Священномученик Олександр, архієпископ Семипалатинський

Місяця жовтня на 17-й день

Архієпископ Олександр Щукін народився 1891 року в Ризі в сім’ї священика.
У о. Іоанна та Єлизавети було семеро дітей. Дочка о. Іоанна згадувала, що батько любив дітей, але не балував їх і не потурав їхнім слабкостям, побоюючись, що інакше виростуть погані християни. Але він і не спонукав їх насильно до виконання молитовних правил, хоча сам увесь свій вільний час віддавав молитві. Також і дружина його Єлизавета, якщо видавався вільний час, поспішала до храму. Діти о. Іоанна із задоволенням грали, лише один Олександр не брав у іграх участі. Він ріс тихим, скромним, слухняним і ніколи не переступав волі батьків. Поки брати і сестри грали, він замикався в кімнаті батька і молився. Коли брати починали шуміти, він виходив і зупиняв їх.
– Так не можна, тихіше, будь ласка.
Він не був від природи похмурої вдачі, але серце його було налаштовано наслідувати стародавніх подвижників, для яких сміх був виразом зухвалості та гріховної нечистоти. Він хотів бути священиком.
Олександр навчався у Московській Духовній академії, яку закінчив у 1915 році.
Із початком першої світової війни о. Іоанн переїхав разом із сім’єю до Нижнього Новгорода, куди до нього після закінчення академії приїхав син Олександр і вступив викладачем до Нижегородської семінарії.
Настав 1917 рік, для Православної Церкви настав час випробувань. Як випробовуване вогнем злато, Церква виковувалася у вогні мирської злості та заколотів.
Олександр почав просити батька благословити його на чернечий подвиг. Отець Іоанн сумнівався, чи витримає Олександр хрест чернецтва в такий бунтівний час, коли все церковне зневажається і знищується. Помолившись, батько благословив його їхати у Троїце-Сергієву Лавру. Постриг він прийняв з ім’ям преподобного Олександра Свірського.
У 1918 році Нижегородська влада заарештувала о. Іоанна. Півроку він був ув’язнений, захворів, був відпущений і прийшов додому ледве живим. Після звільнення о. Іоанн став служити в селі Лискове, і незабаром до нього приїхав його син.
Деякий час батько і син служили разом, поки ієромонах Олександр не був хіротонізований на єпископа Лисковського.
Недаремно Олександр був зодягнений саном. Він був чудовим проповідником та добрим наставником. Сам найбільше почитавши чернече житіє, скорботно збираючи в душу тепло благодаті, він у цьому дусі наставляв і своїх духовних чад. Деяких він посилав у Дівєєво, а потім, якщо вони виявляли прихильність до чернечого життя, давав на те своє благословення. Служив він у Макаріївському монастирі. Часто їздив помолитися до монастиря Старих Мар, де була шанована ікона Троєручиці. У Лискові його відвідував єпископ Варнава, який на той час прийняв подвиг юродства.
Єпископа звинуватили в тому, що він «як ідейний противник Радянської влади, шляхом виголошення проповідей з антирадянським ухилом, прищеплював свої контрреволюційні переконання населенню і в одноосібних бесідах вів відверту антирадянську пропаганду на теми «про безчинство комуністів-безбожників…» Маючи відданих йому і черниць… Давав їм вказівки, як боротися з безбожниками… розсилав їх селами і селами як місіонерів, не зупиняючись перед відкритою боротьбою з культурними установами государства… Владика був зісланий на Соловки.
У Соловецькому таборі єпископ працював спочатку сторожем, а згодом бухгалтером.
Церква тоді зазнавала нещадних гонінь, православних заарештовували та розстрілювали. Відвідувати храми ставало небезпечним, це розглядалося як державний злочин. Страх бути заарештованим охоплював дедалі більше людей. Церкви пустіли. Владика почав проповідувати, і храми почали наповнюватися народом.
Бачачи пожвавлення релігійного життя у місті, чекісти почали підшукувати звинувачення проти архієпископа. Якось надвечір до нього прийшла людина і сказала, що влада вирішила звинуватити архієпископа в підпалах у місті. Вже є лжесвідки, все звинувачення готове. Якщо він цієї ночі не поїде, то буде заарештований. Архієпископ поїхав до Нижегородської області та оселився в селі Семенівському, де прожив півроку.
Наприкінці 1936 року владика отримав призначення до Семипалатинська.
Архієрейські кафедри пустіли, архієреїв одного по одному поглинали в’язниці.
Сестра Єлизавета писала йому до Семипалатинська:
– Іди на спокій, приїжджай до мене в Лискове, пересидиш.
– Як би я вас не любив, – відповів архієпископ, – але я не для того взяв палицю, щоб її залишити.
Торішнього серпня 1937 року архієпископ було заарештовано. Він востаннє благословив своїх духовних дітей, свідків арешту. Слідство в ті роки було катоване, і багато заради позбавлення страждань давали будь-які свідчення. Архієпископ тримався мужньо, не погоджуючись і не підписуючи жодне з обвинувачень, що йому нав’язувалися. Його звинувачували у шпигунстві та в контрреволюційній агітації – архієпископ рішуче все відкидав. Запитували про знайомих, він відмовився їх називати. Показань не набралося на жодний протокол допиту, а терміни, відпущені слідчим, добігали кінця. У день постанови Трійки УНКВС 28 жовтня 1937 року слідчий Барабанщиков провів останній допит.
Все це слідчий мусив записати. Того ж дня архієпископ був засуджений до розстрілу.
Через два дні, 30 жовтня 1937 року, архієпископа Олександра було розстріляно.
Всім близьким, хто цікавився долею владики, влада відповідала, що він засланий на десять років без права листування, а через десять років відповіли без уточнення місця та часу, що він помер у таборі.
Священик Казанського храму в Лискові оголосив, що буде відспівування архієпископа Олександра Щукіна, який помер в ув’язненні.
Багато хто пам’ятав святителя, і народу зібралося так багато, що храм не міг вмістити всіх бажаючих. Більшість тих, хто прийшов, стояли на вулиці.