Священномученик Миколай Поспєлов
Місяця лютого на 4-й день
Священномученик Николай родился 28 февраля 1885 года в селе Песьяне Покровского уезда Владимирской губернии в семье Василия Владимировича и Екатерины Антоновны Поспеловых. Екатерина Антоновна была дочерью священника Антония Крылова и Феодосии Яковлевны, урожденной Никольской, в семье которых было пять дочерей; четырех они выдали замуж за выпускников семинарии, которые впоследствии приняли священный сан, а пятую, Екатерину, Феодосия Яковлевна решила выдать за мирского человека, так как та была слабого здоровья. У нее часто бывали сердечные приступы, и мать опасалась, что она может умереть и в этом случае священник останется вдовцом, а если муж будет мирской человек, то он сможет жениться вторично.
Василий Владимирович работал в государственном казначействе и имел звание коллежского асессора. 15 января 1888 года, через несколько дней после рождения третьего ребенка, Екатерина Антоновна умерла, оставив маленьких детей: Александра, Николая и Марию. Воспитывать детей одному было трудно, и Василий Владимирович женился на девице Екатерине Сперанской. Она была молодой и неопытной, и поначалу ему самому пришлось ухаживать за новорожденным младенцем. Это было очень трудное для него время: дни он проводил на службе, а ночь — с ребенком, и чаще всего без сна. В конце концов он обратился к Феодосии Яковлевне с просьбой помочь ему. Он написал ей в письме, что его положение в настоящий момент очень тяжелое, так как днем ему приходится сидеть с бумагами, а ночью — с ребенком, и он стал слепнуть. Феодосия Яковлевна жила с мужем-священником, который был за штатом, так как болел суставным ревматизмом и почти не мог ходить. С ними жила домашняя работница. И однажды Феодосия Яковлевна сказала ей: «Матрена, пойди за ребенком-то». Та пошла к Василию Владимировичу и вернулась с девочкой, которой было всего три месяца. Феодосия Яковлевна подвесила к потолку люльку, протянула от нее веревку к креслу, где обычно сидел ее муж, отец Антоний, и он стал качать люльку, а Феодосия ходила на заработки; кормили девочку коровьим молоком. Когда она подросла, отец Антоний стал учить ее Закону Божию.
Сыновья Александр и Николай остались жить с отцом и мачехой. Между тем семья их все увеличивалась: у Василия Владимировича и Екатерины родилось пятеро детей, средства их были весьма ограниченны, так что в это время им пришлось испытать даже голод, который помогли перенести оказывавшие им помощь соседи.
1898 року Василь Володимирович помер, і піклування про сиріт узяли на себе сестри і брат їхньої покійної матері. Завдяки їхнім турботам Микола закінчив Муромське духовне училище, а потім 1907 року – Володимирську Духовну семінарію. На канікули Микола їздив до свого дядька-священика Михайла Антоновича Крилова і тут познайомився з Анною Костянтинівною Красовською, своєю майбутньою дружиною; вона була подругою дружини батька Михайла з часу їхнього навчання в єпархіальному училищі. Ганна Костянтинівна була дочкою священика Костянтина Красовського, який служив в Успенському храмі в селі Воїнова Гора Московської губернії. Вона була на сім років старша за Миколу, і всі його родичі були проти спочатку їхнього шлюбу, але через деякий час все ж дали згоду і згодом ніколи про те не шкодували. Матеріально сім’ї нелегко було жити, особливо в той час, коли почалися гоніння, але все скрашувала єдність у вірі подружжя.
Микола працював учителем у школі на станції Усад, де до заміжжя працювала вчителькою і його дружина. У них народилося вісім осіб дітей – чотири хлопчики і чотири дівчинки, четверо дітей померли в дитинстві. Зберігся родинний переказ, що перші пологи в Ганни Костянтинівни були дуже важкі, народжена дитина виявилася нежиттєздатною, і її ледве встигли в лікарні охрестити, давши їй під час хрещення ім’я Миколай. Після цього Ганна Костянтинівна протягом кількох місяців тяжко хворіла, і Микола Васильович дав обітницю в разі одужання дружини присвятити своє життя служінню Богові. Обітницю він виконав не відразу, а тільки 1914 року, коли був висвячений на диякона і того ж року на священика до храму Різдва Христового в селі Заколп’є Меленківського повіту Володимирської губернії.
З 1922 до 1930 року отець Миколай служив у храмі великомучениці Параскеви в селі Житеніно Оріхово-Зуєвського району Московської області; це було невелике село, всього сім будинків. Незадовго до того, як влада почала вилучати майно в селян і священнослужителів, отець Миколай 1928 року продав свій будинок під школу в сусіднє село, а сам разом із сім’єю перейшов жити в будинок проскурниці на її запрошення.
Отець Миколай був ревним пастирем, він стежив за благочинням у парафії та благоустроєм храму і був вимогливий до того, щоб за богослужінням усе читалося ясно і чітко.
Час був важкий, і у всіх спокусах отець Миколай звертався з молитвою до Бога і заступництва святих. У всіх важких випадках він йшов до храму і служив молебень з акафістом преподобному Сергію Радонезькому або преподобному Серафиму Саровському. День тезоіменитства священика припадав на пам’ять сорока мучеників, і отець Миколай часто, бувало, повторював: “Сорок мучеників, сорок мучеників, сорок перший – я”.
Щороку влада вимагала від священика сплати все більших податків. У 1930 році сума податків стала настільки великою, що отець Миколай змушений був продати все своє майно і перейти служити до іншого храму – у селі Воскресенському Киржацького району Володимирської області, де незадовго перед цим заарештували священика протоієрея Димитрія Вознесенського, який служив там. Дружина отця Димитрія Віра пустила до себе в будинок сім’ю отця Миколая. У селі Воскресенському священика стали часто викликати в сільраду і там демонстративно вручали папір із забороною служити молебні в будинках парафіян через введений владою карантин. Від священика і псаломщика стали регулярно вимагати виконання так званих “твердих завдань” – громадських робіт, які полягали, наприклад, у пилянні дров. Примушували також купувати облігації державних позик і виплачувати додаткові податки. Раз на два тижні викликали до райвиконкому в Киржач. Тут тримали якийсь час і відпускали, не обтяжуючись поясненнями, навіщо викликали.
У 1931 році отець Миколай був направлений служити в Успенський храм у селі Воїнова Гора Оріхово-Зуєвського району, де в цей час важко захворів священик. Однак місцева влада відмовила йому в реєстрації, давши реєстрацію обновленцю. На свято Успіння Пресвятої Богородиці на всеношну приїхав обновленський архієрей, і обновленське духовенство зі своїми прихильниками силою захопило храм. Священик Миколай Поспєлов і диякон Микола Красовський змушені були цю службу справляти в приватному будинку.
Отець Миколай вирушив у Патріархію і в 1932 році отримав призначення в храм села Пусте Поле Шатурського району Московської області. У 1933-1934 роках отець Миколай служив у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в місті Оріхово-Зуєво. Незабаром він був зведений у сан протоієрея.
У 1935 році протоієрея Миколая направили служити в Троїцький храм у село Кам’янка Ногінського району. Тут йому довелося перенести багато скорбот. Утворилася ворожа священику група, яка стала скаржитися архієрею, що нібито священик витратив за Великий піст занадто багато вина. Отець Миколай знав, що це неправда, що скаржники приписали йому те, чого не було. У присутності благочинного відбувся розгляд обставин справи. Розгляд відбувався в храмі. Священик сидів на лавці біля західної стіни храму і мовчав, вирішивши ні в чому не виправдовуватися. Після розгляду батька Миколу перевели служити до церкви Архістратига Михаїла в село Билово Подільського району. Згодом з’ясувалося, що скаржники звинувачували отця Миколая несправедливо, і отець благочинний попросив у нього вибачення.
27 січня 1938 року отець Миколай, відслуживши Божественну літургію, вирушив у сусідню парафію, куди його покликали для звершення відспівування, оскільки місцевого священика було заарештовано. Півчих не було, і зі священиком поїхала його дружина Ганна Костянтинівна. Після відспівування вона повернулася додому раніше, і слідом за нею прийшов співробітник НКВС запитати, де її чоловік. Незабаром повернувся і отець Миколай, і відразу ж прийшли співробітники НКВС і пред’явили ордер на обшук і арешт. Під час обшуку забрали Біблію, ключі від церкви і гроші. Після обшуку священик, його дружина і син встали помолитися. Після молитви отець Миколай благословив дружину і сказав їй: “Доручаю тебе святому Архістратигу Михаїлу”. Анна Костянтинівна, прощаючись із чоловіком, заплакала і сказала: “Іди страждати за Христа”.
Три дні священика утримували при районному відділенні НКВС, а потім перевезли до Таганської в’язниці в Москві. Через два дні після арешту відбувся допит.
– Слідству відомо, що ви виявляли деяку незгоду з політикою радянської влади і комуністичної партії щодо проведених ними заходів. Дайте ваші свідчення, щодо яких заходів ви з нею не згодні? – запитав слідчий.
– Із політикою радянської влади і комуністичної партії я не згоден щодо питання, яке стосується утисків церковнослужителів, коли від них вимагають сплати великих податків, у такий спосіб насильно примушуючи їх відмовитися від служби, тому що вірян мало, і податки платити нічим. В інших будь-яких питаннях у мене розбіжностей немає, – відповів священик.
– Слідству відомо, що ви в липні 1937 року в будинку Клавдії Простової виявили пораженські настрої щодо подій в Іспанії і вихваляли фашизм. Дайте свідчення з цього приводу.
– У будинку Клавдії Простової я справді іноді бував, але про Іспанію і фашизм я не говорив.
– Слідству відомо, що ви займалися антирадянською агітацією, для чого використовували тлумачення конституції у своїх інтересах, в інтересах ворогів народу. Дайте свідчення з цього приводу.
– Справді, щодо нової конституції я мав приватні розмови з вірянами, що зараз і нам, священнослужителям, дано право голосувати, обіймати цивільні посади, які сам захочеш, і ходити з молебнями, чого за старої конституції не було. Інших розмов я не вів.
– Слідству відомо, що ви займалися антирадянською агітацією проти позики оборони. Дайте свідчення з цього приводу.
– Щодо позики я ніколи і ні з ким не говорив, а тому і показати нічого не можу.
– Визнаєте себе винним в антирадянській агітації?
– Винним себе в антирадянській агітації я не визнаю. Я не згоден із політикою радянської влади в частині утисків священнослужителів у здійсненні релігійних обрядів шляхом накладення непосильних податків.
Через два дні слідчі знову допитали отця Миколая.
– Слідством повністю встановлено, що ви систематично серед населення займалися контрреволюційною діяльністю. Дайте свідчення з цього приводу! – зажадав слідчий.
– Так, я говорив, що радянська воля гірша за всяку в’язницю, що російський народ ходить під ярмом агентури, – куди не підеш, усюди за тобою стежать агенти. Крім того, я говорив, що за новою конституцією священики мають право ходити з молебнями. Сам я не згоден з політикою комунізму і радянської влади в питанні про релігію, говорив, що священнослужителів репресують і утискають податками для того, щоб насильно змусити їх відмовитися від церковної служби.
Того ж дня слідство було закінчено. 8 лютого 1938 року трійка НКВС засудила отця Миколая до розстрілу. Протоієрея Миколу Поспєлова було розстріляно 17 лютого 1938 року, його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.
У 1940 році син протоієрея Миколи Кронід надіслав запит у НКВС із проханням переглянути справу батька і отримав відповідь, що його прохання про перегляд залишено без задоволення. У 1956 році дружина отця Миколи, Ганна Костянтинівна, і його син Кронід знову попросили про перегляд справи. Цього разу викликали свідків, які одностайно стали запевняти слідчого, що всі були священиком задоволені за його християнське навернення, за те, що він вів скромне і тверезе життя; що стосується антирадянської агітації, то її священик не вів.