Священномученик Василь Горбачов, пресвітер

Місяця лютого на 13-й день

Священномученик Василь народився 4 квітня 1885 року в селі Наришкіно Сердобського повіту Саратовської губернії в сім’ї селянина Григорія Горбачова. Василь закінчив церковнопарафіяльну школу і до двадцяти років жив із батьками. У 1905 році померла мати, і батько хотів одружити сина, оскільки в сім’ї не вистачало робочих рук, але Василь не захотів одружуватися і вступив до Храму в ім’я Страстей Господніх у місті Саратові, а звідти потрапив до Москви в Свято-Данилів монастир, де був протягом восьми років півчим на криласі.
У 1913 році єпископ Верненський Інокентій (Пустинський) запросив Василя Григоровича до міста Верний, і протягом року він був економом при архієрейському будинку. У 1914 році він був призначений псаломщиком Олександро-Невської семінарської церкви в місті Ташкенті. У 1915 році Василь Григорович був мобілізований в армію і служив псаломщиком при полковій похідній церкві.
1917 року, коли він їхав у поїзді, виконуючи якесь доручення полкового священника, потяг зупинили бандити, які, розпізнавши за зовнішнім виглядом у Василі Григоровичі церковнослужителя, хотіли його розстріляти. Василь Григорович взмолився до Господа, щоб Господь помилував його. У цей час поблизу з’явилися частини регулярної армії, і бандити, залишивши псаломщика, зникли.
1918 року Василь Григорович одружився з дівицею Вірою Трофимовою і в серпні того ж року був висвячений на диякона. Перед висвяченням Василь Григорович підписав документ із переліком своїх зобов’язань перед Церквою, який він дбайливо зберігав усе своє життя як пам’ятку, намагаючись у всьому дотримуватися обіцяного. У документі, зокрема, було записано: “Будь-яке священнодійство і молитвослов’я здійснювати за чиноположением церковним, з благоговінням, задовольняючись добровільним за це даруванням від своїх парафіян, а в недільні, святкові та високоурочисті дні без поважної причини не опускати богослужінь – не лише літургій, а й інших, покладених за статутом, служб; Божественну літургію здійснювати з приготуванням.
Утверджувати своїх парафіян в істинах віри та благочестя і всіма способами сприяти навчанню дітей їхніх цих істин через викладання Закону Божого під керівництвом священника.
Дім свій правити, тобто виховувати своїх дітей і утримувати домашніх своїх, як то личить служителю вівтаря, і не давати їхньою поведінкою приводів до спокуси парафіян, а також мати турботу про ввірений мені клір, вдів і сиріт.
У святому вівтарі та храмі поводитися, як того вимагає святість місця, вселяючи повагу до святині та інших. У прохідному служінні поводитися благочестиво, гідно високого свого звання, побоюючись, як би не впустити його або не заподіяти вірянам спокуси своєю негідною поведінкою.
Одяг носити тільки привласнений духовному званню, скромний і пристойний, волосся і бороди не стригти, дотримуватися встановлених Православною Церквою постів, ніяких ганебних вчинків – нетверезості, картярської гри, тютюнопаління, відвідування театрів, здирництва й подібних до них – не допускати”.

У 1923 році диякон Василь вирішив повернутися на батьківщину в Саратовську губернію, почасти й тому, що хотів примиритися з батьком, випросивши в нього вибачення за те, що без його волі виїхав із дому. Батько його, Григорій, залишився незадоволений сином за те, що той вибрав шлях священнослужителя, який за безбожного уряду був небезпечним і для нього самого, і для його родичів, незадоволеним він залишився і дружиною сина, оскільки та була недотепною в селянській праці. Отець Василь виїхав із сім’єю в Саратов і став служити дияконом у Петропавлівському кафедральному соборі.
У 1929 році почалася колективізація і пов’язаний з нею голод, не перший уже в Поволжі; у цей час посилилися і гоніння на Церкву, і якщо владі не вдавалося одразу закрити храм, то вона вимагала з нього сплати все більших і більших податків. Всюди запроваджували хлібні картки, яких священнослужителі та їхні сім’ї не отримували, тож хліб доводилося добувати, вишукуючи іноді додатковий заробіток. Отець Василь, як селянський син, навчений усьому з дитинства, клав печі, крив дахи, лагодив годинники. Одного разу податковий інспектор, який прийшов до нього в дім, застав батька Василя за перетягуванням матраца. Помітивши, з якою вправністю диякон займається цією справою, податковий інспектор запитав, чому він у такий важкий час не кине церкву та за таких рук не влаштується на іншу роботу. Отець Василь відповів, що він присвятив себе церковному служінню відповідно до своїх переконань і з цього шляху ніколи не зійде.
Діти отця Василя розповідали, що він вирізнявся щедрістю і милосердям та мирним улаштуванням духу.
На початку 1930 років голод, що настав у Поволжі, змусив отця Василя виїхати з сім’єю з Саратова. Він оселився в Московській області й отримав призначення в храм у селі Марково. Тут була тільки початкова школа, дітям ніде було вчитися, і диякона Василя, попросивши архієрея перевести його в іншу парафію, призначили до церкви села Іллінський Погост Куровського району. У 1936 році отець Василь був переведений у Микільську церкву в село Парфентьєво Коломенського району.
Восени 1936 року було заарештовано священника Нікольського храму, і, оскільки служити було нікому, храм закрили; парафіяни вблагали диякона Василя прийняти сан священника, і в жовтні 1937 року його висвятили на священника, і в храмі відновилося богослужіння. Влада, однак, не полишала наміру закрити храм, і на початку 1938 року храм все ж таки була ними закрита. 13 січня 1938 року отець Василь був призначений у Преображенську церкву в селі Великі В’яземи Звенигородського району.

На початку лютого співробітники Можайського НКВС допитали свідків, які засвідчили, що з нагоди річниці смерті священника, який служив раніше в Преображенській церкві, відбулися поминки в його вдови, де був священник Горбачов, диякон, церковний староста і дехто з вірян. “На поминках вдова священника почала плакати та ображатися на життя і говорила: “Це не влада, а грабіжники, жити неможливо”. На що Горбачов, також розплакавшись, сказав: “Ви будьте обережні та не називайте їх грабіжниками, а то ж знаєте, який час зараз, моментально заберуть””.
Отець Василь був заарештований на свято Стрітення Господнього ввечері 15 лютого 1938 року. Священника після служби запросили звершити треби в будинках парафіян. Коли він повернувся додому, на нього вже чекали співробітники НКВС, які влаштували обшук, але нічого не знайшли, оскільки у священника тільки й було, що кілька книжок богослужбових і з нотами церковних піснеспівів. Дружина запропонувала йому одягнутися для в’язниці у світський одяг, але отець Василь на це сказав: “Ні, я піду в рясі. Я цьому присвятив усе своє життя”. Йдучи, він надів зимову рясу і скуфію і сказав дружині, щоб вона ніде його не шукала, і якщо він буде живий, то подасть про себе звісточку. Отець Василь був ув’язнений у можайську в’язницю і тут відразу ж допитаний.
На цьому допити було закінчено. 19 лютого 1938 року трійка НКВС засудила отця Василя до розстрілу, і його перевезли в Таганську в’язницю в Москву. Священник Василь Горбачов був розстріляний 26 лютого 1938 року і похований у безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.