Священномученик Олександр (Петровський), архієпископ Харківський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 11-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю четверту після П’ятидесятниці — Собор Псково-Печерських святих / місяця травня на 19-й день — Собор новомучеників і сповідників Слобідського краю / вересня на 1-й день — Собор Вінницьких святих / вересня на 29-й день — Собор Полтавських святих

Священномученик Олександр народився 23 серпня 1851 року в місті Луцьку Волинської губернії в сім’ї диякона Феофана Петровського. У 1892 році він закінчив чотири класи Волинської духовної семінарії і того ж року був призначений вчителем церковно-парафіяльної школи в селі Конягине Дубенського повіту, а 1897 року, залишаючись учителем, став служити псаломщиком Хрестовоздвиженського храму в тому самому селі.

Батько до цього часу помер, і Олександр жив удвох із матір’ю, яку дуже любив. Незабаром мати померла, і він, отримавши повну свободу, став вести вільний спосіб життя, приходячи іноді додому тільки під ранок. Одного разу, повернувшись додому на світанку, він ліг спати у своїй кімнаті, розташованій поруч з кімнатою матері, де й після її смерті залишалося все в колишньому порядку. Уві сні він побачив, наче розсунулася фіранка, що розділяла кімнати, до нього увійшла мати і сказала: «Залишай це життя і вступай у монастир».

Спогад про матір і докори сумління так вплинули на Олександра Феофановича, що він прийняв тверде рішення змінити своє життя. 1 вересня 1899 року він вступив послушником до Свято-Троїцького Дерманського монастиря у Дубенському повіті Волинської губернії та ніс тут послух учителя і законовчителя при монастирській церковнопарафіяльній школі. 9 червня 1900 року він був пострижений у чернецтво з залишенням того самого імені і призначений економом Дерманського монастиря. 15 серпня того ж року ченця Олександра в соборному храмі Почаївської Успенської Лаври висвятили в сан ієродиякона, а 29 жовтня рукопоклали в сан ієромонаха та призначили виконувачем обов’язків різничого, залишивши за ним попередні послухи законоучителя, учителя й економа. 18 листопада того ж року ієромонах Олександр був призначений виконувачем обов’язків намісника Дерманського монастиря, несучи одночасно послух учителя і законовчителя.

16 січня 1901 року отець Олександр був переведений до Кременецького Богоявленського монастиря і призначений скарбником монастиря. 6 грудня 1903 року він, крім того, був призначений скарбником Свято-Богоявленського Братства Волинської єпархії.

1 лютого 1903 року ієромонаха Олександра перевели служити до Туркестанської єпархії і 6 травня того ж року призначили економом Туркестанського архієрейського дому; у Туркестанській єпархії він ніс послух члена Духовної консисторії, Училищної ради і місіонерського товариства. 7 квітня 1905 року він був нагороджений наперсним хрестом.

Тамтешній клімат несприятливо позначився на його здоров’ї, і 20 лютого 1906 року його звільнили від послуху в Туркестанській єпархії з правом вступу до одного із монастирів у Європейській частині країни, а 16 березня того самого року прийняли до братії Жировицького Успенського монастиря Гродненської єпархії. 8 серпня 1907 року отець Олександр був затверджений на посаді скарбника монастиря, несучи, крім того, послух завідувача Жировицької двокласної церковнопарафіяльної школи.

8 січня 1908 року його перемістили до братства Донського монастиря в Москві, і з 8 лютого того ж року він виконував обов’язки намісника монастиря. 4 грудня 1909 року святий Олександр був затверджений на посаді намісника Донського монастиря, а 6 травня 1910 року був зведений у сан ігумена. Того ж року він був призначений настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря і зведений в сан архімандрита. 1911 року, коли урочисто прославляли святителя Іоасафа Бєлгородського, архімандрит Олександр влаштував хресний хід із Лубенського монастиря до Бєлгорода, в якому, незважаючи на далекість відстані, брали участь кілька сотень людей.

У 1917 році архімандрит Олександр був призначений настоятелем Псково-Печерського монастиря. Через рік він переїхав до Полтави, де деякий час жив при єпископі Феофані (Бистрові). Після того як єпископ Феофан залишив Полтаву, архімандрит Олександр оселився в Козельщанському Різдво-Богородичному монастирі, який на той час не був іще розорений безбожниками-революціонерами, — у ньому були чудові храми, своя друкарня та іконописні майстерні. Тут, в обителі, зібралися священнослужителі із розграбованих під час революції церков.

У 1919 році архімандрит Олександр був призначений настоятелем скитської церкви Козельщанського монастиря. 1929 року монастир закрили, закрили й усі церкви в околицях, крім храму в скиту, і сюди стало стікатися безліч вірян. Отець Олександр влаштував тут загальнонародний спів під час богослужінь; бувало, скаже: «Співайте всі», — і всі, хто молився, тоді підхоплювали молитвослов’я всенічного бдіння або Літургії. За благословенням настоятеля, якого неухильно дотримувалися, службу звершували тут суворо за уставом, і вона проходила з величезним молитовним піднесенням.

У 1932 році храм у скиту закрили, архімандрит Олександр виїхав до Києва і 30 жовтня 1932 року був висвячений на єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії.

У серпні наступного року єпископа Олександра призначили на Вінницьку кафедру, а в травні 1937 року перевели до Харкова і звели в сан архієпископа.

Храми в той час закривалися одні за другими, і до приїзду архієпископа Олександра в Харків тут залишився один лише Миколаївський храм на Холодній Горі; найближчі церкви були в Катеринославі і Луганську. Становище в місті було таке, що ніхто з людей, які проживали неподалік від храму, не наважився здати кімнату архієрею, і владика знімав її в іншому кінці міста.

У храмі владика почув холодний, не молитовний, формальний спів; він йому не сподобався, але він не став відразу робити зауваження. У Харкові тоді на Світлу седмицю служили пасхальні служби тільки два перших дні. На другий день Пасхи архієпископ звернувся з проханням до народу і кліросу – не відходити від благочестивого звичаю, служити пасхальні служби хоча б три дні. День був робочим, але, незважаючи на це, храм виявився повним вірян. Хор за звичаєм співав швидко, не повторюючи всіх святкових пісень; Архієпископ тоді повернувся до народу і сказав: «Співайте всі». І весь народ став співати добре відомий йому пасхальний канон. Хористи спочатку перелякались, але потім підхопили спів і служба пройшла в такому молитовному стані, якого ніхто давно не відчував.

У 1937 році влада стала наполягати, щоб архієпископ Олександр дозволив служити в тому самому храмі живоцерковникам, щоб однієї неділі служив архієпископ Олександр з православними, а іншої служили живоцерковники. Народ був різко проти і, налаштований дуже войовничо, був готовий кілками відганяти від храму розкольників — явних ворогів Церкви. Щоб уникнути зіткнення, архієпископ Олександр запропонував народу розділити храм: віддати живоцерковникам один із приділів, але з умовою, що він буде відокремлений від основного храму стіною. Влада заборонила будувати стіну під приводом того, що не витримає фундамент. Православні, однак, склали проект, за якого забезпечувалася безпека будівництва, і за два тижні спорудили стіну. Приход живоцерковників складався із сорока чоловік, і крім них, у храм ніхто не ходив, хоча у живоцерковників було і духовенство, і прекрасний хор, і матеріально вони були всім забезпечені.

Водночас у православній частині храму, де служив владика, було стільки народу, що причастя тривало кілька годин. Після Літургії священники звершували Хрещення, і хреститися приходили до ста людей на день, тому майже відразу після хрещень розпочиналася вечірня служба. Архієпископ любив церковну службу, церковний спів. Бувало, співає хор на єктенії «Подай, Господи», а архієпископ скаже: «Та ви і людину не станете так просити, щоб вона подала. Хіба так холодно просять? І, звернувшись до народу, мовить: “Співайте всі!” І тоді більше тисячі тих, хто молився єдиними устами і єдиним серцем, починали співати.

28 липня 1938 року архієпископа Олександра заарештували і ув’язнили у в’язниці, розташованій неподалік від храму на Холодній Горі. Відразу після арешту почалися допити. Почувши, в чому його звинувачують, владика заявив, що винним себе не визнає. Було зачитано свідчення свідків, а потім слідчий почав жорстоко бити архієпископа, вимагаючи, щоб він визнав себе винним.

Під впливом катувань архієпископ сказав, що, негативно сприйнявши закриття церков, став непримиренним ворогом радянської влади, але шпигунською діяльністю, в якій його звинувачують, не займався.

15 березня 1939 року справа архієпископа Олександра була заслухана на закритому судовому засіданні військового трибуналу, і під час цього владика заявив, що в жодній шпигунській організації не брав участі і шпигунською діяльністю не займався, а також не вів серед парафіян антирадянської агітації, і якщо він підписався під свідченням на попередньому слідстві, то тільки тому, що слідчий бив його, — під фізичним впливом він дав неправдиві свідчення, від яких тепер відмовляється.

Того ж дня було зачитано вирок військового трибуналу Харківського військового округу, який засудив архієпископа Олександра до десяти років ув’язнення та п’яти років позбавлення прав. Владиці було тоді вісімдесят вісім років.

5 січня 1940 року вирок було скасовано і «справу» повернули на дослідження. Архієпископ Олександр помер у тюремній лікарні 24 травня 1940 року. Наступного дня до міського моргу було привезено з лікарні в’язниці № 1 труп старого, зовсім роздягненого, з номером на нозі, на прізвище Петровський, із приписом поховати. Невдовзі, однак, було отримано вказівку повернути труп Петровського до в’язниці, оскільки він був надісланий помилково. Лікар, який служив при морзі і був іподияконом у архієпископа, та воротар, котрий чергував біля воріт (згодом він став священником), відразу впізнали архієпископа. Вони перев’язали номер із тіла владики на тіло безрідного старого і відправили його з документами на ім’я Петровського до в’язниці, а тіло святителя було вивезено із моргу. Вночі ченці та близькі архієпископу люди вдягли його в архієрейський одяг і було звершено відспівування. Святитель був похований на Залютинському кладовищі на околиці Харкова.

Тропарі, кондаки, молитви та величання