...
Житія святих,  Жовтень

Священномученик Миколай Пробатов, пресвітер, мученики Косма, Віктор, Наум, Пилип, Іоанн, Павло, Андрій, Павло, Василій, Олексій, Іоанн і Агафія Агломазовські

Місяця жовтня на 29-й день

Священномученик Миколай Пробатов народився 1874 року в селі Ігнатьєві поблизу міста Кадом Тамбовської губернії. Він був молодшим сином священника цього села Олександра Миколайовича Пробатова та його дружини Єликоніди.
Освіту Микола здобув у Касимівському духовному училищі, а потім у Тамбовській Духовній семінарії. З листів, що збереглися до брата, протоієрея Василя, видно, що вчився він перебуваючи в умовах великої матеріальної потреби: іноді одяг зношувався настільки, що товариші сміялися над ним, а наставники робили зауваження.
Після закінчення семінарії він одружився з молодшою ​​дочкою священника села Темирево Єлатемського повіту Варварою Алгебраїстової. Після вінчання Микола і Варвара, за існуючим тоді благочестивим звичаєм, вирушили у весільну прощу до Саровського монастиря.
У 1899 році Миколай був висвячений у сан пресвітера і визначений другим священником у храм села Темиреве. Але він дуже хотів служити один. Бажання його незабаром збулося, 1906 року він отримав парафію в селі Агломазово, де був дерев’яний Богоявленський храм, збудований 1779 року. У 1910 році отець Миколай оновив застарілий іконостас. При храмі був хор, і працями отця Миколи було влаштовано чудовий спільний спів. Перед служінням літургії священник завжди довго і ревно молився, служив він з натхненням і благоговінням; а про службу церковну говорив: «У мене у вівтарі куточок раю».
Село Агломазове налічувало тоді сто п’ятдесят будинків, понад тисячу парафіян, і була велика потреба у відкритті церковноприходської школи. Стараннями отця Миколи було збудовано простору дерев’яну будівлю, в якій вільно могло навчатися двісті дітей. Талановитий проповідник, він старанно проповідував у храмі, а у школі викладав Закон Божий. Сім’я священника жила бідно, але він за треби плати не брав. Взуття завжди мав лише дві пари – зимову та літню.
Почалася Перша світова війна. Священників в армії не вистачало, і єпархіальний архієрей, єпископ Тамбовський Кирил (Смирнов) звернувся до духовенства єпархії з проханням піти священниками в чинну армію. Відмовлялися – хтось хворобою, хтось сім’єю, хто малоліттям дітей.
Чуючи таке від священників, отець Миколай засоромився: що це ми – священники і відмовляємося – в одного дружина, в іншого діти, а там наші ж воїни кров проливають, захищаючи батьківщину; треба погоджуватися. І хоч у отця Миколи з дружиною було троє дітей, старшому синові чотирнадцять років, молодшим, синові та дочці, по році, він пішов служити полковим священником у перший Бахмутівський полк, що боровся проти австрійців. Тут, на фронті, у полку він побачив, як мало залишається в людях віри: з усього наявного складу полку храм відвідували не більше тридцяти людей. Повернувшись у 1917 році додому, він із неприхованою скорботою говорив близьким: «Священники вже тут не потрібні, вони тепер швидше жителі Неба, ніж землі».
Здійснилася революція. Моральна хвороба торкнулася і селян. Багато хто кинувся рубати про запас казенних і панські ліси, навалюючи купи колод перед будинками, поспішно ділили землі великих землевласників.
Після видання більшовиками декрету про вилучення з храмів метричних книг до отця Миколи з’явився загін солдатів і вимагав видати з церкви книги.
– А хто ви такі, що мені вказуєте? – рішуче зустрів їхній батько Микола. – Скаже моє начальство, тоді передам.
– Ні, – не відступали солдати, – передавай зараз.
– Ну, добре, – відповів священник, – не хочете слухати церковне начальство, зберемо схід селян. І як вирішить народ, так і вчиню.
Зібрали схід, і священник промовив слово, після якого селяни відразу ж вигнали загін.
У лютому 1918 року більшовики оголосили мобілізацію до Червоної гвардії. Селяни, які чекали від більшовиків миру, вирішили в армію не записуватись, а йти до найближчого повітового міста і розігнати там більшовицьке начальство. Перед виходом попросили отця Миколу відслужити для них молебень. Після молебню священник сказав коротку проповідь, яку уклав словами: «Благословляю вас йти на боротьбу з переслідувачами Церкви Христової».
Селяни, озброєні хтось сокирами, хтось вилами, рушили до повітового міста, до якого було двадцять п’ять верст. Поки йшли, рішучість багатьох розтанула, і вони почали повертатися додому. Знайшлися й такі, що поспішили до міста, щоби попередити більшовиків. Коли селяни, що залишилися, підійшли до міста впритул, по них була випущена черга з кулемета, встановленого на дзвіниці. Це зупинило повсталих, і натовп швидко розвіявся. Інцидент був вичерпаний, але більшовики ніколи не прощали тим, хто виступав проти них, і в Агломазово було направлено каральний загін. Звістка про каральний загін досягла села, і священник благословив домашніх піти до сусіднього села Калинівця, де служив брат дружини отця Миколи. Тривожні передчуття мучили його душу, і жінка, бачачи це, сказала:

– Написано: Господь не надсилає випробувань вище сил людських.
– Так, – сказав священник. Помолившись, навмання відкрив Апостол і прочитав «Вірен Бог, який не попустить вам бути спокушеними понад силу, але при спокусі дасть і полегшення, так, щоб ви могли перенести».
Слово Святого Письма, як ніщо інше, потішило і зміцнило душу. На час приходу карателів отець Миколай зовсім заспокоївся, віддавши своє життя у волю Божу. Селяни казали йому:
– Біжи, батюшка, уб’ють!
– Я ніколи не біг і зараз не втечу.
Домашні пішли, залишився лише старший син Олександр. Отець Миколай запропонував і йому піти, тим більше що матері, можливо, буде потрібна допомога, але Олександр не побажав залишити батька.
Священник одягнув теплий ватяний підрясник і вийшов із дому. Здалеку з’явився загін карателів.
– Римські легіони йдуть, – похитавши головою, сказав отець Миколай.
Карателі розташувалися неподалік храму, у великому цегляному будинку, що належав Седухіну. Усіх заарештованих зводили до підвалу будинку. Списки на арешти складав сільський учитель, Петро Пилипович, місцевий безбожник, який не любив храм та священника.
Двох червоногвардійців відправили за священником. Після арешту отця Миколи в будинку було зроблено обшук. Був лише син священника, Олександр. Карателі перерили всі речі, але нічого не знайшли.
Заарештованих допитували з побоями та знущаннями. Отця Миколу били по п’ятах, змушуючи танцювати.
– Я й раніше ніколи не танцював і перед смертю не буду, – відповів священник.
Останню свою літургію перед арештом отець Миколай відслужив на свято Казанської ікони Божої Матері. Деякі з катів ще нещодавно відвідували церковні служби і пам’ятали слова молитов. Знущалися і кепкували зі священника і молитов зі служби. На всі ганьби отець Микола відповідав:
– Христос терпів, будучи безгрішним, а ми терпимо за свої гріхи.
Ці слова священника викликали у катувальників регіт.
Вчитель, складаючи список, включив до нього кількох жінок, але начальник карального загону імена жінок викреслив, залишивши лише одну – Агафію; вона була зовсім самотня, і за неї не було кому просити. Довго і витончено знущалися з неї кати, але вона все переносила мовчки. Нарешті було оголошено, що всіх заарештованих буде розстріляно. Перед смертю всі сповідалися. О сьомій годині вечора червоногвардійці вивели з підвалу вісімнадцять засуджених на смерть і повели до річки Цні. Біля річки їх поділили на дві партії, одну повели берегом річки ліворуч, іншу – праворуч. Незабаром пролунала команда червоногвардійцям вишикуватися і приготуватися до стрілянини. Засуджені стовпилися навпроти. Отець Миколай, вдягнувши руки, молився, вимовляючи слова голосно. Усі почули:
– Господи, вибач їм, вони не знають, що роблять.
Пролунав залп. Хоча вже зовсім стемніло і карателі, схоже, не збиралися перевіряти, хто живий, хто мертвий, але отець Микола, зібравши сили, підвівся і з піднесеними руками продовжував молитися вголос:
– Достойно есть, воистину блажити Тя, Богородицу…
Другим залпом його було вбито.
З вісімнадцяти чоловік було вбито тринадцять, решта вночі доповзла до найближчих хат і була захована жителями. Від них і стали відомі подробиці розстрілу. Вбиті були староста храму Косма Єгорович, селяни Віктор Краснов, Наум і Пилип (батько із сином), Іван, Павло, Андрій, Павло, Василь, Олексій, Іван та Агаф’я.

Наступного ранку селяни спорядили підводу і поїхали забрати вбитих. Разом із ними поїхав син священника Олександр. Весь пісок був наповнений кров’ю, і Олександр зняв з нього верхній шар і поклав на віз. Тіло священника вже задубіле – з піднятими при останній молитві руками, з пальцями, складеними для благословення. Коли його везли селом, селяни виглядали з вікон і казали: «Батюшка нас і мертвий благословляє».
Цього ж дня дружина отця Миколи повернулася додому. Вона звернулася до влади за дозволом поховати священника біля церкви. «Що? – обурилися карники. – Собаці собача смерть. Його треба відвезти на звалище. Ще дякую скажіть, що в яр не звалили, на цвинтарі дозволяємо поховати».
Відспівувати та ховати мученика прийшли священники сусідніх парафій – отець Павло Мальцев із села Усади та отець Максим із села Старе Березове. Отець Павло був дуже дружний з отцем Миколою, вони домовилися заздалегідь: якщо когось уб’ють, щоб інший прийшов відспівувати та ховати.
Відспівували отця Миколу у його будинку. Вікна завісили чорною щільною матерією, щоб каратели не могли бачити, що відбувається усередині. Тіло мученика перенесли зі столу в труну, і почалося повільне відспівування. Ховали отця Миколу глибокої ночі, священники несли труну на цвинтар, де вже була вирита могила на місці поховання близького отцю Миколі парафіянина, труна якого була добре видно при ясному світлі місяця і зірок. І плив тихий спів останніх похоронних молитов.

Знайшли помилку