Священномученик Миколай Тохтуєв диякон

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської / місяця травня на 4-й день

Священномученик Миколай народився 9 травня 1903 року в заводі Бимівський Осинського повіту Пермської губернії в селянській родині. Рід Тохтуєвих походив від хрещених татар, які оселилися на тих землях у першій половині XVIII століття; це були потомствені ковалі, котрі вирізнялися великою майстерністю у своїй справі.

Величезний вплив на виховання Миколая справила його мати, Марія Матвіївна. Її глибока віра в Бога керувала всіма її вчинками. В очах навколишніх людей вона була справжньою подвижницею. Жодного разу ніхто не чув від неї грубого чи роздратованого слова або щоб вона говорила в підвищеному тоні. Вона була завжди тиха, привітна і з усіма рівна, із дітей нікого не виділяла як улюбленців. Вона цілими днями працювала, занурена в безліч повсякденних турбот, але працювала з радістю, не знаючи втоми і не помічаючи труднощів, що було можливо тільки з невпинною памʼяттю про Бога. Увечері вона остання лягала спати, тому що по дому потрібно було довершити безліч справ — щось зшити, перешити, полагодити одяг, а вночі, стоячи перед іконами на колінах, довго молилася, найчастіше читаючи Псалтир. Вранці вона вставала раніше за всіх, щоб встигнути розтопити піч і спекти хліб.

Благочестя батьків, близькість подвижницького Білогорського монастиря і часта присутність на монастирських службах справили на Миколая Тохтуєва величезний вплив. У 1916 році він закінчив двокласне училище в Бимі і наступного року вступив до училища псаломщиків при Архієрейському домі в Пермі. Після закінчення в 1919 році училища Миколай був призначений псаломщиком до Свято-Троїцької церкви в селі Ашапа. 14 травня 1922 року він був висвячений на диякона до цієї церкви, наступного року був направлений служити до Петропавлівської церкви села Уїнського, а 1924 року був переведений до Миколаївської церкви в селі Киласово. У цей час у диякона Миколая відкрився гарний і потужний бас, якого не було у жодного із дияконів Кунгура й Пермі, і 26 січня 1925 року єпископ Кунгурський Аркадій (Єршов) покликав його служити до кунгурського Успенський кафедральний собор. Владика полюбив диякона Миколая за його простоту, добродушність і безкорисливість. 1925 року в Неділю Православ’я диякон Миколай був зведений у сан протодиякона і нагороджений подвійним орарем.

Усі двадцяті й наступні роки співробітники ОДПУ вели спостереження за священнослужителями: одних заарештовували, інших схиляли до співпраці, третіх примушували до залишення служіння в храмі.

Випадковий свідок, сільський підліток, у травні 1931 року показав, що був у кунгурській церкві на свято Успіння Пресвятої Богородиці; після служби його покликав до себе на чай протодиякон Миколай, який йому почав говорити, що радянська влада задушила духовенство податками.

Протодиякона Миколая викликали до ОДПУ, і йому під загрозою арешту запропонували дати підписку про співпрацю з органами ОДПУ як секретному інформатору та повідомляти про все, що відбувається серед церковно- і священнослужителів. Підписку протодиякон дав, але співпрацювати не став.

У 1931 році його батька, Василія Миколайовича, позбавили виборчих прав, як колишнього члена Державної Думи, і двоє його синів через це були відправлені до тилового ополчення, умови життя в якому мало чим відрізнялися від табірних. Більшу частину часу «тилополченці» виконували важку роботу, часто у тяжких умовах — рили котловани і зводили корпуси заводів. Протодиякон Миколай був відправлений на роботу до Єкатеринбурга.

У грудні 1932 року співробітник ОДПУ, «розглянувши агентурну розробку “трудівники”…», виявив, що деякі священники і миряни, «будучи незадоволені радянською владою та її заходами на селі, ведуть активну антирадянську діяльність серед населення, пророкуючи швидку загибель радянської влади, кінець світу, пришестя Страшного Суду і поширюють різного роду “святі листи”. Особливо активну діяльність фігуранти розробки розгорнули за останній час, тому… — постановив він, — фігурантів розробки “труженики”… оперативно вилучити і притягнути до відповідальності». Були проведені арешти, всього у справі було заарештовано двадцять сім осіб.

Протодиякона Миколая заарештували 19 січня 1933 року і помістили до кунгурської вʼязниці. Його посадили в підвальну камеру, розраховану на десять осіб, де було пʼятдесят людей. У камері стояли вогкість, задуха і тютюновий сморід, вона не провітрювалася, і в ній нічим було дихати. Люди по черзі пробиралися до отвору дзиґи у дверях, щоб хоча б трохи вдихнути свіжого повітря, але навпроти камери знаходилася вбиральня, і звідти тягнуло тяжким смородом. Деякі вмирали, не витримуючи цих умов.

У цій камері отець Миколай пробув півроку; укріплений Господом, він залишився твердим у вірі і, викликаний на допит, заявив, що є переконаною віруючою людиною, що він вірить, що буде прихід на землю антихриста, Друге Пришестя Христа, Страшний Суд і кінець світу. «Але строків цієї кончини світу я не встановлював і не передбачав, — сказав він слідчому. — Різного роду “священних листів” я не поширював… Розмов про кінець світу я… не мав… Існування радянської влади несумісне з релігією і моїми переконаннями, оскільки радянська влада проповідує атеїзм, безвірʼя…»

31 січня слідчий знову допитав протодиякона, поцікавившись, чи давав той підписку про співпрацю з ОДПУ.

«У 1931 році я давав органам ОДПУ підписку про співпрацю як секретного агента з висвітлення контрреволюційної діяльності церковників і духовенства, але я не тільки не виконував цю підписку, а сам вів антирадянську діяльність. З радянською владою я рахуюся і визнаю її остільки, оскільки це не шкодить вірі. Від подальших свідчень відмовляюся», — сказав протодиякон.

Усі заарештовані були звинувачені в розвалі господарських планів комуністичного уряду. 28 травня 1933 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила протодиякона Миколая до трьох років заслання на Урал.

Перебуваючи в кунгурській в’язниці, протодиякон захворів на тиф і після винесення вироку був звільнений, щоб їхати на місце заслання вільним порядком, але тиф дав ускладнення, і до листопада він не зміг рушити з місця. Одужавши, отець Миколай за порадою близьких поїхав замість заслання до Москви і з кінця 1933 року став служити в одному з храмів Калузької єпархії. У 1934 році він перевівся служити до храму в місті Наро-Фомінську Московської області.

Настоятелем храму був протоієрей Сергій Павлович Павлов, благочинний Наро-Фомінського району; він перебував на службі в НКВС як секретний інформатор і займався збором відомостей про священнослужителів і вірян. Він зажадав, щоб протодиякон Миколай дав свідчення в НКВС як лжесвідок. І коли отець Миколай відмовився, протоієрей пригрозив, що посадить його за це до вʼязниці, одночасно пообіцявши, що, якщо протодиякон погодиться, він його від НКВС захистить.

Поміркувавши над тим, що священнослужителів у Наро-Фомінському районі вже майже не лишилося і протоієрей неодмінно виконає погрозу, протодиякон Миколай 1935 року перейшов служити до Покровського храму села Петрівське. Але оскільки цей храм перебував у тому ж благочинні, отець протодиякон не почувався тут у безпеці від переслідувань інформатора і в січні 1938 року перейшов служити до храму святих безсрібників Косьми і Даміана в селищі Болшево. Оселившись у Болшевому, він став брати уроки співу в керівника ансамблю пісні й танцю Александрова; його запросили до ансамблю співаком, запропонували місце у Великому театрі, але протодиякон залишився служити в храмі Божому.

У грудні 1939 року заарештували групу православних мирян, з одним із яких, Тимофієм Князєвим, був знайомий протодиякон Миколай, оскільки той був парафіянином Космодаміанського храму і підробляв тим, що пиляв для храму дрова. Під час арешту він показав: «Я… говорив скрізь серед осіб, які мене оточували, і серед яких я обертався… що в Євангелії написано: дано буде начертання на праву руку або на чоло, що не можна буде нікому ні купити, ні продати, хто матиме це клеймо… Ось ми через такі релігійні міркування і оголосили себе не громадянами СРСР, відмовилися від трудових книжок, не стали ставити на паспорти фотокартки і відмовилися від законів, що існують в СРСР».

Тимофій Князєв показав також, що добре знайомий із протодияконом Миколаєм Тохтуєвим і в нього з ним були бесіди про те, чи потрібно ходити голосувати, чи ні, за кандидатів до місцевих рад. Думки їхні щодо цього розійшлися. Тимофій Князєв вважав, що голосувати не потрібно, протодиякон — що потрібно. Для вирішення питання вони вирушили до священника, який мав у них авторитет. І той, виходячи з текстів Святого Письма, оскільки питання було поставлено в релігійній площині, показав, що немає гріха в тому, щоб голосувати. Протодиякон послухався, а Князєв залишився при своїй точці зору.

У Велику П’ятницю Страсної седмиці 26 квітня 1940 року до будинку, де жив протодиякон, прийшла людина в цивільному і, показавши отцю Миколі повістку, сказала: «Вас викликають до Митищинського відділення НКВС. Збирайтеся!» Протодиякон попрощався з родиною і сказав: «До побачення, — повернуся чи ні, невідомо».

Метрів за пʼятдесят від будинку на них чекала легкова автівка, і вони поїхали до районного відділення НКВС, де одразу ж відбувся допит.

Слідчий запитав, чи заарештовувався коли-небудь протодиякон. Спочатку той заперечував факт арешту і вироку, але потім, визнавши це, сказав, що готовий нести відповідальність за те, що ухилився від заслання. Слідчий запитав, чи знає протодиякон Тимофія Князєва, давши при цьому зрозуміти, що добре обізнаний про їхнє знайомство на підставі свідчень самого Князєва, а також і про ставлення Князєва до радянської влади.

Після того як протодиякон підписав протокол, слідчий, пригрозивши, що зажене його самого на вісім років у табір, запропонував йому співпрацювати з органами НКВС, виявляючи всіх антирадянськи налаштованих осіб. Протодиякон погодився і вдруге дав підписку про співпрацю, зобовʼязуючись тримати відомості про цю домовленість у найсуворішому секреті. Прощаючись, співробітник НКВС наказав йому зʼявитися до районного відділення НКВС наступного дня після Великодня, 29 квітня.

Отець Миколай, припускаючи, що додому він уже не повернеться, попередив старосту храму, що його викликають до НКВС і тому йому доведеться пропустити службу. Перед тим як іти, він зібрав сумку з усім необхідним в увʼязненні і попрощався з родиною. У нього вже була написана коротка заява з відмовою від співпраці, яку він одразу ж після приходу вручив начальнику районного відділення НКВС.

«Товаришу начальнику, — писав він, — я відмовляюся від своєї підписки і давав її лише тому, щоб мені була можливість зустріти Великдень і попрощатися з сімʼєю. За моїми релігійними переконаннями і за саном я не можу бути зрадником навіть найлютішого мого ворога…»

Начальник, прочитавши заяву, запропонував усе ж таки подумати й не відмовлятися і відпустив отця Миколая додому. Але той залишився у своєму рішенні твердим, приготувавшись постраждати за Христа. На пояснення своєї позиції він склав розлогу заяву на імʼя начальника районного відділення НКВС. У ній він, зокрема, написав: «Ви нас вважаєте ворогами, тому що ми віримо в Бога, а ми вважаємо вас ворогами за те, що ви не вірите в Бога. Але якщо розглянути глибше і по-християнськи, то ви нам не вороги, а спасителі наші — ви заганяєте нас у Царство Небесне, а ми цього зрозуміти не хочемо, ми, як уперті бики, ухилитися хочемо від страждань: адже Бог же дав нам таку владу, щоб вона очищала нас, адже ми, як то кажуть, заїлися… Хіба так Христос заповів нам жити? — та ні, і сто разів ні, і тому потрібно шмагати нас, і ще сильніше шмагати, щоб ми схаменулися. Якщо ми самі не можемо… то Бог так влаштував, що ви силоміць нас тягнете в Царство слави, і тому потрібно вам тільки дякувати».

4 липня 1940 року було виписано довідку на арешт протодиякона Миколая; його обвинувачували в тому, що, «будучи вороже налаштованим до існуючого в СРСР політичного ладу, був тісно пов’язаний з окремими учасниками групи… що існувала в Митищинському районі, Князєвим та іншими (заарештовані 1939 року і засуджені 1940-го)… Знаючи про відкриті висловлювання Князєвим… антирадянських настроїв… переховував його і не довів про це до відома органів радянської влади…»

У ніч із 5-го на 6 липня отця Миколая заарештували і помістили до внутрішньої вʼязницю НКВС на Малій Лубʼянці. Відразу ж після арешту слідчий допитав його.

25 липня 1940 року слідство було закінчено і протодиякона ознайомили з матеріалами справи. 2 вересня 1940 року Особлива Нарада при НКВС засудила протодиякона Миколая до восьми років увʼязнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили до Північного залізничного виправно-трудового табору в області Комі. Останнього листа він написав своїм рідним із селища Кожва на початку 1943 року. Протодиякон Миколай Тохтуєв помер в увʼязненні 17 травня 1943 року і був похований у безвісній могилі.