Священномученики Михаїл Пятаєв, Іоанн Кумінов, пресвитери

Місяця лютого на 15-й день

Священномученик Михайло народився 1891 року в селі Мачкаси Кузнецького округу Пензенської губернії в сім’ї селянина Максима П’ятаєва. Закінчивши сільську школу, він навчався в Москві, а потім переїхав до Саратова, де викладав російську мову і літературу. У Саратові він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Єфросинією Фролівною. Вона походила з роду саратовських купців Іванових, які мали баржі й возили товари Волгою. Батько Єфросинії був правил суворих, освіту дав тільки синам, а доньок привчав до хатньої роботи, вважаючи, що для них краще буде як слід навчитися виховувати дітей і вести господарство.
У той час імператорський уряд, розвиваючи реформи прем’єр-міністра Столипіна, вельми енергійно займався питаннями переселення російських селян на схід, на малозаселені землі Сибіру. Разом із селянами до Сибіру переїжджали священики, вчителі, лікарі та ремісники. Усім, хто виявив бажання переселитися, уряд надавав матеріальну допомогу. Так Михайло П’ятаєв із сім’єю опинився в місті Омську. Перший час він продовжував викладати, але потім прийняв рішення присвятити своє життя служінню Господу. 1917 року Михайло Максимович вступив псаломщиком у Хрестовоздвиженський собор міста Омська, щоб згодом, якщо на те буде воля Божа, бути висвяченим і в сан священика.
Почалася нещадна громадянська війна. У 1918 році місто зайняли червоні. Відступники від віри, червоногвардійці, в’їхали в собор на конях і почали трощити все, що траплялося під руку.
Незабаром після цих подій у цьому соборі 1918 року архієпископ Сильвестр (Ольшевський) висвятив Михайла Максимовича в сан диякона. До 1921 року диякон Михайло служив в Омську, а потім попросив правлячого архієрея перевести його на службу в село, оскільки з великою сім’єю йому стало важко тут прохарчуватися, і його перевели до Богоявленського храму села Малокрасноярка. Місце було глухе, віддалене від великих міст і залізниць, але люди тут були благочестиві й багаті; у самому селі жили кілька купецьких сімей. Перед приходом у село червоногвардійців глави сімейств поїхали, щоб не зазнати розправи. З усіх купців залишився вдома тільки Василь Севастьянов. Багато хто радив і йому сховатися, але він відповідав: “Навіщо я буду бігти зі свого рідного села!” Червоногвардійці, які зайняли село, заарештували його, поставили перед ним його дружину і дітей і на їхніх очах відрубали Василю голову на пласі.
У 1923 році диякона Михаїла П’ятаєва висвятили на священика. Отець Михайло з великою любов’ю ставився до своєї парафії. Для бідняків він здійснював хрещення, вінчання, відспівування безкоштовно. Люди стали їздити до нього з інших парафій – і не стільки вже через безплатні треби, скільки тому, що полюбився їм ревний і освічений пастир, який завжди був готовий прийти на допомогу всякому стражденному. Якщо хтось із парафіян багатший жертвував, він віддавав ці приношення біднякам. Багато хто з убогої братії знаходив у нього підтримку і прожиток. Для цієї мети він сам ловив рибу і більшу її частину роздавав біднякам і жебракам.
Одного разу, наловивши риби, він заморозив її, склав у мішок і поставив його в сінях. Раптом чує – із сіней доноситься якийсь підозрілий шум. Вийшовши, отець Михайло побачив, що двоє жебраків, потягнувши мішок, б’ються за рибу. Заскочені зненацька, вони злякалися, і один із них сказав:
– Отче Михаїле, пробач.

– Та вже гаразд, Вася, прощаю, але так не можна робити, це ж гріх, я вам так дам.
Священик завів жебраків у кімнату і сказав дружині:
– Вони замерзли, давай-но налий їм щей, погодуй їх.
Єфросинія Фролівна поставила на стіл щі, іншу їжу і нагодувала їх.
Храм у селі Малокрасноярці був двоштатним, і 1928 року сюди було призначено другого священика – отця Іоанна Кумінова.
Священномученик Іоанн народився 1865 року в селі Куликовському Тюкалинського округу Тобольської губернії в сім’ї селянина Івана Кумінова. У 1877 році сім’я переїхала до Омська. Тут Іван Іванович закінчив учительську семінарію і, пройшовши випробування при Омській класичній гімназії, був призначений інспектором народних училищ Тарського округу. На цій посаді він прослужив до 1922 року, коли був висвячений на священика. Служив отець Іоанн у храмах Омської єпархії, 1928 року його направили в Богоявленський храм у село Малокрасноярку.
Добіг кінця 1929 рік. У Сибіру почалася колективізація і пов’язані з нею арешти і висилка селянських родин, а разом з ними й арешти духовенства. Лише сім років минуло з часу вилучення церковних цінностей у 1922 році, а вже піднімалося нове гоніння на Церкву.
На початку 1930 року в канцелярію Малокрасноярського районного адміністративного відділу прийшов староста Богоявленського храму Петро Бородін і приніс прохання – дозволити хресний хід на “йордань” 19 січня у свято Хрещення Господнього, як це бувало завжди. Заява була написана не за формою. Діловод районного адміністративного відділу дав зразок, як має бути написана така заява.
– Я в цій справі нічого не розумію, – сказав Бородін, – нехай приходить священик.
Через деякий час у канцелярію прийшов отець Михайло. Діловод пояснив священику, як пишуть такі заяви відповідно до інструкції, опублікованої в бюлетені НКВС.
– Дайте мені цей бюлетень, щоб переписати інструкцію про права та обов’язки релігійних об’єднань, щоб нам керуватися законом, – попросив отець Михайло.
– Візьміть, а як спишете інструкцію, так поверніть. А чи є у вас номер газети “Известия”, де було опубліковано постанову ВЦВК і РНК про релігійні об’єднання? – запитав діловод.
– “Известия” ми самі отримуємо, – відповів отець Михайло.
У цьому ж бюлетені було опубліковано форми, за якими складали списки членів релігійної громади, та інструкцію щодо їх заповнення.
– Якщо зумієте швидко заповнити, то подайте їх для перереєстрації громади до 10 січня, – сказав діловод.
Отець Михайло став просити присутнього при розмові начальника адміністративного відділу, щоб той дозволив провести 5 січня збори членів громади для перевиборів. Начальник дав згоду і сам зголосився повідомити в сільраду, щоб звідти прислали на збори свого представника.
– А як бути, якщо члени сільради перешкоджатимуть проведенню загальних зборів, які дозволені постановою ВЦВК? – запитав священик.
– Кожен, хто хоче провести загальні збори, повинен запитати дозвіл сільради, на території якої передбачається проводити збори. Якщо сільрада дозволить, то вона надішле свого представника і можна буде збори провести, а якщо не дозволить, то, значить, на це є причини і збори проводити не можна, – відповів діловод.
– А як за законом має відбуватися реєстрація членів громади? – запитав отець Михайло.
– Ви можете оголосити про неї на зборах, які будете влаштовувати, а також вивісити оголошення в храмі.

Того ж дня години за три отець Михайло повернув бюлетень, сказавши, що інструкцію переписав, а всі інші постанови ВЦВК, опубліковані в газетах, йому добре відомі.
3 січня до Дорофія Гришманова, колишнього колись члена церковної ради, прийшов Тимофій Мелехов і приніс списки вірян для перереєстрації громади, сказавши, що їх дав йому отець Михайло. Мелехов запропонував узяти когось пограмотнішого з твердо віруючих і обійти зі списком село. Замість цього Грішманов пішов у сільраду і заявив про те, що 3 січня в село Большеречье вночі приїжджав священик Михайло П’ятаєв і без відома сільради послав громадян для проведення якоїсь реєстрації.
5 січня членами сільради відповідно до цього повідомлення було складено акт: “Вбачаючи попівські нічні візити підозрілими у зв’язку з колективізацією, а також без відома сільради, ухвалили скласти цей акт для передання до адміністративного відділу для розслідування і притягнення до відповідальності”[1].
Святкове Різдвяне богослужіння в Богоявленському храмі звершував священик Іоанн Кумінов, а отець Михайло регентував на криласі. Після закінчення літургії отець Іоанн виголосив проповідь, у якій, зокрема, закликав молодих людей та їхніх батьків частіше відвідувати церкву і молитися Богу. “Посилайте своїх дітей до церкви, і нехай вони там моляться Богу. Не слухайте, хто вам що говорить, вас і так задавили непосильними податками і тепер агітують і хочуть ввести в оману”.
Почувши ці слова, отець Михайло відчув, що може статися недобре. В обстановці гонінь влада за одне необережне слово могла заарештувати священиків і закрити церкву. Напевно в храмі є люди, які прикрасять і рознесуть по селу це слово. Так воно і сталося. Парафіянка Дар’я Баркова, вийшовши з храму, почала всім казати, нібито отець Іоанн виголосив антирадянську проповідь, сказав, що “вас радянська влада задавила непосильними податками, вас одурманюють, ваших дітей не пускають до церкви і в школах не вчать божественному, не вірте, що вам кажуть радянські працівники, вони вам затуманюють голови”[2].
Жінки переконували її не розпускати селом подібних чуток, інакше священиків можуть заарештувати, але та не вгамовувалася. Згодом, викликана на допит, вона лжесвідчила про священика, сказавши, що “Кумінов систематично займається антирадянською агітацією”[3].
Після свята Різдва уповноважений ОДПУ почав допитувати селян. Більшість із них відмовилися брехати на священиків. Свідчення давали голови сільради і колгоспу та їхні дружини.
Отець Михайло з усього бачив, що влада збирається його заарештувати. У нього був друг дитинства, який працював у московській міліції. Коли нова влада міцно утвердилася як влада антихристиянська, що переслідує Православну Церкву, він написав священикові: “Михаїле, мені дуже шкода… ти був учителем, а тепер став священиком. Не подумай поганого, я тобі це кажу не тому, що погано ставлюся до духовенства, але зараз невідповідний для священнослужителів час. Я тобі пропоную приїхати в Москву і знову вступити на роботу вчителем. Я допоможу тобі влаштуватися на роботу і знайти житло”.
За два дні до арешту священика його дружина, Єфросинія, нагадала йому про цей лист і сказала:
– Давай-но збирайся і їдь. Тобі написав тоді твій друг, послухайся тепер його поради.
– Ні, Євфросинія, – сказав отець Михайло, – я нікуди не поїду, я дав присягу. Як я можу зрадити Бога і народ? Ніколи! Я знаю, що йду на вірну смерть, але така воля Божа! А ти дітей усіх виростиш і з Божою допомогою виховаєш, нікого не розгубиш.
– А дітей-то скільки!.. – сплеснула руками дружина[4].
– Ну що ж зробиш, виховаєш… з Божою допомогою.

7 лютого 1930 року ув’язнених священиків ознайомили з постановою про пред’явлення обвинувачення. У ній було написано: “Зазначені громадяни викриваються в тому, що на ґрунті органічної ненависті до радянської влади, її заходів, які проводяться на селі, та використовуючи своє становище священнослужителів, П’ятаєв і Кумінов використовували релігійні забобони несвідомого селянства та за підтримки заможної частини села проводили контрреволюційну діяльність на зрив заходів, залякуючи селян провокаційними чутками про близьке падіння радянської влади, нібито на підставі “Писання Божого”. Наприкінці грудня 1929 року на загальних зборах громадян одноголосно було прийнято – записатися до колективу. Член групи, священик П’ятаєв, на другий день обходом індивідуально кожного господарства проводить нібито запис у товариство віруючих, тим часом як слідством встановлено – останній проводив агітацію проти суцільної колективізації села”[7].
Прочитавши обвинувачення, отець Михайло написав: “Винним себе не визнаю. Був в об’їзді сіл протягом двох діб. Списки на запис віруючих складав за словесним розпорядженням міліції для перереєстрації церковної громади. До отця Іоанна Кумінова їздив на квартиру тільки у своїх церковних справах”[8].
Священик Іоанн Кумінов, прочитавши обвинувачення, написав: “Винним за пред’явленим мені обвинуваченням себе не визнаю. Доповнюю, що напередодні арешту чув розмову про Баркову, яка говорила щодо проповіді, що я говорив у ній законам не підкорятися і владу не визнавати, а я говорив навпаки. Не знаю, з чого виходила Дар’я Баркова, спотворюючи мою проповідь, бо церкву вона відвідувала…”[9].
21 лютого трійка ОДПУ засудила священиків Михайла П’ятаєва та Іоанна Кумінова до розстрілу, а їхні сім’ї до заслання на північ.
28 лютого отцю Михайлу дали побачення зі старшою донькою Анною, яка приїхала в Каїнськ. Побачення було через ґрати. Священик попросив:
– Анно, дай мені свою косу.
Вона простягнула йому через ґрати косу, і вся коса в неї була потім мокра від сліз.
– Тату, що ти плачеш? – запитала вона.
– Мені дуже важко, тому що вас так багато і ви залишаєтеся самі.
Цієї ночі Анна побачила уві сні, як Божа Матір причащає із золотого потира отця Михайла. Прокинулася вона з думкою, що батько буде звільнений. Радісна поспішила вона до в’язниці з передачею.
– П’ятаєв? – перепитав наглядач. – Та він сьогодні вночі розстріляний.
Священиків Михаїла П’ятаєва та Іоанна Кумінова було розстріляно 28 лютого 1930 року і поховано в безвісній спільній могилі в місті Каїнську.