Святитель Іоасаф (Жевахов), єпископ Могильовський IOasaf Mogilevskiy
Житія святих,  Листопад

Святитель Іоасаф (Жевахов), єпископ Могильовський

Місяця листопада на 22-й день

Народився майбутній святитель 24 грудня 1874 р. у с. Линовиця Полтавської губернії (нині Чернігівська область), в родовому маєтку князів Жевахових і був названий Володимиром. Насіння благочестя в душі майбутнього мученика було посіяно його благочестивою матір’ю, княгинею Катериною Жеваховою, – нащадком великого святителя і чудотворця Іоасафа Білгородського.

Володимир Жевахов отримав юридичну освіту (закінчив у 1899 році Київський університет святого Володимира). Кар’єра йому була забезпечена. До 1913 року служив чиновником особливих доручень при Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторові, а з 9 січня 1913 р. “найвищим наказом по цивільнім відомству” його – колезького асесора князя Жевахова – призначають старшим радником Київського губернського управління.

З 1909 року Володимир Давидович – дійсний член Київського благодійного товариства. Треба зауважити, що цей факт являвся не якоюсь простою формальністю або даниною моді. Добродійність до останніх днів була однією з основних його рис. Навіть після жовтневого перевороту, коли сам князь і всі його близькі перебували в крайній небезпеці, він не переставав допомагати грошима і продуктами багатьом київським монастирям, з яких нова влада вивозила останнє.

Любов до чернечих обителей у 1911 році привели князя у Свято-Троїцький храм Київського Іонинського чоловічого монастиря. Там він познайомився з ігуменом Валентином (Коротенко), який першим повідав йому про нововідкритий прадавній печерний Зверінецький монастир. Цей день поклав нову сторінку в житті князя Володимира Давидовича. Щиро, усією душею полюбивши цю святиню, він прикладає величезні зусилля, щоб допомогти скиту, який організовується тоді на місці печер. У 1912 році князь засновує фонд, який дозволяє зібрати кошти і почати будівництво надпечерного храму Різдва Богородиці, з боковим вівтарем на честь свого предка Святителя Іоасафа Білгородського.

Князь Володимир Жевахов разом зі своїм братом Миколаєм приклали багато праці і турбот для церковного прославляння свого знаменитого предка, яке відбулося в 1911 році. В 1915 році в Києві виходить у світ книга Володимира Давидовича “Святитель Іоасаф, Білгородський і всієї Русі чудотворець (1705-1754). Його щогодинна молитва”. Книга ця написана благоговійно, витонченою літературною мовою, і, як зауважують сучасні біографи Іоасафа Білгородського, не втратила своєї пізнавальної цінності понині.

А далі випливав трагічний період жовтневого перевороту… Доля родини князів Жевахових була типовою для багатьох тисяч таких же небайдужих до долі Батьківщини і Православ’я людей. Але постійні переслідування нітрохи не позначилися на духовній настроєності Володимира Давидовича. У важку хвилину братам, Володимиру і Миколаю, дав притулок у себе настоятель скиту Пречистої під Києвом, відомий подвижник благочестя ігумен Мануїл. Перебуваючи в скиту, князі трудилися нарівні з рядовими послушниками. Присутність таких “високих” гостей у монастирі щохвилини загрожувала в найкращому разі просто його закриттям, але, милістю Божою, кількаразові облави більшовиків так і не змогли впізнати в смиренних послушниках “ворогів революції”. Життя під постійним страхом часом спричиняла незадоволення в маловірної братії, однак ігумен Мануїл завжди заспокоював всіх нагадуванням про ту допомогу, яку до останнього часу виявляв бідуючому монастирю Володимир Давидович. Приблизно в цей час брати Жевахови знайомляться з родиною відомого духовного письменника Сергія Нілуса. Згодом ці родини будуть зв’язувати досить дружні стосунки.

Незважаючи на постійні переслідування, Володимир Давидович при всякій можливості намагався допомогти гаряче улюбленому їм Зверинецькому скиту. Згодом , як тільки це стало можливим, його призначають опікуном Зверинецьких печер і старостою надпечерного храму. Усі ці роки він домагався передачі землі над печерами в приватну власність скиту, але із приходом нової влади здійснити цей задум було практично неможливо. Не стільки особисті проблеми, скільки невдачі, зв’язані зі скитом, глибоко ранили душу князя. Незабаром йому довелося покинути Київ. У книзі відгуків відвідувачів Зверинецьких печер зберігся запис, зроблений через кілька років: “28 січня 1924 року. Уперше цього року відвідав Зверинецький скит. Нехай буде цей рік роком відродження приниженої Батьківщини нашої на славу і утвердження Православної Церкви… В. Жевахов”. На жаль, не призначено було виповнитися цьому благому побажанню. Вихор безбожної вакханалії усе сильніше набирав своїх страшних обертів, змітаючи на своєму шляху багатьох вірних синів і дочок Церкви і Батьківщини. Не минув цей хрест і князя Володимира Жевахова. У цьому ж році його очікує перший арешт і сім місяців ув’язнення в одній з київських в’язниць.

Переслідування, арешт, а також небажання спокійно, склавши руки, дивитися на те, як антихрист намагається задушити Святу Церкву, усе більше схиляють князя боротися і діяти. Поклавши всі сподівання на Єдиного Бога і Йому Одному вручивши своє життя, в 1924 році Володимир Давидович пише прохання на ім’я Святішого Патріарха Московського Тихона: “Маючи з юнацьких років потяг до чернечого життя, але в силу обставин мого життя, які перевищували, незалежно від волі моєї, силу моїх бажань, не маючи можливості до останніх років здійснити це таємне бажання мого серця, уклінно прошу Вашу Святість удостоїти мене чернечого постригу, попереджаючи при цьому, що як характер того, що повинно бути зі мною, за умови Вашого благословення, слухняність і місце проживання для мене були б цілком байдужі, оскільки сподіваюся на ниві чернечої справи здійснити в немочі моїй волю Божу, цього одного бажаю, і до цього тільки прагну. 1924 рік. В. Жевахов”.

11 грудня того ж року, в 11-у річницю від дня освячення першого престолу храму на Зверинецьких печерах він прийняв чернечий постриг від рук Преосвященнішого Управителя Київської Єпархії Єпископа Макарія, “чоловіка мудрого й стійкого ревнителя Православ’я”, з нареченням імені Іоасаф.

У книзі відвідувачів Зверинецьких печер залишився наступний запис: “Волею Божою у понеділок 6 липня 1926 року у Нижньому Новгороді в Хрестовоздвиженському монастирі Високопреосвященнішим Сергіем, Митрополитом Нижегородським, місцеблюстителем Патріаршого Престолу, соборно з Єпископами Григорієм Печерським, вікарієм Нижегородським і Іоанном Конотопським під час Божественної Літургії хіротонісан у Єпископа Дмитровського, вікарія Курської єпархії. Єпископ Іоасаф”.

Далі в його біографії – біла пляма, заповнити яку вдалося лише через десятиліття, коли зловісна правда, прихована в архівах НУВС, стала відома всім. Отримавши можливість із амвона звертатися до пастви, нічого не боячись, правдиво викриваючи беззаконня, що діється в світі, новопоставлений єпископ відразу ж викликав невдоволення безбожної влади. Реакція не змусила довго чекати, і вже через два місяці після рукопокладення єпископ Іоасаф піддається арешту і ув’язнення в Соловецькому таборі особливого призначення, розділивши долю десятків тисяч вірних чад Православної Церкви. Перебування в найстрашнішому пеклі, яке тільки могло придумати пропащий людський розум, повинне було зломити не тільки віру, але і усяку волю в людині, зробивши його покірним рабом. Однак вийшло навпаки. СЛОП (Соловецький табір особливого призначення) закаляв непохитність і мужність мучеників за Віру, роблячи їх здатними переносити всі нові і нові випробування заради сповідування істини Христового Євангелія.

У жовтні 1929 року єпископа Іоасафа (Жевахова) переводять у заслання в Наримський округ Східносибірського краю. Звільнившись у 1932 році із шестирічного ув’язнення, він ні на день не залишається без слухняності і приймає призначення на Пятигорську кафедру. Уже через рік випливає новий арешт і вирок трійки ОДПУ – десять років ув’язнення в Сєвкрай. Тут єпископ знайомиться зі святителем-хірургом Лукою ( Войно-Ясенецьким). Архангельське заслання надовго зв’язало цих двох сповідників і подвижників благочестя узами глибокої християнської дружби. Але суворий вогкий північний клімат остаточно підірвав слабке здоров’я змученого в’язницями єпископа Іоасафа, і в 1934 р. його, як інваліда, переводять під нагляд у Московську область. Із червня 1934 року він приймає призначення на посаду керуючого Могилівської єпархії і знову повертається до пастви. Однак слабке здоров’я не могло дозволити владиці продовжувати своє єпископське служіння, і він вимушений піти на спочинок. Він поселяється в улюбленім їм Бєлгороді, щоб міцніше прилинути до тієї землі, яка зберігала пам’ять про його святого предка.

30-ті роки минулого сторіччя забрали в Церкви тисячі священиків і архієреїв, які поповнили мученицький сонм у Горньому Єрусалимі. Черговий фатальний арешт очікував єпископа прямо в Бєлгороді в 1936 році. Обвинувачення було винесено в дусі тієї епохи: “керівництво контрреволюційної фашистської організації церковників”. Протримавши єпископа Іоасафа більш року спочатку в білгородській в’язниці, а потім під наглядом у Новгородській області, наприкінці 1937 року його доставляють для суду в Курськ. Про те, що довелося пережити старому хворому єпископу в катівнях курського НКВС, можна уявити по короткій сухій фразі, знайденій в архіві матеріалів допиту: “свою участь у контрреволюційній діяльності заперечував”. На щасливий кінець слідства надії було мало, тому що упередженість суддів ніхто і не збирався приховувати. Вирок був винесений 4 грудня того ж року: “вища міра покарання – розстріл”, який виконаний в день винесення. З десяти розстріляних із владикою Іоасафом у той день єпископів і священиків тільки він один зміг встояти під час нескінченних допитів і не видати жодного свого співбрата.

Так, у свято Введення в храм Цариці Небесної, Господь благоволив ввести в Небесний чертог Божого Царства свого вірного раба, який гідно і твердо ніс благе ярмо Христове. З одинадцяти років свого єпископства священномученик Іоасаф пробув на волі всього близько двох, і жодного разу ні на крок не ухилився в розколи, що виникли в той нелегкий час, але був відданим єдиній істинній Православній Церкві.