Святитель Сильвестр (Ольшевський), архієпископ Омський

Місяця лютого на 25-й день.

Священносповідник Сильвестр народився 1 червня 1860 року в селі Косівка Сквирського повіту Київської губернії в сім’ї диякона Льва Ольшевського, а при хрещенні його нарекли Юстином.

Коли настав час, батьки відправили Юстина до Київської Духовної семінарії, де він привернув до себе увагу начальства старанністю до богословських наук, доброю вдачею, молитовною налаштованістю душі, і юнака рекомендували в читці до знаменитого богослова-догматиста, професора академії архімандрита Сильвестра (Малеванського), згодом єпископа Канівського, вікарія Київської єпархії та ректора Духовної академії. Архімандрит Сильвестр мав слабкий зір, і в обов’язки читця входило читання йому вголос творів богословського характеру. Іустин був у цей час, як він сам якось висловився, “очима і пером” вченого-богослова і ченця-подвижника. За найближчої технічної допомоги Юстина Ольшевського архімандритом Сильвестром було написано перші два томи з п’ятитомної праці “Догматичне богослов’я”.

Спільна праця протягом тривалого часу поріднила учня і вчителя, встановила між ними міцний зв’язок, який залишився незмінним до самої блаженної кончини єпископа Сильвестра. Великий виховний вплив справив на юнака і подвижницький спосіб його життя. Архімандрит Сильвестр мав твердий, рішучий, але надзвичайно добрий характер і проводив життя аскета-подвижника та науковця-трудолюбця, вирізнявся милосердям, і якщо в нього з’являлися якісь матеріальні засоби, то він їх завжди роздавав незаможним. Після смерті він не залишив жодних статків, а наявні мізерні кошти і пенсію заповідав вжити на своє поховання і поминання та роздати жебракам.

Щаслива близькість Юстина Ольшевського до такого подвижника, яким був архімандрит Сильвестр, сприяла виробленню й поглибленню його власного релігійно-морального світогляду, допомогла йому уникнути юнацьких блукань і надалі йти вузьким, але твердим шляхом – спершу православного місіонера, потім священика, а згодом і архіпастиря.

У 1883 році Іустин закінчив Духовну семінарію. Того ж року архімандрит Сильвестр рекомендував обдарованого, працьовитого і високонастроєного юнака до вступу до Київської Духовної академії, яку той закінчив у числі перших кандидатів у 1887 році, впродовж усього часу навчання користуючись духовним і науковим заступництвом владики Сильвестра.

Іншою обставиною, що визначила подальші заняття Юстина, стало близьке знайомство з різними раціоналістичними і містичними сектами. Під час навчання в семінарії та академії він усі канікули проводив у своїй родині, у селі, де служив його батько. Село і весь район були заполонені штундистами. Молодий богослов зацікавився цією, тоді ще новою, сектою і, навчаючись в академії, почав уважно досліджувати світогляд сектантів, їхній побут, для того, щоб знати, яким чином може успішно впливати на них православний місіонер.

Бачачи, з якою швидкістю поширюються різні секти і сектантські вчення, Іустин Ольшевський прийняв рішення відразу ж після закінчення академії присвятити себе служінню місіонерській справі. 27 жовтня 1887 року його призначили вчителем церковнопарафіяльної школи в селі Липівка Київського повіту; 15 січня 1888 року – перевели викладачем Закону Божого у двокласне міністерське училище в містечку Шпола того самого повіту, одного з найбідніших у губернії, майже цілком зараженого штундизмом.

Ґрунтовно ознайомившись із вченням секти, Юстин Львович дійшов думки, що діяльність світського місіонера може принести більше плодів, ніж місіонера з духовенства. Він письмово виклав свої міркування з цього приводу в доповідній записці митрополиту Київському Платону (Городецькому).

Міркування і доводи, викладені в записці, були повністю прийняті, і 7 березня 1889 року Юстина Львовича призначили місіонером Київської єпархії і затвердили вчителем церковно-парафіяльної школи Київського Свято-Володимирського Братства. Для того часу призначення єпархіальним місіонером особи світського звання було великою рідкістю, траплялися лише поодинокі випадки, подібні до місіонерського служіння Костянтина Голубєва в Саратовській єпархії, – зазвичай це було пов’язано з видатними якостями самого місіонера.

У результаті практичної діяльності Юстина Ольшевського на терені просвітництва сектантів і викриття їхніх лжевчень з’явилася його праця під заголовком “Викриття штунди в біблійних текстах”. Цю працю багаторазово згодом перевидавали, і вона стала найціннішим посібником для місіонерів і пастирів.

У 80-90-х роках ХIХ століття в багатьох єпархіях стрімко множилися секти, не становила винятку і Полтавська єпархія; сюди в цей час був призначений єпископом видатний церковний діяч і подвижник преосвященний Іларіон (Юшенов). Під час перебування своїм намісником Києво-Печерської Лаври преосвященний Іларіон познайомився зі студентом академії Юстином Ольшевським. Останній, тяжіючи до чернечого способу життя, часто відвідував Лавру, її святині, чернечу братію та її благочестивого намісника.

Ставши Полтавським єпископом, преосвященний Іларіон 1890 року запросив Юстина Львовича викладати загальну  громадянську історію в Полтавській Духовній семінарії, а також виконувати послух єпархіального місіонера. З цього часу його більш ніж двадцятирічна місіонерська діяльність була пов’язана з Полтавською єпархією.

Будучи місіонером і спілкуючись із найширшими верствами народу, Юстин Львович набув досвіду, який не завжди буває у парафіяльного священика. Його слухачами були і непохитні у вірі православні, і ті, хто вагається у своїх переконаннях, і ті, хто зовсім відпав від віри, і розкольники, які називають себе старообрядцями, і сектанти, і навіть нечисленні ще на той час толстовці. Свої спостереження, міркування і пропозиції, що стосуються сектантського руху і його небезпеки для православ’я, Юстин Львович виклав у розлогій доповіді під назвою “Завдання нашої протисектантської місії”, яку він прочитав на публічному засіданні Полтавського Комітету Місіонерського Товариства. Маючи чудову богословську підготовку, а також великий досвід роботи з сектантами, він вичерпно обґрунтував причини виникнення сектантського руху в своїй державі, причини його успіху, а також вказав заходи щодо подолання цього згубного явища.

Відомий місіонер і чиновник особливих доручень при Святійшому Синоді В.М. Скворцов, згадуючи згодом про час, коли йому разом з Юстином Львовичем довелося починати місіонерську справу в Київській і Полтавській єпархіях, писав: “Ми з Юстином Львовичем Ольшевським є передовими за часом діяльності місіонерами. Я в Києві дещо раніше виступив на непроторену місіонерську стежку, Юстин Львович – трохи пізніше. Він перший з учених – кандидатів Духовної академії – взяв на себе наукову розробку штундизму, і його праці зберігають свою свіжість і високу цінність і в даний час. Його записка про місіонерство… надрукована в “Посібнику для сільських пастирів”, відкриває собою еру в історії нашої внутрішньої місії.

До того часу вважали, що місіонерами могли бути лише особи, наділені священним саном. І в цей час ми з Юстином Львовичем виступили на непроторену дорогу. Тоді не було чітко й точно виражене вчення штундистів, доводилося йти навпомацки, самим прокладати шлях… Самому ходити в збори штундистів і тут на досвіді переконатися, що отриманими в академії знаннями не завжди можна успішно відбити нападки штундистів. Вони мислять і тлумачать слово Боже інакше, ніж ми, і для успіху місії серед них потрібні особливі прийоми. Для досягнення своїх цілей і приниження духовенства вони не гребують жодними засобами. Ось один із багатьох прикладів. Наприкінці бесіди штундист звертається до отця благочинного з проханням написати парафіяльному священикові – витлумачити їм сімнадцяту главу Послання до римлян. Благочинний задовольнив прохання. Треба було бачити радість штундистів, коли вони отримали для передачі записку про тлумачення неіснуючого розділу.

Багато причин появи та розвитку штунди. Однією з них є нехтування духовенства до свого високого служіння. “Нам, сплячим”, ворог вселяв пажитниці, і вони утвердилися й розрослися за рахунок православних. У перші роки моєї місіонерської практики довелося мати неприємну справу з фактом приховування штунди. До Києва почали доходити чутки, що у вельми населеному містечку Богуславі неблагополучно, що сильний штундистський рух захоплює православне населення. На запит єпархіального начальства місцевий отець протоієрей відповів, що там лише два штундисти. Коли я поїхав туди, то виявилося, що їх там двісті і дві третини парафії вагаються.

І ось у цю пору виступив на місіонерський терені Юстин Львович Ольшевський і почав друкувати в “Керівництві для сільських пастирів” своє “Викриття штундизму в біблійних текстах”.

Ці місіонерські записки тоді звернули увагу всіх зацікавлених у боротьбі зі штундою. Тепер ця книжка вийшла другим виданням і, як написана особою, що стояла біля живої справи, зберігає повну цінність і нині”.

Спостерігаючи сектантський рух і його розвиток у державі та серед народу, Юстин Львович побачив масштаб і значення тієї загрози, яка нависла з боку сектантства над  народом і над самим існуванням держави.

У публічній промові, викриваючи штундистські помилки, Іустин Львович сказав: “Усім видно і відомо, що ті зі слов’янських народів, які незмінно вірні залишилися Православ’ю, якими є росіяни, чорногорці, серби, болгари, Господь благословив державною самостійністю і всяким благополуччям. Навпаки, решта слов’ян (чехи, поляки, хорвати) втратили Православ’я, але водночас втратили й державну самостійність, мусили підкоритися і тепер підкоряються впливу та владі чужих народів, саме німців, для яких чуже і навіть неприємне благополуччя слов’ян. Колись жили слов’яни на берегах Балтійського і Німецького морів, але і їх тепер уже немає: разом із втратою Православ’я вони втратили і саме існування своє. Таким чином у долях слов’янських народів Господь ясно показав, що тільки за вірності Православ’ю слов’янам забезпечено державне благополуччя, і що з втратою Православ’я слов’янам загрожує покарання Боже у вигляді втрати державної самостійності…

І ось… у цей час серед нас перебувають люди, які без жалю, зі зловтіхою міняють отриману від предків святу православну віру на віру, чужу нам, вигадану німцями нещодавно, відому під ім’ям штунди і баптизму… Ці люди промотують отриману від предків дорогу спадщину – святу віру, промотують на користь, на радість, на потіху нашим зовнішнім і внутрішнім ворогам… Що може бути сумнішим за це?

Тепер ви бачите, що ці відступники, штунда різних найменувань, суть зрадники і вороги святої Церкви, зрадники і вороги держави, зрадники і вороги всього слов’янства. Тому на всіх нас, слов’янських синах Православної Церкви і держави, лежить прямий обов’язок боротися з ворогом – штундою. До боротьби закликає нас обов’язок віри, обов’язок громадянський і потужне слово нашого Государя. Тому об’єднаними зусиллями будемо поборювати ворога: хто словесним умовлянням і напоумленням тих, хто помиляється, хто огорожею своїх ближніх і дальніх від проникнення до них сектантської зарази, хто шляхом прямого припинення сектантських дій за допомогою законних заходів. Будемо вірити, що в цій святій справі допоможе нам Сам Господь!”

Іустин Львович цілком усвідомлював, наскільки велика відповідальність лежить на православному  народі перед народами, які хоч і входять у єдину з ним державу, але ще не є просвіченими спасительною Христовою вірою. Виступаючи з доповіддю на загальних зборах Полтавського Місіонерського Товариства, Юстин Львович сказав: “Хто щиро відданий і любить свою православну віру, той не повинен залишатися байдужим, побачивши цілі області та племена, які входять до складу нашої великої вітчизни і досі залишаються в язичництві, – в міру своїх сил він повинен сприяти у наверненні їх до Христа. Навчання є найбільшим проявом християнської любові і милосердя до ближнього. “Просвітити народи, що сидять у темряві і сіні смертної, вірою в Ісуса Христа є високе призначення народу Русьського; племена інородні віддані йому Провидінням для того, щоб він передав їм той самий дар Божий (святу віру), який самому йому передано від народу, який випереджав нас у Царстві Божому”, – справедливо говорить один знаменитий наш місіонер – архімандрит Макарій (Глухарьов)*.

Але місіонерство наше, крім значення релігійного, має надзвичайно велике значення і державне. “До складу великого царства входить багато різних племен і народностей – магометан і язичників; історичні долі нашої вітчизни й останнім часом складаються так, що руське панування просувається дедалі далі й далі в глибину Азії, підпорядковуючи собі дедалі нові й нові іновірні племена та народності. Але стоїть істотна потреба зв’язати внутрішнім чином ці племена з  державою і народом, зробити їх своїми для нас. І ось багатовіковий досвід нашої ж власної історії непорушно свідчить, що залучення інородців до  громадянськості відбувається найвірніше й найуспішніше через навернення їх до християнства; свята віра Христова могутніше за всякі інші засоби пом’якшує та змінює їхні поняття, вдачу та спосіб життя і зближує їх з  народом”. Для культурного розвитку й органічного злиття з нами в одне політичне тіло необхідне насадження серед них православного християнства. У нас відбувається, таким чином, якраз протилежне тому, що називають на Заході “культурною боротьбою”; у нас православне місіонерство є, таким чином, діяльністю не тільки на славу імені Христового, а й водночас – на користь і благо держави. О, якби це переконання стало надбанням усього православного суспільства!”

Як досвідченого місіонера, який прекрасно зарекомендував себе, Іустина Львовича направили на 2-й місіонерський з’їзд, що проходив у червні 1891 року в Москві.

Виконуючи послух єпархіального місіонера, Іустин Львович постійно відряджався в села Полтавської єпархії, де парафіяльні священики не могли впоратися зі зростаючим сектантським рухом. У січні 1892 року він побував у місіонерських відрядженнях у селах Геркльов і Єреміївка Золотоніського повіту. Єпархіальне начальство визнало, що місіонерські доручення ним були виконані з великим успіхом.

Побачивши в особі Іустина Львовича такого ревного трудівника, єпископ Полтавський Іларіон запропонував йому прийняти сан пресвітера. Іустин Львович погодився з пропозицією преосвященного, але з умовою, що йому буде дозволено посвяту в сущому стані, тобто неодруженим. На запит преосвященного Святіший Синод дав свій дозвіл, і 2 лютого 1892 року, на свято Стрітення Господнього, преосвященний Іларіон, єпископ Полтавський, під час звершення Божественної літургії у Свято-Троїцькій семінарській церкві висвятив місіонера на священика до полтавського кафедрального Успенського собору.

Згодом у звіті про багаторічну місіонерську діяльність отця Юстина “Полтавські єпархіальні відомості” писали, що коли отець Юстин прийняв священний сан у сущому стані, то “одразу ж повів життя істинного ченця в миру; цей великий життєвий крок його зустрівся духовенством із деякою недовірою. Але йшли роки, і ця недовіра змінилася почуттям безмежної поваги. Стало зрозуміло, що отець Іустин являє у своїй особі пастиря високого християнського душевного настрою і світогляду, пастиря виняткової сили волі і характеру. Звідси починається його величезний духовний вплив на пастирство єпархії, якому він світив моральним світлом свого християнського житія. Місіонерська діяльність отця Іустина ще більше зближувала його з духовенством у трудах на ниві Божій, зміцнюючи чисто пастирські зв’язки з ним”.

Для полтавської пастви і духовенства виявилася особливо значущою і багатоцінною діяльність отця Юстина з організації богословських читань для інтелігенції та його особиста в них участь. Прочитані на цих читаннях лекції склали глибоко змістовну книгу під назвою “У вірі чи ви?”. Пам’ятником просвітницької діяльності отця Юстина в Полтаві стало створене за його ініціативою “Братство законовчителів і педагогів на пам’ять отця Іоанна Кронштадтського”, яким він керував протягом багатьох років. З його ініціативи та за його участі було видано Переяславський Полтавський Патерик, а також його власні праці: “Викриття штундизму в біблійних текстах”, “Боротьба зі штундою” (на прохання Київської духовної консисторії це видання було розіслано на всі парафії Київської єпархії), “Місіонерська програма Закону Божого”, яку схвалив 3-ій Всеруський місіонерський з’їзд та ухвалило до виконання перше надзвичайне зібрання Учительської ради при Святійшому Синоді.

7 грудня 1893 року за плідну місіонерську працю отцю Іустину було висловлено подяку з внесенням у формуляр від єпархіального архієрея.

1 квітня 1894 року отець Іустин був переміщений на кафедру гомілетики, літургіки і практичного керівництва для пастирів Полтавської Духовної семінарії. 3 вересня єпископ Полтавський висловив подяку отцю Іустину за його ревні труди з керівництва священиків у боротьбі зі штундою; 15 жовтня 1896 року його призначили єпархіальним наглядачем церковних шкіл Полтавської єпархії.

Отець Іустин був істинним нестяжателем і, не маючи нічого з майна, проводив життя суворо чернече; він жив у скромній келії при монастирському готелі, весь свій час віддаючи молитві, читанню слова Божого, об’їздам єпархії, керівництву ввірених йому шкіл і численним місіонерським бесідам. Літні канікули отець Іустин присвячував сугубому молитовному подвигу і паломництву на Святу Землю або в русьські обителі, але коли на час канікул випадали місіонерські з’їзди, він брав у них діяльну участь. Усі  місцеві місіонерські та церковно-шкільні з’їзди мали його своїм учасником. У цей час ним було видано програму місіонерських додаткових уроків із Закону Божого, яка стала першим посібником для законовчителів-місіонерів.

Особливе ставлення мав отець Юстин до школи та дітей. За зовнішнім своїм становищем він не був ченцем, і дехто, не знаючи його добре, запитував про його сім’ю і дітей. Таким він незмінно відповідав, що налічує у себе до п’ятдесяти тисяч богоданних йому дітей. Для шкільного персоналу він був безпосереднім начальником, але його ніхто не боявся як начальника. Відвідування ним школи ніколи не сприймалося вчителями як ревізія їхньої діяльності – його зустрічали, як найдорожчого гостя. Вчителі його візити сприймали як довгоочікувану нагороду за їхню важку працю. Він приносив у школу багатство знань, якими поспішав поділитися, багатство особистого досвіду і високого духовного настрою. Не тільки вчителі, а й діти з трепетом і нетерпінням чекали на приїзд отця Юстина.

Пробувши весь день у школі, він разом з учнями та учнями вислуховував вечірні молитви. Після молитов усі брали благословення, але ніхто не розходився, нікому не хотілося йти. Усі ніби очікували чогось. І тут лунав боязкий голос якоїсь учениці: “Отче Юстине, розкажіть нам що-небудь! Будь ласка!” Усі приєднувалися до прохання, отець Іустин сідав, і всі швидко й безшумно розсаджувалися навколо нього. І батюшка починав розповідь про Святу Землю, про Почаївську Лавру, про Соловецький монастир, про Оптину пустелю, про монастир Валаамський, про святителя Феофана Затворника, про преподобного Серафима Саровського, про преподобного Амвросія Оптинського, про святого праведного Іоанна Кронштадтського, якого він знав особисто і з яким йому пощастило звершувати Божественну літургію, і про багатьох інших святих і подвижників. Так за глибоко повчальними і повчальними розповідями час непомітно наближався до півночі, і батюшка вже сам нагадував, що дітям пора спати.

Отець Іустин ревно намагався виховувати в собі християнина за прикладом минулих і йому сучасних подвижників, усі це відчували, і тому таким значним був його моральний вплив на учнів. Після його відвідин вони сповнювалися сили і прагнення стати кращими, бути стараннішими і уважнішими до молитви, до свого внутрішнього світу, до своєї справи і до своїх вчинків.

В адресі, піднесеній отцю Іустину до 15-річчя його церковно-шкільної роботи, його діяльність була охарактеризована так: “По градах і селах, по далеких і глухих околицях нашої єпархії Ви розносили палкий заклик до дружної праці та, прояснюючи у свідомості духовенства священну місію нашої школи, Ви непомітно вкладали перші цеглини у фундаменти тих шкільних будівель, мережею яких із такою разючою швидкістю вкрилася наша Полтавська єпархія. Але ще більш яскраво і опукло виступають Ваші великі заслуги у справі творення духовної сутності, духовної серцевини нашої шкільної справи. З багатої скарбниці своєї душі Ви щедро вливали в нашу школу живі потоки запашної молитви й того побожного духу церковності, що невіддільний і невіддільний від Вашої особистості. І такий Ваш глибокий духовний вплив відобразився на всьому внутрішньому і зовнішньому складі буття нашої школи. Як від центру до своїх периферій, від Вашої особистості широко поширювалися промені Вашого душевного настрою і світогляду. І ці промені яскраво світили роботі і в просторих приміщеннях міських шкіл, і в убогих хатах шкіл грамоти. Під незримою дією цієї духовної життєдайної сили зростала і міцніла наша школа, зберігаючи непохитну вірність тій священній ідеї, що закладена в основу її буття…

З дивовижною душевною чуйністю, з незмінною чуйністю і глибоким проникненням, завжди і всюди Ви йшли назустріч питанням та інтересам нашої шкільної справи, разом з нами переживаючи і її радості, і її скорботи. Ваше дбайливе, любовне ставлення до шкільних працівників так часто піднімало в них енергію, пробуджувало святі пориви й обігрівало часом іншу змерзлу душу…”

Доповнюючи цю характеристику, “Полтавские епархиальные ведомости” писали про місіонера-подвижника: “Як людина високого релігійного настрою, що кинулася до панування істинної свободи духу, отець Юстин і в практичній діяльності своїй залишився абсолютно далеким від холодного, бездушного формалізму.

Чарівна простота звернення, щирість, сердечна чуйність – ось основні риси його службових стосунків. Якщо отцю Юстину доводилося стикатися з опущеннями і з явним недбальством до шкільної справи, він не вмів піднімати голос, але м’який делікатний докір у його устах майже завжди швидше досягав мети, ніж грізні окрики і доноси. Мірилом для оцінювання особистості церковно-шкільного працівника для отця Іустина було насамперед щире захоплення і відданість церковно-шкільній справі: раз наявність цих якостей була поза сумнівом, отець Іустин готовий був покрити своєю любов’ю і деякі недоліки в навчальній справі. Але була сфера, де отець Іустин не терпів ані найменшого відступу від встановлених ним норм, – це сфера релігійно-морального виховання дітей.

Жодні успіхи під час навчальної справи не могли підкупити отця Іустина на користь школи, яка слабо виконувала свою релігійно-виховну місію. А в розпізнаванні істинного характеру школи у отця Іустина виробилося дивовижне чуття. Досить було йому провести одну-дві години в школі, щоб безпомилково правильно визначити її дух і напрямок.

Ухилення священика від законновчительства в церковній школі завдавало отцю Іустину сильного засмучення, особливо якщо поряд із цим працю священика віддавали земській школі. У таких випадках отець Іустин докладав усіх своїх зусиль до того, щоб моральним впливом прояснити у свідомості священика значення церковної школи і спонукати його до церковно-шкільної діяльності. І бували приклади, що священик, абсолютно холодний до церковно-шкільної справи, після задушевних бесід з отцем Іустином ставав діяльним церковно-шкільним працівником.

З особливою ніжністю і ласкою отець Іустин ставився до дітей, яких любив безмежно. Діти інстинктивно відчували це і в присутності його не виявляли жодної тіні зніяковілості чи боязкості, що, звісно, відбивалося і на їхніх відповідях. Тому не дивно, що всяке відвідування отця Юстина було справжнім святом для школи. Разом з отцем Юстином у шкільну атмосферу проникав свіжий, підбадьорливий струмінь тепла, ласки і морального освіження. І що далі минав час, то глибшими й міцнішими ставали духовні зв’язки отця Іустина з церковно-шкільною сім’єю…”

12 травня 1902 року ухвалою Святійшого Синоду священик Іустин Ольшевський був нагороджений саном протоієрея.

У цей період єпархіальне начальство, бачачи його ревну діяльність на церковній ниві, а також високоморальний спосіб його життя, неодноразово пропонувало йому прийняти сан архієрея, але отець Іустин зі свого смирення щоразу відхиляв цю пропозицію. Тільки наприкінці 1910 року, після двадцятирічного служіння на терені єпархіального місіонера, вісімнадцятирічного служіння в сані пресвітера, він нарешті дав свою згоду на зведення в сан єпископа. Радісною для єпархії стала звістка про покликання отця Юстина до святительського служіння. В очах віруючого народу, перед яким проходило все життя і діяльність пастиря-подвижника, він уже давно вважався гідним цього відповідального сану.

Архієпископ Полтавський Назарій (Кирилов) закликав протоієрея Іустина Ольшевського прийняти чернецтво і клопотав про призначення до себе вікарним єпископом. 10 грудня 1910 року Святійший Синод розпорядився призначити протоієрея Юстина Ольшевського єпископом Прилуцьким, вікарієм Полтавської єпархії з постригом у чернецтво. 23 грудня 1910 року архієпископ Назарій постриг протоієрея Іустина в мантію з нареченням йому імені на пам’ять преподобного Сильвестра Печерського, а 25 грудня, на свято Різдва Христового, ієромонах Сильвестр був зведений у сан архімандрита.

У суботу 15 січня 1911 року в Санкт-Петербурзі в залі засідань Святійшого Синоду відбулося наречення архімандрита Сильвестра на єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії.

Після наречення його на єпископа архімандрит Сильвестр виголосив слово, яке справило на присутніх величезне враження як з того, з яким почуттям його було виголошено, так і через його зміст, що виявився пророчим щодо його власної майбутньої долі. Архімандрит Сильвестр сказав: “Коли вперше одягли на мене священнослужительський одяг, я з усією силою відчув значення цих євангельських слів: “Коли був ти юний, то сам поясався ти, і сам ходив ти, коли хотів ти, і коли ти постарів, то підніс руки твої, і хтось пояше тебе, і поведе, якщо ти цього не хочеш” (Ін. 21:18). Коли я був більш юний, справді, поясався сам і ходив, коли хотів, шляхами власними, непідготовленими. Нині настає час, щоб Ін поясав мене і вів.

З двох боків нас ведуть і тягнуть. За словом Апостола, плоть бажає протилежного духу, а дух – протилежного плоті (Гал. 5:17). О, який сильний нині потяг плоті та світу, озброєних досконалим станом наук, мистецтв і всякої техніки! Світ тягне на свій бік усіма засобами, аж до тілесного насильства включно, – і відторгає спадщину Божу. Мирська зараза проникає нині в богословську науку і в клір. Нині більш ніж будь-коли християнська Церква подібна до корабля, який охоплений великими хвилюваннями житейського моря. Для вірних настають часи сповідництва. Ось з якого боку тепер ін пояшет і веде, аможе не хощеши.

Важко і страшно нині архіпастирство”.

Наступного дня, в неділю 16 січня, у Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської Лаври відбулася хіротонія архімандрита Сильвестра на єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії. Після закінчення літургії, вручаючи жезл новопоставленому архієрею, митрополит Московський Володимир (Богоявленський) звернувся до нього зі словом, закликавши його до стійкості та любові до правди в цей важкий час.

У понеділок преосвященний Сильвестр звершив перше архієрейське богослужіння, у вівторок – ранню літургію в храмі Іоаннівського монастиря, де був похований святий праведний Іоанн Кронштадтський. До Полтави преосвященний Сильвестр прибув у суботу 22 січня о третій годині пополудні.

Що більше минало часу, то ясніше бачилося значення його праці в Полтавській єпархії. У 1911 році єпархіальний з’їзд заснував при Полтавському і Лубенському жіночих єпархіальних училищах дві стипендії імені протоієрея Юстина Ольшевського, на згадку про його діяльність. Духовенство вирішило відзначити його діяльність влаштуванням релігійно-просвітницького будинку імені протоієрея Юстина Ольшевського. У цьому будинку планувалося розмістити церкву, зал для релігійно-просвітницьких читань, двокласну школу, квартири для вчителів і безприходного повітового спостерігача, а також приміщення для приїжджого духовенства.

Підбиваючи підсумки п’ятнадцятирічних плідних праць отця Іустина на терені єпархіального місіонера, церковно-шкільні діячі заявили про свій моральний обов’язок відзначити заслуги місіонера-педагога публічно. Архієпископ Назарій благословив цей намір, призначивши вшанування на 29 грудня 1911 року.

Під час вшанування Кременчуцький повітовий наглядач священик Данило Данилевський прочитав від імені церковно-шкільних працівників Полтавської єпархії адресу, в якій, зокрема, йшлося: “Шістнадцять років тому на частку Вашу випав жереб стати правою рукою блаженної пам’яті єпископа Іларіона в його святих працях на ниві церковно-шкільній. У ту пору над нашою рідною школою займалася зоря нового, радісного життя. Із сірих сутінків непомітного животіння, із залізних кайданів матеріального гніту ця школа нестримно-стихійно потягнулася до світла… У цей незабутній, добрий час уперше ми побачили Вас, Владико, що виходите на ниву церковно-шкільну в розквіті сил, з глибокою і покірною готовністю все єство своє віддати святій улюбленій справі. І плідність Ваших невтомних трудів на цій ниві не забарилася проявити себе у всій силі”.

Відповідаючи на вітальну адресу, владика Сильвестр сказав: “У прочитаному… я пізнаю не стільки самого себе, скільки любов, прихильність і благонастрій тих, хто писав. Спаси вас, Господи! На це привітання я відповім наступним святоотцівським словом – саме: що було в моїй шкільній діяльності доброго, то – від Господа Бога, а що було недосконалого, то – моє власне. Тому Господу Богу нашому за все слава і держава на віки віків. Амінь”.

Ставши єпископом, він посилив свої молитовні труди, ревно виконував архіпастирські обов’язки. Щотижня преосвященний чотири дні служив літургію. У понеділок і суботу служив ранні літургії, у п’ятницю та неділю – пізні; щоп’ятниці владика читав акафіст страстям Христовим. У середині 1912 року до полтавської пастви і парафіян Хрестовоздвиженського монастиря, де владика жив і часто служив, стали доходити чутки про намір Святійшого Синоду перевести єпископа Сильвестра на іншу кафедру. Любов пастви до нього була така, що було надіслано прохання до Святійшого Синоду з проханням не переводити владику на іншу кафедру, залишити в Полтаві, хоча б ще на кілька років. Віряни писали, що молитвами єпископа Сильвестра вони полюбили богослужіння, усвідомили й відчули важливість уважного й побожного ставлення до Божественної літургії.

Єпископ Сильвестр був залишений на кафедрі ще на два роки. 13 листопада 1914 року він був призначений єпископом Челябінським, вікарієм Оренбурзької єпархії.

4 грудня духовенство і полтавська паства проводжали свого вельмишановного й улюбленого пастиря, який двадцять чотири роки прослужив у Полтавській єпархії. З Полтави преосвященний Сильвестр поїхав до Одеси до свого духовного батька, архієпископа Назарія, звідти в кафедральне місто єпархії – Оренбург, а потім на місце свого служіння в Челябінськ, куди він прибув у двадцятих числах грудня.

Під час свого першого служіння в челябінському соборі владика сказав: “Господь наш Іісус Христос заповідав Своїм учням, а в особі їх усім пастирям Церкви, бути насамперед проповідниками миру (Мф. 10:12). Тому й я смиренний, приймаючи покладений на мене послух, звертаюся до вас, улюблені у Христі браття і чада, із цим Христовим словом: мир залишаю вам, мир Мій даю вам: не якоже мір дає, Аз даю вам (Ін. 14:27).

Мир від Господа не такий, як той мир, який від людей світу цього виходить. Мир цього світу часто буває як бездіяльність, як плід тілесної і духовної немочі, мир цього світу буває як безтурботність, як плід усякого недбальства. Мир цього світу буває як зле потурання, як зле непротивлення злу…

Заповідавши мир, Христос Спаситель водночас сказав: “Не думайте, що я прийшов принести мир на землю, бо я не прийшов принести мир, але меч” (Мф. 10:34). Під час дії Царства Божого у світі неминуче виступають і меч від ворогів, як сила, протилежна Христові, і гідний меч від послідовників Христових, як напруга доброї діяльності. Істинний послідовник Христовий не противиться злу гріховними засобами, але всіляко діє проти зла благословенними від Господа засобами…

Який же світ Христовий?

Мир Христовий є діяльний зовнішній мир з усіма ближніми і далекими. Аще можливо, що від вас, з усіма людьми мир майте (Рим. 12:18), говориться в слові Божому. Мир Христовий є мир совісті як моральна бездоганність. Мир Христовий є мир із Богом як дерзновенна молитва”.

29 січня 1915 року було освячено побудовану при архієрейському будинку хрестову церкву. У єпархії в цей час не вистачало священнослужителів, і владика Сильвестр звернувся до єпископа Оренбурзького Мефодія (Краснопьорова) з проханням дозволити запрошувати для служіння в храмі ієромонахів із Полтавської єпархії. Єпископ Мефодій підтримав прохання владики Сильвестра, і за указом Синоду 7 березня 1915 року єпископа Сильвестра призначили настоятелем новоствореного Георгіївського монастиря в Челябінському повіті; йому надали право запрошувати ієромонахів і ченців із Полтавської та інших єпархій.

Служачи в Оренбурзькій єпархії, владика всі сили віддавав пастві, більшу частину часу проводячи в поїздках церквами Челябінського повіту, упорядковуючи духовне життя парафій. Сам указ Святішого Синоду від 4 червня 1915 року про призначення преосвященного Сильвестра єпископом Омським і Павлодарським застав його в дорозі та став йому відомий тільки через тиждень. Через день єпископ виїхав у Петроград, щоб тут познайомитися зі станом справ тієї єпархії, де йому належало служити. Випросивши дозвіл Синоду, владика відвідав Полтаву. З Полтави єпископ проїхав до Києва, де взяв участь в урочистостях на честь святого князя Володимира.

Маючи благочестиву звичку перед усякою важкою справою або випробуванням молитися біля православних святинь, він, за своїм звичаєм, перш ніж попрямувати до Омська і вступити в управління єпархією, здійснив паломництво до Іркутська, щоб вклонитися святим мощам святителя Інокентія і попросити у нього допомоги. Настав важкий час, уже рік, як тривала війна і рікою лилася кров, і він молився святителям Тобольським та Іркутським, щоб їхнім заступництвом Господь укріпив його дух, дарував йому силу і мужність, які були в них, щоб благоуспішно вести вручену йому паству до Христа і спасіння.

8 серпня 1915 року преосвященний Сильвестр прибув до Омська. Протоієрей кафедрального собору зустрів його вітальним словом, знову нагадавши пам’ятні для архієрея слова: “У знаменні, найважливіші хвилини Вашого життя, при прийнятті благодаті священства, у Вашій душі звучали слова Христа Спасителя, звернені до апостола Петра: “Коли був ти юний, поясався ти сам, і ходив ти, коли хотів ти, і коли постарієш, то піднімеш руки твої, і хтось пояше тебе, і поведе, коли не хочеш ти (Ін. 21:18). Цими словами з Вашого боку виражалася цілковита відданість волі Божій, послух Йому, виражалася Вами і готовність нести свій хрест: “Хрест, за висловом преподобного Ісаака Сиріна, є воля, готова на будь-яку скорботу””.

У слові-відповіді преосвященний Сильвестр сказав:

“Христов мир степовій країні цій, Богом врученій нам пастві омській!

Христов мир богоспасаємому граду цьому!

Христов мир вам, улюблені браття, сестри і чада!

Уста глаголють від надлишку серця. Не можна не говорити насамперед про те, що нині на душі у всіх.

Уже другий рік дорога Вітчизна наша переносить допущене Господом тяжке випробування у вигляді найжорстокішої війни з освіченими західноєвропейськими варварами. Напруга життя страшна, втрати великі. Безліч сімейств оплакують втрату своїх годувальників. І степовий край наш розділяє загальну долю скорбот і тягот. Потрібен, дорогий мир вистражданому серцю, але мир Христовий, а не мир ворожий.

Степовий край Господь рясно благословив всякими дарами Своїми. Тому кинулися сюди люди на проживання з різних місць. Дякувати Господу, принесли вони з собою діяльну силу, віруючі серця, добрий настрій. З великою працею і зусиллями, як це зазвичай у новоселів, вони влаштовують свій тілесний і духовний побут. Але задоволення духовних їхніх потреб зустрічає часто близькі до нездоланності труднощі, саме в справі влаштування храмів Божих і визначення підготовлених пастирів. Є й інші гальма. Разом із вірними святій Православній Церкві синами з’явилися сюди в безлічі люди іншого устрою духовного: з’явилися сюди люди, духовно отруєні німецькою вірою. Усім ясно тепер, що ті, хто називає себе баптистами, євангельськими і духовними християнами, свідомо чи несвідомо, становлять собою передові пости ворогів наших, які руйнують наші духовні твердині. Хитрістю забираючи в народу Православ’я, вони тим вносять смуту й послаблюють його. Ось що глибоко турбує серце пастиря Омської церкви. Не говоримо вже про те, що степовий край наш має в себе безліч прихильників, які відпали від святої Церкви, прихильників так званого старого благочестя, а також безліч інородців, які не знають Христа, – їх також личить привести до спасенного пасовища церковного…”

У 1917-1918 роках у Москві зібрався Помісний Собор, який відновив патріаршество і обрав Патріархом Тихона, митрополита Московського. Єпископ Сильвестр став незмінним учасником соборних засідань.

У січні 1918 року преосвященний Сильвестр був у Полтаві і повертався до Омська. Усюди в країні спостерігалося як падіння моральне, так і розвал господарський. Пасажирські поїзди з Полтави не ходили, і владика разом із дияконом, який його супроводжував, попросилися в одну із солдатських теплушок ешелону, що повертався із Західного фронту в східні губернії. У вагоні серед молодих солдатів були безбожники-агітатори, вони стали докоряти солдатам, що ті пустили у вагон священнослужителів, і паплюжити православну віру.

Із сумом слухав їх архіпастир, під опікою якого було на той час понад півмільйона духовних дітей; перед його думкою проносилися знайомі з його багатого місіонерського досвіду образи відступників від святої віри і Церкви. Він ясно відчув, що обов’язок велить йому сказати своє слово, якими б не були наслідки.

– Братці, – голосно і виразно вимовив архіпастир, звертаючись до солдатів, – чи визнаєте ви свободу за всіма людьми? Якщо визнаєте свободу, щоб не вірувати, то визнайте свободу і за тими, хто бажає вірувати. Не дозволяйте глумитися над невіруючими, але не ображайте і віруючих. Про що завгодно цивільне говоріть і обговорюйте вільно, але не торкайтеся Господа Бога і святині… А бажаєте дізнатися щодо релігії, запитуйте тих, хто на цю справу поставлений. Адже щодо ліків запитуєте в лікаря, щодо суду запитуєте в адвоката, так щодо релігії запитуйте в пастирів.

І потім архіпастир став відповідати на запитання солдатів. Розповів про нетлінні мощі угодників Божих, що спочивають у Києво-Печерській Лаврі, розповів про святих, які були вихідцями з селянського стану, з людей найбіднішого статку, а потім, відповідаючи на запитання, довго й докладно розповідав про святого праведного Іоанна Кронштадтського, про свою поїздку до нього і про те, яке враження справив на нього кронштадтський пастир.

Розповідь його докорінно змінила настрій слухачів; лайкуни Церкви на найближчій станції залишили вагон і не повернулися, а від інших більше не чулося жодного образливого для віри і святині слова.

Протягом восьми днів поїздки преосвященний Сильвестр розмовляв із солдатами, молився, читав дорожнє Євангеліє і спостерігав життя і характер супутників. Не видно було, щоб хтось із солдатів творив хресне знамення або молився. Навпаки, гнила лайка постійно зривалася в них із язика. І задумався архіпастир над тим, як би напоумити ці заблудлі християнські душі. Підходив недільний день, і владика вирішив цим скористатися.

– Браття, – звернувся він до всіх у вагоні, – не дивно вам у довгій дорозі дні втратити. Але ж сьогодні неділя. Ваші рідні, батьки і матері, дружини і діти йдуть до церкви, напевно, вас поминають у молитвах. Давайте і ми тут у вагоні відзначимо недільний день, хоча б короткою молитвою. Проспіваємо, я прочитаю вам зі святого Євангелія. Добре?

Єпископ запропонував усім, кому дозволяло місце, встати. Кому не можна встати – молитися сидячи. Потім запропонував усім осінити себе хресним знаменням і почав голосно: “Благословенний Бог наш завжди, нині і повсякчас і на віки віків”. Під керівництвом отця диякона солдати підхопили: “Амінь” – і стали співати “Царю Небесний”. Проспівали “Отче наш”, “Спаси, Господи”, “Богородице Діво”. Співали натхненно. Потім єпископ прочитав слов’янською перше недільне Євангеліє і дав прочитаному пояснення, і слідом за цим сказав:

“Дорогі мої! Я з вами майже тиждень живу в цьому рухливому домі. Бачив ваші душевні якості і скажу вам правду. На моїх очах багато було випадків, коли ви жалісливо ставилися до нужденних людей, які просили у вас притулку. Ви їх влаштовували у себе і навіть годували. Це добра євангельська якість. Бачив ваше терпіння, з яким ви переносите позбавлення, що випадають на вашу долю. І це добро, бо без терпіння немає спасіння. Бачив, як ви щиро і без лукавства ставитеся один до одного. І це добро, бо з цього виростає дружба і християнська любов. За всі ці якості з нами може бути Христос. Але крім цього, я бачив у вас одну звичку, про яку не можу говорити без глибокої скорботи. Це – постійне вживання гнилих слів… Знаєте, кого ображає ця погана лайка? Вона насамперед ображає Матір Божу, загальну духовну Матір роду християнського. Потім вона ображає рідну матір кожного з нас, бо всі ми походимо від одних прабатьків – Адама і Єви. Нарешті, вона ображає нашу матір-сиру землю, бо із землі ми самі взяті, земля нас годує і в землю після смерті повертаємося. Дехто вимовляє гнилі слова з насолодою, смакує, як жуки гній. А інші вимовляють за звичкою, без жодної думки. Але як би не вимовляти їх, чи можна зберегти при цьому чистоту душі? Спаситель наш сказав, що тільки чисті серцем побачать Бога. Тож зрозуміло: щоб із нами був Господь Христос, нам обов’язково назавжди потрібно відмовитися від уживання гнилих слів. Ось вам, дорогі християни, який заповіт викладає нинішнє Євангельське читання.

У доброму намірі цьому самі постараємося, і Господь нам допоможе. Господь Христос нехай буде з вами”.

Єпископ закінчив свою настанову, і солдати під керівництвом отця диякона заспівали “Достойно єсть”. Молитвослов’я було закінчено, і владика привітав усіх із недільним днем.

Після цього богомоління їхали ще дві доби. І архіпастир мав велику втіху бачити, що старі солдати майже перестали вживати лайливі слова, а в молодих вони зривалися, але зрідка.

Недовгим було благодійне управління Омською кафедрою: на початку 1918 року до влади в Омську прийшли більшовики. У січні було оприлюднено декрет радянської влади про відокремлення Церкви від держави, який церковними людьми був справедливо розцінений як початок відкритих гонінь на  Православну Церкву від безбожної влади. На заклик Помісного Собору в багатьох колишніх ценрах Київської Русі відбулися хресні ходи. 4 лютого хресний хід, у якому брали участь усі міські парафії, відбувся і в Омську; його очолив преосвященний Сильвестр. Крокуючи вулицями міста, грандіозний хресний хід зупинявся біля кожного храму, єпископ служив молебень, а потім звертався до народу з повчальним словом, закликаючи зберігати православну віру і захищати храми, яким під час порядку, який наступає, загрожує розорення.

Через день після міської хресної ходи о третій годині ночі з 5-го на 6-те лютого 1918 року до архієрейського будинку підійшов озброєний загін карателів-матросів; матроси стали стукати у двері будинку. Оскільки ще задовго до цієї ночі преосвященний Сильвестр, зважаючи на грабунки і насильства, які чинили в місті під виглядом обшуків, розпорядився вночі в дім нікого не пускати, прислуга дверей не відчинила. Ті, хто прийшов, стали погрожувати, що будуть стріляти і підірвуть двері. Тоді за розпорядженням економа архієрейського дому на соборній дзвіниці вдарили в набат. Карателі втекли. До архієрейського дому почав збігатися народ, до якого вийшов владика. У цей час стало відомо, що якісь люди грабують будинок кафедрального протоієрея і ключаря. Частина народу попрямувала туди. Але тут знову з’явився озброєний загін і увірвався в будинок архіпастиря. Потрясаючи зброєю, матроси з лайкою кричали:

– Де архієрей?

– Я архієрей, – відповів владика.

Преосвященного Сильвестра схопили, приставили до скроні револьвер і, не давши змоги вдягнути теплий одяг, сибірським морозом повели в приміщення Ради депутатів. Ватажок загону накинувся на людей, які перебували в архієрейському будинку, і, вистріливши з револьвера, розривною кулею вбив економа владики Миколу Цикуру.

Дорогою до Ради депутатів і в перші години перебування там безбожники безперестанку знущалися над преосвященним Сильвестром. У цей час по всьому місту гуділи дзвони – це на дзвін соборної дзвіниці відгукнулися інші церкви. Біля храмів, на вулицях і площах з’явилися натовпи народу. Обурені люди вимагали звільнити єпископа. На вимогу віруючих городян до єпископа було допущено кілька депутацій. Депутації, загальне народне обурення вплинули на настрій безбожників, і владику перевели в окрему кімнату. Лайка солдатів почала змовкати, а потім зовсім припинилися. Наступного дня все місто почало рухатися; установи, крамниці, навчальні заклади закрилися. У місті йшла безперервна стрілянина – це червоногвардійці залпами розганяли народ. Біля архієрейського будинку було поставлено варту. О четвертій годині дня в місті оголосили облоговий стан, і люди були змушені розійтися. Стрілянина тривала всю ніч. О дванадцятій годині ночі в архієрейський будинок прийшла слідча комісія й опечатала покої єпископа. 7 лютого владика провів в ув’язненні, 8-го о дванадцятій годині дня його звільнили під підписку про невиїзд із міста. Ця обставина завадила владиці виїхати до Москви для участі в Помісному Соборі.

22 квітня (5 травня) Патріарх Тихон звів єпископа Сильвестра в сан архієпископа.

Незабаром почалася громадянська війна, і білі звільнили місто від більшовиків. У цей час Омськ, як і весь Сибір, виявився відрізаним від основної частини держави лінією фронту. У листопаді 1918 року в Томську відбулася нарада архіпастирів Сибіру, яка організувала Вище Тимчасове Церковне Управління Сибіру, головою якого за бажанням архіпастирів став високопреосвященний Сильвестр. Свою діяльність він почав із того, що скасував безбожний декрет від 19 січня 1918 року. Православній Церкві було повернуто землі та власність, у школах відновлено викладання Закону Божого. У Сибіру було відновлено навчальну діяльність у п’яти Духовних семінаріях і в п’яти духовних училищах.

Коли адмірал Колчак прийшов до влади, архієпископ Сильвестр 29 січня 1919 року привів його до присяги як Верховного правителя . У березні 1919 року архієпископ організував хресний хід містом за участю Колчака і колчаківського уряду. У травні-червні він здійснив поїздки Томською, Красноярською та Іркутською єпархіями, під час яких виголосив у різних парафіях понад сто проповідей. Для зміцнення духу і моральності офіцерів і солдатів Білої армії архієпископ Сильвестр відновив інститут полкових священиків, і до війська він направив понад дві тисячі пастирів. Церковне управління, очолюване високопреосвященним Сильвестром, розіслало понад шістдесят тисяч відозв, у яких роз’яснювали антихристиянську суть більшовизму. В Омську почали видаватися журнали “За Святую Русь” і “Сибірський благовісник”.

У серпні 1919 року в Омську відбувся з’їзд козачих військ , на якому з вітальним словом виступив Верховний правитель адмірал Колчак, закликаючи захистити віру православну, а високопреосвященний Сильвестр благословив воїнів хоругвами із зображенням хреста і написом: “Сим переможеш”.

Після зайняття міста Омська більшовиками, архієпископ Сильвестр був вигнаний з архієрейського будинку і оселився в будинку настоятеля Успенського кафедрального собору священика Феодора Чемагіна. Внаслідок перенесених випробувань архієпископ тяжко захворів на рак кишечника. Хвороба виявилася швидкоплинною, він помер о пів на третю дня 10 березня 1920 року і був похований у склепі при кафедральному соборі. Згодом Успенський собор було зруйновано і на його місці розбито сквер Піонерів. Влітку 2005 року на місці скверу було розпочато археологічні розкопки фундаменту собору. 16 липня роботи почали проводити у склепі, де було поховано архієпископа Сильвестра, і під час розкопок оголилася труна та ікона з дарчим написом архієпископу. Незабаром було знайдено залишки архієрейського облачення і параман.

 

Тропарі, кондаки, молитви та величання