Священномученик Миколай Кандауров

Місяця лютого на 4-й день

Священномученик Миколай народився 21 січня 1880 року в станиці Барсуковській на Кубані в сім’ї військового Андрія Кандаурова, який згодом став сільським учителем. З боку матері, Анни Олександрівни, багато хто з його предків були священиками. Усі пращури з боку батька були військовими, здебільшого офіцерами, майже всі були учасниками битв під час численних війн, які вела Росія, захищаючи свою незалежність. Андрій Кандауров дослужився до високих офіцерських звань і за участь у боях був нагороджений двома орденами. Відслуживши свій термін, він вийшов у відставку і був призначений інспектором народної освіти в Північно-Кавказькому окрузі. Наприкінці ХIХ – на початку ХХ століття, коли Росією прокотилася хвиля революційного терору, було вбито багато державних діячів, офіцерів поліції та армії; від терористів страждали і випадкові люди. У 1898 році терористами було вбито й Андрія Кандаурова. Пізніше вони самі визнали, що це вбивство було безглуздим і випадковим, і прийшли до Анни Олександрівни запропонувати їй як компенсацію матеріальну допомогу, але вона тільки сказала: “Господи, та яка там допомога! Прости вас, Господи, ви не знаєте, що творите!”
Початок ХХ століття характеризувався не тільки розпалом терору, а й нестримною пропагандою безбожництва; справа доходила до того, що діти з родин священнослужителів під тиском громадської думки відмовлялися приймати священний сан. Вихований у глибоко віруючій сім’ї військових, Микола Андрійович був людиною обов’язку, і боягузтво і малодушність, які стрімко поширювалися в суспільстві, тільки зміцнили в ньому рішучість іти всупереч обставинам, обрати терени, які найважчі. “Комусь треба ж бути священиком”, – сказав Миколай матері, вирішивши обрати шлях служіння Богу і народу на терені пастирської діяльності.
Микола Андрійович вступив до Ставропольської Духовної семінарії, яку закінчив 1907 року; того ж року він одружився з дівчиною Оленою, донькою священика Іоанна Карагачова. Згодом у них народилися три сини і три дочки.

22 жовтня 1907 року Миколу Андрійовича висвятили на диякона до Спасо-Преображенської церкви станиці Старощербинівської Кубанської області, а 21 серпня 1911 року – на священика до Казанської церкви станиці Ясенської і призначили за самовчителем у Ясенське чоловіче училище.
У 1919 році отець Миколай був призначений настоятелем храму в станиці Воздвиженській. У цей час на Північному Кавказі йшла громадянська війна, і в станиці відбувалися військові дії. Не звертаючи уваги на те, чи займалася територія, де була розташована парафія, червоними або білими, він говорив тим і іншим, що дивиться на громадянську війну як на самогубство нації. Бувало, що після таких проповідей офіцери Білої армії підходили до нього і просили не виголошувати їх.
Після відходу білих і утвердження на Північному Кавказі радянської влади почалися гоніння на Церкву, розпал яких припав на час вилучення церковних цінностей у 1922 році. Місцева влада, однак, ставилася з великою повагою до священика, і її представники неодноразово приходили до нього додому і попереджали про підготовку арешту: “Миколо Андрійовичу, готуються документи на ваш арешт, – їдьте, ми дамо вам коней, беріть і їдьте”. Приходили і стривожені парафіяни і також умовляли священика на деякий час покинути село. Але отець Миколай залишився. І, як і раніше, безстрашно говорив проповіді про те, що його хвилювало, – про все винищувальне безбожництво, про наругу над православною Росією. Проповіді його були настільки співзвучні настрою парафіян – здебільшого козаків, які пройшли кілька воєн, – що, слухаючи свого пастиря, багато хто з них плакав. Коли священику говорили, що його проповіді контрреволюційні і його можуть заарештувати за них, отець Миколай відповідав: “У моїх проповідях нічого контрреволюційного немає, я говорю про долю нашої Росії”.
У 1924 році отця Миколая призначили служити в храм у станицю Новоолександрівську, у 1929 році – у станицю Новорождественську.

Отця Миколу заарештували 1930 року і засудили до двох років виправно-трудового табору. В ув’язненні отець Миколай працював спочатку вантажником торфу, а потім комірником на Шатурській електростанції. Під час його ув’язнення вдома померла від голоду дружина Олена. Голод був на той час такий, що якщо десь помирав на дорозі від виснаження кінь, то вже за кілька годин від нього не залишалося ні кісток, ні копит. У станицях на Кубані не залишилося ні собак, ні котів.
Коли отець Миколай звільнився з ув’язнення, йому запропонували парафію в селі Височерт у Білорусії. Його призначили в храм настоятелем і звели в сан протоієрея. Під час служіння отця Миколая в Білорусії там також вибухнув голод. Сім’я врятувалася від голодної смерті завдяки допомозі директора маслозаводу: це була глибоко віруюча жінка, вона залишала сім’ї священика бідон молока, за яким дітям його доводилося йти сім кілометрів.
У 1935 році протоієрея Миколая було призначено настоятелем Введенського храму в селі Підлісна Слобода Луховицького району Московської області. Коли він приїхав у село, то громада була зруйнована, а влада ухвалила тверде рішення закрити храм. Через деякий час священик знову зібрав навколо храму міцну громаду, храм було відремонтовано та оновлено хрест. Храм отець Миколай утримував в ідеальному порядку – це був дім Божий, куди йшли люди на свято. Незважаючи на те, що в нього були хворі ноги та вада серця, він пішки обходив свою велику парафію. Під час богослужінь до храму приходило молитися стільки народу, що він не вміщав усіх, і люди стояли на вулиці. Для будь-якої людини, яка жила в окрузі і опинялася в тяжкому становищі, священик був опорою і надією. Ніколи він не відмовляв у проханнях нужденним. Найчастіше, приходячи додому, він змушений був говорити матері: “Мамо, я сьогодні вам на їжу нічого не дам, у мене немає зараз грошей, все, що було, я віддав хворим”. Мати не заперечувала і не нарікала, будучи впевненою, що Господь ніколи не залишить того, хто надав допомогу ближньому.

Сестра отця Миколи, яка викладала спів, не раз говорила йому, що в нього чудові співочі здібності. Бачачи, які настали часи, і побоюючись за долю брата, вона неодноразово вказувала йому на його винятковий слух і добре поставлений голос і вмовляла залишити священицьке служіння: “Треба тобі рятуватися, у тебе сім’я, подумай про сім’ю, переходь співати в театр, у тебе все буде – і слава, і гроші”. Але він завжди відмовлявся від подібних пропозицій, кажучи, що він узяв свій хрест і донесе його до кінця.
Увечері 25 січня 1938 року вся сім’я сиділа в кімнаті після богослужіння. Було темно, горіла лише одна свічка, топилася піч, на якій готувалася вечеря, навпроти неї розташувалися діти. Отець Миколай помішував кочергою вугілля в печі й розповідав дітям щось радісне. Раптом пролунав гучний стукіт у двері – вони відчинилися, і свічка згасла. Хтось із дітей запалив лампу, і всі побачили в отворі дверей людину в шинелі, підперезану ременем, на якому висіла кобура з пістолетом.
– Кандауров тут проживає? – грубо вигукнув він.
– Діти, це все! – сказав отець Миколай і відразу став зосередженим і серйозним.
Під час обшуку отець Миколай тримався спокійно, і, незважаючи на те, що стояв січень, і надворі було холодно, з теплих речей він узяв лише тілогрійку. Йдучи, він тепло і ласкаво попрощався з усіма – вже назавжди.
Після арешту священик був ув’язнений у в’язницю в місті Коломні, а потім у в’язницю в Москві. Наступного дня відбувся допит. Протоієрея Миколу звинувачували в тому, що він начебто вів антирадянську агітацію і поширював контрреволюційні чутки. Священик не визнав себе винним. Того ж дня “справу” було закінчено, слідчий склав обвинувальний висновок і відправив його на розгляд трійки. 2 лютого трійка НКВС засудила отця Миколая до розстрілу. Протоієрея Миколу Кандаурова розстріляли 17 лютого 1938 року, його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.