Священномученик Микола Тохтуєв, диякон

Місяця травня на 4-й день

Священномученик Микола народився 9 травня 1903 року в заводі Бимовський Осінського повіту Пермської губернії в селянській родині. Рід Тохтуєвих походив від хрещених татар, які оселилися тут у першій половині ХVIII століття; це були потомствені ковалі, що вирізнялися у своїй справі великою майстерністю. Прадід Миколи Тохтуєва, Осип Антипович, міг виправити таку поломку, яку на той час ніхто з бимівських ковалів виправити не міг. Але, як серед багатьох майстрових, у їхньому середовищі тоді був широко поширений гріх пияцтва. Грішив цим і дід Миколи, Микола Йосипович; до п’ятдесяти років це був чудовий коваль і добропорядна людина, але, поневолившись пристрасті, він підірвав своє здоров’я і незабаром помер. Бачачи з дитинства, до чого призводить людину гріх пияцтва, батько Миколи, Василь Миколайович, дав Богові обітницю не пити ні краплі нічого хмільного – і витримав її протягом усього свого довгого життя.
Перше уявлення про книжкове вчення Василь отримав від місцевого псаломщика, який навчив його грамоти, потім закінчив сільську школу. Величезний вплив на його виховання справила його мати, Марія Федорівна, жінка благочестива, начитана, яка виховала Василя в суворо релігійному дусі і прищепила йому любов до читання духовних книг. Сільська молодь любила тоді збиратися на вечірки, але Василь лише зрідка відвідував їх, віддаючи перевагу бесідам на духовні теми зі своїм благочестивим другом, Василем Конопльовим.
Василь Миколайович одружився, коли йому виповнилося вісімнадцять років. У тридцять п’ять років він овдовів, залишившись із чотирма дітьми, і одружився з донькою священика Матвія Цвєтова, Марією, якій було тоді тридцять років. У Марії Матвіївни з Василем Миколайовичем народилося шестеро дітей.
Василь Миколайович був працьовитим хліборобом і добрим господарем, на своєму полі він домігся значних врожаїв, що дозволило йому налагодити господарство та збудувати новий будинок. У тридцять років селяни обрали його волосним старшиною і потім обирали на цю посаду чотири рази протягом дванадцяти років. На цій посаді він став відомим як енергійна і справедлива людина, яка дбає про моральний і матеріальний добробут селянської громади. Дізнавшись, що багатий мужик із сусіднього села ледь не до смерті б’є свою дружину, він несподівано застав його якраз у той момент, коли той збирався взятися за цю справу; мужик намагався виправдатися, але Василь Миколайович спокійним тоном заявив, що якщо він хоч пальцем зачепить свою дружину й надалі, то за вироком волосного правління йому буде влаштовано за побиття дружини публічну прочуханку. Сором перед публічною ганьбою протверезив мужика, і він змінив своє життя. Згодом він разом із дружиною прийшов дякувати Василю Миколайовичу “за науку”. Слава про незвичайного волосного старшину швидко поширилася за межі волості, і в 1906 р. Василя Миколайовича було обрано до 1-ї Державної Думи від Осинського повіту. У Думі він не приєднувався до жодних партій, придивляючись і осмислюючи те, що відбувалося, і, коли через три місяці Думу розпустили, він не приєднався до її революційної частини, а поїхав додому.
Після перебування в Державній Думі він став відомою людиною в повіті і був обраний у члени Осинської повітової управи. Йому було доручено відати справами будівництва народних шкіл, бібліотек і лікарень. Одинадцять років він трудився на цьому терені: під його керівництвом було побудовано десятки нових шкіл, зокрема й велику дерев’яну школу в Бимовському заводі.
Після Лютневої революції 1917 року в країні почалася анархія, і багато солдатів, яких розпропагандували більшовики, почали збиратися під гаслами соціалістичних ідей у розбійницькі зграї; одна з таких зграй організувалася в Биму. Василь Миколайович був заочно засуджений нею до розстрілу як контрреволюціонер. Після всенічної під велике церковне свято на нього чекали новоявлені революціонери біля хати й біля церковної огорожі, щоб заарештувати й розстріляти, але Василь Миколайович вийшов за огорожу в іншому місці, а потім кілька місяців переховувався в лісі й удома, в підвалі, в особливо влаштованому місці, про що знали навіть не всі домашні. Потім почалася громадянська війна, і в село прийшли війська Колчака. Під час їхнього відступу, начувшись про нещадні більшовицькі розстріли, Василь Миколайович разом із сином Миколою зробив спробу втекти з білими в глиб Сибіру. Від’їхавши від дому на сто п’ятдесят верст і потрапивши на великий Сибірський тракт, він побачив, що ним рухаються десятки тисяч людей, які неодмінно мусять незабаром, за його уявленнями, зіткнутися з великими труднощами, бо нікому було організувати для них ні нічлігу, ні місць для приготування їжі. І Василь Миколайович повернувся із сином додому. Кілька разів більшовицька влада його заарештовувала, але щоразу йому вдавалося довести свою невинуватість, і його відпускали.

Величезний вплив на виховання Миколи справила його мати, Марія Матвіївна. Її глибока віра в Бога керувала всіма її вчинками. В очах оточуючих вона була справжньою подвижницею. Жодного разу ніхто не чув від неї грубого чи роздратованого слова або щоб вона говорила в підвищеному тоні. Вона була завжди тиха, привітна і з усіма рівна, з дітей нікого не виділяла як улюбленців. Вона цілими днями працювала, занурена в безліч повсякденних турбот, але працювала з радістю, не знаючи втоми і не помічаючи труднощів, що було можливо тільки невпинно пам’ятаючи про Бога. Увечері вона остання лягала спати, тому що по дому потрібно було довершити безліч справ – щось зшити, перешити, полагодити одяг, а вночі, стоячи перед іконами на колінах, довго молилася, найчастіше читаючи Псалтир. Вранці вона вставала раніше за всіх, щоб встигнути розтопити російську піч і спекти хліб.
Бимовський завод розташований за дев’ять кілометрів від Білогірського в ім’я святителя Миколи чоловічого монастиря, що був одним із яскравих духовних явищ того часу на Уралі, коли вірою, працьовитістю, безпринципним устремлінням до порятунку сотень людей, але головним чином чудотворною силою Божою, протягом двох десятиліть було споруджено чудові храми одного з найкращих монастирів Росії. Під час свого заснування монастир не мав жодних матеріальних засобів, крім віри його намісника архімандрита Варлаама і братії, що зібралася навколо нього. Заснований 1897 року в пустельному лісовому місці, він скоро став центром духовної просвіти Уралу. Сюди приїжджали великі князі, дворяни, селяни і робітники уральських заводів. Кількість насельників протягом короткого часу зросла до п’ятисот осіб. На вершині гори, звідки відкривається вид чи не на сто кілометрів округи, було споруджено величний Хрестовоздвиженський собор. Дім Божий, втілений у дійсність рукою людською, тут змагався з творінням Божим – прекрасним світом, що оточував монастир. Тут для прочанина світ нескінченно великий ставав рідним і близьким – творіння Боже, найглибший сенс жертви Христової та щоденна Безкровна Жертва, яку приносять щодня.
Однією з визначних пам’яток Білогірського монастиря був хор, що складався майже зі ста чоловік, причому хор виконував твори тільки церковних композиторів, позбавлені світських ефектів, і тому його спів створював глибоко молитовний настрій у душах тих, хто молився, яких збиралося на свята багато тисяч. Після служби у великій монастирській трапезній паломників годували, запрошуючи всіх без розрізнення до загального столу. Тут сусідили дворяни, селяни і злиденна братія. Люди забезпечені надавали перевагу простій монастирській трапезі над усіма надмірностями і вишуканостями своєю. Вона начебто і була тим благодатним хлібом насущним, що тільки й насичує по-справжньому людину, про який Господь навчив учнів просити в молитві. Великий шанувальник народної освіти, архімандрит Варлаам, прагнучи зробити доступним книжкове знання для селян, що живуть навколо обителі, зібрав у монастирі бібліотеку з десятків тисяч томів. Білогірський монастир справив величезний вплив на навколишнє населення благочестям і глибоким моральним і релігійним настроєм своїх насельників, і до приходу радянської влади населення цих місць не знало ні злодійства, ні інших злочинів.
Близькість до монастиря приваблювала до Бимівського заводу безліч прочан, які приходили помолитися в обитель щороку на престольні свята. Марія Матвіївна з любов’ю приймала їх у себе, і під час білогірських урочистостей будинок Тохтуєвих наповнювався прочанами, що дуже вплинуло на дітей, познайомивши їх уже в ранньому віці з розповідями про святих подвижників і святі місця з вуст очевидців. І в самому Биму жили люди глибокої віри: завдяки їй вони долали всі біди й негаразди.
Через три будинки від Тохтуєвих жила раба Божа Ольга Іванівна, вона була дружиною коваля – п’яниці та бешкетника. Ользі Іванівні доводилося переносити багато образ від свого чоловіка, який її нещадно бив і знущався з неї. Бувало так, що він навмисно приводив до хати коханку і наказував Ользі Іванівні залицятися до неї та пригощати. У відповідь він ніколи не чув жодних заперечень. Вона тільки, наче якась блаженна, скаже: “Слухаю, Яків Агафонич. Зроблю, Яків Агафонович”.
Ольга Іванівна була людиною глибокої віри і безсумнівного сподівання на Господа. У всіх важких обставинах, яких у неї було чимало, вона зверталася до Господа і Його святих. Одного разу її чоловік прийшов додому вночі п’яним і вже на подвір’ї розбушувався. Ольга Іванівна, не знаючи, як упоратися з буйством чоловіка, попросила святителя Миколая: “Миколо-угоднику, щось я себе сьогодні погано почуваю, хвора вся. Відведи його руку”.

А чоловік у цей час увійшов до хати, зняв кожух і приготувався бити дружину. Заніс над нею кулаки – і раптом у вікно постукали. Він кинувся подивитися – немає нікого. Він знову почав приступати до дружини з кулаками – знову пролунав стукіт у вікно, але тільки вже сильніше. Він знову глянув у вікно – немає нікого. Від страху, що охопив його, він миттєво протверезів, велів дружині подати вечерю, а потім, не сказавши ні слова, ліг спати.
Благочестя батьків, близькість подвижницького місіонерського монастиря і часта присутність на монастирських службах справили на Миколу Тохтуєва величезний вплив. У 1916 році він закінчив двокласне училище в Биму і наступного року вступив до училища псаломщиків при Архієрейському домі в Пермі. Після закінчення в 1919 році училища, Миколай був призначений псаломщиком у Свято-Троїцьку церкву в селі Ашапа. 14 травня 1922 року його висвятили на диякона до цієї церкви, 1923 року направили служити в Петропавлівську церкву села Уїнського, 1924 року перевели в Миколаївську церкву в селі Киласово. У цей час у диякона Миколи відкрився гарний і потужний бас, якого не було в жодного з дияконів Кунгура і Пермі, і 26 січня 1925 року єпископ Кунгурський Аркадій (Єршов) покликав його служити в градо-Кунгурський Успенський кафедральний собор. Владика полюбив диякона Миколая за його простоту, добродушність і нестяжательность. 1925 року в Неділю Православ’я диякон Миколай був возведений у сан протодиякона і нагороджений подвійним орарем.
Усі двадцяті й наступні роки співробітники ОДПУ вели спостереження за священнослужителями: одних заарештовували, інших схиляли до співпраці, третіх примушували до залишення служіння в храмі.
Випадковий свідок, сільський підліток, у травні 1931 року показав, що був у кунгурській церкві на свято Успіння Пресвятої Богородиці; після служби його покликав до себе на чай протодиякон Миколай, який йому почав говорити, що радянська влада задушила духівництво податками.
Протодиякона Миколу викликали в ОДПУ, і йому під загрозою арешту запропонували дати підписку про співпрацю з органами ОДПУ як секретному інформатору і повідомляти про все, що відбувається серед церковно- і священнослужителів. Підписку протодиякон дав, але співпрацювати не став.
У 1931 році Василя Миколайовича позбавили виборчих прав як колишнього члена Державної Думи, і двоє його синів, один з яких протодиякон Миколай, як діти позбавленця, були відправлені в тилове ополчення, умови життя в якому мало чим відрізнялися від табірних. Більшу частину часу тилополченці виконували важку роботу часто у важких умовах – рили котловани і зводили корпуси заводів. Протодиякон Миколай був відправлений на роботу в Єкатеринбург.
У грудні 1932 року співробітник ОДПУ, “розглянувши агентурну розробку “трудівники”…”, виявив, що деякі священики та миряни, “будучи незадоволені радянською владою та її заходами на селі, ведуть активну антирадянську діяльність серед населення, пророкуючи швидку загибель радянської влади, кінець світу, пришестя Страшного Суду і поширюють різного роду “святі листи”. Особливо активну діяльність фігуранти розробки розгорнули за останній час, тому… – постановив він, – фігурантів розробки “труженики”… оперативно вилучити і притягнути до відповідальності”.
Були проведені арешти, всього у справі було заарештовано двадцять сім осіб. Протодиякона Миколая заарештували 19 січня 1933 року і помістили в кунгурську в’язницю. Його посадили в підвальну камеру, розраховану на десять осіб, в яку помістили п’ятдесят. У камері стояли вогкість, задуха і тютюновий сморід, вона не провітрювалася, і в ній нічим було дихати. Люди по черзі пробиралися до отвору дзиґи у дверях, щоб хоча б трохи вдихнути свіжого повітря, але навпроти камери знаходилася вбиральня, і звідти тягнуло тяжким смородом. Деякі вмирали, не витримуючи цих умов.
У цій камері отець Миколай пробув півроку; укріплений Господом, він залишився твердим у вірі і, викликаний на допит, заявив, що є переконаною віруючою людиною, що він вірить, що буде прихід на землю антихриста, друге пришестя Христа, Страшний Суд і кінець світу. “Але термінів цієї кончини світу я не встановлював і не передбачав, – сказав він слідчому. – Різного роду “священних листів” я не поширював… Розмов про кінець світу я… не мав… Існування радянської влади несумісне з релігією і моїми переконаннями, оскільки радянська влада проповідує атеїзм, безвір’я…”.
31 січня слідчий знову допитав протодиякона, поцікавившись, чи давав той підписку про співпрацю з ОДПУ.

“У 1931 році я давав органам ОДПУ підписку про співпрацю в якості секретного агента з висвітлення контрреволюційної діяльності церковників і духовенства, але я не тільки не виконував цю підписку, а сам вів антирадянську діяльність. З радянською владою я рахуюся і визнаю її остільки, оскільки це не шкодить вірі. Від подальших свідчень відмовляюся”, – сказав протодиякон.
Усі заарештовані були звинувачені в розвалі господарських планів комуністичного уряду. “У селі Подовиха… розвалений колгосп, із 36-ти господарств, що перебували в колгоспі, залишилося 12, – писали співробітники ОДПУ. – У тій же сільраді в селі Матвіївка колгосп, що складається з 12-ти господарств, розвалений абсолютно. Крім того, під впливом агітації членів організації, хлібозаготівлі по Віслянській сільраді… до кінця 1932 року були виконані тільки на 70 %, незважаючи на відповідні натиски з боку влади, і тільки після ліквідації організації хлібозаготівлі по сільраді і по району були виконані повністю”.
28 травня 1933 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила протодиякона Миколая до трьох років заслання на Урал.
Перебуваючи в кунгурській в’язниці, протодиякон захворів на тиф і після винесення вироку його звільнили, щоб їхати на місце заслання вільним порядком, але тиф дав ускладнення, і до листопада він не зміг рушити з місця. Одужавши, отець Миколай за порадою близьких поїхав замість заслання до Москви і з кінця 1933 року став служити в одному з храмів Калузької єпархії. У 1934 році він перевівся служити в храм у місті Наро-Фомінську Московської області.
Настоятелем храму був протоієрей Сергій Павлович Павлов, благочинний Наро-Фомінського району; він перебував на службі в НКВС як секретний інформатор і займався збором відомостей про священнослужителів і вірян. Він зажадав, щоб протодиякон Миколай дав свідчення в НКВС як лжесвідок. І коли отець Миколай відмовився, протоієрей пригрозив, що посадить його за це до в’язниці, одночасно пообіцявши, що, якщо протодиякон погодиться, він його від НКВС захистить.
Поміркувавши над тим, що священнослужителів у Наро-Фомінському районі вже майже не лишилося і протоієрей неодмінно виконає погрозу, протодиякон Миколай 1935 року перейшов служити до Покровського храму села Петрівське. Але оскільки цей храм перебував у тому ж благочинні, отець протодиякон не почувався тут у безпеці від переслідувань інформатора і в січні 1938 року перейшов служити до храму святих безсрібників Косьми і Даміана в селищі Болшеве. Оселившись у Болшевому, він став брати уроки співу в керівника ансамблю пісні й танцю Александрова; його запросили в ансамбль співаком, запропонували місце у Великому театрі, але протодиякон залишився служити в храмі Божому.
У грудні 1939 року заарештували групу православних мирян, з одним із яких, Тимофієм Князєвим, був знайомий протодиякон Миколай, оскільки той був парафіянином Космодаміанського храму і підробляв тим, що пиляв для храму дрова. Під час арешту він показав: “Я… говорив скрізь серед осіб, які мене оточували, і серед яких я обертався… що в Євангелії написано: буде покладено накреслення на праву руку або на чоло (чоло), що не можна буде нікому ні купити, ні продати, хто матиме це клеймо… Ось ми через такі релігійні міркування і оголосили себе не громадянами СРСР, відмовилися від трудових книжок, не стали ставити на паспорти фотокартки і відмовилися від законів, що існують в СРСР”.
Тимофій Князєв показав також, що добре знайомий із протодияконом Миколою Тохтуєвим, і в нього з ним були бесіди про те, чи потрібно ходити голосувати, чи ні, за кандидатів до місцевих рад. Думки їхні щодо цього розійшлися. Тимофій Князєв вважав, що голосувати не потрібно, протодиякон – що потрібно. Для вирішення питання вони вирушили до священика, який мав у них авторитет. І той, виходячи з текстів Святого Письма, оскільки питання було поставлено в релігійній площині, показав, що немає гріха в тому, щоб голосувати. Протодиякон послухався, а Князєв залишився при своїй точці зору.
У Велику П’ятницю Страсної седмиці 26 квітня 1940 року до будинку, де жив протодиякон, прийшла людина в цивільному і, показавши отцю Миколі повістку, сказала: “Вас викликають у Митищинське відділення НКВС. Збирайтеся!”
Протодиякон попрощався з родиною і сказав: “До побачення, – повернуся чи ні, невідомо”.
Метрів за п’ятдесят від будинку на них чекала легкова автівка, і вони поїхали до районного відділення НКВС, де одразу ж відбувся допит.
Слідчий запитав, чи заарештовувався коли-небудь протодиякон. Спочатку той заперечував факт арешту і вироку, але потім, визнавши це, сказав, що готовий нести відповідальність за те, що ухилився від заслання. Слідчий запитав, чи знає протодиякон Тимофія Князєва, давши при цьому зрозуміти, що добре обізнаний про їхнє знайомство на підставі свідчень самого Князєва, а також і про ставлення Князєва до радянської влади.

Після того як протодиякон підписав протокол, слідчий, пригрозивши, що зажене його самого на вісім років у табір, запропонував йому співпрацювати з органами НКВС, виявляючи всіх антирадянськи налаштованих осіб. Протодиякон погодився і вдруге дав підписку про співпрацю, зобов’язуючись тримати відомості про цю домовленість у найсуворішому секреті. Прощаючись, співробітник НКВС наказав йому з’явитися в районне відділення НКВС наступного дня після Великодня, 29 квітня.
Отець Миколай, припускаючи, що додому він уже не повернеться, попередив старосту храму, що його викликають у НКВС і тому йому доведеться пропустити службу. Перед тим як іти, він зібрав сумку з усім необхідним в ув’язненні і попрощався з родиною. У нього вже була написана коротка заява з відмовою від співпраці, яку він одразу ж після приходу вручив начальнику районного відділення НКВС.
“Товаришу начальник, – писав він, – я відмовляюся від своєї підписки і давав її лише тому, щоб мені була можливість зустріти Великдень і попрощатися з сім’єю. За моїми релігійними переконаннями і за саном я не можу бути зрадником навіть найлютішого мого ворога…”.
Начальник, прочитавши заяву, запропонував усе ж таки подумати й не відмовлятися і відпустив отця Миколу додому. Але той залишився у своєму рішенні твердим, приготувавшись постраждати за Христа. На пояснення своєї позиції він склав розлогу заяву на ім’я начальника районного відділення НКВС.
“Громадянин начальник! – писав він. – Дозвольте мені порозумітися з Вами письмово: я говорити багато не вмію через свою неосвіченість. Що ви від мене вимагаєте, то я зробити не можу. – Це моє останнє й остаточне рішення. Більшість із нас іде на таку справу, щоб урятувати себе, а ближнього свого погубити, – мені ж таке життя не потрібне. Я хочу бути чистим перед Богом і людьми, бо коли сумління чисте, то людина буває спокійною, а коли не чисте, то вона не може ніде знайти собі спокою, а сумління в кожної людини є, тільки воно брудними справами заглушається, а тому я не можу бути таким, яким Ви б хотіли…
Ви мені обіцяєте вісім років – за що ж? За те, що я дав життя дітям? Їх у мене семеро, і один іншого менший. Старший син дванадцяти років перейшов до 6-го класу, другий син десяти років перейшов до 4-го класу, третій син восьми років перейшов до 2-го класу, четвертий син шести років, п’ятий син чотирьох років, шоста донька двох років, а сьомому лише ще два місяці, жінка хвора, не може взяти дитину, бо їй так руки скорчив ревматизм, і серце болить. Радянська держава вітає і дає нагороду за багатосімейність, а ви мені в нагороду вісім років концтабору пообіцяли – за що? Який я злочинець? Тільки один злочин, що служу в церкві, але це законом поки що не заборонено. Якщо я не можу бути агентом за своїм переконанням, то це зовсім не доводить, що я противник влади…
Хоча я і сімейна людина, але заради того, щоб бути чистим перед Богом, я залишаю сім’ю заради Нього… Хіба не важко мені залишити… сім’ю у вісім чоловік і жодного працездатного? Але мене підкріплює і підбадьорює дух мій Той, заради Якого я піду страждати, і я впевнений у тому, що Він мене до останнього мого подиху не полишить, якщо я Йому буду вірний, а звіт ми всі повинні дати, як жили ми на землі…
Ось ви говорите, що ми обманюємо народ, одурманюємо та інші божевільні дієслова, – а чи можете ви про це виразно сказати, коли, можливо, і церковних книжок не брали до рук, і не читали їх, і не заглиблювалися у християнську віру, а судите поверхнево, що, мовляв, у нас написано в газетах і книжках, то правильно, а що за тисячу років написано було до Христа і про Нього, що Він буде і так-то поживе, і такою-то смертю помре і воскресне (це за тисячу років пророки писали і це вже справдилося), то це, на ваш погляд, невірно. Або ось, скажімо, радіо передає за тисячі верст без дроту, – як це залишаються слова в ефірі і передаються, а вся людина кудись дівається, зникає? Ні, вона ніколи не зникне і нікуди не дінеться, помре, зотліє і потім воскресне в найкращому вигляді, як зерно, кинуте в землю…

Ось уже двадцять три роки існує радянська влада, і я нічим не виявляв себе ворожим по відношенню до неї, був завжди лояльним, виконуючи всі розпорядження влади, податки завжди виплачував справно, діти мої вчаться в радянській школі, і вся моя провина лише в тому, що, будучи переконаним християнином, я твердо дотримуюся своїх переконань і не хочу вступати в угоду зі своєю совістю… І вам не можу прислужитися, як ви хочете, і перед Богом кривити душею. Так я і хочу очиститися стражданнями, які будуть від вас покладені на мене, і я їх прийму з любов’ю. Тому що я знаю, що заслужив їх.
Ось уже двадцять три роки існує радянська влада, і я нічим не виявляв себе ворожим по відношенню до неї, був завжди лояльним, виконуючи всі розпорядження влади, податки завжди виплачував справно, діти мої навчаються в радянській школі, і вся моя провина лише в тому, що, будучи переконаним християнином, я твердо дотримуюся своїх переконань і не хочу вступати в угоду зі своєю совістю… І вам не можу прислужитися, як ви хочете, і перед Богом кривити душею. Так я і хочу очиститися стражданнями, які будуть від вас покладені на мене, і я їх прийму з любов’ю. Тому що я знаю, що заслужив їх.
Ви нас вважаєте ворогами, тому що ми віримо в Бога, а ми вважаємо вас ворогами за те, що ви не вірите в Бога. Але якщо розглянути глибше і по-християнськи, то ви нам не вороги, а спасителі наші – ви заганяєте нас у Царство Небесне, а ми цього зрозуміти не хочемо, ми, як завзяті бики, ухилитися хочемо від страждань: адже Бог же дав нам таку владу, щоб вона очищала нас, адже ми, як то кажуть, заїлися… Хіба так Христос заповів нам жити? – та ні, і сто разів ні, і тому потрібно шмагати нас, і ще сильніше шмагати, щоб ми схаменулися. Якщо ми самі не можемо… то Бог так влаштував, що ви силоміць нас тягнете в Царство слави, і тому потрібно вам тільки дякувати”.
4 липня 1940 року було виписано довідку на арешт протодиякона Миколи; його обвинувачували в тому, що, “будучи вороже налаштованим до існуючого в СРСР політичного ладу, був тісно пов’язаний з окремими учасниками групи… що існувала в Митищинському районі, Князєвим та іншими (заарештовані 1939 року і засуджені 1940-го)… Знаючи про відкриті висловлювання Князєвим… антирадянських настроїв… переховував його і не довів про це до відома органів радянської влади…”.
У ніч із 5-го на 6 липня отця Миколая заарештували і помістили у внутрішню в’язницю НКВС на Малій Луб’янці. Відразу ж після арешту слідчий допитав його.
25 липня 1940 року слідство було закінчено і протодиякона ознайомили з матеріалами справи. 2 вересня 1940 року Особлива Нарада при НКВС засудила протодиякона Миколу до восьми років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили в Севжелдорлаг у Комі області. Останнього листа він написав своїм рідним із селища Кожва на початку 1943 року. Протодиякон Микола Тохтуєв помер в ув’язненні 17 травня 1943 року і був похований у безвісній могилі.