Священномученик Михаїл Борисов, пресвітер

Місяця травня на 22-й день

Священномученик Михаїл народився 7 січня 1866 року (за іншими даними 1876 року) в селі Суха Нива Дем’янського повіту Новгородської губернії в сім’ї диякона Костянтина Дмитровича Борисова.

У 1888 році Михайло закінчив Новгородську Духовну семінарію і був призначений псаломщиком. 17 вересня 1889 року його висвятили на священника до новозбудованої церкви в селі Кіпіно Дем’янського повіту. У 1891 році отець Михаїл був переведений служити до Параскевинської церкви в село Строїлово, 1902 року – до Полновського Успенського жіночого монастиря в Дем’янському повіті, а 1906 року – до Борисоглібської церкви в Новгороді.

Отець Михайло брав діяльну участь у релігійно-моральних читаннях, що проходили в Новгороді, і в церковно-громадському житті міста.

6 червня 1917 року на зборах Спілки об’єднання духовенства і мирян міста Новгорода протоієрей Михаїл виступив із доповіддю на тему “До реформи парафії”; він сказав тоді, що головній меті парафіяльного життя – “вести людину до Христа, до вічного спасіння” – повинні були служити: “ревне богослужіння з перекладом богослужбових книг не російською, а новослов’янською мовою, з усуненням усіх незрозумілих слів і виразів… бесіди в храмі і поза храмом, влаштування шкільних рад, товариств сестринства… Головне в парафії не право обрання і не завідування майном, а боротьба з гріхом, творення свого спасіння”. Близькі отця Михайла згадували, що парафіяни любили і поважали священника за те, що він завжди з радістю їм допомагав.

Після приходу до влади безбожників почалися гоніння: отця Михаїла заарештували 1926 року і він пробув у в’язниці двадцять днів. У 1931 році священника з сім’єю виселили з дому.

У 1933 році Новгородське ОДПУ розпочало справу проти релігійно-трудового Братства, яке очолював єпископ Макарій (Опоцький), що жив у цей час у Новгороді на положенні засланця. Братство мало неофіційний характер і включало до свого складу трохи більше ніж двадцять осіб, які молилися разом з єпископом Макарієм, працювали на своїх послухах і частину коштів передавали Братству, звідки їх жертвували за потреби нужденним – бідним і тим, хто перебував в ув’язненні.

20 квітня 1933 року було заарештовано й ув’язнено в новгородську в’язницю всіх членів Братства на чолі з єпископом Макарієм, а разом із ними і багатьох авторитетних священників міста, які хоча й не входили до складу Братства, але знали єпископа особисто. Серед них був заарештований і протоієрей Михайло Борисов; йому йшов тоді шістдесят восьмий рік.

3 травня 1933 року отець Михаїл був викликаний на допит і, відповідаючи на запитання слідчого, сказав: “Я вороже налаштований до радянської влади, тому що вона влаштовує гоніння на релігію, духовенство обкладає непосильними податками, дере з нього останню шкуру, взагалі духовенству не дає ніякого життя. Радянська влада все духовенство поставила поза законом. Радянська влада духовенство і взагалі вірян саджає невинно до в’язниць і засилає на Північ, змушує без вини переносити страждання, голод і холод. Радянська влада нам абсолютно нічого не дала, крім сліз і страждань. Маючи такі погляди, я не міг співчутливо ставитися до радянської влади і спокійно, мовчки все переносити. Я перелічені вище свої погляди висловлював серед вірян, що тепер не стало ніякого життя, кругом на вірян іде гоніння, відбирають останній шматок хліба… радянська влада стала грабувати живого і мертвого. Я також говорив під час церковної служби антирадянські проповіді, що радянська влада – є влада антихриста, яка послана Богом за тяжкі наші гріхи, і що скоро настане час, коли зійде Христос на землю і пожене всіх цих антихристів і диявольську силу… В мене і зараз такі самі переконання, що, чи довго, чи коротко, але влада антихриста має бути замінена іншою, Божою владою, або ж радянська влада повинна буде змінити свою політику щодо Церкви, тобто припинити гоніння.

Я знаю, що єпископ Макарій і мій син… надавали матеріальну допомогу сім’ям невинно постраждалих від радянської влади. Я, як благочинний, збирав гроші від парафій і посилав у Ташкент висланому невинно митрополиту Арсенію*, і взагалі ми матеріально допомагали засланому духовенству…

В особистих своїх бесідах і проповідях проводив антирадянську агітацію, оскільки з існуванням радянської влади примиритися не можу”.

19 травня 1933 року трійка ОДПУ засудила протоієрея Михаїла до позбавлення права проживання у двох столичних містах, їхніх областях і в прикордонній смузі. І він поїхав у місто Углич Ярославської області, де став служити в храмі Вознесіння Господнього. Під час служіння в Угличі священник був нагороджений черговою нагородою – палицею.

Парафіяни писали йому з приводу цього нагородження: “Ми, парафіяни святого храму цього, вітаємо Вас із високою Патріаршою нагородою – дарованою вам палицею. Палиця – це духовний жезл у Ваших руках, що охороняє паству Вашими молитвами і турботами від усякої життєвої спокуси.

Господь Бог наш дав нам велику радість бачити Його благовоління до Ваших молитовних трудів за нас, грішних. Ви невпинно молитеся, більшу частину свого часу проводячи в молитві вдома і в храмі, твердо виконуючи заповіді Господа нашого Іісуса Христа…”

13 листопада 1933 року дружина отця Михайла надіслала до Новгородського ОДПУ заяву, в якій, зокрема, писала: “Оскільки нам, хворобливим людям похилого віку, було б вельми сумно померти далеко один від одного, то я покірно прошу Новгородське ОДПУ надати чоловікові моєму, право повернення на проживання до Новгорода…”

Це прохання дружини священника не задовольнили, і протоієрея Михаїла залишили в Угличі, і він продовжував служити у Вознесенському храмі. Тут він зустрів чергову хвилю гонінь на Церкву, яка стрімко змітала все на своєму шляху.

Отця Михаїла заарештували 28 жовтня 1937 року і того ж дня допитали.

– Вас заарештовано як учасника контрреволюційної церковно-монархічної групи. Чи визнаєте ви себе в цьому винним? – запитав його слідчий.
– Я учасником групи не був і винним себе в цьому не визнаю.
– Слідство має достатньо підтверджених матеріалів про вашу участь у контрреволюційній церковно-монархічній групі з проведення контрреволюційної терористичної діяльності. Пропонуємо дати слідству правдиві свідчення по суті.
– Це я заперечую і заявляю, що ніколи до контрреволюційної церковно-монархічної групи не належав і контрреволюційної терористичної агітації не вів.

Того ж дня слідство було закінчено, і 30 жовтня слідчий склав обвинувальний висновок, у якому написав, що, хоча священник “винним себе не визнав, але матеріалами слідства повністю викривається в контрреволюційній діяльності”.

Після складання обвинувального висновку протоієрея Михаїла відправили очікувати на вирок у ярославську в’язницю. 5 листопада 1937 року трійка НКВС засудила його до десяти років ув’язнення, але через старість і неміч він був залишений у виправно-трудовій колонії в Ярославлі. Протоієрей Михайло Борисов помер 4 червня 1942 року в ярославській виправно-трудовій колонії і був похований у безвісній могилі.