Священномученик Петро Попов, пресвітер

Місяця травня на 12-й день

Священномученик Петро народився 1895 року в селі Нікольське Даниловського повіту Ярославської губернії в сім’ї священика Олексія Михайловича Попова. Початкову освіту Петро здобув у Ярославському духовному училищі; 1918 року він закінчив Ярославську Духовну семінарію і протягом трьох років викладав у школі, поки не з’ясував остаточно, що радянська школа безповоротно захоплена богоборцями і поширювати у своїх стінах буде лише безбожництво, заражаючи й отруюючи ним душі дітей. Вчительство ж досконале й ідеальне можливе лише пастирське, за умови, якщо християнські ідеали та життя пастиря становлять одне ціле. І 1921 року його висвятили на священника до храму Казанської ікони Божої Матері в селі Помогалово Романово-Борисоглібського повіту Ярославської губернії на місце свого батька.
Обравши пастирський терен цілком свідомо, він уже не пристосовувався до гонителів, не намагався догодити можновладцям, не цурався погроз синів світу цього, і під час гонінь на Руську Православну Церкву 1931 року його заарештували за звинуваченням в антирадянській агітації та засудили до трьох років заслання до Казахстану.
У травні 1934 року отець Петро повернувся із заслання і вступив священником до храму в селі Вознесення Романово-Борисоглібського повіту, перейменованого на той час на Тутаєвський район.
Повернувшись до служіння біля престолу Божого, отець Петро залишався таким самим ревним проповідником і служителем Христовим, яким був, обираючи сповідницький шлях за часів гонінь, що починалися на Церкву. Збереглося кілька проповідей, сказаних ним незадовго перед арештом, деякі з яких були пред’явлені йому як обвинувальний матеріал, – гонителі в даному випадку і не бажали приховувати, що переслідують його за віру Христову.

“Господь наш Ісус Христос, ходячи берегом моря Галілейського, побачив рибалок Петра й Андрія, Якова та Іоанна, і покликав їх іти за Собою, – проповідував священник. – Вони негайно залишили все і пішли за Ним. Чому ж так скоро й охоче вони пішли?
Є хвилини, коли Бог відвідує людське серце, – і думка орлиним польотом прагне в безмежне небо. У ці блаженні хвилини людина одразу розуміє всю метушню буденного життя й одразу усім своїм єством пізнає й відчуває в собі Бога.
Таку дію зазвичай чинить слово Боже, “живе і дієве” (Євр. 4:12). Це ж слово й осяяло душі перших учнів Христа. Запалилися їхні серця, і преобразилися вони самі й пішли за Господом. І ми знаємо, що вони відтоді все життя служили Господу і Його святій справі запровадження Царства Божого в серцях людей. В устах їхніх зазвучала радісна Євангельська пісня. Прості, скромні галілейські рибалки перевтілилися у володарів душ і понесли всьому світу радість. Дії Духа Божого, Духа благодаті, невловимі для звичайного людського спостереження, вони торкаються самої глибини душі, внутрішніх основ її. Царство Боже не приходить видимим чином – це дії таємничі й полягають у перетворенні та оживотворенні внутрішнього життя людини. Від дня покликання Господом апостолів у їхньому житті почалася весна. На них повіяв подих весни Святого Духа, який оживляв і благословляв їхнє внутрішнє життя. Минуле для них було ніччю, а тепер настав день, великий день вічного життя. Те, що колись кликало і вабило їх до себе – сім’я, матеріальне забезпечення, сите щастя, – все це здавалося їм тепер порожнім сном і замінилося тісним і щирим спілкуванням із Христом, Сином Божим. Усі колишні цілі життя, яким вони служили, зникли для них. Цей стан апостолів чудово виражений святим апостолом Павлом, який каже: “Усе вважаю марністю заради переваги пізнання Христа Ісуса, Господа мого, – заради Нього я все від усього відмовився, і все вважаю сміттям” (Філ. 3:8). І святі апостоли, користуючись благами світу, були як такі, що не користуються, і дивилися на них як на речове додавання, що подається від Господа, Котрий живить, гріє й одягає все видиме царство світу цього, – тим паче їм, тим, хто шукає Царства Божого та правди Його, за непорушною обіцянкою Спасителя додасться все необхідне для підтримання їхнього тілесного життя. Потім ця віра, надія і любов до Бога зросла і зміцніла в них настільки, що вони, наділені силою згори, благодаттю Святого Духа, почали явно й відчутно відчувати невидимі дії Святого Духа і стали мислити й говорити, відчувати й діяти, як Дух Божий давав їм провіщати. І відтоді ведені Духом Святим апостоли пронесли євангельську звістку по всьому всесвіту, і з тих народів, що прийняли її, утворилося Царство Боже на землі, або Свята Церква Христова…І ми, християни, причасники цього Царства Божого, через Таїнство Хрещення введені в Церкву Христову, отримали печатку дару Духа Святого, найтісніше з’єднуються з Христом у найсвятішому Таїнстві Тіла та Крові Христової, а також, за прикладом святих апостолів, покликані слідувати за Христом, маємо словом і ділом виконувати вчення Христове та не марнувати дарів Святого Духа на діла темряви віку цього. А справи темряви кому невідомі? Вони тепер на кожному кроці. Назву найголовніші з них: віддалення від Бога і Його Святої Церкви, розпуста, гордість людей світу цього, а звідси і все інше – крадіжки, пияцтво, ненависть, убивство та інше. Отже, улюблені в Господі, “Отжє, глядіть, поступайте обережно, як не розумні, а як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві” (Еф.5:15-16). Хай буде з вами Господь. Йому ж честь і поклоніння на віки віків. Амінь”.

“В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! – проповідував отець Петро в Неділю Всіх святих. – “Усякого, хто сповідує Мене перед людьми, того сповідую і Я перед Отцем Моїм Небесним, а хто відречеться від Мене перед людьми, відречуся від нього і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:32-33).
Ці слова нині читаного Євангелія навчають нас, що якщо хто в теперішньому житті визнає Ісуса Христа перед людьми своїм Господом і Відкупителем, то Він у майбутньому житті перед Небесним Отцем визнає того Своїм учнем, і навпаки, якщо хто в теперішньому житті перед людьми не визнає Його своїм Господом і Відкупителем, то Він у майбутньому житті перед Небесним Отцем не визнає того Своїм учнем, зречеться від нього. Хто ж це ті, які не визнають Господа Ісуса Христа своїм Господом і Відкупителем, які перед людьми відрікаються від Нього?
Є вільнодумці, є закостенілі й нерозкаяні грішники, які, хоча й називаються християнами, але й мислять не по-християнськи, і розмовляють не по-християнськи, і живуть не по-християнськи. За їхніми міркуваннями і за їхнім життям видно, що вони і словом, і ділом не сповідують Христа своїм Господом і Спокутувачем, видимим чином зрікаються Його, відрікаються від слідування Його Божественному вченню. Хто відрікається від Христа і Його вчення заради любові або догоджання своїм рідним, той не гідний іменуватися учнем Христовим. “Хто любить батька чи матір… сина чи дочку більше, ніж Мене, не гідний Мене” (Мф. 10:37). Отже, Господь вимагає від істинних християн, щоб вони твердо сповідували Христа і Його вчення виконували, хоча б довелося для цього відмовитися від наслідування найближчих і рідних, якщо вони відводять від Христа і ведуть до загибелі душі. Скажеш, важко нести ярмо Христове? Так, нелегко воно – але для тих, хто не вдається по допомогу до Христа і не зміцнює себе благодатними Таїнствами Святої Церкви. Так, для тих не тільки важко, а й неможливо нести ярмо Христове, тому Господь і каже: “хто не бере хреста свого і слідує за Мною, той не вартий Мене” (Мф. 10:38). Не той гарним вважається керманич, який у тиху погоду благополучно до наміченої пристані веде своє судно, але той, хто вміє ним правити в бурю і негоду. Так і християнин: коли на нього нападає сатана через світ, що лежить у злі, спрямовує свої розумні очі на Христа і Його вчення і слідує в думках, словах і ділах вказівкам Євангелія, зміцнює дух свій у молитві й Таїнствах Святої Церкви, тоді він сам на досвіді побачить, як сила Божа і в немочі звершується, й ярмо Христове стає благом і тягарем легким. Це ярмо Христове з вірою і любов’ю і несли всі святі, які були подібні до нас люди, які були в цьому світі, є і будуть, і на суді Христовому стануть суддями і викривачами тих, хто зрікся Христа і Його вчення. “Хіба не знаєте, – запитує апостол, – що святі будуть судити світ?” (1Кор. 6:2). Тоді вже буде нічим відмовлятися, що я не міг, – близькі й далекі, сатана відвели мене від Христа”.

“В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

У сьогоднішньому святому Євангелії ми чули слова, сказані Господом: “Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити, або одному буде старанно служити, а іншому нерадіти. Не можете служити Богові й мамоні” (Мф. 6:24).
Служіння мамоні, тобто земним благам і пристрастям, є для людини шкідливим, як пояснив святий Іоанн Златоуст, бо робить нас полоненими бездушних речей, над якими ми маємо панувати, віддаляє нас від служіння Богові, Котрому передусім маємо служити. Іов був багатий, але не служив мамоні, мав багатство і володів ним, але був паном його, а не рабом. Він користувався ним, не насолоджуючись ним, але роздаючи незаможним, а коли позбувся багатства, не сумував. Ми сповідуємо Господа, але чи раби ми Господні? Чи не схожі ми буваємо на ізраїльтян, яким колись сказав святий пророк Ілля: “Чи довго вам кульгати на обидва коліна? Коли Господь є Бог, то йдіть за Ним, а коли Ваал, то й за ним ідіть” (1Царів. 18:21). Ми зазвичай завжди знаходимо виправдання собі в тому, що не служимо цілком Господу. То ми говоримо, що ми люди темні, працюємо день у день, Писання не розуміємо, від ранку до ночі в трудах – коли ж тут служити Господу? Таке виправдання, звичайно, брехня. Хіба тільки вченим і освіченим дано спасіння, дано розуміння волі Божої? Божа сила, Божий розум у немочі відкриваються. Пам’ятайте, що сказав Ісус Христос: “Славлю Тебе, Отче, Господеві неба і землі, що Ти приховав це від мудрих і розумних, і відкрив немовлятам. Так, Отче! Бо таке було Твоє благовоління” (Лк. 10:21). Згадаймо, хто були апостоли? – Люди праці, прості, некнижні. А хто краще за них зрозумів волю Божу і виконав її? Згадаймо святого Антонія Великого. Він не вмів читати, а тисячі тисяч навчив знати волю Божу. А преподобний Серафим Саровський? – Одним словом загороджував уста мудрецям віку цього. Отже, немає виправдання тим, хто каже, що ми люди темні й закону Божого не знаємо. Закон Божий у серці кожного написаний. А справи необхідні не можуть нас відлучити від Христа. Преподобний Сергій рубав дрова, мелив борошно, шив одяг, готував їжу братії, будував келії. А апостол Павло говорить про себе: “Ні в кого не їли хліба задарма, але займалися працею день і ніч” (2Сол. 3:8). А хто більше служив Господу, як не апостоли і всі святі? А нині згадуваний Святою Церквою з народжених жінками всіх більший Предтеча і Хреститель Господній Іоанн? Він все земне і життєве поставив у ніщо і прах і є найбільший зразок усіх подвижників благочестя. Ніхто не повинен відмовлятися, що не може наслідувати святого Іоанна. Якщо всесвятий Господь вказав нам на Себе, як на предмет наслідування для нас, грішних, – “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48), то чому ж не наслідувати людину святу? Подвиги мають свою міру, чесноти свій ступінь. У кого немає сил подвизатися повним подвигом Іоанна, нехай подвизається в міру сил своїх. Іоанн пішов у пустелю, розірвав зв’язки з суспільством, безперестанку молився і розмовляв із Богом, а для нас достатньо, якщо ми відокремлюватимемося від суспільства злих, зіпсованих людей та їхніх розваг, якщо ранкову й вечірню годину присвятимо молитві та богомисленню, якщо не будемо під тими чи іншими приводами ухилятися від богослужіння”.

Усі церковні традиції, коли у великі свята було заведено до революції священикам ходити парафією, відвідувати парафіян і служити в їхніх будинках молебні, призиваючи на них благословення Боже, – отець Петро зберіг і за часів гонінь, що настали.
Безбожників, які вважали це порушенням закону про відділення Церкви від держави, позиція отця Петра дратувала, і 31 липня 1936 року співробітники НКВС заарештували його, помістивши в камеру попереднього ув’язнення в Тутаєві.

– Чому ви здійснювали ходіння по селах на Різдво, Великдень, Вознесіння тощо без дозволу сільради? – запитав священика слідчий.
– Одного разу я доручив церковному старості Федору Галактіоновичу Покічеву взяти дозвіл сільради на право ходіння по селах, але в сільраді йому сказали, що на ходіння з хрестом дозволу не вимагається, після чого ми жодного дозволу не питали.
– Чи відома вам інструкція Комісії ЦВК у справах культу, яка зобов’язує щоразу для ходіння по селах брати дозвіл сільради?..
– Такої інструкції я не читав, але знаю, що дозвіл брати треба.
– Знаючи, що дозвіл брати треба, чому ж ви порушили закон?
– Мені сказав Покічев, що… дозволу на ходіння з хрестом і Євангелієм не потрібно.
– Покічев інвалід, неписьменна людина, він міг не зрозуміти, що йому сказали в сільраді, і ваша відповідальність здійснювати таке ходіння по селах тільки більша, коли у вас на руках немає дозволу. Чому ви цього не робили?
– По простоті своїй я йому довірився і дозволів не брав, а ходіння по селах здійснював.
– Порушення радянських законів слідство пояснює як ваше невизнання радянської влади. Визнаєте ви це?
– У мене немає бюлетеня Комісії у справах культу при ЦВК СРСР; я навіть не знаю, чи існує така Комісія, оскільки радянських газет не читаю зовсім…
– Коли у вас склалося таке переконання, що “культурне, заможне життя без релігії є справою темряви, розпусним”?
– Такі переконання в мене склалися давно, тобто відтоді, як я пізнав християнське вчення, як закінчив духовне училище і семінарію. І до радянського… життя я був противник цього, і зараз, після колективізації… тому що вона є безрелігійною.
– Ви свідчете неправду. До радянського періоду в селі не було ні культурного, ні заможного життя, крім експлуатації. Отже, ви проти культурного і заможного життя, яке настало тільки в радянський період, у період після колективізації?
– Колективізацію, яка будується не на християнських засадах, я не визнаю, про що й проповідував серед населення.
– У якій формі ви закликали колгоспників не визнавати “такого культурного і заможного життя, яке відходить від релігії”?
– У формі проповідей із церковної кафедри. Особистих бесід із колгоспниками не вів.
– Як сприймалася колгоспниками така ваша проповідь?
– Судячи з того, що відвідування церкви не збільшувалося, очевидно, моя проповідь слабко сприймалася, і моїм обов’язком було ще ревніше виконувати свій обов’язок проповідника.
9 грудня 1936 року Особлива Нарада при НКВС засудила отця Петра до трьох років ув’язнення у виправно-трудовий табір, і його відправили в Маріїнські табори Кемеровської області.
Священик Петро Попов помер 25 травня 1937 року в Орлово-Розівському табірному пункті в Кемеровській області, його поховали в безвісній могилі.