Священномученик Олександр Телемаков Пресвітер

Місяця лютого на 6-й день

Священномученик Олександр народився 6 грудня 1870 року в місті Сизрані Симбірської губернії в сім’ї чиновника Миколи Телемакова, який служив у державному казначействі. У 1890 році Олександр закінчив Симбірську Духовну семінарію і був призначений псаломщиком у Симбірський кафедральний собор. 8 вересня 1893 року Олександра Миколайовича висвятили на священика до храму в селі Маріаполь Карсунського повіту Симбірської губернії. У 1908 році його призначили служити до храму в селі Чумакіно Карсунського повіту, де він прослужив до арешту. Ставши священиком, він викладав Закон Божий у церковнопарафіяльних школах і в школі грамоти. У 1908 році отець Олександр був призначений благочинним 6-го округу Карсунського повіту, перейменованого за радянської влади в Інзенський район. У 1914 році він був нагороджений наперсним хрестом.
Взимку 1932 року в Середньоволзькому краї на території колишньої Симбірської губернії було розпочато справу “про організацію реакційних осередків з-поміж церковних активістів тихонівського спрямування в селах Інзенського і Чамзинського районів Середньоволзького краю”. Разом з іншими 25 лютого 1932 року був заарештований і ув’язнений у в’язницю в місті Сизрані й отець Олександр Телемаков.
Усіх заарештованих звинуватили в тому, що вони “проводили нелегальні збіговиська для читання повчань чорносотенного характеру, книжок Сергія Нілуса, а також староцерковно-монархічних книжок (Біблії, житій святих, Іоанна Златоустого тощо), використовуючи для цієї мети релігійні забобони селянських мас і опрацювання прочитаного в дусі його заломлення до сьогодення часу”…

На допиті отець Олександр сказав: “Я особисто, крім роботи зі зміцнення християнської віри і захисту Церкви, ніколи ніякою роботою не займався… Проведені збіговиська… я відношу за їхню старанність – не задовольняючись служінням у церкві, вони вважали за необхідне помолитися вдома, зібравшись групою”.
7 квітня 1932 року трійка ОДПУ засудила отця Олександра до п’яти років ув’язнення в концтабір, яке тією ж трійкою було замінено на п’ять років заслання до Північного краю, і отця Олександра відправили в Архангельську область.
Коли отець Олександр повернувся із заслання в село Чумакине, то, хоча храм був закритий, жителі не полишали надії відновити в ньому богослужіння. Повернення священика вселило в них надію домогтися відкриття храму. У цей час було ухвалено нову конституцію, в якій було заявлено про лояльне ставлення держави до Церкви, і у зв’язку з цим було скасовано обмеження в цивільних правах священиків.
Парафіяни звернулися по дозвіл на відкриття храму до голови сільради. Той дав згоду, але з умовою, що вони виплатять фінансову заборгованість за всі роки, що храм був закритий. Цієї заборгованості набралося 1132 рублі, і голова був упевнений, що зубожіле населення не зуміє зібрати потрібну суму. У селян таких грошей дійсно не було, і вони стали збирати сільськогосподарські продукти, які спеціально уповноважені від них люди продавали, і так поступово набрали всю суму. На свято Хрещення Господнього, 19 січня 1937 року, було звершено перше богослужіння, і впродовж місяця служби звершували недільними днями. І тоді голова сільради розпорядився закрити храм, заборонивши вірянам збиратися разом для вирішення парафіяльних питань. Але і після закриття храму священик продовжував хрестити і здійснювати за потребою треби в будинках парафіян, а вдома служив.
4 березня парафіяни звернулися із заявою про відкриття храму до райвиконкому, але відповіді на цю заяву не отримали, а коли спробували додзвонитися до начальства телефоном, то їм відповідали, що начальник вийшов, треба зателефонувати пізніше, – і так без кінця. Нарешті до храму прийшов із сільради технік для огляду стану будівлі храму, щоб знайти причину його не відчиняти, і передав слова голови сільради, що “церква одурманює, а ви, члени церковної ради, є шкідниками радянської влади, ворогами й збурювачами народу”…

26 травня 1937 року члени церковної ради звернулися із заявою до завідувача прийомом скарг відділу з релігійних культів, у якій вони, виклавши історію всіх утисків з боку голови сільради та всі ті образи щодо віруючих, які той собі дозволяв, написали, що в їхньому селі, згідно з останнім переписом, мешкає тисяча сто сімдесят вісім душ обох статей, а кількість невіруючих серед них лише тридцять осіб. “Члени церковної ради, – писали вони, – знімають із себе незаслужений бруд і просять комісію, завідувача прийомом скарг розглянути нашу заяву, всі викладені недоліки усунути і дозволити богослужіння в нашій церкві… Сповістити за адресою про результати і рух неухильно покірного прохання, особливо старих і старих…”.
Але і цей лист залишився без відповіді. У серпні 1937 року, у зв’язку з указом уряду про початок масових арештів вірян, секретар місцевого райкому комуністичної партії зажадав від співробітників НКВС, щоб вони встановили, звідки вірянам стали відомі матеріали перепису, – “відомості, як він висловився, не підлягають оголошенню”.
24 грудня 1937 року отець Олександр був заарештований і поміщений до в’язниці в місті Ульяновську. Слідчий запитав священика, чи займався він без дозволу сільради богослужіннями в церкві, а після її закриття чи здійснював релігійні обряди нелегально у себе вдома. Отець Олександр відповів, що, справді, служив без реєстрації в районній раді, але згоду на ці служби було надано сільрадою; а що стосується служби вдома, то він служив для себе.
– Слідством встановлено, що ви вели контрреволюційну агітацію проти конституції, що вона існує тільки на папері, виступали проти виборів до Верховної Ради… Чи визнаєте себе в цьому винним? – запитав слідчий.
– Проти конституції і проти депутатів Інзенського округу я нічого не говорив. Винним себе в цьому не визнаю.
Через день слідство було закінчено, і 29 грудня 1937 року трійка НКВС засудила отця Олександра до розстрілу. Священик Олександр Телемаков був розстріляний 19 лютого 1938 року і похований у безвісній спільній могилі.