Тлумачення на 1-е послання святого апостола Іоанна

Опис першого послання святого апостола Іоанна

Євангельське богослов’я про Христа; тут же про сповідь і збереження себе від гріхів і про те, що пізнання Бога підтверджується дотриманням заповідей. – Про любов, без якої немає благочестя, тут же про благодать, властиву кожному віку, і про залишення любові до світу. – Про лжебратію, що відкидає Бога, про те, що благочестя християнське неодмінно сповідує Отця, бо прославляння Отця обумовлюється визнанням Сина за Бога; тут же про божественний і духовний дар в освяченні, у надії на пізнання Бога, і про те, що всякий, хто перебуває у Христі, не згрішає, бо хто грішить, той від диявола. – Про любов до ближнього і про схильність до допомоги; тут же про добру совість, що подається вірою в Іісуса Христа, про розрізнення духів через сповідання олюднення Господнього. – Про необхідність братньої любові для богошанування. – Про Божественність Сина у славі Отця, і про перемогу над дияволом через віру в Іісуса Христа для життя вічного. – Про допомогу братові, який грішить, молитвою за нього, і про те, що не повинно грішити; тут же і про віддалення від служіння бісам.

Зміст першого послання святого апостола Іоанна

Той самий Іоанн, який написав Євангеліє, писав і це послання, з метою утвердити тих, які вже увірували в Господа. І як у Євангелії, так і в цьому посланні насамперед богословствує про Слово, показує, що Воно завжди в Бозі, і вчить, що Отець є світло, щоб ми й звідси пізнали, що Слово є ніби відблиск Його. Продовжуючи богословствувати, пояснює, що таїнство нашого спасіння не є новиною, але що воно від початку і завжди було, а тепер тільки відкрилося в Господі, Який є вічне життя і істинний Бог. Виставляє і причину Його пришестя і явлення, кажучи, що Він з’явився зруйнувати діла диявола, визволити нас від смерті і навчити нас пізнання Отця і Його Сина, Господа нашого Іісуса Христа. Апостол пише людям будь-якого віку, дітям, юнакам, старцям, тому що пізнаний Бог, а сила диявола подолана і смерть скасована. Крізь усе послання повчає про любов, заповідає, щоб ми любили один одного, і обов’язок взаємної любові засновує на тому, що і Христос полюбив нас. Пояснює відмінність між страхом і любов’ю, між дітьми Божими і дітьми диявола, між гріхом смертним і не смертним, і між духами. Окремо пояснює, який дух від Бога, і який дух омани; коли ми визнаємося дітьми Божими, і коли дітьми диявола; про який гріх ми повинні молитися за тих, хто грішить, і про який не повинні молитися. Каже, що хто не любить ближнього, той не гідний звання і не може називатися Христовим. Показує, що Син єдиний з Отцем і що той, хто відрікається від Сина, не має і Отця. У цьому ж посланні розмірковує, що антихристові властиво говорити, ніби Іісус Христос не є істинним Сином, щоб показати, що Він обманює, називаючи самого Себе Сином, однак не будучи Ним воістину. Крізь усе послання переконує віруючих у Господа не засмучуватися через те, що світ ненавидить їх, а краще радіти, бо ненависть з боку світу показує, що віруючі відступили від самого світу і належать уже до громадянства небесного. Наприкінці послання знову нагадує, що Син Божий є вічне Життя й істинний Бог, і що ми повинні Йому служити, а від ідолів берегти себе.

Глава перша

1Ін. 1:1. Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима,

Це він говорить і до іудеїв, і до язичників, які порочать таїнство спасіння нашого як те, яке було пізніше. Апостол показує, що воно і давнє, бо воно від початку і сучасне тому початку, який ми уявляємо в умі, або що воно давнє не тільки за закон, а й за саме видиме створіння, бо воно мало початок, а спасіння було і перед самим початком. Бо що може хто-небудь сказати про язичницькі таїнства, які з’явилися вчора і третього дня? Вони, супроводжувані розпустою, відбулися пізно, тоді, коли вже в людях жила нечистота, якій розпуста служить ніби верхом і пам’ятником, і через яку ми з доброго стану дійшли до найтемнішої ночі. Представляючи велич нашого таїнства в порівняльній його давнині, апостол додає, що воно є ще й Життя, – Життя, яке не вимірюється терміном часу, а є самобутнім, як таке, що завжди є в Отця, як і в Євангелії сказано: “і Слово було в Бога” (Ін. 1:1). Слово “було” означає не тимчасове існування, але самобутнє буття відомого предмета, початок і основа всього, що отримало буття, таке, без якого останнє і не могло б прийти в буття. Хоча і про кожну створену істоту говориться, що вона, наприклад, є ангел, є небо, є сонце, та інше; але власне і цілком є Один тільки Син, за участю Якого все приходить у буття. Тому й Павло каже: “ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо” (Діян. 17:28). Хто раніше чув про це з початкового вчення, той переходить до бачення Його, не тілесно, а розумно, і не тілесними очима, а уявними. “Відчували” сказано про Слово Життя, яке сказало: “Я є життя” (Ін. 14:6). Можливо, сказано так і про Слово, що існувало на початку, тому що ми чули від закону і пророків, що Воно прийде. Коли Воно прийшло явно з плоттю, ми бачили Його і відчували на дотик. Бо Бога, як Він є Сам у Собі, “не бачив ніхто ніколи” (Ін. 1:18). І ми приєдналися до Слова, що з’явилося, не легковажно, але, як уже сказано, після дотику, тобто після дослідження в законі і пророках, ми повірили Слову, що з’явилося у плоті. Ми побачили й відчули не те, чим Воно “було” (бо “рід Його хто пояснить?” (Іс. 53:8)), але те, чим Воно “стало”, торкалися і розумовим дотиком, і разом чуттєвим, як, наприклад, Фома зробив після воскресіння. Бо Він був Один і нероздільний, Один і Той самий – зримий і невидимий, об’ємний і неосяжний, недоторканний і відчутний, той, хто говорить, як людина, і той, хто творить чудеса, як Бог. Так говоримо ми про Слово через найтісніше єднання Бога з плоттю.

що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя,–

1Ін. 1:2. бо життя явилось, і ми бачили і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилось нам,–

“Розглядали” – те саме, що бачили на власні очі й дивувалися; бо θεάσασθαι походить від θαυμάζειν і означає: з подивом дивитися. “Торкалися” – те саме, що досліджували. Зв’язок мови такий: що було від початку, що ми чули, і бачили, і роздивлялися на власні очі, і що торкалися руки наші про Слово життя, що з’явилося, і що ми бачили, і свідчимо, і сповіщаємо вам, тобто вічне життя, що є в Отця і з’явилося нам; отже, що ми бачили, те й сповіщаємо вам,

Апостол сповістив не так, як ми, по-перше, для стислості промови, потім із неповаги до еллінського марнослів’я, далі, щоб показати, що спасіння наше не в словах, а в справах, нарешті, щоб зробити нас більш уважними, щоб ми, знайшовши пропоноване зручне й немовби саме собою, не розсіялися. Понад те Богослов хотів неясністю прикрити те, що вище нечистого слуху і чим небезпечно оголосити його; “Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми” (Мф. 7:6) не узгоджується зі здоровим глуздом.

1Ін. 1:3. про те, що ми бачили і чули, звіщаємо вам,

Що ж саме? Те, що Життя, будучи вічним, з’явилося нам, і ми були очевидцями його і до хреста, і після воскресіння. Бо Один і Той самий і прибитий був плоттю до хреста, і воскрес тією ж плоттю. А яка вам, каже, користь від того, що ми сповіщаємо вам це? Та, що як через слово ми приймаємо вас у спільники баченого й почутого нами, так ми маємо вас спільниками і Отця, і Сина Його Іісуса Христа, а отримавши це, ми, як ті, що приліпилися до Бога, можемо сповнитися радістю.

щоб і ви мали єднання з нами: а наше єднання – з Отцем і Сином Його, Іісусом Христом.

1Ін. 1:4. І це пишемо вам, щоб радість ваша була повна.

Бо коли ми в спілкуванні з вами, то відчуваємо найбільшу приємність, подібну до тієї, яку сіяч, що радіє, доставляє жнивам під час роздачі платні, коли й вони радіють з того, що їхніми трудами насолоджуються інші.

1Ін. 1:5. І ось благовістя, яке ми чули від Нього і звіщаємо вам: Бог є світло, і нема в Ньому ніякої темряви.

1Ін. 1:6. Коли ж ми кажемо, що маємо єднання з Ним, а ходимо в темряві, то ми неправду говоримо і не творимо істини;

1Ін. 1:7. коли ж ходимо в світлі, подібно до того, як Він у світлі, то маємо єднання один з одним, і Кров Іісуса Христа, Сина Його, очищає нас від усякого гріха.

1Ін. 1:8. Коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас.

Апостол знову повертається до колишньої промови, і пояснює, яке він чув благовістя, саме таке: Бог є світло, і темряви в Ньому немає. Від кого це чув він? Від Самого Христа, Який говорив: “Я світло світу” (Ін. 8:12), і ще: “Я світло прийшов у світ” (Ін. 12:46). Отже, Він є світло, і темряви в Ньому немає, але світло духовне, що привертає очі душі до бачення Його, а від усього матеріального відвертає і пробуджує прагнення до Нього одного з найсильнішою любов’ю. Під “темрявою” розуміє або незнання, або гріх; бо в Бозі немає ні незнання, ні гріха, бо незнання і гріх мають місце в матерії і в нашому розположенні. Якщо ж сказано десь: “Покрив Себе мороком” (Пс. 17:12); то зробив темряву, а не “є” темрява, як сказано “є світло”. Бо той, хто покладає, і те, що покладається, не одне й те саме. Отже, тут “темрява” означає наше незнання про Бога, через Його незбагненність, а це незнання наше є, а не Боже. Бо іншому надається щось таке, чого немає в ньому, не для нього самого, але для когось із тих, хто має відношення до нього. А що апостол називає темрявою гріх, це видно з євангельського вислову його: “і світло в темряві світить, і темрява не обійняла його” (Ін. 1:5), де темрявою він називає нашу гріховну природу, яка за своєю схильністю до падіння поступається заздріснику нашому дияволові, який захоплює до гріха. Отже, світло, що з’єдналося з нашою істотою, вельми вловимою, стало абсолютно невловимим для спокусника. Бо “Він не зробив гріха” (Іс. 53:9). Отже, коли ми приймаємо вас у спільники з Богом, Який є світло, а в цьому світлі, як показано, не може бути темряви, то і ми, як спільники світла, не повинні приймати в себе темряву, щоб не понести покарання за неправду і разом із неправдою не бути відторгнутими від спілкування зі світлом. Тож, тримаючись спілкування одне з одним, тобто з нами і зі світлом, ми повинні поставити себе непереможними для гріха. Але як це буде, коли ми раніше забруднилися вже в багатьох гріхах? Бо ніхто, хто любить істину і намагається бути істинним, не наважиться сказати, що він безгрішний. Отже, якщо ким опанує це побоювання, той нехай не сумує: бо хто вступив у спілкування з Сином Його Іісусом Христом, той очищений Кров’ю Його, пролитою за нас. Зауваж, що через найтісніше єднання називає Його Сином Отця і через те, що сприйнято Ним від нас; бо кров, без сумніву, належить нашому єству, а не Богові. І Несторій, очевидно, божевільний і нечестивий, коли відокремлює плоть від Сина і не дозволяє називати Матір Його Богородицею. Потрібно знати також, що вся думка цього вислову спростовує і хулу іудеїв, які говорили: “ми знаємо, що Чоловік Той грішник” (Ін. 9:24). Отже, каже, якщо ми творимо діла світла, то ми в спілкуванні з Ним, а якщо не робимо їх, то ми чужі Йому. І як же Він не світло істинне і не безгрішний зовсім, коли “до злодіїв причислений був” за вас (Іс. 53:12)? Отже, якщо ми, що кричали колись: “кров Його на нас і на дітях наших” (Мф. 27:25), безсоромно скажемо, що ми не згрішили; то ми “обманюємо самих себе”, наче розіп’яти Христа не гріх. Апостол не сказав: ми брешемо, але: обманюємо себе, тому що обман поза істиною. Якщо ж усвідомлюємо гріх і сповідуємо, Він пробачить нам.

1Ін. 1:9. Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди.

1Ін. 1:10. Коли кажемо, що ми не согрішили, то робимо Його неправдивим, і слова Його нема в нас.

Апостол повторює кілька разів свою промову, щоб через рясні й часті докази представити їм усю тяжкість злочину і схилити їх до сповіді. Наскільки велике благо народжується від сповіді, видно з наступних слів: “кажи ти” гріхи свої, “щоб виправдатися” (Іс. 43:26); а що для початківця-учня вчитель часто повторює одне й те саме, спочатку стисло, потім розлогіше, щоб повідомити знання якнайяскравіше, – це справа звичайна. Бог, каже апостол, “вірний”. Це те саме, що істинний; бо слово “вірний” вживається не про того тільки, кому ввіряють що-небудь, а й про того, хто сам вельми вірний, хто власною своєю вірністю може й інших робити такими. У такому сенсі Бог вірний, а “праведний” Він у тому сенсі, що тих, хто приходить до Нього, хоч би якими б грішними вони не були, не проганяє (Ін. 6:37). Отже, тим, які через покаяння вдаються до святого хрещення, Він, безсумнівно, прощає гріхи, хоча б вони згрішили проти Нього і проти інших. Якщо, каже, сповідуємо, то отримаємо відповідне сповіді прощення. Якщо ж безсоромно скажемо, що ми не згрішили, то вчинимо подвійне зло: покажемо себе брехунами і скажемо хулу на Бога. Бо Він говорить через пророка: “Відплатили мені злом за добро” (Пс. 34:12), і Сам особисто: “якщо Я сказав погано, покажи, що погано, а якщо добре, що ти б’єш Мене?” (Ін. 18:23). Якщо і при цьому ми говоримо, що не згрішили, то відкидаємо Його слова, які є духом і життям, бо сказано: “Слова, які Я говорю вам, є дух і життя” (Ін. 6:63).

Глава друга

1Ін. 2:1. Діти мої! це пишу вам, щоб ви не согрішали; а якщо б хто согрішив, то ми маємо ходатая перед Отцем, Іісуса Христа, праведника.

1Ін. 2:2. Він є умилостивлення за гріхи наші, і не тільки за наші, але і за гріхи усього світу.

Апостол, знаючи, що природа наша непостійна і гріховна, що потяг до зла ми завжди носимо в собі, що заздрісник диявол перешкоджає своїми оковами спасінню нашому, що тому і ті, хто примирився вже з Богом через сповідь, якщо живуть неуважно, не уникнуть гріха, навіює тепер, що якщо ми й упали після прощення гріхів наших, то не повинні впадати у відчай. Бо якщо навернемося, то можемо й знову здобути спасіння за посередництвом Господа Іісуса Христа, бо Він, заступаючись за нас перед Отцем, умилостивить за гріхи наші, і не тільки за наші, а й за гріхи всього світу. Апостол сказав це тому, що писав до іудеїв, сказав для того, щоб показати, що благотворність покаяння не обмежується лише ними одними, а простягається і на язичників, або що обіцянка ця стосується не одних тільки сучасників, а й усіх людей наступних століть. Іісуса Христа він називає заступником за нас, який благає або вмовляє Отця. Це уподібнення Бога людині вживається з особливою метою, як і такі слова: “Син нічого не може творити Сам від Себе” (Ін. 5:19). Останнє сказано для того, щоб не вважали Його богопротивником. А що і Син має владу відпускати гріхи, це Він показав на прикладі розслабленого (Мф. 9:6). Також, коли дав учням владу відпускати гріхи, ясно показав, що Він дає таке право самовладно. Але апостол, як ми сказали, говорить так тепер з особливою метою, а саме – уявити, що Син має одну природу і одну силу з Отцем, і що дії Однієї з трьох пресвятих Осіб загальні й іншим Особам.

1Ін. 2:3. А що ми пізнали Його, дізнаємося з того, що додержуємось Його заповідей.

У блаженного цього чоловіка у звичаї вживати однакові слова для позначення різних предметів, як, наприклад, у вірші: “У світі був, і світ через Нього стався, і світ Його не пізнав” (Ін. 1:10). Так і тепер він вжив слово “знати” в різних значеннях. Бо словом знати виражається і знання чого-небудь, і вельми тісне знайомство з ким-небудь. Таке значення в словах: “пізнав Господь Своїх” (2Тим. 2:19), і: “того, хто не знав гріха, Він зробив для нас жертвою за гріх” (2Кор. 5:21).

1Ін. 2:4. Хто говорить: я пізнав Його, але заповідей Його не виконує, той лжець і нема в ньому правди;

1Ін. 2:5. а хто додержує слово Його, в тому істинно любов Божа здійснилася; з цього пізнаємо, що ми в Ньому.

І від протилежного підтверджує те саме, вживаючи повний доказ.

1Ін. 2:6. Хто говорить, що перебуває в Ньому, той повинен робити так, як Він робив.

Досконала любов, каже, доводиться справами. Але як буває, що інший на вигляд правильно і точно дотримується заповідей, а внутрішнє його розташування нечисте, чому він далеко від Бога, то апостол і каже, що той, хто привласнився Богові, повинен жити так, як вимагає близькість до Бога.

1Ін. 2:7. Улюблені! пишу вам не нову заповідь, а заповідь давню, яку ви мали від початку. Давня заповідь – це слово, яке ви чули від початку.

Починає мову про любов до ближнього. Каже, що близькість або любов до Бога насамперед пізнається з любові до ближнього. Бо неможливо, щоб осяяний пізнанням Бога і сповнений любові до Нього мав темряву ненависті до брата свого, бо світло і темрява в один і той самий час в одному і тому ж предметі не можуть бути разом. Тому осяяний любов’ю до Бога і той, хто має Бога, і по відношенню до брата має світло, що запалюється від любові до брата. І хто каже, що він любить Бога, тим часом ненавидить брата, той перебуває в постійній темряві, у того розумні очі завжди затьмарені, бо він втратив світло спілкування з Богом і з братом. Він не знає вже й того, що для нього самого може бути корисним.

1Ін. 2:8. Але притому і нову заповідь пишу вам, що є справді і в Ньому, і у вас, тому що темрява минає і правдиве світло вже світить.

1Ін. 2:9. Хто говорить, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той ще в темряві.

1Ін. 2:10. Хто любить брата свого, той перебуває у світлі, і нема в ньому спокуси.

1Ін. 2:11. А хто ненавидить брата свого, той перебуває в темряві, і в темряві ходить, і не знає, куди йде, бо темрява засліпила йому очі.

Оскільки послання це соборне, писане загалом до всіх, до іудеїв і до язичників, то стосовно іудеїв можна сказати, що апостол пише їм заповідь про любов не нову, а древню. Бо і на скрижалях Мойсеєвих написано було: “люби”, після Бога, і “ближнього свого, як самого себе” (Лев. 19:18). Але як, скаже інший, стосовно язичників апостол пише про стародавню заповідь, коли ніде нічого такого в них немає? Відповідаємо. Закон про любов до ближніх написаний і в язичників. Як так? Він написаний у них на скрижалі серця природними помислами. А що помисли, насаджені в нас із природою, називаються природним законом, у цьому може засвідчити апостол Павло, який каже: “бачу інший закон, що протистоїть законові розуму мого” (Рим. 7:23). Отже, і язичники прийняли закон або заповідь стародавню, тому що сама природа наказує нам бути лагідними один до одного і до всього спорідненого; внаслідок цього людина є твариною суспільною, а це неможливо без любові. У стародавніх історіях записано навіть багато свідчень про людей, які помирали за інших, а це є знак найвищої любові, як пояснив Спаситель наш, кажучи: “Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13). Оскільки ж заповідь про любов до ближніх дана була і іудеям, і язичникам, то апостол і каже, що за давньою заповіддю, яку ви чули, про любов до ближнього, пишу вам ще нову заповідь, що є правдивою і в Тому, Хто привласнив вас Богові через спілкування з Ним, і у вас, що вступили у спілкування з Ним, бо Він говорить: “Я – світло, що прийшов у світ” (Іоан. 12,46), і істинне Світло, за Його словом, уже світить, а у світлі немає темряви. Нехай же світить істинне світло любові в істинній і нелицемірній прихильності до братів, і темрява ненависті мине, тобто зникне; адже таке значення надає слову “минає” і апостол Павло, коли каже: “Бо минає образ світу цього” (1Кор. 7:31).

1Ін. 2:12. Пишу вам, діти, бо прощені вам гріхи заради імені Його.

Сказавши, що пише їм нову заповідь, апостол позначає і прихильність тих, які приймуть його послання; позначає тими ступенями, які бувають при зростанні тілесному. Бо він знав, що не всі приймуть слова його з однаковою повагою й увагою, але одні приймуть поверхнево, як діти, яким він і засвоює прощення гріхів через віру в Іісуса Христа. Інші приймуть, як такі, що досягли “в мужа досконалого, в міру повного віку Христового” (Еф. 4:13), так що можуть бути для інших отцями: таким приписує пізнання Сущого від початку. Хто ж це, як не Слово Боже, яке і на початку “було у Бога” (Ін. 1:1)? Інші приймуть, як юнаки: їм, як квітучим і повним, приписує честь перемоги над безчесними пристрастями. Потім знову повторює те ж саме в іншому порядку, застосовуючи повчальне слово своє до міри духовного віку. Так як я, каже, знаю, що приймете ви послання моє до вас за відмінністю вікових категорій, то необхідно і мені співвідносити вчення своє з розташуванням віку вашого і з одними з вас розмовляти, як із дітьми, які пізнали Отця, тобто Бога; з іншими, як із отцями, що мають знання більше, ніж діти, а саме – пізнали не тільки те, що Він Отець, а й те, що Він з вічності та незбагненний, бо Він був з самого початку: таким потрібне і найдосконаліше вчення про Бога; з іншими, як з юнаками, сильними і здатними до боротьби і подвигів. Підносячи останнім славу перемоги, показує, що їм і слова потрібні відважні та войовничі.

1Ін. 2:13. Пишу вам, отці, бо ви пізнали Сущого від початку.

Діти – ті, котрі грішать через незрілість і необґрунтованість дитячої, тому апостол і каже їм: ви удостоїлися прощення, коли вам довелося пізнати, що “благий Господь до всіх, милостивий до всіх створінь Своїх!” (Пс. 144:9). “Отці” – ті, які з досягненням у віці здобули пізнання Сущого від початку. “Юнаки” – ті, які за своєю зрілістю майстерно можуть і готові носити знаки перемоги над ворогами.

Пишу вам, юнаки, бо ви перемогли лукавого. Пишу вам, отроки, бо ви пізнали Отця.

1Ін. 2:14. Я написав вам, отці, бо ви пізнали Безначального. Я написав вам, юнаки, бо ви сильні, і слово Боже перебуває у вас, і ви перемогли лукавого.

Ці самі імена від віку апостол вище пристосував до морального вчення, а тепер повторює від прихильності, не перериваючи своєї настанови.

1Ін. 2:15. Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому нема любові Отчої.

Застосувавши вчення до вікових груп духовних, апостол додає умовляння. “Не любіть світу”. Це говорить ніби дітям; бо діти завжди тремтять від радості перед тим, що здається приємним. Потім висловлює причину, чому ніхто не повинен любити світу, ні того, що в світі. Потім пропонує вчення батькам і юнакам, які більш здібні та досконалі. Щоб ти не розумів під світом сукупність неба і землі, апостол пояснює, що таке світ і те, що є у світі. І, по-перше, під світом розуміє порочних людей, які не мають у собі любові Отчої. По-друге, під тим, що є у світі, розуміє те, що робиться за похоттю тілесною, що, діючи через почуття, збуджує похіть. Бо під очима, головним знаряддям із почуттів, він мав на увазі й інші почуття. Під похоттю ж мається на увазі всяке зло: перелюбство, пияцтво, непристойні люб’язності, вбивства (чи здійснюються вони з корисливості, чи для знищення суперників), підступність, під якою слід розуміти й усяку протидію, – загалом усе, що є вороже Богові, а нами чиниться через похіть тілесну.

1Ін. 2:16. Бо все, що в світі: похоть плоті, похоть очей і гордість житейська, не від Отця, а від світу цього.

1Ін. 2:17. І світ минає, і похоть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік.

Ми сказали вже, що світом апостол називає порочних людей, як і Господь говорив учням: “ви не від світу, як і Я не від світу” (Ін. 15:19,17:16). Батько ж цього світу, тобто мирської пристрасті й безладдя – диявол. Тому й Господь говорить про учнів Своїх Отцеві: “Не молю, щоб Ти взяв їх від світу, але щоб зберіг їх від зла” (Ін. 17:15), тобто світу, про який і в іншому місці (1Ін. 5:19) говорить апостол, що він у злі лежить. Інакше. Якщо злий протилежний благому Отцю, а той, хто служить примхам світу, не від Отця, але від світу, – очевидно, що хто не від Отця, але від світу, той від диявола. Так і в Євангелії говориться іудеям: “ваш батько диявол” (Ін. 8:44), тобто у вас нахили тілесні, які сіє й вирощує диявол. І ці мирські похоті нетривалі й непостійні, а що відбувається з волі Божої, то тривало і вічно. Але благорозумним невластиво оббігати постійне і хапатися за миттєве; бо чинити так означає те саме, що будувати будинок на піску.

1Ін. 2:18. Діти! останній час. І як ви чули, що прийде антихрист, і тепер з’явилося багато антихристів, то ми і пізнаємо з того, що останній час.

“Останній час”. Легше пояснити так. Оскільки соборне послання спрямоване до всякої людини, а кінець життя не для всіх один, а власна ж кінцівка нікому не відома, то апостол пристойно нагадує кожному про його кінець, щоб кожен відчував, що настає останній час його життя, і безперестанку був тверезим, і щоб у такий спосіб усі християни завжди проводили життя непорочне та звершували діла чисті. Інше пояснення, сміятися над яким було б недоречно і безумно. Будь-яку річ можна розділити на три частини: початок, середину і кінець. Без сумніву, немає нічого недоцільного назвати кінцем усе те, що йде далі середини. Тому, якщо Господь прийшов у середині десяти тисячоліть (бо Його пришестя на землю було майже в 5500 році), то весь наступний за цим час, без жодних суперечок, може бути названий останнім. І як порядок тисячоліть у пришестя Господнє переступив за середину, то весь наступний за цим час пристойно може бути названий останнім. Істинність такого пояснення приймає й Іоанн Златоуст.

1Ін. 2:19. Вони вийшли від нас, але не були наші: бо якби вони були наші, то залишилися б з нами; але вони вийшли і через те виявилось, що не всі наші.

Згадавши про антихристів, додає про те, звідки вони, і каже: вони від нас. Додає це, анітрохи не заважаючи ясності мови. Він ніби сам себе запитав: звідки ці антихристи? І відповів: вони від нас. Так слід було б зробити, але він вчинив не так, можливо, для того, щоб злитістю мови показати неприємність, яку вони викликають. Для чого ж антихристи з учнів Господніх? Для того, щоб мати довіру від тих, кого вводять в оману, щоб ті, кого вводять в оману, думали, що вони, як з числа учнів, проповідують вчення згідно з думками Вчителя, а не зовсім протилежні Його проповіді. Тому, каже, “вийшли від нас”, тобто хоча були учнями, але відстали від істини і вигадали власні хули. “Не були наші”, тобто з частини спасенних. Бо в іншому разі вони залишилися б у союзі зі своїми. Тепер же вони “вийшли від нас”, щоб стало зрозумілим, що вони зовсім стали чужими нам. Є між ними й такі, які й не від нас, але до яких приєдналися ті, що вийшли від нас. Заради них-то апостол і сказав: “не всі від нас”.

1Ін. 2:20. Втім, ви маєте помазання від Святого і знаєте все.

1Ін. 2:21. Я написав вам не тому, що ви не знаєте істини, але тому, що ви знаєте її, рівно як і те, що всяка неправда не від істини.

1Ін. 2:22. Хто лжець, як не той, хто відкидає, що Іісус є Христос? Це антихрист, що відрікається Отця і Сина.

1Ін. 2:23. Кожен, хто відрікається Сина, не має і Отця; а хто визнає Сина, має і Отця.

1Ін. 2:24. Отже, що ви чули від початку, те хай і перебуває у вас; якщо перебуватиме у вас те, що ви чули від початку, то і ви перебуватимете в Сині і в Отці.

1Ін. 2:25. Обітниця ж, яку Він дав нам, є життя вічне.

Щоб після того, як апостол висловив попереднє, хто-небудь не подумав, що він привласнює знання цього тільки собі одному і тому хвалиться ним перед іншими віруючими, він пристойно додає: і ви маєте помазання. Він ніби так каже: але що я розмірковую про це з вами, нібито ви не знаєте цього? ні, ви самі знаєте це. Бо при святому хрещенні ви прийняли священне помазання, і через нього Святого Духа. Якщо ж так, то знайте, що я написав вам про це не як тим, хто цього не знає, а як тим, хто знає, що тепер останній час, що сильно діють антихристи, що всі сповнені лжи. Оскільки примножилася брехня, то й сказав я, що з’явилося багато антихристів. Бо якщо Христос є істина (Ін. 14:6), і ви, пізнавши Його, маєте істину в собі, то, очевидно, лжець, який протистоїть істині, тобто Христу, є антихрист. А хто лжець? Той, хто каже, що Іісус не Христос. Так прескверний Симон марнословив, що Інший – Іісус, і Інший – Христос; Іісус – народжений від Діви Марії, а Христос – той, що зійшов з неба на Йордан. Отже, хто погоджується з цією брехнею, той антихрист. Лжець же й антихрист і той, хто відкидає Отця і Сина. Бо інші єретики (з яких виродився проклятий Валентин) говорили, що Інший – Отець безіменний, і Інший – названий Отцем Христа. Ці ж самі відкидають і Сина, коли кажуть, що Він проста людина, а не Бог за єством, Бог від Бога. Тому апостол додає: всякий, хто відкидає Сина, не має і Отця. Іудеї, наприклад, відкидають Сина і привласнюють собі знання Отця. Але нехай вони знають, що вони й Отця ще не пізнали; бо якби впізнали Його, то впізнали б і Сина, бо Він є Отець і Сина Єдинородного. Те саме пустословили й однодумці Симона. Такі думки єретиків. Але ви зберігайте в себе те, що чули від початку, а саме, що Христос є Бог, бо це значать слова: хай і перебуває у вас. Якщо перебуватиме у вас те, що ви чули від початку, то й ви перебуватимете в Сині і в Отці, тобто будете в спілкуванні з Ним. Бо обітниця Його така: “як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине” (Ін. 17:21); і ще: нехай матимуть вічне життя, “а це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою” (Ін. 17:3).

1Ін. 2:26. Це я написав вам про тих, що вводять вас в оману.

Закінчивши промову, викладену вище, апостол додає про тих, які спокушають їх єресями, що з’явилися в безлічі. Потім, щоб віддалити від них смуток, знову повторює: “і помазання, яке ви одержали від Нього”. Під помазанням, як уже сказано, мається на увазі Дух Святий. Отже, якщо ви твердо зберігаєте в собі Духа Святого, якого ви прийняли, то не маєте потреби, щоб хтось навчав вас. Але як цей самий Дух навчає вас усьому, то в тому й перебувайте, чого Він навчив вас, бо те, чого Він навчив вас, є істинним і правдивим.

1Ін. 2:27. А втім, помазання, яке ви одержали від Нього, у вас перебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазання вчить вас усьому, і воно істинне і правдиве, то, чого воно навчило вас, в тому перебувайте.

Порядок такий: як помазання, отримане вами від Нього, перебуває у вас, то немає потреби, щоб хтось навчав вас; але ви повинні перебувати в тому, чого воно навчило вас.

1Ін. 2:28. Отже, діти, перебувайте в Ньому, щоб, коли Він явиться, мати нам дерзновіння і не посоромитись перед Ним у час Його пришестя.

1Ін. 2:29. Коли ви знаєте, що Він праведник, знайте і те, що кожен, хто творить правду, народився від Нього.

 

Глава третя

1Ін. 3:1. Дивіться, яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими.

Сказавши про появу антихристів, і про те, що все вчення їхнє розбещене, і достатньо переконавши вірян непохитно утримувати те вчення, яким вони оголошені, апостол згадує потім про призначену за це нагороду, щоб світлістю нагороди нібито ще більше укріпити їх, і каже: “перебувайте в Ньому”. Для чого? Для того, щоб, коли Він з’явиться, мати нам дерзновення про Нього. Бо що може бути славнішим або бажанішим за відвагу, тобто за те, щоб, коли ми відкриватимемо труди наші в теперішньому житті, могли це робити з відвагою, анітрохи не соромлячись, коли Він прийде? А як інші могли запитати, що ж робити, щоб стати угодними Йому, то апостол і цього навчає, кажучи: якщо ви пізнали, що Він праведний, то, без сумніву, знаєте й те, що той, хто чинить правду, народжений від Нього, бо праведний народжує праведних. А наскільки велику честь і дерзновення доставляє це, кожен з вас знає, так само як і те, яка любов і доброта, яку Він подає вам. Бо ви знаєте, що Він дав вам право бути і шануватися дітьми Його. Якщо ж ті, хто належить до світу, не знають цього, тобто того, що ви діти Божі, цьому не дивуйтеся, бо вони не знають вас, бо не пізнали і Того, Хто усиновив вас. Світом називає людей порочних. Потім, оскільки довів синівство, ясніше говорить про майбутню славу і дерзновення усиновлених: “Улюблені! ми тепер діти Божі”.

Світ тому не знає нас, що не пізнав Його.

Світ – це люди порочні й нечисті, прив’язані до одного тільки пристрасного життя, як свиня до бруду.

1Ін. 3:2. Улюблені! ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є.

1Ін. 3:3. І кожний, хто має цю надію на Нього, очищає себе, бо Він чистий.

Апостол ніби так каже: з попереднього ви, без сумніву, дізналися, що ми прийняті Богом як діти. Хоча це ще не відкрилося, проте не бентежтеся. Бо невідоме нині стане явним, коли Він відкриється. І ми, опинившись подібними до Нього, наочно представимо своє усиновлення; бо діти, звичайно, подібні до Отця. Маючи ж відвагу перед Ним, як діти, ми побачимо Його таким, яким Він є, утім, не за природою, бо це неможливо для створеної істоти, а так, що чисті побачать Чистого, праведні – Праведного, бо подібні пристануть до Подібного. Тому-то перед цим і сказав я тільки, що ми будемо подібні до Нього, а не однакової природи з Ним; бо тоді я сказав би не “подібні”, а такі самі точно; а як цього не буде, то я і сказав: “подібні”, тобто за якістю слави. Зауважити також потрібно, що апостол не сказав вище: кожен, хто зробив або зробить правду, але – той, хто творить; бо чесноти діяльні і мають буття тільки під час вчинення, а коли припиняться або залишаються тільки в намірі, то не мають і буття.

1Ін. 3:4. Всякий, хто чинить гріх, чинить і беззаконня; і гріх є беззаконня.

1Ін. 3:5. І ви знаєте, що Він явився для того, щоб взяти гріхи наші, і що в Ньому нема гріха.

Підтвердивши промову про правду благами від правди, апостол хоче тепер показати те ж саме від протилежного і що є в ньому, і каже: “всякий, хто чинить гріх”. Він говорить ніби так: ви, усиновлені, робіть правду і не показуйте себе нерозважливими від неї. Бо як щодо гріха не той грішник або беззаконник, хто вчинив або вчинить гріх, але той, хто тримається зла і чинить зло, так і праведний не той, хто не чинить, але той, хто робить правду. Гріх навіть і недоречний у вас; бо Христос з’явився для руйнування гріха, і як Сам був непричетний до гріха, так і вам, що з’єдналися з Ним і утвердилися вірою в Нього, не залишається вже місця грішити. Це й означають слова: “Кожний, хто перебуває в Ньому, не грішить” (1Ін. 3:6). Потрібно також знати, що гріхом називається відпадання від добра, а беззаконням порушення позитивного закону. Те й інше мають початком: одне – відпадання від добра, а інше – злочин позитивного закону; але по суті обидва сходяться: грішник ухилився від мети, призначеної за природою і в природі (адже мета людської природи – жити по розуму, далеко усунувши нерозумність); точно так само і беззаконник, нестримно прагнучи до зла, переступає закон, вкладений у природу.

1Ін. 3:6. Кожний, хто перебуває в Ньому, не грішить;

Тобто хто неослабно слідує за чеснотами і ніколи не перестає здійснювати їх.

всякий, хто грішить, не бачив Його і не пізнав Його.

1Ін. 3:7. Діти! хай ніхто не вводить вас в оману. Хто творить правду, той праведний, подібно як Він праведний.

Сказавши, що Син Божий з’явився і що Він з’явився для того, щоб, не створивши Свого гріха, взяти, тобто знищити наш гріх, додає: “всякий, хто грішить, не бачив Його”. Якщо ви, каже, коли Він з’явився, побачили Його, і внаслідок бачення Його здобули силу не поступатися гріху, як такі, що цілком утвердилися в Ньому, то очевидно, що ті, котрі грішать, не бачили Його, і тому не пізнали Його. Під баченням Його розуміє не бачення простим дотиком ока або легким відтворенням у своїй уяві чогось відомого, а небажання скільки-небудь обговорити й довідатися про справу та приєднатися до Нього, як ми вище говорили. Сказавши ж це, ствердно заповідує: “хай ніхто не вводить вас в оману”. Сенс такий: хто робить правду, той пізнав Праведного і праведний, як і Він, тобто Бог. Навпаки, хто робить гріх, той від грішника, тобто від диявола, тому що він грішить від початку. Тому Бог, що дбає про створіння Своє, Сам, будучи правдою і святістю, відкрився, тобто з’явився у світ, щоб знищити діла диявола.

1Ін. 3:8. Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол согрішив. Для цього-то і явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола.

Оскільки диявол постійно перебуває в гріху, то кожен, хто грішить, стає прихильником диявола; бо диявол розпочинає в людині гріх, навіюючи їй лукаві помисли, як Іуді (Ін. 13:2). Інший скаже: як диявол буває в тих, що грішать, коли вони перед ним згрішили вже тим, що дали йому місце? Такому треба сказати, що чинити гріх і давати місце дияволу одне й те саме; бо дає йому місце той, хто грішить, підкорившись похоті, а з прийняттям його вже й на ділі чинить гріх, бо це значить “чинити гріх”. Добре сказано: “хто чинить”, а не “хто вчинив”, і в тому відношенні, що той, хто покаявся, вже не від диявола, але від нього тільки той, хто чинить гріх. Так і раб гріха є той, хто чинить, а не той, хто вчинив гріх; бо “кожен, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:34).

1Ін. 3:9. Кожний, народжений від Бога, не чинить гріха, тому що сім’я Його перебуває в ньому, і він не може грішити, бо народжений від Бога.

1Ін. 3:10. Діти Божі і діти диявола впізнаються так: всякий, хто не творить правди, не є від Бога, як і той, хто не любить брата свого.

Усякий, хто чинить гріх, тому, що грішить, є від диявола і називається сином диявола, як апостол Павло сказав Єліму: “Син диявола, чи перестанеш ти збивати з прямих шляхів Господні?” ( Діян. 13:10). Очевидно, і той, хто народжений від Бога, будучи сином Божим, не грішить, бо сім’я його – Боже, тобто або Дух, Якого ми отримали через дар, якого удостоїлися, і Який, перебуваючи в нас, робить розум наш таким, що не допускає гріха, або ж Сам Христос, Який, перебуваючи у вірянах, робить їх синами Божими, як і сам Христос у сім’ї Авраама є сином Авраамовим (Мф. 1:1). І в сім’ї Авраама, сказано, тобто у Христі, благословляться народи (Бут. 12:3; Гал. 3:16).

Пояснення Златоуста. Щоразу, як ми грішимо, ми народжуємося від диявола; а щоразу, як чинимо чесноту, народжуємося від Бога, тому що “сім’я Його перебуває в ньому” (1Ін. 3:9). Сім’ям називає Духа, Якого ми отримуємо через хрещення, і Який, перебуваючи в нас, робить розум наш таким, що не допускає гріха. Якщо ж хто не народиться від Бога, той не отримує Духа Святого.

Інше пояснення. Сім’я Боже є Христос, Який, перебуваючи у віруючих, робить їх синами Божими. Так у сім’ї Авраама, яке є Христос, благословляються всі народи. Інакше, сім’ям називає перше покоління родоначальника, що відрізняється чеснотами. Родоначальник своїми чеснотами ніби зрошує своє плем’я, і чим сам здобув славу, тим і своїм спадкоємцям дає можливість бути у славі, особливо якщо вони дотримають чесноти предка свого незаплямованими, бо вони приносять славу не всякому без розбору. Чому іудеї, хоча й даремно, говорили Христу: “ми сім’я Авраамове” (Ін. 8:33).

1Ін. 3:11. Бо таке є благовіствування, яке ви чули від початку, щоб ми любили один одного,

1Ін. 3:12. не так, як Каїн, котрий був від лукавого і вбив брата свого. А за що вбив його? За те, що діла його були злі, а діла брата його праведні.

1Ін. 3:13. Не дивуйтеся, браття мої, якщо світ ненавидить вас.

1Ін. 3:14. Ми знаємо, що ми перейшли зі смерті в життя, бо любимо братів; той, хто не любить брата, перебуває в смерті.

Апостол прикладом підтверджує, наскільки велике зло – ненавидіти брата. Дивіться, каже, ось Каїн зненавидів брата і вбив його, незважаючи на те, що він рідний брат його. Каїн робив злі діла батька свого диявола, Авель же, роблячи правду, був сином по відношенню до Бога. Тут диявол протиставляється Богові, а злі діла добрим. Тому-то Каїн, протилежний братові, убив його. Таке пояснення по ходу розмови. Але апостол Іоанн змінив цей порядок, маючи особливе спонукання. Бо йому, після того, як згадав про диявола і про те, що ті, хто чинить зло, стають дітьми його, властиво було виставити як приклад того, хто на початку світу поспішив стати сином диявола через злі діла. Висловивши потрібне про Каїна і про долю, яку успадковують ті, хто наслідує його, знову переходить до любові.

1Ін. 3:15. Всякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця; а ви знаєте, що ніякий людиновбивця не має життя вічного, в ньому перебуваючого.

1Ін. 3:16. Любов пізнали ми в тому, що Він поклав за нас душу Свою: і ми повинні класти душі свої за братів.

1Ін. 3:17. А хто має достатки на світі, але, коли бачить брата свого в потребі, зачиняє від нього серце своє, – то як може перебувати в такому любов Божа?

1Ін. 3:18. Діти мої! будемо любити не словом чи язиком, а ділом і правдою.

Закінчивши про Каїна і про злі діла, які подібні до його діла, знову звертається до любові, і каже, що любов схилила Господа покласти душу Свою за нас, і що за Його прикладом і ми маємо покладати душі за братів. Але оскільки це робиться рідко і небагатьма, то апостол, немов би присоромлюючи вірних, починаючи з невеликого, переконує до братолюбства. Він каже ніби так: що говорити про становище душі за брата, коли ми бачимо, що не задовольняють братів своїх у необхідному для життя, до того ж не бідні достатоком, – про цих я не кажу, – а ті, що володіють багатством цілого світу? Тому нехай посоромляться! Бо якщо зачинили серце в цьому малому і виявилися негідними любові Божої, то що показали б, коли б знадобилося більше – померти за брата? Потім ще продовжує викривати тих, які обмежують любов словом і виявляють її тільки мовою. “Будемо, – каже, – любити не словом чи язиком, а ділом і правдою”.

1Ін. 3:19. І ось з чого розуміємо, що ми від істини, і заспокоюємо перед Ним серця наші;

По тому, що любимо брата не словом, а ділом і правдою. Як дізнаємося? Так, що той, хто говорить одне, а робить інше, хто не узгоджує діла зі словом, є брехун, а не істинний.

1Ін. 3:20. бо якщо серце наше засуджує нас, то тим більше Бог, бо Бог більше серця нашого, і знає все.

1Ін. 3:21. Улюблені! якщо серце наше не засуджує нас, то ми маємо дерзновіння до Бога,

1Ін. 3:22. і, чого попросимо, одержимо від Нього, бо додержуємося заповідей Його і робимо угодне перед Ним.

Це означає: через істинність (а істина буде в нас тоді, коли словам нашим відповідатимуть діла) ми заспокоїмо совість свою. Бо словом “серце” він називає совість. Як же заспокоїмо? Поставивши себе в таке становище, щоб вимовляти нам слова перед Свідком Богом; бо це означають слова: “перед Ним”. Якщо, каже, не робитимемо так, і совість чи серце наше засуджує нас, то, вочевидь, ми грішимо. Якщо ж ми під час гріха не можемо ховатися від совісті своєї, яка обмежена, як і людина – істота обмежена, то тим паче не можемо сховатися від Бога, безмежного і всюдисущого. Сенс цього вислову такий: діти, не будьмо лжецами один перед одним, люблячи одним тільки язиком, але доведемо любов і ділом. Тому дізнаємося, що ми від істини, тобто від Бога. І що говоримо, говоритимемо ніби перед Богом; а хто, хоч би він був безсоромніший за бісів, дозволить собі брехати перед свідком Богом? Якщо ж не будемо робити так, але тоді, як говоримо, що любимо, серце наше засуджує нас у брехні, то ми грішимо. Як так? Бо думаємо сховатися від всюдисущого Бога. Тож, улюблені, налаштуймо себе так, щоб бути нам не засудженими перед самими собою, ходитимемо в істині один перед одним, і тоді здобудемо дерзновення перед Богом, а при цьому дерзновенні безсумнівно здобудемо все, чого б не попросимо в Нього. Чому? Тому що дотримуємося заповідей Його. Бо кого просять, того дуже сильно схиляє до слухання благопокірність прохачів, тільки б просили не сумніваючись. А як ми дотримуємося заповідей Його і робимо угодне перед Ним, то і будемо сподіватися, що молитви наші будуть не марні; тому що при щирому взаємному розташуванні двох один зазвичай діє негайно на користь іншого. Яку ж заповідь Його ми дотримали? Тієї, яка велить нам “любити один одного” (Ін. 13:34).

1Ін. 3:23. А заповідь Його та, щоб ми вірували в ім’я Сина Його Іісуса Христа

Слово “та” треба розуміти в значенні причини, саме так: “тому що” заповідь Його є вірувати. Оскільки ми маємо заповідь вірувати в ім’я Іісуса Христа, Сина Його, і любити один одного, і ми зробили це, то звідси й дізнаємося, що благодать Духа Його, Якого Він дав нам, утвердилася в нас. Потрібно знати, що вираз “вірувати в ім’я” Господа нашого вживається в багатьох місцях Писання. Що ж означає “ім’я”? Звичайно, не інше що, як волю Його, славу, честь. Наприклад, у словах “велике ім’я Твоє по всій землі” (Пс. 8:2) воно означає славу і честь, а в словах “покайтесь, і хай хреститься кожен з вас в ім’я Іісуса Христа” ( Діян. 2:38) означає волю Його. Яка ж воля Господа Іісуса? Хрестити всі народи “в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28:19).

і любили один одного, як Він заповів нам.

1Ін. 3:24. І хто зберігає заповіді Його, той перебуває в Ньому, і Він у тому. А що Він перебуває в нас, розуміємо по духу, який Він дав нам.

Господь заповідав нам любити один одного з істинною прихильністю. Коли ж? Коли сказав: “як хочете, щоб поводилися з вами люди, так і ви поводьтеся з ними” (Лк. 6:31). Якщо ми любимо, щоб ближні наші мали до нас істинну і нехитру прихильність, то й самі повинні мати до них абсолютно таку саму прихильність. А оскільки це заповідь Господня, то, коли ми перебуваємо в Ньому, тим більше Він дарує нам Самого Себе. Бо Він не може зректися Сам від Себе, тобто не можна припустити, що Він даремно дає нам заповіді Свої, і не виправдає їх насамперед Сам. Якщо ж так, то, коли ми виконуємо заповідане Ним, без сумніву, і Він послухає нас у проханнях наших, і дарування Його буде твердим у нас. Ціла думка така: ми повинні вірувати в ім’я Сина Його Іісуса Христа, і любити один одного істинно, як Він заповів. Бо той, хто дотримується Його заповідей, у Ньому перебуває, і Він у ньому. А що Він перебуває в нас, це ми дізнаємося за духом або даруванням, яке Він дав нам. І якщо воно перебуває в нас непорушно, то, без жодного суперечності, дарування Його буде невід’ємним. Коли ж воно буває непорушним? Коли ми із заповіданого Ним нам про любов нічого не порушуємо через неусердність свою.

Глава четверта

1Ін. 4:1. Улюблені! не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилось у світі.

1Ін. 4:2. Духа Божого і духа заблудження впізнавайте так: всякий дух, що сповідує Іісуса Христа, Котрий прийшов у плоті, є від Бога;

Роз’яснивши вчення про любов до ближнього, вказавши в цій любові ознаку перебування Духа, якого ми одержали, апостол тепер додає ознаку для розрізнення справжніх братів і ближніх, щоб ми, маючи на увазі цю відмінність, через заповідь про любов не увійшли у близькі стосунки з псевдобратами, псевдоапостолами й псевдопророками, і тим не заподіяли собі великої шкоди. Бо, маючи спілкування з ними, як єдиноморальними, ми, по-перше, зашкодимо самим собі, без опасіння сповіщаючи вчення віри нечестивим і кидаючи святиню псам; потім – зашкодимо тим, які віддані нам. Бо любов наша до псевдобратій, псевдоапостолів і псевдопророків багатьох спонукає приймати їх за вчителів і без обережності вірити їхньому вченню, до того ж вони впадають в оману через наше поводження з ними. Яка ж ознака їхня?

Наступна: всякий дух, тобто всякий, що носить звання пророка або апостола, який сповідує Господа Іісуса, що прийшов у плоті, є від Бога, а хто не сповідує цього, той не від Бога, але гідність його від антихриста, що ви й чули.

Апостол трохи вище (1Ін. 2:18) говорив, що у світі з’явилося багато антихристів, тобто предтеч антихриста. А сповідування пришестя Христового у плоті повинно відбуватися не на словах тільки, а й у ділах, як каже апостол Павло: “Завжди носимо в тілі мертвість… Іісуса, щоб і життя Іісусове відкрилося в тілі нашому” (2Кор. 4:10). Отже, хто має в собі Іісуса діючого, який помер для світу, живе вже не для світу, але для Христа, і носить Його не в Христовій тільки плоті, а й у своїй власній, той від Бога. А хто живе не для Христа, але для самого себе і для світу, тобто для задоволень мирських, той не від Бога. Тому Павло і знову каже: “Якщо між вами заздрощі, суперечки і незгоди, то хіба ви не плотські? і чи не за людським звичаєм живете?” (1Кор. 3:3). Той, хто чинить за людським звичаєм, не має Духа Христового; а хто не має Духа Христового, тобто не живе за вченням Христовим, той не є Христовий.

1Ін. 4:3. а всякий дух, що не сповідує Іісуса Христа, Котрий прийшов у плоті, не є від Бога, але це дух антихриста, про якого ви чули, що він прийде і тепер вже є у світі.

Апостол каже, що антихрист уже у світі; зрозуміло, не особисто, а в особі псевдопророків, псевдоапостолів і єретиків, які випереджають і готують його пришестя. А сам антихрист буде людиною, що носить у собі сатану, “що “звеличуватися над усім, що зветься Богом або святинею” (2Сол. 2:4). Чому й заборонить служити ідолам (їх розумів апостол під “святинею”), а себе одного видаватиме за Бога.

1Ін. 4:4. Діти! ви від Бога, і перемогли їх; бо Той, Хто у вас, більший того, хто у світі.

1Ін. 4:5. Вони від світу, тому і говорять, як у світі, і світ слухає їх.

1Ін. 4:6. Ми від Бога; той, хто знає Бога, слухає нас; хто не від Бога, той не слухає нас.

Вище апостол вказав ознаку пророків і апостолів Господніх. Тепер додає: ви, будучи дітьми Божими, перемогли їх, тобто лжепророків. Чому? Тому, що Бог, який є у вас, більший за того, хто у світі, за духом якого наважилися жити лжепророки. Потім дає їм ще іншу ознаку псевдопророків, у тому, що чимало засмучувало простаків із самих вірних. Деякі з них природно могли сумувати, бачачи, що тих багато хто приймає досить ревно, а їх зневажають.

Апостол і каже: не сумуйте, коли багато хто вас зневажає, а їх приймають; бо подібне прагне подібного: вони від світу і кажуть мирське, тобто навчають тілесним побажанням, чому й слухачів мають таких самих, тобто розпусні – розпусних. А ми, будучи від Бога і віддалившись від мирських похотей, стаємо для них неприємними. Нас же слухає той, хто живе ціломудро, і тому знає Бога, і готовий слухати нас. Про це і Христос каже: “хто має вуха слухати, нехай слухає” (Мф. 11:15), тобто Він свідчить, що той має вуха, хто приготувався слухати з покірністю.

З цього пізнаємо духа істини і духа заблудження.

1Ін. 4:7. Улюблені! будемо любити один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога.

1Ін. 4:8. Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов.

1Ін. 4:9. Любов Божа до нас відкрилась у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми отримали життя через Нього.

1Ін. 4:10. У тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого на умилостивлення за гріхи наші.

Вище апостол показав, з ким треба поводитися і з ким не треба; тепер ніби докладає печатку до сказаного: тому-то дізнаємося, хто має Духа істини, а хто – духа омани, лжепророцтва. Потім знову починає мову про любов. Показавши, що треба любити деяких, саме однорівних, повертається до того, що говорив на початку. Каже, що любов і той, хто любить, від Бога, що той, хто любить, і один тільки він, народжений від Бога і знає Бога, а той, хто не має любові, не знає і Бога. Чому ж той, хто не любить, не пізнає Бога? Це підтверджує наступним чином. Бог є любов. Це видно з того, що Він Сина Свого Єдинородного послав у світ, щоб Він приніс нам справжнє життя і ми ожили через Нього. Бо як милістю називається Бог тому, що по милості створив світ уявний і чуттєвий, так, з любові до нас пославши Єдинородного Сина Свого у світ, показав через це, що Він є і любов. Тому й додає: “в тому любов”, тобто цим і доводиться, що Бог є любов. Потім, показуючи перевагу любові Божої, каже: Бог зробив це, тобто віддав за нас Власного Сина Свого, не тому, що ми любили Його, але перший почав благодійничати нам по любові і послав Сина Свого, і не тільки послав, а й власною Його кров’ю зробив очищення наших гріхів. Якщо ж, каже, Бог так полюбив нас, хоча ми аж ніяк не однакової з Ним природи, то набагато більше ми повинні любити, любити рідних нам, і, пізнав перевагу любові, проявляти її до інших. Бо як винен той, хто не обирає гідне обрання, так похвала належить тим, які люблять гідних любові, тому що вони улюблені. Ми ж, розташувавши себе так, маємо і те, й інше: ми і улюблені, бо нас любить і прийняв до себе (в діти) Бог; ми і улюблені, бо любимо ближніх.

1Ін. 4:11. Улюблені! якщо так полюбив нас Бог, то і ми повинні любити один одного.

1Ін. 4:12. Бога ніхто ніколи не бачив. Якщо ми любимо один одного, то Бог в нас перебуває, і досконала Його любов є в нас.

1Ін. 4:13. Що ми перебуваємо в Ньому і Він у нас, пізнаємо з того, що Він дав нам від Духа Свого.

1Ін. 4:14. І ми бачили і свідчимо, що Отець послав Сина Спасителем світу.

и й раніше помічали, що в апостола Іоанна в звичаї повторювати одне й те саме про одне й те саме. Так він і тепер чинить. Бога, каже, ніхто ніколи не бачив. Говорячи про любов до братів, він як приклад любові вказав Бога, Який з любові до нас віддав Єдинородного Сина Свого на смерть. Інший, вислухавши це, міг запитати: на якій же підставі говориш ти про предмети невидимі? У відповідь на таке запитання він каже: я і сам кажу, що Бога ніхто ніколи не бачив; але з любові один до одного ми дізнаємося, що Бог є в нас. І каже це справедливо, тому що багато невидимих для нас предметів ми пізнаємо з їхніх дій.

Наприклад, душі ніхто не бачив, але з дій і рухів ми переконуємося, що вона в нас є і діє. Так і любов Божу до нас ми пізнаємо через деякий рух і дію. Якщо в цьому немає нічого непослідовного, то і цей святий чоловік пристойно від дії доводить, що Бог є в нас. Яка ж це дія? Чиста любов до ближніх наших. Вона є ознака нашого перебування в Ньому і Його в нас і тому ще, що Він дав нам від Духа Свого. Бо чистий народжує чисте і непорочне. І як через чисту любов ми маємо спілкування з Ним, то звідси ми, які бачили Його по плоті, пізнали і свідчимо, що Отець послав Його, Спасителя світу. Щоб досконаліше утвердити нас у такому нашому пізнанні, Він і Сам давав пояснення про Свою Особу.

Іноді говорив: “Я зійшов від Отця і прийшов у світ” (Ін. 16:28), тобто Отець із любові до нас послав із неба у світ Єдинородного Сина Свого. Іноді ще ясніше: “так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоби всякий, хто вірує в Нього, не загинув” (Ін. 3:16); і: “Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47). Отже, ми і самі бачили, і від Єдинородного, що існує в лоні Отця (Ін. 1:18), чули, і з діяння – взаємної любові – пізнаємо, що Бог у нас, і дав нам від Духа Свого, і ми в спілкуванні з Ним.

1Ін. 4:15. Хто сповідує, що Іісус є Син Божий, в тому перебуває Бог, і він у Бозі.

1Ін. 4:16. І ми пізнали любов, що має до нас Бог, і увірували в неї. Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому.

Це стосується сказаного трохи вище (ст. 2): усякий дух, що сповідує Господа Іісуса, Який прийшов у плоті. Апостол достатньо довів, що віруючі є дітьми Божими, і що Бог у них перебуває; а довів це любов’ю один до одного, тому що даний їм Дух Святий. Після цього й повертається до згаданої промови та каже: хто сповідує, що Іісус є Син Божий, у тому Бог перебуває, бо, як вище сказано, усякий дух, що сповідує Іісуса Христа, Який прийшов у плоті, є від Бога. Цими словами апостол висловлює й іншу істину, що ті, які так сповідують і мають у собі Духа, який перебуває, тобто Бога, і самі перебувають у Бозі. Яким чином? Через любов один до одного. А згадавши про любов, він повторює все висловлене ним про любов, для того, щоб більше утвердити вчення про любов.

1Ін. 4:17. Любов досягає в нас такої досконалості, що ми маємо дерзновіння в день суду, бо робимо в цьому світі, як Він.

1Ін. 4:18. У любові нема страху, а досконала любов проганяє страх, бо страх має муку.

Бог є світло, і святі Його, за висловом Євангелія (Мф. 5:14), є світлом світу і не мають страху муки, тому що сповнені любов’ю до Бога. Хочу, каже апостол, щоб ви вдосконалилися в любові так, щоб у день суду нам мати відвагу перед Богом, бо і Він є Суддя, за власним Його висловом: “Отець нікого не судить, але весь суд віддав Синові” (Ін. 5:22). І що наша дерзновенність буде перед Богом втіленим, апостол висловив у наступних словах: “робимо в цьому світі, як Він”, тобто коли вже довели, що Бог у нас і ми в Ньому, то ми самі собі свідки про досконалість любові. Як Він у світі був невинним і чистим, чому й казав: “іде князь світу цього, і в Мені нічого не має” (Ін. 14:30); так і ми будемо в Бозі й Бог у нас. Якщо Він є вчитель і податель нашої чистоти, то ми повинні носити Його у світі чисто і непорочно, “завжди носячи в тілі своєму мертвість Його” (2Кор. 4:10). Якщо будемо так жити, то матимемо дерзновення перед Ним і будемо вільні від усякого страху. Бо, досягнувши добрими ділами досконалості в любові, будемо далекі від страху. На підтвердження цього й додає: досконала любов виганяє страх. Який же страх? Сам він каже, що страх муки.

Бо можна іншого любити і через страх покарання. Але такий страх не є досконалий, тобто невластивий досконалій любові. Сказавши це про досконалу любов, обов’язково каже, що ми повинні любити Бога, тому що Він перш полюбив нас, і як Він перш створив нам добро, то ми тим старанніше повинні примушувати себе до відплати за нього. Ґрунтуючись на словах Давида: “Бійтеся Господа, [всі] святі Його, бо нема нестачі в тих, що бояться Його” (Пс. 33:10), дехто запитає: як тепер Іоанн каже, що досконала любов виганяє страх? Невже святі Божі так недосконалі в любові, що їм заповідається боятися? Відповідаємо. Страх двоякого роду. Один – передпочатковий, до якого додається мука.

Людина, яка вчинила погані діла, приступає до Бога з боязню, і приступає для того, щоб не бути покараною. Це – страх передпочатковий. Інший страх – досконалий. Цей страх вільний від такої боязні; чому й називається чистим і таким, що перебуває повік (Пс. 18:10). Що ж це за страх, і чому він досконалий? Тому, що той, хто має його, абсолютно захоплений любов’ю і всіляко намагається про те, щоб у нього нічого не бракувало такого, що люблячий повинен зробити для любимого.

Той, хто боїться, недосконалий у любові.

1Ін. 4:19. Будемо любити Його, бо Він раніше полюбив нас.

Під страхом тут мається на увазі страх передпочатковий. Хто щиро любить Бога, той робить угодне Йому не через страх покарання, а через потяг до чеснот і з любові до Бога, не захищаючи себе навіть законним страхом, що полягає в любові до хорошого. І той страх, який робить що-небудь для того, щоб не підпасти під покарання, тотожний із першим. Тому й додано: “страх має муку”.

1Ін. 4:20. Хто каже: я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той говорить неправду; бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить?

Вище апостол з наполегливістю довів, що любов має бути взаємною, яка передається від Бога до нас і від нас до Бога; додав до цього, що якщо Бог так полюбив нас, то й ми повинні любити один одного. Тепер – знову зводить мову до того самого і каже: оскільки на нас лежить обов’язок любити брата, за прикладом любові Бога до нас, і, відплачуючи любов’ю Богові, ми задовольняємо цей обов’язок; то нам неодмінно потрібно любити брата для найдосконалішого доказу любові до Бога. Бо якщо цього не буде, то не збережеться і любов наша до Бога, бо буде порушено обов’язок по відношенню до ближніх, обов’язок, що випливає з любові до Бога. Додає і ще сильніше слово на викриття тих, які хочуть спотворювати божественну любов.

Апостол каже ніби так: любов, очевидно, утворюється через поводження один з одним; поводження ж припускає, що людина бачить свого брата і, поводячись з ним, ще більше прив’язується до нього любов’ю, бо бачення вельми багато привертає до любові. Якщо ж так, то хто ні в що не ставить те, що набагато більше притягує до любові, не любить брата, якого бачив, як може бути визнаний істинним, коли говорить, що любить Бога, Якого не бачив, Який ні у поводженні з ним, ні охоплюється ніяким почуттям? Якщо хто-небудь безсоромно говоритиме, що Бога любить, а брата ненавидить, той, перекручуючи божественну любов, виявляється понад те і злочинцем наступної Його заповіді: “пПо тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:35). Тому, хто любить Бога і намагається бути Його учнем, той, за заповіддю Його, любить і брата свого.

1Ін. 4:21. І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого.

 

Глава п’ята

1Ін. 5:1. Всякий, хто вірує, що Іісус є Христос, від Бога народжений, і кожен, хто любить Того, Хто народив, любить і Того, Хто народився від Нього.

1Ін. 5:2. Що ми любимо дітей Божих, пізнаємо з того, коли любимо Бога і додержуємося заповідей Його.

І це говориться на підтвердження вищесказаного. Якщо ми від Учителя отримали заповідь любити один одного, то, без сумніву, якщо віримо, що Учитель наш Іісус є Христос, а Христос Він у тому розумінні, що є Бог і водночас людина, то мусимо дотримуватися і заповідей Його, як Учителя і як Бога. Віруючи ж, що Він є Бог, ми отримуємо ім’я дітей Його, як і в Євангелії сказано: “Тим, що прийняли Його, дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12), тобто, хто увірував у Нього, ті й стали дітьми Його. Якщо ж ми народилися від Нього, то, без сумніву, повинні і віддавати належне Батькові, тобто любити Того, Хто народив. Якщо ж усі ми, ті, хто увірував, народилися від Нього, то ми повинні любити і один одного і як брати, і як народжені від Нього.

На підтвердження цього апостол і каже, що той, хто любить того, хто народив, любить і народженого від нього. Потім знову каже, що любов до братів або чад Божих доводить любов до Народженого. Вище він говорив, що той, хто любить Бога, любить і брата свого, а тепер каже, що той, хто любить дітей Божих, любить і Бога, і любов до брата ставить доказом любові до Бога.

1Ін. 5:3. Бо це є любов до Бога, щоб ми додержувались заповідей Його; і заповіді Його не тяжкі.

1Ін. 5:4. Бо всякий, народжений від Бога, перемагає світ; і ця перемога, що перемогла світ,– віра наша.

Зв’язок такий: любов полягає в тому, щоб ми дотримувалися заповідей Його, бо всякий, народжений від Бога, перемагає світ. Оскільки повним доказом любові до Бога апостол вказав дотримання заповідей, а деяким здавалося, що заповіді Божі тяжкі, то й каже: і заповіді Його не тяжкі. Бо що важкого в справі любові до брата? Що, наприклад, важкого в тому, щоб відвідати в’язня в темниці? Бо наказано не випустити з в’язниці, що було б важко, а тільки відвідати. І хворого наказується не звільнити від хвороби, а тільки відвідати. І голодному не велить запропонувати стіл з багатьох страв, або голому подати одяг, приготований з дорогоцінної матерії, але доставити вкрай потрібне, чого шукає голодний і голий. Сказавши це, вказує й інше спонукання до любові. Яке? Перемогу. Каже, що, через любов до брата роблячи себе дітьми Божими, ви маєте вже й відплату за цю добру рису, – перемогу над світом; бо народжений від Бога перемагає світ. Потім пояснює, у чому полягає перемога і через що вона відбувається; тим і іншим називає віру, тобто віру в Бога, яка, народившись від Бога, перемогла і прогнала всяке невір’я, і ні іудей, ні еллін, ні єретик, не сильний проти неї. А оскільки віра перемагає не одна, сама по собі, а разом із тим, хто має її, то додає: і хто перемагає світ, як не той, хто вірить, що Іісус є Син Божий? Хто ж цей Іісус? Іісус Христос, Котрий прийшов водою і кров’ю.

1Ін. 5:5. Хто перемагає світ, як не той, хто вірує, що Іісус є Син Божий?

1Ін. 5:6. Цей є Іісус Христос, Котрий прийшов водою і кров’ю і Духом, не водою тільки, але водою і кров’ю,

У словах ” всякий, народжений від Бога”, апостол згадав про усиновлення Богу і про народження. А це разом відбувається через святе хрещення. Тому каже: Цей є Іісус Христос, що прийшов водою і кров’ю, відроджує і робить нас синами Божими. Бо це мається на увазі і як наслідок у словах: “народжений від Бога” перемагає світ. Як “народжений”? Водою і кров’ю. Бо Іісус Христос, що прийшов, відроджує водою і кров’ю. І знову додає з повторенням слова: не водою тільки відроджує, але водою і кров’ю. Бо хоче перш за все довести прославлення Христа, що усиновляє нас, бо перш за все усиновлена Богом людина, яка є у Христі, а потім Христос через Своє усиновлення дарував і нам таку гідність. А синівство Його оголошено тричі: один раз під час хрещення на Йордані, коли Отець згори засвідчив, що той, кого хрестять, є Син улюблений. Отже, Іісус прийшов “водою”, тобто проголошений Сином Божим через свідчення Отця під час хрещення у воді. “Кров’ю”, коли, йдучи на хрест, говорив: “прослав мене, Отче!” і коли пролунав голос: “і прославив, і ще прославлю”, який ті, хто чули, прийняли за грім (Ін. 17:5, Ін. 12:28,29). “Духом”, коли як Бог воскрес із мертвих; бо воскрешати Самому Себе властиво одному тільки Богові, а словом Дух називається Бог, як можна бачити у вислові: “Бог є дух” (Ін. 4:24).

Отже, при свідченні трьох (хрещення, хреста і воскресіння) про синівство Іісуса, синівство Господа незаперечне. А через Своє синівство, як початок усього роду людського, Він дарував і нам право бути синами Божими. І ці три в одному Христі. Бо це означає вираз: “і ці три єдине”, тобто стосовно свідчення про Христа. Потрібно знати, що деякі з отців слово Дух розуміли не про воскресіння Христа, але про Отця, коли Він воззвав на Йордані: “Цей є Син Мій Улюблений, у Якому Моє благовоління” (Мф. 3:17), бо Бог є Дух, як ми вище сказали.

Сказавши це, підтверджує слова свої доказом від меншого. Якщо ми приймаємо свідчення людське про будь-що, чи не тим справедливіше повинні прийняти свідчення більше, від Бога? Бо це свідчення про Сина Божого, тобто Христа, чи не від Самого Бога? Отже, той, хто вірує в Сина Божого, що Він є Бог, як Син Божий, має свідчення в Самому Собі, тому що той, хто вірує, і сам усиновлений через Іісуса, усиновленого Богом. А невіруючий винен у двох відношеннях: у невір’ї, уявляючи Бога лжецом, і в тому, що позбавляє себе всиновлення, а через це – життя вічного, яке і Христос має в Самому Собі, як у Євангелії сказано: “в Ньому було життя” (Ін. 1:4). Тому хто має в собі Сина через хрещення, той має і життя, бо всі ми, хто охрестився в Христа, “зодягнулися в Христа” (Гал. 3:27). А хто не має Сина Божого через хрещення, той не має і життя, той мертвий. Бо приймаючи нас, мертвих гріхами, Він воскрешає через святе хрещення. Яким чином? Тому що хто через занурення в хрещенні спогрівся з Христом, той мертвий для світу, тобто для мирських прагнень, і живе вже не для світу, але для Христа.

і Дух свідчить про Нього, бо Дух є істина.

Блж. Феофілакт опустив тут наступний (сьомий) вірш:

1Ін. 5:7. Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Дух Святий; і Ці троє – єдине.

Причиною цього, звісно, є те, що в нього був під руками такий текст Нового Завіту, в якому немає цього вірша. Тим часом вірш цей є в багатьох інших списках Нового Завіту, його вживали св. отці та письменники церковні, він є обов’язковим для складу мови апостольської, коротше кажучи, цей вірш, безсумнівно, справжній. – Макар. Прав. догм. богосл. т. 1, с. 235-241. Спб.1850.

1Ін. 5:8. І троє свідчать на землі: дух, вода і кров; і ці троє – про єдине.

1Ін. 5:9. Якщо ми приймаємо свідчення людське, свідчення Боже – більше, бо це є свідчення Боже, яким Бог свідчив про Сина Свого.

1Ін. 5:10. Хто вірує в Сина Божого, має свідчення в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдивим, бо не вірує в свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого.

1Ін. 5:11. Свідчення це полягає в тому, що Бог дарував нам життя вічне, і це життя в Сині Його.

1Ін. 5:12. Хто має Сина (Божого), той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя.

І ці троє – про єдине, тобто по відношенню до свідчення про Христа показують, що Він усиновлений Богом Отцем, і що Сам одержав, те передав і гідним, віруючим в ім’я Його.

1Ін. 5:13. Це написав я вам, віруючим в ім’я Сина Божого, щоб ви знали, що ви, віруючи в Сина Божого, маєте життя вічне.

1Ін. 5:14. І ось яке дерзновіння ми маємо до Нього, що, коли просимо чого згідно волі Його, Він слухає нас.

1Ін. 5:15. А коли ми знаємо, що Він слухає нас у всьому, чого ми просимо, – знаємо й те, що, чого просимо, одержуємо від Нього.

Тут виводиться ніби висновок. Я, каже, написав це вам як спадкоємцям життя вічного. Бо для тих, котрі не живуть з надією на життя вічне, це не могло б бути написано, бо давати святиню псам і кидати перли перед свинями – не похвально (Мф. 7:6). Нагадуючи сказане, повторює, по-перше, що треба безсумнівно вірити в ім’я Сина Божого, тобто у віддану нам від Нього богошанованість, бо це значить, як ми говорили, ім’я Сина Божого.

Потім каже, що знаком цієї безсумнівної віри служить ніщо інше, як дерзновення, яке ми знаходимо перед Ним через непорочну віру, як і вище ми говорили, і що знову знаком такого дерзновення слугує одержання всього, що ми просимо. Але оскільки не всі отримують усе прохане, і не всі прохання вислуховуються, то додає: “згідно волі Його”, тобто хто просить протилежного волі Учителя, той не буде і почутий. У цьому випадку він говорить подібно до святого Якова: ” просите, і не отримуєте”, – каже він, – “бо просите не на добро” (Як. 4:3). Перетворюючи цей знак на найяскравішу ознаку, каже: і коли ми знаємо, що Він слухає нас у всьому, чого ми просимо, – знаємо й те, що, чого просимо, одержуємо від Нього. Говорить ніби так: якщо ми просимо в Бога згідно з волею Його, то Він слухає нас; якщо ж вислуховує нас у проханнях наших, то ми знаємо, що приносимо прохання, узгоджені з Його волею, і те, чого просимо, маємо самі в себе. Такі предмети суть Царство Боже і правда Його, яких просити Він і Сам заповів нам у Євангелії (Мф. 6:33).

1Ін. 5:16. Коли хто бачить брата свого, який грішить гріхом не на смерть, то хай молиться, і Бог дасть йому життя, тобто тому, хто грішить гріхом не на смерть. Є гріх на смерть: не про те кажу, щоб він молився.

1Ін. 5:17. Всяка неправда є гріх; але є гріх не на смерть.

Сказавши, що Бог виконує прохання наші, згідні з Його волею, апостол тепер ясно висловлює бажання своє про те, чого б ми просили з волі Божої. І як він багато, майже крізь усе послання, говорив про любов до брата і про те, що Бог бажає, щоб ми дотримувалися любові до брата безлицемірно; то тепер одним із бажань Його і найкращим називає те, що коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом несмертним, то нехай просить, і дасть йому. Що дасть? Життя вічне. Кому? Тим, хто грішить не до смерті. Взагалі він розділяє гріх так: усяка неправда є гріх, і один гріх до смерті, інший не до смерті. Але про гріх до смерті каже: нехай не просить, тобто не молиться: бо не буде почутий, бо просить не на добро. Розуміє того, хто не показує ніякого навернення. Бо гріх до смерті є той тільки, в якому не приносять каяття. Цим гріхом недугував Іуда, і зазнав вічної смерті. Злопам’ятні також грішать до смерті; бо Соломон каже: “Шляхи тих, хто злопам’ятає, – у смерть” (Притч. 12:28). Бо ті, котрі пам’ятають зло і не припиняють гніву на ближнього, не навертаються до покаяння, але грішать непробачно.

1Ін. 5:18. Ми знаємо, що всякий, народжений від Бога, не грішить, але народжений від Бога береже себе, і лукавий не торкається до нього.

1Ін. 5:19. Ми знаємо, що ми від Бога і що весь світ лежить у злі.

1Ін. 5:20. Знаємо також, що Син Божий прийшов і дав нам світло і розум, щоб ми пізнали Бога істинного і щоб були в істинному Сині Його Іісусі Христі: Цей є істинний Бог і життя вічне.

Наставивши нас тому, який гріх до смерті, а який не до смерті, потім позначає, хто може грішити до смерті, і каже: усиновлений Богом ніколи не може хворіти на гріх ні до смерті, ні не до смерті. Бо одного разу віддавши самого себе Христу, що перебуває в ньому через усиновлення, він залишається недоторканним для гріха. Однак, щоб хто-небудь не подумав, що природа його перетворюється і стає вже невловимою для гріха, додає: ” береже себе”, тобто якщо не буде зберігати і берегти себе від лукавого, то, без сумніву, згрішить. Отже, він не за природою досягає безгрішності, але за великим даром Божим. Бог, усиновивши нас, удостоїв нас такої благодаті, що ми, зберігаючи і дотримуючись поданого нам від Нього дару, можемо і не грішити. Інакше, оскільки світ (під світом розуміє тих, хто не поставив себе у відношенні до Бога в становище синів через праві діла) у злі лежить, ніщо не завадило б нам пристати до тих, хто гине, тому що думка людини з юності її старанно прилягає до зла (Бут. 8:21), як Бог показав це під час потопу. Але як прийшов Син Божий і дав нам розум до пізнання Його, істинного Бога, і перебування в Ньому, істинному Сині Його, Іісусі Христі, то через цей великий дар ми пізнали, що Він є істинним Богом і життям вічним, і, пізнавши, перебуваємо неспокушеними від лукавого і соблазнів його.

1Ін. 5:21. Діти! бережіть себе від ідолів. Амінь.

Оскільки апостол писав це послання до досконалих віруючих, то дехто запитував, для чого він заповідає їм зберігати себе від ідолів. Відповідаємо. Апостол писав це всій Церкві, яка не вся наповнена була людьми обраними, а між ними дехто був і з неправовим настроєм. Таким і дає він заповідь цю, побоюючись за їхню слабкість.

Кінець соборного послання ап. Іоанна. Писано з Єфесу.

Оглавление первого послания святого апостола Иоанна

Евангельское богословие о Христе; здесь же об исповеди и хранении себя от грехов и о том, что познание Бога подтверждается соблюдением заповедей. – О любви, без которой нет благочестия, здесь же о благодати, свойственной каждому возрасту, и об оставлении любви к миру. – О лжебратиях, отрицающих Бога, о том, что благочестие христианское непременно исповедует Отца, ибо прославление Отца условливается признанием Сына за Бога; здесь же о божественном и духовном даре в освящении, в надежде на познание Бога, и о том, что всякий, пребывающий во Христе, не согрешает, ибо кто грешит, тот от диавола. – О любви к ближнему и о склонности к вспомоществованию; здесь же о доброй совести, подаваемой верой в Иисуса Христа, о различении духов чрез исповедание вочеловечения Господня. – О необходимости братской любви для богопочтения. – О Божественности Сына в славе Отца, и о победе над диаволом чрез веру в Иисуса Христа для жизни вечной. – О вспоможении согрешающему брату молитвой за него, и о том, что не должно грешить; здесь же и об удалении от служения бесам.

Содержание первого послания святого апостола Иоанна

Тот же Иоанн, который написал Евангелие, писал и это послание, с целью утвердить тех, которые уже уверовали в Господа. И как в Евангелии, так и в настоящем послании прежде всего богословствует о Слове, показывает, что Оно всегда в Боге, и учит, что Отец есть свет, чтобы мы и отсюда познали, что Слово есть как бы отблеск Его. Продолжая богословствовать, объясняет, что таинство нашего спасения не новость, но что оно от начала и всегда было, а теперь только открылось в Господе, Который есть вечная жизнь и истинный Бог. Выставляет и причину Его пришествия и явления, говоря, что Он явился разрушить дела диавола, освободить нас от смерти и научить нас познанию Отца и Его Сына, Господа нашего Иисуса Христа. Апостол пишет людям всякого возраста, детям, юношам, старцам, потому что познан Бог, а сила диавола преодолена и смерть упразднена. Чрез все послание поучает о любви, заповедует, чтобы мы любили друг друга, и долг взаимной любви основывает на том, что и Христос возлюбил нас. Объясняет различие между страхом и любовью, между детьми Божиими и детьми диавола, между грехом смертным и не смертным, и между духами. Раздельно объясняет, какой дух от Бога, и какой дух заблуждения; когда мы признаемся детьми Божиими, и когда детьми диавола; о каком грехе мы должны молиться за согрешающих и о каком не должны молиться. Говорит, что кто не любит ближнего, тот не достоин звания и не может называться Христовым. Показывает, что Сын един с Отцом и что отрекающийся от Сына не имеет и Отца. В этом же послании рассуждает, что антихристу свойственно говорить, будто Иисус Христос не есть истинный Сын, чтобы показать, что Он лжет, называя Самого Себя Сыном, однако не будучи Им поистине. Чрез все послание убеждает верующих в Господа не унывать от того, что мир ненавидит их, а лучше радоваться, потому что ненависть со стороны мира показывает, что верующие отступили от самого мира и принадлежат уже к гражданству небесному. В конце послания опять напоминает, что Сын Божий есть вечная Жизнь и истинный Бог, и что мы должны Ему служить, а от идолов хранить себя.

 

Глава первая

1Ін. 1:1. О том, что было от начала, что мы слышали, что видели своими очами.

Это он говорит и к иудеям, и к язычникам, которые порочат таинство спасения нашего как позднейшее. Апостол показывает, что оно и древнее, ибо оно от начала и современно представляемому в уме началу, или что оно древнее не только закона, но и самой видимой твари, ибо она имела начало, а оно было и прежде самого начала. Ибо что может кто-нибудь сказать о языческих таинствах, которые появились вчера и третьего дня? Они, сопровождаемые развратом, произошли поздно, тогда, когда уже в людях жила нечистота, которой разврат тот служит как бы верхом и памятником, и чрез которую мы из хорошего состояния дошли до самой темной ночи. Представляя величие нашего таинства в сравнительной его древности, апостол прибавляет, что оно есть еще и Жизнь, – Жизнь, не измеряемая сроком времени, но самобытная, как всегда сущая у Отца, как и в Евангелии сказано: «и Слово было у Бога» (Ін. 1:1). Слово “было” означает не временное существование, но самобытное бытие известного предмета, начало и основание всего, что получило бытие, такое, без которого последнее и не могло бы придти в бытие. Хотя и о каждом сотворенном существе говорится, что оно есть, например, есть ангел, есть небо, есть солнце, и прочее; но собственно и совершенно есть Один только Сын, при участии Которого все приходит в бытие. Посему и Павел говорит: «мы Им живем, и движемся, и существуем» (Деян. 17,28). Кто прежде слышал об этом из начального учения, тот переходит к видению Его, не телесно, но разумно, и не телесными глазами, но мысленными. «Осязали» сказано о Слове Жизни, сказавшем: «Я есмь жизнь» (Ін. 14:6). Может быть, сказано так и о Слове, сущем в начале, потому что мы слышали от закона и пророков, что Оно придет. Когда Оно пришло явно с плотью, мы видели Его и осязали. Ибо Бога, как Он есть Сам в Себе, «не видел никто никогда» (Ін. 1:18). И мы присоединились к явившемуся Слову не легкомысленно, но, как уже сказано, после осязания, то есть после изыскания в законе и пророках мы поверили явившемуся во плоти Слову. Мы увидели и осязали не то, чем Оно “было” (ибо «род Его кто изъяснит?» (Іс. 53:8)), но то, чем Оно “стало”, осязали и умственным прикосновением, и вместе чувственным, как, например, Фома сделал по воскресении. Ибо Он был Один и неразделен, Один и Тот же – зримый и невидимый, объемлемый и необъятный, неприкосновенный и осязаемый, вещающий как человек, и чудотворящий как Бог. Так говорим мы о Слове по причине теснейшего единения Бога с плотью.

Что рассматривали и что осязали руки наши, о Слове жизни, –

1Ін. 1:2. ибо жизнь явилась, и мы видели и свидетельствуем, и возвещаем вам сию вечную жизнь, которая была у Отца и явилась нам.

«Рассматривали» – то же, что видели собственными глазами и удивлялись; ибо θεάσασθαι происходит от θαυμάζειν и значит: с удивлением смотреть. «Осязали» – то же, что исследовали. Связь речи такая: что было от начала, что мы слышали, и видели, и рассматривали своими глазами, и что осязали руки наши о Слове жизни, которая явилась, и которую мы видели, и свидетельствуем, и возвещаем вам, то есть вечную жизнь, которая есть у Отца и явилась нам; итак, что мы видели, то и возвещаем вам,

Апостол возвестил не так, как мы, во-первых, для краткости речи, потом из неуважения к эллинскому пустословию, далее, чтобы показать, что спасение наше не в словах, но в делах, наконец, чтобы сделать нас внимательнейшими, дабы мы, находя предлагаемое удобно и как бы само собой, не рассеялись. Сверх сего Богослов хотел неясностью прикрыть то, что выше нечистого слуха и чем небезопасно огласить его; «ибо давать святыню псам и бросать жемчуг пред свиньями» (Мф. 7:6) несогласно со здравым смыслом.

1Ін. 1:3.   О том, что мы видели и слышали, возвещаем вам.

Что же именно? То, что Жизнь, будучи вечной, явилась нам, и мы были очевидцами ее и до креста и после воскресения. Ибо Один и Тот же и пригвожден был плотью ко кресту и воскрес тою же плотью. А какая вам, говорит, польза от того, что мы возвещаем вам это? Та, что как чрез слово мы принимаем вас в общники виденного и слышанного нами, так мы имеем вас общниками и Отца и Сына Его Иисуса Христа, а получив это, мы как прилепившиеся к Богу можем исполниться радостью.

1Ін. 1:4.   Чтобы и вы имели общение с нами: а наше общение – с Отцем и Сыном Его, Иисусом Христом. И сие пишем вам, чтобы радость ваша была совершенна.

Ибо когда мы в общении с вами, то испытываем величайшую приятность, подобную той, какую радующийся сеятель доставляет жнецам при раздаче платы, когда и они радуются тому, что их трудами наслаждаются другие.

1Ін. 1:5.   И вот благовестие, которое мы слышали от Него и возвещаем вам: Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы.

1Ін. 1:6.   Если мы говорим,что имеем общение с Ним, а ходим во тьме, то мы лжем и не поступаем по истине;

1Ін. 1:7.   если же ходим во свете, подобно как Он во свете, то имеем общение друг с другом, и Кровь Иисуса Христа, Сына Его, очищает нас от всякого греха.

1Ін. 1:8.   Если говорим, что не имеем греха, – обманываем самих себя, и истины нет в нас.

Апостол опять возвращается к прежней речи, и объясняет, какое он слышал благовестие, именно следующее: Бог есть свет, и тьмы в Нем нет. От кого это слышал он? От Самого Христа, Который говорил: «Я свет миру» (Ін. 8:12), и еще: «Я свет пришел в мир» (Ін. 12:46). Итак, Он есть свет, и тьмы в Нем нет, но свет духовный, привлекающий очи души к зрению Его, а от всего вещественного отвращающий и возбуждающий стремление к Нему одному с самой сильной любовью. Под «тьмой» разумеет или незнание, или грех; ибо в Боге нет ни незнания, ни греха, потому что незнание и грех имеют место в веществе и в нашем расположении. Если же сказано негде: «мрак сделал покровом Своим» (Пс. 17:12); то сказано, что “сделал” тьму, а не “есть” тьма, как сказано “есть свет”. Ибо полагающий и полагаемое не одно и то же. Итак, здесь “тьма” означает наше незнание о Боге, по причине Его непостижимости, а это незнание наше есть, а не Божие. Ибо иному придается нечто такое, чего нет в нем, не для него самого, но для кого-нибудь из имеющих отношение к нему. А что апостол называет тьмой грех, это видно из евангельского изречения его: «и свет во тьме светит, и тьма не объяла его» (Ін. 1:5), где тьмой он называет нашу греховную природу, которая по своей склонности к падению уступает завистнику нашему диаволу, увлекающему ко греху. Итак, свет, соединившийся с нашим, существом, весьма удобоуловимым, стал совершенно неуловим для искусителя. Ибо «Он не сделал греха» (Іс. 53:9). Итак, когда мы принимаем вас в общники с Богом, Который есть свет, а в этом свете, как показано, не может быть тьмы; то и мы, как общники света, не должны принимать в себя тьму, чтобы не понести наказания за ложь и вместе с ложью не быть отторгнутыми от общения со светом. Посему, держась общения друг с другом, то есть с нами и со светом, мы должны поставить себя непобедимыми для греха. Но как это будет, когда мы прежде погрязли уже во многих грехах? Ибо никто, любящий истину и старающийся быть истинным, не осмелится сказать, что он безгрешен. Итак, если кем овладевает это опасение, тот пусть не унывает: ибо кто вступил в общение с Сыном Его Иисусом Христом, тот очищен Кровью Его, пролитой за нас. Примечай, что по причине теснейшего единения называет Его Сыном Отца и по тому, что воспринято Им от нас; ибо кровь, без сомнения, принадлежит нашему естеству, а не Богу. И Несторий, очевидно, безумен и нечестив, когда отделяет плоть от Сына и не позволяет называть Матерь Его Богородицею. Нужно знать также, что вся мысль этого изречения ниспровергает и хулу иудеев, которые говорили: «мы знаем, что Человек Тот грешник» (Ін. 9:24). Итак, говорит, если мы творим дела света, то мы в общении с Ним, а если не делаем их, то мы чужды Ему. И как же Он не свет истинный и не безгрешен совершенно, когда «к злодеям причтен был» за вас (Іс. 53:12)? Итак, если мы, кричавшие некогда: «кровь Его на нас и на детях наших» (Мф. 27:25), бесстыдно скажем, что мы не согрешили; то мы «обманываем самих себя», как будто распять Христа не грех. Апостол не сказал: мы лжем, но: обманываем себя, потому что обман вне истины. Если же сознаем грех и исповедаем, Он простит нам.

1Ін. 1:9.   Если исповедуем грехи наши, то Он, будучи верен и праведен, простит нам грехи наши и очистит нас от всякой неправды.

1Ін. 1:10.   Если говорим, что мы не согрешили, то представляем Его лживым, и слова Его нет в нас.

Апостол повторяет несколько раз свою речь, дабы чрез обильные и частые обличения представить им всю тяжесть преступления и преклонить их к исповеди. Сколь великое благо рождается от исповеди, видно из следующих слов: «говори ты» грехи свои, «чтобы оправдаться» (Іс. 43:26); а что для начинающего ученика учитель часто повторяет одно и то же, сначала кратко, потом пространнее, чтобы сообщить познание яснейшее, это дело обыкновенное. Бог, говорит апостол, “верен”. Это то же, что истинен; ибо слово “верен” употребляется не о том только, кому вверяют что-нибудь, но и о том, кто сам весьма верен, кто собственной своею верностью может и других делать такими. В таком смысле Бог верен, а «праведен» Он в том смысле, что приходящих к Нему, как бы ни были они грешны, не прогоняет (Ін. 6:37). Итак, тем, которые чрез покаяние прибегают ко святому крещению, Он, несомненно, прощает грехи, хотя бы они согрешили против Него и против других. Если, говорит, исповедуем, то получим соответствующее исповеди прощение. Если же бесстыдно скажем, что мы не согрешили, то совершим двоякое зло: покажем себя лжецами и изречем хулу на Бога. Ибо Он говорит чрез пророка: «воздают Мне злом за добро» (Пс. 34:12), и Сам лично: «если Я сказал худо, покажи, что худо; а если хорошо, что ты бьешь Меня?» (Ін. 18:23). Если и при этом мы говорим, что не согрешили, то отвергаем Его слова, которые суть дух и жизнь; ибо сказано: «слова, которые говорю Я вам, суть дух и жизнь» (Ін. 6:63).

 

Глава вторая

1Ін. 2:1. Дети мои! сие пишу вам, чтобы вы не согрешали; а если бы кто согрешил, то мы имеем ходатая пред Отцем, Иисуса Христа, праведника;

1Ін. 2:2.  Он есть умилостивление за грехи наши, и не только за наши, но и за грехи всего мира.

Апостол, зная, что природа наша непостоянна и греховна, что влечение к злу мы всегда носим в себе, что завистник диавол препятствует своими ковами спасению нашему, что посему и примирившиеся уже с Богом чрез исповедь, если живут невнимательно, не избегнут греха, внушает теперь, что если мы и пали после прощения грехов наших, то не должны отчаиваться. Ибо если обратимся, то можем и опять получить спасение чрез посредничество Господа Иисуса Христа, потому что Он, ходатайствуя о нас пред Отцом, умилостивит за грехи наши, и не только за наши, но и за грехи всего мира. Апостол сказал это потому, что писал иудеям, сказал для того, чтобы показать, что благотворность покаяния не ограничивается только ими одними, но простирается и на язычников, или что обещание это относится не к одним только современникам, но и ко всем людям последующих веков. Иисуса Христа он называет ходатаем за нас, умоляющим или уговаривающим Отца. Это уподобление Бога человеку употребляется с особенной целью, как и следующие слова: «Сын ничего не может творить Сам от Себя» (Ін. 5:19). Последнее сказано для того, чтобы не сочли Его богопротивником. А что и Сын имеет власть отпускать грехи, это Он показал на примере расслабленного (Мф. 9:6). Также, когда дал ученикам власть отпускать грехи, ясно показал, что Он дает такое право самовластно. Но апостол, как мы сказали, говорит так теперь с особенной целью, именно – представить, что Сын имеет одно естество и одну силу со Отцом, и что действия Одного из трех пресвятых Лиц общи и прочим Лицам.

1Ін. 2:3. А что мы познали Его, узнаем из того, что соблюдаем Его заповеди.

У блаженного сего мужа в обычае употреблять одинаковые слова для обозначения разных предметов, как например, в стихе: «в мире был, и мир произошел чрез Него, и мир Его не познал» (Ін. 1:10). Так и теперь он употребил слово “знать” в разных значениях. Ибо словом знать выражается и знание чего-нибудь, и весьма тесное знакомство с кем-нибудь. Такое значение в словах: «познал Господь Своих» (2Тим. 2:19), и: «не знавшего греха Он сделал для нас жертвою за грех» (2Кор. 5:21).

1Ін. 2:4. Кто говорит: «я познал Его», но заповедей Его не соблюдает, тот лжец, и нет в нем истины;

1Ін. 2:5. а кто соблюдает слово Его, в том истинно любовь Божия совершилась: из сего узнаем, что мы в Нем.

И от противного подтверждает то же, употребляя самое полное доказательство.

1Ін. 2:6. Кто говорит, что пребывает в Нем, тот должен поступать так, как Он поступал.

Совершенная любовь, говорит, доказывается делами. Но как бывает, что иной по видимости правильно и точно соблюдает заповеди, а внутреннее его расположение нечисто, почему он далеко от Бога, то апостол и говорит, что присвоившийся Богу должен жить так, как требует близость к Богу.

1Ін. 2:7. Возлюбленные! пишу вам не новую заповедь, но заповедь древнюю, которую вы имели от начала, заповедь древняя есть слово, которое вы слышали от начала.

Начинает речь о любви к ближнему. Говорит, что близость или любовь к Богу прежде всего узнается из любви к ближнему. Ибо невозможно, чтобы освещенный познанием Бога и исполненный любви к Нему имел тьму ненависти к брату своему; потому что свет и тьма в одно и то же время в одном и том же предмете не могут быть вместе. Посему освещенный любовью к Богу и имеющий Бога и по отношению к брату имеет свет, который возжигается от любви к брату. И кто говорит, что он любит Бога, между тем ненавидит брата, тот находится в постоянной тьме, у того разумные очи всегда помрачены, потому что он утратил свет общения с Богом и с братом. Он не знает уже и того, что для него самого может быть полезно.

1Ін. 2:8. Но притом и новую заповедь пишу вам, что есть истинно и в Нем и в вас: потому что тьма проходит и истинный свет уже светит.

1Ін. 2:9. Кто говорит, что он во свете, а ненавидит брата своего, тот еще во тьме.

1Ін. 2:10. Кто любит брата своего, тот пребывает во свете, и нет в нем соблазна.

1Ін. 2:11. А кто ненавидит брата своего, тот находится во тьме, и во тьме ходит, и не знает, куда идет, потому что тьма ослепила ему глаза.

Так как послание это соборное, писано обще ко всем, к иудеям и к язычникам, то по отношению к иудеям можно сказать, что апостол пишет им заповедь о любви не новую, а древнюю. Ибо и на скрижалях Моисеевых написано было: “люби”, после Бога, и «ближнего своего, как самого себя» (Лев. 19:18). Но как, скажет иной, по отношению к язычникам апостол пишет о древней заповеди, когда нигде ничего такого у них не находится? Отвечаем. Закон о любви к ближним написан и у язычников. Как так? Он написан у них на скрижали сердца естественными помыслами. А что помыслы, насажденные в нас с природой, называются естественным законом, в этом может удостоверить апостол Павел, который говорит: «вижу иной закон, противоборствующий закону ума моего» (Рим. 7:23). Итак, и язычники приняли закон или заповедь древнюю, так как сама природа предписывает нам быть кроткими друг ко другу и ко всему сродному; вследствие сего человек есть животное общественное, а это невозможно без любви. В древних историях записано даже много свидетельств о людях, которые умирали за других, а это есть знак высочайшей любви, как объяснил Спаситель наш, говоря: «нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ін. 15:13). Поскольку же заповедь о любви к ближним дана была и иудеям и язычникам, то апостол и говорит, что при древней заповеди, которую вы слышали, о любви к ближнему, пишу вам еще новую заповедь, которая истинна и в Том, Кто присвоил вас Богу чрез общение с Ним, и в вас, которые вступили в общение с Ним; ибо Он говорит: «Я свет пришел в мир» (Ін. 12:46), и истинный Свет, по слову Его, уже светит, а во свете нет тьмы. Пусть же светит истинный свет любви в истинном и нелицемерном расположении к братьям, и тьма ненависти пройдет, то есть исчезнет; ибо такое значение придает слову “проходит” и апостол Павел, когда говорит: ибо проходит образ мира сего» (1Кор. 7:31).

1Ін. 2:12. Пишу вам, дети, потому что прощены вам грехи ради имени Его.

Сказав, что пишет им новую заповедь, апостол обозначает и расположение тех, которые примут его послание; обозначает теми степенями, которые бывают при возрастании телесном. Ибо он знал, что не все примут слова его с одинаковым уважением и вниманием, но одни примут поверхностно, как дети, которым он и усвояет прощение грехов чрез веру в Иисуса Христа. Другие примут, как достигшие «в мужа совершенного, в меру полного возраста Христова» (Еф. 4:13), так что могут быть для других отцами: таким приписывает познание Сущего от начала. Кто же это, как не Слово Божие, которое и в начале «было у Бога» (Ін. 1:1)? Иные примут, как юноши: им, как цветущим и полным, приписывает честь победы над бесчестными страстями. Потом снова повторяет то же самое в другом порядке, применяя учительное слово свое к мере духовного возраста. Так как я, говорит, знаю, что примете вы послание мое к вам по различию возрастов, то необходимо и мне соразмерять учение свое с расположением возраста вашего и с одними из вас беседовать, как с детьми, познавшими Отца, то есть Бога; с другими, как с отцами, которые имеют познание большее, нежели дети, именно – познали не только то, что Он Отец, но и то, что Он от вечности и неизъясним, ибо Он был от начала: таковым нужно и совершеннейшее учение о Боге; с иными, как с юношами, сильными и способными к борьбе и подвигам. Воздавая последним славу победы, показывает, что им и речи нужны отважные и воинственные.

1Ін. 2:13. Пишу вам, отцы, потому что вы познали Сущего от начала.

Дети – те, кои погрешают по незрелости и неосновательности детской, почему апостол и говорит им: вы удостоились прощения, когда вам довелось познать, что «благ Господь ко всем и щедроты Его на всех делах Его» (Пс. 144:9). “Отцы” – те, кои с преспеянием в возрасте получили познание Сущего от начала. “Юноши” – те, которые по своей зрелости искусно могут и готовы носить знаки победы над неприятелями.

1Ін. 2:13. Пишу вам, юноши, потому что вы победили лукавого. Пишу вам, отроки, потому что вы познали Отца. Я написал вам, отцы, потому что вы познали Безначального.

1Ін. 2:14. Я написал вам, юноши, потому что вы сильны, и слово Божие пребывает в вас, и вы победили лукавого.

Эти самые имена от возраста апостол выше приноровил к нравственному учению, а теперь повторяет от расположения, не прерывая своего наставления.

1Ін. 2:15. Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей.

Применив учение к возрастам духовным, апостол присовокупляет увещание. «Не любите мира». Это говорит как бы детям; ибо дети всегда трепещут от радости пред тем, что кажется приятным. Потом высказывает причину, почему никто не должен любить мира, ни того, что в мире. Затем предлагает учение отцам и юношам, которые более способны и совершенны. Чтобы ты не разумел под миром совокупность неба и земли, апостол объясняет, что такое мир и находящееся в мире. И, во-первых, под миром разумеет порочных людей, которые не имеют в себе любви Отчей. Во-вторых, под находящимся в мире, разумеет то, что совершается по похоти плотской, что, действуя чрез чувства, возбуждает похоть. Ибо под очами, главным орудием из чувств, он подразумевал и остальные чувства. Под похотью же разумеется всякое зло: прелюбодеяние, пьянство, неприличные любезности, убийства (совершаются ли они из корыстолюбия, или для уничтожения соперников), коварство, под которым нужно разуметь и всякое противодействие, – вообще все, враждебное Богу, а нами совершаемое чрез похоть плотскую.

1Ін. 2:16. Ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего.

1Ін. 2:17. И мир проходит, и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек.

Мы сказали уже, что миром апостол называет порочных людей, как и Господь говорил ученикам: «вы не от мира, как и Я не от мира» (Ін. 15:19,17:16). Отец же сего мира, то есть мирского сладострастия и нестроения – диавол. Поэтому и Господь говорит об учениках Своих Отцу: «не молю, чтобы Ты взял их из мира, но чтобы сохранил их от зла» (Ін. 17:15), то есть мира, о котором и в другом месте (1Ін. 5:19) говорит апостол, что он во зле лежит. Иначе. Если злой противоположен благому Отцу, а служащий похотям мира не от Отца, но от мира, – очевидно, что кто не от Отца, но от мира, тот от диавола. Так и в Евангелии говорится иудеям: «ваш отец диавол» (Ін. 8:44), то есть у вас наклонности плотские, которые сеет и возращает диавол. И эти мирские похотения непродолжительны и непостоянны, а что совершается по воле Божией, то продолжительно и вечно. Но благоразумным несвойственно обегать постоянное и хвататься за мгновенное; ибо поступать так значит то же, что строить дом на песке.

1Ін. 2:18. Дети! последнее время. И как вы слышали, что придет антихрист, и теперь появилось много антихристов, то мы и познаем из того, что последнее время.

«Последнее время». Легче объяснить так. Поскольку соборное послание направлено ко всякому человеку, а предел жизни не для всех один, собственная же кончина никому не известна, то апостол прилично напоминает каждому о его кончине, чтобы каждый чувствовал, что наступает последнее время его жизни, и непрестанно был трезвен, и чтобы таким образом все христиане всегда проводили жизнь непорочную и совершали дела чистые. Иное объяснение, смеяться над которым было бы неуместно и безумно. Всякая вещь может быть разделена на три части: начало, середину и конец. Без сомнения, нет ничего несообразного назвать концом все то, что следует далее середины. Посему, если Господь пришел в середине десяти тысячелетий (ибо Его пришествие на землю было почти в 5500 году), то все следующее за сим время, без всякого спора, может быть названо последним. И как порядок тысячелетий в пришествие Господне переступил за середину, то все последующее за сим время прилично может быть названо последним. Истинность такого объяснения принимает и Иоанн Златоуст.

1Ін. 2:19. Они вышли от нас, но не были наши: ибо если бы они были наши, то остались бы с нами; но они вышли, и через то открылось, что не все наши.

Упомянув об антихристах, присовокупляет о том, откуда они, и говорит: они от нас. Присовокупляет это, нисколько не мешая ясности речи. Он как бы сам себя спросил: откуда эти антихристы? И ответил: они от нас. Так следовало бы сделать, но он поступил не так, быть может, для того, чтобы слитностью речи показать неприятность, возбуждаемую ими. Для чего же антихристы из учеников Господних? Для того, чтобы иметь доверие от обольщаемых, чтобы обольщаемые думали, что они, как из числа учеников, проповедуют учение по мыслям Учителя, а не совершенно противны Его проповеди. Посему, говорит, «вышли от нас», то есть хотя были учениками, но отстали от истины и выдумали собственные хулы. «Не были наши», то есть из части спасаемых. Ибо в противном случае они остались бы в союзе со своими. Теперь же они «вышли от нас», чтобы сделалось явным, что они совершенно стали чужды нам. Есть между ними и такие, которые и не от нас, но к которым присоединились вышедшие от нас. Ради них-то апостол и сказал: «не все от нас».

1Ін. 2:20. Впрочем, вы имеете помазание от Святаго и знаете все.

1Ін. 2:21. Я написал вам не потому, чтобы вы не знали истины, но потому, что вы знаете ее, равно как и то, что всякая ложь не от истины.

1Ін. 2:22. Кто лжец, если не тот, кто отвергает, что Иисус есть Христос? Это антихрист, отвергающий Отца и Сына.

1Ін. 2:23. Всякий, отвергающий Сына, не имеет и Отца; а исповедующий Сына имеет и Отца.

1Ін. 2:24. Итак,что вы слышали от начала, то и да пребывает в вас; если пребудет в вас то, что вы слышали от начала, то и вы пребудете в Сыне и в Отце.

1Ін. 2:25. Обетование же, которое Он обещал нам, есть жизнь вечная.

Чтобы после того, как апостол высказал предшествующее, кто-нибудь не подумал, что он усвояет знание этого только себе одному и потому хвалится им пред прочими верующими, он прилично прибавляет: и вы имеете помазание. Он как бы так говорит: но что я рассуждаю об этом с вами, как будто бы вы не знаете сего? нет, вы сами знаете это. Ибо при святом крещении вы приняли священное помазание, и чрез оное Святого Духа. Если же так, то знайте, что я написал вам об этом не как незнающим, но как знающим, что теперь последнее время, что сильно действуют антихристы, что все полны лжи. Так как умножилась ложь, то и сказал я, что появилось много антихристов. Ибо если Христос есть истина (Ін. 14:6), и вы, познавшие Его, имеете истину в себе; то, очевидно, лжец, противящийся истине, то есть Христу, есть антихрист. А кто лжец? Тот, кто говорит, что Иисус не Христос. Так прескверный Симон пустословил, что Иной – Иисус, и Иной – Христос; Иисус – родившийся от Девы Марии, а Христос – нисшедший с неба на Иордан. Итак, кто соглашается с этой ложью, тот антихрист. Лжец же и антихрист и тот, кто отвергает Отца и Сына. Ибо иные еретики (из которых выродился проклятый Валентин) говорили, что Иной – Отец безымянный, и Иной – называемый Отцом Христа. Сии же самые отвергают и Сына, когда говорят, что Он простой человек, а не Бог по естеству, Бог от Бога. Поэтому апостол присовокупляет: всякий, отвергающий Сына, не имеет и Отца. Иудеи, например, отвергают Сына и присвояют себе знание Отца. Но пусть они знают, что они и Отца еще не познали; ибо если бы узнали Его, то узнали бы и Сына, потому что Он есть Отец и Сына Единородного. То же пустословили и единомышленники Симона. Таковы мнения еретиков. Но вы храните у себя то, что слышали от начала, именно, что Христос есть Бог; ибо это значат слова: в вас да пребывает. Если пребудет в вас то, что вы слышали от начала, то и вы пребудете в Сыне и в Отце, то есть будете в общении с Ним. Ибо обетование Его таково: «как Ты, Отче во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в Нас едино» (Ін. 17:21); и еще: да имеют жизнь вечную, «сия же есть жизнь вечная, да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобой Иисуса Христа» (Ін. 17:3).

1Ін. 2:26. Это я написал вам об обольщающих вас.

Окончив речь, веденную выше, апостол прибавляет о тех, которые обольщают их появившимися во множестве ересями. Потом, чтобы отдалить от них грусть, снова повторяет: «и помазание, которое вы получили от Него». Под помазанием, как уже сказано, разумеется Дух Святый. Итак, если вы твердо храните у себя Духа Святого, которого вы приняли, то не имеете нужды, чтобы кто учил вас. Но как Этот Самый Дух научает вас всему, то в том и пребывайте, чему Он научил вас; ибо то, чему Он научил вас, истинно и неложно.

1Ін. 2:27. Впрочем, помазание, которое вы получили от Него, в вас пребывает, и вы не имеете нужды, чтобы кто учил вас; но как самое сие помазание учит вас всему, и оно истинно и неложно, то, чему оно научило вас, в том пребывайте.

Порядок такой: как полученное вами от Него помазание пребывает в вас, то нет нужды, чтобы кто учил вас; но вам должно пребывать в том, чему оно научило вас.

1Ін. 2:28. Итак, дети, пребывайте в Нем, чтобы, когда Он явится, иметь нам дерзновение и не постыдиться пред Ним в пришествие Его.

1Ін. 2:29. Если вы знаете, что Он праведник, знайте и то, что всякий, делающий правду, рожден от Него.

 

Глава третья

1Ін. 3:1.   Смотрите, какую любовь дал нам Отец, чтобы нам называться и быть детьми Божиими.

Сказав о появлении антихристов, и о том, что все учение их развращенно, и достаточно убедив верующих непреложно содержать то учение, которым они оглашены, апостол упоминает потом о назначенной за это награде, чтобы светлостью награды как бы еще более укрепить их, и говорит: «пребывайте в Нем». Для чего? Для того, чтобы, когда Он явится, иметь нам дерзновение о Нем. Ибо что может быть славнее или желательнее дерзновения, то есть того, чтобы, когда мы будем открывать труды наши в настоящей жизни, могли это делать с дерзновением, нисколько не стыдясь, в пришествие Его? А как иные могли спросить, что же делать, чтобы сделаться благоугодными Ему, то апостол и этому научает, говоря: если вы познали, что Он праведен, то, без сомнения, знаете и то, что делающий правду рожден от Него; ибо праведный рождает праведных. А сколь великую честь и дерзновение доставляет это, всякий из вас знает, равно как и то, какова любовь и благость, которую Он подает вам. Ибо вы знаете, что Он дал вам право быть и почитаться детьми Его. Если же принадлежащие миру не знают сего, то есть того, что вы дети Божии, сему не удивляйтесь; ибо они не знают вас потому, что не познали и Того, Кто усыновил вас. Миром называет людей порочных. Потом, поскольку доказал сыновство, яснее говорит о предлежащей славе и дерзновении усыновленных: «возлюбленные! мы теперь дети Божии».

Мир потому не знает нас, что не познал Его.

Мир – это люди порочные и нечистые, привязанные к одной только страстной жизни, как свинья к грязи.

1Ін. 3:2.   Возлюбленные! мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть.

1Ін. 3:3.   И всякий, имеющий сию надежду на Него, очищает себя так, как Он чист.

Апостол как бы так говорит: из предыдущего вы, без сомнения, узнали, что мы приняты Богом как дети. Хотя это еще не открылось, однако не смущайтесь. Ибо неизвестное ныне сделается явным, когда Он откроется. И мы, оказавшись подобными Ему, наглядно представим свое усыновление; ибо дети, конечно, подобны Отцу. Имея же дерзновение пред Ним, как дети, мы увидим Его как Он есть, впрочем – не по естеству, ибо это невозможно для сотворенного существа, а так, что чистые увидят Чистого, праведные Праведного; ибо подобные пристанут к Подобному. Посему-то перед этим и сказал я только, что мы будем подобны Ему, а не одинаковой природы с Ним; ибо тогда я сказал бы не “подобны”, а такие же точно; а как этого не будет, то я и сказал: “подобны”, то есть по качеству славы. Заметить также нужно, что апостол не сказал выше: всякий, кто сделал или сделает правду, но – делающий; ибо добродетели деятельны и имеют бытие только во время совершения, а когда прекратятся или остаются только в намерении, то не имеют и бытия.

1Ін. 3:4.   Всякий, делающий грех, делает и беззаконие; и грех есть беззаконие.

1Ін. 3:5. И вы знаете, что Он явился для того, чтобы взять грехи наши, и что в Нем нет греха.

Подтвердив речь о правде благами от правды, апостол хочет теперь показать то же от противного и что есть в оном, и говорит: «всякий, делающий грех». Он говорит как бы так: вы, усыновленные, делайте правду и не показывайте себя праздными от нее. Ибо как в отношении греха не тот грешник или беззаконник, кто совершил или совершит грех, но тот, кто держится зла и делает зло, так и праведен не тот, кто не действует, но тот, кто делает правду. Грех даже и неуместен в вас; ибо Христос явился для разрушения греха, и как Сам был непричастен греху, так и вам, соединившимся с Ним и утвержденным верой в Него, не остается уже места грешить. Это и означают слова: «всякий, пребывающий в Нем, не согрешает» (1Ін. 3:6). Нужно также знать, что грехом называется отпадение от добра, а беззаконием нарушение положительного закона. То и другое имеют началом: одно – отпадение от добра, а другое – преступление положительного закона; но в сущности оба сходятся: грешник уклонился от цели, назначенной по природе и в природе (ибо цель человеческой природы – жить по разуму, далеко устранив неразумие); точно так же и беззаконник, неудержимо стремясь к злу, преступает закон, вложенный в природу.

1Ін. 3:6.   Всякий, пребывающий в Нем, не согрешает.

То есть кто неослабно следует за добродетелями и никогда не перестает совершать их.

Всякий согрешающий не видел Его и не познал Его.

1Ін. 3:7. Дети! да не обольщает вас никто. Кто делает правду, тот праведен, подобно как Он праведен.

Сказав, что Сын Божий явился и что Он явился для того, чтобы, не сотворивши Своего греха, взять, то есть уничтожить наш грех, прибавляет: «всякий согрешающий не видел Его». Если вы, говорит, когда Он явился, увидели Его, и вследствие видения Его получили силу не уступать греху, как совершенно утвердившиеся в Нем, то очевидно, что те, которые грешат, не видели Его, и потому не познали Его. Под видением Его разумеет не видение простым прикосновением глаза или легким воспроизведением в своем воображении чего-либо известного, но нежелание сколько-нибудь обсудить и разузнать дело и присоединиться к Нему, как мы выше говорили. Сказав же это, утвердительно заповедует: «да не обольщает вас никто». Смысл такой: кто делает правду, тот познал Праведного и праведен, как и Он, то есть Бог. Напротив, кто делает грех, тот от грешника, то есть от диавола, так как он грешит от начала. Посему Бог, пекущийся о создании Своем, Сам, будучи правдой и святостью, открылся, то есть явился в мир, чтобы уничтожить дела диавола.

1Ін. 3:8.   Кто делает грех, тот от диавола, потому что сначала диавол согрешил. Для сего-то и явился Сын Божий, чтобы разрушить дела диавола.

Так как диавол постоянно обращается в грехе, то всякий, кто грешит, становится сторонником диавола; ибо диавол предначинает в человеке грех, внушая ему лукавые помыслы, как Иуде (Ін. 13:2). Иной скажет: как диавол бывает в тех, которые грешат, когда они прежде него согрешили уже тем, что дали ему место? Такому должно сказать, что делать грех и давать место диаволу одно и то же; ибо дает ему место тот, кто грешит, подчинившись похоти, а с принятием его уже и на деле совершает грех, ибо это значит «делать грех». Хорошо сказано: «кто делает», а не «сделавший», и в том отношении, что покаявшийся уже не от диавола, но от него только тот, кто совершает грех. Так и раб греха есть тот, кто делает, а не тот, кто сделал грех; ибо «всякий, делающий грех, есть раб греха» (Ін. 8:34).

1Ін. 3:9.   Всякий, рожденный от Бога, не делает греха, потому что семя Его пребывает в нем; и он не может грешить, потому что рожден от Бога.

1Ін. 3:10. Дети Божии и дети диавола узнаются так: всякий, не делающий правды, не есть от Бога, равно и не любящий брата своего.

Всяк, кто делает грех, потому, что грешит, есть от диавола и называется сыном диавола, как апостол Павел сказал Елиме: «сын диавола! перестанешь ли ты совращать с прямых путей Господних?» (Деян. 13,10). Очевидно, и тот, кто рожден от Бога, будучи сыном Божиим, не грешит; потому что семя его – Божие, то есть или Дух, Которого мы получили чрез дар, которого удостоились, и Который, пребывая в нас, соделывает ум наш не допускающим греха, или же Сам Христос, Который, обитая в верующих, соделывает их сынами Божиими, как и Сам Христос в семени Авраама есть сын Авраамов (Мф. 1:1). И в семени Авраама, сказано, то есть во Христе, благословятся народы (Бут. 12:3; Гал. 3:16).

Объяснение Златоуста. Всякий раз, как мы грешим, мы рождаемся от диавола; а всякий раз, как совершаем добродетель, рождаемся от Бога, потому что «семя Его пребывает в нем» (1Ін. 3:9). Семенем называет Духа, Которого мы получаем чрез крещение, и Который, пребывая в нас, делает ум наш не допускающим греха. Если же кто не родится от Бога, тот не получает Духа Святого.

Иное объяснение. Семя Божие есть Христос, Который, обитая в верующих, соделывает их сынами Божиими. Так в семени Авраама, которое есть Христос, благословляются все народы. Иначе, семенем называет первое поколение родоначальника, отличающееся добродетелями. Родоначальник своими добродетелями как бы орошает свое племя, и чем сам приобрел славу, тем и своим преемникам дает возможность быть в славе, особенно если они соблюдут достоинства предка своего неомраченными, ибо они доставляют славу не всякому без разбора. Почему иудеи, хотя и напрасно, говорили Христу: «мы семя Авраамово» (Ін. 8:33).

1Ін. 3:11.   Ибо таково благовествование, которое вы слышали от начала, чтобы мы любили друг друга,

1Ін. 3:12. не так, как Каин, который был от лукавого и убил брата своего. А за что убил его? За то, что дела его были злы, а дела брата его праведны.

1Ін. 3:13. Не дивитесь, братия мои, если мир ненавидит вас.

1Ін. 3:14. Мы знаем, что мы перешли из смерти в жизнь, потому что любим братьев; не любящий брата пребывает в смерти.

Апостол примером подтверждает, сколь великое зло – ненавидеть брата. Смотрите, говорит, вот Каин возненавидел брата и убил его, несмотря на то, что он родной брат его. Каин творил злые дела отца своего диавола, Авель же, делая правду, был сыном в отношении к Богу. Здесь диавол противопоставляется Богу, а злые дела добрым. Посему-то Каин, противоположный брату, убил его. Таково объяснение по ходу речи. Но апостол Иоанн изменил этот порядок, имея особое побуждение. Ибо ему, после того, как упомянул о диаволе и о том, что делающие зло становятся детьми его, естественно было выставить в пример того, кто в начале мира поспешил сделаться сыном диавола чрез злые дела. Высказав нужное о Каине и об участи, которую наследуют подражающие ему, опять переходит к любви.

1Ін. 3:15.   Всякий, ненавидящий брата своего, есть человекоубийца; а вы знаете, что никакой человекоубийца не имеет жизни вечной, в нем пребывающей.

1Ін. 3:16. Любовь познали мы в том, что Он положил за нас душу Свою: и мы должны полагать души свои за братьев.

1Ін. 3:17. А кто имеет достаток в мире, но, видя брата своего в нужде, затворяет от него сердце свое, – как пребывает в том любовь Божия?:

1Ін. 3:18. Дети мои! станем любить не словом или языком, но делом и истиною.

Закончив о Каине и о злых делах, подобных его делу, опять обращается к любви, и говорит, что любовь преклонила Господа положить душу Свою за нас, и что по Его примеру и мы должны полагать души за братьев. Но как это делается редко и немногими, то апостол, как бы пристыжая верных, начиная с небольшого, убеждает к братолюбию. Он говорит как бы так: что говорить о положении души за брата, когда мы видим, что не удовлетворяют братьев своих в необходимом для жизни, и притом не бедные средствами жизни, – об этих я не говорю, – но владеющие богатством целого мира? Посему да постыдятся! Ибо если затворили сердце в этом малом и явились недостойными любви Божией, то что показали бы, когда бы потребовалось большее – умереть за брата? Потом еще продолжает обличать тех, которые ограничивают любовь словом и обнаруживают ее только на языке. “Станем”, говорит, «любить не словом или языком, но делом и истиною».

1Ін. 3:19.   И вот по чему узнаем, что мы от истины, и успокаиваем пред Ним сердца наши;

По тому, что любим брата не словом, но делом и истиной. Как узнаем? Так, что говорящий одно, а делающий другое, не соглашающий дела с словом, есть лжец, а не истинен.

1Ін. 3:20.   ибо если сердце наше осуждает нас, то кольми паче Бог, потому что Бог больше сердца нашего и знает все.

1Ін. 3:21. Возлюбленные! если сердце наше не осуждает нас, то мы имеем дерзновение к Богу,

1Ін. 3:22.   и, чего ни попросим, получим от Него, потому что соблюдаем заповеди Его и делаем благоугодное пред Ним.

Это значит: чрез истинность (а истина будет в нас тогда, когда словам нашим будут соответствовать дела) мы успокоим совесть свою. Ибо словом «сердце» он называет совесть. Как же успокоим? Поставив себя в такое положение, чтобы произносить нам слова пред Свидетелем Богом; ибо это значат слова: “пред Ним”. Если, говорит, не будем делать так, и совесть или сердце наше осуждает нас, то, очевидно, мы согрешаем. Если же мы во время греха не можем укрываться от совести своей, которая ограниченна, как и человек существо ограниченное, то тем более не можем укрыться от Бога, беспредельного и вездесущего. Смысл этого изречения такой: дети! не будем лжецами друг пред другом, любя одним только языком, но докажем любовь и делом. Поэтому узнаем, что мы от истины, то есть от Бога. И что говорим, будем говорить как бы перед Богом; а кто, хотя бы он был бесстыднее бесов, позволит себе лгать пред свидетелем Богом? Если же не будем делать так, но тогда, как говорим, что любим, сердце наше осуждает нас во лжи, то мы грешим. Как так? Потому что думаем укрыться от вездесущего Бога. Посему, возлюбленные, настроим себя так, чтобы быть нам неосужденными перед самими собой, будем ходить в истине друг пред другом, и тогда получим дерзновение пред Богом, а при этом дерзновении несомненно получим все, чего ни попросим у Него. Почему? Потому что соблюдаем заповеди Его. Ибо кого просят, того весьма много преклоняет к слушанию благопокорность просителей, только бы просили не сомневаясь. А как мы соблюдаем заповеди Его и делаем угодное пред Ним, то и будем надеяться, что молитвы наши будут не напрасны; потому что при искреннем взаимном расположении двоих один обыкновенно действует немедленно на пользу другого. Какую же заповедь Его мы соблюли? Ту, которая повелевает нам «любить друг друга» (Ін. 13:34).

1Ін. 3:23.   А заповедь Его та, чтобы мы веровали во имя Сына Его Иисуса Христа.

Слово «та” должно разуметь в значении причины, именно так: «потому что» заповедь Его есть веровать. Так как мы имеем заповедь веровать во имя Иисуса Христа, Сына Его, и любить друг друга, и мы сделали это, то отсюда и узнаем, что благодать Духа Его, Которого Он дал нам, утвердилась в нас. Нужно знать, что выражение «веровать во имя» Господа нашего употребляется во многих местах Писания. Что же значит «имя” ? Конечно, не иное что, как волю Его, славу, честь. Например, в словах «велико имя Твое по всей земле» (Пс. 8:2) оно означает славу и честь, а в словах «покайтесь, и да крестится каждый из вас во имя Иисуса Христа» (Деян. 2,38) означает волю Его. Какая же воля Господа Иисуса? Крестить все народы «во имя Отца и Сына и Святого Духа» (Мф. 28:19).

И любили друг друга, как Он заповедал нам.

1Ін. 3:24.   И кто сохраняет заповеди Его, тот пребывает в Нем, и Он в том. А что Он пребывает в нас, узнаем по духу, который Он дал нам.

Господь заповедал нам любить друг друга с истинным расположением. Когда же? Когда сказал: «как хотите, чтобы поступали с вами люди, так и вы поступайте с ними» (Лк. 6:31). Если мы любим, чтобы ближние наши имели к нам истинное и бесхитростное расположение, то и сами должны иметь к ним совершенно такое же расположение. А как это заповедь Господня, то, когда мы пребываем в Нем, тем более Он дарует нам Самого Себя. Ибо Он не может отречься Сам от Себя, то есть нельзя допустить, что Он напрасно дает нам заповеди Свои, и не оправдает их прежде всех Сам. Если же так, то, когда мы исполняем заповеданное Им, без сомнения, и Он послушает нас в прошениях наших, и дарование Его будет твердо в нас. Целая мысль такая: мы должны веровать во имя Сына Его Иисуса Христа, и любить друг друга истинно, как Он заповедал. Ибо соблюдающий заповеди Его в Нем пребывает, и Он в нем. А что Он пребывает в нас, это мы узнаем по духу или дарованию, которое Он дал нам. И если оно пребывает в нас ненарушимо, то, без всякого противоречия, даяние Его будет неотъемлемо. Когда же оно бывает ненарушимо? Когда мы из заповеданного Им нам о любви ничего не нарушаем по нерадению своему.

 

Глава четвертая

1Ін. 4:1.   Возлюбленные! не всякому духу верьте, но испытывайте духов, от Бога ли они, потому что много лжепророков появилось в мире.

1Ін. 4:2. Духа Божия (и духа заблуждения) узнавайте так: всякий дух, который исповедует Иисуса Христа, пришедшего во плоти, есть от Бога.

Разъяснив учение о любви к ближнему, указав в этой любви признак пребывания Духа, которого мы получили, апостол теперь присовокупляет признак для различия истинных братьев и ближних, дабы мы, имея в виду это различие, по поводу заповеди о любви не вошли в близкие отношения с лжебратиями, лжеапостолами и лжепророками, и тем не причинили себе великого вреда. Ибо, имея общение с ними, как единонравными, мы, во-первых, повредим самим себе, без опасения сообщая учение веры нечестивым и повергая святыню псам; потом – повредим тем, которые преданы нам. Ибо любовь наша к лжебратиям, лжеапостолам и лжепророкам многих расположит принимать их за учителей и без осторожности верить их учению, причем они вдадутся в обман из нашего обращения с ними. Какой же признак их?

Следующий: всякий дух, то есть всякий, носящий звание пророка или апостола, который исповедует Господа Иисуса, пришедшего во плоти, есть от Бога, а который не исповедует этого, тот не от Бога, но достоинство его от антихриста, что вы и слышали.

Апостол немного выше (1Ін. 2:18) говорил, что в мире появилось много антихристов, то есть предтечей антихриста. А исповедание пришествия Христова во плоти должно совершаться не на языке только, но и в делах, как говорит апостол Павел: «всегда носим в теле мертвость… Иисуса, чтобы и жизнь Иисусова открылась в теле нашем» (2Кор. 4:10). Итак, кто имеет в себе Иисуса действующего, умер для мира, живет уже не для мира, но для Христа, и носит Его не в Христовой только плоти, но и в своей собственной, тот от Бога. А кто живет не для Христа, но для самого себя и для мира, то есть для удовольствий мирских, тот не от Бога. Посему Павел и опять говорит: «если между вами зависть, споры и разногласия, то не плотские ли вы? и не по человеческому ли обычаю поступаете?» (1Кор. 3:3). Поступающий по обычаю человеческому не имеет Духа Христова; а кто не имеет Духа Христова, то есть не живет по учению Христову, тот не есть Христов.

1Ін. 4:3.   А всякий дух, который не исповедует Иисуса Христа, пришедшего во плоти, не есть от Бога, но это дух антихриста, о котором вы слышали, что он придет и теперь есть уже в мире.

Апостол говорит, что антихрист уже в мире; разумеется, не самолично, а в лице лжепророков, лжеапостолов и еретиков, предваряющих и приготовляющих его пришествие. А сам антихрист будет человек, носящий в себе сатану, «превозносящийся выше всего, называемого Богом или святынею» (2Сол. 2:4). Почему и запретит служить идолам (их разумел апостол под “святынею”), а себя одного будет выдавать за Бога.

1Ін. 4:4.   Дети! вы от Бога, и победили их; ибо Тот, Кто в вас, больше того, кто в мире.

1Ін. 4:5. Они от мира, потому и говорят по-мирски, и мир слушает их.

1Ін. 4:6. Мы от Бога; знающий Бога слушает нас; кто не от Бога, тот не слушает нас.

Выше апостол указал признак пророков и апостолов Господних. Теперь прибавляет: вы, будучи детьми Божиими, победили их, то есть лжепророков. Почему? Потому, что Бог, сущий в вас, больше того, кто в мире, по духу которого решились жить лжепророки. Потом дает им еще другой признак лжепророков, в том, что немало печалило простецов из самих верных. Некоторые из них естественно могли скорбеть, видя, что тех многие принимают весьма усердно, а их презирают.

Апостол и говорит: не скорбите, если многие вас презирают, а их принимают; ибо подобное стремится к подобному: они от мира и говорят мирское, то есть учат плотским пожеланиям, почему и слушателей имеют таких же, то есть развратные – развратных. А мы, будучи от Бога и удалившись от мирских похотей, становимся для них неприятными. Нас же слушает тот, кто живет целомудренно, и посему знает Бога, и готов слушать нас. Об этом и Христос говорит: «кто имеет уши слышать, да слышит» (Мф. 11:15), то есть Он свидетельствует, что тот имеет уши, кто приготовился слушать с покорностью.

1Ін. 4:6.   Посему-то узнаем духа истины и духа заблуждения.

1Ін. 4:7. Возлюбленные! будем любить друг друга, потому что любовь от Бога, и всякий любящий рожден от Бога и знает Бога.

1Ін. 4:8. Кто не любит, тот не познал Бога, потому что Бог есть любовь.

1Ін. 4:9. Любовь Божия к нам открылась в том, что Бог послал в мир Единородного Сына Своего, чтобы мы получили жизнь через Него.

1Ін. 4:10. В том любовь, что не мы возлюбили Бога, но Он возлюбил нас и послал Сына Своего в умилостивление за грехи наши.

Выше апостол показал, с кем нужно обращаться и с кем не нужно; теперь как бы прилагает печать к сказанному: посему-то узнаем, кто имеет Духа истины, и кто – духа заблуждения, лжепророчества. Затем опять начинает речь о любви. Показав, что нужно любить некоторых, именно единонравных, возвращается к тому, что говорил в начале. Говорит, что любовь и любящий от Бога, что любящий, и один только он, рожден от Бога и знает Бога, а не имеющий любви не знает и Бога. Отчего же тот, кто не любит, не познает Бога? Это подтверждает следующим образом. Бог есть любовь. Это видно из того, что Он Сына Своего Единородного послал в мир, чтобы Он доставил нам истинную жизнь и мы ожили чрез Него. Ибо как благостью называется Бог потому, что по благости создал мир мысленный и чувственный, так, из любви к нам послав Единородного Сына Своего в мир, показал чрез сие, что Он есть и любовь. Посему и прибавляет: «в том любовь», то есть сим и доказывается, что Бог есть любовь. Потом, показывая превосходство любви Божией, говорит: Бог сделал это, то есть предал за нас Собственного Сына Своего, не потому, что мы любили Его, но первый начал благодетельствовать нам по любви и послал Сына Своего, и не только послал, но и собственной Его кровью соделал очищение наших грехов. Если же, говорит, Бог так возлюбил нас, хотя мы отнюдь не одинаковой с Ним природы, то гораздо более мы должны любить, любить сродных нам, и, узнав превосходство любви, оказывать ее другим. Ибо как виновен тот, кто не избирает достойное избрания, так похвала принадлежит тем, которые любят достойных любви, потому что они возлюблены. Мы же, расположив себя так, имеем то и другое: мы и любимы, потому что нас любит и воспринял к себе (в дети) Бог; мы и возлюблены, потому что любим ближних.

1Ін. 4:11.   Возлюбленные! если так возлюбил нас Бог, то и мы должны любить друг друга.

1Ін. 4:12. Бога никто никогда не видел. Если мы любим друг друга, то Бог в нас пребывает, и любовь Его совершенна есть в нас.

1Ін. 4:13. Что мы пребываем в Нем и Он в нас, узнаем из того, что Он дал нам от Духа Своего.

1Ін. 4:14. И мы видели и свидетельствуем, что Отец послал Сына Спасителем миру.

Мы и прежде замечали, что у апостола Иоанна в обычае повторять одно и то же об одном и том же. Так он и теперь поступает. Бога, говорит, никто никогда не видал. Говоря о любви к братьям, он в пример любви указал Бога, Который по любви к нам предал Единородного Сына Своего на смерть. Иной, выслушав сие, мог спросить: на каком же основании говоришь ты о предметах невидимых? В ответ на такой вопрос он говорит: я и сам говорю, что Бога никто никогда не видел; но из любви друг к другу мы узнаем, что Бог есть в нас. И говорит это справедливо, потому что многие невидимые для нас предметы мы познаем из их действий.

Например, души никто не видал, но из действий и движений мы убеждаемся, что она в нас есть и действует. Так и любовь Божию к нам мы узнаем чрез некоторое движение и действие. Если в этом нет ничего несообразного, то и сей святой муж прилично от действия доказывает, что Бог есть в нас. Какое же это действие? Чистая любовь к ближним нашим. Она есть признак нашего пребывания в Нем и Его в нас и потому еще, что Он дал нам от Духа Своего. Ибо чистый рождает чистое и непорочное. И как чрез чистую любовь мы имеем общение с Ним, то отсюда мы, видевшие Его по плоти, познали и свидетельствуем, что Отец послал Его, Спасителя миру. Чтобы совершеннее утвердить нас в таком нашем познании, Он и Сам давал объяснение о Своем Лице.

Иногда говорил: «Я исшел от Отца, и пришел в мир» (Ін. 16:28), то есть Отец из любви к нам послал с неба в мир Единородного Сына Своего. Иногда еще яснее: «так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий, верующий в Него, не погиб» (Ін. 3:16); и: «Я пришел не судить мир, но спасти мир» (Ін. 12:47). Итак, мы и сами видели, и от Единородного, сущего в недре Отчем (Ін. 1:18), слышали, и из действия – взаимной любви познаем, что Бог в нас, и дал нам от Духа Своего, и мы в общении с Ним.

1Ін. 4:15.   Кто исповедует, что Иисус есть Сын Божий, в том пребывает Бог, и он в Боге.

1Ін. 4:16. И мы познали любовь, которую имеет к нам Бог, и уверовали в нее. Бог есть любовь, и пребывающий в любви пребывает в Боге, и Бог в нем.

Это относится к сказанному немного выше (ст. 2): всякий дух, который исповедует Господа Иисуса, пришедшего во плоти. Апостол достаточно доказал, что верующие суть дети Божии и что Бог в них пребывает; а доказал это любовью друг к другу, потому что дан им Дух Святый. После сего и возвращается к упомянутой речи и говорит: кто исповедует, что Иисус есть Сын Божий, в том Бог пребывает, потому что, как выше сказано, всякий дух, исповедающий Иисуса Христа, пришедшего во плоти, есть от Бога. Этими словами апостол выражает и другую истину, что те, которые так исповедуют и имеют в себе пребывающего Духа, то есть Бога, и сами пребывают в Боге. Каким образом? Чрез любовь друг к другу. А вспомнив о любви, он повторяет все высказанное им о любви, для того, чтобы более утвердить учение о любви.

1Ін. 4:17.   Любовь до того совершенства достигает в нас, что мы имеем дерзновение в день суда, потому что поступаем в мире сем, как Он.

1Ін. 4:18. В любви нет страха, но совершенная любовь изгоняет страх, потому что в страхе есть мучение.

Бог есть свет, и святые Его, по изречению Евангелия (Мф. 5:14), суть свет мира и чужды страха мучения, потому что исполнены любовью к Богу. Хочу, говорит апостол, чтобы вы усовершились в любви так, чтобы в день суда нам иметь дерзновение пред Богом, потому что и Он есть Судия, по собственному Его изречению: «Отец не судит никого, но весь суд отдал Сыну» (Ін. 5:22). И что наше дерзновение будет пред Богом вочеловечившимся, апостол выразил в следующих словах: «поступаем в мире сем, как Он», то есть когда уже доказали, что Бог в нас и мы в Нем, то мы сами себе свидетели о совершенстве любви. Как Он в мире был непорочен и чист, почему и говорил: «идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30); так и мы будем в Боге и Бог в нас. Если Он есть учитель и податель нашей чистоты, то мы должны носить Его в мире чисто и непорочно, «всегда нося в теле своем мертвость Его» (2Кор. 4:10). Если будем так жить, то будем иметь дерзновение пред Ним и будем свободны от всякого страха. Ибо, достигши добрыми делами совершенства в любви, будем далеки от страха. В подтверждение сего и прибавляет: совершенная любовь изгоняет страх. Какой же страх? Сам он говорит, что страх мучения.

Ибо можно иного любить и по страху наказания. Но такой страх не есть совершенный, то есть несвойствен совершенной любви. Сказав это о совершенной любви, обязательно говорит, что мы должны любить Бога, потому что Он прежде возлюбил нас, и как Он прежде сотворил нам благо, то мы тем усерднее должны принуждать себя к воздаянию за оное. Основываясь на словах Давида: «бойтесь Господа, святые Его, ибо нет скудости у боящихся Его» (Пс. 33:10), иные спросят: как теперь Иоанн говорит, что совершенная любовь изгоняет страх? Неужели святые Божии так несовершенны в любви, что им заповедуется бояться? Отвечаем. Страх двоякого рода. Один – предначинательный, к которому примешивается мучение.

Человек, совершивший худые дела, приступает к Богу с боязнью, и приступает для того, чтобы не быть наказанным. Это – страх предначинательный. Другой страх – совершенный. Этот страх свободен от такой боязни; почему и называется чистым и пребывающим вовек (Пс. 18:10). Что же это за страх, и почему он совершенный? Потому, что имеющий его совершенно восхищен любовью и всячески старается о том, чтобы у него ничего не недоставало такого, что сильно любящий должен сделать для любимого.

1Ін. 4:18.   Боящийся несовершен в любви.

1Ін. 4:19. Будем любить Его, потому что Он прежде возлюбил нас.

Под страхом здесь разумеется страх предначинательный. Кто искренно любит Бога, тот творит угодное Ему не по страху наказания, а по влечению к добродетели и по любви к Богу, не ограждая себя даже законным страхом, заключающимся в любви к хорошему. И тот страх, который делает что-нибудь для того, чтобы не подпасть наказанию, тождествен с первым. Посему и прибавлено: «в страхе есть мучение».

1Ін. 4:20.   Кто говорит: «я люблю Бога», а брата своего ненавидит, тот лжец: ибо не любящий брата своего, которого видит, как может любить Бога, Которого не видит?

Выше апостол с настойчивостью доказал, что любовь должна быть взаимная, переходящая от Бога к нам и от нас к Богу; присовокупил к сему, что если Бог так возлюбил нас, то и мы должны любить друг друга. Теперь – снова возводит речь к тому же и говорит: так как на нас лежит долг любить брата, по примеру любви Бога к нам, и, воздавая любовью Богу, мы удовлетворяем этому долгу; то нам непременно должно любить брата для совершеннейшего доказательства любви к Богу. Ибо если этого не будет, то не сохранится и любовь наша к Богу, так как будет нарушен долг по отношению к ближним, долг, вытекающий из любви к Богу. Прибавляет и еще более сильное слово на обличение тех, которые хотят извращать божественную любовь.

Апостол говорит как бы так: любовь, очевидно, образуется чрез обращение друг с другом; обращение же предполагает, что человек видит своего брата и по обращению с ним еще более привязывается к нему любовью; ибо видение весьма много привлекает к любви. Если же так, то кто ни во что ставит гораздо более влекущее к любви, не любит брата, которого видел, как может быть признан истинным, когда говорит, что любит Бога, Которого не видел, Который ни в обращении с ним, ни объемлется никаким чувством? Если кто-нибудь бесстыдно будет говорить, что Бога любит, а брата ненавидит, тот, извращая божественную любовь, оказывается сверх сего и преступником следующей Его заповеди: «по тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Ін. 13:35). Посему, кто любит Бога и старается быть Его учеником, тот, по заповеди Его, любит и брата своего.

1Ін. 4:21.   И мы имеем от Него такую заповедь, чтобы любящий Бога любил и брата своего.

 

Глава пятая

1Ін. 5:1. Всякий верующий, что Иисус есть Христос, от Бога рожден, и всякий, любящий Родившего, любит и Рожденного от Него.

1Ін. 5:2. Что мы любим детей Божиих, узнаем из того, когда любим Бога и соблюдаем заповеди Его.

И это говорится в подтверждение вышесказанного. Если мы от Учителя получили заповедь любить друг друга, то, без сомнения, если веруем, что Учитель наш Иисус есть Христос, а Христос Он в том смысле, что есть Бог и вместе человек, должны соблюдать и заповеди Его, как Учителя и как Бога. Веруя же, что Он есть Бог, мы получаем имя детей Его, как и в Евангелии сказано: «тем, которые приняли Его, дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12), то есть, которые уверовали в Него, те и стали детьми Его. Если же мы родились от Него, то, без сомнения, должны и оказывать должное Родителю, то есть любить Родившего. Если же все мы, уверовавшие, родились от Него, то мы должны любить и друг друга и как братья, и как рожденные от Него.

В подтверждение сего апостол и говорит, что любящий родившего любит и рожденного от него. Потом опять говорит, что любовь к братьям или чадам Божиим доказывает любовь к Родившему. Выше он говорил, что любящий Бога любит и брата своего, а теперь говорит, что любящий детей Божиих любит и Бога, и любовь к брату поставляет доказательством любви к Богу.

1Ін. 5:3. Ибо это есть любовь к Богу, чтобы мы соблюдали заповеди Его. И заповеди Его не тяжки.

1Ін. 5:4. Ибо всякий, рожденный от Бога, побеждает мир; и сия есть победа, победившая мир, вера наша.

Связь такая: любовь состоит в том, чтобы мы соблюдали заповеди Его, потому что всякий, рожденный от Бога, побеждает мир. Поскольку полным доказательством любви к Богу апостол указал соблюдение заповедей, а некоторым думалось, что заповеди Божии тяжелы, то и говорит: и заповеди Его не тяжки. Ибо что тяжелого в деле любви к брату? Что, например, тяжелого в том, чтобы посетить узника в темнице? Ибо повелевается не выпустить из темницы, что было бы трудно, а только посетить. И больного повелевается не освободить от болезни, а только посетить. И голодному не повелевает предложить стол из многих блюд, или нагому подать одежду, приготовленную из драгоценной материи, но доставить крайне нужное, чего ищет голодный и нагой. Сказав это, указывает и другое побуждение к любви. Какое? Победу. Говорит, что, чрез любовь к брату соделывая себя детьми Божиими, вы имеете уже и воздаяние за это доброе качество, – победу над миром; ибо рожденный от Бога побеждает мир. Потом объясняет, в чем состоит победа и чрез что она совершается; тем и другим называет веру, то есть веру в Бога, которая, родившись от Бога, победила и прогнала всякое неверие, и ни иудей, ни эллин, ни еретик, не силен против нее. А как вера побеждает не одна, сама по себе, а вместе с имеющим ее, то прибавляет: и кто побеждает мир, как не тот, кто верует, что Иисус есть Сын Божий? Кто же сей Иисус? Иисус Христос, пришедший водой и кровию.

1Ін. 5:5. Кто побеждает мир, как не тот, кто верует, что Иисус есть Сын Божий?

1Ін. 5:6. Сей есть Иисус Христос, пришедший водою и кровию и Духом, не водою только, но водою и кровию.

В словах «всякий, рожденный от Бога», апостол упомянул об усыновлении Богу и о рождении. А это вместе совершается чрез святое крещение. Посему говорит: Сей есть пришедший водой и кровию Иисус Христос, возрождающий и делающий нас сынами Божиими. Ибо это подразумевается и как следствие в словах: «рожденный от Бога» побеждает мир. Как «рожденный»? Водой и кровию. Ибо пришедший Иисус Христос возрождает водой и кровию. И опять прибавляет с повторением слова: не водой только возрождающий, но водой и кровию. Ибо хочет прежде доказать прославление усыновляющего нас Христа, потому что прежде усыновлен Богом человек, сущий во Христе, а потом Христос чрез Свое усыновление даровал и нам такое достоинство. А сыновство Его объявлено трижды: один раз при крещении на Иордане, когда Отец свыше свидетельствовал, что крещаемый есть Сын возлюбленный. Итак, Иисус пришел “водой”, то есть объявлен Сыном Божиим чрез свидетельство Отца при крещении в воде. “Кровию”, когда, идя на крест, говорил: «прославь Меня Ты, Отче!» и когда принесся глас: «и прославил, и еще прославлю», который слышавшие приняли за гром (Ін. 17:5, Ін. 12:28,29). “Духом”, когда как Бог воскрес из мертвых; ибо воскрешать Самому Себя свойственно одному только Богу, а словом Дух называется Бог, как можно видеть в изречении: «Бог есть дух» (Ін. 4:24).

Итак, при свидетельстве трех (крещения, креста и воскресения) о сыновстве Иисуса, сыновство Господа непререкаемо. А чрез Свое сыновство, как начаток всего рода человеческого, Он даровал и нам право быть сынами Божиими. И сии три в одном Христе. Ибо это значит выражение: «и сии три едино», то есть по отношению к свидетельству о Христе. Нужно знать, что некоторые из отцов слово Дух разумели не о воскресении Христа, но об Отце, когда Он воззвал на Иордане: «Сей есть Сын Мой возлюбленный, в Котором Мое благоволение» (Мф. 3:17), так как Бог есть Дух, как мы выше сказали.

Сказав это, подтверждает слова свои доказательством от меньшего. Если мы принимаем свидетельство человеческое о чем-либо, не тем ли справедливее должны принять свидетельство большее, от Бога? Ибо это свидетельство о Сыне Божием, то есть Христе, не от Самого ли Бога? Итак, верующий в Сына Божия, что Он есть Бог, как Сын Божий, имеет свидетельство в Самом Себе, потому что верующий и сам усыновлен чрез Иисуса, усыновленного Богом. А неверующий виновен в двух отношениях: в неверии, представляя Бога лжецом, и в том, что лишает себя усыновления, а чрез это – жизни вечной, которую и Христос имеет в Самом Себе, как в Евангелии сказано: «в Нем была жизнь» (Ін. 1:4). Посему кто имеет в себе Сына чрез крещение, тот имеет и жизнь, ибо все мы, крестившиеся во Христа, «облеклись во Христа» (Гал. 3:27). А кто не имеет Сына Божия чрез крещение, тот не имеет и жизни, тот мертв. Ибо принимая нас, мертвых прегрешениями, Он воскрешает чрез святое крещение. Каким образом? Потому что кто чрез погружение в крещении спогребся со Христом, тот мертв для мира, то есть для мирских прихотей, и живет уже не для мира, но для Христа.

И Дух свидетельствует о Нем, потому что Дух есть истина.

Блж. Феофилакт опустил здесь следующий (седьмой) стих:

1Ін. 5:7. Ибо три свидетельствуют на небе: Отец, Слово и Святый Дух; и Сии три суть едино.

Причиной этого, конечно, то, что у него был под руками такой текст Нового Завета, в котором нет этого стиха. Между тем стих этот есть во многих других списках Нового Завета, употреблялся св. отцами и писателями церковными, необходимо требуется составом речи апостольской, короче говоря, этот стих, несомненно, подлинный. – Макар. Прав. догм. богосл. т. 1, с. 235–241. Спб.1850.

1Ін. 5:8. И три свидетельствуют на земле: дух, вода и кровь, и сии три об одном.

1Ін. 5:9. Если мы принимаем свидетельство человеческое, свидетельство Божие – больше, ибо это есть свидетельство Божие, которым Бог свидетельствовал о Сыне Своем.

1Ін. 5:10. Верующий в Сына Божия имеет свидетельство в себе самом; не верующий Богу представляет Его лживым, потому что не верует в свидетельство, которым Бог свидетельствовал о Сыне Своем.

1Ін. 5:11. Свидетельство сие состоит в том, что Бог даровал нам жизнь вечную, и сия жизнь в Сыне Его.

1Ін. 5:12. Имеющий Сына Божия имеет жизнь; не имеющий Сына Божия не имеет жизни.

И сии три суть во едино, то есть по отношению к свидетельству о Христе показывают, что Он усыновлен Богом Отцом, и что Сам получил, то передал и достойным, верующим во имя Его.

1Ін. 5:13. Сие написал я вам, верующим во имя Сына Божия, дабы вы знали, что вы, веруя в Сына Божия, имеете жизнь вечную.

1Ін. 5:14. И вот какое дерзновение мы имеем к Нему, что, когда просим чего по воле Его, Он слушает нас.

1Ін. 5:15. А когда мы знаем, что Он слушает нас во всем, чего бы мы ни просили, – знаем и то, что получаем просимое от Него.

Здесь выводится как бы заключение. Я, говорит, написал это вам как наследникам жизни вечной. Ибо для тех, которые не живут по надежде жизни вечной, это не могло бы быть написано, потому что давать святыню псам и бросать жемчуг пред свиньями – не похвально (Мф. 7:6). Напоминая сказанное, повторяет, во-первых, что должно несомненно веровать во имя Сына Божия, то есть в преданное нам от Него богопочтение, ибо это значит, как мы говорили, имя Сына Божия.

Потом говорит, что знаком этой несомненной веры служит не иное что, как дерзновение, которое мы находим пред Ним чрез непорочную веру, как и выше мы говорили, и что опять знаком такого дерзновения служит получение всего, просимого нами. Но как не все получают все просимое, и не все просьбы выслушиваются, то прибавляет: «по воле Его», то есть кто просит противного воле Учителя, тот не будет и услышан. В этом случае он говорит подобно святому Иакову: «просите, и не получаете», говорит он, «потому что просите не на добро» (Як. 4:3). Обращая этот знак в яснейший признак, говорит: и если мы знаем, что Он слушает нас во всем, чего бы мы ни попросили, то знаем и то, что мы получаем от Него все, просимое у Него. Говорит как бы так: если мы просим у Бога сообразного с волей Его, то Он слушает нас; если же выслушивает нас в просьбах наших, то мы знаем, что приносим просьбы, согласные с Его волей, и просимое нами имеем сами у себя. Такие предметы суть Царство Божие и правда Его, которых просить Он и Сам заповедал нам в Евангелии (Мф. 6:33).

1Ін. 5:16. Если кто видит брата своего согрешающего грехом не к смерти, то пусть молится, и Бог даст ему жизнь, то есть согрешающему грехом не к смерти. Есть грех к смерти: не о том говорю, чтобы он молился.

1Ін. 5:17. Всякая неправда есть грех; но есть грех не к смерти.

Сказав, что Бог исполняет прошения наши, согласные с Его волей, апостол теперь ясно высказывает желание свое о том, чего бы мы просили по воле Божией. И как он много, почти чрез все послание, говорил о любви к брату и о том, что Бог желает, чтобы мы соблюдали любовь к брату нелицемерно; то теперь одним из желаний Его и самым лучшим называет то, что когда кто видит брата своего, согрешающего грехом не смертным, то пусть просит, и даст ему. Что даст? Жизнь вечную. Кому? Согрешающим не к смерти. Вообще он разделяет грех так: всякая неправда есть грех, и один грех к смерти, другой не к смерти. Но о грехе к смерти говорит: пусть не просит, то есть не молится: ибо не будет услышан, потому что просит не на добро. Разумеет того, кто не показывает никакого обращения. Ибо грех к смерти тот и есть только, в котором не приносят раскаяния. Этим грехом недуговал Иуда, и подвергся вечной смерти. Злопамятные также грешат к смерти; ибо Соломон говорит: «пути злопомнящих в смерть» (Притч. 12:28). Ибо те, кои помнят зло и не прекращают гнева на ближнего, не обращаются к покаянию, но согрешают непростительно.

1Ін. 5:18. Мы знаем, что всякий, рожденный от Бога, не грешит; но рожденный от Бога хранит себя, и лукавый не прикасается к нему.

1Ін. 5:19. Мы знаем, что мы от Бога и что весь мир лежит во зле.

1Ін. 5:20. Знаем также, что Сын Божий пришел и дал нам свет и разум, да познаем Бога истинного и да будем в истинном Сыне Его Иисусе Христе. Сей есть истинный Бог и жизнь вечная.

Наставив нас тому, какой грех к смерти и какой не к смерти, затем обозначает, кто может грешить к смерти, и говорит: усыновленный Богом никогда не может болеть грехом ни к смерти, ни не к смерти. Ибо однажды предав самого себя Христу, обитающему в нем чрез усыновление, он остается неприкосновенным для греха. Однако, чтобы кто-нибудь не подумал, что природа его претворяется и становится уже неуловимой для греха, прибавляет: «хранит себя», то есть если не будет хранить и беречь себя от лукавого, то, без сомнения, согрешит. Итак, он не по природе достигает безгрешности, но по великому дару Божию. Бог, усыновив нас, удостоил нас такой благодати, что мы, сохраняя и соблюдая поданный нам от Него дар, можем и не грешить. В противном случае, так как мир (под миром разумеет тех, которые не поставили себя в отношении к Богу в положение сынов чрез правые дела) во зле лежит, ничто не воспрепятствовало бы нам пристать к погибающим, потому что мысль человека от юности его усердно прилежит на зло (Бут. 8:21), как Бог показал это при потопе. Но как пришел Сын Божий и дал нам разум к познанию Его, истинного Бога, и пребыванию в Нем, истинном Сыне Его, Иисусе Христе; то чрез этот великий дар мы познали, что Он есть истинный Бог и жизнь вечная, и, познав, пребываем неискушенными от лукавого и соблазнов его.

1Ін. 5:21. Дети! храните себя от идолов. Аминь.

Так как апостол писал настоящее послание к совершенным верующим, то некоторые спрашивали, для чего он заповедует им хранить себя от идолов. Отвечаем. Апостол писал это всей Церкви, которая не вся наполнена была людьми избранными, а между ними иные были и с неправым расположением. Таким и дает он заповедь эту, опасаясь за их слабость.

Конец соборного послания ап. Иоанна. Писано из Ефеса.