Священномученик Зосима Трубачов, пресвітер

Місяця лютого на 13-й день

Священномученик Зосима народився 24 грудня 1893 року в селі Пучуга Сольвичегодського повіту Вологодської губернії в сім’ї диякона Василя Трубачова і його дружини Віри Петрівни. Початкову освіту Зосима здобув у духовному училищі в місті Нікольську, потім вступив до Вологодської духовної семінарії, а 1914 року – до Московської духовної академії, яку закінчив 1918 року.
Душевні якості Зосими Васильовича – любов до храму і богослужіння визначили його священицький шлях. Маючи прекрасний слух і співочі дані, він ще в семінарії навчився співочого мистецтва і з успіхом заміняв регента. У студентські роки Зосима Васильович керував другим академічним хором і хором при домовій церкві в ім’я рівноапостольної Марії Магдалини в Сергієво-Посадському притулку сестер милосердя Червоного Хреста. Роки навчання в академії виховали в ньому вірність і відданість Православній Церкві. Він часто відвідував старців Зосимової пустині, отримуючи від них відповіді на нагальні питання духовного життя. За рік до закінчення академії він одружився з Клавдією Санковою, батько якої, Георгій Прохорович, був залізничним майстром і великим шанувальником ієромонаха Варнави (Меркулова), до якого часто звертався за порадами.
У березні 1918 року Зосима Васильович був висвячений на диякона, а 25 квітня того ж року Святіший Патріарх Тихон у Троїцькому соборі Троїце-Сергієвої Лаври висвятив його на священника.
Першим місцем його служіння став Богородице-Різдвяний храм у селі Подосиновець у Вологодській єпархії. За кілька місяців до приїзду сюди отця Зосими настоятель храму протоієрей Миколай Подьяков зазнав мученицької кончини від рук безбожників.
Уродженець Вологодської губернії, отець Зосима добре знав життя місцевих селян, які займалися хліборобством і обробітком льону, з якого ткали полотно і шили одяг, – його носили всі місцеві жителі. Оселившись у Подосинівці, він цілком присвятив себе пастирській діяльності. Звершення богослужінь, проповідь слова Божого, батьківська турбота про ввірених йому парафіян, християнське виховання дітей стало змістом його життя. Він відвідував хворих у віддалених селищах парафії, влаштовував недільні бесіди, викривав сектантів, просто і доступно пояснював істини православної віри, приходив на допомогу всім, хто цього потребує. Він узяв на виховання тринадцятирічну сироту, доньку потонулого помора.
Отець Зосима любив дітей. На Різдво в будинку священника завжди влаштовували ялинку для парафіяльних дітей, співали різдвяні піснеспіви та дитячі ігрові пісні.
Служив отець Зосима внутрішньо зібрано, зосереджено, ревно, весь йдучи в молитву. На свято Водохреща водоосвячення в Подосинівці відбувалося на річці Південь. Влітку водосвятні молебні відбувалися перед храмом на величезному камені-валуні.

У Подосинівці в отця Зосими та його дружини Клавдії Георгіївни народилося троє дітей. З молодшим сином священника в дитячому віці сталася подія, яку вся сім’я однозначно сприйняла як диво. В один зі святкових днів зібралися рідні та гості; отець Зосима тримав хлопчика на руках, але хтось його покликав. Він поклав дитину на підвіконня і поспішно вийшов. За кілька миттєвостей хлопчик упав із другого поверху будинку на вулицю. Коли його принесли, він впав у забуття і, мабуть, заснув. Отець Зосима пішов в іншу кімнату і став гаряче молитися. Хлопчик прокинувся цілком здоровим.
У 1922 році священника вперше заарештували під час кампанії з вилучення церковних цінностей, і його було ув’язнено у в’язницю у Великому Устюзі. Незабаром, він був звільнений і повернувся служити в Подосиновець.
У 1924 році отець Зосима перейшов служити в Іванівську єпархію, яку очолював тоді єпископ Августин (Бєляєв). Деякий час отець Зосима служив у храмі в селі Кохма неподалік від міста Іванова.
У середині двадцятих років православні Іванова переживали один із найважчих періодів своєї церковної історії. Обновленці за підтримки влади захопили майже всі храми в місті. Єпископу Августину заборонили жити в кафедральному місті, і він приїжджав до Іванова тільки для звершення богослужінь. В отці Зосимі владика знайшов твердого і мужнього захисника православ’я і 1925 року направив його служити до Введенського храму в Іваново, оскільки настоятель цього храму відпав в обновленство і багато хто з кліру храму схилявся до обновленців. Отець Зосима був призначений сюди настоятелем і зведений у сан протоієрея. Парафія виявилася зруйнованою, богослужіння звершувалося недбало, церковний спів на той час було майже повністю замінено концертним виконанням молитов. Отець Зосима витратив багато сил, щоб налагодити статутне звершення богослужінь і подолати серед причту звичку до недбалого відправлення чинопослідувань, і особливо таїнства сповіді. Він наполегливо відстоював традиції повсякденного церковного співу, не сумісні з концертністю, прагнув передати хору свій молитовний настрій.
Для того щоб привернути православних до обновленців, влада дозволила останнім здійснювати хресні ходи містом, тоді як православні на це права не мали, а в разі непокори їм погрожували різними карами. Протоієрей Зосима, незважаючи на погрози, не погодився скасувати хресні ходи. Під час нічної великодньої служби, коли зі співом “Воскресение Твое, Христе Спасе, Ангели поют на небесе…” священство і віряни вийшли з Введенського храму, їх почали тіснити безбожники, викрикуючи лайки та погрози. Отця Зосиму, як і все духовенство, охороняли парафіяни храму – іванівські робітники. Вони, взявшись за руки, оточили процесію і не допустили побиття вірян.

Введенський храм побудований на початку XX століття. Усередині він був прикрашений різьбленим дерев’яним іконостасом з іконами, виконаними в традиціях стародавнього письма. Стараннями протоієрея Зосими окремо від храму було закладено і збудовано невелику дзвіницю; він освятив дзвони і встановив порядок щоденного дзвону. Щонеділі після вечірнього богослужіння отець Зосима проводив бесіди на релігійні теми, залучаючи до них усіх священників, які служили в храмі. Щовівторка читався акафіст перед шанованою іконою Божої Матері “Несподівана Радість”.
Проповіді отця Зосими переконували силою віри самого проповідника; слухачі відчували, що перед ними людина, яка цілком віддала себе волі Божій. Пояснюючи Євангеліє, він закликав безстрашно сповідувати Христа, не зрікатися Його, для зміцнення віри в слухачах наводив приклади з життя святих мучеників. З російських подвижників він особливо шанував преподобного Серафима Саровського.
У липні 1926 року отець Зосима здійснив разом із парафіянами поїздку в Саров. Від Арзамаса паломники рушили на підводі. Більшу частину шляху отець Зосима пройшов пішки. Вони прийшли в монастир до всеношної; наступного дня побували в пустиньці, біля каменя, де молився преподобний, і на джерелі. На зворотному шляху зупинилися в Дивеєві і пройшли з молитвою вздовж Богородичної канавки. Отець Зосима побував у блаженної Марії Іванівни, яка, відступивши від свого звичаю вирувати і лаятися при відвідувачах, прийняла його вельми ласкаво.
Отець Зосима був характеру товариського, легко зближувався з людьми і церковними, і мирськими, до нього тягнулися люди і прості, і освічені. Але при цьому він завжди залишався священником, особою, зодягненою в ієрейський сан, і інтерес до різних аспектів життя не заглушав у ньому внутрішньої молитовної налаштованості.
1928 року в Іванові розклеїли по місту списки “позбавленців” – людей, позбавлених цивільних прав: фабрикантів, купців, військових і священнослужителів. Тривало знущання безбожників над церковними святами, як і раніше, влаштовувалися антирелігійні карнавальні ходи.
У 1926 році влада заарештувала єпископа Августина і вислала в Середню Азію. В Іванові залишилися його дочки, які ще в дитинстві втратили матір. Протоієрей Зосима звернувся до парафіян Введенського храму з проханням надати допомогу сиротам.
Щойно це стало відомо владі, вона заарештувала священника. 7 вересня 1928 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила протоієрея Зосиму до трьох років заслання в місто Вельськ Вологодської області із забороною служити в храмі. У 1929 році покарання посилили, і священника ув’язнили у виправно-трудовий табір і відправили на лісорозробки неподалік від станції Няндома Архангельської області, де починалося тоді будівництво нової залізниці.

У 1932 році отцю Зосимі було дозволено переїхати в місто Юр’єв-Польський Володимирської області. Він влаштувався працювати рахівником, а у вільні дні керував хором у єдиному діючому в місті храмі в ім’я святих безсрібників і чудотворців Косми і Даміана. На криласі під його керівництвом співали тоді старі черниці із закритого владою Петропавлівського монастиря. Після заслання й ув’язнення отець Зосима став зосереджений і стриманий, але не змінив ні своїх переконань, ні твердого наміру продовжувати церковне служіння.
1934 року в Москву з ув’язнення повернувся єпископ Августин, і заступник Місцеблюстителя митрополит Сергій направив його на Калузьку кафедру. Протоієрей Зосима зустрівся з єпископом, і той запропонував йому поїхати разом із ним. Давно і добре знаючи владику Августина, отець Зосима з радістю погодився і був призначений настоятелем Казанського храму в місті Малоярославці та благочинним парафій у Малоярославецькому районі.
Отець Зосима духовно опікувався своєю паствою, багатьма засланими черницями і духовенством, серед них був і протоієрей Роман Медвідь, який повернувся з концтабору і якого під час його смертельної хвороби отець Зосима відвідував щодня до самої смерті, яка настала 8 вересня 1937 року.
26 січня 1938 року влада заарештувала протоієрея Зосиму, і він був ув’язнений у Таганській в’язниці в Москві. Свідки, яких допитували слідчі, стверджували, нібито отець Зосима говорив, що комуністи, заарештовуючи священиків, хочуть залякати народ, але ми, віряни, повинні до смерті захищати віру Христову; комуністи поглумилися над православною вірою, тисячі ні в чому не винних священиків нудяться у в’язницях, комуністи силоміць примушують народ до невір’я в Бога, але це їм не вдасться… Свідки говорили, що протоієрей Зосима має великі зв’язки з переслідуваними радянською владою людьми, яких вона висилає як ворогів народу; ці люди співали у священика на кліросі, і до нього приїжджало багато духовенства з Москви.
29 січня слідчий допитав священника, запитавши, чи визнає він себе винним у тому, що вів активну контрреволюційну роботу проти радянської влади. Отець Зосима категорично відмовився визнати себе винним у звинуваченнях, що зводяться на нього. 19 лютого трійка НКВС засудила його до розстрілу. Протоієрея Зосиму Трубачова було розстріляно 26 лютого 1938 року на полігоні Бутове під Москвою, його поховали в невідомій спільній могилі.