Житія святих,  Травень

Священномученик Олександр Саульський

Місяця травня на 19-й день

Священномученик Олександр народився 8 серпня 1876 року в селі Очесо-Рудня Гомельського повіту Могильовської губернії в сім’ї священика Ієрофея Саульського. 1899 року Олександр закінчив Могильовську Духовну семінарію і 1903-го був висвячений на диякона і священика і служив у Троїцькому храмі в селі Мхиничі Чериківського повіту Могильовської губернії; 11 лютого 1906 року його було призначено настоятелем цього храму. З 1912-го по 1917 рік отець Олександр служив полковим священиком, і йому не раз доводилося виконувати священицькі обов’язки з ризиком для життя під час бойових дій.
За бездоганну службу отець Олександр був зведений у сан протоієрея і з 1926 року служив у Знам’янській церкві в місті Тихвіні Санкт-Петербурзької єпархії; він був благочинним 1-го Тихвінського благочиння, до якого входило на той час одинадцять парафій.
На початку 1930-х років священика кілька разів викликали свідком у справах заарештованого в Тихвіні духовенства. У 1932 році його викликали у справі священика Іоанна Сарва, звинуваченого в тому, що він нібито здійснив відспівування прихильниці митрополита Іосифа (Петрових), яка заповіла, щоб її відспівав священик, однакових із нею ідейних поглядів. Її родичі звернулися до отця Олександра; будучи обізнаним про волю покійної, протоієрей Олександр відмовив їм у проханні, і вони вирушили до священика Іоанна Сарва, який також відмовився здійснити відспівування. Її відспівав архімандрит Тихвінського монастиря, який юридично був зареєстрований як обновленець, але вважалося, що він є однодумцем прихильників митрополита Йосипа. “Що ж стосується Іоанна Сарва, – свідчив на допиті отець Олександр, – то можу підтвердити, що він є сергіївцем. В антирадянській агітації та контрреволюційних виступах Сарв мною не помічався”. Отець Іоанн тоді був звільнений.
1 січня 1934 року співробітники ОДПУ заарештували отця Олександра, і його ув’язнили в одній із в’язниць Ленінграда. Коли його відразу ж допитали, він заперечив будь-яку провину, заявивши, що його обмовили, і назвав імена наклепників і причини, з яких його було обговорено. Слідчі не задовольнилися відповідями священика і продовжували допитувати його, вимагаючи, щоб він висловив своє ставлення до радянської влади і дав свідчення про розмови, які велися серед духовенства. 5 січня священик підписав свідчення, у яких ішлося про те, що серед духовенства обговорювали політичні питання щодо взаємовідносин Радянського Союзу з Америкою, від яких духовенство очікувало зміни політики радянської влади стосовно релігії.
Після цього допиту було проведено додаткові арешти духовенства і мирян. На допиті 12 січня отець Олександр ще більше розширив свої свідчення і на запитання, які його політичні переконання, відповів: “Я налаштований щодо радянської влади непримиренно вороже і вважаю, що найбільш прийнятною формою державної влади в Росії була б монархія, обмежена парламентом. Своє переконання я висловлював серед місцевих тихвинських священиків, які його поділяли. Для обговорення політичних питань ми збиралися головним чином у мене”.
Потім він підписав протокол допиту зі свідченнями, що священики, які збиралися разом, обмінювалися думками про неминучість війни і міркуваннями про загибель, у зв’язку з війною, радянської влади. Підкорившись тиску слідчих, священик показав:
– Ці розмови згодом розносилися серед вірян, створюючи недовіру до радянської влади і вороже до неї ставлення. У царині релігійної діяльності група за вказівками Рудича[s] ставила собі за мету зміцнення релігійних вірувань у народі проповіддю, яка згуртовувала б навколо Церкви глибоко віруючих, готових прийняти в ім’я спасіння віри і Церкви мученицький вінець… Я часто говорив вірянам про гоніння на нашу Церкву вигадані речі з метою впливу на їхні релігійні почуття, зокрема про те, що мені забороняють ходити по парафії, хоча насправді такої заборони не було.
– Чого домагалася ваша група своєю контрреволюційною діяльністю? – запитав його слідчий.
– Конкретно про цілі ми не говорили, проте вважали, що успіх інтервенції, на яку ми розраховували, залежить значною мірою від тієї допомоги, яку їй буде надано всередині СРСР антирадянськими елементами, яких ми вважали за обов’язок зібрати й об’єднати навколо Церкви, як однієї з легальних можливостей в умовах диктатури пролетаріату.
26 лютого 1934 року трійка ОДПУ засудила протоієрея Олександра до п’яти років ув’язнення в концтабір, і 7 березня того самого року його відправили до Північносхідного табору в місто Владивосток.

Заарештований на початку 1938 року в таборі разом із єпископами та духовенством, він, з огляду на досвід попереднього арешту та цілком усвідомлюючи глибину виявленої ним тоді малодушності, цього разу на вимогу слідчого розповісти про контрреволюційну групу й антирадянську агітацію перелічених йому слідчим священиків, відповів: “Про існування контрреволюційного угруповання я нічого не знаю. Антирадянських висловлювань серед священнослужителів я не чув. Сам я ніколи антирадянської агітації не вів”.

Знайшли помилку