю потрібна для нас віра: бо якби ми почали вивідувати діла Божі, то втратили б усе.

Рим. 1:18. Бо відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей, які придушують істину неправдою.

Почавши з того, що доставляє великі «блага», і сказавши, що правда Божа відкривається через благовістя, вживає тепер висловлювання, які можуть залякати, бо знав, що більшість людей залучаються до чесноти страхом. Так і Господь Іісус, говорячи про Царство, говорить і про геєну. І пророки спочатку пропонують обітниці, а потім погрози. Бо перше є ділом волі Божої, що передує, а останнє – наслідком нашого недбальства. Зверни увагу на порядок мови: прийшов – каже – Христос і приніс тобі виправдання та прощення; якщо не приймеш їх, то відкривається гнів Божий з неба, вочевидь під час Другого Пришестя. І тепер ми відчуваємо гнів Божий, але на виправлення, а тоді – тільки на покарання. І тепер ми багато в чому думаємо бачити образу від людей, а тоді ясно буде, що покарання від Бога на всяке нечестя. Істинне служіння і благочестя одне, а нечестя різноманітне, тому й сказав «всяке нечестя», бо воно має багато шляхів, «і неправду людей». Нечестя й неправда не одне й те саме. Те буває проти Бога, а ця – проти людей, і притому перше є гріхом споглядальним, а остання – діяльним. І неправда має багато шляхів, бо ближнього ображає хтось чи то в маєтку, чи в дружині, чи в честі. Втім, дехто стверджує, що Павло і під неправдою має на увазі вчення. А що значить «людей, які придушують істину неправдою», вислухай. Істина, або знання про Бога, вкладена в людей за самого народження їх, але цю істину й відання язичники придушували неправдою, тобто образили, чинячи всупереч повідомленому їм, приписавши славу Божу ідолам. Уяви людину, яка отримала гроші для витрат на славу царя. Якби вона витратила їх на злодіїв і блудниць, то справедливо була б названа образником слави царя. Так і язичники придушували неправдою, тобто приховали й несправедливо затьмарили славу Бога й знання про Нього, використавши їх не так, як слід було використати.

Рим. 1:19. Бо, що можна знати про Бога, явне для них, тому що Бог явив їм.

Рим. 1:20. Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі, так що нема їм виправдання.

Так виявилося насправді. Бог створив світ не для того, щоб творіння не давало відповідей, але так сталося в дійсності. Зауваж цю особливість Писання і не засуджуй її. У ньому в багатьох місцях зустрічаються такі висловлювання, для пояснення яких потрібно шукати причину згадуваного в ньому в досвіді. Так Давид каже: «і вчинив те, що зло в очах Твоїх, тому Ти будеш правий у звинуваченнях Своїх» (Пс. 50:6). Вираз цей видається дивним, але він не такий. У ньому висловлюється таке: облагодіяний Тобою, Господи, більш за всяке сподівання, я згрішив перед Тобою; від цього й сталося, що якщо Ти представиш Свої права проти мене на суді, то переможеш. Отже, Бог виправдовується із дій наших, коли ми виявляємося невдячними до Нього за отримані від Нього благодіяння і не маємо нічого на виправдання себе. Не мають, отже, жодного виправдання і язичники, бо вони, пізнавши Бога із творіння, не прославили Його, як треба, а належне Йому шанування віддали ідолам.

Рим. 1:21. А як вони, пізнавши Бога, не прославили Його, як Бога, і не подякували.

Вище сказав, що язичники образили знання про Бога, використавши його не так, як слід було. З чого видно, що вони мали це знання, про це говорить тепер: «Бо, що можна знати про Бога, явне для них». Потім і це доводить, говорячи, що про Творця сповіщає благоустрій творінь, як і Давид каже: «Небеса сповіщають про славу Божу» (Пс. 18:2). А що саме можна знати про Бога, пізнай із наступного. Про Бога дещо не можна знати, а саме сутність Його, а дещо можна знати, це – все, що відноситься до сутності, тобто милосердя, мудрість, сила, Божественність чи величність, що й називає Павло «невидимим Його», але це можна знати через розглядання творіння видимого. Таким чином, апостол показав язичникам, що можна знати про Бога, тобто все, що стосується Його сутності, що для чуттєвих очей невидиме, але розумом може бути пізнане з благоустрою творінь. Дехто під «невидимим» розуміє тут ангелів, але таке розуміння, на мою думку, неправильне. Один же із отців висловив, що «вічна сила» є Син, а «Божество» є Дух Святий.

а заметушилися в своїх мудруваннях, і затьмарилось нерозумне їхнє серце;

Рим. 1:22. називаючи себе мудрими, збожеволіли.

Представляє причину, з якої вони впали в таке божевілля. У всьому, каже, поклалися на свої розумування і, бажаючи знайти Невимовного в образах і Безтілесного в тілах, виявилися безуспішними, нездатними досягти цілі через розумування. Нерозумним називає їхнє серце тому, що вони не хотіли пізнавати все вірою. Чому ж дійшли вони до такої омани, що в усьому поклалися на свої розумування? Тому, що вважали себе мудрими, через це й збожеволіли. Бо чи є щось божевільніше за поклоніння камінню й деревам?

Рим. 1:23. і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і четвероногих, і плазунів.

Той, хто змінює, має щось інше, перш ніж змінити. Мали, отже, і вони знання, але занапастили його і, побажавши мати щось інше замість того, що мали, втратили і те, що мали. Віддали ж славу нетлінного Бога не людині, а образу тлінної людини, і, що гірше за це, опустилися до плазунів, навіть до їхніх образів. До такої міри збожеволіли вони! Пізнання, яке належало мати про Істоту, Яка незрівнянно перевершує все, вони застосували до предмета, що незрівнянно мерзенніша за все. А «славу» Божу складає те, щоб пізнавати, що Бог все створив, про все промишляє, та інше, що належить Йому. Хто ж саме погрішив у сказаному? Наймудріші, єгиптяни, бо вони шанували навіть зображення плазунів.

Рим. 1:24. тому й віддав їх Бог у похотях сердець їхніх нечистоті, і вони самі сквернили свої тіла.

Рим. 1:25. Вони замінили істину Божу неправдою і поклонялися, і служили тварі замість Творця, Котрий благословенний во віки, амінь.

Слово «віддав» вжито замість «попустив», подібно до того як лікар, який піклується про хворого, бачачи, що він не дбає про дієту й не слухається його, віддає його в більшу хворобу, тобто залишає його й попускає йому слідувати власній волі й таким чином не звільнятися від хвороби. Дехто, втім, вислів «віддав їх Бог» розуміли так: віддав їх образі і зухвалості, завданим ними Богу, подібно до того як кажемо, що такого-то занапастили гроші, тоді як занапащають не гроші, а зловживання ними, або: Саула розбестило царство, тобто зловживання царством. Отже, язичники віддані нечистоті власним непотребством, так що не було потреби в інших, котрі ображали б їх, а вони самі завдали собі образи; бо такі нечисті пристрасті ті. За що ж вони віддані нечистоті? За те, що образили Бога; бо хто не хоче знати Бога, той одразу розбещується і в моральності, як і Давид каже: «сказав безумний у серці своїм: «немає Бога»», потім: «Люди розбестилися, вчинили справи огидні» (Пс. 13:1). Вони змінили те, що насправді належало Богу, і застосували це до хибних богів. «Поклонялися» (ἐσεβάσθησαν) поставлено замість «віддавали честь» (ἐτίμησαν). І «служили» (ἐλάτρευσαν) – замість «виявляли служіння ділами», бо «λατρεία» означає честь, що виявляється на ділі. Не просто сказав «поклонялися і служили тварі», а «замість Творця», збільшуючи провину порівнянням. Незважаючи на те, каже, Бог «благословенний во віки», тобто анітрохи не зазнав шкоди від того, що вони образили Його, а є благословенним во віки, – непохитно і безперечно; бо це означає «амінь».

Рим. 1:26. За це і віддав їх Бог ганебним пристрастям: жінки їхні замінили природне використання протиприродним;

Рим. 1:27. подібно і чоловіки, залишивши природне використання жіночої статі, розпалялися похоттю один до одного, чоловіки на чоловіках роблячи сором, одержуючи в собі самих належну відплату за своє заблудження.

Знову каже, що Бог «віддав їх пристрастям», тому що вони служили творінню. Як у вченні про Бога вони розпустилися, залишивши керівництво творіння, так і в житті зробилися гидкими, залишивши задоволення природне (яке найзручніше й найприємніше) і віддавшись задоволенню протиприродному (яке найважче і неприємніше). Це означає слово «замінили», яке показує, що вони залишили те, що мали, і обрали інше. Отже, великим обвинувачем тієї й іншої статі представляє природу, яку вони порушили. Висловивши приховано про жінок дещо ганебне і таке, що непристойно висловити ясно, говорить і про чоловіків, що вони «розпалялися похоттю один до одного», показуючи, що вони віддалися перелюбству і безумній любові. Не сказав же «роблячи похоть», а «роблячи сором», показуючи, що вони зневажили природу, а «розпалялися похоттю» сказав з тією ціллю, щоб хтось не подумав, ніби хворобою їх була одна похоть. «Роблячи сором». Тобто ревно віддавалися нечистоті, вчиняючи її насправді, і отримували відплату за відступ від Бога та ідолопоклонницьку оману в цьому самому соромі і в цьому самому задоволенні, маючи в ньому, як протиприродному та повному нечистоти, покарання для себе. А каже це Павло тому, що не можна ще було переконати їх у існуванні геєни. Якщо, каже, не віриш вченню про геєну, то вір тому, що покарання для них полягає у найнечистішій діяльності.

Рим. 1:28.  І як вони не турбувалися мати Бога в розумі, то Бог віддав їх перекрученому розумові – чинити непотрібства,

Ось втретє повторює ту саму думку і вживає те саме слово, кажучи «віддав». Причиною того, що вони залишені Богом, скрізь представляє нечестя людей, як і тепер робить. «І як вони не турбувалися мати Бога в розумі, то віддав їх» пристрасті. Образа, каже, заподіяна ними Богу, була не гріхом незнання, а навмисним гріхом. Бо не сказав «оскільки не пізнали», а каже «і як вони не турбувалися», тобто вирішили не мати Бога в розумі й добровільно обрали нечестя. Значить, гріхи їхні суть гріхи не плоті, як стверджують деякі єретики, а неправильних суджень. Спочатку вони відкинули пізнання Бога, а потім уже Бог попустив їм вдатися в перекручений розум. Щоб краще витлумачити вислів «віддав їх Бог», деякі з отців скористалися чудовим прикладом. Вони міркують: коли хтось, не бажаючи бачити сонце, заплющує очі й потім падає в яму, ми говоримо, що не сонце, якого він не бачить, вкинуло його в яму, що людина впала в яму не від того,  що нібито сонце вкинуло його туди в серцях, а від того, що воно не освітило його очей. А чому воно не освітило його очей? Тому що він заплющив очі. Так і Бог віддав їх ганебним пристрастям. Чому? Тому що люди не пізнали Його. А чому вони не пізнали Його? Тому що не розсудили і не вирішили пізнати Його.

Рим. 1:29. так що вони сповнені всякої неправди,

Зауваж, як посилює мову: називає їх сповненими, і притому «всякої», неправди, тобто такими, які досягли крайнього ступеня всякого пороку. Далі перелічує і види пороку.

блуду,

Іменем «блуду» позначає будь-яку взагалі нечистоту,

лукавства,

Це підступність проти ближнього.

користолюбства,

Це – бажання майна.

злоби,

Це – злопам’ятство.

сповнені заздрості, вбивства,

Вбивство завжди походить від заздрості. Так Авель убитий через заздрість. І Йосифа хотіли вбити так само через заздрість.

чвар, обману,

Від заздрості походять і чвари, і обман на загибель тому, кому заздрять.

злих звичаїв.

Глибоко прихована злоба, забута через якусь доброту.

Рим. 1:30. лихомовні,

Таємні обмовники.

наклепники,

Явні обмовники.

богоненависники,

Ті, хто ненавидять Бога, або ті, кого ненавидить Бог.

кривдники, самохвали, гордовиті,

Сходить до твердині зол. Бо якщо той, хто гордиться добрим ділом, губить його гордістю, то наскільки ж більше він губить його, коли робить зло? Така людина не здатна розкаятися. Знай же, що величавість є зневагою Бога, а гордість – зневагою людей, від якої народжується образа; бо той, хто зневажає людей, ображає всіх і нехтує всіма. Гордість за природою передує образі, але нам спочатку стає явною образа, а потім уже стає відомою її мати – гордість.

винахідливі на зло,

Бо не задовольнялися зробленим раніше злом: звідси знову видно, що грішили не через захоплення, а навмисне й за власною схильністю.

неслухняні батькам,

І проти самої природи, каже, постали.

Рим. 1:31.  безрозсудні,

І справедливо. Бо чи могли зрозуміти що-небудь ті, котрі не слухалися батьків?

віроломні,

Тобто нестійкі в домовленостях.

нелюбі, непримиримі, немилостиві.

Коренем усіх зол є саме охолодження любові: бо звідси походить, що один з одним не мириться, один одного не любить, один одного не милує. Про це і Христос сказав: «через збільшення беззаконня у багатьох охолоне любов» (Мф. 24:12). Сама природа поєднує нас один з одним, як і інших тварин, але люди не зрозуміли цього.

Рим. 1:32. Вони знають праведний суд Божий, що хто робить такі діла, вартий смерті; однак не тільки їх роблять, але й тих, що роблять, схвалюють.

Довівши, що язичники сповнилися всякого пороку від того, що не захотіли пізнати Бога, тепер доводить, що вони не заслуговують на виправдання. Вони не можуть сказати «ми не знали добра», бо знали, що Бог правосудний. Значить, вони роблять зло добровільно і, що ще гірше, схвалюють тих, хто робить його, тобто сприяють злу: ця хвороба невиліковна.

 

Глава друга

Рим. 2:1. Отже, нема тобі виправдання, всякий чоловіче, що судиш іншого, бо тим же судом, яким судиш іншого, осуджуєш себе, бо, судячи іншого, робиш те саме.

Всі ми є людьми не однакового настрою: іноді сприяємо злу, іноді буваємо суддями чужих лих, засуджуємо подібних до себе. Отже, сказавши раніше про тих, хто схвалювали злих, тепер веде мову про засудження й каже: «Отже, нема тобі виправдання». Тобто ти знав, що Боже правосуддя полягає в тому, щоб гідно карати злих, тому й не маєш виправдання ти, який засуджує тих, хто робить те саме, що й ти робиш. Здається, що ці слова відносяться до правителів, особливо ж до римлян, як тодішніх володарів всесвіту, бо судити є ділом правителів.

Втім, це підходить і до всякої людини, бо всяка людина може судити, хоч би й не було в неї суддівської посади.

Отже, коли засуджуєш, каже, перелюбника, а сам перелюбствуєш, то засуджуєш самого себе.

Рим. 2:2. А ми знаємо, що воістину є суд Божий на тих, що роблять такі діла.

Щоб хтось не сказав про себе: «Я досі чинив перелюб і уникнув суду», – апостол, лякаючи його, каже, що у Бога не так: у нас одного карають, а інший, хоча й те саме робить, уникає покарання; але у Бога не так: бо суд Божий на поганих людей є воістину.

Рим. 2:3. Невже думаєш ти, чоловіче, що втечеш від суду Божого, засуджуючи тих, що роблять такі діла, і роблячи те саме?

Рим. 2:4. Або зневажаєш багатство милосердя, лагідності і довготерпіння Божого, не розуміючи, що милосердя Боже веде тебе до покаяння?

Рим. 2:5. Але, через упертість твою і нерозкаяне серце, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і явлення праведного суду від Бога,

Рим. 2:6. Котрий воздасть кожному за вчинки його.

Вище сказав, що відплата поганим людям за оману і шанування тварин полягає в самих тих нещастях, яким вони віддавалися, тому що сама нечистота була достатнім покаранням для них. Тепер відкриває вже для них і покарання. Для тебе, каже, чоловіче, є й інша кара: ти не уникнеш суду Божого.

Як уникнеш ти суду Божого, коли не уникнув свого суду? Бо в чому ти засудив іншого, у тому виголосив вирок на самого себе. Якщо ж ти покладаєшся на довготерпіння Боже тому, що ще не покараний, то ця непокараність слугує до більшого покарання для тебе. Бо довготерпіння Боже спасенне для тих, хто користується ним на виправлення себе, а для тих, хто використовує його на примноження гріха, воно слугує більшим приводом для покарання, не за природою своєю, а через жорстокосердя таких. «Збираєш, – каже, – собі гнів», – не Бог збирає тобі, а ти сам збираєш собі. Як це? Своїм непохитним і жорстким до добра серцем. Бо що може бути жорсткішим за тебе, коли ти ні милосердям не пом’якшуєшся, ні страхом не схиляєшся? Далі, сказавши про день гніву, додає: «явлення праведного суду від Бога». І справедливо, аби хтось не вважав суд дією гніву. Явлення, каже, всього.

Тому відплата відповідна тому, що відкривається, а внаслідок цього й суд праведний. Тут правда не завжди бере гору, тому що діла приховуються, а там після явлення відбувається суд праведний. Зауваж це місце, співставивши його з наступним: «Озлоблю серце фараона» (Вих. 4:21), бо Павло висловлюється майже тими самими словами.

Рим. 2:7. тим, які постійністю в доброму ділі шукають слави, честі й безсмертя, – життя вічне.

Сказавши, що Господь воздасть кожному, почав з нагороди добрих, роблячи таким чином свою мову приємною. У словах «постійністю в доброму ділі» висловлює, по-перше, те, що від добра не повинні відступати й не повинні робити його недбайливо, а повинні перебувати в ньому до кінця, а по-друге – те, що не треба покладатися на саму лише віру, тому що потрібне й добре діло. Словом «безсмертя» відкриває двері воскресіння. Потім, позаяк всі встанемо, але не всі для одного й того самого, а одні – для слави й інші – для покарання, то згадав про славу та честь.

Отже, вся мова має такий смисл. Тим, каже, котрі шукають майбутньої слави, честі та безсмертя і ніколи не випускають їх із думок своїх, Бог воздасть, тобто у воскресіння, вічне життя. Яким чином здобуваються майбутня слава, честь і нетління? Постійністю в доброму ділі. Бо той, хто постійний в доброму ділі і твердо стоїть проти будь-якої спокуси, справді здобуває і славу, і честь, і безсмертя чи насолоду нетлінними благами в нетлінному тілі.

Рим. 2:8. а тим, що противляться і не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів.

Рим. 2:9. Скорбота і тіснота всякій душі людини, яка чинить зло, по–перше, іудея, потім і елліна!

«Ἐξ ἐριθείας» означає зусилля та нерозумну завзятість. «А що з ревністю», тобто із зусиллям. Тут показує, що вони стали злими не через незнання, а через завзятість, тому й недостойні помилування. І покірність неправді та непокірність правді також є гріхом свавілля; бо не сказав «які примушені й зазнають насильства», а які «підкоряються». Зверни увагу, що про Господню відплату в вічному житті висловився інакше, ніж про сумне. «Лютість, – каже, – і гнів, і скорбота». Не сказав «воздадуться Богом», а залишив мову нескінченною, щоб розуміли: буде. Бо Богові властиво животворити, а покарання є наслідком нашої безтурботності. Словами «всякій душі людини» приборкує гордість римлян. Хоча б хто, каже, був царем, не уникне покарання, якщо творить (κατεργαζόμενος) зле, тобто залишається в злі і не розкаюється: бо не сказав «εργαζόμενος», тобто той, хто чинить, а «κατεργαζόμενος», тобто той, хто чинить зло з марнославством. А позаяк іудей більшу отримав настанову, то він вартий більшого покарання, бо «сильні сильно будуть покарані» (Прем. 6:6) і більш обізнані тяжче понесуть покарання.

Рим. 2:10. слава і честь і мир всякому, хто робить добро, по–перше, іудею, потім і елліну!

Рим. 2:11. Бо Бог не зважає на особу.

Далі в Посланні апостол має намір довести, що ні обрізання не приносить користі, ні необрізання не завдасть шкоди, і потім показати необхідність віри, яка виправдовує людину. Для цього він спочатку спростовує іудейство. Зауваж же мудрість: говорить про те, що було до Пришестя Христового, що світ був сповнений пороків і що всі підлягали покаранню, по-перше, іудей, потім еллін. Визнавши ж за безсумнівне, що язичник буде покараний за зло, з цього положення виводить висновок, що він буде й нагороджений за добро.

Якщо ж і нагорода, і покарання є наслідками діл, то закон і обрізання вже зайві, і не тлише зайві, а й готують іудеєві більше покарання; бо якщо засуджується язичник тому, що не керувався природою, а тому й природним законом, то набагато більше засуджується іудей, який, маючи те саме керівництво, був вихований ще в законі. До цього схиляється мова апостола. Тепер дізнайся смисл слів. Під еллінами має на увазі тут не ідолопоклонників, а богобоязливих людей, котрі жили благочестиво, не маючи закону, якими були  Мелхіседек, Іов, ниневитяни, нарешті, Корнилій. Так само й під іудеями має на увазі іудеїв, котрі жили до Христового пришестя. Бо, намагаючись довести, що обрізання не має жодної сили, звертає увагу на часи давні й показує, що ніякої не було різниці між богобоязливим язичником і доброчесним іудеєм. Якщо ж іудей нічим не перевершував язичника до пришестя Христового, коли іудейство особливо було славне, то тим паче не перевершує він його тепер, коли закон скасований. Так каже апостол, маючи на увазі скрушити гордість іудеїв, які не приймали до себе тих, що походили від язичництва. Слава, каже, і честь, і мир.

Блага земні завжди мають ворогів, пов’язані з занепокоєннями, викликають заздрощі й підступи, і хоча б ззовні ніхто не загрожував їм, сам той, хто володіє ними, завжди занепокоєний в помислах; а слава і честь у Бога насолоджуються миром і чужі занепокоєння в помислах, як такі, що не піддаються підступам. Оскільки ж здавалося неймовірним, щоб удостоювався честі язичник, який не чув закону і пророків, то доводить це тим, що Бог не зважає на особу. Бог, каже, не бере до уваги особу, а дивиться на діла. Якщо ж за діла між іудеєм і язичником немає жодної різниці, то ніщо не перешкоджає останньому удостоїтися однакової честі з першим. Отже, коли скасовано закон, не величайся, іудею, перед тим, хто з язичників і чинить добро, він рівний був тобі навіть у той час, коли іудейство твоє було в славі.

Рим. 2:12. Ті, які, не маючи закону, согрішили, поза законом і загинуть; а ті, які під законом согрішили, за законом осудяться.

Рим. 2:13. (бо не слухачі закону праведні перед Богом, а виконавці закону виправдані будуть,

Вище довів, що язичник удостоюється такої самої честі, як і іудей. Тепер доводить, що під час покарання спіткає і іудея засудження. Язичники, каже, «не маючи закону, согрішили», тобто не навчалися закону, тому «поза законом і загинуть», тобто легше будуть покарані, як ті, що не мають викривачем закону; бо «поза законом» означає: не підлягаючи осуду за законом. Навпаки, іудей согрішив «під законом», тобто навчаючись і від закону, тому й суд прийме, тобто засуджений буде, «за законом», як той, хто підлягає закону, який викриває його й піддає більшому засудженню. Як же ти, іудею, кажеш, що не маєш потреби в благодаті, бо виправдовуєшся законом? Ось, доведено, що тобі немає жодної користі від закону, так що маєш більшу, ніж язичник, потребу в благодаті, як не виправдовуваний перед Богом самим лише слуханням закону. Перед людьми слухачі закону можуть здаватися чесними, але перед Богом не так: перед Ним виправдовуються виконавці закону.

Рим. 2:14. бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне роблять, то, не маючи закону, вони самі собі закон:

Рим. 2:15. вони показують, що справа закону в них написана в серцях, про що свідчить їхня совість

Доводить те, що говорить проти іудеїв, і веде мову з мудрим мистецтвом, щоб не здалося, ніби говорить щось проти закону. Немовби хвалячи й підносячи закон, каже, що заслуговують на подив ті, котрі не мають закону «єством», тобто мають переконання в думках: бо вони не мали потреби в законі, а тим часом виконали закон, закарбувавши в серцях своїх не письмена, а діла і замість закону користуючись, на свідчення про добре, совістю й природними думками. Говорить тут про три закони: про закон писаний, про закон природний і про закон справ. «Язичники, що не мають закону». Якого? Писаного. «З природи законне роблять». За яким законом? За законом, що виявляється в ділах. «Вони показують, що справа закону в них написана в серцях». Якого? Закону в ділах. Зауваж мудрість: не уразив іудеїв, як вимагав цього хід мови. За ходом мови слід було сказати так: коли язичники, які не мають закону, роблять законне за природою, то вони набагато переважають наставлених у законі. Але апостол не сказав так, а висловився м’якше: «самі собі закон». Цим він доводить, що і в найдавніші часи, і раніше, ніж дано було закон, рід людський перебував під тим самим Промислом. Цим закриває також уста тим, хто каже: чому Христос не прийшов навчити чиненню добра раніше, від початку? Пізнання добра і зла, каже, Він вклав у всіх спочатку; коли ж побачив, що воно не допомагає, то прийшов, нарешті, Сам.

і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну)

Рим. 2:16. в той день, коли, за моїм благовістям, Бог буде судити таємні діла людей через Іісуса Христа.

З цих слів починай нову мову, бо тепер говорить апостол про те, яким чином судимі будуть усі взагалі люди. У день суду постануть власні наші думки, які то засуджують, то виправдовують, і людині не потрібно буде на судилищі тому ні іншого обвинувача, ні іншого захисника. А щоб збільшити страх, не сказав «гріхи», а «таємні діла». Люди можуть судити самі лише явні діла, а Бог, каже, судитиме таємні діла через Іісуса Христа, тобто Отець через Сина, бо Отець не судить нікого, а всякий суд віддав Синові (Ін. 5:22). Можеш і так розуміти слова «через Іісуса Христа»: за благовіствуванням моїм, наданим мені Іісусом Христом. Тут переконує, що благовіствування не проповідує нічого протиприродного, а сповіщає те саме, що спочатку прищеплене людям самою природою, тобто що і благовіствування свідчить про суд і покарання.

Рим. 2:17. Ось, ти звешся іудеєм, і заспокоюєш себе законом, і хвалишся Богом,

Рим. 2:18.  і знаєш волю Його, і розумієш те, що краще, навчаючись із закону,

Сказавши, що для спасіння язичника, який виконує закон, нічого більше не потрібно, визначає, зрештою, переваги іудеїв, покладаючись на які вони пишалися перед язичниками. Насамперед говорить про ім’я іудея, бо воно становило велику перевагу, як тепер ім’я християнина. Не сказав «ти іудей», а «звешся», бо справжній іудей той, котрого сповідують іудеєм, бо «іуда» означає сповідання. «і заспокоюєш себе законом» – не трудишся, не ходиш, не дізнаєшся, що потрібно робити, а маєш закон, який легко наставляє тебе на все. «І хвалишся Богом», тобто що ти любимий Богом і Він віддає перевагу тобі перед іншими людьми; обертати ж любов Божу на засіб зневажати істоти однорідні є ознакою крайньої нерозумності. «і знаєш волю Його», тобто Божу. «І розумієш те, що краще», тобто вирішує, що належить робити й чого не належить робити. Під «краще» (διαφέροντα) треба розуміти пристойне чи корисне кожному.

Рим. 2:19. і впевнений в собі, що ти провідник сліпих, світло для тих, що в темряві,

Рим. 2:20. наставник неуків, учитель немовлят, той, що має в законі взірець знання і правди.

Вище говорив, що слухання закону не приносить жодної користі, якщо не буде приєднане до нього виконання; «бо не слухачі закону», каже, «праведні перед Богом, а виконавці закону» (вірш 13), тепер говорить дещо більше, а саме: хоча б ти й був учителем, але якщо не виконуєш закону, то не тільки не отримуєш собі ніякої користі, а й наволікаєш на себе більше покарання. І позаяк іудеї вельми звеличувалися учительською гідністю своєю, то з цього особливо доводить, що вони гідні осміяння. Бо коли каже «провідник сліпих, учитель немовлят» та інше, то зображає зверхність іудеїв, котрі називали себе саме провідниками, світлом і наставниками, а навернених із язичництва іменували тими, що в темряві, немовлятами та неуками.

Але ти маєш зразок відання й істини не в ділах і не в заслугах, а «в законі», покладаючись на нього як на зображення чесноти. Так хтось, маючи в себе царське зображення, сам нічого не списує з нього, а ті, у яких немає його, і не бачачи його, правильно наслідують його.

Отже, всякий учитель пише і зображує в душах учнів пізнання добра й тому саму істину. Якщо він робить це і в діяльності, то буде досконалий; в іншому разі буде таким, якими є ті, хто засуджується тепер апостолом. Дехто під «взірцем» розуміли зразок відання несправжній. Ти маєш, каже, пізнання і благочестя не істинне, а підроблене й прикрите хибним виглядом.

Рим. 2:21. як же ти, навчаючи іншого, не навчаєш самого себе?

Рим. 2:22. Проповідуючи не красти, крадеш? кажучи: не перелюбствуй, перелюбствуєш? цураючись ідолів, святотатствуєш?

Рим. 2:23. Хвалишся законом, а, порушуючи закон, безчестиш Бога?

Рим. 2:24. Бо, як написано, через вас ім’я Боже ганьблять язичники.

Викладає свою думку у вигляді питання, присоромлюючи тих, котрі хвалилися, що вони – вчителі. Святотатством називає розкрадання присвяченого ідолам; бо хоча вони й гребували ідолами, але, охоплені срібролюбством, торкнулися посвяченого ідолам через ганебну корисливість. Після цього викладає найтяжчу провину, кажучи: «хвалишся законом», як піднесений честю від Бога через закон, «а, порушуючи закон, безчестиш Бога». Тут три провини. Перша: іудеї безчестять; друга: безчестять Бога, який звеличив їх честю; третя: безчестять закон, порушуючи його, тоді як він служив до їхньої честі. Але щоб не подумали, що звинувачує іудеїв сам, навів як обвинувача їхнього пророка Ісаю, виставляючи дві провини їхні. Бо вони не лише самі ображають Бога, а й інших приводять до того, і не тільки не вчать жити за законом, а й учать протилежному, навчають хулити Бога, що протилежне закону; бо ті, хто бачить їхнє розбещення, кажуть: хіба цих має любити Бог? Невже Бог, Котрий любить таких, є істинним Богом?

Рим. 2:25. Обрізання корисне, коли виконуєш закон; а коли ти порушник закону, то обрізання твоє стало необрізанням.

Позаяк обрізання було у великій повазі у іудеїв, то не сказав про нього відразу на початку, що обрізання зайве й марне, а на словах допускає, проте на ділі відкидає його й каже: я згоден, що обрізання корисне, але тоді, коли виконуєш закон. Не сказав, що воно марне, аби не подумали, що знищує обрізання, але доводить, що іудей не має обрізання, говорячи: «обрізання твоє стало необрізанням».

Отже, доводить, що іудей не обрізаний за серцем. Два має на увазі обрізання й два необрізання: одне зовнішнє, а інше внутрішнє. А саме: обрізання зовнішнє є обрізання плотське, коли обрізується хтось за тілом, обрізання духовне полягає у відкиданні плотських пристрастей. І необрізання плотське буває тоді, коли хтось залишається необрізаним за плоттю, а необрізання духовне буває тоді, коли хтось, маючи язичницьку душу, анітрохи не відсікає пристрастей.

Думка Павла така: якщо ти обрізаний за плоттю, але не виконуєш узаконеного, то ти ще необрізаний, необрізаний за духом; так само, хто необрізаний за плоттю, але виконує узаконене, той обрізаний за духом, тому що в нього вилучені тілесні пристрасті. Це пояснює й далі. Послухай.

Рим. 2:26. Отже, коли необрізаний дотримується постанови закону, то його необрізання чи не вміниться йому за обрізання?

Не каже, що необрізання перевершує обрізання, бо це надто боляче, а каже, що «вміниться йому за обрізання». Тому істинним обрізанням є добра діяльність: так само необрізанням є лиха діяльність. Зауваж, не сказав «якщо необрізання збереже закон», бо, імовірно, передбачав таке заперечення від кого-небудь: чи можливо, щоб зберегла закон людина необрізана, коли саме буття необрізаним становить порушення закону? Як же висловився? «Постанови закону», тобто постанови, виконанням якої думає виправдатися. Бо обрізання було не справою, а стражданням, якого зазнавали ті, кого обрізували, тому й не може називатися виправданням закону. Воно дане як знак, щоб не змішували іудеїв з язичниками.

Рим. 2:27. І необрізаний з природи, який виконує закон, чи не осудить тебе, порушника закону з Писанням і обрізанням?

Рим. 2:28. Бо не той іудей, хто має такий вигляд, і не те обрізання, що зовні, на тілі;

Рим. 2:29. але той іудей, хто в душі такий, і те обрізання, яке в серці, за духом, а не за буквою: йому і похвала не від людей, а від Бога.

Тут ясно показує, що має на увазі два необрізання, одне природне, а інше довільне, яке буває, як сказано, тоді, коли хтось анітрохи не відсікає плотських пристрастей, і два обрізання, одне за плоттю, а інше в дусі обрізання серця. «Необрізаний», каже, «з природи», який має обрізання пристрастей через виконання «закону», тобто, як вище сказано, який має виправдання закону, «осудить», тобто звинуватить, не обрізання (бо говорити так про нього було тяжко), а «тебе», на вигляд дійсно обрізаного за плоттю, але необрізаного за серцем, як того, хто переступив виправдання закону.

Таким чином, докоряє не обрізанню (яке, схоже, поважає), а образнику його чи тому, хто переступив його. Потім, довівши це, ясно визначає і те, хто є істинним іудеєм, і дає зрозуміти, що іудеї все робили з марнославства. «Бо не той іудей», каже, «хто має такий вигляд, а хто в душі такий», котрий нічого не робить просто чуттєво, а розуміє духовно і суботи, і жертви, і очищення. Коли каже «обрізання, яке в серці, за духом», то прокладає шлях до християнського способу життя й показує необхідність віри; бо вірування серцем і духом має похвалу від Бога, Який випробовує серця і ні про що не судить за плоттю. Із всього випливає, що всюди потрібне життя. Під іменем необрізаного чи язичника має на увазі, як і вище сказано, не ідолопоклонника, а людину благочестиву й доброчинну, яка не дотримується, однак, іудейських обрядів.

 

Глава третя

Рим. 3:1. Отже, яка перевага бути іудеєм, або яка користь від обрізання?

Рим. 3:2. Велика перевага в усіх відношеннях, а найбільше в тому, що їм ввірене слово Боже.

Рим. 3:3. Бо що ж? коли деякі й невірні були, невірність їхня чи знищить вірність Божу?

Відкинувши всі постанови закону словами «яка перевага бути іудеєм», бачить заперечення, що природно народжується, і запобігає йому. Яке ж це заперечення? Наступне: якщо в постановах тих немає ні малої користі, то для чого ж, зрештою, обрано народ іудейський? Заперечення це вирішує із властивою йому мудрістю. На словах погоджується й говорить, що велика користь іудею, а на доказ цього наводить не заслуги іудеїв, а Божі дарування. Не сказав, що іудеї вельми перевершують інші народи, бо добре виконали таке-то й таке-то, а що «їм ввірене слово Боже», тоді як це є благодіянням Божим, а не перевагою їхньою. Що означає «ввірене»? Дане, доручене; Бог визнав іудеїв гідними й тому ввірив їм небесні одкровення.

Говорячи так, зовні захищає їх, але водночас виставляє на вид нове звинувачення, доводячи, що вони не повірили словам Божим, які служили до їхньої честі. Але це звинувачення представляє не від своєї особи. Немовби так каже: яка користь іудеям від того, що вони отримали одкровення Боже, коли вони не повірили йому? Здається, і це заперечення вирішує, виправдовуючи не іудеїв, а Бога. Якщо не повірили, то чи від Бога це? Невже невірність їхня «знищить вірність Божу», тобто доручені їм одкровення і благодіяння? Невірність іудеїв не тільки не завдає Богові жодної шкоди, а, навпаки, доводить велике людинолюбство Його, тому що Він не позбавляє благодіяння тих, які згодом зневажають Його. Чи бачиш, як звинуватив іудеїв тим, чим вони хвалилися, тобто тим, що отримали закон?

Рим. 3:4. Зовсім ні. Бог вірний, а всяка людина неправдива, як написано: Ти праведний в словах Твоїх і переможеш у суді Твоєму.

Вище сказав, що не увірував дехто. Тим часом виявляється невірними не дехто, а всі. Тому, щоб не засмутити іудеїв, премудро веде мову й те, що виявилося на досвіді, викладає у вигляді припущення. Припустимо, каже, що всі були невірні. Що ж із цього? І в цьому разі Бог виправдовується. Тобто: якщо розсудити й порівняти, що дарував Бог іудеям і як вони поводилися перед Ним, то праведність залишається на боці Бога, як і Давид говорить (Пс. 50:6).

Рим. 3:5. Якщо ж наша неправда відкриває правду Божу, то що скажемо? чи не буде Бог несправедливий, коли виявляє гнів? (кажу це за людським міркуванням).

Рим. 3:6. Зовсім ні. Бо інакше як Богові судити світ?

Тут представляє одне заперечення. Дехто міг би сказати: якщо з того, що Бог облагодіяв нас, а ми були невдячними до Нього, Він виявляється ще вірнішим, то за що ж гнівається Він, тобто карає нас, якщо ми стали причиною Його виправдання й перемоги? Таке заперечення. Апостол вирішує його дуже мудро і на викриття іудеїв. З того, що Бог карає тебе, не випливає, що ти причина перемоги Божої, бо несправедливо переможцеві карати того, хто був причиною перемоги. Але Бог не несправедливий: інакше як Богові судити світ, якщо Він несправедливий? Тому, коли Бог карає тебе, а Він не несправедливий, випливає, що ти не став для Нього причиною перемоги тим, що грішив: бо Бог й інакше міг перемогти, якби ти не виявився злим. Слова «кажу це за людським міркуванням» мають такий смисл. Так, каже, відповідаю для виправдання Бога за людським розумом, тобто як тільки може відповідати людина розважлива, бо дії Божі мають деякі незбагненні для нас засади, перевершують людський розум і не потребують захисту нашого.

Рим. 3:7. Бо коли вірність Божа підноситься моєю невірністю до слави Божої, за що ж мене ще й судити як грішника?

Рим. 3:8. І чи не чинити нам зло, щоб вийшло добро, як деякі лихословлять нас і кажуть, ніби ми так навчаємо? Праведний суд на таких.

Знову повторює раніше сказане, щоб роз’яснити те. Якщо через злочин мій явився Бог праведним і вірним, то за що ж, зрештою, осуджувати мене, котрий зробив користь славі Божій? У такому разі я заслуговую не на осудження, а на нагороду. А якщо це справедливо, то справедливо буде й те, що говорять про нас язичники. Язичники, чуючи слова Павла «коли примножився гріх, стало ще більше благодаті» (Рим. 5:20), піддавали їх осміянню і стверджували, ніби християни кажуть: робитимемо зло, щоб вийшло добро, грішитимемо більше, щоб примножилася благодать. Ці слова язичників, сказані ними на наругу і глузування з нас, мають місце і в цьому разі, якщо допустити, що Бог виявляє Свою благість завдяки нашій порочності та невдячності. Але насправді не так. Мова язичників є мова тих, хто говорить завжди неправду. «Праведний суд на таких», тобто вони покарані будуть за справедливістю. Отже, тим, що грішу, я не стаю причиною виправдання Божого, адже засуджуюсь, як грішник; бо якби я грішив на славу Божу, то не засуджувався б.

Рим. 3:9. То що ж? чи маємо ми перевагу? Аж ніяк. Бо ми вже довели, що як іудеї, так і елліни, всі під гріхом.

Рим. 3:10. Як написано: нема праведного ні одного;

Рим. 3:11. нема того, хто розумів би; ніхто не шукає Бога;

Рим. 3:12. усі збилися з путі, негідні всі до одного; нема того, хто робив би добро, нема жодного.

Рим. 3:13. Гортань їхня – відкритий гроб; язиком своїм обманюють; отрута аспідів на устах їхніх.

Рим. 3:14. Уста їхні повні лихослів’я і гіркоти.

Рим. 3:15. Ноги їхні швидкі на пролиття крові;

Рим. 3:16. руїни і пагуба на дорогах їхніх;

Рим. 3:17. вони не знають шляху миру.

Рим. 3:18. Нема страху Божого перед їхніми очима.

Сказавши вище, що іудеї мають певну перевагу, тому що їм ввірений і вручений закон, тепер доводить, що вони не мають жодної переваги за ділами своїми. Бо, як ті, що не зберегли ввіреного їм, вони зазнають більшого осуду. Тому, хоча й мали вони певну перевагу, як обрані Богом, але позаяк ділами своїми вони знечестили Бога, Який вшанував їх честю й обрав їх, то не лише вже не мають жодної переваги, а й зазнають більшого осудження.

Говорить немовби від імені іудеїв: «То що ж? чи маємо ми перевагу?» –  чи перевершуємо інших, чи угодніші за інших Богові ми, іудеї, які отримали закон і обрізання? «Аж ніяк». Бо іудеї, щоб не сказати більше, согрішили так само, як і язичники. А звідки це видно? З пророків, а саме Давида й Ісаї. Бо мова, що починається словами: «Нема праведного ні одного», — і закінчується так: «Уста їхні повні лихослів’я і гіркоти», — належить Давидові (Пс. 13:3-5,9:28,139:4), а мова зі слів «ноги їхні швидкі» до слів «вони не знають шляху миру» належить Ісаї (Іс. 59:7-8); потім знову йдуть слова Давида (Пс. 35:2).

Отже, представляє обвинувачами іудеїв найславніших пророків і показує, що вони говорять цілком згідно. Тому після слів Ісаї знову наводить слова Давида. Бо Ісая ясно говорить про іудеїв; про них же говорить і Давид. Далі, як тільки хтось ухиляється від добра, одразу стає безкорисним. Бо порочність є не що інше, як викривлення природних спонукань до добра: тому, збуджуючи людину на протиприродне, робить його безкорисним. Бо природа не користується вже ним, подібно до того як не користується вона при відправленні діл своїх хворих. «Руїни і пагуба» є гріх, бо ніщо так не руйнує душу, як гріх, неправильним шляхом своїм. Бо чеснота, як природне добро наше, влаштовує нам шлях рівний і гладкий, а порочність, як діло протиприродне, відоме недоліками та надлишками, змушує нас іноді нестись вгору, а іноді вниз, і тому робить рух наш нерівним і важким; не кажу вже про те, що вона готує нам після цього покарання. «Вони не знають шляху миру», тобто благочестивого життя; бо благочестиве життя є шлях спокою. «Візьміть, — каже Господь, — іго Моє… і знайдете спокій» (Мф. 11:29): ось шлях до істинного миру Христового!

Рим. 3:19. Але ми знаємо, що закон, коли щось говорить, говорить до тих, хто під законом, тому всякі уста замикаються і весь світ стає винним перед Богом,

Рим. 3:20. тому що ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть; бо законом пізнається гріх.

Щоб іудеї не могли заперечити «це не до нас говориться», висловлює: «закон, коли щось говорить, говорить до тих, хто під законом». Яка, каже, потреба казати іншим, коли закон дано вам? Законом же називає весь Старий Завіт, а не сам лише Мойсеїв закон, як і тепер назвав законом пророцтва Ісаї та Давида. Словами «всякі уста замикаються» зображує вихваляння іудеїв і непереборні поривання язика їхнього. Цими словами пророк приборкав їх, наче стрімкий потік.

Апостол же має на увазі не те, що нібито для того грішили, щоб їхні уста замкнулися, а що для того їх викривали пророки, аби вони не представляли гріхи свої гріхами незнання й не хвалилися. І не самі лише іудеї, а й «весь світ стає винним перед Богом», тобто осудженим, чужим дерзновіння, таким, що не виправдовується власними сділами, а має потребу в сторонній допомозі, тобто в благодаті Христовій. Що ж ти, іудею, хвалишся законом, коли ти нарівні з рештою світу винен як не виправдовуваний ділами закону?

Рим. 3:21. Тепер же, незалежно від закону, явилася правда Божа, про яку свідчать закон і пророки.

Якщо ти, іудею, хвалишся законом, то знай, що він служить для тебе причиною більшого покарання. Бо через нього ти дізнався про гріх, а хто грішить з усвідомленням, тому загрожує більше покарання. Але це траплялося через твоє недбальство, бо ти не тікав від гріха, що став тобі відомим, і тому накликав на себе більшу кару. Як же звільнишся ти від цього покарання? Якщо приймеш правду Божу, незалежну від закону. Бо нас виправдає Бог, хоча б ми й не мали діл, тому що Бог всемогутній. Прекрасно висловився «явилася», щоб показати, що правда Божа існувала раніше, але була прихована. І словами «про яку свідчать закон і пророки» також показує, що вона не є чимось новим, а що про неї говорили і закон Мойсея, і пророки, тому й гідна прийняття; бо хоча вона й незалежна від закону, проте цілком згідно із законом має на меті виправдати нас.

Рим. 3:22. правда Божа через віру в Іісуса Христа у всіх і для всіх віруючих, бо нема різниці,

Рим. 3:23. тому що всі согрішили і позбавлені слави Божої,

Рим. 3:24. одержуючи виправдання даром, за Його благодаттю, відкупленням у Христі Іісусі.

Ця правда, каже, тобто виправдання, яким виправдав нас Бог, сходить на всіх через віру. Коли ми приносимо віру, то виправдовуємося всі, іудеї і язичники. «Бо нема різниці». Іудеєві не віддається перевага перед язичником тому, що він отримав закон. Бо й він согрішив, позаяк із закону навчився тільки, як пізнавати гріх, а не як уникати його. Навіть якщо він і не так згрішив, як язичник, слави він позбавлений однаково, тому що образив Бога, а образник пожинає плід не слави, а безслав’я. Але ти не впадай у відчай. Всі виправдовуються даром за благодаттю Божою, а благодать ця буває через відкуплення, тобто через цілковите визволення, зроблене Христом, бо Він виправдав нас, давши Самого Себе у викуп за нас.

Рим. 3:25. Котрого Бог призначив, як жертву умилостивлення в Крові Його через віру; для свідчення правди Його в прощенні гріхів, зроблених раніше,

Рим. 3:26. під час довготерпіння Божого; для свідчення правди Його нині, щоб Він явився праведним і виправдовуючим віруючого в Іісуса.

Згадав про очищення (жертвою умилостивлення) і кров, щоб переконати іудея, що прощення й виправдання звершуються через Христа. Якщо, розмірковує, ти вірив, що гріхи відпускалися кров’ю овець, то тим паче відпускаються вони Кров’ю Христа, і якщо очищення законне, будучи образом Христа, мало таку силу, то набагато більшу силу має сама істина. «Очищенням» (очистилищем) називався покрив ковчега, прикрашений поставленими на обох боках його херувимами. Воно вказувало на людське єство, яке було покровом Божественності, яке закривало Його, але прославлялося ангельськими силами, що служили йому з причини з’єднання його з Богом Словом. Сказав «призначив», аби показати, що визволення Кров’ю Христовою наперед визначене здавна для зцілення від розслаблення, тобто омертвіння від гріхів, вчинених раніше, під час довготерпіння Божого. Бо хоча ми користувалися великою благістю, проте стали подібними до розслаблених і омертвілих. А трапилося це «для свідчення правди» Божої, щоб не тільки Сам Бог явився праведним, а й інших, котрі омертвіли у гріху, міг воскресити і виправдати, подібно до того як і явлення багатства полягає в тому, щоб комусь не лише самому бути багатим, а й бути в змозі зробити багатими інших. Отже, не соромся, будучи виправдовуваним таким чином. Якщо Бог Собі присвоює діло це, тобто звеличується і хвалиться ним, як Той, Хто виправдовує нас «нині», тобто коли гріх досяг крайньої межі і коли ми визнані ніби розслабленими і мертвими, то чого тобі, іудею, соромитися такої слави Божої?

Рим. 3:27. Де ж те, чим би хвалитися? Знищено. Яким законом? законом діл? Ні, але законом віри.

Апостол довів, що ми виправдаємося через віру, тому справедливо питає іудея: де ж те, чим би хвалитися тобі й пишатися? Не каже: «де чеснота?» Бо іудеї не мали чесноти, а мали тільки похвальбу. І продовжує: «знищено», що означає: хвалитися вже не час.

До Христа своєчасно було хвалитися законом, а тепер уже не своєчасно, бо стало видно, що вихваляння їм марне. Бо якби міг виправдати нас закон, то не було б нам потреби в Христі. Яким же, питає, законом «знищено»? Чи законом діл, тобто тим, який говорить, що людина, котра їх виконує, жива буде (Лев. 18:5) (Бо це сказав закон Мойсеїв)?. Ні, відповідає, а законом віри, який виправдовує благодаттю, а не ділами. Ось і віру називає законом, тому що слово «закон» було в пошані в іудеїв. Отже, хвалися, іудею, вірою, яка може виправдати тебе.

Рим. 3:28. Бо ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, незалежно від діл закону.

Рим. 3:29. Невже Бог є Бог тільки іудеїв, а не і язичників? Звичайно, і язичників;

Рим. 3:30. бо є лише один Бог, Котрий виправдає обрізаних за вірою і необрізаних через віру.

Довівши, що виправдання — в Крові Христовій, а не в ділах закону, закінчує мову й каже: з усього сказаного робимо висновок, що кожна людина виправдовується вірою. Не бентежся цим, іудею, ніби безглуздістю. Бог є не окремий Бог, щоб врятувати тільки тебе, а не кожну людину. Тут же присоромлює іудеїв і вельми лякає їх, як богоборців, якщо не допустять, що язичники спасаються через віру; бо вони не вірять, що Він є Богом усіх і однаково промишляє про всіх.

Один, каже, є Бог, тобто Бог іудеїв і язичників, Який і обрізаного виправдовує, не законом, а вірою, і необрізаного приймає через віру. Згадавши ж про обрізання і необрізання, згадує і сказане вище, де довів, що ні обрізання не приносить користі, коли немає діл, ні необрізання не шкодить саме собою. Отже, і в тому, і в іншому разі потрібна віра.

Рим. 3:31. Отже, ми знищуємо закон вірою? Зовсім ні; але закон утверджуємо  (ἰστώμεν).

Слова про те, що закон знищується вірою, привели іудеїв у збентеження. Тому лікує їх своєю великою мудрістю, говорячи, що віра утверджує закон. Бо, чого бажав і закон, тобто виправдати людину, але не міг зробити, те звершує віра. Хто тільки увірував, той уже виправдався. Отже, віра не знищила, а утвердила закон. Виразом «ίστώμεν» переконує, що закон лежав, а лежачого треба підняти й поставити.

 

Глава четверта

Рим. 4:1. Що ж, скажемо, Авраам, отець наш, здобув через плоть?

Рим. 4:2. Якщо Авраам виправдався ділами, він має похвалу, але не перед Богом.

Рим. 4:3. Бо що говорить Писання? Повірив Авраам Богові і це вмінилося йому у праведність.

Достатньо довівши, що для всіх потрібна віра, підтверджує це ще прикладом Авраама, який користувався в іудеїв великою повагою, і каже, що й він, котрий відмінно зробив багато великого, виправдався не ділами, а вірою. Називає його отцем «через плоть», аби показати, що іудеї не мають духовної спорідненості з ним, чи, краще, щоб зобов’язати їх цим у всьому наслідувати його. Якщо він виправдався ділами, то «має похвалу, але не перед Богом», тобто може хвалитись тим, що добре зробив щось власними трудами, але це не означає хвалитися перед Богом і не спрямовується до Бога.

Навпаки, хто виправдовується вірою, той має похвалу перед Богом, може хвалитися про Бога, як спасенний Його благодаттю й улюблений Ним. Може хвалитися вірянин й інакше, а саме як той, хто прославив Бога тим, що повірив, що Він може зробити те, що здається нам неможливим.

Отже, він має похвалу і дерзновіння перед Богом, як той, хто має істинне поняття про Нього і вірить Йому як всемогутньому.

Рим. 4:4. Нагорода тому, хто робить, дається не з милості, а за обов’язком.

Рим. 4:5. А тому, хто не робить, але вірує в Того, Хто виправдовує нечестивого, віра його вміняється у праведність.

Рим. 4:6. Так і Давид називає блаженним чоловіка, якому Бог вміняє праведність незалежно від діл;

Рим. 4:7. блаженні ті, чиї беззаконня прощені, і чиї гріхи відпущені.

Рим. 4:8. Блаженний чоловік, якому Господь не вмінить гріха.

Той, хто робить, каже, отримує нагороду як таку, що дається йому за працю за обов’язком; віруючий, хоча й не робить, проте представляє зі свого боку віру – річ вельми значну; тому що переконатися в тому, що Бог і того, хто жив у нечесті, може не лише звільнити від покарання, а й зробити праведним, є ділом високої ціни. З цієї причини й «віруючому… віра його вміняється у праведність», тобто його віру приймає Бог – не для того, щоб дати йому нагороду, а для того, щоб виправдати його. Тому той, хто вірує, приносить дещо й зі свого боку, а саме віру.

Довівши прикладом Авраама, що правда чи виправдання – від віри, представляє і Давида, який називає блаженним того чоловіка, котрому Бог не вміняє гріха, і показує перевагу й переважання віри. Бо якщо блаженний той, хто отримує прощення за благодаттю, то набагато блаженніший той, хто виявив віру і виправданий нею. Чого ж, каже, бентежишся через те, що він отримує прощення гріхів за благодаттю? Бачиш, що той, хто отримав відпущення за благодаттю, ублажається; бо пророк не назвав би його блаженним, якби не знав, що він має велику славу: бо блаженство є чимось вельми важливим і вищим за саму праведність, воно є верхом усіх благ, отримуваних нами від Бога.

Рим. 4:9. Блаженство це належить до обрізання, чи до необрізання? Ми говоримо, що Авраамові віра вмінилася у праведність.

Рим. 4:10. Коли вмінилась? після обрізання чи до обрізання? Не після обрізання, а до обрізання.

Якщо, каже, блаженство належить тому, кому не вмінить Господь гріха, тобто виправданому, а Авраам виправданий, то безперечно він здобув блаженство. Подивимося ж, коли він виправдався: чи до обрізання, чи після обрізання? Звісно, ​​до обрізання. Значить, блаженство падає на необрізання, тобто більше належить необрізанню, ніж обрізанню.

Рим. 4:11. І знак обрізання він одержав, як печать праведності через віру, яку мав у необрізанні, так що став отцем усіх віруючих у необрізанні, щоб і їм вмінилась праведність.

Рим. 4:12. І отцем обрізаних, не тільки тих, що прийняли обрізання, але і тих, що ходять по слідах віри отця нашого Авраама, яку він мав у необрізанні.

Вирішує заперечення, що природно виникає. Хтось, можливо, заперечив би: якщо Авраам виправдався до обрізання, то навіщо був обрізаний? Апостол відповідає: він «знак обрізання… одержав» замість печаті, яка зображує, що він виправдався вірою, котру виявив раніше, будучи необрізаним.

Отже, щодо Авраама представляються два предмети: необрізання і обрізання. Через необрізання він виявляється батьком необрізаних. Але яких? Які подібно до нього вірують, «щоб і їм вмінилась праведність», тобто щоб і вони виправдалися. З іншого боку, через обрізання Авраам виявляється отцем «обрізання», тобто обрізаних. Отець ж він не тільки тих, хто має обрізання, а й тих, хто ходить слідами віри його, яку мав у необрізанні.

Отже, це місце треба читати так: став і отцем обрізаних не для тих, які подібні йому за самим обрізанням, а для тих, які ходять стопами віри його, тобто подібно до нього вірують у воскресіння мертвих тіл. Бо він у старості та в омертвінні повірив, що Бог може зробити сім’я його плідним і дати йому сина.

Повна думка така: Авраам, будучи необрізаним, увірував і виправдався, щоб таким чином стати отцем віруючих необрізаних.

З іншого боку, він отримав обрізання, печать і знак віри, яка в необрізанні, щоб стати отцем обрізаних, котрі ходять, звісно, слідами його віри, яку мав він, не будучи ще обрізаним. Коли ж нема цієї віри, обрізання даремно хвалиться, наслідуючи того, хто показує гаманець, до якого прикладено тільки печать, але в якому немає нічого.

Отже, іудей є гаманцем, що запечатаний обрізанням, але віри, печаттю якої є обрізання, не має.

Рим. 4:13. Бо не законом дарована Авраамові чи нащадкам його обітниця – бути спадкоємцем світу, але праведністю віри.

Рим. 4:14. Якщо спадкоємцями є ті, що стверджуються законом, то даремна віра, обітниця недіюча;

Апостол довів, що виправдання буває не законом, а вірою. Тепер він доводить, що й обітницю отримав Авраам не законом, а праведною вірою. Яку ж «обітницю»? «Бути спадкоємцем світу», тобто щоб у ньому благословилися всі народи всього світу. Бо якщо спадщина, каже, дана законом, то «даремна віра», тобто виявляється даремною та марною. Бо хто дбатиме про віру, якщо обітниця спадщини дана законом? Але стан справи не такий. Авраам успадкував обітницю не законом (бо де тоді був закон?), а вірою, як написано: «Авраам повірив» (Бут. 15:6).

Рим. 4:15. бо закон викликає гнів, тому що, де нема закону, нема і злочину.

Тепер доводить, яким чином «обітниця недіюча». Із законом, каже, поєднано переступ, а переступ закону викликає гнів і піддає прокляттю та покаранню. Як же, питається, винний в переступі закону гідний наслідувати?

Рим. 4:16. Отож по вірі, щоб було по милості, щоб обітниця була непорушна для всіх, не тільки за законом, а й за вірою нащадків Авраама, котрий є отець усім нам

Рим. 4:17. (як написано: Я поставив тебе отцем багатьох народів) перед Богом, Котрому він повірив.

Оскільки закон породжує гнів, то й говориться, що Авраам виправдався і став спадкоємцем вірою, аби все було за благодаттю. А благодать для чого потрібна? «Щоб обітниця була непорушна». Бо благодать, не як закон, не має переступу, щоб дароване було нетверде. Оскільки ж все буває за благодаттю і милістю Божою, то дароване за справедливістю непорушне «усім нам», тобто для всіх віруючих, не для тих лише, які «за законом», тобто обрізані, а й для тих, які не обрізані, які є потомством Авраама, народженим «за вірою». Тому хто не має віри, той не є потомством Авраама, «котрий є отець усім нам», тобто віруючим, як написано: «Я поставив тебе отцем багатьох народів».

Смисл такий: Авраам є отець всіх «перед Богом», тобто подібно до Бога. Як Бог є Отець всіх, так і Авраам, не за природною спорідненістю, а за союзом віри. «Котрому він повірив» додав для того, щоб показати, що Авраам отримав і нагороду за віру – бути отцем усіх. Тому якщо ти, іудею, не визнаєш, що Авраам є отцем усіх, то ти зменшив почесть, яку отримав він вірою.

Котрий оживляє мертвих і називає неіснуюче, як існуюче.

Тепер повторює сказане вище, тобто що Авраам повірив, що його плоть, яка омертвіла, може Бог не лише оживити, а й зробити плідною; тому й каже тепер: «Котрий оживляє мертвих». Слова ж «називає неіснуюче, як існуюче» додав для того, щоб показати, що для Бога не неможливо зробити тих, котрі не діти Авраама, дітьми його. Не сказав, однак, «Котрий приводить в буття неіснуюче», а сказав «Котрий називає». Наскільки легко для нас назвати що-небудь існуюче, настільки ж легко для Бога привести в буття неіснуюче.

Рим. 4:18. Він, зверх надії, повірив з надією, через що став отцем багатьох народів.

Не подумай, каже, що Авраам удостоєний почестей не за заслугами. Бо чи можливо це, коли він зверх надії людської повірив з надією Божою, що стане отцем багатьох народів, не тих, які походять від Ізмаїла (бо вони походять від Авраама не за вірою, а за єством), а тих, які подібні йому за вірою?

за сказаним: таке численне буде сім’я твоє.

Рим. 4:19. І, не знемігшись вірою, він не помишляв, що тіло його, майже сторічного, вже омертвіло, і утроба Саррина в омертвінні

Рим. 4:20. не похитнувся в обітниці Божій невірою, а перебував стійким у вірі, віддавши славу Богові

Рим. 4:21. і будучи цілком упевнений, що Він сильний і виконати обіцяне.

Сказавши, що Авраам зверх надії людської повірив з надією Божою, тепер доводить це, кажучи, що Авраамові було сказано: «примножу сім’я твоє, як зірки небесні і як пісок» (Бут. 15:5,22:17); він же не ослабнув у вірі, а, перебуваючи в ній твердим, не звернув уваги ні на власне тіло, що вже омертвіло від часу, ні на значне омертвіння утроби Сарриної (бо утроба її омертвіла і від старості, і від безпліддя), і не став дивуватися, тобто нітрохи не засумнівався, не повагався думкою, а «перебував стійким у вірі».

Зауваж, як доводить, що віруючий потребує великої сили. Багато хто принижував віру, як діло, що не вимагає праці, а діла підносив, як такі, що вимагають поту та сили. Але апостол каже, що віруючий має потребу у великій і могутній душі, аби відбивати умовляння невіри, як і Авраам зміг вірою. А як зміг вірою Авраам? «Віддавши славу Богові», тобто не через людські умовиводи увірувавши, а помишляючи в собі гідне слави Божої і будучи впевненим, що Бог може зробити неможливе; бо в цьому полягає слава Божа. «Майже сторічного» сказав приблизно, тому що на той час Авраамові не було ще сто повних років.

Рим. 4:22. Тому і вмінилося йому у праведність.

Рим. 4:23. А втім не тільки щодо нього одного написано, що вмінилося йому,

Рим. 4:24. але й відносно нас; вміниться і нам, віруючим в Того, Хто воскресив з мертвих Іісуса Христа, Господа нашого,

Рим. 4:25. Котрий був виданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого.

Апостол багато чого сказав на похвалу Авраамові, а хтось міг заперечити: «Що нам із цього?» Тому й висловлює, що про те написано й для нас, що й нам вміниться віра в правду, аби ми тільки мали її, віруючи в Того, Хто воскресив Іісуса. Якщо сумніваєшся, як можеш виправдатися, то уяви в душі своїй Іісуса, Котрий згладив усі гріхи твої, Який помер не за Свій гріх, а за гріх світу. Оскільки ж Він помер, не маючи гріха, то справедливо воскрес. Бо як міг бути утриманий у пеклі Той, Хто не мав гріха? Отже, Він для того й помер і воскрес, щоб і від гріхів звільнити, і зробити праведними. Тому як Авраам повірив, що його тіло, яке омертвіло, стане плідним, так і ти віруй, що Іісус помер і воскрес, і тобі вміниться в правду, як і праотцю твоєму Аврааму.

 

Глава п’ята

Рим. 5:1. Отже, виправдавшись вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Іісуса Христа,

Рим. 5:2. через Котрого вірою і одержали ми доступ до тієї благодаті, в якій стоїмо і хвалимось надією на славу Божу.

Тут розмірковує апостол про життя за вірою, аби ми після того, як він так багато сказав на похвалу віри й принизив діла, не стали недбайливими. Позаяк віра виправдала нас, то не будемо вже грішити, а «маємо мир з Богом» через угодне Йому життя. Як же це буде? «через Господа нашого Іісуса Христа». Він, Котрий виправдав нас, коли ми були грішниками, допоможе нам і зберегтися в правді Його, бо через Нього «одержали ми доступ до тієї благодаті». Якщо Він привів тих, хто був далеко, то тим паче утримає тих, хто біля Нього. Привів же – нас «до тієї благодаті». Яким чином? «Вірою», тобто коли ми принесли віру. Що ж це за благодать? Одержання всіх благ, які подаються нам через Хрещення. «В якій стоїмо», маючи твердість та непохитність. Бо Божественні блага завжди стоять і ніколи не відпадають. І не лише твердо тримаємо одержане, а сподіваємося отримати й інше. «Хвалимося», каже, «надією» на блага, які дано буде нам у майбутньому: їх, як такі, що відносяться до слави Божої, неодмінно дано буде якщо не для нас, то для прославлення Самого Бога.

Рим. 5:3. І не цим тільки, але хвалимось і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння,

Рим. 5:4. від терпіння досвідченість, від досвідченості надія,

Рим. 5:5. а надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам.

Не лише, каже, хвалимося майбутніми благами, але, що ще більше, навіть теперішніми скорботами своїми. Не бентежтеся ж, каже, через те, що ми в скорботах: це і є похвала для християнина. Яким чином? Скорбота породжує терпіння, терпіння ж робить того, хто терпить спокусу, досвідченим, а досвідчена людина, заспокоюючи себе в добрій совісті тією думкою, що зазнає скорбот для Бога, уповає на нагороду за ці скорботи. А таке уповання не безплідне, «не посоромлює» того, хто уповає. Людські надії, не здійснюючись, посоромлюють тих, хто надіється, а Божественні надії не такі. Бо Той, Хто подає блага, безсмертний і благий, і ми, хоча й помремо, оживемо, а потім ніщо вже не завадить надіям нашим здійснитися.

тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам.

Про майбутнє запевняє тією любов’ю, яку виявив уже до нас Бог. Каже ніби так: не втрачай віри; уповання на Божественні блага не марне: бо Хто так полюбив нас, що зробив нас чадами Божими, без будь-якої праці нашої, через Духа Святого, Той як не дасть вінців після трудів? «Влилась», каже, «любов Божа в серця наші», тобто є рясною і великою в нас, які мають у серцях Самого Духа, Котрого дав нам Бог.

Рим. 5:6. Бо Христос, коли ще ми були немічні, в певний час помер за нечестивих.

Рим. 5:7. Бо навряд чи хто помре за праведника; хіба що за добродійника, можливо, хтось і наважиться померти.

Рим. 5:8. Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками.

Рим. 5:9. Тому, тим більше нині, будучи виправданими Його Кров’ю, спасемося Ним від гніву.

Сказавши, що Божа любов виливається в нас через Духа, Якого ми маємо в собі як дар від Бога, показує ще й велич цієї любові з того, що Христос помер за нас, немічних, тобто грішників, але, що ще гірше, за нечестивих, хоча навряд чи хтось і за праведника помре. Отже, це надмір любові – померти за грішників і нечестивих. Слова «в певний час» означають: у належний і наперед визначений час, бо Господь помер тоді, коли прийшов належний час. Коли ж Він помер з любові і смертю виправдав нас, тим паче тепер спасе від гніву нас, котрих уже виправдав. Дарував нам більше – виправдання: як не спасе від гніву? А спасенним від гніву дарує і блага – з великої любові Своєї.

Рим. 5:10. Бо коли, будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, спасемося життям Його.

Хоча, здавалося б, говорить тут те саме, але умовиводи через порівняння різні. Вище говорить про нашу гріховність і потім, додаючи, що ми виправдані, через порівняння робить висновок: Хто виправдав нас, грішників, Своєю смертю, Той тим паче спасе виправданих. А тепер, згадуючи про смерть і життя Христове, знову через порівняння робить умовивод: коли ми примирені Кров’ю і смертю Господа, то як тепер не спасемося в Його житті? Бо Хто не пощадив Сина Свого, а віддав Його на смерть для нашого примирення, Той чи не тим паче тепер спасе нас Його життям?

Рим. 5:11. І не досить цього, але і хвалимось Богом через Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого ми одержали нині примирення.

Не тільки, каже, спасенні ми, а й хвалимося Богом, бо спасенні тоді, коли були нечестивими, і спасенні кров’ю Єдинородного. Хвалимося ж Господом Іісусом Христом; бо Він, джерело нашого примирення, є джерелом і нашого хваління.

Рим. 5:12. Тому, як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі согрішили.

Сказавши, що Господь Іісус виправдав нас, звертається до кореня зла, до гріха й смерті, і показує, що і той, і інша, тобто гріх і смерть, увійшли у світ через одного чоловіка, Адама, і знову одним же Чоловіком, Христом, усунуті. Що ж означає «в ньому всі согрішили»? Те, що всі согрішили в Адамі. Позаяк він упав, то через нього стали смертними й ті, хто не їв від забороненого дерева, ніби вони й самі впали, тому що він упав.

Рим. 5:13. Бо і до закону гріх був у світі; але гріх не вміняється, коли нема закону.

Рим. 5:14. Однак смерть панувала від Адама до Мойсея і над тими, що не согрішили подібно до злочину Адама, який є образ майбутнього.

Апостол хоче довести, що і ті, що не їли від забороненого дерева і не грішили, подібно до Адама, з причини гріха його також вважалися такими, що согрішили, і померли. Доводить же це так: гріх панував до видання закону, тобто й раніше закону. Який же це був гріх? Чи гріх від переступу закону? Але як міг бути такий гріх, коли не було закону? Гріх тоді вміняється, коли є закон, і люди, які порушують закон, з необхідності називаються такими, що грішать. «Однак смерть панувала від Адама до Мойсея», тобто до видання закону. Отже, був гріх, через який смерть панувала: якби не було якогось гріха, що утримав би смерть, вона не панувала б. Оскільки ж доведено, що гріха від переступу закону ще не було, то залишається, що то був гріх Адамів, через який смерть панувала і над тими, котрі не согрішили безпосередньо (бо ті, хто не отримав закон і не переступив його, не називаються такими, що согрішили), але согрішили в подобі злочину Адама і стали причетні до падіння його як праотця, котрий є образом Христа. Бо як давній Адам зробив усіх винними в його падінні, хоча вони не впали, так і Христос виправдав усіх, хоча вони не зробили нічого, за що слід було б виправдати їх. Ось чому він є «образ майбутнього», тобто Христа.

Рим. 5:15. Та з даром благодаті не так, як із злочином. Бо коли через злочин одного багато зазнали смерті, то тим більше благодать Божа і дар по благодаті одного Чоловіка, Іісуса Христа, щедро вилились на багатьох.

Рим. 5:16. І дар не як суд за одного, що согрішив; бо суд за один злочин – до осудження, а дар благодаті – до виправдання від багатьох злочинів.

Христос, каже, приніс користь не такою лише мірою, якою завдав шкоди Адам. Якщо гріх настільки був сильний, що внаслідок падіння одного осуджено всіх нащадків його, хоча вони не впали, то набагато більший і рясніший вплив справить на багатьох благодать Бога Отця, і не тільки Його, а й Сина Його. І дар Божий не може бути рівномірний осудженню через одного, що согрішив. Бо «злочин», тобто гріх, який підлягає осудженню, який походить від Адама, «до осудження», тобто до смерті, і безліч гріхів завжди існували в потомстві його, так що люди перебували під владою багатьох гріхів і смерті. «А дар благодаті – до виправдання від багатьох злочинів», тобто благодать згладила не лише цей єдиний гріх, а й інші гріхи, які були вчинені після нього, бо стала для нас до виправдання, подаючи нам відпущення всіх злочинів, скоєних після падіння.

Рим. 5:17. Бо коли злочином одного смерть панувала посередництвом одного, то тим більше ті, що приймають безмірну благодать і дар праведності, будуть царювати в житті посередництвом єдиного Іісуса Христа.

Рим. 5:18. Тому, як злочином одного всім людям осудження, так правдою одного всім людям виправдання до життя.

Якщо через те, що одна людина їла від забороненого дерева, стала панувати смерть, то тим паче ми, які отримали рясноту і надлишок благодаті і виправдані, житимемо і царюватимемо «посередництвом єдиного Іісуса Христа», Котрого ми браття, з Котрим сполучилися ми в одне тіло, з Котрим з’єдналися ми так, як тіло з головою. Бо ми отримали не просте й не одноманітне благо, щоб залишалася ще для нас можливість сумніватися щодо майбутнього: наші блага – плід рясної благодаті. Уяви, що хтось багато заборгував і вкинутий у темницю разом із дружиною та дітьми, а потім не тільки звільняється від темниці та боргу, а й отримує десять тисяч талантів, вводиться в царський палац, удостоюється високої честі й стає сином царя. Саме так сталося з нами. Отже, каже апостол, закінчуючи думку, як злочином одного (що вище назвав він гріхом, те тепер називає злочином, маючи на увазі гріх Адама) всі люди зазнали прокляття, так і через виправдання єдиного Христа на всіх людей вилилася благодать, яка дає їм і виправдання замість гріха, і життя замість смерті.

Рим. 5:19. Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішними, так і послухом одного багато стануть праведними.

Тут, здавалося б, повторення, але насправді його нема. Вище сказав (Рим. 5:18): «як злочином одного всім людям осудження, так правдою одного всім людям виправдання», а тепер пояснює, в чому полягав гріх єдиного, і говорить, що ним був непослух, через який багато хто став грішним, тобто винним покаранню та засудженим на смерть; пояснює також, у чому полягає виправдання Єдиного, тобто Христа, і каже, що воно є послухом навіть до смерті, і смерті хресної, і через цей послух скрушено смерть і ми звільнені від засудження на неї.

Рим. 5:20. Закон же прийшов пізніше; таким чином, збільшився злочин. А коли примножився гріх, стало ще більше благодаті,

Після того, як довів, що в Адамі всі засуджені, а в Христі спасенні, хтось, імовірно, міг засумніватися й заперечити: що ж робив протягом стількох років закон, якщо виправдав нас Христос? «Закон», відповідає, «прийшов», тобто даний був тимчасово, не був головною і найважливішою потребою. Коли він «прийшов», то злочин збільшився. Бо він давав безліч заповідей, але всі ці заповіді люди порушили, тому й збільшився злочин. Частка «же» вказує на наслідок.

Рим. 5:21. щоб, як гріх панував до смерті, так і благодать воцарилась через праведність до життя вічного Іісусом Христом, Господом нашим.

Сказавши, що стало ще більше благодаті, апостол, аби ми не були невірними, показує, що така поява її відповідає цілі, і каже: гріх був царем, а смерть – воїном, ним озброєним. Якщо ж панував над нами гріх, маючи смерть немовби воїном якимось, то тим паче запанує в нас благодать, яка передає праведність, що знищує гріх, і разом з винищенням гріха винищує і смерть, а в останньої – виправдання. Отже, виправдання умертвило царя, гріх, а разом із ним – смерть, і, нарешті, введено вічне життя.

 

Глава шоста

Рим. 6:1. Що ж скажемо? чи залишатися нам у гріхові, щоб примножилась благодать? Зовсім ні.

Рим. 6:2. Ми померли для гріха: як же нам жити в ньому?

Апостол сказав, що, коли помножився гріх, стало ще більше благодаті. Внаслідок цього хтось міг би міркувати: отже, не перестанемо грішити, щоб благодаті було ще більше. Апостол спростовує таке міркування, висловлюючись негативно: «Зовсім ні», – як зазвичай висловлюється він про щось, за загальним визнанням, вкрай безглузде. Потім наводить доказ: оскільки ми померли для гріха, стали мертвими для нього через хрещення, так що вже не повинні слухатися його, то як же нам ще жити в ньому, мати прихильність до нього і слухатися його? Звідси дізнаємося, що через хрещення кожен віруючий справді помирає для гріха, але через недбальство своє сам «воскрешає» себе й одразу оживає для нього, лиш тільки з’єднається з ним. Навпаки, старанний завжди зберігає у собі цю мертвість і, хоч би що наказував йому гріх, не кориться йому, як мертвий.

Рим. 6:3. Невже не знаєте, що всі ми, що хрестилися в Христа Іісуса, у смерть Його хрестилися?

Рим. 6:4. Отож ми погреблися з Ним хрещенням у смерть, щоб, як Христос воскрес з мертвих славою Отця, так і нам ходити в оновленому житті.

Розповідає, як померли ми для гріха, і каже: через хрещення. Ми хрестилися у смерть Христа; значить, і ми повинні померти, як Він помер. Бо що для Христа хрест і гроб, те для нас хрещення, хоча й в іншому відношенні; тому що Христос помер і воскрес плоттю, а ми помираємо для гріха і воскресаємо для чесноти, аби, як Христос плоттю воскрес із мертвих «славою Отця», тобто Своєю Божественністю (бо слава Отця – Син), так і ми воскресли іншим воскресінням, тобто новим способом життя. Так, коли блудник стає ціломудренним, то являє собою смерть і воскресіння – смерть пороку і воскресіння та оживлення чесноти в людині.

Рим. 6:5. Бо якщо ми з’єднані з Ним подобою смерті Його, то повинні бути з’єднані подобою воскресіння,

Рим. 6:6. знаючи те, що давній наш чоловік був розп’ятий з Ним, щоб знищене було тіло гріховне, щоб нам не бути вже рабами гріха;

Рим. 6:7. бо померлий звільнився від гріха.

Не сказав «прилучилися подобою смерті Його», а говорить «з’єднані», вказуючи словом «з’єднання» на плід смерті Христової в нас. Тіло Христове, поховане в землі, принесло плід спасіння. Оскільки ж ми поховані у воді, а Христос у землі, і притому ми поховані для гріха, а Він тілом, то не сказав «смертю», а «подобою смерті». Тому ми будемо співучасниками й воскресіння, успадкуємо життя вічне, як ті, що показали воскресіння, яке полягає в добрих ділах. «Давній наш чоловік», тобто порочність, «був розіп’ятий з Ним», тобто, подібно до тіла Христового, похований у хрещенні; «щоб знищене було тіло гріховне», тобто порочність, яка складається з різних видів, або схильне до гріха тіло наше, тому й додає: «щоб нам не бути вже рабами гріха». Бажаю, каже, щоб тіло було мертве, не в тому смислі, щоб винищене було, а в тому, щоб не грішило. «Бо померлий звільнився від гріха». Це говорить про цілу людину. Як «померлий звільнився від гріха», тобто позбувся, вільний, так і ти, котрий хрестився і помер для гріха, залишайся мертвим.

Рим. 6:8. Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й жити будемо з Ним,

Рим. 6:9. знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, вже не вмирає: смерть уже не має над Ним влади.

Рим. 6:10. Бо, що Він помер, то помер один раз для гріха, а що живе, то живе для Бога.

Рим. 6:11. Так і ви вважайте себе мертвими для гріха, живими ж для Бога у Христі Іісусі, Господі нашому.

Тут, здавалося б, повторення сказаного, але насправді його немає. Вище апостол сказав, що ми завжди повинні залишатися мертвими для гріха, а тепер розмірковує про воскресіння нового життя за Богом, яке ми завжди повинні мати. Якщо ми через хрещення померли з Христом, то віруємо, що завжди буде властивим нам воскресіння, яке полягає в новому житті, бо і Христос, воскреснувши з мертвих, живе завжди, вже не помре. «Бо, що Він помер, то помер один раз для гріха» означає: Христос помер за наш гріх, тоді як сам по собі не був повинен смерті. «А що живе, те живе для Бога», тобто живе Божественною силою; бо Він завжди живе в силі Бога і Отця. Оскільки ж Христос не вмирає іншого разу, то й ми не вмираємо вдруге через друге хрещення (тобто для нас немає другого хрещення). Отже, залишимося в попередньому, тобто у смерті гріха, але у воскресінні життя за Богом. А це отримали ми у Христі Іісусі, тобто за Його допомоги: бо Хто воскресив нас, коли ми були ще мертві, Той тим більше збереже нас у житті, коли ми стали живими.

Рим. 6:12. Отож хай не панує гріх у смертному вашому тілі, щоб вам коритися йому в похотях його;

Бажаючи показати, що ми утримуємося під владою пороків не силоміць і вимушено, а з власної волі, не сказав «хай не тиранствує», а каже «хай не панує», бо панування властиве тим, хто має волю. Висловом же «у смертному вашому тілі», по-перше, показав, що ні приємне для тіла не є міцним (бо тіло  піддається смерті), так що не належить служити тілу в задоволеннях, ні важке не є постійним, так що не належить уникати скорботного і подвигів проти задоволень, і по-друге, нагадує нам, що смертність є наслідком гріха, і переконує не рабувати вже гріху, як такому, що спричинює смерть.

Яким же чином панує гріх? Якщо коримося йому в «похотях його» тілесних, так що не тіло завдає шкоди за єством своїм, а підкорення гріху. Зауваж благодать Христову: Адам согрішив, хоча мав тіло не смертне, а ми перемагаємо гріх у смертному тілі.

Рим. 6:13. і не віддавайте членів ваших гріхові в знаряддя неправди, але віддайте себе Богові, як таких, що ожили з мертвих, і члени ваші Богові в знаряддя праведності.

Де маніхеї, котрі кажуть, що тіло порочне за єством? Тіло є знаряддям, а знаряддя є засобом до чесноти і пороку. Так меч для воїна слугує зброєю за громадян, а у розбійника він є зброєю проти громадян. «Не віддавайте членів ваших гріхові в знаряддя неправди». Бо хто грішить, той несправедливо чинить і щодо ближнього часто, і, завжди, щодо самого себе. «Але віддайте себе Богові», розмірковуючи, яка різниця між Богом і гріхом та кому краще підкорятися, чи гріху, який умертвив, чи ж Богу, Який оживотворив. Сказавши, що члени суть знаряддя неправди, показав, з одного боку, що тіло, як сказано вище, не є чимось поганим, коли може бути знаряддям правди, а з іншого – що настала брань і що нам потрібно перебувати під проводом Бога і взяти зброю на захист душі своєї.

Рим. 6:14. Гріх не повинен над вами панувати, бо ви не під законом, а під благодаттю.

До Пришестя Христового, каже, тіло ваше легко перемагалося гріхом. Тоді не було ще ні Духа, Який допомагає, ні хрещення, що може умертвляти гріх. Тому й закон, наказуючи, що робити, не приніс успіху. Після Пришестя ж Христового боротьба стала легшою, тому й подвиги у нас, як у тих, хто отримав більше допомоги, важчі. Отже, гріх не пануватиме над нами, якщо не надто поступатимемося йому. Тепер не закон, який тільки дає заповіді, а допомоги не надає жодної, а благодать, яка прощає колишні гріхи і зміцнює для майбутнього.

Рим. 6:15. Що ж? чи станемо грішити, тому що ми не під законом, а під благодаттю? Зовсім ні.

Рим. 6:16. Невже ви не знаєте, що кому ви віддаєте себе в раби на послух, того ви і раби, кому підкоряєтесь: чи раби гріха на смерть, чи послуху на праведність?

Завжди пропонує апостол такі заперечення, тому й наводить та вирішує їх, як чинить і з цим запереченням, відповідаючи на нього: «Зовсім ні». Потім доводить, що для нас не важко грішити. Уявіть, переконує, в умі своєму, що краще: чи бути рабами гріха, віддавшись йому за своєю волею (це означає «віддаєте»), і отримати в нагороду смерть, тобто вічне покарання (бо гріх Адама породив смерть тілесну й тимчасову, а тепер гріх, що вчиняється, піддає людину вічній смерті, тобто вічному покаранню), чи коритися Богові і отримати в нагороду праведність і блага, що з неї випливають?

Рим. 6:17. Дяка Богові, що ви, будучи раніше рабами гріха, від серця стали слухняні тому образу вчення, якому віддали себе,

«Дяка Богові». Звільнення нас від цих зол є справою не людської сили, а Божої, тому й належить дякувати. Потім ви стали слухняні не через примус, а через власне серцеве бажання, тому не повертайтеся на гірше, від якого відстали ви добровільно. На доказ же того, що хоча б вони і самі прийшли, але все це залежало і від Божої благодаті, додав «віддали себе», тобто Богом наставлені на образ вчення. Який же образ вчення? Жити благочинно та добре впорядковано.

Рим. 6:18. та звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності.

Рим. 6:19. Кажу за людським міркуванням задля немочі плоті вашої. Як віддавали ви члени ваші в раби нечистоті і беззаконню для діл беззаконних, так нині представте члени ваші в раби праведності для діл святих.

Два, каже, благодіяння отримали від Бога: і звільнені від такого безчестя, і стали рабами праведності, що становить для вас велику славу. Потім, бажаючи сказати, щоб римляни так служили Богу, як служили гріху, попередньо зауважує: «кажу за людським міркуванням», тобто пропоную дещо низьке, негідне предмета, співмірне вашій немочі. Бо належало показати незрівнянно більшу міру служіння Богові, аніж гріху; але через неміч свою, говорить, уявіть хоча б рівну міру. Зауваж, як ясно показав наше добровільне рабство, сказавши «нині представте члени ваші». Самі, каже, роблячи себе бранцями, ви піддавалися нечистоті, тобто перелюбу, любодіянню, ділам найганебнішим, і чого говорю про саму нечистоту – взагалі всякому «беззаконню», і притому «в раби беззаконня», тобто щоб ще більше чинити беззаконня: бо, скоївши якийсь гріх, ви не зупинилися на тому, а в цьому самому знайшли собі спонукання до подальшого беззаконня. Отже, такою самою мірою представте члени свої «в раби праведності», тобто всякої чесноти, аби проводити життя в невинності та святості, а не в колишній нечистоті.

Рим. 6:20. Бо, коли ви були рабами гріха, тоді були вільні від праведності.

Рим. 6:21. Який же плід ви мали тоді? Такі діла, яких тепер самі соромитесь, бо кінець їхній – смерть.

Коли ви, каже, жили в пороках, відчужені були від правди, тоді ви не підкорялися їй, зовсім не хотіли служити їй і самі звільняли себе від неї. Тому й тепер, служачи правді, не підкоряйтеся гріху. І який плід мали ви від нечистоти? Ніякого, окрім безчестя, і чого говорю «безчестя»? Мали плодом смерть: «бо кінець їхній – смерть», і тілесна вельми часто, і душевна завжди. Але смерті ви позбавлені благодаттю Христовою, а сором ще залишається не без користі, бо тепер ви соромитеся гріхів тих.

Рим. 6:22. А нині, коли ви звільнилися від гріха і стали рабами Богові, плід ваш є святість, а кінець – життя вічне.

Рим. 6:23. Бо відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Іісусі, Господі нашому.

Плодом діл гріха є сором; плодом правди – освячення, чистота, непорочність. Кінець перших – смерть; кінець останньої – вічне життя. «Бо відплата за гріх – смерть». Так, каже, і вам, котрі служать гріху, гріх давав «відплату» – смерть. «А дар Божий». Не сказав «відплата від Бога», а «дар». Бо не як винагороду чи відплату за працю ви прийняли, а все те пішло від благодаті у Христі Іісусі, бо все звершене Ним.

 

Глава сьома

Рим. 7:1. Хіба ви не знаєте, браття (бо кажу тим, що знають закон), що закон має владу над людиною, доки вона живе?

Рим. 7:2. Заміжня жінка зв’язана законом з живим чоловіком; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону заміжжя.

Рим. 7:3. Тому, якщо при живому чоловікові вийде за іншого, зветься перелюбницею; коли ж помре чоловік, вона вільна від закону і не буде перелюбницею, вийшовши за іншого чоловіка.

Облишивши моральне вчення, повертається до догматичного і доводить, що слухачі його не повинні вже залишатися під законом. Закон, каже, як і вам відомо, має владу над людиною, доки людина залишається в живих, бо на мертвих він не розповсюджується. Так і ви, каже, померли для закону, і тому він не мав уже, нарешті, влади над вами. Так натякає на це на початку, а далі говорить про це з іншого боку. А саме: коли помре чоловік, то дружина має владу вступати у шлюб з іншим. Тут чоловікові уподібнив закон, а дружині – слухачів своїх. Потім належало сказати: отже, браття, закон не має влади над вами, бо він помер. Але апостол не сказав так, щоб не засмутити іудеїв, а представляє померлу дружину, тобто самих іудеїв, які тому користуються двоякою свободою. Бо якщо дружина вільна від влади закону, коли помре чоловік її, то тим паче вільна вона, коли померла сама.

Рим. 7:4. Так і ви, браття мої, померли для закону тілом Христовим, щоб належати іншому, Воскреслому з мертвих, щоб приносити плід Богові.

Якщо ви, каже, померли, то не перебуваєте під законом. Бо якщо дружина по смерті чоловіка не підлягає відповідальності, то тим паче вільна вона від ярма закону, коли померла сама. Зауваж, як мудро доводить, що сам закон хоче, щоб залишили його. Отже, і ви звільнилися від закону тілом Христа, розп’ятого за нас. Бо тіло для того й умертвлено, щоб ви померли для закону і були під владою Іншого, за вас померлого і потім воскреслого. Бо закон не живе вже після того, як помер, а Христос живе і після того, як помер, так що ви не маєте влади відступати від Нього, Який живе. А яка користь від цього? «Щоб приносити плід Богові», тобто щоб від того шлюбу, у якому поєдналися ми з Христом, народжувати нам Богові дітей, тобто добрі діла.

Рим. 7:5. Бо, коли ми жили за плоттю, тоді пристрасті гріховні, виявлені законом, діяли в членах наших, щоб приносити плід смерті;

Доводячи, що закон анітрохи не допомагає нам в уникненні плотських пристрастей, а лише показує їх, каже: коли ми були в плотському житті і в поганих ділах, то в членах наших діяли пристрасті гріховні, які були виявлені законом і про які ми дізнавалися через закон. Не сказав, що члени породжують пороки, аби не дати місця звинуваченню плоті. Бо душа є ніби музикою, а члени – гуслями. Якщо музикант грає погано, то й гуслі видають погані звуки. Отже, коли ми перебували під законом і не могли уникнути пристрастей, то народжували смерті погані діла.

Рим. 7:6. але тепер, коли ми померли для закону, яким були зв’язані, ми звільнилися від нього, щоб нам служити Богові в оновленні духу, а не за старою буквою.

Щоб не засмутити іудеїв, не сказав «скасувався закон», а «ми звільнилися від нього», тобто відмовилися, звільнилися, померли і стали мертвими та нерухомими по відношенню до тієї прив’язі, на якій тримали нас. А цією прив’яззю є гріх, бо на ньому трималися ми, як на ланцюзі. Померли ж ми для гріха, щоб «служити Богові в оновленні духу, а не за старою буквою». У давнину чеснота була важкою, тому що Адам отримав у смертному тілі своєму безліч природних вад, а тепер благодаттю Христовою в хрещенні природа наша отримала допомогу від Духа, Який зробив нас новими та юними й звільнив від застарілості та немічності букви. Тому в часи закону дівоцтво було рідкістю, а тепер у Церкві тисячі благочестиво ведуть незаймане життя. Те саме слід сказати і про зневагу до смерті.

Рим. 7:7. Що ж скажемо? Невже від закону гріх? Зовсім ні. Але я не інакше пізнав гріх, як через закон. Бо я не розумів би і побажання, якби закон не говорив: не побажай.

Апостол сказав багато чого, що могло здатися звинуваченням закону, а саме: «Гріх не повинен над вами панувати, бо ви не під законом, а під благодаттю» (Рим. 6:14), і: «Закон же прийшов пізніше; таким чином, збільшився злочин» (Рим. 5:20) і ще: «старою буквою» (Рим. 7:6). Тому, щоб усунути таку підозру, вводить заперечення у вигляді питання і говорить: що скажемо про закон? Чи те, що він є гріхом? Потім вирішує це заперечення, спочатку відповідаючи негативно, як зазвичай говорить про вкрай безглузде, а потім пропонує докази. Закон, каже, не є гріхом, а є вказівкою на гріх; бо я не знав би побажання, «якби закон не говорив: не побажай». Як же, зрештою, стався потоп? Як спалено Содом, якщо до закону не знали, що побажання є злом? Знали і тоді, але тоді побажання не було посилене і тому пізнавали його не з такою ґрунтовністю, з якою почали розуміти його, коли дано закон. Спочатку знали побажання за одним природним законом, але згодом і за писаним, тому й стало воно приводом до більшого покарання, а це пішло не від повчань закону, а від недбайливості тих, хто не слухав приписів закону, що показує апостол і далі.

Рим. 7:8. Але гріх, взявши привід від заповіді, викликав у мені всяку похоть; бо без закону гріх мертвий.

Не сказав, що закон «породив побажання», а що «гріх» (яким, за Златоустом, є недбайлива і зіпсована воля) і диявол (бо його дехто розумів під гріхом), або схильність до задоволення і прагнення до гіршого, саме навчання закону вжили на зло. Несправедливо було б звинувачувати лікаря, котрий хворому на гарячку, готовому безперестанку пити воду, не дає пити і тим посилює в ньому бажання пити; бо справа лікаря – заборонити, а не пити має сам хворий. Так і закон спрямований був на те, щоб навчанням відвернути людину від похоті, але гріхолюбна воля посилила побажання і породила не одне, а всяке побажання, напружено роблячи зло. Бо коли комусь забороняють щось, тоді він більше шаленіє. Отже, гріх тоді виявляється, коли закон порушено. «Бо без закону гріх мертвий», тобто не вважається існуючим. Коли ж є закон, який наказує належне, то гріх живе, тобто існує і представляється гріхом тим, котрі порушують закон, грішать свідомо.

Рим. 7:9. Я жив колись без закону; але коли прийшла заповідь, то гріх ожив,

Рим. 7:10. а я помер;

До Мойсея, каже, я жив без закону, тому й піддавався не суворому осудженню (тут в особі себе має на увазі природу людську); але коли прийшла заповідь, то виявилося, що гріх є гріхом, бо хоча люди грішили й раніше, однак не усвідомлювали того. А в цьому-то й благо закону, що він зробив людей свідомими того, що вони грішать. Слова «я помер» розумій двояко – і так: «согрішив», і так: «став повинен більшому покаранню», у чому винний не закон, а той, хто слухає його. Уяви, наприклад: хтось хворий і не усвідомлює, що він хворий; потім приходить до хворого лікар і відкриває йому, що він хворий і що йому слід утримуватися від такої-то їжі, як їжі, що посилює хворобу; хворий не послухався лікаря та помер.

Рим. 7:10. отак заповідь, що дана для життя, послужила мені на смерть,

Рим. 7:11. тому що гріх, взявши привід від заповіді, звабив мене і умертвив нею.

Не сказав «заповідь стала для мене смертю», а сказав «послужила», пояснюючи тим незвичайність і дивність такої невідповідності. Ціль заповіді – вести до життя, для чого й дано її. Якщо ж призвело це до смерті, то виною тому не заповідь: бо мене звабив і умертвив через заповідь гріх, тобто прагнення до гіршого і зіпсоване та гріхолюбне серце, а краще сказати – задоволення. Бо якби не було заповіді, що показує гріх, то я і таким, котрий вчиняє гріх, не вважався б, і не був би повинен покаранню; бо слово «умертвив» слід розуміти як сказане про те й інше, і про гріх, і про покарання, як і вище сказано про слово «я помер».

Вся сутність думки апостола така: коли немає закону, то гріх не вміняється; коли ж прийшов закон і був порушений, то гріх проявився і ожив, так що через порушення заповіді гріх, тобто виявлення та стан гріха, виступає, тоді як раніше він і не існував, і не вмінявся, бо й закону не було. Тому закон сам собою не був причиною гріха; але він не міг і звільнити від нього, тож внаслідок цієї немічності закону ми стали мати потребу в благодаті.

Рим. 7:12.  Тому закон святий, і заповідь свята і праведна і добра.

Тут вельми явно загородив уста маркіонітів, маніхеїв, сімоніан та всіх, хто засуджує Старий Завіт; бо ясно проголошує, що закон святий і заповідь свята, і праведна, і добра. Відрізняє ж закон від заповіді, як загальне від окремого; бо в законі одне становить догмати, а інше – заповіді. Отже, і догмати закону святі, і заповіді щодо діяльності святі і праведні і добрі. Отже, вони суть законоположення благого і праведного Бога, хоча згадані єретики й богохульствують, що закон походить від злого бога.

Рим. 7:13. Отже, невже те, що добре, стало для мене смертоносним? Зовсім ні; але гріх, який виявив себе гріхом тому, що через добре спричиняє мені смерть; так що гріх стає вкрай грішним посередництвом заповіді.

Закон, каже, не явився для мене смертю, а умертвив мене гріх, щоб стало ясно, яким злом є гріх і що він, незважаючи на лікування законом, став гіршим. А під гріхом, як сказали ми вище, розумій і схильну до задоволення волю, і прагнення до гріха, і тому диявола, і саму діяльність, яку захоплює задоволення. Дяка Христові, Котрий звільнив нас від такого зла!

так що гріх стає вкрай грішним посередництвом заповіді.

Якою пагубою є гріх, це відкрилося через заповідь; бо гріх скористався заповіддю для заподіяння смерті. Так і про хворобу, коли вона через лікарську допомогу приходить у гірший стан, можна сказати, що вона виявила злоякісність свою посередництвом лікарського мистецтва, хоча не отримала від нього ніякої користі.

Рим. 7:14. Бо ми знаємо, що закон духовний, а я тілесний, проданий гріху.

Апостол сказав, що гріх відкрився через заповідь. Тому, аби ти не подумав, що винний в гріху закон, виголошує загальний вирок і каже: «Бо знаємо, що закон духовний». Всім, каже, відомо і всіма визнано, що закон аж ніяк не є причиною гріха, а що він «духовний», тобто наставник чесноти та ворог пороку. Від чого ж пішов гріх, якщо був такий дивовижний наставник? Від недбальства та немочі учнів. Бо «я», каже, «тілесний», що означає: все єство людське, як до дарування закону, так і в часи закону, наповнене було безліччю пристрастей, адже внаслідок злочину Адамового не лише ми стали смертними, а й природа наша отримала пристрасті, віддалася гріха і стала рабою, так що й голови не могла підняти.

Рим. 7:15. Бо не розумію, що роблю:

Тут говорить не про цілковите незнання; бо якби грішили в незнанні, то за що ж були б карані? Що ж каже? Знаходжуся в темряві, захоплююся, не знаю, як захоплює мене гріх. Тому коли говорить «не розумію», то вказує не на незнання того, що треба робити, а на небезпеки, підступи, спокушання, захоплення. Все це говорить про людей, які жили до приходу Христа во плоті, хоча представив самого себе.

тому що не те роблю, що хочу,

Так висловлюється замість наступного: бо тодішні люди не те робили, що хотіли. Висловлюючись же так, не вказує на необхідність чи примус. А що говорить? Ось що: чого не схвалювали, чого не приймали, чого не любили, те робили. Бо далі додає:

а що ненавиджу, те роблю.

Чи бачиш, що не вводить ні примусу, ні необхідності? Бо інакше додав би: до чого змушуюся, те роблю. Але це не сказав, а каже «що ненавиджу». Як же виникнуло зло? Через захоплення, через неміч, яку мали від злочину Адамового. Цю-то неміч і не міг вилікувати закон, хоча й казав, що належить робити; її вилікував, прийшовши, Христос. Отже, тут у всьому, що сказав і що має намір сказати, ціль у апостола та, щоб довести, що людське єство прийшло в невиліковний стан і що його ніхто не зцілить, крім Христа.

Рим. 7:16. Коли ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь із законом, що він добрий,

Що закон добрий, каже, видно з того, що я за природою знаю, що треба робити, і що розум у мене не пошкоджений, хоча я й віддаюся пороку.

Рим. 7:17. а тому не я вже роблю те, а гріх, що живе в мені.

Рим. 7:18. Бо знаю, що не живе в мені, тобто в моєму тілі, добре;

Не сказав, що плоть робить це, а «гріх», тобто мука гріха, що мене захоплює. Що ж базікають ті, хто озброюється проти плоті і виключає її з числа творінь Божих? Вони висувають довід: адже апостол каже «не живе в мені, тобто в моєму тілі, добре». Вислухай, у якому відношенні висловив він це. Людина складається з двох частин: душі і плоті; із них перша, тобто душа, панує над всім, а плоть є раба. Тому вислів «не живе в моєму тілі добре» означає: не перебуває під владою тіла, а перебуває під владою душі; що обере душа, те й робить тіло. Так само, як якщо хтось скаже, що стрункий звук не в гуслях, а в гуслярі, той не принижує гуслі, а показує перевагу художника перед інструментом.

бо бажання добра є в мені, але щоб зробити його, того не знаходжу.

Рим. 7:19. Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю.

Рим. 7:20. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, а гріх, що живе в мені.

Словами «не знаходжу» позначив напад і підступи гріха, бо знімає провину і з сутності душі, і з істоти тіла, і все приписує порочній діяльності та волі. Коли каже «якого не хочу», то знімає провину з душі, а коли каже «вже не я роблю», то знімає провину з тіла. Хто ж робить зло? Гріх, який, за словами Іоанна Златоуста, є порочна та гріхолюбна воля. А ця воля не є Божим творінням, а є нашим порухом. Воля сама собою є творінням Божим, але воля, спрямована на певну ціль, є чимось нашим власним, дією нашого призволення. Вище сказано, що таке гріх, тобто мука гріха, яка захоплює ум наш через задоволення.

Рим. 7:21. Отож я знаходжу закон, що, коли хочу робити добро, лежить мені зло.

Вислів неясний; у ньому чогось бракує. Треба було б сказати: отже, коли хочу робити добре, знаходжу собі в законі захисника, проте не роблю доброго, бо маю схильність до зла. Смисл цього місця такий: пізнання добра від початку вкладено в мене; знаходжу також, що і закон захищає його та хвалить, і я бажаю робити добро, але утягуюся якоюсь іншою силою і є схильним до зла, тобто дія зла не знищується в мені. Втім, святий Іоанн Златоуст, витлумачивши це місце як неповне, навчає, що його можна розуміти й інакше, а саме так: знаходжу, що закон дано не комусь іншому, а мені, котрий бажає робити добре; бо закон є законом тільки для охочих робити добре, як тих, хто бажає того самого, чого бажає і він. Це стане зрозумілим із подальшого.

Рим. 7:22. Бо за внутрішньою людиною знаходжу насолоду у законі Божому;

Рим. 7:23. але в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть законові розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх.

Я знав добро і до закону, і, коли знаходжу його зображеним у письменах, хвалю закон і погоджуюся з ним «за внутрішньою людиною», або за розумом своїм. «Але бачу інший закон», тобто гріх, який назвав законом тому, що ті, хто ним спокушається, підкоряються йому і бояться покинути його, як закон, котрий має бути виконаний. Закон цей протистоїть «законові розуму мого», тобто закону природному (вище назвав його внутрішньою людиною, а тепер ясно називає його розумом), і бере гору, навіть робить мене бранцем, перемагаючи і природний, і письмовий закон. Яким чином робить бранцем? «Законом гріховним», тобто силою, мукою. Не сказав «потягом плоті» або «природою плоті», а сказав «законом гріховним», що панує в моїх членах. Значить, у цьому не винна плоть. Якщо розбійник займе царський палац, то палац анітрохи не винний у цьому. Так і тут: якщо в членах моїх живе гріх, то від цього плоть не зла. Дехто підмічає тут чотири закони: один – Божий, який навчав нас належному; другий – протиборчий, який приходить до нас через дію диявола; третій – закон розуму, тобто природний; останній – той, який перебуває в членах наших, тобто гріхолюбне призволення і схильність до зла, які через звичку роблять нас нечутливими, жорстокими серцем.

Рим. 7:24. Бідна я людина! хто визволить мене від цього тіла смерті?

Закон природний став недостатнім, закон писаний виявився безсилим, муки гріха перемогли і той, і інший. Звідки ж з надією чекатимемо на спасіння? «Хто визволить мене від цього тіла смерті?», тобто повинного смерті. Бо тіло, ставши страждання внаслідок злочину, стало від цього й вразливим перед гріхом. Скаже хто-небудь: якщо тіло було вразливим перед гріхом, то за що були карані грішники до пришестя Христового? За те, що їм дані такі заповіді, які вони могли виконати і перебуваючи під владою гріха.

Рим. 7:25. Дякую Богові моєму через Іісуса Христа, Господа нашого.

Поставлений у безвихідне становище і не знайшовши іншого спасителя, через необхідність визнав Спасителем Христа. Тому і дякує «Богові» Отцю «через Іісуса Христа, Господа нашого», тобто через причину подяки, Христа. Він, каже, виконав те, чого не міг зробити закон: Він визволив мене від немочі плоті, зміцнивши її, так що вона не перебуває вже під мукою гріха, а як через злочин Адама зробившись смертною, стала легко здоланною для гріха, так, через послух Розп’ятого і Воскреслого, отримавши запоруку нетління, мужньо противиться гріху.

Отож той же самий я розумом моїм служу законові Божому, а тілом законові гріха.

 

Глава восьма

Рим. 8:1. Отож нема нині ніякого осудження тим, котрі в Христі Іісусі живуть не за плоттю, а за духом,

Сказав «служу» замість «служив», бо згадує про колишнє. Маючи намір сказати, що «нема нині ніякого осудження» і т.д., і показати невимовну благодать Христову, згадує, якими ми були раніше і що ми розумом пізнали добре, але «тілом», тобто через неміч тіла, підкорялися закону гріха. Проте тепер нема «ніякого осудження тим, котрі в Христі Іісусі», тобто тим, хто сподобився хрещення. А оскільки багато хто грішить і після хрещення, то додав: «живуть не за плоттю», даючи цим розуміти, що все зло походить від нашого недбальства. Бо тепер можливо й легко «жити не за плоттю», а до Христа це було вельми важко. Але ми повинні не лише не жити за плоттю, а й жити «за духом», бо вінець доставляється не утриманням від пороку, а участю в доброчинстві та духовних ділах.

Рим. 8:2. тому що закон духу життя в Христі Іісусі звільнив мене від закону гріха і смерті.

Законом духу називає Духа Святого, як і гріх назвав законом гріховним. А законом життя назвав закон той на відміну від закону гріховного, що завдав нам і смерті. Бо благодать Божа умертвила і гріх, і смерть, а зробивши для нас боротьбу легкою, вивела таким чином на подвиг. Злі язики насмілилися розуміти тут під законом гріховним закон Мойсеїв, проте апостол ніде не називав його так, а назвав його святим і духовним. Якщо ж, заперечують, і Мойсеїв закон духовний, то яка ж різниця між ним і законом Духа? Дуже велика. Закон Мойсеїв тільки даний Духом, а закон Духа і подав Духа.

Рим. 8:3. А як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх і осудив гріх у плоті,

Згадавши про Духа, тепер згадує про Отця і Сина, навчаючи Трійці. Говорить, здавалося б, проти закону, але насправді ні. Бо не сказав, що закон чинив зло, а сказав «ослаблений плоттю, був безсилий». Як же ослаблений? Плоттю, тобто мудруванням плотським. Після цього відкривається, про що сказав апостол. Він, як ми й вище сказали, каже, що хоча закон і повчав, однак не міг перемогти надмірно тілесне мудрування. Тому Отець послав Сина Свого «в подобі плоті гріховної», тобто того, хто має плоть, за сутністю подібну до нашої гріховної, але безгрішну. Позаяк згадав про гріх, то й додав «в подобі». Бо Христос прийняв не іншу плоть, а ту саму, яку маємо ми, і її освятив і увінчав, засудивши гріх у сприйнятій плоті і показавши, що плоть не гріховна за єством. Уяви, що царський син, побачивши на ринку, що б’ють жінку, називає себе її сином і таким чином звільняє її з рук тих, хто б’є. Те саме зробив Христос. Вислів «в жертву за гріх» можна розуміти і простіше – так: Отець послав Сина Свого «в жертву за гріх», тобто подолавши гріх. Пояснюючи це, великий Іоанн Златоуст сказав: Христос викрив гріх, котрий тяжко согрішив. Бо доки гріх умертвляв грішників, з повним правом завдавав їм смерті, то, як той, що вчинив несправедливість, підданий засудженню. Отже, Бог послав Сина Свого як для того, щоб показати несправедливість і гріховність гріха, так і для того, щоб законно осудити його, аби диявол не міг сказати: мене переміг Христос силою.

Рим. 8:4. щоб виправдання закону здійснилося в нас, які живуть не за плоттю, а за духом.

Щоб не сказав хтось: чи є користь для мене від того, що Христос здобув перемогу в тій плоті, яку сприйняв? Каже: для тебе саме і є вона. «Виправдання», говорить, тобто ціль «закону» (бо закон мав на меті виправдати людину), здійснюється в нас. Чого закон домагався і не міг зробити, те зробив для нас Христос. Його ділом було вести боротьбу, а ми скористалися перемогою. Тому ми й не грішитимемо, якщо не будемо жити за плоттю, тобто мудрувати плотське: чого, втім, тобто не мудрувати плотське, недостатньо, а має бути у нас, як і вище сказано, ще мудрування духовне. Тому додав: «а за духом». Бо Давид каже: не лише «ухиляйся від зла», а й «добро чини»             (Пс. 33:15). Адже, почувши, що Христос дарував нам перемогу, ми аж ніяк не повинні падати, а повинні зберегти благодать «купілі водної» (Еф. 5:26); тому що тепер боротьба для нас легша, ніж була вона раніше.

Рим. 8:5. Бо ті, що живуть за плоттю, думають про тілесне, а ті, що живуть за духом,– про духовне.

Ті, що віддалися, каже, непомірному рабству плоті, завжди помишляють про тілесне і ніколи не розмірковують про Божественне, а хто цілком підкорився Духові, ті і мислять, і роблять все духовне.

Рим. 8:6. Помисли плотські є смерть, а помисли духовні – життя і мир,

Мудруванням плотським називає найгрубіші думки, запозичено для нього ім’я від найгіршої частини людини. Бо плоть сама по собі не має власного мислення, а мудруванням плоті є думки грубі й тілесні, які хтось може назвати розумом, що помишляє про тілесне. Так і мудрування духовне є розумом, що помишляє про духовне. Останнє народжує життя, на противагу смерті, яку народжує мудрування плотське, а також мир, на противагу тому, про що далі йдеться.

Рим. 8:7. тому що помисли плотські є ворожнеча проти Бога; бо законові Божому не підкоряються, і не можуть (δύναται).

Думки духовні породжують мир, а думки плотські – ворожнечу проти Бога. Отже, думки про плотське піднімають руку на Бога? Ні, говорить; але в ньому сказано, що вони є ворожнечею проти Бога, тому що вони непокірні закону Його. Не бентежся, однак, чуючи «і не можуть», а розумій ці слова як належить. Мудрування плотське не може підкорятися Богу, доки залишиться таким. Це те саме означає, що сказати «блудниця не може бути невинною». Бо не в майбутньому часу сказав «не зможе» (ου δυν᾿Όεται), а в теперішньому (ου – у Ф. Б. – δύναται; у грец. оригіналі – γαρ δύναται), тобто зараз, залишаючись плотським. Інакше як могли б стати із злих добрими сам Павло, розбійник і безліч інших порочних людей, якщо неможливою була зміна? Так і в Євангелії Господь сказав: «Не може дерево погане приносити плоди добрі» (Мф. 7:18), тобто поки залишається худим.

Отож не помишляймо про тілесне, а помишляймо про духовне, щоб мати мир з Богом, Котрий дає нам Духа, через Якого легко для нас все, що було важко для виконання за часів закону.

Рим. 8:8. Тому ті, що живуть за плоттю, Богові угодити не можуть.

Рим. 8:9. Але ви не за плоттю живете, а за духом,

Тобто ті, хто має мудрування плотське, не можуть догодити Богу, поки залишаються такими; бо плоттю назвав не сутність плоті, а життя грубе, плотське і таке, що робить всю людину плотською. Так і у Старому Завіті сказано було: «Не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми, тому що вони плоть» (Бут. 6:3). Далі, «ви не за плоттю живете», тобто не плотському життю служите, а духовному.

Для чого ж не сказав «Ви не в гріхах живете»? Аби ти знав, що Христос не лише погасив муки гріха, а й плоть зробив легшою і духовнішою. Як залізо від тривалого дотику до нього вогню саме стає вогнем, так і плоть тих, які отримали Духа через хрещення, вся стає духовною.

якщо тільки (είπερ) Дух Божий живе у вас.

Слово «якщо тільки» вживається тут не для позначення сумніву, а за повної впевненості, замість: оскільки (έπειδ”περ) Дух Божий у вас, то ви в Дусі.

Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його.

Не сказав «якщо ж ви не маєте Духа Христового», бо такий вислів вельми неприємний, а каже невизначено: «Коли ж хто Духу не має», той і не Христовий. І слушно. Бо Дух є печаттю. Тому той, хто не має печаті, не належить Господеві, Який знаменується цією печаттю.

Рим. 8:10. А коли Христос у вас, то тіло мертве для гріха, але дух живий (ζω) для праведності.

Знов утішає слухачів, коли каже: «А коли Христос у вас». Дехто під Христом розумів тут Духа, але це неправильно. Апостол дає розуміти, що той, хто має Духа, має в собі Самого Христа; бо де одна із Осіб Святої Трійці, там й інші Особи. Що ж буде, якщо Христос буде у нас? Тоді тіло буває мертвим щодо гріха, і Дух Святий у вас є життям, тобто не лише Сам живе, а й іншим може доставити життя. Дух же є життям «для праведності», тобто тому що ми виправдані Богом і ця праведність чи виправдання зберігається в нас, а коли вона зберігається, то гріха не буде, коли ж немає гріха, то немає і смерті, а залишається нарешті життя всюди, і в теперішньому віці, коли стане жити за Богом (бо те життя називається у власному розумінні життям, коли ми мертві для гріха), і в майбутньому, де життя нескінченне.

Рим. 8:11. Якщо ж Дух Того, Хто воскресив з мертвих Іісуса, живе у вас, то Той, Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, Який живе у вас.

Знову починає мову про воскресіння і каже: не бійся, що ти наділений смертним тілом. Ти маєш Духа Божого, Який воскресив Христа з мертвих. Як Він Його воскресив, так і тебе, безсумнівно, воскресить, навіть оживотворить. Воскреснуть і ті, котрі не мають Духа, але вони воскреснуть для покарання, а ті, що мають Духа, воскреснуть для життя. Тому-то не сказав апостол «воскресить тіло», а сказав «оживить» Духом, Який живе в тобі. Не сказав «Який жив», а сказав «Який живе», Який залишається до кінця. Бо, бачачи в тобі Духа Свого, Бог не схоче не ввести тебе в чертог весільний, подібно до того як, якщо не матимеш Духа, безсумнівно загинеш, хоча й воскреснеш. Отже, умертви тіло, щоб жив у тобі Дух, а через Нього дано було тобі життя.

Рим. 8:12. Отже, браття, ми не боржники плоті, щоб жити за плоттю;

Показавши, яку користь дає духовне життя, тобто що через нього вселяється в нас Христос і оживляються мертвенні тіла, додає, нарешті, настанову і показує, що ми не боржники плоті, а боржники саме Духа. Бо що вилив на нас Бог, те було ділом благодаті, а що наше, те буває з обов’язку й вимагається неминуче. Пояснюючи ж вислів «не за плоттю», аби ти не зрозумів його як такий, що стосується сутності плоті, додав «щоб жити за плоттю». Я, каже, забороняю не будь-яке піклування про плоть (бо багато чого зобов’язані ми робити й для плоті, живити її, гріти), а таке, що доводить до гріха. Бо за плоттю живе той, хто робить плоть володаркою життя свого та царицею душі.

Рим. 8:13. бо, коли живете за плоттю, то помрете, а коли духом умертвляєте діла плотські, то живі будете.

Смертю називає тут не саму безсмертну кару в геєні, а називає смертю й життя, що проводиться на землі у злих ділах. Навпаки, якщо духовним життям умертвимо погані діла плоті, то житимемо і тоді – життям нескінченним, і тепер – життям доброчесним. Бо хто мертвий для миру, той живе. Відзнач же, що не сказав «тіло умертвляєте» (бо це людиновбивство), а «діла плотські», очевидно, порочні. Бо слід умертвляти не просто зір чи слух (бо бачити чи чути є природним плотським ділом), а використання їх на зло.

Рим. 8:14. Бо всі, що Духом Божим ведені, є сини Божі.

Вище дав таку обіцянку: будете живі, якщо умертвляєте порочні діла. Тепер пропонує важливіший вінець і більшу нагороду, а саме усиновлення Богом. Не сказав «всі, що живуть Духом», а «всі, що Духом ведені», тобто керовані, як візницею, роблячи Духа володарем над душею і плоттю. Хоча ти й прийняв хрещення і став через хрещення сином Божим, але якщо не будеш ведений Духом, то втратиш дар. Бо хоча всі ми отримали Духа в купілі утримання, бути веденими Ним все життя вимагається від нас, як наше діло. Тому не сказав «ті є сини Божі, котрі одержали Духа», а каже «котрі Духом Божим ведені».

Рим. 8:15. Тому що ви не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страсі, але прийняли Духа усиновлення,

Апостол сказав, що ведені Духом Божим суть сини Божі; але позаяк усиновлення Боже засвоювали собі й іудеї: «Я виховав і підніс синів» (Іс. 1:2); ще: «Ізраїль є син Мій, первісток Мій» (Вих. 4:22), то показує, яка є різниця між нашим синівством і синівством іудеїв. Іудеї, каже, прийняли духа рабства; так називає письмо закону: бо хоча воно дане було Духом, але більше годилося рабам. Звідси-то і покарання тілесні слідом за ділами, і побиття камінням, і спалення, і погрози: «меч, – каже, – пожере вас» (Іс. 1:20). Звідси ж, знов-таки, і нагороди земні, і обітниці благ земних, і безліч малозначущих і таких, що годилися рабам, заповідей. Тому хоча іудеї і називалися синами, але були рабами. А ми називаємося синами, як благородні та вільні. У нас і нагороди небесні, і Царство небесне; і покарання у нас полягає не в побитті камінням та іншому, чому піддавали іудеїв священники: у нас достатньо лише відлучити винного від таємничої трапези, як і сина. І заповіді у нас Божественні та такі, що годяться благородним, наприклад: не дивись на жінку нечистим оком, не божись, залиш свій маєток; а виконуються вони не через страх покарання, а через внутрішнє бажання, що й доводить тим, що в нас багато хто досягає успіху понад наказане в багатьох заповідях. Притому в іудеїв не було Духа, а в нас – рясна благодать Його.

 Яким кличемо: «Авва, Отче!»

Вжив слово єврейське, бо так, власне, називають Отця справжні сини Його. Як так, спитаєш? Хіба не називали Бога Отцем й іудеї? Сказано: «Заступника, Який породив тебе, ти забув» (Повт. 32:18). В іншому місці: «Чи не один Бог створив нас?» (Мал. 2:10). Ще: «Чи не один у всіх нас Отець?» (Мал. 2:10). Але хоч сказано про іудеїв, однак не знайшлося жодного іудея, котрий називав би Бога Отцем у молитві, як тепер усі ми називаємо Його після хрещення. Притому якщо іудеї називали колись Бога Отцем, то від свого розуму, а віруючі іменують Його так, будучи спонукані силою Духа. Як про дух пророцтва дізнаємося з того, що той, хто отримав його, пророкує майбутнє, так і про дух усиновлення дізнаємося з того, що той, хто отримав його, іменує Бога Отцем, будучи спонуканий до того Духом. Бо і це є одним із дарів Духа, як навчає і сам Павло.

Рим. 8:16. Цей самий Дух свідчить духові нашому, що ми – діти Божі.

Сам Утішитель свідчить про переданий нам дар. Бо ми вимовляємо слово «Авва» не без свідка і не самі від себе, а це є дар Утішителя; і Він навчив нас говорити так у молитвах Духом, тобто даром.

Рим. 8:17. А якщо діти, то і спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу,

Позаяк не всі діти – спадкоємці, то доводить, що ми і діти, і спадкоємці. А позаяк не кожен спадкоємець успадковує найкраще надбання, то доводить, що ми успадкували найкраще надбання, бо ми спадкоємці Божі. Знову, оскільки можна бути і спадкоємцем, але зовсім не співспадкоємцем Єдинородного, то каже, що нам і це належить, бо ми співспадкоємці Христу.

коли тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися.

Сказавши, що ми будемо співспадкоємцями Христу, доводить, що ми досягнемо цього не без причини. Бо Хто вшанував такими благами тих, котрі не виявили ще жодних заслуг, Той чи не тим паче винагородить їх, бачачи їх такими, що багато трудяться? А це робить Він для того, щоб ті, хто отримує дар, не соромилися, ніби вони отримують його без праці. Поміркуй, однак, про те, що тут навчає, як треба тому, хто удостоївся таких дарів, піддавати себе стражданням і лихам.

Рим. 8:18. Бо думаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас.

Сказавши про страждання, апостол, щоб слухач його не похитнувся, як той, кого вивели на страждання і тягнуть на лиха, каже: не бійся. «Нинішні тимчасові», тобто минущі, страждання нічого не варті, як порівняти з майбутньою славою. Не сказав «з майбутнім спокоєм», а «славою», яка для багатьох жадана. Де спокій, там не завжди слава, а де слава, там і спокій. Словом «відкриється» показав, що слава і тепер є, але прихована, а тоді вона відкриється. Позаяк вона найбільша і невимовно перевершує теперішній вік, то й уготована тим, як така, що тягнеться в нескінченні віки. Тому, слухачу, маючи на увазі, що страждання – «тимчасові», а слава майбутнього віку нескінченна, приймай страждання та здобувай славу.

Рим. 8:19. Бо творіння з надією чекає одкровення синів Божих,

Бажаючи показати, яку отримаємо ми славу, каже, що і саме творіння зміниться на краще, і тим паче ми прийдемо в кращий стан. Сказане має такий смисл. Пророки говорять так: у них річки плескають в долоні, пагорби скачуть, тварини та чуттєві предмети мають обличчя. Так робить і апостол, коли каже, що творіння має «надію», тобто велике сподівання, що й воно зміниться на краще, і очікує одкровення слави нас, синів Божих. Тоді і воно прославлене буде нетлінням, коли і ми отримаємо безсмертя. Тому, коли чуєш мову про творіння, як про живе, вважай, що так говориться за звичаєм уособлення.

Рим. 8:20.  тому що творіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі Того, Хто його підкорив, у надії,

Рим. 8:21. що й саме творіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих.

Суєті, тобто тлінню, творіння «підкорилося», тобто стало тлінним через тебе, людино. Оскільки ти отримав тіло смертне і доступне стражданням, то і земля проростила терни й будяки, і небо, що зістарілося, потребує зміни. Яким же чином творіння стала тлінним через іншого? Тому що воно й створене було лише для людини. Вислів «не добровільно» означає, що все було піклуванням Божим, а не могло перебувати у волі творіння, щоб людина нехтувала ним і спрямовувала дух до небесного. Слова «у надії» та інші, подібні до них, вважай сказаним за звичаєм уособлення. Отже, і саме творіння «буде визволене»; не ти лише сам, а й те, що набагато нижче за тебе, що не має ні душі, ні почуттів, і це, кажу, братиме участь з тобою в благах і не буде вже тлінним, а стане відповідним тобі. Коли тіло твоє стало тлінним, то й творіння стало тлінним. Так само, коли твоє тіло стане нетлінним, то й творіння стане нетлінним. Отже, якщо створіння зазнало страждання для тебе, то й ти мусиш терпіти страждання для Бога; і якщо воно сподівається бути прославленим, то тим більше ти сподівайся бути прославленим. І батько одягає слуг у гарний одяг задля честі синів. Так і Бог уберіг творіння на честь нашу.

Рим. 8:22. Бо знаємо, що все творіння сукупно стогне і мучиться донині;

Рим. 8:23. і не тільки воно, але й ми самі, маючи початок Духа, і ми в собі стогнемо, чекаючи усиновлення, відкуплення тіла нашого.

Цими словами спонукає слухача зневажати теперішнє. Каже немовби так: не будь гіршим за творіння і не прихиляйся до теперішнього; навпаки, навіть зітхай, що не маєш ще майбутньої слави. Якщо творіння зітхає, то тим більше ти повинен чинити так. Додає ж, що «й ми самі, маючи початок Духа», тобто скуштувавши майбутніх благ, «стогнемо», тому що не володіємо ще ними, бо про майбутні блага ми складаємо поняття за тими дарами, які одержали (адже ці дарування суть початок). Потім, щоб єретики не мали приводу думати, ніби світ є зло і ніби тому ми зітхаємо, каже «чекаючи усиновлення». Як так? Ми вже усиновлені: яке ж ще інше усиновлення отримаємо? Я, відповідає, говорю не про те усиновлення, що звершується через хрещення (бо це усиновлення ми вже отримали), а про усиновлення в цілковитій славі, яка полягає в нетлінні тіла. Вона-то і є цілковитим відкупленням, свободою і звільненням від смерті та страждань, коли зі стану усиновлення ми не повернемося вже в рабство гріховне.

Рим. 8:24. Бо ми спасені в надії. Надія ж, коли бачить, не є надією; бо коли хто бачить, то чого йому і надіятися?

Рим. 8:25. Але, коли надіємось того, чого не бачимо, тоді чекаємо в терпінні.

Оскільки говорив про майбутні предмети, у які багато хто не вірив, то переконує: не сумнівайся ти, віруючий, відносно того, що я говорю; на підставі того, що ти вже отримав, будь впевнений і відносно майбутнього. Як раніше, коли Бог дарував тобі великі блага, ти нічого не приніс, крім самої лише віри, так і тепер у надії на майбутні блага скористайся вірою ж. Бо надія тоді саме й буває надією, коли її предмет становить невидиме; бо коли хто бачить, то чого йому і надіятися? Отже, не треба шукати всього тут: ми «чекаємо в терпінні» майбутнього. Коли чуєш про терпіння, то май на увазі думку про подвиги і посилені праці. Бо християнин повинен терпіти, чекаючи на невидиме, але сподіване вірою.

Рим. 8:26. Також і Дух підкріплює нас у немочах наших:

Згадавши про терпіння, підбадьорює слухача і каже, що і Дух підкріплює нас. Тому не знемагай у надії та терпінні: ти приносиш тільки надію та терпіння, а допомагає тобі Дух.

бо ми не знаємо, про що молитися як слід,

Показує, як Дух допомагає в немочах наших. Ми такі немічні, що навіть не знаємо, про що маємо молитися. Всі ми взагалі такі немічні; такий немічний і я, Павло. Бо й Павло молився про визволення від «жала у плоті» (2Кор. 12:8) і про те, щоб прийти йому до Рима (Рим. 1:10), і Мойсей молився, щоб бачити йому Палестину (Повт. 3:23-25), і Єремія молився за іудеїв (Єр. 11:14), не знаючи, що було необхідно. Так каже тепер Павло тому, що тоді віруючі римляни, зазнаючи гонінь і образ, природно бажали спокою і, не отримуючи його, впадали в смуток. Отже, він доводить, що ніхто з людей не знає, чого корисно просити. Тому ви, каже, маєте терпіти, а що корисно вам, про це знає сам лише Дух. Тому додає і наступне.

Рим. 8:26. але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними.

У давнину Бог подавав охрещуваним багато різних дарів, які загалом називалися духом. Один мав дар пророцтва, інший – дар мудрості, інший – інакший якийсь дар. Так само подавав Бог і дар молитви, який також називався духом. Оскільки, не знаючи багато чого корисного для нас, ми просимо марного, то в перші часи дар молитви сходив на когось одного, який один просив та інших навчав просити корисного для всіх. Отже, духом називає тут дар цього роду і душу, яка отримує дар молитви, заступається перед Богом і зітхає. Бо така духовна людина стояла з великим скрушенням і з сильними зітханнями. Тепер ознаменування цього бачимо в дияконі, який стоячи приносить старанні благання замість народу.

Рим. 8:27. А Той, Хто випробовує серця, знає, яка думка в Духа, тому що Він піклується за святих з волі Божої.

Людина та, каже, стоїть і молиться не тому, що нібито Богові невідомі наші потреби. Той, Хто випробовує серця, знає, «яка думка в Духа», тобто в духовної людини; Він просить замість віруючих, які перебувають у церкві, бо вони – «святі», саме угодного Богу. А це буває для того, щоб ми навчилися просити «з волі Божої», тобто угодного Богу. Отже, якщо за нас піклується Дух, то не засмучуйся, ображуваний.

Рим. 8:28. До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для блага.

Сказане раніше, а саме: «творіння підкорилося суєті» (Рим. 8:20), також: «буде визволене від рабства тлінню» (Рим. 8:21), і ще: «ми не знаємо, про що молитися» (Рим. 8:26), все це, як помітили ми, служило для переслідуваних у Римі підбадьоренням. Але те, що додається тепер, є найяснішим. Тим, хто любить Бога, каже, все, навіть те, що здається неприємним і сумним, сприяє на благо. Не сказав, що тим, хто любить Бога, не трапляються ніякі біди, а сказав, що хоча й трапляються, однак Бог обертає біди на користь тим, хто піддається їм. Потім, позаяк це здавалося неймовірним, підтверджує це минулим, кажучи «покликаним з Його волі». Бог, каже, покликав тебе, коли ти був далеко, і засвоїв тебе Собі: чи не тим паче допоможе Він покликаному? А званою стає людина «з волі», тобто і з власної її волі. Бо одного покликання недостатньо (бо в такому разі всі спаслися б, тому що всі покликані), а потрібна ще й воля.

Рим. 8:29. Бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого, щоб Він був первородним між багатьма браттями.

Рим. 8:30. А кого Він наперед визначив, тих і покликав;

Бог заздалегідь знає гідних покликання, потім наперед визначає. Отже, спочатку передбачення, потім визначення наперед. Під визначенням наперед же розумій незмінну благу волю Бога. Так, Він наперед знав, що Павло гідний євангельського покликання, і таким чином наперед визначив, тобто незмінно визначив, і тому поклав покликати його. Про кого Він наперед знає, що гідні покликання, тих робить подібними до образу Сина Свого. Чим був Єдинородний за єством, тим вони стали за благодаттю, зробившись і самі синами Божими. А первородний Він між багатьма братами з домобудівництва, бо за Божественністю Він є Єдинородний. Він, сприйнявши плоть, з’єднав її всю і цілком зі всім єством Своїм, став початком нашим, освятивши в Собі осуджене наше єство, і тому гідно є первородним, а ми називаємося братами Його.

а кого покликав, тих і виправдав;

Звільнивши від гріхів і зробивши праведними через купіль відродження.

а кого виправдав, тих і прославив.

Удостоївши їх усиновлення й давши їм інші дари.

Рим. 8:31. Що ж сказати на це? Якщо Бог за нас, хто проти нас?

Чи бачиш, що тут вельми ясно показує, що говорить до знедолених? Мова його майже така: якщо ми удостоєні таких благ у той час, коли були ворогами, то наскільки більших удостоїмося благ після виправдання й прославлення свого? І якщо Бог за нас, хто проти нас? Хоч би повстав проти нас весь всесвіт, повстання ця премудрість Божа оберне на наше спасіння і славу.

Рим. 8:32. Той, Котрий Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?

Залишаю, розмірковує, інше, про що згадував я раніше, тобто що Бог виправдав, що Він прославив нас. Уяви собі, що Він не пощадив «Сина Свого», тобто Єдинородного, улюбленого, Котрий із сутності Його (бо є сини Божі, усиновлені через хрещення), а віддав Його за нас, віддав за всіх, тобто благородних, неблагородних, славних, нікчемних, віддав не просто, а на вбивство. Як тепер Він не дарує нам всього? Хто дав Владику, Той чи не дав інших дарів? Отже, якщо Він не дає чогось, із цього не випливає, що не дає зовсім. Тому не надто бажай визволення, коли зазнаєш засмучення за Христа, бо отримаєш бажане, коли Він дасть.

Рим. 8:33. Хто буде звинувачувати вибраних Божих?

Позаяк віруючі зустрічали від іудеїв, серед інших спокус, і той докір, що вони легко змінювалися й миттєво наверталися в християнство, то каже: вас вибрав Бог, хто ж буде звинувачувати вибраних Божих? Якщо вибере щось художник-людина, то ніхто не ганитиме її. Хто ж ганитиме вибір Божий?

Бог виправдовує їх.

Рим. 8:34. Хто осуджує? Христос Іісус помер, але й воскрес:

Не сказав «Бог відпускає гріхи», а, що важливіше, Бог виправдовує. Отже, не біймося ні тих, хто спокушає, ні тих, хто ганить. Нас вибрав і виправдав Бог і померлий за нас, навіть і воскреслий, Христос. Хто ж засудить нас, удостоєних такої слави?

Він і праворуч Бога, Він і ходатайствує за нас.

Сказав «ходатайствує за нас», щоб показати любов Христа до нас, тобто що хоча Христос і виконав домобудівництво за плоттю, однак не припинив людинолюбного ставлення до нас, а заступається за нас. Це означає «ходатайствує». Такий вислів аж ніяк не применшує слави Єдинородного. Раніше сказав: «Він і праворуч Бога» (це знак величі Його), тому й додав: «ходатайствує», показуючи цим не щось інше, а, як сказано, любов до нас. І про Отця сказано: «мовби Сам Бог умовляє через нас» (2Кор. 5:20). Невже слава Бога применшується через те, що Він благає? Навпаки, це є знаком невимовного піклування Його про нас. Дехто розумів слова «ходатайствує за нас» так: оскільки Він носив тіло і не скинув його, як пустословлять маніхеї, то це саме і є ходатайство і заступництво перед Отцем: бо, дивлячись на це, Отець згадує про любов до людей, з якої Син Його поніс тіло, і таким чином схиляється до милосердя та милості. Так говорить Павло тому, як неодноразово зазначав я, щоб надихнути знедолених і показати їм, що і Дух ходатайствує за нас, і Отець не пощадив для нас Власного Сина, а виправдав і прославив нас, і Син заступається за нас. Тому ви не повинні ні сумувати, ні падати духом.

Рим. 8:35. Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?

Показавши невимовну любов до нас Отця і Сина і Святого Духа, немовби з Божественного натхнення вигукує: «хто відлучить нас від любові Божої?» Хто такий любимий і сподобився такого промислу, того ніщо не може відлучити від цієї любові. Іменем же скорботи і утисків охопив усе, що тільки може заподіяти лих, хоча й не перерахував їх поодинці.

як написано:

Рим. 8:36. за Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець (приречених) на заколення.

Аби не вважали скорботи й тісноти припиненням любові Божої, наводить слова пророка, який провіщав про них і показав, що терпіння чи умертвіння кожен день для слави Божої становить найбільшу втіху, а це терпіння чи втіха бувають довільно, бо для природи вони неможливі. А умертвлятися означає бути принесеним у жертву Богові. На це саме вказує, коли каже «за овець (приречених) на заклання». Як вівці не противляться, коли їх заколюють, так і ми.

Рим. 8:37. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас.

Сказавши раніше, що нас умертвляють, апостол, щоб не ослабнув хтось, помишляючи про людське, пропонує підбадьорення, і не каже «перемагаємо», а «переборюємо», тобто з легкістю, без трудів та поту, і притому тим, за допомогою чого зводять нам підступи. У тому-то й полягає цілковита перемога, щоб брати гору в той час, коли нас гонять і переслідують. Отож не втрачай віри, бо нам сприяє Бог, і не лише сприяє Він, а й полюбив нас. Тому нічого немає дивного в тому, що ми легко беремо гору під час самих напастей.

Рим. 8:38. Бо я впевнений, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє,

Рим. 8:39. ні висота, ні глибина, ні інше яке творіння не може відлучити нас від любові Божої в Христі Іісусі, Господі нашому.

Раніше сказав, що Бог полюбив нас, а потім говорить про свою любов до Бога, аби ніхто не подумав, що він сам звеличує себе. Ми, розмірковує, так прикуті до любові до Бога, що нас не можуть відторгнути від неї не лише лиха, нерозлучні з цим життям, а навіть якби тиран якийсь став погрожувати майбутньою смертю, що полягає в страті, чи пообіцяв нескінченне життя, аби таким чином відвернути нас від Бога, він анітрохи не досягнув би успіху в тому. І що говориш ти мені про царів і тиранів? Нас не можуть відвернути від любові тієї ні ангели, ні всі горні сили, ні сьогодення, ні майбутнє, ні висота, тобто те, що знаходиться в небі, ні глибина, тобто те, що знаходиться в землі, ні слава, ні безслав’я.

Під висотою дехто розуміє Царство Небесне, а під глибиною – втрату його. Навіть якби було інше якесь творіння, як видиме, так і таке, що осягається розумом, і те не відволікало б мене від любові тієї. Так висловився не тому, що нібито ангели відволікають людей від Христа, але у вигляді припущення і внаслідок сильного бажання показати найвищий ступінь любові до Бога, не тієї, якою вихваляються євреї, але тієї, яку мають християни; бо хоча й іудеї кажуть, що вони люблять Бога, але люблять Його не у Христі Іісусі, тому що не вірують у Христа.

 

Глава дев’ята

 Рим. 9:1. Істину кажу у Христі, не обманюю, совість моя свідчить мені в Дусі Святому,

Рим. 9:2. що велика мені печаль і беззупинний біль серцю моєму:

У подальшій мові має намір довести, що не всі, хто походить від Авраама, суть потомство його, а щоб хтось не подумав, що говорить це в сильному обуренні духу, упереджує таке припущення і, усуваючи його, говорить про євреїв приємне їм, висловлює, що вельми любить їх. Аби ти повірив мені, каже, правду говорю у Христі, не брешу. На доказ цього наводить трьох свідків: Христа, власну совість і Святого Духа, говорячи: велика у мене печаль, що з’їдає серце моє під час згадування євреїв, що вони знаходяться поза благодаттю; про що й має намір він говорити.

Рим. 9:3. я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті,

Спершу дізнайся, що таке відлучення. Воно – відокремлення, відчуження. Як ніхто не сміє торкатися дару, присвяченого Богу, так і відлученого, тільки з іншого почуття. До священного дару ніхто не наважується наблизитися з поваги, як присвяченого Богові, а з відлученим усі переривають зв’язки, як із оскверненим і відчуженим від Бога.

Що ж означає те, що говорить Павло? Здається, що він говорить тут протилежне тому, про що йшлося вище. Там він сказав, що ніхто не відлучить нас від Божої любові, а тут говорить, що він бажав би бути відлученим від Христа. Здається, що він протирічить сказаному раніше, але насправді ні. І тут висловлює він бажання бути відлученим від Христа з любові до Бога. Всі звинувачували Бога, що Він вигнав і позбавив честі євреїв, котрі були удостоєні усиновлення, користувалися особливою славою і називалися предками Христа, і замість них увів людей, які ніколи не знали Бога, язичників, і висловлювали ремствування й хулу на Промисел, ніби це робилося несправедливо і Бог обманював праотців, яким обіцяв дари. Тому-то Павло мучився, журився за славу Божу і хотів сам бути відлученим, аби лише спаслися іудеї і припинилася їхня хула на Бога.

Чи бачиш, що він через полум’яну любов до Бога бажає, якщо можливо, бути відлученим від сонму тих, хто вічно живе з Христом, – не від любові Його, а від слави Його та насолоди нею? Так і батьки часто відокремлюються від синів, щоб сини прославилися, аж ніяк не відчужуючись від любові синів, а бажаючи самі бути в безслав’ї, щоб вони стали славними. Отже, розмірковує апостол, я, котрий здійснив незліченну кількість подвигів, котрий любить Бога безмірно, бажаю для слави Божої позбутися слави Христової. А це не означає втратити, радше придбати. Словами «за братів моїх, рідних мені по плоті» вказує на найніжнішу і найпалкішу любов свою до іудеїв.

Рим. 9:4. тобто ізраїльтян, яким належать усиновлення і слава, і заповіти, і законоположення, і богослужіння, і обітниці;

Рим. 9:5.  їхні й отці, і від них Христос по плоті, сущий над усім Бог, благословенний навіки, амінь.

Тут хвалить і підносить іудеїв, аби хтось, як я сказав, не подумав, ніби говорить у сильному обуренні духу. Непомітно ж висловлює, що Бог бажав і їм спастися. Це видно з того, що Він удостоїв їх усиновлення та слави, дав обітниці отцям їхнім, забезпечив їх усіма іншими перевагами і зволив, щоб від них народився Христос. Але вони самі відкинули благодіяння. Тому, дивуючись любові Божій, підносить подяку Єдинородному і каже: «сущий над усім Бог, благословенний навіки». Хоча інші, міркує, хулять, що прийняття язичників було безпідставним, але ми, знаючи тайни Христові, знаємо, що Він гідний прославлення. При цьому має посоромитися Арій, тому що Павло називає Христа Богом над усім.

Рим. 9:6. Та не те, щоб слово Боже не збулось:

Я, каже, розпалююся від того, що хулять Бога, і тому висловив бажання, щоб усі спаслися. Але якщо не всі спасуться, то звідси не випливає, ніби Бог збрехав в обітницях, даних отцям, і не збулося слово Його. Він виконав обіцяне, хоча хулителі й кажуть, що Він одним обіцяв, а іншим дав. Слухай наступне.

Рим. 9:6-7. бо не всі ті ізраїльтяни, які від Ізраїля; і не всі діти Авраама, які від сім’я його,

Бог, каже, виконав обіцяне. Він сказав: «дам тобі і нащадкам твоїм» (Бут. 13:15). Отож подивімося, яке це потомство. Не все, що походить від Авраама, є просто потомством його, і не все, що походить від Ізраїля, є ізраїльтянами, а ті, хто народився за прикладом Ісаака й знамениті чеснотою Ізраїлю, через яку він бачив Бога. Бо не сказав «які від Якова», а «від Ізраїля», згадавши про дуже почесне ім’я. Отже, якщо зрозумієш, хто народжується за прикладом Ісаака, то побачиш, що обітниця не є хибною: бо таким дано обітниці. Тому Бог аж ніяк не заслуговує на хулу: що Він сказав, те й виконав, хоча дехто й не розуміє цього.

але сказано: в Ісаакові наречеться тобі потомство.

Рим. 9:8. Тобто не діти тілесні є діти Божі; а діти обітниці визнаються за потомство.

Рим. 9:9. Слово ж обітниці таке: в цей же час прийду, і буде у Сарри син.

Не я, каже, пояснюю тобі, що таке істинне потомство Авраама, а Старий Завіт, який каже: «в Ісаакові наречеться тобі потомство» (Бут. 21:12). Тому хто народився за прикладом Ісаака, тобто за обітницею, ті справді суть діти Авраама, а найпаче Божі. Бо все звершувалося словом Божим. І Ісаак народився не за законом і силою природи, а за силою обітниці. «в цей же час прийду, і буде у Сарри син» (пор. Бут. 18:10).

Тож Ісаак утворений і народжений словом Божим. Так і над нами, чадами Божими, у водній купелі, немовби в утробі, вимовляються слова Божі, які й утворюють нас; тому що ми, хрестячись в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, народжуємося. І як там Бог обіцяв народження Ісаака й потім виконав це, так і наше народження обіцяв Він через пророків і потім привів його у виконання. Тому слова «в Ісаакові наречеться тобі потомство» слід розуміти так: потомство Авраама – це ті, котрі народилися за прикладом Ісаакового народження, тобто словом Божим.

Отже, слово Боже збулося, але Бог дарував обіцяне істинному потомству, тобто віруючим із язичників, котрі стали чадами Божими, як і Ісаак, тому що й вони від обітниці. Якщо ж іудеї скажуть, що слова «в Ісаакові наречеться тобі потомство» означають те, що народжені від Ісаака належать до потомства Авраама, то слід вважати такими і ідумеїв, і всіх, хто походить від нього, тому що праотець їхній Ісав був сином Ісаака. Але ідумеї не лише не називаються синами Авраама, а навіть вельми чужі ізраїльтянам і називаються іноплемінниками.

Рим. 9:10. І не тільки це; але так було з Ревеккою, коли вона зачала в один час двох синів від Ісаака, отця нашого.

Доказав уже, що хоча в Авраама було багато різних нащадків, проте насінням його названо Ісаака і тих, котрі народжуються подібно до нього. Тепер каже: це можеш бачити не на Ісааку тільки, але, що важливіше, на братах, які народилися від одного батька і від однієї матері, і притому близнюках, тобто на Ісаві та Якові. І вони отримали не однакові права, а один обраний, тоді як інший зненавиджений. Тому не питай, чому Бог вибрав язичників і зробив їх потомством Авраама, більш того, потомством Божим, а євреїв відкинув.

Рим. 9:11. Бо, коли вони ще не народилися і не зробили нічого доброго чи злого, щоб воля Божа здійснилася у вибранні

Рим. 9:12. не від діл, а від Того, Хто кличе, сказано було їй: більший служитиме меншому,

Рим. 9:13. як і написано: Якова Я полюбив, а Ісава зненавидів.

Тут необхідно нам наперед висловити смисл того, про що має намір говорити апостол докладно. Багато хто говорив: чому язичникам віддано перевагу перед іудеями (бо ніхто не міг сказати «за чесноту», тому що всі согрішили)?. Апостол збирає багато складних питань, незбагненних для нас, але збагненних для самого лише Бога. Спочатку представляє, що з-поміж двох братів-близнюків вибраного вибрано не за чесноту, зненавидженого зненавиджено не за порочність (бо вони не зробили ні добра, ні зла, тому що знаходилися ще в утробі матері), а за обранням, за передбаченням Божим один вибраний і полюблений, а інший зненавиджений, як і пророк каже: «Я полюбив Якова, а Ісава зненавидів» (Мал. 1:2), аби все було ділом Бога і Його обрання та передбачення. Але чого я говорю про цих осіб? Усі ізраїльтяни славили тільця, але одні покарані, а інші ні. І фараон справді був жорстокий, але й багато хто інший також був жорстокий: чому ж покарання спіткало його одного? Чи бачиш, що це незбагненно для людей, але збагненно для самого лише Бога? Так і обрання язичників та відкидання іудеїв видається нам безпідставним, а в очах Божих те й інше вельми справедливе. Такий смисл всього цього місця.

Рим. 9:14. Що ж скажемо? Невже неправда у Бога? Зовсім ні.

Отже, Бог справедливий і щодо нас, язичників, і щодо іудеїв.

Рим. 9:15. Бо Він говорить Мойсеєві: кого милувати, помилую; кого жаліти, пожалію.

Додає, як і вище сказано, й інший вислів зі Старого Завіту, доводячи, що сам лише Бог знає, хто гідний честі і хто покарання. Хоча всі однаково согрішили, коли вилили тільця, однак Бог одних помилував, а інших віддав левитам на вбивство. І Мойсей, великий перед Богом, не знав причини цього, а ти довідуєшся про причину, чому язичникам віддано перевагу перед іудеями, хоча вони були грішниками? Утім, Павло міг висловити причину цю, як і висловив в іншому місці, що ізраїльтяни думали, що вони виправдовуються ділами, а язичники вважали, що вони виправдовуються вірою і благодаттю; однак не висловлює її зараз, з надлишком загороджуючи уста допитливих і переконуючи не допитуватися про долі Божі.

Рим. 9:16. Отож помилування залежить не від того, хто бажає, і не від того, хто подвизається, а від Бога, Котрий милує.

Ісаак хотів благословити Ісава, але Яків поспішив на поле, щоб, наловивши дичини, отримати від батька благословення, а Бог за праведним судом зробив, що Яків, як цілком гідний, отримав благословення. Тут апостол, здавалося б, знищує вільну волю, але насправді ні. Про будинок говоримо, що він увесь є справою майстра; хоча майстрові потрібні і речовина, і помічники в будівництві, однак, оскільки воно залежить від нього, говоримо, що він побудував увесь дім. Так і про Бога говоримо, що все – Його справа, хоча Бог має потребу і в наших діях. Він звершує. Він і вінці дає, Він і засуджує; тому й кажемо, що все є справою Бога.

Рим. 9:17. Бо Писання говорить фараонові: на те саме Я й поставив тебе, щоб показати над тобою силу Мою і щоб проповідане було ім’я Моє по всій землі.

Як з тих, хто вилив тельця, міркує, одні спасенні, а інші покарані, коли сам лише Бог знав, хто гідний спасіння, а хто покарання, так хоча багато було й інших порочних, однак гніву Божому піддався сам лише фараон. Для того самого, каже, Я й «поставив тебе», тобто виставив тебе, фараоне, на вид, щоб через тебе стала відомою сила Моя і багато хто приборкав себе, чуючи про ім’я Моє, як правосудне й могутнє, по всій землі.

Рим. 9:18. Отже, кого хоче, милує; а кого хоче, озлобляє.

Робить висновок і доводить, що в Бога не потрібно вимагати звіту. Бог кого хоче, милує, як вчинив з ізраїльтянами, котрі вилили тельця, а кого хоче, озлобляє, як сталося з фараоном. Що ж означає «озлобляє»? Здавалося б, це безглуздо. Але про Бога сказано, що Він зробив жорстоким брудне серце фараона подібно до того, як сонце робить жорстким бруд. Яким же чином? Довготерпінням; бо Він робив його жорстоким, виявляючи до нього довготерпіння. Тут відбулося подібне до того, що буває, коли хтось, маючи в себе порочного слугу, поводиться з ним людинолюбно. Чим людинолюбніше поводиться з ним, тим гіршим робить його, не тому, що нібито сам навчає його пороку, а тому, що слуга користується довготерпінням його на збільшення своєї порочності, бо нехтує довготерпінням тим.

Рим. 9:19. Ти скажеш мені: за що ще звинувачує? бо хто може противитися волі Його?

Апостол, як я неодноразово сказав, всіляко намагається довести, що розпорядження й суди Божі відомі самому лише Богові, і тому скрізь збирає безліч складних питань і не пропонує рішень, щоб, поставивши слухача у важке становище, переконати його, що розпорядження й суди Божі незбагненні для людини і перевершують її розум. Смисл цього місця наступний. Апостол представляє заперечення і спантеличення. Якщо Бог озлоблює, кого хоче, то за що ж ще звинувачує Він грішника? Бо хто може противитися волі Його? Захотів Він, і озлобив, а озлоблений согрішив за справедливістю: як же Йому звинувачувати і карати його? Саме таке представив апостол заперечення, щоб показати, що спантеличення щодо цього може розв’язати сам лише Бог; тому й не розв’язує його сам, а загороджує уста тому, хто спантеличений, кажучи:

Рим. 9:20. А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом?

Чи бачиш, як зупиняє недочасну цікавість, накладає вуздечку й навчає знати відмінність між Богом і людиною? «А ти хто?» Хіба ти береш участь із Богом у правлінні? Хіба ти суддя того, що Він повинен робити чи не робити? Говорити, що це слід зробити так, а це інакше, значить сперечатися з Богом і діяти наперекір Йому. Але цього аж ніяк не треба робити, а треба з покірністю приймати зроблене Богом, хоч би як воно було зроблено.

Рим. 9:20. Чи скаже витвір своєму творцеві: навіщо ти мене так зробив?

Рим. 9:21. Хіба не має влади гончар над глиною, щоб з тієї самої суміші зробити один сосуд для почесного, а другий для непочесного вжитку?

Приклад цей використав Павло не для того, щоб знищити вільну волю нашу й представити нас недіяльними й нерухомими, а для того, щоб навчити нас, як належить підкорятися Богові й виявляти до Нього глибоку й безмовну покірність. Як гончар, міркує, із однієї й тієї самої глини робить, що йому завгодно, і жодний із сосудів не суперечить йому, так і ти не запитуй у Бога, чому Він людей, хоча вони одного й того самого роду, одних карає, а інших нагороджує; навпаки, благоговій перед Ним і наслідуй глину. Як та покірна руці гончара, так і ти підкоряйся визначенню Розпорядника всесвіту.

Знай же, читачу, що як у сосудах не від глини залежить, що щось виходить на почесний, а дещо на низький вжиток (бо глина одна й та сама), а від того, як її вживають ті, хто користується виробом, так і в людях не від природи залежить, що одні варті покарання, а інші нагороди (бо природа одна й та сама), а від волі.

Рим. 9:22. Що ж, якщо Бог, бажаючи показати гнів і явити могутність Свою, з великим довготерпінням щадив сосуди гніву, готові до погибелі,

Рим. 9:23. щоб разом явити багатство слави Своєї над сосудами милосердя, які Він приготував для слави,

Рим. 9:24. над нами, яких Він покликав не тільки з іудеїв, але і з язичників?

Загородивши вуста допитливому, дає тепер рішення. Смисл сказаного такий. Фараон був сосудом гніву, тобто людиною, яка своїм жорстокосердям запалює гнів Божий. Його Бог «щадив», тобто зносив, терпів, бо сподобив його великого довготерпіння. Але він скористався цим довготерпінням на жорстокість і став сосудом, здатним прийняти гнів, довершеним для погибелі, тобто приготованим до неї від самого себе і з власної своєї волі, бо не оминув нічого, що слугувало на його погибель, а зробив усе, що тягнуло його до погибелі. Інакше: «щадив», тобто виставив напоказ, щоб, позаяк він не став кращим від довготерпіння, покарати його і показати власну могутність, аби від цього інші зробилися кращими. Як, покаравши його, котрий став сосудом гніву через власну волю, Бог показав Свою могутність, так, помилувавши язичників, які багато згрішили, але стали гідними милості, явив «багатство слави Своєї». Не сказав «людинолюбства», а «слави», бо досконала слава Божа полягає в тому, щоб милувати. Далі, «які Він приготував», тобто передбачив. І не сказав «спас усіх язичників», а «з язичників», тобто деяких. Тому не спокушайся, іудею. Ось і з язичників одні милуються, а інші ні.

Рим. 9:25. Як і в Осії говорить: не Мій народ назву Моїм народом, і не улюблену – улюбленою.

Рим. 9:26. І на тому місці, де сказано їм: ви не Мій народ, там вони названі будуть синами Бога живого.

Іудеї могли сказати: ти, Павле, обманюєш нас, кажучи це. Тому наводить Осію, який волає і каже: «не Мій народ назву Моїм народом». Хто ж це був «не Його народ»? Язичники. А хто «не улюблена»? Церква язичницька. Однак язичники стали народом і улюбленими, навіть, що важливіше, синами Бога живого. Якщо хтось скаже, що це сказано про іудеїв, котрі поводилися невдячно, але потім були прийняті в благодать, то така мова не шкодить нашому поясненню. Бо якщо прийняття це сталося з ними, то що завадило йому статися з язичниками?

Рим. 9:27. Ісаія ж провіщає про Ізраїль: хоча б синів Ізраїлевих було числом, як піску морського, тільки остаток спасеться;

Не задовольнився вказівкою на Осію, але наводить як свідка й Ісаю, який «провіщає», тобто говорить сміливо й безбоязно, що спасуться не всі ізраїльтяни, а гідні спасіння (бо це означає «остаток», тобто обрані), яких Бог залишив і відокремив, тобто як гідних. Кажучи «як піску морського», нагадує їм про старозавітну обітницю, якої вони стали недостойними. Отже, не тривожтеся, ніби обітницю порушено. Усі пророки провіщають, що не всі гідні спасіння.

Рим. 9:28. бо діло завершує і скоро вирішить по правді, діло вирішальне звершить Господь на землі.

Тепер показує, як спасеться остаток, і каже, що не потрібно трудитися, далеко ходити і стомлювати себе ділами законними. Бог, каже, Котрий приводить до кінця і коротким способом звершує слово віри по всій землі, зробить це «по правді», тобто щоб виправдати тих, хто його прийняв. «Якщо устами твоїми будеш сповідувати Іісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся» (Рим. 10:9). Ось скорочене слово, тобто короткі вислови віри.

Рим. 9:29. І, як провістив Ісаія: коли б Господь Саваоф не залишив нам сім’я, то ми стали б, як Содом, і були б подібні до Гоморри.

Сказавши, що спасеться остаток, тепер пояснює, що це означає, і говорить, що Бог залишив нам вибране сім’я і хліб, бо слово «залишив» вжив замість «вибрав», тож якби Бог не зберіг його, то ми піддалися б винищенню, подібно до содомлян і гоморрян, як осуджені за гріхи свої.

Рим. 9:30. Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, одержали праведність, праведність від віри.

Рим. 9:31. А Ізраїль, який шукав закону праведності, до закону праведності не досягнув.

Тут дає найясніше рішення, показуючи, чому язичники прийняті, а ізраїльтяни відкинуті. Язичники, каже, тримаючись праведності від віри, справді виправдалися, а ізраїльтяни, які безперестанно шукали «закону праведності», тобто закону діл, не досягнули до праведності, бо закон, що складався із діл, не в змозі був виправдати.

Рим. 9:32. Чому? тому що шукали не у вірі, а в ділах закону,

Ти питаєш: чому ізраїльтяни не набули праведності, хоча й багато домагалися її? Знай, що вони шукали виправдання не у вірі, а нібито в ділах закону.

Рим. 9:3233. бо спіткнулися об камінь спотикання, як написано: ось, кладу в Сіоні камінь спотикання і камінь спокуси; але кожний, віруючий в Нього, не посоромиться.

Спотикається той, хто задивляється на що-небудь стороннє і не звертає уваги на те, що в нього під ногами. Так і іудеї, задивляючись на закон, спотикнулися об Христа, тобто не увірували. А каменем спотикання і каменем спокуси названий Христос відносно кінця і схильності тих, хто не увірував. Бо сам по собі Він покладений в основу і опору; тому що сказано: «віруючий в Нього, не посоромиться» (Іс. 28:16), чи то язичник, чи то іудей, тож усе звершує й виправдовує віра, а не діла.

 

Глава десята

Рим. 10:1. Браття! бажання мого серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасіння.

Маючи намір завдати іудеям удару, каже перед цим коротке слово, аби не подумали, ніби подальша мова його походить від неприязні до них, і говорить про «бажання серця», тобто про бажання своє, про сильне бажання, навіть про молитву свою за іудеїв, щоб вони не лише звільнилися від покарання, а й спаслися. Як же, каже, бути мені неприязним до вас, коли я молюся Богові про спасіння ваше?

Рим. 10:2. Бо свідчу їм, що мають ревність по Бозі, та не за розумом.

Рим. 10:3. Бо, не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій,

Спочатку, здавалося б, благоловить і догоджає іудеям, бо, сказавши про них «мають ревність по Бозі, та не за розумом», показує, що вони варті більше милосердя, ніж покарання. Ревнують вони, каже, про закон, даний їм від Бога, однак ревнують не за розумом, не бажаючи пізнати того, що закон припинився й скасувався. Але далі показує пристрасть їхню до суперечок і владолюбство. Вони намагалися поставити власну праведність, тобто праведність від закону, що складається з власних їхніх діл і праць, яка, як така, що вже впала, не може стояти, і таким чином і своєї праведності не поставили, і праведності Божій не підкорилися. Це і є ознака самохвальства і владолюбства, навіть нерозумності старатися поставити те, що не може стояти, і в цьому проводити весь час. Праведністю Божою називається тут та, яка від віри, яка не залежить від праць наших, а цілком є даруванням Божим.

Рим. 10:4. бо кінець закону – Христос, до праведності кожного віруючого.

Оскільки згідно з істиною назвав праведністю ту праведність, яка від закону, то, аби, з одного боку, ті, хто увірував із євреїв, не сказали: значить, ми стали порушниками, коли залишили цю праведність; а з іншого – ті, хто не увірував, не могли сказати, що хоча тепер не виконали вони праведності за законом, однак можуть цілком виконати її згодом, апостол, усуваючи і ту, і іншу думку, каже: «кінець закону – Христос». Чого бажав закон і не звершив, те звершив Христос, тобто виправдання людини. Тому не кажи, той, хто увірував із євреїв, що ти став порушником закону; навпаки, ти пізнав волю закону, що здійснилася через віру в Христа. З іншого боку, і ти, іудею, який не увірував ще, не сподівайся сам звершити праведність за законом: звершувач її – Христос. Отже, якщо хочеш отримати праведність, прийми Христа вірою і матимеш все.

Рим. 10:5. Мойсей пише про праведність від закону: людина, яка виконала його, жива буде ним.

Підтверджує сказане: чого не звершив закон, те звершив Христос, і каже: Мойсей розмірковує про виправдання людини через діла. Але позаяк не було жодної людини, котра виконала б діла, то виправдання за законом неможливе.

Рим. 10:6. А праведність від віри так говорить: не кажи в серці твоєму: хто зійде на небо? тобто Христа звести.

Рим. 10:7. Або хто зійде в безодню? тобто Христа з мертвих підняти.

Рим. 10:8. Але що говорить Писання? Близько до тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм, тобто слово віри, яке проповідуємо.

Рим. 10:9. Бо якщо устами твоїми будеш сповідувати Іісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся,

Пізнавши, що діла закону не можуть виправдати людину, навчися, як без зусиль і легко виправдовуємося ми у Христі: для цього потрібна віра від серця і сповідання від уст. Але потрібно розлогіше пояснити сказане: «Хто зійде на небо? або хто зійде в безодню?» Апостол запозичив це в Мойсея (Повт. 30:11-14), але в тому смислі, який зрозумів завдяки своїй високій мудрості. Мойсей у буквальному розумінні говорить так: заповідь Божа лежить, іудею, перед очима твоїми, тож тобі нема потреби ані сходити на небо, щоб знайти її, ані сходити в безодню, ані переходити через море, щоб там узяти її: вона поруч із тобою, в устах твоїх і в розумі твоєму: Бог усе показав тобі за допомогою закону. Так, здається, говорить Мойсей буквально; але апостол відніс це до Христа. Не сумнівайся, каже він, і не запитуй у своєму розумі: як Христос зійшов із небес і втілився? або як, померши, повстав із безодні, тобто із пекельних місць? А віруй, що Він зійшов і воплотився та що, будучи похований, встав через воскресіння; бо Бог воздвигнув Його. Тому і дивлячись на гідність Того, Хто Воздвигнув, легко можна вірувати. Що ж легше за це, коли ти маєш спасіння в устах своїх? А щоб хтось, через саму легкість, не вважав справу віри гідною зневаги, показує, що помисли невір’я противні самій вірі і що їх треба відбивати з твердістю. Не кажи, навчає, того чи іншого в серці своєму, тобто жодних сумнівів не допускай у думках своїх.

Рим. 10:10. бо серцем вірують до праведності, а устами сповідують до спасіння.

Серце має потребу в устах. Бо яка користь вірити в душі й не сповідувати перед людьми? Хоча віра виправдовує в розумі, але цілковите спасіння залежить від сповідання; бо тоді віра сяє і багатьом приносить користь. Але й уста мають потребу в серці. Багато хто сповідує Христа лицемірно, а серце їхнє далеко стоїть від Нього.

Рим. 10:11. Бо Писання говорить: усякий, хто вірує в Нього, не посоромиться.

Рим. 10:12. Тут нема різниці між іудеєм та елліном, бо один Господь у всіх, багатий для всіх, хто призиває Його.

Рим. 10:13. Бо всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться.

Сказавши, що серцем вірують, а устами сповідують, наводить із Писання свідчення про віру та сповідання чи прикликання. Коли каже «усякий, хто вірує», вказує на віру, виправданий якою не буде посоромлений; а коли каже «всякий, хто покличе», вказує на сповідання, яке приносить спасіння. Отже, тепер всякий, чи то іудей, чи язичник, може бути прийнятий Богом. «Один Господь у всіх, багатий для всіх, хто призиває Його», інакше сказати: це цар, багатий золотом і сріблом. Тому, якщо багатство Його складають самі віруючі, то не впадай у відчай, думаючи, що согрішив так, що не можеш бути прощений. Він прийме тебе, щоб і тебе зробити учасником у Своєму багатстві.

Рим. 10:14.  Але як покликати Того, в Кого не увірували? як вірувати в Того, про Кого не чули? як чути без проповідника?

Рим. 10:15.  І як проповідувати, коли не будуть послані? як написано: як прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить благе!

Вище сказав, що всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться. Тепер докоряє вже іудеям за те, що не покликали імені Господнього. Чому ж не покликали? Тому що не увірували. А чому не увірували? Чи тому, що не чули? Ні, чули. Потім заперечення: як могли почути без проповідника? Далі знову відповідь: ні, були ті, хто проповідував, багато таких послано було до них. З чого ж видно, що ці послані були проповідниками? У відповідь на це наводить слова пророка: «як прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить благе!» (Іс. 52:7). Апостоли, обходячи всесвіт, сповіщали не що інше, як невимовні блага і мир Бога з людьми. Тому невір’я є власною провиною тих, котрі не прийняли проповідників.

Рим. 10:16. Але не всі послухались благовіствування. Бо Ісаія говорить: Господи! хто повірив тому, що почув від нас? 

Апостол сказав, що пророки свідчать, що цих благовісників послав Бог. Тому, аби хтось не заперечив, що якщо вони були від Бога, то всі мали послухалися їх, стверджує, що, дійсно, не всі послухалися благовіствування, але від цього немає жодної шкоди істині. Про це за багато років до того говорив Ісая: «хто повірив тому, що почув від нас?» (Іс. 53:1). Слово «хто» вжито тут замість «небагато хто» перед «повірив тому, що почув від нас».

Рим. 10:17. Отож віра від слухання, а слухання від слова Божого.

Слова ці перебувають у зв’язку з попереднім і являють собою немовби висновок із чогось, що було сказано раніше. Але ними апостол висловлює і дещо інше. Іудеї невпинно шукали чудес, навіть бажали бачити воскресіння. Тому каже, що віра від слухання і не потрібно вимагати нічого більше за це слухання; бо слухання це не просте, не звичайних промов, а слів Божих. Тож якщо шукаєш чудес, які походять від Бога, то вір і словам, які говорять від Бога.

Рим. 10:18. Але питаю: хіба вони не чули? Навпаки, по всій землі пройшов голос їхній, і до краю всесвіту слова їхні.

Хтось міг спитати: що ж із того для іудеїв, якщо благовісники були послані, а іудеї не чули? Апостол відповідає: весь всесвіт чув; як же не чули ті, у котрих апостоли провели стільки часу й від яких походять? Чи це можливо?

Рим. 10:19. Ще питаю: хіба Ізраїль не знав?

Знову нове заперечення: якщо апостоли проповідували, але іудеї не зрозуміли, невже не заслуговують вони на пробачення? Розв’язує і це заперечення.

Але перший Мойсей говорить: Я викличу у вас ревність не народом, розгніваю вас народом нерозумним.

Вони, каже, повинні були зрозуміти, що проповідується Христос, якщо не з іншого чогось, то принаймні з того, якої честі удостоїлися язичники. Вони бачили, що ідолопоклонники раптом удостоїлися таких благ, і тому повинні були пройнятися співревнуванням і зробити висновок, що це той самий народ, про який сказав Мойсей. Не лише велич честі була достатньою для того, щоб спонукати іудеїв до співревнування, а й те, що удостоївся честі народ, який є настільки низьким, що не вартий навіть вважатися народом. «Розгніваю вас», сказано, «народом нерозумним». Що нерозумніше за язичників, котрі поклонялися деревам і камінню?

Рим. 10:20. А Ісаія сміливо каже: Мене знайшли ті, які не шукали Мене; Я відкрився тим, які не розпитували про Мене.

Сказавши, що Мойсей говорить перший, згадує і про іншого пророка, який каже те саме ясніше і відкритіше. Ісая, говорить, «сміливо каже», тобто намагався висловити істину в усій наготі і краще наразитися на небезпеку, ніж мовчати. «Мене», сказано в нього, «знайшли ті, які не шукали Мене» і які не розпитували про Мене (Іс. 65:1). Кого Мойсей називав народом нерозумним, тих Ісая назвав такими, що не шукають і не розпитують, тобто невігласами й ворогами знання. Отже, з усього цього іудеї повинні були зрозуміти, що одні відкинуті, інші прийняті.

Рим. 10:21. Про Ізраїль же каже: цілий день Я простягав руки Мої до народу непокірливого і впертого.

Щоб іудеї не мали права сказати Богові: «Ти знайдений язичниками, а з нами не хотів спілкуватися», – пророк додає: Я «цілий день», тобто у всякий час, «простягав руки Мої», тобто прикликав вас, але ви виявилися народом неслухняним і впертим. Отже, ви винні, а не Я. Я простягав руки Свої до вас і прикликав вас, але ви не послухалися. Звідси видно, що ізраїльтяни і чули, і знали, але не хотіли підкоритися.

 

Глава одинадцята

Рим. 11:1. Отже, питаю: невже Бог відкинув народ Свій? Зовсім ні. Бо і я ізраїльтянин, з сім’я Авраамового, з коліна Веніамінового.

Рим. 11:2. Не відкинув Бог народу Свого, який Він наперед знав.

Назвавши іудеїв народом неслухняним, представляє себе таким, що сумнівається, кажучи: невже обітниці Божі не здійснилися від того, що народ ізраїльський став неслухняним? Ні, відповідає. Бог не відкинув народу Свого, «який Він наперед знав», тобто про який знав, що він здатний до прийняття віри. «Бо і я ізраїльтянин». Потім, щоб не заперечив хтось: «Хіба ти один становиш народ?» – додає: не відкинув Бог народу Свого, тобто й інші, окрім мене, є три тисячі, є п’ять тисяч, є велика кількість із народу, котрі увірували, як показують Діяння апостольські (Діян. 2:41,4:4,5:14).

 Хіба не знаєте, що говорить Писання про Іллю? як він скаржиться Богові на Ізраїль, кажучи:

Рим. 11:3. Господи! пророків Твоїх убили, жертовники Твої зруйнували; залишився я один, і моєї душі шукають.

Рим. 11:4. Що ж говорить йому Божа відповідь? Я зберіг Собі сім тисяч чоловік, які не преклонили коліна перед Ваалом.

Апостолу могли заперечити: що ти, Павле, кажеш? Невже в трьох, у п’яти тисячах, у великій безлічі людей вбачаєш ти той народ, який уподібнюється піску й зіркам? Тому каже: і за Іллі спаслося не більше семи тисяч; і Ілля не знав їх. І тепер, імовірно, є багато тих, хто увірував. Якщо ви не знаєте їх, це не новина: і Ілля не знав тих. Водночас, непомітно торкаючись словом іншого предмета, показує, що вчинене ними вбивство давно звище передбачене. А саме: аби не сказали вони «ми вбили Христа, як обманщика», запитує: як же вбили старозавітних пророків предки ваші? Невже й ті були обманщиками? Вони сміливо засмучували? Але як же предки ваші розкопали вівтарі? Невже і вівтарі ображали? А як домагалися вбити самого Іллю, який ревнував про іудеїв, славився чудотворіннями? Якщо ж у ті часи, коли так багато було порочних людей, Господь вибрав для себе тільки сім тисяч, як показує Писання, тобто одкровення й слово Боже, то аж ніяк нічого немає нового, якщо Він і тепер обирає тільки гідних. Це пояснює й далі.

Рим. 11:5. Так і тепер, за вибранням благодаті, зберігся остаток.

І тепер, каже, є «остаток», тобто найкращі. Коли провівають змолочене, то в остатку буває зерно. Так само і Бог, відкидаючи поганих, залишає собі гідних. Коли сказав «за вибранням», то показав старання спасенних, тому що вони стали гідними обрання внаслідок їхньої старанності, а коли сказав «благодаті», то означив дар Божий.

Рим. 11:6. Але якщо за благодаттю, то не за діла; інакше благодать не була б уже благодаттю.

Тут показує, що ті з євреїв, хто не увірував, не мають жодного виправдання. Ви не можете, каже, сказати, що Бог вимагав від вас діл і трудів. Усе є ділом благодаті. Чому ж не хочете ви спастися, коли таке благо пропонується вам без вимоги від вас праці? Тому, хто захотів, ті й спаслися. Ці-то і становлять народ Божий. Отже, Бог не відкинув народу Свого, гідного спасіння.

А якщо за діла, то це вже не благодать; інакше діло вже не є діло.

Якби ми догоджали Богові ділами, то благодать була б уже недоречною; а якщо є місце для благодаті, то нема вже діла і діло не є діло. Бо де благодать, там не потрібне діло; а де діло, там нема благодаті.

Рим. 11:7. Що ж? Ізраїль, чого шукав, того не одержав; вибрані ж одержали, 

Пояснивши, що таке благодать, тобто що вона є даром Божим, окремим від діл, каже, що ізраїльтяни, шукаючи праведності, не одержали її, бо шукали її погано і від діл, чим неможливо одержати її. «Вибрані ж одержали». Словом «одержали» показує велич благ і те, що все є ділом благодаті Божої. І ми в звичайній бесіді говоримо «він одержав прибуток», тобто придбав вигоду без праці.

а  інші озлобилися,

Рим. 11:8. як написано: Бог дав їм духа сонливості (κατανύξεως), очі, якими не бачать, і вуха, якими не чують, аж до цього дня.

Як свідка засліплення їхнього наводить Ісаю, щоб не здалося, що він говорить своє. Слова «Бог дав» сказано замість «надав», тобто дозволив, попустив їм мати «духа сонливості». Нечутливістю ж називає такий навик душі до зла, який є невиправним і незмінним; бо бути нечутливим (κατανύσσεσθοα) означає причепитися або приліпитися до чого-небудь. Вони, маючи очі, щоб бачити чудеса, і вуха, щоб чути вчення Господнє, ні тими, ні іншими не скористалися, як належить. Так вчинили вони не щодо самого лише Христа, а й щодо апостолів. «Аж до цього дня», сказано.

Рим. 11:9. І Давид говорить: хай буде трапеза їх сіттю, і тенетами, і петлею на відплату їм;

Рим. 11:10. хай потьмаряться очі їхні, щоб не бачили; і хребет їхній хай назавжди зігнеться.

Оскільки вони, каже, непохитні в злобі, то будуть піддані крайньому покаранню. «Трапеза їх», тобто всі блага і забави, перетвориться на протилежне; вони будуть вловлювані в тенета і спіймані, ставши легко полоненими та здоланними всіма і завжди маючи в житті своєму спокуси й спотикання. А щоб видно було, що вони потерплять це за гріхи, сказав «на відплату». Крім того, від лих потьмарилися очі їхні, як душевні, так і тілесні. І хребет їхній зігнутий, бо вони перебувають в такому рабстві у римлян, яке ніколи не скінчиться. Це означає слово «назавжди», тобто вони ніколи не звільняться від рабства того.

Рим. 11:11.  Отож питаю: невже вони спіткнулися, щоб зовсім упасти? Зовсім ні.

Достатньо дорікнувши іудеям, придумує тепер для них розраду і запитує: «невже вони спіткнулися, щоб зовсім упасти?» – тобто невже вони согрішили так, що не можна вже вилікувати їх ніяк? Вони спіткнулися, проте падіння їхнє було не таке, щоб не було засобу виправити діло. Під час кінця світу, як далі сказано буде, і вони спасуться.

Рим. 11:11. Але від їхнього падіння спасіння язичникам, щоб викликати в них ревність.

Тут бажає виконати два завдання: по-перше, втішити іудеїв, а по-друге – приборкати зарозумілість язичників. Каже: спасіння стало надбанням язичників, коли іудеї спіткнулися і не увірували. За порядком слід було спершу спастися іудеям, а потім язичникам, але оскільки іудеї виявилися невіруючими, то вибрано язичників. На це вказується і в багатьох місцях Євангелія. А спасенні язичники, «щоб викликати в них ревність», тобто щоб іудеї були уражені честю, виявлюваною язичникам, і переконалися в необхідності прийти до Христа принаймні через співревнування до них.

Рим. 11:12. Якщо ж падіння їхнє – багатство світові, і зменшення їхнє – багатство язичникам, то тим більше повнота їхня.

Якщо, каже, іудеї, спіткнувшись, приготували спасіння язичникам, і язичники були прийняті, коли іудеї були відкинуті, і падіння іудеїв стало багатством язичників, то тим більше «повнота їхня», тобто коли вони, навернувшись, усі спасуться. Так говорить на приємність іудеям і для утішення їх. Бо хоча іудеї впали, проте язичники не спаслися б, якби не мали віри.

Рим. 11:13. Вам кажу, язичникам. Як Апостол язичників, я прославляю служіння моє.

Рим. 11:14. Чи не збуджу ревності у рідних моїх по плоті і чи не спасу декого з них?

Знову втішаючи іудеїв, сокрушає зверхність язичників, кажучи: хвалю вас із двох причин: по-перше, тому, що, будучи поставленим у вчителі вам, маю потребу прославляти «служіння моє», тобто вас, а по-друге, тому, що прагну збудити до ревності «рідних моїх по плоті» – іудеїв. Словом «плоть» показав свою спорідненість з іудеями і ніжну любов свою до них. «І чи не спасу», – не сказав «усіх», а «декого». Бо непримітно викриває їхню жорстокосердість, тому що могло статися, що дехто, запалившись співревнуванням, наслідуватиме язичників і увірує.

Рим. 11:15. Бо якщо відторгнення їх є примирення світу, то чим буде прийняття їх, як не життям з мертвих?

Якщо, каже, прогнівавшись на них, стільки дарував іншим і зробив ворогів друзями, то чого не дарує, коли прийме їх? Тоді буде «життя з мертвих», тобто нескінченні блага, бо на них вказує словом «життя». Заразом натякає і на дещо піднесеніше, а саме на те, що як воскресіння з мертвих залежатиме не від прийняття іудеїв, так і спасіння інших залежатиме не від них же, якщо ті не матимуть віри. Усе це говорить, здавалося б, на користь іудеїв, подаючи їм освіжаюче пиття, як часто чинять лікарі з тяжко хворими.

Рим. 11:16. Якщо початок святий, то й ціле; і якщо корінь святий, то й гілки.

«Початком» і «коренем» називає патріархів, а «цілим» і «гілками» – тих із нащадків їхніх, котрі увірували. Отже, втішає невіруючих євреїв, кажучи: і ви будете святі, якщо увіруєте. Бо необхідно, щоб ціле й гілки були подібні до початка, тобто те – до початка, а ці – до кореня. Якщо ж ви не уподібнилися їм, то це слугує ознакою великої порочності.

Рим. 11:17. Коли ж деякі з гілок відломилися, а ти, будучи дикою маслиною, прищепився на місце їхнє і став спільником кореня та соку маслини,

Рим. 11:18. то не хвалися перед гілками.

Гілками, що відломилися, назвав невірних євреїв, бо вони стали негідними святого кореня. І прекрасно сказав «відломилися», бо ніколи Бог не відкидав їх так, хоча вони багатоманітно грішили. А замість них, що відломилися, прищеплений, каже, ти, язичник. Не сказав «ти посаджений», а «прищепився», і тим уражає іудея і показує, що на дереві іудея, тобто на патріархах, стоїть язичник і «став спільником кореня та соку», тобто досягнув від Бога однакових з іудейськими благородства та слави. Отож не підносься і не будь марнославним перед гілками.

Якщо ж хвалишся, то згадай, що не ти корінь тримаєш, а корінь тебе.

Що ж користі від цього гілкам, які відломилися? Адже тримати властиво кореню. Чи бачиш, як тільки з видимості хвалить іудеїв, намагаючись лише втішити їх? Втім, і цим заохочує іудеїв до ревності, показуючи зазнану ними шкоду й те, як інші отримали їхню власність і володіють нею.

Рим. 11:19. Скажеш: гілки відломилися, щоб мені прищепитися.

Рим. 11:20. Добре. Вони відломилися невір’ям, а ти тримаєшся вірою: не гордись, а бійся.

Тут доводить, що язичники не тому обрані на місце іудеїв, що іудеї согрішили, а за віру, яку виявили язичники. Отже, де, здавалося б, повергає язичника, там показує, що падіння іудеїв не мало виправдання. Але виправляє він тих і інших. Ти, язичнику, скажеш, що гілки відломилися, щоб тобі прищепитися? Так, відломилися, але своїм невір’ям, а не тому, що нібито Бог зобов’язаний тобі честю тією: бо «ти тримаєшся вірою», прищепившись до кореня. Тому «бійся», тому що прищеплення не є справа природи, а є справа віри.

Рим. 11:21.  Бо якщо Бог не пощадив природних гілок, то, гляди, чи пощадить і тебе.

Іудеї були синами патріархів за природою, проте невір’ям відломилися. Тим паче бійся ти, прищеплений, чи пощадить Бог тебе в разі твого падіння.

Рим. 11:22. Отож бачиш благість і суворість Божу: суворість до тих, що відпали, а благість до тебе, якщо ти перебуватимеш у благості Божій, інакше і ти будеш відсічений.

Рим. 11:23.  Але і ті, якщо не перебуватимуть у невір’ї, прищепляться, бо Бог має силу знов прищепити їх.

Не сказав «бачиш заслугу свою», а «благість Божу»; бо все є діло благодаті Божої. І перебувати старайся – не сказав «у вірі», а «у благості», тобто до кінця життя роби гідне людинолюбства Божого. Якщо не чинитимеш так, то будеш відсічений. Так і іудеї були б прищеплені, якби не продовжували залишатися в невір’ї, бо не Бог спочатку відсік їх, а вони самі по собі відпали і відсіклися невір’ям своїм. Кажучи, що «Бог не пощадив», має на увазі, що Бог не милує іудеїв, а вважає їх негідними спілкування і спільноти святих предків. Вельми мудро лякає Павло язичника тим, що сталося з іудеями, а іудея прикладом того, що сталося з язичниками, переконує сміливо прищепитися вірою і обнадіює його упованням на могутність Божу. Бог, каже, має силу прищепити їх; Він робить усе, що перевершує надії наші.

Рим. 11:24. Бо коли ти, відсічений від дикої за природою маслини, прищепився до доброї маслини, то тим більше ці, природні, прищепляться до своєї маслини.

Якщо, міркує, якщо ти, язичник, якому за природою притаманне зло і який має предків, подібних до дикої маслини, відсічений від них вірою і, що було не в природі твоїй, прищеплений до доброї маслини, тобто до патріархів, то чи не тим паче повернеться до своєї маслини, тобто до отців своїх, іудей, якому за природою притаманне добро? Коли ж чуєш, що Павло каже «за природою», то розумій: природно і послідовно, наприклад: природно було, щоб син святого Авраама був святий. Навпаки, вислів «не за природою» розумій: неприродно і непослідовно, наприклад: неприродно, щоб син скверного язичника був святий.

Рим. 11:25. Бо я не хочу, щоб ви, браття, не знали цієї таємниці, – щоб ви не мріяли про себе, – що осліплення Ізраїля сталося частково, доки ввійде повна кількість язичників;

Рим. 11:26. таким чином весь Ізраїль спасеться,

Таємницею називає тут невідоме і сокровенне. У чому ж полягає ця таємниця? У тому, що євреї не всі не увірували, але почасти впали в осліплення. З них увірував багато хто, про кого, як вище сказано, наперед знав Бог, і багато хто увірує згодом; бо ізраїльтяни впали в осліплення, доки спасуться всі передбачені Богом язичники, тоді й Ізраїль увесь спасеться, вочевидь, увірувавши.

як написано: прийде від Сіону Визволитель, і відверне нечестя від Якова.

Рим. 11:27. Такий їм від Мене заповіт, коли зніму з них гріхи їхні.

Знову наводить Ісаю, який промовляє, що прийде від Сіону Той, Хто може спасти й очистити гріхи ізраїльтян. Коли ж це буде? «Коли зніму з них гріхи їхні», тобто коли удостою їх відпущення через хрещення. Тому хоча не отримали вони відпущення гріхів тепер (бо осліплені), але це здійсниться згодом.

Рим. 11:28. Щодо благовістя, вони вороги заради вас; а щодо вибрання – улюблені Божі заради отців.

Рим. 11:29. Бо дари і покликання Боже непорушні.

Оскільки, каже, ви підкорилися Євангелію і прийняті Богом, то вони стали завзятішими й більше відступилися та стали ворогами, але позаяк предки їхні від початку вибрані Богом, то Бог не попустить їм загинути зовсім (бо вони улюблені), а прийме їх, якщо увірують.

Рим. 11:30. Як і ви колись противились Богові, а нині помилувані через непокору їхню,

Рим. 11:31. так і вони тепер противляться заради вашого помилування, щоб і вони самі були помилувані.

Ви, каже, котрі називалися раніше язичниками, не захотіли послухатися, тому вибрані були та отримали закон іудеї. Знову, коли покликані були іудеї і не послухалися Христа, вибрані й помилувані ви. Але помилування вас буде і їхнім помилуванням: вони співревнуватимуть вам та увірують і таким чином удостояться вашого помилування.

Рим. 11:32. Бо всіх Бог тримає у непокорі, щоб усіх помилувати.

Тобто викрив, оголосив непокірними, щоб спасти одних завзятістю інших. Бо раніше, коли непокірні були язичники, спас, як сказано, євреїв; знову, коли не послухалися Христа іудеї, спасенні язичники; коли ж спасенні язичники, то спасуться, співревнуючи їм, і іудеї, і таким чином усі будуть помилувані.

Рим. 11:33. О, глибина багатства і премудрості і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недосліджені путі Його!

Розмірковуючи про домобудівництва Божі від початку світу, про те, як Бог улаштовує протилежне через протилежне і за допомогою одних непокірних робить покірними інших, прийшов у здивування, засвідчуючи тим самим, що Той, Хто так улаштовує діла наші, неодмінно влаштує і майбутнє спасіння іудеїв. «Багатством» називає благість, глибина якої тільки викликає подив, а велич якої невідома: бо збагатити так язичників є ділом багатства. Разом із добротою дивується і «премудрості», посередництвом якої Бог керує життям нашим і умудрив неосвічених язичників, і «розуму», посередництвом якого Він знає, що корисно кожному. Про путі ж не сказав «незбагненні», а «недосліджені», тобто не можуть навіть бути досліджувані. «Путі Його», тобто способи домобудівництва, не лише не можуть бути збагнені, а навіть не можуть бути досліджені, тобто не можна навіть бачити сліду їхнього.

Рим. 11:34. Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому?

Рим. 11:35. Або хто дав Йому наперед, щоб Він повинен був віддати?

Лише Він Сам, каже, знає діла Свої, а крім Нього – ніхто інший. Будучи премудрим, Він не від ради з іншим запозичує премудрість, а Сам по Собі був і є самодостатнім. Він же є і джерелом всіх благ, і що тільки дає, дає не як зобов’язаний винагороджувати, подібно до того, хто взяв щось в іншого, а за Своєю благістю. Бо «хто дав Йому наперед», тобто Богові, щоб воздалося йому, тобто щоб дароване Богом благодіяння вважалося віддачею тому, хто дав?

Рим. 11:36. Бо все із Нього, Ним і до Нього.

Він Сам є джерелом усього: це означає «із Нього». Він і підтримка всього: це означає «Ним». Усе має початок від Нього і Ним створене, і все стоїть та тримається, спираючись на Нього, наче на якусь основу.

Йому слава повіки, амінь.

Для Павла звичним є закінчувати мову подякою, коли говорить він про що-небудь важливе. Так чинить він і тепер. Позаяк він сповнився подиву благості, премудрості, віданню і способам домобудівництва Божого, то й славословить зрештою Бога, навчаючи тим самим і нас дякувати Богові за великі блага та прославляти Його словами і життям.

 

Глава дванадцята

Рим. 12:1. Отож благаю вас, браття, милосердям Божим, віддайте тіла ваші в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого,

Достатньо поговоривши про догмати, переходить, зрештою, до морального вчення. Позаяк показав невимовне домобудівництво про нас і благість Божу, то благає «милосердям Божим», тобто саме милосердя Боже представляє таким, що благає, щоб хоча б його засоромилися й не виявляли нічого негідного його. Про що ж благає? Про те, щоб ми віддали тіла свої на брань. Так зазвичай висловлюються в просторіччі: полководець віддав війська свої на війну. Інакше: ми повинні віддати члени свої Богові, як цареві, бездоганними й найкращими; бо такі мають бути перед царем. Потім, ми повинні віддати їх у жертву живу; бо коли умертвляємо їх, тоді живемо за духом. Отже, жертва іудейська не є благоугодною Богові. «Для чого Мені, – сказано, – безліч жертв ваших?» (Іс. 1:11). А жертви віруючих, тобто словесного служіння, сильно вимагає Бог. «Принеси Богу, – сказано, – жертву хвали» (Пс. 49:14), і: «Славить Мене той, хто приносить жертву хвали» (Пс. 49:23). А полягає розумне служіння не в тому лише, щоб звертатися до Бога за допомогою слова, а й у тому, щоб жити по-християнськи, щоб не царювала в нас жодна безсловесна пристрасть, а всім керував розум, і щоб кожен був немовби архієреєм для самого себе, заколюючи зло, яке криється всередині себе, уявляючи себе таким, що завжди стоїть перед Богом, і тріпочучи зі страху під час всякої дії та слова, подібно до первосвященника, котрий предстоїть біля жертовника Божого.

Рим. 12:2. і не уподібнюйтеся (συσχηματίζεσθε) світові цьому, а змінюйтесь (μεταμορφοΰσθε) оновленням розуму вашого,

Пропонує спосіб, як можна нам звершувати словесне служіння. Він полягає в тому, щоб ми не уподібнювалися світові цьому, бо в ньому нічого немає постійного й міцного, а все тимчасове і має тільки зовнішній образ (σχήμα), а не сутність або істоту, що перебуває. Отже, не уподібнюйтеся, каже, і ви «світові цьому», котрий не має постійної сутності, тобто не помишляйте про те, що перебуває в ньому. «А змінюйтесь оновленням розуму вашого», тобто завжди оновлюйтеся. Ти согрішив? Душа твоя занепала? Онови її. Ти частково виправив моральність свою? Постарайся виправляти її більше і більше, і ти станеш новим, змінюючись завжди на краще.

Зауваж же, що світ назвав зовнішнім образом (σχήμα), позначаючи тим самим його легку руйнівність і тимчасовість, а чесноту назвав сутнісним образом (μορφ), позаяк вона має природну красу і не потребує зовнішніх личин та прикрас.

Світ має зовнішній образ, щоб ввести нас в оману, а чеснота показує свій сутнісний образ без личин. Тому ми повинні завжди змінюватися за чеснотою, оновлюючи себе від зла на добро і від меншої чесноти до більшої.

щоб вам пізнавати, що є воля Божа, блага, угодна і досконала.

Сказавши, щоб ми завжди оновлювалися, роблячись новими, показує, яка користь від цього оновлення розуму. Воно каже, корисне, «щоб вам пізнавати, що є воля Божа». Хто занепав розумом, той не знає, у чому полягає воля Божа, не знає, що Бог хоче, аби ми жили в смиренномудрості, любили вбогість, плакали і виконували все інше, заповідане нам Богом.

Навпаки, хто оновлений духом, той знає, у чому полягає воля Божа, знає точно так само, як і іудеї, котрі тримаються закону. Волею Божою був і закон, але не благоугодною і не досконалою, тому що даний був не як головна воля, а як воля, пристосована до слабкості іудеїв. Досконалою ж і благоугодною волею Божою є Новий Завіт. Утім, згідно з Василієм Великим¹, можеш і так розуміти. Багато такого, чого хоче Бог. Чогось хоче Він для благодіяння нам: це називається благим, як сповнене доброти; іншого ж хоче Він, як Той, Кого гнівлять гріхи наші: це називається злим, як таке, що засмучує нас, хоча і його ціль – благо. Тож чого хоче Бог для добродіяння нам, те і ми повинні наслідувати, а що викликає почуття скорботи, того не належить нам робити; бо не ми служителі зла, а лукаві духи.

Тому, по-перше, підмічай волю Божу, чи блага вона; потім, коли дізнаєшся це, дивись, чи угодна Богові ця воля. Бо багато такого благого, яке не угодне Богові, тому що робиться чи не в той час, чи не тією особою, як би належало. Наприклад: благо, щоб кадили Богові, але коли зробив це Озія, то не догодив Богові (2Хрон. 26:16). Ще: благо було, щоб учні дізналися тайни, але щоб вони дізналися їх передчасно, це не благоугодно було: «ви», каже, «тепер не можете вмістити» (Ін. 16:12). Коли ж щось виявиться благим і благоугодним, то постарайся, щоб це зроблено було і без недоліків, саме так, як потрібно, без відступу від того. Наприклад: роздавати слід «у простоті» (Рим. 12:8), тобто зі щедрістю; але якщо це робиться зі скупістю, то роздача не зовсім узгоджується з тим, що вимагається відносно неї.

Рим. 12:3. За даною мені благодаттю, кожному з вас кажу: не думайте про себе більше, ніж треба думати; але думайте скромно, в міру віри, яку Бог вділив кожному.

Павло, будучи смиренномудрим, ніколи не вважає достатніми власні слова, а на підтвердження їх представляє то милосердя Боже, то благодать. Я, каже він, не від себе пропоную слово, а від Бога, навіяне мені благодаттю Його. «Не думайте про себе більше, ніж треба думати», – каже він кожному, і простолюдину, і начальнику, а міркує насамперед про смиренномудрість, наслідуючи Господа, який почав з цього: «блаженні убогі духом» (Мф. 5:3). Смисл слів його такий: треба «думати», тобто мати високу думку, але для того, щоб думати про небесне і підноситися над земним, а не для того, щоб підноситися над ближніми: це означає «думати більше, ніж треба думати».

Ми отримали розсудливість для того, щоб перетворювати її не на зарозумілість, а «на ціломудрість», тобто на смиренномудрість. Так сказав, щоб показати, що зарозумілий безумствує і вийшов з розуму свого, а смиренномудрий має здорові думки і тому називається ціломудреним.

Сказавши, що ми не повинні високо думати про себе, вказує тепер, як належить думати про себе скромно, і говорить, що потрібно думати про себе скромно, помишляючи, що Бог кожному вділив міру віри. Позаяк з причини обдарувань духовних багато хто впав у зарозумілість, то й каже, що треба думати про себе скромно тому, що Бог кожному приділив міру віри. Бо це не від твого залежить успіху, а є Божественним даруванням: велике воно чи мале, але дарував його Бог. Даруванням називає тут ту віру, якою творили чудеса. Бо віра є двох родів: одна належить нам, наприклад: «віра твоя спасла тебе» (Мф. 9:22), а інша є даром Божим: це та віра, якою творяться чудеса, наприклад: «якщо ви матимете віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: «перейди звідси туди», і вона перейде» (Мф. 17:20).

Рим. 12:4. Бо, як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени мають однакове діло,

Рим. 12:5. так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени.

Прикладом тіла і членів повергає велике піднесення зарозумілості. Тіло одне, але має різні члени, що виконують різні дії. Так само і ми, віруючі, становимо одне тіло у Христі, як главі, а окремо ми один одному є члени, не лише малий для великого, а й великий для малого. Отож не звеличуйтеся один перед одним: як члени, ви маєте потребу один в одному.

Рим. 12:6.  І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри;

Не сказав «маючи дарування більші чи менші», а «різні». Так самим ім’ям смиряє тих, хто звеличується! І не чеснотами називає, а «даруваннями». Те, що отримав ти, каже, є дарування Боже, а не твоє діло: це дала тобі «благодать». Отже, щоб смирити тих, хто звеличується, каже, що це дано Богом, і називає це даруваннями, а щоб розворушити ледачих, показує, з іншого боку, що для отримання дарувань і ми привносимо дещо, і каже: «пророкуй за мірою віри». Хоча це благодать, але виливається не просто, а проливає стільки, скільки вміщує сосуд віри, наданий їй. Чому згадує спочатку про пророцтво? Можливо, і без особливої причини, а ймовірно, тому, що дехто звеличувався цим даруванням. Якщо ж дехто звеличувався, то чому Бог не позбавив їх дарування? Для користі людей і на настанову нам, щоб ми не засуджували тих, хто має дарування, і тоді, коли вони согрішають. Якщо Я, каже Бог, не забираю благодаті Своєї, то хто ти, котрий принижує того, хто має дарування?

Рим. 12:7. чи маєш служіння, перебувай у служінні; 

Є служіння і дарування особливе в чині церковному, яким є служіння семи дияконів. Але тут під ім’ям «служіння» розумій взагалі всяке духовне діло. Яке, каже, отримав ти служіння, у виконанні того «перебувай» (це слово належить вжити тут), не шукай чогось більшого і не звеличуй себе перед іншими, а будь задоволений тим, що отримав.

чи учитель,– у навчанні;

Якщо прийняти служіння в загальному смислі, то далі перелічуються його види. Якщо ж розуміти служіння особливе (дияконське), то зауваж, як спершу згадав про нижче, а потім зазначив вище, тобто вчення, не дотримуючись порядку і тим самим повчаючи нас не пишатися й не звеличуватися тим, що здається нам вищим.

Рим. 12:8. чи утішитель, утішай;

І утішання є видом навчання. Бо навчанням називається взагалі міркування про всякий предмет, а утішанням – власне те, коли хтось заспокоює словом душі, розбурхані скорботою чи гнівом. Отже, утішитель, каже, нехай перебуває в утішанні, роблячи своє діло, і не звеличується перед іншим.

хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю;

Сказавши про вчення і утішання, тобто про те, що відноситься до піклування про душі, тепер говорить про тілесне, як таке, що посідає друге місце. «Простотою» називає щедрість; отже, вчить роздавати зі щедрістю. Бо ніяка чеснота не буває чеснотою, якщо робиться неналежним чином. Так і діви, хоча мали єлей, але мали його недостатньо, тому й відкинуті. І начальник повинен проходити служіння своє старанно й неліниво. «Начальствувати» ж означає допомагати тому, хто потребує допомоги, словом і ділом. Позаяк сказав про роздавання майна, а майно мають в достатку не всі, то додає: будь предстоятелем іншим чином і допомагай нужденним, лише зі старанністю.

хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю.

Вище сказав, що треба роздавати в простоті або зі щедрістю. Але багато хто дає хоча й багато, проте вимушено і зі скорботою, тому навчає, що щедрість повинна бути без скорботи, навіть із задоволенням і радістю. Ти повинен радіти, що за малу ціну отримуєш небо; зрозумій же, яка відмінність між тим, хто роздає, і тим, хто добродіє. Роздає той, хто подає милостиню з отриманого від іншого, а добродіє той, хто подає зі свого статку.

Рим. 12:9. Любов хай буде нелицемірна;

Показує, чим довершується все, раніше сказане, і каже: «Любов хай буде нелицемірна». Бо такою є справжня любов, а з нею легко зроблено буде все: хто милосердствує, милосердствуватиме охоче, подаючи ближньому, як самому собі; начальник начальствуватиме зі старанністю, трудячись за ближнього, як за самого себе, і так далі.

відвертайтесь зла, прихиляйтесь до добра;

Вище сказав про любов. Але позаяк і любов буває на шкоду, наприклад між людьми, які погоджуються на грабіжництво чи тому подібне, то додає: «відвертайтесь» (ἀποστυγούντες) зла, тобто ненавидячи зло від душі; бо приставка (από) вказує на ненависть сильну і всім серцем. Чимало є таких, які хоча й не роблять зла, проте бажають його. Тому, каже, я вимагаю, щоб ненавиділи зло всім серцем, щоб душа очистилася. Оскільки я, каже, наказав вам любити один одного, то не думайте, нібито я спонукаю вас сприяти один одному і в лихих ділах. Зовсім навпаки, я бажаю, щоб ви цуралися не лише лихого діла, а й усякої душевної прихильності до нього. Недостатньо віддалятися від зла, а потрібно ще прихилятися до творення добра. Тому сказав «прихиляйтесь до добра», тобто майте до нього прихильність і любов. У такому смислі й Бог, з’єднуючи чоловіка з жінкою, сказав: «пристане до жінки своєї» (Бут. 2:24).

Рим. 12:10. будьте братолюбні один до одного з ніжністю;

Я, каже, навчив вас любові і вам вельми природно виконувати це, бо ви браття, народжені від однієї утроби, тобто від купелі хрещення; отже, через саме лише це зобов’язані вже любити одне одного, тому що ознакою та виявом братерства слугує дружба, а дружба породжується й утверджується братолюбством.

випереджайте один одного шанобливістю;

Навчає, як зберігати братолюбство, а саме – повагою один до одного і взаємним відданням переваги один одному; бо «випереджати» означає першому виявляти пошану іншому.

Рим. 12:11. у старанності не ослабляйтесь;

Позаяк багато хто, здавалося б, душевно шанує і любить один одного, але руки до них не простягає, то навчає піклуватися один про одного і самим ділом допомагати іншим.

духом палайте;

Передбачається заперечення: як можемо ми «у старанності не ослаблятися»? Якщо, відповідає, палатимемо духом, тобто якщо будемо старанні й ревні. Зауваж також, що «духом палайте» сказано вже після перелічення багатьох видів чеснот; бо хто виконав вищесказане, той привертає благодать Духа і запалюється вогнем Його.

Господу служіть;

Коли ти братолюбний, коли маєш любов та інші чесноти, про які раніше сказано, тоді служиш Господу. Бо Він до Себе відносить те, що ти робиш для брата.

Рим. 12:12. утішайтесь надією;

Оскільки те, чого вимагає апостол, є чимось великим і важким, то тепер він навчає того, що робить виконання цього легким, навчає діяти за упованням. Бо уповання робить душу мужнішою і сміливішою в небезпеках.

в скорботах будьте терпеливі;

Надія відноситься до майбутнього. Але, каже, і в теперішньому можеш отримати велике благо, бо терпіння в скорботах зробить тебе терплячим і досвідченим.

в молитві постійні;

Це, тобто молитва, є велика допомога для звершення всього вищесказаного. І не сказав просто «моліться», а будьте «в молитві постійні». Якщо нічого не отримуєш одразу, будь постійний, і досягнеш того, чого бажаєш.

Рим. 12:13. у потребах святих беріть участь; будьте гостинні до подорожніх.

Сказавши вище «милосердствуй зі щирістю», всім взагалі відкрив руку, а тепер навчає про милостиню до вірних, бо їх називає святими. І не сказав «допомагайте їм у потребах», а «беріть участь», показуючи тим, що допомога є купівлею та загальним прибутком; бо ти подаєш гроші, а вони віддають тобі небом. Не сказав також «у великих витратах», а «у потребах», щоб задовольнити потреби святих. Хіба ж не жорстокі й не подібні до звірів ті, котрі не допомагають святим у їхніх необхідних потребах?

будьте гостинні до подорожніх  (την φιλοξενίαν διώκοντες).

Не сказав «приймайте подорожніх», а «будьте гостинні до подорожніх», навчаючи нас, щоб ми не чекали, коли ті, хто потребують, прийдуть до нас, а самі бігли до них і наздоганяли їх, як чинили Авраам і Лот.

Рим. 12:14. Благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте.

Після навчання про братолюбство і любов до своїх пропонує нарешті повчання і про те, як ми повинні ставитися до ворогів. Не сказав «не пам’ятайте образ», «не мстіться», а що значно більше: «благословляйте», і додав: «не проклинайте», щоб ми не проклинали, а тільки благословляли. Хто благословляє тих, хто гонить його за Христа, той показує, що він з радістю терпить за Улюбленого; а хто проклинає, той показує, що він не радіє, а тому дає знати, що не любить Того, за Кого женуть його.

Рим. 12:15.  Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче.

Великий потрібен дух, щоб не лише не заздрити, а й радуватися з тими, хто радується. Це показує душу, цілком вільну від заздрості, і набагато більше означає, ніж плакати з тим, хто плаче; тому що до плачу спонукає сама природа, яка схиляє до співчуття. Отже, навчає нас тому й іншому, тобто і співчуттю, і позбавленої заздрості прихильності до всіх, навіть до гонителів.

Рим. 12:16. Будьте однодумні між собою;

Знову міркує про смиренномудрість, бо природно, що в Римі, як столичному місті, була хвороба гордості. Смисл сказаного такий: ти вважаєш себе великою людиною? Вважай і брата таким самим. Ти підозрюєш, що він малий і низький серцем? Виголоси такий самий суд і про себе, і таким чином упокориш всяку зарозумілість і не гребуватимеш ним, ніби кращий за нього, а станеш вважати його рівним собі, таким самим, як ти.

не високомудрствуйте, а наслідуйте смиренних;

Навчає, як можна виконати раніше сказане, а саме: якщо не будемо зарозумілими, а наслідуватимемо смиренних, тобто станемо наслідувати принижених і зневажуваних, тобто будемо поблажливими до них, прирівняємо себе до них.

не мрійте про себе;

Тобто не думайте, що самі можете задовольнити себе в усьому й не маєте потреби в пораді іншого чи в тому, хто навчає тому, що належить. Мойсей бесідував з Богом, проте мав потребу радитися з тестем.

Рим. 12:17. нікому не відплачуйте злом за зло,

Якщо докоряєш іншому за те, що він зробив зло, то навіщо наслідуєш його й сам робиш зло? Не сказав «не роби зла вірному», а «нікому», незалежно від того, чи є він язичником або ж кимось іншим.

але дбайте про добро перед усіма людьми.

Так каже не для того, щоб ми жили для марнославства, а для того, щоб не давали приводу тим, котрі бажають цього, докоряти нам. Бо вимагає, щоб ми жили не спокушаючи інших і без спотикань, тому що за нами й тим, що стосується нас, спостерігає багато хто.

Рим. 12:18. Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми.

Прекрасно сказав: «Якщо можливо і залежить від вас». Бо іноді неможливо перебувати в мирі, наприклад, коли точиться боротьба за благочестя або за скривджених. Отож навчає: виконуй свої обов’язки і нікому не подавай приводу для ворожнечі та збентеження. Якщо ж бачиш, що кривдиться благочестя, то стань мужньо, борючись за істину, однак не проти людини ворогуючи, а проти нечестя, а про людину, навпаки, жалкуй і жалій її. Таким чином, що колись здавалося неможливим, те стає можливим; бо що стосується тебе, то ти перебуваєш у мирі з ним, а брань ведеш з самим лише нечестям.

Рим. 12:19. Не мстіть за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: Мені відомщення, Я воздам, говорить Господь.

Дайте, каже, місце гніву Божому щодо тих, хто вас ображає. Якщо ви мстите самі за себе, то Бог не мститиме за вас; а якщо ви пробачите, то Бог помститься суворіше. Наводить і свідчення, підкріплюючи своє слово. Говорить же це для схилення до добра малодушних, тому що вони нічого іншого не бажають, окрім як бачити, що їхні вороги отримали за них відомщення.

Рим. 12:20. Отже, якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо спраглий, дай пити йому: бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля.

Тут вимагає від вас найвищого ступеня любомудрості. Чого я кажу, міркує, що потрібно жити в мирі? Я велю навіть благодіяти. Сказав «ти збереш йому на голову палаюче вугілля», виявляючи поблажливість до малодушності скривджених; бо приємніше за все для людини бачити ворога покараним. Немовби так каже: ти бажаєш помститися йому? Добродій йому; у такому разі ти помстишся йому набагато сильніше. Тому й сказав: «збереш йому на голову палаюче вугілля», позначаючи цим сильне покарання. У цьому смислі й вище сказав «дайте місце гніву Божому».

Рим. 12:21.  Не будь переможений злом, а перемагай зло добром.

Тут показує, що ми не повинні плекати таку думку про ворогів, що привернемо на них більше покарання. Смисл сказаного такий: «Не будь переможений злом», тобто роби це не з наміром помститися, і не наслідуй того, хто чинить зло (це означає бути переможеним), а намагайся радше перемогти його благодійністю своєю і відвернути його від злоби. Отже, сказане вище висловив для підбадьорення малодушних, а тепер запропонував найдосконаліше.

* * *

¹

Св. Васил. Вел. Правила, кратко изложенные: Твор., ч. 5. Стр. 352–354, Москва, 1849.

 

Глава тринадцята

Рим. 13:1. Всяка душа хай буде покірна вищій владі,

Запропонувавши слухачам достатньо настанов щодо моральності і навчивши їх бути прихильними навіть до ворогів, пропонує і це повчання, навчаючи всяку душу, хоч би хтось був священником, хоч би ченцем, хоч би апостолом, підкорятися начальникам; бо покора ця не підриває благочестя. А пропонує це повчання апостол з ціллю показати, що Євангеліє навчає не зраді чи непокорі начальству, а благородному способу думок і покорі.

бо нема влади не від Бога; існуючі ж власті від Бога встановлені.

Що ти кажеш? Невже будь-який начальник поставлений Богом? – Не те кажу я, відповідає. У мене тепер слово не про кожного начальника окремо, а про саме начальство. Що є начальства, що одні начальствують, а інші підпорядковані, і що немає змішання між вищими та нижчими, це я називаю ділом премудрості Божої. Бо не сказав «нема начальника», а «нема влади не від Бога». Тому, говорю, розмірковує про сам предмет, про начальство. Подібно до цього, коли премудрий каже: «розумна дружина – від Господа» (Притч. 19:14), висловлює не те, що Бог з’єднує кожного, хто вступає у шлюб, а те, що шлюб встановлений Богом. Отже, всі власті, які б не взяв на розгляд, чи батька над сином, чи чоловіка над дружиною, чи всі інші, навіть ті, що існують між тваринами, наприклад між бджолами, журавлями, рибами, – всі встановлені Богом.

Рим. 13:2. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осудження.

Аби віруючі не могли сказати «ти принижуєш нас, підкоряючи тих, котрі мають отримати Небесне Царство, начальникам», показує, що той, хто кориться начальствам, кориться Богові, або, що набагато страшніше, той, хто не кориться начальствам, противиться Богу, Котрий встановив начальства, а той, хто противиться, буде покараний і Богом, і людьми. Останньому навчив, сказавши: «ті, що противляться, самі викличуть на себе осудження».

Рим. 13:3. Бо начальствуючі страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї,

Чого боїшся й жахаєшся? Хіба начальник сварить тебе, якщо робиш добро? Хіба він страшний для тебе, якщо ревнуєш про чесноту? Навпаки, якщо ти робиш добро, то начальник поставлений хвалити тебе. Він настільки далекий від того, щоб наводити на тебе страх, що навіть хвалить тебе.

Рим. 13:4. бо начальник є Божий слуга, тобі на добро.

Він, каже, сприяє волі Божій. Наприклад: Бог радить тобі бути ціломудреним – і начальник наказує те саме законами. Бог переконує тебе не бути користолюбним і крадієм – і начальник поставлений суддею над тим самим. Отже, він є нам помічником у добрих ділах, якщо віддаємося йому.

А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч:

Значить, не начальник породжує в нас страх, а пороки наші, з причини яких є і меч начальника, тобто влада карати. Начальник, каже, не даремно підперезується мечем, а для того, щоб карати порочних.

він Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло.

Коли начальник хвалить чесноту, виконує волю Божу, і коли використовує для діла меч, є слугою Божим, котрий захищає чесноту й проганяє порок. Багато хто робить добро не стільки через страх Божих, скільки через побоювання начальників. Тому коли начальник захищає чесноту й карає порок, то він – Божий слуга.

Рим. 13:5. І тому треба підкорятися не тільки із страху покарання, але й по совісті.

Тобі необхідно, каже, коритися не для того лише, щоб не зазнати гніву і Божого, і начальницького, як непокірному, і не зазнати нестерпного покарання, а й для того, щоб не виявитися безсовісним і невдячним до благодійника. Великі благодіяння приносять начальства державам. Ними підтримується добробут наш, а якби не було їх, давно вже все зруйноване було б від того, що сильніші поглинули б слабших. Отож власне сумління твоє, каже, нехай переконає тебе шанувати тих, котрі приносять тобі стільки благ.

Рим. 13:6. Для цього ви і податки платите,

Ти, каже, сам свідчиш, що начальник добродіє тобі, тому, що даєш йому винагороду, вочевидь як такому, який піклується про тебе. Ми від початку не стали б платити податки, якби не знали, що отримуємо користь від начальствування; ті, хто проходить його, невтомно пильнують замість нас, а ми вільні від пов’язаних з цим турбот.

бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті.

Тому й Богові угодно, щоб ми платили служителям його податки. Бог хоче, щоб у громадянському суспільстві було мирно, щоб у ньому жили доброчесно й уражався порок, а в цьому-то й служать начальники волі Божій, ревно піклуючись про загальний спокій, невтомно докладаючи зусиль для того, щоб ми проводили життя в мирі й тиші. Якщо хтось використовує начальствування на зло, то це нічого не говорить проти користі самого начальства.

Рим. 13:7. Отож віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому оброк – оброк; кому страх – страх; кому честь – честь.

Вдячність до начальників є, каже, неминучим обов’язком твоїм. Віддавай же належне всякому, кому вручено різні види начальствування: кому належать податки, тобто податки поголовні, тому віддавай податки, а кому оброк, тобто внесок за землю, тому віддавай оброк. Але не самі лише гроші давайте. Воздавайте і страх, тобто пошану, благоговіння та відмінну честь. Тому додає: «кому честь – честь». Страх буває двох родів. Один страх той, яким бояться злочинці, – страх, що походить від поганої совісті: цей страх ще раніше відкинув апостол. Інший же страх – той, який мають люблячі до улюбленого, тобто найвищий ступінь пошани, як сказано: «нема нестачі в тих, що бояться Його» (Пс. 33:10) і: «Страх Господній чистий, перебуває повік». (Пс. 18:10). Тут мається на увазі благоговіння.

Рим. 13:8. Не залишайтесь винними нікому нічим, крім взаємної любові;

Інші борги, каже, віддавайте. Але любов не бажайте ніколи виплатити, а завжди майте її як борг постійний. Якщо ти повсякчас виявиш до ближнього прихильність люблячого, то не уявляй, що тому завтра ти повинен знехтувати ним: навпаки, завжди думай, що на тобі лежить обов’язок – любити ближнього.

 бо хто любить другого, той виконав закон.

Рим. 13:9. Бо заповіді: не перелюбствуй, не убивай, не кради, не лжесвідчи, не побажай чужого і інші полягають у цьому слові: люби ближнього твого, як самого себе.

Хто любить ближнього, той виконує закон. Тому кожен має любити ближнього свого тому, що одержує від нього і від любові до нього стільки благодіянь, що виконує весь закон. Не сказав «доповнюється», а «полягає», тобто в цій заповіді скорочено полягає весь склад заповідей. Бо початок і кінець чесноти є любов. Далі, закон вимагає найвищої міри любові. «Люби, – каже, – ближнього, як самого себе», а Господь наш вимагає більшого, навчивши, щоб ми любили ближнього більше, ніж себе; бо навчає покладати за друга душу (Ін. 15:13).

Рим. 13:10. Любов не робить ближньому зла; отож любов є виконання закону.

Показує, що любов має і ту, і іншу довершеність. Коли каже, що «любов не робить ближньому зла», позначає, що вона є утримання від зла, а словами «любов є виконання закону» вказує, що вона є доброчинство. Отже, любов звершує в нас чесноту, на яку вказує закон, у всій її повноті.

Рим. 13:11. Так робіть, знаючи час, що вже пора нам від сну прокинутися.

Ви повинні, каже, вельми високо цінувати любов, а через неї – всі інші чесноти. Час уже такий. Близький день воскресіння, близький і суд, і нам належить прокинутися від сну недбальства й бути готовими до діл, що годяться тим, хто воскресне.

 Бо нині ближче до нас спасіння, ніж коли ми увірували.

Імовірно, вони на початку, після навернення свого, були ревнішими, а потім, з плином часу, охолонули. Тому каже: тепер ми ближче до майбутнього віку; бо його має на увазі під «спасінням», назвавши його так з кращого його боку, тому що для грішників він не спасіння, а загибель. Наближаючись же до майбутнього життя, ми повинні посилити свою увагу. Це й показує далі.

Рим. 13:12. Ніч минула, а день наблизився:

Тобто ніч скоро скінчиться. Наприклад: припустимо, що ніч складається з дванадцяти годин. Коли мине десять годин, то кажемо, що ніч «закінчується» (προέκοψεν) замість «пройшла, близька до кінця». Ніччю називає теперішній вік, тому що в ньому багато хто перебуває в темряві й життя кожного вкрите темрявою, а днем іменує вік майбутній, як з причини світлості праведних, так і тому, що тоді відкриються таємниці всіх. У Євангелії ж днем називається теперішній вік тому, що під час нього належить робити, а ніччю називається майбутній вік тому, що тоді ніхто не може робити (Ін. 9:4).

отож відкинемо діла темряви і зодягнемось у зброю світла.

Ділами назвав гріховні дії, як дещо важке, пов’язане з великими незручностями, яке піддається тисячам небезпек навіть у нинішньому віці, а зброєю світла назвав дії доброчесні, бо вони поставляють того, хто їх має за зброю, в безпеці і роблять світлим, як зброя світла. Словами «відкинемо» і «зодягнемось» показав легкість того й іншого, тобто і віддалення від злих діл, і навернення до чесноти. Як не важко відкласти одяг і зодягнутися в інший, так можливо піти від пороку і сприйняти чесноту.

Рим. 13:13. Як удень, будемо поводитись благопристойно,

Вище сказав «день наблизився», а тепер показує, що він уже настає, і навчає поводитися в цьому благопристойно. Благопристойністю приваблює тих, котрі сильно поважали славу народну; і не сказав «поводьтеся», а «будемо поводитись», роблячи своє повчання стерпним. Бо ніщо не є таким потворним, як гріх, і ніщо так не надає благовидності, як чеснота.

не в розгулах і п’янстві,

Не пити забороняє, а забороняє пити без міри; не вживання вина, а п’янство. «Розгулами» називається (стан) у п’яному вигляді, поєднаний з образами, що називається також безчинством у п’яному стані.

не в перелюбстві і розпусті,

Сказавши раніше про п’янство, тепер говорить про зло, що від нього походить; бо розпуста походить від п’янства, і тут відсікає не спілкування з жінками, а блуд.

не в сварливості і заздрості;

Загасивши зло, що народжується від похоті, подавляє тепер і те зло, яке походить від гніву. Бо ніщо так не розпалює похоть і гнів, як п’янство і безчинство в п’яному стані. Від заздрості походить завзяття чи сварливість, бо той, хто заздрить іншому, доходить і до сварок. Тому-то, відкинувши сварливість, сходить і до початку її – заздрості. Згадує ж про сварливість та заздрість разом із розпустою тому, що від останньої походять лайки та негаразди в домах.

Рим. 13:14.  а зодягніться в Господа нашого Іісуса Христа,

Скинувши з нас одяг гріховний, прикрашає нарешті нас, зодягаючи нас уже не в зброю світла, але, що більше може жахати, роблячи нашим одягом Самого Владику. Хто зодягнений у цей одяг, той має всяку чесноту.

і піклування про плоть не перетворюйте на похоті.

Не забороняє піклування про тіло, а забороняє «похоті». Піклуйся, каже, про тіло для здоров’я, а не на непотрібство. Бо то було б не піклування, коли б ти запалив полум’я і розпалив піч на шкоду собі. Дбай тільки про те, щоб мати тіло здорове, а що понад те, про те не дбай, і не запалюй похоті тіла, а все старання зверни на духовне.

 

Глава чотирнадцята

Рим. 14:1. Немічного у вірі приймайте без суперечок про погляди.

Багато хто з іудеїв, які увірували, і після навернення зважали на відмінність між їжею, утримувалися від свинячого м’яса і не наважувалися зовсім піти від закону. Потім, щоб не викрили їх у тому, що утримуються від самого лише свинячого м’яса, утримувалися взагалі від всякого м’яса і харчувалися рослинами. Інші були досконаліші, не зважали ні на що таке і отримували докори від тих, хто зважав. Павло побоювався, щоб досконалі, викриваючи недосконалих несвоєчасно та неналежним чином, не відхилили їх від віри Христової. Тому мудро приступає до справи, дбаючи про користь і іншої сторони. Він не наважився сказати тим, хто докоряє: «Ви погано чините», аби не утвердити недосконалих у дотриманні ними обрядів. Не наважився також сказати викривачам: «Ви добре чините», щоб не зробити їх сильнішими в нападках. Навпаки, пропонує умовляння, пристосоване до тих і до інших. Його викриття спрямоване, здавалося б, більше проти сильнішої сторони, але насправді вся сила його падає на немічніших. Бо одразу висловом «немічного» показав хворобу таких. Коли ж каже «приймайте», то вказує на потребу у великому піклуванні для них, що і є ознакою крайньої слабкості їхньої. «Без суперечок про погляди». Тобто не засуджуйте його за неміч, не спокушайтеся, не бентежтеся багатьма помислами, а всіляко намагайтеся вилікувати його як немічного.

Рим. 14:2. Бо один вірить, що можна їсти все, а немічний їсть овочі.

Робить порівняння між досконалим і недосконалим і каже, що досконалий, дерзаючи за вірою, харчується всім, не проводячи розрізнення, а недосконалий, як немічний, їсть овочі. Тому останній заслуговує на лікування, а не на ураження.

Рим. 14:3. Хто їсть, не зневажай того, хто не їсть; і хто не їсть, не осуджуй того, хто їсть, тому що Бог прийняв його.

Ті, хто їв усе, як досконалі, зневажали тих, хто не їв, як маловірних і прив’язаних ще до іудейства. З іншого боку, ті, хто не їли, засуджували тих, котрі їли все, як нестриманих. Позаяк поміж них багато хто був із язичників, то каже «Бог прийняв його», тобто явив до нього Свою невимовну благодать. Чого ж ти сперечаєшся з ним про закон, коли Христос виправдав його?

Рим. 14:4. Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає.

Це говорить до досконалого, відхиляючи його як від приниження, так і від осудження: бо досконалі, роблячи і те, і інше, і принижували, і осуджували недосконалих. Втім, прихованим чином викриття падає тут і на недосконалих. Не тому, каже, забороняю тобі судити, що поведінка іншого не заслуговує на суд, а тому, що він раб чужий, тобто не твій, а Божий. Бо хоч він і немічний, однак не перестав бути рабом, тому і не потрібно зневірятися щодо нього. Підбадьорюючи ж немічного, не сказав «падає», а «стоїть або падає». Те або інше станеться з ним, Господу належить право судити і про втрату того, хто падає, і про прибуток того, хто стоїть.

І буде поставлений, бо Господь має силу поставити його.

Словами «буде поставлений» показує, що він так хитається й до того дійшов, що сам лише Бог може поставити його. Це кажемо про людей, котрі є вельми безнадійними.

Рим. 14:5. Один відрізняє день від дня, а другий судить про всякий день однаково.

Одні виснажували себе невживанням їжі або утримувалися від свинячого м’яса в певні дні, а інші завжди вживали їжу й засуджували тих, хто постив. Про цих каже, що один судить так, а інший інакше, тоді як різниці тут нема. Тому не слід нападати на братів через це. У цьому виявляє поблажливість до тих, кому докоряють, тому що вони були ще новими у вірі.

Кожен роби за свідченням свого розуму.

Коли йдеться про догмати, ми не повинні чинити за свідченням власного розуму, а повинні твердо тримати те, що одержали, хоч би ангел з неба став благовістити нам інше. А тут йдеться про їжу та пости і т.п., і ті, хто спотикається об це, ще нові у вірі і потребують поблажливості, а тому належало зробити їм деяке послаблення щодо життя, влаштованого зі всією точністю.

Рим. 14:6. Хто розрізняє дні, для Господа розрізняє; і хто не розрізняє днів, для Господа не розрізняє.

Хто, каже, розрізняє дні, для Господа розрізняє, як благоговійний; і хто не розрізняє днів, для Господа не розрізняє, як той, хто досконалий уже у Христі й піднісся над законними спостереженнями.

Хто їсть, для Господа їсть, бо дякує Богові; і хто не їсть, для Господа не їсть, і дякує Богові.

Про одне лише, каже, питаємо: чи для Христа роблять це і чи дякують Богу той, хто їсть, і той, хто не їсть? Бо те, що робиться так, не підлягає звинуваченню та обмові. Говорить це, як я сказав, тому, що римляни ще нові були у вірі. Але прихованим чином завдає удару й про тим, хто дотримується іудейства. Як дякувати тому, хто дотримується ще закону? Отже, дякує тільки той, хто їсть.

Рим. 14:7. Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе;

Рим. 14:8. а чи живемо – для Господа живемо; чи вмираємо – для Господа вмираємо;

Ми маємо, каже, Господа, Котрий піклується про нас і Котрий вважає життя наше придбанням, а смерть нашу втратою. Бо ми живемо чи вмираємо не для себе лише самих, а й для Господа. Життям називає тут життя у вірі, а смертю – відпадіння від віри. Тому Господь аж ніяк не попустить, щоб ми померли за вірою, а ті, хто здається немічними, відпали від неї.

 і тому чи живемо, чи вмираємо, – завжди Господні.

Від смерті за вірою переходить до смерті природної, бо про неї розмірковує тепер. Чи живемо, каже, природним життям, ми Господні; чи вмираємо природною смертю, Господеві ж і належимо.

Рим. 14:9. Бо Христос для того і помер, і воскрес, і ожив, щоб владарювати і над мертвими і над живими.

Це, каже, нехай запевнить тебе, що Господь дбає про виправлення немічних. Бо Хто пролив кров і помер, щоб бути Господом нашим, Той чи може не піклуватися про тих, котрі стали Його рабами? Це схоже на те, як зазвичай говоримо: чи можливо, щоб хтось не піклувався про свого раба, за якого заплатив так дорого? І якщо, каже, піклується про померлих, то тим паче про живих. Все це говориться з ціллю присоромити іудіючого християнина і переконати його поміркувати, як невдячно чинить він щодо померлого за нього Христа, продовжуючи дотримуватися закону.

Рим. 14:10. А ти чого осуджуєш брата твого? Або й ти, чого зневажаєш брата твого? Усі ми станемо перед судом Христовим.

Ти, який не їсть, чого осуджуєш брата свого, який їсть, як нестриманого, за те, що він їсть? Він – брат; ти не повинен зневажати свій власний член. Хіба ти даси за нього відповідь? Він сам постане на суд і сам понесе покарання. Чи бачиш, як, звертаючи мову до досконалого, наводить страх на самого іудіючого, як того, хто має дати звіт на Страшному суді?

Рим. 14:11. Бо написано: живу Я, говорить Господь, переді Мною схилиться усяке коліно, і всякий язик буде сповідувати Бога.

Рим. 14:12. Отож кожен з нас дасть за себе відповідь Богові.

Що ми будемо судимі, як раби паном, про це, каже, свідчить пророк. А словами «переді Мною схилиться усяке коліно, і всякий язик буде сповідувати Бога» показав найвищий ступінь підкорення. «Буде сповідувати», тобто дасть звіт про зроблене ним. Кому? Не закону, а Христові. Отож навіщо ж ти підкоряєшся закону?

Рим. 14:13. Не станемо більш судити один одного, а краще думайте про те, як би не давати братові приводу до спотикання або спокуси.

Обидва, каже, облиште існуючу між вами суперечку, і ні ти, який їсть усе, не подавай недосконалому приводу для спотикання, як той, хто сильно докоряє йому, ні ти, який не їсть всього, не подавай братові приводу для спокуси, як той, хто дотримується іудейського. Спотикання та спокуса взаємно притаманні і тій, і іншій особі.

Рим. 14:14. Я знаю і впевнений в Господі Іісусі, що нема нічого в собі самому нечистого; тільки тому, хто визнає що–небудь нечистим, тому нечисте.

Навчивши, що не потрібно докоряти немічному, навчає нарешті про їжу і наставляє слабшого не боятися й не лякатися її як нечистої. Я, каже, знаю і впевнений не за людськими умовиводами, а в Господі Іісусі, тобто був навчений і запевнений Господом Іісусом, «що нема нічого в собі самому нечистого», тобто нічого нема нечистого за природою, а робиться щось нечистим від волі споживача. Для самого лише нього і скверне, і нечисте, а не для всіх.

Рим. 14:15. Коли ж за їжу засмучується брат твій, то ти вже не по любові дієш.

Тут звертає мову до досконалого, повчаючи: хоча б їжа тисячу разів не була нечистою за природою, однак тобі належало утримуватися від свинячого м’яса, щоб не засмутився брат твій, котрий спокушається, якщо тільки хочеш ти зберегти любов. Далі додає:

Не губи твоєю їжею того, за кого Христос помер.

Ти, каже, сперечанням про їжу губиш і розбещуєш брата, який такий цінний в очах Христа, що Він помер за нього. Бо той, помічаючи, що ти їси свиняче м’ясо на противагу йому, стає завзятішим і тому, побоюючись, щоб не відпасти від Христа, цілком прив’язується зрештою до закону.

Рим. 14:16. Хай не ганьбиться ваше добре.

Тобто ти маєш досконалість у вірі (бо її назвав словом «добре»). Тому не зловживай досконалістю своєю і не подавай приводу хулити її. Бо якщо ти, будучи досконалим, губиш недосконалого, то подав привід хулити благо, яке маєш. Але ти розумієш, що і вчення наше благе і що воно не бажає піддаватися хулі з боку невірних, коли вони бачать розколи та спокуси стосовно їжі.

Рим. 14:17. Бо Царство Боже не їжа і пиття,

Не цим заслуговуємо ми благовоління у Бога. Якщо, каже, ти не їси, то невже це введе тебе в Царство? Докоряючи за те, що вважають це важливим, згадав і про пиття.

а праведність і мир і радість у Святому Дусі.

У Царство Боже вводить «праведність», тобто всі чесноти, непорочне життя і мир з братом, а не ворожнеча, і «радість», що походить від згоди, а не скорбота, що походить від дорікання. Позаяк мир і радість бувають і в лихих ділах, то додав «у Святому Дусі». У мене, каже, ідеться про мир і радість у Святому Дусі. Великий Златоуст глибоко пояснив, для чого згадав Павло про правду. Для того, каже він, щоб довести, що той, хто не утримується від свинячого м’яса, ображає брата відносно спасіння, яке Христос стяжав для нього смертю Своєю. Тому, з протилежного боку, той, хто утримується для брата, дотримується правди, яка доставляє вічне Царство.

Рим. 14:18. Хто цим служить Христу, той угодний Богові і гідний схвалення від людей.

Тут натякає, що досконалі докоряли немічним через марнославство. Якщо хочеш, каже, стати предметом подиву для людей, то викликай у них подив щодо тебе не так досконалістю, як миром та іншими чеснотами. Цим саме слід служити і благодогоджати Богові, а не тим, що ти без розбору їж свиняче м’ясо.

Рим. 14:19. Отож будемо шукати те, що служить до миру і взаємного повчання.

Про мир сказав до недосконалого, тому що цей не мав миру, а «до взаємного повчання» сказав до досконалого, щоб він не хитав брата, спокушаючи його. Втім, сказавши «до взаємного», відніс слово своє про це до того й до іншого. Тим же, що спочатку згадав про мир, а потім про повчання, показав, що без миру важко повчати.

Рим. 14:20. Заради їжі не руйнуй діла Божого.

Ділом Божим називає спасіння брата. Отож не руйнуй його, яке стяжав для нього Бог, і притому заради їжі, тобто небажанням утримуватися від свинячого м’яса, щоб отримати собі користь.

Усе чисте, але зле чоловікові, котрий їсть для спокуси.

Поклавши сувору заборону досконалому, злякався, щоб немічний не утвердився в поганих думках. Тому знову звертається до догмату і каже, що все чисте, але зле для того, хто їсть із поганою совістю і після того, як спокусився. Бо недосконалий, котрий вважає свиняче м’ясо нечистим, більшої зазнає шкоди, якщо їсть його через примус. Тому спочатку ти маєш врозумити його, що все чисте.

Рим. 14:21. Краще не їсти м’яса, не пити вина і не чинити нічого такого, від чого брат твій спотикається, або спокушується, або знемагає.

Ти, каже, примушуєш брата їсти те, чого він не насмілюється їсти, а я кажу, що ти повинен утримуватися від усього, що спокушає брата, не тому, що це зло (бо все чисте), а тому, що це спокушає. Словом «спотикається» показав, що він засліплений; бо спотикаються сліпі. А «спокушується» він як легковажний, «знемагає» ж як маловірний. Всім цим схиляє сильнішого до допомоги братові, як зовсім немічному.

Рим. 14:22. Ти маєш віру? май її сам у собі, перед Богом.

Тут приховано натякає на те, що досконалий виявляв досконалість свою через марнославство. Каже: ти хочеш показати мені, що досконалий у вірі щодо їжі, вірячи, що все добре та чисте? Не показуй мені, а задовольняйся свідченням совісті перед Богом, Котрому показуєш це.

Блаженний, хто не осуджує себе в тому, що вибирає.

Хоча інший і не побачить твого блаженства, ти будь задоволений сам собою, якщо сам не засуджуєш себе і совість твоя не засуджує тебе в речі, яку ти схвалив або вибрав. Розумій це як таке, що стосується тільки цього предмету, тобто їжі.

Рим. 14:23. А хто вагається, то коли їсть, осуджується, бо не по вірі, а все, що не по вірі, гріх.

Хто сумнівається, каже, і їсть не переконавшись, той осуджується. Чому? Не тому, щоб їжа була нечиста, а тому, що не був упевнений, що вона чиста, і думав, що торкався до неї, як до нечистої. Хто не переконаний і не вірить, що їжа чиста, а їсть її з лукавою совістю, той, звісно, грішить.

Рим. 14:24. Тому, Хто може вас утвердити за моїм благовістям і проповіддю Іісуса Христа, за одкровенням тайни, про яку від вічних часів було замовчано,

Рим. 14:25.  але яка нині явлена, і через пророчі писання, за велінням вічного Бога, сповіщена усім народам для підкорення їх вірі,

Рим. 14:26.  Єдиному Премудрому Богові, через Іісуса Христа, слава на віки. Амінь.

Закінчувати повчання молитвою – постійний звичай апостола Павла. Так чинить він і тепер: молиться за недосконалих, і не лише словом навчає, а й молитвами просить допомоги у Бога. Зв’язок мови такий: «Тому, Хто може вас утвердити через Іісуса Христа, слава на віки. Амінь». «Тому, Хто може вас утвердити», недосконалих, таких, які вагаються. Яким чином? «За моїм благовістям», тобто аби зберігали те, чого я навчаю. А благовістя моє і проповідування Христове – одне й те саме, бо це не наше вчення, а Його закони. «За одкровенням тайни». Це знак найбільшої честі, що ми стали учасниками в тайнах, тобто в предметі, який хоча з давніх-давен визначений наперед, але явлений нині через писання пророчі. Тож чого боятися тобі, немічний? Щоб вживанням свинячого м’яса не відступити від закону? Але ось всі Писання сповіщають ту тайну, яка запроваджує відсутність розрізнення в їжі. Це звершується навіть «за велінням вічного Бога». Тому твій обов’язок не суперечити, а вірити і коритися Богові; бо віра вимагає послуху, а не допитливості. Крім того, так вірять усі народи, бо тайна та стала відомою всім. Як же ти продовжуєш рабськи служити закону? «Єдиному Премудрому Богові» сказав для того, щоб відрізнити Бога від ангелів і нас, аж ніяк не від Сина, – хай не буде; бо мудрість Отця є Син. Отже, слава Тому, Хто явив тайну, а не закону, до якого ти продовжуєш вдаватися, вбачаючи різницю в їжі. Слова «через Іісуса Христа», як вище сказано, можна поєднувати так: «Тому, Хто може вас утвердити через Іісуса Христа». Але можна розуміти їх і так: тайну, відкриту всім народам через Іісуса Христа; бо тайну відкрив народам Сам Той, Хто послав учнів навчити всі народи.

 

Глава п’ятнадцята

Рим. 15:1. Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсильних і не собі догоджати.

Після молитви знову пропонує повчання і дає досконалим насолоду тим, що поставляє їх поряд із собою і називає сильними. Не сказав же просто «немочі», а «немочі безсильних», тобто посиливши вислів, щоб схилити їх до більшого милосердя. Сказавши про обов’язок наш терпіти немочі інших, навчає, як виконувати його. Для цього, каже, потрібно, щоб ми шукали не своєї лише користі.

Рим. 15:2. Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання.

Тобто кожен роби те, що угодно ближньому, і служи братові, тільки на благо. А щоб не сказав хтось із досконалих «ось і я тягну брата до благого»², додав: «для повчання». Бо хоч і добре те, що робиш тепер, але позаяк це несвоєчасно, то діло твоє обертається на розорення, бо несвоєчасне викриття не повчає.

Рим. 15:3. Бо й Христос не Собі догоджав, але, як написано: лихослів’я тих, що лихословили Тебе, впали на Мене.

Апостол ставить нам у приклад Христа. Бо якби Він хотів догоджати Собі, тобто шукати Свого, то міг би уникнути ганьби й не терпіти того, що зазнав; але Він не захотів цього, а, прийнявши на Себе страждання, зазнав худої слави у багатьох, вважався безсильним, навіть обманщиком і лиходієм. Про Нього говорили: «Інших спасав, а Себе… не може спасти» (Мф. 27:42). Так «лихослів’я тих, що лихословили Тебе», Отця, у Старому Завіті, «впали на Мене» (Пс. 68:10), тобто Сина Твого. І це не є щось нове.

Рим. 15:4. А все, що написано було раніше, написано нам на повчання, щоб ми терпінням і втіхою з Писання зберігали надію.

Це, каже, написано було раніше, щоб ми наслідували це. Тут же умовляє їх і терпіти спокуси, говорячи: хай терпітимемо, зміцнювані Писанням, і терпінням хай покажемо в собі все живе й постійне уповання. Бо хто терпить, той показує, що має в собі уповання на майбутні блага, а хто не терпить, той втратив уповання.

Рим. 15:5. Бог же терпіння і втіхи хай дарує вам бути в однодумстві між собою, за вченням Христа Іісуса,

Показує, що з Писаннями Бог дає нам терпіння та втіху. Тому і називає Його Богом терпіння та втіхи як Подателя та причину цих благ. Просить також у Нього, щоби дарував нам «бути в однодумстві між собою». Бо любові властиво те саме думати про ближнього, що хтось думає про себе. Оскільки ж є любов мирська, то додав «за вченням Іісуса Христа», тобто думайте те, що угодно Іісусу Христу.

Рим. 15:6. щоб ви однодушно, єдиними устами славили Бога і Отця Господа нашого Іісуса Христа.

Що ж буває плодом однодумства? Уславлення Бога не лише одними устами, а й однією душею (бо це означає «однодушно»). Тут слово «Бога» слід відокремити, віднісши його до попереднього, і потім читати з нового початку: «і Отця Господа нашого Іісуса Христа». Втім, не буде неналежним, якщо читати ці слова і не окремо, тобто розуміючи «Бога і Отця» щодо Єдиного і Того самого Христа; Бо Бог Отець є Бог Христа за людством, а Отець за Божественністю.

Рим. 15:7. Тому приймайте один одного, як і Христос прийняв вас до слави Божої.

Повторює попереднє повчання і наводить Христа як приклад, щоб ми приймали один одного, тому що це служить на славу Божу. Бо єднання наше найпаче прославляє Бога, як сказано: «Увірує світ, що Ти послав Мене», якщо учні «будуть єдине» (Ін. 17:21-23). Навпаки, незгоди завдають Богові безчестя. Бо язичники, бачачи, що християни сперечаються між собою, звинувачують саму віру.

Рим. 15:8. Розумію те, що Іісус Христос став служителем для обрізаних – заради істини Божої, щоб виконати обітниці отцям,

Тримається попереднього предмету мови, показуючи, що Христос не Собі догоджав, а все прийняв для нас, і переконує язичників, щоб не звеличувалися над тими, хто увірував із іудеїв. Бо іудеї спасалися за обітницею, даною отцям їхнім, а язичники – з самого лише милосердя і людинолюбством. Смисл сказаного такий. Авраамові була обітниця, що його потомство отримає у спадок світ (Бут. 13:15), але ті, що походили від Авраама, усі стали гідними покарання, як порушники закону, і тому недостойними обітниці. Тому прийшов Христос і виконав закон, прийнявши як інше, так і обрізання. Виконавши ж закон, прийнявши обрізання і ставши нащадком Авраама, Він погасив гнів Божий і зробив нас здатними до прийняття обітниці. Він прийняв обрізання для того, щоб обітниця Божа не залишилася марною, а не для того, щоб утвердити закон. Чого ж ти, іудеючий, прив’язуєшся до закону, який довів тебе вже до такої небезпеки, що ти втратив обітницю?

Рим. 15:9. а для язичників – з милості, щоб славили Бога,

Ті, хто походив із іудеїв, хоча й недостойні були, проте мали обітниці, а ти, покликаний із язичництва, спасенний з самого лише людинолюбства. Тому й зобов’язаний ти особливо славити Бога. Бог же славиться тоді, коли ви живете в союзі та єднанні між собою, коли ти терпиш немічних.

як написано: за те буду славити Тебе (Господи) між язичниками і буду співати імені Твоєму.

Рим. 15:10.  І ще сказано: звеселіться, язичники, з народом Його.

Рим. 15:11.  І ще: хваліть Господа, всі язичники, і прославляйте Його, усі народи.

Рим. 15:12. Ісаія також говорить: буде корінь Ієссеїв, і встане володіти народами; на Нього язичники надіятися будуть.

Навів усі ці свідчення на доказ того, що покликані із язичників повинні жити в єднанні і бути в однодумстві з тими, хто прийшов із іудеїв; смиряє, щоб не звеличувалися перед покликаними із язичників, бо їх кликали всі пророки, а покликаних із язичників знову переконує не бути зверхніми, показуючи, що вони більше зобов’язані Богові, як ті, котрі одержали більшу милість; бо вони, не будучи народом, з’єднані з народом. Слова «буду славити Тебе між язичниками» сказано від особи Христа, замість слів «проповідаю Тебе, Отче, у народах», а слова «буде корінь Ієссеїв» сказано замість слів: від кореня Ієссеєвого виросте Той, Хто встане володіти народами, тобто Христос.

Рим. 15:13. Хай же Бог надії наповнить вас усякою радістю і миром у вірі, щоб ви, силою Духа Святого, збагатилися надією.

Молить, щоб віруючі із іудеїв сповнилися радості, бо вони засмучувалися від дорікань, а віруючі із язичників сповнилися миру, бо вони ворогували проти тих, хто дотримувався закону; краще сказати, молить, щоб і ті, і інші сповнилися радості і миру. Як же зробити це? Вірою. А віра яке благо приносить нам? Багатство надією. Бо хто вірить в майбутні блага і лишається задоволеним теперішніми, той багатий надією, тобто очікує майбутніх благ і переносить усі тимчасові лиха. А яке благо приносить нам уповання? Придбання сили Духа Святого, котра зробить уповання наше найміцнішим. Бо уповання, з одного боку, дає нам силу Духа Святого, а з іншого – стає в нас міцнішим завдяки Духу Святому.

Рим. 15:14. І сам я впевнений за вас, браття мої, що і ви повні благості і усякого пізнання, і можете повчати один одного;

Висловивши вище багато жорсткого, лікує, нарешті, завдані рани. Не сказав «чув», а «і сам я впевнений», котрий вас викривав і звинувачував, «що і ви повні благості», тобто розсудливості і братолюбства, а може, називає благістю повноту чесноти. Не сказав також «маєте благість», а «повні». Оскільки ж немає жодної користі в тому, щоб лише мати благість, а тим часом не знати, як користуватися нею, додав «і можете повчати один одного», не лише навчитися, а й більше – інших навчити.

Рим. 15:15. але писав вам, браття, з деякою сміливістю, частково ніби для нагадування вам,

Римляни користувалися повагою і були вельми зневажливі. Тому лікує їх, коли каже «писав з деякою сміливістю», бо словом цим сильно сокрушає їх. Але й цим не задовольнився, а додав «частково», тобто трохи й коротенько, притому не як той, хто повчає, а «ніби для нагадування», тобто злегка нагадуючи.

за даною мені від Бога благодаттю

Рим. 15:16. бути служителем Іісуса Христа у язичників і виконувати священнодійство благовістя Божого,

Надаючи мові своїй смиренного тону, каже: я не сам привласнив собі честь, а Бог наказав мені це, відокремивши мене для цього, не тому, що я був гідний, а за благодаттю. На що ж дана мені благодать? Щоб бути мені служителем і священником Євангелія. Тому не звинувачуйте мене за те, що я говорю до вас. Моє священство полягає в тому, щоб сповіщати Євангеліє. А хто наважиться звинувачувати священника, котрий наближає ніж до того, що обрано в жертву?

Рим. 15:16. щоб ця жертва язичників, освячена Духом Святим, була благоприємна Богові.

Я, каже, написав до вас для того, щоб разом з іншими народами і ви спасалися і щоб, таким чином, жертва язичників була цілком благоприємна від того, що всі приносять Богу плоди. «Освячена Духом Святим», тобто духовним життям; бо освячує не сама лише віра, а й життя. Щоправда, увірувавши і хрестившись, ми отримали Духа; але якщо не будемо й жити духовно, то благодать Духа згасне. Смиряє гордість римлян, аби вони не вважали за низьке мати за вчителя свого Того, Хто приводить до Бога всі народи.

Рим. 15:17. Отож я можу похвалитися в Іісусі Христі в тому, що стосується Бога,

Позаяк перед цим вельми принизив себе, то тепер знову підносить слово, щоб не вважали його нікчемним, і каже: я хвалюся не самим собою і не турботами своїми, а благодаттю Христовою. У чому ж хвалюся? У тому, що відноситься до Бога, тобто не маловажними якими-небудь речами, а духовними.

Рим. 15:18.  бо не наважуюсь сказати що–небудь таке, чого не сотворив Христос через мене, в підкоренні язичників вірі, словом і ділом,

Рим. 15:19. силою знамень і чудес (σημείων και τεράτων), силою Духа Божого,

Оскільки сказав про себе: я служитель Євангелія у всіх народів, то додає: я не хвалюся і не чванюся чимось, чого я не зробив: я навіть не робив, а робив Христос, користуючись мною, як знаряддям. Чи вимовляю я щось, говорячи і любомудруючи про небесне, чи роблю щось, проводячи життя за Богом, чи творю чудеса – все це належить Христові. А між знаменням і чудом є відмінність. Знаменням називається те, що відбувається відповідно до природи, лише незвичайним чином. Таким було раптове зцілення тещі Петра, хворої на гарячку. Тут лікування гарячки є ділом, відповідним до природи, але воно відбулося незвичайним чином: як тільки торкнувся Христос, гарячка пройшла (Мф. 8:14-15). А чудо є дією, яка чиниться над тим, що буває не відповідно до природи. Таким було зцілення людини, сліпої від народження (Ін. 9:1-7). Оскільки ж знамення і чудеса бувають і силою бісів³, то додав: «силою Духа Божого». Тут показується також гідність Духа, Котрий може робити істинні знамення і чудеса.

так що благовістя Христове розповсюджено мною від Ієрусалима і околиць до Іллірику.

Чи бажаєш, каже, мати доказ щодо того, про що я говорю? Ось безліч учнів моїх від Ієрусалима навіть до Іллірику, що становить границі нинішньої Болгарії. Не сказав же «я проповідав», а «розповсюдив» благовістя, аби показати, що слово його було не безплідним, а дієвим. Коли ж чуєш «від Ієрусалима до Іллірику», не думай, що апостол ходив прямою та великою дорогою. «І околиць», каже, тобто я обійшов народи з проповіддю і до півночі, і до півдня.

Рим. 15:20. Притому я старався проповідувати не там, де вже було відоме ім’я Христове, щоб не створювати на чужій основі,

Я не тільки благовістив цим і стільком народам і навернув їх, а й не ходив до тих людей, котрим сповіщено вже було ім’я Христове. Так я далекий від того, щоб підпорядковувати собі чужих учнів і робити це для власної слави. Тому й написав я до вас не через бажання здобути у вас славу, а тому, що виконую своє служіння. «Чужою основою» називає вчення апостолів не тому, що вони були чужі йому, і не тому, що вони проповідували інше, а щодо нагороди, тому що нагорода за їхні труди була чужа для Павла, не належала йому.

Рим. 15:21. але, як написано: ті, кому не звіщалось про Нього, побачать, і ті, що не чули, дізнаються.

Тут показує пророцтво, що здійснилося; а хто наважується навчати несвідомих, до чого вдавався Павло, на того чекає багато праці й поту.

Рим. 15:22. Саме це багато разів і перешкоджало мені прийти до вас.

На початку цього послання сказав «зустрічав перешкоди навіть донині» (Рим. 1:13), а тут представляє саму причину, яка перешкоджала йому прийти до них. Я, каже, всюди ходив із проповіддю й тому зустрічав багато перешкод, тобто я часто мав намір і бажав прийти до вас, але завжди зустрічав перешкоди.

Рим. 15:23. Тепер же, не маючи такого місця в цих країнах, а з давніх літ маючи бажання прийти до вас,

Рим. 15:24. як тільки вирушу в дорогу до Іспанії, прийду до вас. Бо надіюсь, що, проходячи, побачусь з вами і що ви проведете мене туди після того, як я натішусь, хоча б частково, спілкуванням з вами.

Я, каже, зустрічав перешкоди тому, що бажав проповідувати, нині ж пишу до вас і йду до вас, бо нема вже мені діла в цих країнах, а не з іншої якоїсь причини, наприклад через бажання здобути у вас славу. Далі, аби не сказали йому «відвідуєш нас абияк, тому, що в тебе вже нема там діла», додає: я маю бажання до того з давніх літ, це-то бажання і поспішаю виконати. Але щоб вони, знову ж, не звеличилися, уявивши, що він має бажання прийти до них, як вищих за всіх інших, додає: як тільки вирушу в дорогу до Іспанії, прийду до вас. А щоб, знову ж, не сказали «він хоче тільки мимохідь бути у нас», додав: «і ви проведете мене туди», тобто ви самі, побачивши необхідність, що спонукає мене вирушити до тих народів, проведете мене, так що я відвідаю вас не через зневагу до вас, а через необхідність. Оскільки ж і це образливо для них, то заспокоює їх, кажучи: «натішусь, хоча б частково, спілкуванням з вами». Цим показує, що бажає бачити їх з любові до них, і притому сильної, тому й не сказав «побачу», а «натішусь», наслідуючи те, як батьки говорять до дітей. Сказав «частково», тобто скільки б часу не пробув я у вас, ніколи не насичуся, ніколи не набридне мені спілкування з вами: тому я задоволений буду, якщо частково натішусь спілкуванням з вами.

Рим. 15:25. А тепер я йду до Ієрусалима, щоб послужити святим,

Рим. 15:26. бо Македонія і Ахаія стараються зібрати деяке подаяння для бідних між святими в Ієрусалимі.

Вище дав обіцянку прийти до них. Тим часом йому треба було ще позволікати. Тому, аби не подумали, що сміється з них, висловлює причину, з якої зволікає, і каже: «йду до Ієрусалима, щоб послужити святим». Не сказав «несучи з собою милостиню», а «щоб послужити», аби ми дізналися, яким високим це є, ким робиться і яким є важливим. Через це умовляє ще римлян подати милостиню, бо коли каже: «Македонія і Ахаія стараються» і т.д., то вкладає в них ревність наслідувати їх. Слово «стараються» вжито замість: захотіли, визнали за благо послати «деяке подаяння». Так, тобто подаянням, називає милостиню скрізь, як прибуток загальний, і тих, хто дає, і тих, хто приймає. Сказав «деяке» замість «мале», аби не здалося римлянам, ніби докоряє їх, як скупих і нещедрих. «Святим», сказав, тобто вірним, так що вони гідні особливого жалю, по-перше, через злидні, а по-друге – через чесноту.

Рим. 15:27. Стараються, але й боржники вони перед ними. Бо коли язичники стали учасниками в їхньому духовному, то повинні і їм послужити в тілесному.

У тому, каже, нічого нема нового, якщо вони захотіли зробити подаяння святим: вони – боржники їхні. Яким чином? Христос походить від іудеїв, прийшов для них; звідти апостоли, пророки, всі блага. Але причасником всього цього став всесвіт. Отже, ті, хто навернувся з язичників, повинні приділяти їм свої тілесні блага; точно так само і ви. Не сказав же «допустити до участі», а «послужити», він представив їх немовби дияконами. Не сказав також: «у тілесному своєму». Бо про духовні блага сказав, що вони належать іудеям, а блага тілесні належать не самим лише язичникам, тому що думка є спільною для всіх, а не для самих власників.

Рим. 15:28. Виконавши це і вірно вручивши їм цей плід старанності,

Тобто неначе поклавши в царські скарбниці, як неприступне та безпечне місце, бо таким є запечатуване. Сказавши «плід», показує цим, що ті, хто подає милостиню, отримують від того більший прибуток.

я вирушу через ваші місця до Іспанії,

Знову згадує про Іспанію, показуючи тим самим, що дорога його туди необхідна для нього й що він пройде Рим не через зневагу до них.

Рим. 15:29. і впевнений, що коли прийду до вас, то прийду з повним благословінням благовістя Христового.

Тобто побачу вас досвідченими в усіх благах євангельських. Бо повним благословінням благовістя називає всі блага, гідні благословення, тобто похвали відповідно до Євангелія. Але можеш розуміти під благословінням і милостиню, аби була така думка: побачу вас досконалими в милостині й людинолюбстві. Каже ж це, випереджаючи їх, аби, засоромившись похвал, постаралися явитися такими.

Рим. 15:30. Тим часом благаю вас, браття, Господом нашим Іісусом Христом і любов’ю Духа,

Ніколи не вважає себе гідним віри, а представляє посередників. Так і тепер вказує на Христа і Духа. Але про Отця не згадав, аби ти дізнався, що коли згадує про самого лише Отця, то не виключає Сина і Духа. Сказав же «любов’ю Духа», тому що як Отець і Син полюбили світ, так і Дух.

подвизатися зі мною в молитвах за мене до Бога,

Показує величезну смиренномудрість, коли каже, що має потребу в молитві їхній.

Рим. 15:31. щоб позбутися мені невіруючих в Іудеї

Не сказав «щоб вступити в змагання й перемогти їх», а «щоб позбутися», виконуючи Божественний закон, який велить молитися про те, щоб не зазнати спокуси (Мф. 26:41). Заразом показує і те, що необхідно робити подаяння тим, котрі живуть серед стількох невіруючих (про позбавлення від яких і сам молиться) і притому перебувають в небезпеці загинути від голоду.

і щоб служіння моє для Ієрусалима було приємне святим,

Тобто щоб прийняли подаяння з добрим настроєм. Звідси ж видно, що подаяння милостині недостатнє для того, щоб вона була прийнята. Коли хтось подає через необхідність, від неправди, для марнославства, то все гине й плід від того знищується.

Рим. 15:32.  щоб мені в радості, якщо Богові угодно, прийти до вас 

Я, каже, тому молюся про позбавлення звідти, щоб швидше побачити вас і притому з задоволенням, не накликавши там на себе ніякої скорботи.

 і заспокоїтись з вами.

Не сказав «навчити вас», «наставити у вірі», а «заспокоїтись», тобто ви оживитеся навчанням моїм, а я оживлюся прирощенням вашої віри. Висловом цим показує, що і він, і вони, як такі, котрі подвизаються і трудяться, мають потребу у відпочинку.

Рим. 15:33.  Бог же миру хай буде з усіма вами. Амінь.

Додавати до повчання молитву – постійний звичай апостола.

* * *

²

Коли викриваю його (дивися вище – Рим. 14 і наст.)

³

Щодо цього є свідчення і у Святому Письмі, і у св. отців Церкви. Так, Господь каже: «встануть лжехристи і лжепророки і покажуть великі знамення і чудеса, щоб звабити, якщо можливо, і вибраних» (Мф. 24:24, пор. Мк. 13:12). Св. ап. Павло пише про антихриста, що його пришестя «під дією сатани, буде з усякою силою і знаменнями та чудесами» (2Сол. 2:9). Те саме говорять про антихриста та його слуг св. отці Церкви (св. Єфрем Сир. Слов. 39; св. Кирил Єрус. Оглас. слов. 15; св. Іоанн Златоуст, Бесід. на 2 посл. до Фессал.; св. Андр. Кесар. Comment. in John. Apocal.) Але чудеса, так само як і знамення, які звершуються іноді силою бісів, суть чудеса й знамення не істинні, а хибні, оманливі, примарні, вимріяні, а не дійсні (2Сол. 2:9, св. Ірин. Adv. haeres. Lib V. cap. 28; св. Іпполит. Comment. in.. Apocal.; св. Єфрем Сир. Слов. 39; св. Кирил Єрус. Оглас. слов. 15; св. Григор. Двоєс.  Moral, lib XXXII cap 12; св. Ін. Дамаск. Точн. викл. прав. вір.) Як відрізняти такі спокуси сатани від чудес істинних, дійсних, які звершуються силою Божою, про це можна читати і у «Вступі до православного богослов’я» єп. Макарія (ст. 64–66. Санкт-Петербург, 1852 р.).

 

Глава шістнадцята

Рим. 16:1. Поручаю вам Фиву, сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської.

Це послання доставила римлянам Фива. Тому й знайомить їх із нею. Висловлює свою повагу до неї і тим, що згадав про неї на першому місці, і тим, що назвав її сестрою (це велика гідність), і тим, що показав її посаду, назвавши її дияконисою.

Рим. 16:2. Прийміть її для Господа, як личить святим.

Тобто для Господа виявіть їй честь. Той, хто й незначну людину приймає для Господа, виявляє честь Господеві, а Фива була свята: отже, тим більше їй належало виявляти честь. Тому додав: «як личить святим», тобто як слід приймати святих.

 і допоможіть їй, в чому вона матиме потребу у вас,

Тобто забезпечте, чим можете, подайте руку допомоги; бо не сказав «задовольняйте всі її потреби».

 бо і вона була помічницею багатьом і мені самому.

Спочатку похвалив, потім у середині помістив настанову й, зрештою, знову поставив похвалу, оточуючи з обох сторін настанову свою – виявити їй честь. Бо вона, каже, була помічницею багатьом, навіть мені самому, вселенському проповідникові, котрий зазнав стількох страждань.

Рим. 16:3. Вітайте Прискіллу та Акілу, співробітників моїх у Христі Іісусі,

Вони, каже, допомагали мені в слові й навчанні та розділяли зі мною труди й небезпеки. Дехто вважав, що співробітники ці допомагали Павлу робити намети (Діян. 18:3).

Рим. 16:4. (котрі голову свою покладали за мою душу,

Вони були цілковитими мучениками, бо за Нерона були незліченні небезпеки.

яким не я один дякую, але й усі церкви з язичників)

Тут натякає на їхню гостинність. І, аби не подумали, що говорить через лестощі, наводить й інших багатьох свідків.

і домашню їхню церкву.

Такі вони були праведні, що всі домашні їхні стали вірними; бо назвав їх церквою. Так назвав їх і за гостинність, бо церквою називається той дім, у якому перебувають зразкове благочестя й праведність. Ті, хто ведуть подружнє життя, нехай зрозуміють, що шлюбний союз не слугує для них перешкодою до праведності.

Рим. 16:5.  Вітайте улюбленого мого Епенета, який є начаток Ахаії для Христа.

Бути улюбленим Павла, котрий вмів любити з розбором і не задарма, є великим ділом. Називає Епенета начатком чи тому, що він перший увірував, ставши початком і дверима до віри для свого народу, чи тому, що показав у собі більше благочестя, тому й сказано «який є начаток для Христа», тобто не в мирських речах, а в тому, що відноситься до Христа.

Рим. 16:6. Вітайте Маріам, яка багато трудилася для нас.

Прикрашає жінку трудами за істину. Маріам, каже, трудилася, пильнувала, молилася не для себе тільки, а й, що важливіше, виконувала обов’язки й замість нас, апостолів. Як же каже «а навчати жінці не дозволяю» (1Тим. 2:12)? Забороняє їй не навчати словом, а займати почесне місце серед церкви й засідати на підвищенні, а домашнє навчання вельми схвалює. Таким чином дружина навчає чоловіка свого (1Кор. 7:16) і дітей (1Тим. 2:15); і Прискілла наставила Аполлоса у вірі (Діян. 18:26). Не сказав же «багато чому навчала», а «багато трудилася», аби показати, що Маріам служила забезпеченням грошима та іншими способами.

Рим. 16:7. Вітайте Андроніка і Юнію, родичів моїх і в’язнів зі мною, які прославилися між Апостолами і ще раніше мене увірували в Христа.

Що вони родичі Павла, це становить не таку похвалу, яку становить те, що вони в’язні з ним; бо вони постраждали значно більше за будь-якого іншого в’язня, адже їх тягали з місця на місце та розоряли. Важливо й те, щоб бути апостолом, особливо якщо взяти до уваги, що Юнія була жінкою: тим більше важливо бути славним між апостолами. А славилися вони ділами своїми. Не соромиться Павло казати «які ще раніше мене увірували в Христа», ставлячи їм у похвалу, що виступили наперед і раніше стяжали благо.

Рим. 16:8. Вітайте Амплія, улюбленого мені в Господі.

Якщо за велике вважається бути любимим царем, то наскільки ж славніше бути любимим Павлом, котрий любить за чесноту й для Бога?

Рим. 16:9. Вітайте Урбана, співробітника нашого у Христі,

Ця похвала більша за попередню; вона навіть є причиною тієї і містить її в собі: бо хто співробітник, той і улюблений.

і Стахія, улюбленого мені.

І цього вінчає тим самим.

Рим. 16:10. Вітайте Апеллеса, випробуваного у Христі.

Тобто бездоганного та безпорочного в усьому, а дехто каже, що це сказано на відміну від іншого якогось Апеллеса, котрий не заслуговує на схвалення.

Вітайте вірних з дому Аристовула.

Ці, імовірно, були не такими, як попередні, тому й не згадав про них поіменно.

Рим. 16:11. Вітайте Іродіона, родича мого. Вітайте з домашніх Наркисса тих, які в Господі.

Тобто вірних.

Рим. 16:12. Вітайте Трифену і Трифосу, які трудяться в Господі. Вітайте улюблену Персиду, яка багато потрудилася у Господі.

Про Маріам сказав вище (Рим. 16:6) «яка багато потрудилася», а про цих каже, що вони ще трудяться. Велика похвала – завжди бути в ділі й трудитися.

Вітайте улюблену Персиду, яка багато потрудилася у Господі.

Вона вища за згаданих перед цим, тому що вона не лише багато потрудилася, а й улюблена. Так називає кожного за достоїнством, одних заохочуючи до більшої ревності, а інших спонукаючи до співревнування.

Рим. 16:13. Вітайте Руфа, вибраного в Господі, і матір його і мою.

Подвійне благо: і син безпорочний, і матір бездоганна. Бо не сказав би, звісно, «матір його і мою», якби не приписував цій жінці велику чесноту.

Рим. 16:14. Вітайте Асинкрита, Флегонта, Єрма, Патрова, Єрмія та інших з ними братів.

Тут не на те дивися, що перелічує їх, не приписавши їм ніякої похвали, а на те, що хоча вони були значно нижче за всіх, однак удостоїлися від апостола вітання. Краще ж сказати, він і їм приписав похвалу, коли назвав їх братами.

Рим. 16:15. Вітайте Філолога та Юлію, Нирея і сестру його, і Олімпана, і всіх з ними святих.

Велику похвалу приписує і цим особам, бо назвав їх святими.

Рим. 16:16. Вітайте один одного з цілуванням святим. 

Аби не подати приводу для чвар тим, що одних вітає так, а інших інакше, про одних відгукується з більшими, а про інших з меншими похвалами, всіх урівнює святим цілуванням, аби ні вищий не зневажав нижчого, ні нижчий не заздрив вищому, тому що святе цілування все умиротворяє і урівнює.

Вітають вас усі церкви Христові.

Не лише сам з’єднав їх, а й посилає їм вітання від усіх церков, щоби з’єдналися; бо говорить про всіх взагалі, а не про того чи іншого. А стільком особам висловив привітання в цьому посланні, чого не зробив у жодному іншому, тому що ще не бачив римлян. Оскільки ж у Римі знайшов притулок багато хто з родичів його, то, гідно згадуючи про них поіменно, знайомить з ними римлян через послання.

Рим. 16:17. Благаю вас, браття, остерігайтесь тих, що чинять розділення та спокуси всупереч вченню, якому ви навчилися,

Знову пропонує повчання, і притому не як радник, а як покірний прохач і з великою повагою до них, бо називає їх братами. Звертаючи увагу на підступи зловільних людей, сказав «остерігайтесь», тобто дізнавайтеся про них з ретельністю. Спочатку згадує про чвари, а потім про розділення. Бо доки буде зберігатися в тілі Церкви єднання, доти не можуть увійти розділення. А розділення суть єресі; бо каже: «всупереч вченню, якому ви навчилися». Не сказав «якому ми навчили», а «якому ви навчилися», попереджаючи їх цим і показуючи, що вони вже переконані та прийняли вчення і тому мають перебувати в тому, що вже прийняли. Отже, чвари і розділення або єресі вводяться тими, котрі викладають вчення, що суперечить апостольському вченню.

і ухиляйтесь від них;

Рим. 16:18. бо такі люди служать не Господу нашому Іісусу Христу, а своєму череву,

Віддаляйтесь, каже, від них. Якби вони робили це через незнання чи помилку, їх слід було б виправити. Але оскільки вони грішать навмисно, то бігайте від них. Натякає ж на іудеїв, котрим зазвичай докоряє як черевоугодникам; бо такий увесь їхній рід. Далі, всі єресі народжуються від служіння пристрастям та череву. Як же не соромно тобі, братові Христовому, робити вчителями своїми рабів черева? Зауваж же, що той, хто служить череву, не служить Христові.

 і ласкавими словами та красномовством (δια της χρηστολογίας και ευλογίας) зваблюють серця простодушних.

Вони чинять підступи, каже, за допомогою ласкавості; бо вислів «ласкавими словами і красномовством» означає: на язику дружба, а на серці підступність, не сказав же «зваблюють вас», а «серця простодушних», тобто простих.

Рим. 16:19. Ваша покірність вірі усім відома; тому я радуюсь за вас, 

Вони зваблюють, сказав, простодушних. Але «ваша покірність», яка походить від великої лагідності, відома всім: про неї свідчу не я лише сам, а весь всесвіт. Тому я радуюсь за вас, що не звабилися.

але бажаю, щоб ви були мудрі на добро і прості на зло.

Натякає на те, що й з них дехто був зваблений. Явно ж висловлює те саме, що й Господь: «будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби» (Мф. 10:16). Бо бажає, щоб вони були «мудрі», або обережні, «на добро», тобто в справі власного спасіння й власної користі, а «прості на зло», тобто в тому, щоб не робити іншим зла, бо простий нікому не завдає шкоди.

Рим. 16:20. Бог же миру знищить незабаром сатану під ногами вашими.

Позаяк були чвари, то прикликає Подателя миру, щоб припинив розбрат. Не каже ж «підкорить», а, що набагато сильніше, «знищить», і знищить не лише тих, котрі вводять розбрати, а й вождя їхнього. Утішає також і щодо часу, бо додав «незабаром». Слово «знищить» виражає і молитву, і пророцтво, бо стоїть в майбутньому часі.

Рим. 16:21. Вітають вас Тимофій, співробітник мій,

Тимофій трудився з ними в благовісті, а робити те саме, що робив Павло, – велика похвала.

 і Луцій, Іасон і Сосипатр, родичі мої.

Про цього Іасона згадується в Діяннях апостольських як про того, хто взяв на себе небезпеки вельми мужньо (Діян. 17:6). А родичі вони апостола не тільки за плоттю, а й, що набагато важливіше, за благочестям; бо якби вони не були такими, то не згадав би про них.

Рим. 16:22. Вітаю вас у Господі і я, Тертій, який писав це послання.

Бути писарем Павла є великим ділом. А пише це Тертій не для того, щоб похвалити самого себе, а для того, щоб привернути до себе більшу любов римлян, як той, хто послужив для написання послання до них.

Рим. 16:23. Вітає вас Гаій, гостинний для мене і всієї церкви.

Тобто той, хто приймав мене у себе в будинку. Далі, що Гаій приймав у себе всю Церкву і самого Павла, це велика похвала; бо Павло не пішов би до нього, якби не вважав його гідним.

Вітає вас Єраст, міський скарбник, і брат Кварт.

Тобто піклувальник та скарбник міста Коринфа. Згадує про нього, аби ти дізнався, що ні багатство, ні чин нікому не слугують перешкодою у вірі та праведному житті.

Благодать Господа нашого Іісуса Христа з усіма вами. Амінь.

В основу чи на початок свого послання поклав там такі слова: «благодать вам і мир» (Рим. 1:7). І тепер, покладаючи край чи кінець посланню, завершує тим самим, молячись, щоб благодать Божа завжди перебувала з усіма римлянами. Це риса вчителя – допомагати учням не лише словом, а й молитвою; тому й говорили апостоли: «а ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слова» (Діян. 6:4).

Благодать же нехай збереже і нас, котрі не від діл надіються знайти місця спасіння, а цілковито уповають на Божественну благодать і милосердя, а за допомогою її нехай станемо вище сітей сатани, знищивши їх під ногами своїми у Христі Іісусі, Господі нашому. Котрому слава повіки. Амінь.

Предисловие

Постоянное чтение Божественных Писаний ведет к познанию их, ибо нелжив Тот, Кто сказал: ищите и найдете; стучите, и отворят вам (Мф. 7:7). Поэтому мы узнаем и тайны посланий святого апостола Павла, если будем читать эти послания постоянно и тщательно. Апостол сей всех превзошел словом учения. И справедливо, ибо он больше всех потрудился и приобрел обильнейшую благодать Духа: что видно не только из посланий его, но и из Деяний апостольских, где говорится, что за совершенство в слове неверующие почитали его Гермесом (Деян.14:12). Первым предлагается нам Послание к Римлянам, однако не потому, будто оно написано прежде прочих посланий. Так, прежде Послания к Римлянам написаны оба Послания к Коринфянам, а прежде Посланий к Коринфянам написано Послание к Фессалоникийцам, в котором апостол Павел с похвалой намекает им о милостыне, посланной в Иерусалим (1Сол. 4:9-10; ср. 2Кор. 9:2). Кроме того, прежде Послания к Римлянам написано еще Послание к Галатам. Несмотря на это, говорю, что Послание к Римлянам есть первое из прочих посланий. Почему же оно получило первое место? Потому, что в Священном Писании хронологический порядок не необходим. Так и двенадцать пророков, если брать их в том порядке, в каком они в ряду священных книг, не следуют один за другим по времени, но разделены большим промежутком. А пишет Павел к римлянам, с одной стороны, потому, что на нем лежал долг проходить священное служение Христово, а с другой – потому, что римляне были как бы предстоятелями вселенной, ибо кто приносит пользу голове, тот приносит пользу и остальному телу.

 

Глава первая

Рим. 1:1. Павел,

Ни Моисей, ни после него многие, даже евангелисты, не выставляли имен своих перед писаниями своими, а апостол Павел ставит имя свое перед каждым посланием своим: это потому, что те писали для живших вместе с ними, а он посылал писания издали и по обычаю исполнял правило отличительного свойства посланий. Только в Послании к Евреям он не делает этого; ибо они ненавидели его: посему, чтобы, услышав тотчас имя его, не перестали слушать его, утаивает имя свое в начале. А для чего он из Савла переименован Павлом? Для того, чтобы ему и в этом не быть меньше верховного из апостолов, названного Кифой, что значит камень (Петр) (Ін. 1:42), или сыновей Зеведея, нареченных Воанергес, то есть сыновьями грома (Мк. 3:17).

 раб

Рабство имеет многие виды. Есть рабство по сотворению, о котором говорится: (Пс. 118:91). Есть также рабство чрез веру, о котором сказано: «стали послушны тому образу учения, которому предали себя» (Рим. 6:17). Наконец, есть рабство по образу жизни: в этом отношении назван рабом Божиим Моисей (Иис.Ісус. 1:2). Павел – «раб» во всех этих видах.

 Иисуса Христа

Предлагает имена Господни от воплощения, восходя снизу вверх: ибо имена “Иисус” и “Христос”, то есть Помазанный, суть имена после воплощения. Помазан же отнюдь не елеем, но Духом Святым, который, конечно, бесценнее елея. А что помазание бывает и без елея, послушай: «не прикасайтесь к помазанным Моим» (Пс. 104:15), каковое изречение надобно относить к бывшим до закона, когда не было даже имени помазания посредством елея.

 призванный

Слово это означает смиренномудрие; ибо им показывает Апостол, что он не сам искал и нашел, но был призван.

 Апостол,

Это слово употребил Апостол в отличие от прочих званных. Ибо все верные призваны; но они призваны для того только, чтобы уверовать, а мне, говорит, вручено еще апостольство, которое вверено было и Христу, когда Он посылался Отцом.

 избран в благовестие Божие,

То есть выбран к служению благовестия. Иначе: “избран” вместо «предопределен» к этому, как и к Иеремии говорит Бог: «прежде, нежели ты вышел из утробы, Я освятил тебя» (Єр. 1:5). И сам Павел говорит в одном месте: «когда благоволил Бог, избравший меня от утробы матери моей» (Гал. 1:15). Далее, не напрасно говорит он: «призванный и избран в благовестие». Так как слово у него было к тщеславным, то и внушает, что он достоин веры, как посланный свыше. Самое же благовестие называет так не по совершившимся только, но и по будущим благам, а именем благовестия тотчас утешает слушателя, ибо благовестие содержит не печальное что-нибудь, каковы предречения пророков, но сокровища несчетных благ. А благовестие это есть благовестие Бога, то есть Отца, и потому, что даровано Им, и потому, что делает Его известным, ибо хотя Он известен был и в Ветхом Завете, однако одним иудеям, но и им неизвестен Он был как Отец, впоследствии же, чрез благовестие. Он вместе с Сыном открылся всей вселенной.

Рим. 1:2. которое Бог прежде обещал через пророков Своих,

Так как проповедь ту поносили, как нововведение, то показывает, что она древнее язычества и прежде описана была у пророков; даже слово «благовестие» находится у Давида, который говорит: «Господь даст слово: провозвестниц великое множество» (Пс. 67:12), и у Исаии: «как прекрасны на горах ноги благовестника, возвещающего мир» (Іс. 52:7).

 в святых писаниях,

Пророки не только говорили, но и писали и изображали действиями, например: Авраам посредством Исаака, Моисей посредством змия, воздеяния рук и заклания агнца. Ибо когда Бог имел уготовить нечто великое, то предвозвещает о том задолго прежде. Посему, когда говорит Он, что многие пророки желали видеть, что вы видите, и не видели (Мф. 13:17); то выражает сим, что они не видели самой плоти Его, а потому не видели и знамений, совершающихся перед их глазами.

Рим. 1:3. о Сыне Своем, Который родился от семени Давидова по плоти.

Здесь явно показывает два рождения; ибо чрез слова «о Сыне Своем», то есть Божием, указывает на рождение горнее, а чрез выражение «от семени Давидова» – на рождение дольнее. Присовокуплением же: “по плоти” показал, что и рождение по Духу принадлежит Ему. Посему благовестие есть не о простом человеке, ибо оно – о Сыне Божием, и не о простом Боге, ибо оно – о Рожденном от семени Давидова по плоти, так что Один и Тот же есть то и другое, то есть и Сын Божий и Сын Давида. Посему да устыдится наконец Несторий. Упоминает же и Апостол о рождении Его по плоти, как и три евангелиста, чтобы от него возвести слушателей к высшему рождению. Так и сам Господь сначала виден был человеком, а потом признан Богом.

Рим. 1:4. и открылся Сыном Божиим в силе, по духу святыни, через воскресение из мертвых, о Иисусе Христе Господе нашем.

Выше сказал: «о Сыне Своем», а теперь доказывает, как Он познан Сыном Божиим, и говорит, что Он наречен, то есть показан, утвержден, признан; ибо наречение есть самое признание, приговор и решение. Ибо все признали и решили, что Он – Сын Божий. Как так? “В силе”, то есть чрез силу знамений, которые Он творил. Притом «по духу святыни», чрез который освятил верующих; ибо даровать это свойственно Богу. Также «через воскресение из мертвых», ибо Он первый, и притом Он один. Сам воскресил Себя. Итак, Он узнан и открылся Сыном Божиим чрез воскресение; ибо и это великое дело, как и Сам Он говорит: «когда вознесете Сына Человеческого, тогда узнаете, что это Я» (Ін. 8:28).

Рим. 1:5. через Которого мы получили благодать и апостольство, чтобы во имя Его покорять вере.

Заметь признательность. Ничего, говорит, нет нашего, но все получено нами чрез Сына. Я получил апостольство и благодать чрез Духа. “Он”, – говорит Господь, – «наставит вас» (Ін. 16:13). И Дух говорит: «отделите Мне Савла и Варнаву» (Деян.13:2), и: «дается Духом слово мудрости» (1Кор. 12:8). Что это значит? То, что принадлежащее Духу принадлежит Сыну и наоборот. Благодать, говорит, и апостольство “получили”, то есть не по заслугам своим стали мы апостолами, но от благодати свыше. Но и убеждение есть дело благодати; ибо делом апостолов было ходить и проповедовать, а убеждать слушающих всецело принадлежит Богу. «Покорять вере». Мы посланы, говорит, не для словопрения и не для исследования или доказательства, но «покорять вере», чтобы поучаемые слушали, веруя без всякого противоречия.

 все народы.

Благодать получили «покорять вере все народы» мы, – не я один, но и прочие апостолы: ибо Павел не обошел всех народов; разве скажет кто-нибудь, что если не при жизни, то по смерти он ходит ко всем народам через послание. А веровали бы, слыша об имени Христа, а не о сущности Его; ибо чудеса творило имя Христово, и оно само требует веры, потому что и его нельзя постигнуть разумом. Смотри, каков дар благовествования: оно сообщено не одному народу, как Ветхий Завет, но всем народам.

Рим. 1:6. между которыми находитесь и вы, призванные Иисусом Христом.

Здесь сокрушает высокомерие римлян. Вы не больше получили, чем прочие народы, над которыми вы почитаете себя владыками; почему, как проповедуем прочим народам, так и вам: не тщеславьтесь же. Иначе: и вы призваны, благодатью предупреждены, а не сами пришли.

Рим. 1:7. всем находящимся в Риме возлюбленным Божиим, призванным святым.

Не просто: «всем находящимся в Риме», но: «возлюбленным Божиим». Откуда же видно, что они возлюбленные? Из освящения; а святыми называет всех верующих. Прибавил же: «призванным», укореняя в памяти римлян благодеяние Божие и показывая, что хотя бы между ними находились и консулы и префекты, но Бог всех призвал тем же самым призванием, каким и простолюдинов, одинаково возлюбив и освятив вас. Итак, поскольку вы одинаково и возлюблены, и призваны, и освящены, то не превозноситесь над незнатными.

 благодать вам и мир.

И Господь заповедал апостолам, чтобы, когда входят в домы, это слово произносили первое. Брань, прекращенная Христом, которую породил для нас грех против Бога, была нелегкая, а мир тот приобретен не нашими трудами, но благодатью Божиею: итак, первее благодать, потом мир. Апостол молит о непрерывном и ненарушимом пребывании обоих этих благ, дабы опять, если впадем в грех, не возгорелась новая брань.

 От Бога Отца нашего и Господа Иисуса Христа.

О, как всесильна благодать, происшедшая от любви Божией! Враги и бесславные, мы стали иметь Отцом Самого Бога. Итак, от Бога Отца и Господа нашего Иисуса Христа да будут у вас непоколебимыми благодать и мир. Они даровали их, могут и сохранить их.

Рим. 1:8. Прежде всего благодарю Бога моего через Иисуса Христа за всех вас, что вера ваша возвещается во всем мире.

Вступление, приличное душе Павла! Он и нас научает благодарить Бога, и не только за собственные блага, но и за блага ближних: ибо в этом состоит любовь; благодарить же не за земное и гибнущее, но за то, что римляне уверовали. А словами «Бога моего» показывает тогдашнее расположение духа своего, присвояя общего Бога себе, как поступают и пророки, и даже сам Бог, называя Себя Богом Авраамомым, Исааковым, и Иаковлевым, чтобы показать Свою любовь к ним. Благодарить, говорит, надобно «Иисусом Христом»; ибо Он есть ходатай благодарения для нас ко Отцу, не только благодарить научающий нас, но и приносящий наше благодарение ко Отцу. За что же благодарить? За то, что “вера” римлян «возвещается во всем мире». О двух предметах свидетельствует пред ними: и о том, что они уверовали, и о том, что уверовали с полною уверенностью, так что вера их возвещается во всем мире, а чрез них получают себе пользу все, горя соревнованием и подражанием царственному городу. И Петр проповедовал в Риме, но Павел, почитая труды его едиными со своими, благодарит за веру наученных Петром; так свободен он от зависти!

Рим. 1:9. Свидетель мне Бог, Которому служу духом моим в благовествовании Сына Его, что непрестанно воспоминаю о вас,

Так как Павел еще не видался с римлянами, между тем хотел сказать, что всегда воспоминает о них, то и призывает во свидетели Того, Кто знает сердца. Заметь благоутробие апостола: он всегда вспоминает о людях, которых даже и не видал. Где же вспоминает? В молитвах, и притом непрестанно. “Служу” Богу, то есть рабствую «духом моим», то есть не плотским служением, но духовным; ибо служение языческое есть плотское и ложное, а иудейское, хотя и не ложное, но также плотское, служение же христианское есть истинное и духовное, о чем и Господь говорит самарянке: «истинные поклонники будут поклоняться Отцу в духе и истине» (Ін. 4:23). Так как много есть родов служения Богу (ибо один служит и работает Богу тем, что благоустрояет только свои дела, другой тем, что заботится о странниках и снабжает вдовиц, как поступали сослужители Стефана, а иной тем, что проходит служение слова), то апостол говорит: «Бог, Которому служу духом моим в благовествовании Сына Его». Выше он приписал благовестие Отцу; но это не странно, ибо Отцово принадлежит Сыну и Сыновнее Отцу. Говорит это, доказывая, что эти заботы необходимы для него; потому что, кому поручено служение благовествования, тому необходимо заботиться обо всех, принявших слово.

Рим. 1:10. всегда прося в молитвах моих, чтобы воля Божия когда-нибудь благопоспешила мне прийти к вам.

Теперь прибавляет, почему вспоминает о них. “Прийти, – говорит, – к вам”. Обрати внимание: как ни любил он их, как сильно ни желал видеть их, однако не хотел видеться с ними против воли Божией. Но мы или никого не любим, или если любим кого когда-нибудь, то делаем это против воли Божией. Что Павел непрестанно молился о том, чтобы видеть их, что происходило от сильной любви его к ним, а что он покорялся мановению Божию, это было знаком его великого благочестия. Не будем скорбеть и мы, если когда-либо не получим просимого в молитвах. Мы не лучше Павла, который трижды просил Господа об избавлении от «жала в плоти», и не получил желаемого (2Кор. 12:7-9); ибо это было полезно для него.

Рим. 1:11. ибо я весьма желаю увидеть вас, чтобы преподать вам некое дарование духовное к утверждению вашему,

Другие, говорит, предпринимают дальние путешествия для иных целей, а “я” для того, чтобы преподать вам некое дарование. “Некое” говорит по скромности; ибо не сказал: иду научить вас, но: передать то, что я получил, и притом малое и соразмерное с моими силами. «Дарование», то есть все, что возвещают учители на пользу слушающим; ибо хотя учительство и доброе дело, однако и добрые дела наши суть дарования, потому что и для них нужна помощь свыше.

Рим. 1:12. то есть утешиться с вами верою общею, вашею и моею.

Скрытным образом дал разуметь, что римлян надлежит во многом исправить. Поскольку же и это сказано очень сильно (ибо римляне могли сказать: что ты говоришь? ужели мы колеблемся, кружимся и имеем нужду в тебе, чтобы стать твердо?); то присовокупляет: «то есть утешиться с вами». Смысл такой: вы терпите много притеснений; почему мне желательно стало видеться с вами, чтобы сколько-нибудь утешить вас или, лучше сказать, чтобы и самому принять утешение. Этого требует общая польза. Ибо тогдашние верующие, проводившие жизнь как бы в плену, имели нужду в прибытии друг к другу и тем весьма утешали друг друга. Значит, и Павел нуждался в их содействии? Нимало; ибо он – столп Церкви. Напротив, дабы не выразиться резко, и, как сказали мы, не огорчить их, выразился он, что сам имеет нужду в утешении их. Если же кто скажет, что в этом случае утешало и веселило апостола приращение веры в римлянах, то и такая речь будет хороша: она видна и из слов апостола: «верою общею, вашею и моею». В таком случае мысль будет следующая: и я, видя веру вашу, утешусь и возрадуюсь, и вы получите твердость от моей веры, получив утешение относительно того, в чем, может быть, колеблетесь, по малодушию. Но этого он не говорит явно, а, как сказано, искусно подразумевает это.

Рим. 1:13. Не хочу, братия, оставить вас в неведении, что я многократно намеревался прийти к вам (но встречал препятствия даже доныне).

Выше сказал, что молился, чтобы прийти к ним, а некоторые, вероятно, думали: если ты молишься и желаешь подать утешение и получить оное, то что препятствует тебе прийти? Поэтому присовокупил: «встречал препятствия» от Бога. Обрати внимание, что апостол не любопытствует, почему он встречал препятствия, но повинуется повелениям Владыки, научая и нас не любопытствовать о делах Божиих. Итак, он доказывает, что не пришел к ним не по нерадению или презрению. Я, говорит, так сильно люблю вас, что хотя встречал препятствия, однако никак не оставил своего намерения, напротив постоянно домогался прийти к вам, потому что весьма люблю вас.

 чтобы иметь некий плод и у вас, как и у прочих народов.

Так как Рим был славный город, в который стеклись все как в город, богатый диковинами, и великолепный; то, дабы не подумал кто, что Павел весьма желал видеть римлян по этой же причине, говорит: я для того весьма желал прийти, чтобы иметь «некий плод». Вместе с этим уничтожает и другое подозрение, ибо иной мог бы сказать: ты потому встречал препятствия, что хотел прийти вопреки воле Божией. Не сказал: наставить в вере, научить, но выражается скромно: «чтобы иметь некий плод», как и выше: «преподать вам некое дарование». В то же время ограничивает и их, говоря: «как и у прочих народов». Не подумайте, говорит, что вы лучше прочих народов, потому что владычествуете: все вы стоите в одном строе.

Рим. 1:14. Я должен и Еллинам и варварам, мудрецам и невеждам.

Рим. 1:15. Итак, что до меня, я готов благовествовать и вам, находящимся в Риме.

И это есть дело скромности. Я, говорит, не милость какую оказываю, но исполняю повеление Владыки, и вы должны благодарить Бога, ибо Он благодетельствует, а я “должен”. То же самое сказал и коринфянам: «горе мне, если не благовествую» (1Кор. 9:16). Поэтому я готов и вам проповедовать, хотя бы перед глазами были опасности. Такова была ревность его о Христе!

Рим. 1:16. Ибо я не стыжусь благовествования Христова, потому что оно есть сила Божия ко спасению всякому верующему.

Римляне слишком привержены были к мирской славе, а Павел должен был проповедовать Иисуса, претерпевшего всякое бесславие, и римлянам естественно можно было стыдиться, что таков Спаситель. Поэтому говорит: «не стыжусь», научая между прочим и их не стыдиться, потому что и он не только не стыдился Распятого, но и хвалился и величался Им. Кроме того, поскольку они надмевались мудростью, то я, говорит, иду проповедовать крест, и не стыжусь того; ибо он «есть сила Божия ко спасению». Есть сила Божия и в наказание; так Бог доказал силу Свою египтянам, наказав их. Есть также сила в погибель, как сказано: «бойтесь Того, Кто может… погубить в геенне» (Мф. 10:28). Итак, что я, Павел, проповедую, то содержит не наказание, не погибель, но спасение. Кому? «Всякому верующему». Ибо благовестие служит во спасение не просто всем, но приемлющим оное.

 во-первых, Иудею, потом и Еллину.

Здесь слово “во-первых” означает первенство в порядке, а не преимущество в благодати; ибо иудея не должно предпочитать потому, будто он больше получает оправдания: он только удостоился получить оное прежде; почему словом “во-первых” выражается только первенство в порядке речи.

Рим. 1:17. В нем открывается правда Божия от веры в веру, как написано: праведный верою жив будет.

Сказав, что благовестие есть «во спасение», объясняет, как оно есть «во спасение». Нас, говорит, спасает правда Божия, а не наша. Ибо какую можем иметь правду мы, проклятые в делах и растленные? Но Бог оправдал нас, не от дел, но от веры, которая должна возрастать в большую и большую веру, ибо недостаточно того, чтобы сначала уверовать, но мы должны восходить от первоначальной веры в веру совершеннейшую, то есть в состояние непоколебимое, и твердое, как и апостолы сказали Господу: «умножь в нас веру» (Лк. 17:5). А сказанное, то есть что мы оправданы правдой Божией, подтверждает словами из пророчества Аввакума: «праведный же», – говорит, – «верою жив будет». Так как дарованное нам Богом превосходит все мысли человеческие, то по справедливости нужна для нас вера: ибо если бы мы начали выведывать дела Божии, то потеряли бы все.

Рим. 1:18. Ибо открывается гнев Божий с неба на всякое нечестие и неправду человеков, подавляющих истину неправдою.

Начав с того, что доставляет большие “блага”, и сказав, что правда Божия открывается чрез благовестие, употребляет теперь выражения, которые могут устрашить, ибо знал, что большая часть людей привлекается к добродетели страхом. Так и Господь Иисус, говоря о Царствии, говорит и о геенне. И пророки сначала предлагают обетования, а потом угрозы. Ибо первое есть дело предваряющей воли Божией, а последнее – следствие нашего нерадения. Обрати внимание на порядок речи: пришел – говорит – Христос и принес тебе оправдание и прощение; если не примешь их, то открывается гнев Божий с неба, очевидно, во время второго пришествия. И теперь мы испытываем гнев Божий, но к исправлению, а тогда – только к наказанию. И теперь мы во многом думаем видеть обиду от людей, а тогда ясно будет, что наказание от Бога на всякое нечестие. Истинное служение и благочестие одно, а нечестие многообразно, поэтому и сказал: «всякое нечестие», так как оно имеет много путей, «и неправду человеков». Нечестие и неправда не одно и то же. То бывает против Бога, а эта – против людей, и притом первое есть грех созерцательный, а последняя – деятельный. И неправда имеет много путей; ибо ближнего обижает кто-нибудь или в имении, или в жене, или в чести. Впрочем, некоторые утверждают, что Павел и под неправдою разумеет учение. А что значит «подавляющих истину неправдою», выслушай. Истина, или ведение о Боге, вложена в людей при самом рождении их; но эту истину и ведение язычники подавляли неправдой, то есть оскорбили, поступая против сообщенного им, приписав славу Божию идолам. Представь человека, получившего деньги для издержек на славу царя. Если бы он издержал их на воров и блудниц, то по справедливости был бы назван оскорбителем славы царя. Так и язычники подавляли неправдой, то есть скрыли и несправедливо затмили славу Бога и ведение о Нем, употребив их не так, как следовало употребить.

Рим. 1:19. Ибо, что можно знать о Боге, явно для них, потому что Бог явил им.

Рим. 1:20. Ибо невидимое Его, вечная сила Его и Божество, от создания мира через рассматривание творений видимы, так что они безответны.

Так оказалось на деле. Бог сотворил мир не для того, чтобы они были безответны; но так случилось на деле. Заметь эту особенность Писания и не порицай ее. В нем во многих местах встречаются такие выражения, для объяснения которых надобно отыскивать причину упоминаемого в нем в опыте. Так Давид говорит: «и лукавое пред очами Твоими сделал, так что Ты праведен в приговоре Твоем» (Пс. 50:6). Выражение это кажется странным; но оно не таково. В нем высказывается следующее: облагодетельствованный Тобою, Господи, паче всякого чаяния, я согрешил пред Тобою; от этого и произошло, что если Ты предъявишь Свои права против меня на суде, то победишь. Значит, Бог оправдывается из действий наших, когда мы оказываемся неблагодарными к Нему за полученные от Него благодеяния и не имеем ничего в извинение себя. Не имеют, значит, никакого извинения и язычники; ибо они, познав Бога из творения, не прославили Его, как должно, но подобающее Ему почитание воздали идолам.

Рим. 1:21. Но как они, познав Бога, не прославили Его, как Бога, и не возблагодарили.

Выше сказал, что язычники оскорбили ведение о Боге, употребив его не так, как следовало. Из чего же видно, что они имели это ведение, об этом говорит теперь: «ибо, что можно знать о Боге, явно для них». Затем и это доказывает, говоря, что о Создателе возвещает благоустройство творений, как и Давид говорит: «небеса проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2). А что именно можно знать о Боге, познай из следующего. О Боге иного нельзя знать, именно сущности Его, а иное можно знать, это – все, относящееся к сущности, то есть благость, мудрость, сила, Божественность или величество, что и называет Павел «невидимым Его», но чрез рассматривание тварей видимых. Таким образом, апостол показал язычникам, что можно знать о Боге, то есть все, касающееся Его сущности, что для чувственных очей невидимо, но умом может быть познано из благоустройства творений. Некоторые под «невидимым» разумеют здесь ангелов; но такое разумение, по моему мнению, неверно. Один же из отцов высказал, что «вечная сила» есть Сын, а “Божество” Дух Святый.

 Но осуетились в умствованиях своих, и омрачилось несмысленное их сердце;

Рим. 1:22. называя себя мудрыми, обезумели.

Представляет причину, по которой они впали в такое безумие. Во всем, говорит, положились на свои умствования, и, желая найти Неописуемого в образах и Бестелесного в телах, оказались безуспешными, не могущими достигнуть цели посредством умствований. Неразумным называет сердце их потому, что они не хотели познавать все верою. Отчего же дошли они до такого заблуждения, что во всем положились на свои умствования? Оттого, что воображали себя мудрыми, почему и обезумели. Ибо есть ли что безумнее поклонения камням и деревьям?

Рим. 1:23. И славу нетленного Бога изменили в образ, подобный тленному человеку, и птицам, и четвероногим, и пресмыкающимся.

Изменяющий, прежде нежели изменить, имеет у себя нечто другое. Имели, значит, и они ведение, но погубили оное, и, пожелав иметь нечто другое вместо того, что имели, потеряли и то, что имели. Воздали же славу нетленного Бога не человеку, но образу тленного человека, и, что хуже этого, низошли до пресмыкающихся, даже до их образов. До такой степени обезумели они! Познание, какое надлежало иметь о Существе, без сравнения превосходящем все, они приложили к предмету, без сравнения презреннейшему всего. А “славу” Божию составляет то, чтобы познавать, что Бог все сотворил, обо всем промышляет, и прочее, приличное Ему. Кто же именно погрешил в сказанном? Мудрейшие, египтяне; ибо они почитали даже изображения пресмыкающихся.

Рим. 1:24. то и предал их Бог в похотях сердец их нечистоте, так что они сквернили сами свои тела.

Рим. 1:25. Они заменили истину Божию ложью, и поклонялись, и служили твари вместо Творца, Который благословен во веки, аминь.

Слово “предал” употреблено вместо “попустил”, подобно тому, как врач, пользующий больного, видя, что он небрежет о диете и не слушается его, предает его в большую болезнь, то есть оставляет его и попускает ему следовать собственной воле и таким образом не освобождаться от болезни. Некоторые, впрочем, выражение «предал их Бог» разумели так: предал их обиде и дерзости, причиненным ими Богу, подобно тому, как говорим: такого-то погубили деньги, тогда как деньги не губят, но злоупотребление ими, или: Саула развратило царство, то есть злоупотребление царством. Итак, язычники преданы нечистоте собственным непотребством, так что не было надобности в других, которые бы оскорбляли их, но они сами причинили себе оскорбление; ибо таковы нечистые страсти те. За что же преданы они нечистоте? За то, что оскорбили Бога; ибо кто не хочет знать Бога, тот тотчас развращается и в нравственности, как и Давид говорит: «сказал безумец в сердце своем: нет Бога», потом: «они развратились и совершили гнусные дела» (Пс. 13:1). Они изменили то, что по истине принадлежало Богу, и приложили это к ложным богам. «Поклонялись» (ἐσεβάσθησαν) поставлено вместо: воздавали честь (ἐτίμησαν). И “служили” (ἐλάτρευσαν) – вместо: оказывали служение делами; ибо λατρεία означает честь, оказываемую на деле. Не просто сказал: «поклонялись и служили твари», но «вместо Творца», – увеличивая вину сравнением. Несмотря на то, говорит, Бог «благословен во веки», то есть ни мало не потерпел вреда от того, что они оскорбили Его, но есть благословен во веки, – непоколебимо и несомненно; ибо это значит “аминь”.

Рим. 1:26. Потому предал их Бог постыдным страстям: женщины их заменили естественное употребление противоестественным;

Рим. 1:27. подобно и мужчины, оставив естественное употребление женского пола, разжигались похотью друг на друга, мужчины на мужчинах делая срам и получая в самих себе должное возмездие за свое заблуждение.

Опять говорит, что Бог «предал их страстям», потому что они служили твари. Как в учении о Боге они развратились, оставив руководство творения, так и в жизни сделались гнусны, оставив удовольствие естественное (которое всего удобнее и приятнее) и предавшись удовольствию противоестественному (которое всего затруднительнее и неприятнее). Это означает слово “заменили”, которое, показывает, что они оставили то, что имели, и избрали иное. Итак, великим обвинителем того и другого пола представляет природу, которую они преступили. Высказав сокровенно о женщинах нечто постыдное и такое, что непристойно высказать ясно, говорит и о мужчинах, что они «разжигались похотью друг на друга», показывая, что они предались сладострастию и неистовой любви. Не сказал же: вожделение “делая”, но: “срам”, показывая, что они поругали природу, а «разжигались похотью» сказал с той целью, чтобы кто не подумал, будто болезнью их было одно вожделение. «Делая срам». То есть ревностно предавались нечистоте, совершая ее на самом деле, и получали возмездие за отступление от Бога и идолопоклонническое заблуждение в этом самом сраме и в этом самом удовольствии, имея в нем, как противоестественном и полном нечистоты, наказание для себя. А говорит это Павел потому, что нельзя еще было убедить их в существовании геенны. Если, говорит, не веришь учению о геенне, то верь тому, что наказание для них заключается в самой нечистой деятельности.

Рим. 1:28. И как они не заботились иметь Бога в разуме, то предал их Бог превратному уму – делать непотребства,

Вот в третий раз повторяет ту же мысль и употребляет то же слово, говоря: “предал”. Причиною того, что они оставлены Богом, везде представляет нечестие людей, как и теперь поступает. «И как они не заботились иметь Бога в разуме, то предал их» страсти. Оскорбление, говорит, причиненное ими Богу, было не грехом неведения, но намеренным. Ибо не сказал: поскольку не познали, но говорит: «и как они не заботились», то есть решили не иметь Бога в разуме и добровольно избрали нечестие. Значит, грехи их суть грехи не плоти, как утверждают некоторые еретики, но неправильных суждений. Сначала они отвергли познание Бога, а потом уже Бог попустил им вдаться в превратный ум. Чтобы лучше истолковать выражение «предал их Бог», некоторые из отцов воспользовались прекрасным примером. Они рассуждают: когда кто-нибудь, не желая видеть солнце, закрывает глаза и потом падает в яму, мы говорим, что не солнце, которого он не видит, ввергло его в яму, что человек упал в яму не от того, будто солнце ввергло его туда в сердцах, но от того, что оно не осветило его глаз. А почему оно не осветило его глаз? Потому что он закрыл глаза. Так и Бог предал их постыдным страстям. Почему? Потому что люди не познали Его. А они почему не познали Его? Потому что не рассудили и не решили познать Его.

Рим. 1:29. так что они исполнены всякой неправды.

Заметь, как усиливает речь; называет их исполненными и притом “всякой” неправды, то есть достигшими крайней степени всякого порока. Потом исчисляет и виды порока.

 блуда,

Именем “блуда” обозначает всякую вообще нечистоту.

 лукавства,

Это коварство против ближнего.

 корыстолюбия,

Это – вожделение имений.

 злобы,

Это – злопамятство.

 исполненных зависти, убийства,

Убийство всегда происходит от зависти. Так Авель убит по зависти. И Иосифа хотели убить по зависти же.

 распрей, обмана,

От зависти происходят и распри и обман на погибель тому, кому завидуют.

 злонравия.

Глубоко скрытая злоба, забытая по какой-то доброте.

Рим. 1:30. злоречивы,

Тайные наушники.

 клеветники,

Явные поносители.

 богоненавистники,

Ненавидящие Бога, или ненавидимые Богом.

 обидчики, самохвалы, горды,

Восходит к твердыне зол. Ибо если гордящийся добрым делом губит его гордостью; то во сколько более губит он его, когда делает зло? Такой человек не способен раскаяться. Знай же, что величавость есть презрение Бога, а гордость – презрение людей, от которого рождается оскорбление; ибо презирающий людей оскорбляет и попирает всех. Гордость по природе предшествует оскорблению; но нам сначала становится явным оскорбление, а потом уже делается известною мать его – гордость.

 изобретательны на зло,

Ибо не довольствовались сделанным прежде злом: откуда опять видно, что грешили не по увлечению, но намеренно и по собственному расположению.

 непослушны родителям,

И против самой природы, говорит, восстали.

Рим. 1:31. безрассудны,

И справедливо. Ибо могли ли понять что-нибудь те, которые не слушались родителей?

 вероломны,

То есть не устойчивы в договорах.

 нелюбовны, непримиримы, немилостивы.

Корень всех зол есть самое охлаждение любви: ибо отсюда происходит, что один с другим не мирится, один другого не любит, один другого не милует. Об этом и Христос сказал: «по причине умножения беззакония во многих охладеет любовь» (Мф. 24:12). Сама природа соединяет нас друг с другом, как и прочих животных; но люди не поняли этого.

Рим. 1:32. Они знают праведный суд Божий, что делающие такие дела достойны смерти; однако не только их делают, но и делающих одобряют.

Доказав, что язычники исполнились всякого порока от того, что не захотели познать Бога, теперь доказывает, что они не заслуживают извинения. Они не могут сказать: мы не знали добра; ибо знали, что Бог правосуден. Значит, они делают зло добровольно, и, что еще хуже, одобряют делающих оное, то есть покровительствуют злу: каковая болезнь неисцелима.

 

Глава вторая

Рим. 2:1. Итак, неизвинителен ты, всякий человек, судящий другого, ибо тем же судом, каким судишь другого, осуждаешь себя, потому что, судя другого, делаешь то же.

Все мы люди не одинакового настроения: иногда покровительствуем злу, иногда бываем судьями чужих зол, осуждаем подобных себе. Итак, сказав прежде о тех, которые одобряли злых, теперь ведет речь об осуждении и говорит: «итак, неизвинителен ты». То есть ты знал, что правосудие Божие состоит в том, чтобы достойно наказывать злых; поэтому и не имеешь извинения ты, осуждающий, делающих то же, что и ты делаешь. Кажется, что слова эти относятся к правителям, особенно же к римлянам, как тогдашним властителям вселенной; ибо судить есть дело правителей.

Впрочем, это приличествует и всякому человеку; ибо всякий человек может судить, хотя бы и не было у него судейской должности.

Итак, когда осуждаешь, говорит, прелюбодея, а сам прелюбодействуешь, то осуждаешь самого себя.

Рим. 2:2. А мы знаем, что поистине есть суд Божий на делающих такие дела.

Дабы кто не сказал о себе: «я доселе прелюбодействовал и избежал суда», апостол, устрашая его, говорит, что у Бога не так: у нас одного наказывают, а другой, хотя то же делает, избегает наказания; но у Бога не так: ибо суд Божий на дурных людей есть поистине.

Рим. 2:3. Неужели думаешь ты, человек, что избежишь суда Божия, осуждая делающих такие дела и (сам) делая то же?

Рим. 2:4. Или пренебрегаешь богатство благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию?

Рим. 2:5. Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога,

Рим. 2:6. Который воздаст каждому по делам его.

Выше сказал, что воздаяние дурным людям за заблуждение и почитание тварей заключается в тех самых несчастьях, которым они предавались, потому что самая нечистота была достаточным наказанием для них. Теперь открывает уже для них и наказание. Для тебя, говорит, человек, есть и другое наказание: ты не избежишь суда Божия.

Как избежишь ты суда Божия, когда не избежал своего суда? Ибо в чем осудил ты другого, в том произнес приговор на самого себя. Если же ты полагаешься на долготерпение Божие потому, что еще не наказан, то эта ненаказанность служит к большему наказанию для тебя. Ибо долготерпение Божие спасительно для тех, кто пользуется им к исправлению себя, а для тех, кто употребляет оное к умножению греха, оно служит большим поводом к наказанию, не по природе своей, но по жестокосердию таковых. «Собираешь», говорит, “себе гнев”, – не Бог собирает тебе, но ты сам собираешь себе. Как это? Своим непреклонным и жестким к добру сердцем. Ибо что может быть жестче тебя, когда ты ни благостью не смягчаешься, ни страхом не преклоняешься? Далее, сказав о дне гнева, присовокупляет: «откровения праведного суда от Бога». И справедливо, дабы кто не почел суда действием гнева. Откровение, говорит, всего.

Поэтому воздаяние сообразно тому, что открывается, а вследствие этого и суд праведный. Здесь правда не всегда одерживает верх, потому что дела скрываются, а там за откровением следует суд праведный. Заметь это место, сличив его со следующим: «ожесточу сердце фараона» (Вих. 4:21), ибо Павел изъясняется почти теми же словами.

Рим. 2:7. тем, которые постоянством в добром деле ищут славы, чести и бессмертия, – жизнь вечную.

Сказав, что Господь воздаст каждому, начал с награды добрых, делая таким образом речь свою приятной. В словах «постоянством в добром деле» высказывает, во-первых, то, что от добра не должны отступать, ни совершать оное нерадиво, но пребывать в нем до конца, а во-вторых – то, что не должно полагаться на одну веру, потому что нужно и доброе дело. Словом «бессмертия» отверзает двери воскресения. Потом, так как все восстанем, но не все для одного и того же, но одни для славы, а другие для наказания, то упомянул о славе и чести.

Итак, вся речь имеет такой смысл. Тем, говорит, которые ищут будущей славы, чести и бессмертия и никогда не выпускают их из мыслей своих, Бог воздаст, то есть в воскресение, жизнь вечную. Каким же образом снискиваются будущая слава, честь и нетление? Постоянством в добром деле. Ибо постоянный в добром деле и твердо стоящий против всякого искушения действительно снискивает и славу, и честь, и бессмертие или наслаждение нетленными благами в нетленном теле.

Рим. 2:8. а тем, которые упорствуют и не покоряются истине, но предаются неправде, – ярость и гнев.

Рим. 2:9. Скорбь и теснота всякой душе человека, делающего злое, во-первых, Иудея, потом и Еллина.

Ἐξ ἐριθείας означает усилие и неразумное упорство. «А иже по рвению», то есть с усилием. Здесь показывает, что они сделались злыми не по неведению, но по упорству, почему и недостойны помилования. И покорность неправде и непокорность правде также есть грех произвола; ибо не сказал: которые принуждены и терпят насилие, но которые «покоряются». Обрати внимание, что о Господнем воздаянии в жизни вечной выразился иначе, нежели о прискорбном. “Ярость,– говорит,– и гнев и скорбь». Не сказал: воздадутся Богом, но оставил речь неконченною, чтобы подразумевали: будет. Ибо Богу свойственно животворить, а наказание есть следствие нашей беспечности. Словами «всякой душе человека» обуздывает гордость римлян. Хотя бы кто, говорит, был царем, не избежит наказания, если творит (κατεργαζόμενος) злое, то есть остается в зле и не раскаивается: ибо не сказал εργαζόμενος, то есть делающий, но κατεργαζόμενος, то есть делающий зло со тщеславием. А как иудей большее получил наставление, то он достоин большей казни; ибо «сильные сильно будут истязаны» (Прем. 6:6), и более сведущие тяжелее будут наказаны.

Рим. 2:10. Слава и честь и мир всякому, делающему доброе, во-первых, Иудею, потом и Еллину.

Рим. 2:11. Ибо нет лицеприятия у Бога.

В следующем далее апостол намерен доказать, что ни обрезание не приносит пользы, ни необрезание не причинит вреда, и затем показать необходимость веры, оправдывающей человека. Для этого он сначала ниспровергает иудейство. Заметь же мудрость: говорит о бывшем до пришествия Христова, что мир был исполнен пороков и что все подлежали казни, во-первых, иудей, потом эллин. Признав же за несомненное, что язычник будет наказан за зло, из этого положения выводит заключение, что он будет и награжден за добро.

Если же и награда и наказание суть последствия дел, то закон и обрезание уже излишни, и не только излишни, но и приготовляют иудею большее наказание; ибо если осуждается язычник потому, что не руководствовался природой, а потому и естественным законом, то гораздо более осуждается иудей, который при том же руководстве воспитан был еще в законе. К этому клонится речь апостола. Теперь узнай смысл слов. Под эллинами разумеет здесь не идолопоклонников, но людей богобоязненных и живших благочестиво, не имея закона, каковы Мелхиседек, Иов, ниневитяне, наконец, Корнилий. Равным образом и под иудеями разумеет иудеев, живших до пришествия Христова. Ибо, стараясь доказать, что обрезание не имеет никакой силы, обращает внимание на времена древние и показывает, что никакого не было различия между богобоязненным язычником и добродетельным иудеем. Если же иудей ничем не превосходил язычника до пришествия Христова, когда иудейство особенно было славно, то тем более не превосходит он его теперь, когда закон отменен. Так говорит апостол, имея в виду сокрушить гордость иудеев, которые не принимали к себе происходивших от язычества. Слава, говорит, и честь и мир.

Блага земные всегда имеют врагов, сопряжены с беспокойствами, подвержены зависти и козням, и хотя бы извне никто не угрожал им, сам обладающий ими всегда беспокоится в помыслах; а слава и честь у Бога наслаждаются миром и чужды беспокойства в помыслах, как не подлежащие козням. Поскольку же казалось невероятным, чтобы удостаивался чести язычник, не слыхавший закона и пророков, то доказывает это тем, что Бог нелицеприятен. Бог, говорит, не принимает во внимание лица, но испытует дела. Если же по делам между иудеем и язычником нет никакого различия, то ничто не препятствует последнему удостоиться одинаковой чести с первым. Итак, когда отменен закон, не величайся, иудей, перед тем, который из язычников, делающий добро, равен был тебе даже в то время, когда иудейство твое было в славе.

Рим. 2:12. Те, которые, не имея закона, согрешили, вне закона и погибнут; а те, которые под законом согрешили, по закону осудятся.

Рим. 2:13. (потому что не слушатели закона праведны перед Богом, но исполнители закона оправданы будут,

Выше доказал, что язычник удостаивается такой же чести, какой и иудей. Теперь доказывает, что во время наказания постигнет и иудея осуждение. Язычники, говорит, «не имея закона, согрешили», то есть не быв поучаемы законом, поэтому «вне закона и погибнут», то есть легче будут наказаны, как не имеющие обличителем закона; ибо «вне закона» значит: не подлежа осуждению по закону. Напротив, иудей согрешил «под законом», то есть будучи поучаем и от закона, поэтому и суд примет, то есть осужден будет, “по закону”, как подлежащий закону, который обличает его и подвергает большему осуждению. Как же ты, иудей, говоришь, что не имеешь нужды в благодати, потому что оправдывается законом? Вот, доказано, что тебе нет никакой пользы от закона, так что имеешь большую, нежели язычник, нужду в благодати, как не оправдываемый пред Богом одним слушанием закона. Пред людьми слушатели закона могут казаться честными; но пред Богом не так: пред Ним оправдываются исполнители закона.

Рим. 2:14. ибо когда язычники, не имеющие закона, по природе законное делают, то, не имея закона, они сами себе закон:

Рим. 2:15. они показывают, что дело закона у них написано в сердцах, о чем свидетельствует совесть их

Доказывает то, что говорит против иудеев, и ведет речь с мудрым искусством, чтобы не показаться, будто говорит что-нибудь против закона. Как бы хваля и возвышая закон, говорит, что заслуживают удивления те, которые не имеют закона «естеством», то есть имея убеждение в мыслях: ибо они не имели нужды в законе, а между тем выполнили закон, запечатлев в сердцах своих не письмена, но дела, и вместо закона пользуясь, во свидетельство о добром, совестью и природными мыслями. Говорит здесь о трех законах: о законе писанном, о законе естественном, и о законе дел. «Язычники, не имеющие закона». Какого? Писанного. «По природе законное делают». По какому закону? По закону, обнаруживающемуся в делах. «Не имея закона». Какого? Писанного. «Они сами себе закон». Как это? Руководствуясь законом естественным. «Они показывают, что дело закона у них написано в сердцах». Какого? Закона в делах. Заметь мудрость: не поразил иудеев, как требовал этого ход речи. По ходу речи следовало сказать так: когда – язычники, не имеющие закона, делают законное по природе, то они гораздо превосходнее наставленных в законе. Но апостол не сказал так, а выразился мягче, так: «сами себе закон». Этим он доказывает, что и в древнейшие времена, и прежде, нежели дан закон, род человеческий находился под тем же Промыслом. Этим заграждает также уста тем, которые говорят: почему Христос не пришел научить деланию добра прежде, изначала? Познание добра и зла, говорит, Он вложил во всех изначала; когда же увидел, что оно не помогает, то пришел, наконец, Сам.

 и мысли их, то обвиняющие, то оправдывающие одна другую

Рим. 2:16. в день, когда, по благовествованию моему, Бог будет судить тайные дела человеков через Иисуса Христа.

С этих слов начинай новую речь; ибо теперь говорит апостол о том, каким образом судимы будут все вообще люди. В день суда предстанут собственные наши мысли, то осуждающие, то оправдывающие, и человеку не нужно будет на судилище том ни другого обвинителя, ни другого защитника. А дабы увеличить страх, не сказал: грехи, но: «тайные дела». Люди могут судить одни явные дела, а Бог, говорит, будет судить тайные дела чрез Иисуса Христа, то есть Отец чрез Сына, потому что Отец не судит никого, но всякий суд отдал Сыну (Ін. 5:22). Можешь и так разуметь слова «через Иисуса Христа»: по благовествованию моему, предоставленному мне Иисусом Христом. Здесь внушает, что благовествование не проповедует ничего противоестественного, но возвещает то же самое, что вначале внушено людям самой природой, то есть что и благовествование свидетельствует о суде и наказании.

Рим. 2:17. Вот, ты называешься Иудеем, и успокаиваешь себя законом, и хвалишься Богом,

Рим. 2:18. и знаешь волю Его, и разумеешь лучшее, научаясь из закона.

Сказав, что для спасения язычника, исполняющего закон, ничего более не нужно, вычисляет, наконец, преимущества иудеев, полагаясь на которые, они гордились пред язычниками. Прежде всего говорит об имени иудея; ибо оно составляло большое преимущество, как теперь имя христианина. Не сказал: ты иудей, но: «называешься»; ибо истинный иудей тот, которого исповедуют иудеем, потому что Иуда значит исповедание. «И успокаиваешь себя законом» – вместо не трудишься, не ходишь, не разузнаёшь, что должно делать, но имеешь закон, без труда наставляющий тебя на все. «И хвалишься Богом», то есть что ты любим Богом и предпочтен прочим людям; обращать же любовь Божию в средство презирать существа однородные есть признак крайнего неразумия. «И знаешь волю Его», то есть Божию. «И разумеешь лучшее», то есть решает, что должно делать и чего не должно делать. Под “лучшее” (διαφέροντα) надобно разуметь приличное или полезное каждому.

Рим. 2:19. и уверен о себе, что ты путеводитель слепых, свет для находящихся во тьме,

Рим. 2:20. наставник невежд, учитель младенцев, имеющий в законе образец ведения и истины.

Выше говорил, что слушание закона не приносит никакой пользы, если не будет присоединено исполнения; «потому что не слушатели закона», говорит, «праведны пред Богом, но исполнители закона» (ст.13), теперь говорит нечто большее, именно: хотя бы ты был учитель, но если не исполняешь закона, то не только не получаешь себе никакой пользы, но и навлекаешь на себя большее наказание. И как иудеи весьма превозносились учительским достоинством своим, то из этого особенно доказывает, что они достойны осмеяния. Ибо когда говорит: «путеводитель слепых, учитель младенцев», и прочее, то изображает надменность иудеев, которые называли себя именно путеводителями, светом и наставниками, а обращенных из язычества именовали находящимся во тьме, младенцами и невеждами.

Но ты имеешь образец ведения и истины не в делах и не в заслугах, но – “в законе”, полагаясь на него как на изображение добродетели. Так иной, имея у себя царское изображение, сам ничего не списывает с него, но те, у которых нет его, и не видя его, верно подражают ему.

Итак, всякий учитель пишет и изображает в душах учеников познание добра и потому саму истину. Если он осуществляет это и в деятельности, то будет совершен; в противном случае будет таким, каковы осуждаемые теперь апостолом. Некоторые под “образом” разумели образец ведения ненастоящий. Ты имеешь, говорит, познание и благочестие не истинное, но подделанное и прикрытое ложным видом.

Рим. 2:21. как же ты, уча другого, не учишь себя самого?

Рим. 2:22. Проповедуя не красть, крадешь? Говоря: «не прелюбодействуй», прелюбодействуешь? Гнушаясь идолов, святотатствуешь?

Рим. 2:23. Хвалишься законом, а преступлением закона бесчестишь Бога?

Рим. 2:24. Ибо ради вас, как написано, имя Божие хулится у язычников.

Излагает мысль свою в виде вопроса, пристыжая тех, которые хвалились, что они – учители. Святотатством называет хищение посвященного идолам; ибо хотя они гнушались идолами, но, обладаемые сребролюбием, коснулись посвященного идолам из постыдной корысти. После этого излагает самую тяжкую вину, говоря: «хвалишься законом», как превознесенный честью от Бога чрез закон, «а преступлением закона бесчестишь Бога». Здесь три вины. Первая: иудеи бесчестят; вторая: бесчестят Бога, превознесшего их честью; третья: бесчестят закон, нарушая его, тогда как он служил к их чести. Но дабы не подумали, что обвиняет иудеев сам, привел в обвинителя их пророка Исаию, выставляя две вины их. Ибо они не только сами оскорбляют Бога, но и других приводят к тому, и не только не учат жить по закону, но и учат противному, учат хулить Бога, что противно закону; ибо видящие их развращение говорят: этих ли должен любить Бог? Неужели Бог, любящий таковых, есть истинный Бог?

Рим. 2:25. Обрезание полезно, если исполняешь закон; а если ты преступник закона, то обрезание твое стало необрезанием.

Так как обрезание было в большом уважении у иудеев, то не сказал о нем тотчас в начале, что обрезание излишне и бесполезно, но на словах допускает, а на деле отвергает его, и говорит: я согласен, что обрезание полезно, но тогда, когда исполняешь закон. Не сказал, что оно бесполезно, дабы не подумали, что уничтожает обрезание; но доказывает, что иудей не имеет обрезания, говоря: «обрезание твое стало необрезанием».

Итак, доказывает, что иудей не обрезан по сердцу. Два разумеет обрезания и два необрезания: одно наружное, а другое внутреннее. Именно: обрезание наружное есть обрезание плотское, когда обрезывается кто по плоти, обрезание духовное состоит в отвержении плотских страстей. И необрезание плотское бывает тогда, когда кто остается необрезанным по плоти, а необрезание духовное бывает тогда, когда кто, имея языческую душу, нисколько не отсекает страстей.

Мысль Павла такая: если ты обрезан по плоти, но не выполняешь узаконенного, то ты еще необрезанный, необрезанный по духу; равным образом, кто необрезан по плоти, но выполняет узаконенное, тот обрезанный по духу, потому что у него отъяты плотские страсти. Это объясняет и далее. Послушай.

Рим. 2:26. Итак, если необрезанный соблюдает постановления закона, то его необрезание не вменится ли ему в обрезание?

Не говорит, что необрезание превосходит обрезания, ибо это слишком больно, но говорит, что «вменится ему в обрезание». Поэтому истинное обрезание есть добрая деятельность: равным образом необрезание есть худая деятельность. Заметь, не сказал: если необрезание сохранит закон; ибо, вероятно, предполагал такое возражение от кого-нибудь: возможно ли, чтобы сохранил закон человек необрезанный, когда самое бытие необрезанным составляет нарушение закона? Как же выразился? «Постановления закона», то есть постановления, выполнением которых думают оправдаться. Ибо обрезание не было делом, но страданием, претерпеваемым тем, кого обрезывали, почему и не может называться оправданием закона. Оно дано как знак, чтобы не смешивали иудеев с язычниками.

Рим. 2:27. И необрезанный по природе, исполняющий закон, не осудит ли тебя, преступника закона при Писании и обрезании?

Рим. 2:28. Ибо не тот Иудей, кто таков по наружности, и не то обрезание, которое наружно, на плоти;

Рим. 2:29. но тот Иудей, кто внутренне таков, и то обрезание, которое в сердце, по духу, а не по букве: ему и похвала не от людей, но от Бога.

Здесь ясно показывает, что разумеет два необрезания, одно естественное, а другое произвольное, бывающее, как сказано, тогда, когда кто нисколько не отсекает плотских страстей, и два обрезания, одно по плоти, а другое в духе обрезание сердца. «Необрезанный», говорит, «по природе», имеющий обрезание страстей чрез исполнение “закона”, то есть, как выше сказано, оправданий закона, “осудит”, то есть обвинит, не обрезание (ибо говорить так о нем было тяжко), но “тебя”, по наружности действительно обрезанного по плоти, но необрезанного по сердцу, как преступника оправданий закона.

Таким образом, укоряет не обрезание (которое, по-видимому, уважает), но оскорбителя или преступника его. Потом, доказав это, ясно определяет и то, кто есть истинный иудей, и дает разуметь, что иудеи все делали из тщеславия. «Ибо не тот Иудей», говорит, «кто таков по наружности, но кто внутренне таков», который ничего не делает просто чувственно, но понимает духовно и субботы, и жертвы, и очищения. Когда говорит: «обрезание, которое в сердце, по духу», то пролагает путь к христианскому образу жизни и показывает необходимость веры; ибо верование сердцем и духом имеет похвалу от Бога, испытующего сердца и ни о чем не судящего по плоти. Из всего следует, что везде нужна жизнь. Под именем необрезанного или язычника разумеет, как и выше сказано, не идолопоклонника, но человека благочестивого и добродетельного, не соблюдающего, однако, иудейских обрядов.

 

Глава третья

Рим. 3:1. Итак, какое преимущество быть Иудеем, или какая польза от обрезания?

Рим. 3:2. Великое преимущество во всех отношениях, а наипаче в том, что им вверено слово Божие.

Рим. 3:3. Ибо что же? если некоторые и неверны были, неверность их уничтожит ли верность Божию?

Отринув все постановления закона словами «какое преимущество быть Иудеем», видит естественно рождающееся возражение и предотвращает оное. Какое же это возражение? Следующее: если в постановлениях тех нет ни малой пользы, то для чего же, наконец, избран народ иудейский? Возражение это решает со свойственной ему мудростью. На словах соглашается и говорит, что великая польза иудею, а в доказательство этого приводит не заслуги иудеев, но дарования Божии. Не сказал, что иудеи весьма превосходят прочие народы, потому что хорошо выполнили то-то и то-то, но что «им вверено слово Божие», а это есть благодеяние Божие, а не превосходство их. Что значит “вверено”? Дано, поручено; Бог признал иудеев достойными и потому вверил им небесные откровения.

Говоря так, внешне защищает их; но при всем том выставляет на вид новое обвинение, доказывая, что они не уверовали словам Божиим, которые служили к их чести. Но это обвинение представляет не от своего лица. Как бы так говорит: какая польза иудеям от того, что они получили откровение Божие, когда они не уверовали ему? Кажется, и это возражение решает, оправдывая не иудеев, но Бога. Если не уверовали, то от Бога ли это? Ужели неверность их «уничтожит верность Божию», то есть порученные им откровения и благодеяние? Неверность иудеев не только не причиняет Богу никакого вреда, но, напротив, доказывает большое человеколюбие Его, потому что Он не лишает благодеяния тех, которые впоследствии бесчестят Его. Видишь ли, как обвинил иудеев тем самым, чем они хвалились, то есть тем, что получили закон.

Рим. 3:4. Никак. Бог верен, а всякий человек лжив, как написано: Ты праведен в словах Твоих и победишь в суде Твоем.

Выше сказал, что не уверовали некоторые. Между тем оказываются неверными не некоторые, но все. Поэтому, чтобы не огорчить иудеев, премудро ведет речь и оказавшееся на опыте излагает в виде предположения. Положим, говорит, что все были неверны. Что же из этого? И в этом случае Бог оправдывается. То есть: если рассудить и сравнить, что даровал Бог иудеям и как они вели себя пред Ним, то праведность остается на стороне Бога, как и Давид говорит (Пс. 50:6).

Рим. 3:5. Если же наша неправда открывает правду Божию, то что скажем? не будет ли Бог несправедлив, когда изъявляет гнев? (говорю по человеческому рассуждению).

Рим. 3:6. Никак. Ибо иначе как Богу судить мир?

Здесь представляет одно возражение. Иные могли сказать: если из того, что Бог облагодетельствовал нас, а мы явились неблагодарными к Нему, Он оказывается еще более верным; то за что же гневается Он, то есть наказывает нас, если мы стали причиной Его оправдания и победы? Таково возражение. Апостол решает оное весьма мудро и в обличение иудеев. Из того, что Бог наказывает тебя, не следует, что ты причина победы Божией; ибо несправедливо победителю наказывать того, кто был причиной победы. Но Бог не несправедлив: иначе, как Богу судить мир, если Он несправедлив? Посему, когда Бог наказывает тебя, а Он не несправедлив, следует, что ты не стал для Него причиной победы тем, что грешил: ибо Бог и иначе мог победить, если бы ты не оказался злым. Слова «говорю по человеческому рассуждению» имеют такой смысл. Так, говорит, отвечаю в оправдание Бога по человеческому разуму, то есть как только может отвечать человек здравомыслящий: ибо действия Божии имеют некоторые непостижимые для нас основания, превосходят человеческий разум и не нуждаются в защите нашей.

Рим. 3:7. Ибо, если верность Божия возвышается моею неверностью к славе Божией, за что еще меня же судить, как грешника?

Рим. 3:8. и не делать ли нам зло, чтобы вышло добро, как некоторые злословят нас и говорят, будто мы так учим? Праведен суд на таковых.

Снова повторяет прежде сказанное, чтобы уяснить то. Если чрез преступление мое явился Бог праведным и верным; то за что же, наконец, осуждать меня, оказавшего пользу славе Божией? В таком случае я заслуживаю не осуждения, но награды. А если это справедливо, то справедливо будет и то, что говорят о нас язычники. Язычники, слыша слова Павла: «когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» (Рим. 5:20), подвергали их осмеянию и утверждали, будто христиане говорят: будем делать зло, чтобы вышло добро, будем грешить больше, чтобы умножилась благодать. Эти слова язычников, сказанные ими в поругание и насмешку над нами, имеют место и в настоящем случае, если допустить, что Бог являет Свою благость благодаря нашей порочности и неблагодарности. Но в самом деле не так. Речь язычников есть речь говорящих всегда ложь. «Праведен суд на таковых», то есть они наказаны будут по справедливости. Итак, тем, что грешу, я не становлюсь причиной оправдания Божия, потому что осуждаюсь, как грешник; ибо если бы я грешил во славу Божию, то не осуждался бы.

Рим. 3:9. Итак, что же? имеем ли мы преимущество? Нисколько. Ибо мы уже доказали, что как Иудеи, так и Еллины, все под грехом,

Рим. 3:10. как написано: нет праведного ни одного;

Рим. 3:11. нет разумевающего; никто не ищет Бога;

Рим. 3:12. все совратились с пути, до одного негодны; нет делающего добро, нет ни одного.

Рим. 3:13. Гортань их – открытый гроб; языком своим обманывают; яд аспидов на губах их.

Рим. 3:14. Уста их полны злословия и горечи.

Рим. 3:15. Ноги их быстры на пролитие крови;

Рим. 3:16. разрушение и пагуба на путях их;

Рим. 3:17. они не знают пути мира.

Рим. 3:18. Нет страха Божия перед глазами их.

Сказав выше, что иудеи имеют некоторое преимущество, потому что им вверен и вручен закон, теперь доказывает, что они не имеют никакого преимущества по делам своим. Ибо, как не сохранившие вверенного им, они подвергнутся большому осуждению. Посему, хотя и имели они некоторое преимущество, как избранные Богом, но как делами своими они обесчестили почтившего их честью и избравшего их Бога, то не только уже не имеют никакого преимущества, но и подвергнутся большему осуждению.

Говорит как бы от лица иудеев: «итак, что же? имеем ли мы преимущество», превосходим ли других, угоднее ли прочих Богу мы, иудеи, которые получили закон и обрезание? «Нисколько». Ибо иудеи, чтобы не сказать больше, согрешили так же, как и язычники. А откуда это видно? Из пророков, именно Давида и Исаии. Ибо речь, начинающаяся словами: «несть праведен никтоже» и оканчивающаяся так: «клятвы и горести полна суть», принадлежит Давиду (Пс. 13:3-5,9:28,139:4), а речь со слов «ноги их быстры» до слов «они не знают пути мира» принадлежит Исаии (Іс. 59:7-8); затем опять следуют слова Давида (Пс. 35:2).

Итак, представляет обвинителями иудеев знаменательнейших пророков, и показывает, что они говорят совершенно согласно. Почему после слов Исаии опять приводят слова Давида. Ибо Исаия ясно говорит об иудеях; о них же говорит и Давид. Далее, как скоро кто уклоняется от добра, тотчас делается бесполезным. Ибо порочность есть не иное что, как извращение естественных побуждений к добру: почему, возбуждая человека к противоестественному, делает его бесполезным. Ибо природа не пользуется уже им, подобно тому, как не пользуется она при отправлении дел своих больных. «Разрушение и пагуба» есть грех, ибо ничто так не разрушает душу, как грех, неправильным путем своим. Ибо добродетель как естественное добро наше устрояет нам путь ровный и гладкий, а порочность, как дело противоестественное, известное недостатками и излишками, заставляет нас иногда нестись вверх, и иногда вниз, и потому делает движение наше неровным и трудным; не говорю уже о том, что она готовит нам после этого наказание. «Они не знают пути мира», то есть благочестивой жизни; ибо благочестивая жизнь есть путь спокойствия. “Возьмите”, – говорит Господь, «иго Мое… и найдете покой» (Мф. 11:29): вот путь к истинному миру Христову!

Рим. 3:19. Но мы знаем, что закон, если что говорит, говорит к состоящим под законом, так что заграждаются всякие уста, и весь мир становится виновен пред Богом,

Рим. 3:20. потому что делами закона не оправдается пред Ним никакая плоть; ибо законом познается грех.

Дабы иудеи не могли возразить: это не к нам говорится, высказывает: «закон, если что говорит, говорит к состоящим под законом». Какая, говорит, надобность говорить другим, когда закон дан вам? Законом же называет весь Ветхий Завет, а не один Моисеев только закон, как и теперь наименовал законом пророчества Исаии и Давида. Словами «заграждаются всякие уста» изображает хвастовство иудеев и неостановимое стремление языка их. Ими пророк обуздал его, как стремительный поток.

Апостол же разумеет не то, будто для того грешили, чтобы заградились уста их; но для того были обличаемы пророками, чтобы не представляли грехов своими грехами неведения и не хвалились. И не одни иудеи, но и «весь мир становится виновен пред Богом», то есть осужден, чужд дерзновения, не оправдываемым собственными делами, но имеющим нужду в посторонней помощи, то есть в благодати Христовой. Что же ты, иудей, хвалишься законом, когда ты наравне с остальным миром повинен как не оправдываемый делами закона?

Рим. 3:21. Но ныне, независимо от закона, явилась правда Божия, о которой свидетельствуют закон и пророки.

Если ты, иудей, хвалишься законом, то знай, что он служит для тебя причиной большего наказания. Ибо чрез него ты узнал грех, а кто грешит с сознанием, тому грозит большее наказание. Но это случалось по твоему нерадению, ибо ты не бежал греха, сделавшегося тебе известным, и потому навлек на себя большее наказание. Как же освободишься ты от этого наказания? Если примешь правду Божию, независимую от закона. Ибо нас оправдает Бог, хотя бы мы и не имели дел; потому что Бог всемогущ. Прекрасно выразился: “явилась”, дабы показать, что правда Божия существовала прежде, но была сокрыта. И словами «о которой свидетельствуют закон и пророки» также показывает, что она не есть что-либо новое, но что о ней говорили и закон Моисея, и пророки, почему и достойна приятия; ибо хотя она независима от закона, однако совершенно согласно с законом имеет целью оправдать нас.

Рим. 3:22. Правда Божия через веру в Иисуса Христа во всех и на всех верующих, ибо нет различия,

Рим. 3:23. потому что все согрешили и лишены славы Божией,

Рим. 3:24. получая оправдание даром, по благодати Его, искуплением во Христе Иисусе.

Эта правда, говорит, то есть оправдание, которым оправдал нас Бог, нисходит на всех чрез веру. Когда мы приносим веру, то оправдываемся все, иудеи и язычники. «Ибо нет различия». Иудей не предпочитается язычнику потому, что получил закон. Ибо и он согрешил, так как из закона научился только, как узнавать грех, а не как избегать его. Если он и не так согрешил, как язычник, но славы лишен одинаково, потому что оскорбил Бога, а оскорбитель пожинает плод не славы, но бесславия. Но ты не отчаивайся. Все оправдываются даром по благодати Божией, а благодать эта бывает чрез искупление, то есть чрез совершенное освобождение, соделанное Христом, ибо Он оправдал нас, давши Самого Себя в выкуп за нас.

Рим. 3:25. Которого Бог предложил в жертву умилостивления в Крови Его через веру, для показания правды Его в прощении грехов, соделанных прежде,

Рим. 3:26. во время долготерпения Божия, к показанию правды Его в настоящее время, да явится Он праведным и оправдывающим верующего в Иисуса.

Упомянул об очищении (жертвой умилостивления) и крови, дабы убедить иудея, что прощение и оправдание совершается чрез Христа. Если, рассуждает, ты верил, что грехи разрешались кровью овец; то тем паче разрешаются они Кровью Христа, и если очищение законное, будучи образом Христа, имело такую силу, то гораздо большую силу имеет сама истина. «Очищением» (очистилищем) назывался покров ковчега, украшенный поставленными на обеих сторонах его херувимами. Оно указывало на естество человеческое, которое было покровом Божественности, закрывавшим Его, но прославлялось ангельскими силами, служащими ему по причине соединения его с Богом Словом. Сказал «предложил», дабы показать, что избавление Кровью Христовой предопределено издревле для исцеления от расслабления, то есть омертвения от грехов, соделанных прежде, во время долготерпения Божия. Ибо хотя мы пользовались многой благостью, однако сделались подобны расслабленным и омертвевшим. А случилось это «для показания правды» Божией, чтобы не только Сам Бог явился праведным, но и других, омертвевших во грехе, мог воскресить и оправдать, подобно как и явление богатства состоит в том, чтобы кому-нибудь не только самому быть богатым, но и быть в состоянии сделать богатыми других. Итак, не стыдись, оправдываемый таким образом. Если Бог Себе присвояет дело это, то есть превозносится и хвалится им, как оправдывающий нас «в настоящее время», то есть когда грех достиг крайнего предела и когда мы признали как бы расслабленными и мертвыми, то чего тебе, иудей, стыдиться такой славы Божией?

Рим. 3:27. Где же то, чем бы хвалиться? уничтожено. Каким законом? законом дел? Нет, но законом веры.

Апостол доказал, что мы оправдаемся чрез веру, почему справедливо спрашивает иудея: где же то, чем бы хвалиться тебе и гордиться? Не говорит: где добродетель? Ибо иудеи не имели добродетели, но только похвальбу. И продолжает: «уничтожено», что значит: хвалиться уже не время.

До Христа благовременно было хвалиться законом, а теперь уже не благовременно, ибо стало видно, что похваление им бесполезно. Ибо если бы мог оправдать нас закон, то не было бы для нас нужды во Христе. Каким же, спрашивает, законом «уничтожено»? Законом ли дел, то есть тем, который говорит, что исполняющий их человек жив будет (Лев. 18:5)? (Ибо это сказал закон Моисеев). Нет, отвечает; но законом веры, который оправдывает благодатью, а не делами. Вот и веру называет законом; потому что слово “закон” было в чести у иудеев. Итак, хвались, иудей, верой, которая может оправдать тебя.

Рим. 3:28. Ибо мы признаем, что человек оправдывается верою, независимо от дел закона.

Рим. 3:29. Неужели Бог есть Бог Иудеев только, а не и язычников? Конечно, и язычников,

Рим. 3:30. потому что один Бог, Который оправдает обрезанных по вере и необрезанных через веру.

Доказав, что оправдание в Крови Христовой, а не в делах закона, заканчивает речь и говорит: из всего сказанного заключаем, что всякий человек оправдывается верой. Не смущайся этим, иудей, будто нелепостью. Бог есть не частный Бог, чтобы спасти только тебя, а не всякого человека. Здесь же пристыжает иудеев и весьма устрашает их, как богоборцев, если не допустят, что язычники спасаются чрез веру; ибо они не верят, что Он есть Бог всех и равно промышляет обо всех.

Один, говорит, есть Бог, то есть Бог иудеев и язычников, Который и обрезанного оправдывает, не законом, но верой, и необрезанного принимает при посредстве веры. Упомянув же об обрезании и необрезании, припоминает и сказанное выше, где доказал, что ни обрезание не приносит пользы, когда нет дел, ни необрезание не вредит само по себе. Итак, при том и другом нужна вера.

Рим. 3:31. Итак, мы уничтожаем закон верою? Никак; но закон утверждаем (ἰστώμεν).

Сказанное, что закон ниспровергается верою, привело иудеев в смущение. Поэтому врачует их своей великой мудростью, говоря, что вера утверждает закон. Ибо чего желал и закон, то есть оправдать человека, но не мог сделать, то совершает вера. Кто только уверовал, тот уже оправдался. Итак, вера не уничтожила, но утвердила закон. Выражением ίστώμεν внушает, что закон лежал, а лежащего надобно поднять и поставить.

 

Глава четвертая

Рим. 4:1. Что же, скажем, Авраам, отец наш, приобрел по плоти?

Рим. 4:2. Если Авраам оправдался делами, он имеет похвалу, но не пред Богом.

Рим. 4:3. Ибо что говорит Писание? «Поверил Авраам Богу, и это вменилось ему в праведность».

Достаточно доказав, что для всех нужна вера, подтверждает это еще примером Авраама, пользовавшегося у иудеев большим уважением, и говорит, что и он, отлично совершивший много великого, оправдался не делами, но верой. Называет его отцом “по плоти”, дабы показать, что иудеи не имеют духовного родства с ним, или, лучше, дабы обязать их этим во всем подражать ему. Если он оправдался делами, то «имеет похвалу, но не пред Богом», то есть может хвалиться тем, что хорошо сделал нечто собственными трудами, но это не значит хвалиться пред Богом, и не направляется к Богу.

Напротив, кто оправдывается верою, тот имеет похвалу пред Богом, может хвалиться о Боге, как спасенный Его благодатью и возлюбленный Им. Может хвалиться верующий и иначе, именно как прославивший Бога тем, что поверил, что Он может сделать то, что кажется нам невозможным.

Итак, он имеет похвалу и дерзновение пред Богом, как имеющий истинное понятие о Нем, и верующий Ему как всемогущему.

Рим. 4:4. Воздаяние делающему вменяется не по милости, но по долгу.

Рим. 4:5. А не делающему, но верующему в Того, Кто оправдывает нечестивого, вера его вменяется в праведность.

Рим. 4:6. Так и Давид называет блаженным человека, которому Бог вменяет праведность независимо от дел:

Рим. 4:7. Блаженны, чьи беззакония прощены и чьи грехи покрыты.

Рим. 4:8. Блажен человек, которому Господь не вменит греха.

Делающий, говорит, получает мзду как даваемую ему за труд по долгу, верующий, хотя не делает, однако представляет со своей стороны веру – вещь весьма значительную; потому что убедиться в том, что Бог и жившего в нечестии может не только освободить от наказания, но и сделать праведным, есть дело высокой цены. По этой причине и «верующему… вера его вменяется в праведность», то есть его веру приемлет Бог – не для того, чтобы дать ему мзду, но для того, чтобы оправдать его. Поэтому кто верует, тот приносит нечто и со своей стороны, именно веру.

Доказав примером Авраама, что правда или оправдание – от веры, представляет и Давида, который называет блаженным того человека, которому Бог не вменяет греха, и показывает преимущество и превосходство веры. Ибо если блажен тот, кто получает прощение по благодати, то гораздо блаженнее тот, кто выказал веру и оправдан ею. Что же, говорит, затрудняешься в том, что он получает прощение грехов по благодати? Видишь, что получивший отпущение по благодати ублажается; ибо пророк не назвал бы его блаженным, если бы не знал, что он имеет большую славу: ибо блаженство есть нечто весьма важное и выше самой праведности, оно верх всех благ, получаемых нами от Бога.

Рим. 4:9. Блаженство сие относится к обрезанию, или и к необрезанию? Мы говорим, что Аврааму вера вменилась в праведность.

Рим. 4:10. Когда вменилась? по обрезании или до обрезания? Не по обрезании, а до обрезания.

Если, говорит, блаженство принадлежит тому, кому не вменит Господь греха, то есть оправданному, а Авраам оправдан, то всеконечно он получил блаженство. Посмотрим же, когда он оправдался: до обрезания ли, или по обрезании? Конечно, до обрезания. Значит, блаженство падает на необрезание, то есть более принадлежит необрезанию, нежели обрезанию.

Рим. 4:11. И знак обрезания он получил, как печать праведности через веру, которую имел в необрезании, так что он стал отцом всех верующих в необрезании, чтобы и им вменилась праведность,

Рим. 4:12. и отцом обрезанных, не только принявших обрезание, но и ходящих по следам веры отца нашего Авраама, которую имел он в необрезании.

Решает естественно возникающее возражение. Иной, быть может, возразил бы: если Авраам оправдался до обрезания, то для чего был обрезан? Апостол отвечает: он «знак обрезания… получил» – вместо печати, запечатлевающей, что он оправдался верой, которую обнаружил прежде, будучи необрезанным.

Итак, относительно Авраама представляются два предмета: необрезание и обрезание. Чрез необрезание он оказывается отцом необрезанных. Но каких? которые подобно ему веруют, «чтобы и им вменилась праведность», то есть чтобы и они оправдались. С другой стороны, чрез обрезание Авраам оказывается отцом «обрезания», то есть обрезанных. Отец же он не только тех, которые имеют обрезание, но и которые ходят по следам веры его, которую имел в необрезании.

Итак, настоящее место надо читать так: стал и отцом обрезанных не для тех, которые подобны ему по одному обрезанию, но для тех, которые ходят по стопам веры его, то есть подобно ему веруют в воскресение мертвых тел. Ибо он в старости и в омертвении поверил, что Бог может сделать семя его плодовитым и дать ему сына.

Полная мысль такая: Авраам, будучи необрезанным, уверовал и оправдался, чтобы таким образом стать отцом верующих необрезанных.

С другой стороны, он получил обрезание, печать и знак веры, которая в необрезании, чтобы стать отцом обрезанных, ходящих, разумеется, по следам его веры, которую имел он, не будучи еще обрезан. Коль скоро нет этой веры, обрезание попусту хвалится, подражая тому, кто показывает кошелек, к которому приложена только печать, но в котором нет ничего.

Итак; иудей есть кошелек, запечатанный обрезанием, но веры, печать которой есть обрезание, не имеющий.

Рим. 4:13. Ибо не законом даровано Аврааму, или семени его, обетование – быть наследником мира, но праведностью веры.

Рим. 4:14. Если утверждающиеся на законе суть наследники, то тщетна вера, бездейственно обетование.

Апостол доказал уже, что оправдание бывает не законом, но верой. Теперь он доказывает, что и обетование получил Авраам не законом, но праведной верой. Какое же «обетование»? «Быть наследником мира», то есть чтобы в нем благословились все народы всего мира. Ибо если наследие, говорит, дано законом, то «тщетна вера», то есть оказывается тщетной и бесполезной. Ибо кто станет заботиться о вере, если обетование наследия дано законом? Но положение дела не таково. Авраам наследовал обетование не законом (ибо где тогда был закон?), но верой, как написано: «Авраам поверил» (Бут. 15:6).

Рим. 4:15. Ибо закон производит гнев; потому что, где нет закона, нет и преступления.

Теперь доказывает, каким образом «бездейственно обетование». С законом, говорит, соединено преступление, а преступление закона производит гнев и подвергает клятве и наказанию. Как же, спрашивается, виновный в преступлении достоин наследовать?

Рим. 4:16. Итак по вере, чтобы было по милости, дабы обетование было непреложно для всех, не только по закону, но и по вере потомков Авраама, который есть отец всем нам:

Рим. 4:17. (как написано: Я поставил тебя отцом многих народов) пред Богом, Которому он поверил.

Так как закон производит гнев, то и говорится, что Авраам оправдался и стал наследником верою, дабы все было по благодати. А благодать для чего необходима? «Дабы обетование было непреложно». Ибо благодать, не как закон, не имеет преступления, чтобы даруемое было нетвердо. Поскольку же все бывает по благодати и милости Божией, то даруемое по справедливости непреложно “всем нам”, то есть для всех верующих, не для тех только, которые “по закону”, то есть обрезаны, но и для тех, которые не обрезаны, которые суть семя Авраама, рожденное “по вере”. Поэтому кто не имеет веры, тот не есть семя Авраама, «который есть отец всем нам», то есть верующим, как написано: «Я поставил тебя отцом многих народов».

Смысл такой: Авраам есть отец всех «пред Богом», то есть подобно Богу. Как Бог есть Отец всех, так и Авраам, не по естественному родству, но по союзу веры. «Которому он поверил» присовокупил для того, чтобы показать, что Авраам получил и награду за веру – быть отцом всех. Посему если ты, иудей, не признаешь, что Авраам есть отец всех, то ты уменьшил почесть, которую получил он верою.

 Животворящим мертвых и называющим несуществующее, как существующее.

Теперь повторяет сказанное выше, то есть что Авраам поверил, что омертвевшую плоть, какова была его, может Бог не только оживить, но и сделать плодовитой; почему и говорит теперь: «животворящим мертвых». Слова же «называющим несуществующее, как существующее» присовокупил для того, чтобы показать, что для Бога не невозможно сделать тех, которые не дети Авраама, детьми его. Не сказал, однако, приводящим в бытие несуществующее, но «называющим». Сколь легко для нас назвать что-нибудь существующее, столь же удобно для Бога привести в бытие несуществующее.

Рим. 4:18. Он, сверх надежды поверил с надеждою, через что сделался отцом многих народов.

Не подумай, говорит, что Авраам удостоен почестей не по заслугам. Ибо возможно ли это, когда он сверх надежды человеческой поверил с надеждой Божиею, что сделается отцом многих народов, не тех, которые произошли от Измаила (ибо они произошли от Авраама не по вере, но по естеству), но тех, которые подобны ему по вере?

 По сказанному: «так многочисленно будет семя твое».

Рим. 4:19. И, не изнемогши в вере, он не помышлял, что тело его, почти столетнего, уже омертвело, и утроба Саррина в омертвении;

Рим. 4:20. не поколебался в обетовании Божием неверием, но пребыл тверд в вере, воздав славу Богу

Рим. 4:21. и будучи вполне уверен, что Он силен и исполнить обещанное.

Сказав, что Авраам сверх надежды человеческой поверил с надеждой Божиею, теперь доказывает это, говоря, что Аврааму было сказано: «умножу семя твое, как звезды небесные и как песок» (Бут. 15:5,22:17); он же не ослабел в вере, но, пребывая в ней твердым, не обратил внимания ни на собственное тело, уже омертвевшее от времени, ни на сугубое омертвение утробы Сарриной (ибо утроба ее омертвела и от старости, и от бесплодия), и не стал недоумевать, то есть нимало не усомнился, не поколебался мыслью, но «пребыл тверд в вере».

Заметь, как доказывает, что верующий имеет нужду в большой силе. Многие унижали веру, как дело, не требующее труда, а дела возвышали, как требующие пота и силы. Но апостол говорит, что верующий имеет нужду в великой и мощной душе, дабы отражать внушения неверия, как и Авраам возмог верою. А как возмог верою Авраам? «Воздав славу Богу», то есть не посредством человеческих умозаключений уверовав, но помышляя в себе достойное славы Божией и быв уверен, что Бог может сделать невозможное; ибо в этом состоит слава Божия. «Почти столетнего» сказал приблизительно, потому что в то время Аврааму не было еще ста полных лет.

Рим. 4:22. Потому и вменилось ему в праведность.

Рим. 4:23. А впрочем не в отношении к нему одному написано, что вменилось ему,

Рим. 4:24. но и в отношении к нам; вменится и нам, верующим в Того, Кто воскресил из мертвых Иисуса Христа, Господа нашего,

Рим. 4:25. Который предан за грехи наши и воскрес для оправдания нашего.

Апостол многое сказал в похвалу Аврааму, а кто-нибудь мог возразить: что нам из этого? Поэтому и высказывает, что о том написано и для нас, что и нам вменится вера в правду, только бы мы имели ее, веруя в Того, Кто воскресил Иисуса. Если сомневаешься, как можешь оправдаться, то представь в душе своей Иисуса, Который изгладил все грехи твои, Который умер не за Свой грех, но за грех мира. Поскольку же Он умер, не имея греха, то справедливо воскрес. Ибо как мог быть удержан в аде Тот, Кто не имел греха? Итак, Он для того и умер и воскрес, чтобы и от грехов освободить и соделать праведными. Посему как Авраам поверил, что его омертвевшее уже тело сделается плодовитым, так и ты веруй, что Иисус умер и воскрес, и тебе вменится в правду, как и праотцу твоему Аврааму.

 

Глава пятая

Рим. 5:1. Итак, оправдавшись верою, мы имеем мир с Богом через Господа нашего Иисуса Христа,

Рим. 5:2. через Которого верою и получили мы доступ к той благодати, в которой стоим и хвалимся надеждою славы Божией.

Здесь рассуждает Апостол о жизни по вере, дабы мы после того, как он столь много сказал в похвалу веры и унизил дела, не сделались нерадивыми. Так как вера оправдала нас, то не будем уже грешить, но «имеем мир с Богом» посредством угодной Ему жизни. Как же это будет? «Через Господа нашего Иисуса Христа». Он, оправдавший нас, когда мы были грешниками, поможет нам и сохранится в правде Его; ибо через Него «получили мы доступ к той благодати». Если он привел далече бывших, то тем паче удержит близ сущих. Привел же – нас «к той благодати». Каким образом? “Верою”, то есть когда мы принесли веру. Что же это за благодать? Получение всех благ, какие подаются нам посредством крещения. «В которой стоим», имея твердость и непоколебимость. Ибо божественные блага всегда стоят и никогда не отпадают. И не только твердо содержим полученное, но уповаем получить и прочее. “Хвалимся”, говорит, “надеждою” благ, которые даны будут нам в будущем: они, как относящиеся к славе Божией, непременно даны будут если не для нас, то для прославления Самого Бога.

Рим. 5:3. И не сим только, но хвалимся и скорбями, зная, что от скорби происходит терпение,

Рим. 5:4. от терпения опытность, от опытности надежда,

Рим. 5:5. а надежда не постыжает,

Не только, говорит, хвалимся благами будущими, но, что еще более, даже настоящими скорбями своими. Не смущайтесь же, говорит, тем, что мы в скорбях: это и есть похвала для христианина. Каким образом? Скорбь производит терпение, терпение же делает искушаемого опытным, а опытный человек, успокаивая себя в доброй совести той мыслью, что подвержен скорбям для Бога, уповает на воздаяние за эти скорби. А такое упование не бесплодно, «не постыжает» надеющегося. Человеческие надежды, не сбываясь, постыжают надеющихся, а божественные надежды не таковы. Ибо, Подающий блага бессмертен и благ, и мы, хотя и умрем, оживем, а затем ничто уже не воспрепятствует надеждам нашим сбыться.

 потому что любовь Божия излилась в сердца наши Духом Святым, данным нам.

О будущем уверяет той любовью, которую показал уже к нам Бог. Говорит как бы так: не теряй веры; упование на божественные блага не тщетно: ибо Кто так возлюбил нас, что сделал нас чадами Божиими, без всякого труда нашего, посредством Духа Святого, Тот как не даст венцов после трудов? “Излилась”, говорит, «любовь Божия в сердца наши», то есть является обильной и богатой в нас, имеющих в сердцах Самого Духа, Которого дал нам Бог.

Рим. 5:6. Ибо Христос, когда еще мы были немощны, в определенное время умер за нечестивых.

Рим. 5:7. Ибо едва ли кто умрет за праведника; разве за благодетеля, может быть, кто и решится умереть.

Рим. 5:8. Но Бог Свою любовь к нам доказывает тем, что Христос умер за нас, когда мы были еще грешниками.

Рим. 5:9. Посему тем более ныне, будучи оправданы Кровию Его, спасемся Им от гнева.

Сказав, что любовь Божия изливается в нас чрез Духа, Которого мы имеем в себе как дар от Бога, показывает еще и величие этой любви из того, что Христос умер за нас, немощных, то есть грешников, но, что еще хуже, за нечестивых, хотя едва ли кто-нибудь и за праведника умрет. Итак, это преизбыток любви – умереть за грешников и нечестивых. Слово «по времени» значит – в приличное и предопределенное время; ибо Господь умер тогда, когда пришло приличное время. Когда же Он умер по любви и смертью оправдал нас, тем паче теперь спасет от гнева нас, которых уже оправдал. Даровал нам большее – оправдание: как не спасет от гнева? А спасенным от гнева дарует и блага – по великой любви Своей.

Рим. 5:10. Ибо если, будучи врагами, мы примирились с Богом смертью Сына Его, то тем более, примирившись, спасемся жизнью Его.

Хотя, казалось бы, говорит здесь то же самое, но умозаключения чрез сравнение различны. Выше говорит о нашей греховности и потом, добавляя, что мы оправданы, чрез сравнение заключает: Кто оправдал нас, грешников Своею смертью, Тот тем паче спасет оправданных. А теперь, упоминая о смерти и жизни Христовой, опять сравнительно умозаключает: когда мы примирены Кровью и смертью Господа, то как теперь не спасемся в Его жизни? Ибо Кто не пощадил Сына Своего, но дал Его на смерть для нашего примирения, Тот не тем ли паче теперь спасет нас Его жизнью?

Рим. 5:11. И не довольно сего, но и хвалимся Богом чрез Господа нашего Иисуса Христа, посредством Которого мы получили ныне примирение.

Не только, говорит, спасены мы, но и хвалимся Богом, потому что спасены тогда, когда были нечестивыми, и спасены кровью Единородного. Хвалимся же Господом Иисусом Христом; ибо Он, источник нашего примирения, есть источник и нашего хваления.

Рим. 5:12. Посему, как одним человеком грех вошел в мир, и грехом смерть, так и смерть перешла во всех человеков, потому что в нем все согрешили.

Сказав, что Господь Иисус оправдал нас, обращается к корню зла, к греху и смерти, и показывает, что тот и другая, то есть грех и смерть, вошли в мир чрез одного человека, Адама, и опять одним же Человеком, Христом, устранены. Что же значит: «в нем все согрешили»? То, что все согрешили в Адаме. Как скоро он пал, то чрез него сделались смертными и не евшие от запрещенного древа, как будто они и сами пали, потому что он пал.

Рим. 5:13. Ибо и до закона грех был в мире; но грех не вменяется, когда нет закона.

Рим. 5:14. Однако же смерть царствовала от Адама до Моисея и над несогрешившими подобно преступлению Адама, который есть образ будущего.

Апостол хочет доказать, что и не евшие от запрещенного древа и не грешившие, подобно Адаму, по причине греха его также сочтены согрешившими и умерли. Доказывает же это так: грех царствовал до издания закона, то есть и прежде закона. Какой же это был грех? Грех ли от преступления закона? Но как мог быть такой грех, когда не было закона? Грех тогда вменяется, когда есть закон, и люди, преступающие закон, по необходимости называются грешащими. «Однако же смерть царствовала от Адама до Моисея», то есть до издания закона. Значит, был грех, чрез который смерть царствовала: если бы не было какого-либо греха, который удержал бы смерть, она не царствовала бы. Поскольку же доказано, что греха от преступления закона еще не было, то остается, что то был грех Адамов, чрез который смерть царствовала и над теми, которые не согрешили непосредственно (ибо не получившие закона и не преступившие его не называются согрешившими), но согрешили в подобии преступления Адама и сделались причастны падению его как праотца, который есть образ Христа. Ибо как древний Адам сделал всех повинными в его падении, хотя они не пали, так и Христос оправдал всех, хотя они не сделали ничего, за что следовало бы оправдать их. Вот почему он есть «образ будущего», то есть Христа.

Рим. 5:15. Но дар благодати не как преступление. Ибо если преступлением одного подверглись смерти многие, то тем более благодать Божия и дар по благодати одного Человека, Иисуса Христа, преизбыточествуют для многих.

Рим. 5:16. И дар не как суд за одного согрешившего; ибо суд за одно преступление – к осуждению; а дар благодати – к оправданию от многих преступлений.

Христос, говорит, доставил пользу не в такой лишь мере, в какой причинил вред Адам. Если грех столько был силен, что вследствие падения одного осуждены все потомки его, хотя они не пали; то гораздо большее и обильнейшее действие произведет на многих благодать Бога Отца, и не только Его, но и Сына Его. И дар Божий не может быть равномерен осуждению чрез одного согрешившего. Ибо «преступление», то есть грех, подлежащий осуждению, проистекающий от Адама, «к осуждению», то есть к смерти, и множество грехов всегда существовали в потомстве его, так что люди находились во власти многих грехов и смерти. «А дар благодати – к оправданию от многих преступлений», то есть благодать не только изгладила этот единый грех, но и другие грехи, за ним следовавшие; ибо стала для нас в оправдание, подавая нам отпущение всех преступлений, совершенных после падения.

Рим. 5:17. Ибо если преступлением одного смерть царствовала посредством одного, то тем более приемлющие обилие благодати и дар праведности будут царствовать в жизни посредством единого Иисуса Христа.

Рим. 5:18. Посему, как преступлением одного всем человекам осуждение, так правдою одного всем человекам оправдание к жизни.

Если из-за того, что один человек ел от запрещенного древа, стала царствовать смерть, то тем паче мы, получившие обилие и избыток благодати и оправданные, будем жить и царствовать «посредством единого Иисуса Христа», Которого мы братия, с Которым совокупились мы в одно тело, с Которым соединились мы так, как тело с главою. Ибо мы получили не простое и не единообразное благо, чтобы оставалась еще для нас возможность сомневаться относительно будущего: наши блага – плод обильной благодати. Представь, что кто-нибудь много задолжал и ввергнут в темницу вместе с женой и детьми, а потом не только освобождается от темницы и долга, но и получает десять тысяч талантов, вводится в царский дворец, удостаивается высокой чести и становится сыном царя. Так точно случилось с нами. Итак, – говорит апостол, заканчивая мысль, – как чрез преступление одного (что выше назвал он грехом, то теперь называет преступлением, разумея грех Адама) все люди подверглись проклятию, так и чрез оправдание единого Христа на всех людей излилась благодать, дающая им и оправдание вместо греха, и жизнь вместо смерти.

Рим. 5:19. Ибо, как непослушанием одного человека сделались многие грешными, так и послушанием одного сделаются праведными многие.

Здесь, казалось бы, повторение; но на самом деле его нет. Выше сказал (Рим. 5:18.): «как преступлением одного всем человекам осуждение, так правдою одного всем человекам оправдание», а теперь объясняет, в чем состояло прегрешение единого и говорит, что оно было ослушание, чрез которое многие соделались грешными, то есть повинными наказанию и осужденными на смерть; объясняет также, в чем состоит оправдание Единого, то есть Христа, и говорит, что оно есть послушание даже до смерти, и смерти крестной, чрез каковое послушание сокрушена смерть и мы освобождены от осуждения на нее.

Рим. 5:20. Закон же пришел после, и таким образом умножилось преступление. А когда умножился грех, стала преизобиловать благодать.

После того, как доказал, что в Адаме все осуждены, а во Христе спасены, кто-нибудь, вероятно, мог усомниться и возразить: что же делал в течение стольких лет закон, если оправдал нас Христос? “Закон”, отвечает, “пришел”, то есть дан был на время, не был главной и важнейшей потребностью. Когда же он “пришел”, то преступление умножилось. Ибо он давал множество заповедей; но все эти заповеди люди преступили, почему и умножилось преступление. Частица “же” указывает на последствие.

Закон дан для уменьшения и истребления греха, а вышло противоположное, не по свойству закона, но по нерадению людей. Но тогда как чрез закон умножился грех, чрез Христа благодать Божия явилась преизобильно, не только освободив нас от грехов, но и оправдав и соделав небесными и усыновив Богу. Поэтому не сказал: изобиловать, но «преизобиловать», показывая этим большое изобилие ее.

Рим. 5:21. Дабы, как грех царствовал к смерти, так и благодать воцарилась через праведность к жизни вечной Иисусом Христом, Господом нашим.

Сказав, что благодать явилась преизобильно, апостол, чтобы мы не были неверными, показывает, что такое явление ее соответствует цели, и говорит: грех был царем, а смерть – воином, им вооруженным. Если же царствовал над нами грех, имея смерть как бы воином каким, то тем паче воцарится в нас благодать, сообщающая праведность, уничтожающую грех, и вместе с истреблением греха истребляющая и смерть, а у последней оправдание. Итак, оправдание умертвило царя, грех, а с ним вместе смерть, и, наконец, введена вечная жизнь.

 

Глава шестая

Рим. 6:1. Что же скажем? оставаться ли нам в грехе, чтобы умножилась благодать? Никак.

Рим. 6:2. Мы умерли для греха: как же нам жить в нем?

Апостол сказал, что, когда умножился грех, преизобильно явилась благодать. Вследствие этого иной мог бы рассуждать: итак, не перестанем грешить, чтобы благодать явилась обильнее. Апостол опровергает такое рассуждение, выражаясь отрицательно: “никак”, как обыкновенно выражается он о чем-нибудь, по общему признанию, крайне нелепом. Потом приводит доказательство: поскольку мы умерли для греха, стали мертвыми для него чрез крещение, так что уже не должны слушаться его, то как же нам еще жить в нем, иметь расположение к нему и слушаться его? Отсюда узнаем, что чрез крещение всякий верующий действительно умирает для греха, но по нерадению своему сам «воскрешает» себя и тотчас оживает для него, лишь только соединится с ним. Напротив, старательный всегда сохраняет в себе эту мертвенность и, что бы ни приказывал ему грех, не повинуется ему, как мертвый.

Рим. 6:3. Неужели не знаете, что все мы, крестившиеся во Христа Иисуса, в смерть Его крестились?

Рим. 6:4. Итак мы погреблись с Ним крещением в смерть, дабы, как Христос воскрес из мертвых славою Отца, так и нам ходить в обновленной жизни.

Рассказывает, как умерли мы для греха, и говорит: чрез крещение. Мы крестились в смерть Христа; значит, и мы должны умереть, как умер Он. Ибо что для Христа крест и гроб, то для нас крещение, хотя и в другом отношении; потому что Христос умер и воскрес плотью, а мы умираем для греха и воскресаем для добродетели, дабы как Христос плотью воскрес из мертвых «славою Отца», то есть Собственной Божественностью (ибо слава Отца – Сын), так и мы воскресаем другим воскресением, то есть новым образом жизни. Так, когда блудник становится целомудренным, то представляет собою смерть и воскресение, – смерть порока и воскресение и оживление добродетели в человеке.

Рим. 6:5. Ибо если мы соединены с Ним подобием смерти Его, то должны быть соединены и подобием воскресения,

Рим. 6:6. зная то, что ветхий наш человек распят с Ним, чтобы упразднено было тело греховное, дабы нам не быть уже рабами греху;

Рим. 6:7. ибо умерший освободился от греха.

Не сказал: приобщились подобию смерти Его, но говорит: «соединены», указывая словом «соединение» на плод смерти Христовой в нас. Тело Христово, погребенное в земле, принесло плод спасения. Поскольку же мы погребены в воде, а Христос в земле, и притом мы погребены для греха, а Он телом, то не сказал «смертью», но: «подобием смерти». Поэтому мы будем общниками и воскресения, наследуем жизнь вечную, как показавшие воскресение, состоящее в добрых делах. «Ветхий наш человек», то есть порочность, «распят с Ним», то есть, подобно телу Христову, погребен в крещении; «чтобы упразднено было тело греховное», то есть слагающаяся из разных видов порочность, или склонное ко греху тело наше, почему и присовокупляет: «дабы нам не быть уже рабами греху». Желаю, говорит, чтобы тело было мертво, не в том смысле, чтобы истребилось, но в том, чтобы не грешило. «Ибо умерший освободился от греха». Это говорит о целом человеке. Как «умерший освободился от греха», то есть избавился, свободен, так и ты, крестившийся и умерший для греха, оставайся мертвым.

Рим. 6:8. Если же мы умерли со Христом, то веруем, что и жить будем с Ним,

Рим. 6:9. зная, что Христос, воскреснув из мертвых, уже не умирает: смерть уже не имеет над Ним власти.

Рим. 6:10. Ибо, что Он умер, то умер однажды для греха; а что живет, то живет для Бога.

Рим. 6:11. Так и вы почитайте себя мертвыми для греха, живыми же для Бога во Христе Иисусе, Господе нашем.

Здесь, казалось бы, повторение сказанного; но в самом деле его нет. Выше апостол сказал, что мы всегда должны оставаться мертвыми для греха, а теперь рассуждает о воскресении новой жизни по Боге, которую мы всегда должны иметь. Если мы чрез крещение умерли со Христом, то веруем, что всегда будем иметь присущим нам воскресение, состоящее в новой жизни, ибо и Христос, воскресши из мертвых, живет всегда, уже не умрет. «Ибо, что Он умер, то умер однажды для греха» – значит: Христос умер за наш грех, тогда как сам по себе не был повинен смерти. «А что живет, то живет для Бога», то есть живет божественной силой; ибо Он всегда живет в силе Бога и Отца. Поскольку же Христос не умирает в другой раз, то и мы не умираем вторично чрез второе крещение (то есть для нас нет второго крещения). Итак, останемся в прежнем, то есть в смерти греха, но в воскресении жизни по Боге. А это получили мы во Христе Иисусе, то есть при Его помощи: ибо Кто воскресил нас, когда мы были еще мертвы. Тот тем паче сохранит нас в жизни, когда мы стали живы.

Рим. 6:12. Итак да не царствует грех в смертном вашем теле, чтобы вам повиноваться ему в похотях его.

Желая показать, что мы удерживаемся во власти пороков не насильно и принужденно, но по собственному произволу, не сказал: да не тиранствует, но говорит: «да не царствует», ибо царство есть удел имеющих волю. Выражением же «в смертном вашем теле», во-первых, показал, что ни приятное для тела не прочно (ибо тело подвержено смерти), так что не должно услуживать телу в удовольствиях, ни трудное не постоянно, так что не должно бегать прискорбного и подвигов против удовольствий, и во-вторых, напоминает нам, что смертность есть последствие греха, и внушает не раболепствовать уже греху, как причиняющему смерть.

Каким же образом царствует грех? Если повинуемся ему в «похотях его» телесных, так что не тело причиняет вред по естеству своему, но повиновение греху. Заметь благодать Христову: Адам согрешил, хотя имел тело не смертное, а мы побеждаем грех в смертном теле.

Рим. 6:13. И не предавайте членов ваших греху в орудия неправды, но представьте себя Богу, как оживших из мертвых, и члены ваши Богу в орудия праведности.

Где манихеи, которые говорят, что тело порочно по естеству? Тело есть орудие, а орудие есть средство к добродетели и пороку. Так меч для воина служит оружием за граждан, а у разбойника он есть оружие против граждан. «Не предавайте членов ваших греху в орудия неправды». Ибо кто грешит, тот несправедливо поступает часто и в отношении ближнего, и всегда – в отношении самого себя. «Но представьте себя Богу», размышляя, какое различие между Богом и грехом, и кому лучше подчиняться, греху ли, который умертвил, или же Богу, Который оживотворил. Сказав, что члены суть орудия неправды, показал, с одной стороны, что тело, как сказано выше, не есть что-нибудь худое, когда может быть орудием правды, а с другой – что наступила брань и что нам нужно находиться под предводительством Бога и взять оружие на защиту души своей.

Рим. 6:14. Грех не должен над вами господствовать, ибо вы не под законом, но под благодатью.

До пришествия Христова, говорит, тело ваше было удобопобедимо для греха. Тогда не было еще ни вспомоществующего Духа, ни крещения, могущего умерщвлять грех. Поэтому и закон, предписывая, что делать, не преуспел. По пришествии же Христовом борьба сделалась легче, почему и подвиги у нас, как получивших большие помощи, труднее. Итак, грех не будет господствовать над нами, если не слишком будем уступать ему. Теперь не закон, который только дает заповеди, а помощи не оказывает ни малейшей, но благодать, которая прощает прежние грехи и укрепляет для будущего.

Рим. 6:15. Что же? станем ли грешить, потому что мы не под законом, а под благодатью? Никак.

Рим. 6:16. Неужели вы не знаете, что, кому вы отдаете себя в рабы для послушания, того вы и рабы, кому повинуетесь, или рабы греха к смерти, или послушания к праведности?

Всегда предлагает апостол такие возражения, почему и приводит и решает их, как поступает и с настоящим возражением, отвечая на него: “Никак”. Потом доказывает, что для нас не трудно грешить. Представьте, внушает, в уме своем, что лучше: быть ли рабами греха, предавшись ему по своей воле (это значит: “отдаете”), и получить в награду смерть, то есть вечное наказание (ибо грех Адама породил смерть телесную и временную, а теперь совершаемый грех подвергает человека вечной смерти, то есть вечному наказанию), или повиноваться Богу и получить в награду праведность и проистекающие из нее блага?

Рим. 6:17. Благодарение Богу, что вы, быв прежде рабами греха, от сердца стали послушны тому образу учения, которому предали себя.

«Благодарение Богу». Освобождение нас от оных зол есть дело не человеческой силы, но Божией: почему и должно благодарить. Потом вы стали послушны не по принуждению, но по собственному сердечному расположению; поэтому не возвращайтесь на худшее, от которого отстали вы добровольно. В доказательство же того, что хотя бы они сами пришли, но все это зависело и от благодати Божией, присовокупил: «предали себя», то есть Богом наставлены на образ учения. Какой же образ учения? Жить благочинно и благоустроенно.

Рим. 6:18. Освободившись же от греха, вы стали рабами праведности.

Рим. 6:19. Говорю по рассуждению человеческому, ради немощи плоти вашей. Как предавали вы члены ваши в рабы нечистоте и беззаконию на дела беззаконные, так ныне представьте члены ваши в рабы праведности на дела святые.

Два, говорит, благодеяния получили от Бога: и освобождены от такого бесчестия, и стали рабами праведности, что составляет для вас великую славу. Потом, желая сказать, чтобы римляне так служили Богу, как служили греху, предварительно замечает: «говорю по рассуждению человеческому», то есть предлагаю нечто низкое, недостойное предмета, соразмерное вашей немощи. Ибо надлежало показать несравненно большую меру служения Богу, нежели греху; но по немощи своей, говорит, представьте хотя бы равную меру. Заметь, как ясно показал наше добровольное рабство, сказав: «ныне представьте члены ваши». Сами, говорит, делая себя пленниками, вы подвергались нечистоте, то есть прелюбодеянию, любодеянию, делам самым постыдным, и что говорю об одной нечистоте – вообще всякому «беззаконию», и притом «в рабы беззакония», то есть чтобы еще более беззаконничать: ибо, совершив какой-либо грех, вы не остановились на том, но в этом самом нашли себе побуждение к дальнейшему беззаконию. Итак, в той же мере представьте члены свои «в рабы праведности», то есть всякой добродетели, дабы проводить жизнь в целомудрии и святости, а не в прежней нечистоте.

Рим. 6:20. Ибо, когда вы были рабами греха, тогда были свободны от праведности.

Рим. 6:21. Какой же плод вы имели тогда? Такие дела, каких ныне сами стыдитесь, потому что конец их – смерть.

Когда вы, говорит, жили в пороках, отчуждены были от правды, тогда вы не подчинялись ей, вовсе не хотели служить ей и сами освобождали себя от нее. Поэтому и теперь, служа правде, не подчиняйтесь греху. И какой плод имели вы от нечистоты? Никакого, кроме бесчестия, и что говорю – бесчестия? Имели плодом смерть: «потому что конец их – смерть», и телесная весьма часто, и душевная всегда. Но от смерти вы избавлены благодатью Христовою, а стыд еще остается не без пользы; ибо теперь вы стыдитесь грехов тех.

Рим. 6:22. Но ныне, когда вы освободились от греха и стали рабами Богу, плод ваш есть святость, а конец – жизнь вечная.

Рим. 6:23. Ибо возмездие за грех – смерть, а дар Божий – жизнь вечная во Христе Иисусе, Господе нашем.

Плод дел греха есть стыд; плод правды – освящение, чистота, непорочность. Конец первых – смерть; конец последней – вечная жизнь. «Ибо возмездие за грех – смерть». Так, говорит, и вам, служащим греху, грех давал «возмездие» – смерть. «А дар Божий». Не сказал: возмездие от Бога, но: “дар”. Ибо не как вознаграждение или воздаяние за труды вы приняли, но все то произошло от благодати во Христе Иисусе: ибо все совершено Им.

 

Глава седьмая

Рим. 7:1. Разве вы не знаете, братия (ибо говорю знающим закон), что закон имеет власть над человеком, пока он жив?

Рим. 7:2. Замужняя женщина привязана законом к живому мужу; а если умрет муж, она освобождается от закона замужества.

Рим. 7:3. Посему, если при живом муже выйдет за другого, называется прелюбодейцею; если же умрет муж, она свободна от закона, и не будет прелюбодейцею, выйдя за другого мужа.

Оставив нравственное учение, возвращается к догматическому и доказывает, что слушатели его не должны уже оставаться под законом. Закон, говорит, как и вам известно, имеет власть над человеком, доколе человек остается в живых; ибо на мертвых он не простирается. Так и вы, говорит, умерли для закона, и потому он не имел уже, наконец, власти над вами. Так намекает на это в начале, а далее говорит об этом с иной стороны. Именно: когда умрет муж, то жена имеет власть сочетаться браком с другим. Здесь мужу уподобил закон, а жене – слушателей своих. Затем надлежало сказать: следовательно, братия, закон не имеет власти над вами: ибо он умер. Но апостол не сказал так, чтобы не огорчить иудеев, но представляет умершую жену, то есть самых иудеев, которые потому пользуются двоякой свободой. Ибо если жена свободна от власти закона, когда умрет муж ее; то тем паче свободна она, когда умерла сама.

Рим. 7:4. Так и вы, братия мои, умерли для закона телом Христовым, чтобы принадлежать другому, Воскресшему из мертвых, да приносим плод Богу.

Если вы, говорит, умерли, то не состоите под законом. Ибо если жена по смерти мужа не подлежит ответственности, то тем паче свободна она от ига закона, когда умерла сама. Заметь, как мудро доказывает, что сам закон хочет, чтобы оставили его. Итак, и вы освободились от закона телом Христа, распятого за нас. Ибо тело для того и умерщвлено, чтобы вы умерли для закона и были под властью другого, за вас умершего и потом воскресшего. Ибо закон не живет уже после того, как умер, а Христос живет и после того, как умер, так что вы не имеете власти отступать от Него живущего. А какая польза от этого? «Да приносим плод Богу», то есть чтобы от того брака, в котором сочетались мы с Христом, рождать нам Богу детей, то есть добрые дела.

Рим. 7:5. Ибо, когда мы жили по плоти, тогда страсти греховные, обнаруживаемые законом, действовали в членах наших, чтобы приносить плод смерти.

Доказывая, что закон нисколько не помогает нам в избежании плотских страстей, а только показывает их, говорит: когда мы были в плотской жизни и в худых делах, то в членах наших действовали страсти греховные, обнаруженные законом и узнаваемые чрез закон. Не сказал, что члены производят пороки, дабы не дать места обвинению плоти. Ибо душа есть как бы музыкант, а члены – гусли. Если музыкант играет дурно, то и гусли издают дурные звуки. Итак, когда мы состояли под законом и не могли избежать страстей, то рождали смерти дурные дела.

Рим. 7:6. Но ныне, умерши для закона, которым были связаны, мы освободились от него, чтобы нам служить Богу в обновлении духа, а не по ветхой букве.

Чтобы не огорчить иудеев, не сказал: упразднился закон, но: «мы освободились от него», то есть отрешились, освободились, умерли и стали мертвы и неподвижны по отношению к той привязи, на которой держали нас. А привязь эта есть грех; ибо на нем держались мы, как на цепи. Умерли же мы для греха, чтобы «служить Богу в обновлении духа, а не по ветхой букве». В древности добродетель была трудна, потому что Адам получил в смертном теле своем множество природных недостатков; а теперь благодатью Христовой в крещении природа наша получила помощь от Духа, Который соделал нас новыми и юными и освободил от ветхости и немощи буквы. Поэтому во время закона девство было редкостью, а теперь в Церкви тысячи благочестиво ведущих девственную жизнь. То же самое следует сказать и о презрении к смерти.

Рим. 7:7. Что же скажем? Неужели от закона грех? Никак. Но я не иначе узнал грех, как посредством закона. Ибо я не понимал бы и пожелания, если бы закон не говорил: не пожелай.

Апостол сказал многое, что могло показаться обвинением закона: именно: «грех не должен над вами господствовать, ибо вы не под законом, но под благодатью» (Рим. 6:14), и: «закон же пришел после, и таким образом умножилось преступление» (Рим. 5:20) и еще: «ветхой букве» (Рим. 7:6). Посему, чтобы устранить такое подозрение, вводит возражение в виде вопроса и говорит: что же скажем о законе? То ли, что он есть грех? Потом решает это возражение, сначала отвечая отрицательно, как обычно говорит о крайне нелепом, а затем предлагает доказательства. Закон, говорит, не есть грех, но указатель греха; ибо я не знал бы пожелания, «если бы закон не говорил: не пожелай». Как же, наконец, случился потоп? Как сожжен Содом, если до закона не знали, что пожелание есть зло? Знали и тогда, но тогда пожелание не было усилено и потому познавали его не с такой обстоятельностью, с какой стали разуметь его, когда дан закон. Первоначально знали пожелание по одному естественному закону, но впоследствии и по писанному, почему и стало оно поводом к большему наказанию, а это произошло не от научений закона, но от беспечности невнимающих предписаниям закона, что показывает Апостол и далее.

Рим. 7:8. Но грех, взяв повод от заповеди, произвел во мне всякое пожелание: ибо без закона грех мертв.

Не сказал, что закон «произвел пожелание», но: “грех” (который, по Златоусту, есть беспечная и испорченная воля), и диавол (ибо его некоторые разумели под грехом), или склонность к удовольствию и стремление к худшему, самое научение закона употребили во зло. Несправедливо было бы обвинять врача, который больному горячкой, готовому непрестанно пить воду, не дает пить и тем усиливает в нем желание пить; ибо дело врача – запретить, а не пить должен сам больной. Так и закон имел в виду научением отвлечь человека от похоти, но грехолюбивая воля усилила пожелание и произвела не одно, но всякое пожелание, с напряжением делая зло. Ибо когда кому-нибудь воспрещают что-либо, тогда он более неистовствует. Итак, грех тогда обнаружится, когда закон был нарушен. «Ибо без закона грех мертв», то есть не почитается существующим. Когда же есть закон, предписывающий должное, то грех живет, то есть существует и представляется грехом тем, которые преступают закон, грешат сознательно.

Рим. 7:9. Я жил некогда без закона; но когда пришла заповедь, то грех ожил,

Рим. 7:10. а я умер.

До Моисея, говорит, я жил без закона, почему и подвергался не строгому осуждению (здесь в лице себя разумеет природу человеческую); но когда пришла заповедь, то обнаружилось, что грех есть грех: ибо хотя люди грешили и прежде, однако не сознавали того. А в этом-то и благо закона, что он сделал людей сознающими, что они грешат. Слова “я умер” понимай двояко, – и так: «согрешил», и так: «сделался повинен большему наказанию», в чем виновен не закон, но тот, кто внемлет ему. Представь, например: кто-нибудь болен и не сознает, что он болен; потом приходит к больному врач и открывает ему, что он болен, и что ему следует воздерживаться от такой-то пищи, как усиливающей болезнь; больной не послушался врача и умер.

Рим. 7:10. И таким образом заповедь, данная для жизни, послужила мне к смерти,

Рим. 7:11. потому что грех, взяв повод от заповеди, обольстил меня и умертвил ею.

Не сказал: заповедь сделалась для меня смертью, но: «послужила», объясняя тем необыкновенность и странность такой несообразности. Цель заповеди – вести к жизни, для чего и дана она. Если же произошла из того смерть, то виной этого не заповедь: ибо меня обольстил и умертвил чрез заповедь грех, то есть стремление к худшему и испорченное и грехолюбивое сердце, а лучше сказать – удовольствие. Ибо если бы не было заповеди, показывающей грех, то я и совершающим грех не почитался бы, и не был бы повинен наказанию; ибо слово “умертвил” следует понимать о том и другом, и о грехе и о наказании, как и выше сказано о слове “я умер”.

Вся сущность мысли апостола такая: когда нет закона, то грех не вменяется; когда же пришел закон и нарушен, то грех обнаружился и ожил, так что чрез нарушение заповеди грех, то есть обнаружение и состояние греха выступает, тогда как прежде он и не существовал и не вменялся, потому что и закона не было. Поэтому закон сам по себе не был причиной греха; но он не мог и освободить от него, так что вследствие этой немощи закона мы возымели нужду в благодати.

Рим. 7:12. Посему закон свят, и заповедь свята и праведна и добра.

Здесь весьма явно заградил уста маркионитов, манихеев, симониан и всех осуждающих Ветхий Завет; ибо ясно провозглашает, что закон свят, и заповедь свята, и праведна, и добра. Различает же закон от заповеди, как общее от частного; ибо в законе одно составляет догматы, а другое заповеди. Итак, и догматы закона святы, и заповеди касательно деятельности святы и праведны и добры. Следовательно, они суть законоположения благого и праведного Бога, хотя упомянутые еретики и богохульствуют, что закон происходит от злого бога.

Рим. 7:13. Итак, неужели доброе сделалось мне смертоносным? Никак; но грех, оказывающийся грехом потому, что посредством доброго причиняет мне смерть.

Закон, говорит, не сделался для меня смертью, но умертвил меня грех, чтобы стало ясно, какое зло есть грех, и что он, несмотря на врачевание законом, стал хуже. А под грехом, как сказали мы выше, разумей и склонную к удовольствию волю, и стремление к греху, и потому диавола, и самую деятельность, увлекаемую удовольствием. Благодарение Христу, освободившему нас от такого зла!

 Так что грех становится крайне грешен посредством заповеди.

Какая пагуба есть грех, это открылось чрез заповедь; ибо грех воспользовался заповедью к смерти. Так и о болезни, когда она чрез врачебные пособия приходит в худшее состояние, можно сказать, что она обнаружила злокачественность свою посредством врачебного искусства, хотя не получила от него никакой пользы.

Рим. 7:14. Ибо мы знаем, что закон духовен, а я плотян, продан греху.

Апостол сказал, что грех открылся чрез заповедь. Посему, дабы ты не подумал, что виной греха закон, произносит общий приговор и говорит: «ибо мы знаем, что закон духовен». Всем, говорит, известно и всеми признано, что закон отнюдь не есть причина греха, но что он “духовен”, то есть – наставник добродетели и враг порока. От чего же произошел грех при столь дивном наставнике? От нерадения и немощи учеников. Ибо “я”, говорит, “плотян”, что значит: все естество человеческое, как до дарования закона, так и во время закона, наполнено было множеством страстей; ибо вследствие преступления Адамова мы не только сделались смертными, но природа наша получила страсти, предалась греху и стала рабой, так что и головы не могла поднять.

Рим. 7:15. Ибо не понимаю, что делаю.

Здесь говорит не о совершенном неведении, ибо если бы грешили в неведении, то за что же были бы наказываемы? Что же говорит? Пребываю во тьме, увлекаюсь, не знаю, как увлекает меня грех. Посему, когда говорит: «не понимаю», то указывает не на незнание того, что должно делать, но на опасности, ковы, обольщение, увлечение. Все это говорит о людях, живших до пришествия Христа во плоти, хотя представил самого себя.

 Потому что не то делаю, что хочу.

Так выражается вместо следующего: ибо тогдашние люди не то делали, что хотели. Выражаясь же так, не внушает необходимости или принуждения. Но что говорит? Вот что: чего не одобряли, чего не принимали, чего не любили, то делали. Ибо далее присовокупляет:

 а что ненавижу, то делаю.

Видишь ли, что не вводит ни принуждения, ни необходимости? Ибо в противном случае присовокупил бы: к чему вынуждаюсь необходимостью, то делаю. Но это не сказал, а говорит: «что ненавижу». Как же произошло зло? По увлечению, по немощи, которую имели от преступления Адамова. Эту-то немощь и не мог уврачевать закон, хотя и говорил, что должно делать; ее уврачевал, пришедши, Христос. Итак, здесь во всем, что сказал и что намерен сказать, цель у апостола та, чтобы доказать, что естество человеческое пришло в неисцелимое состояние и что его никто не исцелит, кроме Христа.

Рим. 7:16. Если же делаю то, чего не хочу, то соглашаюсь с законом, что он добр.

Что закон добр, говорит, видно из того, что я по природе знаю, что должно делать, и что разум у меня не поврежден, хотя я и предаюсь пороку.

Рим. 7:17. А потому уже не я делаю то, но живущий во мне грех.

Рим. 7:18. Ибо знаю, что не живет во мне, то есть в плоти моей, доброе.

Не сказал, что плоть делает это, но “грех”, то есть увлекающее меня мучительство греха. Что же болтают вооружающиеся против плоти и исключающие ее из числа творений Божиих? Они предъявляют: ведь апостол говорит: «не живет во мне, то есть в плоти моей, доброе». Выслушай, в каком отношении высказал он это. Человек состоит из двух частей: души и плоти; из них первая, то есть душа, властвует всем, а плоть есть раба. Посему выражение: «не живет в плоти моей доброе» значит: не состоит во власти плоти, но во власти души; что изберет душа, то и делает плоть. Все равно, как если кто скажет, что стройный звук не в гуслях, но в гуслисте, тот не унижает гуслей, но показывает превосходство художника пред инструментом.

 Потому что желание добра есть во мне, но чтобы сделать оное, того не нахожу.

Рим. 7:19. Доброго, которого хочу, не делаю, а злое, которого не хочу, делаю.

Рим. 7:20. Если же делаю то, чего не хочу, уже не я делаю то, но живущий во мне грех.

Словами “не нахожу” обозначил нападение и козни греха; ибо слагает вину и с существа души и с существа плоти и все приписывает порочной деятельности и воле. Когда говорит: «которого не хочу», то слагает вину с души, а когда говорит: «уже не я делаю», то слагает вину с тела. Кто же делает зло? Грех, который, по словам Иоанна Златоуста, есть порочная и грехолюбивая воля. А эта воля не есть создание Божие, но наше движение. Воля сама по себе есть творение Божие; но воля, направленная к известной цели, есть нечто наше собственное, действие нашего произволения. Выше сказано, что такое грех, то есть мучительство греха, увлекающее ум наш чрез удовольствие.

Рим. 7:21. Итак я нахожу закон, что, когда хочу делать доброе, прилежит мне злое.

Выражение неясное; в нем чего-то недостает. Надлежало бы сказать: итак, когда хочу делать доброе, нахожу себе в законе защитника, однако не делаю доброго, потому что прилежит мне зло. Смысл настоящего места такой: познание добра из начала вложено в меня; нахожу также, что и закон защищает оное, и хвалит, и я желаю делать добро, но вовлекаюсь какой-то другой силой, и мне прилежит зло, то есть действие зла не уничтожается во мне. Впрочем, святой Иоанн Златоуст, истолковав настоящее место как неполное, внушает, что его можно понимать и иначе, именно так: нахожу, что закон дан не другому кому, но мне, желающему делать доброе; ибо закон есть закон только для желающих делать доброе, как желающий того же, чего желает и он. Это уяснится из последующего.

Рим. 7:22. Ибо по внутреннему человеку нахожу удовольствие в законе Божием;

Рим. 7:23. но в членах моих вижу иной закон, противоборствующий закону ума моего и делающий меня пленником закона греховного, находящегося в членах моих.

Я знал добро и до закона, и когда нахожу оное изображенным в письменах, хвалю закон и соглашаюсь с ним «по внутреннему человеку», или по уму своему. «Но вижу иной закон», то есть грех, который назвал законом потому, что обольщаемые им покорствуют ему и боятся покинуть его, как закон, который должен быть исполнен. Закон этот противоборствует «закону ума моего», то есть закону естественному (выше назвал его внутренним человеком, а теперь ясно называет его умом), и одерживает верх, даже делает меня пленником, побеждая и естественный, и письменный закон. Каким образом делает пленником? «Законом греховным», то есть силой, мучительством. Не сказал: влечением плоти, или природой плоти, но «законом греховным», господствующим в членах моих. Значит, в этом не виновата плоть. Если разбойник займет царский дворец, то дворец нимало не виновен в том. Так и здесь: если в членах моих обитает грех, то от этого плоть не зла. Некоторые подмечают здесь четыре закона: один – Божий, научавший нас приличному, другой – противоборствующий, приходящий к нам по действию диавола, третий – закон ума, то есть естественный, последний – находящийся в членах наших, то есть грехолюбивое произволение и склонность к злу, делающие нас посредством привычки нечувствительными, ожесточенными сердцем.

Рим. 7:24. Бедный я человек! кто избавит меня от сего тела смерти?

Закон естественный стал недостаточен, закон писанный оказался бессильным, тот и другой победило мучительство греха. Откуда же будем надеяться спасения? «Кто избавит меня от сего тела смерти?», то есть повинного смерти. Ибо тело, сделавшись подверженным страданию вследствие преступления, стало от этого и сподручным греху. Скажет кто-нибудь: если тело было сподручно греху, то за что были наказываемы грешники до пришествия Христова? За то, что им даны такие заповеди, которые они могли исполнить и находясь во власти греха.

Рим. 7:25. Благодарю Бога моего Иисусом Христом, Господом нашим.

Поставленный в безвыходное положение и не нашедший другого спасителя, по необходимости нашел Спасителем Христа. Поэтому и благодарит “Бога” Отца «Иисусом Христом, Господом нашим», то есть причиной благодарения, Христом. Он, говорит, исполнил то, чего не мог сделать закон: Он избавил меня от немощи плоти, укрепив ее, так что она не состоит уже под мучительством греха, но как чрез преступление Адама сделавшись смертной, стала удобопреодолимой для греха, так, чрез послушание Распятого и Воскресшего, получив залог нетления, мужественно противится греху.

 Итак тот же самый я умом моим служу закону Божию, а плотию закону греха.

 

Глава восьмая

Рим. 8:1. Итак нет ныне никакого осуждения тем, которые во Христе Иисусе живут не по плоти, но по духу.

Сказал “служу” вместо «служил»; ибо вспоминает о прежнем. Намереваясь сказать, что «нет ныне никакого осуждения» и т.д., и показать неизреченную благодать Христову, вспоминать, каковы мы были прежде и что мы умом познали доброе, но “плотию”, то есть по немощи плоти подчинялись закону греха. Но теперь нет «никакого осуждения тем, которые во Христе Иисусе», то есть сподобившимся крещения. А поскольку многие грешат и после крещения, то присовокупил: «живут не по плоти», давая сим разуметь, что все зло происходит от нашего нерадения. Ибо теперь возможно и легко «жить не по плоти», а до Христа это было весьма трудно. Но мы должны не только не жить по плоти, но и жить “по духу”, ибо венец доставляется не воздержанием от порока, но участием в добродетели и духовных делах.

Рим. 8:2. Потому что закон духа жизни во Христе Иисусе освободил меня от закона греха и смерти.

Законом духа называет Духа Святого, как и грех назвал законом греховным. А законом жизни назвал закон тот в отличие от закона греховного, доставившего нам и смерть. Ибо благодать Божия умертвила и грех и смерть, а сделав для нас борьбу легкой, вывела таким образом на подвиг. Злые языки дерзнули разуметь здесь под законом греховным закон Моисеев; но апостол нигде не наименовал его так, а назвал его святым и духовным. Если же, возражают, и Моисеев закон духовен, то какое же различие между им и законом Духа? Весьма большое. Закон Моисеев только дан Духом, а закон Духа и преподал Духа.

Рим. 8:3. Как закон, ослабленный плотию, был бессилен, то Бог послал Сына Своего в подобии плоти греховной в жертву за грех и осудил грех во плоти.

Упомянув о Духе, теперь упоминает об Отце и Сыне, научая Троице. Говорит, казалось бы, против закона; но на самом деле нет. Ибо не сказал, что закон делал зло, но: «ослабленный плотию, был бессилен». Как же ослаблен? Плотию, то есть мудрованием плотским. После этого открывается, о чем сказал апостол. Он, как мы и выше сказали, говорит, что хотя закон и поучал, однако не мог победить чрезмерно плотское мудрование. Поэтому Отец послал Сына Своего «в подобии плоти греховной», то есть имеющего плоть, по существу подобную нашей греховной, но безгрешную. Так как упомянул о грехе, то и прибавил “в подобии”. Ибо Христос принял не иную плоть, но ту же самую, которую имеем мы, и ее освятил и увенчал, осудив грех в воспринятой плоти и показав, что плоть не греховна по естеству. Вообрази, что царский сын, увидев на рынке, что бьют женщину, называет себя ее сыном и таким образом освобождает ее из рук бьющих. То же самое сделал Христос. Выражение: «в жертву за грех» можно разуметь и проще, – так: Отец послал Сына Своего «в жертву за грех», то есть преодолев грех. Объясняя это, великий Иоанн Златоуст сказал: Христос обличил грех, тяжко согрешивший. Ибо доколе грех умерщвлял грешников, по всему праву наносил им смерть, то, как учинивший несправедливость, подвергнут осуждению. Итак, Бог послал Сына Своего как для того, чтобы показать несправедливость и греховность греха, так и для того, чтобы законно осудить его, дабы диавол не мог сказать: меня победил Христос силой.

Рим. 8:4. Чтобы оправдание закона исполнилось в нас, живущих не по плоти, но по духу.

Дабы не сказал кто-нибудь: есть ли польза для меня от того, что Христос одержал победу в той плоти, какую воспринял? Говорит: для тебя именно и есть она. «Оправдание», говорит, то есть цель “закона” (ибо закон имел целью оправдать человека) исполняется в нас. Чего закон домогался и не мог сделать, то сделал для нас Христос. Его дело было вести борьбу, а мы воспользовались победой. Поэтому мы и не будем грешить, если не будем жить по плоти, то есть мудрствовать плотское: чего, впрочем, то есть не мудрствовать плотское, недостаточно, а должно быть у нас, как и выше сказано, еще мудрование духовное. Поэтому присовокупил: «но по духу». Ибо Давид говорит: не только «уклоняйся от зла», но «и делай добро» (Пс. 33:15). Ибо, услышав, что Христос даровал нам победу, мы отнюдь не должны падать, но должны сохранить благодать «бани водной» (Еф.5:26); потому что теперь борьба для нас легче, нежели была она прежде.

Рим. 8:5. Ибо живущие по плоти о плотском помышляют, а живущие по духу – о духовном.

Предавшиеся, говорит, неумеренному рабству плоти всегда помышляют о плотском и никогда не размышляют о божественном, а кто всецело покорился Духу, те и мыслят и делают все духовное.

Рим. 8:6. Помышления плотские суть смерть, а помышления духовные – жизнь и мир.

Мудрованием плотским называет грубейшее помышление, заимствовано для него имя от худшей части человека. Ибо плоть сама по себе не имеет собственного мышления, но мудрование плоти есть помышление грубое и вещественное, которое иной может назвать умом, помышляющим о плотском. Так и мудрование духовное есть ум, помышляющий о духовном. Последнее рождает жизнь, в противоположность смерти, которую рождает мудрование плотское, а также мир, в противоположность тому, о чем далее говорится.

Рим. 8:7. Потому что плотские помышления суть вражда против Бога; ибо закону Божию не покоряются, да и не могут (δύναται).

Помышление духовное рождает мир, а помышление плотское – вражду против Бога. Значит, помышление о плотском поднимает руки на Бога? Нет, говорит; но в нем говорится, что оно есть вражда против Бога, потому что оно не покорно закону Его. Не смущайся, однако, слыша: «да и не могут», а понимай слова эти как должно. Мудрование плотское не может покоряться Богу, пока останется таким. Это то же значит, что сказать: блудница не может быть целомудренной. Ибо не в будущем времени сказал «не сможет» (ου δυν᾿Όεται), но в настоящем (ου – у Ф.Б. – δύναται; в греч. оригинале – γαρ δύναται), то есть теперь, оставаясь плотским. Иначе как могли бы сделаться из злых добрыми сам Павел, разбойник и бесчисленное множество других порочных людей, если невозможна была перемена? Так и в Евангелии Господь сказал: «не может дерево худое приносить плоды добрые» (Мф. 7:18), то есть пока остается худым.

Итак, не будем помышлять о плотском, но будем помышлять о духовном, чтобы иметь мир с Богом, дающим нам Духа, чрез Которого легко для нас все, что было трудно для исполнения во времена закона.

Рим. 8:8. Посему живущие по плоти Богу угодить не могут.

Рим. 8:9. Но вы не по плоти живете, а по духу,

То есть имеющие мудрование плотское не могут угодить Богу, пока остаются такими; ибо плотью назвал не сущность плоти, но жизнь грубую, плотскую и делающую всего человека плотским. Так и в Ветхом Завете сказано было: «не вечно Духу Моему быть пренебрегаемым человеками, ибо они плоть» (Бут. 6:3). Далее, «вы не по плоти живете», то есть не плотской жизни служите, но духовной.

Для чего же не сказал: вы не во грехах живете? Дабы ты знал, что Христос не только угасил мучительство греха, но и плоть сделал более легкой и более духовной. Как железо, от продолжительного прикосновения к нему огня, само делается огнем, так и плоть тех, которые получили Духа чрез крещение, вся делается духовной.

 Если только (είπερ) Дух Божий живет в вас.

Слово «если только» употребляется здесь не для обозначения сомнения, но при полной уверенности, вместо: поскольку (έπειδ”περ) Дух Божий в вас, то вы в Духе.

 Если же кто Духа Христова не имеет, тот и не Его.

Не сказал: если же вы не имеете Духа Христова, ибо такое выражение весьма неприятно, но говорит неопределенно: «если же кто Духа не имеет», тот и не Христов. И справедливо. Ибо Дух есть печать. Посему кто не имеет печати, тот не принадлежит Господу, назнаменуемому этой печатью.

Рим. 8:10. А если Христос в вас, то тело мертво для греха, но дух жив (ζω) для праведности.

Опять утешает слушателей, когда говорит: «а если Христос в вас». Некоторые под Христом разумели здесь Духа; но это неверно. Апостол дает разуметь, что имеющий Духа имеет в себе Самого Христа; ибо где одно из Лиц Святой Троицы, там и прочие Лица. Что же будет, если Христос будет в нас? Тогда тело бывает мертво в отношении к греху, и Дух Святый в вас есть жизнь, то есть не только сам живет, но и другим может доставить жизнь. Дух же есть жизнь «для праведности», то есть потому что мы оправданы Богом и эта праведность или оправдание сохраняется в нас, а когда она сохраняется, то греха не будет, когда же нет греха, то нет и смерти, а остается наконец жизнь везде, и в настоящем веке, когда станет жить по Боге (ибо та жизнь называется в собственном смысле жизнью, когда мы мертвы для греха), и в будущем, где жизнь нескончаемая.

Рим. 8:11. Если же Дух Того, Кто воскресил из мертвых Иисуса, живет в вас, то Воскресивший Христа из мертвых оживит и ваши смертные тела Духом Своим, живущим в вас.

Опять начинает речь о воскресении и говорит: не страшись, что ты облечен смертным телом. Ты имеешь Духа Божия, воскресившего Христа из мертвых. Как Он Его воскресил, так и тебя, несомненно, воскресит, даже оживотворит. Воскреснут и те, которые не имеют Духа, но они воскреснут в наказание, а имеющие Духа воскреснут в жизнь. Поэтому-то не сказал апостол: воскресит тело, но “оживит” живущим в тебе Духом. Не сказал: жившим, но “живущим”, остающимся до конца. Ибо, видя в тебе Духа Своего, Бог не восхощет не ввести тебя в брачный чертог, подобно как, если не будешь иметь Духа, несомненно погибнешь, хотя и воскреснешь. Итак, умертви тело, чтобы жил в тебе Дух, а чрез Него дана была тебе жизнь.

Рим. 8:12. Итак, братия, мы не должники плоти, чтобы жить по плоти.

Показав, какую пользу поставляет духовная жизнь, то есть, что ею вселяется в нас Христос и оживотворяются мертвенные тела, присовокупляет, наконец, увещание и показывает, что мы не должники плоти, но именно Духу. Ибо, что излил на нас Бог, то было делом благодати, а что наше, то бывает по долгу и требуется неизбежно. Объясняя же выражение «не по плоти», дабы ты не понял его о существе плоти, присовокупил: «чтобы жить по плоти». Я, говорит, запрещаю не всякое попечение о плоти (ибо многое обязаны мы делать и для плоти, питать ее, греть), но такое, которое доводит до греха. Ибо по плоти живет тот, кто делает плоть госпожой жизни своей и царицей души.

Рим. 8:13. Ибо если живете по плоти, то умрете, а если духом умерщвляете дела плотские, то живы будете.

Смертью называет здесь не одну бессмертную казнь в геенне; но именует смертью и жизнь, проводимую на земле в злых делах. Напротив, если духовной жизнью умертвим худые дела плоти, то будем жить и тогда – жизнью нескончаемой, и теперь – жизнью добродетельной. Ибо кто мертв для мира, тот живет. Заметь же, что не сказал: тело умерщвляете (ибо это человекоубийство), но: «дела плотские», очевидно, порочные. Ибо следует умерщвлять не просто зрение или слух (ибо видеть или слышать есть естественное плотское дело), но употребление их во зло.

Рим. 8:14. Ибо все, водимые Духом Божиим, суть сыны Божии.

Выше дал такое обещание: будете живы, если умерщвляете порочные дела. Теперь предлагает важнейший венец и большую мзду, именно усыновление Богом. Не сказал: все, которые живут Духом, но все, которые водятся Духом, то есть управляются, как возницей, делая Духа господином над душой и плотью. Хотя ты и принял крещение и стал чрез крещение сыном Божиим, но если не будешь водиться Духом: то утратишь дар. Ибо хотя все мы получили Духа в бане воздержания, но водиться Им во всю жизнь требуется от нас, как наше дело. Поэтому не сказал: которые получили Духа, те суть сыны Божии, но говорит: которые Духом Божиим водимы.

Рим. 8:15. Потому что вы не приняли духа рабства, чтобы опять жить в страхе, но приняли Духа усыновления.

Апостол сказал, что водимые Духом Божиим суть сыны Божии; но так как усыновление Божие усвояли себе и иудеи: «Я воспитал и возвысил сыновей» (Іс. 1:2); еще: «Израиль есть сын Мой, первенец Мой» (Вих. 4:22), то показывает, какая находится разность между нашим сыновством и сыновством иудеев. Иудеи, говорит, приняли духа рабства; так называет письмо закона: ибо хотя оно дано было Духом, но более прилично рабам. Отсюда-то и наказания телесные вслед за делами, и побиения камнями, и сожжения, и угрозы: “меч”, говорит, «пожрет вас» (Іс. 1:20). Отсюда же, опять, и награды земные, и обетования благ земных, и множество маловажных и приличных рабам заповедей. Поэтому хотя иудеи и назывались сынами, но были рабами. А мы называемся сынами, как благородные и свободные. У нас и награды небесные, и Царство небесное; и наказание у нас состоит не в побиении камнями и прочем, чему подвергали иудеев священники: у нас достаточно только отлучить виновного от таинственной трапезы, как и сына. И заповеди у нас божественные и приличные благородным, например: не смотри на женщину нечистым оком, не божись, оставь свое имение; а исполняются они не из боязни наказания, но по внутреннему расположению, что и доказывает тем, что у нас многие преуспевают сверх предписанного во многих заповедях. Притом у иудеев не было Духа, а у нас – обильная благодать Его.

 Которым взываем: «Авва, Отче!»

Употребил слово еврейское; ибо так собственно называют Отца подлинные сыновья Его. Как так, спросишь? Разве не называли Бога Отцом и иудеи? Говорится: «Заступника, родившего тебя, ты забыл» (Повт. 32:18). В другом месте: «не один ли Бог сотворил нас?» (Мал. 2:10). Еще: «не один ли у всех нас Отец?» (Мал. 2:10). Но хотя сказано об иудеях, однако не нашлось ни одного иудея, который называл бы Бога Отцом в молитве, как теперь все мы называем Его по крещении. Притом, если иудеи называли когда Бога Отцом, то от своего ума; а верующие именуют Его так, будучи движимы силой Духа. Как о духе пророчества узнаем из того, что получивший его предсказывает будущее: так и дух усыновления узнается из того, что получивший его именует Бога Отцом, будучи движим к тому Духом. Ибо и это есть один из даров Духа, как внушает и сам Павел.

Рим. 8:16. Сей самый Дух свидетельствует духу нашему, что мы – дети Божии.

Сам Утешитель свидетельствует о сообщенном нам даровании. Ибо мы выговариваем слово «Авва» не без свидетеля и не сами от себя, но это есть дар Утешителя; и Он научил нас говорить так в молитвах Духом, то есть дарованием.

Рим. 8:17. А если дети, то и наследники, наследники Божии, сонаследники же Христу.

Так как не все дети – наследники; то доказывает, что мы и дети и наследники. А как не всякий наследник наследует лучшее достояние, то доказывает, что мы наследовали лучшее достояние: ибо мы наследники Божии. Опять, поскольку можно быть и наследником, но вовсе не сонаследником Единородного, то говорит, что нам и это принадлежит: ибо мы сонаследники Христу.

 Если только с Ним страдаем, чтобы с Ним и прославиться.

Сказав, что мы будем сонаследниками Христу, доказывает, что мы достигнем этого не без причины. Ибо Кто почтил такими благами не оказавших еще никаких заслуг, Тот не тем ли паче вознаградит их, видя их много труждающимися? А это делает Он для того, чтобы получающие дар не стыдились, будто они получают его без труда. Размысли, однако, о том, что здесь внушает, как нужно удостоившемуся таких даров подвергать себя страданиям и бедствиям.

Рим. 8:18. Ибо думаю, что нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в нас.

Сказав о страданиях, апостол, чтобы слушатель его не поколебался, как выведенный на страдания и влекомый на бедствия, говорит: не бойся. «Нынешние временные» страдания, то есть преходящие, ничего не стоят в сравнении с будущей славой. Не сказал: с будущим покоем, но: славой, которая для многих вожделенна. Где покой, там не всегда слава, а где слава, там и покой. Словом «откроется» показал, что слава и теперь есть, но скрыта, а тогда она откроется. Так как она величайшая и неизреченно превосходит настоящий век, то и уготована тем, как простирающаяся в нескончаемые веки. Поэтому, слушатель, имея в виду, что страдания – «временные», а слава будущего века нескончаема, принимай страдания и приобретай славу.

Рим. 8:19. Ибо тварь с надеждою ожидает откровения сынов Божиих.

Желая показать, какую получим мы славу, говорит, что и сама тварь переменится к лучшему, и тем паче мы придем в лучшее состояние. Сказанное имеет такой смысл. Пророки говорят так: у них реки рукоплещут, холмы скачут, животные и чувственные предметы имеют лица. Так делает и апостол, когда говорит, что тварь имеет “надежду”, то есть большое ожидание, что и она переменится к лучшему и ожидает откровения славы нас, сынов Божиих. Тогда и она прославлена будет нетлением, когда и мы улучим бессмертие. Поэтому, когда слышишь речь о твари, как об одушевленной, полагай, что так говорится по обычаю олицетворения.

Рим. 8:20. Потому что тварь покорилась суете не добровольно, но по воле покорившего ее, в надежде,

Рим. 8:21. что и сама тварь освобождена будет от рабства тлению в свободу славы детей Божиих.

Суете, то есть тлению, тварь «покорилась», то есть сделалась тленной чрез тебя, человек. Поскольку ты получил тело смертное и подверженное страданиям, то и земля произрастила терния и волчцы, и небо состарившееся имеет нужду в перемене. Каким же образом тварь сделалась тленной чрез другого? Потому что она и создана была всецело для человека. Выражение «не добровольно» означает, что все было попечением Божиим, а не могло состоять в воле твари, пренебрегал ею и устремлял дух к небесному. Слова “в надежде” и прочие, подобные им, почитай сказанным по обычаю олицетворения. Итак, и сама тварь «освобождена будет»; не ты один, но и гораздо низшее тебя, не имеющее ни души, ни чувства, и это, говорю, будет участвовать с тобой в благах и не будет уже тленным, но сделается соответственным тебе. Когда тело твое стало тленным, то и тварь сделалась тленной. Так же, когда тело твое сделается нетленным, то и тварь станет нетленной. Итак, если тварь подверглась страданию для тебя, то и ты должен терпеть страдание для Бога; и если она надеется быть прославленной, то тем более ты надейся быть прославленным. И отец одевает слуг в хорошее платье для чести сыновей. Так и Бог уберег тварь в честь нашу.

Рим. 8:22. Ибо знаем, что вся тварь совокупно стенает и мучится доныне;

Рим. 8:23. и не только она, но и мы сами, имея начаток Духа, и мы в себе стенаем, ожидая усыновления, искупления тела нашего.

Этими словами побуждает слушателя презирать настоящее. Говорит как бы так: не будь хуже твари и не прилепляйся к настоящему; напротив, даже воздыхай, что не обладаешь еще будущею славой. Если тварь воздыхает, то тем более ты должен поступать так. Присовокупляет же, что «и мы сами, имея начаток Духа», то есть вкусив будущих благ, “стенаем”, потому что не обладаем еще ими, ибо о будущих благах мы составляем понятие по тем дарованиям, которые получили (ибо эти дарования суть начаток). Потом, чтобы еретики не имели повода думать, будто мир есть зло и будто поэтому мы воздыхаем, говорит: «ожидая усыновления». Как так? Мы уже усыновлены: какое же еще другое усыновление получим? Я, отвечает, говорю не о том усыновлении, которое совершается чрез крещение (ибо это усыновление мы уже получили), но в совершенной славе, состоящей в нетлении тела. Она-то и есть совершенное искупление, свобода и освобождение от смерти и страданий, когда из состояния усыновления мы не возвратимся уже в рабство греховное.

Рим. 8:24. Ибо мы спасены в надежде. Надежда же, когда видит, не есть надежда; ибо если кто видит, то чего ему и надеяться?

Рим. 8:25. Но когда надеемся того, чего не видим, тогда ожидаем в терпении.

Поскольку говорил о будущих предметах, которым многие не верили, то внушает: не сомневайся ты, верующий, относительно того, что я говорю: на основании того, что ты уже получил, будь уверен и относительно будущего. Как прежде, когда Бог даровал тебе великие блага, ты ничего не принес, кроме одной веры, так и теперь в надежде на будущие блага воспользуйся верой же. Ибо надежда тогда именно и бывает надеждой, когда предмет ее составляет невидимое; ибо если кто видит, то чего ему и надеяться? Итак, не должно искать всего здесь: мы «ожидаем в терпении» будущего. Когда слышишь о терпении, то подразумевай мысль о подвигах и усиленных трудах. Ибо христианин должен терпеть, ожидая невидимого, но чаемого верой.

Рим. 8:26. Также и Дух подкрепляет нас в немощах наших.

Упомянув о терпении, ободряет слушателя и говорит, что и Дух подкрепляет нас. Поэтому не изнемогай в надежде и терпении: ты приносишь только надежду и терпение, а помогает тебе Дух.

 Ибо мы не знаем, о чем молиться, как должно.

Показывает, как помогает Дух в немощах наших. Мы так немощны, что даже не знаем, о чем должно молиться. Все мы вообще так немощны; так немощен и я, Павел. Ибо и Павел молился об избавлении от «жала в плоть» (2Кор. 12:8) и о том, чтобы прийти ему в Рим (Рим. 1:10), и Моисей молился, чтобы видеть ему Палестину (Повт. 3:23-25), и Иеремия молился об иудеях (Єр. 11:14), не зная, что было необходимо. Так говорит теперь Павел потому, что тогда верующие римляне, подвергаясь гонениям и оскорблениям, естественно желали покоя и, не получая его, впадали в уныние. Итак, он доказывает, что никто из людей не знает, чего полезно просить. Поэтому вы, говорит, должны терпеть, а что полезно вам, об этом знает один Дух. Посему присовокупляет и нижеследующее.

Рим. 8:26. Но Сам Дух ходатайствует за нас воздыханиями неизреченными.

В древности Бог сообщал крестившимся многие и различные дарования, которые вообще назывались духом. Один имел дар пророчества, другой – дар мудрости, иной – другое какое-нибудь дарование. Так точно подавал Бог и дар молитвы, который также назывался духом. Поскольку, не зная многого, полезного для нас, мы просим бесполезного, то в первенствующие времена дар молитвы нисходил на кого-нибудь одного, который один просил и других научал просить полезного для всех. Итак, духом называет здесь дар этого рода и душу, получающую дар молитвы, ходатайствующую пред Богом и воздыхающую. Ибо такой духовный человек стоял с великим сокрушением и с сильными воздыханиями. Теперь знамение этого видим в диаконе, который стоя приносит прилежные моления вместо народа.

Рим. 8:27. Испытующий же сердца знает, какая мысль у Духа, потому что Он ходатайствует за святых по воле Божией.

Человек тот, говорит, стоит, и молится не потому, будто Богу неизвестны наши нужды. Испытующий сердца знает, «какая мысль у Духа», то есть у духовного человека; Он просит вместо верующих, находящихся в церкви, ибо они – святые, именно угодного Богу. А это бывает для того, чтобы мы научились просить «по воле Божией», то есть угодного Богу. Итак, если о нас ходатайствует Дух, то не печалься, оскорбляемый.

Рим. 8:28. Притом знаем, что любящим Бога, призванным по Его изволению, все содействует ко благу.

Сказанное прежде, именно: «тварь покорилась суете» (Рим. 8:20.), также: «освобождена будет от рабства тлению» (Рим. 8:21.), и еще: «мы не знаем, о чем молиться» (Рим. 8:26.), все это, как заметили мы, служило для преследуемых в Риме ободрением. Но теперь присовокупляемое яснее всего. Любящим Бога, говорит, все, даже кажущееся неприятным и прискорбным, содействует ко благу. Не сказал, что любящим Бога не приключаются никакие беды, но что хотя и приключаются, однако Бог употребляет бедствия к пользе подвергающихся оным. Потом так как это казалось невероятным, подтверждает это прошедшим, говоря: «призванным по Его изволению». Бог, говорит, призвал тебя, когда ты был вдали, и усвоил тебя Себе: не тем ли паче поможет Он призванному? А званным становится человек «по изволению», то есть и по собственному его произволению. Ибо одного звания недостаточно (потому что в таком случае все спаслись бы, потому что все призваны), а нужно еще произволение.

Рим. 8:29. Ибо кого Он предузнал, тем и предопределил быть подобными образу Сына Своего, дабы Он был первородным между многими братиями:

Рим. 8:30. а кого Он предопределил, тех и призвал.

Бог наперед знает достойных звания, потом предопределяет. Итак, сначала предведение, потом предопределение. Под предопределением же разумей неизменную благую волю Бога. Так Он наперед знал, что Павел достоин евангельского звания, и таким образом предопределил, то есть неизменно определил, и потому положил призвать его. О ком Он наперед знает, что достойны звания, тех делает подобными образу Сына Своего. Чем был Единородный по естеству, тем они стали по благодати, сделавшись и сами сынами Божиими. А первородный Он между многими братьями по домостроительству, ибо по Божественности Он есть Единородный. Он, восприняв плоть, соединил ее всю и всецело со всем естеством Своим, стал начатком нашим, освятив в Себе осужденное наше естество, и потому достойно есть первородный, а мы именуемся братиями Его.

 А кого призвал, тех и оправдал,

освободив от грехов и соделав праведными чрез баню возрождения.

 а кого оправдал, тех и прославил,

удостоив их усыновления и дав им прочие дары.

Рим. 8:31. Что же сказать на это? Если Бог за нас, кто против нас?

Видишь ли, что здесь весьма ясно показывает, что говорит к бедствующим? Речь его почти такая: если мы удостоены таких благ в то время, когда были врагами, то во сколько больших удостоимся после оправдания и прославления своего? И если Бог за нас, кто против нас? Хотя бы восстала против нас вся вселенная, восстание это премудрость Божия обратит в наше спасение и славу.

Рим. 8:32. Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего?

Оставляю, рассуждает, прочее, о чем упоминал я прежде, то есть что Бог оправдал, что Он прославил нас. Представь себе, что Он не пощадил «Сына Своего», то есть Единородного, возлюбленного, Который из существа Его (ибо есть сыны Божии, усыновленные чрез крещение), но предал Его за нас, предал за всех, то есть благородных, неблагородных, славных, ничтожных, предал не просто, но на убиение. Как теперь не дарует Он нам всего? Кто дал Владыку, Тот не дал ли прочих даров? Итак, если Он не дает чего-нибудь, из этого не следует, что не дает вовсе. Поэтому не слишком желай освобождения, огорчаемый за Христа, ибо получишь желаемое, когда Он даст.

Рим. 8:33. Кто будет обвинять избранных Божиих?

Так как верующие встречали от иудеев, в числе других искушений, и тот укор, что они легко изменялись и мгновенно обращались в христианство, то говорит: вас избрал Бог, кто же будет обвинять избранных Божиих? Если выберет что-нибудь художник-человек, то никто не будет порочить его. Кто же будет порочить выбор Божий?

 Бог оправдывает их.

Рим. 8:34. Кто осуждает? Христос Иисус умер, но и воскрес.

Не сказал: Бог отпускает грехи, но, что гораздо важнее, Бог оправдывает. Итак, не будем бояться ни искушающих, ни поносящих. Нас избрал и оправдал Бог и умерший за нас, даже и воскресший, Христос. Кто же осудит нас, удостоенных такой славы?

 Он и одесную Бога, Он и ходатайствует за нас.

Сказал «ходатайствует о нас», чтобы показать любовь Христа к нам, то есть что хотя Христос и исполнил домостроительство по плоти, однако не прекратил человеколюбивого отношения к нам, но предстательствует за нас. Это значит «ходатайствует». Такое выражение отнюдь не умаляет славу Единородного. Прежде сказал: «Он и одесную Бога» (это знак величества Его), почему и присовокупил: «ходатайствует», показывая этим не другое что-нибудь, но как сказано, любовь к нам. И об Отце сказано: «как бы Сам Бог увещевает чрез нас» (2Кор. 5:20). Неужели слава Бога умаляется от того, что Он молит? Напротив, это служит знаком неизреченного попечения Его о нас. Некоторые понимали слова «ходатайствует о нас» так: поскольку Он носил тело и не сложил его, как пустословят манихеи, то это самое и есть предстательство и заступление ко Отцу: ибо, взирая на это, Отец вспоминает о любви к людям, по которой Сын Его понес тело и таким образом склоняется к милосердию и милости. Так говорит Павел потому, как неоднократно замечал я, чтобы воодушевить бедствующих и показать им, что и Дух ходатайствует за нас, и Отец не пощадил для нас Собственного Сына, но оправдал и прославил нас, и Сын предстательствует за нас. Поэтому вы не должны ни унывать, ни упадать духом.

Рим. 8:35. Кто отлучит нас от любви Божией: скорбь, или теснота, или гонение, или голод, или нагота, или опасность, или меч?

Показав неизреченную любовь к нам Отца и Сына и Святого Духа, как бы по божественному воодушевлению восклицает: «кто отлучит нас от любви Божией?» Кто так любим и сподобился такого промышления, того ничто не может отлучить от этой любви. Именем же скорби и тесноты обнял все, что только может причинить бедствия, хотя и не перечислил их поодиночке.

Рим. 8:36. Как написано: за Тебя умерщвляют нас всякий день, считают нас за овец, обреченных на заклание.

Дабы не почли скорбей и тесноты прекращением любви Божией, приводит слова пророка, предвещавшего о них и показавшего, что терпение или умерщвление всякий день для славы Божией составляет величайшее утешение, каковое терпение или утешение бывает по произволению, потому что для природы оно невозможно. А умерщвляться значит быть приносимым в жертву Богу. На это именно указывает, когда говорит: «за овец, обреченных на заклание». Как овцы не противятся, когда их закалают, так и мы.

Рим. 8:37. Но все сие преодолеваем силою Возлюбившего нас.

Сказав прежде, что нас умерщвляют, апостол, чтобы не ослабел кто, помышляя о человеческом, предлагает ободрение, и не говорит: побеждаем, но: «преодолеваем», то есть с легкостью, без трудов и пота, и притом тем, посредством чего строят нам козни. В том-то и состоит совершеннейшая победа, чтобы одерживать верх в то время, когда нас гонят и преследуют. Итак, не теряй веры, потому что нам способствует Бог, и не только способствует Он, но и возлюбил нас. Поэтому ничего нет удивительного в том, что мы легко одерживаем верх во время самых напастей.

Рим. 8:38. Ибо я уверен, что ни смерть, ни жизнь, ни Ангелы, ни Начала, ни Силы, ни настоящее, ни будущее,

Рим. 8:39. ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем.

Прежде сказал, что Бог возлюбил нас, а потом говорит о своей любви к Богу, дабы никто не подумал, что он сам превозносит себя. Мы, рассуждает, так прикованы к любви к Богу, что нас не могут отторгнуть от нее не только бедствия, неразлучные с этой жизнью, но если бы тиран какой стал угрожать будущей смертью, состоящей в казни, или пообещал нескончаемую жизнь, дабы таким образом отвлечь нас от Бога, он нимало не преуспел бы в том. И что говоришь ты мне о царях и тиранах? Нас не могут отвратить от любви той ни ангелы, ни все горние силы, ни настоящее, ни будущее, ни высота, то есть находящееся в небе, ни глубина, то есть находящееся в земле, ни слава, ни бесславие.

Под высотой некоторые разумеют Царство Небесное, а под глубиной – потерю его. Даже если бы была другая какая тварь, как видимая, так и постигаемая умом, и та не отвлекала бы меня от любви той. Так выразился не потому, будто ангелы отвлекают людей от Христа, но в виде предположения и вследствие сильного желания показать высшую степень любви к Богу, не той, которой хвастаются евреи, но той, которую имеют христиане; ибо хотя и иудеи говорят, что они любят Бога, но любят Его не во Христе Иисусе, потому что не веруют во Христа.

 

Глава девятая

Рим. 9:1. Истину говорю во Христе, не лгу, свидетельствует мне совесть моя в Духе Святом,

Рим. 9:2. что великая для меня печаль и непрестанное мучение сердцу моему.

В последующей речи намерен доказать, что не все, происшедшие от Авраама, суть семя его, а дабы кто не подумал, что говорит это в сильном возмущении духа, предваряет и, устраняя такое предположение, говорит о евреях благоприятное им, высказывает, что весьма любит их. Дабы ты поверил мне, говорит, истину говорю во Христе, не лгу. В доказательство этого приводит трех свидетелей: Христа, собственную совесть и Святого Духа, говоря: великая у меня печаль, снедающая сердце мое при имени евреев, что они находятся вне благодати; о чем и намерен он говорить.

Рим. 9:3. Я желал бы сам быть отлученным от Христа за братьев моих, родных мне по плоти.

Сперва узнай, что такое отлучение. Оно – отделение, отчуждение. Как никто не смеет касаться дара, посвященного Богу, так и отлученного, только по другому чувству. К священному дару никто не осмеливается приблизиться из уважения, как посвященному Богу, а с отлученным все прерывают связи, как с оскверненным и отчужденным от Бога.

Что же значит сказываемое Павлом? Кажется, что он говорит здесь противоположное тому, о чем была речь выше. Там он сказал, что никто не отлучит нас от любви Божией, а здесь говорит, что он желал бы быть отлученным от Христа. Кажется, что он противоречит сказанному прежде; но на самом деле нет. И здесь высказывает он желание быть отлученным от Христа по любви к Богу. Все обвиняли Бога, что Он изгнал и лишил чести евреев, удостоенных усыновления, пользовавшихся особенной славой и называвшихся предками Христа, и вместо них ввел людей, никогда не знавших Бога, язычников, и высказывали ропот и хулу на Промысл, как будто сие делалось несправедливо и Бог обманывал праотцев, которым обещал дары. Поэтому-то Павел терзался, скорбел о славе Божией и желал сам быть отлученным, только бы спаслись иудеи и прекратилась их хула на Бога.

Видишь ли, что он по пламенной любви к Богу желает, если возможно, быть отлученным от сонма вечно живущих со Христом, – не от любви Его, но от славы Его и наслаждения ею? Так и отцы часто отделяются от сыновей, чтобы сыновья прославились, отнюдь не отчуждаясь от любви сыновей, но желая сами быть в бесславии, чтобы они сделались славными. Итак, рассуждает апостол, я, совершивший несчетное множество подвигов, любящий Бога безмерно, желаю для славы Божией лишиться славы Христовой. А это не значит лишиться, но скорее приобрести. Словами «за братьев моих, родных мне по плоти» указывает на самую нежную и пламенную любовь свою к иудеям.

Рим. 9:4. То есть Израильтян, которым принадлежат усыновление и слава, и заветы, и законоположение, и богослужение, и обетования;

Рим. 9:5. их и отцы, и от них Христос по плоти, сущий над всем Бог, благословенный во веки, аминь.

Здесь хвалит и превозносит иудеев; дабы кто, как я сказал, не подумал, будто говорит в сильном возмущении духа. Незаметно же высказывает, что Бог желал и им спастись. Это видно из того, что Он удостоил их усыновления и славы, дал обетования отцам их, снабдил их всеми прочими преимуществами и соизволил, чтобы от них родился Христос. Но они сами отвергли благодеяние. Посему, изумляясь любви Божией, воссылает благодарение Единородному и говорит: «сущий над всеми Бог, благословенный во веки». Хотя другие, рассуждает, хулят, что принятие язычников было не основательно, но мы, зная тайны Христовы, знаем, что Он достоин прославления. При этом должен посрамиться Арий, потому что Павел называет Христа Богом над всем.

Рим. 9:6. Но не то, чтобы слово Божие не сбылось.

Я, говорит, распаляюсь от того, что хулят Бога, и потому высказал желание, чтобы все спаслись. Но если не все спасутся, то отсюда не следует, будто Бог солгал в обетованиях, данных отцам, и не сбылось слово Его. Он исполнил обещанное, хотя хулители и говорят, что Он одним обещал, а другим дал. Слушай дальнейшее.

Рим. 9:6-7. Ибо не все те Израильтяне, которые от Израиля; и не все дети Авраама, которые от семени его.

Бог, говорит, исполнил обещанное. Он сказал: «тебе дам и потомству твоему» (Бут. 13:15). Итак, посмотрим, какое это потомство. Не все происшедшее от Авраама, суть просто потомство его, и не все, происшедшее от Израиля, суть израильтяне, но родившиеся по примеру Исаака и знаменитые добродетелью Израиля, чрез которую он видел Бога. Ибо не сказал: которые от Иакова, но: «от Израиля», упомянув о почетнейшем имени. Итак, если уразумеешь, кто рождается по примеру Исаака, то найдешь, что обетование не ложно: ибо таковым даны обетования. Поэтому Бог отнюдь не заслуживает хулы: что Он сказал, то и исполнил, хотя некоторые и не понимают этого.

 Но сказано: в Исааке наречется тебе семя.

Рим. 9:8. То есть не плотские дети суть дети Божии, но дети обетования признаются за семя.

Рим. 9:9. А слово обетования таково: в это же время приду, и у Сарры будет сын.

Не я, говорит, объясняю тебе, что такое истинно семя Авраама но Ветхий Завет, который говорит: «в Исааке наречется тебе семя» (Бут. 21:12). Посему кто родился по примеру Исаака, то есть по обетованию, те поистине суть дети Авраама, а наипаче Божии. Ибо все совершалось словом Божиим. И Исаак родился не по закону и силе природы, но по силе обетования. «В это же время приду, и у Сарры будет сын» (ср. Бут. 18:10).

Итак, Исаак образован и рожден словом Божиим. Так и над нами, чадами Божиими, в купели водной, как бы во утробе, произносятся слова Божии, которые и образуют нас; потому что мы, крещаясь во имя Отца и Сына и Святого Духа, рождаемся. И как там Бог обещал рождение Исаака и потом исполнил оное: так и наше рождение обещал Он чрез пророков и потом привел оное в исполнение. Поэтому слова «в Исааке наречется тебе семя» следует понимать так: семя Авраама суть те, которые родились по примеру Исаакова рождения, то есть словом Божиим.

Следовательно, слово Божие сбылось, но Бог даровал обетованное истинному семени, то есть верующим из язычников, сделавшихся чадами Божиими как и Исаак, потому что и они от обетования. Если же иудеи скажут, что слова «в Исааке наречется тебе семя» означают то, что родившиеся от Исаака причитаются в семя Авраама, то следует почитать и идумеев и всех происшедших от него, потому что праотец их Исав был сын Исаака. Но идумеи не только не называются сыновьями Авраама, но даже весьма чужды израильтянам и называются иноплеменниками.

Рим. 9:10. И не одно это; но так было и с Ревеккою, когда она зачала в одно время двух сыновей от Исаака, отца нашего.

Доказал уже, что хотя у Авраама было много разных потомков, однако семенем его назван Исаак и те, которые рождаются подобно ему. Теперь говорит: это можешь видеть не на Исааке только, но, что важнее, на братьях, родившихся от одного отца и от одной матери, и притом близнецах, то есть на Исаве и Иакове. И они получили не одинаковые права, но один избран, а другой возненавиден. Поэтому не спрашивай, почему Бог избрал язычников и сделал их семенем Авраама, паче же Божиим, а евреев отверг.

Рим. 9:11. Ибо, когда они еще не родились и не сделали ничего доброго или худого (дабы изволение Божие в избрании происходило

Рим. 9:12.  не от дел, но от Призывающего), сказано было ей: больший будет в порабощении у меньшего,

Рим. 9:13. как и написано: Иакова Я возлюбил, а Исава возненавидел.

Здесь необходимо нам наперед высказать смысл того, о чем намерен говорить апостол пространно. Многие говорили: почему язычники предпочтены иудеям? (Ибо никто не мог сказать – за добродетель; потому что все согрешили). Апостол собирает много затруднений, непостижимых для нас, но постижимых для одного Бога. Сначала представляет, что между двумя братьями близнецами избранный избран не за добродетель, возненавиденный возненавиден не за порочность (ибо они не сделали ни добра, ни зла, потому что находились еще в утробе матери), но по избранию, по предведению Божию один избран и возлюблен, а другой возненавиден, как и пророк говорит: «Я возлюбил Иакова, а Исава возненавидел» (Мал. 1:2), дабы все было делом Бога и Его избрания и предведения. Но что я говорю об этих лицах? Все израильтяне славили тельца; но одни наказаны, а другие нет. И фараон поистине был жесток; но и другие многие также были жестоки: почему же наказание постигает его одного? Видишь ли, что это непостижимо для людей, но постижимо для одного Бога. Так и избрание язычников и отвержение иудеев представляется нам неосновательным, а в очах Божиих то и другое весьма справедливо. Таков смысл всего настоящего места.

Рим. 9:14. Что же скажем? Неужели неправда у Бога? Никак.

Следовательно, Бог справедлив и по отношению к нам, язычникам, и по отношению к иудеям.

Рим. 9:15. Ибо Он говорит Моисею: кого миловать, помилую; кого жалеть, пожалею.

Присовокупляет, как и выше сказано, и другое изречение из Ветхого Завета, доказывая, что один Бог знает, кто достоин чести и кто наказания. Хотя все равно согрешили, когда слили тельца, однако Бог одних помиловал, а других предал левитам на убиение. И Моисей, великий пред Богом, не знал причины этого, а ты доведываешься причины, почему язычники предпочтены иудеям, хотя были грешниками? Впрочем, Павел мог высказать причину эту, как и высказал в другом месте, что израильтяне думали, что они оправдываются делами, а язычники полагали, что они оправдываются верой и благодатью; однако не высказывает ее теперь, с избытком заграждая уста любопытных и убеждая не испытывать судеб Божиих.

Рим. 9:16. Итак помилование зависит не от желающего и не от подвизающегося, но от Бога милующего.

Исаак хотел благословить Исава; но Иаков поспешил на поле, чтобы, наловив дичи, получить от отца благословение, а Бог по праведному суду сделал, что Иаков, как совершенно достойный, получил благословение. Здесь апостол, казалось бы, уничтожает свободную волю; но на самом деле нет. О доме говорим, что он весь есть дело мастера; хотя мастеру нужны и вещество, и помощники в постройке, однако, поскольку она зависит от него, говорим, что он построил весь дом. Так и о Боге говорим, что все – Его дело, хотя Бог имеет нужду и в нашем произведении. Он совершает. Он и венцы дает, Он и осуждает; поэтому и говорим, что все дело Бога.

Рим. 9:17. Ибо Писание говорит фараону: для того самого Я и поставил тебя, чтобы показать над тобою силу Мою и чтобы проповедано было имя Мое по всей земле.

Как из сливших тельца, рассуждает, одни спасены, и другие наказаны, когда один Бог знал, кто достоин спасения, и кто наказания: так, хотя много было и других порочных, однако гневу Божию подвергся один фараон. Для того самого, говорит, Я и «поставил тебя», то есть выставил тебя, фараон, на вид, чтобы чрез тебя сделалась известной сила Моя и многие обуздали себя, слыша об имени Моем, как правосудном и мощном, по всей земле.

Рим. 9:18. Итак, кого хочет, милует; а кого хочет, ожесточает.

Выводит заключение и доказывает, что у Бога не должно требовать отчета. Бог кого хочет, милует, как поступил с израильтянами, слившими тельца, а кого хочет, ожесточает, как случилось с фараоном. Что же значит «ожесточает»? Казалось бы, это нелепо. Но о Боге говорится, что Он сделал жестоким грязное сердце фараона подобно тому, как солнце делает жесткой грязь. Каким же образом? Долготерпением; ибо Он делал его жестоким, являя к нему долготерпение. Здесь случилось подобное тому, что бывает, когда кто имея у себя порочного слугу, обращается с ним человеколюбиво. Чем человеколюбивее обращается с ним, тем худшим делает его, не потому, будто сам научает его пороку, но потому, что слуга пользуется долготерпением его к увеличению своей порочности, потому что пренебрегает долготерпением тем.

Рим. 9:19. Ты скажешь мне: «за что же еще обвиняет? Ибо кто противостанет воле Его?»

Апостол, как я неоднократно сказал, всячески старается доказать, что распоряжения и суды Божии известны одному Богу, и потому везде собирает множество затруднений и не предлагает решений, чтобы, поставив слушателя в затруднительное положение, убедить его, что распоряжения и суды Божии непостижимы для человека и превышают его разум. Смысл настоящего места следующий. Апостол представляет возражение и недоумение. Если Бог ожесточает, кого хочет, то за что же еще обвиняет Он грешника? Ибо кто может противостать воле Его? Захотел Он, и ожесточил, а ожесточенный согрешил по справедливости: как же Ему обвинять и наказывать его? Такое именно представил Апостол возражение, чтобы показать, что недоумение об этом может разрешить один Бог; почему и не решает его сам, но заграждает уста недоумевающему, говоря:

Рим. 9:20. А ты кто, человек, что споришь с Богом?

Видишь ли, как останавливает безвременное любопытство, налагает узду и научает знать различие между Богом и человеком? “А ты кто?” Разве ты участвуешь с Богом в правлении? Разве ты судья того, что Он должен делать или не делать? Говорить, что это следует сделать так, а это иначе, значит препираться с Богом и действовать наперекор Ему. Но этого отнюдь не должно делать, а должно с покорностью принимать сделанное Богом, как бы оно ни было сделано.

Рим. 9:20. Изделие скажет ли сделавшему его: «зачем ты меня так сделал?»

Рим. 9:21. Не властен ли горшечник над глиною, чтобы из той же смеси сделать один сосуд для почетного употребления, а другой для низкого?

Пример этот употребил Павел не для того, чтобы уничтожить свободное произволение наше и представить нас недеятельными и неподвижными, но для того, чтобы научить нас, как должно покоряться Богу и оказывать Ему глубокое и безмолвное повиновение. Как горшечник, рассуждает, из одной и той же глины делает, что ему угодно, и ни один из сосудов не противоречит ему, так и ты не спрашивай у Бога, почему Он людей, хотя они одного и того же рода, одних наказывает, а других награждает; напротив, благоговей пред Ним и подражай глине. Как та покорна руке горшечника, так и ты покорствуй определению Распорядителя вселенной.

Знай же, читатель, что как в сосудах не от глины зависит, что иное выходит на почетное, а иное на низкое употребление (ибо глина одна и та же), но от употребления пользующихся изделием, так и в людях не от природы зависит, что одни достойны наказания, а другие наград (ибо природа одна и та же), но от произволения.

Рим. 9:22. Что же, если Бог, желая показать гнев и явить могущество Свое, с великим долготерпением щадил сосуды гнева, готовые к погибели,

Рим. 9:23. дабы вместе явить богатство славы Своей над сосудами милосердия, которые Он приготовил к славе,

Рим. 9:24. над нами, которых Он призвал не только из Иудеев, но и из язычников?

Заградив уста любопытному, дает теперь решение. Смысл сказанного такой. Фараон был сосудом гнева, то есть человеком, который своим жестокосердием воспламеняет гнев Божий. Его Бог “щадил”, то есть сносил, терпел; ибо сподобил его великого долготерпения. Но он воспользовался этим долготерпением к ожесточению и сделался сосудом, способным принять гнев, совершенным к погибели, то есть приготовленным к ней от самого себя и по собственной своей воле, потому что не опустил ничего, служившего к его погибели, но сделал все, что влекло его к погибели. Иначе: “щадил”, то есть выставил на вид, чтобы, так как он не сделался лучшим от долготерпения, наказать его и показать собственное могущество, дабы от этого другие сделались лучшими. Как наказав его, сделавшегося сосудом гнева по собственному произволению, Бог показал Свое могущество, так, помиловав много согрешивших, но сделавшихся достойными милости, язычников, явил «богатство славы Своей». Не сказал: человеколюбия, но: “славы”, ибо совершенная слава Божия состоит в том, чтобы миловать. Далее, «которые Он приуготовил», то есть предвидел. И не сказал: спас всех язычников, но: «из язычников», то есть некоторых. Поэтому не соблазняйся, иудей. Вот и из язычников одни милуются, а другие нет.

Рим. 9:25. Как и у Осии говорит: не Мой народ назову Моим народом, и не возлюбленную – возлюбленною.

Рим. 9:26. И на том месте, где сказано им: вы не Мой народ, там названы будут сынами Бога живаго.

Иудеи могли сказать: ты, Павел, обманываешь нас, говоря это. Посему приводит Осию, который взывает и говорит: «не Мой народ назову Моим народом». Кто же это был «не Его народ»? Язычники. А кто «не возлюбленная»? Церковь языческая. Однако язычники стали народом и возлюбленными, даже, что важнее, сынами Бога живого. Если кто скажет, что это сказано об иудеях, ведших себя неблагодарно, но потом принятых в благодать, то такая речь не вредит нашему объяснению. Ибо если принятие это произошло с ними, то что воспрепятствовало произойти ему с язычниками?

Рим. 9:27. А Исаия провозглашает об Израиле: хотя бы сыны Израилевы были числом, как песок морской, только остаток спасется.

Не удовольствовался указанием на Осию, но приводит во свидетели и Исаию, который «провозглашает», то есть смело и безбоязненно, что спасутся не все израильтяне, но достойные спасения (ибо это значит остаток, то есть избранные), которых Бог оставил и отделил, то есть как достойных. Говоря: «как песок морской», напоминает им о ветхозаветном обетовании, которого они сделались недостойными. Итак, не тревожьтесь, будто обетование нарушено. Все пророки предвозвещают, что не все достойны спасения.

Рим. 9:28. Ибо дело оканчивает и скоро решит по правде, дело решительное совершит Господь на земле.

Теперь показывает, как спасется остаток, и говорит, что не нужно трудиться, далеко ходить и утомлять себя делами законными. Бог, говорит, приводящий к концу и коротким способом совершающий слово веры по всей земле, сделает это “по правде”, то есть чтобы оправдать принявших оное. «Если устами своими будешь исповедывать Иисуса Господом, и сердцем своим веровать, что Бог воскресил Его из мертвых, то спасешься» (Рим. 10:9). Вот сокращенное слово, то есть краткие речения веры.

Рим. 9:29. И, как предсказал Исаия: если бы Господь Саваоф не оставил нам семени, то мы сделались бы, как Содом, и были бы подобны Гоморре.

Сказав, что спасется остаток, теперь объясняет, что это значит, и говорит, что Бог оставил нам избранное семя и хлеб, ибо слово “оставил” употребил вместо «избрал», так что если бы Бог не сохранил оного, то мы подверглись бы истреблению, подобно содомлянам и гоморрянам, как осужденные за грехи свои.

Рим. 9:30. Что же скажем? Язычники, не искавшие праведности, получили праведность, праведность от веры.

Рим. 9:31. А Израиль, искавший закона праведности, не достиг до закона праведности.

Здесь дает самое ясное решение, показывая, почему язычники приняты, а израильтяне отвергнуты. Язычники, говорит, держась праведности от веры, действительно оправдались, а израильтяне непрестанно ища «закона праведности», то есть закона дел, не достигли до праведности; потому что закон, состоявший из дел, не в состоянии был оправдать.

Рим. 9:32. Почему? потому что искали не в вере, а в делах закона.

Ты спрашиваешь: почему израильтяне не приобрели праведности, хотя и много домогались ее? Знай, что они искали оправдания не в вере, но будто бы в делах закона.

Рим. 9:33. Ибо преткнулись о камень преткновения, как написано: вот, полагаю в Сионе камень преткновения и камень соблазна; но всякий, верующий в Него, не постыдится.

Претыкается тот, кто засматривается на что-нибудь стороннее и не обращает внимания на то, что у него под ногами. Так и Иудеи, засматриваясь на закон, преткнулись о Христа, то есть не уверовали. А камнем преткновения и камнем соблазна назван Христос по отношению к концу и расположению не уверовавших. Ибо сам по себе Он положен в основание и опору; потому что говорится: «верующий в Него, не постыдится» (Іс. 28:16), язычник ли то, или иудей, так что все совершает и оправдывает вера, а не дела.

 

Глава десятая

Рим. 10:1. Братия! желание моего сердца и молитва к Богу об Израиле во спасение.

Намереваясь нанести иудеям удар, предваряет его коротким словом, дабы не подумали, будто последующая речь его происходит от неприязни к ним, и говорит о «желании сердца», то есть о хотении своем, о сильном желании, даже о молитве своей за иудеев чтобы они не только освободились от наказания, но и спаслись. Как же, говорит, быть мне неприязненным к вам, когда я молюсь Богу о спасении вашем?

Рим. 10:2. Ибо свидетельствую им, что имеют ревность по Боге, но не по рассуждению.

Рим. 10:3. Ибо, не разумея праведности Божией и усиливаясь поставить собственную праведность, они не покорились праведности Божией.

Сначала, казалось бы, благоприятствует и угождает иудеям, ибо сказав о них: «имеют ревность по Боге, но не по рассуждению», показывает, что они достойны больше милосердия, нежели наказания. Ревнуют они, говорит, о законе, данном им от Бога, однако ревнуют не по разуму, не желая познать того, что закон престал и упразднился. Но далее показывает страсть их к спорам и любоначалие. Они старались поставить собственную праведность, то есть праведность от закона, составляемую из собственных их дел и трудов, которая, как павшая уже, не может стоять, и таким образом и своей праведности не поставили, и праведности Божией не покорились. Это и есть знак самохвальства и любоначалия, даже неразумия – усиливаться поставить то, что не может стоять, и в этом проводить все время. Праведностью Божией называется здесь та, которая от веры, которая не зависит от трудов наших, но всецело есть дарование Божие.

Рим. 10:4. Потому что конец закона – Христос, к праведности всякого верующего.

Так как по истине назвал праведностью ту праведность, которая от закона, то дабы, с одной стороны, уверовавшие из евреев не сказали: значит, мы сделались преступниками, когда оставили эту праведность, а с другой – не уверовавшие не могли сказать, что хотя теперь не выполнили они праведности по закону, однако могут совершенно выполнить ее после, апостол, устраняя ту и другую мысль, говорит: «конец закона Христос». Чего желал закон и не совершил, то совершил Христос, то есть оправдание человека. Поэтому не говори, уверовавший из евреев, что ты сделался преступником закона, напротив, ты познал волю закона, совершившуюся посредством веры во Христа. С другой стороны, и ты, не уверовавший еще иудей, не надейся сам совершить праведность по закону: совершитель ее Христос. Итак, если хочешь получить праведность, прими Христа верой и будешь иметь все.

Рим. 10:5. Моисей пишет о праведности от закона: исполнивший его человек жив будет им.

Подтверждает сказанное: чего не совершил закон, то совершил Христос, и говорит: Моисей рассуждает об оправдании человека посредством дел. Но как не было ни одного человека, который исполнил бы дела, то оправдание по закону невозможно.

Рим. 10:6. А праведность от веры так говорит: не говори в сердце твоем: кто взойдет на небо? то есть Христа свести.

Рим. 10:7. Или кто сойдет в бездну? то есть Христа из мертвых возвести.

Рим. 10:8. Но что говорит Писание? Близко к тебе слово, в устах твоих и в сердце твоем, то есть слово веры, которое проповедуем.

Рим. 10:9. Ибо если устами твоими будешь исповедывать Иисуса Господом и сердцем твоим веровать, что Бог воскресил Его из мертвых, то спасешься.

Познав, что дела закона не могут оправдать человека, научись, как без труда и легко оправдываемся мы во Христе: для этого требуется вера от сердца и исповедание от уст. Но нужно пространнее объяснить сказанное: «кто взойдет на небо? или кто сойдет в бездну?» Апостол заимствовал это у Моисея (Повт. 30:11-14), но в том смысле, какой уразумел по своей высокой мудрости. Моисей в буквальном смысле говорит так: заповедь Божия лежит, иудей, перед очами твоими, так что тебе нет нужды ни всходить на небо, чтобы найти ее, ни сходить в бездну, ни переходить чрез море, чтобы там взять ее: она близ тебя, в устах твоих и в уме твоем: Бог все показал тебе посредством закона. Так, кажется, говорит Моисей буквально; но апостол отнес это ко Христу. Не сомневайся, говорит он, и не спрашивай в уме своем: как Христос сошел с небес и воплотился? или как, умерши, восстал из бездны, то есть из преисподних мест? Но веруй, что Он сошел и воплотился, и что, быв погребен, восстал чрез воскресение; ибо Бог воздвиг Его. Поэтому, и смотря на достоинство Воздвигшего, удобно можно веровать. Что же легче этого, когда, ты имеешь спасение в устах своих? А дабы кто, по причине самой удобности, не почел дело веры достойным презрения, показывает, что помышления неверия противны самой вере и что их должно отражать с твердостью. Не говори, внушает, того или другого в сердце своем, то есть никаких сомнений не допускай в мыслях своих.

Рим. 10:10. Потому что сердцем веруют к праведности, а устами исповедуют ко спасению.

Сердце имеет нужду в устах. Ибо что пользы веровать в душе и не исповедывать пред людьми? Хотя вера оправдывает в уме, но совершенное спасение зависит от исповедания; ибо тогда вера сияет и многих пользует. Но и уста имеют нужду в сердце. Многие исповедуют Христа лицемерно, а сердце их далеко отстоит от Него.

Рим. 10:11. Ибо Писание говорит: всякий, верующий в Него, не постыдится.

Рим. 10:12. Здесь нет различия между Иудеем и Еллином, потому что один Господь у всех, богатый для всех, призывающих Его.

Рим. 10:13. Ибо всякий, кто призовет имя Господне, спасется.

Сказав, что сердцем веруют, а устами исповедуют, приводит из Писания свидетельства о вере и исповедании или призывании. Когда говорит: «всякий верующий», указывает на веру, оправданный которой не будет постыжен; а когда говорит: «всякий, кто призовет», указывает на исповедание, соделывающее спасение. Итак, теперь всякий, иудей ли или язычник может быть принят Богом. «Один Господь у всех, богатый для всех, призывающих Его», иначе сказать: это царь, богатый золотом и серебром. Посему, если богатство Его составляют самые верующие, то не отчаивайся, думая, что согрешил так, что не можешь быть прощен. Он примет тебя, чтобы и тебя, сделать участником в Своем богатстве.

Рим. 10:14. Но как призывать Того, в Кого не уверовали? как веровать в Того, о Ком не слыхали? как слышать без проповедующего?

Рим. 10:15. И как проповедовать, если не будут посланы? как написано: как прекрасны ноги благовествующих мир, благовествующих благое!

Выше сказал, что всякий, кто призовет имя Господне, спасется. Теперь укоряет уже иудеев за то, что не призвали имени Господня. Почему же не призвали? Потому что не уверовали. А почему не уверовали? Потому ли что не слыхали? Нет, слышали. Потом возражение: как могли услышать без проповедующего? Следует опять ответ: нет, были проповедующие, многие таковые посланы были к ним. Из чего же видно, что эти посланные были проповедниками? В ответ на это приводит слова пророка: «как прекрасны ноги благовествующих мир, благовествующих благое» (Іс. 52:7). Апостолы, обходя вселенную, возвещали не иное что, как неизреченные блага и мир Бога с человеками. Поэтому неверие есть собственная вина тех, которые не приняли проповедников.

Рим. 10:16. Но не все послушались благовествования. Ибо Исаия говорит: Господи! кто поверил слышанному от нас?

Апостол сказал, что пророки свидетельствуют, что этих благовестников послал Бог. Посему, дабы кто не возразил: если они были от Бога, то следует, чтобы все послушались их, утверждает, что, действительно, не все послушались благовествования, но от этого нет никакого вреда истине. Об этом за много лет говорит Исаия: «кто поверил слышанному от нас?» (Іс. 53:1). Слово кто употреблено здесь вместо «немногие» поверили слышанному от нас.

Рим. 10:17. Итак вера от слышания, а слышание от слова Божия.

Слова эти находятся в связи с предыдущим и представляют как бы вывод из чего-то, прежде сказанного. Но ими апостол высказывает и нечто другое. Иудеи непрестанно искали чудес, даже желали видеть воскресение. Поэтому говорит, что вера от слышания, и не должно требовать ничего более этого слышания; ибо слышание это не простое, не обыкновенных речей, но глаголов Божиих. Посему если ищешь чудес, которые происходят от Бога, то верь и словам, которые говорят от Бога.

Рим. 10:18. Но спрашиваю: разве они не слышали? Напротив, по всей земле прошел голос их, и до пределов вселенной слова их.

Кто-нибудь мог спросить: что же из того для иудеев, если благовестники были посланы, а иудеи не слышали? Апостол отвечает: вся вселенная слышала; как же не слышали те, у которых апостолы провели столько времени и от которых произошли? Возможное ли это дело?

Рим. 10:19. Еще спрашиваю: разве Израиль не знал?

Опять новое возражение; если апостолы проповедовали, но иудеи не поняли; ужели не заслуживают они извинения? Решает и это возражение.

 Но первый Моисей говорит: Я возбужу в вас ревность не народом, раздражу вас народом несмысленным.

Они, говорит, должны были понять, что проповедуется Христос, если не из другого чего, то по крайней мере из того, какой чести удостоились язычники. Они видели, что идолопоклонники вдруг удостоились таких благ, и потому должны были проникнуться к соревнованию и заключить, что это тот самый народ, о котором сказал Моисей. Не только величие чести достаточно было к тому, чтобы подвигнуть иудеев к соревнованию, но и то, что удостоился чести народ, до того низкий, что не стоит даже почитаться народом. «Раздражу вас», сказано, «народом несмысленным». Что неразумнее язычников, поклонявшихся деревьям и камням?

Рим. 10:20. А Исаия смело, говорит: Меня нашли не искавшие Меня; Я открылся не вопрошавшим о Мне.

Сказав, что Моисей говорит первый, упоминает и о другом пророке, который говорит тоже яснее и открытее. Исаия, говорит,«смело говорит», то есть усиливался высказать истину во всей наготе и лучше подвергнуться опасности, нежели молчать. “Меня”, сказано у него, «нашли не искавшие Меня» и которые не вопрошали обо Мне (Іс. 65:1). Кого Моисей называл народом несмысленным, тех Исаия наименовал неищущими и невопрошающими, то есть невеждами и врагами знания. Итак, из всего этого иудеи должны были понять, что одни отвергнуты, другие приняты.

Рим. 10:21. Об Израиле же говорит: целый день Я простирал руки Мои к народу непослушному и упорному.

Дабы иудеи не имели права сказать Богу: Ты найден язычниками, а с нами не хотел обращаться, пророк присовокупляет: Я «целый день», то есть во всякое время, «простирал руки Мои», то есть привлекал вас, но вы оказались народом непослушным и упорным. Следовательно, вы виноваты, а не Я. Я простирал руки Свои к вам и призывал вас, но вы не послушались. Отсюда видно, что израильтяне и слышали, и знали, но не хотели покориться.

 

Глава одиннадцатая

Рим. 11:1. Итак, спрашиваю: неужели Бог отверг народ Свой? Никак. Ибо и я Израильтянин, от семени Авраамова, из колена Вениаминова.

Рим. 11:2. Не отверг Бог народа Своего, который Он наперед знал.

Назвав иудеев народом непослушным, представляет себя сомневающимся, говоря: неужели обетования Божии не исполнились от того, что народ израильский сделался непослушным? Нет, отвечает. Бог не отверг народа Своего, «который Он наперед знал», то есть о котором знал, что он способен к принятию веры. «Ибо и я Израильтянин». Потом, дабы не возразил кто: разве ты один составляешь народ? присовокупляет: не отверг Бог народа Своего, то есть и другие, кроме меня, есть три тысячи, есть пять тысяч, есть великое множество из народа, которые уверовали, как показывают Деяния апостольские (Деян.2:41, 4:4, 5:14).

 Или не знаете, что говорит Писание в повествовании об Илии? как он жалуется Богу на Израиля, говоря:

Рим. 11:3. Господи! пророков Твоих убили, жертвенники Твои разрушили; остался я один, и моей души ищут.

Рим. 11:4. Что же говорит ему Божеский ответ? Я соблюл Себе семь тысяч человек, которые не преклонили колени перед Ваалом.

Апостолу могли возразить: что ты, Павел, говоришь? Неужели в трех, в пяти тысячах, в великом множестве людей полагаешь ты тот народ, который уподобляется песку и звездам? Поэтому говорит: и при Илии спаслось не более семи тысяч; но и Илия не знал их. И теперь, вероятно, есть много уверовавших. Если вы не знаете их, это не новость: и Илия не знал тех. При сем неприметно касаясь словом другого предмета, показывает, что совершенное ими убийство давно свыше предсказано. Именно: дабы не сказали они: мы убили Христа как обманщика, спрашивает: как же убили ветхозаветных пророков предки ваши? Ужели и те были обманщики? Они смело огорчали? Но как же предки ваши раскопали алтари? Неужели и алтари оскорбляли? А как домогались убить самого Илию, ревновавшего об иудеях, славившегося чудотворениями? Если же в те времена, когда так много было порочных людей, Господь избрал для себя только семь тысяч, как показывает Писание, то есть откровение и слово Божие, то отнюдь ничего нет нового, если Он и теперь избирает только достойных. Это объясняет и далее.

Рим. 11:5. Так и в нынешнее время, по избранию благодати, сохранился остаток.

И теперь, говорит, есть “остаток”, то есть наилучшие. Когда провевают смолоченное, то в остатке бывает зерно. Так точно и Бог, отвергая дурных, оставляет себе достойных. Когда сказал: «по избранию», то показал старание спасаемых, потому что они сделались достойны избрания вследствие их старательности, а когда сказал «благодати», то означил дар Божий.

Рим. 11:6. Но если по благодати, то не по делам; иначе благодать не была бы уже благодатью.

Здесь показывает, что не уверовавшие из евреев не имеют никакого извинения. Вы не можете, говорит, сказать, что Бог требовал от вас дел и трудов. Все есть дело благодати. Почему же не хотите вы спастись, когда такое благо предлагается вам без требования от вас трудов? Поэтому, кто захотел, те и спаслись. Эти-то и составляют народ Божий. Значит, Бог не отверг народа Своего, достойного спасения.

 А если по делам, то это уже не благодать; иначе дело не есть уже дело.

Если бы мы благоугождали Богу делами, то благодать была бы уже неуместна; а если есть место для благодати, то нет уже дела и дело не есть дело. Ибо где благодать, там не требуется дела; а где дело, там нет благодати.

Рим. 11:7. Что же? Израиль, чего искал, того не получил; избранные же получили,

Объяснив, что такое благодать, то есть что она есть дар Божий помимо дел, говорит, что израильтяне, ища праведности, не получили ее, потому что искали ее худо и от дел, чем невозможно получить ее. «Избранные же получили». Словом “получили” показывает величие благ и то, что все есть дело благодати Божией. И мы в обыкновенной беседе говорим: он получил прибыль, то есть приобрел выгоду без труда.

 а прочие ожесточились,

Рим. 11:8. как написано: Бог дал им дух усыпления (κατανύξεως), глаза, которыми не видят, и уши, которыми не слышат, даже до сего дня.

В свидетели ослепления их приводит Исаию, дабы не показалось, что он говорит свое. Слова “Бог дал” сказаны вместо «предоставил», то есть позволил, попустил им иметь «дух усыпления». Бесчувствием же называет такой навык души к злу, который неисправим и непременяем; ибо быть бесчувственным (κατανύσσεσθοα) значит приразиться или прилепиться к чему-нибудь. Они, имея глаза, чтобы видеть чудеса, и уши, чтобы слышать учение Господне, ни теми, ни другими не воспользовались, как должно. Так поступили они не в отношении к одному Христу, но и в отношении к апостолам. «Даже до сего дня», сказано.

Рим. 11:9. И Давид говорит: да будет трапеза их сетью, тенетами и петлею в возмездие им;

Рим. 11:10. да помрачатся глаза их, чтобы не видеть, и хребет их да будет согбен навсегда.

Так как они, говорит, непременяемы в злобе, то будут подвергнуты крайнему наказанию. «Трапеза их», то есть все блага и забавы превратятся в противное; они будут уловляемы в сети и пойманы, сделавшись легко пленяемы и одолеваемы всеми и всегда имея в жизни своей соблазны и преткновения. А дабы видно было, что они потерпят это за грехи, сказал: «в возмездие». Кроме того, от бедствий помрачились очи их, как душевные, так и телесные. И хребет их согбен, ибо они находятся в таком рабстве у римлян, которое никогда не кончится. Это значит слово “навсегда”, то есть они никогда не освободятся от рабства того.

Рим. 11:11. Итак спрашиваю: неужели они преткнулись, чтобы совсем пасть? Никак.

Достаточно укорив иудеев, придумывает теперь для них утешение и спрашивает: «неужели они преткнулись, чтобы совсем пасть?» – то есть неужели они согрешили так, что нельзя уже уврачевать их никак. Они преткнулись, однако падение их было не таково, чтобы не было средства поправить дело. Во время кончины мира, как далее скажется, и они спасутся.

Рим. 11:11. Но от их падения спасение язычникам, чтобы возбудить в них ревность.

Здесь желает выполнить две задачи: во-первых, утешить иудеев, а во-вторых – обуздать надмение язычников. Говорит: спасение стало достоянием язычников, когда иудеи преткнулись и не уверовали. По порядку следовало сперва спастись иудеям, а потом язычникам; но поскольку иудеи оказались неверующими, то избраны язычники. На это указывается и во многих местах Евангелия. А спасены язычники, «чтобы возбудить в них ревность», то есть дабы иудеи уязвились честью, оказанной язычникам, и убедились прийти ко Христу по крайней мере из соревнования к ним.

 Рим. 11:12. Если же падение их – богатство миру, и оскудение их – богатство язычникам, то тем более полнота их.

Если, говорит, иудеи, преткнувшись, приготовили спасение язычникам, и язычники были приняты, когда иудеи были отвергнуты, и падение иудеев стало богатством язычников, то тем более «полнота их», то есть когда они, обратившись, все спасутся. Так говорит в приятность иудеям и в утешение их. Ибо хотя иудеи пали, однако язычники не спаслись бы, если бы не имели веры.

Рим. 11:13. Вам говорю, язычникам. Как Апостол язычников, я прославляю служение мое.

Рим. 11:14. Не возбужу ли ревность в сродниках моих по плоти и не спасу ли некоторых из них?

Опять утешая иудеев, сокрушает надмение язычников, говоря: хвалю вас по двум причинам: во-первых, потому, что, быв поставлен в учителя вам, имею нужду прославлять «служение мое», то есть вас, а во-вторых – потому, что имею в виду возбудить к ревности «сродников моих по плоти» – иудеев. Словом “плоть” показал свое родство с иудеями и нежную любовь свою к ним. «И не спасу ли», – не сказал: всех, но: «некоторых». Ибо неприметно обнаруживает их жестокосердие; потому что могло статься, что некоторые, воспламенившись соревнованием, будут подражать язычникам и уверуют.

Рим. 11:15. Ибо если отвержение их – примирение мира, то что будет принятие, как не жизнь из мертвых?

Если, говорит, прогневавшись на них, столько даровал другим, и сделал врагов друзьями, то чего не дарует, когда примет их? Тогда будет «жизнь из мертвых», то есть нескончаемые блага; ибо на них указывает словом “жизнь”. Вместе с этим намекает и на нечто возвышеннейшее, именно на то, что как воскресение из мертвых будет зависеть не от принятия иудеев, так и спасение других будет зависеть не от них же, если те не будут иметь веры. Все это говорит, казалось бы, в пользу иудеев, подавая им освежающее питье, как часто поступают врачи с тяжко больными.

Рим. 11:16. Если начаток свят, то и целое; и если корень свят, то и ветви.

“Начатком” и “корнем” называет патриархов, а “целым” и “ветвями” – тех из потомков их, которые уверовали. Итак, утешает неверующих евреев, говоря: и вы будете святы, если уверуете. Ибо необходимо, чтобы целое и ветви были подобны начатку, то есть то – начатку, а эти – корню. Если же вы не уподобились им, то это служит признаком великой порочности.

Рим. 11:17. Если же некоторые из ветвей отломились, а ты, дикая маслина, привился на место их и стал общником корня и сока маслины,

Рим. 11:18. то не превозносись перед ветвями.

Отломившимися ветвями назвал неверных евреев; ибо они сделались недостойными святого корня. И прекрасно сказал: «отломились»; ибо никогда Бог не отвергал их так, хотя они многообразно согрешали. А вместо их, отломившихся, привит, говорит, ты, язычник. Не сказал: ты посажен, но: “привился”, и тем уязвляет иудея и показывает, что на древе иудея, то есть на патриархах, стоит язычник и «стал общником корня и сока», то есть достиг от Бога одинаковых с иудейскими благородства и славы. Итак, не возносись и не тщеславься пред ветвями.

 Если же превозносишься, то вспомни, что не ты корень держишь, но корень тебя.

Что же пользы от этого отломившимся ветвям? Ведь держать свойственно корню. Видишь ли, как только по видимости хвалит иудеев, стараясь лишь утешить их? Впрочем, и этим поощряет иудеев к ревности, показывая понесенный ими вред и то, как другие получили их собственность и владеют ею.

Рим. 11:19. Скажешь: «ветви отломились, чтобы мне привиться».

Рим. 11:20. Хорошо. Они отломились неверием, а ты держишься верою: не гордись, но бойся.

Здесь доказывает, что язычники не потому избраны на место иудеев, что иудеи согрешили, но за веру, которую обнаружили язычники. Итак, где, казалось бы, низлагает язычника, там показывает, что падение иудеев было не извинительно. Но исправляет он тех и других. Ты, язычник, скажешь, что ветви отломились, чтобы тебе привиться? Да, отломились, но своим неверием, а не потому, будто Бог обязан тебе честью той: ибо «ты держишься верой», привившись к корню. Поэтому “бойся”, потому что привитие не есть дело природы, но веры.

Рим. 11:21. Ибо если Бог не пощадил природных ветвей, то смотри, пощадит ли и тебя.

Иудеи были сыновьями патриархов по природе, однако неверием отломились. Тем паче бойся ты, привитый, пощадит ли Бог тебя в случае твоего падения.

Рим. 11:22. Итак видишь благость и строгость Божию: строгость к отпадшим, а благость к тебе, если пребудешь в благости Божией; иначе и ты будешь отсечен.

Рим. 11:23. Но и те, если не пребудут в неверии, привьются, потому что Бог силен опять привить их.

Не сказал; “видишь” заслугу свою, но: «благость Божию»; ибо все есть дело благодати Божией. И пребывать старайся – не сказал: в вере, но: «в благости», то есть до конца жизни делай достойное человеколюбия Божия. Если не будешь поступать так, то будешь отсечен. Так и иудеи были бы привиты, если бы не продолжали оставаться в неверии; ибо не Бог сначала отсек их, но они сами по себе отпали и отсеклись неверием своим. Говоря, что «Бог не пощадил», имеет в виду, что Бог не милует иудеев, но почитает их недостойными общения и общества святых предков. Весьма мудро устрашает Павел язычника тем, что случилось с иудеями, а иудею примером случившегося с язычниками внушает смелость привиться верой и обнадеживает его упованием на могущество Божие. Силен, говорит, Бог привить их; Он делает все, что превышает надежды наши.

Рим. 11:24. Ибо если ты отсечен от дикой по природе маслины и не по природе привился к хорошей маслине, то тем более сии природные привьются к своей маслине.

Если, рассуждает, если ты, язычник, которому по естеству сродно зло и который имеешь предков, подобных дикой маслине, отсечен от них верой, и, что было не в природе твоей, привит к хорошей маслине, то есть к патриархам, то не тем ли паче возвратится к своей маслине, то есть к отцам своим, иудей, которому по природе сродно добро? Когда же слышишь, что Павел говорит: «по природе», то понимай: естественно и последовательно, например: естественно было, чтобы сын святого Авраама был свят. Наоборот, выражение: «не по природе» понимай: неестественно и непоследовательно, например: неестественно, чтобы сын скверного язычника был свят.

Рим. 11:25. Ибо не хочу оставить вас, братия, в неведении о тайне сей, – чтобы вы не мечтали о себе, – что ожесточение произошло в Израиле отчасти, до времени, пока войдет полное число язычников;

Рим. 11:26. и так весь Израиль спасется.

Тайной называет здесь неведомое и сокровенное. В чем же состоит эта тайна? В том, что евреи не все не уверовали, но отчасти ожесточились. Из них уверовали многие, о которых, как выше сказано, наперед знал Бог, и многие уверуют впоследствии; ибо израильтяне ожесточились, пока спасутся все предузнанные Богом язычники; тогда и Израиль весь спасется, очевидно, уверовав.

 Как написано: придет от Сиона Избавитель, и отвратит нечестие от Иакова.

Рим. 11:27. И сей завет им от Меня, когда сниму с них грехи их.

Опять приводит Исаию, который восклицает, что придет от Сиона могущий спасти и очистить грехи израильтян. Когда же это будет? «Когда сниму с них грехи их», то есть когда удостою их отпущения посредством крещения. Посему хотя не получили они отпущения грехов теперь (ибо ожесточены), но это исполнится впоследствии.

Рим. 11:28. В отношении к благовестию, они враги ради вас; а в отношении к избранию, возлюбленные Божии ради отцов.

Рим. 11:29. Ибо дары и призвание Божие непреложны.

Поскольку, говорит, вы покорились Евангелию и приняты Богом, то они стали упорнее и более отшатнулись и сделались врагами; но так как предки их изначала избраны Богом, то Бог не попустит им погибнуть совершенно (ибо они возлюбленные), но примет их, если уверуют.

Рим. 11:30. Как и вы некогда были непослушны Богу, а ныне помилованы, по непослушанию их,

Рим. 11:31. так и они теперь непослушны для помилования вас, чтобы и сами они были помилованы.

Вы, говорит, называвшиеся прежде язычниками, не захотели послушаться: поэтому избраны были и получили закон иудеи. Опять, когда призваны были иудеи и не послушались Христа, избраны и помилованы вы. Но помилование вас будет и их помилованием: они будут соревновать вам и уверуют, и таким образом удостоятся вашего помилования.

Рим. 11:32. Ибо всех заключил Бог в непослушание, чтобы всех помиловать.

То есть обличил, объявил непослушными, чтобы спасти одних упорством других. Ибо прежде, когда непослушны были язычники, спас, как сказано, евреев; опять, когда не послушались Христа иудеи, спасены язычники, когда же спасены язычники, спасутся, соревнуя им, и иудеи, и таким образом все будут помилованы.

Рим. 11:33. О, бездна богатства и премудрости и ведения Божия! Как непостижимы судьбы Его и неисследимы пути Его!

Размышляя о домостроительствах Божиих от начала мира, о том, как Бог устрояет противоположное чрез противоположное и посредством одних непокорных показывает покорными других, пришел в изумление, удостоверяя тем, что Тот, Кто так устрояет дела наши, непременно устроит и будущее спасение иудеев. «Богатством» называет благость, глубина которой только приводит в изумление, а величие которой неизвестно: ибо обогатить так язычников есть дело богатства. Вместе с благостью изумляется и «премудрости», посредством которой Бог управляет жизнью нашей и умудрил невежественных язычников, и “ведению”, посредством которого Он знает, что полезно каждому. О путях же не сказал: непостижимы, но: «неисследимы», то есть не могут даже быть исследуемы. “Пути Его”, то есть способы домостроительства, не только не могут быть постигнуты, но даже исследованы, то есть нельзя даже видеть следа их.

Рим. 11:34. Ибо кто познал ум Господень? или кто был советником Ему?

Рим. 11:35. Или кто дал Ему наперед, чтобы Он должен был воздать?

Один Он, говорит, знает дела Свои, а кроме Его никто другой. Будучи премудр, Он не от совета с другим заимствует премудрость, но Сам по Себе был и есть самодостаточен. Он же есть и источник всех благ и что только дает, дает не как обязанный вознаграждать, подобно взявшему что у другого, но по Своей благости. Ибо «кто дал Ему наперед», то есть Богу, чтобы воздалось ему? то есть чтобы даруемое Богом благодеяние почиталось отдачею тому, кто дал?

Рим. 11:36. Ибо все из Него, Им и к Нему.

Он Сам есть источник всего: это значит: “из Него”. Он и поддержка всего: это значит: “Им”. Все имеет начало от Него, и Им сотворено, и все стоит и держится, опираясь на Нем, как на основании каком.

Ему слава во веки, аминь.

У Павла в обычае заканчивать речь благодарением, когда говорит он о чем-нибудь важном. Так поступает он и теперь. Так как он исполнился изумления благости, премудрости, ведению и способам домостроительства Божия, то и славословит наконец Бога, научая тем и нас благодарить Бога за великие блага и прославлять Его словами и жизнью.

 

Глава двенадцатая

Рим. 12:1. Итак умоляю вас, братия, милосердием Божиим, представьте тела ваши в жертву живую, святую, благоугодную Богу, для разумного служения вашего.

Достаточно побеседовав о догматах, переходит, наконец, к нравственному учению. Так как показал неизреченное домостроительство о нас и благость Божию, то умоляет «милосердием Божиим», то есть самое милосердие Божие представляет умоляющим, чтобы хотя его устыдились и не обнаруживали ничего, недостойного оного. О чем же умоляет? О том, чтобы мы представили тела свои, то есть отдали их, на брань. Так обыкновенно выражаются в просторечии: полководец представил войска свои на войну. Иначе: мы должны представить члены свои Богу, как царю, безукоризненными и наилучшими; ибо таковые предстоят царю. Потом, мы должны представить их в жертву живую; ибо когда умерщвляем их, тогда живем по духу. Итак, жертва иудейская не благоугодна Богу. “К чему Мне, – сказано, – множество жертв ваших?» (Іс. 1:11). Но жертвы верующих, то есть словесного служения, сильно требует Бог. «Принеси Богу, – сказано, – жертву хвалы» (Пс. 49:14), и: «кто приносит в жертву хвалу, тот чтит Меня» (Пс. 49:23). А состоит разумное служение не в том только, чтобы обращаться к Богу посредством слова, но и в том, чтобы жить по-христиански, чтобы не царствовала в нас никакая бессловесная страсть, но всем управлял ум, и чтобы каждый был как бы архиереем для самого себя, закалая кроющееся внутри себя зло, представляя себя всегда стоящим пред Богом и трепеща от страха при всяком действии и слове подобно первосвященнику, предстоящему у жертвенника Божия.

Рим. 12:2. И не сообразуйтесь (συσχηματίζεσθε) с веком сим, но преобразуйтесь (μεταμορφοΰσθε) обновлением ума вашего.

Предлагает способ, как можно нам совершать словесное служение. Он состоит в том, чтобы мы не сообразовались с веком сим; ибо в нем ничего нет постоянного и прочного, но все временно и имеет только наружный образ (σχήμα), а не сущность или пребывающее существо. Итак, не сообразуйтесь, говорит, и вы «с веком сим», не имеющим постоянной сущности, то есть не помышляйте о находящемся в нем. «Но преобразуйтесь обновлением ума вашего», то есть всегда обновляйтесь. Ты согрешил? Душа твоя обветшала? Обнови ее. Ты отчасти исправил нравственность свою? Постарайся исправлять ее более и более, и ты станешь новым, преобразуясь всегда к лучшему.

Заметь же, что мир назвал наружным образом (σχήμα), означая тем его удоборазрушимость, и временность, а добродетель назвал существенным образом (μορφ), так как она имеет природную красоту и не нуждается в наружных личинах и прикрасах.

Мир имеет наружный образ, чтобы ввести нас в обман, а добродетель показывает свой существенный образ без личин. Поэтому мы должны всегда преобразоваться по добродетели, обновляя себя от зла на добро и от меньшей добродетели к большей.

 Чтобы вам познавать, что есть воля Божия, благая, угодная и совершенная.

Сказав, чтобы мы всегда обновлялись, делаясь новыми, показывает, какая польза от этого обновления ума. Оно говорит, полезно,«чтобы вам познавать, что есть воля Божия». Кто обветшал умом, тот не знает, в чем состоит воля Божия, не знает, что Бог хочет, чтобы мы жили в смиренномудрии, любили нищету, плакали и исполняли все прочее, заповеданное нам Богом.

Напротив, кто обновлен духом, тот знает, в чем состоит воля Божия, знает точно так же, как и иудеи, держащиеся закона. Волей Божией был и закон, но не благоугодной и не совершенной; потому что дан был не как главная воля, но как приспособленная к слабости иудеев. Совершенная же и благоугодная воля Божия есть Новый Завет. Впрочем, согласно с Василием Великим¹, можешь и так понимать. Много такого, чего хочет Бог. Иного хочет Он для благотворения нам: это называется благим, как исполненное благости; иного же хочет Он как прогневляемый грехами нашими: это называется злым, как огорчающее нас, хотя и его цель – благо. Поэтому, чего хочет Бог для благотворения нам, тому и мы должны подражать, а что возбуждает чувство скорби, того не должно нам делать; ибо не мы служители зла, но лукавые духи.

Посему, во-первых, подмечай волю Божию, благая ли она; потом, когда узнаешь это, смотри, угодна ли Богу эта воля. Ибо много такого благого, которое не благоугодно Богу, потому что делается или не в то время или не тем лицем, как бы надлежало. Например: благо, чтобы кадили Богу; но когда сделал это Озия то не благоугодил Богу (2Хрон. 26:16). Еще: благо было, чтобы ученики узнали тайны, но чтобы они узнали их прежде времени, это не благоугодно было: “вы”, говорит, «теперь не можете вместить» (Ін. 16:12). Когда же что окажется благим и благоугодным, то постарайся, чтобы это совершено было и без недостатков, точно так, как требуется, без отступления от того. Например: раздавать следует «в простоте» (Рим. 12:8), то есть с щедростью; но если это делается со скупостью, то раздача не точно согласна с требуемым относительно ее.

Рим. 12:3. По данной мне благодати, всякому из вас говорю: не думайте о себе более, нежели должно думать; но думайте скромно, по мере веры, какую каждому Бог уделил.

Павел, будучи смиренномудрым, никогда не почитает достаточными собственные слова, но в подтверждение их представляет то милосердие Божие, то благодать. Я, говорит он, не от себя предлагаю слово, но от Бога, внушенное мне благодатью Его. «Не думайте о себе более, нежели должно думать», говорит он всякому, и простецу, и начальнику; а рассуждает прежде всего о смиренномудрии, подражая Господу, который начал с оного: «блаженны нищие духом» (Мф. 5:3). Смысл слов его такой: должно “думать”, то есть иметь высокую мысль, но для того, чтобы думать о небесном и возвышаться над земным, а не для того, чтобы возноситься над ближними: это значит «думать более, нежели должно думать».

Мы получили благоразумие для того, чтобы обращать оное не в высокоумие, но «в целомудрие», то есть в смиренномудрие. Так сказал, дабы показать, что высокоумный сумасбродствует и вышел из ума своего, а смиренномудрый имеет здравые мысли и потому называется целомудренным.

Сказав, что мы не должны высоко думать о себе, указывает теперь, как должно думать о себе скромно, и говорит, что должно думать о себе скромно, помышляя, что Бог каждому уделил меру веры. Так как по причине дарований духовных многие впали в высокоумие, то и говорит, что должно думать о себе скромно потому, что Бог каждому уделил меру веры. Ибо это не от твоего зависит успеха, но есть божественное дарование: велико ли оно, мало ли, но даровал его Бог. Дарованием называет здесь ту веру, которой творили чудеса. Ибо вера двух родов: одна принадлежит нам, например: «вера твоя спасла тебя» (Мф. 9:22), а другая есть дар Божий: это та вера, которой совершаются чудеса, например: «если вы будете иметь веру с горчичное зерно и скажете горе сей: перейди отсюда туда, и она перейдет» (Мф. 17:20).

Рим. 12:4. Ибо, как в одном теле у нас много членов, но не у всех членов одно и то же дело,

Рим. 12:5. так мы, многие, составляем одно тело во Христе, а порознь один для другого члены.

Примером тела и членов низлагает великое возношение высокоумия. Тело одно, но имеет различные члены, совершающие различные действия. Так точно и мы, верующие, составляем одно тело во Христе, как главе, а порознь мы один для другого члены, не только малый для большого, но и большой для малого. Итак, не превозноситесь друг перед другом: как члены, вы имеете нужду друг в друге.

Рим. 12:6. И как, по данной нам благодати, имеем различные дарования, то, имеешь ли пророчество, пророчествуй по мере веры.

Не сказал: имея дарования большие или меньшие, но «различные». Так самым именем смиряет превозносящихся! И не добродетелями называет, но «дарованиями». То, что получил ты, говорит, есть дарование Божие, а не твое дело: это дала тебе «благодать». Итак, чтобы смирить превозносящихся, говорит, что это дано Богом и называет это дарованиями; а чтобы возбудить ленивых, показывает, с другой стороны, что для получения дарований и мы привносим нечто, и говорит: «пророчествуй по мере веры». Хотя это благодать, но изливается не просто, а проливает столько, сколько вмещает сосуд веры, предоставленный ей. Почему упоминает сначала о пророчестве? Может быть, и без особенной причины, а вероятно, потому, что некоторые превозносились этим дарованием. Если же превозносились, то почему Бог не лишил их дарования? Для пользы людей, и в наставление нам, чтобы мы не осуждали имеющих дарования и тогда, когда они согрешают. Если Я, говорит Бог, не отнимаю благодати Своей; то кто ты, уничижающий имеющего дарование?

Рим. 12:7. имеешь ли служение, пребывай в служении;

Есть служение и дарование особенное в чине церковном, каково служение семи диаконов. Но здесь под именем “служение” разумей вообще всякое духовное дело. Какое, говорит, получил ты служение, в исправлении того “пребывай” (это слово должно приложить здесь), не ищи чего-либо большего, и не превозносись пред другим, а будь доволен тем, что получил.

 учитель ли, – в учении;

Если принять служение в общем смысле, то далее перечисляются виды его. Если же разуметь служение особенное (диаконское), то заметь, как сперва упомянул о низшем, а потом положил высшее, то есть учение, не наблюдая порядка, и тем самым поучая нас не гордиться и не превозноситься тем, что кажется нам высшим.

Рим. 12:8. увещатель ли, увещевай.

И увещание есть вид учения. Ибо учением называется вообще рассуждение о всяком предмете, а увещанием собственно то, когда кто успокаивает словом души, возмущенные скорбью или гневом. Итак, увещатель, говорит, пусть пребывает в увещании, делая свое дело, и не превозносится перед другим.

 раздаватель ли, раздавай в простоте; начальник ли, начальствуй с усердием;

Сказав об учении и увещании, то есть о том, что относится к попечению о душах, теперь говорит о телесном, как занимающем второе место. «Простотой» называет щедрость; следовательно, учит раздавать с щедростью. Ибо никакая добродетель не бывает добродетелью, если совершается ненадлежащим образом. Так и девы, хотя имели елей, но имели его недостаточно, почему и отвержены. И начальник должен проходить служение свое тщательно и неленостно. «Начальствовать» же значит вспомоществовать тому, кто требует помощи, словом и делом. Так как сказал о раздаянии имущества, а имуществом изобилуют не все, то присовокупляет: будь предстоятелем другим образом, и помогай нуждающимся, только со тщанием.

 благотворитель ли, благотвори с радушием.

Выше сказал, что должно раздавать в простоте или с щедростью. Но многие дают хотя много, однако принужденно и со скорбью, поэтому учит, что щедрость должна быть без скорби, даже с удовольствием и радостью. Ты должен радоваться, что за малую цену получаешь небо; пойми же, какое различие между раздающим и благотворящим. Раздает тот, кто подает подаяние из полученного от другого, а благотворит тот, кто подает из своего достояния.

Рим. 12:9. Любовь да будет непритворна;

Показывает, чем довершается все, прежде сказанное, и говорит: «любовь да будет непритворна». Ибо такова истинная любовь, а с нею удобно совершится все: благотворитель будет благотворить охотно, доставляя ближнему, как самому себе; начальник будет начальствовать с усердием, подвизаясь за ближнего, как за самого себя, и так далее.

 отвращайтесь зла, прилепляйтесь к добру;

Выше сказал о любви. Но так как и любовь бывает во вред, например, между людьми, соглашающимися на грабительство, и тому подобное; то присовокупляет: «отвращайтесь» (ἀποστυγούντες) зла, то есть ненавидя зло от души; ибо предлог (από) указывает на ненависть сильную и всем сердцем. Немало таких, которые хотя не делают зла, однако желают его. Поэтому, говорит, я требую, чтобы ненавидели зло всем сердцем, чтобы душа очистилась. Поскольку я, говорит, предписал вам любить друг друга, то не думайте, будто я возбуждаю вас содействовать друг другу и в худых делах. Совершенно напротив, я желаю, чтобы вы чуждались не только худого дела, но и всякого душевного расположения к нему. Не достаточно удаляться зла, но должно еще прилежать к деланию добра. Поэтому сказал: «прилепляйтесь к добру», то есть имейте к нему расположение и любовь. В таком смысле и Бог, соединяя мужа с женой, сказал: «прилепится к жене своей» (Бут. 2:24).

Рим. 12:10. будьте братолюбивы друг к другу с нежностью;

Я, говорит, научил вас любви, и вам весьма естественно исполнять это, ибо вы братия, рожденные от одной утробы, то есть от купели крещения, следовательно, этим самым обязаны уже любить друг друга, потому что признаком и обнаружением братства служит дружба, а дружба производится и утверждается братолюбием.

 в почтительности друг друга предупреждайте;

Учит, как сохранять братолюбие, именно – уважением друг друга и взаимным предпочтением; ибо «предупреждать» значит предварять друг друга в почтении.

Рим. 12:11. в усердии не ослабевайте;

Так как многие, казалось бы, душевно почитают и любят друг друга, но руки к ним не простирают; то научает заботиться друг о друге и самым делом помогать другим.

 духом пламенейте;

Предполагается возражение: как можем мы «в усердии не ослабевать»? Если, отвечает, будем гореть духом, то есть если будем усердны и ревностны. Заметь также, что «духом пламенейте» сказано уже после исчисления многих видов добродетели; ибо кто исполнил вышесказанное, тот привлекает благодать Духа и возжигается огнем Его.

 Господу служите;

Когда ты братолюбив, когда имеешь любовь и другие добродетели, о которых прежде сказано, тогда служишь Господу. Ибо Он к Себе относит то, что ты делаешь для брата.

Рим. 12:12. утешайтесь надеждою;

Так как требуемое Апостолом есть нечто великое и трудное, то теперь он научает тому, что делает исполнение этого удобным, научает действованию по упованию. Ибо упование делает душу более мужественной и смелой в опасностях.

 в скорби будьте терпеливы,

Надежда относится к будущему. Но, говорит, и в настоящем можешь получить великое благо; ибо терпение в скорбях сделает тебя терпеливым и опытным.

 в молитве постоянны;

Это, разумею – молитва, есть великая помощь к совершению всего вышесказанного. И не сказал просто: молитесь, но будьте «в молитве постоянны». Если тотчас ничего не получаешь, будь постоянен, и достигнешь того, чего желаешь.

Рим. 12:13. в нуждах святых принимайте участие;

Сказав выше: «благотвори с радушием», всем вообще отверз руку, а теперь учит о милостыне к верным: ибо их называет святыми. И не сказал: помогайте им в нуждах, но: «принимайте участие», показывая тем, что вспоможение есть купля и общая прибыль; ибо ты подаешь деньги, а они воздают тебе небом. Не сказал также: в больших издержках, но: “в нуждах”, чтобы удовлетворить нуждам святых. Как же не жестоки и не подобны зверям те, кои не помогают святым в их необходимых потребностях?

 ревнуйте о странноприимстве (την φιλοξενίαν διώκοντες).

Не сказал: будьте странноприимны, но: «ревнуйте о странноприимстве», научая нас, чтобы мы не дожидались, когда нуждающиеся придут к нам, но сами бежали к ним и догоняли их, как поступали Авраам и Лот.

Рим. 12:14. Благословляйте гонителей ваших; благословляйте, а не проклинайте.

После учения о братолюбии и любви к своим предлагает наконец наставление и о том, как мы должны относиться ко врагам. Не сказал: не помните обид, не мстите, но что гораздо более: «благословляйте», и присовокупил: «не проклинайте», дабы мы не проклинали, а только благословляли. Кто благословляет гонящих его за Христа, тот показывает, что он с радостью терпит за Любимого; а кто проклинает, тот показывает, что он не радуется, а потому дает знать, что он не любит Того, за Кого гонят его.

Рим. 12:15. Радуйтесь с радующимися и плачьте с плачущими.

Великий нужен дух, чтобы не только не завидовать, но и радоваться с радующимися. Это показывает душу, совершенно свободную от зависти, и гораздо больше значит, нежели плакать с плачущим; потому что к плачу побуждает сама природа, влекущая к состраданию. Итак, научает нас тому и другому, то есть и состраданию, и чуждому зависти расположению ко всем, даже к гонителям.

Рим. 12:16. Будьте единомысленны между собою;

Опять рассуждает о смиренномудрии, ибо естественно, что в Риме, как столичном городе, была болезнь гордости. Смысл сказанного такой: ты почитаешь себя великим человеком? Почитай и брата таким же. Ты подозреваешь, что он мал и низок сердцем? Произнеси такой же суд и о себе, и таким образом смиришь всякое высокоумие и не будешь гнушаться им, будто лучший его, но станешь почитать его, как равного себе, как и самого себя.

 не высокомудрствуйте, но последуйте смиренным.

Научает, как можно исполнить прежде сказанное, именно: если не будем высокомудрствовать, но последуем смиренным, то есть станем подражать униженным и презираемым, то есть снизойдем, применимся к ним.

 Не мечтайте о себе.

То есть не думайте, что сами можете удовлетворить себя во всем, и не имеете нужды в совете другого или в том, кто внушает должное. Моисей беседовал с Богом; однако имел нужду в совете с тестем.

Рим. 12:17. Никому не воздавайте злом за зло;

Если упрекаешь другого в том, что он сделал зло, то зачем подражаешь ему и сам делаешь зло? Не сказал: не делай зла верному, но: “никому”, будет ли он язычник или другой кто.

 но пекитесь о добром перед всеми человеками.

Так говорит не для того, чтобы мы жили для тщеславия, но для того, чтобы не подавали повода укорять нас тем, которые желают этого. Ибо требует, чтобы мы жили несоблазнительно и без преткновений, потому что за нами и за касающимся нас наблюдают многие.

Рим. 12:18. Если возможно с вашей стороны, будьте в мире со всеми людьми.

Прекрасно сказал: «если возможно с вашей стороны». Ибо иногда невозможно быть в мире, например, когда идет борьба за благочестие или за обиженных. Итак, внушает: исполняй свои обязанности и никому не подавай случая к вражде и смятению. Если же видишь, что оскорбляется благочестие, то восстань мужественно, сражаясь за истину, однако не против человека враждуя, но против нечестия, а о человеке, напротив сожалея и щадя его. Таким образом, что прежде казалось невозможным, то становится возможным; ибо что касается тебя, то ты находишься в мире с ним, а брань ведешь с одним нечестием.

Рим. 12:19. Не мстите за себя, возлюбленные, но дайте место гневу Божию. Ибо написано: Мне отмщение, Я воздам, говорит Господь.

Дайте, говорит, место гневу Божию в отношении к обижающим вас. Если вы мстите сами за себя, то Бог не будет мстить за вас; а если вы простите, то Бог отомстит строже. Приводит и свидетельство, подкрепляя свое слово. Говорит же это для одобрения малодушных; потому что они ничего другого не желают, как видеть, что враги их получили за них отмщение.

Рим. 12:20. Итак, если враг твой голоден, накорми его; если жаждет, напой его: ибо, делая сие, ты соберешь ему на голову горящие уголья.

Здесь требует от вас высшей степени любомудрия. Что я говорю, рассуждает, должно жить в мире? Я повелеваю даже благодетельствовать. Сказал: «ты соберешь ему на голову горящие уголья», снисходя малодушию оскорбляемых; ибо всего приятнее для человека видеть врага наказанным. Как бы так говорит: ты желаешь отомстить ему? Благотвори ему; в таком случае ты отомстишь ему гораздо сильнее. Поэтому и сказал: «соберешь ему на голову горящие уголья», обозначая этим сильное наказание. В этом смысле и выше сказал: «дайте место гневу Божию».

Рим. 12:21. Не будь побежден злом, но побеждай зло добром.

Здесь показывает, что мы не должны питать врагов такой мыслью, что привлечем на них большее наказание. Смысл сказанного такой: «не будь побежден злом», то есть делай это не с намерением отомстить, и не подражай делающему зло (это значит быть побежденным), но старайся более победить его благотворительностью своею и отвратить его от злобы. Итак, сказанное выше высказал к ободрению малодушных, а теперь предложил совершеннейшее.

* * *

¹

Св. Васил. Вел. Правила, кратко изложенные: Твор., ч.5. стр.352–354, Москва, 1849.

 

Глава тринадцатая

Рим. 13:1. Всякая душа да будет покорна высшим властям;

Предложив слушателям достаточно наставлений касательно нравственности и научив их быть благосклонными даже ко врагам, предлагает и настоящее увещание, научая всякую душу, хотя бы кто был священник, хотя бы монах, хотя бы апостол, подчиняться начальникам; ибо подчинение это не подрывает благочестия. А предлагает это увещание апостол с целью – показать, что Евангелие учит не измене или неповиновению начальству, но благородному образу мыслей и повиновению.

 ибо нет власти не от Бога; существующие же власти от Бога установлены.

Что ты говоришь? Неужели всякий начальник поставлен Богом? – Не то говорю я, – отвечает. У меня теперь слово не о каждом начальнике в отдельности, но о самом начальстве. Что есть начальства, что одни начальствуют, а другие подчинены, и что нет смешения между высшими и низшими, это я называю делом премудрости Божией. Ибо не сказал: нет начальника, но «нет власти не от Бога». Поэтому, говорю, рассуждает о самом предмете, о начальстве. Подобно сему, когда премудрый говорит: «разумная жена – от Господа» (Притч. 19:14), высказывает не то, что Бог соединяет каждого, вступающего в брак, но то, что брак установлен Богом. Итак, все власти, какие бы ни взял в рассмотрение, отца ли над сыном, мужа ли над женой, все ли прочие, даже те, которые существуют между животными, например, между пчелами, журавлями, рыбами, – все установлены Богом.

Рим. 13:2. Посему противящийся власти противится Божию установлению. А противящиеся сами навлекут на себя осуждение.

Дабы верующие не могли сказать: ты унижаешь нас, подчиняя начальникам тех, которые имеют получить Небесное Царство, показывает, что повинующийся начальствам повинуется Богу, или, что гораздо страшнее, неповинующийся начальствам противится Богу, установившему начальства, а противящийся будет наказан и Богом и людьми. Последнее внушил, сказав: «противящиеся сами навлекут на себя осуждение».

Рим. 13:3. Ибо начальствующие страшны не для добрых дел, но для злых. Хочешь ли не бояться власти? Делай добро, и получишь похвалу от нее.

Чего боишься и ужасаешься? Разве начальник бранит тебя, если делаешь добро? Разве он страшен для тебя, если ревнуешь о добродетели? Напротив, если ты делаешь добро, то начальник поставлен хвалить тебя. Он столь далек от того, чтобы наводить на тебя страх, что даже хвалит тебя.

Рим. 13:4. ибо начальник есть Божий слуга, тебе на добро.

Он, говорит, содействует воле Божией. Например: Бог советует тебе быть целомудренным: и начальник предписывает тоже законами. Бог увещевает тебя не быть любостяжательным и вором: и начальник поставлен судьей над тем же. Следовательно, он нам поспешник в добрых делах, если предаемся ему.

 Если же делаешь зло, бойся, ибо он не напрасно носит меч:

Значит, не начальник производит в нас страх, но пороки наши, по причине которых и меч начальника, то есть власть наказывать. Начальник, говорит, не напрасно опоясывается мечом, но для того, чтобы наказывать порочных.

 он Божий слуга, отмститель в наказание делающему злое.

Когда начальник хвалит добродетель, исполняет волю Божию; и когда употребляет в дело меч, есть слуга Божий, защищающий добродетель и прогоняющий порок. Многие делают добро не столько из-за страха Божия, сколько по боязни начальников. Посему, когда начальник защищает добродетель и наказывает порок, то он – Божий слуга.

Рим. 13:5. И потому надобно повиноваться не только из страха наказания, но и по совести.

Тебе необходимо, говорит, повиноваться не потому только, чтобы не испытать гнева и Божия, и начальнического, как непокорному, и не подвергнуться несносному наказанию, но и потому, чтобы не оказаться бессовестным и неблагодарным к благодетелю. Великие благодеяния доставляют начальства государствам. Ими поддерживается благосостояние наше, а если бы не было их, давно уже все ниспроверглось бы от того, что сильнейшие поглотили бы слабейших. Итак, собственная совесть твоя, говорит, пусть убедит тебя почитать тех, которые доставляют тебе столько благ.

Рим. 13:6. Для сего вы и подати платите,

Ты говорит, сам свидетельствуешь, что начальник благодетельствует тебе, потому, что даешь ему вознаграждение, очевидно, как промышляющему о тебе. Мы не стали бы платить подати изначала, если бы не знали, что получаем пользу от начальства, проходящие которое неутомимо бодрствуют вместо нас, а мы свободны от хлопот по сему.

 ибо они Божии служители, сим самым постоянно занятые.

Поэтому и Богу угодно, чтобы мы платили служителям Его подати. Бог хочет, чтобы в гражданском обществе было мирно, жили добродетельно и поражался порок; а в этом-то и служат начальники воле Божией, ревностно заботясь об общем спокойствии, прилагая неутомимое попечение о том, чтобы мы проводили жизнь в мире и тишине. Если иной употребляет начальствование во зло, то это ничего не говорит против пользы самого начальства.

Рим. 13:7. Итак отдавайте всякому должное: кому подать, подать; кому оброк, оброк; кому страх, страх; кому честь, честь.

Благодарность к начальникам есть, говорит, неизбежный долг твой. Отдавай же должное всякому, кому вручены различные начальствования: кому следует подать, то есть подать поголовная, тому отдавай подать, а кому оброк, то есть взнос за землю, тому отдавай оброк. Но не одни только деньги давайте. Воздавайте и страх, то есть почтение, благоговение и отменную почесть. Поэтому присовокупляет: «кому честь, честь». Страх бывает двух родов. Один страх тот, которым боятся преступники, – страх, происходящий от худой совести: этот страх еще прежде отверг апостол. Другой же страх тот, который имеют любящие к любимому, то есть высшая степень почтения, как сказано: «нет скудости у боящихся Его» (Пс. 33:10) и: «страх Господень чист, пребывает вовек» (Пс. 18:10). Здесь разумеется благоговение.

Рим. 13:8. Не оставайтесь должными никому ничем, кроме взаимной любви.

Иные долги, говорит, отдавайте. Но любовь не желайте никогда выплатить, а всегда имейте ее долгом постоянным. Если ты всегда окажешь ближнему расположение любящего, то не воображай, что поэтому завтра ты должен пренебречь им: напротив, всегда думай, что на тебе лежит долг – любить ближнего.

 ибо любящий другого исполнил закон.

Рим. 13:9. Ибо заповеди: не прелюбодействуй, не убивай, не кради, не лжесвидетельствуй, не пожелай чужого и все другие заключаются в сем слове: люби ближнего твоего, как самого себя.

Кто любит ближнего, тот исполняет закон. Поэтому каждый должен любить ближнего своего потому, что получает от него и от любви к нему столько благодеяний, что исполняет весь закон. Не сказал: дополняется, но «заключается», то есть в этой заповеди сокращенно заключается весь состав заповедей. Ибо начало и конец добродетели есть любовь. Далее, закон требует любви в высшей степени. “Люби” – говорит, – «ближнего, как самого себя», а Господь наш требует большего, внушив, чтобы мы любили ближнего более, нежели себя; ибо научает полагать за друга душу (Ін. 15:13).

Рим. 13:10. Любовь не делает ближнему зла; итак любовь есть исполнение закона.

Показывает, что любовь имеет то и другое совершенство. Когда говорит, что «любовь не делает ближнему зла», обозначает, что она есть воздержание от зла, а словами «любовь есть исполнение закона» указывает, что она есть делание добра. Итак, любовь совершает в нас добродетель, указываемую законом, во всей ее полноте.

Рим. 13:11. Так поступайте, зная время, что наступил уже час пробудиться нам от сна.

Вы должны, говорит, весьма высоко ценить любовь, а чрез нее – все прочие добродетели. Таково уже время. Близок день воскресения, близок суд, и нам должно пробудиться от сна нерадения и быть готовыми к делам, достойным воскресения.

 Ибо ныне ближе к нам спасение, нежели когда мы уверовали.

Вероятно, они в начале, по обращении своем, были ревностнейшими, а потом, с течением времени, охладели. Поэтому говорит: теперь мы ближе к будущему веку; ибо его разумеет под «спасением», назвав его так с лучшей его стороны, потому что для грешников он не спасение, но погибель. Приближаясь же к будущей жизни, мы должны усилить свое внимание. Это и показывает далее.

Рим. 13:12. Ночь прошла (προέκοψεν), а день приблизился:

То есть ночь скоро кончится. Например: положим, что ночь состоит из двенадцати часов. Когда пройдет десять часов, то говорим, что ночь кончается (προέκοψεν), вместо: прошла, близка к концу. Ночью называет настоящий век, потому что в нем многие находятся во тьме и житие каждого покрыто тьмой; а днем именует век будущий, как по причине светлости праведных, так и потому, что тогда откроются тайны всех. В Евангелии же днем называется настоящий век потому, что во время его должно делать, а ночью именуется будущий век потому, что тогда никто не может делать (Ін. 9:4).

 итак отвергнем дела тьмы и облечемся в оружия света.

Делами назвал греховные действия, как нечто трудное, сопряженное с великими неудобствами, подверженное тысячам опасностей даже в нынешнем веке; а оружием света наименовал действия добродетельные: ибо они поставляют имеющего их, как оружие в безопасности, и делают светлым как оружие света. Словами «отвергнем» и «облечемся» показал удобство того и другого, то есть и удаления от злых дел и обращения к добродетели. Как не трудно отложить одежду и облечься в другую, так возможно удалиться от порока и воспринять добродетель.

Рим. 13:13. Как днем, будем вести себя благочинно,

Выше сказал: «день приблизился», а теперь показывает, что он уже наступает, и учит вести себя в нем благочинно. Благочинством привлекает тех, которые много уважали славу народную; и не сказал: ведите себя, – но «будем вести себя», делая свое увещание сносным. Ибо ничто так не безобразно, как грех, и ничто так не доставляет благообразия, как добродетель.

 не предаваясь ни пированиям и пьянству,

Не пить запрещает, но пить без меры; не употребление вина, но пьянство. «Пированием» называется (состояние) в пьяном виде, соединенное с обидами, что называется также бесчинием в пьяном состоянии.

 ни сладострастию и распутству,

Сказав прежде о пьянстве, теперь говорит о происходящем от него зле; ибо распутство происходит от пьянства, и здесь отсекает не сообщение с женщинами, но блуд.

 ни ссорам и зависти.

Угасив зло, рождающееся от похоти, подавляет теперь и то зло, которое происходит от гнева. Ибо ничто так не возжигает похоть и не воспламеняет гнев, как пьянство и бесчиние в пьяном состоянии. От зависти происходит рвение или ссора, потому что завидующий другому доходит и до ссор. Посему-то, отъяв ссору, восходит и к началу ее – зависти. Упоминает же о ссоре и зависти вместе с распутством потому, что от последнего происходят брани и превращения домов.

Рим. 13:14. но облекитесь в Господа нашего Иисуса Христа,

Совлекши с нас одежду греховную, украшает наконец нас, облекая нас уже не в оружия света, но, что более может ужасать, делая одеянием нашим Самого Владыку. Кто облечен в эту одежду, тот имеет всякую добродетель.

 и попечения о плоти не превращайте в похоти.

Не запрещает попечения о теле, но “похоти”. Заботься, говорит, о теле для здоровья, а не для непотребства. Ибо то было бы не попечение, когда бы ты возжег пламень и распалил печь во вред себе. Старайся только о том, чтобы иметь тело здоровое, а что сверх того, о том не заботься, и не возжигай похоти тела, но все тщание обрати к духовному.

 

Глава четырнадцатая

Рим. 14:1. Немощного в вере принимайте без споров о мнениях.

Многие из уверовавших иудеев и после обращения наблюдали различия яств, воздерживались от свиного мяса и не дерзали совсем отстать от закона. Потом, чтобы не обличили их в том, что воздерживаются от одного мяса свиного, воздерживались вообще от всякого мяса и питались растениями. Другие были более совершенны, не наблюдали ничего подобного и были укоряемы от наблюдающих. Павел опасался, чтобы совершенные, обличая несовершенных неблаговременно и ненадлежащим образом, не отклонили их от веры Христовой. Поэтому мудро приступает к делу, заботясь о пользе и другой стороны. Он не отважился сказать укоряющим: вы худо делаете, – дабы не утвердить несовершенных в наблюдении ими обрядов. Не отважился также сказать обличителям: вы хорошо делаете, – чтобы не сделать их в нападках сильнейшими. Напротив, предлагает увещание, приспособленное к тем и другим. Его обличение направлено, казалось бы, более против сильнейшей стороны, но в самом деле вся сила оного падает на немощнейших. Ибо тотчас выражением «немощного» показал болезнь таковых. Когда же говорит «принимайте», то указывает нужду в великом попечении для них, что и есть признак крайней слабости их. «Без споров о мнениях». То есть не осуждайте его за немощь, не соблазняйтесь, не смущайтесь многими помыслами, но всячески старайтесь уврачевать его как немощного.

Рим. 14:2. Ибо иной уверен, что можно есть все, а немощный ест овощи.

Делает сравнение между совершенным и несовершенным и говорит, что совершенный, дерзая по вере, безразлично питается всем, а несовершенный, как немощный, ест овощи. Поэтому последний заслуживает врачевания, а не поражения.

Рим. 14:3. Кто ест, не уничижай того, кто не ест; и кто не ест, не осуждай того, кто ест, потому что Бог принял его.

Те, которые ели все, как совершенные, уничижали неядущих, как маловерных и привязанных еще к иудейству. С другой стороны, неядущие осуждали тех, которые ели все, как невоздержанных. Так как между этими многие были из язычников, то говорит: «Бог принял его», то есть явил к нему Свою неизреченную благодать. Что же ты споришь с ним о законе, когда Христос оправдал его?

Рим. 14:4. Кто ты, осуждающий чужого раба? Перед своим Господом стоит он или падает.

Это говорит к совершенному, отклоняя его как от уничижения, так и от осуждения: ибо совершенные делая то и другое, и уничижали и осуждали несовершенных. Впрочем, скрытным образом обличение падает здесь и на несовершенных. Не потому, говорит запрещаю тебе судить, что поведение другого не заслуживает суда, но потому, что он раб чужой, то есть не твой, но Божий. Ибо хотя он и немощен, однако не перестал быть рабом; почему и не должно отчаиваться относительно его. Ободряя же немощного, не сказал: падает, но: «стоит или падает». То или другое случится с ним, Господу принадлежит право судить и о потере падающего и о прибытке стоящего.

 И будет восставлен, ибо силен Бог восставить его.

Словами «будет восставлен» показывает, что он так колеблется и до того дошел, что один Бог может восставить его. Это говорим о людях, весьма безнадежных.

Рим. 14:5. Иной отличает день от дня, а другой судит о всяком дне равно.

Одни изнуряли себя неядением или воздерживались от свиного мяса в известные дни, а другие всегда принимали пищу и осуждали постившихся. Об этих говорит, что один судит, а другой иначе, тогда как дело здесь безразличное. Поэтому не должно нападать на братий из-за этого. В этом снисходит укоряемым, потому что они были еще новы в вере.

 Всякий поступай по удостоверению своего ума.

Когда речь идет о догматах, мы не должны поступать по удостоверению собственного ума, но должны твердо содержать то, что получили, хотя бы ангел с неба стал благовествовать нам иное. А здесь речь идет о яствах и постах и т.п., и претыкающиеся об это еще новы в вере и нуждаются в снисхождении, а потому надлежало сделать им некоторое послабление относительно жизни, устроенной по всей точности.

Рим. 14:6. Кто различает дни, для Господа различает; и кто не различает дней, для Господа не различает.

Кто, говорит, различает дни, для Господа различает, как благоговейный; и кто не различает дней, для Господа не различает, как совершенный уже во Христе и возвысившийся над законными наблюдениями.

 Кто ест, для Господа ест, ибо благодарит Бога; и кто не ест, для Господа не ест, и благодарит Бога.

Об одном только, говорит, спрашиваем, для Христа ли делают это и благодарят ли Бога ядущий и неядущий? ибо совершаемое так не подлежит обвинению и оклеветанию. Говорит это, как я сказал, потому, что римляне еще новы были в вере. Но скрытным образом наносит удар и придерживающимся иудейства. Как благодарить тому, кто придерживается еще закона? Следовательно, благодарит только тот, кто ест.

Рим. 14:7. Ибо никто из нас не живет для себя, и никто не умирает для себя;

Рим. 14:8. а живем ли – для Господа живем; умираем ли – для Господа умираем:

Мы имеем, говорит, Господа, Который печется о нас и Который почитает жизнь нашу приобретением, а смерть нашу потерей. Ибо мы живем или умираем не для себя только самих, но и для Господа. Жизнью называет здесь жизнь в вере, а смертью – отпадение от веры. Посему Господь отнюдь не попустит, чтобы мы умерли по вере, а кажущиеся немощными отпали от нее.

 и потому, живем ли или умираем, – всегда Господни.

От смерти по вере переходит к смерти естественной; ибо об этой рассуждает теперь. Живем ли, говорит, естественной жизнью, мы Господни; умираем ли мы естественной смертью, Господу же принадлежим.

Рим. 14:9. Ибо Христос для того и умер, и воскрес, и ожил, чтобы владычествовать и над мертвыми и над живыми.

Это, говорит, пусть уверит тебя, что Господь печется об исправлении немощных. Ибо Кто пролил кровь и умер, чтобы быть Господом нашим, Тот может ли не заботиться о тех, которые сделались Его рабами? Это похоже на то, как обыкновенно говорим: возможно ли, чтобы кто-нибудь не заботился о рабе своем, за которого заплатил так дорого? И если, говорит, заботится об умерших, то тем паче о живых. Все это говорится с целью пристыдить иудействующего христианина и убедить его обсудить, как неблагодарно поступает он в отношении к умершему за него Христу, продолжая держаться закона.

Рим. 14:10. А ты что осуждаешь брата твоего? Или и ты, что унижаешь брата твоего? Все мы предстанем на суд Христов.

Ты, неядущий, что осуждаешь брата своего, ядущего, как невоздержанного, за то, что он ест? Он – брат; ты не должен уничижать собственный свой член. Разве ты дашь за него ответ? Он сам предстанет на суд и сам понесет наказание. Видишь ли, как обращая речь к совершенному, наводит страх на самого иудействующего, как имеющего отдать отчет на страшном суде?

Рим. 14:11. Ибо написано: живу Я, говорит Господь, предо Мною преклонится всякое колено, и всякий язык будет исповедывать Бога.

Рим. 14:12. Итак каждый из нас за себя даст отчет Богу.

Что мы будем судимы, как рабы господином, об этом, говорит, свидетельствует пророк. А словами «предо Мною преклонится всякое колено, и всякий язык будет исповедывать Бога» показал высшую степень подчинения. «Будет исповедывать», то есть даст отчет в сделанном им. – Кому? Не закону, но Христу. Итак, зачем же ты подчиняешься закону?

Рим. 14:13. Не станем же более судить друг друга, а лучше судите о том, как бы не подавать брату случая к преткновению или соблазну.

Оба, говорит, оставьте существующую между вами распрю, и ни ты, ядущий все, не подавай несовершенному случая к преткновению, как сильно укоряющий его, ни ты, не ядущий всего, не подавай брату случая к соблазну, как наблюдающий иудейское. Преткновение и соблазн взаимно приличны тому и другому лицу.

Рим. 14:14. Я знаю и уверен в Господе Иисусе, что нет ничего в себе самом нечистого; только почитающему что-либо нечистым, тому нечисто.

Научив, что не должно укорять немощного, учит наконец о пище и наставляет слабейшего не бояться и не страшиться ее как нечистой. Я, говорит, знаю и уверен не по человеческим умозаключениям, но в Господе Иисусе, то есть быв научен и удостоверен Господом Иисусом, «что нет ничего в себе самом нечистого», то есть ничего нет нечистого по природе, но делается нечистым от произволения употребляющего. Для него одного и скверно и нечисто, а не для всех.

Рим. 14:15. Если же за пищу огорчается брат твой, то ты уже не по любви поступаешь.

Здесь обращает речь к совершенному, поучая: хотя бы снеди тысячекратно не были нечисты по природе, однако тебе надлежало воздерживаться от свиного мяса, чтобы не огорчился соблазняющийся брат твой, если только хочешь ты сохранить любовь. Далее присовокупляет:

 Не губи твоею пищею того, за кого Христос умер.

Ты, говорит, спором о пище губишь и развращаешь брата, который так ценен в очах Христа, что Он умер за него. Ибо тот, замечая, что ты ешь свиное мясо в противность ему, становится упорнее и потому, опасаясь, чтобы не отпасть от Христа, всецело привязывается наконец к закону.

Рим. 14:16. Да не хулится ваше доброе.

То есть ты имеешь совершенство в вере (ибо оное назвал словом “доброе”). Посему не злоупотребляй совершенством своим и не подавай повода хулить его. Ибо если ты, будучи совершенным, губишь несовершенного, то подал повод хулить благо, которое имеешь. Но ты понимаешь, что и учение наше благо, и что оно не желает подвергаться хуле со стороны неверных, когда они видят расколы и соблазны касательно пищи.

Рим. 14:17. Ибо Царствие Божие не пища и питие,

Не этим заслуживаем мы благоволение у Бога. Если, говорит, ты не ешь, то неужели это введет тебя в Царство? Укоряя за то, что почитают это важным, упомянул и о питье.

 но праведность и мир и радость во Святом Духе.

В Царство Божие вводит «праведность», то есть все добродетели, непорочная жизнь и мир с братом, а не вражда, и “радость”, происходящая от согласия, а не скорбь, происходящая от укоризны. Так как мир и радость бывают и в худых делах, то присовокупил: «во Святом Духе». Речь у меня, говорит, о мире и радости во Святом Духе. Великий Златоуст глубоко объяснил, для чего упомянул Павел о правде. Для того, говорит он, чтобы доказать, что не воздерживающийся от свиного мяса обижает брата относительно спасения, которое стяжал для него Христос смертью Своею. Посему, с противоположной стороны, воздерживающийся для брата соблюдает правду, которая доставляет вечное Царство.

Рим. 14:18. Кто сим служит Христу, тот угоден Богу и достоин одобрения от людей.

Здесь намекает, что совершенные укоряли немощных по тщеславию. Если хочешь, говорит, стать предметом удивления для людей, то возбуждай их к удивлению тебе не столько совершенством, сколько миром и прочими добродетелями. Этим именно следует служить и благоугождать Богу, а не тем, что ты без разбора ешь свиное мясо.

Рим. 14:19. Итак будем искать того, что служит к миру и ко взаимному назиданию.

О мире сказал к несовершенному, потому что этот не имел мира, а «ко взаимному назиданию» сказал к совершенному, чтобы он не колебал брата, соблазняя его. Впрочем, сказав: «ко взаимному», отнес слово свое об этом к тому и другому. Тем же, что сначала упомянул о мире, а потом о назидании, показал, что без мира трудно назидать.

Рим. 14:20. Ради пищи не разрушай дела Божия.

Делом Божиим называет спасение брата. Итак, не разрушай оного, стяжанного для него Богом, и притом ради пищи, то есть нежеланием воздерживаться от свиного мяса, чтобы получить себе пользу.

 Все чисто, но худо человеку, который ест на соблазн.

Сделав строгое запрещение совершенному, убоялся, чтобы немощный не утвердился в худых мыслях. Поэтому опять обращается к догмату и говорит, что все чисто, но худо для того, кто ест с худой совестью и после того, как соблазнился. Ибо несовершенный, почитающий свиное мясо нечистым, если ест его по принуждению, больший терпит вред. Поэтому сначала ты должен вразумить его, что все чисто.

Рим. 14:21. Лучше не есть мяса, не пить вина и не делать ничего такого, отчего брат твой претыкается, или соблазняется, или изнемогает.

Ты, говорит, принуждаешь брата есть то, чего он не осмеливается есть, а я говорю, что ты должен воздерживаться от всего, что соблазняет брата, не потому, что это зло (ибо все чисто), но потому, что это соблазняет. Словом «претыкается» показал, что он ослеплен; ибо претыкаются слепые. А «соблазняется» он как легкомысленный, «изнемогает» же как маловерный. Всем этим привлекает сильнейшего к помощи брату, как совершенно немощному.

Рим. 14:22. Ты имеешь веру? имей ее сам в себе, пред Богом.

Здесь тайно намекает на то, что совершенный высказывал совершенство свое по тщеславию. Говорит: ты хочешь показать мне, что совершен в вере относительно пищи, веря, что все хорошо и чисто? Не показывай мне, но довольствуйся свидетельством совести пред Богом, Которому показываешь это.

 Блажен, кто не осуждает себя в том, что избирает.

Хотя другой и не увидит твоего блаженства, ты будь доволен сам собой, если сам не осуждаешь себя и совесть твоя не осуждает тебя в вещи, которую ты одобрил или избрал. Разумей это только о настоящем предмете, то есть о пище.

Рим. 14:23. А сомневающийся, если ест, осуждается, потому что не по вере; а все, что не по вере, грех.

Кто сомневается, говорит, и ест не убедившись, тот осуждается. Почему? Не потому, чтобы пища была нечиста, но потому, что не был уверен, что она чиста, и думал, что прикасался к ней, как нечистой. Кто не убежден и не верит, что пища чиста, но ест ее с лукавой совестью, тот, конечно, грешит.

Рим. 14:24. Могущему же утвердить вас, по благовествованию моему и проповеди Иисуса Христа, по откровению тайны, о которой от вечных времен было умолчано,

Рим. 14:25. но которая ныне явлена, и через писания пророческие, по повелению вечного Бога, возвещена всем народам для покорения их вере,

Рим. 14:26. Единому Премудрому Богу, через Иисуса Христа, слава во веки. Аминь.

Оканчивать увещания молитвой – всегдашний обычай апостола Павла. Так поступает он и теперь: молится о несовершенных, и не только словом научает, но и молитвами испрашивает помощь у Бога. Связь речи такая: «Могущему вас утвердить через Иисуса Христа слава во веки. Аминь». «Могущему утвердить вас», несовершенных, колеблющихся. Каким образом? «По благовествованию моему», то есть дабы содержали то, чему я учу. А благовествование мое и проповедание Христово одно и то же, ибо это не наше учение, а Его законы. «По откровению тайны». Это знак величайшей чести, что мы стали участниками в тайнах, то есть в предмете, который хотя издревле предопределен, но явлен ныне чрез писания пророческие. Посему чего бояться тебе, немощный? Чтобы ядением свиного мяса не отступить от закона? Но вот все Писания возвещают ту тайну, которая вводит безразличие в пище. Это совершается даже «по повелению вечного Бога». Поэтому твой долг не противоречить, но верить и повиноваться Богу; ибо вера требует послушания, а не пытливости. Кроме того, так верят все народы; ибо тайна та сделалась известной всем. Как же ты продолжаешь рабски служить закону? «Единому Премудрому Богу» сказал для того, чтобы отличить Бога от ангелов и нас, отнюдь не от Сына, – да не будет; ибо мудрость Отца есть Сын. Итак, слава Тому, Кто явил тайну, а не закону, к которому ты продолжаешь прибегать, наблюдая различие в пище. Слова «через Иисуса Христа», как выше сказано, можно соединять так: «Могущему вас утвердить через Иисуса Христа». Но можно понимать их и так: открытой всем народам через Иисуса Христа; ибо тайну открыл народам Сам Тот, Кто послал учеников научить все народы.

 

Глава пятнадцатая

Рим. 15:1. Мы, сильные, должны сносить немощи бессильных и не себе угождать.

После молитвы опять предлагает увещание и услаждает совершенных тем, что поставляет их наряду с собой и называет сильными. Не сказал же просто: немощи, но: «немощи бессильных», то есть усугубив выражение, чтобы привлечь их к большему милосердию. Сказав об обязанности нашей сносить немощи других, научает, как исполнять ее. Для этого, говорит, нужно, чтобы мы искали не своей только пользы.

Рим. 15:2. Каждый из нас должен угождать ближнему, во благо, к назиданию.

То есть каждый делай то, что угодно ближнему, и служи брату, только во благо. А дабы не сказал кто из совершенных: вот и я влеку брата во благо², присовокупил: «к назиданию». Ибо хотя и благо то, что делаешь теперь, но так как это неблаговременно, то дело твое обращается в разорение: ибо неблаговременное обличение не назидает.

Рим. 15:3. Ибо и Христос не Себе угождал, но, как написано: злословия злословящих Тебя пали на Меня.

Апостол ставит нам в пример Христа. Ибо если бы Он хотел угождать Себе, то есть искать Своего, то мог бы избежать поношений и не терпеть того, что потерпел; но Он не захотел этого, а, приняв на Себя страдания, подвергся худой славе у многих, был почитаем бессильным, даже обманщиком и злодеем. О Нем говорили: «других спасал, а Себя… не может спасти» (Мф. 27:42). Так «злословия злословящих Тебя», Отца, в Ветхом Завете, «пали на Меня» (Пс. 68:10), то есть Сына Твоего. И это не есть что-либо новое.

Рим. 15:4. А все, что писано было прежде, написано нам в наставление, чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду.

Это, говорит, написано было прежде, чтобы мы подражали сему. Здесь же увещевает их и к терпению искушений, говоря, да укрепляемые Писанием терпим, и терпением да покажем в себе все живое и постоянное упование. Ибо кто терпит, тот показывает, что имеет в себе упование на будущие блага, а кто не терпит, тот потерял упование.

Рим. 15:5. Бог же терпения и утешения да дарует вам быть в единомыслии между собою по учению Христа Иисуса.

Показывает, что с Писаниями Бог дает нам терпение и утешение. Поэтому и называет Его Богом терпения и утешения как подателя и виновника этих благ. Просит также у Него, чтобы даровал нам «быть в единомыслии между собою». Ибо любви свойственно то же думать о ближнем, что думает кто о себе. Поскольку же есть любовь мирская, то присовокупил: «по учению Иисуса Христа», то есть думайте то, что угодно Иисусу Христу.

Рим. 15:6. дабы вы единодушно, едиными устами славили Бога и Отца Господа нашего Иисуса Христа.

Что же бывает плодом единомыслия? Прославление Бога не только одними устами, но и одной душой (ибо это значит «единодушно»). Здесь слово “Бога” следует отделить, отнеся его к предыдущему, и потом читать с нового начала: «и Отца Господа нашего Иисуса Христа». Впрочем, не будет неприличия, если читать эти слова и не отдельно, то есть разумея «Бога и Отца» по отношению к Единому и Тому же Христу; ибо Бог Отец есть Бог Христа по человечеству, а Отец по Божественности.

Рим. 15:7. Посему принимайте друг друга, как и Христос принял вас в славу Божию.

Повторяет прежнее увещание и приводит Христа в пример, чтобы мы принимали друг друга, потому что это служит к славе Божией. Ибо единение наше наипаче прославляет Бога, как сказано: «уверует мир, что Ты послал Меня», если ученики «будут едино» (Ін. 17:21-23). Напротив, несогласия наносят Богу бесчестие. Ибо язычники видя, что христиане разногласят между собой, обвиняют саму веру.

Рим. 15:8. Разумею то, что Иисус Христос сделался служителем для обрезанных – ради истины Божией, чтобы исполнить обещанное отцам.

Держится прежнего предмета речи, показывая, что Христос не Себе угождал, но все принял для нас, и убеждает язычников, чтобы не превозносились над уверовавшими из иудеев. Ибо иудеи спасались по обетованию, данному отцам их, а язычники по одному милосердию и человеколюбию. Смысл сказанного такой. К Аврааму было обетование, что его семя получит в наследие мир (Бут. 13:15); но происшедшие от Авраама все сделались достойными наказания, как нарушившие закон, и потому недостойными обетования. Поэтому пришел Христос и исполнил закон, приняв как прочее, так и обрезание. Исполнив же закон, приняв обрезание и став семенем Авраама, Он погасил гнев Божий и сделал нас способными к принятию обетования. Он принял обрезание для того, чтобы обетование Божие не осталось тщетным, а не для того, чтобы утвердить закон. Что же ты, иудействующий, привязываешься к закону, который довел уже тебя до такой опасности, что ты лишился обетования?

Рим. 15:9. а для язычников – из милости, чтобы славили Бога.

Происшедшие из иудеев хотя и недостойны были, однако имели обетования; а ты, призванный из язычества, спасен по одному человеколюбию. Поэтому и обязан ты особенно славить Бога. Бог же славится тогда, когда вы живете в союзе и единении между собой, когда ты сносишь немощных.

 как написано: за то буду славить Тебя, (Господи), между язычниками, и буду петь имени Твоему.

Рим. 15:10. И еще сказано: возвеселитесь, язычники, с народом Его.

Рим. 15:11. И еще: хвалите Господа, все язычники, и прославляйте Его, все народы.

Рим. 15:12. Исаия также говорит: будет корень Иессеев, и восстанет владеть народами; на Него язычники надеяться будут.

Привел все эти свидетельства в доказательство того, что призванные из язычников должны жить в единении и быть в единомыслии с пришедшими из иудеев; смиряет, чтобы не превозносились пред призванными из язычников, ибо их призывали все пророки, а призванных из язычников опять убеждает не надмеваться, показывая, что они более обязаны Богу, как получившие большую милость; ибо они, не будучи народом, соединены с народом. Слова «буду славить Тебя между язычниками» сказаны от лица Христова, вместо слов: проповедаю Тебя, Отче, в народах; а слова «будет корень Иессеев» сказаны вместо: от корня Иессеева вырастет Тот, Кто восстанет владеть народами, то есть Христос.

Рим. 15:13. Бог же надежды да исполнит вас всякой радости и мира в вере, дабы вы, силою Духа Святаго, обогатились надеждою.

Молит, чтобы верующие из иудеев исполнились радости, ибо они печалились от укоризны, а верующие из язычников исполнились мира, ибо они являлись враждующими против придерживавшихся закона; лучше сказать, молит, чтобы те и другие исполнились радости и мира. Как же сделать это? Верой. А вера какое благо доставляет нам? Богатство надеждой. Ибо кто верит будущим благам и остается доволен настоящими, тот богат надеждой, то есть ожидает будущих благ и переносит все временные бедствия. А какое благо доставляет нам упование? Приобретение силы Духа Святого, которая соделает упование наше крепчайшим. Ибо упование, с одной стороны, доставляет нам силу Духа Святого, а с другой – становится в нас от Духа Святого крепче.

Рим. 15:14. И сам я уверен о вас, братия мои, что и вы полны благости, исполнены всякого познания и можете наставлять друг друга;

Высказав выше много жесткого, врачует, наконец, нанесенные раны. Не сказал: слышал, но: «и сам я уверен», который вас обличал и обвинял, «что и вы полны благости», то есть благомыслия и братолюбия, а может быть, называет благостью полноту добродетели. Не сказал также: имеете благость, но: “полны”. Поскольку же нет никакой пользы в том, чтобы иметь только благость, между тем не знать, как пользоваться ею, присовокупил: «и можете наставлять друг друга», не только научиться, но более – других научить.

Рим. 15:15. но писал вам, братия, с некоторою смелостью, отчасти как бы в напоминание вам,

Римляне пользовались уважением и были весьма надменны. Поэтому врачует их, когда говорит: «писал с некоторою смелостью»; ибо словом этим сильно сокрушает их. Но и этим не удовольствовался, а присовокупил: “отчасти”, то есть несколько и вкратце, притом не как поучающий, но «как бы в напоминание», то есть слегка напоминая.

 по данной мне от Бога благодати:

Рим. 15:16. быть служителем Иисуса Христа у язычников и совершать священнодействие благовествования Божия.

Сообщая речи своей смиренный тон, говорит: я не сам восхитил себе честь, но Бог повелел мне это, отделив меня для этого, не потому, чтобы я был достоин, но по благодати. На что же дана мне благодать? Чтобы быть мне служителем и священником Евангелия. Поэтому не вините меня за то, что я говорю к вам. Священство мое в том и состоит, чтобы возвещать Евангелие. А кто осмелится обвинять священника, приближающего нож к тому, что избрано в жертву?

Рим. 15:16. дабы сие приношение язычников, будучи освящено Духом Святым, было благоприятно Богу.

Я, говорит, написал к вам не для того, чтобы вместе с другими народами и вы спасались, и чтобы, таким образом, приношение язычников было совершенно благоприятно от того, что все приносят Богу плоды. «Освящено Духом Святым», то есть духовной жизнью; ибо освящает не одна вера, но и жизнь. Правда, уверовав и крестившись, мы получили Духа; но если не будем и жить духовно, то благодать Духа угаснет. Смиряет гордость римлян, дабы они не почитали низким иметь учителем своим Того, Кто приводит к Богу все народы.

Рим. 15:17. Итак я могу похвалиться в Иисусе Христе в том, что относится к Богу.

Так как пред этим весьма унизил себя, то теперь опять возвышает слово, чтобы не почли его презренным и говорит: я хвалюсь не самим собой и не попечениями своими, но благодатью Христовой. В чем же хвалюсь? В том, что относится к Богу, то есть не маловажными какими-нибудь вещами, но духовными.

Рим. 15:18. ибо не осмелюсь сказать что-нибудь такое, чего не совершил Христос через меня, в покорении язычников вере, словом и делом,

Рим. 15:19. силою знамений и чудес (σημείων και τεράτων), силою Духа Божия.

Поскольку сказал о себе: я служитель Евангелия у всех народов, то присовокупляет: я не хвастаю и не чванюсь чем-либо, чего я не сделал: я даже не делал, но делал Христос, пользуясь мной, как орудием. Изрекаю ли я что, говоря и любомудрствуя о небесном, делаю ли что, проводя жизнь по Боге, совершаю ли чудеса, все это принадлежит Христу. А между знамением и чудом есть различие. Знамением называется то, что совершается сообразно с природой, только необыкновенным образом. Таково внезапное исцеление тещи Петра, больной горячкой. Здесь исцеление горячки есть дело, сообразное с природой; но оно совершилось необыкновенным образом: как только коснулся Христос, горячка прошла (Мф. 8:14-15;). А чудо есть действие, совершаемое над тем, что бывает не сообразно с природой. Таково исцеление человека, слепого от рождения (Ін. 9:1-7). Поскольку же знамения и чудеса бывают и силой бесов³; то присовокупил: «силою Духа Божия». Здесь показывается также достоинство Духа, Который может делать истинные знамения и чудеса.

 так что благовествование Христово распространено мною от Иерусалима и окрестности до Иллирика.

Хочешь ли говорит, иметь доказательство на то, о чем я говорю? Вот множество учеников моих от Иерусалима даже до Иллирика, что составляет границы нынешней Болгарии. Не сказал же: я проповедал, но: распространил благовествование, дабы показать, что слово его было не бесплодно, но действенно. Когда же слышишь: «от Иерусалима до Иллирика», не думай, что апостол ходил прямой и большой дорогой. «И окрестности», говорит, то есть я обошел народы с проповедью и к северу и к югу.

Рим. 15:20. Притом я старался благовествовать не там, где уже было известно имя Христово, дабы не созидать на чужом основании.

Я не только благовествовал этим и стольким народам и обратил их, но и не ходил к тем людям, которым возвещено уже было имя Христово. Так я далек от того, чтобы подчинять себе чужих учеников и делать это для собственной славы. Поэтому и написал я к вам не из желания снискать у вас славу, но потому, что исполняю свое служение. «Чужим основанием» называет учение апостолов не потому, что они были чужды ему, и не потому, что они проповедовали иное, но по отношению к награде; потому что награда за их труды была чужда для Павла, не принадлежала ему.

Рим. 15:21. но как написано: не имевшие о Нем известия увидят, и не слышавшие узнают.

Здесь показывает исполнившееся пророчество; а кто решается учить несведущих, к чему прибегал Павел, тому предстоит много труда и пота.

Рим. 15:22. Сие-то много раз и препятствовало мне прийти к вам.

В начале настоящего послания сказал: «встречал препятствия даже доныне» (Рим. 1:13), а здесь представляет саму причину, которая препятствовала ему прийти к ним. Я, говорит, повсюду ходил с проповедью, и потому встречал много препятствий, то есть я часто намеревался и желал прийти к вам, но всегда встречал препятствия.

Рим. 15:23. Ныне же, не имея такого места в сих странах, а с давних лет имея желание прийти к вам,

Рим. 15:24. как только предприму путь в Испанию, приду к вам. Ибо надеюсь, что, проходя, увижусь с вами и что вы проводите меня туда, как скоро наслажусь общением с вами, хотя отчасти.

Я, говорит, встречал препятствия потому, что желал проповедовать, ныне же пишу к вам и иду к вам, потому что нет уже мне дела в этих странах, а не по другой какой-либо причине, из желания, например, снискать у вас славу. Далее, дабы не сказали ему: посещаешь нас кое-как, потому, что у тебя нет уже там дела, присовокупляет: я имею желание к тому с давних лет: это-то желание и спешу исполнить. Но дабы они, опять, не надмились, вообразив, что он имеет желание прийти к нам, как высшим всех прочих, прибавляет: как только предприму путь в Испанию, приду к вам. А дабы, опять, не сказали: он хочет только мимоходом быть у нас, присовокупил: «и вы проводите меня туда», то есть вы сами, увидев необходимость, побуждающую меня отправиться к тем народам, проводите меня, так что я посещу вас не из презрения к вам, но по необходимости. Поскольку же и это оскорбительно для них, то успокаивает их, говоря: «наслажусь общением с вами, хотя отчасти». Этим показывает, что желает видеть их из любви к ним и притом сильной, почему не сказал: увижу, но: «наслажусь», подражая тому, как родители говорят к детям. Сказал: “отчасти”, то есть сколько бы времени ни пробыл я у вас, никогда не насыщусь, никогда не наскучит мне общение с вами: поэтому я доволен буду, если отчасти наслажусь общением с вами.

Рим. 15:25. А теперь я иду в Иерусалим, чтобы послужить святым,

Рим. 15:26. ибо Македония и Ахаия усердствуют некоторым подаянием для бедных между святыми в Иерусалиме.

Выше дал обещание прийти к ним. Между тем ему нужно было еще промедлить. Поэтому, дабы не подумали, что смеется над ними, высказывает причину, по которой медлит, и говорит: «иду в Иерусалим, чтобы послужить святым». Не сказал: неся с собой милостыню, но: «чтобы послужить», дабы узнали мы, как высоко, кем совершается и как важно это. Чрез это увещевает еще римлян к милостыне; ибо когда говорит: «Македония и Ахаия усердствуют» и т.д., то влагает в них ревность подражать им. Слово «усердствуют» употреблено вместо: захотели, признали за благо послать «некоторое подаяние». Так, то есть подаянием, называет милостыню везде, как прибыль общую, и дающих и принимающих. Сказал: «некоторое» вместо: малое, дабы не показалось римлянам, будто укоряет их, как скупых и нещедрых. “Святым”, сказал, то есть верным, так что они достойны сугубого сожаления, во-первых, по нищете, а во-вторых – по добродетели.

Рим. 15:27. Усердствуют, да и должники они перед ними. Ибо если язычники сделались участниками в их духовном, то должны и им послужить в телесном.

В том, говорит, ничего нет нового, если они захотели сделать подаяние святым: они – должники их. Каким образом? Христос происходит от иудеев, пришел для них; оттоле апостолы, пророки, все блага. Но причастницей всего этого сделалась вселенная. Следовательно обратившиеся из язычников должны уделять им свои телесные блага; точно так же и вы. Не сказал же: допустить до участия, но: «послужить», он представил их как бы диаконами. Не сказал также: в телесном своем. Ибо о духовных благах сказал, что они принадлежат иудеям, а блага телесные принадлежат не одним язычникам; потому что мнение обще всем, а не одних владетелей.

Рим. 15:28. Исполнив это и верно доставив им сей плод усердия.

То есть как бы положив в царские сокровищницы, как неприступное и безопасное место; ибо таково запечатываемое. Сказав: “плод”, показывает этим, что подающие милостыню получают от того большую прибыль.

 я отправлюсь через ваши места в Испанию.

Опять упоминает об Испании, показывая тем, что путь его туда необходим для него и что он пройдет Рим не из презрения к ним.

Рим. 15:29. и уверен, что когда приду к вам, то приду с полным благословением благовествования Христова.

То есть увижу вас благоискусными во всех благах евангельских. Ибо полным благословением благовествования называет все блага, достойные благословения, то есть похвалы сообразно Евангелию. Но можешь разуметь под благословением и милостыню, дабы была такая мысль: найду вас совершенными в милостыне и человеколюбии. Говорит же это, предваряя их, дабы, устыдившись похвал, постарались явиться таковыми.

Рим. 15:30. Между тем умоляю вас, братия, Господом нашим Иисусом Христом и любовью Духа

Никогда не почитает себя достойным веры, но представляет посредников. Так и теперь указывает на Христа и Духа. Но об Отце не упомянул, дабы ты узнал, что когда упоминает об одном Отце, то не исключает Сына и Духа. Сказал же: «любовью Духа»; потому что как Отец и Сын возлюбили мир, так и Дух.

 подвизаться со мною в молитвах за меня к Богу.

Показывает величайшее смиренномудрие, когда говорит, что имеет нужду в молитве их.

Рим. 15:31. чтобы избавиться мне от неверующих в Иудее.

Не сказал: чтобы вступить в состязание и победить их, но: «чтобы избавиться», исполняя божественный закон, повелевающий молиться о том, чтобы не впасть в искушение (Мф. 26:41). Вместе с этим показывает и то, что необходимо делать подаяния тем, которые живут среди стольких неверующих (об избавлении от которых и сам молится) и притом находятся в опасности погибнуть от голода.

 и чтобы служение мое для Иерусалима было благоприятно святым.

То есть чтобы приняли подаяние с добрым расположением. Отсюда же видно, что подаяние милостыни недостаточно для того, чтобы она была принята. Когда кто подает по необходимости, от неправды, для тщеславия, то все погибает и плод от того уничтожается.

Рим. 15:32. дабы мне в радости, если Богу угодно, прийти к вам:

Я говорит, потому молюсь об избавлении оттуда, чтобы поскорее увидеть вас и притом с удовольствием, не навлекши там себе никакой скорби.

 и успокоиться с вами.

Не сказал: научить вас, наставить в вере, но «успокоиться», то есть вы оживитесь учением моим, а я оживлюсь приращением вашей веры. Выражением этим показывает, что и он и они, как подвизающиеся и трудящиеся, имеют нужду в отдыхе.

Рим. 15:33. Бог же мира да будет со всеми вами, аминь.

Присовокуплять к увещанию молитву – всегдашний обычай апостола.

* * *

²

Когда обличаю его (смотри выше – Рим.14и след.).

³

На это есть свидетельства и в Священном Писании, и у св. отцов Церкви. Так, Господь говорит: «восстанут лжехристы и лжепророки, и дадут великие знамения и чудеса» (σημεία και τέρατα), «чтобы прельстить, если возможно, и избранных» (Мф. 24:24, ср. Мк. 13:12). Св. ап. Павел пишет об антихристе, что его «пришествие, по действию сатаны, будет со всякой силой и знамениями и чудесами» (2Сол. 2:9). То же самое говорят об антихристе и его слугах св. отцы Церкви (св. Ефрем Сир. Слов. 39, св. Кирилл Иерус. Оглас. слов. 15, св. Иоанн Златоуст Бесед, на 2 посл. к Фессал., св. Андр. Кесар. Comment. in Joan. Apocal.) Но чудеса, равно как и знамения, совершаемые иногда силой бесов, суть чудеса и знамения не истинные, а ложные, обманчивые, призрачные, мечтательные, а не действительные (2Феc.2:9, св. Ирин. Adv. haeres. Lib V. cap. 28, св. Ипполит. Comment. in.. Fpocal., св. Ефрем Сир. Слов. 39, св. Кирилл Иерус. Оглас. слов. 15, св. Григор. Двоес. Moral, lib XXXII cap 12, св. Ин. Дамаск. Точн. излож. прав. вер.). Как отличать такие обольщения сатаны от чудес истинных, действительных, совершаемых силой Божией, об этом можно читать и во «Введении в православное богословие» еп. Макария (стр. 64–66. СПб. 1852 г.).

 

Глава шестнадцатая

Рим. 16:1. Представляю вам Фиву, сестру нашу, диакониссу церкви Кенхрейской.

Настоящее послание доставила римлянам Фива. Потому и знакомит их с нею. Высказывает свое уважение к ней и тем, что упомянул о ней на первом месте, и тем, что назвал ее сестрой (это великое достоинство), и тем, что показал ее должность, наименовав ее диакониссой.

Рим. 16:2. Примите ее для Господа, как прилично святым.

То есть для Господа окажите ей честь. Принимающий для Господа и незначительного человека оказывает честь Господу; а Фива была святая: следовательно, тем более ей надлежало оказать честь. Поэтому присовокупил: «как прилично святым», то есть как следует принимать святых.

 и помогите ей, в чем она будет иметь нужду у вас,

То есть снабдите, чем можете, подайте руку помощи; ибо не сказал: удовлетворяйте всем ее нуждам.

 ибо и она была помощницею многим и мне самому.

Сначала похвалил, потом в средине поместил увещание и, наконец, снова поставил похвалу, окружая с обеих сторон увещание свое – оказать ей честь. Ибо она, говорит, была помощницей многим, даже мне самому, вселенскому проповеднику, претерпевшему столько страданий.

Рим. 16:3. Приветствуйте Прискиллу и Акилу, сотрудников моих во Христе Иисусе.

Они, говорит, помогали мне в слове и учении и разделяли со мной труды и опасности. Некоторые полагали, что сотрудники эти были помощниками Павла в делании палаток (Деян.18:3).

Рим. 16:4. (которые голову свою полагали за мою душу,

Они были совершенными мучениками: ибо при Нероне были бесчисленные опасности.

 которых не я один благодарю, но и все церкви из язычников),

Здесь намекает на страннолюбие их. И дабы не подумали, что говорит из лести, представляет и других многих свидетелей.

 и домашнюю их церковь.

Так они были добродетельны, что все домашние их сделались верными; ибо наименовал их церковью. Так наименовал их и за страннолюбие; ибо церковью называется тот дом, в котором находятся примерное благочестие и добродетель. Ведущие брачную жизнь пусть поймут, что брачный союз не служит для них препятствием к добродетели.

Рим. 16:5. Приветствуйте возлюбленного моего Епенета, который есть начаток Ахаии для Христа.

Великое дело – быть возлюбленным Павла, который умел любить с разбором и не даром. Называет Епенета начатком или потому, что он первый уверовал, став началом и дверью к вере для всего народа, или потому, что показал в себе большее благочестие, почему и сказано: «который есть начаток для Христа», то есть не в мирских вещах, но в том, что относится ко Христу.

Рим. 16:6. Приветствуйте Мариам, которая много трудилась для нас.

Украшает женщину трудами за истину. Мариам, говорит, трудилась, бодрствовала, молилась не для себя только, но и, что важнее, исполняла должность и вместо нас, апостолов. Как же говорит: «а учить жене не позволяю» (1Тим. 2:12)? Запрещает ей не учить словом, но занимать почетное место среди церкви и заседать на возвышении, а домашнее обучение весьма одобряет. Таким образом жена учит мужа своего (1Кор. 7:16) и детей (1Тим. 2:15); и Прискилла наставила Аполлоса в вере (Деян.18:26). Не сказал же: многому учила, но «много трудилась», дабы показать, что Мариам служила снабжением деньгами и другими способами.

Рим. 16:7. Приветствуйте Андроника и Юнию, сродников моих и узников со мною, прославившихся между Апостолами и прежде меня еще уверовавших во Христа.

Что они сродники Павла, это составляет не такую похвалу, какую составляет то, что они узники с ним; ибо они пострадали гораздо более всякого узника, быв влачимы с места на место и разоряемы. Важно и то, чтобы быть апостолом, особенно если взять во внимание, что Иуния была женщина: тем более важно быть славным между апостолами. А славились они делами своими. Не стыдится Павел говорить: «прежде меня еще уверовавших во Христа», поставляя им в похвалу, что выступили наперед и предвосхитили благо.

Рим. 16:8. Приветствуйте Амплия, возлюбленного мне в Господе.

Если за великое почитается быть любимым царем; то насколько славнее быть любимым Павлом, который любит за добродетель и для Бога?

Рим. 16:9. Приветствуйте Урбана, сотрудника нашего во Христе.

Эта похвала больше предыдущей; она даже причина той и содержит ее в себе: ибо кто сотрудник, тот и возлюбленный.

 И Стахия, возлюбленного мне.

И этого венчает тем же.

Рим. 16:10. Приветствуйте Апеллеса, испытанного во Христе.

То есть безукоризненного и беспорочного во всем, а некоторые говорят, что это сказано в отличие от другого какого-то Апеллеса, не заслуживающего одобрения.

 Приветствуйте верных из дома Аристовулова.

Эти, вероятно, были не таковы, как прежние, почему и не упомянул о них поименно.

Рим. 16:11. Приветствуйте Иродиона, сродника моего. Приветствуйте из домашних Наркисса тех, которые в Господе.

То есть верных.

Рим. 16:12. Приветствуйте Трифену и Трифосу, трудящихся о Господе.

О Мариам сказал выше (Рим. 16:6.): «которая много потрудилась», а об этих говорит, что они еще трудятся. Великая похвала – всегда быть в деле и трудиться.

 Приветствуйте Персиду возлюбленную, которая много потрудилась о Господе.

Эта выше упомянутых пред сим; потому что она не только много потрудилась, но и возлюбленная. Так именует каждого по достоинству, одних поощряя к большей ревности, а других возбуждая к соревнованию.

Рим. 16:13. Приветствуйте Руфа, избранного в Господе, и матерь его и мою.

Двойное благо: и сын беспорочен, и мать безукоризненна. Ибо не сказал бы, конечно: «матерь его и мою», если бы не усвоял этой женщине великую добродетель.

Рим. 16:14. Приветствуйте Асинкрита, Флегонта, Ерма, Патрова, Ермия и других с ними братьев.

Здесь не на то смотри, что перечисляет их, не приписав им никакой похвалы, но на то, что хотя они были гораздо ниже всех, однако удостоились от апостола приветствия. Лучше же сказать, он и им приписал похвалу, когда назвал их братиями.

Рим. 16:15. Приветствуйте Филолога и Юлию, Нирея и сестру его, и Олимпана, и всех с ними святых.

Великую похвалу приписывает и этим лицам: ибо назвал их святыми.

Рим. 16:16. Приветствуйте друг друга с целованием святым.

Дабы не подать повода к распрям тем, что одних приветствует так, а других иначе, об одних отзывается с большими, а о других с меньшими похвалами, всех уравнивает святым лобзанием, дабы ни высший не презирал низшего, ни низший не завидовал высшему; потому что святое лобзание все умиротворяет и уравнивает.

 Приветствуют вас все церкви Христовы.

Не только сам соединил их, но и посылает им приветствие от всех церквей, чтобы соединились; ибо говорит обо всех вообще, а не о том или другом. А стольким лицам высказал приветствия в этом послании, чего не сделал ни в каком другом, потому что еще не видал римлян. Поскольку же в Риме нашли прибежище многие из сродников его, то, достойно упоминая о них поименно, знакомит с ними римлян посредством послания.

Рим. 16:17. Умоляю вас, братия, остерегайтесь производящих разделения и соблазны, вопреки учению, которому вы научились

Опять предлагает увещание, и притом не как советник, но как покорный проситель и с большим уважением к ним; ибо называет их братиями. Обнаруживая козни вредных людей, сказал: «остерегайтесь», то есть разузнавайте о них со тщанием. Сначала упоминает о распрях, а потом о раздорах. Ибо доколе будет соблюдаемо в теле Церкви единение, дотоле не могут войти раздоры. А раздоры суть ереси; ибо говорит: «вопреки учению, которому вы научились». Не сказал: которому мы научили, но «которому вы научились», предупреждая их этим и показывая, что они уже убеждены и приняли учение, и потому должны пребывать в том, что уже приняли. Итак, распри и раздоры или ереси вводятся теми, которые преподают учение, противное апостольскому учению.

 и уклоняйтесь от них;

Рим. 16:18. ибо такие люди служат не Господу нашему Иисусу Христу, а своему чреву.

Удаляйтесь, говорит, от них. Если бы они делали это по незнанию или заблуждению, то их следовало бы исправить. Но поскольку они погрешают намеренно, то бегайте от них. Намекает же на иудеев, которых обыкновенно укоряет как чревоугодников; ибо таков весь род их. Далее, все ереси рождаются от служения страстям и чреву. Как же не стыдно тебе, брату Христову, делать учителями своими рабов чрева? Заметь же, что служащий чреву не служит Христу.

 И ласкательством и красноречием (δια της χρηστολογίας και ευλογίας) обольщают сердца простодушных.

Они коварствуют, говорит, посредством ласкательства; ибо выражение «ласкательством и красноречием» значит: на языке дружба, а на сердце коварство, не сказал же: обольщают вас, но: «сердца простодушных», то есть простых.

Рим. 16:19. Ваша покорность вере всем известна; посему я радуюсь за вас.

Они обольщают, сказал, простодушных. Но «ваша покорность», которая происходит от великой кротости, известна всем: о ней свидетельствую не я один, но вся вселенная. Поэтому я радуюсь за вас, что не обольстились.

 Но желаю, чтобы вы были мудры на добро и просты на зло.

Намекает на то, что и из них некоторые были обольщены. Явно же высказывает то же, что и Господь: «будьте мудры, как змии, и просты, как голуби» (Мф. 10:16). Ибо желает, чтобы они были “мудры” или осторожны “на добро”, то есть в деле собственного спасения и собственной пользы, а «просты на зло», то есть в том, чтобы не делать другим зла, ибо простой никому не причиняет вреда.

Рим. 16:20. Бог же мира сокрушит сатану под ногами вашими вскоре.

Так как были распри, то призывает Подателя мира, чтобы прекратил раздоры. Не говорит же: покорит, но что гораздо сильнее: “сокрушит”, и сокрушит не только тех, которые вводят раздоры, но и вождя их. Утешает также и относительно времени; ибо присовокупил: вскоре. Слово “сокрушит” выражает и молитву и пророчество, потому что стоит в будущем времени.

 Благодать Господа нашего Иисуса Христа с вами! Аминь.

Напомнил им и о благодати, дабы, судя по тому, что уже получили, сделались ревностнейшими к верованию и относительно будущего; ибо если Господь спас их в то время, когда они были врагами, то тем более теперь сокрушит сатану. Заметь же: апостол не отделяет ни дела от молитвы, ни молитву от дел. Сначала он засвидетельствовал об их послушании, а потом стал молиться, чем и дал знать, что мы не только прежде, но и теперь, хотя бы мы были искусны, имеем нужду в благодати Божией.

Рим. 16:21. Приветствуют вас Тимофей, сотрудник мой,

Тимофей трудился с ним в благовествовании; а делать то же, что делал Павел, – великая похвала.

 и Луций, Иасон и Сосипатр, сродники мои.

Об этом Иасоне упоминается в Деяниях апостольских, как о подъявшем опасности весьма мужественно (Деян.17:6). А сродники они апостола не только по плоти, но и, что гораздо важнее, по благочестию; ибо если бы они не были таковыми, то не упомянул бы о них.

Рим. 16:22. Приветствую вас в Господе и я, Тертий, писавший сие послание.

Великое дело – быть писцом Павла. А пишет это Тертий не для того, чтобы похвалить самого себя, но для того чтобы привлечь к себе большую любовь римлян, как послуживший в написании послания к ним.

Рим. 16:23. Приветствует вас Гаий, странноприимец мой и всей церкви.

То есть принимавший меня у себя в доме. Далее, что Гаий принимал у себя всю Церковь и самого Павла, это великая похвала; ибо Павел не пошел бы к нему, если бы не нашел его достойным.

 Приветствует вас Ераст, городской казнохранитель, и брат Кварт.

То есть попечитель и казначей города Коринфа. Упоминает о нем, дабы ты узнал, что ни богатство, ни чин никому не служат препятствием в вере и правой жизни.

Рим. 16:24. Благодать Господа нашего Иисуса Христа со всеми вами. Аминь.

В основание или в начало своего послания положил там следующие слова: «благодать вам и мир» (Рим. 1:7). И теперь, полагая предел или конец посланию, заключает тем же, молясь, чтобы благодать Божия всегда пребывала со всеми римлянами. Это черта учителя – помогать ученикам не только словом, но и молитвой; почему и говорили апостолы: «а мы постоянно пребудем в молитве и служении слова» (Деян.6:4).

Благодать же да сохранит и нас, не от дел надеющихся найти места спасения, но всецело уповающих на божественную благодать и милосердие, а посредством ее да станем выше сетей сатаны, сокрушив их под ногами своими во Христе Иисусе, Господе нашем. Которому слава во веки. Аминь.