Місяця жовтня на 29-й день

Священномученик Євген Івашко народився 26 серпня 1899 року у сім’ї священика Мінської єпархії Олександра Івашка. 1920 року він закінчив вісім класів Мінської Духовної семінарії. З 1 серпня 1920 року по 20 січня 1923 року був учителем в одній із шкіл Мінської губернії. Торішнього серпня 1922 року Євген Олександрович витримав іспити перед Мінської єпархіальної комісією, необхідних отримання сану священика.
1 квітня 1924 року митрополит Мінський Мелхиседек (Паєвський) висвятив його у сан священика до Павловичської церкви Бобруйского повіту. 1926 року єпископ Бобруйский Філарет (Раменський) перемістив його до Лошницької церкви Борисівського повіту, а 1927 року – до Юрійовичської церкви Ігуменського повіту.
У 1927 році влада заарештувала о. Євгена і засудили до трьох років заслання. 1930 року єпископ Бузулуцький, вікарій Самарської єпархії, Сергій (Микільський) призначив о. Євгенія у село Погромне Бузулуцького району.
Влада тим часом будь-якими засобами прагнула закрити і зруйнувати храми; о. Євгеній тільки-но почав служити, як храм був закритий. Архієпископ Самарський Олександр (Трапіцин) призначив його до храму села Медвецьке того ж району. 19 лютого 1931 року померла його дружина, Антоніна, та о. Євген залишився з двома дітьми п’ятирічною дочкою та сином, якому виповнився рік і одинадцять місяців. Священикові почала допомагати у вихованні дітей сестра його матері Марія Адамівна Жуковська.
1932 року єпископ Ржевський Нікон (Пурлевський) направив о. Євгенія у село Воскресенське Ржевського району. Того ж року єпископ Муромський Макарій (Зірків) призначив його до Успенської церкви міста Мурома. Тут він прослужив недовго, але навіть коротке його служіння залишило найтепліші спогади в душах парафіян, які при розлученні вручили йому адресу подяки:
“Дорогий і шанований наш пастир, отець Євген.
Дозвольте нам висловити Вам свої щирі почуття подяки за ревне виконання церковної служби.
Нам видно було, що Ваше дев’ятимісячне перебування у тутешньому храмі зуміло розташувати серця всіх парафіян.
Незважаючи на Ваші молоді роки, Ви так старанно ставилися до своїх обов’язків служіння Церкви Господньої, що було відзначено архієпископом Макарієм і преосвященнішим єпископом Миколою, які за короткий період Вашого служіння нагородили Вас трьома нагородами. Ви були прикладом для духовенства.
Ваше особисте життя багатьом відоме, наскільки воно важке і сумне; але Ви, підкоряючись волі Божій, терпляче й покірно несете хрест, посланий Вам Господом Богом.
Гірко і важко нам розлучатися з Вами назавжди, але пам’ять про Вас, як про глибоко шанованого пастиря, буде вічно жити в наших серцях.
Прощай, дорогий наш пастир, не забудь нас у своїх молитвах, і нехай благословить тебе Господь Бог на новому місці служіння найкращим та спокійним життям”.
Місцем його нового служіння став спочатку храм у селі Завидові Оленінського району, а згодом храм у селі Спас-Береза того ж району. У цей час єпископом Ржевським, у вікаріатство якого входило село Спас-Береза, був преосвященний Паладій (Шерстенников). Єпархія перебувала у стані безперервної війни з оновленцями, більшість яких слухняно виконувала волю ОГПУ-НКВС, незмінною підтримкою якого вони тоді користувалися. Відпадання їх від Церкви та моральне розкладання обновленського духовенства відвертало від них парафіян і позбавляло їх підтримки народу, що, у свою чергу, не дозволило їм захопити всі храми, а в деяких районах навіть змусило віддати храми православним.
Єпископ Паладій призначив о. Євгенія благочинним. У благочинні гостро стояло питання про взаємини з обновленським духовенством; єпископ Паладій мав із цього приводу чітко сформульоване судження, яке він записав у 1929 році під час перебування настоятелем Кізичного монастиря в Казані і направив у вигляді листа одному зі священиків, коли той вирішив перейти в оновлення. Владика дав переписати цей лист о. Євгену, щоб полегшити йому боротьбу з оновленцями.
Влітку 1937 року влада під приводом аварійного стану храму вимагала його закриття, стверджуючи, що священик не зможе зібрати необхідних коштів і відремонтувати будівлю, – вони знали, наскільки зруйновані селяни державними поборами та позиками. Бачачи, що храму загрожує закриття, о. Євгеній звернувся до парафіян, пояснюючи їм, що якщо вони зараз не дадуть грошей на ремонт храму, то влада його закриє, і їм не буде де молитися. Ніколи ні на що не жертвує віруючий російський чоловік з таким полюванням і готовністю, як на храм Божий, і в найкоротший термін необхідні кошти були зібрані, і храм вдалося відстояти.