Святитель Серафим (Соболев), архієпископ Богучарський

Місяця лютого на 13-й день

У миру – Соболєв Микола Борисович, народився в Рязані, в міщанській сім’ї Бориса Матвійовича і Марії Миколаївни Соболєвих, 1 грудня 1881 року.

У 1894 році Миколу зарахували до Рязанського духовного училища. Знання його захоплювали, вчився він старанно, добре й охоче.

Після училища продовжив освіту в Рязанській духовній семінарії. Вивчаючи Писання, Житія святих, твори отців Церкви, він усе більше схиляв себе до думки стати служителем Божим. Будучи семінаристом, багато часу приділяв самоосвіті, самовихованню, втім, не безконтрольно, але під наглядом духовних наставників.

Після успішного проходження семінарського курсу, 1904 року вирушив до Санкт-Петербурга і, пройшовши належний відбір, став студентом Санкт-Петербурзької духовної академії. Тут Миколай все більше і більше переймався ідеєю пов’язати свою подальшу долю з чернечим служінням. Він зміг реалізувати це бажання під кінець навчання.

Взимку 1908 року єпископ Сергій (Тихомиров) постриг його в ангельський образ з ім’ям Серафим (на честь великого подвижника Руської землі Серафима Саровського).

Священицький шлях
Незабаром Серафим удостоївся посвяти в ієродиякона, а навесні його висвятили на ієромонаха.

За результатами підсумкової наукової роботи отця Серафима, присвяченої християнському вченню про смиренність, рада академії визнала доречним присудити йому ступінь кандидата богослов’я. При цьому він отримав право на отримання, в майбутньому, ступеня магістра без додаткових усних випробувань.

У 1908 році отець Серафим вступив на викладацьку стезю. Перший час він працював у Житомирі, в Пастирському богословському училищі. Хоча він не мав достатнього досвіду викладацької діяльності, проте, завдяки високому рівню освіченості та відповідальності, його діяльність здійснювалася успішно.

У 1911 році керівництво довірило йому посаду інспектора Костромської семінарії.

У 1912 році ієромонах Серафим удостоївся звання архімандрита і ректорської посади у Воронезькій духовній семінарії.

У той час стан Воронезької семінарії був більш ніж гнітючим. Серед священства і професури вона мала славу чи не найгіршої в країні. 1912 рік був відзначений в її історії як рік заколоту семінаристів (багато в чому це було пов’язано із загальною ситуацією в державі, з бродінням у масах революційних ідей).

Архімандрит Серафим доклав чимало зусиль, щоб хоч якось стабілізувати ситуацію, а потім і поліпшити стан справ, посилити дисципліну, ввести в належне русло навчальний процес.

Революційні та післяреволюційні роки
З революціями 1917 року, Лютневою, а особливо з останньою, Жовтневою, народ занурився в криваву смуту, настала розруха. Богоборча влада, не бажаючи ділити сфери впливу з Православною Церквою, влаштувала проти священства жорстокий червоний терор. У всій цій плутанині народ став втрачати моральні та світоглядні орієнтири. Не маючи можливості здолати Церкву Христову ззовні, її почали підривати зсередини, збуджуючи розкольницькі настрої, схиляючи до співпраці духовенство.

Усе це не могло не позначитися на пастирській діяльності тих синів Церкви, священнослужителів, які готові були зберігати вірність Христу. Хтось залишався на Батьківщині, хтось емігрував за кордон.

Після революції архімандрит Серафим (Соболєв) став під початок ВВЦУ (Тимчасового вищого церковного управління).

У 1920 році його було возведено в архієрейську гідність. Того ж року вимушено залишив Росію і відбув до Константинополя, потім перебрався до Болгарії.

У 1921 році він став єпископом Богучарським (при цьому якийсь час іменувався єпископом Лубенським). Того ж року єпископ Серафим прийняв під управління російські громади православних, що розташовувалися і діяли на території Болгарії, очолив російські парафії у складі Болгарського благочиння.

Попри від’їзд за кордон, єпископ Серафим, на відміну від низки своїх сучасників, не засуджував апріорі тих пастирів і архіпастирів, які залишилися служити на території радянської держави, очолюваної богоборчою владою. У 30-ті роки XX століття він підтримував стосунки з деякими архієреями, які підпорядковувалися юрисдикції Московського Патріархату.

У 1934 році єпископа Серафима висвятили в архієпископа.

У ці та наступні роки святитель перебував на вістрі боротьби за чистоту Православного світогляду: зокрема, він виступав проти помилкового розуміння шанування Божого імені, проти хибної інтерпретації ролі Церкви в екуменічному русі.

Щодо державного ладу Росії він був прихильником монархії, при цьому засуджував низку реформ одного з найактивніших самодержців, Петра. Річ у тім, що в основі його ставлення лежала ідея про злагоджену, гармонійну взаємодію церковної та світської влади.

Під час Великої Вітчизняної війни архієпископ дбав за російський народ, сумував за сиріт і вдів. У 1943 році він відповів рішучою відмовою на пропозицію брати участь у нараді архієреїв Православної Руської Церкви закордоном, яка проходила під егідою Німецької влади.

У березні 1945 року святитель Серафим відправив вітальне послання нещодавно обраному на пост Патріарха Алексію I. Через деякий час він звернувся до нього ж із сердечним проханням прийняти його, грішного Серафима, в Московський Патріархат.

Про прохання було повідомлено товаришеві Й. Сталіну. Як на одну з характерних особливостей архієпископа Серафима, в доповіді вождю, вказувалося на його аполітичність. У жовтні 1945 року прохання святителя було задоволено.

У 1946 році він прийняв радянське громадянство; того ж року, з ініціативи радянського уряду, прийняв у відання Софійську церкву святого Миколая Чудотворця.

Влітку 1948 року відвідав Москву. Мета – участь у Нараді представників, зокрема вищих чинів, Православних автокефальних Церков.

26 лютого 1950 року він мирно помер далеко від своєї Батьківщини, у Софії. На відспівування прийшли всі синодальні архієреї Болгарської церкви, сонм єпископів, архімандритів і священників. Похований у крипті під вівтарем Нікольського храму.

Тропарі, кондаки, молитви та величання