1. Вступне нагадування про дану обіцянку вести листування про духовне життя. Очікувана від цього користь

Після того, як перед від’їздом вашим до Москви ми домовилися вести бесіду про потрібні для вас речі письмово, мені природно було очікувати, що після прибуття на місце ви дасте знати про себе і нову для вас обстановку. Чекав і чекаю, але ось скільки вже часу нічого не чекаю. Що сталося? Чи вже здорові ви? Бережи вас Матір Божа. Чи намір змінили?! Всяко буває – і це можливо. На цей випадок і пишу тепер, щоб, якщо так є і тут задіяно якесь побоювання щодо мене – що, мовляв, обтяжувати не варто, або інше що, – ви викинули його з голови. Писання до вас, і до того ж про такі предмети, не буде для мене тягарем, навпаки, стане чималим задоволенням, вносячи якусь різноманітність у звичайні мої заняття. Скажу дещо більше: що якщо не відбудеться задумане нами, то я почуватимуся так, як почувається той, хто зазнав будь-якого збитку або втратив щось. Як це – не стану вам пояснювати, але повторюю, що це так буде і що цьому так і має бути. Ось і доводиться не пораду вам давати, а прохання докладати: пишіть. Хоч великої мудрості годі вам від мене очікувати, але один уже перегляд усього належного принесе вам чималу користь, ожививши в пам’яті вашій усю цю царину й зосередивши на ній увагу, можливо, із загостренням і особливою енергією. А в цьому останньому яке благо! Бо якщо буває в нас нескладність у житті, то вона завжди майже походить не стільки від недоумкуватості й поганого серця, скільки від нестачі завзяття й ревнощів до гідного.

Так пишіть же.

 

2. Відгук про причину мовчання. Необхідна відвертість і простота в листуванні. Суєта світського життя

А я розгубився в здогадках: що б таке було? А ось що! Бабуся трошки хворіла. Ну, бабуся – переможне слово. Для онучок немає теплішого місця, як у бабусь; немає і для бабусь дорожчих облич, як добрі онучки. І за це треба Богові дякувати. А ви частіше втішайте бабусю і уважніше слухайте, що вона говорить. У стариць – мудрість, досвідом і працями життя набута. І вони часто ненароком, у простих фразах висловлюють такі мудрі уроки, яких і в книжках пошукати – не знайдеш.

Хоч ви надали дуже задовільне пояснення, чому не писали так довго, та все ж варто було б на вас накласти, хоч невелику, епітимію, з метою виправлення. Думаю, однак, що, можливо, ви краще налаштуєтеся на виправлення, якщо подякую вам, що писали, і за те, що писали. І дякую.

Обіцяєте бути відвертою. Добре! Відвертість – перша справа в листуванні, інакше годі було його й затівати. І пишіть завжди з плеча – все, що є на душі, і особливо поповніше викладайте питання, що заворушаться в голові й стануть наполегливо вимагати вирішення. Тоді й рішення ухвалюватимуться, як земля спрагла приймає воду. І це є найкращий спосіб і набуття, і закріплення в душі понять, що роз’яснюють суть предметів і справ, яких яснобачення очима розуму вважаємо ми для себе необхідним. Який був би сенс, якби я написав вам про одне, а ваша душа була б зайнята іншим? Це було б марнослів’я, схоже на те, як якщо б дві особи розмовляли між собою, обернувшись одна до одної спиною і кожна тлумачачи про те, що в неї перед очима. Ми, здається, так і поклали з вами, що не займатимемося абстракціями і не малюватимемо планів і теорій, а поведемо мову так, як вести її змусять поточні явища життя. Так і будемо йти крок за кроком.

Пишете, що у вас “рябить в очах”. “Днів зо два, – кажете, – трапилося мені пробути у звичайних тут громадських розвагах: то в театрі посиділа, то погуляла, то була на вечорі. І що це за штовханина, які промови, які про все мудровані судження, які прийоми в поводженні? Все це мені дико, а від штовханини – думок не зберу”. Це на перший раз вам так здалося, а потім придивіться. Враження, яке ви зазнали, після покійного простого сімейного в селі життя абсолютно в порядку речей. Я б сказав вам: за цим і судіть, де істина життя і де брехня, – але не знаю, що у вас від усього колишнього засіло на душі. Бо можливо, що на поверхні ніби й несхвалення таких порядків, а глибше – співчуття їм і бажання повторення. Життя, якого частинку ви бачили, має одуряючу властивість: так що й бачать, що все то не те, а все тягнуться, як той, хто звик до опіуму, знає, що буде, як божевільний, а все приймає його (чи тому й приймає). То ви як себе почуваєте? Тягне вас ще туди ж? Чи бажано вам так проводити життя? Прошу гарненько розписати мені це – і по правді.

 

3. Порожнеча й однобічність світського життя

Як ви потішили мене вашою відповіддю! “Не тягне, навпаки, відштовхує. Не один день після того я була як розбита, душа моя нудилася й тужила, і я злагодити із собою не могла. Насилу-насилу відлягло”. Що ж це ви минулого разу не прописали цього? Мені й здалося, що, мовчачи, ви ховаєте зазнобу або скалку. Дай Боже, щоб таке почуття, що відрівається від світського життя і світських розваг, назавжди збереглося у вас. Але можливо й те, що злюбиться. Як видно, вам не можна не стикатися з таким життям. Вдруге буде вже не так руйнівно і бентежно, втретє – ще менше, а потім і нічого собі – як кажуть про горілочку: перша чарка колом, друга соколом, а там вже тільки подавай. Кому доводиться зайти в тютюнову майстерню, що відчувають? І очі їсть, і в носі точить, і дохнути не можна. А які труть-то, тим зовсім нічого; та й ці свіжі, постоявши трохи, вже не так мружаться, чхають і перхають, а потім і зовсім ці незручності припиняються. Дивіться, не сталося б і з вами подібного щодо порядків життя, які так збурили спокій ваш.

Ви ніби випередили моє запитання і кажете: “І не думаю, щоб я помирилася коли-небудь із таким життям. Придивляюся і знаходжу, що це не життя. Не вмію цього пояснити, але стверджуюся в думці, що це не життя. Руху тут багато, а життя немає. Он і моя швейня куди як клопоче, але що в ній за життя?” Прекрасну думку породила ваша світленька голівка. Тепер ваше становище я можу вважати більш надійним. Почуття одне неміцне: воно може змінитися. Але коли на допомогу до нього приходить ґрунтовна думка, то воно зміцнюється і собою знову зміцнює думку. Удвох вони схожі на фортецю. Але щоб ця фортеця була міцнішою, треба вам зрозуміти, чому саме немає життя в тому житті. Якщо триватимуть наші бесіди, то згодом докладно з’ясується це, тепер же скажу тільки: тому немає в тому житті життя, що воно не всі боки людського життя займає, живить, а тільки малу частинку, та ще й таку, що стоїть на останньому місці, або, точніше, на околицях життя, не торкаючись центру його. Життя людське багатоскладне і багатостороннє. Є в ньому сторона тілесна, є душевна і є духовна. Кожна має свої сили й потреби та свої способи і вправляння їх, і задоволення. Тільки тоді, коли всі сили наші бувають у русі й усі потреби задовольняються, людина живе. А коли в неї в русі тільки одна частинка сил і тільки одна частинка потреб задовольняється, то це життя – не життя: все одно, як у вашій швейній машині рух належний буває тільки тоді, коли всі частини її в ходу. Припини дію будь-якої частини – машинка стала, не живе. Не живе і людина по-людськи, коли в ній не все в русі. Тільки в машинці припинення її життя – руху – видимо бачиться, а в людині бездіяльність у ній повного людського життя, за умови дії однієї якоїсь сторони і задоволення небагатьох потреб, відбувається невидимо, хоча є справді, як справді є непорушність сказаної машинки. Такий закон людського життя! Застосуємо його до того, про що в нас ідеться. Які сили там зайняті і які потреби задовольняються? Зайняті руки, ноги, язик, очі, вуха, нюх, дотик, пам’ять, уява, фантазія і тямущість, усе разом – найнижчий бік людини, однаковий у неї з тваринами; і задовольняються тільки одна потреба тваринного життя або, ліпше, гратися цим життям, як це робиться з овечками, коли їх виганяють на зелену галявину. Крім цих сил є в людини ще два-три яруси їх і ще головний їм центр.

Судіть же тепер, чи може таке життя бути життям? Почуття ваше сказало вам, що немає тут життя. Вказую вам головну причину, чому ні. Можливо, дія цієї причини не так тепер для вас зрозуміла, але загальна думка не може не бути не зрозумілою, подробиці ж з’ясуються з часом. Бо я маю намір усе належне виводити з устрою людського єства. Жити нам треба так, як Бог створив нас, і коли хто не живе так, сміливо можна говорити, що він зовсім не живе. Прошу задовольнитися поки що цим.

 

4. Світське життя позбавляє свободи і відданих йому тримає в тяжкому рабстві. Лицемірство та егоїзм як постійні якості світського життя

Минулого разу не про все я поговорив, чого торкалися ви у своєму листі. Шлю доповнення. Ви говорите: “Ще ось що я бачу: що всі похапцем поспішають, женуться за чимось, щоб уловити, і ніхто нічого не встигає спіймати. Трапилося мені пройти людною вулицею або місцем – яка там метушня і суєта! Але дивлюся потім: і в будинках те саме, те саме, мабуть, і в душах у них. І розуму не докладу: невже так можна жити? І ось що ще бачу: що тут один одного тіснять, в’яжуть і тиранять, ніхто своєї волі й свободи не має. Одягнутися не смій як хочеш, ступати не смій як хочеш, говорити теж – і нічого не смій як хочеш. Усе в них підпорядковано якомусь закону, який не знають, ким написаний; усіх він тіснить, але ніхто зламати його не сміє. Натомість і самі робляться тиранами один для одного. Спробуй не послухати когось – горе. Я, наприклад, співаю, коли хочеться співати. Адже це рай: і самій приємно, і слухачам. А тут хочеш не хочеш – співай. Пропонується це дуже ввічливо, але відмовитися вважається справою протизаконною. І співаєш. Самій тягота нестерпна – мало груди не трісне, а надуваєшся – показати, що співаєш від душі. Я помічала це і в інших. Ось вам і свобода! Але ж зовні подивитися – все вольниця. Вольниця, сплутана по руках і по ногах! З цього приводу почала я придивлятися: та чи від душі вони роблять і все інше. І що ж? Можливо, я помиляюся, але не побачила нічого, що було б від душі. Ласки напускні, готовність до послуг – теж, взаємоповага – теж. Усе напускне. За видимістю, гладкою і витонченою, ховається зовсім інша душа, яку, якби її витягнути назовні, ніхто не знайшов би не тільки витонченою, а й стерпною. І виходить, що коли ми збираємося, то являємо собою збіговисько лицедійок і лицедіїв. Комедія! І ще що мені дивно – це те, що від усіх віє холодом. Як же це так?! Адже всі один одному, здається, душу готові віддати, а кругом ходить холод!”

Абсолютно вірно. До вашого опису нічого й додавати. Усе це давно вже помічено і вказано для обережності. Ще Макарій Великий ось як зображував побачене вами сум’яття і гонитву за чимось: “Чада століття цього уподібнюються пшениці, всипаній у решето землі цієї, і просіваються серед мінливих помислів світу цього, за безперервного хвилювання земних справ, побажань і багатосплетених речових понять. Сатана стрясає душі і решетом, тобто земними справами, просіває весь грішний рід людський. Від часу падіння, як переступив Адам заповідь і підкорився лукавому князю, що взяв над ним владу, безперестанними звабливими і бентежними помислами всіх синів віку цього просіває і приводить він у зіткнення в решеті землі. Як пшениця в решеті в того, хто просіває, б’ється і, підкинута безперестанку, в ньому перевертається, так князь лукавства земними справами займає всіх людей, хитає, бентежить, приводить у сум’яття й тривогу, змушує вдаватися до марнославних помислів, нечистих побажань, земних і мирських зв’язків, безперестанку полонячи весь грішний рід Адамів. І Господь передбачив Апостолам майбутнє на них повстання лукавого: “сатана просить вас, щоб ви сіяли, як пшеницю, а я молився до Отця Мого, щоб не збідніла віра ваша” (Лк. 22:31-32). Бо це слово і визначення, вимовлене Творцем Каїну явно: “стіняючись і трясися, в тривозі будеш на землі” (Бут. 4:12), служить потай образом і подобою для всіх грішників, тому що рід Адамів, переступивши заповідь і ставши грішним, прийняв на себе потай цю подобу. Людей приводять у коливання непостійні помисли боязні, страху, всякого збентеження, побажаннями, різноманітними всякого роду задоволеннями. Князь світу цього хвилює будь-яку душу, не народжену від Бога, і, подібно до пшениці, що безперестанку обертається в решеті, різноманітно хвилює людські помисли, всіх приводячи в коливання й уловлюючи мирськими зваблюваннями, плотськими задоволеннями, страхувань, збентеженнями” (Бесіда 5, § 1-2).

Ось вам на додаток до вашого спостереження! Ви помітили, що є і буває. А святий Макарій вказав і причину того, і перше джерело. Цей погляд на справу в тому колі, про яке йдеться, не приймається, і мови про те заводити не можна. Вас же прошу засвоїти цей погляд і завжди тримати його в думці. Він виражає суть справи і, якщо ви приймете його з переконанням, він слугуватиме для вас огорожею від чарів світського життя. Щоб більше про це подумати і більше зріднитися з таким способом думок, потрудіться прочитати всю цю п’яту бесіду святого Макарія. Книгу цю я давав вашій матінці, і вона хотіла її придбати.
Зі свого боку додам, що ця гонитва за чимось і незадоволеність нічим залежать від того самого, про що я писав минулого разу: саме від того, що в такий спосіб життя не все єство людське живиться і не всі потреби його задовольняються. Незадоволена сторона, як голодна, вимагає їжі, щоб вгамувати свою спрагу і спрагу, і жене людину шукати її. Людина і біжить шукати, але оскільки вона обертається все в тому ж колі, що не задовольняє голодуючої сторони, то задоволення не буває, голод і спрага не припиняються, не припиняється і вимога їжі, не припиняється і гонитва. І ніколи вона не припиниться в тих, хто живе за духом світу. Ворог же тримає їх в засліпленні, через що вони не помічають помилки, що не тією дорогою біжать і не туди прагнуть, і в цьому мороці томить і душить ці душі – бідні. І так їх отуманив ворог, що й говорити їм про їхню помилковість не смій ніхто. Так і заричать, як люті звірі. Чи не рикання це того лева, який усюди нишпорить, “шукаючи кого поглинути” (1Пет. 5:8)!

Що стосується інших помічених вами сторін світського (мирського) життя, скажу тільки, що інакше цьому і бути не можна. Бо таке життя є життя занепалого людства, якого вихідна риса є самолюбство, або егоїзм, який себе ставить метою, а все і всіх – засобом. Тут причина того, що кожен хоче нав’язати свої бажання іншому або зв’язати його ними, що назвали ви дуже влучно тиранством. Вже як не скрашує хто своїх бажань, позаду всього стоїть егоїзм, який бажає повернути вас по-своєму або зробити вас засобом. Тут причина і лицедійства, суть якого є напружене хитрування всіляко ховати свої погані сторони, не виправляючи їх, інакше припиниться вплив на інших і, отже, користування ними як засобами. Тут причина і того, що від усіх холодом віє – бо всякий замкнутий у собі і не розливає променів теплого життя навколо себе.

Щоправда, ви, мабуть, зустрічаєте кілька осіб із симпатичною будовою серця: так і ллють і беруть прямо за серце. Така прихильність є залишок спорідненого почуття, з яким створена людина по відношенню до інших, але воно тут перебуває в послугах в егоїзму, який користується ним як найкращим засобом для влаштування своїх справ. Я знаю одну таку особу. Краще прямий егоїст або егоїстка, ніж такі симпатісти або симпатистки. У тих хоча помітити можна, куди ведуть справу, а тут рідко кому вдається цього досягти.

Щоправда, ви невпинно майже зустрічаєте послуги, але вони робляться для того, щоб потім за одну запрягти вас на десять справ на свою користь. Скажете: “Та як же це? Тут усі б’ють на чесність, і в чомусь показати нечесність – значить згубити себе”. Правда, що так є, але ця чесність є маскою егоїзму; уся справа тут – не вдарити себе в бруд обличчям, для чого нерідко допускають найбезчесніші вчинки, якщо можна приховати їх від інших. Ви навіть почуєте або вже почули вироки: це егоїст, це егоїстка! Не подумайте, що ті, хто говорить це, самі чужі егоїзму. Ні, цей вирок стосується тих, які не дозволяють вертіти собою або вживати себе як засіб для егоїстичних цілей тих, хто так про них судить. І отже, прямо викриває в цих останніх егоїстів та егоїсток. Я чув, що такі особи навіть ченців докоряють в егоїзмі: що, мовляв, для себе одних живуть. Бідні ченці! Ні поїсти, ні попити, ні поспати, день і ніч на ногах, у послухах, не маючи своєї волі і своїх бажань, – і потрапили в егоїсти! З цього одного можете судити, якої гідності суть і взагалі викриття в егоїзмі, які зустрічаєте або зустрінете серед світських. Вони означають: знайшла коса на камінь.

Переглянувши написане, бачу, що це я дуже грубо виголосив суд над світським життям, але не беру слова назад. Можливо, я й не написав би того, що написалося, але як ви самі помітили досить темненькі плями у світлі, то я й розохотився заспівати в ту саму ноту, і не думаю, щоб це хоч якось вас спокусило після того, що самі ви сказали. Але очікую від вас запитання: “Як же бути-то?” Це і будемо вирішувати протягом усього нашого листування. Тепер же скажу тільки: зовсім вам відстати від усіх, звісно, не можна, але скільки можна відмовляйтеся входити в коло цього світського життя, а коли втягнутий проти волі, поводьтеся так, наче вас там не буде: бачачи, не бачте, і чуючи, не чуйте. Видиме нехай проходить повз очі і чутне – повз вуха. Зовні дійте як і всі, ніби навстіж, але серце своє бережіть від співчуттів і захоплень. У цьому головне: серце бережіть – і будете там тільки тілом, а не душею, вірно виконуючи заповідь Апостола: нехай будуть “ті, що “вимагають миру”, як ті, що “не вимагають” (1Кор. 7:31). Мир тут те саме означає, що у нас світло і світське життя. Ви будете “вимагати миру”, тобто матимете потребу стикатися зі світським життям, але коли триматимете вдалині від усього своє серце, то будете “яко не вимагати” такого життя, тобто не зі співчуття і бажання брати участь у ньому, а вимушені будете, будучи теперішнім своїм становищем.

Втомив я вас багатописанням, але ви ж мене змусили. Прошу не пропустити без уваги написаного, особливо останніх рядків.

 

5. Три сторони людського життя. Перший бік: життя тілесне, його органи і потреби; нормальна і зайва дбайливість про тіло

Скільки ви наробили запитань з приводу попередніх двох листів! Це показує у вас старанну, живу і сприйнятливу ученицю і обіцяє успіх. Тим охочіше мені писати. Але не на все буду вам відповідати тепер, залишаючи відповіді до наступних разів. Займуся тим, що найбільше вас цікавить. Пишете: “Ваші слова про сторони, сили і потреби людського єства вводять мене всередину себе. Входжу. Дещо бачу, але більша частина то туманна, то зовсім невидима для мене. Сильно бажаю знати, що таке духовна, душевна і тілесна сторона в людині, які в кожній потреби і як вони задовольняються. Мені дуже хотілося б тримати себе на рівні людської гідності – істинної, як нам призначено бути Творцем”.

Добре! Ви торкаєтеся самих основ нашого життя, пояснення яких дасть нам підґрунтя для всіх подальших міркувань. Як же інакше людині і жити, як не так, як вона влаштована. Встановивши здорові поняття про те, як влаштована людина, отримаємо найвірнішу вказівку на те, як їй слід жити. Мені здається, що багато хто тому й не живе, як треба, що думає, ніби правила про це гідне життя нав’язуються ззовні, а не випливають із самого єства людини і не їм потрібні. Якби були впевнені, що так є, не стали б перечити їм і відступати від них. Отже, будьте ласкаві прислухатися.

Тіло наше складається з різних органів. З яких кожен здійснює своє відправлення, істотно необхідне для життя тілесного. Головних органів три: 1) шлунок із легенями, серцем, артеріями та венами, лімфатичними судинами й безліччю інших судин, посудин і залоз, які слугують для різних відділень із крові та соків тіла; відправлення всіх їх – живлення тіла, або плодотворення; 2) система м’язів і кісток, відправлення яких є рух усередині й назовні, і 3) система нервів, центр яких – голова, спинний мозок і система ганглій – десь під черевною і грудною перепоною, а розгалуження проникають у все тіло; відправлення її – чутливість. Коли перебіг цих відправлень і взаємне їхнє відношення в порядку, тіло здорове і життя поза небезпекою, а коли цей порядок порушується, тіло захворює і життя в небезпеці. Кожне відправлення має свою потребу, яка дає себе жваво відчувати тому, хто живе, вимагаючи задоволення. Потреби шлункової, або живильної та плототворної, частини – це їжа, питво, повітря, сон; потреба м’язово-костяної частини – це потреба напружувати м’язи, яку кожен відчуває, коли довго засиджується, і прямо потреба руху, яка змушує ходити, гуляти, працювати що-небудь; потреба нервової частини – приємне роздратування нервів всього тіла, як мірність тепла й холоду і тому подібне, і особливо приємне роздратування п’яти наших почуттів, у яких нервова система вийшла назовні для спілкування із зовнішнім світом.

Усе це, як бачите, тілесно – душі яке б до всього цього діло. Але оскільки вона, через найтісніше поєднання з тілом, прийняла його у свою особистість, то своїми вважає і всі потреби тілесні. Тому говоримо: я хочу їсти, пити, спати, хочу ходити, гуляти, працювати, хочу бачити різнобарв’я, чути різноголосся, відчувати різновухання та інше. Засвоївши собі всі потреби тілесні, душа своєю справою вважає і задоволення їх, і клопочеться про їжу, пиття, сон, одяг, кров і про все інше, всіляко бажаючи домогтися того, щоб тіло було спокійним і не турбувало її своїми надокучливими вимогами. Це ставлення душі до тіла, яке вона тримає не навчаючись, а сама собою, за внутрішнім якимось внутрішнім спонуканням, виявляється в ній на кшталт якогось інстинкту – тваринолюбістю, тілолюбістю, бажанням спочивати тіло і діставати все для того потрібне.

Сукупність усього цього і є тілесний бік людського життя. Але не все тут однаково тілесне, або плотяне й чуттєве. Міцно тілесна тільки поживна частина, але й вона облагороджується пристосуванням її задоволення до потреб і цілей власне душевних. Органи ж руху і почуття служать більше потребам душі, ніж тіла. А один орган, що стоїть ніби поза системою інших органів, саме орган слова, виключно є органом душі, призначений для служіння їй одній.
Тілесне, плотське, чуттєве – несхвальне в моральному відношенні – життя є те, коли людина, захоплюючись вкрай жизнелюбством і тілелюбством, ставить головною для себе метою й турботою спокій тіла, або всебічне задоволення потреб лише тілесних, забуваючи про душу, а тим паче про дух. При цьому кожна тілесна потреба, природно-проста, розплітається на безліч прищеплених потреб через звичку і пристрасть до різних способів її задоволення. Візьміть їжу, або пиття, або одяг. Що, здається, найпростіше сюди відноситься? А тим часом, скільки потреб невідлучних: хоч помри, та подай! Тому бачимо, що інші хвилини не мають вільної, бігаючи по потрібне для задоволення їх, при всьому тому, що десятки інших осіб зайняті для них тим самим. У таких неминуче повинні голодувати душа і дух, якщо вони ще не зовсім заглушені, забиті і занурені в чуттєвість.

Дозвольте про все це поміркувати. Про душу – до наступного листа.

 

6. Другий бік людського життя: життя душевне – і три головні його відправлення. Перше відправлення: сторона розумова з її видами. Знання і наука. Нормальні відправлення розуму і порожнє блукання думок

Ви входили всередину, увійдемо туди знову. Дивіться, яка там безліч і розмаїття дій і рухів! То одне, то інше, то входить, то виходить, то приймається, то відкидається, робиться і переробляється. Бо душа приснорухлива і на одному стояти не в силах. Якщо ми станемо дивитися в душу спільно, то нічого не розберемо – треба дії її розподілити по родах і кожен рід потім розглядати особливо. Та вже давно придивилися і розподілили всі дії душі на три розряди – думок, бажань і почуттів, назвавши кожний особливим боком душі – мисленнєвим, бажаним і чуттєвим. Візьмемо цей поділ і почнемо оглядати кожну сторону.

Сторона мисленнєва. Якщо всередині нас бачиться сум’яття, то воно найбільший простір має в думках, бажання ж і почуття бентежаться вже під дією думок. Але в розряді думок не все є безладний рух, є в їхньому середовищі низка серйозних занять. Вони-то, власне, і складають справжню справу життя душевного з боку думок. Ось ці заняття:

1. Щойно помітили ви що-небудь зовні за допомогою своїх почуттів або вислухали розповідь інших про те, що вони помітили своїми почуттями, негайно все це уява уявлятиме, пам’ять запам’ятовуватиме, і в душу ніщо не може увійти, окрім уяви і пам’яті. Потім і подальша діяльність розумова спирається на уяву і пам’ять. Чого не зберегла пам’ять, того не уявиш, про те й думати не станеш. Буває, що думки прямо народжуються з душі, але і вони негайно наділяються в образ. Так що мисленнєвий бік душі весь є образний.

2. Але уява і пам’ять добувають і зберігають тільки матеріал для думок. Сам рух думок виходить із душі і ведеться за законами її. Пригадайте, як ваш менший брат, побачивши якусь нову річ, негайно звертався до вас або інших із запитаннями: “А що це? А хто це зробив? А з чого це?” – і не заспокоювався, доки не вирішать йому всіх цих запитань і не задовольнять його. Мислимість душі починається саме з породженням цих запитань і народжує думки у відповідь на них або приймає готові вже про це думки від інших. Уява і пам’ять не мислять. Вони – чорноробочі сили, під’яремні. Здатність душі, з якої виходять такі питання і якою дошукуються і породжуються думки у відповідь на них, називається розумом, який має на меті міркувати, обмірковувати і знаходити потрібні рішення. Поспостерігайте за собою – і знайдете, що нічого у вас не робиться без обмірковування і міркування. Будь-яку дрібницю доводиться обговорювати. Хоч би як миттєво це робили, усюди входить міркування і йде за означеними раніше питаннями.

3. Коли ви обмірковуєте, то тут немає ще певної думки. Думка певна встановлюється, коли знайдете розв’язання якогось із питань. Розум ваш усе риється, шукаючи, що таке є якась річ, звідки вона і для чого вона та інше. Коли ж знайдете самі таке рішення або, вислухавши його від інших, погодитеся з ним, зазвичай кажете: “Тепер розумію, тлумачити більше нема чого, справа вирішена”. Це рішення дає спокій вашій мисленнєвості щодо предмета, який вас цікавив. Тоді розум ваш звертається до інших предметів, а думка, що склалася, здається в архів душевний – пам’ять, звідки на вимогу потреби береться як посібник для вирішення інших питань, як засіб для складання інших думок. Сукупність усіх понять, що склалися в такий спосіб, становить образ ваших думок, який ви і виявляєте за будь-якої нагоди в промовах своїх. Це є область вашого знання, здобутого вами працею уявною. Чим більше у вас вирішено питань, тим більше певних думок або понять про речі; чим більше таких понять, тим ширше коло вашого знання. Таким чином, як бачите, вище пам’яті й уяви у вас стоїть розум, який своєю розумовою працею видобуває для вас певні про речі поняття або пізнання.
Не на кожне питання вдається нам добути певну відповідь. Велика частина їх залишається невирішеними. Думають-думають, і нічого певного не придумають. Чому кажуть: можливо, так, а можливо, так. Це дає думки і припущення, яких загалом у нас не більше, ніж скільки є визначених знань.

Коли хто, обговорюючи відомий клас предметів, добуде сам і від інших запозичить так багато визначених про них думок і понять, а невирішене в них встигне доповнити такими вдалими думками й припущеннями, що може вважати це коло предметів достатньо пізнаним і з’ясованим, тоді приводить усе здобуте до ладу, викладає у зв’язку й послідовності й дає нам науку про ті предмети. Наука – вінець розумової роботи розуму.

Усе це я розповідаю вам для того, щоб зрозуміліше вам було, у чому має полягати природна, законна діяльність нашої розумової сили. Їй слід було б працьовито обговорювати невідоме ще, щоб пізнати те. Науковцями бути дано далеко не всім, не всім можна і проходити науки, але обговорювати оточуючі нас речі, щоб добути певні про них поняття, усім і можна, і треба. Ось цим і слід було бути у всіх зайнятою розумовій силі. Скільки вона добуде – це судячи зі своєї міцності, але вона має бути завжди зайнята серйозною справою обмірковування й обговорення дійсностей. Тим часом, що бачимо в нашій уявній області? Безперервний рух образів і уявлень без усякої певної мети й порядку. Думки за думкою повстають і то йдуть у ряд, то перечить одна одній, то забігають уперед, то повертаються назад, то відбігають убік, ні на чому не зупиняючись. Це не міркування, а блукання й розсіювання думок; отже, стан, зовсім протилежний до того, чим би слід було бути нашій розумовій силі, – хвороба її, настільки впроваджена в неї й загальна для всіх, що ви жодної не знайдете людини, яка б могла постійно вести серйозну працю мислення, не наражаючись на розсіювання та блукання думок, що відривають її від справи й захоплюють у різні боки. Часто ми замислюємося. Що це за стан? Ось що: думка сходить в архів пам’яті й за допомогою уяви перебирає там увесь мотлох, що зібрався, переходячи від історії до історії за відомими законами зчеплення уявлень, приплітаючи до бувалого небувале, а нерідко навіть неможливе, поки не оговтається і не повернеться до дійсності навколишньої. Кажуть: заглибився. Заглибився, але в порожнечу, а не в серйозне обговорення справи. Це є те саме, що сонне мріяння, – бездіяльність і пустодумство. Поспостерігайте за собою – і побачите, що більша частина часу минає в нас саме в такому безглуздому мисленні й блуканні думок. Інший день (і чи не більше таких) жодної серйозної думки не спаде на розум. Прошу звернути на це увагу і зайнятися вирішенням питання: чи личить так діяти розумній тварині? А я, тим часом, звернуся до інших розрядів душевної діяльності.

 

7. Бажаний бік душевного життя. Її відправлення. Правильний і безладний стан бажаної здатності

Бажаний бік. Сила, що діє тут, є воля, яка волить – бажає придбати, вжити або зробити, що знаходить корисним для себе, або потрібним, або приємним, і не волить – не бажає протилежного тому. Хвилювання волі вимагають відповідної справи, тому воля прямо є діяльною силою, для якої суттєва потреба – жити і діяти. Вона тримає у своєму завідуванні всі сили душі й тіла і всі підручні способи, які всі й пускає в хід, коли потрібно. В основі її лежить ревнощі, або запопадливість, – жага до справи, а збудниками стоять при ній – приємне, корисне й потрібне, яких, коли нема, ревнощі сплять і діяльні сили втрачають напругу, опускаються. Вони підтримують бажання, а бажання розпалює ревнощі.

Хід розкриття цього боку душевного такий. У душі й тілі є потреби, до яких прищепилися й потреби життєві – сімейні та суспільні. Ці потреби самі по собі не дають певного бажання, а тільки нудять шукати їм задоволення. Коли задоволення потреби в той чи інший спосіб дано одного разу, то після того разом із пробудженням потреби народжується і бажання того, чим задоволена була потреба. Бажання завжди має певний предмет, що задовольняє потребу. Інша потреба різноманітно була задоволена, тому з пробудженням її народжуються і різні бажання: то того, то іншого, то третього предмета, що може задовольнити потребу. У розкритому житті людини потреб за бажаннями не видно. Рояться в душі тільки ці останні і вимагають задоволення, ніби самі для себе.

Що робити душі з цими бажаннями? Їй належить вибір, якому предмету з бажаних віддати перевагу. Після вибору відбувається рішення – зробити, або дістати, або вжити обране. Після рішення робиться підбір засобів і визначається спосіб і порядок виконання. За цим слідує, нарешті, справа у свій час і у своєму місці. Усяке, навіть найменше, діло йде цим порядком. Це можете ви перевірити на будь-якій своїй справі. За навичкою іноді всі ці дії відбуваються миттєво, і за бажанням негайно слідує справа. Вибір, рішення і засоби беруться тоді з колишніх справ і особливого провадження не вимагають.

У людини, яка пожила, все майже робиться за навиком. Рідко трапляється якесь підприємство або починання, що виходить зі звичайного порядку справ і знань. Так уже буває, що життя, яке склалося, вимагає відповідних собі справ. Як вони повторюються часто, то природно перетворюються на навичку, вдачу, правило життя і характер. Із сукупності всіх такого роду навичок, правил і порядків встановлюється спосіб життя відомої особи, як із сукупності усталених понять складається образ її думок і поглядів. Знаючи про чиєсь життя, можна вгадувати, що думає він у той чи інший час і як вчинить він за відомих обставин.

Заправителем діяльного життя поставлено розсудливість, яка є той самий розум, що тільки перебуває на службі у волі. У уявній сфері розум вирішує, як що є з того, що є, а в бажаній і діяльній – визначає, як що робити треба, щоб вірно було досяжно те, що законно забажано. Коли навикне він визначати це як слід, так що людина справи свої веде завжди, або здебільшого, з успіхом, тоді їй справедливо приписують розсудливість – вміння з успіхом вести справи, правильно узгоджуючи засоби з цілями і справи із зовнішніми обставинами.

Зі сказаного вам неважко буде вивести висновок про природно-законну діяльність волі, яка, як бачите, є пані всіх наших сил і всього життя. Її справа визначати спосіб, спосіб і міру задоволення бажань, породжуваних потребами або тих, що їх замінили, щоб життя текло належним чином, даруючи спокій і радість тому, хто живе. Є у нас, як згадувалося, потреби і бажання – душевні, тілесні, життєві та суспільні. Не у всіх вони однаково проявляються, тому що не у всіх однаково складається життя, а в одного так, в іншого інакше. Справа людини визначити, як у своєму становищі може і повинна вона задовольняти свої потреби і бажання, приладнати відповідні до того способи і вести відповідно до того своє життя. Вести розсудливо за усталеною нормою своє життя з усіма справами його і починаннями – це є завдання бажаної, або діяльної, сторони нашого життя. Так би слід було. Але вникніть і розгляньте, як буває.

У уявній стороні у нас буває сум’яття, розсіювання і блукання думок, а в бажаній – мінливість, безладність і норовливість бажань, а за ними і справ. Скільки часу минає в нас у неробстві й марнотратстві: вештаємося туди й сюди, самі не знаючи для чого; робимо й переробляємо, не вміючи дати здорового звіту; ідуть у нас починок за почином і справа за справою, але з усього виходить тільки штовханина – метушня. Зароджуються бажання – і нічого з ними не поробиш: давай і давай. І добре б це одного разу так, а то – майже що ні годину. Чому це? Розплилася пані наша – воля. Подивіться ще, скільки в нас є сторонніх збудників бажань: гнів, ненависть, заздрість, скупість, марнославство, гордість і подібні. Джерелом бажань мають бути природні потреби сформованого життя сімейного й суспільного, а в цих усіх що є природного? Вони тільки розбудовують єство і всі порядки життя. Звідки ж ця варварська навала? Залишу це вам на міркування, а сам поспішу до кінця.

 

8. Сторона почуття – серце. Важливе значення серця в житті людини. Вплив пристрастей на серце

Сторона почуття – серце. Хто не знає, наскільки велике значення має в житті наше серце. У серці осідає все, що входить у душу ззовні і що виробляється її розумовою і діяльною стороною; через серце ж проходить і те все, що виявляється душею зовні. Тому воно і називається центром життя.
Справа серця – відчувати все, що стосується нашої особи. І воно відчуває постійно й невідступно стан душі й тіла, а водночас і різноманітні враження від приватних дій душевних і тілесних, від навколишніх предметів, що оточують і зустрічаються, від зовнішнього становища й узагалі від перебігу життя, спонукаючи й спонукаючи людину дарувати їй в усьому цьому приємне й відвертати неприємне. Здоров’я і нездоров’я тіла, жвавість його і млявість, стомлення і міцність, бадьорість і дрімота; потім що побачене, почуте, відчуте, відчуте на дотик, відчуте на нюх, відчуте на смак, що згадано й уявіть, що обмірковано й обмірковується, що зроблено, робиться і належить зробити, що здобуте й здобувається, що може й не може бути здобуте, що сприяє нам чи не сприяє – чи то обличчя, чи то збіг обставин, – все це відображається на серці та дратує його приємно чи неприємно. Судячи з цього, йому й хвилини не можна було б бути в спокої, а бути в безперервному хвилюванні й тривозі, подібно до барометра перед бурею. Але відчувалося, і багато що минає в нього без сліду, як можете перевірити тими випадками, що коли вперше трапиться нам бути десь, то все нас там займає, а після другого й третього разу хіба що.

Будь-який вплив на серце виробляє в ньому особливе почуття, але для розрізнення їх у нашій мові немає слів. Ми висловлюємо свої почуття загальними термінами: приємно – неприємно, подобається – не подобається, весело – нудно, радість – горе, скорбота – задоволення, спокій – занепокоєння, досада – задоволеність, страх – надія, антипатія – симпатія. Поспостерігайте за собою і знайдете, що на серці буває то одне, то інше.

Але значення серця в економії нашого життя не те тільки, щоб страждально перебувати над враженнями і свідчити про задовільний або незадовільний стан наш, а й те, щоб підтримувати енергію всіх сил душі й тіла. Дивіться, як спішно робиться справа, яка подобається, до якої лежить серце! А перед тією, до якої не лежить серце, руки опускаються і ноги не рухаються. Тому ті, хто вміють собою правити, зустрічаючи потрібну справу, яка, однак же, не подобається серцю, поспішають знайти в ній приємну сторону і тією, помиривши з нею серце, підтримують у собі потрібну для справи енергію. Ревнощі – рушійна сила волі – з серця виходить. Те саме і в розумовій роботі: предмет, що впав на серце, спішніше і всебічніше обговорюється. Думки при цьому рояться самі собою, і праця, хоч би якою вона була довгою, буває не в працю.

Не все всім подобається і не у всіх до всього однаково лежить серце, але в одних більше до одного, а в інших більше до іншого. Це виражається так: у кожного свій смак. Залежить це частково від природної схильності, частково – і чи не більше? – від перших вражень, від вражень виховання і випадковостей життя. Але хоч би як утворилися смаки, вони змушують людину так влаштувати своє життя, так оточити себе предметами і співвідношеннями, які вказує її смак і з якими мирен вона буває, задовольняючись ними. Задоволення смаків сердечних дає їй спокій – солодкий, який і становить свою для всякого міру щастя. Ніщо не турбує – ось і щастя.

Якби людина завжди в уявній частині трималася розсудливості, а в діяльності – розсудливості, то зустрічала б у житті найменшу частку випадковостей, неприємних для її серця, і, отже, мала б найбільшу частку щастя. Але, як зазначалося, уявна частина рідко поводиться належним чином, вдаючись до мрій і неуважності, і діяльна ухиляється від свого нормального напряму, захоплюючись мінливими бажаннями, які викликані не потребами єства, а прийшлими пристрастями. Тому й серце спокою не має і, поки ті сторони перебувають у такому стані, мати його не може. Найбільше тиранять серце пристрасті. Якби не було пристрастей, траплялися б, звичайно, неприємності, але вони ніколи не мучили б так серця, як мучать пристрасті. Як пече серце гнів! Як терзає його ненависть! Як точить зла заздрість! Скільки тривог і мук заподіює незадоволене або осоромлене марнославство! Як тисне скорбота, коли гонор страждає! Та якщо суворіше розглянути, то знайдемо, що і всі наші тривоги та болі серця – від пристрастей. Ці злі пристрасті, коли їх можна задовольнити, дають радість, але короткочасну, а коли не можна задовольнити, а, навпаки, зустрічають протилежне, то заподіюють скорботу тривалу і нестерпну.
Таким чином, видно, що серце наше точно є корінь і центр життя. Воно, даючи знати про добрий або поганий стан людини, збуджує до діяльності інші сили і після діяльності їхньої знову приймає в себе, на посилення або ослаблення того почуття, яким визначається стан людини. Здавалося б, що йому слід було б віддати повну владу і над управлінням життям, як це і буває у багатьох-багатьох цілком, а у всіх інших потроху. Здавалося б, так, і, можливо, за єством воно мало саме таке призначення, але прийшли пристрасті – і все помутили. При них і стан наш вказується серцем невірно, і враження бувають не такі, якими мали б бути, і смаки спотворюються, і збудження інших сил спрямовуються не в належний бік. Тому тепер закон – тримати серце в руках і піддавати почуття, смаки і потяги його суворій критиці. Коли очиститься хто від пристрастей, нехай дає волю серцю, але поки пристрасті в силі, давати волю серцю – значить явно приректи себе на всілякі невірні кроки. Найгірше чинять ті, які і метою життя ставлять солодощі серця і насолоду, як кажуть, життям. Оскільки солодощі й насолоди плотські й чуттєві дають себе сильніше відчувати, то такі особи завжди спадають у грубу чуттєвість і стають нижчими від тієї риси, що відокремлює людину від інших живих тварюк.

Так ось Вам душа і душевне життя з усіх її боків! Я вказував навмисне, чому природно слід бути на кожному боці і чому не слід. І без нагадування вам бачу у вас готовність слідувати першому і відвертати останнє. І благослови, Господи!

 

9. Третій бік людського життя: життя духовне. Головні прояви духовного життя: страх Божий, совість і жага до Бога. Гідність людини

Пишете: “Я пробувала втримати свої думки на серйозному і ніяк не змогла. Думала, що це залежить від моєї незвички міркувати, і взяла хорошу книжку, щоб за допомогою неї тримати розум про слушне міркувати, – і тут те саме. Розум усе відбігає вбік, і все до дрібниць. Нарешті, я і зовсім задумалася – і де-де не була і яких історій не наплела. Хтось із наших привів мене до тями запитанням: “Що це ти зафілософствувалася? Про що?” А я зовсім не філософствувала, а мріяла. Так і завжди ж бувало, але раніше я не звертала на це уваги. Тепер бачу, і бачу, що цього не повинно б бути; але як же бути? Ніяк не впораєшся з думками”.

Як із цим бути, я розповім вам після, а тепер до того вашого спостереження прошу докласти й інше: спробуйте хоч деньок один пробути без гніву і досади і скажіть, як це вам вдасться.

Потім ви ставите мені запитання: “Ви зробили висновок: ось вам душа і душевне життя. Але у вас не все вказано, що буває в душі. Ні про чесноти, ні про благочестя – ні слова. А я бачу, що в нашій сім’ї, у рідних і в багатьох знайомих вони на першому місці не на слові тільки, а й на ділі. Як же про них не згадано?”

Про це щойно збирався я писати. Я і минулого разу хотів сказати, що скажу тепер, але подумалося почекати і подивитися, як поглянете ви на все сказане. І ось ваше запитання. Дякую за серйозне заглиблення в пропоноване. Це гідно вашої так добре складеної голівки. Пропуск, вами помічений, – не пропуск, але говорити про те, що вам здалося опущеним, було тут зовсім не доречно. Не справа душі займатися тими предметами. На те є дух, а душа вся звернена виключно на влаштування нашого тимчасового побуту – земного. І пізнання її всі будуються тільки на підставі того, що дає досвід, і діяльність її спрямована на задоволення потреб тимчасового життя, і почуття її породжуються й утримуються тільки з її станів і положень видимих. Що вище цього, то не її справа. Хоч і буває в ній щось вище сказаного, але то гості суть, що заходять до неї з іншої, вищої області – саме, області духу.

Що ж це за дух? Це та сила, яку вдихнув Бог в обличчя людини, завершуючи створення її. Усі роди істот наземних виводила за велінням Божим земля. Із землі вийшла і всяка душа живих створінь. Душа людська, хоча і подібна до душі тварин у нижчій своїй частині, але у вищій вона незрівнянно краща за неї. Що вона є такою в людині, це залежить від поєднання її з духом. Дух, вдихнутий Богом, поєднавшись із нею, стільки підніс її над усякою нелюдською душею. Ось чому всередині себе ми помічаємо окрім того, що бачиться у тварин, і те, що властиво душі людини одуховленій, а вище ще – те, що властиво власне духу.

Дух, як сила, що від Бога вийшла, відає Бога, шукає Бога і в Ньому одному знаходить спокій. Якимось духовним потаємним чуттям переконуючись у своєму походженні від Бога, він відчуває свою цілковиту від Нього залежність і усвідомлює себе зобов’язаним усіляко догоджати Йому й жити тільки для Нього і Ним.

Більш відчутні прояви цих рухів життя духу суть такі.
1. Страх Божий. Усі люди, на яких би вони щаблях розвитку не стояли, знають, що є верховна істота, Бог, Який все створив, все утримує й усім управляє, що й вони в усьому від Нього залежать і Йому догоджати повинні, що Він є Суддя і Мздовоздаятель усякому за ділами його. Такий природний символ віри, в дусі написаний. Сповідуючи його, дух благоговіє перед Богом і сповнений страху Божого.

2. Совість. Усвідомлюючи себе зобов’язаним догоджати Богові, дух не знав би, як задовольнити цей обов’язок, якби не керувала його в цьому совість. Повідомивши духу частинку Свого всевідання в зазначеному природному символі віри, Бог накреслив у ньому і вимоги Своєї святості, правди і доброти, доручивши йому ж самому спостерігати за виконанням їх і судити себе в справності або несправності. Цей бік духу і є совість, яка вказує, що право і що не право, що завгодно Богові і що не завгодно, що потрібно і чого не потрібно робити; вказавши, владно примушує виконати те, а потім за виконання нагороджує втіхою, а за невиконання карає докором. Совість є законодавець, охоронець закону, суддя і воздаятель. Вона є природні скрижалі заповіту Божого, що простягається на всіх людей. І бачимо у всіх людей разом зі страхом Божим і дії совісті.

3) Жага Бога. Вона виражається в загальному прагненні до вседосконалого блага і ясніше видна теж у загальному невдоволенні нічим тварним. Що означає це невдоволення? Те, що ніщо тварне задовольнити духа нашого не може. Від Бога вийшовши, Бога він шукає, Його скуштувати бажає і, в живому з Ним перебуваючи в союзі та поєднанні, в Ньому заспокоюється. Коли досягає цього, спокійний буває, а поки не досягне, спокою мати не може. Скільки б не мав хто тварних речей і благ, все йому мало. І всі, як і ви вже помічали, шукають і шукають. Шукають і знаходять, але, знайшовши, кидають і знову починають шукати, щоб і те, знайшовши, також кинути. Так без кінця. Це означає, що не того і не там шукають, що і де шукати слід. Чи не відчутно це показує, що в нас є сила, яка від землі й земного тягне нас вгору – до Небесного?

Не роз’яснюю Вам докладно всіх цих проявів духу, наводжу тільки думку Вашу на його присутність у нас і прошу Вас побільше подумати про це і довести себе до повного переконання, що точно є в нас дух. Бо в ньому відмінна риса людини. Душа людська робить нас малим нічим, вищим за тварин, а дух являє нас малим нічим, применшеними від Ангелів. Ви, звичайно, знаєте сенс поширених у нас фраз: дух письменника, дух народу. Це сукупність відмінних рис, дійсних, але певним чином ідеальних, які розум допізнає, невловимих і невловимих. Те ж саме є і дух людини; тільки дух письменника, наприклад, бачиться ідеально, а дух людини притаманний у ньому як жива сила, що живими і відчутними рухами свідчить про свою присутність.

Зі сказаного мені бажано було б, щоб ви зробили такий висновок: у кому немає рухів і дій духу, той не стоїть на рівні з людською гідністю.

 

10. Загальність віри в буття Боже як прояв духовного життя

Запитуєте: “Але як же це ви кажете, що у всіх є дух із зазначеними проявами, а тим часом чи мало народів, які не відають Бога?” Народи ті не відають, що є істинний Бог, але що Він є – всі сповідують. Віруючи, що є Бог, і бажаючи точніше визначити, що Він є, вони помилялися і називали Богом те, що не є Бог: хто сонце, хто місяць, або зірки, або ще щось. Не всі, однак, так грубо помилялися. Коли Бог розсіяв народи по обличчю землі після стовпотворіння, то вони всі понесли з собою і віддані доти здорові поняття про Бога як Духа невидимого, Творця, Промислителя, Суддю і Відплатника. Що Він є Творець, Промислитель і Воздаятель, це у всіх збереглося, а що Він є Дух нематеріальний, це не всі зберегли, але “змінили славу нетлінного Бога на подобу тлінної подоби людини, птаха, птаха, чотирилапого і гада” (Рим. 1:23). Вони розуміли Бога, тобто знали, що є Бог, але не як Бога Його прославили (Рим. 1:21). У східних народів більш піднесені про Бога мають поняття перси, індійці (азіатські та американські). Греки і римляни подрібнили, так би мовити, Бога. Американські, наприклад, індійці називають Бога всесвітнім духом – невидимим, всеосяжним. Це дуже високе уявлення, і собі самому залишений дух далі цього йти не може. Азіатські індійці глибше заглиблювалися в осягнення Бога, але, втримавши поняття про Його невидимість, всемогутність і вседіяльність, коли задумали точніше визначити Його творчі й промислительні дії, наплутали багато недолугого й написали багато нечуваних історій.
Так ось у якому сенсі є ті, хто не знає Бога! А не в тому, ніби є народи, які не сповідують буття Бога. Якісь мандрівники дали свідчення, ніби зустрічали народи і народці, які зовсім не знали Бога і не віддавали Йому поклоніння. Вірно в цьому свідченні тільки те, що вони не чули сповідування віри і не бачили поклоніння Богові, – але щоб ні того, ні іншого не було… Для цього слід було їм побільше пожити між тими народами. Беккер у наші дні цілий місяць жив серед якогось народу – біля озер, через які тече Ніл, – і не бачив богошанування. “Але, – каже, – підійшов молодик – дивлюся, цар збирається кудись, збираються і всі старшини, готують бика. Прийшов певний день – пішли на якийсь пагорб і принесли бика в жертву”. “Їдь я, – каже Беккер, – днями двома-трьома раніше, міг би з усією щирістю свідчити, що цей народ не шанує Бога”.

Так зовсім викиньте з голови, ніби є ті, хто не визнає буття Божого. Є деякі вчені, які думають обійтися без Бога, і ведуть про це балачки й промови, і книжки пишуть, але, коли язик і перо тачають у них таке балаканиство, серце їхнє ж інакше говорить. Вони надуваються являти себе такими, що не вірують у Бога, але дуже сумнівно, щоб остаточно встигали в цьому і перед своєю совістю.

Знаючи Бога, всі і совісність виявляють, і шанують Бога, і моляться Йому, і сподіваються на майбутнє життя, в якому кожному воздасться за ділами його. Сила, що містить усі такі вірування і переконання, є дух. Припустимо ж ми з вами, що в кожній людині є дух – вищий бік людського життя, сила, що тягне її від видимого до невидимого, від тимчасового – до вічного, від тварі – до Творця, характеризує людину і відрізняє її від усіх інших живих тварюк наземних. Можна цю силу послаблювати різною мірою, можна криво тлумачити її вимоги, але зовсім її заглушити або винищити не можна. Вона невід’ємна приналежність нашого людського єства і у кожного проявляє себе по-своєму.

Ось до яких промов завели ви мене своїм запитанням. Але не до лиха. Хотів же я писати вам не про це, а про те, що сталося і відбувається в душі від впливу духу в поєднанні з нею. Але про це – до наступного разу.

 

11. Вплив духу на душу людини і явища, що відбуваються звідси, в царині мисленнєвій, діяльній (волі) і чуттєвій (серці)

Беруся за те, що було перервано, – саме те, що прибуло в душу внаслідок з’єднання її з духом, “що від Бога” (1Кор. 2:12). Від цього вся душа перетворилася і з тваринної, якою вона є за природою, стала людською, з тими силами і діями, які вказані вище. Але не про це тепер мова. Перебуваючи такою, як описано, вона виявляє понад те вищі прагнення і піднімається на один ступінь вище, будучи душею одуховленою.

Такі одуховлення душі видно у всіх сторонах її життя – уявній, діяльній і чуттєвій.

У уявній частині від дії духу є в душі прагнення до ідеальності. Власне, душевна уявність уся спирається на досвід і спостереження. З того, що пізнається цим шляхом роздроблено і без зв’язку, вона будує узагальнення, робить наведення і добуває, таким чином, основні положення про відоме коло речей. На цьому б і стояти їй. Тим часом, вона ніколи не буває цим задоволена, але прагне вище, шукаючи визначити значення кожного кола речей у загальній сукупності творінь. Наприклад, що є людина – це пізнається за допомогою спостережень над нею, узагальнень і наведень. Але, не задовольняючись цим, ми ставимо собі питання: “Що значить людина в загальній сукупності творінь?” Дошукуючись цього, дехто вирішить: вона є голова і вінець створінь; дехто: вона є жрець – у тій думці, що голоси всіх створінь, які хвалять Бога несвідомо, вона збирає і підносить хвалу Всевишньому Творцеві розумною піснею. Такого роду думки і про всякий інший рід тварюк і про всю їхню сукупність породжувати має поклик душа. І породжує. Відповідають вони справі чи ні, це інше питання, але безсумнівно, що вона має поклик шукати їх, шукає і породжує. Це і є прагнення до ідеальності, бо значення речі є її ідея.

Це прагнення спільне з усім. І ті, котрі не дають ціни жодним пізнанням, окрім досвідчених, – і вони не можуть утриматися від того, щоб не поідеальничати проти волі, самі не помічаючи того. Мовою відкидають ідеї, а на ділі їх будують. Припущення, які вони приймають і без яких жодне коло пізнань не обходиться, суть нижчий клас ідей.
Образ погляду ідеальний є метафізика і справжня філософія, які як були завжди, так завжди і будуть у царині пізнань людських. Дух, завжди нам притаманний як істотна сила, сам Бога споглядаючи як Творця і Промислителя, і душу вабить у ту невидиму і безмежну область. Можливо, духу, за його богоподібністю, призначено було і всі речі споглядати в Бозі, і він споглядав би, якби не падіння. Але всіляко і тепер тому, хто хоче споглядати все суще ідеально, слід виходити від Бога або від того символу, який Богом написаний у дусі. Мислителі, які не так роблять, уже по тому самому не суть філософи. Не вірячи ідеям, які будує душа на підставі навіювань духу, вони несправедливо чинять, коли не вірять тому, що становить зміст духу, бо те є людський витвір, а це – Божественне.

У діяльній частині від дії духу є бажання і вироблення безкорисливих справ або чеснот, або навіть вище – прагнення стати доброчесною. Власне, справа душі в цій її частині (волі) є влаштування тимчасового побуту людини, хай благо буде їй. Виконуючи це призначення, вона все робить на тому переконанні, що те, що робиться, або приємне, або корисне, або потрібне для влаштованого нею побуту. Тим часом, вона цим не задовольняється, але виходить із цього кола і робить справи і починання зовсім не тому, що вони потрібні, корисні і приємні, але тому, що вони добрі, добрі і справедливі, прагнучи їх з усіма ревнощами, попри те, що вони нічого не дають для тимчасового побуту і навіть несприятливі для нього, а ведуться за його рахунок. В іншого такі прагнення проявляються з такою силою, що він жертвує для них усім своїм побутом, щоб жити відчужено від нього. Прояви такого роду прагнень повсюдні, навіть і поза християнством. Звідки вони? З духу. У совісті накреслена норма святого – доброго і праведного – життя. Отримавши звістку про неї через поєднання з духом, душа захоплюється її незримою красою і величчю і наважується ввести її в коло своїх справ і свого життя, перетворюючи і її за її вимогами. І всі співчувають такого роду прагненням, хоча не всі цілком віддаються їм, але жодної немає людини, яка б часом не присвячувала своїх праць і свого надбання на справи в такому дусі.

У чуттєвій частині від дії духу є в душі прагнення і любов до краси, або, як зазвичай кажуть, до витонченого. Власне діло цієї частини в душі – сприймати почуттям сприятливі або несприятливі свої стани і впливи совне за міркою задоволення або незадоволення душевно-тілесних потреб. Але бачимо в колі почуттів разом із цими корисливими – назвемо так – почуттями низку почуттів безкорисливих, що виникають зовсім окрім задоволення чи незадоволення потреб, – почуттів від насолоди красою. Око не хочеться відірвати від квітки і слух відвернути від співу, тому тільки, що те й інше прекрасне. Усякий упорядковує і прикрашає своє житло так чи так, бо так красивіше. Йдемо на прогулянку й обираємо місце для того по тому одному, що воно прекрасне. Найвища за все це – насолода, що доставляється картинами живопису, творами ліплення, музикою і співом, а й цього всього найвища – насолода творіннями поетичними. Витончені твори мистецтва тішать не однією красою зовнішньої форми, але, особливо, красою внутрішнього змісту, красою розумно-споглядальної, ідеальної. Звідки такі явища в душі? Це гості з іншої області, з області духу. Дух, який знає Бога, природно осягає красу Божу і нею єдиною шукає насолоджуватися. Хоча не може він виразно вказати, що вона є, але, потаємно носячи в собі приречення її, виразно вказує, що вона не є, висловлюючи це свідчення тим, що не задовольняється нічим тварним. Красу Божу споглядати, куштувати і нею насолоджуватися є потреба духу, є його життя і життя райське. Отримавши знання про неї через поєднання з духом, і душа захоплюється слідом за нею і, осягаючи її своїм душевним образом, то в радості кидається на те, що в її колі видається їй віддзеркаленням її (дилетанти), то сама вигадує й виробляє речі, в яких прагне віддзеркалити її, як вона їй видалася (художники й артисти). Ось звідки ці гості – солодкі, відчужені від усього чуттєвого почуття, що підносять душу від духу й одухотворяють її! Зауважу, що зі штучних творів я відношу до цього класу тільки ті, що їхнім змістом слугує божественна краса невидимих божественних речей, а не ті, що хоч і гарні, але представляють той самий звичайний душевно-тілесний побут чи ті самі наземні речі, що становлять повсякденне оздоблення того побуту. Не красивості тільки шукає душа, духом керована, але вираження в прекрасних формах невидимого прекрасного світу, куди вабить її своїм впливом духу.
Так ось що дав душі дух, поєднаний будучи з нею, і ось як душа є одуховленою! Не думаю, щоб що-небудь із цього ускладнило вас, прошу, однак, не мимохідь пробігти написане, а пообмірковувати гарненько і до себе докласти. Чи одухотворена ваша душа? Адже й ви співаєте та музикуєте! Колись ми з вами покритикуємо цей ваш бік за вказаною вимогою, що повинні представляти витончені мистецтва.

 

12. Висновки зі сказаного про три сторони людського життя. Можливість переходу з одного стану в інший і переважання тієї чи іншої сторони життя. Переважання душевності й плотяності як гріховний стан. Панування духовного життя як норма істинного життя людини

Давайте тепер із вами зведемо рахунки або зробимо висновки з усього наговореного. Бачите, скільки в нас сторін або, краще, ступенів життя! Є сторона і ступінь життя духовний, є духовно-душевний, є власне душевний, є душевно-тілесний (здається, я не відтінив його як слід – сюди належать спостереження з уявою і пам’яттю, бажання з потреб тіла і відчуття тілесних станів і вражень), є тілесний. П’ять ярусів, але обличчя людини одне, і це одне обличчя живе то одним, то іншим, то третім життям і, судячи з того, яким життям живе, набуває особливого характеру, що відбивається і в її поглядах, і в її правилах, і в її почуттях, тобто вона буває або духовною – з духовними поглядами, правилами і почуттями, або душевним – з душевними поняттями, правилами і почуттями, або тілесним – з тілесними думками, справами і почуттями (серединних станів – душевно-духовного і тілесно-тілесного – не беру до уваги, щоб не дробитися занадто. ) Не те це означає, щоб, коли людина буває духовною, душевність і тілесність не мали вже в ній місця, – але те, що тоді духовність у неї буває панівною, підпорядковуючи собі та проникаючи собою душевність і тілесність; так само не те, щоб, коли людина буває душевною, її духовність і тілесність не існували більш, – але те, що тоді душевність буває панівною, усім заправляє й усьому дає свій тон, і саму духовність вбирає в покрив душевності; також не те, щоб, коли людина буває плотською, її духовність і душевність зникли, – але те, що тоді все в неї обплітається, і духовність, і душевність плотськими бувають, підпорядковані плоті, її зневажають, її нехтують, її утримують у рабстві.

Оскільки на якому б ступені не перебувала людина, інші сторони її життя залишаються притаманними в ній, то на жодному ступені вона не буває закобалена так, щоб уже й вивільнитися не могла з цієї кабали, але завжди має змогу переходити з одного ступеня на інший, послабивши один бік свого життя і посиливши інший. Так і духовна людина може зісковзнути в душевність і тілесність, і тілесна – піднятися до духовності, коли та полюбить душевне і тілесне, а ця шукатиме духовного. Людина завжди вільна. Свобода дана їй разом із самосвідомістю і разом із нею становить сутність духу і норму людяності. Погасіть самосвідомість і свободу – ви погасите дух, і людина стала не людиною.

Але стверджуючи, що людина має свободу рухатися вгору і вниз ступенями життя свого, я не стверджую водночас, що їй однаково легко і зручно рухатися, чи зверху вниз іде вона, чи знизу вгору, чи що ці рухи можуть здійснюватися в ній так само швидко й часто, як переходи з однієї кімнати в іншу, які трапляються по кілька разів на день. Я хотів цим тільки сказати, що людина, яка себе усвідомлює і є вільною, є винуватець свого стану внутрішнього, і що якщо вона, потрапивши в такий стан, який схвалити не можна, залишається в ньому, то сама винна в тому й відповідальна перед Богом і людьми.

Кожна з показаних ступенів, або проявів, нашого життя натуральна в нас і, отже, не може бути несхвалюваною сама по собі. Не натуральний і, отже, сам по собі несхвальний той стан, у якому думки блукають, ширяють і вирують, бажання мінливі, збуджувані, коли їх збуджують пристрасті – не натуральні нам, а чужі, – і почуття серця хвилюються та мружаться через ці ж пристрасті. Я навмисне відтіняв ці неприродності всередині нас, говорячи про душевне життя, щоб зупинити на них вашу увагу. Навмисне і тепер згадую про це, щоб теж змусити вас краще вникнути в цю справу і поставитися до неї по її гідності. Блукання помислів, мінливість бажань пристрасних і тривоги серця невпинно турбують нас, не даючи жодної справи зробити так, як треба, і завжди майже збиваючи нас зі шляху. Це хвороба хоча загальна і повсюдна, але не природна, а нажита нами довільно. Ворог знає, наскільки вона підручна йому, і, зазіхаючи спокусити когось, насамперед намагається зіштовхнути його в цей вир, а саме: спочатку вводить у потік помислів, під ними потім запалює пристрасні побажання, а цими схвильовує серце.
Хто доведений до цього, у того спокуса дозріла. Якщо не схаменеться – падає і, впавши, захоплюється у вир бурхливих рухів помислів, побажань і почуттів, інколи ненадовго, інколи надовго, а нерідко й назавжди. Те життя, частинку якого, пам’ятаєте, ви випробували, все проходить у цьому вирі і буває, судячи з кухлів, де бурхливішим, де тихішим, де скромнішим, де нарозхрист – в усій своїй наготі і срамоті. Але й крім цього рідко хто буває вільний від тих бурлінь усередині. Ні-ні – і прорветься. Від блукань же думок і уявлень, не знаю, чи є хто вільний. Так ось цю хворобу нашу будьте ласкаві помітити (та ви вже її й помітили почасти, скаржачись на нестримність думок) – і, помітивши, взятися до праці лікування. У всякому разі не випускайте з думки, що всередині вас постійно притаманне щось недобре, що завжди готове збити вас із належного і спрямувати на недобре.

Що стосується душевності й тілесності, то вони самі по собі, як зазначено вже, безгрішні як природні нам; але людина, що сформувалася за душевністю або, ще гірше, за тілесністю, не безгрішна. Вона винна в тому, що дала в собі панування тому, що не призначене до панування і має займати підлегле становище. І виходить, що, хоча душевність природна, бути душевною людині неприродно; так само і тілесність природна, але бути тілесною людині неприродно. Похибка тут у винятковому переважанні того, що має стояти в підпорядкуванні.

Але коли в когось панує духовність, тоді, хоч це буде його винятковим характером і настроєм, він не грішить, по-перше, тому, що духовність є нормою людського життя, а отже, коли людина духовна, то вона є справжньою людиною, тимчасом як душевна і тілесна людина не є справжньою людиною, а по-друге, тому, що, хоч би хто був духовним, вона не може не давати належного душевності та тілесності, лише тримає їх не жирно і в підпорядкуванні духу. Нехай не широка у нього душевність (у наукових пізнаннях, мистецтвах і справах інших) і міцно обмежена плотськість – все він справжня, повна людина. А душевний (багатознаючий, майстер, ділок), а тим паче тілесний, – не є справжньою людиною, хоч би якою червоною вона не була зовні. Вона – безголова. Звідси проста людина, яка Бога боїться, вища за багатоосвічену й елегантну, але яка не має в цілях своїх і прагненнях догоджання Богові. За цим же судіть і про твори літератури та мистецтв. Твори, в яких все плотяне, з рук геть нехороші; але й ті, в яких панує душевність, не відповідають своєму призначенню, хоча вони вищі за плотяні. Такий суд тільки про ті твори, які далекі від духовних елементів; ті ж, які прямо ставляться вороже до всього духовного, тобто до Бога і речей Божественних, – прямо суть ворожі навіювання і терпимими бути не повинні.

Із цього ви бачите, що за природним призначенням людина має жити в дусі, духу підпорядковувати й духом проникати все душевне, а тим паче тілесне, а за ними – і все своє зовнішнє, тобто життя сімейне й суспільне. Се – норма!

Я не докладаю переконання вам жити в дусі і йому все підпорядковувати, вважаючи, що якщо ви добре розібрали все сказане, то рішення жити так уже притаманне вам. Ви вже й висловили своє рішуче бажання стояти на рівні людського життя, яким бути воно призначене. Бачите тепер, яким бути воно призначене, і, звісно, бажаєте явити його таким. Але ж ви й жили досі у своєму сімействі й у колі рідних так, як зображено, тобто за духом, хоч і науки проходили, і господарство знаєте, і в музиці та співі майстриня. Вам належить не заводити в собі духовність, а підтримувати її й зберігати, оберігаючи себе від впливів і потягів душевно-тілесного життя, у вири якого ви почали потрапляти. Про це-то ми з вами і змовилися тлумачити. І, звісно, ви чекаєте якнайшвидше рішення: так як же бути-то?

 

13. Істинне щастя людини – життя за духом. Найтонша оболонка душі, що слугує посередницею між нею і тілом та засобом спілкування душ між собою і зі світом святих та Ангелів. Світлий і темний стан оболонки душі

Хотів відповідати на розміщене наприкінці минулого листа запитання, але підійшов день вашого Ангела, і мені спало на думку висловити мої вам із цієї нагоди доброзичливі побажання.

Бажаю вам насамперед здоров’я, тому що в ньому умова і здобуття всіх благ, які благом вважає людина, і насолоди ними, або куштування їх. Вже у хворого і розслабленого які можливі втіхи, коли всі почуття в ненормальному стані. Виняток треба зробити тільки для духовних утіх. Вони не підлягають такій залежності від стану здоров’я і можуть бути притаманні, незважаючи на страждання тілесні. Мученики під час самих мук істинно тішилися, воістину, а не язиком тільки говорили, що радіють.
А за цим чого побажати? Зазвичай бажають щастя. Бажаю вам щастя і я. Але що ж тут саме бажається?! Адже досі ніхто ще не визначив, що є щастя або хто воістину щасливий. Я так розумію, що щасливий той, хто відчуває себе щасливим. Так ось цього і бажаю вам, бажаючи щастя! Бажаю, щоб ви завжди почувалися щасливими. Від чого і як? Про це в людей стільки різних понять і смаків, що не розбереш. Я ж потихеньку вам скажу, що поки ви не в дусі живете, не чекайте щастя. Душевне й тілесне життя, за сприятливого перебігу, дають щось схоже начебто на щастя, але це буває швидкоплинний привид щастя, який скоро зникає. До того ж за них те бурхливе середовище, що утворюється між душею і тілом та підмітається пристрасними помислами, бажаннями і почуттями, завжди буває сильним, а за нього, з причини отрути пристрастей, можливе лише сп’яніння, яке забуває страждання, як буває і від опіуму, але не відсутність страждань і болю серця. Болі серця становлять невід’ємну приналежність того життя. Дух же витає за межами всіх хвилювань і туди забирає того, хто живе в ньому, і, даючи йому куштувати свої блага, що завжди перебувають, робить його справді і міцно щасливим.

Що ж? Тим і закінчити доброзичливі побажання? Ні, думаю, що цього мало. Якби життя наше закінчувалося цим життям, то, звісно, достатньо було б сказати: будьте здорові та щасливі. Але оскільки воно не закінчується так, а продовжується і за труною і там тільки є рішучим життям, то для повноти доброзичливих побажань не можу не побажати вам, щоб ви сподобилися і там бути блаженною. Буди ж вам і там бути блаженною. Я цього від усієї душі і понад усе вам бажаю і молю старанно Господа, нехай проведе Він вас безбідно шляхом теперішнього життя і після нього вселить у Царство Своє всеблаженне.

При цьому, звичайно, у вашій свідомості уявляються дуже суворі умови. Є, звичайно, умови рішучі, але чи суворі вони? На це скажу поки що загально: і так, і ні, судячи з того, як кого поставлено з дитинства; і судячи з цього ж пред’являю, що для вас вони не суворі. Ви вже й виконуєте їх. Тільки стережіться і не відступайте.

Приходить мені і ще на думку послати вам до вашого свята цукерку, але не знаю, чи зумію скласти її. Спробую.

Якщо ви не забули, колись я заводив із вами мову про якусь тонку-претонку стихію, яка тонша за світло. Звуть її ефір. І нехай: не в імені справа, а у визнанні, що вона є. Я визнаю, що така найтонша стихія є, все проникає і всюди проходить, слугуючи останньою гранню речового буття. Припускаю при цьому, що в цій стихії витають усі блаженні духи – Ангели і святі Божі, – самі будучи зодягнуті в якийсь одяг із цієї ж стихії. З цієї ж стихії і оболонка душі нашої (майте на увазі при цьому слові і дух, який є душа душі нашої людської). Сама душа – дух, нематеріальна, але оболонка її з цієї тонкої нематеріальної стихії. Тіло наше грубе, а та оболонка душі – найтонша є і служить посередницею між душею і тілом. Через неї душа діє на тіло і тіло – на душу. Але про це я мимохідь говорю. Утримайте тільки в думці, що душа має найтоншу оболонку і що ця оболонка така сама й у нашої душі, яка у всіх духів. Із цього вам неважко вже вивести висновок, що та всесвітня найтонша всесвітня стихія, з якої ці оболонки і в якій витають усі духи, є посередницею і для взаємного спілкування наших душ і духів тих.

Тепер відірвіться від цього уявлення і перейдіть увагою до звичайних між нами справ. Ви живете тепер у Москві, сидите в стінах своєї квартири, оточені звідусіль будівлями і, куди не звернете очі свої, усюди зустрічаєте перепони: багато предметів перепиняють гострозорість і далекозорість очей ваших. Але якби вам піднятися над Москвою на якій-небудь кулі, ви побачили б безперешкодно не тільки її всю, а й околиці її. Якщо б вам ще вище піднятися, то ви і що є далі навкруги побачили б. Посиль ваш зір і підніми вас ще вище і вище – ви можете побачити Київ, Париж, Лондон тощо. Усе це тому, що зір ваш став гострозорим і ніяких йому немає перешкод бачити.

Переходьте тепер знову до святих Божих. Та стихія, про яку йдеться, усюди проходить і ніякої ніде перешкоди не зустрічає собі. Промінь сонця проходить крізь скло, а та стихія – і крізь скло, і крізь стіни, і крізь землю, і крізь усе. Але як вона проходить крізь усе, так і ті, що витають у ній, можуть проходити крізь усе, коли треба (як Спаситель пройшов у світлицю, де були апостоли, “дверима зачиненими”) (Ін. 20:26). Мешкають вони в певному місці, але, коли їм велено або дозволено, негайно переносяться куди потрібно по тій стихії і ніяких перешкод не тільки не зустрічають, але й не бачать. Коли потрібно, переносяться, а коли немає такої потреби, на своєму місці перебуваючи, бачать в усіх напрямках, що де є і що де діється. І коли очі свої звертають на землю, тобто на нас грішних, то ясно бачать і нас, тільки не це грубе тіло наше, до якого їм діла нема, а бачать саму душу нашу, як вона є, не безпосередньо, а за допомогою оболонки душі, спорідненої з їхньою оболонкою і тією стихією, у якій вони живуть, бо стан душі правильно відбивається в її оболонці.

Дозвольте тепер уявити: сидять двоє і розмовляють, при цьому душа кожного налаштована своїм чином. Кожен з них не бачить, що на душі в іншого, через грубу завісу тіла, за якою ховається душа; а Ангели і святі, якщо звернуть погляд на них, побачать душу їхню, як вона є і що в ній є, бо яка вона і що в ній – відбивається в її оболонці. Якщо в ній святі думки і почуття, оболонка світла, і при кожному святому почутті світла особливим чином. А якщо думки і почуття її не зовсім чисті, то оболонка її не світла і від кожного нечистого почуття своїм чином затьмарена, будучи то як туман, то як морок ночі. Якби ви піднеслися на небо й ангельський зір, позбувшись, звісно, і цього тіла, то, глянувши на землю, ви побачили б замість різноманітної маси людей якісь тіні світлі, напівсвітлі, туманні, похмурі, до того ж не дивно, що світло вбрані здалися б вам похмурими, якщо в них погана душа, а вбрані в лахміття – світлими, якщо їхня душа чиста. І ось такими-то бачать нас небожителі і, судячи з того, якими бачать, радіють про нас або сумують.

Дозвольте вас запитати: якою бачить вас свята, ім’я якої ви носите, і особливо нині, коли вона уважніше придивляється до вас заради того, щоб і ви старанніше зверталися до неї? Якою бачить вас Ангел хранитель, який завжди при вас перебуває, і Сам Господь, який з тілом по праву Отця сидить (Пс. 109:1, Мк. 16:19), а й з нами обіцяв бути “у всі дні” (Мф. 28:20)? Якою вони вас бачать, такі ви й на ділі. Попереджаю, що таким питанням я не думаю збентежити вас і тим затьмарити ваше свято, навпаки, сподіваюся доставити вам духовну розраду і радість. Бо не можу очікувати, щоб з неба вас бачили похмурою або туманною. Ви ще не встигли отуманитися, тому видимі світлою. Принаймні моє щире доброзичливість вам у день вашого Ангела є: нехай будете і будете завжди такі, щоб небожителі завжди бачили вас світлою. Тоді з цього життя прямо до них туди і перейдете. Ось цього вам від усієї душі й бажаю.

 

14. Оболонка душі буває світлою або темною відповідно до внутрішнього настрою. Приклади. Потемнілу душу бачать біси

Хочу на додаток до попередньої промови і ще дещо сказати про те саме. Перекажу вам кілька досвідів того, що душа в оболонці своїй точно набуває вигляду, відповідного її внутрішньому настрою. За життя святого Андрія, Христа ради юродивого, був у Константинополі ієрей (з неодружених), пістник, усамітнювач, молитовник. Усі його шанували. Але зустрівся з ним святий Андрій і бачить, що він одягнений якимось темним туманом, а біля шиї в нього обвилася змія з написом “змія сріблолюбства”. Ось яка була душа його! А, між тим, цього ніхто не бачив. Побачили просвічені очі духовні святого Андрія1. Але в небожителів вони ще просвіченіші. Таким чином, тоді, коли нам здається, що ніхто нас не бачить, які ми, нас бачить незліченна безліч очей. Бачите, скільки зірок на небі! Очей, на нас звернених, ще більше.

Але ж і самі ми можемо, якщо не бачити, то визначати, які ми. Це говорить нам совість – непідкупний суддя. Її можна на деякий час заглушити, але вона завжди встигає вивільнитися з-під гніту і підняти свій голос, навіть і в не зовсім совісних. А в неопорочених голос її завжди чистий і дзвінкий. Вона є й іменується гласом Божим у дусі людини. У ній же відбивається і те, якої думки про нас або який мають на нас погляд небожителі. Так от, коли совість каже, що ми чисті в усьому перед Богом і людьми, то це свідчення совісті світлом відбивається навколо душі нашої – і всі з неба бачать нас світлими. А якщо совість докоряє, що ми нечисті, то ми видимі буваємо темними. Але ближче за тих бачать нас завжди Ангели-охоронці: кого темним, кого світлим, судячи з внутрішнього настрою – постійного чи випадкового.

Крім Ангелів і святих бачать нас невидимо для нас і темні сили. Тільки вони, коли душа світла, не можуть дивитися на неї, боячись, подібно до нетопирів, світла, а споглядають на неї лише тоді, коли вона затьмарюватися починає. Вони всюди зграями шмигають і, щойно помітять десь потемнілу душу, негайно нападають на неї огулом і починають крутити її туди й сюди помислами, пристрасними бажаннями та хвилюванням почуттів. Та область бурхлива, про яку я говорив, що між душею і тілом беззаконно влаштована, є місце, де біси підсідають до душі і починають підмітати її, як прах вітром. Вони зазіхають підкрастися і до світлих душ, але бувають відбиті і вражені, як стрілою, променями світла. В Антіохії був волхв Кипріан. Один юнак просив його привернути до нього своїм чаклунством Іустину, прекрасну християнку, яку він хотів узяти собі за дружину, а вона й дивитися на нього не хотіла. Кипріан кілька разів посилав до неї бісів, які перебували в нього на службі, щоб вони по-своєму розворушили в ній любов до юнака, але ті підходили до її житла, а всередину увійти не могли і, повертаючись, розповідали, що звідти, зсередини, їх відображає й обпікає світло, бо та Юстина, як хмарою якоюсь, вбрана світлом, і їм подивитися на неї не вдалося2.

Ось найкращий приклад того, якою світлою буває душа, коли вона буває християнка, чиста в совісті своїй і Господу віддана. За чистої совісті страх Божий сповнює душу і зберігає її недоторканною. Тоді і Господь, Який скрізь є і все виконує, відвідує душу ту, і вона вся стає світлом і сяє, як зірочка.

Зберігшись такою чистою і світлою, душа і на той світ переходить, після виходу з тіла, такою ж світлою. Святий Антоній розмовляв одного разу з учнями своїми і побачив смугу світла, що піднімається до небес. Вдивившись у неї і розрізнивши, що там таке, він сказав: “Це Аммон святий сходить на небо в супроводі Ангелів”.
Так ось про що переживайте. На видимість свою зовнішню не покладайтеся, бо можливо, що інше бачиться в нас, а інше – ми на ділі. Але ж, звичайно, бути краще, ніж здаватися. Пригадую слова Василія Великого, який каже: “Тіло – наше; що крім тіла є в нас, починаючи з одягу, – це є те, що нас оточує. А що ми? Ми – душа (з духом). Ось туди-то, відволікшись від усього поза нами сущого і від самого тіла, треба зібратися, увійти в себе, пороздивлятися все і вирішити: що ж ти таке, матінко, душа наша?”

Це повертає нас до того, від чого ми трохи відхилилися, – саме, до рішення, як бути, щоб жити в дусі і ним одухотворяти душу і тіло і все своє зовнішнє? Але про це до іншого разу.

* * *

1 Святий Андрій, поговоривши наодинці з цим ієреєм, привів його до каяття, і він виправився.

2 Що далі було, нам тепер не потрібно. І юнак, і волхв навернулися до Христа. Див. Четьї Мінеї.

 

15.Як святі чують наші молитви. Додаток про молитву

Дуже радий, що вам сподобалася моя промова про ту стихію. Прийміть же її, міцніше закарбуйте в голові й завжди тримайте в думці. Побачите, як вона буде вам у всьому помічна. Скільки вона роз’яснює предметів і скільки приносить розради! Вам, мабуть, доводилося чути запитання, як святі чують молитви наші, або, можливо, і самі ви ставили його собі. У відповідь на нього тлумачать-толкують-толкують, а питання все залишається питанням. По-моєму ж, при припущенні тієї стихії виходить: як святі можуть не чути наших молитов? Ви знаєте, як діє електричний телеграф? У Петербурзі, наприклад, заводять відомий апарат – тієї самої миті та дія петербурзька відбивається в Москві в такому самому апараті й у тому самому значенні, в якому там відбувається рух. Чому так буває? Тому що і апарати ті однорідні, і дріт, що з’єднує їх, до них же підлаштований. Так, що дія такого телеграфа – то наша молитва. Ми і святі – ніби два апарати однорідні; середовище, в якому святі і яким оточені душі наші, – це дріт. Коли істинна молитва – сердечна – подвигнеться в душі, тоді вона по тій стихії, впливаючи на неї, як променем світла пролітає до святих і сказує їм, чого ми хочемо і про що молимося. Між нашою молитвою і почуттям немає проміжку – тільки треба, щоб молитва йшла з серця. Воно в нас і є телеграфний для неба снаряд. Ті ж молитви, які не з серця, а з голови тільки і з язика йдуть, не дають променя, що сходить на небо, і не бувають чутні там. Та це й не молитва, а тільки прийоми молитовні.

Можливо, і не помічаючи того, ви прописали досвідчене посвідчення в сказаному. Пишете, що помолилися старанно – і негайно заспокоїлися, отримавши всередині запевнення, що вас вилучать із того, що вас мучило; а потім і самою справою то влаштувалося. Ось і виходить, що правильним є моє порівняння молитви сердечної з телеграфом, невидимо до неба проведеним по тій стихії. З вашого серця пішов удар, або промінь, до неба, тією самою лінією, або таким самим променем, з неба прийшло до вашого серця у відповідь те, що вам потрібно було. Так і завжди буває з усіма молитвами, що виходять із серця. Виконання і такої молитви не завжди негайно настане, а почути її відбувається негайно.

Не натішуся, що так було з вами. Даруй, Господи, щоб так бувало з вами і частіше. Пригадайте, як ви тут молилися, і завжди намагайтеся так молитися, щоб молитва йшла з серця, а не язиком тільки вимовлялася і розумом мислилася.

Якщо так влаштуєтеся, то ось вам буде ділове вирішення питання, як бути, щоб жити в дусі. Бо така молитва є життя духу. Тут дух у Бозі перебуває і з ним єднається, і в цьому вся сила життя його. Знайте ж, що тільки тоді й означає, що дух живе, коли він молиться так, як ви помолилися. Коли ж немає такої молитви, це означає, що він завмер, якщо не зовсім заглушений.

Не буду приховувати від вас, що хоч помолилися ви так, але, щоб завжди так молитися, навряд чи зможете. Таку молитву Бог дає або Ангел хранитель збуджує. І вона приходить і відходить. З цього не випливає, однак же, що нам дозволено залишати працю молитовну. Приходить вона, коли хто трудиться в молитві, а хто не трудиться, до того не прийде. І бачимо, що святі отці багато трудилися в молитві і працями цими зігрівали в собі дух молитовний. Як доходили вони до цього, зображення того залишили вони нам у своїх писаннях. Все ними на цей предмет сказане становить науку про молитву, яка є наука з наук. Прийде час, ми з вами пройдемо цю науку, а тепер я торкнувся того тільки мимохідь: до слова довелося. І ще додам: важливіше за молитву нічого немає. Отже, і трудитися над нею треба і старанніше, і найбільше. Даруй вам, Господи, старанність до такої праці.

Ваші смиренні про себе думки і почуття суть ангельські почуття. Які досконалі і які світлі Ангели! А вони всі смиренні, смиренніші за всіх людей. Смиренна душа завжди світла. Затьмарення душі починається, коли вона стане багато про себе думати, бо це справа темних сил. Даруй вам, Господи, не втратити ніколи таких почуттів, щоб завжди бути у світлі.

Ось і знову ми відбилися від свого питання. Вже потерпіть і ще.

 

16. Справжня мета життя. Спосіб життя відповідно до мети

Що таке з вами сталося? І що це за питання: “Не знаю, що зробити зі своїм життям. Треба ж що-небудь робити. Треба ж мету собі визначити”? Читаю і дивуюся, звідки народилися такі мудровані думки. Адже ви вже вирішили все це, висловивши бажання стояти на рівні з гідністю людини, якою їй личить бути за визначенням Божим. І мова у нас з вами про що йде, як не про це! Звідки ж ці у вас завдання?! Здогадуюся, що між вашими знайомими є прогресистки, або ви потрапили в суспільство, де були такі й розпускали свої мудрування. Вони зазвичай марять так. У них невпинно на язиці благо людства, благо народу. І ось ви, ймовірно, наслухавшись таких високих ідей, зачарувалися ними і, звернувши погляд на своє теперішнє життя, з жалем побачили, що животієте в колі сім’ї та рідних без користі й мети. На жаль! і ах! Як це досі ніхто вам не відкрив очей!

Якщо моя здогадка справедлива, то вам слідують поклони, чого заради ви про це не сказали, давши слово писати про все відверто. Так це, однак, чи ні, не можу залишити ваших завдань без вирішення. Повним розв’язанням їх слугуватиме вся наша бесіда; тепер я коротко висловлю тільки загальну думку, щоб ви побачили, що те життя, яке ви досі вели і ведете, є справжнім життям, і змінювати в ньому нічого.

Мету життя, точно, треба точно знати. Але чи мудрено це? І чи не визначена вже вона? Загальне положення таке, що як є загробне життя, то мета справжнього життя, всього, без винятку, має бути там, а не тут. Це положення всім відомо, і тлумачити про нього нічого, хоч про нього найменше пам’ятають на ділі. Але поставте ви собі законом для життя вашого всіма силами переслідувати цю мету – самі побачите, яке світло розіллється від того на тимчасове ваше на землі перебування і на справи ваші. Перше, що відкриється, буде переконання, що, отже, все тут є тільки засоби для іншого життя. Щодо ж засобів один закон: вживати їх і користуватися ними так, щоб вони вели до мети, а не відхиляли від неї і не заперечували їй. Ось вам і рішення вашого здивування: “Не знаю, що зробити зі своїм життям”. Дивіться на небо і всякий крок вашого життя так порівнюйте, щоб він був ступанням туди. Мені здається, що це так просто і водночас так всеосяжно.

Запитуєте: “Треба ж що-небудь робити?” Звичайно, треба. І робіть, що трапиться під руки, у вашому колі й у вашій обстановці, – і вірте, що це є і буде справжня ваша справа, більше якої від вас і не потрібно. Велика помилка в тому, коли думають, ніби для неба або, по-прогресистськи, для того, щоб зробити і свій внесок у надра людства, треба зробити великі й гучні справи. Зовсім ні. Треба тільки робити все за заповідями Господніми. Що ж саме? Нічого особливого, як тільки те, що кожному видається за обставинами його життя, чого вимагають окремі випадки, які з кожним із нас трапляються. Це ось як. Долю кожного Бог влаштовує, і весь перебіг життя кожного – теж справа Його всеблагого промислу. Отже, і кожен момент, і кожна зустріч. Візьмемо приклад: до вас приходить бідний – це Бог його привів. Що вам зробити треба? Допомогти. Бог, який привів до вас бідного, звісно, з бажанням, щоб ви вчинили у ставленні до цього бідного, як Йому завгодно, дивиться на вас, як ви насправді вчините. Йому завгодно, щоб ви допомогли. Допоможете? Угодне Богові зробите – і зробите крок до останньої мети: спадщини неба. Узагальніть цей випадок – вийде: у всякому випадку і при всякій зустрічі треба робити те, що хоче Бог, щоб ми зробили. А чого Він хоче, це ми достеменно знаємо з приписаних нам заповідей. Допомоги хто шукає? Допоможи. Образив хто? Прости. Самі образили кого? Поспішайте випросити прощення і помиритися. Похвалив хто? Не пишайтеся. Побранив? Не гнівайтеся. Прийшов час молитви? Моліться. Працювати – працюйте, та інше, та інше, та інше, та інше… Якщо, все це обговоривши, покладете ви так у всіх випадках діяти, щоб справи ваші угодні були Богові, будучи звершеними неухильно за заповідями, то всі завдання щодо вашого життя вирішаться цим повно і задовільно. Мета – блаженне життя за гробом, засоби – справи за заповідями, виконання яких вимагають усі випадки життя. Мені здається, тут усе ясно і просто, і нема чого вам мучити себе мудрованими завданнями. Треба викинути з голови всі плани про багатокорисну, багатоосяжну, загальнолюдську діяльність, якою марять прогресистки, – і життя ваше буде споглядатися вкладеним у покійні рамки, яке без галасу веде до головної мети. Пам’ятайте, що Господь і склянки холодної води, поданої знемагаючому спрагою, не забуває (Мф. 10:42).
Скажете: “Але як же? Спосіб життя все ж таки треба обрати й визначити!” Та де ж це нам із вами визначити? Почнемо обмірковувати – і піде плутанина в голові. Найкраще і найнадійніше прийняти з покірністю, вдячністю і любов’ю те визначення, яке вимовляє Бог плином обставин життя. Беру справу стосовно вас! Ви тепер під дахом батьків. Чого краще бажати? Тепло, безпечно, привільно. І живіть, не залітаючи думками в далечінь і роблячи старанно все, що лежить на вас. “Але все ж, подумайте, так назавжди залишатися не можна, має нарешті початися життя своє – особливе. Тут як бути? І як про це не подумати?” Ось вам найкраще про це думання: віддайте себе в руки Божі й моліться, щоб Він улаштував вас, як Він вважає за краще, щоб ваша доля не заважала, а сприяла вам досягти блаженного життя за гробом, не мріючи про блискучу долю. Так налаштувавшись, чекайте з терпінням, що нарешті вирішить про вас Бог. Вирішить же Він збігом обставин і волею батьків. Утвердившись у цих думках і заспокоївшись у Бозі, живіть, не будуючи пустопорожніх планів, і робіть справи, які на вас лежать у відношенні до батьків, братів і сестер, до інших рідних і до всіх людей. Але ніяк не думайте, щоб це життя було порожнім. Усе, що ви не робитимете в цьому порядку, буде діло, і, якщо робитимете зі свідомістю, що так слід за заповідями і що так хоче Бог, – діло, Богу угодне. Так усяка дрібниця.

Здається, я все вам розтлумачив. Докладу тільки бажання, щоб ви гарненько вникли в прописане, затвердили те і так налаштувалися. Пророчу вам, що знайдете повний спокій і не будете більше бентежитися думками: “Нікуди негоже моє життя – нічого корисного не роблю”, тощо. Тільки ще серце треба тримати на прив’язі, а то воно багато дурниць городить. Щоправда, що й без серця погано: бо де серця немає, там що за життя, – але все ж волю давати йому не слід. Сліпо воно і без суворого керівництва негайно в рів потрапить.

Благослови вас, Господи!

 

17. Вклади в небесну скарбницю. Богоугодне життя. Мрії прогресисток про загальне благо людства та їхня брехливість

Дуже радий, що ви прийняли до серця написане в минулому листі й погоджуєтеся так саме себе тримати. Допоможи вам, Господи!

Це життя Бог нам дав, щоб ми мали час приготуватися до того. Це коротеньке, а те кінця не має. Але хоч воно коротеньке, а в продовження його можна заготовити провіанту на цілу вічність. Усяка добра справа туди відходить, як внесок невеликий; з усіх таких внесків складеться загальний капітал, відсотки з якого й визначатимуть утримання вкладника на всю вічність. Хто більше пошле туди вкладів, того утримання буде багатшим, хто менше – того й утримання буде менш багатим. Господь усякому воздає за ділами його.

Ось про це і має бути тепер у нас уся турбота, щоб побільше переслати туди вкладів. І турбота ця не хитра і не важка, як засвідчує Сам Господь, кажучи: “Іґо… Моє благо, і тягар Мій легкий є” (Мф. 11:30). Я пояснював вам це стосовно думок, що збентежили вас, щоб відповісти на скорботу вашу, ніби ви живете без користі і проживете все життя без користі, якщо так будете жити, як живете. Весь же лад християнського життя такий: віруй у Бога, що в Трійці поклоняється, спасає нас у Господі Іісусі Христі благодаттю Святого Духа, і, отримуючи благодатні сили через Божественні таїнства Святої Церкви, живи за заповідями Євангелія, надихаючись сподіванням, що Бог за малу посильну працю нашу, заради віри в Господа Спасителя й слухняності Йому, не позбавить нас небесного. Це я навмисне додаю, щоб ви бачили, в якому дусі повинно творити справи нам, християнам сущим. Бо інші кажуть: роби-роби, а інші: віруй-віруй. Треба те й інше: віру поєднувати зі справами і справи з вірою.

Але все ж головним чином увага має бути зосереджена на виконанні заповідей. Уже віруємо – що ще? Твори заповіді – бо віра без діл мертва. І подяка Господу, що Йому завгодно було цінність справ наших визначати не їхньою широтою і величчю, а внутрішньою нашою прихильністю під час їхнього виконання, оточивши тим часом нас безліччю випадків для виконання справ з волі Його, тож якщо уважно дивимося на себе, то можемо щохвилини робити справи богоугодні. Для цього немає потреби ходити за море, як прогресистки, а дивись навколо кожен день і годину: на чому бачиш печатку заповіді, виконуй те невідкладно в тому переконанні, що такого, а не іншого діла вимагає від тебе в цей час Сам Бог.

Потрудіться і ще міцніше встановитися в такій думці. Як тільки встановитеся, почне спокій приливати до вашого серця від упевненості, що кожну хвилину ви працюєте Господу. Цей початок усе обіймає. Навіть коли вам велять заштопати панчоху меншому братові і ви зробите це заради заповіді Господньої – слухатися і допомагати, це буде зараховано до суми справ, Богу угодних. Так усякий крок, усяке слово, навіть рух і погляд – усе можна перетворити на засіб ходити у волі Божій і, отже, щохвилини рухатися до останньої мети.
Прогресистки мають на увазі все людство і, щонайменше, весь свій народ огулом. Але ж людство або народ не існує як одна особа, щоб можна було що-небудь для нього зробити зараз. Воно складається з приватних осіб: роблячи для одного, робимо в загальну масу людства. Якби кожен, не пучачи очей на спільність людства, робив можливе для того, хто в нього перед очима, то всі люди в сукупності в кожну мить робили б те, чого потребують усі, хто цього потребує, і, задовольняючи їхні потреби, улаштовували б добро всього людства, складеного з достатніх і недостатніх, з немічних і сильних. А то в думках тримають благо всього людства, а що перед очима, то пропускають поза увагою, – і виходить, що вони, того загального не маючи можливості робити, а це приватне пропускаючи, нічого не роблять для головної мети життя.

У Санкт-Петербурзі мені розповідали такий випадок. Один джентльмен на якихось зборах юних дбайливців за загальне благо – це було в самий розпал прогресистської маячні – тримав сильну промову про любов до людства і народу. Усі захоплювалися. Але повертається він додому; людина, що служила в нього, якось не скоро відчинила двері (це йому вже не здалося), потім свічку не скоро подала, потім із люлькою щось сталося, та й холодно було в кімнаті… Не витримав, зрештою, наш філантроп і розсварив свого слугу. Той – якесь заперечення, а цей його в груди. І ось наш хлопець: там розпарився від любові до людства, а тут і з однією людиною не міг вчинити як слід. І в той у нас перший розпал прогресистської маячні красуні, кидаючись у палітурні заклади, нерідко матерів своїх лишали без шматка хліба, а все ж таки мріяли, що вони якимось чином ідуть уперед і благо людства влаштовують. Уся біда від надто широких кругозорів. А краще, смиренно потупивши очі, дивитися під ноги і розбирати, який де зробити слід крок. Це найвірніший шлях.

Вдруге говорю вам усе про те саме, щоб усе це міцніше засіло у вас у пам’яті, і захищаю вас від затуманення, яке наводять на душу прогресистські мрії.

 

18. Значення духовних потреб серед інших сторін людського життя. Єдине на потребу. Панування духу як природна гармонія всіх потреб, що може дати мир і спокій. Відсутність цього спокою в людстві. Загальна суєта і крах духу. Зародок цього сум’яття виходить разом із народженням

Тепер нам ніщо вже не заважає звернутися до вирішення залишеного питання. Але щоб його самого відновити, потрудіться пригадати сказане.

Зрозуміли ми з вами, що в людини є три, а з проміжними – п’ять ярусів життя: духовний, душевний і тілесний; що кожен із них дає свою суму потреб, природних і властивих людині; що ці потреби не всі однієї гідності, але одні вищі, інші нижчі, і що відповідне задоволення їх дає людині спокій. Духовні потреби вищі за всі, і коли їх задовольняють, то інші хоч і не будуть задовольнятися, спокій буває; а коли їх не задовольняють, то, якби всі інші задовольнялися багато, спокою не буває. Чому задоволення їх і називається “єдиним… на потребу” (Лк. 10:42).

Коли задовольняються духовні потреби, то вони навчають людину ставити в згоду з ними задоволення й інших потреб, так що ні те, чим задовольняється душа, ні те, чим задовольняється тіло, не суперечить духовному життю, а йому посприяє – і в людині оселяється повна гармонія всіх рухів і виявів її життя: гармонія думок, почуттів, бажань, підприємств, стосунків, насолод. І се – рай! Навпаки, коли дух не задовольняється і це “єдине… на потребу” забуте, тоді всі інші потреби розбігаються в різні боки і кожна вимагає свого, і як їх купа, то голоси їхні, як галас на базарі, оглушують бідну людину, і вона кидається як очманіла то туди, то сюди по їхнє задоволення. Але спокою ніколи не має, бо коли одна задовольняється, інші не вдовольняються тим і, не вважаючи себе чимось нижчим від тієї, що вшанована задоволенням, наполегливо вимагають свого, як у матері, коли вона нагодує одну дитину, інші п’ять кричать. Тому всередині в такого шум, гам, розволока на всі боки і в усьому безлад. Тут же зароджується і та бурхлива смуга, про яку була особлива мова, і ще більше обурює і безладнує все внутрішнє. Такий нічим не задоволений, завжди в тузі, то, стомившись, стоїть, витріщивши очі і дивуючись, що б почати, то кружляє і кружляє. І це є суєта і крах духу!

Ось звідки і народжується питання: так як же бути-то? Як зробити, щоб духовна сторона була в нас переважаючою і, заправляючи всім, вносила лад у життя наше?
Скажу вам наперед, що цьому питанню не було б місця, якби життя, притаманне нам, розвивалося як слід. Бо і тілесні з душевними потреби так само природні нам, як і духовні, і задоволення їм саме по собі не може вносити безладу і сум’яття в життя, як і задоволення духовним. Розвивайся вони всі в ладі й природній взаємопідпорядкованості – і життя людське текло б пречудово як добре. Посадіть насіннячко, поливайте, тримайте в належній теплоті – воно дасть паросток, стовбур, листок і, зрештою, цвіт чарівний. Так було б і з людиною. Розкривайся вона в природному чині – буде завжди виходити прекрасна людина. Чому ж це ми ні себе, ні інших не бачимо прекрасними? Чому життя наше покривляється?

Пригадайте, що з вами було після того, як ви поринули трошки в той вир, або те бурхливе життя. Адже у вас всередині сильне сталося сум’яття. Повторись це кілька разів – і ви, якщо не вживете запобіжних заходів, вплететеся в той самий вир, і піде в вас життя, що є метушня і крах духу. То чи не можна нашу безладність пояснювати тим, що є безладні люди: ми захоплюємося ними і засвоюємо собі їхню безладність? Ви ось тільки тепер почали підпадати під вплив цієї безладності, виховання ж ваше пройшло під впорядковувальним впливом благочестивого сімейства вашого і ваших рідних. А інші, у яких сім’я і спорідненість живуть бурхливо і сум’ятено, з дитинства засвоюють цю сум’ятенось і в ній виростають. Так от, можливо, і причина, від якої покривляється наше життя, – від природної течії, але в неї входить неприродне сум’яття?

Ні, цим справа не пояснюється, бо лишається і ще питання: а в це коло людей як зайшло сум’яття? Звідки воно в родинах і в суспільстві? Зовні людина буває такою, якою є всередині. Безладність у сімейство і суспільство увійшла зсередини людини. Не будь його всередині, не було б його і зовні. Тепер зовнішнє віддає назад внутрішньому те, що від нього отримало. І знову запитання: всередину-то ж звідки воно зайшло? І ще скажу: зовнішнє бурління впливає всередину і там себе відтворює, тому що зародок його і схильність до нього є вже всередині. Ви тоді були збентежені й спокою не знаходили. Чому? Ви промовчали, а я не сказав вам, бо був не час. А тепер скажу. У ті два дні, пустившись у бурхливе життя, ви захоплювалися, серце ваше співчувало якщо не всьому, то багато чому. Від цих співчуттів бурління і сум’яття виникли і в вас. Прийшовши до тями, ви побачили в собі новину. Совість доповіла вам, що ця новина – справа ваша, і справа неналежна, і почала вас за це карати. Підкоряючись цьому голосу, ви тоді все добре обговорили і правильно оцінили те життя.

Після цього, якщо вам ще доведеться потрапити в це сум’яття і ви, як неодноразово вже говорив я, триматимете серце своє далеко, не даючи йому волі, коли воно почне рватися на співчуття, – то ви не будете відчувати випробуваного томління. Але це я згадую мимохідь. Мова ж моя про те, звідки у вас, що жили досі в інших порядках, це співчуття до того безладного. Дозвольте розібрати і знайдете, що воно у вас і раніше було всередині, але було приховано, а тепер вийшло назовні. Зовнішні впливи не дають нічого нового, а тільки збуджують те, що вже є всередині. Скажу вам приклад. Я бачив прокажених. Діти їхні народжуються гарненькими і ростуть зовсім здоровими. Але приходить час, проказа проявляється і в них, і вони починають бути, як і батьки їхні та як усі інші прокажені. Звідки вона? Вийшла зсередини! А туди звідки потрапила? Отримано разом із народженням.

Із цього вам неважко буде зробити таке наведення, що якщо ми бачимо всередині себе безладність і сум’яття – думок, почуттів, бажань, починань, справ – і кружляємось у них, то це тому, що зародок усього цього внесено до нашого єства, і що цей зародок безладдя, розкриваючись разом із розкриттям наших сил і потреб, вносить у них сум’яття і робить таким чином усе наше життя сум’ятеним і бурхливим.

Дозвольте тепер розсудити, звідки цей зародок. Кажу: будьте ласкаві міркувати про це, тому що інакше не зможемо ми знайти задовільної відповіді на кілька вже разів повторене запитання: як же бути? Хто хоче успішно лікувати хворобу, повинен дошукатися причини її. Без того лікування не може мати правильного перебігу й успіху.

Так ось про що тепер треба поговорити.

 

19. Первородний гріх як джерело внутрішнього сум’яття та безладу. Можливість лікування пошкодженого гріхом стану людини

Хоч я писав вам розсудити і сам обіцяв поговорити про те, звідки в нас зародок внутрішнього сум’яття і безладдя, але ж відомо вже, і ви знаєте, звідки він. Отже, нема чого й міркувати, а тільки пригадати, як ми віримо про це. Віримо, що такий зародок не Творцем під час створення людини вкладено в єство наше, а привнесено після створення – силою падіння прабатьків наших, які, порушивши заповідь, пошкодили й розбудували єство наше, яке розлагодженим і пошкодженим передали і потомству своєму, тобто всьому роду людському.

Так воно перейшло і до нас із вами і служить причиною того сум’яття і тієї безладності всередині нас, від яких походять усі безлади і ззовні, у приватному житті кожної особи, родинному і суспільному житті. Чому ця безладність, хоча отримується нами в зародку разом із народженням, але не є природною для нас, не належить до природи людської, не така істотна в ній, щоб без неї людина була вже не людиною, а, навпаки, без неї-то людина і буває справжньою людиною. Вона є хвороба наша, і тільки після усунення її ми можемо з’являтися здоровими в такому вигляді, в якому слід нам бути за єством, як воно вийшло з рук Творця. Пригадую ваше бажання стати на рівні гідності людської. Вилікуйте в собі хворобу означену – і станете такими.

Запам’ятайте, що внутрішнє наше сум’яття і безладдя природжені нам, але не природні, не перебувають у природі нашій як суттєва частина її, а втиснулися між природними частинами і їх розлаштовують і у власній кожній частині діяльності, і в їхніх взаємних відносинах. Якби це природно було, то не спричиняло б своєю присутністю страждання і муки, які ми від цього відчуваємо. Що природно, то радість життя становить, а що противно природі, то її томить і мучить.

З іншого боку, якби це природно було, то, коли б хто з’явився вільним і чистим від того, вже він не був би людиною. Але ми знаємо Людину, Яка була абсолютно чиста від цього і все ж таки була людиною – справжньою людиною. Знаємо також, що й усі, котрі зодягаються в Нього, отримують область очищати себе, як і Він “чистий є” (1Ін. 3:3), і бути подібними до Нього.

Запам’ятайте, кажу, що ця безладність природжена нам, але не природна, – запам’ятайте, і переконання в тому тримайте міцно. Переконання це буде підтримувати у вас ревність до подолання цієї хвороби. Якщо вона не природна, то, значить, є можливість вилікувати її. Маючи ж цю надію, хто не надихнеться і самою справою вилікувати себе?

Природа наша в чистому вигляді достолюбезна. Самі Ангели дивляться на нього з любов’ю і здивуванням, коли воно є таким. Чи нам не бажати побачити його таким, і до того ж не зовні – в інших, а в собі самих? Але ж і все щастя наше і благополуччя в тому полягає, щоб позбутися цієї хвороби. Бо, коли її не буде, що завадить нам бути в блаженному стані й почуватися такими? Навпаки, якщо ця хвороба природна, то її вже не вилікуєш. Так і залишиться вона назавжди, скільки не трудися над вигнанням її. Прийми цю думку – і руки опустиш, кажучи в собі: так, вірно, вже бути. А це і є те згубне “непорозуміння”, в яке, вклавшись, віддають себе “студодіянню у творення всякої нечистоти” (Еф. 4:19).

І ще повторюю: тримайте переконання, що не природна нам безладність наша, і не слухайте тих, які кажуть: що тут тлумачити, так вже ми створені, нічого з собою не поробиш. Не так ми створені і, якщо візьмемося за себе як слід, що-небудь і зробимо з собою.

Усе це тлумачу вам, щоб ви захотіли взятися за себе і не допускати себе знову до тих мук, яких зазнали, а, навпаки, припинити в собі саму можливість їх. Як цього досягти, про це слід поміркувати.

 

20. Продовження. Пояснення розладу, внесеного в природу людини гріхом прабатьків. Спілкування з Богом слугувало джерелом панування духу над душею і тілом. Через порушення заповіді людина відокремилася від Бога і втратила панування над душею і тілом і підкорилася пануванню пристрастей. Зображення людини, яку після падіння терзають пристрасті

Продовжую. Що таке сталося з нами внаслідок злочину прабатьківського?! Природа наша залишилася та сама, частини і сили єства нашого залишилися ті самі, з тими самими законами і вимогами. Але не туди попрямувала наша свідомість зі свободою, через що збурили взаємне співвідношення наших частин і сил і, порушивши їхній першоподобний устрій, внесли розлад у загальну діяльність і життя людини, породивши із себе особливий клас руйнівних сил – пристрасті, які не є природними для нас, але здобули таку владу, що всіма силами нашими перевертають, як їм заманеться. Ось як усе це сталося.
Бог створив людину для блаженства, і саме в Ньому, через живе з Ним спілкування. Для цього вдихнув в обличчя її дихання Свого життя, що є дух, як уже згадувалося. Істотна властивість духу – свідомість і свобода, а істотні рухи його суть – сповідування Бога, Творця, Промислителя і Воздаятеля, з почуттям цілковитої залежності від Нього, що все виражається в аматорському погляді на Бога, безперестанній до Нього увазі та побожному перед Ним страху, з бажанням творити завжди бажане перед Ним за вказівкою законопосадовиці – совісті – та з зреченням від усього, щоб Єдиного Бога куштувати, і Ним Єдиним жити й насолоджуватися.

Людині дано в дусі свідомість і свободу, але не для того, щоб вона зазналася і сваволіла, а для того, щоб, усвідомивши, що все має від Бога, і для того, щоб жити в Бозі, все вільно і свідомо спрямовувала до цієї єдиної мети. Коли вона так буває налаштована, то в Бозі перебуває і Бог у ній перебуває. Бог, що перебуває в людині, дає духу її силу володарювати над душею і тілом, а далі і над усім, що поза нею. Таким і був первісний стан людини. Бог являвся прабатькам і підтвердив усе це Своїм Божественним словом, наказавши їм Його Єдиного знати, Йому Єдиному служити, у волі Його Єдиного ходити. Щоб вони не заплуталися в міркуваннях, як усе це виконувати, Він дав їм невеличку заповідь: не їсти плодів від одного дерева, названого Ним древом пізнання добра і зла. Так і почали жити наші прабатьки і блаженствували в раю.

Заздрив їм занепалий перед тим через гордість дух, що занепав, і збив їх зі шляху, нацькувавши їх переступити дану їм невеличку заповідь тим, що звабливо уявив, начебто, скуштувавши забороненого плода, вони скуштують такого блага, якого без цього й уявити не можуть – стануть, як боги. Вони повірили – і скуштували. Справа куштування, можливо, і не велика, але погано, що повірили, не знаючи кому. Можливо, і це не так би було важливо, якби не ті страшно злочинні думки і почуття до Бога, які, як отрута, влив у них злий дух. Він наговорив їм, що Бог заборонив їм куштувати від дерева для того, щоб і вони не стали богами. Цьому повірили.

Але повіривши так, вони не могли не прийняти ганебних про Бога думок, нібито Він заздрить їм і недоброзичливо до них ставиться, а прийнявши такі думки, не могли оминути і деяких недобрих до Нього почуттів і свавільних рішень: так ми ж самі візьмемо те, до чого Ти не хочеш допустити нас. “Так ось Він який, – засіло в них у серці про Бога, – а ми думали, що Він такий добрий. Ну, так ми самі себе влаштуємо наперекір Йому”. Ось ці-то думки і почуття були страшенно злочинні! Вони-то і означають явний відступ від Бога і вороже повстання проти Нього. У них усередині те саме сталося, що приписують злому духу: “Над хмарами… поставлю престол мій… і буду подібний до Вишнього” (Іс. 14:13-14), – і це не як летюча думка, а як вороже рішення.

Так свідомість зазналася і свобода виборола владу, взявши на себе влаштування своєї долі. Відпадання від Бога відбулося повне з відразою якоюсь і ворожим повстанням проти. За це і Бог відступив від таких злочинців – і живий союз перервано. Бог скрізь є і все містить, але всередину вільних створінь входить, коли вони Йому себе віддають. Коли ж у собі самих укладаються, тоді Він не порушує їхнього самовладдя, але, зберігаючи їх і утримуючи, всередину не входить. Так і прабатьки наші залишені одні. Якби покаялися якнайшвидше, можливо, Бог повернувся б до них, але вони наполягали, і за явних докорів ні Адам, ні Єва не зізналися, що винні. Настав суд і покарання вигнанням із раю. Тут схаменулися, але вже було пізно. Треба було нести накладене покарання, а за ними – і всьому роду нашому. Подяка Всемилостивому Богові, що Він хоч відступив від нас, але не покинув, влаштувавши предивний спосіб до возз’єднання нас із Собою.

Але це я зайшов трохи далеко. Нам треба увагу свою зупинити на тому, що сталося всередині людини. Ось що! Дух був владний над душею і тілом, тому що перебував у живому спілкуванні з Богом і від Нього отримував Божественну силу. Коли припинилося живе спілкування з Богом, припинився приплив і Божественної сили. Дух, собі залишений, не міг уже бути володарем душі й тіла, але був захоплений і сам заволоділий ними. Над людиною взяла гору душевність, а через душевність – тілесність, і стала вона душевною і тілесною. Дух хоч той самий, але без влади. Він заявляє своє існування то страхом Божим, то тривогами совісті, то невдоволенням нічим тварним, але його пред’явлень не беруть до уваги, а приймають тільки до відома, усю турботу звертаючи на облаштування свого буття тутешнього, до чого і призначена душа, – і буття більш речовинного, бо тутешнє життя опосередковано тілом, а все тілесне є більш відчутним і видається більш потрібним.
Коли відбувся такий зсув порядку в співвідношеннях частин нашої природи, людина не могла вже бачити речі в теперішньому вигляді, не могла тримати в належному порядку свої потреби, бажання і почуття. Вони прийшли в сум’яття, і безладність стала характеристичною їхньою рисою. Але цей недобрий, звісно, стан був би ще стерпний, якби не пристрасті, – а то пристрасті перевершили й тиранять людину. Дивіться, як того, хто розсердився, б’є гнів, як лихоманка. Як заздрісного витекла заздрість, що посинів бідний. Як засмученого висушила скорбота, що він – кістки і шкіра. Такі й усі пристрасті. Увійшли ж вони разом із самостією. Щойно вимовилося всередині праотця: “Так я сам”, так самість впровадилася в нього – ця отрута і це насіння сатанинське. З неї потім розвинулося все полчище пристрастей: гордість, заздрість, ненависть, скорбота, смуток, люболюбство і чуттєвість – з усіма їхніми численними й різноманітними породженнями. Розплодившись усередині, вони ще більше збурюють і без них сум’ятий там стан.

Так ось у чому хвороба. Дух зазнався і завойовничав. За це втратив владу і підпав під панування душі й тіла та всього зовнішнього. Звідси сум’яття душевно-тілесних потреб і бажань, і особливо, їхня безмірність. Цю безмірність повідомляє їм від себе дух, ними поневолений. Самі по собі ці потреби мірні й не бурхливі. Те, що вони міри не мають і вирують, – це тому, що дух вирує в них, бо в нього за природою енергія безмежна. Звідси ненажерливість, пияцтво, накопичення грошей… та інше багато чого, чому міри не думає давати людина. Але головна хвороба – пристрасті, прийшлі тирани.

Тепер вам не дивно зробити наведення: що ж потрібно, щоб усе в нас знову поставити в первісний чин? Про це я напишу вам наступного разу, а ви поки подумайте.

 

21. Необхідність возз’єднання з Богом для спасіння. Сама людина не в силах зробити цього. Дух Божий робить це в нас заради спокути, принесеної Сином Божим

То що ж ви вигадали у відповідь на те, що потрібно, щоб усе в нас поставити в колишній, первісний чин? Що б ви там не придумали, я продовжую своє.

Як скотилися ми під гору – назад тому треба і сходити знову на гору. Як зайшла хвороба – протилежно тому діючи, можна вигнати її. Відпали від Бога – треба возз’єднатися з Ним. Відпали, засумнівавшись у слові Бога, – треба відновити повну віру цьому слову. Втративши віру Богу і в Бога, прийняли ми згубне рішення: “Так я сам”, – треба знищити це “я сам”. Коли утворилося це згубне “я сам”, дух наш втратив притаманну йому силу володарювати над душею і тілом і, навпаки, сам підпав під ярмо рабства їм – треба відновити цю владу духу. Коли влада духу припинилася, потреби душі й тіла розбрелися в різні боки, і в бажаннях наших сталося сум’яття, – треба всі ці потреби знову привести до єдності й установити в їхньому чині взаємопідпорядкування. Разом зі згубним “я сам” втеснилася в коло життя нашого зграя пристрастей, подібно до диких звірів, що терзають нас, – треба вигнати ці пристрасті.

Бачите, скільки треба. Уже з однієї безлічі й важливості цього потрібного можете зробити висновок, що самим нам не впоратися з цією, єдиною, однак же, потрібною для нас справою. Особливо ж не можна сподіватися самим залагодити цю найголовнішу нашу справу, тому що перший пункт у ній, не встановивши якого за інші й братися годі, – а саме, возз’єднання з Богом, – ніяк не може перебувати в нашій владі. Ми можемо бажати його і шукати, але влаштувати його – справа не наших рук. Хто може втиснутися в область Божу або сам прокласти дорогу до Нього? Хто сильний узяти в Бога що бажає, тим паче примусити Бога бути в нас, щоб і ми були в Ньому, і особливо після того, як усе це було вже дано нам, але знехтувано, і обличчя Боже принижене недовірою, і владу Його знехтувано свавіллям? Кажеш: покаюся – і каюся. Але не твоя справа ставити умови. Може і покаяння йти в справу, але коли Сам Бог його ухвалить і погодиться приймати. А саме по собі що воно?! Забився і боляче – що тут?!

Так, возз’єднання з Богом не в нашій владі: і умови його, і спосіб здійснення його, і все, що сюди стосується, не в наших руках. Тим часом, ось як воно важливо, що зробиш возз’єднання – все інше піде вже само собою. Негайно візьме силу дух, підпорядкує собі душу і тіло, впорядкує потреби і бажання і вижене пристрасті. Але йому-то самому як відбутися? Промову цю я веду до того, щоб дати вам зрозуміти, що нема чого нам ламати своєї голови над тим, як возз’єднатися з Богом. Скільки не ламай, нічого не придумаєш; а скоріше, якщо Богу завгодно було встановити закон і порядок цього возз’єднання, поспішай прийняти його повною вірою і скористатися ним із теплою вдячністю. І подяка людинолюбному Богові! Усе вже для того зроблено, встановлено і розтлумачено. Приймай і користуйся.
Не буду викладати вам, як все це здійснено, скажу головне: для відновлення духа нашого і возз’єднання його з Богом необхідно, щоб Дух Божий сходив у нього і оживляв його. Щоб відкрити шлях сходженню Духа Божого, зійшов, втілився, постраждав, помер на Хресті, воскрес і вознісся Єдинородний Син Божий. У такому відношенні ставить справу Свою до Святого Духа Сам Син Божий, коли, оголосивши учням Своїм про Своє відходження до Отця і викликавши тим у них скорботу, говорив для втіхи їм: “Я істину вам кажу, що не маєте, нехай йде Я. А коли я не йду, то Утішитель не прийде до вас” (Ін. 16:7). І ще раніше святий євангеліст Іоанн Богослов, пояснюючи слова Господа: “хто вірує в Мене, з його утроби потечуть живі води”, додав: “А це про Духа, Котрого хотіли б отримати ті, що вірують в ім’я Його, бо не був Дух Святий, бо не був Ісус у нього прославлений” (Ін. 7:38-39). Належало прославитися Сину Божому, який упокорив Себе у втіленні та стражданні, щоб прийшов і перебував із віруючими в Нього Дух Святий. Він прийшов і став перебувати, і перебування Його у віруючих таке невідкладне, що інший апостол зі здивуванням запитував у них: “Чи не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас” (1Кор. 3:16).

Так ось вам і вся справа. Син Божий втілився, постраждав плоттю, помер на Хресті, воскрес, вознісся на Небеса і послав від Отця Духа Святого, Який, прийнявши віруючих у Сина, робить у них те, про що молився цей Син: “Так само, як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, то й ці в Ньому єдине будуть” (Ін. 17:21).

Як же Він робить це? Поєднується з духом тих, які вірують у Сина Божого, і, оживляючи його, возз’єднує його з Богом. Це іменується новим народженням від Бога, яке віруючих робить чадами Божими по благодаті, як каже святий Іоанн євангеліст: “Коли ж… прияли Його… то Він дав їм галузь чадами Божими бути, тим, хто вірує в ім’я Його, а хто не з крові… а з Бога народився” (Ін. 1:12-13). І стало законом духовного життя у Христі Ісусі: “аще хто не народиться водою і Духом, не може ввійти в Царство Боже… бо тільки народжене від Духа дух є” (Ін. 3:5-6).

Не мучте допитуватися, чому потрібно все це для відновлення в нас істинного життя, і прийміть і утримуйте те з простотою і щирістю дитячої віри. Станете катувати – підійде ворог і, як колись Єві, нашепче вам спокуси й похитне віру, а через те позбавить і плодів віри. Як тоді незрозуміло було, як від куштування плоду могли статися такі наслідки, але ж вони сталися саме від куштування, так тепер незрозуміло, заради чого належало Сину Божому втілитися й постраждати, а потім, піднявшись, послати Духа для відновлення нас, – та, однак же, від щирої віри саме в таке влаштування залежить наше відновлення, і всі, котрі брали й приймають його з вірою, відновлюються.

Тож не катуйте Божого устрою, і я вам нічого про це не скажу, хоч зазвичай говориться дещо на пояснення його. Скажу тільки кілька слів про те, що виробляє в нас Дух Святий, відновлюючи дух наш. Однак потерпіть до наступного листа.

 

22. Продовження про спокутне відновлення занепалої людини. Участь всієї Святої Трійці в нашому спасінні. Порядок збудження в спасеній людині добрих почуттів від Духа Божого. Участь у цій справі самої людини. Ревність про спасіння як перша умова до досягнення його

Продовжую. Єдинородний Син Божий, що втілився заради нас, хресною смертю, задовольнивши правду Божу, примирив нас із Богом; вознесясь же на Небо і сівши праворуч Отця, Він вимушено клопоче про нас примирливим клопотанням Своїм. Але разом із цим Він є для нас джерелом життя істинно людського. Якою має бути людина, це явив Він і в Своїй людськості, і всі віруючі, коли отримують нове народження, отримують насіння життя Христоподібного. Ті, хто хрестяться у Христа, у Христа зодягаються (Гал. 3:27). Це виробляє у віруючих благодать Святого Духа. Що ж саме відбувається в нас під дією благодаті?
Але наперед попрошу вас таку завжди тримати думку, що коли говориться, що одне зробив і робить Син Божий, інше – Дух Святий, то не слід при цьому розділяти між Ними відновлювальну Їхню в нас дію. Вона йде нероздільно від Бога, що в Трійці поклоняється. Чому святий Петро, виявляючи своє доброзичливе привітання тим, до кого писав послання, каже: “За прозрінням Бога Отця, в святині Духа, в послуху і кропленні крові Ісуса Христового, благодать вам” та інше (1Пет. 1:2), а святий Павло підсумовує своє послання до коринтян таким самим доброзичливим привітанням: “Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любий Бог і Отець, і спілкування Святого Духа з усіма вами” (2Кор. 13:13). Відновлювальна дія в нас Бога, що в Трійці поклоняється, є спілкування Його з духом нашим. І це спілкування не від Єдиної Особи буває, але від нероздільного в Трьох Особах Бога. Чому говориться, що і Син, і Дух Святий, і Отець входять у спілкування з нами. Господь Спаситель, хоча сидить праворуч Бога Отця, але, за обітницею Своєю, з нами є “в усякий день” (Мф. 28:20), і це не зовні, а внутрішньо, бо каже: “Коли хто любить Мене, то дотримуватиметься Моєго слова: і полюбить його Мій Батько, і прийдемо до нього, і оселю в нього зробимо” (Ін. 14:23). Ось, Бог Отець і Бог Син вселяються в нас і живуть через віру і любов, що виражається виконанням заповідей. А що Дух Святий живе у віруючих і тих, хто заповіді Божі виконує, про це минулого разу наводив уже я свідчення Писання: “Чи не знаєте ви, що ви – храм Божий, і Дух Божий живе у вас” (1Кор. 3:16). Яка велика і невимовна до нас милість Божа! Триіпостасний Бог живе в нас, якщо ми вірні умовам, під якими це буває!

Але виробництво богоспілкування відбувається благодаттю Святого Духа. Він виготовляє в нас обитель і разом із Богом Отцем і Богом Сином вселяється в нас. Як же виготовляється ця обитель?

Дух Божий сокровенно діє на дух наш і приводить його в рух. Дух наш, що прийшов у рух, відновлює в собі природне своє боговідомість, що Бог є, все утримує і Мздовоздаятель є. Свідомість цього відновлює почуття всебічної залежності від Бога і оживляє страх Божий. Те й інше розбурхує совість – свідка і суддю справ наших і почуттів, між якими рідко що трапляється таке, на що б милостиво поглянув Бог. Стривожена совість разом зі страхом Божим і почуттям всебічної залежності від Бога ставлять людину до відчуття безвихідності свого становища: “Куди піду… куди біжу?” (Пс. 138:7). Але бігти нікуди: спійманий і в руках Бога – Судді й Воздаятеля. Відчувається “гнів Божий з небес на всяку… неправду” (Рим. 1:18).

Але тут приходить благовістя Євангелія і виводить із біди. Без Євангелія таке пробудження духу нашого було б згубним, бо неминуче ввергало б у відчай. Але милість Божа так влаштовує, що справжнє пробудження духу і відбувається, і супроводжується Євангелієм. Тому, у кого всередині утворилося, внаслідок пробудження духу: “Камо піду… камо біжу?” – Євангеліє сповіщає: “Куди і навіщо бігти? Іди під покров Хреста – і спасешся. Син Божий, втілившись, помер на Хресті на очищення гріхів наших. Віруй у це – і отримаєш відпущення і милість Божу зрітиш”. Апостоли завжди так і робили, проповідуючи Євангеліє. Розбурхують, а потім кажуть: “Віруй у розп’ятого Господа – і спасенний будеш”. Так, святий Петро в першу проповідь, у день зішестя Святого Духа, стривожив і налякав іудеїв до того, що вони почали волати: “Що ж нам робити тепер? Куди діватися?” Він звістив їм тоді: “Покайтеся, і нехай охреститься кожен з вас в ім’я Господа Ісуса… на відпущення гріхів” (Діян. 2:38). Святий апостол Павло і Послання своє до Римлян розташував так, що спершу налякав усіх, кажучи: “Гнів Божий… відкривається” (Рим. 1:18), а потім вказав і притулок усім – у вірі в Господа Ісуса Христа (Рим. 3:22 і далі).

Коли хто в крайній біді перебуває і зустріне вказівку на вихід і притулок, з якою ревністю хапається він за це. Так і дух наш, почувши благовістя спасіння в Господі, всією силою вхоплюється за нього з благонадією і готовністю все зробити, аби стати причасником євангельських благ. Такий настрій нашого духу робить його готовим до богоспілкування, і благодать Святого Духа, що діяла досі совісно, збуджуючи, вселяється всередину не безпосередньо, а за посередництвом таїнства. Той, хто вірує, кається, хреститься і приймає “дар Святого Духа” (Діян. 2:38). Це і є дійство богоспілкування – живого і дієвого. Так відчутно проявлялося це дійство під час первісної проповіді святих апостолів, так проявлялося воно і після них і проявляється досі, коли все під час цього з нашого боку виконується належним чином.
Не все звершує один Дух Божий. Потрібно щось і від нас, і це щось важливе. Дух Божий збуджує, благовістя вказує, за що взятися. Це від Бога. Але зробивши це, Бог зупиняється і чекає нашого бажання. Першими діями Своїми Бог ніби запитує: “Хочеш вийти з біди? Ось що роби”. Момент цей найважливіший. Схилиться хто на вказівку – відкриває вхід подальшим діям благодаті, яка і вводить його потім в область спасенних. Не схилиться – присікає подальші дії благодаті, і такий залишається в середовищі тих, хто гине. Апостол Павло проповідує в ареопазі. Після проповіді святий Діонісій і ще хтось ідуть слідом за ним і хрестяться, а з інших хто каже: “Чого це вчить марнославний цей?”, а хто: “Приходь іншим разом, послухаємо тебе”. Бог нікого не примушує спастися, а пропонує на вибір і тільки того, хто обере спасіння, спасає. Якби не було потрібне наше свавілля, Бог усіх в одну мить зробив би врятованими, бо “усім… бажає спастися” (1Тим. 2:4). Та тоді й зовсім не було б тих, хто гине. А свавілля наше не завжди розумно буває, наполягає і Самого Бога не слухає. Ось і гинемо.

Так будьте ласкаві помітити цей момент. Він завжди у всякому дусі має бути притаманний, коли хто стоїть на боці тих, хто спасається. Складається він із таких дій: після того, як благодать збудить почуття крайності становища, а благовістя вкаже вихід із нього, до почуття біди докласти треба свідомість, що сам в усьому винен, і покаятися в тому; увірувати у дієвість пропонованого способу порятунку; побажати в такий самий спосіб врятуватися і благонадію в цьому мати; виявити повну готовність старанно робити все, що буде вказано як умову порятунку. Коли все це відбудеться в дусі нашому, залишиться тільки до таїнств приступити – і богоспілкування здійсниться. Підіб’ємо підсумок: покаявся, забажав порятунку в Господі і благонадія в тому здобув – ці дії суть дії спочиваючі, що всередині відбуваються і тамтешнім проявом задовольняються. А остання дія – готовність робити все, що знадобиться, – є справжньою діяльною силою на спасіння, оскільки воно від нас залежить, джерелом спасительної діяльності та життя врятованого. Ця готовність, поки нами одними виявляється, слабка буває, а коли благодать Божа всередину вселиться, тоді стає всесильною, такою, що не знає перешкод, все долає. Вона є ненаситна ревність про богоугожденіе і ревне виконання волі Божої, за всієї віри в Господа і благонадії спасіння в Ньому Єдиному. Вона виконує споконвічне визначення Боже “бути нам святим і непорочним перед Ним у любові” (Еф. 1:4), для чого і робить нас Господь ревнителями добрих справ (Тит. 2:14).

Я навмисне зупиняю увагу вашу на цій ревності, щоб ви зревнували за нею. Бо коли вона є з нашого боку, то благодать Божа, зі свого боку, не пропустить робити все з надлишком, тож, коли є ревнощі ці – у царині віри й шукання спасіння, – тоді все є, і творення нашого спасіння, безсумнівно, буває в процесі та йде до свого кінця; а коли її нема, то і нічого вже нема: той, хто не ревнує про спасіння, не є причетним до спасіння.

Який довгий робив я обхід, щоб довести вас до цього пункту. Але це все були загальні міркування. Тепер станемо ми з вами міркувати про вас самих.

 

23. Ознаки справжніх духовних ревнощів на відміну від ревнощів душевних

Минулого разу взявся я підбивати підсумки і не довів до кінця, а це-то головним чином і було потрібно. Кінець цей є: нехай знаєте, що ревнощі, про які йшлося, – ревнощі дієві, живі, палаючі, невтомні, – і є ознакою того, що дух наш відновлено у своїй силі та правах через возз’єднання з Богом благодаттю і дією Святого Духа. Спалахи ревнощів бувають у нас і свої, але спалахне – і згасла.

Ревнощі ж, завжди палаючі, постійні й невтомні, бувають тільки після облагородження духу нашого Святим Духом. Так ось, коли є у вас така ревність, значить, і у вас відновлений дух і – тільки не загасіть його – він забере у свої руки і душу, і тіло, всі потреби єства свого і всі свої стосунки життєві та цивільні – і все спрямує на одне: на богоугоду і спасіння. Відповідайте ж, є чи ні.
Так ось вам що є ревнощі, яка сила їхня і які напрямки їхнього спрямування! оскільки настільки велике значення цих ревнощів, то самі погодьтеся, що варто праці визначити, чи є вони у нас із вами. І потрудіться над цим. Підходить свято Різдва Христового. Вітаю і шлю вам мій привіт і побажання! Разом із цим уже і з Новим роком вітаю. Можливо, не доведеться мені писати вам до того часу.

 

24. Новорічні побажання. Необхідність оновлення та самоочищення. Це роблять у нас ревнощі духовні

Привітав я вас із Новим роком мимохідь, а потім спало на думку й особливо привітати вас із ним і побажати чогось особливого. Що ж саме? Те, щоб ви стали новенькою. Як новенькою? Так, як буває всяке новеньке платтячко: все на своєму місці, ні плямочки, ні пом’ятості, так і віє від нього свіжістю. Ось подібного до цього бажаю душі вашій. По тілу ви, як про сукню говориться, щойно з голочки, абсолютно новенька. А душа наша і на світ з’являється зі старим і, якщо не забрати від неї цього мотлоху, вона так і залишиться старою, не скуштувавши новинки. Старе в душі – суєта і пристрасті. Виженете все таке – і станете новенька.

Розповім вам один переказ, і вам буде зрозуміліше, в чому тут справа. Хтось жив десь далеко в пустелі. Захворіли в нього нутрощі: чи то легені, чи то серце, чи то печінка, чи то все разом. Біль хоч помирай. Людської допомоги нізвідки чекати, вдався до Бога з всесильною молитвою. Почув Господь. Однієї ночі, заснувши, бачить він таке видіння: прийшли два Ангели з ножами, розрізали його, вийняли хворі частини, вичистили їх, вимили й чимось змастили. Потім усе поклали на своє місце, сприснули чимось – і все зрослося, наче й розрізів не було. Прокинувшись, старець встав зовсім здоровим, наче ніколи не хворів, новеньким, ніби юнак у цвіті сил. Бачите, чого вам бажаю? Щоб у вашій душі все було перечищено, хворе й старе повикидано, все оздоровлене й оновлене поставлене на своє місце й сприснуте живою водою. І станете новенька, свіженька, повна світлого, відрадного життя.

Розповідав я цю історійку одному з тих, хто трудиться над собою. Вислухавши її, він нехолодно воззвав: “О, якби прийшли Ангели і зробили з душею моєю те саме, що зробили з тілом того старця!” У цій відозві чулися і молитва, і бажання звалити на інших те, що повинно бути зроблено своєю працею. Бо й таке лукавство не чуже нашому серцю, що хорошими бути ми не проти, але попрацювати заради того – руки опускаються.

Душу перечищати і зцілювати не прийдуть Ангели. Бувають при цьому і їхні вказівки та напоумлення, але робити все треба самим. Дано всі засоби, або знаряддя, і лікарські інструменти. Бери сам і ріж себе, де треба, без жодного жалю себе. Інший ніхто цього не може зробити. Сам Бог не входить у святилище душі могутністю Своєю, а доброзичливо просить входу.

Вас я й не питаю, як ви налаштовані: самі себе перечищати чи на інших усе звалювати. Ви ще й не бралися за це як слід. Але коли візьметеся, то я і вам пророчу, що не раз прийде вам, і не летуче бажання: “О, коли б прийшли Ангели і все перечистили!” І проте ж Ангели не візьмуться за це, хоч тут же з вами будуть. Справу очищення треба буде вести самим, без жалю до себе. Продуктором її в нас є ті життєдайні ревнощі, про які я писав минулого разу. Вона і різак, і ніж, який вельми добре діє, коли відточений благодаттю і спрямовується за її ж навіюванням. Вона і безжальна буває, коли вселиться в серце і ріже, не слухаючи криків того, кого ріжуть. Зате і справа при ній йде спішно і скоро добігає кінця, бо не все – різання. Коли все поотрежется, тоді ревнощі не ножем уже бувають, а стражем і всю лютість свою звертають на ворогів спасіння, від надокучливості яких ніхто не вільний і безсоромність яких ніколи не залишає покійним нікого.

Самі бачите, що розмову цю я завів для того, щоб роздратувати ваше бажання точніше визначити, чи є у вас такі ревнощі. Бо без неї не піде ваша справа духовна. Та коли її немає, значить, дух спить, і коли він спить, годі й тлумачити про духовне.

 

25. Думки у свято Хрещення Господнього. Потаємна дія благодаті, яку ми отримуємо в таїнстві Хрещення

Хочу поділитися з вами тими думками, які приходили мені для вас на Хрещення Господнє. Я поклав було поставити тільки вам запитання: як думаєте ви про своє хрещення? Що це, простий чин чи воно дає вам щось? Але потім мені подумалося, що набагато краще вирішити це мені самому. І вирішую.

Хрещення дає нам те, чого ніщо інше на землі, крім нього, дати нам не може. Воно поєднує і розчиняє з єством нашим божественну благодать, тож із купелі хрещення людина виходить такою, якою виходить із майстерні якийсь виріб, наприклад дзвіночок, у якому до міді прилито срібло. Подібний до нього мідний дзвіночок без срібла на вигляд такий самий, який і цей, зі сріблом, але склад їхній різний, різний у них звук, різні і честь їм, і ціна. Так різниться і людина хрещена і нехрещена. Різниця ця полягає в тому, що з охрещеним поєднується благодать Святого Духа, бо людина, яку охрещують водою, охрещується, разом з тим, і Духом Святим. На вигляд і він така ж людина, як і нехрещений, а на ділі – у складі своєму – вони різні, і дуже.

Так, у Святому Хрещенні до природного складу нашого приливається ще нова стихія, надприродна, і залишається в нас прихованою і потаємно діючою. Ми хрещення отримуємо в дитинстві, і хоч не знаємо, що коїться з нами, але благодать все одно поєднується з нами і тоді ж починає діяти в нас поза нашою свідомістю, з єдиної доброти Божої, віри заради хрещених батьків і батьків. Приходячи у вік, ми не можемо добре розрізнити в собі, що в нас від єства і що від благодаті, яка, від самого хрещення перебуваючи в нас, не залишалася бездіяльною, а діяла властивим їй чином. Але в перші часи, коли приводили до віри і хрестили вікових, дія благодаті виявлялася в них негайно ж, і для них відчутно, і для інших видимо. Особливо вражаючими були зміни вдачі й життя, коли, наприклад, сердитий ставав лагідним, гордий – смиренним, скупий – щедрим, розпусник – цнотливим тощо. Подібне щось, вірно, сталося і з нами в купелі хрещення. Прийшовши у вік і бачачи в собі добрі сторони, ми нерідко пишаємося тим, або інші – нами, приписуючи те собі самим, тим часом, як усе добре, що є в нас, треба відносити до благодаті Божої, яка і все природне в нас переробляє, і багато чого дає прямо від себе.

Благодать діє в нас із малолітства потаємно. Її поновлюють у нас причащанням Святих Тайн Тіла і Крові; середовище ж, у якому ми ростемо, якщо воно віруюче і благочестиве, дає простір дії її в нас через християнське виховання. І виходимо ми з дитинства і отроцтва за цих умов зовсім не те, що виходять ті, хто не хрещений. Вважаю, що вам приємно сприйняти думку і віру, що ви облагодатствованы. І не заперечуйте, а паче дякуйте. Благодать потаємно діє, але нерідко вона проторгається і в’яв, у святих поривах і справах. Якщо будете частіше себе терти, ходячи в порядках християнських, – частіше будете відчувати і дію благодаті. Вогонь є в дереві, але прихований. Станьте терти дерево об дерево – піде дим, а потім і вогонь покажеться. У бурштині й сургучі є електрика, але так її не видно. Потріть – і вона негайно виявиться тяжінням будь-яких дрібних частинок і навіть іскоркою. Ось і телеграф мовчить, а як тільки машинка почне виробляти тертя, електрика негайно пробуджується, і бачите, як вона стрімко діє.

Так бачите, облагодатствованная дочка Божа, за чим справа! Терти себе треба, ходячи в порядках християнських, – і благодать Божа буде безперестанку проявляти в вас свою життєдайність. Є електричні сонця. Чому? Збуджено за допомогою відомих апаратів багато електрики і тримається в цьому збудженні. Бажаю стати і вам самосвітним сонцем під дією благодаті, яку вам даровано і яка у вас існує. Ось і знову ми підійшли до того ж: що не треба себе жаліти – а то різати, то терти. Інакше нічого з нас із вами не вийде в духовному сенсі, хоч ми й дуже красиві будемо на вигляд.

 

26. Продовження про сокровенну дію в людині благодаті Хрещення. Пояснювальні уподібнення благодаті заквасці в тісті та вогню в залізі. Приходячи в вік, людина повинна зміцнити в собі благодать Божу вільним свавіллям. Небезпека зупинитися на півдорозі. Повна гаряча рішучість служити Богові

Вважаю, що ви втримали і тримаєте в пам’яті, що християнин не простий, а складений із єства і благодаті. Хочу тепер з’ясувати вам, що спасенні – ті, котрі увійдуть до Царства Божого вічного, – це тільки ті, у яких благодать не перебуває прихованою, а розкривається, проникає в усю нашу суть і робиться помітною навіть назовні, поглинаючи нібито собою єство наше.
Відгукнись до слів Спасителя! Він каже, що Царство Боже схоже на те, як дружина, взявши закваску, вкладає її в тісто (Мф. 13:33). Тісто, прийнявши закваску, не раптом скисає: для цього потрібен свій час. Покладена всередину закваска мало-помалу проникає в усе тісто – і все тісто робиться заквашеним: хліб із нього потім виходить пухкий, ароматний, смачний. Так само і благодать, влита будучи в єство наше, не раптом проникає його все, але мало-помалу. Потім, коли проникне все, все єство стає облагородженим. І справи, які робить потім людина, всі суть справи особливого роду. Хоча на вигляд вони такі ж справи, як і всіх інших, але з особливим ароматом, особливим смаком і особливим звуком. Бог їх тільки й приймає як особливо Йому приємні справи.

Беру інше порівняння на пояснення того, як благодать, коли їй дають простір діяти, проникнувши в усе єство наше, виходить потім назовні й буває видима для всіх, хто здатен бачити. Подібно до того, як вогонь, проникаючи в залізо, не всередині тільки заліза тримається, а виходить назовні і вогняну свою силу виявляє відчутно для всіх, так і благодать, проникнувши в усе наше єство, стає потім відчутною видимою для всіх. Усі, хто стикається з таким облагородженим, відчувають притаманну йому незвичайну силу, що проявляється в ньому різноманітно. Почне він говорити про що-небудь духовне – все в нього виходить ясно, як серед дня, і слово його прямо йде в душу і там владно складає відповідні собі почуття і прихильності. Та хоч і не говорить, так віє від нього теплота, що все зігріває, і сила якась виходить, збуджуючи моральну енергію і народжуючи готовність на всякого роду духовні справи і подвиги.

Благодать Божу ми приймаємо через Святе Хрещення в дитинстві. З цього ж моменту вона починає в нас діяти і здійснювати свою справу в тій надії, що, коли ми прийдемо у вік, самі, довільним своїм рішенням, почнемо ревно робити все, що в справі порятунку залежить від нашої праці. Коли сімейство благочестиве і дітей виховує в християнських порядках життя, благодать сама умиротворяє їхнє внутрішнє, і вони виходять лагідними, смиренними, слухняними, милосердними, побожними і страху Божого сповненими. Приклади цього всюди видно.

Я і на вас би вказав, якби не боявся, що помрієте про себе, хоч тут поки що нема чого багато про себе думати, бо нічого ще не докладено від власних праць. Усе, що бачиться доброго, чуже є, дано, оброблено. За вами тепер стоїть: усе це хороше полюбити й покласти в серці зберігати те, підносити й множити. То правда, що ви стоїте на добрих засадах і поставлені на добру дорогу, але в усьому цьому не було ще поки що вашого свавілля і вільного рішення. І якщо ви не докладете цього тепер, то все, що у вас покладено попереднім вихованням, не буде міцним і за несприятливих обставин розвіється, залишивши за собою тільки приємний, а можливо, і неприємний, спогад.

Пам’ятаєте, що з вами було, коли ви поринули у вир світського життя? Хто це вам тоді мучив і розбивав серце ваше? Усе добре у вас зігріто благодаттю Божою за благочестивого сімейного виховання. За що ж мучили вас? За те, що ви дозволили собі мати деяке співчуття до тих безладних порядків. Хоч ви й не сказали мені цього, але це само собою випливає з тієї скорботи, яка мучила вас потім. Якби не було цього співчуття, не було б томління. І я писав вам, щоб, якщо потреба змусить знову зануритися в такий самий вир, не докладали серця ні до чого, що там побачите і почуєте. І якщо не докладатимете, не відчуватимете й томлінь. Щось я не чую, чи буваєте ви там і, буваючи, чи робите так, як я писав вам. Самі дивіться. Ви ж пані над собою, вступаєте в вік самостійної дії. Скажу тільки вам, що з вас вийде або така сама порожня, метушлива і пристрасна особистість, як і всі ті, або ні те ні се. Першого роду особистість вийде, коли ви вседушно вдадитеся в те життя. Тоді забудете все минуле добре, святе, духовне і станете у вороже до нього ставлення. Знаючи вас, я впевнений, що цього з вами не станеться. Але не можу заперечити можливості другого випадку: з вас може вийти ні те ні се – ні духовна, ні мирська, ні християнка, ні язичниця. Це буде, коли ви, зберігаючи благочестиві, в яких виросли, порядки, не будете, однак же, берегти серця свого від співчуттів до порядків світського життя. Пам’ятайте: я маю на увазі співчуття, а не участь, яка буває іноді необхідною, як ви говорите. Це співчуття не відіб’є вас від колишнього, але охолодить до нього, і ви будете тягнутися в них за однією звичкою, а не за обранням серця. По суті справи, вас не буде ні в мирській, ні в справжній духовній сфері: будете ні те ні се.
Що ж вам за це буде? Те саме, що присудив уже Господь в Апокаліпсисі одному з ангелів Церков: “Знаємо твої діла, що ти не теплий, не теплий, не теплий, не теплий, і не гарячий. Тако, понеже теплий єси, і не студент єси, ані не гарячий, маю тебе вигнати з уст Моїх” (Об. 3:15-16). Треба бути палкою до Бога і всього Божественного і холодною до всього світського і мирського. Якщо не виявитеся ні до світського не холодною, ні до Божественного не гарячою, а до того і до іншого напівтеплою і напівхолодною, то будете відкинуті Богом. Як же бути? Треба тепер же обрати серцем святе, богоугодне, духовне християнське життя – тепер саме, коли ви вступаєте в період самостійного життя. До цього в мене вся мова йде. Виберете – позбудетеся біди бути ні те ні се. Благослови вас, Господи, і напоуми!

 

27. Продовження про ревнощі та рішучість жити по благодаті. Внутрішня центрособранність. Просвітлення оболонки душі. Різні ступені цього просвітлення

Дуже втішений вашим бажанням переродитися. Ви рвонулися бажанням, але благослови, Господи, довести вам це бажання до рішучості, а потім рішення своє зробити і в справу, яка по буквах не така складна й довга, а за суттєвим змістом має бути працею цілого життя. Як дійти до рішучості, про це поговоримо після. Тепер я ще поговорю про те, що буде в кінці. Усвідомлений світлий кінець будь-якого починання підтримує у відповідній напрузі енергію сил до довершення його.

Минулого разу я писав вам, що треба нам самоохоче дати благодаті Божій, яку ми прийняли в хрещенні, простір, щоб вона, як закваска, проникла в усю сутність нашу в усіх частинах і часточках; потім додав, що від часу хрещення вона негайно починає діяти і, якщо не зустріне перешкод, робить усе можливе в душі одній, сподіваючись, що, прийшовши у вік, душа і постановою своєю обере ті закладені вже благодаттю початки християнського богоугодного життя. Коли, прийшовши у вік, стане хто своєю свідомістю і вільним вибором на бік благодаті, тоді вона вже саму людину навчає, як ладнати з собою і все в собі переробляти, і не відступає від неї, доки не доведе свою справу до кінця, якщо людина не стане опиратися тому своїм свавіллям. Ви тепер стоїте на тому моменті життя, коли має бути перед вашим свавіллям і свободою вибір, стати на бік благодаті або на протилежний їй. Припустимо, що ви обрали перше і дійшли працею життя до блаженного кінця благодатного життя. У якому, думаєте, вигляді буде тоді споглядатися ваше внутрішнє? Як промениста зірка, що всюди розливає світлі промені. Ось як це!

Пам’ятаєте, ви говорили, що не можете впоратися з думками, а потім писали, ніби я вас зіпсував своїми промовами, що колись у вас усе було краще, а коли стали вдивлятися в себе за моєю вказівкою, то бачите одне безладдя: і думки, і почуття, і бажання – все йде шкереберть, і привести їх до якогось порядку сил немає. Ось вам рішення, чому це так: центру немає. А центру немає, тому що ви своєю свідомістю і вільним обранням ще не вирішили, яку сторону вам прийняти. Благодать Божа досі вводила у вас можливий порядок, і він у вас був і є. Але відтепер вона не стане вже діяти одна, а чекатиме вашого рішення. І якщо ви вашим обранням і рішенням не станете на бік її, то вона і зовсім відійде від вас і залишить вас у руках волі вашої. Ви відторгнуті будете на протилежний бік і, можливо, навіть серцем оберете його, але не чекайте, щоб від цього напрямку зменшився всередині вас безлад. Ні, там запанує ще більше сум’яття і розтріпаність. Упорядкування всередині вас почнеться лише тоді, коли ви станете на бік благодаті й порядки життя в дусі її поставите невідкладним законом свого життя. Відтоді, як утвориться у вас таке рішення, утвориться і центр усередині вас, і центр сильний, який усе суще у вас почне стягувати до себе. У центрі цьому буде благодать, що заволоділа вашою свідомістю і свободою, або ваша свідомість і свобода, поєднані з благодаттю. Це те саме, що раніше названо воскресінням, або відновленням духу. До цього центру потім благодать Божа почне стягувати всі інші сили єства вашого: і душевні, і тілесні – і заправляти всією їхньою діяльністю, утримуючи в них те, що є доброго, і винищуючи все недобре. Це стягнення всього до одного центру і спрямування всього до нього і є внутрішнє переродження, якого ви з таким поривом забажали. Коли завершиться це переродження, тоді вже все – і мале, і велике – буде виходити з одного центру, і всередині запанує досконала гармонія, і мир Божий, що перевершує всякий розум, осяє внутрішню храму єства вашого. “І Бог… миру буде з вами” (2Кор. 13:11)! Який чудовий і преблаженний стан! Ви рвонулися бажанням до речі, вельми гідної вашого бажання.
Тепер потрудіться пригадати, що було сказано про якусь всюдисущу найтоншу стихію, яка все проникає і однорідна з оболонкою душі нашої. Коли душа перебуває поза благодаттю, оболонка її або похмура, як ніч найтемніша, якщо хто потурає пристрастям і їм служить; або сіра, як невизначений туман, коли хто не надто відданий пристрастям, живе, проте ж, у суєті. Під дією ж благодаті, разом із тим, як переймається нею душа, просвітлюється поступово й оболонка її, подібно до того, як зазвичай розгулюється похмура погода. Коли душа вся переймається благодаттю, тоді й оболонка її вся стає яскраво-світлою. Оскільки внутрішнє все в цьому випадку стягнуто до єдиного, від якого виходять і всі тамтешні рухи та дії, то і яскраво-світлість оболонки видається такою, що виходить із того ж центру слідом за духовними діями. Це і є променистість. Внутрішнє облагородженого блищить, як зірка, не духовним тільки, а й речовим світлом.

Ця світлозарність внутрішня у таких нерідко проривається і назовні і буває видима для інших. Бувши в Санкт-Петербурзі в сорокових роках, я чув про це від деяких і дуже бажав побачити це своїми очима. Трапилося мені прийняти до себе одного ченця, в якому почали вже проявлятися відчутні дії благодаті. Почалася мова про духовні речі. У міру того як входив він у себе і думка його заглиблювалася, обличчя його все більше і більше світлішало, а потім стало все біле, як сніг, і очі його іскрилися. І про отця Серафима Саровського кажуть, що він часто просвітлювався, особливо під час молитви в церкві, мабуть для всіх. Про подібні прояви є багато оповідей в отечниках. Про одного пишеться, наприклад, що тільки-но він, ставши на молитву, підняв руки до неба, як з усіх пальців обох його рук потекли пуки світла на задоволений простір. Про іншого говориться, що учень його прийшов до нього за чимось і постукав, відповіді не було. Він пригнувся подивитися у щілину і побачив, що старець стояв увесь у вогні, як стовп світла. І багато-багато є таких оповідей. І про святителя Тихона я ще маленький чув щось подібне. Преображення Господнє, коли Він з’явився весь облистаний світлом (Мф. 17:2), одного з цим походження.

Променистість така під час переходу в інше життя виявляється вже сама собою природно, бо тоді спадає це грубе тіло, що не заважає їй бути видною для інших. Я вже згадував вам, як святий Антоній Великий, сидячи одного разу і розмовляючи з учнями, спрямував очі свої на небо і, подивившись досить, сказав: “Я бачив стовп світла, що сходить від землі на небо. Це душа Аммонія здійнялася до Господа”. Таких видінь багато записано. І то безсумнівно, що в Царство Небесне увійдуть тільки ті, в яких благодать Божа, будучи сприйнята, почала свою дію будь-якою мірою, хоча і не встигнувши проникнути всього єства.

Пригадайте притчу про десять дів (Мф. 25:1-13). П’ять юродивих не увійшли в чертог через те, що не мали вогню у світильниках. Це означає, що, прийнявши благодать, як і всі, вони не поклопоталися зігріти її в собі і не потрудилися над собою, щоб дати їй простір повно впливати в собі. Погасили благодать – світла і не виявилося, бо нізвідки йому статися в нас, як від благодаті.

Уявіть, як вони були вражені, коли біля самих дверей стояли і були знехтувані, і голос нареченого чули, але не той, що кличе, а той, що відганяє. Господи, помилуй! Прегірка доля! Частіше обертайте в думці цей момент і всією турботою дбайте про те, щоб будь-що-будь досягти того, щоб не повторилося і над вами щось подібне.

Благослови вас, Господи!

 

28. Пояснення притчами і прикладами вільної рішучості жити по благодаті

Поспішаю підіслати вам до раніше сказаного і ще кілька рядків усе про те саме.

У тих, які, отримавши благодать, не дали їй діяти в собі, а заморили, на суді Божому спочатку заберуть дар благодаті, а потім кинуть їх у темряву непроглядну. Це Спаситель відкрив у притчі про мнасів3 (Лк. 19:11-27). Усім рабам дано по мнасу: благодать однаково всім дається. Але один на цей мнас придбав інших десять, інший – п’ять, третій – нічого: “Загорнув, – каже, – у хустину і поклав” (Лк. 19:20). Це означає, що перший більше за всіх потрудився над тим, щоб перейнятися благодаттю, другий – наполовину проти нього, а третій знехтував даром, анітрохи не дбав про те, щоб зігріти в собі благодать. Нагорода потім віддана відповідно до трудів по облагодатствуванню, або внутрішньому просвітленню себе під дією благодаті. Останній нічого не зробив у цій частині – у нього забрали і те, що так щедро вручено було спочатку (Лк. 19:24,26).
Бачите, як справа-то йде і чим закінчується?! Ми, охрещені, всі отримали мнас – благодать Святого Духа. Ця благодать, як я вже згадував, спочатку одна діє в нас, доки ми ще не прийшли у вік. Коли ж приходимо у вік, то вона, хоча також у всякий час готова діяти в нас, але не діє, а чекає, доки ми вільно і самоохоче схилимося до неї, самі захочемо її вседіяльності в нас і шукатимемо її. Щойно шукаємо, вона негайно починає знову свою в нас справу, збуджуючи, спрямовуючи і зміцнюючи нас. Проникнення нас благодаттю співається в міру стягнення нашого і праці по цьому стягненню. А якщо не шукатимемо і не будемо трудитися саме для цієї мети і в цьому сенсі, то вона не стане одна діяти в нас проти волі нашої, як би насильно. Бог дав людині свободу і не хоче порушувати її, не хоче проти волі входити в неї і діяти в ній. Захоче людина сама себе віддати дії Божій, самоохоче, – тоді й Бог благодаттю Своєю починає діяти в ній. Якби все залежало від Бога, то в одну мить усі стали б святими. Один помах Божий – і всі б змінилися. Але такий уже закон, що людині треба самій забажати і стягнути – і тоді благодать вже не покине її, аби тільки вона залишилася вірною їй.

Пригадайте притчу Спасителя про скарб, схований на полі, і про людину, що шукає дорогоцінних бісерів (Мф. 13:44-46). Один побачив у полі десятину, на якій заритий скарб, пішов, усе своє продав і купив десятину ту. Звичайно, він вирив потім скарб і розбагатів, хоч про це не згадано. Це поле, або десятина, є душа наша; скарб, прихований у ній, є благодать, через Святе Хрещення в неї вкладена. Що побачила скарб людина притчі, цим означається момент, коли усвідомлює християнин, що в ньому прихована така дорогоцінність, ні з чим незрівнянна, – благодать Святого Духа. Продав усе – це значить усім пожертвував, що мав, що дорого було для нього, щоб тільки дістати той скарб: збудити і привести уявь приховану в ньому благодать.

Інший купець торгував дорогоцінним камінням. Дізнався він, що десь є алмаз, якому рівного нічого немає, але якому ціни в тому місці, де він знаходився, не знали (це я від себе доповнюю). Бажаючи його придбати, і цей теж усе своє продав і купив його. І, звісно, розбагатів. І цей дорогоцінний бісер є образ благодаті Божої, яка в нас прихована і невідома нам, поки не усвідомлюємо того. Хто усвідомлює, той разом переконується, що нічого немає дорогоціннішого за неї. Тому з повною самовіддачею все кидає і спрямовується на зігрівання і запалення в собі благодаті.

З цих притч ви бачите, що саме очікується від нас. Очікується, щоб ми, по-перше, усвідомили присутність у собі дару благодаті; по-друге, збагнули дорогоцінність її для нас, настільки велику, що вона дорожча за життя, тож без неї і життя – не життя; по-третє, забажали всім бажанням засвоїти собі цю благодать, а себе – їй, або, що те саме, перейнятися нею в усьому своєму єстві, просвітитися й освятитися; по-четверте, зважилися самою справою досягти цього і потім, по-п’яте, привели цю рішучість до виконання, залишивши все, або відмовивши серце своє від усього, і все його віддавши вседіяльності Божої благодаті. Коли відбудуться в нас ці п’ять актів, тоді починається внутрішнє переродження наше, після якого, якщо неослабно продовжуватимемо діяти в тому самому дусі, внутрішнє переродження й осяяння зростатимуть – швидко чи повільно, судячи з нашої праці, а головне – із самопожертви й самовіддачі.

Пам’ятаєте, що я говорив вам про ту гувернантку, що круто повернула? 4 Ось у неї все це сталося. Почавши, вона вже не озиралася назад, а все далі й далі, вище й вище забирала. І дійшла до вогняного загоряння благодаті. Благодать Божа не дивиться на те, який хто був до бажання її, а чекає тільки цього бажання. І негайно починає свою справу, як у Катерини великомучениці чистої, так і у Марії Єгипетської, що була до того несправною.

Скільки є тих, що течуть цим шляхом у нас у Росії, знатних і незнатних, і чоловіків, і жінок, і вдовиць, і дівчат! Блаженні і преблаженні душі! Блаженного Августина довго утримували в путах життя недуховного, хоча він знав і про духовне і бажав його. Що ж допомогло йому розірвати ці узи? Почута ним розповідь про просяяння благодаттю святого Антонія Великого, людини невченої і з простого звання. Почувши це, він воззвав: “Се, простаки випереджають нас, залишаючи нас позаду з усією нашою вченістю і всім значенням серед людей”. І з цієї хвилини переломив себе і з жаром пішов тим самим шляхом, яким тек святий Антоній.

Ми ж із вами як? Відмовлятися будемо чи відкладати день за днем?! Благослови вас, Господи, Своїм просвітницьким благословенням.

* * *

3 Мнас (ц.-сл.) – міна, монета в 100 драхм.

4 Спочила вже матір’ю Магдалиною в Єлецькому жіночому монастирі. Про неї – у “Мандрівнику” за 1876 рік.

 

29. Рішучість жити за благодаттю не повинна обмежуватися лише бажанням, а повинна супроводжуватися готовністю до праці та боротьби, прагненням неодмінно досягти бажаного. Зважившись, треба негайно починати справу і продовжувати з терпінням і постійністю

І ще не все сказано. На додаток до того беруся написати ще дещо. Змушує важливість предмета, про який була мова.

Променистість душі, яку проникне Божа благодать усю, як вогонь залізо, є стан привабливий. Чуючи про нього, всякий готовий рвонутися бажанням досягти його. Припускаю у вас подібний порив. Але порив хоч і означає, що душа вміє обирати найкраще, але не виражає всього, що з цієї нагоди потрібно. Можна рвонутися і стати – з пориву нічого й не вийде. Ні, не порив один тут потрібен, а здоровий розгляд справи й утворення рішучості, твердої й неухильної, при усвідомленні всіх трудів, перешкод, неприємностей, що чекають попереду, з мужньою наснагою стояти проти них, аж до положення живота.

Прагнення того, щоб проникла в усе наше єство Божа благодать, є те саме, що прагнення Царства Божого, або змагання за порятунок душі, або покликання та обрання “єдиного… на потребу” (Лк. 10:42). Різні іменування і вирази, справа ж одна. Я взяв такий бік, який наочніший. Як не назви, предмет сам по собі є дуже бажаним, тому не можна не бажати його. Кого не спитай: “Хочеш у рай, у Царство Небесне?” – духом відповість: “Хочу, хочу”. Але скажи йому потім: “Ну, так те й те роби”, – і руки опустилися. До раю хочеться, а потрудитися заради того не завжди вистачає охоти. Я веду мову до того, що не забажати тільки треба, а й тверду рішучість неодмінно досягти забажаного і почати самою справою труди по цьому досягненню. Щоб вам ясніше це було, розповім вам усе, як зазвичай бажання сходять до рішучості.

Багато буває предметів, про які ми думаємо, і справ, які задумуємо. Але подумаємо-подумаємо, і забуваємо. Це означає, що до них душа не прилягла: душа не прилягла – і пам’ять про них пропала. Те пам’ятне, до чого душа приляже. Душа приляже – я розумію, предмет нам сподобався. Нехай сподобався предмет, нам приємно про нього думати або тримати його в думці, уявляти собі, але він може не збуджувати ще бажання мати його, а якщо це справа – зробити його. Говоримо: гарна річ або хороша справа, але нам-то що до них. Помилуватися ними милуємося, але щоб потягнутися за ними або до них, не бачимо позиву. Щоб побажати чогось, треба, щоб бажане мало найближчий до нас особистий стосунок, було б для нас або корисним, або необхідним, або вже таким вподобаним, що без нього нудно й гірко жити. Коли в якійсь справі або в якійсь речі бачаться такі сторони, то бажання їхнього ми втримати не можемо: воно утворюється неминуче. Покладемо, забажали.

Ніби все вже цим і зроблено? Ні ще ні. Чи мало бажань залишається невиконаними від нестачі енергії або напруження сил до виконання їх. Щоб бажання здійснилося, треба звести його в неодмінний намір, або рішучість, треба, щоб душа так у собі сказала: “У що б то не стало дістану таку-то річ або зроблю таку-то справу”. Коли це слово вимовиться в душі, то слідом за ним починаються міркування, як привести в діло те, що вирішено: обмірковування засобів, придумування сприятливих обставин часу й місця, вгадування перешкод і позначення заходів для їхнього усунення та можливий огляд усього перебігу справи від початку до кінця. Коли все це позначиться в душі, вона є цілком готовою до справи.

Усе готово до справи, але справи-то ще немає – її треба почати, продовжувати з постійністю, терпінням і відповідною старанністю, поки дійде до кінця. Усе досі прописане схоже на те, як у вас, наприклад, лісопильна машина приготована до пиляння: пари розведені, дерево підведене і все налагоджено як слід. Залишається тільки пустити в хід – і робота почалася. Це – пустити в хід – вінець усіх попередніх приготувань: і ніби нічого не додає до роблення, а роблення справи все від нього залежить. Точно так і в переході бажань у рішучість і діло: коли рішучість дозріла і все придумано до роблення, залишається ще найнеобхідніший акт, у якому вся сила, – почати робити. Подумаєш, що ж тут важкого, коли все вже готово? А, між тим, це найважчий крок. Усе до рішучості відбувалося всередині, тепер наша внутрішня справа – розумна – має вступити в середовище подій і текти поряд з іншими. Зроби тільки перший крок, а там уже сама обстановка, в яку вступить той, хто розпочав справу, почне його підштовхувати – робити і робити в розпочатому дусі і порядку. Так ось вам вся процедура справи!
Кажу ж усе це для того, щоб вказати, що ще залишається вам доробити в собі, щоб бажання, яким ви рвонули на справу Божу, перейшло в справу. Щоб ваше бажання не було пустоцвітом, треба довести його спочатку до рішучості, не швидкоплинної, а великовагової, обдуманої, міцної, розумної і, головне, безповоротної, а потім розпочати і до справи. Перше все повинно відбутися всередині власним роздумом з молитовним до Бога зверненням про напоумлення і просвітлення розуму щодо цього такого необхідного предмета. А друге для вас буде неважко, судячи з тих порядків, які ведуться у вас вдома.

Господь нехай благословить вас і нехай благословить здійснитися всередині вас прописаному формуванню!

 

30. Нарис просвітленого благодаттю внутрішнього стану словами Макарія Великого. Способи збуджувати й посилювати рішучість до доброго життя

Не терпиться мені. Беру перо і ще починаю тлумачити вам про те саме – про привабливість облагодатствованного стану, – щоб налагодити вас на шлях до досягнення його, засвоєння і встановлення в ньому. Тільки нині не своє буду вам пропонувати, а словеса богомудрого Макарія Великого, і саме з його вісімнадцятої бесіди.

“Якщо хто у світі багатий і є в нього прихований скарб, то на цей скарб і багатство набуває він усе, що захоче. Так і ті, які здобули і мають уже небесний скарб (благодать), цим скарбом здобувають собі всяку чесноту і тим самим скарбом додають собі ще більше небесне багатство. Апостол каже: “Маємо… цей скарб у скудних посудинах” (2Кор. 4:7), тобто, будучи ще в плоті, сподобилися знайти в собі цей скарб – освячувальну силу Духа.

Хто знайшов і має в собі цей небесний скарб Духа, той бездоганно й чисто звершує ним усяку правду за заповідями й усяку працю чеснот уже без примусу й утруднення. Станемо ж благати Бога, взиватимемо і проситимемо, щоб і нам дарував скарб Духа Свого, щоб у такий спосіб змогли ми бездоганно й чисто перебувати у всіх заповідях Його, чисто й досконало чинити всяку правду.

Слід спонукати себе до того, щоб просити Господа, нехай сподобить набути і прийняти небесний скарб Духа і прийти в стан без зусиль і легко виконувати бездоганно й чисто всі заповіді Господні, яких колись не могли виконати і за всіх зусиль. Набувається цей скарб через старанне шукання, віру і терпіння в трудах по цьому шуканню. Із серцевою хворобою і вірою слід просити у Бога, щоб дав нам знайти в серцях своїх багатство Його, в силі і дієвості Духа”.

Що буває з тими, у яких благодать Божа почала відчутно проявляти свої дії, святий Макарій зображує так: “Іноді бувають вони веселі, ніби на царській трапезі, і радіють радістю і веселощами незглаголанними. В іншу годину бувають, як наречена, божественним спокоєм упокоєна в співтоваристві зі своїм нареченим. Іноді ж, як безтілесні Ангели, перебуваючи ще в тілі, відчувають у собі таку ж легкість і окриленість. Іноді ж бувають, як у заспокоєнні питтям, піднесені і заспокоєні Духом, у захваті Божественними духовними таємницями. Іноді такою любов’ю розпалює їх Дух, що, якби можна було, вмістили б у серці своєму всяку людину, не відрізняючи злого від доброго. Іноді, у смиренномудрії Духа, вони стільки принижують себе перед кожною людиною, що вважають себе найостаннішими і найменшими з усіх. Іноді душа їхня спочиває в якійсь великій мовчанці, в тиші й мирі, іноді примудряється благодаттю в розумінні чогось, у невимовній мудрості, у веденні того, чого неможливо вимовити язиком. Іноді ж людина робиться як одна зі звичайних”.

Який жаданий стан! А ось і ще маленький нарис просвітленого благодаттю внутрішнього стану.

“Коли душа зійде до досконалості Духа, абсолютно очистившись від усіх пристрастей і в невимовному спілкуванні прийшовши в єднання і розчинення з Духом Утішителем, і, співрозчиняючись Духом, сама сподобиться стати духом, тоді робиться вона вся світлом, вся – оком, вся – радістю, вся – упокоєнням, вся – любов’ю, вся – милосердям, вся – благодаттю і добротою”.

Ось чого домагалися і чого досягти намагалися святі подвижники! Погодьтеся, що було і є через що працювати. Але ж доступ у цю сферу всім відкритий. Це не заповідний луг або сад. Всім обітовані такі блага, і завдаток дано на стяжання їх – благодать Святого Духа – у хрещенні та миропомазанні. За нами стоїть тільки поритися в собі й дістати цей скарб. Скарб у нашому саду – тільки лопату взяти і почати рити. З перших же ударів заступу почне побрязкувати срібло і злато. А там, дивись – ось і весь скарб. Радості тоді міри не буде.

Ну! За чим же тепер у нас із вами справа стоїть?!

У минулому листі я вказав вам дорогу, якою доходять до рішучості, але не згадав, унаслідок яких особливо уявлень виникає ця рішучість і набуває остаточного напруження. Коротенько вкажу тепер це найголовніше.
І привабливість предмета збуджує енергію, але тут можливо залишити справу до завтра. Коли ж при цьому ясно усвідомлені, з одного боку, крайня потреба і неминучість, а з іншого – підручні способи, тоді рішення відбувається нестримно. Ось вам приклад. Інший сидяка сидить у кімнаті – і не викличеш його, але нехай він побачить, що пожежа, звідки прудкість візьметься: духом махне геть. Точно так само треба робити нам із собою, і в разі нашої нерішучості треба запалити лихо навколо себе, тобто переконати себе, що або так і так роби, або ти вічно загинув. Щойно уявиться це у свідомості, негайно повстане у всій силі вся наша моральна енергія і потягне нестримно до справи. Як це зробити стосовно предмета, про який у нас мова, потрудіться самі додуматися. Згадаю зі свого боку, що нині-завтра смерть, а після смерті що? А ну-ка те, що було з рабом лукавим: “Візьміть у нього мнас – дар благодаті (Лк. 19:24), а самого киньте в темряву непроглядну!” Або те, що трапилося з юродивими дівами: двері зачиняться, і почуєте: “Не знаю, хто ти!” (Мф. 25:10-12). Адже те чи інше, все, звісно, буде, якщо не розігріємо в собі благодаті й не просвітимося нею. Поставте себе в таке становище поясніше, і не думаю, щоб встояла проти цього ваша нерішучість, якщо вона є. Це уявлення є найсильнішим. Ще древній мудрець сказав: “Пам’ятай останню твою, і навіки не згрішиш” (Сир. 7:39). Потрудіться уявити це поясніше і, одного разу усвідомивши це ясно, не послаблюйте і не затьмарюйте цієї свідомості. На допомогу собі візьміть книжку “Встань, спляй” і читайте. Вона дана вам раніше.

Підручність засобів є другий момент, який при почутті крайності додає мужності й благонадійності позбутися лиха й тим окрилює на справу. Тоді як, якби не було цього, почуття крайності неминучої ввергає у відчай. У наведеному прикладі, якби не було дверей вільних або відкритого вікна, захопленому пожежею залишається одне – рвати на собі волосся. Так і в нашому предметі за рішучої крайності, в якій воістину перебуваємо (без благодаті не уникнути позбавлення Царства Небесного), якби не було засобів, зручних для нас, – після усвідомлення такої крайності залишалося б тільки впадати у відчай. Але, дякувати Господу, все вже готово для нас, чим можемо уникати загробної неминучої крайності, – все готово і в нас під руками є, і навіть у нас самих є. Тільки й залишається взятися за справу і діяти. Невже і при веденні всього цього ще будемо баритися і відкладати день від дня?

Стосовно вас докладу ще, що вам і не належить починати щось особливе. Живіть у тому дусі, у якому виховані, і дотримуйтеся тих благочестивих порядків, які бачите в сім’ї своїй і в рідних. І всю промову свою я до того лише веду, щоб ви вседушно обрали саме цей рід життя і самоохоче зважилися до кінця так жити. Дотеперішнє ваше життя ніби не ваше було. Так вас направили. Це дуже благодійно, але неміцно, якщо ви своїм обранням не оберете цього саме життя і не поставите його для себе невідкладним законом. Якщо не зробите того тепер, захопить вас злий дух світського життя або з вас вийде ні те ні се, як я вже згадував.

Подумайте, Господа ради, про все це і поспішіть встановитися у ваших рішеннях. Благослови вас, Господи!

 

31. Як підтримувати розпочате прагнення до доброго життя. Духовне читання і роздуми. Записування добрих думок. Як уникати блукання думок під час читання і молитви. Безперестанне пам’ятання про Бога і смерть. Самоукоренення

Ось і слава Богу! Пишете, що маєте сильне бажання до Бога наближатися. Благослови, Господи! До чого ж інакше й мову всю я вів, як не до того, щоб оживити у вас це бажання? І страх Божий зігрійте в собі. Знайте, що коли є страх Божий, то, значить, дух ваш живий і благодать Божа діє у вас. Перше діло духа нашого – ведення Бога і страх Божий, і основний дар благодаті Божої є дух страху Божого. Він і початок, і продовження, і завершення шляху спасенного. Хто має страх Божий, живий і дієвий, той має в собі невичерпну силу, яка рухає на все богоугодне, і водночас бадьорого вартового, що охороняє від ворожих нападів і від своїх ухилень на роздоріжжя. Допоможи вам, Господи, зігріти і потім завжди зберігати в силі цей дух страху Божого!

Що ви вранці кілька часу присвячуєте на читання духовних книг, це дуже добре. Але хто ж це там у вас так недоброзичливо ставиться до цього?! Якби так зарядити, щоб тільки й було, що читання та молитва, звісно, це було б щось надзвичайне з ряду, а так – трошки почитати й подумати – що тут особливого?! Скільки я знаю, всі благочестиві й богобоязливі так роблять. Думаю, що ваші батьки дотримуються того ж правила. Це читання разом із попередньою молитвою душу скріплює і дає їй силу на цілий день. Лікарі кажуть: натщесерце не виходь назовні. Щодо душі це виконується ранковою молитвою і читанням. Насититься ними душа і вже не худою виходить на справи дня.
Мені навіть ось що спадає на думку запропонувати вам. Заведіть зошит і записуйте в нього думки, які породяться під час читання Євангелія та інших книг, у такому порядку: Господь говорить у Євангелії те й те; з цього видно, що нам треба чинити так і так; для мене це здійсненно в таких-то і таких-то випадках; буду так робити; допоможи, Господи! Праця ця невелика, а скільки від неї користі! Робіть же так. Думка буде загострюватися і окрилятися. Дух, що рухається в Писанні, переходитиме у Ваше серце й оживлятиме його. А це єлей на рани!

Що думки розбігаються під час читання і молитви – що робити? Від цього ніхто не вільний. Але тут гріха немає, а є недоречність. Гріхом це буває, коли хто самоохоче розвиває в собі сторонні думки, а коли мимоволі відбігають, яка провина? Вина буває й тоді, коли хто, помітивши блукання думок, продовжуватиме блукати ними. А треба так: як тільки помічено відбігання думки, негайно перевертати її на своє місце.

Щоб під час молитви менше було блукання думок, треба напружуватися молитися з теплим почуттям, а для цього наперед – перед молитвою – підігрівати треба душу роздумом і поклонами. Навикайте молитися своєю молитвою. Так, наприклад, суть вечірньої молитви – дякувати Богові за день і за все, що зустріли протягом нього, і приємного, і неприємного; що лихого зробили, в тому каятися і просити вибачення, обіцяючи бути справною наступного дня, і благати Бога про охорону під час сну. Усе це й скажіть до Бога від своєї думки й від свого серця. Суть ранкової молитви – дякувати Богові за сон і укріплення і молити Його, щоб допоміг увесь день робити справи на славу Його. І це скажіть до Нього своєю думкою і від свого серця. При цьому і вранці, і ввечері виявляйте Господу свої кровні потреби, паче душевні, а то й зовнішні, кажучи Йому по-дитячому: бачиш, Господи, хворобу і неміч! Допоможи і вилікуй! Все це і подібне можна вимовляти перед Богом своїми словами, не вдаючись до молитовника. І, можливо, це краще буде. Спробуйте, якщо піде, можна залишити молитовник зовсім, а якщо не піде, треба з молитовником молитися, бо інакше можна залишитися зовсім без молитви.

Щоб молитвослів’я за молитовником збирало думки й розігрівало серце, для цього у вільний час – окрім того, коли стоїте на молитві, – сядьте й обміркуйте добряче весь зміст покладених молитов і відчуйте їх. Коли станете після цього прочитувати їх під час молитвослів’я, ранкового й вечірнього, усі ті думки й почуття, які здобудете ви міркуванням, поновлюватимуться, збиратимуть увагу вашу й розігріватимуть серце. Ніколи не читайте молитов поспіхом. І ще: потрудіться завчити молитви на пам’ять. Це дуже допомагає нерозваженому молитвослів’ю. І молитві треба вчитися, як і всякій іншій справі.

Звикайте не тоді тільки про Бога думати, коли стоїте на молитві, а й щогодини й щохвилини, бо Він скрізь є. Від цього приливатиме спокій у душу, сила на справи і впорядкування справ. Ваше бажання теперішнє до Бога ближче наближатися здійсниться цілком цим способом. Як тому, хто стоїть на сонці, так і тому, хто завжди пам’ятає про Бога, тепло буває.

Докладіть до пам’ятання про Бога пам’ять про смерть і вічність блаженну або прегірку. Ці два пам’ятання відхилятимуть вас від усього поганого навіть у думках і спрямовуватимуть до всього доброго не напоказ, а щиро. Даремно думають, ніби пам’ять смертна отруює життя. Не отруює, а навчає бути обережним і утримуватися від усього, що отруює життя. Якби побільше пам’ятали про смерть, менше було б безладів у житті і приватному, і загальному.

Ви докоряєте собі в самолюбстві. Добре, добре. Підстерігайте прояви його і негайно посікайте. Самолюбство для себе все хоче робити, а ви робіть все на славу Божу і благо інших, не маючи себе на увазі, не шкодуючи себе. Адже і самолюбні зовні ті самі, здебільшого, роблять справи, що й не самолюбні, тільки інше їм дають напрямок і інші при них мають наміри. Наша справа виправити ці наміри із самолюбних на самовіддані, а потім і діло спрямовувати за тим самим. І цього треба вчитися. Вчіться, вчіться. Благослови, Господи!

Ви бажаєте, щоб я вас картав без жалю. За цим справа не стане. Але поки що ви переді мною стоїте чистою і світлою. І мені залишається тільки бажати, нехай збереже вас Господь назавжди такою, якою мені здаєтеся; якщо ж ви не такі на ділі, нехай благоволить зробити вас такою.

 

32. Той, хто наважився стати на шлях доброго життя, повинен поговіти. Настанова про гідне говіння. Поведінка того, хто поговіє в церкві

Слава Тобі, Господи! Ось і піст підійшов. І ви принесли мені задоволення, сповіщаючи, що наважуєтеся говіти скоріше. І не змінюйте свого наміру. Говіють і на Страсній, але ви не відкладайте доти. На Страсній говіють або ті, які вже говіли на попередніх тижнях, вдруге прагнучи причаститися, або кого потреба якась змусить, або кому бажано скоріше покінчити з працею говіння, бо там тільки три дні потрудитися. До вас докладемо тільки перший випадок.

Благослови ж, Господи, поговіти вам як слід. Усе, що ви загадуєте, так і має робити кожен, хто поговіє. І попоститися, і до церкви походити, і усамітнитися, і почитати, і подумати, і собою зайнятися – все потрібно. Але всі ці справи треба спрямувати до однієї мети – гідного причащання Святих Христових Тайн. Щоб гідно причаститися, треба душу очистити покаянням. Щоб покаяння здійснити як слід – зі скрухою щирою і твердою рішучістю не ображати більше Господа – для цього призначаються всі інші подвиги покаяння: і ходіння в церкву, і домашня молитва, і піст, та інше все.

Перше у провадженні покаяння є увійти в себе. Не дають нам увійти в себе і зайнятися собою життєві справи і турботи, і блукання думками по світу нестримне. Тому той, хто говіє, на час говіння, скільки кому можливо, припиняє свої клопоти і замість ходіння у справах домосідствує. Це припинення клопоту є справою крайньої важливості в говінні. Хто її не зробить, той, напевно, поговіє абияк. Ось і вам треба зробити те саме. Хоч які малі у вас клопоти, але вони є і розважають. Приступіть же до говіння, все відклавши.

Покладемо, кинули все і сіли у своїй кімнатці. Що ж тут-то робити? І наодинці можна просидіти даремно. Треба взяти заняття, що йдуть до говіння. Які ж? Молитву, читання, роздуми.

Молитва ця крім церковної. Та вже сама собою зрозуміла. Як молитися в церкві, знаєте, звичайно. Ось що, однак же, візьміть до уваги! Ходити до церкви охоче, як до дому Божого рідного, не кривлячись і не нудьгуючи. Іти до церкви не для того, щоб тільки простояти службу, а для того, щоб від душі помолитися – помолитися з теплотою сердечною, з виливом перед Господом почуттів розбиття, смиренності й побожного страху і з приношенням старанних прохань про свої кровні духовні потреби. Як у цьому встигнути, наперед треба збагнути і, до церкви прийшовши, на те себе напружувати. Не порожнім вважати тільки те простояння на службі, протягом якого серце зігрілося і тепло до Бога волало. Це головне. Слухати службу теж треба і слідом за нею вести свої думки і почуття. Різноманітність, до одного спрямована, не розважаючи, буде приємно тримати увагу в напрузі живильній і творчій. Вникати в те, що співається і читається, паче в єктенії, бо вони суть скорочений виклад усіх наших потреб, з проханням про які несоромно звертатися до Бога.

Але зазвичай думки блукають. Це від нестачі молитовних почуттів. Робіть, однак же, з ними ось що: щойно помітите, що думки пішли з церкви, повертайте їх назад і свідомо мріяти або блукати думками ніколи собі не дозволяйте – тепер, під час поклоніння, і в усякий інший час. Коли думки непомітно для вас ідуть, тут ще невеликий гріх, але коли навмисне станете блукати думками там і сям, стоячи в церкві, тут уже гріх. Господь – посеред тих, хто в церкві. Хто не про Господа тут думає, а мріє, той схожий на того, хто, прийшовши до царя, щоб просити його про що-небудь, став би кривлятися і крутитися в присутності його, не звертаючи на нього уваги. Зовсім не блукати думками, і за всієї напруги вашої, можливо, і не вдасться вам, але не дозволяти собі навмисно мріяти і можна, і треба. Щодо блукання думок ці два правила є: по-перше, щойно помітите це блукання, перевертайте думки назад і, по-друге, свідомо не дозволяйте думкам хитатися.

Засіб проти блукання думок – увага розуму, увага до того, що Господь перед нами і ми перед Ним. У цю думку треба вставити весь розум і не дозволяти йому відступати від цього. Увага прикріплюється до Господа страхом Божим і благоговінням. Від них приходить теплота сердечна, яка і стягує увагу до Єдиного Господа. Потрудіться розворушити серце – і самі побачите, як воно скує думки. Треба нудити себе. Без праці й напруження розумного не досягнете нічого духовного. Багато допомагають зігріванню серця поклони. Їх і кладіть частіше, і поясні, і земні.

Дай, Господи, вам відчути солодкість перебування в церкві, щоб ви прагнули туди, як прагнуть у теплу кімнату з холоду. У говінні найголовніший творець справи, для якої говіють, є перебування в церкві належне. Інші справи суть підмоги і підмоги йому. Але про них до іншого разу.

 

33. Продовження про говіння. Поведінка того, хто говіє вдома

Продовжую про говіння. Той, хто говіє, тільки й знає, що церква і дім. Прийшли додому – що тут? І тут треба, скільки є сил, побожне до Господа зберігати звернення розуму і серця. У свою кімнату прямо з церкви поспішайте і привіт їй робіть кількома поклонами, просячи Господа побожно, з користю душевною провести належний час усамітненого вдома перебування. Потім відпочити трохи треба, посидівши. Думкам же все-таки блукати не давайте, а говоріть у собі, ні про що не думавши, одне: “Господи, помилуй! Господи, помилуй!” Відпочивши, якусь справу треба робити: або молитися, або рукодільничати. А яку коли, вже це самі собі визначайте. Не можна все духовним займатися, треба якесь неклопітке рукоділля мати. Тільки братися за нього треба, коли душа стомлена і ні читати, ні думати, ні Богу молитися не здатна. А якщо ті духовні заняття йдуть добре, то рукоділля можна не торкатися. Воно призначається для наповнення часу, який без нього доведеться проводити в неробстві, згубнішому і завжди, а тим паче під час говіння.

Як удома молитися? Ви добре сказали, що треба трохи надбавити проти звичайного правила молитовного. Треба, треба. Але краще, якщо ви додасте не зайві читання молитов, а довше будете молитися без молитовника, самі своїм словом виявляючи перед Господом свої кровні потреби духовні. Читайте і вранці, і ввечері не більше того, як і в звичайні дні, але перед початком молитвослів’я вашого і після нього самі своєю молитвою моліться і в проміжки молитов, що читаються, вставляйте свою молитву, кладучи поклони попоперек і земні і на коліна стаючи. Докучайте Господу, Матері Божій і Ангелу хранителю, у своєму до Нього слові просячи все, що відчуваєте для себе вкрай необхідним; моліться, щоб дали пізнати себе, а після пізнання вклали бажання і забезпечили силою виправити все несправне, а паче, щоб наповнили серце духом розкаяності та смиренності, в яких жертва Богові, найприйнятніша для Нього. Але занадто довгим і довгим правилом себе не в’яжіть. Краще частіше вставати на молитву і класти поклони протягом дня потроху, але часто, щоб увесь день перетростити поклонами. Розумом же зовсім не відступайте від Господа, чи на молитві стоїте, чи інше що робите.

Після молитви – читання з роздумами. Читати треба не для того, щоб пам’ять набивати різними відомостями і поняттями, а для того, щоб отримати повчання і зрозуміти, як виконати краще те, що потрібно для нас у ці дні говіння. Для того читати треба небагато, але всяке вичитане положення доводити до почуття за допомогою довгої до нього уваги.

Що читати? Вже, звичайно, тільки духовні книги. З них нічого вам більше не пораджу, як писання святителя Тихона. Є книжка “Востани, спяй” – вибірка статей зі святителя Тихона, що спонукають до покаяння. Є ще книжка про покаяння і причастя, проповіді на Великий піст і підготовчі до нього тижні. Я чув, що вона дуже буває придатна в цей час: у ній все говориться тільки про покаяння і причащання. Кращого для вас читання не знаходжу. Книжки ці вам дані. Візьміть і читайте.

Неспішне читання з роздумами відповідних книг найбільше сильно розворушить душу. На нього і налягайте. Ранок після молитви (утреня слухається з вечора) все на нього відрядіть, до самої години. Воно і до церковної молитви підготує. І після годинника можна продовжувати те саме, коли охоти й уваги вистачає. Прийде під час читання молитовний рух – вставайте і моліться. Читати разом із ким чи наодинці? Поодинці краще. Тому що при цьому зручніше собою зайнятися і прикласти прочитане до себе. Роздуми вставляти треба в читання, а то самі по собі вони підуть у мріяння і не залучиш їх.

Так, почитали, подумали, поклонів поклали – ось і всі заняття, пристойні тому, хто говіє вдома. Але постійно витримати увагу в такій напрузі не завжди вдається. Коли втомитеся, можна сісти попрацювати, як я вже згадував.

І то добре ви сказали, що попоститися треба. Треба, треба, але не надто. Ви й так мало їсте. Треба ж, щоб була сила в церкві простояти і вдома поклони класти. Але як знайдете більш зручним і собі підручним, так і зробіть. Треба тільки дати знати тілу, що і воно винне в тому, що треба каятися і тому нести труди говіння. І у сну треба забрати трошки і тривалості, і спокійності. Ця стаття, здається, вимагатиме у вас жертви. І не полінуйтеся її принести, як зумієте. Усілякі позбавлення доречні в ці дні.

А поговорити? І поговорити можна, тільки не про дрібниці, а все про те саме. Замість розмови призначте краще годину спільного читання – і читайте разом. Увечері це дуже було б доречно. Нічого не могло б бути краще, якби хтось із вас розповідав повчальні історії, в яких виявлялася сила покаяння і причащання. І для читання-то спільного вибирати б такі оповіді з Четьї Мінеї.

Досить на нинішній раз. Що ще потрібно, після додам.

 

34. Продовження про говіння. Приготування до сповіді. Перевірка життя

Продовжимо нашу бесіду про говіння.

Усе, що було сказано, є рамка, в яку вставляється покаяння, або зовнішній чин і порядок, якого тримаються зазвичай добрі покаянці. Потрудіться і ви його дотримуватися, якщо хочете бути доброю говельщицею. Тільки не приймайте похмурого вигляду, не затьмарюйте обличчя свого. Усе робіть охоче, з добрим і радісним настроєм. Так проводьте час, як проводять його ті, хто має бути на бенкеті в царя. У цих тільки про те й думки, і мови, як буде цей бенкет, як зустрітися з царем, що сказати, як він привітає, як би краще вбратися і не вдарити обличчям у багнюку та інше. Але на вас чекає незрівнянно краще і вище – на вас чекає бенкет не у земного, а у Небесного Царя. Якщо ви потрудитеся причепуритися і приготуватися так, що Царю сподобаєтеся, то будете Ним приголублені, отримаєте те, чому ціни немає, і будете невимовно радіти.

Ви сказали, що візьметеся говіти, так говіть! Благослови, Господи! Дозвольте ж придумувати, як причепуритися. Старі сукні все геть, новенькі треба. Якщо щось зі старого виявиться придатним, то вимити, випрасувати і представити все в такому вигляді, ніби це було зовсім нове. Хочу цим сказати, що вам треба переглянути себе: погане охудити й відкинути, а хороше втримати, виправити й удосконалити.

Увійдіть же в себе самих і почнемо перебирати, що є в нас.

Втручання в цю справу будь-якої сторонньої особи недоречне і зовсім неможливе. Увійти у вас і розібрати справи вашої совісті ніхто не може, крім вас самих. І звольте це зробити самі. Я зроблю вам на цей випадок тільки кілька вказівок. І в тих книжках, які вам означав для читання, є багато про це керівних вказівок. Але скажу і ще дещо.

Щоб себе добре роздивитися, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя: на справи – поодинокі дії, вчинені в такий-то час, у такому-то місці й за таких-то обставин; на серцеві прихильності й характерні нахили, що під справами приховані; і на загальний дух життя.

Усе наше життя складається з безперервної низки діянь: думок, слів, справ, що змінюються одні на інші та переслідують одні на інші. Переглянути всі такі діяння – особливо кожне – і визначити їхню моральну ціну немає жодної можливості. Навіть якби ви надумали перебрати і пересудити діяння свої, в один день вчинені, і цього не зможете зробити. Людина – приснорухлива істота. Скільки передумає і переробить вона з ранку до вечора! Скільки ж наробить вона від сповіді до сповіді! Як же тут бути? Ніякої немає потреби все перебирати і пересуджувати особливо. У нас є невсипущий страж – совість. Що погано зроблено, вона ніяк не пропустить; і як ви їй не товкмачіть, що то нічого, а це зійде, вона не перестане повторювати все своє: що погано, то погано. І ось вам перша справа: прислухайтеся до совісті і всі ті справи, які викриває вона, без жодних вибачень визнайте грішними і готуйтеся сповідати їх.

Це можна було б назвати першою й останньою справою: тобто, зізнатися, що безвідповідально винні в тому, на що викриває совість, поклавши наперед уникати того, – і достатньо було б, якби можна було бути засвідченими, що сама совість у всьому справна. А то буває, що іншого вона не помітить через якесь сум’яття, інше забуде через давнину, а іншого, можливо, і гріхом не вважає через незнання або неповне знання обов’язкових для нас справ. Ось тут-то на підмогу совісті й треба звернутися до заповідей Божих, у слові Божому зображених, і, переглядаючи їх, допитуватися, чи не зроблено нами чогось проти тієї чи іншої заповіді. При цьому багато чого пригадається, що забулося, і багато що згадане в іншому вигляді постане, ніж як ми про нього думали.
Слово Боже уподібнюється дзеркалу. Як, дивлячись у дзеркало, кожен бачить, де яка пляма або порошинка на обличчі або на сукні, так і душа, читаючи слово Боже і там перелічені заповіді розглядаючи, не може не бачити, справна вона в тих заповідях або несправна: совість, просвічена, коли її просвічує словом живого Бога, одразу ж скаже це їй бездоганно. І ось вам друга справа. Перебирайте заповіді і дивіться, виконані вони вами чи ні. Наприклад: заповідь велить подавати милостиню щоразу, як хто просить її. І дивіться, чи завжди ви це робили, чи не завжди: відмовляли іноді не з якоїсь поважної причини, а просто зневажили жебрака. Якщо виявиться це, ось і помічайте: гріх. Заповідь говорить: прощати всякому все, навіть неприємне й образливе. І дивіться, чи були ви завжди поступливі, чи не було суперечок, великих розмов і навіть сварок. Якщо пригадаєте, що бувало, помічайте і ще: гріх, хоч совість зазвичай ні в що не ставить такі справи. Ще: треба на Бога все своє уповання покладати. Чи так у вас завжди було? У звичайному перебігу справ цього не помітиш, але, коли трапляється потреба, це негайно виходить назовні, негайно видно буває, на чому спирається душа, на Богові чи на чомусь іншому, забуваючи про Бога. То безсумнівно, що і свої всі способи треба вживати, щоб виплутатися зі скрутних обставин, бо і вони від Бога, але остаточного успіху сподіватися лише від Бога, чому до Нього звертатися з молитвою про допомогу і, коли заладнається справа, Йому дякувати, як Єдиному Рятівникові, не згадуючи про свої способи. Ось і дивіться, чи так ви діяли. Якщо не так, помічайте і ще: гріх. Так чиніть зі всякою заповіддю і помічайте, якими справами проти якої заповіді ви проступилися. Цим способом докладніше переберете ви свої справи.

Але як це зручніше зробити? Вчили ви катехізис? Там кожна заповідь витлумачена і показано, які добрі справи якою заповіддю на нас накладаються і які гріхи забороняються. Візьміть його і за допомогою його переглядайте справи свої. Пам’ятається мені, що в домі у вас є книжка, як сповідати і сповідатися, преосвященного Платона Костромського. Там перераховані дуже докладно питання, які слід пропонувати тим, хто сповідається. З нею, можливо, ще зручніше буде вам переглянути себе.

Вважаю, що ви вперше хочете зайнятися собою як слід і визначити, що таке ви і що є у вас. Потрудіться ж переглянути себе гарненько за цією вказівкою. Потім, в інші рази, вже не буде для вас так складно ця справа. А тепер потрудіться.

Що ще залишиться зробити вам після цього, пропишу наступного разу.

 

35. Продовження. Перевірка розташувань серця. Визначення головного характеру, або духу, свого життя

Продовжую. Другий бік життя – розташування, або настрої і схильності серця. Справи не дають ще про себе повного пізнання. Треба глибше в себе заглибитися і розглянути, яке серце, – і на це більше звернути уваги, ніж на справи. Може статися, наприклад, що інший виявиться непіддатливим (не допоможе іншому) випадково, хоч серце має милостиве. Але тут же не подасть і інший, не через випадковість якусь, а тому, що страждає скупістю. На вигляд обидві справи однакові, а за внутрішнім настроєм тих, хто діє, – між ними велика різниця. Справи – це поодинокі, в цей час і в цьому місці, дії, а настрої означають постійні настрої серця, якими визначається характер і вдача людини, звідки виходять її найбільші бажання і напрямки її справ. Добрі з них називаються чеснотами, а погані – пороками, порочними нахилами і пристрастями.

Які прихильності в серці має мати християнин, вказують вислови Христа Спасителя про блаженства (Мф. 5:3-12), а саме: смиренність, смирення, смиренність, лагідність, правдолюбність та правдолюбність, милостивість, щиросердність, миролюбність і терпіння. Святий апостол Павло наступні вказує християнські прихильності серця, як плоди Духа Святого: “люба, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість” (Гал. 5:22-23). В іншому місці: “Вдягніться… як обрані Божі, святі й улюблені, в утроби щедрості, благості, смиренності, лагідності та довготерпіння, приймаючи один одного й прощаючи собі, коли хтось на когось має докорів сумління, бо Христос пробачив і вам, так і вам. Над усіма ж цими [здобувайте] любов, яка є співучасть досконалості, і мир Божий нехай запанує в серцях ваших, в якому і званні ви були в одному тілі, і вдячні будьте” (Кол. 3:12-15). Протилежні цим прихильності суть пороки або пристрасті – джерела всіх поганих справ, що гублять нас. Найголовніші з них суть: гордість, марнославство, своєкорисливість, нестриманість, гнів, ненависть, заздрість, лінощі, пристрасть до чуттєвих утіх, смуток, відчай. Про них Апостол законоположив, що християнам не тільки мати їх не повинно, але навіть щоб і згадки про них не було серед них: “…нижче нехай іменується у вас” (Еф. 5:3).
Бачите, як суворо! Так і будьте ласкаві гарненько подивитися, чи немає якихось худих схильностей і пристрастей. Потроху кожна з них буває у всякого, але вони не глибокі й не постійні. А то у всякого є одна головна пристрасть, біля якої увиваються вже і всі інші. Ось цю-то найбільше і подбайте відшукати. Хоч вона не зовсім ще явна, через молодість вашу, але всяко сліди її мають бути відчутні, якщо вникнете. Відшукавши її, й інші потім розподіліть, яка ближче до неї, яка далі. І зрозумієте лад серця свого. Придбання дорогоцінне! Тому що коли слідом за цим покладете очищати себе від пристрастей і поганих схильностей, то вам видно буде, куди спрямовувати зусилля й удари – саме, на головну свою пристрасть. Коли здолаєте її, то всі інші розбіжаться самі собою: як на війні, розбивши головні сили ворога, інші доводиться тільки гнати і добивати без зусиль. Справи виправити легко. Не роби – і все тут. А серце переламати і виправити не раптом-то можна. Належить боротьба. У боротьбі ж, не знаючи, куди спрямовувати удари, можна з сил вибитися, борсаючись без толку, – і ніякого не отримати успіху. Потрудіться ж!

Третя сторона життя є дух життя. Це найголовніша і, водночас, наймудріша справа. Недобрий дух буває такий лукавий і так уміє маскувати себе личиною доброти й доречності, що треба мати найгостріший духовний зір, щоб помітити його. Натомість добрий дух очевидний, бо він єдиний і одиничний, – саме, жити для Бога, все відклавши. Протилежний йому дух є жити для себе (егоїзм). Цей дух дуже часто, якщо не завжди, приймає побічний напрямок: жити для світу.

Так ось, якщо ми покладемо, що жити для кого-небудь означає дух життя, то вам неважко буде визначити дух свого життя, визначивши, для кого ви живете або, як ви ще тільки починаєте жити, – для кого більше хочете ви жити, до чого пориваєтеся серцем своїм, кому більше схиляєтеся присвятити життя своє. До чого більше хилитеся, за властивістю того визначайте і дух свого життя, хоча він у вас тільки в зародку або є як пташеня малосильне. Хто для Бога живе, того дух богобоязливий, Єдиному Богу догодити намагається. Хто для себе тільки живе, у того дух життя самоугодливий, егоїстичний, своєкорисливий, або плотський. Хто для світу живе, у того дух миролюбний, або суєтний. За цими рисами дивіться, який дух у вас дихає.

Судячи з того, як рвонулися ви бажанням до Бога наближатися, треба вважати, що головний ваш дух – добрий, справжній дух, як йому слід бути. Судячи знову ж таки з того, що ви так недружелюбно зустріли світські порядки життя, в яких дух миру, треба думати, що цей дух не має у вас місця і сили, хоч і може охопити вас, якщо не остережетеся. Залишається під сумнівом, чи немає егоїстичного духу. Мені здається, що є, хоча не знаю, в якій силі. Нехай є, але оскільки ви рвонули бажанням до Бога наближатися, до світу ж у вас душа не лежить, то егоїстичний Ваш дух скоро випарується, якщо дасте простір розпалюватися більше й більше вашому серцю бажанням до Бога. Дозвольте взяти це до уваги.

Так бачите, що вам належить зробити, – і зробіть. З першого погляду це здається величезною справою, а по суті воно просте і легке. Помолившись Богу, візьміться, і все можете визначити в один вечір. Не за море ходити, а розбирати те, що всередині у вас же. Однак не відкладайте цього до того вечора, після якого і сповідь слідує. Ні, тепер же і приступіть до цього, від самого початку говіння. Потихеньку все дізнаєтеся ґрунтовніше і чіткіше. Важко, можливо, буде тільки цього разу. Але якщо потім почнете жити за потягом доброго духу вашого, то саме життя приведе вас ще до цілковитого самопізнання. Бо чому, здебільшого, не знаємо себе? Тому, що живемо абияк.

Припустімо, що ви переглянули себе добре і з усіх боків знайшли в собі багато несправностей. Що ж далі? Яке вживання треба зробити з цього пізнання? Про це я напишу вам наступного разу.

 

36. Досконале приготування до таїнства покаяння і причащання. Почуття, необхідні тому, хто кається. Корисне нагадування про блаженну Феодору і ходіння її по митарствах

Так яке ж вживання зробити вам із здобутого пізнання себе самої? Насамперед треба засудити себе у всіх своїх несправностях, без жодних відмовок і виправдань. Коли на передосвяченій літургії, після: “Нехай виправиться молитва моя”, співають: “Не ухили серце моє в словеса лукавства, непщевати вини про гріхи”, – то тут навіюють вірянам молитися, щоб Бог не попустив їм із лукавою спритністю вигадувати вибачення в гріхах. Хто придумує такі вибачення, від того не чекай каяття; а в кого немає каяття, той не візьметься і за самовиправлення. Уся справа, отже, за тим, щоб засудити себе без жалю, довести себе до того, щоб у серці щиро вимовилося: “Винувата кругом”.
Коли скажеться в серці: “винна”, то треба докласти до цього страх осуду Божого. Якщо совість ваша вас засуджує, то й Бог не обезвинить. І Бог бачить вас винуватою. Якщо такою бачить, то й засуджує. Якщо засуджує, то присуджує і рішення, або визначення, гідного покарання. Нині чи завтра падає на вас це покарання, і воно вже висить над вами, коли ви засуджені Богом.

Як же бути? І не знати б було, як бути, якби не милість Божа. Милостивий Бог дає нам надію прощення провини, якщо скрушно покаємося і покладемо твердий намір уникати колишніх гріхів і не прогнівляти ними Бога. У цьому суть покаяння.

Отже, не будьте холодною знавчинею своїх несправностей, але журіться про них і щиро шкодуйте, що вони допущені. Скорбота породить смиренну рішучість уникати несправностей, а знання одне, хоч і буде супроводжуватися наміром остерігатися, але поведе до гордості, від якої визволи вас, Господи!

Поклавши уникати несправностей, треба тепер же збагнути й ухвалити, як у цьому встигнути, щоб від цієї ж хвилини почати й дійсне себе виправлення. Розсерджувалися, наприклад, від чогось – покладіть не гніватися більше і визначте, як зручніше налагодити себе, щоб не розсерджуватися. Так і щодо всього іншого: тепер же наперед треба визначити, як у якому випадку вчинити, щоб не опинитися знову несправною. Щоб зручніше це зробити, записуйте свої несправності, щойно дізнаватиметеся про них, і тут же приписуйте, як виправитися думаєте. Це буде ваша перша генеральна і цілком справна сповідь. Потрудіться, Господа ради, так зробити. Побачите, яку владу потім ви матимете над собою і як потужно почнете тримати себе в руках, зі свідомістю придатності такого, а не іншого способу діяння.

Журячись про гріхи і маючи намір не грішити, треба приєднати до цього і молитву до Господа ревну, щоб подав допомогу Свою на протистояння гріху, і вірити, що Господь не залишить такою допомогою. У християн глибоко на серці має лежати те переконання, що як гріхи їхні, про які вони журяться і які сповідують з обіцянкою уникати їх, прощаються їм милосердним Господом заради хресної смерті Його, так водночас і благодать Божа подається, через ту саму хресну смерть, для уникнення гріхів. Благодать ця сходить на міцну рішучість не грішити і непохитну, світлу віру в Христа Спасителя.

Коли ви це виконаєте – ось ви і готові до сповіді, а коли по сповіді отримаєте дозвіл у гріхах своїх – будете готові і до Святого Причастя. На ваше щире каяття і тверду рішучість бути справною прийде Господь у Святих Таємницях Своїх і вселиться в вас, і буде в вас, і ви будете в Ньому. О велика і невимовна милість Бога Всещедрого!

Прийшло мені на думку ось що вам підказати! Дістаньте Четьї Мінеї за березень місяць і прочитайте там розповідь блаженної Феодори про те, як вона проходила митарства. Вона вміщена в житії Василя Нового під 26 березня. Саме житіє старця велике. Прямо починайте з розповіді Феодори, а де вона починається, можете дізнатися за нотатками на полях.

Житіє старця коротко таке. Василь Новий спочатку жив у пустелі недалеко від Константинополя, потім узятий як наглядач і, багато перенісши тортур, нарешті кинутий у море. Бог чудово врятував його від потоплення, і він прийшов потайки в місто, де добрий дехто прихистив його. Старець почав знову подвизатися, як було і в пустелі, до того ж йому старанно служила Феодора. Стариця ця померла раніше старця. Був у Василя ще учень Григорій, з мирян, дуже богобоязливий. Йому захотілося знати, що отримала Феодора за свою старанну службу святому Василю. Попросив він про це старця. Той помолився, і Григорій уві сні побачив Феодору в раю, у місці, уготованому для Василя, світлому-пресвітлому. При цьому Григорій запитав її, як вона розлучилася з тілом і як досягла до цього блаженного місця. На це блаженна Феодора відповідає розповіддю про те, як вона померла і як пройшла митарства. Ось цю-то розповідь я і раджу вам прочитати з увагою. Вона дуже повчальна. І до самопізнання вона керує, і паче впровадить переконання в силі слізного покаяння і сповіді.

Поки ви дістанете книгу, я вам перекажу дещо.
Митарств свята Феодора пройшла двадцять. Перше – на якому мучаться гріхи словес і дієслів людських пустих, гучних, скверних, безчинних: кощуни, кепкування, світські безсоромні пісні, безчинні вигуки, глузування й реготання. Друге – митарство брехні, на якому катують усяке слово неправдиве, а особливо клятвопорушення, призивання імені Божого всує, лжесвідчення, невиконання обітниць, даних Богові, сповідьки гріхів, які не є правдивими, та інші подібні брехливості. Третє – митарство осуду і наклепу, знеславлення ближніх, глузувань над їхніми недоліками і гріхами. Четверте – митарство обжерливості, сластолюбства, пересичення, бенкетувань і гулянь, пияцтва, порушення постів. П’яте – лінощів, де катують дні й години, в неробстві проведені, дармоїди, найманці, які не працюють відповідно до взятої ціни, недбайливі до служб церковних у недільні та святкові дні, нудьгують на утрені та літургії, недбальство в справах, що стосуються порятунку душі. Шосте – різнорідного злодійства. Сьоме – сріблолюбства і скупості. Восьме – лихви і всякого скверноприбутковості. Дев’яте – неправди, де мучаться несправедливі судді, які на винагороді судять, винних виправдовують, а безневинних засуджують, які утримують винагороду найманцю, які тримають неправі міри й ваги під час продажу та купівлі. Десяте – заздрості, ненависті, братоненависті та недруголюбства. Одинадцяте – гордості, марнославства, зарозумілості, зневаги, величання, нешанування батьків, неслухняності владі. Дванадцяте – гніву і люті. Тринадцяте – злопам’ятства, тримання злоби в серці на ближнього, мстивості та воздаяння злом за зло. Чотирнадцяте – вбивства, де катується не тільки розбійництво, а й усяка рана, удари з серцем по голові чи плечах, заушення в ланіту, пхання з гнівом. П’ятнадцяте – чаклунство, чарівність, отруєння, шепотіння і закликання бісів. Шістнадцяте, сімнадцяте, вісімнадцяте – плотських гріхів. Дев’ятнадцяте – єресей, неправого мудрування про віру, відступництва від православ’я, хули на Бога і на все святе. Двадцяте – немилосердя і жорстокосердя та утроби затворіння до потреб бідних.

Що зустріла блаженна Феодора, те й усяка душа зустрічає. Апостол назвав бісів владою повітряною. Ці злі й настирливі чи пропустять якусь душу, коли їй належить зійти до престолу Божого, не зробивши замаху якщо не схопити, то збентежити її своїми страхуваньками. Як же бути? На велику нашу втіху, сльози покаяння з покаянними подвигами, особливо ж з милостинею, випрасують усі гріхи. Скільки разів блаженна Феодора бачила, як біси, принісши згортки, де записані були її гріхи, і розгорнувши їх, щоб викрити її, не знаходили там нічого. Ангели, які супроводжували її, коли вона запитала їх про причину цього, пояснили їй, що хто щиро покається у своїх гріхах, постить, молиться і милостиню творить, того гріхи стираються.

Не звольте мудрувати, а прийміть до серця це сказання і за його вказівкою зробіть з усіма своїми несправностями.

 

37. Рішучість бути справним, що прокинулася, повинна визначитися ясно як прагнення з усім чинити згідно з волею Божою. Мир і радість рабів Божих. Попередження від неповної рішучості жити по Богу. Ні теплий, ні холодний буде відкинутий Богом

Не чую, чи почали ви говіти і чи говієте. Ну, коли почнете говіти, стане в пригоді все написане вам про говіння. Я ж, тим часом, і ще докладу слово-друге на пояснення деяких пунктів. Предмет цей такий, що його не зобразиш у кількох рядках.

Так от, припустімо, що ви, вставивши себе в говірницьку рамку, або зовнішній говірницький порядок, станете, тим часом, розбирати себе суворо за зробленими вказівками, щоб, оглянувши всі несправності, покласти потім бути в усьому справною.

Це слово: “бути справною” треба гарненько визначити. У цьому суть справи, не знаючи якої, можна зробити велику помилку, вірячи, тим часом, що справа робиться правильно.

Покласти бути справною. Та тепер-то чим ми погані? Чим погана поведінка наша? Я думаю, і ви відчували, що, приступаючи до сповіді, не знаєш, що сказати: не видно, у чому грішні. Чому б, ви думали, це? Від нез’ясування того, чим має бути життя наше, і того, чи спрямовуються до того всі справи наші й думки. Як це не з’ясовано, то, дивлячись на своє життя загалом і бачачи, що воно, як і в усіх, поганого, такого, що впадає в око, нічого не являє собою, залишаємося спокійними в собі, кажучи або тільки по секрету відчуваючи: та що ж ще хотіти?

Щоб це і в вас не позначилося, для відрази того написано все досі писане. І якщо ви вчините за вказаним, то вже не повернеться язик ваш сказати: чого ж ще хотіти? Потримаю вашу увагу і ще довше на цьому.
Справа, як уже неодноразово згадувалося, ось у чому. Усе наше життя, у всіх своїх частковостях і дрібнотах, має бути присвячене Богові. Закон загальний такий: усе, що не робиш, роби згідно з волею Божою і на догоду Богові, на славу пресвятого імені Його5. Так вже й оглядати треба всяку справу, що представляється, чи узгоджена вона з волею Божою, і робити її не інакше, як упевнившись, що вона точно узгоджується з нею, і робити так, як завгодно Богові, щоб її можна було робити. Хто з такою обачністю і з такою ясною свідомістю догідності Богові справ, які він робить, чинить завжди, той водночас не може не усвідомлювати, що життя його йде вірно, що хоч справи його не блискучі й не досконалі, але в них свідомо не допущено нічого, що б ображало Бога і не було Йому угодне. Ця свідомість сповнює серце її тихим миром від спокою совісті й тієї духовної радості, яка народжується від відчуття, що вона не чужа Богові і що хоч не велика, не знатна і не видима, але раб Її є, що намагається всіляко догоджати Їй, що всі зусилля свої до того спрямовує й вірить, що й Бог Сам бачить її такою.

Моральному нашому життю у всіх і слід було б бути таким. Тим часом на ділі як здебільшого буває? Живемо як живеться. Цього свідомого і самодіяльного спрямування всіх своїх справ – і великих, і малих – на догідність Богові немає в думці і намірі. Справи в нас течуть абияк, і що робиться, робиться здебільшого за заведеними порядками, тому що й усі так роблять – без упевненості в їхній придатності до головної мети життя.

Нещодавно я згадував вам про дух життя, що він буває або богобоязливий, або самолюбний, або миролюбний. І забув приписати сюди ще й четвертий: ні те ні се, хоч мимохідь десь вказував і на це6. Цим духом дихає чи не найбільша частина людей? Вони і проти Бога нічого, здається, не мають, але й Богові догоджати навмисної мети не мають. Довелося, наприклад, сходити до церкви – сходив, а ні – і горя немає. І вдома, коли моляться, уклін-другий – і кінець. І задоволені. Так і в усьому Божеському. Вони не те щоб і егоїсти були помітні, але для захисту своїх інтересів, для того, щоб увільнити себе від будь-яких самопожертв, завжди знайдуть резон ухилитися. Вони й не миролюбці надто видатні, але не проти й потішитися разом зі світом справами світу. Такого роду люди часто-густо. Це байдужі до справи богоугодження і спасіння, ні теплі, ні холодні. Бог відвертається від них і відкидає їх.

Ви досі не до цього розряду належали? Думаю, що не зовсім. Однак більша частина з того, що ви робили, робилася тому, що у вашому колі так усі роблять. Але залишимо те, чим ви були. Запевняю вас, що якщо ви сумлінно виконаєте все вам прописане, то вже перестанете бути і в малому чимось схожими на таких, а почнете робити справи всі на добір хороші й прехороші. Не те що особливість якась буде, але ті ж самі справи набудуть особливого колориту, іншого вигляду, іншого благоустрою і благочиння. Благослови, Господи! Від усієї душі бажаю вам цього. Поклавши все вести по волі Божій і почавши так вести, ви неодмінно осяяні будете миром внутрішнім, матимете спокій сердечний, ясний, теплий, відрадний, у якому рай душевний.

Але щоб це було, треба здобути рішучість на таке життя; щоб рішучість настала, треба відчути недоброту життя, неуважного до головного (ні те, ні се), і чудову гідність життя уважного. І цього мало. Треба журитися, що хоч трохи ще прожито часу, але все ж таки є в ньому частина, прожита даремно. Скорбота серця про свою несправність перед Богом становить опору рішучості бути вперед справною перед Ним. Про все це подбайте тепер. Допоможи вам, Господи!

Господь, що влаштовує спасіння всіх спасенних іміже звістка долями, нехай навчить вас, як себе налагодити на те, щоб життя ваше не пройшло дарма – ні те, ні се, але було Богові до вподоби, спасіння вам принесло і послужило шляхом до отримання Царства Небесного!

* * *

5 Це докладно розкрито в брошурі єпископа Феофана “Семь слов в недели, приготовительные к посту”, М. 1902.

6 Лист “Продовження про ревність і рішучість жити по благодаті. Внутрішня центрособранність. Просвітлення оболонки душі. Різні ступені цього просвітлення” (наприкінці)

 

38. Необхідна рішучість того, хто сповідує посвятити себе Богові, розглядається як свідоме оновлення обітниць, даних за нас під час хрещення

І ще докладу. Прочитавши все, що належить вам зробити, не подумайте: “У, яка пристрасть! Та де ж це все зробити!” Хоч би й так було, годі впиратися ногами, тому що справа ця першої важливості. Але тут і важкого-то і величезного нічого немає. Усе просто. Почніть потроху – і встигнете все зробити як слід. Але якщо й не встигнете все зробити, як би хотілося, зробіть як зможете. Господь не вимогливий до дрібниць. Він цінує старанність і намір. Ваше зусилля всю себе переглянути й перебудувати Він прийме, як справу, що вже сталася, тільки не кидайте її, а майте на увазі продовжувати й продовжувати, поки доведете до кінця. Головне ж, тобто рішучий намір усю себе присвятити Господу, ви неодмінно маєте в собі збудити, укріпити і встановити одного разу назавжди. У цьому невідкладна умова до отримання благодаті, що подається в таїнствах Покаяння і Святого Причастя.

Наведу вам на пам’ять справу влаштування нашого спасіння, і ви побачите, в чому те головне, яке тепер стоїть за вами. Згрішили ми в прабатьках наших. Зглянулася над нами милість Божа і влаштувала нам спасіння в Господі Іісусі Христі, Сині Божому, що втілився заради нас, людей, і нашого заради спасіння. Здійснив Він це спасіння Своєю хресною смертю і воскресінням та ниспосланням Святого Духа. Ті, які вірують у Нього, приступаючи до Нього з покаянням, заради смерті Його отримують відпущення гріхів і заради рішучості слідувати Йому і Його вченню в житті приймають у таїнствах благодать Святого Духа. Усе це відбувається в Хрещенні та Миропомазанні. Той, хто отримав благодать, починає нове життя, народившись від Духа Святого. Ми отримали це нове народження в дитинстві. Віру засвідчували за нас батьки і восприємники. Вони ж поручилися і за те, що ми будемо жити за заповідями Господніми. Заради цього нам у початкових таїнствах дано все так, ніби ми самі свідомо і віру виявляли, і обітниці давали, але, вочевидь, з тією умовою, щоб, коли подорослішаємо й прийдемо до самопізнання, то й самі довільно прийняли на себе зобов’язання, які під час хрещення прорікалися за нас іншими. Коли це робить хтось, тоді благодать Божа, що діяла доти одна і потаємно, починає діяти вже спільно зі свободою і нерідко дає відчутно себе відчувати і явно допомагає в улаштуванні свого спасіння тій особі, яка приймає таке рішення. Здебільшого це відбувається під час говіння.

І ось що належить вам захотіти зробити. Ви раніше говіли і робили все, що зазвичай робиться в цей час. Але тепер збираєтеся це зробити більш ґрунтовно, зі свідомістю справи. На цьому спираючись, я тлумачу вам, що тепер стоїть за вами: стоїть, щоб ви самі виголосили ті обітниці, що дані за вас іншими. Тоді інші за вас зреклися сатани і всіх справ його, і всього служіння його (світського життя), а тепер ви самі зречіться всього цього. Тоді ті за вас запевняли, що сполучилися з Христом і будете служити й поклонятися Йому, – тепер ви самі від щирої душі та від щирого серця скажіть це.

Увійдіть у це переконанням і сприйміть відповідні тому рішучості. Господь буди вам помічник, і Матір Божа, і Ангел хранитель ваш!

Нехай осінить вас благодать Всесвятаго Духа в таїнствах сповіді та Святого Причастя, до яких приступите з таким благим настроєм і рішенням.

 

39. Виправлення життя полягає в перебудові не зовнішніх порядків, а в дусі з готовністю боротися з перешкодами. Різні способи, якими ворог намагається відхилити тих, хто стає на шлях істинного життя

Вашим останнім листом ви зробили мені справжнє свято. Як світлішає ваша голова і рішення серця вашого приймають вірний і рятівний напрямок!

Отже, ви зважилися все зробити як належить. Благослови, Господи! Гарні всі ваші задуми про майбутні нові порядки життя. Але щоб з жару ви не покривили цієї справи, хоч це було б і надійно7, поспішаю дещо сказати вам на керівництво.

Дивіться, перебудовуючи все, звертайте більше уваги на внутрішнє, ніж на зовнішнє. Зовнішнє поки що можна залишити як воно є, виключаючи те, що за самою суттю своєю шкідливо діє на серце: зневірює, розбиває думки, набиває зайві бажання тощо. Перебудова, звісно, має торкнутися і зовнішніх порядків, але не стільки в їхній формі, скільки в дусі, з яким це робити треба. Якщо зробити так, то зовнішнє залишиться ніби те саме, за малими винятками, але дух буде в усьому інший. Вигода від не надто різкого ламання зовнішніх порядків та, що зміна ваша нікому не кидатиметься в очі.
Друге, що потрібно мати на думці, ви вже маєте, саме: не думати, що загадане легко прийде у виконання. Скільки перешкод і зовні, і зсередини! І ви добре робите, що готуєтеся вступити не на квітчастий шлях, а на боротьбу. Так, так! Боротися готуйтеся і все просіть Господа, щоб дарував вам сили все виносити, що зустрінете неприязного і того, що заважає. На себе не сподівайтеся. Усе уповання покладіть на Господа – і допомога Його завжди буде з вами.

Але, готуючись боротися, не думайте, що завжди будете тріумфувати. Часто доведеться тільки відтерплюватися, несучи один тягар. Часто доведеться бачити, що при всьому бажанні бути справною прокрадаються і прориваються промахи. Знайте наперед, що все це в порядку речей. Зустрінеться – не жахайтеся. Тепер заздалегідь те передбачаючи, і не очікуйте попереду іншої течії життя, як серед усяких противлень, хвилювань і невдач.

Одним тільки запасайтеся – міцною мужністю ні на що не дивлячись стояти в розпочатій справі. Це одне тепер на все життя має бути покладено і закарбовано обітницею і твердою рішучістю. А як піде життя, які будуть успіхи і промахи, як зустрінуть те інші – це все віддайте на волю Божу.

З досвідів, помічених у житіях святих, видно, що Господь по-різному веде до досконалості тих, котрі приліплюються до Нього теплою любов’ю і Йому присвячують життя своє. Попускає Він і ворогові діяти неприязно, не віддаляючи, однак, при цьому і Своєї правиці, що допомагає. Усе – Бог. Але шляхи Його чудові і, головне, потаємні. Навіть сам керований бачить їх уже потім, озираючись назад. Як доречна тому повсякчасна молитва: “Імиже веси долями, спаси мене!” А з молитвою і віддання себе в руки Божі – цілковите, безповоротне.

І ворог не буде дрімати. Святі Божі помітили, що він на початківців діє двояко: одним зовсім не заважає і ніякої протидії не чинить. Ті, не зустрічаючи перепон ні всередині, ні зовні і бачачи, що все йде так гладко, починають мріяти, що ось-де ми як: раптом усіх ворогів розігнали – і показатися не сміють. Тільки-но ці думки западуть, негайно і ворог приспіє і почне розвивати мрії марнославні, від яких народиться самовпевненість і Божої допомоги забуття, нерозшукування, і за те – позбавлення. Як тільки справа дійде до цього, ворог почне вже тираноподібно діяти: збуджувати недобре всередині й сильні протистояння зовні – і бідний самовпевнений падає. Ці випадки нерідкі. І будьте ласкаві прийняти це до уваги тепер же, коли міркуєте, як улаштуватися в житті, щоб, коли почнете нове життя і піде все гладко, не мріяти про себе, а побачити в цьому ворожу засідку – найнебезпечнішу – і посилювати настороженість і увагу до справи. Досконалість, більш-менш помітна, приходить після трудів і трудів, після років і років, а не з перших початків і не з перших днів.

На інших, навпаки, ворог із перших же днів нападає з усією силою і стрімкістю, так що початківець губиться. Куди не звернеться, все проти: і в думках, і в почуттях, і зовні бачиться тільки одне таке, що йде всупереч добрим намірам, і нічого сприятливого. Робить це ворог для того, щоб налякати новачка з першого разу і змусити його кинути свої благі наміри і повернутися назад – до життя безтурботного і неуважного. Коли ж скоро помітить, що новачок не піддається, а стоїть на своєму, негайно сам відступає. Бо мужнє стояння проти ворога заслуговує на вінці трудівникам, а він не хоче доставляти їх. Так це майте на увазі, щоб у разі сильного натиску супротивників одразу не злякатися, знаючи, що це виверт ворога, який він негайно й кине, щойно помітить стійкість.

Ви дуже добре робите, що попереду не бачите квітів. Це справжній погляд на справу. І готуйтеся до стійкості. Однак же рятуйтеся. Ще належить сказати вам дещо, але це до іншого разу.

* * *

7 Ухилення може бути на десну сторону і на шуюю (направо і наліво). Перше є ревнощі не по розуму, друге – лінощі.

 

40. Побоювання охолодження в майбутньому. Різні причини охолодження до духовного життя. Як поводитися під час охолодження, що з’являється

Ви боїтеся, ну як до кінця не доведете, хоч і старанно почнете. Так, цього треба боятися, бо ми часто самі перед собою і проти себе буваємо мінливі. Вже на себе годі покладатися. Вся надія – на Господа. Страху ж того не залишайте, а підтримуйте його то побоюванням образити Господа коханого, то острахом, що, ослабнувши, знову вже не зійдеш до такого натхнення, а тут нині-завтра смерть. Потім страх цей мине і заміниться вірним сподіванням спасіння, але тепер не залишайте його: він буде підпалювати ревнощі і проганяти позиви до послаблень, які дуже згубні. Унаслідок того у вас у серці буде постійне волання: “О, Господи, спаси ж! О, Господи, благопоспіши ж!” І: “Імиже веси судьбами спаси мене, недостойну!” Це я завжди називаю болючим у серці до Господа припаданням. Вороги сильні, і ззовні, і зсередини не знаєш, як піднімуться бурі й зіб’ють з пантелику. Упадеш – і пропав. От і волайте: “О, Господи, спаси!” Це і є “серце скрушене і смиренне”, про яке пророк Давид, що кається, каже, що його Господь не принижує, не зневажає, а прислухається до нього (Пс. 50:19). Прийміть це в думку. Як ви вже побачили цю небезпеку, то вам небагато варто покласти: завжди відчувати її і волати про допомогу. Це почуття хворобливого до Господа припадання зі свідомості навколишніх небезпек, що можуть припинити перебіг духовного життя і заглушити його, має бути постійним почуттям. Зауважте це. Хто має його, той, отже, йде, і йде прямим шляхом. Це найрішучіша тому ознака!

Ви пишете: “Бог дав би, щоб теперішня готовність на розпочату справу довше не слабшала”. Не довше, а ніколи не повинна їй слабшати. Зауважте, що ця готовність, інакше ревність працювати Господу, або ревність про богоугожденіє, або рішучість присвятити себе на служіння Господу точним виконанням Його заповідей (що все одне й те саме: слова різні, а діло одне), становить життя духовне. Коли є ця готовність, життя духовне є, а коли її немає, немає і життя духовного. Коли її не стане, це те саме, що дихання духовне припиниться і серце духовне перестане битися: дух або вмирає, або завмирає. Тому-то перша турбота того, хто вступає на Божий шлях, і повинна бути про те, щоб всіляко підтримувати й підігрівати цю готовність, ревність і ревність. Можна цим одним і всі наступні правила обмежити, тобто бережи тільки цю ревність і готовність, вона сама навчить і постійно буде навчати, що як зробити і як коли вчинити. Зауважте це!

Це разом із попереднім хворобливим припаданням до Господа є корінь духовного життя, охорона й огорожа його. Ворога цьому корінному розташуванню, і, отже, ворога найголовнішого, ви добре визначили: охолодження. О, гірка і дуже гірка річ! Але знайте, що не всяке применшення жару ревнощів є згубним охолодженням. Буває воно і внаслідок зайвого напруження душевних сил, буває і внаслідок занепаду сил тілесних або нездоров’я. Те й інше – нічого, минеться. Бідним є охолодження внаслідок довільного ухилення від волі Божої, зі свідомістю і всупереч совісті, що напоумляла і зупиняла, з пристрастю до чогось не Божого. Це вбиває дух і присікає життя духовне. І ось цього-то найбільше бійтеся, бійтеся як вогню, як смерті. Воно буває внаслідок втрати уваги до себе і страху Божого. Їх і бережіть, щоб уникнути того страшного зла. Що стосується мимовільних випадкових охолоджень внаслідок виснаження сил і нездоров’я, то для них один закон: перетерпіти, ні в чому не порушуючи заведених благочестивих порядків, хоча вони будуть виконуватися без жодного смаку. Хто терпляче переносить це, від того скоро і відходить охолодження і повертається звичайна ревність, тепла, сердечна. Ізвольте і це взяти до уваги і відтепер покласти, по-перше, ніяк не допускати довільно охолонути ревнощів, по-друге, у разі випадкових охолоджень тягнути й тягнути заведені порядки в тій упевненості, що це сухе виконання справ скоро поверне жвавість і теплоту старанності.

Усе прописане вам в останніх двох листах стане в пригоді вам після, коли самою справою поведете нове життя. Але оскільки вам і тепер ще, під час перебудови порядків життя, хоча розумового поки що, треба брати до уваги всі можливі попереду випадковості, то я не зайвим визнав усе це ширше розповісти тепер, тим паче, що ваші слова дали для цього привід.
Ось цьому я і зрадів, що ви, можливо, самі не помічаючи того, торкнулися найістотніших сторін життя духовного. Це означає, що розум ваш працює правильно. Господь, який бачить готовність вашу послужити Йому вседушно, допомагає вам, і ви самі не знаєте, як спадають на думку ті чи інші припущення і побоювання. Це Ангел хранитель за велінням Господа тлумачить вам. Благослови, Господи, починання ваше! Від усієї душі бажаю вам успіху.

Коли почнете працювати над собою, побачите, що всі зовнішні керівництва і вказівки – це тільки посібники. Що ж саме буває потрібно душі і як краще вчинити в тому чи іншому випадку, це всяка душа повинна вирішити сама, за допомогою Божої благодаті, яка невидимо керує нею. Той, хто щиро бажає догоджати Господу і себе Йому цілком віддав, завжди потрапляє в справжню справу, але бере він смиренням.

Заключаю доброзичливістю, нехай допоможе вам Господь здійснити справжнє говіння ваше найуспішнішим чином.

 

41. Останні поради перед сповіддю і причастям

Ось підійшов уже час сповідатися, а за ним найсолодший момент причащання Святих Христових Тайн! Благослови, Господи, те й інше здійснити вам належно. До цього і труди говіння, і все вами задумане тут закарбується печаткою Божою.

Але навіщо у вас, як пишете, страх іти на сповідь? Він точно буває у багатьох, але у вас навіщо б йому бути? Дозвольте усвідомити собі справу. Той, хто сповідує, є тільки свідок, приймає ж гріхи Господь, Він же велить духівникові і дозвіл у гріхах давати тому, хто сповідається. Господь же – вся милість. Він тільки чекає, щоб хто сповідував гріх свій, і, щойно скаже хто гріхи, одразу й прощення. Чи такого Господа боятися?

Частково ця страхітливість походить і від того, що не з’ясовано, що саме треба сказати на духу. Але коли ви зробите все за прописаним, то для вас ясно буде все. І боятися нічого.

І тому також ця страшливість, що рідко сповідаємося. Якби частіше сповідалися, не боялися б так. Авось Бог дасть, відтоді частіше будете приступати до трапези Господньої і, отже, сповідатися.

Ось що зробіть, однак же! Запишіть усе, що знайдете за потрібне відкрити на духу, і, прийшовши до духівника, розкажіть усе за допомогою записки. Адже справжня сповідь має бути своя, тобто той, хто сповідається, сам має розповісти, у чому грішний, а не чекати, що запитає духівник. Це в нас так завелося, і сповідь рідко йде як слід. Сповідник за потребою багато запитує зайвого, що не йде до того, хто сповідається, а того, що потрібно, трапляється, і не запитає. Так воно і проходить несповідане. Сказати самій, що лежить на совісті, і без записки можна, якщо сподіваєтеся пригадати все, тільки неодмінно самі все розкажіть. Благослови вас, Господи, сповідатися з духом розкаяння і з твердою рішучістю бути після в усьому справною, але без усякої лякливості: вона зовсім зайва і справі заважає.

Відривали мене від письма на кілька – і перервали нитку думок, які мав я намір передати вам.

Так прийде страх перед сповіддю – женіть його. Благоговійний страх перед Богом є справою багатоцінною, але оця дитяча лякливість, що у вас, є справою ворожою. Ніякого до нього на ділі приводу немає, а так – ворог навіює. Ідіть до Господа спокійно, хоч і з розбиттям серця; ідіть, як у притчі син нехороший йшов до батька. Батько сина, що повертався, не лаяв і не паплюжив, а обійми до нього простягнув і облобизав його (Лк. 15:20). Те ж саме і для вас готове. Обійми Господні вже простягнуті до вас. Залишається вам кинутися в них. І зробіть це з благоговійною любов’ю.

Головне в покаянні є хвороба серця про свою несправність перед Господом і твердий намір намагатися наперед бути в усьому справною. Своє рішення догоджати Господу ви вже виявили, і Господь, який все бачить, звісно, вже прийняв. Але чи є хвороба серця про несправності? Потрудіться збудити. Хоч як мало у вас гріхів і хоч як видаються вони легкими, все ж вони гріхи суть і під Божою немилістю перебувають. Перед людьми як соромимося іноді через порожнє необережне слово або рух! А тут Господь, і не пусте що, а гріхи. Примудріться через усе розбитися і поболіти перед Господом. Після з цього розбиття буде випромінюватися міцність не вдаватися в несправності.

Ви загадували детально переглянути все знову і перелагодити. Можливо, не встигли все зробити і не так повно зробили, як загадували; не бентежтеся тим. Господу дорогий головний ваш намір і рішення бути в усьому справною перед Ним. Заради нього і прощення гріхів, і очищення благодаті. І йдіть до Господа з цим твердим наміром бути справною замість усіх несправностей, пізнаних уже і тих, що мають бути пізнаними. Твердий намір несіть Господу неухильно виконувати все, що тепер совість обов’язковим для вас вважає і що знайде таким після; рештою всім не бентежтеся.
Сповідатися краще з вечора перед причастям, щоб ніч і ранок присвятити вже цілком одним думкам про прийняття Господа. Читайте в цей час проповіді перед Святим Причастям у тій книжці, що я вам дав. А то так сидіть і думайте про Господа, молячись Йому в серці: “Господи, як хочеш, так і влаштуй зі мною і в мені, тільки не позбав мене спілкування Твого”. І все моліться такою короткою молитвою, докладаючи до неї і поклони. Якщо відкладете сповідь до ранку, то ввечері думка буде двоїтися і вийде щось сум’яте.

Приступаючи до Святих Тайн, приступайте в простоті серця, з повною вірою, що Господа приймаєте в себе, і з відповідним тому благоговінням. Чому бути на душі після цього, надайте зробити те Самому Господу. Багато хто наперед прагне отримати від Святого Причастя те й те, а потім, не бачачи того, бентежаться і навіть у вірі в силу таїнства вагаються. А вина не в таїнстві, а в цих зайвих здогадках. Нічого собі не обіцяйте, а все довірте Господу, просячи в Нього однієї милості: зміцнити вас на всяке добро на догідність Йому. Плід причащання найчастіше відгукується в серці солодким миром; іноді приносить воно просвітлення в думках і наснагу у відданості Господу; іноді нічого майже не видно, але потім у справах виявляється більша міцність і стійкість в обіцяній справності. Зауважу і тут, що плодів від Святого Причастя відчутних не бачимо ми тому, що рідко причащаємося. Покладіть собі якомога частіше причащатися – і побачите плоди від цього таїнства втішні.

Весь час молюся і буду молитися, щоб Господь допоміг вам приступити до цих двох таїнств у повне оновлення духу вашого. І в усьому, чого бажає душа ваша доброго, Господь буди вам помічник!

 

42. Привітання і благопожелання тому, хто покаявся і причастився Святих Христових Тайн. Тому, хто став на шлях істинного життя, потрібна безперестанна пам’ять про Бога

Тепер, напевно, ви вже сповідалися і причастилися. Вітаю! Даруй, Господи, щоб це було вам для окрилення духу, для прилягання серця до Господа, для пільги і відради на шляху життя, для моральної міцності на справи богоугодні.

Але понад усе бажаю вам відчути радість спасіння в Господі. Бо Господь у вас, а де Господь, там і спасіння. Один язичницький цар, коли буря застала його на морі, і корабельники в страху не знали, що робити, з властивої йому зарозумілості сказав: “Чого боїтеся? Ви везете такого царя”. То була порожня промова. Але Господь, коли одного разу буря вітряна наражала на небезпеку корабель, на якому Він плив з учнями через озеро Генісаретське, і останні, не знаючи, що робити, звернулися до Нього: “Господи, врятуй, ми гинемо!” – перш за все “заборонив вітру і хвилювання водного” і, коли вже вляглися хвилі і “була тиша”, сказав: “Де є віра ваша?” (Лк. 8:23-25). Таким чином, тільки стосовно Господа можна воістину говорити: “Чого боїтеся? Господь із вами”. Це і кажу вам: ні внутрішніх, ні зовнішніх хвиль не бійтеся, бо Господь із вами. Не втрачайте живої віри в це, і серце ваше буде сповідувати: “Аще… і піду посеред сідла смертного, не побоюся лиха, бо Ти зі мною єси” (Пс. 22:4). І всім причасникам пристойно співати: “Господь сил з нами, Заступник наш Бог Яківль” (Пс. 45:8).

Тепер, оновлена, і благодаттю Божою укріплена, і присутністю Господа натхненна, виходьте на діло Боже, вами з такою ретельністю сприйняте, щоб робити його до вечора життя вашого. На допомогу вам згадаю про один секрет гідного життя в Господі – саме, про безперестанне пам’ятання про Бога. У цьому пам’ятанні треба всіляко зміцнитися до того, щоб воно було невідхідним від уваги. Бог скрізь є і завжди з нами, при нас і в нас є. Але ми не завжди з Ним буваємо, бо не пам’ятаємо про Нього і тому, що не пам’ятаємо, дозволяємо собі багато такого, чого не дозволили б, якби пам’ятали. Візьміть на себе працю навикати цієї пам’яті. Тут нічого особливого не потрібно, тільки намір прийняти і напружуватися – пам’ятати, що Господь у вас є, і поблизу є, і дивиться на вас і в вас так само пильно, як хто дивився б вам в очі. Що б ви не робили, все пам’ятайте, що Господь поблизу і дивиться. Станете трудитися навикати цьому – і звикнете, і, щойно звикнете або ще тільки мало-мало навикаєте станете, побачите, яка спасительна дія відбувається від цього в душі. Не забувайте тільки, що пам’ять про Бога треба мати не як про всяку іншу річ, але з’єднувати її зі страхом Божим і благоговінням. Благоговійними люди всі від цього бувають.
Щоб зручніше навчитися пам’ятати про Бога, для цього у християн ревних є особливий прийом – саме, безперестанку повторювати коротеньку, слова на два-три молитву. Здебільшого це є: “Господи, помилуй! Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішну!” Якщо ви цього ще не чули, то ось чуйте, і якщо так не робили, то почніть робити відтепер. Чи ходите, чи сидите, чи працюєте, чи їсте, лягаєте спати – все повторюйте: “Господи, помилуй! Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішну!” Від тривалої вправи в цьому слова ці так нав’язнуть на язиці, що самі собою повторюватимуться. А це дуже остепеняє ширяння і блукання думок. Але знову не забудьте з’єднувати зі словом цим благоговіння.

Що ще придатніше було б вам сказати тепер, я вже написав вам, щойно ви виявили рішення взятися за справу як слід. Дозвольте знову те переглянути. А що крім того треба нагадати вам, про це мова попереду.

Будьте благодушні й радійте, що вступаєте на шлях щирого служіння Господу, шлях вірний, що має привести вас у спадщину Царства Небесного. Хай допоможе вам Господь і Пречиста Владичиця!

 

43. Той, хто вступив після покаяння і причастя на шлях істинного життя, має встановити всередині себе мир. Правила для відігнання внутрішнього негаразду: безперестанна пам’ять про Бога, рішучість в усьому – великому і малому – чинити по совісті і терпляче очікування успіхів…

Хочу і ще запропонувати вам кілька вказівок на те, що потрібно вам тепер під час вступу на новий шлях.

Що дух наш є дух ніспадшій, це до відчутності усвідомлює кожен, хто покладе собі правилом суворіше спостерігати за тим, що діється всередині нас, хоч протягом одного дня. Я вже вам говорив про це давним-давно. Пригадайте: саме, що всередині нас сум’яття, що сум’яття це незаконно прийшло і тому має бути припинено. Та ви й самі колись писали, що не впораєтеся з нестримною рухливістю всередині. Поновлюю в небагатьох словах зображення цього стану.

Думки розуму нашого всі звернені на земне, і ніяк не піднімеш їх до неба. Предмет їх – суєтне, чуттєве, грішне. Бачили ви, як туман стелиться долиною? Ось це точний образ думок наших. Усі вони повзають і стеляться по землі. Але крім цієї низькохідності, вони ще вирують невпинно, не стоять на одному, товчуться, як хмара комарів улітку. Тим часом вони не залишаються без дій.

Ні, під ними лежить серце, і від них у це серце безперестанку падають удари і виробляють відповідну собі дію. Яка думка, такий і рух серця. Звідси то радість, то досада, то заздрість, то страх, то надія, то самовпевненість, то розпач одні за іншими виникають у серці. Зупинки немає і порядку ніякого, так само як і в думках. Серце невпинно тремтить від почуттів, як осиковий лист.

І на цьому справа не зупиняється. Думка з почуттям завжди народжує бажання, більш-менш сильне. Під бентежними думками і почуттями безладно бентежаться і бажання: то придбати, інше кинути; одному подоброхотствовать, іншому помститися; то тікати від усіх, то виступити на середину і діяти; в одному послухатися, а в іншому поставити на своєму та інше, та інше, та інше, та інше. Не те щоб усе це виконувалося, але загадки то на те, то на інше невпинно рояться в душі. Придивіться за собою, коли, наприклад, сидите ви за роботою, – все це побачите, що відбувається в собі, як на сцені.

Так ось який у нас негаразд і сум’яття всередині. Від нього негаразд і в житті та морок якийсь навколо. І не чекайте порядного життя, поки не знищите цього внутрішнього негаразду. Воно й саме по собі багато зла заподіює, але особливо воно недоброякісне тому, що до нього підсідають біси, і крутять, і каламутять там усередині ще більше, скеровуючи все на зло нам і на наше лихо.

Коли під час говіння ви оглядали себе і думали одне усунути, а інше додати, то, звісно, не могли не звернути уваги і на внутрішнє своє сум’яття і не озброїтися проти нього гідною ревністю. І будьте ласкавіше і перш за все напирати на цього внутрішнього ворога.

Ви поклали твердий намір працювати Господу і Йому Єдиному належати відтепер. Таїнство покаяння прощення вам подало в усьому і чистою вас явило перед лицем Бога. Святе Причастя ввело вас у найближче спілкування або відновило ваше спілкування з Господом Ісусом Христом і всякою благодатною силою вас сповнило. І ось ви споряджені на справу.

Якби для виправлення нашого внутрішнього життя достатньо було захотіти – і все б там з’явилося якнайкраще, або дати слово – і за словом негайно з’явилося б і діло, то вам більше нема про що було б і клопотати. Усе б пішло у вас якнайкраще і бажати не можна. Але такий уже закон морально-вільного життя, особливо в істоті ушкодженій, що і тверда рішучість є, і благодатна допомога готова, а все ж таки треба напружуватися і боротися, і насамперед із самим собою.
Раптом внутрішнє наше ніколи не встановлюється в належний порядок, а завжди після сприйняття благих намірів і сподоблення благодаті, яка допомагає, через таїнства, потрібна і належить знову посилена праця над собою, над своїм внутрішнім – праця і зусилля, спрямовані на те, щоб царюючу всередині негаразди знищити й замість неї встановити порядок і лад, після чого настане внутрішній мир і постійний радісний стан серця.

І ось що вам тепер належить! Не думайте, однак, що вам треба для цього переробити купу справ або нав’язати на себе не знати скільки правил. Зовсім ні. Два-три правильця, два-три застереження – і все тут.

Всередині негаразд – це ви досвідчено знаєте. Його треба знищити – цього ви хочете, на це зважилися. Беріться ж прямо за усунення причини цього негаразду. Причина негараздів та, що дух наш втратив споріднену йому точку опори. Опора його в Бозі. Знову вступає на неї дух пам’ятанням про Бога. Отже, перше: треба навчитися безперестанно пам’ятати про Бога зі страхом і благоговінням. Минулого разу я писав про це, і ви погодилися на це. Знаєте, який треба для цього вжити прийом, і почали вже. Благослови, Господи! І будьте ласкаві продовжувати працю цю неопустимо. Все з Господом будьте, що б ви не робили, і все до Нього звертайтеся розумом, намагаючись тримати себе так, як хто тримає себе перед царем. Скоро навикнете, тільки не кидайте і не переривайте. Якщо будете сумлінно виконувати це невеличке правило, то цим внутрішнє сум’яття буде утиснуте зсередини і, хоч буде прориватися то у вигляді помислів порожніх і неналежних, то у вигляді почуттів і бажань недоречних, але ви негайно помічатимете цю неправоту і проганятимете цих непрошених гостей, поспішаючи щоразу відновлювати однодумність про Єдиного Господа.

Надихаю вас! Візьміться поретивее і продовжуйте не перериваючи – і скоро досягнете шуканого. Встановиться побожна увага в Єдиному Богові, а з Ним прийде і мир внутрішній. Кажу: скоро, проте ж не через день або два. Будуть потрібні, можливо, місяці. О, коли б і не роки! Просіть Господа, і Він Сам Вам допоможе.

На допомогу до цього докладіть і таке: нічого не робити, що забороняє совість, і нічого не опускати, що велить вона робити, велике це чи мале. Совість завжди є наш моральний важіль. Що всередині нас дітки наші – думки, почуття і бажання – віддаються недозволеній жвавості, причина цього, між іншим, і та, що совість втратила силу. Поверніть їй цю силу, виявляючи повну їй покірність. Ви тепер просвітили її, з’ясувавши все, що вам слід робити і чого не робити. Дозвольте ж слідувати цьому неухильно і так рішуче, що хоч померти, а нічого проти совісті не дозволяти собі робити. Що рішучіше будете так чинити, то могутнішою ставатиме совість, то повніше й сильніше буде вона навіювати вам належне й відхиляти від негідного – і в справах, і в словах, і в думках, і внутрішнє ваше поспіхом упорядковуватиметься. Совість із побожною пам’яттю Божою – б’ючий ключ істинного духовного життя. Пригадайте, що говорилося про дух на початку нашої бесіди8.

Більше цих двох правил нічого й не потрібно. Доповніть тільки їх терпінням. Раптом не прийде успіх, треба чекати, трудячись, проте ж, невтомно. Треба трудитися і, головне, ні в чому не поступатися себе угодництву або мировгодництву. Безперестанні будуть противлення розпочатому порядку. Треба долати їх, отже, напружувати сили і, отже, терпіти. Облечіться ж у цю зброю всемогутню і ніколи не падайте духом, бачачи невдачі. Усе прийде з часом. Надихайтеся в терпінні цією надією. Що це так буває, виправдано дослідами всіх людей, які шукали і творили спасіння.

Так ось і все! Пам’ятати побожно про Бога, слідувати совісті і озброюватися терпінням з надією. Це небагато – насіння всього. Благослови вас, Господи, так налаштуватися і стояти в цьому настрої.

* * *

8 Листи: “Третя сторона людського життя: життя духовне. Головні прояви духовного життя: страх Божий, совість і жага Бога. Гідність людини”, “Вплив духу на душу людини і явища, що відбуваються звідси, в царині мисленнєвої, діяльної (волі) і чуттєвої (серце)”, “Висновки зі сказаного про три сторони людського життя. Можливість переходу з одного стану в інший і переважання тієї чи іншої сторони життя. Переважання душевності й плотяності як гріховний стан. Панування духовного життя як норма істинного життя людини” і “Істинне щастя людини – життя за духом. Найтонша оболонка душі, що слугує посередницею між нею і тілом і засобом спілкування душ між собою та зі світом святих і Ангелів. Світлий і темний стан оболонки душі”

 

44. Запобіжники тому, хто вступив на істинний шлях. Стягнення життя навесні. Чому багато хто з тих, хто постився, не виправляються зовсім

Минулого разу я вам вказав два-три правильця невеликих. Тепер зазначу і дві-три маленькі перестороги.
Перша: ніколи не думати, що вже встигли в чомусь. Така неміч наша, що щонайменше щось добреньке здасться всередині – негайно кричимо: “Ось воно, домоглися!” Женіть такі думки. Бо добре ніколи не дається раптом, а це ворог навіює. Піддайся тільки цьому навіюванню, негайно енергія ослабне, – а тут близько і знову негаразди. Щоб не піддатися цій поганій думці, кожного дня, встаючи, так себе налаштовуйте, наче ви вперше ще раз починаєте трудитися на цьому шляху.

Друга: ні під яким виглядом не дозволяти собі пільг. Мине день-другий у працях самоспостереження і самопримусу – ворог підійде і почне дзижчати у вуха: “Ну, буде, потрудилася, дай тепер собі трохи пільговика”. Це таке улесливе навіювання, що й не подумаєш раптом, що треба протистояти йому, а тим часом воно таке лиходійське, що тільки-но мало піддайся йому, як усе всередині розбурхається. Послаблення собі є те саме, що маленька дірочка в греблі. Тільки-но покажися ця дірочка, вже не втримаєш греблі – її неодмінно рознесе вода. Те саме всередині нас робить послаблення: все розмете, тож відновлення себе треба буде знову починати заново. Побійтеся ж цього як найзлішого, хоч і солодкоголостивого ворога.

Два особливо випадки мають бути, коли вам належить побоюватися цього. Це час Великодня і весна. Адже постом у нас усі більш-менш остепеняються. Чому ж потім не всі витримують? Тому що пільги собі дають хто у Великдень, хто після нього – навесні. У Великдень думається: святковий час, можна й вольку собі дати. Послухає хто – і розоряється в добрих настроях. Бо, давши собі волю, опісля вже не повертається до утисків себе і починає по-старому творити “волю плоті й думок” (Еф. 2:3).

Весна – час приємний, але скільки робить зла в моральному відношенні! Бачили ви, як баранчики, коли виганяють їх на траву, стрибають, бекають, граються? Чому це? Життя грає. Подібне загравання життя і люди відчувають, не молоді тільки, а й старі. Тут нічого немає грішного. Це невинне почуття, але як користуються цим люди, це не зовсім буває безгрішним. Радість життя! Відчувши її, треба Господу дякувати, що на землі, сповненій горя через гріхи наші, ще й радощам залишив Він місце, щоб ми не впадали у відчай. А буває що? Богові подякувати не подякують, а пустяться на те, щоб подовжити цю радість, розсіюються і повертаються на старе. Радість ця або це втіха життя приємна, але вона зовсім чуттєва, тілесна, і позиви від неї з’являються такі самі – чуттєві, тілесні. Захочеться дивитися на приємне для очей, чути приємне для слуху, нюхати приємне для нюху, подихати повітрям, провіятися приємним вітерцем – узагалі розмножити приємні чуттєві враження. Хто піде за цими позивами, той не всидить усередині себе, а вийде неодмінно геть; потім увага до себе припиняється, думки, почуття і бажання знову почнуть вирувати і вступати в колишню невпорядкованість. Думка про Бога відійде, і спокій внутрішній пропаде. Душа, яку мучить совість, скаже: “Завтра не стану так чинити”; але завтра знову те саме, те саме і післязавтра, а там і руки опустилися. Знову піде життя “як живеться”. Весь плід великопісних праць в упорядкуванні душі і пропаде. І це з тієї однієї причини, що не остереглися трохи і не зуміли відмовити своїм почуттям у деяких приємностях, а при допущенні інших не подбали тримати своє внутрішнє в належному страху і, захоплюючись зовнішнім, залишали його (внутрішнє) без уваги.

Господь нехай збереже вас від цього! Вам уже приходила побоювальна думка: “Ну, як не встоїш!” Якщо точно не встоїте, то чи повернетеся до таких рішучих намірів – Бог знає. Але то знайте, що, повернувшись назад, ви будете вже набагато гіршими, ніж якими були, коли не починали такого нового життя. Спаситель подібні зворотні спадання в невлаштування порівнює з поверненням у покинутий було дім знову старого біса, але вже не одного, а з сімома іншими. “І будуть, – підсумував Він притчу Свою, – остання людині тому гірша за перших” (Мф. 12:45).

Господь нехай позбавить вас від цього!

Прочитавши це, не скажіть: “Ах, навіщо я починала!” Ні, ні! Не мучте себе. Ви зважилися на належне: на такий спосіб життя, при якому одному ви будете, як спочатку забажали, тримати себе на рівні людської гідності. Так не принижуйте свого рішення і Господа не ображайте, ніби Він залишить вас саму. Він у вас є з благодаттю Своєю. Але якщо Господь у вас, хто проти вас? (Рим. 8:31). Бо “більший є Той, Хто у вас, ніж той, хто у світі” (1Ін. 4:4). До того ж уважне до себе життя не таке, щоб, позбавляючи одних втіх, не давало натомість їх нічого. Навпаки, це життя, з пам’яттю про Бога і дотриманням своєї совісті, саме в собі є невичерпним джерелом радості духовної, порівняно з якою земні радості – що полин перед медом, вам і позбавляти себе із зовнішнього доведеться небагато чого. Все всередині має відбуватися. Можна у всьому брати участь і всьому бути чужим. Зовні одне робиться, а всередині відбувається інше.
Так от і все (розумію прописані в цих двох листах правильця і застереження). Чи багато? Нічого немає багато чого. І все так легко виконується і легко. А плід-то, плід-то який! Отже, надихайтеся і наперед загадуйте тримати себе за прописаним. Амінь.

 

45. Головне заняття того, хто вступив на істинний шлях, – молитва. Настанова про нерозсіяну молитву

Як правильний Ваш висновок: “Так, виходить, вся справа в молитві!” Так, у молитві. Молитва для самоспостереження – барометр духовний. Барометр визначає, наскільки важке чи легке повітря, і молитва показує, наскільки високохідний чи низькохідний дух наш у його зверненні до Бога. І моліться, як почали. Частіше ставайте перед своїми іконами протягом дня і кладіть щоразу по кілька поклонів, поясних і земних. Пасти на коліна і класти поклони ще краще. Адже ніхто не бачить, крім Господа. Молитви вранці та ввечері – своєю чергою. У ті години побільше треба – так, як у вас годиться; а в ці часті припадання до Господа потроху; не так, однак же, як зазвичай знайомим при зустрічі: кивнути головою – і досить. Старанність, утім, усього навчить, яку й підігрівайте всіляко.

Але ніколи не забувайте, що суть молитви є розуму і серця піднесення до Бога, бо Бог скрізь є. І святий Пророк навчав свою душу: “На всякому місці панування Його, благослови, душе моя, Господа!” (Пс. 102:22). Найбільше до цього розташовувати може, як я вже писав, пам’ять про Бога, а ви ще краще додали: любов до Бога. Благослови, Господи, вас на це – на виняткову любов до Господа. Але і до кохання Господа шлях є пам’ять про Нього з поглибленням думкою в Його Божественні властивості і дії. До пам’яті Божої треба себе привчати, і засіб до того, як писав, – коротка молитва, безперестанку в думці повторювана: “Господи, помилуй! Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішну!” Ось ви вже почали її – і продовжуйте; сидячи, ходячи, роблячи щось або кажучи, за будь-якої нагоди і в будь-який момент все тримайте в думці, що Господь близько, і волайте до Нього з серця: “Господи, помилуй!”

Говоріть, що розсіюєтеся думками. Раптом не можна; треба потрудитися, поки встановиться навичка перебувати незмінно всередину серця перед Господом. Я, здається, вже говорив вам, щоб, щойно помітите, що думки розбіглися, перевертати їх назад і щоб довільно і свідомо ніколи не дозволяти їм блукати. Це не під час тільки молитви треба виконувати, а й завжди. І поставте собі законом: з Господом завжди бути розумом у серці й блукати думкам не дозволяти, а щойно підуть, знову перевертати їх назад і примушувати сидіти вдома, у клітці серця, і розмовляти з найсолодшим Господом. Ухваливши такий закон, нудьте себе вірно виконувати його, сваріть себе за порушення, штрафи на себе накладайте і Господа благайте, щоб допоміг вам у цій найненужній справі. Якщо будете працювати старанно, скоро встигнете. Умови успіху такі: 1) безперервність такого ділання, постійність у ньому. Не так що почали й кинули, почали й кинули, а так: почали, та вже й тягніть до того, поки успіх прийде. І в усякій справі успіх залежить від сталості праці; 2) щоб воно було, треба озброїтися терпінням і самопримусом. Прийде зневіра, бажання послабити, навіть сумнів, чи вже потрібно так робити, – женіть усе це і, як поклали, примушуйте себе на справу цю; 3) щоб і це було, надихніться надією та сподіванням, що Господь, бачачи працю вашу над молитвою та ретельність, із якою ви шукаєте навичку в ній, дасть вам, зрештою, молитву, і вона, утвердившись у серці, буде сама бити звідти ключем. Цей блаженний плід є плід праці молитовної! Очікування його надихало всіх молитовників, і отримання його було для них джерелом безперестанного блаженства духовного, радості й спокою серця в Бозі. О, нехай дарує вам Господь плід цей! Але без праці не дасть, праці постійної, самопримусової, терплячої, уповальної. Мужайтеся!

Посилаю вам на цей предмет книжку “Листи про духовне життя “9, яка вся спрямована на те, щоб сприяти утвердженню розуму в серці увагою до Господа і молитовним розташуванням. Бо до праці молитовної треба підібрати й читання таких книжок або статей, у яких говориться все про молитву й молитовні настрої.

Що більше утверджуватиметеся в пам’яті Божій, або в розумному предстоянні Богові в серці, то більше й більше будуть влягатися й думки та менше блукатимуть. Внутрішнє впорядкування й успіх у молитві йдуть разом.

Пригадайте, що з самого початку листів сказано про дух наш10. Ось це і є відновлення його в його правах. Коли відновиться це, тоді почнеться діяльне життєве перероблення душі й тіла та зовнішніх стосунків – на очищення. І станете ви справжньою людиною.

* * *

9 Можна ще додати маленьку збірку “Про тверезість і молитву зі святих отців”

10 Листи: “Продовження. Пояснення розладу, внесеного в природу людини гріхом прабатьків. Спілкування з Богом слугувало джерелом панування духу над душею і тілом. Через порушення заповіді людина відокремилася від Бога і втратила панування над душею і тілом і підкорилася пануванню пристрастей. Зображення людини, яку після падіння терзають пристрасті” і “Необхідність возз’єднання з Богом для спасіння. Сама людина не в силах зробити цього. Дух Божий здійснює це в нас заради спокути, принесеної Сином Божим”

 

46. Загальні правила для того, хто стоїть на шляху істинного життя

Ви так рішуче вступили на шлях служіння Господу. Благослови, Господи! Працюйте ж Господеві! Найперше, по-перше, побоюйтеся зарозумілості, вона – перший ворог. Справність наша перед Богом, ще тільки навмисна, вже породжує думку про якусь особливість нашої перед іншими і навіть перед собою минулим, тим паче, коли встигнемо зробити що-небудь на цьому шляху. Тільки-но трохи постоїмо ми в цій справності, вона здається чимось дивовижним – і ми починаємо мріяти про себе, як про осіб досконалих, що здійснюють чудові справи. А це ворог піддумує, щоб збудити зарозумілість. Хто піддасться і впаде в цю зарозумілість, від того негайно відходить благодать і залишає його одного. Тоді ворог схоплює його, як безпорадну здобич.

По-друге, страх і побоювання нехай не залишають вас. Посеред сіток ходимо. Ворог ніколи не спокушає одразу очевидно гіршим, а обманює більше видимостями добра. Недосвідчений піде слідом за приманкою і потрапить до рук ворога, як падає в яму, прикриту, звір, що безтурботно йде лісом. Але, побоюючись, не втрачайте мужності, бо Господь поруч.

По-третє, страх смерті і по смерті – суду і відплати, нехай не відходить від вас. Зранку, разом із тим як відновлювати будете пам’ять про Господа в серці, подбайте прив’язати до нього (серця) пам’ять і про цих останніх. Потім і будьте з цією думкою невідлучно весь день, як і з Господом, і, до сну йдучи, говоріть: “Се ми гроб передлежить! Се ми смерть має бути!” Побачите, яких охоронців знайдете ви в них.

По-четверте, не можна вам зовсім усунутися від суспільства. Але від вас залежить бувати більше в такому, в якому менше розваг. І в цьому, коли бувати будете, уваги своєї до Господа, поблизу і всередину сущого, і пам’яті смерті, готової взяти вас, не втрачайте, скільки можете. Серця свого не віддавайте під враження належних приємностей від очей, слуху та інших почуттів. Життя у світі тим і нехороше, що надто багато набиває в душу речей, осіб і справ, про які спогад потім каламутить душу. І молитися це не дає як слід. Засіб проти цього один: як можна берегти серце від прийняття вражень. Нехай усе повз вас іде і проходить, не входячи в серце.

По-п’яте, не бігайте, однак же, людей і не похмурійте. У вашому становищі це незручно, та й користі від цього вам не буде. Однак бувайте більше зі своїми. У вас, вірно, всі порядки хороші. Від них не відступайте, щоб не видати себе з ряду геть і не піддатися людському балаканину.

По-шосте, духовні заняття – молитва, читання і роздуми – повинні йти неодмінно щодня. Що в який час робити, самі приладьте. Раніше вставайте і, перш ніж виходити до своїх, пройдіть усі ці заняття, якою мірою встигнете. Моліться, однак же, подовше. Свою кровну потребу висловлюйте Господу дитячим словом і з дитячою довірою, молитви молитовника перетираючи поклонами з короткими до Бога зверненнями. По молитві читайте з роздумом і все, що читається, докладайте до себе або додумуйтеся, як здійснити те у своєму житті. Я писав уже і ще повторюю: було б багато плідно, якби ви щоранку коротко записували думки, що породжуються або роздумами здобуваються, під час читання Євангелія й Апостола. Візьміться за цю працю і робіть її в простоті, без усяких словосполучень.

По-сьоме, трудячись всеусильно, всю печаль вашу про успіх скиньте на Господа. Впевненість у Бозі – корінь духовного життя. Раптом ніщо не дається, все прийде свого часу. Усе, що взищете з вірою, прийде. А коли? Коли Господу завгодно буде подати. Терпіть, твердо стоячи в розпочатих порядках. Надихайтеся надією, що настане день, коли засяє в серці світло втіхи і поверне йому свободу від усіх уз, і дасть легкість руху і піднесення туди, куди потягнуть добрі накреслення духу. Будете ширяти тоді в царині духовній, як пташка, випущена на волю з клітки.

Благословення Господнє на вас! Матір Божа нехай осіняє вас покровом Своїм! Ангел хранитель нехай захистить вас від усіх приражень ворожих!

 

47. Молитовне правило для того, хто стоїть на шляху богоугодного життя. Заучування псалмів. Заміна довгих молитвослів’їв короткими. Чотки

Запитуєте про молитовне правило. Так, треба мати молитовне правило немочі заради нашої, щоб, з одного боку, лінощам не давати ходу, а з іншого – ревність тримати у своїй мірі. Найбільші молитовники мали правило молитовне і тримали його. Щоразу вони починали молитву зі встановлених молитов і потім уже, якщо в продовження їх знаходила молитва самохідна, залишали їх і молилися цією молитвою. Якщо вони так, тим паче нам так треба чинити. Без встановлених молитов і зовсім не знаємо, як помолитися. Не будь їх, і зовсім залишилися б ми без молитви.

Проте ж не треба багато набирати молитов. Невелика кількість молитов, як слід виконуваних, краща, ніж багато молитов, поспіхом виконуваних, від чого важко втриматися, коли їх набрано не в міру, у спеку старанності молитовної.

Для вас я вважаю абсолютно достатнім виконання вранці і ввечері покладених у молитовниках молитов ранкових і на сон грядущий. Тільки намагайтеся щоразу виконувати їх з усією увагою і відповідними почуттями. Щоб це успішніше здійснювати, потрудіться у вільний час особливо прочитати їх усі, обміркувати і відчути, щоб, коли станете читати їх на молитовному правилі, вам відомі були святі думки і почуття, що містяться в них. Не те значить молитва, щоб прочитати тільки молитви, але те, щоб відтворити в собі зміст їх і так їх вимовляти, як би вони йшли від нашого розуму і з нашого серця.

Потім, обговоривши й відчувши молитви, потрудіться завчити їх на пам’ять, щоб не турбуватися вже про молитовник і світло, коли настане час молитви, і щоб під час звершення її не розважатися тим, що бачить око, а зручніше триматися в уявному до Бога зверненні. Самі побачите, як це багатодопомічно. Та й те, що в такому разі в усякий час і в усякому місці молитовник із вами, багато значить.

Так готуючись, коли стоїте на молитві, дбайте утримувати розум від ширяння і почуття – від холодності й байдужості, всіляко напружуючись і увагу зберігати, і теплоту почуття возгнітати. Після кожної прочитаної молитви кладіть поклонів, скільки розсудите, зі своїм молитовним словом про відчувану потребу або зі звичайною короткою молитвою. Через це молитва трохи триватиме, але сила її зростатиме. Особливо після закінчення молитов подовше самі помоліться, просячи вибачення за мимовільні відбігання розуму і віддаючи себе в руки Божі на цілий день.

І вдень треба підтримувати молитовну увагу до Бога. Для цього, як неодноразово вже говорено, пам’ять про Бога, а для неї – короткослівна молитва. Добре, і дуже добре завчити на пам’ять кілька псалмів і читати їх за справою або між справою, інколи замість коротенької молитви, з роздумом. Це найдавніший звичай християн, помічений і введений у Статут ще святим Пахомієм і святим Антонієм.

Провівши так день, ввечері старанніше і зібраніше помоліться, посильте і поклони, і свої до Бога звернення і, паки віддавши себе в руки Божі, відходьте до сну з короткою молитвою на вустах, і засинайте з нею або з прочитанням якого-небудь псалма.

Які псалми завчити? Завчіть, які спадуть на серце під час прочитання їх. На одного одні, на іншого інші псалми більш діють. Почніть із “Помилуй мя, Боже…” (Пс. 50), далі “Благослови, душе моя, Господа…” (Пс. 102) і “Хвали, душе моя, Господа…” (Пс. 145) – антифонні псалми літургії; ще початкові псалми в правилі до Святого Причастя: “Господь пасе мя…” (Пс. 22), “Господня земля, і наповнення її…” (Пс. 23), “Веровах, тимже возглаголах…” (Пс. 115); псалом перший повечір’я “Боже, на допомогу мою вонми…” (Пс. 69). Псалми годин… і подібні. Читайте Псалтир – і вибирайте.

Завчивши все це, ви будете завжди у всеозброєнні молитовному. Коли прийде якась бентежна думка, поспішайте або з короткою молитвою до Господа припадати, або читати якийсь псалом, особливо: “Боже, на допомогу мою вонми…” (Пс. 69) – і вся хмара збентеження негайно розвіється.

Ось вам і все про молитовне правило. Але і ще повторю: пам’ятайте, що все це суть посібники, головне ж – розумне в серці Богові стояння в серці перед Богом з благоговінням і хворобливе до Нього припадання.

Прийшло мені на думку сказати вам ще й ось що! Можна все правило молитовне обмежити одними поклонами з коротенькою молитвою і зі своїм молитовним словом. Ставайте і кладіть поклони, кажучи: “Господи, помилуй!” або іншу якусь молитву, виявляючи свою потребу або хвалу і подяку Богові віддаючи. Щоб не вкралася сюди лінощі, треба або число молитовок визначити, або час, скільки має тривати молитва, або те й інше разом.
Необхідно це, бо є якась у нас незрозуміла дивність. Коли, наприклад, займаємося чимось зовнішнім, то години минають, ніби одна хвилина. Але коли стаємо на молитву, то й хвилини не мине, а вже здається, що молилися довго-предовго. Ця думка не завдає шкоди, коли моляться за встановленим правилом, а коли хтось молиться, тільки поклони кладучи з коротенькою молитвою, то вона є великою спокусою і може припинити молитву, що тільки-но розпочалася, залишаючи оманливе запевнення, що молитва відбулася належним чином. Ось добрі молитовники і придумали, щоб не наражатися на цей самообман, вервиці, які й пропонуються для вживання тим, хто вважає за потрібне молитися не молитвами молитовника, а сам від себе. Вживають їх так. Скажуть: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене, грішного (або грішну)” – і перекладуть один чубчик між пальцями; скажуть так іншим разом – і ще перекладуть, і так далі; при кожній молитовці уклін кладуть – поясний або земний, як хочеться, або за малих чубчиках – поясний, а за великих – земний. Правило все при цьому полягає в певному числі молитовки з поклонами, куди вставляють і інші молитви, які своїм словом розповідають. Для того, щоб і тут не обдурити себе поспішністю вимови молитовки і кладення поклонів, під час визначення числа поклонів і молитов визначають і час тривалості молитви, щоб відсікати поспіх і, якщо вкрадеться він, надолужити час додаванням нових поклонів.

Скільки за яке молитвослів’я слід класти поклонів, у нас покладено в Слідувальному Псалтирі, наприкінці, і в двох пропорціях: для старанних і для ледачих або зайнятих. Старці, які й тепер у нас живуть у скитах або особливих келіях, наприклад, на Валаамі та на Соловках, усі служби таким чином справляють. Якщо хочете, або іноді захочете, і ви своє правило можете таким чином справляти. Але спершу потрудіться навикнути справляти його як прописано. Можливо, і не буде потрібно це нове встановлення правила. Про всякий, однак же, випадок, посилаю вам четочки. Зробіть ось як. Зауважте, скільки у вас минає часу за ранковою і вечірньою молитвою, потім сядьте і примовляйте свою коротеньку молитву по вервицях, і дивіться, скільки разів ви пройдете вервиці протягом часу, який ви зазвичай вживаєте на молитву. Це число нехай і буде мірою вашого правила. Це ви зробите не під час молитви, а поза нею, хоч з такою ж увагою. Правило ж молитовне цим способом здійснюйте потім, стоячи і поклони кладучи.

Прочитавши це, не подумайте, що жену вас у монастир. Про молитву за вервицями я сам уперше почув від мирянина, а не від ченця. І багато мирян і мирянок моляться цим чином. І вам стане в пригоді це. Коли молитвослів’я за чужими завченими молитвами до вподоби і не стане збуджувати, можете цим чином помолитися день-другий, потім знову – за завченими молитвами. І так – уперетруску.

І ще повторю: суть молитви в піднесенні розуму і серця до Бога; ці правильця йдуть на допомогу. Не можемо ми обійтися без них, немічні істоти. Благослови вас, Господи!

 

48. Як досягти належної нерозсіяної молитви. Приготування до належного відправлення молитви

Пишете, що ніяк не впораєтеся з думками, всі відбігають, і молитва йде зовсім не так, як би хотілося; а вдень, серед занять і зустрічей з іншими, майже й не згадаєш про Бога.

Раптом не можна. Треба добряче попрацювати, щоб хоч скільки-небудь встановилися думки; а так, як ви очікували: тільки почни, тут і є, – ніколи не буває. Уже й то успіх, що ви стали помічати це і вважати неналежним. І раніше ж те саме бувало, але – і горя мало, а тепер не тільки помічаєте безлад думок, а й турбуєтеся через це і бажання виявляєте, як би злагодити з ними. І будьте ласкаві продовжувати і розпалювати це занепокоєння і напружувати зусилля до виправлення своєї несправності.

Я вже писав, що постійність і безперервність праці над собою є невідкладною умовою успіху в духовному житті. Міцне умиротворення думок є дар Божий, але дар цей не дається без посиленої власної праці. І одними своїми працями ви нічого не досягнете, і Бог нічого вам не дасть, якщо не потрудитеся всеусильно. Такий закон невідкладний. У вас є книга бесід святого Макарія Єгипетського. Дозвольте прочитати 19-ту бесіду про те, що християни повинні нудити себе на всяке добро. Там пишеться, що “слід нудити себе і на молитву, якщо не має хто духовної молитви”, і що “в такому разі Бог, бачачи, що людина посилено трудиться і проти волі серця приборкує себе (тобто свої думки), дає їй істинну молитву”, тобто нерозважливу, зібрану, поглиблену, коли розум невідхідно Богові стоїть перед Богом. А як тільки під час молитви почне розум невідхідно перебувати з Богом, то після цього він уже не захоче відступати від Нього, бо з цим пов’язана насолода, скуштувавши якої, не хочуть куштувати нічого іншого.
А яку саме тут працю треба використовувати, я вже не раз згадував: довільно думкам блукати не дозволяти, а коли мимоволі відбіжать, негайно перевертати їх назад, докоряючи собі, шкодуючи і хворіючи за цим негараздам. Святий Ліствичник на це каже, що “треба із зусиллям укладати розум свій у слова молитви”.

Ось коли завчите на пам’ять молитви, як я писав минулого разу, можливо, справа піде краще. Найкраще б у церкву ходити, там скоро розкрився б дух молитовний, тому що там усе до того спрямовано; але для вас це справа незручна. Вже трудіться вдома навикнути молитися нерозсіяно й інший час із Богом перебувати, скільки можете. Заучуючи молитви, не забудьте в усяке слово вникнути і всяке відчути, тоді і на молитві слова ті будуть приковувати вашу увагу і зігрівати молитовне почуття.

Робіть ще ось що. Не раптом ставайте на молитву після домашніх клопотів, розмов і біганини, а трохи готуйтеся до неї, намагаючись наперед зібрати думки свої й спрямувати їх до гідного предстояння перед Богом. Збудіть у собі почуття потреби в молитві, і саме в цей час, бо іншого, можливо, і не буде. Не забувайте також відновлювати свідомість своїх духовних потреб і ближче за все теперішньої вашої потреби: влаштування думок у молитві з бажанням знайти їм задоволення, і саме в Бозі. Коли буде на серці свідомість і відчуття таких потреб, тоді саме серце не дасть вам відбігати думками на інше, а змушуватиме вас благати Господа про них. Найбільше ж посильніше відчуйте свою всебічну безпорадність: що якщо не Бог, то пропадати вам зовсім. Якщо комусь загрожує лихо, а він перед собою має особу, яка може одним помахом позбавити його цього лиха, чи буде він туди й сюди озиратися при цьому? Ні, впаде перед ним і буде благати. Так буде і з вами в молитві, коли приступите до неї з почуттям всебічної біди і свідомістю, що позбавити вас нікому, крім Єдиного Бога.

За всіма нами водиться чималий грішок, що, тоді як до всякої іншої справи приступаємо з деяким приготуванням, хоч би яке воно мале було, за молитву беремося з вітру і поспішаємо її обробити якомога скоріше, наче це справа якась скороминуща, додаток до справ, а не найголовніша з них. Звідки ж при цьому бути зібраності думок і почуттів до молитви? Ось вона і йде абияк, неструнко. Ні, вже ви будьте ласкаві відмовити собі в цьому грішку і ні під яким виглядом не дозволяйте собі легковажити у ставленні до молитви. Доведіть себе до переконання, що таке ставлення до молитви є злочином, і злочин найтяжчий – кримінальний. Вважайте молитву першою в житті своєму справою і такою в серці своєму майте її. Потім і приступайте до неї як до першої справи, а не як до міжділля.

Трудіться. Бог вам буди помічник. Але дивіться, виконуйте, що вам прописується. Якщо станете виконувати, то скоро-скоро побачите плід. Домагайтеся відчути солодкість істинної молитви. Коли відчуєте, тоді це буде вабити вас на молитву і надихати до важкої й уважної молитви. Благослови вас, Господи!

 

49. Життєві справи. Як ставитися до справ життєвих, щоб вони не відволікали, а поєднувалися зі служінням Богу

Продовжую мову на вашу скаргу про невпорядкованість думок через життєві заняття.

Без справи як бути? Буде грішне неробство. І працювати що-небудь треба, і деякі домашні клопоти виконувати. Це обов’язок ваш. І зовнішніх стосунків припинити не можна. Треба тримати їх, і тримати належним чином. Це обов’язок гуртожитку людського. Але всі такого роду справи і заняття можна і треба справляти так, щоб вони не відбивали думки про Бога. Як же це?

Є в нас повір’я, і мало не загальне, що як тільки займешся чимось по дому або поза ним, то вже виступаєш зі сфери справ Божих і Богу угодних. Тому, коли з’явиться бажання жити богоугодно або зайде мова про те, то зазвичай із цим пов’язують думку, що якщо вже так, то тікай із суспільства, тікай із дому в пустелю, у ліс. Тим часом, і те й інше не так. Справи життєві й суспільні, від яких залежить стояння будинків і товариств, – це Богом визначені справи, і виконання їх не є відбіганням у сферу небогоугодну, а є ходженням у справах Божих.

Маючи таке неправе повір’я, всі так уже й роблять, що при життєвому і громадському і турботи ніякої не мають про те, щоб думати про Бога. Бачу, що це повір’я і вами володіє. Дозвольте ж відкинути її і переконання здобути, що все, що ви робите по дому й поза ним, у справах гуртожитку, як донька, як сестра, як москвичка тепер, є Божественне й Богові угодне. Бо на все, що сюди відноситься, є особливі заповіді. Заповідей же виконання як буде неугодне Богові? Своїм повір’ям ви точно робите їх неугодними Богові, тому що виконуєте їх не з тією прихильністю, з якою хоче Бог, щоб вони були виконувані. Божеські справи не по-Божому у нас творяться. Вони і пропадають даром, і ще від Бога розум відбивають.
Виправте ж це і відтепер починайте всі такі справи робити зі свідомістю, що так робити – заповідь є, і робіть їх, яко заповідь Божу виконуючи. Коли ви так налаштуєтеся, то жодна справа життєва не віддалить вашої думки від Бога, а, навпаки, наблизить до Нього. Усі ми – раби Божі. Кожному Він призначив своє місце і справу і дивиться, як хто виконує її. Він скрізь є. І за вами Він дивиться. Тримайте це в думці і всяку справу робіть так, наче вона була доручена вам прямо від Бога, хоч би яка ця справа була.

Так робіть справи по дому. А коли хтось іззовні приходить або самі виходите назовні, тримайте в думці в першому випадку, що Бог вам послав ту особу і дивиться, чи по-Божому ви її приймете і до неї поставитеся, а в другому – що Бог доручив вам справу ззовні будинку і дивиться, чи так ви зробите її, як Він хоче, щоб ви її зробили.

Якщо налаштуєтеся так, то ні домашнє, ні позадомове – ніщо не буде відволікати розуму вашого від Бога, а, навпаки, буде тримати при Ньому, з міркуванням, як би зробити справу приємною Богові. Усе будете робити зі страхом Божим, а цей страх буде підтримувати невідступну увагу до Бога.

А те, які справи в сім’ї і поза нею угодні Богові, це звольте з’ясувати добряче, взявши в керівництво книжки, в яких викладаються належні тут справи. Гарненько з’ясуйте для того, щоб у нинішніх життєвих і суспільних порядках відокремити від належного все те, що внесено сюди марнотою, пристрастями, людиноугодою і мироугодою. Але від усього цього після виявленої вами рішучості жити богоугодно ви, звичайно, і без особливих нагадувань усунетеся.

Крім сказаного повір’я прищеплюється до справ наших ще якась, назву так, неміч. Це – турбота. Що всяку справу, усвідомлену належною, треба робити з усією ретельністю – це є обов’язок, огороджений страшною забороною: “проклятий усякий, що творить справу Божу з недбалістю” (Єр. 48:10). Але турбота, або багатотурботливість, що точить серце і спокою йому не дає, є хвороба занепалого, який взявся сам влаштувати свою долю і кидається на всі боки. Вона розбиває думки і навіть на тій справі, про яку клопочеться, не дає їм зосередитися. Так ось, будьте ласкаві вникнути і, якщо знайдете, що і вас долає іноді ця турбота, потрудіться прогнати її і не давати їй ходу. Старанність до справ майте і, роблячи їх з усією ретельністю, успіху очікуйте від Бога, Йому присвячуючи і саму справу, хоч би якою малою вона була, а турботу пригнічуйте.

Зробіть так – і ваші заняття і справи життєві не будуть вас відволікати від Бога. Допоможи вам, Господи!

 

50. Продовження. Якими способами можна збуджувати в собі безперестанне пам’ятання про Бога з любов’ю

І ще слово-друге на додаток до сказаного.

Пам’ятати треба про Бога. Треба довести це до того, щоб думка про Бога зріднилася і розчинилася з розумом і серцем і зі свідомістю нашою. Щоб утвердилася така пам’ять і така думка, треба попрацювати над собою невтомно. Потрудіться – Бог дасть, досягнете цього; не потрудіться – не досягнете. А не досягнете цього – нічого з вас і не вийде, ніякого успіху в духовному житті не отримаєте, та його й зовсім не буде, бо це і є духовне життя. Ось як це суттєво важливо!

Напружуючись тримати думку про Бога, тримайте її не голою, а з’єднуйте з нею і всі відомі вам поняття про Бога, Божественні властивості та дії, заглиблюючи розум то в те, то в інше. Міркуйте більше про творіння Боже і промисел, про втілення Бога Слова і досконале Ним діло спасіння нашого, про Його смерть, воскресіння і вознесіння на Небо, послання Духа Святого, влаштування Святої Церкви – охоронниці істини та благодаті, і про приготування осель Небесних у Царстві Небесному для всіх віруючих і для вас самих. Докладіть роздуми і про властивості Божі: невимовну доброту, премудрість, всемогутність, правду, всюдисущість, вседержавність, всезнання, всеблагословення і велич. Усе це звольте обговорювати і під час молитви, а краще особливо, під час читання. Коли обговорите все і ясно споглядатимете, то, думаючи про Бога, матимете не голу думку, а думку, яка супроводжується і привертає безліч спасенних думок, що діють на серце і збуджують енергію духу. Можете скласти свою коротеньку богохвалебну молитву, в якій би все це поєднувалося. Наприклад, хоч у такому вигляді: “Слава Тобі, Боже, у Трійці поклоняемому, Отче, Сину і Душе Святий! Слава Тобі, що створив усяка! Слава Тобі, що вшанував нас образом Своїм! Слава Тобі, що не залишив нас у падінні нашому! Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, що прийшов, втілився, постраждав, помер за нас, воскрес, вознісся на Небеса, і Пресвятого Духа нам послав, Церкву Твою улаштував для спасіння нас, і Царство Небесне нам обіцяв і улаштував! Слава Тобі, Господи, що дивним чином влаштовує спасіння і кожної особи, і цілих народів. Слава Тобі, Господи, що і мене тягне до спасіння”.
Цей останній пункт постарайтеся особливо усвідомити, доведіть себе до свідомості великих Божих милостей саме до вас і потім завжди дякуйте за них Богові. Дякуйте за те, що Він дав вам народитися на світ, народитися в середовищі християнського народу, від батьків благочестивих і потім отримати таке гарне виховання. Дякуйте і за те, що Він вкладає у вас такі святі рішення, які ви постановили нещодавно і влаштували ще підтримку силі рішення. Перегляньте ще все життя своє від початку, як стали пам’ятати себе, і зауважте всі випадки ненавмисного порятунку від лиха й ненавмисного отримання радощів. Багато бід ми й не помічаємо, бо вони минають нас непомітно для нас. Але, обернувшись назад, не можемо не побачити, що там і там було лихо і минуло нас, а як минуло, сказати не можемо. Побачте ж у своєму житті такі випадки і сповідуйте, що то була милість до вас Бога, Який полюбив вас. Знайте, що потаємних до нас – до кожного з нас – милостей Божих незліченна безліч, бо все від Бога. Сповідуйте ж ці милості й дякуйте Богові від усього серця. Але якщо вникнете добре в хід життя вашого, то знайдете чимало випадків і явної милості до вас Божої. Бути б біді, але вона минула, не знаєте як. Бог позбавив. Сповідуйте це і дякуйте Богові, який вас любить.

І пізнання загальних усім милостей зігріває серце, тим паче зігріється воно від бачення милостей саме до вас. Любов запалює любов. Відчувши, як любить вас Господь, не можете залишатися холодною до Нього: серце саме до Нього потягнеться вдячністю і любов’ю. Тримайте серце під впливом такого переконання любові до вас Господа – і теплота сердечна незабаром зросте в полум’я любові до Господа. Коли це станеться, тоді вам не потрібні будуть ніякі нагадування, щоб пам’ятали про Бога, і ніякі настанови, як у цьому встигнути. Любов не дає і на хвилину забути улюбленого Господа. Це – межа. Дозвольте це прийняти в розумі, і прийняти з переконанням. І потім до цього саме спрямовувати всю працю, розпочату на утвердження в розумі й серці думки про Бога.

Самим вам роздумати про Божі властивості та дії, можливо, важкувато буде. Але у вас, здається, є писання святителя Тихона. У його келійних листах ви знайдете собі допомогу найдопоміжнішу. Святитель ясно споглядає всяку Божу властивість і дію і зображає її словом з теплотою і переконанням, які, якщо будете читати уважно, переллються і у ваше серце.

І ще б пунктик треба вам роз’яснити, але то іншим разом.

 

51. Як обертати життєві справи і речі на духовну користь

Святитель Тихон навів мене на таку для вас корисну вказівку, а саме: як будь-яку річ перетворювати на проповідницю істин Божих і на нагадувача про Бога.

Ви писали, що домашні справи відволікають думку від Бога. Я вказав вам, як зробити, щоб вони не відволікали. Але ви не згадали ще про одне, що може відволікати і справді відволікає розум від Бога. Це те, що будь-яка річ зовнішня, що діє на почуття, звертає на себе увагу нашу і зазіхає відірвати її від Бога. Але є й тут деякий прийом, за якого речі видимі не відволікатимуть, а привертатимуть увагу до Бога. Як же це?

Треба вам усі речі, які бувають у вас на очах, перетлумачити в духовному сенсі, і це перетлумачення так вбити в розум, щоб, коли дивитеся на якусь річ, око бачило річ чуттєву, а розум споглядав істину духовну. Наприклад, бачите ви плями на білій сукні й відчуваєте, як неприємно й шкода це зустріти. Перетлумачте це на те, як шкода й неприємно має бути Господу, Ангелам і святим бачити плями гріховні на душі нашій, убіленій створенням за образом Божим, відродженням у купелі Водохреща або омиттям у сльозах покаяння. Чуєте ви, що малі діти, залишившись самі, здіймають метушню, галас і гам. Перетлумачте це на те, який здіймається шум і гам у душі нашій, коли відходять від неї увага до Бога зі страхом Божим. Відчуваєте ви запах троянди чи іншої якоїсь і вам приємно, але, потрапивши на течію поганого запаху, ви відвертаєтеся і затискаєте ніс. Перетлумачте це так: усяка душа видає свій запах11 (2Кор. 2:15): добра – добрий, пристрасна – поганий. Ангели Божі і святі, а нерідко і земні праведники, нюхають цей запах і про хороше радіють, про погане ж сумують.

Це я кажу вам тільки для прикладу, а всяка річ різні може породжувати духовні думки: в одного – одні, в іншого – інші. Як знайдете більш для себе придатним, так і перетолкуйте все, що вас оточує і що може зустрітися, крім того. Починайте з будинку і перетолкуйте все в ньому: сам будинок, стіни, покрівлю, фундамент, вікна, печі, столи, дзеркала, стільці та інші речі. Перейдіть до мешканців і перетолкуйте батьків, дітей, братів і сестер, рідних, слуг, приїжджих та інше. Перетлумачте і звичайний перебіг життя: вставання, здоров’я, обід, роботи, відлучки, повернення, чаювання, частування, частування, співи, день, ніч, сон та інше, та інше, та інше, та інше.
У посібник собі візьміть знову ж таки святителя Тихона. У нього цілих чотири книги таких перетлумачень написано під ім’ям “Скарб духовний, що від світу збирається”. Візьміть і почитайте. Почитавши і бачачи, як він це робить, навикнете і самі собою робити те саме. А то й прямо засвоюйте собі його перетлумачення. Якщо, можливо, прочитання тих книжок здасться вам надто довгою справою, то у нього є і скорочене всього перетлумачення під заголовком “Випадок і духовне від того міркування” (том 2). Тут він коротко перетлумачив сто сімдесят шість випадків. І вам небагато буде коштувати труднощів переглянути їх з увагою; тим часом, вони обіймають усе, що вам знадобиться перетлумачити. Утім, як знаєте, тільки неодмінно зробіть так, як вам пропонується.

Коли це зробите, то всяка річ буде для вас, що книжка свята або що стаття в книжці. Тоді й усяка річ приводитиме вас до думки про Бога, як і всяке заняття та справа. І будете ви ходити серед чуттєвого світу, як у царині духовній. Усе вам буде говорити про Бога і підтримувати вашу увагу до Нього. Якщо щоразу ви докладатимете до цього нагадування страх Божий і благоговіння перед Його величчю, то яких вам ще потрібно вчителів і настановителів?!

Але, звісно, потрібні і праця, і напруга, як розумова, так і сердечна. І не шкодуйте себе. Пожалієте себе – згубите себе. Не пошкодуєте – врятуєте. Відкиньте ви те неправе діяння, яке часто нападає, і чи не на всіх: що на всяку справу ми не шкодуємо праці, а на справу спасіння шкодуємо її. Здається нам, що тут варто тільки подумати й захотіти – і все готово. А на ділі не так буває. Справа спасіння – перша справа. Отже, і найважча. За важливістю справи і праця. Трудіться ж, Господа ради! Ось-ось і плід побачите. А не станете трудитися, залишитеся ні до чого і будете нікуди не годячи. Избави вас, Господи, від цього!

* * *

11 Апостол каже: “Ми Христові пахощі”:

 

52. Пам’ятання про Бога має доводити до почуття теплоти або гарячої любові до Бога

Ви дивуєтеся, що стільки часу я тлумачу все про одне й те саме. Звичайно, кажете, для мене й інше багато чого потрібно.

Та вже тепер покінчив. За вами залишається тільки виконувати. А що так багато тлумачив усе про пам’ять Божу, так тому, що в цьому вся сила. Коли утвердитеся в цьому пам’ятанні, не голому, а з благоговінням та іншими почуттями до Господа, тоді це пам’ятання змусить вас бути справною і в усьому іншому, і такою справною, що у справності цій буде у вас якесь дивовижне благообразіння, бо буває справність сукувата, незграбна. Пам’ять ця буде у вас паном, розпорядником і будівничим усіх справ, паче ж внутрішнього вашого побуту. У вас тоді здійсниться те, чого молитовно побажав Апостол Ефесеям, а в їхній особі й усім християнам, кажучи: “Нехай дасть вам (Бог) за багатством слави Своєї, силою утвердитися Духом Його у внутрішній людині, вселитися Христу вірою в серця ваші” (Еф. 3:16-17). Це і є те, про що я все тлумачу. Апостол вважав це таким важливим, що, молячись про це, молився з особливим запалом: “Схиляю, – каже, – коліна… до Отця Господа нашого Ісуса Христа” (Еф. 3:14). Як же нам із вами не тлумачити про це? Коли утвердитеся у внутрішній людині пам’яттю Божою, тоді й Христос Господь вселиться у вас. Те й інше йде разом.

І ось вам знамення, за яким можете упевнитися, що дивовижне діло це почало відбуватися у вас, саме: тепле якесь почуття до Господа. Якщо будете виконувати все прописане, то почуття таке незабаром почне з’являтися, і все частіше й частіше, а потім зробиться й безперервним. Почуття це солодке і блаженне, і з першої появи своєї збуджує бажання і шукання його, щоб воно не відходило від серця, бо в ньому рай.

Чи хочете якнайшвидше вступити до раю цього? Ось що робіть: коли молитеся, не відходьте від молитви, не збудивши в серці якогось почуття до Бога: або благоговіння, або відданості, або подяки, або піднесення, або смиренності та розбиття, або благонадійництва й уповання. Також, коли по молитві читати станете, не відходьте від читання, не довівши вичитаної істини до почуття. Ці два почуття (прийоми), підігріваючи себе взаємно, можуть, якщо будете слухати себе, і весь день протримати вас під своїм впливом. Потрудіться точно виконувати ці два прийоми – і самі побачите, що буде.

Коли річ довго лежить під променями сонця, вона сильно нагрівається; так буде і з вами. Тримаючи себе під променями пам’яті Божої і під почуттями у ставленні до Нього, ви будете дедалі більше й більше нагріватися неземною теплотою, а потім і зовсім станете гарячою, і не гарячою тільки, а й палаючою. І виповниться на вас: “вогню приидох воврещи на землю” сердець людських, і нічого стільки не бажаю, як того, щоб він у всіх якнайшвидше запалився (Лк. 12:49).
Докладіть до цього і таке порівняння: коли іскра падає на горючу речовину, то речовина ця починає тліти потроху, потім спалахне, а врешті-решт і все окутається полум’ям і, будучи за своєю сутністю темною, стане світлою і сяючою через вогонь, що оголосив її; так і з вами буде. Зігріваючись потроху, затеплитеся, спалахне вогник духовний і, проникаючи в вас по частинах, усю обмиє і зробить світлою, хоч самі по собі ви – темрява. Пригадайте при цьому, що спочатку було сказано про якусь оболонку душі, а потім про променистість душі облагородженої12. Ось що буде з вами і в вас! Істинно так! Але наперед треба труд і піт, а скільки часу – Єдиному Богові відомо, бо все від Нього. Знайте тільки, що не образливий Бог, щоб забув працю любові вашої.

* * *

12 Листи: “Істинне щастя людини – життя за духом. Найтонша оболонка душі, що служить посередницею між нею і тілом і засобом спілкування душ між собою і зі світом святих і Ангелів. Світлий і темний стан оболонки душі”, “Оболонка душі буває світлою або темною відповідно до внутрішнього настрою. Приклади. Потемнілу душу бачать біси” і “Продовження про ревність і рішучість жити по благодаті. Внутрішня центрособранність. Просвітлення оболонки душі. Різні ступені цього просвітлення”.

 

53. Пристрасті як перешкода духу загорітися любов’ю до Бога. Вони повинні бути вигнані

Коли серце ваше затеплиться теплотою Божою, з того часу почнеться власне внутрішня ваша переробка. Вогник той усе у вас перепалить і переплавить, інакше кажучи, усе одухотворяти почне, поки зовсім одухотворить. Поки не прийде той вогник, одухотворення не буде, як не напружуйтеся на духовне. Отже, тепер уся справа дістати вогника. І будьте ласкаві на це спрямувати всю працю.

Але це знайте, що вогник не з’явиться, поки пристрасті в силі, хоч їм і не потурають. Пристрасті те саме, що вогкість у дровах. Сирі дрова не горять. Треба зі сторони принести сухих дров і запалити. Вони, горячи, почнуть просушувати вогкість і, в міру просушування, запалювати сирі дрова. Так потроху вогонь, ганяючи вогкість і поширюючись, обіме полум’ям і всі дрова покладені.

Дрова наші суть усі сили душі нашої і всі відправлення тіла. Всі вони, поки не слухає людина себе, просякнуті вогкістю – пристрастями – і, поки пристрасті не вигнані, наполегливо опираються вогню духовному. Пам’ятаєте, зображуючи вам, що є в нас, я писав, що є в нас якась безладна, бурхлива ділянка, в якій безладно бентежаться думки, бажання і почуття, як прах здіймається пристрастями. Я поміщаю цю область між душею і тілом, означаючи тим, що пристрасті до єства не належать, а прийшлі суть. Але вони не залишаються тут у проміжках, а проходять і в душу, і в тіло, забирають і самий дух – свідомість і свободу – у свою владу і в такий спосіб панують над усією людиною. Як вони у стані з бісами, то через них і біси панують над людиною, яка мріє, однак же, що вона сама собі пан.

Виривається з цих уз насамперед дух. Благодать Божа вириває. Дух, сповнюючись під дією благодаті страхом Божим, розриває будь-який зв’язок із пристрастями і, покаявшись у минулому, ставить твердий намір догоджати решту Єдиному Богові і для Нього Єдиного жити, ходячи в заповідях Його. Стоячи в цій рішучості, дух за допомогою благодаті Божої виганяє потім пристрасті з душі й тіла і все в собі одухотворяє. Ось і в вас дух вирвався з тенет, що тримали його. Свідомістю і свавіллям ви стоїте на боці Божому. Богу хочете належати і Йому Єдиному догоджати. Це – точка опори для вашої діяльності в дусі. Але тоді як дух ваш відновлений у своїх правах, душа і тіло залишаються ще під дією пристрастей і зазнають від них насильства. Вам залишається тепер озброїтися проти пристрастей і побити їх – вигнати з душі й тіла. Боротьба з пристрастями неминуча. Вони не поступляться самі собою своїми володіннями, хоча незаконними.

Перед цим я все тлумачив вам про пам’ять Божу, про перебування з Богом і ходіння перед Ним. І ви здивувалися: що все про одне тлумачу? Пам’ять Божа – життя духу. Вона і ревність до богоугожденія підпалює, і вашу рішучість бути Божою робить непохитною. Це, повторю знову, точка опори для життя в дусі і, додам, базис стратегічних операцій ваших проти пристрастей.

Запитаєте: та як же це так? Коли я увагою і бажанням своїм звернулася до Бога, яке місце тут пристрастям? Але що питати-то? Подивіться, адже вони є ще у вас? Нещодавно ви писали, що міцно розсердилися. Не пристрасть це? Але вона одна не буває, тут є і гордість, і своя воля, і презорство. А перед тим згадували, що відмовили в чомусь тому, хто просить. Це що? Не скупість? Ще: ви згадували, що якоїсь особи терпіти не можете. Це не пристрасть? А що спати любите – це не пристрасть тілолюбства? І це все ще мимохідь відкрилося, а попорпайтеся в собі краще – чого-чого там не знайдете.
Так нема чого питати. Знаєте, напевно, що пристрасті у вас і що їх треба вигнати, тому що їхнє перебування незаконне і шкідливе, бо вони заважають подальшому процвітанню в духовному житті. І озбройтеся проти них. Не бійтеся. Справа ця дуже проста: два-три прийоми – і все тут. Але про це до іншого разу.

 

54. Про боротьбу з пристрастями

Продовжую. Пристрасті в нас, але самостійності в нас не мають. Розум, наприклад, є істотна частина душі, і його ніяк забрати не можна, не знищивши душі. А пристрасті не такі. Вони прибули в єство наше і вигнані з нього бути можуть, не заважаючи людині бути людиною, а, навпаки, коли їх вигнали, залишають людину справжньою людиною, тоді як присутністю своєю псують її і роблять з неї особу, у багатьох випадках гіршу за тварин. Коли вони володіють людиною і людина любить їх, то вони так зріднюються з єством людським, що, коли діє за ними людина, здається, ніби вона діє від свого єства. Здається так тому, що людина, підкорившись їм, діє за ними самоохоче і навіть переконана буває, що інакше не можна: природа.

Всі вони (пристрасті) виходять із самоугодування, самості, самолюбства і на них тримаються. Коли ж незабаром, відкинувши себе, людина надихається рішучістю Єдиному Богові догоджати, то в цьому самому акті духовному пристрасті всі втрачають свою опору, стають поза свідомістю і свавіллям, якими раніше володіли. Втративши ж опору, вони вже позбавляються колишньої визначальної сили, через яку людина потяглася слідом за ними, як віслючок на клаптику за господарем. Раніше, щойно з’явиться пристрасне спонукання, одразу людина всіма силами своїми спрямовувалася на задоволення його, а тепер уже не те. Показуватися вони і тепер показуються, але, замість того, щоб кидатися скоріше догодити їм, людина дає їм відсіч і проганяє з очей своїх.

Ось що тепер і у вас є після того, як ви з таким запалом поклали працювати Господу, не шкодуючи себе. Пристрасті, щоправда, не встигли ще доти розростися у вас і зміцніти, але всі вони були, і ви діяли за ними, не усвідомлюючи, що йдете проти себе, і навіть вихваляючись часом своїм, наприклад, шляхетним обуренням або своєю шляхетною гордістю, тоді як і в шляхетному вигляді вони такі самі шляхетні, як і в усякому іншому. Були вони колись, і без вашої майже свідомості опановували інколи вами; будуть вони й тепер показуватися, але опановувати вами не повинні. Я б сказав: не будуть, бо тепер із тією рішучістю вашою всяка влада їхня припинена, – припинена разом із тим, як ви поклали не шкодувати себе для Бога. Але не знаю, як піде у вас справа ця, бо не покласти тільки треба, а й виконувати, виконувати постійно, без поступки. Саможаління таке улесливе, пристрасті приймають іноді таку пристойність, що дуже не дивно, якщо ви знову по-старому будете працювати пристрастям, хоч і не так ясно усвідомлюючи це і помічаючи.

Бачите із цього, що, незважаючи на те, що ви вже наважилися Богові Єдиному догоджати й усвідомили собі достатньо, чого вимагає від вас воля Божа свята й досконала, вам належить суворо дотримуватися таких правил: “пильнуйте… як небезпечно ходите, не так, як немудрі, а так, як премудрі, спокутуючи час, як дні лукаві суть” (Еф. 5:15-16). Ці дні лукаві суть лукавий час, лукавий стан і становище, в якому перебуваємо через пристрасті, що лукавлять у нас. “Тверезіть, пильнуйте” (1Пет. 5:8). “Пильнуйте, пильнуйте і моліться” (Мк. 13:33).

Над чим же це пильнувати і чого пильнувати? Пильно дивіться, щоб не підкралася якась пристрасть, і пильнуйте, як би вона не обдурила вас і не змусила зробити що-небудь на догоду їй – велике чи маленьке. Хоч ви й непомітно підете на пристрасне і ненароком зробите щось за ним, але все це буде справа погана, на догоду ворогові зроблена, а не Богові. Треба так влаштуватися, щоб ворог нічим не поживився біля вас, навіть найменшим. А для цього пильнувати, пильнувати, тверезитися і блюсти.

Усі ці дії означають одне: дивитися, як би не підкрався ворог. Пильнувати і пильнувати – значить не спати, не віддаватися недбальству, але тримати і душу, і тіло в напрузі. Тверезіти – значить не докладати серця свого ні до чого, крім Бога. Це приліплення робить душу п’яною, і вона починає робити, не знаючи що. Слідкувати – значить суворо дивитися, щоб у серці не здалося що-небудь недобре. Коли будете ви, тримаючи сили свої в напрузі і не докладаючи ні до чого серця, пильно дивитися за тим, що відбувається всередині, то ви будете справжнім чином виконувати наведені вище Господні й апостольські приписи – будете стояти на сторожі.

Це перше в боротьбі з пристрастями. Як тільки переглянутий і пропущений ворог, то вже тут чекай або рани, або зовсім поразки. Ворог же помічений не страшний. Тільки пригрози – і побіжить. Така вже хитрість наших духовних ворогів, що, щойно побачать, що їх відкрито, зараз витікають, хоч це, звісно, не завжди буває. Є й тут бешкетники такі, що, ні на що не дивлячись, усе лізуть і лізуть.

До всього цього ми домовимося ще. А тепер – спасайтеся!

 

55. Продовження про боротьбу з пристрастями

Припустимо, що ви сторожите за своїм серцем. Чи вбережете?

По-перше, скажу, що ви маєте можливість вберегти. Коли темно – і великої речі не помітиш, а коли світло, то й маленька сама собою впадає в око. У душі темно, доки вона не звертається до Бога, а живе в самоугоді; коли ж звернеться до Бога, то в неї входить світло, і думка про Бога, як сонечко, все в ній освітлює. Хто живе в самоугоді, тому годі й казати: дивись, як би не прокралася якась пристрасть, бо самоугода є притоном усіх пристрастей; вона і приймає їх, і прикриває, і виправдовує, і бажане їм творить безперешкодно. А хто до Бога звернувся і, відкинувши себе, Богові догоджати поклав, той уже по цьому самому бачить, що не подобається Богові, і негайно помічає це. Неугодно ж Богові все пристрасне, тому що пристрасті всі противні заповідям Божим, які самі по собі угодні Богові, бо вони виражають волю Його. Ось і ви поклали, не шкодуючи себе, догоджати Богові і тим розігнали темряву душевну і сприйняли освітлення в дусі. Якщо виконуєте те, що вам писано про пам’ять Божу, то в вас і сонце духовне світить. Стало вам дуже можливо угледіти, якщо щось підійде до вас пристрасне.

По-друге, скажу, що ви і приготувалися до того. Коли перед сповіддю ви переглядали себе і з’ясовували належний для вас образ дії на майбутнє, то в цій дії ви намітили і чого уникати слід. Чого уникати треба – це і є область пристрастей, які завжди противляться тому, що робити треба. Треба смиренним бути, а пристрасть навчає гордості й марнославства; треба лагідним бути, а пристрасть змушує серчати й гніватися; треба радіти благополуччю інших, а пристрасть збуджує заздрість; треба прощати образу, а пристрасть розпалює помсту. Так і всьому належному противиться своє пристрасне почуття і рух. Усе це ви усвідомили для себе і скріпили рішучістю й обітницею: належне одне робити, а неналежне, тобто пристрасне, все відкидати. Я і кажу, що з цього самого ви готові не вартувати тільки за собою, а й приглянути (помітити) всяку пристрасть, що підкрадається.

Хіба тільки ось чому невдало буде ваше сторожування за собою, що пристрасть не завжди підходить у грубому своєму вигляді, а нерідко видається в такій пристойності, що й не здогадаєшся, що це пристрасть, а подумаєш, що це щось добре. Гнів, наприклад, коли запалиться, кожному видно, що це пристрасть. Але він не завжди з’являється у своєму грубому вигляді, а нерідко приходить і у вигляді благородного обурення. Так і всяка пристрасть має звичай вбиратися в пристойність і малюватися яко благородною. Ви – благородна і дуже зручно можете бути спіймані на цю вудку. Дивіться ж! Треба відкидати все пристрасне, у найменших його проявах і в найтонших його рисах. Відкидати? Отже, помічати і не пропускати всередину.

Але як же бути-то?! Адже прокрадеться під прикриттям такої пристойності! По-перше, якщо ви одностайно звернулися до Бога і цілком Йому себе віддали, то Він ніколи не залишить вас без напоумлення. Ангел Його, хранитель ваш, завжди вкладе вам думку застережливу. Прислухайтеся до себе і прислухайтеся до голосу, що викриває неправильне. По-друге, коли почнете боротьбу з пристрастями – та ви вже й почали її, – то почне у вас (або вже й почала) утворюватися досвідченість духовна: вміння відразу відрізняти праве від неправого. Покладіть тільки аж ніяк не пропускати нічого свідомого пристрасним, у якому б малому вигляді, що сприяє поблажливості, воно не було. Якщо будете так чинити без жалості, то досвідченість ваша скоро зросте. Святий Павло згадує в одному місці про почуття, навчені “розрізняти добро і зло” (Євр. 5:14). Ось це й у вас утвориться. Як смак розрізняє страви, так серце, навчене почуттям своїм, буде казати, що добре і що недобре.

Скажете: поки-то навчишся, а тут пристрасне все буде прослизати та прослизати. Правда, що так буває, і з вами буде. Але ж ви вже, звичайно, ніякої пристрасті не допустите в її грубому вигляді. На цьому й стійте міцно. А якщо щось пристрасне прокрадеться злодійськи, за те Бог не стягне. Він стягує тільки за те, що з пристрасного свідомо пропускається, а що прослизає непомітно, за те не стягує. Що пристрасне непомітно пропущене, а потім усвідомлено, що цьому не слід було бути, очищайте те покаянням перед Господом і разом розглядайте, як воно прокралося, і вживайте заходів на майбутнє. І через це будете навчатися, як справлятися з пристрастями і з усім пристрасним.
Але є один прийом, якого якщо триматися з усією увагою, то рідко що пристрасне прослизне непоміченим, а саме: обговорювати свої думки й почуття, до чого вони хилять, чи то до догоджання Богові, чи то до самоугодництва. Це визначати зовсім не важко. Тільки прислухайтеся до себе. Знайте, що якщо ви робите щось наперекір самоугоді, то тут помилки немає. Один старець говорив своєму учневі: “Дивись, не тримай у себе зрадника”. “Хто такий зрадник?” – запитав учень. “Самозакоханість”, – відповідав старець. І точно. Воно всім бідам провина. Якщо розберете, то побачите, що все допущене лихе від нього походить. Отже, якщо підете наперекір йому з рішучістю непоступливою, то, напевно, нічого поганого не допустите. І я старанно бажаю вам: не тримайте у себе цього злого зрадника.

З усього сказаного я роблю висновок, що ви легко вбережетеся за собою, якщо не розленитеся, не розпустіть уваги і не послабите сприйнятих ревнощів (пам’ятаєте вашу фразу?) тримати себе на рівні людської гідності. Благослови, Господи!

 

56. Має виганяти і найменші рухи пристрастей. Дозволений гнів

Хочу вас похвалити, чи ні: хочу представити вигоди вашого становища щодо пристрастей.

Ви мало жили і не встигли ще глибоко острашитися. Пристрасті хоч усі є у вас, але вони ще, як малолітні діти – слабкі й хіба тільки надокучливі. У цьому велика для вас вигода, тому що для вас у багатьох-багатьох випадках достатньо тільки помітити пристрасне, щоб відвернутися від нього або прогнати його. Не так, як у тих, які довго жили і багато задовольняли пристрастям. Там вони гарчать, як леви, і кидаються на того, хто повстає проти них, із запеклістю. Але є в цьому і чимала невигода – саме, та, що заради легкості пристрасних помислів, почуттів і рухів ви можете байдуже до них ставитися, думаючи: не велика справа, минеться сама собою, за всіляким дріб’язком не наганяєшся! Це мислення, настільки у вас природне, небезпечне. Так діяти – значить залишати пристрасні почуття і рухи на їхню волю рости і міцніти. Вони міцнітимуть і з маленьких стануть великими. Тоді вони вже не стануть обертатися назад від одного недоброзичливого погляду вашого.

Звідси вивольте вивести такий висновок, що в якому б малому і слабкому вигляді не показувалося пристрасне, до нього треба ставитися, як до найбільшого і найсильнішого. Коли п’єте воду, то виймаєте і найменшу мушку, що потрапила туди; коли занозите палець, то хоч би скалку ледь помітно через незначну кількість, ви поспішаєте позбутися занепокоєння, яке вона спричиняє; коли потрапить в око порошинка найменша й каламутить око, ви піднімаєте великий клопіт, щоб якнайшвидше очистити від неї око. Так покладіть собі законом діяти і щодо пристрастей: у якому б маленькому вигляді вони не з’являлися, поспішайте виганяти їх, і так безжально, щоб і сліду їх не залишалося.

Як виганяти? Неприязним до них рухом гніву, або розсердженням на них. Як тільки помітите пристрасне, якнайшвидше постарайтеся збудити в собі гнівання на нього. Це серчання є рішучим відкиданням пристрасного. Пристрасне не може інакше триматися, як співчуттям до нього, а гнівом винищується всяке співчуття; пристрасне і відходить або відпадає при першій його появі. І ось тільки де дозволений і корисний гнів. У всіх святих отців знаходжу, що гнів на те й дано, щоб ним озброюватися на пристрасні й грішні рухи серця і проганяти їх ним. Сюди ж відносять вони слова пророка Давида: “гнівайтеся, і не грішіть” (Пс. 4:5), повторені потім і святим апостолом Павлом (Еф. 4:26). Гнівайтеся на пристрасть – і не будете грішити, бо коли гнівом прогнана пристрасть, усякий привід до гріха цим припиняється.

Озбройтеся ж так на пристрасті. Гнів на пристрасті у вас має бути укорінений з тієї хвилини, як ви поклали старанно працювати Господу, творячи благоугодне перед Ним. Тут у вас укладено союз із Богом на вічні віки. Сутність же союзу така: твої друзі – мої друзі, твої вороги – мої вороги. А пристрасті що суть Богу? Вороги. У всьому слові Божому оголошується повне до них недоброзичливість Божа. “Гордим Бог противиться” (1Пет. 5:5); грошолюбство – ідолослужіння (Кол. 3:5); “людинолюбів розсипає Бог кістки” (Пс. 52:6) та інше, та інше. Тому Апостол і наказав християнам про пристрасті: “нижче нехай іменується у вас” (Еф. 5:3). Так ось, по порядку: гніву на пристрасті слід запалюватися у вас, щойно вони з’являться. Але через наше пошкодження не завжди буває так. Чому гнів на пристрасті вимагає особливої вільної, навмисно на них спрямованої неприязної дії, зусилля, напруги.
Щоб встигнути в цьому, слід слідом за тим, як помічено в собі пристрасне, поспішити усвідомити і визнати в ньому ворога собі і Богові. Чому поспішити потрібно? Тому що з першого разу поява пристрасного завжди викликає до нього співчуття. Бо самозакоха довго ще приховано живе в нас і після того, як ми явно відкинули себе, і Богові себе зрадили, і не хочемо ні на йоту порушувати цього рішення. Цією прихованою самоугодливістю, або самостістю, завжди прихильно зустрічається пристрасне, яка прихильність і виражається більшим чи меншим співчуттям до нього. Так ось і треба співчуття це відбити і гнів збудити. Те й інше посередництвом і сприянням є усвідомлення і визнання ворога в пристрасному помислі або русі, хоч би якими б вони улесливими не були. Якщо ворожість пристрасті усвідомлена, розсерджуватися на неї вже анітрохи не дивно. Розсерчання це виникає само собою.

Для свідомості в пристрасному ворога не потрібна велика головоломна робота. Досить відновити переконання, що до всього пристрасного не благоволить Бог, не благоволить тому і до всіх, які приймають і плекають у собі пристрасне. Отже, пристрасне Бога проти нас виставляє і нас від Нього відбиває. А в цьому кінцева пагуба наша. Думки ці та переконання в одну мить в уважного восіяють у свідомості й негайно відгукуються в серці неприязню до пристрасного, серчанням і гнівом на нього. А борсатися з пристрасним, придумуючи різні проти нього обвинувальні пункти, не борсайтеся. Успіх від цього дуже сумнівний. Тим часом, поки ви переберете всі обвинувальні пункти, підсудний – пристрасть – сидить тут же, хоч на лаві підсудних, і все ще тримається за свого адвоката – співчуття. А це означає тримати в собі довільно нечистоту, що небезпечно. Ні вже, покладіть без усяких міркувань: щойно помітите в собі щось пристрасне, негайно усвідомити в ньому ворога – і розсердитися на нього.

 

57. Різні ступені розвитку пристрасті: пристрасні думки, почуття, бажання і дії. Боротьба з ними

Що пристрасне показується в нас – у цьому ще не неминуча біда. Це означає, що ми нечисті, але не робить нас винними. Винуватість наша починається з того, як ми прихильно поставимося до поміченого пристрасного, тобто не поспішимо усвідомити в ньому ворога і не озброїмося проти нього гнівом, а, навпаки, приймемо його і станемо милуватися ним, тішитися тим рухом, у якому воно з’явилося. Це буде показувати вже, що ми не проти бути приятелями пристрасному і, отже, ворогами Богові. Бо всяке “мудрування тілесне” – пристрасне – “ворожнеча на Бога” є (Рим. 8:7).

Де починається свавілля, там починається і винуватість, яка і зростає в міру заглиблення в пристрасне. Опишу вам, як усе це буває. Звичайний наш стан такий: думки блукають туди й сюди, почуття й бажання хоч і колишуться, але без певного напрямку. Так буває часто-густо. Іноді цілі дні проходять так. Думки ці бувають здебільшого метушливі, що прикріплюються до поточних життєвих справ і підручних занять. Між ними часто проторгається пустодумство, або мріяння невідомо про що. І порожні, і суєтні думки товпляться здебільшого на поверхні душі. Як приборкувати й упорядковувати це сум’яття думок, що заважає пам’ятати про Бога і речі Божі, не раз уже вам розтлумачено.

Але ось дивіться: один предмет особливим якимось чином став між іншими і вимагає уваги. Зауважте цей моментик: став і потребує уваги. І ніколи не пропускайте його без уваги. Зараз робіть допит: хто він, звідки і чого хоче? Відповіді на це ви самі одразу ж знайдете, глянувши тільки на те, що представилося. Припустімо, це обличчя людини, яка вас колись образила. Очевидно, що хтось бажає, привернувши вашу увагу цим обличчям і справою його, довести вас до обурення, розсердження і навіть бажання помститися. Так це і буде, якщо не вживете належних заходів. Яких заходів вжити, щоб прогнати це уявлення? До чого воно хоче довести вас – це і є поганий стан. Отже, вона ваш ворог. Ставтеся ж до нього і ви вороже, тобто проводьте його не з честю, а тим прийомом, про який було сказано минулого разу, – саме, гнівним відкиданням.

Якщо ви це зробите, то тим абсолютно розладнаєте виверт або мережу ворога. Але якщо ви зупините увагу на обличчі, що постало перед вами, то воно, спершу голе й поодиноке, оточиться безліччю інших думок та образів, що намалюють у вашій уяві дуже яскраву картину, як ця особа образила вас, з усіма співвіднесеностями того випадку. Разом із цим повстане в серці й колишнє почуття образи, обурення і розсердження. Пристрасний предмет або помисел про нього породив пристрасне почуття. Пристрасне увійшло глибше. Якщо схаменетеся і усвідомлюєте, що робите погано, дозволяючи собі розпалюватися пристрастю, то, звісно, і в цьому побачите ворога і поставитеся до цього по-ворожій, вигнавши погане почуття з серця і прогнавши з думок самий предмет, що породив його. Сум мине – і мир душевний відновиться.
Але якщо ви цього не зробите, то до повсталого вже пристрасного почуття підійдуть й інші та розтравлять його. Почнуть вам тлумачити: “Та як він смів? І що він за велика персона? Я сама не гірша за нього. Ні, цього не можна так залишити. І не знаю, як я тоді пропустила. Якщо так усім спускати, то й жити не можна. Треба неодмінно йому довести, що так чинити він не може безкарно”. І се, бажання помститися – великою чи маленькою помстою, все одно, – у вас готове. Пристрасне увійшло ще глибше. Це вже третя стадія. Якщо схаменетесь і тут, можете відігнати й бажання. Бо бажання ще не означає рішучості. Воно в одну хвилину прийшло, а в іншу може відійти. Вчините так – добре зробите; не вчините – острах ваш піде далі.

Зауважте: думка породила почуття, думка з почуттям породили бажання. Душа сповнена пристрастю. Але все це ще уявні нечистоти і грішності. До справи ще далеко. Між бажанням і ділом завжди стоїть рішучість на справу з обмірковуванням, як її зробити. Як утворюється рішучість, не завжди видно. Вона в слабкому вигляді є вже в бажанні, потім зростає разом з обмірковуванням справи, тобто підбором засобів і встановленням способів та обставин. Коли все обдумано, завершується і рішучість. Тоді справа всередині вже звершена. Перед лицем Бога і совісті гріх уже зроблено: заповіді знехтувані, совість зневажена. Від побажання до рішучості з обмірковуванням справи іноді минає чимало часу. Знаходить страх Божий, пригадуються і заповіді, і совість не мовчить. Але всі їхні спасительні навіювання відкидаються з презирством. Бо в рішучості є вже злочин і гріх. Думка, почуття і бажання, хоч усю душу вже зайняли, але ніби все ще відбуваються на поверхні душі. Схилу до гріха ще немає, а є тільки позив на нього. Схил починається з того моменту, як душа почне обмірковувати, чи можна і як зробити задоволення пристрасті. Тут душа вступає вже на шлях гріха.

Коли утворилася рішучість, свобода зв’язана, душа відчуває себе ніби в необхідності неодмінно зробити задумане. Але необхідності на це немає ніякої. Це якийсь самообман внутрішній відбувається. Вирішене може залишитися невиконаним через раптово зустрінуті перешкоди. Може бути залишене й тому, що здійснити його роздумає людина сама, з якихось міркувань або за совістю і страхом Божим, якщо їм доведеться повстати у всеозброєнні сили своєї.

Нарешті все владналося – і справу зроблено. Ви помстилися, як задумали. Пристрасть задоволена, гріх остаточно зроблений. Що ж тут додалося до дозрілої раніше рішучості? Ніби нічого, бо тут тільки виконувався обдуманий уже план. Так здається, але по суті справи злочинність тут зростає до останнього ступеня. Перше: страх Божий і совість досі були тільки відхиляються і нешановані, а тепер вони зневажені. Досі справа була схожа на те, як мати вмовляє сина не чинити лихо, а він відводить її рукою або сам тікає від неї, а тепер схоже на те, як син на вмовляння матері б’є її в груди або в обличчя. Друге: тепер справа внутрішня введена в перебіг зовнішніх подій і має супроводжуватися своїми наслідками, теж зовнішніми – побутовими. Її не викреслиш пером або негативним словом із кола подій. Воно тут залишиться назавжди і буде завжди прикріплене до особи, яка його зробила, змушуючи її вкушати і плоди свої. Третє: відходить благодать Божа, і людина з області Божої вступає в область ворога Божого і свого. Вона поникла долу, обтяжена, відчуває, що її пригнічує якась важкість. Над нею виконується притча: повертається біс із сімома іншими (Мф. 12:45). Морок, занепокоєння, тягота – се нагорода задоволеної пристрасті, всякої. І се – диво! Доки справою не задоволена пристрасть, від задоволення її сподівається рай: “будете яко бозі” (Бут. 3:5). Але щойно задовольняється, принада спадає з очей, привид розсіюється і залишає одну порожнечу, тугу, розлад і тяготу – бачить, що наг. Помстився ворогові, радіти б, як сподівався, а виходить зовсім інше.

Бачите, яка дорога остращення себе будь-якою пристрастю і падіння в гріх внаслідок того? Звернемося тепер до вас. Що у вас можливо з усього сказаного? Якщо ваша рішучість працювати Господу щира, якщо, ухваливши таке рішення, ви дотримуєтеся запропонованих вам порад – пам’ятати завжди про Бога зі страхом і благоговінням, якщо ви суворо стежите за собою, то у вас неможлива схильність до задоволення пристрасного побажання і все те, що за цим слідує. Але можливі думка, почуття і побажання пристрасні. І це – предмети вашої боротьби внутрішньої.
Думка, почуття і побажання – пристрасні – іноді в одну мить пробігають душею, не даючи отямитися. У цьому випадку вони не роблять нас винними, якщо, схаменувшись при виникненні хоч уже побажання, проженемо їх неприязним розсердженням на них. Винуватість наша і в помислі, і в почутті, і в побажанні залежить від нашого зволікання на них, після того як помітимо їх і не проженемо, а зупинимося на них. Прожени думку – почуття чи співчуття не буде. Прожени почуття з помислом – бажання не буде. Прожени бажання – не буде небезпеки почати і схил на пристрасне. Якщо, помітивши пристрасний помисел, ви зупинитеся на ньому довільно увагою, ви винні: навіщо зайнялися тим, про кого знаєте, що він ворог Божий і ваш. Але якщо увага мимоволі прикується до помислу, ви не винні, якщо негайно ж почнете увагу від нього відхиляти і його проганяти. Якщо внаслідок довільної вашої уваги до пристрасного помислу породиться у вас пристрасне почуття, то винуватість ваша збільшується трохи. Але якщо, помітивши породження почуття пристрасного, ви й далі займатиметеся пристрасним помислом і, отже, довільно роздмухуватимете почуття, то провина ваша збільшиться вдвічі проти попереднього. Якщо, помітивши пристрасне почуття, ви стрепенетесь і відженете його разом із помислом, то ви винні тільки в тому будете, що зайнялися довільно пристрасним помислом, у почутті ж не винні, бо вони мимоволі народжуються під дією помислів. Якщо під дією пристрасного помислу і почуття, довільно допущених, народиться у вас побажання пристрасної справи (наприклад, помститися), то цим теж провину вашу трохи збільшують, бо від думки і почуття мимоволі породжується побажання. Провина на вас залишається колишня, навіщо зайнялися пристрасним предметом і, коли тому народилося почуття пристрасне, навіщо дозволили тривати в вас почуттю і помислу, що породив його, тобто вина подвійна. Але якщо ви, помітивши пристрасне побажання, дозволите йому зволікати в собі, а не озброїтеся негайно проти нього, то ваша провину зросте і ще на один ступінь – буде потрійна.

Далі цього я не йду, тому що тільки досі й припускаю можливим острах вас.

Самі бачите, що якщо відразу проженете пристрасний помисел, то всій боротьбі покладете край. Не буде вже ні почуття, ні тим паче побажання. І покладіть так діяти. З якого дива ви будете накликати на себе зайву працю боротьби, а іноді й небезпеку, коли у вас вже покладено не допускати пристрасного, яко богопротивного. Якщо мимоволі разом із помислом і почуття заворушиться, женіть негайно і почуття з помислом. Якщо мимоволі пригорнеться до них і бажання, женіть негайно і бажання разом із ними. На чому застанете в собі рух пристрасного, звідти й женіть його. Законом покладіть ні помислу, ні почуттю, ні побажанню пристрасному довільно не поблажати, а гнати їх цілковитою ненавистю негайно, щойно помітите. І будете ви завжди невинні і перед Богом, і перед своєю совістю. Буде у вас нечистота пристрастей, але й невинність. Ви будете виконувати справу білильничу (пральну), працюючи старанно над переконанням душі своєї.

Благослови вас, Господи!

 

58. Значення молитви в справі боротьби з пристрасними помислами. Приклади

Минулого разу я зобразив вам увесь хід, як від простого помислу доходять до пристрасного побажання і від нього – до справи. На ділі не завжди так протяжно буває перебіг діяння, як зображено на папері. Нерідко, якщо не здебільшого, всі стадії пробігаються дуже швидко, тож не встигне думка здатись, як слідує вже і діло, і, особливо, слово. Розбирати і розрізняти всі ці випадковості ніякої немає потреби. Це не подасть жодної допомоги в боротьбі з пристрастями. Тримайтеся одного: як помічено пристрасне, негайно озброюватися проти нього гнівом і неприязним розсердженням. Це розсердження в уявній лайці таке саме має значення, як під час нападу злої людини подати її сильно в груди. Але як під час подібного нападу удар у груди не завжди змушує злу людину тікати, так у уявній лайці розсердження на помисел, почуття і побажання пристрасні не завжди виганяє їх із душі й закінчує боротьбу з ними. За природним порядком мало б так бути – і буває, але не завжди. Це тому, що в збудженні помислів часто беруть участь біси, а вони безсоромні. Як не гнівайся на них, вони все стоять зі своїм помислом. Очевидно, що після розсерчання треба вдаватися ще й до іншого засобу. Якого ж це?
Що робить той, хто зазнав нападу злої людини? Подавши його в груди, кричить: “Караул!” На поклик його прибігає варта і позбавляє його від біди. Те саме треба робити і в уявній брані з пристрастями. Розсерчавшись на пристрасне, треба волати про допомогу: “Господи, допоможи! Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, спаси мене! “Боже, на допомогу мою вонми, Господи, допомоги ми потщися!” (Пс. 69:2)”. Звернувшись так до Господа, вже не відходьте від Нього увагою до того, що у вас відбувається, а все й стійте перед Господом, благаючи Його про допомогу. Від цього ворог, як вогнем палений, втече негайно. Хтось зі святих сказав: іменем Господа Ісуса бий ратників. Проти Господа ніщо встояти не може, а Він поруч є: “поруч Господь усім, хто кличе Його, усім, хто кличе Його в істині, волю тих, хто боїться Його, і молитву їхню почує, і врятує мене” (Пс. 144:18-19). Він Сам дав таку обітницю тим, які в упованні волають до Нього в годину потреби: “Яко на Мене уповаю, і спасу, і вкрию, і покрию, бо пізнає ім’я Моє. Закличе до Мене, і почую його: з ним єсм у скорботі, змию його, і прославлю його” (Пс. 90:14-15). Не забувайте так робити – і завжди з успіхом будете вражати і проганяти все пристрасне, що виникає у вас.

Інші робили, а можливо, і тепер роблять так: помітивши пристрасне і обурившись на нього, починають викривати його непотребство. Наприклад, прийшов помисел гордості – вони починають читати: “Гордість Богові противна; ти, земля і попіл, як не соромишся підноситися помислом, згадай гріхи свої” тощо. Всі підбирають думки проти гордості, вважаючи, що цим проженуть гордовитий помисел. Буває, що і проганяють, але взагалі цей прийом невірний. Викриваючи пристрасний помисел, все ж тримаємо його в думці, і він тим часом ворушить почуття і пробуджує бажання, тобто продовжує опоганювати душу. Та й одна присутність його в думці вже є нечистотою. Коли ж, не вступаючи в цю словесну суперечку з пристрасним, прямо звернемося до Господа зі страхом, благоговінням, сподіванням і відданістю Його вседіяльності, то цим самим пристрасне вже відсторонюється від очей розуму, що дивиться на Господа. Будучи відрізаним від душі такою увагою, воно саме собою відходить, якщо природно так збуджується; а якщо тут і ворог домішується, то його вражає промінь світла розумного, від споглядання Господа витікає. І буває так, що душа негайно заспокоюється від пристрасних пристрастей, тільки-но звернеться до Господа і покличе до Нього.

Щоб вам ясніше це уявити, розповім один переказ. Жив старець у безмовній пустелі. Напали на нього біси, мабуть, і почали тягнути геть із келії, щоб вигнати зовсім і з пустелі. Старець почав сам відбиватися від них, але ті пересилили його і вже до самих дверей притягли. Ще б трохи – і вони викинули б його геть. Бачачи крайню біду, старець воззвав: “Господи, Ісусе Христе! Почто мене залишив єси! Допоможи мені, Господи!” Тільки-но воззвав, негайно з’явився Господь і розігнав бісів, а старцю сказав: “Я не полишав тебе; але як ти не кликав Мене, а сам думав упоратися з ворогами, то не приступав допомогти тобі. Сам ти винен, понадіявшись на себе. Призивай Мене, і завжди зустрінеш готову допомогу”. Сказавши це, Господь став невидимим. Зрозумівши старця, цей випадок і всім нам дає урок не борсатися з пристрасними помислами своїм з ними уявним сперечанням, а негайно звертатися до Господа з молитвою проти них.

Всі, хто розумно ведуть уявну боротьбу з пристрастями, так і чинять. Святий Іоанн Колов говорив про себе: “Я роблю, як людина, що сидить під деревом і уважно оглядається навколо. Ця людина, щойно побачить звірів, які підходять до неї пожерти її, негайно підіймається на дерево, і звірі, підійшовши, ходять-походять кругом і відходять. А я, тільки-но помічу уявних звірів, які підходять до мене в пристрасних помислах, негайно востекаю розумом до Господа, і ці уявні звірі й підійти до мене не встигають, як змушені бувають розбігатися куди даремно”.

Пригадайте, що я писав вам раніше: що треба утвердитися увагою розуму в серці і там безперестанку дивитися і волати до Господа. Це те саме є, що тепер говориться: що треба до Господа звертатися з молитвою, коли повстають пристрасні думки, почуття або побажання. До Господа звертатися треба, сходячи увагою розуму в серце і там волаючи до Нього. Якби ми непохитно виконували це невелике правило: утвердившись розумом у серці, стояти перед Господом зі страхом, благоговінням і відданістю, – то ніколи не виникали б у нас не тільки пристрасні побажання і почуття, а й голі помисли. Але та наша біда, що йдемо розумом із серця від Господа і блукаємо думками на стороні далечінь. У цю пору і вторгаються пристрасні помисли, і тільки мало-мало не спохватись, дивишся – вже й почуття пристрасні пішли, і бажання такі ж заворушилися. От і борись. А хто винен?! Не давати б блукати думкам – і лайки не було б. Але нехай схибили ми, віддалившись із серця від Господа і тим накликавши на себе біду, принаймні тепер, коли лихо вже помічено, поспішимо знову сховатися туди ж – у серці перед Господом, щоб звернутися до Нього по допомогу.
На цей предмет той же святий Іоанн Колов сказав таку притчу: була в одному місці красуня несправної поведінки. Правитель тієї країни зглянувся над нею, що така краса гине, і, знайшовши час, сказав їй: “Кинь пустощі, я візьму тебе до себе в дім і будеш моєю дружиною і пані багатьох скарбів. Тільки дивись, будь вірною, а то буде тобі таке лихо, що й уявити ти не можеш”. Вона погодилася і була взята в будинок правителя. Колишні її приятелі, бачачи, що вона пропала десь, почали шукати й розшукувати і дізналися, що вона у правителя. Правитель хоч і гроза, але вони не впадали у відчай знову заманити до себе красуню, знаючи її слабкість. “Нам варто тільки підійти ззаду будинку і свистнути – вона зрозуміє, в чому справа, і негайно вибіжить до нас”. Так і зробили. Підійшли ззаду до будинку і свиснули. Красуня, почувши свист, стрепенулася. Заворушилося було в ній щось колишнє. Але вона вже взялася до тями і замість того, щоб вибігти з дому, кинулася у внутрішні покої перед обличчям самого правителя, де негайно й заспокоїлася; нових же свистків там уже не чути було. Ті приятелі посвистіли-посвистіли і відійшли геть ні з чим. Сенс притчі цієї ясний. Красуня ця зображує занепалу душу, яка до Господа навернулася в покаянні і з Ним поєдналася, щоб Йому Єдиному належати і Йому Єдиному служити. Колишні приятелі – пристрасті. Свист їхній – це рух пристрасних помислів, почуттів і побажань. Втеча у внутрішні покої є укриття в глиб серця, щоб стати там перед Господом. Коли це станеться всередині, пристрасне, що стурбувало душу, що б воно не було, відходить саме собою, і душа заспокоюється.

Дозвольте затвердити це сказання і за змістом його діяти завжди. Побачите, як скоро буде відновлюватися у вас внутрішній спокій, збурюваний появою пристрасностей.

Милість Божа буди з вами! Спасайтеся!

 

59. Витяг із преподобного Ісихія про боротьбу з пристрастями

Про уявну боротьбу взагалі тепер все вже вам сказано. Пристрастей багато, але скільки б їх не було, всі вони підходять показаним чином і всі проганяються і долаються, як сказано. Кожна пристрасть, звісно, має свої особливості, з якими й збуджується; буває також безліч випадковостей в образі їхньої появи. Але це не змінює загальних прийомів боротьби з ними. Робіть, як сказано, і успішно всяку проганяти будете пристрасть, з якою б силою не повстала вона у вас.

Щоб ви краще могли запам’ятати все це і переконатися, що так, а не інакше треба діяти, роблю виписку з преподобного Ісіхія, пресвітера Єрусалимського, книжку якого, пригадую, я вам послав.

Ось що він каже:

“Той, хто підвизається внутрішньо щохвилини, повинен мати такі чотири речі: смиренність, крайню увагу, протиріччя (помислам) і молитву. Смирення – оскільки противники його в брані суть горді демони, – щоб Христову допомогу утримати рукою серця, бо Господь ненавидить гордих. Увага – щоб не попускати серцю мати жодного помислу, хоч би він і добрим здавався. Протиріччя – щоб, як тільки побачить, що прийшов (помисел), негайно з гнівом відбити лукавого. Молитву – щоб після протиріччя негайно возопити до Христа зі зітханням незглаголанним. І тоді цей подвижник побачить ворога, зв’язаного або гнаного поклоняються ім’ям Ісуса, як прах вітром або як дим зникає з мріянням своїм” (пункт 20).

Ось і ще подібне місце:

“У уявній брані треба діяти так, як діють на (звичайній) війні. По-перше, потрібна увага; по-друге, коли помітимо, що ворог насунув помисел, треба вразити його прокляттям, із гнівом у серці; по-третє, треба помолитися проти нього, призиваючи в серці Ісуса Христа, щоб демонічна примара негайно зникла, щоб розум не пішов за мріями, як дитина, спокушаючись якимось вправцем (фокусником, фіґляром)” (пункт 105).

“Якщо ти в серці своєму завжди звертаєшся зі смиренномудрістю, з пам’ятанням про смерть, із самоосудом, із протиріччям помислам і з призиванням імені Ісуса Христа, і з цією зброєю щодня продовжуєш тверезо вузький, радісний і приємний шлях, радіснотворний і приємний шлях уявний, то ввійдеш у святі споглядання святих і просвітишся глибокими таємницями від Христа, “в Котрому сховані всі скарби премудрості та пізнання”, в Котрому “мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:3,9). Бо ти відчуєш в Ісусі, що на душу твою зійшов Дух Святий, який світить розуму, щоб він міг дивитися відвертим обличчям. “Ніхто, – каже Апостол, – не може назвати Ісуса Господом, як тільки Духом Святим” (1Кор. 12:3). Звичайно, цим він стверджує того, хто таємничо шукає” (пункт 29).

У цих та інших подібних місцях взагалі говорить преподобний Ісихій про перебіг уявної брані. Більше ж у його книжці говориться по частинах про кожен з показаних прийомів брані, і особливо про увагу до серця, перебування там і уявне звідти звернення до Господа з молитвою. Дозвольте переглянути тепер же всю ту книжку. А я випишу вам кілька про це пунктів.

“Великий законодавець Мойсей або, краще, Дух Святий вустами його говорить: “Почуй собі, нехай не буде слово таємне в серці твоєму беззаконня” (Повт. 15:9). Таємним словом називає він одне уявлення в думках чогось лихого (пристрасного), ненависного Богом, що також отці називають прикладом, який наводять на серце від диявола, за яким, як тільки він з’являється розуму, негайно спрямовуються наші думки й пристрасно з ним сполучаються” (пункт 2).

“Увага є безперестанна серцева від усякого помислу безмовність, у якій душа Єдиним Ісусом Христом Сином Божим і Богом завжди, безперервно і безперервно дихає і Його призиває; мужньо з Ним ополчається на ворогів; Йому, що має владу відпущати гріхи, сповідується; часто таємним призиванням об’єднуються з Христом, Єдиним, хто відає серця” (пункт 5).

“Тверезість є тверде поставлення помислу і його стояння біля дверей серця, так що він бачить помисли, що підкрадаються, і розуміє, який образ зазіхають написати й закарбувати в розумі демони, щоб звабити ним через уяву” (пункт 6).

“Думка, що стоїть (у серці) і закликає Христа на ворогів і вдається до Нього, подібна до якогось звіра, що оточений безліччю псів і захищається у твердині. Вона здалеку розумово вбачає розумові засідки невидимих ворогів і, невпинно молячи проти них миротворця Ісуса, перебуває неушкодженою від них” (пункт 8).

“Той, хто не має молитви, чистої від помислів, не має зброї на брань. Молитву розумію я безперестанно здійснювану у нутрощах душі, щоб ворог, який таємно бореться, призиванням Христа був вражений і обпалений. Бо ти повинен і гострим, і напруженим оком розуму дивитися, щоб дізнаватися тих, хто входить, дізнавшись же, негайно суперечністю розтрощувати главу змія і водночас зі стогоном волати до Христа – тоді досвідом дізнаєшся Божу невидиму допомогу, тоді ясно побачиш правильний стан серця” (пункти 21 і 22).

“Отже, нехай дерзає душа про Христа, нехай закликає Його і нехай не боїться анітрохи: вона не одна воює, а разом зі страшним Царем, Ісусом Христом, Творцем усього сущого, тілесного і безтілесного, видимого і невидимого” (пункт 40).

Обмежуся цими виписками, тому що, якби виписувати все, що сюди відноситься, належало б переписати половину книжки. І ці виписки зробив я для того, щоб оновити у вашій пам’яті, що вже так давно тлумачу вам про пам’ять Божу і внутрішню боротьбу з пристрастями. Знайте, що в цьому вся суть праці над створенням спасіння.

Прочитавши це, не скажіть у собі: “Та що ж я, пустельниця, щоб мені дотримуватися таких правил?!” Не ви одні, а дуже і дуже багато хто так говорить, тільки не з числа тих, які як годиться взялися за працю творення спасіння. Ті, хто взявся за цю працю, не можуть так говорити. Так і ви, якщо хочете жити в дусі (в чому і полягає створення свого спасіння), повинні невідкладно чинити так, як прописано. А якщо хочете жити абияк, то, звичайно, все це до вас не підходить. Я й почав писати про це, повіривши, що ваше рішення Господу належати було щирим. Бо в кого таке рішення щире, тому не минути прописаного шляху. Він може багато трудитися і робити різні обходи, але, поки не нападе на цю стежку, толку не буде. Я і вказую вам її прямо, щоб вам не блукати по сторонах. Беріться старанніше – і скоро побачите успіх. На все труд треба; без праці нічого не буває.

Не допускайте ж такого марновірства. У пустелі хто живе або в монастирі, або в миру творить своє спасіння – кожному невідкладний закон очистити серце своє від пристрастей; очистити ж він його інакше не може, як описаним способом. Не відмовляйтеся ж і не впирайтеся ногами.

Благослови вас, Господи!

 

60. Як чинити, якщо і під час боротьби з пристрастями проторгаються в нас пристрасні думки і бажання. Очищення серця

Милість Божа буди з вами!

Вважаю, що ви взялися за справу як годиться і старанно напружуєтеся пам’ятати завжди про Господа, уважно ставитися до серця свого й усякий неправий у ньому рух переслідуєте неприязним відторгненням, звертаючись у той самий час молитовно до Господа про допомогу. Але разом із цим ніяк не можу вважати, що, щойно взялися – тут і успіх повний: і думки у вас усі чисті, і почуття, і бажання святі. Тому що так ні в кого не буває. Утихомирюватимуться помисли, будуть дедалі рідшими ставати пристрасні рухи почуттів і побажань. Але все ж вони прориватимуться, й іноді з великою силою.
Прорвалися – виженете, знову прорвуться – знову виженете. Але це вже належить. Тепер я хочу тільки сказати вам, як маєте ви поставитися до цих прорвань за судом совісті. Чи поставитися байдуже, чи поскорбеть про те, що так буває, і каятися в тому Господу? Не можна байдуже ставитися до цих проторгнень, а після прогнання їх щоразу треба похворіти і покаятися перед Господом, що так було. Навіть і тоді, як думки, почуття, бажання пристрасні проторгаються раптом, без жодної участі волі, все ж таки вони означають, що серце нечисте і з нього “виходять думки злі” (Мф. 15:19). А ви зобов’язані мати серце чисте. Ось і шкодуйте, що серце нечисте, і кайтеся Господу в цій нечистоті, обіцяючи трудитися над очищенням його і молячи Його про допомогу в цьому. Але ж на ділі рідко не домішується сюди і свавілля. Ви через неуважність дали пристрасному помислу місце, і він встиг породити пристрасне почуття – винні, навіщо не прислухалися. Через ту саму неуважність, а то й через солодкість почуття, ви не поспішили озброїтися проти нього і прогнати, і воно встигло породити пристрасне побажання – ви винні, навіщо негайно не озброїлися, а допустили співусолодження гріховним і пристрасним. Щоб побажанню ви попустили породити схиляння на діло, я цього в вас не допускаю, але всяко ви можете допустити тривалість побажання і не негайно озброїтися проти нього. А це і ще більше робить вас винною. Отже, поганий помисел допущено – провина; допущено породитися від нього поганому почуттю – інша; з поганого почуття допущено народитися поганому побажанню – третя; поганому побажанню дозволено зволікати – четверта. Ось скільки винуватостей!

І не звольте себе замасковувати, прикриваючись листям смоковниковим, і ховатися в кущі від Господа, що підходить до вас у совісті і викриває. Звинувачуйте себе скоріше кругом і просіть вибачення, не складаючи провини ні на кого. Розсердилися, наприклад, на покоївку, і тим паче якщо наговорили їй гострих слів, не складайте провини на покоївку. Нехай покоївка схибила, але тут не про неї справа, а про те, навіщо ви розсердили. Хіба не можна було без серчання виправити помилку? Та хоч би й не можна було виправити, усе взагалі можна залагоджувати без серчання. Тут серчання проторглося, там осуд, там заздрість, там марнославство. На все це, звичайно, були приводи совісні. Але не приводи винні, а винні ви, навіщо допустили такі погані почуття. І будьте ласкаві, не прикриваючись, прямо звинувачувати себе перед Господом і просити вибачення. Це робіть щоразу, як, помітивши поганоту, проженете її. Покаянням цим і скорботою помиритеся з Господом і совістю і будете спокійно знову споглядати до Господа. А якщо не покаєтеся, споглядати так не можете – це ж буде для вас важко і небезпечно.

До вечора не залишайте не очищеними покаянням таких приторгнень пристрасних, а негайно очищайте їх, як тільки проженете ім’ям Господнім. Цілий день і пройде у вас – все в покаянні, тому що проторення ці спочатку будуть у вас нерідкі. А ввечері, перед тим, як молитися, своєю чергою знову перегляньте всі пристрасні приторгнення, знову пошкодуйте про те зі скрухою і покайтеся. У цьому справа повсякденного покаяння. Ось вам на це знову урок преподобного Ісіхія. “Щоденні наші справи ми повинні щогодини зважувати уважно і скільки можна полегшувати неодмінно тяжкість їх увечері через покаяння, якщо хочемо з допомогою Ісуса подолати пристрасті. Треба також дивитися, чи з волі Божої, чи перед Богом і для одного Бога здійснюємо всі наші видимі справи, щоб почуття (пристрасні) не крали вас, як нерозумних” (пункт 124).

Якщо діятимете за прописаним із безжальною до себе рішучістю, скоро побачите плід: умиротвориться серце ваше і засяє в ньому радість про Господа. Чому буває немирне серце? Тому, що його гризуть пристрасті. Побийте пристрасті – і воно набуде спокою. Один з отців уподібнює серце норі, повній змій. Змії ці – пристрасті. Коли показується щось пристрасне з серця – це те саме, що змія голову висовує з нори. Бий її по голові іменем Господа, і вона сховається. Інша покажеться – бий і її. І всяку бий. Раз десяток доведеться так завдати удару такій змії – пристрасті – забуде висовуватися, а то й зовсім змертвіє. Всяко, якщо завалити нору або не давати їжі зміям, вони перемруть. Так і пристрасті замруть, якщо не давати їм їжі співчуттям до їхніх навіювань, а, навпаки, з гнівом відрікати їх, щойно з’являться.

Се вам найкоротший шлях до очищення серця від пристрастей. Якщо полюбили ви чистоту цю, теките до неї цим шляхом, бо іншого немає. Не погодитеся так діяти – пристрасті залишаться в серці. Ви можете виправити свою поведінку і зробити її бездоганною і без цього, але серце залишиться пристрасним і не дасть вам побачити Господа. Не забувайте юродивих дів (Мф. 25:1-13)!

Бог вам на допомогу! Спасайтеся!

 

61. Дотримання слуху та зору. Як знищувати погані враження видимого і чутного

Минулого разу згадав я вам про приводи до збудження пристрасних думок, почуттів і побажань, що на них не слід звалювати провину. Скажу вам тепер про них кілька слів.

Пристрасні думки, а за ними почуття і побажання такі ж, іноді самі собою, не знаєш як, виникають у душі. Але здебільшого вони породжуються під дією зовнішніх вражень. Зустрінуті речі, особи і події за родом своїм збуджують і думки в тому, хто їх зустрічає. Від добрих народжуються добрі думки, від поганих – погані. Але може статися і навпаки: від добрих породяться погані думки, а від поганих – добрі. Усе залежить від постійного чи випадкового настрою того, хто зустрічає. Отже, і відповідь лежить вся на ньому. Як же бути?

Перше: не давати волі своїм почуттям, особливо очам і вухам. Не дозволяйте без розбору все бачити, все чути і всього торкатися. Почуття наші схожі на вікна або двері, а більше – на черпало. Хто відчиняє вікна і впускає погане повітря, погано робить. Хто відчиняє двері і дозволяє входити у своє житло всякій худобі, не може бути вільний від докору. Але що б ви сказали про того, хто, взявши черпало – чашку або кухоль, – ходив би брудними і нечистими калюжами, черпав у них і себе тим обдавав? Безглуздіше за це що можна придумати? Але чи не це саме робить той, хто з цікавістю зупиняється перед нехорошим і слухає недобрі промови?! Нахапається через це недобрих помислів, від них перейде до недобрих почуттів і побажань – і ходить весь заляканий, наче в якомусь тумані. Отже, розсудливість і обов’язок самозбереження (внутрішнього спокою) вимагають не на все дивитися, не все слухати і не всього торкатися з того, що мимоволі зустрічається. Мало-мало здасться щось, що може розворушити пристрасті, треба відвертати від того очі, затикати перед тим вуха або, бачачи, не бачити і чуючи, не чути.

Друге: трапилося, що від чогось станеться погане враження і породить погані думки, – треба негайно поспішати випрасувати враження і припинити думки у спосіб, показаний раніше, звісно, припинивши наперед приплив вражень. Залишатися під поганим враженням або залишати згладжування його і відновлення душевного миру до іншого часу нерозумно. Залишаючись під враженням, самозахочемо сприятимемо розташуванню худих думок і почуттів, а залишаючи надовго в собі це погане, даємо йому можливість глибше вкоренитися і потім довше чинити опір вигнанню й очищенню, якщо не зовсім заволодіти душею.

Третє: одного разу випробувавши погане від чогось враження, не треба довільно дозволяти собі зустрічатися знову з предметами, що справили його. Це означатиме, що той, хто чинить так, любить тішитися поганим і, отже, нечистий до глибини серця. Якщо ж потреба якась змусить зустрітися з ним, треба наперед озброїтися і підготувати серце своє встояти проти поганого враження і не допустити його до себе. Увага, посилений самоопір і молитва дадуть до того можливість.

Четверте: я писав уже вам про те, щоб ви все, що ви зустрічаєте, і те, що може вам зустрітися, перетлумачували в духовному сенсі. Це треба зробити і щодо предметів недоброго значення. Після цього, зустрічаючи їх, ви будете сприймати не погані, а добрі думки, подібно до того, як святий Єфрем Сіріанин, зустрівши розряджену красуню нескромну, сказав учням: “Бачите, як вона дбає про те, щоб прикрашати тіло своє, яке незабаром буде порох? Як же нам не дбати про прикрасу душі безсмертної?”

Цих правил достатньо. Слід було б вказати такі випадковості, несприятливі для вашого внутрішнього життя, у вашому побуті. Але я вважаю, що їх немає ніяких ні у вашій родині, ні у вашій спорідненості. Їх не інакше можете ви зустріти, як поза домом, наприклад, у тому товаристві, в якому трапилося вам бути не надто недавно, як ви писали. Щодо таких випадковостей будьте ласкаві триматися того, що сказано в третьому пункті. Під нього ж потім підводьте і всі подібні, які траплятимуться після. І взагалі, покладіть законом міряти дозволене тим впливом, який воно справляє всередині. Що творить, те дозволяйте собі, а що засмучує, того не дозволяйте ні під яким виглядом. Хто, перебуваючи в розумі, простягне руку до склянки з питвом, у яке пущено отруту, як йому відомо?!

Я не маю думки, ніби вам так необхідно соромитися себе, що ви будете схожі на самітницю. Але хочу тільки навести на рішучість не черпати шкідливого для духу вашого після того, як упевнилися, що тільки життя в дусі є справжнім життям, і не тільки упевнилися, а й відчули це.

Благослови вас, Господи!

 

62. Після керівництва до уявної боротьби з пристрастями пропонується настанова про діяльну боротьбу з ними. Найзручніший зовнішній вигляд життя для боротьби з пристрастями. Висновок бесіди про боротьбу з пристрастями

Милість Божа буди з вами!

Як настанову до очищення пристрастей, коли вони у вас якоюсь малою мірою, достатньо сказаного. Але як зайшла вже про це мова, то докладу і ще дещо, що може, однак же, стати в нагоді вам не в майбутньому, а тепер же.

Прописана боротьба з пристрастями є уявна. І вона дійсна, тому що, не дозволяючи пристрастям харчуватися чим-небудь, тим самим замарює їх. Але є і діяльна з ними боротьба, що полягає в тому, щоб навмисно робити і здійснювати справи, прямо їм протилежні. Наприклад, щоб придушити скупість, треба почати щедрість; проти гордості треба обрати принизливі заняття; проти пристрасті веселитися – домосільство тощо. То правда, що один такий спосіб діяння не прямо приводить до мети, бо, терплячи утиск зовні, пристрасть може проторгатися всередину – або сама, або поступаючись місцем іншій. Але коли з цією діяльною боротьбою з’єднується і внутрішня, уявна, то вони удвох скоро побивають будь-яку пристрасть, проти якої спрямовуються.

І ось яку я докладаю вам пораду. Потрудіться знайти свою головну пристрасть і проти неї спрямуйте не уявну тільки, а й діяльну боротьбу. Я не можу визначити, що саме у вас головне. Можливо, воно ще не визначилося, але всяко, якщо станете суворіше стежити за рухами серця, воно позначиться вашій увазі. Тоді, якщо вам завгодно буде довірити мені, разом покладемо, як скоріше впоратися з головною вашою неміччю.

Нагадаю ще, що є круті прийоми цієї діяльної боротьби з пристрастями. Звичайний у нас – світовіддавальне життя в його відчуженому вигляді, коли, рішуче все залишивши і на Господа поклавши всю надію, вступають в обитель, щоб жити в послуху покірливому, у пості суворому, у молитві працьовитій та пильності бадьорій. Тут нічого не має, своєї волі відсікання і себе нежаління скоро вимолочують із душі все пристрасне. Потім запроваджується мирний устрій серця і чистота серця – остання мета світовідпрацьованого життя. Я не жену вас зі світу. Врятуєтеся і в ньому, якщо будете тримати себе у ставленні до нього, як така, що не існує в ньому. Я тільки нагадую про це, як про порядок життя, пристосований до справи очищення серця від пристрастей.

Ще додам, що один із законів Божественного про нас Промислу є так влаштовувати життя кожного і перебіг випадковостей у ньому, щоб він, користуючись ними розумно, міг якнайшвидше та якнайзручніше очистити себе від пристрастей. Про це нагадую вам тому, що колись ви запитували, навіщо різні долі у людей і навіщо вони мінливі, – і я, здається, не відповів вам. Так ось, відповідаю навіщо. Тому, що так, як влаштовує Господь, зручніше людям очищатися від пристрастей, або тому, що Він хоче в такий спосіб стерти до порошку нашу каляну самість, наш наполегливий егоїзм, на яких тримаються пристрасті, що гублять людину.

І ще одне додам. Пристрасті бийте і зсередини і зовні, а добрі сторони свої виховуйте, даючи їм простір і вправу. Головне тут – молитва. Про неї вже була мова. За нею слідує праця добродіяння. І про це йшлося, коли ви замислювали про якісь широкі цілі життя. А разом із цим повинні йти душевно-спасительні читання й бесіди, і виконання чинів церковних, і подвиги самоумерщвленія: відмовляти собі, коли потрібно, потроху в їжі, в сні, в розвагах і в усяких утіхах самоугодості та тримати себе в постійному самоопорі й самопримусі. І про це була мова.

Ось і весь курс очищення себе від пристрастей. Все це у вас уже в ходу. Нехай благопоспішить вам Господь.

 

63. Клопоти по дому. Спів і музика

Поспішав я довести якнайшвидше до кінця промову про боротьбу з пристрасним – хоч тут ніколи не можна дійти до кінця – і залишав майже без відповіді багато чого з того, про що ви писали в цей час. На інше відповідь знайдете в прописаному, а на інше відповідати буду тепер.

Пишете, що у вас багато клопоту по дому. Робіть з ретельністю все, що вам велять. Це ваш обов’язок. Але клопотати – не клопочіть. Клопоти (турбота) супроводжуються сполохом усього внутрішнього, а це річ негідна. Хіба не можна все доручене обговорити спокійно, а потім і робити його, анітрохи не бентежачись, з думкою зібраною? У життєвому побуті, якщо є щось, що заважає духовному життю, то це зовсім не справи і заняття, а це порожня багатотурботливість, яка точить серце, тим часом справу навіть на волосину вперед просунути не може, і ці сполохи, які підіймають думки, як вихор. Від цього виходить завжди штовханина, а справа анітрохи не співається. Визвольте ж розрізняти належну старанність від неналежної турботи і попихів і навикайте всі справи робити тверезо, не відхиляючись думкою від Господа, а, навпаки, тримаючи те переконання, що Йому всім цим догоджаєте.
Запитуєте: “Як бути зі співом і грою на фортепіано та фісгармонії? Я колись грала і співала, не звертаючи уваги на зміст п’єс, а тепер він лізе в голову. Відомо ж, що не всіх п’єс зміст добрий, хоча вони складені дуже гармонійно”. Що робити? Не можна вам раптом усе змінити. Це одразу кинеться в очі. Співайте й грайте, що співали й грали раніше, намагаючись не звертати уваги на зміст. А тим часом потроху відберіть п’єси з гарним або навіть тільки стерпним змістом і їх більше співайте та грайте, щоб про інші, нарешті, забули зовсім ті, хто змушує вас співати та грати. Фісгармонія дуже здатна виражати належним чином церковний спів. Дістаньте твори Турчанінова і розучіть звідти, що більше вам сподобається. Розучіть “Боже, царя бережи”, “Коль славен наш Господь у Сіоні” і подібні. Якщо ви з повним почуттям заспіваєте щось із цього роду п’єс, запевняю вас, що це сподобається більше, ніж інше що. І тоді будуть уже просити вас заспівати й зіграти не порожні якісь п’єски, а саме ці величні творіння. Давно якось ви поминали, що хвалять ваш голос і спів. Вони роблять свою справу, а ви робіть свою. Коли добре те й інше, як не хвалити? Але вам не хизуватися тим належить, а смирятися. Голос-то і смак до співу звідки у вас? Бог дав. На що ж Бог дав?! Чесати слух інших чи на інше що?! Ні на що інше, як на те, щоб ви навертали їх на славу Божу. А чи так ви робили? Ні. Ви тільки себе потішали й інших, а про Бога зовсім у вас і згадки не було. Стало бути, ви даром Божим зловживали, виснажуючи його на порожнє. Тепер думки ваші повернулися на угодництво Богу, поверніть же туди і вживання дару Божого. Якщо їсти і пити треба на славу Божу, то тим паче співати і грати. Якщо ви зіграєте і заспіваєте що-небудь таке, що западе на душу тих, хто чує, і змусить їх зітхнути до Господа або піднестися до Нього зі славослів’ям і вдячністю, то ви те саме зробите, що робить добрий проповідник у церкві. І се вам спасительний плід дару! Дозвольте ж вживання його спрямувати на цей бік. Відберіть і світські, і духовні п’єси повчальні, і їх тільки співайте та грайте. Це для інших, самі ж по собі ніколи не співайте нічого світського, а все одне духовне. Але знову повторю: не раптом ламайте, а потихеньку.

І взагалі ні в чому не виявляйте особливостей. Будьте з усіма так само привітні, добродушні й веселі, як і завжди. Тільки від сміху, сміхотворства і всякого марнослів’я утримуйтеся. І без цього можна бути привітною, і веселою, і приємною. Ніколи ні під яким виглядом не похмурійте. Коли Спаситель сказав тим, хто поститься, щоб умивалися, голову помазували і зачісували, то мав на увазі саме, щоб не похмуріли (Мф. 6:16-17).

Господь нехай умудрить вас!

 

64. Самотність. Як уникати нудьги. Читання та вивчення наук

Милість Божа буди з вами!

Пишете: “Залишилася одна і нудьгую”. Це натуральне почуття. Але мені здається, що йому у вас можна було б і не бути після ваших рішень і того, що вам пропонувалося робити внаслідок того. Якби останнє прищепилося у вас хоч скільки-небудь, то ви ніяк не усвідомили б себе самотньою, хоч ви й одні. Не усвідомили б себе самотньою, бо усвідомлювали б, що Господь поруч, поруч і Ангел хранитель з вами, не подумки, а справді. І тоді недоречним було б почуття самотності, а отже, і нудьги внаслідок нього. Але я вважаю, що такий набіг нудьги був у вас моментальний і скоро розвіявся.

Завжди, однак же, на майбутній час, щоразу, як доведеться вам бути на самоті, відновлюйте якнайшвидше переконання, що Господь із вами й Ангел охоронець, і поспішайте скористатися хвилинами усамітнення, які випали на долю, для нерозважливого перебування з Господом і солодкої бесіди з Ним. Усамітнення в цьому дусі солодке. Бажаю вам скуштувати коли-небудь цієї солодощі, щоб бажати її, як раю на землі.

Днями, перегортаючи одну книжку, зустрів поради батька (графа Сперанського) своїй дочці. Тут, між іншим, ідеться і про те, як уникати нудьги. Ось що радить він. “У всякого, – каже, – є коло своїх повсякденних занять, які він відбуває, як оброк якийсь. Але є багато людей, у яких ці оброчні заняття нескладні й недовгі. Залишається від них багато часу, якого якщо нічим не наповнити, не уникнеш нудьги. Щоб уникнути її, ось тобі найнадійніший засіб: влаштуй так, щоб у тебе жодної хвилини не було пустопорожньої й увесь час твій був наповнений відповідними заняттями, щоб, коли, закінчуючи одну справу, станеш вільною, у тебе була вже напоготові інша справа, за яку й берися. Які це справи? По-перше, естетичні заняття: музика, спів, живопис. Але це не насущний хліб, а конфекти. По-друге, якесь рукоділля – в’язання, вишивання тощо. По-третє, найкращий засіб проти нудьги – знайти смак у серйозному читанні та вивченні предметів, не впізнаних ще. І не стільки читання жене нудьгу, скільки вивчення”.
Тоді ж я прийняв думку повідомити вам цей рецепт про всяк випадок. Але ось і потреба в ньому виявилася. Потрудіться взяти це до відома і так влаштуватися. І, вірно, не будете більше відчувати нудьги. Я знаю одну людину, яка завжди одна – сама нікуди не виходить і інших до себе не приймає. Запитують його: “Як тобі не нудно?” Він відповідає: “Мені ніколи. Так багато справи, що, як розплющу очі після сну, роблю-роблю і ніяк не встигаю переробити, доки закрию їх”.

Для вас зауважу, що під вивченням, про яке говорить батько доньки, мається на увазі вивчення або цілих наук, або якихось частин їх, неповно пройдених. Цим, вочевидь, усувається всяке читання порожнє порожніх книжок. Здається, ви й не мисливиця до нього. І добре. Не відступайте від цього звичаю. Читайте більше духовні книги. Це є царина найсерйозніших предметів і, головне, найнеобхідніших. У цій галузі все нове і ніколи не старіє. Що більше будете дізнаватися, то більше будете бачити не пізнаних ще предметів. І бажання пізнавати ці предмети, і пристосованість до пізнання їх буває тільки тоді, коли хто ділом вступить на шлях духовного життя. З моменту, як ви наважилися догоджати Господу, я вважаю вас не чужою цього шляху. Дозвольте ж читати і книги про те – і примудрятися. Благослови вас, Господи!

 

65. Витяг із преподобного Пимена про богоугодне життя, перемогу пристрастей і насадження чеснот

Хто це навів вас на святого Пимена, що ви бажаєте знати про нього? Але хто б не навів, я дуже радий цьому. Хто святий Пимен і як він жив, знайдете в Четьї Мінеї під 27 серпня і ще в книзі “Достопам’ятні оповіді про подвижництво святих і блаженних отців”. У тому й іншому місці знайдете і безліч його настанов. Він був із простих і невчених, але досвіди духовного життя і благодать Божа так просвітили розум його, що за тонким і точним знанням законів сходження до досконалості в дусі його слід ставити серед перших учительних богомудрих отців.

Поки ви доберетеся до того, щоб почитати про нього, я випишу вам найважливіші пункти з його вчення і настанов стосовно того, про що так довго тлумачив вам.

Початок шляху Божого – покаяння і плач про гріхи. Ось що зустрічається про це у святого Пимена. Побачив він жінку, яка сиділа на могилі й гірко плакала, і сказав: “Якби з’явилися тут усі задоволення світу, не звільнили б душі її від скорботи. Так має завжди плакати і нам” (пункт 26)13. У пункті 27 ту саму обставину розказано докладніше, і слова святого Пимена наведено в такому вигляді: “Запевняю тебе, що якщо людина не умертвить усіх пожадливостей плоті й не буде так плакати, то не може стати єдиною з Богом. Вся душа і життя цієї жінки занурилися в скорботу”.

Той, хто покаявся і плаче про гріхи свої, природно віддаляється від зла і творить благо. Зла ділом чинити, поки такий, він не стане, але від поганих помислів вільний бути не може. Тому віддалення її від зла виключно майже полягає в боротьбі з помислами. На це ось що є у святого Пимена. Прийшов один брат до авви Пимена і каже йому: “Авва! У мене багато помислів, і я від них у небезпеці”. Старець вивів його на повітря і сказав: “Розкрий свою пазуху і не впускай вітру!” “Не можу цього зробити”, – відповів брат. “Якщо цього не можеш зробити, – сказав старець, – то не можеш зупинити і припливу помислів. Але твоя справа протистояти їм” (пункт 28).

Протистояти, але як? По-перше, уважно ставись до себе і тверезись. Так, один брат, сказавши про себе, що, зустрічаючись з іншими, розважається і повертається до себе вже не таким, яким вийшов, запитував, як йому бути. Старець сказав йому: “Чи хочеш, повертаючись до себе, знаходити себе таким, яким вийшов? Тримай варту над собою і вдома, тримай варту і поза домом” (пункт 137). “І взагалі, – казав авва Пимен, – найбільше потрібен для нас тверезий розум” (пункт 135).

Щойно, сторожачи за собою, помітиш пристрасне, негайно молися, і воно відійде. Запитував один брат авву Пимена про боротьбу з повстаючими помислами, і старець відповів йому: “Ця справа подібна до того, як якщо б у людини з одного боку був вогонь, а з іншого чаша з водою. Коли почне палити вогонь, вона бере води з чаші й гасить вогонь. Вогонь – це навіювання ворога (пристрасні), а вода – старанна молитва до Бога” (пункт 146).

Щоб менше страждати від пристрасних помислів, треба віддалятися від приводів до збудження їх. “Треба віддалятися від усього пристрасного, – говорив авва Пимен. – Людина, близька до того, що може породити пристрасть, подібна до тієї, що стоїть над глибокою прірвою, і ворог людини легко скинути її може в цю прірву. Але той, хто віддаляється від того, що може збудити пристрасть, подібний до того, хто стоїть далеко від прірви. Нехай ворог потягне його, щоб скинути в прірву, але поки буде тягнути його з примусом, він покличе до Бога, і Бог допоможе йому” (пункт 59).
Головне – всіляко ухитряйся не поступатися помислам. На заохочення до цього в сказаннях про святого Пимена читаємо таке. Брат запитав його: “Чи може людина утримувати завжди свої помисли і в жодному не поступатися ворогові?” І старець відповів: “Є людина, яка десять утримує, а в одному поступається”. Той самий брат запитав про те саме авву Сисоя, і він сказав: “Дійсно, є людина, яка ні в чому не поступається ворогові” (пункти 88 і 89).

І ще. “Авва Анувій запитав авву Пімена про нечисті помисли, що народжуються в серці людському, і про марнотратні побажання. Авва Пимен відповів йому: “Чи прославиться сокира без того, хто січе нею?” (Іс. 10:15). Не подавай їм руки – і вони нічого не зроблять”.

Що ж вийде з такої непоступливості? Пристрасті замруть. Це висловив авва Пімен авві Ісаї, коли той запитав його про нечисті помисли, кажучи: “Якщо скриню з сукнею залишать без турботи, то сукня з часом зотліє; так і помисли, якщо не виконуватимемо їх насправді, згодом зникнуть або ніби зотліють” (пункт 20).

Авва Йосип запитав авву Пімена про те саме, і він сказав: “Якщо хто покладе в глечик змія і скорпіона і закриє його, то, звісно, гади згодом здохнуть; так і погані помисли, що походять від демонів, замруть, якщо з терпінням протистоятимемо їм і не даватимемо їм їжі” (пункт 21).

Але, віддаляючись від зла таким безжальним спротивом пристрасним помислам і побажанням, водночас треба творити добро, насаджуючи в собі всіляку чесноту. Тим і іншим скоро очиститься серце. І про насадження чеснот багато уроків у святого Пимена. Ось найголовніші. Наводить він вислів авви Іоанна Колова, який говорив: “Я бажаю, хоча в деякій мірі, мати всі чесноти” (пункт 46). А далі і свій пропонує про це урок, кажучи: “Коли людина має намір будувати будинок, то збирає безліч матеріалів і різного роду речовин, щоб можна було їй поставити будинок. Так і ми повинні придбати, хоча в деякій мірі, всі чесноти” (пункт 130).

Але є чесноти витокові й керівні, на які тому й треба спрямувати все своє старання. Їх нерідко вказує святий Пимен. Ось: зберігання себе, увага до самого себе і розсудливість – ось три чесноти, керівниці душі (пункт 35).

Схилятися перед Богом, смирятися і відкидати свою волю – ось робочі знаряддя душі! (пункт 36).

У Писанні сказано: “А як будуть ці три чоловіки… Ной… Данило… Даниїл та Йов… живу Аз… ті… у правді своїй спасуться… говорить… Господь” (Єз. 14:14,20). Ной зображує собою нестяжательність, Йов – терпіння, Даниїл – розсудливість. “Якщо ці три чесноти є в людині, то Господь мешкає в ній” (пункт 60).

Страх Божий, молитва і милосердя ближньому – ось три підстави досконалості (пункт 160).

Авва Пимен змушує мирянина сказати таке: “Не вмію говорити від Писання, а скажу вам притчу. Один чоловік сказав своєму другові: “Я бажаю бачити царя, підемо зі мною”. Друг відповів йому: “Піду з тобою половину дороги”. Сказав він і іншому: “Піди, проведи мене до царя”. Він сказав: “Доведу тебе до царського палацу”. Сказав він і третьому: “Підемо зі мною до царя”. “Ходімо, – відповів третій друг, – я доведу тебе до палацу, введу до нього, скажу про тебе царю і представлю тебе йому”. Запитали його: “Що означає ця притча?” Він відповів: “Перший друг є подвижництво, яке доводить до істинного шляху; друге – чистота, що досягає небес; третій друг – милостиня, що з відвагою приводить до Самого Царя – Бога” (пункт 109).

Коли, таким чином, з одного боку, не дається поступки пристрастям, з іншого – насаджуються чесноти, серце мало-помалу пом’якшується (пункт 182), зігрівається і приймає в себе божественний вогонь, який тільки бережи – і будеш безпечний. Авва Пимен говорить про це: “Коли горщик знизу підігрівається вогнем, то ні муха, ні інший плазун не може доторкнутися до нього; коли ж холоне, тоді вони сідають на нього. Те саме буває і з душею: доки вона перебуває в духовному діланні (горінні духу до Бога), ворог не може вразити її” (пункт 111).

Досить із вас і цих виписок. Самі знайдете у святого авви й інше що для вас потрібне і цінне. Я тільки хотів цими виписками відновити у вашій пам’яті все, що говорив раніше. Тут весь шлях, на який ви вступили. Та якого отця не станьте читати, у всякого знайдете те саме по суті, хоча відмінне в зображенні та поясненні.

Примудряйтеся! Благослови вас, Господи!

* * *

13 “Достопам’ятні оповіді про подвижництво святих і блаженних отців”

 

66. Подорож до Сергієвої Лаври. Настанова прочанам

Так ось хто навів вас на святого Пимена?! Хтось, хто із захопленням говорить про божественні речі. Здогадуюся. Це, вірно, той самий, який був у мене з вами. Радий дуже цій обставині – радий, що є біля вас хтось, хто може так говорити. Користуйтеся ним і щоразу, як буває він у вас, наводьте його на такі предмети й усе повитягуйте з нього та засвойте собі.
Збираєтеся до Лаври! Добре. Бог благословить. І ще пішки! У два і три рази добре! Щоб не базікали інші, можна якось приховати. А не можна – нехай говорять. Але ви даремно вважаєте, що це буде приємна прогулянка. Верст п’ятдесят, можливо, пройдете не без приємності, а потім почнете відчувати не те, що очікуєте. За два дні дійдете. На першому нічлігу дізнаєтеся, що означає пішохідство, якщо не знали його раніше. Не забудьте взяти пляшечку горілки з сіллю, на ніч натрете нею ноги. До вечора-то вони будуть уже не свої. Натрете, до ранку вони трохи відійдуть. Вранці вже не так підете, як із Москви, але розійдетеся. Назад можна і по чавунці, а то навряд чи здюжите ще два дні пройти. Але робіть так, як маєте пропозицію в серці. Для Господа праця, Він дасть і силу. І після що-небудь дасть, помітно чи непомітно. І преподобний Сергій що-небудь дасть. Святим Бог дає здатність бачити, що роблять для них віруючі, і чути, про що вони їх просять. Тільки б усе йшло із серця. Як телеграф в одну мить дає знати з Москви до Санкт-Петербурга і далі, так що в серці зароджується – в одну мить дає про себе знати тому, до кого звернено. Преподобний Сергій, тільки-но ви загадали сходити до нього, вже поглядає на вас; коли почнете шлях, тим більше дивитиметься, і ще більше, коли до нього в обитель прийдете, перенесучи благодушно і з радістю труди подорожі. Так благослови, Господи! Тільки приємностей не чекайте, а втоми, мозолів, ломоти в кістках. Жертву готуйтеся принести, а не задоволення здобути.

Йдучи дорогою, повторюйте безперестанку коротеньку молитву, про яку я вам писав, а то думки не знаєш куди занесуть вас на просторі. Вони можуть занести вас і до того, що й узагалі не личить думати, а тим паче тим, хто прямує на богомілля. Коли стомитеся повторювати таку молитву, беріть який-небудь псалом і читайте його на пам’ять із роздумом. Читайте “Помилуй мя, Боже…”, або “Боже, на допомогу мою вонми…”, або інший, який знаєте. Та не про те дбайте, щоб прочитати його від початку до кінця, а щоб обмірковувати й відчувати зміст його. У кожне слово заглиблюйтеся, обставивши його запитаннями, навіщо воно сказане і до чого веде вас. Заглиблюючись так, ви й не помітите, як будуть верста за верстою минати вас. Читати псалми на пам’ять із роздумами під час шляху є правило перших великих отців, Антонія і Пахомія. У них було законом, щоб хто вступає до них в учні неодмінно заучував кілька псалмів на пам’ять. Хто не вмів читати, той, перш ніж вивчався читати, псалми заучував зі слів іншого. Вивчивши кілька псалмів, він повинен був потім читати їх і сидячи за роботою, і особливо йдучи куди-небудь. Дозвольте зробити досвід наслідування древнім.

Не забудьте в обителі сповідатися і причаститися Христових Тайн. Праця подорожі буде замість праці говіння. Сповідуватися тепер вам не важко після минулої, так докладно зробленої сповіді. Нічого не приховуйте, чого не схвалює совість, мале те чи велике. Але не пропустіть головного – слізку розбиття. Одна сльозка – і будете наче викупавшись або в лазні помившись.

Про таку слізку я й раніше хотів вам щось написати, та забув. Пропишу тепер. Ви берете книжки з бібліотеки для читання. Візьміть Жуковського і прочитайте статтю “Пері і Ангел”. Вона, здається, у п’ятому томі. Преназидальна. Вона велика. Розповім вам коротенько її зміст. Пері, дух, один із захоплених до відпадання від Бога, схаменувся і повернувся до раю. Але прилетівши до дверей його, знаходить їх замкненими. Ангел, страж їхній, каже йому: “Є надія, що ввійдеш, але принеси гідний дар”. Полетів Пері на землю. Бачить: війна. Помирає доблесний воїн і в сльозах передсмертних молить Бога за вітчизну. Цю сльозу підхопив Пері й несе. Приніс, але двері не відчинилися. Ангел каже йому: “Гарний дар, але не сильний відчинити для тебе двері раю”. Це виражає, що всі чесноти громадянські хороші, але одні не ведуть до раю. Летить Пері знову на землю. Бачить мор. Помирає красень. Його наречена доглядає за ним із самовіддачею, але заражається і сама. І щойно встигла заплющити йому очі, як і сама впала йому на груди мертвою. Були сльози й тут. Пері підхопив одну і несе, але двері раю і за цю не відчинилися. Ангел каже йому: “Гарний дар, але один не сильний відчинити для тебе Неба”. Це означає, що сімейні чесноти самі по собі теж не приводять до раю. Шукай! Є надія. Пері знову на землю. Знайшов когось, хто кається. Взяв його сльозу і несе. І, перш ніж наблизиться до раю, всі двері його були вже відчинені для нього. Так ось яку слізку звольте принести Господу. Радість буває на Небі, коли хтось плаче і журиться, відчуваючи себе грішним. І ось – найблагонадійніший нам шлях: “покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:15).

Благослови вас, Господи!

 

67. Втіха богомольця. Настанова про ретельну сповідь. Короткі молитви і невпинна увага до Бога

Здійснили ви свою подорож! Слава Богу! Ось бачите, справдилося моє вам пророцтво стомлення і ломот. Здійснилося і те, що обіцялося душі вашій. Господь утішив вас радістю від Святого Причастя, а святий Сергій прогнав ваше збентеження.

Пишете: “Піднялося в душі сильне і тривожне збентеження, я звернулася до святого Сергія – і збентеження миттєво розсіялося, воно замінилося тихим і приємним спокоєм”. Так бачите, заклик із серця негайно чується на Небі й негайно ж посилається звідти відповідь на нього. Вчіться з цього, де треба шукати заспокоєння і напоумлення.

Але що ви на сповіді якогось гріха не сказали: це недобре зроблено. Чи велике, чи мале, діло чи слово, але якщо совість каже, що то гріх, треба очищати те сповіддю і покаянням. Сутність таїнства покаяння полягає у вирішенні сказаного гріха. Гріх несказаний не вирішиться і залишається на душі, і з нею піде на той світ. Буде чорна пляма, на білій сукні тим помітніша. Хитромудрість там не допоможе. Треба зробити, як належить не людьми, а Самим Господом. Господь каже: “Глаголи ти беззаконня твої перед тим, щоб виправдатися” (Іс. 43:26). І на втіху нам і полегшення цієї інколи не зовсім легкої справи законопоклав: “Що б ви не зв’язали на землі, то будуть зв’язані на небі, а що б ви не розрішили на землі, то будуть розрішені на небі” (Мф. 18:18). Затвердіть гарненько і до серця прийміть, що все не дозволене на землі богоустановленим порядком залишається не дозволеним і на Небі. І поспішіть заповнити це упущення. Тепер вам треба, каючись у гріху, пропущеному на сповіді, каятися і в тому, що ви свідомо пропустили.

Добре ви робили, що всю майже дорогу не залишали коротенької молитви. Та й завжди вчіться бути з нею нерозлучно. Вона й увагу збиратиме, і відбиватиме марнодумство й марнодумство, і триматиме вас у змозі одержувати від Господа через Ангела охоронця настанову в годину потрібну. Маленька молитва є великий скарб. Нічого немає рівного їй у духовних справах. Намагайтеся при цьому стояти увагою в серці і не слова тільки безперестанку вимовляти, а й пам’ять про Господа тримати, з’єднуючи з нею благоговійний страх. Бог скрізь є. Думаємо чи не думаємо про Нього. Він все ж таки тут є, де і ми, і все бачить. Судячи по-людськи, як Йому скорботно, коли не звертають на Нього уваги, хоча Він усіх тримає, про всіх дбає і всіх постачає всяким добром. Виключіть себе з числа цих неуважних і око розуму свого не забувайте звертати до Господа, або хоч у відчутті тільки тримайте, що Він близько, подібно до того, як відчуваємо, що сонце над нами і гріє, хоч і не дивимося на нього. Розумне, з благоговінням, звернення до Бога з серця є вже молитва. Робіть так, як тільки є можливість. А про те, що стати перед іконами і класти поклони вдень не доводиться, не турбуйтеся багато. Зате години ранкові та вечірні всі віддавайте Господу. Тут і почитайте, і подумайте, і помоліться довше. Ніби спите, а тим часом, прокинувшись раніше, вставайте скоріше і ведіть із Господом солодку бесіду. Наладьтеся вранці гарненько – весь день піде добре. Пам’ять Божа, читання Євангелія й Апостола та інших корисних для душі книжок розкриватимуть і утверджуватимуть у вас поняття про гідне. Совість візьме ці поняття під свою опіку і почне проводити в життя, не дозволяючи вам ухилятися від справ, які вони вказують. І піде життя світле. Тільки законом майте ніколи нічого (ні великого, ні малого) не робити проти совісті, а якщо щось прорветься, негайно задовольняти її покаянням – своїм внутрішнім, домашнім. Перед духівником після сповідаєтеся. Совість – велика справа. Вона є голос Всюдисущого Бога в душі. Хто в мирі з нею, той у мирі і з Богом.

Благослови вас, Господи!

 

68. Чутка і мови людські. Потреба в доброму раднику. Постійна небезпека з боку ворога

Милість Божа буди з вами!

Як боляче відгукнулося в мене в серці ваше слово “пішла чутка”! О, який страшний і їдкий вогонь промов і підозрілих очей людських! І зрозуміло, чому в псалмах святий пророк Давид часто з хворобою сердечною звертається до Бога в молитві позбавити його від язика людського.

Де вам знайти розраду й опору? У свідченні вашої совісті. Цю свідомість моральної гідності ваших вчинків перед Богом і всіма розсудливими людьми і тримайте в розумі та серці. При ньому мужньо зустрінете всяку промову, яка б там не ходила. Тим часом ставтеся до всіх, ніби нічого не знаєте.

У життєвому побуті не можна зовсім нехтувати тим, що скажуть або що говорять. Справа розсудливості, втім, тут має простягатися лише до такого: вести справи так, щоб не дратувати промов і не мутити очей людських. Далі ж цього не повинно заходити: до відкладання, наприклад, справ, які вважаються обов’язковими.
Та досі чим же ви висловили якусь особливість?! Невже тим, що сходили до преподобного Сергія?! Але ж це зроблено не гласно, і тут ви заховані були за своїми. Або тим, що в усі недільні та святкові дні ходите в церкву до всеношної і до літургії?! Але це є обов’язок, вірно виконуваний усіма християнами, які пам’ятають, що вони християни. Від виконання його може звільняти тільки крайня потреба, не викликаючи докору в лінощах і в забутті свого християнства. На погані звичаї панянок московських не дивіться і промов їхніх порожніх не слухайте. Нині-завтра смерть. Вона не дивиться на красунь – підкошує і їх. А після смерті – негайно звіт. І мудрування панянок там ніяк не візьмуть до уваги.

Тож не турбуйтеся промовами. З вашого боку робиться все, щоб не дратувати їх. Якщо, незважаючи на те, вони пішли, нехай їх. На втіху і зміцнення вашої мужності достатньо, як я сказав, свідчення совісті перед Богом. Нехай усі засуджують, але якщо Бог виправдовує в совісті, всі суди ці ніщо. Розказував мені один зі спостережливих, що промови людські, якщо не чіпляються за що-небудь справді погане, постоять-постоять над людиною, як хмара безводна, і відходять. І слід їхній прохолоне, і ніхто вже не згадає про них. Те саме, гадаю, буде і щодо вас. Від щирого серця бажаю цього вам. Тримайте себе рівно, як завжди, ніби нічого не помічаєте.

Замість строгості подвижницької, непридатної у вашому побуті, візьміть страх Божий і пам’ять смертну – і вони навчать вас усього.

Пишіть про все. Скритність у життєвому побуті не погана річ, у духовному ж житті – найнебезпечніша. Неодмінно треба мати когось, з ким би можна було радитися про все, що буває і зовні, і паче всередині. Як уже в нас із вами зайшла про те мова, то й пишіть. Є біля нас і в нас якась погана сила, яка різними примарними добротностями вводить нас в оману і плутає справи наші, наводячи то на марнотратство, то навіть і на худобілля. Сидить ворог під боком і все підштовхує під руку. Багато допомагає проти нього і своє міркування: те, щоб не одразу робити всяку справу, яка здалася гарною, а наперед обговорювати її всебічно. Коли станете обговорювати, примарність добра, якою наділяє ворог свої навіювання, негайно розсіється. Але своє міркування не завжди встигає це зробити, тому що ворог нерідко і його заплутує своїми підказками (наші старці прозвали це підсадами). Пишіть же і все розповідайте. А якщо там знайдете когось, з тим перемовляйте про все частіше.

Спаси вас, Господи, і помилуй! Жити треба вчитися.

Спостерігайте за собою. Помилки покажуть, як іншим разом вчинити справніше.

 

69. Туга і страхування. Безневинні розваги. Роз’єднання з людьми поганими. Англійський “апостол” із секти духоносців. Його брехливість

Милість Божа буди з вами!

Ваша туга зі страхуваннями є щось незрозуміле. Чого вам? Усе у вас гаразд: і по дому, і у справі душі вашої. Перетерпіть. Що робити? Богу моліться і Йому свою долю і долю всіх своїх віддавайте. Це найнадійніший шлях до спокою! Турботу майте про одне, щоб не зробити чогось такого, що прогнівить Бога. Від цього і сподівання будете мати міцне, і спокій міцний.

Що є деякі сімейні розваги приємні, нічого. Тільки не захоплюйтеся. Бога не забувайте і за всяку розраду Йому дякуйте, приймаючи ту розраду нібито з рук Його. Натомість, усамітнюючись, старанніше припадіть до Господа, просячи в Нього напоумлення і вказівок про шляхи життя. Але буває й те, що розваги, і приємні, породжують тугу, бо хоч вони й не грішні, але не те, що може вдовольняти серце. Утім, мінливість почуттів так нам властива. Її треба зносити і перетерплювати, про одне дбаючи, щоб не змінювалося, а завжди в силі перебувало головне рішення – мета життя, яку ви собі обрали.

Хіба ось що може бути?! Бог остаточно серця вашого просить, а серце Бога хоче. Бо без Бога воно ніколи не буває ситим, усе нудьгує; огляньте себе з цього боку. Можливо, тут знайдете двері в покої Божі.

Що ви розійшлися душею з однією зі своїх приятельок, яка своєю симпатичною і вкрадливою вдачею чинила на вас вплив, несприятливий для мети життя, яку ви для себе визначили, це дуже добре. Ви згадували колись про цей вплив, але я пропустив сказати вам: постережіться. Ну, слава Богу! Тепер сама собою справа прийняла добрий оборот. У всякому разі, однак, не слід допускати в серці неприязні. Обмежтеся тим, щоб не довіряти їй більше і промов її солодких не приймати до серця. Тримайте себе рівненько і мирних стосунків не засмучуйте.
Запитуєте, як думати про англійського “апостола” якогось14. Але у ваших же словах є і рішення, як про нього думати. Він каже, що Господь йому являється і наказує йому, що зробити і що говорити. Невже не бачите або у вас там не бачать, що він обманщик? Якби Господь йому являвся, то не послав би його до нас, а до турків, наприклад, чи до інших якихось неверів. Нашу віру Сам Господь багаторазово підтверджував і підтверджує чудесами, святими мощами і явленнями Своїми і святих Своїх. Нас нема чого вчити. Навпаки, йому самому треба в нас повчитися. “Апостол” цей не загальноанглійської віри, а особливої якоїсь, що недавно з’явилася. Нещодавно з’явилася там секта духоносців. Комусь спало на думку, що в Церкві Христовій має повторюватися те саме, що було на Апостолах, тобто, щоб Дух Святий видимо сходив і видимо діяв у вірян. Кілька осіб йому повірили – більше красуні. Почали думати, як би цього досягти. Думали-думали – і надумали. Невідомо як, вони переконалися, що Дух Святий точно в них діє, й інших стали в тому запевняти. Повидумали кілька темних чудес і стали розголошувати всюди. Так набралося біля них чимало легковірних. Вони відокремилися від інших, завели свої церковні порядки. І ось секта!

З їхнього середовища і ваш “апостол”. Він усе тлумачить про Святого Духа, що всякому неодмінно треба бути сповненим благодаті Його, щоб спастися. Ця думка абсолютно правильна. Я розкривав її вам у перших листах. Але тільки і є правди в його словах. Далі все брехня! Він кричить: “Віруй-віруй, і Дух Святий прийде”. Це головна його брехня! Віра точно є невід’ємною умовою до отримання дару Духа Святого, але саме отримання дару буває не по самій вірі, а по вірі через богозасновані таїнства. Так було і за часів Апостолів. Ось випадок! Святий Павло прийшов в Ефес і, зустрівши там деяких віруючих, запитав їх, чи прийняли вони Духа Святого. Ті відповідали, що вони не чули навіть, чи є Дух Святий. Виявилося, що вони були хрещені лише хрещенням Іоанновим. Тоді святий Павло охрестив їх Христовим хрещенням, після ж хрещення поклав на них руки, і вони сповнилися Духа Святого. Хрещенням вони були оновлені, але не отримали дару Святого Духа. Він сповістився їм через апостольське покладання рук, а хрещення зробило їх тільки здатними до прийняття дарунка і гідними того. Як із цими віруючими було, так бувало і з усіма: і за Апостолів, і після них. Так це й досі буває в Церкві Божій, саме через Святе Миропомазання, яке Апостолами ж запроваджено замість покладання рук.

Ми всі, охрещені й миропомазані, маємо дар Святого Духа. Він у всіх є, але не у всіх дієвий. Як досягти того, щоб він став дієвим, зображено в моїх перших листах. Потрудіться знову переглянути. Тут додам тільки, що іншого шляху до того немає.

Зверніться тепер до англійського “апостола” і запитайте, чи має він сам дар Святого Духа. Не має. Бо в англійців немає таїнства миропомазання, без якого, як без покладання рук апостольських, Дух Святий ніколи не сходив і не сходить. У англійців тільки два таїнства: хрещення і причастя, а таїнства миропомазання немає. Немає, отже, у них і дару Святого Духа. Немає його і в цього “апостола”. Отже, він тлумачить про те, чого не знає, і проповідує про отримання того, чого сам не має. У промовах його ви не помітите і згадки про те, як приймається Дух Святий. Він тлумачить тільки про необхідність мати Його і потім волає: “Віруй!” Схоже на те: “Відкрий рота – і Дух Святий влетить”.

Як іде до цього “апостола” слово Господнє: “Лікарю, зцілися сам!” (Лк. 4:23).

Дозвольте з цим погодитися і передати мої думки іншим, власне тому, хто говорить у вас із захопленням про предмети віри. Через нього такий погляд на “апостола” може ширше розійтися.

Благослови вас, Господи! Спасайтеся!

* * *

14 Редстоке.

70. Про читання духовних і світських книг

Милість Божа буди з вами!

За вашим бажанням посилаю вам святого Антонія з його писаннями. Читайте і заглиблюйтеся. І подивуйтеся. Він не був учений і книг учених не читав, тільки співав Псалтир і прочитував Євангеліє з Апостолом. Благодать Божа розкривала споглядання в розумі його, і ось дивіться, які премудрі в нього промови. Про нього є свідчення очевидців, що, коли він починав говорити, промова його текла, як річка, і, виходячи з його серця, наповнювала серця всіх, хто слухав. Іноді цілі ночі проходили в таких бесідах, і ні він, ні ті, хто слухав його, не знали втоми і не відчували позиву до сну. Ось і в нас отець Серафим Саровський теж був ненавчений, але досвіди життя духовного, заглиблення в слово Боже і писання отецькі зробили його з мудрих мудрим. У духовному житті книги – тільки керівництво. Саме пізнання набувається справою. Навіть те, що пізнано буває з читання, ніби ясно й ґрунтовно, коли випробувано буває справою, видається зовсім в іншому світлі. Життя духовне – особливий світ, у який не проникає мудрість людська. Ви самі це відчуєте або вже відчуваєте. Трудіться над собою і слухайте себе. Потроху-потроху – і ви дійдете до того, що почнете вести премудрі промови, які сідай та записуй. Благослови вас, Господи!

Пишете: “Багато читаю; чи не погано це?” Буває і погано, і добре, судячи з того, що читаєте і як читаєте. Читайте з міркуванням і читане перевіряйте неложною істиною нашого сповідання. Що згідно з ним, то приймайте, а що незгодне, негайно відкидайте як богопротилежну думку, і книгу ту, в якій викладаються такі думки, кидайте. Ви взялися вивчати духовне життя. Це предмет і багатооб’ємний, і піднесений, і солодкий для серця, яке не може не бачити в ньому останнього свого блага. Взялися за це – і вивчайте, і з книжок, і паче ділом. Які книжки читати, вже знаєте, і як налагодитися на відповідне життя, відаєте. Якщо серйозно бажаєте вступити на цю стезю, то вам ніколи буде звертатися до вивчення інших предметів. Вчилися і загальні поняття про все маєте – і досить з вас.

Скажете: “Та так відсталою вийдеш?” Що ж за біда! Відсталою в одному, а успішною в іншому, і в іншому набагато вищому. Якби, відстаючи в людських мудруваннях, ви не досягали успіху в премудрості Божій, був би збиток. Але оскільки досягати успіху в останній ви, безсумнівно, будете, якщо візьметеся за справу як слід, то не шкоди зазнаєте, а більшу перевагу придбаєте. Бо з мудрістю духовною людське мудрування в порівняння йти не може.

Говорячи так, я не те хочу сказати, щоб іншого нічого не можна вже було почитати, а тільки те, що і без нього можна обійтися без шкоди, тоді як, схиляючись до нього, можна зазнати шкоди у своєму головному. За двома поженетеся, ні в одному не встигнете.

Але питання все ще залишається невирішеним: то як же, можна читати інше що, крім духовного? Крізь зуби кажу вам, ледве чутно: мабуть, можна, тільки трохи і не без розбору. Покладіть таку прикмету: коли, перебуваючи в доброму духовному настрої, почнете читати книжку з людськими мудростями і той добрий настрій почне відходити, кидайте ту книжку. Це загальний для вас закон.

Але й книжки з людськими мудростями можуть живити дух. Це ті, які в природі та в історії вказують нам сліди премудрості, благості, правди і багатопіклувального про нас промислу Божого. Такі книги читайте. Бог відкриває Себе в природі та історії так само, як і в слові Своєму. І вони суть книги Божі для тих, хто вміє в них читати.

Сказати “читайте такі книги” легко, але де їх взяти? Цього я вам вказати не можу. Нині більше виходить книг із предметів природознавства. Але майже всі вони з поганим спрямуванням, а саме: зазіхають пояснити походження світу без Бога, і всі морально-релігійні та інші прояви духовного в нас життя – без духу й душі. І в руки їх не беріть. Є книжки з предметів природознавства без таких мудрувань. Ті можна читати. Добре усвідомити собі будову рослин, тварин, особливо людини, і закони життя, що в них проявляється. Велика у всьому цьому премудрість Божа! Незбагненна! Які саме є такого роду книжки, запитайте в того, хто захопливо говорить про предмети віри.

А повісті й романи?! Є й між ними хороші. Але щоб дізнатися, чи хороші вони, треба їх прочитати, а прочитавши, наберетеся таких історій та образів, що Боже упаси! Занавозите свою чистеньку голівку. Потім піди вичищай. Яка ж стати накликати на себе таку працю?! Тому, думаю, краще не читати їх. Коли хтось із добромисних людей, які прочитали, порекомендує якусь повість, можете прочитати.

Є хороші землеописи. І їх можна почитати. Але все потроху і ніби тільки для різноманітності. Свою справу тримайте і від неї уваги не відволікайте.

Благослови вас, Господи!

 

71. Охолодження до молитви. Недбала і поспішна молитва. Як уникати цього. Читання молитов на пам’ять

Милість Божа буди з вами!

Пишете: “Щось погано йде молитва моя”. Що молитва йде погано, у цьому не молитва винна, а той, хто молиться. Намагайтеся молитися як належить, і молитва буде йти добре. Хто погано пише, на того прикрикнуть і погрозять – і він починає писати справно. Дозвольте прикрикнути на себе і погрозити судом Божим – і почнете молитися як слід. Людські справи виправляємо ми ретельно, тому що люди побачать і докорять, а діло Боже робимо абияк, тому що Господь мовчить, не негайно докоряє, залишаючи служіння Собі на старанність дітей Своїх, які стільки Їм благодійні. О, як це гірко буде, коли доведеться зізнатися винними проти цього перед Самим Господом.

Та куди ж це поділася молитва ваша?! Адже вона пішла було добре, і ви відчували вже добру її дію в серці. Я вам скажу, куди вона поділася. Помолившись раз і два старанно і з теплотою, і у святого Сергія випробувавши таку швидку допомогу внаслідок молитви, ви подумали, що молитва ваша вже встановилася, і нема чого тому багато про неї дбати: сама буде йти добре. Допустивши таку думку, ви, стаючи на молитву, і молитви стали прочитувати недбало і поспішно, за думками перестали дивитися. Від цього увага розсіювалася, думки розходилися в різні боки – і молитва була не в молитву. Раз-два вчинили так – і молитва зовсім пропала. Починайте знову знову здобувати молитву і просити її собі в Господа.

Із цього навчіться, що ніколи не повинно вважати усталеним жодне духовне ділання, а тим паче молитву, а завжди так себе мати, наче вперше починаєте її звершувати. Що робиться вперше, тому віддається і перша старанність. Якщо будете так себе мати, приступаючи до молитви, що ви ніколи не малівалівалісь як годиться, і тепер тільки вперше хочете зробити це, то завжди будете молитву свою звершувати з першою ретельністю. І вона буде йти добре.

Вважаю, що ви стали спішно звершувати своє молитовне правило, абияк, аби тільки скінчити. Покладіть собі відтепер законом ніколи не молитися абияк. Ніщо стільки не ображає Господа, як це. Краще не всі належні молитви прочитуйте, але зі страхом Божим і благоговінням, ніж усі, але абияк. Краще навіть одну молитву якусь прочитати або навіть своїм словом, впавши на коліна, помолитися, ніж так робити. Стали так молитися, ось і плоду немає. Дозвольте ж гарненько пожурити себе за таку недбалість. Це знайте, що ніхто з тих, хто уважно і старанно молиться, не відходить від молитви, не отримавши дії молитви. О, якого блага позбавляємо ми себе, дозволяючи собі недбало молитися!

Чому поспішність буває в молитві? Незрозуміло. За іншими справами години проводимо, і не здається довго, а на молитву лише станемо, як уже думаємо, що невідомо як довго простояли. І ну поганяти себе, щоб швидше скінчити. Ніякої користі від молитви й не буває. Як же бути? Інші ось як роблять, щоб не піддаватися такому самообману: призначають собі на молитву чверть години, або півгодини, або годину, як їм зручніше, і так підганяють своє стояння на молитві, щоб удар на годиннику – півгодинний або годинний – давав їм знати про кінець стояння. Потім, стаючи на молитву, вже не дбають про прочитання стількох і стількох молитов, а лише про те, щоб до Господа піднестися в молитві гідно належним чином в усі години. Інші так: визначивши собі час для молитви, дізнаються, скільки в цей час разів можна пройти чотки, неспішно їх пересуваючи. Потім, стаючи на молитву, пересувають вервиці неспішно певну кількість разів, а розумом у ту пору Господу предстоять, або своїм словом розмовляючи до Нього, або прочитуючи якісь молитви, або без того й іншого благоговійно поклоняючись Його безмежній величі. Ті й інші так навикають молитися, що хвилини стояння на молитві бувають для них солодкими хвилинами. І вже рідко буває, щоб вони стояли на молитві лише належний час, але подвоюють і потроюють його. Дозвольте собі обрати якийсь із цих прийомів. І тримайтеся його невідкладно. Нам з вами не можна без точних правил обійтися. Для старанних же молитовників ніякі правила не потрібні.

Я вам писав уже, щоб ви завчили молитви на пам’ять і, стаючи на молитву, на пам’ять читали їх, не беручи в руки молитовника. Це куди як добре! Стаючи на молитву, читайте завчену молитву або псалом і кожне слово його обіймайте не думкою тільки, а й почуттям. Якщо при цьому від будь-якого слова псалма або молитви почнуть народжуватися свої молитовні відозви, не присікайте їх, нехай ідуть. Адже вам не буде турботи прочитати стільки й стільки, а тільки простояти на молитві належний час, який позначиться сам або вервицями, або годинами. Поспішати читанням молитов і нема для чого. Нехай один псалом або одну молитву прочитаєте за весь цей час. Хтось розповідав, що йому нерідко трапляється в увесь покладений у нього час для молитви прочитати одне “Отче наш”. Тому що кожне слово в нього перетворюється на цілу молитву. Інший розповідав, що коли розтлумачив йому хтось, що так можна молитися, то він усю утреню простояв у побожній молитві, читаючи “Помилуй мя, Боже”, і не встиг докінчити псалма.
Дозвольте навикати і собі так молитися і, Бог дасть, скоро виховаєте в собі молитву. А там уже й правил ніяких не потрібно буде. Трудіться, інакше нічого не вийде з вас. Якщо в молитві не встигатимете, не чекайте успіху і ні в чому іншому. Вона корінь усього.

Благослови вас, Господи.

 

72. Обітниця зречення від світу. Як поводитися після проголошення обітниці до її виконання

Милість Божа буди з вами.

Невимовну радість доставив мені останній ваш лист. Отже, остаточно наважуєтеся життя своє присвятити на служіння Господу, не сплітаючись життєвим побутом. Нехай прийме Господь милостиво жертву цю і нехай благословить добре рішення ваше! Вирекли перед Господом, тримайте ж його і відтепер так складіться в думках своїх, що ви вже відрізана від світу. Я й раніше чув від вас, що у вас душа не лежить до цього побуту, то через слабкість здоров’я вашого, то через страх невдач, які траплялося вам помічати в інших сім’ях. Але то була одна мова, а тепер – інша. Справа одна, але душа в ній інша. То була неприхильність до життєвого з життєвих міркувань, а тепер ви відсікаєте себе від життєвого, щоб цілком належати Господу. Чи мало людей живе безсімейно, але живуть усі так само, як і сімейні, з тими ж турботами і видами. Ваше рішення не в цьому дусі. Воно зовсім з іншого джерела і до іншого порядку життя належить і вас приурочує. Підвищуйте ж той дух, у якому виголошено ваше рішення.

Рішення вимовлено, але коли і як його виконати, на це треба чекати терпляче. Не можна рвонутися раптом при вашій обстановці, коли все, як очікуєте, буде поперек. Батьківське благословення – перша умова. Його треба почекати. Чекайте і моліться. Господь, який вклав у вас такий добрий намір, Сам приведе його і на виконання непомітно, як під гору скочуються санки. Розповідати не розповідайте, а, тримаючи в душі одну думку, все моліться Господу, щоб Він привів у виконання ваш намір, як знає Його премудра воля.

Тим часом самі в собі прилаштовуйтеся до того роду життя – не зміною зовнішніх порядків, а внутрішнім ладом. Під цим я маю на увазі не щось особливе, а те ж саме, про що було написано так багато раніше і що вже почали ви робити. Візьміться за все зазначене рішучіше тепер. Основу покладено, творіть будівлю.

Стали ви спиною до життєвого, не звертайте вже більше до нього обличчя.

Тепер вам можна зовсім відмовитися від усіх розважальних утіх і тримати себе більше вдома на самоті, за справою якоюсь, а між ними – і за заняттями за духом вашого настрою. Тепер вам можна рішучіше діяти щодо цього.

Згадаю і про головне. Відрікаючись від життєвого, до Бога треба паче привласнюватися. Це знаєте, але блаженні будете, якщо і творити те станете. Думайте ж більше про Бога і справи Божі. Пам’ять про те, що Господь усюди є: і з вами, і у вас, – цю пам’ять нав’яжіть на свій розум і з нею ходіть нерозлучно: працюйте, сидіть, спіть і не спите. Поєднуйте з цією пам’яттю й іншу – пам’ять про смерть і про те, що після смерті: про суд і пророкування долі вічної. Ці дві пам’яті – два потужні стражі всякого добра. Вони самі вас усього навчать, зігріваючи у вас рятівний страх Божий – джерело божественної премудрості.

Це все вже ви знаєте. Поминаю мимохідь, щоб ви рішучіше взялися за це. Особливо ж потрібне вам тепер слово є: благослови, Господи! Але виконання чекайте з терпінням.

 

73. Продовження. Раз дану обітницю безшлюбності треба тримати твердо. Висота незайманості

Поспішаю і ще докласти вам дещо про те саме.

Святий апостол Павло, який насадив віру Христову в Коринті, побоюючись, як би коринтяни не ухилилися на якийсь неправий шлях, писав до них: “Ревную… за вас Божою ревністю: обручих бо вас Єдиному Чоловікові діву чисту представити Христові. Боюся ж, нехай не како, якоже змій Єву спокусить лукавством своїм, так і зотліють і розуми ваші від простоти, яже про Христа” (2Кор. 11:2-3). Ревную Божою ревністю і я за вас, як це ви бачите з самого початку наших бесід. Ось стоїте ви перед Христом Господом – діва чиста, що Йому себе віддала! Але заручення ваше з Господом не мною здійснено. Воно влаштувалося крім моїх зусиль і навіть намірів. Пишучи до вас, я не мав нічого на увазі, як налагодити вас на лад істинно християнського життя – лад міцний, у якому, як на безпечному човні, могли б ви переплисти невірне море тимчасового життя. Сталося, однак же, більше. І слава Богу! Схильність до того була у вас від природи – Бог дав. Повіяла на нього Божа благодать. І ось – рішення!

Рішення! Але справа-то ще далеко. Скільки може трапитися випадковостей, що можуть усе перевернути догори дном. Не можна тому не боятися, нехай не зотліє і ваш розум від простоти, нехай не спокусить і вас ворог лукавством своїм, як колись змій Єву. Господь нехай позбавить вас від таких випадковостей. Однак, якщо і завжди необхідно рабам Христовим тверезитися і пильнувати (1Пет. 5:8), пильнувати і молитися (Мф. 26:41), тим паче необхідно це для вас тепер, після прийнятого вами наміру. Певного нічого не можу вам сказати, як: будьте на сторожі. Миттєво може напасти ворог. Пишіть тоді скоріше. А тим часом стійте.

Глибше вкорініть те переконання, що спосіб життя, який ви обираєте, є Богом благословенний. Його схвалив Спаситель словом про скопців “Царства заради Небесного” (Мф. 19:12). Йому Він віддав перевагу, сказавши про Марію, що присіла до ніг Його і слухала тільки слово Його, що вона “благу частину” обрала, обрала те, що є “єдине… на потребу” (Лк. 10:41-42). Світлі приклади його бачите в особі багатьох пророків і апостолів, святого Предтечі Господнього, а найпрекрасніше – Пречистої Владичиці Богородиці, яка є чистотою, приятелем і джерелом. Покров Її Материнський нехай осіняє вас завжди. Незаймані – особливий предмет Її піклування.

Незаймані діви, як і незаймані, встановилися в Церкві Христовій ще за часів Апостолів і відтоді постійно в ній перебувають і перебуватимуть, доки стоїть Свята Церква, тобто до скінчанія віку. Бо цей рід життя і єству нашому не чужий, і сприяє духу віри Христової. У Коринті багато дів не хотіли виходити заміж, всією любов’ю полюбивши Христа Господа – всім душам єдиного чоловіка. Отці звернулися до святого Павла з питанням, як їм вчинити. Святий Павло порадив їм дати дочкам свободу працювати Господу, не нудячи їх виходити заміж. Батьки послухалися цієї поради, і діви залишилися дівами. За прикладом Коринтян пішли інші Церкви, і дівоцтво зацвіло всюди. В інших місцях діви збиралися для проживання в одному домі – працювали і Богу молилися, не входячи в спілкування з іншими. Багато хто з таких увінчався і вінцями мученицькими, як свідчать справжні житія їхні.

Бачите, в який сонм ви вступаєте, чиїм стопам підете, чиїм покровом осеняєтеся і чиєму слову слухаєте. Дивіться ж, узявшись за рало, не звертайтеся назад. Затвердіть слова Апостола про тих, хто відмовився від шлюбу, і частіше обертайте його в розумі своєму: “та, що не посягнула, тобто та, що не вийшла заміж, “дбає про Господніх, щоб догодити Господу, нехай буде святою і тілом, і духом” (1Кор. 7:34). Про святість тілом нічого говорити. Але про святість духом не можна не говорити багато і багато не дбати. Можна її миттєво втратити. “Стережіться убо, як небезпечно ходите” (Еф. 5:15). Що пильнувати? Серце, щоб воно ні до чого не прилягало: не до обличчя тільки (про це і говорити нічого), але ні до якої речі. Будь-яке таке приліплення буде порушенням вашого заручення з Господом, невірністю Йому. А Він – ревнивий. І суворо стягує з сердець, Йому невірних.

Пишу це не для того, щоб застрахати вас. Стращання вже що за держава! Але нагадую про випадок, що вам самим, можливо, іноді доведеться напоумляти саму себе страхом, якщо інші напоумлення не візьмуть. На нашу ревність і сталість покластися не можна. Нині так, а завтра хто знає, що буде. Так от і знайте, наскільки погано буде, якщо відступитеся від навмисного.

Благослови вас, Господи!

 

74. Настанова для тих, хто рветься до монастирського життя. Різні види подвигу безшлюбного життя. Терпляче очікування і домашня підготовка до монастирського життя

Милість Божа буди з вами!

Пишете: “О, коли б скоріше! Зараз би полетіла куди-небудь у пустелю, щоб нічого не бачити й не чути”. Ні, ні. Поспішати ніяк не можна. Де поспіх і отаке завзяття – скоріше та скоріше, – там не Божа справа. Сум’яті бажання і добрі не добрі й не ведуть до добра. Боже йде тихенько, непомітно, але міцно.

Моліться і з терпінням чекайте, виглядаючи, чи не відчиняться двері до виходу. Господь так влаштує, що й самі не здогадаєтеся, як усе влаштується. Поручитися з Господом заручитеся тепер – самі в собі перед Ним Єдиним. А коли вступити в хор наречених Його – це надайте вирішити Йому. Віддайтеся цілком у руки Його.
Ви обираєте монастир. Але монастир не єдине місце для тих, хто не хоче зв’язуватися сімейними узами. Спочатку й зовсім не було монастирів. Ті, хто наважувалися працювати Господу, не зв’язуючись життєвими клопотами, у своєму ж домі влаштовували собі відокремлену каюту і в ній жили відчужено від усього, в постах, молитвах і повчанні в Божественному Писанні. Потім уже, доволі згодом, коли стало незручно жити в будинках, дехто почав виходити за міста і села і жив там хто в натуральній печері, хто в гробницях, хто в навмисне влаштованій келії, на кшталт куреня. А після них уже завелися і монастирі, щоб жити спільно і спільними силами, і утримувати себе, і вести справу порятунку в нарочитих подвигах. Але і при них інші, наважуючись присвятити Господу життя в безшлюбності, не вступали в монастир, а прирікали себе на служіння братам і сестрам у лікарнях, богадільнях і притулках для мандрівників. Всі ці роди життя, що утворилися на самому початку в Христовій Церкві, вже не припинялися, а перебували завжди і досі перебувають. І тепер з безшлюбних деякі вдома рятуються, а інші йдуть у монастир, а інші беруться ходити за хворими в сестрах милосердя.

І вам можна обрати будь-який із цих родів життя. А який саме, треба почекати і подивитись, який Бог вкаже. Ви правильно сказали, що в монастирі зручніше спасатися. Там швидше можна досягти очищення серця і того стану, який є “радість у Дусі Святому” (Рим. 14:17). Все там до цього пристосовано. Мені здається, що і за станом вашого здоров’я монастир є найпридатнішим для вас місцем. Тому й не кидайте думки потрапити туди свого часу. Час Господь вкаже. А до того потерпіти треба. До того подвизайтеся першим родом – тобто вдома живучи. Майте свою кімнату – майте її як келію монастирську і ведіть там життя, ніби в монастирі. Нехай тато й мама будуть для вас замість ігумень, свої всі – замість сестер монастирських, а ви – послушниця для всіх незмінна.

Ви поспішаєте в монастир, ніби на волю і в рай. Точно, там повна свобода для духу, але не для тіла і зовнішніх справ. У цьому відношенні там повна зв’язаність, закон невідкладний – не мати своєї волі. І рай там є, але його знаходять, не завжди квітучою дорогою простуючи. Він воістину там знаходиться, але загороджений терновиками і колючками, крізь які треба до нього добиратися. Цього, не сколовшись і не подряпавшись, ніхто не досягає. Це й майте на увазі, і виправте сподівання свободи й раю від монастиря.

Чекайте ж терпляче. Пам’ятайте гувернантку!15 Вона сім років чекала, випробовуючи міцність свого наміру. Зате й вийшла вогняна черниця.

Що поспішати? Монастирі не підуть. Встигнете потрапити в який-небудь. Тим часом ви і в намірі зміцнитеся, і тілом зміцнитеся. У вас удома всі порядки благочестиві. І батьки ваші, і рідні – люди богобоязливі. Нічого ви не можете терпіти такого, що б було противно вашому рішенню Господу себе присвятити. І зрійте серед такої атмосфери і в такому розсаднику.

Так вирішено: чекайте. Життя ж і навички свої потроху підлаштовуйте під монастирські.

Благослови вас, Господи!

* * *

15 Лист “Пояснення притчами і прикладами вільної рішучості жити по благодаті”.

 

75. Хитрощі ворога відхилити від миролюбного життя. Як відбивати їх

Милість Божа буди з вами!

Пишете: “Сумно мені, ніде немає спокою. Щось тисне на мене, на серці важко й темно. Раптом охопило”.

З нами хресна сила! Мужайтеся і стійте. Це ворог здогадався, що ви зовсім хочете втекти з того кола, де йому зручно вдається поживитися біля християн, і ось зустрічає вас такою тугою і томлінням. Не ви одна, всі зазнають таких нападів, але не всі одні й ті самі. Вас млоїть тугою; іншого обдає страхувальниками; в іншого в думках нагромаджує такі перешкоди, ніби гори; іншому малює в голові недолугість починаємої справи. До кожного підходить, як йому зручніше буває: наводить потоки думок, розтривожить серце, збурює його всередині. І це раптом, як поривом бурі. Такі вже виверти у ворогів наших. Вони – безладний народ. Хитаються всюди. Бачать, що двері відчинені й вартових немає, вриваються в дім наш – і все догори дном. Нагородять – і втекли. А ти тут потім і справляйся як знаєш. Але ж біди від цього ще ніякої немає. Ми не винні в тому, що вороги набігають; не винні і в тому розладі внутрішнього нашого устрою, який вони заподіюють; не винні і в тих думках і почуттях, які водночас ними збуджуються. І Бог не звинувачує нас у цьому. Тільки погоджуватися ні з чим не треба, а перетерпіти – і все мине.
Ви не визначили жодною рисою вашого томління, мабуть, тому, що воно справді невизначене; цією невизначеністю найбільше і викривається, що тут ворожі нападки. Стійте ж! Господь попустив вам таке випробування, щоб ви показали, що не жартуєте словом обітниці. Ставтеся ж до того, кого ви випробовуєте, як до посланого від Господа, і говоріть, як Йов: “Нехай благословенне ім’я Господнє!” (Йов. 1:21). Було спокійно, а тепер туга! Подяка Господу за спокій, подяка і за цю тугу. Скажіть Господу: “Буду терпіти, буди воля Твоя! Допоможи тільки, Господи, перетерпіти”. І всі припадайте до Господа. І Матір Божу призивайте.

Ви терпите напад. Це – нагода показати своє вміння стояти в доброму, як воїну – нагода відзначитися, коли нападає ворог. Нехай б’є ворог. Ви стійте неухильно в доброму. Говоріть навіть язиком: “Не зміню ні йоти у своєму намірі та рішенні. Не хочу нічого з того, що навіює ворог” і перераховуйте, що навіює, відкидаючи й проклинаючи те. І Господа кличте на допомогу. Усе минеться. На одного доброго мирянина напав дух хули і невір’я. Він розповідав: “Чую, як у вухах дзижчать вороги: немає Бога, немає Христа. А я тільки твердив: “Вірую, Господи! Вірую, вірую, вірую!” І відігнав ворога”. Ось і ваша справа так. Кричите: “Не хочу того, не хочу іншого, не хочу третього – нічого не хочу того, що навіює ворог. Одного хочу, що вирікла перед Господом у серці своєму”.

Говоріть: “Вірно, я велика грішниця, і Господь мене карає”. Що грішницею себе відчуваєте, це добре почуття. І якщо більшою грішницею себе відчувати будете, не переступите за належну межу.

Усі ми – великі грішники й неоплатні. Якщо й цей випадок будете продукувати від своєї грішності, біди не буде. Тільки внутрішніх своїх рішень не скасовуйте і в зневіру не вдавайтеся. Що не попускає Господь (і внутрішньо, і зовні), все спрямовує до нашого очищення і спасіння. Сам же поблизу є і допомагає. І поблизу вас є. Воскресіть таку надію – і, терплячи, моліться.

Це і подібне до цього Господь попускає вінців заради. Хто встоїть, той переможець і тому вінець. Ми всім, хто нас оточує, і всім, хто з нами зустрічається, можемо здобувати вінці. Тільки увагу треба, мужність і те, щоб усе від Бога приймати і до Бога відносити.

Будьте благодушними і не допускайте жодних коливань. Благослови вас, Господи!

 

76. Спокуси з боку невірів. Спростування їхніх хитромудрих міркувань

Милість Божа буди з вами!

Ну ось! Не встигла відійти перша тягота, як підготовлена вже й інша – найтонша й найнебезпечніша. Хто це у вас там просторікував?! Адже скільки набрехав і скільки поганого мотлоху накидав він вам у голову. Мітив віру похитнути і не тільки від Христа Господа відхилити, а й зовсім безбожницею зробити. Це ворог підіслав вам такого мудреця розумного.

Ви добре вирішили всіляко уникати розмов із невірами і всякої з ними зустрічі. Злі бесіди розтлівають добрі настрої душі. Піди після борись і відновлюй засмучене. Але ж не впасешся. Ці злі тварюки шастають усюди. Глядиш – він тут і є. Тож уперед ось як чиніть: коли ненароком доведеться почути щось протилежне вірі, всіляко намагайтеся не допускати до серця почутого, а спрямовувати те з одного вуха в інше. Водночас, відхиляючи увагу від промов невіри, подбайте зайняти серце переконанням, що віра наша непорушно істинна у всіх своїх пунктах і що якщо є противники їй, то це від нерозуміння справи. Заперечувати можна на все, навіть на те, чи існуємо ми. Відновлене в серці переконання при думці про недалекість розуму і недоброякісність серця того, хто говорить, зробить душу вашу каменем, об який, б’ючись, погані промови будуть відскакувати, не залишаючи сліду. Якщо, незважаючи на те, все-таки западе щось недобре в душу, зверніться до молитви одразу ж, як зробили в преподобного Сергія: звертайтеся до Ангела-хранителя, Матері Божої, а ще більше – до Самого Господа Спасителя. І Вони розвіють навіюваний морок. Потім або самі обговоріть здивування, що запало, або в книжці якійсь шукайте спростування його, або поговоріть із кимось, але неодмінно зробіть, щоб і сліду не залишалося в душі. Залишений слід все буде каламутити душу і ніби каміння підкидати під ноги тому, хто йде.

Пишіть і до мене. Ви добре зробили, що прописали все почуте. Хоч у вас не було коливання і вже відійшло все, що засіло було в думці від промов тих, скажу, однак же, проти них слово-друге.
“Віру виховання набиває”. Не набиває, а розвиває і дає їй певний вигляд. Кожен новонароджений вступає в суспільство, що має віру. Віра суспільства стає його вірою, як і все інше. Але здатність до віри та її потреба для душі не суспільством набивається. Усе те саме, як і у ставленні до пізнань: суспільство через виховання передає новому члену своєму здобуті ним пізнання, але не дає йому здатності пізнавати. Ця здатність є невід’ємною приналежністю душі. Так і віра в буття Бога і Його вседержительство є невід’ємна приналежність духу, яка з силою і виявляється у всякого, щойно розвинуться його здібності. Суспільство передає тільки образ віри своєї, а не саму вірувальну силу і потребу її.

Суспільство через виховання набиває віру. А в суспільство-то звідки вона зайшла?! Що не входить у суспільство, все те виходить із душі. Воно є сховищем, ніби басейном, куди стікає все те, що виходить із душі. Таким чином, у суспільстві є віра, тому що вона наперед є в душі. З душі вона вийшла і осіла в суспільстві. Віра старша за суспільство і сім’ю, а отже, і за саме виховання. Виховання віддає новонародженому те, що колись внесено в сім’ю і суспільство з душі.

Тож будьте ласкаві міцніше встановити в розумі переконання, що виховання розвиває лише те, що є в природі людини, але нічого не вкладає в неї нового. Якщо воно розвиває віру, то тому, що вона в природі людини. Знати Бога і поклонятися Йому ніхто б навчити не міг, якби в дусі людини не лежало це невідкладним законом. І ось бачимо, що в усьому роді людському є віра. У найдикіших вона є, тому що без неї людина – не людина. Якщо якісь не вірять з багатовчених, то це не значить, що вони зробили крок далеко вперед або високо махнули вгору, а значить, що вони виступили з природи людської, викривили себе й понівечили, наче хто очі собі виколов або відрізав ніс. Якщо всі мають віру, – випливає, що норма життя людського невідкладно містить і віру. Отже, хто не має віри, той відступає від цієї норми і є моральним виродком – такого рангу суть усі невіри.

“Людина, яка з дитинства потрапила в коло тварин, робиться і сама такою ж, як вони”. Це писалося у французьких повістях і романах кінця минулого століття. Чи було щось подібне на ділі, не знаю. Людина – скрізь людина. Нехай і між тваринами вона виросте, все своє вже візьме вона неодмінно. Але нехай і бувало так, як кажуть; візьміть ви ту людину, що виросла серед тварин, і штуки дві з цих тварин і введіть у своє коло. Через тиждень побачите, як далеко піде людина від тварин. Чому? Тому, що в ній є зародки вищого життя. І віра в неї з’явиться. Вона в ній є вже, але темна, забита. З перших же вказівок прокинеться і скоро прийде в силу. Тварини ж усі залишаться тваринами.

Невірам, які виступили з норми людського єства, зазвичай на підтвердження свого невір’я звертатися до ненормальностей. Такою, крім вигаданого ними ненормального виховання людини серед тварин, є вказівка їх на дурників від природи. І чого-чого вони при цьому не наговорять?! І Бога немає, і душі немає. Тим часом як, розсудливо судячи, з цих випадків нічого виводити не слід, тому що самі ці випадки ще не пояснені. Дозвольте ось як міркувати про них. Душа у них є так само, як і у всіх людей, але не має можливості проявляти себе цілком: пов’язана. Застосовуйте це ось до яких дій Промислу Божого. Буває, що комусь загрожує небезпека від обставин, що мають сплестися попереду, якщо він буде в них дієвцем. Бог посилає на нього хворобу, і, поки він лежить у ліжку, обставини ті проходять без його участі. Так рятується він від біди. А якби він був здоровий, неодмінно вплівся б у справи і потрапив у біду. Так міркуйте і про дурників від природи. У них душі зв’язані на весь період земного їхнього буття, бо якби розв’язати їх, не обібратися б лихам від них – ні іншим, ні їм самим. В іншому житті відкриється, що це так. Їхні душі перейдуть туди, як душі вмираючих немовлят. Чи виправдається чи ні таке вірування, побачимо на тому світі. Але на тому світі і заперечення влаштується з цієї обставини, якщо можна їй влаштуватися. А на цьому нічого з неї виводити не можна.

Інших почутих вами безглуздостей не торкаюся. Ви самі їх добре зрозуміли. “Бережіть же, як небезпечно ходите, не як нерозумні, але як премудрі” (Еф. 5:15).

Благослови вас, Господи!

 

77. Спокуси з боку домашніх неприємностей. Покірність батькам як приготування до монастирського послуху

Милість Божа буди з вами!

Ось і ще! То невіркою хотів вас зробити ворог, а тепер робить бунтівницею, і проти кого ж? Проти батьків.
Боже мій, який нарікаючий лист ваш! А що там таке сталося?! Правильно, блоха вкусила. Усіляко здогадуюся, що це якась дрібниця, що й сказати-то про неї нічого. А в голові вашій вона вгромождена в таку величину, що й оком не окинеш. Усе ворог, усе ворог. Він жене вас з-під даху батьківського даху, щоб згорнути вам голову. Ось і роздмухує всякий дріб’язок у гору, що пригнічує вас. Ви описати не можете, що це таке. Я вам наперед скажу, що й описувати нічого. Це звичайний ворожий прийом – заплутувати розум наш невизначеностями. І засмучення, які він збуджує, і безглузді його розради він уміє так закривати примарностями, що, нічого в них не бачачи певного, думають, однак же, що вони суть щось велике. А став розбирати – все розлетиться: ні горя, ні розради немає там, де їх вказували гори. Усе обман. І тепер над вами влаштував він обман. Дозвольте перехреститися і плюнути на ці поради ворога.

Неприємності, неприємності! Я впевнений, що їх зовсім немає. Але нехай і справді вони є, хіба тікати від них треба?! Їх треба переносити благодушно і з подякою Господу. Адже ворог це розпалює вас. Коли воїн зустрічає ворога, бігти хіба йому треба? Треба воювати. І вам теж. Ви ж що? Ворог роги тільки показав, здіймаючи якісь неприємності, а ви вже й бігти. І думати не думайте. З-під даху батьківського даху, після прийнятого вами наміру не в’язати себе шлюбом, вам тільки два виходи: або в монастир, або в сестри милосердя; те чи інше – з благословення самих батьків. Поки ж не влаштувалося ні те, ні інше, сидіть удома і все терпіть. Дозвольте зараз же стати перед Господом, щиро покаятися у своєму поганому збентеженні й виректи тверде рішення: “Буду чекати, буду все зносити благодушно. Хай буде в усьому воля Твоя, Господи!”

Не вмію зрозуміти, як можете ви розходитися з батьками в чому-небудь? Якщо це стосується суджень про що-небудь, то чому вам не поступатися в цьому щоразу зі смиренням? Вони старші за вас і досвідченіші. Помилку в судженні швидше вам слід за собою визнати, ніж припускати її в них. Так і вважайте: “Правильно, я погано бачу” – і погоджуйтеся з їхньою думкою. Якщо це стосується якихось розпоряджень по дому, знову зробити по-їхньому, і кінець. Якщо не можете чогось зробити, поясніть, що не можете, і теж кінець. Якщо, незважаючи на те, вони наполягатимуть, робіть як можете. І не можу я придумати ні в чому у вас такого розладу, щоб його не можна було сладити. Усе ворог із мухи слона будує.

Та вже ви чи не хочете, щоб усе пішло, як вам хочеться? От гордячка! Не тільки це незаконно щодо будь-чого по дому, але навіть і щодо вас самих. Дозвольте ж зректися себе на досконалу покірність батькам і все робіть на догоду їм, щоб заспокоювати дух їхній. Це і буде попереднім приготуванням до майбутнього монастирського послуху або старанності в громаді сестер милосердя. Ось Апостол для всіх поклав законом коритися “один одному в страху Божому” (Еф. 5:21). А ви батькам поперечити беретеся і розходитеся з ними, Бога не боячись. На що це схоже? У чиїй школі навчилися ви такої мудрості?!

“Слідкуйте” ж, повторюю вам ще, “як небезпечно ходите” (Еф. 5:15)! Благослови вас, Господи!

 

78. Спокуса з боку несправедливості та наклепів від сторонніх. Терпіння їхнє. Попередження охочим піти з дому батьків на свободу

Милість Божа буди з вами!

Знову?! Несправедливості, напраслини! Це вже, мабуть, звідки-небудь ззовні. Але звідки б вони не були, скажу вам: не мужнійте тільки й кріпіться, а й радійте. Значить, ваша справа душевна йде добре. Господь веде вас до очищення, а ворог зустрічає у вас сильну суперницю. Стійте ж міцно на своєму. Несправедливостями й напраслинами нема чого бентежитися. Хто їх заподіює, тому судить Бог, а кому їх заподіюють, тому треба терпіти їх благодушно і Богові дякувати. Не забувайте, що є інше життя, в якому відгукнеться все тутешнє, в похвалу або в докір. Перенесете несправедливість? Похвала буде. Не перенесете? Докір. Там не скажете: “Але ж несправедливо”. “Справедливо чи ні, не твоя справа, – скажуть, – судити. Ти чому не терпіла?!”

Несправедливості від Бога ніякі не походять, але попускаються вони Богом на благо тим, на кого попускаються. Істинно на благо! Це не проста фраза, а справжня справа. Наводжу вам як приклад мучеників. Вже як їх не тиранили. А Господь що? Він тут же був, мабуть з’являвся їм, втішав їх, полегшував страждання, але все ж таки залишав їх у муках – терпіти до кінця, щоб увінчатися повним вінцем. Так і всяка неправда і всяка напраслина вінець готує. Але тому, на кого вони падають, перетерпіти їх треба. Ось ця потреба тепер і вас зрітила. І звольте благодушно терпіти, що б у вас там не було. Того хоче від вас Бог для вашого ж блага.
Ви кажете: “страшно віддати себе неправдам на ціле століття”. Звичайно, страшно. Потім і говориться тому, хто йде слідом за Господом: “Мужайся, і нехай кріпиться серце твоє” (Пс. 26:14)! Попереду хрест. Виходить, що нічого не залишається більше, як віддати себе скорботам, позбавленням і напраслинам. У цьому відданні, скажу вам, початок істинного шляху. Віддасте себе на це? У ту саму хвилину, коли віддасте, вступите слідом за Господом. Дозвольте все це обговорити і вирішити по-Божому. Від належного вирішення цього пункту весь успіх.

А ви рвонули було з дому батьків, та ще й не знати куди, відчуваючи ніби якийсь сором з їхнього боку. Обов’язок батьків берегти вас; вони й бережуть, я думаю, як зіницю ока. Якщо це йде в іншому наперекір вашим бажанням, треба підкорятися. Несправедливо бачити в них при цьому одне бажання поставити на своєму, а природніше бачити тут бажання охоронити вас і убезпечити від усього. А це є плід любові. Впевненістю в цьому й тіштеся гіркотою покірності, якщо вона відчувається у вас через вашу непокірливість.

Цією покірністю ви повинні відплачувати за те, що отримуєте в родині. Їжа, одяг, дах над головою – це хоч і чимале, але не головне. Головне є убезпечення від неприємностей зовні. Орлині крила покривають вас. Дзьоб орла і кігті готові на поразку всякого, хто зазіхне заподіяти вам образу або неприємність. Це благо нічим не замінне. Як тільки орла, що покриває вас, не стане, так заклюють вас. Тепер нападу нікому немає, а тоді всі накинуться. Наскільки великий жах беззахисності, ви уявити не можете, бо не відчули. І не дай Бог відчути його. Є захист? Бережіть його або не поривайтеся з-під нього. З-під нього вам треба перейти теж знову під захист – або в стінах обителі, або в громаді сестер милосердя. А самій вступати в боротьбу – ні, ні, ні. Заклюють, і місця не знайдете.

Що значить порив до свободи, що так сильно у вас виразився? Це з поганих поганий порив. Ваша дорога вже визначена. Куди ж рватися-то? Та чи визначили ви, чого хочете, так бажаючи собі свободи? Внутрішньої свободи нема чого шукати, бо вона є вже, бо є невід’ємна приналежність духу. Її ніхто забрати не може. Виходить, вам бажана зовнішня свобода. Але будьте ласкаві міркувати, якою мірою допустима і досяжна така свобода? Куди не киньтеся, усюди ви будете оточені такими ж свободами, як і ваша, рівноправними вашій свободі. Що б ми не задумали робити, завжди повинні міркувати свої дії з діями інших людей і ними обмежувати себе, а отже, обмежувати свою свободу. Що не крок, то припинення свободи. І до того ж законне, проти якого заперечувати не можна, за власною свідомістю. Якщо це так, то порив на свободу є бігання за веселкою і ще гірше – бажання схопити привид. Так взагалі, у вас же в тисячу разів це безглуздіше.

Дозвольте ж приборкати свої пориви. Діти нехай слухають своїх батьків і їхньою порадою нехай влаштовують справи свої і життя своє, підкоряючись їм доброзичливо. Ось вам закон свободи! А ви що загадуєте? Рвонуся туди, рвонуся сюди, і говорити ніхто не смій. Справжня еманципатка! Та подивіться, чи не хворієте ви гордістю? Усі еманципатки – гордячки.

Рвонутися куди-небудь що мудрого? Невпинно бачимо тих, хто поривається, тільки щасливими нікого з них не бачимо. Який же сенс у таких поривах? Ніякого, тільки одне фанфаронство: “Сторонись! Я так хочу! Хто мені указ?” І прагнуть ці безнаказні без оглядки, і під ноги не дивлячись, доки бухнуться в прірву, з якої немає вилазу. Дозвольте взяти це до уваги під час поривів: я те зроблю, я на те наважуся.

Один із ваших намірів дуже добрий. І, можливо, чи не є він вказівкою на те, як влаштуватися вам у житті? Я розумію вступ до сестер милосердя. Але що він серед таких безладних поривів виявляється, це не добре. Ніяких ще вказівок не видно, як вам влаштуватися. І чекайте, як я вже не раз писав. Господь усе влаштує. Гніздечко ваше тепле й затишне. Сидіть у ньому, доки прийде час випурхнути.

Благослови вас, Господи!

 

79. Останні тривоги і занепокоєння. Віддання своєї долі в руки Божі з молитвою і мужністю проти ворога, що наводить спокуси

Милість Божа буди з вами!

У вас усе ще тривоги. І скажіть, звідки б їм у вас бути?! Зовнішнє ваше добре, внутрішнє все нами переглянуто, налагоджено і вашим рішенням скріплено. Звідки ж бути тривогам?! Усе ворог, усе ворог. Нізвідки більше.
Хіба ось що ще може бути. Чи не думаєте ви самі собою, своїми силами і своїм вмінням влаштувати своє життя, хоч і за прописаним?! Придивіться і, якщо це хоч на волосину вірно, поспішіть виправитися. При цьому ладі не оберетеся збентежень. Так ось що! Дозвольте переглянути або подумки повторити все прописане, і те, що у вас відбувалося, і як ви нарешті вирішили справу життя свого, і спрямуйте цей перегляд так, щоб наприкінці його вийшло міцне рішення, що ви долю свою безповоротно віддати повинні в руки Божі. Потім станьте на молитву і, старанно помолившись, скажіть перед Господом із серця: “У руки Твої, Господи, віддаю долю мою. Як Тобі завгодно, так і влаштовуй життя моє, з усіма його дотиками і випадковостями. Відтепер припиняю всяку про себе турботу, одну турботу сприймаю – творити завжди благоугодне перед Тобою”. Скажіть так, та вже й самою справою досконало покладіть себе на руки Божі, ні про що не піклуючись, а кожен випадок сприймаючи спокійно, як такий, що Богом навмисне для вас влаштований, приємний він чи неприємний. Турбота ваша має полягати тільки в тому, щоб у всякому разі чинити за заповіддю Божою. Це “єдине” вам “на потребу” (Лк. 10:41-42).

Як тільки так налаштуєтеся, всім занепокоєнням кінець. Тепер ви дбаєте самі про себе і всі випадковості хочете влаштовувати і повертати по-своєму. Як все не клеїться, то ви й мучитеся, що то не так, інше не так. А коли все віддасте Господу і будете приймати як те, що від Нього походить і для вас є благополучним, то жодного занепокоєння не матимете, а тільки поглядатимете навкруги, щоб побачити, що посилає Господь, щоб за змістом того, що посилає, і вчинити. Всякий випадок під заповідь підійти може. І підводьте, і за заповіддю робіть, Богу догодити намагаючись, а не своєму бажанню задовольнити напружуючись. Вникніть гарненько, про що говорю, і покладіть досягти такого настрою. Вчитися треба, раптом не можна. І моліться про це.

Молюся Господу, щоб вивільнив вас із того становища, яке ви вважаєте для себе неприємним, додаючи, однак же: якщо те завгодно Його святій волі і вам спасительно. І вивільнить, звісно, у свій час. Облечіться цією вірою і терпіть. І просто дивлячись на поточні стани, бачимо, що вони невпинно змінюються. Ніщо не стоїть. Зміниться і те, що вас обтяжує. Настануть дні, коли вільно дихатимете, і не тільки дихатимете, а й пурхатимете, як метелик по квітах, треба тільки перетерпіти покладений терпінню термін. Господиня садить у піч пиріг і не виймає його звідти, доки не переконається, що він спекся. Владика світу посадив і вас у піч і тримає в ній, чекаючи, поки спечетесь. Терпіть же і чекайте. Щойно спечетесь, і хвилини не будете довше сидіти в печі. Негайно виймуть вас геть. Якщо рвонетеся самі геть, будете те саме, що недопечений пиріг. Озбройтеся ж терпінням. Ще скажу: за вірою нашою, хто переносить неприємності, що зустрічаються, благодушно, приймаючи їх як від руки Господньої, той причасником буває мучеництва. Дозвольте гарненько закарбувати це в думці своїй і навівайте тим розраду на серце своє.

Без почуттів жити не можна, але почуттям піддаватися незаконно. Треба освіжати й утихомирювати їх міркуванням і давати їм належний напрям. Ви вразливі, і серце заливає у вас голову. Робіть так, як я вже писав вам: наперед міркуйте, де якого почуття можливе збудження, і вступайте в ті обставини, тримаючи себе на варті від хвилювань серця, або тримаючи серце в міцних руках. У цьому треба вправлятися, і вправою можна дійти до повної над собою влади.

Але все від Бога. До Нього і вдаватися треба. А ви пишете, що не молитеся. Розумниця! Що ж ви, в басурманки, чи що, записалися?! Як не молитися? Ви не всі готові молитви читайте, а й своїми словами скажіть Йому, що у вас на душі, і просіть допомоги. “Бачиш, Господи, що в мене? І те, і те. Впоратися із собою не можу. Допоможи, Всемилостивий!” І всяку частинку своєї потреби перекажіть, і на все просіть відповідної допомоги. І це буде справжнісінька молитва. Можна і завжди молитися своєю молитвою, не читаючи друкованих молитов, тільки б поблажки лінощам не було.

Але навіщо ви слухаєте того, хто навіює вам: кинь молитву? Чи не бачите, що це ворог? Явно ворог. Він у вуха дзижчить: кинь; а іноді, ніби охопивши все тіло, тягне скоріше в ліжко. Усе це його виверти. Але він свою справу робить, від доброї справи відволікаючи. А нам треба свою справу робити, від доброї справи на відступаючи, поки не скінчимо. Тож будьте ласкаві озброїтися мужністю і ворога не слухайте, і уваги ніякої не звертайте на його дзижчання. А розсердитися ще краще. Розсердження на ворога – те саме, що в груди когось подати. Негайно відлетить.

Від щирого серця бажаю вам заспокоїтися нарешті.

Благослови вас, Господи!

 

80. Заспокоєння після спорудженої ворогом бурі спокус. Збори на батьківщину. Остання порада

Милість Божа буди з вами!

Ну, ось і слава Богу! Стали протистояти своїм тривогам із молитвою або, краще, ворогові, що піднімав їх, – і пішов спокій. Допоможи вам, Господи, і продовжувати таке діяння.

Так бачите, яку бурю перенесли ви! Над вами сповнилося слово Господнє: “сатана просить… сіяти вас як пшеницю” (Лк. 22:31). Куди-куда він вас не кидав?! Господь попустив, і він сіяв вас: то в один бік кине, то в інший. Яка милість Божа, що нарешті позбулися! От і вчіться. Наука життя досвідом дістається. Пригадайте гарненько, що з вами було впродовж усього продовження цього поганого стану, і точніше визначте те. Весь цей час ви були під нападками ворога. І знаєте тепер, які ці нападки, як вони є і як відходять. За цим і вперед дізнавайтеся, коли піддастеся ворожому стрілянину. Ворог завжди маскує себе примарою правості. Але ви не на це дивіться, а на те, що буває на душі, саме: безперестанна тривога і неясна невизначеність. З цього негайно можете здогадатися, що підійшов ворог, – і женіть його безжально відкиданням і молитвою. А Божий вплив завжди світлоносний. Це Ангел хранитель втискав вам у вуха слово розради. Звикайте його слухатися, і він буде вчити вас усьому.

Дуже радий, що ви стали на свою дорогу. І будьте ласкаві працювати над собою, готуючись туди, куди задумали. Ворог змушує поспішати. Він завжди полошить, щоб сплутати справу. А Боже йде мирно і тихо. Не можна інакше, як з очікуванням. Усьому свій час. Прийде час, як на санчатах під гору скотитеся, як я вже писав.

Збираєтеся в село і мрієте про солодощі сільського життя. Добре, добре! Та життя істину має. У містах, а паче в столицях, немає істини. Тут усі комедії грають. Дай, Господи, якнайшвидше і благополучно дістатися вам до цього місця, де ви так безтурботно росли і виховувалися. Чим пом’янете перебування в стародавній столиці?! Всяко вона дала вам добру науку, особливо під кінець добряче підсмажила вас на сковорідці.

У селі будете анахореткою. Приєдную до ваших мрій дещо своє. Знайдіть природну печеру або викопайте її своїми руками. З одного боку, якщо можна, нехай буде маленьке джерело, з іншого – якесь фруктове дерево, спереду – невеличкий квітничок. До дерева і квітів привчіть кілька співочих пташок. Вставайте раніше і, усамітнюючись сюди, разом із пташками співайте славу Тому, Хто створив усіляке!

Благослови, Господи, шлях ваш!