Священномученики Олександр Віслянський, Даниїл Алфьоров і Григорій Хлєбунов, пресвітери

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / лютого на 21-й день (перехідне)

Священномученик Олександр народився 1870 року в селі Архангельське Землянського повіту Воронезької губернії в сім’ї псаломщика Якова Віслянського. У 1893 році він за другим розрядом закінчив Воронезьку духовну семінарію. З вересня 1893 по червень 1894 року був штатним учителем співу при Введенській церковно-парафіяльній школі в місті Воронежі. У цей період Олександр Якович одружився з Вірою Вікторівною і 1894 року був висвячений на диякона. З 17 жовтня 1894 року до 16 березня 1897 року він служив штатним дияконом у жіночому Богородице-Тихонівському Тюнинському монастирі, де також з листопада 1896 року викладав спів у монастирській школі. 30 березня 1897 року був висвячений на священника до Архангельської церкви в селі Рогожино Задонського повіту. З 1905 до 1908 року включно був членом благочинницької ради. У Рогожині отець Олександр прослужив до 1917 року. Усе небагате майно сім’ї, в якій на той час уже зростали п’ятеро дітей, складалося із коня, корови та 30 десятин церковної землі. Усе це було відібрано новою владою. З цього часу отець Олександр служив у храмах села Пружинка, потім — села Дмитрівка. Перед арештом священник проживав і служив у селі Семидесятне Грем’яченського району Усманського округу. Спроба нової влади знищити Православну Церкву за допомогою обновленського розколу спонукала православне духовенство і багатьох мирян до протистояння. Своєю ревністю про чистоту православної віри серед місцевих селян Грем’яченського району вирізнявся Сергій Васильович Степанов, який 1924 року почав щодня збирати вірян для бесід про православну віру, читання Священного Писання і його роз’яснення. Спочатку кількість тих, хто збирався, була невеликою, 5-7 осіб. Згодом їх стало більше. Головною метою цих зборів була всебічна протидія безчинним акціям обновленців-розкольників. До цієї групи влилося чимало ченців, які після закриття монастирів селилися ближче до храмів. Після арешту Сергія Степанова, якого засудили і заслали до Соловецького табору, з 1928 року духовну підтримку і керівництво громадою взяв на себе священник Олександр Віслянський.

Священномученик Даниїл народився 1870 року в сім’ї селянина Василя Алфьорова в селі Тройня Бобровського повіту Воронезької губернії. Після закінчення духовної семінарії Данило Васильович одружився і незабаром був висвячений у сан священника. У 1912 році його перевели служити до села Старо-Микільське, яке знаходилося по сусідству з селом Семидесятним, де служив священник Олександр Віслянський. Як і всякий служитель Церкви, отець Даниїл був позбавлений виборчих прав, проте податки мусив платити великі. До 1929 року священник ще справлявся з поборами. Навесні ж 1929 року, коли він мав здати державі 600 пудів зерна, він здав лише 200. За недопоставку решти зерна його віддали під суд, який присудив забрати у священника для погашення боргу хату і худобу. До осені того ж року отець Даниїл мав здати державі ще 500 пудів борошна. Коли наприкінці двадцятих років більшовики розпочали широкомасштабне знищення одноосібних господарств, селяни чинили опір заходам радянської влади і виступали проти вилучення хлібних запасів, створення колгоспів, обкладення непосильними податками і позиками, проти масового закриття церков. Після насильницького вилучення у селян запасів продовольства почався голод. Бачачи скрутне становище селян, священник Олександр Віслянський разом з причтом церкви створив грошовий фонд для надання допомоги розореним сім’ям. Один зі свідків розповідав слідству: “Ктитор нашої церкви Тимофій Бердников після служби дуже часто видавав гроші у вигляді допомоги вірянам, під час дачі грошей зазвичай утворювалася черга… Допомога надавалася з відома священників”. У розпал нещадних гонінь на Церкву ОДПУ в лютому 1930 року заарештувало священників Данила Алфьорова та Олександра Віслянського, а з ними ще 64 людини. Усіх їх ув’язнили у в’язниці у Воронежі. Заарештованих звинувачували у створенні контрреволюційної організації, діяльність якої була спрямована на повалення існуючого ладу. Отець Даниїл був допитаний 5 лютого. Слідство звинуватило його в активній участі в діяльності Союзу руського народу, у прихильності до монархізму і у зв’язку з білою армією. На запитання слідчого священник коротко відповідав:

— Зв’язків будь-яких, крім своїх службових, я ні з ким не маю. Агітацією або розмовами проти влади чи колгоспів я ніколи ніде не займався. Також і не чув, чи займається цим хтось інший.

Наступного дня після арешту, 8 лютого, слідчий допитав отця Олександра.

— За час мого служіння, — показав священник, — до мене неодноразово зверталися із групи віруючих… наприклад, із такими запитаннями: чи потрібно віддавати надлишки хліба, чи скоро буде кінець світу, чи скоро скінчиться таке життя: оббирають, гоніння на Церкву тощо. Я відповідав, що хлібозаготівлі потрібно виконувати, як хто зможе. На запитання: чи скоро настане кінець світу, я говорив, що від нас це закрито і пояснював це в дусі Євангелія. У тому ж дусі я відповідав і на останнє запитання, тобто потрібно любити ворогів своїх, за безбожника потрібно молитися. Я як священник належу до давньо-апостольської Православної Церкви, за богослужінням поминаю митрополита Петра Крутицького і єпископа Олексія… Ктитор міг із церковних коштів надавати допомогу нужденним, але формальної постанови церковної ради щодо цього я не бачив. Випадки були, коли церква надавала допомогу нужденним. Хто такі нужденні: куркуль чи експропрійований, чи бідняк, — церква не знає.

Священник не визнав себе та інших винними у проведенні контрреволюційної діяльності. 5 березня 1930 року трійка ОДПУ засудила священиків Даниїла та Олександра до розстрілу. Священник Даниїл Алфьоров і священник Олександр Віслянський були розстріляні о 23-й годині 6 березня 1930 року за містом Воронежем і поховані у спільній безвісній могилі. На місці розстрілу, розташованому за 20 кілометрів від Воронежа і за 4 кілометри від станції Сомове, у 1990-ті роки було поставлено великий дерев’яний поклінний хрест. Священномученики Олександр Віслянський і Даниїл Алфьоров причислені до сонму новомучеників і сповідників Руських у серпні 2000 року.

Священномученик Григорій народився 1873 року в селі Шуватове Симбірської губернії в сім’ї селян Микити і Тетяни Хлєбунових. Початкову освіту він здобув у сільській школі, а решту доповнила самоосвіта і церковне виховання, отримане в сім’ї. Через бідність сім’ї він переїхав із села працювати до міста Астрахані, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Дариною Степанівною. Душа Григорія Микитовича тягнулася від світських занять до служіння Господу, і служіння суто церковного, і він влаштувався псаломщиком до храму в селі Баси Астраханської губернії. 1917 року, коли стався Жовтневий переворот, він прийняв тверде рішення присвятити своє життя служінню Церкві, і відтоді став уже цілеспрямовано готуватися до прийняття сану. У 1921 році Григорія Микитовича висвятили на священника, і він два роки прослужив у храмах Астрахані, а в 1923 році його направили служити до храму на честь Рудненської ікони Божої Матері в селі Началово Астраханської області, де він і прослужив до свого арешту. Приїхавши на нову парафію, отець Григорій одразу ж став дізнаватися, хто із парафіян дотримується православ’я, а хто готовий перейти до обновленців, з цим питанням він став обходити будинки селян. Голові сільради здалося підозрілим, навіщо священник ходить до селян і щось записує. Отець Григорій не став задовольняти цікавість голови, і той просив прокурора відкрити проти священника кримінальну справу про “навмисну дію в інтересах протирадянського табору”. Матеріалів для обвинувачення отця Григорія виявилося недостатньо, і справу було припинено.

Отець Григорій був ревним пастирем і мужнім проповідником. Зібравши багато духовних книг, він давав читати ці книги парафіянам, тож у будинку в нього утворилося щось на зразок бібліотеки. У 1929 році почалася колективізація, що виразилася у знищенні селянських господарств і зламі селянського побуту, які супроводжувалися нещадними гоніннями на Церкву, оскільки всім своїм побутом руське селянство найбільше було пов’язане з православ’ям. Стали ходити страхітливі чутки про те, що комуністи готують попереду щось гірше, що вони все усуспільнять і влаштують “колективний рай” на землі. Перед обличчям цих випробувань почала множитися й віра, і храм у селі Началово почав наповнюватися тими, хто молився, чому сприяла і невпинна проповідь отця Григорія за богослужінням. У Водохресний святвечір, 18 січня 1930 року, в селі відбулися збори, на яких було поставлено питання про те, щоб зняти дзвони і віддати їх на переплавку, але присутні висловили категоричну незгоду з цим. Згодом влада угледіла в цій дружній підтримці церкви результат діяльності священника. Наприкінці січня 1930 року секретар місцевого партійного осередку надіслав заяву уповноваженому ОДПУ в Астраханському районі, де писав, що, “виконуючи партійну роботу, а також роботу, спрямовану на проведення заходів партії та радянської влади, особливо з питання… суцільної колективізації”, він помітив, що навколо священника зібралася ціла група куркулів і “внаслідок їхньої роботи на всіх громадських зборах висловлювалися явні антиколгоспні виступи, які походять від осіб, що найтіснішим чином пов’язані з церквою”. І він перерахував низку осіб, включно зі священником, котрими має, на його думку, зайнятися ОДПУ. 3 лютого 1930 року отця Григорія заарештували, разом із ним заарештували й кількох селян. Під час обшуку в будинку священника знайшли промову австрійського міністра закордонних справ, що мала антибільшовицький характер, а також кілька листів від віруючих людей, один із них був рекомендаційним і повідомляв про такого собі мандрівника Івана Івановича, про якого архієпископ Астраханський Фадей (Успенський) відгукнувся як про добру людину.

На запитання слідчого про знайдені матеріали отець Григорій відповів: “Щодо виявленої в настільній книжці житій святих, яка використовується мною щодня перед молитвою, вирізки із газети з промовою міністра закордонних справ, котрий паплюжить у ній III Інтернаціонал і радянський уряд… я сказати нічого не можу, бо не знаю, звідки вона в мене, — вочевидь, ще з часів служби в Астрахані, або ж вкладена ким-небудь із читачів моїх книг… якими є громадяни села Началова… Точно сказати, хто бере в мене книжки, мені важко, тому що записів не веду, а їх, читачів, багато і із літніх, і із молоді… Що ж стосується моїх зв’язків у селі Началові, то я їх майже не маю, віддавшись службі та обов’язкам за нею”. Після допиту отець Григорій був ув’язнений у в’язницю при Астраханському ОДПУ і тут знову допитаний. Відповідаючи на запитання слідчого, він сказав: “Доповнити мною сказане під час допиту в селі Началові… я не можу, але, підтверджуючи ще раз мною дані і правильно записані в протоколі допиту свідчення, заявляю, що автора листа, в якому рекомендується якийсь мандрівник Іван Іванович, він же старець Іван, хорошою людиною, я абсолютно не знаю… Мандрівник Іван був у мене за всі рази не довго, поп’є чаю і йде… Але звідки він, де живе і хто він за родом занять, я не знаю… Справив на мене враження тямущої людини, яка бувала широко по світу, відвідала Афонську Гору та інші місця. Розмови у нас із ним були тільки на релігійні теми, і якихось шкідливих, з погляду чинної влади, думок він, як і я, не торкався… Більше показати нічого не можу і не покажу за жодних умов, вважаючи гріхом говорити про інших”. Тим часом, оскільки служба в храмі у зв’язку з арештом священника припинилася, церковна рада, заручившись згодою районного виконавчого комітету, запросила із Астрахані священника Петра Цвєткова. Але, щоб почати служити, треба було стати на облік у сільраді. Співробітник адміністративного відділу пообіцяв зареєструвати священника наступного дня, 14 лютого, а сам тим часом кудись поїхав. Отримавши усну згоду представників влади, один із членів церковної ради попросив священника відслужити всенічну ввечері під свято Стрітення без реєстрації. Всеношну було відслужено, в результаті було висунуте звинувачення в проведенні служби без реєстрації, а священник та члени церковної ради були заарештовані. Вранці 15 лютого зібрався натовп із трьохсот чоловік, переважно жінки, які стали вимагати звільнення священника і членів церковної ради.

Астраханське ОДПУ вирішило, що цього разу надто рішучі дії місцевої влади були нерозсудливими, і всіх заарештованих було звільнено. Але це не торкнулося ні отця Григорія, ні заарештованих разом із ним селян. Віряни в селі вважали звільнення своєю перемогою і були налаштовані досить рішуче. Місцева влада в Началові робила, здавалося, все, щоб принизити й розлютити селян; наприклад, заступник голови сільради вивісив у сільраді таке оголошення: “У раді всім лишенцям стояти без діла суворо забороняється. Якщо помітимо — будуть заарештовані”. На 22 лютого 1930 року місцева влада запланувала виселення з Началова сімей заможних селян, “лишенців” (осіб, позбавлених виборчих прав), і розграбування їхнього майна. У зв’язку з майбутнім виселенням, а також із цілою низкою арештів, що передували йому, обстановка в селі досягла крайньої напруги. Увечері 22 лютого, коли керівництво села і місцеві партійні керівники зібралися в будівлі сільради, до будівлі стала підходити юрба селян, чоловіків і жінок, котрі твердо мали намір не допустити вигнання односельців. Лишенців та селян середнього достатку підтримали і бідняки. Один селянин відібрав ключі у церковного сторожа і, піднявшись на дзвіницю, вдарив на сполох. З усього села до сільради кинулися люди. Якась жінка, схопивши багор, обірвала протягнуті між стовпами телефонні дроти; частина натовпу кинулася на подвір’я сільради, тут, на подвір’ї, одразу ж було вбито двох членів сільради. Селяни, проникнувши всередину будівлі, стали бити і вбивати всіх, хто перебував усередині, а тих, хто вистрибував у вікно, добивали ті, що стояли зовні. Заколот проти радянської влади й комуністів тривав близько двох годин, і в результаті шістьох людей було вбито, а десятьох поранено, було розгромлено будівлю сільради та знищено всі документи. Радянська влада в селі Началові практично припинила своє існування. На село опустилася тривожна зимова ніч. Усі розуміли, що влада не забариться надіслати каральний загін. Хтось радив і його зустріти у відкритому бою, хтось став залишати село.

На ранок прибув загін червоноармійців, і почалися арешти та допити. Слідство, за яким проходили обвинуваченими сорок три людини, велося в надекстреному порядку і через чотири дні після повстання, 27 лютого, було завершено. До числа обвинувачених було зараховано й тих, кого заарештували раніше, 3 лютого, ще до заколоту, і серед них — отця Григорія, незважаючи на те, що в співробітників ОДПУ не було жодних доказів винуватості священника. В обвинувальному висновку вони написали: “…на ґрунті виселення куркульських господарств у селі Началово… сталося збройне повстання, внаслідок якого було по-звірячому вбито шістьох осіб членів партії активістів-батраків і десять чоловік тяжко поранено. Убивством і пораненням виведена із ладу вся керівна частина села… Даними слідства встановлено, що, незважаючи на те, що виступ 22 лютого стався стихійно, підготовка до такого виступу проти радянської влади з боку зазначених осіб велася давно, з цією метою ведучи роботу надзвичайно законспіровано… У справі підготовки виступу керівну роль відігравали попи і церковники…” 28 лютого трійка ОДПУ засудила чотирнадцятьох обвинувачених, і серед них отця Григорія, до розстрілу. Священник Григорій Хлєбунов був розстріляний 6 березня 1930 року в передмісті міста Астрахані та похований у невідомій спільній могилі.