Священномученик Веніамін (Казанський), митрополит Петроградський

Місяця липня на 31-й день

Священномученик Веніамін, митрополит Петроградський і Гдовський (у миру Василь), народився 1873 року на Німенському цвинтарі Андріївської волості Каргопольського повіту, нині Архангельської області, в сім’ї священика Павла і Марії Казанських. Батьки виховували сина в благочесті та християнських чеснотах. Полюбивши читання житій святих, отрок захоплювався їхніми духовними подвигами, шкодуючи про те, що в сучасному йому світі він позбавлений можливості постраждати за віру православну.

Інтерес Василя Казанського до корисних для душі книг і старанність у вивченні церковної грамоти визначили вибір життєвого шляху: після закінчення Петрозаводської Духовної Семінарії юнак вступив до Санкт-Петербурзької Духовної Академії. Студентом брав активну участь у діяльності “Товариства поширення релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви”, організовуючи бесіди серед робітників. У 1895 році він прийняв чернечий постриг з ім’ям Веніамін і був висвячений на ієродиякона, а наступного року – на ієромонаха. Після закінчення Академії в 1897 році зі ступенем кандидата богослов’я ієромонах Веніамін був призначений викладачем Святого Письма в Ризьку Духовну Семінарію. З 1898 року – він інспектор Холмської, через рік – Санкт-Петербурзької Семінарії. У 1902 році, після зведення в сан архімандрита, призначений ректором Самарської, а через три роки – Санкт-Петербурзької Семінарії.

Священик за покликанням, архімандрит Веніамін незабаром був піднятий на вищий щабель пастирського служіння: 24 січня 1910 року в Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської Лаври його було висвячено на єпископа Гдовського, Петербурзького вікарія. Серед тих, хто звершував чин наречення, були митрополити Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський, † 1912) і Московський Володимир (Богоявленський, † 1918; прославлений у лику святих 1992 року), архієпископ Ярославський (згодом Святіший Патріарх) Тихон (Бєлавін, † 1925; прославлений у лику святих 1989 року) та інші ієрархи.

Святительський сан Владика Веніамін сприйняв як обов’язок пастирського подвигу й апостольської проповіді. Його часто бачили у найвіддаленіших і найбідніших кварталах столиці, куди він поспішав за першим покликом, наче парафіяльний священик, у простій рясі, без зовнішніх відмінностей єпископського сану, і де хрестив дитину або напучував вмираючого. Чимало праці доклав він до порятунку занепалих жінок, виступаючи з проповідями в “Товаристві Пресвятої Богородиці”. Вплив його настанов був великий, і багато заблукалих розкаялися в гріховному житті.

Він завжди знаходив шлях до сердець простих людей, за що був щиро любимий паствою, яка називала його “наш батюшка Веніамін”. Євангельська простота святителя, чуйність, сердечність, доступність у поєднанні з відкритим обличчям, тихим, проникливим голосом і усмішкою, що все висвітлювала, викликали прихильність до нього навіть іновірців.

Події 1917 року спричинили зміни і в житті Церкви: після Лютневої революції правлячі архієреї стали обиратися на єпархіальних з’їздах кліру і мирян. Якщо в деяких єпархіях це спричинило чвари і негаразди, то вибори в Петрограді пройшли на рідкість спокійно – переважна більшість голосів була віддана вікарному єпископу Веніаміну. З 6 березня він – архієпископ Петроградський і Ладозький, а 13 серпня, напередодні відкриття Священного Собору Російської Церкви, призначений митрополитом Петроградським і Гдовським.

Відразу ж після обрання на Петроградську кафедру святитель заявив: “Я стою за вільну Церкву. Вона повинна бути далека від політики, бо в минулому вона багато від неї постраждала. І тепер накладати нові пута на Церкву було б великою помилкою. Найголовніше завдання зараз – це влаштувати і налагодити наше парафіяльне життя”.

У той смутний час важко було знайти людину настільки далеку від політики, як митрополит Веніамін. Приступивши до здійснення своєї програми, він усі сили спрямував на захист православного народу Росії від найжорстокіших гонінь, споруджених на нього ворогами істини Христової. По суті, вони почалися в січні 1918 року після видання декрету “Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви”, який на ділі сприймався владою на місцях як сигнал до повсюдного знищення головним чином Руської Православної Церкви та її служителів, до грабежу церковного майна. Усією країною прокотилася хвиля закриття і руйнування храмів і монастирів, осквернення і знищення святих ікон і мощів, масових арештів, тортур, заслань і страт єпископів, священиків, монахів і черниць, мирян, позбавлення Церкви та її служителів матеріальних засобів для існування.

Насильство над Церквою не припинилося і після закінчення громадянської війни. Небувала розруха і голод, що охопили країну в 1921 році, послужили приводом для нових гонінь на Церкву, які проводилися під гаслом “походу пролетаріату на церковні цінності”. Їх вилучення в Петрограді почалося в березні 1922 року. Митрополит Веніамін ні хвилини не вагався у вирішенні цього питання. Являючи приклад високої християнської любові, він благословив передачу церковних цінностей, що не мають богослужбового вжитку, на потреби бідних, розглядаючи це рішення як виконання свого пастирського обов’язку. “Ми все віддамо самі”, – говорив святитель.

Однак до голосу Владики Веніаміна влада не вважала за потрібне прислухатися. Вона оголосила, що цінності будуть вилучені у формальному порядку як майно, що “належить державі”. У місті, в деяких церквах, уже почалася їхня конфіскація. Вилучення цінностей супроводжувалося заворушеннями народу, але серйозних заворушень, гострих сутичок і арештів поки що не було. Відчувалося наближення розправи. Її прискорив опублікований 24 березня 1922 року в “Петроградской правде” лист дванадцяти осіб – організаторів обновленського розколу: вони звинувачували все вірне Святішому Патріарху Тихону духовенство в опорі вилученню церковних цінностей та в участі в контрреволюційній змові проти радянської влади. 29 травня 1922 року було заарештовано митрополита Веніаміна, а 10 червня того ж року розпочалося слухання справи, до якої було залучено ще 86 осіб.

Святитель Веніамін на процесі був, як і завжди, простим, спокійним, милостивим, який переконував у невинності інших людей. Перед обличчям смерті, що чекала на нього, він, звертаючись до трибуналу, вимовив: “Я не знаю, що ви мені оголосите у вашому вироку, життя або смерть, але що б ви в ньому не проголосили, я з однаковим благоговінням поверну свої очі до гори, покладу на себе хресне знамення (святитель при цьому широко перехрестився) і скажу: “Слава Тобі, Господи Боже, за все”.

5 липня 1922 року трибунал оголосив вирок, а в ніч із 12 на 13 серпня того ж року митрополита Веніаміна і разом із ним архімандрита Сергія (Шеїна), мирян Юрія Новицького та Івана Ковшарова було розстріляно на околиці Петрограда.

На братському кладовищі Олександро-Невської Лаври споруджено хрест над символічною могилою новомучеників Російських.

Священномученик архімандрит Сергій (в миру Василь Павлович Шеїн) народився 1866 року в селі Колпна Новосельського повіту Тульської губернії. У 1893 році закінчив училище правознавства. Був членом IV Державної Думи, входив до складу секретаріату Священного Собору Православної Російської Церкви 1917 – 1918 років. Був заступником голови правління Товариства об’єднаних петроградських православних парафій.

Мученик Юрій (Юрій Петрович Новицький) народився 1882 року в м. Умані Київської губернії. Закінчив 1-шу гімназію і Київський університет. З 1914 року доцент, потім – професор кафедри кримінального права Петроградського університету. Був головою правління Товариства об’єднаних петроградських православних парафій.

Мученик Іоанн (Іван Михайлович Ковшаров), родом з Одеси, юрист за освітою, колишній присяжний повірений. Був юрисконсультом Лаври в Петрограді.

Пам’ять священномучеників митрополита Веніаміна, архімандрита Сергія, мучеників Юрія та Іоанна святкують 31 липня (13 серпня) і в день Собору новомучеників і сповідників Російських.

Тропарі, кондаки, молитви та величання