Священномученик Олександр (Петровський), архієпископ Харківський

Місяця травня на 11-й день / травня на 19-й день

Священномученик Олександр народився 23 серпня 1851 року в місті Луцьку Волинської губернії в сім’ї диякона Феофана Петровського. У 1892 році він закінчив чотири класи Волинської Духовної семінарії і того ж року його призначили вчителем церковно-парафіяльної школи в селі Конягине Дубенського повіту, а 1897 року, залишаючись учителем, призначили псаломщиком Хрестовоздвиженського храму в тому ж селі.
Батько до цього часу помер, і Олександр жив удвох із матір’ю, яку дуже любив. Незабаром мати померла, і він, отримавши повну свободу, став вести вільний спосіб життя, приходячи іноді додому тільки під ранок. Одного разу, повернувшись додому на світанку, він ліг спати у своїй кімнаті, розташованій поруч із кімнатою матері, де і після її смерті залишалося все в колишньому порядку. Уві сні він побачив, наче розсунулася фіранка, що розділяла кімнати, до нього увійшла мати і сказала: “Залишай це життя і вступай у монастир”.
Спогад про матір і докори сумління настільки вплинули на Олександра Феофановича, що він прийняв тверде рішення змінити своє життя. 1 вересня 1899 року він вступив послушником у Свято-Троїцький Дерманський монастир у Дубенському повіті Волинської губернії та ніс тут послух учителя і законовчителя при монастирській церковнопарафіяльній школі. 9 червня 1900 року він був пострижений у чернецтво із залишенням того ж імені і призначений економом Дерманського монастиря. 15 серпня того ж року ченця Олександра в соборному храмі Почаївської Успенської Лаври висвятили в сан ієродиякона, а 29 жовтня – в сан ієромонаха і призначили виконувачем посади різничого, залишивши за ним попередні послухи закономірника, вчителя та економа. 18 листопада того ж року ієромонаха Олександра призначили виконувачем посади намісника Дерманського монастиря, несучи разом із цим послух учителя і законовчителя.
16 січня 1901 року отець Олександр був переведений у Кременецький Богоявленський монастир і призначений скарбником монастиря. 6 грудня 1903 року він, крім того, був призначений скарбником Свято-Богоявленського Братства Волинської єпархії.
1 лютого 1903 року ієромонаха Олександра перевели служити до Туркестанської єпархії і 6 травня того ж року призначили економом Туркестанського архієрейського дому; у Туркестанській єпархії він ніс послух члена Духовної консисторії, Училищної ради і місіонерського товариства. 7 квітня 1905 року він був нагороджений наперсним хрестом.

Тутешній клімат несприятливо позначився на його здоров’ї, і 20 лютого 1906 року його звільнили від послуху в Туркестанській єпархії з правом надходження в один із монастирів у Європейській частині Росії, а 16 березня того самого року зарахували до братії Жировицького Успенського монастиря Гродненської єпархії. 8 серпня 1907 року його затвердили на посаді скарбника монастиря, несучи, крім того, послух завідувача Жировицької двокласної церковнопарафіяльної школи.
8 січня 1908 року ієромонаха Олександра перемістили в братство Донського монастиря в Москві, і з 8 лютого того ж року він виконував посаду намісника монастиря. 4 грудня 1909 року він був затверджений на посаді намісника Донського монастиря і 6 травня 1910 року зведений у сан ігумена. Того ж року його було призначено настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря і зведено в сан архімандрита. 1911 року, коли урочисто прославляли святителя Іоасафа Бєлгородського, архімандрит Олександр організував хресний хід із Лубенського монастиря до Бєлгорода, в якому, незважаючи на далекість відстані, брали участь кілька сотень людей.
1917 року архімандрит Олександр був призначений настоятелем Псково-Печерського монастиря. За рік він переїхав до Полтави, де деякий час жив при єпископі Феофані (Бистрові). Після того як єпископ Феофан залишив Полтаву, архімандрит Олександр оселився в Козельщанському Різдво-Богородичному монастирі, який на той час не був іще розорений безбожниками-революціонерами, – у ньому були чудові храми, своя друкарня та іконописні майстерні. Тут, в обителі, зібралися священнослужителі з розграбованих під час революції церков.
У 1919 році архімандрит Олександр був призначений настоятелем скитської церкви Козельщанського монастиря. 1929 року монастир закрили, закрили й усі церкви в околицях, крім храму в скиту, і сюди стало стікатися безліч вірян. Отець Олександр організував тут загальнонародний спів під час богослужінь; бувало, скаже: “Співайте всі”, – і всі, хто молився, тоді підхоплювали молитовні молитви всенічного бдіння або літургії. За благословенням настоятеля, якого неухильно дотримувалися, службу звершували тут суворо за статутом і вона проходила з величезним молитовним піднесенням.
У 1932 році храм у скиту закрили, архімандрит Олександр виїхав до Києва і 30 жовтня 1932 року був хіротонізований на єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії.
У серпні 1933 року єпископа Олександра призначили на Вінницьку кафедру, а в травні 1937 року перевели до Харкова і звели в сан архієпископа.

Храми в той час закривалися одні за другими, і до приїзду архієпископа Олександра в Харків тут залишився один Миколаївський храм на Холодній Горі; найближчі  церкви були в Екатеринославі и Луганску. Ситуація  в місті була така, що ніхто з людей, які проживали неподалік від храму, не вирішив здати кімнату архієрею, і владика знімав її в другому кінці міста.
В храмі владика застал холодний, не молитвений, формальний спів; він йому не сподобавсь, але він не став відразу робити зауваження. В той час в Харькові на Світлу седмицю служили пасхальні служби тільки два перших дні. На другий день пасхи архієпископ звернувся з проханням до народу і кліросу – не відходити від благочестивого звичайного, служити пасхальні служби хоча б три дні. День був робочим, але, незважаючи на це, храм виявився повним віруючих. Хор за звичаєм співав швидко, не повторяючи всіх святкових пісень; Архієпископ тоді повернувся до народу і сказав: «Співайте всі» І весь народ став співати добре відомий йому пасхальний канон. Хористи спочатку перелякались, але потім підхватили спів і служба пройшла в токаму молитовному стані, якого ніхто давно не відчував.

У 1937 році влада стала наполягати, щоб архієпископ Олександр дозволив служити в тому ж храмі живоцерковникам, щоб однієї неділі служив архієпископ Олександр з православними, в іншу – живоцерковники. Народ був категорично проти і, налаштований дуже войовничо, був готовий кілками відганяти від храму розкольників – явних ворогів Церкви. Щоб уникнути зіткнення, архієпископ Олександр запропонував народу розділити храм: віддати живоцерковникам один із болів, але з умовою, що він буде відокремлений від основного храму стіною. Влада заборонила будувати стіну під приводом того, що не витримає фундаменту. Православні, однак, склали проект, за якого забезпечувалася безпека будівництва, і за два тижні спорудили стіну. Прихід живоцерковників складався із сорока чоловік, і крім них, у храм ніхто не ходив, хоча у живоцерковників було і духовенство, і прекрасний хор, і матеріально вони були всім забезпечені.

Водночас у православній частині храму, де служив владика, було стільки народу, що причастя тривало кілька годин. Після літургії священики звершували хрещення, і хреститися приходило до ста людей на день, тому майже відразу після хрещень розпочиналася вечірня служба. Архієпископ любив церковну службу, церковний спів. Бувало, співає хор на ектенії «Подай, Господи», а архієпископ скаже: «Та ви і людину не станете так просити, щоб вона подала. Хіба так холодно просять? І, звернувшись до народу, говорив: «Співайте всі!» І тоді більше тисячі тих, хто молиться єдиними устами і єдиним серцем, починали співати.
28 липня 1938 року архієпископа Олександра заарештували і ув’язнили, розташовану неподалік від храму на Холодній Горі. Відразу після арешту почалися допити. Почувши, що його звинувачують, владика заявив, що винним себе не визнає. Було зачитано свідчення свідків, а потім слідчий почав жорстоко бити архієпископа, вимагаючи, щоб він визнав себе винним.
Під впливом катувань архієпископ сказав, що, негативно сприйнявши закриття церков, став непримиренним ворогом радянської влади, але шпигунською діяльністю, в якій його звинувачують, не займався.

15 березня 1939 року справа архієпископа Олександра була заслухана в закритому судовому засіданні військового трибуналу, і тут владика заявив, що в жодній шпигунській організації не брав участі і шпигунською діяльністю не займався, а також не вів серед парафіян антирадянської агітації, і якщо він підписався під показаним на попередньому слідстві, тільки тому, що слідчий бив його, – під фізичним впливом він дав неправдиві свідчення, від яких тепер відмовляється.
Того ж дня було зачитано вирок військового трибуналу Харківського військового округу, який засудив архієпископа Олександра до десяти років ув’язнення та до п’яти років позбавлення прав. Владиці було тоді вісімдесят вісім років.
5 січня 1940 року вирок було скасовано і «справу» повернули на дослідження. Архієпископ Олександр помер у тюремній лікарні 24 травня 1940 року. Наступного дня до міського моргу було привезено з лікарні в’язниці № 1 труп старого, зовсім роздягненого, з номером на нозі, на прізвище Петровський, із приписом поховати. Незабаром, однак, було отримано вказівку повернути труп Петровського до в’язниці, оскільки він був надісланий помилково. Службовець при морзі лікар, який був іподіаконом у архієпископа, і воротар, що чергував біля воріт (згодом він став священиком), відразу впізнали архієпископа. Вони перев’язали номер із тіла владики на тіло безрідного старого і відправили його з документами на ім’я Петровського до в’язниці, а тіло святителя було вивезено з моргу. Вночі ченці та близькі архієпископу люди вдягли його в архієрейський одяг і було здійснено відспівування. Святителя було поховано на Залютинському цвинтарі на околиці Харкова.

Тропарі, кондаки, молитви та величання