Невидима брань. Частина 2

Глава 1. Про пресвяте таїнство Євхаристії.

До цих пір я пропонував тобі, любий читачу, чотири знаряддя, які потрібні для перемоги над ворогами в невидимій боротьбі: не надіятися на себе, непохитна надія на Бога, протистояння гріху та боротьба з ним і молитва. Тепер я хочу вказати тобі ще на одне могутнє в цьому ділі знаряддя, а саме на пресвяте таїнство Євхаристії. Оскільки це таїнство серед инших є найвищим, то і в числі духовних знарядь є найсильнішим і найвразливішим для ворогів. Чотири знаряддя, про які ми говорили, отримують свою силу від благодатних сил та дарів, які стяжаються Христовою кров’ю; таїнство ж це і є сама Кров Христова і саме Тіло Христове, з присутністю самого Христа-Бога. Тими чотирма знаряддями ми боремось з ворогами силою Христовою; в цьому Христос Господь вражає ворогів наших нами або разом з нами. Бо, хто їсть Тіло Христове і п’є Кров Його, той з Христом перебуває і Христос з ним, як Він сам сказав: “Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п ‘є, той у Мені перебуває, а Я- в ньо­му” (Ін. 6:56). Тому, коли ми отримуємо перемогу над ворогами, то це Кров Христова перемагає їх, як написано в Одкровенні: “І вони перемогли його (диявола) кров’ю Агнця” (Од. 12,11)

Це пресвяте таїнство, ця всепереможна зброя, найперше ж Христос, який є в цьому таїнстві, може бути дієво прийняте двома способами: по-перше, тайно, в тайні Тіла і Крові Христових, з належним приготуванням, тобто з сокрушенням серця, сповіддю, очищенням через покуту та потрібним постом, по-друге, духовно й мисленно в умі та серці. Перше може бути настільки частим, на­скільки це можливо, відповідно до зовнішніх обставин, внутріш­нього стану та розсуду духовного отця; а друге – кожну мить: так що тобі завжди можна мати в руках цю всемогутню зброю і безнас­танно охоронятися нею від ворогів. Зрозумій це, й причащайся свя­тих Христових таїнств якнайчастіше, якщо тільки маєш дозвіл від свого духовного отця. Думкою і духовно приймати Христа Господа ревнуй безнастанно: керівництво для цього є в попередніх главах про молитву.

Глава 2. Як треба приймати святе таїнство Євхаристії, або приймати Христа Господа тайно, – в таїнствах.

Для досягнення мети, з якою приступаємо до цього божествен­ного таїнства, треба нам мати особливі наміри, робити особливі діла, приймати особливі заходи – перед причастям, під час причас­тя і після причастя. Перед причастям необхідно через таїнство по­каяння очистити себе від усякої скверни гріхів, як смертних, так і не смертних, і виконати покуту, яку дав отець після сповіді, з’єдну­ючи з цим тверду рішучість від усього серця, всією душею, всією силою і всією думкою служити одному Господу Іісусу Христу й ро­бити все, вгодне Йому. Оскільки Він у цьому таїнстві дає нам Тіло своє і свою Кров, з душею і Божеством і всією силою воплочення, то, роздумуючи, яке мізерне є те, що ми Йому даєм, порівняно з тим, що Він дає нам, постановимо в серці робити все можливе на Його славу, і якщо б нам довелося оволодіти найвищим даром, який коли-небудь приносили Йому земні та небесні творіння, то виявимо готовність принести це без вагань Його Божій Величі.

Побажавши прийняти це таїнство, щоб перемогти й побороти його силою своїх і Господніх ворогів, ще з вечора або навіть раніше, починай думати як сильно наш Спаситель, Син Божий і Бог бажає, щоб ти з прийняттям цього таїнства звільнив для Нього місце у сво­єму серці, аби, з’єднавшись з тобою, Він допоміг тобі вигнати звід­ти всі твої пристрасті та перемогти всіх твоїх ворогів.

Це бажання нашого Господа настільки велике та палке, що його не може в досконалості вмістити жоден сотворений ум. Ти, зрештою, щоб хоч трохи наблизитись до цього, потрудись закар­бувати в своєму умі дві такі думки: перша – як невимовно радісно всеблагому Богу перебувати в щирому спілкуванні з нами, як запевнює сама священна Премудрість, говорячи: “….моя бо втіха: бути з людськими синами” (Притч. 8:31) і друга – як сильно ненавидить Бог гріх, тому що він стоїть на перепоні Його з’єднання з нами, яке для Нього так бажано, й тому що він прямо протилежний Його Божим досконалостям. Будучи з природи безмежно благим і чистим світ­лом та невимовною красою, не може Він не бридитися гріха – крайнього зла, темряви, нечистоти, мерзоти та сорому в наших душах. І ця Божа ненависть до гріха така велика, що від початку весь Його промисел щодо нас і встановлення Старого та Нового Завіту були спрямовані на знищення і згладження його слідів, особливо ж предивне страждання Спасителя нашого Іісуса Христа, Сина Божо­го і Бога. Деякі богослови та вчителі навіть кажуть (згадай розповідь св. Діонісія Ареопагіта про видіння Титу), що якби була потреба, то Господь Іісус готовий був би перенести багато інших смертей задля знищення сили гріха. Так переслідує його Боже обурення.

Зрозумівши з таких думок і споглядань, наскільки велике бажання має Бог увійти в твоє серце, щоб остаточно перемогти там твоїх ворогів, які є і Його ворогами, ти не можеш не відчувати в я собі живого бажання прийняти Його, нехай Він зробить в тобі таку надію на ділі. Надихнувшись таким чином мужністю і прийнявши дерзновення від вірної надії, що в тебе може увійти небесний архистратиг твій Іісус, викликай частіше на боротьбу ту пристрасть, яка тебе турбує і яку бажаєш перемогти. Вражай її ненавистю, зневагою, відразою, відновлюючи водночас у собі молитовне ба­жання протилежної їй чесноти і готовність на відповідні діла. Ось що треба тобі робити ввечері перед причастям.

Вранці перед св. причастям пройди одним взором ума всі свої захоплення, неправди, прогріхи, які зроблені тобою з часу поперед­нього причастя, згадавши при цьому з яким осліпленням і без стра­ху все це робилося, ніби не було в тебе Бога, Судді, що бачив це, мало того, щоб визволити тебе від таких діл, Він переніс страшні муки та ганебну смерть на хресті, які ти схвалював, коли, схиля­ючись до гріха, свої сороміцькі похоті ставив вище від Божої волі, вище від твого Спасителя. Соромом нехай вкриється лице твоєї душі при усвідомленні такої невдячности та безстрашности. Але не допусти, щоб відчувати себе розчавленим від збентеження, і всяке невірство далеко віджени від себе. Це довготерпеливий Господь, схилившись на милість твоїм покаянням і виявленою тобою готов­ністю відтепер служити Йому єдиному, іде до тебе і в тебе, щоб без­мірною безоднею своєї милости потопити та поглинути безодню твоєї невдячносте й твого маловірства та безстрашносте. Приступи до Нього зі смиренним почуттям негідности, але з повною надією, любов’ю і відданістю, приготовляючи Йому в своєму серці просто­рий кивот, нехай вселиться Він в тебе весь. Як і яким чином? Виже­ни із серця всяку думку про будь-що сотворене, а не тільки саму пристрасть і співчуття до неї, та зачини його двері, нехай не ввійде в нього ніщо й ніхто, окрім Господа.

Після причастя св. таїнств увійди відразу в тайни свого серця і, поклонившись там Господеві з благоговійним смиренням, звернись до Нього мисленно такими словами: “Ти бачиш, всеблагий мій Гос­поди, як легко я впадаю в гріхи на згубу собі, і яку силу має наді мною пристрасть, і наскільки сам я безсилий визволитись від неї. Поможи мені та підкріпи безсилі мої зусилля, або радше сам візьми зброю мою і нею замість мене врази цього страшного ворога мого.

Після цього, звернувшись до Небесного Отця Господа нашого Іісуса Христа і нашого, який разом з Ним у цих таїнствах своєю ми­лістю зійшов, і до Духа Святого, який своєю благодаттю тебе збудив і приготував до прийняття Тіла й Крові Господніх і по прийняті їх тепер щедро отінює, поклонись єдиному Богу, в Тройці Святій славному і нам благому, та віддавши благоговійну Йому подяку за велику до тебе милість, виявлену в цей момент, як певний дар, постав неухильну рішення, готовність і порив до боротьби зі своїм гріхом в очікуванні перемогти його силою єдиного Бога в Трьох Особах. І знай, що допомоги від Бога не отримаєш, якщо не будеш докладати всіх зусиль для поборення своєї пристрасте, і якщо, пра­цюючи старанно, надієшся лиш на свої сили, то успіху також не будеш мати. Працюй старанно, але успіху очікуй лишень від Божої допомоги. Допомога, без сумніву, прийде й, зробивши твої зусилля всесильними, подасть тобі легку перемогу над тим, з чим борешся.

Глава 3. Як заглибленням у таїнство Євхаристії зігрівати в собі любов до Бога.

Щоб заглибленням в небесну тайну Тіла та Крові Христових розігріти в собі більшу любов до Бога, звернись помислом до спо­глядання любови, яку явив тобі Бог у цьому таїнстві. Бо великий Бог і Вседержитель, не задовольнився тим, що створив тебе за образом і подобою своєю, ні тим, що, коли ти, згрішивши та образивши Його, був позбавлений свого чину, послав Сина свого Єдинородного прожити тридцять три роки на землі, щоб здобути тебе, й через страшні страсті та мученицьку хресну смерть викупити та визволити тебе із рук диявола, якому ти себе підкорив гріхом, і знову поставити тебе в свій чин. Але, крім того, зволив установити таїнство Тіла і Крові в їжу тобі для пронизання твоєї істоти всією силою спасительного промислу. Це останнє бажання сильної Божої до тебе любови зроби для себе предметом постійного споглядання і заглиблення, щоб, бачивши всесторонню її повноту та надлишок, живити ним і швидше запалювати своє поривання та любов до Бога.

1. Подумай про те, коли став любити тебе Бог, і побачиш, що цьому немає початку. Бо наскільки сам Він вічний за своєю Божес­твенною природою, то настільки ж вічна й любов Його до тебе, через яку Він перед всіма віками постановив в раді своїй у дивний і неосяжний спосіб. Побачивши це, зрадій духовною радістю і ска­жи; “Отже, ще в безодні вічности моя нікчемність була бачена й люблена безмежним Богом; ще тоді думав Він про моє благо й через бажання невимовної своєї любови постановив дарувати мені в їжу Сина свого Єдинородного. Чи можу я після цього дозволити собі хоча одну мить не бути злученим з Ним всією моєю думкою, всім моїм серцем.

2. Подумай також, що всяка взаємна любов сотворінь між со­бою, якою б вона великою не була, має свою міру та свою межу, за яку не може вийти. Лишень Божа любов до нас немає меж. Тому, коли випало в особливий спосіб задовольнити її, Він віддав на це Сина свого, рівного Йому за величчю і безмежністю, як істинно єдиного й однієї з Ним природи. Отже, любов Його така велика, як великий дар, і навпаки, дар Його такий великий, як любов. Те і те настільки велике, що більшої міри не може навіть уявити жоден створений ум. Виміряй і ти цю безмірну любов хоча б можливою для тебе міркою любови.

3. Подумай ще, що Бог полюбив нас не через яку-небудь необ­хідність, але через свою природну благість, полюбив незалежно ні від чого, сам від себе, настільки безмірно, наскільки й недосяжно.

4. Задумайся також про те, що з нашого боку не могло бути від­дано цій любові жодне похвальне діло, яке було б гідне її, що без­межний Бог за це багатством любови поповнив нашу всесторонню бідність, що Він полюбив нас тому, що так захотів через своє благо­воління, і не тільки полюбив, але й дарував нам себе, недостойним своїм сотворінням.

5. Любов ця, якщо подивишся на її чистоту, не змішана, як лю­бов сотворінь, з очікуванням від нас якого-небудь добра взамін. Бо Бог не має потреби в якому-небудь иншому добрі, оскільки Він самодостатній і всеблаженний. Тому, якщо зволив вилляти на нас невимовну благість і любов, то вилляв не задля блага, очікуваного від нас, а власне для нашого блага. Думаючи про це, чи можеш ти не промовляти до себе: “О, яке диво! Всевишній Бог приклав серце своє до мене, до свого маленького сотворіння! Що ж хочеш Ти від мене, Царю слави? Чого очікуєш від мене, який не що инше є як порох і попіл? Бачу добре, Боже мій, при світлі безмірної Твоєї любови, що в Тебе одне при цьому бажання, яке найбільше показує світлість Твоєї до мене любови, а саме, що Ти зволив дати мені са­мого себе в їжу й пиття не для чого иншого, як тільки щоб пере­мінити всього мене в себе, не тому, щоб мав Ти потребу в мені, але тому, що я маю крайню потребу в Тобі. Бо таким чином Ти живеш у мені, а я в Тобі, і через це єднання я стаю як Ти, і скажу по-людськи: через з’єднання мого земного серця з Твоїм небесним серцем твориться в мені єдине Божественне серце.

Від таких думок не можеш ти не сповнитися здивуванням і радістю, бачачи, як високо оціненив тебе Бог і як Він любить тебе. Зрозумій, що Він безмірною своєю любов’ю до тебе нічого иншого не шукає й не бажає, як тільки притягнути твою любов до себе й тебе собою ублажити, відірвавши від усякої пристрасти до сотворінь і до себе, щоб ти таким чином зміг принести Йому, Богу тво­єму, всього себе як цілопалення, і щоб від сьогодні впродовж всього твого життя лишень любов до Нього та щире бажання вгоджувати Йому володіли твоїм умом, волею, пам’яттю й усіма твоїми почут­тями. Всяке благодіяння Божої любови до тебе може так подіяти на твою душу, але найкраще можна це осягнути при спогляданні Бо­жественного таїнства Євхаристії, на яке споглядаючи умом, відкрий і своє серце та вилий такі благоговійні молитви та любовні зітхання: “О, їжа пренебесна! Коли ж наступить час для мене бути повністю поглинутим, не иншим яким вогнем, але вогнем Твоєї Любови! Коли, несотворена Любове, Хлібе життя! коли ж стану жити Тобою єдиним, для Тебе єдиного та в Тобі єдиному? Коли, Життя моє, життя красне, життя солодке і вічне, Манно небесна – коли, відвернувшись від всякої иншої земної їжі, стану я бажати лишень Тебе й живитися лишень Тобою? Коли настане це, солодкість моя, благо моє верховне. О, Господи мій, пребажаний і всеблагодатний, вирятуй моє бідне серце із кайданів усякої пристрасти та схильности недоброї, прикраси його святими чеснотами Твоїми й наповни таким настроєм, щоб я міг з усією щирістю все робити тільки для одного – вгодити Тобі! Тоді нарешті я досягну того, що, відкривши Тобі моє серце, вже гідне Тебе, призову Тебе й любов’ю змушу Тебе увійти в нього. Ти ж, Господи мій, увійшовши всередину, почнеш, не стрічаючи опору, робити всі дії, які звичайно робиш в душах, відданих Тобі”.

У таких любих думках і почуттях можеш ти проводити вечір і ранок, готуючись до св. причастя. Потім, коли ось-ось надійде година причастя, зі смиренням і теплотою в серці живіше уяви, хто Той, Кого повинен ти прийняти в себе, і хто ти, який повинен при­йняти Його.

Той є Син Божий, зодягнений в недосяжну велич, перед яким трепечуть небеса та всі сили, – є Святий святих, світліший від сон­ця, недосяжна чистота, в порівнянні з якою нечистою стає кожна сотворена чистота, – Який з любови до тебе прийняв вид раба, захотів бути ненавидженим, збезчещеним і розп’ятим злобою без­законного світу, перебуваючи в цей час з Богом, по правиш якого є життя і смерть усього світу. Хто ж ти? Ти – ніщо, через свою розбе­щеність, лукавство та злобу став найнижчим і найгіршим від уся­кого нікчемного й нечистого створіння, посміховиськом злих бісів, який замість подяки щедрому Богові за такі великі блага, захоплю­ючись своїми фантазіями та похотями, зненавидів свого великого Благодійника і Владику й безцінну Кров Його, яку за тебе пролито. А Він при цьому, у своїй безнастанній і незмінній любові до тебе кличе тебе до своєї божественної трапези, а іноді й змушує при­ступити до неї страшними погрозами, нагадуючи тобі сказане до всіх своє слово: “Якщо не споживатимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі” (Ін. 6:53), – І як не зачиняє перед тобою дверей свого милосердя, так не відвертає від тебе свого обличчя, хоч ти через свої гріхи і прокажений, і роз­слаблений, І сліпий, і бідний, і в полоні різних пристрастей.

Ось чого лишень Він вимагає від тебе: 1) щоб ти пошкодував в своєму серці за тим, що образив Його; 2) щоб ти якнайбільше не­навидів гріх, – будь-який, і малий, і великий; 3) щоб ти повністю віддав себе Йому, з одним наміром і щирою любов’ю дбав лишень, щоб завжди й в усьому, в кожному ділі виконувати Його волю і бути покірним Йому; 4) щоб ти мав сильну віру в Нього та твердо упо­вав, що Він помилує тебе, очистить від усіх твоїх гріхів і захоронить від усіх ворогів твоїх, видимих й невидимих.

Підкріпившись такою невимовною до тебе Божою любов’ю, приступи до святого причастя зі страхом святим і любов’ю, кажучи: “Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо стільки разів я гнівив Тебе моїми гріхами, а не оплакав всіх таких нечестивих діл моїх. Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо не очистив ще себе від намірів і пристрастей до того, що не миле Тобі. Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо ще не упокорився перед Тобою зі всією щирістю і любов’ю. О Боже мій, всесильний і безмірно бла­гий! Сам Ти, через своє всещедре чолові колюбство, дай мені прий­няти Тебе, що з вірою прибігаю до Тебе”. Прийнявши св. причастя, увійди в своє серце і, забувши все матеріяльне, звернись до Бога такими чи подібними словами: “Все­вишній Царю неба й землі! Хто примусив Тебе ввійти в негідне сер­це моє, коли я і злий, і бідний, і сліпий, і голий? Ніхто, звичайно, а тільки безмірна Твоя любов до мене. О, любов несотворена! О, лю­бов солодка! Чого Ти хочеш від мене вбогого? Нічого, як я розумію і бачу, крім любови моєї до Тебе; нічого крім того, щоб на вівтарі мого серця не горів жоден инший вогонь, крім вогню моєї любови до Тебе, який би палив усяку иншу любов і всяке инше бажання, крім бажання всього мене принести Тобі в жертву цілопалення і запах пахощів. Нічого иншого ніколи Ти не шукав від мене й тепер не шукаєш і не бажаєш. Послухай, Господи, нині й обіти серця мого! Це з’єдную з бажанням Твоїм моє бажання; і як Ти всього себе дав а мені, і я всього себе віддаю Тобі, нехай буду весь у Тобі. Знаю, Господи, що цьому не можна бути, якщо залишиться в мені який-небудь слід самолюбства, якщо буде ховатися в мені співчуття і схильність до своєї волі, до своїх думок, до самовгодних звичок; тому хочу й рвуся противитися від сьогодні собі у всьому, що невгодного. Тобі побажає душа моя, і примушувати себе до того, що вгодне Тобі, хоча б усе в мені та поза мною противилось цьому. Сам я не маю сили досягнути цього, але якщо відтепер Ти зі мною, то дуже ? уповаю, що Ти сам будеш творити в мені все потрібне. Пориваюсь і шукаю, і нехай буде серце моє єдине з Твоїм серцем; і уповаю, що це буде мені благодаттю Твоєю. Пориваюсь і шукаю нічого не бачити й не чути, ні про що не думати й нічому не співчувати, крім того, до чого поведе й на що буде вказувати Твоя воля, яка визна­чена Твоїми заповідями, та уповаю, що це буде мені дією сили Твоєї в мені. Пориваюсь і шукаю не відходити увагою від серця, в якому є Ти, й там безнастанно споглядаючи Тебе, зігріватися променями світла, яке від Тебе виходить; і уповаю, що це буде для мене дотор­ком і обняттям долоней Твоїх. Пориваюсь і шукаю, нехай відтепер Ти будеш для мене світлом, силою і радощами; і уповаю, що це буде мені спасительними діями Твоїми на душу мою. Про це й молюсь і безнастанно молитися буду. О, премилосердний Господи! Нехай так мені буде”.

Потурбуйся потім день за днем щораз то більше сповнюватися вірою в силу пресвятого таїнства Євхаристії, і не переставай дивуватися цій дивній тайні. Подумай, як Бог під видом хліба та вина являє тобі себе і справді є в тобі, щоб зробити тебе святим, препо­добним і блаженним. Бо блаженні ті, які, не бачили, вірують, за словом Спасителя: “Щасливі ті, які не бачивши увірували” (Ін. 20:29). І не бажай, щоб у цьому житті Бог являв себе тобі під якимось иншим видом, крім цього таїнства. Намагайся зігрівати в собі тепле бажання хотіти його, й щоденно роби успіхи в ревній готовності творити лишень Божу волю і в духовній мудрості робити її царицею й правителькою всіх твоїх діл: і духовних, і душевних, і тілесних. І щоразу, як причащаєшся цієї безкровної жертви, й себе самого приноси в жертву Богові, тобто виявляй повну готовність через лю­бов до Господа, який пожертвував собою за нас, терпіти всяку скор­боту та всяку напасть, які можуть зустрітися у твоєму житті.

Св. Василій Великий, зі слів св. Павла, повніше окреслює обо­в’язок, який накладається св. причастям на причасників, що ті, що причащаються Тіла та Крові Господа, сповіщають смерть Його (1Кор. 11:26). Смерть же була прийнята Господом за всіх людей, і за причасників – для чого? “А Він умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для Того, Хто за них умер і воскрес” (2Кор. 5:15). Отже, ті, що причащаються з вірою і любов’ю, з го­товністю до віддання життя бути вірним Божим заповідям і кожній, виявленій Ним волі, беруть на себе обов’язок вже не жити більше для себе, для світу та гріха, але для прийнятого ними у св. причасті Господа Бога, за них померлого й воскреслого.

Нарешті, прийнявши у св. причасті Господа, Який пожертвував себе за тебе, і бувши спільником сили цієї жертви, в її ім’я піднеси до небесного Отця, після подяки та славослів’я, молитви і про твої потреби, душевні та тілесні, потім за св. Церкву Божу, за рідних, добродіїв і за душі померлих.

Поєднана з жертвою, якою Син Божий випросив нам від Бога Отця всяку милість, молитва ця буде почута й не залишиться без плоду.

Глава 4. Про духовне причастя.

Причащатися Господа в тайні Тіла та Крові можна тільки у визначений час, хто як може та намагається, але не більше одного разу в день. Внутрішньо ж, в дусі, причастя Його сподоблятися – тобто перебувати в Його благодаті, в безперервному з Ним спілкуванні і, якщо Він захоче, серцем відчувати це спілкування – можемо кожну годину та кожну мить. Причастившись Тіла та Крові Господа, ми, за Його обітницею, приймаємо Його самого, і Він вселяється в нас зі всіма своїми благодатями, даючи й серцю, готовому, відчувати це. Після причастя справжні причасники завжди перебувають у благодатному стані. Тоді серце вкушає Господа духовно. Оскільки ми і тілом обмежені, і оточені зовнішніми справами та відносинами, в яких з обов’язку повинні брати участь, то духовне вкушання Господа через роздвоєність нашої уваги й почуття день у день послаблюється, закривається і ховається. Ховається відчуття вкушання Господа, але спілкування з Господом не переривається, якщо, на нещастя, не переможе якийсь гріх, що порушує благодатний стан. З солодкістю вкушання Господа не може зрівнятися ніщо. Тому ревнителі, відчувши її зменшення, поспішають відновити її в силі, й, відновивши, відчувають, що ніби знову вкушають Господа. Це і є духовне причастя Господа. Таким чином воно присутнє між одним і другим Його причас­тям в святих таїнствах. Але воно може бути й безперервним у тому, хто завжди зберігає своє серце чистим і постійно тримає свою увагу та почуття піднесеними до Господа. Водночас воно є даром благо­даті, яка дається тим, хто старанно, не шкодуючи себе, трудиться для Господа.

Але й те, якщо хтось часом вкушає Господа в дусі, є даром бла­годаті. Від нас є тільки бажання цього дару, спрага та пильне шу­кання. Але є також діла, які відкривають йому шлях і сприяють його прийняттю, хоч він завжди приходить раптово. Діла ті – це чиста з дитячим риданням сердечна молитва та особливі акти само­зречення в ряді чеснот. Коли немає на душі гріха, коли не відкидаються гріховні думки та почуття, тобто коли душа чиста й взиває до Бога, то що може перешкодити Господу дати душі себе смаку­вати, а душі відчути це смакування. Саме так і є, якщо тільки Гос­подь не бачить, що для блага душі треба трохи продовжити спрагу Його та жагу незадовільненою. Між актами самозречення найсильнішими в цьому відношенні є смиренний послух і потоптання, звільнення себе від наживання майна, благодушне перенесення наклепів і все це в дусі повного віддання себе на Божу волю. Такі дії найбільше уподібнюють того, хто так чинить, до Господа, й Господь, який є присутній, дає себе відчути його душі. Чисте й ста­ранне виконання всіх Божих заповідей має своїм плодом вселення Господа в серце з Отцем і Святим Духом (Ін. 14:23).

Духовне причастя Господа не слід плутати з мисленним згаду­ванням про причастя Його в таїнствах Тіла та Крові, навіть якщо б це супроводжувалося сильними духовними відчуттями та великою спрагою причаститися Його у святих таїнствах. Не потрібно також плутати й того, що дається присутніним у храмі при звершенні таїнства Євхаристії. Вони сподобляються Божого освячення і бла­говоління, як учасники в принесенні безкровної Жертви вірою, сокрушенням і готовністю жертвувати себе на славу Божу, й у міру цих намірів; однак це не те саме, що причастя, хоч воно тут таки може відбутися.

Глава 5. Про подяку Богові.

Кожне благо, яке маємо, та всяке добро, яке робимо, є Боже й від Бога. Тому нашим обов’язком є дякувати Йому за все, за кожне бла­го, яке отримуємо від щедрої Його правиці, явне чи ні, за всякий доб­рий дар, за кожен добрий подвиг і за всяку добру перемогу над воро­гами нашого спасіння, як нам і заповідано: “…за все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Іісусі” (Сол. 5,18). Дбай, щоб зігрівати в собі почуття подяки до Бога щойно прокинувся зі сну, потім упро­довж дня і засинай також зі словами подяки на вустах, тому що ти занурений в Божі благодіяння, серед яких є і сон. Богові не потрібні твої подяки, але Божі благодіяння тобі необ­хідні. Пристановищем і сховищем цих благодіянь у тобі є вдячне серце. Найкращим засобом, щоб зберегти прихильність благодійника до себе, – говорить св. Златоуст, – є пам’ять про добро та безпе­рервна подяка. І св. Ісаак пише: “Подяка того, хто приймає, спонукає того, хто дає, давати дари ще більші від попередніх. Хто невдячний за мале, той і невдячний буде за велике. Дар не збільшується тільки тоді, коли немає за нього подяки” (Сл. 2). Святий Василій Великий додає до цього благотворну пересторогу: “Тому, що ми не дякуємо за блага, які отримали від Бога, то щоб привести нас до тями, необхідно їх у нас забрати. Як очі не бачать дуже близько, але вимагають відповідної від­стані, так і невдячні душі через втрату благ звичайно починають відчувати попередню милість і, не відчуваючи ніякої вдячности до свого благодійника, поки користувалися дарами, після втрати шкодують за минулим (Слово про подяку, т. 4, с. 74).

Почувши сказане, ти можеш спитати, як розігріти в собі почуття вдячности Богові та завжди його зберігати? Розглянь усі Божі благодіяння до людського роду, й до тебе самого, й частіше думай про них і прокручуй в своїй пам’яті, і якщо в тебе є серце, то не зможеш не підносити до Бога подячних пісень. Приклади цього ти знайдеш у молитвах і в писаннях святих. Ось як описує св. Василій Великий Божу щедрість до нас. “Ми із небуття приведені в буття, створені за образом Створителя, маємо розум і слово, які станов­лять досконалість нашої природи, та якими ми пізнали Бога. Ре­тельно вивчаючи красу творінь, у них ми вбачаємо великий Божий промисел і Божу премудрість. Ми можемо розрізняти добре й пога­не; самою природою ми навчені вибирати корисне та відвертатися від шкідливого. Будучи відгороджені від Бога гріхом, ми знову по­кликані до спілкування з Богом, визволені кров’ю Єдинородного Сина від ганебного рабства. А надія воскресіння, і насолода ангель­ськими благами, царство на небесах – обіцяні блага, які перевер­шують силу розуміння і слова”. (Твори св. Василія Великого, т. 4, с. 51) Читай цей опис Божих благодіянь або вибери собі якийсь инший, або сам склади, додавши сюди й блага, тобі дані Богом осо­бисто. І повторюй це частіше думкою і словом, не тільки кожний день, але багато разів на день, і будеш перебувати у вдячності Богу. Але збуджене почуття не любить залишатися таємним, і шукає виявлення. Як нам виявити перед Богом свою вдячність? Роби те, що хоче від тебе Бог, який плекає тебе своєю щедрістю. Чого ж хоче Бог? Обдаровуючи тебе своїми благами, Бог хоче, щоб ти, бачачи їх, безнастанно згадував про Нього, – і згадуй; хоче, щоб ти припав до Нього всією любов’ю, – і припади; хоче, щоб ти ні в чому не відступав від Його волі і намагався у всьому Йому догоджувати, – і чини так; хоче, щоб ти у всьому на Нього єдиного надіявся, – і на­дійся; хоче, щоб ти, згадуючи як часто ображав свого Доброчинця злими та сороміцькими ділами, відчував у собі жаль за вчинене, каявся в тих гріхах, оплакував їх, поки не змиришся зі своєю совістю і не отримаєш свідчення, що й Бог пробачив тобі все, – і роби так.

Бачиш, яке широке поле для вдячности, які розмаїті способи виконання цього обов’язку! Завдяки цьому усвідом, як непростимо грішить той, хто виявляється невиправним, і запалай ревністю, аби не заплямувати себе цим гріхом. Невдячність до людей називається чорною. Яке підбереш слово, щоб ним назвати невдячність до Бога? Отже, завжди зігрівай у собі почуття вдячности Богові, особ­ливо дбай про це в храмі під час літургії, на якій приноситься Бого­ві безкровна жертва – Євхаристія, що значить подяка. Пам’ятай, що ти нічим иншим не зможеш виразити подяку Богові як тільки повною готовністю все своє життя і себе самого принести в жертву Богові на славу Його всесвятого імени.

Глава 6. Про віддання на Божу волю.

Той, хто покаявся, віддає себе на служіння Богові, й відразу по­чинає служити Йому виконанням Його заповідей і Його волі. По­чинається самовіддана праця. Заповіді – не важкі, однак, хто їх виконує, зустрічає багато перепон, особливо у своїх внутрішніх нахилах і звичках. Невтомний подвижник з Божою поміччю врешті все перемагає.

Подвижник робить усе сам, хоч з Божою допомогою. Але з пер­ших днів досвід дає йому зрозуміти, що, які б він не докладав зусилля, звершується тільки те добре діло, на яке сходить сила з висоти. Що далі, тим більше росте переконання в цьому. Зі встановленням миру внутрі, воно набирає сили і стає домінуючим, і врешті пере­ростає в абсолютну відданість на Божу волю, в повне віддання себе Божій дії. Божа дія в подвижниках за спасіння починається з пер­ших хвилин навернення до Бога, і це навернення вона сама й тво­рить. Однак воно зростає мірою того, як подвижник, відвертаючись від себе, приступає до Бога й, упевнившись у своєму безсиллі, утверджується в надії на Божу силу. Коли нарешті він усього себе віддасть Богові, то Бог діє в ньому, вказуючи на належне діло і виконуючи його. Це – вершина християнської досконалости, “бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням”(Флп. 2:13). Зерно такого стану, як говорилося в нас на початку, вбачається в тому, щоб надіятися не на себе, а на Бога; а тут воно показується як таке, що вже дозріло. У чому суть абсолютної відданости на Божу волю, взнається тоді, коли вона виявиться в своїй силі. Вона приходить сама по собі, й немає жодних особливих правил для її здобуття, щоб можна було сказати: роби те й те, і отримаєш. Вона росте непомітно, коли не надіємось на себе й надіємось на Бога. Я згадав про неї тому, що потрібно було де-небудь згадати, а згадування в кінці попередньої глави про принесення себе в жертву Богові подало причину згадати про неї тепер. Віддання себе повністю на волю Божу – це і є від­дання себе Богові на цілопалення.

Засвідчується цей стан умертвленням себе – своїх розумінь, бажань і почуттів або смаків, щоб жити Божим розумом, в Божій волі. В цьому ділі нас випередив Господь Спаситель. Він усього себе віддав Богові й Отцю і в собі – нас, бо “ми – члени тіла Його” (Еф. 5,30). Отже, поспішімо вслід за Ним, бо Він за нас дав слово Богу Отцю (Ін. 17:19), очікуючи, що ми справді будемо такими й так зробимо. Чому таке жертвоприношення відбувається в кінці, а не на початку? Тому, що жертва Богові повинна бути досконалою, без­доганною. Досконалість на початку є предметом, який шукається, а не наявним. Коли ж отримують його, тоді й в жертву треба при­нести себе. На цю жертву чоловік спочатку тільки посвячує себе, а в кінці приносить себе в жертву. До досягнення досконалости не можна себе принести в жертву цілопалення. Інші жертви можна принести: жертву умилостивленім, жертву очищення, жертву подя­ки, однак не жертву цілопалення. Поставити собі це за мету можна, можна говорити про це, але це буде слово, а не діло. Воно творить­ся без слів. Знай, що якщо ще маєш прив’язання до чого-небудь земного, якщо спираєшся на що-небудь в тобі або поза тобою, крім Бога, якщо знаходиш смак в чому-будь сотвореному й насолоджу­єшся тим, – то ти ще не здатний до цілопалення.

Потрудись спочатку відвернутися від всього, зроби, щоб в тобі завмерло все життя і залишилось одне життя в Бозі, аби вже не ти жив, а жив у тобі Бог Отець і Христос Господь і Дух Святий, і тоді віддай себе Богові, або тоді ти будеш відданий Богові. А до цього май для Бога жертвою дух сокрушенний і серце сокрушенне і сми­ренне, й задовольняйся цим до певного часу, але не завжди. Бо все-таки ти повинен нарешті дійти до того, щоб себе принести Богові в цілопалення.

Глава 7. Про теплоту в серці й про охолодження та сухість серця.

Духовна теплота в серці є плодом почуття до Бога й до всього божественного. Зародження її починається разом з наверненням до Бога в покаянні. Під час покаянних трудів над очищенням серця вона щораз то посилюється, і з такої, що переривається, або час від часу відвідує серце, поступово переходить в безперервну, поки нарешті стане звичайним станом серця.

Коли св. Іоанн Ліствичник радив: намагайся завжди бути в почутті до Бога та божественного, то розумів цю теплоту. Кожен предмет, який солодить серце, – водночас зігріває його, тому тепла в серці багато. Духовна теплота народжується від дії на серце духов­них предметів, що буває в ході духовного життя. Характерна риса її – відірвання від усього сотворенного й заполонення уваги Богом і всім божественним. Цією рисою вона відрізняється від теплот душевних і тілесних, як небо від землі. Почуття духовної теплоти скупчене та є простим і поодиноким, але по суті – воно є злиттям в одне багатьох духовних рухів, як про­мінь сонця є злиттям семи райдужних променів. У ньому є благого­віння, сокрушення, зворушливе припадання, поклоніння, свята ревність, любов до Бога. Оскільки всі ці духовні почуття не відразу встановлюються в серпі, так і духовна теплота не зразу стає влас­ністю нашого серця.

Поки духовна теплота в серці не зробиться постійним його ста­ном, до тих пір вона приходить і відходить. Приходить або сама со­бою, як небесний гість, або буває плодом духовних вправ – читання, розважання, молитви, актів самозречення і доброчинства. Відходить тоді, коли увага відхилиться від духовних предметів, а за ним і серце скуштує і насолодиться чимось недуховним. Цим, як водою вогонь, гаситься духовна теплота.

Хочеш зберегти в серці духовну теплоту? Будь увагою всередині й: молитовно стій в серці перед Богом, не допускай блукання помислів, що розсіюють, не пускай в серце співчуттів до чого-небудь душевного та плотського, відразу переривай зародження клопітливости, зберігай живою ревність про боговгодження і про спасіння душі. А в зовнішніх справах тримай розумний лад, спрямовуй їх до головної твоєї мети, й роблячи одне, не завантажуй думки турботою про инше. Однак додам, коли пізнаєш цю теплоту, ти не зможеш не намагатися зберегти її. Спілкуючись, ти станеш вживати придатні до цього засоби, а вживаючи їх, побачиш, як тобі зручніше зберегти свою теплоту. Якщо розумно візьмешся за це діло, то духовна теп­лота стане тобі вірною наставницею і навчить тебе, як справитися зі своїм нутром і як тримати себе в зовнішніх ділах й у всій своїй поведінці, щоб її зберегти.

Наскільки солодка присутність духовної теплоти в серці, на­стільки ж гірко, болісно та страшно, коли вона відійде. Відходить вона тоді, коли увага й серце відхиляються від духовного та звер­таються до недуховного. Під цим розуміється не щось гріховне, бо той, хто відчув духовну теплоту, буває до цього неохочий, а все ду­шевно-плотське, суєтне, земне, матеріальне. Щойно схилиться до цього увага, духовна теплота відразу зменшується. Коли ж і серце до цього схилиться, вона зовсім відходить і залишає по собі байдужість до всього божественного та до самого Бога, й до всіх ду­ховних вправ і занять, які робилися, щоб зберегти цю теплоту. Хто опам’ятається відразу та поспішить вернутися у свій звичайний стан, в якому приходить теплота, то теплота рано чи пізно відновлюється. Але хто не зверне на це уваги й через розсіяність, захоп­лення і надію на себе дозволить собі свідомо не поспішати в цій охолоджуючій атмосфері, й тим більше, якщо й на ділі задоволь­нить свої недуховні смаки, то в нього й сама ревність про духовне життя захитається, або й зовсім завмре. Останнє є передвісником падіння в попередні звичайні гріхи, які не забаряться напасти на безпечного. Але той, хто опам’ятався, і звідси легко може верну­тися до свого попереднього духовного стану.

Так завжди відбувається охолодження. Стається це з нашої вини, а зокрема через послаблення уваги й чування над собою або через спокуси навколишнього світського середовища, коли прина­ди світу обманом виводять людину з нутра, або через підступи дия­вола, якому вдається виманити людину із себе назовні, в чому він деколи має успіх, додаючи до природніх рухів образів і свої, най­більш привабливі, иноді діючи якимось чином і на тіло. Але яка б причина не була, дія охолодження починається виходом уваги зсе­редини й встановлюється прив’язанням серця до чого-небудь, спо­чатку пустого й суєтного, а потім пристрасного й гріховного. І в цьому завжди винна сама людина. Бо ні світ, ні диявол не змушу­ють волю, а тільки спокушають її.

Буває охолодження і від благодаті. Духовна теплота в істинно­му своєму вигляді є плодом присутности в серці благодаті. Коли присутня благодать, то на серці тепло, а коли відходить – холодно. Відходить благодать і тоді, коли чоловік сам виходить назовні до непотрібних речей. І тоді цей відхід благодаті й називається кара­ючим. Але деколи благодать сама відходить, щоб Божі раби досягли більшого духовного успіху. І тоді цей відхід називається повчаль­ним. Але наслідок і в цьому випадку такий самий – охолодження, почуття пустоти в серці, бо відійшов гість і відвідувач. Різниця в цих охолодженнях та, що охолодження, яке стається з нашої вини, розслаблює саму ревність про духовне життя; а охолодження внас­лідок повчального відступу благодаті ще більше розпалює її: що є однією із цілей повчального відступу благодаті. Благодать Божа сама, повчально, відходить з таких причин: щоб розігріти ревність, яка деколи послаблюється від довгого перебування в спокої; щоб людина уважніше роздивилася і відхи­лила співчуття та заняття, які не прямо належать до боговгодного життя і не мають своєї цілі в Бозі; щоб відновити в більшій силі сві­домість та почуття, що все добро, яке в нас є, плід Божої благо­даті; щоб на майбутнє більше цінували Божі даяння, і більше турбу­вались про пильнування їх, та глибше смирялися; щоб щиріше від­давали себе в руки Божого провидіння, з абсолютним відреченням і приниженням себе; щоб не прив’язувались тільки до духовних потіх і не ділили таким чином свого серця надвоє, бо Бог хоче, щоб воно ціле належало Йому; щоб і при дії благодаті Божої не опускали рук, а безнастанно працювали на Божій дорозі, напружуючи всі сили, які дав нам Богом саме для того. Таким чином, коли охолодження випливає з повчального відступу Божої благодаті, то причиною цього є ти сам: бо благодать Божа хоч відступає сама, але відступає, дивлячись на тебе. Тому, коли ти відчуваєш в собі охолодження до речей і занять духовних та до всього божественного, ввійди в себе й роздивись, з якої причини воно сталося. Якщо в цьому твоя провина, то поспіши її усунути й згладити, ревнуючи не про повернення духовних потіх, а скоріше про знищення того, що здається негідним Богові. Якщо ж не побачиш нічого такого, скорись Божій волі й скажи собі: “Так хотів Бог. Нехай буде воля Твоя, Господи, на мені немічнім і нікчемнім”. А потім, терпи та чекай, не дозволяючи собі яким-небудь чином від­ступати від звичайного порядку свого духовного життя і духовних практик та вправ. Перемагай несмак до них заставлянням, не звер­таючи уваги на помисли, які казатимуть, що таке заняття є безплід­не; охоче пий цю чашу гіркоти, промовляючи до Господа: “Бачиш смирення моє і труд, і не залиши милости Твоєї мене”, і кріпи себе на це вірою, що цю чашу піднесла тобі Божа любов, яка бажає тобі більшої духовної досконалосте.

Не на Фавор тільки охоче йди вслід за Господом, але й на Голготу, тобто не тільки тоді, коли відчуваєш в собі всередині божест­венне світло й духовні потіхи та радощі, але й коли нападають зать­марення, скорботи, туга й гіркота, які доводиться часом відчувати душі від диявольських спокус, внутрішніх і зовнішніх. Нехай навіть охолодження буде супроводжуване таким затьмаренням і збенте­женням, що ти не будеш знати, що тобі робити й куди звернутися, не бійся і при цьому; стій твердо в своєму чині, тримайся на цьому хресті покірно, далеко відкидаючи від себе всяку земну потіху, яку надумає запропонувати світ, або тіло, по науці ворога. Намагайся також окривати цю неміч свою від кожної особи, й не говори про неї нікому, крім свого духовного отця, не нарікаючи на післаний на тебе тягар, а швидше шукай повчання як на майбутній час уникати, а цю благодушно перенести, поки Богові вгодно буде тримати тебе в ній.

Твої молитви, причастя й инші духовні вправи продовжуй ро­бити як звичайно, і роби їх не для отримання духовних насолод, не для того, щоб тебе зняли з цього хреста, а для того, щоб була тобі подарована сила благодушно перебувати на ньому на славу розіп’я­того за нас Христа Господа й завжди жити й діяти так, як це Йому вгодно. Якщо деколи й не можеш ти в цьому стані молитися і пере­бувати в добрих думках, як звичайно, через велике затьмарення і збентеження ума, то роби все це як можеш, тільки без лінивства й послаблення собі; і те, що не можеш ти виявити у досконалості ді­лом, буде прийняте як зроблене в досконалості по твоєму бажанні, шуканні та зусиллі. Перебувай в цьому бажанні, шуканні й зусиллі, й побачищ дивні плоди цього натхнення і силу, які виповнюють твою душу.

Запропоную тобі зразок, як треба тобі взивати до Бога під час такого затьмарення ума. Взивай: “Чому побиваєшся, душе моя, і три­вожишся в мені? Надійсь на Бога, бо я ще буду Його прославляти: Спасителя обличчя мого і мого Бога” (Пс. 43:5). “Чому, о Господи, стоїш здалека, ховаєшся під час скорботи?” (Пс. 10:1). “Не покидай мене, о Господи; мій Боже, не віддаляйсь від мене!” (Пс. 38:22). Згадай молитву, якою за Божим натхненням молилась Сара, люба жінка Товії, під час своєї скорботи, й промов, взиваючи: “По правді знає кожен, хто працює для Тебе, Господи, що це життя, якщо піддаєть­ся випробуванням, буде увінчане, і якщо буде в скорботі, то прийме визволення, і не перейде в тління по Твоїй милості. Ти не хочеш нашої загибелі: після бурі та хвиль подаєш спокій, після плачу та сліз даруєш радість. Нехай буде Твоє Ім’я благословенне на віки, Боже Ізраїля!

Пригадай і Христа Господа, який у Гефсиманському саду та на хресті, через безмірні страждання, почувався покиненим своїм не­бесним Отцем, і, відчуваючи подібне, взивай від серця Його сло­вами: “Нехай буде Твоя Господи, воля! Нехай буде не як я хочу, але як Ти хочеш!” (Мф. 26:39). Учини так, і твоє терпіння, твоя молитва почне підноситись до Бога як полум’я жертви твого серця. І ти за­свідчиш цим, що тебе наповнює жива готовність волі з міцною, як смерть, любов’ю іти вслід за Христом Господом з хрестом на раменах, по кожній стежці, якою б Він не кликав тебе до себе. Це істинне життя в Бозі! Бажати і шукати Бога заради Бога, і мати Його – вкушати так і такою мірою, якою Він хоче. Якщо б люди ставали на шлях життя в Бозі з таким настроєм, і твердістю його вимірювали свої успіхи в цьому плині, а не припливами духовних солодощів і втіх, то вони не були б так легко обмануті ні самі собою, ні підступами ворога, й, зустрічаючи сухість і охолодження, не знемагали б без користі, аж до нарікання. А навпаки, з подякою в приймали їх і терпіли у впевненості, що, як того хоче Бог, то це сталося їм на благо, й, не звертаючи на них уваги, з більшою ревністю і з більшим самовідреченням продовжували йти шляхом боговгодного життя, зі всім його устроєм.

Деколи трапляється, що тоді, як душа знемагає в такому охоло­дженні й у такому несмаці до всього духовного, то ворог нападає сильніше, піднімаючи недобрі помисли, сороміцькі порухи й при­надні сни. Мета у нього одна, щоб, упавши у відчай від почуття, що Бог її лишив, людина опустила руки й схилилася до чогось прист­расного, бо тоді йому вже легко запровадити її у вир гріховного життя. Знаючи це, стій твердо. Нехай вирують навколо серця грі­ховні хвилі; але поки є в тебе небажання гріха та бажання бути вір­ним Богові, то корабель твій цілий. Благодать Божа відібрала від тебе свої втіхи, але вона поряд і наглядає, і не залишить тебе без допомоги, поки воля твоя на боці добра. Стій твердо, сповнюючись упевненістю, що ця буря швидко мине, а разом з нею закінчиться і твоя сухість. Вір, що це допущено задля твого добра, бо, перетер­півши спокусу, вийдеш з неї з більшою свідомістю своєї немочі, збільшим смиренням і більшою упевненістю в завжди готовій для тебе Божій допомозі. Про подібні бурхливі ворожі напади я вже мав нагоду тобі говорити. Ще раз їх переглянь.

Глава 8. Про пильнування та іспит совісти.

Скільки сил зберігай, брате, совість свою чистою і в думках, і в – словах, і в ділах, нехай буде вона завжди бездоганною і ніколи нехай не осуджує й не гризе тебе. Якщо будеш так робити, то вона набере більше сил у тобі й у твоїй внутрішній і зовнішній діяльнос­ті, і, ставши володаркою над всім, почне добре керувати твоїм жит­тям. Чиста совість і твоє життя вчинить бездоганним, бо тоді вона буде чутливою і сильною на добро й проти зла. Вона є законом, що Бог накреслив у серцях людей, аби освітити їх шляхів і належно керуватися у всьому, як вчить апостол Павло, називаючи її “ділом закону, написане в їхніх серцях” (Рим. 2:15). Основуючись на цьому, св. Ніл дає кожному такий урок: “У всіх своїх ділах, як світильни­ком, користуйся керівництвом совісти”.

Зберігати совість свою бездоганною тобі треба у чотирьох аспектах: щодо Бога, щодо себе самого, щодо ближніх і щодо всіх речей, які в тебе в руках. Усе це ти знаєш, лишень нагадаю тобі найголовніше. Щодо Бога – перебувай в Божій пам’яті й ходи в Божій присутності. Усві­домлюй себе ношеним і хороненим Божою силою, і веденим до то­го кінця, для якого Він покликав тебе до буття; і себе і все своє посвячуй на служіння Богу й на славу Його імени; у Ньому живи, на Нього уповай і Йому віддай свою долю, тимчасову і вічну.

Щодо себе, – будь справедливий до себе й кожній частині своєї природи віддавай належне: дух твій, що шукає Бога, небесного та вічного, нехай панує над душею і тілом, які мають призначення влаштовувати тимчасове життя; душа, яка кориться навіюванням духа, шию ума нехай нахиляє богооб’явленій істині й нею нехай освячує всю царину свого знання; волю нехай тримає в Божих заповідях, не даючи їй схилятися до своїх похотей; серце нехай вчить знаходити смак тільки в Божих речах й в усьому, що носить відбитки та служить виразом божественного, й у цьому дусі нехай провадить свої діла й життєві та суспільні порядки; тілу давай по­трібне й, зберігаючи в цьому строгу міру, візьми собі за правило ніколи ні в чому не “дбати про тіло в похотях” (Рим. 13:14). Дотри­муючись цього, ти будеш добрим управителем й істинним добро­чинцем для себе. Щодо ближніх, – шануй усіх, як Божий образ, усім бажай добра и твори добро скільки можеш, перед усіма смиряйся і всім догоджай в межах добра. Радій з тими, що радіють, і плач з тими, що плачуть. Нікого не осуджуй і не понижуй, навіть в думці й у почутті. Від тих, що шукають у тебе поради та настанови, не ховай Істини, якщо знаєш. Сам в учителі нікому не набивайся. А найбільше зберігай мир і згоду зі всіма, з готовністю на різні зі свого боку жертви, уникай кого-небудь спокусити.

Щодо речей,- з повагою стався до всього, як до творіння Божого, яке Бог дає тобі у володіння, зберігай та використовуй його на Божу славу, будь задоволений всякою мірою його і дякуй за це Богові. Ні до чого не плекай пристрасти й на все дивись, як на зовнішні способи та засоби, щоб вільно користуватися ними й не мати до них прив’язання і перешкод у своїх добрих починах – не дозво­ляй собі спочивати в них, не хвались своїм, не заздри чужим, не будь скупим і не будь марнотратником не на добро.

У тому чи иншому вигляді все це доводиться виконувати щодень кожному. Якщо так добре будеш жити, то будеш мати й доб­ру совість, наслідуючи св. Павла (Євр. 13:18).

Хто хоче добре жити, так і робить, намагаючись ні в чому не згрішити й нічим не заплямувати своєї совісти. Однак при цьому проскакують або думки та почуття, або слова, а то й неправдиві діла, часом непомітно, або й помітно, та запорошують чисте облич­чя совісти, так що до кінця дня, рідко хто не стає подібним на мандрівника, який йшов по курній дорозі й у якого всюди набилася пилюка: і в очі, і в ніс, і в рот, і в волосся, і покрила все обличчя. Тому й треба кожному, хто дбає про спасіння, робити ввечері іспит совісти й, виявивши прогрішення, яких допустився впродовж дня в думках, словах і ділах, очистити їх покаянням, тобто зробити те саме, що робить запорошений мандрівник: він миється водою, – а рев­нитель спасіння очищує себе покаянням, сокрушенням і сльозами.

Іспит повинен з’ясувати все – добре й недобре, правдиве й не­правдиве. Що побачиш правдивим по суті діла, подивись, чи прав­диве воно за наміром і метою, чи правдиве воно за способом вико­нання, і чи правдиво виглядає по виконанні, чи не зробив це напо­каз або задля догоджання людям чи собі, – чи до місця це, чи до часу, чи до особи; й нарешті, чи не похвалився ти перед собою, чи не помріяв про себе, не віддавши хвали Богові. Правдиве діло є правдиве лишень тоді, коли воно робиться із покори Божій волі та на славу Божу, з повним самовідреченням і самозабуттям.

Що побачиш неправдивим, з’ясуй, як так сталося, що ти вчи­нив це, маючи бажання робити лишень правдиве, які були до цього внутрішні й зовнішні нагоди та причини, й що би ти мав робити в цьому випадку, аби не згрішити, та чому ти цього не зробив. Потім, осудивши себе, а не когось иншого чи щось инше, з’ясуй, як треба тобі триматися, щоб знову не згрішити в подібних випадках, і постанови рішуче виконувати це, без ухиляння й послаблення собі або на догоду людині, використовуючи таким чином і нечистоти для підживлення ниви свого серця.

Закінчивши іспит, за все добре подякуй Богові, та не присвоюй собі в цьому жодної частки, бо істинно “Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням” (Флп. 2:13), і без Нього не можемо ми творити нічого доброго (Ін. 15:5). Подякувавши Богові, забудь те, наслідуючи св. Павла, щоб за його прикладом з більшим старанням прямувати до того, що попереду (Флп. 3:13). У всьому злому покайся і сокрушись перед Господом, ганьблячи себе за те, що на своїй тра­пезі предложення ніколи не приносиш Йому абсолютно чистих хлібів, а завжди зі сміттям, та постанови строго пильнувати себе наступного дня, щоб нічого не було неналежного, не тільки в ділах і словах, але й у думках і почуттях.

Ті, що все це беруть до уваги, тобто іспит і кінцеву його дію, діють протягом дня так, що ввечері іспит совісти стає в них тільки повторенням денного, його виправленням і доповненням. І не можна не погодитися, що такий спосіб діяння кращий та природніший. Від совісти не сховаєш того, що допущено недоброго. Помі­тивши це, вона відразу починає непокоїтися. Чи не природніше відразу її заспокоїти самоосудженням, сокрушенням і постановою випра­витися, аніж залишати це до вечора?

Подам тобі ще деякі вказівки щодо цього.

Якнайретельніше розбирай свої діла і, заглиблюючись в їх при­чину, нещадно себе суди. Чим далі будеш заглиблюватися у все, що є в тобі й від тебе, і неправдиве усувати, а в правдивому утверджуватися, тим скоріше очиститься твоя совість; подібно як з криницею: чим глибше її копають, тим чистіша буває в ній вода.

Совість, пізнавши добро та зло, почне вимагати дії відповідно до першого і переслідуватиме судом та доріканням за допущення другого. Але поки вона дійде до повного пізнання одного і другого або поки здобуде навик “розрізняти добро від зла” (Євр. 5:14), вона деякою мірою залежатиме від инших душевних сил, зокрема від розсудливосте. Розсудливість, поки не очиститься серце від пристрастей, нерідко буває підкуплена останніми, які затьмарюють око совісти, заводять її в оману, й вона признає не раз чорне за біле. Тому, поки ти ще борешся з пристрастями, при іспиті совісти став свої діла перед дзеркалом Божого слова й ним керуйся при визна­ченні їх якости та гідности. При цьому не соромся і не лінуйся звертатися до свого духовного отця.

Починай і закінчуй обмірковування своїх діл щирою молитвою, нехай Господь дасть тобі очі бачити таємне свого серця, бо “лукаве над усе у світі серце людське – і ледаче!Хто його збагнути може?” (Єр. 17:9). Бо “Бог більший, ніж наше серце, і Він усе знає” (Ін. 3:20), “Він один знає серця всіх синів людських” (Цар. 8,39). У серці гли­боко сховані неправдиві почуття, які деколи миттєво проходять в ділах, а деколи, не помічені, обкаджують їх гріховним запахом. Ось і молись з пророком Давидом: “…від гріхів таємних очисти мене!” (Пс. 19:13).

Глава 9. Про приготування до боротьби з ворогами у смертну годину.

Хоч усе наше життя на землі є безнастанною боротьбою, яку нам треба вести до кінця, але найголовніша й найвирішальніша бо­ротьба очікує нас в годину смерти. І хто падає в цей момент, той вже не встає, і не дивуйся цьому. Бо якщо ворог наважувався при­ступати до безгрішного Господа при кінці Його перебування на землі, як сказав сам Господь: “…надходить бо князь світу цього. Що­правда, у Мені немає він нічого” (Ін. 14:30), то що може стримати його від нападу на нас грішних в кінці нашого життя. І святий Василій Великий говорить в тлумаченні 7-го псалма на слова: “…щоб не вхопив хтось із них, мов лев, душу мою, щоб не роздер так, що й нікому було б порятувати” (Пс. 7:3), що найневтомніші борці, які все життя боролися з бісами й уникнули їх пасток, і які встояли проти їх нападів, в кінці життя підлягають князем цього віку огляду, чи не знайдеться в них чого-небудь грішного. І тих, в яких знайдуть рани або плями й відбитки гріха, затримують у своїй владі, а ті, у яких не знайдуть нічого такого, вільно минають його й перебувають з Христом.

Якщо таке діло, то не можна не звертати на це уваги й треба заздалегідь готуватися зустріти цей час, щоб успішно його перебу­ти. Приготуванням має бути все життя. А добре приготуєшся до цього часу тоді, коли впродовж усього життя мужньо боротимешся з ворогами свого спасіння. Набувши протягом життя добру звичку перемагати ворогів, ти й у годину смерти легко здобудеш вінець перемоги.

Також частіше роздумуй з увагою про смерть, тримаючи на думці все, що має тоді статися. Якщо так чинитимеш, то ця година не застане тебе зненацька. Тому й не злякає тебе, або не злякає сильно, і твоя душа, не збентежена страхом, виявиться міцнішою та сильнішою в боротьбі й переможе ворога. Світські люди уникають думки про смерть, щоб не переривати своїх плотських утіх і насо­лод, які несумісні з пам’яттю про смерть. Тому в них щораз то біль­ше росте й міцніє прив’язаність до благ світу, яка не зустрічає жодних перешкод. Але, коли прийде година прощатися з життям та зі всіма улюбленими речами й утіхами, вони непомірно бентежаться, мучаться й бояться.

Щоб така думка про смерть принесла потрібний плід, тобі тре­ба, представляючи себе на смертному одрі, уявити й ворожі спокуси, що можуть на тебе напасти тоді, водночас відновлюючи і ті думки та почуття, які в змозі будуть їх відбити. Які саме ворожі напади можливі і як їх відбити, я викладу тобі для того, щоб ти, доки жи­вий, звик мисленно вправлятися в них, а коли надійде година смерти, використав їх і на ділі. Бо ту боротьбу й той бій, який буває тільки один раз, потрібно вміти й звикнути добре прийняти тому, кому треба неминуче їх зустріти, щоб не зробити помилки й не зазнати втрат, яких вже виправити не можна.

Глава 10. Про чотири ворожі спокуси, які приходять в годину смерти. Перша спокуса: проти віри, та про спосіб її перемагання.

Чотири найголовніші і найнебезпечніші спокуси, яким у годи­ну смерти звичайно піддають нас вороги-біси; 1) хитання віри; 2) відчай; 3) марнославство; 4) різні образи, у вигляді яких біси яв­ляються вмираючим.

Що стосується першого, то коли підступний ворог почне сіяти в тобі помисли невірства або, з’явившись видимо, заговорить проти віри, то ти, не входячи з ним у спір, збуди в собі віру в те, на що він нападає, і скажи йому зі святим обуренням: “Відійти геть з очей моїх, сатано, батько брехні. Я і слухати тебе не хочу. Від всієї душі завжди вірив і вірую у все, в що вірить моя мати – свята Церква. Цього для мене досить. І в жодному разі не допускай помислів не­вірства, а стій твердо, згідно зі Святим Писанням: “Коли вельможі гнів на тебе запалає, не кидай твого місця” (Еккл. 10:4). Усвідом і тримайся цієї свідомости, що це тільки підступ диявола, який на­магається збентежити тебе в останню годину. Якщо не зможеш твердо стояти умом, то стій бадьоро бажанням і почуттям, не дозволяй їм схилитися до пропонованого, хоч би воно прикривалося словами Писання, які наводить душогубець-ворог. Бо що б він не нагадував тобі із Писання, усе це скеровується тобі на згубу через кривотлумачення і перекручення істини Божих слів.

Якщо цей підступний змій спитає тебе: “А що вчить Церква?” – то не відповідай і не звертай уваги на його слова, і стався до нього зневажливо, знаючи, що він є сама брехня і лукавство, й що почав говорити з тобою, аби впіймати тебе на словах; заглибся в спогля­дання віри у своєму віруючому серці. Але якщо відчуваєш себе міцним у вірі та сильним в помислі й бажаєш посоромити ворога, то дай йому відповідь, що свята Церква вірить в те, що істина є одна. Якщо він знову спитає: “Яка ж ця істина?”, – то ти йому скажи: та істина, в яку він вірить, а саме, що Христос Господь хрестом вразив тебе в голову й сокрушив твою владу. А потім поглянь оком ума свого на розіп’ятого за нас Господа і помолись до Нього: “Боже мій, Творче й Відкупителю! Прийди скоріше мені на допомогу, і не дай мені хоч трохи похитнутися в істині Твоєї святої віри, але дозволь, щоб, як родився я по Твоїй благості в цій істині, так в ній перебу­ваючи закінчив моє смертне життя на славу Твого імени”.

Глава 11. Друга спокуса в годину смерти – відчай.

Друга спокуса в годину смерти, якою ворог намагається вра­зити нас, є страх при згадуванні великої кількості наших гріхів. Страху цього уникнути не можна, але він зменшується вірою у відкуплення гріхів наших хресною смертю Христа Спасителя. А ворог, затемнюючи цю віру, роздмухує страх за гріхи, аби придушити вся­ку надію на спасіння і вразити безнадійністю та відчаєм. Тому, брате мій, заздалегідь готуйся до відбиття такого нападу, й від цього часу постанови, наближаючись до воріт смерти, міцніше тримати пере­можне наше знамено – хрест Христовий, тобто мати в серці міцну віру у відкупительну силу хресної смерти нашого Господа. Коли ж, вступаючи в ці ворота насправді, відчуєш напади відчаю, то пере­дусім поспіши усвідомити, що вони є навіюванням ворога, а не результатом пригадування своїх гріхів. Такому пригадуванню власти­во породжувати смирення, сокрушення та скорботу в серці за обра­зу праведного Бога, але й усе милостивого; тому воно, хоч вражає страхом, але таким, який не гасить надії на Божу милість і, будучи нею просякнутий, дає місце сміливому упованню спасіння, відби­ваючи всяке почуття відкинутости. Знаючи це, ти не можеш не ви­знати, що коли пригадування гріхів придушує тебе і кидає у відчай, забираючи всяку надію на спасіння і вражаючи страхом відкину­тости, то все це є диявольськими підступами. Якщо усвідомиш це, тобі вже не важко буде мати тверде уповання: воно й розжене всякий відчай.

Тверде уповання занурює в споглядання Божого милосердя, в безодню якого той, хто відчув його, кидає превелику кількість своїх в гріхів, утверджуючись у переконанні, що Бог хоче й шукає нашого спасіння, а не згуби. Зміцнюватися це переконання може завжди, а найбільше через безмежну силу хресної смерти Господа Спасителя. Тому нам завжди треба ховатися у тінь хреста, особливо у таких випадках. Входячи у ворота смерти, ось якою молитвою треба помолитися до Господа Бога твого: “Господи! Я маю багато причин боятися, щоб Ти не осудив мене й, за Твоєю правдою, не відкинув мене за мої гріхи; але ще більшу маю сміливість надіятися на помилування, через безмежне Твоє милосердя, в Христі Іісусі, нашому Відкупителеві й Спасителі. Тому молю безмірну Твою благість, поми­луй мене, бідне створіння, яке осуджується своїми гріхами, але омивається безцінною Кров’ю Твого Сина та Бога нашого, нехай прославляє Тебе навіки. Всього себе віддаю в Твої руки, зроби зі мною за Твоєю милістю. Ти – єдиний Владика мого життя”.

Глава 12. Третя спокуса в годину смерти – марнославство.

Третьою спокусою в годину смерти є спокуса марнославства та переоцінення себе, яка навіює уповати на себе та на свої діла. Тому, як завжди, так і в годину смерти, не дозволяй своїй увазі зупинятися на собі та на своєму і поринати в задоволення собою і своїми ділами, хай би ти перевершував у чеснотах усіх святих. Що ж до твого задоволення, то нехай воно завжди буде в Бозі. І надійся ли­шень на Його милосердя й страждання Господа Спасителя, щоб спастися, всіляко понижуючи себе у власних очах до останнього свого подиху. А якщо тобі прийде на ум яке-небудь твоє добре діло, то думай, що це Бог зробив його тобі й тобою, а не ти, й що воно від Нього єдиного сталося.

Прибігай під покров Божого милосердя; однак не дозволяй собі очікувати його як якоїсь віддачі за тривалу й велику боротьбу, яку ти витримав, і за перемогу, яку в ній отримав. Перебувай завж­ди в спасительному страху, визнаючи щиро, що всі твої поривання, зусилля і подвиги були б марні й безплідні, якщо б Бог не взяв їх під крила свого благовоління, не співдіяв їм і не діяв у них. На це милостиве Боже благовоління і тепер поклади все своє уповання.

Якщо підеш за цими моїми порадами, то будь певний, що вороги твої в годину смерти не матимуть жодного успіху в своїх нападах на тебе. І відкриється тобі вільний шлях, яким з радістю пе­рейдеш ти з землі в небесний Єрусалим, твою бажану батьківщину.

Глава 13. Четверта спокуса в годину смерти – привиди.

Якщо б ворог, злий, лукавий і впертий, який ніколи не втомлю­ється нас спокушати, захотів у годину смерти спокусити тебе якими-небудь привидами, видіннями і переображеннями в ангела світ­ла, то ти стій твердо, з усвідомленням власної вбогости та нікчемности. І скажи йому зі сміливим і мужнім серцем: “Вернись, пога­ний, у свою темряву. Як недостойному, мені не належить видіння й одкровення. Одне мені потрібно – безмірну благість Господа мого Іісуса Христа, молитви й заступництво Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії і всіх святих”. Хай навіть за деякими вірними ознаками тобі спало на думку, що бачиш істинні видіння, які дав тобі Бог, то й тоді не поспішай їм вірити, а швидше занурся у свідо­мість власної негідности та нікчемности. Не бійся, що тим образиш Бога, тому що Йому завжди бувають приємні наші смиренні почут­тя. Якщо такі видіння необхідні для тебе, то Бог знає як зробити, щоб ти не закривав на них своїх очей, знявши з тебе вину за по­вільність у вірі в те, що вони від Нього. Бог, який подає смиренним благодать, не забере її через дії, які вони творять у смиренні.

Такими є найбільш вживані засоби, якими ворог нападає на нас у смертну годину. Однак для нападу він використовує й усяку иншу пристрасть, якою був зв’язаний у житті хтось із вмираючих і в яку найбільше впадав, і намагається збудити її, щоб той помер у пристрасному настрої, який може вирішити його долю. Тому перед наближенням години великої боротьби нам треба, любі, озброїтися проти своїх сильних пристрастей і мужньо, ставши з ними до бою, перемогти їх і очиститися від них, щоб досягти легкої перемоги й а тоді, в останню годину, яка може прийти будь-якої миті. У цьому відношенні Господь звертається до кожного: “…воюй проти них, аж поки їх цілком не знищиш!” (1Сам. 15:18).

Глава 14. Про духовний мир серця.

Твоє серце, любий, створено Богом для того, щоб воно Його єдиного любило і служило Йому за обитель. Тому Він взиває до те­бе, щоб ти віддав Йому своє серце, говорячи: “Дай мені, сину, твоє серце” (Притч. 23:26). Але так, як Бог є мир, що перевищує всякий ум, то необхідно, аби серце, яке хоче прийняти Його в себе, було мирне й вільне від усякого збентеження, бо тільки в мирі місце Його, як співає Давид (Пс. 75:3). Потурбуйся насамперед утвердити своє серце в мирному устрої, так, щоб усі твої чесноти, всі діла й под­виги були спрямовані на здобуття цього миру, найбільше ж твої доблесні діла боротьби з ворогами твого спасіння, як сказав вели­кий мовчальник Арсеній: “Всю свою турботу зверни на те, щоб внутрішній твій настрій був у Бозі, й переможеш зовнішні пристрасті”.

Мир серця бентежать пристрасті; не допускай пристрастей до серця, і воно завжди буде в мирі. Борець у невидимій боротьбі сто­їть озброєний біля воріт серця і відбиває тих, які намагаються увій­ти в нього і його збентежити. І доки серце перебуває в мирі, доти перемога над ворогами є легкою. Мир серця – це і мета духовної боротьби, і наймогутніший засіб для отримання в ній перемоги. То­му, коли пристрасне збентеження прокрадеться в серце, не кидайся на пристрасть, щоб її побороти, а зійди скоріше в серце, й нама­гайся повернути його до мирного стану. Як тільки серце сповниться миром, то й боротьбі кінець.

Життя людини є не що инше, як безперервна боротьба й без­перервне випробування. А Іов сказав: “Чи ж то життя людини на землі не служба?” (Йов. 7:1). Спокуса викликає боротьбу – й ось боротьба. Через цю боротьбу тобі потрібно завжди чувати та ревно берегти своє серце й наглядати за ним, щоб воно перебувало в мирі та спокої. Коли підніметься в твоїй душі який-небудь бентежний рух, стань з ревністю на його подолання і умиротворення серця, щоб під дією цієї спокуси не зійти на манівці. Бо людське серце подібне на годинникову гирю і на корабельне стерно. Збільш або зменш вагу гирі – й відразу зміниться рух усіх годинникових коліс і стрілки годинника перестануть правильно показувати час. Повер­ни направо або наліво стерно, то відразу зміниться рух корабля, і він зійде з того курсу, якого тримався раніше. Так, коли серце бен­тежиться, все наше нутро приводиться в безладний рух і наш ум тратить правильність свого мислення. Ось чому треба умиротворювати серце, щойно воно збентежиться чим-небудь внутрішнім або зовнішнім в час молитви чи в инший час.

І знай, що тільки тоді ти будеш вміти добре молитися, коли навчишся добре діяти в подвизі збереження свого внутрішнього миру. Сюди і спрямовуй свою увагу, обдумуючи, як досягти того, щоб кожне твоє діло робилося з умиротвореним серцем, з задово­ленням і радістю. Якщо коротко: безнастанним подвигом усього твого життя повинно бути зберігання миру свого серця, не допус­каючи впасти йому в будь-яке безладне замішання, і всі свої діла ти маєш робити в цьому мирі зі скромністю, як написано: “Сину, вико­нуй діла свої скромно” (Сир. 3:17), – і сподобишся обіцяного блажен­ства: “Блаженні тихі, бо вони успадкують землю” (Мф. 5:4).

Глава 15. Про способи збереження внутрішнього миру.

Щоб зберегти внутрішній мир, роби ось що:

1. Найперше тримай упорядкованими свої зовнішні почуття і втікай від вольности у своїй зовнішній поведінці, – а саме, не ди­вись, не говори, не махай руками, не ходи та нічого иншого не роби як-небудь, поспіхом, але завжди благочинно й поволі. Звикнувши тримати себе з благочинною повільністю у своїх зовнішніх руках і ділах, легко й без зусиль досягнеш того, щоб мати мир у собі, у своєму серці. Бо, за свідченням отців, внутрішній чоловік свій настрій приймає від зовнішнього.

2. Постанови любити всіх людей і зі всіма жити в згоді, як заповідає св. апостол Павло: “Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі” (Рим. 12:18).

3. Бережи совість свою незаплямованою, щоб ні в чому не осуджувала тебе й ні за що не дорікала, але була мирна й щодо Бога, й щодо всіх зовнішніх речей. Таке пильнування совісти народжує, поглиблює і збільшує внутрішній мир, як запевняє пророк Давид: “Глибокий мир тим, що закон Твій люблять, – вони не спіткнуться” (Пс. 119:165).

4. Звикай без збентеження переносити різні неприємності та образи. Це правда, що перш ніж набудеш такий навик, тобі дове­деться багато помучитися і постраждати серцем через брак досвіду керування собою в таких випадках. Але коли набудеш його, то твоя душа почне черпати велику втіху з самих неприємностей, які тобі траплятимуться. Маючи рішучість, день у день все краще й краще ти будеш справлятися зі собою, і швидко досягнеш того, що, при всіх бурях ззовні й усередині, навчишся зберігати свій дух у мирі.

Якщо так станеться, що ти не зможеш дати раду своєму серцю і, відігнавши журбу та скорботу, встановити в ньому мир, то вдайся до молитви й перебувай у ній, наслідуючи Господа Спасителя. Він три рази молився у Гефсиманському саду, аби дати тобі приклад, що у всякій скорботі та журбі серця твоїм прибіжищем має бути молитва, й що, який би ти не був засмучений і не в дусі, тобі не слід відступати від неї, поки твоя воля повністю не погодиться з Божою волею і серце твоє, осягнувши мир, наповниться сміливістю радо зустріти, прийняти й перенести те, чого перед цим лякалося і бажало уникнути, як і Господь жахався, тужив і був смутний, а після молитви, умиротворившись, спокійно сказав: “Уставайте, ходімо! Ось наблизився Мій зрадник” (Мф. 26:46).

Глава 16. Мир у серці встановлюється поволі.

Постійно дбай про те, щоб не допускати свого серця до смутку та тривог, й у всякий спосіб намагайся тримати його в мирному та спокійному настрої. І Бог, бачачи, як ти для цього працюєш і вправляєшся, своєю благодаттю влаштує в душі твоїй місто миру, і серце твоє стане тоді домом утіхи, як говориться в псалмі: “Єруса­лиме, збудований, як місто” (Пс. 122:3). Тільки Бог хоче від тебе, щоб ти кожен раз, як почнеш чимось турбуватися, відразу віднов­лював в собі мир, і був в мирі у всіх своїх ділах та заняттях. Знай, що тут необхідна терпеливість. Бо як не за один день будується місто, так і не думай за один день здобути внутрішній мир. Бо й це не що инше є, як влаштування дому для Бога миру та скинії для Все­вишнього, щоб ти був храмом для Нього. Знай також, що сам Бог є і Той, Хто влаштовує в тобі цей дім, і без Нього всяка праця твоя марна, як написано: “Коли Господь та не будує дому, дарма працюють його будівничі” (Пс. 127:1). Знай ще, що основою цього миру в серці є смирення та уникання діл, занять і починань тривожних та тур­ботних. Що торкається першого, то хто не знає, що смирення, мир у серці та лагідність так тісно між собою зв’язані, що де є одне, там є й инше. Хто тихий серцем і лагідний, той і смиренний, і, навпаки, хто смиренний серцем, той лагідний і має мир у серці. Тому й Гос­подь поставив їх у нерозривному союзі, коли сказав: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем” (Мф. 11:29). Щодо другого, бачимо прообраз в давній історії, а саме в тому, що Бог хотів, аби дім для Нього побудував не Давид, якому довелося все життя вести боротьбу й бути в тривогах, а його син Соломон, який, згідно зі своїм іменем, був царем мирним і ні з ким не вів боротьби.

Глава 17. Для миру серця потрібно втікати від почестей і любити смирення та вбогість.

Отже, брате мій, якщо любиш мир серця, то намагайся увійти в нього через двері смирення. Иншого входу, крім смирення, немає. Щоб осягнути смирення, треба зробити зусилля над собою, треба прийняти в любовні обійми різні свої незадоволення й скорботи, як рідних сестер, й уникати слави й почестей, бажаючи бути від кожного приниженим і невідомим, і ні від кого не отримувати опіки й утіхи, крім одного Бога. Утверди у своєму серці, впевнившись у Його благості, такий помисл, що Бог є твоїм єдиним прибіжищем, а все инше є для тебе колючки, які, щойно вкладеш їх у своє серце, завдадуть тобі смертельної шкоди. Якщо випаде тобі перенести від когось ганьбу, не журись, але перенось це з радістю та впевненістю, що в цей час Бог з тобою. І не бажай иншої понести й не шукай чогось иншого, як тільки страждання за любов до Бога та за те, що служить найбільшій Його славі.

Застав себе радіти, коли хтось скаже тобі образливе слово або осудить тебе, або виявить до тебе презирство. Бо під такою знева­гою й безчестям схований великий скарб, і якщо ти охоче приймеш їх, то дуже швидко станеш духовно багатим, про що не буде знати навіть той, хто зробить тобі таке добро, тобто той, хто зневажить тебе. Не шукай ніколи, щоб тебе хтось любив у цьому житті та ша­нував, аби тобі було легше співстраждати з розіп’ятим Христом, не зустрічаючи ні від кого й ні від чого в цьому перепони. Стережись себе як найлютішого ворога, і не йди за своєю волею, ані за своїм умом, ні за своїм смаком і почуттям, якщо не хочеш загубитися. Тому тримай завжди напоготові проти себе зброю, й коли твоє бажання прихилиться до будь-чого, хай і святого, то поклади це бажання, оголене від усього стороннього, перед твоїм Богом, з гли­боким смиренням молячись до Нього, що нехай буде в цьому Його, а не твоя воля. Й учини це зі щиросердечним відданням себе на Божу волю, без усякої домішки самолюбства, знаючи, що сам в собі ти нічого не маєш і сам у ділі твого спасіння нічого зробити не зможеш.

Оберігай себе від помислів, які видаються святими й розпалю­ють для них нерозумну ревність, про які говорить Господь: “Стере­жіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі; Ви пізнаєте їх за плодами їхніми” (Мф. 7:15). Плодом є нудьга та поразка духа. Знай, що все, що відсуває тебе від смирення й від внутрішнього миру та спокою, під яким би гарним виглядом воно не приходило, – лжепророки, які, закриваючись овечою оде­жею, тобто лицемірною ревністю зробити добро ближньому без розбору, є істинно хижі вовки, які крадуть у тебе смирення, мир і спокій, так необхідні для кожного, хто міцно бажає досягти успіху в духовному житті. І чим більше якесь діло здається на перший пог­ляд прикрашене святістю, то тим строгішому випробуванню воно повинно бути віддано, але без упередження й тривоги. Якщо при цьому допустищ деколи помилки, то не падай духом, але смирись перед Богом й, усвідомивши свою неміч, візьми собі як урок на майбутнє. Бо може бути, що Бог допустив це, аби смирити в тобі яку-небудь рису гордині, яка є незнана тобі й глибоко схована.

Коли відчуєш, що твоя душа вражена яким-небудь вістрям отруйного терня, тобто пристрастю або пристрасним помислом, не бентежся від, цього, але зосередь увагу й додай зусиль, щоб не допустити їх до серця. Повернись до нього обличчям і переходь у наступ, тримаючи серце недосяжним для пристрасти і чистим перед Богом, якого ти таким чином завжди будеш мати присутнім у собі, в глибині свого серця, задля чистоти його настрою. Водночас освітлюй своє внутрішнє переконанням, що все, що трапляється з тобою і в тобі, приходить задля творо випробовування й навчання, аби ти нарешті навчився правильно розрізняти, що веде тебе до спасіння, й наслідуючи це, сподобився отримати вінець правди, який приготований тобі Божою благістю.

Глава 18. Душі треба перебувати усамітненою в собі, аби Бог осінив її своїм миром.

Оскільки Бог і Господь для того зволив створити твою душу, щоб вона була житлом і храмом власне для Нього самого, то тобі треба тримати її у великій пошані і не допускати, аби вона прини­жувалася нахилом до будь-чого, що є нижче від неї. Все твоє ба­жання й очікування нехай буде завжди звернено до цих невидимих Божих відвідин. Однак пам’ятай, що Бог не відвідає твою душу, якщо не знайде її усамітненою в собі.

Бог хоче, щоб вона була усамітнена в собі, тобто щоб була без усяких бажань, а найбільше – без власної волі. Щодо останнього тобі не слід самому, не обдумавши, приймати рішення про будь-які строгі подвиги й невмотивовані злигодні, або шукати нагод постраждати з любови до Бога, йдучи за своєю волею. На це тобі треба мати дозвіл духовного отця, який керує тобою як Божий намісник. Його у всьому слухай і Бог за його посередництвом спрямує твою волю на те, що сам хоче й вважає корисним для тебе. Ніколи нічого не роби за своєю волею, але нехай робить в тобі сам Бог те, чого бажає від тебе. Твоє бажання нехай буде завжди вільне від тебе самого. Тобто сам собою нічого не бажай, а якщо чогось і забажа­єш, то нехай буде твоє бажання таке, щоб, чи станеться за твоїм бажанням чи ні, ти не журився, а був спокійний духом, ніби й нічо­го не бажав.

Такий настрій і є істинна свобода серця та усамітненість, тобто, коли воно не є зв’язане ні умом, ні волею до будь-чого. Якщо так покажеш Богові свою душу, настільки вільною й усамітненою в собі, то побачиш, які дивні діла зводить Він зробити в ній; голов­не – Він осінить тебе божественним миром, який є даром, що може стати в тобі кивотом для всіх инших дарів, як говорить великий Григорій Солунський. “О, дивне з’єднання, таємна скарбниця Все­вишнього, в якій одній Він зволив слухати звернені до Нього твої слова, і сам говорити до серця твоєї душі! О, пустине та усамітнення, в якому збудувався рай! Бо тільки в ньому одному Бог дає мож­ливість бачити Його й говорити до Нього”. “Підійду лишень ближче та подивлюся на це велике диво, чому то не згоряє кущ”, – говорить Мойсей у Синайській пустелі, багатій на умові споглядання. Але якщо й ти хочеш удостоїтися цього ж, то ступи босими ногами на це місце, бо ця земля – свята. Оголи спочатку свої ноги, тобто наміри душі своєї, і нехай будуть вони оголені й вільні від усякої земної речі. Не бери ні сумки, ні палиці в цю дорогу, як заповідав Господь своїм учням (Лк. 10:4). Тобі не треба вже бажати нічого від цього світу, й нікого не вітай на цій дорозі, як наказував отроку своєму Єлисей і Господь заповідав своїм учням, весь свій помисл, всі наміри й всю любов звертаючи до єдиного Бога, а не до яких-небудь створінь. “Зостав мертвим ховати своїх померлих” (Мф. 8:22), а ти йди один землею живих, і смерть нехай не має в тобі частки.

Глава 19. Про розважливість у ділах любови до ближніх задля душевного миру.

Господь сказав у Євангелії, що Він прийшов кинути вогонь лю­бови на землю нашого серця і що Йому дуже хочеться, аби вогонь цей швидше розгорівся (Лк. 12:49). Любов до Бога не має міри, як Бог – не має меж і міри. Але любов до ближніх повинна мати свою межу. Якщо ти не будеш її тримати в належних рамках, то вона може завдати тобі великої шкоди_у кинути тебе в згубу. Воістину ти повинен любити ближнього, але так, щоб не завдати шкоди своїй душі. Роби всі діла свої просто й свято, не маючи на меті нічого иншого, крім вгодження Богові, й це захоронить тебе від хибних кроків у ділах любови до ближніх.

У цих ділах найважливішим є сприяти спасінню ближніх. Але тут нерідко втручається нерозумна ревність, яка нічого не прино­сить, крім шкоди, і ближнім, і собі. Показуй приклад щирої віри й святого життя, і будеш, подібно до апостолів, ароматом Христовим, що приваблює всіх наслідувати Його. Але не набридай усім своїм словом: ти тільки зруйнуєш цим мир і з иншими, й сам у собі. Будь ревним і сильно бажай, щоб усі пізнали істину тією мірою, якою пізнав її ти, аж до сп’яніння цим вином, яке Бог обіцяв і сьогодні всім подає даром (Іс. 55:1) – така спрага спасіння ближнього хай буде в тебе завжди; але треба, щоб вона виходила від любови до Бога, а не від нерозумної ревности. Бог сам посадить таку любов до братів у твоїй душі після відречення її від всього, й у свій час прийде зібрати плід. Сам ти не сій нічого, лиш підноси Богові зем­лю серця твого, чисту від бур’янів і тернин, а Він посіє на ній насін­ня, як і яке хоче. Це насіння і принесе плід у свій час.

Завжди пам’ятай, що Бог хоче бачити твою душу, аби з’єднати її з собою, відреченою від усього. Дай Йому діяти в тобі й не зава­жай втручаннями своєї волі. Сиди без усякого задуму щодо себе, крім одного – завжди догоджати Богові, покірно приймаючи Його волю. Ось уже вийшов господар і шукає працівників у свій виноградник, згідно з Євангельською притчею. Відклади всяку турботу та всякий помисл, звільнись від турботи про себе й від пристрасти до будь-чого дочасного, й Бог зодягне тебе собою і дасть тобі те, про що ти й не мріяв. Забудь, наскільки можеш, про себе, та нехай живе в твоїй душі одна любов до Бога.

Водночас маєш бути поміркованим у ревністі про инших, щоб зберіг тебе Господь у мирі й душевному спокої. Пильнуй, аби не зазнала твоя душа шкоди в своєму головному добрі: миру серця та нерозумних турбот про користь инших. Те, звідки можеш черпати збагачення цим благом, є повна, з відреченням від усього покора твоєї душі Богові. І чини це не задля віддачі тобі: навіть гадки не май, що ти робиш щось гідне цього. Бог діє у всьому, й від тебе Він не бажає нічого, крім того, щоб ти смирився перед Ним і віддавав Йому свою душу вільною від усього земного, тримаючи в глибині серця одне бажання, аби сповнилося на тобі у всьому й через усе Божа воля.

Глава 20. Душа, яка зреклася своєї волі, має віддавати себе Богові.

Уповай, брате, на Бога, який закликає всіх: “Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас” (Мф. 11:28), – і йди за цим покликом, очікуючи водночас пришестя Святого Духа. Із закрити­ми очима кинься в море божественного промислу та волі, нехай но­сять тебе, як бездушну річ, сильні хвилі Божої волі, без жодного опору твоєї волі, щоб таким чином тебе швидше прибило до при­стані спасіння і християнської досконалости. Чинячи так багато разів на день, намагайся, наскільки можливо, усамітнюватися – як внутрішньо, так і зовнішньо, – щоб усіми силами душі віддатися таким діям, які особливо сильні в будуванні міцної любови до Бога, зокрема: молитві, безнастанному призиванню найсолодшого імени Господа Спасителя, сльозам, які проливаються з любови до Нього, теплій побожності перед Ним та иншим духовним практикам. Ці вправляння нехай будуть без примусу й насильства серця, щоб не знесилитися тобі нерозумними втомливими вправами, не охоло­нути від цього й не зробитися нездатним до прийняття дії благодаті, Подбай у цьому ділі про поради досвідчених, і творячи його, нама­гайся звикнути до того, щоб завжди перебувати в спогляданні Божої святости та безчисленних Його благостей, і зі смиренням приймай солодкі краплі, які впадуть в твою душу з Його невимов­ної доброти.

Зрештою не набридай Богові в таких виявах Божого благово­ління до тебе, а смиренно перебувай у внутрішньому усамітненні, очікуючи сповнення на тобі Божої волі. І коли Бог дасть тобі їх без жодних твоїх зусиль, тоді спробуєш, які вони солодкі й добро-плідні. Ключем, яким відчиняються таємні скарбниці духовних дарів знання і божественної любови, є смирення, самозречення і віддання себе Богові на всякий час і в усякому ділі. Цим же ключем зачиняються також двері незнання і духовної холодности.

Намагайся, скільки можеш, мовчки стояти з Марією під хрес­том біля ніг Христа Господа, й будь уважний до того, що буде Він промовляти до твоєї душі. Пильнуй, аби твої вороги, серед яких найбільший є ти сам, не перешкодили цьому святому стоянню в мовчанні перед Господом. Коли бажаєш умом своїм знайти Бога й спочити в Ньому, не призначай Йому місця і меж своєю немічною і вузькою фантазією. Бо Він – безмежний і є всюди й у всьому, а краще – все є в Ньому. Ти знайдеш Його всередині себе, у своїй душі, щоразу, як істинно будеш шукати Його. Бог сам бажає бути з нами, синами чоловічими, щоб робити нас гідними себе, хоч Він не має в цьому жодної потреби.

Читаючи Божественне Писання, не гортай просто сторінку за сторінкою, а роздумуй над кожним словом, і якщо деякі слова змусять тебе заглибитися в себе або породять сокрушення, або наповнять твоє серце духовною радістю і любов’ю, то зупинись на них. Це Бог наближається до тебе, смиренно прийми Його відкритим серцем, бо Він сам хоче, щоб ти причастився Його. Якщо задля цього доведеться тобі щось залишити невиконаним, що було визначено для цієї духовної вправи (тобто читання), – відкинь хвилювання. Бо мета всіх духовних вправ, як зрештою і цієї – сподобитися прийняти Бога, і коли тобі це дано, не треба зупинятися на засобах до цього. Подібно й коли роздумуєш про якийсь божественний предмет, особливо про окремі страждання Іісуса Христа, то на тому, що тебе зворушить, зупинись і зосередь свою увагу, щоб як­найдовше утримати це святе почуття.

Однією із великих перешкод для збереження внутрішнього миру є, брате мій, зв’язування себе, як незмінним законом, загаду­ванням читати в день стільки-то катизм із Псалтиря, стільки-то глав з Євангелія і апостольських послань. Ті, що взяли собі це за правило, звичайно спішать усе прочитати, не турбуючись про те, чи приходить в серце зворушення від прочитаного й чи в умі народжу­ються які-небудь духовні думки та образи. І коли не вдається їм усього прочитати, то вони тривожно бентежаться не про те, що залишилися без духовних плодів на збудування свого внутрішнього чоловіка, а що не все прочитано. Послухай, що говорить про це св. Ісаак Сирин (Сл. ЗО): “Якщо хочеш сповнитися насолодою від славослов’я і осягнути зміст проказуваних тобою слів Духа, то від­клади в бік кількість стихів, і нехай заглиблюється твій ум у вивчення слів Духа, доки твоя душа подивом до промислу не пробудиться до високого їх розуміння і через це не почне славословити Бога або сповнюватися корисною печаллю. У рабському вправлянні немає миру для ума, а збентеження забирає смак від змісту й зрозумілости та краде думки, подібно як п’явка висмоктує життя із тіл разом з кров’ю їх членів” (див. Сл. 52).

Якщо справді бажаєш у чеснотах прожити дане тобі життя, то не май иншої мети, крім тієї, щоб здобувати Бога, де Він зволить себе явити тобі. І коли сподобишся цього, то відкинь усяке инше діло, й не рушай в ньому вперед, забудь все инше та спочивай в єдиному твоєму Бозі. Коли ж буде вгодно Його величності відійти від тебе, й припинити являти свою близькість до тебе в цьому випадку, тоді знову можеш звертатися до звичайних своїх духовних вправ і продовжувати їх, пам’ятаючи про ту ж головну мету: здобути через них свого Бога, аби, здобувши Його, знову вчинити так само, як я сказав вище, тобто зупинити звичайне вправляння, щоб спо­чивати в Ньому єдиному. Пам’ятай про це добро, про яке сказав тобі, бо є багато духовних осіб, які позбавляють себе спасительного плоду – миру від своїх духовних вправ – тим, що продовжують їх, вважаючи, що будуть мати шкоду, якщо не доведуть їх до кінця, у впевненості, звісно, оманливій, що в цьому і є суть духовної досконалости. Йдучи таким чином за своєю волею, вони часто знесилю­ють і мучать себе, однак не отримують істинного спокою та внут­рішнього миру, в якому справді здобувається і спочиває Бог.

Глава 21. Не шукай утіх і насолод, а єдиного Бога.

Вибирай завжди важке та скорботне, й не люби втіх та задо­волень, від яких не буває жодної користи для душі, люби бути в під­порядкуванні та залежності від волі инших. Кожне діло нехай буде для тебе кроком до зближення з Богом, і жодне діло нехай не буде тобі перешкодою на цьому шляху. Ось що повинно тебе звеселяти: один Бог нехай буде для тебе солодкою втіхою, а все инше скор­ботою. Всяку журбу свою підноси до Бога. Люби Його та віддай Йому все своє серце, без найменшого вагання та страху. І Він знайде спосіб вирішити всі твої непорозуміння і підняти тебе, якщо ти впав. Одним словом, якщо ти полюбиш Бога, то отримаєш від Нього всяке благо. Всього себе принеси в жертву Богові, в мирі та спокої духа.

А щоб успішніше йти цим шляхом, без утоми та збентеження, вкладай свою волю у волю Божу. Чим повніше вкладатимеш її, нічого собі не залишаючи, тим більше отримаєш сили та втіхи. Завжди й при всякому ділі поновлюй намір і рішучість своєї душі бути у всьому приємним Богові. Не будуй задумів на майбутнє, бо не знаєш, “що день може вродити” (Притч. 27:1), але тримай себе нічим не зв’язаним і вільним. Однак це не забороняє будь-кому піклуватися з розумном і старанням про те, що потрібно для його и стану та звання. Бо така турбота згідна з Божою волею і не є перепоною внутрішньому мирові у відданості Богові, й у всякому успіху в дусі. У всякому ділі май рішучість зробити все, що можеш, що належить і що обов’язкове для тебе, до всього иншого ж будь пасивний, і смиренно покоряйся тому, що випливає із цього для тебе ззовні.

Що завжди можна тобі робити, це – приносити в жертву Богові свою волю і нічого понад те не бажай. Внаслідок цього, завжди маючи свободу і не будучи нічим та ніким зв’язаним, ти завжди радітимеш та матимеш у собі мир. В такій свободі духа полягає те велике благо, про яке чуєш ти в писаннях святих. Вона є не що инше, як стійке перебування внутрішнього чоловіка в собі, через яке він не виходить з бажанням шукати що-небудь поза ним. І весь час, як триматимеш себе в такій свободі, будеш водночас смакувати ту божественну й невимовну радість, яка нероздільна з Царством Божим, що є всередині нас, як сказав Господь: “…бо Царство Боже є між вами” (Лк. 17:21).

Глава 22. Не падай духом, коли відходить або переривається внутрішній мир.

Часто тим, хто йде Божим шляхом, трапляється відчувати, як відходить і переривається в них святий мир, солодке внутрішнє уса­мітнення і люба свобода, а деколи від рухів серця підіймається така курява, що й не видно дороги, по якій треба йти. Коли й тобі випаде відчути щось подібне, то знай, що таке допускає тобі Бог для твого блага. Це і є та боротьба, за яку святі увінчалися світлими вінцями. Стій же мужньо, згадуючи це під час випробування. Водночас, як і при всякому иншому смутку, глянувши на Господа, говори Йому від щирого серця: “Господи, Боже мій! Поглянь на Твого раба, й нехай буде на мені Твоя воля. Знаю і визнаю, що істи­на Твоїх слів тверда та обіти Твої правдиві. І на них уповаю й стою я, не хитаючись на Твоєму шляху”. Блаженна та душа, яка віддає себе таким чином Господу щоразу, як відчуває смуток і скорботу! І якщо, незважаючи на це, боротьба вперто продовжується, і ти не можеш так швидко, як би хотілося, узгодити свою волю з Божою волею, то не тужи й не падай духом, а продовжуй віддавати себе Богові, щиро схилившись перед Його постановами, й цим перемо­жеш. Пригадай, яку боротьбу мав Христос у Гефсиманському саду, коли Він, як чоловік, жахаючись смерти, взивав: “Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене; а потім, віддавшись у Божі ру­ки, повною і свобідною волею в глибокому смиренні сказав: “Однак не як Я бажаю, а лише – як Ти” (Мф. 26:39).

Коли перебуваєш у важкому стані, не роби жодного кроку, не піднісши спочатку своїх очей до розіп’ятого на хресті Господа. Там побачиш напис великими літерами, як тобі слід поводитись під час скорботи. Спиши це звідти на себе самого не буквами, а своїми дія­ми, тобто, якщо відчуєш шум самолюбивого жалю, не слухай його й через слабкість не сходи з хреста, але вдайся до молитви та терпи зі смиренням, намагаючись перемогти свою волю, й твердо заба­жати нехай буде на тобі Божа воля. Якщо з таким плодом відійдеш від молитви, то радій і святкуй. Якщо не досягнеш цього, то душа твоя залишиться пісною, не покуштувавши властивої їй їжі. Вправляйся, аби ніщо, навіть на короткий час, не вселялося в твою душу, крім єдиного Бога. Ні про що не журись і нічим не засмучуйся. Не звертай очей своїх на лукавства инших і на погані їх вчинки, але будь як мале дитя, яке, за своєю добротою, не помічає їх і минає без шкоди.

Глава 23. Ворог має багато підступів для розладу внутрішнього миру – стережись!

Наш ворог диявол радіє, коли душа бентежиться і серце тривожиться. Тому він усіляко намагається збентежити наші душі. Перше його діло в цих підступах – збудження самолюбства, щоб через нього відійшла благодать, яка будує і береже внутрішній мир. Для цього він навіює думку, ніби все, що є і здається добрим для нас, здобуто нашими власними зусиллями та працею, і, відігнавши таким чином смирення та простоту, змушує нас до великої самооцінки та високої думки про власну особу, вкриваючи забуттям дію к Божої благодаті, без якої ніхто не може навіть імени Господа назвати, як свідчить св. Павло: “Ніхто не може сказати: Господь Іісус як лише під впливом Духа Святого” (1Кор. 12:3). Ця благодать дається всім вірним, а її присутність служить знаком того, що вони є істин­но віруючими. Прийнявши її, віруючий не робить вже й не може робити нічого справді доброго без допомоги цієї благодаті; і вона, згідно з обіцянкою Господа, завжди є з ним; ворог же не може нічого зробити з віруючим, доки вона є в ньому й отінює його. Ось її він і намагається різними способами віддалити. І перше, що робить для цього, – навіює почуття, що ми є щось, до того ж дуже важливе щось. Згодом тому, хто прийняв таке переконання, ворог пропонує нове: впевненість, що він кращий від инших, ревніший і багатший ділами. Зумівши посіяти таке переконання, далі ворог доводить його до осудження і зневаги инших, за якими невідступно слідує гординя. Все це може статися в серці в одну мить, і благодать одразу зменшує свою дію, внаслідок чого з’являється неувага до себе, послаблення ревности, породження помислів, спочатку пустих, а потім пристрасних. Потім з’являються порухи самих при­страстей, що призводить до бурі в серці. І внутрішній мир – загуб­лений. Це – одноразовий стан, і якщо той, хто потерпів, опам’я­тається, то повертається у себе, сокрушається, кається і за допо­могою молитви відновлює звичний для нього внутрішній стан. Ворога вигнано, однак він не впадає у відчай, а знову й знову при­ходить з цими навіюваннями та з тією ж метою – розладнати внут­рішній мир.

Знаючи це, брате мій, протистав ворожим підступам чуйну пильність до себе, за словом Господа: “Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу” (Мф. 26:41). Будь уважний до себе, щоб ворог не підкрався і не обікрав тебе, позбавивши цього великого скарбу – внутрішнього миру та душевної тиші. Ворог намагається розлад­нати душевний мир, бо знає, що коли душа збентежена, то йому легше скерувати її на що-небудь погане. А ти пильнуй свій мир, знаючи, що, коли душа в мирі, ворогові немає до неї доступу, й тоді вона готова до всякого добра й робить, долаючи різні перешкоди, його охоче та легко. Аби тобі легше було це осягнути, намагайся передбачати підступи ворога. Підступ ворога – самовпевнений помисл. Хай тобі буде законом – кожен помисел, який зменшує в тобі переконання, що все добре є від Бога, що без допомоги Його благодаті ти ні в чому не можеш досягнути успіху, вважай явно ворожим, і з гнівом відкидай його та пересліду, поки не зникне. Діло Духа Святого – вести наші душі, за найменшої нагоди, до єднання з Богом, розпалюючи в них солодку до Нього любов і бла­гу впевненість у Ньому та тверде на Нього уповання. Все инше, що протилежне цьому, – це діло ворога.

Він усі способи та засоби, які тільки може придумати, вживає на те, щоб вносити в душу розлад: наводить зайві страхи на серце, збільшує знемагання душі, не дає їй зберегти належні наміри й на­солодитися ні сповіддю, ні святим причастям, ні молитвою, але робить так, що вона це все переживає без смиренної мужности та любови, зі страхом і смутком; робить так, що зменшення релігійних почуттів і втрату внутрішньої насолоди, які часто трапляються під час молитви та инших духовних вправ, душа приймає з безнадійною скорботою. Ворог їй навіює, що таке збідніння Бог допускає не задля нашого добра, а всі її діла й труди ні до чого не приводять, а тому краще відмовитися від усього цього. Таким ось чином він доводить врешті душу до такого смутку та безнадійности, що вона й справді починає думати, ніби все, що робить, є марним та без­плідним, і що Бог зовсім забув про неї, залишив її.

Однак це – відверта брехня. Хай душа відчуває сухість і бід­ність релігійних почуттів та духовної насолоди, але вона, незважа­ючи на це, може чинити різні добрі діла, слідуючи за простою вірою та озброївшись святим терпінням і постійністю. Зрештою, щоб ти краще зрозумів і щоб це не завдало тобі шкоди, якщо Бог захоче для твого блага допустити або послати тобі таке збідніння духовного почуття й насолоди, я викладу в наступній главі, які блага випливають зі смиренної терпеливости, яку виявляє хтось під час сухости й охолодження серця, щоб ти навчився не втрачати душевного миру й щоб тебе не поглинула скорботи, якщо доведеться тобі пережити той чи той бентежний напад помислів і пристрасних порухів.

Глава 24. Не треба бентежитися зменшенням духовних почуттів та цінними внутрішніми спокусами.

Хоч у сьомій главі я вже говорив про сухість, охолодження та засмучення серця, які відчуває душа від цього, зараз, однак, ще щось додам: багато користи дає душі таке засмучення і сухість сер­ця або зменшення духовної радости та насолоди, коли приймаємо їх і переносимо зі смиренням та терпеливістю. І якщо б чоловік знав наперед, яку з цього можна взяти користь, то, звісно, не за­смучувався б тоді, коли б переживав такий стан. Він не вважав би, що ця гірка бідність внутрішніх духовних потіх є знаком Божого неблаговоління, а бачив би в ній діло особливої до себе Божої любови, й тому прийняв би це з радістю, як велику Його милість.

Уже те є гідне втіхи, що подібні стани переживають переважно особи, які з особливою ревністю віддаються на служіння Богові та з особливою увагою намагаються уникати всього, що може Його образити. І відчувають це не на початку свого навернення до Бога, а вже опісля, як багато попрацюють для Нього, коли досить очис­тять своє серце священною молитвою і сокрушенням, коли відчу­ють деяку духовну насолоду, теплоту та радість і коли внаслідок цього постановлять повністю посвятити себе Богові, й уже почнуть це діло. І не бачимо, щоб грішники й ті, які живуть у постійній су­єті, відчували щось подібне та піддавались таким спокусам. З цього чітко видно, що ця гіркота є чесною і дорогоцінною трапезою, до якої Бог запрошує своїх улюблених на частування, й хоч вона деколи не дуже приємна, але приносить нам багато користи, попри те, що цього не помічаємо, коли її їмо. Бо душа, перебуваючи в стані такої сухости, смакуючи цю гіркоту й страждаючи від таких спокус та помислів, одне згадування про які приводить в трепет, отруює серце та майже зовсім нищить внутрішнього чоловіка. Перебува­ючи в такому стані, вона вчиться не довіряти собі та не покладатися на свій добрий настрій, а набувати істинного смирення, якого так бажає від нас Бог. До цього вона запалюється шуканням теплішої до Бога любови, ретельнішої уваги до своїх помислів і сильнішої мужности для перенесення таких спокус без шкоди, й виходить з цієї боротьби зі “звичкою розрізняти добро від зла”, як сказав св. Пав­ло (Євр. 5:14). Хоча душа, ще раз наголошую, не бачачи цих таєм­них плодів, бентежиться і втікає від згаданої гіркоти, оскільки не бажає навіть трохи побути без духовних утіх, і без них усяке инше духовне вправляння вважає даремно загубленим часом та безплід­ною працею.

Глава 25. Різні спокуси даються нам на добро.

Щоб було тобі зрозуміліше, як взагалі посилає нам Бог різні спокуси на нашу користь, запам’ятай те, що скажу. Чоловік, за сво­єю зіпсованою природою, є гордий, славолюбець, любить, щоб всі бачили його, вперто тримається своїх думок та висновків і бажає завжди бути доцінений усіма, і навіть вище, ніж є насправді. Така самооцінка та висока думка про себе дуже згубні в ділі духовного життя, так, що однієї її тіні вистачить, щоб не дати чоловікові досягнути справжньої досконалости. Тому чоловіколюбний Отець наш небесний, премудро дбаючи про всіх нас, особливо про тих, які щиро віддали себе Йому на служіння, спокусами, які нам допус­кає, уводить нас у такий настрій, в якому можемо уникнути страш­ної небезпеки від цієї самооцінки, та майже примусово дійти до іс­тинного смиренного пізнання себе. Так зробив Він зі св. апостолом Петром, допустивши йому тричі зректися Його, щоб він пізнав свою неміч і перестав надіятися на себе, і зі святим Павлом, на яко­го після того, як взяв його до третього неба й відкрив йому свої божественні тайни, наклав важку спокусу, щоб він, носячи в собі таке свідчення власного безсилля і нікчемности, досягнув успіху в смиренні й хвалився тільки своїми немочами, та щоб ця велич тайн, яких він удостоївся від Бога, не ввела його у вивищення, як сам він про себе свідчить: “А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору” (2Кор. 12:7).

Отже, Бог, який співчуває нашій нещасній беззаконній схильності (високо про себе завжди думати), допускає, щоб на нас різними шляхами нападали спокуси, часто дуже важкі, щоб ми, пізнаючи свою неміч, смирилися. У цьому Господь виявляє і свою у благість, і свою премудрість: бо те, що найбільше видається нам шкідливим, приносить найбільшу користь, тому що смиряє, а сми­рення є найпотрібніше та найкорисніше для душі. Якщо таким чином всі спокуси даються, щоб навчити нас смирення, то звідси випливає, що й раб Божий, який відчуває в своєму серці гіркий стан: сухість, духовну холодність, бідність духовних потіх, – досвідчує це, щоб навчитися бути смиренним, думаючи, що воно поси­лається через його гріхи, що ніхто не має такої нужденної душі, як він, що жоден не працює для Бога з такою холодністю душі, й що такий стан спадає тільки на тих, кого залишає Бог, а отже, – і він залишений, до того ж заслужено. З таких смиренних помислів народжується ось яке благо: той, хто спочатку думав про себе, що він є щось, і то щось дуже важливе, то тепер, після відчуття гіркого ліку, посланого йому зверху, починає думати, що він найгірший чо­ловік в світі, навіть християнином негідний зватися. І справді, він ніколи не прийшов би до такої принизливої про себе думки й не осягнув такого глибокого смирення, якщо б не змусили його ці особ­ливі спокуси, ця велика скорбота та гіркота серця. Тому вони є великою милістю, яку в цьому житті дає Бог нашій душі, яка себе смиренномудро віддає, щоб Він, за власним промислом, зцілив її такими ліками, які досконало знає і вважає необхідними для її оздоровлення та приведення в добрий стан.

Крім того плоду, який дається душі згаданими спокусами через зменшення духовних утіх, душа отримує ще й багато инших плодів. Хто сокрушений такими внутрішніми скорботами, повинен зразу прибігати до Бога, вимолюючи у Нього швидку допомогу, й старан­но робити все, що вважає добрим для оздоровлення душевної скорботи та прогнання гіркоти серця; і щоб на майбутнє позбутися такого душевного мучеництва, мусить твердо постановити йти шляхом духовного життя, уважаючи на порухи серця, уникаючи на­віть тіні гріха й кожного, навіть легкого, зіпсуття, яке може його віддалити від Бога й Бога від нього. Таким чином ця скорбота, яку він вважав ворожою та шкідливою його меті, стає для нього жалом, яке спонукає шукати Бога, з більшою ревністю втікати від всього того, що не згідне з Божою волею. Якщо коротко: всі скорботи та муки, що переносить душа під час внутрішніх спокус і збіднення духовних утіх і насолод, є не що инше, як лік, посланий Божою любов’ю, яким Бог очищає душу, якщо вона зі смиренням і терпін­ням переносить їх. Таким терпеливим борцям скорботи та муки готують вінець, який здобувається тільки за їх допомогою, і вінець тим славніший, чим болісніші бувають муки серця, які пережива­ються під час спокус.

Із цього випливає, що не треба нам надто засмучуватися і му­чити себе – як через инші зовнішні спокуси, що нападають на нас, так і через внутрішні, – як то часто роблять недосвідчені в цих питаннях, хибно вважаюче те, що виходить від Бога, диявольським, або породженням своїх гріхів, або наслідком власної недосконалости. Знаки Божої любови вони вважають знаками Його гніву, добро та дари – бичами та ударами, яких завдає Він через велику злість на них. Вони все, що робили й роблять, вважають марною працею, нічого не вартою, а втрату – тим, що не має ліку. Але якщо б вони вірили, що спокуси не завдають їм жодної шкоди в ділі здобуття чеснот, а навпаки – примножують їх, коли душа приймає їх зі смиренням і переносить з подякою, і якщо б вірили, що вони допущені Божим благоволінням, то не бентежилися б занадто й не втрачали миру в серці через те, що піддаються тим спокусам, пере­носять недоречні й сороміцькі помисли та бувають сухі й холодні під час молитви та инших духовних вправ. Краще б вони плекали більше смирення своїх душ перед Богом й у своєму серці постанов­ляли у всякому ділі виконувати Божу волю, оскільки Бог бажає, щоб тільки таким чином Йому догоджали в цьому світі, й скільки сил намагалися б перебувати в мирі та спокої, приймаючи все, що станеться, немовби з руки небесного Отця, з якої походить і ця гірка чаша, яку вони п’ють зараз. Бо, нехай і від диявола буває якась спокуса, або від людей, або від гріхів, але вона залежить від Бога й Ним посилається нам на добро та на відвернення якоїсь більшої спокуси.

Глава 26. Ліки проти збентеження легкими прогріхами та слабкостями.

Якщо трапиться так, що впадеш у якийсь невеликий гріх ділом або словом: стривожишся через якусь випадковість, або осудиш, або почуєш, як осуджують инші, або посперечаєшся про щось, або відчуєш нетерпеливість, суєту, підозру до инших, або поставишся халатно до чогось, – то не треба дуже засмучуватися, тужити і впа­дати у відчай, думаючи про те, що ти вчинив, а до того ще й дода­вати печальні про себе думки, що ти ніколи не звільнишся від цих слабкостей, або що сила твого бажання працювати для Господа є слабка, або що ти неналежно йдеш Божим шляхом, – у кожному подібному випадку, через слабкість духа та тугу, обтяжуючи свою душу багатьма иншими страхами.

І як результат, ти соромишся зі сміливістю стати перед Богом, бо був Йому невірний, і марнуєш час на розглядання своїх гріхів: як довго в них перебував, чи здружився з ними, бажав їх чи ні, відкинув чи ні той або той помисел тощо. І чим більше себе мучиш, тим щораз поглиблюється в тобі розлад духа, журба та небажання сповідатися. А якщо й підеш на сповідь, то висповідаєшся із бентежним страхом, і після сповіді знову не знаходиш спокою, або тобі здається, що не все сказав. І таким чином ти живеш гірким життям, неспокійним і неплідним, марнуючи багато часу. А стається так тому, що ми забуваємо про свою звичайну неміч та про те, як душа має ставитися до Бога: якщо душа впадає в якийсь легкий і не­смертний гріх, то їй треба зі смиренним покаянням і надією звер­татися до Бога, а не мучити себе зайвою тугою, журбою і гіркотою.

Кажу це про легкі гріхи, бо тільки в них властиво падає душа, яка веде строге життя, що описуємо тут. Ми звертаємося до тих, хто живе духовним життям і на ділі прагне успіху в ньому, уникаючи смертних гріхів. А для тих, що не живуть строго, а як випаде, не турбуючись, якщо й смертним гріхом образять Бога, потрібне инше слово. Усе сказане вище – не для них. їм треба глибоко тужити й гірко плакати, завжди строго осуджувати свою совість і сповідатися без жалю до себе, виявляючи всі гріхи, а також не позбавляти себе засобів, які необхідні для лікування та їх спасіння.

Покаяння завжди повинно бути натхненне й просякнуте твер­дим упованням на Бога, і при легких щоденних падіннях, а ще біль­ше при важких гріхах, в які впадає деколи й відданий раб Божий, за допуском Бога. Бо покаянне сокрушення, яке тільки мучить і гризе серце, ніколи не збудує в душі доброго настрою, якщо не поєдна­ється з твердим упованням на Божу доброту та милосердя. Таке уповання повинно безнастанно наповнювати серця ревнителів, які хочуть досягнути вищих ступенів християнської досконалости. Во­но оживляє і всі сили душі та тіла. Але багато тих, що стали на шлях духовного життя, але не плекають в собі уповання на Бога, зупиня­ються на цьому шляху з розслабленим серцем, без просування впе­ред, і тому стають нездатними для отримання благодатних благ, які помістив Господь на їхньому шляху і яких звичайно сподобляться лишень ревнителі, що йдуть невтомно по ньому вперед.

Найкраще ж тим, що відчувають якусь тривогу в серці, розгуб­леність або роздвоєння своєї совісти, звертатися до свого духовного отця або до когось иншого, хто досвідчений в ділі духовного життя, з молитвою, щоб Господь відкрив через них істину і дав погідне роз­в’язання всіх сумнівів, і врешті – заспокоєння.

Глава 27. Збентеженому треба відразу відновити душевний мир.

Щоразу, як впадеш у якийсь легкий гріх, хай це буде тисячу разів на день, щойно зауважиш це, не мучся й не марнуй часу, але відразу смирись й, усвідомивши власну неміч, звернись з надією до Бога й заволай до Нього із глибини серця: “Господи, Боже мій! Я зробив це тому, що я вже такий є, що від мене марно очікувати щось инше, крім таких гріхів, або ж іще гірших, якщо благодать Твоя не допоможе мені, а покине мене самого. Жалію за зроблене, а особливо за те, що не відповідаю праведним життям на Твої турботи про мене, а щораз нижче падаю. Прости мені та дай силу більше не ображати Тебе і ні в чому не відступати від Твоєї волі. Бо я щиро бажаю працювати і догоджати Тобі, й у всьому бути Тобі слухняним”. Учинивши так, не хвилюйся думкою: чи простив тобі Бог? Господь близько й слухає зітхання своїх рабів. Віднайди спокій у цій впевненості та продовжуй звичні заняття, ніби з тобою нічого й не трапилося.

Таким чином маєш робити не раз і не два, а й сто разів, якщо потрібно, і щохвилини, до того ж із таким самим досконалим упо­ванням і сміливістю до Бога, як і вперше. Діючи так, ти будеш при­носити хвалу безмежній Божій доброті, якого ти завжди повинен споглядати безмежно милосердним до нас. Як наслідок, ти безнас­танно матимеш успіх у своєму житті й завжди йтимеш уперед, не марнуючи ні часу, ні праці.

Зберігати свій внутрішній мир, упавши в гріх, ти можеш ще так: усвідомлюючи свою нікчемність і смирення перед Богом, зга­дай про великі милості, тобі особисто явлені Богом, й, ожививши в собі любов до Нього, схили себе до подяки Йому та хвали Його, а також самим ділом подякуй і воздай Йому хвалу з глибини душі. Оскільки подяка й хвала Богові є найвищий вияв нашого живого союзу з Ним, то плодом твого падіння, якщо ти розумно до нього поставишся, буде, з Божою допомогою, твоє зближення з Госпо­дом. Це варто пам’ятати тим, що дуже бентежаться і засмучуються в малих гріхах, щоб побачити свою сліпоту в таких випадку та ту велику шкоду від власної нерозсудливости. Власне для них і є ця остання вказівка, що дає в руки ключ, яким душа відкриває велику духовну скарбницю, щоб невдовзі збагатитися благодаттю Господа нашого Іісуса Христа, якому належить усяка слава, честь і покло­ніння з безначальним Його Отцем і Святим Духом, нині й на віки вічні. Амінь.

Післямова

Коли у воїнів є цнотливість, слухняність, порядок і військова звитяга, вони робляться страшними для супротивників… Те саме повинно бути й у нас у боротьбі з демонами, але ж не буває, бо ополчаємось ми не проти них одне з одним, а одне проти одного з ними. Дивуватися треба не тому, що нас перемагають, але ще більше тому, що, нічого не роблячи для перемоги, бажаємо перемогти.

Преподобний Ісидор Пелусіот

Слова Святителів

“He вдамося до смутку і розслаблення, якщо побачимо, що вороги оточили нас своїми підступами і лукавством. Сітка їхня й уловлення полягають у тому, що вони намагаються або потопити нас у лінощах, печалі й непорозумінні, або занурити в хтивість, або збудити до гніву на ближнього, коли він що-небудь зробить проти нас. То вони спокушають наш погляд тілесною красою, то зводять нас пожадливістю смачної їжі, то видають образливим слово, сказане нашим ближнім, то навіюють заперечити слово ближнього, то повчають виголошувати суд над братією й казати: “цей добрий, а цей не добрий”. Не вдамося, повторюю, до засмучення і розслаблення, якщо звідусіль нападуть на нас такі помисли і впливають на нас такі потяги, навпаки, закличемо від щирого серця словами Давида: Господь — просвіта моя і спаситель мій, кого мені боятися? Нехай стане проти мене військо — не злякається серце моє! Нехай війна почнеться проти мене — навіть тоді уповатиму!” (Пс. 26:1,3)”.

Авва Ісая

“Два, точно два в мені розуми: один добрий – він слідує всьому прекрасному, а інший занепалий – він слідує поганому. Один розум прагне до світла і готовий поклонитися Христу, а інший розум – плоті й крові – тяжіє до темряви і погоджується віддатися в полон веліару. Один впивається земним, шукає для себе корисного не в постійному, а в скороминущому, любить бенкети, сварки, обтяжливе перенасичення, бруд темних справ і обмани, йде широким шляхом і вкритий непроникним туманом непорозуміння, бавиться власною згубною бідою. А інший захоплюється небесним і сподівається, як справжнім, в одному Богові покладає надію життя, тутешнє ж, схильне до різних випадковостей, вважає нічого не вартим димом, любить труди й благі турботи і йде тісним шляхом життя. Бачачи їхню боротьбу. Дух великого Бога зійшов зверху і подав допомогу розумові, припиняючи повстання неспокійної плоті або втихомирюючи хвилюючі води чорних пристрастей. Але плоть і після цього має несамовиту силу і не припиняє брані…”.

Святитель Григорій Богослов

“Всякий християнин має двояке народження, старе і плотське, духовне і нове, і одне іншому протилежне. Плотське народження є плоть, духовне є дух. “Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух” (Ін. 3:6). А оскільки обидва ці народження одне одному протилежні, то звідси повстає битва і брань між плоттю і духом: “плоть бажає протилежного духу, а дух – протилежного плоті” (Гал. 5:17). Плоть хоче умертвити дух, дух же плоть. Плоть хоче пишатися, величатися, підноситися, дух же не хоче, але хоче смиренномудрствувати. Плоть хоче гніватися, злобитися, сваритися, мстити ділом і словом, але дух цього не хоче, а хоче все з лагідністю прощати. Плоть хоче в неробстві жити, лінуватися, але дух відвертається від цього, а хоче в благословенних працях вправлятися. Плоть хоче гуляти, пиячити, розважатися, але дух відвертається від цього і хоче або помірно жити, або постити. Плоть хоче шукати слави, честі, багатства в цьому світі, але дух все це зневажає, до єдиних вічних благ прагне, Християнину, як оновленому, потрібно жити не за плоттю, а за духом, і підкоряти плоть духу за апостольським закликом: “духом живіть, і похоті плотські не чиніть” (Гал. 5:16).

Святитель Тихон Задонський

“Людина до викуплення роду нашого Спасителем не могла опиратися пристрастям, хоча б і хотіла: вони насильно захоплювали її, вони володарювали над нею проти волі її. Християнин, за посередництвом святого Хрещення, скидає з себе ярмо пристрастей; він отримує силу і можливість противитися пристрастям, зневажати їх. Але й викупленій людині, людині оновленій, поміщеній у духовний рай – у Церкві, – надано свободу: за своїм бажанням вона може або чинити опір пристрастям і перемогти їх у Господі, або підкорятися і поневолитися їм.

Кожен опір, вчинений проти вимоги пристрасті, послаблює її; постійний опір скидає її з престолу. Кожне захоплення пристрастю підсилює її, постійне захоплення пристрастю поневолює пристрасті того, хто захопився нею.

Опір християнина пристрастям має простягатися до розп’яття плоті з пристрастями і похітьми; він має простягатися в обраних духовних борцях до пролиття крові: віддай кров і прийми Дух.

Необхідний подвиг для християнина; але не подвиг звільняє християнина від панування пристрастей: звільняє його правиця Вишняго, звільняє його благодать Святого Духа”.

Святитель Ігнатій Ставропольський.

Глава 1. О Пресвятом Таинстве Евхаристии

До сих пор я предлагал тебе, любезный читатель, о четырех орудиях, потребных тебе к одолению врагов в невидимой брани, как то: о ненадеянии на себя, о надежде непоколебимой на Бога, о противостоянии греху и борьбе с ним и о молитве.

Теперь я хочу указать тебе еще на иное некое могущественное в сем деле орудие, а именно на Пресвятое Таинство Евхаристии.

Таинство сие как между Таинствами есть самое высшее, так и в числе орудий духовных есть самое сильное и врагопоразительное. Четыре орудия, о которых мы говорили, получают силу свою от благодатных сил и даров, стяжанных нам Кровию Христовою; Таинство же сие и есть самая Кровь Христова и самое Тело Христово, с присущием Самого Христа Бога. Теми четырьмя орудиями боремся с врагами мы силою Христовою; в сем же Христос Господь поражает врагов наших нами или вместе с нами. Ибо кто вкушает Тело Христово и пиет Кровь Его, тот со Христом пребывает и Христос с ним, как Он Сам сказал: «Ядый Мою плоть и пияй Мою кровь во Мне пребывает, и Аз в нем» (Ін. 6:56). Посему, когда одерживаем мы победу над врагами, то это Кровь Христова побеждает их, как написано в Апокалипсисе: «И тии победиша его (диавола-клеветника) кровию Агнчею» (Об. 12:11).

Сие святейшее Таинство, сие всепобедительное орудие, паче же Христос, сущий в сем Таинстве, может быть действенно приемлемо двояким образом: во-первых, таинственно, в Таинстве Тела и Крови Христовых, с достодолжным приготовлением, т. е. сокрушением, исповедью, очищением чрез епитимию и потребным пощением; во-вторых, духовно и мысленно в уме и сердце.

Первое может иметь место столь часто, сколько это возможно, по обстоятельствам внешним, внутреннему состоянию и по усмотрению духовного отца; а второе – каждое мгновение, так что тебе можно всегда иметь в руках сие всемощное оружие и ограждаться им от врагов непрестанно. Внемли же сему и Святых Христовых Таин причащайся сколько можно чаще, как только имеешь разрешение от духовного отца своего; мысленно же и духовно вкушать Христа Господа ревнуй непрерывно, к чему руководство предложено тебе мною в предыдущих главах о молитве.

Глава 2. Как надлежит принимать Святое Таинство Евхаристии, или принимать Христа Господа таинственно – в Таинствах

Для достижения цели, с которой приступаем к сему Божественному Таинству, надлежит нам иметь некие особые расположения, совершать особые некие дела и употреблять особые некие меры – прежде причащения, во время причащения и после причащения. Прежде причащения надлежит чрез Таинство покаяния и исповеди очистить себя от всякой скверны грехов, как смертных, так и не смертных, и исполнить, что на исповеди наложит духовный отец, соединяя с сим твердую решимость от всего сердца, всею душою, всею силою и всем помышлением служить единому Господу Иисусу Христу и делать одно, Ему благоугодное. Так как Он в сем Таинстве дает нам Тело Свое и Свою Кровь, с душою и Божеством и всею силою воплощенного Домостроительства, то, помышляя о том, как ничтожно даемое нами Ему сравнительно с тем, что Он нам дает, положим в сердце, по крайней мере, все для нас возможное всеусердно делать во славу Его, и если б нам пришлось овладеть самым высшим даром, какой когда-либо приносили Ему земные и небесные разумные твари, изъявим готовность принести то без размышления Его Божественному Величию.

Возжелав принять сие Таинство, чтоб силою его победить и поразить врагов своих и Господних, с вечера еще, или даже раньше того, начинай помышлять, как сильно Спаситель наш, Сын Божий и Бог, желает, чтобы ты с приятием сего Таинства дал Ему место в сердце своем, дабы, соединясь с тобою, помочь тебе изгнать оттуда все страсти твои и победить всех врагов твоих.

Сие желание Господа нашего столь велико и пламенно, что сего никакой тварный ум не может вместить в совершенстве. Ты, впрочем, чтоб хоть сколько-нибудь подойти к сему, потрудись поглубже напечатлеть в уме своем следующие два помышления: первое, как неизреченно радостно Всеблагому Богу пребывать в преискреннем общении с нами, как удостоверяет Сама священная Премудрость, говоря: «радость Моя… с сынами человеческими» (Притч. 8:31); и второе, как сильно ненавидит Бог грех, и потому, что он препятствует соединению Его с нами, столь для Него желательному, и потому, что он прямо противоположен Божеским Его совершенствам. Будучи по естеству беспредельно благим и чистым светом и неизреченною красотою, не может Он не гнушаться безмерно грехом, который не что иное есть, как крайнее зло, мрак, растление, мерзость и срамота в душах наших. И сие Божие нетерпение греха столь велико, что с самого начала его все промыслительные о нас Божеские деяния и установления Ветхого и Нового Завета направляемы были к истреблению его и изглаждению следов его, особенно же предивное страдание Спасителя нашего Иисуса Христа, Сына Божия и Бога. Некоторые богословы и учители говорят даже (припомни сказание св. Дионисия Ареопагита о видении Титу), что если б потребовалось, то Господь Иисус готов бы был подъять тьмы других смертей для уничтожения силы греха. Так преследует его Божеское негодование.

Уразумев из таких помышлений и созерцаний, сколь великое имеет Бог желание внити в сердце твое, чтобы вконец победить там твоих врагов, кои суть и Его враги, ты не можешь не ощущать в себе живого вожделения приять Его, да совершит Он в тебе такое действие и самым делом. Воодушевившись же таким образом, полным мужеством, и восприяв дерзновение от верного надеяния, что в тебя может прийти Небесный Архистратиг твой Иисус, вызывай почасту на брань ту страсть, которая тебя беспокоит и которую желаешь преодолеть, и поражай ее ненавистью, презрением и отвращением, восстановляя в то же время в себе молитвенное желание противоположной ей добродетели с готовностью и на соответственные тому дела, такие именно и такие. Вот что следует делать тебе вечером пред причащением.

Утром же, немного прежде святого Причастия, пройди одним взором ума все увлечения, неправости и прегрешения, содеянные тобой со времени предшествовавшего причащения доселе, помянув при том, с каким бесстрашием и ослеплением все сие делалось, как будто и не было у тебя Бога, Судии и Воздаятеля, видевшего то и, чтоб избавить тебя от таковых дел, подъявшего страшные страсти и поносную смерть на кресте, которые ты попирал, когда, склонясь на грех, срамные похотения свои ставил выше воли Бога, Спасителя твоего. Стыдом да покроется лицо души твоей при сознании такой неблагодарности и такого бесстрашия. Однако ж не попусти себя потоплену быть от смущения при сем и всякое безнадежие далеко отжени от себя. Се долготерпеливый Господь, преклонясь на милость раскаянием твоим и изъявленною тобой готовностью служить отселе Ему единому, паки грядет к тебе и в тебя, чтоб безмерной бездной благости Своей потопить и поглотить бездну неблагодарности твоей и твоего бесстрашия и маловерия. Приступи же к Нему со смиренным чувством недостоинства, но и с полным благонадежием, любовью и преданностью, уготовляя Ему в сердце своем пространную скинию, да вселится Он весь в тебя. Как и каким образом? Изгнанием из сердца всякого помышления о чем-либо тварном, а не только пристрастия и сочувствия к тому, и заключением двери его, да не внидет в него ничто и никто, кроме Господа.

По причащении же Святых Таин войди тотчас в сокровенности сердца своего и, поклонившись там Господу с благоговейным смирением, простри к Нему мысленно такую беседу: «Ты видишь, всеблагий мой Господи, как легко впадаю я в грехи на пагубу себе и какую силу имеет надо мной борющая меня страсть, и сколько сам я бессилен освободиться от нее. Помоги мне и усиль бессильные усилия мои или паче Сам восприими оружия мои и ими вместо меня порази вконец сего неистового врага моего».

После сего, наконец, обратясь к Небесному Отцу Господа нашего Иисуса Христа и нашему, вместе с Ним в Тайнах сих благоволением Своим в тебя нисшедшему, и к Духу Святому, благодатию Своей тебя возбудившему и приготовившему к принятию Тела и Крови Господних и по принятии их теперь обильно тебя осеняющему, поклонись Богу сему Единому, в Троице Святой славимому и нам благодеющему, и, воздав благоговейное Ему благодарение за великую к тебе милость, в сей момент явленную, как дар некий, предложи непреклонное решение, готовность и порывы к борьбе со своим грехом, в чаянии преодолеть его силою Единого Бога Триипостасного. Ибо ведай, что если не будешь употреблять всех своих усилий к преодолению своей страсти, помощи от Бога не получишь, и если, усиливаясь всеусердно, на одни свои силы надеешься, успеха никакого иметь не будешь. Усиливаться усиливайся всеусердно, но успеха ожидай от одной помощи Божией. Придет несомненно помощь и, сделав твои бессильные усилия всесильными, подаст тебе удобную победу над тем, с чем борешься.

Глава 3. Как углублением в Таинство Евхаристии возгревать в себе любовь к Богу

Чтобы углублением в небесное Таинство Тела и Крови Христовых возгреть в себе большую любовь к Богу, обратись помыслом к созерцанию любви, какую явил самому тебе Бог в сем Таинстве. Ибо сей великий Бог и Вседержитель не удовольствовался тем, что создал тебя по образу и подобию Своему, ни тем, что когда ты, согрешив и Его оскорбив, ниспал из чина своего, послал Сына Своего Единородного пожить тридцать и три лета на земле, чтобы взыскать тебя и, подъяв страшные страсти и мучительную смерть крестную, искупить и исхитить тебя из рук диавола, которому ты поработил себя грехом, и опять восставить тебя в свой чин, но, кроме того, благоволил учреждену быть еще и Таинству Тела и Крови в пищу тебе для существеннейшего срастворения с естеством твоим всей силы воплощенного Домостроительства. Сие-то последнее изъявление премногой к тебе любви Божией сделай для себя предметом постоянного созерцания и углубления, чтоб, узревая всестороннюю полноту ее и преизобилие, питать тем и паче воспламенять и свое к Богу всецелое устремление и любовь.

1) Помысли о том, когда стал любить тебя Бог, и увидишь, что сему нет начала. Ибо сколько Сам Он вечен по Божескому естеству Своему, столько же вечна и любовь Его к тебе, по коей Он прежде всех веков положил в совете Своем даровать тебе Сына Своего дивным некиим и непостижимым образом. Узрев же сие, восторженною возрадуйся радостью духовною и воззови: «Итак, еще в оной бездне вечности мое ничтожество было попечительно зримо и любимо Богом беспредельным; еще тогда промышлял Он о благе моем и по благоволению неизглаголанной любви Своей положил даровать мне в пищу Сына Своего Единородного. Могу ли я после сего позволить себе хоть один момент не быть прилепленным к Нему всей мыслью моею, всем желанием моим и всем сердцем моим?»

2) Помысли также, что всякие взаимные любления тварей между собой, как бы они велики ни были, имеют свою меру и свой предел, за который и не могут простераться. Одна любовь Божия к нам не имеет предела. Посему, когда потребовалось особым некиим образом удовлетворить ее, Он предал на сие Сына Своего, равного Ему по величию и беспредельности, как сущего единого и того же с Ним естества. Итак, любовь Его такова, каков дар, и, обратно, таков дар Его, какова любовь. И то и другое столь велико, что большей меры великости не может и вообразить никакой тварный ум. Возмерь же ты за сию безмерную любовь по крайней мере всевозможною для тебя мерою любви.

3) Помысли еще, что Бог подвигся на возлюбление нас не какою-либо необходимостью, но по единой Своей естественной благости, возлюбил независимо ни от чего, Сам от Себя, сколь безмерно, столь же и непостижимо.

4) Что с нашей стороны не могло быть предпослано сему возлюблению никакое достохвальное дело, достойное воздаяния, чтоб беспредельный Бог за то презельностию любви воздал нашей всесторонней бедноте, – что Он возлюбил нас потому, что так восхотел, по единому благоволению Своему, и не только возлюбил, но и даровал Себя нам, недостойнейшим тварям Своим.

5) Что любовь сия, если воззришь на чистоту ее, не смешана, как большею частью тварная любовь, с чаянием какого-либо добра от нас впереди. Ибо Бог не имеет нужды в каком-либо добре со стороны, как Сам в Себе вседовольный и всеблаженный. Посему, если благоволил излить на нас неизреченную благость и любовь, то излил не ради блага Себе от нас, а для блага собственно нашего.

Помышляя о всем сем, можешь ли ты не взывать в себе: «О, как дивно сие! Всевышний Бог приложил сердце Свое ко мне, малейшему творению Своему! Что же хочешь Ты от меня, Царю славы? Чего чаешь от меня, который не что иное есть, как пыль и прах? Вижу добре, Боже мой, при свете безмерной любви Твоей, что у Тебя одно при сем желание, наиболее показывающее светлость Твоей ко мне любви, именно, что Ты благоволишь мне даяти мне всего Себя в пищу и питие не для другого чего, как для того, чтоб преложить всего меня в Себя, не потому чтоб имел Ты нужду во мне, но потому, что я крайнюю имею нужду в Тебе; ибо таким образом Ты бываешь живущим во мне, а я в Тебе; и чрез любительное единение сие делаюсь я как Сам Ты – и скажу так по-человечески: чрез соединение моего земного сердца с Твоим сердцем небесным содевается во мне единое некое божественное сердце».

От таких помышлений не можешь ты не преисполниться изумления и радости, видя себя так высоко ценимым от Бога и так много Ему любезным, и, уразумевая, что Он безмерною любовью Своею к тебе ничего другого не ищет и не желает от тебя, как привлечь любовь твою к Себе и тебя Собою облаженствовать, отторгши тебя от всякого пристрастия к тварям и к самому себе, чтоб ты таким образом возмог всего себя принести Ему, Богу твоему, как всесожжение, и чтоб отныне во все последующее время жизни твоей единая любовь к Нему и усердное желание благоугождать Ему обладали и умом твоим, и твоею волею, и памятью, и всеми чувствами твоими. Всякое благодеяние любви Божией к тебе может отразиться таким воздействием на душу твою, наипаче же естественно сему быть при разумном воззрении на многоблагодатное Таинство Божественной Евхаристии, на которое, взирая умом, отверзи и сердце свое к нему и излей следующие благоговейные молитвы и любительные воздыхания:

«О, Брашно пренебесное! Когда же настанет для меня час пожретися Тебе всецело, не другим каким огнем, а огнем любви Твоей? Когда, о несозданная Любовь, о Хлебе жизни! Когда стану я жить Тобою единым, для Тебя единого и в Тебе едином? Когда, о Жизнь моя, Жизнь красная, Жизнь сладостная и вечная, Манна небесная, когда, отвратившись от всякого другого брашна земного, стану я вожделевать Тебя единого и питаться Тобою Единым? Когда будет сие, о Сладость моя всенасытительная, о благо мое верховное! О, Господи мой, превожделенный и всеблагодатный! Исторгни сие бедное сердце мое из уз всякого пристрастия и всякой наклонности недоброй, укрась его святыми добродетелями Твоими и исполни таким благонастроением, чтоб мне со всею искренностью все делать только для того одного, чтоб благоугодить Тебе! Тогда достигну я наконец того, что, отверзши Тебе сердце мое, уже не недостойное Тебя, призову Тебя и любовью понужду Тебя внити в него; Ты же, Господи мой, вошедши внутрь, станешь, не встречая сопротивления, совершать там все воздействия, какие обычно совершаешь в душах, преданных Тебе».

В таких любительных помышлениях и чувствах можешь ты проводить вечер и утро, приготовляясь к Святому Причастию. Потом, когда совсем приблизится священный час Причастия, со смирением и сердечной теплотой поживее вообрази, кто Тот, Кого имеешь ты приять в себя, и кто ты, имеющий приять Его.

Тот есть Сын Божий, в непостижимое облеченный величие, пред Коим трепещут небеса и все силы, – есть Святый святых, светлейший солнца, недомыслимая чистота, в сравнении с коей нечиста всякая чистота тварная, Который, из любви к тебе прияв зрак раба, восхотел быть презренным, поруганным и распятым злобою мира беззаконного, пребывая в то же время Богом, в деснице Коего жизнь и смерть всего мира. Кто же ты? Ты – ничто, по своему растлению, лукавству и злобе сделавшийся ничтожнее ничего, хуже всякой ничтожнейшей и нечистейшей твари, посмешище преисподних демонов, который вместо воздаяния благодарения щедрому Богу за столькие и толикие благодеяния, увлекаясь своими фантазиями и похотями, презрел столь великого Благодетеля своего и Владыку и попрал бесценную кровь Его, за тебя пролитую, а Он при всем том, по непрестающей и неизменной любви Своей к тебе, призывает тебя к Божественной Трапезе Своей, иной же раз и понуждает приступить к ней страшными угрозами, напоминая тебе ко всем изреченное слово Свое: «аще не снесте плоти Сына Человеческаго, ни пиете крови Его, живота не имате в себе» (Ін. 6:53), – и как не затворяет пред тобою двери милосердия Своего, так не отвращает от тебя лица Своего, хотя ты, по грехам своим, и прокажен, и расслаблен, и слеп, и беден, и порабощен всяким страстям и непотребностям.

Вот только чего требует Он от тебя: 1) чтоб ты возболел сердцем своим об оскорблении Его; 2) чтобы ты паче всего ненавидел грех – всякий: и большой, и малый; 3) чтоб ты всецело всего себя предал Ему и со всем расположением и любовью сердечною одно имел попечение – всегда и во всем, во всяком деле быть в воле Его и в полной покорности Ему Единому; 4) чтоб ты имел крепкую в Него веру и твердо уповал, что Он помилует тебя, очистит тебя от всех грехов твоих и охранит от всех врагов твоих, видимых и невидимых.

Подкрепившись такою неизреченною любовью к тебе Божиею, приступи ко Святому Причастию со страхом святым и любительным, говоря: «Недостоин я, Господи мой, прияти Тебя, ибо столько и столько раз прогневлял Тебя грехами моими, а не оплакал еще всех таких нечестивых дел моих. Недостоин я, Господи мой, прияти Тебя, ибо не очистил еще себя от расположений и пристрастий к тому, что не благоугодно Тебе. Недостоин я, Господи мой, прияти Тебя, ибо не предался еще со всею искренностью в любовь к Тебе, в волю Твою и в покорность Тебе. О Боже мой, всесильный и безмерно благий! Сам Ты, по всещедрому человеколюбию Своему, удостой меня прияти Тебя, с верою притекающего к Тебе».

После же того, как сподобишься Святого Причастия, заключись в сокровенностях сердца своего и, забыв все тварное, простри к Богу такую или подобную сей беседу: «Всевышний Царю неба и земли! Кто внити Тебя сотворил в недостойное сердце мое, когда я и окаянен, и беден, и слеп, и наг? Никто, конечно, как безмерная любовь Твоя ко мне. О любовь несозданная! О любовь сладчайшая! Чего же хочешь Ты от меня, в конец обнищавшего? Ничего, как проразумеваю и вижу, кроме любви моей к Тебе; ничего, кроме того, чтоб на жертвеннике сердца моего не горел никакой другой огонь, кроме огня любви моей к Тебе, который бы попалял всякую другую любовь и всякое другое желание, кроме желания всего меня принести Тебе в жертву всесожжения и в воню благоухания. Ничего другого никогда не желал Ты и не искал от меня и теперь не ищешь и не желаешь. Вонми же, Господи, ныне и обетам сердца моего! Се сочетаваю с желанием Твоим мое желание, и как Ты всего Себя дал мне, и я всего себя предаю Тебе, да буду весь в Тебе. Ведаю, Господи, что сему нельзя быть, если не будет во мне полного самоотвержения, если останется во мне какой-либо след самолюбия, если будет укрываться во мне сочувствие и расположение к какой-либо воле своей или мыслям своим, или к самоугодливым обычаям моим; почему хочу и порываюсь отныне противиться себе во всем, что неугодного Тебе возжелает душа моя, и нудить себя на все, что благоугодно Тебе, хотя бы все во мне и вовне меня восставало против того. Сам я не силен успеть в этом, но как отныне Ты со мною, то дерзновенно уповаю, что Ты Сам будешь совершать во мне все достодолжное. Порываюсь и ищу, и да будет сердце мое едино с Твоим сердцем; и уповаю, что сие будет мне благодатию Твоей. Порываюсь и ищу ничего не видеть и не слышать, ни о чем не помышлять и ничему не сочувствовать, кроме того, к чему поведет и на что указывать будет воля Твоя, заповедями Твоими определенная, и уповаю, что сие будет мне действом силы Твоей во мне. Порываюсь и ищу не отходить вниманием от сердца, в коем Ты, и там, непрестанно взирая к Тебе, согреваться лучами света, от Тебя исходящего; и уповаю, что сие будет мне прикосновениями и объятиями дланей Твоих. Порываюсь и ищу, да отныне Ты един будешь мне свет, сила и радование; и уповаю, что сие будет мне спасительными Твоими воздействиями на внутреннее мое. О сем и молюсь и непрестанно молиться буду. О премилосердный Господи! Буди мне сие, буди».

Попекись затем день ото дня все более и более преизбыточествовать верою в силу сего Пресвятого Таинства Евхаристии и не переставай изумляться сему дивному Таинству, помышляй, как Бог под видом хлеба и вина являет тебе Себя и существенно бывает в тебе, чтобы содевать тебя наиболее святым, преподобным и блаженным. Ибо блажены те, которые не видят, но веруют, по слову Спасителя: «блажени не видевшии и веровавше» (Ін. 20:29). И не желай, чтобы в сей жизни Бог являл Себя тебе под другим каким видом, кроме сего Таинства. Старайся возгревать в себе теплое желание сего Таинства и каждодневно преуспевай и в ревностной готовности творить одну волю Божию и в духовной мудрости ее делать царицей и правительницей всех твоих дел, и духовных, и душевных, и телесных. Всякий раз, как причащаешься, причащаясь сей Жертвы Бескровной, и себя самого приноси в жертву Богу, т. е. изъявляй полную готовность, по любви к Господу, за нас пожершемуся, терпеть всякую напасть, всякую скорбь и всякую напраслину, какие могут встретиться в течение жизни твоей.

Св. Василий Великий полнее изображает долг, налагаемый Святым Причастием на причащающихся, со слов св. Павла, что причащающиеся Тела и Крови Господа «смерть Господню» возвещают (1Кор. 11:26). Смерть же была подъята Господом за всех людей – и за причащающихся – чего ради? «Да живущии не ктому себе живут, но умершему за них и воскресшему» (2Кор. 5:15). Следовательно, причащающиеся с верою, любовию и готовностию до положения живота быть верными заповедям Божиим и всякой, явно Им изъявленной воле, берут на себя долг уже не жить более себе, ни миру и греху, но приемлемому ими во Святом Причастии Господу Богу, за них умершему и воскресшему.

Наконец, прияв в Святом Причастии Господа, за тебя пожершегося, и общником быв силы сей жертвы, во имя ее вознеси к Небесному Отцу, после благодарения и славословия, молитвы и моления о твоих нуждах, духовных, душевных и телесных, затем о Святой Церкви Божией, о домашних твоих, о благодетелях и о душах, в вере почивших.

Будучи сочетана с жертвой, коею Сын Божий исходатайствовал нам от Бога Отца всякую милость, молитва сия и услышана будет, и не оставлена будет без плода.

Глава 4. О причащении духовном

Причащаться Господа в Таинстве Тела и Крови можно только в определенные времена, кто как может и как усердствует, не более, однако ж, одного раза в день. Внутренно же, в духе, причащения Ему можем сподобляться каждый час и каждое мгновение, т. е. пребывать, по благодати Его, в непрестанном общении с Ним и, когда благоволит Он, сердцем ощущать сие общение. Причастившись Тела и Крови Господа, Его Самого, по обетованию Его, приемлем, и Он вселяется в нас со всеми благодатями Своими, давая и сердцу, к тому готовому, ощущать сие. Истинные причастники всегда бывают вслед за Причастием в осязательно благодатном состоянии. Сердце вкушает тогда Господа духовно.

Но как мы и телом стеснены, и внешними делами, и отношениями окружены, в коих по долгу должны принимать участие, то духовное вкушение Господа, по раздвоению нашего внимания и чувства, день ото дня ослабляется, заслоняется и скрывается. Скрывается ощущение вкушения Господа, но общение с Господом не пресекается, если, к несчастью, не привзойдет какой грех, расстраивающий благодатное состояние. Со сладостью вкушения Господа ничто сравниться не может, почему ревнители, ощутив оскудение ее, спешат восставить его в силе и когда восставят, чувствуют, что как бы снова вкушают Господа. Это и есть причащение Господа духовное.

Оно имеет, таким образом, место между одним и другим причащением Его в Тайнах Святых. Но оно может быть и непрерывно – в том, кто всегда блюдет сердце свое чистым и непрерывным имеет внимание свое и чувство к Господу. При всем том, однако ж, оно есть дар благодати, даемой труженикам на пути Господнем, усердным и к себе безжалостным.

Но и то, когда кто по временам вкушает Господа в духе, есть дар благодати. От нас только жаждание сего дара и алкание, и усердное взыскание. Есть, впрочем, дела, открывающие ему путь и споспешествующие принятию его, хотя он всегда приходит как бы невзначай. Дела сии суть чистая с детским воплем из сердца молитва и особые акты самоотвержения в ряду добродетелей. Когда нет на душе греха, когда не терпимы бывают мысли и чувства греховные, т. е. когда она чиста и к Богу вопиет, то что может воспрепятствовать Господу присущему дать душе Себя вкусить, а душе ощутить сие вкушение? Так и бывает, если только Господь не видит, что для блага души нужно несколько продлить алчбу Его и жажду неудовлетворенною. Между актами самоотвержения паче всего сильно в сем отношении смиренное послушание и повержение себя под ноги всех, обнажение себя от стяжаний, благодушное перенесение напраслин, все в духе полного предания себя в волю Божию. Такие деяния наипаче уподобляют действующего Господу, и Господь присущий дает Себя вкусить душе его. И всех заповедей Божиих усердное и чистое исполнение имеет плодом своим вселение Господа в сердце, с Отцем и Святым Духом (Ін. 14:23).

Духовное Господа причащение не должно смешивать с мысленным воспоминанием о причащении Его в Таинствах Тела и Крови, хотя бы это сопровождалось сильными какими ощущениями духовными и жаждущими порывами к действительному причастию Его в Тайнах Святых. Не должно также смешивать и того, что дается присущим в храме при совершении Таинства Евхаристии. Они сподобляются освящения Божия и Божия благоволения как участвующие в принесении Бескровной Жертвы верою, сокрушением и готовностью жертвовать собою во славу Божию и по мере сих расположений; но это не то, что причастие, хотя оно тут же может совершиться.

Глава 5. О благодарении Бога

Всякое благо, какое имеем, и всякое добро, какое делаем, есть Божие и от Бога. Посему на нас лежит долг благодарить Его за все, за всякое благо, от всещедрой десницы Его получаемое, явное ли то или неявное, за всякое доброе деяние, за всякий добрый подвиг и за всякую победу над врагами нашего спасения, как нам и заповедано: «о всем благодарите: сия бо есть воля Божия о Христе Иисусе в вас» (1Сол. 5:18). Позаботься же возгревать в себе чувства благодарения к Богу с первого момента по пробуждении от сна, во весь день и засыпай со словами благодарения на устах; потому что ты погружен в Божии благодеяния, в числе которых есть и самый сон.

Богу не нужны твои благодарения, но тебе неотложно нужны Божии благодеяния. Приятелище же и хранилище сих благодеяний в тебе есть благодарное сердце. «Наилучшее средство сохранить благотворительность к себе благодетеля, – говорит св. Златоуст, – есть памятование о благодеянии и благодарение непрестанное». И св. Исаак пишет: «Благодарность приемлющего побуждает дающего давать дары, большие прежних. Кто не благодарен за малое, тот и на большее обманется в надежде. Дар не остается без усугубления, разве только когда нет за него благодарности» (сл. 2). Святой же Василий Великий прилагает к сему и некое устрашение, благотворное, однако ж, говоря: «Поелику не благодарим за блага, подаваемые Богом, то необходимым делается отъятие благ для приведения нас в чувство. Как глаза не видят слишком близкого, но требуют соразмерного некоторого расстояния, так и неблагодарные души, обыкновенно, с лишением благ начинают чувствовать прежнюю милость; и, не знав никакой благодарности к Давшему, пока пользовались дарами, по утрате ублажают прошедшее» («Слово о благодарении», т. 4, с. 74).

Вняв сказанному, всяко вопросишь, как же мне возгреть в себе чувство благодарения Богу и всегда хранить его? Рассмотри все благодеяния Божии к роду человеческому – нашему роду – и к тебе самому и чаще проходи их мыслию своею и вращай в памяти своей, и если есть у тебя сердце, то не возможешь не возносить к Богу благодарных песней. Образцы сему найдешь в молитвах и в писаниях святых. Вот как живописует св. Василий Великий Божию к нам великодаровитость: «Мы из небытия приведены в бытие, сотворены по образу Создавшего, имеем и разум, и слово, которые составляют совершенство нашей природы и которыми познали мы Бога. Тщательно же изучая красоты творения, по оным, как по некоторым письменам, объясняем себе великий Божий о всем промысл и Божию премудрость. Мы можем различать доброе и худое; самою природой научены избирать полезное и отвращаться от вредного. Будучи отчуждены от Бога грехом, снова воззваны мы к общению с Богом, освобождены будучи Кровию Единородного от бесчестного рабства. А надежда Воскресения и наслаждения ангельскими благами, Царство на небесах, обетованные блага, превосходящие силу разумения и слова!» (там же, с. 51) – Прочитывай это изображение Божиих к нам благодеяний или другое какое избери, или сам составь, включив сюда и лично тебе данные Богом блага. И повторяй это чаще мыслью и словом, не только каждый день, но многократно на всякий день, и пребудешь в чувствах благодарения Богу.

Но чувство возбужденное не любит оставаться в сокровенности, а ищет обнаружения и изъявления. Чем же прилично нам изъявить пред Богом свои чувства благодарения Ему? Делай то, что хочет от тебя Бог, окружая тебя Своею щедродательностью. Чего же хочет Бог? Окружая тебя Своими благами, Бог хочет, чтоб ты, видя их, непрестанно воспоминал о Нем, – и помни; хочет, чтоб ты прилепился к Нему всей любовью, – и прилепись; хочет, чтоб ты ни в чем не отступал от воли Его и всем благоугождать Ему старался, – и делай так; хочет, чтоб ты во всем на Него единого полагался, – и положись; хочет, чтоб ты, поминая, как многократно оскорблял Благодетеля своего злыми и срамными делами своими, сокрушался о том, каялся в том, оплакивал то, пока не умиротворишься со своей совестью и не примешь удостоверения, что и Бог простил тебе все, – и делай так.

Видишь, как обширно поле благодарения и как обильны способы исполнения сего долга? Познай из сего, как неизвинительно погрешает, кто оказывается неисправным в сем, и поревнуй не пятнать себя грехом сим. Между людьми неблагодарность обзывается черною. Какое приберешь слово для обозвания неблагодарности к Богу? Возгревай же в себе всегда чувства благодарения Богу, особенно попекись о сем в храме во время литургии, на коей приносится Богу Бескровная Жертва, именуемая Евхаристией, что значит «благодарение». Не забудь, что здесь ты ничем другим не можешь достойно изъявить благодарение Богу, как полной готовностью все свое и себя самого принести в жертву Богу во славу всесвятого имени Его.

Глава 6. О преданности в волю Божию

Покаявшийся предает себя Богу на служение и тотчас начинает служить Ему хождением в заповедях Его и в воле Его. Начинается труд и работа в поте лица. Заповеди не тяжки, но много препятствий встречает исполнение их во внешних обстоятельствах трудящегося и особенно во внутренних его склонностях и навыках. Неутомимый труженик с Божиею помощью наконец все препобеждает: мирно внутри и покойно течение дел вне – разумеется, относительно.

Труженик сам все действует, хотя с помощью Божиею. Но опыт с первых дней дает ему разуметь, что при всех его усилиях, если делается что доброе, то только то, на которое подается сила свыше. Чем дальше, тем удостоверение в этом укореняется глубже. С установлением посильного мира внутри оно выступает вперед и делается господствующим, и наконец завершается совершенною преданностью в волю Божию, или преданием себя вседействию Божию. Действование Божие в трудящихся о спасении начинается с первых минут обращения к Богу, и самое обращение оно же совершает. Но оно возрастает по мере того, как трудящийся, отклоняясь от себя, к Богу прилепляется и, убеждаясь в своем бессилии, утверждается в уповании на силу Божию.

Когда наконец он всего себя предаст Богу, Бог бывает в нем действующим и в указании должного, и в исполнении его. Это – верх христианского совершенства, в коем «Бог… есть действуяй… и еже хотети и еже деяти» (Флп. 2:13). Семя ему полагается в ненадеянии на себя и надежде на Бога, как говорилось у нас в начале; а тут оно указывается в полном созрении.

В чем существо совершенной преданности в волю Божию, узнается, когда она проявится в силе своей. Она приходит сама собой, и нет особых правил на стяжание ее, чтоб можно было сказать: делай то и то, и получишь. Она растет незаметно под ненадеянием на себя и надеждою на Бога. Помянул же я об ней здесь, потому что надо же было где-нибудь помянуть, а помянутие в конце предыдущей главы о принесении себя в жертву Богу подало повод помянуть о ней теперь.

Предание себя в волю Божию всецелое и есть принесение себя Богу во всесожжение.

Свидетельствуется сие состояние умертвием себе – своим разумениям, своим хотениям и своим чувствам и вкусам, чтоб жить Божиим разумом, в Божией воле и во вкушении Бога. В сем деле впереди нас Господь Спаситель. Он всего Себя предал Богу и Отцу и в Себе нас, ибо мы «от плоти Его и от костей Его» (Еф. 5, 30).

Поспешим же вслед Его, так как Он за нас дал слово Богу Отцу (Ін. 17:19), чая, что мы действительно будем таковы и так поступим.

Почему такое жертвоприношение совершается в конце, а не в начале? Потому что жертва Богу должна быть совершенна, без порока. Совершенство же вначале есть предмет искомый, а не владеемый. Когда наконец овладевают им, тогда и в жертву принести себя уместно.

На сию жертву в начале только посвящает себя человек, а в конце приносит себя в жертву. Раньше достижения совершенства и принести себя нельзя в жертву всесожжения. Другие жертвы можно приносить, как то: жертву умилостивления, жертву очищения, жертву благодарения, а не жертву всесожжения. Покуситься на сие можно и говорить можно о сем, но это будет слово, а не дело. Дело это без слов совершается.

Ведай, что коль скоро имеешь еще прилепление к чему-либо земному, коль скоро опираешься на что-либо в тебе или вне тебя, кроме Бога, коль скоро находишь вкус в чем-либо тварном и услаждаешься тем – то ты еще негож ко всесожжению. Потрудись отрешиться прежде от всего, сделай, чтоб в тебе замерли все жизни и осталась одна жизнь по Богу или чтоб не ты уже жил, а жил в тебе Бог и Христос Господь и Дух Святый, и тогда посвяти себя Богу, или тогда ты отдан будешь Богу.

А до того имей жертвою Богу дух сокрушен и сердце сокрушенно и смиренно и довольствуйся тем до времени, а не навсегда. Ибо все же ты должен наконец дойти до того, чтоб себя принести Богу во всесожжение тучно.

Глава 7. О сердечной теплоте и об охлаждении и сухости сердца

Духовная в сердце теплота есть плод чувства к Богу и всему Божественному. Зарождение ее современно обращению к Богу в покаянии. Во время покаянных трудов над очищением сердца она все более и более усиливается и из прерывающейся или по временам посещающей сердце постепенно переходит в непрерывную, пока станет наконец состоянием сердца.

Когда св. Иоанн Лествичник советовал в одном месте: старайся всегда быть в чувстве к Богу и Божественному, то разумел сию теплоту. Всякий предмет, услаждающий сердце, и согревает его; потому теплот сердечных много. Духовная теплота порождается от воздействия на сердце духовных предметов, что бывает в порядке духовной жизни. Отличительная черта ее есть отрешение от всего тварного и окование внимания Богом и всем Божественным. По сей черте она отстоит от теплот душевных и телесных, как небо от земли.

Чувство духовной теплоты сосредоточенно и является простым и единичным; но в существе дела оно есть слитие воедино многих духовных движений, как луч солнца есть слитие семи радужных лучей. В нем есть благоговение, сокрушение, умиление, припадание, поклонение, святая ревность, боголюбие. Как все такие чувства духовные не вдруг установляются в сердце, так теплота духовная не вдруг делается достоянием нашего сердца.

Пока духовная в сердце теплота не сделается постоянным его состоянием, дотоле она приходит и отходит. Приходит или сама собой, как гость небесный, или бывает плодом духовных упражнений – чтения, размышления, молитвы, актов самоотвержения и добродеяния. Отходит, когда внимание отклонится от предметов духовных, а за ним и сердце вкусит и усладится чем недуховным. Этим погашается духовная теплота, как водою огонь.

Хочешь хранить духовную сию в сердце теплоту? Будь вниманием внутрь и молитвенно предстой Богу в сердце, не допускай блуждания помыслов рассеивающих, не впускай в сердце сочувствий к чему-либо душевному и плотскому, пресекай тотчас порождения многозаботливости, храни живой воспринятую тобою ревность о богоугождении и о спасении души, в делах же внешних блюди разумный строй, направляй их все к главной твоей цели и, делая одно, не обременяй мысли попечением о многом. Но, прибавлю: когда узнаешь сию теплоту, не можешь не усиливаться хранить ее; усиливаясь, станешь употреблять пригодные к тому средства; употребляя же их, увидишь, как тебе удобнее соблюсти свою теплоту. Если разумно возьмешься за сие дело, то теплота духовная сделается для тебя верной учительницей, как управляться со своим внутренним и как держать себя во внешних делах и во всем поведении своем, чтоб блюсти ее самую.

Сколь сладостно присутствие духовной теплоты в сердце, столь же горько, томительно и страшливо, когда она отойдет. Отходит она, как замечено, когда внимание и сердце отклонятся от духовного и обратятся к недуховному. Под этим разумеется не греховное что – ибо вкусивший духовной теплоты бывает уже на это не охоч – но вся душевно-телесная область, суетная, земная, тварная. Как только уклонится к сему внимание, духовная теплота тотчас понижается; когда же и сердце к тому прильнет, она совсем отходит и оставляет холодность ко всему Божественному и самому Богу, сопровождаясь и равнодушием ко всем духовным деланиям и занятиям, какие были держимы в видах хранения сей теплоты. Кто опомнится тотчас и поспешит поставить себя опять в свой обычный теплопроизводительный строй, теплота возвращается, скоро ли то или не так скоро. Но кто не обратит на то внимания и по рассеянности, увлечению и самонадеянности позволит себе сознательно помедлить в этой охлаждающей атмосфере, и тем паче, если и делом поскользнется удовлетворить свои воскресающие при сем недуховные вкусы, у того и самая ревность о жизни духовной пошатнется, а то и совсем замрет. Последнее есть преддверие падения в прежние обычные грехи, которые и не замедлят постигнуть беспечного. Но опомнившийся и отсюда удобно возвращается к духовному строю своему.

Так всегда происходит охлаждение; бывает же это по нашей вине, именно, по ослаблению внимания и бдительности над собой: то по соблазнам окружающей труженика мирской среды, когда прелести мира, одуряющим образом воздействовав, похищают человека из себя самого, то по козням врага, ухищряющегося выманивать человека из себя вовне, в чем успевает он иногда, примешивая только к естественным движениям образов фантазии и свои, наипаче увлекательные, иногда воздействуя каким-то образом и на тело. Но какая бы причина ни была, действие охлаждения начинается выходом внимания извнутри и установляется в своем дальнейшем течении прилеплением сердца к чему-либо, сначала пустому и суетному, потом страстному и греховному. И в нем всегда виноват сам человек. Ибо ни мир, ни диавол не насилуют свободы, а соблазняют только ее.

Бывает охлаждение и отступление благодати. Духовная теплота в истинном своем виде есть плод присутствия в сердце благодати. Когда посещает благодать, на сердце тепло, а когда отходит – холодно. Отходит благодать, и когда человек сам выходит вовне к недолжным вещам. И тогда отхождение сие и есть и называется наказательным. Но иной раз благодать сама отходит в видах споспешествования духовному преуспеянию рабов Божиих. И тогда отхождение сие есть и называется обучительным. Но следствие и в этом случае то же – охлаждение, чувство пустоты в сердце, ибо отошел гость и посетитель. Разность в сих охлаждениях та, что виновное охлаждение расслабляет самую ревность о духовной жизни; охлаждение вследствие обучительного отступления благодати наиболее распаляет ее, что бывает и одной из целей отступления благодати обучительного.

Благодать Божия сама, обучительно, отступает по следующим причинам: чтобы раздражить ревность, которая иной раз ослабляется от длительности пребывания в покое, чтоб повнимательнее осмотрелся человек и отстранил сочувствия и занятия, которые не прямо принадлежат к богоугодной жизни и не в Боге конец свой имеют; чтобы восстановить в большей силе сознание и чувство, что все доброе, бывающее в нас, есть плод благодати Божией; чтоб на будущее время больше ценили Божии даяния, ревностнее заботились о хранении их и глубже смиренствовали; чтоб искреннее предавали себя в руки промышления Божия, с совершеннейшим самоотвержением и самоуничижением; чтоб не прилеплялись к самым духовным утешениям и не разделяли таким образом сердца своего надвое, когда Бог хочет, чтоб оно все Ему единому принадлежало; чтоб и при действии благодати Божией не опускали рук, но неусыпно работали на пути Божием, напрягая все силы свои, данные нам Богом именно для этого.

Таким образом, и когда охлаждение происходит от обучительного отступления благодати Божией, причиной тому служишь ты сам, ибо благодать Божия хотя отступает сама, но отступает, смотря на тебя. Посему, когда почувствуешь в себе охлаждение к вещам и занятиям духовным и ко всему Божественному, войди в себя и рассмотри, по какой причине оно произошло, и если в этом твоя вина, поспеши ее устранить и изгладить, ревнуя не о возвращении духовных утешений, а паче об уничтожении в себе того, что окажется неподобающим и Богу неугодным. Если же не увидишь ничего такого, покорись воле Божией, сказав в себе: так судил Бог; буди воля Твоя, Господи, на мне, немощном и ничего не стоящем. И затем терпи и жди, отнюдь не позволяя себе сколько-нибудь отступать от обычного порядка своей духовной жизни и духовных деланий и упражнений; побеждай напавшее безвкусие в них насильным себя к ним принуждением, не внимая отвлекающим от такого труда помыслам, будто такое занятие бесплодно; охотно испивай сию чашу горечи, говоря к Господу: «виждь смирение мое и труд» (Пс. 29:18), и не остави милости Твоей от меня, – и воодушевляй себя на то верою, что чашу сию поднесла тебе любовь Божия, желающая тебе большего совершенства духовного.

Не на Фавор только охотно иди во след Господа, но и на Голгофу, т. е. не тогда только, когда чувствуешь внутрь себя Божественный свет и духовные утешения и радости, но и когда нападают омрачения, скорби, туги и горечи, которые приходится иной раз вкушать душе от демонских искушений, внутренних и внешних. Пусть даже охлаждение это будет сопровождаемо таким омрачением и смущением, что ты не будешь знать, что тебе делать и куда обратиться, не бойся и при этом; но стой твердо в своем чине, держись на кресте сем благопокорно, далеко отревая от себя всякое земное утешение, которое вздумает предлагать мир или плоть, по наущениям врага. Старайся также скрывать сию немощь свою от всякого лица и не говори о ней никому, кроме духовного отца своего, не жалуясь, однако ж, на посланную тебе тяготу, а скорее ищи научения, как на будущее время избегать ее, а эту благодушно перенесть, пока Богу угодно будет держать тебя в ней.

Молитвы же твои, причащение и другие духовные упражнения, продолжая совершать, как обычно, совершай не для получения сладостей духовных, не для того, чтоб быть сняту с настоящего креста, но для того, чтоб дарована была тебе сила благодушно пребывать на нем во славу распеншагося за нас Христа Господа и всегда жить и действовать так, как сие Ему благоугодно. Если иной раз и не можешь ты в этом состоянии молиться и в благих пребывать помышлениях, как обычно бывало, по причине великого омрачения и смущения ума, делай все сие как можешь, только без лености и поблажки себе; и то, чего не можешь ты явить в совершенстве делом, будет принято явленным в совершенстве по желанию твоему, исканию и усилию. Пребудь в сем желании, искании и усилии и увидишь дивные плоды того – воодушевление и силу, кои преисполнят душу твою.

Предложу тебе образчик того, как прилично тебе взывать к Богу во время такого омрачения ума твоего. Взывай: «Вскую прискорбна еси, душе моя? И Вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся Ему: (Ты) спасение лица моего и Бог мой» (Пс. 42:5). «Вскую, Господи, отступил Ты далече от меня и презираеши меня, сущего в скорбех» (Пс. 9:22)? «Не остави мене, Господи Боже мой, не отступи от Мене» (Пс. 37:22). Припомни молитву, какою, по вдохновению Божию, молилась Сарра, возлюбленная жена Товии, во время скорби своей, и ее употреби, живым взывая гласом: «Верно ведает всякий, работающий Тебе, Господи, что жизнь сия, если будет под испытанием, увенчается, и если в скорби будет, избавление приимет, и в самом истлении не прейдет по милости Твоей. Ты не радуешься о погибели нашей но после бури и волн подаешь отишие, и после плача и слез изливаешь радость. Буди имя Твое благословенно во веки, Боже Израилев!»

Приводи на память и Христа Господа, Который в саду Гефсиманском и на кресте, по причине безмерных страданий, чувствовал Себя оставленным от Отца Своего Небесного, и, чувствуя себя, в настоящем твоем положении, сущим на кресте, взывай от сердца Его словами: «Твоя да будет, Господи, воля, Да будет, не якоже аз хочу, но якоже Ты» (Лк. 11:2; Мф. 26:39)! Действуя так, сделаешь, что терпение твое и твоя молитва будут возноситься горе пред лице Бога, как пламя жертвы сердца твоего. И ты засвидетельствуешь сим, что тебя преисполняет живая готовность воли, с крепкою, как смерть, любовию следовать за Христом Господом с крестом на раменах по каждой стезе, по какой бы Он ни призывал тебя к Себе. Се истинная жизнь по Богу! Желать и искать Бога ради Бога, и иметь Его, и вкушать так и в такой мере, как и в какой Он того хочет. Если б люди вступали на путь жизни по Богу с таким настроением и твердостью его измеряли свои успехи в сем течении, а не приливами духовных сладостей и утешений, то они не были бы так удобно прельщаемы ни сами по себе, ни по козням врага и не томились бы бесполезно, а иной раз до роптания, встречая сухости и охлаждения, а напротив, с благодарностью принимали их и перетерпевали в уверенности, что Поелику так хочет Бог, то это случилось во благо им, и, не обращая на них внимания, с большею ревностью и с более самоотверженным себя насилованием продолжали идти путем богоугодной жизни по всем заведенным порядкам ее.

Случается иной раз, что тогда как душа томится в таком охлаждении, таком безвкусии ко всему духовному, враг нападает сильнее, воздвигая дурные помыслы, срамные движения и прельстительные сновидения. Цель у него та, чтоб, вдавшись в нечувствие от ощущения оставления Божия, человек опустил руки и склонился на что-либо страстное, ибо после сего ему уже легко увлечь его опять в водоворот греховной жизни. Зная сие, стой твердо. Пусть бушуют волны греховные окрест сердца, но пока есть у тебя нехотение греха и желание пребыть верным Богу, кораблик твой цел. Благодать Божия отняла у тебя свои утешения, но она близ есть и назирает и не оставит тебя без помощи, пока произволение твое стоит на стороне добра. Стой же твердо, воодушевляясь уверенностью, что буря эта скоро пройдет, а вместе с нею прекратится и сухость твоя. Верь, что сие попущено тебе на добро тебе, ибо, перетерпев это время искушения, выйдешь из него с большим узнанием своей немощи, с большим смирением и большею уверенностью во всегда готовой тебе помощи Божией. О подобных бурных нападениях вражеских я уже имел случай говорить тебе. Просмотри сказанное там.

Глава 8. О хранении и испытании совести

Всяким хранением храни, брате, совесть свою чистою и в мыслях, и в словах, и в делах, да будет она всегда безукоризненна и никогда да не осуждает и не грызет тебя ни за что. Если будешь так делать, она большую приобретет у тебя силу и во внутреннем твоем, и во внешнем действовании и, став госпожою над всем, станет добре править твоею жизнью. Чистая совесть и жизнь твою сделает безукоризненною, ибо тогда она будет чутка и сильна на добро и против зла. Она закон, Богом начертанный в сердцах людей, в освещение путей их и в руководство во всем достодолжном, как учит апостол Павел, называя ее «делом законным, написанным в сердцах» (Рим. 2:15); основываясь на сем, св. Нил такой дает каждому урок: «Во всех делах своих, как светильником, пользуйся руководством совести».

В четырех отношениях должно тебе блюсти совесть свою безукоризненною: в отношении к Богу, к себе самому, к ближним и ко всем вещам, кои в руках у тебя.

Все это тебе ведомо; напомню, однако ж, тебе главнейшее. В «отношении к Богу» – пребывай в памяти Божией и ходи в присутствии Божием; осознавай себя носимым и хранимым силою Божиею и ведомым к тому концу, для которого Он воззвал тебя к бытию; и себя, и все свое посвящай на служение Богу и во славу имени Его; в Нем живи, на Него уповай и Ему предай участь свою, и временную и вечную.

В «отношении к себе самому» – будь справедлив к себе и каждой части своего естества отдавай должное: дух твой, ищущий Бога, небесного и вечного, да властвует над душою и телом, которых назначение – устроять временную жизнь; «душа», подчиняясь велениям духа, выю ума да подклоняет Богооткровенной истине и ею да освещает всю область своего ведения; волю да держит в порядках заповедей Божиих, не давая ей, в противность им, уклоняться к своим похотениям; сердце да учит находить вкус только в вещах Божественных и в том, что носит отпечатки и служит выражением Божественного, и в сем духе да ведет дела и порядки житейские и общественные; «телу» давай нужное и, соблюдая в сем строгую умеренность, имей законом – никогда ни в чем «не творить плоти угодия в похоти» (Рим. 13:14). Храня сие, будешь добрым правителем себя самого и истинным себе благодетелем.

В «отношении к ближним» – чти всех, как образы Божии, всем благожелай и благодетельствуй по силе; пред всеми смиряйся и всем угождай в пределах добра; радуйся с радующимися и соскорби скорбящим; никого не осуждай и не уничижай, даже в мысли и чувстве; от ищущих у тебя совета и вразумления не скрывай истины, когда знаешь; сам же в учители никому не навязывайся; паче же всего – блюди мир и согласие со всеми, с готовностью на всякие для того со своей стороны жертвы, и всевозможно избегай соблазнить кого.

В «отношении к вещам» – почтительно относись ко всем, как к творениям Божиим, какие Бог дает тебе во владение, храни и употребляй во славу Божию, будь всякою мерой их доволен и благодари за них Бога, ни к чему не пристращайся и на все смотри, как на способы и орудия внешние, чтоб свободно распоряжаться ими и не иметь в них уз и препон в добрых начинаниях своих, не допускай себе почивать на них, как на хрупких опорах, не хвались своими, не завидуй чужим, не скупись и не будь расточителен не на доброе.

Все сие исполнять каждодневно всякому приходится в том или ином виде, чуть не на каждом шагу. Если так «добре» будешь жить, «добру» будешь иметь и совесть, подражая св. Павлу (Євр. 13:18).

«Добре хотящие жити», ревнители о спасении все так и действуют, всячески стараясь ни в чем из того не погрешить и ничем не запятнать своей совести. При всем том, однако ж, то мысли и чувства, то слова, а то и дела неправые проскользают, иной раз незаметно, а то и заметно, и запыляют чистый лик совести так, что к концу дня редкий не бывает похож на путника, шедшего по пыльной дороге, у которого всюду набивается пыль, и в нос, и в рот, и в волоса, и все лицо покрывает. По сей причине и положено всякому, ревнующему о спасении, вечером испытывать свою совесть и, уяснив себе все неправости, допущенные днем в мыслях, словах и делах, очистить их покаянием, т. е. делать то же, что делает запылившийся путник: путник умывается водой, а ревнующий о спасении очищает себя покаянием, сокрушением и слезами.

Испытание должно исследовать все: доброе и недоброе, правое и неправое, по всем вышеозначенным сторонам. Что увидишь правым по существу дела, посмотри, право ли оно по побуждению и намерению, право ли по образу совершения и право ли ты взглянул на то по совершении – не сделал ли ты то для показности или из человекоугодия, или по самоугодию, к месту ли, ко времени ли, к лицу ли и после того не потрубил ли ты перед собой и не помечтал ли о себе, не воздав славы Богу. Правое дело право воистину, когда оно делается из покорности воле Божией и во славу Божию, с полным самоотвержением и самозабвением.

Что увидишь неправым, рассмотри, как случилось, что ты сделал то, когда держишь постоянно желание делать одно правое, какие были к тому поводы и причины, внутренние и внешние, как бы тебе следовало править собой в данном случае, чтоб не погрешить, и почему ты этого не сделал; затем, осудив себя, а никого и ничего другого, разумно определи, как следует тебе держать себя, чтобы впредь не погрешить в таких же или подобных обстоятельствах, и предпиши то себе в закон с решимостью и исполнять его без уклонения и поблажки себе или человекоугодию, пользуясь, таким образом, для удобрения нивы сердца своего и нечистотами.

Кончив испытание, за все исправное возблагодари Бога, никакой не присвояя себе в том части, ибо воистину «Он есть действуяй в нас и еже хотети и еже деяти» (Флп. 2:13), и без Него не можем мы творить ничего доброго (Ін. 15:5). Возблагодарив же Бога, забудь то, подражая св. Павлу, чтоб по его же примеру с большим усердием «простираться в предняя» (Флп. 3:13). Во всем же неисправном покайся и сокрушись пред Господом, окаявая себя, что на твоей трапезе предложения никогда не приносишь Ему совершенно чистых хлебов, а все с мякиной и сором, и твердое полагая намерение строго следить за собой в следующий день, чтоб ничего не прорывалось недолжного, не только в делах и словах, но и в мыслях, и чувствах.

Внимающие себе все сие, т. е. и испытание, и только что указанное заключительное его действие, совершают среди самого течения дел дня, так что вечером испытание совести бывает у них только повторением дневного, его исправлением и пополнением. И нельзя не согласиться, что такой образ действования лучше и естественнее. От совести не укроешь, что допущено недоброго; заметив же то, она тотчас и беспокоиться начинает. Не естественнее ли тотчас же и успокоить ее самоосуждением, сокрушением и определением вперед быть исправным, чем оставлять это до вечера?

Приложу тебе еще одно-другое указание на этот предмет.

Сколько можно строже разбирай дела свои и углубляйся в производство их и потом суд произноси над собою нещадный. Чем глубже будешь вникать во все бывающее в тебе и от тебя и неправое устранять, а в правом утверждаться, тем скорее очистится совесть твоя, подобно как чем глубже роются, ископывая колодец, тем чище бывает в нем вода.

Совесть, узнав правое и неправое, не престанет уже требовать действования сообразно с первым и преследовать судом и угрызением за допущение второго. Но пока она не дойдет до полного ведения о том и другом или пока не стяжет «чувствия обучена… в разсуждении добра же и зла» (Євр. 5:14) и не станет, таким образом, в себе самой иметь очи видети – она состоит в некоторой зависимости с сей стороны от других душевных сил, и особенно – рассуждения. Рассуждение же, пока сердце не очистится от страстей, нередко бывает подкупаемо последними и обставляет дела многими извинениями, которые, отуманивая око совести, вводят ее в заблуждение, и она признает иной раз черное белым. Посему когда ты состоишь еще в борьбе со страстями, ставь при испытании себя дела свои пред зерцалом слова Божия и им руководствуйся при определении их качества и достоинства, и при этом не стыдись и не ленись учащать к духовному отцу своему.

Начинай и оканчивай обсуждение дел своих усердной молитвой, да даст тебе Господь очи увидеть сокровенности сердца твоего, ибо «глубоко сердце (человеку) паче всех и кто познает его?» (Єр. 17:9). Никто как Бог, Который «болий есть… сердца нашего и весть вся» (1Ін. 3:20), «Един… весть сердца всех сынов человеческих» (1Царів. 8:39). Есть глубоко в сердце кроющиеся неправые чувства, которые иной раз мельком проскальзывают в дела, а иной раз и, не быв замечены, обдают их вонею греховною. Вот и молись с пророком Давидом: «от тайных моих очисти мя» (Пс. 18:13).

Глава 9. О приготовлении к брани с врагами в час смертный

Хотя вся жизнь наша на земле есть непрестанная брань и нам предлежит вести ее до самого конца, но главнейшая и решительнейшая брань ожидает нас в час смерти. И кто падет в сей момент, тому уже не встать. И не дивись сему. Ибо если враг дерзал приступать к безгрешному Господу в конце земных дней Его, как сказал Сам Господь: «Грядет бо мира сего князь, и во Мне не имать ничесоже» (Ін. 14:30), то что же может удержать его от нападения на нас, грешных, в конце нашей жизни? И святой Василий Великий говорит в толковании 7-го псалма на слова: «да не когда похитит яко лев душу мою, не сущу избавляющу, ниже спасающу» (Пс. 7:3), что самые неутомимые бойцы, всю жизнь неопустительно боровшиеся с демонами и избегшие их сетей и устоявшие против нападений их, в конце жизни подвергаются князем века сего осмотру, не окажется ли в них чего-либо грешного; и те, у которых найдутся раны или пятна и отпечатки греха, удерживаются им в своей власти, а те, у которых не найдется ничего такого, минуют его свободно и упокоеваются со Христом.

Если так обстоит дело, то нельзя не поиметь сего в виду и не готовиться наперед встретить час тот, чтоб благоуспешно прейти его. Приготовлением к тому должна служить вся жизнь. Ты окажешься добре приготовленным к тому часу, если в продолжение всей данной тебе временной жизни будешь мужественно бороться с врагами своего спасения. Приобретши во время жизни добрый навык добре побеждать врагов, ты и в час смерти легко стяжешь венец победы.

Также чаще помышляй со вниманием о смерти, приводя на мысль все имеющее тогда случиться. Если будешь так поступать, то час тот не неожиданно застанет тебя, почему не устрашит тебя или не сильно устрашит, и душа твоя, не расслабляемая страхом, окажется более крепкою и сильною к подъятию брани и преодолению врага. Мирские люди бегают помышления и воспоминания о смерти, чтоб не пресекать своих чувственных утех и наслаждений, которые не совместимы с памятью смертною. От этого у них все более и более растет и крепнет привязанность к благам мира, не встречая ничего, перечащего ей. Зато, когда придет время разлучиться с жизнью и со всеми любимыми вещами и утехами, они непомерно мятутся, мучаются и ужасаются.

Чтобы такое помышление о смерти принесло весь свой плод, надлежит тебе при сем, поставляя себя мысленно в состояние умирающего, в теснотах и томлениях предсмертных, представлять живо и могущие напасть на тебя тогда искушения вражеские с воспроизведением вместе и тех мыслей и чувств, какие сильны отразить их. Какие именно возможны тогда вражеские нападения и как отразить их, я изложу тебе вслед за сим, чтобы ты, пока жив, навык к мысленному в них упражнению, а когда придет час смерти, употребил их и делом. Ибо ту брань и тот бой, который имеет быть только однажды, надо уметь и навыкнуть хорошо принять и поднять тому, кому неизбежно встретить их, чтоб не сделать ошибки и не потерпеть потери, каких уже поправить нельзя.

Глава 10. О четырех бывающих в час смерти искушениях вражеских. – Первое искушение – против веры, и о способе преодоления его

Четыре главных и опаснейших искушения, каковым в час смерти обыкновенно подвергают нас враги наши, демоны: 1) колебания веры, 2) отчаяние, 3) тщеславие, 4) разные образы, в какие облекаются демоны и какие представляют отходящим.

Что касается первого, то когда злокозненный враг начнет всевать в тебя помыслы неверия или, явясь видимо, заговорит против веры, ты, не входя с ним в спор, сам в себе восставь веру в то, на что он нападает, и скажи ему со святым негодованием: «Отойди прочь с глаз моих, сатана, отец лжи. Я и слушать тебя не хочу; от всей души всегда веровал и верую во все, во что верует Мать моя, святая Церковь. И этого для меня довлеет». И отнюдь не допускай помыслов неверия и стой твердо, по слову Писания: «Аще дух владеющаго найдет на тя, места твоего не остави» (Еккл. 10:4).

Сознай живее и держись сего осознания, что тут одна кознь диавола, покушающегося смутить тебя в последний час твой. Если не сможешь твердо стоять умом, стой бодренно желанием и чувством, не позволяй им преклониться к внушаемому, хотя бы оно прикрываемо было изречениями Писания, приводимыми душегубцем-врагом, ибо что бы из Писания ни напоминал он тебе, все то на пагубу тебе направляется посредством кривого толкования и извращения истины словес Божиих.

Если змий сей злокозненный спросит тебя: «А чему учит Церковь?» – не отвечай и внимания не обращай на слова его, презирая его; но ведая, что он есть одна ложь и лукавство и что начал говорить с тобой, чтоб поймать тебя на словах, погрузись в созерцание веры в верующем сердце своем.

Впрочем, если чувствуешь себя крепким в вере и сильным в помысле и желаешь посрамить врага, ответь ему, что святая Церковь верует тому, что единая есть истина. Если он опять спросит, какая же это истина, скажи ему: та, в которую он верует, именно: что Христос Господь крестом поразил тебя во главу и сокрушил власть твою. И затем прилепись взором ума своего к созерцанию распеншегося за нас Господа и помолись Ему: «Боже мой, Творче и Избавителю! ускори на помощь мне и не дай мне поколебаться, даже малейше, в истине святой веры Твоей, но благоволи, чтоб я, как родился по благости Твоей в истине сей, так, в ней же пребывая, кончил и жизнь мою смертную во славу имени Твоего».

Глава 11. Второе искушение в час смерти – отчаянием

Второе искушение в час смерти, которым враг покушается поразить нас вконец, есть страх при воспоминании множества грехов наших. Страха сего миновать нельзя, но он умеряется верою в искупление грехов наших крестною смертию Христа Спасителя. Враг же, помрачая сию веру, страх за грехи раздувает до того, что он подавляет всякую надежду спасения и поражает безнадежием и отчаянием. Посему, брате мой, наперед готовься к отражению сего нападения и отселе еще замышляй, приближаясь к вратам смерти, крепче держать победное наше знамение – крест Христов, т. е. водруженною в сердце иметь крепкую веру в искупительную силу крестной смерти Господа. Когда же, самым делом вступая в сии врата, ощутишь нападки отчаяния, прежде всего поспеши осознать, что они суть действия вражеские, а не естественные порождения воспоминаний своих грехов. Такому воспоминанию свойственно порождать смирение, сокрушение и скорбь сердечную об оскорблении Бога праведного, но и всемилостивого; посему оно, хотя поражает страхом, но таким, который не погашает надежды на милость Божию и, будучи ею растворяем, дает место дерзновенному упованию спасения, отражая всякое чувство отверженности. Ведая сие, ты не можешь не признать, что коль скоро воспоминание грехов подавляет тебя и ввергает в отчаяние, погашая всякую надежду спасения и поражая страхом отверженности, то все это есть наваждение диавольское. Осознав же это, тебе уже нетрудно будет паче упования возуповать, что и разгонит всякое безнадежие.

Упование паче упования погружает в созерцание милосердия Божия, в бездну коего восчувствовавший его и повергает презельное множество грехов своих, утверждаясь на крепком убеждении, что Бог спасения нашего хочет и ищет, а не пагубы. Крепиться же сие убеждение может и всегда, а наипаче тогда только на беспредельной силе крестной смерти Господа Спасителя.

Посему, как всегда надлежит нам укрываться под сень креста, так тем паче тогда. И вот какою молитвой прилично тебе, вступая во врата смерти, возмолиться к Господу Богу твоему: «Господи! Множество имею я причин опасаться, чтоб Ты не осудил меня и не отверг за грехи мои по правде Твоей, но еще большее имею дерзновение надеяться на помилование по беспредельному милосердию Твоему, во Христе Иисусе, Искупителе нашем и Спасителе. Посему умоляю безмерную Твою благость, пощади меня, бедную тварь, осуждаемую грехами своими, но омываемую бесценною кровию Сына Твоего и Бога нашего, да воспрославлю Тебя во веки. Всего себя предаю в руки Твои – сотвори со мной по милости Твоей. Ты – единый Владыка жизни моей».

Глава 12. Третье искушение в час смерти – тщеславием

Третье искушение в час смерти бывает искушение тщеславием и самоценением, внушающими уповать на себя самого и дела свои. Посему как всегда, так наипаче в час смерти, отнюдь не допускай вниманию своему останавливаться на себе и своем и вдаваться в довольство собой и делами своими, хотя бы ты преуспевал в добродетелях паче всех святых. Но довольство твое все да будет в Боге, и уповай всецело на одно милосердие Его и страдания Господа Спасителя, да спасешься, всячески уничижая себя пред очами своими до последнего издыхания своего. И если случится, что тебе придет на ум какое-либо твое доброе дело, помышляй, что это Бог совершил его в тебе и тобой, а не ты, и что оно от Него единого произошло.

Прибегай под кров милосердия Божия, однако ж не позволяй себе чаять его, как какого-то воздаяния тебе за многие и великие брани, выдержанные тобой, и победы, одержанные в них. Стой всегда в спасительном страхе, исповедуя искренне, что все твои рвения, усилия и подвиги были бы тщетны и бесплодны, если б Бог не взял их под крыло благоволения Своего, не посодействовал им и не действовал в них. На сие милостивое благоволение Божие и теперь возложи все упование свое.

Если последуешь этим советам моим, то, будь уверен, враги твои в час смерти никакого не будут иметь успеха в нападениях своих на тебя. И откроется тебе свободный путь, коим с радостию прейдешь ты из юдоли земной в небесный Иерусалим, вожделенное отечество твое.

Глава 13. Четвертое искушение в час смерти – призраками

Если б враг наш, злой, лукавый и упорный, никогда не утомляющийся искушать нас, восхотел в час смерти тебя и соблазнить какими-либо призраками, видениями и преображениями в Ангела светла, ты стой твердо в осознании своей скудости и своего во всем ничтожества. И скажи ему сердцем мужественным и небоязненным: «Возвратись, окаянный, во тьму свою. Как недостойному, мне не подобают видения и откровения. Одно мне нужно – безмерное благоутробие Господа моего Иисуса Христа, молитвы и заступления Владычицы нашей Богородицы и Приснодевы Марии и всех святых». Хотя бы по некоторым явным признакам подумалось тебе, что видишь истинные видения, Богом тебе данные, и в таком случае не спеши верить им, а скорее погрузись в сознание своего недостоинства и ничтожества. Не бойся, что оскорбишь тем Бога, потому что Ему никогда не бывают неприятны наши смиренные чувства. Если такие видения нужны для тебя, то Бог знает, как сделать, чтобы ты не закрывал от них очей своих, оправдав твою косность в веровании, что они от Бога. Подающий благодать смиренным не отнимет ее за действия, какие они творят по смирению.

Таковы наиболее употребительные оружия, какими враг нападает на нас в последний час смертный. Но он употребляет на это и всякую другую страсть, какою кто из умирающих обладаем был в жизни и на какую наиболее был падок, и старается возбудить ее, чтоб он отошел в страстном настроении, имеющем решить и участь его. Посему-то прежде приближения часа брани оной великой надлежит нам, возлюбленные, вооружиться против сильнейших страстей своих и, мужественно вступив в брань с ними, преодолеть и очиститься от них, чтоб облегчить себе победу и тогда, в час твой последний, который может найти в каждое мгновение. Всякому в сем отношении говорит Господь: «воюй их, дóндеже скончаеши их» (1Сам. 15:18).

Глава 14. О духовном мире сердца

Сердце твое, возлюбленный, создано Богом для того одного, чтоб оно любило Его единого и служило Ему обителью. Посему Он взывает к тебе, чтобы ты предал Ему свое сердце, говоря: «сыне, даждь Ми… сердце» (Притч. 23:26). Но как Бог есть мир, превосходящий всякий ум, то всячески необходимо, чтоб сердце, хотящее приять Его в себя, было мирно и свободно от всякого смятения, ибо только «в мире место Его», как поет святой Давид (Пс. 75:3). Попекись же паче всего установить сердце свое в мирном устроении так, чтобы все твои добродетели, все делания и подвиги были направлены к стяжанию сего мира, наипаче же твои доблестные дела борьбы с врагами твоего спасения, как сказал великий безмолвник Арсений: «Все твое попечение обрати на то, чтоб внутреннее твое устроение было по Богу, и победишь внешние страсти».

Мир сердца возмущают страсти; не допускай страстей до сердца, и оно всегда будет мирно. Борец в невидимой брани стоит во всеоружии у врат сердца и отражает покушающихся войти в него и возмутить его. И пока мирно сердце, победа над нападающими не затруднительна. Мир сердца – и цель брани духовной, и самое мощное средство для одержания победы в ней. Посему когда страстное смятение прокрадется в сердце, не бросайся на страсть, чтоб побороть ее, а сойди поскорее в сердце и напрягись умирить его. Как только умирится сердце, и борьбе конец.

Жизнь человека не что иное есть, как непрерывная брань и непрестанное искушение, как сказал Иов: «не искушение ли житие человеку на земли…?» (Йов. 7:1). Искушение вызывает борьбу – и вот брань. По причине сей-то брани должно тебе всегда бодрствовать и всяким хранением блюсти сердце твое, и надзирать над ним, чтоб оно было мирно и упокоенно. Когда подымется в душе твоей какое-либо смутительное движение, восстань с ревностью на подавление его и умиротворение сердца, чтоб не уклониться тебе с правой стези под действием сего смятения. Ибо сердце человеческое похоже на гирю часовую и на руль корабельный. Облегчи или утяжели гирю, тотчас изменится движение всех колес часовых и стрелки часов перестанут быть верными указателями времени. Подвинь направо или налево руль, тотчас изменится движение корабля, и он сойдет с того направления, которого держался прежде. Так, когда сердце приходит в смятение, все внутреннее наше приходит в беспорядочное движение и самый ум теряет правость умствования своего. Вот почему необходимо поскорее умирять сердце, как только оно смутится чем-либо, внутренним или внешним, во время ли молитвы или во всякое другое время.

И ведай, что тогда только будешь ты уметь хорошо молиться, когда научишься добре действовать в подвиге сохранения внутреннего мира своего. Сюда и направляй внимание, обдумывая, как достигнуть, чтобы каждое дело твое делалось в мире сердца с удовольствием и радостью. Кратко скажу, что непрестанным подвигом всей жизни твоей должно быть хранение мира сердца твоего, не допуская его приходить в какое-либо беспорядочное смятение и все дела свои делая под сенью сего мира тихонравно как написано: «Чадо, в кротости (тихости), дела твоя препровождай» (Сир. 3:17), да сподобишься обещаемого тихонравным блаженства: «блажени кротцыи, яко тии наследят землю» (Мф. 5:5).

Глава 15. О способах к хранению мира внутреннего

Для сохранения внутреннего мира:

1) Прежде всего держи в порядке свои внешние чувства и бегай вольности во внешнем своем поведении, именно: не смотри, не говори, не махай руками, не шагай и ничего другого не делай как-нибудь смятенно, но всегда благочинно и тихо. Привыкши держать себя с благочинною тихостью во внешних своих движениях и делах, легко и без труда достигнешь того, чтоб мирствовать в себе самом в своем сердце, ибо, по свидетельству отцов, внутренний человек настроение свое приемлет от внешнего.

2) Расположись любить всех людей и со всеми жить в согласии, как заповедует св. Павел: «Аще возможно, еже от вас, со всеми человеки мир имейте» (Рим. 12:18).

3) Храни совесть свою незапятнанною, чтобы она ни в чем не обличала тебя и ни за что не грызла, но была мирна и в отношении к Богу, и в отношении к тебе самому, и в отношении к ближним, и в отношении ко всем внешним вещам. Такое хранение совести и рождает, и углубляет, и множит мир внутренний, как уверяет св. Давид: «мир мног любящим закон Твой, и несть им соблазна» (Пс. 118:165).

4) Навыкай без смущения сносить всякие неприятности и оскорбления.

То правда, что прежде чем приобретешь такой навык, много придется тебе помучиться и пострадать сердцем, по неопытности в управлении себя в таких случаях, зато когда приобретешь его, душа твоя начнет почерпать великое утешение из самих встречающихся неприятностей. При решимости день ото дня все лучше и лучше будешь ты управляться с собой и скоро дойдешь до того, что будешь уметь в мире хранить дух свой, при всех бурностях совне и внутри.

Если случится иной раз, что ты не сможешь управиться с сердцем своим и, отгнав тугу и скорбь, водворить мир в нем, прибегни к молитве и поприлежи ей, подражая Господу Спасителю, Который в саду Гефсиманском три раза помолился, чтоб дать тебе пример, что во всякой скорби и туге сердечной прибежищем должно иметь тебе молитву и что, как бы ты ни был опечален и омалодушен, не следует тебе отступать от нее, пока не дойдешь до того, что воля твоя совершенно согласится с волею Божиею и сердце твое, умиротворившись тем, исполнится мужественного дерзновения с радостью встретить, принять и перенести то, чего пред сим страшилось и желало избегнуть, как и Господь ужасался, тужил и прискорбен был, по молитве же, умиротворившись, спокойно сказал: «Востаните, идем: се приближися предаяй Мя» (Мф. 26:46).

Глава 16. Мало-помалу установляется мир в сердце

Имей постоянную заботу о том, чтоб не допускать сердца своего до смущения и тревог, но всячески напрягайся держать его в мирном и покойном настроении. И Бог, видя, как ты о сем трудишься и подвизаешься, благодатию Своею устроит в душе твоей град мира, и сердце твое сделается тогда домом утешения, как это иносказательно разумеется в следующем изречении псаломском: «Иерусалим, зиждемый яко град» (Пс. 121:3). Того только желает от тебя Бог, чтоб ты всякий раз, как случится тебе встревожиться чем, тотчас восстановлял в себе мир и мирствовал таким образом во всех делах своих и занятиях. Ведай, что имеешь для сего потребу в терпении. Ибо как не в один день устрояется город, так не думай в один день стяжать и внутренний мир. Ибо и это не что иное есть, как устроение дома для Бога мира и скинии для Всевышнего, да будешь храмом для Него. Ведай также, что Сам Бог есть и устроитель в тебе сего дома, и без Него тщетен будет всякий о сем труд твой, как написано: «Аще не Господь созиждет дом, всуе трудишася зиждущии» (Пс. 126:1). Ведай и еще, что главное основание сего сердечного мира есть смирение и то, чтоб избегать дел, занятий и начинаний тревожных и хлопотливых. Что касается до первого, то кому не известно, что смирение, мир сердечный и кротость так тесно соединены между собой, что где есть одно, там есть и другое; кто тих сердцем и кроток, тот и смирен, и наоборот, кто смирен сердцем, тот кроток и мирен. Почему и Господь поставил их в неразрывном союзе, когда сказал: «научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем» (Мф. 11:29). Относительно же второго видим прообраз в древней истории, именно в том, что Бог хотел, чтобы дом для Него построил не Давид, которому всю почти жизнь пришлось вести брани и быть в тревогах, а сын его Соломон, который, по имени своему, был царем мирным и ни с кем не вел браней.

Глава 17. Для мира сердца надо убегать почестей и любить смирение и нищету

Итак, брате мой, если любишь мир сердца, потщись войти в него дверью смирения; другого входа в него, кроме смирения, нет. Для стяжания же смирения понудь себя и напрягись принять в любительные объятия свои всякие неудовольствия и прискорбности, как сестер родных, и всячески убегать славы и почестей, желая паче быть от всякого уничижаемым и незнаемым и ни от кого не получать попечения и утешения, кроме единого Бога. Утверди в сердце своем, убедясь в благотворности его, такой помысл, что Бог есть единое благо твое и единое убежище, а все другие вещи суть для тебя тернии, которые, если вложишь их в сердце свое, причинят тебе вред смертоносный. Если же случится тебе потерпеть от кого посрамление, не печалься о том, но перенеси то с радостью, держа уверенность, что тогда Бог с тобой. И не желай другой чести и не ищи ничего другого, как страдать за любовь к Богу и за то, что служит к наибольшей для Него славе.

Понудь себя и понасиль радоваться, когда кто скажет тебе оскорбительное слово или осудит тебя, или презрение тебе покажет. Потому что под таким поношением и бесчестием сокрыто великое сокровище, и если ты благоохотно примешь их, то скоро очень окажешься богатым духовно, о чем знать не будет даже и тот, кто сделал тебе такое благодеяние, т. е. тот, кто нанесет тебе бесчестие. Не ищи никогда, чтоб тебя любил кто в этой жизни и почитал тебя, чтоб тебе свободнее было сострадать Христу распятому, ни от кого и ни от чего не встречая в том препятствия. Берегись себя самого, как злейшего какого врага своего, и не следуй воле своей, ни уму своему, ни своему вкусу и чувству, если не хочешь потеряться. Потому держи всегда наготове орудия против себя самого, и когда хотение твое склонится на что-нибудь, хотя бы святое, положи его одно, обнаженное от всего стороннего, пред Богом твоим с глубочайшим смирением, умоляя Его, да будет в этом Его, а не твоя воля; и сделай это с искренно-сердечным преданием себя в волю Божию, без всякой примеси самолюбия, зная, что сам в себе ты ничего не имеешь и сам по себе ничего сделать не можешь в деле твоего спасения.

Блюди себя от помыслов, которые представляются святыми и разжигают неразумную по ним ревность, о которых иносказательно говорит Господь: «Внемлите… от лживых пророк, иже приходят к вам в одеждах овчих, внутрь же суть волцы хищницы. От плод их познаете их» (Мф. 7:15-16). Плод же есть томление и крушение духа. Ведай, что все, что удаляет тебя от смирения и от внутреннего мира и спокойствия, под каким бы то красным видом ни представлялось, все это – лживые пророки, которые, прикрываясь овчею одеждой, т. е. лицемерною ревностью облагодетельствовать ближнего безразборно, суть воистину волки хищные, похищающие у тебя смирение, мир и спокойствие, столь необходимые для всякого, кто желает прочно успевать в духовной жизни. И чем более какое дело по видимости представляется окрашенным святостью, тем строжайшему должно оно быть подвергнуто тобой исследованию, без задора, однако ж и тревожности. Если случится иной раз впасть при этом в ошибку, не поддавайся малодушию, но смирись пред Богом и, осознав немощь свою, возьми из сего урок на будущее время. Ибо, может быть, Бог попустил это, чтоб смирить в тебе какую-либо черту гордыни, сокрытой в тебе и тебе самому неведомой.

Когда почувствуешь, что душа твоя уязвляется каким-либо шипом ядовитого терния, т. е. страстью или помыслом страстным, не приходи от этого в смятение, но усугубь внимание и напрягись не допустить их до сердца, став против них лицом с сопротивлением им и сердце держа за собой недосязаемым для них и чистым пред Богом, Которого, таким образом, ты всегда будешь иметь сущим внутрь себя, в глубине твоего сердца, ради чистоты настроения его. В то же время осеняй свое внутреннее убеждением, что все бывающее с тобой и в тебе бывает для испытания тебя и обучения, чтоб ты научился наконец верно распознавать, что спасительно для тебя, и, следуя тому, сподобился получить венец правды, уготованный тебе благостию Божиею.

Глава 18. Необходимо душе пребывать уединенною в себе, чтоб Бог осенил ее миром Своим

Так как Бог богов и Господь господ для того благоволил создать душу твою, да будет она обиталищем и храмом собственно для Него Самого, то тебе надлежит иметь ее в большом почете и не допускать ее унижаться склонением на что-нибудь низшее ее. Все желание твое и чаяние да будет всегда обращено к сему невидимому посещению Божию. Но ведай, что Бог не посетит души твоей, если не найдет ее уединенною в себе самой. Бог хочет, чтоб она была уединена в себе, т. е. была без всяких помыслов, сколько может, без всяких пожеланий, наипаче же без собственной своей воли. В последнем отношении не следует тебе самому по себе, без рассуждения, принимать какие-либо строгие подвиги и лишения произвольные или искать поводов как-нибудь пострадать по любви к Богу, следуя одному внушению собственной воли. На это должно тебе иметь совет духовного отца твоего, который руководит тебя как наместник Божий. Его и во всем слушай, и Бог посредством его действительно направит волю твою на то, что сам хочет и находит благотворным для тебя. Никогда ничего не делай по одной воле своей, но да делает в тебе сам Бог одно то, чего желает от тебя. Хотение твое да стоит всегда свободно от тебя самого, т. е. сам собой не желай ты ничего, и если пожелаешь чего, да будет хотение твое таково, чтоб, будет ли то, чего хочешь, или нет, или даже будет противоположное тому, нисколько не скорбеть о том, но быть покойным духом, как бы ты ничего и совсем не хотел.

Такое настроение и есть истинная свобода сердца и уединенность, когда, то есть, оно не бывает связываемо ни умом, ни волею в отношении к чему-либо. Если таким образом представишь ты Богу душу свою столь упраздненною, свободною и единичною в себе, то увидишь, какие дивные действия возблаговолит Он произвести в ней; главное же – Он осенит тебя божественным миром, который есть дар, имеющий соделаться в тебе вместилищем всех других даров, как говорит великий Григорий Солунский (в «Слове к монах. Ксении», греч. «Добротолюбие», с. 944). О дивная объединенность, сокровенная сокровищница Всевышнего, в которой одной благоволит Он слушать обращаемые к Нему беседы твои и Сам беседовать к сердцу души твоей! О пустынь и уединилище, в коем созиждился рай! Ибо в нем одном дает Бог доступ видеть Его и беседовать к Нему. «Мимошед увижду видение великое сие» (купину), – говорит Моисей в чувственной, умными, однако ж, созерцаниями богатой пустыне Синайской (Вих. 3:3). Но если и ты желаешь сподобиться того же, необувенными вступи ногами на место сие, ибо земля сия свята. Обнажи прежде ноги твои, т. е. расположение души твоей, и да будут они обнажены и свободны от всякой земной вещи. Не бери ни сумы, ни жезла в путь сей, как заповедовал Господь ученикам Своим (Лк. 10:4). Тебе не следует уже желать ничего от мира сего, и никого не приветствуй на сем пути, как повелевал отроку своему Елисей и Господь заповедовал ученикам Своим, – весь свой помысл, все расположение и всю любовь обращая к единому Богу, а не к тварям каким. «Предоставь мертвым погребать своих мертвецов» (Мф. 8:22); ты же теки один землею живых, и смерть да не имеет в тебе части.

Глава 19. О благоразумии в делах любви к ближним для мира душевного

Господь сказал в Евангелии, что Он пришел «воврещи… огнь» любви на землю сердца нашего и что Ему очень желательно, чтоб огнь сей «скорее возгорелся» (Лк. 12:49). Любовь к Богу не имеет меры, как любимый Бог – предела и ограничения. Но любовь к ближним должна иметь свой предел и ограничение. Если ты не будешь держать ее в подобающих ограничениях, то она может удалить тебя от любви к Богу, причинить тебе большой вред, ввергнуть тебя в пагубу. Воистину, должен ты любить ближнего, но так, чтоб чрез то не причинить вреда душе своей. Делай все дела свои просто и свято, не имея в виду ничего другого, кроме одного благоугождения Богу, и это охранит тебя в делах любви к ближним от всяких неверных шагов.

В делах сих самое важное есть способствование спасению ближних. Но тут нередко вторгается ревность не по разуму, которая ничего не приносит, кроме вреда и ближним, и себе. Показывай пример искренней веры и богоугодной жизни, и будешь подобно апостолам благоуханием Христовым, всех привлекающим к последованию Ему. Но не докучай всем словом своим без разбора: этим только мир расстроишь и с другими, и сам в себе. Имей ревность горячую и желание сильное, чтобы все познали истину в таком совершенстве, как ты ее содержишь, до опьянения вином сим, которое Бог обетовал и всем ныне подает без цены (Іс. 55:1), – такую жажду спасения ближнего имей всегда; но надлежит, чтоб она исходила от любви к Богу, а не от неразумной ревности. Бог Сам насадит такую любовь к братьям в душе твоей по отрешении ее от всего и в свое время придет собрать плод от сего. Сам ты по себе не сей ничего, но предноси Богу землю сердца твоего, чистую от всяких терниев и волчцов, и Он посеет на ней семя, как и какое хочет. Сие-то семя и принесет плод в свое время.

Помни всегда, что Бог хочет видеть душу твою отрешенною от всего, чтоб соединить ее с Собой. Оставь Его действовать в тебе и не препятствуй Ему вмешательством твоей воли. Сиди без всякого о себе замысла, кроме одного – всегда благоугождать Богу покорностью Его воле. Се уже исшел Домовладыка и ищет делателей в виноградник Свой, по евангельской притче. Отложи всякое попечение и всякий помысл, обнажись от всякой о себе заботы и от всякого пристрастия к чему-либо временному, и Бог оденет тебя Собою Самим и подаст тебе то, о чем ты и подумать не можешь. Забудь, сколько можешь, совсем о себе, и да живет в душе твоей одна любовь к Богу.

При этом надлежит тебе осмотрительно умерять горячность ревности о других, да сохранит тебя Господь в мире и покое душевном. Смотри, не потерпела бы душа твоя ущерба в своем главном благе: в мире сердца – от неразумных забот о пользе других. То, откуда можешь ты почерпать обогащение сим благом, есть полная покорность души твоей Богу, с отрешением от всего. И это делай не по чаянию воздаяния тебе: и совсем не держи никогда в мысли, что ты делаешь что, достойное того. Бог действует во всем, и от тебя не желает Он ничего, кроме того, чтоб ты смирялся пред ним и Ему предавал душу свою свободною от всего земного, держа во глубине сердца одно желание: да исполняется на тебе во всем и чрез все воля Божия.

Глава 20. Душе, обнажась от своей воли, надлежит предавать себя Богу

Уповай, брате, на Бога, Который призывает всех, говоря: «Приидите ко Мне вси труждающиися и обремененнии, и Аз упокою вы» (Мф. 11:28), и иди вслед сего призывного гласа, чая вместе с тем пришествия Святого Духа. С закрытыми очами повергнись в море Божественного промышления и благоволения, да носят тебя, как бездушную вещь, сильные волны воли Божией, без всякого тому сопротивления воли твоей, чтоб, таким образом, скорее принесену тебе быть в пристань спасения и совершенства христианского. Делая же сие многократно в день, всячески старайся сколько можно более уединяться, как внутренне, так и внешне, чтоб всеми силами души предаться таким деланиям, которые особенно сильны воздвигать крепкую любовь к Богу, каковы: молитва, непрестанное призывание сладчайшего имени Господа Спасителя, проливаемые из любви к Нему слезы, теплое и радующее благоговеинство пред Ним и другие духовные делания. Делания же сии да совершаются у тебя без принуждения и насилования сердца, чтоб не изнемочь тебе от неразумного утомления себя понудительными упражнениями, не ожестеть от того и не сделаться не способным к принятию воздействий благодати. Запасись на это дело советами опытных и, совершая его, ищи навыкнуть тому, чтоб пребывать всегда в созерцании святости Божией и неисчетных Его благодеяний, и со смирением принимай сладчайшие капли, какие уканут в душу твою от Его неизреченной благости.

О таких, впрочем, проявлениях Божия к тебе благоволения не докучай Богу, но смиренно стой во внутреннем своем уединилище, ожидая, да исполнится на тебе воля Божия. И когда Бог подаст тебе их без собственного твоего себя преутруждения, тогда испытаешь, как они сладостны и доброплодны. Ключ, коим отверзаются таинственные сокровищницы духовных даров ведения и божественной любви, есть смирение, самоотвержение и предание себя Богу во всякое время и во всяком деле. Этим же ключом заключается и дверь неведения и холодности духовной.

Люби, сколько можешь, молча стоять с Мариею у ног Христа Господа и внимай тому, что будет говорить Он душе твоей. Смотри, чтоб враги твои, из которых самый большой ты сам, не помешали сему святому твоему в молчании предстоянию Господу. Когда ищешь умом своим обрести Бога, да почиешь в Нем, не назначай Ему мест и пределов своею немощною и узкою фантазией. Ибо Он беспределен и есть везде и во всем, лучше же – все есть в Нем. Ты найдешь Его внутри себя, в душе своей, всякий раз как истинно взыщешь Его. Богу Самому желательно быть с нами, сынами человеческими, чтобы соделывать нас достойными Себя, хотя не имеет в нас никакой нужды.

Когда читаешь Божественные Писания, не то имей в виду, чтоб только прочитывать лист за листом, но с размышлением вникай в каждое слово, и когда какие слова заставят тебя углубиться в себя или произведут движения сокрушения, или радостью духовною и любовью исполнят сердце твое, остановись на них. Это Бог приближается к тебе; смиренно приими Его отверзтым сердцем, так как Он Сам хочет, да приобщишься Его. Если ради сего придется тебе оставить неисполненным, что положено было для сего духовного упражнения (т. е. чтения), не беспокойся о сем. Ибо цель всех духовных упражнений, как и сего, есть сподобиться вкушения Бога, и когда оно дано, нечего останавливаться на средствах к нему. Равным образом и когда размышляешь о каком божественном предмете, особенно о какой-либо части страданий Христа Господа, на том, от чего придешь в умиление, остановись и подольше займи тем внимание твое, чтоб продлилось и чувство то святое.

Одно из больших препятствий для сохранения внутреннего мира есть, брате мой, связание себя, как непреложным законом, определением прочитывать каждый день столько-то кафизм из Псалтири, столько-то глав из Евангелий и Посланий апостольских. Положившие себе это за правило обыкновенно спешат все прочитать, не заботясь о том, приходит ли сердце в умиление от прочитываемого, и в уме порождаются ли какие-либо духовные мысли и созерцания; и когда не придется им всего прочитать, тревожно смущаются и мятутся, не о том, что лишились духовных от чтения плодов на созидание внутреннего своего человека, а что не все прочитано. Послушай, что говорит о сем св. Исаак: «Если хочешь насладиться стихословием и постигнуть смысл произносимых тобой словес Духа, отложи в сторону количество и меру стихов, да углубляется же ум твой в изучение словес Духа, пока душа твоя удивлением к Домостроительству не возбудится к высоким их разумениям и чрез это не подвигнется к славословию или душеполезной печали. В рабском делании нет мира уму, а смущение обыкновеннно отнимает вкус у смысла и понятливости, и расхищает мысли подобно пиявице, высасывающей жизнь из тел с кровью их членов» (см. сл. 30, с. 199; см. также сл. 52).

Если истинно желаешь добродетельно пройти течение настоящей жизни, не имей другой при сем цели, кроме того, чтоб обретать Бога, где Он поблаговолит явить Себя тебе; и когда будешь сподобляем сего, присекай всякое другое дело и не подвигайся в нем вперед, забудь все другое и упокоевайся в Едином Боге твоем; когда же благоугодно будет величеству Его взяться от тебя и престать являть близость Свою к тебе в настоящем случае, тогда опять можешь обращаться к обычным твоим духовным упражнениям и продолжать их, имея в виду всю ту же цель, т. е. обрести чрез них Возлюбленного твоего, чтоб, обретши Его, снова поступить так же, как сказал я выше, т. е. пресечь деланное делание, чтоб упокоеваться в Нем едином. Заметь сказанное тебе добре, ибо много есть духовных лиц, которые лишают себя спасительного плода мира от духовных своих деланий тем, что длят их, полагая, что потерпят ущерб, если не доведут их до конца, в уверенности, ложной, конечно, что в этом и состоит совершенство духовное. Следуя таким образом воле своей, они много трудят и мучат себя, но не получают покоя истинного и мира внутреннего, в коем воистину обретается и упокоевается Бог.

Глава 21. Не ищи утех и наслаждений, а единого Бога

Избирай всегда тягостное и прискорбное и не люби утех и удовольствий, от которых не бывает никакой пользы для души; люби быть в подчинении и зависимости от воли других. Каждое дело да будет для тебя шагом в приближении к Богу, и ни одно дело не будет тебе препоной на сем пути. Вот что должно тебя радовать. Один Бог да будет для тебя сладчайшим утешением, все же другое – горечью. Всякую тяготу свою возноси к Богу. Люби Его и Ему предай все свое сердце, без всякого размышления и страха. И Он найдет способ разрешить все твои недоумения и восставит тебя, если ты пал. Одним словом, если возлюбишь ты Бога, то получишь от Него всякое благо. Всего себя принеси в жертву Богу в мире и спокойствии духа.

А чтобы успешнее тебе шествовать сим путем без утомления и смятения, влагай волю свою в волю Божию; чем полнее вложишь ты ее так, ничего себе не оставляя, тем более получишь силы и утешения. Воля твоя да будет так настроена, чтоб желать только того, что желает Бог, и не желать ничего из того, чего не желает Бог. Всегда и при всяком деле возобновляй намерение и решимость души твоей быть во всем угодным Богу. Не строй замыслов на будущее время, ибо не знаешь, что «породит находящий день» (Притч. 27:1), но держи себя ничем не связанным и свободным. Однако ж этим не воспрещается всякому печься с разумным попечением и старанием о том, что потребно по его состоянию и званию, ибо такое попечение сообразно с волею Божией и не препятствует внутреннему миру в преданности Богу и всякому преуспеянию в духе. Во всяком деле держи решимость сделать по нему все, что можешь, что подобает и что обязательно для тебя, ко всему же другому при сем будь равнодушен и смиренно покоряйся тому, что последует из того для тебя совне.

То, что всегда возможно для тебя делать, есть приносить в жертву Богу волю свою, и ничего больше этого не желай ты. Имея вследствие сего всегда свободу и ничем ни с какой стороны не будучи связан, будешь ты всегда радоваться и мирствовать в себе. В этой свободе духа состоит то великое благо, о котором слышишь ты в писаниях святых. Она не иное что есть, как крепкое пребывание внутреннего человека в себе самом, по коему он не исходит вне желанием взыскать что-либо вне его. И все время, как будешь ты держать себя так свободным, будешь вместе с тем вкушать ту божественную и неизъяснимую радость, которая неразлучна с Царствием Божиим, водворяющимся внутрь нас, как сказал Господь: «Се бо Царствие Божие внутрь вас есть» (Лк. 17:21).

Глава 22. Не малодушествуй, когда отходит или пресекается внутренний мир

Часто случается испытывать идущим путем Божиим, как отходят и пресекаются в них святой мир, сладкое уединение внутреннее и любезная свобода, а иной раз от движений сердца поднимается внутри такая пыль, что от нее не видно бывает пути, по которому следует идти. Когда и тебе случится испытать что подобное, ведай, что сие попускает тебе Бог во благо тебе. Это-то и есть та брань, за которую святые Божии увенчались светлыми венцами.

Стой же мужественно, воспоминая сие во встретившем тебя испытании. И при этом, как и во время всякого другого смущения, воззревши ко Господу, говори Ему от сердца: «Господи Боже мой! Призри на раба Твоего, и да будет на мне воля Твоя. Ведаю и исповедаю, что истина словес Твоих тверда и обетования Твои не ложны. И на них уповая, стою я, не колеблясь на пути Твоем». Блаженна душа, которая предает себя таким образом Господу всякий раз, как испытывает смущение и тяготу! И если, несмотря на то, брань упорно стоит и ты не можешь так скоро, как бы хотелось, согласовать и срастворить волю свою с волей Божиею, не скорби и не малодушествуй, но продолжай предавать себя Богу и преклонись благодушно пред определениями Его – и сим победишь. Смотри, какую брань держал Христос Господь в саду Гефсиманском, когда человечество Его, сначала ужасаясь чаши, взывало: «Отче… аще возможно… да мимоидет от Мене чаша сия»; а потом, возвратясь в Себя и вложив душу Свою в руки Божии, полною и свободною волей, в глубочайшем смирении изрекло: «обаче не якоже Аз хощу, но якоже Ты» (Мф. 26:39).

Когда находишься в затруднении, не делай никакого шага, не воздев прежде очей своих к распятому на кресте Христу Господу. Там увидишь ты большими буквами написанным, как и тебе следует держать себя во встреченной тобою прискорбности. Спиши то оттуда на себя самого не буквами, а действиями своими, именно – когда почувствуешь припадки самолюбивого саможаления, не внимай им и в малодушии не сходи со креста, но прибегни к молитве и терпи со смирением, стараясь победить свою волю и восхотеть твердым хотением, да будет на тебе воля Божия. Если с таким плодом отойдешь ты от молитвы, радуйся и торжествуй. Если же не достигнешь этого, то душа твоя останется постною, не вкусив свойственной ей пищи.

Подвизайся, чтоб ничто, даже на малейшее время, не вселялось в душу твою, кроме единого Бога. Ни о чем не печалься и ничем не огорчайся. Не обращай очей своих на лукавства других и на худые их примеры; но будь как малое дитя, которое по незлобию своему не замечает и минует их безвредно.

Глава 23. Многи козни врага на разорение внутреннего мира: блюдись

Враг наш диавол радуется, когда смущается душа и сердце бывает в тревоге. Посему всячески ухищряется он возмущать души наши. Первым делом его в сих покушениях бывает возбуждение самолюбия, чтоб по причине его отступила благодать, созидающая и хранящая внутренний мир. Для сего внушает мнение, будто все, что есть и кажется нам добрым в нас, стяжано собственным нашим тщанием и трудом, и, отогнав смирение и простоту, располагает придавать себе большую цену и вес и чувствовать себя чем-то важным, покрывая забвением действие благодати Божией, без коей никто не может даже имени Господа назвать, как свидетельствует св. Павел, говоря: «никтоже может рещи Господа Иисуса, точию Духом Святым» (1Кор. 12:3). Сия благодать всем верующим подается, и присутствие ее служит признаком того, что кто-нибудь есть истинно верующий. Прияв же ее, верующий не делает уже и не может делать ничего истинно доброго без ее помощи; и она всегда с ним есть по обетованию Господа, и враг ничего не может сделать с ним, пока она есть в нем и осеняет его. Ее-то отдалить и силится всячески враг, и первое, что делает для сего, есть, как сказано, внушение самоценения, или чувства, что мы не ничто, а нечто, и притом немаловажное. Затем принявшему такие внушения враг подлагает новое мнение, состоящее в уверенности, что он лучше других, ревностнее и богаче делами. Успевши всадить такое мнение, враг далее проводит его к осуждению других и презрению, за коими неотступно следует гордыня. Все сие может произойти в сердце в одно мгновение; конечно, однако ж, благодать тотчас сокращает свое действие, вследствие чего появляется невнимание к себе, ослабление ревности, возникновение помыслов, сначала пустых, а потом страстных, далее движение самих страстей, с чем неразрывна буря в сердце. Мир внутренний потерян. Это однократное состояние, и если опомнится пострадавший сие, то приходит в себя, сокрушается, кается и молитвой восстановляет обычный ему покой. Враг прогнан, но он не отчаивается, а снова и снова приступает с теми же внушениями и с тою же целью – расстроить внутренний мир.

Ведая сие, брате мой, противопоставь покушениям врага бодренное блюдение сие, по слову Господа: «Бдите и молитеся, да не внидете в напасть» (Мф. 26:41). Внимай себе со всем тщанием, чтобы враг не подкрался и не обокрал тебя, лишив великого сего сокровища, т. е. мира внутреннего и тишины душевной. Враг покушается расстроить душевный мир, потому что знает, что когда душа в смятении, то ему подручнее направить ее на что-нибудь худое, а ты блюди свой мир, ведая, что когда душа мирна, врагу нет к ней доступа, и она тогда готова бывает на всякое добро и совершает его охотно и без труда, легко преодолевая всякие к тому препятствия. Чтоб тебе удобнее в этом успеть, старайся предугадывать подступы врага. Подступы врага – помысл самонадеянный. Положи же себе в закон – всякий помысл, умаляющий в тебе убеждение, что все доброе от Бога, что без помощи благодати Его ты ни в чем не можешь преуспеть и что тебе потому на Него единого должно возлагать все упование, всякий такой помысл почитать явно вражеским и как таковой с гневом отвергать и преследовать, пока исчезнет. Дело Духа Святого в нас есть – души наши при всяком случае возводить к единению с Богом, возгревая сладчайшую к Нему любовь и благую уверенность в Нем и крепкое на Него упование; противное же сему есть дело врага.

Он все способы и средства, какие только может изобресть, употребляет на то, чтоб душу расстраивать, наводит излишние страхования на сердце, увеличивает изнемогание души, не дает душе сохранить должные расположения и усладиться как следует ни на исповеди, ни при Святом Причастии, ни в молитве, но делает то, что она все сие проходит без смиренного дерзновения и любви, страшливо и со смущением, – делает, что душа оскудение религиозных чувств и лишение внутренней сладости, какие нередко случаются во время молитвы и других духовных упражнений, принимает с безнадежною скорбью, внушая ей, что такое оскудение не для блага ее Богом попущено, но что, значит, все ее дела и труды ни к чему не ведут и что потому лучше бросить все это, – и чрез это доводит ее наконец до столь великого смущения и безнадежия, что она и в самом деле думать начинает, будто все, что ни делает, бесполезно и бесплодно, и что Бог забыл ее совершенно и оставил.

Но тут явная ложь. Пусть испытывает душа сухость и оскудение религиозных чувств и сладости духовной, но она, несмотря на то, может делать всякого рода добрые дела, следуя простой вере и вооружась святым терпением и постоянством. Впрочем, чтоб тебе лучше это понять и чтоб не послужило тебе во вред, если Богу благоугодно будет, для твоего блага, попустить в тебе или послать тебе такое оскудение духовного чувства и сладости, я изложу в следующей главе, какие блага происходят от смиренного терпения, какое показывает кто во время сухости и охлаждения сердца, – да научишься не терять душевного мира и не быть поглощаемым скорбью, когда придется тебе пострадать это ли или испытаешь другое какое смутительное приражение помыслов и страстных движений.

Глава 24. Не должно смущаться оскудением духовных чувств и другими внутренними искушениями

Хотя в седьмой главе я уже говорил о сухости и охлаждении сердца и об огорчении, какое испытывает оттого душа, но и теперь еще скажу нечто, что там не досказано, именно, что много пользы доставляют душе такое огорчение и сухость сердца или оскудение духовной радости и сладости, когда принимаем их и переносим со смирением и терпением. И если б человек знал наперед эту пользу, то всеконечно не тяготился бы и не огорчился, когда случилось бы ему испытать такое состояние. Ибо тогда он не считал бы этого горького оскудения внутренних духовных утешений знаком неблаговоления Божия, а видел бы в сем дело особенной к себе любви Его и потому принял то с радостью, как великую милость Божию.

Уже то одно не чуждо утешения, что такие состояния испытывают преимущественно такие лица, которые с особенною ревностью предаются на служение Богу и с особенным вниманием стараются избегать всего, что может оскорбить Его, и испытывают не в начале своего к Богу обращения, а уже после того как довольно поработают Ему, когда довольно очистят сердце свое священною молитвою и сокрушением, когда восчувствуют некую духовную сладость, теплоту и радость и когда вследствие того положат всецело посвятить себя Богу и уже начнут это дело. И не видим, чтобы грешники и те, которые преданы суетам житейским и мирским, испытывали что подобное и подвергались таким искушениям. Из сего ясно видно, что эта горечь есть честная и драгоценная трапеза, к которой Бог приглашает любимцев Своих на угощение, и хотя она во время вкушения не так приятна, однако многую приносит нам пользу, несмотря на то, что это не видится, когда вкушаем ее. Ибо душа, находясь в состоянии такой сухости, вкушая эту горечь и страдая от таких искушений и помыслов, о которых одно воспоминание приводит в трепет, отравляет сердце и совсем почти убивает внутреннего человека – находясь, говорю, в таком состоянии, душа научается не доверять себе и не полагаться на свое благонастроение и приобретает истинное смирение, которого так желает от нас Бог, к тому же воодушевляется взыскать теплейшей к Богу любви, тщательнейшего внимания к своим помыслам и сильнейшего мужества к перенесению таких искушений без вреда, и выходит из борьбы сей с чувствами, обученными к вернейшему различению «добра же и зла», как сказал св. Павел (Євр. 5:14); хотя, повторю опять, она, не видя сих сокровенных благих плодов, смущается и бежит сказанной горечи, так как не желает и малое время пребыть без вкушения духовных утешений, и без них всякое другое упражнение духовное почитает временем, напрасно потерянным, и трудом бесплодным.

Глава 25. Искушения всякие во благо нам посылаются

Чтоб понятнее было тебе, как всякие вообще искушения посылаются Богом на пользу нам, прими во внимание, что скажу. Человек, по влечению растленного естества своего, горд, славолюбив, любит показность, крепко стоит за свои мысли и решения и желает всегда быть крепко ценим всеми, гораздо выше, нежели он есть на самом деле. Такое самоценение и самомнение крайне пагубно в деле духовного преуспеяния, так что одной тени его достаточно, чтоб не дать человеку достигнуть истинного совершенства. Почему человеколюбивый Отец наш небесный, премудро помышляя о всех нас, особенно о тех, кои искренно предали себя на служение Ему, искушениями, каким попускает найти на нас, поставляет нас в такое настроение, в коем легко можем избежать страшной опасности от этого самоценения и почти вынужденно дойти до истинного смиренного себя познания: так сделал Он со святым апостолом Петром, попустив ему трижды отвергнуться Его, чтоб он познал немощь свою и перестал надеяться на себя самого, и со святым Павлом, на которого, после того как восхитил его до третьего неба и открыл ему Божественные Свои неизреченные таинства, наложил некое докучливо-тягостное искушение, чтоб он, нося в себе такое указание на свое бессилие и ничтожество, преуспевал смирением и хвалился только лишь немощами своими и чтоб это величие откровений, каких сподобился он от Бога, не ввело его в превозношение, как сам он о себе свидетельствует: «И чтоб я не превозносился чрезвычайностию откровений, дано мне жало в плоть, ангел сатаны, удручать меня, чтоб я не превозносился» (2Кор. 12:7).

Итак, Бог, движимый состраданием к этой несчастной беззаконной склонности нашей (высоко всегда о себе думать), попускает, чтоб на нас разными путями находили искушения, нередко очень тяжелые, чтобы мы, познавая немощь свою, смирялись. В этом Господь являет вместе благость Свою и премудрость, ибо тем, что наиболее кажется вредоносным, наибольшую доставляет нам пользу, потому что смиряет, смирение же паче всего потребно и благотворно для души нашей. Если таким образом все искушения даются для научения смирению, то следует, что и раб Божий, чувствующий в сердце своем сказанные горькие состояния – сухость, безвкусие духовное, оскудение духовных утешений, – испытывает сие, чтоб научился смиряться, подумав, что так бывает с ним по грехам его, что невозможно, чтоб кто-нибудь имел столь скудную всем душу, как он, и чтоб кто-нибудь работал Богу с такою холодностью, как его душа, и что такие состояния находят только на тех, которых оставляет Бог, а следовательно, и он оставлен, и оставлен заслуженно. От таких смиренных помыслов порождается вот какое благо: что тот, кто прежде думал о себе, что он есть нечто, и нечто очень важное, теперь, по испытании горького врачевства, посланного ему свыше, начинает думать, что он наигрешнейший человек в мире, недостойный даже имени христианина. И поистине, никогда он не пришел бы к такому уничиженному о себе мнению и в такое глубокое смирение, если б не понудили его к тому эти особенные искушения, эта великая скорбь и горечь сердца, которые потому суть великая милость, Богом оказываемая в сей жизни душе, смиренномудренно Ему себя предающей, чтоб Он, как Ему благоугодно, исцелил ее такими врачевствами, какие один Он совершенно ведает и находит необходимым для ее оздоровления и приведения в доброе состояние.

Кроме этого плода, приносимого душе сказанными искушениями чрез оскудение духовных утешений, бывают от сего и другие многие плоды. Сокрушенный такими внутренними тяготами нуждно нудится прибегать усердно к Богу за взысканием скорой помощи от Него, старательно делает все, почитаемое пригодным к уврачеванию душевной скорби и прогнанию горечи сердца, и, чтоб избавиться на будущее время от такого душевного мученичества, полагает твердое намерение проходить прочее путем духовной жизни со всем вниманием к движениям сердца, избегая даже тени греха и всякой, даже легкой, неисправности, могущей отдалить его от Бога и Бога от него каким бы то ни было образом. Таким образом, эта скорбь, которую он считал столь противною его целям и вредительною, бывает после сего для него жалом, возбуждающим искать Бога с большею теплотой и с большим рвением удаляться от всего того, что находит несообразным с волей Божиею. Коротко сказать – все скорби и мучения, какие претерпевает душа во время внутренних искушений и оскудения духовных утешений и сладостей, не другое что суть, как любовию Божиею устрояемое очистительное врачевство, коим очищает ее Бог, если она со смирением и терпением переносит их. И всеконечно они уготовляют таким терпеливым страдальцам венец, стяжеваемый только посредством их, и венец тем более славный, чем болезненнее бывают мучения сердца, претерпеваемые во время их.

Из сего явствует, что не следует нам крайне смущать и мучить себя, как по причине других искушений внешних, находящих на нас, так и по причине сказанных искушений внутренних, как делают те, которые мало имеют опытности в этом отношении, и то, что происходит от Бога, почитают происходящим от диавола или от своих грехов и несовершенства своего; знамения любви Божией признают знамениями Его гнева, благодеяния и дары относят к бичам и ударам, наносимым по крайнему Его на них негодованию; все, что ни делали и ни делают, почитают излишним трудом, ничего не заслуживающим, и претерпеваемую ими потерю – не имеющею врачевства. Ибо если б они верили, что от таких искушений никакого не бывает ущерба в стяжании добродетели, а напротив, великое их приращение, когда душа принимает их со смирением и переносит с благодарностью, и если б верили, что они суть устроения любительного Божия к ним благоволения, то не смущались бы крайне и не теряли сердечного мира оттого, что подвергаются таким искушениям, испытывают неуместные и срамные помыслы и бывают сухи и хладны во время молитвы и других упражнений духовных. Но паче смиряли бы тогда души свои пред Богом и полагали в сердце своем решение во всяком деле исполнять волю Божию, так как сим только образом Бог желает быть угождаемым в мире сем, и всячески старались хранить себя мирными и покойными, принимая все случающееся как от руки Небесного Отца, от которой исходит и эта горькая чаша, которую они испивают в настоящее время. Ибо пусть и от диавола бывает какое искушение, или от людей, или по причине грехов, но всячески оно зависит от Бога и Им посылается во благо нам и отвращение какого-либо большего искушения.

Глава 26. Врачевство против смущения какими-либо легкими погрешностями и слабостями

Если случится тебе впасть в какое-либо простительное погрешение делом или словом, именно – обеспокоиться какой-либо случайностью или осудить, или услышать, как осуждают другие, или поспорить о чем, или испытать движение нетерпения, суетливости и подозрения других, или понебречь о чем, то не следует крайне смущаться или скорбеть и отчаиваться, помышляя о том, что ты сделал, тем более прилагать к тому печальные о себе думы, что, верно, тебе никогда не освободиться от таких слабостей или что сила твоего произволения работать Господу слаба, или что ты не как следует шествуешь путем Божиим, при всяком подобном случае обременяя душу свою тысячами и других страхов от малодушия и печали.

Ибо отсюда что выходит? То, что ты стыдишься предстать пред Богом с дерзновением как оказавшийся неверным Ему, напрасно тратишь время на рассматривание, сколько времени пробыл ты в каждом погрешении, сосложился ли с ним и возжелал его или нет, отверг ли такой и такой помысл или нет, и подобное. И чем больше мучаешь себя так, тем больше увеличивается в тебе расстройство духа, туга и нехотение исповедаться. Но и когда пойдешь на исповедь и исповедуешься со смутительным страхом, и после исповеди опять не находишь покоя, ибо тебе кажется, что не все сказал. И живешь ты таким образом жизнью горькою, неспокойною и малоплодною, напрасно тратя много времени. И все это происходит оттого, что мы забываем о своей естественной немощи и выпускаем из виду, как следует душе относиться к Богу, именно, что когда душа впадает в какое-либо простительное и несмертное погрешение, то ей следует со смиренным покаянием уповательно обращаться к Богу, а не томить себя излишнею о том печалью, тугою и горечью.

Говорю это о простительных согрешениях, ибо только в них уместно падать душе, восприявшей строгую жизнь, нами здесь изображаемую. Мы обращаем здесь речь свою к тем, которые живут духовною жизнью и деятельно ищут преуспеяния в ней, всячески избегая грехов смертных. Для тех же, которые живут не строго, а как случится, не тревожась, если и смертным грехом оскорбят Бога, потребно другое слово. Не для них сказанное пред сим врачевство. Им надлежит глубоко скорбеть и горько плакать, строго всегда обсуждать свою совесть и исповедовать без жаления себя все грехи свои, и никаких не должны они по нерадению лишать себя средств, необходимых к уврачеванию и спасению их.

Покаяние всегда должно быть воодушевлено и проникнуто крепким упованием на Бога и при легких каждодневных падениях, а тем паче при более тяжких погрешениях, чем обычные, в которые падает иногда и усердный раб Божий по попущению. Ибо сокрушение покаянное, которое только мучает и грызет сердце, никогда не восставляет души в благонадежное настроение, если не бывает соединяемо с твердым упованием на милосердие и благость Божию. Такое упование непрестанно должно исполнять сердца ревнующих достигнуть высших степеней христианского совершенства. Оно оживляет и приводит в напряжение все силы души и духа. Но многие вступившие на путь духовной жизни, не заботясь о нем, останавливаются в своем течении сердцем расслабленным, не подвигаясь вперед, за что негожими бывают к получению благодатных благ, кои разместил Господь на пути сем и коих обыкновенно сподобляются одни ревнители, с неослабным усердием по нему текущие все вперед и вперед.

Наипаче же испытывающие какую-либо тревогу сердечную или какое-либо недоумение, или раздвоение совести своей должны обращаться к духовному отцу своему или к другому кому опытному в деле духовной жизни, сопровождая сие уповательною молитвою, да откроет Господь чрез них и подаст успокоительное разрешение недоумений и смущений, и затем совершенно успокаиваться на их слове.

Глава 27. Смущенному тотчас надо восстановить мир душевный

Всякий раз, как впадешь в какое простительное погрешение, хотя бы то тысячу раз случилось на день, как только заметишь то, не мучь себя и не трать времени напрасно, но тотчас смирись и, осознав немощь свою, обратись уповательно к Богу и воззови к Нему из глубины сердца: «Господи, Боже мой! Я сделал это потому, что уж я таков, что от меня ничего другого и ожидать нельзя, кроме таких погрешений или чего-нибудь и больше того, если благодать Твоя не поможет мне, оставя меня с одним собою. Сокрушаюсь о сделанном потому особенно, что не отвечаю исправностью жизни Твоим о мне попечениям, но все падаю и падаю. Прости мне и дай мне силу не оскорблять Тебя более и ни в чем не отступать от воли Твоей. Ибо я усердно желаю работать Тебе и благоугождать и во всем быть Тебе послушным». Сделав это, не томись думанием, простил ли тебя Бог. Господь близ и внемлет воздыханиям рабов Своих. Успокойся же в этой уверенности и, успокоившись, продолжай обычные занятия, как бы с тобой ничего не случилось.

Так тебе не один раз поступить должно, но если нужно – сто раз и каждую минуту, и в последний раз с таким же совершенным упованием и к Богу дерзновением, как и в первый. Действуя так, ты будешь воздавать великое чествование беспредельной благости Бога, Коего всегда долженствуешь ты созерцать беспредельно к нам благоутробным. Вследствие сего ты непрестанно будешь преуспевать в жизни своей и все подвигаться вперед, не теряя напрасно времени и труда.

Охранять мир свой внутренний при впадении в указанные выше погрешения можешь ты еще, поступая так: с внутренним действием осознания своего окаянства и смирения себя пред Богом подвигнись и на теплое воспоминание великих милостей, тебе лично явленных Богом, и тем, оживив в себе любовь к Нему, расположи себя к благодарению и славословию Его и самым делом возблагодари и восславословь Его тепло из глубины души. Поелику благодарение и славословие Бога есть самое высшее проявление живого союза нашего с Богом, то плодом падения твоего, если разумно к нему отнесешься, будет с помощию Божиею большее возвышение твое к Нему. Это следовало бы поиметь во внимании тем, которые слишком мятутся и мучаются при малых погрешениях, чтоб увидеть, как велика слепота их в сем случае и как они сами себе вредят по нерассудительности своей. Для них, собственно, и делаем мы последнее указание, дающее в руки наши ключ, которым душа отверзает великую духовную сокровищницу и в короткое время обогатиться может благодатию Господа нашего Иисуса Христа, Коему подобает всякая слава, честь и поклонение со Безначальным Его Отцом и Святым Духом, ныне и во веки веков.

“Аминь».

Послесловие

Когда в дружине есть целомудрие, послушание, порядок и воинская доблесть, она делается страшной для противников… То же самое должно быть и у нас в брани с демонами, однако же не бывает, потому что ополчаемся мы не против них друг с другом, но друг против друга с ними. Удивляться должно не тому, что нас побеждают, но еще больше тому, что, ничего не делая для победы, желаем победить.

Преподобный Исидор Пелусиот

Слова Святителей

«He предадимся унынию и расслаблению, если увидим, что враги окружили нас своими кознями и коварством. Сеть их и уловление состоят в том, что они усиливаются или потопить нас в лености, печали и недоумении, или погрузить в сладострастие, или возбудить к гневу на ближнего, когда он что-либо сделает против нас. То они обольщают наш взор телесной красотой, то низводят нас вожделением вкусной пищи, то представляют язвительным слово, сказанное нашим ближним, то внушают оспорить слово ближнего, то поучают произносить суд над братией и говорить: «этот хорош, а этот не хорош». Не предадимся, повторяю, унынию и расслаблению, если отвсюду нападут на нас такие помыслы и воздействуют на нас такие влечения, напротив, воззовем от всего сердца словами Давида: Господь просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюся? Аще ополчится на мя полк, не убоится сердце мое; аще востанет на мя брань, на Него аз уповаю» (Пс. 26:1,3)».

Авва Исаия

«Два, точно два во мне ума: один добрый – он следует всему прекрасному, а другой падший – он следует дурному. Один ум стремится к свету и готов поклониться Христу, а другой ум – плоти и крови – влечется во мрак и согласен отдаться в плен велиару. Один упивается земным, ищет для себя полезного не в постоянном, но в преходящем, любит пиршества, ссоры, обременительное пресыщение, срамоту темных дел и обманы, идет широким путем и покрыт непроницаемою мглой неразумия, забавляется собственной пагубой. А другой восхищается небесным и уповаемым, как настоящим, в одном Боге полагает надежду жизни, здешнее же, подверженное различным случайностям, считает ничего не стоящим дымом, любит труды и благие заботы и идет тесным путем жизни. Видя их борьбу. Дух великого Бога снисшел свыше и подал помощь уму, прекращая восстание беспокойной плоти или усмиряя волнующиеся воды черных страстей. Но плоть и после этого имеет неистовую силу и не прекращет брани…».

Святитель Григорий Богослов

«Всякий христианин имеет двоякое рождение, ветхое и плотское, духовное и новое, и одно другому противоположное. Плотское рождение есть плоть, духовное есть дух. «Рожденное от плоти есть плоть, а рожденное от Духа есть дух» (Ін. 3:6). А поскольку оба эти рождения друг другу противоположны, то отсюда восстает сражение и брань между плотью и духом: «плоть желает противного духу, а дух – противного плоти» (Гал. 5:17). Плоть хочет умертвить дух, дух же плоть. Плоть хочет гордиться, величаться, возноситься, дух же не хочет, но хочет смиренномудрствовать. Плоть хочет гневаться, злобиться, ссориться, мстить делом и словом, но дух этого не хочет, а хочет все с кротостью прощать. Плоть хочет в праздности жить, лениться, но дух отвращается от этого, а хочет в благословенных трудах упражняться. Плоть хочет гулять, пьянствовать, развлекаться, но дух отвращается от этого и хочет или умеренно жить, или поститься. Плоть хочет искать славы, чести, богатства в этом мире, но дух все это презирает, к единым вечным благам стремится, Христианину, как обновленному, нужно жить не по плоти, но по духу, и покорять плоть духу по апостольскому увещанию: «Поступайте по духу, и вы не будете исполнять вожделений плоти» (Гал. 5:16).

Святитель Тихон Задонский

«Человек до искупления рода нашего Спасителем не мог противиться страстям, хотя бы и хотел: они насильно увлекали его, они властвовали над ним против воли его. Христианин, при посредстве святаго Крещения, свергает с себя иго страстей; он получает силу и возможность противиться страстям, попирать их. Но и искупленному человеку, человеку обновленному, помещенному в духовном раю – в Церкви – предоставлена свобода: по произволу своему он может или противиться страстям и победить их о Господе, или покоряться и поработиться им.

Каждое сопротивление, оказанное требованию страсти, ослабляет ее; постоянное сопротивление низлагает ее. Каждое увлечение страстью усиливает ее, постоянное увлечение страстью порабощает страсти увлекшегося ею.

Сопротивление христианина страстям должно простираться до распятия плоти со страстьми и похотьми; оно должно простираться в избранных духовных борцах до пролития крови: отдай кровь и приими Дух.

Необходим подвиг для христианина; но не подвиг освобождает христианина от владычества страстей: освобождает его десница Вышняго, освобождает его благодать Святаго Духа».

Святитель Игнатий Ставропольский.

 

Источник: Невидимая брань / Преподобный Никодим Святогорец – Издательство Почаевской Лавры. 2013. – 216 с.