Священномученик Неофіт Любимов, пресвітер

Місяця жовтня на 17-й день

Священномученик Неофіт народився 1846 року в селі Табори. Закінчив Київську Духовну Академію, працював вчителем. Після чого був рукоположений в священика.
Сам отець Неофіт, будучи ревним і вибагливим духовним наставником і обдарованим педагогом, прагнув виховати благоговійних і вірних дітей святої Церкви.

Свою педагогічну діяльність отець Неофіт будував на тій православно-просвітницькій традиції, яка бере початок у святоотцівському досвіді. Слідом за великими церковними наставниками отець Неофіт говорив про невіддільність освіти від виховання. Знання «є неповними і слабкими, мертвими і неживими, похмурими і безрадісним, а іноді шкідливими і згубними, якщо не стверджуються і не заповнюються Божим словом, не оживляються Духом Премудрості і Розуму, не осяюються світлом віри Христової і не керуються істинною любов’ю християнською». Отець Неофіт наполегливо вказував матерям, що Господь поклав на них відповідальність – виховувати добру моральність своїх дітей.

Тридцять три роки життя протоієрей Неофіт присвятив працею священицькою. Це служіння він проходив зі свідомістю великої відповідальності, покладеної нею Богом. Вступаючи на посаду парафіяльного священика, він сказав: «Священик повинен невтішно сповіщати людям всю волю Божу, проповідувати слово Боже великим і малим, освіченим і неосвіченим, багатим і бідним; повинен старанно і благоговійно виконувати службу Божу, викладати в чистоті духа і тіла священні обряди вірянам, виконувати молитвослів’я і в храмі, і в будинках парафіян зрозуміло, неспішно і нерозсіяно, взагалі бути гідним знаряддям і провідником благодаті Божої в душі вірних; як пастир стада Христового, він має бути радником і керівником пасомих на шляху до вічного спасіння: невіруючого навчити, що згрішив навчити, заблуканого направити, сумного втішити, запеклого розчулити; йому належить завжди бути на варті, щоб не принизити чимось свого звання».

Немає сумнівів, що отець Неофіт усіма даними йому над силами прагнув наблизитися до цього високого ідеалу православного священика. Він закликає пасомих бути у слухняності у пастиря і вибагливо ставитися до свого наставника: «Не вимагайте від мене ухилення від прямого обов’язку, не бажайте людиноугодництва, щоб через це мені заслужити ваше розташування… Що до мене, служитиму спасіння вашому не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, ні спокою, вірою і правдою, з усією ревністю».

Ревний проповідник та захисник православ’я, він заснував власне місіонерське видавництво, в якому публікувалися роботи архієпископа Антонія (Храповицького) проти пашківців, Н.Ю. Варжанського – проти різного виду сектантства, роботи самого протоієрея Неофіта. У 1914 році другим, доповненим виданням вийшли проповідницькі праці протоієрея Неофіта. Підставою для перевидання стали високі відгуки православних людей про його проповіді.

Протоієрей Неофіт православно-церковні переконання поєднував з патріотичною налаштованістю та твердими поглядами на благодійну силу царської влади. У роки відкритого та зухвалого виступу проти законної самодержавної влади з боку революціонерів та лібералів протоієрей Неофіт видав спеціальну працю про духовну природу царської влади та про обов’язок православних людей зберігати та зміцнювати її.

21 липня 1918 року протоієрей Неофіт, на пропозицію Олександра Дмитровича Самаріна, відслужив у храмі панахиду за «убитим новоприставленим колишнім царем Миколаєм». Увечері того ж дня співробітники ВЧК заарештували священика. Протоієрей Неофіт був звинувачений в «агітації проти радянської влади», в тому, що «служив панахиду за помазаником Божим Миколою Романовим». 17 вересня 1918 року Президія Колегії відділу боротьби з контрреволюцією з трьох чоловік засудив протоієрея Неофіта до розстрілу, – і його розстріляли. Тіло його поховано на Калитниковському цвинтарі в могилі, яка нині стала безвісною.