Священномученик Петро Рождєствін пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 11-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / 18 серпня, якщо це неділя, або в неділю перед 18 серпня — Собор Кемеровських святих (перехідне)

Священномученик Петро народився 25 червня 1879 року в селі Дмитрівський Погост Коробовської волості Єгор’євського повіту Рязанської губернії в сім’ї псаломщика Олексія Михайловича та Олександри Олексіївни Рождєствіних. У 1899 році Петро закінчив Рязанську духовну семінарію і був направлений викладати в церковнопарафіяльній школі. Маючи намір послужити Святій Церкві священником, він повинен був знайти дружину, яка готова була б нести з ним хрест служіння Церкві, оскільки чернечим шляхом він йти не бажав. Петро одружився з дівчиною Людмилою, дочкою протоієрея Дмитра Семеновича Лебедєва, який служив у його рідному селі. Закінчивши єпархіальне училище, вона викладала в тій самій, що й Петро, школі. Тож їм не довелося знайомитися одне з одним. Усе життя в селі було як на долоні — з усіма своїми достоїнствами і недоліками ти у всіх на виду.

Після висвячення на священника отець Петро був відправлений служити до храму в селі Вишків Новозибківського повіту Чернігівської губернії, оскільки в рідних місцях вільних священницьких вакансій не було. Але коли звільнилося місце священника в Троїцькому храмі в селі Данина в Єгор’ївському повіті, розташованому за вісім верст від Дмитрівського Погоста, батьки запропонували йому служити тут. Храм був невеликий, дерев’яний, збудований зусиллями парафіян шести сіл. Згодом ними ж було збудовано велику двоповерхову будівлю школи, квартири для вчителів і церковну сторожку.

До початку Першої світової війни Ланине стало процвітаючим багатим селом, і парафіяни мали намір звести храм із цегли, для цього був попередньо збудований цегельний завод. Будівництво просувалося швидко, зі своєї цегли були вже зведені стіни, але війна, що почалася, і безбожна революція, що відбулася згодом, зупинили будівництво. До тридцятих років стояла недобудована церква в лісах.

Попередник отця Петра побудував для себе великий будинок, який він згодом продав парафії, тож отцю Петру не довелося дбати про житло. Вихований у бідній сім’ї псаломщика, який заробляв на життя здебільшого селянською працею, отець Петро був звиклий до всяких селянських робіт. Він ніколи не наймав селян на роботи, живучи з ними за правилами тогочасної селянської громади, коли найтяжчі роботи робили спільно, й селяни по черзі допомагали одне одному, й так перероблялися роботи, які вимагали найбільших зусиль. Разом розробляли важкі ділянки і вивозили дрова, працювали на далеких косовицях, займаючись цим невідривно іноді по цілому тижню, бо роботу потрібно було завершити вчасно, користуючись сприятливою погодою, яку їм і давав для цього Господь.

Отець Петро вставав, як і всі селяни, до світанку, і, помолившись, виходив на свій щоденний послух. Живучи тією самою, що й селяни, працею, він ніколи не забував, що він насамперед пастир Божий: у будь-яку пору дня й ночі, у будь-яку погоду, взимку і влітку, полишаючи всі домашні клопоти, він ішов туди, куди його звали парафіяни для звершення треб. До того ж він завжди задовольнявся тим, що йому давали як плату, а бувало, і сам допомагав нужденним.
Служив отець Петро дуже урочисто, на свята завжди співало два кліроси, обидва з безліччю півчих. До служб півчі готувалися заздалегідь: церковний спів був предметом особливих турбот і пастиря, і пастви. У селі співали тоді майже всі, і на клірос обирали тільки найталановитіших. Святкові богослужіння ще залишалися на той час центром християнського життя, задовольняючи не лише духовні, а й естетичні запити народу.

Крім зовнішніх турбот і клопотів, були й внутрішні. Отець Петро був характеру запального, і, добре усвідомлюючи небезпеку цієї пристрасті, доклав чимало зусиль, щоб її викорінити, та зрештою домігся успіху — перестав гніватися й дратуватися і на дійсні, і на уявні промахи ближніх.

На першій сповіді сина під час Великого посту він сказав йому як напуття: “Будь завжди чесний і правдивий, роби добро людям, поважай старших, люби Батьківщину і народ, де народився, не забувай Бога!”

1921 року в селі Данина спалахнула епідемія тифу, але це не злякало священника — він одразу ж пішов до сімей, де були хворі, розмовляв, сповідував, соборував і причащав.

Протоієрея Петра вперше заарештували 1930 року за невиконання вимог щодо здачі сільськогосподарської продукції та засудили до п’яти років заслання, але, оскільки такого строку покарання за цією статтею в законі прописано не було, він був виправданий та звільнений судом. Вдруге його заарештували 30 листопада 1937 року, в період масових гонінь на Православну Церкву. Священника ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві.

Проти нього свідчили місцевий колгоспник, який сказав, що протоієрей Петро брав участь у поширенні контрреволюційних листівок, і священик сусіднього села, Петро Суханов, який заявив, що йому “відомо, що Рождєствін вороже налаштований до радянської влади. Мені неодноразово доводилося чути, — сказав свідок, — як він несхвально відгукувався про політику радянської влади, зокрема скаржився на податки, котрі накладає на нього радянська влада як на служителя культу; казав, що радянська влада релігію утискає, не дає їй розвиватися. Мені також відомо, що Рождєствін, урочисто обставляючи церковну службу, затягував її, що призводило до невиходу на роботу колгоспників, приводило в занепад трудову дисципліну і затягувало польові роботи в колгоспі”.

1 грудня 1937 року слідчий допитав священика.

5 грудня 1937 року трійка НКВС засудила отця Петра до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили до Маріїнського табору, одного із відділень Сибірського ВТТ, куди він прибув 31 грудня 1937 року.

У листі дружині 8 червня 1938 року він повідомив про свою хворобу: “…Чи отримуєш ти мої листи? За останній місяць я послав тобі два листи. У цих листах я писав тобі, що з березня місяця до 25 квітня хворів на висипний тиф, жар доходив до 41 градуса, жив на уколах, серце визнано слабким, був на волосині від смерті. Дякувати Богу і лікарському персоналу, який не шкодував своїх сил під час догляду, я залишився поки що живий. Отримав ускладнення… Погано став чути… пухлина ніг і… хвороба серця. Виліковуючи наслідки тифу, я до цього часу лежу в лікарні, переходячи щотижня із одного відділення в інше. Нині лежу в 7-му відділенні, де перебувають ті, хто одужує; днями, гадаю, переведуть у відділ слабкосильних, це вже не лікарня, а барак, де ходять уже у своєму власному одязі й харчування тут просте. Скільки часу пробуду в слабкосильному відділі, не знаю; з зовнішнього боку я став краще виглядати: в останніх відділеннях лікарні № 3 і № 7 годували хворих добре… Шкода одне, що чорного хліба мало дуже дають, а він є основа нашого харчування. Незважаючи на гарне харчування в лікарні, сили все-таки погано збираються після хвороби…

З ногами взагалі в мене нехороша справа, адже я їх двічі обморожував, про що я писав тобі… На мої ноги страшно дивитися: всі опухли і вкриті якимись синцями; хворів душею через острах, що віднімуть у мене ноги і буду зовсім калікою. Лікарі не дають жодних ліків від хвороби ніг, кажуть, що з часом усе само собою минеться. Біль і ломота в ногах досі жахлива; якщо доживу до зими, то не знаю, як буду без теплих чобіт і теплих панчох… Учора лікар сказав мені невтішне щодо хвороби мого серця, визнав у мене хворобу міокарда серця — за його словами, хвороба гірша за ваду серця; звістка мене вразила — отже, жити мені лишилося зовсім небагато…

Смерть є спільна доля людства, коли ж згадуєш, що черга моя, то стає страшно, знаючи, що мало підготовлений до загробного життя.

Протоієрей Петро Рождественін помер 27 травня 1939 року в Баїмському відділенні Сибірського ВТТ і був похований у безвісній табірній могилі.