Священномученик Миколай Беневоленський, пресвітер

Місяця травня на 3-й день.

Священномученик Миколай народився 30 березня 1877 року в місті Москві в сім’ї священика Володимира Павловича і його дружини Катерини Олексіївни Беневоленських. Отець Володимир служив у храмі на честь преподобного Симеона Стовпника, змінивши тут свого тестя, священика Олексія Петровича Соловйова, батька майбутнього старця ієросхимонаха Олексія. Миколай став згодом його улюбленим племінником і, своєю чергою, дуже любив отця Олексія і під час навчання в Московській Духовній академії чи не щонеділі відвідував його. Влітку 1897 року старець, тоді ще протоієрей Феодор, їздив разом із ним обирати собі місце для життя в чернецтві.
“Приїхали ми з ним до Трійці, – згадував згодом ієросхимонах Олексій, – звідти взяли візника і поїхали до Паракліта. День був спекотний, сонячний; ми їхали, дедалі заглиблюючись у ліс, і що далі ми їхали, то глухіше ставало: кругом увесь ліс і така благодать, що ти собі уявити не можеш! Усюди зелень, дерева, трава, квіти, суницею в повітрі пахне; сонце світить крізь гущавину гілок, пташки співають, а окрім їхніх голосів, кругом цілковита тиша і безлюддя, серцю так легко, так добре від тиші. “Ось, – кажу я племінникові, – де може бути справжнє житіє чернече”. Незабаром побачили ми якісь будови. Дивимося – дерев’яні будиночки прості й церква, і всі вони обнесені дерев’яним парканом. Входимо в пустель: кругом ні душі, ніби ніхто тут і не живе: обійшли ми всі будови – нікого. Нарешті, натрапили на одного ченця, що йшов до обителі з косою на плечі, мабуть, із роботи. Ми до нього: “Де братія?” – запитуємо. “На роботі, на лузі, сіно косять”. – “Можна церкву подивитися?” Пояснюємо, хто ми такі. “Можна, – каже, – зараз буде вечірня, я сам іду до вечірньої, я ж паламар”, – а сам ледве переступає від утоми… Відчинив він нам церкву, ми увійшли до неї, дуже вона мені сподобалася. “Ось, – подумав я, – де молитися добре!” Стали ми збоку, чекаємо початку служби. Бачимо: входить старий чернець, такий смиренний і скромний, стає осторонь, у кутку, разом із братією – це, виявилося, сам ігумен, і старець там був, теж чудового життя подвижник, і теж став смиренно позаду всіх. І братія всі, хоча, мабуть, втомлені, щойно з послуху прийшли, а стоять із повною увагою та благоговінням. Служба йде так чинно і читання статутне – гучне, виразне, і спів стрункий, неспішний; дуже мені все це до душі було, і думалося мені, якщо буде на те воля Божа – ось де я знайду заспокоєння…”.

Промисел Божий, однак, спрямував шляхи старця в Смоленську Зосимову пустель Володимирської губернії, але він назавжди зберіг вдячні спогади про Паракліта. Зберіг він і любов до племінника, який згодом став вельми шановним пастирем, так що після смерті ієросхимонаха Олексія, яка настала в 1928 році, багато хто з його духовних дітей стали опікуватися в отця Миколая.
У 1892 році Микола закінчив духовне училище, у 1898-му – Московську Духовну семінарію і вступив до Московської Духовної академії. Спілкуючись з отцем Олексієм, відвідуючи Зосимову пустель і храми Троїце-Сергієвої Лаври, Миколай почав схилятися до того, щоб присвятити себе цілком Господу в чернечому званні, і, проходячи IV курс академії, 1901 року направив прохання ректору єпископу Арсенію (Стадницькому), в якому писав: “З ранніх років відчуваючи любов до Церкви та її святих статутів, я звик під її покровом шукати спокою і заступництва. Нині це, колись інстинктивне почуття перейшло у свідоме, і я, наскільки дозволило мені ще мале спостереження за собою, переконався, що без благодатної допомоги Церкви, без її особливого керівництва я ніде не можу знайти собі спокою й утіхи, а метушуся і хвилююся, як корабель, що його носять хвилі. Близько ж – час, коли я повинен буду відправитися у світ, у це, за висловом церковної пісні, житейське море. Хто ж спрямує мене хвилями цього моря, хто буде моїм керманичем, хто врятує і захистить, коли корабель буде занурюватися хвилями? Я вірю і сподіваюся, що в чернечому житті, в духовному спілкуванні з людьми досвідченими в духовному житті, в молитовному настрої я знайду душевний спокій і силу, такі необхідні для успіху в подальшій діяльності служіння Святій Церкві”.

Єпископ Арсеній дав прекрасну характеристику своєму студенту, і митрополит Московський Володимир (Богоявленський) благословив постригти Миколу в чернецтво. Але, зважившись на прийняття чернецтва, Микола став потім сумніватися в посильності цього шляху для себе і незабаром відмовився від благого наміру. Обітниці, в серці дані Богові, які нехай і не завершилися постригом, все ж жили в душі й не раз, ймовірно, згадувалися – розкриті обійми Отця, до яких спрямувавшись тоді, він раптово зупинився. І як це важко виявилося потім, коли довелося в дні історичного шторму, коли на Корабель Церковний налягала стихія, що наганяє жах, дбати не про одне лише небесне, а, маючи під опікою родичів, які страждають разом із ним, і про земне.
Закінчивши 1902 року Московську Духовну академію, він був направлений викладачем богослов’я в Орловську Духовну семінарію. 1909 року Микола Володимирович одружився з дівчиною Агнією, дочкою священика Володимира Андрійовича Воскресенського, який служив у храмі Смоленської ікони Божої Матері на Смоленській площі в Москві. Того ж року Микола Володимирович надіслав прохання митрополиту Московському Володимиру з проханням прийняти його до Московської єпархії, і 27 серпня 1909 року його призначили священиком до Миколаївської, що в Новій слободі, церкви в Москві, а того ж року висвятили на священика до цієї церкви.
Ставши священиком, отець Миколай одразу ж визначив своє ставлення до пастирської діяльності, що це насамперед служіння віруючому народу. Багато хто з його парафіян були небагаті, і їм отець Миколай допомагав матеріально, він ніколи не брав плату за треби, коли бачив, що люди обмежені в коштах.
1917 року отець Миколай був призначений у храм преподобного Симеона Стовпника, де служили колись його дід і батько, і потім був настоятелем цього храму до його закриття. Кілька разів він служив тут із Патріархом Тихоном, який приїжджав до храму на престольні свята.

У 1921 році отець Миколай був нагороджений наперсним хрестом, у 1923-му – зведений у сан протоієрея, у 1926-му – нагороджений хрестом з прикрасами, у 1929-му – палицею. 1929 року храм преподобного Симеона Стовпника безбожники закрили, і отець Миколай перейшов служити в розташований неподалік храм Покрови Божої матері на Лищиковій горі.
Протоієрей Миколай, служачи в храмі преподобного Симеона Стовпника, а потім у Покровському, жив із сім’єю у квартирі на Миколоямській вулиці, де знаходився храм преподобного Симеона Стовпника. У 1918 році у сім’ї священика відібрали частину кімнат, вселивши у квартиру сім’ю робітників; сім’ї священика залишили тільки дві кімнати. У цій же квартирі в одній із кімнат жили брат отця Миколи, вчений, і сестра, бібліотекарка. На початку тридцятих років до робітників приїхав погостювати їхній родич із села, який доніс владі, що у квартирі живе священик і займає дві кімнати, і зажадав його виселення. Працівники житлового управління, які співчували отцю Миколі, порадили йому помінятися кімнатою з братом, залишивши йому і дітей, нібито на утриманні, і в такий спосіб залагодити конфлікт. Так священик і зробив: помінявся кімнатами з братом, оселившись усією родиною в одній кімнаті. Однак робітник подав до суду на священика, щоб того взагалі виселили разом із сім’єю з квартири як людей, ідейно чужих установкам радянської влади. Суд став на бік скаржника і зажадав від священика виїхати з квартири разом із сім’єю в десятиденний термін.
Отець Миколай звернувся до парафіяльної ради Покровського храму з проханням: виділити йому приміщення під храмом, відремонтувавши його, а що храм витратиться на ремонт, то він поступово намагатиметься виплатити, оскільки сплатити одразу він не має змоги через відсутність коштів. Але парафіяльна рада відмовила священикові, і отцю Миколі довелося виїхати до Сергієва Посада, де його добре знали як родича старця Олексія. Але й тут йому не відразу вдалося знайти квартиру: він ходив містом у рясі, і господарі відмовлялися здавати священику кімнату. Нарешті хтось порадив піти до старости храму святих апостолів Петра і Павла, де служили на той час лаврські ченці. Тут сім’ю священика прийняли, а потім їх запросив до себе староста Іллінського храму, який мав двоповерховий будинок, і нижній поверх, де було три кімнати, був порожній. Із Сергієва Посада отець Миколай їздив на служби в Покровський храм. Іноді він ночував у брата, іноді – у кого-небудь із парафіян. Одна з парафіянок, яка вийшла заміж за викладача військової академії, запропонувала йому зупинятися у них. Її чоловік сказав тоді отцю
Миколаю: “Батюшка, не ходіть і не принижуйтеся, мій кабінет завжди до ваших послуг!” І з цього часу отець Миколай став зупинятися у них.

У 1932 році до квартири, яку отець Миколай знімав із сім’єю в Сергієвому Посаді, прийшли з обшуком. Агнія Володимирівна запитала співробітників ОДПУ, що їм потрібно, вони відповіли – “літературу”; вони перевернули речі, перетрусили дитячі іграшки і, нічого не знайшовши, пішли. Агнія Володимирівна послала доньку Віру в Москву в Покровський храм, де служив отець Миколай, попередити, щоб він не приїжджав у ці дні, оскільки вдома був обшук і його можуть заарештувати. Віра тут же зібралася і поїхала. Брат Віри, який був старший за неї на шість років, прислужував батькові у вівтарі, і отець Миколай, побачивши доньку, послав його запитати, що сталося. Вона повідомила, що додому приходили з обшуком і можуть заарештувати батька. Протягом тижня отець Миколай залишався жити в Москві й не приїжджав до сім’ї в Сергіїв Посад.
У 1933 році влада заарештувала настоятеля Вознесенської церкви в Сергієвому Посаді, і протоієрей Миколай подав прохання, щоб його перевели в цей храм. Парафіяни Покровського храму висловили незадоволення, що священик залишає парафію, але отець Миколай все ж таки перейшов служити до Вознесенського храму, бо поїздки з Посада до Москви ставали для нього дедалі небезпечнішими, тому що він не мав жодних документів: у Москві в міліції вимагали, щоб він отримував їх за фактичним місцем проживання, а в Посаді вимагали документи з місця його роботи в Москві.
У 1934 році протоієрея Миколая було нагороджено митрою. У весь час свого служіння отець Миколай завжди говорив проповіді, часто мало з огляду на ворожу Церкві позицію радянської влади, і його дружина неодноразово просила його, щоб він утримався від проповідей, але не проповідувати отець Миколай не міг; він постійно читав духовну літературу і вважав своїм обов’язком донести слово правди і знання до своїх парафіян. Час був лихий, і з дня на день можна було очікувати арешту. Одного разу глухої ночі в їхню квартиру постукали. Агнія Володимирівна відчинила двері. На порозі стояли двоє незнайомих людей, і один із них сказав: “Батюшка, ми приїхали до вас, у селі в нас помирає мати, просить причастити. Ми відмовити їй не можемо, тому ми приїхали на возі за вами. Будь ласка, причастіть”. Отець Миколай завагався: чи немає тут якогось обману, і деякий час мовчав, і тоді заговорила дружина: “Ти не маєш права відмовляти! Адже ти ж їдеш зі Святими Дарами! Чого ж ти боїшся! Тебе Господь збереже! Поїдь!” Отець Миколай одразу зібрався, поїхав, сповідав і причастив вмираючу.

У 1939 році до Вознесенського храму призначили почесним настоятелем благочинного з міста Можайська протоієрея Федора Казанського, який мав вельми погану славу в Можайську. До отця Миколи на сповідь підійшла тоді жінка і повідомила, що вона спеціально приїхала його попередити, що цей священик надзвичайно небезпечний і церковним людям уже приніс багато зла в Можайську, а про отця Миколу вони чули тільки хороше, і оскільки до нього приїжджає багато духовних дітей із Москви, йому треба бути обережніше. Ця звістка вельми засмутила отця Миколу, і він став думати, як йому позбутися чергової біди. А новий настоятель – секретний інформатор НКВС на прізвисько Лебедєв – одразу ж взявся за “роботу”.
“Олексіївщина, – повідомляв він 1 квітня 1939 року своєму куратору з НКВС, – це особлива секта, що походить від схимонаха… відомого духівника паломників, які приїжджають і приїжджали до Троїце-Сергієвої Лаври, Олексія… Протоієрей Беневоленський (докладний матеріал про нього мною представлявся)… є по плоті і крові племінником… Алексія… і в повному розумінні слова не тільки наслідує його, але типово намагається йому уподібнитися, його уособлювати, діяти в парафії саме в цьому напрямку, здійснювати діяльність Олексія. Увесь фанатизм, уся контрреволюція, тобто така, яка була свого часу в Путинках при Агафоні, тепер знаходиться саме тут…
Говорячи про Беневоленського, можна сказати навіть так, що про нього саме й розповсюдилися містом Загорськом відомості, що він організатор темних сил. Людина з вищою освітою, вдає з себе ченця, заманює народ для бесід у темні кути, читає їм невідомі книжки, дає секретні настанови “нишком”…”.
“До теперішнього часу триває і навіть збільшується в місті Загорську паломництво, – доносив він у черговий раз у НКВС. – При з’ясуванні виявляється, що основною причиною цього явища є вкорінена в місті Загорську олексіївщина. Олексій – це старець, схимонах, прозорливець, відомий духівник усіх паломників колишньої Троїце-Сергієвої Лаври. Олексіївщина полягає в тому самому духовно-моральному збоченому напрямі, що здійснювався іосифівською групою духовенства – юродивими і прозорливими ченцями. До цієї саме групи нині особливо гостро виявляє свою приналежність племінник названого схимонаха Олексія – священик Вознесенської церкви міста Загорська отець Микола Володимирович Беневоленський. Незважаючи на те що він священик – шанується як монах. Він, Беневоленський, для залучення до себе шанувальників користується особливо своєрідними і різкими прийомами. Судячи з існуючих розмов, він, Беневоленський, дуже любить приватну сповідь… За його власними словами, він повторює життя схимонаха Олексія, свого дядька, і переконано його наслідує… Особливо гостро це дається взнаки нині, у період посту – масових сповідей. Особливо помітно, що прочани, які приїжджають з метою сповіді, бувають саме у отця Миколи Беневоленського…”.

Після подібного роду доносів отця Миколая в серпні 1939 року викликали в Загорське відділення НКВС, і один зі співробітників почав розпитувати його про знайомих, про те, де йому доводиться бувати, про податки, які доводиться платити. Наприкінці розмови він запропонував священику дати підписку, що той зобов’язується повідомляти в НКВС про тих осіб, які налаштовані контрреволюційно. Отець Миколай категорично відмовився; той став вмовляти, але вмовляння не подіяли; тоді співробітник НКВС заявив, що якщо священик дасть підписку, то він менше платитиме податків, а якщо не дасть – йому доведеться платити всі податки, і врешті-решт він може опинитися у в’язниці.
Диявольська спокуса майже завжди застає людину зненацька, щоб людина не встигла помолитися, звернутися по допомогу до Господа, відігнати злу, ворожу силу молитвою, щоб не самій відповісти мучителеві, але щоб за неї відповів Господь. “Не дбайте, як або що сказати…” (Мф. 10:19), – заповідав Христос. Диявол же всією міццю налягає в цей час на всяку людину, яка сподівається на себе і тому безпорадна без Божої підтримки, захоплюючи душу різними страхувальниками, намагаючись, щоб проявилася в її душі малодушність, і отець Миколай через малодушність дав підписку із зобов’язаннями повідомляти в НКВС про всіх контрреволюційно налаштованих осіб під даною йому в НКВС прізвиськом “Схимник”.
Однак пам’ять про старця і молитва дядька не залишили його. Вийшовши з будівлі НКВС, він до глибини душі усвідомив усю антихристиянську сутність прийнятої ним пропозиції, абсолютно для нього неможливої, тому що кожен крок у цей бік – це шлях у непереборну безодню, хід слідом за Іудою до погибелі.
Тиждень відвів собі отець Миколай пожити на волі, а потім, зібравши все необхідне для життя у в’язниці, з’явився в якусь московську квартиру, призначену йому співробітником НКВС для конспіративних зустрічей, і заявив, що повідомляти НКВС про осіб, контрреволюційно налаштованих, що є протилежним його переконанням, цього він робити не буде. Отця Миколу тоді не заарештували.

21 жовтня 1939 року секретний співробітник “Лебедєв” зустрівся зі своїм куратором із НКВС, і той записав: “12 січня 1939 року до джерела приходили представники Машутинської парафії Загорського району… Ці особи цього дня всі стояли всю службу в церкві. Цього дня джерело служило, а Беневоленський сповідав, і тому всі названі особи були у нього на сповіді. Після служби, тут же в церкві, підходять вони до джерела і просять дати їм священиків у їхні парафії, оскільки вони “духовно зголодніли, не маючи давно у своїх парафіях священиків і служби. Ось як у вас добре в церкві, служба хороша і священики хороші”. “Отець Миколай – вилитий портрет і копія свого дядечка, схимонаха Олексія. Всі ми любимо цього старця, а отець Миколай нам його нагадує”, – сказали вони. Джерело запросило їх усіх на квартиру. Тут вони почали лаяти колгоспи, заявляючи, що вони “нічого не дають селянам, а тільки вимагають роботи, церковних свят не визнають, молитися не дають. Так ми й сказали отцю Миколаю. А він на це відповів: “Шукайте священиків для своїх парафій. Будуть священики – буде служба, і тоді всі підуть молитися, і колгоспники підуть у храми, незважаючи на всі заборони…” Беневоленський навіює колгоспникам і колгоспницям, які приходять до нього, що “колгоспи – ворожа сатанинська справа, що вони – сітка, яку, за Святим Писанням, накинуть на людей перед кінцем світу…” Він навіює своїм шанувальникам і особливо шанувальницям із колгоспниць, щоб вони, незважаючи на всі заборони радянської влади, дотримувалися всіх церковних свят. І справді, всі віддані йому колгоспники і колгоспниці дотримуються всіх церковних свят… І цим дотриманням… релігійних свят… завдають вельми істотної шкоди державі та своєчасному збиранню врожаю… Понад це, Беневоленський каже, що не потрібно боротися зі злиднями (навпаки, потрібно подавати всім жебракам милостиню), він заявляє, що різного роду поневіряння та страждання посилає Бог за гріхи, що від покарання за гріхи може врятувати лише віра в Христа Спокутувача… Крім того, Беневоленський переконує тих, хто сповідується, щоб вони більше дбали про порятунок своєї душі, про відкриття храмів і про пошук священиків у ті храми, які не функціонують… Таким чином, цим чада духовні Беневоленського перетворюються за його порадою на ходоків: вони їздять до Москви в Патріархію, шукають священиків для своїх храмів. Усе це відомо джерелу зі слів колгоспників і колгоспниць – духовних чад Беневоленського, список яких докладаю до цього…”.

Відчуваючи, що обстановка згущується і може призвести до арешту, отець Миколай все частіше став роздумувати над тим, як позбутися небезпечного сусідства з інформатором. У 1939 році заарештували другого священика Іллінського храму, і отець Миколай вирішив проситися туди. Прийшовши до настоятеля Іллінського храму, він попросив узяти його до себе в парафію, напряму назвавши й причину, не знаючи тоді, що й той є таким самим інформатором.
З жовтня 1939 року отець Миколай став служити в Іллінській церкві. Протоієрей Федір Казанський, однак, не залишав його своєю увагою і став заходити до нього додому. Прийде, бувало, і скаже: “Батюшка, а я ось гуляв і вирішив вас відвідати. Що це про вас нічого не чути давно. Ось і вирішив вас відвідати”. І доводилося його приймати і відповідати на його дозвільні запитання. Отець Миколай насилу тоді приховував тривогу, а дружина намагалася прийняти протоієрея Федора з любов’ю, надати йому християнську гостинність, напоїти його чаєм і отримати від Христа Спасителя нагороду за надання гостинності ворогові.
Зрештою на підставі його донесень 9 січня 1940 року була виписана постанова на арешт протоієрея Миколи Беневоленського, в якій коротко було повторено формулювання донощика.
Протоієрей Миколай у дні служіння вставав дуже рано і о п’ятій годині ранку вже вирушав із дому до храму, тому що йти доводилося пішки. 11 січня 1940 року о шостій годині ранку в будинок, де жив священик із сім’єю, постукали співробітники НКВС – зверху накинуто цивільне пальто, під ним – військова форма.
– Ми до вас, – сказав один із них, – ось ордер на арешт. Ми повинні зробити обшук. Де перебуває Микола Володимирович?
– Його немає. Пішов служити до церкви, – відповіла Агнія Володимирівна.
– Як? Так рано?
– Так. Так рано. Він рано йде. О шостій годині служба.
Вони переглянулися, і один із них сказав:
– Ну, почнемо обшук.
Стали перевертати речі, в основному забираючи листи. Потім, розпитавши, де розташований храм, двоє співробітників попрямували туди, а один залишився вартувати у квартирі. Отець Миколай у цей час служив. Щоб не здіймати зайвого галасу, мучителі дали йому завершити літургію, потім було здійснено відспівування шкільної вчительки, яка навчала дітей батька Миколая приватно, оскільки влада не допускала їх до школи і їм доводилося складати іспити екстерном. Коли священик вийшов із храму, співробітники НКВС підійшли до нього і заявили, що його заарештовано і йому необхідно повернутися додому для продовження обшуку.
Обшук закінчився о третій годині дня. Перед тим як піти, отець Миколай благословив усіх домашніх іконами і попрощався. Спочатку його відправили до Москви у внутрішню в’язницю НКВС, а потім у Таганську.
Після арешту його одразу ж допитали; слідчий поцікавився його родичами і знайомими і наприкінці допиту запитав:
– Ви знали старця Олексія?

– Так, знав. Це мій дядько, брат моєї матері. Він був ієросхимонахом Зосимової пустині, за двадцять кілометрів від Загорська. Останнім часом він проживав у місті Загорську. У 1928 році він помер. Як старець, він мав великий авторитет серед вірян.
Допити починалися в другій половині дня, закінчуючись пізно вночі, що було досить болісно, тому що вдень у в’язниці не давали спати, а прийшовши після допиту в камеру, не завжди можна було відразу заснути.
Маючи у своєму розпорядженні свідчення інформатора, слідчий примушував священика їх підтвердити, але отець Миколай відповідав, що антирадянських розмов під час зустрічей не велося, у всякому разі, він їх не пам’ятає. Але сам він антирадянські погляди висловлював, бо незадоволений радянською владою, але не пам’ятає, у чому вони полягали і коли були висловлені.
– Слідство не задоволене вашою відповіддю. Якщо ви висловлювали антирадянські погляди, то ви повинні пам’ятати, коли ви їх висловлювали, де і в присутності кого.
– Я цього не пам’ятаю, – повторив священик.
– Ви шкодували про царську владу? – запитав його слідчий.
– Так, я про царську владу шкодував.
– Ви співчували радянській владі?
– У перші роки існування радянської влади я до неї ставився байдуже. Але потім я став незадоволений радянською владою і піддавав критиці її політику.
У Таганській в’язниці в камеру до отця Миколая помістили інформатора, який намагався вивести священика на відверту розмову. 26 січня 1940 року він доніс слідчому, що отець Миколай “скаржився на те, що заарештовують священиків “ні за що”, що політика в СРСР така, щоб у 1940 році заарештувати всіх священиків. Беневоленський каже, що НКВС усіх священиків посилає в такі табори і місцевості, де вони вмирають… Скаржився Беневоленський на “надмірні”, за його словами, податки… Сім’я Беневоленського, особливо його дочка старша… вмовляла батька не платити зовсім податку, оскільки, за її словами, батька повинні рано чи пізно заарештувати, і тоді гроші, мовляв, все одно пропадуть… Беневоленський говорив, що він “не хвалив” радянську владу за те, що вона нібито переслідує церковників. Він вважає, що старший священик у Загорську – “благочинний” – є секретним співробітником НКВС і “видає священиків”, що це “низька і підла”, за його словами, людина, – зрадник. Беневоленський, перебуваючи в камері, постійно молиться, читає, а іноді напівголосно співає молитви. Не дотримується правил внутрішнього розпорядку – не спить ночами, а спить іноді вдень, за що неодноразово отримує зауваження нагляду”.
Допити тривали близько місяця, протягом якого слідчий усіляко намагався заплутати священика.

– Обвинувачений Беневоленський, ви визнали себе винним у проведенні антирадянської агітації. Але тим часом конкретних свідчень із цього питання майже не дали. Чим це пояснюється?
– На минулому допиті я показав, що я критикував політику радянського уряду в питанні війни з Фінляндією. Крім того, я був незадоволений політикою радянської влади в галузі шкільної справи. Я вважав, що в школах необхідно ввести викладання Закону Божого. Але радянська влада це забороняє.
Політику радянської влади в цій галузі я також піддавав критиці. Я був незадоволений радянською владою тому, що вона закриває храми. Інших фактів антирадянської агітації я зараз згадати не можу.
– Слідство має дані, що ви серед колгоспників проводили агітацію, спрямовану проти колгоспного ладу. Ви визнаєте себе в цьому винним?
– Ні, не визнаю. Я не пам’ятаю, щоб я проводив агітацію серед колгоспників проти колгоспного ладу.
– Ви показали, що критикували політику радянської влади в галузі шкільної справи, що ви висловлювали невдоволення радянською владою за те, що вона забороняє викладання Закону Божого в школі і закриває храми. Скажіть, серед кого ви піддавали критиці політику радянського уряду в цій галузі?
– Я піддавав критиці політику радянської влади з вищевказаних питань серед віруючих. Багато віруючих приходять до мене на сповідь у церкву. У розмовах із ними я критикував політику радянської влади. Прізвищ віруючих я не пам’ятаю.
– Пригадайте прізвища цих віруючих і назвіть їх слідству.
– Прізвищ віруючих я згадати не можу.
– На допиті 17 січня… ви відповіли: “Сутність моїх антирадянських висловлювань зводилася до того, що я говорив про необхідність повалення радянської влади та відновлення царату, висловлював жаль про життя при царській владі, висловлював невдоволення наявним у СРСР ладом і піддавав антирадянській критиці політику партії й радянського уряду”. Чи підтверджуєте ви цю відповідь?
– Цю відповідь я підтверджую не повністю. Про необхідність повалення радянської влади я не говорив.
29 лютого слідство винесло постанову: оскільки “направлення справи Беневоленського до суду пов’язане з допитом і викликом у судове засідання двох секретних інформаторів, які наразі продовжують розробку антирадянськи налаштованих осіб, що може призвести до їхнього розшифрування і зриву розробки… слідча справа… за обвинуваченням Беневоленського… направити на розгляд Особливої Наради при НКВС…”.

3 червня 1940 року Особлива Нарада при НКВС СРСР засудила протоієрея Миколая Беневоленського до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. 12 липня 1940 року отець Миколай прибув у Карлаг на станцію Карабас у Казахстані, і 2 серпня 1940 року його відправили в Спаське відділення Карлагу. 13 серпня він писав своїм рідним із табору: “Приїхав я в Спаське, табір для інвалідів, в Ільїн день, але пишу тільки сьогодні, тому що це день листів. Я можу писати тільки один раз на місяць, ви можете писати скільки завгодно. Тому пишіть якомога частіше, мені буде веселіше. Страшенно сумую за вами… Я думаю, що ви живете тепер у великій скруті й нікому потішити гіркоту вашого життя, як, бувало, робив це я. Страшно каюся, що не був ласкавим із вами, і думаю, чи не покараний я за це довгою розлукою з вами… Як влаштувалися? Чи є служба в Посаді?.. Яка доля благочинного?.. Я працював у взуттєвій, рвав гуму для підошов із гумових шин, а завтра переходжу в гончарну… Дорогі діти! Вибачте мене і заради мене слухайтеся маму, не дратуйте її – їй, бідолашній, і так важко, і вона потребує вашої ласки й турботи. Про мене не забувайте – пишіть частіше і допомагайте мені тим, чого я особливо потребую і про що ви знаєте, і нехай здійсниться над нами Його воля… .
У наступному листі, 6 вересня, отець Миколай писав дружині і дітям: “Погода стоїть вдень спекотна, а вночі холодно. Клімат неважливий, дуже сильні вітри, оскільки місцевість являє собою степ, який має безліч курганів… трава вся випалена. Рослинності абсолютно немає ніякої, а також і води. Ходжу працювати на греблю, рию землю, ношу носилки… Дорогі мої, не забувайте мене і частіше робіть для мене те, про що просив вас у тому листі. Особливо докладіть усі турботи ваші до мами, заспокоюйте її, будьте спокійні, не сумуйте… Шлю своє благословення…”.
2 жовтня 1940 року отець Миколай писав: “Тепер працюю на овочесховищі з розбирання овочів, картоплі та цибулі. Працюю з 7 до 11 і з 2 до 6 години… Здоров’я моє задовільне, тільки в ногах слабкість, а головне – туга й зневіра, проти яких єдині ліки, якими в Загорську я користувався щодня, а тут їх зовсім не бачу… За посилку велике спасибі. Отримав усе в цілості й схоронності… Мабуть, дуже дорого обійшлася вам посилка, тож у майбутньому ви поки що утримайтеся від них, хоча, звісно, одержувати їх приносить мені велику втіху…”.

29 жовтня отець Миколай писав дружині та дітям: “Ти питаєш мене про речі… Скажу тобі відверто, що шуба моя зносилася з боку підкладки, потребує значного ремонту, рукавиця залишилася тільки одна, шапка ціла, а скуфейка кудись пропала. Зважаючи на роботи, мені необхідно було б мати теплу ватяну курточку і штани. Якщо буде якась можливість вислати це, то вишліть якесь стареньке… Ватний підрясник я віддав одній молодій незаможній людині, яка поїхала на північ і не мала нічого теплого, а я думав, що не матиму потреби в теплі, думав, що їду на південь, – виявилося, що тут бувають жорстокі й сильні бурани. Комір у шуби зовсім зносився, добре було б, якби ти надіслала мені башлик… Ти пишеш, чи не серджуся я на тебе? За що можу сердитися на тебе?.. Ти завжди була для мене ангелом-охоронцем. Я тільки незадоволений собою і в усьому завжди звинувачую себе. Посилку я отримав учора. Велике спасибі… Скільки занепокоєння доставляю я вам. Вибачте мені за це занепокоєння. Якщо буду живий і здоровий, постараюся віддячити вам… Покладемо ж свою надію на Того, Хто Один тільки дає нам розраду і відраду. Не залишай мене у своїх проханнях до Нього…. Дорогі мої діти… прошу вас знову: дбайте про маму, не засмучуйте її, втішайте і не залишайте мене в тому, що мені єдине на потребу…”.
У кожному листі отець Миколай просив надіслати йому чорних сухарів, що було найнеобхіднішим під час голоду в таборі, і теплих речей. 2 лютого 1941 року він писав дружині та дітям: “Я фізично здоровий, натрудив тут собі ногу худими валянками, але тепер усе це минуло. Зовсім інший – настрій духовний, відчуття туги і туги і томління духу… листи не доходять швидко з нагоди страшних буранів, про які важко й уявити у вас. Ваші найсильніші хуртовини ніщо порівняно з маленьким бураном. Нещодавно буран сильний тривав десять днів, у цей час припиняється всяке сполучення із залізницею, від якої ми відтопали сорок одну версту. Навіть були великі труднощі з доставкою продовольства. Посилку з їстівним я отримав і також прошу старанно надіслати мені яких би то не було сухариків… Без вас і вашої допомоги я обходжуся насилу: страшенно обносився і за своїм виглядом не маю ні вигляду, ні величі… Не забудьте переслати мені чорну і білу котушку, голку, папір і конверти. Це в мене останній конверт…”.

19 березня отець Миколай написав рідним: “Я, слава Богу, живий, але не зовсім здоровий… Зараз ніде не працюю. Усюди, куди не поступлю, усюди я неприйнятий працівник. Останнє місце моє було на прядильній фабриці, але нічого не вийшло. Спасибі за посилку… Зараз у нас ростепель. Усе розпустилося, і скрізь вода. Бадьорості духу ніяк не набудеш. Зараз такий гарний час, час посту, а тут його не відчуваєш. Немає необхідного засобу благодатного… Тепер час посту. Тому прошу у вас усіх вибачення, тим паче що я винуватець усіх лих. Вибачте мені все і за все… Жорстоке Боже покарання вразило мене. Але не будемо впадати у відчай. Будемо сподіватися на Його милосердя. За моєї відсутності скільки померло хорошого народу. Про гроші не турбуйся. Грошей у мене 120 рублів, і на них нічого не купиш. За всі твої турботи про мене велике спасибі. Якщо можеш, вишли мені що-небудь солоненьке… навіть необхідно скільки-небудь солі (у нас немає), цибулі, часнику… а ще частий гребінець (той поцупили). Вибач, що я до тебе пристаю все з проханнями…”.
19 квітня 1941 року отець Миколай надіслав свого останнього, десятого листа рідним. “Вітаю вас з урочистим святом, – писав він, вітаючи їх із Великоднем. – Я зараз лежу в лікарні… Слава Богу, обходиться поки що благополучно. Сподіваюся і надалі на допомогу Божу, і ти теж не сумуй…”.
Протоієрей Миколай Беневоленський помер 16 травня 1941 року в Спаському відділенні Карагандинського табору і був похований у невідомій могилі.
1902 року, не знаючи ще, що чекає на нього попереду, отець Миколай у своїй кандидатській праці “Перші дні християнства” писав: “Тепер, коли так часто люди в гонитві за життєвими, земними інтересами забувають Христове вчення, коли сам нерідко занурюєшся в цю метушню, відчуваєш, як черствіє і кам’яніє серце, – якось особливо хочеться перенестися думкою на 19 століть, увійти в думки й почуття перших християн, хоч трішки освіжитися і подихати тією атмосферою. …” І це здійснилося. За часів нових гонінь на Церкву Христову в ХХ столітті стражданнями відкривалося для християн Царство Небесне, нагадуючи їм про християнські заповіді, про Бога, закликаючи тільки у воскреслому Христі, Синові Божому, знову віднайти свою цілковиту надію, надію і життя.