Священномученики Василій Соколов, Олександр Заозерський і Христофор Надєждін пресвітери, преподобномученик Макарій (Телегін) і мученик Сергій Тихомиров

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 13-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Навесні 1922 року почалося нове після 1918 року гоніння на Православну Церкву, яке за задумом безбожної влади мало обов’язково закінчитися стратами заради залякування духовенства і вірян. Приводом мав послужити опір духовенства вилученню церковних цінностей незалежно від того, чинитиметься опір, чи ні: ніщо так не залякує, як страта невинних, якими і були обвинувачені — московські протоієреї Василій Соколов, Христофор Надєждін та Олександр Заозерський, ієромонах Макарій (Телегін) і мирянин Сергій Тихомиров.

Священномученик Василій народився 24 липня 1868 року в селі Стара Слобода Олександрівського повіту Володимирської губернії в сім’ї диякона Олександра Соколова. У 1882 році він закінчив Переславське духовне училище, у 1888-му закінчив Віфанську духовну семінарію і був призначений учителем церковнопарафіяльної Закубєзької школи в Олександрівському повіті, яка незабаром, завдяки його зусиллям, стала однією зі зразкових в єпархії, з великою бібліотекою для позакласного читання.

16 грудня 1890 року Василій Олександрович був висвячений на священника до храму на честь Різдва Христового в селі Пусте Різдво Переславського повіту Володимирської губернії. За весь час служіння в селі — з 1891-го до 1906 року — отець Василій був завідувачем і законовчителем церковнопарафіяльної школи.

Осінь дванадцятого року священнослужіння отця Василія видалася вельми сприятлива, але в домі отця Василя всі були налаштовані далеко не на веселий лад. Сльози стояли у всіх в очах. Річ у тім, що сам домогосподар захворів на тиф. Звісно, це в домі добре розуміли, тим паче що й місцевий лікар не приховував серйозності становища хворого. Сподівання на організм отця Василія було сумнівним. Тому й звернулися всі з сердечним благанням до Господа, щоб підняв силою Своєю хворого зі смертного одра. Молилися парафіяни за свого хворого отця духовного, щиро просячи порятунку від смертельної небезпеки: яскраво позначилася зміцніла вже прихильність пасомих до свого пастиря. Молилися палко родичі отця Василія, співчуваючи всім серцем скрутному його становищу й становищу його сім’ї. Молилися й діти-малюки, вишикуючись перед божницею і старанно кланяючись у землю.

Господу Богу угодно було почути невідступне моління за хворого ієрея Василія. Благополучно минула криза хвороби, і з початку жовтня ясно виявився поворот на одужання. Сили відновлювалися, хворий швидко одужував. Матінка Іларія ніг не чуяла під собою від радісних почуттів, що охопили її, з нагоди позбавлення від небезпеки, що загрожувала. “Не одужав, а воскрес мій отець Василій, — весело хвалилася вона всім, — не знаю, як і Богові дякувати за це”. Знову зацарював у домі колишній порядок.

Невдовзі, однак, від важкої хвороби померла дружина отця Василія, матінка Іларія. Через чотири роки після її смерті отець Василій вступив до Московської Духовної академії та закінчив її 1910 року зі ступенем кандидата богослов’я, який отримав за роботу “Леонтій Візантійський (його життя і літературні праці)”. У своєму відгуку на роботу отця Василія ректор академії єпископ Феодор (Поздєєвський) писав: “Автор зробив своїм твором цінний внесок у церковно-історичну науку і проявив величезну наукову працездатність, тож хочеться від душі побажати йому не кидати наукових занять, хочеться, щоб він потрапив у середовище, сприятливе для його вчених праць, чи, принаймні, для того, щоб зазначений твір вийшов у друк у вигляді магістерської дисертації”…

29 липня 1910 року Рада Московської духовної академії під головуванням єпископа Феодора ухвалила рішення просити Святіший Синод про дозвіл залишити отця Василія Соколова при академії третім надштатним професорським стипендіатом. 28 вересня Святіший Синод відхилив клопотання Ради через “крайню обмеженість в даний час коштів духовно-навчального капіталу”.

26 листопада того ж року розпорядженням єпархіального начальства отець Василій був призначений до Миколо-Явленської церкви на Арбаті. З 9 серпня 1911 року він був членом Ради Братства святителя Миколая при Миколо-Явленському храмі, а з 1 листопада 1912 року був помічником благочинного Пречистенського сорока 1-го відділення, з 1 жовтня 1913 року був законоучителем Миколо-Явленської церковно-парафіяльної школи та приватної жіночої гімназії Ломоносової.

6 травня 1916 року отець Василій був нагороджений наперсним хрестом. Його доньки, Ніна й Антоніна, стали його найближчими помічницями, розділяючи з батьком педагогічні труди в Миколо-Явленській церковнопарафіяльній школі, де вони були вчителями.

7 травня 1915 року указом Святішого Синоду отець Василій був призначений редактором одного із відділів журналу “Московські церковні відомості”. Зміни торкнулися тоді всієї редакційної колегії журналу. Нова редакція вбачала свої завдання в тому, щоб створити умови для додання журналу “життєво-практичного напряму і, зокрема… до розширення відділу з опису подій і явищ церковно-єпархіального життя”.

У березні 1922 року почалося насильницьке вилучення цінностей із храмів по всій країні. 4 квітня 1922 року члени комісії з вилучення церковних цінностей прийшли до храму Миколи Явленного; отець Василій просив їх не вилучати предмети, необхідні для богослужіння, відсутність яких створить труднощі під час причащання, але йому в цьому категорично було відмовлено. Почуття гіркоти й скорботи налягло на серце священника, і на свято Благовіщення він сказав проповідь, що стосується не тільки змісту свята, а й недавніх подій, щоб хоч якось утішити парафіян.

Присутній у храмі інформатор не розчув усіх слів проповіді й записав її так, як вважав за потрібне, і отець Василій на підставі його донесення був заарештований. Загалом було заарештовано та притягнуто до суду п’ятдесят чотири людини, зокрема священників Христофора Надєждіна і Олександра Заозерського, ієромонаха Макарія (Телегіна) та мирянина Сергія Тихомирова.

З 26 квітня по 8 травня в залі Політехнічного музею проходив суд Московського Революційного трибуналу. Обвинувачені трималися мужньо і з гідністю. Багаторазово судді намагалися їх спокусити полегшенням долі в обмін на свідчення проти інших, але безуспішно.

Священномученик Христофор народився 21 лютого 1869 року в селі Нижній Білоомут Зарайського повіту Рязанської губернії в сім’ї священника Олексія Надєждіна. Початкову освіту Христофор здобув у Зарайському духовному училищі; 1889 року він закінчив Рязанську духовну семінарію і був призначений учителем співу й чистописання в Донському духовному училищі. 20 листопада 1891 року він був призначений на посаду наглядача училища.

У 1892 році Христофор Олексійович вступив до Московської духовної академії. йому була надана стипендія Високопреосвященного Макарія, архієпископа Донського і Новочеркаського. Посилене заняття навчальними предметами, а також бажання глибокого їхнього вивчення й одночасно вивчення матеріалів для кандидатської дисертації, розпочате ним майже одразу ж після вступу до академії, призвели до різкого розладу здоров’я, і лікар академії наполіг на тому, щоб його відправили на літо 1895 року до Самарської губернії для лікування кумисом.

У 1897 році Христофор Олексійович закінчив Московську Духовну академію і захистив дисертацію на тему “Нарис історії православної полемічної проти розколу літератури ХVII і початку ХVIII століть (до заснування Святішого Синоду)”, отримавши за неї ступінь кандидата богослов’я. Виконувач обов’язків доцента Московської духовної академії Ілля Михайлович Громогласов писав у відгуку на цю роботу: “Звертаючись до оцінки розглянутого твору, не можна не відгукнутися з великою похвалою перш за все про чудову наукову працьовитість автора: його інтерес і старання у справі далеко перевищують мірку звичайних вимог, які ставляться до кандидатської дисертації… Визнаючи за необхідне дати своєму дослідженню якомога більшу повноту в підборі досліджуваного матеріалу, він не лише зібрав і обстежив у бібліографічному плані всі відомі у друку полемічні пам’ятки взятої епохи… а й встиг відшукати частково в академічній бібліотеці, а головним чином у різних книгосховищах Москви і Петербурга, іноді в кількох списках, чимале число нових джерел, які досі залишалися зовсім невідомими дослідникам”.

Після закінчення Христофором академії її ректор, єпископ Феодор, запропонував йому місце місіонера в Новочеркаську, але старі батьки, занепокоєні можливою розлукою з сином, наполягли на тому, щоб він отримав місце служіння в безпосередній близькості від них. 10 лютого 1899 року Христофор Олексійович обійняв посаду законоучителя земської школи в рідному селі Нижній Білоомут. 23 лютого 1900 року він був призначений завідувачем шкільних релігійно-моральних читань у недільні та святкові дні. 22 квітня того ж року він отримав призначення на посаду завідувача жіночої церковнопарафіяльної школи села Нижній Білоомут.

10 липня 1900 року єпископ Рязанський Полієвкт (Пясковський) висвятив Христофора Олексійовича на диякона, а наступного дня висвятив його на священника до Преображенської церкви села Нижній Білоомут.

23 червня 1902 року отця Христофора призначили священником до Предтеченської церкви в Староконюшенному провулку в Москві та законовчителем гімназії імені Мєднікових. 10 липня 1906 року отця Христофора було переведено до храму мученика Іоанна Воїна, де він і прослужив до своєї мученицької кончини. Крім священицьких обов’язків, які він виконував вельми старанно, невпинно проповідуючи слово Боже, отець Христофор ніс послух законоучителя, спочатку в жіночій гімназії Ломоносової, а згодом у жіночій гімназії Гельбік.

Протягом 1915-1916 років отець Христофор проводив позабогослужбові бесіди з народом, на яких були присутні іноді до трьохсот осіб. Загалом парафія храму мученика Іоанна Воїна налічувала на той час близько двох тисяч осіб.

3 січня 1921 року отець Христофор був призначений благочинним. 23 березня 1922 року безбожна влада заарештувала його, звинувативши в тому, що 4 березня він виголосив у храмі проповідь, під час якої сказав, що розруха, яка настала, є наслідком морального падіння народу, а також у читанні в храмі відозви Патріарха Тихона про вилучення церковних цінностей та поширенні її в храмах свого благочиння. Через три дні після арешту отця Христофора було допитано.

Священномученик Олександр народився 20 липня 1879 року в місті Москві в сім’ї священника Миколая Павловича Заозерського, який служив у Петропавлівській церкві в Маріїнській лікарні. Початкову освіту Олександр здобув у Заіконоспаському духовному училищі; 1899 року він закінчив Московську духовну семінарію, 1903 року закінчив Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я і був призначений митрополитом Володимиром (Богоявленським) на посаду псаломщика до Троїцької церкви на Арбаті.

1908 року Олександр Миколайович був висвячений на священника до Дев’ятинської церкви на Пресні, а через рік був переведений до Олександро-Невського храму при Міщанських училищах і богадільні. 1919 року безбожна влада закрила храм як домовий, і отець Олександр був призначений до церкви великомучениці Параскеви П’ятниці в Охотному ряду, де і прослужив до своєї мученицької кончини.

З 1910-го до 1917 року священномученик Олександр був помічником благочинного, а з 5 липня 1917 року був благочинним. 1 січня 1921 року його знову було переобрано на цю посаду. У 1920 році отець Олександр був зведений у сан протоієрея. Протягом всього свого священицького служіння — з 1908-го до 1918 року — він був законоучителем середніх навчальних закладів і церковнопарафіяльних шкіл. З 1914-го до 1916 року він читав лекції з догматичного богослов’я та вів практичні заняття з проповідництва на Московських Пастирських курсах. З 1914-го по 1918 рік отець Олександр викладав у Московській Духовній семінарії на кафедрі гомілетики. Крім цього, він був секретарем Товариства любителів духовної просвіти і товаришем (заступником) голови відділу розповсюдження релігійно-моральних книг.

У 1913 році отець Олександр овдовів і священноначалля запропонувало йому прийняти сан єпископа, але він відмовився, мотивуючи свою відмову тим, що бажає бути ближче до народу.

8 квітня 1922 року влада заарештувала священника. Будучи допитаний, отець Олександр винним себе не визнав і сказав: “Я був на зборах у храмі Христа Спасителя. Архієпископ Никандр запросив мене на збори, які мали відбутися 28 лютого. Архієпископ Никандр, який прийшов на збори, говорив про церковну дисципліну: він вказував, що в колі священнослужителів стали помічати нововведення; він зупинився на священнику Борисові, котрий здав без дозволу церковної влади церковні цінності та зробив оголошення в газеті “Известия ВЦИК” і закликав інших священників наслідувати його приклад. Таке явище, говорив архієпископ Никандр, неприпустиме. Після цього архієпископ Никандр ознайомив присутніх з декретом та інструкцією ВЦВК (Всеросійського центрального виконавчого комітету, “ВЦИК” — ред.) про вилучення церковних цінностей і прочитав послання Патріарха Тихона. Через деякий час до мене прийшов незнайомий мені громадянин і приніс кілька примірників відозви Патріарха. Усі відозви Патріарха я розіслав по церквах за обов’язком своєї служби, підкоряючись розпорядженню вищої церковної влади. Я також у перший же недільний день прочитав відозву Патріарха Тихона у своїй парафіяльній церкві. З відозвою Патріарха Тихона я згоден і вважаю її релігійною, а не контрреволюційною”.

В останній день процесу обвинуваченим було дозволено сказати останнє слово. Протоієрей Олександр сказав: “Громадяни судді, перш ніж покинути цю залу і піти, можливо, у вічність, я хотів би реабілітувати себе… Християнин повинен любити ближніх і Бога… Мені б ще хотілося сказати, що ми тут, котрі потрапили на лаву підсудних, далеко не становимо тієї згуртованої тісної організації, яку хотів би бачити обвинувач. Повірте, що багато хто зі священників через непорозуміння тут. Адже і всі благочинні читали відозву, а на лаві опинилася невелика група людей. Я думаю, що весь наш процес, який відбувається тут, — величезне непорозуміння… Наші думки і ми далекі від того політичного життя, яке нам намагаються нав’язати. Ми не єзуїти, ми не католицьке духовенство — ні, ми справді прийшли і будуємо саме лише духовне життя, яке нам підвладне, все інше — політика, тим паче контрреволюція — нам чужі цілковито. Тому якщо я і вчинив якийсь злочин, у тому смислі, що, прочитавши контрреволюційну відозву (хоча це не доведено), збудив цим натовп, якщо ми справді щось вчинили, то це плід нашого незнання орієнтації в новій обстановці… Для мене особисто смерть не страшна — я, як віруючий, вірю, що Господь кожному шле померти тоді, коли треба, але нам життя потрібне, щоб реабілітувати себе не тут, а на ділі; мені хотілося б послужити своєму народу, який я люблю”…

Преподобномученик Макарій народився 28 серпня 1876 року в селі Лєтнікове Бузулукського повіту Самарської губернії в сім’ї селян Миколая Карповича та Євдокії Феофанівни Телегіних, а наступного дня був хрещений та наречений Павлом. У ранньому дитинстві хлопчику було чудесне явлення, після якого він прийняв рішення піти в монастир. Усе мирське його перестало цікавити; ще будучи підлітком, він знайшов печеру і віддалявся в неї для молитви. Початкову освіту він здобув у народному початковому училищі. На сімнадцятому році життя він вирушив у паломництво до Києва. Тут, біля святинь Києво-Печерської Лаври, остаточно визріло його рішення піти в монастир, але йому довелося відкласти виконання цього наміру: 1 січня 1898 року його призвали в армію, в якій він прослужив до 29 листопада 1902 року.

У 1905 році Павло вступив до Московського кафедрального Чудовського монастиря і пробув на послушницькому іскусі п’ять років. Тут він закінчив монастирську школу. У 1910 році, клопочучи про отримання указу про зарахування Павла до числа послушників, настоятель у характеристиці написав про нього: “Беручи до уваги його бездоганний спосіб життя, помітну схильність і душевний потяг до чернечого життя, повсякчасну готовність до старанного виконання покладуваних на нього різних послухів… насмілююся смиренно клопотати… про призначення його… до числа указних послушників Чудового монастиря”.

8 жовтня 1910 року Павло був причислений до монастиря послушником; основним його послухом став кліросний. 22 січня 1911 року він був пострижений у чернецтво і наречений Макарієм, 1 лютого того ж року був висвячений у сан ієродиякона, а 6 вересня 1913 року був рукопокладений у сан ієромонаха.

З початком Першої світової війни в серпні 1914 року ієромонах Макарій був відряджений до діючої армії і служив священником при 400-му рухомому госпіталі. Із відрядження він повернувся до Чудового монастиря 12 жовтня 1915 року. 29 червня 1917 року за труди, понесені під час бойових дій, отець Макарій був нагороджений наперсним хрестом.

Після закриття монастиря безбожниками ієромонах Макарій став служити в храмі на Троїцькому патріаршому подвор’ї. 3 квітня 1922 року до Сергіївського храму Троїцького подвор’я прийшла комісія з вилучення церковних цінностей. Члени комісії тут діяли нарочито грубо й блюзнірськи, і отець Макарій в лице назвав їх грабіжниками і насильниками. Священника одразу ж заарештували та запроторили до в’язниці.

У день закінчення судового процесу в останньому своєму слові, віддаючи своє життя в руки Божі, ієромонах Макарій лагідно сказав: “Якщо маєте ви судити за вашими законами, то судіть”. Перебуваючи у в’язниці, він говорив ув’язненим разом із ним священникам: “Чекаю не дочекаюся зустрічі з Господом моїм Христом”.

Одним з обвинувачених, взагалі непричетним до опору вилученню церковних цінностей, став Сергій Федорович Тихомиров, парафіянин Богоявленської церкви в Дорогомилові.

Мученик Сергій народився 1865 року в Москві в сім’ї купця другої гільдії Федора Дмитровича Тихомирова; освіту Сергій Федорович здобув у церковнопарафіяльній школі, а потім за прикладом батька став купцем. 1910 року він разомз дружиною переїхав з Арбата на Велику Дорогомилівську вулицю, де оселився навпроти Богоявленського храму, ставши відтоді його постійним парафіянином.

Під час вилучення цінностей із Богоявленського храму перед ним зібрався великий натовп. В інформаційному зведенні за 5 квітня 1922 року про події, що стосуються вилучення цінностей із Богоявленського храму, співробітник Державного політичного управління написав: “Зібрався натовп близько п’яти тисяч осіб, який увесь час збільшується, налаштований дуже збуджено, і безчинствує: кидаються камінням в червоноармійців, затримують тих, хто проїжджає в автомобілях, перевіряють документи й шукають комуністів — у такий спосіб був побитий один комуніст. Натовпом побито до крові кілька червоноармійців, під час операції вбито одного курсанта. Натовп загнав комісію разом з червоноармійцями до церкви. Із маси, що зібралася, чути вигуки, що вони гвинтівок і револьверів не бояться… Вжито заходів для невідкладного присилання на місця кавалерії”.

Однак наступного дня ДПУ визнало, що воно давало неправдиві відомості. “Картина подій не цілком відповідала дійсності і була представлена в більш згущеному вигляді, — писалося в інформаційному зведенні. — Насамперед натовп, що зібрався тут, збуджений настрій якого вилився в деякі ексцеси стосовно загону червоноармійців, які охороняли порядок, насправді не досягав тих величезних розмірів… як це було зазначено вчора, а був значно меншим. Що стосується повідомлення про вбивство курсанта, то таке повідомлення також неправильне: насправді він був лише сильно вдарений цеглою в руку, причому впустив гвинтівку”

Сергій Федорович під час цих подій не виходив на вулицю, перебуваючи у своїй крамниці навпроти храму, але все ж таки його заарештували і відправили до в’язниці разом з іншими. На допиті слідчий поставив йому всього лише одне запитання:

— У якому місці ви брали участь у побитті червоноармійців?

— Ніякої участі в побитті червоноармійців я не брав, — відповів Сергій Федорович.

На цьому слідство у його справі було закінчено, а коли справу почали розбирати в трибуналі, то не знайшлося жодного червоноармійця, який підтвердив би це обвинувачення, і судді не наважилися публічно його допитувати, побоюючись, що будь-які запитання можуть виявити його повну непричетність до справи.

В останньому своєму слові Сергій Федорович сказав: “Я не можу себе визнати винним; мене повели чотири агенти… я зовсім там не був”.

8 травня 1922 року було зачитано вирок трибуналу: одинадцять осіб було засуджено до розстрілу, і серед них священники Василь Соколов, Христофор Надєждін, Олександр Заозерський, ієромонах Макарій (Телегін) і мирянин Сергій Тихомиров.

Після суду всіх засуджених до розстрілу доправили до одиночного корпусу Бутирської в’язниці, розмістили в камерах по одному і позбавили прогулянок. Після того, як стало відомо про призупинення виконання смертного вироку, засуджені з дозволу начальника в’язниці подали клопотання про пом’якшення умов утримання, але його було відхилено.

Того ж дня Сталін подав записку членам Політбюро: “Московський суд засудив до розстрілу одинадцятьох осіб, із них більшість попи… Каменєв пропонує обмежитися розстрілом двох попів. Прошу голосувати “за” або “проти” пропозиції… Каменєва. Я особисто голосую проти скасування рішення суду”. Відбулося голосування: Ленін, Троцький, Сталін і Зінов’єв проголосували за смертний вирок.

9 травня 1922 року Патріарх Тихон направив клопотання голові ВЦВК Калініну про помилування. 11 травня знову відбулося засідання Політбюро щодо засудженого духовенства, на якому Троцький пообіцяв, що завтра внесе свої письмові пропозиції; наступного дня він їх оголосив, запропонувавши: “Усіляко використати справжній критичний момент для опублікування відозви від імені прогресивної частини духовенства… розбити тим часом засуджених на дві групи, як на підставі обставин, що випливають зі справи, так і на підставі відгуків і клопотань лояльних священників, котрі підпишуть відозву”.

Того ж дня лідери обновленців подали клопотання до ВЦВК про помилування засуджених до розстрілу, при цьому “вважаючи вирок трибуналу… найвищою мірою справедливим” і “визнаючи цілковиту справедливість вироку трибуналу у справі… обвинувачених у протидії владі під час вилучення цінностей”.

14 травня голова Московського Ревтрибуналу, заступник наркома Юстиції та заступник голови ДПУ за участі Троцького склали висновок у справі засуджених до розстрілу священників. “Виключаючи зі списку 11-ти засуджених до вищої міри покарання решту 6 осіб, — писали вони, — комісія керувалася винятково міркуваннями про можливість з найменшою шкодою для суті вироку, справедливого по відношенню до всіх 11-ти, піти максимально назустріч клопотанню прогресивного духовенства”.

Обновленці, однак, сподівалися, що подані ними клопотання про помилування будуть — через тісну співпрацю їхню з владою — задоволені повністю й у таким чином усім буде показано, що саме їхня політика взаємовідносин з радянською владою приносить плоди. Але безбожній владі куди важливіше було пов’язати з собою обновленців пролитою кров’ю невинних людей, щоб в очах народу вони завжди залишалися зрадниками. 18 травня 1922 року Політбюро ухвалило остаточне рішення про розстріл засуджених.

Протоієреї Василій Соколов, Христофор Надєждін та Олександр Заозерський, ієромонах Макарій (Телегін) і мирянин Сергій Тихомиров зазнали мученицької смерті й були поховані поруч із Калитниковським кладовищем.