Місяця листопада на 7-й день

Священномученик протоієрей Миколай Олександрович Романовський народився 1869 року в селі Липецьке Ананьївського повіту (нині Одеська область) у сім’ї протоієрея отця Олександра Венедиктовича і матінки Марії Йосипівни Романовських. Під час святого Хрещення новонародженого нарекли ім’ям Миколай, що з грецької означає “народ, що перемагає”. У родині було ще кілька дітей. Відомо, що син Димитрій працював юристом в Одесі та згодом також був репресований; відомо також, що доньок звали Анна та Софія. На жаль, це все, що тепер ми можемо дізнатися про сім’ю, де ріс і виховувався Микола Романовський. Хоча про дух, що панував у їхньому домі, може свідчити напис на пожовклій від часу фотографії, де зображений батюшка, о. Олександр зі своєю незабутньою дружиною. На зворотному боці фото читаємо: “Дорогому синові нашому Священику Миколі Олександровичу і дружині його, милій невістці нашій Дарині Георгіївній, на молитовну пам’ять про батьків, які щиро бажають і Вам благополучно, у доброму здоров’ї дожити й святкувати 50-річний ювілей щасливого шлюбу Вашого. Господь нехай благословить Вас і чад Ваших! Будьте щасливі й не забувайте нас у молитвах Ваших! 4 лютого 1904 р. ”

Маленький Миколай, ще з дитинства полюбивши молитву “паче злата и топазия”, прийняв рішення йти священицькими стопами батька і вступив до Одеської Духовної семінарії. Закінчивши курс наук 1889 року зі званням студента семінарії, майбутній пастир постановою правління Одеського Духовного училища 1 листопада того ж року був призначений наглядачем над його учнями. 1890 року відбулося вінчання молодого випускника Одеського Духовного училища з дочкою священика Георгія Гуковича Дарією, яка закінчила свого часу Одеське єпархіальне училище.

Настав день, коли Господь покликав майбутнього страстотерпця на несення Хресного подвигу у високому сані священства.

4 листопада 1890 р. Преосвященний Мемнон (Вишневський), єпископ Єлисаветградський, диякона Миколу Романовського висвятили на священика, і, згідно з проханням, Указом Херсонської Духовної консисторії він визначений на священицьке місце в Миколаївську церкву села Касперо-Миколаївка Херсонського повіту. Тут же, у Свято-Микільській церкві, і був хрещений перший син о. Миколая, Олександр. Миколи, Олександр.

Бачачи потребу в народній освіті та навчанні слову Божому, молодий священик відкриває в 1891 році в Касперо-Миколаївці та Ново-Бирзулівці церковно-парафіяльні школи, а наступного року і школу в Михайлівці. Переглядаючи послужний список подвижника, який красномовно свідчить про ревність пастиря, читаємо:

“… 1892 року 20 вересня обраний і єпархіальним начальством затверджений на посаді члена благочинницької Ради Новоодеського округу. У 1895 році за відмінну старанну законовчительську службу нагороджений набедреником, у 1895-му році, 22 вересня, резолюцією Високопреосвященнішого Іустина, архієпископа Херсонського і Одеського, призначений інспектором церковнопарафіяльних шкіл в районі Миколаївського відділення; у 1895-му році, 3 жовтня, вдруге обраний і затверджений єпархіальним начальством на посаді члена благочинницької Ради Новоодеського округу. У 1895-му році 28 грудня, згідно з проханням, резолюцією Високопреосвященнішого Іустина, архієпископа Херсонського і Одеського, переміщений до теперішнього місця”. (Тут ідеться про призначення отця Миколая третім священиком до Богородичної Всіх Скорботних Радість (Ново-Купецької) церкви м. Миколаєва, де прослужив понад десять років, аж до 1907 року). У цьому ж храмі було хрещено шестеро дітей отця Миколи, про що свідчать записи метричної книги, що збереглася в архіві.

1909 року священика Миколая Романовського було призначено настоятелем Свято-Нікольської грецької церкви м. Миколаєва, де він і прослужив чверть століття аж до репресії.

Багато сил отець Миколай продовжує віддавати справі освіти. Як інспектор церковнопарафіяльних і недільних шкіл Миколаївщини, він багато уваги приділяв різним сторонам життя вчителів та учнів. Його цікавили освіта педагогів, участь у церковних богослужіннях, дотримання постів, вплив школи на учнів у справі виховання та багато іншого, без чого немислимий повноцінний навчально-виховний процес. Про цю діяльність о. Миколая свідчить його особистий щоденник із 400 сторінок рукописного тексту, який нині зберігається у фондах Миколаївського обласного краєзнавчого музею.

У квітні 1901 року прот. Миколі Романовському було доручено викладання Закону Божого в Миколаївській Маріїнській жіночій гімназії (нині Перша Українська гімназія м. Миколаєва). У цьому навчальному закладі батюшка викладав цей предмет понад 15 років – до 1918 року, який приніс із собою страшний декрет про відокремлення держави і школи від Церкви. Невтомний проповідник віри завжди пам’ятав настанови святителя Іоанна Златоуста, що “гідність пастиря і вчителя полягає не в тому, щоб намагатися про набуття честі і слави у своїх учнів, але в тому, щоб вести їх до спасіння”.

Однак не тільки дар педагога був притаманний отцю Миколі, а й дар співчуття, особливо до тих, кому була потрібна його допомога. А час був неспокійний. У 1914 році розпочалася Перша світова війна, яка принесла багато лиха нашому багатостраждальному народу. І від цих подій істинний діяч Христовий не міг стояти осторонь. Документ, написаний рукою святого, як і більшість документальних свідчень того часу, що дивом збереглися, свідчить: “Несподіваний клич Державного Вождя, що вразив російське суспільство, – стати на захист рідної землі від зухвалого ворога, – глибоко запав у серце кожного з нас, і відгукнулися на нього всі вірні сини та дочки дорогої Батьківщини, не відрізняючись званнями, положенням і статками.

Відгукнулося на цей клич і наше скромне церковно-парафіяльне піклування при Свято-Микаєвському храмі міста і за ініціативою кількох своїх членів без зволікання, після першого ж молебню з читанням Найвищого Маніфесту про оголошення війни, поспішило зі своєю лептою на загальну справу порятунку Вітчизни. Тут же в храмі після молебню було вирішено екстрено скликати збори піклування і дружно взятися за святу справу підтримки доблесних захисників Батьківщини в міру наших сил…”. Церковний хор, під керуванням регента М. Г. Лаврентьєва, організовував духовні концерти, кошти від яких ішли на потреби нужденних. Джерелом доброчинних коштів також був церковний гурток і пожертвування мирян за підписними листами. У важкий час 1916 – 1917 рр. було організовано допомогу біженцям, створено літні школи для їхніх дітей.

Бачачи невтомну старанність пастиря-подвижника у справі служіння людям, 19 січня 1916 року його призначають Головою Миколаївського відділення Комітету з улаштування побуту біженців. Він, як “добрий самарянин”, організовує госпіталь для поранених. Хто, як не пастирі Церкви, повинні були брати найдіяльнішу участь у справі допомоги і розради скорботних. Адже, як каже святий Єфрем Сирін, “якщо той, хто втішає скорботного, – людина духовна, то приходить він до нього не на шкоду, а на велику користь”. І вдячність людська була велика. У будинку онуки отця Миколи, Ніни Юріївни Деменкової-Романовської, зберігаються речі, які нині стали безцінною реліквією, оскільки мають безпосередній стосунок до тих подій. Це рушник, подарований пораненими, на якому вишито: “19. 9/v 16 Н.Р. Від поранених. Нехай береже тебе Бог”, і таця, піднесена невтомному трудівникові ниви Христової жертводавцями, на якій викарбувано напис: “Хліб та сіль 1914-1917рр.” і багато підписів, серед них Зарудні, Холодна, Шапошникова, Плігінська, Нечаєва, Філєва.

Кожен день життя отця Миколая був сповнений прикладу ревнощів пастирського служіння – служіння кожному, хто потребував співчуття і розради. У 1922 році, виконуючи свій обов’язок, у дні говіння і в день Святого Великодня подвижник Христовий відвідав каторжну в’язницю і заразився висипним тифом. Але Господу було завгодно продовжити дні його життя, що служить прикладом для нас і нині.
У страшні роки Господь благословив отця Миколая звершувати свій хресний подвиг. Не можна навіть порівняти цей час із часом гоніння на Церкву в перші століття християнства. Адже тоді гоніння мали локальний характер, тривали лише короткі періоди. А в ХХ столітті були роки дикого розгулу войовничого атеїзму, коли гасло “Бога немає” штучно імплантувалося в людську свідомість, отруюючи суспільство духом безбожництва і невір’я, аморальності й безсоромності, зневажаючи й руйнуючи міцні підвалини сім’ї та духовний вигляд Вітчизни. Це був час несамовитих гонінь: як у місті та області, так і в усій країні проводилося масове закриття культових споруд. Що довелося пережити прот. Миколаю разом з усією Православною Церквою в ті роки, можна тільки уявити, прочитавши кілька історичних документів минулого століття.

Скільки разів НКВС викликало батюшку до себе з вимогами припинити проповідувати (а отець Миколай був чудовим проповідником!), або ж просто піти за штат. Скільки разів сипалися на адресу батюшки попередження і погрози навіть за те, що він постійно ходив у рясі. Нова влада боялася цього, адже сам священицький вигляд пастиря – це вже проповідь. Товариський, завжди по-особливому умиротворений, він привертав до себе сотні людей. Його поважали й любили, любили так, як може вдячна людська душа любити свого духовного наставника. Люд прислухався до його слів і особливо до порад. Одним словом, він був душею народу.

Дім Романовських завжди був сповнений дітей (тільки своїх у отця Миколи було вісім). Сюди приходили всі – і прості робітники, і інтелігенція. Рідко якого гостя матінка Дарина відпускала з дому, попередньо не посадивши його за стіл.

Завжди з особливим трепетом виконувалися духовні піснеспіви. Дуже співучою була сім’я отця Миколая. І цей молитовний настрій сім’ї мимоволі передавався всім, хто був вхожий у цей гостинний дім.

Але ось одного разу в двері в черговий раз постукали. На порозі з’явилися співробітники НКВС із відповідними документами. Почався обшук, що закінчився арештом батюшки. Разом з отцем заарештували і сина Антонія. Після обшуку конфіскували майно. Забрали книги, частину меблів. Вийняли навіть перину з-під паралізованої вже на той час матінки Дарії.

Поставши перед пролетарським судом, протоієрея Миколу Романовського було засуджено до 8-річного ув’язнення з конфіскацією майна та скеровано до Карлагу (Карагандинський табір).

Але Карлаг не зломив страждальця. Навіть звідти він утішав рідних у коротеньких листах, що закінчувалися, як правило, словами: “Люблячий тебе, твій заживо похований Батько”. Передбачаючи кінець свого земного шляху, о. Миколай наприкінці 1935-го року пише прощальні листи рідним. Ось один із них, адресований його дружині, матінці Дарії:

“35г. Мій Ангел-охоронець на всьому багаторічному моєму трудовому житті! Що ж я можу сказати тобі у своєму прощальному посланні? Земно тобі вклоняюся і прошу вибачення за те, що хоч і проти своєї волі заподіяв тобі на схилі літ твоїх таке велике горе. Мріяв я про інше, але шляхи Господні несповідимі. Не сумуй, мій Ангел, і зараз. Згадай про те, що багатомилостивий Промислитель дарував нам неоціненний скарб – добрих чад наших, і тепер ти володарка цього багатства одна, не сумуй за мною, а порадій тому, що Господь сподобив і мене, грішного, сприйняти такий хрест муки. Без нарікання несу цей хрест із старанною молитвою: покарай тут, Господи, і помилуй у вічності.

Не горюй про те, що, можливо, тут ми розлучилися вже до кінця нашої земної мандрівки, а моли Бога про те, щоб він сподобив мене бути у вічності там, де будеш ти, мій лагідний світлий Ангел-охоронець. Моя гріховність бентежить мене, але я вірю в те, що твоя молитва не раз, мабуть, охороняє мене на землі, послужить для мого спокою у вічності. Згадуй частіше мене в молитвах своїх, як тепер, під час моїх страждань, так особливо, коли далеко від дорогих, близьких, закінчаться мої страждання. Попроси, якщо буде можливість, щоб заочно було відспівано моє поховання. У житті своєму втішайся благополуччям чад своїх. Якщо сили дозволяють, живи у всіх потроху, щоб не бути нікому з них у тягар. Я впевнений у тому, що дорогі чада наші все можливе зроблять, щоб заспокоїти твою старість. Гаряче молю Всевишнього про твоє та їхнє благополуччя, гаряче цілую тебе, моя люба. Прощавай і прости! Твій безмежно люблячий заживо похований Миколай”.

Уся родина о. Миколая не могла змиритися з арештом безвинного батька. Миколи не могла змиритися з арештом безвинного батька. Касаційна скарга, заяви з проханням про перегляд справи до Верховного Суду УРСР і його Президії були не задоволені – вирок був залишений без зміни. Жодного послаблення не дав і висновок тюремного лікаря про поганий стан здоров’я 67-річного ув’язненого. Тодішній уряд вважав за доцільне етапувати отця Миколу подалі, до Карагандинських таборів казахстанських степів, тим самим одразу розв’язуючи два питання: виконання положення, затвердженого заступником наркома НКВС УРСР про очищення м. Миколаєва від контрреволюційних елементів, і найголовніше – позбавляв храм святителя Миколи стійкого авторитетного настоятеля, який робив усе можливе й неможливе, аби запобігти зачиненню церкви. Листи Вишинському, поїздка доньок до Москви до Н. Крупської та О. Пешкової – усе знову залишилося безрезультатним.

Єдина можливість хоч якось полегшити долю ув’язненого – це побачення і передачі продуктів, речей, які зрідка дозволялися табірним начальством. Для здійснення цих можливостей молодший син о. Миколи, Віктор, негайно їде в Казахстан і влаштовується виконробом на будівництвах Нової Караганди.

Карлагерь знаходився в районі Старої Караганди, а саме – на станції Долинка. У жовтні 1937 р. будь-яке листування і побачення припинилися. Пояснення було таким: “Ув’язнені переведені в інший табір, відомостей про них ніяких немає”, – хоча страждальці перебували там же. Для о. Миколая це були останні дні й останній рік його земного життя. Саме в жовтні 1937 р. трійка НКВС Карагандинської області заново судила священика Романовського за те, що він рішуче відмовився від спровокованого залучення його до групи “обновленців”, а брав участь у зборах священнослужителів істинної Православної Церкви (що отець Миколай і не заперечував на допиті). 20 листопада 1937 р. трійка УНКВС по Карагандинській області засудила протоієрея Миколу Романовського за ст. 58 – 10, 11 і засудила до вищої міри покарання – до розстрілу. Він був розстріляний разом зі своїм сином Антонієм того ж дня. (Виконання вироку засвідчено у виписці з акта).

Діти продовжували розшукувати свого безвісти зниклого батька. Уже після смерті Сталіна старша донька 1955 р. надсилає лист-запит в управління Карагандинських таборів МВС, сподіваючись щось дізнатися про батька. Відповідь була безрезультатною: “такого не було”. Після неодноразових запитів у липні 1959 р. з Карагандинського райзагсу надійшло свідоцтво про смерть №539910, у якому констатовано смерть 20 листопада 1941 р. від крупозної пневмонії. Але ці “офіційні” відомості виявилися неправдивими. Запити до облпрокуратури м. Миколаєва також були безрезультатними. І лише, звернувшись по допомогу до Комісії при Священному Синоді Московської Патріархії, а також в українське товариство “Меморіал”, було нарешті отримано документ – “Довідка про реабілітацію” від 7 березня 1992 р., де було вказано дату реабілітації жертв політичних репресій прокуратурою України – 17 квітня 1991 р. на підставі документів Карагандинського Обласного суду. (Виявилося, що через 20 років після розстрілу, 1957 року, постановою Президії Карагандинського обласного суду протоієрей Микола Романовський був посмертно реабілітований). Місце поховання отця Миколая невідоме. Ймовірно, його чесні мощі лежать десь у братській могилі карагандинських степів, рясно насичених кров’ю, разом із тисячами останків таких самих невинно засуджених і вбитих.