Священномученики Василь Соколов, Олександр Заозерський і Христофор Надєждін, преподобномученик Макарій (Телегін) і мученик Сергій Тихомиров.

Місяця травня на 13-й день.

Навесні 1922 року почалося нове після 1918 року гоніння на Православну Церкву, яке за задумом безбожної влади заради залякування духовенства і вірян мало обов’язково закінчитися стратами. Приводом мав послужити опір духовенства вилученню церковних цінностей незалежно від того, чи чинитиметься опір, чи не чинитиметься: ніщо не діє так залякує, як страта невинних, якими і були обвинувачені – московські протоієреї Василь Соколов, Христофор Надєждін та Олександр Заозерський, ієромонах Макарій (Телєгін) і мирянин Сергій Тихомиров.

Священномученик Василь народився 24 липня 1868 року в селі Стара Слобода Олександрівського повіту Володимирської губернії в сім’ї диякона Олександра Соколова. У 1882 році Василь закінчив Переславське духовне училище, у 1888-му – Віфанську Духовну семінарію і був призначений учителем церковнопарафіяльної Закубізької школи в Олександрівському повіті, яка незабаром, завдяки його зусиллям, стала однією зі зразкових в єпархії, з великою бібліотекою для позакласного читання.
16 грудня 1890 року Василя Олександровича було висвячено на священика до Христорождественської церкви села Пусте Різдво Переславського повіту Володимирської губернії. За весь час служіння в селі – з 1891-го до 1906 року – отець Василь був завідувачем і законовчителем церковнопарафіяльної школи.
“Добре жилося батюшці отцю Василю, священику села Пустого Володимирської єпархії, так добре жилося, що кращого і бути не треба. Перша справа, благословив його Господь щасливим шлюбом, – писав він в опублікованих ним у журналі “Странник” спогадах уже після того, як зі смертю дружини-помічниці життя його різко змінилося. – Друга ж справа, благословив Бог отця Василя службовими успіхами і матеріальним достатком. Трохи послужив у єреях отець Василь у своїй маленькій парафії, але багато чого досяг він. Задоволені парафіяни говорили: “І немає кращого за нашого батюшку – що проповіді скаже, що порядки веде, та по всьому!” Храм Божий за невсипущих турбот священика утримували завжди в належній благоліпності, він безперервно поновлювався і прикрашався.
Не образив Господь щасливе подружжя і потомством. За дванадцять років шлюбу вони мали шістьох дітей. Дітки росли здорові, добрі, радуючи і втішаючи своїх батьків, які душі в них не чаяли. Зрозуміло, що багато і турбот, і клопоту ставили діти батюшці з матінкою, але останні не сумували і не нарікали на свою долю. Підбадьорюючи один одного в працях, вони не шкодували ні сил, ні здоров’я, аби тільки діти були в усіх відношеннях задоволені .

Швидко і непомітно, як вода в широкій багатоводній річці, текло їхнє життя за заведеною колією життєвої метушні, тривог і турбот, у постійній зміні радощів і печалей. Усвідомлював отець Василь, що не може так гладко життя йти. Сказано: “У світі скорботні будете”, – і недарма, звичайно, сказано. Не минути скорбот, як спокійному морю не минути бурі. Небезпечна і страшна буря після довгого сприятливого затишшя. Важкі й скорботи для незвичних до них, особливо після довгого безтурботно-щасливого життя. “Хоч би хрест який послав нам Господь на випробування, – потай молився батюшка, – не дуже б важкий, а щоб не забувалися ми, пам’ятали про земний уділ людський”.
Осінь дванадцятого року священнослужіння отця Василя видалася вельми сприятлива, але в домі отця Василя всі були налаштовані далеко не на веселий лад. Сльози стояли у всіх в очах. Річ у тім, що сам домогосподар захворів на тиф – на таку хворобу, з якою жарти погані. Звісно, це в домі добре розуміли, тим паче що й місцевий лікар не приховував серйозності становища хворого. Розрахунки на організм отця Василя були сумнівні. Тому й звернулися всі з сердечним благанням до Господа, нехай підніме силою Своєю хворого зі смертного одра. Молилися парафіяни за свого хворого отця духовного, щиро просячи порятунку від смертної небезпеки: яскраво позначилася зміцніла вже прихильність пасомих до свого душепастиря. Молилися міцно родичі отця Василя, співчуваючи всім серцем скрутному його становищу і становищу його сім’ї і внутрішньо здригаючись при думці про сумний кінець хвороби. Молилися діти-малюки, вишикувавшись перед божницею і старанно кланяючись у землю.
Але найважче довелося матінці Іларії. Не жалість, а жах якийсь охопив і стиснув її серце, як лещатами. Немає і сліз, і молитва не йде на розум, не знаходить вона ні в чому полегшення, заспокоєння.
– Господи, та що ж це буде з нами, – у розпачі говорила матінка отцю Василю. – Хоч би трішки пожалів ти мене і дітей. Дивись-но, адже ми як мухи осінні бродимо по дому.
– Що ж я пороблю, – відповідав батюшка. – Видно, того варті, того заслужили, щоб страждати. Може, і померти доведеться; не приховую: мені дуже важко.
– Навіщо ж ти думаєш про смерть? Ти думай про життя, – спробувала надихнути матінка чоловіка. – Хто ж ростити, годувати дітей буде? Що я одна з ними зроблю?!
– А ти постривай ще журитися завчасно. От помру, так наплачешся, нажуришся. Кому-небудь та треба початок робити, не змовишся померти в одну годину. А жити-то як без мене? Проживеш, Бог дасть: станеш просвирнею тут, ну й прогодуєшся.
– Бог із тобою, що ти це кажеш.

Більше й духу не вистачило розмовляти з хворим у матінки. Не вийшла, а вибігла вона від хворого і залилася гіркими, невтішними сльозами.
Але раптом серед самого плачу матінку осінила якась думка, ніби спало їй на думку вірний засіб допомогти біді своїй. Вона попрямувала до божниці, схилилася там на коліна перед образами і стала гаряче-гаряче молитися. Не звичайними, завченими молитвами молилася вона, але сама складала свою скорботну молитву, як уміла.
“Господи, підніми ж його, – говорила вона, – даруй йому зцілення. Знаю, що я не варта Твоєї милості, не заслужила її. Допоможи мені по милосердю Своєму, по людинолюбству. Ти, Господи, бачиш мою безпорадність, знаєш краще за мене горе моє і нужду мою. Не залиш мене гіркою вдовою, а дітей сиротами. Що з ними буду робити я? Куди подінуся, чим прогодую і як влаштую? Невже для того Ти дав нам дітей, щоб вони вік свій плакалися на злидні й докоряли нам, батькам? Збережи ж для блага їхнього життя батька-годувальника. І якщо вже потрібно за правосуддям Твоїм кого-небудь із нас взяти звідси, то візьми мене. Візьми мене за нього, Господи! І я помру з радістю, помру спокійна, що не без хліба, не без нагляду залишилися діти мої. Матір Божа, Свята Заступниця! Принеси за мене Свою Материнську молитву до Сина Свого, щоб почув Він гласу моління мого!”
Глибокі зітхання, що переривалися нестримними риданнями, дійшли до слуху хворого.
– Що ти там робиш? – запитав він.
– Молюся, – відповідала матінка. – Одне, бачиш сам, залишилося – молитися. Немає на кого сподіватися більше, а Бог усе може. Я, знаєш, що просила у Господа? – щоб уже краще мені померти, ніж тобі. Адже, чи не правда, так краще буде?
– Даремно ти про це просила. Сказано: не спокушай. І просила, та не отримаєш, якщо не зволить Господь: Він і без нас добре бачить і знає, що зробити з нами і що потрібно нам.
– Я ось тому й просила, – заперечувала матінка, – що ж, без сумніву, для дітей буде краще тобі залишитися, а мені померти. Чи не так?
– Не так, не так, – нетерпляче заговорив батюшка. – Залиш і думати про це. Що мені, що тобі вмирати – однаково погано і не час. Але це по-нашому, а по-Божому це, можливо, і є найкраще для нас і для наших дітей.
Господу Богу завгодно було почути невідступне благання про хворого ієрея Василя. Благополучно минула криза хвороби, і з початку жовтня ясно виявився поворот на одужання. Сили відновлювалися, хворий швидко одужував. Матушка Іларія ніг не чуяла під собою від радісних почуттів, що охопили її, з нагоди позбавлення від небезпеки, що загрожувала. “Не одужав, а воскрес мій отець Василь, – весело хвалилася вона всім, – не знаю, як і Богові дякувати за це”. Знову оселився в будинку колишній порядок.

Минув рік, і знову настала осінь. Але якою протилежністю була вона попередній! У отця Василя захворіла не на жарт дружина його, матінка Іларія, захворіла якось несподівано, спершу не дуже, а там і зовсім злягла. Хвора хвора була тілом, але духом бадьора і цією бадьорістю вселяла в оточуючих надію, що скоро видужає і підніметься. Але надії все не збувалися. Навпаки, хворобливі напади стали важчими. Матушка причастилася і просила чоловіка пособорувати її…
Після соборування хвора відчула себе значно краще, на загальне задоволення всіх. Наступного дня після соборування прибув лікар із повітового міста, запрошений отцем Василем на консультацію з місцевим лікарем. Справедливість вимагала сказати справжній діагноз хвороби без жодних прикрас. “У вашої дружини, батюшка, ми з товаришем знайшли хворобу печінки, всі інші, ревматичні явища походять від цієї головної хвороби. Лікувати її ми, зізнатися вам, не можемо. Так ми вирішили запропонувати вам негайно поїхати в московську клініку для поради з більш обізнаними медиками”.
У клініці, куди приїхав отець Василь, його зустріли співчутливо і доброзичливо. Пішли квапливі розпитування, огляди, вислуховування. Прийшов і професор, подивився, послухав, похитав головою і сказав священикові, відвівши його вбік:
– Важке захворювання, батюшка, у вашої дружини, можливо, рак, можливо, й інше що, але тільки навряд чи виліковне. Здається, даремно ви і її, і себе мучили приїздом сюди. Утім, духом-то не падайте. Ми ще подивимося. Дай Бог, якби інакше виявилося.
Мав рацію професор у своїх здогадках. Рада клінічних лікарів констатувала рак печінки у хворої, про що на третій день і було оголошено отцю Василю.
– Нічим ми не можемо допомогти вашій дружині, примиріться зі своїм становищем. Рак невиліковний, оперувати в печінці не можна. Результат один – смерть.
Помолившись біля московських святинь в Успенському і Покровському соборах, у каплицях Іверській і Пантелеймонівській, отець Василь рушив у зворотний шлях.
“Хай буде воля Твоя, Господи, хай буде воля Твоя!” – подумки твердив батюшка, зі стражданням дивлячись на кохану дружину, яка лежала перед ним як прекрасна, але зів’яла, побита осіннім морозом квітка. “Тільки не позбав мене, Господи, Своєї останньої милості й допомоги – довезти її живою додому, позбав від мук бачити, як вона вмирає в дорозі”.
І Господь, багатий милістю, сотворив за проханням отця Василя. Без особливих пригод, навіть без великих труднощів дістався він додому у своє село.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці. Урочисто справляється служба Божа в храмі села Пустого за великої кількості віруючих. І бачать, і чують парафіяни, що боляче невагомий їхній батюшка, отець духовний, глибоким сумом затьмарене його обличчя, тремтить, завмирає, переривається раз у раз його зазвичай звучний голос, і мимоволі всі налаштовуються на несвятковий лад. Помолившись, усі розійшлися по домівках. Тільки отець Василь довго ще не виходив із храму того дня. У молитві перед Божим престолом він шукав розради своєму сум’ятому серцю. У молитві до Бога шукав він втамування своїм прикрощам, які тіснили душу. Він усвідомлював, що тільки тим і можна полегшити своє важке ярмо – щиро, старанно молитися і з дитячою довірливістю віддати себе всеблагому волі Божій, допомозі та заступництву святих угодників. Всі земні доступні засоби до відвернення навислої біди були вичерпані. Гірке вдівство для себе і важке сирітство для дітей належало в найближчому майбутньому.
Другого дня Покрови до отця Василя приїхали тесть із тещею, приїхала і сестра його.
– Так, – міркували біля ліжка хворої її батьки, – очевидно, що розв’язка близька. Нема чому жити. Вся висохла, куди що поділося, тільки що дихає, і то ледве-ледве. І чому цей рак у неї зав’язався, дивна річ. Хіба вже не від торішнього її горювання під час вашої хвороби він прив’язався до неї?
– Усе може бути, звісно, – відповідав отець Василь. – Це я й сам добре пам’ятаю, яких мук коштувала їй моя хвороба. Чого вже? Молилася Господу, щоб узяв її до Себе за мене. Адже тільки крайній відчай, керований самовідданим коханням, міг спонукати на таку молитву і прохання. І що дивно: то було 2 жовтня, в нинішній, значить, день. Невже ж Господь і судить бути за її проханням і візьме її до Себе? Тоді все стане зрозуміло: це перст Божий, це вона благала і за мене своє життя поклала.
Увечері того ж дня не стало матінки Іларії: відійшла з миром до Господа. Втратив отець Василь палко кохану дружину, сім’я – турботливу матір, рідні – привітну, ласкаву господиню, а парафіяни – послужливу, привітну матінку. Втрата була велика однаково для всіх.
Багато народу зібрало поховання матінки Іларії, незважаючи на те, що день був будній. Всім невдавано шкода було, що так рано згасло таке потрібне життя, шкода було дітей-сиріт, які залишилися, з яких половина не розуміла значення понесеної втрати, шкода було і батюшку отця Василя, який овдовів у такі ще молоді роки, шкода було руйнування всього сімейного щастя і благополуччя цього будинку, на який багато хто вказував як на гідний наслідування приклад”.
Через чотири роки після смерті дружини отець Василь вступив до Московської Духовної академії та закінчив її 1910 року зі ступенем кандидата богослов’я, який отримав за роботу “Леонтій Візантійський (його життя і літературні праці)”. У своєму відгуку на роботу отця Василя ректор академії єпископ Феодор (Поздєєвський) писав: “Автор зробив своїм твором цінний внесок у церковно-історичну науку і проявив величезну наукову працездатність, тож хочеться від душі побажати йому не кидати наукових занять, хочеться, щоб він потрапив у середовище, сприятливе для його вчених праць, чи, принаймні, для того, щоб зазначений твір побажав, щоб він побачив світ у вигляді магістерської дисертації”…

29 липня 1910 року Рада Московської Духовної академії під головуванням єпископа Феодора ухвалила рішення просити Святіший Синод про дозвіл залишити отця Василя Соколова при академії третім надштатним професорським стипендіатом. 28 вересня Святійший Синод відхилив клопотання Ради через “крайню обмеженість в даний час коштів духовно-навчального капіталу”.
26 листопада того ж року розпорядженням єпархіального начальства отець Василь був визначений у Миколо-Явленську церкву на Арбаті. З 9 серпня 1911 року він був членом Ради Братства святителя Миколая при Миколо-Явленському храмі, з 1 листопада 1912 року – помічником благочинного Пречистенського сорока 1-го відділення, з 1 жовтня 1913 року – закономірним учителем Миколо-Явленської церковно-парафіяльної школи та приватної жіночої гімназії Ломоносової. 6 травня 1916 року отець Василь був нагороджений наперсним хрестом. Його доньки, Ніна й Антоніна, стали його найближчими помічницями, розділяючи з батьком педагогічні труди в Миколо-Явленській церковнопарафіяльній школі, де вони були вчителями.
7 травня 1915 року указом Святішого Синоду отець Василь був призначений редактором одного з відділів журналу “Московские церковные ведомости”. Зміни торкнулися тоді всієї редакційної колегії журналу. Нова редакція вбачала свої завдання в тому, щоб створити умови для додання журналу “життєво-практичного напряму і, зокрема… до розширення відділу з опису подій і явищ церковно-єпархіального життя”.
“Перед оновленою вже редакцією, – писав отець Василій у своєму зверненні до духовенства Московської єпархії, – стоїть важливе і серйозне завдання про дійсне оновлення самого видання. Однак виконати відразу всю намічену програму перетворення немає ніякої можливості з тієї простої причини, що редакція не має для цього в належній мірі ні матеріальних засобів, ні інтелектуальних сил. Можливе лише поступове наближення до заданої мети. І швидкість такого наближення залежатиме головним чином від того відгуку, який знайде справжній заклик редакції до всього єпархіального духовенства…
Ми звертаємося з найнаполегливішим проханням до наших побратимів у Христі – пастирів Церкви Московської та всіх загалом наших читачів змінити індиферентне ставлення до свого рідного органу єпархіальної думки та життя на дбайливе та співчутливе… Хотілося б чути відверту заяву про те, що може служити до підняття нашого видання на належну йому висоту… Хотілося б мати побільше кореспондентів у всіх місцях нашої єпархії, які періодично доставляли б до редакції відомості про видатні факти місцевого релігійно-церковного життя… Вельми бажано було б взагалі розширити коло наших співробітників по виданню залученням до нього осіб і столичних, і провінційних, які забезпечили б для журналу постійний приплив цікавого літературного матеріалу”.
Другий рік тривала важка Світова війна, події якої багатьох віруючих людей закликали замислитися глибше над сенсом особистого і національного буття, бо війна, як усяке випробування, давала і новий досвід народам сторін, які воюють. Розмірковуючи про життя російського народу після очікуваної перемоги, бо тоді ще не мислилася поразка у війні, отець Василь напередодні 1916 року писав: “Із закінченням війни ми, безсумнівно, виходимо на шлях незалежної, самобутньої побудови й розвитку життя, на шлях здійснення своїх національних начал, на шлях своєї православної слов’янської культури.

Важко… уявити собі, чого вимагатиме від кожного з нас і від усього народу успішне виконання цих поставлених завдань. Але думається, що безсумнівною запорукою такого здійснення може служити тільки одне – дійсне оновлення нашого життя. І ми вельми щасливі тією свідомістю, що дорога до цього оновлення до деякої міри вже проторена за цей час війни. Війна вказала нам на необхідність зміцнення релігійно-моральних засад життя і поведінки, бо без них і сильні, і добре озброєні руки виявляються безсилими і марними в боротьбі з ворогами. Війна підкреслила для нас обов’язковість чесного, безумовно тверезого і неослабно трудового життя, бо без такого неможливе жодне змагання у світовій боротьбі за існування. Війна дала нам добрий урок про переважну важливість освіти і просвіти, про перевагу всього свого і рідного над усім чужим, іноземним, іновірним. Ми поклали добрий початок дійсному проведенню в життя багатьох із цих уроків війни. І в результаті серед нас народився деякий культурний рух саме в бік істинного прогресу… Нам потрібно поспішати і поспішати з дійсним оновленням свого життя… При цьому навряд чи ми помилимося, якщо скажемо, що найголовніша роль у справі цього оновлення народного життя має належати пастирям Церкви, народним учителям і батькам сімейств. Пастирі, вчителі та батьки не тільки стоять при дверях людської душі, а й мають вільний доступ до внутрішньої її частини. Для них тому, і насамперед для них, відкривається щаслива можливість благодійного впливу на ввірені їм душі. Се нині час сприятливий для їхнього культурного діяння! Нехай не тьмяніють їхні світильники в цій темряві, що оточує нас, нехай не слабшають їхні руки в майбутній культурній роботі! Оновлюючись самі у своєму особистому житті, нехай виносять вони зі скарбниць серця свого в навколишнє середовище благі заклики до всебічного поліпшення та оновлення життя нашого”.
Не збулися надії найкращих російських людей на перемогу, невблаганним виявився перебіг історії, що привів Росію до поразки і поневолення її одним із найворожіших для людини вчень – войовничим безбожництвом і богоборством. Прийняття частиною російського суспільства європейських засад і законів як основи державного устрою невблаганно призвело до прийняття і всіх крайнощів цих законів – тиранії і безбожництва. Після Жовтневого перевороту і переїзду більшовицького уряду на чолі з Леніним до Москви почалися арешти і розстріли всіх неугодних новому уряду осіб. Після закінчення до 1922 року громадянської війни і нещадного пограбування народу, настав голод, яким більшовики скористалися, щоб знищити Церкву. 2 січня 1922 року Президія ВЦВК ухвалила постанову “про ліквідацію церковного майна”.
6 лютого 1922 року Патріарх Тихон звернувся з посланням до вірян про надання допомоги у зв’язку зі скрутним становищем голодуючого населення. 26 лютого ВЦВК опублікував постанову про вилучення церковних цінностей, у якій намічалося “в місячний термін… вилучити з церковних маєтностей… всі дорогоцінні предмети із золота, срібла і каміння…”.
28 лютого Патріарх Тихон звернувся до вірян із посланням, у якому писав, що “ВЦВК для надання допомоги голодуючим ухвалив вилучити з храмів усі дорогоцінні церковні речі, зокрема й священні посудини та інші богослужбові церковні предмети.
З погляду Церкви, подібний акт є актом святотатства, і ми священним нашим обов’язком вважали з’ясувати погляд Церкви на цей акт, а також сповістити про це вірних чад наших”

У березні 1922 року почалося насильницьке вилучення цінностей із храмів по всій країні. 4 квітня 1922 року члени комісії з вилучення церковних цінностей прийшли до храму Миколи Явленного; отець Василь просив їх не вилучати предметів, необхідних для богослужіння, відсутність яких створить труднощі під час причащання, але йому в цьому категорично було відмовлено. Почуття гіркоти і скорботи налягло на серце священика. І на свято Благовіщення він сказав проповідь, що стосується не тільки змісту свята, а й недавніх подій, щоб хоч якось утішити парафіян.
Присутній у храмі інформатор не розчув усіх слів проповіді і записав її так, як вважав за потрібне, і отець Василь на підставі його донесення був заарештований. Загалом було заарештовано і притягнуто до суду п’ятдесят чотири людини, зокрема священиків Христофора Надєждіна і Олександра Заозерського, ієромонаха Макарія (Телегіна) і мирянина Сергія Тихомирова.
З 26 квітня по 8 травня в залі Політехнічного музею проходив суд Московського Революційного трибуналу. Обвинувачені трималися мужньо і з гідністю. Багаторазово судді намагалися їх спокусити полегшенням долі в обмін на свідчення проти інших, але безуспішно.
На третій день процесу, 28 квітня, був допитаний протоієрей Василь Соколов.
– Чи визнаєте ви себе винним? – запитав його голова суду.
– Я визнаю, що в день Благовіщення я виголосив проповідь, але не в тому дусі, в якому мені це приписується.
– Ви читали відозву?
– Ні, я виголосив проповідь.
– Можливо, ви дасте пояснення з цього приводу?
– Я прошу вислухати мою проповідь, тому що тут обвинуваченням враховані тільки окремі фрази і вирази, які абсолютно не беруть до уваги сам зміст проповіді. Коли я зібрався виголосити проповідь у день Благовіщення, то мене перед обіднею запитували, про що я буду говорити, і я відповів, що буду говорити про християнську радість, тому що Благовіщення є для нас головним чином святом радості. Мені поставили запитання: “Але чому ж ви не будете говорити про вилучення цінностей?” Я відповів, що вилучення вже пройшло і не треба тому зачіпати це питання. Коли я вийшов на церковний амвон і почав говорити проповідь, я почав говорити про радість, що причиною такої радості є свято Благовіщення… бо з цього дня почалося наше спасіння. Мені хотілося збудити цю радість у моїх слухачів, але, спостерігаючи за присутніми, я переконувався в тому, що на їхніх обличчях немає відбитка цієї радості. Ось я і вважав за потрібне змінити тему моєї проповіді… на таку, яка в даний момент є найбільш бажаною… Що, можливо, наша скорбота є наслідком вилучення церковних цінностей? – Це не повинно бути причиною нашої скорботи. Я казав, що нам не потрібно сумувати за цими цінностями, тим паче що ці цінності підуть на допомогу голодуючим. Потрібно ще більше радіти цьому, тому що через це буде вгамовано голод вмираючих людей… На цих ризах, які прикрашали наші ікони, спочивають турботи і труди багатьох мільйонів людей, які з року в рік вносили в церкву свої копійки… Ми віддаємо з нашого храму священні посудини, яких було чотири. Нам залишили одну, і, звичайно, для потреб нашого храму цього недостатньо. І ми хотіли просити комісію дати нам ще одну з посудин, але, на жаль, наші старання успіху не мали: нашу пропозицію перемінити ці посудини на речі домашні із золота і срібла – було відхилено.

Я знаю, що для вас це сумно, що ми втратили священні посудини, але ми не повинні віддаватися цій скорботі безмежно, ми повинні знати, що священні посудини все-таки принесуть ту користь, яку вони повинні принести, в сенсі допомоги голодуючим. Ви засмучуєтеся, і звісно ж небезпідставно, що ці священні посудини можуть бути перетворені на гроші або якісь вироби… Звичайно, це байдуже не може перенести наше християнське серце. Ми можемо сміливо сподіватися, що Бог, Який є нашим хранителем, якщо ці священні речі підуть на цілі негідні, відплатить тим, хто це вчинив. Ми знаємо це з історичного факту, що колись мав місце в історії юдеїв. Коли юдеї потрапили в полон до Вавилона, їхні святині були негідно вжиті, за що вавилоняни були покарані. Потім я сказав парафіянам, що… нічого не було сплюндровано з того, що ми вважаємо святим… Але найголовніша радість – це те, що найголовніша ікона Миколи Чудотворця залишилася недоторканною; це найрадісніше повідомлення в наше радісне свято. Ось ті думки, які я проводив у своїй проповіді. Мені не треба було проводити думки про те, що влада чинить не зовсім законно, відбираючи цінності, оскільки факт вилучення цінностей уже відбувся, моє завдання – примирити слухачів із цим фактом, уникнути тієї гіркоти, яка була після того, що трапилося, – ось моє розуміння справжньої проповіді.
У своєму останньому слові протоієрей Василій сказав: “Проповідь, яка привела мене сюди, на лаву підсудних, не містила в собі нічого злочинного, вона була проповіддю суто релігійною… Я говорив свою проповідь до встановлення миру і заспокоєння в душах моїх слухачів і думаю, що досяг цього… У моїй проповіді є одне місце, яке особливо дало привід обвинувачу нападати на мене. Це місце з псалма 136-го. Обвинувачення хотіло з цього місця зробити висновок, що я хилив свою проповідь до дискредитації радянської влади… Можливо, тут зіграло фатальну роль слово “окаянна”, яке малограмотна людина могла витлумачити і сама пояснити в абсолютно хибному сенсі. “Окаянний”… значить нещасний, і жодної думки про прокляття і лайку навіть бути не може, християни… себе охоче називають окаянними, і в піснях церковних воно дуже часто чується, ніхто з нас не ображається…
Я не хотів би обтяжувати увагу Революційного трибуналу викладом тієї діяльності моєї, яка вказала б на моє ставлення до питання про голодуючих. Досить зійти на Арбат і запитати будь-якого обивателя, що таке “Милосердний самарянин”, і там скажуть вам, що це є Братство, кероване мною, яке свою благодійність розкинуло не тільки по Арбату, але довело її до вокзалу, до в’язниць, де сидять ув’язнені. Мені про це говорити не хотілося б: благодійність – справа інтимна, і ми, пастирі, проповідуємо робити це без шуму. Отже, я ще раз і з цілковитою щирістю засвідчую перед Революційним трибуналом, що я не зробив жодної шкоди чи зла моєю проповіддю ні моїм слухачам, ні тим більше радянській владі”

Священномученик Христофор народився 21 лютого 1869 року в селі Нижній Білоомут Зарайського повіту Рязанської губернії в сім’ї священика Олексія Надєждіна. Початкову освіту Христофор здобув у Зарайському духовному училищі; 1889 року він закінчив Рязанську Духовну семінарію і був призначений учителем співу і чистописання в Донське духовне училище. 20 листопада 1891 року він був призначений на посаду наглядача училища.
У 1892 році Христофор Олексійович вступив до Московської Духовної академії; йому була надана стипендія Високопреосвященного Макарія, архієпископа Донського і Новочеркаського. Посилене заняття навчальними предметами, а також бажання глибокого їхнього вивчення й одночасно вивчення матеріалів для кандидатської дисертації, розпочате ним майже одразу ж після вступу до академії, призвели до різкого розладу здоров’я, і лікар академії наполіг на тому, щоб його відправили на літо 1895 року в Самарську губернію для лікування кумисом.
У 1897 році Христофор Олексійович закінчив Московську Духовну академію і захистив дисертацію на тему “Нарис історії православної полемічної проти розколу літератури ХVII і початку ХVIII століть (до заснування Святішого Синоду)”, отримавши за неї ступінь кандидата богослов’я. Виконувач посади доцента Московської Духовної академії Ілля Михайлович Громогласов  писав у відклику на цю роботу: “Звертаючись до оцінки розглянутого твору, не можна не відгукнутися з великою похвалою перш за все про чудову наукову працьовитість автора: його інтерес і ревність до справи далеко перевищують мірку звичайних вимог, які ставляться до кандидатської дисертації… Визнаючи за необхідне дати своєму дослідженню можливу повноту в доборі досліджуваного матеріалу, він не тільки зібрав і обстежив у бібліографічному плані всі відомі у пресі полемічні пам’ятки взятої епохи… а й встиг відшукати частково в академічній бібліотеці, а головним чином у різних книгосховищах Москви і Петербурга, іноді в кількох списках, чимале число нових джерел, які досі залишалися абсолютно невідомими дослідникам”

Навчаючись в академії, Христофор Олексійович потоваришував з Іваном Васильовичем Успенським, погляди якого на аскетичний подвиг, на безперестанну боротьбу з помислами, на ревне служіння Богові були йому самому дуже близькі.
Після закінчення академії її ректор, єпископ Феодор, запропонував Христофору Олексійовичу місце місіонера в Новочеркаську, але старі батьки, занепокоєні можливою розлукою з сином, наполягли на тому, щоб він отримав місце служіння в безпосередній близькості від них. 10 лютого 1899 року Христофор Олексійович вступив на посаду законовчителя земської школи в рідному селі Нижній Білоомут. 23 лютого 1900 року його призначили завідувачем шкільних релігійно-моральних читань у недільні та святкові дні. 22 квітня того ж року він отримав призначення на посаду завідувача жіночої церковнопарафіяльної школи села Нижній Білоомут.
10 липня 1900 року єпископ Рязанський Полієвкт (Пясковський) висвятив Христофора Олексійовича на диякона, а наступного дня на священика до Преображенської церкви села Нижній Білоомут.
23 червня 1902 року отця Христофора призначили священиком у Предтеченську церкву в Староконюшенному провулку в Москві та законовчителем гімназії імені Мєднікових. 10 липня 1906 року отця Христофора було переведено до храму мученика Іоанна Воїна, в якому він і прослужив до своєї мученицької кончини. Крім священицьких обов’язків, які він виконував вельми ревно, невпинно проповідуючи слово Боже, отець Христофор ніс послух закономірника, спочатку в жіночій гімназії Ломоносової, а згодом у жіночій гімназії Гельбік.
Протягом 1915-1916 років отець Христофор проводив позабогослужбові бесіди з народом, на яких були присутні іноді до трьохсот осіб. Загалом парафія храму мученика Іоанна Воїна налічувала на той час близько двох тисяч осіб.
3 січня 1921 року отця Христофора було призначено благочинним. 23 березня 1922 року безбожна влада заарештувала священика, звинувативши його в тому, що 4 березня він виголосив у храмі проповідь, у якій сказав, що розруха, яка настала, є наслідком морального падіння народу, а також у читанні в храмі відозви Патріарха Тихона про вилучення церковних цінностей і поширенні її в храмах свого благочиння. Через три дні після арешту отця Христофора було допитано.
Відповідаючи на запитання слідчого, він сказав: “Винним себе в агітації проти постанови ВЦВК про вилучення церковних цінностей не визнаю. Моя проповідь 4 березня 1922 року за всенічною – це пояснення церковної назви недільного дня, що настає, – Тижня Православ’я. Ми з вами пересічні чада Православної Церкви… До чого призводить практично непослух Церкві? – До розрухи, яку ми і спостерігаємо в нашому сучасному житті. До такої міри ми впали морально тепер, що справедливо гряде на нас суд Божий, цей суд виражається, можливо, і в передбачуваному ВЦИКом вилученні церковних цінностей для надання допомоги голодувальникам, і в тому, що вилучені речі можуть не потрапити на допомогу голодувальникам…

Відозву Патріарха Тихона в моїй парафіяльній церкві і в церквах благочиння читали, у моїй церкві мною особисто – 12 березня після літургії… Відозву Патріарха було мені доставлено до двох разів: у перший раз у чотирьох примірниках, у другий раз у двох примірниках – у тому й іншому випадку через невідомих мені осіб, але, без сумніву, від вищої церковної влади, тобто або від Патріарха, або від архієпископа Нікандра. Мною через віруючих відозву було розіслано по церквах благочиння”.
На запитання обвинувачів у залі суду отець Христофор відповідав: “Відозву Патріарха Тихона я оголосив і вважаю її релігійною. Контрреволюційного в ній нічого не бачу. 4 березня в церкві я виголосив проповідь релігійного характеру, в якій говорив, що ми прийшли до занепаду і що вилучення цінностей є прийдешній суд Божий за наші гріхи”.
7 травня отець Христофор виголосив у залі суду останнє слово: “На мою думку, людина, яка буває в храмі, чує слово Боже, повинна допомагати бідним… Я вважав своїм святим обов’язком закликати свою паству до цього священного обов’язку, і не минало жодного великого свята, щоб я не закликав допомагати голодувальникам; я приймав пожертви; по відношенню до парафії я не дозволяв собі отримувати плату за треби… Відділення Церкви від держави я вітаю… вітав завжди. У ту хвилину, коли Церква відділяється від держави, священик стає вільнішим… Я ніколи не намагався збуджувати мою паству, я намагався внести заспокоєння”

Священномученик Олександр народився 20 липня 1879 року в місті Москві в сім’ї священика Миколи Павловича Заозерського, який служив у Петропавлівській церкві в Маріїнській лікарні. Початкову освіту Олександр здобув у Заіконоспаському духовному училищі; 1899 року він закінчив Московську Духовну семінарію, 1903 року – Московську Духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я і був визначений митрополитом Володимиром (Богоявленським) на посаду псаломщика до Троїцької церкви на Арбаті. 1908 року Олександра Миколайовича висвятили на священика до Дев’ятинської церкви на Пресні, а через рік перевели до Олександро-Невського храму при Міщанських училищах і богадільні. 1919 року безбожна влада закрила храм як домовий, і отець Олександр був призначений до церкви великомучениці Параскеви П’ятниці в Охотному ряду, де і прослужив до своєї мученицької кончини.
З 1910-го до 1917 року отець Олександр був помічником благочинного, а з 5 липня 1917 року – благочинним. 1 січня 1921 року його знову було переобрано на цю посаду. У 1920 році отець Олександр був возведений у сан протоієрея. У весь час свого священицького служіння – з 1908-го до 1918 року – він був законовчителем середніх навчальних закладів і церковнопарафіяльних шкіл. З 1914-го до 1916 року він читав лекції з догматичного богослов’я і вів практичні заняття з проповідництва на Московських Пастирських курсах. З 1914-го по 1918 рік отець Олександр викладав у Московській Духовній семінарії на кафедрі гомілетики. Крім цього, він був секретарем Товариства аматорів духовної просвіти і товаришем голови відділу розповсюдження релігійно-моральних книг.
У 1913 році отець Олександр овдовів і священноначалля запропонувало йому прийняти сан єпископа, але він відмовився, мотивуючи свою відмову тим, що бажає бути ближче до народу.
8 квітня 1922 року влада заарештувала священика. Будучи допитаний, отець Олександр винним себе не визнав і сказав: “Я був на зборах у храмі Христа Спасителя. Архієпископ Нікандр запросив мене на збори, які мали відбутися 28 лютого. Архієпископ Нікандр, який прийшов на збори, говорив про церковну дисципліну: він вказував, що в колі священнослужителів стали помічати нововведення; він зупинився на священикові Борисовеві, який здав без дозволу церковної влади церковні цінності та зробив оголошення в газеті “Известия ВЦИК” і закликав інших священиків наслідувати його приклад. Таке явище, говорив архієпископ Нікандр, неприпустиме. Після цього архієпископ Нікандр ознайомив присутніх із декретом та інструкцією ВЦВК про вилучення церковних цінностей і прочитав послання Патріарха Тихона. Через деякий час до мене прийшов незнайомий мені громадянин і приніс кілька примірників відозви Патріарха. Усі відозви Патріарха я розіслав по церквах за обов’язком своєї служби, підкоряючись розпорядженню вищої церковної влади. Я також у перший же недільний день прочитав відозву Патріарха Тихона у своїй парафіяльній церкві. Із відозвою Патріарха Тихона я згоден і вважаю її релігійною, а не контрреволюційною”

4 травня під час судового слідства відбувся допит притягнутих до суду благочинних. Серед інших був допитаний і отець Олександр. Обвинувач запитав його:
– Офіційний бік справи показує, наскільки у вас розвинений конспіративний бік. Чим можна пояснити, що ви абсолютно одностайно відповідаєте?
– Ви не знайомі з нашими церковними правилами, – відповів отець Олександр. – Ми, священики, не можемо міркувати про те, що нам пропонується главою Церкви… Нам запропонували – ми, як священики, повинні були передати віруючим.
– Ви вважаєте себе розпорядником церковного майна? – запитав обвинувач.
– Я сам не підписувався під актом прийняття майна, але я себе вважаю не сторонньою людиною в цій справі. Цього питання торкнулася сама влада, вона просила Патріарха висловитися у відозві про допомогу голодуючим, чи можна користуватися освяченими речами, тому він написав цю відозву.
– Священики чомусь за обов’язком християнства мусять підкорятися Патріарху, навіть у тому разі, якщо Патріарх штовхає вас на контрреволюційний крок, а не робити цього ви соромитеся.
– Ми повинні соромитися, тому що Церква для нас – найдорожче і складається з розумних людей, а по-друге, в цій відозві я нічого контрреволюційного не бачу. Усе, що там сказано про святотатство, має відношення до людей із комісії з вилучення цінностей, щоб вони обережніше поводилися з посудинами.
– Якщо священик не висловлює своїх думок, бо він думає, що це сором, то, на вашу думку, це не є шкурництвом?
– Дивлячись у якому випадку.
– У всіх тих випадках, коли священик розходиться з Патріархом, він усе-таки має виконувати те, що йому наказано. Як ви вважаєте, це шкурництво чи сором’язливість?
– Я це шкурництвом назвати не можу. І навіть у тому випадку, коли вони переконані, що цього виконати не можна, я цілком упевнений, що Патріарх нічого протихристиянського виконати не накаже, і тому священики повинні виконати свій обов’язок покори.
В останній день процесу обвинуваченим було дозволено сказати останнє слово. Протоієрей Олександр сказав: “Громадяни судді, перш ніж покинути цю залу і піти, можливо, у вічність, я хотів би реабілітувати себе… Християнин повинен любити ближніх і Бога… Мені б ще хотілося сказати, що ми тут, які потрапили на лаву підсудних, далеко не складаємо тієї згуртованої тісної організації, яку хотів би бачити обвинувач. Повірте, що багато хто зі священиків через непорозуміння тут. Адже і всі благочинні читали відозву, а на лаві опинилася невелика група людей. Я думаю, що весь наш процес, який відбувається тут, – величезне непорозуміння… Наші думки і ми далекі від того політичного життя, яке нам намагаються нав’язати. Ми не єзуїти, ми не католицьке духовенство – ні, ми справді прийшли і будуємо тільки одне духовне життя, яке нам підвладне, все інше – політика, тим паче контрреволюція – нам чужі абсолютно. Тому, якщо я і вчинив якийсь злочин, у тому сенсі, що, прочитавши контрреволюційну відозву (хоча це не доведено), збудив цим натовп, якщо ми справді щось вчинили, то це плід нашого незнання орієнтації в новій обстановці… Для мене особисто смерть не страшна – я, як віруючий, вірю, що Господь кожному шле вмерти тоді, коли треба, але нам життя потрібне, щоб реабілітувати себе не тут, а на ділі; мені хотілося б послужити своєму народу, який я люблю”…

Преподобномученик Макарій народився 28 серпня 1876 року в селі Лєтнікове Бузулукського повіту Самарської губернії в сім’ї селян Миколи Карповича та Євдокії Феофанівни Телегіних, а наступного дня його охрестили та нарекли Павлом. У ранньому дитинстві хлопчикові було чудесне явище, після якого він прийняв рішення піти в монастир. Усе мирське його перестало цікавити; ще будучи підлітком, він знайшов печеру і віддалявся в неї для молитви. Початкову освіту він здобув у народному початковому училищі. На сімнадцятому році життя він вирушив у паломництво до Києва. Тут, біля святинь Києво-Печерської Лаври, остаточно визріло його рішення піти в монастир, але йому довелося відкласти виконання цього наміру: 1 січня 1898 року його призвали до армії, в якій він прослужив до 29 листопада 1902 року.
У 1905 році Павло вступив до Московського кафедрального Чудовського монастиря і пробув тут на послушницькому іскусі п’ять років. Тут він закінчив монастирську школу. У 1910 році, клопочучи про отримання указу про зарахування Павла до числа послушників, настоятель у характеристиці написав про нього: “Беручи до уваги його бездоганний спосіб життя, помітну схильність і душевний потяг до чернечого життя, повсякчасну готовність до ревного виконання різних послухів, які покладають на нього… насмілююся смиренно клопотати… про визначення його… до числа указних послушників Чудова монастиря”[21].
8 жовтня 1910 року Павла зарахували в монастир послушником; основним його послухом став кліросний. 22 січня 1911 року він був пострижений у чернецтво і наречений Макарієм, 1 лютого того ж року висвячений у сан ієродиякона, а 6 вересня 1913 року – у сан ієромонаха.
З початком Першої світової війни в серпні 1914 року ієромонаха Макарія відрядили до діючої армії і він служив священиком при 400-му рухомому госпіталі. З відрядження він повернувся в Чудов монастир 12 жовтня 1915 року. 29 червня 1917 року за труди, понесені під час бойових дій, отець Макарій був нагороджений наперсним хрестом.
Після закриття Чудова монастиря безбожниками ієромонах Макарій став служити в храмі на Троїцькому патріаршому подвір’ї. 3 квітня 1922 року в Сергіївський храм Троїцького подвір’я прийшла комісія з вилучення церковних цінностей. Члени комісії тут діяли нарочито грубо і блюзнірськи, і отець Макарій в обличчя назвав їх грабіжниками і ґвалтівниками, і його одразу ж заарештували та запроторили до в’язниці.
На допитах під час судового розгляду отець Макарій відповідав відкрито і прямо.
– Ви себе винним визнаєте? – запитав його голова суду.
– Не визнаю.
– А в тих фактах, які викладені?
– Так, у тих фактах я визнаю.
– Вас у чому звинувачують, ви знаєте?
– Знаю. Я під час вилучення церковних коштовностей назвав комісію грабіжниками і насильниками, за це мене заарештували. А що мене спонукало, я вам скажу – моє релігійне почуття і пастирський обов’язок, тому що світські люди не мають права навіть входити у вівтар. Але коли вони торкнулися святині, то для мене це було дуже боляче; я, зважаючи на ці обставини, справді вимовив ці слова, що “ви – грабіжники, ви – ґвалтівники”, бо вони злочинність вчинили, святотатство і блюзнірство…
– Отже, будемо так вважати, що ви вважаєте, що комісія діяла, як грабіжники?
– Грабіжники. Дійсно, це блюзнірство для віруючих, тим більше для служителів престолу. Як же це так? Я приходжу у ваш дім і починаю розпоряджатися. Скажіть, що це, не те саме?
– Де ви висловлювали ці погляди? Біля храму?

– Навіщо біля храму? Я це говорив на подвір’ї Патріарха.
– Де ви, кажете, образили комісію?
– У Святішого Патріарха в храмі, під час вилучення.
– У нього є храм?
– Так, домовий.
– Там багато було вилучено цінностей?
– Я коли був, були вінчики на горньому місці. Поставили стіл і, спираючись на престол ногою, почали знімати. Тут мене заарештували. Я бачу: тут сила і воля – зайшли з револьверами, поставили варту, кавалерію, і що я можу тут зробити?
– Ви вважаєте, що за монархізму духовенству краще було?
– Як то є краще? Життя було краще, значить, добре.
– Зараз важче?
– Так, тепер усе важче.
– Отже, за монархізму було краще?
– Так, усім було добре, тому що був достаток, а тепер ми бачимо, до чого країна йде і до чого прийшла, – що про це говорити.
– Ви монархіст?
– Так, за переконанням.
– Скажіть, точка зору християнська з точкою зору монархічної збігається?
– До чого тут монархізм і християнство? Християнство своїм порядком, монархізм своїм порядком.
– Ви можете відповісти на запитання? З точки зору християнської припустимо бути монархістом?
– Припустимо.
– Отже, з усіх видів влади ви співчуваєте тільки монархічній?
– Я всім співчуваю хорошим.
– Радянська влада – хороша влада?
– Якщо десь добре робить – хороша, а погано – погана. Що ж ми будемо міркувати. Моє переконання таке, а ваше інше – і нічого не вийде.
– Що означає, що ви залишилися монархістом?
– Що мої такі переконання, і я нині протилежного не агітую, а живу, як усі смертні живуть на землі.
– Що ж тоді ви представників радянської влади лаєте?
– Це за умови, коли зачепили почуття релігійної святині.
– Вам відомо, що Патріарх вважає існуючу владу ніби від диявола? Відомо це? Ви його послання читаєте, послання 19-го року, де він сказав, що влада радянська є породження пекла?
– Я тепер розумію і бачу, що ви люди невіруючі.
– Відповідайте на запитання, якщо хочете. Якщо не можете, то скажіть: від Бога чи від диявола?
– Від Бога.
– Як же ви кажете, що визнаєте тільки монархічну владу, як це примирити?
– Адже я вашій владі нічого образливого не роблю.
– Ні, ви вже завдали образи.
– Я за умови нанесення образи святині.
– Ви знаєте, що монархісти – це вороги? Ви вважаєте себе приналежним до зграї ворогів робітничого класу?
– У мене ворогів немає, я за них молюся. Господи, прости їх.
– Не дуже ви, здається, молилися за радянську владу.
– Ні, я і зараз молюся. Господи, дай їм прийти до розуму істини. Усі люди прагнуть доброго… І я дивлюся на вас, що бажання ваші – влаштувати по-хорошому, і мені це подобається, але я бачу, що ви прагнете власними силами, і я не бачу тут Бога. А раз нам Бог сказав, що без Мене неможливо…
Але безбожники не хотіли слухати слова про Бога, і обвинувач із роздратуванням перервав отця Макарія:
– Ви мені читаєте лекцію, а я вам ставлю запитання: ви вважаєте монархізм ворогом трудящих?
– Я вам кажу – у мене ворогів немає.
– Ви історію знаєте, що у монархізму були і погані сторони?
– Так, відомо.

– Якби влада такого поганого монархізму вчинила б блюзнірство… і вилучення святині, ви б промовчали?
– Я все одно не промовчав би – святиня вища за всю владу. Такі почуття найдорожчі.
У день закінчення процесу в останньому своєму слові, віддаючи своє життя в руки Божі, ієромонах Макарій лагідно сказав: “Якщо маєте ви судити за вашими законами, то судіть”. Перебуваючи у в’язниці, він говорив ув’язненим разом із ним священикам: “Чекаю не дочекаюся зустрічі з Господом моїм Христом”.
Одним з обвинувачених, абсолютно непричетним до опору вилученню церковних цінностей, став Сергій Федорович Тихомиров, парафіянин Богоявленської церкви в Дорогомилові.

Мученик Сергій народився 1865 року в Москві в сім’ї купця другої гільдії Федора Дмитровича Тихомирова; освіту Сергій Федорович здобув у церковнопарафіяльній школі, а потім за прикладом батька став купцем. 1910 року він разом із дружиною переїхав з Арбата на Велику Дорогомилівську вулицю, де оселився навпроти Богоявленського храму, ставши відтоді його постійним парафіянином.
Під час вилучення цінностей із Богоявленського храму перед ним зібрався великий натовп. В інформаційному зведенні за 5 квітня 1922 року про події, що стосуються вилучення цінностей із Богоявленського храму, співробітник ДПУ написав: “Зібрався натовп близько п’яти тисяч осіб, який увесь час збільшується, налаштований дуже збуджено, і бешкетує: кидаються камінням на червоноармійців, затримують тих, хто проїжджає в автомобілях, перевіряють документи й шукають комуністів – у такий спосіб побито одного комуніста. Натовпом побито до крові кілька червоноармійців, під час операції вбито одного курсанта. Натовп загнав комісію разом із червоноармійцями до церкви. Із маси, що зібралася, чути вигуки, що вони гвинтівок і револьверів не бояться… Вжито заходів до термінового надсилання на місця кавалерії”.

Однак наступного дня ГПУ визнало, що воно давало неправдиві відомості. “Картина подій не цілком відповідала дійсності і була представлена в більш згущеному вигляді, – писалося в інформаційному зведенні. – Насамперед натовп, що зібрався тут, збуджений настрій якого вилився в деякі ексцеси стосовно загону червоноармійців, які охороняють порядок, насправді не досягав тих величезних розмірів… як це було зазначено вчора, а була значно меншою. Що стосується повідомлення про вбивство курсанта, то таке повідомлення також неправильне: насправді він був лише сильно забитий цеглою в руку, причому впустив гвинтівку”

Сергій Федорович під час цих подій не виходив на вулицю, перебуваючи у своїй крамниці навпроти храму, але все ж таки його заарештували і відправили до в’язниці разом з іншими. На допиті слідчий поставив йому всього лише одне запитання:
– У якому місці ви брали участь у побитті червоноармійців?
– Ніякої участі в побитті червоноармійців я не брав, – відповів Сергій Федорович.
На цьому слідство у його справі було закінчено, а коли справу почали розбирати в трибуналі, то не знайшлося жодного червоноармійця, який підтвердив би це обвинувачення, і судді не наважилися публічно його допитувати, побоюючись, що будь-які запитання можуть виявити його повну непричетність до справи.
В останньому своєму слові Сергій Федорович сказав: “Я не можу себе визнати винним; мене повели чотири агенти… я зовсім там не був”.
8 травня 1922 року було зачитано вирок трибуналу: одинадцять осіб було засуджено до розстрілу, і серед них священики Василь Соколов, Христофор Надєждін, Олександр Заозерський, ієромонах Макарій (Телегін) і мирянин Сергій Тихомиров.
Після суду всіх засуджених до розстрілу доправили в одиночний корпус Бутирської в’язниці, розмістили в камерах по одному і позбавили прогулянок. Після того, як стало відомо про призупинення виконання смертного вироку, засуджені з дозволу начальника в’язниці подали клопотання про пом’якшення умов утримання, але його було відхилено.
Того ж дня Сталін подав записку членам Політбюро: “Московський суд засудив до розстрілу одинадцятьох осіб, із них більшість попи… Каменєв пропонує обмежитися розстрілом двох попів. Прошу голосувати “за” або “проти” пропозиції… Каменєва. Я особисто голосую проти скасування рішення суду”. Відбулося голосування: Ленін, Троцький, Сталін і Зінов’єв проголосували за смертний вирок.
9 травня 1922 року Патріарх Тихон направив клопотання голові ВЦВК Калініну про помилування. “У силу визначення Всеросійського Собору… – писав він, – маю обов’язок засмучуватися перед Вами, як Представником Вищої Державної Влади, про помилування засуджених, тим паче, що інкримінованого послання вони не складали, опору під час вилучення не проявляли і взагалі контрреволюцією не займалися”…

11 травня знову відбулося засідання Політбюро щодо засудженого духовенства, на якому Троцький пообіцяв, що завтра внесе свої письмові пропозиції; наступного дня він їх оголосив, запропонувавши: “Усіляко використати справжній критичний момент для опублікування відозви від імені прогресивної частини духовенства… розбити тим часом засуджених на дві групи, як на підставі обставин, що випливають зі справи, так і на підставі відгуків і клопотань лояльних священиків, які підпишуть відозву”.
Того ж дня лідери обновленців подали клопотання до ВЦВК про помилування засуджених до розстрілу, при цьому “вважаючи вирок трибуналу… найвищою мірою справедливим” і “визнаючи досконалу справедливість вироку трибуналу у справі… обвинувачених у протидії владі при вилученні цінностей”.
14 травня голова Московського Ревтрибуналу, заступник наркома Юстиції та заступник голови ДПУ за найближчої участі Троцького склали висновок у справі засуджених до розстрілу священиків. “При виключенні зі списку 11-ти засуджених до вищої міри покарання решти 6-ти осіб, – писали вони, – комісія керувалася винятково міркуваннями про можливість з найменшою шкодою для істоти вироку, справедливого по відношенню до всіх 11-ти, піти максимально назустріч клопотанню прогресивного духовенства”.
Обновленці, однак, сподівалися, що подані ними клопотання про помилування будуть – через тісну співпрацю їхню з владою – задоволені повністю й у такий спосіб усім буде показано, що саме їхня політика взаємовідносин із радянською владою приносить плоди. Але безбожній владі куди важливіше було пов’язати з собою обновленців кров’ю пролитої невинних людей, щоб в очах народу вони завжди залишалися зрадниками. 18 травня 1922 року Політбюро ухвалило остаточне рішення про розстріл засуджених.
Після затвердження вироку Політбюро отець Василь писав своїм близьким: “19/V. Всім, хто любить і пам’ятає мене! Насилу прожив цю нескінченну ніч. Воістину ця була ніч під багатостраждального Іова. Нерви до того натягнуті, що не міг заснути жодної хвилини. Кожні кроки за дверима здавалися походом за мною, щоб вести на Голгофу. І ось уже ранок, а все-таки сну немає, немає й позивів до нього. Серед ночі причастився. Це втішило, звичайно, духовно, але тілесно нічого не змінилося. Скільки разів я просив і Господа, і угодників святих послати мені природну смерть. Заздрю Розанову, який захворів тяжко у в’язниці й помер удома. Навіть і такого, здається не дуже великого щастя, і то вже отримати не можна. Залишається, мабуть, повторювати одне й те саме: нехай буде воля Твоя, яко на небі й на землі!
Згадав учорашню записку Тоні під час посилки продуктів. Пише: багато хто бере участь у передачі і просить благословення. Шлю вам це моє пастирське благословення, не моє, власне, а Боже – через мене, негідного. Як я радий був би вас благословити особисто, уста до уста поговорити! Ганна Василівна і Володимир Андрійович, напевно, зстраждалися за мною, грішним, і ти, Ганно Георгіївно, напевно, поплакала, мене згадуючи. Та й усі ви: Євдокія Іванівна, Оля, Катя, Паня, Маня, Таня, Мотрійка та інші всі – вигоряли за своїм батюшкою, з яким зав’язалися, як на гріх, такі теплі, дружні стосунки. Глибоко сумую я за вами в розлуці з вами. Хоч оком би поглянути на вас, хоч де-небудь у щілинку побачити вас! Але нічого не видно з моєї камери, тільки небо та стіни тюремні. Втішимося тим, що всяке страждання на користь людині, на користь її безсмертній душі, яка тільки й має значення. Для мене страждання тим більше необхідне, що життя прожите серед постійного забуття про душі, довірені моєму пастирському піклуванню. Час було витрачено на всякі справи і найменше на ті, на які потрібно було, – на пастирський подвиг. Шкода, що прозрівати завжди доводиться після того, як біда стрясеться, як навіть і поправити нічого не можна. І ось вам усім, хто хоче і пам’ятатиме мене, урок від моєї трагічної долі – озиратися вчасно і не доживати до таких непоправних ударів, до яких дожив я. Майте мужність усвідомити неправильність шляху, яким ідете, і зумійте повернути туди, куди потрібно. А куди потрібно, про це кожному говорить насамперед совість його, а потім Христос у Його Святому Євангелії. Ідіть за совістю і за Христом і ніколи ні в чому не зазнаєте шкоди. Можливо, втратите в думці суспільства, у матеріальному достатку, у службових успіхах – усе це, зрештою, не більше за кулю. “Хапайся за вічне життя”, – пише апостол Павло Тимофію. І ви насамперед і найбільше дбайте про вічне життя, про небо, про душу, про служіння Христу, про допомогу братам меншим, про любов до ближніх тощо. – і тоді проживете життя своє без потрясінь, без катастроф.

Я часто тепер ставлю собі це запитання: для чого трапилася наді мною така непоправна біда? Насамперед, звичайно, для мене самого, а потім і для вас, моїх дорогих духовних дітей, моїх милих самарян і самарянок, парафіян і парафіянок, для вас, братів і сестер. Адже всі ми повинні зійти в могилу в різний час. Вашому пастирю судилося і в смерті бути повчальним, і саме тому, що він не вмів бути повчальним життям своїм. Якщо ця доля моя справить на вас достатнє вражаюче враження, якщо скорботи мої навчать і вас примирятися з тими багатьма скорботами, без яких не можна ввійти в Царство Небесне, тоді буде виправдана важка доля моя, і мені легко й весело буде дивитися з того світу на благодійні зміни, які відбудуться в житті вашому. Інакше мені і там несолодко буде відчуватися, дивлячись на вас, які не винесли нічого духовно корисного з випробування, що спіткало вас.
Боже мій, Боже мій! Як багато роїться думок у голові, почуттів у серці, які хотілося б передати вам, моїм дорогим братам і сестрам, моїм духовним чадам. Я знаю, що ви міцно молитеся Богу за мене, і я молитовно згадую всіх вас. Не розслабляйтеся в молитві через те, що не по-вашому бажанню творить Господь, а за Своєю святою волею. Так і має бути. Наша воля занадто недалекоглядна і нестійка, щоб на неї покладатися. Воля Божа одна може привести нас до істинного нашого щастя. Влаштовуйте ж себе так, як завгодно Богові, і не нарікайте на те, що виходить не по-вашому… Тоді Господь миру завжди буде з вами.
Благословляю всіх вас. Обіймаю і лобзаю лобзанням святим. Грішний протоієрей Василь.

Трохи заснув після безсонної ночі, і самопочуття стало значно кращим. Щоправда, серце не перестає нити, ніби в передчутті навислої біди, але стан організму спокійний, урівноважений. До того ж чутки розпускають (я думаю, що розпускають для настрою) хороші, ніби вирішено взагалі скасувати смертні вироки у нашій справі, замінити іншими покараннями. Хоч би якими були ці покарання, безсумнівно, їм віддаси перевагу перед розстрілом, але віриться насилу в таку добромисність суддів. Чому ж її не було у них раніше? Скоро все дізнається. Уже, напевно, справу переглядають, і остаточний вирок не забариться набути чинності. Господи! Що тоді? Невже так і доведеться розлучитися з білим світом? Ось коли організм міцніє, тоді й жага до життя збільшується. Тому-то, я думаю, подвижники і виснажували й не щадили тіла, щоб цю життєвість у ньому послабити, щоб збудити спрагу до іншого, небесного, духовного життя. Дві ці спраги одночасно не можуть вміститися в настрій людини. І тому мудрий не дає взяти гору над тваринно-тілесною чуттєвою спрагою у своєму організмі, а намагається про домінанту духовну.
Щодо себе мушу я сказати, що духовна спрага не була моїм постійним і стійким настроєм і за старих часів. Так залишається і тепер, навіть у ці єдині у своєму роді дні, коли питання про життя тут і про життя там стоїть на найпершій черзі, коли надії на тутешнє життя тілесне майже втрачено, а попереду – неминуча зустріч із життям потойбічним, загробним. Навіть і тепер настрій залишається хитливим, і спалахи чуттєвого, земного життя анітрохи не слабшають, а тільки хіба завмирають на деякий час, щоб трохи згодом дати про себе знати ще сильніше.
Однак, гадаю, не може минути безслідно таке душевне напруження в боротьбі за те, чому ж слід віддати перевагу – земному чи небесному, тілесному чи душевному, теперішньому чи майбутньому. У всякому разі, терези рішення схиляються в бік останнього вибору. І цей результат є найважливішим плодом пережитого часу. Що б не сталося потім, усе-таки питання є вирішеним остаточно: тримайся за вічне життя, за небо, за душу. Решта все – минає і не варте серйозної уваги. Для мене, як для того, хто вже взагалі перейшов у другу половину життя, давно слід було б зупинитися на такому виборі й спрямувати всі зусилля на його втілення в життя. Цього не було з доброї волі. Тепер це доводиться визнати і почати здійснювати за необхідності.

Так, в’язниця велика вчителька і сувора наставниця. Вона не любить жартів і половинчастості. Тут треба вирішуватися остаточно і безповоротно. У вільному житті до цього себе ніяк не примусиш, до цієї свідомості ніяк не дійдеш. Ось вона – ця в’язниця, тепер остаточно переконала мене, що віддаватися з усім запалом і винятковістю мирській, життєвій метушні – чисте божевілля, що справжнє заняття для людини повинно складатися у служінні Богові й ближньому та найменше в турботах про себе. Що дала мені, врешті-решт, ця моя багатопіклування про земні здобутки, про честолюбні, службові та інші переваги, про спокій і достаток тілесного життя? Я визнаю, що ця неправильна постановка життя і довела мене до в’язниці. Щоправда, я останнім часом (і тільки останнім) став добрішим, дбайливішим у ставленні до бідних і до ближніх узагалі, але саме тільки трохи. Ні, треба докорінно все це перебудувати і жити по-християнськи, а не по-язичницьки, як це велося досі. Але чи доведеться, Господи, чи доведеться хоч спробувати жити по-Божому? І чи зможеш жити по-Божому на волі?! У в’язниці та в прийдешньому страху смерті рішучість не зникає і міцнішає, а на волі, серед галасу життя і всяких спокус, – там, мабуть, і не витримаєш такого благого рішення.
Так, так, і у всякому злі є своє добро, і навіть велике добро. Так і у в’язниці багато добрих переворотів відбувається в душах людей. І вони йдуть звідси багато в чому очищеними від старих пажитниці, від колишнього бруду. Чи піду я таким, і чи взагалі піду?!
Прот. В. Соколов

Який нескінченно тривалий і нескінченно болісний цей тюремний день! Не знаєш, коли встаєш, коли що робиш. Годинників не передбачено, і все рахується тільки за оправками: їх три – ранкова, обідня і вечірня. Чи скоро, чи довго до тієї чи іншої оправки дізнатися ні з чого, а ніч – так це чиста вічність, особливо для мене, який часто прокидається або зовсім не засинає. Недарма на стінах є різні позначки тіней – тінь обіду, вечері тощо. Але тут дуже мало точності, а тому так часто й чуєш із вікон переклички: скільки часу, чи скоро те й те. Влітку, звісно, можна перегукуватися, а як узимку сидіти в такому положенні. Уночі вогню теж немає, і дивишся тому з особливою радістю на світила небесні. “Зірка, прости, пора мені спати…” – щовечора звучать у душі моїй ці слова, дорога Тонічко. Чи думала ти, коли співала, і чи думав я, коли слухав, що ці думки, ці почуття, які закладені в цю пісню, реально переживатимуться самим мною. Від в’язниці, як від суми, не відрікайся. Прислів’я виправдалося з найнещаднішою правдивістю.
Сьогодні встав, думаю, годині о п’ятій. Якийсь рух за дверима, якісь квапливі кроки, іноді вигуки, але ж ти замкнений, як у скрині, і не можеш перевірити, що робиться навколо тебе. Тому-то так і напружуються нерви – від цієї невідомості того, що відбувається навколо тебе. Але нині я начебто спокійніше ставлюся до всього, не тому щоб страх смертний пропав, а тому, що, за відомостями, справа наша ще стоїть на мертвій точці. Ось коли зрушиться і піде до кінця, тоді вже доведеться похвилюватися як слід. Поки ж живеш годинами: то легше, то важче. Іноді набіжить така каламутна хвиля на свідомість, що нічому не радий і готовий хоч на стіну лізти…
Пропонують читати книжки: є люди, які навіть виписують їх із дому і займаються наукою. У кожного свої нерви і свій характер. Але в мене не такий, щоб у зв’язку зі смертю думати про якісь наукові інтереси.
Пробую зосередитися, читати. І через кожні п’ять хвилин відриваюся, щоб думати все про одне й те саме – про свою теперішню і майбутню долю. І коли знову звернешся до книжки, то забуваєш, про що читав. Який же може бути сенс від такого переривчастого читання? От якби була якась фізична робота, якесь рукоділля, це було б справжнім щастям. За ним скоротав би час і позбувся надокучливих дум. Шкода, нічого такого я не вмію, та й мало хто з нас вміє що-небудь у цьому роді. Знову, немає ніяких матеріалів, ніяких знарядь. Голими руками нічого не поробиш.
Залишається майже єдине, але зате й найутішніше заняття в теперішньому становищі – це молитва. Якщо десь, то тут можна і треба, за Апостолом, невпинно молитися. У словах молитви, коли заглиблюєшся в їхній сенс і значення, поступово відкриваються нові й нові джерела підбадьорення і радості. Іноді занурюєшся в самоосуд, у свідомість глибини своєї гріховності, у свідомість своєї колишньої немічності. Але потім цей настрій витісняється більш владними словами надії, розради. Для засмученого серця, яке страждає, молитва не тільки дає відпочинок і спокій, а й вливає в нього струмені життя, сили для примирення з невідрадною дійсністю, для перенесення нещасть, що спіткали. Без молитви прямо можна було б пропасти, впасти в безвихідну тугу, у смертну агонію.

Поки що тримаю своє правило – вичитую всі денні служби за молитвословом. Не думав я, щоб ця книжка так могла бути корисною мені в житті, як узагалі ж не думав і потрапити в теперішнє сумне становище. О, якби ці молитви були сприятливі перед Спасителем нашим Богом! Якби долетіли ці скорботні зітхання до небесних за нас молитовників і спонукали їх на благання за нас! Але на свої молитви надії не тільки мало, а й зовсім немає. Кожен, хто тоне, той стогне і волає… Я більше покладаю надії на ваші молитви, мої близькі моєму серцю – діти кровні й діти духовні. Ваші молитви добровільні й самовіддані, вони можуть більше значити для умилостивлення Владики Христа. Колись молитви вірних вивели з темниці Петра апостола. Чи не станеться хоч що-небудь подібне з нами, грішними, за вашими святими молитвами?!
Прот. В. Соколов

День за днем все додає нам Господь життя. Усе зволікає Господь із закликом нас до Себе, чекаючи нашого покаяння, нашої душевної підготовки. І дивлячись на те, що ми з себе покажемо в цей критичний час, які задатки, добрі чи погані, в собі виявимо, то й буде нам. Бо у Праведного Мздовоздаятеля нічого не робиться не по заслугах.
На жаль, ми в настрої своєму розслабляємося. З різних причин. І тому, що гроза смерті ще не поблизу, і тому, що вторгаються в наші думки і переживання гострі питання злободенного життя. Ось, наприклад, питання про перебудову Церкви. Адже це такі дорогі серцю нашому питання, які не забудеш і в хвилину смерті. Так, що буде з тобою, рідна наша Православна Церква?! Наче навмисне саме цим судом над нами було поставлено таке фатальне питання. Тисячу років не порушували таких питань. Куди ж, у який бік візьмеш ти напрямок свій, матір наша рідна? Віримо в Божественний Покров Небесної Голови твоєї, віримо в Христа Господа, Який полюбив Церкву Свою і віддав Себе за нас і не може залишити її напризволяще, віримо, що Він виведе її на істинний і світлий шлях. Але це – врешті-решт, а що належить випробувати їй доти? Що готується для чад Церкви, поки все це не владнається, не впорядкується?! Одному Господу відомо це, але, судячи з нас самих, багато скорбот і страждань повинно випасти на долю християн православних, поки не досягнуть вони тихого притулку.
І як шкода, як прикро, що в такий важливий час ти відсторонений від усякої участі в подіях, що відбуваються. Звичайно, можливо, нічого ми і не внесли б у ці події від себе особисто, але все ж ми могли б допомогти тим, хто нас оточує, розібратися в них, перетравити їх. У душі постає страх за свою паству, що залишилася без керівництва, без духовного нагляду, що може спричинити коливання у вірі, падіння в моральності та відчуження від Церкви. А це вірний крок до духовної загибелі. Господи! Не постав нам ще й цих наслідків для наших пасомих, які можуть бути важкими, нам же, пастирям, за рахунок, не поставте нам же у відповідь і, яко благ, пробач заради нашої власної безпорадності, нездатності не лише іншим, а й собі нічим допомогти в теперішньому скрутному становищі!
Як існуватимеш і керуватимешся за цих умов ти, наша Миколо-Явленська церква? Хто і як поведе тебе за нашої відсутності? Мимоволі спадають на думку ці думки нині, напередодні свята 9 травня[g]. Що робитимуть унаслідок пастирської кризи наші церковні піклувальники? Чи задовольняться найманими священиками, чи стануть клопотати про нового, постійного священика? Можливо те й інше, і знайдуться, гадаю, прихильники і того, і цього. Мене цікавить це остільки, оскільки буде на своєму місці той, хто стане моїм заступником. Прикро і сумно буде, якщо такою з’явиться нерухома або бездарна людина, яка не тільки не просуне далі нами розпочатого, а й не підтримає його і в теперішньому ступені розвитку. Тоді навіщо ми працювали, навіщо ми так усім ризикували? Звичайно, там залишилися ще люди зі старим загартуванням, з ревнощами про користь і славу храму і парафії. Але чого не буває в нинішній час, яких перетворень і несподіванок! Так і тут. Сказано: “Поражу пастиря, і розійдуться вівці” [Мф. 26:31]

Дорога Миколо-Явленська паства! Як би хотілося бачити тебе в ці відповідальні і чреваті всілякими подіями дні на висоті своїх завдань, у повній свідомості серйозності пережитого моменту. Як би хотілося, щоб ти втрималася в колишній ролі хранительки чистого православ’я, заповітних традицій, суворого статуту служб, налаштованості богослужбової постановки! Як би хотілося, щоб тривала серед тебе релігійна просвіта, розпалювалося молитовне натхнення, розширювалася благодійна справа! Хочеться вірити і сподіватися, що небесний господар храму і керівник пастви – святитель Христовий Миколай – не дасть заглухнути посіяному насінню, не дасть загинути сходам, що вже з’явилися, і пошле на ниву свою належних будівничих, щоб довершити розпочате. Буди це, буди!
Прот. В. Соколов

22/V. Миколин день! Наше світле храмове свято! Чую давно – дзвонять до ранніх. За серце хапає цей дзвін. Дзвонять і в нас звісно. Але тобі не можна ні дзвону послухати, ні на службу поглянути. Ось до чого можна дожити! Знати, великі наші гріхи, що позбавили нас усього-всього, навіть найневиннішого і для всіх можливого. Це, безсумнівно, відплата за гріхи власне пастирські, за невміння, за небажання пасти як слід стадо Христове. Нам вказано пасти – не пануючи над спадщиною Божою, але душу свою кладучи за неї, а ми, якраз навпаки, все пасіння кладемо в зовнішньому пануванні над пасомими, в одержанні з неї кепських прибутків, у досягненні собі шани й слави та ін., та ін. Одним словом, ми перекрутили самий сенс духовного пастирства і перетворили його на панування мирське. За це, безсумнівно, і каратися доводиться. Думаєш, що ж не один я такий – і всі такі, – але хіба це виправдання? Злодій не може виправдатися тим, що багато інших крадуть, і навіть більше за нього, а попався – так терпи заслужене. Так ось і я – попався, і на дрібницях, можна сказати, попався, всього на одній проповіді, і ось неси цю страшну кару. А кара дійсно жахлива, для мене принаймні. Доводиться щодня вмирати, бо щодня чекаєш, що тебе покличуть на розстріл. Не знаєш, на якій стадії перебуває судовий процес – ось, можливо, вирок підписано і термін його закінчився. Зараз прийдуть приводити у виконання. І метушишся в цьому очікуванні кари, що нависла над тобою, і не знаєш, чого навіть просити в Господа: чи то того, щоб тривало ще життя, чи то щоб скоріше воно скінчилося і припинилися ці муки, ці щоденні вмирання. Уявляєш собі, як тебе поставлять до стінки, як оголосять вирок, як наведуть на тебе рушниці, як відчуєш смертельний удар, – усе це вже по кілька разів переживаєш у своїй уяві, а серце все тремтить, усе ниє, і нема йому ні хвилини спокою. Хіба це життя?!
Встав, за звичаєм, рано. Уже помолився і причастився. Згадую, що тепер служив би в церкві своїй, тепер навчав би своїх парафіян, говорив би їм про святителя Миколая – і сам би утішився, й інших утішив та підбадьорив. А там став би ходити по парафії і ділитися з усіма своїми думками і почуттями. У свою сім’ю, своїм діткам приніс би святкову радість і втіху. Тепер без мене їм і свято не в свято. Хоч і не помер їхній тато, але його немає з ними, а можливо, він уже й помер, можуть вони думати і від цього ще більше похмуріти й засмучуватися. Так, скільки всяких страждань і поневірянь наробив я цією своєю історією і ближнім, і далеким. Хіба не можна було заздалегідь врахувати всього цього? Так ні, наче навмисне все це було ігноровано і зроблено так саме, як не треба було робити. Пізнє каяття! Скільки було таких каяттів і яка була користь від них! Якщо іноді ці каяття і приводили до повернення колишнього благополуччя і становища, то чи багато служили вони справі морального виправлення та оновлення? – Небагато, а тому й виснажилося Боже довготерпіння і навис над головою цей страшний і фатальний удар. Таким чином, тепер поставлено питання про те, чи можу я бути справжнім пастирем, чи в змозі здійснити, хоча відносно, пастирський ідеал або вже безнадійний. Від цього і залежатиме доля мого життя. Господь збереже і продовжить його, якщо за всезнанням Своїм знає, що ще можу я виправитися, можу бути добрим пастирем. Якщо ні, то Він перерве це життя, щоб ні собі не приносила, ні іншим не робила зайвого зла і шкоди. Твори ж, Господи Серцеведче, волю Свою! У мене ж нині на душі одне: благай, угодниче Божий Миколаю, за мене, недостойного, Господа Бога, щоб мені покінчити життя на службі при святому храмі твоєму, щоб не загинути злою, насильницькою смертю, а сподобитися християнської безболісної, безсоромної та мирної кончини. Сподіваючись на молитви, віруючи в заступництво твоє, з терпінням чекатиму кінця цієї болісної трагедії, цього щоденного вмирання.
Прот. В. Соколов

23/V. Побачився з вами, дітки мої дорогі. Слава Богу! Наче просвітліло на душі. А тепер знову вже пішли сумні думи: чи не востаннє я побачився з вами? Життя висить на волосині. Важко, нестерпно важко жити в такому становищі…
Ніколи не падав так духом, як цими днями, чи то тому, що надломилися нерви, що це напружене в думках і почуттях життя почало вбивати будь-яку бадьорість у душі, чи то тому, що справді відчувається велика небезпека щодо мого життя. Мабуть, і те й інше. Гнітюче вплинуло на настрій повідомлення про присудження до смерті шуйських священиків, учасників тамтешнього обурення. Такий прецедент нічого доброго не обіцяє. Потім утворення нового церковного управління з відставкою Патріарха – теж несприятливий момент. Ми теж причетні до старого напряму, і ясно, що за нас серед нових не знайдеться захисників. Радше в особі їхніх ми зустрінемо собі недоброзичливців, і це, звісно, може позначитися на рішенні суддів у нашій справі.
Є люди і серед нас безжурні, які живуть так, ніби їм нічого не загрожує. Звичайно, більшості з нас і справді нічого не загрожує, окрім ув’язнення, бо звинувачення зовсім не тяжкі. Але я думаю, що, навіть і належачи і до таких, я почувався б дуже погано. Хай там як, усе-таки ти – смертник, як тут нас кличуть, а це клеймо – важке, незмивне.
Ранок усе-таки приносить деяку бадьорість духу і народжує оптимізм у поглядах. Хочеться дивитися на майбутнє в рожеві окуляри, хочеться повірити, що все обійдеться без крайньої жертви. О, якби так і влаштував Господь! Століття б славив Його багату милість! Століття б оспівував перед престолом Його поблажливість! Завжди прославляв би і твоє заступництво, святителю Миколаю, бо тобі особливо властиво надавати допомогу у в’язниці тим, хто перебуває у в’язниці, і позбавляти від смерті марно засуджених.
Прот. В. Соколов

24/V. Ніч під святих Кирила і Мефодія, віддання Великодня. Звідусіль лине дзвін церковний. Скрізь святкують, моляться, радіють. А ти сидиш і думаєш тільки одну свою думу – чи скоро прийдуть по твою душу. Господи, яка безвідрадна доля! Важко втриматися, щоб не просити, не молити: “Виведи з в’язниці душу мою, вслухайся до голосу моління мого”. Змучилося, зболіло серце в цьому болісному очікуванні. І я не знаю, якщо навіть “повз мене йде чаша ця” [Мф. 26:39], чи буду я коли-небудь на що-небудь придатний. Я перетворюся на хворобливого інваліда. Тепер я бажаю одного, щоб мене заслали куди-небудь. Ця мимовільна подорож, вона, можливо, оживила б мене, підняла б мій дух, зміцнила б мої сили. А без цього все одно навряд чи я буду в змозі перенести цей важкий удар.
Боюся і за вас, мої дорогі дітки, боюся, як би і ви з горя та сліз не нажили собі чого-небудь. Печаль для думливої людини річ дуже небезпечна. Добре те, і це допоможе вам, що у вас багато турбот і праць, і все різноманітних. За ними все-таки розсієтеся, розважитеся. А потім, біля вас люди, які все-таки відволікають вашу увагу від хворого місця і дають перепочинок. Ось у цьому відношенні наше становище тут – найжахливіше. Сиди день і ніч сам-один-один. Мимоволі в голові наче клин вбитий – одна тільки ця жахлива думка про майбутню тобі смерть і про безнадійність твого становища. Як радий буваєш, коли хто-небудь у дзиґу (маленький отвір у дверях для контролю начальством) запитає або скаже що-небудь. І це вже готовий вважати великою подією і щастям. А як повільно повзе тут час! День, що починається з 6-ї години, здається просто нескінченним. А ніч для мене, який мало спить, і ще довша. Я навіть боюся цих ночей, бо ночами тут приїжджають і забирають для відправлення до праотців.
Відслужив останню службу великодню. Причастився. Чи доведеться ще співати Великдень на землі? Ти Один веси, Господи! Але якщо ні – то удостой мене причаститися вічної Твоєї Пасхи в невечірньому дні Царства Твого.
Прот. В. Соколов

25/V. Ось і Вознесіння Господнє, чудесний кінець найчудовішого початку (Воскресіння). Цими чудесами стоїть уся віра наша, на них вона ґрунтується, як на своєму гранітному фундаменті. Що б не вигадувало невір’я проти християнства, воно завжди буде сильним і стійким на цій непохитній основі, яку дано у воскресінні та вознесенні Христовому. Для мене, зараз особливо, є відрадним і сповненим надії це свято Вознесіння Господнього. Навіщо Він вознісся? – Іду, сказав Він, щоб приготувати місце вам. Отже, і мені, грішному, Ти, Господи, приготуєш містечко, хоча найостанніше містечко в Царстві Твоєму. Отже, не безнадійна наша доля під час цього переселення в те потойбічне життя, отже, смерть не є знищенням, не є початком нового болісного існування – вона є початком нового, кращого життя, є зміною від печалі на насолоду, за висловом церковної молитви. Якби так, то і не слід сумувати за припиненням цього земного життя, сумувати за наближенням смерті: для віруючого християнина це перехід у краще життя, це початок його блаженства з Христом. Ці думки дають мені нині велике заспокоєння, і я нинішню ніч провів набагато легше, ніж усі попередні. Але ось ранок знову приніс розслаблення духу. Несеться з Москви радісний дзвін. Подумки бачу наш храм, стрічку ошатних прочан, що тече в нього. Бачу наповнений храм усередині, багатьох чад своїх, що стоять на своїх улюблених місцях. І гірко стає, що тебе там немає, що ти не тільки не можеш там служити, говорити, але навіть і бути присутнім серед прочан. Переживання важкі, але коли згадаєш, що, живучи на волі й користуючись усіма благами її, колись ти зовсім не цінував їх, ні на що не ставив, а сприймав як належне, як звичайне, то зрозумієш, що ці переживання цілком заслужені й для майбутнього дуже повчальні. Взагалі, цей висновок змушує мимоволі на багато що дивитися інакшими, ніж тоді, очима, переоцінити старі цінності та багато чого підвищити, а інше і знизити в значенні, підвищити все духовне, ідеальне, і знизити все матеріальне, чуттєве, бо перше завжди живе й діє, а друге лише до певної межі.
Прот. В. Соколов”[33].
Постанову Політбюро мав підтвердити ВЦВК, але він усе не ухвалював жодного рішення, і 26 травня Політбюро ухвалило таку постанову: “Вказати т. т. Калініну і Єнукідзе на неприпустимість тяганини, виявленої ними у проведенні в життя рішення Політбюро від 18.V ц. р. …і запропонувати їм виконати його протягом сьогоднішнього дня”[34]. Після цього окрику все було слухняно виконано, як і сам розстріл.
У цей останній день перед стратою отець Василь писав:

“26/V. Минуло і Вознесіння Господнє. Яка стоїть чудова погода! Як добре у світі Божому навіть із тюремного вікна! Яке тепло, яке повітря, яке дивовижне блакитне небо з рідкісними пір’ястими хмарками! А як тепер добре, напевно, в полі, в лісі, у нас на городі! Напевно, розцвів бузок. Боже мій, як рветься душа туди, в рідні місця! І ось серед такої благодаті ти не можеш мріяти ні про що, окрім смерті, окрім кінця, що наближається, і розставання з цим прекрасним світом… Але, з іншого боку, якщо тут так добре, якщо тутешній світ може бути таким прекрасним і привабливим, то яким, безсумнівно, ще прекраснішим і привабливішим є той невидимий, небесний світ, де перебуває у славі Своїй Господь зі святими небожителями! Яка там має бути радість, яке захоплення, яке блаженство! Апостол Павло говорить зі свого досвіду, що і передати не можна краси небесного світу, що не можна висловити того захвату, який обіймає душу тих, хто вступає в цей світ. Якщо це так – а це ж так безсумнівно, – то що ж, власне, шкодувати про цей тутешній світ, який прекрасний тільки зрідка, та й у цій тимчасовій красі завжди приховує в собі безліч усіляких страждань і всіляких фізичних і моральних неподобств. Тому-то і Христос говорить у Святому Євангелії: “Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі не може вбити” [Мф. 10:28]. Значить, просто тільки малодушність наша змушує тремтіти серце з огляду на цю тілесну смерть. І тільки ця мить, ця мить виходу душі з тіла, тільки вона і важка, і страшна – а там і зараз же спокій, вічний спокій, вічна радість, вічне світло, побачення з дорогими серцю, споглядання тих, яких тут уже любили, яким молилися, з якими жили в спілкуванні. І більше не буде тривог, не буде зрад, підступів, не буде зла, бруду всякого, дрібних і великих самолюбств, не буде нічого, що отруює нам тут навіть хвилини й найчистішої радості. Як усе, тепер загадкове й таємниче, розкриється для визволеного духу, як усе відразу буде зрозуміло, до чого прагнув розум, чого бажало серце!.. Усе це, безумовно, так заманливо, так захопливо, що справді варто перетерпіти цей неминучий, все одно рано чи пізно, кінець життя. І питання, який кінець кращий у сенсі труднощів: чи то такий, насильницький, чи повільний, природний? У першому випадку є навіть певна перевага – це насильство, ця пролита кров може послужити для очищення багатьох гріхів, для виправдання багатьох зол перед Тим, Хто і Сам зазнав насильства і пролив кров Свою за очищення наших гріхів. Моя совість говорить мені, що, звичайно, я заслужив собі свою злу частку, але вона ж свідчить, що я чесно виконував обов’язок свій, не бажаючи обманювати, вводити в оману людей, що я хотів не затемнювати істину Христову, а прояснювати її в умах людей, що я прагнув усіляку користь, а аж ніяк не шкоду принести Церкві Божій, що я й гадки не мав зашкодити справі допомоги голодувальникам, для яких завжди й охоче здійснював усілякі збори та пожертвування. Одним словом, перед судом своєї совісті я вважаю себе невинним у тих політичних злочинах, які мені інкримінують і за які я страчуюся. А тому Ти, Господи, прийми цю кров мою в очищення моїх гріхів, яких у мене і особисто, і особливо як у пастиря, дуже багато. І якби я знав і твердо був у цьому впевнений, що Ти, Господи, це тимчасове страждання моє поставив мені хоча б частково на виправдання вічне, то я не став би і просити, не став би і бажати зміни майбутньої долі. Ось цієї твердої впевненості у мене ще не вистачає. Бунтівним розумом своїм я все вагаюся, чи не краще ще пожити, ще попрацювати, ще помолитися і підготуватися для вічного життя. Дай, Боже, мені цю тверду думку, цю непохитну впевненість у тому, що Ти поглянеш на мене милостивим оком, пробачиш мені численні вільні й мимовільні гріхи, що Ти вважатимеш мене не злочинцем, не страченим лиходієм, а грішником, що постраждав, сподівається очиститися Твоєю Чесною Кров’ю й удостоїтися вічного життя в Царстві Твоєму! Дай мені перенести і зустріти безтрепетно смертний час мій і з миром і благословенням випустити останній подих. Ніякого зла ні на кого не маю в мене в душі моїй, усім і все від душі я пробачив, усім бажаю я миру, так само й сам земно вклоняюсь усім і прошу собі прощення, особливо у вас, мої діти духовні, мої діти рідні, перед якими я найбільше міг бути винуватим. Дайте і ви всі мир душі моїй, щоб я спокійно міг сказати тепер: нині отпущаеши, Владико, раба Твого з миром.
Благословення Господнє на всіх вас нехай перебуває навіки. Амінь.
Прот. В. Соколов”[35].

Протоієреї Василь Соколов, Христофор Надєждін, Олександр Заозерський, ієромонах Макарій (Телегін) і мирянин Сергій Тихомиров зазнали мученицької смерті та були поховані поруч із Калитниковським кладовищем.