Священномученик Олександр Кротенков, пресвітер

Місяця квітня на 5-й день.

Священномученик Олексій народився 1878 року в селі Неклюбка Верещазької волості Суразького повіту Чернігівської губернії в сім’ї білоруського селянина Петра Кротенкова. 1902 року Олексій закінчив Приснянську вчительську школу і, витримавши іспит, вступив працювати вчителем у церковнопарафіяльну школу в селі Неклюбка. Після закінчення Пастирських курсів у Москві Олексія Петровича 13 березня 1911 року висвятили на священика до церкви в селищі Ушкевському Туринського повіту Тобольської губернії. У 1915 році його перевели до храму в село Нижньо-Романовське Тобольського повіту, а в 1929 році – до храму в ім’я святителя Миколая в селі Ніцінському Ірбітського округу Уральської області, де прослужив до дня свого арешту в 1930 році.
1925 року церкву в селі захопили обновленці, але, завдяки наполегливому неприйняттю їхніми вірянами села, храм знову перейшов до православних. До складу парафії, крім самого села, входило чотири села із загальною кількістю вірян у 2160 осіб. Хоча отцю Олексію і недовго довелося трудитися в цьому селі, але він виявив себе тут ревним пастирем і проповідником, заслуживши цим любов парафіян.

Наприкінці 1929 року безбожна влада в селі Ніцинському ухвалила рішення закрити храм. Після того, як усі обов’язкові платежі парафія сплатила, а один податок навіть двічі, сільрада зажадала сплати додаткового страхового платежу в сумі 524 рубля. Оскільки заплатити таку суму для парафії було непросто, отець Олексій послав старосту храму до благочинного, щоб той порадив, як вчинити. Благочинний направив старосту в Ірбітський фінансовий відділ, зауваживши, що в будь-якому разі податок треба буде платити, але треба впоратися про порядок платежу у фінансовому відділі. Староста передав благочинному і слова настоятеля храму, що навіть у разі відмови парафіян платити податок, як несправедливий і непосильний, отець Олексій вирішив усе ж таки церкву не віддавати, залишитися в храмі з деякими парафіянами, доки не з’ясується справа, а доти всіма силами охороняти храм від захоплення його безбожниками. Благочинний на це відповів, що податок, звісно, треба буде платити, треба робити посилені збори, а храм поки що можна охороняти.

Побувавши в районного прокурора і в районному фінвідділі та взявши довідки, суть яких полягала в тому, що податок потрібно заплатити, і отримавши дозвіл районного виконкому на скликання парафіяльних зборів, староста повернувся в село. На засіданні церковної ради староста розповів про свої відвідини благочинного і місцевої влади. Отець Олексій на це зауважив, що якщо не вдасться зібрати необхідну суму за допомогою добровільних пожертвувань, то і в цьому разі храм все ж не слід віддавати – краще померти за віру православну, але не віддати святині на наругу. Церковна рада постановила зібрати одразу ж після свята Різдва Христового загальні парафіяльні збори, на яких віряни повинні будуть вирішити, чи зможуть вони заплатити ще один податок.
Під час служб перед святом Різдва Христового священик став настійно просити вірян, щоб вони прийшли на загальні збори, оскільки вирішується доля їхнього парафіяльного храму – чи буде в ньому тривати богослужіння, чи його буде закрито.
8 січня 1930 року на збори до храму прийшли п’ятсот двадцять п’ять осіб; вони проходили в присутності голови сільради і місцевого міліціонера. Староста повідомив, що в церкві зробили ремонт, двічі виплатили страховку, потім від храму зажадали сплати третьої страховки в 524 рублі, але сьогодні, буквально зараз, голова сільради оголосив йому, що платити потрібно не 524, а 1196 рублів. Парафіяни, почувши цю цифру і дізнавшись про третю страховку, стали вигукувати: “Звідки знайшли третю страховку?!” Стали лунати крики, що питання має бути поставлено на голосування. І староста запропонував підняти руки тим, хто проти сплати третьої страховки. Збори проголосували одноголосно проти. Одразу ж після голосування голова сільради і міліціонер залишили церкву, і отець Олексій, звернувшись з амвона до парафіян, сказав: “Брати і сестри, завтра буде служба, приходьте всі обов’язково”.

Було написано протокол зборів, і староста вирушив із ним до сільради, де одразу ж його заарештували; отець Олексій і частина парафіян залишилися на ніч у храмі.
Вранці голова сільради і міліціонер, взявши із собою старосту, прийшли до храму. У цей час закінчувалася утреня; на службі були присутні близько двохсот осіб, переважно жінки. Після закінчення утрені, перед тим як розпочатися літургії, міліціонер голосно всім оголосив, що оскільки група вірян відмовилася від сплати податку, церкву до з’ясування питання буде зачинено на два замки: один від сільради, а інший від вірян, і запечатано печатками. Присутні, почувши це повідомлення, захвилювалися, і тоді староста, вийшовши на амвон, сказав: “Брати і сестри, вибачте мене, мене вчора заарештували. Ви чули – церкву відбирають. Прощайте, пробачте мене”.
У церкві піднявся крик: “Старосту не віддамо і церкву не віддамо”. Жінки оточили старосту і схопили його за пояс, і міліціонер тоді заявив: “Ми церкву не відбираємо і старосту не беремо”, – і разом із головою сільради пішов із храму.
Після їхнього відходу отець Олексій, вийшовши на амвон, сказав: “Православні, ви самі були зараз свідками гонінь… Безбожники і богохульники зараз хотіли закрити храм, але їм не вдасться відірвати нас від віри… Ми повинні твердіше вірити… бути готовими померти за віру православну. Не допустимо хуліганів оскверняти храми. Зараз скрізь, де є колгоспи, триває закриття церков, богохульники, боговідступники, що залізли туди, схиляють віруючих на закриття церкви. Віруючий, істинний християнин, ніколи не піде в комуну і не погодиться із закриттям церкви. Православні, я пропоную всім вірянам, хто вільний, залишитися в церкві на ніч… Церкву запремо зсередини і нікого не пускатимемо, доки не переконаємося, що від закриття церкви відмовиться місцева і центральна радянська влада. До цього моменту ми готові померти за віру Христову. Я особисто з храму нікуди не піду – помру тут”.
9 січня отець Олексій, члени церковної ради та парафіяни, загалом близько п’ятдесяти осіб, залишилися ночувати в храмі. Були замкнені зсередини двері і виставлено спостережний пост на дзвіниці. Першу ніч ніхто з присутніх не спав. Служилися молебні, і отець Олексій вів бесіди з парафіянами. В одній із бесід він сказав: “Зараз багато священиків кидають церкви, знімають сан, я ж жодного волоса зі своєї голови не продам і за тисячу рублів, помру за церкву”.

Наступного дня отець Олексій і церковна рада відрядили старосту храму до Ірбіта, до благочинного, щоб поставити того до відома про те, що відбувається, і до радянської влади – дізнатися, чи не буде все ж таки знижки з податку. Благочинний, вислухавши старосту, порадив не залишатися в храмі такій кількості парафіян, а тільки членам церковної ради. Того ж дня в село прибув голова районного виконкому і став запевняти вірян, які приходили до нього за роз’ясненнями, що церкву закрито не буде. Відтоді в церкві стали чергувати цілодобово лише священик і невелика частина парафіян, але всім було оголошено, що в разі спроб насильницького захоплення церкви безбожниками вірян сповістять набатом.
16 січня отець Олексій знову відрядив старосту до Ірбіта, щоб той попросив у районному виконкомі дозвіл на проведення хресної ходи на свято Водохреща, а також зайшов до благочинного, поставити його до відома про стан справ і сказати, що заворушення заспокоюється, але він, отець Олексій, залишатиметься у церкві, бо під час виходу його заарештують, а без його арешту церкву не зможуть закрити. Староста був заарештований біля будівлі районного виконкому. Безбожники вже вирішили не допустити служби на свято Водохреща, коли буде велике скупчення народу, і до цього заарештувати священика.
Увечері того самого дня до дружини отця Олексія приїхав під виглядом радянського начальника з округу співробітник ОДПУ і став із лицемірним співчуттям розпитувати про події, що відбуваються, а потім дав зрозуміти, що міг би вплинути на хід справи, але для цього необхідно переговорити з її чоловіком. Агент діяв із такою спритністю, що цілком переконав жінку у своїй щирості, бажанні допомогти і можливості мирного результату, якщо вона погодиться вдатися до його допомоги і викличе чоловіка з храму.
Прислухавшись до умовлянь спокусника, дружина отця Олексія глухої ночі вирушила в церкву, щоб запропонувати чоловікові піти додому і переговорити з приїжджим “чиновником”. Священик на це відповів: “Мене заарештують, я це відчуваю!” Дружина стала гаряче переконувати його, що цього ніяк не можна запідозрити з розмови прибульця. Отець Олексій не вірив, але вона не відступалася і продовжувала переконувати прийти додому для переговорів, знову і знову наводячи аргументи, якими спокусив її лукавий співробітник ОДПУ. Бачачи, що дружина невідступна, отець Олексій змирився. Він старанно помолився біля образу Афонської ікони Божої Матері, щоб Путівниця і Цариця Сама супроводжувала його і в цих тимчасових життєвих обставинах, і на шляху до життя вічного. Потім отець Олексій вийшов із дружиною з церкви і темною, пустельною вулицею попрямував до будинку, де одразу ж його заарештували співробітники ОДПУ, які приїхали з Ірбіта, і помістили в ірбітську в’язницю.
Храм зачинили, і почалися арешти; загалом у цій справі було заарештовано шістнадцять осіб, причому серед них були люди, які не мали жодного стосунку до храму.

Коли його допитали, отець Олексій визнав тільки те, що дійсно, з огляду на бажання і прохання вірян, погодився залишатися на ніч у церкві, в сторожці, а в решті пунктів, пред’явленого мені обвинувачення, – заявив він, – я винним себе не визнаю, тому що ніякої агітації і проповідей проти радянської влади я не вів”.
25 березня 1930 року було складено обвинувальний висновок. “На початку 1929 року Окружний відділ мав відомості, – писали співробітники ОДПУ в обвинувальному висновку, – що куркулі, колишні карателі та білогвардійці, будучи членами церковної ради Ніцінської церкви тихонівської течії, згрупувалися навколо церковної ради, поставивши за мету активну боротьбу проти радянської влади та проведених нею заходів у селі, як-от: хлібозаготівель, самообкладення, збільшення посівних площ і особливо проти колективізації сільського господарства.
Організатором і натхненником цього куркульського угруповання став священик ніцинської старотихонівської церкви Кротенков Олексій Петрович, який прибув у Ніцинське в березні 1929 року…
Маючи підтримку в особі куркулів, Кротенков від дня приїзду щонеділі почав читати проповіді яскраво контрреволюційного змісту, відкрито закликаючи вірян бути відданими православній вірі, Церкві Христовій і не вступати до богопротивних колгоспів, “де зібралися безбожники, богохульники і хулігани, які бентежать вірян… але істинним вірянам не місце бути у лавах безбожників…””.
Крім того, отцю Олексію поставили за провину, що він у церкві повісив православний календар, забезпечивши його випискою зі Святого Письма: “Бо вони, отримавши волю, знехтували Всевишнім, знехтували законом Його, залишивши стежку Його, а ще й праведних Його знехтували, і говорили в серці своєму: “Немає Бога”, хоча й знали, що вони смертні. Як на вас чекає те, про що сказано раніше, так і на них – спрага і мука, які приготовлені. Бог не хотів погубити людину, але самі створені знеславили ім’я Того, Хто створив їх, і були невдячними до Того, Хто приготував їм життя. Тому суд Мій нині наближається… (3Езд. 8:56-61)”.
11 квітня 1930 року трійка ОДПУ засудила отця Олексія до розстрілу. Священик Олексій Кротенков був розстріляний 18 квітня 1930 року і похований у спільній невіомій могилі.