Священномученик Миколай Беневоленський пресвітер p18m64df584le1n1toqi17bq177a3 1
Житія святих,  Травень

Священномученик Миколай Беневоленський пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця травня на 3-й день / у неділю перед 26 серпня за новим стилем — Собор Московських святих (перехідне) / місяця листопада на 27-й день — Собор новомучеників і сповідників Радонезьких

Священномученик Миколай народився 30 березня 1877 року в місті Москві в сімʼї священника Володимира Павловича і його дружини Катерини Олексіївни Беневоленських. Отець Володимир служив у храмі на честь преподобного Симеона Стовпника, змінивши тут свого тестя, священника Олексія Петровича Соловйова, батька майбутнього старця ієросхимонаха Олексія. Миколай став згодом його улюбленим племінником і, зі свого боку, дуже любив отця Олексія і під час навчання в Московській духовній академії чи не щонеділі відвідував його. Влітку 1897 року старець, тоді ще протоієрей Феодор, їздив разом із ним обирати собі місце для життя в чернецтві.

Промисел Божий спрямував шляхи старця до Смоленської Зосимової пустині Володимирської губернії. Він зберіг любов до племінника, який згодом став вельми шановним пастирем, так що після смерті ієросхимонаха Олексія, яка настала в 1928 році, багато хто із його духовних дітей став окормлятися у отця Миколая.

У 1892 році Миколай закінчив духовне училище, у 1898-му закінчив Московську духовну семінарію і вступив до Московської духовної академії. Спілкуючись з отцем Олексієм, відвідуючи Зосимову пустинь і храми Троїце-Сергієвої лаври, Миколай почав схилятися до того, щоб присвятити себе цілком Господу в чернечому званні, і, проходячи IV курс академії, 1901 року направив відповідне прохання ректору єпископу Арсенію (Стадницькому).

Єпископ Арсеній дав прекрасну характеристику своєму студенту, і митрополит Московський Володимир (Богоявленський) благословив постригти Миколая в чернецтво. Але, зважившись на прийняття чернецтва, Миколай став потім сумніватися в посильності цього шляху для себе і незабаром відмовився від благого наміру. Обітниці, в серці дані Богові, хай і не завершилися постригом, але все ж жили в душі й не раз, імовірно, згадувалися. І як же важко виявилося потім, коли на корабель церковний налягала стихія, що наганяла жах, дбати не про саме лише небесне, а, маючи під опікою родичів, які страждають разом із ним, і про земне.

Закінчивши 1902 року Московську духовну академію, Миколай був направлений викладачем богословʼя до Орловської духовної семінарії. 1909 року він одружився з дівчиною Агнією, дочкою священника Володимира Андрійовича Воскресенського, який служив у храмі Смоленської ікони Божої Матері на Смоленській площі в Москві. Того ж року Миколай Володимирович надіслав прохання митрополиту Московському Володимиру з проханням прийняти його до Московської єпархії, і 27 серпня 1909 року він був призначений священником до Миколаївської, що в Новій слободі, церкви в Москві, і того ж року був рукопокладений.

Ставши священником, отець Миколай одразу ж визначив своє ставлення до пастирської діяльності, що це насамперед служіння віруючому народу. Багато із його парафіян були небагаті, і їм отець Миколай допомагав матеріально. Він також ніколи не брав плату за треби, коли бачив, що люди обмежені в коштах.

1917 року отець Миколай був призначений до храму преподобного Симеона Стовпника, де служили колись його дід та батько, і потім був настоятелем цього храму до його закриття. Кілька разів він служив тут з патріархом Тихоном, який приїжджав до храму на престольні свята.

У 1921 році отець Миколай був нагороджений наперсним хрестом, у 1923-му був зведений у сан протоієрея, у 1926-му був нагороджений хрестом з прикрасами, а в 1929-му був відзначений палицею. Тоді ж, у 1929 році, храм преподобного Симеона Стовпника безбожники закрили, і отець Миколай перейшов служити до розташованого неподалік храму Покрови Божої матері на Лищиковій горі.

Протоієрей Миколай, служачи в храмі преподобного Симеона Стовпника, а потім у Покровському, жив з сім’єю в квартирі на Миколоямській вулиці, де знаходився храм преподобного Симеона Стовпника. В 1918 році у родини священника відібрали частину кімнат, заселивши до квартири сім’ю робітників і залишивши сім’ї священника тільки дві кімнати. У цій же квартирі в одній із кімнат жили брат отця Миколая, вчений, і сестра, бібліотекарка. На початку тридцятих років до робітників приїхав погостювати їхній родич із села, який доніс владі, що у квартирі живе священник і займає дві кімнати, і зажадав його виселення. Працівники житлового управління, які співчували отцю Миколаю, порадили йому помінятися кімнатою з братом, залишивши йому і дітей, нібито на утриманні, і в такий спосіб залагодити конфлікт. Так священник і зробив: помінявся кімнатами з братом, оселившись усією родиною в одній кімнаті. Однак робітник подав до суду на священника, щоб того взагалі виселили разом з родиною із квартири як людей, ідейно чужих установкам радянської влади. Суд став на бік скаржника і зобов’язав священника виїхати із квартири разом з сім’єю протягом десяти днів.

Отець Миколай звернувся до парафіяльної ради Покровського храму з проханням виділити йому приміщення під храмом, полагодивши його, а витрати він поступово намагався б відшкодувати, оскільки сплатити одразу не мав змоги зробити це через відсутність коштів. Але парафіяльна рада відмовила священнику, і йому довелося виїхати до Сергієвого Посада, де його добре знали як родича старця Олексія. Але й тут йому не відразу вдалося знайти квартиру: він ходив містом у рясі, і господарі відмовлялися здавати священникові кімнату. Нарешті хтось порадив піти до старости храму святих апостолів Петра і Павла, де служили на той час лаврські ченці. Тут сім’ю священника прийняли, а потім їх запросив до себе староста Іллінського храму, який мав двоповерховий будинок, де нижній поверх з трьома кімнатами був порожнім. Із Сергієвого Посада отець Миколай їздив на служби в Покровський храм. Іноді він ночував у брата, іноді ночував у кого-небудь із парафіян. Одна із парафіянок, яка вийшла заміж за викладача військової академії, запропонувала йому зупинятися у них. Її чоловік сказав тоді отцю Миколаю: «Батюшко, не ходіть і не принижуйтеся, мій кабінет завжди до ваших послуг!» І з цього часу отець Миколай став зупинятися у них.

У 1932 році до квартири, яку отець Миколай знімав з родиною в Сергієвому Посаді, прийшли з обшуком. Агнія Володимирівна запитала співробітників ОДПУ, що їм потрібно, вони відповіли: «літературу»; вони перевернули речі, перетрусили дитячі іграшки і, нічого не знайшовши, пішли. Агнія Володимирівна послала доньку Віру в Москву до Покровського храму, де служив отець Миколай, попередити, щоб він не приїжджав у ці дні, оскільки вдома був обшук і його можуть заарештувати. Віра тут же зібралася і поїхала. Брат Віри, який був старший за неї на шість років, прислуговував батькові у вівтарі, і отець Миколай, побачивши доньку, послав його запитати, що сталося. Вона повідомила, що додому приходили з обшуком і можуть заарештувати батька. Протягом тижня отець Миколай залишався жити в Москві й не приїжджав до сім’ї в Сергіїв Посад.

У 1933 році влада заарештувала настоятеля Вознесенської церкви в Сергієвому Посаді, і протоієрей Миколай подав прохання, щоб його перевели до цього храму. Парафіяни Покровського храму висловили незадоволення, що священник залишає парафію, але отець Миколай все ж перейшов служити до Вознесенського храму, бо поїздки із Посада до Москви ставали для нього дедалі небезпечнішими, тому що він не мав жодних документів: у Москві працівники міліції вимагали, щоб він отримував їх за фактичним місцем проживання, а в Посаді вимагали документи з місця його роботи в Москві.

У 1934 році протоієрея Миколая було нагороджено митрою. Протягом всього часу свого служіння отець Миколай завжди говорив проповіді, часто мало з огляду на ворожу до Церкви позицію радянської влади, і його дружина неодноразово просила його, щоб він утримався від проповідей, але не проповідувати отець Миколай не міг; він постійно читав духовну літературу і вважав своїм обов’язком донести слово правди і знання до своїх парафіян. Час був лихий, і з дня на день можна було очікувати арешту.

У 1939 році до Вознесенського храму призначили почесним настоятелем благочинного із міста Можайська протоієрея Федора Казанського, який мав вельми погану славу в Можайську. До отця Миколая на сповідь підійшла тоді жінка і повідомила, що вона навмисно приїхала його попередити, що цей священник надзвичайно небезпечний і церковним людям уже приніс багато зла в Можайську, а про отця Миколая вони чули тільки хороше, і, оскільки до нього приїжджає багато духовних дітей із Москви, йому треба бути обережніше. Ця звістка вельми засмутила отця Миколая, і він став думати, як йому позбутися чергової біди. А новий настоятель — секретний інформатор НКВС на прізвисько «Лебедєв» — одразу ж взявся за «роботу».

«Олексіївщина, — повідомляв він 1 квітня 1939 року своєму куратору із НКВС, — це особлива секта, що походить від схимонаха… відомого духівника паломників, які приїжджають і приїжджали до Троїце-Сергієвої лаври, Олексія… Протоієрей Беневоленський (докладний матеріал про нього мною представлявся)… є по плоті і крові племінником… Олексія… і в повному розумінні слова не тільки наслідує його, а й типово намагається йому уподібнитися, його уособлювати, діяти в парафії саме в цьому напрямку, здійснювати діяльність Олексія. Увесь фанатизм, уся контрреволюція, тобто така, яка була свого часу в Путинках за Агафона, тепер знаходиться саме тут…

Говорячи про Беневоленського, можна сказати навіть так, що про нього саме й розповсюдилися містом Загорськом відомості, що він організатор темних сил. Людина з вищою освітою, вдає із себе ченця, заманює народ для бесід у темні кути, читає їм невідомі книжки, дає секретні настанови “нишком”…»

«До теперішнього часу триває і навіть збільшується в місті Загорську паломництво, — доносив він у черговий раз у НКВС. — Під час з’ясування виявляється, що основною причиною цього явища є вкорінена в місті Загорську олексіївщина. Олексій — це старець, схимонах, прозорливець, відомий духівник усіх паломників колишньої Троїце-Сергієвої лаври. Олексіївщина полягає в тому самому духовно-моральному збоченому напрямі, що здійснювався іосифівською групою духовенства — юродивими і прозорливими ченцями. До цієї саме групи нині особливо гостро виявляє свою приналежність племінник названого схимонаха Олексія — священник Вознесенської церкви міста Загорська отець Миколай Володимирович Беневоленський. Незважаючи на те, що він священник, — шанується як монах. Він, Беневоленський, для залучення до себе шанувальників користується особливо своєрідними і різкими прийомами. Судячи з існуючих розмов, він, Беневоленський, дуже любить приватну сповідь… За його власними словами, він повторює життя схимонаха Олексія, свого дядька, і переконано його наслідує… Особливо гостро це дається взнаки нині, у період посту — масових сповідей. Особливо помітно, що прочани, які приїжджають з метою сповіді, бувають саме у отця Миколая Беневоленського…»

Після таких доносів отця Миколая в серпні 1939 року викликали до Загорського відділення НКВС, і один зі співробітників почав розпитувати його про знайомих, про те, де йому доводиться бувати, про податки, які доводиться платити. Наприкінці розмови він запропонував священнику дати підписку, що той зобов’язується повідомляти в НКВС про тих осіб, які налаштовані контрреволюційно. Отець Миколай категорично відмовився; той став вмовляти, але вмовляння не подіяли; тоді співробітник НКВС заявив, що якщо священник дасть підписку, то він менше платитиме податків, а якщо не дасть — йому доведеться платити всі податки, і врешті-решт він може опинитися у в’язниці.

Диявольська спокуса майже завжди застає людину зненацька, щоб людина не встигла помолитися, звернутися по допомогу до Господа, відігнати злу, ворожу силу молитвою, щоб не самій відповісти мучителеві, а щоб за неї відповів Господь. «Не турбуйтеся, як або що говорити» (Мф. 10:19), — заповідав Христос. Диявол же всією міццю налягає в цей час на всяку людину, яка сподівається на себе і тому безпорадна без Божої підтримки, захоплюючи душу різними страхами, намагаючись, щоб проявилася в її душі малодушність, і отець Миколай через малодушність дав підписку з зобов’язаннями повідомляти НКВС про всіх контрреволюційно налаштованих осіб під даним йому в НКВС прізвиськом «Схимник».

Однак пам’ять про старця і молитва дядька не залишили його. Вийшовши із будівлі НКВС, він до глибини душі усвідомив усю антихристиянську сутність прийнятої ним пропозиції, абсолютно для нього неможливої, тому що кожен крок у цей бік — це шлях у непереборну безодню, хід слідом за Іудою до погибелі.
Тиждень відвів собі отець Миколай пожити на волі, а потім, зібравши все необхідне для життя у в’язниці, прибув до якоїсь московської квартири, призначеної йому співробітником НКВС для конспіративних зустрічей, і заявив, що повідомляти НКВС про осіб, контрреволюційно налаштованих, суперечить його переконанням і він цього не робитиме. Отця Миколая тоді не заарештували.

Відчуваючи, що обстановка стає небезпечнішою і може призвести до арешту, отець Миколай все частіше став роздумувати над тим, як позбутися небезпечного сусідства з інформатором. У 1939 році заарештували другого священника Іллінського храму, і отець Миколай вирішив проситися туди. Прийшовши до настоятеля Іллінського храму, він попросив узяти його до себе на парафію, напряму назвавши й причину, не знаючи тоді, що й той є таким самим інформатором.

З жовтня 1939 року отець Миколай став служити в Іллінській церкві. Протоієрей Федір Казанський, однак, не залишав його своєю увагою і став заходити до нього додому. Прийде, бувало, і скаже: «Батюшко, а я ось гуляв і вирішив вас відвідати. Що це про вас нічого не чути давно. Ось і вирішив вас відвідати». І доводилося його приймати і відповідати на його дозвільні запитання. Отець Миколай насилу тоді приховував тривогу, а дружина намагалася прийняти протоієрея Федора з любов’ю, виявити до нього християнську гостинність, напоїти його чаєм і отримати від Христа Спасителя нагороду за гостинність щодо ворога.

Зрештою на підставі його донесень 9 січня 1940 року була виписана постанова на арешт протоієрея Миколая Беневоленського, в якій коротко було повторено формулювання донощика.

Протоієрей Миколай у дні служіння вставав дуже рано і о п’ятій годині ранку вже вирушав із дому до храму, тому що йти доводилося пішки. 11 січня 1940 року о шостій годині ранку в будинок, де жив священник з сім’єю, постукали співробітники НКВС.

— Ми до вас, — сказав один із них, — ось ордер на арешт. Ми повинні зробити обшук. Де перебуває Миколай Володимирович?

— Його немає. Пішов служити до церкви, — відповіла Агнія Володимирівна.

— Як? Так рано?

— Так. Так рано. Він рано йде. О шостій годині служба.

Вони переглянулися, і один із них сказав:

— Ну, почнемо обшук.

Стали перевертати речі, в основному забираючи листи. Потім, розпитавши, де розташований храм, двоє співробітників попрямували туди, а один залишився вартувати у квартирі. Отець Миколай у цей час служив. Щоб не здіймати зайвого галасу, мучителі дали йому завершити Літургію, потім було звершено відспівування шкільної вчительки, яка навчала дітей отця Миколая приватно, оскільки влада не допускала їх до школи і їм доводилося складати іспити екстерном. Коли священник вийшов із храму, співробітники НКВС підійшли до нього і заявили, що його заарештовано і йому необхідно повернутися додому для продовження обшуку.

Обшук закінчився о третій годині дня. Перед тим як піти, отець Миколай благословив усіх домашніх іконами і попрощався. Спочатку його відправили у Москви до внутрішньої в’язниці НКВС, а потім до Таганської.

Після арешту його одразу ж допитали; слідчий поцікавився його родичами і знайомими і наприкінці допиту запитав:

— Ви знали старця Олексія?

— Так, знав. Це мій дядько, брат моєї матері. Він був ієросхимонахом Зосимової пустині, за двадцять кілометрів від Загорська. Останнім часом він проживав у місті Загорську. У 1928 році він помер. Як старець, він мав великий авторитет серед вірян.

Допити починалися в другій половині дня, закінчуючись пізно вночі, що було досить болісно, тому що вдень у в’язниці не давали спати, а прийшовши після допиту в камеру, не завжди можна було відразу заснути.

Маючи у своєму розпорядженні свідчення інформатора, слідчий примушував священика їх підтвердити, але отець Миколай відповідав, що антирадянських розмов під час зустрічей не велося, у всякому разі, він їх не пам’ятає. Але сам він антирадянські погляди висловлював, бо незадоволений радянською владою, проте не пам’ятає, у чому вони полягали і коли були висловлені.

— Слідство не задоволене вашою відповіддю. Якщо ви висловлювали антирадянські погляди, то ви повинні пам’ятати, коли ви їх висловлювали, де і в присутності кого.

— Я цього не пам’ятаю, — повторив священник.

— Ви шкодували про царську владу? — запитав його слідчий.

— Так, я про царську владу шкодував.

— Ви співчували радянській владі?

— У перші роки існування радянської влади я до неї ставився байдуже. Але потім я став незадоволений радянською владою і піддавав критиці її політику.

Допити тривали близько місяця, протягом якого слідчий усіляко намагався заплутати священника.

— Обвинувачений Беневоленський, ви визнали себе винним у проведенні антирадянської агітації. Але тим часом конкретних свідчень із цього питання майже не дали. Чим це пояснюється?

— На минулому допиті я показав, що я критикував політику радянського уряду в питанні війни з Фінляндією. Крім того, я був незадоволений політикою радянської влади в галузі шкільної справи. Я вважав, що в школах необхідно ввести викладання Закону Божого. Але радянська влада це забороняє.

Політику радянської влади в цій галузі я також піддавав критиці. Я був незадоволений радянською владою тому, що вона закриває храми. Інших фактів антирадянської агітації я зараз згадати не можу.

— Слідство має дані, що ви серед колгоспників проводили агітацію, спрямовану проти колгоспного ладу. Ви визнаєте себе в цьому винним?

— Ні, не визнаю. Я не пам’ятаю, щоб я проводив агітацію серед колгоспників проти колгоспного ладу.

— Ви показали, що критикували політику радянської влади в галузі шкільної справи, що ви висловлювали невдоволення радянською владою за те, що вона забороняє викладання Закону Божого в школі і закриває храми. Скажіть, серед кого ви піддавали критиці політику радянського уряду в цій галузі?

— Я піддавав критиці політику радянської влади з вищевказаних питань серед вірян. Багато вірян приходять до мене на сповідь у церкву. У розмовах з ними я критикував політику радянської влади. Прізвищ вірян я не пам’ятаю.

— Пригадайте прізвища цих вірян і назвіть їх слідству.

— Прізвищ вірян я згадати не можу.

— На допиті 17 січня… ви відповіли: «Сутність моїх антирадянських висловлювань зводилася до того, що я говорив про необхідність повалення радянської влади та відновлення царату, висловлював жаль про життя за царської влади, виражав невдоволення наявним у СРСР ладом і піддавав антирадянській критиці політику партії й радянського уряду». Чи підтверджуєте ви цю відповідь?

— Цю відповідь я підтверджую не повністю. Про необхідність повалення радянської влади я не говорив.

29 лютого слідство винесло постанову: оскільки «скерування справи Беневоленського до суду пов’язане з допитом і викликом у судове засідання двох секретних інформаторів, які наразі продовжують розробку антирадянськи налаштованих осіб, що може призвести до їхнього розшифрування і зриву розробки… слідчу справу… за обвинуваченням Беневоленського… направити на розгляд Особливої Наради при НКВС…»

3 червня 1940 року Особлива Нарада при НКВС СРСР засудила протоієрея Миколая Беневоленського до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. 12 липня 1940 року він прибув до Карагандинського виправно-трудового табору на станцію Карабас у Казахстані, і 2 серпня 1940 року його відправили до Спаського відділення цього табору.

19 квітня 1941 року отець Миколай надіслав із табору свого останнього, десятого листа рідним. «Вітаю вас з урочистим святом, — писав він, вітаючи їх з Великоднем. — Я зараз лежу в лікарні… Слава Богу, обходиться поки що благополучно. Сподіваюся і надалі на допомогу Божу, і ти теж не сумуй…»

Протоієрей Миколай Беневоленський помер 16 травня 1941 року в Спаському відділенні Карагандинського табору і був похований у невідомій могилі.

1902 року, не знаючи ще, що чекає на нього попереду, отець Миколай у своїй кандидатській праці «Перші дні християнства» писав: «Тепер, коли так часто люди в гонитві за життєвими, земними інтересами забувають Христове вчення, коли сам нерідко занурюєшся в цю метушню, відчуваєш, як черствіє і кам’яніє серце, — якось особливо хочеться перенестися думкою на 19 століть, увійти в думки й почуття перших християн, хоч трішки освіжитися і подихати тією атмосферою. …» І це здійснилося. За часів нових гонінь на Церкву Христову в ХХ столітті стражданнями відкривалося для християн Царство Небесне, нагадуючи їм про християнські заповіді, про Бога, закликаючи тільки у воскреслому Христі, Сині Божому, знову віднайти своє цілковите уповання, надію і життя.