Священномученик Павло Лазарєв, пресвітер

Місяця травня на 20-й день

Священик Павло Андрійович Лазарєв народився 19 листопада 1877 року в м. Коливані на річці Об, у сім’ї міщанина.
1 березня 1915 року був висвячений у сан священика архієпископом Владивостоцьким Євсевієм (Микольським) у домовій Євсевіївській церкві при архієрейському подвір’ї на Седанці поблизу від Владивостока.
У 1916 році дружина о. Павла Клавдія Миколаївна була частково паралізована по лівій частині тіла. Лікування, зокрема хорошими лікарями з Владивостока і Японії, не допомагало. Отець Павло молитовно звернувся по допомогу до святого Іоанна Кронштадтського й отримав уві сні одкровення: “Відслужи молебень до Матері Божої, вона йде до вас, і вживи миро”. За кілька днів після такого сну в сільську церкву Раківки з єпархії прийшов лист зі сповіщенням, що чудотворну ікону Богородиці винесли хресним ходом зі Шмаківського монастиря, і що вона прибуде в село такого-то числа. Йшов травень місяць. До часу прибуття святині на в’їзді в Раківку поставили величезний дубовий хрест, висадили навколо нього кущі. У призначений день усе село з хором і хоругвами зустрічало прибуття ікони Божої Матері. Відслужили молебень, після якого о. Павло взяв олію зі світильника, що горів перед образом і, повернувшись додому, покрив нею хворі місця своєї дружини. Через три дні Клавдія Миколаївна встала і самостійно пішла до церкви на літургію. Цей день чудесного зцілення назавжди увійшов у сімейний календар як свято.
У 1918 році о. Павло служив штатним священиком храму Живоначальної Трійці села Антонівка Приморської області, що приблизно за 50 км. від м. Спаська, в лісовій місцевості. У спогадах сім’ї Лазарєвих, створених на основі щоденникових записів дружини отця Павла – Клавдії Миколаївни, йдеться про те, що часто отець Павло розмірковував:
“Яке порожнє, безплідне життя наше було в місті. Я тільки зараз живу повним життям, тут кожна квітка, кожна травичка нагадує мені про Бога. Природа так переконливо говорить про велич Творця. Я ясно бачу, що завдання людей не переробляти державний лад, а працювати над людською особистістю, і самому бути кращим, і за Істину Святу, навіть іти на страждання, і тільки вистраждані переконання можуть мати непереборну силу прикладу”.
“Християнам потрібно бути апостолами просвіти – ось наше призначення. – часто висловлювався батюшка серед домочадців. – Отже, слідуймо шляхом Святих Апостолів Господа Христа, які не чинили змов злодіяння і не засновували ні таємних, ні явних політичних товариств, а поширювали Вчення свого Божественного Вчителя і не зрікалися його навіть перед язичницькими царями, але, не боячись мук, ішли на смерть – за Істину. Своїм стражданням і чистою совістю вони утвердили на землі Вівтар для прославлення Творця”.
Отець Павло часто просив дружину: “Молися за мене Господу, щоб я не злякався страждань і мук, а бадьоро стояв за віру в Господа Христа до смерті…” У січні 1919 року батюшка розповів дружині про незвичайний сон, у якому йому з’явився Владивостоцький єпископ, який попередив про те, що через шість місяців о. Павла вб’ють. Павла вб’ють. Старший син о. Павла – Євген, згодом згадував, що однією з улюблених книжок тата в цей час став роман Сенкевича “Камо грядеши”, присвячений гонінням на перших християн.
В умовах анархії влади і розброду в умах парафіяни знаходили в сільському пастирі надію і опору. Антонівський священик продовжував ревно служити, просвіщати і навчати сільських дітей основ релігійного життя, Закону Божого. У життєвих потребах він брав участь у діяльності кооперативу в кількох селищах: Афанасіївка, Глухівка, Антонівка і Микитівка. Організовував парафіян на збір продовольчої допомоги для збіднілих жителів і особисто розвозив її по домівках нужденних. При цьому і сам батюшка утримував своє домашнє господарство. Ці заходи допомагали селянам виживати в умовах погіршення життя, а також постійних поборів на потреби протиборчих сторін: чи то козаків отамана Калмикова, чи то інтервентів-японців, чи то червоних партизанів, чи то просто бандитських груп, у зоні дії яких перебували села. Причому о. Павло не боявся захищати свою паству від беззаконь як одних, так і інших.
У 1919 році в селі Микитівка (приблизно за 10 км від Антонівки) з’явилися червоні партизанські загони Гурка, Морозова, Альошечкіна, Топоркова, Песецького під загальним командуванням О.П. Баранова. Селян навколишніх селищ залякали погрозами і жорстокими розправами над тими, хто опинявся під найменшою підозрою, хто відмовлявся давати продовольство на утримання загонів. У такій ситуації священик Павло з Антонівки, по суті, виявився одним із тих, хто заважав збройним угрупованням, які захопили владу, остаточно підпорядкувати своєму впливу населення.

Настав травень. Минуло свято Вознесіння. У перший недільний день, що настав після нього, о. Павло служив літургію у своєму храмі. Церковний староста, паламарі, зокрема старший син батюшки – Євген, як зазвичай, перебували поруч із настоятелем у вівтарі. Несподівано до храму з шумом і нахабством увійшли кілька озброєних людей. Вони почали хулити Спасителя і поглумитися над святинями. Отець Павло спокійно вийшов у храм і продовжив кадіння.
Народ, злякавшись було озброєних людей, але бачачи стійкість священика, відчув упевненість, і партизани при людях не наважилися заарештувати батюшку. Однак через кілька днів напередодні свята Святої Трійці в будинок настоятеля нагрянули червоноармійці…
Отець Павло точно знав, що за ним прийдуть уночі, його попередив про це за кілька годин один з антонівських селян. Але священик відмовився від пропозиції таємно сховатися, терміново піти до родичів у Спаськ… Коли до його будинку увійшло дев’ятеро озброєних людей, оголосивши, що його заарештовано, батюшка був уже вбраний, навіть не запитав: за що? Усе відбувалося на очах родини. Він став перед образами Спасителя і Божої Матері, помолився, надягнув наперсний Хрест, попрощався і благословив дітей. Клавдії Миколаївні вимовив: “Не горюй! Молися Цариці Небесній. Вона не залишить вас”.
Отця Павла червоні партизани не наважилися вбивати в Антонівці, а повезли в сусідню Микитівку, де в приміщенні початкової школи було влаштовано допит. Мимовільними свідками “суду” над священиком стали шкільний сторож Тетяна та її чоловік. Згідно з їхньою розповіддю командир загону Пісецький особисто розмовляв зі священиком. Він одразу заявив настоятелю: Бога немає, а священики – царські прислужники, вигадали Його, щоб тримати народ у страху і підпорядкуванні. Отцю Павлу було запропоновано умову звільнення з-під варти: у церкві оголосити народу, що він усіх обманював, а потім зняти прилюдно хрест і священну рясу. Але отець Павло на цю пропозицію твердо заявив, що не відмовиться від Бога і за віру Христову готовий прийняти смерть.
Недалеко від школи, у лісі за Микитівкою священика розстріляли і тяжкопораненого кинули помирати. Те, що це було так – здогадалися церковний сторож та її чоловік, яких за деякий час під погрозами привели до місця загибелі священика і наказали копати для нього могилу, щоб поховати тіло. Вони побачили, як покійний мучився на місці, куди впав після поранення, і намагався прикривати криваву рану на лівому боці живота.
За деякими даними, вбивство сталося в день свята Святої Трійці, 26 травня/8 червня 1919 року. За записом у метричній книзі Спасо-Преображенської церкви с. Спаське № 101 смерть священика настала 20 травня/2 червня 1919 року.
У серпні 1919 року селяни Антонівки знайшли таємне місце поховання батюшки, і, викопавши тіло, побачили його обличчя, якого абсолютно не торкнулося тління. Однак спроба Клавдії Миколаївни та парафіян перепоховати покійного о. Павла по-християнськи. Павла по-християнськи, у труні, була припинена партизанами, які після цього випадку спалили останки священика.
Указом Владивостоцької єпархіальної ради від 31 жовтня було здійснено офіційне відспівування і зроблено запис у метричній книзі.
Священик Павло Лазарєв зарахований до лику новомучеників і сповідників.

Тропарі, кондаки, молитви та величання