Святитель Порфирій, єпископ Газький

День пам'яті (н. ст.)

Місяця лютого на 26-й день (перехідне)

Газа, місто палестинське, що межує з Єгипетським краєм, раніше у володінні синів Ізраїлевих, племені Іуди, було, потім філістиняни ним заволоділи, у ньому ж Самсон колись зачинені ворота взяв на плечі. Те місто сповнене було ідолопоклонного нечестя. Коли ж воплотився Христос, Бог наш, град Газа був просвітлений вірою святою від святих апостолів, а після них єпископи проповідували, проте більша частина його в темряві ідолобісся блудила, поклоняючись якомусь різьбленому, що Марнас називався, і Венері та іншим нечестивим богам еллінським. І багато в ньому пролилося крови християнської, а найбільше в час богомерзенного царя Юліана Відступника, тоді-бо всіх священників, і ченців, і посвячених Богові дів немилостиво побили невірні. Таке катування і нечестя в Газькому відбувалося граді, великому і багатолюдному. І ніхто ж не міг його цілковито очистити і просвітити вірою святою аж до святого єпископа Порфирія, про нього ж тут слово. Він зовсім його просвітив, ідолів усіх розбив і церкву посеред града звів, і здобув цілу Газу для Бога великим трудом, як же наступна явить повість.

Був же святий родом із Фессалонік, багатих батьків син, — залишив дім батька свого, і братів, і багатство у двадцять п’ять років. Пішов спершу до Єгипту, тоді в скит, де ж і одяг чернечий на себе разом з посницьким життям одягнув. І перебував зі святими отцями в скиту п’ять літ, після чого прийшов до Єрусалима і поклонився Животворному Хресту і Гробу Христовому. І, всі святі місця обійшовши, в йорданські увійшов краї та в одній печері оселився. Жив у Бозі в пості і молитвах ненастанних. П’ять же літ там поживши, впав у недугу і попросив когось зі знайомих, щоб довів його хворого до Єрусалима, бо сам іти не міг. У Єрусалимі щодня, хоч і хворий, обходив місця святі, вклоняючись. І коли не міг часом іти ногами через недугу, то на колінах повз, проте ні одного дня не залишив, щоб не прийти до святої Воскресення Христового Церкви і Хреста святого. Бачив його один чернець юний на ім’я Марк [він житіє це пізніше написав], як у хворобі своїй у всі дні трудився, почав йому служити Бога ради. І послав Порфирій його з писанням до Фессалонік розділити між молодшими братами його маєток, що лишився після батьків, частину ж його до нього принести, щоб роздати тут жебракам. Той же, пішовши, розділив, як годилося, а Порфирієву частку продав за три тисячі золотих (окремо ж із батькового золота була йому частка тисяча золотих і чотириста). Одяг же і срібло — все те вірно доніс Марк Порфирієві до Єрусалима. І, прийшовши, зустрів його здорового, той же, прийнявши, роздав те зразу бідним і монастирям убогим, а сам був наче жебрак. У який же спосіб став здоровий, розповів блаженний Маркові, кажучи так: “Був же я на всенічному недільному бдінні у великій церкві, найшла на мене недуга, яку ж терпіти не міг, пішов і ліг біля святої Голгофи. І від великого болю був наче у піднесенні, і бачив Спасителя нашого, до хреста прибитого, й одного розбійника з ним, що на другому хресті висів, і почав кликати, кажучи: «Пом’яни мене. Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». Спаситель же сказав до розбійника: «Зійди з хреста і зціли його від хвороби тілесної, як же Я тебе зцілив від душевної». Розбійник же, до мене з хреста свого зійшовши, обняв мене, і поцілував, і підняв від землі, кажучи: “Прийди до Спасителя”. Підійшов же я до Господа, бачив, що Він із хреста зійшов і говорив до мене: “Прийми дерево це і бережи його”. Я ж взяв, почав носити Хрест Христовий і одразу прийшов у себе, і виявився цілком здоровий, наче ніколи не хворів. Невдовзі після цього патріархом Єрусалимським блаженний Порфирій пресвітером поставлений був, і вручено йому було Чесне Животворного Хреста Христового Древо на зберігання, яке окремо в золотому ковчезі заховане було [а частина його друга була в Царгороді, куди її цариця Єлена віднесла]. І сповнилося видіння Порфирія, як бачив Господа, Котрий Хрест Свій йому зберігати віддавав.

Три роки Порфирій преподобний у пресвітерському чині пожив, коли єпископ в місті Газі, котрого звали Еней, преставився. І прийшли вірні газяни з кліриками в Кесарію Палестинську до митрополита, під владою котрого ж була Газа, блаженного Іоанна, просили його, щоб подав їм єпископа, який міг би і словом, і ділом противитися ідолопоклонникам, вони ж більшу частину жителів міста становили, і всі градоначальники нечестя їхнього були. Митрополит же Іоанн, заповідавши всім піст, молився до Бога, аби показав йому на те діло мужа достойного. І відкрито йому було у видінні про преподобного Порфирія, пресвітера Єрусалимського, хранителя Животворного Древа. Одразу-бо написав митрополит послання до Святішого Єрусалимського Патріарха Правлія, просячи, щоби послав йому отця Порфирія наче на інше якесь діло. Патріарх же, прикликавши Порфирія і писання митрополитове показавши, велів йому, щоб ішов до Кесарії. Спершу-бо Порфирій преподобний засумнівався, тоді мовив: “Воля Господня нехай буде”. І, вийшовши від патріарха, сказав учневі своєму: “Брате Марку, ходімо поклонимося святим місцям і Животворному Чесного Хреста Древу, не скоро-бо вже його бачити будемо, хіба що через багато років”. Сказав учень: “Чому так кажеш, отче? Думаю, що не більше одного тижня затримаєшся”. Відповів святий: “Минулої ночі бачив Спасителя, Котрий говорив до мене: «Віддай мені скарб [Древо Хресне], який Я поклав у тебе, хочу-бо тебе пошлюбити невісті вбогій і відкиненій, але сповненій чеснот. Ти ж, взявши її, прикраси, щоб забула про попередню убогість свою, бо хоч і вбога, проте не чужа, а сестра Мені щира. Пильнуй же, щоб, маючи її і будуючи дім, не добував нічого неправдою, чи викраденням, чи беззаконням, бо і Мене прогніваєш, і її образиш, неприємне-бо їй таке. Уповай же і не будь малодушним, і все тобі пошлеться, чого й не сподіваєшся». Це мені Господь сповістив у нічному видінні, і боюся, щоб тягар чужих гріхів не наклався на мене, бо маю своїх гріхів багато”. Це промовивши до учня, пішов і поклонився всім місцям святим, тоді і Чесного Хреста Животворного Древу зі сльозами великими, і замкнув його у скрині, пішов та віддав ключа патріархові святішому і, прийнявши від нього благословення, вирушив у дорогу до Кесарії Палестинської з учнем своїм Марком і з іншим юнаком Варухом. Його ж незадовго перед тим взяв преподобний на гнойовищі хворого і струпами обкладеного та, зціливши його, мав при собі, а він служив йому. Коли ж преподобний Порфирій прийшов до Кесарії, прийнятий був радісно, і переконав його преосвященний митрополит Іоанн прийняти висвячення на єпископа Газького града. Плакав-бо преподобний довго і невтішно, називаючи себе недостойним такого сану. Тоді погодився з Божою волею і відпущений був до Гази з кліриками і людьми газькими. Чекаючи на його прихід, нечестиві люди, із навколишніх сіл зібравшися, навмисно шлях той, яким єпископ християнський — святий Порфирій — мав іти, весь застелили терням, покопали ровами і, багато гною смердючого навізши, розкурили дим великий і смердючий — і зробили дорогу ту нелегкою для проходу. Це ж через ненависть до християн та через бісівську до святого Порфирія ворожість. І ледве християни з єпископом своїм, святим Порфирієм, пройти шлях змогли, велику нужду та труд і від ровів, і терня, і диму перетерпівши, і день цілий трудилися, вночі у місто прийшли. Була ж у граді одна лише церква християнська, і та мала, небагато й християн було, ідольських же храмів багато, і на площах ідоли стояли, і посеред града був храм великий і прекрасний, головного бога їхнього, скверного Марнаса, з давніх літ збудований, що прикрашав весь град своєю величчю, висотою, премудрою і прекрасною будовою. І почав преподобний Порфирій, прийнявши престол свій, пасти мале Христове стадо, яке застав там.

У той рік, коли святитель Христовий Порфирій прийшов до Гази, було велике бездощів’я, і посуха велика, і голод. І говорили всі нечестиві громадяни, що через Порфирієвий прихід розгнівалися боги та замкнули небо. Жерці ж пустили поголос серед людей, наче бог Марнас сповістив їм, що Порфирій у всьому злі винен. Зібралися ж усі ідолопоклонники у храм Марнасів, великі жертви приносячи, молячись і проголошуючи до Марнаса, щоб подав їм дощ, — говорили-бо, що він бог дощів. Перебували сім днів, молячись, і співи співаючи, і за місто виходячи, — проте не було дощу. Після цього зібралися всі християни з жінками і дітьми, котрих всіх було двісті вісімдесят, — стільки-бо лише виявилося тоді в Газі душ, віруючих у Христа, і просили святого Порфирія, єпископа свого, щоб сотворив соборну молитву і вийшов з хрестами за місто та випросив дощу в Бога — вже-бо заморив усіх голод, а до того ж зневагу і докори терпіли від нечестивих, бо бездощів’я те християнському єпископові ставилося в провину. Святий же Порфирій заповів піст, звелів усім зібратися звечора до церкви і, звершивши всенічне бдіння, зранку звершив літію з переднесенням Чесного Хреста. І вийшли за місто до давньої церкви, що із західного боку була, її колись блаженніший єпископ Аскліпій, сповідник Христовий, який багато через православну віру постраждав, збудував. Звідти з піснеспівами йшли до місця мук святого Тимофія, де ж й інших святих мучеників покладені були мощі. І так у молитві з літією трудилися, повернулися до міста о дев’ятій годині дня і побачили, що ворота града міцно зачинені: нечестиві-бо ідолопоклонники, побачивши, що християни з єпископом своїм за місто вийшли, замкнули місто, не хотіли їх всередину пустити. І стояли перед воротами дві години, і не відчиняли їм. Бачив же Бог терпіння рабів Своїх і сльози і, вислухавши молитву угодника свого Порфирія, підняв вітер з полудня, як же колись у часи Іллі пророка, і покрив хмарами дощовими небо, і були блискавиці, і громи, і заходило сонце, і впав дощ великий вельми. Деякі із еллінів, бачивши таке чудо, відчинили град та приєдналися до християн, ідучи і співаючи: «Христос — Бог єдиний істинний». І зайшли в церкву всі з радістю великою, і прийняли елліни від єпископа знамення святе й оглашення до Хрещення, увірували в Христа, і було число їх мужів сто сім, жінок тридцять п’ять, дітей чотирнадцять, і дякували Богові, і розійшлися в доми свої. Дощ же був великий цілу ніч, і на другий, і на третій день, і напоїв землю досить, і приєдналося ще, окрім перших, до стада Христового із еллінів сто двадцять сім, і після них знову того ж року сто п’ять, і прийняли святе Хрещення, ревними були у святій вірі. Інші ж ідолопоклонники не зупинялися у ворожнечі до святого Порфирія і надокучали християнам.

Коли-бо приходив у град часом ігемон, його намовляли, даючи золота багато, аби мучив християн, і щодня, як же колись єгиптяни ізраїльтян, міськими ділами мучив вірних. Святий Порфирій, бачивши, яка біда людям Христовим, сумував дуже і ненастанно, вдень і вночі, зі сльозами молився до Бога, аби заблукалих навернув на дорогу пізнання істини.

Після цього вищезгаданий слуга святого Варух посланий був до найближчого села з такої потреби. Ідолопоклонник один, який на церковній землі жив, мав річну данину заплатити Церкві Христовій — він же, не хочучи зразу дати, а на інший час перекладаючи, перечив Варухові, і була між ними сварка. Збіглися ж інші ідолопоклонники, побили блаженного Варуха палицями до смерті і думали, що він мертвий. Витягнули його за село і в безлюдному місці покинули. Наступного дня диякон Корнилій і з ним інших двоє християн, котрі йшли поблизу, знайшли Варуха, який лежав наче мертвий, не міг нічого ні говорити, ні чути, ані очима бачити, ані порухати руками чи ногами, а тільки дух його був у ньому. І, взявши його на плечі, несли до міста. Бачили ж деякі ідолопоклонники Варуха, якого несли, думали, що мерця в місто несуть, кинулися на тих, що несли, і почали їх бити, кажучи: “Нащо таку мерзоту чините, вносячи мерця до міста?” Звичай-бо був у газян виносити за град мертвих на поховання. І, забравши Варуха, зачепили його за ноги і потягли знову за місто. Побігши ж, диякон Корнилій сповістив святого єпископа Порфирія. І пішов єпископ із поспіхом, й інші брати з ним, і наздогнали тих, що тягнули, просили їх зі смиренням зупинитися в такому немилосерді, вони і єпископу допікали. Збіглося ж багато люду, і бачили єпископове терпіння і смирення, що супроти тих, котрі дошкуляють йому, нічого не відповідає, почали сварити на тих, що дошкуляють і мертвого волочать, і була між ними бійка та сварка. І, піднявши одні на одних руки, билися, і була бентега й галас. А святий єпископ із християнами тим часом, взявши блаженного Варуха, несли до церкви, вечір пізній уже тоді був, і бачили, що ще дух його в ньому, почали належно піклуватися про зцілення його. Святий же цілу ніч ту зі сльозами за нього молився до Бога. Тоді хворий відкрив очі свої і промовив, просячи пити. І, коли напоїли його, почав розмовляти та розповів про все. що було з ним. Коли настав ранок, прийшли градоначальники з багатьма людьми до церкви і почали кричати й говорити, кажучи: «Нащо мерця в град вносите всупереч древньому батьківському закону?» Вийшов до них святий єпископ Порфирій зі всіма, що з ним були, ті ж, побачивши єпископа, почали образливо і дошкульно злословити й безчестити його. На інших же, що з ним були, кинулися, бити почали. І раптом блаженний Варух, від Бога силу прийнявши, встав швидко, наче ніколи ж не хворів, і, схопивши палицю добру, почав галасливий люд нечестивих бити і гнати. Вони ж, побачивши його живим, вжахнулися страхом великим, думали-бо, що він із мертвих встав. І чи страхом, чи ж биттям сильним гнані, втікали, одні одних штовхаючи. І прогнав їх Варух, як Самсон колись філистинів, із церкви аж до нечистого їхнього Марнасового храму. І з того часу боялися всі нечестиві Варуха та навіть на шляху з ним зустрітися не сміли. А святий Порфирій, дякуючи Богові за раптове й несподіване Варухове від хвороби одужання і за таку велику від Бога прийняту міць тілесну та силу, рукопоклав Варуха на диякона, а разом з ним і Марка.

Бачив же святитель Божий Порфирій щоденні кривди, що їх невірні вірним чинили, послав Марка, диякона свого, в Царгород до благочестивого царя Аркадія, просячи, аби звелів скинути капища ідольські в Газі. Писав же і до святішого патріарха Царгородського Іоанна Златоуста, допомоги і клопотання в царя просячи. І звелів цар зачинити та замкнути в Газі ідольські храми, аби в них більше не звершували нечистих жертв, руйнувати ж їх не велів, щоб не печалити зовсім еллінський народ. Те царське веління виконати прийшов у Газу один чоловік царевий на ім’я Іларій, взявши багатьох помічників та воїнів із Азоту й Аскалону, і, показавши газянам цареве писання, замкнув ідольські храми та запечатав їх, найперших трьох градоначальників смиривши в путах. Нечестиві ж, зібравши багато золота, принесли царевому чоловікові Іларію, просячи його, аби не зачиняв їм одного великого їхнього храму Марнасового, що посеред града стояв, з іншими ж храмами, як хоче, так хай чинить, Іларій-бо, полюбивши золото більше засХриста Бога, залишив їм Марнасів храм, найголовніший, вільним, інші ж, менші храми, замкнув, зруйнувавши в них ідолів. І пішов золотолюбець той, наче виконав уже наказ царський, насправді-бо на вигляд лише християнином був, а всередині еллінського невірства сповнений і помагав еллінам. Мали нечестиві собі великий Марнасів храм вільний, через інші, замкнені, храми не журилися й не переставали чинити пакості християнам. Тим часом трапилася річ чудесна, яка немало людей до святої віри привела. Жінка одна славна, донька одного з найголовніших громадян і знатного мужа дружина, котрого звали Єлія, вагітна була. Надійшов час народжувати — і не могла, і множилися болі її сильно. Наступного дня гірше їй було, на третій же день ще гірше, і багато баб-повитух і волхвів приводили, ніяк їй ті помогти не могли, і мучилася так сім днів. Чоловік її, і батько, і мати, і всі родичі у всі дні ті ненастанні жертви й молитви в храмі Марнасовому за неї зі сльозами звершували, допомоги від скверного бога свого просячи, проте не допомога, а гірша неміч і болю лютішого примноження були в тої, що народити не могла. І вже всі були у відчаї через неї, на муки такі дивлячися, і в самих боліло серце, плакали ж через неї і ридали, і кончини її сподівалися. Була ж серед них одна старенька християнка, вона побігла до церкви і з великими сльозами до Христа Бога за ту хвору жінку молилася. Побачивши ж її, яка плакала і припадала, святий єпископ Порфирій спитав про причину такого її плачу, і вона, впавши в ноги святителеві, розповіла йому все, що діялося, і просила його помолитися до людинолюбця Бога за ту, що люто страждала. Святитель же відіслав її знову до хворої, навчивши, що робити і говорити. Коли-бо прийшла старенька до дому того, зібрала всіх родичів хворої, і батьків, і чоловіка, і мовила до них: “Є тут один добрий і досвідчений лікар, він послав мене до вас, питаючи, що дасте йому, коли він зцілить хвору”. Це чувши, батьки сказали: “Якщо хоче, усі маєтки наші нехай візьме, лише щоб ми бачили живою і здоровою доньку нашу любу”. Так само і чоловік говорив, готовий все віддати за життя і здоров’я дружини своєї. Говорила до них старенька: “Піднесіть руки ваші вгору і підтвердіть слово присягою, що буде вірною обіцянка ваша, що не зневажите того лікаря”. Вони ж із ревністю і сльозами піднісши руки, говорили: “У всі дні життя нашого будемо рабами його, лише нехай зцілить єдину доньку нашу, без неї не можемо і живими бути, яке-бо нам буде життя і веселість без неї?” Це чуючи, стара виголосила велегласно над хворою: “Великий священник Порфирій говорить так: «Зцілює тебе Іісус Христос, Син Бога живого, віруй у Нього і живою будеш»”. І зразу жінка, застогнавши, випустила плід свій — і зменшився її біль. Усі ж, що там були, здивовано вигукнули: “Великий Бог християнський, великий священник його Порфирій!” Наступного ж дня батьки і муж жінки тої, і всі родичі прийшли до святого Порфирія, впали в ноги його, знамення Христового просячи. А святий огласив їх, звелів їм постити і приходити до святої церкви. І невдовзі охрестив їх і жінку, що народила, і дитинча народжене, його ж і ім’ям своїм нарік, Порфирієм, був-бо хлопчик. І було охрещених шістдесят чотири.

Збільшувалося ж стадо Христове, збільшувалася ж і ворожість ідолопоклонників, і день за днем гірше кривдили вірних, обтяжуючи їх ненастанними міського ділами, і, наче рабів, до всякої праці биттям і ранами примушували. Ще ж і на нивах та вертоградах пакостили, через те були вірні в утисках й убогості великій та не мали звідки звичних дати податків народних і царської данини. Те бачивши й не мігши терпіти кривди, яку невірні вірним завдавали, святитель Божий Порфирій пішов у Кесарію до блаженного Іоанна, митрополита свого, просячи його, щоб або від єпископства його звільнив, або пішов з ним до Царгорода просити царя, аби звелів зовсім зруйнувати ідольські храми та дикість еллінську вгамувати. Митрополит же Іоанн погодився швидше дорогу, хоч і в зимовий час, здолати, аніж блаженного Порфирія від єпископства звільнити, і, сівши в корабель, вирушили. Щасливе плавання мали, через десять днів дісталися острова, який Родос називається, у ньому ж чули про одного ченця, який самітно в пустельному місці жив, мужа святого і прозорливого на ім’я Прокопій, і пішли відвідати його. Він же, передбачивши прихід їхній і сан їхній святительський впізнавши, зустрів та вшанував їх, як же годиться таких архієреїв вшанувати. І, зрозумівши причину шляху їхнього, наставив їх, що мають робити в Царгороді, аби отримати бажане. “Ідіть, — казав, — спершу до святішого Іоанна Златоуста, і він допоможе вам доброю своєю радою. Хоч і не приходить нині сам у царські палати, бо гнівається на нього цариця, проте має собі приязного Амантія євнуха, кувикуларія цариці, мужа благочестивого і доброчинного, йому ж вас доручить, і клопотанням його отримаєте все: до цариці введе вас, і самі докладно розкажете про вашу скруту. Пророкуйте ж їй, що народить сина, який і царювати буде. А вона, те від вас почувши, зрадіє, вона-бо вагітна, ось уже дев’ять місяців, відколи зачала, і зробить вам все за бажанням вашим”. Святі ж єпископи Іоанн і Порфирій, таку настанову і повідомлення, наче вже саме бажане, отримавши, знову у плавання радісно вирушили і за наступні десять днів Візантії досягли. І так, як від преподобного Прокопія були навчені, спершу прийшли до патріарха, святішого Іоанна Златоуста. Він же прийняв їх із пошаною і любов’ю та, про причину приходу довідавшися, дав їм добру надію. І наступного дня, прикликавши кувикуларія цариці, євнуха Амантія , показав йому єпископів, що із Палестини прийшли, і доручив йому опіку над ними мати, щоб вони отримали в царя, чого просять. Євнух же, чуючи все, що святі єпископи докладно розповіли, яка вірним від нечестивих в Газі буває кривда, просльозився, сповнився божественної ревності і мовив: “Не сумуйте, отці святі. Господь Іісус Христос Сам захистить вірних рабів Своїх і від кривдників їх визволить. Моліться до Господа, я ж скажу цариці й покладаюся на Бога, що схилить її серце до милосердя, завтра ж і вас до неї заведу, розповісте своїми устами все, що хочете”. Коли це євнух з єпископом промовили, той пішов. Коли ж настав ранок, євнух Амантій, кувикуларій цариці, пославши, прикликав святителів Божих Іоанна і Порфирія до царських палат та ввів до цариці. Вона ж, побачивши святителів, почала говорити: “Благословіть, отці”. Вони ж поклонилися їй. Сиділа цариця на одрі золотому і говорила до них: “Пробачте мені, архієреї Божі, що не можу належну вам шани віддати, тяж маючи в лоні. Годилося б мені біля дверей святиню вашу зустріти, але просіть Господа за мене, щоб Його добротою змогла я народити дитину, яка в утробі моїй”. Святі отці дивувалися смиренню її, говорили: “Той, Хто благословив утробу Сарри, і Ревекки, і Єлизавети, Той нехай благословить і твою утробу і плід, який у ній носиться, нехай оживить”. Вона ж звеліла їм сісти, почала говорити: “Знаю, задля чого такий труд дороги підняли, усе-бо мені розповів Амантій, якщо ж хочете, говоріть і ви, щоб краще я знала, чого потребуєте”. І розповіли єпископи цариці декладн про все — що від ідолопоклонників християнам буває кривда, — і просили її подати допомогу покривдженим. Вона ж, послухавши мовлене, сказала: “Не журіться, отці святі, покладаюся-бо на Господа, Іісуса Христа, Сина Божого, що вмовлю царя виконати ваше прохання. Нині ж ідіть, спочиньте з дороги, бачу, що ви стомлені. І моліться до Бога за мене, щоб поміг моєму за вас до царя клопотанню”. Те сказавши до святих єпископів і золота досить на їжу давши, цариця відпустила їх у добрій надії. Коли ж цар до цариці прийшов, розповіла вона йому про палестинських єпископів, котрі приходили, і про причину приходу їхнього, і про всю кривду, яку чинили християнам ідолопоклонники. І просила його, щоб зруйнував у Газі ідольські храми. Цар же, те почувши, сказав, що важко щось зробити, кажучи: “Знаю місто те, що з великою ревністю служить ідолам, але потрібне є нам, бо багато данини звідти приймаємо. Коли-бо храми богів їхніх одразу зруйнуємо і скривдимо їх, то, настрашившись, розбіжаться, і спорожніє місто, і позбудемося таких данин. Чи не краще помалу смиряти їх: спершу забрати в них начальство міське, тоді храми їхні зачинити і заборонити приношення ідольських жертв. Вони ж, бачачи, що їх смиряють, можуть пізнати істину і до наших навернутися”. Це від царя почувши, цариця засмутилася вельми і, плачучи, сказала: “Сам Христос Господь допоможе рабам Своїм християнам, якщо ми їм допомогти не хочемо”. Цю бесіду царську чувши, кувикуларій Амантій розповів святим єпископам. Наступного дня прикликала цариця святих єпископів і сказала до них: “Говорила цареві про вас, і про всю скруту, і прохання ваше, але не хоче слухати, вважаючи за недоречне ображати ідолопоклонників газянських, проте не сумуйте. Бог бо хоче ненастанно нагадувати цареві, поки, почуючи, вчинить волю вашу”. Єпископи ж, вислухавши, поклонилися їй. Тоді святий Порфирій згадав пророчі слова святого Прокопія про царицю, сказав до неї: «Потрудися за нас, владичице, Христа ради. Він же за труд твій дасть тобі сина, який і воцариться перед твоїми очима, і довгі проживе літа у всякому благополуччі царському». Те почувши, цариця сповнилася веселості, і лицем просвітилася від радості, і мовила: “Моліться за мене, святі отці, щоб, як же кажете, народила я сина. І якщо те буде, обіцяю все, що хочете, виконати, не лише те, що просите, а й навіть те, чого не просите: з допомогою Христовою посеред Газького града церкву святу збудую. Ідіть-бо в мирі і чекайте, молячись за мене до людинолюбця Бога”.

Після того надійшов день народжувати цариці, і народила хлопчика, як же отці святі прорекли, і наречено було йому ім’я дідівське Феодосій. Батько-бо царя Аркадія Феодосій” був, що царював із Граціяном. Народився ж цей другий Феодосій у порфирі, що прознаменуванням було його царювання. І була радість велика цареві Аркадію й цілому царському градові. Цариця ж послала Амантія, кувикуларія свого, до святих отців Іоанна і Порфирія, кажучи: “Дякую Христові, що вашими святими молитвами подарував мені сина. І випросіть у Господа, отці святі, для новонародженого життя і многая літа і для мене, смиренної, здоров’я, щоб виконала те, що вам обіцяла”. Через сім днів прикликала цариця до себе святителів Божих Іоанна і Порфирія і зустріла їх у дверях ложниці своєї, несучи на руках новонароджене отроча. Схиливши перед ними голову свою, сказала: “Благословіть мене, отці, і сина мого, його ж мені дарував Бог вашими святими молитвами”. Й ознаменували її хресним знаменням, також і отроча, яке на руках вона тримала, і, сівши, бесідували багато з користю. Тоді сказала цариця: “Знаєте, отці, що надумала щодо вашого прохання зробити?” Святий же Порфирій відповів, кажучи: “Усе, що надумала, пані, від Бога надумала. Цієї бо ночі відкрито смиренню моєму у видінні таке: здавалося, що стою в Газі, у храмі ідольському Марнасовому, і твоє благочестя там стоїть. Подала мені Святе Євангеліє, кажучи: «Прийми і прочитай». Я ж, взявши, розгорнув і знайшов місце, де говорить Господь до Петра: «ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16:18). Ти ж, пані, відповідаючи, сказала мені: «Мир тобі, мужайся і кріпися». І через те я впевнений, що Син Божий вклав у серце твоє щодо нас раду добру, скажи-бо, владичице, що доброго замислила”. Цариця ж відповіла, кажучи: “Якщо Христос захоче, через декілька цих днів отроча сподобиться Хрещення святого. Ви ж ідіть і приготуйте згорток молитовний, у ньому ж напишіть усе. що хочете. І, коли будуть виносити немовля зі святого Хрещення, віддайте згорток тому, хто буде хрещеного нести на руках. Я ж навчу його, що маємо робити. І покладаюся на Сина Божого, що все влаштує добре за волею Своєю”. Вони ж. вийшовши, приготували молитовний згорток, написавши в ньому багато не лише про зруйнування ідолів, руйнування їхніх нечистих храмів, а й про звільнення вірних від діл і данини, і про міське керівництво, і щоб підмога царська далася святій християнській Церкві, яка була вельми бідна, і убога, і пригноблена, щоб давалося прогодування служителям її, — й іншого корисного і відрадного для скривджених та зубожілих християн написали і чекали дня того, коли царевого сина охрещено буде. Перед Хрещенням його проголошено було спершу, що царем буде, бо в порфирі народжений, і не пеленами насамперед, а порфирою повився. Коли царя нового до святого Хрещення несено було славно, весь град прикрашено було вельми і стіни золотом та сріблом блищали і весь народ найсвітліше і найдорожче вбрання одягнув. Ніс же нового царя до церкви, багряницею царською прикритого, на руках один муж знатний, дорогоцінним одягом виблискуючи, багато ж князів і бояр самі перед ними йшли, інші ж ішли за ними, навколо ж воїнство, несучи золотосяйну броню і зброю, ішло — і було видно всю славу царську, і красу, і велич, що сказав Порфирій святий: “Якщо така слава царя земного, тимчасового, то яка є слава Царя Небесного, вічного”. Коли внесено ж було нового царя до церкви, стали обидва святі єпископи біля дверей церковних, тримали приготований згорток. І після звершення святого Хрещення, коли виходили всі з новонародженим царем із церкви, святі єпископи виголосили: “Просимо твого благочестя, новий царю, прийми прохання наше і на початку свого царювання покажи, що ти милостивий”. Те кажучи, святі отці поклали згорток на дитину. Муж, що ніс його, став і, взявши згорток той, звелів мовчати і, розгорнувши, прочитав, щоби всі чули, — так-бо цариця його навчила. І, коли прочитав частину згортка, знову загорнув його та, підклавши правицю під голову дитині, трохи підняв, наче на знак згоди, і виголосиі: “Велить його царська величність, щоби все, що тут написане, здійснилося обов’язково, бо це перший його царський наказ і ніяк не може змінитися”. Усі ж, що бачили й чули це, дивувалися і поклонилися, благословляючи і “многая літа” бажаючи новому цареві, що з милосердя починає своє царювання. Славили ж царя Аркадія і благословенним від Бога називали, що сподобився мати сина-царя, котрий йому співцарює і вже веління свої дає на добрі такі діла. І сповіщено було зразу про те царицю. Вона ж, радості сповнившись, поклонилася Богові, віддаючи вдячність. Тоді, коли вносили новоохрещене немовля-царя в царські палати, вийшла мати назустріч йому і, взявши на руки свої, по-материнськи поцілувала його. І, принісши до чоловіка свого, царя Аркадія, привітала його, кажучи: “Блаженний ти, пане мій, бо бачать очі твої у житті своєму царя, що із чресл твоїх вийшов”. Цар же Аркадій, це чуючи, радів вельми. А цариця, бачивши його світлого, веселого, сказала: “Коли Ваша воля, пане, хай довідаємося, що написано у згортку цьому, якого першим новому цареві, синові нашому, було подано, щоб обов’язково наказ його перший про все, що тут написане, було виконано”. І звелів цар читати згорток. Коли ж прочитав, сказав цар: “Тяжке направду це прохання, але важча відмова, бо перший це наказ сина нашого, і недобре змінювати його”. Сказала цариця: “Не лише веління синового першого не добре змінювати, а й прохання святих мужів, які народження сина мені провістили, зневажити погано”. І зразу Аркадій-цар звелів царськими утвердити грамотами все те, що в молитовному згортку єпископи палестинські написали. Коли було приготовано грамоти, від імені обох царів, Аркадія і Феодосія, написані, прикликала цариця архієреїв Божих Іоанна і Порфирія та показала їм ті грамоти, чи годяться. І вони їх затвердили та поклонилися, дякуючи їй за таке милостиве і розсудливе її старання. Просили, щоби був посланий від царів муж один, вірніший від першого, до Гази, аби привести до виконання царське веління. І віднайдено було на те чоловіка благовірного, який боявся Бога, на ім’я Кінегій. Йому було доручено від царів іти до Гази та влаштувати все добре і вірно за велінням. Дала ж цариця святому Порфирієві досить золота на спорудження кам’яної посеред міста Гази церкви, також і на будівництво притулку для подорожніх, і ще обіцяла дати, скільки буде потрібно, на зведення церкви. А осібно обом дала дари, і посуд церковний для кесарійської та газської церков, золотий і срібний, і золото на дорогу. Також і цар, дарами вшанувавши і грошей достатньо давши на дорогу єпископам святим, відпустив їх з миром. Вони ж цілували патріарха, святішого Іоанна Златоуста, і відплили собі, а після них царський муж Кінегій, якому ж царські веління доручено було, вирушив у дорогу.

Коли ж наближалися до острова Родійського, святі отці Іоанн і Порфирій просили кермувальника пристати до берега, щоб, вийшовши, змогти привітати преподобного Прокопія відлюдника. Кермувальник же не хотів, кажучи, що вітер незручний. І зовсім не послухав святителів Христових: був-бо потаєним аріанином і ненавидів правовірних тих єпископів. І, коли минули той острів, одразу в морі почалася буря і хвилі, і були всі в страху великому, боячись потоплення. Було ж так цілий день і цілу ніч. Коли ж сходила зоря ранкова, святий Порфирій задрімав трохи і бачив преподобного Прокопія, який казав до нього: “Кермувальника переконайте відмовитися від єресі аріанської та проклясти її і огласіть його до Хрещення — і одразу хвилі ті страшні зупиняться”. Прокинувся ж святий Порфирій, розповів усе блаженному Іоанну митрополиту та іншим, що з ним були. І, прикликавши кермувальника, сказав йому: “Коли хочеш, щоб був врятований від потоплення крабель твій і всі ми, а найбільше душа твоя щоб врятувалася від вічної погибелі, то відмовся від зловір’я свого — єресі аріанської — і приєднайся до кафоличної віри”. Кермувальник же здивувався, як святі єпископи довідалися таємницю, про яку ніхто не знав, і сказав до них: “Через те що відкрив вам Бог таємницю серця мого, тому відмовляюся від Арієвого мудрування і вірую, як же і ви віруєте, упевніть мене краще у святій вірі”. Коли так кермувальник сказав, одразу зупинилася буря і стало тихо на морі. А святий, повчивши кермувальника із Божественного Писання й утвердивши у правовір’ї, огласив його і охрестив. Пливли ж далі щасливо, пристали в місті Маюмі, що лежало від Гази за двадцять стадій, і пішли землею до Газького града. Довідалися ж вірні про прихід їхній, вийшли назустріч їм із псалмами та співами, хрест святий несучи перед собою, і з великою веселістю і торжеством ввели у град Божих архієреїв. Ідолопоклонники ж, побачивши те, гнівалися дуже, скреготали зубами своїми, але не насмілювалися нічого їм робити: вже-бо чули, як єпископи християнські з почестями в царя були прийняті і що йде до них царський наказ із силою великою, аби смирити дикунство еллінське і зруйнувати капища богів їхніх. Християни ж ішли з чесним хрестом і зі своїми архиєієреями, наблизилися до ідола Венери — був же то образ жінки, оголеної зовсім безсоромно, і велику честь ідолу тому творили газяни, а найбільше жінки, свічки запалюючи і пахучими кадилами кадячи, — біс-бо в ідолі тому жив, багатьох зваблював у сонних примарах, переконуючи дівчат чи жінок до нечистого шлюбу. Із того ідола, що на площі високо стояв, коли наблизилися християни, зразу утік біс, скинувши ідола на землю. Ідол же, впавши додолу, розбився на багато частин, бо мармуровий був, й убив двох людей невірних, що там стояли, сміялися, насміхаючися з християнського співу. Те чудо бачивши, багато еллінів увірували в Христа і приєдналися до християнства, ішли до святої церкви і Хрещення святого просили, було ж їх тридцять два мужі і сім жінок. І була радість для вірних подвійна — через щасливий прихід пастирів їхніх і через спасіння душ людських. Пробув же блаженний Іоанн митрополит у Газі два дні, пішов до Кесарії, проводжали ж його християни далеко. А через декілька днів прийшов у Газу царевий муж, вищезгаданий Кінегій, котрий мав зі собою багатьох сановників і воєводу з воїнською силою, і настрашилися елліни вельми, деякі навіть утекли із міста. Наступного дня, зібравши всіх градоначальників і весь люд, показав їм царський наказ, на зруйнування ідольських храмів і на розбивання ідолів виданий. І, коли всі почули прочитане, підняв народ нечестивих голоси свої, почали плакати і ридати. Того терпіти не мігши, Кінегій дав знак воїнам — і вони кинулися на них, почали бити та розігнали зібрання нечестивих. Християни ж радістю великою веселилися, дякуючи царям, багатьма похвалами прославляючи їх. Тоді з воїнством кинулися і побігли на ідольські храми та почали з шумом великим їх руйнувати. Було ж у граді відомих ідольських капищ вісім: сонця, Венери, Аполоона, Прозерпіни. Гекати, Єрона, Фортуни і Марса, що був від усіх більший і серед нечестивих найшанованіший. Ще й інших було незчисленно ідолів — по торжищах і майданах, по різних спорудах і стінах міських, і навколо міста на шляхах, і вертоградах, і нивах. І за десять днів всіх тих ідолів християни розбили і храми скверні ідольські зруйнували, окрім Марнасового, великого і прекрасного храму. Про нього ж багато говорили, щоб не руйнувати його, а, очистивши від скверн ідольських, освятити на церкву Божу. І, коли багато хто так хотів і радив, Порфирій святий молився до Бога, від Нього вказівки про те просячи. І, коли звершували в церкві святій службу, дитина мала з народу скрикнула: “Хай буде спалено і зруйновано храм Марнаса, бо великою кров’ю людей, на жертву бісам заколених, осквернений був. І основи його із землі викопані і розкидані нехай будуть, а на тому місці новий храм Божественний хай буде споруджено”. Мала ж та дитина сім років, і думали клірики, що мати навчила говорити так, і, взявши хлопчика, почали страшити, наче бити хотіли, щоб сказав, хто навчив його це говорити. Дитина ж почала говорити по-грецьки, те саме кажучи, — аби спалений і зруйнований був храм Марнаса. Пізнали, що від Духа Святого говорить: семилітній-бо був хоч і не навчений, проте грецькою промовляв добре. Повіривши словам хлопця, спалили і зруйнували прекрасне Марнасове капище аж до фундаменту, який, викопавши із землі, розкидали по майданах і шляхах, щоби всі його топтали. Ридали через те нечестиві вельми. Тоді по всіх домах і замкнених хатах еллінських воїни ходили, збирали схованих ідолів — і, багато їх зібравши, склали в скирти і вогнем великим запалили. Так в еллінському місті було ідолослужіння викорінено. Кінегій же, смиривши добре градоначальників нечестивих і за кривду, яку християни від них мали, помстившись, повернувся до царів. Частину ж воїнства, на прохання святителя, залишив у місті, щоби ідолопоклонники знову не підняли свій ріг на християн. Після цього святитель Христовий на місці, де Марнасове було капище, заснував церкву хрестоподібно, її ж зображення цариця Євдоксія на хартії намальоване прислала, і тридцять стовпів мармурових, серед них два, наче смарагди, мали виблискувати. І за п’ять років звели церкву краси незрівнянної, кращу за попередній Марнасовий храм. Її освятивши, архиєієрей Божий Божественну звершив службу, дяку велику воздаючи Христу Господу, що на тому місці, на якому раніше нечисті криваві жертви приносили несправжнім богам, почала приноситися безкровна пречиста жертва істинному Богові. Спорудили і притулок для подорожніх за золото, яке від благочестивої цариці отримали, і давали перепочинок подорожнім й убогих годували. Пасли ж стадо Христове словом Божим, і збільшувалося число вірних щодня: багато хто із еллінського блуду, залишаючи ідольське нечестя, навертався до Христа Бога. Інші ж елліни з’їдалися гнівом і заздрістю, бачачи християнство, що красно квітнуло і примножувалося, еллінство ж в’януло і зменшувалося. І ще один раз спробували насмілитися злістю своєю на святого пастиря і на стадо його.

Була ж колись суперечка економа церковного з одним ідолопоклонником, знатним громадянином, йому ж ім’я Сампсихій, про одну річ, яка до церковних володінь належала. Зчинилася сварка і галас з обох боків, збіглися вірні та невірні, помагали кожен своєму. Вірні — економові, невірні ж — Сампсихію. Але тому, що більше невірних було, перемагали вони вірних і підняли боротьбу, схопили палиці і зброю й убили з вірних семеро людей. Багатьох сильно поранили, потім кинулися з безчинним галасом і шумом, побігли у двір єпископа, хотіли убити Порфирія святого. Він же, довідавшись, сказав диякону Марку: “Втікаймо, брате, і сховаймося швидко, доки мине гнів Господній”. І, перелізши через стіну на інший бік двору, побігли і сховалися в одної дівчини вбогої на ім’я Салафі. що була еллінкою невір’ям, осиротіла після смерті батьків, мала ж бабусю свою, котра на одрі хвороби лежала, їй же служила, годуючи її з праці рук своїх. Та дівчина сховала в себе єпископа святого і диякона його, їжу і пиття давала їм. І перебував у неї святий Порфирій день той, і ніч, і наступний день цілий. Наступної ночі, коли затихли гамір і бентега, прийшов святий із Марком до свого дому і побачив, що все розграбоване, і блаженного Варуха, котрий лежав зранений і ледь дихав. І про все те християни, пославши скоро до Кесарії, сповістили анфіпата. Той же послав воїнство, взяв усіх тих, від кого піднялася та бентега й убивство. І одних покарав смертю, а інших, побивши жорстоко, відпустив живими. І з того часу замовкли зовсім нечестиві. І прожив святитель Христовий Порфирій подальший час життя свого в мирі і тиші добрій. Вищезгаданій же дівчині Салафі, у якої ж від рук убивць сховався, віддячив, просвітивши її святим Хрещенням. І хвору стареньку її зцілив і охрестив, і дав їм із церковних володінь на прогодування. Хотів видати Салатію заміж, але вона захотіла більше уневіститися Христові, через що святий вельми возвеселився духом, освятив її на служіння Христові і до лику святих дів приєднав. Вона й угодила Богові до кінця життя свого, зберігши непорочно дівство своє у пості і молитвах, за сприяння богоприємних молитов угодника Божого Порфирія, котрий ненастанно до Бога за стадо своє удень і вночі підносив молитви. Робив і чудеса Христовий святитель. Трьох хлопців, що в криницю впали, молитвою своєю живими і цілими зберіг. Жінку одну, яка єресі манихейської дотримувалася, хитрості бісівської і вигадок єретичних сповнена була, правовір’я вельми ображала і багатьох на злочестя своє зваблювала, молитвою умертвив. Вона, раптом упавши, відійшла. Й іншого багато на славу Божу зробив святий Порфирій. Пас же Церкву Христову двадцять чотири роки, й одинадцять місяців, і вісім днів, потім відійшов до начальника пастирів — Іісуса Христа, Сина Божого, Архієрея великого. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання