Священномученикі Димитрій, архієпископ Можайський, і з ним Іоанн диякон, преподобномученики Амвросій і Пахомій, преподобномучениця Татіани, мученик Миколай, мучениці Марії та Надії

Місяця жовтня на 8-й день

Священномученик Димитрій (у світі Іван Іванович Добросердов) народився 22 січня 1864 року в селі Орний Кут Тамбовської губернії в сім’ї священика. Після закінчення в 1885 Тамбовської Духовної семінарії він був призначений вчителем земської школи в Моршанському повіті, де працював до 1889 року. За цей час він неодноразово отримував подяку від Моршанських земських зборів і Тамбовської губернської училищної ради за старанну та успішну працю на терені народної освіти. Одружився. 6 травня 1889 року Іван Іванович був висвячений на сан священика до Миколаївської церкви села Мамонтове Тамбовської губернії, в якому мешкало тоді близько двох тисяч осіб, і призначений завідувачем і законоучителем Мамонтівської церковноприходської школи.
Незабаром у отця Іоанна померли дружина та діти. Залишившись один, він поїхав з Тамбовської губернії і в 1894 вступив до Московської Духовної академії. Після закінчення її у 1898 році зі ступенем кандидата богослов’я його було призначено законовчителем 4-ї Московської гімназії та священиком гімназійної церкви. 10 квітня 1899 року митрополит Московський та Коломенський Володимир (Богоявленський) поставив ієрея Іоанна настоятелем Благовіщенської церкви при гімназії. У тому ж році Педагогічне товариство при Імператорському Московському університеті обрало його своїм дійсним членом, а відділення Педагогічного товариства з питань релігійно-етичної освіти та виховання обрало його своїм секретарем. У цей час митрополит Московський Володимир запросив отця Іоанна до себе і сказав: «Отець Іоанн, у нас в основному два шляхи: сімейний шлях і чернечий. Сімейний шлях вам закритий. Я вам раджу прийняти чернецтво». Отець Іоанн погодився і в грудні 1908 року в Смоленській Зосимовій пустині Московської єпархії був пострижений у чернецтво з ім’ям Димитрій, зведений у сан архімандрита і призначений синодальним ризничим та настоятелем церкви Дванадцятьох апостолів у Кремлі.
У 1909 році архімандрит Димитрій був призначений спостерігачем послушницьких шкіл ставропігійних монастирів. У 1910 році його обрали до дійсних членів церковно-археологічного відділу при Товаристві любителів духовної освіти. У цей час він був також дійсним членом піклування над учнями у Москві слов’янами Санкт-Петербурзького слов’янського благодійного товариства.
18 травня 1914 року в Успенському соборі Кремля архімандрит Димитрій був хіротонізований на єпископа Можайського, вікарія Московської єпархії і призначений настоятелем Савино-Сторожевського монастиря. З цього року він став виконувати обов’язки завідувача богословськими педагогічними курсами у Москві. Тоді ж на нього було покладено головне керівництво та спостереження за виданням наукового художньо-ілюстрованого опису Патріаршої ризниці.
1921 року преосвященний Димитрій був призначений єпископом Ставропольським. Обновленці у Ставропольській єпархії здобули майже повну перемогу над православними, які втратили більшість парафій. Однією з причин цього було масове знищення духовенства за часів громадянської війни у ​​1918-1921 роках. Під натиском обновленців єпископ Димитрій був змушений залишити єпархію та переїхати до Москви.
У 1922 православні Тамбовської єпархії вели запеклу боротьбу з обновленцями. Спочатку обновленцям в деяких містах вдалося захопити більшість храмів. У місті Козлові до обновленців відійшло чотирнадцять храмів, лише два храми залишились православними. Православний народ обновленські храми не відвідував, а ходив до чоловічого Троїцького монастиря, розташованого за три кілометри від міста. Після звільнення 1923 року Патріарха Тихона з ув’язнення єпархіальна рада міста Козлова направила до Москви своїх представників із проханням призначити до них православного архієрея.
26 вересня 1923 року преосвященний Димитрій був призначений єпископом Козловським, вікарієм Тамбовської єпархії та тимчасово керуючим Тамбовською єпархією. Після приїзду преосвященного Димитрія до міста обновленці принесли покаяння і всі храми, за винятком одного, перейшли до православних. Преосвященний Димитрій служив у всіх храмах міста; він був чудовим проповідником. З часом його популярність серед православних дедалі більше зростала.

Обновленському руху в єпархії загрожувала повна поразка. Уповноважений Тамбовського відділу ОГПУ по Козловському повіту писав: «На чолі тихонівського руху в місті Козлові та повіті, а також усієї Тамбовської губернії стоїть єпископ Димитрій, дуже хитра і обережна людина, яка користується величезним авторитетом серед віруючих, а особливо у кулаків. Єпископ Димитрій дуже хитро проводить політику призначення своїх попів на місця, зайняті попами-обновленцями, тобто попу, що звертається до нього за призначенням, він пропонує йти до села і дістати від групи віруючих протокольну постанову про бажання мати попа, посланого єпископом Димитрієм; звичайно, при такому підході до справи посланому попу нічого не залишається робити, як вести агітацію проти попа, що знаходиться в приході, звинувачуючи його в єресі, комунізмі тощо. З часу скасування Єпархіального управління вся повнота влади перейшла до рук єпископа Димитрія… якому… підкоряються попи, бо інакше поп, що не підкоряється за допомогою агітації посланих Димитрієм, ризикує втратити місце і перетворитися на єретика. Завдяки авторитетності та політиці Димитрія, тихонівський рух у місті Козлові та повіті росте не щодня, а щогодини. Найвеличнішим злом для обновленського руху є також ченці, призначення яких Димитрій заперечує, посилаючись на те, що і тут він ні до чого, оскільки ченці знову-таки є обранцями народу. Повернення П’ятницької церкви міста Козлова за розпорядженням ВЦВК тихонівцям від обновленців дало можливість ще більше підняти голови тихонівцям і ще більше зміцнити свій авторитет, зокрема авторитет єпископа Димитрія… А всього духовенства, послідовників колишнього Патріарха Тихона, в місті Козлові та повіті є  90%. В галузі роботи серед духовенства нами вжито наступних заходів: проводиться… терміновий облік всього духовенства, вживаються заходи до розірвання договорів груп тихонівського напряму на користь обновленців… Передбачається створення Єпархіального управління з рівним відсотком тихонівців та обновленців…»
Великим постом 1925 єпископа Димитрія стали часто викликати на допити в ОГПУ. Іноді після допитів він одразу йшов до храму, де на нього чекали, щоб розпочати богослужіння. Влада наполягала, щоби владика залишив Козлов, але він відмовлявся. Йому почали загрожувати ув’язнення. Зрештою він, посилаючись на хворобу серця, попросив владу відпустити його до Єгипту на лікування. Йому було виписано закордонний паспорт, і він вирушив до англійського посольства в Москві, щоб отримати дозвіл на в’їзд до тодішньої англійської колонії. Благополучно оформивши всі документи, преосвященний Димитрій наступного дня вирушив до Сергієвого Посаду, щоб попрощатися з Олександром Дмитровичем Самаріним, який був колись обер-прокурором Святішого Синоду, з яким владика був у дружніх стосунках. На шляху до будинку Самаріна його зупинив верховий, і єпископ був заарештований. З в’язниці в Сергієвому Посаді він був відправлений до в’язниці на Луб’янку в Москві, де пробув тиждень, а потім із наказом їхати до Козлова був звільнений. У Козлові його заарештували та відправили до Тамбова. У Тамбові єпископа Димитрія було звільнено з в’язниці і поїхав до Москви, де йому довелося на всенічній напередодні святкування пам’яті великомучениці Катерини співслужити Митрополиту Петру. Для Місцеблюстителя це була остання служба, через три дні його заарештували.
У 1926 році єпископ Димитрій служив у московських храмах та у Підмосков’ї. У липні 1926 року владику викликав до себе уповноважений ОГПУ Тучков і зажадав, щоб він залишив столицю. Пославшись на хворе серце, владика сказав, що поїде до Кисловодська. Перед від’їздом єпископ Димитрій пішов до заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського), який, зважаючи на надзвичайні обставини з управління Церквою в умовах безперервних гонінь, розділив Ставропольську єпархію на дві і доручив єпископу Димитрію керування новоствореною П’ятигорською єпархією.

Владика оселився в Кисловодську, де винаймав кімнату в районі, що називався Рябова Балка, на околиці міста за залізничним вокзалом, неподалік Пантелеїмонівської церкви, в якій він часто служив.
14 квітня 1932 року єпископ Димитрій був зведений у сан архієпископа. 23 березня 1934 року призначений архієпископом Можайським, вікарієм Московської єпархії.
У Москві владика оселився у сторожці при Іллінській церкві на Великій Черкізовській вулиці, де й мешкав до арешту.
Архієпископ Димитрій був заарештований 29 вересня 1937 року і ув’язнений до Бутирської в’язниці. Відразу після арешту розпочалися допити, які 9 жовтня були оформлені у вигляді протоколу та підписані архієпископом.
Архієпископ Димитрій не визнав себе винним і не погодився будь-кого обговорити.
– Слідство має у своєму розпорядженні дані, що ви серед оточуючих заявляли про те, що в СРСР існують гоніння на релігію та духовенство. Ви це підтверджуєте? – спитав слідчий.
– Я це не підтверджую, і про це я нікому не заявляв, – відповів архієпископ.
– Слідству відомо про те, що ви поширювали контрреволюційні провокаційні чутки, що нібито митрополита Петра розстріляли радянською владою. Звідки вам відомо?
– Мені відомо від митрополита Сергія (Страгородського) про те, що митрополит Петро у грудні 1936 року помер на засланні, а про розстріл його я ні від кого не чув і таких чуток не поширював.
Разом з архієпископом Димитрієм були заарештовані архімандрит Амвросій (Астахов), ігумен Пахомій (Туркевич), диякон Іоанн Хренов, монах Варлаам (Єфімов), інокиня Тетяна (Бесфамільна), миряни Микола Рейн, Марія Волнухіна та Надія Ажгерович.

Преподобномученик Амвросій (у миру Олексій Анікович Астахов) народився 1860 року в селі Борисівка Лебедянського повіту Тамбовської губернії в селянській родині. До 1925 року він жив у монастирі, а після його закриття – у різних селах Московської області, зокрема у селі Аксиніно Красногірського району, та духовно опікувався черницями та послушниццями Головинського монастиря.

Преподобномученик Пахомій (у світі Павло Якимович Туркевич) народився 1864 року в містечку Міляновичі Ковельського повіту Волинської губернії в сім’ї коваля. Подвизався в Златоустівському монастирі до його закриття 1923 року. Наприкінці двадцятих – початку тридцятих років, будучи у похилому віці, жив у Москві у своїх духовних дітей.
– Ваше ставлення до радянської влади, – запитав слідчий ігумена Пахомія під час допиту.
– Я радянську владу вважаю владою антихриста, яка надіслана Богом народу на покарання.

Священномученик Іоанн народився 3 вересня 1888 року у місті Москві сім’ї службовця Таганської в’язниці Семена Хренова. Сім’я була дуже релігійна та благочестива. Іван з раннього дитинства ходив молитися до Новоспаського монастиря, розташованого неподалік будинку, де вони жили. Згодом він став співати на кліросі разом із ченцями і на деяких богослужіннях був читцем. 1907 року Іван Семенович закінчив педагогічний інститут, але учителем не став; він не відчув у собі покликання до цієї професії та побачив, що стикається з великими труднощами у поясненні дітям навчального матеріалу. Він спочатку влаштувався бухгалтером у Таганську в’язницю, а потім ієросхимонах Арістоклій, з яким Іван Семенович був добре знайомий, допоміг йому влаштуватися бухгалтером до Московського купецького банку. 1911 року Іван Семенович одружився з дівчиною Євдокією. Вона була з благочестивої родини та парафіянкою Новоспаського монастиря, де вони познайомились.
Після націоналізації банків 1917 року Іван Семенович почав працювати бухгалтером у державних установах міста Москви. Після закриття Новоспаського монастиря він, як і всі прихожани монастиря, почав ходити до храму Сорока мучеників, що розташований поруч із обителью; там йому запропонували прийняти сан диякона. Вибір був дуже серйозним, і Іван Семенович вирушив до храму святителя Миколая на Маросейці до протоієрея Олексія Мечова, щоб порадитися з ним та взяти благословення. Отець Алексій благословив, і в 1921 єпископ Верейський Іларіон (Троїцький) висвятив його в сан диякона до храму Сорока мучеників. При храмі тоді ще існувала недільна школа, якою диякон Іоанн став керувати. Прослужив він тут близько року; в храмі в цей час почалися чвари, і він пішов із нього. Потім служив деякий час у Троїцькому храмі у Котельниках. Під час служіння у храмі Сорока мучеників та у Троїцькому храмі диякон Іоанн продовжував працювати бухгалтером. Сім’я отця Іоанна, що складалася з дружини та дочки, була дружною; весь вільний час у будні вони присвячували читанню духовних книг, і особливо житій святих, читаючи житія щодня. У недільні дні і у свята і за будь-якої нагоди вони йшли до храму. На початку 1930 року отця Іоанна викликали в ОГПУ і сказали йому:
– Ви добрий працівник, ми перевірили вас, ми пропонуємо вам працювати у нас агентом, повідомляти нам про всіх, хто з вами працює.
Отець Іоанн відповів на це:
– Я не можу цього робити, бо на мені сан диякона.
– А ви зніміть із себе сан диякона.
– Бог дав, Бог з мене зніме, – відповів отець Іван.
Співробітники ОГПУ не стали більше наполягати, і один із них сказав:
– Нам би більше таких стійких людей.
1937 року на диякона Іоанна донесли, що його квартиру відвідує багато духовенства, і до нього прийшли зробити обшук та заарештувати. Під час обшуку в нього знайшли довідку, що він висвячений у сан диякона. «Ну, ось ще одна справа», – задоволено сказав один із тих, хто обшукував. На допитах отець Іоанн підтвердив, що досі носить сан диякона і не хоче з себе знімати. А щодо звинувачень у контрреволюційній діяльності, то в цьому він винним себе не визнає.

Преподобномученик Варлаам (у світі Василь Севастьянович Єфімов) народився 12 квітня 1903 року в сім’ї благочестивих московських жителів. Працював кур’єром у 33-му відділенні міліції. У 1935 році він таємно прийняв чернечий постриг з ім’ям Варлаам. Він був заарештований 29 вересня 1937 року. Його звинуватили в тому, що він, «вороже налаштований по відношенню до радянської влади, серед оточуючих проводив систематичну антирадянську агітацію. Свою квартиру він надав для здійснення таємних богослужінь і ночівлі духовенству, що повернулося із заслання. 1935 року він прийняв постриг у таємне чернецтво, до чого схиляв і інших своїх однодумців».
Слідчий запитав його, як у його квартиру потрапило священиче вбрання. Василь Севастьянович відповів, що воно залишено ієросхимонахом Арістоклієм, якого глибоко шанувала вся його родина і який кілька разів робив молебні в їхній квартирі. Але «зараз його немає в живих, оскільки він помер років п’ять тому», – пояснив Василь Севастьянович. Винним він ні в чому себе не визнав. 17 жовтня 1937 року трійка НКВС засудила ченця Варлаама (Єфімова) до десяти років ув’язнення, і його відправили до Локчімлагу в Комі область, де незабаром помер.

Преподобномучениця Татіана (Тетяна Миколаївна) народилася 10 січня 1866 року у Москві. У віці п’яти років вона була віддана матір’ю в притулок Різдвяного монастиря, де прожила до його закриття в 1923 році, не виходячи весь цей час за межі обителі. Подвизаючись на різних послухах, вона закінчила в монастирі церковнопарафіяльну школу. 1920 року Тетяна прийняла чернечий постриг. Після закриття обителі і до свого арешту вона жила в квартирі неподалік монастиря, продовжуючи здійснювати свій чернецький подвиг, заробляючи на життя рукоділлям і шиттям. Будучи заарештованою, винною себе не визнала.

Мученик Миколай народився 21 січня 1892 року в селі Соснівка Моршанського повіту Тамбовської губернії в сім’ї почесного громадянина Олександра Рейна. 1911 року Миколай Олександрович закінчив гімназію Креймана, а 1918 року – сільськогосподарський інститут. З 1920 по 1930 рік він працював науковим співробітником Тимірязівської академії в Москві, а потім, до дня свого арешту, – в інституті овочевого господарства. Під час гонінь на Церкву від безбожної влади він дав притулок у своєму будинку афонському ієромонаху Іларіону (Громова) і надавав йому матеріальну допомогу.
– Слідство має у своєму розпорядженні дані, що ви серед віруючих поширювали провокаційні чутки про нібито наявне в СРСР гоніння на релігію. Ви це підтверджуєте?
– Я не заперечую, що міг говорити про існуюче переслідування на релігію, але провокаційних чуток серед віруючих не поширював, – відповів Миколай Олександрович.
– Слідство має в своєму розпорядженні дані, що на квартирі у вас і знайомих вам парафіян проводилося таємне богослужіння. Чи підтверджуєте це?
– Таємного богослужіння ні в мене, ні в близьких священика Іларіона не було. Я не заперечую, що богослужіння на квартирі у мене та знайомих проводилися, але це було пов’язано з виконанням низки релігійних обрядів (похорону, святкових молебнів тощо).
– Ваші переконання та погляди на радянську владу.
– Радянську владу я вважаю законною владою, але вона не зважає на світогляд віруючих, вона бореться з релігією та Церквою як з контрреволюційними організаціями…

Мучениця Марія (Марія Миколаївна Волнухіна) народилася 3 березня 1876 року у Москві сім’ї торговця. Вона вийшла заміж за фабриканта Івана Герасимовича Волнухіна. Обидва були глибоко віруючими людьми, для яких віра була головною цінністю та сесом життя. Невдовзі після революції Марія Миколаївна втратила чоловіка. 1927 року все її майно було націоналізоване. У 1932 році Марія Миколаївна була засуджена до трьох років заслання до Північного краю, до міста Котлас, але незабаром звідти поїхала і з цього часу почала мандрувати, не маючи певного місця проживання. Серед віруючих шанувалася за подвижницьке життя та прозорливість. Будучи заарештованою, вона не визнала себе винною.
– На які кошти ви існували? – спитав її слідчий.
– Я існувала за кошти, які отримувала від жебрацтва.
– Де ви проживали після вашого повернення із заслання?
– Певного місця проживання я не мала, мешкала у своїх знайомих, назвати яких я відмовляюся.

Мучениця Надія народилася 1877 року у селі Головенщиці Сверженської волості Мінської губернії у ній селянина Григорія Ажгеревича. Вона була глибоко віруючою людиною, мала благословення на прийняття чернецтва, але прийняти постриг не встигла. Дому свого не мала і жила у черниць закритих монастирів у Москві та Московській області. Будучи заарештованою, винною себе не визнала.
– Чим ви займалися та на які кошти існували? – спитав слідчий.
– Я знаходжуся без певних занять, бродяжу і займаюся злиднями.
– Слідство має у своєму розпорядженні дані, що ви серед віруючих проводили грошові збори для надання матеріальної допомоги висланим за контрреволюційну діяльність. Ви це підтверджуєте?
– Я не заперечую того, що надавала матеріальну допомогу заарештованим із тих коштів, які мені вдавалося зібрати.
– Ви поширювали чутки про голод, який нібито є в СРСР?
– Я цього не говорила, без мене всі бачили, як біля церков сиділи голодні, які приїхали з України, які просили собі на їжу.
– Ви розповсюджували провокаційні чутки про нібито наявне в СРСР гоніння на релігію та духовенство?
– Так, я казала, що радянська влада заарештовує безвинних людей, безчинствує і розстрілює безвинний народ.
– Назвіть своїх прихильників, які вам надавали ночівлю.
– Ночівлю я отримувала від своїх прихильників, але їхні прізвища та адреси мені невідомі.
17 жовтня 1937 року трійка НКВС засудила арештованих до розстрілу.
21 жовтня архієпископ Димитрій (Добросердів), архімандрит Амвросій (Астахов), ігумен Пахомій (Туркевич), диякон Іоанн Хренов, інокиня Татіана (Безфамільна) та миряни Миколай Рейн, Марія Волнухіна та Надія Ажович були розстріляні на полігоні Бутово під Москвою і поховані у спільній невідомій могилі.