Священномученик Михаїл Вознесенський | Благовіст

Місяця травня на 19-й день

Мученик Михаїл народився 14 квітня 1900 року в слободі Фощувата Корочанського повіту Курської губернії в сім’ї священика Матвія Вознесенського, убитого безбожниками 1919 року. Михайло навчався в Духовній семінарії в Бєлгороді, яку не встиг закінчити через революцію, що сталася 1917 року. Потім служив псаломщиком у храмах Бєлгородської єпархії; його заарештували 1935 року. Михайло Матвійович був племінником митрополита Литовського Єлевферія (Богоявленського). На допиті слідчий запитав його:
– З ким ви з родичів листувалися?
– Листування я вів із братом, із сестрою… і з дядьком – митрополитом Литовським Елевферієм. Останній у своїх листах висловлював бажання, щоб я був із ним, але я вважав, що це здійснити неможливо, тому не намагався клопотати про виїзд за кордон.
– Про що ви писали митрополиту Елевферию?
– Митрополиту Елевферию я писав про своє важке життя, де і як живуть родичі, про його духовних знайомих і про церковний розкол у Росії.
– А про що він вам писав?
– Митрополит Елевферій цікавився, як живе духовенство, цікавився моїм життям, питав, як живуть родичі й описував, як він сам живе. На всі запитання, які його цікавили, я йому відповідав.
2 липня 1935 року Михайло Матвійович написав заяву прокурору Курської області з нагляду за органами НКВС. “22 травня цього року, – писав він, – мені було оголошено про закінчення слідства у моїй справі, і я коротко і побіжно був ознайомлений слідчим з обвинувальним проти мене матеріалом. На той час я вже захворів на важку хворобу, що тривала півтора місяця. Ґрунтовно ж ознайомитися з цим матеріалом я міг тільки після одужання і тепер роблю необхідну Вам заяву. Уже не раз було мені висунуто обвинувачення. Його я не можу назвати інакше, як голослівним, не ґрунтованим на жодних фактичних даних слідства. По суті питання я маю торкнутися двох основних пунктів обвинувачення: 1) в агітації взагалі і груповій зокрема та 2) показань свідків проти мене. Насамперед: де неспростовні (фактичні) дані, які прямо, документально викривають мене в агітації? За всіх своїх хитрощів і тримісячних зусиль слідчий не міг знайти жодного (які насправді не існують, а тільки в хворобливій уяві – підозрі обвинувачення). Повна відсутність показань свідків у цьому відношенні красномовно говорить сама за себе на мою користь. Навпаки, не хизуючись, можу впевнено сказати на свій захист те, що слідчому під час ведення слідства неодноразово доводилося чути позитивні та схвальні про мене відгуки людей різного роду. Звісно, не в інтересах обвинувачення було поміщати їх у мою справу – в ім’я правди з точки зору справедливості й добра. По ходу слідства (допитів) це було ясно. Якщо справді в руках слідчого немає жодних даних, що викривають мене в агітації, то за що ж я перебуваю під вартою майже п’ять місяців? Ще раз категорично, а водночас щиро заявляю Вам, що совість моя чиста щодо цього – я ні в чому не винен. А тим часом у другому висунутому мені обвинуваченні, за яким мене – підкреслюю це – жодного разу не допитали, не вперше було повторено, так би мовити, абстрактне обвинувачення, що не має під собою, мабуть, ніякого ґрунту, обвинувачення: “Вів систематичну роботу пропаганди…” Чого, де, коли, за яких обставин? – невідомо. Під час читання показань свідків проти мене одразу ж і мимоволі впадає в око неправдивість приналежності їх зазначеним авторам… Низка нав’язаних один на одного звинувачень – фраз жахливих і безглуздих за своїм змістом і сутністю – викриває в авторі їх неосудної людини, яка перебуває своїм безвольним індивідуумом у повному і безроздільному розпорядженні когось іншого. У думках його не видно ні логіки, ні тіні якоїсь творчості, ні навіть власного розуму, а єдино чужа воля і певна мета особи, що стоїть за спиною автора. Виходить враження, що свідок повторює чужі слова. Належністю… до церковної орієнтації, до якої я не належав, тільки й можна пояснити їхню нахабну неправду і безглуздий наклеп проти мене. Зважаючи на це, я маю право просити у Вас очну ставку з обома свідками”.
Незабаром після цього слідчий викликав Михайла Матвійовича на допит, про що він докладно потім написав у своїй новій заяві прокурору: “2 серпня цього року мене викликав слідчий на допит для повторного мені оголошення про закінчення слідства, а головне, для ознайомлення мене з моєю справою, і чи не маю я бажання додати якісь свої зауваження до тих, що вже є. Заяв, вельми для мене важливих, було багато, але слідчий не тільки не дав можливості занести їх у протокол, але з криками і нецензурною лайкою постарався якнайшвидше видалити мене від себе. Звертаючись до Вас, громадянине прокурор, зі скаргою на таку незаконну дію слідчого, мушу заявити й наголосити, що таке, далеко не коректне до мене ставлення слідчого було протягом усього слідства наді мною. Велося воно з пристрастю, а головне, під погрозою. “Паразит!” – “Відщепенець!” – “Тебе треба було давно вже розстріляти!” – ось звичайні епітети і прийоми допиту мене, що супроводжувалися лайкою, криками, тупанням ногами тощо. Будучи вперше в житті на слідстві, мене буквально тероризували і, природно, я давав невірні, можливо, свідчення. Якщо раніше не скаржився на таке явне беззаконня слідчого, то тому, що, не знаючи правил судового слідства, вважав цей спосіб – порядком речей. Тепер я не можу більше мовчати і заявляю свій енергійний протест проти такого насильства і знущання, просячи Вас дати свій висновок і висновок з моєї заяви”.
Під час судового засідання Михайло Матвійович відкинув усі звинувачення.
11 вересня 1935 року підсудним було оголошено вирок: єпископа Антонія і благочинного Митрофана Вільгельмського було засуджено до десяти років позбавлення волі; священика Олександра Єрошова і псаломщика Михайла Вознесенського – до п’яти років; священика Михайла Дейнеку – до трьох років позбавлення волі. Усіх їх відправили на Далекий Схід, їх ув’язнили в той самий табір, де перебували архієпископ Курський Онуфрій (Гагалюк) і засуджені разом із ним священики Віктор Каракулін та Іполит Красновський.