Священномученик Миколай Арістов, диякон

Місяця травня на 28-й день

Священномученик Миколай народився 1872 року в селі Страхове Климовської волості Каширського повіту Тульської губернії у дворянській родині. Його батько був власником маєтку при селі Страхове, а при селі Овечкіно мав понад п’ятсот десятин землі. Микола здобув освіту в гімназії і протягом двох років, у 1895-1896 роках, був управителем маєтку в поміщика Аляб’єва в Тульському повіті. Найбільше його вабила тоді художня фотографія, що набула в цей час великого поширення і досягла значних успіхів як за якістю, так і за художністю виконання, і Микола вступив учнем фотографа до фотографічної майстерні в Сергієвому Посаді. У 1900 році він завів свою фотомайстерню в місті Олександрові.
У Миколи Степановича та його дружини Лідії було дві доньки, під час народження третьої дитини дружина під час пологів померла, а за півроку померло немовля, і згодом Микола Степанович жив удівцем, сам виховуючи дочок. Будучи благочестивою церковною людиною, він і дочок виховав у благочесті та любові до Церкви. І воістину, кого Господь любить, того карає: одна з доньок захворіла на менінгіт і, хоча вона вижила, наслідки цієї хвороби залишилися в неї до кінця життя.
1917 року Микола Степанович переїхав із доньками до Сергієва Посада і відкрив тут фотомайстерню, але відмовився від неї 1929 року, коли остаточно визначилися масштаби економічної руйнації країни, знищення будь-якої людської ініціативи та розграбування народу більшовиками. Крім того, залишок свого життя Микола Степанович бажав цілком присвятити служінню Церкві. І Господь прийняв його намір і приготував йому мученицький прекрасний вінець.
У липні 1930 року Миколу Степановича висвятили на диякона до церкви святих апостолів Петра і Павла в Сергієвому Посаді, перейменованому на той час на Загорськ, і 5 квітня наступного року його заарештували й помістили до Бутирської в’язниці в Москві.
Відповідаючи на запитання слідчого, диякон Миколай сказав: “Проти влади нічого не говорив і вважаю, що за радянську владу, як за державу, в якій ми живемо і від якої залежимо, ми повинні молитися, щоб поліпшити становище Церкви та запобігти гонінню на Церкву, тобто домогтися, щоб радянська влада не влаштовувала гоніння на релігію, яке ми зараз частково і відчуваємо, – зокрема, я вважаю, що заарештований за те, що віддав себе на служіння Богу”.
Диякона Миколу звинуватили в тому, що він був членом загорської філії контрреволюційної організації і займався антирадянською монархічною агітацією. Влада мала на увазі під цим поминання в храмі за упокій Російських імператорів, коли диякону Миколі доводилося читати вголос їхні імена за поданими записками. Цього для співробітників ОДПУ виявилося достатньо, щоб винести суворе рішення.
6 червня 1931 року Колегія ОДПУ засудила диякона Миколу Арістова до розстрілу; його було розстріляно 10 червня 1931 року, і він був похований у спільній невідомій могилі на Ваганьковському кладовищі в Москві.
Після того, як отця Миколу розстріляли, донькам винесли з в’язниці речі, що залишилися від нього, і записку, в якій він просив молодшу доньку Надію не залишати своїм піклуванням хвору сестру. Надії було тоді двадцять три роки, і вона працювала в школі вчителькою. Одразу ж після розстрілу батька її викликав директор школи і сказав: “Вас бачили в храмі, – або церква, або школа”. Без найменших вагань Надія вибрала Церкву, одразу ж написала заяву про звільнення і влаштувалася на іншу роботу. Незабаром після мученицької кончини батька сестри прихистили у своєму будинку сім’ю заарештованого священника, протоієрея Володимира Медведюка. Молитвами батька-мученика Надія безтурботно і благочестиво прожила життя, доглядаючи за сестрою.