...
Житія святих,  Лютий

Святитель Мелетій, архієпископ Харківський

Місяця лютого на 12-й день

Серед сибірських святих родом з України був і святитель Мелетій – в миру Михайло Іванович Леонтович. Народився він у селі Старі Санжари на Полтавщині (тепер – Новосанжарський район Полтавської області). Під час хрещення йому дали ім’я Михайло, на честь Архістратига Божого. Дід Михайла і його дядько були священиками, а батько – купець другої гільдії, належав до дворянського стану. Мати Анастасія Іванівна також була дочкою протоієрея. Уже в чотирирічному віці Михайло втратив батька, котрий трагічно загинув на полюванні. Всі труднощі виховання його та на рік молодшої сестри Анни лягли на плечі матері. Крім того, неврегульовані стосунки з сусідом-поміщиком і внаслідок цього багаторічна судова тяганина призвели осиротіле сімейство майже до зубожіння. Та незважаючи на всі ці обставини, вже в цьому віці Михайло добре вмів читати, в тому числі й на церковно-слов’янській мові, досить рано опанував основи чистописання та граматики. Отож ази світської науки він отримав у батьківському домі. А в 1794 році він вступив до Полтавського парафіяльного училища, яке успішно закінчив за два роки. Подальше його навчання продовжувалося в Катеринославському повітовому училищі (тепер м. Дніпропетровськ), де він також показав відмінні знання і був переведений до Катеринославської духовної семінарії. На той час Катеринославською єпархією управляв архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Платон (Любарський), який мав понад десятирічний досвід ректорства в Казанській семінарії. У своїй архіпастирській діяльності він багато сил і енергії віддавав на організацію навчання в Духовній семінарії, ревно стежив за долею талановитих і працелюбних учнів. Тому, закінчивши семінарію в 1808 році, один з кращих її вихованців – Михайло Леонтович отримав від Преосвященного Платона направлення до Петербургу в Олександро-Невську Духовну Академію. Було Михайлові 24 роки. Петербурзька академія була тоді напередодні свого реформування. Навчальний рік починався в ній у січні, туди й прибув Михайло Леонтович 14 січня 1809 року. Відразу ж він заявив про себе, як про відмінника в навчанні і поведінці, і ним завжди були задоволені викладачі. Під кінець навчання він постійно був у списках студентів першого розряду, мав особливі успіхи з богословських наук. Академічний курс Михайло Леонтович закінчив 13 серпня 1814 року зі ступенем магістра богословських наук і був залишений в академії помічником професора кафедри грецької мови. Михайлові вже йшов 30-й рік і після закінчення навчання він поїхав у рідне село на Полтавщину провідати неньку. Мати, звичайно ж, хотіла, щоб він одружився, і не раз їздила з ним у гості до сусідів-поміщиків, у котрих були дочки. Та завжди когось не було вдома, і матері так і не вдався її задум. З тим і повернувся син до Петербурга. А невдовзі мати отримала від сина листа, в якому він повідомляв: «Я знайшов собі наречену – Христову Церкву Святую!» Перспектива побачити свого сина ченцем краяла серце матері, а рясні сльози вже не могли її втішити.

7 січня 1816 року Михайло Леонтович написав на ім’я ректора Академії прохання дозволити прийняти чернечий постриг. Та пройшло ще понад чотири роки, поки його мрія здійснилася. Тим часом 11 березня 1817 року Михайла призначають секретарем заснованого при Академії будівельного комітету. Проте вже 30 липня того ж року його переводять до Києва і призначають на посаду інспектора та професора церковної історії і грецької мови Київської духовної семінарії.

Для подальшої діяльності перед Михайлом Леонтовичем відчинилися двері старовинного навчального закладу, який за словами митрополита Євгенія (Болховітінова) «… виховав для всієї Росії не тільки знаменитих освітою і доброчестям пастирів, але й державних чиновників та у всіх станах відмінних громадян». Але це був саме той час, коли в Києві створювався принципово новий вищий духовний навчальний заклад. Спочатку 27 жовтня 1817 року відкрилася семінарія. У 1818 році інспектор Леонтович, крім своїх основних обов’язків, обіймав ще й посаду ректора Київських духовних училищ – повітового і парафіяльного. А вже 28 вересня 1819 року Київський митрополит Серапіон відкрив оновлену Київську духовну академію. Тепер інспектор Академії Михайло Леонтович ретельно готувався до нового свята, свята особистого – прийняття чернечого сану. Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) 11 лютого 1820 року в соборному храмі Києво-Братського монастиря звершив постриг Михайла Леонтовича в ченці. Чернече ім’я Мелетій було дано йому на честь святителя Мелетія – патріарха Антіохійського, що помер у 381 році, головуючи на II Вселенському соборі. 22 лютого відбулося рукоположення Мелетія в ієродиякона, 25 лютого – в ієромонаха. За старим київським звичаєм ієромонах Мелетій відвідав Києво-Печерський монастир, поклонився Святим Божим угодникам та отримав духовні настанови від досвідчених лаврських старців. У рік свого постригу ієромонах Мелетій за завданням начальства познайомився з діяльністю ряду духовних навчальних закладів у Чернігові, Білгороді, Переяславі та Харкові. Це мало важливе значення для нього, зважаючи на те, що його чекало серйозне підвищення по службі.

У 36 років, ще не маючи сану архімандрита, він призначається на посаду ректора Могильовської духовної семінарії і настоятеля Кутеїнського Богоявленського монастиря, що біля Орші, у Білорусії. Це був початок самостійної педагогічної й адміністративної діяльності. Викладаючи догматичне та пастирське богослов’я, а також археологію, отець ректор заслужив собі велику пошану і славу «доброї, святої і чудової людини». І дійсно, уже тоді його вважали за святого, так писав у своїх спогадах протоієрей Потапій Твердий. Могильовський владика Іоасаф, який з особливою повагою відносився до нього, призначив його присутнім у консисторії та возвів його в сан архімандрита. Керований ним Кутеїнський монастир, що знаходився в 60 верстах від Могильова, о. Мелетій мав можливість відвідати лише тричі. У серпні 1823 року надійшло розпорядження про переведення архімандрита Мелетія на ту ж посаду в Псковську духовну семінарію, яка була запущена ще більше, ніж Могильовська два роки тому.

Вище духовно-навчальне начальство направляло його як мудрого вихователя й адміністратора в найбільш запущені семінарії. За звичаями того часу архімандрит Мелетій, крім семінарії, отримав під своє керівництво Спасо-Єлеазарів-Великопустинський-Трьохсвятительський монастир у 25 верстах від Пскова і був призначений присутнім у місцевій Духовній консисторії. Лише декілька місяців пробув він у Пскові і в січні 1824 року був повернутий до Києва, але вже на посаду ректора Духовної академії. На шляху із Пскова до Києва архімандрит Мелетій побував у Могильові, відвідав Духовну семінарію в якості і ревізора, і дорогого гостя.

Майже 3 роки пробув святитель Мелетій на посаді ректора Київської духовної академії, у ці роки її матеріальне забезпечення було найкращим. Завершено будівництво і 14 грудня 1824 року освячено Благовіщенський соборний храм, в жовтні 1825 року зведено новий триповерховий академічний корпус, здійснено уточнення навчальних планів. Це були саме ті роки в історії академії, коли для бажаючого і вміючого працювати ректора було багато роботи.

Отож, при особистих якостях і заслугах архімандрита Мелетія зовсім не дивно, що його так часто переводили з місця на місце – він всюди був потрібний.

У жовтні 1826 року надійшла постанова Святійшого Синоду, в якій було зазначено: «Ректорові Київської духовної академії архімандритові Мелетію бути єпископом Чигиринським, вікарієм Київської єпархії та настоятелем Златоверхо-Михайлівського першокласного монастиря в м. Києві». На свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці 21 листопада 1826 року відбулася хіротонія архімандрита Мелетія на єпископа. Відправили її в Софіївському соборі архієпископ Чернігівський Лаврентій, єпископ Нижньогородський та Арзамаський Афанасій, колишній вікарій Київської єпархії. Владика Мелетій переселився в Михайлівський Золотоверхий монастир. Він визвав на проживання в Києві свою стареньку матір. Невтішні материнські сльози змінилися на істинну радість, коли вона побачила свого сина в єпископському вбранні на урочистій архієрейській службі. Для неї це була вища нагорода за всі страждання, що так переповнювали її нещасливе життя.

З великою відповідальністю ставився владика Мелетій до архіпастирського служіння і з батьківською любов’ю турбувався про вихованців академії, а також і про бідних, і про вдів, і сиріт. Часто відвідував засуджених, щоб провести для їх підтримки богослужіння в тюремних церквах.

Серед ченців Михайлівського монастиря він намагався підтримувати дух істинного, а не лицемірного чернецтва. Одному з ченців, засмученому деякими обставинами, він писав: «Чернець-мрець. Мертвого чи хвалять, чи гудять – він мовчить. І ти мовчи, терпи до кінця, коли зустрічаєш які-небудь прикрощі. Частіше згадуй чернечі обітниці і скоряйся під сильну руку Божу!» Зберігся ще й такий вислів Святителя: «Покора – охоронний меч, з ним безпечно перейдеш землю, проминеш пекло і досягнеш Неба».

Багато зробив владика Мелетій для внутрішнього оновлення Золотоверхого храму. Були реставровані всі ікони на стінах і в іконостасі, який був споруджений ще в 1718 році стараннями гетьмана України Івана Скоропадського. З метою відновлення іконостасу весною 1828 року навіть приступили до його розібрання. Та промисел Божий на виконання цієї благородної справи був іншим.

21 квітня 1828 року, отримавши призначення на Пермську кафедру, владика Мелетій почав збиратися в дорогу. Мабуть, серце архіпастиря відчувало, що у Київ він уже більше не повернеться, тому й відмовився від пропозиції, щоб під час від’їзду з міста дзвонили дзвони. Вже в липні він прибув до уральського міста Пермі, де його чекало досить багато турбот.

Всю осінь і зиму він був зайнятий єпархіальними справами і готувався до весняної поїздки по єпархії, яка займала досить велику територію. Під час поїздок владику турбувало основне питання – наявність великої кількості розкольників, і їх повернення в лоно церкви. За його клопотанням Святійший Синод визначив трьох місіонерів для Пермської єпархії, які провели величезну роботу серед розкольників і в досить короткий час повернули до 2,5 тисяч заблудлих. І силами єпархії владика проводив належну місіонерську діяльність. Лише три роки добрий пастир і мудрий наставник керував Пермською єпархією, але встиг багато. За цей час було зведено величезний корпус для Духовної семінарії та завершено будівництво соборної дзвіниці. Віруючі і тут вважали його за святого, виходили назустріч і падали на коліна перед благословляючим святителем.

У 1831 році він отримав сан архієпископа і був переведений на Іркутську кафедру в далекому Сибіру. Іркутська єпархія, яка була заснована ще в 1727 році і коли нею керували українські єпископи Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) та Софроній (Кристалевський), славилася своєю місіонерською діяльністю та наверненням до християнства значної кількості місцевого населення. Проте в 30-х роках XIX ст. на величезній території Іркутської єпархії знову посилився вплив ламаїзму. Тому з самого початку архієрейської діяльності на сибірській землі владиці Мелетію довелося зайнятися відродженням місіонерської діяльності. Є відомості, що він і сам побував в Якутську, на побережжях Охотського моря та Льодовитого океану, навіть на Алясці. У той же час племінник владики Іван Лісневський, який прибув разом з ним до Іркутська, писав, що по єпархії владика не їздив у зв’язку зі слабким здоров’ям. І все ж таки, за чотирирічний період керівництва Іркутською єпархією святителем Мелетієм була заснована Алтайська духовна місія і місіонерська робота отримала нову силу і напрям. При ньому вперше був перебудований головний Богоявленський храм Іркутського кафедрального собору. Запроваджено загальноруський звичай: під час читання Євангелія на Страсній седмиці всі стоять із запаленимии свічками. Завдяки святителю Святійший Синод відкрив на території єпархії три місіонерських стани: у Селенгинську, Кулях та Укирі.

Але суворий сибірський клімат підірвав і без того слабке здоров’я архіпастиря і він змушений був звернутися до Святійшого Синоду з проханням перевести в Україну. Звідти він отримав найсумнішу звістку, про смерть рідної неньки. Він сам склав для неї надгробний напис у прозі і в віршах. «Здесь погребено тело вдовы дворянина Настасии Ивановны Леонтовичевой; родилась 1757 года ноября 4 дня, преставилась 1833 года февраля 11 дня; пожила 75 лет 3 месяца и 7 дней.

Здесь тленные останки

Благочестивой христианки;

Земля скрывает прах;

Душа ж на небесах.

Ей суждено иметь

Отцом протоиерея

А сына в сане зреть Архиерея».

Смерть матері – в день постриження сина в ченці рівно через 13 років.

Прохання владики було задоволено 22 червня 1835 року. Святійший Синод перевів його на Слобідсько-Українську кафедру в м. Харків. Це був новий період його духовного зростання. Приїхавши у листопаді 1835 року на нове місце служби, святитель Мелетій відвідав церкви міста і почав знайомитися з діяльністю Духовної колегії, яка доживала останні роки перед реорганізацією в Духовну семінарію. Він, взагалі, мав особливу любов до духовних навчальних закладів і до юної пастви. Якось він сказав молодим учням: «Учітеся, діти, в молоді роки, прийде старість – буде вам радість». Владика приклав багато зусиль для відновлення тих монастирів і духовних училищ, які були ліквідовані ще за цариці Катерини II.

У 1836 році межі Слобідсько-Української єпархії були дещо змінені, і вона стала називатися Харківською, а архієрей іменувався Харківським і Охтирським. Чому Охтирським? Мабуть тому, що саме в той час відзначалось 100-річчя з дня явлення Охтирської чудотворної ікони Божої Матері, однієї із найбільш шанованих на українській землі.

Жителі Харкова мали постійну втіху від богослужінь святителя Мелетія і не тільки в неділі і свята, а і в будні. Це був істинний подвижник і аскет, всі його шанували, хоча цього він не шукав, всі його боялись, бо бачили його праведність, всі його любили, бо бачили його благочестя і покору, милосердя і любов до ближнього…

У 1840 році в ніч з 28 на 29 лютого наступила блаженна кончина святителя Мелетія. Його тіло було перенесено в Свято-Успенський собор і 5 березня після відправлення чину похорону було віддано землі в усипальниці під Хрестовою церквою в Покровському монастирі.

В 1948 році мощі святителя Мелетія перенесені у Благовіщенський кафедральний собор – Свято-Варваринський приділ.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь святителю Мелетию, архиепископу Харьковскому

Ми́ра сего́ вре́менная, я́ко преходя́щая уразуме́л еси́,/ от ю́ности по́стническое и многотру́дное житие́ возлюби́л еси́, всеблаже́нне,/ иера́рхов сла́во и преподо́бных похвало́,/ Предве́чнаго Сло́ва усе́рдный благове́стниче,/ си́рых и неиму́щих кро́ве и прибе́жище./ Тем же в моли́твах пребыва́я, Христу́ у́треневати прилежа́л еси́/ и, Сего́ взыску́я, вене́ц неувяда́емый со все́ми святы́ми стяжа́л еси́,/ о́тче наш, святи́телю Меле́тие,// моли́ Христа́ Бо́га спасти́ся душа́м на́шим.

Кондак святителю Мелетию, архиепископу Харьковскому, глас 4

Ревну́я, поревнова́л еси́ к Бо́гу, Его́же возлюби́л еси́/ и Его́же всем се́рдцем возжела́л еси́, о́тче наш Меле́тие,/ и Его́же ра́ди к и́ноческому по́двигу поте́кл еси́/ и закла́тися Христу́ Бо́гу сама́го себе́ приве́л еси́,/ я́ко па́стырь до́брый вруче́нное тебе́ ста́до ове́ц Христо́вых му́дре упа́сл еси́.// Моли́ о нас Христа́ Бо́га, святи́телю достохва́льне.

Молитва святителю Мелетию, архиепископу Харьковскому

О, богому́дре святи́телю Христо́в, о́тче на́ш Меле́тие! При́зри на на́с, ча́д твои́х, к стопа́м твои́м припа́дающих и всеси́льнаго твоего́ заступле́ния пред Го́сподом сле́зно прося́щих. Беззако́ния бо на́ша отяготе́ша на на́с, ско́рби и боле́зни обуя́ша на ны́, и грехо́вныя обы́чаи на́ша отдали́ша от Го́спода сердца́ на́ша, и прельще́ниям вра́жиим, ко а́ду преиспо́днему на́с влеку́щим, рабо́тати соврати́ша ны́. Ты́ же, па́стырю на́ш благосе́рдный, в житии́ твое́м ни еди́наго скорбя́ща и ми́лости твоея́ прося́ща, николи́же презре́л еси́. Вознеси́ моле́ние о на́с гре́шных ко Го́споду, да умоле́н бы́в Ма́терию Свое́ю, преложи́т гне́в Сво́й, по грехо́м на́шим пра́ведно на на́с дви́жимый, на ми́лование на́ше и пода́ст душа́м на́шим кре́пость и телесе́м на́шим потре́бное здра́вие, боле́знем и не́мощем на́шим исцеле́ние и от скорбе́й и печа́лей избавле́ние. Це́рковь Святу́ю от наве́тов вра́жиих тве́рду и непоколеби́му в ми́ре соблюди́, вся́кое епи́скопство Правосла́вных и ве́сь при́чт церко́вный в единомы́слии ве́ры утверди́. И́ночествующих бра́тии на́ших, в посте́ и честне́м жи́тельстве подвиза́ющихся, благода́тию смире́ния и терпе́ния снабди́. Ве́рным же ча́дам Це́ркви Христо́вой ра́зум чи́ст и свобо́ден от страсте́й умоли́, да не в го́рдости и самочи́нии сердца́ своя́ ожесточа́ют, но в послуша́нии сыно́внем па́стырем Це́ркви, я́коже Самому́ Го́споду, себе́ смире́нно вверя́ют, и ки́йждо и́х попече́нию о душе́ свое́й пла́менно прилежи́т. Стране́ на́шей испроси́ у Го́спода вся́ блага́я и ко спасе́нию потре́бная, да от все́х враго́в, мы́слящих на́м зла́я, изба́вит на́с и, по вели́цей Свое́й ми́лости, всю́ жи́знь на́шу незы́блемым ми́ром огради́т. Е́й, святи́телю ми́лостивый! Не лиши́ на́с по́мощи твоея́ небе́сныя, но предста́тельством твои́м вся́ ны́ во приста́нище спасе́ния приведи́, и всесве́тлаго Ца́рствия Христо́ва насле́дники на́с покажи́, да пое́м и сла́вим неизрече́нныя щедро́ты Человеколю́бца Бо́га, Отца́ и Сы́на и Свята́го Ду́ха, и твое́ свято́е оте́ческое заступле́ние, во ве́ки веко́в. Ами́нь!

Тропaрь с™aгw, глaсъ д7:

Мjра сегw2 врeменнаz, ћкw преход‰щаz ўразумёлъ є3си2, t ю4ности п0стническое и3 многотрyдное житіE возлюби1лъ є3си2, всебlжeнне, їерaрхwвъ слaво и3 прпdбныхъ похвало2, предвёчнаго сл0ва ўсeрдный бл7говёстниче, си1рыхъ и3 неимyщихъ кр0ве и3 прибёжище. тёмъ же въ мlтвахъ пребывaz, хrтY ќтреневати прилежaлъ є3си1 и3, сего2 взыскyz, вэнeцъ неувzдaемый со всёми с™ы1ми стzжaлъ є3си2, џтче нaшъ, с™и1телю мелeтіе, моли2 хrтA бGа сп7сти1сz душaмъ нaшымъ.

Кондaкъ, глaсъ д7:

Ревнyz, поревновaлъ є3си2 къ бGу, є3г0же возлюби1лъ є3си1 и3 є3г0же всёмъ сeрдцемъ возжелaлъ є3си2, џтче нaшъ мелeтіе, и3 є3г0же рaди къ и4ноческому п0двигу потeклъ є3си1 и3 заклaтисz хrтY бGу самаго2 себЁ привeлъ є3си2, ћкw пaстырь д0брый вручeнное тебЁ стaдо nвeцъ хrт0выхъ мyдре ўпaслъ є3си2. моли2 њ нaсъ хrтA бGа, с™и1телю достохвaльне.

Ще в розробці

Знайшли помилку