Нарис християнського морального вчення. Частина 1

Зміст

УкраїнськаРосійська

Вступ

1) Християнство є домоуправління нашого спасіння в Господі Іісусі Христі. Оскільки людині не можна врятуватися без Бога, а Богові не можна врятувати людину без людини, то християнська віра вчить, з одного боку, того, що Бог зробив для порятунку людини, а з другого – того, що має робити сама людина, щоб мати змогу здобути спасіння.

Останнє становить предмет християнської моралі. Той, хто шукає спасіння, просвічуючись вірою, повинен мати ґрунтовне пізнання і про те, чого вимагає від нього віра, як слід йому жити і діяти як християнину.

2) Такого пізнання можна набути через читання і слухання Слова Божого, отецьких писань, бесід і повчань, які пропонуються з церковної кафедри, і один від одного у взаємних стосунках із християнами. Але найвірнішим способом до того служить зображення християнського життя в загальному огляді, де різні правила християнського життя були б викладені в порядку, у взаємному підпорядкуванні одних іншим і в можливій повноті. Правила життя в цьому випадку легше можуть бути засвоєні і вірніше зрозумілі.

Якщо зібрати воєдино всі правила, що обертаються в житті, знайдеться, що від одних вимог християнства себе звільняють, іншим дають хибний сенс, інші обмежують умовами зовнішніх обставин – і взагалі велике змішання знайдеться в поняттях про належне християнське життя і належну моральну поведінку християнина. Усе це від того, що правила моралі християнської доходять до відома по частинах, а окремо справді одне правило може здатися дуже суворим, інше – таким, що припускає різноманітні тлумачення і застосування. Відвернути цю неправоту найлегше повним зображенням усієї християнської моралі. І св. Василій Великий свого часу помітив подібне змішання в поняттях про моральне життя, коли “кожен самовладно свої думки і положення видавав за істинне правило життя, а вкорінені звичаї і передання людські зробили те, що одні гріхи пробачали, а за інші без усякого розбору стягували; на деякі, мабуть, малі, обурювалися, а інші не удостоювали і легкої догани”. І тому, щоб вилікувати цю недугу, він вважав за потрібне “вибрати з Богодухновенного Писання все, чим догоджає і чим не догоджає людина Богові, і всі розсіяні в різних місцях заборони і повеління, для легкого розуміння, уявити сукупно в правилах, щоб тим легше відучити людей поступати за навичками своєї волі або за переказами людськими” (Творіння свв. отців, т. 9). З такою ж метою пропонується і справжній нарис образу істинного християнського життя.3) Життя християнина характеризується вірою, тому й моралізаторство християнське має бути охарактеризоване віровченням. Як у житті віра і справи по вірі входять одна в одну, переплітаються і взаємно одна одній сприяють, так і у вченні – віровчення і моралізаторство не повинні випускати одна одну з уваги. Віровчення завжди вдавалося до непотрібних відступів і витонченості, коли не трималося моральних цілей; а моральне вчення приймало недобрі напрямки, коли не висвітлювалося віровченням, головне ж, воно тоді нічим не відрізнялося від моральго вчення філософів.Останнім зауваженням не натякається, ніби умоглядному, на природних засадах побудованому моральному вченню зовсім немає місця в моралі християнській. Навпаки, без нього обійтися не можна. Християнство відновлює наше єство і ставить його в належний чин. Природа наша, таким чином, служить точкою відправлення для впливу на неї християнства. Те саме і в моральному вченні – показання, якою мала б бути людина за єством, слугує витлумаченням, чому від неї вимагається те й те, якщо вона хоче стати у справжній свій чин, що є в цілях християнської моралі. Цього скрізь тримається наше накреслення.4) Про джерела моралі християнської годі говорити багато. Вони одні й ті самі з джерелами віровчення. Досить згадати, що тут, окрім Слова Божого та узгодженого вчення свв. отців Церкви, треба керуватися особливо аскетичними писаннями отців-подвижників, житіями святих і церковними піснеспівами, у яких прославляються християнські чесноти.Найпридатнішим посібником для накреслення моралі християнської могла б слугувати християнська психологія. Через брак її доводилося задовольнятися своїми про душевні явища поняттями, за вказівками отців-подвижників.5) Нарис наш має дві частини: у першій містяться загальні роздуми і положення про моральне і морально-християнське життя; а в другій викладається саме життя християнина, яким воно повинне бути, або пропонуються правила життя християнина як християнина і як особи, що перебуває іноді в різних станах і положеннях.Загальні роздуми і положення про морально-християнське життя.I. Основи християнського життяПоложення ці вказують:A) основи християнського життя;
Б) визначають характеристичні риси християнської діяльності як моральної;
B) змальовують наслідки і плоди доброго християнського життя і життя протилежного йому.А. Основи християнського життя Життя християнське а) корениться у втіленому домоуправлінні; б) підтримується, розкривається і плодоносить у живому союзі з Церквою; в) тече за визначеною нормою, що випливає з двох попередніх моментів.1. Корінь християнського життя у втіленому домоурпавлінніБез цього домоуправління християнство, життя християнське і спасіння немислимі. Воно визначено від віків, а в дію увійшло у свій час, в особі Єдиного від Пресвятої Трійці, нас заради людей і нашого заради порятунку, що зійшов із небес, втілився від Духа Святого і Марії Діви, Христос Господь, який став людиною. Від Нього дійшли християнське життя і спасіння, і Ним влаштовано і подається все потрібне для цього. Все це і є втілене домоуправління.

По суті, воно є відновлення занепалого: “бо прийшов Син Людський шукати, і спасти загиблого” (Мф. 18:11). “Так бо Бог полюбив світ, що й Сина Свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя” (Ін. 3:16). – І ось чого заради “Слово плотью стало” (Ін. 1:14).Як основа християнства, цієї спасенної Божественної установи, покладена втіленням Бога Слова, так основа життя християнського покладається вірою в це Втілення і причастям сили Його. “Хто вірує в Сина, той має життя” (Ін. 3:36), і, “хто віру має, … спасенний буде” (Мк. 16:16). Віра в силу втіленого домоуправління є “дар Божий” (Еф. 2:8). Але спонукання до стягнення її і до дорожіння стягнутою породжується розумним переконанням, що іншого спасіння немає, як через нього. Цим переконанням і має бути розпочато накреслення християнського морального вчення як керівництва до християнського життя, що веде до спасіння. При цьому відати дається, що зведення до переконання в необхідності втілення для спасіння нашого не буде введенням у осягнення цієї таємниці. Що “Бог з’явився у плоті”, це завжди залишатиметься волею “благочестя таємницею” (1Тим. 3:16).До переконання в необхідності втілення Бога для нашого спасіння зводимося не осягненням цієї таємниці, а розумним розсудом того, що умови нашого спасіння не могли бути ніким виконані як Богом втіленим.Ми впали через гріхопадіння праотцівське і потрапили в невихідну біду. Спасіння наше повинно полягати в позбавленні нас від цієї пагуби.Пагуба наша полягає у двох злах: по-перше, у гніві Бога порушенням волі Його, у втраті Його благовоління і в піддаванні себе клятві законній; по-друге, в ушкодженні й розладі свого єства гріхом або у втраті істинного життя і здобутті смерті. Чому для спасіння нашого потрібні: по-перше, умилостивлення Бога, зняття з нас клятви законної і повернення нам Божого благовоління; по-друге, в оживленні нас, умертвілих гріхом, або даруванні нам нового життя.Якщо неумилостивленим до нас перебуватиме Бог, ми не можемо отримати від Нього ніякої милості; якщо не отримаємо милості, благодаті не сподобимося; якщо благодаті не сподобимося, нового життя здобути не зможемо. І те й інше необхідно: і зняття клятви, і оновлення нашого єства. Бо якби ми й отримали якимось чином прощення і помилування, але залишилися необновленими, ніякої від того не отримали б користі, тому що без оновлення ми безперервно перебували б у гріховному настрої і безперестанку випромінювали б із себе гріхи, а через гріхи знову піддавалися б осуду і немилості або все залишалися б у тому ж згубному стані.Те й інше необхідне; але ні тому, ні іншому не можна відбутися без втілення Бога.1) Зняття з нас провини гріха і клятви законної, або наше виправдання, відбутися неможливо без втілення БогаДля зняття провини гріха і клятви потрібне повне задоволення правди Божої, ображеної гріхом, або повне виправдання. Повне ж виправдання, або повне задоволення правди Божої, полягає не в принесенні тільки умилостивної жертви за гріх, а й у збагаченні того, кого милують, справами правди, щоби ними наповнити час життя, проведений у гріху, який після помилування залишається порожнім. Бо закон правди Божої вимагає, щоб життя людини не від гріхів тільки було вільне, а й було наповнене справами правди, як це показав Господь у притчі про таланти, де раба, який закопав талант у землю, засуджують не за вживання таланту на зло, а за нічогонероблення на нього. – Але –a) Довільну жертву за гріх могла принести тільки Боголюдина, або Бог втілений.Чи будемо прислухатися до почуттів грішника, що стоїть перед Богом із ясною свідомістю Божої правди і своєї гріховності, чи споглядати Бога, Який бажав би помилувати цього грішника, – у тому й іншому випадку побачимо якесь средостіння, яке загороджує шлях сходження помилування від Бога до грішника і піднесення надії на помилування від імені грішника до престолу милосердя Божого. Господь не милує неправедно, або коли ображена Його правда і незадоволена. Істинність і правосуддя Боже вимагають, щоб неправий ніс присуджену за неправду кару, інакше любов, що милує, буде поблажливою поблажливістю. У душі грішника почуття правди Божої зазвичай сильніше почуття милосердя Божого. Тому, коли приступає він до Бога, це почуття не тільки робить його безмовним перед Ним, але пригнічує досконалою безнадією. Отже, для зближення грішника з Богом і Бога з грішником необхідно розорити таке средостіння, необхідно, щоб між Богом і людиною повстало інше якесь посередництво, яке від очей правди Божої приховувало б гріх людини, а від очей грішника – правду Божу; посередництво, заради якого Бог бачив би грішника позбавленим звинувачення і гідним помилування перед обличчям самої правди, а людина споглядала б на Бога як на умилостивленого вже і готового помилувати грішника; необхідна жертва умилостивлення, яка, задовольняючи правду Божу і втихомирюючи душу грішника, примиряла б Бога з людиною і людину з Богом.

Яка ж це жертва? У чому вона? І як може з’явитися з такою безмірною силою умилостивлення?Жертва ця є смерть – і смерть людини. Вона спочатку визначена правдою Божою на страту за гріх; її пропонує Богові і грішник, що кається, взиваючи: візьми життя, тільки помилуй і спаси, хоча одразу відчуває, що його смерть не сильна врятувати його.Чия ж це буде смерть?1) Очевидно, що такою умилостивою жертвою не може бути смерть моя, другого, третього і взагалі будь-кого з роду людського: адже і моя, і другого, і третього, і будь-кого з людей смерть є покаранням за гріх і нічого умилостивлюючого не представляє. До того ж ми – люди – всі без винятку маємо потребу самі в цій жертві і нею, ще живі, шукаємо помилування і виправдання, і, щоб роздобути порятунок, ще живі повинні бути заради неї виправдані і помилувані. Тому умилостивною жертвою за гріх може бути смерть тільки такої людини, яка була б вилучена з кола людей, не перестаючи бути людиною. А це як можливо? Не інакше як якщо вона не буде належати собі, не буде особливою самостійною особою, як кожна інша людина в середовищі людей, але належатиме іншій вищій істоті, яка сприйняла б її у свою особу, іпостасно поєдналася б із нею, або зробилася би людиною та вмерла б її смертю. Це була б смерть людська, яка нікому з кола людей не належить.2) Якщо ж смертю жертвою, що умилостивляє і виправдовує, не може бути смерть моя, другого, третього і взагалі будь-кого з людей, а тим часом умовою помилування й виправдання все ж таки перебуває смерть людська, то і я, й другий, й третій, і взагалі кожна людина не може бути помилувана й виправдана інакше, як через засвоєння собі чиєїсь чужої смерті. А в такому разі вона сама в тому, іншому, що помирає по-людськи, від якого запозичується, не повинна бути наслідком провини або якимось чином причетна до неї: інакше за неї не можна буде виправдовувати інших. Тому знову вона, будучи людською смертю, не повинна належати людській особі, тому що будь-яка смерть, що належить людині, є покаранням, а належати іншій особі, яка була б святою досконалішою святістю. Тобто смерть людська, що умилостивляє і виправдовує, можлива не інакше як, якщо якась найсвятіша істота, сприйнявши людину у свою особистість, помре нею, щоб у такий спосіб, вилучивши смерть людини з-під закону вини, надати їй можливість бути засвоюваною іншим.3) Далі, якщо помилування й виправдання людини можливе тільки через засвоєння їй чужої невинної смерті – особи ж, які потребують помилування й виправдання, – це загалом усі люди, які живуть, жили й мають жити, увесь рід людський у всі часи й місця, – то для їхнього помилування й виправдання необхідно або влаштувати стільки безневинних смертей, скільки людей, або навіть скільки гріхопадінь, або явити одну таку смерть, сила якої сягала б усіх часів і місць і покривала б усі гріхопадіння всіх людей. Від всемилостивого і премудрого Бога, що влаштовує спасіння наше, можливе тільки останнє. Як же це могло б влаштуватися? Як смерть людська, сама по собі незначна, може здобути таку всеосяжну силу? Не інакше як коли вона буде належати особі скрізь і завжди сущій, належати Богові; тобто коли Сам Бог благоволить прийняти у Свою особистість людське єство і, померши його смертю, надати їй всеохоплююче й вічне значення, бо тоді вона буде Божественною смертю.4) Нарешті, смерть ця, за силою своєю простягаючись на весь рід людський і на всі часи, за ціною має відповідати нескінченній правді Божій, ображеній гріхом, мати безмежне значення, як безмежний Бог, чого набути вона знову інакше не може, як коли її засвоїв Бог або вона зробиться Божою смертю, а це буде, коли Бог, сприйнявши на Себе людське єство, помре його смертю.Ці положення не з розуму взяті, а запозичені через наведення з того, що говориться в Слові Божому про втілене домоуправління нашого спасіння. Бо спасіння наше вже влаштоване і готове для кожного, хто бажає прийняти його. Син Божий і Бог втілився, хресною смертю приніс Богові жертву умилостивлення за рід наш, зняв з нас провину гріха і примирив нас із Богом. Зводяться вказівки про це Слова Божого воєдино, щоб явно було, що втілення Бога Слова не є надлишок милосердя Божого; але, хоча є вільною справою благовоління Божого, такою, однак же, без якої відбутися нашому спасінню не було можливо. У силу такого домоуправління Бог праведно нас милує і спасає. Ось що говорить про це Слово Боже: “Єдиний… Бог і єдиний Заступник Бога і людей, людина Христос Іісус, що дав Собі визволення за всіх” (1Тим. 2:5-6). Ним розорено ” средостіння огорожі” (Еф. 2:14) і запроваджено мир між Богом і людиною (Рим. 5:1,10,11). Його запропонував Бог у жертву умилостивлення через віру в кров Його, щоб показати правду Свою в прощенні гріхів… щоб пізнали, що Він “праведний і виправдовує” (не без нічого), але “того, хто вірує в Христа” (Рим. 3:23-26), і таким чином праведно “примиряє” в Ньому “мир із Собою, не зараховуючи людям гріхів” (2Кор. 5:19). У Ньому і ми, “чада гніву за природою”, безнадійні (Еф. 2:3, 12), позбувшись знемоги й ослаблення душами (від занепаду духа внаслідок безнадійності) (Євр. 12:13) і виникнувши до надії й “сподівання спасіння” (Гал. 5:5; 1Пет. 1:3; Євр. 7:19), маємо дерзновення і надійний “доступ до Отця… у внутрішнє за завісою” (Еф. 2:18; Євр. 6:19), маємо свободу “входити до святині Кров’ю… Його, шляхом новим та живим, що Його Він знову відкрив нам за завісою, тобто плоттю Своєю” (Євр. 10:19-20). Бо “Христос відкупив уже нас від клятви законної, будучи через нас клятвою” (Гал. 3:13), і винищив “рукописання, що було проти нас, узявши його з середовища і пригвоздивши до хреста” (Кол. 2:14).

А для цього Він:1) “приймає сім’я Авраамове” (Євр. 2:16), щоб “мати, що принести Богові” (Євр. 8:3), “в усьому уподібнюється братам, щоб бути… за них первосвящеником… для спокутування за гріхи” (Євр. 2:16,17);2) “Постраждав як праведник за неправедників” (1Пет. 3:18), “перетерпів хрест замість радості, що належала Йому” (Євр. 12:2), “не бачачи гріха, став за нас гріхом, щоб ми були правдою Божою про Нього” (2Кор. 5:21), бо “таким і повинен був бути для нас первосвященик – святий, невинний, непричетний до зла, відлучений від грішників і піднесений вище небес” (Євр. 7:26);3) Не “багаторазово приносить Себе” – інакше багаторазово належало б Йому і страждати, – але “один раз з’явився з жертвою Своєю для знищення гріха” (Євр. 9:25,26) і цим “одноразовим приношенням тіла освячує всіх” (Євр. 10:10); “ввійшовши єдиною у святая, вічне спокуту знайшовши” (Євр. 9:12); “перебуваючи вічно, Він і священство має бездоганне, чому може завжди рятувати тих, хто через Нього приходить до Бога, будучи завжди живим, щоб клопотати за нас” (Євр. 7:24,25; 1Ін. 2:1,2);4) Такою “ціною куплені ми” (1Кор. 6:20) – не “сріблом чи золотом… , але дорогоцінною кров’ю Христа, як агнця непорочного і пречистого Христа” (1Пет. 1:18,19), “кращою за Авелеву кров” (Євр. 12:24), яка “краще за Авелеву” (Євр. 12:24) очищає, аніж “кров’ю козлів, телят, попелу” (Євр. 9:9,19), та очищає, ніж “кров’ю козлів, телят, попілом” (Євр. 9:13,14), бо з нею “з’явився Христос перед самим обличчям Божим за нас” (Євр. 9:24) і цим приношенням зняв з нас клятву, “будучи за нас клятвою” (Гал. 3:13), і тим явив як правду Божу безмежну (Рим. 3:25), так і “багатство благодаті Своєї” (Еф. 1:7).б) Заповнити час життя, проведений у гріху, справами правди можуть тільки справи Боголюдини.Для виправдання людини мало того, щоб тільки зняти з неї провину в гріхах, треба ще заповнити нестачу в її житті справ правди і добра. Живучи в гріху (мається на увазі безперервне гріх до навернення і гріхи, що прориваються після навернення), вона не тільки опускає справи правди і добра, витрачає час не на належне, а й наповнює його позитивними справами неправди і зла, що підлягають відповідному покаранню. Коли знімається з неї провина гріховна через помилування і прощення та усувається відповідне за неї покарання, тоді викреслюється тільки неправе і нечисте з її життя, робиться для її життя те, що цих неправд і нечистот наче й не було в ній. Але час життя, проведений у гріху, звільняючись у такий спосіб від тягаря гріховного, не набуває ще через те справ правди і добра, якими він обов’язково мав би бути наповнений за первісним призначенням. Оскільки правда Божа вимагає, щоб усе життя людини було наповнене справами правди й добра, то помилуваний тільки й виправданий ще не цілком правий перед Богом; для цього потрібно ще порожнечі його життя наповнити справами правими й добрими.Як це можливо? Очевидно, що сама людина, яка навернулася, розкаялася і прощена, зробити цього не може, заревнувавши примножити свої добрі справи. Тому що, що б вона в цьому роді не робила, буде робити лише те, що для неї обов’язково робити в той час, коли робить, і чим тому не можна заповнювати минулих опущень. Отже, і це заповнення нестачі належних справ, як і раніше викладена вимога жертви умилостивлення, можливе для неї тільки через засвоєння їй таких справ чужих або справ іншої особи.Хто ж може бути для нас такою особою, з багатства якої ми могли б запозичити собі справи для покриття нестачі їх у нашому житті?Він повинен бути людиною, щоб творити справи людські, щоб ними можна було заповнювати нестачу таких справ у житті людському. Але в ній самій такі справи не повинні бути обов’язковими для неї, не повинні бути її власними справами або належати їй: інакше їх не можна запозичувати іншим замість нестачі в них таких справ. Це ж як можливо? Не інакше як якщо якась істота сприйме на себе людське єство і, поєднавши зі своєю особистістю, її силами буде творити справи людські, не будучи зобов’язаною творити їх за своїм єством, щоб, маючи їх у собі вільним багатством, мати владу збагачувати ними інших. А такою істотою, щоб сприйняти інше єство і творити справи його силами, необов’язкові для нього самого, хто може бути? З створінь ніяка не може бути такою. Усяка істота своє призначення має і своє коло справ, якими мають наповнюватися всі моменти її буття і життя. Тому вона не має часу робити справи за інших і для інших. Це їй можливо тільки через опущення своїх справ, що те саме було б, що, рятуючи інших, себе губити. Крім же створінь, є ще тільки Бог ні від чого не залежний. Отже, збагачення нас справами правди і добра для заповнення ними нестачі їхнього браку в нашому житті не інакше можливе, як коли Бог благоволить прийняти на Себе єство людське і силами його творити діла правди і добра людські. Бо такі тільки справи, будучи вільними від зобов’язання, і можуть бути засвоєні іншим як вільне багатство Бога втіленого.

До того ж, оскільки таких справ потребує життя кожної людини, життя всіх людей – і теперішніх, і колишніх, і майбутніх, – то багатство їхнє повинно бути настільки велике, щоб могло задовольнити всіх, і сила їхня має простягатися в усі часи й на все людство. Але сила всякої тварної істоти, так само як і значення справ її, не можуть простягатися далі за межі її єства і ніяк не можуть зійти до такої сили та простору, щоб обійняти все людство. Тому справи правди і добра, необхідні для заповнення недостатності таких справ у житті кожної людини, щоб мати таке безмірне і вічне значення, мають бути здійснені людськими силами, але від такої особи, яка за своєю сутністю вічна і безмежна, тобто від Бога; а це можливо тільки в разі іпостасного з’єднання Божества з людством в одній особі, або у разі втілення Бога.Таким і є Господь наш Іісус Христос, як зображує Його Слово Боже. Воно представляє Його всякою повнотою, кажучи, що Отець “благоволив вселитися в Ньому всякому сповненню” (Кол. 1:19). Мається на увазі повнота благ на спасіння наше, серед яких і повнота правди і добра в покритті наших неправд і зол. “Гріха в Ньому не було” (1Ін. 3:3,5), і Він нічого такого не створив (1Пет. 2:3,5). Бо творив тільки волю Божу, або всяку правду. Ще приймав на Себе справу спасіння нас, сказав Він Отцю: “іду творити волю Твою, Боже мій” (Євр. 10:9) – і, прийшовши на землю, на самому початку вступу в діло Своє, сказав Він Предтечі: “облиш, нам треба виконати всяку правду” (Мф. 3:15) – і виконав Свою справу, – і виконував, свідчачи перед усіма, що прийшов не Свою творити волю і не шукає її, але одне має в бажанні – творити “волю Того, Хто послав” (Ін. 5:30,6:38), – аж до того, що творіння волі мав єдиною для Себе їжею (Ін. 4:34), “послухавшися навіть до смерті” (Флп. 2:8). Як не було моменту, щоб Він не робив чого-небудь, робив же завжди одну правду, то яке багатство справ правди і добра зібрано було Ним?Але для кого і для чого? Для віруючих в ім’я Його, бо Сам Він не мав у цьому потреби, будучи за єством безмежною правдою. Це було багатою спадщиною для тих, хто шукав правди Його (Еф. 1:18). Від повноти цієї і “ми все прийняли” (Ін. 1:16) і є “сповненими плодів правди” (Флп. 1:11). Цією-то повнотою правди св. Павло й усім благоволить сповнитися і навіть засвідчує, що всі вже й мають цю повноту в Господі (Кол. 2:10) і що, прийнявши цей “дар праведності” , вони “в житті запанують” (Рим. 5:17), тобто успадкують царство небесне. Чому ж саме цей апостол свідчить про Господа, що Він для нас є “правда, освячення і визволення” (1Кор. 1:30). Позбавлення тут є прощення гріхів, правда – покриття наших неправд правдою Його; з того ж і з іншого склалося наше освячення. І блаженними називає апостол таких, яких не “беззаконня тільки пробачені”, але при цьому разом і “гріхи покриті” (Рим. 4:7). Чим? Багатством правди Христової. Так сталося, що як “Єдиного гріхом у всі люди входить осуд; так Єдиного правдою у всі люди входить виправдання життя” (Рим. 5:18).Отже, зробимо висновок, загладити провину роду людського принесенням належної жертви і заповнити недолік правди його можуть тільки смерть і багатство правди Боголюдини. Отже, виправдання роду людського неможливе без втілення Бога.2) Але й оновлення наше, або дарування нам нового життя, також неможливе без втілення БогаДля спасіння людини, як зазначено спочатку, недостатньо тільки виправдати її перед Богом; треба ще, після виправдання, зробити її сильною протистояти гріхові й твердо стояти на розпочатому доброму шляху, а для цього зовсім переродити її, дати їй нове життя, скасувати в ній початок життя, гідного осуду. Бо поки буде в ній триматися цей початок, вона не перестане творити діла недобрі і, отже, ніколи не вийде з-під клятви й осуду. І це без кінця. Таким чином, без оновлення нашого єства і саме виправдання ні до чого. Як же бути? Треба викорінити в ньому це зле начало. А це як? Дарувавши їй нове життя сильне витіснити те зле начало.У падінні людина втратила своє справжнє життя і почала жити якимось інакшим життям, яке треба назвати неправдивим життям, дивлячись на нього з точки призначення людини. Воно, розпочавшись на чолі людського роду, розлилося потім на всі члени його, тож увесь рід наш являв собою одне величезне, неправдиво, або неістинно, людяне тіло, яке живе по-людськи. Очевидно, що для оновлення цього в самому корені пошкодженого тіла людства, треба ззовні влити в нього початок істинного людського життя, подібно до того, як цілком зіпсоване тіло людини оновлюють переливанням у нього крові цілком здорового організму; треба, уявляючи людство деревом, прищепити його від іншого, сповненого здорового життя дерева, щоб воно під дією його цілющих соків переродилося всередині й почало давати нові, живі відростки; треба повстати новому главі людства, новому родоначальнику людей, щоб, народжуючись від нього, або перероджуючись за допомогою запозиченого від нього істинного початку життя, вони в союзі з ним склали нове тіло людства, повне істинного людського життя.

Хто ж може бути такою главою? Такий глава істинно оновленого людства, цей родоначальник нових, істинних людей, вочевидь, має бути людиною, щоб мати змогу давати людям нове життя, не інше якесь, а людське ж; бо люди, котрі мають від нього запозичувати нове життя, можуть жити лише людським життям, а отже, і оживати тільки для нього і через нього. Але це людське в ньому життя повинно бути чистим, здоровим, неушкодженим, бо походити від людської ж істоти, але незвичайним людським способом: бо всяке таке життя не може бути непричетним до загальнолюдського псування. І не це тільки, а й, будучи в самому походженні перетвореним і оновленим і в складі єства нашого, і в усіх його силах і відправленнях, перебувати потім назавжди незмінно таким. Такий самий початок і таке незмінне перебування і твердість можливі в ній, тільки коли вона буде зовсім витягнута або відторгнута від звичайної людської самостійності й самодіяльності і буде не собі належати, а буде носити й керована іншою особою, що володіє творчою силою і Божою незмінністю, або Богом; тобто коли Бог, перетворивши і оновивши творчо початки і стихії людського єства, утворить Собі з них людину і, ставши нею, житиме і діятиме боголюдяно. Але в цьому і полягає втілене домоуправління, що представляє настільки необхідним для нашого спасіння втілення Бога Слова.Понад те, це нове життя на чолі повинне поєднувати в собі таку повноту, щоб, породжуючи нове людство, не виснажуватися, а перебувати завжди повним, щоб не відроджувати тільки нових членів, а, відродивши всіх, потім жити в їхньому перебуванні тимчасовому і вічному. Оскільки вона за своєю природою не може бути такою, будучи тварною, то їй необхідно прийняти таку якість від іншої особи, нетварної, або від самого Джерела всякого буття і життя, від Бога присносущного, що і відбувається через втілення, в якому Бог приймає людське єство до Своєї особи і, зодягнувшись у нього, надає йому присноживу невичерпну повноту. Нарешті, цей новий родоначальник, усіх породжуючи до нового життя, усіх повинен тримати в єднанні і між собою, і з Ним, щоб усі, живучи єдиним життям і під єдиним чолом, становили єдине живе, струнко поєднане тіло. І первісне призначення людства було, щоб воно все було єдине в усьому і жило єдиним життям. Але прийшов гріх і роз’єднав усіх, так що все людство стало схожим на купу без живого поєднання і зчленування. Нове людство через нового родоначальника і главу має призначення відновити в собі це втрачене єднання. Тому людське єство в цьому родоначальнику, залишаючись людським, не повинне належати собі, але іншій особі, яка усюди існує, все утримує та є вічною, щоб з’єднувати в Собі людей усіх часів і місць, охороняти їх і спрямовувати до останнього кінця, з підпорядкуванням вимогам цього кінця і всіх інших тварин, що є у світі. Тобто родоначальник цей, маючи бути родоначальником людей, має бути не людиною тільки, але Богом у людському єстві, або Боголюдиною, у чому й полягає втілення.Таким є Господь наш Іісус Христос, Бог від Бога, Слово, що споконвіку є в Бога (Ін. 1:1); Син Божий, що завжди перебуває в “лоні Отчому” (Ін. 1:18). Він, не полишаючи недр Отчих, благоволив прийняти плоть нашу, або наше людське єство (Ін. 1:14), через народження від Пріснодіви у свій Йому час для ” відкуплення” нас і “всиновлення” (Гал. 4:5).Оновивши в Собі людське єство, Він став “початком” (Ін. 8:25) нових людей, що живуть справжнім людським життям, “начальником цього життя” і роздавальником ( Діян. 3:15). “У Ньому наше істинне життя” (Ін. 1:4), повнота цього життя, з якого, як із джерела, призначено почерпати його й усім нам (Ін. 1:16); і Він ним “кого хоче, того й живить” (Ін. 5:21).І став Він, таким чином, новим Адамом, новим родоначальником, а всі, хто приходять до Нього покладеним шляхом і від Нього відроджуються, – родом Його (1Кор. 15:45-48). Він глава, а ті – тіло Його (1Кор. 12:27), з Нього народжені (Кол. 2:19) “від плоті Його і від кісток Його” (Еф. 5:30). Він древо, а ті – гілки (Ін. 15:5).Для цього кожен, хто приступає до Нього, після покаяння і зречення від усього колишнього, приймає Святе Хрещення, в якому заради віри і рішучості працювати Господу скидає з себе стару людину і вбирає в себе нову, після чого стара людина в ній помирає і жити починає нова, “створена по Богові, у правді й добірності істини” (Рим. 6:3-6; Еф. 4:24). Бо тут віряни одягаються в Христа, Який є ” життям нашим” (Кол. 3:4) і дає нам силу так бути, щоб “до того не жити нам самим собі, а Господу, Який помер за нас і воскрес” (2Кор. 5:15), щоб ми не самі вже жили, а жив у нас Христос (Гал. 2:20), із Ним “життя наше сокровенне є в Бозі” (Кол. 3:3).

Так, “аще хто у Христі нове створіння” (2Кор. 5:17), знову народжуване “водою і Духом” (Ін. 3:3,5), заради чого всі такі, як “від Бога породжені”, є і іменуються “чадами Божими” (Ін. 1:12,13) та “усиновлення сприймуть” (Гал. 4:5). І ось – нове людство, “рід вибраний, царське свячення, язик святий, люди оновлення, що повинні сповіщати чесноти Того, Хто з темряви покликав їх до дивовижного Свого Світла” (1Пет. 2:9) і перевів “зі смерті на життя”. (1Ін. 3:14).Ось перша основа християнського життя – віра у втілене домоуправління нашого порятунку в Господі нашому Іісусі Христі, глибоке за силою його переконання, яке не допускає жодного найменшого коливання або роздвоєння в думках і з міцним сподіванням непорушно стоїть на тому, що “нема в іншому нікого, хто б нам допоміг нам врятуватися, і нема іншого імені під небом, даного в людях, яким би ми хотіли врятуватися” (Діян. 4:11-12). Залишається або до Господа Спасителя приліпитися, або гинути. Бо хто не з Ним, той, що б не робив, “не збирає…, а марнує” (Лк. 11:23). Ніхто “не може робити нічого, гідного спасіння, якщо не перебуватиме в Господі” (Ін. 15:4-6). Ось двері, що вводять всередину храму спасіння! “Це камінь”, основа, що покладає підставу для творення в дусі храму спасіння для вселення в нього Господа Спасителя (Мф. 16:18).2. Друга основа християнського життя, з першою нерозлучна, є живий союз із тілом Церкви, якої Господь – глава, який живить і рушить їїГосподь наш Іісус Христос, Бог і Спаситель, здійснивши на землі про нас Божественний догляд, вознісся на небеса і послав від Отця Всесвятого Духа; потім з Ним, за благоволінням Отця, через свв. апостолів улаштував на землі Святу Церкву під Своїм верховенством і в ній поєднав все необхідне для нашого спасіння та життя, яке згідне з тим. Тож тепер через неї вже ті, хто шукає спасіння, отримують від Нього і спокуту з відпущенням гріхів, і освячення з новим життям. У ній подано “нам усі Божественні сили, що дають нам життя і благочестя… і даровані чесні й великі обітниці”, і якщо ми в силу цього намагатимемося прикраситися всілякою чеснотою, то нам, поза сумнівом, “рясно подано вхід до вічного царства Господа нашого й Спаса Іісуса Христа” (2Пет. 1:3-11). Свята Церква і є нове людство, від нового родоначальника Христа Господа.Під час перебування Свого на землі Господь тільки пообіцяв влаштувати Святу Церкву на камені твердого сповідання Його втіленого домоуправління. Саме ж створення її з волі Отця здійснив Він зі Святим Духом через святих апостолів, затвердивши й захистивши її догматами, заповідями, таїнствами, священнодійствами, канонами й гідним керівництвом, і в усьому цьому показавши вірний шлях до Царства Небесного, яке приготував вірним, до якого благоволив закликати й нас усіх.У Святій Церкві все від Господа Іісуса Христа зі Святим Духом за благоволінням Отця через свв. апостолів, і все, що міститься в ній, повинно бути вміщено та виконувано всіма, хто вступає до неї та стає її членами, за всіма зазначеними пунктами або сторонами устрою Церкви. Усе те справді міститься і виконується всіма, хто перебуває в живому з нею союзі, внаслідок чого вони єдине єство, – “єдине тіло і єдиний дух” (Еф. 4:4), – і у сповіданні віри або в утриманні “здорового образу словес” (2Тим. 1:13), і в житті за заповідями, або у виконанні волі Божої, і в освяченні таїнствами, і в молитовних приступаннях до Бога, і в підпорядкуванні канонам та встановленим керівництву. Ті, хто діють так, “ходять гідно покликанню свого…, старанно дотримуючись єдності духу в союзі миру” (Еф. 4:1-6). А ті, хто відступає від цього, відокремлюють себе від Церкви внутрішньо і, якщо не послухають застережливого голосу її, материнськи до них зверненого для їхнього настанови, відлучаються від неї і поза нею, вступають до лав язичників (Мф. 18:17).Ті, хто перебувають у Церкві, справжні чада її, дотримуються єднання духу в союзі світу і перебувають тому в живому союзі з нею; ті, хто знову вступають, дають обітницю об’єднатися з нею і справді об’єднуються, коли вступають всередину неї; ті, хто народжуються всередині Церкви, відроджуються до нового життя, а потім виховуються й зростають у дусі її і в усіх порядках її. Всі такі суть живі члени Церкви і від Глави її через Духа Святого сподобляються всіх духовних благодатних благ з обітницею і вічних. Ті ж, які відступають від показаного устрою Церкви, хоча в Церкві значаться, але не перебувають з нею в живому союзі, тому не є живими, а померли або завмерли. Їх тримають у Церкві, сподіваючись, що вони схаменуться, вийдуть з тенета, що їх утримує, і поспішать відновити порушений ними союз із Церквою і з Господом – Головою її – і знову вступити в ряди тих, хто спасається. Усе, що вміщує Церквою, не таке, щоб могло бути залишено напризволяще, але таке, без чого не може відбутися спасіння. Бо воно є здійснення, або явлення на ділі втіленого домоуправління, без якого немає спасіння. Чому чужий Церкві чужий Христу Господу і спасіння в Ньому.

Отже, що належить тому, хто наважується творити своє спасіння і почати жити по-християнськи? Сприйняти воцерковлення, якщо не мав його, оживити, якщо мав і втратив, і потім дотримуватися його вседушно і перебувати в ньому; і життя його підтримуватиметься, зрітиме і здійматиметься до досконалості в Господі Іісусі Христі. Це стоїть серед невідкладних умов християнського життя.Така вимога сама собою випливає з найтіснішого союзу Господа з Церквою і Церкви з Господом. У Слові Божому союз цей представляється під образом союзу глави з тілом. Воно говорить, що “Христос є глава Церкви” (Еф. 5:23), “глава тілу Церкви” (Кол. 1:18), а Церква “є тіло Його, виконання того, Хто наповняє все в усьому” (Еф. 1:22,23), що, за св. Златоустом, означає, що Церква сповнена Христом і що Він усі члени її виконує, тож у ній “все в усьому Христос” (Кол. 3:11).“Як глава Він є і Спаситель тіла Церкви” (Еф. 5:23); “живить і гріє її, як таку, що є … від плоті Його і від кісток Його” (Еф. 5:29-30), любить її і заради неї “віддав Себе, щоб освятив її, очистивши купіллю води в слові, щоб представив її Собі славною Церквою, не маючи нечистоти, чи пороку, чи чогось від них, але нехай вона буде святою і невинною” (Еф. 5:25-27); “а Церква в усьому підкоряється Христу” (Еф. 5:24).Тіло по суті своїй не є єдиним членом, але багатьма; але всі такі “уди єдиного тіла, що множини існують, – єдине є тіло: так і Христос” (1Кор. 12:12,14), або так і тіло Церкви, головою якої є Христос. Христос Господь дав Церкві Своїй “одним бути апостолами, другим — пророками, третім — проповідниками Доброї Звістки, а четвертим — пастирями й учителями. І зробив Він так, щоб підготувати людей Божих до служіння й підсилення Тіла Христова, і щоб ми всі прийшли до єднання у вірі та в пізнанні Сина Божого, до зрілості, і досягли висот досконалості Христової” (Еф. 4:11-12). Це найголовніші члени (заправителі), але й усі інші призначаються на служіння всьому тілу Церкви, щоб нікого не було пустопорожнього, як і в тваринному тілі немає й найменшої частинки без діла. Для чого кожен отримує свій дар: “Одній людині Дух дає слово мудрості, іншій — слово знання дається тим самим Духом. 9Комусь дано духовну віру, а ще хтось має дар зцілення — від Єдиного Духа. 10Хтось має силу робити чудеса, а хтось — здатність пророкувати, хтось уміє розпізнавати духів, а хтось — розмовляти різними мовами, а ще хтось — тлумачити мови” (1Кор. 12:7-10). Тому й покладено було, щоб кожен, яке прийняв обдарування, тим і служив усім, “Хто має дар проповідування, має говорити словами Бога; хто отримав дар служіння, нехай служить з силою, яку дав Всевишній, щоб усім цим вознести хвалу Богу через Іісуса Христа” (1Пет. 4:10-11); “Якщо хтось одержав дар служіння іншим, той нехай присвятить життя своє служінню. Якщо хтось має хист навчати інших, той нехай навчає. Хто обдарований умінням утішати, той нехай втішає. А хто має дар ділитися з людьми, нехай робить це щиро. Хто має здатність керувати, нехай керує сумлінно. Наділений же талантом милосердя нехай це милосердя з радістю несе людям.” та ін. тощо. і ін. (Рим. 12:6-8).Такою взаємодією всіх членів уся будівля тіла, будучи гармонійною, зростає в Церкву Святу в Господі, в Котрому і всі “будуються в оселю Божу Духом” (Еф. 2:22). Чого заради і навіюється всім – “Тож промовлятимемо істину з любов’ю і зростатимемо в усьому, щоб бути схожими на Христа. Бо Ісус — голова, 16та усе тіло залежить від Нього. Його владою усі частини тіла з’єднані докупи, і все воно тримається разом завдяки Христу. І коли кожна окрема частина виконує те, що мусить, все тіло росте й міцніє завдяки любові” (Еф. 4:15, 16).У це-то “тіло ми хрестилися… і всі єдиним Духом напоїлися” (1Кор. 12:13), тобто через хрещення увійшли в неї і об’єдналися в ній духовно, зобов’язуючись до однодумності, єдиновладдя, єдинопочуття і єдинодіяльності, – “нехай не буде чвари в тілі” (1Кор. 12:15-25).Судячи з цього, Церква є лоно материнське, що зачинає, утворює, зростає і здійснює кожного християнина: як у лоні природи різні створіння засіменяються, проростають, ростуть, виростають і плодоносять на славу Божу. Як немає життя і живих істот поза природою, так поза Церквою немає духовного життя і осіб, які духовно живуть. Чому бути в Церкві, у живому з нею поєднанні та союзі є невідкладною умовою для тих, хто бажає жити духом і в християнському житті процвітати.3. Норма християнського життяПід нормою мається на увазі тут таке правило, яке, визначаючи мету людини і засоби для досягнення її, дає керівну вказівку, куди і як слід спрямовувати життя своє. Приречення такої норми покладено у створенні людини за образом і подобою Божою і вдунутті в обличчя її дихання Божественного життя. Але настало падіння і розладнало його. Розладнало, але не знищило. Тому коли здійснилося втілене домоуправління у відновлення занепалого, тоді помилувана й оновлена в силу його людина, хоча отримала нову норму для духовно-морального життя свого, таку, однак, що стояла на початковій нормі зіпсованій занепадом, відновлюючи її, поповнюючи та в досконалішій виявленій формі.

Таким чином, нам належить накреслити спочатку аа) первісну норму морального життя людини, а потім, стосовно до неї, встановити бб) норму морального життя християнського.1) Первісна норма морального життя людиниПри з’ясуванні норми життя морального потрібно, як сказано вище, визначити а) мету людини і б) засоби, які дарував їй Бог для досягнення її, і з тієї та інших у) вивести загальне керівне правило для життя морального. Отже,а) Яка мета людини?Остання мета людини – в Бозі, у спілкуванні або живому союзі з Богом. Створена за образом і подобою Божою людина за самою природою своєю є певним чином Божого роду. Будучи ж роду Божого, вона не може не шукати спілкування з Богом не тільки як зі своїм початком і першообразом, а й як із верховним благом. Тому-то серце наше і буває задоволеним тільки тоді, коли володіє Богом і буває володіє від Бога. Ніщо, крім Бога, не заспокоює його. Соломон багато знав, багато чим володів і багато чим насолоджувався; але все це нарешті мусив визнати марнотою і крахом духу (Еккл. 1:8,17-18,3:10-11,8:17). Один спокій для людини в Бозі. “Хто ще для мене є на небі? Хто ще мені потрібен на землі?Можливо, заслабнуть плоть моя і дух, та Бог — то скеля мого серця, то моя доля навіки.” (Пс. 72:25-26). “У Бозі життя, – вчить Василій Великий. – Відчуження і віддалення від Бога є зло нестерпне навіть майбутніх геєнських мук, зло найтяжче для людини, як для ока позбавлення світла і для тварини відібрання життя”. І ще: “Що було для душі переважним благом? Перебування з Богом і єднання з Ним за допомогою любові. Відпавши від Нього, вона стала страждати” (Тв. свв. отців. Вас. Вел., т. 4). Тому-то нам навіюється: “шукайте Господа, …” (Пс. 104:4). Пророк Мойсей ставив зір обличчя Божого краєм своїх бажань і після того вже, як Бог явив через нього і в ньому стільки надзвичайних дій Своєї доброти і всемогутності: “якщо я отримав благодать перед Тобою, то покажи мені самого Тебе, щоб я міг бачити Тебе розумно” (Вих. 33:13), – молився він. З яким страхом волав до Господа пророк Давид: “не відверни мене від лиця Твого” (Пс. 50:13), знаючи, що “ті, що “відлучають себе від Нього, загинуть” (Пс. 72:27)… З яким бажанням спрямовувався він завжди до Бога: “прагне.. душа моя до Бога…” (Пс. 62:2); “Я так Тебе жадаю, Боже,
так олень прохолодного струмка жадає” (Пс. 41:2). З якою теплотою упокоювався в Ньому єдиному: “мені ж приліплятися Богові благо є” (Пс. 72:28).Але не в цьому одному спрямуванні всіх бажань до Бога наше благо. Спрага без втамування, спрага без насичення, потреба без задоволення є скорбота, хвороба, муки. Шукаючи Бога, ми хочемо знайти Його, хочемо володіти Ним і бути одержуваними від Нього, щиро долучитися до Нього, бути в Ньому і Його мати в собі (Макарій Великий). У цьому-то живому, внутрішньому, безпосередньому спілкуванні Бога з людиною і людини з Богом і є його остання мета.Таким це спілкування зображується в Слові Божому. Так Сам Бог про одних каже: “не має Дух Мій перебувати в людях цих, бо тілесні вони є” (Бут. 6:3), а іншим обіцяє: “вселюсь у них, і походжу” (2Кор. 6:16). “Слухай, – каже на це місце св. Златоуст, – хто мешкає в тобі! Ти Бога носиш у собі”. Спаситель обіцяє внутрішнє якесь вселення Бога в серце людське, коли каже: “до нього прийдемо, і оселю в нього створимо” (Ін. 14:23). Св. Іоанн Богослов вчить, що, коли хто перебуває в любові, то не тільки він перебуває в Бозі, а й Бог у ньому перебуває (Ін. 15:10). У свв. отців живе спілкування з Богом зводиться до обоження людини. Так, св. Григорій Богослов зображує людину “живою істотою, яка через прагнення до Бога досягає обоження”. Феодор, єпископ Едеський, так вчить про мету людини: “Мета життя нашого є блаженство, або, що все одно, Царство Небесне, або Царство Боже, яке полягає не тільки в тому, щоб бачити царственої, так би мовити, Трійці, а й у тому, щоб отримувати Божественний вплив і нібито приймати обожнення, а також у тому, щоб у цьому впливі знаходити виконання та звершення всіх недоліків і недосконалостей. У цьому-то полягає їжа розумних сил, тобто в заповненні недоліків за допомогою Божественного впливу”. У св. Макарія майже в кожній бесіді можна знаходити нагадування про живе спілкування душі з Богом. Так, у 46 бесіді він вчить, “що Бог створив душу людини такою, щоб бути їй нареченою і співучасницею Його і щоб Йому бути з нею єдиним розчиненням і єдиним духом” (§ 6). Тому “якщо душа приліплюється до Господа, то і Господь, милосердям і любов’ю спонукуваний, до неї приходить і до неї приліплюється, і так єдиний дух, і єдине розчинення, і єдиний розум буває душа і Господь” (§ 8). “Для людини потрібно, – каже він в іншому місці, – щоб не тільки сама вона була в Бозі, а й Бог був у ній”.

Не подумав би хто, однак же, що живий союз із Богом є зникненням душі в Бозі з насильством її самостійності та свободи. Ні, хоча душа справді стоїть при цьому під Божественним впливом, доторкається певним чином до Бога і переймається Його силою, проте ж, не перестає бути душею – істотою розумно-вільною, подібно до того, як розпечене залізо або вугілля, переймаючись вогнем, не перестають бути залізом і вугіллям. Вона набуває тільки через це спілкування якнайповнішої і якнайшвидшої сили діяти з волі Божої – вільно, але й беззаперечно. З іншого боку, і то невірно, якби хто став думати, що коли бого-спілкування поставляється останньою метою людини, то людина сподобиться його після, наприкінці, наприклад, усіх трудів своїх. Ні, воно має бути повсякчасним, безперервним станом людини, тож, якщо немає спілкування з Богом, якщо воно не відчувається, людина має зізнатися, що стоїть поза своєю метою і своїм призначенням. Стан, у якому людина усвідомлює, що Бог істинний є її Богом, і сама вона є Божою, тобто говорить у серці своєму Богові: “Господь мій і Бог мій” (Ін. 20:28), як апостол Фома, і до себе самого: “Божий є – Божий є” (Іс. 44:5), – такий стан є єдиний істинний стан людини, є єдина рішуча ознака присутності в ній зачатків істинно морального й духовного життя.Отже, далекі від істини ті, котрі ставлять останньою метою людини саму ж людину, хоч би якими пишними назвами вони прикрашали її, розвитком, наприклад, духовних сил або прагненням до вдосконалення. При такій меті люди роз’єднуються турботою тільки про себе і звикають все перетворювати на засіб, не виключаючи навіть і Самого Бога, тоді як насправді людина, як і все створене, є засобом у десниці Божій для цілей Його Божественного Промислу. “Усе створив Господь Себе заради” (Притч. 16:4). Тому “в Ньому живемо, рухаємося і є ми” (Діян. 17:28), “яко з Того, і Тим, і в Ньому все” (Рим. 11:36). Несправедливо останньою метою людини ставить і одне благо ближніх, тобто людей, навіть і в тому сенсі, що вся турбота людини має бути звернена на добробут суспільства. Сприяти загальному благу є беззаперечно обов’язок людини, але не перший і не винятковий. Якщо поставити це першим обов’язком, то кожна людина думку і серце зверне на інших, а не до Бога, і, отже, всі в сукупності складуть суспільство людей, зімкнутих у собі, але душею відторгнутих від Бога. Це буде тіло без голови. Навпаки, під час богоспілкування всі люди, сходячись у цій єдиній меті, не подумки тільки, а самою справою з’єднуються, і всі, єдиним духом і єдиною силою сповнені, складають єдине, живе і струнке тіло. Під цією тільки умовою і може створюватися істинний і надійний союз між людьми.б) Запитається, який шлях до цієї мети, або як пристосована до неї людина?Створіння нерозумні досягають свого призначення, самі не знаючи того, за самою природою або пристроєм своїм. Людина – істота розумно-вільна – повинна сама усвідомити свою мету, пізнати шлях, що веде до неї, і вільно визначити себе йти неухильно цим шляхом, щоб досягти мети і здійснити своє призначення. Із цього само собою відкривається, що, якщо вказано буде 1) значення моральної свободи та її істинне вживання, якщо буде визначено 2) шлях, який вона повинна обрати, і 3) позначено підстави, за якими вона повинна це зробити, то сукупністю всіх цих понять буде показано, як пристосована людина до своєї мети, до якої повинна прагнути всією своєю суттю, а отже, буде вказано все, що від неї вимагається, аби бути вірною своєму призначенню, або, що те ж саме, бути в спілкуванні з Богом.1) Удостоївши сприймати людину в живе спілкування з Собою, Господь дарував їй свободу, щоб це спілкування відбувалося богодостойно, тобто дарував їй владу розпоряджатися своїми внутрішніми і зовнішніми діями за поданням мети, або на власний розсуд. Бо людина повинна наперед володіти собою, щоб потім віддати себе Богові. Бог, влаштувавши сутність людини, віддав її самій собі, щоб робила, що хоче, із собою і зі своїми силами. “Сам від початку створив людину і залишив її в руці волі її” (Сир. 15:14).Свобода належить особі людини і становить її характеристичну рису. Своїми думками, бажаннями, почуттями і відповідними їм справами повинна завідувати сама людина. У цьому сенсі вона сама для себе є урядовою особою. Найближчі до свідомості сили становлять її внутрішню раду, за допомогою якої вона вирішує всі свої справи і починання. Вимоги надходять до людини з різних боків, і ззовні, і зсередини, але за всієї сили їхньої самої дії, яку вони навіюють, ніколи не буває доти, доки не буде свідомого рішення на неї від самої людини. У цьому-то рішенні або згоді на справу полягає суть свободи. Насильно не може вирвати його ніяка сила. Одне слово: не погоджуюся – обеззброює всяку владу і всяке насильство.

Такою зображується людина всюди в Слові Божому. Тут найнеобхідніші для неї розпорядження пропонуються її свободі й обранню. Так, Мойсей, зобразивши Ізраїлю, у чому його життя і смерть, благословення і клятва, переконує його: “обери собі життя, нехай житимеш ти і насіння твоє” (Повт. 30:19). “Виберіть самі собі, – каже тому ж народу Іісус Навин, – кому послужите” (Іісус. 24:15). Те ж саме чуємо і від Сираха: “Запропонувавши тобі вогонь і воду, і на чому хочеш, простягни руку твою. Перед людиною життя і смерть, і, що аще захоче, дасться їй” (Сир. 15:16-17). І Спаситель, прийшовши на землю, не зв’язує свободи, але пропонує на вибір: “якщо хочеш по Мені йди” та ін. (Мф. 16:24); “якщо хочеш, щоб ти був досконалий” (Мф. 19:21)… Не насильно входить до дому душі, а “стою, – каже, – при дверях і стукаю, якщо хто почує” (Об. 3:20). “Бог насильно не тягне нас, – каже св. Златоуст. – Він дав нам владу обирати зле і добре, щоб ми були добрі вільно. Душа, як цариця над самою собою, і, вільна у своїх діях, не завжди підкоряється Богові, а Він не хоче насильно і проти волі зробити душу доброчесною і святою. Бо де немає волі, там немає і чесноти. Треба переконати душу, щоб за своєю волею вона зробилася доброю”.У свободі дана людині деяка незалежність, але не для того, щоб вона сваволила, а щоб вільно підкорила себе волі Божій. Добровільне підпорядкування свободи волі Божій є єдине істинне і єдино блаженне вживання свободи. Воля Божа є початок, за яким людина повинна розподіляти свої дії. Нею однією рішуче належить керуватися їй у своїх особистих розпорядженнях. Під цією тільки умовою її свобода отримає простір і широту, бо ні в самій людині, ні поза нею нічого немає вільного. Усе влаштовано за певними законами волі Божественної, яка після цього одна і залишається абсолютно вільною. Тому пристойним поприщем для свободи може бути тільки воля Божа. Підкоряючись їй, свобода людини стає немов би необмеженою, або вступає в безмежну деяку область: “і буду ходити в широкості, бо наказів Твоїх я шукаю”, говорить пророк Давид (Пс. 118:45). “Дивись, які нез’ясовні таємниці відбуваються в душі, – каже Макарій Великий (Бесіда 46), – як розширюються і поширюються помисли розуму її і в довготу, і в широту, і в глибину, і в висоту всього видимого і невидимого творіння”.2) Таким чином, сам собою позначається шлях, який вільно повинні ми обрати, щоб виконати своє призначення, саме – шлях волі Божої. Один Бог, який благоволив створити нас розумно-вільними і дав нам це високе призначення – бути в живому спілкуванні з Собою – може вказати нам вірний шлях, яким можемо ми досягти цього богоспілкування і перебувати в ньому. “Хто бо від людей пізнає раду Божу, або хто помислить, чого хоче Бог,… волю Його хто пізнає” (Прем. 9:13-18), якщо не Сам Він відкриє її. Це оголошення волі Божої розумним створінням, або вказівка, як повинні вони керувати своїми внутрішніми і зовнішніми діями, щоб догодити Богові, є заповідь Божа, або закон моральний – “Господній Закон досконалий, він зміцнює душу. Свідчення Господа певне, воно недосвідченого умудряє. Справедливі Господні накази, бо серце вони звеселяють. Заповідь Господа чиста, вона очі просвітлює. Страх Господа чистий, він навіки стоїть. Присуди Господа правда, вони справедливі всі разом, дорожчі вони понад золото і понад безліч щирого золота, і солодші за мед і за сік щільниковий,” (Пс. 18:8-11). Тому неухильне перебування в законі Божому, охоче ходіння за заповідями Його, вірне виконання виправдань Його є єдино благонадійним шляхом до богоспілкування. Тільки “людина, яка творить, жива буде в них”, вчить апостол (Гал. 3:12). “Коли ж хочеш увійти в життя, дотримай заповідей”, – сказав Господь одному ревнителю богоугодництва (Мф. 19:17), а всім узагалі обіцяв: “Хто має заповіді Мої та додержувався їх, той є той, хто любить Мене… Коли ж хто любить Мене, додержиться заповідей Моїх, і Отець Мій його полюбить, і прийдемо до нього та й оселю в нього зробимо” (Ін. 14:21,23).Тому-то Слово Боже називає закон “шляхом, світлом, світильником, …що сяє в темному місці” (Пс. 118:32,35,105; 2Пет. 1:19), і виконанню його засвоює ті блага, які можуть витікати тільки з богоспілкування. Чоловік, що зберігає закон, розвивається, як “І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєдчасно, і що листя не в’яне його, і все, що він чинить, щаститься йому!” (Пс. 1:3). Тому-то Сам Бог з такою дбайливістю і з деякою, так би мовити, наполегливістю відкривав завжди людям волю Свою і давав їм Свої законоположення. Перше Своє законоположення Він закарбував у совісті, за якою і “язичники, що не мають закону, єством законним творять, будучи самі для себе законом” (Рим. 2:14). “Душа справді справа велика, Божа і дивовижна!” – говорить Макарій Великий (Бес. 46). “При створенні її такою створив її Бог, що в єство її не було вкладено вади; навпаки, Він створив її за образом чесноти Духа, вклав у неї закони чеснот – розсудливість, благоразумність, любов та інші чесноти” для того, як зауважує св. Златоуст в одному місці (див. Крат, повчальний матеріал, 6 листопада), щоб ніхто не відкликався невіданням закону. Потім, коли внаслідок падіння затьмарилося або як покривалом якимось закрилося це внутрішнє законоположення, і в нас утворився понад те ін. закон, який суперечить закону Божому, Господь послав закон писаний, щоб відновити, очистити від домішки та усвідомити у свідомості людей цей внутрішній закон і доставити їм найнадійніший посібник до благочестя й богоугогоугодництва. Нарешті, коли і цей закон, з’ясовуючи вимоги волі Божої, водночас висвітлюючи життя людини в його відношенні до закону і, подібно до дзеркала, представляючи лик його, завжди майже нечистий і потворний, лише викривав людей у їхніх беззаконнях, а не виправляв; лише вказував шлях, а не давав сили йти по ньому, то милосердний Господь обітцяв відкрити людям інший шлях і дати новий закон. “І дам їм дорогу іншу і серце інше… даючи закони Мої в розумі їхньому і в серцях їхніх напишу Я, і буду їм в Бога, а ти будеш Мені в люди” (Єр. 32:39,31:33). І справді дарував і дарує цей “закон духа життя у Христі Іісусі” (Рим. 8:2).

3) Незважаючи, втім, на таку важливість закону, він все ж стоїть ніби поза свободою. Щоб вільна істота йшла шляхом закону, для цього необхідно, щоб відбулося попередньо їхнє добровільне поєднання, а для того повинні бути підстави, за якими вільна істота довільно повинна зв’язати себе законом. Створіння, мимоволі потягнуте до відомого роду діяльності, вже не вільне, так само як і закон без примусових підстав для виконання його не є законом.Само собою очевидно, що підстави ці не можуть полягати ні у свободі, тому що вона повинна ще тільки сприйняти їх, щоб силою їх підпорядкувати себе закону, ні в самому законі, тому що він не має самостійності та незалежності. Їх треба шукати в джерелі свободи і закону – у волі Бога, який дарував свободу і наказує закон. Інакше кажучи, підстави, за якими людина добровільно повинна підпорядкувати свою свободу закону Божому, суть ті ж самі, за якими для нас священна воля Божа.Воля ж Божа має бути священною для нас тому, що є воля Божа. Бог – Цар наш. Ми беззаперечно, однак охоче, повинні коритися всьому, на що є Його визначення. Одне ім’я Бог повинно змушувати нас схилятися перед Його повелінням, бо Він Владика всього. Тому, коли дається заповідь або прорікається суд на який-небудь народ у Слові Божому, завжди говориться: так, або ця говорить Господь. Бо “й хто заверне Його? Як чого зажадає душа Його, те Він учинить?” – як каже Йов (Йов. 23:13).Така безумовна і водночас вільна покірність Богові сама собою утворюється в нас 1) з одного боку, зі свідомості того, що Бог є наш Творець і Промислитель. Життя наше від Бога, сили від Бога, наша доля і все, що є в нас, теж від Бога: як же не коритися Йому? Тому 24 старці, вклонившись Богу Вседержителю, так оспівали: “достоїн Ти, Господи, прийняти славу і честь і силу: бо Ти створив усе, і все з Твоєї волі існує і створено” (Об. 4:11). Пророк Давид молиться: ” настанови мене, і навчуся заповідей Твоїх”. Чому ж? Тому, що “Руки Твої створили мене й збудували мене” (Пс. 118:73). Далі він же сповідує Богові: “закону Твого не забув, …виправдань Твоїх шукаю”. Чому ж? Бо “Твій є я… душа моя в руках Твою завжди” (Пс. 118:94,109). 2) З іншого – зі свідомості того, що Він же є наш Суддя і Мздовоздатель. Хоча Бог дарував нам свободу і, отже, деяку незалежність, проте ж, хоче, щоб ми неодмінно досягали свого призначення і саме – шляхом Його заповідей. Тому не попускає нам безкарно ходити у волях серця, а переслідує судом, щоб схилити до покори. “Нікому не заповідав Він чинити нечестиво, і нікому не дав дозволу грішити”, – каже Сирах (Сир. 15:20). Тому, хоча говорить: “якщо хочете” (Мф. 19:17,16:24), але разом додає: “аА коли ви відмовитеся й неслухняними будете, меч пожере вас, бо уста Господні сказали оце! доти, доки не підкоряться (Іс. 1:20,24; Прем. 12:28). Ці два відчуття, які, втім, не завжди усвідомлюються ясно, запечатані з усіх боків у серці, утворюють у ньому побожний страх або почуття всебічної залежності нашої від Бога, яке і змушує нас добровільно підкорятися визначенням волі Божої, або закону. У душі нашій це саме почуття всебічної залежності від Бога служить єдиною підставою підпорядкування нашої свободи закону. Тому щоразу, як слабшає це почуття, люди віддаються беззаконням і, навпаки, ті, хто віддаються беззаконням, втішають себе деякою незалежністю від Бога. Кажуть Господеві: “Уступися від нас, ми ж доріг Твоїх знати не хочем! Що таке Всемогутній, що будем служити Йому? І що скористаєм, як будем благати Його?” (Йов. 21:14-15). “Не побачить Господь, не зрозуміє Бог Яковля” (Пс. 93:7). “Тма оточить мене, і стіни закривають мене… гріхів моїх не згадає Вишній” (Сир. 23:25). Так і Василій Великий каже, що все зло походить від того, що залишають великого й істинного єдиного Царя всіх і Бога… і хочуть краще володарювати всупереч Господу, ніж самі бути під владою у Господа. Взагалі, джерелом нечестя в Слові Божому вважається богозабуття (Повт. 32:18) і відступлення від Бога (там же, 15).Але і це почуття всебічної залежності є тільки посередницькою, так би мовити, ланкою між законом і свободою. Саме поєднання свободи і закону знову виробляється мимовільним підпорядкуванням себе закону, або волі Божій. За всіх підстав не зв’язує нас насильно Бог, але залишає нас на свободі, щоб ми самі підкорили і віддали Йому в жертву свою свободу – єдине, що може людина зробити від себе, приношення Богові, гідне Бога. У жертвопринесенні свободи Богові полягає істинний характер морально-благочестивого життя, або, що те саме, він полягає в рішучості не інакше розпоряджатися своїми внутрішніми і зовнішніми діями, як з волі Божої. Цією рішучістю починається і підтримується моральне життя людини. Слово Боже зображує її то під виглядом клятви і вільного приношення Богові: “Я присяг і дотримаю, що буду держатися присудів правди Твоєї. Перемучений я аж занадто, за словом Своїм оживи мене, Господи! Хай же будуть приємні Тобі жертви уст моїх, Господи, і навчи Ти мене Своїх присудів!” (Пс. 118:106,108); то під виглядом смирення перед Богом і звернення до Нього, наприклад, в Іова: “якщо звернешся, і змиришся перед Господом… буде тобі Вседержитель Помічник” (Йов. 22:23-30; Ос. 6:1); то під виглядом стягнення Господа: “Шукайте Господа, доки можна знайти Його, кличте Його, як Він близько! Хай безбожний покине дорогу свою, а крутій свої задуми, і хай до Господа звернеться, і його Він помилує, і до нашого Бога, бо Він пробачає багато!” (Іс. 55:6-7); то, нарешті, під виглядом зникнення в законі й Богові: “Душа моя слабне від туги за спасінням Твоїм, чекаю я слова Твого! За словом Твоїм гаснуть очі мої та питають: Коли Ти потішиш мене?…” (Пс. 118:81-82).

Зробимо висновок із цього, що, коли людина в почутті всебічної залежності своєї від Бога визначить себе або зважиться на неухильне і повсякчасне ходіння у волі Божій, або законі Божому, вона буде біля своєї мети або виконає своє призначення. Бо можна сказати кожному: наважся і виконуй закон і будеш перебувати в постійному спілкуванні з Богом. Разом з тим, як підкорить себе Богові людина, Бог засвоюється людині, а людина – Богові. Бо так говорить Сам Господь: “Будуть Мені люди, а Я буду їм Богом, бо звернуться до Мене всім серцем своїм” (Єр. 24:7). Св. пророк Давид каже: “Моя доля, о Господи, щоб держатись мені Твоїх слів.” (Пс. 118:57), тобто, бажаючи назавжди мати Бога своїм або, що те ж саме, бути в спілкуванні з Ним, св. пророк наважується завжди виконувати Його святий закон. У Йова це зображується під виглядом дерзновення до Бога. Він каже, що той, хто навернувся до Господа і смирився перед Ним, має Його Помічником своїм і сам “матиме дерзновення перед Богом, поглянувши весело на небо” (Йов. 22:26); а нечестивий – “коли має дерзновення пред Ним?” (Йов. 27:10).Звідси норму морального життя взагалі можна висловити в такому правилі:в) виконуй волю Божу, щоб бути в спілкуванні з Богом або перебувай у спілкуванні з Богом діяльним виконанням Його святої воліЦе правило вимовляється безперервно в усьому просторі Слова Божого, і виконання його поставляється джерелом всіх благ, а невиконання – всіх зол. Аврааму Бог обіцяє благословення, і не йому тільки, а й насінню його по ньому, за умови виконання: “догоджай переді Мною” (Бут. 17:1); Бог обрав народ ізраїльський, і цей народ віддає себе Йому, одностайно взиваючи: “все, що говорить Господь, зробимо і послухаємо” (Вих. 24:7). І Спаситель каже: “Не всякий, хто промовляє до Мене: Господи, Господи, ввійде в Царство, але хто виконує волю Мого Отця, що на небі, – не ввійде в Царство, але виконуватиме волю Мого Отця, що на Небесах” (Мф. 7:21).2) Норма морального християнського життяНормою морального життя взагалі зображується істота першого заповіту, або духовне життя людини в первісному її стані. Як покірне дитя, смиренно ходила б вона у волі Божій і тим самим перебувала б у Його благоволінні та перебувала б у постійному спілкуванні з Ним. Усе необхідне для досягнення цієї мети мала вже людина, а саме: свободу – чисту, нестримну; свідомість закону – виразну й очевидну; почуття страху Божого, або залежності від Бога – сильне, а тому й рішучість ходити у волі Божій незворушною. Як через саме створення людина була поставлена у своєму значенні, так і перебувала б у ньому тими силами і засобами, які дарував їй милосердний Творець і Промислитель.Але коли людина впала, то зазнала всебічного розладу і сама в собі, і у своїх стосунках. Спілкування з Богом перервано: людина під клятвою, не сміє споглядати на небо; вільна самодіяльність пов’язана гріхом і пристрастями; закон затьмарився; почуття залежності ослабло, а водночас ослабла і рішучість ходити у волі Божій до того, що повернутися до неї людині самій немає можливості. Її тримає в узах гріховного рабства князь темряви – диявол.Тим часом і після падіння людина залишилася людиною. Призначення її і мета є те саме богоспілкування; шлях до цієї мети той самий – ходіння у волі Божій, до виконання якої вона сама себе повинна визначити за почуттям залежності своєї від Бога. І, однак же, з усього цього людина сама собою не може виконати жодної вимоги. На всіх пунктах необхідна їй Божественна, надзвичайна допомога. Тому Триєдиний Бог – Отець – через Єдинородного Сина Свого і Святого Духа благоволив влаштувати на землі благодатне царство, в якому і задовольняються цілком крайні духовні потреби людини. Тут людина, що відпала від Бога, возз’єднується з Ним через Господа – Іісуса Христа – як єдиного Посередника, що примиряє Бога з людьми, а людей з Богом, примирених приводить до джерела істинного життя; знесилена вільна самодіяльність людини відновлюється Божественною благодаттю; нестача виконання закону заповнюється вірою в Христа Спасителя; відчуття залежності від Бога й рішучість ходити у волі Його воскрешаються в покаянні. Внаслідок покаяння, по вірі в Господа Іісуса Христа, сходить на людину в таїнствах Божественна благодать, яка, відроджуючи її, з’єднує з Господом Іісусом Христом, а через Нього і в Ньому з Богом.Це найнеобхідніші умови до істинно християнського життя. Так явно, що найголовнішим у ньому є а) спілкування з Господом Іісусом Христом, у Якому відкривається людині джерело істинного життя, а б) на шляху до спілкування з Христом Спасителем і в спілкуванні з Ним необхідні як у самій людині, почасти й із боку людини: 1) покаяння та 2) віра, – так і згори, що зачинає, утворює та звершує в єстві людини нове життя в Христі, – 3) Божественна благодать. Після пояснення цих сторін життя християнського відкриється і у) норма морального християнського життя.

а) Спілкування з Господом Іісусом Христом.Тепер людині не можна інакше вступити в живий союз із Богом як через Іісуса Христа. “Ніхто не може прийти до Отця, тільки через Мене”, говорить Господь (Ін. 14:6). Тому “єдиний є Бог, і єдиний посередник між Богом і людьми – людина Христос Іісус” (1Тим. 2:5), Яким “одним маємо приведення… до Отця” (Еф. 2:18). Три зла зазнала людина, що відпала від Бога: зазнала прокляття Божого, розладналася в собі самій і підпала під владу диявола – три зла такі, що знову силою своєю тримають людину в стані відпадання від Бога, тож наближення до Бога не інакше можливе, як з усуненням цих зол. Від усіх їх позбавив нас Господь Іісус Христос:Зняв з нас клятву смертю Своєю (Гал. 3:13), бо “Він закланий за нас ” (1Кор. 5:7), і “ми освячені приношенням тіла Його” (Євр. 10:10). “У Христі Бог примирив Собі світ” (2Кор. 5:18-19) і дарував через Нього людям “маючи дерзання входити до святилища посередництвом Крові Іісуса Христа” (Євр. 10:19). Тому апостоли й благали всіх від імені Бога примиритися з Ним у Христі Іісусі (2Кор. 5:18-20).Зцілив розлад наш, ставши для нас силою на спасіння (Рим. 1:17; 1Кор. 1:24), сповнюючись якою, зміцнюємося (1Тим. 1:12) і вся можемо (Флп. 4:13). Він оживляє “нас, мертвих гріхами” (Еф. 2:5), і “звільняє… від закону гріховного” (Рим. 8:2; Ін. 8:36). І взагалі, без Нього ми “не можемо творити нічого” істинно доброго (Ін. 15:5).Зруйнував діла диявола, “скасував його, що “має державу смерті” (Євр. 2:14), засудив цього “князя світу, і вигнав його геть” (Ін. 12:31,16:11); тому всіх віруючих витягає з темряви в дивовижне Своє світло і з царства сатани до Бога, надягаючи на них “у всезбройне Боже, що можеш їм протистояти підступам диявольським” (Еф. 6:11).Але це “незбагненне багатство Христове” (Еф. 3:8) приховано в Ньому Самому. Він для людей “правда, освячення, порятунок” (1Кор. 1:30), ” життя” (Ін. 1:4; Кол. 3:4) і єдине джерело всіх “небесних благословень” (Еф. 1:3,10); у Ньому ми “відновлені, … посаджені на небесах” (Еф. 2:5-6), “всиновлені Богу” (Рим. 8:4-17); але так, що справді сподобляються всіх благ, які укладені для нас у Христі та відкриваються в Ньому занепалому людству, тільки ті з людей, які вступають у живе спілкування з Ним і так тісно з’єднуються, як члени з тілом (1Кор. 6:15) або як гілки з лозою (Ін. 15:5). Тому спілкування з Господом Іісусом Христом заповідається і зображується як єдине і верховне благо. Так, Сам Господь говорить апостолам: “будьте в Мені, і Я в вас” (Ін. 15:4). Бог Отець через апостолів закликає нас саме “у причастя Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа” (1Кор. 1:9); апостоли вірян називають “причасниками Христа” (Євр. 3:14); благають Бога “вселитися Христу… у серця їхні” (Еф. 3:17); жаліють про тих, хто “зреклися Христа”, і боляче хворіють, аж доки Він знову вселиться в них” (Гал. 4:19,5:4); про самих себе свідчать, що не для того вже вони живуть, “але живе в них Христос” (Гал. 2:20), і всім заповідатимуть “зодягатися в Христа” (Рим. 13:14), ставлячи і метою Божественного домоуправління це: “нехай ми будемо в істинному Сині Його, Господі нашому Іісусі Христі” (1Ін. 5:20).Так відкривається, що єдиний засіб до спілкування з Богом є спілкування з Господом Іісусом Христом. Таємницю цю відкрив Сам Спаситель свв. апостолам, кажучи: “Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас” (Ін. 14:20). Тому вчив, що Отець любить тих тільки, котрі люблять Його (Сина), приходить до них і разом із Ним “творить у них Собі оселю” (Ін. 14:23,16:27), і молився до Отця: “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине,– щоб увірував світ, що Ти послав Мене” (Ін. 17:21). Таємничого спілкування з Господом нашим Іісусом Христом сподобляються віруючі у святому таїнстві хрещення. Тут вони стають членами тіла Христового і вбираються в Господа, як навчає апостол: “що в Христа хрестилися, в Христа одяглися” (Гал. 3:27), а водночас сподобляються і тих благ, які стяжав для нас Господь: виправдання і відродження. Той, кого занурюють у хрещенні, спогрібається Христу і сприймає силу смерті Його – прощення гріхів (Рим. 6:3). Хрещений виходить із купелі в оновленому житті, як нова тварина, “як без гріха”, який відтепер уже не володіє ним і не царює в ньому (Рим. 6:3-14). Про ці блага говорить апостол: “але омилися, але освятилися, але виправдалися ім’ям Господа нашого – Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11).б) Покаяння.Дари, що повідомляються, втім, під час цього, закарбовують внутрішні зміни, які повинні відбуватися в серці того, хто приступає до Господа, перш ніж охреститися, і якими, власне, закладають підставу, початок і зародок життя істинно християнського. Ці зміни суть покаяння і віра, як вимагав і Сам Спаситель від усіх, хто приходить до Нього, кажучи: “Покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:15). Вони виробляються в душі Божественною благодаттю – попередньою. У хрещенні ж і (миропомазанні) благодать входить всередину, в серце християнина, і потім постійно перебуває в ньому, допомагаючи йому жити по-християнськи і підніматися від сили в силу в духовному житті.

Причина поганого життя, що відкривається у свідомості й досвіді, – ослаблення в нас почуття страху Божого, або почуття залежності від Бога, ослаблення, що доходить іноді до крайнього ступеня – до досконалої втрати цього почуття. Початок гріховного життя, що діє в нас, є себелюбство або самоугодництво, інакше – егоїзм, самість. Розбивається самість, і воскресає в людини страх Божий, або почуття залежності від Бога, у покаянні. Та людина живе в стані відпадіння від Бога, яка для себе тільки живе і не думає про Бога і небо, або, за словами Давида: “вони Бога не ставили перед собою” (Пс. 53:5,85:14). У такого зазвичай вся турбота про що-небудь своє: або про пізнання, або про мистецтво, або про посаду, або про сімейство, або, ще гірше, про насолоду і задоволення якоїсь пристрасті; про майбутнє життя він не думає, а теперішнє намагається влаштувати так, щоб жити спокійно і ніби вічно; всередину себе не звертається, тому й не знає свого стану і тих наслідків, які будуть від його життя, але завжди вважає себе чимось великим і гнаний буває все вперед марнотратною турботою; інших не любить, а поводиться з ними, як тільки вимагає пристойність, тому готова і образити, якщо це не очорнить її саму; вона іноді робить і добрі справи, але вони всі – це властивості душевного (Посл. Вост. Патр, 3 чл.), просякнуті загальним його духом самолюбства, яке забирає в них справжню ціну. Усе це сповідує кожен, хто навернувся до Бога, а той, хто не навернувся, поки перебуває в цьому стані, хоч би як інколи, очевидно, суворо не брався розбирати себе та своє життя, ніяк не може запевнити себе, що його справи незначні та злі. Сатана, що володіє людиною за допомогою гріха, який живе в людині разом із її самостістю, як летаргічним сном вражає її дух у всіх силах. Тому він хворіє осліпленням, нечуттям і недбальством.Людині, яка перебуває в такому стані, самій очувствоваться не можна, поки в її гріховній темряві не засяє світло Божественної благодаті. Темряву наводить на неї сатана, заплутує її у свої тенета, з яких ніхто не вийде без настанови згори (2Тим. 2:26). “Ніхто не може прийти до Мене, – каже Господь, – якщо тільки Отець, що послав Мене, не приверне його… Кожен, хто чує від Отця, і навчився, до Мене прийде” (Ін. 6:44,45). Тому Сам Господь “стоїть при дверях серця і стучить”, немов би кажучи: “Прокинся і воскресни з мертвих” (Об. 3:20; Еф. 5:14).Цей голос Божий, що кличе, приходить до грішника або безпосередньо, прямо в серці, або посередньо, переважно через Слово Боже, а нерідко й через різноманітні події зовнішні в природі та в житті його самого й інших. Але завжди він падає на совість, пробуджує її і, подібно до блискавки, висвітлює (ясно представляє свідомості) всі законні стосунки людини, які вона порушила та перекрутила. Тому ця дія благодаті й відкривається завжди сильним занепокоєнням духу, сум’яттям, побоюванням за себе і самозреченням. Утім, вона не тягне насильно людину, а тільки зупиняє її на шляху порочному, після чого людина має повну владу або звернутися до Бога, або знову загрузнути в темряві самолюбства. У притчі про блудного сина цей стан виражено словами: “в собі прийшовши” (Лк. 15:17).У людині, яка послухала (не протидіє) дії благодаті, що закликає і просвіщає її внутрішню темряву, відкривається особлива здатність жваво сприймати одкровенні істини, немов би певний особливий серцевий слух і чуття: “відкриваються очі” (Діян. 26:18), діє “дух премудрості… у пізнанні істини” (Еф. 1:17). Приклади цього представляють усі, хто навертається (напр. Марія Єгипетська, Євдокія та ін.). Істини одкровенні вивчатися можуть і без сприяння благодатного, але тоді вони, складаючись в розумі, зазвичай не проникають глибоко в серце. Під дією ж благодаті серце саме і живиться ними, приймаючи їх всередину себе, абсолютно засвоюючи й утримуючи їх у собі, стає ніби ненапоїмою губкою. При цьому, оскільки одкровення становлять закон і Євангеліє, то, сприймаючи серцем одкровенні істини, той, хто навертається, зазнає різного роду зміни: одні тяжкі й безвідрадні, інші полегшують і заспокоюють душу. Однак відповідно до стану того, хто навертається, перш за все, всім тягарем своїм налягає на нього закон і катує його, як винуватця. Низка змін такого роду в серці становить сукупність покаянних почуттів.У цьому порядку насамперед відбувається пізнання гріхів. Закон показує людині всі обов’язкові для неї дії, або заповіді Божі, а свідомість представляє ціле поле дій, протилежних їм, із запевненням, що вони могли й не бути, що все є справою її свободи і допущені нею нерідко зі свідомістю їхньої незаконності. Наслідком цього буває внутрішнє викриття людини у всіх упущеннях і порушеннях: людина відчуває себе всебічно винною перед Богом, безвинуватою, безвідповідальною. Звідси, далі, хворобливі, скорботні, нищівні за гріхи почуття тісняться в серці з різних боків: презирство до себе й обурення на злу свою сваволю, бо сам усьому виною; сором, що до такого принижуючого стану довів себе; хворобливий страх та очікування близьких зол через те, що образив гріхами своїми Бога всемогутнього й найправеднішого; нарешті, засмучене почуття безпорадності та безнадійності довершує поразку: бажала б людина все зло це стрясти з себе, але воно зрослося ніби з нею; бажала б навіть померти, щоб повстати в кращому стані, але не в змозі зробити це. Тоді-то людина з глибини душі починає кричати: “що ж нам робити?” – як кричав народ від докорів Іоанна Хрестителя (Лк. 3:10,12,14) і від слів апостола Петра, після Зішестя Святого Духа (Діян. 2:37). Тут усякий, хоч би був володар або інша якась найзнаменитіша у світі людина, відчуває, що він спійманий судом Божим і абсолютно підлягає Його силі, що він – “хробак, а не людина, ганьба людей та приниження людей” (Пс. 21:7), тобто на прах обертається вся особистість людська та воскресає свідомість повинності Богові, або почуття залежності від Нього – повної, неминучої.

Такі почуття негайно готові принести і плід свій – збудити тобто до покірності Богові або, в теперішньому випадку, до того, щоб виправитися і почати нове життя з волі Божої. Але при цьому згори тіснить людину почуття гніву Божого і Божої клятви, а в собі обеззброює свідомість безсилля здолати себе через випробувану вже неодноразово силу пристрастей і зіпсовану волю. Тому він стоїть, як уражений, навіть ніби не сміючи зробити жодного руху. Тут-то на своєчасну допомогу приходить до неї, з одного боку, віра, а з іншого – благодатна, допоміжна в чиненні всякого добра сила.Віра.Обтяженому суворим викриттям закону грішникові ніде не можна знайти розради, окрім Євангелія – проповіді про Христа Спасителя, що прийшов у світ грішників спасти. Без Іісуса Христа – Господа грішникам, яких викривають від закону, неможливо було б уникнути відчаю, чому й сповіщається, що власне для них і прийшов Спаситель. “Не прийшов, – каже він, – закликати праведних, але грішних на покаяння” (Лк. 5:32); ще: “прийшов Син Людський, щоб шукати, і щоб спасти того, хто загинув” (Лк. 19:10). “Ось кому проповідується Євангельська розрада, – вчить святитель Тихон, – жебракам, тобто тим, які визнають свою духовну злиденність, не знаходять у собі жодної правди перед Богом, а вбачають одне окаянство; розтрощеним серцем, тобто тим, у кого серце, як стрілою, вражене сумом за гріхи… “закон був вихователем, який вів нас до Христа” (Гал. 3:24). Показуючи нашу винність і неміч, він змушує шукати іншого посередництва і, ніби взявши за руку, веде до Христа, бо в тісноті совісті немає іншого притулку, окрім Христа, Який “гріхи наші Сам на тілі Своєму піднесе на древо” (1Пет. 2:24) і Якого, що “не вів гріха, Бог за нас гріх створив, щоб ми були правдою Божою про Нього” (2Кор. 5:21)… Щоб у серці зачалась віра євангельська, необхідно заздалегідь пізнати неміч свою й жваво відчути гнів Божий, клятву, суд і осуд, визначений грішникам. Тоді вже в серці цим страхом, як вогнем очищеному і підготовленому, зачинається і віра від Духа Святого”.Як дощ приймає в себе спрагла земля і як прохолодною вологою пожвавлюється стомлений від спеки, так понівечена сумлінням душа вбирає благовістя Євангелія, і розбите серце відрадно слухає втішних промов віри.Тут усьому передує пізнання Господа нашого Іісуса Христа, або пізнання устрою порятунку в Ньому, те, чого просив апостол до ефесян: “просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли” (Еф. 1:18). Таке пізнання є необхідною умовою до народження віри або точкою, з якої починається її утворення, бо як вірувати, не знаючи предмета віри? Тому апостоли й послані були навчати проповіддю людей, показати тобто, в чому істина (Мф. 28:19). “Як увірують, – каже апостол, – якщо не почують від проповідника?” (Рим. 10:14,15). У того, хто прагне спасіння, це пізнання супроводжується насолодою, займає все його, обіймає всю увагу і залишає після себе бажання ще чути, ще повчатися, ще пізнавати. Слабку подобу цьому представляють афіняни і Агриппа з Фестом під час проповіді апостола Павла (Діян. 17:32,26:28-32).Але не в цьому ще віра. За пізнанням, щиро прийнятим, слідує сердечне переконання в істині Євангелія, або в тому, що порятунок роду людського справді влаштувався так, як проповідують, і що підстави для порятунку людей іншого немає й не може бути, як у Господі – Іісусі Христі. Це сердечне переконання становить відмітну властивість віри. Багато хто знає розумом домоуправління спасіння, але не у всіх них є віра. Істинно віруючий так прихильний серцем до віри в Христа, що не тільки не побоюється сповідувати Його, а й стоїть за це сповідування до крові: воно дорожче за нього самого життя.Верх же досконалості віри становить найжвавіше особисте переконання, що Господь як усіх, так і мене врятував; як з усіх зняв прокляття, так і з мене; як усіх є ЖИТТЯ, так і моє. “Істинно віруючий, – каже святитель Тихон, – сповідує з апостолом: “Вірою живу Сина Божого, що полюбив мене і віддав Себе за мене” (Гал. 2:20). Син Божий полюбив увесь світ і віддав Себе за весь світ, але апостол Павло це велике Його благодіяння привласнює собі. І святий Дамаскін співає: спас еси всього мене чоловіка… до мене йдеш, мене шукаючи заблукалого (глас 3, пісня. 4)”. “У такій вірі вся істота християнського блаженства полягає”, бо від неї відроджується в серці дійсне відчуття спасіння в Господі, почуття свободи від прокляття і гніву Божого, свідомість власного примирення з Богом у Господі Іісусі Христі. “Така віра, – каже святитель Тихон, – звільняє від гріха, клятви, пекла, приносить із собою радість духовну, радість про Господа Спасителя, про благість і людинолюбство Його власне до себе, мир і спокій сумління, як каже апостол: “Отже, виправдавшись вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Іісуса Христа” (Рим. 5:1)”. Що відбувалося в серці галатян під дією цієї віри, про те так говорить апостол: “Яке було блаженство ваше! Свідчу вам, якби це було можливо, ви вирвали б очі свої і дали мені.” (Гал. 4:15).

Усі спасительні дії віри, про які згадується у Святому Письмі, належать саме такій вірі. Головний же її плід і ніби основа всіх інших є виправдання. Вона таємниче з’єднує душу віруючого з Христом, як наречену з нареченим (Ос. 2:20; 2Кор. 11:2). При цьому Христос забирає від такої душі клятву, осуд, усю гидоту гріха, а натомість подає їй благословення, чистоту і святість (1Кор. 1:30). Як дружину якусь, Він вбирає її в чисту багряницю правди, нехай перед очима Його і небесного Отця Його з’явиться чистою і, як дочка царська, духовним начинням “вдягнута і вбрана” (Пс. 44:10). Споглядаючи це благо, пророк у радості духовній вигукує від імені душі, що сподобилася цього: “Я радісно буду втішатися Господом, нехай звеселиться душа моя Богом моїм, бо Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведности мене вбрав, немов молодому, поклав Він на мене вінця, і мов молоду, приоздобив красою мене!” (Іс. 61:10). Треба, однак, знати, що як таке дарування по вірі посилається власне в таїнстві хрещення, де, як каже Златоустий, під час занурення тіла у воду дається нам і правда, і усиновлення, так тут же закарбовується й останнє відчуття віри, тобто дійсне відчуття порятунку і виправдання в Господі, бо не можна відчувати того, чого немає. Отже, у хрещенні вже, прийнятому з вірою, завершується сама віра.Благодать (що сприяє).Людина, ніби знищена судом закону, у міру вступу в область віри оживає відрадою в серці, підносить голову вбита скорботою, приходить у напругу розслаблена. Що більше зростає віра, то більше вкорінюється в ній упевненість у можливості й благоплідності зусиль виконувати закон за допомогою Божою, водночас утворюється й зміцнюється благий намір визначити себе рішуче на служіння Богові ходінням у Його законі. Поки не переконається людина в помилуванні й допомозі Божій, не може покласти й рішучого наміру жити за волею Божою (1Пет. 1:3). Тому-то, коли почуття благонадійності в Бозі й Божого благословення, що виливається в серці вірою у всеумилосердну смерть Господа Іісуса, запевняє людину, що Бог не знехтує нею, не відкине її, не залишить Своєю допомогою при виконанні закону заради Господа; тоді вже, утверджуючись на цьому почутті, як на камені, дає людина рішучу обітницю залишити все і присвятити себе Богові всього, без усяких обмежень, надихається ревнощами до всебічної чистоти і святості з ненавистю до гріха, зі страхом, однак же, чекаючи Божественної сили і допомоги… Тут-то відбувається перелом волі: людина буває в тому стані, в якому був блудний син, коли говорив: “Встав і пішов до батька свого” (Лк. 15:20).Рішучий, утім, намір цей є тільки умовою життя за Богом, а не самим життям. Життя є сила діяти. Життя духовне є сила діяти духовно, або з волі Божої. Така сила загублена людиною; тому, доки знову не дасться їй, вона не може жити духовно, скільки б не мала наміру. Ось чому вилив благодатної сили в душу віруючого суттєво необхідний для життя істинно християнського. Істинно християнське життя є життя благодатне. Підноситься людина до святої рішучості, але щоб вона могла і діяти за нею, необхідно, щоб з її духом поєднувалася благодать. За цього поєднання моральна сила, що знаменується тільки першою наснагою, закарбовується в дусі й залишається при ньому назавжди. У цьому-то відновленні моральної сили духу і полягає дія відродження, що відбувається в хрещенні, де посилаються людині як виправдання, так і сила діяти “за Богом у правді й уподобанні істини” (Еф. 4:24). Так істинно християнське життя зачинається в хрещенні, яке і називається “купіль відродження і оновлення Святим Духом” (Тит. 3:5), новим народженням (Ін. 3:5), а охрещений – “новою твариною у Христі Іісусі” (2Кор. 5:17).Відтоді благодать, що вселилася в людину, перебуває в ній, допомагаючи їй бути “вірною Господу до смерті”, щоб прийняти “вінець життя” (Об. 2:10); бо всі віруючі не інакше, як “силою Божою тримаються через віру до спасіння, що готово з’явитися в останньому часі” (1Пет. 1:5): Сприйнявши цю силу, людина благонадійно ходить у виконанні Божественного закону, або ходить як лев, сподіваючись, під безперервним осяянням Божественної благодаті, “з радістю разом і зі страхом” віддаючись її керівництву (Пс. 2:11) і трудячись у справах богоугодних, у почутті сили своєї в Бозі за глибокого усвідомлення свого безсилля. Усе життя вірянина після цього тече в такому порядку: він зі смиренною покірністю і бажанням приймає благодатні освячувальні засоби – Слово Боже і таїнства, а благодать у цей час виробляє в ньому різноманітні дії просвітництва і зміцнення. Від цього, з продовженням земного життя, поступово зростає і дозріває духовне життя християнина, що піднімається від сили до сили “Господнім Духом” (2Кор. 3:18), “аж доти, доки не прийде… до міри віку сповнення Христового” (Еф. 4:13). Тому в нього немає, власне, жодної дії, яку б він здійснив без благодаті та якої свідомо не відносив би до неї. Вони і справді відносяться до неї як спочатку, бо вона збуджує, так і після вчинення, бо вона дає силу. “тому що Бог створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13). У людини своє тільки палке бажання перебувати в цьому порядку Божественного зберігання, у морально-доброму житті та рішуче віддання себе Божому керівництву.

Все, що тут засвоюється Святому Хрещенню, діє в таїнстві покаяння над тими, хто приступає до Господа від гріхів після хрещення.Образ дії благодаті, що випереджає і перебуває в людині, з їхньою відмінністю, відношення останньої до свавілля і гріха, що спокушає людину, докладно зображуються блаженним Діодохом, єп. Фотіки. Доброт., т. 3, особливо глави з 76 по 90. Те саме в Кр. повч. Але ніде повніше не розкривається цей предмет, як у Бесідах і Словах Макарія Великого.в) Норма морального християнського життя та його характер.Отже, остання мета людини незмінно полягає у спілкуванні з Богом. Тому коли вона відпала від Бога і не могла відновити спілкування з Ним сама, то з благовоління Божого з’явилася Боголюдина – Христос Іісус, щоб через Нього людина входила в спілкування з Богом. Таким чином, останньою метою стало спілкування з Богом у Христі Іісусі – Господі нашому. “Ніхто не може прийти до Отця, як тільки через Мене”, говорить Господь (Ін. 14:6).Призначений людині шлях до мети незмінно є ходіння в законі Божому, у заповідях, або у волі Божій. “хто виконує його, той живий буде ним” (Гал. 3:12). Тому коли людина стала злочинцем закону, то не могла інакше сподіватися на досягнення своєї мети, як через засвоєння собі чужої праведності. Ця засвоювана праведність заповнює недолік законності в нашому житті і дає нам можливість бути близькими до Бога. “А як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх і осудив гріх у плоті, щоб виправдання закону здійснилося в нас, які живуть не за плоттю, а за духом.” (Рим. 8:3-4). Це засвоєння відбувається за допомогою віри в Христа. Тому слід сказати: шлях до мети для людини і тепер той самий – виконання закону, але тільки заповнюване вірою. Усі гріхи людини до навернення і всі падіння після навернення стираються вірою, тож узагалі життя наше все перед очима Божими є праведним не інакше, як через виправдання вірою в Господа нашого – Іісуса Христа.Досягнення мети незмінно має бути справою свободи людини. Тому, коли через злочин людина втратила досконалість своєї свободи і підпала під ярмо гріха і диявола, вона не інакше могла зійти до стану йти до мети, як після розірвання цих пут Божественною благодаттю і після сприйняття її на допомогу – опиратися і долати своїх ворогів. Людина і тепер сама діє в добрі, але не інакше як під благодаттю. Вона “сильна Богом” (2Кор. 10:4). Так вільно йде і тепер людина до мети, але свободою воскрешеною і укріпленою безперервно благодаттю.Точка опори для морального життя незмінно є почуття залежності від Бога, і суть його – пожертвування свободи Богові. Тому, коли все це знищилося гріхом, людина не інакше починає жити по духу, як коли воскресне в ній почуття залежності від Бога Божественною благодаттю, що діє на неї в покаянні, і внаслідок цього, через віру, виникне рішучість усього себе підпорядкувати волі Божій, або принести свою свободу в жертву Богові. Засвідчується це і закарбовується в хрещенні, де людина відрікається від сатани, всіх справ його і всього служіння його, і у вірі віддається Господу Іісусу Христу; чому хрещення і називається “совісті благим запитанням”, або обіцянкою (1Пет. 3:21). Отже, тепер початок і характер морального життя людини – пожертвування свободи Богові в почутті залежності від Нього, що здійснюється обітницею в хрещенні (або покаянні), внаслідок зміни волі від покаянного розкаяння за своє зіпсуття.Після цього загальний початок морального життя – перебувай у спілкуванні з Богом вільнодіяльним виконанням Його волі – має бути представлений так: перебувай у спілкуванні з Богом у Господі Іісусі Христі діяльним, під керівництвом і зміцненням благодаті, ходінням у волі Божій, яке поповнюється й здійснюється вірою в безмежні заслуги Відкупителя, як урочисто перед Церквою обіцявся ти в хрещенні (або таїнстві покаяння).Судячи з такого початку і за самим складом життя істинно християнського, йому повинні належати такі істотні й відмітні властивості, за якими кожен може судити і про себе самого, “якщо є у вірі” (2Кор. 13:5).Життя істинно християнське є:1) Потаємне з Христом у Бозі. Утвердившись розумом і серцем у Бозі через Господа Іісуса Христа, християнин діє перед лицем Бога, з волі Божої, заради слави Божої, силою Божою. Увагою і серцем своїм він занурений у Бога.2) Зречена від чуттєвого, або безпристрасна. Християнин так підноситься над усім, що в ньому й довкола нього, що чужий буває від усякої мирської пристрасті й земних сподівань: “шукає небес, де Христос, що по правиці Бога сидить” (Кол. 3:1). Хто приступає до християнства, сподіваючись на нього тільки віці, той є “нещасніший за всіх людей” (1Кор. 15:19).

3) Самовіддана. Випробувавши, до чого доводить ходіння у волі плоті й думок, християнин, заради догоджання Богові, з ворожістю відкидає будь-яку свою волю, бо тільки тому, що вона своя, і завжди, коли воля Божа вимагає, поводиться із собою без саможаління, навіть із суворістю, і стосовно природних рухів серця, розуму й волі, і щодо пристрастей та вимог плоті й світу.4) Войовнича. Благодаттю породжений уже християнин у нове життя в Бозі, але не знищене ще насіння зла, яке в ньому ховається. Від цього протягом усього земного життя “бо плоть бажає противного духові, а дух – противного плоті: вони одне одному противляться, так що ви не те робите, чого хотіли б” (Гал. 5:17). Стоячи на боці добра і приймаючи прираження гріха, християнин, “зодягнений у всяку зброю Божу” (Еф. 6:11), опирається йому і перемагає його.5) Пильна і твереза. Щоб бути в готовності зустріти і в змозі відбивати безперервні ненавмисні напади ворогів духовних ззовні й усередині, особливо від бісів, християнин “тверезий, пильнує”, до себе прислухається (1Пет. 5:8; 1Сол. 5:6). Від ранку і до вечора стоїть біля входу серця свого, слідкуючи за злими ворогами внутрішнього спокою і чистоти, що підкрадаються.6) Самопримусова. Всі сили, і духовні, і тілесні, у нього в напрузі то для протиборства своїм потягам до зла, то для примусу себе на добро. Це два суттєвих напрямки волі, що зважилася служити Богові.7) Непроста, але й приємна. Намагається християнин увійти крізь тісну браму, але й вкушає “правду, мир і радість у Дусі Святому” (Рим. 14:17).8) Ретельна. З вогнем благочестивої ревності християнин, “завжди збагачується у ділі Господньому, знаючи, що труд його не марний перед Господом” (1Кор. 15:58), “забуваючи те, що позаду, пориваючись вперед” (Флп. 3:13), преображаючись від слави до слави, щоб прийти “в міру віку сповнення Христового” (Еф. 4:13).9) Сильна Богом, тому й багатоплідна, і з усвідомленням своєї нікчемності. Християнин відчуває в собі, як каже апостол, “усяка можу в тому, що Христос зміцнює мене” (Флп. 4:13), і водночас сповідує: “що є в мені, чого б я не прийняв?” (1Кор. 4:7), чому і виправдань шукає й очікує остаточно від єдиного Христа Спасителя за всієї великої кількості справ благихII. Характеристичні риси християнської діяльності як моральноїРиси ці суть невідкладні приналежності морально-християнських діянь, які мають мати місце в кожному християнському діянні, великому й малому, і які відрізняють їх від подібних же діянь не християнських. Оскільки вони не випадково входять до складу християнських діянь, а визначаються розумно вільними рішеннями християн і вимагаються внутрішнім ладом морально-християнського духу, то вони набувають вигляду правил і справедливо можуть іменуватися законами морально-християнської діяльності взагалі.Судячи з цього, до визначення цих рис і приналежностей треба сходити за вказівкою викладених вище основ християнського життя, що визначають внутрішній лад його. І варто тільки подивитися на моральну діяльність, як таку, у світлі цих вказівок, і риси її морально-християнські позначаться самі собою.У загальних роздумах про моральну діяльність людини визначають:1) Умови моральності діянь.2) Виробництво моральних діянь.3) Правила для визначення моральної гідності діянь.4) Види моральності з віками морального життя в доброму і поганому напрямку.Із цих самих боків розглядаються і моральні християнські діяння, але в усіх їх мають свої відмінності, які християнину слід добре знати.4. Умови моральності діянь – загальні та християнськіУмови ці суть а) самосвідомість і б) вільна самодіяльність1) СамосвідомістьОсоба, здатна і зобов’язана до моральних діянь, має бути у своєму розумі, або має усвідомлювати себе, теперішнє своє становище і свої стосунки. Хто поза собою, не у своєму розумі, не усвідомлює себе, того дії не мають морального чину – якими є дії недоумкуватих, розладнаних у розумі, занурених у сон або тих, хто ще не оговтався від сну.Така, втім, свідомість має бути не такою тільки, якою є загальна свідомість природна, у якій людина відрізняє себе, як себе, у тому колі, де існує; але має бути ще свідомістю власне моральною, так званою самосвідомістю, у якій людина усвідомлює себе особою, зобов’язаною до цілеспрямованої діяльності, до справ, які відповідають, які підлягають звіту. Чому діти, які ще не дійшли до такої самосвідомості, в усьому поганому перепрошують і своїм добром подають тільки надії, хоч іще нерішучі; так само як, навпаки, піддаються сильному докору дорослі, коли дозволяють собі забуватися й діяти не по-людськи, не відповідно до свого становища й місця.

Застосовуючи останню властивість до християнина, треба зобов’язати його до особливої якоїсь самосвідомості – саме християнської. Що вона має бути в ньому особлива, видно з того, що в переродженні він став іншим – новим, не подумки, а справою; чому повинен був переродитися і в самосвідомості. Що має входити до складу цієї самосвідомості, видно з того, якою вона увійшла в купіль хрещення або покаяння і якою вийшла з неї або чим стала в ній. Гинув – і ось врятований; був у ранах – і ось зцілений; був відкинутий – і ось прийнятий у синівство; сваволив – а тепер зв’язав себе послухом за обітницею. Усе це повинно відгукуватися в його серці і складати в сукупності одне те, чим він відчуває себе у Христі Іісусі. У почутті зцілення і свободи він повинен усвідомлювати себе Христовим рабом, працювати і трудитися ніби від Його імені, перед Ним і заради Нього, аж до того, щоб з апостолом казати: “і вже не я живу, а живе в мені Христос (Гал. 2:20). Ця самосвідомість християнська так бувала сильною в багатьох із перших християн, що на всі запитання мучителів вони відповідали тільки: я раб Христовий, я раб Христовий.І ось перша риса християнської моралі, або перша властивість особи, яка діє по-християнськи, – раб, усвідомлюючи себе рабом, діє у ставленні до господаря як раб; син, усвідомлюючи себе сином, діє перед батьком як син, тож втрата цієї свідомості є водночас початком їхнього ухилення від свого порядку. І християнин зі свідомістю себе рабом Христовим повинен виходити на діяльність. З погашенням цієї свідомості його дії якщо й не стають поганими, то втрачають більшою чи меншою мірою характер християнських і потрапляють у розряд справ загальноморальних. Тим часом християнин є особою не загальноморальною тільки, а моральною по-християнськи.Якщо, отже, від такої самосвідомості отримує свій характер уся діяльність християнина, то світло його має горіти в душі його, не згасаючи, не применшуючись, а зростаючи, по самий кінець життя.Тому-то преосвященний Тихон ось яке правило написав для всієї своєї пастви: “Коротка настанова, яку кожному християнину від дитинства до смерті завжди в пам’яті утримувати повинно: пам’ятай 1) що під час Хрещення Святого через батька і матір хрещених зрікся ти сатани, і всіх справ його, і всього служіння його, і всієї гордині його, і це вчинив триразовим зреченням. 2) Зрекшись сатани, ти обіцявся, триразово ж, служити Христу Сину Божому, з Отцем і Святим Його Духом. Отже, ти на хрещенні на службу Христу записався і присягнув так, як воїни та інші царю земному на службу записуються і присягають.Це в пам’яті утримувати, домашнім навіювати, а особливо малим дітям, щоб, пам’ятаючи свою обіцянку, змалку привчалися вони до благочестя”.2) Вільна самодіяльністьНезважаючи на те, що людина усвідомлює себе особою і особою моральною, не все, однак, те, що походить від неї та в ній, належить їй як особі або є моральним. Моральні дії відображаються особливими властивостями. По-перше, вони суть неминуче дії усвідомлювані, бо походять від особи, яка усвідомлює себе, і їй належать. Як же може належати щось їй, коли вона про те й не знає? Наприклад, обіг крові, живлення і ріст тіла так само, як звичні рухи рук, ніг та інших членів. Не всяку, втім, і усвідомлювану дію слід приписувати людині як особі. Безліч буває в цьому дій, які, хоча й усвідомлюються нею в собі, проте ж відбуваються абсолютно без її відома, не нею самою виробляються. Такі всі природні рухи її сил і потреб. Отже, до свідомості повинна ще приєднатися самодіяльність, тобто самопочинання, самовибрання. Щоб відому справу приписати до якоїсь особи, необхідно, щоб вона нею самою була розпочата і зроблена навмисно, до того ж оскільки ця особа усвідомлює себе моральною, характер моральності переходить і на саму справу. Цей характер може перейти на ті дії, які відбуваються не з її волі, але не інакше як коли вона дасть на них свою вільну згоду, бо в такому разі вона засвоює їх собі – обирає, робить своїми. Від цієї хвилини вони починають належати їй і їй самій, і іншим. Так, гнів народжується сам собою, але коли людина погодилася на нього, тоді вже сама починає гніватися. Навпаки, якщо хто, відчуваючи мимовільний рух гніву або іншої пристрасті, не погоджується на те, а подолати їх напружується, то вони не ставляться йому в провину, хоча перебувають у ньому. Цей акт згоди дуже багатозначний у житті і, можна сказати, стільки ж, якщо не більше, багатооб’ємний, як і самопочинання. Бо на його частку належить не тільки те, що відбувається всередині нас або що виробляється нами, а й іншими – незалежно від нас. І чужа справа, в яку якось втрутилася наша згода, теж належить нам. Звідси випливає, що все те ставиться особі людини і є морально, що свідомо нею обрано і на що свідомо вона погодилася. Очевидно після цього, що для людини, щоб витримати характер моральної особи, обов’язково бути господарем своїх дій, розпоряджатися ними за розсудом своїм і своєю метою, а не бути ведомим течією зовнішніх обставин або своїх внутрішніх душевних рухів.

Але яку змішану і жалюгідну картину представить моральне життя людини, якщо переглянути його з цього погляду?! Як багато чого робиться в невіданні, забутті й неуважності! Це частина, втрачена для доброї моральності, хоча не для суду. Як багато чого принижується або теж викрадається такими випадками, у яких то свідомість піддається насильству, як, наприклад, у гніві та страху, то самодіяльність підривається, як у пристрастях і гріховних звичках? Тим часом зовнішні події, що спонукають до вільних починань, і внутрішні рухи, що виманюють згоду, не завжди узгоджуються із законом і завжди майже безладні. Чому моральна діяльність людини мізерна, змішана і навіть потворна? Причина цього пряма у втраті моральної сили. Цю силу воскрешено або відновлено в християнині благодаттю Божою. Чому, вступаючи на шлях моральної діяльності, справжній християнин, зі свідомістю свого обов’язку працювати Христу, має одну виняткову мету – ходити у волі Його: дав обітницю на те, палає ревністю, а головне, прийняв силу. Стоячи на міцній основі, він владно розпоряджається своїми справами і спрямовує їх усі до показаної мети, не дозволяючи жодного ухилення. Ось як саме чинить він!З першого разу дізнається для себе вимоги християнського закону – роздумами, читанням, слухом, бесідою – скільки може і скільки зуміє.Будує відповідно до цього знання весь порядок свого життя – і зовнішнього, і внутрішнього – принаймні в загальних і головних його частинах.Нарешті править собою і своїми справами за своїм планом, не захоплюючись, як сказано, ні зовнішнім перебігом супутніх подій, ні внутрішніми рухами своєї природи.Цього вимагає і бажання серця, яке наважилося працювати Господу на всіх життєвих шляхах, і та властивість облагородження, завдяки якій людина запановує в собі і стає повним своїм володарем і розпорядником. Не інше заповідають апостоли, коли наказують “будьте тверезі, пильнуйте … до себе прислухатися” (1Пет. 5:8; 1Кор. 16:13; 1Тим. 4:16). Бо цим, очевидно, заповідається свідоме й обачне розпорядження своєю діяльністю, розпорядження своєособисте, хоча в довільному підпорядкуванні волі Божій. Що інше говорить апостол і коли вчить будувати “храм духовний, святиню” Богові? (1Пет. 2:5; Еф. 2:22). Бо це означає влаштовувати своє життя за відомим планом, вести його струнко, у поступовому піднесенні й удосконаленні, у повному переконанні, що воно ведеться за кресленням небесним – Божественним, яким є закон християнський, зображений у Слові Божому Самим Господом і апостолами.5. Здійснення моральних діяньБуло сказано, що християнин є розпорядником усієї своєї діяльності. Тепер подивимося, як він веде кожну свою справу окремо. Спочатку скажемо, як робиться кожна справа взагалі, а потім – як будується справа християнська.Зовнішня справа є плід внутрішньої дії. Перш, ніж вона виявиться, вона повинна відбутися всередині. Там, де моральну діяльність людини віддають механічному співвідношенню її сил, спосіб внутрішнього утворення моральної справи пояснюють різним поєднанням дій розуму і волі, або ступенів бажання і оборотів міркування. Тут розум із волею приймають кілька обертів і відповідно до того змінюються в діяльності.Спочатку звертаються вони до предмета або справи; і тут розум бачить його і представляє свідомості в примарній або істинній досконалості, за що воля знаходить його до вподоби і хотіла б його; потім, коли розум оголосить здобуття цього предмета або вчинення справи можливим і для сил, і для особи людини, воля справді бажає його і діяльно готова прагнути до нього.Потім від предмета переходять вони до засобів. Тут справа розуму – нарада, перегляд засобів, порівняння хороших із кращими і вказівка більш пристосованих, які негайно волею і обираються. Це обрання, поєднавшись із діяльним бажанням, народжує рішучість.Далі задумане треба приводити у виконання: розум збирає різні уявлення для збудження волі та зміцнення; воля діє, приводячи в рух підпорядковані їй нижчі сили.Нарешті справу зроблено: розум набуває з того досвідченого, практичного пізнання щодо цієї справи, воля ж насолоджується, заспокоюючись у досягненні мети, з досвіду отримує добро з неї.Так природно доходить людина від першої думки про предмет до остаточної насолоди ним після здійснення справи. Але це історія або, краще, форма без змісту. Який же зміст повинен вкласти в цю форму християнин або який саме спосіб здійснення справ властивий йому? Точно, і в нього є такі чотири обороти то до предмета, то до спонукань, то до засобів, то до того, що повинно бути після звершення справ; але все це має в нього особливий зміст, особливий дух і властивість відповідно до його настрою головному й мети. Саме: християнин поновлений з Богом і ревнує про те, щоб перебувати в цьому спілкуванні діяльним виконанням волі Його силою благодаті, у почутті рабства Господу Іісусу Христу. Звідси випливає, що всі його справи повинні ніби від Бога виходити і до Бога повертатися. Цей загальний закон виражається в такому перебігу звершення справ істинно християнських: усвідомивши законність певної дії, або, що те ж саме, волю Божу на неї, і відчувши внутрішній обов’язок звершити її, християнин повинен схилити до неї і волю, і серце своє; потім, випросивши допомоги Божої в молитві, з почуттям сили про Господа (Флп. 4:13) здійснити її, завжди, однак, смиренно усвідомлюючи недосконалість і нікчемність як цієї дії, так і всіх інших і заспокоюючись остаточно тільки в Господі і Спасителі нашому Іісусі Христі.

Це загальна програма на всяку християнську справу: а) свідомість у ній волі Божої; б) нахилення на неї своєї волі та серця; в) молитва про допомогу для її звершення; г) незнання її та інших своїх добрих справ.1) Усвідомлення волі Божої у справі, що робитьсяУсі справи свої християнин повинен здійснювати з ясною свідомістю їхньої законності або того, що на них є воля Божа, щоб ходити, таким чином, у світлі, як “синові світла і …дня, а не ночі і темряви” (1Сол. 5:5). До цього зобов’язує його суть обітниці в хрещенні. Якщо заради спасіння в Господі Іісусі Христі вона всього себе віддала Богові, то з цим разом віддала Йому і всі свої справи, внутрішні і зовнішні. Чому не повинен дозволяти, щоб увійшло в життя його що-небудь таке, в догідності чого Богу і Господу він не був би впевнений. Він і “створений у Христі Іісусі на діла добрі, …нехай у них ходить” (Еф. 2:10). Без цього вона не може бути впевненою в Божественному до себе благоволінні, не може сміливо стояти перед обличчям Божим і “весело дивитись на небо” (Йов. 22:26), чим, власне, і виявляється, що вона стоїть біля своєї мети останньою або перебуває в спілкуванні з Богом. Бо не інакше як коли “якщо серце наше не засуджує нас, то ми маємо дерзновіння до Бога”, вчить апостол Іоанн (1Ін. 3:21). Чому прямою заповіддю для нього покладено “не бути нерозумним, але розуміти, що є воля Божа” (Еф. 5:17).Отже, повсякчасним правилом його діяльності має бути: у кожній дії, яка виходить від твоєї свідомості і має бути зарахована до тебе, поспішай усвідомити волю Божу і не інакше приступай до її вчинення, як після точного визначення, що вона не лише не суперечить волі Божій, а й угодні Їй; дії ж, які не визначені законом, запечатуй сам цією волею, щоб у такий спосіб усе життя твоє було за Божим бажанням.При цьому кожен готовий запитати, як дізнатися волю Божу в окремих випадках?Засіб до того, щоб дізнатися волю Божу на ту чи іншу справу, перше і головне – совість, просвічена Словом Божим і благодаттю Божою керована. Бо вона на те й визначена, це її сутнісна справа. Хто з совістю своєю обходиться сумлінно, не суперечить їй, не спотворює і не заглушає її своїми тлумаченнями, той рідко може говорити: не розумію, що робити. Якщо й справді зустрінеться якесь здивування, то в нього негайно вирішують його, як і повинні вирішувати, самовідданість і любов.Допомога совісті велике подає посібник до утворення або влаштування життя свого за свідомим і усвідомленим законом, як сказано раніше. Бо якщо хто справді з’ясував усі обов’язкові для себе дії як для християнина, зрозумів дух істинно християнського життя і потім відповідно до того встановив і всю свою поведінку у своєму місці, у свій час, від своєї особи і на все взагалі наклав печатку волі Божої; якщо при цьому все невластиве християнину, що знайшов він у своєму житті внутрішньому і зовнішньому, змінено ним і перебудовано з розсудливістю, однак же, і без догоджання і без найменшої поблажки самості та пристрастям, а особливо зіпсованим звичаям століття, – якщо все це зроблено, як годиться, то всяка після цього дія його буде вже нічим іншим, як вираженням волі Божої.Далі дійсне життя в дусі істинно християнському, хоча не без помилок, завжди настановчих, збагатить дослідами і практичним розумом.В інших випадках тому, хто поклав собі на серці ходити у волі Божій, Дух Святий, що живе в ньому в годину дії, відкриє, як вчинити за Господньою обіцянкою апостолам (Лк. 12:12). Тільки недобросовісність відганяє цього керівника. Але “Хто той чоловік, що боїться він Господа? Він наставить його на дорогу, котру має вибрати”, співає Давид (Пс. 24:12).Зрештою, кожен має духовного отця, і закон велить слухатися і звертатися до нього за порадами. Як скаже, так і зроби – і вчиниш з волі Божої.Така діяльність усьому життю християнина надає характеру обачливої уваги до своєї внутрішньої і зовнішньої поведінки і разом турботливої боязкості – не зробити б чогось проти волі Божої. Сміливість взагалі всіма святими отцями вважається початком ухилення від шляху правого. Чому вони радять підтримувати постійну страхітливу турботу про добро.(Є совісність помилкова – scrupulosa; не про ту діло, то хвороба совісті).У цьому відношенні всі люди, головним чином, поділяються на три класи: одні – завжди і в усьому діють за своєю волею, не обмежуючись жодними правилами, ідуть шляхом широким; інші – в усьому утискають себе волею Божою і йдуть тісним шляхом; треті – хочуть дотриматись неможливої середини: ці ні теплі, ні холодні.Дивлячись із цього погляду на справи людські, треба зробити висновок, що грішать усі ті, котрі діють узагалі без належної уваги до себе і головної мети свого життя або діють, як трапиться, за заведеним порядком і перебігом обставин. Це викриває в них байдужість і навіть презирство до волі Божої – недбальство.

Які діють, не будучи впевненими в правоті своїх дій, з темною і невизначеною свідомістю відповідності або невідповідності дій з волею Божою. Бо “все, що не від віри, – каже апостол, – гріх є” (Рим. 14:23).Які діють під час сумніву; які, тобто в той ще час, як їхня свідомість коливається між тим і іншим боком, наважуються на дію і здійснюють її під цим безперервним коливанням. Таких “ссовість, будучи немічна, оскверняється” (1Кор. 8:7);Так само як і ті, котрі дозволяють собі діяти необачно, під час розгубленості духу, під час захоплення чи то якоюсь думкою новою і разючою, чи то якимсь почуттям, тим паче пристрастю. Зазвичай вони самі себе вважають правими, наприклад, ті, хто гнівається, ревнує не по розуму: нерідко їхня сторона і справді виявляється правою. Але, крім того, що ця правота є випадковістю, головне в них не догоджання Богові, а собі, своїм пристрастям і своїй вдачі.Особливо ж ті, які різними приводами хочуть ухиляти себе від виконання свідомої волі Божої і різними уявленнями зневіряють себе навіть у самій законності законної справи. Такі, очевидно, діють проти совісті – і їхні справи суть очевидний злочин.2) Схилення волі до справи обов’язковоїЦе другий прийом при здійсненні християнином справ своїх. Нагадується про це тому, що рідко хто вважає цей пункт значним, тоді як на ділі він не малозначний.Як тільки пізнана законність дії, або воля Божа на неї, негайно повинно християнину схилити до неї волю свою і прихилити серце. Першу тому, що вона не завжди покірна, – друге тому, що інакше справа без сердечної участі буде справою бездушною.Справедливо, що той, хто дав обітницю в усьому догоджати Богові, повинен відчувати більшу або меншу готовність виконувати будь-яку пізнану волю Його; але така легка рухливість на добро, вільна, беззаперечна, є завжди благом духовним, здобутим тривалою працею і багатьма подвигами. Зазвичай же у волі гніздяться свої прихильності, схильності й пристрасті, які не дозволяють їй охоче поспішати на добро і відволікають у протилежний бік; іноді ж вона буває в стані незрозумілого норовливого характеру, коли за всієї сили обов’язковості не хоче робити те, що повинно (Рим. 7:20). Тому слід необхідність самому себе нудити на добро, ніби силою тягнути і схиляти до нього, умовляти і переконувати свою душу.Очевидно, що тут багато чого, якщо не все, залежить від сприйняття закону серцем, від якого лунає почуття зобов’язання, або свідомість моральної необхідності дії. Як взагалі почуття серця лежить в основі дій волі, так і в моральному житті почуття зобов’язання становить найміцнішу точку опори для схиляння волі до справи. Людина, в якій дією Божественної благодаті в хрещенні або покаянні закарбовано палку ревність до богоугодництва, або неухильного ходіння у волі Божій, яка, отже, прагне волі Божої, така людина негайно і діє, щойно усвідомить зобов’язання, попри жодні перешкоди. Тому якби, з одного боку, ці ревнощі ніколи не занепадали і не розхвалялися, і якби, з іншого боку, моральне почуття завжди володіло такою досконалістю, щоб жваво й правильно відчувати силу обов’язковості дій і було таким чутливим до волі Божої, щоб у ньому відбивалися найменші сліди її, то цими двома силами можна було б замінити всі настанови з моралі і всі настанови щодо благочестя, оскільки так і було в деяких подвижників. Але оскільки і ревність насправді буває в людини в різних ступенях підвищення й зниження, і моральне почуття за своїми природними властивостями в одного буває жваве й збудливе, в іншого – тупе й повільне, в одного – звичніше до одних, в іншого – до інших справ, іноді буває правильним, іноді – не правильним (бо є й несправжній моральний смак), і, загалом, людина в серці своєму зустрічає велику нерівність і неправоту (чому молиться: дух прав обнови), через яку воно або незаконно чутливе до одного, або незаконно холодне до іншого, то в багатьох випадках їй належить необхідність ніби силою накладати на себе зобов’язання і впроваджувати це почуття в серце.Таке управління серця і волі здійснюється за допомогою спонукань, або такого роду думок та істин, які мають силу розтоплювати серце – робити його м’яким і прихильним.Де знаходити такі думки, визначити неважко. Чим поєднується свобода із законом? Головним чином, почуттям залежності своєї від Бога. Отже, всі думки, що б’ють по цьому почуттю залежності і приводять його в рух, повинні стояти в ряду спонукань волі. Які ж це саме думки, видно зі шляху навернення християнина. Оскільки навернення це, розпочавшись почуттям залежності, воскрешене в покаянні й через віру в Господа Іісуса Христа, запечатане обітницями в хрещенні, то ці самі істини та інші, що стосуються їх, і повинні мати силу підтримувати, очищати та поновлювати згасаючу ревність й волю на добро. Отже…

Наведи на думку обітниці хрещення і згадай блага, даровані тобі при цьому: виправдання, відродження, усиновлення Богові і співнаслідування Христу. Не заплямуй чистого одягу цього.Згадай домоустроїння спасіння, як Єдинородний Син Божий заради тебе прийшов на землю, воплотився, страждав, помер, воскрес, піднісся на небо і сидить праворуч Отця і там клопочеться за тебе, і бережися виявитися невдячним. Згадай також, як Дух Святий зійшов на апостолів і, через них заснувавши Церкву Святу, він завжди перебуває в ній, щоб приводити віруючих до Христа, і як тобі самому повідомлений Він у таїнствах, і стережися образити Його нечистотою.Згадай шляхетність твою, якою вшанований ти в творінні й відродженні, і тут же мерзенність гріха і святість чесноти, як той спотворює, а ця освячує внутрішнє твоє.Постав себе подумки перед очима Бога Творця і Промислителя твого, Який тримає тебе в правиці Своїй і дарує все, що є в тобі і чим ти не володієш, Який скрізь є, все бачить аж до найпотаємніших думок твоїх, Який скільки благ і благість Свою проявляє безперервно, стільки ж і праведний, і правду Свою готовий проявляти в кожну мить.3) Молитва у складі справ християнськихЄ молитва – один з обов’язків християнина до Бога, і є молитва як частина у складі істинно християнських справ. Самовпевнений у всьому покладається на себе. Християнин істинний усього очікує від Бога, чому починає, продовжує і закінчує кожну справу молитвою. І все взагалі життя його переважно є життя молитовне, як заповідує апостол: “безперестанку моліться… Усякою молитвою і молінням моліться в усякий час духом” (1Сол. 5:17; Еф. 6:18).При цьому він молиться до Господа про настанову, щоб духом премудрості Своєї навіяв, що саме завгодно Йому в різноманітних збігах обставин (Як. 1:5), як молився до Нього пророк Давид: “Шляхів Твоїх, Господи, скажи мені, і шляхам Твоїм навчи мене. Настави мене на істину Твою і навчи мене” (Пс. 24:4-5). Молиться про зміцнення слабких сил своїх, нехай Бог Господа нашого Іісуса Христа дасть йому “за багатством слави Своєї, силою утвердитися Духом Його у внутрішній людині” (Еф. 3:16). Підвищивши молитвою ревність до богоугожденія, він відчуває, як все може з Христом, що зміцнює його, і в почутті цієї міцності благонадійно робить благі справи. Молитвою, нарешті, приносить Богові в жертву і себе, і справи свої, смиренно благаючи, щоб покрив милістю Своєю як цю справу, так і всі інші справи, і все життя. Як спочатку він усього себе віддав Господу, так і після всяку думку, слово і діло Йому приносить як “жертву правди” (Пс. 4:6), “Йому угодну” (Євр. 13:16).Таким чином, молитва при добрій справі показує, що це є істинно християнська справа; справа ж без молитви є не християнською. “Неможливо тому бути, щоб без молитви житіє християнське було”, – каже Златоустий (свт. Тихон, т. 2). “Глава всякої благої старанності і верх добрих справ є повсякчасне в молитві перебування, через яку й інші чесноти набуваємо”, – вчить св. Макарій (Кр. поуч.; 6 лютого).Додаванням молитви до добрих справ і спонуканням себе на них, незважаючи на опір серця, за св. Макарієм, християнин незабаром підноситься на вершину чеснот і починає творити заповіді Божі вже без усяких зусиль, з бажанням і насолодою (Крат, поучения; 4 лютого, 26 листопада).4) Небачення добрих справОстання ж істотна властивість і нібито завершення християнських справ є небачення їх, нібито непомічання. Християнин, і все створивши, каже, що він “раб неключимий” (Лк. 17:10), чому остаточну надію порятунку покладає в Господі Іісусі Христі. “Такою є підстава християнства, що хоча б хто зробив усі справи правди, то він не повинен зупинятися на них, сподіватися на них і думати, що він уже багато зробив” (Макарій Великий. Про любов, гл. 30). Тому, і відчувши християнство, думай, що ти ще не торкався до нього, і це має бути не поверхнево, а ніби насаджене і назавжди затверджене в думці твоїй (Макарій Великий. Про кохання, гл. 3).Можливість такого ставлення пояснюється живою свідомістю сили Божої в собі або того, як вона здійснює в нас добрі справи. Якщо Бог “створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13), то що і бачити в собі свого або на чому зупинитися увагою? Тому душа боголюбива, праведно приписуючи всі справи свої Богові, себе почуває постійно нікчемною і зневаженою (Макарій В. про свободу розуму, гл. 8). З іншого боку, душа, воістину боголюбива і христолюбива, хоча й численні творить чесноти, так себе поводить, ніби нічого не створила заради ненаситного до Господа бажання. Вона ніколи не думає собі бути чимось, але що більше духовно багатіє, то недостатньою себе вважає, ненаситним до небесного Нареченого духовним бажанням палаючи, як каже Писання: “ті, хто їсть Мене, ще зголодніють, і ті, хто п’є мене, ще жадатимуть” (Сир. 24:23) (св. Мак. Бесіда 10, гл. 1, 4).

Плід спасительний цього той, що християнин постійно починає тільки жити по-християнськи, вважаючи нічим все минуле, як свідчить про себе й апостол Павло: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Іісус. Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваючись вперед, прагну до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі.” (Флп. 3:12-14).Християнське життя тому є безперервне покаяння. Кожної миті він підносить покаянну заклик до Бога про помилування й очищення чи то помислів, чи то рухів серця, чи то іншого чогось непоміченого. Таким чином, дійсно, всяка справа християнська від Бога йде і до Бога повертається. Якщо на якомусь із показаних пунктів душа що-небудь привласнить собі, то стане на заваді утворенню істинно доброї справи. З того станеться привид добра. Діючи ж так, як показано, християнин безперервно віддає себе Богові в усьому і, отже, безперервно перебуває у спілкуванні з Ним.6. Чим визначається моральна гідність справ?Якщо дивитися на справи абстрактно, то гідність їх визначити неважко. Справа за заповіддю хороша; справа, противна заповіді, погана. Бо заповідь свята. Сказано: твори милостиню; милостиня і є добра справа, і навпаки. Але коли розглядати справи, самій справою вчинені нами або іншим кимось, то, окрім цієї відповідності або невідповідності їх із заповідями, треба звертати увагу й на інші сторони, як-то: на мету та обставини. У цьому відношенні давно прийнято положення, що моральна гідність дії визначається її а) предметом, б) метою і в) обставинами.1) Предмет у моральних діяхКожна з наших дій, внутрішніх і зовнішніх, тобто наші думки, почуття, бажання, слова, рухи, вчинки, має свій предмет. Більша частина з цих предметів зведена в незмінне правило і закон, так що не бажати і не робити їх не можна. Вони складають коло аа) обов’язків наших. Кілька предметів пропонуються у вигляді бб) порад. Чимале, нарешті, число залишається без визначення їхнього значення. Вони ні добрі, ні злі самі по собі, тому як вв) байдужі, вважаються дозволеними кожному. Заповіді, або обов’язки, становлять основу, устрій і твердість морального царства; поради вищі за закон (св. Златоуст); те, що дозволено, нижче за нього.Справа заповідана і, отже, обов’язкова, від поради і дії байдужої відрізняється внутрішньою або совісною непонудительністю на неї. Можна рішуче сказати, що до чого є таке понукання внутрішнє або щодо чого усвідомлює себе людина такою, що перебуває в моральній необхідності, тобто її обов’язок. Бо така свідомість є дією совісті; совісті ж рішуче треба коритися і тією мірою, як вона пов’язує. Навпаки, те, що покладається як порада як найкраще, тільки приємно привертає до себе увагу, але не нудить; стосовно ж дій байдужих і почуття наше моральне байдуже, тобто воно нічого про них не говорить: дій як хочеш. Але точніше і надійніше розрізняти їх за вказівкою відвертого Слова Божого, яке є кодексом положень духовних. Що там заповідано або вказано як закон, тим беззаперечно повинна зв’язати себе совість наша або прийняти те в обов’язок; що там вказано як порада, то і приймати треба як пораду; що залишено без визначення значення, то таким і вважати треба.а) Про обов’язки, або заповіді.Загальна основа моральної необхідності, властивої заповідям, або обов’язкам, є свідомість волі Божої на них. Як у зовнішньому світі волі цій ніхто противитися не може, так і у внутрішньому, моральному, світі має бути мовчазний послух Божественній волі. Совість за природою сполучена з волею Божою, тому, щойно їй вказано буде, що на те й на те є воля Божа, вона негайно схиляється на те, стоїть за те і нудить нас не порушувати того. Утім, ставлячи ту чи іншу справу в обов’язок, Господь не хотів обмежуватися однією волею Своєю або одним титлом вседержительства, але до кожної з таких справ благоволив докласти й інші, близькі підстави, які безпосередньо випливають із властивостей самої справи те, що з нею звязано. Ці найближчі підстави суть посередники, через які воля Божа закарбовується в нашому розумі й серці у властивій справі мірі. Тому в тлумаченні обов’язків своїх можна, звісно, обмежуватися тим, що на ту чи іншу справу є воля Божа; але пристойніше або відповідно нашій природі відшукувати і ці підстави найближчі, бо через них воля Божа пов’язує нас; з іншого боку, з погляду волі Божої, усі обов’язки є рівними, тим часом як вони мають неоднакову важливість, яку можна розпізнати лише за допомогою найближчих підстав.

Судячи за цими найближчими підставами, а часто і за іншими спільними ознаками, обов’язки наші, або справи, які робити ми відчуваємо себе внутрішньо спонукуваними, отримують різні відтінки.Перший із цих відтінків кладеться їхнім походженням. У цьому відношенні є обов’язки совісні, такі спонукання, для яких достатньо однієї совісті, хоча б не було ніяких сторонніх вказівок. Їх називають природними, бо ми з ними народжуємося. Є обов’язки позитивні, такі які після вже накладені на совість і стали в ряд її власних обов’язків. Сила зобов’язання цих останніх залежить від того, що вони сприймаються самою совістю як закон і, можна сказати, від цієї хвилини перестають бути суто позитивними. Щоправда, деякі з них є тільки розвитком природних, совісних, проте ж, від цього і ті, яким нема до чого, так би мовити, прищепитися в совісті, не втрачають нічого від властивої їм сили, а деякі навіть стають вищими за всі природні. З позитивних – одні Божеські, до того ж безпосередні, яким є одкровення Господа нашого Іісуса Христа і святих Його апостолів, що міститься в Слові Божому і в Священному Переданні Церкви, і Божеські посередницькі, якими є постанови Соборів Вселенських. Інші – людські, до того ж церковні та цивільні. Останні походять від особи государя, а перші – від церковної ієрархії. Зобов’язання на ті й інші випливає з Божественного походження влади і совісного нашого їм підпорядкування. Відданий Церкві і престолу все, що виходить від них, приймає з благоговінням і творить те, як їм завгодно, тобто за силою зобов’язання, яке вони накладають.Особливий у цьому відношенні клас правил становлять звичаї і церковні, і цивільні. Так приємно тягнуть вони до себе, так спокійно в них духу нашому через почуття безпеки, захищеності й вікової незмінності. Звичаї мають бути священними для нас: від них залежить твердість нашого життя; той, хто відірвався від них, хитається як вітер. Але власне до числа правил законних і обов’язкових вони вступають не безумовно: саме для цього необхідно, щоб вони були узгоджені в усьому з моральним законом і духом християнства: що сильніші їхні дії, то небезпечнішою є погрішність у цьому відношенні.Пам’ять предків зобов’язує до мовчазної покори. Досвід показує, що порушення таких звичаїв завжди в близькому зв’язку з зіпсуттям моралі. Що звідси виключаються всі звичаї століття зіпсовані, це зрозуміло само собою. Але і взагалі суворо треба пам’ятати відмінність між звичаєм і заповіддю, або законом. Тому що той, хто спотворюється в серці й розумі, завжди майже починає з презирства до звичаїв, а потім, через незнання, хоча не без бажання, і все вже починає вважати звичаєм, тобто і віру, і моральність, і також починає їх зневажати. Так треба знати його межу. Що навкруги, на те ще можеш накласти руку, але серця морального життя – обов’язків – не торкайсяДругий відтінок кладеться на заповіді, або обов’язки, внутрішнім їхнім значенням, властивістю або змістом.У цьому відношенні є обов’язки безумовні, які людина християнин повинна виконувати, хто б вона не була і в яких би обставинах не перебувала, і є умовні, обов’язкові тільки за відомих умов. Наприклад, обов’язки батька лежать тільки на одруженому і до того ж тому, хто має дітей. Перші випливають з сутності людини і християнина, другі – з її стану і положення у світі. Не слід, однак, думати, ніби умовні обов’язки малозначні. Для того, до кого вони йдуть, вони мають силу безумовних, бо суть не що інше, як найближчий їхній додаток до його побуту. Він перших і не може виконати інакше як за допомогою останніх. Ці й стоять у нього на першому плані, а ті сховані під ними; тому, хоча б і не мав він на увазі перших, але виконує їх через останні.Ті й інші бувають головні, неточні, корінні та підлеглі, засобні. Перші треба покласти глибше в серце, останні тримати ніби в руках. Однак і до останніх зобов’язання так само сильне, як і до перших, чому і є закон, що хто зобов’язаний до якої-небудь дії, той зобов’язаний і до засобів, що необхідно ведуть до неї. Є, наприклад, обов’язок очищати серце від пристрастей; треба вважати обов’язком і відомі подвиги, бо інакше не можна виконати того обов’язку.Найпомітніший у цьому відношенні поділ обов’язків на обов’язки справедливості та любові, або прихильності. Таке покладено Богом між людьми відношення, щоб один не порушував свободи і прав іншого і відплачував йому те, чим повинен йому. Цього вимагає, як кажуть, справедливість. Хто виконує це – той правий, хто порушує – не правий. Його можна віддати під суд і вимагати відшкодування. Вимоги такого роду суть обов’язки справедливості. Вони становлять зовнішню огорожу доброчесного життя. Хто порушує закон справедливості, той виступає з області чесноти; але хто виконує їх, тому для повноти чесноти треба ще докласти справи любові і до людей, і до самої правди. Любов не обмежується однією справедливістю або одним тим, чого вимагає правда, але охоче робить більше того по одній внутрішній доброзичливості. Хто робить так – той морально добрий, але примусити до цього нікого не можна. Хто, наприклад, позичив у іншого гроші і не хоче віддати, того можна змусити віддати владою; але хто не допомагає нужденному, того примусити до того не можна. Істинний християнин охоче благословляє іншим, хоча з цим не пов’язане зовнішнє спонукання, і справедливо чинить по відношенню до інших не через острах стягнення, а з любові до правди та зі страху Божого. Є і ще відмінність обов’язків: одні наказують, що треба робити, а інші вказують, чого не треба робити. “Ухилися від зла, і зроби добро”, говорить пророк (Пс. 33:15). Також є обов’язки до Бога, є обов’язки до ближніх і до самих себе. Возлюби Господа всім серцем, – і ближнього, як самого себе, каже Господь.

Третій відтінок обов’язків є наслідком двох перших і полягає в різному ступені їхньої важливості. З показаного перерахування обов’язків очевидно вже, що не всі обов’язки однакову мають для нас силу зобов’язання, а одні примусовіші, інші менш примусові. Це і совість підтверджує, і Спаситель, коли викривав юдеїв за “залишення більших законів”, що належало творити, і прилягання винятково до того, чого можна було тільки “не залишати” (Мф. 23:23). Знати силу і співвідношення різних обов’язків дуже важливо в моральному житті. Цього вимагає вже сама стрункість моральності, щоб як назовні, у складі закону, все стоїть на своєму місці, так усередині, у нас у серці, все мало відповідну собі вагу. Ця стрункість у серці загублена: чому й молитися треба, щоб Господь оновив у нас дух правий. Але особливо це потрібно для того, щоб, як викривав Господь юдеїв, не оціжувати комара, пожираючи верблюдів. Надаючи занадто багато значення малозначному, можна затулити ним найважливіше і тим перетворити Божий порядок у собі. Насправді визначати важливість обов’язків слід було б нашій совісті, і тоді одне правило вирішувало б усе: що примусовіша вимога совісті, то важливіший обов’язок; але через невірність нашої совісті в теперішньому її стані таке правило в дуже багатьох і дуже важливих випадках не може дати вірного рішення, тому що ми самі себе часто підкуповуємо пристрастями.Тому треба покласти зовнішню деяку мірку для вимірювання важливості обов’язків. Якщо судити абстрактно, то очевидно, що 1) тим важливішим є обов’язок, що він ближчий до суттєвих, або що більше порушенням якого-небудь обов’язку спотворюється моральний порядок, то він важливіший. Це загальне правило в застосуванні до справи на підкріплення собі отримує такі два: 2) що більше спонукань до відомої справи, то вона важливіша. Бо якщо через ці спонукання, або підстави, доходить до нас воля Божа, то де їх більше, відносно того й воля Божа діє на нас настійніше. Наприклад, повага до батьків більш обов’язкова, ніж повага до будь-кого іншого, 3) Що значніший предмет дії сам по собі або за обставинами, то вона більш обов’язкова.Треба, втім, утримувати в думці, що, коли вказуються різні ступені важливості обов’язків, не випливає звідси, ніби дозволяється якісь обов’язки принижувати в думці своїй або дається свобода виконувати їх або не виконувати. Обов’язок усякий священний і його треба виконувати з усією ретельністю, готовністю і нежалінням праць, на його долю необхідних. Це робиться для того, щоб керувати кожного бути мудрим діячем у царстві Христовому, який знає його чин і лад діянь, а не піддається випадковому перебігу обставин.На ділі, втім, видаються великі несправедливості в людини в оцінці обов’язкових для неї справ. Це, головним чином, стосується ставлення християнства до природного закону, церковності – до громадянськості. Заповіді, що обумовлюють спасіння, стоять вище за все, бо без спасіння душі що означатиме все інше? За ними йдуть закони совісті моральні, бо ті перші й існують для того, щоб освячувати і приводити в силу ці останні. Далі мають стояти священні чини Церкви, бо вони суть найближче вбрання двох перших, і, нарешті вже, громадянськість. Бо, маючи тимчасове значення, вона має бути службова вірі й добрій моральності, якими обумовлюється отримання вічного блаженства. Але на ділі буває не так. У того, чиє серце не кероване належним чином, християнство не стоїть на першому місці, про Церкву та її доброчинні заклади він мало думає; чесність і користь сімейна та громадянська – основні правила його моральності. Як багато хто задовольняється цим правилом і спокійний! Той, хто починає жити доброчесно, по-християнськи, насамперед має на це звернути свою увагу, подбати виправити свої почуття і кожному обов’язку дати свою вагу і своє місце.Інша неправота виявляється в перевазі обов’язків правди над обов’язками любові та дружелюбності. У всіх майже перші вважаються вищими за останні, і тим із життя ніби насильно виганяють істинний його дух, дух любові. Закони правди становлять самі по собі тільки зовнішню огорожу морального царства; той, хто ходить за ними, може і не бути всередині цього царства. Бо якщо їм задовольняє одна законність, а законністю справи не заперечується зле серце, то всякий праведник за обов’язками правди може бути беззаконником моральним. Справжнє моральне життя – у виконанні обов’язків любові: тут корінь життя. Із цим духом любові треба виконувати й обов’язки правди. І можна сказати, що тоді тільки, коли вони бувають наповнені цим духом, вони входять у сферу моральності. Після цього чи можна ставити їх вище від перших?! Якщо таке правило узагальниться, то треба очікувати загального спотворення морального порядку. Світ моральний відторгнеться від свого центру.

Треба набути навичок в оцінюванні істинної важливості обов’язків, особливо в застосуванні до окремих випадків. Це дасть нам можливість легко виплутуватися зі скрутного становища при зіткненні обов’язкових справ. Бо обов’язок передбачає необхідність певної дії. Тим часом нерідко трапляються випадки, у яких людині належать дві або більше обов’язкових справ, з яких, однак же, вона може і повинна виконати тільки одну. Таке зіткнення обов’язків ставить завжди в скруту від здивування – на що зважитися. Хто добре розуміє відносну важливість обов’язків, той не утрудниться обрати належне. Те безсумнівно, що несумісність обов’язків, яка здається несумісною, є тільки уявною. Бо робити завжди треба одне. Треба тільки вгадати, що саме. Хто вагається з вибором, тому радять:1) насамперед подивитися, чи точно обов’язки суперечать обов’язкам? Чи не самість наша, чи не пристрасті якісь не хочуть підкоритися обов’язку?2) Якщо дійсно обов’язки з обов’язками в суперечці, то треба дивитися, чи одного вони виду. При обов’язках різного виду вищі переважають над нижчими, саме: безумовні над умовними, Божеські над людськими, головні над середніми.3) Коли обов’язки одного виду, то все вирішують підстави, причини або спонукання. Де більше цих підстав, туди й схилятися треба.4) Нерідко трапляється, що можна з належних обов’язків виконати один перед тим, а інший – після, і тільки квапливість, а іноді слабкість серця ускладнює. Усякий, утім, із досвіду знає, що збіг обов’язків і навіть зіткнення їх рідко ставлять у невихідне становище. Сумлінність легко вирішить усе сама собою.Але і те сказати треба, що і деякі випадки для людини, яка ревнує до чистоти життя, дуже бентежні і скорботні. Тому, щоб попередити такі випадки, радять: 1) побудувати свої обов’язки за відомим вірним початком, написати ніби програму життя (про що вже згадувалося раніше) і потім виконувати її. При цьому ненавмисності будуть рідкісні. 2) Частіше міркувати про обов’язки і різні випадки їх виконання, ставити себе подумки в скрутних обставинах і придумувати, як би вчинити в них. Це утворює жвавість думок і допоможе зберегти присутність духу в скруті й правоту у вирішенні справи в ній. 3) Частіше радитися і розмовляти з досвідченими. 4) У самий же час потреби постав себе в присутність Божу або в становище вмираючого і зроби так, як би зробив саме на краю труни, готовий постати перед Суддею – Богом.б) Про поради.Крім дій обов’язкових, щодо яких ми перебуваємо в моральній необхідності, у Слові Божому пропонуються деякі дії у вигляді порад у тому сенсі, що хто їх робить, той робить краще за того, хто чинить інакше, і до яких тому ми приємно спонукаємось, однак не відчуваємо себе пов’язаними необхідністю. Що дійсно є такі поради, немає сумніву.Коли до Господа прийшов юнак із запитанням: “що… створивши, життя вічне успадкую”? Господь відповідав йому: “аще хощеши внити в живіт, додержи заповідей” . Потім, коли юнак оголосив, що все це вже він зберіг від юності, і забажав дізнатися, чого ще не докінчив, Господь додав: “якщо хочеш бути досконалим, іди, розпродай своє майно, дай жебракам, і йди слідом за Мною”. Ось тут очевидний поділ між обов’язками, необхідними для спасіння, і між такими діями, через які піднімаються тільки на вищий ступінь досконалості (Мф. 19 та ін.).Ще ясніше та ж істина в апостола Павла (1Кор. 7). Його запитували про дівство і подружжя. Він відповідав, що зобов’язувати до дівства він не має заповіді від Господа, але пораду дотримуватися його – дає. Потім розлого пояснює, як і чим незайманість вища за подружжя. І підсумовує, що хто віддає дочку свою в заміжжя, робить добре, але хто дозволяє їй залишатися дівою, робить краще. Тут у апостола окремо позначаються заповідь і порада. Це, втім, тільки зразки порад. А насправді в житті їх може бути незліченна безліч.Тому несправедливо в якійсь галузі протестантів вводиться думка, ніби християнин до всього рішуче зобов’язаний, тобто ніби пов’язаний необхідністю. Є зобов’язання і в раді, але тільки не таке, щоб той, хто не виконує його, робився злочинцем. Він є тільки менш досконалим. У цьому нам совість – вірне свідчення: чи не відчуваємо ми такої впевненості в собі, що ось така і така дія лежить на нас необхідна, і, не виконавши її, ми злочинці, а те й інше, хоча й краще, проте ж, ми не пов’язані у відношенні до неї і не станемо злочинцями, не зробивши її. Хто не утискає свого боржника, а чекає на ньому борг мовчки, той робить добре. Але хто бере з боржника тільки половину боргу заради його потреби, тим більше хто весь борг відпускає, той робить краще.

Патріарх Авраам, повернувшись з війни, міг би взяти всю здобич собі, тим більше, що на те саме погоджувалися і самі царі, які допомагали йому, і цей вчинок не був би поганий; але коли він поступився всім – зробив краще. Або коли він же Лоту дав свободу обирати краще місце для свого проживання, вчинив якнайкраще; але ж і те не було б погано, якби він сам призначив йому ділянку достатню і хорошу, хоча й не кращу. І знову, благоговійно шановані нами святі Божі потім так звеличені й прославлені Богом, що вони на все життя своє ставили на частку собі завжди обирати найкраще і найдосконаліше. Якби все найкраще було неодмінним законом, куди б подітися слабким і хто б міг не впадати у відчай щодо свого спасіння? Тим часом, коли залишають його як пораду, як це втішно для слабкого й боязкого духу і водночас як натхненно для християнина, який відчуває в собі достатньо сил!Треба, однак, нагадувати християнину: для тебе приводилися в рух небо і земля; ти обраний, освячений, прийняв сили яже до життя і благочестя; невже все це без особливих цілей і зобов’язань для тебе? Ні, християнине, ти ретельно повинен здійснювати всяке можливе для тебе добро, якого тільки торкнулася думка твоя. Якщо на знак подяки благодійникам у звичайному житті намагаються запобігати всякому їхньому бажанню, то ти, осипаний милостинями і силами Божими, чи можеш відмовлятися, не обурюючи совісті, від волі Божої, яка тобі вказує кращий шлях, і вказує, не не бажаючи, щоб ти йшов по ньому. Коли при цьому взяти до уваги слово Господа: підстав іншу долоню, коли дістав удар в одну, або взагалі не опирайся злу, і слово апостола – вишніх шукати, про горнє роздумувати, то не можна, здається, не дійти висновку, що християнинові властиво обирати все найкраще й найдосконаліше, звісно, за можливості виконати те. Бо ні Господь, ні апостоли християнам ні в чому не давали жодного послаблення, але скільки вважали їх високими, стільки зобов’язували і до високих, відмінних, Божественних справ. І якщо судити про відмінності християнина від інших за предметами дій, то можна прямо говорити: тим і відрізняється, що завжди в діях своїх обирає відмінне. Але знову ж таки, яка безліч слабких, боязких християн, які ледь-ледь переступають шляхом правим?! Надихни, настанови, візьми його на рамена і неси. Є пастирі, на те поставлені, щоб не дивитися тільки, як ідуть, а вести й нести… Взагалі, не можна знайти міцної підстави, на якій можна було б зняти з нас зобов’язання обирати найкраще… У загальній моральності, поза християнством – так, у християнстві цього не повинно бути. Хто відмовляється від кращого, той принижує в собі християнство, сходить на ступінь природної моральності.Треба тільки пам’ятати, 1) що це неодмінно стосується тільки кращого, усвідомлюваного кращими, до якого є до того ж повна можливість; чому воно зробиться обов’язковим і для слабкого, якщо розтлумачити йому те, бо тоді причиною, чому не виконують, залишиться тільки своє небажання та жалість до себе.2) Це не стосується порад найголовніших – безшлюбності та довільної убогості. Ці точно не для всіх. Але “хто може вмістити, – каже Господь, – нехай вмістить” (Мф. 19:12). Однак і тут є внутрішні спонукання і зовнішні вказівки, яким суперечити небезпечно у справі спасіння.Четверта риса – сила перебувати в богоспілкуванні через ревне, постійне, повне, повсякчасне виконання святої волі Божої. Не слід думати, щоб богоспілкування могло підтримуватися одним пізнанням Божественних речей або таємниць, або напруженим прагненням почуттів до Бога, або зовнішнім виявленням свого невідчуження від Бога. Усе це буває при ньому і є необхідним більшою чи меншою мірою; але суттєвий, найтвердіший і найблагонадійніший засіб для цього – це ходіння у волі Божій. Так говорить Господь: “Не всякий, хто говорить: “Господи, Господи”, ввійде в Царство Боже, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на Небесах” (Мф. 7:21). “Якщо заповідей Моїх дотримуватиметеся, то перебуватимете в любові Моїй, як і Я заповідей Отця Мого дотримав, і перебуваю в любові Його” (Ін. 15:10). І християнином стає людина, за апостолом, “щоб останній в тілі час жити уже не за людськими похотями, а за волею Божою. Бо досить, що ви в минулий час життя чинили за волею язичницькою, віддаючись нечистотам, похотям (мужоложству, скотоложству, помислам), пияцтву, безчинному бенкетуванню, хабарництву і огидному ідолослужінню” (1Пет. 4:2-3). Так необхідно для християнина виконання волі Божої. Треба, однак, при цьому пам’ятати, що це все ж таки є тільки засіб, хоча суттєвий і невідкладний. Оскільки мета в Бозі, то це виконання має бути освячене посвяченням його Богові або поглядом на Нього. Крім того, для повноти цієї риси доброчесного стану потрібно, щоб виконання волі Божої було ревним, старанним, таким, що походить із серця. Без цього вся сума справ, добрих на вигляд або законних, буде зборами небезобразних витворів, у яких немає душі; постійне, на відміну від швидкоплинних добрих рухів серця або поривів, що перемежовуються, які не чужі й грішній людині; повне, тобто таке, що простягається на весь закон і заповіді, що обіймає всю волю Божу, а не частину якусь, можливо, найлегшу, обрану більше за природним розташуванням, ніж за любов’ю до добра й богоугодою, до того ж таке, що не обмежується одними випадками, що трапляються, а шукає, винахідливе на добро. “Хто весь закон додержиться, – каже апостол Яків, – згрішить же в одному, буде всім винен” (Як. 2:10). Оскільки основа всіх заповідей одна – воля Божа, то хто щиро відданий волі Божій, той не залишить її без виконання, в якому б вигляді вона не відкрилася йому. Нарешті, безперестанне, у весь час життя невтомно працююче. “хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого.” (Лк. 9:62). І тільки “перетерпівши до кінця, спасенний буде” (Мф. 10:22), говорить Господь. “Хіба не знаєте, – вчить апостол, що ті, які біжать на змаганні, біжать усі, але один одержує нагороду? Так біжіть, щоб одержати” (1Кор. 9:24). Чому не зупиняється, поки не досягне кінця – бо кінець вінчає справу.

П’ята риса – за допомогою Божественної благодаті. Благодать є надбанням людини-християнина і водночас відмінною властивістю її життя. Як спочатку вона стала християнином силою Божою, так і після всі справи свої робить тією ж силою. Бо за апостолом: “тому що Бог створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13), Той самий апостол свідчив про себе, як благодать Божа, що з ним була у всіх працях його, “ретельно перебуває в ньому” (1Кор. 15:10). Дії цієї благодаті, що супроводжує людину-християнина в діяльності, полягають у різноманітному просвітленні розуму враженням у ньому істин віри та діяльності як загалом, так і особливо щодо кожного випадку, щоб вона бачила, що є воля Божа свята, маючи таким чином “просвічені очі серця” (Еф. 1:18); у розпаленні бажання й укріпленні волі. “Без Мене не можете творити нічого”, говорить Господь (Ін. 15:5). Чому й молиться апостол Петро: “Бог усякої благодаті, що покликав вас до вічної слави у Христі Іісусі… Той… нехай затвердить, нехай укріпить, нехай підніме” (1Пет. 5:10). Від цих впливів Божественної благодаті християнину притаманне відчуття сили і міцності до морально-доброго життя або ревне ходіння в законі, проте ж не незалежно, а в Господі: бо каже: “Усе можу в Іісусі Христі, Який мене зміцнює” (Флп. 4:13).Шоста риса – і з вірою в Господа. Віра здійснює або робить досконалою і закінченою добру християнську діяльність і життя. Нею покриваються недоліки, немочі, слабкості, гріхи. Чому взагалі “без віри цієї догодити Богові неможливо” (Євр. 11:6). Вона змушує говорити виконавця, який зробив усе, що було наказано: “ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити” (Лк. 17:10), – і всю надію покладати на Господа Іісуса Христа. Стосовно самих справ вона не тільки представляє найсильніші, найзбудливіші спонукання до засвоєння морального порядку в безсумнівності великих обітниць і в надмірній любові Божій до нас у Христі Іісусі (1Ін. 4:10; 2Кор. 5:14), а й надає їм певної надприродної якості Божественності, тому що той, хто вірує, творить їх, як жива частина тіла Іісуса Христа Господа. “Той, хто перебуватиме в Мені, …плід багатий створить” (Ін. 15:5). в) Про дії байдужі.Про багато дуже дій ні внутрішній наш закон совісті, ні закон писаний нічого не говорять. Такі вважаються зазвичай байдужими, залишеними напризволяще (сісти, встати, подивитися праворуч і ліворуч та ін.). Усього законом визначити немає жодної можливості, судячи з нескінченного розмаїття моральних осіб і обставин. Понад те, це і не зовсім у дусі морального вільного закону – зв’язати кожного з усіх боків. Якщо людина в моральному житті виховується, то належало для виховання і зміцнення її духу багато чого залишити на її волю, щоб через те вона тренувала свої моральні сили або знаходила істинний дух морального життя, подібно до того, як батько не всякий крок сина визначає наказами. Треба тільки водночас пам’ятати, що якщо дивитися на дії в моральній особі з усіма обставинами її дії, то хоч і тут бувають дії байдужі, саме ті, які самі собою байдужі та вчиняються людиною без особливого наміру, навіть без думки; але щойно ці самі дії, найнезначніші на вигляд (наприклад, погляд), мають мету, вони перестають бути байдужими. Взагалі, всі дії, що виходять від імені людини зі свідомістю і метою, неодмінно мають моральну якість і є добрими або злими.Чи добре допускати в собі дії байдужі? Недобре, християнину треба всіляко дбати про те, щоб усе в нього перетворювалося на засіб для цілей моральних, навіть положення стана, рух руки, очей тощо. Бо він себе віддав у жертву Богові цілковиту, дав обітницю працювати Йому всі дні життя. Той час, який віддано байдужому діянню, є час втрачений, тому має бути заповнений покаянням. Понад те, чи є предмети, байдужі для серця? Здається, ні. Але рухи серця в моральному житті не байдужі. Отже, і дії, що здаються байдужими, залишаючи добрий або поганий слід на душі, тому самі добрі або погані. Що, наприклад, поганого у вільній ході, у вільному положенні стана, рук, ніг тощо? Нічого, на погляд. Але вони завжди осаджують у душі вільність думок і бажань, отже, з цього боку і суть недобрі. Знову ж таки, якщо є можливість байдужу дію зробити якісною, а християнин є купець, який ревно збирає тут скарби справ на вічне життя, то чому не звертати їх на свою користь? І що перешкоджає цьому, крім нестачі ревності й надлишку недбальства, яке не може вважатися байдужим. Так, у християнина тому вже байдужі справи не байдужі, що вони допускаються в його життя через недбальство, суть плід морально-здорового стану. Чи не краще ж подбати про те, щоб усі вони були якісними, перетворюючи на засіб до своїх цілей? Це думка св. Златоуста, але не пам’ятаю, де він висловив її. Ось усе поле дій! Обробляй кожен не лінуючись! Припускаю, що той, хто уважно читає попередні рядки, не може не відчути, як раптом широко стане і раптом знову тісно. Але не хибне і слово Господа, Законоположника нашого, що вузькі врата і тісний шлях вводять у життя. Залишимо широке на вільний вибір іншим, а собі оберемо тісне.

2) Про мету моральних дійНа першому місці вирішити треба питання, що мета вносить у справу? Ось що:Справи байдужі від мети отримують якість, тобто від мети доброї стають добрими, від лихої – лихими.Добра мета в добрій справі прикрашає і звеличує її, мета погана в худій справі посилює її худобу і аморальність. Наприклад, хто вивчає істини віри для поширення Царства Христового або хто вільно стоїть у церкві, щоб не подумали, що він тримається благочестя, або хто засуджує іншого, щоб себе виставити.Мета погана в добрій справі з’їдає її доброту, а мета добра в справі поганій не повідомляє їй своєї доброти. У тому й іншому випадку справа погана. Наприклад, хто співає або читає в церкві, щоб показати своє мистецтво, а не повчати, той добре робить поганим; а хто привласнює собі чуже, щоб допомогти, поганого не робить добрим.Взагалі, чим вища мета, тим чистіша і досконаліша справа, і чим розбещеніший намір, тим аморальніша справа.Цих коротких положень достатньо, щоб упевнитися, наскільки важлива мета в нашій діяльності. Тому варто подбати про те, щоб дізнатися, яку має мати мету в справах своїх.Тут справа не про спонукання, якими схиляти можна волю на справи, і яких можна винайти для себе багато, і кожен – своє, судячи зі свого характеру й настрою (про це вже було сказано); але про те, що повинен мати на увазі християнин, ревнуючи про чесноту, чого досягає усім своїм доброчесним життям, або яка головна мета моральної діяльності? Це ж із першого разу вже визначається і метою людини, і обітницею християнина, а саме: творячи всі справи свої для Бога, для догоджання Йому, для прославлення Його Святого імені. Господь каже: “Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб побачили добрі діла ваші і прославили Отця вашого, що на небесах” (Мф. 5:16). Апостол заповідає все творити на славу Божу, навіть їсти і пити (1Кор. 10:31). До цього додати тільки треба: заради віри в Господа. Як сама людина не сходить до богоспілкування без Іісуса Христа, так і справи її не зійдуть до Бога без віри в Господа! Як у стародавній скинії кров приносили у Святе, і жертва була приємна Богові, так і нині жертва діл буває приємна Богові тільки заради віри в Христа, що кров’ю Своєю нас викупив. Це особливо потрібно сказати тим, котрі думають догодити Богові, не віруючи в Господа. Даремна праця їхня! Далі, оскільки Царство Христове не від світу цього, і християнин “є найокаянніший, якщо в цьому віці сподівається тільки” отримати щось від свого християнства (1Кор. 15:19), то думки й очікування християнина повинні бути всі звернені до того віку: він повинен працювати, трудитися, сподіваючись на нескінченно блаженне життя. Таким чином, уся мета ось яка: Усе твори на славу Божу, по вірі в Господа нашого Іісуса Христа, в надії нескінченного життя.Треба тільки при цьому пам’ятати, що головне тут – слава Божа, вихідний пункт – віра в Христа Спасителя, кінцева межа – вічне життя; що коли ставиться вічне життя в такій важливій справі, якою є мета моральна, то при цьому не видається нічого корисливого, найманського, а тільки ставиться на вигляд суттєва риса християнства і християн, котрі ще тут стають громадянами небесними й живуть, сподіваючись і зітхаючи за своєю вітчизною, з думкою, що мандрівники та приїжджі є на землі, “бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього.” (Євр. 13:14).Що стосується інших цілей, то вони хоча і можуть бути допустимі, але ніколи не повинні бути поставлені головними: від них завжди має сягати до Бога. Тут особливо важливі цілі самих справ. Кожна справа здатна мати свою мету, наприклад, мета милостині – допомогти бідному, мета читання – просвітити розум. Але на них не повинно зупинятися, бо інакше справа буде зовсім поза головним значенням християнина. Взагалі, якщо дозволити зупинятися на таких цілях, то в життя християнина увійде нескінченне розмаїття, тим часом як воно все повинно мати один тон. Тон цей надається йому єдністю мети, за якою воно все є жертвою Богові всецілою. “Прославляйте Бога в душах ваших і тілах ваших, які є Божі” (1Кор. 6:20).Іншим здається дуже суворим – все творити во славу Божу, вони тому й вважають, що при справах можна мати й інші цілі, поза Богом, тільки б ці цілі не виключали Бога, і взагалі кажуть, можна обмежуватися тим, щоб тільки частіше відносити до Бога справи. Усі ж справи свої присвячувати Богові є долею найдосконаліших, що можна радити, але до чого всіх зобов’язувати не повинно. Як принижене тут світле християнське життя! Як видно тут небажання і лінощі зробити напругу, щоб підноситися до Бога! Але, по-перше, все присвячувати Богові не є порада, а мета необхідна, обов’язкова: Прославляйте Бога в душах ваших і тілах ваших; все на славу Божу творіть… Що ясніше й визначеніше за це? І навіщо відносити цю мету до найдосконаліших тільки, коли таке спрямування дії не вимагає особливого напруження: хто творить уже добро, скажи йому тільки, щоб він подумки і сердечно присвятив його Богові. Яка тут праця? Інша справа – пробудити грішника від сну гріховного або оживити того, хто слабшає. Тут треба лякати його, потрясати – уявляти згубні наслідки гріха і благі плоди чесноти та ін.; але це не цілі, а збудники волі, як говорено раніше. По-друге, говорити: дозволені й інші цілі, аби тільки вони не виключали Бога, – значить, що ми справами своїми начебто милість якусь робимо Богові, а казати: досить скільки-небудь справ присвятити Богові, – значить, начебто Бог є чимось стороннім у моральному житті.

Такими думками порядок перекручується. Християнин від Бога народжений є і до Бога повинен відносити справи свої всі до одного і все життя своє освятити однією цією метою. Якщо ми почнемо розглядати язичницьку моральність, тобто як там діяли добрі люди, то знайдемо точне докладання цих правил, так само й у християн, залишених без повчання. Але ті й інші не знають суті справи. Тепер з жалю їхніх справ не слід перекручувати істинного сенсу і порядку життя чистого і святого, а скоріше слід наставляти всіх і всюди, в чому істина. Християнин не є особа, віддана потягу випадковостей, а особа самоправна. Скажи йому, як собою правити, і він буде правити. Ні, добра справа, не для Бога і не за вірою Господа досконала, не є християнською, а є простим добром, природним. Як, наприклад, природне розмірковування в розумі, але воно не чеснота, так і справа добра не для Бога природна в дусі, але не чеснота.Слід тепер зробити висновок, що всі інші цілі, окрім показаної, не є цілями істинними, і справи, що здійснюються за ними, тією мірою втрачають свою ціну, якою віддаляються від неї. Про гірші ж цілі, що випливають з егоїзму, і не йдеться. Нехай чує це кожен і нехай спрямовує так серце своє щоразу, як робить якусь справу. Адже і це спрямування справ своїх до Бога потребує подвигу тому особливо, що воно заслонюється найближчими цілями. Тож обминай завжди розумом і серцем ці найближчі цілі й виходь перед лицем Бога та Йому присвячуй усяку справу свою і тим освячуй Його.3) Про обставини моральних дійствОбставини – це те, чим обстоїть справа, або всі її зовнішні причетності. Немає справи, яка не мала б багатьох супутніх обставин, але власне до моральних обставин справи відносяться тільки ті, що мають вплив на її внутрішню гідність. З таких одні стосуються особи, що діє, інші – вироблюваної справи, а інші – і самої дії. Їх усі поєднують під запитаннями: хто, що, де, коли, як, якими засобами?Проведіть за цими питаннями яку завгодно справу і самі побачите, як вона чим далі, тим більше стає якіснішою. Не подумайте, однак, що все це дрібниці або риторичні забави. Вникніть тільки в те, чого слід шукати в справі з приводу кожного з цих питань, і переконайтеся в цьому самі.На запитання хто? шукають не те, чи моральна особа, яка вчинила справу, а те, яка вона, якого стану та якості: священик чи мирянин, освічена чи неосвічена, посадова людина чи приватна, чоловік або жінка та інше подібне. Прикладіть до кожної з цих осіб, наприклад, нетверезість і побачите, як злоякісність її то підвищується, то знижується. Прикладіть також щиру віру і побачите, що не у всіх вона матиме однакову ціну… Так міркуйте і про інше. Для себе ж запишемо з цього приводу таке правило: влаштовуй справи, гідні твого стану, ступеня освіти і сану. Хто більше – будь усім рабом.На запитання що? шукається не те, чи відповідає справа заповідям, чи ні, не предмет власне справи, про яку вже було сказано, а її другорядні приналежності. Наприклад, крадіжка… скільки, річ священну чи просту, у бідного чи багатого. Так само милостиня… чи то від надлишку, чи то остання лепта. Так і про інше. А собі ось що прийняти маєш: точною мірою визначай кожну справу і взагалі роби все можливе, щоб простір сил не залишався зайвим у додатку до простору справ. Інші вважають для себе правилом не допускати, щоб хто-небудь відходив від них із сумним обличчям.В обставині де? звертається увага не просто на місце, бо де-небудь та має відбутися справа, а на властивість місця та інші його випадковості. Наприклад, образив хто особу наодинці чи привселюдно, витріщається на вулиці чи в храмі тощо. Отже, освячуй місця справами, а не оскверняй їх. Пам’ятай, що в годину суду кожне місце подасть голос Судді Богові на свідоцтво про добру чи погану справу твою.В обставині коли? береться до уваги теж не час узагалі, а його якість, наприклад, у свято чи простий день, годину, місяць чи роки тощо. Отже, подбай, щоб увесь час життя твого був безперервним ланцюгом добрих справ. Але водночас пам’ятай, що всьому свій час. Є система вичікування найсприятливішого часу, в який справа принесе найбільш плід.Коли хочуть знати як? – тоді досліджують спосіб провадження справ, не той, про який раніше писали і який властивий справі за її природою, але інший, зовнішній, випадковий. Наприклад, у страху чи спокійному стані, у віданні чи невіданні, наполегливо чи мимохідь, раптом чи з приготуванням. Хто пильно дивиться за своїм серцем, у того струнко йдуть усі справи. Повільне він уповільнює, швидке прискорює і все загалом робить із властивою ретельністю, без лінощів і необачності.

Коли хочуть знати, яким чином?, дошукуються засобів, якими зроблено справу або досягнуто мети, і посібників, якими при цьому користувалися. Наприклад, зроблено щось корисне – своєю працею чи чужими руками; зібрано багатство – праведно чи неправедно; діяв відкрито чи прихованими шляхами підводив… та інше, тощо. Допоможи, Господи, не ходити кривими дорогами навіть до добра, не шкодувати своїх праць, і, якщо не можна чогось досягти сумлінно, краще потерпіти, ніж скористатися несправедливим способом, що представляється.Усі такі обставини складають, якщо вони законні, зовнішню красу і благопристойність дії, хоча одні з них сильніше впливають на справу, а інші не так сильно. Засоби, наприклад, такі значні, що деякі все питання про обставини обмежують ними одними. Внутрішні свої добрі помисли ставити, як годиться, у лад зовнішньої течії справ є християнська розсудливість, яка, втім, полягає не в застосуванні внутрішнього до зовнішнього (наприклад, Євангелія до звичаїв світу), а в пристойному, так би мовити, в вдяганні внутрішнього духовного закону відповідними йому зовнішніми сполучними, хоч би при цьому потрібно було йти всупереч течії зовнішніх справ. Скажу ще більше: розсудливість християнська є розуміння волі Божої, всезмістовної і всеправлячої в перебігу всіх подій – і зовнішніх, і внутрішніх. З цього погляду знову виходить, що християнин повинен сам керувати своїми обставинами, а не підкорятися їхньому потягу. Цього досягають не раптом, а поступово, досвідченістю в доброчинності, після набуття якої всяка справа з рук християнина виходить досконалою в усьому, як витончений витвір із рук художника.З такого розгляду супутніх усякій справі обставин можете побачити, як важко на досвіді або в особі того, хто діє, знайти дію байдужу, коли так різноманітно кожна з них зчеплена звідусіль із багатьма предметами, що мають істинний вплив на її моральне достоїнство! Як важко, з іншого боку, не тільки стороннім, але навіть і тому, хто діє, визначити справжню гідність своїх справ! Бо, можливо, в іншій справі обставини ці всі законні, а в іншій – тільки деякі, до того ж більшою чи меншою мірою; десь може бути тінь справ тільки гірша, а десь – тільки тінь добра. Точне знання всього цього можливе тільки для одного Всевидячого. Людині ж праведній лежить закон: і не берися судити про інших. А що до себе самого, то помнож на десять плач і розбиття про свої гріхи, тому що, можливо, вони в десять разів грішніші, ніж як думаєш, і в сто разів понизь доброту справ твоїх, тому що, можливо, воно так і є. Це правило пропонується св. Макарієм Єгипетським.Ось коротко про всі сторони справ наших: предмет, мету, обставини. За ними вчіться судити себе, але ніколи – інших. То не наша область, а Божа. Ось загальне правило для визначення гідності справ. Його приписують святому Діонісію Ареопагіту, а саме: щоб дія гідно вважалася доброю, у неї мають бути предмет добрий, і мета істинна, і обставини законні. Навпаки, якщо в якійсь дії якась із цих трьох сторін нехороша, то вона доброю бути не може. Само собою зрозуміло, що ступінь доброти і худоби цих сторін передається у відповідності й самій справі.7. Види моральності та роки морального життя в доброму й поганому напрямкуВидів моральності два: моральність добра і моральність погана. Першій ім’я чеснота; а другій – порок, або гріх.1) Про чеснотуЧеснота має не одне значення, аа) Вона означає то 1) головне всеосяжне прагнення духу до добра, або настрій духу, який по-християнськи діє; то 2) різні добрі настрої волі й серця; то 3) кожну окрему добру справу. У всіх цих проявах чеснота не стоїть на одному, але поступово сходить до досконалості й тим визначає бб) віки морального життя доброго. Отже…а) Про три види прояву чесноти і, по-перше, про чесноту як настрій християнськи чинного духу.Де наше добро? У Бозі. Отже, прагнення до добра є те саме, що прагнення перебувати в Бозі, або бажання богоспілкування. Якщо це прагнення не повинно залишатися безплідним, а повинно знайти відповідне собі втілення, то воно повинно докласти зусиль, щоб пройти весь той шлях, яким сягати може людина до Бога. Отже, цей самий шлях і все, що буває на ньому, і має увійти до складу чесноти як головного прагнення або настрою християнського доброчесного духу, тобто увійти все те, що входить необхідно до складу головної норми християнського життя і діяльності. Там зазначено: “Перебувай у спілкуванні з Богом через Іісуса Христа Господа діяльним виконанням Його Святої волі, сприяння благодаті та заповнення вірою за силою і обітницею хрещення у Святій Церкві”.

Отже, істинно християнською чеснотою, або християнськи доброчесним настроєм духу, буде:Жага і сила перебувати в спілкуванні з Богом через Господа Іісуса Христа ревним, постійним, повним і повсякчасним виконанням Його волі за допомогою благодаті і з вірою в Господа, за силою і обітницею Хрещення.Чому все це необхідно, вже відомо зі статті про норму християнського життя. Тепер потрібно тільки трохи пояснити кожну з цих рис християнського морального настрою духу, щоб дати зрозуміти відмінні властивості, склад і походження християнської чесноти.Перша риса її – жага. Спаситель догоджає тим, хто має жагу і ” жагу до правди” (Мф. 5:6). Апостол Павло про себе говорить: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Іісус.” (Флп. 3:12,14), – і інших вмовляє: “Пильнуйте, щоб хто кому не відплачував злом за зло; але завжди дбайте про добро один одному і всім…Духа не вгашайте.” (1Сол. 5:15,19), “Вищих шукайте” (Кол. 3:1), “духом палайте” (Рим. 12:11). Жага ця сама по собі є розпростертим і готовим до принняття усього доброго, подібно до спраглої землі, яка скоро вбирає в себе воду. У житті ж вона, з одного боку, підтримує напругу духу, а з іншого – не дає йому надто багато цінувати зовнішні праці, обтяжуючи його собою зсередини. Вона є повсякчасною ознакою і доброго стану, як голод і спрага тілесні – ознака здоров’я тілесного. Впізнавати її можна за теплотою, що безперестанку зберігається в серці. Протиставляється вона духу холодному, розслабленому, в’ялому, малорухливому, недбалому про добро і спасіння. Друга риса – сила. Що і жага без сили? Це безплідні муки або крах духу. Дивись на жадаючого Юстина філософа! До прийняття сили він страждає від внутрішнього духовного вогню, що з’їдає його. Даремно тому надумав би хто обмежуватися одним прагненням. Воно є тільки підготовчий стан спочатку і потім постійний підновлювач діяльності згодом. Його можна зустрічати і поза християнством, а сила дається тільки в християнстві. Господь людинолюбний дає жадаючим, однак же, пити з Себе силу, щоб силою цією вони могли перебувати в Ньому. “Прийдіть, – каже, – і… упокою вас” (Мф. 11:28). “Хто… в Мені, …плід багато створить” (Ін. 15:5). Жага є свідченням пробудження нашого духу, а сила – свідченням поєднання нашого духу з силою Божою. В останньому випадку він сповідує: “Усе можу через Іісуса Христа, що зміцнює мене” (Флп. 4:13).Третя риса – сила перебувати в спілкуванні з Богом через Господа Іісуса Христа. Відомо, як людина призначена до спілкування з Богом, як потім вона відпала від Нього, як унаслідок цього відпадання зазнала тиранії самолюбства і пристрастей із розпалювачами їх – дияволом і світом. Випливає з цього, що до складу доброї турботи людини повинні входити два настрої: зречення від себе і всього, що лестить самолюбству, і віддання себе Богові. Але самовідданість є тільки засіб, а мета – перебування в Бозі. Тому, хто пройшов кризу самовіддачі, у того головне і все – богоспілкування. Це винятковий предмет, на який спрямовані вся праця і вся турбота християнина. Звідси ось що виходить.Хто не зазнав внутрішньої зміни, внаслідок якої всі думки і бажання його почали бути звернені і присвячені Богу, той ще не починав бути істинно і по-християнськи добрим. “Хто хоче йти за Мною, – каже Господь, – нехай відречеться від себе… і йде за Мною” (Мк. 8:34).Хто зупиниться на одній самовіддачі, думаючи, що він зробив усе, той у небезпечній омані. Крім того, що самовідданість як засіб, без пристосування її до своєї мети – богоспілкування, марна, вона навряд чи може бути й істинною без цього! Бо без Бога не можна зректися себе. Такої властивості було вчення і життя стоїків. Вони вчили підкоряти самість розуму або духу, але що і дух або розум треба підкорити Богові, цього не зрозуміли, тому й були вчителями духовної гордості та, незважаючи на працю і пожертвування, себе та інших утримували поза Богом, у відпадінні від Нього. Так само й ті, котрі вигадують якусь філософську чесноту, тобто творення добра без думки про Бога, роблять погано і мрійливо: бо що за чеснота поза Богом? Оскільки без спілкування з Богом чеснота не чеснота, а спілкування це можливе тільки через Господа нашого Іісуса Христа, то випливає, що поза християнством немає істинно доброго життя. Є там добродіяння, що не приносить істинних плодів, не доводять до мети. Тому-то всі люди покликані до спілкування з Богом і Господом Іісусом Христом, і приліплення і прагнення до Бога ставляться для них єдиною і винятковою справою. Господь навчає: “будьте в Мені, і Я у вас” (Ін. 15:4) і молиться до Отця: “як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і ті в нас єдино будуть” (Ін. 17:21); ” Я в них, і Ти в Мені, нехай будуть звершені в єдине” (Ін. 17:23). Апостоли проповідують: “від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20), нехай “спілкування маєте з нами, а спілкування наше з Отцем і з Сином Його Іісусом Христом” (1Ін. 1:3). “Наблизьтеся до Бога, і наблизиться вам” (Як. 4:8). “Якщо шукатимете Його, знайдеться вам, якщо ж залишите Його, залишить вас” (2 Хронік 15:2).

Четверта риса – сила перебувати в богоспілкуванні через ревне, постійне, повне, повсякчасне виконання святої волі Божої. Не слід думати, щоб богоспілкування могло підтримуватися одним пізнанням Божественних речей або таємниць, або напруженим прагненням почуттів до Бога, або зовнішнім виявленням свого невідчуження від Бога. Усе це буває при ньому і є необхідним більшою чи меншою мірою; але суттєвий, найтвердіший і найблагонадійніший засіб для цього – це ходіння у волі Божій. Так говорить Господь: “Не всякий, хто говорить: “Господи, Господи”, ввійде в Царство Боже, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на Небесах” (Мф. 7:21). “Якщо заповідей Моїх дотримуватиметеся, то перебуватимете в любові Моїй, як і Я заповідей Отця Мого дотримав, і перебуваю в любові Його” (Ін. 15:10). І християнином стає людина, за апостолом, “щоб останній в тілі час жити уже не за людськими похотями, а за волею Божою. Бо досить, що ви в минулий час життя чинили за волею язичницькою, віддаючись нечистотам, похотям (мужоложству, скотоложству, помислам), пияцтву, безчинному бенкетуванню, хабарництву і огидному ідолослужінню” (1Пет. 4:2-3). Так необхідно для християнина виконання волі Божої. Треба, однак, при цьому пам’ятати, що це все ж таки є тільки засіб, хоча суттєвий і невідкладний. Оскільки мета в Бозі, то це виконання має бути освячене посвяченням його Богові або поглядом на Нього. Крім того, для повноти цієї риси доброчесного стану потрібно, щоб виконання волі Божої було ревним, старанним, таким, що походить із серця. Без цього вся сума справ, добрих на вигляд або законних, буде зборами небезобразних витворів, у яких немає душі; постійне, на відміну від швидкоплинних добрих рухів серця або поривів, що перемежовуються, які не чужі й грішній людині; повне, тобто таке, що простягається на весь закон і заповіді, що обіймає всю волю Божу, а не частину якусь, можливо, найлегшу, обрану більше за природним розташуванням, ніж за любов’ю до добра й богоугодою, до того ж таке, що не обмежується одними випадками, що трапляються, а шукає, винахідливе на добро. “Хто весь закон додержиться, – каже апостол Яків, – згрішить же в одному, буде всім винен” (Як. 2:10). Оскільки основа всіх заповідей одна – воля Божа, то хто щиро відданий волі Божій, той не залишить її без виконання, в якому б вигляді вона не відкрилася йому. Нарешті, безперестанне, у весь час життя невтомно працююче. “хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого.” (Лк. 9:62). І тільки “перетерпівши до кінця, спасенний буде” (Мф. 10:22), говорить Господь. “Хіба не знаєте, – вчить апостол, що ті, які біжать на змаганні, біжать усі, але один одержує нагороду? Так біжіть, щоб одержати” (1Кор. 9:24). Чому не зупиняється, поки не досягне кінця – бо кінець вінчає справу.П’ята риса – за допомогою Божественної благодаті. Благодать є надбанням людини-християнина і водночас відмінною властивістю її життя. Як спочатку вона стала християнином силою Божою, так і після всі справи свої робить тією ж силою. Бо за апостолом: “тому що Бог створює в вас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13), Той самий апостол свідчив про себе, як благодать Божа, що з ним була у всіх працях його, “ретельно перебуває в ньому” (1Кор. 15:10). Дії цієї благодаті, що супроводжує людину-християнина в діяльності, полягають у різноманітному просвітленні розуму враженням у ньому істин віри та діяльності як загалом, так і особливо щодо кожного випадку, щоб вона бачила, що є воля Божа свята, маючи таким чином “просвічені очі серця” (Еф. 1:18); у розпаленні бажання й укріпленні волі. “Без Мене не можете творити нічого”, говорить Господь (Ін. 15:5). Чому й молиться апостол Петро: “Бог усякої благодаті, що покликав вас до вічної слави у Христі Іісусі… Той… нехай затвердить, нехай укріпить, нехай підніме” (1Пет. 5:10). Від цих впливів Божественної благодаті християнину притаманне відчуття сили і міцності до морально-доброго життя або ревне ходіння в законі, проте ж не незалежно, а в Господі: бо каже: “Усе можу в Іісусі Христі, Який мене зміцнює” (Флп. 4:13).Шоста риса – і з вірою в Господа. Віра здійснює або робить досконалою і закінченою добру християнську діяльність і життя. Нею покриваються недоліки, немочі, слабкості, гріхи. Чому взагалі “без віри цієї догодити Богові неможливо” (Євр. 11:6). Вона змушує говорити виконавця, який зробив усе, що було наказано: “ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити” (Лк. 17:10), – і всю надію покладати на Господа Іісуса Христа. Стосовно самих справ вона не тільки представляє найсильніші, найзбудливіші спонукання до засвоєння морального порядку в безсумнівності великих обітниць і в надмірній любові Божій до нас у Христі Іісусі (1Ін. 4:10; 2Кор. 5:14), а й надає їм певної надприродної якості Божественності, тому що той, хто вірує, творить їх, як жива частина тіла Іісуса Христа Господа. “Той, хто перебуватиме в Мені, …плід багатий створить” (Ін. 15:5).

Сьома нарешті риса – внаслідок сили й обітниці хрещення. Ця риса винятково доречна тільки у християн. Хрещенням ми вступаємо в Церкву і, стаючи членами її, сподобляємося разом бути учасниками і всіх благ її. У хрещенні покладається цьому початок. Заради нього потім і далі все діється в християнині. Як для насіння, що розвивається, їжу приносять стихії, що його оточують, так для новонародженого благодаттю в Церкві духовні стихії в їжу йому приносяться таїнствами і всім чином священнодійств церковних. Водночас внутрішня сила приходить до нього від цілого тіла, до якого він щеплений, від тіла Церкви, через яку від глави її сходять у його жили духовні цілющі соки. У Церкві зріє християнин. Як птиця збирає пташенят під крила свої і гріє їх, так і вона, об’єднуючи всіх чад своїх, живить і гріє їх. Тому процвітання в чеснотах обумовлюється перебуванням у Церкві. Поза Церквою немає істинно доброчесного життя: бо до тих, хто поза нею, не проходить Божа сила, і біля них немає виховної атмосфери і виховної мудрості.Ось усі риси християнськи доброчесного стану. Ними означаються і суттєві властивості, і склад, і походження християнської чесноти.Якщо всі ці риси назвемо порядком християнськи морального життя, то чесноту, як стан або як настрій духу доброчесного, можна буде визначити так: є є ревність і сила перебувати в порядку християнськи морального життя, або просто ревність про християнське життя. Скорочуючи, однак, опис чесноти словом, не слід випускати з думки всіх рис, що входять до неї, щоб у разі чого не принести підробленої монети замість істинної.“Страху заради Твого…, ми були вагітними та корчилися з болю і народили духа спасенного”, співає пророк Ісайя (Іс. 26:18). Це може сказати про себе всякий істинно ревний християнин. Приступаючи до Господа, він починає ревну турботу про спасіння і, поспішаючи слідом за Ним, безперервно багатиться добрими справами. Ця ревність і є дух спасіння, зародок і виробник життя християнськи доброго, яке з нього росте і достигає поступово і відповідно до того, наскільки сильна або слабка ревність, достигає скоро або повільно. Апостол Павло говорить про себе на повчання для всіх: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Іісус. Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваючись вперед, прагну до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі.” (Флп. 3:12-14). Так була постійна і невтомна ревність у апостола Павла. Настільки ж постійною вона повинна бути і у всякого християнина. Але ступені її сили, напруженості та швидкості можуть бути різні за відмінністю людських характерів і відмінністю обставин життя. Ось як про це треба судити.Ревність тим вища, напруженіша і твердіша, чим охочіше, поспішніше, невідкладніше, немовби нерозсудливіше, робить всяку добру справу, що представляється. Бо така властивість любові – поспішати на угодне коханому. Що апостол говорить про милостинідавців: “доброзичливого давальника любить Бог” (2Кор. 9:7), те саме повинно проявитися і в усякій чесноті. Як добрий син, тільки-но вислухавши слово батька, прагне виконати його, так і християнину слід діяти щодо всякої пізнаної волі Божої.Чим більше вона в діях своїх піднімає трудів і озлоблень. Спаситель каже, що коли люблять тих, хто любить, нічого особливого не роблять, бо це природно. Але та висока досконалість – любити тих, хто ненавидить і ворогів (Мф. 5:44). Озлоблення – проба справжньої доброти серця. Багато хто з радістю сприймає слово образливе і зберігає його за сприятливих обставин, але зустрінеться озлоблення – негайно відпадають. Ступінь ревності в цьому відношенні залежить як від величини трудів і незадоволень, так і від їхньої тривалості. Інший день і ніч не має спокою то від насмішок, то від утисків, а все не відстає від свого доброго наміру. Одного 28 років терзали й мучили за сповідування імені Христового, і він залишився непохитним. Але і без мук і гонінь хто за безперестанних уражень, що терзають серце, залишається непорушним, удостоюється вінця мученицького.Чим ширше коло діяльності, на яке вона простягається. Як не дивуватися апостолу Павлу, який “для всіх став усім, щоб спасти хоч деяких” (1Кор. 9:22). Його піклування охоплювало юдеїв, язичників, немічних, тих, хто помиляється, наполегливих, тих, хто навернувся, та тих, хто не навернувся, – і це не в одному місці, а на просторі всіх майже язичницьких країн. Наслідуючи його, й інші святі Божі намагалися все більше й більше розширювати коло свого добродіяння, завжди, однак же, тримаючись поступовості й мудро очікуючи допомоги Божої, щоб не втратити Його допомоги через самовпевненість і свавілля та, розтягнувшись на багато що, не залишитися безуспішними і в малому.

Нарешті, чим чистіший і відчуженіший її спонукання. Треба наслідувати того, хто все творить во славу Божу, взиваючи, “Хто є мені на небесах, окрім Тебе? А я при Тобі на землі не бажаю нічого! 26: Гине тіло моє й моє серце, та Бог скеля серця мого й моя доля навіки” (Пс. 72:25-26); хто “не тому собі живе, а Христос у ньому живе” (Гал. 2:20); “не собі живе, а тому, що помер за нас і воскрес” (2Кор. 5:15); хто “бажає розрішитися і з Христом бути” і потім лише охоче готовий перебувати в цьому світі, що це потрібно для інших (Флп. 1:1) і для того, що це потрібно для інших (Флп. 1:23) і для того, щоб “збагачуватися добрими ділами” на життя вічне (1Тим. 6:18), знаючи й відчуваючи, що “наше життя на небесах”. Обмежуся запропонованими поясненнями. Додам тільки: піклуйся кожен молити Господа, щоб не попустив ніколи згаснути вогню цьому в серці – бо в ньому життя.б) Про чесноти як різні добрі прихильності.Що суть і як утворюються добрі прихильності. Добра прихильність є почуття або любов до відомого роду добрих справ, що лежить в основі їх. Смирення, наприклад, називається чеснотою, але воно не є якоюсь певною справою, а є настроєм, який перебуває в серці і який помітний у всіх смиренних справах; так само терпіння, лагідність, безкорисливість, слухняність називаються й є чеснотами, а тим часом вони не є певними справами, а чимось прихованим у відповідних їм справах, що лежить у їхній підставі, чимось, що постійно перебуває в серці, впровадженим у нього, а саме – любов’ю до цих справ, що є безперестанною. Ці добрі настрої і суть власне чесноти. Не той безгнівний, хто не сварить свого кривдника, але той, хто в серці має до нього незлобивість. Не той має повагу і послух, хто кланяється і скоро каже: слухаю, але той, хто живить ці чесноти в серці й охоплює їх почуттям. “Серце є початок і корінь наших діянь, – каже святитель Тихон. – Чого немає на серці, того і в самій речі немає. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, але є лицемірство; смиренність не є смиренність, але вдавання, коли не в серці; дружба не дружба, коли назовні тільки є, а в серці не має місця. Звідки Бог вимагає від нас серця нашого: “”дай мені, сину, серце твоє”” (Притч. 23:26; Тихон, т. 4, про серце людське, § 33). “Благий чоловік від благого скарбу серця свого виносить благе, і злий чоловік від злого скарбу серця свого виносить зле: від надлишку бо серця вуста глаголють” (Лк. 6:45). Чому і заповідає апостол: “Отож вдягніться, як вибрані Божі, святі та улюблені, в милосердя, благість, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12). Вдягніться – тобто закарбуйте в душі своїй ці прихильності. Або ще: “будьте всі однодумні, милостиві, братолюбні, милосердні, дружелюбні, смиренномудрі” (1Пет. 3:8). Чому на це і треба спрямовувати всю увагу. Саме виховувати любов до самих чеснот – лагідності, смирення, терпіння тощо, а не обмежуватися одними зовнішніми справами.Спочатку, коли людина сприймає тільки благе ярмо Христове і починає ревнувати про християнське життя, у серці не буває ще добрих прихильностей у силі, не буває ані лагідності, ані терпеливості, ані смиренності, ані стриманості, хіба випадково, за природним настроєм. Тільки ті ревнощі, що зародилися в серці, спонукають людину бажати їх, шукати, напружуватися на них.Ревнощі про добре християнське життя не поєднують усіх добрих прихильностей, а є тільки насіння їх, зачало і зародок. Хоча без неї їх не можна уявити в душі, проте ж і коли вона є, не відразу приносить їх із собою в душу. Але як насіння розростається і дає з часом стебло і гілки, так і ця ревність розростається врешті-решт у добрі прихильності. Спосіб, як дбайлива про спасіння людина впроваджує в серце своє добрі прихильності, яких у ньому ще немає і яких воно вперше цурається, полягає в немилосердному самопримусі. Хто з молитвою, без саможаління, спонукає себе на всяке добро, той більше і більше привчає до нього свою душу, серце більше і більше докладається до цього добра і нарешті полюбляє його. Тоді вже те добре, до якого примушувала себе людина спочатку, стає впровадженим у її дусі і ніби природним. Так, наприклад, у іншого немає терпіння. Напружуючись до нього, хоча з труднощами і хворобою, але з бажанням, він нарешті набуває його. Те саме треба сказати про смиренність, безгнівність та інші добрі прихильності: всі вони під час праці й поту з молитвою, благодаттю Божою закарбовуються в душі. Так вчить Макарій Великий у багатьох місцях. Св. Діадох в одному місці зображує, як Божественна благодать, дарувавши людині в самому хрещенні що за образом, потім що за подобою, закарбовує в ній потім, малюючи в серці її, чесноту за чеснотою (див. у Добротолюбії). Що сказати про добрі прихильності, з якими народжується людина? Вони не зло, але не мають якостей чесноти. Ця якість засвоюється їм, коли вже вони по утворенні ревності свідомо засвоюються християнином.

2б) Які саме ці добрі схильності? На це треба сказати, що їх має бути стільки, скільки є видів добрих справ, тому що в основі кожної з цих має бути своя особлива добра схильність, що характеризує їх. Є, наприклад, справи посту, в основі їх лежить пістництво або подвижництво тощо. Однак між ними має бути струнке підпорядкування або така система, за якою є в них одні початкові, інші похідні, так як із джерела йдуть спочатку головні струмки, а далі розгалужується струмок від струмка. І всі, взагалі, ці розташування складаються в необхідному взаємному союзі, як кільця одного ланцюга.Як у ланцюзі, якщо взяти одне кільце, необхідно піднімаєш й інші, а зрештою і весь ланцюг, так між добрими схильностями таке співвідношення, що одне тягне за собою, природно, інше. Жодна схильність не приходить у душу самотньою.Який саме між ними зв’язок і яка схильність від якої походить, на це можна знайти кілька вказівок і в Слові Божому, і в писаннях святих отців. Так, апостол Петро заповідає: ” докладаючи до цього всю старанність (старанність – це щира ревність), покажіть у вірі вашій чесноту, в чесноті розсудливість, в розсудливості стриманість, у стриманості терпіння, в терпінні благочестя, в благочесті братолюбність, у братолюбності любов.” (2Пет. 1:5-7). Святий Макарій каже: “Усі чесноти на зразок якогось духовного ланцюга одна від одної залежать, як-то: молитва від любові, любов від радості, радість від лагідності, лагідність від смирення, смиренність від покірності, покірність від надії, надія від віри, віра від слуху, слух від простодушності” (Бес. 40, гл. 1). Святий Ісаак Сиріанин розташовує чесноти по-своєму і до того ж неоднаково. Наприклад: “Страх вводить нас на корабель покаяння, переводить сморідним морем життя і веде до Божественної пристані, яка є любов” (Слово 83). В інших місцях інакше, наприклад, у словах про три ступені розуму. Дуже багато можна знаходити подібних сполучень у св. Іоанна Ліствичника, теж безліч їх у Феодора Едеського (у Добротолюбії) і в інших. Дивуватися нічому, що знаходимо таку різницю в показаннях. Це залежить від того, хто який обирає початок і який шлях. Якщо кожному з нас почати вести родословну лінію, то їх можна наробити дуже багато, ведучи по батьківському чи материнському боці, далі – теж по лінії їхнього батька чи матері. Брехні не буде, хоча й буде різниця. Таким чином, і в різних свідченнях природного розвитку всіх добрих схильностей немає брехні, хоча є розбіжність. А інша справа – що про це й дбати багато?.. Благодать Божа все сама влаштує, нехай зберігається тільки ревність про богоугодне життя. Природно добрі схильності зараз вступлять у свій порядок, а ті, яких немає, почнуть впроваджуватися помалу, у міру очищення пристрастей, їм протилежних. Майте це в думці, і досить. Сувора система не йде до християнського життя діяльного. Тут усе майже будується ex-promptu.в) Про чесноту як добру справу.Усяке виконання заповіді належним чином, тобто з істинною ціллю, на славу Божу по вірі в Господа і з законними обставинами, є доброю справою; так само добрими справами стають і дії байдужі – від доброї мети, яку докладає до них християнин. У “Православному сповіданні” справи добрі визначаються так: вони полягають у виконанні заповідей Божих, яких людина дотримується охоче, за допомоги Божої і за сприяння власного розуму і волі, з любові до Бога і ближніх, не маючи нізвідки перешкоди, власне так званої. Таким чином, добрі справи, щоб мати справжню відповідну собі ціну, підлягають таким умовам.Предмет їхня заповідь, усе, що приписано в Слові Божому і щодо чого людина усвідомлює себе такою, що перебуває в моральній необхідності. Утім, і такі справи, які, власне, не визначені законом, здатні набувати морально доброї якості від благих цілей, з якими їх здійснюють, хоча, очевидно, ціна їхня не може бути великою. Тому можна додати: добра справа полягає не тільки у виконанні заповіді, а й у здійсненні того, що не суперечить заповідям, згідно з їхнім духом і порядком.Виконання це повинно бути охочішим, тобто не змушене обставинами, не залежати від звички і холодного механічного звичаю або від природної прихильності, а мати збудником своє прагнення, бажання, любов, ревність творити добрі справи, як це належне і такого роду, так і загалом усі ті, які зазначені заповідями Божими. Звідси слід зробити висновок, що поки людина не має ще повного і рішучого наміру досягати успіху у всіх заповідях Божих, доти добрі справи її не зовсім чисті й досконалі. Бо без того бути не може, щоб вони виходили зі святої ревності і, прямо, робляться за захопленням почуттів і якимось сторонніми міркуваннями; головне ж, вони тоді не бувають постійні, а змішані з гріхами і пристрастями. Досконалої, вічної ваги такі справи не мають, проте ж, не марні як приготувальники і благачі про благодать Божу, що запалює вогонь ревності. Пригадайте оповідь про булочника, який в досаді кинув булку в бідного, щоб позбутися тільки від нього, і потім удостоївся за це видіння і навернувся від гріха до благочестивого життя. Чому кожному, хто не має ревності, можна радити: чини якусь добру справу, особливо милостиню, і Бог дасть вогонь ревності – свідоцтво і джерело духовного життя.

Будь-яка добра справа добра, якщо твориться для Бога. Усе – во славу Божу. Людина-християнин уся має бути жертвою Богові й Господу Іісусу Христу, що пожертвував себе за нас. “Бо любов Христова обіймає нас, міркуючих так: якщо один помер за всіх, то всі померли. А Христос помер за всіх, щоб живущі вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого.” (2Кор. 5:14-15). Тепер треба віддавати Богові справи, щоб у день суду Він повернув їх і віддав християнину. Треба сказати, що вічної відплати і гідні тільки ті справи, що присвячуються Вічному Богові. І тут такий устрій серця повідомляє справам деяку легкість, природність, богопристойний, привабливий, усамітнений образ.Істинно добра справа твориться за сприяння власного розуму і за допомоги Божої. Очевидно, як усяка добра справа, що від людини до Бога підноситься, є водночас Божа і людська. У здійсненні добрих справ самонадіяність і самовпевненість шкодять не тільки їхній чистоті, а й успіху та досконалості. Бо взагалі такі справи бувають поспішними, незрілими, нетерплячими, а нерідко й до кінця не доводяться. Так само й зречення від належного вживання своїх сил спотворює справи і всю діяльність. Цей недолік увійшов навіть у вчення у квієтистів і квакерів, які сподіваються на натхнення зверху. Немає сумніву, що у випадках надзвичайних декому приходить натхнення від Господа, і взагалі наважуватися без особливого заклику на що-небудь важливе і рішуче не повинно, щоб, розпочавши, здати, не опинитися нездатним скінчити будівлю, на сором свій та приниження доброчесності. Але в таких випадках здебільшого буває так, що не тільки наважитися на таку справу, а й замислити її, не може людина без цього натхнення. Вчиняти ж таким чином у звичайних випадках небезпечно, бо цим відчиняються широкі двері лінощам і спокусам. Тепер людина живе під вихованням. Вона повинна очищати й виправляти своє вперте серце, діючи проти нього. Якщо серце ніколи майже не хоче добра саме, а тому, хто не хоче і не дбає про добро, Бог не пошле допомоги й настанови, то можна, чекаючи цих небесних натхнень, усе життя проспати для чесноти. Від Господа приходить допомога, але тим, які діють, а не тим, які не діють. Зроби напруження – і прийде допомога.Нарешті, істинно добра справа буває без перешкод. Тут маються на увазі перешкоди законні, тобто якщо справа не може бути зроблена за законних обставин, але або місце, або час, або інше, що не дозволяє їй або зовсім бути доброю, або з’явитися в істинній досконалості та плідності. Що ж стосується перешкод незаконних, то вони не тільки не заважають справі бути доброю, а навпаки, підносять її в міру своєї сили і наполегливості. Тим багатоцінніша справа, чим у здійсненні її більше подолано перешкод. Робити справи добрі відповідно до їхньої доброї природи і законних вимог обставин, на противагу беззаконним перешкодам, а тим часом робити так, щоб звідси виходило добро, а не зло, – це справа розсудливості, якої наука дається Божою благодаттю і різноманітною досвідченістю в духовному житті. “Запитай… старців, …і скажуть тобі” (Повт. 32:7).Потрудіться також помітити про ці справи таке: тоді як ревність, як вогонь внутрішній, безперестанку приводить у рух наші сили, а почуття і прихильність перебувають у незмінному внутрішньому спокої, як поле, на якому ростуть і множаться плоди справ, – справи – це щось мінливе в нас: вони починаються й припиняються, йдучи одні за одними. Утім, дбайливий і розсудливий трудівник може встановити у своєму житті безперервний ланцюг добродіяння. Це тому, що на добру справу можна перетворювати і думку, і слово, і рух, і вчинок. Час життя дано людині на зібрання добрих справ. Якщо тепер час цей тече не зупиняючись і є в плині своєму безперервно повторюваною крапкою, то треба подбати людині, щоб кожна з цих крапок була зайнята добром. Сон заважає?! Але і він може бути звернений на добро, саме – на справу самовіддачі; їжа – тим більше… око – ще більше… Упорядкуй згоду зовнішньої людини з внутрішньою. Усередині Бог поклав ревність невгасаючу, а ти ззовні пропонуй справи безперервні… Між ними, як полюсами, очищатиметься й освячуватиметься природа твоя. Зручний засіб до того подає те, що життя кожного обставлене завжди безперервним ланцюгом обставин, що можуть народжувати добро. Це зараз побачить кожен, переглянувши з увагою свій день, для своєї то є особи, у своєму становищі, від початку до кінця.Приходить декому на думку обмежуватися однією внутрішньою, без зовнішньої справи. Це особливо стосується тих випадків, у яких неминуче доводиться сильно постраждати егоїзму, наприклад, у проханні вибачення тощо. Ні, людину Бог створив із тіла і душі; хоче, щоб і справи її були здійснювані цілою її особою, а не однією частиною. До того ж сама справа цілком плідною для доброчесного є у виконанні її, або у звершенні, а не при бажанні тільки, хоча б палкому. Тільки досконала справа є крок уперед за ступенями моральної досконалості. Хто одного разу переніс образу, той став вищим, іншого разу ще вищим і так далі. Тим часом хто бажає тільки переносити, а не переносить, той залишається на колишньому місці і навіть подається назад, тому що в міру невиконання слабшає бажання. Хто не збирає – марнує. Ось чому ревнителі досконалості вишукують нагоди до добрих справ, а не тільки не дозволяють собі пропускати їх, коли вони трапляються. Що більше хто творить справ істинно добрих, то той вищий і вищий.

Так має багатіти добрими справами, але більше дбати треба про добрі наміри. Коли, втім, є справжні про спасіння ревність, то вони навчать усього, бо вони дуже винахідливі.г) Про роки доброчесного життя християнського.Показані три сторони чесноти, як видно з їхніх властивостей, перебувають у безперервному між собою зв’язку і взаємодії. Але неточний початок усього – ревність до християнського життя, що затверджується благодаттю в таїнстві хрещення або покаяння. Вона через безперервну низку справ осаджує в дусі й серці людини і добрі схильності. Надія і міцність морального життя полягають у цих намірах, чому не слід полишати праці й турбот, доки вони не утвердяться, так само як і не слабшати від того, що вони не так швидко стверджуються, як би хотілося. Дерево, нещодавно посаджене, легко викорінюється, а древо, що вкоренилося, вимагає великих зусиль від того, хто хотів би його викорінити. Так і добрі наміри на початку щойно розпочатого доброго життя ненадійні, хиткі, мінливі; але що більше стоїть людина у справах, що їм відповідають, то вони стають міцнішими, глибше вкорінюються в серці та перетворюються на природні начебто наміри. У міру ж упровадження в серце добрих схильностей виганяють із нього злі, і душа дедалі більше стає чистою. На цій підставі законно має розрізняти різні стани християнина доброчесного за його віком духовного життя. У Слові Божому ці віки позначаються порівнянням удосконалення духовного життя то з розвитком насіння, яке спочатку дає “траву, потім колос, потім нарешті і пшеницю” (Мк. 4:28), то з природними роками людини, якими є дитячий, юнацький, чоловічий або досконалий (1Ін. 2:12-14; Євр. 5:13,14).Три ж ступені зростання духовного означаються і у святих отців: новоначальні, успішні та досконалі, або ступені навернення, очищення й освячення (Леств., степ. 26).Що властиво кожному з цих ступенів, визначити дуже важко. Загальний закон зростання той, що від зачаття життя, як іскри або насіння, до досконалого його розвитку в полум’я або древо плідне, або до явлення його в усій чистоті й повноті, доступній у тутешньому житті, увесь час минає в подвигу й боротьбі, у яких викорінюють зло й насаджують добро; але де саме поворот із дитячого віку на юнацький, із юнацького на досконалий, визначити точно не можна. Бо рух життя духовного, як і рух тіні сонячної або зростання тіла, відбувається без стрибків, з мудрою і безперервною поступовістю. Тільки деякі риси, на підставі Слова Божого і писань отецьких, можна вказати в цьому відношенні.Дитячий вік. Це період від початку життя християнського до утворення порядку цього життя і правил християнської діяльності взагалі. Потрібно, наприклад, установити, як поводитися в зовнішньому порядку свого життя, до того ж у різних випадках і різним особам, так однак же, щоб це і стосунків не засмучувало, і духу не заважало. Потрапити на істинний у цьому шлях дуже важко, чому прибирають то те, то інше. Так само і у внутрішній дії проти бентежних помислів і пристрастей встановити дію так, щоб легко і помічати, і підкорювати їх, можна не раптом. Так, доки встановлюються, так би мовити, форми життя, в увесь цей час триває період немовлячий у духовному житті, якому і властиві, як немовляті, нетвердість, незрілість, дитяче міркування і дитяче слово, як каже апостол Павло (1Кор. 13:11). Немовлятам про Христа і пропонується ” молоко, а не тверда їжа” (Євр. 5:12-13), “початки Христового слова” (Євр. 6:1), “як новонароджені немовлята, полюбіть чисте словесне молоко, щоб від нього вирости вам на спасіння” (1Пет. 2:3). Через таку нетвердість і незрілість вони легко вагаються, а нерідко й захоплюються “і постійно змінює свої думки, неначе то хвилі кидають човен з боку в бік.” (Еф. 4:14) і в самих спонуканнях допускають більше поблажливості, ніж відчуженості від усього (1Кор. 3:1-3). Однак їм засвоюється відпущення гріхів заради імені Христового, “пізнання Отця” (1Ін. 2:13-14) і “вкусили, що благий Господь” (1Пет. 2:3). Пізнання в Бозі Отця – дуже характеристична риса. Дитя довго не розуміє і не розрізняє від чужих ні батька, ні матері, але потім починає розрізняти їх, і разом з тим починається в нього радість життя. І людина-грішник поки не навернеться до Бога, не знає Його, Отця людинолюбного; але, навернувшись, уперше бачить Його грізним Суддею, потім, очистившись у хрещенні або покаянні, споживає благодать Його і відчуває Його Отцем. Дійсно, якщо судити по внутрішній людині, то почуття батьківської Божої турботи є відмінність немовляти у Христі. Господь для них шлях: Він невидимо проводить їх через цей нерішучий період життя. Зі спонукань у них більше страх. У св. Іоанна Ліствичника приписуються цим новоначальним переважно тілесні подвиги: піст, одяг із грубої товстої тканини, попіл, мовчання, праця, пильнування, сльози та інше (26 ст.).

Вік юнацький. Це час боротьби і подвигу над викоріненням пристрастей і насадженням добрих схильностей. Як на війні після встановлення порядку військ починається війна, або в хліборобів після приготування потрібного починається сівба, так і тут, коли форми життя встановилися, починається рішуче переслідування зла в собі з укоріненням добра. Це не означає, щоб у дитячому віці зло попускалося, але що воно тепер переслідується, так би мовити, систематично, постійно. Як у природному житті юнакові належить праця виховати себе, так і в духовному. Чому в Слові Божому говориться про юнаків духовних, що вони міцні, що “Слово Боже перебуває в них, і вони перемогли лукавого” (1Ін. 2:14). Слово Боже, колись з дитячою простотою прийняте, тепер стає їхнім соком і кров’ю, перебуває в них і надає їм міцність життя, за якою вони не є лише слухачами, а й творцями слова, і силою його, як мечем, відбивають і вражають лукавого. Господь Іісус Христос є для них істина, тобто істина відкуплення і спасіння, яка перебуває поза всяким, тепер переходить і вселяється в їхні серця. У юнаків характеристичне почуття є почуття сили в Бозі. Все можу з Господа, що зміцнює мене. Юнак живе надіями, чому і зі спонукань йому властивіша безсумнівна надія досягнення досконалості й одержання вічних благ, хоча цим не виключаються й інші спонукання. У св. Іоанна Ліствичника (там само) їм засвоюються переважно подвиги душевні: не марнославство, безгневність, благонадійність, лагідна настанова, непорочна молитва, несріблолюбство.Вік чоловічий. Це час, коли внутрішня боротьба стихає, і людина починає відчувати спокій і солодкість духовних благ. Хлібороб, який після жнив смакує плоди праці, а також тісто, заквашене і скисле, цілком утворене, – це образи досконалого віку. Премудрий Сирах зображує дію премудрості, як вона спочатку мучить і випробовує улюбленця свого, потім звертається до нього, звеселяє його і відкриває йому таємниці свої (Сир. 4 та ін.). Це останнє – характер духовноої людини. Людині ми приписуємо твердість, розміреність, непохитність, досвідченість; і духовному чоловікові Слово Боже усвоює такі самі досконалості: “йому притаманна тверда їжа” (Євр. 5:14), чуття навчені в міркуванні добра ж і зла; “пізнання безначального, …споконвічного” (1Ін. 2:13-14); тобто їм відкриваються найпотаємніші Божественні властивості та таємниці, тоді як у юнака та немовляти властивості, які більше виявляються, як благість і могутність. Зі спонукань їм властивіша любов: бо, прийшовши “в міру до єднання у вірі та в пізнанні Сина Божого, до зрілості, і досягли висот досконалості Христової.” (Еф. 4:13, 15). Господь для них життя, що їх оживляє і наповнює (Tsui. 2:20). Чому, живучи вже “не для себе, але для померлого за них і воскреслого” (2Кор. 5:15), вони всякі вміння ставлять за те, що перевершує розуміння Христове. Св. Іоанн Ліствичник привласнює їм переважно життя в дусі та перебування нерухоме в Бозі: не поневолене серце, досконалу любов, розумом зі світу вихід і в Христа впровадження, небесного світла в душі та думок під час молитви непохильних, достаток Божого просвітництва, бажання смерті, ненависть до життя, небесних таємниць вміщення, владу над бісами тощо (там же, с. Іоанн Ліствичник, с. Іоанн Ліствичник, с. І. Лествичник, і т. д.). (там же).Щодо зростання в духовному житті взагалі слід зауважити:що йому меж призначити не можна. Християнам поставлено за мету бути “досконалими, як досконалий Отець Небесний” (Мф. 5:48). Прагнення ж до уяви в собі нескінченного зразка має проводити людину через нескінченні ступені;що досконалість не частини якоїсь стосується, а обіймає всю людину і по духу, і по душі, і по тілу, у всіх частинах і силах її єства, і “в премудрості” (Лк. 2:52), і “у вірі” (Лк. 18:8), і “в надії” (Рим. 15:13), і в самовідданості та самознищенні (Флп. 2:7-8), і в “умертвінні та освяченні тіла” (1Кор. 9:27; Рим. 8:7). Взагалі, досконалому властиво все те, що в Слові Божому засвоюється облагородженому;що всі можливі на землі ступені досконалості суть вищі тільки, відносно; вони не означають чистоту і зрілість остаточну, а тим більше не виключають можливості падіння. Чому апостол Павло, з одного боку, заповідує: “Тому, хто думає, що він стоїть, хай бережеться, щоб не впасти”, з іншого – запевняє про себе: ” я не в собі думаю, що я досягнув” (1Кор. 10:12; Флп. 3:13-16). Тому немає часу, коли б можна було сказати нам: досить! – але безперестанку треба починати; безперестанку “возгрівати дар Божий” (2Тим. 1:6) і прагнути невтомно “на звершення” (Євр. 6:1). Макарій Великий свідчить, що і досконалі не перебувають на одному ступені, а іноді підвищуються, іноді знижуються і що навіть їм неможливо перебувати завжди на вищих ступенях через непосильність цього для тлінної нашої природи (див. Бес. 8, § 4). Святий Ліствичник наводить як приклад Єфрема Сиріаніна, який, піднімаючись на вершину безпристрасності, взивав до Бога: ослабни мені хвилі благодаті Твоєї, подібно до того, як Давид молився: “ослабни мені, нехай я спочию” (Пс. 38:14; Леств., ст. 26).

Знаючи це, кожному дивитися треба, де він? Початок, можливо, покладено… а чи зроблено після того крок уперед, Бог знає. Хоча про одне нехай буде піклування, щоб не згасла ревність. Доки вона є, все ще є надія на успіх. Можливо, зробимо іноді якесь добро і хоч на волосинку додамо собі зростання. А як вона згасне, тоді всьому кінець. Господь нехай буде нам охорона і фортеця!Додам і ще одну думку: про високу гідність істинно християнського життя, або високу ціну чесноти, і разом незавидний його стан за зовнішністю. Контраст цей дуже повчальний. На землі немає нічого, з чим би можна було порівнювати чесноту християнську в гідності. Що Спаситель назвав єдиним на потребу? Ревність про спасіння душі. Але це і є чеснота християнська. Що важливіше за досягнення останньої мети? Але вона досягається єдино християнською чеснотою. Що блаженніше за богоспілкування? Але воно нероздільно з християнською чеснотою.Багато предметів на землі гідних поваги: мистецтва, науки, добре правління, багатство, гідності, але що все це без чесноти? “Яка користь людині, коли весь світ здобуде, а душу ж свою втратить” (Мф. 16:26). Усе інше, крім чесноти, схоже на математичний нуль і набуває сенсу і значення тільки від неї, як нулі – від цифри.Той, хто здобув чесноту, здобув непохитний скарб. Все інше може бути розкрадено тут, і все неодмінно залишить людину в годину смерті.А чеснота безпечно проходить цей випробувальний пункт і входить із людиною в небесну вітчизну. Але якщо і без такого порівняння з тимчасовими речами звернутися до порядку християнського життя – доброго, то відкриються нові його надзвичайні переваги.Християнин, який живе істинно по-християнськи, має Отцем Бога, від Якого народжений і Який особливо благоволить до нього; є братом Господа Іісуса Христа і членом від плоті Його і від кісток Його; є спільником і таємнослужителем Божим; оселею Бога Триіпостасного, співслужителем ангелів і святих. Він отримав неоціненну милість живитися тілом Христовим і через Слово Боже, як крізь завісу, входити у внутрішнє, розмовляти з Єдиним істинним Богом віч-на-віч у чистій молитві; вітчизною він має небо, а в ньому – спадок, якого язиком людським описати не можна. Можна всім радити прочитати Преосвященного Тихона про переваги християнина в 9-му томі його творів.Частіше повинно християнину приводити на пам’ять таку перевагу доброго житія, щоб частіше взивати: що ми є на небі?… Судячи з такої висоти доброго християнського життя, належало б очікувати світлої для нього долі. Але Слово Боже цього не обіцяє, і насправді цього майже не буває. Той, хто починає жити по-християнськи, вступає в дорогу тісну і скорботну, бере хрест і з ним йде слідом за Христом. Сам Господь Іісус Христос був зневажений, принижений більше за всіх синів людських і пригводжений до хреста. Апостолам говорив Він: у світі скорботні будете. ” Я вибрав вас від світу, заради цього ненавидить вас світ” (Ін. 15:18-19). Апостоли про себе говорили: “терпимо голод і спрагу, і наготу і побої, і поневіряємось… ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині” (1Кор. 4:11,13). Слідом за ними і в усякий інший час “ті, хто хоче жити благочестиво… гнані бувають” (2Тим. 3:12). Інакше цьому бути не можна. Світ, що лежить у злі, не терпить викривачів. Сатана не терпить супротивників. А християнин є воїн Божий проти князя темряви, чому і становить ціль для стріл злості світу з князем його. Від самого початку зустрічає він підозри, докори в лицемірстві та брехливості; далі одна за одною підуть особисті образи, позбавлення переваг, видиме переслідування, озлоблення звідусіль, якому ніхто рішуче не може дати звіту з тих, хто його виробляє. Але коли таким чином зовнішнє людини-християнина тліє, внутрішнє його оновлюється по вся дні. Хрест є драбиною підняття по ступенях християнської досконалості. У глиняний посудині цій створюються скарби духу. У ній уявляються всі досконалості частин і сил людини, тобто досконалості духу, душі й тіла, розуму, волі та серця; і, зміцнюючись дедалі більше, вона з немовляти у Христі стає нарешті чоловіком, дозрілим і готовим до іншого світу, справжнього, із цього “підготовчого”, бажає й сама розрішитися та з Христом бути. Нарешті мандрівник, що трудиться, закінчує шлях, безболісно скидає мандрівний одяг, прийнятий ангелами, підноситься до Престолу безмежного Бога і ставиться на своє місце, в якому і насолоджується нез’ясовним блаженством по духу від таємничого споглядання Бога, доки в другому пришесті Христовому і мертве не зодягнеться в безсмертя. Тоді, в цілості єства сповнюючись Божества, буде він вічно сяяти, як сонце, у царстві Отця.

Після цього питання про союз щастя і блаженства з добрим життям вирішується саме собою: у теперішньому житті для досконалості в дусі не дають християнам тутешніх благ, але внутрішніми благами духовними вони самі тільки тут і насолоджуються, і, незважаючи на всі скорботи, вічно радіють і сповнюються Божим миром, який перевершує всякий розум, від почуття Божих милостей. В іншому житті, без скорбот, це блаженство по духу проявляється у всій силі і буває тільки духовно до другого пришестя. Після другого ж пришестя цього блаженства стане причетним і перетворене тіло наше, і тоді цілою сутністю праведник буде блаженствувати нескінченні віки.Цей кінець вінчає справу! Про нього ревно нехай ревнує душа. А що є неприємності в житті, що за біда? Трохи… нині, завтра кінець!2) Про гріхІ гріх так само, як чесноту, можна розглядати в трьох видах його прояву: аа): 1) як справу, 2) як схильність або пристрасть, 3) як стан і гріховний настрій душі. І життя грішне має бб) свої віки, як і доброчесне.Гріх у трьох видах прояву йогоa) Гріх як справа.Що є гріх? Грішна справа є злочином Божої заповіді, що наказує або забороняє, або, як каже апостол, “гріх є беззаконня” (1Ін. 3:4). Дві особливо риси одразу відображаються в гріху від слів: злочин і заповідь. Там він є зловживання свободи, тут – зневага до закону.Гріх має місце тільки в істотах розумних – безтілесних і сполучених із тілом. Як особливу перевагу Господь дарував їм свободу. Але поблизу цієї переваги поруч і безодня. Свобода не зв’язана: можемо звертатися до Бога і можемо відвертатися від Нього. Але ця можливість є у свободі не для того, щоб створіння відверталося від Творця, а тому що становить природу свободи. Мета і призначення свободи – невимушене служіння Богові, Творцеві своєму, щоб створіння, вільно служачи Богові та виконуючи волю Його, тим більшим сподоблялося благ, ставало найпросторішим вмістилищем блаженства. Очевидно, що створіння, яке ухиляється від волі Божої, зловживає свободою. Це говориться для того, щоб показати, що вона зловживає сама, не з якоїсь необхідності, а самовільно, маючи тобто повну можливість і виконати волю Божу в ту мить, коли не виконує її. У цьому сенсі в “Православному сповіданні” говориться, що гріх є неприборкана воля людини і диявола. Ніхто не примушував диявола повстати проти Бога: він це зробив сам собою. Прабатьків наших хоча спокушав сатана, але не зв’язував свободи, а тільки спокушав; тому і вони, коли переступили заповідь, згрішили вільно, самі собою. І нині, нехай повстає на нас різноманітна хтивість, воюють світ і диявол; але все ж таки самий гріх є нашою вільною справою, невимушеною, плодом неприборканої волі.Гріх є злочин, або порушення закону. Але закон сам у собі залишається незмінним. Він розоряється тільки і порушується в особі того, хто грішить. Наприклад, невір’я є порушенням закону віри в Бога, але і Бог, і віра самі по собі залишаються недоторканними. Те й інше він нечестив тільки в собі самому, сам нечестивий тим саме, що не приймає, відкидає, зневажає, нехтує цим законом. Звідси зневага до закону є невід’ємною рисою гріха; зневага до закону, отже, зневага до волі Божої та противлення Богові. Далі, оскільки закон моральний закарбований в єстві людини і внутрішньо упорядкований і поєднаний з її устроєм, то, порушуючи його, людина йде проти себе, себе саму розоряє і губить, бо непорушною умовою добробуту та здоров’я всякої істоти є неосповідуваний розвиток покладених у ній засад. Тому, можна сказати, гріх є отрута і руйнування людини через самовільне порушення закону. Від противлення закону неминуче народжується смерть і загоряється гнів Божий.Тому взагалі характеризується гріх цією неприборканістю волі, цією зневагою до закону, цією силою руйнівною, якою він зворотно діє на грішника.Звідси випливає, що не можна говорити, ніби гріх полягає в недоліках і недосконалостях наших сил, є неминучим наслідком нашої обмеженості. Не всезнаючий і не всемогутній, тому й святим бути не може. Щоправда, наші сили обмежені; але ж і зобов’язання, що на нас лежать, не нескінченні, а в точності відповідають нашій природі. Якби від нас стали вимагати ангельського життя, ми могли б вибачатися, не досягаючи його. А якщо, будучи людьми, живемо не по-людськи, чим вибачимося? Так само неправда, ніби гріх є наслідком недалекоглядності розуму, нерозсудливості: мету не ту призначив, засоби не ті прибрав. Усе це буває і в гріху; але гріх, власне, в спотворенні волі, через що і знаємо, що треба робити, але не робимо, бо не хочемо. “Хто знає, як добро робити і не робить, тому гріх” (Як. 4:17).

1б) Звідки гріх? Що стосується походження гріха, то воно надзвичайне і в дияволі, і в людині. Уявіть собі найчистішу і найдосконалішу розумну істоту, яким є янгол, що тільки-но вийшов з рук Творця з високими достоїнствами, що наближали його до Творця; він отримує заповідь і незабаром потім, знаючи досконало волю свого Творця, знаючи заборону Його, бажане Йому й неугодне, обирає неугодне, щоб заступитися проти Нього. Жодної не бачиш думки, на якій можна було б обґрунтувати пояснення такої дії. Це незбагненна таємниця моральна! У дусі народилася думка, або внутрішнє слово, і породила стільки зла, що ним наповнився увесь світ, і зла настільки міцного, що воно перебуватиме на віки вічні, хоча, безсумнівно, на розорення себе. Таке єство свободи! Вільна сутність є неточний початок справ, про які не завжди можна відповісти чому? Просто тому, що хочу; а хочу тому, що хочу.Так і в людині мало зрозуміле народження гріха, бо і вона також згрішила, все знаючи. У грішнику занепалому ще зрозуміле народження гріхів, бо той, хто згрішив, став рабом гріха, прищепив до себе гріх, прийняв його як би за правило. Але від чого і як падіння людини чистої першої або тепер падіння людей, які були успішними в добрі, пізнали його солодкість, удостоїлися особливого благовоління Божого, людей праведних? Деяке світло на це проливає наступне місце з Послання до Євреїв: “Глядіть, браття, щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного, аби вам не відступити від Бога живого. Але наставляйте один одного щодня, доки можна говорити «нині», щоб хто з вас не розлютився, звабившись гріхом.” (Євр. 3:12-13). Тут вказується, що гріх починається невір’ям, ослабленням переконання в істині, затьмаренням розуму. Воно наводить деяку тінь на істину, на Бога, закон Його і Божественний порядок, отже, і віддаляє їх зі свідомості в міру збільшення цієї тіні. Так вчинив диявол спочатку, затьмаривши лик Божий в розумі прабатьків. З цього ж починається і гріх кожного. Тому очищати віру якомога частіше і є обов’язок того, хто не бажає грішити. Потім до невір’я приєднується лестощі гріховні, сподівання на велику насолоду, яка прийде сама, без жодних зусиль, аби тільки згрішити. Це сподівання приковує увагу і серце до предмета гріха.Тоді і думається, і бажається тільки один цей предмет. Закон, істина, потреби духу, Слово Бога – все стає ні на що. До них озлобилася людина, або вона встигла вже встановитися в завзятості й непокірності, готова сказати: відійди, – або відступила від Бога… Не маючи ж страху Його, як лютий звір, кидається на гріх. В основі ж і самій глибині всього лежить серце лукаве: недобросовісність, внутрішній обман перед самим собою і Богом, Якого, однак, не відкидає. Воно тут же перебуває в усьому творенні гріха і все діло приводить у рух і покриває собою.Таким чином, дещо видно механізм гріха. Але все ж це не є повне його пояснення. Бо звідки ця недобросовісність і лукавство в тому, хто був перед тим сумлінний і прямодушний? Далі, звідки невір’я в тому, хто дихав вірою, звідки лестощі гріховні в тому, хто ненавидів гріх, або ожестеніння в м’якому і покірливому? Пригадайте приклад святого подвижника, який досяг успіху до того, що йому ангел приносив їжу. Як це сталося, що він, полишаючи пустелю, біг уже у світ? І втік би, якби не втримала його милість Божа. Так гріх – таємниця… ми всі грішимо і буваємо вкрай винні в гріхах, але не можемо сказати собі, чому грішимо.Тому не тільки через посереднє укладення, а й безпосередньо зачало нашого гріха можна зводити до диявола. Він тіні й темряви наводить на душу і, утримуючи її ніби в якомусь сп’янінні, доводить до того, що вона породжує гріх спочатку в собі, а потім і назовні. Однак це не вибачає душу, бо спокуса не необхідність. Гріх завжди є самовільне ухилення від Бога і святого Його закону на догоду собі. Пильнуйте і моліться: не введи нас, Господи, у спокусу!1в) Види гріха. Щоб ближче познайомити з гріхом, перераховуються тут різні його види, бо в них зла і темна природа його очевидніша. У керівництво при цьому візьмемо просту думку про гріх. Гріх є злочином заповіді, що велить або забороняє що-небудь робити; злочин довільний, невимушений. Звідси є гріхи опущення і порушення заповіді. Господь заповідав: “Ухилися від зла, і зроби добро” (Пс. 33:15); треба одне робити, а іншого не робити. Тому, коли робимо що не повинно, творимо гріх, і коли не робимо що повинно, теж творимо гріх. І порушення, і невиконання заповіді є гріх. Перше злочинніше за останнє, тому що порушення заповіді вимагає особливого напруження сил і не може статися інакше, як від великого завзяття і спотворення волі. Треба, однак, пам’ятати, що і опущення бувають дуже важливими і нерідко важливішими за самі порушення. Це особливо треба сказати про ті випадки, у яких упущення це залежить від постійного й повсякчасного нехтування законом або від зневаги до нього, так само як і про ті, у яких упускають обов’язки або важливі самі собою, або такі, що їхнє упущення тягне за собою шкідливі й руйнівні для інших наслідки. Таке упущення обов’язків своїх батьком, священиком, вихователем тощо. У Слові Божому нарочито вказується винність упущення у випадку найрішучішому, саме – на останньому суді. Так, “неключимому рабу”, який приховав талант, говориться: “а негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну” (Мф. 25:30); і тим, котрі жорстокосерді до бідних, сказано буде: “якщо ви не зробите… відійдіть від Мене” (Мф. 25:40-41).

Тому всякому ревнителю про досконалість моральну всіляко повинно відновлювати в совісті своїй почуття зобов’язання до позитивних настанов закону та виконувати їх; у випадку ж порушення збуджувати відповідне співчуття і скорботу про те й очищати його покаянням, тому що часто не лише неосвічені, а й ті, хто навіть доволі обізнаний у своїх обов’язках, бо не зробив великих порушень і злочинів, часто кажуть: “Так що ж я зробив такого?”. – ні в що ставлячи допущені упущення, якими б важливими вони не були.Більше різноманітності вноситься в сферу гріха тією його властивістю, що він є порушенням або опущенням заповіді невимушеним, вільним. Оскільки всі дії вільні відбуваються взаємодією розуму і волі, то відповідно до того, яка сила більше бере участь у гріхах або більше на них має впливу своєю неправильною дією – чи то розум, чи то воля – і гріхи отримують різні назви, відтінки та види.Справа розуму в моральній діяльності – з’ясувати людині її обов’язки і потім, у самому виконанні їх, суворо стежити за тим, як, що і де виконати. Від невиконання розумом належним чином свого обов’язку в тому чи іншому випадку відбуваються, з одного боку, гріхи незнання, з іншого – гріхи необачності.Кожен, хто пам’ятає себе і своє призначення, повинен у міру сил і можливості збирати знання про свої обов’язки і усвідомлювати собі що і як йому зробити. На те дана кожному совість, цей неписаний закон, за яким, навіть не навчаючись, дізнаються про свій обов’язок; у християнстві ж до цього приєднуються відкрите всім Слово Боже, безперервна проповідь у Церкві та усне слово пастирів, щодо яких написано: “запитай свого батька, і покаже тобі твоїх тих старших, а вони тобі скажуть” (Повт. 32:7). При всьому тому, однак, нерідко кожному майже трапляється говорити: ах! я й не знав, – тобто дорікати собі в незнанні, особливо якщо справа йде про окремі випадки. Але, з іншого боку, і не всяке незнання однаково гріховне. Щодо цього слід зауважити:Хто живе в простоті серця, намагаючись якомога більше і дізнаватися, і виконувати впізнане, а тим часом зробить щось незаконне, не підозрюючи гріха, з чистою совістю, без жодних сумнівів та вагань, того, власне, один гріх і є гріх незнання, тобто таке погане діло, яке людиною чиниться, але їй у повну провину не зараховується.Усяка людина, яка до себе і свого обов’язку неуважна, яка живе в безтурботності й байдужості до свого спасіння, не вибачається, коли робить щось погане через незнання. Бо оскільки в нього немає любові до добра, то він хоча б і впізнав його, імовірно, не зробив би; він і не впізнав би його через цю нелюбов або постійне небажання чесноти. Такий двічі грішить: і в тому, що не знає і не дізнається, і в тих справах, які творить через це незнання. У небажанні дізнатися обов’язок лежить таємне бажання протилежного.Таке незнання тим винніше, чим розпусніше показує волю, а саме: чим важливішим є предмет, який не знають, наприклад, предмети віри й особливо найголовніші її члени – обов’язки, які безпосередньо належать до свого покликання; чим легше комусь дізнатися про те, чого не знає чи то за здібностями, чи то за зовнішніми способами; чим більше хто не лише має, а й відчуває до того спонукань.Найвищий верх нечестя – у невіданні, коли хто не знає не тільки через недбальство й безтурботність, а й через огиду або зневагу, перебуваючи, проте ж, у тому порядку, якого не любить. Це ті, хто називаються християнами, а тим часом ганьблять християнство, хоча не знають його як належить.І то є обов’язок людини, щоб бути уважним до себе і своїх справ. Тому якщо хтось і знає свій обов’язок або те, як має йому чинити, але в самому виконанні обов’язку або діях за обов’язком не слухає себе і внаслідок того робить різні помилки та проступки, то він грішить, і гріхи такого роду називаються гріхами необачності.Щодо цього роду гріхів треба знати:Що в теперішньому нашому стані розладу сил або їхньої рухливості й нестійкості не можна за всім угледіти – і всередині, і зовні. Тому якщо хтось із тих, хто суворо спостерігає за собою, хто живе з бадьорим серцем і тверезою думкою, мимоволі, сам не знаючи як, впаде в якесь гріховне діяння думкою, словом або справою, а потім, помітивши його, негайно відкине зненавистю серцевою, а себе освятить покаянною молитвою: “від таємних моїх очисти мене” (Пс. 18:13) – того проступок невинний: це справа немочі, але не зловмисності, як-от напад осуду, заздрості тощо. Тільки головне: помітивши, треба відкинути серцем, тому що хто прийме його після і насолодиться ним, той після вибере те, чого раніше не бачив і що вчинив, не знаючи і не обираючи.

Той же, хто, хоча й уважний до свого обов’язку, має бажання бути справним як слід, тільки в годину дії дозволяє собі віддаватися потягу свого характеру або почуттям серця, наприклад запальності, веселощам, суворості, неправдивій поблажливості та ін.; ті справи є справами злочинної необачності, і тому грішними. І гріх їхній тим значніший, чим предмет їхньої справи і сам по собі, і за своїми наслідками важливіший, чим більше досвід викривав уже недоброту такої поведінки і чим легше людині виправити таку помилку. Винність тут применшується тільки старанням поправляти себе, що робиться не раптом, а поступово і тому серед падінь.Людина неуважна або рішуче недбала, яка недоброзичливо дивиться на чесноту і моральність, є в корені злий грішник. Її гріховність тим тяжча, чим безсоромніша її зневага обов’язку і ясніша свідомість усього цього.Так, тверезіти і не спати повинно, пільнуючи помисли свої. Треба обома очима дивитися під ноги, щоб не спіткнутися, і молитися: стопи моя направи по словесі Твоєму. Коли хочуть розрізняти гріхи за участю в них волі і самодіяльності людини, то звертаються або до початку гріха, або до його утворення з думки в справу.Як узагалі всі справи людини або виходять безпосередньо від її особи, або відбуваються внаслідок вимог і збуджень сторонніх, які приходять із зовні, або від нижчих її сил; так і гріхи дехто чинить через захоплення розпусних бажань, а дехто – через холоднокровне міркування. Останні суть гріхи злості або зловмисності та розпусти, а ті – гріхи пристрасті й захоплення.Немає потреби і вказувати на те, що гріхи, які походять із розпусного і злого розуму і серця, суть останнього ступеня тяжкості. Бо тут людина стає сама у своїй особі породженням зла, отже, близьким подібним до злого сатани, який насолоджується злом і про нього тільки й думає. Така людина стоїть уже в глибині зол, у яку прийшовши, “не піклується” (Притч. 18:3), і “не засне, якщо не зробить зла” (Притч. 4:16). Але і про гріхи через захоплення треба сказати, що вони ніяк не можна вибачити. Справедливо, що тепер природа наша пристрасна, слабка, розладнана і спокуслива на самоугоду, але це не робить необхідною згоду на її гіркі вимоги. Ця згода завжди в руках наших, тим паче в тих, яким сили дано й обіцяно міцну допомогу за поклик (Флп. 4:13). Тому називати гріхи за захопленням і пристрасті гріхами тільки слабкості, значить відчиняти широкі двері розслаблення і нечистоти в моральний світ. На досвіді хочуть це засвоїти більше, ніж потяги похоті, смаку, інстинкту, руху повноти або грання життя. Мабуть, що звідки більше зла, до того й хочуть бути поблажливими. Яким би не було сильним захоплення, але якщо предмет обирається і бажається, то справа викриває розпусність волі і є аморальною. Звідси хіба тільки ті повинно виключити випадки, в яких миттєвий, ненавмисний буває запал пристрасті, а тим часом настільки сильний, що людина, як у сп’янінні або затьмарення розуму, захопиться до гріха. Але й такі випадки дуже рідкісні й в особі одній можуть бути тільки один раз. І, взагалі, більша чи менша винуватість цього гріха залежить від меншої чи більшої сили потягу, від більшої чи меншої старості й новини пристрасті, більшої чи меншої ясної свідомості свого стану. Нові відтінки в цьому роді гріхів бувають тому, вільно чи мимоволі, зсередини сама собою або за зовнішнім збудженням закипає пристрасть. В останньому відношенні обставини місця, часу, осіб та ін. представляють нерідко зручні випадки для гріха, нерідко захоплюють у гріхи, збуджуючи пристрасть. Але і це не вибачає гріха, а навпаки, і при цьому тим грішніший гріх, чим більше випадок, що втягнув у нього, був передбачуваний і був у нашому розпорядженні. Бо тут очевидно – той, хто йде у вогонь, хоче обпектися. Хто ходить у такий дім, де або думки, або серце набираються лиха, сам винен, якщо робить потім лихо. Але і в обставинах невідворотних скоріше повинно зазнати збитків, показати досвід самовіддачі, ніж наражати на небезпеку дух, для якого і тіло, і світ, і час.Спосіб утворення гріха з думки у справу у святих отців визначено з точністю, і з точністю теж визначено винуватість кожного в цьому перебігу справи моменту. Весь хід справи зображується так: спочатку буває прилог, далі – увага, потім – насолода, за ним – бажання, з нього – рішучість і нарешті – діло (див. Філофея Синайського. Добротолюбіє, т. 3., гл. 34 і далі). Чим далі якийсь момент від результату і чим ближче до кінця, тим він значніший, розпусніший і грішніший. Верх винуватості – у ділі, і її майже немає в прилозі.Прилог є просте уявлення речі, яка від дії чи то почуттів, чи то від дії пам’яті й уяви постала нашій свідомості. Тут немає гріха, коли народження образів не в нашій владі. Іноді, втім, посередньо переходить сюди винність, коли, наприклад, образ спокусливий спадає на думку через допущений дозвіл на мрії. Нерідко і самодіяльно викликається образ, тоді, за якістю його, ця справа стає гріхом, бо людина зобов’язана тримати розум свій у речах Божественних.

Увага є встановлення свідомості або ока розуму на народженому образі для того, щоб оглянути його, ніби поговорити з ним. Це є зволікання в помислі одиничному або багатоскладовому. Ця дія більш у владі людини, бо образ, що народився проти волі, можна негайно вигнати. Тому вона і більш винна. Хто внутрішньо дивиться на злочинний предмет, той викриває поганий настрій серця. Він схожий на того, хто в чистий житловий спокій вводить нечисту тварину або разом із чесними гостями садить огидного нечестивця. Іноді, щоправда, предмет приковує до себе увагу своєю новизною, вражаючістю, але все ж, після того, як усвідомлено його нечистоту і принаду, треба вигнати його геть, інакше тут братиме участь воля, і з мимовільного діло це стане довільним. Взагалі, цей момент дуже важливий у моральному житті. Він стоїть на переході до справ. Хто прогнав помисли, той погасив усю боротьбу, припинив усе творення гріха. Тому й радиться всю увагу звертати на помисли, з ними воювати. Сюди переважно спрямовані й усі правила святих подвижників. Звідси само собою видно, якої ціни гріхи уяви і самовільних мрій. Де їм дозволяється, там вони гріх. Але цей гріх грішніший, якщо до того вживаються якісь зовнішні засоби, наприклад, читання, слухання, зір, розмовляння. Ці останні також оцінюються як випадки до гріха.Насолода є приєднання до предмета слідом за розумом і серця. Вона приходить, коли внаслідок уваги до предмета він починає нам подобатися і ми знаходимо задоволення в розумному погляді на нього, пестимо його в думці. Насолода гріховними предметами є вже прямо гріх. Бо якщо серце наше має бути віддане Богові, то всяке його поєднання з іншими предметами є порушення вірності Йому, розрив союзу, зрада, духовний перелюб. Повинно серце своє зберігати в чистоті, тому що через нього помисли розуму стають злими (Мф. 15:18), коли воно починає насолоджуватися ними беззаконно. Є, втім, поблажливі рухи плоті й серця, які анітрохи не залежать від сваволі, якими є всі рухи потреб. Але і вони, безневинні спочатку, одразу стають не безневинними, якщо їх усвідомлюють і прикривають прихильністю до них або згодою на незаконне задоволення їм. Спочатку вони суть рухи природні, а потім стають уже моральними. Тому кажуть: помітивши їх, обурися. Звідси само собою випливає, що слід думати про естетичні насолоди. Вони злочинні тією мірою, якою їхній зміст або форма несумісні з чистотою серця і моралі. Те саме і щодо майстерних творів ремісників: схвалювати їх розумом за пристосованість до мети є належною справою, а віддаватися їхньому ефекту заради порожньої хвилинної насолоди – погано. Та й узагалі, відходячи до сну, молимося про прощення, якщо доброту чужу побачивши, тою вражені були серцем, щоб тим очистити серце своє від усіх захоплень удень. У багатьох, втім, випадках насолода виривається необхідно або нестримно. Тут одне правило: не співдозволяй, відкинь, обурися.Від насолоди один крок до бажання. Відмінність між ними в тому, що душа, яка тішиться, перебуває в собі; навпаки, та, що бажає, схиляється до предмета, має до нього прагнення, починає шукати його. Воно ніяк не може бути безневинним, бо відбувається згодою або народжується сучасно з нею, ніби з-під неї; згода ж завжди в нашій волі.Від бажання ще однією рисою відрізняється рішучість, саме тим, що до складу або в умову народження її входить упевненість у можливості та бачення засобів. Той, хто бажає, виголосив згоду на справу, але ще нічого не придумав і не робив для досягнення своєї мети; у того, хто наважився, все вже оглянуто і вирішено, залишається тільки приводити в рух частини тіла або інші сили для відповідного здійснення справ.Коли ж нарешті і це буде зроблено, тоді закінчується все діловодство гріха і з’являється діло – плід беззаконня, яке було зачате всередині і породило беззаконня зовні.Після насолоди так швидко прагнення до діла, як падіння важкого каменю по крутому схилу. Тому-то загальне правило: бий і гони помисли, поки ще ними не уражене серце, бо тоді дуже важка, якщо не неможлива, перемога. У найголовнішому перебігу утворення гріха помітно, як одна за одною сили людини поєднуються з гріхом. Після того, як у насолоді опоганилося серце, у бажанні опоганюється воля; у рішучості, через винахід засобів, стає причасником цієї скверни і розум; у ділі, нарешті, і самі сили тіла пронизані гріхом: і стала вся людина грішна.Тут слід зауважити:Уже й той, хто забажав або вирік згоду на справу внутрішньо, в моральному сенсі вчинив гріх перед Богом, який бачить потаємні серця. Хто “зачав похіть, породив гріх”, говорить апостол Яків (Як. 1:15); і “хто забажав, дивлячись на жінку, вже злюбодійствував з нею”, говорить Господь (Мф. 5:28). Однак той, хто зважився, грішніший за нього за більшою напругою сил на гріх, за більшим обсягом гріха внутрішнього, за більшою наполегливістю і спотворенням волі. Від рішучості до справи один крок.

Хоча в бажанні і рішучості є вже гріх, проте ж із цього не слід робити висновок, що самій справі грішній нічого додати до їхньої гріховності, і вона грішна не більше за них. Той, хто наважився, може ще або має час відмовитися від справи і, отже, одного разу виступивши проти закону, надати йому покірність іншим разом, коли він у совісті пред’явить свої вимоги; тим часом той, хто вчинив справу, зневажає закон і внутрішньо, і зовні. Той, хто робить справу, впродовж усієї її тривалості бореться із совістю, яка не припиняє наставляти його, отже, ще більше спотворює себе і розлаштовує свою моральну природу.Той, хто робить справу, всього себе сповнює гріхом, всі сили і все єство своє нахиляє до неї і направляє; тому в першій уже справі покладає підґрунтя звичці, бо той, хто зробив один раз, швидше й охочіше зробить іншим разом і так далі, особливо тілесні гріхи. Нарешті злі наслідки від гріха починають з’являтися вже після вчинення його. Спокуса, розлад здоров’я, шкода для себе та інших походять вже від справи.Звідси само собою очевидно, як думати про гріхи, які не здійснюються справою не за вільним бажанням, а через нужду або зовнішню неможливість. Тяжкість цього гріха дорівнює майже справі. Різниця між ними тільки в наслідках, і до того ж усі внутрішні наслідки вже є, бракує тільки зовнішніх. У цьому відношенні різниця тим менша або значніша, чим менших або більших гірших наслідків слід було очікувати від справи. Де їх немає і не буває, там, можна сказати, і різниця зникає.На цій підставі розрізняють гріхи внутрішні та зовнішні.До числа зовнішніх гріхів можна відносити і гріхи чужі, осудні нам, бо в такому разі інші бувають ніби виконавцями нашого внутрішнього гріха, те ж саме, що наші сили і наше тіло для наших бажань. Бо через що ми стаємо учасниками чужих гріхів? Через те, якщо на гріх, який вони чинять, є наше спотворене бажання, і під час їхньої справи ми не виявляємо тільки перед іншими, але самою справою маємо і живимо всередині зневагу і неповагу до порушеного іншими закону моральності, як тоді ж бачимо це і в совісті нашій. Після цього само собою зрозуміло, що у стільки ставиться нам чужий гріх, наскільки великою є наша в ньому участь і наскільки тим є наше нехтування моральним законом. Способи, як це робиться, такі: наказ більш або менш суворий, порада більш або менш переконлива, згода з великою або меншою насолодою, спокуса більш або менш навмисна і підлабузлива, непомічання або потурання з більшою або меншою поблажкою, також схвалення, непротивляння, неоголошення. Наскільки важливими можуть бути чужі гріхи, можна судити з того, яким грішним є гріх того з батьків, хто не зупиняє своїх дітей, або вихователя, який не виправляє слабкостей вихованців, або освіченого спотворено, який книжками, картинами, статуями всюди розсіює спокусу. Взагалі, чим легше буває зупинити зло і сприяти благу, тим зліша і аморальніша наша участь у чужих гріхах.Так будуються справи! Тому знову нагадується: бути тверезим і пильнувати личить, собі слухати і серце своє берегти від усякого приросту гріховної скверни!Нарешті гріхи ще розрізняються за різним ступенем важливості. Про це нема чого багато тлумачити. З простого і короткого розгляду гріхів видно, що вони мають неоднаковий ступінь важливості і сили, але є слабкі, злі і найзліші. Ця різна важливість їх залежить іноді від їхнього предмета, а іноді – від ступеня порочності серця, що бере участь у них.У першому відношенні гріхи називаються тяжкими і легкими.Як обов’язки, що лежать на людині, мають неоднакову важливість, так і порушення цих обов’язків, або гріхи, неоднаково тяжкі. І правила для визначення цієї тяжкості відповідають правилам для визначення важливості обов’язків. Саме гріх тим тяжчий, чим більше він вносить розлади у світ моральний, тобто чим більше протилежний морально-християнському духу життя, любові до Бога та ближніх, як, наприклад, богохульство або нескромне стояння в церкві; чим більше совістю та одкровенням докладено до відомої справи підстав, що зв’язують нас необхідністю у відношенні до неї, наприклад, неповага до батьків та простої людини; чим, нарешті, більшою є кількість матерії гріха… наприклад, вкрасти мало або багато, образити словом або ділом, уперше або вже не вперше.Але все це ніби уявна тільки мірка для визначення тяжкості гріхів. Насправді ж вона підлягає найрізноманітнішим умовам, які, треба сказати, нелегко визначаються теорією. Пам’ятати, втім, треба, що цю відмінність гріхів тяжких від нетяжких покладають зовсім не для того, щоб бути зухвалішими і сміливішими в інших гріхах. Гріх усякий є тяжкий гріх, бо ображає Бога. Тому взагалі від усякого і слід стерегтися. Тільки є різні ступені тяжкості гріхів, такі різні, що інші гріхи здаються легкими порівняно з іншими, чому легкість ця є тільки відносна. Знати ж це не марно для морального внутрішнього порядку, для витончення морального почуття, особливо для уникнення смуту совісті або подолання цієї її хвороби. Бо інший на кожному майже кроці думає, що він тяжко згрішив. Такого рішуче, мирне, чисельне визначення тяжкості гріхів дуже врозумить. Але й для безтурботного це може бути рятівним, щоб вразити й налякати, якщо через самозакоханість занадто легковажно думає про свій гріх і порочну поведінку.

Як чеснота не в одній справі полягає, але ще більше у внутрішньому настрої, так і гріх. Тому значніше відмінність важливості гріхів за внутрішнім гріховним розташуванням. У цьому відношенні гріхи поділяються на смертні й несмертні.Смертний гріх є той, який забирає в людини морально-християнське життя її. Якщо нам відомо, у чому моральне життя, то визначення смертного гріха не важко. Життя християнське є ревність і сила перебувати в спілкуванні з Богом виконанням Його святого закону. Тому всякий гріх, який погашає ревність, забирає силу і розслабляє, віддаляє від Бога і позбавляє Його благодаті, так що людина після нього не може споглядати на Бога, а почуває себе відчуженою від Нього; всякий такий гріх є гріх смертний. Про цей гріх говориться, коли говориться: “є гріх до смерті” (1Ін. 5:16). І ще: “сластолюбна живою померла” (1Тим. 5:6). Або “нелюблячий… перебуває в смерті” (1Ін. 3:14). Такий гріх позбавляє людину благодаті, отриманої в хрещенні, забирає Царство Небесне і віддає на суд. І це все утверджується в годину гріха, хоча не відбувається видимо. Такого роду гріхи змінюють увесь напрямок діяльності людини і сам її стан і серце, утворюють нібито нове джерело в моральному житті; чому інші визначають, що смертний гріх є той, який змінює центр діяльності людської.Це абстрактне визначення смертного гріха стає ближчим до справ наших через такі правила або умови, за якими гріх стає смертним. Саме – він смертний, якщо хто переступає ясну заповідь Божу з бажанням і насолодою, зі свідомістю себе і гріховності справи. Якщо є ступені в смерті, то треба сказати: гріх тим смертніший, чим важливіша кожна з цих сторін гріха. При цьому слід зауважити, що важливість предмета, як це само собою очевидно, за свідомості його гріховності не залишає жодного сумніву в смертності вчиненого гріха; але і щодо предметів меншої важливості може бути гріх смертним, судячи з розбещення волі, з яким він здійснюється, або зневаги до закону, або вихваляння через нього незв’язаністю із законами моральними.У “Православному сповіданні” докладно описані смертні гріхи (ч. 3, запитання 18-42). Вони поділяються на три класи. До першого належать гріхи, що служать джерелом для інших гріхів. До другого – гріхи проти Духа Святого, а саме: безмірне сподівання на Божу милість, розпач, противлення ясній істині, також заздрість до духовних досконалостей інших, перебування у злобі, відкладення покаяння до смерті. До третього – гріхи, що волають на небо, які такі: вільне вбивство, содомська справа, образа жебраків, вдів і сиріт і позбавлення винагороди найманців, образа й досада батькам.Гріх несмертний, інакше пробачальний, на противагу смертному, є той, що не погашає духовного життя, не віддаляє людину від Бога, не змінює центру її діяльності, за якого можна без збентеження звертатися до Бога і розмовляти з Ним у молитві щиро. Такого роду гріхів незліченна безліч, і від них ніхто не вільний, окрім Господа Іісуса Христа і Пречистої Богородиці. Тому сказано: “якщо говоримо, що гріха не маємо, то себе обманюємо, і істини немає в нас” (1Ін. 1:8), або “багато бо грішимо всі” (Як. 3:2), ще: “седмерицею впаде праведний” (Притч. 24:16); “бо немає на землі праведного чоловіка, який би зробив добрі речі, але не згрішив” (Еккл. 7:20).Важко, однак, визначити, які саме ці гріхи, тим більше, що несмертність гріха залежить і від внутрішнього настрою духу, а не від самої лише маловажності предмета його. Рішуче тільки можна сказати, що всі гріхи безневинного незнання, необачності ненавмисної, іноді непристойності й нерозсудливості легкої – це гріхи несмертні, вибачальні, бо особливо тому, що в них не був задіяний намір і бажання зробити щось недобре. Хто, побачивши їх у собі, засудить відразою, тому пробачаться вони. Взагалі, все легко зле, без свідомості зле скоєне, є гріх пробачний. Злість таких справ і близькість до смертного гріха зростає в міру усвідомлення їхньої худості під час вчинення їх. Це особливо слід сказати про речі байдужі, коли вони здійснюються не з поганою метою, але й не з доброю, а в природному їхньому порядку. В останньому випадку вони можуть запозичувати поганість від тієї дії, яку чинять на душу людини, наприклад, прогулянка може залишати неуважність у думках і збуджувати рух хтивості. Хто помітив, що вона має лихий на нього вплив і усвідомив разом, що з цього самого він зобов’язаний припинити її, а тим часом не припиняє, той, очевидно, хоча легко, але ображає совість, порушує її спокій і чистоту. Очевидно, що такого роду гріх уже виступив із несмертного і дуже наблизився до смертного, а почастішання справді перетворить його на такий. Бо найбільше і завмирає життя духу від розваг.

Введение

1) Христианство есть домостроительство нашего спасения в Господе Иисусе Христе. Так как человеку нельзя спастись без Бога, а Богу нельзя спасти человека без человека, то христианская вера учит с одной стороны тому, что Бог сделал для спасения человека, с другой – тому, что должен делать сам человек, чтобы улучить спасение.

Последнее составляет предмет христианского нравоучения. Ищущий спасения, просвещаясь верою, должен иметь основательное познание и о том, чего требует от него вера, как следует ему жить и действовать как христианину.

2) Такое познание может быть приобретаемо через чтение и слушание Слова Божия, отеческих писаний, бесед и поучений, предлагаемых с церковной кафедры, и друг от друга во взаимных отношениях с христианами. Но вернейшим способом к тому служит изображение христианской жизни в общем обзоре, где разные правила христианской жизни были бы изложены в порядке, во взаимном подчинении одних другим и в возможной полноте. Правила жизни в сем случае легче могут быть усвоены и вернее поняты.

Если собрать воедино все обращающиеся в жизни правила, найдется, что от иных требований христианства себя увольняют, другим дают превратный смысл, иные ограничивают условиями внешних обстоятельств – и вообще великое найдется смешение в понятиях о должной христианской жизни и должном нравственном поведении христианина. Все сие от того, что правила нравственности христианской доходят до сведения по частям, а в отдельности действительно иное правило может показаться очень строгим, иное – допускающим многообразные толкования и применения. Отвратить сию неправость легче всего полным изображением всего христианского нравоучения. И св. Василий Великий в свое время заметил подобное смешение в понятиях о нравственной жизни, когда «всякий самовластно свои мысли и положения выдавал за истинное правило жизни, а укоренившиеся обычаи и предания человеческие сделали то, что одни грехи извиняли, а за другие без всякого разбора взыскивали; на некоторые, по-видимому, малые, негодовали, а иные не удостаивали и легкого выговора». И потому, чтобы уврачевать сей недуг, он за нужное почел «выбрать из Богодухновенного Писания все, чем угождает и чем не угождает человек Богу, и все рассеянные по разным местам запрещения и повеления, для легчайшего уразумения, представить совокупно в правилах, чтобы тем легче отучить людей поступать по навыку своей воли или по преданию человеческому» (Творения свв. отцов, т. 9). С такою же целью предлагается и настоящее начертание образа истинной христианской жизни.3) Жизнь христианина характеризуется верою, потому и нравоучение христианское должно быть охарактеризовано вероучением. Как в жизни вера и дела по вере входят друг в друга, переплетаются и взаимно друг другу содействуют, так и в учении – вероучение и нравоучение не должны терять друг друга из виду. Вероучение всегда вдавалось в ненужные отступления и утонченности, когда не держалось нравственных целей; а нравоучение принимало недолжные направления, когда не освещалось вероучением, главное же, оно тогда ничем не отличалось от нравоучения философского.Последним замечанием не намекается, будто умозрительному, на естественных началах построенному нравоучению совсем нет места в нравоучении христианском. Напротив, без него обойтись нельзя. Христианство восстановляет наше естество и поставляет его в должный чин. Естество наше, таким образом, служит точкою отправления для воздействия на него христианства. То же и в нравоучении – показание, каковым должен бы быть человек по естеству, служит истолкованием, почему от него требуется то и то, если он хочет стать в настоящий свой чин, что есть в целях христианского нравоучения. Этого везде держится наше начертание.4) Об источниках нравоучения христианского нечего говорить много. Они одни и те же с источниками вероучения. Довольно помянуть, что здесь, кроме Слова Божия и согласного учения свв. отцов Церкви, должно руководствоваться особенно аскетическими писаниями отцов-подвижников, житиями святых и церковными песнопениями, в коих прославляются христианские добродетели.Самым пригодным пособием для начертания нравоучения христианского могла бы служить христианская психология. За неимением её приходилось довольствоваться своими о душевных явлениях понятиями, при указаниях отцов-подвижников.5) Начертание наше имеет две части: в первой содержатся общие рассуждения и положения о нравственной и нравственно-христианской жизни; а во второй излагается сама жизнь христианина, как ей следует быть, или предлагаются правила жизни христианина как христианина и как лица, находящегося иногда в разных состояниях и положениях. Общие рассуждения и положения о нравственно-христианской жизни.
I. Основы христианской жизни Положения сии указывают:

A) основы христианской жизни;

Б) определяют характеристические черты христианской деятельности как нравственной;

B) изображают последствия и плоды доброй христианской жизни и жизни противоположной ей.

А. Основы христианской жизни Жизнь христианская а) коренится в воплощенном домостроительстве; б) поддерживается, раскрывается и плодоносит в живом союзе с Церковью; в) течет по предначертанной норме, вытекающей из двух предыдущих моментов.1. Корень христианской жизни в воплощенном домостроительствеБез сего домостроительства христианство, жизнь христианская и спасение немыслимы. Оно предначертано от века, а в действие вошло в свое ему время, в лице Единого от Пресвятыя Троицы, нас ради человеков и нашего ради спасения, сошедшего с небес и воплотившегося от Духа Святого и Марии Девы и вочеловечившегося Христа Господа. От Него дошли христианская жизнь и спасение, и Им устроено и подается все потребное для сего. Все сие и есть воплощенное домостроительство.

В сущности, оно есть восстановление падшего: «прииде бо Сын Человеческий взыскати и спасти погибшего» (Мф. 18:11). «Тако бо возлюби Бог мир, яко и Сына Своего единородного дал есть, да всяк веруяй в Он не погибнет, но имат живот вечный» (Ін. 3:16). – И вот чего ради «Слово плоть бысть» (Ін. 1:14).Как основа христианству, сему спасительному Божественному учреждению, положена воплощением Бога Слова, так основа жизни христианской полагается верою в сие Воплощение и причастием силы Его. «Веруяй в Сына, имат живот» (Ін. 3:36), и, «иже веру иметь, …спасен будет» (Мк. 16:16). Вера в силу воплощенного домостроительства есть «дар Божий» (Еф. 2:8). Но побуждение к взысканию ее и к дорожению взысканною порождается разумным убеждением, что иного спасения нет, как через него. Этим-то убеждением и должно быть начато начертание христианского нравоучения как руководства к христианской жизни, ведущей ко спасению. При сем ведать дается, что возведение к убеждению в необходимости воплощения для спасения нашего не будет введением в постижение сей тайны. Что «Бог явися во плоти», сие выну пребудет волею «благочестия тайною» (1Тим. 3:16).К убеждению в необходимости воплощения Бога для нашего спасения возводимся не постижением сей тайны, а разумным усмотрением того, что условия нашего спасения не могли быть никем выполнены как Богом воплощенным.Мы пали через грехопадение прародительское и попали в неисходную пагубу. Спасение наше должно состоять в избавлении нас от сей пагубы.Пагуба наша состоит в двух злах: во-первых, в прогневании Бога нарушением воли Его, в потере Его благоволения и в подвергнутии себя клятве законной; во-вторых, в повреждении и расстройстве своего естества грехом или в потере истинной жизни и вкушении смерти. Почему для спасения нашего потребны: во-первых, умилостивление Бога, снятие с нас клятвы законной и возвращение нам Божия благоволения; во-вторых, в оживотворении нас, умерщвленных грехом, или даровании нам новой жизни.Если неумилостивленным к нам пребудет Бог, мы не можем получить от Него никакой милости; если не получим милости, благодати не сподобимся; если благодати не сподобимся, новой жизни возыметь не возможем. И то и другое необходимо: и снятие клятвы, и обновление нашего естества. Ибо если б мы и получили каким-либо образом прощение и помилование, но остались необновленными, никакой от того не получили бы пользы, потому что без обновления мы непрестанно пребывали бы в греховном настроении и непрестанно источали бы из себя грехи, а через грехи снова подвергались бы осуждению и немилости или все оставались бы в том же пагубном состоянии.То и другое необходимо; но ни тому, ни другому нельзя состояться без воплощения Бога.1) Снятию с нас вины греха и клятвы законной, или нашему оправданию, состояться невозможно без воплощения БогаДля снятия вины греха и клятвы требуется полное удовлетворение правды Божией, оскорбленной грехом, или полное оправдание. Полное же оправдание, или полное удовлетворение правды Божией, состоит не в принесении только умилостивительной жертвы за грех, но и в обогащении милуемого делами правды, чтобы ими наполнить время жизни, проведенное в грехе и по помиловании остающееся пустым. Ибо закон правды Божией требует, чтобы жизнь человека не от грехов только была свободна, но и была наполнена делами правды, как сие показал Господь в притче о талантах, где раб, зарывший талант в землю, осуждается не за употребление таланта на зло, а за ничегонесделание на него. – Но –a) Довлеющую жертву за грехмог принести только Богочеловек, или Бог воплотившийся.Будем ли внимать чувствам грешника, стоящего пред Богом с ясным сознанием Божией правды и своей грешности, или созерцать Бога, Который желал бы помиловать сего грешника, – в том и другом случае увидим некое средостение, преграждающее путь нисхождению помилования от Бога на грешника, и восхождение надежды на помилование от лица грешника к престолу милосердия Божия. Господь не милует неправедно, или когда оскорблена Его правда и неудовлетворена. Истинность и правосудие Божие требуют, чтобы неправый нес присужденную за неправду кару, иначе милующая любовь будет поблажающею снисходительностью. В душе грешника чувство правды Божией обыкновенно сильнее чувства милосердия Божия. Потому, когда приступает он к Богу, сие чувство не только делает его безответным пред Ним, но подавляет совершенною безнадежностью. Следовательно, для сближения грешника с Богом и Бога с грешником необходимо разорить такое средостение, необходимо, чтобы между Богом и человеком восстало иное некое посредство, которое от очей правды Божией скрывало бы грех человека, а от очей грешника – правду Божию; посредство, ради которого Бог видел бы грешника обезвиненным и достойным помилования пред лицом самой правды, а человек воззревал на Бога как на умилостивленного уже и готового миловать грешника; необходима жертва умилостивления, которая, удовлетворяя правде Божией и умиротворяя душу грешника, примиряла бы Бога с человеком и человека с Богом.

Какая же это жертва? В чем она? И как может явиться с такою безмерною силою умилостивления?Жертва сия есть смерть – и смерть человека. Она вначале определена правдою Божией в казнь за грех; ее предлагает Богу и кающийся грешник, вопия: возьми жизнь, только помилуй и спаси, хотя тут же чувствует, что его смерть не сильна спасти его.Чья же это будет смерть?1) Очевидно, что такою умилостивительною жертвою не может быть смерть моя, другого, третьего и вообще кого-либо из рода человеческого: ибо и моя, и другого, и третьего и всякого вообще из людей смерть есть кара за грех и ничего умилостивляющего не представляет. К тому же мы – люди – все без изъятия имеем нужду сами в сей жертве и ею, еще живые, ищем помилования и оправдания, и, чтобы улучить спасение, еще живые должны быть ради неё оправданы и помилованы. Потому умилостивительною жертвою за грех может быть смерть только такого человека, который был бы изъят из круга людей, не переставая быть человеком. А это как возможно? Не иначе как если он не будет принадлежать себе, не будет особое самостоятельное лицо, как всякий другой человек в среде людей, но принадлежать другому высшему существу, которое восприняло бы его в свою личность, ипостасно соединилось с ним, или вочеловечилось и умерло его смертию. Это была бы смерть человеческая, никому из круга людей не принадлежащая.2) Если же смертью умилостивляющею и оправдывающею жертвою не может быть смерть моя, другого, третьего и вообще кого-либо из людей, а между тем условием помилования и оправдания все же пребывает смерть человеческая, то и я, и другой, и третий, и вообще всякий человек не можем быть помилованы и оправданы иначе как через усвоение себе чьей-либо чужой смерти. А в таком случае она сама в том, другом, умирающем человечески, от коего заимствуется, не должна быть следствием вины или как-либо причастна ей: иначе за нее нельзя будет оправдывать других. Потому опять она, будучи человеческою смертию, не должна принадлежать человеческому лицу, так как всякая, принадлежащая человеку смерть есть наказание; а принадлежать другому лицу, которое было бы свято совершеннейшею святостью. То есть умилостивляющая и оправдывающая смерть человеческая возможна не иначе как, если какое святейшее существо, восприяв человека в свою личность, умрет им, чтобы таким образом, изъяв смерть человека из-под закона виновности, сообщить ей возможность быть усвояемою другим.3) Далее, если помилование и оправдание человека возможно только через усвоение ему чужой невинной смерти – лица же, имеющие нужду в помиловании и оправдании, суть вообще все люди, живущие, жившие и имеющие жить, весь род человеческий во всех временах и местах – то для их помилования и оправдания необходимо или устроить столько невинных смертей, сколько людей или даже сколько грехопадений, или явить одну такую смерть, сила которой простиралась бы на все времена и места и покрывала все грехопадения всех людей. От всемилостивого и премудрого Бога, устрояющего спасение наше возможно только последнее. Как же это могло бы устроиться? Как смерть человеческая, сама по себе незначительная, может стяжать такую всеобъемлющую силу? Не иначе как когда она будет принадлежать лицу везде и всегда сущему, принадлежать Богу; то есть когда Сам Бог благоволит приять в Свою личность человеческое естество и, умерши его смертию, сообщить ей всеобъемлющее и вечное значение, ибо тогда она будет Божескою смертию.4) Наконец, смерть сия, по силе своей простираясь на весь род человеческий и на все времена, по цене должна соответствовать бесконечной правде Божией, оскорбленной грехом, иметь беспредельное значение, как беспределен Бог, чего стяжать она опять иначе не может, как быв усвоена Богом или сделавшись смертию Бога; а это будет, когда Бог, восприяв на Себя человеческое естество, умрет его смертию.Эти положения не из ума взяты, а заимствованы через наведение из того, что говорится в Слове Божием о воплощенном домостроительстве нашего спасения. Ибо спасение наше уже устроено и готово для всякого желающего принять его. Сын Божий и Бог воплотился, крестною смертию принес Богу жертву умилостивления за род наш, снял с нас вину греха и примирил нас с Богом. Сводятся указания о сем Слова Божия воедино, чтобы явно было, что воплощение Бога Слова не есть избыток милосердия Божия; но, хотя есть свободное дело благоволения Божия, такое, однако ж, без которого состояться нашему спасению не было возможно. В силу такого домостроительства Бог праведно нас милует и спасает. Вот что говорит о сем Слово Божие: «Един… Бог и един Ходатай Бога и человеков, человек Христос Иисус, давый Себе избавление за всех» (1Тим. 2:5-6). Им разорено «средостение ограды» (Еф. 2:14) и водворен мир между Богом и человеком (Рим. 5:1,10,11). Его предложил Бог в жертву умилостивления чрез веру в кровь Его, чтобы показать правду Свою в прощении грехов… дабы познали, что Он «праведен и оправдывает» (не без ничего), но «верующего во Христа» (Рим. 3:23-26), и таким образом праведно «примиряет» в Нем «мир с Собою, не вменяя людям прегрешений» (2Кор. 5:19). В Нем и мы, «чада гнева по естеству», безнадежные (Еф. 2:3, 12), избавясь от изнеможения и ослабления душами (от упадка духом по причине безнадежия) (Євр. 12:13) и возникши к надежде и «упованию спасения» (Гал. 5:5; 1Пет. 1:3; Євр. 7:19), имеем дерзновение и надежный «доступ ко Отцу… во внутреннейшее за завесы» (Еф. 2:18; Євр. 6:19), имеем свободу «входить во святилище посредством крови… Его, путем новым и живым, который Он вновь открыл нам чрез завесу, то есть плоть Свою» (Євр. 10:19-20). Ибо «Христос искупил уже нас от клятвы законный, быв по нас клятва» (Гал. 3:13), и истребил «рукописание, бывшее против нас, взяв его от среды и пригвоздив ко кресту» (Кол. 2:14).

А для сего Он:1) «Приемлет от Семене Авраамова» (Євр. 2:16), чтобы «иметь, что принести Богу» (Євр. 8:3), «во всем уподобляется братиям, чтобы быть… за них первосвященником… для умилостивления за грехи» (Євр. 2:16,17);2) «Пострадал как праведник за неправедников» (1Пет. 3:18), «претерпел крест вместо предлежащей Ему радости» (Євр. 12:2), «не видев греха, соделался по нас грехом, дабы мы были правда Божия о Нем» (2Кор. 5:21), ибо «таков и должен был быть для нас первосвященник – святый, непорочный, непричастный злу, отлученный от грешников и превознесенный выше небес» (Євр. 7:26);3) Не «многократно приносит Себя» – иначе многократно надлежало бы Ему и страдать – но «единожды явился с жертвою Своею для уничтожения греха» (Євр. 9:25,26) и сим «единократным приношением тела освящает всех» (Євр. 10:10); «вниде единою во святая вечное искупление обретый» (Євр. 9:12); «пребывая вечно, Он и священство имеет непреступное, почему может всегда спасать приходящих через Него к Богу, будучи всегда жив, чтобы ходатайствовать за нас» (Євр. 7:24,25; 1Ін. 2:1,2);4) Такою «ценою куплены мы» (1Кор. 6:20) – не «сребром или златом… , но драгоценною кровию Христа, яко агнца непорочного и пречистого Христа» (1Пет. 1:18,19), «лучше глаголющею Авелевой» (Євр. 12:24) и очищающею паче «крови козлей и тельчей, и пепла юнчаго» (Євр. 9:13,14), ибо с нею «явился Христос пред самое лице Божие о нас» (Євр. 9:24) и сим приношением снял с нас клятву, «быв по нас клятва» (Гал. 3:13), и тем явил как правду Божию беспредельную (Рим. 3:25), так и «богатство благодати Своей» (Еф. 1:7).б) Восполнить время жизни, проведенное в грехе, делами правды могут только дела Богочеловека.Для оправдания человека мало того, чтобы только снять с него виновность в грехах, надо еще восполнить недостаток в его жизни дел правды и добра. Живя во грехе (разумеются здесь непрерывное грешение до обращения и прорывающиеся грехи по обращении), он не только опускает дела правды и добра, тратит время не на должное, но и наполняет его положительными делами неправды и зла, подлежащими соответственному наказанию. Когда снимается с него вина греховная через помилование и прощение и устраняется соответственное за нее наказание, тогда изглаждается только неправое и нечистое из его жизни, делается для его жизни то, что сих неправостей и нечистот как бы не было в ней. Но время жизни, проведенное во грехе, освобождаясь таким образом от бремени греховного, не приобретает еще чрез то дел правды и добра, которыми оно обязательно должно было быть наполнено по первоначальному назначению. Так как правда Божия требует, чтобы вся жизнь человека была наполнена делами правды и добра, то помилованный только и оправданный еще не вполне прав пред Богом; для сего надобно еще пустоты его жизни наполнить делами правыми и добрыми.Как это возможно? Очевидно, что сам человек, обратившийся, раскаявшийся и прощенный, сделать этого не может, возревновав приумножить свои добрые дела. Потому что, что бы он в сем роде ни делал, будет делать лишь то, что для него обязательно делать в то время, когда делает, и чем потому нельзя восполнять прошедших опущений. Таким образом, и это восполнение недостатка должных дел, как и прежде изложенное требование жертвы умилостивления, возможно для него только чрез усвоение ему таких дел чужих или дел другого лица.Кто же может быть для нас таким лицом, из богатства которого мы могли бы заимствовать себе дела для покрытия недостатка их в нашей жизни?Он должен быть человеком, чтобы творить дела человеческие дабы ими можно было восполнять недостатки таких дел в жизни человеческой. Но в нем самом такие дела не должны быть обязательны для него, не должны быть его собственными делами или принадлежать ему: иначе их нельзя усвоять другим взамен недостатка в них таких дел. Это же как возможно? Не иначе как если какое либо существо восприимет на себя человеческое естество и, сочетав со своею личностию, его силами будет творить дела человеческие, не будучи обязано творить их по своему естеству, чтобы, имея их в себе свободным богатством, иметь власть обогащать ими других. А таким существом, чтобы восприять другое естество и творить дела его силами, необязательные для него самого, кто может быть? Из тварей никакая не может быть такою. Всякая тварь свое назначение имеет и свой круг дел, которыми должны наполняться все моменты ее бытия и жизни. Потому она не имеет времени делать дела за других и для других. Это ей возможно только через опущение своих дел, что то же было бы, что, спасая других, себя губить. Кроме же тварей, есть еще только Бог ни от чего не зависимый. Итак, обогащение нас делами правды и добра для восполнения ими недостатка их в нашей жизни не иначе возможно, как когда Бог благоволит принять на Себя естество человеческое и силами его творить дела правды и добра человеческие. Ибо такие только дела, будучи свободны от обязательства, и могут быть усвояемы другим как свободное богатство Бога воплощенного.

К тому же, так как в таких делах имеет нужду жизнь каждого человека, жизнь всех людей – и настоящих, и бывших, и будущих – то богатство их должно быть столь велико, чтобы могло удовлетворить всех, и сила их должна простираться по всем временам и на все человечество. Но сила всякого тварного существа, равно как значение дел его, не могут простираться далее пределов его естества и никак не могут взойти до такой силы и пространства, чтобы обнять все человечество. Потому дела правды и добра, потребные для восполнения недостаточности таких дел в жизни каждого человека, чтобы иметь такое безмерное и вечное значение, должны быть совершены человеческими силами, но от такого лица, которое по своему существу вечно и беспредельно, то есть от Бога; а это возможно только при ипостасном соединении Божества с человечеством в одном лице, или при воплощении Бога.Таков и есть Господь наш Иисус Христос, как изображает Его Слово Божие. Оно представляет Его всякою полнотою, говоря, что Отец «благоволил вселитися в Нем всякому исполнению» (Кол. 1:19). Разумеется полнота благ во спасение наше, в числе коих и полнота правды и добра в покрытие наших неправд и зол. «Греха в Нем не было» (1Ін. 3:3,5), и Он ничего такого не сотворил (1Пет. 2:3,5). Ибо творил только волю Божию, или всякую правду. Еще принимал на Себя дело спасения нас, сказал Он Отцу: «иду сотворити волю Твою, Боже мой» (Євр. 10:9) – и, пришедши на землю, в самом начале вступления в дело Свое, сказал Он Предтече: «остави; нам надо исполнить всякую правду» (Мф. 3:15) – и исполнял, свидетельствуя пред всеми, что пришел не Свою творить волю и не ищет ее, но одно имеет в желании – творить «волю Пославшего» (Ін. 5:30,6:38), – до того, что творение сие имел единственною для Себя пищею и питанием (Ін. 4:34), «послушлив быв даже до смерти» (Флп. 2:8). Как не было момента, чтобы Он не делал чего-либо, делал же всегда одну правду, то какое богатство дел правды и добра собрано было Им?Но для кого и для чего? Для верующих во имя Его, ибо Сам Он не имел в сем нужды, будучи по естеству беспредельною правдою. Это было богатым наследием для взыскавших правды Его (Еф. 1:18). От полноты сей и «мы все прияли» (Ін. 1:16) и являемся «исполненными плодов правды» (Флп. 1:11). Сею-то полнотою правды св. Павел и всем благожелает исполниться и даже удостоверяет, что все уже и имеют сию полноту в Господе (Кол. 2:10) и что, прияв сей «дар праведности» , они «в жизни воцарятся» (Рим. 5:17), то есть наследят царствие небесное. Почему обще сей апостол свидетельствует о Господе, что Он для нас есть «правда, освящение и избавление» (1Кор. 1:30). Избавление здесь есть прощение грехов, правда – покрытие наших неправд правдою Его; из того же и другого сложилось наше освящение. И блаженными называет апостол таких, коих не «беззакония только прощены», но при сем вместе и «грехи покрыты» (Рим. 4:7). Чем? Богатством правды Христовой. Так совершилось, что как «единого прегрешением во вся человеки вниде осуждение; так Единого правдою во вся человеки вниде оправдание жизни» (Рим. 5:18).Итак, заключим, загладить вину рода человеческого принесением подобающей жертвы и восполнить недостаток правды его могут только смерть и богатство правды Богочеловека. Следовательно, оправдание рода человеческого невозможно без воплощения Бога.2) Но и обновление наше, или дарование нам новой жизни, также невозможно без воплощения БогаДля спасения человека, как замечено вначале, недостаточно только оправдать его пред Богом; надобно еще, по оправдании, сделать его сильным противостоять греху и твердо стоять на начатом добром пути, а для сего совершенно переродить его, дать ему новую жизнь, упразднить в нем начало жизни, достойной осуждения. Ибо пока будет в нем держаться сие начало, он не перестанет творить дела недобрые и, следовательно, никогда не выйдет из-под клятвы и осуждения. И это без конца. Таким образом, без обновления нашего естества и самое оправдание ни к чему. Как же быть? Надо искоренить в нем это злое начало. А это как? Даровав ему новую жизнь сильную вытеснить то злое начало.В падении человек потерял свою истинную жизнь и начал жить какою-то иною жизнию, которую надо назвать ложною жизнию, смотря на нее с точки назначения человека. Она, начавшись в главе человеческого рода, разлилась потом во все члены его, так что весь род наш представлял одно огромное, ложно, или неистинно, человечески живущее тело. Очевидно, что для обновления этого в самом корне поврежденного тела человечества, надо отвне влить в него начало истинной человеческой жизни, подобно тому как совершенно испорченное тело человека обновляют перелитием в него крови совершенно здорового организма; надобно, представляя человечество древом, привить его от другого, полного здравой жизни древа, чтобы оно под действием его живительных соков переродилось внутри и начало давать новые, живые отростки; надобно восстать новой главе человечества, новому родоначальнику людей, чтобы, рождаясь от него, или перерождаясь посредством заимствованного от него истинного начала жизни, они в союзе с ним составили новое тело человечества, полное истинной человеческой жизни.

Кто же может быть такою главою? Такая глава истинно обновленного человечества, сей родоначальник новых, истинных человеков, очевидно, должен быть человеком, чтобы иметь возможность давать людям новую жизнь не другую какую, а человеческую же; потому что люди, имеющие от него заимствовать новую жизнь, могут жить только человеческою жизнию, а следовательно, и оживать только для нее и через нее. Но сия человеческая в нем жизнь должна быть чистою, здравою, неповрежденного, потому произойти от человеческого же существа, но необыкновенным человеческим способом: ибо всякая такая жизнь не может быть непричастною общечеловеческой порче. И не это только, но и, быв в самом происхождении претворенною и обновленною и в составе естества нашего, и во всех его силах и отправлениях, пребыть потом навсегда неизменно такою. Такое же начало и такая неизменная пребываемость и твердость возможны в ней, только когда она будет совсем извлечена или отторгнута от обычной человеческой самостоятельности и самодейственности и будет не себе принадлежать, а будет носима и управляема иным лицом, обладающим творческою силою и Божескою неизменяемостию, или Богом; то есть когда Бог, претворив и обновив творчески начала и стихии человеческого естества, образует Себе из них человека и, облекшись в него, будет жить и действовать богочеловечески. Но в этом и состоит воплощенное домостроительство, представляющее столь необходимым для нашего спасения воплощение Бога Слова.Сверх того, сия новая жизнь во главе должна совмещать в себе такую полноту, чтобы, порождая новое человечество, не истощаться, а пребывать всегда полною, дабы не отрождать только новых членов, но, отродивши всех, потом живить в их пребывании временном и вечном. Так как она по естеству своему не может быть такою, будучи тварною, то ей необходимо приять такое качество от другого лица, нетварного, или от самого Источника всякого бытия и жизни, от Бога присносущного, что и совершается через воплощение, в коем Бог приемлет человеческое естество в Свою личность и, облекшись в него, сообщает ему присноживую неистощимую полноту. Наконец, сей новый родоначальник, всех порождая к новой жизни, всех должен держать в единении и между собою, и с Ним, чтобы все, живя единою жизнию и под единою главою, составляли единое живое, стройно сочетанное тело. И первоначальное назначение человечества было, чтобы оно все было едино по всему и жило единою жизнию. Но привзошел грех и разъединил всех, так что все человечество стало похожим на груду без живого сочетания и сочленения. Новое человечество через нового родоначальника и главу имеет назначение восстановить в себе сие потерянное единение. Потому человеческое естество в сем родоначальнике, оставаясь человеческим, не должно принадлежать себе, но иному лицу, всюду сущему, все содержащему и вечному, чтобы соединять в Себе людей всех времен и мест, блюсти их и направлять к последнему концу, с подчинением требованиям сего конца и всех других тварей сущих в мире. То есть родоначальник сей, имея быть родоначальником человеков, должен быть не человеком только, но Богом в человеческом естестве, или Богочеловеком, в чем и состоит воплощение.Таков Господь наш Иисус Христос, Бог от Бога, Слово, искони сущее у Бога (Ін. 1:1); Сын Божий, выну пребывающий в «лоне Отчем» (Ін. 1:18). Он, не оставляя недр Отчих, благоволил приять плоть нашу, или наше человеческое естество (Ін. 1:14), через рождение от Приснодевы в свое Ему время для «искупления» нас и «всыновления» (Гал. 4:5).Обновив в Себе человеческое естество, Он стал «начатком» (Ін. 8:25) новых человеков, живущих истинною человеческою жизнию, «начальником сей жизни» и раздаятелем (Деян. 3:15). «В Нем наша истинная жизнь» (Ін. 1:4), полнота сей жизни, из коей, как из источника, предназначено почерпать ее и всем нам (Ін. 1:16); и Он ею «ихже хощет живит» (Ін. 5:21).И стал Он, таким образом, новым Адамом, новым родоначальником, а все приходящие к Нему положенным путем и от Него возрождающиеся родом Его (1Кор. 15:45-48). Он глава, а те – тело Его (1Кор. 12:27), из Него породившиеся (Кол. 2:19) «от плоти Его и от костей Его» (Еф. 5:30). Он древо, а те – ветви (Ін. 15:5).Для сего всякий, приступающий к Нему, по покаянии и отречении от всего прежнего, приемлет Святое Крещение, в коем ради веры и решимости работать Господу совлекается ветхого человека и облекается в нового, после чего ветхий человек в нем умирает и жить начинает новый, «созданный по Богу, в правде и преподобии истины» (Рим. 6:3-6; Еф. 4:24). Ибо здесь верующие облекаются во Христа, Который есть «живот наш» (Кол. 3:4) и дает нам силу так быть, чтобы «к тому не жить нам себе, но умершему за нас и воскресшему Господу» (2Кор. 5:15), чтобы мы не сами уже жили, но жил в нас Христос (Гал. 2:20), с Коим «живот наш сокровен есть в Боге» (Кол. 3:3).

Так, «аще кто во Христе нова тварь» (2Кор. 5:17), вновь рождаемая «водою и Духом» (Ін. 3:3,5), ради чего все такие, яко «от Бога рожденные», суть и именуются «чадами Божиими» (Ін. 1:12,13) и «всыновление восприемлют» (Гал. 4:5). И се – новое человечество, «род избран, царское священие, язык свят, люди обновления, долженствующие возвещать добродетели Того, Кто из тьмы призвал их в чудный Свой Свет» (1Пет. 2:9) и перевел «от смерти в живот». (1Ін. 3:14).Вот первая основа христианской жизни – вера в воплощенное домостроительство нашего спасения в Господе нашем Иисусе Христе, глубокое в силе его убеждение, не допускающее ни малейшего в сем колебания или раздвоения в мыслях и с крепким упованием неподвижно стоящее на том, что «несть ни о едином же ином нам спасения и несть иного имене под небесем, данного в человецех, о нем же подобает нам спастися» (Деян. 4:11–12). Остается или к Господу Спасителю прилепиться, или погибать. Ибо кто не с Ним, тот, что бы ни делал, «не собирает…, а расточает» (Лк. 11:23). Никто «не может делать ничего , достойного спасения, если не пребудет в Господе» (Ін. 15:4-6). Се дверь, вводящая внутрь храма спасения! «Се камень», основание полагающий созиданию в духе храмины спасения для вселения в нее Господа Спасителя (Мф. 16:18).2. Вторая основа христианской жизни, с первою неразлучная, есть живой союз с телом Церкви, коей Господь – глава, живитель и движительГосподь наш Иисус Христос, Бог и Спаситель, совершив на земле еже о нас Божественное смотрение, вознесся на небеса и ниспослал от Отца Всесвятого Духа; потом с Ним, по благоволению Отца, через свв. апостолов устроил на земле Святую Церковь под Своим главенством и в ней совместил все потребное для нашего спасения и жизни сообразной с тем. Так что теперь через нее уже ищущие спасения получают от Него и искупление с отпущением грехов и освящение с новою жизнию. В ней поданы «нам все Божественные силы яже к животу и благочестию… и дарованы честные и великие обетования», и если мы в силу сего потщимся украситься всякою добродетелью, то нам, без всякого сомнения, «обильно преподается вход в вечное царство Господа нашего и Спаса Иисуса Христа» (2Пет. 1:3-11). Святая Церковь и есть новое человечество, от нового родоначальника Христа Господа.Во время пребывания Своего на земле Господь только обетовал устроить Святую Церковь на камне твердого исповедания Его воплощенного домостроительства. Самое же создание ее по воле Отца совершил Он со Святым Духом через святых апостолов, утвердив и оградив ее догматами, заповедями, таинствами, священнодействиями, канонами и достодолжным руководством, и во всем сем показав верный путь в Царствие Небесное, которое уготовал верным, к которому благоволила призвать и нас всех.Во Святой Церкви все от Господа Иисуса Христа со Святым Духом по благоволению Отца через свв. апостолов, и все, содержимое ею, должно быть содержимо и исполняемо всеми, вступающими в нее и делающимися членами ее, по всем означенным пунктам или сторонам устроения Церкви. Все то действительно содержится и исполняется всеми, в живом с нею союзе состоящими, вследствие чего они едино суть, – «едино тело и един дух» (Еф. 4:4), – и в исповедании веры или содержании «здравого образа словес» (2Тим. 1:13), и в жизни по заповедям или в исполнении воли Божией, и в освящении таинствами, и в молитвенных к Богу приступаниях, и в подчинении канонам и установленному руководству. Действующие так, «ходят достойно звания своего…, тщащеся блюсти единение духа в союзе мира» (Еф. 4:1–6). А отступающие от сего выделяют себя из Церкви внутренно и, если не послушают увещательного гласа ее, матерински к ним обращаемого на вразумление их, отлучаются от нее и внешно и вступают в ряды язычников (Мф. 18:17).Сущие в Церкви, истинные чада ее, блюдут единение духа в союзе мира и состоят потому в живом союзе с нею; вновь вступающие дают обет объединиться с нею и действительно объединяются по вступлении внутрь ее; рождающиеся внутри Церкви возрождаются к новой жизни и затем воспитываются и возрастают в духе ее и во всех порядках ее. Все такие суть живые члены Церкви и от Главы ее через Духа Святого сподобляются всех духовных благодатных благ с обетованием и вечных. Те же, которые отступают от показанного устроения Церкви, хотя в Церкви числятся, но не состоят с нею в живом союзе, потому не суть живы, а умерли или замерли. Их держат в Церкви в чаянии, что они опомнятся, возникнут от обдержащей их сети и поспешат восстановить нарушенный ими союз с Церковию и с Господом – Главою ее – и опять вступить в чин спасаемых. Все, содержимое Церковию, не таково, чтобы могло быть оставляемо на произвол, но таково, без чего не может состояться спасение. Ибо оно есть осуществление, или явление на деле воплощенного домостроительства, без коего нет спасения. Почему чуждый Церкви чужд Христа Господа и спасения в Нем.

Итак, что предлежит решающемуся содевать свое спасение и начать жить по-христиански? Восприять воцерковление, если не имел его, оживить, если имел и потерял, и затем блюсти его вседушно и пребывать в нем; и жизнь его будет поддерживаться, зреть и востекать к совершенству в Господе Иисусе Христе. Это стоит в числе неотложных условий христианской жизни.Такое требование само собою вытекает из теснейшего союза Господа с Церковию и Церкви с Господом. В Слове Божием союз сей представляется под образом союза главы с телом. Оно говорит, что «Христос есть глава Церкви» (Еф. 5:23), «глава телу Церкви» (Кол. 1:18), а Церковь «есть тело Его, исполнение исполняющего всяческая во всех» (Еф. 1:22,23), что, по св. Златоусту значит, что Церковь полна Христом и что Он все члены ее исполняет, так что в ней «всяческая и во всех Христос» (Кол. 3:11).«Как глава Он есть и Спаситель тела Церкви» (Еф. 5:23); «питает и греет ее , яко сущую …от плоти Его и от костей Его» (Еф. 5:29–30), любит ее и ее ради «предал есть Себя, да освятит ю, очистив банею водною в глаголе, да представит ю Себе славну Церковь, неимущую скверны или порока, или нечто от таковых, но да будет свята и непорочна» (Еф. 5: 25–27); «Церковь же во всем повинуется Христу» (Еф. 5:24).Тело по существу своему несть един уд, но мнози; но все такие «уды единого тела, мнози суще – едино суть тело: тако и Христос» (1Кор. 12:12,14), или так и тело Церкви, коей глава Христос. Христос Господь дал Церкви Своей «овы Апостолы, овы же пророки, овы же благовестники, овы же пастыри и учители, к совершению святых, в дело служения, в созидание тела Христова» (Еф. 4:11–12). Это главнейшие члены (заправители), но и все другие назначаются на служение всему телу Церкви, чтобы никого не было праздного, как и в животном теле нет и малейшей частички без дела. Для чего всякий получает свой дар: «овому… дается слово премудрости, иному слово разума…; другому вера…, иному же дарованье исцелений…; другому действие сил, иному же пророчества; другому рассуждение духовом, иному же роди языков, другому же сказание языков» (1Кор. 12:7-10). Потому и положено было, чтобы каждый, какое приял дарование, тем и служил всем, «яко добрый строитель Божественной благодати: аще кто глаголет, яко словеса Божий, аще кто служит, яко от крепости, юже подает Бог, да о всем славится Бог Иисус Христом» (1Пет. 4:10-11); «имеет ли кто пророчество, пророчествуй по мере веры; имеет ли кто служение, пребывай в служении; учитель ли кто, пребывай в учении; увещатель ли, увещавай; раздаватель ли, раздавай в простоте; начальник ли, начальствуй с усердием; благотворитель ли, благотвори с радушием» и проч. и проч. (Рим. 12:6-8).Таким взаимодействием всех членов все здание тела, будучи сгармонировываемо, растет в Церковь Святую о Господе, в Коем и все «созидаются в жилище Божие Духом» (Еф. 2:22). Чего ради и внушается всем – «истинствующе в любви , возращать всяческая в Того, Кто есть Глава, т.е. во Христа, из Которого все тело, составляемое и совокупляемое посредством всяких, взаимно скрепляющих связей, при действии в свою меру каждого члена получает приращение для созидания себя самого в любви» (Еф. 4:15, 16).В сие-то «тело мы крестились… и все единым Духом напоились» (1Кор. 12:13), т.е. через крещение вошли в нее и объединились в ней духовно, обязуясь к единомыслию, единоволию, единочувствию и единодействию, – «да не будет распри в телеси» (1Кор. 12:15-25).Судя по сему, Церковь есть лоно матернее, зачинающее, образующее, возрастающее и совершающее каждого христианина: как в лоне природы разные твари засеменяются, прорастают, растут, вырастают и плодоносят во славу Божию. Как нет жизни и живых существ вне природы, так вне Церкви нет духовной жизни и духовно живущих лиц. Почему быть в Церкви, в живом с нею сочетании и союзе есть неотложное условие для желающих жить духом и в христианской преуспевать жизни.3. Норма христианской жизниПод нормою разумеется здесь такое правило, которое, определяя цель человека и средства к достижению ее, дает руководительное указание, куда и как следует направлять жизнь свою. Предначертание такой нормы положено в создании человека по образу и подобию Божию и вдунутии в лицо его дыхания Божественной жизни. Но привзошло падение и расстроило ее. Расстроило, но не уничтожило. Потому когда совершилось воплощенное домостроительство в восстановление падшего, тогда помилованный и обновленный в силу его человек, хотя получил новую норму для духовно-нравственной жизни своей, такую, однако ж, которая стояла на первоначальной норме испорченной падением, восстановляя ее, пополняя и в совершеннейшей являя форме.

Таким образом, нам предлежит начертать сначала аа) первоначальную норму нравственной жизни человека, а потом, применительно к ней, установить бб) норму нравственной жизни христианской.1) Первоначальная норма нравственной жизни человекаПри уяснении нормы жизни нравственной требуется, как сказано выше, определить а) цель человека и б) средства, какие даровал ему Бог для достижения ее, и из той и других у) вывесть общее руководительное правило для жизни нравственной. Итак,а) Какая цель человека?.Последняя цель человека – в Боге, в общении или живом союзе с Богом. Созданный по образу и подобию Божию человек по самой природе своей есть некоторым образом Божеского рода. Будучи же рода Божия, он не может не искать общения с Богом не только как со своим началом и первообразом, но и как с верховным благом. Потому-то сердце наше и бывает довольно только тогда, когда обладает Богом и бывает обладаемо от Бога. Ничто, кроме Бога, не успокаивает его. Соломон много знал, многим обладал и многим наслаждался; но все это наконец должен был признать суетою и крушением духа (Еккл. 1:8,17-18,3:10-11,8:17). Один покой для человека в Боге. «Что ми есть на небеси и от Тебе что восхотех на земли; исчезе сердце мое и плоть моя, Боже сердца моего и часть моя, Боже во век» (Пс. 72:25-26). «В Боге жизнь, – учит Василий Великий. – Отчуждение и удаление от Бога есть зло несноснейшее даже будущих геенских мучений, зло самое тяжкое для человека, как для глаза лишение света и для животного отнятие жизни». И еще: «Что было для души преимущественным благом? Пребывание с Богом и единение с Ним посредством любви. Отпав от Него, она стала страдать» (Тв. свв. отцов. Вас. Вел., т. 4). Посему-то нам внушается: «взыщите Господа, …взыщите лица Его выну» (Пс. 104:4). Пророк Моисей поставлял зрение лица Божия краем своих желаний и после того уже, как Бог явил через него и в нем столько чрезвычайных действий Своей благости и всемогущества: «аще обретох благодать пред Тобою, яви ми Тебе Самого, да разумно вижду Тя» (Вих. 33:13), – молился он. С каким страхом взывал ко Господу пророк Давид: «не отвержи мене от лица Твоего» (Пс. 50:13), зная, что «удаляющии себе от Него погибнут» (Пс. 72:27) С каким желанием устремлялся он всегда к Богу: «возжада… душа моя к Богу…» (Пс. 62:2); «имже образом желает елень на источники водныя, еще желает душа моя к Тебе, Боже» (Пс. 41:2). С какою теплотою упокоивался в Нем едином: «мне же прилеплятися Богови благо есть» (Пс. 72:28).Но не в этом одном устремлении всех желаний к Богу наше благо. Жажда без утоления, алчба без насыщения, потребность без удовлетворения есть скорбь, болезнь, мучение. Ища Бога, мы хотим обрести Его, хотим обладать Им и быть обладаемыми от Него, приискренно приобщиться Его, быть в Нем и Его иметь в себе (Макарий Великий). В этом-то живом, внутреннем, непосредственном общении Бога с человеком и человека с Богом и есть его последняя цель.Таким сие общение изображается в Слове Божием. Так Сам Бог об одних говорит: «не имать Дух Мой пребывати в человецех сих, зане плоть суть» (Бут. 6:3), а другим обещает: «вселюся в них и похожду» (2Кор. 6:16). «Внимай, – говорит на сие место св. Златоуст, – кто обитает в тебе! Ты Бога носишь в себе». Спаситель обещает внутреннейшее некое вселение Бога в сердце человеческое, когда говорит: «к нему приидем и обитель у него сотворим» (Ін. 14:23). Св. Иоанн Богослов учит, что, когда кто пребывает в любви, то не только он пребывает в Боге, но и Бог в нем пребывает (Ін. 15:10). У свв. отцов живое общение с Богом возводится до обожения человека. Так, св. Григорий Богослов изображает человека «живым существом через стремление к Богу достигающим обожения». Феодор, епископ Едесский, так учит о цели человека: «Цель жизни нашей есть блаженство, или, что все равно, Царство Небесное, или царство Божие, которое состоит не только в том, чтобы зреть царственную, так сказать, Троицу, но и в том, чтобы получать Божественное влияние и как бы принимать обожение и в сем влиянии находить исполнение и совершение всех недостатков и несовершенств. В сем-то состоит пища умных сил, то есть в восполнении недостатков посредством Божественного оного влияния». У св. Макария почти в каждой беседе можно находить напоминание о живом общении души с Богом. Так, в 46 беседе он учит, «что Бог сотворил душу человека такою, чтобы быть ей невестою и сообщницею Его и чтобы Ему быть с нею единым растворением и единым духом» (§ 6). Посему «если душа прилепляется Господу, то и Господь, милосердием и любовью подвигнутый, к ней приходит и ей прилепляется, и тако един дух, и едино растворение, и един разум бывает душа и Господь» (§ 8). «Для человека нужно, – говорит он в другом месте, – чтобы не только сам он был в Боге, но и Бог был в нем».

Не подумал бы кто, однако ж, что живой союз с Богом есть исчезновение души в Боге с насилием ее самостоятельности и свободы. Нет, хотя душа действительно стоит при сем под Божественным влиянием, прикасается некоторым образом Богу и проникается Его силою, однако ж, не перестает быть душою – существом разумно-свободным, подобно тому, как раскаленное железо или уголь, проникаясь огнем, не перестают быть железом и углем. Она приобретает только через сие общение полнейшую и скорейшую силу действовать по воле Божией – свободно, но и беспрекословно. С другой стороны, и то неверно, если б кто стал думать, что когда бого-общение поставляется последнею целию человека, то человек сподобится его после, в конце, например, всех трудов своих. Нет, оно должно быть всегдашним, непрерывным состоянием человека, так что, коль скоро нет общения с Богом, коль скоро оно не ощущается, человек должен сознаться, что стоит вне своей цели и своего назначения. Состояние, в котором человек сознает, что Бог истинный есть его Бог, и сам он есть Божий, т.е. говорит в сердце своем Богу: «Господь мой и Бог мой» (Ін. 20:28), как апостол Фома, и к себе самому: «Божий есм – Божий есм» (Іс. 44:5), – такое состояние есть единое истинное состояние человека, есть единый решительный признак присутствия в нем начала истинно нравственной и духовной жизни.Итак, далеки от истины те, кои поставляют последнею целию человека самого же человека, какими бы пышными названиями они ни украшали ее, развитием, например, духовных сил или стремлением к усовершенствованию. При такой цели люди разъединяются заботою только о себе и привыкают все обращать в средство, не исключая даже и Самого Бога, тогда как на самом деле человек, как и все сотворенное, есть средство в деснице Божией для целей Его Божественного Промысла. «Вся созда Господь Себе ради» (Притч. 16:4). Посему «о Нем живем, движемся и есмы» (Деян. 17:28), «яко из Того, и Тем, и в Нем всяческая» (Рим. 11:36). Несправедливо последнею целию человека поставляет и одно благо ближних, т.е. людей, даже и в том смысле, что вся забота его должна быть обращена на благосостояние общества. Содействовать общему благу есть беспрекословно долг человека, но не первый и не исключительный. Если поставить это первым долгом, то всякий человек мысль и сердце обратит на других, а не к Богу, и, следовательно, все в совокупности составят общество людей, сомкнутых в себе, но душою отторгнутых от Бога. Это будет тело без главы. Напротив, при богообщении все люди, сходясь в сей единой цели, не мысленно только, но самым делом соединяются, и все, единым духом и единою силою преисполняясь, составляют единое, живое и стройное тело. Под этим только условием и может созидаться истинный и надежный союз между людьми. Вот цель!б) Спрашивается, какой путь к сей цели, или как приспособлен к ней человек?Твари неразумные достигают своего назначения, сами не зная того, по самой природе или устройству своему. Человек – тварь разумно-свободная – должен сам сознать свою цель, познать путь, ведущий к ней, и свободно определить себя идти неуклонно сим путем, чтобы достигнуть цели и осуществить свое назначение. Из сего само собою открывается, что, коль скоро указано будет 1) значение нравственной свободы и ее истинное употребление, коль скоро будет определен 2) путь, который она должна избрать, и 3) обозначены основания, по которым она должна это сделать, то совокупностию всех этих понятий изобразится, как приспособлен человек к своей цели, к которой должен стремиться всем своим существом, и, следовательно, обозначится все что от него требуется, чтобы быть верным своему назначению, или, что то же, быть в общении с Богом.1) Удостоив воспринимать человека в живое общение с Собою, Господь даровал ему свободу, чтобы сие общение совершалось богодостойным образом, т.е. даровал ему власть располагать своими внутренними и внешними действиями по представлению цели, или по своему усмотрению. Ибо человек должен наперед владеть собою, чтобы потом предать себя Богу. Бог, устроив существо человека, отдал его самому себе, чтобы делал, что хочет, с собою и со своими силами. «Сам из начала сотвори человека и остави его в руце произволения его» (Сир. 15:14).Свобода принадлежит лицу человека и составляет его характеристическую черту. Своими мыслями, желаниями, чувствами и соответствующими им делами должен заведовать сам человек. В сем смысле он сам для себя есть правительственное лицо. Ближайшие к сознанию силы составляют его внутренний совет, с помощью которого он решает все свои дела и начинания. Требования поступают к человеку с разных сторон, и совне и извнутри, но, при всей силе их самого действия, внушаемого ими, никогда не бывает до тех пор, пока не последует сознательного решения на него от самого человека. В сем-то решении или согласии на дело состоит существо свободы. Насильно не может исторгнуть его никакая сила. Одно слово: не соизволяю – обезоруживает всякую власть и всякое насилие.

Таким изображается человек повсюду в Слове Божием. Здесь самые необходимые для него распоряжения предлагаются его свободе и избранию. Так, Моисей, изобразив Израилю, в чем его живот и смерть, благословение и клятва, убеждает его: «избери себе живот, да живеши ты и семя твое» (Повт. 30:19). «Изберите сами себе , – говорит тому же народу Иисус Навин, – кому послужите» (Ісус. 24:15). То же самое слышим и от Сираха: «предложих ти огнь и воду, и на неже хощеши, простреши руку твою. Пред человеком живот и смерть, и, еже аще изволит, дастся ему» (Сир. 15:16-17). И Спаситель, пришедши на землю, не связывает свободы, но предлагает на выбор: «иже аще хощет по Мне ити» и проч. (Мф. 16:24); «аще хощеши совершен быти» (Мф. 19:21)… Не насильно входит в дом души, а «стою , – говорит, – при дверех, и толку, аще кто услышит» (Об. 3:20). «Бог насильно не влечет нас, – говорит св. Златоуст. – Он дал нам власть избирать худое и доброе, чтобы мы были добры свободно. Душа, как царица над самой собою, и, свободная в своих действиях, не всегда покоряется Богу, а Он не хочет насильно и против воли сделать душу добродетельною и святою. Ибо где нет произволения, там нет и добродетели. Надобно убедить душу, чтобы по своей воле она сделалась доброю».В свободе дана человеку некоторая независимость, но не с тем чтобы он своевольничал, а чтобы свободно подчинил себя воле Божией. Добровольное подчинение свободы воле Божией есть единое истинное и единственно блаженное употребление свободы. Воля Божия есть начало, по которому человек должен располагать свои действия. Ею одною решительно надлежит руководствоваться ему в своеличных распоряжениях. Под этим только условием его свобода получит простор и широту, ибо ни в самом человеке, ни вне его ничего нет свободного. Все устроено по определенным законам воли Божественной, которая после сего одна и остается совершенно свободною. Посему приличным поприщем для свободы может быть только воля Божия. Подчиняясь ей, свобода человека становится как бы неограниченною, или вступает в беспредельную некоторую область: «хождах в широте, яко заповеди Твоя взысках», говорит пророк Давид (Пс. 118:45). «Смотри, какие неизъяснимые тайны совершаются в душе, – говорит Макарий Великий (Беседа 46), – как расширяются и распространяются помыслы ума ее и в долготу, и в широту, и в глубину, и в высоту всего видимого и невидимого творения». Напротив, при другом каком-нибудь употреблении свободы, с одной стороны, постраждеть – благо человека, с другой – самая свобода попадет в стеснительные узы. Весь человек в своем составе и силах, равно как и весь порядок окружающих его вещей, запечатлен законом Божественной воли. Если человек с таковыми силами и в таком мире начнет действовать по чуждым воле Божией началам, то он необходимо войдет в противоречие и с собою, и с миром: будет расстроивать себя и подвергнется бедственному влиянию совне, то есть человек неизбежно будет бедствовать и страдать. Мало того, самое употребление свободы его ограничится. Самовольно уклоняясь от воли Божией, человек неизбежно попадает в некоторые узы и теряет значительную часть возможных для него совершенств. «Если свободен человек, – спрашивает святитель Тихон, – то ему можно делать все, что хочет?» И отвечает: «Нет. Не в том свобода, чтобы жить своевольно. Это не столько свобода, сколько рабство – истое, тяжкое. Непокорные Богу подпадают под тяжкое иго мучителя – дьявола и греха, делаются беднейшими пленниками страстей и состоят под клятвою законною» (свт. Тихон, т. 11). Так, человек – тварь свободная, уклонившись от воли Божией, впадает в область мрака, объятую гневом Божиим, где поступает под власть сатаны, греха и страстей, в нем самом и в других свирепствующих.2) Таким образом, сам собою обозначается путь, который свободно должны мы избрать, чтобы выполнить свое назначение, именно – путь воли Божией. Один Бог, благоволивший создать нас разумно-свободными и давший нам это высокое назначение – быть в живом общении с Собою – может указать нам верный путь, которым можем мы достигнуть сего богообщения и пребывать в нем. «Кто бо от человек познает совет Божий; или кто помыслит, что хощет Бог;… волю Его кто позна» (Прем. 9:13-18), если не Сам Он откроет ее. Это объявление воли Божией разумным тварям, или указание, как должны они управлять своими внутренними и внешними действиями, чтобы угодить Богу, есть заповедь Божия, или закон нравственный – «закон Господень непорочный, обращающий души, свидетельство Господне верное, умудряющее младенцы, оправдание Господне правое, веселящее сердце, заповедь Господня светлая, просвещающая очи…» (Пс. 18:8-11). Потому неуклонное пребывание в законе Божием, охотное хождение по заповедям Его, верное исполнение оправданий Его есть единственно благонадежный путь к богообщению. Только «сотворивый та человек жив будет в них», учит апостол (Гал. 3:12). «Аще ли хощеши внити в живот, соблюди заповеди», сказал Господь одному ревнителю богоугождения (Мф. 19:17), а всем вообще обетовал: «имеяй заповеди Моя и соблюдали их, той есть любяй Мя… Аще кто любит Мя, заповеди Моя соблюдет: и Отец Мой возлюбит его, и к нему приидем и обитель у него сотворим» (Ін. 14:21,23).

Посему-то Слово Божие называет закон «путем, светом, светильником, …сияющим в темном месте» (Пс. 118:32,35,105; 2Пет. 1:19), и исполнению его усвояет те блага, которые могут истекать только из богообщения. Муж, хранящий закон, развивается, как «древо при исходищах вод, еже плод свой даст во время свое, и лист его не отпадет, и вся, елика аще творит, успеет» (Пс. 1:3). Посему-то Сам Бог с такою заботливостию и с некоторою, так сказать, настойчивостию открывал всегда людям волю Свою и давал им Свои законоположения. Первое Свое законоположение напечатлел Он в совести, по которой и «язычники, не имеющие закона, естеством законная творят, будучи сами для себя закон» (Рим. 2:14). «Душа подлинно дело великое, Божие и чудное!» – говорит Макарий Великий (Бес. 46). «При создании ее такою сотворил ее Бог, что в естество ее не было вложено порока; напротив того, Он сотворил ее по образу добродетели Духа, вложил в нее законы добродетелей – рассудительность, благоразумие, любовь и прочие добродетели» для того, как замечает св. Златоуст в одном месте (см. Крат, поуч., 6 ноября), чтобы никто не отзывался неведением закона. Потом, когда вследствие падения помрачилось или как покрывалом каким закрылось это внутреннее законоположение и в нас образовался сверх того ин закон, противовоюющий закону Божию, Господь послал закон писаный, чтобы восстановить, очистить от примеси и уяснить в сознании людей сей внутренний закон и доставить им надежнейшее руководство к благочестию и богоугождению. Наконец, когда и сей закон, уясняя требования воли Божией, вместе же с тем освещая жизнь человека в ее отношении к закону и, подобно зеркалу, представляя лик ее, всегда почти нечистый и безобразный, только обличал людей в их беззакониях, а не исправлял; только указывал путь, а не давал силы идти по нему, то милосердый Господь обетовал открыть людям иной путь и дать новый закон. «И дам им путь ин и сердце ино… дая законы Моя в мысли их и в сердцах их напишу Я, и буду им в Бога, а тии будут Мне в людие» (Єр. 32:39,31:33). И действительно даровал и дарует сей «закон духа жизни о Христе Иисусе» (Рим. 8:2).3) Несмотря, впрочем, на такую важность закона, он все стоит как бы вне свободы. Чтобы свободное существо шло путем закона, для сего необходимо должно произойти предварительно их добровольное сочетание, а для того должны быть основания, по которым свободное существо произвольно должно связать себя законом. Существо, невольно влекомое к известному роду деятельности, уже не свободно, равно как и закон без понудительных оснований к исполнению его не есть закон.Само собою очевидно, что основания сии не могут заключаться ни в свободе, потому что она должна еще только воспринять их, чтобы силою их подчинить себя закону, ни в самом законе, потому что он не имеет самостоятельности и независимости. Их надобно искать в источнике свободы и закона – в воле Бога, даровавшего свободу и предписывающего закон. Другими словами, основания, по которым человек добровольно должен подчинить свою свободу закону Божию, суть те же самые, по которым для нас священна воля Божия.Воля же Божия должна быть священна для нас потому, что есть воля Божия. Бог – Царь наш. Мы беспрекословно, однако ж охотно, должны повиноваться всему, на что есть Его определение. Одно имя Бог должно заставлять нас преклоняться пред Его повелением, ибо Он Владыка всего. Посему, когда дается заповедь или изрекается суд на какой-нибудь народ в Слове Божием, всегда говорится: тако, или сия глаголет Господь. Ибо «кто есть рекий противу Ему?» – как говорит Иов (Йов. 23:13).Такое безусловное и вместе свободное повиновение Богу само собою образуется в нас 1) с одной стороны, из сознания того, что Бог есть наш Творец и Промыслитель. Жизнь наша от Бога, силы от Бога, наша участь и все, что есть у нас, тоже от Бога: как же не повиноваться Ему? Посему 24 старца, поклонившись Богу Вседержителю, так воспели: «достоин ecu Господи, прияти славу и честь, и силу: яко Ты ecu сотворил всяческая, и волею Твоею суть и сотворена» (Об. 4:11). Пророк Давид молится: «вразуми мя, и научуся заповедем Твоим». Почему же? Потому, что «руце Твои сотвористе мя и создасте мя» (Пс. 118:73). Далее он же исповедует Богу: «закона Твоего не забых, …оправданий Твоих взысках». Почему же? Ибо «Твой есмь аз… душа моя в руку Твоею выну» (Пс. 118:94,109). 2) С другой – из сознания того, что Он же есть наш Судия и Мздовоздатель. Хотя Бог даровал нам свободу и, следовательно, некоторую независимость, однако ж, хочет, чтобы мы непременно достигали своего назначения и именно – путем Его заповедей. Посему не попускает нам безнаказанно ходить в волях сердца, а преследует судом, чтобы преклонить к повиновению. «Не даде ослабы… ни единому же нечествовати», – говорит Сирах (Сир. 15:20). Посему, хотя говорит: «аще хощете» (Мф. 19:17,16:24), но вместе прибавляет: «аще не хощете, ниже послушаете Мене, меч вы пояст. Уста бо Господня глаголаша сия… Не престанет ярость Моя на противныя» до тех пор, пока не покорятся (Іс. 1:20,24; Прем. 12:28). Эти-то два ощущения, которые, впрочем, не всегда сознаются ясно, печатлеемые со всех сторон в сердце, образуют в нем благоговейный страх или чувство всесторонней зависимости нашей от Бога, которое и заставляет нас добровольно покоряться определениям воли Божией, или закону. В душе нашей сие именно чувство всесторонней зависимости от Бога служит единственным основанием подчинения нашей свободы закону. Поэтому всякий раз, как слабеет сие чувство, люди предаются беззакониям и, наоборот, предающиеся беззакониям утешают себя некоторою независимостью от Бога. Глаголют Господеви: «отступи от нас, путей Твоих видети не хощем. Что Достоин, яко да поработаем Ему» (Йов. 21:14-15). «Не узрит Господь, ниже уразумеет Бог Иаковль» (Пс. 93:7). «Тма окрест мене, и стены закрывают мя… грехов моих не вспомянет Вышний» (Сир. 23:25). Так и Василий Великий говорит, что все зло происходит оттого, что оставляют великого и истинного единого Царя всех и Бога… и хотят лучше властвовать вопреки Господу, нежели сами быть под властию у Господа. Вообще, источником нечестия в Слове Божием почитается богозабвение (Повт. 32:18) и отступление от Бога (там же, 15).

Но и это чувство всесторонней зависимости есть только посредствующее, так сказать, звено между законом и свободою. Самое сочетание свободы и закона опять производится самопроизвольным подчинением себя закону, или воле Божией. При всех основаниях не связывает нас насильно Бог, но оставляет нас на свободе, чтобы мы сами покорили и предали Ему в жертву свою свободу – единственное, какое может человек сделать от себя, приношение Богу, достойное Бога. В жертвоприношении свободы Богу состоит истинный характер нравственно-благочестивой жизни, или, что то же, он состоит в решимости не иначе располагать своими внутренними и внешними действиями, как по воле Божией. Сею решимостию начинается и поддерживается нравственная жизнь человека. Слово Божие изображает ее то под видом клятвы и вольного приношения Богу: «кляхся , – говорит Давид, – и поставих сохранити судьбы правды Твоея… Вольная уст моих благоволи, Господи» (Пс. 118:106,108); то под видом смирения пред Богом и обращения к Нему, например, у Иова: «аще обратишися и смириши себе пред Господем и далече сотвориши от жилища твоего неправду… будет тебе Вседержитель Помощник» (Йов. 22:23-30; Ос. 6:1); то под видом взыскания Господа: «взыщите Господа, и внегда обрести вам Того, призовите; егда же приближится к вам да оставит нечестивый пути своя и муж беззаконен советы своя, и да обратится к Господу» (Іс. 55:6-7); то, наконец, под видом исчезновения в законе и Боге: «очи мои исчезосте во спасение Твое и в слово правды Твоея» (Пс. 118:81-82).Заключим из сего, что, когда человек в чувстве всесторонней зависимости своей от Бога определит себя или решится на неуклонное и всегдашнее хождение в воле Божией, или законе Божием, он будет у своей цели или выполнит свое назначение. Ибо можно сказать всякому: решись и исполняй закон и будешь находиться в постоянном общении с Богом. Вместе с тем, как покорит себя Богу человек, Бог усвояется человеку, а человек – Богу. Ибо так говорит Сам Господь: «будут Мне в люди, и Аз буду им в Бога: понеже обратятся ко Мне всем сердцем своим» (Єр. 24:7). Св. пророк Давид говорит: «часть моя ecu, Господи, рех сохранити закон Твой» (Пс. 118:57), то есть, желая навсегда иметь Бога своим или, что то же, быть в общении с Ним, св. пророк решается всегда исполнять Его святой закон. У Иова это изображается под видом дерзновения к Богу. Он говорит, что обратившийся к Господу и смирившийся пред Ним имеет Его Помощником своим и сам «возымеет дерзновение пред Богом, воззрев весело на небо» (Йов. 22:26); а нечестивый – «еда имат когда дерзновение пред Ним?» (Йов. 27:10).Отсюда норму нравственной жизни вообще можно выразить в следующем правиле:в) исполняй волю Божию, чтобы быть в общении с Богом или пребывай в общении с Богом деятельным исполнением Его святой волиЭто правило изрекается непрерывно во всем пространстве Слова Божия, и исполнение его поставляется источником всех благ, а неисполнение – всех зол. Аврааму Бог обещает благословение и не ему только, но и семени его по нем, под условием благоугождения: «благоугождай предо Мною» (Бут. 17:1); Бог избрал народ Израильский, и этот народ предает себя Ему, единодушно взывая: «вся, елика глагола Господь, сотворим и послушаем» (Вих. 24:7). И Спаситель говорит: «не всяк глаголяй Ми: Господи, Господи, внидет в царствие: но творяй волю Отца Моего, Иже на небесех» (Мф. 7:21).2) Норма нравственной христианской жизниНормою нравственной жизни вообще изображается существо первого завета, или духовная жизнь человека в первобытном его состоянии. Как покорное дитя, смиренно ходил бы он в воле Божией и тем состоял бы в Его благоволении и пребывал бы в постоянном общении с Ним. Всем нужным к достижению сей цели обладал уже человек, именно: свободою – чистою, нестесняемою; сознанием закона – определенным и очевидным чувством страха Божия, или зависимости от Бога – сильным, а потому и решимостью ходить в воле Божией невозмутимою. Как через самое сотворение человек поставлен был в своем значении, так и пребывал бы в нем теми силами и средствами, какие даровал ему милосердый Творец и Промыслитель.Но когда человек пал, то подвергся всестороннему расстройству и сам в себе, и в своих отношениях. Общение с Богом прервано: человек под клятвою, не смеет воззреть на небо; свободная самодеятельность связана грехом и страстями; закон помрачился; чувство зависимости ослабело, а вместе с тем ослабела и решимость ходить в воле Божией до того, что возвратиться к ней человеку самому нет возможности. Его держит в узах греховного рабства князь тьмы – диавол.

Между тем и по падении человек остался человеком. Назначение его и цель есть то же богообщение; путь к сей цели тот же – хождение в воле Божией, к исполнению которой он сам себя должен определить по чувству зависимости своей от Бога. И, однако ж, из всего этого человек сам собою не может выполнить ни одного требования. На всех пунктах необходима ему Божественная, чрезвычайная помощь. Посему Триединый Бог – Отец – через Единородного Сына Своего и Святого Духа благоволил устроить на земле благодатное царство, в котором и удовлетворяются вполне крайние духовные нужды человека. Здесь отпадший от Бога человек воссоединяется с Ним через Господа – Иисуса Христа – как единого Посредника, примиряющего Бога с человеками и человеков с Богом, примиренных приводящего к источнику истинной жизни; обессилевшая свободная самодеятельность человека восстановляется Божественною благодатью; недостаток исполнения закона восполняется верою во Христа Спасителя; чувство зависимости от Бога и решимость ходить в воле Его воскрешаются в покаянии. Вследствие покаяния, по вере в Господа Иисуса Христа, нисходит в человека в таинствах Божественная благодать, которая, возрождая его, соединяет с Господом Иисусом Христом, а чрез Него ив Нем с Богом.Это необходимейшие условия к истинно христианской жизни. Так явно, что главнейшее в ней есть а) общение с Господом Иисусом Христом, в Котором открывается человеку источник истинной жизни, а б) на пути к общению с Христом Спасителем и в общении с Ним необходимы как в самом человеке, отчасти и со стороны человека: 1) покаяние и 2) вера – так и свыше – зачинающая, образующая и совершающая в существе человека новую жизнь во Христе 3) Божественная благодать. По объяснении сих сторон жизни христианской откроется и у) норма нравственной христианской жизни.а) Общение с Господом Иисусом Христом.Теперь человеку нельзя иначе вступить в живой союз с Богом как через Иисуса Христа. «Никтоже может прийти ко Отцу, токмо Мною», говорит Господь (Ін. 14:6). Посему «един есть Бог, и един Ходатай Бога и человеков – человек Христос Иисус» (1Тим. 2:5), Которым «одним имеем приведение… ко Отцу» (Еф. 2:18). Три зла потерпел отпадший от Бога человек: подвергся проклятию Божию, расстроился в себе самом и подпал под власть диавола – три зла такие, которые опять силою своею держат человека в состоянии отпадения от Бога, так что приближение к Богу не иначе возможно как с устранением этих зол. От всех их избавил нас Господь Иисус Христос:Снял с нас клятву смертию Своею (Гал. 3:13), ибо «Он жрен за нас» (1Кор. 5:7), и «мы освящены приношением тела Его» (Євр. 10:10). «Во Христе Бог примирил Себе мир» (2Кор. 5:18-19) и даровал через Него людям «дерзновение входить пред Себя» (Євр. 10:19). Посему апостолы и умоляли всех от лица Бога примириться с Ним во Христе Иисусе (2Кор. 5:18-20).Уврачевал расстройство наше, став для нас силою во спасение (Рим. 1:17; 1Кор. 1:24), преисполняясь которою, укрепляемся (1Тим. 1:12) и вся можем (Флп. 4:13). Он оживляет «нас, мертвых прегрешеньми» (Еф. 2:5), и «освобождает… от закона греховного» (Рим. 8:2; Ін. 8:36). И вообще, без Него мы «не можем творить ничего» истинно доброго (Ін. 15:5).Разрушил дела диавола, «упразднил его, имущего державу смерти» (Євр. 2:14), осудил сего «князя мира и изгнал его вон» (Ін. 12:31,16:11); потому всех верующих извлекает из тьмы в чудный Свой свет и из области сатанины к Богу, облекая их «во всеоружие Божие, яко возмощи им стати противу кознем диавольским» (Еф. 6:11).Но сие «неисследимое богатство Христово» (Еф. 3:8) сокрыто в Нем Самом. Он для людей «правда, освящение, избавление» (1Кор. 1:30), «живот» (Ін. 1:4; Кол. 3:4) и единственный источник всех «небесных благословений» (Еф. 1:3, 10); в Нем мы «сооживлены, …спосаждены на небесных» (Еф. 2:5–6), «усыновлены Богу» (Рим. 8:4-17); но так, что действительно сподобляются всех благ, заключенных для нас во Христе и открывающихся в Нем падшему человечеству, только те из людей, кои вступают в живое общение с Ним и так тесно соединяются, как члены с телом (1Кор. 6:15) или как ветви с лозою (Ін. 15:5). Посему общение с Господом Иисусом Христом заповедуется и изображается как единственное и верховное благо. Так, Сам Господь говорит апостолам: «будите во Мне, и Аз в вас» (Ін. 15:4). Бог Отец через апостолов призывает нас именно «во общение Сына Своего, Господа нашего Иисуса Христа» (1Кор. 1:9); апостолы верующих называют «причастниками Христу» (Євр. 3:14); молят Бога «вселитися Христу… в сердца их» (Еф. 3:17); жалеют об «упразднившихся от Христа» и болезнуют, пока Он опять вообразится в них» (Гал. 4:19,5:4); о самих себе свидетельствуют, что не к тому уже они живут, «но живет в них Христос» (Гал. 2:20), и всем заповедуют «облекаться во Христа» (Рим. 13:14), поставляя и целию Божественного домостроительства сие: «да будем во истинном Сыне Его, Господе нашем Иисусе Христе» (1Ін. 5:20).

Так открывается, что единственное средство к общению с Богом есть общение с Господом Иисусом Христом. Тайну сию открыл Сам Спаситель свв. апостолам, говоря: «Аз во Отце Моем, и вы во Мне, и Аз в вас» (Ін. 14:20). Посему учил, что Отец любит тех только, кои любят Его (Сына), приходит к ним и вместе с Ним «творит в них Себе обитель» (Ін. 14:23,16:27), и молился ко Отцу: «да ecu едино будут якоже Ты, Отче, во Мне, и Аз в Тебе, да и тии в Нас едино будут» (Ін. 17:21). Таинственного общения с Господом нашим Иисусом Христом сподобляются верующие во святом таинстве крещения. Здесь они соделоваются членами тела Христова и облекаются в Господа, как учит апостол: «елицы во Христа крестистеся, во Христа облекостеся» (Гал. 3:27), а вместе с тем сподобляются и тех благ, которые стяжал для нас Господь: оправдания и возрождения. Погружаемый в крещении спогребается Христу и восприемлет силу смерти Его – прощение грехов (Рим. 6:3). Крещеный выходит из купели в обновленной жизни, как нова тварь, «яко к тому не работати греху», который с сих пор уже не обладает им и не царствует в нем (Рим. 6:3-14). О сих благах говорит апостол: «но омыстеся, но освятистеся, но оправдистеся именем Господа нашего – Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11).б) Покаяние.Сообщаемые, впрочем, при сем дары запечатлевают внутреннейшие изменения, которые должны происходить в сердце приступающего к Господу прежде крещения и которыми, собственно, полагается основание, начало и зародыш жизни истинно христианской. Сии изменения суть покаяние и вера, как требовал и Сам Спаситель от всех, приходящих к Нему, говоря: «покайтеся и веруйте во Евангелие» (Мк. 1:15). Они производятся в душе Божественною благодатию – предваряющею. В крещении же и (миропомазании) благодать входит внутрь, в сердце христианина, и потом постоянно пребывает в нем, вспомоществуя ему жить по-христиански и восходить от силы в силу в духовной жизни.Открывающаяся в сознании и опыте причина худой жизни есть ослабление в нас чувства страха Божия, или чувства зависимости от Бога, ослабление, доходящее иногда до крайней степени – до совершенной потери сего чувства. Действующее в нас начало греховной жизни есть себялюбие или самоугождение, иначе – эгоизм, самость. Сокрушается самость, и воскресает у человека страх Божий, или чувство зависимости от Бога, в покаянии. Тот человек живет в состоянии отпадения от Бога, который для себя только живет и не думает о Боге и небе, или, по словам Давида: «не предлагает Бога пред собою» (Пс. 53:5,85:14). У такого обыкновенно вся забота о чем-нибудь своем: или о познании, или об искусстве, или о должности, или о семействе, или, еще хуже, о наслаждении и удовлетворении какой-нибудь страсти; о будущей жизни он не думает, а настоящую старается устроить так, чтобы жить спокойно и как бы вечно; внутрь себя не обращается, поэтому и не знает своего состояния и тех следствий, какие будут от его жизни, но всегда считает себя чем-то великим и гоним бывает все вперед суетною заботою; других не любит, а обходится с ними, как только требует приличие, посему готов и обидеть, если это не очернит его самого; он иногда делает и добрые дела, но они все суть свойства душевного (Посл. Вост. Патр., 3 чл.), напитаны общим его духом самолюбия, которое отнимает у них истинную цену. Все это исповедует всякий обратившийся к Богу, а необратившийся пока пребывает в сем состоянии, как бы иногда, по-видимому, строго ни принимался разбирать себя и свою жизнь, никак не может уверить себя, что его дела ничтожны и злы. Сатана, обладающий человеком посредством греха, живущего в человеке вместе с его самостию, как летаргическим сном поражает его дух во всех силах. Поэтому он недугует ослеплением, нечувствием и нерадением.Человеку, находящемуся в таком состоянии, самому очувствоваться нельзя, пока в его греховной тьме не воссияет свет Божественной благодати. Тьму наводит на него сатана, запутывает его в свои сети, от которых никто не возникнет без вразумления свыше (2Тим. 2:26). Никтоже может прийти ко Мне , – говорит Господь, – аще не Отец, пославый Мя, привлечет его… Всяк слышавши от Отца и навык, ко Мне приидет» (Ін. 6:44,45). Посему Сам Господь «стоит при дверех сердца и толчет», как бы говоря: «востани, спяй и воскресни от мертвых» (Об. 3:20; Еф. 5:14).Сей голос Божий зовущий приходит к грешнику или непосредственно, прямо в сердце, или посредственно, преимущественно через Слово Божие, а нередко и через многообразные происшествия внешние в природе и в жизни его самого и других. Но всегда он падает на совесть, пробуждает ее и, наподобие молнии, освещает (ясно представляет сознанию) все законные отношения человека, которые им были нарушены и извращены. Поэтому сие действие благодати и открывается всегда сильным беспокойством духа, смятением, опасением за себя и самопрезрением. Впрочем, оно не влечет насильно человека, а только останавливает его на пути порочном, после чего человек совершенно властен или обратиться к Богу, или опять погрязнуть в тьму самолюбия. В притче о блудном сыне сие состояние выражено словами: «в себе пришед» (Лк. 15:17).

В человеке, внявшем (не противодействующем) действию благодати, призывающей и просвещающей его внутреннюю тьму, открывается особенная способность живо воспринимать откровенные истины, как бы некоторый особенный сердечный слух и внятие: «открываются очи» (Деян. 26:18), действует «дух премудрости… в познании истины» (Еф. 1:17). Примеры сему представляют все обращающиеся (напр. Мария Египетская, Евдокия и проч.). Истины откровенные изучаться могут и без содействия благодатного, но тогда они, слагаясь в уме, обыкновенно не проникают глубоко в сердце. Под действием же благодати сердце именно и питается ими, принимая их внутрь себя, совершенно усвояя и удерживая их в себе, становится как бы ненапоимою губкою. При сем, так как откровение составляют закон и Евангелие, то, воспринимая сердцем откровенные истины, обращающийся испытывает двоякого рода изменения: одни тяжкие и безотрадные, другие облегчающие и успокаивающие душу. Однако ж соответственно состоянию обращающегося, прежде всего, всею тяготою своею налегает на него закон и истязует его, как виновника. Ряд изменений такого рода в сердце составляет совокупность покаянных чувств.В сем порядке прежде всего происходит познание грехов. Закон показывает человеку все обязательные для него действия, или заповеди Божии, а сознание представляет целое поле действий, противных им, с уверением, что они могли и не быть, что все суть дело его свободы и допущены им нередко с сознанием их незаконности. Следствием сего бывает внутреннее обличение человека во всех опущениях и нарушениях: человек чувствует себя всесторонне виновным пред Богом, безызвинительным, безответным. Отсюда, далее, болезненные, скорбные, сокрушительные о грехах чувства теснятся в сердце с разных сторон: презрение к себе и негодование на злой свой произвол, потому что сам всему виною; стыд, что до такого уничижительного состояния довел себя; болезненный страх и ожидание близких зол оттого, что оскорбил грехами своими Бога всемогущего и праведнейшего; наконец, смятенное чувство беспомощности и безнадежности довершает поражение: желал бы человек все зло это стрясть с себя, но оно срослось будто с ним; желал бы даже умереть, чтобы восстать в лучшем состоянии, но не властен сделать это. Тогда-то человек из глубины души начинает вопиять: «что сотворю, …что сотворю!» – как вопиял народ от обличений Иоанна Крестителя (Лк. 3:10,12,14) и от слов апостола Петра, по сошествии Святого Духа (Деян. 2:37). Здесь всякий, хотя бы был властелин или другой какой знаменитейший в свете человек, чувствует, что он пойман судом Божиим и совершенно подлежит Его силе, что он – «червь, а не человек, поношение человеков и уничижение людей» (Пс. 21:7), то есть в прах обращается вся самость человеческая и воскресает сознание повинности Богу, или чувство зависимости от Него – полной, неизбежной.Такие чувства тотчас готовы принесть и плод свой – возбудить то есть к покорности Богу или, в настоящем случае, к тому, чтобы исправиться и начать новую жизнь по воле Божией. Но при сем свыше теснит человека чувство гнева Божия и Божией клятвы, а в себе обезоруживает сознание бессилия одолеть себя по испытанной уже неоднократно силе страстей и испорченной воли. Потому он стоит, как пораженный, даже как бы не смея произвести ни одного движения. Здесь-то в благовременную помощь приходит к нему, с одной стороны, вера, а с другой – благодатная, вспомоществующая в делании всякого добра сила.Вера.Стесненному строгим обличением закона грешнику нигде нельзя найти утешения, кроме Евангелия – проповеди о Христе Спасителе, пришедшем в мир грешников спасти. Без Иисуса Христа – Господа грешникам, обличаемым от закона, невозможно бы было избежать отчаяния, почему и возвещается, что собственно для них и пришел Спаситель. «Не приидох , – говорит он, – призвати, праведных, но грешныя на покаяние» (Лк. 5:32); еще: «прииде Сын Человеческий взыскати и спасти погибшего» (Лк. 19:10). «Вот кому проповедуется Евангельское утешение, – учит святитель Тихон, – нищим, то есть тем, которые признают свою духовную нищету, не находят в себе никакой правды пред Богом, а усматривают одно окаянство; сокрушенным сердцем, то есть тем, у коих сердце, как стрелою, уязвлено печалию о грехах… «Закон всегда есть пестун… во Христа» (Гал. 3:24). Показывая нашу виновность и немощь, он заставляет искать иного посредства и, как бы взявши за руку, ведет ко Христу, ибо в тесноте совести нет иного прибежища, кроме Христа, Который «грехи наши Сам на теле Своем вознесе на древо» (1Пет. 2:24) и Которого, «не ведевшего греха, Бог по нас грех сотвори, да мы будем правда Божия о Нем» (2Кор. 5:21)… Чтобы в сердце зачалась вера евангельская, необходимо предварительно познать немощь свою и живо восчувствовать гнев Божий, клятву, суд и осуждение, определенное грешникам. Тогда уже в сердце сим страхом, как огнем очищенном и предуготовленном, зачинается и вера от Духа Святого».

Как дождь принимает в себя жаждущая земля и как прохладительною влагою оживляется утомленный от зноя, так истерзанная совестию душа впивает благовестие Евангелия, и сокрушенное сердце отрадно внимает утешительным вещаниям веры.Здесь всему предшествует познание Господа нашего Иисуса Христа, или познание устроения спасения в Нем, то, чего просил апостол ефесянам: «яко уведети» (Еф. 1:18). Такое познание есть необходимое условие к рождению веры или точка, с которой начинается ее образование, ибо как веровать, не зная предмета веры? Посему апостолы и посланы были научать проповедию людей, показать то есть, в чем истина (Мф. 28:19). «Как уверуют , – говорит апостол, – если не услышат от проповедника?» (Рим. 10:14,15). У жаждущего спасения это познание сопровождается услаждением, занимает всего его, обнимает все внимание и оставляет после себя желание еще слышать, еще поучаться, еще познавать. Слабое подобие сему представляют афиняне и Агриппа с Фестом при проповеди апостола Павла (Деян. 17:32, 26:28–32).Но не в сем еще вера. За познанием, искренно принятым, следует сердечное убеждение в истине Евангелия или в том, что спасение рода человеческого действительно устроилось так, как проповедуется, и что основания спасению людей иного нет и не может быть как в Господе – Иисусе Христе. Это сердечное убеждение составляет отличительное свойство веры. Многие знают умом домостроительство спасения, но не у всех них есть вера. Истинно верующий так привержен сердцем к вере во Христа, что не только небоязненно исповедует Его, но и стоит за сие исповедание до крови: оно дороже ему самой жизни.Верх же совершенства веры составляет живейшее личное убеждение, что Господь как всех, так и меня спас; как со всех снял проклятие, так и с меня; как всех есть Живот, так и мой. «Истинно верующий, – говорит святитель Тихон, – исповедует со апостолом: «верою живу Сына Божия, возлюбившего мене и предавшего Себе по мне» (Гал. 2:20). Сын Божий возлюбил весь мир и предал Себя за весь мир, но апостол Павел сие великое Его благодеяние присвояет себе. И святый Дамаскин поет: спасл ecи всего мя человека… до мене идеши, мене ища заблудшего (глас 3, песн. 4)». «В такой вере все существо христианского блаженства заключается», ибо от нее возрождается в сердце действительное ощущение спасения в Господе, чувство свободы от проклятия и гнева Божия, сознание собственного примирения с Богом в Господе Иисусе Христе. «Такая вера, – говорит святитель Тихон, – освобождает от греха, клятвы, ада, приносит с собою веселье духовное, радость о Господе Спасителе, о благости и человеколюбии Его собственно к себе, мир и спокойствие совести; как говорит апостол: «оправдившеся верою, мира имамы к Богу Господем нашим Иисусом Христом» (Рим. 5:1)». Что происходило в сердце галатян под действием сей веры, о том так говорит апостол: «кое убо бяше блаженство ваше; свидетельствую бо вам, яко, аще бы было мощно, очеса ваша извертевше дали бысте ми» (Гал. 4:15).Все спасительные действия веры, о коих упоминается в Священном Писании, принадлежат такой именно вере. Главный же ее плод и как бы основание всех других есть оправдание. Она таинственно соединяет душу верующего со Христом, как невесту с женихом (Ос. 2:20; 2Кор. 11:2). При сем Христос отъемлет от такой души клятву, осуждение, всю скверну греха, а вместо того подает ей благословение, чистоту и святость (1Кор. 1:30). Как жену какую, Он облекает ее в чистую багряницу правды, да пред очами Его и небесного Отца Его явится чиста и, как дщерь царская, духовною утварию «одеяна и преиспещрена» (Пс. 44:10). Созерцая сие благо, пророк в радости духовной восклицает от лица души, сподобившейся сего: «да возрадуется душа моя о Господе, облече бо мя в ризу спасения и одеждою веселия одея мя: яко на жениха возложи на мя венец и яко невесту украси мя красотою» (Іс. 61:10). Должно, однако ж, знать, что как такое дарование по вере ниспосылается собственно в таинстве крещения, где, как говорит Златоустый, во время погружения тела в воду дается нам и правда, и усыновление, так здесь же напечатлевается и последнее чувство веры, то есть действительное ощущение спасения и оправдания в Господе, ибо нельзя ощущать того, чего нет. Следовательно, в крещении уже, принимаемом с верою, завершается самая вера.Благодать (содействующая).Человек, как бы уничтоженный судом закона, по мере вступления в область веры оживает отрадою в сердце, восклоняет главу убитый скорбью, приходит в напряжение расслабленный. Чем больше растет вера, тем более вкореняется в нем уверенность в возможности и благоплодности усилий исполнять закон с помощью Божиею, вместе с тем образуется и укрепляется благое намерение определить себя решительно на служение Богу хождением в Его законе. Пока не уверится человек в помиловании и помощи Божией, не может положить и решительного намерения жить по воле Божией (1Пет. 1:3). Посему-то, когда чувство благонадежности в Боге и Божия благословения, изливаемое в сердце верою во всеумилостивительную смерть Господа Иисуса, уверяет его, что Бог не презрит его, не отвергнет, не оставит Своею помощию при исполнении закона ради Господа; тогда уже, утверждаясь на сем чувстве, как на камени, дает человек решительный обет оставить все и посвятить себя Богу всего, без всяких ограничений, воодушевляется ревностию ко всесторонней чистоте и святости с ненавистью ко греху, со страхом, однако же, чая Божественной силы и помощи… Здесь-то совершается перелом воли: человек бывает в том состоянии, в каком был блудный сын, когда говорил: «восстав, иду» (Лк. 15:20).

Решительное, впрочем, намерение сие есть только условие жизни по Богу, а не самая жизнь. Жизнь есть сила действовать. Жизнь духовная есть сила действовать духовно, или по воле Божией. Такая сила потеряна человеком; посему, пока снова не дастся ему, он не может жить духовно, сколько бы ни полагал намерения. Вот почему излияние благодатной силы в душу верующего существенно необходимо для жизни истинно христианской. Истинно христианская жизнь есть жизнь благодатная. Возводится человек до святой решимости, но чтобы он мог и действовать по ней, необходимо чтобы с его духом сочеталась благодать. При сем сочетании нравственная сила, знаменуемая только первым воодушевлением, запечатлевается в духе и остается при нем навсегда. В сем-то восстановлении нравственной силы духа и состоит действие возрождения, совершаемого в крещении, где ниспосылаются человеку как оправдание, так и сила действовать «по Богу в правде и преподобии истины» (Еф. 4:24). Так истинно христианская жизнь зачинается в крещении, которое и называется «банею пакибытия и обновления Духа Святаго» (Тит. 3:5), новым рождением (Ін. 3:5), а крещеный – «новою тварию во Христе Иисусе» (2Кор. 5:17).С сего времени вселившаяся в человека благодать пребывает в нем, вспомоществуя ему быть «верным Господу до смерти», чтобы восприять «венец жизни» (Об. 2:10); ибо все верующие не иначе как «силою Божиею соблюдаются чрез веру во спасение, готовое явитися в последнее время» (1Пет. 1:5): Восприяв сию силу, человек благонадежно ходит в исполнении Божественного закона, или ходит как лев, уповая, под беспрерывным осенением Божественной благодати, с «радостью вместе и со страхом» предаваясь ее водительству (Пс. 2:11) и подвизаясь в делах богоугодных, в чувстве крепости своей в Боге при глубоком сознании своего бессилия. Вся жизнь верующего после сего течет в следующем порядке: он со смиренною покорностию и желанием принимает благодатные освящающие средства – Слово Божие и таинства, а благодать в сие время производит в нем многообразные действия просвещения и укрепления. От сего, с продолжением поприща земной жизни, постепенно растет и спеет духовная жизнь христианина, восходящего от силы в силу «Господним Духом» (2Кор. 3:18), «дондеже приидет… в меру возраста исполнения Христова» (Еф. 4:13). Посему у него нет, собственно, ни одного действия, которое бы он совершил без благодати и которого сознательно не относил бы к ней. Они и действительно относятся к ней как поначалу, ибо она возбуждает, так и по совершению, ибо она дает силу. «Бог есть действуяй в нем, и еже хотети, и еже деяти о благоволении» (Флп. 2:13). У человека свое только пламенное желание пребывать в сем порядке Божественного хранения, в нравственно-доброй жизни и решительное предание себя водительству Божию.Все, что здесь усвояется Святому Крещению, действуется в таинстве покаяния над приступающими ко Господу от грехов по крещении.Образ действия благодати предваряющей и пребывающей в человеке, с их отличием, отношение последней к произволу и греху, искушающему человека, подробно изображаются блаженным Диодохом, еп. Фотики. Доброт., т. 3, особенно главы с 76 по 90. То же в Кр. поуч. Но нигде полнее не раскрывается сей предмет, как в Беседах и Словах Макария Великого.в) Норма нравственной христианской жизни и ее характер.Итак, последняя цель человека неизменно состоит в общении с Богом. Поэтому когда он отпал от Бога и не мог восстановить общения с Ним сам, то по благоволению Божию явился Богочеловек – Христос Иисус, чтобы через Него человек входил в общение с Богом. Таким образом, последнею целию стало общение с Богом во Христе Иисусе – Господе нашем. «Никтоже может прийти ко Отцу, токмо Мною», говорит Господь (Ін. 14:6).Назначенный человеку путь к цели неизменно есть хождение в законе Божием, в заповедях, или в воле Божией. «Сотворивши та человек жив будет в них» (Гал. 3:12). Поэтому когда человек сделался преступником закона, то не мог иначе надеяться на достижение своей цели, как через усвоение себе чужой праведности. Сия усвояемая праведность восполняет недостаток законности в нашей жизни и дает нам возможность быть близкими к Богу. «Немощное бо закона, в немже немоществование плотию, Бог Сына Своего посла в подобии плоти греха и о гресе осуди грех во плоти, да оправдание закона исполнится в нас, не по плоти ходящих, но по духу» (Рим. 8:3-4). Сие усвоение совершается посредством веры во Христа. Посему должно сказать: путь к цели для человека и теперь тот же – исполнение закона, но только восполняемое верою. Все грехи человека до обращения и все падения по обращении изглаждаются верою, так что вообще жизнь наша вся пред очами Божиими является праведною не иначе как через оправдание верою в Господа нашего – Иисуса Христа.

Достижение цели неизменно должно быть делом свободы человека. Посему, когда через преступление человек утратил совершенство своей свободы и подпал игу греха и диавола, он не иначе мог взойти в состояние идти к цели, как по расторжении сих уз Божественною благодатию и по восприятии ее в помощь – противиться и одолевать своих врагов. Человек и теперь сам действует в добре, но не иначе как под благодатию. Он «силен Богом» (2Кор. 10:4). Так свободно идет и теперь человек к цели, но свободою воскрешенною и укрепляемою беспрерывно благодатию.Точка опоры для нравственной жизни неизменно есть чувство зависимости от Бога, и существо ее – пожертвование свободы Богу. Поэтому, когда все сие уничтожилось грехом, человек не иначе начинает жить по духу, как когда воскресится в нем чувство зависимости от Бога Божественною благодатию, действующею на него в покаянии, и вследствие того, через посредство веры, возникнет решимость всего себя подчинить воле Божией, или принесть свою свободу в жертву Богу. Свидетельствуется сие и запечатлевается в крещении, где человек отрицается сатаны, всех дел его и всего служения его и в вере предается Господу Иисусу Христу; почему крещение и называется «совести благим вопрошением», или обещанием (1Пет. 3:21). Итак, теперь начало и характер нравственной жизни человека – пожертвование свободы Богу в чувстве зависимости от Него, совершаемое обетом в крещении (или покаянии), вследствие перемены воли от покаянного сокрушения о своем развращении.После сего общее начало нравственной жизни – пребывай в общении с Богом свободнодеятельным исполнением Его воли – должно быть представлено так: пребывай в общении с Богом в Господе Иисусе Христе деятельным под руководством и укреплением благодати, хождением в воле Божией, восполняемым и совершаемым верою в бесконечные заслуги Искупителя, как торжественно пред Церковию обещался ты в крещении (или таинстве покаяния).Судя по таковому началу и по самому составу жизни истинно христианской, ей должны принадлежать следующие существенные и отличительные свойства, по которым всякий может рассуждать и себе самого, «аще есть в вере» (2Кор. 13:5).Жизнь истинно христианская есть:1) Сокровенная со Христом в Боге. Утвердившись умом и сердцем в Боге через Господа Иисуса Христа, христианин действует пред лицом Бога, по воле Божией, ради славы Божией, силою Божиею. Вниманием и сердцем своим он погружен в Бога.2) Отрешенная от чувственного, или бесстрастная. Христианин так возвышается над всем, что в нем и вокруг него, что чужд бывает всякого мирского пристрастия и земных надежд: «вышних ищет, идеже есть Христос, одесную Бога сидя» (Кол. 3:1). Кто приступает к христианству, уповая в сем только веце, тот есть «окаяннейший из всех людей» (1Кор. 15:19).3) Самоотверженная. Испытавши, до чего доводит хождение в воле плоти и помышлений, христианин, ради угождения Богу, с неприязнию отвергает всякую свою волю потому только, что она своя, и всегда, когда воля Божия требует, обходится с собою без саможаления, даже с суровостию, и в отношении к естественным движениям сердца, ума и воли, и в отношении к страстям и требованиям плоти и мира.4) Воинственная. Благодатию порожден уже христианин в новую жизнь по Боге, но не уничтожено еще семя зла, в нем таящееся. От сего в продолжение всей земной жизни «плоть похотствует на духа, дух же – на плоть» (Гал. 5:17). Стоя на стороне добра и принимая приражения греха, христианин, «облеченный во вся оружия Божия» (Еф. 6:11), противится ему и побеждает его.5) Бдительная и трезвенная. Чтобы быть в готовности встретить и в состоянии отражать беспрерывные нечаянные нападения врагов духовных отвне и внутри, особенно от бесов, христианин «трезвится, бодрствует», себе внимает (1Пет. 5:8; 1Сол. 5:6). От утра и до вечера стоит у входа сердца своего, блюдя за подкрадывающимися злыми врагами внутреннего покоя и чистоты.6) Самопринудительная. Все силы, и духовные и телесные, у него в напряжении то для противоборства своим влечениям к злу, то для принуждения себя на добро. Это два существенных направления воли, решившейся служить Богу.7) Многотрудная, но и пресладостная. Подвизается христианин войти сквозь тесная врата, но и вкушает «правду, мир и радость о Дусе Святе» (Рим. 14:17).8) Тщательная. С огнем благочестивой ревности христианин, «избыточествуя в деле Господни всегда» (1Кор. 15:58), «задняя забывает и в предняя простирается» (Флп. 3:13), преобразуясь от славы в славу, чтобы прийти «в меру возраста исполнения Христова» (Еф. 4:13).9) Сильная Богом, потому и многоплодная, и самоуничиженная. Христианин чувствует в себе, как говорит апостол, «вся могу о укрепляющем мя Христе» (Флп. 4:13), и вместе исповедует: «что есть во мне, чего бы я не приял?» (1Кор. 4:7), почему и оправданий ищет и ожидает окончательно от единого Христа Спасителя при всем обилии дел благих.

II. Характеристические черты христианской деятельности как нравственнойЧерты сии суть неотложные принадлежности нравственно-христианских деяний, долженствующие иметь место в каждом христианском деянии, большом и малом, и отличающие их от подобных же деяний не христианских. Так как они не случайно входят в состав христианских деяний, а определяются разумно свободными решениями христиан и требуются внутренним строем нравственно-христианского духа, то они принимают вид правил и справедливо могут именоваться законами нравственно-христианской деятельности вообще.Судя по сему, к определению сих черт и принадлежностей надо восходить по указанию изложенных выше основ христианской жизни, определяющих внутренний строй ее. И стоит только посмотреть на нравственную деятельность, как такую, при свете сих указаний, и черты ее нравственно-христианские обозначатся сами собою.В общих рассуждениях о нравственной деятельности человека определяют:1) Условия нравственности деяний.2) Производство нравственных деяний.3) Правила для определения нравственного достоинства деяний.4) Виды нравственности с возрастами нравственной жизни в добром и худом направлении.С сих же сторон рассматриваются и нравственные христианские деяния, но во всех их имеют свои отличия, которые христианину следует хорошо знать.4. Условия нравственности деяний – общие и христианскиеУсловия сии суть а) самосознание и б) свободная самодеятельность1) СамосознаниеЛицо, способное и обязанное к нравственным деяниям, должно быть в своем разуме, или должно сознавать себя, настоящее свое положение и свои отношения. Кто вне себя, не в своем уме, не сознает себя, того действия не имеют нравственного чина – каковы действия слабоумных, расстроенных в уме, погруженных в сон или еще не опомнившихся от сна.Такое, впрочем, сознание должно быть не таково только, каково общее сознание естественное, в коем человек отличает себя, как себя, в том круге, где существует; но должно быть еще сознанием собственно нравственным, называемым самосознанием, в коем человек сознает себя лицом, обязанным к целесообразной деятельности, к делам ответным, подлежащим отчету. Почему дети, еще не дошедшие до такого самосознания, во всем худом извиняются и своим добром подают только надежды, хоть еще нерешительные; равно как, наоборот, подвергаются сильному укору взрослые, когда позволяют себе забываться и действовать не по-человечески и не по своему положению и месту.Прилагая последнее свойство к христианину, должно обязать его к особенному некоему самосознанию – именно христианскому. Что оно должно быть в нем особенное, видно из того, что в перерождении он стал иным – новым, не мысленно, но делом; почему должен был переродиться и в самосознании. Что должно входить в состав сего самосознания, видно из того, каким он вошел в купель крещения или покаяния и каким вышел из него или чем стал в нем. Погибал – и вот избавлен; был в ранах – и вот исцелен; был отвержен – и вот принят в сыновство; своевольничал – а теперь связал себя послушанием по обету. Все сие должно отзываться в его сердце и составлять в совокупности одно то, чем он чувствует себя во Христе Иисусе. В чувстве исцеления и свободы он должен сознавать себя Христовым рабом, работать и трудиться как бы от Его лица, пред Ним и ради Его, до того чтобы с апостолом говорить: «живу не ктому аз, но живет во мне Христос» (Гал. 2:20). Сие самосознание христианское так бывало сильно во многих из первенствующих христиан, что на все вопросы мучителей они отвечали только: я раб Христов, я раб Христов.И вот первая черта христианской нравственности, или первое свойство лица, действующего по-христиански, – раб, сознавая себя рабом, действует в отношении к господину как раб; сын, сознавая себя сыном, действует пред отцом как сын, так что потеря сего сознания есть вместе начало их уклонения от своего порядка. И христианин с сознанием себя рабом Христовым должен исходить на деятельность. С погашением сего сознания его действия если и не становятся худыми, то теряют в большей или меньшей мере характер христианских и поступают в разряд дел общенравственных. Между тем христианин есть лицо не общенравственное только, а нравственное по-христиански.Если, таким образом, от такого самосознания получает свой характер вся деятельность христианина, то свет его должен гореть в душе его, не погасая, не умаляясь, а возрастая, по самый конец жизни.Потому-то преосвященный Тихон вот какое правило написал для всей своей паствы: «Краткое увещание, что всякому христианину от младенчества до смерти всегда в памяти содержать должно: помни 1) что при Крещении Святом через отца и матерь крестных отрекся ты сатаны, и всех дел его, и всего служения его, и всея гордыни его и сие учинил троекратным отречением. 2) Отрекшися сатаны, ты обещался, троекратно же, служить Христу Сыну Божию, со Отцом и Святым Его Духом. Итак, ты на крещении в службу Христу записался и присягнул так, как воины и прочие царю земному в службу записуются и присягают.

Сие в памяти содержать, домашним внушать, а особенно малым детям, чтобы, помня свое обещание, от малых лет приучались они к благочестию».2) Свободная самодеятельностьНесмотря на то что человек сознает себя лицом и лицом нравственным, не все, однако же, происходящее от него и в нем, причитается ему как лицу или есть нравственно. Нравственные действия отпечатлеваются особенными свойствами. Во-первых, они суть неизбежно действия сознаваемые, ибо исходят от лица сознающего себя и ему причитаются. Как же может причитаться что ему, когда он о том и не знает? Например, обращение крови, питание и рост тела равно привычные движения рук, ног и других членов. Не всякое, впрочем, и сознаваемое действие должно быть приписываемо человеку как лицу. Множество бывает в сем действий, кои, хотя и сознаются им в себе, однако ж, происходят совершенно без его ведома, не им самим производятся. Таковы все естественные движения его сил и потребностей. Итак, к сознанию должна еще присоединиться самодеятельность, то есть самоначинание, самоизбрание. Чтобы известное дело приписать к какому лицу, необходимо, чтобы оно им самим было начато и произведено намеренно, причем так как сие лицо сознает себя нравственным, характер нравственности переходит и на самое дело. Сей характер может перейти на те действия, кои происходят не по его воле, но не иначе как когда он даст на них свое вольное согласие, ибо в таком случае он усвояет их себе – избирает, делает своими. С сей минуты они начинают причитаться ему и им самим, и другими. Так, гнев родится сам собою, но когда человек согласился на него, тогда уже сам начинает гневаться. Напротив, если кто, чувствуя невольное движение гнева или другой страсти, не соглашается на то, а преодолеть их напрягается, то они не вменяются ему, хотя находятся в нем. Сей акт согласия очень многозначителен в жизни и, можно сказать, столько же, если не более, многообъемлющ, как и самоначинание. Ибо на его долю причитается не только то, что происходит внутри нас или что производится нами, но и другими – независимо от нас. И чужое дело, в коем как-нибудь вмешалось наше согласие, тоже причитается нам. Отсюда следует, что все то вменяется лицу человека и есть нравственно, что сознательно им избрано и на что сознательно он согласился. Очевидно после сего, что для человека, чтобы выдержать характер нравственного лица, обязательно быть господином своих действий, распоряжаться ими по усмотрению своему и своей цели, а не быть ведому течением внешних обстоятельств или своих внутренних душевных движений.Но какую смешанную и жалкую картину представит нравственная жизнь человека, если пересмотреть ее с сей точки зрения?! Как многое делается в неведении, забвении и невнимании! Это часть, потерянная для доброй нравственности хотя не для суда. Как многое унижается или тоже похищается такими случаями, в которых то сознание подвергается насилию, как, например, в гневе и страхе, то самодеятельность подрывается, как в страстях и греховных привычках? Между тем внешние происшествия, располагающие к свободным начинаниям, и внутренние движения, выманивающие согласие, не всегда согласны с законом и всегда почти беспорядочны. Почему нравственная деятельность человека скудна, смешанна и даже безобразна? Причина сему прямая в потери нравственной силы. Сия сила воскрешена или восстановлена в христианине благодатью Божиею. Почему, вступая на поприще нравственной деятельности, настоящий христианин, с сознанием своего долга работать Христу, имеет одну исключительную цель – ходить в воле Его: дал обет на то, пламенеет ревностию, а главное, принял силу. Стоя на прочном основании, он властно располагает своими делами и направляет их все к показанной цели, не позволяя никакого уклонения. Вот как именно поступает он!С первого раза узнает для себя требования христианского закона – размышлением, чтением, слышанием, беседою – сколько может и сколько сумеет.Построевает соответственно сему знанию весь порядок своей жизни – и внешней, и внутренней – по крайней мере, в общих и главных ее частях.Наконец правит собою и своими делами по своему плану, не увлекаясь, как сказано, ни внешним ходом соприкосновенных происшествий, ни внутренними движениями своей природы.Сего требует и желание сердца, решившегося работать Господу во всех путях жизни, и то свойство облагодатствования, по коему человек воцаряется в себе и становится полным своим владетелем и распорядителем. Не иное заповедуют апостолы, когда повелевают «трезвиться, бодрствовать, …себе внимать» (1Пет. 5:8; 1Кор. 16:13; 1Тим. 4:16). Ибо этим, очевидно, заповедуется сознательное и осмотрительное распоряжение своею деятельностию, распоряжение своеличное, хотя в произвольном подчинении воле Божией. Что другое внушает апостол и когда учит созидаться «в храм духовен, в святилище» Богу? (1Пет. 2:5; Еф. 2:22). Ибо это значит устроять свою жизнь по известному плану, вести ее стройно, в постепенном возвышении и усовершении, в полном убеждении, что она ведется по чертежу небесному – Божественному, каков есть закон христианский, изображенный в Слове Божием Самим Господом и апостолами.

5. Производство нравственных деянийБыло сказано, что христианин есть распорядитель всей своей деятельности. Теперь посмотрим, как он ведет каждое свое дело отдельно. Сначала скажем, как делается каждое дело вообще, а потом – как строится дело христианское.Внешнее дело есть плод внутреннего действования. Прежде, нежели оно обнаружится, ему должно совершиться внутри. Там, где нравственную деятельность человека предают механическому соотношению его сил, способ внутреннего образования нравственного дела объясняют различным сочетанием действий рассудка и воли, или степеней желания и оборотов рассуждения. Здесь рассудок с волею принимают несколько оборотов и соответственно тому изменяются в деятельности.Сначала обращаются они к предмету или делу; и здесь рассудок видит его и представляет сознанию в призрачном или истинном совершенстве, за что воля находит его угодным и желала бы его; потом, когда рассудок объявит получение сего предмета или совершение дела возможным и для сил, и для лица человека, воля действительно вожделевает его и деятельно готова стремиться к нему.Потом от предмета переходят они к средствам. Тут дело рассудка – совещание, пересмотр средств, сравнение хороших с лучшими и указание более приспособительных, которые тотчас волею и избираются. Сие избрание, сочетавшись с деятельным желанием, рождает решимость.Далее задуманное надобно приводить в исполнение: рассудок собирает разные представления для возбуждения воли и укрепления; воля действует, приводя в движение подчиненные ей низшие силы.Наконец дело сделано: рассудок приобретает из того опытное, практическое познание относительно сего дела, воля же наслаждается, успокаиваясь в достижении цели, опытно вкушает благо из него.Так естественно доходит человек от первой мысли о предмете до окончательного наслаждения им по совершении дела. Но это история или, лучше, форма без содержания. Какое же содержание должен вложить в сию форму христианин или какой именно образ совершения дел свойствен ему? Точно, и у него есть такие четыре оборота то к предмету, то к побуждениям, то к средствам, то к тому, что должно быть по совершении дел; но все сие имеет у него особый смысл, особенный дух и свойство соответственно его настроению главному и цели. Именно: христианин возобщен с Богом и ревнует о том, чтобы пребывать в сем общении деятельным исполнением воли Его силою благодати, в чувстве рабства Господу Иисусу Христу. Следует, что все его дела должны как бы от Бога исходить и к Богу возвращаться. Этот общий закон выражается в следующем ходе совершения дел истинно христианских: сознавши законность известного действия или, что то же, волю Божию на него и восчувствовавши внутреннее обязательство совершить его, христианин должен склонить к нему и волю, и сердце свое; затем, по испрошении помощи Божией в молитве, с чувством силы о Господе (Флп. 4:13) совершить его, всегда, однако ж, смиренно сознавая несовершенство и ничтожность как сего действия, так и всех других и успокаиваясь окончательно только в Господе и Спасителе нашем Иисусе Христе.Это всеобщая программа на всякое христианское дело: а) сознание в нем воли Божией; б) склонение на него своей воли и сердца; в) молитва о помощи к совершению его и г) невидение его и других своих добрых дел.1) Сознание воли Божией в деле предпринимаемомВсе дела свои христианин должен совершать с ясным сознанием их законности или того, что на них есть воля Божия, чтобы ходить, таким образом, во свете как «сыну света и …дня, а не нощи и тмы» (1Сол. 5:5). К этому обязывает его существо обета в крещении. Если ради спасения в Господе Иисусе Христе он всего себя предал Богу, то с сим вместе предал Ему и все свои дела, внутренние и внешние. Почему не должен позволять, чтобы вошло в жизнь его что-либо такое, в угодности чего Богу и Господу он не был бы уверен. Он и «создан во Христе Иисусе на дела благая, …да в них ходит» (Еф. 2:10). Без сего он не может быть уверен в Божественном к себе благоволении, не может смело стоять пред лицом Божиим и «весело взирать на небо» (Йов. 22:26), чем, собственно, и обнаруживается, что он стоит у своей цели последней или находится в общении с Богом. Ибо не иначе как когда «сердце наше не зазрит нам, дерзновение имамы к Богу», учит апостол Иоанн (1Ін. 3:21). Почему прямою заповедию для него положено «не бывать несмысленным, но разумеват, что есть воля Божия» (Еф. 5:17).Итак, всегдашним правилом его деятельности должно быть: в каждом действии, которое исходит от твоего сознания и должно быть причтено тебе, спеши сознать волю Божию и не иначе приступай к совершению его, как по точном определении, что оно не только не противно воле Божией, но и угодно Ему; действия же, не определенные законом, запечатлевай сам сею волею, чтобы таким образом вся жизнь твоя была по Богу.

При сем всякий готов спросить, как узнать волю Божию в частных случаях?Средство к тому, чтобы узнать волю Божию на то или другое дело, первое и главное – совесть, просвещенная Словом Божиим и благодатию Божиею руководимая. Ибо она на то и определена, это ее существенное дело. Кто с совестию своею обходится добросовестно, не противоречит ей, не искажает и не заглушает ее своими толками, тот редко может говорить: не понимаю, что делать. Если и действительно встретится какое недоумение, то у него тотчас решают его, как и должны решать, самоотвержение и любовь.Помощь совести великое подает пособие к образованию или устроению жизни своей по сознанному и уясненному закону, как сказано прежде. Ибо если кто действительно уяснил все обязательные для себя действия как для христианина, понял дух истинно христианской жизни и потом соответственно тому установил и все свое поведение в своем месте, в свое время, от своего лица и на все вообще наложил печать воли Божией; если при сем все несвойственное христианину, что нашел он в своей жизни внутренней и внешней, изменено им и перестроено с благоразумием, однако ж, и без угождения и без малейшей поблажки самости и страстям, а особенно развращенным обычаям века – если все это сделано, как должно, то всякое после сего действие его будет уже не что иное, как выражение воли Божией.Далее действительная жизнь в духе истинно христианском, хотя не без ошибок, всегда вразумительных, обогатит опытами и практическим разумом.В иных случаях тому, кто положил себе на сердце ходить в воле Божией, Дух Святый, живущий в нем в час действования, откроет как поступить по Господню обещанию апостолам (Лк. 12:12). Только неблагонамеренность отгоняет сего руководителя. Но «кто есть человек, бояйся Господа, законоположит ему на пути, егоже изволи», поет Давид (Пс. 24:12).Наконец, каждый имеет духовного отца, и закон повелевает слушаться и обращаться к нему за советами. Как скажет, так и поступи – и поступишь по воле Божией.Такая деятельность всей жизни христианина сообщает характер осмотрительного внимания к своему внутреннему и внешнему поведению и вместе заботливой боязливости – не сделать бы чего против воли Божией. Смелость вообще всеми святыми отцами почитается началом уклонения от пути правого. Почему они советуют поддерживать постоянную страшливую заботу о добре.(Есть совестливость ложная – scrupulosa; не о той дело, то болезнь совести).В сем отношении все люди, главным образом, делятся на три класса: одни – всегда и во всем действуют по своей воле, не стесняясь никакими правилами, идут то есть путем широким; другие – во всем стесняют себя волею Божиею и идут тесным путем; третьи – хотят соблюсти невозможную середину: эти ни теплые, ни холодные.Смотря с сей точки зрения на дела человеческие, надо заключить, что погрешают все те, кои действуют вообще без должного внимания к себе и главной цели своей жизни или действуют, как случится, по заведенному порядку и течению обстоятельств. Это обличает в них равнодушие и даже презрение к воле Божией – нерадение.Кои действуют, не будучи уверены в правоте своих действий, с темным и неопределенным сознанием сообразности или несообразности действий с волею Божиею. Ибо «все, еже не от веры, – говорит апостол, – грех есть” (Рим. 14:23).Кои действуют при сомнении; кои, то есть в то еще время, как их сознание колеблется между тою и другою стороною, решаются на действие и совершают его под сим беспрерывным колебанием. Таковых «совесть немощна сущи сквернится» (1Кор. 8:7);Равно как и те, кои позволяют себе действовать опрометчиво, при смятении духа, во время увлечения или какою-нибудь мыслию новою и разительною, или каким чувством, тем более страстию. Обыкновенно они сами себя считают правыми, например, гневающиеся, ревнующие не по разуму: нередко их сторона и на самом деле оказывается правою. Но, кроме того, что сия правота есть случайность, главное у них не угождение Богу, а себе, своим страстям и своему нраву.Особенно же те, кои разными предлогами хотят увольнять себя от исполнения сознанной воли Божией и разными представлениями разуверяют себя даже в самой законности законного дела. Такие, очевидно, действуют против совести – и их дела суть очевидное преступление.2) Склонение воли к делу обязательномуЭто второй прием при совершении христианином дел своих. Напоминается о сем потому, что редкий считает сей пункт значительным, тогда как на деле он не малозначителен.Коль скоро познана законность действия, или воля Божия на него, тотчас должно христианину склонить к нему волю свою и расположить сердце. Первую потому, что она не всегда покорна,– второе потому, что иначе дело без сердечного участия будет дело бездушное.

Справедливо, что давший обет во всем угождать Богу должен чувствовать большую или меньшую готовность исполнять всякую познанную волю Его; но такая легкая подвижность на добро, свободная, невоспящаемая, есть всегда благо духовное, стяжаемое долгим трудом и многими подвигами. Обыкновенно же в воле гнездятся свои расположения, склонности и страсти, не позволяющие ей охотно спешить на добро и отвлекающие в противную сторону; иногда же она бывает в состоянии непонятного своенравия, когда при всей силе обязательности не хочет делать, что должно (Рим. 7:20). Потому надлежит необходимость самому себя нудить на добро, как бы силою влечь и преклонять к нему, уговаривать и убеждать свою душу.Очевидно, что здесь многое, если не все, зависит от восприятия закона сердцем, от коего раздается чувство обязательства, или сознание нравственной необходимости действия. Как вообще чувство сердца лежит в основании действий воли, так и в нравственной жизни чувство обязательства составляет самую крепкую точку опоры для склонения воли на дело. Человек, в котором действием Божественной благодати в крещении или покаянии запечатлена пламенная ревность к богоугождению, или неуклонному хождению в воле Божией, который, следовательно, жаждет воле Божией, такой человек тотчас и действует, как скоро сознает обязательство, несмотря ни на какие препятствия. Посему если бы, с одной стороны, сия ревность никогда не хладела и не воспящалась и если б с другой – нравственное чувство всегда обладало таким совершенством, чтобы живо и верно осязало силу обязательности действий и было так чувствительно к воле Божией, чтобы в нем отражались самые малые следы ее, то сими двумя силами можно бы заменить все наставления в нравственности и все руководства к благочестию, так как это и бывало у некоторых подвижников. Но так как и ревность на самом деле бывает у человека в разных степенях повышения и понижения, и нравственное чувство по своим природным свойствам у одного бывает живо и возбудительно, у другого тупо и медленно, у одного более привычно к одним, у другого – к другим делам, иногда бывает верно, иногда не верно (ибо есть и ложный нравственный вкус), и, вообще, человек в сердце своем встречает великую неровность и неправоту (почему молится: дух прав обнови), по коей оно или незаконно чувствительно к одному, или незаконно холодно к другому, то во многих случаях ему належит необходимость как бы силою налагать на себя обязательство и внедрять сие чувство в сердце.Такое управление сердца и воли производится посредством побуждений, или такого рода мыслей и истин, кои имеют силу разварять сердце – делать его мягким и удобосклонным.Где находить такие мысли, определить нетрудно. Чем сочетается свобода с законом? Главным образом, чувством зависимости своей от Бога. Следовательно, все мысли, ударяющие на это чувство зависимости и приводящие его в движение, должны стоять в ряду побуждений воли. Какие же это именно мысли, видно из пути обращения христианина. Так как обращение сие, начавшись чувством зависимости, воскрешено в покаянии и через веру в Господа Иисуса Христа, запечатлено обетами в крещении, то сии самые истины и другие, соприкосновенные им, и должны иметь силу поддерживать, возочищать и возобновлять погасающую ревность и вместе волю на добро. Итак…Приведи на ум обеты крещения и помяни блага, дарованные тебе при сем: оправдание, возрождение, всыновление Богу и снаследие Христу. Не запятнай чистой одежды сей.Вспомни домостроительство спасения, как Единородный Сын Божий ради тебя пришел на землю, воплотился, страдал, умер, воскрес, вознесся на небо и сидит одесную Отца и там ходатайствует о тебе, и блюдись оказаться неблагодарным. Вспомни также, как Дух Святой сошел на апостолов и, через них учредивши Церковь Святую, выну пребывает в ней, чтобы приводить верующих ко Христу, и как тебе самому сообщен Он в таинствах, и блюдись оскорбить Его нечистотою.Помяни благородство твое, коим почтен ты в творении и возрождении, и тут же гнусность греха и святость добродетели, как тот искажает, а сия освящает внутреннее твое.Поставь себя мысленно пред очи Бога Творца и Промыслителя твоего, Который держит тебя в деснице Своей и дарует все, что ни есть в тебе и чем ты ни обладаешь, Который везде есть, все видит до сокровеннейших помышлений твоих, Который сколько благ и благость Свою являет беспрерывно, столько же и праведен и правду Свою готов являть в каждое мгновение.Помяни последнее: смерть неминуемую, но безвестно восхищающую; суд нелицемерный за каждое слово, дело и помышление; ад и муку вечную, не имеющую меры и конца; Царство Небесное с неизреченными радостями.

В сих помышлениях, как в атмосфере какой, должно содержать душу, и ревность к богоугождению не погаснет. По крайней мере, в нужном случае каждое из них сильно вызвать ее и восстановить в должной силе. Старайся только доводить мысли сии до чувства, а не держать в виде холодных представлений; для сего обращай их пред сердцем тою стороною, какою могут они на него воздействовать, собирай все поразительное, переходи от одного к другому и не оставляй труда, пока не одолеешь себя и не восстановишь внутри должный порядок и должную подчиненность. Быть не может, чтобы добросовестное делание такое не принесло плод. Есть, впрочем, особенная для каждой души всепобедительнейшая мысль, которая мгновенно одолевает упорство воли. Старайся найти ее, чтобы править ею, как рулем, корабль души своей.Особенно сильно в сем случае внимание к предлежащему частному случаю. Кто поспешно выяснит себе связь его с главным законом, с одной стороны, и неизбежность действовать с другой – тот поставляет себя как бы в каких теснотах, почему по нужде воодушевляется и напрягает силы. Уметь также найти в деле сторону, лестную для сердца, не с грехом, а невинно образовать вкус к нему принадлежит к числу мудрых распоряжений человека в отношении к себе.Вообще, надо уговорить себя. Впрочем, как во внешних правительствах действуют иногда убеждением, а нередко и властию, заставляющею делать иное и против воли, так можно и для воли своей и сердца человеку употреблять, кроме первого, и последнее средство – хочешь не хочешь, приятно или неприятно – делай. На то есть воля Божия – иначе нельзя.3) Молитва в составе дел христианскихЕсть молитва – одна из обязанностей христианина к Богу, и есть молитва как часть в составе истинно христианских дел. Самонадеянный во всем полагается на себя. Христианин истинный всего ожидает от Бога, почему начинает, продолжает и оканчивает каждое дело молитвою. И вся вообще жизнь его по преимуществу есть жизнь молитвенная, как заповедует апостол: «непрестанно молитеся… Всякою молитвою и молением молящиеся во всякое время духом» (1Сол. 5:17; Еф. 6:18).При сем он молится ко Господу о вразумлении, чтобы духом премудрости Своей внушил, что именно угодно Ему в многообразных, стечениях обстоятельств (Як. 1:5), как молился Ему пророк Давид: «Пути Твоя, Господи, скажи ми и стезям Твоим научи мя. Настави мя на истину Твою и научи мя» (Пс. 24:4-5). Молится об укреплении слабых сил своих, да Бог Господа нашего Иисуса Христа даст ему «по богатству славы Своея силою утвердитися Духом Его во внутреннем человеке» (Еф. 3:16). Возгревши молитвою ревность к богоугождению, он чувствует, как все может о укрепляющем Его Христе, и в чувстве сей крепости благонадежно совершает благие дела. Молитвою, наконец, приносит Богу в жертву и себя, и дела свои, смиренно умоляя, чтобы покрыл милостию Своею как сие дело, так и все другие дела, и всю жизнь. Как вначале он всего себя предал Господу, так и после всякое помышление, слово и дело Ему приносит как «жертву правды» (Пс. 4:6), «Ему благоугодную» (Євр. 13:16).Таким образом, молитва при добром деле показывает, что это есть истинно христианское дело; дело же без молитвы есть не христианское. «Невозможно тому быть, чтобы без молитвы житие христианское было», – говорит Златоустый (свт. Тихон, т. 2). «Глава всякого благого тщания и верх добрых дел есть всегдашнее в молитве пребывание, через которую и другие добродетели приобретаем», – учит св. Макарий (Кр. поуч.; 6 февраля).Приложением молитвы к добрым делам и понуждением себя на них, несмотря на сопротивление сердца, по св. Макарию, христианин скоро востекает на верх добродетелей и начинает творить заповеди Божии уже без всякого труда, с охотою и услаждением (Крат, поучения; 4 февраля, 26 ноября).4) Невидение добрых делПоследнее же существенное свойство и как бы заключение христианских дел есть невидение их, как бы незамечание. Христианин, и все сотворивши, говорит, что он «раб неключимый» (Лк. 17:10), почему окончательную надежду спасения полагает в Господе Иисусе Христе. «Таково основание христианства, что хотя бы кто совершил все дела правды, то он не должен останавливаться на них, надеяться на них и думать, что он уже много сделал» (Макарий Великий. О любви, гл. 30). Посему, и вкусивши христианства, думай, что ты еще не прикасался к оному, и сие должно быть не поверхностно, но как бы насаждено и навсегда утверждено в мысли твоей (Макарий Великий. О любви, гл. 3).Возможность такого расположения объясняется живым сознанием силы Божией в себе или того, как она совершает в нас добрые дела. Если Бог «действует в нас, и еже хотети и еже делати» (Флп. 2:13), то что и видеть в себе своего или на чем остановиться вниманием? Посему душа боголюбивая, праведно приписывая все дела свои Богу, себя чувствует постоянно ничтожною и презренною (Макарий В. о свободе ума, гл. 8). С другой стороны, душа, воистину боголюбивая и христолюбивая, хотя и многочисленные сотворит добродетели, так себя ведет, как бы ничего не сотворила ради ненасытимого ко Господу желания. Она никогда не мнит себе быти нечто; но чем более духовно богатеет, тем недостаточнейшею себя считает, ненасытным к небесному Жениху духовным желанием воспламеняясь, как говорит Писание: «ядущии Мя еще взалчут и пиющии Мя еще возжаждутся» (Сир. 24:23) (св. Мак. Беседа 10, гл. 1, 4).

Плод спасительный сего тот, что христианин непрестанно начинает только жить по-христиански, считая ничем все прошедшее, как свидетельствует о себе и апостол Павел: «аз себе не у помышляю достигши: едино же, задняя убо забывая, в предняя же простираяся, со усердием гоню к почести вышнего звания Божия о Христе Иисусе. – Не зане уже достигох, или уже совершихся: гоню же аще и постигну, о немже и постижен бых от Христа Иисуса» (Флп. 3:12-14).Христианская жизнь посему есть беспрерывное покаяние. Всякое мгновение он возносит покаянное воззвание к Богу о помиловании и очищении то помыслов, то движений сердца, то другого чего незамеченного. Таким образом, действительно, всякое дело христианское от Бога идет и к Богу возвращается. Если на каком-нибудь из показанных пунктов душа что-нибудь присвоит себе, то попрепятствует образованию истинно доброго дела. Из того произойдет призрак добра. Действуя же так, как показано, христианин беспрерывно предает себя Богу во всем и, следовательно, беспрерывно находится в общении с Ним.Судя по всему прописанному всякий может убедиться, что христианское дело не то же, что всякое другое, ибо есть особого рода повороты сознания, ума, воли и сердца, кои запечатлевают действия христианина особым характером. У христианина свое состояние личности, свое отношение к деятельности и свой порядок совершения каждого дела, как это очевидно. Вонми сему всяк и суди себя по сему. А других судит Бог.6. Чем определяется нравственное достоинство дел?Если смотреть на дела отвлеченно, то достоинство их определить нетрудно. Дело по заповеди хорошо; дело, противное заповеди, худо. Ибо заповедь свята. Сказано: твори милостыню; милостыня и есть доброе дело, и наоборот. Но когда рассматривать дела, самым делом совершенные нами или другим кем, то, кроме сей сообразности или несообразности их с заповедями, надо обращать внимание и на другие стороны, как-то: на цель и обстоятельства. В сем отношении давно принято положение, что нравственное достоинство действия определяется его а) предметом, б) целию и в) обстоятельствами.1) Предмет в нравственных действияхКаждое из наших действий, внутренних и внешних, то есть наши мысли, чувства, желания, слова, движения, поступки, имеет свой предмет. Большая часть из сих предметов возведена в неизменное правило и закон, так что не желать и не делать их нельзя. Они составляют круг аа) обязанностей наших. Несколько предметов предлагаются в виде бб) советов. Немалое, наконец, число остается без определения их значения. Они ни добры, ни злы сами по себе, потому как вв) безразличные, считаются позволительными всякому. Заповеди, или обязанности, составляют основание, устройство и твердость нравственного царства; советы выше закона (св. Златоуст); то, что позволительно, ниже его.Дело заповеданное и, следовательно обязательное, от совета и действия безразличного отличается внутреннею или совестною непонудительностию на него. Можно решительно сказать, что к чему есть такое понуждение внутреннее или касательно чего сознает себя человек состоящим в нравственной необходимости, то есть его обязанность. Ибо такое сознание есть действие совести; совести же решительно должно повиноваться и по той мере, как она связывает. Напротив, что полагается в виде совета как лучшее, только приятно располагает к себе, но не нудит; в отношении же к действиям безразличным и чувство наше нравственное безразлично, то есть оно ничего о них не говорит: действуй как хочешь. Но вернее и надежнее различать их по указанию откровенного Слова Божия, которое есть кодекс уложений духовных. Что там заповедано или указано как закон, тем беспрекословно должна связать себя совесть наша или принять то в обязанность; что там указано как совет, то и принимать надо как совет; что оставлено без определения значения, то таким и считать должно.а) Об обязанностях, или заповедях.Общее основание нравственной необходимости, свойственной заповедям, или обязанностям, есть сознание воли Божией на них. Как во внешнем мире воле сей никто противиться но может, так и во внутреннем, нравственном, мире должно быть молчаливое послушание Божественной воле. Совесть по природе сочетана с волею Божиею, потому, коль скоро ей указано будет, что на то и на то есть воля Божия, она тотчас склоняется на то, стоит за то и нудит нас не нарушать того. Впрочем, поставляя то или другое дело в обязанность, Господь не хотел ограничиваться одною волею Своею или одним титлом вседержительства, но к каждому из таковых дел благоволил приложить и другие, ближайшие основания, непосредственно вытекающие из свойств самого дела и его соприкосновенностей. Сии ближайшие основания суть посредства, через кои воля Божия впечатлевается в нашем уме и сердце в свойственной делу степени. Потому в истолковании обязанностей своих можно, конечно, ограничиваться тем, что на то или другое дело есть воля Божия; но приличнее или соответственнее нашей природе изыскивать и сии основания ближайшие, ибо через них воля Божия связывает нас; с другой стороны, с точки зрения воли Божией, все обязанности представляются равными, между тем как они имеют неодинаковую важность, которая может быть распознаваема только посредством ближайших оснований.

Судя по сим ближайшим основаниям, а часто и по другим соприкосновенностям, обязанности наши, или дела, которые совершать мы чувствуем себя внутренне понуждаемыми, получают разные оттенки.Первый из сих оттенков кладется их происхождением. В сем отношении есть обязанности совестные, такие внушения, для коих достаточно одной совести, хотя бы не было никаких сторонних указаний. Их называют естественными, ибо мы с ними рождаемся. Есть обязанности положительные, такие кои после уже наложены на совесть и стали в ряд ее собственных обязанностей. Сила обязательства сих последних зависит от того, что они воспринимаются самою совестию в закон и, можно сказать, с этой минуты перестают быть чисто положительными. Правда, некоторые из них суть только развития естественных, совестных, однако ж, от сего и те, коим не к чему, так сказать, привиться в совести, не теряют ничего от свойственной им силы, а иные даже становятся выше всех естественных. Из положительных – одни Божеские и притом непосредственные, каково откровение Господа нашего Иисуса Христа и святых Его апостолов, содержащееся в Слове Божием и в Священном Предании Церкви, и Божеские посредственные, каковы постановления Соборов Вселенских. Другие – человеческие и притом церковные и гражданские. Последние происходят от лица государя, а первые – от церковной иерархии. Обязательство на те и другие вытекает из Божественного происхождения властей и совестного нашего им подчинения. Преданный Церкви и престолу все исходящее от них принимает с благоговением и творит то, как им угодно, то есть по силе обязательства, какое они налагают.Особый в сем отношении класс правил составляют обычаи и церковные, и гражданские. Так приятно влекут они к себе, так покойно в них духу нашему по чувству безопасности, огражденности и вековой неизменности. Обычаи должны быть священны для нас: от них зависит твердость нашей жизни; отторгшийся от них влается как ветром. Но собственно в число правил законных и обязательных они вступают не безусловно: именно для сего необходимо, чтобы они были согласны во всем с нравственным законом и духом христианства: чем сильнее их действия, тем опаснее погрешность в сем отношении.Память предков обязывает к молчаливой покорности. Опыт показывает, что нарушение таких обычаев всегда в близкой связи с развращением нравов. Что отсюда исключаются все обычаи века развращенные, это разумеется само собою. Но и вообще строго должно помнить различие между обычаем и заповедию, или законом. Потому что развращающийся в сердце и уме всегда почти начинает с презрения к обычаям, а потом, по неведению, хотя не без желания, и все уже начинает почитать обычаем, то есть и веру, и нравственность, и также начинает их презирать. Так надобно знать его границу. Что окрест, на то еще можешь наложить руку, но сердца нравственной жизни – обязанностей – не касайся.Второй оттенок кладется на заповеди, или обязанности, внутренним их значением, свойством или содержанием.В сем отношении есть обязанности безусловные, какие человек христианин должен исполнять, кто бы он ни был и в каких бы обстоятельствах ни находился, и есть условные, обязательные только под известными условиями. Например, обязанности отца лежат только на женатом и притом имеющем детей. Первые вытекают из существа человека и христианина, вторые – из его состояния и положения в мире. Не должно, однако ж, думать, будто условные обязанности малозначительны. Для того, к кому они идут, они имеют силу безусловных, ибо суть не что иное, как ближайшее их приложение к его быту. Он первых и не может выполнить иначе как посредством последних. Сии и стоят у него на первом плане, а те сокрыты под ними; поэтому, хотя бы и не имел он в виду первых, но выполняет их через последние.Те и другие бывают главные, неточные, коренные и подчиненные, средственные. Первые надобно положить глубже в сердце, последние держать как бы в руках. Однако ж и к последним обязательство так же сильно, как и к первым, почему и есть закон, что кто обязан к какому-нибудь действию, тот обязан и к средствам, необходимо ведущим к нему. Есть, например, обязанность очищать сердце от страстей; должно почесть обязанностью и известные подвиги, ибо иначе нельзя выполнить той обязанности.Замечательнейшее в сем отношении разделение обязанностей на обязанности справедливости и любви, или доброхотства. Такое положено Богом между людьми отношение, чтобы один не нарушал свободы и прав другого и воздавал ему то, чем должен ему. Сего требует, как говорят, справедливость. Кто исполняет сие – тот прав, кто нарушает – не прав. Его можно предать суду и требовать удовлетворения. Требования такого рода суть обязанности справедливости. Они составляют внешнюю ограду добродетельной жизни. Кто нарушает закон справедливости, тот выступает из области добродетели; но кто исполняет их, тому для полноты добродетели надобно еще приложить дела любви и к людям, и к самой правде. Любовь не ограничивается одною справедливостью или одним тем, чего требует правда, но охотно делает больше того по одному внутреннему доброхотству. Кто делает так – тот нравственно добр, но принудить к сему никого нельзя. Кто, например, занял у другого деньги и не хочет отдать, того можно заставить отдать властию; но кто не помогает нуждающемуся, того принудить к тому нельзя. Истинный христианин охотно благотворит другим, хотя с сим не соединено внешнее понуждение, и справедливо поступает в отношении к другим не по боязни взыскания, а по любви к правде и по страху Божию. Есть и еще различие обязанностей: одни предписывают, что должно делать, а другие указывают, чего не должно делать. «Уклонися от зла и сотвори благо», говорит пророк (Пс. 33:15). Также есть обязанности к Богу, есть обязанности к ближним и к самим себе. Возлюбиши Господа всем сердцем, – и ближнего, яко сам себе, говорит Господь.

Третий оттенок обязанностей есть следствие двух первых и состоит в различной степени их важности. Из показанного перечисления обязанностей очевидно уже, что не все обязанности одинаковую имеют для нас силу обязательства, а одни понудительнее, другие менее понудительны. Это и совесть подтверждает, и Спаситель, когда обличал иудеев за «оставление вящших закона», что надлежало творить, и прилепление исключительно к тому, что можно было только «не оставлять» (Мф. 23:23). Знать силу и соотношение разных обязанностей очень важно в нравственной жизни. Этого требует уже одна стройность нравственности, чтобы как во вне, в составе закона, все стоит на своем месте, так внутри, у нас в сердце, все имело соответственный себе вес. Сия стройность в сердце потеряна: почему и молиться должно, чтобы Господь обновил в нас дух правый. Но особенно это нужно для того, чтобы, как обличал Господь иудеев, не оцеждать комара, пожирая верблюдов. Придавая слишком много значения малозначительному, можно заслонить им важнейшее и тем превратить Божий порядок в себе. На самом деле определять важность обязанностей следовало бы нашей совести, и тогда одно правило решало бы все: чем понудительнее требование совести, тем важнее обязанность; но по неверности нашей совести в теперешнем ее состоянии такое правило в очень многих и очень важных случаях не может дать верного решения, ибо мы сами себя часто подкупаем страстями.Потому надобно положить внешнюю некоторую мерку для измерения важности обязанностей. Если судить отвлеченно, то очевидно, что 1) тем важнее обязанность, чем она ближе к существенным, или чем больше нарушением какой-нибудь обязанности извращается нравственный порядок, тем она важнее. Сие общее правило в приложении к делу в подкрепление себе получает следующие два: 2) чем больше побуждений к известному делу, тем оно важнее. Ибо если через сии побуждения, или основания, доходит к нам воля Божия, то где их больше, касательно того и воля Божия действует на нас настоятельнее. Например, уважение к родителям обязательнее, нежели уважение ко всякому другому, 3) Чем значительнее предмет действия сам ли по себе или по обстоятельствам, тем оно обязательнее.Должно, впрочем, содержать в мысли, что, когда указываются разные степени важности обязанностей, не следует отсюда, будто позволяется какие-нибудь обязанности уничижать в мысли своей или дается свобода исполнять их или не исполнять. Обязанность всякая священна и должна быть исполняема со всем усердием, готовностию и нежалением трудов, на ее долю необходимых. Это делается с тем, чтобы руководить всякого быть мудрым делателем в царстве Христовом, знающим его чин и строй деяний, а не предающимся случайному течению обстоятельств.На деле, впрочем, представляются великие несправедливости у человека в оценке обязательных для него дел. Это, главным образом, касается отношения христианства к естественному закону, церковности – к гражданственности. Заповеди, условливающие спасение, стоят выше всего, ибо без спасения души что будет значить все прочее? За ними следуют законы совести нравственные, ибо те первые и существуют затем, чтобы освящать и приводить в силу сии последние. Далее должны стоять священные чины Церкви, ибо они суть ближайшее облачение двух первых, и, наконец уже, гражданственность. Ибо, имея временное значение, она должна быть служебна вере и доброй нравственности, которыми условливается получение вечного блаженства. Но на деле бывает не так. У того, чье сердце не управлено как следует, христианство не стоит на первом месте, о Церкви и ее благотворных учреждениях он мало думает; честность и польза семейная и гражданственная суть основные правила его нравственности. Как многие довольствуются сим правилом и покойны! Начинающему жить добродетельно, по-христиански, прежде всего должно на это обратить свое внимание, позаботиться исправить свои чувства и всякой обязанности дать свой вес и свое место.Другая неправота обнаруживается в предпочтении обязанностей правды обязанностям любви и доброхотства. У всех почти первые считаются выше последних, и тем из жизни как бы насильно изгоняется истинный ее дух, дух любви. Законы правды составляют сами по себе только внешнюю ограду нравственного царства; ходящий по ним может и не быть внутри сего царства. Ибо если им удовлетворяет одна законность, а законностью дела не отрицается худое сердце, то всякий праведник по обязанностям правды может быть беззаконник нравственный. Истинная нравственная жизнь – в исполнении обязанностей любви: тут корень жизни. С сим духом любви должно исполнять и обязанности правды. И можно сказать, что тогда только, как они бывают пропитаны сим духом, они входят в область нравственности. После сего можно ли ставить их выше первых?! Если такое правило обобщится, то надобно ожидать всеобщего извращения нравственного порядка. Мир нравственный отторгнется от своего центра.

Есть еще и третья неправда в неверном соразмерии наших прав с чужими. Для сердца самолюбивого наши права на других ценнее, нежели права других на вас. У иных это и закон. Но христианам не следует так делать. По слову Господа им должно забывать свои права: ударил кто в ланиту – подставь другую; одну одежду взял – отдай другую; взял кто взаймы – не проси… вообще не противься злу; пусть оно идет на тебя… Напротив, к правам других должно питать полное уважение и благоговение. И лицо брата, и его собственность для христианина неприкосновенны, священны. Если к этому присоединить, что христианин обязан ко всевозможному доброхотству, с которым должен исполнять и обязанности правды, то вот как можно определить порядок и соотношение сих обязанностей: будь всевозможно ревностен в исполнении обязанностей доброхотства; с сим же духом исполняй и обязанности правды, с забвением своих прав.Надо приобрести навык в оценке истинной важности обязанностей, особенно в приложении к частным случаям. Это доставит нам возможность легко выпутываться из затруднительного положения при столкновении обязательных дел. Ибо обязанность предполагает необходимость определенного действия. Между тем нередко бывают случаи, в коих человеку предлежат два или более обязательных дела, из коих, однако ж, он может и должен выполнить только одно. Такое столкновение обязанностей поставляет всегда в затруднение от недоумения – на что решиться. Кто хорошо понимает относительную важность обязанностей, тот не затруднится избрать должное. То несомненно, что представляющаяся несовместность обязанностей есть только мнимая. Ибо делать всегда должно одно. Надобно только угадать, что именно. Кто затрудняется выбором, тому советуют: 1) прежде всего посмотреть, точно ли обязанности противоречат обязанностям? Не самость ли наша, не страсти ли какие не хотят покориться долгу?2) Если действительно обязанности с обязанностями в споре, то надобно смотреть одного ли они вида. При обязанностях разного вида высшие преимуществуют над низшими, именно: безусловные над условными, Божеские над человеческими, главные над средственными.3) Когда обязанности одного вида, то все решают основания, причины или побуждения. Где больше сих оснований, туда и склоняться должно.4) Нередко случается, что можно из предлежащих обязанностей выполнить одну прежде, другую после, и только торопливость, а иногда слабость сердца поставляет в затруднение. Всякий, впрочем, по опыту знает, что стечение обязанностей и даже столкновение их редко поставляют в неисходное положение. Добросовестность легко решит все сама собою.Но и то сказать должно, что и немногие случаи для человека, ревнующего о чистоте жизни, очень смутительны и скорбны. Потому, чтобы предупредить такие случаи, советуют: 1) построить свои обязанности по известному верному началу, написать как бы программу жизни (о чем уже упоминалось прежде) и потом выполнять ее. При этом нечаянности будут редки. 2) Чаще размышлять об обязанностях и разных случаях их выполнения, поставлять себя мысленно в затруднительных обстоятельствах и придумывать, как бы поступить в них. Это образует живость соображения и поможет сохранить присутствие духа в теснотах и правоту в решении дела в них. 3) Чаще советоваться и беседовать с опытными. 4) В самый же час нужды поставь себя в присутствие Божие или в положение умирающего и сделай так, как бы сделал именно на краю гроба, готовый предстать Судии – Богу.б) О советах.Кроме действий обязательных, касательно которых мы состоим в нравственной необходимости, в Слове Божием предлагаются некоторые действия в виде советов в том смысле, что кто их совершает, тот делает лучше того, кто поступает иначе, и к коим потому приятно располагаемся, однако ж, не чувствуем себя связанными необходимостию. Что действительно есть такие советы, нет сомнения.Когда к Господу пришел юноша с вопросом: «что… сотворив, живот вечный наследую»? Господь отвечал ему: «аще хощеши внити в живот, соблюди заповеди» . Потом, когда юноша объявил, что все сие уже он сохранил от юности, и возжелал узнать, чего еще не докончил, Господь прибавил: «аще хощеши совершен быти, иди, продажд имение и дажд нищим и гряди в след Мене». Вот здесь очевидно разделение между обязанностями, необходимыми для спасения, и между такими действиями, через кои восходят только на высшую степень совершенства (Мф. 19 и др.).Еще яснее та же истина у апостола Павла (1Кор. 7). Его спрашивали о девстве и супружестве. Он отвечал, что обязывать к девству он не имеет заповеди от Господа, но совет соблюдать его – дает. Потом пространно объясняет, как и чем девство выше супружества. И заключает, что кто отдает дочь свою в замужество, делает хорошо, но кто позволяет ей оставаться девою, делает лучше. Здесь у апостола раздельно обозначаются заповедь и совет. Это, впрочем, только образцы советов. А на самом деле в жизни их может быть бесчисленное множество.

Потому несправедливо в какой-то отрасли протестантов вводится мысль, будто христианин ко всему решительно обязан, то есть как бы связан необходимостию. Есть обязательство и в совете, но только не такое, чтобы не исполняющий его делался преступником. Он есть только менее совершен. В этом нам совесть – верное свидетельство: не чувствуем ли такого уверения в себе, что вот такое и такое действие лежит на нас необходимо, и, не совершивши его, мы преступники, а то и то хотя и лучше, однако ж, мы не связаны в отношении к нему и не станем преступниками, не совершив его. Кто не притесняет своего должника, а ждет на нем долг молча, тот делает хорошо. Но кто берет с должника только половину долга ради его нужды, тем более кто весь долг отпускает, тот делает лучше.Патриарх Авраам, возвратившись с войны, мог бы взять всю добычу себе тем больше, что на то же соглашались и сами цари, помогавшие ему, и этот поступок не был бы худ; но когда он уступил все – сделал лучше. Или когда он же Лоту дал свободу избирать лучшее место для своего жительства, поступил наилучшим образом; однако ж и то не было бы худо, если бы он сам назначил ему участок достаточный и хороший, хотя и не лучше. И опять, благоговейно чтимые нами святые Божий затем так возвеличены и прославлены Богом, что они во всю жизнь свою поставляли на долю себе всегда избирать лучшее и совершеннейшее. Если бы все лучшее было непременным законом, куда бы деваться слабым и кто бы мог не падать в отчаяние о своем спасении? Между тем, когда оставляется оно в виде совета, как это утешительно для слабого и робкого духа и вместе как воодушевительно для христианина, чувствующего в себе довольно сил!Должно, однако ж, напоминать христианину: для тебя приводимы были в движение небо и земля; ты избран, освящен, принял силы яже к животу и благочестию; ужели все это без особенных целей и обязательств для тебя? Нет, христианин, ты тщательно должен совершать всякое возможное для тебя добро, которого только коснулась мысль твоя. Если в благодарность благодетелям в обыкновенной жизни стараются предупреждать всякое их желание, то ты, осыпанный милостынями и силами Божиими, можешь ли отказываться, не возмущая совести, от воли Божией, которая тебе указывает лучший путь и указывает, не не желая, чтобы ты тек по нему. Когда при этом взять во внимание слово Господа: подставь другую ланиту, когда получил удар в одну или вообще не противься злу, и слово апостола – вышних искать, горняя мудрствовать, то нельзя, кажется, не заключить, что христианину свойственнее избирать все лучшее и совершеннейшее, разумеется, при возможности исполнить то. Ибо ни Господь, ни апостолы христианам ни в чем не давали никакого послабления, но сколько почитали их высокими, столько обязывали и к высоким, отличным, Божественным делам. И если судить об отличиях христианина от других по предметам действий, то можно прямо говорить: тем и отличается, что всегда в действиях своих избирает отличное. Но опять, какое множество слабых, боязливых христиан, которые едва-едва переступают по пути правому?! Воодушеви, вразуми, возьми его на рамена и неси. Есть пастыри, на то уставленные, чтобы не смотреть только, как идут, а вести и нести… Вообще, нельзя найти прочного основания, по коему можно бы снять с нас обязательство избирать лучшее… В общей нравственности, вне христианства – так, в христианстве сего не должно быть. Кто отказывается от лучшего, тот унижает в себе христианство, сходит на степень естественной нравственности.Надобно только помнить, 1) что это непременно касается только лучшего, сознаваемого лучшими, к коему есть притом полная возможность; почему оно сделается обязательным и для слабого, если растолковать ему то, ибо тогда причиною, почему не выполняется, останется только свое нехотение и себя жаление.2) Это не касается советов главнейших – безбрачия и произвольной нищеты. Эти точно не для всех. Но «могий вместити, – говорит Господь, – да вместит» (Мф. 19:12). Однако и здесь есть внутренние понуждения и внешние указания, которым противоречить небезопасно в деле спасения.в) О действиях безразличных.О многих очень действиях ни внутренний наш закон совести, ни закон писаный ничего не говорят. Такие почитаются обыкновенно безразличными, оставленными на произвол (сесть, встать, посмотреть вправо и влево и проч.). Всего законом определить нет никакой возможности судя по бесконечному разнообразию нравственных лиц и обстоятельств. Сверх того, это и не совсем в духе нравственного свободного закона – связать каждого со всех сторон. Если человек в нравственной жизни воспитывается, то надлежало для воспитания и укрепления его духа многое оставить на его свободу, чтобы через то он упражнял свои нравственные силы или вынаруживал истинный дух нравственной жизни подобно тому, как отец не всякий шаг сына определяет приказами. Надобно только при сем помнить, что если смотреть на действия в нравственном лице со всеми обстоятельствами его действования, то хоть и здесь бывают действия безразличные, именно те, кои сами по себе безразличны и совершаются человеком без особенного намерения, даже без мысли; но коль скоро сии же действия, самые незначительные на вид (например, взгляд), получают цель, они перестают быть безразличными. Вообще, все действия, исходящие от лица человека с сознанием и целью, непременно имеют нравственное качество и суть добры или злы.

Хорошо ли допускать в себе действия безразличные? Нехорошо, христианину должно всемерно заботиться о том, чтобы все у него обращалось в средство к целям нравственным, даже положение стана, движение руки, глаз и проч. Ибо он себя предал в жертву Богу всецелую, дал обет работать Ему все дни жизни. То время, которое отдано безразличному действованию, есть время потерянное, потому должно быть восполнено покаянием. Сверх того, есть ли предметы, безразличные для сердца? Кажется, нет. Но движения сердца в нравственной жизни не безразличны. Следовательно, и действия, кажущиеся безразличными, оставляя хороший или худой след на душе, по тому самому хороши или худы. Что, например, худого в вольной поступи, в вольном положении стана, рук, ног и проч.? Ничего, на взгляд. Но они всегда осаждают в душе вольность мыслей и желаний, следовательно, с сей стороны и суть недобры. Опять, если есть возможность безразличное действие сделать качественным, а христианин есть купец, собирающий ревностно здесь сокровища дел на вечную жизнь, то почему не обращать их на свою пользу? И что препятствует сему, кроме недостатка ревности и избытка нерадения, которое не может считаться безразличным. Так, в христианине потому уже безразличные дела не безразличны, что они допускаются в его жизнь по нерадению, суть плод нравственно-худого состояния. Не лучше ли же позаботиться о том, чтобы все их окачествовать, обращая в средство к своим целям? Это мысль св. Златоуста, но не помню, где он высказал ее. Вот все поле действий! Возделывай всяк не ленясь! Предполагаю, что читающий предыдущие строки внимательно не может не почувствовать, как вдруг широко станет и вдруг опять тесно. Но не ложно и слово Господа, Законоположника нашего, что узкия врата и тесный путь вводят в живот. Оставим широкое на свободный выбор другим, а себе изберем тесное.2) О цели нравственных деянийНа первом месте решить надо вопрос, что цель вносит в дело? Вот что:Дела безразличные от цели получают качество, то есть от цели доброй становятся добрыми, от худой – худыми.Добрая цель в добром деле украшает и возвышает его, цель худая в худом деле усиливает его худобу и безнравственность. Например, кто изучает истины веры для распространения Царства Христова или кто вольно стоит в церкви, чтобы не подумали, что он держится благочестия, или кто осуждает другого, чтобы себя выставить.Цель худая в добром деле съедает его доброту, а цель добрая в деле худом не сообщает ему своей доброты. В том и другом случае дело худо. Например, кто поет или читает в церкви, чтобы показать свое искусство, а не назидать, тот доброе делает худым; а кто присвояет себе чужое, чтобы помочь, худого не делает добрым.Вообще, чем выше цель, тем чище и совершеннее дело и чем развращеннее намерение, тем безнравственнее дело.Этих кратких положений достаточно, чтобы увериться, как важна цель в нашей деятельности. Потому стоит позаботиться о том, чтобы узнать, какую должно иметь цель в делах своих.Здесь дело не о побуждениях, которыми склонять можно волю на дела и которых можно изобресть для себя много, и всякий – свое, судя по своему характеру и настроению (об этом уже было сказано); но о том, что должен иметь в виду христианин, ревнуя о добродетели, чего достигает всею своею добродетельною жизнию, или какая главная цель нравственной деятельности? Это же с первого раза уже определяется и целию человека, и обетом христианина, именно: твори все дела свои для Бога, для угождения Ему, для прославления Его Святого имени. Господь говорит: «тако да просветится свет ваш пред человеки, яко да видят добрая дела ваша и прославят Отца вашего, Иже на небесех» (Мф. 5:16). Апостол заповедует все творить во славу Божию, даже есть и пить (1Кор. 10:31). К этому прибавить только надобно: ради веры в Господа. Как сам человек не восходит к богообщению без Иисуса Христа, так и дела его не взойдут к Богу без веры в Господа! Как в древней скинии кровь приносилась во Святое, и жертва была приятна Богу, так и ныне жертва дел бывает приятна Богу только ради веры во Христа, кровию Своею нас искупившего. Это особенно нужно сказать тем, кои думают угодить Богу, не веруя в Господа. Всуе труд их! Далее, так как Царство Христово несть от мира сего, и христианин «есть окаяннейший, если в веце сем точию уповает» получить что от своего христианства (1Кор. 15:19), то мысли и ожидания христианина должны быть все обращены в оный век: он должен работать, трудиться в надежде бесконечно блаженной жизни. Таким образом, вся цель вот какова: Все твори во славу Божию, по вере в Господа нашего Иисуса Христа, в надежде бесконечной жизни.

Должно только при сем помнить, что главное здесь – слава Божия, исходный пункт – вера во Христа Спасителя, конечный предел – вечная жизнь; что когда поставляется вечная жизнь в таком важном деле, какова цель нравственная, то при сем не представляется ничего корыстного, наемнического, а только полагается на вид существенная черта христианства и христиан, кои еще, здесь становятся гражданами небесными и живут, чая и воздыхая о своем отечестве, с мыслию, что странники и пришельцы суть на земле, «не имеющие здесь пребывающего града, но грядущего взыскующие» (Євр. 13:14).Что касается до других целей, то они хотя и могут быть допускаемы, но никогда не должны быть поставлены главными: от них всегда должно восходить к Богу. Здесь особенно важны цели самых дел. Каждое дело способно иметь свою цель, например, цель милостыни – помочь бедному, цель чтения – просветить ум. Но на них не должно останавливаться, ибо иначе дело будет совершенно вне главного значения христианина. Вообще, если позволить останавливаться на таких целях, то в жизнь христианина войдет бесконечное разнообразие, между тем как она вся должна иметь один тон. Тон сей сообщается ей единством цели, по коей она вся есть жертва Богу всецелая. «Прославите Бога в душах ваших и телесах ваших, яже суть Божия» (1Кор. 6:20).Иным кажется очень строгим – все творить во славу Божию, они потому и полагают, что при делах можно иметь и другие цели, вне Бога, только бы сии цели не исключали Бога, и вообще говорят, можно ограничиваться тем, чтобы только чаще относить к Богу дела. Все же дела свои посвящать Богу есть удел совершеннейших, что можно советовать, но к чему всех обязывать не должно. Как унижена тут светлая христианская жизнь! Как видимо тут нехотение и леность сделать напряжение, чтобы возноситься к Богу! Но, во-первых, все посвящать Богу не есть совет, а цель необходимая, обязательная: Прославите Бога в душах ваших и телесах ваших; вся во славу Божию творите… Что яснее и определеннее сего? И зачем относить сию цель к совершеннейшим только, когда такое направление действия не требует особого напряжения: кто творит уже добро, скажи ему только, чтобы он мысленно и сердечно посвятил его Богу. Какой здесь труд? Другое дело – пробудить грешника от сна греховного или оживить ослабевающего. Здесь надобно устрашать его, потрясать – представлять пагубные следствия греха и благие плоды добродетели и проч.; но это не цели, а возбудители воли, как говорено прежде. Во-вторых, говорить: позволительны и другие цели, лишь бы они не исключали Бога, – значит, что мы делами своими как будто милость какую оказываем Богу, а говорить: довольно сколько-нибудь дел посвятить Богу, – значит, будто Бог есть нечто стороннее в нравственной жизни.Такими мыслями порядок извращается. Христианин от Бога рожден есть и к Богу должен относить дела свои все до одного и всю жизнь свою освятить одною сею целию. Если мы станем рассматривать языческую нравственность, то есть как там действовали добрые люди, то найдем точное приложение сих правил, равно и у христиан, оставленных без назидания. Но те и другие не знают существа дела. Теперь из жаления их дел не следует извращать истинного смысла и порядка жизни чистой и святой, а скорее следует вразумлять всех и всюду в чем истина. Христианин не есть лицо, преданное влечению случайностей, а лицо самоправительное. Скажи ему, как собою править, и он будет править. Нет, доброе дело, не для Бога и не по вере Господа совершенное, не есть христианское, а есть простое добро, естественное. Как, например, естественно рассуждение в уме, но оно не добродетель, так и дело доброе не для Бога естественно в духе, но не добродетель.Следует теперь заключить, что все другие цели, кроме показанной, не суть цели истинные, и дела, по ним совершаемые, в той мере теряют свою цену, в какой удаляются от ней. О худых же целях, вытекающих из эгоизма, и не говорится. Да слышит сие всяк и да направляет так сердце свое всякий раз, как делает какое дело. Ведь и это устремление дел своих к Богу имеет нужду в подвиге потому особенно, что оно заслоняется ближайшими целями. Так минуй всегда умом и сердцем сии ближайшие цели и восходи пред лицо Бога и Ему посвящай всякое дело свое и тем освящай Его.3) Об обстоятельствах нравственных деянийОбстоятельства – это то, что обстоит дело, или все его внешние соприкосновенности. Нет дела, которое не имело бы многих соприкосновенностей, но собственно в нравственные обстоятельства дела причитаются только те, кои имеют влияние на его внутреннее достоинство. Из таковых одни касаются лица действующего, другие – производимого дела, а иные и самого действования. Их все совмещают под вопросами: кто, что, где, когда, как, какими средствами?

Проведите по сим вопросам какое угодно дело и сами увидите, как оно чем дальше, тем больше окачествляется. Не подумайте, однако ж, что все это мелочи или риторические забавы. Вникните только в то, чего должно искать в деле по поводу всякого из сих вопроса, и уверитесь в сем сами.На вопрос кто? ищется не то, нравственно ли лицо, сделавшее дело, а то, каково оно, какого состояния и качества: священник или мирянин, образованный или невежда, должностной человек или частный, мужчина или женщина и прочее подобное. Приложите к каждому из сих лиц, например, нетрезвость и увидите, как злокачественность его то повышается, то понижается. Приложите также искреннюю веру и увидите, что не у всех она будет иметь одинаковую цену… Так рассуждайте и о прочем. Для себя же запишем по сему случаю следующее правило: устрояй дела достойные твоего состояния, степени образования и сана. Кто больше – будь всем раб.На вопрос что? ищется не то, сообразно ли дело с заповедями или нет, не предмет собственно дела, о коем уже было говорено, но его второстепенные принадлежности. Например, воровство… сколько, вещь священную или простую, у бедного или богатого. Так же милостыня… от избытка ли или последняя лепта. Так и о прочем. А себе вот что принять должно: точною мерою определяй каждое дело и вообще делай все возможное, чтобы пространство сил не оставалось излишним в приложении к пространству дел. Иные полагают для себя правилом не допускать, чтобы кто-либо отходил от них с печальным лицом.В обстоятельстве где? обращается внимание не просто на место, ибо где-нибудь да должно совершиться делу, а на свойство места и другие его случайности. Например, оскорбил кто личность наедине или публично, глазерство на улице или в храме и подобное. Итак, освящай места делами, а не оскверняй их. Помни, что в час суда каждое место подаст голос Судие Богу во свидетельство о добром или худом деле твоем.В обстоятельстве когда? берется во внимание тоже не время вообще, а его качество, например, в праздник или простой день, час, месяц или годы и подобное. Итак, позаботься, чтобы все время жизни твоей было непрерывною цепью добрых дел. Но вместе помни, что всему свое время. Есть система выжидания благоприятнейшего времени, в которое дело принесет обильнейший плод.Когда хотят знать как? – тогда исследуют образ производства дел, не тот, о коем прежде писано и какой свойствен делу по его природе, но другой, внешний, случайный. Например, в страхе или спокойном состоянии, в ведении или неведении, настойчиво или мимоходом, вдруг или с приготовлением. Кто зорко смотрит за своим сердцем, у того стройно идут все дела. Медлительное он умедляет, скорое ускоряет и все вообще делает со свойственным усердием, без лености и опрометчивости.Когда хотят знать каким образом?, доискиваются средств, коими произведено дело или достигнута цель, и пособий, какими при сем пользовались. Например, сделано что полезное – своим трудом или чужими руками; собрано богатство – праведно или неправедно; действовал открыто или скрытыми путями подводил… и прочее, тому подобное. Помоги, Господи, не ходить кривыми дорогами даже к добру, не жалеть своих трудов, и, если нельзя чего достигнуть добросовестно, лучше потерпеть, нежели воспользоваться неправедным представляющимся способом.Все такие обстоятельства составляют, если они законны, внешнюю красоту и благообразие действия, хотя одни из них сильнее влияют на дело, а другие не так сильно. Средства, например, так значительны, что некоторые весь вопрос об обстоятельствах ограничивают ими одними. Внутренние свои добрые помышления вставлять, как следует, в строй внешнего течения дел есть христианское благоразумие, которое, впрочем, состоит не в применении внутреннего к внешнему (например, Евангелия к обычаям мира), а в приличном, так сказать, облачении внутреннего духовного закона соответственными ему внешними соприкосновенностями, хотя бы при сем надлежало идти наперекор течению внешних дел. Скажу еще больше: благоразумие христианское есть проразумение воли Божией, всесодержащей и всеправящей в течении всех событий – и внешних, и внутренних. С сей точки зрения опять выходит, что христианин должен сам управлять своими обстоятельствами, а не подчиняться их влечению. Сие достигается не вдруг, а постепенно, опытностию в доброделании, по стяжании которой всякое дело из рук христианина выходит совершенным во всем, как изящное произведение из рук художника.Из такого рассмотрения соприкосновенных всякому делу обстоятельств можете увидеть, как трудно на опыте или в лице действующем найти действие безразличное, когда так многообразно каждое из них сцеплено отовсюду со многими предметами, имеющими истинное влияние на его нравственное достоинство! Как трудно, с другой стороны, не только сторонним, но даже и самому действующему определить истинное достоинство своих дел! Ибо, может быть, в ином деле обстоятельства сии все законны, в ином – только некоторые и притом в большей или меньшей мере; инде может быть тень дел только худа, а инде быть только тень добра. Точное знание всего сего возможно только для одного Всевидящего. Человеку же праведный лежит закон: и не берись судить о других. А что до себя самого, то удесятери плач и сокрушение о своих, грехах, потому что, может быть, они в десять раз грешнее, нежели как думаешь, и в сто раз понизь доброту дел твоих, потому что, может быть, оно так и есть. Это правило предписывается св. Макарием Египетским.

Вот коротко о всех сторонах дел наших: предмете, цели, обстоятельствах. По ним учитесь судить себя, но никогда – других. То не наша область, а Божия. Вот общее правило для определения достоинства дел. Его приписывают святому Дионисию Ареопагиту, именно: чтобы действие достойно считать добрым, у него должны быть предмет хороший, и цель истинная, и обстоятельства законные. Напротив, если в каком действии какая-нибудь из сих трех сторон нехороша, то оно добрым быть не может. Само собою разумеется, что степень доброты и худобы сих сторон передается в соответственности и самому делу.7. Виды нравственности и возрасты нравственной жизни в добром и худом направленииВидов нравственности два: нравственность добрая и нравственность худая. Первой имя добродетель; а второй – порок, или грех.1) О добродетелиДобродетель имеет не одно значение, аа) Она означает то 1) главное всеобъемлющее стремление духа к добру, или настроение духа, христиански действующего; то 2) разные добрые расположения воли и сердца; то 3) каждое отдельное доброе дело. Во всех сих проявлениях добродетель не стоит на одном, но постепенно восходит к совершенству и тем определяет бб) возрасты нравственной жизни доброй. Итак…а) О трех видах проявления добродетели и, во-первых, о добродетели как настроении христиански действующего духа.Где наше добро? В Боге. Следовательно, стремление к добру есть то же, что стремление пребывать в Боге, или жажда богообщения. Если сие стремление не должно оставаться бесплодным, а должно найти соответственное себе удовлетворение, то оно должно принять труд пройти весь тот путь, коим восходить может человек к Богу. Следовательно, сей самый путь и все, что бывает на нем, и должно войти в состав добродетели как главного стремления или настроения христиански добродеющего духа, то есть войти все то, что входит необходимо в состав главной нормы христианской жизни и деятельности. Там положено: «Пребывай в общении с Богом через Иисуса Христа Господа деятельным исполнением Его Святой воли, вспомоществуемым благодатию и восполняемым верою по силе и обету крещения во Святой Церкви».Следовательно, истинно христианскою добродетелью, или христиански добродетельным настроением духа, будет:Жажда и сила пребывать в общении с Богом через Господа Иисуса Христа ревностным, постоянным, полным и всегдашним исполнением Его воли с помощию благодати и с верою в Господа, по силе и обету Крещения.Почему все сие необходимо, уже известно из статьи о норме христианской жизни. Теперь нужно только немного пояснить каждую из сих черт христиански нравственного настроения духа, чтобы дать понять отличительные свойства, состав и происхождение христианской добродетели.Первая черта ее – жажда. Спаситель ублажает тех, кои имеют алчбу и «жажду правды» (Мф. 5:6). Апостол Павел о себе говорит: «Гоню, аще и постигну… со усердием гоню к почести вышнего звания» (Флп. 3:12,14), – и других увещевает, – «всегда доброе гоните; …Духа не угашайте» (1Сол. 5:15,19), «вышних ищите» (Кол. 3:1), «духом горяще» (Рим. 12:11). Жажда сия сама по себе есть разверстое и готовое приятилище всего доброго, подобно жаждущей земле, которая скоро впивает в себя воду. В жизни же она, с одной стороны, поддерживает напряжение духа, а с другой – не дает ему слишком много ценить внешние труды, утруждая его собою извнутри. Она есть всегдашний признак и доброго состояния, как алчба и жажда телесные – признак здоровья телесного. Узнавать ее можно по непрестанно хранящейся в сердце теплоте. Противополагается она духу холодному, расслабленному, вялому, малоподвижному, незаботливому о добре и спасении. Вторая черта – сила. Что и жажда без силы? Это бесплодное мучение или крушение духа. Смотри на жаждущего Иустина философа! До приятия силы он страдает от снедающего его внутреннего духовного огня. Напрасно потому вздумал бы кто ограничиваться одним стремлением. Оно есть только приготовительное состояние вначале и потом постоянный подновитель деятельности впоследствии. Его можно встречать и вне христианства, а сила дается только в христианстве. Господь человеколюбивый дает жаждущим, однако ж, пить из Себя силу, чтобы силою сею они могли пребывать в Нем. «Приидите, – говорит, – и… упокою вы» (Мф. 11:28). «Кто… во Мне, …плод мног сотворит» (Ін. 15:5). Жажда есть свидетельство пробуждения нашего духа, а сила – свидетельство сочетания нашего духа с силою Божиею. В последнем случае он исповедует: «Вся могу о укрепляющем мя Иисусе Христе» (Флп. 4:13).

Третья черта – сила пребывать в общении с Богом чрез Господа Иисуса Христа. Известно, как человек назначен к общению с Богом, как потом он отпал от Него, как вследствие сего отпадения подвергся тиранству самолюбия и страстей с разжигателями их – диаволом и миром. Следует из сего, что в состав доброй заботы человека должны необходимо входить два расположения: отречение от себя и всего льстящего самолюбию и предание себя Богу. Но самоотвержение есть только средство, а цель – пребывание в Боге. Потому, кто прошел кризис самоотвержения, у того главное и все – богообщение. Это исключительный предмет, на который устремлены весь труд и вся забота христианина. Отсюда вот что выходит.Кто не испытал внутренней перемены, вследствие которой все помышления и желания его начали быть обращаемы и посвящаемы Богу, тот еще не начинал быть истинно и по-христиански добрым. «Иже хощет по Мне ити, – говорит Господь, – да отвержется себе… и по Мне грядет» (Мк. 8:34).Кто остановится на одном самоотвержении, думая, что он сделал все, тот в опасном заблуждении. Кроме того, что самоотвержение как средство, без приспособления его к своей цели – богообщению, бесполезно, оно едва ли может быть и истинным без сего! Ибо без Бога нельзя отвергнуться себя. Такого свойства было учение и жизнь стоиков. Они учили покорять самость уму или духу, но что и дух или ум должно покорить Богу, сего не поняли, потому и были учителями духовной гордости и, несмотря на труд и пожертвования, себя и других содержали вне Бога, в отпадении от Него. Равным образом и те, кои придумывают некоторую философскую добродетель, то есть делание добра без помышления о Боге, делают худо и мечтательно: ибо что за добродетель вне Бога? Так как без общения с Богом добродетель не добродетель, а общение сие возможно только через Господа нашего Иисуса Христа, то следует, что вне христианства нет истинно доброй жизни. Есть там доброделание, не приносящее истинных плодов, не доводящее до цели. Посему-то все люди призываются в общение с Богом и Господом Иисусом Христом, и прилепление и стремление к Богу поставляются для них единственным и исключительным делом. Господь учит: «будите во Мне и Аз в вас» (Ін. 15:4) и молится ко Отцу: «якоже Ты, Отче, во Мне, и Аз в Тебе, да и тии в нас едино будут» (Ін. 17:21); «Аз в них, и Ты во Мне, да будут совершени во едино» (Ін. 17:23). Апостолы проповедуют: «по Христе молим, …примиритеся с Богом» (2Кор. 5:20), да «общение имате с нами: общение же наше со Отцем и с Сыном Его Иисусом Христом» (1Ін. 1:3). «Приближитеся к Богу, и приближится вам» (Як. 4:8). «Аще взыщете Его, обрящется вам: аще же оставите Его, оставит вас» (2Хрон. 15:2).Четвертая черта – сила пребывать в богообщении через ревностное, постоянное, полное, всегдашнее исполнение святой воли Божией. Не должно думать, чтобы богообщение могло поддерживаться одним ведением Божественных вещей или тайн, или напряженным устремлением чувств к Богу, или внешним изъявлением своего неотчуждения от Бога. Все это бывает при нем и есть необходимо в большей или меньшей мере; но существенное, самое твердое и благонадежное средство к тому есть хождение в воле Божией. Так говорит Господь: «Не всяк глаголяй Ми: Господи, Господи, внидет в царствие Божие, но творяй волю Отца Моего, Иже на небесех» (Мф. 7:21). «Аще заповеди Моя соблюдете, пребудете в любви Моей: яко же Аз заповеди Отца Моего соблюдох и пребываю в любви Его» (Ін. 15:10). И христианином соделывается человек, по апостолу, «во еже не ктому человеческим похотем, но воли Божией прочее во плоти жити время. Довлеет бо… мимошедшее время» (1Пет. 4:2-3). Так необходимо для христианина исполнение воли Божией. Должно, однако ж, при сем помнить, что это все же есть только средство, хотя существенное и неотложное. Так как цель в Боге, то сие исполнение должно быть освящаемо посвящением его Богу или воззрением на Него. Кроме того, к полноте сей черты добродетельного состояния требуется, чтобы исполнение воли Божией было ревностное, усердное, из сердца исходящее. Без сего вся сумма дел, добрых по виду или законных, будет собранием небезобразных изваяний, в коих нет души; постоянное, в отличие от скоропреходящих добрых движений сердца или перемежающихся порывов, которые не чужды и грешному человеку; полное, то есть простирающееся на весь закон и заповеди, обнимающее всю волю Божию, а не часть какую-нибудь, может быть, легчайшую, избранную более по природному расположению, нежели по любви к добру и богоугождению, притом не ограничивающееся одними встречающимися случаями, но их взыскивающее, изобретательное на добро. «Иже весь закон соблюдет, – говорит апостол Иаков, – согрешит же во едином, быст всем повинен» (Як. 2:10). Так как основание всех заповедей одно – воля Божия, то кто искренно предан воле Божией, тот не станет оставлять ее без исполнения, в каком бы виде она ни открылась ему. Наконец, непрестанное, во все время жизни неутомимо работающее. «Никто же возложив руку свою на рало и зря вспять управлен есть в царствии Божии» (Лк. 9:62). И только «претерпевши до конца спасен будет» (Мф. 10:22), говорит Господь. «Не весте ли, – учит апостол, – яко текущий в позорищи, вси убо текут, един же приемлет почесть. Тако тецыте, да постигнете» (1Кор. 9:24). Почему не останавливающееся пока не достигнет конца – ибо конец венчает дело.

Пятая черта – с помощию Божественной благодати. Благодать есть достояние человека-христианина и вместе отличительное свойство его жизни. Как вначале он стал христианином силою Божиею, так и после все дела свои совершает тою же силою. Ибо по апостолу: «Бог есть действуяй в нас, и еже хотети и еже деяти о благоволении» (Флп. 2:13), Тот же апостол свидетельствовал о себе, как благодать Божия, которая с ним была во всех трудах его, «не тща быст в нем» (1Кор. 15:10). Действия сей благодати, сопровождающей человека-христианина в деятельности, состоят в многообразном просвещении ума впечатлением в нем истин веры и деятельности как вообще, так и особенно касательно каждого случая, чтобы он видел, что есть воля Божия святая, имея таким образом «просвещенные очеса сердца» (Еф. 1:18); в воспламенении ревности и укреплении воли. «Без Мене не можете творити ничесоже», говорит Господь (Ін. 15:5). Почему и молится апостол Петр: «Бог всякия благодати, призвавый вас в вечную славу о Христе Иисусе… Той… да утвердит, да укрепит, да оснует» (1Пет. 5:10). От сих влияний Божественной благодати христианину свойственно чувство силы и крепости к нравственно-доброй жизни или ревностное хождение в законе, однако ж не независимо, а в Господе: ибо говорит: «вся могу о укрепляющем мя Иисусе Христе» (Флп. 4:13).Шестая черта – и с верою в Господа. Вера совершает или делает совершенною и законченною добрую христианскую деятельность и жизнь. Ею покрываются недостатки, немощи, слабости, грехи. Почему вообще «без веры сей угодити Богу невозможно» (Євр. 11:6). Она заставляет говорить делателя, сотворившего все повеленное: «раб непотребный есм» (Лк. 17:10), – и всю надежду полагать в Господе Иисусе Христе. В отношении к самым делам она не только представляет сильнейшие, возбудительнейшие побуждения к усвоению нравственного порядка в несомненности великих обетовании и в чрезмерной любви Божией к нам во Христе Иисусе (1Ін. 4:10; 2Кор. 5:14), но и сообщает им некоторое сверхъестественное качество Божественное, ибо верующий творит их, как живой член Иисуса Христа Господа. «Иже пребудет во Мне, …плод мног сотворит» (Ін. 15:5).Седьмая наконец черта – вследствие силы и обета крещения. Эта черта исключительно уместная только у христиан. Крещением мы вступаем в Церковь и, становясь членами ее, сподобляемся вместе быть участниками и всех благ ее. В крещении полагается сему начало. Ради его потом и далее все действуется в христианине. Как для семени развивающегося пищу доставляют облежащие его стихии, так для новоотрожденного благодатию в Церкви духовные стихии в пищу ему доставляются таинствами и всем чином священнодействий церковных. В то же время внутренняя сила приходит к нему от целого тела, к коему он привит, от тела Церкви, через которую от главы ее нисходят в его жилы духовные живительные соки. В Церкви зреет христианин. Как кокош собирает птенцов под крылья свои и греет их, так и она, объемля всех чад своих, питает и греет их. Потому преспеяние в добродетели условливается пребыванием в Церкви. Вне Церкви нет истинно добродетельной жизни: ибо к тем, кои вне ее, не проходит Божия сила, и около них нет воспитательной атмосферы и воспитательной мудрости.Вот все черты христиански добродетельного состояния. Ими означаются и существенные свойства, и состав, и происхождение христианской добродетели.Если все сии черты назовем порядком христиански нравственной жизни, то добродетель, как состояние или как настроение духа добродеющего, можно будет определить так: есть ревность и сила пребывать в порядке христиански нравственной жизни, или просто ревность о христианской жизни. Сокращая, однако ж, описание добродетели словом, не следует выпускать из мысли всех входящих в нее черт, чтобы в случае не принесть поддельной монеты вместо истинной.«Страха ради Твоего…, во чреве прияхом и поболехом и родихом духа спасены», поет пророк Исайя (Іс. 26:18). Это может сказать о себе всякий истинно ревностный христианин. Приступая к Господу, он зачинает ревностную заботу о спасении и, спеша вослед Его, беспрерывно богатится добрыми делами. Сия ревность и есть дух спасения, зародыш и производитель жизни христиански доброй, которая из нее растет и спеет постепенно и соответственно тому, как сильна или слаба ревность, спеет скоро или медленно. Апостол Павел говорит о себе в поучение для всех: «Не зане уже достигох или уже совершихся, гоню же аще и постигну, о немже и постижен бых от Христа Иисуса. Братие, аз себе не у помышляю достигши: едино же задняя убо забывая, в предняя же простираяся, со усердием гоню к почести вышнего звания Божия о Христе Иисусе» (Флп. 3:12-14). Так была постоянна и неутомима ревность у апостола Павла. Столько же постоянною она должна быть и у всякого христианина. Но степени ее силы, напряженности и быстроты могут быть различны по различию человеческих характеров и различию обстоятельств жизни. Вот как о сем надобно судить.

Ревность тем выше, напряженнее и тверже, чем охотнее, поспешнее, неотложнее, как бы неразмышленнее, совершает всякое представляющееся доброе дело. Ибо таково свойство любви – спешить на угодное любимому. Что апостол говорит о милостынодавцах: «доброхотна дателя любит Бог» (2Кор. 9:7), то же должно явить и во всякой добродетели. Как добрый сын, едва выслушав слово отца, стремится выполнить его, так и христианину должно действовать относительно всякой познанной воли Божией.Чем больше она в действовании своем подъемлет трудов и озлоблений. Спаситель говорит, что когда любят любящих, ничего особенного не совершают, ибо это естественно. Но то высокое совершенство – любить ненавидящих и врагов (Мф. 5:44). Озлобление – проба истинной доброты сердца. Многие с радостью приемлют слово оскорбительное и хранят его при благоприятных обстоятельствах, но встретится озлобление – тотчас отпадают. Степень ревности в сем отношении зависит как от величины трудов и неудовольствий, так и от их длительности. Иной день и ночь не имеет покоя то от насмешек, то от притеснений, а все не отстает от своего доброго намерения. Одного 28 лет терзали и мучили за исповедание имени Христова, и он остался непоколебим. Но и без мучений и гонений кто при непрестанных уязвлениях, терзающих сердце, остается несовратимым, удостаивается венца мученического.Чем обширнее круг деятельности, на который она простирается. Как не удивляться апостолу Павлу, который «всем был вся, да всяко некия спасет» (1Кор. 9:22). Его попечение обнимало иудеев, язычников, немощных, заблуждающихся, упорствующих, обратившихся и необратившихся – и это не в одном месте, а на пространстве всех почти языческих стран. Подражая ему, и другие святые Божий старались все более и более расширять круг своего доброделания, всегда, однако ж, держась постепенности и мудро ожидая мановений Божиих, чтобы не потерять Его помощи за самоуверенность и своеволие и, растянувшись на многое, не остаться безуспешными и в немногом.Наконец, чем чище и отрешеннее ее побуждение. Должно подражать тому, кто все творит во славу Божию, взывая, «что ми есть на небеси: и от Тебе что восхотех на земли; исчезе сердце мое и плоть моя: Боже сердца моего и часть моя Боже во век» (Пс. 72:25-26); кто «не ктому себе живет, но живет в нем Христос” (Гал. 2:20); «не себе живет, но умершему за нас и воскресшему» (2Кор. 5:15); кто «желает разрешиться и со Христом быти» и затем только охотно готов пребывать в сем мире, что это нужно для других (Флп. 1:23) и для того, чтобы «богатиться добрыми делами» в жизнь вечную (1Тим. 6:18), зная и чувствуя, что «наше житие на небесех есть» (Флп. 3:20). Ограничиваюсь предложенными объяснениями. Приложу только: попекись всяк молить Господа, чтобы не попустил никогда угаснуть огню сему в сердце – ибо в нем жизнь.б) О добродетели как разных добрых расположениях.Что суть и как образуются добрые расположения. Доброе расположение есть чувство или любовь к известного рода добрым делам, лежащее в основании их. Смирение, например, называется добродетелию, но оно не есть какое-нибудь определенное дело, а есть пребывающее в сердце расположение, видное во всех смиренных делах; равным образом терпение, кротость, бескорыстие, послушание называются и суть добродетели, а между тем они не суть определенные дела, а нечто сокрытое в соответственных им делах, лежащее в основании их, нечто постоянно пребывающее в сердце, внедренное в него, именно – любовь к сим делам непрестанная. Сии добрые расположения и суть собственно добродетели. Не тот безгневен, кто не бранит своего обидчика, но тот, кто в сердце имеет к нему незлобие. Не тот имеет уважение и послушание, кто кланяется и скоро говорит: слушаю, но тот, кто питает сии добродетели в сердце и объемлет их чувством. «Сердце есть начало и корень наших деяний, – говорит святитель Тихон. – Чего нет на сердце, того и в самой вещи нет. Вера не есть вера, любовь не есть любовь, когда на сердце не имеется, но есть лицемерие; смирение не есть смирение, но притворство, когда не в сердце; дружба не дружба, когда вне только является, а в сердце не имеет места. Откуда Бог требует от нас сердца нашего: «дажд ми, сыне, сердце твое»« (Притч. 23:26; Тихон, т. 4, о сердце человеч., § 33). «Благий человек от благого сокровища сердца своего износит благое, и злый человек от злого сокровища сердца своего износит злое: от избытка бо сердца уста глаголют» (Лк. 6:45). Почему и заповедует апостол: «Облецытеся убо, яко же избрании Божий святи и возлюбленни, во утробы щедрот, благость, смиренномудрие, кротость, долготерпение» (Кол. 3:12). Облецытеся – то есть напечатлейте в душе своей сии расположения. Или еще: «конец же – ecu единомудренни будите, милостиви, братолюбцы, милосердни, благоутробни, мудролюбцы, смиренномудри» (1Пет. 3:8). Почему на сие и должно устремлять все внимание. Именно воспитывать любовь к самым добродетелям – кротости, смирению, терпению и проч., а не ограничиваться одними внешними делами.

Сначала, когда человек воспринимает только благое иго Христово и начинает ревновать о христианском житии, в сердце не бывает еще добрых расположений в силе, не бывает ни кротости, ни терпения, ни смирения, ни воздержания, разве случайно, по естественному настроению. Только та зародившаяся в сердце ревность побуждает человека желать их, искать, напрягаться на них.Ревность о доброй христианской жизни не совмещает всех добрых расположений, а есть только семя их, зачало и зародыш. Хотя без нее их нельзя вообразить в душе, однако ж и когда она есть, не тотчас приносит их с собою в душу. Но как семя разрастается и дает пр времени стебель и ветви, так и сия ревность разрастается наконец в добрые расположения. Способ, как ревнующий о спасении человек внедряет в сердце свое добрые расположения, коих в нем еще нет и коих оно на первый раз чуждается, состоит в немилосердом самопринуждении. Кто с молитвою, без саможаления, понуждает себя на всякое добро, тот больше и больше приучает к нему свою душу, сердце больше и больше прилагается к сему добру и наконец возлюбляет его. Тогда уже то доброе, к которому нудил себя человек сначала, становится внедренным в его духе и как бы природным. Так, например, у иного нет терпения. Напрягаясь к нему, хотя с трудом и болезнию, но с желанием, он наконец приобретает его. То же надо сказать о смирении, безгневии и прочих добрых расположениях: все они при труде и поте с молитвою, благодатию Божиею напечатлеваются в душе. Так учит Макарий Великий во многих местах. Св. Диадох в одном месте изображает, как Божественная благодать, даровавши человеку в самом крещении еже по образу, потом еже по подобию напечатлевает в нем после, живописуя в сердце его, добродетель за добродетелию (см. в Добротолюбии). Что сказать о добрых расположениях, с коими рождается человек? Они не зло, но не имеют качеств добродетели. Сие качество усвояется им, когда уже они по образовании ревности сознательно усвояются христианином.2б) Какие именно сии добрые расположения? На это надобно сказать, что их должно быть столько, сколько есть видов добрых дел, ибо в основании каждого из сих должно быть свое особое доброе расположение, характеризующее их. Есть, например, дела поста, в основании их лежит постничество или подвижничество и проч. Однако же между ними должно быть стройное подчинение или такая система, по коей есть у них одни начальные, другие производные, так как из источника идут сначала главные ручьи, а далее разветвляется ручей от ручья. И все, вообще, сии расположения состоят в необходимом взаимном союзе, как кольца одной цепи.Как в цепи, если взять одно кольцо, необходимо поднимаешь и другие, а наконец и всю цепь, так между добрыми расположениями такое соотношение, что одно влечет за собою, естественно, другое. Ни одно расположение не приходит в душу одиноким.Какая именно между ними связь и какое расположение от какого происходит, на это можно найти несколько указаний и в Слове Божием, и в писаниях святых отцов. Так, апостол Петр заповедует: «Тщание все привнесше (тщание – это искренняя ревность), подадите в вере вашей добродетель, в добродетели разум, в разуме воздержание, в воздержании терпение, в терпении благочестие, в благочестии братолюбие, в братолюбии любовь» (2Пет. 1:5-7). Святой Макарий говорит: «Все добродетели наподобие некоей духовной цепи одна от другой зависят, как-то: молитва от любви, любовь от радости, радость от кротости, кротость от смирения, смирение от покорности, покорность от надежды, надежда от веры, вера от слуха, слух от простодушия» (Бес. 40, гл. 1). Святой Исаак Сирианин располагает добродетели по-своему и притом неодинаково. Например: «Страх вводит нас на корабль покаяния, переводит по смрадному морю жизни и путеводствует к Божественной пристани, которая есть любовь» (Слово 83). В других местах иначе, например, в словах о трех степенях разума. Очень много можно находить подобных сочетаний у св. Иоанна Лествичника, тоже множество их у Феодора Едесского (в Добротолюбии) и у других. Дивиться нечему, что находим такую разность в показаниях. Это зависит от того, кто какое избирает начало и какой путь. Если каждому из нас начать вести родословную линию, то их можно наделать очень много, ведя по отцовой или материной стороне, далее – тоже по линии их отца или матери. Лжи не будет, хотя и будет разность. Таким образом, и в разных показаниях естественного развития всех добрых расположений нет лжи, хотя есть разногласие. А другое дело – что об этом и заботиться много?.. Благодать Божия все сама устроит, да хранится только ревность о богоугодной жизни. Естественно добрые расположения сейчас вступят в свой порядок, а те, которых нет, начнут внедряться мало-помалу, по мере очищения страстей им противоположных. Имейте сие в мысли, и довольно. Строгая система нейдет к христианской жизни деятельной. Тут все почти строится ex-promptu.

в) О добродетели как добром деле.Всякое исполнение заповеди надлежащим образом, то есть с истинною целию, во славу Божию по вере в Господа и с законными обстоятельствами, есть доброе дело; равным образом добрыми делами становятся и действия безразличные – от благой цели, которую прилагает к ним христианин. В «Православном Исповедании» дела добрые определяются так: они состоят в исполнении заповедей Божиих, которые человек соблюдает охотно, при помощи Божией и при содействии собственного разума и воли, из любви к Богу и ближним, не имея ниоткуда препятствия, собственно так называемого. Таким образом, добрые дела, чтобы иметь истинную соответственную себе цену, подлежат следующим условиям.Предмет их заповедь, все предписанное в Слове Божием и касательно чего сознает себя человек состоящим в нравственной необходимости. Впрочем, и такие дела, кои, собственно, не определены законом, способны принимать нравственно доброе качество от благих целей, с какими совершаются, хотя, очевидно, цена их не может быть велика. Потому можно прибавить: доброе дело состоит не только в исполнении заповеди, но и в совершении того, что непротивно заповедям, согласно с их духом и порядком.Исполнение сие должно быть охотнее, то есть не вынуждено обстоятельствами, не зависеть от привычки и холодного механического обычая или от природного расположения, а иметь возбудителем свою охоту, желание, любовь, ревность творить добрые дела, как сие предлежащее и сего рода, так и вообще все указываемые заповедями Божиими. Отсюда должно заключить, что пока человек не возымел еще полного и решительного намерения преуспевать во всех заповедях Божиих, до тех пор добрые дела его не совсем чисты и совершенны. Ибо без того быть не может, чтобы они исходили из святой ревности и, прямее, делаются по увлечению чувств и каким-нибудь сторонним соображениям; главное же, они тогда не бывают постоянны, а смешаны с грехами и страстями. Совершенного, вечного веса такие дела не имеют, однако ж, не бесполезны как приготовители и молители о благодати Божией, возгнетающей огнь ревности. Припомните сказание о булочнике, в досаде бросившем булку в бедного, чтобы отделаться только от него, и потом удостоившемся за сие видения и обратившемся от греха к благочес-тной жизни. Почему всякому, кто не имеет ревности, можно советовать: твори какое-либо доброе дело, особенно милостыню, и Бог подаст огнь ревности – свидетельство и источник духовной жизни.Всякое доброе дело добро, если творится для Бога. Все – во славу Божию. Человек-христианин весь должен быть жертвою Богу и Господу Иисусу Христу, пожершемуся за нас. «Любы Божия обдержит нас суждших сие… Христос за всех умре, да живущии не ктому себе живут, но умершему за них и воскресшему» (2Кор. 5:14-15). Теперь надобно предавать Богу дела, чтобы в день суда Он возвратил их и воздал христианину. Должно сказать, что вечного воздаяния и достойны только сии дела, посвящаемые Вечному Богу. И здесь такое устроение сердца сообщает делам некоторую легкость, естественность, богоприличный, привлекательный, отрешенный лик.Истинно доброе дело творится при содействии собственного разума и при помощи Божией. Видимо, как всякое доброе дело, от человека к Богу возносимое, есть вместе Божие и человеческое. В совершении добрых дел самонадеянность и самоуверенность вредят не только их чистоте, но и успеху и совершенству. Ибо вообще такие дела бывают поспешны, незрелы, неотерплены, а нередко и до конца не доводятся. Равно и отречение от должного употребления своих сил искажает дела и всю деятельность. Этот недостаток вошел даже в учение у квиетистов и квакеров, чающих на все вдохновений свыше. Нет сомнения, что в случаях чрезвычайных иным приходит вдохновение от Господа, и вообще решаться без особенного призывания на что-нибудь важное и решительное не должно, чтобы, начавши, сдать, не оказаться неспособным кончить здание, к стыду своему и унижению добродетели. Но в таких случаях большею частию бывает так, что не только решиться на такое дело, но и задумать его, не может человек без сего вдохновения. Поступать же таким образом в обыкновенных случаях опасно, ибо сим отверзается пространная дверь лености и обольщениям. Теперь человек живет под воспитанием. Ему должно очищать и исправлять свое упорное сердце, действуя против него. Если сердце никогда почти не хочет добра само, а нехотящему и нерадящему Бог не пошлет помощи и вразумления, то можно в ожидании сих небесных наитий всю жизнь проспать для добродетели. От Господа приходит помощь, но тем, которые действуют, а не тем, которые не действуют. Сделай напряжение – и придет помощь.

Наконец, истинно доброе дело бывает без препятствий. Здесь разумеются препятствия законные, то есть если дело не может быть совершено с законными обстоятельствами, но или место, или время, или другое что не позволяет ему или совсем быть добрым, или явиться в истинном совершенстве и плодотворности. Что же касается до препятствий незаконных, то они не только не мешают делу быть добрым, а напротив, возвышают его по мере своей силы и настойчивости. Тем многоценнее дело, чем в совершении его больше преодолено препятствий. Совершать дела добрые соответственно их доброй природе и законным требованиям обстоятельств, в противность беззаконным препонам, а между тем совершать так, чтобы отсюда выходило добро, а не зло, есть дело благоразумия, которого наука преподается Божиею благодатию и многообразною опытностию в духовной жизни. «Вопроси… старцы, …и рекут тебе» (Повт. 32:7).Потрудитесь также заметить о сих делах следующее: тогда как ревность, как огонь внутренний, непрестанно приводит в движение наши силы, а чувство и расположение пребывают в неизменном внутреннем покое, как поле, на коем растут и множатся плоды дел, – дела суть нечто перемежающееся в нас: они начинаются и престают, следуя одни за другими. Впрочем, заботливый и благоразумный труженик может установить в своей жизни непрерывную цепь доброделания. Это потому, что в доброе дело можно обращать и мысль, и слово, и движение, и поступок. Время жизни дано человеку на собрание добрых дел. Если теперь время сие течет не останавливаясь и есть в течении своем беспрерывно повторяющаяся точка, то должно позаботиться человеку, чтобы каждая из сих точек была занята добром. Сон мешает?! Но и он может быть обращен в добро, именно – в дело самоотвержения; пища тем больше… глаз – еще больше… Учреди согласие внешнего человека с внутренним. Внутри Бог положил ревность неугасающую, а ты совне предлагай дела непрерывные… Между ними, как полюсами, будет очищаться и освящаться природа твоя. Удобное средство к тому подает то, что жизнь каждого обставлена всегда непрерываемого цепью обстоятельств, могущих рождать добро. Это сейчас увидит каждый, пересмотревши со вниманием свой день, для своего то есть лица, в своем положении, от начала до конца.Приходит некоторым на мысль ограничиваться одним внутренним, без внешнего дела. Это особенно касается тех случаев, в которых неизбежно приходится сильно пострадать эгоизму, например, в прошении прощения и проч. Нет, человека Бог сотворил из тела и души; хочет, чтобы и дела его были совершаемы целым его лицом, а не одною частию. Притом самое дело вполне плодотворным для добродеющего является в исполнении его, или в совершении, а не при желании только, хотя бы пламенном. Только совершенное дело есть шаг вперед по степеням нравственного совершенства. Кто однажды перенес обиду, тот стал выше, в другой раз еще выше и так далее. Между тем кто желает только переносить, а не переносит, тот остается на прежнем месте и даже подается назад, потому что по мере неисполнения слабеет желание. Кто не собирает – расточает. Вот почему ревнители совершенства изыскивают случаи к добрым делам, а не только не позволяют себе пропускать их, когда они представляются. Чем больше кто творит дел истинно добрых, тем тот выше и выше.Так должно богатиться добрыми делами, но больше заботиться надо о добрых расположениях. Когда, впрочем, есть истинная о спасении ревность, то она научит всему, ибо она очень изобретательна.г) О возрастах добродетельной жизни христианской.Показанные три стороны добродетели, как видно из их свойств, находятся в непрерывной между собою связи и взаимодействии. Но неточное начало всего – ревность по христианской жизни, утверждаемая благодатию в таинстве крещения или покаяния. Она через беспрерывный ряд дел осаждает в духе и сердце человека и добрые расположения. Надежда и крепость нравственной жизни состоят в сих расположениях, почему не должно оставлять труда и забот, пока они не утвердятся, равно как и не ослабевать от того, что они не так скоро утверждаются, как бы хотелось. Древо, недавно посаженное, легко исторгается, а древо укоренившееся требует больших трудов от того, кто хотел бы его исторгнуть. Так и добрые расположения в начале только что предпринятого доброго жития ненадежны, шатки, изменчивы; но чем более стоит человек в делах им соответствующих, тем они становятся прочнее, глубже укореняются в сердце и обращаются в естественные как бы расположения. По мере же внедрения в сердце добрых расположений изгоняются из него злые, и душа все более и более становится чистою. На сем основании законно должно различать разные состояния христианина добродетельного по его возрастам духовной жизни. В Слове Божием сии возрасты обозначаются сравнением усовершенствования духовной жизни то с развитием семени, которое сначала дает «траву, потом клас, наконец и пшеницу” (Мк. 4:28), то с естественными возрастами человека, каковы младенческий, юношеский, мужеский или совершенный (1Ін. 2:12-14; Євр. 5:13,14). Три же степени возрастания духовного означаются и у святых отцов: новоначальные, успевающие и совершенные, или степени обращения, очищения и освящения (Леств., степ. 26).

Что свойственно каждой из сих степеней, определить очень трудно. Общий закон возрастания тот, что от зачатия жизни, как искры или семени, до совершенного ее развития в пламень или древо плодовитое, или до явления ее во всей чистоте и полноте, доступной в здешней жизни, все время проходит в подвиге и борьбе, в коих искореняется зло и насаждается добро; но где именно поворот с младенческого возраста на юношеский, с юношеского на совершенный определить с точностию нельзя. Ибо движение жизни духовной, как и движение тени солнечной или возрастание тела, совершается без скачков, с мудрою и непрерывнейшею постепенностию. Только некоторые черты, на основании Слова Божия и писаний отеческих, можно указать в сем отношении.Младенческий возраст. Это период от зачала жизни христианской до образования порядка сей жизни и правил христианского действования вообще. Нужно, например, установить, как вести себя во внешнем порядке своей жизни и притом в разных случаях и разным лицам, так однако ж, чтобы это и отношений не расстраивало, и духу не мешало. Попасть на истинный в сем путь очень трудно, почему прибирается то то, то другое. Равным образом и во внутреннем действовании против смущающих помыслов и страстей установить действование так, чтобы легко и замечать, и покорять их, можно не вдруг. Так, пока установляются, так сказать, формы жизни, во все это время длится период младенческий в духовной жизни, которому и свойственны, как младенцу, нетвердость, незрелость, детское рассуждение и детское слово, как говорит апостол Павел (1Кор. 13:11). Младенцам о Христе и предлагается «млеко, а не крепкая пища» (Євр. 5:12-13), «начала Христова слова» (Євр. 6:1), «словесное и нелестное млеко, …да о нем возрастают во спасение» (1Пет. 2:3). По такой нетвердости и незрелости они легко колеблются, а нередко и увлекаются «всяким ветром учения …в коварстве козней льщения» (Еф. 4:14) и в самых побуждениях допускают более снисходительности, нежели отрешенности от всего (1Кор. 3:1-3). Однако ж им усвояется отпущение грехов ради имени Христова, «познание Отца» (1Ін. 2:13-14) и «вкушение благости Господней» (1Пет. 2:3). Познание в Боге Отца очень характеристическая черта. Дитя долго не смыслит и не различает от чужих ни отца, ни матери, но потом начинает различать их, и вместе с тем начинается у него радость жизни. И человек-грешник пока не обратится к Богу, не знает Его, Отца человеколюбивого; но, обратившись, в первый раз видит Его грозным Судиею, потом, очистившись в крещении или покаянии, вкушает благость Его и ощущает Его Отцом. Действительно, если судить по внутреннему человеку, то чувство отеческой Божией попечительности есть отличие младенца о Христе. Господь для них путь: Он невидимо проводит их через этот нерешительный период жизни. Из побуждений у них более страх. У св. Иоанна Лествичника приписываются сим новоначальным преимущественно телесные подвиги: пост, вретище, пепел, молчание, труд, бдение, слезы и другое (26 ст.).Возраст юношеский. Это время борьбы и подвига над искоренением страстей и насаждением добрых расположений. Как на войне по установлении порядка войск начинается война, или у земледельцев по приготовлении нужного начинается сеятва, так и здесь, когда формы жизни установились, начинается решительное преследование зла в себе со вкоренением добра. Это не значит, чтобы в младенческом возрасте зло попускалось, но что оно теперь преследуется, так сказать, систематически, неопустительно. Как в естественной жизни юноше предлежит труд образовать себя, так и в духовной. Почему в Слове Божием говорится о юношах духовных, что они крепки, что «Слово Божие пребывает в них, и они победили лукавого» (1Ін. 2:14). Слово Божие, прежде с детскою простотою принятое, теперь обращается в сок их и кровь, пребывает в них и сообщает им крепость жизни, по коей они суть не слышатели только, но и творцы слова и силою его, как мечом, отражают и поражают лукавого. Господь Иисус Христос есть для них истина, то есть истина искупления и спасения, пребывающая вне всякого, теперь переходит и вселяется в их сердца. У юношей характеристическое чувство есть чувство силы в Боге. Вся могу о укрепляющем мя Господе. Юноша живет надеждами, почему и из побуждений ему свойственнее несомненная надежда достижения совершенства и получения вечных благ, хотя сим не исключаются и другие побуждения. У св. Иоанна Лествичника (там же) им усвояются преимущественно подвиги душевные: нетщеславие, безгневие, благонадежие, кроткое увещание, непорочная молитва, несребролюбие.Возраст мужеский. Это время, когда внутренняя борьба утихает, и человек начинает вкушать покой и сладость духовных благ. Земледелец, после жатвы вкушающий плоды трудов, также тесто, заквашенное и вскисшее, вполне образовавшееся, это образы совершенного возраста. Премудрый Сирах изображает действование премудрости, как она сначала мучит и испытывает любимца своего, потом обращается к нему, возвеселяет его и открывает ему тайны своя (Сир. 4 и др.). Это последнее – характер духовного мужа. Мужу мы приписываем твердость, степенность, непоколебимость, опытность; и духовному мужу Слово Божие усвояет такия же совершенства: «ему свойственна твердая пища» (Євр. 5:14), чувствия обучена в рассуждение добра же и зла; «познание безначального, …исконного» (1Ін. 2:13-14); то есть им открываются сокровеннейшие Божественные свойства и тайны, тогда как у юноши и младенца более свойства являемые, как благость и могущество. Из побуждений им свойственнее любовь: ибо, пришедши «в меру возраста исполнения Христова, они истинствующе в любви возвращают в Того всяческая, иже есть глава Христос» (Еф. 4:13, 15). Господь для них живот, их оживляющий и исполняющий (Tsui. 2:20). Почему, живя уже «не себе, но умершему за них и воскресшему» (2Кор. 5:15), они вся уметы вменяют за превосходящее разумение Христово. Св. Иоанн Лествичник усвояет им преимущественно жизнь в духе и пребывание неподвижное в Боге: непорабощенное сердце, совершенную любовь, умом из мира выступление и во Христа внедрение, небесного света в душе и мыслей во время молитвы нерасхищение, обилие Божия просвещения, желание смерти, ненавидение жизни, небесных тайн вмещение, власть над бесами, неисповедимых Божиих судеб хранение и проч. (там же).

Касательно возрастания в духовной жизни вообще должно заметить:что ему пределов назначить нельзя. Христианам поставлено целию быть «совершенными, якоже Отец Небесный совершен есть» (Мф. 5:48). Стремление же к воображению в себе бесконечного образца должно проводить человека через бесконечные степени;что совершенство не части какой касается, а обнимает всего человека и по духу, и по душе, и по телу, во всех частях и силах его существа, и «в премудрости» (Лк. 2:52), и «в вере” (Лк. 18:8), и «в надежде” (Рим. 15:13), и в самоотвержении и самоуничижении (Флп. 2:7-8), и в «умерщвлении и освящении тела” (1Кор. 9:27; Рим. 8:7). Вообще, совершенному свойственно все то, что в Слове Божием усвояется облагодатствованному;что все возможные на земле степени совершенства суть высшие только, относительно; они не означают чистоту и зрелость окончательную, а тем более не исключают возможности падения. Почему апостол Павел, с одной стороны, заповедует: «мняйся стояти, да блюдется, да не падет», с другой – уверяет о себе: «аз не у себе помышляю достигши» (1Кор. 10:12; Флп. 3:13-16). Посему нет времени, когда бы можно было сказать нам: довольно! – но непрестанно должно начинать; непрестанно «возгревать дар Божий» (2Тим. 1:6) и стремиться неутомимо «на совершение» (Євр. 6:1). Макарий Великий свидетельствует, что и совершенные не пребывают на одной степени, а иногда повышаются, иногда понижаются и что даже им невозможно пребывать всегда на высших степенях по невыносимости сего для тленной нашей природы (см. Бес. 8, § 4). Святой Лествичник приводит в пример Ефрема Сирианина, который, восходя на верх бесстрастия, взывал к Богу: ослаби ми волны благодати Твоея, подобно тому, как Давид молился: «ослаби ми, да почию» (Пс. 38:14; Леств., ст. 26).Ведая сие, всякому смотреть надо, где он? Начало, может быть, положено… а сделан ли после того шаг вперед, Бог весть. Хотя об одном да будет попечение, чтобы не погасла ревность. Пока она есть, все еще есть надежда на успех. Может быть, подвигнемся иногда на какое-либо добро и хоть на волосок прибавим себе росту. А как она погаснет, тогда всему конец. Господь да будет нам охрана и крепость!Приложу и еще одну мысль: о высоком достоинстве истинно христианского жития, или высокой цене добродетели, и вместе незавидном его состоянии по внешности. Контраст сей очень поучителен. На земле нет ничего, с чем бы можно было сравнивать добродетель христианскую в достоинстве. Что Спаситель назвал единым на потребу? Ревность о спасении души. Но это и есть добродетель христианская. Что важнее достижения последней цели? Но она достигается единственно христианскою добродетелию. Что блаженнее богообщения? Но оно нераздельно с христианскою добродетелью.Много предметов на земле достойных уважения: искусства, науки, доброе правление, богатство, достоинства, но что все это без добродетели? «Кая польза человеку, аще мир весь приобрящет, душу же свою отщетит» (Мф. 16:26). Все другое, кроме добродетели, походит на математический нуль и получает смысл и значение только от нее, как нули – от цифры.Стяжавший добродетель стяжал непохитимое сокровище. Все другое может быть расхищаемо здесь, и все непременно оставит человека в час смерти. А добродетель безопасно проходит этот испытательный пункт и входит с человеком в небесное отечество. Но если и без такого сравнения с преходящими вещами обратиться к порядку христианской жизни – доброй, то откроются новые ее чрезвычайные преимущества.Живущий истинно по-христиански христианин имеет Отцом Бога, от Коего рожден и Который особенно благоволит к нему; есть брат Господа Иисуса Христа и член от плоти Его и от костей Его; есть общник и таинник Божий; жилище Бога Триипостасного, сослужебник ангелов и святых. Он получил неоцененную милость питаться телом Христовым и через Слово Божие, как чрез завесу, входить во внутреннейшее, беседовать с Единым истинным Богом лицом к лицу в чистой молитве; отечеством он имеет небо, а в нем – наследие, которого языком человеческим описать нельзя. Можно всем советовать прочитать Преосвященного Тихона о преимуществах христианина в 9-м томе его сочинений.Чаще должно христианину приводить на память такое преимущество доброго жития, чтобы чаще взывать: что ми есть на небеси?… Судя по такой высоте доброго христианского жития, надлежало бы ожидать светлой для него участи. Но Слово Божие сего не обещает, и на самом деле сего почти не бывает. Начинающий жить по-христиански вступает в путь тесный и прискорбный, берет крест и с ним идет вслед Христа. Сам Господь Иисус Христос был обесчещен, умален паче всех сынов человеческих и пригвожден ко кресту. Апостолам говорил Он: в мире скорбни будете. «Аз избрах вы от мира; сего ради ненавидит вас мир» (Ін. 15:18-19). Апостолы о себе говорили: «до нынешнего часа и алчем, и жаждем, и наготуем… якоже отреби миру быхом всем попрание» (1Кор. 4:11,13). Вслед за ними и во всякое другое время «хотящие жить благочестиво… гонимы бывают» (2Тим. 3:12). Иначе сему быть нельзя. Мир, во зле лежащий, не терпит обличителей. Сатана не терпит противников. А христианин есть ратник Божий против князя тьмы, почему и составляет цель для стрел злости мира с князем его. С самого начала встречает он подозрения, укоры в лицемерии и ханжестве; далее одно за другим последуют личные оскорбления, лишение преимуществ, видимое преследование, озлобление отвсюду, которому никто решительно не может дать отчета из тех, кои производят его. Но когда таким образом внешнее человека-христианина тлеет, внутреннее его обновляется по вся дни. Крест есть лествица восхождения по степеням христианского совершенства. В скудельном сосуде сем созидаются сокровища духа. В нем воображаются все совершенства частей и сил человека, то есть совершенства духа, души и тела, ума, воли и сердца; и, укрепляясь все более и более, он из младенца о Христе становится наконец мужем, созревшим и готовым в другой мир, подлинный, из сего приготовительного, желает и сам разрешиться и со Христом быть. Наконец трудничествующий странник кончает путь, безболезненно скидает странническую одежду, приемлется ангелами, возносится к Престолу беспредельного Бога и поставляется на свое место, в коем и наслаждается неизъяснимым блаженством по духу от таинственного лицезрения Бога, пока во втором пришествии Христовом и мертвенное сие не облечется в бессмертие. Тогда, в целости существа преисполняясь Божества, будет он вечно сиять, как солнце, в царствии Отца.

После сего вопрос о союзе счастия и блаженства с доброю жизнию решается сам собою: в настоящей жизни для совершенства в духе не даются христианам блага здешние, но внутренними благами духовными они одни только здесь и наслаждаются и, несмотря на все скорби, присно радуются и исполняются миром Божиим, превосходящим всяк ум, от чувства Божиих милостей. В другой жизни, без скорбей, сие блаженство по духу является во всей силе и бывает только духовно до второго пришествия. По втором же пришествии сего блаженства соделается причастным и преобразованное тело наше, и тогда целым существом праведник будет блаженствовать бесконечные веки.Сей конец венчает дело! О нем ревностно да ревнует душа. А что есть неприятности в жизни, что за беда? Немного… ныне, завтра конец!2) О грехеИ грех так же, как добродетель, можно рассматривать в трех видах его проявления: аа): 1) как дело, 2) как расположение или страсть, 3) как состояние и греховное настроение души. И жизнь грешная имеет бб) свои возрасты, как и добродетельная.Грех в трех видах проявления егоa) Грех как дело.Что есть грех? Грешное дело есть преступление повелевающей или запрещающей заповеди Божией или, как говорит апостол, «грех есть беззаконие» (1Ін. 3:4). Две особенно черты тотчас отражаются в грехе от слов: преступление и заповедь. Там он есть злоупотребление свободы, здесь – презрение закона.Грех имеет место только в существах разумных – бестелесных и соединенных с телом. Как особенное преимущество Господь даровал им свободу. Но вблизи сего преимущества на одну черту и бездна. Свобода не связана: можем обращаться к Богу и можем отвращаться от Него. Но сия возможность есть в свободе не для того, чтобы тварь отвращалась от Творца, но потому что составляет природу свободы. Цель и назначение свободы – непринужденное служение Богу, Творцу своему, чтобы тварь, свободно служа Богу и исполняя волю Его, тем больших сподоблялась благ, становилась пространнейшим вместилищем блаженства. Очевидно, что тварь, уклоняющаяся от воли Божией, злоупотребляет свободою. Это говорится с тем, чтобы показать, что она злоупотребляет сама, не по какой-нибудь необходимости или року, а самовольно, имея то есть полную возможность и исполнить волю Божию в то мгновение, когда не исполняет ее. В сем смысле в «Православном Исповедании» говорится, что грех есть необузданная воля человека и диавола. Никто не принуждал диавола восстать против Бога: он это сделал сам собою. Прародителей наших хотя соблазнял сатана, но не связывал свободы, а только обольщал; потому и они, когда преступили заповедь, согрешили свободно, сами собою. И ныне, пусть восстает на нас многообразная похоть, воюют мир и диавол; но все самый грех есть наше вольное дело, непринужденное, плод необузданной воли.Грех есть преступление, или нарушение закона. Но закон сам в себе остается неизменным. Он разоряется только и нарушается в лице грешащего. Например, неверие есть нарушение закона веры в Бога, но и Бог, и вера сами по себе остаются неприкосновенными. То и другое он нечествовал только в себе самом сам нечествующий тем именно, что не принимает, отвергает, презирает, попирает сей закон. Отсюда презрение закона есть неотъемлемая черта греха; презрение закона, следовательно, презрение воли Божией и противление Богу. Далее, так как закон нравственный напечатлен в существе человека и внутренно соображен и сочетан с его устройством, то, преступая его, человек идет против себя, себя самого разоряет и губит, ибо непреложное условие благосостояния и здравия всякого существа есть невоспящаемое развитие положенных в нем начал. Посему, можно сказать, грех есть яд и разрушение человека через самовольное нарушение закона. От противления закону неминуемо рождается смерть и возгорается гнев Божий.Посему вообще характеризуется грех этою необузданностию воли, этим презорством к закону, этою силою разрушительною, коею он возвратно действует на грешника.Отсюда следует, что нельзя говорить, будто грех состоит в недостатках и несовершенствах наших сил, есть неминуемое следствие нашей ограниченности. Не всеведущ и не всемогущ, потому и святым быть не может. Правда, наши силы ограниченны; но ведь и обязательства, на нас лежащие, не бесконечны, а в точности соответствуют нашей природе. Если б от нас стали требовать ангельской жизни, мы могли бы извиняться, не успевая в ней. А если, будучи человеками, живем не по-человечески, чем извинимся? Равным образом неправда, будто грех есть следствие недальновидности ума, неблагоразумия: цель не ту назначил, средства не те прибрал. Все это бывает и в грехе; но грех, собственно, в развращении воли, по коему и знаем, что должно делать, но не делаем, потому что не хотим. «Ведущему добро творити и не творящему, грех ему есть» (Як. 4:17).

1б) Откуда грех? Что касается до происхождения греха, то оно изумительно и в диаволе, и в человеке. Представьте себе чистейшую и совершеннейшую разумную тварь, каков ангел, только что вышедший из рук Творца с высокими достоинствами, приближавшими его к Творцу; он получает заповедь и скоро потом, ведая совершенно волю своего Творца, ведая запрещение Его, угодное Ему и неугодное, избирает неугодное в противность Ему. Ни одной не видишь мысли, на какой можно было бы основать объяснение такого действия. Это непостижимая тайна нравственная! В духе родилась мысль, или внутреннее слово, и произвела столько зла, что им наполнился весь мир, и зла столь крепкого, что оно пребудет в вечные веки, хотя, несомненно, на разорение себя. Таково существо свободы! Свободное существо есть неточное начало дел, о которых не всегда можно ответить почему? Просто потому, что хочу; а хочу потому, что хочу.Так и в человеке мало объяснимо рождение греха, ибо и он также согрешил, все зная. В грешнике падшем еще понятно рождение грехов, ибо согрешивший стал рабом греха, привил к себе грех, принял его как бы в правило. Но от чего и как падение человека чистого первого или теперь падение людей, успевавших в добре, познавших его сладость, удостоившихся особенного благоволения Божия, людей праведных? Некоторый свет на сие проливает следующее место из Послания к Евреям : «Блюдите братие, да не когда будет в некоем от вас сердце лукаво неверия, во еже отступити от Бога жива. Но утешайте себе на всяк день, дóндеже днесь нарицается, да не ожесточится некто от вас лестию греховною» (Євр. 3:12-13). Здесь указывается, что грех начинается неверием, ослаблением убеждения в истине, омрачением ума. Оно наводит некоторую тень на истину, на Бога, закон Его и Божественный порядок, следовательно, и отдаляет их из сознания по мере увеличения сей тени. Так поступил диавол вначале, омрачив лик Божий в уме прародителей. С сего же начинается и грех каждого. Посему возочищать веру сколько можно чаще и есть обязанность не желающего грешить. Потом к неверию присоединяется лесть греховная, чаяние великой сладости, какая придет сама, без всякого труда, лишь только согреши. Сие чаяние приковывает внимание и сердце к предмету греха.Тогда и думается, и желается только один сей предмет. Закон, истина, нужды духа, Слово Бога – все становится ни во что. К ним ожестел человек, или он успел уже установиться в упорстве и непокоривости, готов сказать: отойди, – или отступил от Бога… Не имея же страха Его, как ярый зверь, кидается на грех. В основании же и самой глубине всего лежит сердце лукаво: недобросовестность, внутренний обман пред самим собою и Богом, Которого, однако ж, не отвергает. Оно тут же пребывает во все производство греха и все дело приводит в движение и покрывает собою.Таким образом, несколько виден механизм греха. Но все же это не есть полное его объяснение. Ибо откуда эта недобросовестность и лукавство в том, кто был пред тем добросовестен и прямодушен? Далее, откуда неверие в том, кто дышал верою, откуда лесть греховная в ненавидевшем грех или ожестение в мягком и благопокорливом? Припомните пример святого подвижника, преуспевшего до того, что ему ангел приносил пищу. Как это сделалось, что он, оставя пустыню, бежал уже в мир? И убежал бы, если б не удержала его милость Божия. Так грех – тайна… мы все грешим и бываем крайне виновны во грехах, но не можем сказать себе, почему грешим.Поэтому не только через посредственное заключение, но и непосредственно зачало нашего греха можно возводить к диаволу. Он тени и мраки наводит на душу и, содержа ее как бы в каком опьянении, доводит до того, что она рождает грех сначала в себе, а потом и во вне. Однако ж, это не извиняет душу, ибо соблазн не необходимость. Грех всегда есть самовольное уклонение от Бога и святого Его закона в угодность себе. Бдите и молитесь: не введи нас, Господи, во искушение!1в) Виды греха. Чтобы ближе познакомить с грехом, перечисляются здесь разные его виды, ибо в них злая и мрачная природа его очевиднее. В руководство при этом возьмем простую мысль о грехе. Грех есть преступление заповеди, повелевающей или запрещающей что-либо делать; преступление произвольное, непринужденное. Отсюда есть грехи опущения и нарушения заповеди. Господь заповедал: «уклонися от зла и сотвори благо» (Пс. 33:15); должно одно делать, а другого не делать. Посему, когда делаем что не должно, творим грех, и когда не делаем что должно, тоже творим грех. И нарушение, и неисполнение заповеди есть грех. Первое преступнее последнего, так как нарушение заповеди требует особого напряжения сил и не может произойти иначе как от большого упорства и развращения воли. Должно, однако ж, помнить, что и опущения бывают очень важные и нередко важнее самых нарушений. Это особенно должно сказать о тех случаях, в коих опущение сие зависит от постоянного и всегдашнего небрежения о законе или от презрения к нему, равно как и о тех, в коих опускаются обязанности или важные сами по себе, или такие, коих опущение влечет за собою вредные и разрушительные для других последствия. Таково опущение обязанностей своих отцом, священником, воспитателем и проч. В Слове Божием нарочито указывается виновность опущения в случае самом решительном, именно – на последнем суде. Так, «неключимому рабу», скрывшему талант, говорится: «вверзите его в тму кромешную» (Мф. 25:30); и тем, кои жестокосерды к бедным, сказано будет: «понеже не сотвористе… отъидите от Мене» (Мф. 25:40-41).

Потому всякому ревнителю о совершенстве нравственном всемерно должно восстановлять в совести своей чувство обязательства к положительным предписаниям закона и исполнять их; в случае же нарушения возбуждать соответственное жаление и скорбь о том и очищать его покаянием, потому что часто не только необразованные, но даже довольно сведущие в своих обязанностях потому только, что не сделали больших нарушений и преступлений, говорят: да что же такое я сделал? – ни во что вменяя допущенные опущения, сколько б они важны ни были.Более разнообразия вносится в область греха тем его свойством, что он есть нарушение или опущение заповеди непринужденное, свободное. Так как все действия свободные совершаются взаимодействием разума и воли, то соответственно тому, какая сила больше участвует в грехах или больше на них имеет влияния своим неправым действованием – разум ли или воля – и грехи получают разные названия, оттенки и виды.Дело разума в нравственной деятельности – уяснить человеку его обязанности и потом, в самом исполнении их, строго смотреть за тем как, что и где исполнить. От неисполнения разумом как следует своего долга в том или другом случае происходят, с одной стороны, грехи неведения, с другой – грехи неосмотрительности.Всякий, помнящий себя и свое назначение, должен по мере сил и возможности собирать познание о своих обязанностях и уяснять себе что и как ему совершить. На то дана всякому совесть, сей неписаный закон, по которому, и не учась, узнают свой долг; в христианстве же к сему присоединяются открытое всем Слово Божие, непрерывная проповедь в Церкви и устное слово пастырей, касательно коих написано: «вопроси отца твоего, и возвестит тебе, старцы твоя, и рекут тебе» (Повт. 32:7). И еще: «храни зело творити, по всему закону, егоже возвестят вам жрецы» (Повт. 24:8). При всем том, однако ж, нередко каждому почти случается говорить: ах! я и не знал, – то есть упрекать себя в неведении, особенно если дело идет о частных случаях. Но, с другой стороны, и не всякое неведение одинаково грешно. Касательно сего должно заметить:Кто живет в простоте сердца, стараясь по возможности и узнавать, и исполнять узнанное, а между тем сделает что незаконное, не подозревая греха, с чистою совестию, без всякого сомнения и колебания, того, собственно, один грех и есть грех неведения, то есть такое худое дело, которое человеком творится, но ему в полную вину не вменяется.Всякий человек, к себе и своему долгу невнимательный, живущий в беспечности и равнодушии к своему спасению, не извиняется, когда делает что худое по неведению. Ибо так как у него нет любви к добру, то он хотя бы и узнал его, вероятно, не сделал бы; он и не узнает его по сей нелюбви или постоянному нехотению добродетели. Такой в два раза грешит: и в том, что не знает и не узнает, и в тех делах, кои творит по сему незнанию. В нехотении узнать долг лежит тайное хотение противного.Такое неведение тем виновнее, чем развратнейшую показывает волю, именно: чем важнее предмет незнаемый, например, предметы веры и особенно главнейшие ее члены – обязанности, непосредственно к своему званию относящиеся; чем легче кому узнать то, чего не знает или по способностям, или по внешним способам; чем более кто не только имеет, но и чувствует к тому побуждений.Самый верх нечестия – в неведении, когда кто не знает не только по нерадению и беспечности, но и по отвращению или презрению, пребывая, однако ж, в том порядке, какого не любит. Это именующиеся христианами, а между тем поносящие христианство, хотя не знают его как должно.И то есть обязанность человека, чтобы быть внимательным к себе и своим делам. Посему если кто и знает свой долг или то, как должно ему поступать, но в самом исполнении долга или действований по обязанности не внимает себе и вследствие того делает разные ошибки и проступки, то он грешит, и грехи такого рода называются грехами неосмотрительности и опрометчивости.Касательно сего рода грехов должно знать:Что в настоящем нашем состоянии расстройства сил или их подвижности и неустойчивости нельзя за всем усмотреть – и внутри и во вне. Потому если кто из строго наблюдающих за собою, живущих с бодренным сердцем и трезвенною мыслию, нехотя, сам не зная как, впадет в какое прегрешение мыслию, словом или делом и потом, заметивши его, тотчас отвергнет ненавистию сердечною, а себя освятит покаянною молитвою: «от тайных моих очисти мя» (Пс. 18:13) – того проступок невинен: это дело немощи, но не злонамеренности, например набег осуждения, зависти и под. Только главное: заметивши, надо отвергнуть сердцем, ибо кто примет его после и усладится им, тот после изберет то, чего прежде не видал и что совершил не зная и не избирая.

Тот же, кто, хотя и внимателен к своему долгу, имеет желание быть исправным как следует, только в час действования позволяет себе предаваться влечению своего характера или чувствам сердца, например вспыльчивости, веселонравию, суровости, ложной снисходительности и проч.; того дела суть дела преступной неосмотрительности и потому грешны. И грех их тем значительнее, чем предмет их дела и сам по себе, и по своим последствиям важнее, чем более опыт обличал уже недоброту такого поведения и чем легче человеку поправить такую ошибку. Виновность здесь умаляется только старанием поправлять себя, что делается не вдруг, а постепенно и потому среди падений.Человек рассеянный или решительно небрежный, неблаговолительно смотрящий на добродетель и нравственность, есть в корне злой грешник. Его греховность тем более тяжка, чем бесстыднее его неглижерство, настоятельнее презорство к долгу и яснее сознание всего сего.Так, трезвиться и бодрствовать должно, препоясав чресла помышлений своих. Надо обоими глазами смотреть под ноги, чтобы не споткнуться, и молиться: стопы моя направи по словеси Твоему. Когда хотят различать грехи по участию в них воли и самодеятельности человека, то обращаются или к исходищу и началу греха, или к его образованию из мысли в дело.Как вообще все дела человека или исходят непосредственно от его лица, или совершаются вследствие требований и возбуждений сторонних, приходящих со вне, или от низших его сил; так и грехи иной совершает по увлечению развратных желаний, а иной – по хладнокровному соображению. Последние суть грехи злости или злонамеренности и разврата, а те – грехи страсти и увлечения.Нет нужды и указывать на то, что грехи, исходящие из развратного и злого ума и сердца, суть последней степени тяжести. Ибо тут человек становится сам в своем лице исходи-щем зла, следовательно, близким подобником злого сатаны, услаждающегося злом и о нем только и помышляющего. Таковый стоит уже во глубине зол, в которую пришедши «нерадит” (Притч. 18:3), и «не уснет, аще не сотворит зла» (Притч. 4:16). Но и о грехах по увлечению должно сказать, что они никак неизвинительны. Справедливо, что теперь природа наша страстна, слаба, расстроена и падка на самоугодие, но это не делает необходимым согласие на ее худые требования. Сие согласие всегда в руках наших, тем более у тех, коим силы даны и обещана крепкая помощь за воззвание (Флп. 4:13). Посему называть грехи по увлечению и страсти грехами только слабости, значит отверзать пространную дверь расслабления и нечистоты в нравственный мир. На опыте хотят это титло усвоить более влечениям похоти, вкуса, инстинкта, движения полноты или играния жизни. Видимо, что откуда больше зла, к тому и хотят быть снисходительными. Как бы ни было сильно увлечение, но если предмет избирается и желается, то дело обличает развратность воли и есть безнравственно. Отсюда разве только те должно исключить случаи, в которых мгновенное, нечаянное бывает воскипение страсти, а между тем столь сильное, что человек, как в опьянении или омрачении ума, увлечется ко греху. Но и такие случаи очень редки и в лице одном могут быть только однажды. И, вообще, большая или меньшая виновность сего греха зависит от меньшей или большей силы влечения, от большей или меньшей старости и новости страсти, больше или меньше ясного сознания своего состояния. Новые оттенки в сем роде грехов бывают оттого, вольно или невольно, извнутри сама собою или по внешнему возбуждению воскипает страсть. В последнем отношении обстоятельства места, времени, лиц и проч. представляют нередко удобные случаи ко греху, нередко увлекают в грехи, возбуждая страсть. Но и это не извиняет греха, а напротив, и при сем тем грешнее грех, чем больше случай, вовлекший в него, был предвиден и состоял в нашем распоряжении. Ибо тут очевидно – идущий в огонь хочет обжечься. Кто ходит в такой дом, где или мысли, или сердце набираются худа, сам виноват, если делает потом худо. Но и в обстоятельствах непредотвратимых скорее должно понесть ущерб, показать опыт самоотвержения, нежели ввергать в опасность дух, для коего и тело, и мир, и время.Способ образования греха из мысли в дело у святых отцов определен с точностию, и с точностию тоже определена виновность каждого в сем ходе дела момента. Весь ход дела изображается так: сначала бывает прилог, далее – внимание, потом – услаждение, за ним – желание, из него – решимость и наконец – дело (см. Филофея Синайского. Добротолюбие, т. 3., гл. 34 и далее). Чем далее какой момент от исхода и чем ближе к концу, тем он значительнее, развратнее и грешнее. Верх виновности – в деле, и ее почти нет в прилоге.

Прилог есть простое представление вещи, от действия ли чувств или от действия памяти и воображения представшей нашему сознанию. Здесь нет греха, когда рождение образов не в нашей власти. Иногда, впрочем, посредственно переходит сюда виновность, когда, например, образ соблазнительный вспадает на мысль по причине допущенного позволения на мечты. Нередко и самодеятельно вызывается образ, тогда, по качеству его, сие дело становится грехом, ибо человек обязан держать ум свой в вещах Божественных.Внимание есть установление сознания или ока ума на родившемся образе с тем, чтобы осмотреть его, как бы побеседовать с ним. Это есть медление в помысле единичном или многосложном. Сие действие более во власти человека, ибо родившийся против воли образ можно тотчас изгнать. Потому оно и более виновно. Кто внутренно смотрит на преступный предмет, тот обличает худое настроение сердца. Он походит на того, кто в чистый жилой покой вводит нечистое животное или вместе с честными гостями сажает отвратительного нечестивца. Иногда, правда, предмет приковывает к себе внимание своею новостию, поразительностию, но все, после того как сознана его нечистота и прелесть, должно изгнать его вон, ибо иначе тут будет участвовать соизволение, и из невольного дело сие станет произвольным. Вообще, сей момент очень важен в нравственной жизни. Он стоит на переходе к делам. Кто прогнал помыслы, тот погасил всю брань, прекратил все производство греха. Потому и советуется все внимание обращать на помыслы, с ними воевать. Сюда преимущественно направлены и все правила святых подвижников. Отсюда само собою видно, какой цены грехи воображения и самовольных мечтаний. Где им соизволяется, там они грех. Но сей грех грешнее, если к тому употребляются какие-нибудь внешние средства, например, чтение, слышание, зрение, разговаривание. Сии последние также оцениваются как случаи ко греху.Услаждение есть приложение к предмету вслед за умом и сердца. Оно приходит, когда вследствие внимания к предмету он начинает нам нравиться и мы находим удовольствие в умном смотрении на него, лелеем его в мысли. Услаждение греховными предметами есть уже прямо грех. Ибо если сердце наше должно быть предано Богу, то всякое его сочетание с другими предметами есть нарушение верности Ему, разрыв союза, измена, духовное прелюбодеяние. Должно сердце свое хранить в чистоте, потому что из-за него помышления ума становятся злыми (Мф. 15:18), когда то есть оно начинает услаждаться ими беззаконно. Есть, впрочем, усладительные движения плоти и сердца, нисколько не зависящие от произвола, каковы все движения потребностей. Но и они, невинные вначале, тотчас становятся не безвинными, коль скоро сознаны и прикрываются благоволением к ним или согласием на незаконное удовлетворение им. Вначале они суть движения естественные, а потом становятся уже нравственными. Посему говорят: заметив их, вознегодуй. Отсюда само собою следует, что должно думать об эстетических наслаждениях. Они преступны в той мере, в какой их содержание или форма несообразны с чистотою сердца и нравов. То же и относительно мастерских произведений ремесленников: одобрять их умом за приспособленность к цели есть должное дело, а предавать себя их эффекту ради пустого минутного услаждения – худо. Да и вообще, отходя ко сну, молимся о прощении, если доброту чуждую видев, тою уязвлены были сердцем, чтобы тем очистить сердце свое от всех увлечений днем. Во многих, впрочем, случаях услаждение вырывается необходимо или неудержимо. Тут одно правило: не соизволяй, отринь, вознегодуй.От услаждения один шаг до желания. Отличие между ними то, что душа услаждающаяся пребывает в себе; напротив, желающая склоняется к предмету, имеет к нему стремление, начинает искать его. Оно никак не может быть безвинным, ибо совершается согласием или рождается современно с ним, как бы из под него; согласие же всегда в нашей воле.От желания еще одною чертою отличается решимость, именно тем, что в состав или в условие рождения ее входит уверенность в возможности и видение средств. Желающий изрек согласие на дело, но еще ничего не придумал и не предпринимал к достижению своей цели; у решившегося все уже осмотрено и решено, остается только приводить в движение члены тела или другие силы для соответственного производства дел.Когда же наконец и сие будет совершено, тогда кончается все делопроизводство греха и является дело – плод развращения, зачатого внутри и родившего беззаконие во вне.После услаждения так быстро стремление к делу, как падение тяжкого камня по крутому скату. Посему-то общее правило: бори и гони помыслы, пока еще ими не уязвлено сердце, ибо тогда очень трудна, если не невозможна, победа. В главнейшем ходе образования греха заметно, как одна за другою силы человека сочетаваются с грехом. После того, как в услаждении осквернено сердце, в желании оскверняется воля; в решимости, через изобретение средств, становится причастником сей скверны и рассудок; в деле, наконец, и самые силы тела проникаются грехом: и стал весь человек грешен.

Здесь должно заметить:Уже и тот, кто возжелал или изрек согласие на дело внутренно, в нравственном смысле совершил грех пред Богом, видящим тайная сердец. Кто «зачал похоть, родил грех», говорит апостол Иаков (Як. 1:15); и «вожделевший при воззрении на жену уже слюбодействовал с нею», говорит Господь (Мф. 5:28). Однако ж решившийся грешнее его по большему напряжению сил на грех, по большему объему огрешения внутреннего, по большему упорству и развращению воли. От решимости до дела одна черта.Хотя в желании и решимости есть уже грех, однако ж, из сего не должно заключать, что самому делу грешному нечего прибавить к их греховности, и оно грешно не более их. Решившийся может еще или имеет время отказаться от дела и, следовательно, однажды воспротивившись закону, оказать ему покорность в другой раз, когда он в совести предъявит свои требования; между тем сделавший дело попирает закон и внутренне, и внешне. Совершающий дело во все продолжение его борется с совестью, которая не престает вразумлять его, следовательно, более развращает себя и расстраивает свою нравственную природу.Совершающий дело всего себя исполняет грехом, все силы и все существо свое наклоняет к нему и направляет; оттого в первом уже деле полагает основание привычке, ибо сделавший однажды скорее и охотнее сделает в другой раз и так далее, особенно плотские грехи. Наконец злые следствия от греха начинают являться уже по совершении его. Соблазн, расстройство здоровья, ущерб для себя и других происходят уже от дела.Отсюда само собою очевидно, как думать о грехах, кои не совершаются делом не по свободному произволению, а по нужде или внешней невозможности. Тяжесть сего греха равна почти делу. Разность между ними только в следствиях, и притом все внутренние следствия уже есть, недостает только внешних. В сем отношении разность тем менее или значительнее, чем меньших или больших худых следствий ожидать должно было от дела. Где их нет и не бывает, там, можно сказать, и разность исчезает.На сем основании различаются грехи внутренние и внешние.К числу внешних грехов можно относить и грехи чужие, вменяемые нам, ибо в таком случае другие бывают как бы исполнителями нашего внутреннего греха, то же, что наши силы и наше тело для наших желаний. Ибо через что мы становимся участниками чужих грехов? Через то, если на грех, ими совершаемый, есть наше развращенное желание, и при их деле мы не обнаруживаем только пред другими, но самым делом имеем и питаем внутри презрение и неуважение к нарушенному другими закону нравственности, как тогда же видится сие и в совести нашей. После сего само собою разумеется, что во столько вменяется нам чужой грех, во сколько велико наше в нем участие и во сколько тем является наше презрение к нравственному закону. Способы, как сие делается, суть: приказ больше или меньше строгий, совет больше или меньше убедительный, согласие с большим или меньшим услаждением, соблазн больше или меньше намеренный и льстивый, незамечание или попущение с большею или меньшею поблажкою, также одобрение, непротиводействие, необъявление. Как важными могут быть чужие грехи, можно судить по тому, как грешен грех родителя, не останавливающего своих детей, или воспитателя, не исправляющего слабостей воспитанников, или образованного превратно, который книгами, картинами, статуями повсюду рассеивает соблазн. Вообще, чем легче бывает остановить зло и содействовать благу, тем злее и безнравственнее наше участие в чужих грехах.Так строятся дела! Потому снова напоминается: трезвиться и бодрствовать подобает, себе внимать и сердце свое блюсти от всякого приражения греховной скверны!Наконец грехи еще различаются по разной степени важности. Об этом нечего много толковать. Из простого и краткого рассмотрения грехов видно, что они имеют неодинаковую степень важности и силы, но есть слабые, злые и злейшие. Сия разная важность их зависит иногда от их предмета, а иногда – от степени развращения сердца, участвующего в них.В первом отношении грехи называются тяжкими и легкими.Как обязанности, лежащие на человеке, имеют неодинаковую важность, так и нарушение сих обязанностей, или грехи, неодинаково тяжки. И правила для определения сей тяжести соответствуют правилам для определения важности обязанностей. Именно грех тем более тяжек, чем более он вносит расстройства в мир нравственный, то есть чем больше противоположен нравственно-христианскому духу жизни, любви к Богу и ближним, как например, богохульство или нескромное стояние в церкви; чем больше совестию и откровением приложено к известному делу оснований, связывающих нас необходимостию в отношении к нему, например, непочтение к родителям и простому человеку; чем наконец значительнее количество материи греха… например, украсть мало или много, оскорбить словом или делом, в первый или уже не в первый раз.

Но все это как бы мысленная только мерка для определения тяжести грехов. В действительности же она подлежит разнообразнейшим условиям, кои, надобно сказать, нелегко определяются теорией. Помнить, впрочем, надобно, что сие различие грехов тяжких от нетяжких полагается совсем не с тем, чтобы быть дерзновеннее и смелее в иных грехах. Грех всякий есть тяжкий грех, ибо оскорбляет Бога. Потому вообще от всякого и должно блюстись. Только есть разные степени тяжести грехов, так разные, что иные грехи кажутся легкими сравнительно с другими, почему легкость сия есть только относительная. Знать же сие не бесполезно для нравственного внутреннего порядка, для изощрения нравственного чувства, особенно для избежания смятений совести или уврачевания сей ее болезни. Ибо иной на каждом почти шагу думает, что он тяжце согрешил. Такого решительное, мирное, численное определение тяжести грехов очень вразумит. Но и для беспечного это может быть спасительно, чтобы потрясти и устрашить, если по самозабвению слишком легкомысленно думает о своем грехе и порочном поведении.Как добродетель не в одном деле состоит, но еще паче во внутреннем расположении, так и грех. Потому значительнее различие важности грехов по внутреннему греховному расположению. В сем отношении грехи разделяются на смертные и несмертные.Смертный грех есть тот, который отнимает у человека нравственно-христианскую жизнь его. Если нам известно, в чем нравственная жизнь, то определение смертного греха не трудно. Жизнь христианская есть ревность и сила пребывать в общении с Богом исполнением Его святого закона. Потому всякий грех, который погашает ревность, отнимает силу и расслабляет, отдаляет от Бога и лишает Его благодати, так что человек после него не может воззреть на Бога, а чувствует себя отреваемым от Него; всякий такой грех есть грех смертный. Об этом грехе говорится, когда говорится: «есть грех к смерти» (1Ін. 5:16). И еще: «питающаяся пространно, жива умерла» (1Тим. 5:6). Или «нелюбяй… пребывает в смерти» (1Ін. 3:14). Такой грех лишает человека благодати, полученной в крещении, отнимает Царство Небесное и отдает суду. И это все утверждается в час греха, хотя не совершается видимо. Такого рода грехи изменяют все направление деятельности человека и самое его состояние и сердце, образуют как бы новое исходище в нравственной жизни; почему иные определяют, что смертный грех есть тот, который изменяет центр деятельности человеческой.Это отвлеченное определение смертного греха более становится близким к делам нашим через следующие правила или условия, по коим грех становится смертным. Именно – он смертен, если кто преступает ясную заповедь Божию с желанием и услаждением, с сознанием себя и греховности дела. Если есть степени в смерти, то надобно сказать: грех тем смертнее, чем важнее каждая из сих сторон греха. При сем должно заметить, что важность предмета, как это само собою очевидно, при сознании его греховности не оставляет никакого сомнения в смертности соделанного греха; но и в отношении к предметам меньшей важности может быть грех смертным, судя по развращению воли, с каким он совершается, или презрению через него закона, или хвастовству через него несвязностию законами нравственными.В «Православном Исповедании» подробно описаны смертные грехи (ч. 3, вопр. 18–42). Они разделяются на три класса. К первому относятся грехи, служащие источником для других грехов. Ко – второму против Духа Святого, именно: безмерное упование на благость Божию, отчаяние, противление ясной истине, также зависть к духовным совершенствам других, застарение в злобе, отложение покаяния до смерти. К третьему – грехи, вопиющие на небо, каковы: вольное убийство, содомское дело, обида нищих, вдов и сирот и лишение мзды наемников, оскорбление и досаждение родителям.Грех несмертный, иначе простительный, по противоположности со смертным, есть тот, который не погашает духовной жизни, не отдаляет человека от Бога, не изменяет центра его деятельности, при котором можно без смущения обращаться к Богу и беседовать с Ним в молитве искренно. Такого рода грехов бесчисленное множество, и от них никто не свободен, кроме Господа Иисуса Христа и Пречистой Богородицы. Посему сказано: «аще речем, яко греха не имамы, себе прельщаем, и истины несть в нас» (1Ін. 1:8), или «много бо согрешаем вси» (Як. 3:2), еще: «седмерицею падет праведный» (Притч. 24:16); «яко несть человек праведен на земле, иже сотворит благое и не согрешит» (Еккл. 7:20).Трудно, однако ж, определить, какие именно эти грехи, тем больше, что несмертность греха зависит и от внутреннего расположения духа, а не от одной маловажности предмета его. Решительно только можно, сказать, что все грехи невинного неведения, неосмотрительности ненамеренной, иногда неприличия и неблагоразумия легкого суть грехи несмертные, извинительные, потому особенно, что в них не участвовало намерение и желание сделать что недоброе. Кто, увидев их в себе, осудит отвращением, тому простятся они. Вообще, все легко худое, без сознания худости совершенное, есть грех простительный. Худость таких дел и близость к смертному греху возрастает по мере сознания их худости при совершении их. Это особенно должно сказать о вещах безразличных, когда они совершаются не с худою целью, но и не с доброю, а в естественном их порядке. В последнем случае они могут заимствовать худость от того действия, какое производят на душу человека, например, прогулка может оставлять рассеянность в мыслях и возбуждать движение похоти. Кто заметил, что она имеет худое на него влияние и сознал вместе, что по сему самому он обязан прекратить ее, а между тем не прекращает, тот, очевидно, хотя легко, но оскорбляет совесть, нарушает ее покой и чистоту. Очевидно, что такого рода грех уже выступил из несмертного и очень приблизился к смертному, а учащение действительно превратит его в такой. Ибо больше всего и замирает жизнь духа от развлечений.